Новітні тенденції у розвитку відносин власності (реферат)

Реферат на тему:

Новітні тенденції у розвитку відносин власності

Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого значення набуває
корпоративна форма власності як колективно-при-ватна. В економіці країн
Заходу корпорації (акціонерні підприємства) перетворилися на
найдинамічнішу, провідну структуру. У США їхня частка становить майже 90
відсотків загального обсягу реалізованої продукції. В цілому в
розвинених країнах Заходу на корпоративну форму власності припадає 80-90
відсотків загального обсягу виробництва.

Порівняно з класичною формою приватного підприємництва корпорації мають
певні переваги, які забезпечили їм вихід на провідні позиції у сфері
бізнесу.

Особливість корпоративної форми власності полягає в тому, що вона, з
одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те
позитивне, що несе в собі приватна власність, — підприємницький інтерес,
ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси — й
суспільного багатства, право безстрокового успадковування тощо. Водночас
корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної
власності. Зберігаючись у загальній структурі корпорацій як юридичний
інститут володіння, приватна власність заперечує себе економічно: вона
реалізується через більш зрілі — колективні — форми організації
виробництва. Отже, по суті відбувається реалізація тези про позитивне
заперечення приватної власності.

Серед переваг корпоративної форми власності є й такі, як виробнича
гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої
належності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності.
Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо
приватна власність у її класичному вигляді дезінтегрує суспільство,
породжуючи складні соціальні проблеми, то корпорація, навпаки, створює
економічні передумови суспільної інтеграції, часткового подолання
відчуження людини від засобів виробництва, його результатів, від участі
в управлінні. У процесі функціонування корпорації відбувається так звана
деперсоніфікація великої приватної власності на засоби виробництва, що
виражається у втраті окремими власниками капіталу персонального контролю
над його функціонуванням. Саме завдяки цьому управління нею здійснюється
не приватними власниками, а професіоналами. У зв’язку з цим Дж. Гелбрейт
писав, що влада людей, які управляють корпорацією, не залежить більше
від приватної власності. „

Розпорядження власністю є нині домінуючою реальністю. Докорінна зміна
ролі цієї ланки економічних відносин послабила можли-вості
безпосереднього власника здійснювати прямий контроль над засобами
виробництва.

Корпорація не є застиглою формою власності. Вона еволюціонує. Дедалі
більшої ваги в останні десятиріччя набуває якісно нове явище у розвитку
корпоративної власності. Йдеться про передавання певної частини
акціонерного капіталу найманим працівникам підприємств, що входять до
корпорації. Так, у 1974 р. Конгрес США прийняв так званий план розвитку
акціонерної власності, зміст якого зводився до здійснення широкої
системи заходів щодо залучення працівників корпорацій до акціонування. У
наступні роки Конгресом США було прийнято ще понад 20 законодавчих
актів, які сприяли розвитку цього процесу. На кінець 80-х років подібні
акти були прийняті у 19 американських штатах.

Сутність заходів, про які йдеться, полягає в тому, що за рахунок
кредитних ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють
акціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції працівників
цієї компанії. Згідно з рішенням Конгресу, компаніям, що здійснюють таку
соціалізацію корпоративної власності, надаються податкові пільги.

Як свідчить статистика, народних підприємств — компаній, що повністю
належать трудовим колективам, у 1975 р. в США налічувалось 1601, а в
1988 р. — 19 700. Зросла також кількість працюючих у них — з 248 тис. до
9,7 млн чол. У 1990 р. таких компаній було вже 10 275, а зайнятий на них
персонал становив 10,5 млн осіб (близько 10 відсотків всього зайнятого
населення). За оцінками фінансової комісії Сенату США, до 2000 р. 25
відсотків усіх робітників і службовців можуть стати власниками
підприємств, де вони працюють.

Постійне вдосконалення акціонерних форм виробництва, активне сприяння
цьому держави дали можливість істотно розширити коло осіб, що володіють
акціями. Так, на початку 50-х років у США налічувалося близько 6 млн
акціонерів, а сьогодні їх близько 50 млн. У цілому в країнах Заходу
кожний третій дорослий є акціонером. Та справа не лише у кількісних
перетвореннях. Найважливішими є якісні зміни у соціальній структурі
суспільства, що відбуваються завдяки акціонуванню.

Акціонерна власність вносить суттєві корективи у спосіб взаємодії
робочої сили з засобами виробництва. Відбувається процес наближення до
тотожності праці й власності, робітник стає працюючим власником.

Всебічний розвиток корпорацій не є єдиним процесом, що докорінно змінює
відносини класичної приватної власності, позитивно заперечуючи її
сутність.

Незважаючи на винятково високу частку корпорацій у виробництві валового
національного продукту, в США не тільки не зменшується, а, навпаки,
зростає кількість підприємств, що знаходяться в індивідуальній приватній
власності. Їхня загальна кількість за період 1970-1986 рр. зросла майже
вдвоє і перевищила 12 млн. Звичайно, частка таких підприємств у
загальному виробництві незначна — приблизно 6 відсотків реалізованої
продукції. Проте з точки зору виявлення перспектив економічного розвитку
це свідчить, що приватнотрудова власність, на якій грунтується
діяльність зазначених підприємств, кількісно зростає.

Близькими до підприємств, заснованих на приватнотрудовій власності, за
своїм економічним змістом є так звані партнерські фірми, якими володіють
дві особи або більше. Діяльність їх поєднує функції виробника і
власника.

У економічно розвинених країнах зазнає змін і державна форма власності,
частка якої у деяких країнах Заходу досить висока. Вона все більше
використовується у загальнонаціональних інтересах.

B

?

J

L

L

Kії кор-поративної форми власності; по-друге, все ширше залучення до
акціонування працівників підприємств; по-третє, розвиток
індивідуально-трудової форми власності; по-четверте, зміни у державній
формі власності.

Принципово інші процеси відбуваються в країнах колишнього СРСР, а також
Східної Європи, які переживають своєрідний ренесанс приватної власності,
інтенсивне відродження різноманітних форм її функціонування. Проте
теоретичного принципу історизму приватної власності ці процеси не
заперечують. Старі економічні форми не можуть зникнути доти, доки вони
повністю не вичерпали своїх потенційних можливостей. Нові, більш
розвинені за своїм змістом виробничі відносини не можуть з’явитися
раніше, ніж будуть підготовлені відповідні матеріальні передумови, тобто
буде досягнутий певний рівень продуктивності праці людини, що є
об’єктивною основою процесу формоутворення власності.

У країнах, де утвердилася командно-адміністративна система, в структуру
господарства силовим методом впроваджувалася суспільна власність без
відповідного зв’язку з станом продуктивних сил. Це й визначило загальну
нестабільність створеної на таких засадах економічної системи.

Аналізуючи питання історизму приватнопідприємницької форми власності
капіталу, яка визначає структуру та основну спрямованість розвитку всієї
системи суспільно-політичних, соціальних і виробничих процесів, слід
пам’ятати про складні й суперечливі процеси, що відбуваються у механізмі
реалізації приватної власності у зв’язку з розвитком на основі досягнень
технологічної революції елементів постіндустріальної структури
виробництва. Так, інформатика перетворюється на провідну ланку
виробничого процесу, а сама інформація — на форму багатства, домінуючий
об’єкт власності. На цьому грунті формується духовна власність
суспільства, що дає поштовх нагромадженню його інтелектуального
потенціалу. На відміну від власності на уречевлені засоби виробництва
духовна власність не може розвиватися на суто приватній основі.

Інформації притаманні специфічні риси як товару, що поступово
перетворюється на головний виробничий ресурс постіндустріального
суспільства. З одного боку, як носій вартості інформація є об’єктом
купівлі-продажу і в цьому відношенні мало чим відрізняється від
звичайного товару-послуги, що є об’єктом приватної власності. У країнах,
які стають на шлях розвитку в напрямі постіндустріального суспільства,
посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією. Більше того,
відбувається процес її монополізації, перетворення на безпосередній
об’єкт приватної власності, інституцію економічної влади. Відповідно
формується новий соціальний прошарок людей — власників інформації. Для
захисту інтелектуально-інформативної власності приймаються відповідні
законодавчі акти та встановлюються спеціальні правові норми.

З іншого боку, інформація стимулює і зворотний процес — не зміцнення, а,
навпаки, знецінення відносин приватної власності. Це пов’язано зі
специфікою споживчого використання інформації як товару. На відміну від
звичайного товару інформація у процесі виробничого споживання не зникає.
При продажу не вона відчужується від свого власника. Останній
позбавляється лише повної монополії на її використання. Він може продати
її вдруге. Те саме може зробити і покупець.

Американський учений О. Тоффлер зазначає, що для індустріального
суспільства головним натурально-речовим елементом у структурі власності
була власність на землю, споруди, заводи, машини, засоби промислового
виробництва, а в умовах переходу до інформаційного суспільства основою
власності в США стає неречова субстанція. Це принципово нова форма
власності. Проте для виробничої реалізації інформативної власності
потрібні також матеріальні засоби виробництва.

Зміни у формах та сутності власності багато в чому модифікують усю
структуру суспільно-економічних відносин. На новому витку суспільного
прогресу має відбутися не просто заперечення приватної власності, а
діалектичне подолання відносин власності взагалі. Ці відносини мають
поступитися місцем принципово іншим системоутворюючим структурам. З
цього виходить теорія граничної корисності, на якій грунтується
неокласична школа економічної теорії.

Один з її засновників відомий австрійський економіст Карл Менгер
зазначав, що власність як економічна категорія є не довільним винаходом,
а єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав’язані нам
природою, тобто невідповідністю між потребами та доступною кількістю
благ. Це дає змогу зробити висновок, що за умов, коли буде досягнута
рівновага між потребами й кількістю благ, які є в розпорядженні
людського суспільства, власність на них взагалі втратить своє економічне
значення.

Однак сьогодні для країн з перехідною економікою нагальним є формування
багатоманітності форм власності та господарювання як основи реформування
адміністративно-командної системи на шляху до соціально-орієнтованого
ринкового господарства. Особлива роль при цьому належить процесам
реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності.
Світовий досвід засвідчує, що роздержавлення — це загальноекономічний
процес. Основні форми і методи роздержавлення подано на рис. 6.

Зауважимо, що не слід ототожнювати роздержавлення власності з
приватизацією. Процес роздержавлення як комплекс заходів, спрямованих на
усунення монополії держави на власність, формування конкурентного
ринкового середовища, відбувається як у межах державної власності, так і
поза ними.

Приватизація є радикальною складовою процесу роздержавлення, сутність
якої полягає у зміні державної форми власності на різновиди приватної.

Зазначені процеси відбуваються суперечливо, з соціальними загостреннями,
потребують значних матеріальних, фінансових, організаційних,
інтелектуальних зусиль тощо. Однак це необхідні заходи, рішучість і
послідовність в проведенні яких, зрештою, призведуть до трансформації
перехідної економіки в змішану економіку стабільного соціальне
орієнтованого суспільства.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *