Український театр на початку XXI століття (реферат)

Реферат з культури

Український театр на початку XXI століття

Те, що відбувається сьогодні в українському театрі, загалом відповідає
ситуації у всьому мистецтві країни. Наявність проблем, що потребують
розв’язання, зумовлена цілим комплексом причин як суспільно-історичного,
так і організаційно-фінансового характеру. Причому багато творчих
питань, врешті-решт, зводяться саме до скрутного матеріального
становища, у якому перебувають заклади культури, до неможливості
гнучкого маневру, до закостенілості існуючих структур та умов.

Театральна справа являє собою комплекс заходів, спрямованих на
створення, публічне виконання та публічний показ творів театрального
мистецтва, їхнє поширення і збереження умов для розвитку театральної
творчості, професійної освіти, науки, театральної журналістики,
видавничої діяльності з історії, теорії та практики цього виду
мистецтва, відповідної музейної та архівної діяльності. Театральне
мистецтво – вид мистецтва, особливістю якого є художнє відображення
життя за допомогою сценічної дії акторів перед глядачами.

Нині в Україні діє понад 130 професійних театрів, серед яких
національні, драматичні, музично-драматичні театри, театри драми і
комедії, юного глядача, ляльок та театри-студії. Середня кількість
прем’єр на рік становить від 4 до 6 на кожний театр [1 2].

Сприяти вирішенню насущних проблем театру має державна політика у
театральній справі, яка відображається у законодавстві.

Законодавство України про театри і театральну справу базується на
Конституції України і складається з відповідних положень Основ
законодавства України про культуру, Цивільного та Господарського
кодексів України, законах України «Про гастрольні заходи в Україні»,
«Про театри і театральну справу», інших нормативно-правових актах.

Особисті немайнові і майнові права авторів та їх правонаступників,
пов’язані зі створенням творів літератури і мистецтва (авторське право),
права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення (суміжні
права) регулюються Законом України «Про авторське право і суміжні права»
та іншими нормативно-правовими актами.

Держава регулює відносини в галузі театру і театральної справи шляхом
формування державної політики у цій сфері, створення фінансового,
матеріально-технічного, кадрового, інформаційного, наукового,
нормативно-правового та іншого забезпечення умов діяльності та розвитку
театрів [2].

Державна політика в галузі театру і театральної справи базується на
принципах гуманізму, демократизму, пріоритетності загальнолюдських
духовних цінностей, свободи творчості та загальнодоступності
театрального мистецтва. Основними напрямами у цій сфері є: забезпечення
соціально-економічних, правових і наукових умов для ефективної
діяльності театрів підтримка і розвиток мережі театрів, забезпечення їх
сучасним технічним обладнанням стимулювання розвитку театральної справи
шляхом удосконалення її матеріально-технічної бази, надання пільг щодо
оподаткування та кредитування, морального та матеріального заохочування
осіб, які зробили значний внесок у театральну справу сприяння науковим
дослідженням у галузі театру і театральної справи розроблення та
сприяння реалізації загальнодержавних, державних та регіональних програм
розвитку театрів і театральної справи, забезпечення їх фінансування за
рахунок державних та місцевих бюджетів забезпечення підготовки фахівців
театрального мистецтва у вищих навчальних закладах та підвищення фахової
кваліфікації творчих працівників театрів, їх правовий і соціальний
захист забезпечення охорони, збереження та утримання театральних
будівель, що є об’єктами державної та комунальної власності, тощо [2].

Загальнодоступність театрального мистецтва стає можливою завдяки
бюджетному фінансуванню державних та комунальних театрів, їхньому
пільговому оподаткуванню та кредитуванню, а також наданню необхідної
допомоги, пільг та гарантій окремим категоріям громадян для реалізації
ними права щодо загальнодоступності театрального мистецтва [2].

Важливою запорукою позитивних змін у державній політиці підтримки
театрального мистецтва стало введення в дію Закону України «Про театри і
театральну справу в Україні» (№ 2505-IV від 31.05.2005) і розробка низки
підзаконних актів до нього. Сприяла розв’язанню насущних проблем
театральної справи також Державна програма розвитку культури на період
до 2007 року, прийнята постановою Кабінету Міністрів України від 6
серпня 2003 р. № 1235. Неодноразово проблеми театральної справи
розглядалися на засіданнях колегії Міністерства культури і туризму
України. Прийняті нормативні документи сприяли зміцненню
матеріально-технічної бази закладів культури і мистецтва, без чого
неможливий їхній подальший розвиток [1 3 4].

Все більш значну роль у забезпеченні реалізації державної політики у
сфері театральної справи відіграє Міністерство культури і туризму
України. В межах своїх повноважень Міністерство організує проведення
міжнародних, всеукраїнських, регіональних театральних фестивалів, які
набувають неабиякого розголосу та мають велике мистецьке значення.
Значну увагу приділено підтримці гастрольної діяльності театральних
колективів. Для поповнення репертуару театрів України було проведено
закупівлю драматичних творів, видатки на які здійснюються за рахунок
Державного бюджету України на умовах державного замовлення [1].

Ця діяльність Міністерства сприяє успішному розвитку театральної справи
та поглибленню розуміння суспільством важливої місії театру та його
місця у житті країни [1 5].

Водночас, попри явні творчі успіхи та деяке поліпшення в останні роки
фінансового стану театрів, за сучасних економічних умов основною
гарантією оновлення репертуару та гастрольної діяльності державних
театрів України залишається бюджетне фінансування. Також, на думку
багатьох мистецтвознавців, сьогодні театр, з одного боку, не є осереддям
громадянської думки, естетичною чи моральною домінантою, а з іншого – не
відчуває на собі пріоритетної уваги суспільства як такого та державних
установ [1 5].

Також фахівці вважають, що зусилля у вирішенні економічних завдань
увінчаються успіхом лише тоді, коли, як кажуть, кінь стоятиме поперед
воза. Таким конем повинні бути культура і духовність. Театр не є і не
може бути інституцією економічною. Театр був, є і буде закладом
мистецьким, де вирішуються надзвичайно важливі питання, пов’язані з
духовністю нації [6].

Але проблеми українського театру не вичерпуються тільки фінансовими
питаннями. У конкуренції з іншими видовищами – а межа ХХ і ХХІ століть
вперше за всю історію людства так широко оперує саме зоровими, а не
вербальними образами, – театру варто відшукати свою естетичну нішу. Бо
він ніколи не виграє боротьбу за глядача ні у грандіозних спортивних
матчів, ні у галасливої велелюдності естрадних шоу, ні у технічних
трюків кінематографа. Зате театр має унікальну і неперевершену зброю –
безпосередній енергетично-смисловий обмін між індивідуумом у залі і
особою на сцені [7].

Тут слід зазначити, що театр та його функції не залишаються незмінними
протягом всієї історії цього виду мистецтва. Так, наприкінці 80-х років
ХХ ст. український театр здійснив прорив щодо розвитку нових
організаційних форм, хоч паралельно зберіг незмінною модель державного
репертуарного театру. Але надалі стався суттєвий розрив, який дедалі
більше й більше розширюється. Отже, існування вітчизняної сцени,
принаймні в організаційному (а внаслідок цього, – і в творчому) плані,
дедалі суттєвіше розходиться із вимогами часу [6 8 9 10].

Зараз майже ніхто не заперечує, що театр – це надзвичайно складне
підприємство, де творчість дуже тісно переплітається зі справами
господарськими. Але, якщо в економіці, банківській, діловій сфері –
непослідовно, проте невпинно здійснюється перехід до реального ринку з
усіма властивими йому атрибутами, то театральна справа продовжує
існувати фактично в рамках старого законодавства та застиглих
організаційних форм [6 10 11].

Так, наявні умови не дозволили вижити «госпрозрахунковим», тобто
недержавним театральним новоутворенням. Хвиля накотилася – й відійшла,
залишивши по собі тільки поодинокі театральні організми, котрі вибороли
собі державний статус із відповідною (нехай скромною) дотацією. Так само
й з індивідуальними театральними ініціативами. Найбільш розповсюджена у
світі модель разового театрального проекту періодично апробується й на
вітчизняному терені, проте поширення й серйозного розвитку не набуває
через, передусім, недосконалість законодавства. Навіть доволі агресивно
розрекламовані й добре забезпечені спонсорськими коштами проекти А.
Жолдака не стали економічно успішними [10].

Нові соціально-культурні умови функціонування театру вимагають його
включення в соціально-культурну і соціально-художню реальність. За
словами доктора мистецтвознавства Н. Корнієнко, на принципово нових
засадах, з опорою на фундаментальну теорію, треба скласти стратегію
культурної політики, де театр буде одним із головних елементів у діалозі
«держава – культура», «традиція – експеримент» [12].

Театральний експеримент кінця 80-х років як основа театральної реформи,
прагнув досягти централізації, ввести договірну систему формування
творчих колективів, модернізувати відносини театру з державою тощо.
Однак дослідження ефективності проведення цього експерименту показало,
що хоч театри отримали право вільного формування репертуару, але
потрапили великою мірою в залежність від публіки, її смаків. Досвід
переобрання на посади творчих працівників показав його низьку
ефективність. Певні економічні успіхи театрів було досягнуто за рахунок
підвищення цін на квитки та експлуатації акторів. Надання більшої
самостійності директорам театрів призвело до переважаючої орієнтації в
роботі театру на економічні показники. Театр потрапив у стихію масового
попиту, а механізм виробництва вистав взяв верх над творчістю, що
спричинило втрату багатьма театрами своєї творчої позиції [12].

Ще однією проблемою, на яку вказують критики та театрознавці, є
недооцінка державою ролі театру в житті суспільства. Роль держави
полягає в тому, що вона повинна створювати стимули для участі спонсорів
у відкритті театрів і фінансуванні їх мережі, забезпечувати населення
послугами сценічних колективів, налагоджувати розробки і виробництво
сучасної сценічної техніки, підтримувати належний рівень театральної
освіти і науки про театр, надавати підтримку в організації театральних
гастролей, обмінів, конкурсів і наукових зібрань [12].

Але у реальності ситуація залишається доволі складною. Скажімо, на
гастрольно-концертну діяльність 16 театральних колективів –національних
та обласних – у цьогорічному держбюджеті виділено аж один мільйон грн.
На підтримку 8 національних творчих спілок – лише 6,8 млн. грн. Стримує
розвиток творчого процесу і оподаткування ПДВ постановок нових вистав,
концертних програм, кінофільмів, художніх та музейних виставок [13].

Тож, на думку фахівців, держава повинна зайняти належне їй місце
стосовно театру як соціально-культурного інституту, стимулюючи його
діяльність. На регіональному рівні важливу роль у погодженні інтересів
театру, держави і населення могла би виконувати громадська театральна
художня рада з правом контролю художньої й економічної діяльності
театру. Вона давала б обґрунтовані рекомендації для виконавчої влади і
складалася б із експертів-фахівців та представників громадськості [12].

Одним із ефективних способів управління функціонуванням театру є цінова
політика, дотування тих глядачів, які в цьому мають потребу. Також,
проблемою є і відвідування театрів. Безумовно, кожен театр зацікавлений
у залученні найбільшої кількості глядачів. І зрозуміло, що
відвідуваність театру напряму залежить від рівня театрального колективу.
Але існує й економічний аспект цього питання. Звісно, похід до театру
можна перетворити на справжнє свято. Але, безперечно, для будь-якого
свята потрібні гроші. Скільки ж сьогодні коштує задоволення провести
вечір у театрі?

Наприклад, до Національного театру російської драми ім. Лесі Українки
можна потрапити мінімум за 7 грн. Але, якщо ви не хочете сидіти на
другому ярусі, де відкривається чудовий вид на люстру й погано видно
сцену, то потрібно розщедритися, заплативши в кілька разів більше –
вартість квитків доходить до 75 грн. Дещо дешевше обійдеться похід до
Національного драматичного театру ім. І. Франка. Тут квитки від 5 до 50
грн. Вечір у Національній опері України – від 5 до 70 грн.

Якщо ж ви надаєте перевагу камерним театрам, то тут менше ніж за 20 грн.
купити квиток неможливо (тому що продавати квитки дешевше маленьким
театрам економічно невигідно). Але глядач не ображається: з будь-якого
місця сцену видно чудово.

Набагато дешевше в нашій столиці коштують дитячі вистави. Новорічні
спектаклі у Національному драматичному театрі ім. І. Франка можна
відвідати дитині за 2 гривні, а Київському театрі юного глядача (Театр
на Липках) – від 5 до 25 грн.

Тут слід зазначити, що в останні роки бачимо певні зрушення у бік
комерціалізації театральної справи. В Україні повільно, але впевнено
розвивається вітчизняна антреприза. Успішно проходять вистави
Театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв», незмінним попитом користуються
антрепризні вистави за участю А. Роговцевої. У 2006 році до них
приєднався ще один популярний український актор В. Горянський з
театральним проектом – комедією „Нас поміняли тілами” за п’єсою
білоруського драматурга А. Курейчика (режисер вистави О. Лісовець). У
хорошій якості цього театрального продукту, створеного в умовах чистої
антрепризи, мали змогу пересвідчитися мешканці Києва, Львова, Запоріжжя,
Дніпропетровська, Черкас, Харкова і Полтави [14].

Звісно, українська антреприза набагато дешевша, ніж вистави гастролерів
з близького й далекого зарубіжжя. Так, квитки на виставу «Про мишей і
людей» та «Біла ворона» Театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв» можна
придбати мінімум за 25 і максимум – за 200 грн. А вистави заїжджих
гастролерів, у середньому, коштують від 200 до 1000 грн. Звичайно,
дозволити собі таку розкіш може не кожен шанувальник театрального
мистецтва. Але, як не дивно, дуже часто глядач готовий заплатити за
квиток величезну суму грошей лише тому, що на афішах написано популярне
сьогодні ім’я заїжджої знаменитості. Хоча, не завжди рівень численних
московських антреприз, що демонструються киянам і гостям нашої столиці,
виправдовує очікування публіки [5].

Все ж, як було зазначено, українська антреприза з кожним роком набуває
нових обертів, хоча, на думку мистецтвознавців, поки важко говорити як
про її успіхи, так і про невдачі – знову ж через нерозвиненість самої
антрепризи і її конкурентного середовища. Зокрема, спроби
Хостікоєва–Бенюка заслуговують на повагу. Вони вгамовують тугу за
добром, альтруїзмом, простим людським почуттям, які стають дедалі
більшим дефіцитом. Проте їхня антреприза за художніми законами, собі
призначеними, нічим не відрізняється від того самого репертуарного
театру і не далека від гри у «театральний сімейний клан», що, звісно ж,
підігріває інтерес до спектаклю й є частиною піару. Проте самий інтерес
балансує часом на межі природної цікавості у відносинах із кумиром і
своєрідним ефектом замкової щілини. Проте антреприза може стати тим
вільним полем спокуси, де ризики винагороджуються сторицею [15].

Також слід зазначити, що, попри розвиток та популярність вітчизняної
антрепризи, провідну роль у театральній справі продовжують відігравати
репертуарні театри. На думку мистецтвознавців, вони, окрім суто
формального переходу на контрактну систему та радикального зменшення
фінансування (соціальна ж структура глядацької зали не дозволяє
одержувати істотний прибуток від каси), вони не зазнали необхідних змін
відповідно до вимог часу [10].

Реальний перехід на роботу за контрактом із принципово іншим розрахунком
витрат робочого часу та реального внеску до загальної справи створення
повноцінного ринку праці, фінансування проектів, а не театрів загалом –
справи майбутнього [10].

Цей стан – результат не лише інертності й незгуртованості самих діячів
театру в обстоюванні власних інтересів, – вважає театрознавець Г.
Липківська, – а, значною мірою, – результат державної політики, точніше
– відсутності у цій політиці чітких настанов і пріоритетів.
Відповідальні органи спрямовують свої зусилля, передусім, на доволі
штучне підтримування існуючої ситуації замість реформування театральної
справи, потреба у якому, безумовно, вже давно назріла [10].

Соціально-культурний і творчий розвиток кожного театру залежить від
якісного складу його колективу, творчих здібностей та мотивацій
працівників, їх покликання та визнання. Усе це забезпечує ефективність
театральної діяльності. Її складовими є адекватна вмотивованість вибору
професії і відповідність їй здібностей, достатньо виражене і реалізоване
професійне покликання, забезпечення творчого зростання молодого
покоління митців [3].

Важливим професійно-творчим показником театральної культури є
визначеність творчої позиції театру в його репертуарній лінії,
цілісності художньої програми. Тут слід зазначити, що аналіз діяльності
українських театрів (як у 90-ті роки, так і на початку ХХІ ст.) свідчить
про відсутність єдиної концепції щодо формування репертуару. Тут у
більшості українських театрів переважає традиціоналізм ціннісних
орієнтацій, спостерігається майже повна відсутність сучасної української
драматургії [3 16].

Репертуарна політика театрів за роки незалежності, з одного боку,
зазнала кардинальних змін, з іншого ж – лишилася у руслі тенденцій, які
виникли саме внаслідок суспільних катаклізмів другої половини 1980-х
років. Саме наприкінці 80-х – на початку 90-х театр намагався вийти на
передові рубежі суспільної думки у переосмисленні історичного шляху
розвитку країни, отже, звернувся до раніше заборонених тем, проблем, до
драматургії (точніше – літератури), відкладеної колись «у шухляди» або
народженої уже в нові часи, переважно «чернушної» за характером. А
оскільки суто української «відкладеної» літератури виявилося небагато,
то театри звернулися до російських джерел [10].

Саме в такому репертуарі найвиразніше виявлялося бажання театрів
опинитися «на вістрі часу», маючи при цьому успіх у глядачів, який тоді
цей репертуар забезпечував. Надалі хвиля «чернухи» та
соціально-історичного ревізіонізму відійшла, і сучасна російська
драматургія посіла в репертуарі театрів України (навіть російськомовних)
досить скромне місце [10].

Розвиток театру, як відомо, залежить від суспільних умов, за яких він
функціонує. Відомий російський драматург Е. Радзінський вважає, що
«театр – мистецтво часів тоталітаризму, бо якраз тоді воно розквітає,
тому що замінює все суспільне життя». Сьогодні театр намагається знайти
своє місце в ринкових умовах, різними засобами пристосовуючись до нової
реальності, намагаючись не втратити своїх творчих позицій, які
невідворотно трансформуються. Постійні посилання на те, що попит формує
пропозицію, вірні лише частково, бо характер пропозицій, рівень творчих
рішень зворотно формує сам попит на них [11].

Треба вказати і на феномен класичної драматургії, бо саме класика
починає відігравати все більш важливу роль у театральному житті України
ХХІ ст., а суспільство з величезною зацікавленістю стежить за характером
діалогу «театр – класика» та за його результатами. Про це свідчать і
цифри збільшеної заповнюваності глядацьких зал, і те, що третину
зведеної репертуарної афіші театрів України становить світова і
вітчизняна класика [17].

Ця доленосна зацікавленість суспільства класикою цілком зрозуміла, –
підкреслює мистецтвознавець В. Неволов, – бо, як відомо, ми звертаємося
і небезсторонньо допитуємо минуле задля того, аби воно пояснило нам, що
ж відбувається нині і, бодай натякнуло на майбутнє.

Як вже зазначалося, проблема сучасного прочитання класики віддавна була
ключовою. Забарвлюючись кольорами нової епохи: і тоді, коли голос
давнього автора мав потрапити у «співзвучність боротьби за
незалежність», і тоді, коли відкривали загальнолюдський зміст класики, і
навіть тоді, коли їй відводили місце «вельмишановної шафи», повсякчас
можливості художників визначалися і визначаються не лише їхнім хистом, а
й реальними потребами часу, загальним рівнем сучасної культури [17].

Слід також пам’ятати, що сьогоднішній похід української режисури за
класикою не є явищем однозначним. Проблеми постають і перед тими, хто,
як В. Саранчук, О. Король, Ф. Стригун, М. Рєзникович, здійснювали це
постійно і чий досвід спілкування з класикою нараховує десятиріччя, й
перед тими, хто неофітськи прилучається до культури минулого [17].

Тут має місце і певна реактивність українського театру, яка виникає
часом не від наявності самобутніх ідей у художника, а від бажання
посперечатися з попередником. Але ми помилилися б, якби не відзначили в
цих «серіях» постановок якісно нової ситуації у діалозі з класикою, –
наголошує В. Неволов. Надавши постановкам класики характеру
узвичаєності, різко розширивши коло авторів, український театр здійснив
значний якісний стрибок. Концентрація діалогу, керована енергетика
актора і вистави, використання енергії простору і часу – потужні засоби
впливу на глядача, на пробудження в ньому його енергетики. Енергетична
взаємодія між сценою та залом і є тим великим чудом, таїною театру, яким
він завжди був сильний [17].

Що ж до сучасної української драматургії, то вона, як вже зазначалося,
не визначає обличчя театрів, здебільшого існуючи на периферії їхніх
інтересів. Театр сьогодні майже відірваний від модерної української
літератури, хоча саме в ній останнім часом якраз і відбуваються цікаві й
плідні процеси (винятком є постановка «Московіади» Ю. Андруховича у
Київському Молодому театрі) [10].

Для поліпшення цієї ситуації Національний академічний драматичний театр
ім. І. Франка спільно з драматичною лабораторією Центру театрального
мистецтва ім. Леся Курбаса запровадив у своїх стінах понеділкові
авторські читання «Нова драма». У програмі брали участь і маститі
літератори, зокрема, Б. Жолдак із авангардною фантасмагорією «Голодна
кров» та В. Шевчук зі своєю філософською притчею «Свічення», і
початківці, як, скажімо, О. Кирилова з п’єсою про студентське буття
«Засватаний-Невінчаний». Особливе зацікавлення публіки викликали п’єси
«Останній забій» О. Росича та «Химерна Мессаліна» Н. Нежданої. Найкращі
твори було видано у збірках «Наша драма». Тож, можна сподіватися, що
читання та видання антологій стане етапом з успішного втілення нової
української драми на сценах України [18].

Ще однією спробою повернути до театру сучасну українську драматургію
стала інноваційна програма «Україномовний театр на сході», яку
започаткували у Харкові. Результатом програми стало відкриття Центру
підтримки україномовного театру на сході України та проведення
виставки-продажу творів сучасної української драматургії. Реалізацією
програми займаються управління культури Харківської
міськдержадміністрації, Харківське міжобласне відділення Національної
спілки театральних діячів України та харківський театр „P.S.” [19].

Сприяти популяризації сучасної української драматургії має і конкурс
радіоп’єс «Відродимо забутий жанр», започаткований 2006 року на
Українському радіо. Мета цього конкурсу – відродження жанру радіоп’єси,
створення українського радіотеатру ХХІ століття. На думку організаторів
конкурсу, ми живемо у суспільстві, яке дуже швидко видозмінюється, в
якому формуються нові пріоритети. Тож, повернення до радіоп’єси – це,
власне, повернення до традиційних – національних, духовних – цінностей.
Національне радіо має не лише інформувати громадян України про події, що
відбуваються, а й формувати внутрішній світ їхніх духовних цінностей, і
радіоп’єса тут може стати одним із засобів такої національної роботи.
Також, на думку організаторів, конкурс може стати поштовхом для
подальшого розвитку всієї української драматургії [20].

Певні проблеми українського театру пов’язані зі станом режисерського
корпусу. Так, на думку театрознавців, державним театрам України
катастрофічно бракує нових імен, нових творчих лідерів. У такій ситуації
деякі театри змушені існувати взагалі без штатних режисерів – на чолі з
директорами. Це дає певну можливість для маневру й інколи – непогані
результати. Але запрошення до театрів режисерів на разові постановки,
безперечно, не є універсальним вирішенням проблеми і може призвести до
ускладнення ситуації (адже у такому випадку не існує належної взаємної
відповідальності сторін).

Як відомо, ХХ століття слушно називали «століттям режисури». Саме
режисура у цю епоху перебрала на себе роль світоглядного, філософського
базису. Чи варто дивуватися, що численні історичні катаклізми породили
дефіцит особистостей? Чи варто чекати, – запитують мистецтвознавці, –
нових ідей на театрі (старі ж бо виглядають як девальвовані, «зношені»)
у ситуації загальної тотальної кризи цінностей та ідеології в умовах
епохальної зміни парадигм? Втім, аналогічні процеси відбуваються зараз у
всьому світовому театрі. На зламі епох він намагається усвідомити себе,
визначити своє місце у річищі загального процесу, водночас шукаючи нових
ідей та форм [10].

На думку генерального директора і головного режисера Національного
академічного театру російської драми ім. Лесі Українки М. Рєзниковича,
нині катастрофічно бракує в країні професіонально грамотних режисерів, і
не просто режисерів – будівників театру, художніх керівників. Від цього,
як гриби після дощу, ростуть театри – нічиї, тобто театри без єдиної
естетичної художньої віри, де артисти лише експлуатуються, але не
розвиваються [21].

Ось живе такий собі театр. Артисти і режисери в ньому ніби непогані. І
вистави грають. І на роботу приходять вчасно. Але існують самі по собі.
Артисти в таких виставах не відкривають для себе нове ні в професії, ні
у сфері духовного, морального пошуку людської душі. Вони, можливо, самі
того не відчуваючи, потроху перетворюються на службовців потоку.

У нічиєму театрі керують усі і ніхто. У такого театру немає творчої
програми, немає свого обличчя. У такому театрі добиваються ролей, не
піклуючись про те, щоб утілена роль стала частиною цілого. У ньому рідко
радіють чужим успіхам, частіше – невдачам. У повітрі, в самій атмосфері
театру, у стосунках людей, часом при зовнішній толерантності, тут
розлито мікроб байдужості [21].

Також у сьогоднішній практиці вітчизняної сцени, навіть коли брати
більш-менш благополучні її зразки, взагалі доволі помітною є
невизначеність, навіть відсутність повноцінної національної акторської
школи. На зміну визнаним майстрам, котрі протягом десятиліть формували
обличчя українського акторства, не приходить так само продуктивне нове
покоління. Причому ситуація останніми роками суттєво погіршала – через
фізичне старіння досвідчених педагогів, їхнє природне поступове
віддалення від живого театрального процесу [10].

Тож, актуальним є питання театральної освіти. Театральна освіта хоч
якоюсь мірою має на практиці почати прищеплювати, а можливо, й
виховувати цю необхідність, потребу артистів і режисерів одне в одному,
відкривати в чомусь неминучість протиріч навіть найближчих за духом
людей театру і застерігати від хірургії, розривів, виховувати вміння
чути один одного [21].

Недостатня увага приділяється комплексному вихованню актора, тоді як
наріжними серед актуальних вимог до нього є здатність до відтворення
складних темпоритмових партитур, вільне поєднання голосоведення та
пластики тощо. Тим часом вокал, сценічний рух, танець, сценічна мова та
акторська майстерність досі залишаються у нашому навчальному процесі
окремими дисциплінами, надто відірваними одна від одної [10].

З одного боку, – зазначають у пресі, – очевидне кількісне надвиробництво
«творців» – і Київський національний університет театру, кіно і
телебачення ім. І. Карпенка-Карого, і заклад пана Поплавського. А
дефіцит яскравих особистостей – повсюдний [15].

У навчанні режисерів поступово зникає інтерес до того, чим завжди
пишався вітчизняний театр – до докладного дослідження вчинків персонажів
у п’єсі, знаходження численних подій, із яких і повинна складатися
майбутня вистава. Робота ця скрупульозна, невидима, на зразок підмурка
будинку, але необхідна для професії режисера психологічного театру. Це
ази, але без цих азів, до речі, засвоїти їх не так і просто, режисер
ніколи не зможе допомогти акторові, зробитися йому потрібним [21].

Тож, за словами відомого українського режисера Е. Митницького, наша
система освіти викликає підозри принципового характеру. Е. Митницький
впевнений, що з першого курсу, з моменту вступу до інституту, режисер
повинен бути при театрі. Вранці приходити не на лекції, а в театр і
проходити весь репетиційний процес у різних виставах, з різними
режисерами як асистент, а в другій половині дня йти на лекції. У нас все
навпаки, навчальний процес вибудовується таким чином, що відвідувати
театр у майбутніх режисерів просто немає практичної можливості. Тому,
коли вони приходять на дипломну виставу, вони розгублені, ходять під
стіночкою, лякаючись власної тіні, і будь-який артист здатен цього
режисера затюкати вкрай. І тоді вже треба терміново пожежними методами
його рятувати. Тож, режисери-початківці не прагнуть працювати з
акторами. У результаті в майбутній практиці режисеру легше зіграти
замість актора: завалити сцену декораціями, вразити костюмами,
підпустити димок, прикрити музикою та грою світла, – проробити все це
легше, ніж навчити актора видобувати події з тексту й провокувати
партнера на таку ж дієву реакцію у відповідь. Останнє можливе лише, якщо
режисер осягнув грамоту роботи з артистом, чуйно ставиться до таких
«інструментів» акторсько-режисерської технології, як «бачення»,
внутрішній монолог, підсвідомість тощо [22].

В акторському навчанні обмаль часу, уваги приділяється європейському –
тепер уже, хоча народжувався він у В. Мейєрхольда і у Л. Курбаса, –
акторському тренінгові. Його суть – засвоєння не лише головою, але й
тілом, усією психофізіологією актора, того непорушного закону нашого
мистецтва, що театр – це завжди двоє, тобто закону спілкування, котрий
має бути усвідомлений студентами на рівні навіть суто біологічному.
Важливо ще й просто розуміння педагогами необхідності цього
найважливішого етапу навчання [21].

Дивно і дико: усі ці методики народилися в Україні, в Росії нині вони
взяті на озброєння всіма престижними театральними школами Європи, однак
реально перебувають у зародковому стані на наших профілюючих кафедрах
[21].

Головна больова точка, – вважають деякі фахівці, – невикорінний «совок»
у нашій свідомості. Марно запитувати у студента про театральну систему
Сузукі чи Мнушкіної, Стреллера, Лупи або Барби й навіть А. Васильєва і
Л. Додіна. Не кажучи вже про імена Дарріді, Бодрійяра, Мелетинського,
Топорова або Аверинцева. А без них сьогодні – ніяк! Розмова про практику
ще більше пригнічує. Естетика Піранделло чи Вільямса в реальному
навчальному спектаклі має вигляд поганого маскараду, під маскою якого
раз у раз підступно підморгує Возний, плете інтригу біля тину чергова
Параска, сентиментально побивається – у дусі тих самих «мильних опер» –
циганка Аза [15].

Творчим вищим навчальним закладам (ВНЗ) більше, ніж іншим, потрібна
реформа, вважають фахівці. Це не може бути конвеєрний принцип, як тепер.
(Віджила для творчості формула переходу кількості в якість. Вона ще
могла переконувати на нерозвиненій стадії художнього освоєння життя).
Тому більш перспективними є авторські майстерні, де майстер з одним,
двома, можливо, трьома майбутніми режисерами або п’ятьма-шістьма
акторами «чаклував» би над душею і тілом. Корисно було б закласти основи
і можливості «фахової подорожі», може, у якихось випадках «подорожі
non-stop» – до інших європейських та інших методологій та їхніх авторів.
І вже при наборі спрогнозувати можливий театр або лабораторію
майбутнього перебування.

Одним із принципів відбору в перехідний до такого сценарію період може
стати дво-, триступінчаста модель, коли ще діє принцип великого потоку,
але комусь просто видають диплом про закінчення вузу, прослуховування
певних курсів лекцій – із відповідними рекомендаціями комусь – диплом з
високими рекомендаціями, що передбачає його більш комфортне подальше
перебування в престижному театрі чи лабораторії. Тобто пропонується, з
одного боку, поглибити заняття власне професією, з іншого боку –
завадити створенню «ремісничого потоку» і водночас толерантно
поставитися до бажання деяких груп людей вивчати, скажімо, акторську
справу [15].

Також, на думку М. Рєзниковича, на нинішньому етапі розвитку театральної
освіти в Україні в кожному театральному ВНЗ має виникнути особистість
художнього керівника інституту, який би взяв на себе відповідальність за
розвиток національної театральної школи, подібно до того, як у 1930-х
роках у Москві прийшов до керівництва Державним інститутом театрального
мистецтва (ДІТМ) видатний актор

МХАТу Л. Леонідов, який і сформував основні творчі майстерні й дав
імпульс розвиткові театральної педагогіки на десятиріччя вперед [21].

Разом з тим, театральна освіта в Україні має й певні здобутки.
Випускники театральних ВНЗ з кожним роком займають все більш помітне
місце у мистецькому житті країни. Не зменшується і число бажаючих
оволодіти театральною професією. А про якість навчання свідчить той
факт, що студенти вже починають представляти нашу країну за кордоном.
Так студенти Київського національного університету театру, кіно і
телебачення ім. І. Карпенка-Карого (курс Ю. Висоцького) у 2006 році
взяли участь у Всесвітньому фестивалі драматичних шкіл «Театр для всіх»
у м. Манілі (Філіппіни). Виступи українських студентів мали великий
успіх, киян навіть запросили взяти участь у Міжнародному фестивалі
професійних театральних колективів, який відбудеться у м. Баден-Бадені
(Німеччина) [23].

У той же час належного підвищення кваліфікації здебільшого не
відбувається у самих театрах. Тож мовна, пластична, музична культура
багатьох акторів не відповідає сучасним вимогам. Парадокс полягає у
тому, що, з одного боку, актори є природно найбільш залежними (від
драматургії, режисури, сценографії, глядача, інших чинників) елементом
театрального процесу, а отже будь-яка криза у цьому процесі призводить
до неможливості реалізації акторського потенціалу з іншого ж боку – коли
зайві регламентації зникають, актори навіть у найсприятливіших умовах
виявляються не готовими до розв’язання складних завдань [10].

Часто-густо акторам бракує реальних стимулів, аби самостійно, без тиску
ззовні стежити за власною професійною формою, хоча, зрештою, то є один
із обов’язкових параметрів фаху.

Проте такий цілком нормальний, природний, обґрунтований підхід до справи
можливий лише за умов наявності повноцінного ринку праці із властивою
йому конкуренцією. А поки його немає (навіть у Києві, де традиційно
циркулюють в очікуванні на свій шанс численні маси акторів), усі
намагання кардинально змінити існуючий стан справ видаються марними
[10].

Відсутність ринку виявляється у малорухомості, переобтяженості трупи в
майже усіх державних репертуарних театрах. Надто значною є питома вага
т. зв. «баласту», який продовжує існувати, незважаючи навіть на велику
завантаженість акторів виставами та репетиціями [10].

Справжній духовний театр щодня вимагає витрат високих і могутніх
душевних сил. Когось вистачає на рік, когось – на три, когось – на
десятиліття.

Для молоді в такому театрі хрестоматійний європейський акторський
тренінг обов’язковий. Він не може набриднути, якщо зрозуміле його
значення й існує потреба у формі, тобто в удосконаленні всього творчого
апарату, його готовності до легкості, свободи і польоту у грі у вечірній
виставі, готовності до майбутніх ролей [21].

Молодому драматичному артисту безглуздо займатися тренінгом примусово.
Тут має виникнути природна потреба, як уранці чистити зуби, як у
музикантів грати гами, як у солістів балету – щоденний станок. Але
буває, молоді вважають, що вже все вміють. Це, звісно, нічого не дає для
подальшого професійного, мистецького розвитку [21].

У той же час, молодь, як і раніше, не їде у провінцію через відсутність
там належних умов, зокрема житла. Тож трупи обласних театрів
комплектуються з випускників культосвітніх училищ, ледь-ледь
«розбавлених» акторами з вищою освітою, переважно середнього та старшого
поколінь. Зрозуміло, що за таких умов акторські колективи більшості
професійних театрів не здатні повноцінно виконувати складні постановочні
завдання, працювати в єдиному естетичному режимі [10].

Ще одна низка проблем театральної справи пов’язана з питанням
національної культури, зокрема, з офіційним мовним статусом театрів та
реальним станом речей. Ще наприкінці 1980-х років експерти відзначали,
що вистав російською мовою на сценах українських театрів, порівняно з
початком цього десятиріччя, значно поменшало. Далі ця тенденція
зберігалася й поглиблювалася – головним чином, завдяки адміністративним
зусиллям щодо впровадження у дію закону про мови. Українською працює
зараз значна частина новостворених театрів на сценах російських театрів
(першопроходець тут – Київський академічний театр драми і комедії на
Лівому березі Дніпра) почав з’являтися український репертуар. Але така
широкомасштабна й, звісно, вкрай необхідна «українізація» проводилася,
значною мірою за рахунок простого звуження функціонування російської
мови на сцені, а не шляхом підвищення якості й конкурентоспроможності
власне українського продукту, розумного протекціонізму щодо цього.

Наріжну проблему у цих питаннях можна визначити як відсутність
повноцінного мовного середовища (особливо, традиційно, на півдні та
сході України), отже – відповідно є й структура попиту глядачів. У свою
чергу, театр, зорієнтований сьогодні на заробітчанство заради виживання,
змушений більше підкорятися запитові, аніж формувати його, не кажучи вже
про бодай якесь просвітництво (хіба що з’являються вистави з творами зі
шкільної програми) [10].

Що ж до функціонування на сцені власне української мови, то, на думку
фахівців, жорсткий мовний режим у театрі видається річчю необхідною,
але, на жаль, сьогодні недосяжною. І якщо десять років тому експерти
відзначали необхідність «систематичної корекції», тобто постійного
мовного тренажу акторів під керівництвом кваліфікованих спеціалістів, то
сьогодні відповідні рамки мало не остаточно розмиті. За оцінками
експертів, мова, яка звучить зі сцени, не є вповні українська – так
само, як у російськомовних театрах, вона давно вже не вповні російська.
Мовне середовище за стінами театру тут, знов-таки, відіграє вирішальну
роль [10].

У подоланні мовних проблем театру може також допомогти більш активне
залучення справжньої сучасної української драматургії, та розробка
спеціальних проектів та програм, на кшталт вже згаданої інноваційної
програми «Україномовний театр на сході» [19].

Ще у 1990-ті роки критики відзначали суттєву відірваність театрів від
тих суспільних процесів, що відбуваються у країні. І зараз у процесах,
пов’язаних з відродженням національної культури та переосмисленням її
здобутків, беруть участь не театральні колективи, а окремі актори,
режисери, художники – за власною ініціативою [10].

Нинішня демонстративна аполітичність театру, його рішуча переорієнтація
на суто мистецькі проблеми, акцентування, передусім, на виконанні
компенсаторно-відволікаючої щодо суспільних процесів функції – усе це,
вочевидь, є закономірною реакцією на довготривалий тиск «ідеологічного
запиту» та вимоги «активної громадської позиції митця». Все ж слід
відзначити, що в останні роки театр зробив певні кроки до соціальної
тематики. Про це свідчать, наприклад, роботи А. Жолдака чи спроба
осучаснення історії Жанни д’Арк у мюзиклі «Біла ворона» (Театральна
компанія «Бенюк і Хостікоєв).

Актуальною є і проблема сучасної театральної критики. Взагалі,
співвідношення «театр – критика» є дуже важливим в системі
театрально-художньої діяльності. Критика є базовою складовою в системі
посередників, які забезпечують зв’язок мистецтва з суспільством і
публікою. Особливістю критики є універсальність її впливу на систему
театрально-художніх відносин, певне корегування їх розвитку і, навіть,
частковий її вихід на забезпечення управління і регулювання театральної
діяльності.

^$th&–,oeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeiaOeOeOeOeOeOeOeOeOeOe

gd?ya

 ?L‡??’?U“¤–^›oooooooooooooooooooooooooooo

x v

oooooooooooooooooooooooooooo

v

†?‡oooooooooooooooooooooooooooo

агнучи досягти оптимальності його розвитку, насамперед шляхом погодження
оціночних позицій театру і публіки відносно створених вистав. Критика є,
певною мірою, соціально і естетично контролюючою інстанцією, оскільки
вона за своїм призначенням охоплює весь цикл функціонування театру і
покликана бути «імунною» підсистемою театрального процесу, забезпечуючи
плідний розвиток театральної культури, стимулювання її можливостей [3].

Але, на жаль, як зазначають театрознавці, сучасна українська критика не
сприяє підвищенню соціокультурного статусу українських театрів. Вона не
виконує свого призначення бути «імунною» системою театрального життя,
соціально та естетично регулюючою інстанцією. Мізерна платня, яку
отримують представники цієї професії, не сприяє її незалежності, тобто
не дозволяє жити «на творчих хлібах». Це впливає, передусім, на
об’єктивність критики як експерта, тоді як потреба у таких її функціях
за умов, коли українські театри перебувають у стані пошуку сучасної
моделі, адекватної до нових суспільних реалій, різко зростає. Це
усвідомлюють як провідні митці, так і самі критики, котрі дуже низько
оцінюють результати своєї діяльності. Низькими їх вважають і
представники театральних професій. Не вплинуло на якість театральної
критики і ріст інформаційного забезпечення журналістів (більше 80% із
них мають власні комп’ютери, значна кількість користується Інтернетом).
Долаючи поступово інерцію компліментарності, ідеологічної одномірності
оцінок, критик, водночас, не завжди здатен протистояти тим проявам
театрального життя, в яких простежується зростаючий тиск на нього
невибагливої публіки. Сучасна критика не допомагає театрові визначитися
з подальшою стратегією і тактикою розвитку, спрогнозувати своє майбутнє,
не сигналізує про існуючу «вібрацію» у відносинах між театром і
суспільством. Отже, сучасна театральна критика не є носієм громадської
думки [16].

Значною проблемою є професіоналізм критики, бо її функції часто
виконують не фахівці. Негативним наслідком такої ситуації є зниження
уваги суспільства до театральних проблем, що констатує більшість
театральних діячів [3 16].

Разом з тим, в умовах динамічної трансформації театрального процесу,
змін у системі культурного життя зростає роль критики в прогнозуванні
розвитку театру, регулюванні показників його діяльності, пошуку
оптимальної моделі функціонування, хоча сьогодні театральна критика
потребує удосконалення [3].

Тут слід зазначити, що певні проблеми у цій царині характерні не лише
для України, але й для інших країн СНД, зокрема Росії. Неможливо не
помітити, – зазначається у російській пресі, – як стрімко знизився
сьогодні рівень професіоналізму у тих, хто пише про театр. У цьому,
треба визнати, немає нічого дивного, бо вимоги до критичних публікацій
вже не такі високі, як раніше. Головне – скоріше відреагувати на
столичні театральні події. Все інше не має значення. Ось і з’являється у
пресі справжня абракадабра або відбувається підміна відгуку на виставу
докладним викладенням особистого трактування тієї чи іншої п’єси, що
доповнено стандартним набором красивих, але надто загальних, давно
відомих епітетів. Також, подібно до вірусу, розповсюджується неуцтво та
хамство. Нормою стає поблажливе ставлення до акторів та явна
ангажованість цілої низки тих, хто пише про театр. У пресі висловлюється
думка, що багато що з того, за що у радянську епоху виносили суворі
покарання, зараз, після того, як пішли з журналістики багато старших
колег, котрі докладали багато зусиль для підвищення авторитету професії
критика, стало дозволеним.

По-перше, це прямий плагіат, включення до своїх статей великих
фрагментів з чужих текстів (звісно, без усякого посилання на автора).
Також стало можливим широко обговорювати на шпальтах газет та журналів
закулісні плітки та чутки. Нормою є публікація у різних виданнях тих
самих текстів без будь-яких змін. А у жанрі акторських портретів деякі
критики умудряються у розповідь про одного артиста, вставляти цитати,
присвячені іншому. Більше того, критики переробляють свої колишні статті
тож у портрет актора попадають фрагменти, добре відомі за статтями,
присвяченими іншим артистам.

Однак, видавці усі подібні накладки пояснюють поспіхом. Треба ж
виживати. І дійсно, – усім треба годувати дітей, підтримувати батьків
похилого віку, не забувати і про себе. Але як бути з висловом Ф.
Ранєвської про те, що «гроші можна проїсти, а сором залишається»? Хоча,
актуальним цей вислів є для тих, хто мав цей самий сором із самого
початку [24].

Тут потрібно відзначити, що з питанням театральної критики тісно
пов’язана проблема державної підтримки вітчизняних театрознавчих (і
ширше – культурно-мистецьких) видань. Так, за словами головного
редактора журналу «Українська культура» А. Яремчука, питання про
розповсюдження часопису бодай по бібліотеках за 15 років не порушувалося
не тільки на колегіях Міністерства культури і туризму України, але й на
нарадах, зустрічах з працівниками галузі. Міністри змінювали один
одного, та не змінювалося ставлення до своєї преси. Хоча, гріх
скаржитися – нині фінансування поліпшилося. На думку А. Яремчука,
проблема недостатньої уваги з боку держави, зокрема профільного
міністерства, типова для всієї української культурологічної преси. У
глухий кут загнані й газета «Культура і життя», місячник
«Театрально-концертний Київ», хилитаються часописи «Музика»,
«Український театр». А журнал «Українська культура» 14 років виходив
фактично без жодної державної копійки [25].

Проблема функціонування спеціалізованих театрознавчих видань характерна
і для регіонів нашої держави. Наприклад, у Харкові немає
спеціалізованого журналу або хоча б театральної газети, на сторінках
якої можна б було друкувати компетентні рецензії та інші матеріали.

Крім одвічної нестачі коштів, процес створення такого видання гальмує
відсутність міцно згуртованого ядра театральних критиків. Частина з них
посилається на наявність у місті інформаційного видання «Що? Де? Коли?».
Проте цей щомісячний журнал має відверто рекламний, комерційний
характер. Отже, професійному критику друкуватися ніде. Звісно, це не
допомагає розвитку театральної справи, бо за умов наявності у місті
кількох театральних фаворитів, відмінних за стилістикою і нерівнозначних
за результатом явищ культурного життя, повинна розгортатися і
професіональна аналітика цього процесу – адже без театральної критики
сам процес не довершений [26].

Ще одною наріжною проблемою вітчизняної сцени є інформаційна
ізольованість – на рівні і окремого театру, котрий животіє у своєму
місті й не включений у загальну «кровоносну систему» комунікаційного
обігу (обмін текстами, технологіями, кадрами, естетичними ідеями), і
театральної спільноти в цілому. Якщо раніше ці функції хоча б по Україні
виконувала та ж Національна спілка театральних діячів (проведення
регулярних пленумів правління, семінарів, круглих столів, творчих
оглядів тощо), то надалі утворився вакуум. Його виявилися неспроможними
заповнити ні ЗМІ, ні вітчизняні театральні фестивалі [10].

Якщо газети якоюсь мірою висвітлюють культурні події, театральні
прем’єри, художні виставки і т. ін., то телебачення (ТБ) пропонує нам
програми новин, які надають, окрім політики, інформацію з катастроф,
повеней, пожеж і вбивств. Якщо ж і згадають про українську прем’єру – то
це зазвичай два-три куцих речення наприкінці. Заїжджі антрепризи частіше
висвітлюються повнокровно. Наше ТБ не дає нам жодної можливості побачити
весь спектр культурного життя України.

Що наш співвітчизник знає, наприклад, про численні міжнародні театральні
фестивалі, де українські актори й режисери часто нагороджуються гран-прі
та престижними преміями? – запитують театрознавці.

Театри справедливо скаржаться, що на прем’єри нелегко скликати
тележурналістів, а домогтися від телеканалів своєчасного висвітлення,
наприклад, театральних фестивалів, із тим, аби публіка встигла відвідати
їх, – практично неможливо.

Зрозуміло, існують загальноприйняті міжнародні стандарти подачі
інформації, але молодій країні, затиснутій у лещата безлічі проблем,
можна й навіть необхідно змінювати стереотипи ТБ [27].

У 2006 році театральні діячі продовжували пошук шляхів поліпшення
театральної справи, виведення сучасного українського театру на новий
культурно-творчий рівень. Цьому, зокрема, сприяв круглий стіл на тему
«Київ – європейська культурна столиця». Він був організований за
ініціативою художнього керівника – директора Київського муніципального
академічного театру опери та балету для дітей та юнацтва І. Дорошенка та
голови правління міжнародної правозахисної організації «Міжнародна ліга
захисту прав громадян України» Е. Багірова.

І. Дорошенко, говорив, що сьогодні театрам є чим пишатися, але всі
колективи столиці – жебраки. Вони повинні мати державну підтримку. Було
внесено пропозицію, щоб столична влада знайшла можливість збудувати
гуртожиток для працівників театрів (це сприятиме поповненню театральних
колективів новими кадрами) і віддала його в підпорядкування управління
культури.

С. Мойсеєв, художній керівник Молодого театру, підняв питання про
створення асоціації театрів. Він наголошував, що має бути чітка,
прозора, відпрацьована схема підтримки театрів, яка визначалася б не
персоналіями, а реальними потребами театру. За його словами, це
позитивним чином вплине на якість театральної продукції, котра
презентується не лише київському глядачеві.

На думку В. Гирича (ТЮГ на Липках), міська влада має взяти на себе
покриття комунальних витрат, бо на сьогодні, наприклад, ТЮГ грає більше
40 вистав на місяць, що призводить до швидкої амортизації творчого
колективу, а ціна на квиток у середньому – 10 грн.

Директор театру «Вільна сцена» О. Богомазова, зачепила проблему
театральних приміщень у столиці, бо, приміром, за п’ять років із часу
утворення «Вільної сцени» (тоді це відбулося шляхом злиття театру
«Бенефіс» та «Театру історичного портрета») влада не спромоглася надати
приміщення їхньому колективу. Зараз театр фактично животіє в офісній
будівлі, лише зрідка орендуючи чужі майданчики для показу своїх вистав
[28].

Організатори запросили «до столу» мера Києва Л. Черновецького, та він не
прийшов. Тож всі промови вислухав О. Суслецький – радник київського
голови [28].

Все ж треба відзначити певну увагу столичної влади до проблем
театрального життя. Так улітку 2006 року відбулося перше розширене
засідання постійної комісії з питань культури, інформаційної політики
при Київській міський державній адміністрації. На засідання до столичної
мерії запросили близько сімдесяти керівників муніципальних мистецьких
установ. Кожен мав нагоду розповісти про наболіле. Зокрема, було піднято
проблеми столичних театрів. Так, досить емоційним був виступ заступника
директора столичного театру ляльок Ш. Фоєрберга, який розповів про
фінансові проблеми театру, зокрема, про нестачу коштів на оплату
комунальних послуг. Вислухавши пропозиції, голова комісії О. Прогнімак
запевнив, що жодне звернення творчих колективів не залишиться без уваги
та порадив керівникам проаналізувати стан господарської діяльності своїх
закладів і обмінятися досвідом з успішнішими підприємствами галузі. За
словами художнього керівника – директора Київського академічного театру
оперети Б. Струтинського, засідання на нього справило добре враження.
Адже до складу комісії входять компетентні діячі культури: народний
артист України, генеральний директор та художній керівник Національного
академічного театру російської драми ім. Лесі Українки, професор М.
Рєзникович та народний артист України А. Хостікоєв [29].

Тут слід зазначити, що діяльність столичних театрів по різному
оцінювалася на сторінках преси. Їхня популярність (доказ цього –
відвідування) свідчить про набуття взаєморозуміння і обопільну
зацікавленість глядачів і митців. У той же час відзначалося, що сучасний
театр у новій ситуації все більше пізнає культурний і соціально-художній
контекст свого буття і свій новий соціально-художній образ, стає ближчим
до життя, його потреб. Але театр на певний час застиг перед несподіваною
складною дійсністю, а запити «свіжого», особливо молодого глядача,
зумовлюють трансформацію театральних форм, урізноманітнення театральної
палітри, пошук засобами театру національно-культурної ідентичності.

В останні роки авторитет театру нехтувався у зв’язку з падінням
авторитету інтелігенції, яка втратила соціальну опору, що негативно
відбилося на престижі мистецтва і його творців, посилило тенденцію
маскультівського спрощення, зниження багатоплановості театрального
підтексту, метафоричності. Інтенсифікація й урізноманітнення
театрального життя сьогодні дає прирощення на полюсах елітарного та
масового, сприяючи збагаченню театральних засобів і жанрів.

Все ж очевидні значні здобутки столичних театрів. Так, у 2005 році у
Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка зіграно 350
вистав при плані 283. На них побувало 212 тисяч глядачів, при плані
149,9. Доходна частина від основної діяльності становила 3 500 тис.
грн., що становить 195% проти плану. Також було зіграно п’ять
благодійних вистав для дітей-інвалідів та дітей-сиріт. Збір від прокату
однієї вистави перераховано на допомогу театральним пенсіонерам [6].

Останнім часом трупа театру поповнилася 18 молодими і перспективними
акторами. Кожен із них уже створив на сцені декілька художніх образів
[6].

Взагалі, Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка – один
із найпопулярніших та шанованих в Україні. Засновано його було 1920
року. Шануючи кращі національні традиції, він прагне ближче стояти до
надбань сучасного європейського мистецтва. Франківці піклуються про
духовність суспільства, відродження національної свідомості, культури,
традицій народу. Указом Президента України від 11 жовтня 1994 року
театру надано статус національного. Від початку 90-х років його митці
активно вписують свою творчість в європейський культурний контекст.
Театр гастролював у Німеччині, Австрії, Греції, Югославії, Італії,
Польщі, де його робота знайшла одностайно гідну оцінку [30].

Великою популярністю серед киян та гостей столиці користується
Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки. Він
завжди славився своїми акторами і режисерами. Тут працювали: М. Романов,
Ю. Лавров, М. Стрєлкова, Л. Добржанська, М. Свєтловидов, Є. Опалова, В.
Добровольський, В. Халатов, трохи пізніше – О. Борисов, П. Луспекаєв, К.
Лавров, А. Роговцева – актори, К. Хохлов, В. Неллі, М. Соколов, Л.
Варпаховський, Г. Товстоногов – режисери та ін. Офіційна біографія
театру почалася 1926 року, коли рішенням Київського окрвиконкому було
організовано Російську державну драму, і 15 жовтня того ж року театр
відкрив свій перший сезон. 1941 театру присвоєно ім`я Лесі Українки. З
1994 року колектив очолює народний артист України М. Рєзникович. Під
його керівництвом театр успішно долає творчі рубежі, плідно працює над
новими виставами [31].

Київський академічний Молодий театр створено 1979 року. За час свого
існування колектив здійснив 107 постановок. У трупі шістдесят
виконавців, серед яких відомі артисти Т. Яценко, Т. Стебловська,

В. Шептекіта, О. Безсмертний, Я. Гаврилюк, Л. Дементьєва, В. Легін, О.
Вертинський, С. Боклан, І. Вітовська, О. Узлюк, Р. Зюбіна. На окремих
виставах співпрацюють Б. Ступка, В. Шестопалов, П. Лазова, О. Ступка. За
минулий театральний сезон поставлено сім прем’єрних вистав, у новому
планується ще шість. Театр нагороджено 17 преміями «Київська пектораль»,
його було запрошено до участі в 35 театральних фестивалях. Колектив
гастролював містами України, Росії, Білорусії, Польщі, Угорщини,
Німеччини, Данії. Звання академічного Молодий театр здобув 2002 року
[32].

Як вже зазначалося, ці та інші столичні театри користуються популярністю
глядачів і традиційно йдуть в авангарді українського театрального
процесу.

Однак театрознавці зазначають, що нині, після ривка середини 1990-х,
театр накопичує ресурс і живе окремими креативними ескізами.
Відчувається підготовка до стрибка у нову якість. Коли ж чесно глянути
на так званий репертуарний театр, який у нас переважає, то на обрії
чітко позначиться привид неминучої реформи. Спроби реанімувати втрачену
енергію, які робить, скажімо, Б. Ступка у театрі ім. Івана Франка, гідні
всілякої поваги, тим більше що запрошує він у театр, як правило,
справжню особистість у професії (Стуруа, Гладій, Козьменко-Делінде,
Ануров). Проте глибока, уже хронічна втома естетики цього театру, до
якої додається часом криза естетики запрошеного режисера, призводить до
непередбачених, а часом і сумних, результатів. Не можна не відзначити й
успіхи на цьому шляху – «Наталка-Полтавка», скажімо, підкорює чистотою
правил гри і коректною м’якістю експерименту «Істерія», незважаючи на
певну надмірність засобів, прищеплює театру невідомий йому досі
ірраціональний почерк, матерії підсвідомого, опертя на сильні музичні
мови (Г. Малер, Р. Вагнер, Г. Брегович, Ж.-М. Зельвер) – складові
сучасного театрального письма. Та й у самому театрі режисура
налаштувалася на новий подих не в останню чергу завдяки
прибульцям-конкурентам. «Соло-мія» О. Білозуба і чарівна за легкістю
естетичного письма у стилі «наїв» «Шакунтала» у постановці А. Приходька
є прикладом нового ресурсу. Проте потреба в реформі «національних»,
«академічних» та інших державних театрів – одна з форм їхнього порятунку
[15].

Дещо різкими були і оцінки роботи Національного академічного театру
російської драми ім. Лесі Українки. На думку театрознавців, не може
досвідчений керівник театру М. Рєзникович не розуміти шкоди від ставки
театру класичної, «академічної» культури на культуру масову, якою дедалі
частіше стають деякі спектаклі цього театру, що втрачають високу
традицію театру Хохлова, Романова, Лаврова. Втрачають дух етичного
театру, що не може опускатися навіть у найважчих обставинах нижче певної
позначки: не міг той театр опуститися до соромливих кривлянь, надавши
класичній драмі Лесі Українки «Камінний господар» сумнівного бренду
мексиканського «мила», титульно назвавши спектакль «У полоні
пристрастей», завбачливо взявши у дужки справжню назву. Хоча сам
спектакль – не в стилістиці «мила» він відповідає сталим риторичним
очікуванням і завбачливо лестить самооцінці глядача, схильного шукати
«новаторство» й оригінальність там, де їх немає.

Те саме можна сказати і про деякі постановки ряду інших столичних
театрів [15].

Є й більш різкі оцінки. Так критик В. Заболотна вважає, що Національний
академічний театр російської драми ім. Лесі Українки давно вже
зацікавлений лише у рекламно-панегіричних статтях про себе. Цей театр
стабільний і респектабельний, має свого глядача, міцні закордонні
зв’язки. Не має він тільки фахового критичного аналізу [33 34].

У пресі також відзначалося, що далеким від ідеального є фінансовий стан
театрів м. Києва. При формуванні столичного бюджету 2006 року по галузі
«Культура і мистецтво» для театрів було виділено кошти в сумі, що
задовольняє лише їхні витрати по заробітній платі. Решту витрат вони
повинні виплачувати за рахунок власних надходжень. Зараз усі розуміють,
що комунальні витрати театрів мають сплачуватися за рахунок міського
бюджету, а вивільнені власні надходження перерозподілятися на постановчі
потреби. На превеликий жаль, на сьогоднішній день через обмежене
фінансування театри й надалі сплачують комунальні витрати за рахунок
власних надходжень, що суттєво обмежує їхні фінансові можливості для
створення нових вистав та поновлення вистав поточного репертуару [35].

Але тут слід зазначити, що попри фінансові негаразди та критичні закиди
театрознавців, столичні театри продовжують напружено працювати. І їхня
творча робота користується підтримкою глядачів (про що свідчить велика
кількість аншлагових вистав).

Дуже показовим для розвитку театральної справи нашої країни є діяльність
так званих «провінційних» театрів. Особливості соціально-культурних
показників їхнього функціонування визначальною мірою залежить від
загальної соціокультурної та театрально-художньої реальності [36].

Театрознавці зазначають, що більшість проблем обласних театрів
характерні й для театрального життя усієї країни. Серед цих проблем
найчастіше називають низьку заробітну плату, житлову та матеріальну
незабезпеченість театральних фахівців, відсутність творчої атмосфери у
театрі, слабкість професійної підготовки театральних кадрів, «старіння»
творчого складу театрів, консерватизм художнього та адміністративного
керівництва, вузькість репертуару, не здатного зацікавити публіку,
надмірна орієнтація на економічні показники за рахунок художності.

У кінці ХХ – на початку ХХІ ст. ситуація здавалася досить драматичною.
Фахівці підкреслювали, що рівень театрального життя у регіонах значно
нижчий, ніж у столиці. У багатьох провінційних театрах простежувалося
різке погіршення творчої дисципліни та спад творчої активності не тільки
серед акторів, але й серед режисерів. Незважаючи на певне покращання
репертуарної політики, театри в регіонах тільки наближалися до того, щоб
стати складовою культурного життя свого міста.

Водночас спостерігалась активізація творчих позицій у тих, хто працює в
театрі і вболіває за те, щоб театральна творчість сприяла збагаченню
духовних потреб публіки. Така готовність до творчості викликала у
театрознавців почуття оптимізму щодо подальшого розвитку провінційних
театрів [16]. І справді, за останні роки ситуація в них почала дещо
змінюватися. На думку деяких фахівців, якщо говорити про театральну
столицю й умовну, «географічну», периферію, то нині столиця
перемістилася на «периферію». Львів і Київ знизили активність. А театри
у різних регіонах явно набирають творчу висоту. З’являються нові цікаві
актори та режисери, готуються гучні прем’єри, зростає інтерес публіки до
театрального життя. Тож саме поняття «провінційний театр» стає дещо
умовним. На думку художнього керівника Вінницького академічного
музично-драматичного театру ім. М. Садовського, народного артиста
України В. Селезньова, поняття «провінційний театр» має не географічний,
а суто мистецький вимір [15 37].

Треба відзначити, що попри певну критику викликає увагу преси та
глядачів Національний академічний український драматичний театр ім. М.
Заньковецької (м. Львів), який з 1987 року очолює народний артист
України Ф. Стригун. У непростий, перехідний період кінця ХХ – початку
ХХІ ст. керівництво театру обрало, можливо, одне з найкращих рішень –
театр відкрив свої двері для різних груп та об’єднань, розгорнув
широкоформатну панораму формовиражень (вечори, лекції, акції), дозволив
найрадикальніші експерименти, в яких реальним критиком мав стати народ,
а не функціонери від мистецтва. Тож, окрім здійснення професійно-фахової
роботи, театр перетворився на трибуну громадської думки, рупор нових
ідей і заяв. А вистави останнього десятиліття стали свідченням
підвищення творчого і мистецького рівня заньківчан. Це спектаклі:
«Наталка-Полтавка» І. Котляревського, «Дядя Ваня» А. Чехова, «Ідіот» Ф.
Достоєвського, трилогія «Мазепа» Б. Лепкого (інсценізація Б. Антківа),
«Андрей» В. Герасимчука, «Пролітаючи над гніздом зозулі» Д. Васермана,
«У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської, «Коханий нелюб» Я.
Стельмаха, «Неаполь – місто попелюшок» Н. Ковалик, «Мадам Боварі» Г.
Флобера, «Криваве весілля» Г. Лорки, «УБН» Г. Тельнюк. Вони викликали
неоднозначну реакцію критики і публіки, що є, на думку фахівців,
яскравим виявом демократії та свободи, яка панує у творчих майстернях
львівської Мельпомени. В січні 2002 року уряд України надав театру ім.
М. Заньковецької статус національного [36].

Вище зазначалося, що діяльність обласних театрів залежить як від самого
театрального колективу, так і від загальної соціально-культурної
ситуації у тому чи іншому регіоні. Так, за словами начальника управління
культури Миколаївської облдержадміністрації, заслуженого працівника
культури України В. Лоскутнікова, досить плідною є діяльність театрів
області. Прекрасно працює Академічний український театр драми та
музичної комедії. Миколаївців радують його прем’єри, цікаві
театралізовані тематичні концерти. Незважаючи на певні труднощі,
затримку із завершенням реконструкції приміщення, радує миколаївців і
Обласний російський драматичний театр. Справжньою подією театрального
життя області стало відкриття Малої сцени в Академічному українському
театрі. Також В. Лоскутніков звернув увагу на те, що у 2005–2006 роках
збільшено фінансування закладів культури області. За останні два роки
для їхніх потреб виділено 91,2 млн. грн., що майже в чотири рази більше,
ніж у 2004 р. Це, звісно, позитивно торкнулося і працівників театрів.
Але, водночас, В. Лоскутніков, зауважив, що кошти виділялися в основному
на заробітну плату, не забезпечуючи інших питань: ремонт театральних
приміщень, придбання меблів, сценічних костюмів, музичних інструментів,
апаратури тощо [38].

А ось Сумський театр драми і музичної комедії ім. М. Щепкіна переживає
далеко не кращі часи. Впродовж кількарічного періоду тут фактично не
було головного режисера. Тож загалом афішу цього закладу культури не
можна вважати привабливою. І хоча в ній є кілька непоганих п’єс, однак у
менш як 300-тисячному місті їх встигли переглянути всі охочі.
Закономірний наслідок згаданих вище обставин – хронічна незаповненість
глядацької зали. (Приємним винятком стала нова музична комедія «Витівки
Хануми» Г. Канчелі за мотивами п’єси А. Цагарелі у постановці
запрошеного режисера, заслуженого артиста України О. Рибчинського.)
Творчий потенціал театру доволі високий. Однак для його реалізації нині
ще дуже багато чого не вистачає. Частина спектаклів наявного репертуару
потребує заміни. Немає транспорту для того, щоб ставити спектаклі на
виїзді хоча б в межах області. Нарешті, чутки про нібито вагому
пропозицію щодо придатних до постановки п’єс вітчизняних авторів
насправді аж надто перебільшені. Сучасний глядач прагне до споглядання
дійства в неодмінній триєдності життєвої, соціальної та художньої
правди, а такі п’єси, прямо скажемо, поодинокі. Нині потрібні спектаклі,
котрі б давали багатий матеріал для порівняння побаченого на сцені зі
спостереженим у навколишній повсякденній дійсності. Саме така
драматургія, невід’ємною складовою якої має бути сучасна життєва
філософія представників найрізноманітніших верств населення, і здатна
привести в театри масового глядача. На українських теренах, на жаль,
принаймні тепер, про те взагалі не йдеться [40].

Серед театрів Вінницької області увагу преси привертає діяльність
Вінницького академічного музично-драматичного театру ім. М. Садовського.
Театральний сезон 2005–2006 років став для театру роком класики.
Найбільш гучною була прем’єра спектаклю «Дядя Ваня» за А. Чеховим. Ця
постановка, яка продовжує збирати повні зали, не лише гордість
вінницького театру, а й своєрідний виклик долі та традиційному штампу,
що «провінційному театру не під силу Чехов». Здійснила цей сміливий крок
молодий режисер, заслужена артистка України Т. Славінська. Причина
успіху – сучасне прочитання п’єси, введення у неї елементів нової
стилістики.

Водночас перед театром стоять значні економічні проблеми. Держава
виділяє всього 70% від необхідних коштів. На нові постановки, комунальні
послуги, транспортні витрати, дрібні ремонти – колектив театру вже давно
заробляє сам. «Хотілося б більше підтримки і розуміння з боку влади, –
зазначає головний режисер В. Селезньов. – На жаль, вона в області так
швидко міняється, що, очевидно, у неї не доходять руки до нас. Про нас
згадують тільки тоді, коли потрібен зал” [37].

Значний резонанс мали також вистави Донецького академічного українського
музично-драматичного театру, генеральним директором і художнім
керівником якого є заслужений працівник культури України, лауреат
Національної премії України імені Тараса Шевченка М. Бровкун. На
сьогодні це єдиний український театр в області, де переважно живе
російськомовне населення, тож творча робота цього мистецького закладу є
дуже актуальною та важливою.

У театрі розроблено довготривалу програму, що складалася з декількох
напрямів: створення театральної атмосфери в місті, залучення глядачів до
театру, зміцнення й омолодження трупи, форсування режисерського корпусу,
а головне – повернення театру до його витоків. Колектив закладу завжди
залишається відкритим і зрозумілим для широкого кола глядачів і разом з
тим активно використовує новаторські підходи. Це зумовлює і репертуар –
в основному музичні вистави в їх оригінальному прочитанні, серед яких:
«Енеїда» І. Котляревського, «За двома зайцями» М. Старицького, «Милий
друг» Гі де Мопассана, «Дванадцята ніч» В. Шекспіра тощо. Було здійснено
постановки за творами практично всіх класиків вітчизняної літератури.

У театрі працюють чотири режисери: вже досвідчені О. Аркадін-Школьник та
А. Кіракосян, а також два молодих режисери А. Бориславський (випускник
Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.
Карпенка-Карого) і В. Пінський (закінчив Московську академію мистецтв –
учень М. Захарова). Виховують у театрі ще трьох режисерів, які наразі є
студентами вищих навчальних закладів.

Крім того, до Донецького академічного українського музично-драматичного
театру для постановки спектаклів постійно запрошують провідних
режисерів, зокрема заслужених діячів мистецтв України Є. Головатюка, С.
Моєсеєва, В. Московченка, В. Шулакова, В. Бугайова, О. Дзекуна тощо.
Хоча, за словами М. Бровкуна, певні проблеми з режисурою, які сьогодні
існують в Україні, колектив театру також відчуває на собі.

У більшості обласних театрів сьогодні існують проблеми з відвідуванням
глядачами. Але ця проблема не є актуальною для Донецького театру.
Завантаженість глядацької зали в 2004 році тут становила 84,1%, у 2005 –
84,5%. За рік вистави театру подивилися понад 195 тис. глядачів.

Звичайно, процес залучення глядачів до театру не є простим. На деякі
постановки квитки розкуповуються в касах задовго до показу, а на ряд
вистав для реалізації квитків залучають службу організації глядачів.
Проте головне, – вважає М. Бровкун, – що актори практично завжди
працюють при аншлагах [41].

На думку фахівців, ілюзорною є теза, що глядач сам прийде до театральної
каси. Практика свідчить: у світі число таких людей у середньому складає
лише третину від загальної кількості глядачів. Більшість квитків
розповсюджують реалізатори.

Як свідчить практика театрів світу, глядача потрібно постійно
виховувати. На Заході цим займаються спеціалізовані менеджери, в Україні
– уповноважені по роботі з глядачем, об’єднані у Бюро організації
глядача театру. Це Бюро активно працює у деяких регіонах, зокрема, у м.
Чернівцях.

За останні роки у цьому місті спостерігається значне збільшення уваги до
театру з боку масового, а не тільки елітарного глядача. І це при тому,
що значно зросли ціни на квитки. У середині 90-х років минулого століття
вистави проходили у напівпорожніх залах, коли люди не приходили в театр,
навіть маючи на руках безкоштовне запрошення. Тоді думки, в першу чергу,
було спрямовано не на мистецтво і насолоду від нього, а на елементарне
виживання, пристосування до реалій повсякденного життя. Нині
спостерігаємо відродження традицій виходу в театр сім’ями, живе
обговорення в фойє щойно переглянутої вистави [42].

В умовах невеликого обласного центру, яким є м. Чернівці, важливо не
втрачати зв’язків з колективами, де люблять і охоче відвідують вистави
театру, постійно розширювати чисельність глядачів за рахунок інших
підприємств і навчальних закладів, – вважають у Чернівецькому обласному
українському музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської. У театрі
щиро вдячні своїм постійним партнерам – машинобудівному заводу,
вагонному депо, тролейбусному управлінню та ін. підприємствам,
працівники яких одними з перших переглядають прем’єри театру. Як вже
зазначалося, за останні роки значно підвищився інтерес до театрального
мистецтва.

Люди хочуть дивитися різні за жанром постановки. Багатьом хотілося б
частіше бачити вистави з широким залученням балетної трупи. Не завадили
б, на думку театралів, і вистави сучасної тематики.

На жаль, протягом тривалого часу відсутні контакти із сільським
глядачем, який не має змоги приїхати до обласного центру. Тож працівники
Чернівецького музично-драматичного театру, незважаючи на жалюгідний стан
театрального автобусу (обіцянки управління культури ОДА придбати новий
автобус залишилися обіцянками), протягом сезону вивозити намагаються
показати хоча б декілька вистав на сценах районних будинків культури і
сільських клубних установ [42].

Все більш активним та насиченим стає театральне життя м.
Дніпропетровська. Тут, за підтримки Дніпропетровського міжобласного
відділення Національної спілки театральних діячів (НСТД) України,
проводяться традиційні фестивалі: міжнародні – «Класика сьогодні»,
«Золота Хортиця» Всеукраїнський фестиваль пластичних театрів
регіональний «Січеславна» відкритий міський фестиваль моновистав, а
також конкурси читців, тощо.

Але є в діяльності Дніпропетровського міжобласного відділення НСТД
України сторінка, можливо, не така гучна й помітна, але зігріта турботою
про тих, хто цього найбільше потребує – ветеранів сцени. Вже стали
традиційними вітання ветеранів на День Святого Миколая та Міжнародний
день театру. Відбуваються ці вечори надзвичайно тепло. Ветеранів
обов’язково приходить привітати молодь, та й вони і самі охоче згадують
минуле і залюбки виступають перед друзями. До того ж кожен із ветеранів
несе з собою додому і дарунок – набір продуктів та грошову допомогу.
Крім цього, майже з перших «Січеславен» було введено номінацію «Наш
народовід», у якій щороку відзначають представників старшого покоління
театральних діячів області. Так, відзнаки «Січеславни–2006» отримали
народні артисти України Н. Суржина та Е. Срібницький – з когорти
фундаторів Дніпропетровського академічного театру опери та балету [43].

Протягом останніх театральних сезонів сколихнулося та пожвавилося
театральне життя м. Харкова. Найбільшу увагу преси та глядачів привертав
Харківський академічний театр української драми ім. Т. Шевченка, який за
часів коли його очолював А Жолдак, підготував низку резонансних (хоча і
епатажних) вистав («Гамлет. Сни», «Місяць кохання», «Один день Івана
Денисовича», «Гольдоні. Венеція» тощо). Ці спектаклі викликали досить
неоднозначну реакцію у місті, але, на думку фахівців, сам факт дискусії
навколо театральних вистав вже є позитивним.

На іншому естетичному полюсі знаходився Харківський академічний театр
російської драми ім. О. Пушкіна, художнє керівництво якого вже багато
років здійснює народний артист України О. Барсегян. Тут послідовно
відстоювали незмінність традиційної стилістики психологічного театру (і
ця позиція знаходить відгук у значної частини театрознавців та
глядачів).

Крім цих двох популярних театрів, у Харкові існують також два академічні
театри – опери та балету і ляльок, і два державні театри – музичної
комедії та юного глядача. Проте, як вважають фахівці, найцікавішим з
точки зору різноманіття представлених жанрово-стильових напрямів та
моделей театру є на сьогоднішній день у Харкові молодіжний театральний
рух, передусім завдяки тому, що саме молодь (переважно вчорашні
випускники Харківського державного університету мистецтв) найчастіше
вловлює тенденції сучасності, а багато в чому і визначає їх [26].

Своєрідною Меккою студійного та експериментального театру Харкова стало
приміщення Будинку актора. Тут показують свої вистави такі колективи, як
«Театр 19», «Нова сцена», «Сан-Сан театр» та ін.

В оригінальній манері працює колектив «Театр 19», утворений режисером І.
Ладенком зі своїх однокурсників по Харківському університету мистецтв.
Атмосфера студійного пошуку, творчого експерименту поєднується в «Театрі
19» з прискіпливим добором найскладнішої драматургії. Головним критерієм
для І. Ладенка є не жанрові ознаки, а художня якість матеріалу, тому
репертуар театру – необмеженого діапазону: від трагічного етюду Д.
Мережковського «Павло І» до фантасмагоричної «комедійки» М. Куліша
«Хулія славлю!». Відповідно, актори «Театру 19» здатні органічно
переходити з яскраво-умовних прийомів пародії, буфонади і травестії на
психологічну гру [26].

«Нова сцена» – це об’єднання акторів на чолі з М. Осиповим. Митці
прагнуть різнобічної повноти вираження за межами академічних сил. Окрім
вистав тут практикують сольні бардівські вечори учасників колективу.
Вистави «Нової сцени» позначені прагненням до естетизації психологічного
театру, абстрагування від побуту. Тож, репертуар цього, переважно
акторського театру, складається з мелодрам та інтелектуальної
драматургії.

Помітне місце у театральному житті Харкова займає експериментальна
лабораторія «Р.S» С. Пасічника, для творчого методу якого характерні
заглибленість у ментальні джерела і автентичну національну символіку.
Працюючи зі студентами університету мистецтв С. Пасічник не просто
робить вистави в рамках навчального плану, а формує репертуар, який
впливає на розвиток у молодої людини філософського світогляду.

Навіть побіжне знайомство з театральним процесом міста свідчить про його
різноманітність та неоднорідність. А взагалі ситуація в обласних театрах
нашої держави є свідченням розвитку та певного піднесення театральної
справи [26].

Отже, закінчуючи розмову про стан сучасного українського театру, можна
зробити висновок, що, попри всі негаразди, він продовжує плідно
працювати і розвиватися, залишаючись незгасним вогнищем національної
культури.

Також слід зазначити, що соціальний статус театру, як і інтерес
громадськості та публіки до нього, не тільки зберігається, але й,
порівняно з іншими видами мистецтва, зростає (так вважають провідні
критики), що свідчить про перспективність театральної діяльності.

Список літератури

Українська культура та реалізація державної політики в культурній сфері:
Аналіт. звіт М-ва культури і туризму за 2005 рік. – К.: М-во культури і
туризму України, 2006. – 134 с.

Україна. Закон. Про театри і театральну справу: Затв. 31 трав.

2005 р. № 2605-ІV // Офіц. вісн. України. – 2005. – № 25. – С. 31–40.

Про затвердження Державної програми розвитку культури на період до 2007
року: Постанова Кабінету Міністрів України від 6 серп. 2003 р.

№ 1235 // Офіц. вісн. України. – 2003. – № 32. – С. 127–128.

4. Никанорова О. Держава підтримає культуру коштами // Уряд. кур’єр. –
2003. – 12 серп. – С. 3.

5. Козій І. Скільки коштує відвідати театр? // День. – 2006. – 1 лют.

6. Захаревич М. «Театр – інституція фінансово-економічна?» // Культура і
життя. – 2006. – 8 берез.

7. Заболотна В. Театральні сновидіння на межі століть // Укр. театр. –
2002. – № 1-2. – С. 2–5.

8. Островерх О. Від натуралізму до авангарду // Український театр ХХ
століття / Редкол.: Н. Корнієнко та ін. – К.: ЛДЛ, 2003. – С 393–492.

9. Мірошниченко Н. Українська драматургія останньої чверті ХХ століття –
від деміфологізації до химерності // Український театр ХХ століття /
Редкол.: Н. Корнієнко та ін. – К.: ЛДЛ, 2003. – С 420–465.

10. Липківська Г. Десять років по ревізії. Погляд на вітчизняну сцену на
рубежі століть // Вісник Львівського університету. Сер.
мистецтвознавство. Вип. 1. – Л.: Львів. нац. ун-т ім. І.Франка, 2001. –
С. 79–100.

11. Захаревич М. Мельпомена на крилах культури / Розмову вела

Л. Волга // Уряд. кур’єр. – 2003. – 20 верес. – С. 8.

12. Безгін І., Семашко О., Ковтуненко В. Проблеми регулювання
театральної діяльності засобами культурної політики // Театр і глядач в
сучасній соціокультурній реальності. Ч.1: Соціально-художні виміри
українського театру: ретроспектива, стан, тенденції. – К.: КФ НВК
«Наука», 2002. – С. 226– 237.

13. Кучерява О. Поступ не завдяки, а всупереч // Голос України. – 2006.
– 22 лют.

14. Стельмашевська О. Їх поміняли… // День.– 2006.– 11 берез.

15. Вергеліс О. Театр починається з етики // Дзеркало тижня. – 2006. –
13-19 трав. – С. 17.

16. Ковтуненко В. І. Український театр у період сучасних суспільних
трансформацій (до проблем визначення соціокультурних показників):
Автореф. дис. … канд. мистецтвознавства / Держ. акад. керівних кадрів
культури і мистецтв. – К., 2002. – 19 с.

17. Неволов В. Класика сьогодні // Укр. театр. – 2002. – № 1-2. – С.
2–6.

18. Бистрова А. У пошуках «нашої драми» // Дзеркало тижня. – 2003. – 8
берез. – С. 24.

19. Голіна М. На сході підтримають україномовний театр // День. –2006. –
2 берез.

20. Короненко С. Відродимо забутий жанр, або Дещо про перший конкурс
радіоп’єс на Українському радіо // Уряд. кур’єр. – 2006. – 1 лип. – С.
6.

21. Резникович М. Нічий театр // День. – 2005. – 25 лют. – С. 20.

22. Митницький Е. Едуард Митницький: «Я навчаю людинознавству…» /
[Записала] І. Чужинова // Укр. театр. – 2006. – № 1. – С. 17–19.

23. Пономаренко О. Наших порівняли з Мерлін Монро і Томом Крузом! //
Голос України. – 2006. – 4 лип.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *