Шпаргалка

Економічна теорія.

Шпаргалка.

TOC \o «1-3» \h \z HYPERLINK \l «_Toc106009648» 1. Економічна
теорія як наука. Предмет політичної економії. PAGEREF _Toc106009648 \h
1

HYPERLINK \l «_Toc106009649» 2. Методи наукового пізнання PAGEREF
_Toc106009649 \h 2

HYPERLINK \l «_Toc106009650» 3. Потреби суспільства PAGEREF
_Toc106009650 \h 3

HYPERLINK \l «_Toc106009651» 4. Процес суспільного виробництва.
Матеріальне і нематеріальне виробництво. PAGEREF _Toc106009651 \h 4

HYPERLINK \l «_Toc106009652» 5. Основні фактори виробництва PAGEREF
_Toc106009652 \h 4

HYPERLINK \l «_Toc106009653» 6. Результативні показники суспільного
виробництва PAGEREF _Toc106009653 \h 5

HYPERLINK \l «_Toc106009654» 7. Економічна та соціальна ефективність
суспільного виробництва PAGEREF _Toc106009654 \h 5

HYPERLINK \l «_Toc106009655» 8. Власність та її історичні типи, види,
форми. PAGEREF _Toc106009655 \h 6

HYPERLINK \l «_Toc106009656» 9. Трансформація форм власності
PAGEREF _Toc106009656 \h 6

HYPERLINK \l «_Toc106009657» 10. Економічна система: її сутність та
структурні елементи. PAGEREF _Toc106009657 \h 7

HYPERLINK \l «_Toc106009658» 11. Формаційний і загально –
цивілізаційний підходи до типізації суспільства. PAGEREF _Toc106009658
\h 8

HYPERLINK \l «_Toc106009659» 12. Інституціональні основи ринкової
економіки. PAGEREF _Toc106009659 \h 8

HYPERLINK \l «_Toc106009660» 13. Централізовано-планова PAGEREF
_Toc106009660 \h 9

HYPERLINK \l «_Toc106009661» 14. Сутність і ознаки змішаної
економіки. PAGEREF _Toc106009661 \h 9

HYPERLINK \l «_Toc106009662» 16. Натуральна (традиційна) та товарна
форми організації виробництва. PAGEREF _Toc106009662 \h 10

HYPERLINK \l «_Toc106009663» 17. Товар та його властивості. PAGEREF
_Toc106009663 \h 11

HYPERLINK \l «_Toc106009664» 18. Вартість товару і фактори,що
впливають на її величину. PAGEREF _Toc106009664 \h 11

HYPERLINK \l «_Toc106009665» 19. Теорії, що визначають цінність
товару. PAGEREF _Toc106009665 \h 12

HYPERLINK \l «_Toc106009666» 20. Походження, суть і функції грошей.
PAGEREF _Toc106009666 \h 12

HYPERLINK \l «_Toc106009667» 21. Функції світових грошей. Міжнародна
валютна система, валютні ринки і валютний курс. PAGEREF _Toc106009667
\h 13

HYPERLINK \l «_Toc106009668» 22. Грошовий обіг та його закони.
Грошова маса. PAGEREF _Toc106009668 \h 13

HYPERLINK \l «_Toc106009669» 23. Інфляція: сутність , причини, фоорми
шляхи подолання, соц-екон наслідки. PAGEREF _Toc106009669 \h 14

HYPERLINK \l «_Toc106009670» 24. Ринок: суть, умови, функції.
PAGEREF _Toc106009670 \h 15

HYPERLINK \l «_Toc106009671» 25. Суб’єкти і об’єкти ринкових відносин
PAGEREF _Toc106009671 \h 16

HYPERLINK \l «_Toc106009672» 26. Конкуренція та її суть. Функції та
форми конкуренції. PAGEREF _Toc106009672 \h 17

HYPERLINK \l «_Toc106009673» 28. Суть підприємництва, види та функції
. PAGEREF _Toc106009673 \h 18

HYPERLINK \l «_Toc106009674» 29. Акціонерні товариства PAGEREF
_Toc106009674 \h 18

HYPERLINK \l «_Toc106009675» 30. Акції PAGEREF _Toc106009675 \h 19

HYPERLINK \l «_Toc106009676» 31. Кругообіг і оборот капіталу
PAGEREF _Toc106009676 \h 19

HYPERLINK \l «_Toc106009677» 32. Витрати виробництва. Валова виручка
і прибуток. Норма прибутку PAGEREF _Toc106009677 \h 20

HYPERLINK \l «_Toc106009678» 33. Особливості відтворення в аграрному
секторі PAGEREF _Toc106009678 \h 20

HYPERLINK \l «_Toc106009679» 34. Земельна рента та її форми. Податок
на землю. PAGEREF _Toc106009679 \h 21

HYPERLINK \l «_Toc106009680» 35. Форми господарювання в сільському
господарстві та їх особливості в різних країнах. PAGEREF _Toc106009680
\h 21

HYPERLINK \l «_Toc106009681» 36. Суть розподілу національного доходу.
PAGEREF _Toc106009681 \h 22

HYPERLINK \l «_Toc106009682» 37. Фонд споживання PAGEREF
_Toc106009682 \h 23

HYPERLINK \l «_Toc106009683» 38. Фонд нагромадження PAGEREF
_Toc106009683 \h 23

HYPERLINK \l «_Toc106009684» 39. Теорії циклів PAGEREF
_Toc106009684 \h 24

HYPERLINK \l «_Toc106009685» 40. Відтворення робочої сили
суспільства. PAGEREF _Toc106009685 \h 24

HYPERLINK \l «_Toc106009686» 42. Світове господарство: його суть та
структура. PAGEREF _Toc106009686 \h 24

HYPERLINK \l «_Toc106009687» 43.Необхідність, умови та особливості
інтеграції України у світогосподарську систему PAGEREF _Toc106009687
\h 25

Економічна теорія як наука. Предмет політичної економії.

Сучасна економічна теорія, головним змістом якої є розвинена ринкова
економіка як загальнолюдська цінність, розкриває її сутність через різні
рівні аналізу. Об”єктом економічної теорії є економіка в цілому.
Багатоаспектність змісту економіки зумовлює різноманітність напрямів
вивчення економічного життя суспільства: в центрі уваги постають
економічні виробничі відносини, проблеми ефективності економічної
системи, особливості різних систем господарювання тощо. Економічна
теорія досліджує не лише проблеми оптимізації виробництва при обмежених
ресурсах, а й економічні форми та закономірності, в яких здійснюється
суспільне відтворення в цілому. економічна теорія є базовою наукою серед
інших економічних дисциплін, яка розкриває виробничі зв’язки і відносини
між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання товарів
і послуг (або дії людей у цих сферах), а також економічні закони, що
управляють цими процесами. Адже екон. закони є внутрішньо необхідними,
сталими, причинно – наслідковими зв’язками між різними економічними
явищами і процесами. Екон. теорія приділяє увагу найраціональнішим
шляхам виходу з кризових ситуацій у економіці, підвищенні продуктивності
виробництва, господарського механізму, форм власності, пошук нових
організаційно – господарських форм.

Термін “політична економія” щодо економічної теорії був застосований ще
у 1615 році. Цей термін можна трактувати як науку про ведення
господарства в державі, суспільстві.

Вивчення політ економічного аспекту економічної теорії означає
дослідження розвитку економічних явищ і процесів через пізнання
економічних виробничих відносин. Головним завданням економічної теорії є
характеристика засад економічних систем через аналіз
організаційно-економічних та соціально-економічних виробничих відносин.

А політекономія — суспільна наука. Вивчає відносини між людьми в процесі
їх виробничо-господарської діяльності. Економічні відносини — відносини
1) з приводу економічного поєднання робітників з засобами виробництва;
2) з приводу організації виробничого процесу; 3) з приводу присвоєння й
використання

Вперше поняття економіка було введено Аристотелем – закони управління
народним господарством.

Політекономія — наука, яка вивчає виробничі відносини людей у їх
взаємодії з прод. Силами та надбудовою, а також закони, які управляють
виробництвом, розподілом, обміном та споживанням життєвих благ на різних
етапах розвитку людського суспільства.

Методи наукового пізнання

Великий арсенал методів наукових досліджень підрозділяється на дві
групи: 1) емпіричні; 2) теоретичні.

Емпіричні – полягають у зібранні фактів, врахуванні всіх змін, що
відбуваються з ними, в їх групуванні, математико-статистичній обробці.
Теоретичні методи є засобом проникнення в глибинну сутність
досліджуваних явищ, розкриття законів їх функціонування та розвитку.

В політекономії теоретичні методи полягають головним чином в абстрактних
висновках, у висуненні та перевірці гіпотез, гіпотетичному моделюванні
економічних процесів. Широко використвується метод абстрагування:
відсторонення від другорядних, неістотніх сторін досліджуваного явища з
метою виділення першочергових глибинних якостей, що розкривають його
сутність. Шляхом методу абстракції формуються економічні закони та
категорії. Кращим засобом перевірки висунутих гіпотез, сконструйованих
моделей є експерименти, тобто відтворення відповідних процесів в
лабораторних умовах. В політекономії лабораторні експерименти неможливі,
а економічні експерименти досить обмежені. Але в якійсь мірі це
компенсується широкими масштабами теоретичних дискусій
вчених-економістів, які ведуться в печаті, на конференціях, симпозіумах,
а також методом єдності логічного та історичного. При вивченні фактів,
висуненні та перевірці гіпотез використовуються методи аналізу та
синтезу, індукції та дедукції. Аналіз – розложення, розчленування
досліджуваного об’єкту на складові частини. Синтез – вивчення предмету в
єдності та взаємодії всіх його складових частин, його системної
цілісності. Індукція – конструювання узагальнених висновків, теоретичних
результатів, економічних законів на основі емпіричних спостережень
великої кількості досліджуваних явищ. Дедукція – протилежний рух
дослідницької думки від загальних наукових висновків до окремих явищ з
метою: 1) наукової оцінки; 2) поглиблення, уточнення, підвищення якості
спільних наукових висновків, законів. Метод системного аналізу –
вивчення внутрішніх структурно-функціональних, причинно-наслідкових,
прямих і зворотних зв’язків, пізнання яких дає змогу виявити складні
процеси розвитку виробничих відносин. Поєднання кількісного та якісного
аналізу – якісна сторона виражає сутність явища, а кількісні зміни
неминуче ведуть до нової економічної якості. Метод аналогії –
перенесення сукупності властивостей з одного явища на інше.

Потреби суспільства

Економічні потреби – це ставлення людей до економічних умов
життєдіяльності їх, яке характеризується відчуттям нестачі певних благ
та послуг, бажанням володіти ними, щоб подолати це відчуття. Отже,
потреби мають об’єктивно-суб’єктивний характер. економ потреба – це
внутрішня мотивація людини, що веде до економічної діяльності для
забезпечення власного добробуту, як її так і членів її родини.

Різноманітні потреби можна певним чином класифікувати, насамперед за
суб’єктами та об’єктами. За суб’єктами потреби поділяються на: а)
індивідуальні, колективні та суспільні. Б) потреби домогосподарств,
підприємств та держави як особливих суб’єктів економіки.

За об’єктами потреби класифікують на: а) породжені існуванням людини як
біологічної істоти та породжені існуванням людини як соціальної істоти.
Б) матеріальні – потреби в матеріальних благах та послугах і духовні –
потреби у творчості, самовираженні, самовдосконаленні, вірі; в)
першочергові – потреби, які задовольняються предметами першої
необхідності ( продукти харчування, одяг, житло, громадський транспорт,
збереження здоров’я), та непершочергові – потреби, які задовольняються
предметами розкоші ( парфуми, хутра, яхти).

За ступенем реалізації потреби можна класифікувати на абсолютні, дійсні
та платоспроможні. Абсолютні потреби породжені сучасним рівнем розвитку
світової економіки. Дійсні потреби відповідають рівню розвитку економіки
певної країни. Платоспроможні – потреби, які людина може задовольнити
відповідно до власних доходів та рівня цін.

Ієрархія потреб Маслоу:

Потреби першого порядку (фізіологічні, базові) пов’язані із
забезпеченням фізичного виживання людини (потреби в їжі, житлі, родині
тощо). Такі потреби задовольняються через систему оплати праці.

Після задоволення прийнятною у даному суспільстві мірою базових потреб
для даного робітника набувають значення потреби наступного рівня –
потреби в безпеці. Такі потреби означають, що базові потреби і надалі
будуть задовольнятися. Способами задоволення таких потреб можуть бути:
пенсійна система; страхування; права, що забезпечуються трудовим стажем,
членством в профспілках тощо.

Далі потреби задовольняються в такій послідовності:

потреби в приналежності — це потреби об’єднуватися з іншими людьми
(приналежність до фірми, робочої групи, спортивної команди тощо);

потреби в повазі — потреби в задоволенні самолюбності людини
(усвідомлення особистих досягнень, компетенції і визнання іншими
людьми);

потреби в самореалізації — потреби в реалізації своїх потенційних
можливостей, в зростанні як особистості.

Таким чином, теорія Маслоу стверджує, що в основі прагнення людей до
праці лежать їхні численні потреби. Отже для того, щоб мотивувати
підлеглого, керівник має надати йому можливість задовольнити його
потреби, але так, аби забезпечити досягнення цілей всієї організації.

Виробництво-це не лише процес створення благ, необхідних для задоволення
різноманітних потреб людини. Це ще й відтворення самого життя людини,
оскільки при цьому забезпечуються засоби їхнього фізичного існування, а
також реалізація і розвиток їхніх здібностей. Виробництво як процес
суспільної праці складається з таких фаз: безпосереднього виробництва,
розподілу, обміну, споживання. Процес виробництва-це взаємодія
продуктивних сил і виробничих відносин, які перебувають у суперечливій
єдності, але відносно автономні у своєму розвитку.

Процес суспільного виробництва. Матеріальне і нематеріальне виробництво.

Процес виробництва матеріальних і духовних благ передбачає перш за все
трудову д-ть реалізовану суспіл. Виробництві, яке має 4 основні фази.

Виробництво

Розподіл

Обмін

Споживання

Споживання особисте – задоволення внутрішніх потреб людини. Споживання
виробниче – споживання засобів виробництва і робочої сили працівника при
виготовленні суспільно-необхідного продукту.

Фаза розподілу або сам розподіл виступає в трьох видах: розподіл засобів
виробництва, розподіл трудових ресурсів; розподіл предметів споживання.
В сфері розподілу встанов доля кожного із членів суспільства в одержанні
частки від суспільного продукту.

В фазі обміну відбувається: обмін діяльністю і здібностями людини; обмін
засобами виробництва; обмін предметами споживання.

Ці фази тісно між собою пов’язані. Найтісніший зв’язок спостерігається
між вир-вом і споживанням – використанням створених благ; поділяється на
виробниче – використання засобів вир-ва та робочої сили для виготовлення
суспільно необхідного продукту і невиробниче. В процесі особистого
споживання відбувається відтворення робочої сили. Споживання визначає
мету вир-ва і його стр-ру, а вир-во створює предмет споживання. Перед
тим, як надійти до споживача, продукт має бути розподіленим. В процесі
розподілу встановлюється частка кожного колективу чи особи в одержанні
суспільного продукту. Але перед цим суспільний продукт має пройти стадію
обміну

За хар-ром економічної діяльності людей у суспільному вир-ві розділяють
3 великі сфери вир-ва:

основне вир-во – галузі матеріального вир-ва, де виробляються предмети
споживання та засоби вир-ва

виробнича інфрастр-ра – комплекс галузей, що обслуговують основне вир-во
і забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві і
у галузі в цілому (транспорт, торгівля, зв’язок тощо)

соціальна інфрастр-ра – нематеріальне вир-во, де створюються
нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у
всебічному розвитку трудящих (охорона здоров’я, освіта, мистецтво,
житлово-комунальне господарство, транспорт, що обслуговує населення)

Основні фактори виробництва

люди або трудові ресурси

засоби виробництва

Трудові ресурси ао люди в суспільному виробництві розглядаються як
особистий фактор виробництва. Таке положення базується на тому, що кожен
робітник є носієм робочої сили, завдяки якій створюється кінцевий
результат виробництва, а також вдосконалюється сам процес виробництва.
Робоча сила — здатність людини до праці або сукупність її розумових та
фізичних здібностей, які вона використовує в процесі створення
матеріальних і духовних благ. Основним структурним моментом в робочій
силі є сама праця людини.Праця — свідома доцільна діяльність людей в
процесі якої вони видозмінюють природу і пристосовують до своїх
потреб.Предмети праці – речовина природи на яку людина діє піддаючи її
обробці. Предмети праці разом з засобами праці складають засоби
виробництва.

Сусчпільне виробництво завжди є процесом, де люди вступають у відносини
не лише з природою, але й між собою. Ця сукупність звязків і відносин
між людьми в процесі виробництва , розподілу, обміну і споживання
життєвих благ носить назву виробничих або економічних відносин.

Результативні показники суспільного виробництва

Результатами діяльності суспільного виробництва є сукупний суспільний
продукт- це вся маса вироблених як правило за рік матеріальних і
духовних благ.Існують наступні форми ССП:

валовий сп – сума виробленої валової продукції в усіх галузях
матеріального виробництва.

кінцевий сп – представляє собою всю масу виробленої готової до кінцевого
споживання продукції. Розраховується як сума валової продукції не всіх
галузей матеріального виробництва, а тільки тих галузей, де створюється
готовий продукт.

Валовий національний подукт – показник, який х-зує результат д-ті не
тільки в галузі матеріального в-тва, а й в галузі нематеріального
виробництва.

ВНП склад з кінцевого сусп прод і вартості нематеріальних благ і наданих
послуг.складовими частинами є спожиті населенням предмети споживання та
послуги, державні закупки, капітальні вкладення, сальдо платіжного
балансу.

Чистий продукт є частиною ВНП, якщо з ВНП вирахувати ту частину засобів
праці, яка йде на відшкодування їх зношеної частини.стосовно всього
суспільста ЧП наз. Національним доходом.

В національному доході виділяють 2 фонди: фонд нагромадження (засоби з
фонду ідуть на оновлення і розширення виробництва); фонд споживання
(засоби ідуть на задоволення особистих потреб суспільства).

Важливим показником є норма нагромадження, що визначається як відношення
фонду нагромадження до національного доходу, виражений у %.

В ЧП виділяють необхідний та додатковий продукт. Необхідний продукт – та
чатсина ЧП, яка йде на відтворення робочої сили в сфері матеріального і
нематеріального виробництва.додатковий продукт – надлишок над необхідним
пр., який використовується для розширення в-тва, а також для створення
економічних умов для сфери нематеріального виробництва і для більш
повного задоволення дух і соц потреб сусп.

Норма дод пр.= дод. Пр. / необх прод х 100%.

Національне багатство – вся сума матеріальних і духовних благ , які є в
розпорядженні сусп. Це вся сума нагромаджених засобів в-тва і предметів
споживання та нематеріальні форми багатства.

Економічна та соціальна ефективність суспільного виробництва

Соціальний ефект виражає собою міру задоволення особистих потреб сусп
виробництва за певний період.

Економічний ефект – результативність сусп. В-тва, яка визначається як
співставлення між отриманим результатом та тими затратами, які пішли на
його досягнення.

Е= результат (вартість) / затрати, В результаті отримуємо показник,що
харак-є величину витрат на одиницю створеного продукту.

До показників відносять:

Продуктивність праці – відношення величини створеного продукту до затрат
живої праці;

Трудомісткість – зворотній показник до прод праці, він показує в-тво
продукції за певний проміжок часу або затрати праці на од продукції.

Фондовіддача – визначається як відношення величини створеного продукту
до всієї маси використаних основних виробничих фондів. Вона виражає
ефективність використання засобів праці тобто показує скільки
виробляється готової продукції на 1основ.виробн.фондів.

Матеріаловіддача – відношення величини створеного продукту до матер.
витрат. Вона показує скільки виробляється продукції на 1 затрат живої
праці втіленої у предметах праці

Щоб мати уявлення про ефектив. Вир-ва вцілому потрібно:Е= П/ З+М+з+Ф,де
Е –ефективність вир-ва, П-продукт чи дохід, З- затрати живої праці,М-
матер.вир-во,Ф- одноразові вкладання в осн.вироб.фонди,з-коефіціент
переведення затрат одноразових вкладень у основні фонди.

Власність та її історичні типи, види, форми.

Власність – сукупність відносин окремих індивидів, груп людей та їх
асоціацій до речей, як до своїх, і відносин між людьми з приводу
приналежності речей.

Власність як економічне явище являє собою сукупність неіснуючих поза
зв’язком між собою таких елементів: 1) об’єкти власності; 2) суб’єкти
власності; 3) відносини власності.

Об’єкти (матеріально-речовий зміст) – присвоювані, такі що знаходяться в
розпорядженні людей речі: фактори виробництва життєвих благ.

Суб’єкти або носії відносин власності – це люди, їх різні об’єднання та
асоціації, які присвоюють, володіють та розпоряджаються об’єктами
власності.

Відносини власності – сукупність відносин між людьми з приводу
приналежності речей та інших об’єктів власності.

По об’єктам власності розрізняють: 1) власність на фактори виробництва,
в тому числі на засоби виробництва, робочу силу; 2) власність на
предмети споживання; 3) інтелектуальну власність.

По суб’єктам розрізняються такі її соціальні форми: 1) індивідуальна; 2)
колективна; 3) державна.

Приватна – особиста власність, що формується за рахунок трудових
доходів, а також від коштів, які вкладені у кредитні заклади, акції,
тощо; в-ть трудових господарств (членів сім’ї та інш, які спільно ведуть
трудове господ); в-ть селянського та особистого підсобного господарства.
Суб’єкти – гром Укр., інозем гром та особи без гром.

Колективна – в-ть орендного п-тва (виробнича продукція, одержані
доходи);в -ть колективного п-тва (в тому випадку коли майно держ п-тва
переход у в-ть труд колективу шляхом викупу орендного майна аюо
придбання майна іншим законним шляхом); в-ть кооперативу (майно і
кошти, які створені тільки членами цього кооперативу); в-ть акціонерного
тов (майно, придбане за рахунок проданих акцій); В-ТЬ ГОС АСОЦІАЦІЙ І
ОБЄДНАНТ; В-ТЬ ГРОМАД ОРГ-ЦІЙ; В-ТЬ РЕЛІГІЙНИХ ОРГ-ЦІЙ.Суб’єктом є
відповідні трудові колективи, що є юр особами.

Держ в-ть – загальнодерж; комунальна( амін- терит утвор); в-ть держ
п-тв.

Трансформація форм власності

Історії відомі дві основних типи власності :приватна і суспільна.

Приватна характ. тим,що засоби вир-ва,а отже,і вироблений продукт
належать приватним особам.Вони можуть привласнювати продукт як своєї так
і чужої праці.Тому розрізняють приватну власність:трудову і
нетрудову.Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів
вир-ва і вироблення продукту її можна представити у двох основ.видах як
власність народу вцілому і як власність окремих колективів у
господарській практиці вона виступає у формах державної і колективної
власності.

Державна власність за цієї форми

володарем засобів виробництва виступає у формах державної і колективної
власності.Державна власність – за цієї форми володарем засобів
виробництва виступає держава :

-загальнодержавна власність –майно органів вл.управління

комунальна власність

майно держав.під-в

Колективна вл-сть

вл. Орендного під-ва

вл.колек.під-ва

вл.кооперативу

вл.акц.товариства.

вл.господ.асоціацій(об”єднань)

вл.громад.організацій

вл.громад.організацій.

вл.релігійних орг-цій

Індивід.вл.громадян:

особиста вл.

вл.трудового господарства

вл.селянського та особистого

підсобного гос-ва.

Влісність спільних під-в,іноз,громадян,організацій і держав.

Приватна власність.

До поч.90р.перевага надавалася сусп. Власності в 2-х осн.формах
державній і колгоспно- кооперативній .Державна вл.останім часом істотно
зменшилась як в основ. Фондах так і у валютному сусп. Продукті
Одержавлення вл.що здійснюв.у нащій країні не маючи наукового підгрунтя
і суперечию потребам сусп. розвитку.отже об”єктивною необхідністю є
існування різних форм господарювання ,а отже і форм привласнення.Даний
висновок підтверджується і досвідом розвинутих капіт.країн який свідчить
що МТР не лише не виключає різноманітності форм господарювання а й
навпаки – вимагає підтримання такої різноманітності Все це свідчить про
те що відносили вл.в Україні мають бути докорінно перебудовані ВР були
прийняті закони “Про власність” Про приватизацію майна
держав.підприємств”Проприват.невеликих держ.під-в” Про приватизаційні
папери”

Економічна система: її сутність та структурні елементи.

Система – органічно ціле утворення, що складається з ряду створюючих
його частин, закономірно та міцно пов’язаних між собою
причинно-наслідковими зв’язками та залежностями.

Під економічною системою розуміється особливим образом упорядкована
система зв’язків між виробниками і споживачами матеріальних благ і
послуг. Структура економічної системи: 1.Продуктивні сили. 2. Виробничі
відносини. 3. Господарський механізм. Продуктивні сили – матеріальна
основа економічної системи. Включає 2 елементи: робочу силу і засоби
виробництва. Робоча сила: 1. Особистий фактор виробництва. 2. Сукупність
фіз. І духовних здібностей людей до праці. 3. Підприємницькі здібності
людини. Засоби виробництва – речовий фактор суспільного виробництва:
1.Предмети праці: а) дані природою. Б)перероблені людською діяльністю
(сировина). 2.Засоби праці: а) машини, устаткування, інструменти. Б)
технологічні процеси і енергопостачання. В) інформація, інформаційне
забезпечення. Виробничі відносини є об’єктивні і матеріальні, адже
складаються незалежно від волі і свідомості людей і є суспільною формою
проявц продуктивних сил. Вони поділяються на соціально-економічні і
організаційно-економічні. Соц.-ек. – це зв’язки людини з людиною.
Орг.-ек. – відносини, що характеризують організаційну форму розвитку
продуктиних сил. Господарський механізм – частина економічної системи,
що регулює економічну діяльність і забезпечує раціональне співвідношення
між окремими підсистемами і елементами економічної системи. Кожна
економічна система включає в себе: провідний тип власності на ресурси
(приватний і державний), основні групи суб’’ктів суспільного виробництва
і відносини між ними, економічну форму результатів виробництва, принципи
організації виробництва, розподілу, обміну, споживання; загальні
економічні закони.

Формаційний і загально – цивілізаційний підходи до типізації
суспільства.

В економічній літературі визначають різні моделі, типи економічних
систем. Класифікація їх залежить від різних критеріїв. Головними з них є
домінуюча форма власності, технологічний спосіб виробництва, спосіб
управління і координації економічної діяльності тощо. Поширеною є
класифікація економічних систем за технологічним способом виробництва,
рівнем розвитку продуктивних сил. Розрізняють доіндустріальне
суспільство – економічну систему, в якій домінує ручна праця;
індустріальне суспільство, основою якого є машинна праця;
постіндустріальне суспільство, що грунтується на автоматизованій праці,
оснащеній комп’ютерною інформацією.

Ринкова економіка – різноманітність форм власності при домінуванні
приватної, панування товарно-грошових відносин, свобода підприємництва,
конкурентний механізм господарювання, матеріальне стимулювання, вільне
ціноутворення, регулююча економічна роль держави, особиста свобода,
домінування індивідуального інтересу тощо.

Адміністративно-командна система заснована на пануванні державної
власності, одержавленні народного господарства, відсутності конкуренції,
директивному плануванні, неринкових господарських зв’язках, зрівняльному
характері розподілу, ігноруванні законів товарно-грошового обігу тощо.

Змішана економічна система – різноманітність форм власності та
господарювання, якісні зрушення у відносинах приватної власності,
конкурентний механізм, значна економічна роль держави, прогнозування
соціально-економічних процесів.

Перехідна економічна система характерна для країн, які звільнились від
недоліків адміністративно-командної системи. В таких умовах
трансформаційні процеси відбуваються суперечливо, бурхливо, з гострими
соціально — економічними потрясіннями, кризовими явищами.

Інституціональні основи ринкової економіки.

Основними характерними рисами ринкової економіки є такі: різноманітність
форм власності при домінуванні приватної, панування товарно-грошових
відносин, свобода підприємництва, конкурентний механізм господарювання,
матеріальне стимулювання, вільне ціноутворення, що грунтується на
взаємодії попиту та пропозиції, регулююча економічна роль держави,
особиста свобода, домінування індивідуального інтересу тощою

Ринкова економіка передбачає чіткі відповіді на такі запитання: що і в
якому обсязі виробляти? Як виробляти товар? Які будуть витрати
виробництва? Для кого призначена вироблювана продукція? Який життєвий
цикл виробленого товару?

Ринкова економіка грунтується на могутньому фундаменті матуріальних
інтересів. Риноква економіка – це сфера прояву та відтворення відносин
товарного виробництва. Вільне підприємництво – це одна з передумов
ринкової економіки.

Необхідним інститутом ринкової економіки є гроші, їх конвертованість.
Важливе значення мають ціни, зокрема інститут вільного ціноутворення.
Поза останнім існування саморегулюючих систем ринкових відносин
неможливе.

Централізовано-планова

Ознаки:

Сусп. В-ть на фактори в-тва, ресурси є загальнонарод або держ в-тюі
нікому окремо не належиь, навіть господарюючим субєктам.

Існує колективне прийняття господарських рішень через централізоване
планування економічної д-ті.

Централізоване надання фондів підприємствам для виконання плану.

Встановлення пропорцій в н\г між в-твом засобів в-тва і в-твом предметів
споживання в централізованому, тобто директивному плані.

Директивно встановлюється також процес розподілу предм. Спожив.

Відсутність якої небудь конкуренції, тому що існує плану, який в
ідеальному варіанті повинен передбачати випусктаккої кількості
продукції, яка б повністю забезпечила споживачів.

Відсутність ринкової системи стимулювання та мотивації виробників.

Диктатура виробника над споживачем і як результат на споживчом уринку у
продажує тільки те, що виробляється.

Сутність і ознаки змішаної економіки.

Це переважаюча форма економічної організації в некомуністичних країнах.
В змішаній економіці господарська організація базується, в першу чергу,
на ціновій системі, але при цьому для зменшення (преодоления)
макроекономічної нестабільності і недосконалості ринку використовуються
різні форми держ втручання (податки, держ витрати, держ регулювання,
індикативне планування, контроль за цінами та грошовою масою, обмеження
монополій, розвинуте господарське право, ЦБ тощо). Це економіка з
елементами ринку і командної форми управління. А також в змішаній
економіці проводиться сильна соціальна політика, захист бідних,
забезпечення зайнятості, забезпечення прав людини.

Понятття «змішана економіка» виникло з умов існування двох протилежних
соціально-ек систем і в низ зроблена спроба в деякій мірі синтезувати
позитивні риси таких систем чи відгородитись від окремих негативних рис.
Так змішана економіка розглядається як “економічна система, в якій
з’єднуються характеристики капіталізту і соціалізму”. Конкретніше в
цьому визначенні підкреслюється те, що в змішаній економіці джерела
розподіляються частково через децентралізовані ринки і частково з
допомогою рішень, які приймаються централізовано державою.

Модель змішаної економіки в кожній країні залежить насамперед від
індивідуальних факторів (природні, демограф, техн, місце країни в
світовому господарстві та ін), цілей та приорітетів держ політики.

Суб’єктами змішаної ек-ки є домогосподарства, підпр-ва (фірми) і
держава. кожен з них виконує певні функції. Так, домогосподарства є
власниками економ ресурсів ( робочої сили, матер ресурсів, грош
капіталу). Проте, самі вони не використовують економічн іресурси а
надають їх підприємствам через ринок ресурсів. Тобто, функція підпр-в
полягає у використанні економ-х ресурсів для вироблення продуктів та
надання послуг, реалізації їх на товарному ринку з метою одержання
доходу. Держава насамперед як власник держ підприємств здійснює підпр
діяльність, є виробником товарів, послуг; як суб’єкт влади, забезпечує
регулювання відносин між виробниками і споживачами, впливає на динаміку
і структуру ВВП. Через оподаткування і держ витрати вона істотно впливає
на економ відносини здійснюючи урядові закупки товарів і послуг,
трансфертні виплати, а також надаючи домогосподарствам колективні блага
і послуги.

16. Натуральна (традиційна) та товарна форми організації виробництва.

Історично-первинною формою виробництва було натуральне господарство.
Натуральне господарство – це форма господарювання, в якій матеріальні
блага та послуги створюються для власного споживання в окремих
господарських одиницях. Основні риси: нерозвинуті економічні відносини,
головна мета – це задоволення власних потреб, низький рівень суспільного
поділу праці, замкнутий локальний характер господарювання, консерватизм,
повільний розвиток продуктивних сил, безпосередній зв’язок виробництва і
споживання, визначальна роль природних ресурсів, перевага ручної праці,
позаекономічні методи примусу людей до праці. Суспільний поділ праці в
натуральному виробництві перебуває у зародковому стані, відсутня
територіальна і виробнича мобільність робочої сили; характерні
примітивна техніка і технологія виробництва, малопродуктивна
універсальна ручна праця; властиві прямі натуральні економічні зв’язки:
виробництво – розподіл – споживання.

На зміну натуральному господарству прийшли товарне виробництво і
заснована на ньому товарна форма господарювання. Товарне виробництво –
це такий тип організації економіки, при якому продукти праці
виробляються для продажу на ринок. Товари виробляються з метою
задоволення потреб споживачів і надходять до них через використання
ринкових відносин.

Загальною умовою виникнення, розвитку і функціонування товарного
виробництва є суспільний поділ праці. На його основі виникають виробничі
відносини між людьми у формі обміну продуктами праці.

Основні загальні ознаки товарного виробництва не залежать від специфіки
економічної системи. До них належать: суспільний поділ праці; економічна
відособленість виробників; еквівалентність відносин; ринковий зв’язок
між виробниками і споживачами; визнання суспільного характеру праці
через ринок; здійснення економічних процесів у товарно-грошових формах
шляхом купівлі-продажу; Виробництво для обміну і в розрахунку на вигоду;
конкуренція. Серед них також відкритість системи відносин, існування
таких категорій, як товар, вартість, мінова вартість тощо, і законів
товарного виробництва та обміну. Ці ознаки мають такий самий об’єктивний
характер, як і товарне виробництво та обіг.

Специфіка товарного виробництва насамперед пов’язана з існуванням різних
його типів. По-перше, товарне виробництво поділяється на просте і
підприємницьке (тобто розвинуте, розширене). Просте товарне виробництво
грунтується на особистій праці власників засобів виробництва і є
вихідною формою товарного виробництва. Воно невелике за своїм обсягом,
характеризується безпосереднім і добровільним поєднанням виробника з
засобами виробництва, відсутністю купівлі-продажу робочої сили як
товару. В товарній формі виступають лише речові фактори виробництва та
готова продукція.

Просте й підприємницьке товарне виробництво має як спільні риси, так і
суттєві відмінності. Спільним є те, що вони існують за умови панування
приватної власності на засоби виробництва, ринкової форми зв’язку між
виробниками і спожтвачами, конкуренції між товаровиробниками тощо.
Відмінності полягають у тому, що при простому товарному виробництві
виробник і власник засобів виробництва і продуктів праці – це одна
особа, тоді як при підприємницькому виробництві виробник відокремлений
від засобів виробництва і продуктів праці. В умовах простого товарного
виробництва процес виробництва здійснюється на основі індивідуальної
праці. Він спрямований на задоволення особистих потреб виробника і
членів його сім’ї. Підприємницьке виробництво передбачає спільну працю
найманих працівників заради прибутку власника господарства. Просте
товарне виробництво засноване, як правило, на нескладній техніці, а
підприємницьке – на великій машинній індустрії, автоматизованих системах
тощо.

Сьогодні просте товарне виробництво є характерним для країн, що
розвиваються. В розвинутих країнах воно має залишковий характер і
виступає у вигляді дрібного товарного господарства ремісників, фермерів,
роздрібних торговців та ін. Останнє набуває все більше підприємницької
спрямованості як дрібний бізнес, породжений вже існуючою економічною
системою.

Розрізняють ще два типи товарного виробництва: перший – із стабільною,
другий – з безперервно поновлюваною номенклатурою товарів.

17. Товар та його властивості.

Товар — це продукт праці, це річ, яка задовольняє будь-які потреби
людини та призначена для обміну, продажу на ринку. Товар володіє двома
властивостями: 1) споживчя вартість; 2) вартість.

Споживча вартість—це корисність речі, її здатність задовольнити будь-які
людські потреби. Вартість – це кількість суп необхідної праці, яка
втілена у товарі.

Результатом існування двох основних властивостей товару є існування
двоїстого характеру праці. Суть такого х-ру праці зводиться до того, що
з одного боку праця є абстрактною, а з іншого – конкретною

Абстрактна праця – це праця товаровиробника взагалі, без її конкретної
форми, тобто це витрати мускульної енергії, організ. Здібностей та інш.
Властивостей людини. Абст праця – це такий фактор, який об’єднує всі
товари , які можуть випускатися в суп. І відрізняються лише кількістю.
Результатом дії абс праці є вартість товару.

Конкретна праця – це праця товаровиробника, яка виступає в конкретній
формі, тобот це праця за певною спеціальністю, результатом якої є
споживна вартість товару.

Мінова вартість товару—це кількісне співвідношення, пропорція в якій
даний товар обмінений на інший товар. Кожний товар має декілька мінових
вартостей. Втілена в товарах суспільна праця створює вартість товару.

Ціна – це грошовий вираз вартості товару. На неї в товарному виробництві
впливають різні фактори: к-ть абстрактної праці, попит та пропозиція,
аспекти конкуренції, тощо.

18. Вартість товару і фактори,що впливають на її величину.

Вартість товару залежить від багатьох факторів. Стосовно марксист
підходу визначення величини цієї вартості використ таке поняття як сусп
– необх роб час або сусп. Необхід витрати виробництва.

Сусп-необх роб час – це той роб час, який потрібен для виготовлення
споживних вартостей при наявних в сусп. Суспільно-нормативних умов в-тва
і при середньому рівні вмілості і інтенсивності праці

На величину СНРЧ впливають фактори:

продуктивність праці – здатність живої праці випускати в одиницю часу
певну к-ть споживних вартостей. Вимірюється к-тю про-ї, яка випущена за
одиницю часу. Зі збільшенням порд праці вартість товару зменшується

інтенсивність – х-є ступінь напруги праці або збільшення витрат праці
або збільшення витрат праці в одиниці часу.

Складність праці – проста праця зводиться в певну ступінь або є
помноженою простої праці.

Закон вартості: в-тво і обмін товарів відбувається у відповідності до
сусп необхід витрат праці. В умовах тов в-тва ціна може або = вартості
товару – ідеальний варіант; може бути меншою ніж в-ть товару; може бути
більшою ніж в-ть тов.Функції:

виступає в якості регулятора тов в-тва. Якщо ціна на вироблений тов
більша ніж сама вар-ть, то виробник отримує доход, може розширювати
в-тво і відповідним чином успішно конкурувати.

Сприяє підвищенню сусп прод праці. Потреба в зниженні індивід потреб
кожного виробника змушує його шукати шляхи в нарощув прод праці.

Диференціація або розмежування товаровиробників.

Теорії, що визначають цінність товару.

Товар –це продукт праці, що задовольняє потреби людей і вироблений для
обміну. Товар має свою вартість і задовольняє певні людські потреби.
Вартість товару є споживча, тобто суб’єктивна оцінка корисного ефекту
того чи іншого виду економічного блага, його якості.

Першим наближенням до сучасного розуміння визначення вартості товару є
теорія граничної корисності, запропонована представниками австрійської
школи політичної економії (К. Некгер, Ф. Візер). Конкоретним виразом
такої суб’єктивної корисності певного блага є ”гранична корисність” ,
тобто корисність граничного “останнього” екземпляра, який задовольняє
найменш значущу потребу в ньому. Граничну корисність розглядають як
задоволення, що його отримує людина від споживання однієї додаткової
одиниці товару. Ціна товару згідно з цією теорією залежить від ступеня
насичення потреби в ньому.

Концепція суспільно необхідних витрат (Бем-Беверк). Дана концепція
стверджує – гранична корисність цінності визначає витрати в-ва, а не
навпаки. Суспільна оцінка граничної корисності залежить від попиту і
пропозиції на даний товар і вимірюється ціною рівноваги або вартості.

Теорія результатів і витрат Туган-Барановського. Визначення суспільно
необхідних витрат праці не можливе без урахування корисного ефекту. На
ринку зіставляється корисність із суспільними витратами. Ринок після
цього визначає ціну, яка відповідає суспільнонеобхідним витратам, а
кількість є суспільно необхідною. Ціна визначає граничну корисність
товару.

Походження, суть і функції грошей.

Гроші в першому уявленні являють собою товар особливого роду, здатний
обмінюватись на всі інші товари, а отже гроші – це загальний товарний
еквівалент. Основною формою отримання грошей є виручка від продажу
товарів, а беруться вони для здійснення покупок. Тому гроші є
посередником в обміні товарів. Спочатку, коли продукти праці лише
починали отримувати товарну форму, коло товарів було досить обмежене і
товари обмінювались безпосередньо Т-Т. потім такий обмін став майже
неможливим через збільшення кількості товарів. В таких умовах
безпосередній обмін товарів трансформується в опосередкований обмін
Т-Тек.-Т. при цьому роль товарного еквівалента могли виконувати лише
такі товари, які користувались найбільшим попитом. В різні часи і в
різних місцях товарним еквівалентом виступало зерно, скот, шкіри, сіль,
залізо, срібло, золото. Гроші за їх глибинною сутністю – це
відокремлений від товару образ його вартості. Гроші як вартість – це
засіб та міра здійснення торгових відносин між товаровиробниками. З
виникненням грошей обмін почав здійснюватись за схемою Т-Г-Т. таким
чином і виникають грошові відносини, з розвитком яких виникають такі
грошові знаки, як паперові та монетні еквіваленти.

Сутність грошей виявляється в їхніх 5 функціях: вартість товару,
виражена в грошах називається ціною. Гроші, як міра вартості, самі
повинні бути обмірювані, мають свою індивідуальну вартість.

Гроші засіб обігу – роль посередника при обміні товарами.

Гроші-засіб нагромадження. У цій функції гроші тимчасово припиняють свій
рух і вибувають з обороту. Золото при цьому обертається у скарб, що
накопичується, грошова сума являє собою тоді номінальне нагромадження.
Реальне нагромадження- придбання за ці гроші майна, насамперед —
капітальне будівництво. Гроші- засіб платежу. Цю функцію гроші виконують
при купівлі товарів у кредит і наступній їхній оплаті і при різних
нетоварних операціях. Для даних операцій роль грошей виконують векселі,
чеки, банкноти, кредитна карточка. Світові гроші. Спочатку як світові
гроші виступали злитки золота по вазі. Потім воно було замінено
символічними знаками.

Функції світових грошей. Міжнародна валютна система, валютні ринки і
валютний курс.

Світові гроші – це гроші, які використовують в міжнародних розрахунках.
Такі гроші функціонують як загальний спосіб платежу (коли переходять від
однієї країни до іншої як фактор погашення заборгованості), виступають
як загальний купівельний засіб, гроші характеризують і підтверджують
рівень розвитку того чи іншого народу або країни (наявність золотого
запасу).

МВВ – це відносини між суб’єктами світового господарства, пов’язані з
використанням валюти в їх фінансово-господарській діяльності. Існує три
рівня валютної системи: національний, світовий, міжнародний. МВС-це
договірно-правова форма організації валютних відносин між групою держав.

Валюта – це грошові знаки іноземних держав та міжнародні розрахункові
грошові одиниці.

Валютний ринок – це сукупність постійних економічних організаційних
відносин по операціям купівлі-продажу іноземних валют, а також платіжних
документів в іноземній валюті. Регулювання валютного ринку залежить від
характеру економічної системи країни, міри конвертованості валюти, рівня
цін, рівня валютних обмежень.

Валютний курс – це ціна грошової одиниці даної країни, виражена в
одиницях валюти іншої країни. Режими валютних курсів бувають: фіксовані,
плаваючі.

Органами, що регулюють валютно-фінансові відносини є:

національні банки, міністерство економіки, міністерство фінансів, органи
валютного контролю;

міжнародні валютно-фінансові організації (МВФ), регіональні
валютно-фінансові організації (ЕВІ).

Ці органи розробляють режим безпечного, безкризового розвитку
валютно-фінансових відносин в масштабах світового господарства.

Грошовий обіг та його закони. Грошова маса.

Оскільки гроші – це такий особливий товар, на який можна купити
будь-який інший, то вони стають загальним втіленням суспільного
багатства, яке товаровиробники прагнуть нагромаджувати.

Грошовий обіг-неперервний рух грошей у сфері обігу та їх функціонування
,як засобу платежу й обігу. За його допомогою здійснюються розширені
відтворення. Поряд з кредитом та фінансами він виступає складовою
частиною єдиного грошового обігу і водночас становить самостійне
економічне явище.Стабільність грошового обігу залежить від стану
економіки.Регулювання грошового обігу здійснюється на основі законів
грошового обігу.Рівновага грошової і товарної маси залежить від 3
факторів:

кількість проданих товарів;

рівень товарних цін;

швидкість обертання.

Всі ці фактори безпосередньо залежать від стану й рівня виробництва,
використання переваг поділу праці,рівня продуктивної праці.

СЦ СЦ-К+П-ВР PQ

Кг=—— ; Кг=—————— ; М=———

О О V

де Кг-кількість грошей,О-середнє число оборотів за рік грошової
одиниці, СЦ-сума цін товарів,П-платежі за якими наступив строк
оплати,ВР-взаємні розрахунки ,М-грошова маса,Р-рівень цін,Q-кількість
товару,V-швидкість обігу грошей.

Залежної від специфічної структури грошей і тих функцій, що вони
виконують, діють відповідні закони грошового обігу.

При золотому обігу і тоді, коли грошово-кредитні гроші вільно
обмінюються на золото, кількість грошей, необхідних обігу (КГ), залежить
від суми цін і швидкості обігу грошової одиниці. Це можна визначити за
такою формулою:

КГ=СЦ-К+ПЛ-ВП :О

де СЦ — сума товарних цін;

К — сума цін товарів, проданих у кредит;

ПЛ — сума платежів за борговими зобов’язаннями;

ВП — сума взаємопогашених безготівкових платежів;

О — швидкість оборотів грошової одиниці.

Основними елементами грошового обігу виступають: товарна маса, що
перебуває в обігу; рівень цін на товари; швидкість обороту грошей. При
цьому не рівень цін на товари залежить від кількості грошей в обороті, а
навпаки, кількість грошей, що перебуває в обігу, залежить від рівня цін.
Крім того, не швидкість обігу грошей залежить від їх кількості, а
кількість грошей залежить від швидкості обігу.

При функціонуванні повноцінних грошей в обігу знаходилася лише необхідна
кількість грошових одиниць. Роль регулятора тут стихійно збігалася з
функцією грошей як засобу нагромадження.

Суть закону: протягом даного періоду часу для обігу необхідна лише певна
об’єктивно-зумовлена маса купів і плат засобів. Це можна виразити
рівнянням:

Кн = Кф. Кн – об’єктивно необхідна для обігу маса грошей, Кф – фактична
маса грошей в обігу. Якщо Кф більще Кн значить в обігу з’явились зайві
гроші, і навпаки.

Закон, за яким кількість грошей залежить від суми цін товарів(що у свою
чергу визначається кількістю товарів і рівнем цін на кожний з них) і
швидкості обігу одноіменої грошової одиниці. К= Ц / О, де К- кількість
грошей необхідних для товарного обігу в даному році; Ц- сума цін
товарів, що реалізуються у даному році; О- середнє число обертів за рік
кожної грошової одиниці.

Інфляція: сутність , причини, фоорми шляхи подолання, соц-екон
наслідки.

Інфляція — це приріст цін, викликаний надлишком грошей стосовно до
випуску товарів та послуг. Інфляцію можна поділити на три види: помірну
(повзучу), галопуючу (високу) і гіперінфляцію (дуже високу).

Помірна (повзуча) інфляція виникає тоді, коли річний приріст цін складає
не більше 10 %. Галопуюча інфляція настає тоді, коли річний приріст цін
вимірюється десятками або сотнями відсотків. Гіперінфляція настає тоді,
коли річний приріст цін вимірюється тисячами відсотків. На цій стадії
гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції. Вони
відіграють дедалі меншу роль в економіці, порушуються фі-вий та кред-ний
механізми, починають розвиватися стихійні процеси в ек-ці та ін.

Типи: Інфляція По виникає тоді, коли ціни зростають внаслідок
випереджаючого зростання сукупного По стосовно сукупної Пр. Інфляція
витрат – коли ціни зростають внаслідок збільш витрат на вир-во одиниці
прод. Інфляція витрат, як правило, супроводжується падінням вир-ва. Таке
явище дістало назву стагфляція. Отже, стагфляція виникає тоді, коли
одночасно зростають ціни і скороч-ся вир-во.

Причини: грошова емісія, що не покрита товарною масою; дефіцит держ
бюджету; мілітаризація економіки; незавершене виробництво; монополізм
п-тв; неефективна система оподаткування в країні; диспропорції в суп
в-тві (низький рівень НТР, тощо), більш швидкі темпи зростання ЗП по
відношенню до зростання прод праці.

Соц-ек наслідки інфляції:

1. Знижуються реальні доходи населення. При зростанні цін реальні доходи
зменшуються. І навпаки, реальні доходи збільш-ся у тих осіб, у яких
номінальна з/п зростає швидше, ніж рівень інф-ції.

2. Знецінюються фін-ві активи із сталим доходом. Інфляція знижує їхню
реальну вартість. У цьому випадку скороч-ся також і реальні доходи, що
їх отримують власники таких фін-вих активів.

3. Порушується нормальний розподіл доходів між Дт-рами та Кт-рами. Від
інфляції виграють дебітори, тобто позичальники кредиту, і програють
кредитори. Це обумовлено тим, що в умовах інфляції кредит надається за
однієї купівельної спроможності гршей, а повертається за іншої, нижчої.

4. Знижується мотивація до інвестування довгострокових програм.
Довгострокові інвестиції стають ризикованими, тому що прибуток, який
очікують отримати при поточних цінах, у майбутньому внаслідок інфляції
може суттєво зменшитися в реальному вимірі.

5. Прискорюється матеріалізація грошей. Під час інфляції зростають ціни
ТМЦ і нерухомість. Тому домашні госп-ва і підпр-ва намагаються позбутися
грошей і вкласти їх у запаси ТМЦ та в нерухомість.

6. Інфляція як фактор зайнятості та безробіття. Держава, збільшуючи
сукупні витрати, може ціною помірної інфляції стимулювати збільш-ня
вир-ва та зниж безробіття.

7. Знижується мотивація до праці. Падіння життєвого рівня населення
внаслідок інфляції, а також спотворення структури і диференціації
доходів негативно впливають на мотивацію підприємницької та трудової
діяльності.

8. Інфляція підриває управлінський механізм економіки. Дестабілізуючи
грош. систему інфляція автоматично знижує ефективність ек-них
регуляторів, часом навіть робить недоцільним саме їхнє застосування,
підштовхує держ до використання ін методів впливу.

Ринок: суть, умови, функції.

Сучасний ринок – це один з феноменів, який зумовлює складну систему
господарювання, в якій тісно взаємодіють ринокові закономірності,
численні регулюючі інститути і масова свідомість.

Ринок як полісистемне, складне утворення має надзвичайно багату
структуру: ринки – товарів, капіталу, фінансово-кредитний, валютний,
трудових ресурсів, інформації, тіньовий тощо.

В економічно розвинутих системах оснвними фукціями ринку є: відтворення
матеріальних передумов для дії об’єктивних економічних законів
загального характеру; забезпечення еквівалентності економічних відносин,
пріоритету економічних інтересів господарюючих суб’єктів; блокування
господарської і регіональної автаркії, інтернаціоналізація суспільного
виробництва, розвиток інтеграційних процесів у міждержавних відносинах;
утворення економічних передумов для демократизації господарського життя;
утвердження ефективного господарювання; вимір людської праці, визнання
першочергового значення професійності та компетентності; стимулювання
структурних змін в економіці, диверсифікація виробництва; встановлення
об’єктивно необхідної рівноваги, пропорційності в економіці; розвиток
конкурентних засад.

Можна також додати функцію забезпечення відповідності виробничих
відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил; стабілізацію
грошового обігу, підтримання авторитету національних грошових одиниць
тощо.

Умови діяльності ринку: економічні (проголошення прав в-ті на засоби
виробництва, введення вільного ціноутворення, конкуренція, вільний вибір
виду д-ті, тощо); соціальні (система захисту малозабезпечених з боку
держави, допомога дітям, молоді, безробітним, тощо); правові (створення
відповідної нормативно-правової бази та умов її дотримання); культурні (
самореалізація особи, задовол дух потреб, тощо).

Суб’єкти і об’єкти ринкових відносин

Суб’єктами ринкових відносин можуть бути: практично кожний індивідуум як
фізична особа, що не обмежена законом у правосуб’єктності та
дієздатності; групи громадян (партнерів); трудові колективи; юридичні
особи всіх форм власності. Щодо останніх, то світова практика
нагромадила значну кількість різних форм господарювання, які водночас є
господарськими суб’єктами. Зокрема, йдеться про такі
організаційно-господарські форми, як індивідуально-трудова діяльність;
державні підприємтва; кооперативи; орендні підприємства; фермаерські
господарства; народні підприємства; акціонерні товариства; корпорації,
об’єднання, асоціації тощо.

Об’єктами ринкових відносин можуть бути усі види товарного і нетоварного
виробництва, все те, що можна купити, продати та обміняти.

Домогосподарствам Їм належить надзвичайно важлива роль у системі
економічних відносин. Задоволення потреб домогосподарства у матеріальних
та нематеріальних благах виступає природною метою виробництва. Попит
домогосподарств є одним з найвагоміших компонентів сукупного попиту на
кінцеві блага. Домогосподарства як власники виробничих факторів
передають їх діловим одиницям (підприємствам), які мають здійснювати
їхнє ефективне поєднання. Домогосподарства виконують в економіці три
основні функції: споживання, постачання факторів виробництва та
заощадження. Отже, домогосподарство – це економічна одиниця, що
складається з одного та більше чоловік, які ведуть спільне господарство,
що забезпечує економіку факторами виробництва і використовує зароблені
на цьому кошти для поточного споживання товарів та послуг і заощадження
з метою задоволення своїх потреб. Вважається, що воно виступає єдиним
економічним суб’єктом і реалізує свої потреби як єдине ціле.

Підприємство являє собою організаційно обособлену та економічно
самостійну ланку економіки, яка виготовляє продукцію, виконує роботи або
надає послуги. Кожне підприємство є юридичною особою, має самостійний
баланс, систему звітності, банковський рахунок, товарний знак тощо.

Всі підприємства за ознакою їх цілей функціонування та характеру
діяльності можна класифікувати на такі: комерційні (характер їх
діяльності засновується на отриманні прибутку);некомерційні ( в цілях їх
діяльності немає отримання прибутку).

Також за формою власності підприємства класифікують як:

приватні ( засновуються на власності майна окремих громадян, з правом
використання робочої сили);

колективні (засновані на власності на майно трудових колективів);

державні (майно належить державі);

змішані (спільні) (створені на основі об”єднання майна різних
власників).

Існують різнаманітні ринки: ринок товарів, капіталу, фінансово-кредитний
ринок, валютний ринок, ринок трудових ресурсів, ринок інформації тощо.
Кожний з перелічених елементів здатний функціонувати в так званому
автономному режимі і тому має свою структурну побудову. Всі вони
взаємодіють як частини єдиної системи, оскільки органічно пов’язані між
собою в становленні і розвитку. Вже з самих назв цих ринків можна
вивести основний принцив класифікації ринків – те, що є головним
предметом купівлі-продажу на ринку, і дає йому основну назву.

Ринок предметів споживання – один з найважливіших компонентів товарного
ринку. Невід’ємною рисою цивілізованого ринку, свідченням його
стабільності й життєздатності є стан суспільного виробництва. Конкретним
проявом останнього є рівновага попиту й пропозиції, насичення ринку
споживчими товарами та послугами.

Торгівля засобами виробництва — це грандіозний ринок, на якому
взаємодіють між собою безпосередні виробники продукції. Усі підприємства
органічно зв’язані один з одним як постачальники і споживачі машин,
устаткування, сировини, паливних ресурсів. Товари виробничого
призначення купуються і продаються звичайно оптом, великими партіями.
Оптова торгівля виступає посередником між підприємствами-виробниками і
підприємствами-споживачами продукції.

Ринок праці – посередник між роботодавцями та найманими працівниками.

Конкуренція та її суть. Функції та форми конкуренції.

Конкуренція – це суперництво між учасниками ринкового господарства за
найвигідніші умови в-тва, продажу і купівлі товару. Економічною основою
конкуренції є різність між вартістю товару та витратами на його
виготовлення. На ринку мають дотримуватись такі умови: має бути
однорідний товар; продавець та покупець не повинні мати будь які
персональні преференції; ринок повинен бути повністю прозорим.

Довершена або чиста

Монополістична

Олігополія

Чиста монополія

Повна к.-частка кожного постачальника та споживача не значна,ніхто не
домінує на ринку,продукція однорідна,вхід на ринок та вихід з нього
вільний,постачальникі і споживачі не взаємодіють між собою,існує повна
проінформованість щодо ринкових цін,обсягів ,попиту.

Монополія –весь галузевий випуск постачає 1 фірма ,частка кожного
споживача-незначна,продукція однорідна,немає близкіх
замінників,входження на ринок нових фірм блоковано,споживачі не
взаємодіють між собою,існує повна поінформованість щодо ринкових цін та
обсягів,попиту.Монополістична к.-на ринку діє багато продавців і
покупців,частка кожного в обсягах продажу не є знач-ною,продукція
неоднорідна (диференційована),вхід на ринок і вихід з нього є
вільним,виробники не взаємодіють між собою,існує повна поінформованість
щодо ринкових цін та обсягів.Олігополія-на ринку діє декілька продавців
,продукція стандартизована та диференційована,існують певні бар”єри для
виходу на ринок,виробники враховують поведінку конкурентів,існує повна
поінформованість щодо ринкових цін та обсягів.

Відносини пов”язані з захистом від не добросовісної
конкуренції,регулюються З.У. “Про обмеження монополізму та недопущення
недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” З.У. “Про
захист від недобросовісної конкуренції” зЗ.У. “Про Антимопольний
комітетУкраїни”,З.У. “Про ЗЕД”,ін. З.У. “Про захист від недобросовісної
конкуренції” визначає правові засади захисту господарюючих суб”єктів
(підприємців)і споживачів від недобросовісної конкуренції.Спрямований на
встановлення,розвиток і забезпечення торгових та інших чесних звичаїв
ведення конкуренції при здійсненні підприємницької діял.в ринкових
відносинах.Недобр-а к.є будь-які дії у к.,що суперечать
правилам,торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

28. Суть підприємництва, види та функції .

Підприємництво – ініціатива людей в господарській діяльності, спосіб
організації економічних сил; ініціативна, самостійна господарська
діяльність людей, направлена на отримання прибутку шляхом організації та
використання ресурсів з метою виробництва та реалізації товару.

Функції: ресурсна – реалізується в мобілізації капіталу, трудових та
матеріальних, інформаційних ресурсів; організаторська; творча – пошук
нових рішень. Форми: індивідуальне (дрібне); система колективних
підприємств; державні підприємства; спільні.

Умови:

наявність відповідних майнових прав на умови і результати виробництва
(підприємець повинен обов’язково бути власником виробничого продукту та
доходу, капіталу та землі);

певне економічне, правове та політичне середовище;

певна самостійність при виборі виду господарської діяльності, визначення
цін, розпорядження отриманими прибутками;

певні правові гарантії: юридичний захист, державний арбітраж,
законодавче забезпечення свободи конкуренції тощо;

повна економічна відповідальність за результати діяльності;

етика підприємництва.

Можливості розвитку підприємництва відкриваються на основі Конституції
України, Законів України “Про власність”, “Про підприємства в Україні”,
“Про підприємництво”, “Про форми власності на землю” тощо.

29. Акціонерні товариства

АТ – організація, яка має статутний фонд, поділений на визначену к-ть
паїв (акцій) номінальної вартості і несе відповідальність за свої
зобов’язання виключно своїм майном.

Головною метою створення АТ є залучення вільних коштів фізичних та
юридичних осіб для виконання певних завдань (розширення вир-ва,
залучення матеріально-технічних та сировинних ресурсів тощо).

АТ створюються на основі купівлі-продажу акцій – ЦП – свідоцтв про
внесення певного паю до статутного фонду АТ. Дивіденд – доход, що
виплачується на одну акцію. Ціна акції визначається її курсом.

При створенні АТ шляхом перетворення держпідприємства в акціонерне
необхідне рішення трудового колективу, яке приймається загальними
зборами та оформлюється відповідним протоколом. Необхідна також згода
державного органу. Потім проводиться оцінка майна підприємства, на
основі якої формується обсяг статутного фонду АТ.

Розповсюдження акцій відбувається шляхом :

відкритої підписки (ВАТ)

розповсюдження всіх акцій між засновниками (ЗАТ)

Вищим органом управління АТ є збори акціонерів, які збираються 1 раз на
рік. Акціонери, що мають не менше 20% акцій, мають право вимагати
скликання позачергових зборів у будь-який час.

Діяльність правління контролюється Радою, яку обирають збори акціонерів,
фінансову діяльність – спеціальна ревізійна комісія з числа акціонерів
та трудового колективу. Для захисту інтересів працівників між ними та
Правлінням укладається трудовий договір, який затверджують загальні
збори акціонерів.

30. Акції

Акція являє собою цінний папір без установленого строку обігу, що
засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства та
надає власнику акції ряд майнових та немайнових прав, включаючи права на
участь в управлінні акціонерним товариством, на одержання частини
прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при
ліквідації акціонерного товариства.

Найбільш важливими ознаками визначення поняття «акція» є такі: 1) акція
є одним з видів цінних паперів; 2) цей цінний папір не має установленого
строку обігу; 3) засвідчує пайову участь власника у статутному фонді
акціонерного товариства, тобто наявність у власника акції статусу
співвласника акціонерного товариства; 4) наявність у акціонера як
співвласника акціонерного товариства певних майнових і немайнових прав.

У залежності від форми, у якій здійснюється випуск та обіг акцій,
останні поділяються на ті, що мають паперову форму, і ті, які мають
непаперову форму. У залежності від якісної та кількісної характеристики
майнових і немайнових прав, що надаються власникові акцій, останні
поділяються на акції прості та привілейовані. Іменні акції являють собою
акції, за умовами випуску яких акціонери повинні реєструватися в книзі
реєстрації власників іменних акцій, яку може вести сам емітент або за
його дорученням реєстратор чи депозитарій. Акції на пред’явника — це
акції, відповідно до умов випуску яких власники акцій не повинні
реєструватися в книгах реєстрації власників акцій, а емітенти
(реєстратори чи депозитарії) не повинні вести вказані книги. У
залежності від того, у валюті якої країни виражається номінальна
вартість акцій, вони поділяються на акції у національній валюті та акції
в іноземній валюті. У залежності від того, на якій основі акціонерне
товариство передає акції інвесторам — платній чи безоплатній — вони
поділяються на платні акції та преміальні.

Курс акцій обчислюється як відношення ставки дивідендів до відсоткової
норми банку.

Біржовий ринок – сплата комісійних біржовим посередникам. Більш
контрольований, регульований, організаційно оформлений та постійно
діючий ринок ЦП – фондова біржа – АТ, яке зосереджує попит і пропозицію
ЦП, сприяє формуванню їх біржового курсу та діє відповідно ЗУ “Про
фондову біржу” та статуту.

Біржовий оборот – оборот на фондовій біржі.

Позабіржовий оборот – розмитість акціонерного капіталу, можливість
існування стр-ри по придбанню контрольного пакету акцій.

31. Кругообіг і оборот капіталу

КК – рух капіталу, у процесі якого він проходить три взаємозалежні
стадії, втілюючись на кожній з них у відповідну матеріальну форму
засобів вир-ва, готової продукції та грошових коштів.

Оборот капталу – кругообіг капіталу, узятий не як окремий акт, а як
процес, що безперервно повторюється. Лише вкладення капіталу у
господарську діяльність приносить прибуток. Загальна форма капіталу має
вигляд: Д-Т-Д”, де

Д – грошові кошти, що інвестуються; Т – товар; Д” – грошові кошти,
отримані інвестором від продажу продукції.

Капітал підприємства знаходиться в постійному обігу, адже йому
надзвичайно важливо постійно розвиватись та збільшувати свій прибуток.
Основний капітал підприємства — сума вкладів засновників для
забезпечення життєдіяльності підприємства. Основний капітал довго
зберігає свою основну форму, приймає участь у багатьох оборотах, свою
вартість переносить на готовий продукт поступово частинами у вигляді
амортизаційних відрахувань. ОК підлягає фізичному та моральному
зношенню. Процес поновлення ОК передбачає Амортизацію

Амортизація – процес поступового перенесення вартості засобів праці у
міру зносу їх на вироблений продукт і використання цієї вартості для
наступного відтворення (заміни, відновлення) засобів праці.

Звичайні методи амортизації:

Рівномірного (прямолінійного списання вартості) Аі=(Фосн-Лв)/Т, де Аі –
сума амортизаційних відрахувань в і-му періоді, Фосн – балансова
вартість, Лв – ліквідаційна вартість, Т- к-ть років експлуатації

Виробничий метод Аі=(Фосн-Лв)хПі/ЕП, де Пі – відпрацювання об’єкта в
і-му році, ЕП – загальний виробіток об’єкта

Методи прискореної амортизації:

Суми років Аі=(Т-і+1)х(Фосн-Лв)/S, де S=Тх(Т+1)/2

Подвоєного зменшуваного залишку Аі=2А’(Фосн-ЕАі), де

А’ – подвоєна норма амортизації (порівняно з нормою п.1)

ЕАі – сума нагромадженої амортизації на початок і-го року

32. Витрати виробництва. Валова виручка і прибуток. Норма прибутку

Витрати виробництва – це те, у що обходиться створення продукту
підприємству. Частина вартості товару, що має бути авансована на
продовження виробництва, визначається як витрати виробництва.

Речовий зміст витрат виробництва на різних етапах розвитку економіки має
різну суспільну форму. В умовах традиційного простого товарного
виробництва витрати виробництва вимірюються вартістю спожитих засобів
виробництва. Витрати праці простого товарвиробника в суспільно
необхідних розмірах збігаються з вартістю товару.

Витрати виробництва поділяються на зовнішні та вутрішні.

Зовнішні (явні) витрати пов”язані з придбанням фірмою ресурсів
(сировини, матеріалів, робочої сили). При цьому витрати дорівнюють
вигоді, яку можна отримати, якщо при самих витратах використати
альтернативний ресурс.

Внутрішні (неявні) витрати пов”язані з використанням факторів
виробництва, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал,
обладнання). При цьому витрати дорівнюють вигоді, що може бути отримана
при альтернативному використанні власних ресурсів.

Розрізняють загальні витрати виробництва, та такі, яві належать до
виробленої продукції. Витрати виробництва в грошовій формі на одиницю
продукції – це її собівартість, або сукупні витрати, поділені на
кількість створеної продукції, тобто середні витрати. Для підприємства
собівартість – це мірило витрат і доходів.

Звороним боком витрат виробництва є прибуток. Він тим більший, чим менші
витрати виробництва, і навпаки. Кількісно прибуток – це різниця між
доходом від реалізації продукції та сукупними витратами на її
виробництво.

За економічною природою прибуток є перетвореною формою чистого доходу, а
отже, характеризує чистий доход у тому вигляді, в якому той виступає на
поверхні економічних явищ в умовах економічної відокремленості
виробника.

Валовий (загальний) доход – це вся сума доходу підприємства до зроблених
відрахувань. Валовий доход і прибуток утворюють матеріальну основу для
погодження економічних інтересів суспільства, трудового колективу й
окремих працівників, сприяють підвищенню їхньої заінтересованості у
зростанні ефективності виробництва.

Норма прибутку визначається як відношення величини отриманого прибутку
до початково витрачених коштів, виражених у %. П” = (П / (c+v)) * 100% =
Р/Ка х 100. Якщо прибуток Р – це різниця між ціною і собівартістю, Ка –
авансований капітал

На величину норми прибутку впливають: маса отриманого прибутку,
структура витрат К; швидкість обороту капіталу; економія на засобах
виробництва; масштаби виробництва.

33. Особливості відтворення в аграрному секторі

На всіх етапах економічного розвитку об”єктивна необхідність відтворення
зумовлена необхідністю виробництва матеріальних благ. Щоб жити, треба
споживати матеріальні блага, а щоб споживати їх, треба виробляти
суспільний продукт. Отже, якщо споживання є безперервним, то й
виробництво в його постійному зв”язку повинно безперервно відновлюватися
(відтворюватися) іншими словами, відтворення є не що інше, як
безперервність , повторюваність виробництва.

В аграрному секторі головним засобом виробництва є земля. На відміну
від інших засобів виробництва за умови правильного використання земля
постійно відновлює свою родючість, якісно поліпшується її природна
родючість неоднакова в різних природно-кліматичних умовах. Тому в
землеробстві праця однакової кваліфікації і фордоозброєнності дає різні
результати залежно від природних умов, тобто продуктивність праці тут
визначається передусім продуктивністю природних факторів. Вплив
природних факторів на результати виробництва можна обмежити шляхом
розвитку продуктивних сил. Йдеться про екон.родючість підвищення якої
досягається через раціональне використання землі, систематичне
впровадження нових технологій досягнень науки і техніки, поліпшення
культури землеробства, тощо

Таким чином у землеробстві екон.процес відтворення незалежно від його
суп.характеру завжди взаємодіє з природними. Тому підприємець повинен
добре знати і вміло використовувати не тільки ек.зони, а й закони
природи. Адже тут об”єктом діяльності людини є живі організми.

34. Земельна рента та її форми. Податок на землю.

Ринкові відносини суб’єктів з приводу купівлі –продажу та використання
землі називаються рентними відносинами, в яких приймають участь три
суб’єкта – землевласник, підприємець-орендатор землі та найманий
робітник с/г виробництва.

Земельна рента виражає відношення привласнення додаткового продукту
власником землі у формі орендної плати за право користування землею.

Форми земельної ренти:

диференціальна земельна рента – різниця між суспільною ціною виробництва
с/г продукції на гірших участках землі та індивідуальною ціною її
виробництва на кращих та середніх участках;

диференціальна рента по плодючості;

диференціальна рента по місцезнаходженню;

диференціальна рента по ефективності на додаткові вкладення факторів
виробництва.

Абсолютна земельна рента – це надлишок вартості с/г продукції над ціною
її виробництва.

Оренда землі – це засноване на договорі строкове платне користування
землею, що необхідне орендареві для здійснення підприємницької та іншої
діяльності. Орендна плата за землю містить відсоток на вкладений у землю
капітал, а також амортизацію цього капіталу.

Використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється
у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається
залежно від грошової оцінки земель. Ставки земельного податку з одного
гектара сільськогосподарських угідь встановлюються у відсотках від
їх грошової оцінки у таких розмірах: для ріллі, сіножатей та пасовищ
— 0,1; для багаторічних насаджень — 0,03.

Ставки земельного податку з земель, грошову оцінку яких встановлено,
встановлюються у розмірі одного відсотка від їх грошової оцінки. Якщо
грошову оцінку земельних ділянок не встановлено, середні ставки
земельного податку встановлюються у розмірах, зазначених в ЗУ ”Про
плату за землю”

35. Форми господарювання в сільському господарстві та їх особливості в
різних країнах.

На кожному етапі розвитку людства формуються різноманітні види крупного,
середнього, дрібного землеволодіння на основі притаманних їм форм
земельної власності. Серед них виділяються державні, колективні, групові
та індивідуальні види землекоритсування. Нині практично в усіх країнах
світу спостерігається співіснування різних форм власності на землю і
відповідних їм форм землекористування і землеволодіння.

В Україні підприємницька діяльність ведеться на основі державної
колективаної і приватної власності на землю. У державній власності
перебувають всі землі України, за винятком переданих у колективну і
приватну власність. У с/г підприємствах необхідно провести глибокі
перетворення на основі широкого використання оренди, акціонерних,
кооперативних та сімейно-індивідуальних форм та підряду. Це, однак, не
виключає можливості функціонування інших форм організації с/г
виробництва, в т.ч. ферм, селянських господарств, самостійних
кооперативів і особливих підсобних виробництв.

Сьогодні має місце протиставлення існуючих форм господарювання (колект.
с/г підприємств) – новим формам (фермерські господарства).

Формування багатоукладної системи господарювання в аграрному секторі не
слід здійснювати шляхом протиставлення різних форм – всі форми мають
бути пов”язані між собою, доповнювати один одного і сприяти розвиткові
кожного.

Перехід до багатоукладної системи передбачає розширення приватного
сектора , але формування його займе тривалий час (бл. 10 років).Протягом
цього часу домінуючим в с/г зберігатимуться ті форми , які склалися
раніше (колгоспи і радгоспи).

Серед проблем становлення нової організації праці підприємства одне з
вагомих місць в АПК належить акціонерним формам. Аналіз свідчить, що
зараз с/г У. розвивається переважно шляхом створення АТ закритого типу.

Суть розподілу національного доходу.

НД –це доход, що визначається шляхом вилучення з вартості чистого
національного продукту непрямих податків. НД – це сума факторних доходів
від праці, землі, капіталу за рік.

Створення національного доходу відбувається у галузях матеріального
виробництва і в сфері послуг. Фактори зростання національного доходу
поділяють на два види: екстенсивні (за рахунок збільшення ресурсів) та
інтенсивні (за рахунок якісного використання існуючих факторів).

Розподіл національного доходу полягає у визначенні частки всіх учасників
його виробництва, тобто заробітної плати, прибутку, процента, ренти,
дивідендів та ін. Перерозподіл національного доходу здійснюється через
механізм ціноутворення, державний бюджет, податкову систему, внески до
різноманітних фондів та ін. На підставі перерозподілу НД формуються
вторинні доходи. Основними формами таких доходів є виплата пенсій,
стипендій, допомога багатодітним сім”ям тощо. Перерозподіл національного
доходу здійснюється за офіційними та неофіційними каналами. Легітимний,
або офіційний перерозподіл НД фіксується в офіційній статистиці.
Масштабний неофіційний перерозподіл НД спричинений існуванням тіньової
економіки.

Використання національного доходу відбувається з подвійною метою:
споживання і нагромадження. Нагромадження є необхідним для розширення
масштабів національного виробництва в майбутньому. В господарській
практиці розрізняють створений і використаний НД.

На основі НД формуються особисті доходи (ОД) — це одержаний дохід, а
національний дохід — це зароблений дохід. Якщо від суми всього
особистого доходу відняти всі індивідуальні податки, то одержимо так
званий дохід в особистому розпорядженні домогосподарств — кінцевий
показник системи національного рахівництва. Він використовується на
споживання та заощадження в домашніх господарствах

Формою перерозподілу доходів суспільства та виконання державою своїх
функцій – являється державний бюджет. Держава через податки і трансферні
платежі здійснює перерозподіл доходів, направлений на зменшення
нерівності доходів..

Фонд споживання

Необхідним продуктом відтворення є суспільні фонди споживання. Це фонди
за допомогою яких забезпечується(повністю або частково)задоволення
потреб в освіті і культурі ,охороні здоров’я і житлі, утримання
непрацездатних членів суспільства. За функціональним призначенням їх
поділяють на фонди спільного задоволення потреб та фонди непрацездатних.
До складу перших відносяться безкоштовні послуги освіти, охорони
здоров’я, житлово-комунальні, господарські, культурні заклади.
Призначення цих фондів полягає у створенні рівних умов для всіх членів
суспільства в задовол. самих значних соціальних потреб. Їх задоволення
не може бути поставлене в залежність від рівня ОП. Суспільство
зацікавлено тим щоб відбувався процес широкого відтворення. Цій меті
слугують суспільні фонди. Водночас вони покликані якоюсь мірою стирати
соціальну нерівність і гарантувати певну соціальну захищеність широких
мас населення. Через фонди непрацездатних виконується пенсійне
забезпечення.

Соціальні фонди споживачів поділяються на: а) залежні від плати(оплата
відпусток);

б) без зв’язку(виплати багатодітним сім’ям)

в) у вигляді непрямих доходів (освіта).

Кошти надходять:з бюджету, з відрахувань підприємств (пенсійне – 32%

Фонд нагромадження

фонд нагромадження –це частина нац.доходу, що використовується для
приросту виробничих основних і невиробничих основних фондів, а також
оборотних засобів і резервів. Нагромадження здійснюється шляхом
капіталовкладень, але це не означає, що нагромадження і
капіталовкладення-поточні поняття і кількісно збігаються. Збіг
стосується тільки коштів, що йдуть на збільшення основних фондів.
Відмінність кап.вкладень включають фонд амортизації, а нагромадження-
приріст оборотних фондів Фонди оплати праці(ФОП) для нових працівників.

Струкра фонду нагромадження(ФП) визначається співвідношенням між фондом
виробничого нагромадження і фондом невиробничого
нагромадження.Барометром нормального розвитку економіки є активна
інвестиційна політика, що спрямовується на постійне оновлення й
нарощування виробничого потенціалу і розв”язанням соц. завдань.

В умовах адміністративно-командної системи не дооцінювалося невиробниче
нагромадження . Щодо виділення ресурсів на соц. об”єкти діяв “залишковий
принцип” частка так званої невиробничої сфери у кап. вкладеннях постійно
зменшувався. Сформувалася “Теорія” і згідно з якою головним є виробниче
споживання, а невиробниче має другорядне значення. Тим часом як доводить
світовий досвід вкладення у соц. Інфраструктуру досить ефективне. Це
умова розвитку самого виробництва. І занедбані соц. Інфраструктури у
нашій країні була однією з істотних причин зменшення темпів розвитку
економіки .На сучасному етапі обсяг будівництва у соц. сфері збільшився.
Ефективність нагромадження ЕФН визначає співвідношення між зростанням
фонду нагромадження (ФН) і зростанням реальних доходів населення (РД) і
може бути представлена формулою:

ЕФН=РД/ФН

Формула показує кількісний вираз нагромадження.

Теорії циклів

Економічний цикл – це послідовність піднесень і спадів ек-ної активності
протягом кількох років, т.б. це рух сусп. вир-ва від одного кризового
явища до ін., який постійно повтор-ся.

Фази ек-х циклів:

1) Криза; перевир-во товарів порівняно з платоспр-м По; падіння рівня
цін внаслідок перевищ-ня Пр товарів над платосп-м По; скороч-ня обсягів
вир-ва; масове банк-во фірм; зрост-ня безроб-тя і скороч-ня номін-з/п;
потрясіння кредитної системи.

2) Депресія: скороч-ня вир-х інвест-й; збільш-ня запасів; скороч-ня По
на роб силу; різке падіння чистого приб; падіння обсягу продажу;
скороч-ня кільк-ті нових заказів; скороч-ня По на кред-ні рес-си.

3) Пожвавлення: перехід до стійкого розширеного вир-ва; зрост-ня По на
активні елементи засобів вир-ва; зрост-ня По на сировину, роб силу;
зрост-ня з/п.

4) Піднесення: значний приріст вир-чих інвестицій; скороч-ня запасів;
різке зростання По на роб силу; значний приріст загального рівня цін.

піднесення

пожвавлення

криза

депресія

роки

Види циклічних коливань:

Короткі (малі) пов’язані з відновленням рівноваги на споживчому ринку.
Їх матеріальною основою процеси, що відбув-ся у сфері грошових відносин.

Середні пов’язані зі зміною По на засоби вир-ва. Їх матеріальною основою
є необхідність оновлення основного капіталу.

Великі. Їх матеріальною основою є зміна базових технологій і поколінь
машин, оновлення об’єктів інфраструктури.

Всі ек-ні цикли поділяються:

1) цикли Кондратьєва, або довгохвильові, тривалість = 40 – 60 рр. Їх
головна рушійна сила – радикальні зміни в технологічній базі сусп
вир-ва, його стр-на перебудова;

2) цикли Кузнеца – 20 р., рушійними силами є зрушення у відтворюваній
стр-рі вир-ва;

3) цикли Джаглера – 7-11 рр. як підсумок взаємодії багатьох грош-кред
факторів;

4) цикли Китчина – 3-5 р., що обумовл-ся динамікою відносної величини
запасів ТМЦ на підпр-ах;

5) приватні госп-кі цикли, що охоплюють період від 1 до 20 р. та існують
у зв’язку з коливаннями інвестиційної активності.

Причини циклічних коливань:

великі технічні нововведення, які з’являються нерегулярно і зумовлюють
коливання в діловій активності;

політичні перевороти, різка трансформація соц-ек системи, війна та ін.
випадкові події системного хар-ра;

помилкові рішення в грошово-кредитній політиці, які супроводжуються
появою надмірної кільк-ті грошей або надмірним вилученням грошей з
обігу;

різкі зміни в зовнішніх умовах функціонування національної ек-ки
(зростання цін на імпортні енергоносії, фінансова криза у торгових
партнерів тощо).

Відтворення робочої сили суспільства.

РС, яка використовується в процесі вир-ва, повинна постійно відновлювати
свою працездатність шляхом споживання необхідних засобів існування.
Розширене відтворення РС означає забезпечення існування робітника та
його здатності до праці, утримання його сім`ї, можливості навчатися і
підвищувати кваліфікацію, споживання певного рівня духовних благ, а не
просто відтворення фізичних сил робітника.

В умовах ринкової економіки отримати ці блага (мат., духовні, соціальні)
можна, купивши їх, для чого треба мати певні кошти. Тому безпосереднім
чинником розширеного відтворення РС є її ціна на ринку трудових
ресурсів.

В свою чергу, на формування ціни РС впливають такі основні фактори:

1) природно-кліматичний фактор; в різних кліматич. поясах люди
потребують різну кількість мат. благ для свого існування (одежа, їжа…);

2) цивілізаційний; в різних країнах з різним рівнем розвитку відповідно
різні потреби в духовних і соц. благах—відрізняється і ЗП;

3) економічний; збалансованість на ринку РС попиту і пропозиції визначає
ціну;

4) соціальний; рівень організованості робітників у їх боротьбі проти
спроб роботодавців знижувати ЗП;

5) інституціональний; рівень захищеності працівників з боку держави
(встановлення мінімал. ЗП, обмеження тривалості роб. дня, встановлення
соц. гарантій тощо).

Також можна виділити такі чинники, як кваліфікація працівника, місце
його проживання (село/місто), досвід роботи та багато інших суб`єктивних
з точки зору роботодавця чинників

42. Світове господарство: його суть та структура.

Розвиток світ. ринку товарів призвів на зламі 19-20 ст. до
інтенсифікації міжнар. ек. спілкування, яке стало поступово виходити за
межі міждерж. обміну товарами. Розвиток виробничих сил і зростання фін.
к-лу призвели до виникнення світ. госп-ва.

Найбільш поширене визначення: Світ. госп-во- сук-сть нац. господарств,
взаємопов’язаних с-мою МПП, ек-них і політ. відносин.

Більш повне трактування світ. госп-ва (СГ) визначає його як ек. с-му, що
самовідтворюється на рівні ПС, виробничих відносин і певних аспектів
надбудівних відносин тією мірою, в якій нац. госп-ва, що входять до неї,
мають певну схожість на кожному з 3-х названих рівнів.

Отже, СГ являє собою певну с-му. Основою виникнення і існ-ня цієї с-ми є
її цілісність, яка передбачає ек. взаємодію всіх складових частин с-ми
на достатньо стійкому рівні. СГ відноситься до числа досить складних
с-м, які характериз-ся множинністю (численністю елементів с-ми),
ієрархічністю і структурністю.

Відносини між окремими елементами СГ формують певні рівні. Виділяють:

— м/н-ний рівень (його формують відносини між державами і він регул-ся
м/н-ними правилами і нормами);

— транснац-ний рівень (його утворюють відносини між ек. потоками, які
виходять за межі нац. кордрнів).

Структуризація СГ. Найрухомішою частиною СГ є світ. ринок, що являє
собою сферу обмінних відносин між країнами та між іншими суб’єктами СГ,
які пов’язані між собою участю у МПП.

На основі різноманітних критеріїв у СГ виділяється певна кількість
підсистем. Мегасистемами (найбільш великими) є 3 групи нац. економік:
(пром. розвинуті країни, (країни з перехідною ек-кою; (країни, що
розвиваються.

Функціональними елементами суч. с-ми СГ є: науково-технічна сфера,
виробничо-інвестиц. д-сть, сфера м/н\ного обігу (світ. торгівля);
валютно-фін. і кредитні відносини.

Особливостями розвитку сучасного світ. госп-ва

розвиток міжн. переміщення факторів вир-ва, передусім у формах
вивезення-ввезення к-лу, роб. сили і технології;

зростання на цій основі міжн. форм вир-ва на п/п-вах, розташованих в
декількох країнах, в першу чергу в рамках ТНК;

ек. політика країн, що передбачає підтримку міжн. руху товарів і
факторів вир-ва на двох- і багатосторонній основі;

виникнення ек-ки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждерж.
об’єднань;

зростання інтенсивності регіон. інтеграц. процесів, що призводить до
виникнення великих ек. просторів та вилучення відповідного ефекту за
рахунок зростання масштабів вир-ва, але, з інш. боку, призводить до
поділу СГ на окремі сектори внаслідок створення відносно замкнутих
торг.-ек. блоків та інтеграц. угруповань;

поступова зміна ек. основи суч. цивілізації; індустр. модель розвитку
витісняється постіндустр-ною, ноосферно-космічною, суть якої визнач-ся
формуванням “ек-ки розуму”, “ек-ки думки”.

43.Необхідність, умови та особливості інтеграції України у
світогосподарську систему

Украина — одна из стран—основателей ООН. Она поддерживает экономические
связи с большинством стран мирового сообщества.

Интеграция Украины в МЭ — это процесс сближения экономики страны с
национальными хозяйствами стран мирового сообщества

Предпосылки включения Украины в систему МЭ:

1) политические;

2) экономические:

а) уровень экономического развития;

б) экспортный потенциал;

в) направление структурной перестройки национальной экономики;

г) степень рыночной трансформации;

д) финансовая стабилизация;

е) внешняя задолженность;

3) социально-культурные предпосылки;

4) инфраструктура.

2. Особенности развития внешнеэкономических отношений Украины

1. Несовершенство механизма интеграции страны в МЭ.

2. Неразвитость рыночных отношений.

3. Кризисные явления в экономике.

4. Недостаток опыта развития МЭО.

5. Выгодное геополитическое положение.

3. Основные направления интеграции Украины в систему МЭ

1. Либерализация внешней торговли.

2. Создание благоприятного климата для иностранного предпринимательства
и инвестирования.

3. Развитие интеграционных связей со странами Восточной Европы, ЕС, СНГ,
другими государствами.

4. Участие в процессе международного разделения труда.

5. Реструктуризация экспортно-импортных операций.

6. Участие в международной кооперации производства.

7. Развитие взаимосвязей с международными экономическими и
валютно-финансовыми организациями.

8. Разработка совместных проектов в сфере малого и среднего бизнеса.

9. Участие в международной научно-технической интеграции.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *