Корпоративна культура: сутність та актуальні проблеми сучасності (реферат)

Корпоративна культура: сутність та актуальні проблеми сучасності

 

У процесі історичного розвитку корпоративного підприємництва
сформувалася певна конфігурація досить складної системи механізмів
узгодження та регулювання певною мірою суперечливих інтересів різних
корпоративних суб’єктів, здатної виконувати інтегративні, координаційні,
регуляторно-мотиваційні, дистрибутивні та інші функції, які забезпечують
функціонування та розвиток великих корпоративних підприємств. На
сьогодні Україна посідає провідні позиції у світі за кількістю
акціонерних компаній, які функціонують у всіх сферах
народногосподарського комплексу.

Аналіз зарубіжної практики виробничо-господарської діяльності корпорацій
свідчить, що виробники, діяльність яких базується на принципах
корпоративної культури, функціонують особливо ефективно. Щодо України,
то, на жаль, корпоративному менеджменту не приділяється в ній належної
уваги, що є суттєвою управлінською помилкою, яка веде до виникнення
проблем у сфері функціонування та еволюційного розвитку виробника,
наприклад, через падіння загального рівня прибутковості.

Основні втрати запланованого рівня прибутковості виникають через
нефахове економіко-управлінське кадрове забезпечення, обумовлене
відсутністю в країні міністерських програм підготовки фахівців з
управління акціонерними компаніями за окремою спеціальністю, викладання
курсу «Корпоративне управління» тощо. Незадовільне
внутрішньокорпоративне і зовнішнє середовище виробничо-господарської
діяльності обумовлене, насамперед, неусвідомленням сутності, функцій,
етапів реалізації корпоративної культури менеджментом на практиці,
неякісною корпоративною політикою (організаційно-кадровий аспект),
відсутністю корпоративного духу в кадрового апарату, необхідного для
задоволення вимог блоку стратегічного корпоративного менеджменту, тобто
проблем, які є взаємообумовленими зв’язками генерування між собою.

Це ще раз підтверджує необхідність науково-практичного розгляду
корпоративної культури, визначення її сутності та функцій, етапів
реалізації тощо. Вирішення проблеми невизначеності сутності, функцій,
етапів реалізації корпоративної культури менеджментом на практиці
дозволить забезпечити формування належного корпоративного духу в
кадрового апарату й, відповідно, адекватної акціонерної політики.

Проведені дослідження дають змогу виділити основні тенденції розвитку
корпоративної культури в Україні. Це деідеологізація корпоративної
культури корпорацій, часткова ліквідація впливу держави на її
формування; комерціалізація корпоративної культури; зростання інтересу
до корпоративної культури серед академічного менеджмент забезпечення,
але в ракурсі збільшення, насамперед, дохідності. Немає турботи про
учасників корпоративних відносин у соціально-духовному плані;
посилюються культурно-комунікативна апатія у вищого корпоративного
керівництва; зростає свідома реалізація у виробничо-господарській
діяльності корпорації елемента акціонерної антикультури; порушуються
кодекси протокольної поведінки учасників корпоративних відносин. Отже, в
Україні корпоративна культура на макро- і мікрорівнях перебуває у
критичному стані, що підтверджує актуальність забезпечення її розвитку у
виробників на основі нових підходів до її дослідження наукою та
практичної реалізації менеджментом корпоративних продуцентів, наприклад,
на засадах корпоративної політики. Це дозволить якісно обґрунтовувати
доцільність дій щодо реалізації управлінських корпоративних рішень з
метою підвищення ефективності управління корпорацією й акціонерним
бізнесом, визначити походження підприємницьких і соціально-економічних
метаморфоз у корпоративній культурі та в цілому у бізнес-системі.

Становлення інституційної структури України актуалізує проблему
використання інституційного механізму, що забезпечує не тільки
закріплення норм і правил у повсякденній діяльності суб’єктів, а і
своєчасну їхню зміну в заданому суспільством напрямку розвитку.

      Для більш ефективної дії інституціональних важелів та інститутів
необхідне чітке їх розмежування за економічними рівнями. Аналіз
інститутів, що впливає на формування моделі корпоративного управління, у
країнах із розвиненою економікою і значною практикою корпоративного
управління, зокрема англо-американською і німецькою моделями
корпоративного управління, дозволив виділити основні інститути, які
мають діяти в Україні для ефективного функціонування системи
корпоративних відносин на кожному з економічних ринків (табл. 1).

 

Таблиця 1. Розподіл інститутів, що впливають на функціонування
української моделі корпоративного управління, за економічними рівнями

Економічний рівень

Макроекономічний Мезоекономічний Мікроекономічний

Інститути

o        держава як власник корпоративних прав;

o        держава як регулятор корпоративних відносин;

o        податкова система, система обліку і аудиту, судова система;

o        законодавча (правова) система;

o        фондовий ринок;

o        вид корпоративного контролю;

o        кодекс корпоративного управління o        власність і її
структура;

o        корпоративні відносини і контракти;

o        злиття і поглинання;

o        конкуренція;

o        вільні ціни;

o        інвестори;

o         кодекс корпоративного управління і корпоративна обізнаність
o        органи управління;

o        правління;

o        спостережна рада;

o        ревізійна комісія;

o        загальні збори;

o        корпоративний секретар;

o        внутрішні комітети;

o        акціонери і афільовані особи;

o        кодекс корпоративного управління і корпоративна культура;

o        банкрутство

 

Аналіз інститутів, що сформувалися та функціонують у країнах із
розвиненою економікою, в процесі проекцій світового досвіду на
українську економіку дозволив визначити основні інститути корпоративного
управління, що мають функціонувати в українських економічних умовах
корпоративного сектору. Необхідні інститути корпоративного управління
були розподілені за економічними рівнями, що підвищує ефективність та
прозорість їхнього запровадження.

????????$?? ?атегічного корпоративного менеджменту формації кожного
учасника-індивіда, формальні й неформальні групи кадрового апарату,
взаємозв’язки між ними, шляхи оперативного впливу на організацію
діяльності виробника. Також це дасть змогу повністю відійти від хибних
щодо корпоративної культури позицій вторинності, підпорядкованості, що
сприятиме встановленню належного управління корпорацією в усіх сферах.

      Інституціональне підґрунтя зростання підприємницької активності
потребує більш оперативного втручання держави в трансформаційні процеси.
Створення підприємницької економіки вимагає формування дієздатної
системи державної підтримки підприємництва, механізму його ефективного
фінансування і опосередкованого стимулювання. Стратегія держави щодо
зміцнення інституціональних основ підприємництва має полягати в
забезпеченні позитивних соціально-економічних структурних зрушень
відтворювальних процесів. Інституціональне середовище визначається
законодавчими, організаційними, економічними та етичними чинниками, які
формують підприємницьку поведінку. Інституціональне середовище
підприємницької діяльності зображене на (рис. 2).

 

 

Рис. 2. Інституціональне забезпечення підприємства

 

    Становлення такого інституціонального середовища в умовах перехідної
економіки має суперечливий характер, що відображається в протиріччях
функцій інститутів і навіть їх складі. В Україні в цілому створені такі
інститути підприємницького сектора, як приватна власність, конкуренція,
застосовуються ринкові принципи ціноутворення і зовнішньоекономічної
діяльності, формується відповідна система оподаткування. Водночас
існуючі державні та ринкові інститути не достатньо розвинені [2].

Узагальнення світового досвіду корпоративного управління у поєднанні із
дослідженням особливостей української корпоративної моделі у перспективі
потребує розробки рекомендацій для українських суб’єктів корпоративного
управління щодо характеристик інститутів, які мають ними впроваджуватись
у процесі орієнтацій на визначену базову модель корпоративного
управління. 

Важливою причиною кричущої невідповідальності між цілком респектабельною
реформою та реальним змістом корпоративного управління в Україні є
недорозвиненість ринкових механізмів корпоративного контролю. Великі
українські промислові корпорації сьогодні функціонують, спираючись в
основному на самофінансування (власні кошти, кредитну заборгованість,
перерозподіл фінансових ресурсів у межах певних бізнесових альянсів
тощо) з мінімальним залученням послуг фінансового ринку (фондового ринку
та довгострокових банківських кредитів) [3]. Відповідно, мінімальною є і
роль фінансових ринків пострадянського корпоративного управління.
Насамперед, це стосується фондового ринку. Адже згідно з стандартною
моделлю корпоративного підприємництва, фондовий ринок виступає одночасно
і важливим засобом мобілізації фінансових ресурсів, і ефектним
механізмом їх структурного розподілу та оперативного перерозподілу між
різними сферами господарської діяльності, між окремими господарськими
суб’єктами, і дійовим механізмом стимулювання ефективної інвестиційної
та менеджерської діяльності. В Україні ж фондовий ринок, хоча вже існує,
але на такому рівні зрілості, який поки що не дає йому можливості ні
мобілізувати значні обсяги фінансових ресурсів для інноваційного
розвитку великих промислових корпорацій, ні певним чином спрямовувати
інвестиційні потоки на основі об’єктивної інформації інвесторів про
реальну динаміку ефективності економічної діяльності окремих підприємств
і галузей, ні підвищувати ефективність корпоративних прав від менш до
більш ефективних власників і менеджерів [1]. 

“Контролююча група” приймає ключові управлінські рішення та контролює
організацію їх реалізацію у процесі постійної, переважно неформальної,
взаємодії між основними учасниками, оформлюючи деякі найбільш публічні з
них через передбачені стандартним корпоративним законодавством і
статутом компаній органи “акціонерної демократії” (загальні збори
акціонерів, спостережні ради, ревізійні комісії). Ці процеси і процедури
істотно відрізняються і за своїм перебігом, і за результативністю впливу
на ефективність функціонування та розвитку великих корпорацій залежно
від складу специфічних інтересів, реального владного статусу окремих
учасників “контролюючої групи”.

Одним з важливих кроків на шляху до істотного підвищення ефективності
корпоративного управління великими промисловими компаніями є
переосмислення статусу та реальної ролі спостережних рад із залученням
до їх діяльності не тільки акціонерів і менеджменту, а і компетентних
незалежних експертів з наданням їм ключових статусів у “контролюючій
групі”.

Висновки. Підбиваючи підсумки викладеного вище, слід зазначити, що:

— корпоративні відносини мають нерозвинений, нестабільний характер.
Відбувається, по суті, тільки перший етап їх розвитку в межах звичайної
організаційно-правової форми – акціонерного товариства, утвореного в
процесі роздержавлення і приватизації переважно на базі державного
підприємництва;

— корпоративну культуру слід трактувати як специфічний різновид
функціонально-цільової організації тактичної роботи;

— корпоративна культура повинна виконувати структурогенеруючу, дослідну,
інформаційно-комунікативну і контрольно-регулятивну функції;

— формування холдингів, фінансово-промислових груп, інших корпоративних
утворень відображає зазвичай інтереси представників фінансових,
промислових і державних органів управління. Корпоративне управління за
цих умов значною мірою залежить від суб’єктивного чинника, який не має
послідовного, розгорнутого корпоративного середовища для взаємодії з
економічними інтересами інших учасників корпоративних відносин.

Головна складність за діяння економічних інтересів полягає, по-перше, у
виявленні змісту економічного інтересу кожної з груп учасників
корпоративних відносин; по-друге, у знаходженні спільностей та
розбіжностей цих інтересів; і по-третє, у формуванні механізму
узгодження інтересів, перетворенні їх у само відтворювальну систему. При
цьому механізм узгодження і реалізації інтересів вбирає в себе
сукупність форм і методів економічного управління потребами, цілями,
стимулами учасників корпоративного управління.

 

Список використаних джерел:

1.  Андронов В.В. Корпоративное предпринимательство: менеджмент,
финансы, государственное регулирование. – М.: Экономикс, 2002.

2.  Андронов В.В. Корпоративный менеджмент в современных экономических
отношениях. – М.: Экономика, 2003.

3.  Гриньова В.М., Попов О.Є. Організаційно-економічні основи формування
системи корпоративного управління в Україні: Монографія. – Х.: Вид-во
ХДЕУ, 2003.

4.  Довгань Л.Є., Пастухова В.В., Савчук Л.М. Управління корпораціями:
Монографія. — К.: Політехніка, 2004.

5.   Іванов Ю.Д. Теоретичні основи конкурентної стратегії підприємства:
Монографія. – Х.: ІНЖЕК, 2006.

6.  Клещев А.Г., Бородина О.В., Бражна З.В. Развитие корпоративной
культуры фирмы: Монография. – Кострома: Знание, 2002.

7.  Менеджмент корпорации и корпоративное управление: Монография / Асаул
А.Н., Павлов В.И., Беськиерь Ф.И., Мышко О.А. – СПб.: Гуманистика, 2006.

8.  Чернышов С.Б. Корпоративное предпринимательство: от мысли к
предмету. – М.: Экономика, 2005.

9.  Чечетов М., Мендрул О. Корпоративне управління в умовах економічної
трансформації//Економіка України. – 2001.– № 4.

10.      Якутин Ю.В. Интегрированые корпоративные структуры: развитие и
эффективность: Монография. – М.: Экономическая газета, 2005.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *