Макроекономіка як наука. Національний продукт (контрольна)

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З дисципліни “Основи економічної теорії”

Макроекономіка як наука.

Національний продукт.

1. Макроекономіка як наука

Макроекономіка як одна із складових частин економічної теорії є наукою
про поведінку економіки як єдиного цілого. Вона вивчає причини циклічних
коливань і взаємозв’язок динаміки обсягів виробництва, рівня інфляції та
безробіття.

В основі макроекономіки лежать мікроекономічні явища та процеси. А це
означає, що:

• макроекономічні показники є результатом зведення показників
економічної діяльності окремих домогосподарств та фірм;

• макроекономічні закономірності відображають тенденції масової
поведінки на мікрорівні;

• при побудові макроекономічних моделей виходять із припущення про те,
що домогосподарства та фірми приймають оптимальні мікроекономічні
рішення;

• макроекономічні процеси є результатом взаємодії економічних аґентів

та економічної політики держави.

Економічна політика — це цілеспрямований вплив держави на виробництво,
доходи, зайнятість, інфляцію та інші макроекономічні параметри за
допомогою зміни пропозиції грошей, рівня податків та державних витрат.

Макроекономічні фактори (такі, як рівень ринкової процентної ставки,
інфляції, безробіття тощо) впливають на рішення домогосподарств про
заощадження, інвестиції, споживчі витрати, що, в свою чергу, визначає
величину і структуру сукупного попиту. Тому мікро- і макроекономічні
процеси тісно взаємопов’язані.

На відміну від мікроекономіки, макроекономіка використовує у своєму
аналізі аґреґовані величини: валовий внутрішній продукт (а не випуск
окремої фірми), середній рівень цін (а не ціни на конкретні товари),
ринкову процентну ставку (а не ставку процента окремого банку), рівень
інфляції, зайнятості, безробіття тощо.

Основними макроекономічними показниками є:

• темп зростання реального ВВП;

• рівень інфляції;

• рівень безробіття.

Макроекономіка складова економічної науки. В економічній теорії
розділяють макро- та мікро- аналіз, при цьому макроаналіз виходить із
необхідності обґрунтування закономірності функціонування національної
економіки в цілому. Мікроаналіз вивчає поведінку окремого підприємства.
В макроаналізі виділяють макроекономічну систему, яка включає зовнішні і
внутрішні фактори. До зовнішніх факторів  суспільного відтворення
відносять  природні та демографічні; до внутрішніх – процеси
виробництва, реалізації та споживання.

Регулювання макроекономічної системи здійснюється через ринкові важелі
та апарат державної економічної політики. Макроекономіка виступає як
розділ сучасної економічної теорії, яка вивчає поведінку економіки, як
єдиного цілого. Ситуація у національній економіці визначається
сукупністю конкретних макроекономічних параметрів, кожен з яких
по-своєму характеризує економічне становище країни. Серед них
найважливішими є темпи зростання реальних обсягів національного
виробниціва, інфляція, рівень безробіття тощо. Тільки на основі аналізу
рівня і динаміки макроекономічних показників і параметрів можна
зрозуміти, як працює економіка. Завдання макроекономіста — дослідити
суть процесів, що відбуваються у національній економіці, виявити їх
рушійні сили. При характеристиці макроекономічних залежностей первинну
інформацію надають національні рахунки по укрупнених показниках
національної економіки.

Макроекономічна теорія має на меті вивчення загального стану та
структури економіки, закономірностей національної економіки, її руху та
народногосподарських пропорцій з відповідним виробленням рекомендацій
для державних органів влади, які формують державну економічну політику.
Макроекономіка, як теоретична наука має на меті визначити стан
національної економіки, обґрунтувати основні напрямки економічної
політики держави, вміти визначити причини криз в економіці та шляхи їх
подолання, вміти організовувати грошовий обіг, забезпечити стабільність
грошової одиниці, правильно обґрунтувати фінансову, податкову, бюджетну
політику держави і в підсумку вибрати модель економічного розвитку, яка
на сьогодні є найважливішою з проблем макроекономічного розвитку країни.

Предмет макроекономічної науки. Предмет макроекономіки — великомасштабні
(у масштабах всього суспільного виробництва) економічні процеси і явища,
на відміну від предмета мікроекономіки, де вивчаються питання діяльності
малих економічних одиниць, насамперед, фірм (підприємств).
Макроекономіка вивчає сфери і галузі національної економіки,
господарські зв’язки між ними.

Результатом макроекономічних досліджень є поглиблення знань про
економіку, механізми її розвитку. Закони, виявлені на основі аналізу
макроекономічних моделей, розкривають взаємозв’язок, суттєву залежність
між різними економічними показниками (змінними).

Основними законами макроекономіки є: 1. Закон макроекономічної
рівноваги, 2. Закон вартості, 3. Закон попиту та пропозиції, 4. Закон
саморегулювання макроекономічних процесів, 5. Закон спадної граничної
продуктивності, 6. Закон спадної граничної корисності. Об’єкт, суб’єкт
макроекономіки.

Функції макроекономіки. Об’єктом макроекономіки є історично визначена
економічна система в цілому. Загальною рисою кожної економічної системи
є її здатність до постійного відтворення виробництва. Типи економічних
систем: 1. Ринкова економіка – характеризується приватною власністю на
економічні ресурси й виконанням ринкового механізму для регулювання
економіки. 2. Командно-адміністративна (планова) економіка – вона
заснована на суспільній (державній) власності, а регулювання економічних
процесів здійснюється за допомогою централізованого державного
планування. Вона регламентує обсяги виробництва продукції, розподіл і
виконання ресурсів, ціноутворення і витрати на виробництво, розподіл
доходів на споживання і нагромадження. Тут основним інструментом
державного регулювання виступає державне планування. Держава заздалегідь
планує ціни, заробітну плату та інші ринкові інструменти.

Змішана економіка – це така економічна система яка поєднує в собі різні
форми власності (приватну, кооперативну, державну), і 2 механізми
макроекономічного регулювання: ринковий і державний. Залежно від ступеня
державного втручання в економіку змішана економіка кожної країни має
особливу модель з переважанням елементів лібералізму . Моделі змішаної
економіки: Американська модель – це така економічна система основу якої
складає система всілякого заохочення підприємництва, досягнення
особистого успіху, збагачення активної частини населення. Японська
модель – характерним є втручання держави в економіку. Ринок
підпорядкований загальним національним завданням, велику роль відіграє
економічне планування (індикативне). Розв6язанням соціальної проблеми
займаються корпорації та об’єднання. Шведська модель – соціальна
спрямованість на рівні державної політики. Скорочення майнової
нерівності досягається за рахунок перерозподілу доходу через бюджет на
користь менш забезпечених верств населення. У державному бюджеті
акумулюється більш як 50% ВНП. Суб’єктами змішаної економіки є: 1.
Домашні господарства – є власниками економічних ресурсів (РС
матеріальних ресурсів, грошового капіталу). Проте вони самі не
використовують економічні ресурси, а надають їх підприємствам через
ринок ресурсів. 2. Підприємства (фірми) – функція: вони використовують
економічні ресурси для вироблення продуктів та надання послуг і
реалізують їх на товарному ринку з метою отримання доходу. 3. Держава
виконує важливі регулюючі функції, впливаючи при цьому на  економічні
відносини. Держава здійснює підприємницьку діяльність, є виробником
товарів, забезпечує регулювання відносин.

Предмет макроекономіки обумовлений її об’єктом. Макроекономіка має
відповідати на питання: як функціоную національна економіка; за
допомогою яких механізмів вона набуває  здатності вирішувати головну
проблему суспільства. Предметом макроекономіки є механізм функціонування
економічної системи. Макроекономічний аналіз вивчає фактичний стан
економіки, макроекономічне регулювання є інструментом економічної
політики і визначає, що повинно бути  в економіці і як цього можна
досягти. 3. Функції макроекономіки Функції макроекономіки – це ті
завдання, що розв’язуються у процесі дослідження й аналізу реальної
економічної. системи (макроекономіка як наука), та її викладання і
вивчення (макроекономіка як навчальна дисципліна). Макроекономіка
виконує такі функції: – теоретико-пізнавальну; – прикладну (практичну);
– світоглядну (формування сучасного економічного мислення та економічної
культури). Всі функції макроекономіки органічно взаємозв’язані.
Теоретико-пізнавальна функція полягає в тому, щоб повніше забезпечити
вивчення власне макроекономічної теорії. Знання макроекономіки створює
фундамент, на якому може будуватися вивчення багатьох прикладних
економічних дисциплін. Макроекономіка має безпосереднє прикладне
значення. Майбутній спеціаліст повинен навчитися аналізувати суть
державної економічної політики, напрями, шляхи та методи її реалізації.
І головне, вміти ефективно розробляти й втілювати у життя стратегію і
тактику діяльності своєї фірми (підприємства) на мікроекономічному рівні
в умовах певного зовнішнього середовища, особливості якого визначаються
макроекономічними факторами. Важлива функція макроекономіки — її
світоглядна функція. Цю функцію вона виконує на основі вироблення у
майбутніх економістів-професіоналів сучасного економічного мислення.
Глибоке і системне вивчення основних понять і механізмів функціонування
національної економіки сприяє формуванню економічної культури студентів.

Методологічні особливості та методи макроекономічного аналізу. В процесі
макроекономічних досліджень застосовуються загальноприйняті наукові
методи системного підходу, аналізу і синтезу, індукції та дедукції,
кількісного і якісного аналізу, порівняння, наукові абстракції тощо. При
вивченні вітчизняних макроекономічних проблем обов’язкове використання
законів України з питань економічного розвитку, прийнятих Верховною
Радою. Центральним методом макроекономічного аналізу є метод
моделювання. Модель — це один із основних способів пізнання і описання
реального світу економіки. Побудова макроекономічних моделей дає змогу
широко використовувати методи математичної формалізації. Абстрагування
вважається необхідною складовою процесу розробки макроекономічної
моделі. Модель будується так, щоб відтворювати характеристики об’єкта,
суттєві саме для обраної мети дослідження. Макромоделі – це математичні
рівняння в яких виражені реальні економічні процеси в абстрактному та
спрощеному вигляді. Створити модель – це означає знайти функцію, яка
пов’язує ендогенні та екзогенні параметри макромоделі. Екзогенні
величини – це величини, що знаходяться поза макромоделлю  (як, правило,
це технологія виробництва та характер поведінки економічних суб’єктів на
кожному з ринків. Ендогенні величини – це величини, що визначаються в
результаті розв’язання моделі. Макроекономічні моделі поділяються:
Статитичні моделі – фіксують економічний процес на початку та в кінці
певного періоду і не зображають перехід від одного стану до іншого.
Динамічні моделі – зображують економічні процеси з урахуванням факторів
часу. При побудові макроекономічний моделей звичайно використовують
чотири типи функціональних рівнянь: 1. Поведінкові функції виражають
переваги, які склалися в суспільстві. Функція споживання домашніх
господарств від доходу. С = С(І) 2. Технічні  функції – характеризують
технічну залежність. Наприклад  виробнича функція: Q = f(x1; x2;…xn)
3. Інституціональні функції – зображають інституціонально установлені
залежності між параметрами моделі. Наприклад: сума податкових надходжень
(Т) є функцією від доходу (І) та податкової ставки Т(І), яку встановлює
відповідний інститут: Т = f(T(I), I) 4. Дефініційні функції – виражають
залежності які виходять з означення економічних явищ. Наприклад:
сукупний попит на ринку благ (І)  склалися з споживчого попиту домашніх
господарств (С), інвестиційного попиту підприємницького сектору (І),
витрат D. (G) та закордону (Е). І = С + І + G + Е Макроекономіка та
економічна політика. Одне з головних завдань макроекономіки —
обгрунтування економічної політики та механізму управління економікою. У
зв’язку з тим, що макроекономічна наука формулює наукові уявлення про
функціонування економічної системи на національному рівні, вона може
дати практичні рекомендації та пропозиції щодо активного впливу держави
на економічні процеси і явища. В макроекономіці виділяються такі основні
засоби державного управління ринковою економікою: — бюджет; — податки; —
процентна ставка за централізованими кредитами; — валютний курс; — митні
збори. Різні комбінації цих засобів визначають конкретний зміст
макроекономічної політики. Завдання макроекономіста — чітко визначити
стратегію розвитку національної економіки та її перспективу, розробити
ефективну програму досягнення мети. Значення макроекономічної науки
зростає у зв’язку з глибинними трансформаційними процесами, що
відбуваються в Україні. Держава змушена втручатись в економічні
відносини і певним чином їх корегувати. Дії керівництва, спрямовані на
стабілізацію і розвиток економічних відносин, називаються економічною
політикою. Держава встановлює “правила гри” на національному ринку, а
саме визначає податкову політику, тарифні ставки, квоти, дотації, а
також закони, згідно з якими діють учасники економічних відносин. Мета
економічної політики: 1. економічне зростання; 2. підвищення економічної
ефективності виробництва на базі НТП; 3. економічна свобода; 4. повна
зайнятість; 5. справедливий розподіл доходів; 6. соціальний захист.
Серед економістів склалось  2 підходи до  моделі поведінки сучасних
керівних структур: Неокласичний чим менше керівництво втручається в
економіку, тим краще. Прибічники класичної школи вважають, що ринок
повинен сам розв’язувати власні проблеми. Кейнсіанський  ринок не в
силах  стабілізувати всі відносини і керівництво повинне шляхом
фіскальних, кредитно-грошових та інших інструментів постійно регулювати
економічні відносини. Економічні функції уряду: 1. Регулювання ринкового
механізму і встановлення “правил гри” на внутрішньому ринку – гарантія
виконання законів, грошова політика, тощо. 2. Керівництво має “відновити
недоліки ринку”, тобто забезпечити функціонування галузей, які не можуть
регулюватися ринком (фундаментальна наука, військові галузі, соціальна і
виробнича інфраструктура). 3. Перерозподіл доходів і забезпечення
соціальних гарантій громадян – видатки по безробіттю, допомога
малозабезпеченим, соціальне страхування, пенсійне забезпечення тощо.
Історія розвитку макроекономічної науки. Макроекономічна наука пройшла
значний історичний шлях розвитку. Першою макроекономічною теорією
вважається вчення представника французької школи фізіократів Ф. Кене
(1694 — 1774). Він у своїй «Економічній таблиці» проаналізував рух
суспільного сукупного продукту з позицій певної системи натуральних і
вартісних пропорцій суспільного відтворення. У XIX ст. К. Маркс (1818 —
1883) розробив схеми простого і розширеного відтворення, а Л. Вальрас
(1834 — 1910) дослідив теорію загальної рівноваги. Вагомий внесок у
розвиток макроекономічної науки зробив англійський економіст Дж. М.
Кейнс (1883 — 1946). Його вчення спрямоване проти ідей класичної
економічної школи, що обґрунтовувала моделі вільного ринкового
господарства як рівноважної саморегулюючої системи. Макроекономіка є
однією з наймолодших економічних наук. Своєї зрілості вона досягла у
30-ті роки ХХ ст. у період світової економічної кризи, коли набула
здатності впливати на економічну практику. Свій початок макроекономічна
наука бере у ХІV ст. У 1576 році француз Жан Боден обґрунтував інфляцію
результатом зміни співвідношення між кількістю грошей і товарів. Така
теорія стала основою сучасної монетарної теорії. Макроекономічну
спрямованість мали також дослідження англійського економіста В.Петті,
який вперше здійснив розрахунок і дав оцінку національному доходу Англії
і Франції. В. Петті досліджував питання про вплив на економіку і
розподіл доходів, пов’язаних з удосконаленням системи оподаткування в
країні. Подальшого розвитку макроекономічний аналіз набув у ХVІІІ ст. у
працях фізіократів. Франсуа Кене розробив макроекономічну модель
господарського кругообороту–“Економічну таблицю” (1758 р.). Ця таблиця
відображала загальну картину кругооборотів товарів  і послуг для
основних секторів економіки і класів суспільства і давала уявлення про
механізм функціонування економіки в цілому. Але в ній були свої
недоліки. Згідно з класичною теорією здатність ринку до саморегулювання 
до досягнення так званого природного порядку в економіці забезпечується
за допомогою механізму ціноутворення. А. Сміт розглядає дві ціни: 1.
Природну, що покриває витрати і дає середню норму прибутку. 2. Ринкову, 
тобто фактичну ціну, за якою товар продається на ринку. Регулююча роль
цін при цьому виявляється так: Якщо попит вищий за пропозицію, а ринкова
ціна відхиляється в гору від природної, то в галузі де виробляється
даний товар, прибуток вищий від середньої норми то капітал переміщують у
більш прибуткову галузь від природної, а якщо попит нижчий ніж
пропозиція, ринкова ціна менша від природної, а прибуток нижчий від
середнього рівня, то  капітал вилучають із малоприбуткової галузі. Це
забезпечує рівновагу в економіці, тобто такий розподіл ресурсів між
окремими галузями, який відповідає суспільним потребам.. тобто ринок
через ціновий механізм автоматично забезпечує досягнення
макроекономічної рівноваги. Протилежний підхід до  оцінки регулюючих
можливостей ринку пропонує теорія К. Маркса. Він розробив дві моделі 
господарського кругооборот. Він дійшов до висновку, що в умовах
постійного нагромадження капіталу норма прибутку має тенденцію до
зниження (закон тенденції норми прибутку до зниження). Внаслідок цього
процес господарського кругооборот гальмується, скорочується виробництво,
виникає криза відбувається зубожіння людей, що зрештою руйнує
капіталістичну ринкову систему. Дж. Кейнс довів, що в економіці може
бути рівновага за неповної зайнятості і потрібне втручання держави для
її усунення. До державного втручання Кейнс відносив фінансову і грошову
політику, а об’єктом впливу вибрав сукупний попит. У книзі “Загальна
теорія зайнятості, проценту і грошей”(1936) Кейнс показав, що держава,
впливаючи на деякі макроекономічні показники, може здійснювати ефективне
регулювання економіки. В період нової світової економічної кризи 70-х
рр. ХХ ст.  виявилось, що державне втручання в економіку не завжди дає
позитивний результат і що вплив держави на сукупний попит у період
економічного спаду не забезпечує збільшення виробництва, а лише породжує
інфляцію. Вперше виник такий феномен, як стагфляція, тобто коли водночас
має місце  спад виробництва і зростання цін. Почала інтенсивно
розвиватись “неокласична теорія”, яка виникла в 70-х рр. ХІХ ст.  Вона
була з одного боку – реакція на марксизм з його критикою капіталізму, а
з іншого – спробою вписати в неокласичну теорію ряд нових положень. Ця
теорія має багато різних напрямків. Теорія добробуту ввела до наукового
поняття “суспільні блага”, “зовнішні ефекти”, “монополії”, де потрібна
допомога держави. Виникла неокласична школа яка включає ряд теорій, що
суперечать кейнсіанській.

Сучасна макроекономіка не має єдиної домінуючої теорії. Вона спирається
на  ряд теорій, які взаємодіють і взаємодоповнюють одна одну і дають
практикам можливість вибору, тобто самим визначити ефективність кожної
теорії залежно від своїх суб’єктивних уявлень, а також з урахуванням
індивідуальних умов, цілей і пріоритетів економічної політики певної
країни.

2. Національний продукт

Як і інші емпіричні науки, економіка ґрунтується на поняттях, які можна
виміряти:

наприклад, ціни на пшеницю, курси акцій і процентні ставки, чисельність
безробітних, обсяг національного виробництва або рівень цін.

Вимірювання національного обсягу виробництва конче потрібне для
макроекономічної теорії і політики. Воно готує до сприйняття центральних
питань, що стосуються економічного зростання країн, ділового циклу,
взаємозв’язку між діловою активністю та безробіттям разом із
вимірюванням та детермінантами інфляції. Поки поняття ВНП ще не було
розроблене, важко було визначити, у якому стані перебуває економіка.
Хоча відкриття ВНП незапатентоване і не виставляється в Музеї науки і
техніки — це справді одне з великих відкриттів XX ст. Без вимірювання
таких агрегатних економічних величин, як ВНП, макроекономіка дрейфувала
б у морі невпорядкованих даних. Дані про ВНП допомагають творцям
економічної політики скерувати економіку на досягнення національних
пріоритетів.

Що таке валовий національний продукт? ВНП — це назва, яка дається
сукупній вартості кінцевих товарів і послуг, що вироблені країною за
один рік. Це цифра, до якої приходять, коли застосовують грошову одиницю
до вимірювання різних товарів і послуг, від яблук до цитр, від лінкорів
до металообробних верстатів, що їх країна виробляє за допомогою землі,
праці і капіталу. ВНП дорівнює сумі вартостей усіх споживчих та
інвестиційних товарів, урядових покупок, обсягу чистого експорту в інші
країни.

Показник ВНП використовується в багатьох цілях, але найважливішим є те,
що він визначає результативність роботи всієї економіки. Якби запитали
фахівця з економічної історії, що сталося в роки Великої депресії, його
коротка відповідь була б: ВНП з 104 млрд. дол. в 1929 р. впав до 56
млрд. дол. у 1933 р. Це різке зменшення вартості товарів і послуг,
вироблених американською економікою, спричинило злидні, банкрутства,
невдачі банків, хаос і політичне безладдя.

Валовий національний продукт (або ВНП) — це найобширніша міра сукупного
обсягу національного виробництва товарів і послуг. Це сума ринкових
вартостей споживання, валових інвестицій, урядових покупок товарів і
послуг та чистого експорту.

Як насправді економісти вимірюють ВНП? Одна із головних несподіванок
полягає в тому, що ВНП можна виміряти двома незалежними способами. ВНП
можна виміряти або як потік товарів, або як суму доходів.

Щоб показати різні способи вимірювання ВНП, розглянемо спрощену
економіку, в якій відсутні діяльність уряду та зовнішня торгівля, а
також й інвестиції. Припустімо, що економіка виробляє тільки споживчі
товари, які є предметами покупок споживачів для задоволення своїх
потреб.

. Щороку споживається широке коло кінцевих товарів і послуг: такі
товари, як яблука, апельсини і хліб; такі послуги, як медичне
обслуговування і стрижка. У ВНП включаємо лише кінцеві товари — товари,
які, зрештою, куплені і використані споживачами. Для нашої спрощеної
економіки можна легко розрахувати національний доход, або продукт, як
суму щорічного потоку кінцевих товарів і послуг: (ціна апельсина х
кількість апельсинів) + (ціна яблука х кількість яблук) + … Валовий
національний продукт є сукупною грошовою оцінкою потоку кінцевої
продукції, виробленої країною.

Головна частина розрахунку — це використання ринкових цін як вагів у
оцінюванні різних товарів. Чому використовують ціни, а не масу або
кількість товарів, чи людино-години, витрачені у виробництві? Тому що
ринкові ціни відображають відносну економічну цінність різних товарів і
послуг. Відносні ціни різних товарів відображають, як споживачі оцінюють
останні (або граничні) одиниці споживання цих товарів. Отже, вибір
ринкових цін як вагів для різних товарів не випадковий; у ринковій
економіці, що добре функціонує ціни відбивають відносне задоволення, що
його споживачі отримують від кожного товару.. Другим і еквівалентним
способом розрахунку ВНП є подоходний, або затратний, підхід.Оскільки
прибуток визначається як надлишок над затратами, то обидва підходи дають
абсолютно однаковий обсяг ВНП.

ВНП визначаємо як ринкову вартість товарів і послуг. Для вимірювання
ринкової вартості товарів і послуг використовуємо таку міру, як ринкові
ціни різних товарів і послуг. Проте ціни змінюються у часі, бо інфляція,
звичайно, з року в рік підвищує ціни. Чи варто виконувати вимірювання
лінійкою, з гуми, яка розтягується у руках, замість лінійки з незмінним
масштабом? Проблема зміни цін є однією з проблем, яку економістам
доводиться розв’язувати, коли гроші використовуються як одиниця
вимірювання. Зрозуміло, що потрібна міра національного доходу та обсягу
виробництва, яка застосовує нееластичну, незмінну лінійку. Економісти
можуть виправити більшість неточностей, зумовлених еластичною лінійкою,
використовуючи індекси цін, які є мірою середньої ціни певного набору
товарів.

Ми можемо виміряти ВНП за відповідний рік, використовуючи фактичні
ринкові ціни цього року. В результаті отримаємо номінальний ВНП, або ВНП
у поточних цінах. Але частіше нас цікавить визначення реального ВНП,
який вимірює валовий

реальний ВНП, потрібно номінальний ВНП поділити на індекс цін,який
відомий як ВНП-дефлятор.

Простий приклад проілюструє головну ідею цього вимірювання. Скажімо,
країна виробляє 1000 бушелів кукурудзи протягом першого року і 1010
бушелів — протягом другого. Ціна за бушель відповідно становить 2 дол. і
2,50 дол. у першому та другому роках. Ми можемо розрахувати номінальний
ВНП (Р*О) як 2 дол. х 1000=2000 дол. (за 1-й рік) і 2,50 дол. х
1010=2525 дол. (за 2-й рік). Отже, номінальний ВНП зріс на 26,25% за два
роки.

Але фактичний обсяг виробництва не зріс так різко. Щоб знайти реальний
обсяг виробництва, потрібно застосувати ВНП-дефлятор. Ми беремо перший
рік як базовий, тобто як рік, в якому вимірюємо ціни. Встановлюємо
індекс цін, ВНП-дефлятор,

як Р1 = 1 у першому році; Р2 = 2,50 дол./ 2 дол.=1,25 у другому році.
Реальний ВНП дорівнює відношенню номінального ВНП до ВНП-дефлятора
(Р). Отже, реальний ВНП становитиме:

2000дол./1=2000дол.за 1 рік і 2525дол./1,25=2020 за 2 рік.Таким чином
зростання реального ВНП, яке коригує зміни у цінах, становить 1% і
дорівнює зростанню виробництва кукурудзи.

Порівняння 1929-1933 рр. покаже процес дефлярування для реального
історичного періоду. Цифри ВНП для 1929 р. — 104 млрд.дол. і 1933 р. —
56 млрд.дол. ВНП впав у 1933 р. на 48% порівняно з 1929 р. Проте уряд
оцінює, що ціни в середньому впали за цей період на 23%. Якщо 1929 р.
брати як базовий з ВНП-дефлятором = 1, це означає, що індекс цін 1933 р.
становив приблизно 0,77. Таким чином, наші 56 млрд.дол. валового
національного продукту 1933 р. насправді коштували значно більше, ніж
половина ВНП 1929 р. — 104 млрд.дол.

Реальний ВНП впав тільки на 0,7 від рівня 1929 р. — до 73 млрд.дол. у
цінах 1929 р., тобто в доларах з купівельною спроможністю 1929 р.
Враження, що ВНП зменшився майже наполовину, виникає внаслідок оптичної
ілюзії, що пов’язана у даному випадку з порівнянням цін — стягуванням
еластичної цінової лінійки.

Зростання номінального ВНП перевищує збільшення обсягу виробництва.
Чому? Тому що збільшення номінального ВНП включає інфляцію цін, тобто
зростання з року в рік загального рівня цін. Щоб отримати точну міру
реального обсягу виробництва, потрібно поділити номінальний ВНП на
ВНП-дефлятор.

На графіку показано зростання номінального ВНП з 1929 р., вираженого у
фактичних цінах, які були поточними для кожного року. Для порівняння
показано реальний ВНП, що виражений у цінах 1982 р. Зрозуміло, що
частина зростання номінального ВНП протягом останньої половини століття
спричинена зростанням цін, що означає розтягування нашої грошової
еластичної лінійки.

Хоча ВНП є найширше застосовуваним вимірником національного обсягу
виробництва у США, існують ще два показники, на які широко посилаються —
чистий національний продукт і валовий внутрішній продукт.

ВНП враховує валові інвестиції, тобто чисті інвестиції плюс
амортизація. Врахування амортизації нагадує врахування пшениці у хлібі.
Краще було б враховувати тільки чисті інвестиції в обсязі національного
виробництва. Віднімаючи амортизацію від ВНП, отримуємо чистий
національний продукт (ЧНП).

Якщо ЧНП є точнішою мірою національного обсягу виробництва, ніж ВНП, то
чому економісти і статистики застосовують ВНП? Вони оперують ВНП, тому
що амортизацію досить важко оцінити, тоді як валові інвестиції можна
визначити майже точно.

Альтернативною мірою національного обсягу виробництва, що широко
застосовується в інших країнах, є валовий внутрішній продукт (ВВП). Він
є сумою продукції, що її вироблено резидентами країни протягом року.

Валовий Внутрішній Продукт (ВВП) включає продукцію та послуги, які
вироблені резидентами країни протягом року.

Резиденти — це:

1) фізичні особи країни з постійним місцем проживання в цій країні (в
тому числі ті, хто тимчасово знаходиться за її межами);

2) юридичні особи країни з місцезнаходженням у цій країні;

3) підприємства та організації — не юридичні особи, які створені
відповідно до законодавства країни, але знаходяться за її межами;

4) дипломатичні та інші представництва країни за її межами;

5) закордонні філіали і представництва резидентів країни.

GI Р = GNР — NЕ

GІР — валовий внутрішній продукт;

СNР — валовий національний продукт;

NЕ — чистий експорт.

Наприклад, автомобілі американської компанії «Форд», що вироблені у
Великобританії, враховуються у ВНП США, але вилучаються з ВВП США. Чи
розумієте, чому ці автомобілі враховуються у ВВП Британії, однак не
входять у її ВНП?

Підсумуємо: чистий національний продукт (ЧНП) дорівнює сумі кінцевих
продуктів, що вироблені країною за рік, коли обсяг продукту включає
чисті інвестиції або валові інвестиції мінус амортизація: ЧНП = ВНП —
амортизація

Тепер можна дати розширене означення компонентів ВНП:

• ВНП як потік товарів є сумою чотирьох основних компонентів:

1. Особисті споживчі видатки на товари і послуги (С).

2. Валові приватні внутрішні інвестиції (І).

3. Урядові видатки на товари і послуги (У).

4. Чистий експорт (X), або експорт мінус імпорт.

• ВНП як потік доходів є сумою таких компонентів:

1. Заробітна плата, процент, рента і прибуток (завжди з виключенням за
допомогою методу доданої вартості подвійного рахунку проміжних товарів,
куплених у інших фірм).

2. Непрямі податки.

3. Амортизація.

• Дві міри розрахунку ВНП дають рівнозначні результати за визначенням
(тобто дотримуючись правил визначення доданої вартості і прибутку як
надлишку).

• Чистий національний продукт (ЧНП) дорівнює ВНП мінус амортизація.

Розглянувши вимірювання національного обсягу виробництва і
проаналізувавши недоліки ВНП, які можна зробити висновки про достатність
національних рахунків як показників економічного добробуту?

Найкращою відповіддю на це запитання будуть слова А.Оукена:

«Процвітання країни ще не гарантує щасливого суспільства, як не гарантує
особистий успіх сімейного щастя. Ніяке зростання ВНП не може
нейтралізувати напруження, яке виникає від непопулярної та невдалої
війни, тривалої запізнілої внутрішньої конфронтації з совістю у зв’язку
з расовою дискримінацією, вибухом сексуальної революції й
безпрецедентним обстоюванням молоддю самостійності. Процвітання … все
ще є лише передумовою успіху в досягненні багатьох наших прагнень»

Висновок:

1. Валовий національний продукт (ВНП) — це найобширніший показник
національного виробництва товарів і послуг. Він охоплює величину
споживання (С), валові приватні внутрішні інвестиції (І), урядові
покупки товарів і послуг (У) і чистий експорт (X).

ВНП = С + Ї + У + X.

Цю формулу можна спростити, подавши внутрішні інвестиції і чистий
експорт як сукупні національні валові інвестиції (1н):

ВНП = С + 1н + У.

Література:

1)І.Ф.Радіонова «Макроекономіка та економічна політика».

2) В.Д.Камаев « Экономическая теория».

3)П.А.Семюелсон, В.Д.Нордгауз « Макроекономіка”.

4) К.Р.Макконел, С.Л.Брю “Экономика».

5) В.Д.Базилевич, Л.О.Баластрик «Макроекономіка”(конспект лекцій).

PAGE

PAGE 6

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *