Особливості економічного розвитку В\’єтнаму й Лаосу (реферат)

Реферат

на тему

Особливості економічного розвитку В’єтнаму й Лаосу

В останні десятиріччя азіатські соціалістичні країни потрапили у
скрутні економічні умови. Головні причини труднощів спеціалісти вбачали
у серйозних теоретичних помилках, які призвели до негативних практичних
наслідків. Насамперед мається на увазі уявлення про соціалізм як
післякапіталістичну стадію розвитку, перейти до якої можна, минаючи
проміжну стадію розвитку ринкових відносин. Це призвело до серйозних
помилок при визначенні змісту та напрямів індустріалізації, її
здійснення передбачалося проводити не з допомогою економічних, а
адміністративно-командних методів управління. Велика питома вага
натуральних відносин в економіці країн зумовила негативне ставлення до
ринкових методів регулювання. Внаслідок цього здавалося зручним і
ефективним примусово-централізовано конфіскувати продукт у виробника
(передусім у селянина), а потім його примусово перерозподілити з
допомогою держави. Для забезпечення жорсткого контролю за виробництвом
національного продукту і його перерозподілом проводилося одержавлення
економіки, що завдало великої шкоди азіатським соціалістичним країнам,
бо зруйнувало відносно життєздатні традиційні та ті приватні структури,
що народжувалися.

Індустріалізація здійснювалася насамперед через розвиток важкої
промисловості. Оскільки у зовнішній політиці проводився курс на
блоковість та конфронтацію, проблема виживання, захисту національного
суверенітету вимагала розвитку оборонної промисловості. Це
супроводжувалося нехтуванням соціальними факторами росту, структурними
перекосами, абсолютизацією індустріалізації. Прискорений розвиток важкої
промисловості, на продукцію якої ще не виник реальний попит сільських
господарств і легкої промисловості, призвів до того, що обмежені ресурси
цих країн використовувалися для створення нових дефіцитів, поширення
попиту на споживчі товари з боку робітників важкої промисловості і
отримання пропозиції.

Азіатські соціалістичні країни втяглися в жорстке протистояння двох
блоків у регіоні, внаслідок чого вони були практично ізольовані від
регіональних економічних процесів. Це спричинило проведення протекційної
політики, негативне ставлення до іноземних капіталовкладень, іноземного
досвіду управління. Великі підприємства в промисловості, зі створенням
яких пов’язувалися надії на досягнення високих темпів економічного
розвитку, надійно захищалися державою від внутрішньої та зовнішньої
конкуренції. Спочатку це здавалось ефективним використанням ресурсів на
головних напрямах розвитку. Однак з часом стало зрозуміло, що головні
суб’єкти господарської діяльності — великі підприємства — втратили
ринкові стимули до інновацій та боротьби за якість, внаслідок чого вони
перетворилися на недієздатних монополістів.

Кооперація, яка створювалася на селі, фактично поставила селян у
напівфеодальну залежність від державних та партійних чиновників.

Негативний вплив мала й необміркована допомога більш розвинутих
партнерів по соціалістичному табору, яка, по суті, була спрямована на
відтворення в Азії екстенсивної моделі державного соціалізму зразка 30-
50-х років.

Ці ознаки характеризують загальну модель економічного розвитку, яку
намагалися було створити соціалістичні держави Азії. Вона
реалізовувалася в окремих країнах у різні часи та мала свої особливості.
Концепція індустріалізації у В’єтнамі була прийнята в 1960 р. на III
з’їзді КПВ, але головні напрями структурної політики не були
конкретизовані. А на V з’їзді в 1982 р. партія визнала помилковим курс
на прискорення темпів економічного розвитку і переважний розвиток
галузей важкої промисловості, бо погіршення стану в промисловості
спостерігалося вже наприкінці 70-х років, що було пов’язано передусім із
значними диспропорціями між рівнем розвитку енергетичних, сировинних та
обробних галузей, залежністю промисловості від імпорту сировини та
обладнання і від імпортних можливостей країни. У 1979- 1980 pp. через
нестачу державних матеріально-технічних ресурсів не працювало 50%
обладнання підприємств, понад 30% робітників державних підприємств
позбулися роботи.

Інакшою була політика індустріалізації, яка почала здійснюватися в Лаосі
з другої половини 70-х років. У рішеннях НРПЛ робився висновок, що в
Лаосі немає умов для прискореної індустріалізації, бо країна не може
забезпечити будівництво та промисловість обладнанням, кваліфікованою
робочою силою, управлінськими кадрами. Промисловість давала в цей час
тільки 3% ВНП, а зайнято у ній було майже 3% економічно активного
населення. Тому на першому етапі індустріалізації було вирішено
розвивати головним чином легку промисловість і почати створення окремих
промислових підприємств, які виробляли б сільськогосподарську техніку,
цемент та інші будівельні матеріали. Передбачалося зміцнити
електроенергетичну базу країни. На другому етапі планувалося створити
виробничу базу важкої промисловості. Але вже реалізація завдань першого
етапу індустріалізації змусила переглянути економічну стратегію щодо
використання ринкових механізмів.

Протягом 80-х років соціалістичні країни Південно-Східної Азії
продовжували відчувати серйозні господарські проблеми. Практично всі
вони страждали від нестачі продовольства, недовантаження потужностей,
дефіциту експортних можливостей і перевиробництва непотрібної
суспільству продукції. Стало очевидним глибоке технічне відставання не
тільки від провідних держав, а й від сусідів по регіону — НІК Східної та
Південно-Східної Азії.

Процес перебудови, який почався у колишньому СРСР стимулював пошуки
азіатськими соціалістичними країнами нового курсу економічного розвитку.
Як результат був обраний більш спокійний, китайський варіант оновлення
економіки, який передбачає проведення радикальних реформ для розбудови
економіки за умови зберігання в цілому традиційного політичного
механізму. Здійснення господарської реформи за цим варіантом включає:

— створення рівних умов розвитку для всіх укладів з передачею більшості
нерентабельних державних підприємств у приватну або змішану власність;

— передачу землі в довгострокову оренду;

— скасування дотаційного механізму та перехід до управління головним
чином за рахунок використання податкових, фінансово-кредитних методів,
відмову від директивного планування;

— загальну лібералізацію внутрішнього ринку та впровадження політики
сприяння іноземним інвестиціям.

Розробляючи нові концепції соціально-економічного розвитку,
соціалістичні країни Південно-Східної Азії намагалися використати досвід
нових індустріальних держав Азії, особливо Південної Кореї, яка досягла
значних результатів у соціально-економічному розвиткові за досить
короткий історичний строк.

Перебудова господарської системи у В’єтнамі та Лаосі почалася 1988 р. І
вже через три-чотири роки було досягнуто помітних результатів. Особливо
це стосується В’єтнаму, де за цей час вдалося скоротити темпи інфляції
із 1000% у другій половині 80-х років до 16- 17% у 1992 р. За два роки
наситили ринок різноманітною споживчою продукцією (національною та
імпортною).

У 1992 р. приріст ВНП склав 6% промислового виробництва, — 12,2,
сільськогосподарського — 4,2%. Особливо швидко зростало виробництво
продовольчих культур: 1985 р. воно дорівнювало 18 млн т, а 1991 р. —
21,7 млн т. Це дало змогу забезпечити внутрішні потреби і вперше за 50
років експортувати рис, в середньому 1,5 млн т щорічно, а в 1992 р. було
експортовано — 2-2,5 млн т. Внаслідок цього В’єтнам посів третє місце по
експорту рису. Для порівняння скажемо, що наприкінці 70-х років було
імпортовано 5 млн т рису. В’єтнам став перспективним торговим партнером
— у 1991 р. експорт склав 2 млрд дол. І такі темпи зростання експорту —
40- 50% у рік були притаманні В’єтнаму протягом п’яти років. У 1992 р.
експорт на 15% перевершував імпорт, тобто вперше зовнішньоторговельний
баланс не був зведений з дефіцитом.

Будучи багатими на природні ресурси, В’єтнам та Лаос експортували
насамперед саме їх. В’єтнам — сиру нафту (нафту почали видобувати у
В’єтнамі в 1986 p., а в 1991 — її добували вже 4 млн т, що перевершувало
внутрішні потреби). За прогнозами, у 2000 р. добовий видобуток нафти
буде складати до 100 тис. т, що виведе В’єтнам у число середніх за
загальносвітовими критеріями виробників нафти. Інколи В’єтнам називають
другим «Кувейтом»: натуральний каучук, кам’яне вугілля, чай, натуральний
шовк, олово — його багатство. Природні багатства Лаосу — це чорні та
кольорові метали, вугілля, нафта, коштовне каміння, а найголовніше —
ліс.

У соціалістичних країнах Азії вживають заходів для стимулювання
інвестицій. 1987 р. у В’єтнамі, зокрема, був прийнятий закон про
іноземні інвестиції — за оцінками спеціалістів, найбільш сприятливий для
вкладників капіталу, бо дає змогу навіть створювати підприємства, які
повністю належать вкладникам.

До 1991 р. В’єтнам підписав угоди із 30-ма країнами про створення
спільних підприємств зі статутним фондом у 2,3 млрд дол. Якщо така
тенденція зберігатиметься, то обсяг іноземних інвестицій у В’єтнамі може
досягати до 2000 р. 12 млрд дол., що за рахунками МВФ буде достатньо для
того, щоб наблизитися до рівня економічного розвитку країн АСЕАН.
Іноземні інвестиції вкладаються здебільшого в галузі, які потребують
високого технічного обладнання і випускають продукцію, що експортується.
А це — добування та розвідка нафти, газу, будівництво нафтопереробних
заводів, підприємств з виробництва азотних добрив, фармацевтичних
фабрик, видобування залізної руди, бокситів, виробництва натурального
каучуку, чаю, кави.

1988 р. був прийнятий досить ліберальний інвестиційний закон у Лаосі.
Іноземні інвестиції за цим законом повинні йти у лісове господарство,
деякі галузі легкої промисловості, сферу обслуговування. Правда, існують
перешкоди для притоку іноземних капіталовкладень в Лаос, бо відчувається
нестача робочої сили, особливо кваліфікованої, слабкість інфраструктури
та транспорту, недостатність правових гарантій, «плаваючі» ставки
податків, засилля бюрократії. Але все-таки до березня 1991 р. у Лаосі
схвалено 116 інвестиційних проектів на загальну суму в 157,5 млн дол.,
хоч і не всі вони реально функціонують.

Одним із найбільш пріоритетних напрямів економічної політики стає
створення вільних економічних зон. Перша вже з’явилася на півдні
В’єтнаму, в районі Хошиміна, планується створення їх у Ханої, Хайфоні,
Донангу.

Найголовнішими інвесторами економіки В’єтнаму в 1992 р. були Тайвань,
Сингапур, Франція, Німеччина, економіки Лаосу — Таїланд.

Саме ці досягнення дали змогу спеціалістам говорити про «в’єтнамське
економічне чудо», оптимістично оцінювати перспективи розвитку Лаосу,
прогнозувати, що здійснення індустріалізації, яка повторює шлях,
пройдений країнами АСЕАН, допоможе їм увійти в систему міжнародного
поділу праці.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *