Міжнародні розрахунки і платіжний баланс (реферат)

Реферат на тему:

Міжнародні розрахунки і платіжний баланс

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

Класифікація ж видів міжнародних розрахунків значно ширша і
здійснюється за різними ознаками. За специфікою суб’єктів виділяють
міжнародні розрахунки між конкретними контрагентами, між банками, між
контрагентом і банком, між державою і банком. Щодо об’єктів, то
виокремлюються міжнародні розрахунки за торговельними, інвестиційними та
некомерційними операціями. За взаємодією суб’єктів розрахунки можуть
провадитися напряму та через посередників, а що стосується їхніх умов,
то вони можуть бути готівковими та з наданням кредиту.

Розглядаючи види міжнародних розрахунків, важливо усвідомити той факт,
що розрахунки напряму не означають безпосереднього регулювання платежів
за грошовими вимогами й зобов’язаннями між суб’єктами господарської
діяльності різних країн, минаючи банківську систему. Це розрахунки, за
яких банки, що обслуговують своїх клієнтів, встановили кореспондентські
відносини і мають відкриті кореспондентські рахунки. На противагу,
розрахунки через посередників означають залучення до розрахункового
процесу будь-якого третього банку (як правило, першокласного), з яким
встановлено кореспондентські відносини банків клієнтів.

Крім того, не слід ототожнювати і готівкові розрахунки з розрахунками
готівковими коштами (банкнотами), оскільки під поняттям «готівкові
платежі» у міжнародній практиці розуміють оплату експортних товарів
після їх передачі (відвантаження) покупцю або платіж проти документів,
що підтверджують відвантаження товару згідно з умовами контракту. У
такому разі готівкові платежі застосовуються на противагу авансовому і
кредитному способам платежу, коли покупець оплачує суму, зумовлену в
контракті, після поставки товару. Тоді кредит надається не на всю суму
контракту, а на 80—85 %, решту ж покупець оплачує авансом, що дає змогу
продавцеві покрити свої витрати у разі невиконання покупцем своїх
зобов’язань.

Кожен, хто вивчає міжнародні розрахунки, повинен знати основні їхні
форми, особливості та механізми проведення, етапи розрахунків, переваги
та хиби, а також уміти дати їм порівняльну оцінку з погляду вигідності
для учасників зовнішньоекономічних операцій. Якщо розглядати основні
форми розрахунків, котрі застосовуються у міжнародній практиці, то їх
розподіл за критерієм зростання ризику експортера матиме наступний
вигляд: 100-й аванс, авансові платежі, акредитив, інкасо, відкритий
рахунок. Крім того, здійснюються розрахунки з використанням чеків і
векселів.

У міжнародній практиці розрахунків авансові платежі — найвигідніша форма
для експортера. Під авансом розуміють грошову суму або майнову цінність,
яка передається покупцем продавцеві до відвантаження товару в рахунок
виконання зобов’язань за контрактом. Слід розрізняти грошову і товарну
форми авансу. Товарна форма передбачає передання імпортером експортеру
сировинних матеріалів або комплектувальних, необхідних для виготовлення
замовленого обладнання. Грошова форма авансу передбачає сплату покупцем
узгодженої за контрактом суми в рахунок належних за договором платежів
до відвантаження товару (надання послуги), а іноді навіть до початку
виконання контракту. До очевидних недоліків цієї форми розрахунків
належить комплексний ризик імпортера, пов’язаний як із можливістю
неотримання чи несвоєчасного отримання товару імпортером, так і
поставкою товару іншої якості чи специфікації.

Наступною формою розрахунків, механізм якої необхідно з’ясувати, є
акредитив. Розкриваючи його особливості, необхідно передусім дати
визначення цьому поняттю, що кваліфікується як угода, згідно з якою банк
за проханням клієнта зобов’язується оплатити документи третій особі (на
користь якої відкрито акредитив) або доручає іншому банку здійснити за
рахунок спеціально заброньованих коштів оплату товарно-транспортних
документів за відвантажений товар або надані послуги.

На сьогодні до 80 % платежів у світовій торгівлі здійснюється за
допомогою акредитива. Це пов’язано з тим, що з усіх форм міжнародних
розрахунків документарний акредитив є найменш ризикованим та найбільш
дієвим інструментом забезпечення платежів. У ділових зв’язках із
партнерами тих країн, де держави контролюють зовнішню торгівлю,
застосування акредитива в багатьох випадках навіть необхідна умова для
здійснення експортно-імпортних операцій.

Щоб скласти повне уявлення про акредитивну форму розрахунків, студентам
необхідно з’ясувати і основні фази її проведення. На першому етапі
імпортер та експортер домовляються про здійснення платежу через
акредитив. На другому етапі іноземний покупець дає розпорядження своєму
банку (емітенту) відкрити на користь продавця акредитив на визначених
умовах. На третьому етапі банк покупця домовляється з банком продавця
про надання експортеру грошей після пред’явлення ним транспортних
документів. Наступний крок — відвантаження експортером товару покупцю і
передача вантажних документів у банк, який негайно переказує гроші на
рахунок продавця. І, нарешті, на завершальній стадії акредитиву банк
експортера направляє документи в банк покупця, котрий передає їх
покупцеві.

У подальшому вивченні акредитивної форми розрахунків слід переходити до
аналізу його форм, зосередивши основну увагу на з’ясуванні особливостей
проведення таких основних з них, як відкличний та безвідкличний,
непідтверджений та підтверджений, покритий та непокритий акредитиви.

Наступним кроком у вивченні змісту теми має стати з’ясування характеру
інкасової форми розрахунків у міжнародній практиці. Під інкасо розуміють
банківську операцію, за допомогою якої банк за дорученням клієнта
одержує на підставі розрахункових документів належні клієнтові гроші від
підприємств, організацій, установ за відвантажені на їх адресу
товарно-матеріальні цінності або надані послуги і зараховує ці кошти на
рахунок клієнта-експортера.

Розрахунки у формі інкасо здійснюються таким чином: 1) сторони укладають
контракт, в якому обумовлюють, через які банки буде проведено
розрахунок; 2) експортер за умовами контракту здійснює відвантаження
товару, оформлює документи і передає їх у свій банк, доручаючи йому
здійснення інкасової операції; 3) банк експортера (банк-ремітент)
надсилає документи разом із дорученням банку-кореспонденту в країні
імпортера; 4) банк покупця (інкасуючий банк) передає документи покупцеві
для вирішення питання про їх акцепт; 4) банк імпортера отримує платіж
від імпортера; 5) інкасуючий банк переказує кошти банку-ремітенту;
6) отримавши переказ, банк-ремітент зараховує кошти на рахунок
експортера.

При розгляді інкасо не слід обмежуватися лише визначенням його поняття
та розкриттям механізму проведення, важливо акцентувати увагу на
основній відмінності інкасової форми розрахунків від акредитивної, яка
полягає в тому, що при документарному інкасо банки не беруть на себе
зобов’язання здійснити платіж. Їхня відповідальність, таким чином,
зводиться здебільшого до переказування і вручення документів проти
сплати чи акцепту, але без власного зобов’язання здійснити платіж, якщо
покупець не виконає або не зможе виконати своїх зобов’язань по інкасо.
Крім того, завдяки меншій формальній вимогливості ця послуга пов’язана з
меншими витратами і є значно гнучкішою. Оскільки при документарному
інкасо продавець до моменту відвантаження товару ще не може бути
впевнений у тому, що покупець насправді зробить платіж, документарне
інкасо підходить для здійснення платежів тоді, коли продавець повністю
довіряє покупцеві і впевнений, що той оплатить відвантажені товари і
надані послуги; коли політичні, економічні та правові умови в країні
покупця стабільні; коли країна-отримувач не має імпортних обмежень та
ін.

Так само як при з’ясуванні особливостей акредитивної форми розрахунків,
далі необхідно виокремити та проаналізувати існуючі у міжнародній
практиці форми інкасо, до яких належать: просте, документарне,
телеграфне інкасо, інкасо з негайною оплатою.

Стосовно розрахунків по відкритому рахунку, то дана форма передбачає
здійснення імпортером періодичних платежів в установлені терміни з
кінцевим їх регулюванням із застосуванням інших форм розрахунків.
Порядок погашення заборгованості за відкритим рахунком залежить від
угоди між контрагентами. При регулярних поставках сторони можуть
домовитися, що розрахунки між ними здійснюватимуться не за кожною
партією окремо, а у відповідні терміни зазвичай в кінці місяця або
кварталу. Якщо поставки товарів взаємні, то можливий залік на відкритий
рахунок, хоча платіж на відкритий рахунок — найризикованіша для
експортера форма розрахунків, оскільки у нього немає ніяких гарантій, що
покупець врегулює свою заборгованість у зумовлений термін. Після того як
всі права на товар перейшли до покупця разом з товаророзпорядчими
документами, постачальникові залишається лише покладатися на
платоспроможність і розрахункову дисципліну покупця.

j

l

2нні з іншими формами міжнародних розрахунків. У даному блоці необхідно
дати визначення понять «чек» і «вексель», навести їх класифікацію та
розкрити основні переваги порівняно з класичними формами розрахунків,
про які йшлося вище.

Чек кваліфікують як безумовну пропозицію чекодавця платнику здійснити
платіж вказаної суми чекодержателеві готівкою чи перерахуванням грошей
на рахунок власника чека у банку. Основні види чеків можуть бути
іменними (на користь певної особи); ордерними (на користь певної особи
за її наказом); на пред’явника (виписується пред’явникові і може
передаватися іншій особі як з індосаментом і без нього); банківськими
(виписаний одним банком на свого кореспондента); фірмовими (виписується
фірмою на одержувача).

Векселем називають цінний папір, який засвідчує безумовне грошове
зобов’язання боржника (векселедавця) сплатити після настання строку
визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Основними
видами векселів, які застосовуються на сьогодні у практичній діяльності
суб’єктів господарювання, є прості і переказні векселі (трати).

У міжнародних розрахунках використовуються саме перевідні векселі, які
виставляються експортером на імпортера і являють собою документ,
складений в установленій формі та містить наказ експортера імпортерові
оплатити в установлений термін певну суму грошей, названій у векселі
третій особі. Акцептовані банками трати легко перетворюються у готівку
завдяки обліку. При розрахунках з використанням векселя експортер
передає трату й товарні документи на інкасо своєму банку, який і отримує
валюту з імпортера. У такому разі імпортер стає власником цих документів
лише після оплати або акцепту трати.

Наступний блок питань даної теми стосується платіжного балансу як
статистичного звіту, у якому в систематизованому вигляді наводяться
підсумкові дані про зовнішньоекономічні операції даної країни з іншими
країнами світу за певний період часу. Платіжний баланс — один із
ключових понять міжнародної економіки, оскільки він узагальнює, а тому
дає змогу не лише аналізувати взаємовідносини країни з зовнішнім світом,
але й виявити макроекономічні проблеми, що стоять перед урядом, а саме:

по-перше, за допомогою записів результатів обмінної діяльності між
країнами можна зробити висновок про стабільність системи плаваючих
курсів, оскільки платіжний баланс допомагає виявити обсяги національної
валюти у резидентів та нерезидентів;

по-друге, платіжний баланс уможливлює визначення обсягів нагромадження
національної валюти в іноземців, а тому дає змогу вирішити питання про
доцільність чи недоцільність підтримування фіксованого курсу валюти;

по-третє, рахунки платіжного балансу надають інформацію щодо обсягів
заборгованості, виплати відсотків і платежів з основної суми боргу і
можливостей країни заробити валюту для майбутніх платежів.

Для правильного розуміння й аналізу платіжного балансу необхідно
насамперед з’ясувати та прокоментувати основні принципи його побудови:

охоплення всіх зовнішньоекономічних операцій країни за певний період
(місяць, квартал, рік);

використання системи подвійного запису;

визначення економічної території країни;

визначення поняття «резидент—нерезидент»;

розрахунок ринкових цін;

визначення розрахункової одиниці;

фіксація моменту укладання угоди;

відбір джерел інформації.

У подальшому вивченні теми необхідно з’ясувати основні розділи, які
формують платіжний баланс країни, та міжнародні операції, що
обліковуються по кожному розділу. Найпростіший платіжний баланс країни
складається з торговельного балансу (що відображає співвідношення між
експортом та імпортом товарів держави); балансу послуг і некомерційних
операцій (який включає платежі і надходження за різними видами послуг:
транспортні перевезення, міжнародний туризм, обмін науково-технічним і
виробничим досвідом, різні види зв’язку та ін., а також односторонні
державні і приватні перекази); та балансу руху капіталів і кредитів
(відображає експорт та імпорт прямих і портфельних інвестицій). Крім
того, існує ще така стаття, як «Помилки і пропуски», в яку включено дані
статистичної помилки та неврахованих операцій.

Водночас існують і інші методики складання платіжних балансів. На
сьогодні найвідоміша класифікація статей платіжного балансу, котра
використовується Міжнародним валютним фондом, який розробив міжнародний
стандарт під назвою «Керівництво з платіжного балансу», що періодично
публікується цією організацією. Затверджена МВФ система класифікацій
статей платіжного балансу використовується всіма країнами-членами Фонду
як базис національних методів класифікації та передбачає наявність двох
значних розділів: балансу поточних операцій та балансу руху капіталу і
фінансових ресурсів. МВФ публікує платіжні баланси за двома схемами:
агрегований і більш детальний.

На практиці структура агрегованого платіжного балансу, складеного за
методикою МВФ, має такий вигляд:

Баланс поточних операцій;

Прямі інвестиції та інший довгостроковий капітал;

Короткостроковий капітал;

Помилки і пропуски;

Надзвичайне фінансування;

Зобов’язання, що утворюють валютні резерви іноземних офіційних органів;

Резерви.

Для глибшого осмислення структури платіжного балансу необхідно
акцентувати увагу на тому факті, що, незважаючи на уніфікацію та
стандартизацію методик складання даного фінансового звіту, платіжні
баланси промислово розвинутих країн і країн, що розвиваються, суттєво
відрізняються, а тому існує нагальна потреба у з’ясуванні факторів, які
впливають на стан платіжного балансу тієї чи іншої країни. Серед них
найбільш поширеними є такі:

нерівномірність соціально-економічного розвитку країн та міжнародна
конкуренція;

циклічні коливання економіки;

рівні відсоткових ставок;

обсяги державних військових витрат;

посилення міжнародної фінансової взаємозалежності країн;

структурні зміни у сфері міжнародної торгівлі;

валютно-фінансові чинники;

інфляційні коливання та ін.

І на завершення теми необхідно розкрити особливості складання платіжного
балансу України, зокрема, акцентувати увагу на таких аспектах:
структура, методологія формування статей та інформаційна база.

Так, до 1993 року статистика міжнародних операцій України була
представлена лише торговельним балансом, балансом фінансових ресурсів та
валютним планом країни. Пізніше Постановою Кабінету Міністрів та
Національного банку від 17 вересня 1993 р. на Національний банк було
покладено відповідальність за складання узагальненого платіжного балансу
України, а також було розроблено Концепцію побудови банківської та
грошово-кредитної статистики і статистики платіжного балансу,
затверджену постановою Правління Національного банку України № 101 від
20.05.1994 р.

Як зазначено у Концепції, розробка і складання платіжного балансу
ґрунтуються на єдиній методології відповідно до стандартної класифікації
компонентів і структури зведеної інформації. За формою складання
платіжний баланс України визначається як зведений статистичний звіт (за
певний період часу) про здійснення міжнародних операцій українських
резидентів з резидентами інших країн світу.

Стосовно інформаційної бази платіжного балансу України, то вона не
відрізняється від інших держав. Джерела інформаційної бази такі:

дані банківської системи про надходження платежів з-за кордону і
здійснення платежів за кордон (фінансові операції з нерезидентами);

інформація про пересування товарних потоків через митний кордон України;

статистична звітність експортерів та імпортерів продукції, інвесторів та
одержувачів іноземних інвестицій тощо.

МВФ отримує платіжний баланс України з 1994 р., а з квітня 1996 р.
щоквартально видається збірник «Платіжний баланс України», в якому
публікуються дані платіжного балансу країни, аналітичні матеріали щодо
розвитку зовнішнього сектору економіки та впливу поточної економічної
політики на його стан.

Список літератури

Валютный рынок и валютное регулирование: Учебное пособие / Под ред.
Платоновой И. Н. — М.: БЕК, 1996. — С. 173—240.

Долотенкова Л. Влияние платежного баланса на обменный курс валют:
статистический анализ краткосрочной динамики // Рынок ценных бумаг. —
2004. — № 23. — С. 42—44.

Ерошкина К. П. Платежный баланс в системе макроэкономических показателей
// Вопросы экономики. — 2002. — № 4. — С. 14—19.

Козак Ю. Г., Лук’яненко Д. Г., Макогон Ю. В. та ін. Міжнародна
економіка. Навчальний посібник. — К.: АртЕк, 2002. — С. 187—232.

Лук’яненко Д. Г. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. — К.: ВІПОЛ,
1996. — С. 51—57.

Международные валютно-кредитные и финансовые отношения. Учебник / Под
ред. Красавиной А. Н. — М.: Финансы и статистика, 2002.

Міжнародні розрахунки та валютні операції. Навчальний посібник / Під
ред. Савлука М. І. — К.: КНЕУ, 2002. — с. 390.

Пищик П. В. Регулирование платежного баланса и проблема
макроэкономического развития // Деньги и кредит. — 2002. — № 8. —
С. 38—43.

Руденко Л. В. Розрахункові та кредитні операції у зовнішньоекономічній
діяльності підприємства: Підручник. — К.: Лібра, 2002. — С. 83—161.

Рут Френклін Р., Філіпенко А. С. Міжнародна торгівля та інвестиції. —
К.: Основи, 1998. — С. 389—415.

Савельєв Є. В. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і
фінансів. — Тернопіль: Економічна думка, 2001. — С. 334—361.

Смирнов С. Платежный баланс США: конфигурация финансовых потоков и
динамика валютного курса // Рынок ценных бумаг. — 2003. — № 18. — С.
30—35.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *