Едуард Дженнер та перша вакцина (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

“Едуард Дженнер

та перша вакцина”

ПЛАН

Едуард Дженер – видатний вчений мікробіолог.

Відкриття першої вакцини Е.Дженером

Роль наукових досліджень Е.Дженера

Література

1. Едуард Дженер – видатний вчений мікробіолог

Запобіжні властивості коров’ячої віспи Дженнер вивчав протягом декількох
років. У 1770 термін його першого учнівства підійшов до кінця, і Едуард
переїхав у Лондон, де поступив учнем до лікаря й анатома Дж.Хантеру.

Вивчав анатомію в школі Хантера, робив обхід палат у лікарні Св.Георгія,
класифікував геологічні і зоологічні зразки, привезені капітаном
Дж.Куком із кругосвітньої подорожі.

У 1773, відмовившись від пропозиції залишитися в Лондоні, повернувся в
Берклі, де незабаром здобув популярність як хірург.

14 травня 1796 Дженнер прищепив коров’ячу віспу восьмирічному хлопчику
Джеймсу Фіпсу, взявши для цього рідину з пістули на руці доярки, що
хворіла коров’ячою віспою.

Після щеплення хлопчик перехворів коров’ячою віспою, а через шість
тижнів був інфікований матеріалом, взятим від хворого натуральною
віспою. Через кілька місяців було зроблене друге щеплення натуральної
віспи, через п’ять років – третя. Натуральна віспа так і не розвилася.

Свої результати учений виклав у статті Дослідження причин і дії
коров’ячої віспи (An Inquiry into the Causes and Effects of the Variolae
Vaccinae, a Discase Discovered in Some of the Western Counties of
England and Known by the Name of the Cowpox, 1798).

Практика вакцинації широко поширилася в Англії і незабаром стала
обов’язковою в британській армії і на флоті. Зрештою її прийняли в
усьому світі.

Варто тільки згадати страшні наслідки епідемій, і стане зрозуміло, яке
значення мало відкриття вакцинації для медицини. Проте Дженнеру
приходилося завзято переконувати в силі запобіжного щеплення своїх
колег, з якими він часто зустрічався в Альвестоні біля Брістоля.
Зрештою, він довів їх до такого стану, що медичне товариство його
графства грозило виключити його із товариства лікарів, якщо він не
припинить набридати їм таким безнадійним предметом.

Незважаючи на переконливий і ясний виклад Дженнером проблеми, в історії
медицини знайдеться не багато відкриттів, що викликали б такий запеклий
опір. Англійська Королівська Академія наук відмовлялася надрукувати у
своїх виданнях повідомлення Дженер про відкриття щеплення внаслідок
неймовірної сміливості висловлюваних у ньому пропозицій.

Відомий лондонський лікар того часу Мозелей писав: «Навіщо знадобилося
це змішання звіриних хвороб з людськими хворобами? Чи не проглядається в
цьому бажання створити новий різновид начебто мінотавра, кентавра і тому
подібного?» В англосаксонських країнах створювали «противакційні»
комітети, які закликають відмовлятися від щеплень. Вони випускали
листівки, що зображують рогатих людей з копитами на ногах. Це означало,
що люди «принижують» себе до тварин, одержуючи прищеплювальний матеріал
від телят. Особливо сильні були нападки з боку духівництва, що з амвона
громило відкриття Дженер, бачачи в ньому зазіхання на промисел Божий. Це
відношення важке зрозуміти, тому що ми бачили, що ідея щеплення проти
віспи була відома задовго до Дженер.

Кінець полеміці, яка зав’язалася між прихильниками і супротивниками
віспощеплення, поклала перша ж епідемія чорної віспи, яка пощадила
величезну кількість тих, кому була зроблена щеплення. Тоді почалися
звичні в такому випадку пересуди: «Дженнер не сказав нічого нового,
запобіжні щеплення проти віспи існували до нього». І тільки комісія,
призначена для розслідування англійським парламентом, розставила все по
своїх місцях. Вона підтвердила, що старий, що існував у народі спосіб
захисного щеплення був відомий, але він дав Дженнеру лише ідею, що від
зумів використовувати для наукової розробки й удосконалювання методу
віспощеплення. Так був визнаний внесок Дженер.

Парламент відшкодував Дженнеру витрати, які він поніс у ході
незліченних експериментів, і ухвалив: видати додатково Дженнеру в 1802
році 10000 фунтів стерлінгів, а через п’ять років подвоїти цю суму.
Дженнеру повезло, він не в приклад іншим новаторам дожив до того часу,
коли його відкриття було визнано всім ученим співтовариством. З 1803
року і до кінця своїх днів Дженнер керував заснованим ним товариством
віспощеплення в Лондоні, нині Дженнерівський інститут. Після смерті
вченого, який пішов 26 січня 1823 року, у пам’ять про нього був
споруджений йому пам’ятник в Трафальгар-сквере в Лондоні.

Відкриття першої вакцини Е.Дженером

Творцем наукової теорії запобігання інфекційним захворюванням за
допомогою виготовлених в лабораторії вакцин був засновник медичної
мікробіології Л.Пастер. Вперше вакцинацію було здійснено в 1796 р.
англійським лікарем Е.Дженнером, який штучно прищепив дитині коров’ячу
віспу, в результаті чого ця дитина набула імунітету до натуральної
віспи.

Серед заразних хвороб, яким людство століттями платили важку данину,
віспа займала одне з перших місць. У Європі в XVIII ст. щорічно гинуло
від неї близько 500 тис. чоловік.

Зараз тільки в країнах, де віспу прищеплюють не всім, захворюваність ще
висока. Там же, де віспощеплення організоване широко, вона зникла і може
з’являтися лише у виді окремих спалахів. У нашій країні загальне
обов’язкове віспощеплення введене в 1919 р. Тепер Всесвітня організація
охорони здоров’я при ООН порушує питання про повне знищення віспи на
всій земній кулі.

І завжди, коли заходить мова про віспощеплення, люди з вдячністю
згадують ім’я того, хто відкрив спосіб боротьби з віспою. Це був
видатний англійський лікар Едуард Дженнер (1749-1823).

Своє відкриття Дженнер зробив у той час, коли ще ніхто не знав збудника
цієї хвороби. Адже перші хвороботворні мікроби були вивчені тільки в
середині XIX сторіччя, а збудник віспи відкритий у 1906-1907 р.

Як же міг Дженнер знайти спосіб боротьби з заразною хворобою, не знаючи
її збудника? Виняткова спостережливість, працьовитість,
цілеспрямованість і уміння бачити те, чому інші не додавали серйозного
значення, допомогли йому зробити це видатне відкриття.

Дженнер був сільським лікарем, коли звернув увагу на те, що люди, які
заразилися коров’ячою віспою, не занедужують натуральною, людською.
Небезпечна хвороба обмежується в них появою на руках віспяних пухирців
(пустул) і лише іноді супроводжується невеликим нездужанням.

Спостережливий лікар задумався над цим цікавим явищем. Він став вивчати
медичні книги, у яких описувалися народні засоби боротьби з заразними
хворобами. Так Дженнер довідався, що в багатьох народів світу здавна
існує звичай заражати дітей гноєм віспяних пустул чи підсохлими
віспяними скоринками. Вміст віспяних пустул і скоринок наносився на
подряпину, зроблену на шкірі. У цьому місці звичайно з’являвся віспяний
гнійничок. Після такого щеплення в людей найчастіше спостерігалося легке
захворювання. Однак іноді вони занедужували важкою натуральною віспою і
навіть умирали. Дженнеру стало ясно, що щеплення людині натуральної
віспи — справа ненадійна і небезпечна.

Зіставляючи всі ці зведення, ретельно обмірковуючи їх, спостерігаючи за
випадками захворювань віспою людей і тварин, Дженнер поступово прийшов
до думки, що можна штучно заражати людини саме коров’ячою віспою і тим
самим охороняти її від захворювання натурального.

Пройшли довгі тридцять років напруженої праці і міркувань, перш ніж
Дженнер зважився провести перший досвід на людині, щоб довести
правильність своїх висновків. І от 14 травня 1796 р. він прищепив
восьмирічному хлопчику Джемсу Фіппсу гній з руки жінки, що заразилася
коров’ячою віспою. У хлопчика з’явилося легке нездужання, а через кілька
днів він був зовсім здоровий. Але чи став він тепер несприйнятливий до
натуральної віспи?

Незабаром там, де жив Дженнер, спалахнула епідемія натуральної віспи, і
лікар міг перевірити дієвість свого способу. Він узяв гній з віспяної
пустули хворої людини і заразив ним Джемса. Протягом трьох болісних діб
Дженнер з величезним хвилюванням очікував результатів вирішального
досвіду.

І сміливі надії виправдалися. Червоність, що з’явилася на місці щеплення
віспяного гною, зникла, хлопчик не занедужав віспою. Після щеплення
коров’ячої віспи він виявився нечутливим до натуральної. На одному з
пам’ятників, поставлених Дженнеру в італійському місті Болоньї,
увічнений цей досвід. Скульптор зобразив великого англійського лікаря,
який робить щеплення дитині.

У 1798 р. Дженнер опублікував свою роботу про щеплення віспи, і
віспощеплення стало поширюватися по усьому світі. Однак прихильникам
Дженер довелося переборювати і недовіру, і прямий опір неосвічених,
вороже настроєних до науки людей. Особливо повстали проти щеплень
церковники. Та й серед лікарів у різних країнах знайшлося чимало
супротивників цього методу. Яких тільки нападок не довелося витримати
Дженнеру і його прихильникам! Говорили, наприклад, що щеплення
коров’ячої віспи — протиприродне і тому противне “божим законам” справа.
Поширювали безглузді слухи, що в тих, кому прищепили коров’ячу віспу,
виростають роги і вовна. У друкованих засобах з’являлися знущальні
картинки на цю тему. Мало значення і та обставина, що своє відкриття
Дженнер у той час не міг ще науково обґрунтувати.

Роль наукових досліджень Е.Дженера

Але будь-яке наукове відкриття рано чи пізно одержує визнання. Так було
і з віспощепленням. Щеплення коров’ячої віспи людям робилися все частіше
і давали все більший ефект, хоча случалися часом невдачі, тому що лікарі
іноді користалися дженнеровским способом недостатньо вміло і не
дотримували всіх необхідних умов.

Ще при житті Дженнер знав, що його спосіб боротьби з віспою виявився
великим благодіянням для людства й одержав широке визнання в усьому
світі. Багато наукових суспільств обрали Дженер своїм почесним членом.
На честь його були вибиті медалі, а в ряді міст споруджені пам’ятники.

У 1803 р. у Лондоні був заснований інститут віспощеплення, першим і
довічним керівником якого став Дженнер.

Але Дженнеру так і не довелося довідатися, у чому полягає науковий зміст
запропонованого ним способу. Тільки майже через 60 років французький
мікробіолог Луї Пастер науково обґрунтував його відкриття. У 1881 р. на
Міжнародному з’їзді лікарів у Лондоні Пастер зробив свою історичну
доповідь про наукові основи методу щеплень проти заразних хвороб. Він
повідомив, що знайшов і розробив спосіб боротьби з заразними хворобами
шляхом щеплень ослаблених збудників. Такі щеплення Пастер назвав
вакцинацією, а щеплений матеріал — вакцинами (по-латинському “корова” —
“вакка”).

“Я додав слову вакцинація більш широке значення, — сказав Пастер, — у
надії, що наука освятить його як вираження вдячності до заслуг і
невимірної користі, принесеної одним з найбільших людей Англії —
Дженнером”.

Перша вакцинація на Європейському континенті була зроблена віденським
лікарем де-карро власному сину. Потім маса прихильників Дженер з’явилася
в Німеччині, Італії і Росії.

Віспощеплення в Росії почалося з того, що Катерині II і її сину Павлові
англійський лікар Т. Димедаль провів варіоляцію 12 жовтня 1768 року.
Хлопчик Сашко Марков, семи років, у якого був узятий віспяний детрит,
одержав дворянство і прізвище Віспяний. За це діяння лейб-медик Димедаль
одержав титул барона і великі гроші.

Великим подвигом, рівним перемозі над турками, називав Семен Герасимович
Забєлін, один з перших вихованців Московського медичного факультету й
один з перших, хто по закінченні його був відряджений учитися за кордон,
рішення покійної імператриці Катерини II прищепити віспу собі і
спадкоємцю.

У 1801 році в Московському виховному будинку відомий професор
Московського університету Е.О. Мухін зробив перше щеплення вакциною,
отриманої особисто від Дженер, хлопчику Антонові Петрову, якому після
цього було змінене прізвище на Вакцинова.

Згодом, вивчаючи чуму, лікарі-дослідники змогли прийти до думок,
аналогічним тим, що висловив Дженнер. І в цьому випадку спостерігалися
гнійні нариви. Не було сумнівів у тім, що в них міститься чумної отрута.
Виникало питання: не можна чи домогтися захисту від чуми так само, як і
від віспи, за допомогою щеплення? Звичайно, ця пропозиція була сугубо
теоретичним, і ніхто не міг сказати заздалегідь, чим закінчиться на
практиці подібний досвід. Поширення багатьох інфекційних хвороб було
зупинено, а деякі викоренені завдяки відкриттю Дженер. Але це вже інша
розповідь.

Дженнер вільно запропонував свою техніку вакцинації світу і не роби ні
однієї спроби отримати з неї особисту вигоду. Дженнер став знаменитий на
увесь світ, і його нагородили безліччю медалей. Він був одружений, мав
трьох дітей і прожив до сімдесятьох трьох років. Умер Дженнер на початку
1823 року у своєму будинку в Берклі.

Як ми бачимо, Дженнер не був автором ідеї, що захворювання коров’ячою
віспою виробляє імунітет проти дійсної страшної віспи, — він почув це
від інших. Очевидно навіть, що кілька людей застосовували вакцинацію
коров’ячою віспою до Дженер.

Але хоча він не був чудовим ученим, лише трохи людей принесли таку
користь людству. Завдяки своїм дослідженням, експериментам і роботам
Дженнер перетворив народне повір’я, що медики ніколи не приймали
всерйоз, у звичайну практику, що врятувала мільйони життів. Хоча техніка
Дженер придатна для того, щоб запобігти лише одну хворобу, але ця
хвороба була колись головною. Він заслуговує тієї слави, який оточили
його наступні покоління.

Література:

Букринська А.Г. Вірусологія. – М., 1986.

Гудзь С.П. та ін. Основи мікробіології. – К., 1991.

Векірчик К.М. Мікробіологія з основами вірусології: Підручник. – К.:
Либідь, 2001.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *