Передумови та наслідки прискореного економічного розвитку Німеччини і Японії після 2-ої світової війни (контрольна)

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з предмету “Економічна історія”

на тему:

“Передумови та наслідки прискореного економічного розвитку Німеччини і
Японії

після 2-ої світової війни

План

1. Загальні соціально-економічні умови у світі після другої світової
війни.

2. Прискорений економічний розвиток Німеччини після другої світової
війни

3. Прискорений економічний розвиток Японії після другої світової війни

Список використаної літератури

1. Загальні соціально-економічні умови у світі

після другої світової війни.

Після ІІ світової війни розпочалося відродження ринкових господарств
розвинутих європейських країн шляхом їхньої американізації:

світової валютної системи;

вивіз американських товарів;

широкомасштабне кредитування, як державне, так і приватне;

інвестування відбудовчих процесів;

перебудова індустріальних структур в Німеччині і Японії під контролем
США;

розвиток світової торгівлі, де важливу роль відігравала Англія.

Наслідком війни стали міжнародні валютні угоди, підписані в червні 1944
року представниками 44 країн на валютно-фінансовій конференції у
Бреттон-Вудсі. Було вирішено створити Міжнародний Валютний фонд (МВФ),
вироблено основні правила міжнародних валютних відносин:

долар США поряд з золотом повинен був відігравати функцію резервної
валюти;

ціна золота – незмінна;

курс валюти – твердий і контрольований.

Крім МВФ був створений Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР),
які повинні були виконувати роль міжнародних кредитних центрів.

В повоєнний час економічне становище країн Західної Європи було
катастрофічним і негативно впливало на світову економіку. Перебудова
економіки США відповідно до потреб мирного часу зумовила їхнє прагнення
до перебудови міжнародних економічних відносин. Цій меті служив план
Маршалла, названий в честь державного секретаря США Джорджа Кетлетта
Маршалла (1880 – 1959). В червні 1947 р. в Парижі на нараді Міністрів
іноземних справ США, Великобританії, Франції та СРСР вирішили створити
організацію, яка б займалась вивченням ресурсів і потреб європейських
країн, визначала розвиток основних галузей промисловості. До неї ввійшли
16 країн (Англія, Франція, Італія, Бельгія, Люксембург, Швеція,
Норвегія, Данія, Ірландія, Ісландія, Португалія, Австрія, Швейцарія,
Греція, Туреччина). У липні 1942 року ці країни уклали конвенцію про
створення організації європейського економічного співробітництва (ОЄЕС),
яка розробила спільну програму відбудови Європи.

План Маршалла здійснювався з квітня 1948 року по грудень 1951 року.
Загальний контроль за його виконанням здійснювала Адміністрація
економічного співробітництва, яку очолювали відомі американські
фінансисти і політичні діячі. Допомога надавалася з федерального бюджету
США у вигляді безоплатних субсидій і позик. США за цим планом видали  17
млрд. доларів, основну частку з яких (60%) отримали Англія, Франція,
Італія, ФРН.  30 грудня 1951 року план був офіційно замінений законом
“про взаємну безпеку”, прийнятим конгресом США 10 жовтня 1951 року, який
передбачав одночасне надання країнам Західної Європи економічної і
військової допомоги. Вже на початку 50-х років в країнах Західної Європи
було досягнуто довоєнного рівня виробництва.

В  післявоєнний період господарський розвиток країн Західної Європи
суттєво відрізнявся. Англія і Франція постраждали менше ніж Німеччина і
Японія, які виявилися повністю залежними від країн – переможниць. Вони
втратили свої колонії, виплачували величезні репарації.

2. Прискорений економічний розвиток Німеччини

після другої світової війни

Швидкій відбудові в значній мірі зобов’язана грошово-ціновій реформі
німецького уряду, яка зупинила інфляцію, сприяла ліквідації “чорного
ринку”.  30 вересня 1949 р. було завершено процес утворення ФРН. Вже в
1951 р. загальний обсяг виробництва був на третину вищим, ніж у 1936
році, а в 1956 році подвоївся. Середньомісячний приріст промислової
продукції склав за 1950 – 1960 роки  9,6%    проти  4%   у США  і  3%  в
Англії. Цьому сприяло:

вдалося зберегти промисловий потенціал західної частини країни;

репараційні платежі на користь США, Англії, Франції були меншими;

було вдосталь дешевої робочої сили, особливо після репатріації  9 млн.
німців із Східної Прусії;

особливості менталітету німецького народу (висока працездатність,
схильність до дисципліни, порядку);

був збільшений робочий тиждень, а заробітна плата на 35% менша від
довоєнної;

надання 3,9 млрд. доларів США “стартової допомоги” згідно з планом
Маршалла,  надходження 32% коштів з федерального бюджету;

заміна застарілого обладнання, оновлення виробництва, створення нових
галузей економіки (нафтохімії, електроніки);

великий попит на всі види промислової продукції, як виробничого
призначення, так і на товари широкого вжитку;

можливість у 50-х роках робити грошові заощадження, не маючи військових
витрат.

Золотий запас ФРН на початку 60-х років перевищував запаси Англії,
Франції та Скандинавських країн разом взятих.

Визнаним архітектором німецького “економічного дива”  був Л.Ерхард,
міністр економіки в уряді К.Аденауера. Він разом з групою економістів –
неолібералів створив теорію “соціального ринкового господарства”, в якій
вдало поєдналась особиста ініціатива підприємців, вільна конкуренція з
елементами державного регулювання:

держава повинна підтримувати нормальне функціонування системи цін;

забезпечити захист ринкової економіки від монополізму товаровиробників;

для попередження циклічних криз їй необхідно використовувати  важелі
кредитної, валютної, податкової політики;

втручання в господарську діяльність окремих підприємців з боку держави
недопустима.

Ца теорія стала основою економічної політики західнонімецького уряду в
наступні десятиліття.

Господарський розвиток ФРН у повоєнний період мав свої особливості. Він
розпочався із значно гірших стартових позицій порівняно з
Великобританією і Францією. Виробничі потужності використовувалися на
15—ЗО %. Панували безробіття, хаос у кредитно-грошовій сфері. Держава
контролювала ціни і заробітну плату. Для організації виробництва треба
було мати дозвіл окупаційної влади. Початок переходу до ринкової
економіки поклала грошово-цінова реформа у червні 1948 p. Л. Ерхарда
(міністра народного господарства ФРН у 1949—1963 pp. і канцлера в
1963—1966 pp.). Він вважав, що Німеччина має побудувати суспільство
соціального ринкового господарства (поєднання власної ініціативи і
конкуренції з розумним втручанням держави у господарське життя в
інтересах соціального захисту громадян). Завданням реформи було
скорочення обсягу грошової маси, зміна структури державних і приватних
боргів.

Для реалізації реформи було прийнято ряд законів. Обмін грошей (старих
рейхсмарок) мав здійснюватися конфіскацією у співвідношенні 100:10.
Однак реальна пропорція складала 100:6,5. Для забезпечення мінімумом на
особу виділялося по 60 нових марок: 40 — у день проведення реформи, 20 —
через 2 міс. Короткострокові борги знецінювалися у пропорції 10:1, для
тривалих було встановлено спеціальні правила. Кредитори отримали
державні боргові зобов’язання. Зменшилися податки. Було проведено
лібералізацію цін (ліквідовано державний контроль за цінами). Однак
залишився контроль за цінами на продукти харчування, паливо,
електроенергію, квартирну плату. Друкувалися «каталоги доречних цін».
Закони карали за необгрунтоване підвищення їх. Фактично зберігалися ціни
довоєнного періоду. Стабілізаційним чинником стала допомога за «планом
Маршалла». Ринок наповнився товарами. Він урізноманітнювався також за
рахунок запасів фірм і швидкої конверсії промисловості. Перевага
надавалася не базовим галузям, а виробництву предметів споживання.
Заробітна плата не перевищувала темпів зростання продуктивності праці
(14 і 16 %). У 1949—1950 pp. розпочалося зниження цін при зростанні
заробітної плати. Велике значення мала система соціального страхування,
на яку спрямовувалося 15 % національного доходу.

Уряд ФРН провів демонополізацію виробництва. Концерни перетворилися на
акціонерні товариства з символічним капіталом 100 тис. марок, які
укладали договори про оренду з попередніми власниками. В роботі вони
підпорядковувалися Опікунському управлінню — офіційній державній
установі, що фінансувалася з бюджету. Восени 1948р. окупаційна влада
повернула колишнім власникам їхні підприємства, які також
переорганізувалися в акціонерні компанії. Акції замінювалися у
співвідношенні 1:1,5—З, внаслідок чого капітал нових компаній
перевищував старий. У банківській сфері замість Німецького,
Дрезденського і Комерційного банків було створено ЗО самостійних банків.
Уряд демонтував систему державного контролю за промисловістю, створену
при Гітлері. Однак тривало регулювання економіки через субсидії, дешевий
кредит, податкові пільги. Конверсія мілітаризованої економіки стала
фактором зростання промислового виробництва. З відбудовою господарства
протягом 50-х років економіка ФРН перейшла у стан безперервного
піднесення. Середньорічний приріст промислової продукції становив 9,6 %.
У 60-х роках зростання виробництва тривало, проте з відчутними
коливаннями середньорічних темпів — від 3,6 % у 1963 p. до 12 % у
1968—1969 pp. В цілому темпи економічного зростання перевищували середні
темпи розвитку економічно розвинених держав. Структура господарства ФРН
характеризувалася збільшенням частки у ВВП галузей матеріального
виробництва. Сфера послуг не набула такого розвитку, як у США, інших
країнах Західної Європи. Особливо зросла частка обробної промисловості,
транспорту. Як і в інших країнах, зменшилася частка добувної
промисловості, сільського господарства. Відповідні зміни відбулися у
структурі зайнятості. Якщо у 1950 p. в сільському господарстві працювала
1/4 самодіяльного населення, то в 1960 p. — 1/7. При цьому чисельність
зайнятих у промисловості, на транспорті збільшилася. Структурна
перебудова промисловості була пов’язана передусім з розвитком
прогресивних галузей — переробки штучних і синтетичних волокон,
хімічної, електротехнічної, транспортного машинобудування, видобування і
переробки нафти, точної механіки і оптики. У 50-х — на початку 60-х
років чотири галузі (хімічна, електротехнічна, транспортне і загальне
машинобудування) сконцентрували 70 % приросту промислової продукції.
Темпи їхнього зростання становили відповідно 11,5, 16,2, 19,9, 10 %.
Успіхи німецької економіки (так зване німецьке економічне диво)
визначалися значною мірою збільшенням капітальних вкладень. Частка їх у
ВНП зросла з 19,7 % у 1953 p. до 25,3 % у 1969 p.

Висока ефективність інвестицій зумовлювалася технологічною структурою. В
50-х роках 60 % загальної їх суми вкладалися у виробничу сферу. В 60-х
роках зросли вкладення у невиробничу сферу (майже 57 % в 1968 p.).
Переважна частина інвестицій спрямовувалася в житлове будівництво (20—18
%), промисловість і промислове будівництво (23—15 %), транспорт і
зв’язок (21—17 %). У промисловості 3/4—4/5 коштів витрачалися на
обладнання і лише 1/4—1/5 — на нове будівництво. Основними джерелами
капіталовкладень були приватні та державні кошти, інвестиції з
еквівалентних фондів за планом Маршалла. У 1948—1949 pp. Західна
Німеччина отримала Від США 1,4 млрд, тоді як інші країни разом 2,6 млрд
дол. Однак порівняно з загальною сумою інвестицій у 1948— 1960 pp. на
144,6 млрд нових марок державних інвестицій пі , фонди були не дуже
істотними — 9,5 млрд нових марок.

Значний вплив на процес відтворення справляло державне регулювання
економіки. Головною його формою були державні фінанси. У 1950 p. їхня
частка в загальних валових капіталовкладеннях становила 11,4, в 1970р. —
16,2 %. Протягом 50-х років монополіям було передано 10,6 млрд марок і
надано кредитів на суму 81,1 млрд марок, що становило 33,6 % інвестицій
у національне господарство ФРН. Держава постійно збільшувала закупівлі
товарів і послуг. За 10 років (1950—1959 pp.) вона витратила на них
187,3 млрд марок, тобто закупила 10,9 % ВНП. У 6U-x роках у зв’язку з
посиленням мілітаризації важливим джерелом стабільності промисловості
стали воєнні замовлення. Воєнний бюджет досяг значної суми — 12 млрд
марок у 1960 p. і 20,5 млрд марок у 1970 p. (23,7 % федерального
бюджету). Важливим чинником впливу на розвиток господарства ФРН була
державна власність. На кінець 50-х років держава контролювала 13 %
основного капіталу акціонерних компаній, 26,2 % видобутку кам’яного
вугілля, 15,2 % нафти, 36,3 % залізної руди, 45,3 % цинку, 44,6 %
виробництва легкових автомобілів. Державний капітал функціонував у
галузях, що виробляли промислову сировину для інших галузей, потребували
значних вкладень з повільним оборотом капіталу. Низькі ціни на
електроенергію, сировину сприяли зростанню прибутків приватних фірм.
Структурні зміни супроводжувалися посиленням концентрації виробництва і
капіталу. Кількість великих підприємств з чисельністю зайнятих 500 чол.
і більше зросла протягом 50—60-х років з 1,9 до 2,9 % загальної
кількості. На них працювало понад 50 % зайнятих у промисловості. 68
корпорацій з капіталом понад 100 млн марок контролювали 53,3 % основного
капіталу всіх акціонерних товариств. Відновилися старі концерни Крупа,
Фліка, «ІГ Фербер індустрі», «Дойче банк», «Дрезднер банк»,
«Комерцбанк». У металургійній промисловості панували дев’ять корпорацій,
у хімічній — вісім, автомобільній — шість, у видобутку вугілля — три,
залізної руди — чотири. За рівнем монополізації виробництва і ринку ФРН
займала провідне’ місце в Європі. Разом з тим тут було майже 100 тис.
невеликих і середніх підприємств, спеціалізація яких повністю
підпорядковувалася потребам монополій. Так, на «Сіменс» працювало до ЗО
тис., на Крупа — 21, на «Даймлер Бенц» — 18 тис. невеликих
підприємств-постачальників. Отже, для господарства Західної Німеччини
визначальними були швидкі темпи розвитку, зростання у ВНП частки
промисловості та зайнятого в ній населення, розширення інвестицій.
Визначальним фактором розвитку економіки ФРН у 70—80-х роках був
науково-технічний прогрес. Простежувалися такі тенденції, як різке
скорочення традиційних галузей важкої та легкої промисловості. Відпала
потреба у великій кількості металу та кам’яного вугілля. Західна
Німеччина, як і інші економічно розвинені держави, вивозячи за кордон
капітал, вкладала його в розвиток чорної металургії в країнах, що
розвиваються. Сучасна промисловість споживає менше металу, але високої
якості. Модернізація охопила основні галузі господарства. У ФРН
розпочалося масове впровадження автоматизації, роботизації. Домни і
мартени було замінено електропечами. Відбулася майже повна
електрифікація залізничного транспорту.

Середня швидкість електровозів становила 350—500 км/год. З залізничним
транспортом успішно конкурував автомобільний. Цьому сприяли інтенсивне
будівництво автострад, випуск найрізноманітніших модифікацій вантажних
автомобілів. Після другої світової війни у ФРН працювало багато
іноземних робітників — з Туреччини, Африки, ПівденноСхідної Азії,
Югославії. Наприкінці 80-х років їхня праця стала зайвою. Промисловість
потребувала висококваліфікованих кадрів. Через це у ФРН часто виникали
конфлікти на соціальному та національному грунті, особливо в моменти
кризи, посилення безробіття.

У 70-х — на початку 80-х років Західна Німеччина, хоч і поступилася
Японії, але залишилася економічним лідером «об’єднаної Європи». Тут
проживало 25 % населення тодішньої Європейської Співдружності, але вона
виробляла ЗО % валового національного продукту, 34 % обсягу промислової
продукції. У ФРН, як і в усіх економічно розвинених країнах, посилилась
концентрація виробництва і капіталу. У 1975 p. три автомобільні концерни
випускали 51% машин. Такі самі тенденції спостерігалися в гірничорудній
галузі, де монополії контролювали 61 % продукції, у виробництві
канцелярських приладів і ЕОМ — 71 %, літакобудуванні — 84 % . У
1971—1975 pp. в середньому щороку відбувалося 299 об’єднань різних форм,
тоді як в попередніх десятиріччях — не більше 130. У 80-х роках
загальний обсяг промислового виробництва в 5 разів перевищив рівень 50-х
років. Частка ФРН у світовому випуску індустріальної продукції становила
13 %. Її господарство у 80-х роках контролював «клуб мільярдерів» — 116
найбільших монополій і три банки.

3. Прискорений економічний розвиток Японії

після другої світової війни

Економічне диво в цій країні розпочалося в 1948 році, а до початку 1953
року вона досягла довоєнного економічного рівня. Протягом  1952 – 1963
рр. її ВНП майже потроївся і характеризувався щорічним приростом у 9%,
обсяг виробництва товарів зріс у 5 разів, а споживання подвоїлося. До 70
років Японія утвердилася, як могутня промислова держава.

Що ж цьому сприяло?

американською окупаційною владою було розпущено збройні сили,
встановлено демократичні свободи, запроваджено загальне виборче право,
сформовано парламент, уряд, прийнято конституцію;

було введено антимонопольне законодавство, згідно з яким розпущено
найбільші монопольні концерни;

проведено американськими фінансовими радниками реформу податкової
системи, були зменшені податки на підприємницьку діяльність;

встановлювався твердий обмінний курс ієни;

в 1946 – 1949 рр. була проведена земельна реформа, яка ліквідувала
поміщицьке землеволодіння, держава викупила у поміщиків і продала
селянам  80%  всіх с/г угідь;

американська допомога, стабілізаційна лінія Дж. Доджа, якому президент
США Г.Трумен доручив очолити перетворення в Японії, сприяла нормалізації
фінансів, оновленню обладнання, створенню нових виробництв;

в березні 1952 року набрав чинності закон про сприяння раціоналізації
виробництва, згідно з яким підприємства отримували державну допомогу,
податкові та інші фінансові пільги за умови модернізації виробництва,
оновлення устаткування;

японці використовували зарубіжні досягнення, закуповуючи патенти і
ліцензії на наукові відкриття, передові технології і вміло пристосовуючи
їх до своїх умов, отримували величезні прибутки. У другій половині 50-х
років масовим стало виробництво нейлону,  транзисторних приймачів, у
60-70-х роках – аудіо стереосистем, відеокамер, відеомагнітофонів, у
80-х роках – комп’ютеризованих робіт, мікросхем на кремнієвих кристалах
(чіпи);

головним чинником зростання є наполеглива праця більше, ніж 120
мільйонного  японського народу, його працелюбність, самовіддача, високий
патріотизм;

ефективною виявилась в Японії система пожиттєвого найму на роботу
(патерналізм), за якою плата щорічно зростає і залежить від віку і
стажу.

Японія імпортує сировину з держав, що розвиваються, за низькими цінами,
а готову продукцію вивозить до США, Канади, Австралії, країн Європи.

У розвитку господарства Японії в повоєнний час розрізняють три етапи.
1946—1951 pp. були періодом відбудови. За час війни Японія втратила
майже 25 % виробничих фондів. Спад виробництва в 1945 p. становив 63 %.
Рівень інфляції в 1945—1950 pp. досяг 7000 %. Уряд продовжував
втручатися в усі сфери економіки. Для того щоб не було голоду, країна
імпортувала продукти харчування. Японії заборонялося брати участь у
міжнародній торгівлі. Імпорт контролювали уряд і Верховне командування
союзницьких сил (ВКСС).

Важлива роль у відбудові японської економіки належала державному
регулюванню, прогресивним реформам — земельній, наймання робочої сили,
ліквідація головних компаній (дзайбацу). Початком державного регулювання
стали замороження банківських депозитів, деномінація єни, нова система
фіксованих цін і впровадження нового податку на власність. Були створені
Комітет економічної стабілізації та Банк реконструкції Японії.
Використовуючи такі економічні інструменти, як нормування стратегічних
товарів, політика пріоритетних галузей, в які примусово спрямовувалася
1/2 інвестиційних ресурсів комерційних банків, обмеження субсидій
розмірами державних фондів, заборона підвищувати заробітну плату понад
інфляційний рівень, фіксований обмінний курс єни, урядові вдалося
зменшити інфляцію. Нормалізації державних фінансів і відновленню
механізму відтворення сприяла лінія Дж. Доджа, якому президент США Г.
Трумен доручив очолити перетворення в Японії. Стабілізаційна політика
передбачала єдиний обмінний курс валюти (360 єн за 1 дол.), поліпшення
організації та управління на підприємствах, поступову заборону субсидій
на експорт і виробництво, відміну контролю за цінами, зрівняння їх з
світовими, впровадження принципів вільного ринку. Зовнішня торгівля була
денаціоналізована. Разом з тим зовнішні фінансові угоди контролювалися.
Для регулювання грошових потоків через кордон було створено Бюджетну
систему іноземної валюти і прийнято закон про іноземні інвестиції.

Протягом 1946—1950 pp. змінилася структура японської акціонерної
власності. В ході «декартелізації» було ліквідовано головні компанії
(дзайбацу) і встановлено державний контроль за злиттям компаній та
картелюванням (антимонопольний закон 1947 p.). Сприяла зростанню
промислового виробництва і розвитку внутрішнього ринку земельна реформа
40-х років, яка зумовила індустріалізацію села, появу нового трудового
законодавства, піднесення життєвого рівня.

Довоєнний рівень промислового виробництва у Японії було перевищено у
1951 p. (114,4 %), а сільськогосподарського — в 1950 p. Протягом першої
половини 50-х років темпи зростання уповільнилися, оскільки виробничі
потужності досягли можливого максимуму. Друга половина 50-х 60-ті роки
стали періодом оновлення та розширення виробничих потужностей, їхньої
модернізації. Визначальною ознакою Японії у цей період були високі темпи
економічного зростання. У промисловості вони в 1951—1970 pp. становили
15,2% щороку. В 60-х роках Японія здобула також першість у темпах
приросту ВНП (11,4 %).

Структурні зміни господарства полягали насамперед у розвитку
промисловості. Основним її напрямом було формування спочатку базових
галузей важкої промисловості, потім виробництво наукоємної продукції. В
загальному виробництві зменшилася частка електроенергетики і видобутку
кам’яного вугілля. Як і раніше, простежувалася тенденція зростання
важкої промисловості. У 1961 p. її співвідношення з легкою промисловістю
досягло 66,9 і 66,1 %. Найбільш швидкими темпами зростали
машинобудування, хімічна промисловість (17,7 і 15,6 % у 60-х роках).

Першорядного значення набув розвиток радіоелектроніки, приладеі
суднобудування, виробництво штучних каучуку, смол, волокон, пластмас,
енергоі матеріалозберігаючого обладнання. Японія зайняла друге місце в
світі після США у використанні ЕОМ, випуску автомобілів. Зросла роль
атомних електростанцій. Уповільнилися темпи розвитку текстильної та
харчової промисловості.

Важливе місце в японській економіці традиційно займала невиробнича
сфера. Після війни сприятливим чинником стало аграрне перенаселення.
Робоча сила, яку не могла поглинути промисловість, йшла у сферу послуг і
торгівлю. Для неї була характерна велика кількість невеликих
підприємств.

Помітною рушійною силою економічного розвитку Японії було зростання
капітальних вкладень, їхня частка у ВНП значно збільшилася порівняно з
іншими економічно розвиненими країнами. Протягом 1953—1969 pp. вона
зросла з 25 до 38,7 %. З них 80 % вкладалися в промисловість,
будівництво, на машини й обладнання. За масштабами оновлення виробничих
фондів Японії належало перше місце в світі.

Якісне оновлення японського господарства було пов’язано з розвитком
науково-технічного прогресу. Процес розгортання НДДКР в Японії має свою
специфіку. Слабкий власний науковий потенціал компенсувався
впровадженням зарубіжного науково-технічного досвіду. У 1950—1970 рр.
було запроваджено 15 тис. іноземних ліцензій і патентів. Японія,
технічно переоснастивши промисловість, зекономила значні матеріальні та
фінансові ресурси (витрачено коштгв у 7 разів менше, ніж у США).

Значну роль у швидкому розвитку господарства мала дешева робоча сила
японських робітників. У 1955—196 2 pp. обсяг виробництва зріс у 2,7
раза, продуктивність праці на 48 %, заробітна плата — на 35 % . На
невеликих і середніх підприємствах зарплата була меншою на 50—60 %
порівняно з великими. У 50-х роках праця японського робітника
оплачувалася у 7 разів дешевше, ніж американського, а в кінці 60-х років
— у 4 рази.

Зміцнили свої позиції японські монополії. Відновили діяльність старі
фінансово-промислові групи, виникли нові. Особливістю економіки була її
двоїста структура — паралельне існування великої, малої та середньої
промисловості. Частка останніх в загальному промисловому виробництві
наприкінці 50-х років становила 51,8 %, а в харчовій, текстильній,
швейній, деревообробній — 58—95 %.

У 1968 p. на великих підприємствах (понад 1 тис. зайнятих)
зосереджувалося лише 16—17 % робочої сили і вироблялося 28—50 %
продукції. Характерним явищем стало підпорядкування малого та середнього
підприємництва великому капіталу через систему субпідрядів.

Надзвичайно велике значення у повоєнній Японії мала регулятивна роль
держави в економічній сфері. Протягом 50-х років розроблялися трирічний,
два п’ятирічні, шестирічний плани розвитку господарства, які визнавалися
незадовільними. Наприкінці 50-х років була створена Рада галузевої
структури, за розробками якої було прийнято десятирічний комплексний
план структурної перебудови (план «Ікеда» — за ім’ям тодішнього
прем’єр-міністра Японії). Тривалі економічні програми мали характер
планів-прогнозів. Вони визначали певні цілі, умови розвитку, виявляли
«вузькі» місця економіки. За ними вироблялася державна політика і
розподілялися державні інвестиції.

Економічна діяльність здійснювалася за принципами приватної ініціативи
через ринковий механізм і механізм цін. Держава стала значним виробником
і споживачем промислової продукції. Частка її у виробництві
національного продукту в 1971 p. досягла 21 %.

Кредитно-фінансові заходи держава здійснювала через Японський банк і
спеціалізовані державні кредитно-фінансові інститути, державний бюджет.

Реалізація курсу на індустріалізацію, форсований розвиток галузей, які
визначали технічний прогрес, вивели Японію на друге місце в світовій
індустрії.

У 70—80-х роках Японія займала у промисловому світовому виробництві
друге місце після США. Пік «японського дива» пройшов. В усьому світі
настали несприятливі кон’юнктурні умови. У 1973—1974 pp. на світових
ринках ціни на нафту зросли в 4 рази. Оскільки економіка Японії на 3/4
залежала від привізної нафти, то у господарстві країни запанувала
справжня паніка. Для того щоб вийти з кризи, Японія збільшила вивіз
товарів. Щороку в США японці реалізовували до 2 млн автомобілів. Другий
шлях, який мав вивести Японію з застою,— зміна економічної стратегії або
курс на всебічний розвиток найновіших, наукоємних галузей: виробництво
ЕОМ, роботів, тонких хімічних сполук, верстатів з програмним керуванням,
очисних споруд, устаткування зв’язку, атомних електростанцій тощо.
Японія витрачала на наукові дослідження 3 % ВНП, скоротивши витрати на
колишні традиційні галузі — суднобудування, металургію, нафтохімію.
Завдяки цьому, подолавши кризові явища, вона зберегла за собою в 70—80-х
роках друге місце серед економічно розвинених країн світу. Для того щоб
не допускати різких спадів у динамічному розвитку свого господарства,
уряд Японії затвердив план державного регулювання національної
економіки.

Список використаної літератури

Барановський О. Нові індустріальні країни : науково – технологічна
політика // Вісник Академії наук України. – 1993. – №10.-с.95-103.

Германская история в новое и новейшее время:  в 2-х т. М., 1970.

Лановик Б. Д., Лазарович М. В., Чайковський В.Ф. Економічна історія:
Курс лекцій. –К., 2000. с. 102, 135.

План Маршалла для Західної Європи // Сучасність. – 1995 №1. – с. 83-94.

Смирнова С. ФРГ: новый этап промышленного развития. – М., 1990.

Япония: экономика, политика, история. – М , 1989.

PAGE

PAGE 2

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *