Підприємництво в аграрній сфері (реферат)

Реферат на тему:

Підприємництво в аграрній сфері

Зміст аграрних відносин

Аграрний сектор економіки відіграє вирішальну роль у забезпеченні
населення продуктами харчування, а промисловість — сільськогосподарською
сировиною. Нині в Україні 60 % промислових підприємств працюють на
сільськогосподарській сировині. Обсяг виробництва і темпи зростання
обсягу продукції цих галузей значною мірою визначаються станом та рівнем
розвитку аграрного виробництва.

Аграрні відносини є сукупністю виробничих відносин, що складаються в
суспільстві у зв’язку з володінням і використанням землі як основного
фактора виробництва в сільському господарстві.

Суб’єкти економічних відносин в аграрному секторі:

• суспільство загалом в особі держави;

• виробничі колективи (в Україні представлені сільськогосподарськими
кооперативами, селянськими спілками, колгоспами й держ-госпами, де вони
ще збереглися, підрядними й орендними формуваннями);

• індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції (фермери,
сімейно-індивідуальні та кооперативні господарства, робітники
держгоспів, службовці і т. ін.).

Місце й особливості аграрних відносин в економічній системі

Сільське господарство як галузь розвивається в тісному зв’язку з іншими
галузями народногосподарського комплексу. Аграрні відносини є складовою
загальної системи економічних відносин суспільства. Найчіткіше цей
зв’язок виявляється у процесах агропромислової інтеграції. У сучасній
світовій економіці сформувалися групи галузей, які технологічно,
економічно, організаційно тяжіють до сільського господарства. Процес їх
зближення отримав назву агропромислової інтеграції. В результаті
агропромислової інтеграції формується господарська структура —
агропромисловий комплекс (АПК). Організаційною формою АПК є агробізнес,
тобто великі багатопро-фільні агропромислові підприємства, які охоплюють
повний комплекс діяльності з вирощування, переробки й подекуди
реалізації сільськогосподарської продукції.

Відтворення в аграрній сфері зумовлене специфікою сільськогосподарського
виробництва, що здійснюється в єдності з природними процесами розвитку
живих організмів. Природні процеси тут діють стихійно і часто не
піддаються свідомій дії людини. Це виявляється в сезонному характері
аграрного виробництва, що породжує складні проблеми відтворення робочої
сили, зайнятості працівників, забезпечення необхідного рівня оплати
праці і доходів сільських працівників.

Природні умови сільського господарства зумовлюють і неоднакову
продуктивність праці в різних природно-кліматичних зонах. Значна
диференціація умов господарювання за зонами країни, вплив
природно-кліматичних чинників приводять до багатоваріантності вирішення
різних господарських питань. Із специфікою сільськогосподарського
виробництва пов’язаний і неоднаковий рівень доходів, одержуваних з
одиниці земельної площі. Розмаїття природних умов потребує вживання
диференційованих заходів, що створює базу існування рентних відносин.
Процес відтворення в сільському господарстві тісно пов’язаний з землею,
а темпи розвитку виробництва значною мірою визначаються економічною
родючістю земельних угідь.

Звичайно, збільшити виробництво сільськогосподарської продукції можна й
за допомогою розширення посівної площі, але можливості ці незначні.
Більш того, високий рівень розвитку сільського господарства дає змогу
включити в сільськогосподарський оборот усі придатні для обробки землі,
що зменшує можливості екстенсивного розвитку. Отже, тільки у разі
підвищення економічної родючості, посилення інтенсифікації можна досягти
приросту сільськогосподарської продукції. Тісний зв’язок сільського
господарства з використанням землі визначає ще одну особливість
відтворення: інтенсифікація сільського господарства здійснюється за
зменшення маси живої праці. Це закономірний процес, викликаний
підвищенням рівня механізації сільського господарства, що дає можливість
зменшити потреби у трудових ресурсах.

Однією з найважливіших особливостей відтворення в сільському
господарстві є те, що технічні засоби праці для цієї галузі створюються
в промисловості. Тому збільшення виробництва сільськогосподарських
продуктів завжди потребує розвитку тих галузей промисловості, які
виробляють техніку для села. Можливості інтенсифікації аграрного
господарства значною мірою залежать від галузей, які постачають йому
техніку і які переробляють сільськогосподарську продукцію.

Оскільки в сільському господарстві результати виробництва коливаються за
роками залежно від погодних умов, для забезпечення ритмічності
відтворення набагато більшого значення, ніж в інших галузях, має
створення резервів. В аграрному секторі потрібні страхові фонди
достатніх розмірів на випадок непередбачених природних умов. Специфічним
є формування структури основних виробничих фондів, до складу яких
включають не тільки засоби праці, а й землю, худобу, багаторічні
насадження. До оборотних фондів належать корми, насіння, молодняк на
відгодівлі.

Сучасний стан АПК України

Досить затяжна системна криза в державі зумовила різкий спад
інвестиційної діяльності в агропромисловому комплексі. Капітальні
вкладення в АПК з усіх джерел фінансування за 1990-1998 pp. скоротилися
у понад дев’ять разів, у переробні галузі та соціальну сферу села —
майже всемеро, а в сільське господарство — приблизно вдвадцятеро.
Зменшення обсягів виробництва в сільському господарстві безпосередньо
пов’язано з падінням обсягів капітальних вкладень у цю галузь. Майже
припинилось оновлення матеріально-технічної бази АПК, в аграрному
виробництві відбувається деіндуст-ріалізація та перехід на ручну працю.
Вибування основних засобів виробництва сільськогосподарських підприємств
майже втричі перевищує їх надходження.

Трудовий аграрний потенціал як найважливіша складова його виробничого
потенціалу також використовується з низькою ефективністю, а
продуктивність праці виявляє тенденцію до падіння. Чисельність працюючих
у сільському і лісовому господарстві, включаючи й особисте підсобне
господарство, залишається практично на рівні 1990 р. — близько 5 млн
осіб, при цьому вдвічі зменшився обсяг валової сільськогосподарської
продукції. Це призвело до того,

що склалася критична ситуація із забезпеченням соціально-економічних
основ відтворення людських ресурсів в аграрному секторі. Витрати на
відтворення робочої сили у сільському господарстві досягають лише
половини досить низького рівня, що існує в промисловості.

Незважаючи на те що капітальні вкладення у переробну сферу АПК України
за останні три роки мали тенденцію до певного зростання, їх частка в
обсязі основних виробничих фондів у 1991-1999 pp. становила лише 4,2-4,5
%, тоді як для збалансованого відтворення виробничого потенціалу цієї
сфери необхідні вдвічі-втричі більші інвестиції. У 1996-1999 pp.
оновлення основних виробничих фондів коливалось від 6,3 до 7,9 % за
нормативних 15 %. Нині функціонує велика кількість інвестиційно
малопривабливих, технічно відсталих, переважно фондомістких та
енергоємних виробничих потужностей.

Виробничий потенціал потужностей переробних підприємств використовується
недостатньо. Водночас погіршується екологічна ситуація в Україні, що
зумовлено високим рівнем господарського освоєння земельних ресурсів, а
також надмірним використанням і забрудненням поверхневих прісних водойм
і лісових ресурсів. Попри те, що у 90-х роках значно зменшились обсяги
виробництва промислової й аграрної продукції, практично повністю
припинили діяльність індустріальні тваринницькі комплекси і значно
зменшилося застосування мінеральних добрив та агрохімікатів, екологічний
стан навколишнього природного середовища загалом майже не поліпшився.
Природно-ресурсний потенціал аграрного виробництва втрачає свої
відтворювальні й асиміляційні можливості, що загрожує
ресурсо-екологічній безпеці суспільства, отже і продовольчій безпеці.
Зростання природо- і ресурсомісткості, енергоємності
сільськогосподарської продукції і продуктів вітчизняного виробництва, що
триває й нині, — це результат нераціонального та екологічно
незбалансованого формування й організації використання ресурсних
потенціалів національного й регіональних АПК, недосконалих і
неефективних форм господарювання й управління ними в період здійснення
ринкових трансформацій. Реструктуризація агропромислового виробництва,
радикальне вдосконалення його як матеріально-технічної і
природобіологічної бази нині відбуваються без урахування екологічних
чинників, критеріїв, обмежень, стандартів, а також вимог
ресурсо-екологічної безпеки господарської діяльності.

Аналіз досягнень агропромислового виробництва в розвинених країнах
свідчить, що ефективне використання новітніх розробок у сфері
агротехніки, біотехнології та агроекології, всебічна раціоналізація
аграрного природокористування зумовили там істотне зниження природо- і
фондомісткості, енергоємності агропродовольчої продукції, різке
підвищення її конкурентоспроможності. Тобто зазначені напрями діяльності
є пріоритетними у розвитку національного АПК.

Сутність аграрних відносин завжди визначається пануючою формою власності
на землю як основного і невідтворюваного засобу виробництва. Причини
хронічного занепаду агропромислової сфери полягають у невідповідності
виробничих відносин, які тут склалися, вимогам розвитку сучасних
продуктивних сил. Тому постала нагальна необхідність докорінних змін у
відносинах власності, які є основою виробничих відносин.

У 1992 р. Верховна Рада України внесла зміни і доповнення до Земельного
кодексу України (ЗКУ), який було ухвалено в новій редакції. Реально він
почне працювати з 2005 р. Новий земельний закон відмовився від державної
власності на землю як виключної, єдиної форми власності. Земельним
кодексом в Україні впроваджено державну, приватну і колективну форми
власності на землю, які визнані рівноправними. Указ Президента України
від 3 грудня 1999 р. мав особливе значення для перетворень форм
власності на селі.

Перехід до ринкових відносин, визнання різноманітності форм власності на
землю, становлення вільної конкуренції вносять значні зміни у форми
господарювання в аграрному секторі виробництва. Ці зміни не мають
примусового характеру, вони передбачають вільний вибір форм
господарювання з боку селян.

Основна мета змін у сільському господарстві України — створити ефективну
систему аграрних відносин, збільшити виробництво сільськогосподарської
продукції, остаточно вирішити продовольчу проблему в країні, забезпечити
промисловість необхідною сировиною, істотно підвищити добробут
населення.

Державний сектор у сільському господарстві

У 1997 р. відбулась приватизація державних сільськогосподарських
підприємств — радгоспів. Проте держава бере на себе створення державних
сортовипробувальних станцій, сортодільниць, насін-

ницьких господарств, племінних заводів, племінних господарств І
конезаводов, господарств з вирощування хмелю, ефіроолійних, лікарських
рослин, фруктів і винограду. Ці господарства працюють на землі, що є
державною власністю.

Суб’єктами права власності на державну землю є:

• Верховна Рада України (на землі загальнодержавної власності України);

• обласні, районні, міські, селищні, сільські органи влади.

До державного сектору господарства належать підсобні господарства
державних промислових підприємств. Це своєрідні аграрні цехи державних
підприємств. У розпорядженні Міністерства оборони України є
сільськогосподарські підприємства, які виробляють продукцію здебільшого
для потреб харчування військових частин.

Колективні сільськогосподарські підприємства

Колективні сільськогосподарські підприємства — це добровільні об’єднання
громадян у самостійні підприємства для спільного виробництва
сільськогосподарської продукції та товарів, вони діють на засадах
підприємництва й самоврядування. Економічною основою такої форми
господарювання є колективна власність на основні й оборотні засоби
виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблену продукцію,
одержані доходи, майно, придбане на законних підставах. У кооперативних
господарствах частину земель передано в колективну власність, частина
земель перейшла у приватну власність селян. Селяни, які вступають до
кооперативу, передають свій пай землі в оренду й одержують за це орендну
плату. Отже, майно в колективному господарстві належить на правах
спільної часткової власності його членам. Якщо член кооперативу виходить
з підприємства, він одержує частину свого майна (тобто свій пай). Пай
може успадковуватись згідно з чинним законодавством. На кожному
підприємстві є пайовий фонд майна членів підприємства, який включає
вартість основних і оборотних виробничих фондів, створених за рахунок
діяльності членів кооперативу. Право членів підприємства на пайовий фонд
майна залежить від їх трудового внеску. Члену підприємства щороку
нараховується частина прибутку залежно від частки у пайовому фонді.

Колективне сільськогосподарське підприємство має право самостійного
господарювання на землі на засадах шдприємництва; власна посіви та
посадки сільськогосподарських культур І насаджень, на одержані
результати праці; будування у встановленому порядку житлових,
виробничих, культурно-побутових та інших будівель і споруд.

Колективне сільськогосподарське підприємство самостійно визначає напрям
сільськогосподарського виробництва, його структуру й обсяг, самостійно
розпоряджається виробленою продукцією та доходами і здійснює будь-яку
діяльність, що не суперечить законодавству України.

Колективне сільськогосподарське підприємство має право кооперуватися з
промисловими підприємствами при переробці сільськогосподарської
продукції; виготовленні промислових та інших товарів; розширенні сфери
соціально-культурного, комунального обслуговування сільського населення,
підготовки і перепідготовки кадрів. Оплата праці здійснюється грошима
або власною продукцією за кількістю та якістю трудового внеску кожного
члена підприємства і зумовлена кінцевими результатами, розмір доходу не
обмежується. Управління колективними сільськогосподарськими
підприємствами здійснюється на засадах самоврядування.

Селянські (фермерські) господарства

Селянські (фермерські) господарства є формою підприємництва громадян,
які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію,
займатися її переробкою і реалізацією. Значна частина селянських
господарств — це сімейні ферми, їх членами є подружжя, їх батьки, діти,
які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об’єдналися для роботи
в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського) господарства не
можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим
договором (контрактом, угодою). Селянське (фермерське) господарство може
бути створене однією особою. У разі потреби селянське (фермерське)
господарство має право залучати до роботи в ньому інших громадян за
трудовим договором. Голова і члени селянського (фермерського)
господарства не можуть постійно працювати на інших підприємствах, в
установах та організаціях.

Економічною основою селянських (фермерських) господарств є приватна
власність на землю та інші засоби виробництва. Фермери можуть також
користуватися землею на засадах оренди.

Селянське (фермерське) господарство має право самостійно визначати
напрями своєї діяльності, спеціалізацію, організовувати виробництво
сільськогосподарської продукції, її переробку та реалізацію; добирати
партнерів, у тому числі іноземних, з економічних зв’язків у всіх сферах
діяльності, поряд із сільськогосподарським виробництвом займатися
будь-яким іншим видом діяльності, не забороненим законодавством.
Селянське (фермерське) господарство має право вступати в договірні
відносини з будь-якими підприємствами, установами й організаціями,
окремими громадянами.

Для ефективного ведення господарства важливе значення має порядок
реалізації продукції. Селянське (фермерське) господарство має право
самостійно розпоряджатися виробленою ним продукцією, на добровільних
засадах укладати з підприємствами, установами й організаціями, які
заготовляють і переробляють сільськогосподарську продукцію, договори на
продаж своєї продукції, а також реалізовувати її на власний розсуд
будь-яким іншим споживачам і на ринку.

Агропромислова інтеграція

Агропромислова інтеграція — це форма господарювання, в якій відбувається
процес зближення й об’єднання галузей сільського господарства і
промисловості з метою планомірного зростання виробництва і забезпечення
ефективної кооперації праці працівників міста і села. Нині склались
різні форми агропромислової інтеграції. У великих регіонах формуються
регіональні АПК, що забезпечують реалізацію міжгалузевих зв’язків,
збалансованість діяльності сільського господарства і суміжних галузей на
цій території. На рівні районів і підприємств утворюються різні
агропромислові формування: агрофірми, агропромислові комбінати й
об’єднання, науково-виробничі та виробничі системи. Переваги таких форм
інтеграції землеробства з промисловістю та управління агропромисловим
виробництвом такі:

• забезпечується єдиний процес виробництва, закупівлі, зберігання,
переробки сільськогосподарської продукції та реалізації готових
продуктів;

• створюються умови для гармонійного поєднання інтересів усіх учасників
агропромислового комплексу, їх відносин і належної відповідальності за
спільну роботу;

• складаються сприятливіші умови для широкого впровадження у виробництво
досягнень науково-технічного прогресу;

• виникає можливість організації виробництва на принципах ефективної
економії всіх ресурсів;

• досягається скорочення управлінського апарату, він стає мобільнішим,
дешевшим та ефективнішим;

• забезпечується оптимальна форма поєднання територіального і галузевого
принципів управління.

Підприємництво в аграрному секторі

Економічне реформування в сільському господарстві України передбачає
створення багатоукладної економіки за допомогою розвитку підприємництва
на основі різноманітних форм власності. У разі появи відповідних умов
нові суб’єкти підприємницької діяльності мають виникати і в надрах
старих форм власності, і на основі нових форм власності, але не як
альтернатива: або колективне підприємництво, або приватне.

Протиставлення приватної власності державній і колективній спричиняє
низку негативних наслідків, які можуть знижувати загальну ефективність
підприємницької діяльності в АПК:

• звужується сфера підприємництва, виявляється неспроможність колишніх
державних і колективних господарств ефективно функціонувати за ринкових
відносин. У результаті штучно створюються умови їх банкрутства або
реформування у приватні структури. Підприємництво ж, яке виникає на
приватних формах власності, спочатку неспроможне заповнити всі ніші
агропромислового ринку;

• в умовах наявності великого вільного ринкового простору можлива
нездорова конкуренція між приватним і державно-кооперативним секторами
аграрної економіки, що зрештою знесилює обидва ці сектори. Результатом є
заповнювання вітчизняного ринку сільськогосподарськими продуктами
здебільшого іноземного походження;

• недорозвиненість вітчизняного підприємництва, знекровлення в
результаті внутрішньої зайвої конкуренції робить його
неконкурентоспроможним на зовнішньому ринку, що перетворює вітчизняну
аграрну сферу на сировинний додаток розвинених країн світу.

Як запобігти такому протистоянню? Можливості цього закладені в
законодавчих актах, ухвалених Верховною Радою України останніми роками.
Вони ефективно застосовуються багатьма господарствами України. Зокрема,
доцільно запровадити пайові способи безпосереднього привласнення засобів
і результатів виробництва. Земельні угіддя й основні виробничі фонди
розподіляються між основними членами трудового колективу в формі паїв,
на які нараховується частина одержаного господарством прибутку. Отже,
сільські працівники можуть ставати реальними співгосподарями засобів і
результатів виробництва, що сприяє підвищенню їх зацікавленості у
кінцевих результатах праці.

Рентні відносини

Складовою аграрних відносин є рентні відносини. Оскільки зберігається
монополія на землю як об’єкт господарювання, існують різні за своєю
родючістю та розташуванням землі, зберігається об’єктивна причина
існування земельної ренти, а відтак, і рентних відносин. Рента — це
економічна форма реалізації власності на землю, ? рентні відносини — це
відносини між державою, сільськогосподарськими підприємствами та
індивідуальними землевласниками щодо виробництва, розподілу і
використання додаткового доходу, який створюється в сільському
господарстві.

Оскільки землі розрізняються за своєю родючістю, розташуванням щодо
ринків збуту і кліматичними умовами місцевості, то при господарюванні на
найкращих землях виникає додатковий (надлишковий) дохід. Такий дохід
виникає і в промисловості, однак у сільському господарстві він має
фіксований характер і називається диференціальною рентою.

Отже, причиною виникнення диференціальної ренти є монополія на землю як
об’єкт господарювання, а умовою виникнення диференціальної ренти є
неоднакова родючість земельних ділянок і неоднакове розташування їх щодо
ринку. Джерелом диференціальної ренти є праця на середніх і найкращих
ділянках землі.

Загальною умовою виникнення ренти є товарно-грошові відносини. Наявність
товару, грошей, ринкових відносин передбачає, що господарства,
розташовані навіть на найгірших землях, можуть за рахунок реалізованої
продукції не тільки відшкодувати виробничі затрати, а й одержати чистий
дохід, без якого неможливе розширене відтворення. А це означає, що
суспільна вартість сільськогосподарських товарів повинна визначатися не
середніми, а найгіршими умовами виробництва. За цих умов індивідуальна
вартість товарів, вироблених на середніх і найкращих ділянках, буде
нижчою за суспільну вартість. Внаслідок цього господарства, що
використовують середні і найкращі землі, одержують надлишковий продукт і
надлишковий дохід, який і є диференціальною рентою. Отже, диференціальна
рента — це різниця суспільної та індивідуальної вартості товарів,
вироблених за середніх і найкращих умов господарювання. Розрізняють
диференціальну ренту І і диференціальну ренту II. Диференціальна рента
/відображає економічні відносини в суспільстві щодо виробництва і
використання надлишкового доходу, зумовленого різною родючістю землі та
її неоднаковим розташуванням відносно ринків. Диференціальна рента II
виникає в результаті нових продуктивніших капіталовкладень у землю,
застосування досконаліших машин, технологій виробництва, а також
меліорації, найкращого насіння, добрив тощо.

Список використаної літератури

Борисов Е. Ф. Экономическая теория. — М.: Юристь, 1999. — 568 с.

Бутук А. И. Экономическая теория. — К.: Вікар, 2000. — 301 с.

Всемирная история экономической мысли: В 6 т. — М.: Мысль, 1987.

Гальчинський А. С., Єщенко П. С., ПалкінЮ. І. Основи економічних знань:
Навч. посіб. — К.: Вища шк., 1999. — 403 с.

Дзюбик С. Д., Ривок О. П. Основи економічної теорії. — К.: Основи, 1994.
— 297 с.

Економічна теорія: Політекономія: Підруч. / За ред. В. Д. Бази-левича. —
К.: Знання-Прес, 2001. — 581 с.

Иохин В. Я. Экономическая теория: Учебник. — М.: Юристь, 2000. — 861 с.

Історія економічних учень: Підруч. / За ред. Л. Я. Корнейчук, ?. О.
Татаренко. — К.: Вид-во КНЕУ, 1999. — 564 с.

Калиничева Г. И. Экономическая история: краткий конспект лекций. — К.:
МАУП, 1998. — 92 с.

Коуз Р. Фирма, рынок и право. — М., 1993.

КейнсДж. М. Общая теория занятости, процента и денег: Пер. с англ. — М.:
Прогресс, 1978. — 494 с.

Котлер Ф. Основы маркетинга: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1990.— 311с.

Макконнет К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. —
М.: Республика, 1996. — 785 с.

Милль Дж. Основы политической экономии: В 2 т. — М.: Прогресс, 1980.— Т.
2.— 480с.

Мостовая Е. Б. Основы экономической теории: Курс лекций. — М.: Инфра-М;
НГАЭиУ, 1997. — 496 с.

Нестеренко О. П. Історія економічних вчень: Курс лекцій: 3-тє вид.,
стереотип. — К.: МАУП, 2002. — 128 с.

Общая экономическая теория / Под ред. А. И. Чубрынина. — СПб.: Питер,
2000. — 288 с.

Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. — М.:
Прогресс, 1995. — 352 с.

Основи економічної теорії / За заг. ред. А. А. Чухна. — К.: Віпол, 1994.
—704с.— Ч. I, П.

Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підруч. / За ред. ?.
?. Климка, В. ?. Нестеренка. — К.: Вища шк.; Знання, 1997. — 743 с.

Петти У. Экономические и статистические работы. — ?., 1940. — 324с.

Рикардо Д. Начала политической экономии и налогообложения. — М., 1955. —
702 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *