Реферат на тему:
Мовленевий етикет лікаря
План
Поняття про мовленевий етикет.
Функції мовленевого етикету.
Мовленевий етикет лікаря.
Під мовленнєвим етикетом розуміють мікросистему національно специфічних
стійких формул спілкування, прийнятих і приписаних суспільством для
встановлення контакту співбесідників, підтримання спілкування у певній
тональності. Такі стійкі формули спілкування, або стереотипи спілкування
є типовими, повторюваними конструкціями, що вживаються у високочастотних
побутових ситуаціях. Тобто, набір типізованих частотних ситуацій
призводить до появи набору мовленнєвих засобів, що обслуговують такі
ситуації. Ступінь стандартизації одиниці знаходиться у прямій залежності
від частотності її вживання.
Вважається, що мовленнєвий етикет є однією з важливих характеристик
поведінки людини. Бо без знання прийнятих у суспільстві форм етикету,
без вербальних форм вираження ввічливих стосунків між людьми, індивід не
може ефективно, з користю для себе і оточуючих здійснювати процес
спілкування. Стельмахови М. Г. з цього приводу зауважує: “Не треба
забувати, що будь-який, навіть найменший відступ від мовленнєвого
етикету псує настрій, вносить непорозуміння в людські стосунки, а
інколи, навіть, калічить душу і ранить серце людини”1.
Мовленнєвий етикет, як соціально-лінгвістичне явище детермінований з
функціонального боку, тобто в основі його виділення лежать
спеціалізовані функції. Формановська Н. І.2 нараховує їх близько шести.
Перша з них контактна (фатична) функція — встановлення, збереження чи
закріплення, підтримуваних зв’язків і стосунків, індивідуальних чи
соціально-масових. Поняття “контактна функція” однаково стосується усіх
тематичних груп одиниць мовленнєвого етикету, бо навіть прощаючись, ми
встановлюємо можливість подальшого контакту.
Функція ввічливості (конотативна) — пов’язана з проявами ввічливого
поводження членів колективу один з одним.
Регулююча функція (регулятивна) — теж стосується усіх проявів
мовленнєвого етикету, бо вибір певної форми при встановленні контакту
регулює характер стосунків адресата і адресанта.
Функція впливу (імперативна, волюнтативна) – передбачає реакцію
співбесідника — вербальну, жестову, діяльнісну.
Функція звертальна (апелятивна) — тісно пов’язана з імперативною, бо
привернути увагу, означає здійснити вплив на співбесідника.
Емоційно-експресивна (емотивна) функція — є факультативною функцією,
оскільки вона властива не усім одиницям мовленнєвого етикету.
Усі функції мовленнєвого етикету існують на основі комунікативної
функції мови.
Як і всякий етикет, лікарський має потребу у зводі твердих правил. Це
було зрозуміло ще найпершим світським лікарям – асклепиадам, нащадкам
легендарного Асклепія. Клятва, що лише умовно називається Гіппократовой,
іде коріннями в давнину, пізніше вона була оформлена як документ і
містила п’ять основних вимог до лікаря, які, як “Отче наш”, за всіх
часів повинен був відчути кожен майбутній лікар – зобов’язання молодого
лікаря відносно вчителя-майстра; заборона розголошення лікарської
таємниці; дій, що можуть заподіяти моральний або фізичний збиток хворому
або його родичам; відданість професії; колегіальність в інтересах
хворого. Цікаво, що в різних країнах антична клятва із практично
незмінної протягом 17 століть. (Перетерпівши, тільки в нас у країні
декілька “редакцій”, вона лише називалася по-різному – “Факультетську
обіцянку” у дореволюційній Росії, “Присяга радянського лікаря” –
пізніше.)
По визнанню професора Зої Геннадієвни Бондарєвої, завідувача кафедрою
невідкладної терапії, декана факультету вдосконалення лікарів
Новосибірського медінституту, – останні з могікан, що володіють
мистецтвом спілкування із хворим – це лікарі старої школи. Ті, що
сьогодні приходять їм на зміну, на жаль, до цього не готові. По думці
Зої Бондарєвої, лікар належить до елітарної частини суспільства й
апріорі повинен бути інтелігентною, вихованою людиною. Почасти ці якості
визначаються родоводу. Споконвічно вибраність лікаря складалася в
клановості й сімейності, династійности цього цеху. Те, що відбувається
зараз, мало відповідає тому, як повинно бути. “Я висловлю думку, що
комусь здасться крамольною, – продовжує професор Бондарєва, – серед
майбутніх лікарів великий відсоток студентів із сільської місцевості,
вони й становлять основну масу лікарів, що, на мій погляд, не поліпшує
її якості. Взяти елітарне англійське суспільство, – тільки англійські
лікарі, єдині у світі, всі як один перестали курити!”
Прав у хворих багато (вони не мають права лише вимагати неможливого).
Однак погано те, що зі словосполучення “хвора людина” непомітно
пропадає слово “людина” – суб’єкт, а ознака суб’єкта стає визначальною,
– іменником. Ці семантичні перетворення повною мірою відбивають зміни,
що відбуваються відносно суб’єкта. Може бути, у новій якості він,
“маючи право на все”, губить лише лінгвістичне право називатися людиною?
Знайома звернулася до дерматолога зі скаргою на червоні плями, їй
авторитетно заявили: “Це сифіліс. Здавайте кров”. Із приятелькою в
коридорі стало погано. У лабораторії вона впала на стілець, але їй
популярно пояснили, що у венерологів жарт такий.
Майже кожній жінці приходилось чути від лікаря : “Нічого страшного.
Ерозія – це предрак”. І читати розвішані майже в кожній консультації
пам’ятки аналогічного змісту.
У цих курйозних й не дуже ситуаціях, перелік яких може продовжити
кожний, відсутній деонтологический зміст, навіть якщо вірний діагноз
буде поставлений, аналіз проведений, операція виконана успішно. “Не
можна лікувати тіло, не лікуючи душу”, – проказував колись Сократ.
Професор Андрій Дмитрович Куімов , завідувач кафедрою факультетської
терапії НДМІ, захищаючи права лікарів, що часто бувають беззахисними від
агресії родичів важких пацієнтів, що виписалися з поліпшенням і скарги,
що строчить, на доктора, що забув привітатися, все-таки наполягає на
своєму: слово “вбиває”, слово лікує й калічить.
– Є професії, де лікарі, за принципом зворотного зв’язку з пацієнтами,
заражені бездушшям. Травматологи – на жаль, грубі, як правило. У
венерологів – свої риси характеру. Деонтологія адже припускає свої
етичні норми в психіатрії, онкології, дерматовенерологии, акушерстві,
педіатрії.
Лікареві необхідно вміти будувати діалог. Щоб одержати зрозумілу
відповідь від пацієнта, направити процес передачі інформації в потрібне
русло, перехопити й удержати ініціативу в бесіді, активізувати увага
пацієнта, зробити спілкування більш ефективним, треба знати техніку
постановки питань і техніку відповідей на них. Шляхом свідомого
використання різного типу питань сучасний лікар повинен уміти
“розговорити” мовчазного, закритого пацієнта й у той же час повинен
уміти вчасно зупинити занадто говіркий хворого.
Лікар повинен уміти не тільки говорити, але й слухати. Уміння слухати є
одним з головних показників риторичної культури, воно особливо важливо
для лікаря, оскільки одним з найважливіших принципів роботи медичного
робітника повинно бути виняткова увага до пацієнта.
Лікар повинен уміти володіти певними формулами мови, щоб коректно
реалізувати різні інтенції: вітання, подяки, співчуття, прохання,
відмови й т.п.
Лікар повинен уміти використати весь багатий потенціал лінгвістичних
засобів впливу, наявних в українській і російській мовах.
Лікар повинен володіти нормами мовного етикету, основу якого є
категорія ввічливості.
Лікар повинен володіти паралінгвістичними засобами й прийомами такими,
як: сила голосу, темп, мелодика, пауза й т.п.,- щоб уміти показати своє
небайдуже відношення до хворої людини, уміти виразити своїм голосом
співчуття, співучасть і т.п. у процесі спілкування.
Лікар повинен уміти мати поняття про невербальні засоби спілкування
таких, як: поза, жест, погляд, дистанція, маніпуляція із предметами. Він
повинен уміти інтерпретувати невербальні засоби спілкування, щоб
зрозуміти те, що пацієнт не хоче або не може виразити вербально.
Лікар повинен володіти системою норм російської й української
літературної мови, оскільки рівень довіри до професійних якостей лікаря,
що допускає помилки в усній або письмовій мові, різко знижується.
Таким чином, можна констатувати величезну роль риторики й культури мови
в підготовці сучасних медиків.
Використана література:
Стельмахович М. Г. Мовний етикет // Культура слова. — К., 1981. — вип.
20.
Сучасна українська мова / За ред. О.Д.Понамарева. – К., 1997.
Іванова Е.Н. Ефективне спілкування і конфлікти., С-Пб., 1997.
Митителло В.Л. Етика й етикет ділової людини. – Самара, 1992.
Назаров В.Н., Мелешко Е.Д., Етика: словник афоризмів і виречень., М.,
1999
Шмідт Р. Мистецтво спілкування. – М., 1992 .
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter