Людина і біосфера (реферат)

Реферат на тему:

Людина і біосфера

ПЛАН

1. Біосфера та її роль у житті людей, основні підходи до розв’язання
проблеми взаємовідносин суспільства і природи.

2. Біоекологія як фундамент сучасної екології, її предмет та основні
завдання.

3. Вплив антропогенних факторів на живі організми.

4. Заходи по збереженню та відтворенню генофонду планети.

1. Біосфера та її роль у житті людей, основні підходи до розв’язання
проблеми взаємовідносин суспільства і природи

Середовищем проживання та життєзабезпечення людини є планетарне
утворення – біосфера, яка розташовується на земній поверхні, формується,
функціонує та розвивається завдяки взаємообумовленості та взаємодії
Сонця, Землі, Місяця та їх інтегральної енергії. Згідно з поглядами В.І.
Вернадського, біосфера є природною сферою, що займає простір, який
включає атмосферу (до озонового шару), гідросферу та літосферу, а також
живу речовину: мікроорганізми, гриби, рослинний та тваринний світ.
Характеристикою біосфери є постійний кругообіг енергії та речовин, який
виник у процесах їх переміщення з одного організаційного рівня на інший.
При цьому спостерігається безперервна трансформація енергії без
утворення речовинних відходів.

У сучасній глобальній соціоекосистемі фіксують глобальні, швидкоплинні
зміни у довкіллі, які загрожують цілісності біосфери і виживанню
людства. Все більше спостерігаються ознаки змін клімату, складу повітря,
руйнуванню озоносфери, порушення віковічних глобальних циклів
(вуглецевого, водного, кисневого), посилення спустошення, деградації
всіх природних систем. Це обумовлено тим, що зростання суспільних потреб
збільшує об’єми забруднюючих речовин (канцерогенів, мутагенів, токсинів
тощо), які викидаються у природну сферу, порушуючи закони саморегуляції
біосфери, і які природа вже не здатна трансформувати до небезпечних.
Тому, дуже важливого значення набуває оптимізація відношень людства з
природою, в основі якої лежить пошук шляхів знешкодження негативних
наслідків антропогенних змін природи.

У науковій літературі існує три різних підходи до розв’язання проблеми
суперечності між людиною і природою на сучасному етапі і у перспективі.
Один з них орієнтований на абсолютне підкорення природи людському
суспільству з метою задоволення всезростаючих потреб людей без
врахування природних закономірностей. Цей безапеляційний підхід вже
привів до сучасної соціоекологічної кризи. Інший альтернативний напрям
проголошує доцільність повного і свідомого підкорення людини природі.
Однак такий підхід також не вирішує проблеми взаємовідносин суспільства
з природним середовищем, оскільки передбачає відмову від інтенсивного
природокористування, що призведе до загибелі від голодної смерті
мільярдів людей.

Третій погляд на вирішення даної проблеми є найбільш конструктивним. Він
передбачає гармонізацію взаємовідносин людського суспільства і
природного довкілля. У даному контексті особливого значення набувають
біологічні науки, які є фундаментом сучасної екології. Це обумовлено
перш за все тим, що без виявлення та вивчення закономірностей
функціонування природних екосистем, кругообігу речовин у біосфері, без
дослідження впливу антропогенних факторів на природні екосистеми, на
різні види тварин, рослин і окремі організми не можливо вирішити питання
охорони живої природи, раціонального використання і поновлення
біологічних ресурсів та прийняти науково і логічно обґрунтовані рішення
щодо реалізації планів розвитку цивілізації.

2. Біоекологія як фундамент сучасної екології, її предмет та основні
завдання

За сучасними уявленнями, екологія – це наука про взаємовідносини живих
організмів між собою та з неорганічною природою, що їх оточує, про
зв’язки в системах, яким підпорядковане існування організмів, про
структуру і функціонування цих систем.

Екологія – це наука, що досліджує закономірності життєдіяльності
організмів (в будь-яких її проявах на всіх рівнях інтеграції) в їх
природному середовищі життя з врахуванням змін, що вносяться в
середовище діяльністю людини.

Змістом сучасної екології є дослідження взаємовідносин організмів між
собою та з середовищем на популяційно-біоценотичному рівні і вивчення
життя біологічних макросистем вищого рангу: біогеоценозів (екосистем),
біосфери та їх продуктивності і енергетики.

Предметом дослідження екології є біологічні макросистеми (популяції,
біоценози, біогеоценози) та їх динаміка в часі і в просторі. Основними
завданнями біологічної екології є вивчення динаміки популяцій;
дослідження біогеоценозів та розкриття законів процесів формування
біогеоценозів з тим, щоби навчитись керувати ними в умовах неминучої
індустріалізації та урбанізації.

Залежно від об’єкту дослідження виділяють екологію рослин, тварин,
грибів, мікроорганізмів, екології людини. Кожний із цих біоекологічних
напрямів залежно від рівня дослідження має свої галузі.

Аутекологія – екологія особин.

Демекологія – екологія популяцій.

Ейдекологія – екологія видів.

Синекологія – екологія угруповань.

Аутекологією іноді називають факторіальною екологією. Вона досліджує
взаємовідношення особин, популяцій, біоценозу з їх навколишнім
середовищем. Факторіальна екологія досить тісно пов’язана із фізіологією
та морфологією організму.

Класичним об’єктом факторіальної екології є система особина-середовище,
яка називається моноцелом. Слово «середовище» часто використовується у
багатьох біологічних і небіологічних дисциплінах в різноманітних
значеннях. В екології під середовищем розуміють сукупність взаємодіючих
перемінних, яка підтримує або припиняє життєдіяльність. Середовище – це
все, що оточує організм і прямо або опосередковано впливає на його стан,
розвиток, ріст, виживання, розмноження та ін. Середовище кожного
організму складається із багатьох елементів неорганічної та органічної
природи і елементів, що вносяться людиною її виробничою діяльністю. У
найбільш загальному розумінні це поняття визначає суму всього того, що
знаходиться в оточенні будь-якого живого чи неживого об’єкту.

Теоретичну основу факторіальної екології складають узагальнення
російського фізіолога І.М. Сєченова, що сформульовані як принцип єдності
організму і середовища, згідно якого живий організм (рослинний чи
тваринний) – є саморегулюючим, тривалим в часі механізмом, який є
своєрідною циркулюючою машиною, що тісно пов’язана із своїм оточенням
через процеси обміну речовинами та енергією.

Кожний організм для підтримання свого життя черпає із оточення енергію
та будівельні матеріали і виділяє у нього продукти свого обміну.
Постійним результатом присутності організмів в даному середовищі є
перетворення оточення. Зв’язок організм-середовище, таким чином, має
чітко визначений двосторонній характер.

Зовнішнє оточення кожного організму складається із великої кількості
факторів, які важко піддаються підрахунку. У природі всі фактори діють
не ізольовано один від одного, а у вигляді складного комплексу. Під
впливом цих факторів, які мають назву екологічні, живий організм
пристосовується (адаптується) до умов оточуючого його середовища.

Екологічний фактор – це будь-яка умова середовища, на яку реагує
організм пристосувальними реакціями (за межами пристосування лежать
летальні фактори). За своїми особливостями вони досить різноманітні,
мають різну природу і специфіку дії. Екологічний фактор ділиться на 3
великі групи: біотичні, абіотичні і антропогенні.

Абіотичні фактори — це комплекс умов неорганічної природи, які впливають
на організм До абіотичних факторів відносяться кліматичні (світло,
вологість повітря, температура, атмосферні опади тощо), едафічні
(структура, хімічний склад ґрунтів, циркулюючі в ґрунті речовини – газ,
води, органічні і мінеральні елементи та інші), орографічні (рельєф,
нахил схилу, експозиція), гідрофізичні та гідрохімічні (включають всі
фактори, які пов’язані з водою).

Біотичні фактори — це різноманітні форми впливу на організм
життєдіяльності інших живих істот: тварин, рослин, грибів,
мікроорганізмів. Між особинами різних видів можуть виникати різні
зв’язки, які дозволяють їм співіснувати в угрупованні. До таких зв’язків
відносяться наступні:

1. Конкуренція – міжвидові взаємовідносини, при яких популяції різних
видів у боротьбі за їжу, місце проживання та інші необхідні для життя
умови впливають один на одного. Класичним прикладом є дослід Г.Ф. Гаузе
щодо утримання популяцій двох видів інфузорій на одному і тому ж
обмеженому харчуванні: спочатку спостерігалось зростання чисельності
кожного з них, пізніше — кількість одного постійно скорочувалась, поки
він взагалі не зник, а іншого залишалась постійною. У даному випадку
конкуренція обумовлена обмеженими харчовими ресурсами.

2. Відносини типу хижак-жертва, паразит-живитель. Це форма міжвидових
взаємовідносин, при яких один вид живе за рахунок іншого. Це прямі
харчові зв’язки, які для одного з партнерів мають негативні, а для
другого позитивні наслідки. Ці відносини лежать в основі регуляції
численності обох компонентів біоценозу.

3. Коменсалізм – взаємовідносини, на базі харчових зв’язків, при яких
один із партнерів отримує вигоду, а для іншого вони байдужі. Наприклад,
мальки багатьох риб живуть серед щупалець актиній і медуз і харчуються
рештками їх їжі.

4. Симбіоз або мутуалізм – взаємовигідне співіснування різних видів.
Класичний приклад – рак-самітник і актинії. Лишайники – симбіоз
водоростей і грибів. Мікориза – симбіоз вищих рослин і грибів.

5. Аменсалізм – для одного з двох взаємодіючих видів наслідки спільного
життя негативні, тоді як другий немає від них ні шкоди, ні користі. Така
форма взаємодії найчастіше зустрічається у рослин. Наприклад,
світлолюбиві трав’янисті види, які ростуть під ялиною, відчувають
пригнічення внаслідок сильного затінення її кроною, тоді як для самого
дерева сусідство може бути байдужим.

6. Нейтралізм – це така форма біотичних відносин при якій співжиття двох
видів на одній території не викликає для них ні позитивних, ні
негативних наслідків. Наприклад, білки і лосі, живучи в одному лісі
практично не контактують між собою. Однак, пригнічення лісу тривалою
посухою або оголення його при масовому розмноженні шкідників
відбивається на кожному з цих видів, хоча й неоднаковою мірою. При
нейтралізмі види не пов’язані один з одним безпосередньо, але залежать
від стану угруповання в цілому.

Антропогенні фактори — це впливи людини на екосистему, що зумовлюють у
її компонентів (абіотичних і біотичних) суттєві відгуки (реакції). До
цих факторів належать хімічне, радіоактивне та інші види антропогенного
забруднення природного середовища тощо.

Демекологія (популяційна екологія) вивчає умови формування, структуру і
динаміку розвитку окремих популяцій видів, а точніше внутрівидових
угруповань, які і називаються популяціями. Популяція — це група особин
одного виду, які здатні обмінюватися генетичною інформацією (тобто
схрещуватись і давати плодовите потомство), які займають певну ділянку
земної поверхні і характеризуються багатьма ознаками: чисельністю,
щільністю, народжуваністю, смертністю, розподілом за віком і статтю,
біотичним потенціалом, характером розташування особин у межах території,
типом росту.

Чисельність —загальна кількість особин на даній території або в даному
об’ємі.

Щільність — середня кількість особин на одиницю площі або об’єму.

Народжуваність — кількість особин, які з’явились у популяції за певний
проміжок часу внаслідок народження.

Смертність — кількість особин, що загинули у популяції за певний
проміжок часу.

Розподіл за віком — співвідношення чисельності особин різних вікових
станів або груп (наприклад, у рослин — це насіння, проростки, ювенільні,
іматурні, віргінільні рослини, молоді, зрілі та старі генеративні,
субсенільні і сенільні особини).

Біотичний потенціал (або репродуктивний) — це умовний показник для
кожного виду, який характеризує теоретично максимальну швидкість
збільшення чисельності його особин при відсутності лімітуючих факторів.

Характер розташування особин у межах території — це їхнє розміщення на
певній території суші або акваторії У рослинних популяціях розподіл
залежить від біологічних властивостей виду, стадії розвитку популяції,
умов зростання. У тварин розташування обумовлено способом життя (осілі
або кочові тварини), порою року, наявністю кормів тощо. Виділяють
випадкове (або дифузне, коли особини популяції не залежні один від
одного та живуть в однорідному для них середовищі), рівномірне
(спостерігається в умовах сильної конкуренції або антагонізму
(пригнічені), які сприяють рівномірному розмноженню особин у просторі)
та груповий (коли організми прагнуть об’єднатися у групи внаслідок
місцевих особливостей умов середовища, під впливом добових і сезонних
змін погоди, у зв’язку з розмноженням та внаслідок соціального тяжіння,
яке характерно для вищих тварин) просторові розподіли особин у
популяцій.

Тип росту — характер збільшення чисельності особин у популяції.
Виділяють експоненціальний та логістичний типи. Перший тип (виражає
біотичний потенціал) спостерігається при відсутності лімітуючих
факторів. Якщо експоненціальний ріст відобразити на графіку, то крива,
що його описує, буде швидко збільшувати свою кривизну і спрямовуватись у
нескінченність. Логістичний (або S–подібний) тип росту популяції
відбувається при наявності чинників, які стримують надмірне зростання
популяції. При графічному зображені даного типу росту, крива спочатку
буде різко зростати, але при досягненні певного ступеня крутості, буде
повертатись паралельно горизонтальній осі і певний проміжок часу
знаходитись на даному рівні. Останнє свідчить про те, що під впливом
лімітуючих факторів оточуючого середовища, відбувається сповільнення
росту особин у популяції внаслідок збільшення смертності (або зменшення
народжуваності, або з обох причин одночасно).

Для популяцій характерні сезоні та багаторічні коливання чисельності,
які називаються динамікою популяцій. Сезонні коливання є періодичними.
Вони обумовлені щорічною закономірною зміною чисельності за сезонами.
Багаторічні коливання бувають як періодичні, так і неперіодичні. Причини
їх існування остаточно ще не виявлені. Більшість дослідників схиляється
до думки, що вони залежать від спільної дії як зовнішніх (абіотичних,
біотичних та антропогенних) факторів, так і від стану популяції. Крім
того, існує погляд, що регуляція чисельності відбувається не на
популяційному, а на екосистемному рівні і пов’язана з характером
кругообігу біогенних елементів.

Синекологія (екологія угруповань) вивчає багатовидові угруповання
організмів, що населяють екосистеми, та їх взаємодію як між собою, так і
з абіотичним середовищем. Екосистема складається з біоценозу і біотопу.
Біоценоз (від гр. bios – життя, koinos – загальний) – це організована
група популяцій рослин (фітоценоз), тварин (зооценоз) та мікрорганізмів
(мікробоценоз), що живуть спільно в одних і тих же умовах середовища.
Біотоп — це ділянка поверхні Землі з більш–менш однотипними умовами
існування, яку займає біоценоз.

Кожний біоценоз характеризується певною біомасою, продукцією, а також
впорядкованою структурою. Розрізняють просторову структуру біоценозу,
яка проявляється в закономірному розташуванні різних видів один відносно
одного у просторі (наприклад ярусність лісу); видову структуру
біоценозу, яка визначається видовим складом його населення і
співвідношенням чисельності (біомаси) всіх складових його популяцій і
трофічну (харчову структуру, основу яких складає трофічна сітка). Крім
цього, важливою характеристикою біоценозу є форма росту та структура
рослинного угрупування.

Необхідно відзначити, що трофічні ланцюги (ланцюги живлення)
забезпечують властивий для кожної екосистеми біологічний кругообіг
речовин та енергії. В основі цього лежать механізми перенесення енергії
та речовин від її джерела (рослин) через ряд органiзмiв, шляхом поїдання
одних організмів іншими.

Ланцюг живлення складають організми трьох трофічних груп: продуценти,
консументи та редуценти. Продуценти, до яких відносяться рослини і деякі
мікроорганізми, у процесі фотосинтезу або хемосинтезу (засвоюють
вуглекислоту за рахунок окислення неорганічних сполук) перетворюють
енергію сонячного випромінювання на енергію, що знаходиться у хімічних
зв’язках органічних сполук (вуглеводів, жирів та білків). Консументи, до
них належать усі тварини, гриби та рослини–паразити, у процесі
життєдіяльності споживають органічні речовини, які були утворені
продуцентами. До складу редуцентів входять бактерії, гриби і деякі
безхребетні тварини. Вони живляться трупами, екскрементами та рослинним
опадом, розкладають їх та сприяють поступовому переходу органічних
сполук у неорганічні.

При кожному, черговому перенесенні, бiльша частина (80-90%)
потенцiальної енергiї втрачається, переходячи в тепло, витрачаючись на
дихання та з детритом (неживими органічними речовинами). Це обмежує
число етапiв, або “ланок” ланцюгiв — до 4–5.

Однією із характерних особливостей біоценозу є те, що він перебуває у
стані постійних змін, які проявляються у зміні його видового складу під
впливом змін умов існування. Послідовну зміну одних угруповань
організмів на інші, внаслідок чого формуються біоценози, існуванню яких
найбільше відповідають умови середовища, називають сукцесією. Необхідно
відзначити, що сукцесії відбуваються не лише внаслідок природних змін
фізико–географічних умов, але й під впливом зміни тих чи інших факторів
середовища антропогенною діяльністю: меліорацією, розорюванням степу,
вирубкою чи випалюванням лісу тощо.

Послідовний ряд угруповань, які поступово і закономірно змінюють одне
одного в сукцесії, називають сукцесійною серією.

Сукцесії зі зміною рослинності можуть бути первинними і вторинними.
Первинні сукцесії починаються на безживних місцях — скелях, обривах,
наносах річок, сипучих пісках тощо. При заселенні таких ділянок живі
організми необоротно міняють своє місцеперебування і змінюють один
одного. У процесі цього відбувається накопичення відмерлих решток,
поступово формується ґрунтовий профіль, змінюється гідрологічний режим
ділянки, її мікроклімат. Кінцевим етапом еволюції є утворення
стабільного або клімаксового біоценозу, який перебуває у динамічній
рівновазі з середовищем. Вторинні сукцесії являють собою відтворювальні
зміни. Вони починаються у тому випадку, коли в угрупованнях, що вже
склалися, порушені існуючі взаємозв’язки організмів, наприклад вилучена
рослинність одного або кількох ярусів (внаслідок вирубування, пожеж,
оранки). При цьому, у результаті ряду сукцесійних серій знову
відновляється попередній біоценоз, який найбільше відповідає існуючим
природним умовам.

Усі описані вище процеси не можуть відбуватися лише на рівні живої
речовини (біоценозів). Існування сукцесій, речовино–енергетичного обміну
тощо можливе лише при взаємодії біоценозу та біотопу, які у сукупності
утворюють екологічну систему — біогеоценоз. Даний термін був введений у
1949 р. В.Н. Сукачовим. За даним дослідником, «біогеоценоз — це
сукупність на певному проміжку земної поверхні однорідних природних явищ
(атмосфери, гірської породи, гідрологічних умов рослинності, тваринного
світу, світу мікроорганізмів і ґрунту)». У науковій літературі існує
введений А. Тенслі у 1935 р. термін «екосистема», який близький за своєю
суттю та функцiональним значенням до терміну «біогеоценоз». Проте між
ними є деяка відмінність. «Бiогеоценоз» — поняття територіальне і
вживається для означення ділянок суші, зайнятих певними одиницями
рослинного покриву — фітоценозами. Термін “екосистема” більш придатний
для позначення систем, що забезпечують кругообіг речовин між організмами
та неорганічними компонентами.

За ступенем трансформації людською діяльністю екосистеми поділяють на
природні, антропогенно–природні та антропогенні. У промислово розвинених
країнах природних екосистем, які не охоплені людською діяльністю, майже
не залишилося, хіба що в заповідниках. Лісові насадження, луки, ниви —
все це антропогенно–природні екосистеми, які, не зважаючи на те, що
складаються виключно з природних компонентів, створені і регулюються
людьми. До антропогенних екосистем належать екосистеми, в яких
переважають штучно створенні об’єкти і, крім людей, можуть існувати лише
окремі види організмів, що пристосувались до цих специфічних умов.
Прикладом таких антропогенних систем є міста, промислові вузли, села (у
межах забудови), кораблі тощо.

Внаслідок інтенсивної трансформації живої природи, як вже вище
зазначалося, біоекологічні дослідження набувають особливого значення.

3.Вплив антропогенних факторів на живі організми

Зростання антропогенних навантажень на природну рослинність
супроводжується багатьма небажаними наслідками: змінами
високопродуктивних первинних типів рослинності вторинними й у зв’язку з
цим змінами структури рослинного покриву великих територій, зменшенням
флористичного багатства, зникнення окремих видів і збіднення генетичної
різноманітності, зниженням продуктивності і стабільності угруповань. Ці
небажані явища пов’язані головним чином із нераціональною експлуатацією
лісів, нерегульованим випасом природних угідь, збиранням і заготівлею
природних ресурсів, будівництвом транспортних шляхів, нових поселень та
іншими впливами. При цьому зміни відбуваються на різних рівнях
організації біосистем: біоценотичному, популяційному та організмовому. І
якщо зміни на рівні біоценозів є лише зовнішнім ефектом тих змін, які
відбуваються на рівні популяцій і організмів, то вивчення останніх дає
змогу виявити механізми трансформації біогеоценозів.

Сучасні оселища популяцій більшості рідкісних видів рослин можна
розглядати як рештки раніше суцільних ареалів (територій поширення) цих
видів, які були зруйновані зміною кліматичних факторів протягом
геологічних епох, а також діяльністю людини в історичний період. Однак
ці зміни мали принципові відмінності. Геологічним був властивий
поступовий характер змін, залишалася можливість для збереження генофонду
і еволюції, тоді як під впливом людини мають місце катастрофічне
руйнування оселищ, знищення окремих популяцій і видів у цілому. В
сучасний період найбільш відчутними є подальший розрив ареалів і
утворення острівних плям або інсуляризація популяцій.

Розрив ареалів у геологічні епохи та історичний час добре простежується
на прикладі Gentiana lutea (тирличу жовтого). Це цінний рідкісний
лікарський вид рослин, занесений у Червону книгу України. У третинному
періоді суцільний ареал цього виду охоплював високогір’я Свидовця,
Чорногори і Мармароських гір (це гірські масиви Українських Карпат), які
тоді являли собою єдиний гірський пенеплен. Переріз цього суцільного
переплену р. Тиса, розпочатого у третинному періоді, і розподіл його на
Свидовецьку і Чорногірську частини глибокою долиною р. Тиса, яка стала
ізоляційним бар’єром для розселення діаспор (зокрема, насіння), призвели
до формування спочатку двох ізольованих Свидовецької та
Чорногірсько–Мармароської популяцій. Останні вже в історичний період під
впливом антропогенних факторів розпалися ще на кілька дрібніших
ізольованих популяцій: Свидовецьку на полонині Ворожеська, Чорногірську
на полонині Рогнєска, Мармароську на горі Піп-Іван та Чивчинську на горі
Гнетеса. Про суцільний у минулому ареалцього виду у східній частині
Карпат свідчить зростання окремих особин уздовж високогір’я
Чорногірського та Чивчинського хребтів. Формуванню окремих популяцій або
навіть невеликих локусів перешкоджає постійна заготівля кореневищ цього
виду як цінної лікарської сировини, що використовується у офіційній та
неофіційній медицині для приготування препаратів, що лікують
захворювання шлунково-кишкового тракту. У закарпатті в довоєнний та на
початку післявоєнного періоду проводилась організована заготівля
кореневищ G. lutea заготівельними організаціями. Неорганізована
експлуатація, яка веде до скорочення ареалів острівних популяцій цього
виду, відбувається до цього часу.

Аналогічна картина розпаду ареалів властива переважній більшості
індиферентних (байдужих) до субстрату рідкісних видів Українських
Карпат. Розриви їх ареалів також пов’язані з геологічними катаклізмами
та антропогенними факторами. Крім збирання рослин за їх корисними
властивостями, основною причиною інсулярізації рідкісних видів є випас
худоби. Як правило, руйнування ареалів популяцій відбувається на
вирівняних і зручних для випасу ділянках, тому концентрація оселищ
рідкісних видів має місце у недоступних для худоби місцях — на стрімких
скелястих схилах, скелях і кручах, серед криволісь, у глибоких
улоговинах та подібних до них оселищ.

Що стосується зміни просторової організації популяцій під впливом
антропогенних факторів, то вона може набувати різного вигляду в
залежності від форм та інтенсивності впливів і проявлятися у появі
дискретності (переривистості) між популяційними локусами, зменшенні їх
кількості, зникненні локусів, розчленуванні популяцій на субпопуляції і
повному їх вимиранні. Зміни просторової організації популяцій часто
починаються розмиванням меж між центрами концентрацій особин завдяки
відмиранню периферійних особин внаслідок зміни умов існування.
З’являється дискретність оселищ з високою щільністю за умов, сприятливих
для існування популяцій. Такими можуть бути і деякі види господарських
впливів. Наприклад, проведені експерименти на заповідних ділянках і
сіножатях показали, що щільність і життєвість Arnica montana (арніки
гірської) найвищі на свіжих сіножатях, що пояснюється високим відсотком
виживання особин, що проросли з насіння внаслідок відсутності підстилки
і домінування (переважання за кількістю) нещільнокущових злаків.
Скошування сприяє також збільшенню ролі вегетативного розмноження і
захопленню територій за рахунок розростання клонів (потомство від однієї
особини, що розмножується вегетативно). Рослини A. montana не поїдаються
худобою, а основним негативним впливом випасання є механічне пошкодження
різних частин рослини — розеток листків, квітконосів і кореневищ. На
експериментальній ділянці під випасання, порівняно з сіножаттю,
зменшилась маса вегетативних розеток, розміри листків, висота
квітконосів. Знизились щільність популяцій та чисельність генеративних
особин, які здатні до насіннєвого розмноження. Спостерігається висока
смертність молодих особини (підросту) внаслідок витоптування та
порушення режиму зволоженості. Дослідження показують, що в умовах
помірного випасу популяції даного виду здатні виживати внаслідок
посилення ролі вегетативного розмноження за рахунок галуження
кореневища. При зникненні антропогенного фактору окремі локусу стають
осередками розселення виду і відновлення популяцій. Повне знищення
популяцій спостерігається лише у випадку докорінної зміни середовища
існування.

Розриви популяцій спостерігаються і при будівництві осель, прокладанні
доріг, трелюванні лісу. При цьому популяцій розпадаються на окремі
фрагменти, віддалені один від одного на кілька сот метрів або кілька
кілометрів. У таких стресових ситуаціях виникають катастрофічні
неконтрольовані руйнування популяцій.

Необхідно відзначити, що існування популяцій у еволюційних масштабах
часу представляється як повільна послідовна, чітко–контрольована зміна,
спрямована на оптимізацію їх взаємовідношень із середовищем. У випадку
антропогенних навантажень використовується увесь гомеостатичний ресурс,
набутий у ході еволюції, спостерігається регрес популяцій, який
проявляється у зміні життєвого циклу видів (скорочується його
тривалість, випадають окремі стадії розвитку), зниженні насіннєвої
продуктивності і врожаю насіння популяції.

Зміни на популяційному рівні порушують зв’язки між видами і, як по
цепній реакції, викликають зміни у біогеоценозах, загрожують
стабільності угруповань, знижують стійкість природних систем і
відображаються на стані біосфери у цілому.

4. Заходи по збереженню та відтворенню генофонду планети

Стратегія охорони біологічних ресурсів включає в себе: а) збереження
біологічного різноманіття в природних біомах; б) вирощування рослин та
розведення тварин у ботанічних садах та зоопарках; в) реінтродукцію
рослин та тварин у місцях їхнього попереднього мешкання.

Природно-заповідні території повинні виконувати роль банку гено- й
ценофонду, тому що тривале й стабільне використання біосфери в
майбутньому залежить від збереження для прийдешніх поколінь всього
генетичного різноманіття планети. Ці території мають бути своєрідними
еталонами, наближеними до природного стану, за якими можна робити
висновки про зміни природи в сусідніх регіонах під впливом людської
діяльності, налагоджувати керування природними біосферними та
техногенними процесами.

Останнім часом через різке погіршення екологічного стану біосфери
планети істотно змінилася оцінка ролі природоохоронних заповідних
територій. Багаторазові ретельні еколого-економічні розрахунки, виконані
вченими різних країн, свідчать, що більш-менш нормальне функціонування й
самовідновлення біосфери будь-якого регіону можливе лише за умови
наявності в цьому регіоні не менше 10-15% площі, зайнятої заповідними
територіями.

Території, що охороняються, повинні бути досить великими, не менше 100
га. В окремих випадках наприклад, при інтенсивних меліоративних роботах,
обмеженість площі (площа 100 га є недостатньою) призводить до порушення
екологічної рівноваги заповідної території. Розчленування територій, так
звана інсуляризація, веде до втрати потрібних живим організмам місць
життя. У дрібних резерватах природне середовище швидко погіршується, тут
мало екотопів, неможлива міграція тварин. Розробка теорії охорони
природи призвела до висновку, що на локальному рівні неможлива охорона
місць помешкання або окремих видів живих організмів від забруднення
глобального характеру. Заповідники та інші території, що охороняються, в
рівній мірі, як і ті, що не охороняються, чутливі до впливу кислотних
дощів, забруднення ґрунту та ґрунтових вод.

Важливим законодавчим актом щодо охорони навколишнього середовища є
Закон України про природно-заповідний фонд (16 червня 1992 р.) [Екологія
і закон. Екологічне законодавство України, 1998]. Цей Закон визначає
правові основи організації, охорони, ефективного використання
природно-заповідного фонду України, відтворення його природних
комплексів та об’єктів. Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші
та водного простору, природні комплекси та об’єкти яких мають особливу
природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і
виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів,
генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального
екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього
природного середовища.

До прийняття закону України “Про природно-заповідний фонд України”
заповідний фонд України включав 5602 території та об’єкти і нараховував
загальну площу в 1 млн. 255 тис. га. Указом Президента України “Про
збереження і розвиток природно-заповідного фонду” збереження і розвиток
територій і об’єктів природно-заповідного фонду України визнано
пріоритетним напрямком державної політики в галузі охорони навколишнього
природного середовища. За останні роки за ініціативою уряду України
створені нові заповідники та національні парки, розширена площа вже
існуючих заповідників (заповідний фонд за останні 10 років зріс на 45%).
Однак, за своєю площею заповідні території в Україні охоплюють лише
близько 2,5%, а в окремих регіонах навіть менше 0,5 % від загальної
площі України, що дуже мало для виконання завдань щодо забезпечення
охорони генофонду рослинного і тваринного світу та підтримання загальної
екологічної рівноваги. Підрахунки показують, що для збереження хоча б 50
% видів живих істот потрібно залишити не займаною не менше 10 %
території.

Більшість заповідників України за площею порівняно невеликі. Важливою їх
особливістю є і те, що вони невеликими острівцями вкраплені в зони
інтенсивної господарської діяльності людини і ці суміжні землі негативно
впливають на природний комплекс заповідників, змінюють стан
біогеоценозів.

Систематичну оцінку стану видів рослин і тварин здійснюють з
використанням біологічного моніторингу. Він включає реєстрацію змін
чисельності, структури популяцій видів рослин і тварин, характер
міграцій та розмноження тощо. У цілому, моніторинг дає фактичні дані, що
необхідні для розробки математичних моделей, які дозволяють на основі
комп’ютерної техніки робити узагальнення та порівняння, розробляти
прогнози і оперативно використовувати заходи запобігання деградаційним
процесам, що намітилися.

Однак, використання лише наведених вище традиційних методів не дозволяє
забезпечити швидке відновлення зруйнованих популяцій видів і
реінтродукцію вже знищених; дослідити генетичний поліморфізм таксонів
залежно від екологічної специфіки їх ценопопуляцій; виявити їх
потенційну пластичність і пристосованість до нових умов довкілля. Тільки
комплексні цілеспрямовані дослідження з використанням не лише
традиційних методів, але й нових методик, розроблених на стику біології
з технологічними процесами, дозволять вирішити проблеми збереження як
природних комплексів у цілому, так і окремих видів.

Бiотехнологiя пропонує багато перспективних методів розмноження рослин,
які сприяють збереженню генофонду цiнних рідкісних та зникаючих видів
рослин. У порiвняннi з традицiйними методами розмноження, що
використовуються в сiльськогосподарськiй практицi, культивування рослин
в культурi in vitro має ряд переваг: коефiцiєнт розмноження в останньому
випадку набагато вищий, нiж при звичайних методах розмноження; можна
пiдтримувати рiст рослин цiлий рiк; метод розмноження in vitro
економiчно вигідний: тисячi рослин можуть рости на вiдносно невеликiй
лабораторнiй дiлянцi; одночасно з розмноженням часто проходить
оздоровлення рослин вiд вiрусiв i патогенних мiкроорганiзмiв; методом
культури тканин можна розмножувати рослини, якi важко або зовсiм не
розмножуються вегетативно. Сьогоднi практично iз будь-якої рослини можна
iзолювати окремi клiтини або тканини i розмножити їх на спецiальних
твердих або рiдких поживних середовищах у пробiрцi, колбi чи ферментерi.
При цьому утворюються калуснi культури, що складаються з
недиференцiйованих (неспецiалiзованих) клiтин. Шляхом добавляння у
середовище окремих фiтогормонiв iз таких калусiв вiдтворюють цiлу
рослину або, в залежностi вiд поставленої мети, розмножують у
необмеженiй кiлькостi окремi її частини, наприклад коренi або пагони.
Вибiркове розмноження тканин, наприклад коренiв, використовується у
виробництвi цiнних лiкiв – алкалоїдiв, якi синтезуються в коренях
рослин. І тим самим дозволяє зберігати природні популяції багатьох
лікарських видів рослин, які в результаті безконтрольної заготівлі майже
повністю знищені.

Методи культивування in vitro використовуються і для цінних лікарських
рослин, які інтенсивно використовуються як в офіційній, так і в народній
медицині. Це забезпечить не тільки їх збереження, але й дозволить
направлено впливати на синтез біологічно активних речовин, що
застосовуються для потреб фармацевтичної промисловості.

Таким чином, на сьогоднішній день для збереження біологічного
різноманіття актуальним є вирішення таких проблем: збільшення загальної
площі заповідного фонду України, розмірів природно-заповідних територій;
а також збереження цілісності екосистем із застосуванням поряд із
традиційними біотехнологічних методів.

Література:

1. Акимова Т.А., Хаскин В.В. Экология: Учебник для вузов. — М.: ЮНИТИ,
1998. — 455 с.

2. Биотехнология сельскохозяйственных растений / Пер. с англ. В.И.
Негрука с предислов. Р. Г. Бутенко. — М.: Агропромиздат, 1987. — 301 с

3. Білявський Г.О., Фурдуй Р.С. Основи екологічних знань: Підручник. —
К.: Либідь, 1995. — 288 с.

4. Валиханова Г. Ж. Биотехнология растений. — Алматы, «Конжык», 1996. —
272 с.

5. Вопросы социоэкологии / Материалы первой всесоюзной конференции
«Проблемы социальной экологии». — Львов, 1986. — 352 с.

6. Злобін Ю.А. Основи екології. — К.: Лібра, 1998. — 248 с.

7. Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології: Навч. Посібник. — 2–ге
вид,, стереотип. — К.: МАУП, 2000. — 240 с.

8. Основи екології / Під ред. В.М. Черняка. — Тернопіль, 1994. — 122 с.

9. Основи екології. Навчальний посібник для підприємств зв’язку / Під
ред. В. Єнколо. — Львів1998. — 210 с.

10. Основи соціоекології: Навч. Посібник / Г.О. Бачинський, Н.В.
Беренда, В.Д. Бондаренко та ін.; за ред Г.О. Бачинського. — К.: Вища
школа, 1995. — 238 с.

11. Основы экологии и экологическая безопасность: Учебное пособие / Под
ред. В.В. Шкарина, И.Ф. Колпащиковой. — Н. Новгород: Изд–во
Нижегородской медицинской академии, 1998. — 172 с.

12. Редкие и исчезающие растения и животные Украины: Справ. / В.И.
Чопик, Н.Н. Щербак, Т.Б. Ардаманцева и др. — К.: Наукова думка, 1988. —
256 с.

13. Страшнюк Н.М. Проблема збереження біорізноманіття на
природно-заповідних територіях та з використанням біотехнологічних
методів // Семінар “Охорона біорізноманіття та господарська діяльність
на природних територіях, що охороняються; раціональне
природокористування, екологічний моніторинг. Тези допов. – Київ,
Україна, 2000. – С. 46–48.

14. Структура популяцій рідкісних видів Флори Карпат / К.А.
Малиновський, Й.В.Царик, Г.Г. Жиляєв та ін. — К.: Наукова думка, 1998. —
173 с.

15. Червона Книга України. Рослинний світ. — К.: Українська
енциклопедія, 1996. — 214 с.

16. Чернова Н М., Билова А.М. Екологія. — К.: Вища школа, 1986. — 231 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *