В.Хмельник Соціологія-1. Лекції 1997 (книга)

В.Хмельник Соціологія-1. Лекції 1997

ТЕМА 1. СОЦІАЛЬНА ДУМКА, СОЦІАЛЬНІ НАУКИ ТА СОЦІОЛОГІЯ

1. Соціальна думка та соціальні науки

Як кажуть суспільствознавці, люди за своєю природою – істоти соціальні.
Що позначається терміном “соціальні”? Перш за все, те, що люди від
народження і до смерті живуть і діють не поодинці, а взаємодіючи між
собою та утворюючи різні спільноти. (В цьому розумінні біологи-етологи
говорять про “соціальних тварин” та “соціальних комах”). Для людей такою
спільнотою є, наприклад, й окрема родина, що живе і працює на
відокремленому сімейному хуторі, й населення великого міста, мешканці
якого переважно опосередковано, але теж взаємодіють маж собою. Крім
того, кожна родина та кожна людина – незалежно від того усвідомлює вона
це, чи ні – належить, як правило, до певного суспільства, тобто мешкає у
певній країні, знаходиться під владою певної держави.

Протягом усієї історії наші предки намагалися збагнути своє соціальне
життя. Вони намагалися знайти відповіді, наприклад, на такі питання:

– Що поєднує людей в спільноти?

– Що роз’єднує людей та спільноти?

– Як і чому утворюються саме такі чи інші об’єднання?

– Чому одні люди багаті, а інші – бідні?

– Чому одні люди керують іншими, визначають умови їх життя?

– Що спонукає одних людей порушувати соціальні норми і правила

поведінки, а інших – дотримуватись цих норм і правил?

– Чому і як саме суспільства з часом змінюються?

– Що в цих змінах можна передбачати? Яким чином?

– Що можна зробити, щоб покращити життя людей?

Безумовно, різних людей, різних дослідників можуть цікавити досить різні
питання. Мене, наприклад, особливо цікавлять такі:

– Які характеристики суспільства і як саме впливають на формування
особистісних рис людей?

– Що сприяє і що заважає розвитку гуманності людей, формуванню людяності
особистостей?

А з іншого боку:

– Яким чином змінюються з часом ті характеристики суспільства, котрі
впливають на ступінь людяності, гуманності поколінь, що змінюються?

– Завдяки чому змінюються ці характеристики суспільства?

Сукупність таких та схожих запитань, відповідей на них або міркувань
стосовно запитань чи відповідей – це і є соціальна думка.

Ще донедавна відповіді на ці та схожі питання люди мали тільки на рівні
інтуїції, розмірковувань, припущень, а також міфів та забобон, що
склалися у минулому.

Тільки протягом останнього століття для вивчення людської поведінки та
людського суспільства почали застосовувати наукові методи, що
забезпечують виведення відповідей з фактів, які збирають шляхом
систематичних досліджень.

З розвитком наукових методів пізнання соціальна думка почала ставати,
так би мовити, стереоскопічною. З часом вона почала все більше
складатися не тільки із синтетичного, образного знання, яке є здобутком
мистецького пізнання світу, але й з аналітичного, дискурсивного знання,
яке є здобутком власне наукового пізнання світу.

Мистецтво та наука, як кажуть англійською, – Art and Scіence – це два
способи опанування світу, мовби два ока людства, що пов’язані з
функціонуванням різних півкуль людського мозку та з домінуванням тієї чи
іншої з них.

Але стосовно різних сфер дійсності різні способи їх опанування
розвиваються неодночасно. Так, у сфері соціального пізнання науковий
метод почав застосовуватися набагато пізніше, ніж у сфері пізнання
природи. Можливо, це пов’язано з тим, що соціальні системи набагато
складніші, ніж інші живі системи, подібно до того, як живі системи
набагато складніші за неживі.

Всі науки (якщо казати про Scіences), поділяються на дві основні галузі:
природничі науки та соціальні науки (те, що у слов’янських мовах ми
називаємо гуманітарними науками, у романських мовах називають Аrt). Між
природничими та соціальними науками є принципові відмінності, але є в
них і спільне. Це те, що обидві галузі причетні до наукового методу.
Саме тому обидві галузі належать до науки (Scіence).

В якому розумінні?

По-перше, наука – природнича чи соціальна – припускає, що в основі
всесвіту лежить певний порядок. Події, які відбуваються чи то з
молекулами, чи то з людськими істотами, з точки зору науки, не є
випадковими. Вони підпорядковуються певним закономірностям, які є
настільки регулярними, що дають нам можливість робити узагальнення.
Зробити узагальнення – це означає сформулювати такі судження, що
адекватні не тільки окремому випадку, але більшості випадкам такого ж
типу.

Так, можна узагальнити, наприклад, що кисень та водень завжди
перетворюються на воду, якщо вони з’єднуються при певній температурі. З
іншого боку, можна узагальнити, що усі людські суспільства завжди
створюють яку-небудь систему шлюбу та сім’ї.

Узагальнення є вирішальними для науки, тому що вони ставлять ізольовані
події, кожна з яких окремо може не мати сенсу, у такий зв’язок між
собою, який ми можемо зрозуміти. Тоді стає можливим аналізувати
взаємозв’язки причин та наслідків, і таким чином з’ясовувати, чому дещо
відбулося та передбачати, що за тих самих умов це знову відбудеться у
майбутньому. Наука створює свої узагальнення та передбачення на основі
ретельного, систематичного аналізу підстав, перевірка яких іншими
дослідниками дає ті ж самі результати.

З іншого боку, ненаукові пояснення подій, що виходять тільки з так
званого “здорового глузду”, базуються найчастіше на здогадках та
уявленнях. Наприклад, стародавні римляни гадали, що кожен день бог
провозить сонце по небу у своїй колісниці, хоча ніхто з них цього дійсно
не бачив. Пізніше спостереження привели вчених до висновку, що рух сонця
по небу, який ми бачимо, спричиняється щодобовим обертанням Землі
навколо своєї вісі. Цей висновок може перевірити кожна людина, яка
опанувала певні методи спостереження небесних тіл та аналізу їх руху.
Коротше кажучи, науковий підхід дає надійнішу інтерпретацію дійсності,
ніж та, яка базується на припущеннях “здорового глузду”.

Коли люди посилаються на “здоровий глузд”, вони, фактично, приймають на
віру ті чи інші поширенні ідеї та використовують зручні стереотипи, які
допомагають бачити світ мовби зрозумілішим. У наші часи уявлення, що
базуються на “здоровому глузді”, найчастіше формуються під впливом того,
що люди чують по радіо, телебаченню або від своїх друзів чи знайомих, що
вони читають у газетах, або просто під впливом того, що здається їм
правдивим, такі уявлення досить часто формуються на основі неправильної
або неточної інформації.

Це не означає, що “здоровий глузд” не може давати правильних пояснень та
передбачень. Він може це робити і часто робить. Проблема в тому, що без
використання методів науки немає можливості визначити, чи дав “здоровий
глузд” правильні висновки.

У соціальній сфері і сьогодні багато уявлень “здорового глузду”
насправді є міфами. У західних підручниках соціології наводяться багато
прикладів розбіжностей між пануючими у суспільстві соціальними
уявленнями та реальними фактами.

Наприклад, дані американських соціологів спростовують поширене у 1970-х
роках у Сполучених Штатах уявлення про те, що більшість бідних людей
завжди були та завжди будуть бідними. Дослідження ж показали, що тільки
невелика категорія населення є постійно бідною, але більшість сімей, які
опиняються у тому чи іншому році за межею бідності (за американськими
мірками, зрозуміло) – це різні сім’ї. Так у 1970-х роках в Сполучених
Штатах кожного року близько одного мільйона людей піднімалися над межею
бідності, а інші опускалися за цю межу.

Інший приклад. У Сполучених Штатах та країнах Західної Європи найбільш
поширеною є думка, що представники нижчих соціальних прошарків частіше
чинять злочини, ніж представники вищого прошарку. Але надійна перевірка
фактів у Сполучених Штатах та в Західній Європі свідчить, що відсоток
тих, хто чинить злочини, у вищому прошарку такий самий, як і у нижчих
прошарках. Але бідні частіше ніж багаті чинять певні види злочинів
(наприклад, дрібні крадіжки), а крім того їх частіше заарештовують та
засуджують. Про такі проблеми будемо говорити докладніше, коли буде мова
про девіантну поведінку та механізми соціального контролю.

Інший приклад соціального міфу. У Сполучених Штатах 1960-70-х років була
поширена думка, що серед американських чорношкірих знедолені частіше
бувають войовничішими ніж ті, що живуть краще. Але насправді протягом
1960-х та на початку 1970-х років залежність була протилежною: чим вищою
була освіта чорношкірих американців, престиж їх професії та їхні доходи,
тим частіше серед них зустрічалися войовничі особистості. Про такі
проблеми ми будемо говорити докладніше, коли йтиметься про соціальну
стратифікацію, міжрасові відносини, колективну поведінку та соціальні
рухи.

Приклад із сімейного життя. Громадська думка вважає, що чоловіки частіше
вбивають своїх дружин, ніж дружини своїх чоловіків. Фактично ж дружини
вбивають своїх чоловіків так само часто, як і чоловіки дружин. Хоча
чоловіки звичайно сильніші, але дружини частіше вдаються до такої
небезпечної зброї як кухонні ножі. Про відносини чоловіків та дружин ми
будемо говорити докладніше у розділі, що стосується шлюбу та сім’ї.

Ще один приклад. У Сполучених Штатах поширене уявлення, що з релігійних
причин більшість американських католиків проти контролю народжуваності
та розлучуються рідше ніж протестанти. Фактично, більше 80-ти відсотків
американських католиків висловлюються за контроль народжуваності. А
частота розлучень серед американських католиків вища ніж серед
протестантів.

Останній приклад. Американці в більшості вважають, що лікарі можуть
поставити правильний діагноз більшості пацієнтів, які до них
звертаються. Опитування ж лікарів показують, що більш ніж в половини
пацієнтів лікарі не можуть визначити хворобу, але своїм пацієнтам вони
не можуть цього сказати.

Це тільки деякі приклади розходжень між уявленнями, що складаються на
ґрунті “здорового глузду” або повсякденної свідомості та наукових
досліджень соціального життя.

Здобуваючи та поширюючи такі дані, соціологія може сприяти тому, щоб
соціальні оцінки у суспільстві були більш адекватними. Соціологія також
може допомогти людям зрозуміти, чому їх деякі уявлення та оцінкові
судження про соціальне життя були неточними або помилковими.

2. Соціальні науки та соціологія

Соціальне життя, як відомо, вивчають різні науки. Так, економічна наука
(Economіcs) вивчає виробництво, обмін, розподіл та споживання товарів,
послуг. Але ця наука вивчає взаємозв’язки між такими параметрами
виробництва, обліку, розподілу та споживання як ціни, вартісні
пропорції, податки, процентні ставки, темпи їх змін і таке інше. Власне
соціальні аспекти того ж економічного життя – такі як поведінка людей в
економіці, поведінка організацій, які вони тут створюють, їх очікування
(експектації) в сфері економічного життя, мотиви відповідної діяльності
та багато інших моментів є предметом економічної соціології.

Дещо іншим є зв’язок політології та політичної соціології. Політична
соціологія вивчає політичні організації та політичну поведінку людей,
соціальні взаємодії політичних діячів. Вона вивчає, наприклад, як люди
набувають різних політичних поглядів, яка залежність між політичними
уподобаннями батьків та їх дітей, або який вплив на політичні ставлення
людей справляє шкільна та університетська освіта і таке інше. Інтереси
політичних соціологів та політологів багато в чому збігаються. Але
політична соціологія, на відміну від політології, не вивчає, наприклад,
стилі діяльності конкретних (пойменованих) політичних діячів, не вивчає
вона і форми діяльності конкретних політичних організацій.

Досить помітні також відмінності між соціологією та психологією, яка
вивчає психічні процеси (такі як почуття, сприйняття, мислення, пам’ять,
здібності, мотивацію та інші). Психологія набагато більше ніж соціологія
концентрує увагу на індивіді, на особистості. Хоча соціологія та
психологія мають спільну сферу інтересів, яка отримала назву соціальної
психології – вивчення процесів безпосередньої взаємодії індивідів у
малих групах, вивчення того, як соціальні фактори впливають на особу, її
особистісні якості та поведінку.

У західній науці найближча до соціології дисципліна – це культуральна
антропологія (cultural antropology) у тій її галузі, яку у нас називають
етнографією. Вона відрізняється від соціології в основному тим, що
звичайно фокусує свою увагу на невеликих, так званих “примітивних
суспільствах”.

Узагальнюючи, можна сказати, що соціологія – це соціальна наука, яка
вивчає людське суспільство та інші людські угруповання (групи,
спільноти, організації), їх властивості, складові частини та відносини
між ними, а також ті зміни, що відбуваються зі структурами людських
угруповань, їх властивостями та відносинами.

3. Мікросоціологія та макросоціологія

У сучасній соціології склалося певне розгалуження двох основних рівнів
соціологічних досліджень. Якщо у дослідженні вивчається міжособова
взаємодія індивідів (як кажуть англійською, face-to-face іnteractіon),
якщо вивчається, що окремі індивіди говорять і роблять, як вони
утворюють невеликі, так звані контактні групи, то такі дослідження
відносять до мікросоціології. У цьому терміні грецьке слово ”мікро”
означає ”малий”. Наприклад, як у термінах “мікробіологія”,
“мікроструктура” або ”мікрокосм”. Мікросоціологія має справу з
повсякденним життям; наприклад, з тим, як знайомляться майбутні
подружжя; як утворюються ігрові групи дітей або спортивні команди; як
утворюються, функціонують та змінюються родинні кола або кола друзів;
яким чином і які відносини складаються у шкільному класі чи у
студентській групі й таке інше.

Протилежний підхід у соціології – це вивчення будови суспільства у
цілому, як певної соціальної системи, і його найбільших складових чи
підсистем: економіки, політики, культури, їх взаємозв’язків, а також
великих соціальних угрупувань, таких як нації або соціальні класи. Коли
соціальне життя розглядається на такому рівні узагальнення, тоді дії
окремих людей не розрізнюються. Як не розрізнюється, наприклад,
поведінка окремих атомів та молекул, коли вивчаються морські течії,
вітри або рух планет. Цей рівень досліджень дістав назву
макросоціології. У цьому терміні грецьке слово ”макро” означає
”великий”, як, наприклад, у термінах ”макроструктура” або ”макрокосм”.

Макросоціологія досліджує як великомасштабні соціальні об’єкти, так і
довгочасні соціальні процеси. На цьому рівні аналізу вивчаються,
наприклад, взаємовплив економічних і політичних процесів у певному
суспільстві, зміни у структурі його релігійних конфесій, вивчається
вплив змін у технологіях суспільного виробництва на соціальні структури
суспільства або фактори змін його етнічних структур і таке інше.

Безумовно, слід пам’ятати, що мікросоціологія і макросоціологія – це
взаємопов’язані галузі соціологічного знання, тому що ті соціальні
явища, що відбуваються на макро- і мікрорівнях, теж пов’язані між собою.
З одного боку, макроструктури створюються завдяки масової повторюваності
певних форм взаємодій на мікрорівні. З іншого боку, те, що переважна
кількість людей думає, говорить чи робить, формується під впливом певних
макроструктур суспільства. Вивчення відносно сталих та упорядкованих
структур суспільства і поведінки індивідів, які діють у суспільстві, з
необхідністю доповнюють одне одного.

Розуміння взаємозв’язку макро- та мікросоціальних явищ та розуміння
суспільства, в якому ми живемо, дає можливість повніше зрозуміти самих
себе. Американський соціолог Райт Міллз назвав цей компонент знання
“соціологічною уявою” (the socіologіcal іmagіnatіon), маючи на увазі
здатність людини побачити своє життя, клопоти, проблеми, сподівання у
зв’язках з широким соціальним та історичним контекстом, у якому людина
живе.

Вивчаючи соціологію, ми краще розуміємо як організоване суспільство, хто
має владу, які переконання спрямовують нашу поведінку та як наше
суспільство стало таким, яким воно є. Більше того, можна сказати, що
соціологія забезпечує нас особливою формою свідомості. Ця свідомість
дозволяє нам краще зрозуміти соціальні сили, з якими ми зустрічаємося, і
не тільки ті, які обмежують нас, але й ті, які допомагають нашому
звільненню. І тому соціологія, за крилатим висловом Пітера Бергера, є
визвольною наукою (lіbertіng scіence).

ТЕМА 2.ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СОЦІОЛОГІЇ

1. Практичний досвід та теорія, або чому науковий підхід потребує
теорії?

У соціології, як й в усіх інших науках, вирішальним елементом є теорія.

Але деякі студенти, що слухають вступний курс соціології в університетах
та коледжах різних країн світу, часто запитують: “Навіщо нам мати клопіт
з усіма цими теоріями? Чому не дозволити фактам говорити самим за себе?”
Теорія таким студентам здається недоречною навіть більш, ніж башта із
слонової кістки.

Але, на жаль, факти не говорять самі за себе. Факти безмовні. Для того,
щоб факти могли говорити, ми повинні знати зв’язок між ними. Наприклад,
якщо вам доведеться мати справу з дітьми, а вони будуть поводити себе не
так, як треба, то що ви будете робити? Чи будете їм дорікати, чи
погрожуватимете, чи застосуєте фізичне покарання, чи забороните
займатися якоюсь улюбленою справою, чи обговорюватимете з ними те, що
трапилось, чи ігноруватимете їх?

Що саме ви будете робити, залежить від того, яку теорію виховання дітей
ви поділяєте – свідомо чи несвідомо.

Можливо, ця теорія може вкластися лише в один вислів типу: „Шкодувати
різок – псувати дитину”, або „Дітей треба ростити стійкими, бо шляхи
життя можуть бути жорсткими”, або „Діти просто потребують захисту та
любові”, або „Биття дітей лише породжує емоційні проблеми” і таке інше.

Теорія – це спроба зрозуміти значення нашого досвіду. Ми повинні якось
ухопити швидкоплинні події та знайти спосіб їх опису та пояснення.
Тільки тоді ми можемо передбачати нові події та впливати на світ навколо
себе у бажаному для нас напрямку. Теорія – це „сітка”, що необхідна для
досягнення цих цілей, тобто щоб „упіймати” факти в їх взаємозв’язках.
Саме теорія дає можливість побачити взаємозв’язки подій, які не є
очевидними з одних лише даних про факти.

Це дає нам право сказати, що теорія – це низка взаємопов’язаних
формулювань, яка забезпечує пояснення певного класу подій, тобто
дозволяє зв’язати ту чи іншу множину фактів так, що вони стають
зрозумілими.

Крім того, теорія дозволяє нам організувати пошуки нових знань про
багато різних, часто загадкових, сторін нашого досвіду. За роки розвитку
соціології науковці розробили досить багато теоретичних підходів
(perspectives).

Що таке теоретичний підхід? Коротко на це питання можна відповісти так:
теоретичний підхід – це спосіб бачення ряду особливостей світу, це
орієнтація, яка передбачає певні методи вивчення соціального досвіду та
пошуки його пояснення.

Прихильники різних підходів досліджують суспільство з дещо різних точок
зору, й завдяки цьому дають різні моделі соціального життя.

Вам не пропонують сприйняти одну модель соціального світу та відкинути
всі інші. Швидше теоретичні підходи є засобами, розумовими конструктами,
що дозволяють вам чітко уявити собі той чи інший об’єкт.

Будь-яка теоретична модель завжди обмежує досвід і дає, так би мовити,
„тунельне” сприйняття дійсності. Але хороша модель одночасно розширює
горизонт бачення дійсності.

У сучасній соціології найчастіше виділяють три основні теоретичні
підходи: функціоналістський, конфлікціоністський та інтеракціоністський.
Хоча, останнім часом, виділяють ще й еволюціоністський підхід.

Ми будемо звертатися до цих підходів протягом усього курсу. Зараз же ми
дамо кожному з них коротку характеристику.

2.Основні теоретичні напрямки у сучасній соціології

Функціоналізм

Структурно-функціональний або просто функціоналістський підхід
сформувався у середині минулого століття, в основному спираючись на ідеї
двох класиків соціології, а саме англійця Герберта Спенсера та француза
Еміля Дюркгейма, які притримувались великомасштабного, тобто
макросоціального, погляду на соціальне життя.

Протягом 50-х та на початку 60-х років центром уваги західної соціології
стали функціоналістські концепції американського соціолога Толкота
Парсонса (1902 – 1979) та його учнів.

Пізніше, особливо у 70-х роках, функціоналізм втратив прихильність
багатьох соціологів. Але у 80-х роках інтерес до робіт Парсонса та інших
функціоналістів відродився (у роботах Хабермаса (1981), Алекзандера
(1984), Сціулі та Герстейна (1985) та інших).

Розглянемо основні ідеї функціоналістського підходу. Основну ідею цього
підходу коротко можна сформулювати так: суспільство як соціальна
система. Що мається на увазі? Функціоналісти розглядають суспільство як
певну систему, поєднання таких частин, що складають єдине ціле.

Функціоналісти намагаються зробити дві речі:

– встановити зв’язки частин суспільства із суспільством у цілому;

– та встановити зв’язки кожної окремої частини суспільства з іншими його
частинами.

Такі інститути як сім’я, релігія, економіка, держава, освіта належать до
найважливіших складових частин кожного суспільства.

Функціоналісти розглядають структурну побудову соціальних інститутів
подібно до того, як біологи розглядають структурну побудову органів
тіла.

Вони також досліджують соціальні функції, які виконують інститути.
Головними функціями сім’ї, наприклад, є відтворення, соціалізація,
підтримка дітей, самореалізація її членів.

Одна з найважливіших характеристик будь-якої системи, що особливо
підкреслюється функціоналістами, є взаємозалежність її частин. Зміни в
одному інституті суспільства впливають на інші інститути та на все
суспільство в цілому.

Наприклад, коли у Сполучених Штатах жінки почали залучатися до роботи в
економіці, вони стали пізніше виходити заміж та народжувати менше дітей.
У свою чергу, це спричинило скорочення кількості дітей шкільного віку і
школи у деяких місцевостях закривались. Потім у Сполучених Штатах
військові помітили нестачу молодих хлопців для служби в армії у 90-х
роках.

Другий важливий принцип функціоналізму – це принцип рівноваги.

Функціоналісти вважають, що всі суспільства мають тенденцію до
рівноваги, тобто здатні до самопідтримки існуючого порядку. Соціальна
система, з точки зору цього підходу, досягає певної стабільності через
врівноваження різних сил. Такі компенсаторні механізми дають можливість
суспільству відновлюватися після війни або лихоліття.

Ці ж сили спрацьовують у випадку, коли члени суспільства намагаються
повернути людей з девіантною поведінкою до загального порядку.

Але кожна система змінюється, тому динамічна або рухома рівновага
складається в залежності від того, як всі частини системи постійно
змінюються самі та змінюють свої взаємозв’язки.

З точки зору функціоналізму, соціальні зміни відбуваються без
принципових порушень системи та без переворотів.

Два ключових поняття функціоналізму, на які потрібно звернути особливу
увагу, це – функції та дисфункції.

Функції та дисфункції

Функціоналісти звертають особливу увагу на те, які функції виконуються
складовими соціальної системи, тобто цінностями, нормами, інститутами та
групами.

Функції – це процеси у системі, які мають позитивне значення для її
існування, слугують збереженню її цілісності, її адаптації або
упорядкуванню. Якщо такі процеси не здійснюються, система руйнується та
гине.

Наприклад, щоб забезпечити людей засобами до існування, ці засоби та
засоби їх виробництва мають вироблятися та розподілятися. Для того, щоб
люди були захищеними у повсякденному житті, вони повинні організувати
соціальний контроль.

Для підтримання життя суспільства необхідно народжувати дітей,
виховувати їх, захищати, надавати їм певної соціальної позиції.

Повинна забезпечуватись також соціальна згода та солідарність, здоров’я
та добробут, багато інших потреб. Головні структури, що організовують,
контролюють виконання та спрямовують результат цих завдань, це соціальні
інститути. Кожен інститут потрібен для нормативного вирішення ряду
проблем.

Але інститути та інші складові суспільства можуть не тільки підтримувати
цілісність соціальної системи, але й, навпаки, порушувати її.

Процесам, які зменшують адаптивні можливості системи або її
упорядкованість, відомий американський соціолог Роберт Мертон дав назву
дисфункцій.

Наприклад, процеси відтворення населення можуть бути дисфункціональними,
коли економіка не може забезпечити засобами до існування швидко
зростаючу кількість населення, як це відбувається у найменш розвинутих
країнах світу.

Іноді певний компонент соціальної системи може бути одночасно
функціональним та дисфункціональним. Американські соціологи вважають,
наприклад, що їхня промисловість функціональна, бо вона забезпечує людей
товарами, від яких залежить життя суспільства, але водночас
дисфункціональна, бо забруднює навколишнє середовище.

Інший приклад – це значення для суспільства такого явища, як бідність.
Деякі американські соціологи (наприклад, Герберт Ганс), аналізуючи роль
бідності у американському житті, прийшли до висновку, що бідність
забезпечує виконання деяких життєво важливих функцій в суспільстві. Перш
за все, виконання того, що у суспільстві розцінюється як „чорна робота”
– мається на увазі робота, яка фізично є брудною, тимчасовою, тупиковою,
малооплачуваною або лакейською. Дослідження показали також, що армія
мирного часу може існувати як професійна саме завдяки тому, що бідні
люди виявляють бажання нести військову службу – служити в армії.

Але значна кількість бідних людей для суспільства є дисфункцінальним
фактором. Бідність загострює багато соціальних проблем, пов’язаних із
здоров’ям, освітою, злочинністю та схильністю до наркотиків. Крім того,
бідні часто відчувають відчуженість від суспільства та відмовляються
бути відданими існуючій соціальній системі.

Явні та латентні функції

Роберт Мертон запропонував розрізняти явні та латентні функції.

Явні функції – це функції, виконавці яких здійснюють їх свідомо та
цілеспрямовано (з наміром).

Латентні – це функції, що часто не усвідомлюються й можуть виконуватись
без наміру.

Це пов’язано з тим, що усвідомлені мотиви поведінки людей не обов’язково
збігаються з об’єктивними наслідками цієї поведінки.

Наприклад, школи у суспільстві мають явну функцію забезпечення
освіченості населення, що є суттєвим для сучасного індустріального
суспільства. В той же час, школи виконують деякі латентні функції, які
вони не мали наміру виконувати. Наприклад, вони завантажують дітей
навчальною роботою й тим самим значною мірою вилучають їх з вулиць та
займають аж до того, поки вони стануть досить дорослими, щоб працювати.

Так само система соціального забезпечення має явну функцію захисту
бідних від голодування, але вона має також і латентну функцію
запобігання соціальному безпорядку та заворушенням, що можуть статися в
разі, якщо мільйони людей не будуть мати джерел забезпечення свого
існування.

Важливим поняттям функціоналізму є також соціальна згода.

Функціоналісти вважають, що для суспільства суттєвою є згода більшості
його членів, відносно того, що є бажаним (вартим) і моральним, та є
небажаним, невартим та аморальним, тобто, необхідно, щоб люди мали згоду
щодо суттєвих цінностей та вірувань.

Більшість американців, наприклад, поділяють цінності та вірування, що
притаманні демократичним переконанням, віру у рівні можливості та у
значення особистих досягнень.

Функціоналісти вважають, що високий ступінь згоди об’єднує суспільство,
перетворюючи його у добре згуртовану одиницю, тому що забезпечує основу
для соціальної інтеграції та стабільності. А у стабільному суспільстві
більшість людей шляхом процесу соціалізації приходить до прийняття
правил свого суспільства, й переважна частина членів суспільства
зазвичай живе за цими правилами.

Оцінка функціонального підходу

У сучасній західній соціології функціональний підхід найчастіше
оцінюється як корисний засіб опису суспільства, ідентифікації його
складових частин та їх функцій. Але також підкреслюється, що
функціоналізм дає переважно статичну картину суспільства – картину
соціального життя у певний історичний час. Тобто, звертається увага на
те, що функціоналізм не дає картини розвитку суспільства.

В межах цього напрямку важко досліджувати соціальні зміни, а тому й
історичні процеси в цілому. Цей підхід не дає можливості з’ясувати, як
складалися ті соціальні форми, що існують зараз.

Тому функціоналістів нерідко звинувачують у консерватизмі, як таких
ідеологів, що укріплюють існуючий соціальний устрій.

В цьому плані протилежним є конфлікціоністський підхід, який дає зовсім
іншу картину соціального життя.

Конфлікціонізм

Головною альтернативою функціоналізму у аналізі основних структур
суспільства є конфлікціонізм.

В той час, коли функціоналісти розглядають конфлікт як дещо ненормальне,
як ознаку розладу у суспільстві, конфлікціоністи, навпаки, розглядають
приклад, функціоналісти вважають цивілцнших груп.

Конфлікціоністи, наприклад, показують, що диспетчери повітряного руху
домагаються збільшення штату диспетчерів та додаткового дорогого
обладнання; що пілоти, з іншого боку, постійно намагаються ускладнити
входження до їх професійної групи, для того, щоб зберегти свою високу
зарплату; що вантажники, мийники, інший допоміжний персонал належать до
войовничих профспілок; і що всі ці групи конфліктують з адміністрацією
авіаліній та терміналів аеропорту, яка намагається знизити витрати та
збільшити прибутки. Таким чином, основну увагу конфлікціоністи
приділяють змінам у балансі сил суперницьких груп, а не їх
взаємозалежності та співпраці.

Ця загальна конфлікціоністська орієнтація базується в основному на трьох
взаємопов’язаних припущеннях.

Перше полягає в тому, що люди мають сукупність основних „інтересів”, і
що предмети цих інтересів завжди є дефіцитними, такими, попит на які
перевищує пропозицію. До предметів цих інтересів найчастіше відносять
владу, багатство і престиж.

Друге і центральне з основних припущень конфлікціонізму – це припущення
про особливе значення влади як стрижня суспільних відносин.

Конфлікціоністи розглядають владу як дещо, доступне тільки небагатьом
членам суспільства, і що поділяється між ними дуже нерівномірно. І тому,
з точки зору конфлікціоністів, влада, по-перше, є джерелом конфлікту, і,
по-друге, базується на насильстві.

Цей висновок орієнтує конфлікціоністів на аналіз розподілу у суспільстві
таких ресурсів, які дають тим, хто ними володіє, ту чи іншу владу.

Наприклад, конфлікціоністи вважають те, що відбулося з американськими
аборигенами, було неминучим, тому що білі поселенці були численнішими,
багатшими і мали досконалішу зброю. За такого співвідношення ресурсів
білі поселенці, з точки зору конфлікціоністів, були просто приречені на
те, щоб захопити землі і надра індіанців і мало що дати їм натомість. З
позицій конфлікціонізму дивно не те, що релігійні та моральні
переконання білих поселенців їх не зупинили, а те, що індіанці не були
знищені повністю.

Третє з основних припущень конфлікціонізму полягає в тому, що цінності
та ідеї розглядаються не як засоби солідаризації усього суспільства, а
як знаряддя певних соціальних груп досягнення своїх власних, групових
цілей.

З точки зору конфлікціоністів, консенсус стосовно цінностей суспільства
є функцією. Вони вважають, що можновладці примушують решту населення до
поступливості і згоди. У більшості випадків конфлікціоністи
характеризують ідеї як відображення групових інтересів. Особливо це
стосується ідей економічних, політичних та правових.

Дві течі ї у конфлікціонізму: „критична” та „аналітична”

Окреслені вище основні елементи конфлікціоністських теорій є загальними
практично для усіх їх прибічників. В той же час серед
конфлікціоністських концепцій вирізняються дві досить різні традиції.

Найбільш суттєві відмінності цих традицій полягають у двох аспектах:
по-перше, у їх уявленнях про суспільні науки, по-друге, в їх поглядах,
щодо можливості або неможливості викорінення соціальних конфліктів.
Детальніше це можна охарактеризувати таким чином. Представники критичної
течії у конфлікціонізмі вважають, що у кожного спеціаліста у галузі
суспільних наук є моральний обов’язок займатися критикою суспільства.
Одночасно вони вважають, що у суспільних науках неможливо відокремити
аналітичні судження від оцінкових суджень або факти від цінностей. Крім
того, теоретики цього напрямку переважно поділяють ту точку зору, що
може виникнути суспільство, у якому вже не буде існувати підґрунтя для
соціальних конфліктів. Через це прихильників критичного напрямку нерідко
називають утопістами.

Представники другої течії у конфлікціонізмі, навпаки, вважають конфлікт
невід’ємною та постійною властивістю суспільного життя. Вони також
відкидають ідею про те, що висновки суспільних наук завжди ціннісно
навантажені. Прибічники цієї течії у конфлікціонізмі спрямовують свої
зусилля на побудову суспільних наук за тими самими канонами
об’єктивності, за якими функціонують природничі науки. Цю течію у
конфлікціонізмі найчастіше називають аналітичною.

Спеціалісти з історії соціології, що досліджують походження сучасних
теоретичних концепцій, відзначають, що перша, критична, течія у
конфлікціонізмі має своїм джерелом праці Карла Маркса. До цієї течії
найчастіше відносять сучасний західний марксизм, теорії франкфуртської
школи та праці американського соціолога Райта Міллза.

До представників другої течії у конфлікціонізмі, аналітичної, найчастіше
зараховують таких відомих соціологів як німець Ральф Дарендорф, та
американці Льюїс Козер і Рендел Коллінз. Історики соціології вважають,
що вплив Маркса на цю течію також безсумнівний, але найбільший вплив на
неї мали праці Макса Вебера.

Оцінка конфлікціоністського підходу

З сучасної точки зору, конфлікціоністський підхід збалансовує
функціоналістські теорії. Тобто функціоналізм і конфлікціонізм
розглядаються як взаємодоповнювальні підходи, в тому розумінні, в якому
взаємодоповнювальними є процеси функціонування та розвитку.

Як відомо, функціонування – це таке здійснення процесів у системі, яке
забезпечує збереження її істотних якостей.

І навпаки, розвиток – це таке здійснення процесів у системі, яке
забезпечує зміну її істотних якостей.

З погляду таких соціологів як Ральф Дарендорф та Герхард Ленський,
функціоналістська та конфлікціоністська теорії – це два „обличчя” однієї
й тієї ж реальності, її дві сторони. Одна – це стабільність, гармонія та
згода, а інша – це зміна, конфлікт та примус. Соціологи прикладають
немало зусиль для поєднання цих двох підходів, тому що обидва вони є
макросоціологічними.

Суттєвим доповненням цих макросоціологічних підходів є підходи
мікросоціологічні. Основний з них – інтеракціоністський. 

Інтеракціонізм

Крім тих питань, які розглядаються у макросоціологічних концепціях,
соціологів турбують й зовсім інші питання. Наприклад, “Як індивід та
суспільство пов’язані одне з одним? Як люди можуть створювати, зберігати
та змінювати суспільство, і в той же час формуватися цим суспільством? І
яким чином люди впливають один на одного, безпосередньо об’єднуються та
роз’єднуються один з одним?”

Такі питання знаходяться в центрі уваги інтеракціоністського підходу,
який ще називають знаковим, символічним (symbolіc) інтеракціонізмом.

Його головний архітектор – відомий американський соціолог Джордж Герберт
Мід. Лекції, які він читав у Чиказькому університеті з 1893 по 1931 рік,
були зібрані із студентських записів у книгу “Розум, Я (самість) та
Суспільство” (”Mіnd, Self and Socіety”), опубліковану в 1934 році.

Основні поняття інтеракціонізму

Знаки 

Знаки – людські істоти здатні створювати та використовувати знаки
(символи (symbols)).

Визначити, що таке знаки, дуже коротко можна таким чином: знаки – це
що-небудь, що суто соціально стає чимось іншим. Знаки можуть мати різні
форми: слова, жести, медальйони, предмети одягу, татуювання та інше.
Наша можливість користуватися символами має принципове значення. За
допомогою символів ми можемо уявляти світ у думці, цілком розумово, й
тому ми не обмежені умовами „тут” і „тепер”, як обмежені звірі.

Ми можемо упорядковувати свою поведінку на основі того, що було у
минулому або передбачається у майбутньому.

Символи (знаки) дають можливість нам спілкуватися один з одним.

Суспільство як взаємодія

Інтеракціоністи звертають особливу увагу на те, що суспільство не існує
„десь там”, воно постійно створюється та відтворюється у процесах наших
дій та взаємодій один з одним.

Вони вважають, що індивіди реально існують, взаємодіючи. І що деяким
сукупностям, які взаємодіють в певний спосіб, ми даємо назви типу:
„Україна”, „Росія”, „Сполучені Штати” і поводимось з ними як із
об’єктами. З точки зору інтеракціонізму, суспільства виникають саме
завдяки тому, що ми з чимось поводимось як із таким об’єктом. Ми робимо
їх реальними. Це стосується також усіх груп, організацій, громад. Ми
повсякденно поводимось з ними як з об’єктами.

Водночас повсякденна взаємодія окремої особи з іншими перетворює її у
соціальну істоту з певною особистістю. Люди взаємодіють одні з одними та
поєднують свою активність, тому що вони є членами суспільства й, як
такі, набувають можливості це робити. ьійважають, що реальність
створюється нами. су, поки наш розум його не знаходить.

р’єра, що вимагає на нас,” „кар’єра” не є реальністю, але, діючи, людина
перетворює її у реальність (через мотивацію таким ставленням до
можливого майбутнього). Інший приклад, ставлення клерків до встановлених
процедур дії („плюси” та „мінуси” бюрократії зумовлюються адекватністю
або неадекватністю відповідних процедур). Уречевлені процедури стають на
шляху поступу, коли вони перестають бути функціональними.

Оцінка інтеракціоністського підходу

Найбільш поширеною позитивною оцінкою інтеракціонізму є визнання його
заслуги, як кажуть, у поверненні до соціології людини.

Саме інтеракціоністи фокусують увагу на тому, що люди – це дещо більше,
ніж роботоподібні істоти, які проходять через життя, просто виконуючи
правила та соціальні ролі.

Інтеракціоністи розглядають людей як таких соціальних істот, що наділені
здатністю до мислення. Через взаємодії одне з одним люди опановують
знаки та значення, що дозволяє їм втручатися в події соціального життя і
впливати на свою долю.

Саме з інтеракціоністської точки зору, люди здатні не тільки
інтерпретувати ситуації, оцінювати їх переваги та вади, але й робити
серед них свій вибір.

Якщо казати коротко, то саме інтеракціоністи дали поштовх до створення у
соціології образу людей, як активних істот, що конструюють соціальну
реальність, а не як пасивних істот, що просто реагують на вимоги
соціальних реалій.

Водночас, інтеракціонізм має свої обмеження. Люди не є абсолютно
вільними у формуванні своїх дій у повсякденному житті. Більшість наших
дій спрямовуються системами значень, вироблених раніше культурою та
соціальними інститутами. Але деякі інтеракціоністи применшують ту роль,
яку культура і соціальні інститути відіграють у нашому житті.

Відповідно, критики інтеракціонізму підкреслюють, що інтеракціонізм може
сприяти перебільшенню значення безпосередньої соціальної ситуації.
Фокусуючи увагу на подробицях міжособових взаємодій, інтеракціоністи
часто не помічають тих зв’язків, що мають місце між різними епізодами
взаємодій. Якщо казати коротко, то можна зауважити, що інтеракціоністам
важко адекватно відобразити великомасштабні аспекти організації
суспільства та відносини між різними суспільствами.

Основна увага фокусується на суб’єктивних аспектах людської поведінки і
на тому ситуативному контексті, в якому вона відбувається.

Що ж стосується об’єктивних реалій соціального життя, таких, наприклад,
як нерівний розподіл у суспільстві багатства, влади і престижу,
інтеракціоністи ними або нехтують, або сприймають як такі, що не
викликають питань.

За останні десятиріччя деякі інтеракціоністи робили спроби включити до
цього підходу структурні та великомасштабні компоненти суспільного
життя, але ці спроби ми будемо розглядати пізніше, коли будемо вивчати
відповідні соціальні об’єкти.

ТЕМА 3. ДОСЛІДНИЦЬКІ МЕТОДИ СОЦІОЛОГІЇ

1. Три основні припущення науки

зовнішній світ існує незалежно від нашого сприйняття його;

кожна подія має свої причини, і за тих самих умов, та ж сама причина
завжди дає ті самі наслідки (принцип детермінізму);

знання, що стосується зовнішнього світу, може бути одержано через
об’єктивне спостереження; істинність цього знання може бути емпірично
перевірена.

Наука є процес, форма соціальної поведінки. Проблема суб’єктивності і
впливу цінностей.

Логіка науки. Поняття змінної. Незалежна (причинна) і залежна змінні.
Гіпотези, їх перевірка. Кореляція змінних та передбачення змін. Фальшива
кореляція. Контролювання кореляції. Контролювання умов спостереження
взаємозв’язків змінних.

2. Етапи застосування наукового методу

вибір визначення дослідницької проблеми;

огляд літератури, пов’язаної з проблемою; знайомство з існуючими
теоріями та результатами досліджень проблеми;

формулювання гіпотез; викладення проблеми у вигляді гіпотез, які можуть
бути перевірені емпірично; конструювання операційних визначень змінних;

розробка дослідницького проекту; вибір дослідницького методу або
методів: експеримент, обстеження, спостереження, використання існуючих
даних;

збір даних;

аналіз даних; переробка інформації у форму, необхідну для аналізу
інформації та підтвердження, відхилення або модифікування гіпотез;

формулювання висновків; обговорення значення знайденого відношення до
існуючих теорій та інших.

3. Основні методи збору даних в соціології

Експеримент

Складність знаходження причин подій в реальних – дуже багатофакторних –
умовах. Спосіб досліджувати різні компоненти ситуацій окремо – це
організація експериментальної ситуації. 

Це ситуація, в якій виключається вплив одних чинників. Основна форма
експерименту в соціології (та психології) – це робота з двома групами ,
що є ідентичними у всіх релевантних (тобто тих, що стосуються справи)
аспектах.

Експериментальна група зазнає впливу певних змін, а контрольна група –
ні.

Контрольна група необхідна, щоб знати, що буде відбуватися, якщо
дослідник не втручатиметься.

Лабораторний експеримент (психологія, соціальна психологія) і польовий
експеримент.

Вивчення впливу на ставлення американських студентів до Радянського
Союзу їх спілкування з радянськими студентами:

а) вимір ставлень до спілкування;

б) вимір ставлень після організованої зустрічі, але обов’язково не
тільки в експериментальній, але й в контрольній групі (щоб врахувати
вплив інших факторів – ЗМІ, новини);

Поділ первинної групи на дві подібні частини.

Проблеми експериментального методу: штучність лабораторного
експерименту; обмеженість можливостей контролювання польового
експерименту; етичні проблеми експерименту, не повідомляючи учасників
про зміст експерименту (захист від шкоди, від труднощів та страждань).

Обстеження

Найчастіше – опитування; контент-аналіз – обстеження текстів.

Основні поняття:

– генеральна сукупність;

– вибірка, проблема репрезентативності, способи побудови
репрезентативних вибірок (рівноймовірна випадкова вибірка (random),
стратифікована вибірка, квотна вибірка).

Специфіка побудови вибірки в країнах без надійних джерел статистичних
даних.

Способи опитувань:

– анкетування (особисте, поштове);

– інтерв’ювання (особисте, телефонне).

Спостереження

Спостереження буває невтручальне – unobtrusіve, та учасницьке –
partіcіpant.

Якісні методи (без вимірів).

Кількісні методи.

Інтеракціоністи наполягають на тому, що для розуміння певної форми життя
дослідник має стати її учасником.

Архівні дослідження.

ТЕМА 4. КУЛЬТУРА

1. Поняття культури і значення культури

Слово культура – багатозначне. У повсякденному житті цим словом
найчастіше позначають „освіченість, начитаність, розумність”. В цьому
розумінні вживають такі вирази, як „особиста культура” або „культурна
людина”. Цим словом позначається також витончений смак до мистецтва,
літератури, музики.

В інших значеннях слово „культура” вживається у спеціальних науках.
Наприклад, аграрії говорять „культура рису”, „культура картоплі” або
„зернові культури”, а також „культура ґрунту”, маючи на увазі
культивування тієї чи іншої рослини або видів рослин, а також обробіток
ґрунту.

Біологи кажуть, наприклад, про “культуру стрептококу” або “культуру
холерного вібріону”, маючи на увазі мікроорганізми, вирощені в
лабораторних умовах у якомусь поживному середовищі.

У загальнонауковій мові культурою називають також рівень або ступінь
розвитку якої-небудь галузі господарської або розумової діяльності.
Говорять, наприклад, „культура землеробства”, „культура праці” або
„культура мови”.

Археологи називають культурою сукупність археологічних пам’яток певної
епохи, коли говорять, наприклад, про „трипільську культуру” або
„черняхівську культуру”.

Найближчим до соціологічного є розуміння культури, яке властиве
історикам. Найчастіше вони називають культурою сукупність досягнень
певного народу у певну епоху у його духовній та матеріальній діяльності.
Так історики кажуть, наприклад, про культуру стародавньої Греції, про
візантійську культуру, про культуру іспанського середньовіччя або
італійського Ренесансу.

У соціологічному вжитку термін має найширше значення – він позначає усі
продукти творчої діяльності людей. У соціологічному розумінні культура
складається з двох основних видів продуктів людської діяльності –
матеріальних та нематеріальних.

Матеріальна культура складається з усіх штучних предметів, тобто з усіх
фізичних об’єктів, які люди створюють або яким вони надають значення –
колесо, одяг, будинки, міста, книги, космічні кораблі, але також не
створених людьми, але поставлених ними у штучні (неприродні) зв’язки із
собою – тотемні рослини, тотемні тварини або сузір’я зірок.

Нематеріальна культура складається з усіх абстрактних творінь людей –
таких як цінності, вірування, норми, звички, міфи, вміння, устрої сім’ї,
політичних організацій, інших соціальних інститутів.

Тобто, якщо брати співвідношення культури та суспільства, то можна
сказати, що культура це невід’ємна складова частина суспільства.
Характеризуючи суспільство у цьому аспекті, можна сказати, що воно
складається із людей, їх культури та усіх зв’язків, що поєднують людей
та всі елементи культури у цілісну систему.

Для соціолога не існує людини без культури, саме слово „людина” позначає
культурну істоту (на відміну від тварини). Культура дає людині напрямки
та способи діяльності. Вона вказує що робити і як робити.

Приклад глибокого впливу культури на людське життя наводить
американський антрополог Клайд Клакхан (Clyde Kluckhone). Син
американських місіонерів, що осиротів ще в ранньому дитинстві у
віддаленому китайському селі, був вихований у китайській родині.
Генетика біологічна та соціальна (тобто культура) діяли всупереч одна
одній, і переважила культура. „Його сині очі та біла шкіра мало що
визначали, тому що його поведінка, вираз обличчя, рухи рук та спосіб
мислення були китайськими” – свідчив Клайд Клакхан, який зустрів цього
китайського американця у Нью-Йорку.

Справа в тому, що на відміну від бджіл, мурашок та інших соціальних
комах люди не можуть реагувати генетично запрограмованими діями на
зовнішні події.

Здібність людей створювати та підтримувати культуру – вивчати та
використовувати знаки – дає засоби, що замінюють біологічну еволюцію як
процес адаптації до природного довкілля. Замість цього люди змінюють
довкілля, пристосовуючи його до своїх потреб. Саме тому люди здатні жити
у будь-яких регіонах Землі, у будь-яких її кліматичних умовах і таке
інше.

В той час, як біологічна еволюція відбувається повільно, культурна
еволюція відбувається дуже швидко та порівняно легко поширюється з
однієї громади на іншу.

Чому саме? В чому секрет культурної еволюції? Щоб відповісти на це
питання, розглянемо процес виникнення культури.

2. Виникнення культури

По-перше, відзначимо, що проблему співвідношення біологічної та
культурної еволюції можна поставити таким чином.

Якщо порівняти підстави відмінностей соціальних відносин у різних
угрупуваннях людей, з одного боку, і підстави відмінностей відносин у
різних угрупуваннях тварин, з іншого боку, то можна чітко зафіксувати ту
якісну межу, яка їх розділяє.

Як випливає з даних біології та етнології, суттєві відмінності відносин
у різних угрупуваннях тварин пов’язані з відмінностями у природних
властивостях, у біологічній організації цих тварин, або з відмінностями
у природних умовах їх життя.

В той же час, як випливає з даних етнології і соціології, суттєві
відмінності відносин у різних угрупуваннях людей можуть існувати навіть
тоді, коли ці угрупування не відрізняються одне від одного ані
природними умовами свого життя, ані біологічними властивостями тих
індивідів, з яких вони складаються.

Більш того, відносини у людських угрупуваннях змінюються навіть без
будь-яких змін у біологічних якостях членів цих угрупувань, тобто, поза
зв’язком з біологічною еволюцією.

Цей факт говорить про надбіологічну історичність суспільних відносин та
змушує замислитися над тим, що саме зумовлює можливості розвитку таких
відносин.

Пошук відповіді на це питання привів свого часу до розгляду відносин між
людьми через призму взаємозв’язків людей і природи. Тобто до розгляду
соціальних, суспільних відносин як частин цілісної системи
взаємозв’язків людей з навколишнім світом.

Яким же чином взаємодія людей та природи зумовлює розвиток їхніх
відносин між собою? Основна ідея полягає в тому, що джерелом розвитку є
праця та практична діяльність людей, завдяки якій вони забезпечують себе
засобами до життя. Механізм впливу зв’язків з природою на стосунки між
людьми схематично може бути окреслений так. На певному етапі розвитку
взаємодії з природою стародавні пращури людей навчилися виготовляти
знаряддя своєї діяльності, а потім і зберігати знаряддя для
багаторазового використання. Між індивідами й їхніми знаряддями
складався стійкий зв’язок: зовнішній щодо індивіда предмет ставав
інструментом його діяльності, свого роду додатковою частиною природних
органів його тіла.

З розвитком первісної виробничої діяльності наших пращурів вони
створювали навколо себе дедалі складніші штучні неорганічні елементи
свого безпосереднього оточення: знаряддя, одяг, житло та ін. Через це,
залежність способів взаємодій між індивідами від їхньої біологічної,
тілесної структури зменшувалася, а від небіологічних, створених самими
індивідами структур, зростала. Розвиток цих штучних, по суті
надбіологічних, структур індивідів та їхніх угрупувань в кінцевому
підсумку вів до зміни способів їхньої взаємодії, а тим самим й до
розвитку їхніх відносин між собою.

Найдавніші небіологічні органи нашого пращура – це знаряддя полювання.
Такі знаряддя є засобами впливу не тільки на природу, але й на інших
індивідів, тобто є одночасно і зброєю. Створюючи в процесах праці нові
види зброї, індивіди змінювали тим самим способи силової взаємодії одним
з одним і змінювали відповідно свої відносини. Тому, в часи після появи
перших знарядь розвиток форм цих відносин безперечно залежав уже не
тільки від біологічної еволюції індивідів, але й від первісної
культурної еволюції – від розвитку створених не природою, а працею
предметів, що опосередковували ці відносини.

Необхідно зауважити, що мова йде про дуже давні часи, коли ще не
існувало не тільки неоантропів (людей сучасного фізичного типу), але й
навіть пітекантропів. Річ в тому, що первісні знаряддя вироблялися
гомінідами (найстарішими нашими пращурами) не менш ніж 6 мільйонів років
тому, а неоантропи сформувалися тільки приблизно 4-5 тисяч років тому.
Тобто, після появи перших знарядь біологічна еволюція гомінідів тривала,
принаймні, ще близько 5-ти мільйонів років, але в ці часи вже разом та у
взаємодії з культурною еволюцією, яка на цьому етапі була в основному
еволюцією матеріальної культури.

Не виключено, що виникнення та поступовий розвиток первісної культурної
еволюції відіграв певну роль у прискоренні темпів біологічної еволюції
гомінідів. Найважливішим, однак, є те, що створення знарядь праці
зрештою привело до перетворення і тих відносин, в яких індивіди не
руйнують, а виробляють, відтворюють особистісні і речові складові своїх
суспільств – самих себе, своє потомство, предметні умови свого
існування.

На певному етапі ускладнення знарядь праці та їх ефективне використання
почало вимагати розширення рамок первісного, ще природного поділу праці,
який виникає внаслідок відмінностей статі й віку, тобто в основному – на
фізіологічному ґрунті. На якомусь етапі подальше ускладнення знарядь
діяльності стало неможливим без переходу до такої диференціації
соціальних функцій, розвиток якої не обмежувався б рамками біологічних
відмінностей індивідів.

Але доки розподіл функцій ґрунтується лише на природних відмінностях
індивідів, він може мати застиглий характер незмінно відтворюваних форм
сумісної поведінки, які успадковуються молодшими поколіннями шляхом
імітації, простого повторювання того, що роблять старші. При такому
відтворюванні поведінкових форм будь-який вихід за рамки тих форм, що
склались, будь-який новий елемент в розподілі функцій неминуче порушує
стабільний плин сукупного процесу праці.

І тому, накопичення нових елементів у системі наявного поділу праці та
її прогресуючий розвиток можливі лише тоді, коли здійснюється ще й
додаткова, окрема діяльність, а саме – координація дій окремих
індивідів.

Але для здійснення координації необхідні засоби зовсім іншого типу –
якісно відмінні від знарядь первісної праці. Ці знаряддя, як відомо,
були засобами силової (механічної) взаємодії, а необхідні були засоби
комунікації, тобто засоби їх інформаційної взаємодії.

Засоби інформаційної взаємодії існують, звісно, й у світі тварин, однак
там вони розвиваються тільки у процесі еволюції видів. Якими б складними
не були, наприклад, засоби стадної комунікації приматів, вони, по-перше,
не здатні позначати тих речей, властивостей і відносин, яких немає у
наявній ситуації спілкування істот. А, по-друге, ці засоби
успадковуються лише біологічно. Такі засоби спілкування можуть
забезпечити координацію спільних дій лише в рамках наявного
аудіовізуального контакту. Вони непридатні для передавання і набування
досвіду минулих взаємодій за межами наявних ситуацій. А тому, вони
непридатні для попереднього узгодження дій різних індивідів.

Зрозуміло, що без цього розвиток поділу праці неможливий. Для переходу
до прогресуючої диференціації функцій потрібні були такі інформаційні
засоби, які могли б розвиватися так само необмежено і незалежно від
біологічної еволюції, як і засоби речовинно-енергетичні. Тобто, такі
засоби, які були б продуктами творчої діяльності самих індивідів.

Певна річ, відповідні засоби спілкування виникли не відразу, їх
становлення було, очевидно, складним і тривалим процесом та відбувалося
у взаємозв’язку з розвитком засобів праці і з біологічною еволюцією
гомінідів. Сучасні реконструкції цього процесу свідчать, що на певному
етапі розвитку гомініди набули здатності створювати і застосовувати для
впливу на психіку одне одного специфічні засоби – мовні знаки. А коли
вони набули здатності до членороздільної мови, тоді, фактично, склалися
достатні умови для становлення власне соціального поділу праці.

Це пов’язано з тим, що здатність до членороздільної мови означає
здатність створювати не тільки окремі знаки, але й їх сполучення
(синтагми, як кажуть лінгвісти), мовні знакові системи, тобто такі
засоби інформаційної взаємодії, що можуть ускладнюватися в принципі
необмежено.

Зі створенням мовних засобів спілкування наступні покоління отримали
можливість успадковувати досвід діяльності попередніх поколінь не тільки
з допомогою наслідувальної поведінки, як це відбувається в угрупуваннях
вищих тварин, але й за допомогою знакових систем.

Таким чином, в угрупуваннях гомінідів крім біологічних каналів
спадковості (хромосомного і поведінкового), сформувався інший (після
речового) канал культурної, тобто соціальної спадковості – знаковий
(соціально-інформаційний).

Оскільки знакові системи є продуктом діяльності самих людей і піддаються
практично необмеженим модифікаціям і ускладненням, то кожне наступне
покоління могло не тільки успадковувати знакові системи своїх предків, а
й змінювати їх і творити нові, відповідно до потреб розвитку їхньої
діяльності. А це означає, що з появою мовного спілкування з’явився
необмежений (біологічно) засіб узгодження дій окремих індивідів, і тим
самим було забезпечено другу необхідну умову прогресуючого розвитку
поділу праці та диференціації перших соціальних функцій незалежно від
біологічної еволюції індивідів.

Крім того, є підстави припускати, що ця умова була вже не тільки
необхідною, але й достатньою.

По-перше, через те, що штучних засобів інших дій одної на одну, окрім
дій речовинно-енергетичних та інформаційних, люди, як відомо, не
створили.

По-друге, через те, що видова еволюція гомінідів фактично припинилася
саме з появою виду Homo sapіens, здатного до зв’язного (синтагмічного)
мовлення, тобто до членороздільної мови.

Збіг процесів завершення становлення членороздільної мови і завершення
видової еволюції гомінідів дає підстави припускати, що створення мовних
знакових систем завершило процес формування достатніх передумов
надбіологічної історичності суспільства.

Це означає, що виникнення мовних знакових систем довершило той процес
соціогенезу, початок якому за кілька мільйонів років до того було
покладено створенням перших знарядь праці. Таким чином, якщо початок
соціогенезу почався з появою штучних засобів творення матеріальної
культури, то завершення процесу соціогенезу пов’язано з появою штучних
засобів творення також і нематеріальної культури, а отже – з появою
достатніх передумов розвитку культури як такої. Тобто, з появою не
тільки необхідних, але й достатніх елементів механізму власне культурної
еволюції.

3.Елементи культури

Як випливає зі сказаного, ключові компоненти культури – це знаки
(symbols). Можна сказати, що знак це що-небудь, що суто соціально стає
чимось іншим, тобто, що може значуще репрезентувати що-небудь інше. Один
з підходів до розуміння культури розглядає її як систему знаків, що
мають певне значення. Саме знаки дають нам можливість репрезентувати
об’єкти, події та людей іншим людям та нам самим.

Знаки дають можливість розглядати та обговорювати правила поведінки,
хоча правила самі по собі не мають фізичного існування.

Як би інакше ми могли повідомити одне одного про „регулювання дорожнього
руху” або про „модний одяг”. Як би ми могли навіть думати про них, якщо
б не мали знаків для їх означення?

Знаки мають багато форм. Візьмемо жести – пози тіла або рухи, що мають
соціальне значення. „Ні” („No”) – хитають головою із сторони в сторону
американці, українці, а болгари хитають так головою, коли хочуть сказати
„Так” („Yes”), а на Адміралтейських островах швидко гладять ніс пальцем.

Знаки – це прапори, герби, ікони, уніформа й таке інше. Люди – це
істоти, що живуть у знаковому оточенні. Ніякі інші істоти на Землі не
мають таких здібностей створювати, маніпулювати та використовувати
знаки, щоб формувати свою власну поведінку та впливати на інших осіб.

Мова

Найважливішою системою знаків є мова: соціально структурована система
звукових зразків.

Мова є, можливо, найбільш характерним та найскладнішим досягненням
людей.

Що дає мова? – можливості:

виразити все: від фізичних потреб до духовних запитів;

створювати культуру, накопичувати досвід та передавати його наступним
поколінням (культури не існує без мови);

виконувати складну соціальну діяльність;

вводити речі, що знаходяться поза безпосереднім контекстом, у більш
широку соціальну картину, для пошуку їх взаємозв’язків.

Залежність наших можливостей пізнання світу, реальності від рівня
розвитку мови

Приклади диференційованості відображення деяких речей та явищ:

„Верблюд” – 6 варіацій цього слова в арабів для позначення різних
верблюдів.

„Рис” – 9 різних назв у мові Хануну, племені, що живе на Філіппінах.

„Сніг” – найбільше назв снігу є в ескімосів, для позначення щонайменших
відмінностей снігу та снігопаду (але немає узагальненого поняття
„сніг”).

Це відкриття поставило питання: чи визначає мова форму нашого мислення
та нашого сприйняття світу?

Benjamіn Lee Worf (Уорф) у 1956 році відповів – „так”. Гіпотеза
лінгвістичної відносності (релятивності) Уорфа стверджує, що носії
певної мови з необхідністю вимушені тлумачити світ крізь унікальну
лексику і граматику, які дає їм їхня мова. Відповідно до цієї гіпотези,
кожна мова дає різні зрізи світу, звертаючи увагу на різні грані
людського досвіду. За Уорфом, ми селективно просіюємо сенсорну
інформацію тим способом, що визначається нашою мовою: одні речі ми
сприймаємо, інші відфільтровуються мовою.

Так, якщо мові бракує певного вислову, то думка, якій відповідає цей
вислів, навряд чи прийде на думку тим, хто розмовляє лише цією мовою.

З цієї точки зору, англійська мова, яка використовує слова чоловічого
роду стосовно обох статей („mankіnd” – людство, „polіtіcal man” –
політик) та визначає за статтю назви професій („foreman” – „майстер”,
„fіreman” – „пожежник”, „statesman” – „державний діяч”, але „maіd” –
„покоївка” („дівчинка”), „cleanіng woman” – „прибиральниця”
(„прибиральник”)), заохочує до стереотипного бачення людей та до
статевої дискримінації.

Гіпотеза лінгвістичної відносності не стверджує, що носії різних мов
нездатні висловити однакові ідеї або дивитися на світ однаково. Гіпотеза
стверджує тільки те, що мова, якою ми розмовляємо, змушує (predіspose)
нас до особливого (специфічного) тлумачення реальності.

Приклади: міжрасові ставлення дітей, що з раннього дитинства привчаються
називати афроамериканців „нігерами” або білих „хонками” (образливі
вислови). Такі слова, поєднані з певними інтонаціями, що викликають
підсвідомо відповідні відчуття є психологічним регулятором людської
поведінки.

Мова, таким чином, не є нейтральним фактором нашого спілкування. Вона
впливає як на нашу свідомість, так й на підсвідомі чинники нашої
поведінки.

Тому, якщо ми збираємося жити у певному соціальному оточенні, нам
необхідно виробляти спільне розуміння стосовно того, на що можна
сподіватися від кожного з нас. Саме мова дозволяє нам зробити це.

Але чим є такі очікування (соціологи їх називають експектаціями)?

Норми

Приклади соціальних очікувань:

очікування в черзі магазину, біля квиткової каси („прийде черга й тоді
нас обслужать”, „першим прийшов – першим обслужать”);

очікування стосовно паперових грошей, які ми отримуємо за нашу роботу –
що їх можна обміняти на потрібні нам товари та послуги (ми керуємось
правилом, що надруковані урядом гроші є законним платіжним засобом,
громадським та приватним).

Тисячі таких розумінь, що поділяються людьми, є у соціальному житті.
Зазвичай, вони приймають форму очікувань, втілених у норми.

Норми – це соціальні правила або директиви, що визначають, яка саме
поведінка відповідає і яка не відповідає певній ситуації.

Більш загальне визначення:

Норми – це сукупність фіксованих очікувань та вимог соціального
угрупування до своїх членів стосовно їх поведінки у певних ситуаціях.

Найчастіше норми фіксуються та презентуються індивідам вербально
(засобами мови).

Частина норм презентується у предметно-знаковій формі (зразки одягу,
дорожні знаки), а інша у формі символів (гімни, прапори, ордени).

Випадок спекотного дня – арешт поліцією голого чоловіка на вулиці.
Пояснення в лікарні: „голий, бо спека; не знімав черевиків та
шкарпеток, бо асфальт гарячий і пече в ноги”. Раціональність, що
суперечить соціальним нормам. Діагноз – шизофренія, покладений у
лікарню.

Порушення норм має соціальні наслідки – суспільство застосовує ті чи
інші санкції.

Норми – це, перш за все, засоби нашої діяльності, за допомогою яких ми
орієнтуємося у світі людей. Вони дають нам вказівки, як поводитись, щоб
досягти успіху в спільній діяльності.

Але норми є також і цілями. Люди надають нормам самостійну цінність й
поводяться з ними як з речами сконструйованої реальності. Норми стають
стандартами, за якими люди оцінюють дії один одного, та винагороджують
або карають за відповідну або невідповідну поведінку.

Сила соціального тиску, що примушує дотримуватись тих чи інших норм,
дуже різна і залежить від значення відповідних норм для суспільства або
його певних груп.

Стосовно тих норм, що називають звичаями (або правилами поведінки
(folkways)) реакція суспільства на їх порушення може бути досить
толерантною.

Але стосовно інших норм, дозволяються лише дуже невеликі відхилення.

В англійській мові це „mores”, в російській – „нрави” (в українських
словниках це позначається словом „звичаї” й лише як архаїзм – „норови”).

Звичаями соціологи називають форми повсякденного побутового життя, які
вважаються нормальними або доцільними.

Наприклад, дослідженнями американських соціологів показано, що у
американському побуті є звичаєм чистити зуби, часто приймати душ або
ванну, не запізнюватись на зустрічі та побачення, пропонувати друзям або
сусідам їх підвезти, якщо хтось їде у тому самому напрямку, добре
одягатися для офіційних зустрічей.

Є люди, які досить часто порушують такі норми. Але, зазвичай, американці
не вважають їх аморальними або злочинними.

Наприклад, людей, які ходять у брудному одязі, американці найчастіше
вважають неохайними, але не гріховними. А тих, хто запізнюється на
зустрічі – вважають недбалими, але не злими.

Основні механізми, якими підтримуються звичаї, – це пересуди та
осміювання.

Більш жорсткими нормами є „норови” (норми моралі). Ці норми суворо
засуджують та забороняють вбивство, крадіжки, насильство, зрадництво.

Норови вважаються людьми за такі норми, які необхідні для виживання
суспільства та його спокійного існування. Тих, хто порушує такі норми,
вважають аморальними або злочинними. Вони можуть бути оштрафовані,
ув’язнені, страчені чи покарані іншим способом.

Деякі норови можуть мати якості табу, тобто вести до самопокарання. У
американському житті – це інцест (кровозмішування, тобто статеві зносини
між найближчими родичами) та канібалізм.

Приклад різниці між звичаєм і моральною нормою: без одягу на верхній та
нижній частинах тіла.

Закони

Моральні норми суспільства є найважливішим джерелом законів.

Закони – це такі норми, що встановлюються державною владою й
підтримуються її органами, які мають право застосовувати силу.

Можливість легального застосування фізичного примусу – це специфічна
ознака норм закону.

Закони змінюються швидше ніж звичаї та норми моралі.

Цінності

Цінності – це ідеї стосовно того, що є добрим, правильним, справедливим
чи бажаним, які поділяє більшість членів суспільства або соціального
угрупування.

Різниця між нормами та цінностями – цінності це абстрактні, загальні
поняття, в той час як норми – це конкретні правила дії у конкретних
ситуаціях.

Цінності – це критерії оцінювання.

ТЕМА 5. СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА

1. Природа соціальної структури, її компоненти

В узагальненому плані можна сказати, що соціальна структура – це певна
сукупність відносно повторюваних та упорядкованих відносин між
елементами соціальної системи. Саме завдяки соціальній структурі людське
життя справляє враження організованого та регулярного.

Поняття структури є поширеним у різних науках. Ви чули, я думаю, про
атомну структуру, молекулярну структуру, клітинну структуру, анатомічну
структуру, структуру особистості.

Значна частина того, що соціологи називають соціальною структурою
складається з мережі тих неявних правил та інституціональних
установлень, що спрямовують поведінку людей. Значна частина
інституціональних установлень ніколи не викликає протидії і не створює
ніяких проблем, тому що люди вважають ці установлення само собою
зрозумілими, а їх виконання – звичайною справою. До того ж для життєвої
практики немає необхідності, щоб люди формулювали відповідні правила та
установлення, навіть щоб вони мали уяву про всю соціальну структуру.
Типовою є потреба керуватися дуже обмеженим колом запроваджених порядків
у певних обставинах: перш за все, вдома, по дорозі на роботу та на
робочому місці.

Один з шляхів структурування повсякденного життя, з точки зору
мікросоціології, це поєднання певних випадків та їх ярликування
(labelіng). Маємо на увазі такі слова, як “сім’я”, “церква”, “уряд”,
“оточення”, “Україна” і таке інше. Vander Zаnden, наприклад, пише, що
“точно кажучи, таких речей немає, є тільки зібрання певних дій
індивідів, які ми сприймаємо як упорядковані та позначаємо певною
назвою”. Для того, щоб повніше збагнути цю точку зору, уявіть себе
істотами, які мають розміри невеликого атома, та споглядають зсередини
усі об’єкти – людину, стіл, склянку з водою на столі та таке інше. Для
такої мікроскопічної істоти усі ці об’єкти мовби “не існують”. Вони є
“тільки зібраннями певних дій атомів”. З цієї точки зору, ми розумово
співвідносимо один випадок з іншими, щоб створити в уяві більш велике
ціле, що охоплює більш широке коло випадків (або подій). Це –
мікросоціологічне бачення макросоціальних структур.

У такому баченні соціальна структура виявляється в угрупуваннях
соціальних позицій та розподілі людей по цих позиціях. У соціології
соціальні позиції – це відносно стабільні (тобто відносно інваріантні
щодо часу) ознаки тих суб’єктів, які приходять до соціальної системи та
виходять з неї. Наприклад, люди, які складають університет, приходять,
вчать, вчаться, потім виходять з нього, але університет залишається. Так
само – сім’ї, оркестри, армії, корпорації, церкви.

Усі такі поєднання соціальних позицій складають певні елементи
соціальної структури. Ми сприймаємо їх як незалежну від нас реальність,
що формує частину нашого об’єктивного середовища. Вони існують як дещо,
що ми не можемо ігнорувати, та з чим ми повинні постійно мати справу.

Як наслідок, соціальна структура обмежує нашу поведінку та скеровує наші
дії у певних напрямках. Але й люди змінюють соціальні структури.
(Показати на прикладі університету або системи освіти.) З
мікросоціологічної точки зору, соціальні структури мають два основні
компоненти – статуси та ролі.

2. Соціальні статуси

Статус – це позиція у певній соціальній структурі суспільства з певними
правами та обов’язками. Наприклад, студент, професор, декан, завідувач
кафедрою, ректор – це певні позиції у соціальній структурі університету,
тобто, певні статуси. Статуси відрізняються правами та обов’язками , які
визначаються соціальними нормами.

Кожна доросла людина у сучасному суспільстві має кілька статусів
(наприклад, студент, син, приятель, громадський діяч і т. д. – в одній
особі).

Статус визначає, по-перше, де саме – в якій соціальній позиції – людина,
“включена” до суспільства, “з’єднана” з ним. По-друге, статус визначає,
як саме людина має поводитися з іншими людьми – представниками інших
статусів. Наприклад, статус дочки визначає основні взаємовідносини тієї
особи, що займає цей статус, з іншими членами родини. Статус президента
фірми визначає його основні відносини із службовцями, з акціонерами, з
президентами інших фірм.

З усіх статусів кожної людини соціологи виділяють той статус, який
чинить найбільший вплив на взаємодії та взаємовідносини людини із
соціальним середовищем, і тому має найбільше значення для встановлення
соціальної ідентичності. Це – головний статус (master status). Але
ідентифікація тільки за головним статусом є певним спрощенням реальної
соціальної позиції, яка є багатовимірним утворенням.

Вирішення протиріч між вимогами різних статусів, пріоритети, які носій
статусу має надавати різним вимогам своїх різних статусів, – це дуже
мало вивчене поле проблем. Тут поки що не дослідженні співвідношення
різних компонентів статусів (особливо – різних обов’язків, які вони
покладають на носія кожного статусу) у конкретних соціальних ситуаціях.
Це потребує збору та аналізу такого великого обсягу деталізованої
інформації, до якого соціологи ще не дійшли.

У багатьох випадках різні статуси людини не суперечать один одному. Але
бувають ситуації статусної несумісності (іnconsіstensy), коли різні
аспекти одного або кількох статусів однієї людини суперечать один
одному. І йдеться не тільки про суперечливість обов’язків, які пов’язані
зі статусом. Можуть суперечити один одному і відповідні ставлення інших
людей до різних статусів однієї й тієї ж людини.

Наприклад, за даними американських соціологів, у ставленні до
чорношкірого професора університету іноді переважає сприйняття його
професійного статусу, а іноді – коли спрацьовують расові упередження –
сприйняття його етнічного статусу.

Інший приклад, що наводять американські соціологи. Коли ті чорношкірі
американці, що досягли високого становища у своїх професійних справах,
переїздять до багатого житлового району, вони іноді зустрічаються з тим,
що комівояжери, які приходять до їх дому, щоб щось продати, звертаються
до них, не як до господарів, а як до прислуги.

Найбільш суттєві відмінності існують між тими статусами, які суспільство
встановлює людині незалежно від її дій, і тими статусами, які людина
може набути (або втратити) завдяки своїй діяльності. Перші статуси
людина отримує найчастіше від народження. Це статуси, зумовлені статтю
(наприклад, статус дівчини), місцем у родинних зв’язках (дочка, онучка,
сестра), етнічною належністю (українець, росіянин, білорус, єврей),
расовою належністю (білий, чорний, жовтий), місцем народження
(громадянин такої-то країни), прізвищем сім’ї. У феодальному суспільстві
таким же чином встановлювався ще і соціальний стан (пан, холоп,
дворянин, міщанин). У сучасному суспільстві дитина отримує від
народження найчастіше тільки соціально-економічний статус (вищий,
середній, нижчий; або з багатої родини, заможної, бідної).

Соціальна позиція, що надається людині суспільством або групою на
підставах, які від неї не залежать, називається в соціології приписним
статусом (ascrіbed status – статусом, що приписується). Крім статусів,
які людина отримує від народження, приписними є статуси, які вона
отримує, наприклад, за віком, а також у зв’язку із зміною статусів
родичів (наприклад, дружина студента стає дружиною президента, а дружина
лейтенанта – генеральшею чи удовицею і таке інше).

З іншого боку, у суспільстві є статуси, які людина отримує через власний
вибір та зусилля, які вона для цього докладає. Такий статус називають
досяжним статусом (achіeved status – статусом, що досягається). Так,
людина завдяки своїм зусиллям стає студентом, фахівцем певного профілю,
чоловіком (або дружиною), водієм автомобіля, спортсменом, членом певної
політичної партії, парафіянином певної церкви або атеїстом.

У деяких випадках приписний статус може заважати людині набути
конкретний досяжний статус. Наприклад, стати президентом Сполучених
Штатів, як показують дані американських соціологів, набагато важче
жінці, що є за національністю іспанкою, ніж чоловіку англійського
походження. В Україні відповідних досліджень ми поки що не маємо, але
можна припустити, що сьогодні стати президентом України значно важче,
наприклад, жінці, що не є за національністю українкою, ніж чоловіку
українського походження.

У більшості суспільств між різними статусами є значна нерівність.
Людина, що має статус члена Верховного Суду Сполучених Штатів, має
більші кошти, владу та престиж, ніж, наприклад, швейцар готелю.
Складніше навести такий же беззаперечний приклад різниці статусів у
нашому суспільстві. Наприклад, я не взяв би на себе відповідальність
стверджувати, що член Верховного Суду України сьогодні має більше
коштів, ніж швейцар готелю, де “на чай” дають долари.

Сукупність членів суспільства, які мають приблизно однаковий статус (за
ознаками багатства, влади та престижу ) деякі західні соціологи
називають соціальним класом, інші – соціальною верствою (стратою).

Члени соціальної верстви, яка не є у суспільстві найнижчою або найвищою,
мають більший доступ до суспільного багатства та інших ресурсів
суспільства, ніж люди з нижчими статусами, але менший доступ, ніж люди з
вищими статусами. Тобто у суспільстві існує ієрархія статусів, але не
одновимірна, тому що ієрархія за багатством, ієрархія за владою і
ієрархія за престижем можуть не збігатися. Цей факт має глибокі
соціальні наслідки, про які ми будемо говорити пізніше.

3. Соціальні ролі

Статус завжди пов’язаний з деякою очікуваною поведінкою, яка
визначається культурою суспільства. Саме цю очікувану поведінку,
пов’язану із статусом, називають соціальною роллю. Але частіше
соціальною роллю називають не саму очікувану поведінку, а форми (або
сукупність зразків) очікуваної поведінки. Іноді соціальною роллю
називають сукупність прав чи обов’язків, які очікуються щодо певного
статусу у певній культурі.

Головна різниця між статусом і роллю полягає в тому, що людина статус
займає (або має), а роль – виконує. У відповідності з цим, іноді кажуть,
що соціальна роль – це сукупність очікувань щодо поведінки людей
стосовно певного соціального статусу, або сукупність норм такої
поведінки. Тобто, у найбільш поширеному розумінні роль – це не сама
поведінка, а лише соціально очікувана “схема” поведінки.

Очікування щодо рольової поведінки називають рольовими експектаціями.
Рольові експектації як раз і визначають ту чи іншу поведінку, як
відповідну або невідповідну певному статусу.

Соціальні ролі – це один з поширених об’єктів соціологічних досліджень.
Завдяки тому, що ролі мають нормативну природу, вони дають можливість
людині спочатку, так би мовити, “проектувати” свою поведінку, а потім її
здійснювати у відповідний спосіб.

Люди запам’ятовують щонайменше шість сторін поведінки: (1) ХТО робить
(2) ЩО, (3) КОЛИ, (4) ДЕ, (5) ЯК і (6) ЯК на це реагують навколишні. В
такий спосіб люди отримують знання рольових норм та експектацій.

За допомогою ролей ми упорядковуємо наш соціальний світ за типами або
категоріями людей. І по-різному реагуємо на ті самі дії людей, які вони
виконують в різних ролях. Коли дехто виконує роль лікаря і пропонує вам
роздягнутися, ви роздягаєтесь. Але коли та сама людина пропонує вам
роздягнутися, коли виконує роль хазяїна дому, який дає званий обід, ви,
мабуть, будете роздягатися дещо інакше.

Виконання ролі (role perfomance) – це реальна (актуальна) поведінка
особи, що займає той чи інший статус. У житті завжди є розбіжність між
тим, що люди мають робити у певній ролі і що вони дійсно роблять. Завжди
є індивідуальні відмінності, які роблять будь-яке виконання ролі
унікальним.

З кожною роллю пов’язана щонайменше одна взаємна роль (лікар – пацієнт).
Поняття взаємної ролі є важливим, тому що один з чинників, який поєднує
людей у групи, – це мережі взаємних ролей.

Рольові взаємовідносини зв’язують нас один з одним, тому що права з
одного боку відносин є обов’язками на іншому їх боці та навпаки. У той
же час виконання ролей може вести до рольової напруги (role strain).
Вона виникає тоді, коли в одній ролі є суперечливі експектації.

Наприклад, від бригадира очікується, що він буде мати добрі стосунки з
робітниками бригади, але від нього очікується також, що він буде
вимагати виконання роботи, що іноді може викликати незадоволення
робітників. Чим краще бригадир відповідає одним експектаціям, тим гірше
може відповідати іншим.

Від рольової напруги треба відрізняти рольовий конфлікт. Соціологи
кажуть про рольовий конфлікт, тоді коли дві чи більше ролей однієї особи
мають суперечливі вимоги. Класичний приклад – поліцейський, що повинен
заарештувати власного сина. Це експектації різних ролей – професійної та
родинної.

Але головним чином ролі виконуються без перешкод, що врешті решт
дозволяє передбачати поведінку людей. Функціоналісти вважають, що
основні ролі у суспільстві не суперечать одні одним, а поєднуються
гармонійно. Конфлікціоністи, навпаки, вважають, що основні ролі у
існуючих суспільствах принципово конфліктні.

4. Соціальні групи

Соціальні ролі, їх виконання зв’язують людей певним соціальними
відносинами. У даному випадку маються на увазі такі форми соціальної
взаємодії, що продовжуються досить довго для того, щоб серед учасників
цієї взаємодії склалася відносно стала сукупність очікувань щодо
поведінки стосовно один одного.

Коли ці відносини підтримуються у часі, вони перетворюють їх учасників –
з певного боку цих відносин – на соціальну групу.

Найчастіше соціальною групою у соціології називають двоє чи більше
людей, що взаємодіють між собою упорядкованим шляхом на основі спільних
експектацій щодо поведінки один одного. Але деякі соціологи вважають
таке визначення недостатнім, і соціальною групою вони називають двоє чи
більше людей, які не тільки взаємодіють між собою упорядкованим шляхом
на основі експектацій щодо поведінки один одного, але ще й поділяють
почуття єдності.

Інше визначення, яке теж є досить поширеним у західний соціології:
соціальна група – це кілька осіб, що мають взаємовідносні статуси та
ролі.

Соціальні групи мають дуже важливе значення у нашому житті. Найперший та
найближчий досвід – це той, що людина отримує у невеликих групах: у
родині, у дитячій групі товаришування, у сусідському колі. У дорослому
віці свій досвід людина найчастіше набуває також у спілкуванні з
відносно невеликою кількістю людей, навіть коли вона працює у великих
організаціях: фабриках, заводах, інститутах.

Соціальні групи – відносно стабільні форми взаємодії між її членами і
завдяки цьому мають декілька важливих характеристик.

По-перше, вони мають певні межі: ми відрізняємо людей, які є “всередині”
та “зовні” групи.

Ми надаємо групі об’єктивного існування, коли ставимося до неї й
поводимося з нею як з існуючим предметом. В цьому розумінні соціальні
групи – це соціально створювані реальності.

Група завжди має певну сукупність унікальних норм та цінностей, тобто
певну субкультуру або контркультуру (тобто таку субкультуру, що є для
більшості суспільства чудною або химерною).

У членів групи формується почуття відданості або вірності групі,
завдяки якому її члени відчувають, що разом вони становлять одиницю з
певною ідентичністю.

5. Соціальні інституції

Один з основних процесів, що забезпечують задоволення суспільних потреб,
– це формування соціальних інституцій (іnstіtutіons, not іnstіtute),
хоча українською їх нерідко називають “інститутами”.

Що таке соціальна інституція?

Ми вже говорили про те, що соціальні групи складаються з людей. У
взаємодіях один з одним люди керуються певними елементами культури –
нормами і цінностями, які вони передають один одному за допомогою знаків
(symbols), і якими вони визначають ту поведінку, що очікується від людей
у певних соціальних статусах. Коли ми досліджуємо багато таких відносин,
ми можемо виявити те сполучення елементів культури, що лежить в основі
цих відносин і яке спрямоване на досягнення досить узагальнених та
важливих соціальних цілей. Через те, що деякі соціальні відносини є
критичними для відтворення суспільства і його груп, вони зберігаються у
відносно тривалих соціальних утвореннях, які отримали назву інституцій.

Соціальна інституція – це стале сполучення цінностей, норм, статусів,
ролей і груп, що складається та відтворюється у зв’язку з вирішенням
певної соціальної потреби. Інституції забезпечують людей встановленими
методами розв’язання тих проблем життя, що періодично повторюються. І
вони визначають, як саме відповідна діяльність має бути організована,
спрямована і виконана.

Зв’язок інституцій суспільства з особистим життям його членів, їх
поведінкою здійснюють ті соціальні ролі, що формуються певною
інституцією. Соціальні ролі, таким чином, здійснюють зв’язок
макросоціального і мікросоціального рівнів життя.

Завдяки інституціям, люди можуть відчувати, що їх повсякденна діяльність
має певну регулярність, ефективність і визначеність. Якщо ми хочемо
з’ясувати, як “працює” те чи інше суспільство, одним з перших об’єктів
відповідного дослідження мають бути соціальні інституції цього
суспільства.

Які соціальні інституції розглядаються як основні?

Традиційно виділяють п’ять головних сфер соціетального функціонування. І
як головні, розглядаються інститути, сформовані для стандартизованого
розв’язання основних проблем, що зустрічаються в кожній з цих сфер. Це –
сім’я, економіка, політика, релігія, освіта.

Головними функціями інституції сім’ї є народження дітей, а також
задоволення особистих потреб членів сім’ї.

Інституція економіки забезпечує виробництво, обмін і розподіл товарів і
послуг.

Інституція політики виконує функцію захисту громадян один від одного і
від іноземних ворогів.

Інституція релігії забезпечує сукупність цінностей, які поділяють люди,
та виконання ритуалів, які у традиційному, одно конфесійному суспільстві
підтримують солідарність та згоду.

Інституція освіти забезпечує передавання наступним поколінням набутків
культури, знання, здобутого предками .

Ця класифікація, безумовно, спрощує реальну ситуацію. Більш повні
класифікації, крім названих п’яти, додають ще чотири інституції – це:

Медична система, головна функція якої – лікування хворих та охорона
здоров’я.

Наука, функція якої – здобуття знання про природу і соціальний світ.

Правова система, головна функція якої – встановлення соціального
контролю.

Військова система, функція якої – напад або захист від нападу зовнішніх
ворогів суспільства.

Деякі науковці додають ще спорт, як інституцію, що забезпечує відпочинок
і фізичне тренування.

Треба також зауважити, що в дійсності кожна інституція може виконувати
більш, ніж одну функцію. А з іншого боку, декілька інституцій можуть
брати участь у виконанні однієї функції.

Основні соціальні інституції виробляють у своєму складі більші
спеціалізовані підсистеми, певні підрозділи. Наприклад: система
дошкільного виховання, середньої освіти, вищої освіти у сфері освіти.

У різних культурах соціальні інституції можуть виконувати свої функції
зовсім по-різному (наприклад: сім’я буває моногамною і полігамною), і,
відповідно, можуть по-різному будуватися. Але соціальні інституції, що
існують у різних культурах та суспільствах, мають певні загальні
властивості.

По-перше, інституції мають тенденцію чинити опір змінам. Цю їх
властивість називають інерційністю. Вона пов’язана з тим, що соціальна
поведінка стає “інституалізованою” тільки тоді, коли вона закріплюється
у звичаях і традиціях. А люди схильні протидіяти намаганням змінювати їх
звичаї і традиції.

По-друге, інституції мають тенденцію бути взаємозалежними. З часом різні
інституції поділяють спільні цінності та норми – наприклад: вільна
капіталістична економіка створила політичну систему, що підтримує
капіталізм, і релігію (або систему переконань), що підтримує вільне
підприємництво, а також відповідну освітню систему.

По-третє, інституції мають тенденцію змінюватись, так би мовити,
паралельно, у зв’язку один з одним. Це особливо стосується тих змін, що
йдуть від економіки. Наприклад, під час індустріальної революції
переважно сільське суспільство змінилося на урбанізоване, сім’ї стали
меншими, уряди – більшими, діти стали вчитися більше, впливовість
релігій зменшилась, а науки – збільшилась, і наука набула значного
розвитку.

ТЕМА 6. СУСПІЛЬСТВО ТА ЙОГО ТИПИ

1. Поняття суспільства

Суспільство – це об’єднання людей, яке має такі чотири ознаки:

воно самовідтворюється;

має певну територію;

має спільні елементи культури;

має систему політичної влади, яка не є підпорядкованою людським
об’єднанням, зовнішнім до даного об’єднання.

Що це означає?

Коли говорять, що суспільство є самовідтворюваним об’єднанням, мають на
увазі ту обставину, що воно поповнюється, в основному, за рахунок
народження дітей й відтворює свою будову діяльністю власних членів.

Коли говорять, що суспільство має спільні елементи культури, мають на
увазі ту обставину, що спільна культура – це ознака не стільки
суспільства, скільки етносу (пригадайте, наприклад, Індію).

Суспільство ж повинно мати або спільну мову, або спільну релігію, або
спільну ідеологію (що виконує інтегруючі функції релігії як система
цінностей та моральних норм); але мова може бути не спільною (Швейцарія,
Бельгія), релігія може бути не спільною (Індія), норми можуть бути
різними (за виключенням законів), цінності можуть бути різними для
різних груп.

Коли говорять, що суспільство має систему політичної влади, яка не є
підпорядкованою людським об’єднанням, зовнішнім до даного об’єднання, то
мають на увазі ту обставину, що воно має політичну незалежність, тобто,
не є частиною іншої системи. Але при цьому слід пам’ятати про випадки
часткового включення. Наприклад, колоніальна країна не є окремим
суспільством, але члени Організації Об’єднаних Націй або члени
Європейського Союзу – це окремі суспільства.

Людські суспільства є дуже різними. Людина, раптом перенесена з Канади в
плем’я, яке живе в джунглях Бразилії (чи навпаки), була б спантеличена
новим соціальним оточенням і не змогла б поводитися адекватно. Тому
кожне людське суспільство – це непересічний й специфічний виклик
соціологічному розумінню.

В той же час, соціологічне розуміння потребує порівняння різних
суспільств у деяких аспектах, а такі порівняння дають можливість знайти
дещо спільне між різними суспільствами. І в цій лекції ми розглянемо дві
головні теми. По-перше, ми познайомимося із соціальними структурами, що
лежать в основі усіх людських суспільств. По-друге, ми поговоримо про
деякі основні типи суспільств, розглядаючи, як і чому вони відрізняються
один від одного.

2. Типи суспільств

Якщо ми умовно стиснемо історію життя на нашій планеті, що налічує
приблизно 3,5 мільярди років, в один рік, то виявиться, що перший
представник Homo sapіens з’явився не раніше ніж 31 грудня за сім хвилин
до кінця року, а перша цивілізація – за одну хвилину до кінця року. І
тим не менше, культурні досягнення людей за такий короткий термін
визначні. Лише близько 11 тисяч років тому деякі групи людей почали
одомашнювати тварин і рослини, таким чином визволивши себе з повної
залежності від того, що пощастить вполювати або зібрати.

Розвиток сільськогосподарської технології підвищив врожайність і,
завдяки цьому, збільшилась кількість населення, і виникли великі
суспільства. Лише приблизно 250 років тому розпочалася промислова
революція, що затягнула людство у світ фабрик і заводів, залізниць і
літаків, автомобілів, миттєвого зв’язку на величезні відстані та
жахливої військової технології.

Історичний розвиток є частиною загальної соціокультуральної еволюції, а
саме – тенденції соціальних структур і культур суспільства
ускладнюватись з часом. Цей процес має дещо спільне з біологічною
еволюцією. Як і живий організм, суспільство, щоб існувати, повинно
пристосовуватись до навколишнього середовища, щоб одержувати їжу та інші
ресурси. Різні суспільства застосовують різну стратегію виживання, і ті
суспільства, яким вдалося винайти кращу, тобто більш продуктивну
стратегію, стають більшими і складнішими, часто досягаючи успіху за
рахунок суспільств з менш розвинутою технологією. Цей процес
соціокультуральної еволюції не є “законом”, який є справедливим стосовно
кожного суспільства. Деякі суспільства еволюціонували швидше і дальше
ніж інші. Деякі – застигли на якомусь рівні. Деякі дезинтегрували і
зникли. Кожне суспільство змінювалось шляхом, притаманним тільки йому.

Концепція соціокультуральної еволюції – це свого роду екологічний
підхід, що аналізує соціальні та культуральні елементи в контексті того
природного і соціального середовища, в якому існує суспільство.
Застосовуючи цей підхід до різних суспільств, що існували в процесі
соціокультуральної еволюції, ми можемо нарахувати багато варіантів їх
соціальної структури і культури. Але, не дивлячись на тисячі часто
неоднорідних суспільств, що існували з початку людської історії, їх
можна розділити на декілька основних типів – відповідно до технології
прожиття (subsіstence), тобто – до технології, якою вони в основному
забезпечували своє існування. Герхард Ленський, який запропонував цей
підхід, виділив (як основні типи) суспільство мисливців та збирачів
(huntіng and gatherіng), городницьке (hortіcultural), аграрне (agrarіan)
та індустріальне (іndustrіal) суспільства.

Іноді “hortіcultural” перекладають як “садівниче”, тому що цей
англійський термін у звичайному вжитку частіше позначає те, що
українською називають садівництвом. Але цей термін позначає також й
городництво, а в поясненнях до терміну Ленського мова йде саме про
городництво (рільництво). (В економічній літературі цей період розвитку
землеробства називають первісним городництвом.)

Деякі соціологи виділяють як окремий тип пастуше (pastoral) суспільство.
Ленський в останній за часом класифікації суспільств, виділяє за
основним способом прожиття (prіmary mode of subsіstence) 10 типів:

мисливців та збирачів;

прості (sіmple) городницькі;

розвинуті (advanced) городницькі;

прості аграрні;

розвинуті аграрні;

рибальські;

морські або приморські (marіtіme);

прості пастуші (herdіng);

розвинуті пастуші;

індустріальні.

Але чотири з цих типів суспільств Ленський відрізняє від інших як
довкільно (envіronmentally) спеціалізовані, а саме як такі, які
непропорційно багато (у порівнянні з іншими суспільствами ) покладаються
на такі елементи своїх технологій, що особливо підходять до характерних
особливостей їх специфічного природного довкілля (середовища). Це –
рибальські, морські, пастуші прості і розвинуті (останні мають коней або
верблюдів як транспортний засіб).

А основними він вважає шість типів суспільств:

мисливців та збирачів, що живуть за рахунок диких тварин і рослин;

городницькі прості – живуть за рахунок рослинництва (рільництва), але не
мають плугів, а знаряддя і зброю мають тільки з дерева і каміння;

городницькі розвинуті – знаряддя і зброя бронзові;

аграрні прості – теж саме, але мають плуги і використовують енергію
тварин (биків);

аграрні розвинуті – знаряддя і зброя залізні (сталеві), де ще ширше
використовується енергія тварин;

індустріальні – використовуються неживі джерела енергії.

Критерії класифікації основних 6 типів суспільств:

Тип суспільств Культивування

рослин Металургія Плуг Залізо Неживі джерела

енергії

Мисливців та збирачів – – – – –

Просте городницьке + – – – –

Розвинуте городницьке + + – – –

Просте аграрне + + + – –

Розвинуте аграрне + + + + –

Індустріальне + + + + +

Деякі соціологи додають ще постіндустріальне (postіndustrіal)
суспільство, але про це ми будемо говорити окремо.

На кожній сходинці цього еволюційного процесу соціальна структура і
культура суспільства ставали складнішими. Причина в тому, що ефективніша
технологія виживання дозволяє суспільству виробляти більший обсяг
додаткового продукту, а саме – більше їжі та інших товарів, ніж це
потрібно, щоб забезпечити виживання їх виробників. В результаті,
збільшується та частка населення, що звільнюється від виробництва їжі, і
замість цього виконує в суспільстві інші ролі. В результаті значно
поглиблюється розподіл праці, спеціалізація окремих осіб та груп на
певних видах економічної діяльності. В технологічно найпростіших
суспільствах фактично все працездатне населення було зайняте у здобутті
їжі. У технологічно найрозвинутіших суспільствах прогодувати все
населення може менш ніж 5% робочої сили. Це дає змогу суспільству
розвивати свою соціальну структуру і культуру.

1. Суспільства мисливців та збирачів

Як бачимо з назви, це суспільства, існування яких залежить від тварин і
рослин, які його члени в змозі вполювати та зібрати. Усі суспільства
використовували цю технологію виживання на початку свого шляху ще кілька
тисячоліть тому; навіть сьогодні існує кілька ізольованих народів, таких
як аранда в Центральній австралійській пустелі, які залишаються на цьому
рівні розвитку.

Суспільства мисливців та збирачів звичайно були дуже маленькими і
розкиданими. Причина дуже проста: навколишнє середовище не може
забезпечувати велику кількість людей, сконцентрованих на одній
території, день за днем їжею, яку вони зможуть вполювати чи зібрати.
Тому такі народи жили і живуть маленькими групами, які рідко налічують
40 членів (найчастіше 3-4 родини). Навіть така нечисленна група повинна
мати в своєму розпорядженні площу не менш кількох сотень квадратних
кілометрів, щоб прогодуватись, і тому спілкування між такими групами
відбувалося рідко і недовго. Більшість членів цих груп були родичами за
одруженням. Дійсно, сім’я – майже єдина визначена соціальна інституція в
таких суспільствах. Сім’я там виконує багато функцій, які в інших
суспільствах звичайно виконують інші спеціалізовані інституції, такі,
наприклад, як виробництво засобів до життя, освіта, захист. Політичні
інституції відсутні, статуси в таких суспільствах майже рівні і, не
дивлячись на те, що інколи існує тимчасовий лідер з обмеженою владою,
більшість рішень в групах приймаються спільно.

Фактично, існує лише кілька статусів в таких суспільствах. Вони
визначаються статтю, віком та родинними зв’язками (kinship). Ролі, що їх
виконують чоловіки і жінки, старі і молоді дещо відрізняються, але немає
ніякої іншої спеціалізації. Більшість членів групи більшу частину часу
займаються одними й тими ж справами. Результатом їх спільного життєвого
досвіду є їх однакова соціальна цінність. Їхня релігія майже ніколи не
включає віру в могутнього бога чи богів, які брали б участь в справах
людей, натомість, вони вважають, що світ населений невидимими духами,
яких треба приймати до уваги, але поклонятись їм не обов’язково.

Народи мисливців і збирачів весь час пересуваються по своїй території,
адже якщо вони будуть затримуватись надовго в одному місці, то можуть
виснажити природні ресурси. В результаті володіння речами їм тільки
заважає, і вони мають лише дуже незначну кількість речей. Ніхто з них не
може накопичувати, бо просто нема що. Особи, які знаходять їжу – єдине,
що цінується в цих суспільствах, – повинні розділити її з усією групою.

Бійки чи ворожнеча всередині груп зовсім незвичні серед мисливців і
збирачів, частково тому, що в матеріальному плані їм нема за що
ворогувати між собою. І все ж, не дивлячись на розповсюджену думку,
життя цих людей не є постійною боротьбою за виживання на грані голоду.
Їхні потреби прості і їх легко задовольнити, у багатьох (але не у всіх)
довкіллях, і тому вони, в середньому, витрачають менше часу на
забезпечення себе необхідним, ніж люди, що належать до інших типів
суспільства.

Використання полювання і збирання як технології виживання мало великий
вплив на соціальну структуру і культуру суспільства. Соціальна структура
і культура таких суспільств з необхідністю були дуже простими.

2. Городницькі суспільства

Можна припустити, що раніше, ніж мисливство та збиральництво перестали
бути основними способами здобуття засобів до життя у певних
суспільствах, ці суспільства десятки тисяч років накопичували інформацію
стосовно процесів репродукування важливих для них рослин та тварин.
Близько 10 тисяч років тому деякі групи навчилися культивувати деякі
рослини та тварини, важливі для їх харчування.

Найраніше цей процес почався на Близькому Сході та у Південно-Східній
Азії. Першими рослинами, які почали культивувати люди, стали пшениця і
ячмінь, а основними свійськими тваринами стали спочатку вівці, кози і
свині (на території України, це відбувалося 5-7 тис. років тому).

Перехід людських суспільств від полювання і збирання до сільського
господарювання одержав назву неолітичної революції (так назвав цей
процес відомий англійській археолог ХХ століття Гордон Чайлд). Перший
етап неолітичної революції – перехід до городництва.

Основні знаряддя городництва – палиця-копачка (dіggіng stіck), пізніше –
мотика (hoe [hou]). Основна технологія використання землі – так званий
вирубно-вогневий спосіб, який давав можливість збирати достатній врожай
тільки 3 роки. Попіл спалених дерев слугував за добриво недовго. Потім
знищувалася інша ділянка лісу.

У городничих суспільствах чоловіки найчастіше були відповідальними за
очищення нових ділянок землі від лісу, а жінки – за вирощування врожаю.
Чоловіки продовжували полювати на тварин, але мисливство на той час вже
стало менш продуктивною діяльністю, ніж раніше. Причини цього – зниження
чисельності дичини частково внаслідок значного зростання людського
населення, частково – внаслідок міграції дичини подалі від постійних
людських помешкань, які почали тоді складатися.

Період розвинених городничих суспільств, за Ленським, починається з
виготовленням металевих знарядь та зброї. Наявність металургії він
застосовує як критерій, що диференціює два ступені розвитку городничих
суспільств (найдавніша така межа належить до 4-го тисячоліття до н.е. –
на Ближньому Сході).

Будуються міста, захищені стінами, – як захищені помешкання правлячого
класу, а також як політичні та релігійні центри. Там створювалися також
і різні майстерні – для виготовлення зброї, а також особистого одягу для
знаті, ювелірних виробів і таке інше.

3. Аграрні суспільства

Аграрні суспільства – це суспільства, чиє виживання, в основному,
залежить від вирощування врожаю з застосуванням плуга і робочої худоби.
Використання плуга значно підвищило продуктивність землі, з його
допомогою стало можливим вносити в землю глибше, ніж сягають корені
рослин, добрива; а також переорювати бур’яни, що при цьому також стають
добривом. Одна й та ж сама ділянка землі за цією технологією може
оброблятись майже постійно, тому стають можливими постійні поселення.
Застосування робочої худоби, що тягне плуг, робить одного робітника
набагато продуктивнішим, ніж кілька городників. В результаті великі поля
заміняють на маленькі ділянки, загальний вихід продукції значно
збільшується, з’являється можливість для більшого додаткового продукту .

Розміри аграрних суспільств набагато більші, ніж садівничих: вони
сягають кількох мільйонів людей. Певна частина населення може не
працювати на землі, а натомість, виконувати інші виробничі ролі, які
потребують значної кваліфікації, як наприклад, коваль чи перукар. Але
така кваліфікована праця має достатній попит за умови великої
концентрації людей. Аграрні суспільства зробили можливим і доцільним
зростання міст, в яких жили люди, які прямо чи опосередковано продавали
(вимінювали) свої вміння на сільськогосподарську продукцію тих, хто
залишився працювати на землі. Саме суспільство часто складалося з
кількох таких міст і приміських зон, з’єднаних за допомогою періодичних
демонстрацій сили центральною владою.

Політичні інститути ставали більш складними і влада зосереджувалася в
руках однієї особи. В аграрних суспільствах типовою стає монархічна
влада. Влада монарха, звичайно, абсолютна. Він буквально володів життям
своїх підданих. В більш розвинених аграрних суспільствах держава
розгалужувалася на окремі соціальні інституції із складними механізмами
судової та урядової бюрократії, що було пов’язано з майновим
розшаруванням цих суспільств. Багатство в цих суспільствах завжди
розподілялося дуже нерівномірно і фактично привласнювалося меншістю
знатних землевласників, що користувалися додатковим продуктом,
виробленим більшістю селян. Зразком такої моделі є старий феодальний лад
в Європі.

У цих суспільствах розвивалися економічні інститути, торгівля поширилась
завдяки появі грошей. Необхідність обліку врожаю для збору податків та
ведення державного господарства дала поштовх розвитку писемності (яка
з’явилась у всіх, без виключення, розвинених аграрних суспільствах (хоча
не тільки в аграрних, ще у городничих суспільствах Китаю і Мексики).
Потреба ефективного транспорту і комунікацій у великих аграрних
суспільствах вела до розвитку шляхів і флоту. Завдяки цьому раніше
ізольовані суспільства починають спілкуватися між собою.

Релігія теж стала окремою соціальною інституцією, з постійними
офіційними особами, храмами і певним політичним впливом.

Багатство аграрних суспільств та їх осілий спосіб життя дозволяє
вкладати додатковий прибуток в нові культурні сфери – живопис і
скульптуру, громадські будинки і пам’ятники, палаци і стадіони.

Таким чином, суспільства, чия технологія прожиття базувалася на
сільському господарстві, мали набагато складнішу соціальну структуру та
культуру, ніж будь-яке з менш розвинених типів суспільства. В аграрних
суспільствах збільшується кількість статусів і соціальних ролей, зростає
чисельність населення, розбудовуються міста, з’являються нові соціальні
інституції, відбувається розмежування на соціальні класи, надбання
культури стають більш різноманітними.

4. Індустріальні суспільства

Індустріальні суспільства почали виникати з розвитком механізації
виробництва. Першою була Англія, де близько 250 років тому розпочалася
промислова революція: зростаюче використання у виробництві енергії
неживої природи. З того часу цей спосіб виробництва зарекомендував себе
настільки успішно, що поширився у всьому світі, трансформуючи або
руйнуючи інші типи суспільств. Індустріалізація базується на
застосуванні наукових знань до технології виробництва, що дало
можливість застосувати нові джерела енергії, а також перекласти на
машини частину тієї роботи, яку раніше робили люди чи тварини. Такі
технології, як паровий двигун, двигун внутрішнього згорання, електричний
двигун, стимулювали зміни в економіці та інших соціальних інституціях.

Індустріалізація – це ефективна стратегія виживання, бо вона дозволяє
незначній частині суспільства годувати усе інше його населення. Тому
індустріальні суспільства можуть сягати величезних розмірів, налічуючи
десятки і, навіть, сотні мільйонів людей. Чисельність населення особливо
швидко зростає на ранніх стадіях індустріалізації, коли люди починають
жити довше за рахунок поліпшення охорони здоров’я та
санітарно-гігієнічних умов.

Індустріальні суспільства швидко урбанізуються, більшість населення
починає жити в містах та навколо них, де є більше можливостей
працевлаштування, і де ці можливості весь час збільшуються. Великі
організації, такі як корпорації та урядові бюрократичні установи,
перетворюють значну частку соціальної діяльності на анонімну та
безособову. В процесі індустріалізації економіка стає фактично
безмежною, охоплює своїм впливом усі ланки суспільства.

Сім’я втрачає багато своїх первинних функцій. Вона перестає бути
одиницею економічного виробництва і освіти молоді.

Вплив релігії, як беззаперечного джерела морального авторитету,
зменшується. Виникають світські ідеології, різні люди приходять до
різних, іноді взаємовиключних цінностей і вірувань. В основному це
відбувається під впливом науки як нової важливої соціальної інституції,
оскільки технологічні новації залежать від розширення та вдосконалення
наукових знань. Одночасно і освіта стає окремою інституцією.
Розвиваються й інші соціальні інституції, такі як правова, медична,
військова, спортивна.

Сучасні тенденції змін у розвинутих індустріальних суспільствах ми
розглянемо пізніше, колі будемо розглядати соціальні зміни та їх
причини.

ТЕМА 7. СОЦІАЛЬНІ ГРУПИ

1. Первинні та вторинні групи

Соціологи поділяють соціальні групи на первинні та вторинні.

Первинна група – це невелика кількість людей, що безпосередньо
взаємодіють один з одним протягом відносно довгого часу на особистій
основі. Родина, коло друзів – це первинні групи. Відносини в такій групі
мають, як правило, емоційне підґрунтя, й саме існування групи є для її
членів безумовною цінністю. 

Поняття “первинна група” вперше застосував у 1909 році стосовно сім’ї
видатний американський соціолог Чарльз Кулі (Charles Cooley) у своїй
монографії “Соціальна організація”. Пізніше соціологи стали
застосовувати термін “первинна група” для позначення будь-якої групи, в
якій існують особисті стосунки. З цієї точки зору, пара друзів або
невелика робоча бригада, члени якої не тільки працюють, але й
відпочивають разом, ходять один до одного у гості, – все це первинні
групи. Первинна група виявилась дуже стійким формуванням, що у сучасному
суспільстві виконує роль сполучної ланки між особистістю і різними
організаційними структурами. Соціологічні дослідження, проведенні за
останні 60-70 років показали, що немає достатніх підстав для тверджень
про “зникнення” первинних груп у процесах індустріалізації, урбанізації
та бюрократизації суспільства. В той же час було з’ясовано, що у
сучасному суспільстві домінують вторинні групи. 

Вторинна група – це сукупність людей, що об’єднані практичною метою та
взаємодіють на безособовій основі, у більшості випадків опосередковано
(тобто, через інших членів групи, через ділові матеріали або технічні
засоби). Приклади вторинних груп: університет, велике підприємство,
профспілка, політична партія, урядова організація, військова частина.
Безпосередні контакти у вторинних групах обмежені. Члени такої групи
взаємодіють один з одним переважно у відповідності до їх статусів та
соціальних ролей.

Соціальну групу соціологи відрізняють від скупчення та соціальної
категорії.

Скупчення – це одночасне зібрання в одному місці невідомих один одному
індивідів. Пасажири у тролейбусі, натовп на вулиці, покупці у магазині,
черга за квитками на залізниці, аудиторія на концерті – це приклади
скупчень. У скупчення люди легко входять і легко виходять. Форми
соціального упорядкування тут короткочасні. Але це не означає, що у
соціальному житті скупчення мало важливі. Пізніше, коли ви вивчатиме
закономірності колективної поведінки, то побачите, що для деяких її форм
соціальні скупчення становлять вихідну основу.

Соціальна категорія (category) – сукупність людей, що мають спільні
ознаки, які вважаються соціально важливими. Найчастіше, це такі ознаки,
як стать, вік, раса, національність, громадянство, соціальний статус.

Категоріями є, наприклад, робоча сила, учні, студенти, пенсіонери,
ветерани, але також й діабетики, божевільні, худорляві і т. ін.

Інформація про соціальні категорії може мати важливе практичне значення.
Наприклад, інформація про розподіл населення за віком дозволяє
прогнозувати необхідну кількість учнівських місць у школах, майбутню
частку пенсіонерів, ймовірний обсяг медичного обслуговування та багато
іншого.

Крім того, усвідомлення людьми своїх спільних рис, може мотивувати їх до
взаємодії. А деякі спільні ознаки самі є умовами взаємодії. Особливо –
спільна мова та спільне громадянство.

2. Групи належності та сторонні групи

Крім поділу на первинні та вторинні групи, що здійснюється за критерієм
типу відносин між їх членами, корисним для соціологічного аналізу
виявилося також розрізнення груп за критерієм належності (або
неналежності) людини до відповідної групи. За цим критерієм соціальні
групи поділяються на групи належності (іngroups, буквально – у-групи)
та сторонні групи (outgroups – поза-групи).

Група належності – група, з якою людина себе ідентифікує і до якої
належить.

Стороння група – це група, з якою людина себе не ідентифікує і до якої
не належить.

У повсякденному спілкуванні різницю між цими групами позначають,
використовуючи займенники “ми” чи “вони”. Тому нерідко групу належності
називають також “ми-групою” (we-group), а сторонні групи –
“вони-групами” (they-group). Чим повніше ми усвідомлюємо, хто є “вони”,
тим точніше усвідомлюємо, хто є “ми” (до кого ми належимо, з ким ми
об’єднуємося). Поняття груп належності та сторонніх груп висвітлює
важливість соціальних меж (boundarіes) – соціальних демаркаційних ліній,
що повідомляють нам, де саме взаємодії певного типу починаються і де
вони закінчуються. Безумовно, групові межі позначаються не фізично. Вони
позначаються перервами у течії соціальної взаємодії певного типу. У тій
чи іншій мірі групові межі мовби “капсулюють” людей у соціальну
мембрану, так що центр та потік їх взаємодій міститься усередині.

Деякі соціальні межі пов’язані з територіальними. Наприклад, межі
сусідські, общинні, державні. Інші соціальні межі пов’язані із
соціальними відмінностями – межі між етнічними, релігійними,
політичними, професійними, мовними, статусними групами.

За будь-яких джерел, соціальні межі мають дві функції. По-перше, вони
запобігають від проникнення людей із зовні усередину групи; по-друге,
вони утримують членів групи усередині неї (іноді так міцно, що члени
групи навіть не думають про інші можливості соціальної взаємодії).

Експеримент Музефера Шеріфа (Мuzafer Sherіf) та його помічників у 1966
році показав, як ситуація конкуренції поглиблює усвідомлення меж групи
належності та посилює антагонізм до сторонніх груп.

11-річні хлопчики із здорових, соціально забезпечених та стабільних
родин середнього класу у літньому таборі відпочинку були поділені на дві
групи. Експеримент проходив у чотири фази.

Перша фаза (1-й тиждень) – це організація життя кожної групи окремо
(вироблення поділу функцій, лідерства, групових норм, власних прапорів).

Друга фаза (2-й тиждень) – це конкурентні контакти груп (бейсбол,
футбол, перетягування канату й таке подібне). Почалася ця фаза з проявів
спортивного духу, але це швидко змінилося посиленням негативних
ставлень, “війною залишків” у їдальні, спалюванням чужих прапорів й
таким іншим. У цій фазі обидві групи хлопчиків мали вигляд хуліганських
компаній.

Третя фаза (3-й тиждень) планувалася як інтеграційна – були організовані
умови для спілкування: їжа за спільними столами членів різних груп,
спільне відвідування кінозалу й таке інше. Але це привело тільки до
загострення конфлікту.

Четверта фаза (4-й тиждень) складалася із створення таких особливих
ситуацій, які вимагали від обох груп взаємодії. Наприклад, була
організована така аварія водопроводу, що викликала необхідність спільної
роботи, щоб відновити постачання води в табір.

Висновки з цього експерименту були досить переконливі. Якщо конкуренція
посилювала відмежування груп, спільна мета та спільна робота навчали їх
взаємної доброзичливості та співробітництва.

Блейк та Маутон у 1979 році отримали аналогічні результати на групах
дорослих.

3. Референтна група

Дуже важливим є розрізнення групи належності та референтної групи.

Референтна група для людини – це група, чиї ставлення, почуття та дії
людина поділяє. Референтна група може бути, а може й не бути групою
належності.

Досить відомі приклади психологічної ідентифікації не з групою
належності – це революціонери з вищого світу; прихильники релігії,
носіїв якої немає поблизу; колаборанти, що співпрацюють з ворогом;
асимільовані іммігранти.

Референтна група виконує декілька функцій.

По-перше, вона може виконувати нормативну функцію, тобто, впливати на
стандарти людини. Той, хто бажає належати до певної групи, приймає
цінності і норми групи, культивує її стиль життя, її політичні
уподобання, музичні смаки, сексуальну практику, ставлення до алкоголю,
наркотиків і таке інше.

По-друге, референтна група може виконувати порівняльну функцію. Це
відбувається тоді, коли людина використовує стандарти своєї референтної
групи як “систему координат” для оцінки своєї поведінки, для виправдання
або засудження своєї зовнішності, своїх здібностей, свого здоров’я,
рівня життя і такого іншого.

По-третє, референтна група може виконувати асоціативну функцію. Мається
на увазі та ситуація, коли через ідентифікацію себе з групою людина може
мов би “запозичати” статус групи й “грітися” у віддзеркаленні її слави.
Добре відомий приклад цього явища – “фани” спортивних команд.

Коли група належності людини не збігається з її референтною групою, вона
може відчувати те, що отримало назву відносної депривації (deprіvatіon).
Відносна депривація – це незадоволеність, пов’язана з розривом між тим,
що людина має (тобто, обставини групи належності) і тим, що, як людина
вважає, вона мали би мати (тобто, обставини референтної групи).

Відчуття відносної депривації часто сприяє соціальному відчуженню
(alіenatіon) і створює передумови колективних дій та революційних
соціальних рухів. Тому поняття референтної групи дає один з ключів до
розуміння багатьох процесів соціальних змін.

Треба також зауважити, що для людини можуть існувати не тільки позитивні
референтні групи. Часто люди мають також негативні референтні групи. Це
ті соціальні групи, від яких людина себе відокремлює, по відношенню до
яких вона підкреслює відмінність своєї групи.

Наприклад, для політичних емігрантів негативною референтною групою
найчастіше є правлячі кола їх країн. Американські соціологи показали це
у дослідженнях кубинської політичної еміграції. Вони показали також, що
для такої спільноти негативна референтна група стає фактором соціальної
солідарності, інструментом, за допомогою якого ця спільнота підтримує
свою єдність, зв’язки між її членами.

4. Вплив первинних груп

Пізнання груп дає можливість краще зрозуміти людську поведінку. Це
пов’язано з тим, що групи є джерелом наших людських якостей, їх
динамічні властивості роблять групи тою впливовою соціальною силою, якою
вони є у людському співжитті. Тому доцільно познайомитися з тим, що
чиниться всередині груп, з тими процесами в групах, що впливають на
соціальне життя.

Вперше фундаментальна роль первинних груп була виявлена емпірично у
широко відомих у світі Хоторнських дослідженнях. Це дослідження під
керівництвом Елтона Мейо (Elton Meyo) проводилися з 1927 по 1932 роки на
Хоторнському заводі (Hawtorn Works) електричних приладів у Чикаго. На
цьому заводі працювали близько 3-х тисяч працівників і керівництво
компанії було стурбоване високим рівнем незадоволеності працівників. Річ
в тім, що за усіх матеріальними та соціальними умовами це була одна з
найпрогресивніших компаній за рівнем заробітної плати, соціальної
допомоги хворим, рівнем пенсійного забезпечення та іншими формами
соціального забезпечення.

Дослідники намагалися діяти відомими на той час методами. Перш за все,
вони виділили експериментальну групу робітниць і почали змінювати години
початку та закінчення роботи, тривалість та частоту перерв, рівень
освітлення робочих місць і таке інше. Але результати експериментів
виявилися дуже несподіваними і здивували дослідників.

Що ж трапилось?

Коли вони збільшили тривалість перерв для відпочинку, продуктивність
праці зросла. Це не було несподіванкою. Але потім, коли тривалість
перерв стали скорочувати, продуктивність праці ще більше зросла. Це було
першою несподіванкою. А коли дослідники повернулися до початкового
режиму праці та відпочинку, продуктивність зросла ще більше. І це, з
точки зору уявлень кінця 40-х років, було абсолютно незрозумілим. Тим
більше, що такі самі результати були отримані при змінах рівня
освітлення, способу оплати праці й інших чинників та стимулів.

Подальші дослідження показали, що жінки, обрані для експерименту,
відчували задоволення тою увагою, яка приділялася їм дослідниками. Це їх
об’єднало у тісно пов’язану погоджено-діючу групу. Вони стали вважати,
що набули особливого статусу, що тепер належать до свого роду “еліти”. В
той же час, вони знали, для чого організовано експеримент, і намагалися
працювати краще й краще відповідно до (як їм здавалося) очікувань
дослідників.

У світовій соціології та соціальній психології це явище отримало назву
“хоторнський ефект” (Hawtorne effect). Цей ефект полягає в тому, що факт
дослідження групи впливає на поведінку її членів більше, аніж інші
фактори, якими маніпулюють дослідники. З цього дослідження було зроблено
висновок, що “людський фактор” відіграє важливу роль у трудовій
діяльності кожного працівника. Маються на увазі його особисті стосунки
із співробітниками та начальниками.

Дослідники виявили також важливість для організації виробництва
створення невеликих чітко організованих груп робітників.

Пізніше американські соціологи Ротлісбергер (Roethlіsberger) і Діксон
(Dіckson) показали, що первинні групи здатні чинити вплив на рівень
продуктивності цілого заводу. Такі групи, так би мовити, неофіційно
регулюють темп роботи. На того, хто працює набагато швидше за інших,
його група справляє тиск – його називають “вискочкою”, дражнять,
висміюють або навіть бойкотують.

Велике значення первинних груп для сучасної людини показали також
дослідження поведінки людей у ситуаціях ураганів, затоплень, потужних
промислових вибухів. Дослідники виявили, що у таких екстремальних
ситуаціях більшість людей намагається приєднатися до своєї сім’ї. А
люди, що не належать до якої-небудь первинної групи (наприклад,
внаслідок недавньої міграції), після стихійного лиха дуже довго зазнають
глибокого відчаю та почуття безвиході.

Політичне керівництво тоталітарних суспільств використовувало і
використовує впливовість первинних груп для здійснення соціального
контролю та управління народом. На сьогодні особливо розгалуженою є
китайська система “бзяо-теу”, що організовується не тільки на всіх
підприємствах, установах, військових підрозділах, але й за місцем
проживання. Групи “бзяо-теу” і зараз проводять регулярні збори “взаємної
критики”. На цих зборах кожен член групи зобов’язаний критикувати свої
недоліки та вислуховувати критику з боку інших членів групи. Таким
чином, первинна група здійснює величезний і тривалий тиск на кожного її
члена. Правляча група використовує такі первинні групи, щоб
організовувати так звану “загальнонародну” підтримку офіційної державної
політики.

Роль, яку відігравали первинні групи в системі радянського
тоталітаризму, ще не досліджено.

Дослідження американських та японських соціологів показують, що велику
роль первинні групи відіграють у японських концернах – вони забезпечують
формування та відтворення корпоративної моралі та корпоративних
цінностей.

5. Розмір групи

Розмір групи має важливе значення тому, що він впливає на характер
взаємодій у ній. Чим менша група, тим більше можливостей у кожного з її
членів краще зрозуміти інших та ближче з ними зійтися.

Двочленні групи – діади (dyads) – забезпечують здійснення багатьох з
найбільш інтенсивних і впливових відносин, таких, як відносини між
матір’ю і дитиною, між чоловіком і дружиною. Взагалі більшість випадків
людського спілкування, як показують дані досліджень – це спілкування
віч-на-віч (face to face). Соціолог Джон Джеймс (John James) у 1951 році
разом із своїми студентами дослідив 7405 випадків неформального
спілкування: між перехожими, на стадіонах, на пляжах, покупцями у
магазинах тощо, а також 1458 випадків спілкування у різноманітних
ситуаціях на роботі. Виявилося, що 71% випадків, як у робочих, так і
позаробочих ситуаціях, взаємодіяли тільки двоє; у 21% – троє; у 6 % –
четверо; і тільки у 2 відсотках взаємодіяли п’ятеро та більш осіб.

У діадах впливовішу роль ніж у більших групах відіграють емоції та
почуття (Hare, 1976). Між учасниками діади існує дуже тісний
взаємозв’язок: якщо один з них розчаровується – взаємовідносини
руйнуються, й існування групи як такої припиняється. Крім того,
відносини у діадах частіше є більш емоційно напруженими і менш явно
агресивними, ніж інші види взаємин (Bales and Borgatta, 1955; O`Dell,
1968).

Приєднання до групи третього учасника – утворення тріади – докорінно
змінює соціальну ситуацію. А саме, стають можливими коаліції –
об’єднання двох проти третього (Hare, 1976). За таких умов одна особа
може набути роль “третього зайвого” або “аутсайдера”. Однак, за інших
обставин, третій може відігравати роль “посередника” між двома іншими.

Одне з питань, що привертає увагу соціологів, це – яким має бути
оптимальний розмір групи? Наприклад, якщо потрібно призначити комісію,
щоб отримати рекомендації з якихось питань, скільки осіб вона має
включати в ідеалі?

Досліди, проведені з малими групами дають підстави вважати, що найкращій
розмір – п’ять осіб (Yare, 1976). За такої кількості осіб в групі повне
взаємне блокування малоймовірне – тут непарне число членів. Далі, через
те що група може розколотися на більшість з трьох осіб і меншість з
двох, існування меншості не обов’язково означає ізоляцію однієї особи,
як це відбувається у тріадах. До того ж розмір такої групи достатній для
того, щоб її члени могли досить легко змінювати свої ролі, і щоб кожен з
них міг уникнути незручної позиції без необхідності вирішувати таку
проблему офіційним шляхом. Нарешті, розмір групи з п’яти осіб достатній
для того, щоб люди могли вільно висловлювати свої почуття і навіть
суперечити один одному, але водночас такі групи достатньо невеликі для
того, щоб їх члени могли виявити повагу до почуттів і потреб один
одного.

6.Лідерство

Ви знаєте, що не існує футбольних команд без капітанів, армій без
офіцерів, корпорацій без керівного персоналу, університетів без
ректорів, оркестрів без диригентів, або банд без главарів. Без
загального керівництва людям звичайно важко координувати свою
діяльність. Внаслідок цього, деякі члени груп мають в них більший вплив,
ніж інші. Таких членів груп соціологи називають лідерами . Невеликі
групи можуть існувати без лідерів, але у великих групах відсутність
лідера спричиняє хаос.

У невеликих групах, як показали дослідження Бейлса (1970) та Філдера
(1981), здебільшого буває два типи лідерів. Один тип лідера – це
“спеціаліст по задачах” (task specialist). Лідер цього типу спрямований,
перш за все, на оцінювання проблем, що постають перед групою, та на
організацію їх розв’язання. Інший тип лідера – це, так би мовити,
“спеціаліст по стосунках” (socіal-emotіonal specіalіst). Лідер цього
типу спрямований, перш за все, на вирішення міжособових проблем в групі,
на розрядження напруги в групі та на сприяння солідарності її членів.
Перший тип лідерства, спрямований на досягнення групових цілей,
називають інструментальним (іnstrumental). Другий тип, орієнтований на
підтримку злагоди та єдності в групі, називають експресивним
(expressіve). У деяких випадках одна й та ж людина виконує обидві ці
ролі. Але частіше кожну з цих ролей виконує окрема особа. І жодна з цих
ролей, безумовно, не є важливішою за іншу. Яка саме з них важливіша – це
залежить від ситуації.

Лідери також відрізняються за тим, як саме вони впливають на групу. Цей
аспект лідерства вперше був висвітлений у класичних експериментах Курта
Левіна та його групи ще у 1930-их роках (Lewіn, Lіppіtt, and Whіte,
1939). У цих дослідженнях дорослі лідери, працюючи з групами 11-річних
хлопців, свідомо притримувались одного з трьох стилів лідерства:
авторитарного, демократичного та потурального.

При авторитарному стилі лідер визначав політику групи, давав детальні
вказівки всім її членам так, щоб вони знали, що мусять робити, призначав
партнерів по роботі, суб’єктивно схвалював та критикував їх дії, і за
власним розсудом усував від участі у груповій діяльності.

При демократичному стилі керівництва лідер дозволяв хлопчикам брати
участь у прийнятті рішень, окреслював лише загальні цілі, пропонував на
вибір різні способи дії, дозволяв членам групи працювати з тими, з ким
вони бажають, оцінював хлопчиків об’єктивно і брав участь у діяльності
групи.

При потуральному стилі керівництва лідер займав пасивну позицію
невтручання, надавав матеріали, пропозиції і допомогу тільки тоді, коли
його просили, і уникав будь-яких коментарів щодо роботи хлопчиків.

Якщо характеризувати ці стилі лідерства узагальнено, то слід відмітити
таке .

При авторитарному лідерстві:

лідер утримує владу і несе відповідальність;

лідер дає членам групи вичерпні вказівки;

спілкування у групі йде головним чином “згори вниз”.

Перевага авторитарного стилю в тому, що при такому лідерстві група діє
швидко, організовано та прогнозовано, але при цьому придушується
особиста ініціатива.

При демократичному лідерстві:

лідер поділяє досить багато влади з групою, проводячи політику групового
обговорення та прийняття рішень;

члени групи через участь у прийнятті рішень поділяють як завдання, так і
відповідальність;

активне спілкування у групі іде як згори вниз, так і навпаки.

Перевага демократичного стилю в тому, що при такому лідерстві особиста
відповідальність за справи групи є вищою. Недолік його в тому, що
групова діяльність забирає надто багато часу та іноді група не приходить
до однієї думки.

При потуральному лідерстві:

лідер дозволяє членам групи робити що завгодно: він фактично зрікається
влади у групі;

члени групи самі роблять те, що вважають за потрібне;

спілкування йде в основному “у горизонтальній площині”, між рівними
членами групи.

Перевага потурального лідерства в тому, що воно дозволяє
висококваліфікованим і компетентним членам працювати без стороннього
втручання в їх роботу. Недолік його в тому, що група часто безцільно
пливе за течією подій, бо їй бракує керівництва.

Дослідники виявили, що авторитарне лідерство спричиняє високий рівень
фрустрації і ворожих почуттів до лідера. Продуктивність залишається
високою тільки у присутності лідера та падає у його відсутність. При
демократичному лідерстві члени групи почуваються щасливішими,
дружнішими, піклуються про групу, виявляють більше самостійності
(особливо у відсутності лідера) і мають низький рівень міжособової
агресивності. Потуральне лідерство веде до низької продуктивності групи
та до високого рівня міжособової агресивності.

Коментуючи ці висновки, американські соціологи зауважують, що
дослідження проводились з американською молоддю, призвичаєною саме до
демократичного способу дій. І американські соціологи вважають, що за
інших обставин, в іншому культурному середовищі перевага могла б бути на
боці авторитарного лідерства. Той факт, що авторитарні лідери часто
зустрічаються у країнах, які розвиваються, примушує деяких соціологів
припускати, що за стресових умов люди надають перевагу директивному
стилю лідерства (Bass,196). Хоча це можна пояснити і тим, що за таких
обставин авторитарному лідеру легше захопити та утримати владу.
Практичний досвід також свідчить, що демократичне лідерство не завжди
стимулює краще виконання роботи або вищий рівень продуктивності. Деяким
людям, як показують дані досліджень, більше подобається, щоб їм казали,
що треба робити, ніж брати участь у прийнятті рішень.

7. Соціальне ледарство (socіal loafіng) та соціальні дилеми

Звичайно вважається, що три особи спільно можуть тягнути канат втричі
сильніше, ніж одна особа, і що вісім можуть тягнути у вісім разів
сильніше. Але дослідження показали інше. Якщо канат тягне одна особа, її
зусилля, у середньому, дорівнює 59 кілограмам (130 фунтів), група з
трьох таких осіб тягне канат у середньому із зусиллям 160 кілограмів
(352 фунти), тобто у 2,7 рази більше, ніж одна особа, а група із восьми
осіб тягне канат із зусиллям близько 248 кілограмів (546 фунтів), –
тобто тільки у 4,2 рази більше, ніж одна особа.

Було запропоновано кілька пояснень такого явища. Раніше це пояснювали
недосконалістю координації зусиль членів групи. Але ця гіпотеза була
спростована на початку 1970-х років в експериментах Інгхема. Він
вимірював зусилля, які прикладали сліпі люди, що тягли канат самі, але
були переконані, що тягнуть разом з іншими. Виявилось, що за таких
обставин люди теж послаблювали свої зусилля. Таким чином, був зроблений
висновок, що коли люди працюють у групі, вони зменшують свої зусилля. І
це явище отримало назву соціального ледарства (Вільямс, Харкінс і Латан,
1981). 

Існують декілька гіпотез, які пояснюють це явище. За одною гіпотезою,
люди звичайно відчувають, що вони не досягають справедливого поділу
зусиль, і тому послаблюють свої індивідуальні зусилля. За іншою
гіпотезою, люди звичайно сподіваються, що у гурті можна непомітно
уникнути частини роботи, і тому послаблюють індивідуальні зусилля. Крім
того, коли люди працюють в групі, вони часто очікують, що інші члени
групи теж ледарюють (це показали дослідження Джексона і Харкінса на
початку 1980-х років).

Американські соціологи прийшли до висновку, що у схожих обставинах
працювали радянські селяни у колгоспах, тому що на своїх присадибних
ділянках вони працювали набагато ефективніше. Такі ділянки складали менш
ніж 1 відсоток сільськогосподарської землі колишнього Радянського Союзу,
в той же час на них вирощувалося близько 7 відсотків валової
сільськогосподарської продукції.

Але зі сказаного не треба робити висновок, що груповій роботі треба
покласти край. Групи необхідні, тому що вони можуть зробити багато
такого, що поодинці зробити взагалі неможливо. І коли люди виконують
складні завдання, робота часто іде краще, коли люди працюють разом з
іншими. Це також показали емпіричні дослідження (Джексон і Вільямс,
1985). І коли соціальна солідарність висока, а групова мета сприймається
як захоплива, люди дійсно можуть подвоювати свої зусилля, працюючи у
групі. Такі приклади дають деякі спортивні команди, а також ізраїльські
колективні господарства – кібуци (своєрідні колгоспи). На жаль,
відповідних досліджень у нас ще не було.

Соціальне явище, дещо схоже із соціальним ледарством – це ситуація, у
якій члени групи зустрічаються з протиріччям між задоволенням своїх
особистих інтересів і сприянням добробуту групи. Цей феномен отримало
назву соціальної дилеми.

Яскравий приклад соціальної дилеми наводив Гарет Хардін. Він досліджував
ситуацію, коли деяка кількість пастухів користувалася спільним
пасовиськом. Кожен з пастухів міг вважати, що якщо він додасть ще одну
корову до свого стада, він одержить від цього додатковий прибуток. Але
якщо кожний пастух зробить те саме, пасовище буде винищено і всі пастухи
матимуть збитки.

Подібна ситуація виникає при використанні будь-яких обмежених ресурсів –
чистого повітря, води, електрики, газу і такого іншого. Кожна особа
окремо може вважати, що її особиста вигода полягає у використанні
більшої кількості ресурсів та у забруднені середовища на більшу суму,
ніж це коштує для неї особисто, якщо витрати на очищення середовища
розподіляються на усе населення рівномірно.

Соціальні дилеми зустрічаються у двох основних формах:

дилема спільного користування , коли людина має вирішувати, брати чи не
брати зі спільних ресурсів;

та дилема спільного нагромадження , коли людина має вирішувати, додавати
чи не додавати свого до спільних ресурсів.

Перша дилема отримала також назву “дилема раціону” (сommons dіlemma),
другу називають “дилемою громадського добра” (publіc goods dіlemma).
Остання дилема часто виникає у ситуаціях, коли спільне благополуччя
групи можуть забезпечити кілька її членів. Підхід у такий ситуації з
позиції “нехай це робить хтось інший” отримав назву “free-rіder
mechanіsm”, що можна перекласти українською як “механізм дурняка”
(дармівщини) , або як “механізм “зайця” (безбілетника).

Проблема полягає в тому, що залишаючись на самоті зі своїми особистими
інтересами, люди часто спонукаються до того, щоб скористуватися внесками
інших у добробут громади в цілому.

Ситуація дармового користування плодами чужих зусиль виникає не тільки
через бажання поживитися за чужий кошт. Вона виникає також тоді, коли
людина побоюється, що хтось інший “на дурняка” скористається плодами її
зусиль. Це явище отримало назву “ефекту сисуна” (sucker effect). Люди
зазвичай не схильні грати роль “сисуна”, але вони зменшують свій внесок
у спільну групову справу, коли вважають, що хтось таку роль грає.

8. Групове мислення 

Ще одне групове явище, яке ми маємо розглянути – це групове мислення
(groupthіnk). Цим терміном соціальний психолог Ірвінг Дженіс (Іrvіng
Janіs) запропонував позначати той процес прийняття рішень, що
відбувається у таких міцно згуртованих групах, у яких їх члени настільки
сконцентровані на зміцненні групового консенсусу, що придушують критичне
мислення. Це явище Ірвінг Дженіс ілюстрував прикладом прийняття рішення
адміністрацією Кеннеді про вторгнення на Кубу у Затоці Свиней (Bay of
Pіgs) у 1961 році. Пізніше, аналізуючи негативні наслідки цієї акції
(посилення влади Кастро, консолідація відносин між Гаваною та Москвою,
розміщення на Кубі радянських ядерних ракет та інше), Джон Кеннеді
запитував: “Як ми могли бути такими дурними?” Тому, що президент та його
радники не тільки недооцінили армію Кастро, але вони виявилися навіть не
спроможними розшукати у багатьох інстанціях відповідну інформацію, яка
реально була у США (Афганістан, 1979).

В умовах групового мислення члени групи поділяють ілюзію невразливості
своєї логіки, що веде до надупевненості і готовності ризикувати без
достатніх підстав. Співучасники групового мислення беззастережно вірять
у внутрішню правоту своєї справи, у випадку з адміністрацією Кеннеді – у
необхідність скинути силою режим Кастро.

У ситуації групового мислення члени групи вимагають згоди, і
застосовують тиск на тих, хто висловлює якийсь сумнів щодо
запропонованого напрямку дій. Вони не схвалюють розходження у думках і
практикують самоцензуру (self-censorshіp). Пізніше з’ясувалося, що
державний секретар (Dean Rusk) і міністр оборони (Robert McNamara)
зовсім по-різному розуміли план вторгнення, хоча брали участь у тих
самих засіданнях.

Проаналізувавши 19 головних міжнародних криз за 35 років після Другої
світової війни Ірвінг Дженіс прийшов до висновку, що у 37 відсотках
ситуацій адміністрація США демонструвала у значній мірі прояви групового
мислення.

Групове мислення зустрічається також у інших галузях соціального життя,
особливо у корпораціях та інших великих організаціях.

9. Груповий конформізм 

Дослідження групового мислення засвідчили наявність у групах потужного
соціального тиску, що породжує конформізм (conformіty, дослівно –
“відповідність”). Хоча цей тиск якісно впливає на поведінку людей, вони
часто навіть не підозрюють про це.

У дослідженнях Музафера Шеріфа 1930-х років вплив групи на особисте
сприйняття був показаний на прикладі оптичної ілюзії. Суть цих
досліджень така. Коли люди дивляться на маленьку нерухому пляму світла у
темній кімнаті, вони сприймають її як таку, що рухається хаотично у
різних напрямках. При цьому, уявлення різних людей про те, наскільки
далеко пляма відхиляється, різні. Шеріф протестував різних людей
поодинці і зафіксував їх свідчення. Потім він зібрав в одну групу тих
людей, чиї свідчення найбільше відрізнялися один від одного. Він
попросив їх знову подивитися на світлову пляму і голосно розповісти, що
вони бачать. За таких умов сприйняття людей наближалося до групового
усередненого. Пізніше, знову на самоті, вони вже не поверталися до свого
попереднього бачення і продовжували притримуватися стандарту групи.
Цікаво, що більшість з них стверджували, що прийшли до такого висновку
самостійно, і група не мала на них ніякого впливу.

З іншого боку, явище конформізму досліджував Соломон Еш (Solomon Asch).
Він пропонував студентам, що брали участь у експериментах, визначати
лінії однакової довжини на двох зображеннях. Він просив членів групи з
дев’яти осіб говорити вголос, які лінії вони вважають однаковими. Однак,
всі члени експериментальної групи, крім одного, були помічниками Еша і
свідомо давали наперед домовлену неправильну відповідь. І хоча правильна
відповідь була очевидною, майже третина відповідей піддослідних
повторювала ту неправильну відповідь, яку давала більшість групи. У цих
випадках піддослідні всупереч тому, що бачили, погоджувалися з
твердженнями більшості членів групи. Таке погодження і отримало назву
конформізму, а відповідна схильність індивіда – назву конформності.

Пізніше інтерв’ю з піддослідними показали, що тільки деякі з них
сприймали вибір більшості як правильний. Більшість не вважали цей вибір
правильним, але не хотіли відрізнятися. Такі експерименти наочно довели
здатність групи викликати конформну поведінку.

ТЕМА 8. СОЦІАЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

1. Поняття цільової організації

Ще кілька століть тому майже все соціальне життя відбувалося у межах
невеликих соціальних груп – сім’ї, сусідської групи, сільської общини.
Сьогодні у соціальних структурах переважають великі вторинні групи, що
впливають на життя людей з моменту їх народження. Зростання ролі
вторинних соціальних груп було пов’язано із формуванням великих
суспільств, що охоплюють мільйони людей, та з відповідним ускладненням
поділу праці, без якого неможливо було б задовольняти потреби
соціального життя великих суспільств.

Для того, щоб просто підтримувати життя значного за кількістю міського
населення, необхідно було не тільки збільшити виробництво їжі, але ще
забезпечити і зберігання її у відповідних кількостях, і транспортування
на досить значні відстані. У великих містах стало неможливим
запроваджувати норми і стандарти групового життя, беручи до уваги тільки
членів родини та сусідів. З укладенням поділу праці, а тому і її змісту,
освіта дітей вже не могла відбуватися тільки таким, так званим
“природним шляхом”, яким батьки навчали їх ходити та розмовляти.

Для задоволення цих та багатьох інших потреб люди створювали групи,
призначені для виконання певних завдань, для досягнення певних цілей.
Такі групи у англомовній соціології одержали назву formal organіzatіons.
В українській мові (як і в російській) цей термін часто калькують
словосполученням формальні організації. Але українське слово
“формальний” не має деяких значень з того широкого спектру, який має
англійське слово “formal”, саме які і “спрацьовують” у терміні “formal
organіzatіon”. Наприклад, “formal”, за Вебстером, це, крім іншого, ще й
“hіghly organіzed”, тобто – “високо організований”. Це значення Вебстер
пояснює словосполученням “a formal garden”, що українською
перекладається не як “формальний сад”, а як “регулярний парк”.

Беручи до уваги, що терміном “formal organіzatіon” у соціології
позначають такі великі вторинні групи, які свідомо створюються саме для
досягнення певних цілей, я схиляються до того, щоб називати їх цільовими
організаціями.

Як відзначають американські соціологи, в останні десятиріччя Сполучені
Штати все більше ставали суспільством великих, напівавтономних і тісно
зв’язаних цільових організацій. І це не тільки система державної
адміністрації – від місцевих муніципальних організацій аж до
федерального уряду. До цих організацій відносять також “великі”
міжнаціональні корпорації, “великі” лікарні, де працюють тисячі лікарів,
“великі” профспілки і “великі” сільськогосподарські організації. Навіть
організована злочинність досягла таких розмірів і розгалуженості, що
потребує адміністративного персоналу.

Взагалі, сучасне суспільство виглядає як поєднання цільових організацій,
що з’являються, зникають, змінюються, з’єднуються і вступають у численні
взаємовідносини одна з одною. І хоча цільові організації існують тисячі
років, з часів стародавньої Месопотамії, Єгипту та Китаю, тільки у
новітні часи їх поширення стало фактично повсюдним.

2.Типи цільових організацій

Люди входять до цільових організацій з різних причин. Проаналізувавши ці
причини, Amіtaі Etzіonі виділив три типи цільових організацій.

Перший тип – це добровільні організації, об’єднання, до яких люди можуть
вільно приєднуватися і вільно їх залишати. Прикладами добровільних
організацій є релігійні і професійні об’єднання, політичні партії (у
демократичних державах), різні клуби за інтересами, самодіяльні
колективи. Члени таких організацій не отримують платні за своє членство.
Навпаки, вони часто самі сплачують за своє членство, тому що найчастіше
до добровільних організацій люди приєднуються для того, щоб заповнити
свій вільний час, мати задоволення від спілкування з однодумцями, щоб
надати тим, хто цього потребує, ту чи іншу допомогу, ті чи інші
соціальні послуги.

Коли добровільні організації досягають своїх цілей, їх реорганізовують,
знаходячи для них нові завдання, щоб виправдати їх діяльність.
Наприклад, коли вакцини поклали край дитячому паралічу, американська
організація, що займалася допомогою паралізованим дітям, змінила
формулювання своїх цілей так, щоб взяти на себе нові обов’язки надання
допомоги хворим.

Для багатьох добровільних організацій суттєвою умовою є нездійсненність
їх програм, тому що повне вирішення проблем, якими вони займаються,
усунуло б підстави для їх існування.

Другий тип цільових організацій – це примусові організації – такі
об’єднання, до яких людей примушують входити, навіть коли вони цього не
бажають. Прикладом таких організацій є обов’язкова школа, обов’язкова
(не добровільна) армія, психіатрична клініка, тюрма, різні організації
примусових робіт і т. ін.

І третій тип цільових організацій – це організації утилітарні, ті
об’єднання, до яких люди вступають з практичних причин. До таких
організацій належать, наприклад, підприємства, університети, профспілки,
урядові організації та інші, які люди створюють для задоволення життєвих
потреб. Можна помітити, що членство у таких організаціях не є ані
повністю добровільним, ані повністю примусовим. Наприклад, у
нетоталітарному суспільстві людину не можуть примушувати найматися на
роботу, але якщо людина не має інших джерел доходу, вона вимушена це
робити, щоб забезпечити себе засобами існування.

3. Поняття бюрократії

Чим більша і складніша цільова організація будь-якого типу, тим більша
потреба не тільки у координації діяльності її членів, але й у
впорядкуванні самої координуючої діяльності. Ця потреба задовольняється
тим, що соціологи називають бюрократією –специфічною соціальною
структурою, що створюється ієрархією статусів і ролей, яка базується на
розподілі функцій і влади, і функціонує за певними правилами та
процедурами.

Поняття бюрократії соціологи вживають у нейтральному значенні, без того
негативного навантаження, яке це слово має у повсякденному вжитку, коли
ми використовуємо його для позначення, наприклад, організаційної
неефективності.

Бюрократ, в американському варіанті повсякденної свідомості, найчастіше
уявляється як офіціозний, зосереджений на правилах, заплутаний у
канцелярських формалізмах клерк, що ухиляється від відповідальності і
займається малопродуктивною роботою.

У західному світі, за оцінками американських соціологів, бюрократія у
двадцятому сторіччі набула розгалуженості через те, що зростання та
ускладнення соціальних організацій зробили необхідним створення в них
великої кількості структурних одиниць і підрозділів. А щоб контролювати
їх різноманітну діяльність і регулювати її, став необхідним відповідний
соціальний механізм. Забезпечуючи виконання завдань на регулярних і
упорядкованих підставах, бюрократія у великій організації робить
можливими ефективне планування і ефективну координацію дій. Крім того,
бюрократичні організації прагнуть усунути будь-який сторонній вплив на
поведінку своїх членів, щоб вони діяли, перш за все, на користь
організації. У наш час найбільші і найскладніші організації будуються
саме як бюрократії – у соціологічному значенні цього слова.

Вперше аналіз бюрократії як специфічної системи соціальної регуляції
здійснив видатний німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920). Вебер
вважав головною тенденцією нової і новітньої історії процеси
раціоналізації (ratіonalіzatіon), а саме – процеси заміщення
традиційних, базованих виключно на досвіді методів соціальної
організації, методами теоретично обґрунтованими, із явно
сформульованими, старанно розрахованими правилами і процедурами. Вебер
аналізував не конкретні існуючі бюрократичні організації, а як він це
називав, ідеальний тип (іdeal type) бюрократії.

Що таке ідеальний тип?

У соціології ідеальний тип – це абстрагований опис певного явища,
сконструйований з даних аналізу багатьох реальних випадків цього
явища так, щоб зафіксувати його головні характеристики та суттєві
особливості. Наприклад, соціологи відшукують спільні елементи у
структурах державних міністерств і комітетів, церков, профспілок,
університетів, концернів і конструюють модель цільової організації
взагалі. Але треба пам’ятати, що така модель не є реалістичним
зображенням жодної конкретної бюрократичної структури, яка дійсно діє у
певних умовах. Така модель має зовсім інше призначення. Вона
використовується, щоб з’ясувати механізми функціонування відповідних
організацій і пояснити вже з’ясоване тим, хто тільки починає дослідження
таких організацій, або лише готується для того, щоб такі дослідження
проводити.

Це треба мати на увазі при ознайомленні з ідеальним типом бюрократії,
розробленим Максом Вебером – як повністю раціоналізованої організації,
зусилля якої сконцентровані на відборі найбільш відповідних – із
доступних – засобів для досягнення певної цілі.

4. Особливості бюрократії (за М.Вебером)

За Вебером, ідеальній бюрократії властиві такі 7 особливостей:

Функціональна спеціалізація. Серед посадових осіб існує чіткий поділ
функцій. Кожний член організації спеціалізується на виконанні певної
роботи і зосереджується на певних завданнях.

Ієрархія влади. Усі посади поєднуються у ієрархічну систему влади у
вигляді піраміди. Посадові особи відповідають перед начальником не
тільки за свої дії і рішення, але й за дії і рішення своїх підлеглих.
Обсяг влади окремої посадової особи чітко визначається: кожна така особа
має виконувати розпорядження безпосередньо вищої посадової особи і має
право віддавати розпорядження тільки своїм безпосереднім підлеглим.

Регуляція дій. Вся діяльність бюрократії спрямовується системою
взаємопогоджених правил та інструкцій (в більшості у письмовій формі).
Ці правила визначають також відповідальність посадових осіб та відносини
між ними. Вони забезпечують координацію виконання суттєвих завдань і
одноманітність цього виконання незалежно від змін у складі персоналу.

Кваліфікованість персоналу. Усі посади потребують певної кваліфікації і
заповнюються на підставах компетенції кандидатів, а не будь-чиїх
особистих суджень. Компетенція визначається сертифікацією (наприклад,
ступенем, отриманим у коледжі) або через іспити, чи тестування у самій
організації.

Забезпечення. Призначених на посади організація забезпечує усім, що
необхідно для виконання їх службових обов’язків.

Кар’єра. Створюються умови, щоб наймані працівники розглядали свою
роботу в організації як особисту кар’єру. Для цього підвищення у
ієрархії здійснюються або за старшинством, або за заслугами, або з
урахуванням того й іншого. Після випробувального періоду призначені на
посади особи набувають гарантії зайнятості і захисту від довільного
звільнення з роботи.

Архівація документів. Адміністративні рішення, правила, процедури і дії
організації занотовуються документально і зберігаються постійно в
архіві.

Вебер був переконаний, що бюрократія – це невід’ємна складова сучасного
капіталізму. Але, він також стверджував, що соціалізм збільшить, а не
зменшить бюрократичні структури. Визначаючи обмеженість капіталізму,
Вебер, тим не менше, вважав, що саме капіталізм надає кращі можливості
для захисту особистої свободи і творчого лідерства у світі, де домінують
цільові організації.

5. Недоліки бюрократії

Треба зауважити, що не всі соціологи оцінюють бюрократію так
оптимістично, як Макс Вебер. Багато з них схвильовані тим, що бюрократії
можуть обмежити людську свободу, перетворюючи вільних людей на
“гвинтики” організаційних машин.

Найчастіше соціологи відзначають, як основні, такі 6 недоліків
бюрократії:

По-перше, неефективність у незвичайних ситуаціях, яка, фактично, є
наслідком підвищеної ефективності у звичайних, типових ситуаціях. Це
пов’язано з тим, що бюрократія нерідко страждає сліпою прихильністю до
існуючих правил і процедур, яку Торстейн Веблен назвав “натренованою
нездатністю”, маючи на увазі, що таке ставлення до цих правил і
процедур, по-перше, формується саме у процесі набуття досвіду роботи у
бюрократичних організаціях, а по-друге, має своїм наслідком їх
нездатність адекватно реагувати на незвичайні ситуації. Досвід, що
набувається у бюрократичних організаціях формує у їх членів так зване
“тунельне бачення”, яке обмежує їх здатність бачити повний контекст
справи і реагувати по-новому, коли зміна ситуації робить старі засоби її
вирішення непридатними.

Другий недолік бюрократії – так звана перекручена раціональність. Тут
мається на увазі та обставина, що функціональна раціональність
бюрократії – це раціональність тільки стосовно засобів отримання
конкретного результату, але не стосовно самого результату. Наприклад,
програми, розроблені для скорочення безробіття можуть здійснюватися
ефективно, але викликати нестримну інфляцію. Заходи, спрямовані на
посилення безпеки, можуть сприяти стрімкому зростанню цін і зниженню
продуктивності промисловості. Тобто, через те, що кожен бюрократ
концентрується на своїх власних функціях, вплив їх виконання на більш
загальні результати діяльності організації може залишатися
непередбаченим.

Третій з поширених недоліків бюрократії – це так зване заміщення цілі.
Завжди є ризик, що з часом посадові особи почнуть забувати цілі своєї
організації і спрямовувати свою енергію на що-небудь інше. Часто потреби
функціонування великої організації спричиняє появу власних бюджетних,
кадрових та інших адміністративних проблем, і день за днем увага
бюрократії може все більше концентруватися на цих внутрішніх проблемах,
зміщуючись на них з тих цілей, заради яких ця організація була створена.
Навіть добродійні організації іноді витрачають непропорційно велику
частину їх фондів на адміністрування, і тільки чверть чи меншу частину
витрачають на ті цілі, заради яких ці організації створені.

Четвертий широко визнаний недолік бюрократії – це тенденція до
зростання, до збільшення своєї чисельності. Сіріл Норткот Паркінсон у
1957 році сформулював, лише частково сатирично, закон, який тепер так і
називають “законом Паркінсона”. Цей закон стверджує: “робота
розширюється так, щоб заповнити увесь той час, який може бути витрачений
на її виконання”. Паркінсон навів досить переконливі приклади того, як
кількість чиновників зростає навіть тоді, коли обсяг роботи зменшується.
Класичним прикладом є міністерство колоній Великобританії, де за ті 15
років (з 1939 до 1954), коли колоній ставало все менше і менше,
чисельність службовців збільшувалася, і зросла майже у чотири рази – з
45 до 166 осіб. Це явище пояснюється постійними пошуками бюрократів
можливостей збільшити кількість підлеглих. Ці підлеглі, у свою чергу,
знаходять роботу один одному, а координація їх роботи потребує
подальшого збільшення кількості керівників.

П’ятий недолік бюрократії – це авторитарність її структури. Річ у тому,
що ієрархічна побудова бюрократичних організацій породжує серйозні
проблеми. Через авторитарність владних відносин, службовці на нижчих
рівнях ієрархії зацікавлені приховувати від начальників свої вади,
помилки, недоліки у роботі. Реально, комунікації у бюрократичній
організації переважно односторонні, йдуть майже повністю тільки згори
донизу, і на середніх рівнях часто викривляються. Ті, хто становить
верхівку організації, рідко є добре обізнаними з проблемами та почуттями
тих, хто знаходиться на найнижчих рівнях ієрархії.

І, нарешті, шостий, один з найнебезпечніших недоліків бюрократії – це її
тенденція вироджуватися в олігархію. Олігархією соціологи називають таку
систему влади, за якою вона концентрується в руках декількох осіб, що
використовують свої посади для власного збагачення та задоволення своїх
егоїстичних інтересів. На цю ваду бюрократії вказував ще Роберт Майклс,
друг Макса Вебера, теж соціолог. І деякі сучасні соціологи, досліджуючи
процеси, що відбуваються у великих бюрократичних організаціях,
висловлюють стурбованість за майбутнє демократичних інститутів. Майклс
вказував на низку причин, що викликають олігархічні тенденції всередині
цільових організацій. По-перше, це структури влади, в яких влада
спускається згори вниз. Навіть коли в кінцевому рахунку влада надається
членами організації, (як у профспілках або політичних партіях), вплив
керівництва і адміністрації роблять загальне голосування і пов’язані з
ним процедури просто ритуалами. По-друге, посадові особи таких
організацій мають велику силу переваг перед просто її членами. Вони
мають доступ до інформації, що є недосяжною для інших, і звичайно вони
мають більше політичної майстерності і досвіду. Крім того, вони
контролюють такі адміністративні ресурси, як комунікаційні мережі, офіси
і кошти, які можуть бути використані для того, щоб виконувати їх
офіційні завдання, але й для того, щоб відбивати можливих претендентів.
І, по-третє, у таких організаціях рядові члени мають схильність до
політичної апатії.

В цілому можна сказати, що хоча складність сучасного життя вимагає
великомасштабних цільових організацій, бюрократичні структури породжують
серйозні проблеми. І деякі соціологи вважають, що немало проблем
сучасного життя взагалі не може бути вирішено, а деякі організаційні та
урядові функції не можуть виконуватись добре.

ТЕМА 9. СОЦІАЛІЗАЦІЯ.

З цієї теми ми починаємо знайомитись з мікросоціологічними засадами
мікросоціальних теорій. Перше питання:

1. Поняття та значення соціалізації

Від народження людське немовля є, так би мовити, незакінченою істотою і
тому – безпорадним, безпомічним організмом. Новонароджений нічого не
знає, майже нічого не вміє, і не може прожити більш ніж кілька годин без
допомоги інших людей. На відміну від інших живих істот, людське немовля
повинно навчатися фактично усім формам його майбутньої поведінки. Тим чи
іншим шляхом ця первісно біологічна істота повинна трансформуватися у
людську істоту, в особу, що може ефективно брати участь у суспільному
житті.

Інакше кажучи, ми не народжуємось людьми, ми стаємо людьми тільки у ході
взаємодії з тими, хто вже став людьми раніше. Сукупність процесів, через
які відбувається ця трансформація, – тобто наше „олюднювання”, – дістала
назву соціалізація. За Вандером Занденом, соціалізація – це процеси,
через які людина набуває знання, ставлення, цінності та форми поведінки,
суттєві для ефективної участі у суспільному житті.

Але виникає запитання: чи відносяться до соціалізації процеси, через які
людина набуває знання, ставлення, цінності, форми поведінки, що не є
суттєвими для ефективної участі у суспільному житті? Або є суттєвим для
неефективної участі у суспільному житті? Хіба це не результат
соціалізації? Безумовно, це теж результат соціалізації, і тому точнішим
видається визначення Робертсона:

Соціалізація – це ті процеси соціальної взаємодії, через які людина
набуває особистість та опановує спосіб життя у своєму суспільстві.

Соціалізація є з’єднуючою ланкою між індивідом та суспільством. Ця ланка
настільки важлива, що ані індивід, ані суспільство не можуть вижити без
неї. Індивіду соціалізація дає володіння соціальними нормами,
цінностями, мовами, вміннями, навичками, віруваннями та іншими формами
мислення, відчуттів та дій, що необхідні для соціального життя. Для
суспільства соціалізація – це не тільки процес транслювання своєї
культури від покоління до покоління, це невід’ємна складова процесу
свого відтворення, а саме – процес “виробництва” основних елементів
суспільства – людей як соціальних істот, людських особистостей.

Особистість – утворення дуже багатогранне. Для соціолога основне
значення має те, що особистість – це система внутрішньої регуляції (і в
цьому розумінні – саморегуляції) соціальної активності людини, зі
становленням якої людина стає суб’єктом цієї активності, а через це – і
суб’єктом тих соціальних відносин, в які вона вступає.

Особистість людини виявляється для інших людей в її діяльнісних проявах,
і тому виявляється як певна сукупність соціально значущих рис особи. В
цьому аспекті особистість – це відносно стала сукупність людських
якостей, відповідно до формування яких в процесі дорослішання індивід
стає соціально визнаним суб’єктом поведінки.

В правовому аспекті це виявляється в тому, що індивід стає соціально
відповідальним суб’єктом своєї поведінки.

В соціально-психологічному аспекті це виявляється в тому, що індивід
набуває відносно сталих форм мислення, відчуттів та дій, які стають для
нього типовими. В цьому аспекті особистість розглядається як утворення,
яке складається з трьох основних видів компонентів:

когнітивних, розумових (cognіtіve) компонентів: думок, переконань,
сприйняття, пам’яті;

емоційних компонентів: любові, ненависті, заздрощів, симпатій, гніву,
гордості та інших почуттів;

поведінкових (behavіoral) компонентів: вмінь, навичок, здібностей,
здатностей та інших можливостей.

Жодна людина не народжується видатним математиком, політичним діячем чи
вмілим теслярем. Люди можуть народжуватись з потенціалом, що дозволяє
стати ким-небудь з них, але ким вони дійсно стануть, залежить від їх
унікального життєвого шляху.

Соціальна взаємодія завжди має місце відповідно до норм і цінностей
культури кожного суспільства. Тому зміст соціалізації та типи
особистостей, що є найбільш поширеними у різних суспільствах, помітно
відрізняються. В той же час спроби достеменно визначити “національні
характери” мали тільки відносний успіх.

Одна з проблем полягає в тому, що досить важко виробити науково
обґрунтовані способи виміру характеристик особистості, особливо такі, що
дозволяють проводити адекватні міжкультурні порівняння. Інша пов’язана з
тим, що сам наш підхід до людей інших суспільств, напрямок пошуку їх
типових рис часто знаходиться під впливом етноцентризму або навіть
домінуючого клімату у міжнародних відносинах.

Коли сьогодні я прошу студентів, приготувати ручки і на рахунок “три”
написати слова, які першими спадають на думку, коли запитують про те,
якими є німці (на це дається 1 секунда), то епітети переважно позитивні.
А після другої світової війни для мешканців України слово “німець” було
синонімом таких слів, як “фашист”, “вбивця”, “бузувір”, “недолюдок”. І
це не випадково. Так, за даними досліджень американських соціологів під
час другої світової війни американці найчастіше вважали японців
жорстокими та віроломними, а зараз американці найчастіше вважають
японців винахідливими та працьовитими.

Хоча в кожному суспільстві є характерні особисті риси, що є результатом
спільного досвіду соціалізації в особливій культурі відповідного
суспільства, але в кожному суспільстві кожна особа відрізняється від
інших, і ці відмінності також є продуктом процесів соціалізації. Адже ми
народжуємось та живемо не тільки у певному суспільстві, але й у його
специфічних частинах, і тому кожен з нас з народження знаходиться під
впливом особливих субкультур того чи іншого класу, раси, релігії,
регіону, так само як й таких особливих груп як родина, сусіди, друзі.
Особливий новий досвід у цих контекстах завжди поєднується з особливим
старим досвідом, так що біографія кожної особи та її особистість завжди
унікальні. І дослідження процесу соціалізації допомагає з’ясувати як
загальні “схожості” особистостей та соціальної поведінки у певному
суспільстві, так й багатство відмінностей, що існують між різними
особами.

Соціалізація відбувається впродовж усього життєвого шляху (lіfecourse) —
біологічної та соціальної послідовності народження, дитинства, зрілості,
старості та смерті. На кожній стадії життєвого процесу ми постійно
зустрічаємо нові або змінені обставини, як персональні так й соціальні,
й мусимо навчатися, пристосовуватися до них.

Найважливіша фаза соціалізації відбувається у дитинстві, починаючи з
народження, коли закладаються емоційні основи майбутньої особистості.
Хоча вже отримані дані про вплив на формування психіки також й
пренатального періоду, коли ще до народження дитини поведінка матері та
її оточення впливають на розвиток психіки ембріону. Але дослідження цієї
фази знаходиться поки що на початковому етапі.

Основну увагу соціологи приділяють періоду так званої первісної
соціалізації – від народження до того періоду, коли складається
особистість як відносно самостійна система внутрішньої регуляції
соціальної поведінки людини. Тобто до того часу, коли її визнають
соціально відповідальною, а тому й дієздатною у правовому відношенні.

2. Природа та виховання (“Nature” and “Nurture”)

З середини минулого сторіччя вчені дискутують з приводу того, чим
визначається людська особистість – спадковістю (природою) чи вихованням
(суспільством).

Формулювання проблеми у формі “або…або…” подібне до дискусії про те,
кисень чи водень важливіший для утворення води, довжина чи ширина
важливіша у визначенні площини прямокутника. Сьогодні більшість вчених
схиляється до того, що обидва фактори – природний та соціальний –
визначають особистість людини, що ці два фактори тісно пов’язані й не
можуть бути відокремлені один від одного. Людина є спільним продуктом
природи і суспільства, продуктом їх взаємодії.

Загалом, складається враження, що спадковість робить людину прихильною
до певної поведінки і встановлює межі цієї поведінки, а оточення –
формує вияв спадкових можливостей. Наприклад, інтелект частково
визначається генами, успадкованими від батьків. Але сім’я, в якій
індивід виховується, і де його інтелектуальна активність може
стимулюватися різною мірою, кількість та якість шкільної освіти, вплив
кола друзів, та особистий вибір, що саме робити, – все це впливає на
розвиток інтелекту.

Переконливим аргументом на користь великого значення соціального
оточення для формування людської особистості дають численні описи
поведінки дітей, яких знаходили після довготривалої ізоляції від інших
людей (знайдений в лісі на півдні Франції у 19 столітті хлопчик 11
років; діти різного віку знайдені у різні часи в лісах Індії; знайдені у
Сполучених Штатах дві дівчини, які утримувалися в ізольованих
приміщеннях протягом всього або майже всього життя – Анна віком 6 років
та Джіні (Genіe) віком 13 років та ін.). Усі ці діти не володіли навіть
елементарними навичками, необхідними в соціальному житті.

Що ж стосується формування особистості у звичайному соціальному
оточенні, то лише у деяких крайніх випадках генетичні фактори, так би
мовити, “гарантують” певні наслідки. Наприклад, незалежно від
соціального впливу, усі індивіди, що отримали при зачатті залишкову
47-му хромосому (три замість двох хромосом 1-ої пари) мають хворобу
Дауна – одну з форм уродженого недоумства, олігофренії. Хвороба
виявляється у розумовій недостатності, нейромоторних неспроможностях та
інших фізіологічних аномаліях. Підтримка соціального оточення поки ще не
може змінити обставини такої спадковості, але це оточення може
забезпечити компенсаторну інституціоналізацію хворого, допомогти йому в
певній мірі брати участь у соціальному житті.

Найкращі докази певного генетичного впливу на формування особистості
дають дослідження однояйцевих близнюків, що мають від народження точно
однакову генетичну спадковість. Якщо б гени були єдиним фактором, що
визначає особистісні риси, то однояйцеві близнюки мали б абсолютно
ідентичні особистості. Однак цього ніколи не буває, хоча однояйцеві
близнюки завжди з більшою ймовірністю мають схожі особистісні риси, ніж
двояйцеві близнюки або інші брати чи сестри. Навіть тоді, коли
однояйцеві близнюки ростуть окремо, у різних сім’ях, вони найчастіше
мають більш подібні особистості, ніж двояйцеві близнюки, що виховуються
разом, в одній сім’ї. В той же час, однояйцеві близнюки, що виховувалися
у різних сім’ях, набагато менше подібні, ніж ті, які виховувались разом.

Проте, здебільшого, генетичні фактори забезпечують тільки вихідні
можливості. Людина навчається розвивати та задовольняти свої потенції у
соціальному оточенні. І головним чином саме її соціальний досвід
визначає, чи реалізує вона свої потенції, чи занедбає їх. Тобто,
можливо, сaме соціальне оточення – за нормальних генетичних передумов –
відіграє вирішальну роль в тому, чи стає людина з деякого ступеню свого
розвитку продуктом не тільки природи та суспільства, але й також і самої
себе, тобто ще й продуктом самовиховання, продуктом дії тієї
особистості, тільки перші підвалини якої формуються у взаємодії одних
лише спадковості та соціального оточення.

Здатність створювати, використовувати та змінювати культуру є
специфічною особливістю людських істот. У людський природі немає,
наприклад, крил або органів для відчуття електричних полів, як у деяких
риб. Тільки завдяки створенню культури люди набули здібностей для того,
щоб літати та виробляти чутливе обладнання для виявлення електричних
полів. Справа в тому, що у людський природі є здатність видозмінювати
своє середовище так, щоб неможливе від природи ставало можливим на
основі культури. Людина здатна до творчості – створення того, чого
раніше не існувало. Тобто, люди не є пасивними істотами, що
запрограмовані внутрішніми генетичними програмами та сформовані
зовнішнім середовищем. Люди створюють, руйнують, змінюють та
перетворюють зовнішній світ своєю власною діяльністю. З цієї причини
люди не замкнуті у незмінному тілі або у незмінній соціальній системі.
Люди є активними суб’єктами, що формують і самих себе й своє оточення.

Але люди змінюють не тільки світ, у якому живуть. Внаслідок своїх
власних дій вони також і самі формуються й трансформуються. Саме
взаємодія між людьми та їх оточенням є основою людського інтелекту,
знань та всієї культури. Адекватним прикладом того, як це відбувається,
є процес навчання.

3. Теорії навчання

Коли діти ростуть, їх поведінка з часом стає все менше залежною від
визрівання (maturatіon) – тобто від змін в організмі, що відбуваються
більш або менш автоматично внаслідок певних фізіологічних процесів.
Відповідно до цього поведінка дітей стає все більш залежною від навчання
(learnіng).

Навчанням соціологи називають більш або менш постійну модифікацію
поведінки, що спричиняється набуттям досвіду дій у тому чи іншому
середовищі. Саме у навчанні людська істота, реагуючи на своє середовище,
значно видозмінюється.

Навчання відбувається протягом усього життя у сім’ї, серед однолітків, у
школі, на роботі, а також у багатьох інших сферах життя. Навчання
дозволяє людині пристосовувати свою поведінку до обставин, що
змінюються. Це може робити поведінку людини достатньо гнучкою для
досягнення певних результатів. Крім того, це означає, що набуте навчання
може бути замінено шляхом нового навчання – це припущення є підґрунтям
психотерапії, порад-рекомендацій та процедур соціальної реабілітації.

Навчання відбувається двома основними шляхами:

шляхом вправляння, тренування (conditioning), що можна назвати
поведінковим навчанням;

шляхом спостерігання поведінки інших осіб, так званого спостережницького
навчання.

Теоретики поведінки, біхевіористи, як їх часто називають, основну увагу
приділяють тому, що люди роблять та говорять. Вони стверджують, що
людина навчається безпосередньо через переживання окремих подій, через
вчинки та бачення наслідків своїх дій, що у таких процесах людина
встановлює зв’язок між двома або кількома подіями.

Наприклад, дуже ймовірно, що у людині сформується асоціація між гарячою
плитою та болючим відчуттям опіку, або між грубими словами, сказаними
своєму товаришу, та його образою, або між підготовчою роботою до
семінару та відчуттям готовності виступати на семінарі й таке інше.
Процеси, у яких встановлюються такі зв’язки, в англійській мові дістали
назву condіtіonіng (ми будемо називати ці процеси тренуванням).
Переважною формою такого навчання у людей є дієве тренування (operant
condіtіonіng) – навчання, у якому поведінка змінюється через вплив на
неї її наслідків. Цей вид навчання дістав назву дієвого тренування тому,
що при цьому людина вдається до дієвого впливу на середовище, щоб
отримати бажане або уникнути неприємного.

Процес, у якому одна подія збільшує ймовірність здійснення іншої події,
називають підкріпленням. Взагалі підкріплення пов’язано із
задоволеністю, комфортом, винагородою або із зняттям якоїсь
неприємності, незручності або неспокою.

Значна частина людського життя, як показують дослідження, структурується
підкріпленнями. Так, підприємці винагороджують відповідну трудову
поведінку своїх робітників підвищенням заробітної плати. Приватний лікар
намагається зробити так, щоб пацієнт відчув корисність візиту до нього,
щоб спонукати пацієнта звертатися до нього й надалі. Водій автомобіля
знижує швидкість, коли помічає інспекцію, щоб не бути оштрафованим і
таке інше.

Інший, також поширений серед людей шлях набуття досвіду, це
спостережницьке навчання, – процеси, під час яких людина навчається
через взаємодію з іншими людьми у конкретному соціальному контексті.

Якщо б дитина навчалася тільки шляхом особистого досвіду – через
позитивні або негативні наслідки своєї поведінки – то, можливо, що вона
б не доживала до дорослості. Наприклад, якщо б діти вчилися тільки через
безпосередній особистий досвід, як перетинати вулиці із жвавим
транспортним рухом, значна частина їх просто гинула б.

Не менш небезпечним було б навчання лікуванню хвороб тільки через
власний особистий досвід. Можете собі це уявити.

Але спостерігаючи за іншими людьми, а також спілкуючись з ними, людина
навчається новим способам дій без того, щоб спочатку випробувати ці
способи дії самостійно. Саме такий процес здобуття досвіду отримав назву
спостережницького навчання. Це навчання новим способам дій без
попереднього випробування цих способів.

Люди уникають стомливих, дорогих, кримінальних або просто помилкових
випробувань через застосування соціально перевірених зразків поведінки.
Саме таким чином людина навчається вставляти електричну лампу у патрон,
грати у волейбол або користуватися телевізором.

Таким же чином люди навчаються виказувати кохання, турботу або повагу, а
також ненависть або агресивність.

Підґрунтям спостережницького навчання є здатність людини використовувати
знаки для розуміння свого середовища та для поводження в ньому.
Вербальні та ментальні (тобто словесні та розумові) знаки дозволяють нам
уявляти події, аналізувати усвідомлений досвід, спілкуватися з іншими
людьми, проектувати, конструювати, уявляти будь-які дії та виконувати
заплановане.

Безумовно, стимули та підкріплення справляють значний вплив на поведінку
людини, але спочатку вона уявляє собі їх розумово за допомогою знаків,
саме з їх допомогою ми можемо зрозуміти зв’язок між двома або кількома
подіями. Наприклад, як правило, сама людина не пов’язує перші алергічні
реакції свого організму з впливом певного подразника. Це допомагає
зробити лікар або інші, вже досвідчені, люди. Після цього людина
намагається уникнути контактів зі своїм алергеном. Тобто у цьому аспекті
навчання відбулося.

4. Теорії розвитку особистості

Процеси, що лежать в основі тренування та спостережницького навчання, є
однаковими для дитини й для дорослого. Але цього не можна сказати про
всі аспекти поведінки. Досить суттєві зміни у поведінці, які
відбуваються в певних фазах життя, примушують припускати, що у різному
віці вступають в дію різні процеси. Спираючись на такі спостереження,
деякі вчені запропонували стадійний підхід до розвитку особистості.

Стадійна концепція припускає, що хід розвитку може бути поділений на
якісно різні фази.

Найбільш поширеними теоріями стадійного розвитку є теорія розумового
розвитку відомого швейцарського психолога Жана Піаже (Jean Pіaget) та
теорія морального розвитку американського психолога Лоуренса Кольберга
(Lawrence Kohlberg).

Згідно з теорією Жана Піаже, нормальна дитина проходить через чотири
стадії когнітивного розвитку, тобто розвитку мислення.

Кожна стадія когнітивного розвитку визначається існуванням меж тих
навичок, яким можливо навчити дитину на цій стадії. Діти проходять ці
стадії у певній послідовності, хоча й з різною швидкістю та неоднаковими
результатами.

Перша стадія – від народження до приблизно двох років – називається
сенсорно-моторною. На цій стадії у дитині розвивається здібність
координувати свою моторну активність із своїми сприйняттями, а також
здібність протягом тривалого часу утримувати у пам’яті образи об’єктів
навколишнього світу. Наприклад, немовля спочатку звичайно кричить, коли
мати або нянька йдуть від нього так, що воно їх не бачить. Але вже
приблизно через півроку немовля без страху залишається, коли всі
виходять з приміщення.

Друга стадія – від 2 до 6-7 років – називається передопераційною. На цій
стадії діти навчаються розрізняти знаки та їх значення, з’являється
мова, діти починають робити малюнки, що репрезентують певні речі. Але на
цій стадії діти ще не можуть відтворювати в голові таку послідовність
дій, яка необхідна для вирішення проблем.

Третя стадія – від 6-7 років до 11-12 років – дістала назву стадії
конкретних операцій. На цій стадії діти навчаються виконувати певні
завдання суто розумово (“у думці”) або як кажуть психологи, ментально.
Також тут вони усвідомлюють ідеї збереження маси, кількості речовини,
виміру довжини, площини та об’єму.

Остання, четверта стадія – приблизно від 12 до 15 років або до
дорослості – це стадія формальних операцій. На цій стадії стає можливим
абстрактне мислення та створення гіпотез. Індивід навчається обдумувати
кілька альтернативних рішень проблеми, робити дедуктивні висновки,
думати про майбутнє, формулювати особисті цінності та ідеали. Подальший
розумовий розвиток удосконалює здібності та навички, що сформовані на
цій стадії.

h

h

h

h

h

h

h

h

ooiieaIIAAAAAAAAAAAIII

I?

h

h

h

h

h

h

h

h

eeaeUUeeeeeeeeeeeeeaeaeeeeee

&

gd

dh

&

gd

dh

&

gd

dh

P

R

?

?

e

h

h

h

h

h

h

h

h

h

&

gd

P

R

?

?

e

i

o

h

h

h

h

h

h

h

h

&

gd

&

gd

&

gd

&

gd

&

gd

&

gd

&

gd

&

gd

h

h

h

h

h

h

h

h

h

&

gd

&

gd

&

gd

x

&

F

gd

eessUUOEeeeeeessOEeeeeeess

&

gd

h

h

h

h

h

h

h

oioUU»»»»»»U¶¶Uoi?U

&

F

gd

dh

eeeeeeeeUUUeeeeAeee?

&

gd

O

&

gd

pY

&

gd

pY

iiiaII»»»IIIIIIa¶?I

&

gd

&

gd

pY Теорія морального розвитку Кольберга.

Ідеї стадійного розвитку гарвардський психолог Лоуренс Кольберг
застосував для аналізу морального розвитку дитини – її здібностей
розрізняти, що є добре і що зле. Вивчення моральних суджень дітей,
підлітків та дорослих привело Кольберга до виділення трьох рівнів
розвитку їх розуміння правил суспільства та соціальних експектацій.

Перший рівень – передконвенційний, притаманний більшості дітей віком до
9 років, деяким підліткам та багатьом кримінальним злочинцям. На цьому
рівні моралі правила та очікування (експектації) є для особи зовнішніми
й вона їх виконує, щоб запобігти покарання або отримати винагороду.

Другий рівень – конвенційний, типовий для більшості підлітків та
дорослих. На цьому рівні правила та очікування навколишнього суспільства
стають компонентами особистості людини. Вона підпорядковується
соціальним правилам, щоб отримати схвалення інших людей, тому що вона
вважає своїм “обов’язком” підпорядковуватися соціальним нормам.

Третього рівня – постконвенційного – досягає, за даними Кольберга, менше
ніж 5 відсотків американців. На цьому рівні людина розрізняє свої
погляди та правила і очікування інших людей, і замість того, щоб сліпо
приймати правила суспільства, вона притримується узагальнених моральних
принципів, якими керується у своїй поведінці. Виходячи з таких
принципів, людина оцінює конкретні закони суспільства як справедливі,
обґрунтовані або несправедливі, необґрунтовані. Ці етичні принципи
можуть включати такі абстрактні поняття, як людська рівність, те, що
звуть “золотим правилом поведінки” (“Не чинити іншому того, чого не
бажаєш, щоб чинили тобі”), повагу до гідності кожної людської істоти.

Кольберг та його співробітники тестували людей у Сполучених Штатах,
Тайвані та Малайзії. Вони прийшли до висновку, що у всіх культурах люди
застосовують однакові основні моральні поняття, такі як справедливість,
рівність, любов, повага та авторитет.

Більш того, Кольберг стверджує, що всі люди, незалежно від культури,
проходять однакові стадії усвідомлення цих понять і в однаковій
послідовності. З точки зору Кольберга, існує універсальна моральність:
те, що ми вважаємо моральним, не є справою смаку або точки зору.

Наприклад, коли тайванських сільських хлопчиків питають, чи повинен
чоловік вкрасти їжу для своєї дружини, що вмирає з голоду, вони
відповідають: “Так, тому що інакше йому треба буде платити за її
поховання, а це коштує дорого”. Малазійські хлопчики того ж віку
найчастіше відповідають: “Так, тому що вона потрібна йому, щоб готувати
йому їжу”. Хоча культурний контекст цих відповідей різний (поховання в
Малайзії менш важлива справа, ніж на Тайвані), але орієнтація однаково
передконвенційна – оцінка поведінки з точки зору задоволення чиїхось
егоїстичних потреб.

Але це не означає, що моральний розвиток не є соціальною справою. За
своєю суттю це процес зміни способів, якими люди опановують соціальні
ролі. Саме сім’я, група приятелів, школа та робоче місце забезпечує
можливості та умови опанування соціальних ролей. І тому участь у житті
соціальних груп суттєва для розвитку основних моральних цінностей.

Деякі психологи, такі як Керол Джіліген (Cеrоl Gіllіgen), стверджують,
що усвідомлення моралі має статеві відмінності. Для чоловіків типовим є
визначення моральних проблем з точки зору права та правил – так би
мовити, з точки зору справедливості. В протилежність цьому, жінки
сприймають мораль як обов’язок піклуватися та уникати завдання шкоди –
це підхід з точки зору відповідальності. Чоловіки вважають головним у
житті самостійність та змагання, тоді як жінки бачать життя як засіб
свого з’єднання з іншими людьми. Тому чоловіки та жінки розмовляють дещо
різними мовами.

Але не всі дослідники вважають достатніми існуючі докази відмінностей
між чоловіками й жінками у підходах до моральних проблем. Деякі
наполягають на необхідності подальших досліджень цього аспекту моралі.
Що не викликає суперечок, так це те, що важливим аспектом морального
розвитку та соціалізації є процес становлення “самості” (self).

5. Самість

Як відомо, малі діти розмовляють з ляльками, стільцями, деревами та
безліччю інших речей і позначають їх знаками, надаючи їм ім’я. Але ще
важливіше те, що на якомусь етапі діти навчаються застосовувати знаки
для позначення і самих себе. Називаючи себе ім’ям, яким називають її
інші люди, дитина створює у своїй свідомості особливий об’єкт своїх
ставлень – самість (the Self).

Самість – це індивідуальне усвідомлене переживання людиною своєї
особистої ідентичності, що є окремою від усіх інших людей та речей.
Інакше кажучи, самість – це усвідомлене людиною своє “Я”, те уявлення,
що ви маєте про себе, як окрему істоту, що здатна думати, відчувати та
діяти.

В українській мові люди визначають існування самості, коли вживають
дієслова з часткою “ся” (“сь”): наприклад, оберігатися (тобто –
оберігати себе), виявлятися (тобто – самому), а також у таких висловах,
як “задоволений собою”, “незадоволений собою”, “контролювати себе”,
“перевіряти себе”, “ненавиджу себе” й таке подібне.

Коротко кажучи, людина взаємодіє не тільки з іншими людьми – вона
взаємодіє також і сама з собою. Через самість ми здатні спостерігати
нашу власну поведінку, реагувати на неї та спрямовувати її тим чи іншим
чином.

Відчуття самості відрізняє людину як унікальну особу, як особу, відмінну
від усіх інших. Через самість людина має можливість визначати своє місце
у природному та соціальному світі та зберігати свою неперервність у
часі. Саме це забезпечує основу для ідентичності – для вашої відповіді
на питання “Хто Я?”

Поява та поступовий розвиток самості є центральним процесом в усьому
комплексі процесів соціалізації.

Самість не надається біологічно, а виникає у ході соціальної взаємодії.

Орієнтуючись стосовно інших людей, ми складаємо про них певну думку та
очікуємо, що ймовірно вони будуть говорити та робити. Але при цьому ми
маємо скласти певну думку і про себе, визначити як інші люди реагують на
наші дії, та зрозуміти, що ми збираємося робити далі.

Ці дві сукупності думок взаємопов’язані. Наприклад, якщо в аудиторії до
вас хтось звертається, ви маєте відразу визначити, хто саме звертається
– викладач чи однокурсник. Але визначаючи, хто є ця особа, ви одночасно
визначаєте, хто ви є у цій взаємодії – партнер чи студент. І визначаючи,
що робить ця особа – викликає на розмову чи викликає на перевірку ваших
знань, – ви визначаєте і те, що робитиме ви: просто поспілкуєтесь чи
будете демонструвати свої знання.

Самоусвідомлення будується, таким чином, через усвідомлення відносин з
іншими людьми. Механізм соціальної поведінки та механізми
самоусвідомлення – майже ті ж самі. Ми усвідомлюємо самих себе, тому що
ми розуміємо інших людей, й ми пізнаємо себе, коли пізнаємо інших людей.

Значний внесок в розуміння цих процесів зробили відомі американські
соціологи Чарльз Хортон Кулі (Charles Horton Cooley) та Джордж Герберт
Мід (George Herbert Mead).

6. Концепція дзеркальної самості Чарльза Хортона Кулі

На початку нашого сторіччя Чарльз Гортон Кулі (1864-1929) використав
метафору “дзеркало” для того, щоб описати, як у соціальному контексті
виникає наша свідомість. Він дав назву “дзеркальної самості” (the
lookіng-glass self) поняттю про себе, яке формується у людини, коли вона
уявляє себе з точки зору інших людей, тобто дивиться на себе так, як їй
здається, вони її бачать.

Здатність уявляти себе з точки зору іншої людини – бути, так би мовити,
споглядачем власних дій – це є основною передумовою для соціальної
поведінки. Це основа виконання соціальних ролей.

Кулі поділяв процес формування дзеркальної самості на три етапи.

Перший (уявлення про власний вигляд). На цьому етапі людина уявляє собі,
як вона виглядає на людях, як вони її сприймають. Особливо ті люди,
ставлення яких до людини важливе для неї. Найчастіше це члени сім’ї і
друзі. Людині не байдуже, чи справляє вона враження дотепної, розумної,
хитрої, корисної і таке інше.

Другий етап (тлумачення реакцій інших людей): людина уявляє собі, як
інші люди оцінюють її вигляд. Хтось, наприклад, може притримуватись
думки, що повних людей інші люди найчастіше сприймають як непривабливих.

Третій етап (розвиток поняття про себе – self-concept). Наприклад,
людина може соромитися того, що вона “товста”.

Дзеркальна самість є суб’єктивним утворенням, яке не обов’язково
відповідає дійсності. Людина може помилятися щодо того, як її сприймають
інші.

В той же час, залежність формування самості від взаємодії з іншими
людьми не означає, що наше розуміння самих себе радикально змінюється
кожен раз, коли ми беремо до уваги нову особу або нову ситуацію.

Соціологи розрізняють: “самість-поняття” (self-concept – себе-поняття)
та “самість-образ” (self-іmage – себе-образ).

“Самість-образ” – це ментальне (розумове) бачення індивідом самого себе,
яке є відносно тимчасовим, воно змінюється, коли індивід переходить з
однієї ситуації до іншої. Саме тому “себе-образ” ще називають
ситуативною самістю (sіtuated-self), або ситуативним “Я”.

“Cамість-поняття” (self-concept) – це більш стале бачення, усвідомлення
себе крізь час – “дійсне Я” або “Я сам, яким я дійсно є”.

Відкладення “себе-образів” у пам’яті – перелік позитивних та негативних
ситуативних самостей – звичайно акумулюється в часі та робить свій
внесок у побудову відносно стабільного “себе-поняття”.

Здебільшого, послідовність “себе-образів” скоріше “редагує” наші
“себе-поняття”, ніж створює їх. Дослідження життєвих шляхів показує, що
“себе-поняття” можуть залишатися незмінними 35 та більше років. Інше
важливе спостереження – це те, що структура “себе-поняття” може
змінюватися від покоління до покоління.

Що мається на увазі?

Поширеним методом дослідження “себе-поняття” є тест “двадцяти питань”
(twenty questіons test), хоча точніше його треба було б назвати тест
двадцяти відповідей, тому що за цим тестом індивід відповідає 20 разів
на одне питання: “Хто я?” Кожна відповідь починається словами “Я є…”

Короткий варіант цього тесту – 10 відповідей на це ж запитання. За цим
варіантом надається 15 секунд для відповіді. Візьміть аркуш паперу та
приготуйтеся написати тільки для самого себе 10 відповідей на запитання
“Хто я?”, не турбуючись ані логікою, ані важливістю відповідей.
Приготувалися? Почали. (Дати 1,5 хвилин на запис). Результати цього
тесту найчастіше аналізуються підрахуванням частки, яку складає кожний з
чотирьох видів зафіксованих рис, а саме: А – фізичні характеристики, B –
назви соціальних статусів та ролей (дочка, хлопець, студент, християнин,
член такий-то партії і т. ін.), C – особистісні риси (дружній, чесний,
працьовита тощо), D – невиразні або дуже загальні вислови (типу – “я –
особа” або “я – частка Всесвіту”).

А тепер можна пояснити в якому розумінні різні покоління мають різну
структуру “себе-поняття”. Аналіз відповідей американських студентів за
багато років показує, що здебільше відповіді складаються, з назв різних
соціальних ролей та назв різних особистісних рис. За три десятиріччя
таких досліджень у США було помічено, що у розподілах відповідей
студентів є статистично невипадкові зміни. У 1950-х роках студенти
характеризували себе головним чином у термінах соціальних ролей
(студент, дівчина, католик, член певного клубу тощо), але починаючи із
1970-х років більшість відповідей складалася з назв особистісних рис.
Причини цих змін поки що не з’ясовані, але й сьогоднішні студенти теж
більше звертають увагу на те, якими вони є, ніж на те, чим вони є, на
свій розвиток, на самореалізацію, ніж на встановлення свого статусу та
певних своїх соціальних ролей.

Концепція дзеркальної самості Чарльза Кулі містить в собі ідею того, що
наша самооцінка віддзеркалює нашу уяву про те, як нас бачать інші люди.
Тобто, якщо сказати коротко, наші самооцінки частково є “віддзеркаленими
оцінками”. Якщо дітей схвалюють, поважають та люблять їх такими, якими
вони є, у них зазвичай формуються якості самосприйняття та самоповаги.
Тепле та дружнє поводження батьків найчастіше приводить до формування у
дітей високої самооцінки. Але якщо важливі для дітей дорослі люди –
особливо члени родини – принижують та звинувачують дітей, нехтують ними,
тоді з найбільшою ймовірністю у них у відношенні до самих себе
складається несхвальне, негативне ставлення.

При цьому “себе-поняття” людини впливає на її поведінку. Наприклад, є
люди, які вважають себе невдахами. Їм здається, що вони зустрічають
невдачу за невдачею, нещастя за нещастям. Навіть коли вони наближаються
до вдачі, їм завжди здається, що щось складається не так, і успіх
обминає їх. В цілому ці люди таким чином встановлюють ситуації, що вони
забезпечують їм невдачу. Якщо люди визначають себе як невдах, то вони
потім навіть позасвідомо заходяться виправдовувати своє самовизначення.
Тільки таким чином вони можуть ствердити зміст свого самопоняття.

Завдяки тому, що люди мають самосвідомість, усвідомлюють самих себе,
деякі люди переживають сором’язливість. Сором’язливість, за визначенням
психологів, це таке ставлення людини до самої себе, що схиляє її до
надмірної стурбованості про те, як її оцінюють інші люди. Дослідження
показують, що близько 4 відсотків дорослих американців вважають себе
сором’язливими. Сором’язливі люди часто прагнуть людських контактів, але
залишаються в’язнями своїх власних уявлень та почуттів. Американські
психологи порівнюють цю ситуацію із ситуацією, коли людина намагається
керувати автомобілем, у якого включені гальма.

Сором’язливість – це важлива перешкода людському спілкуванню. Вона
створює проти нього бар’єр у школі, на роботі, у коханні – на усіх тих
аренах життя, де люди можуть задовольнити свої потреби тільки разом і з
допомогою інших людей.

Основу сором’язливості становлять надмірна зосередженість людини на
самій собі та страх, що інші люди оцінюватимуть її негативно.
Егоцентрична схильність, тобто, схильність розглядати себе як центр
подій, взагалі часто ускладнює справу. Завдяки егоцентризму людина
бачить себе жертвою або мішенню події, що у дійсності не спрямовані до
неї. Наприклад, коли викладач відбирає з письмових екзаменаційних робіт
найкращі та найгірші, щоб зробити деякі зауваження раніше, ніж повернути
всі роботи студентам, ті з них, що мають егоцентричну схильність, часто
– ще не знаючи які роботи відібрані – вважають, що відібрані саме їх
роботи.

7. Концепція самості Джорджа Герберта Міда

Подальшу розробку концепція Чарльза Хортона Кулі отримала в працях
Джорджа Герберта Міда (1863-1931), який зробив до неї досить вагомий
внесок.

З точки зору Міда, є два аспекти людської самості: “я” (І) – суб’єктний
аспект та “мене” (me) або об’єктний аспект. Наприклад, обмірковуючи, чи
поскаржитися викладачу на незвичайно велике та складне завдання, студент
може сказати собі: Якщо я поскаржусь, викладач буде вважати мене ледачим
та безпорадним. Краще я цього не робитиму”.

В цьому прикладі студент уявляє собі ставлення викладача. Роблячи це,
студент розумово приймає роль викладача та дивиться на себе як на об’єкт
“мене”. В той же час він виступає як суб’єкт або “І”, який вирішує, що
краще не скаржитися. Використання займенників “я” та “мене” у цьому
прикладі ілюструє суб’єктний та об’єктний виміри самості. Те, що
стосується очікування інших людей щодо студента, є його “мене”. Його
реакція на ці експектації – це його “я”.

Коли людина визначає напрямок своїх дій, вона припускає подвійний підхід
– від “я” та від “мене”. І поведінка людини є результатом внутрішнього
потягу та взаємодії між двома постатями самості. Звичайно, перед тим, як
розпочати дію, “я” бере до уваги “мене”, але іноді поведінка буває
спонтанною, імпульсивною та непередбаченою. Тобто “мене” не завжди
стримує імпульсивне “я”.

В цілому, концепція Міда стосовно самості, виходить з того, що “я” рухає
поведінку людини, в той час як “мене” спрямовує її.

Водночас Мід стверджував, що ключовою умовою розвитку самості є
здібність користуватися мовою. Проводячи внутрішню розмову – звертаючись
до самої себе та відповідаючи самій собі – людина викликає в собі такі ж
почуття, як і у інших людей. Людина, наприклад, нерідко питає себе:
“Якщо я хочу, щоб ця особа відреагувала таким-то чином, що для цього
потрібно? Щоб спонукало б мене діяти таким чином ?”

Інакше кажучи, для Міда мислення – це внутрішня розмова, у якій знаки,
особливо мовні знаки, надають можливість людині відтворювати зовнішній
світ у своєму внутрішньому світі, у своєму розумінні.

Згідно з Мідом, діти звичайно проходять три стадії розвитку самості:
стадію імітації, стадію гри в когось (play) та стадію ігор за правилами
(games).

На першій стадії – імітації – діти віком до трьох років імітують людей з
їх оточення без розуміння того, що вони роблять. Наприклад, дитина може
робити вигляд, що вона мов би “читає” книжку, хоча вона читати ще не
вміє. На цій стадії дитина ще не виконує ролі, але готується сприймати
ситуації інших людей та діяти так, як вони діють. Тому ця стадія є також
підготовчою до прийняття соціальних ролей.

На другій стадії – стадії “гри в когось”, так би мовити акторської гри –
діти грають в “дочки-матері”, “лікаря та пацієнтів”, “вчителя та учнів”,
“поліцейських та розбійників” та інші, тобто діти намагаються брати на
себе певні соціальні ролі. Під час такої гри діти вперше навчаються
бачити навколишній світ з точки зору, яка не є їх власною. Особливо
часто дитина приймає ролі людини, що є центральною у її житті. У
соціології така людина називається “значущий інший”. У нормальних сім’ях
“значущим іншим” для дітей на цій стадії є звичайно матір або батько.
Наприклад, дівчинка намагається поводитись із своєю лялькою так, як мати
поводиться з нею самою.

Третя стадія – ігри за правилами – починається звичайно з раннього
шкільного віку, коли діти починають брати участь у спортивних та інших
іграх, що організуються за певними правилами. Це вже вступ до ігор життя
– тобто до ігор, в яких їх ролі є реальними та в яких вони мусять
враховувати ролі та очікування всіх учасників гри. Особливо це помітно у
спортивних командних іграх, таких як футбол, баскетбол та інших. В таких
іграх індивід повинен враховувати одночасно ролі та дії багатьох
гравців, а також ту систему правил, за якою йде гра.

В колективних іграх діти мусять абстрагувати узагальнену роль, виходячи
з конкретних ролей окремих учасників. Уявлення про них поширюються, щоб
охопити всіх людей в одній ситуації – тобто “команду”. Інакше кажучи,
діти формують образ “узагальненого іншого” (generalіzed other) – вони
приходять до бачення своєї поведінки з точки зору досить великої групи.
І це готує їх до бачення своєї поведінки з точки зору тих чи інших
соціальних груп і спільнот. І думати про свою поведінку таким чином – це
означає взаємодіяти у думці з самим собою з точки зору певної спільноти
людей.

“Узагальнений інший” – це той механізм, через який індивід стає
суспільством у мініатюрі. До складу його особистості входять домінуючі
ставлення його суспільства. Соціальні психологи та соціологи називають
цей процес інтерналізацією (internalization). У цьому процесі зовнішній
соціальний контроль стає внутрішнім самоконтролем. Без цих
інтерналізованих ставлень неможлива ані самість людини, ані спільне
життя людей.

З точки зору концепції Міда, особистість виступає як структура тих
статусів та ролей, які, – коли вони інтерналізуються, – стають самістю
людини. Тобто, інгредієнти з яких формується самість – це основні
компоненти соціальної структури.

Водночас саме суспільство постійно відтворюється людьми через динамічну
взаємодію між “я” і “мене” та поведінку, що є результатом цієї
взаємодії. Тобто, не тільки суспільство формує самість людини, але й
самості людей формують суспільство.

8. Типи соціалізації

Соціалізація, як ми вже казали, продовжується все життя. Ми мусимо
змінюватися все життя, тому що змінюється світ навколо нас. Усюди, де ми
приймаємо нову роль або приєднуємося до нової групи, ми навчаємося новим
очікуванням та новим ідентичностям.

У ранні роки дитина знайомиться з основними засобами соціального життя –
засобами формування соціальних зв’язків та протиставлень, соціальних
з’єднань та роз’єднань – мовою, нормами, цінностями та віруваннями.
Процес опанування дитиною інформації і вмінь, суттєвих для участі у тих
звичайних діях, з яких складається повсякденне життя, і для розвитку її
самості, одержав назву первинної соціалізації (prіmary socіalіzatіon).

Рання соціалізація відрізняється від подальшої в декількох аспектах.
По-перше, первинна соціалізація спрямована головним чином на такі
елементарні справи, як вміння користуватися мовою та туалетом. Доросла
соціалізація, навпаки, спрямована на синтез існуючих елементів та
додавання нових. Далі, доросла соціалізація більше базується на
реалізмі, ніж на ідеалізмі. Дітей вчать бути чесними і не брехати.
Пізніше вони навчаються тому, що так звані “маленькі невинні неправди”
також є прийнятною поведінкою.

Крім того, якщо первинна соціалізація концентрується на передаванні
основоположних суспільних цінностей та мотивів, то доросла соціалізація
звичайно задовольняється тим, щоб те, що індивід говорить та робить,
було прийнятним.

Під час нашого руху по життєвому шляху від дитинства до похилого віку,
ми час від часу опановуємо нові ролі та втрачаємо старі. Такі зміни
соціологи називають ролевим переходом (role transіtіon). У перехідні
періоди людина звичайно переживає непевність щодо того, що її очікує
далі, та відчуває деяку напругу між її самістю та роллю. Але вона
навчається рольовим вимогам, приймає або перевизначає їх так, щоб
досягнути комфортної відповідності між самістю та новою роллю. Коротко
кажучи, людина корегує цінності, вірування, поведінку та свій
образ себе.

Рольова соціалізація має звичайно три основні моменти.

Перший – це набуття нової ролі, що вимагає роздуму над нею,
експериментування з новою роллю та пробної поведінки, пов’язаною з нею.
Цю фазу називають попередньою (antіcіpatory) соціалізацією. Приклад
цього – рольові ігри дітей в “дочки-матері” та подібні. Але крім цього
сучасне суспільство пропонує багато спеціалізованих організацій, що
готують до виконання багатьох соціальних ролей. Школи, коледжі,
університети допомагають опанувати різні вміння та знання. Створюються
також різні курси підвищення кваліфікації. Організуються семінари та
конференції для обміну досвідом та новим знанням.

Другий момент – це пристосування старих ролей до обставин, що
змінюються. Наприклад, це необхідно робити тим, хто одружується вдруге
(або в енний раз), тому, що попередня роль чоловіка (або дружини) не
може бути повністю адекватна у стосунках з новою дружиною (або
чоловіком).

Третій момент – це звільнення індивіда від певних ролей або вихід з них.
Деякі рольові переходи потребують того, що має назву ресоціалізації –
навчання новим формам поведінки, що йдуть всупереч тим формам, які були
опановані раніше.

Досить часто студентський досвід примушує переглядати деяку частину
цінностей, уявлень та звичок, що сформувалися раніше у родині та в
школі. Інший приклад: коли людина потрапляє в аварію, втрачає ногу чи
руку, вона вимушена кардинально змінювати свої ролі, ідентичності,
виробляти нові очікування та нові самовизначення. Це, зрозуміло,
екстремальна форма ресоціалізації.

Оригінальну теорію ресоціалізації запропонував наприкінці 1970-х років
американський психолог Роджер Гоулд (Rodger Gold). Він розглядає
соціалізацію дорослих не як продовження дитячої соціалізації, а як
процес зживання, викорінювання психологічних ознак дитинства.

Дорослі, з точки зору Гоулда, звільняються, перш за все, від міфів
дитинства – шляхом логічного мислення та споглядання реального життя.
Дорослі усвідомлюють, що їх батьки недосконалі і не всемогутні, що
навколишньому світу немає діла до їх бажань та жахів (хоча в дитинстві
вони думали навпаки), а також що будь-який авторитет можна опротестувати
або заперечити. (Треба мати на увазі, що такий висновок був би
неможливим у тоталітарному суспільстві).

Успішна соціалізація дорослого, за Гоулдом, – це швидке
подолання дитячих уявлень про всемогутність авторитету та про те, що
навколишні повинні задовольняти його потреби. Тут формується більш
реалістичне бачення світу, здоровий критицизм і недовіра до авторитетів
та усвідомлення того, що усі люди мають свої достоїнства та свої вади. В
цьому процесі людина стає толерантнішою та досягає того чи іншого
ступеню внутрішньої свободи.

9. Фактори соціалізації

Фактори соціалізації – це ті, хто перетворює народжену дитину у
соціальну істоту та оснащує її усім необхідним для життя у суспільстві.

Чотири фактори є особливо важливими для передачі культури:

родина (сім’я);

група однолітків;

школа;

засоби масової інформації.

У більшості випадків первинна соціалізація дитини відбувається в сім’ї.
Сім’я впливає на формування особистості дитини під час її проходження
через найпластичнішу фазу становлення, але часто також і після
досягнення зрілості, коли людина зберігає постійні і інтенсивні зв’язки
зі своєю батьківською родиною.

Жоден соціальний інститут не може серйозно конкурувати з родиною у
справі формування особистості людини у дитинстві. Саме у родині дитина
набуває головних рис своєї особистості, таких, які визначають ті
відносно сталі способи, за якими людина поводиться з іншими людьми у
широкому діапазоні ситуацій (такі, наприклад, як приязність, щедрість чи
агресивність).

Сім’я є посередником між великим суспільством і дитиною, і вона є
головною діючою силою з передаванні культури, її трансляції у часі.

Сім’я відіграє ключову роль у соціалізації дітей також через те, що у
багатьох сферах життя інші люди поводяться з нею по-різному, в
залежності від того, яке місце посідає її сім’я у соціальній структурі
суспільства. Як ми бачили, коли розглядали поняття приписного статусу,
значна кількість статусів – таких як соціальний клас, етнічна група або
раса, – задають певний підхід до людини, до її оцінювання іншими людьми.
І тому не дивно, що у деяких відношеннях члени різних соціальних класів
зазнають різних умов життя і приходять дещо до різного бачення світу,
набувають різних уявлень про соціальну реальність і готуються до різних
кар’єр.

Відомий американський соціолог Мелвін Кон у 1970-ті роки виявив, що
батьки, зайняті розумовою працею (“білі комірці”, як кажуть американці),
намагаються розвинути у своїх дітей внутрішні критерії поведінки.
Відповідно, вони частіше реагують на вчинки дітей, виходячи з
інтерпретації їх намірів, мотивів цих вчинків. А батьки, зайняті
фізичною працею (“сині комірці”), роблять більший наголос на слухняності
(конформності) і схильні більше реагувати на наслідки поведінки дітей.

У останні десятиріччя соціологи відзначають зближення форм поводження з
дітьми в різних соціальних класах американського суспільства. Але це –
статистично. У кожному конкретному випадку стосунки батьків і дітей дуже
відрізняються: навіть якщо порівняти стосунки однієї дитини окремо з
батьком і окремо з матір’ю, або батька чи матері з різними дітьми.
Відрізняються дуже і стосунки у різних сім’ях одного соціального класу
або однієї етнічної групи.

Наприклад, виявлено, що на соціалізацію дитини значний вплив має те,
якої вона статі, і якою по порядку вона народилася. Наприклад, єдина
дитина у сім’ї, найстарша дитина, середня за народженням дитина,
наймолодша дитина, – усі вони набувають досвіду у дещо різному світі, у
різних соціальних зв’язках. Ці відмінності віддзеркалюються у тому, що у
порівнянні з питомою вагою серед населення першонароджених помітно
більше серед студентів, серед людей з підвищеним ІQ, серед тих, хто
потрапляє до довідника “Хто є хто в Америці”, серед космонавтів та серед
американських президентів (першонароджених 50 відсотків).

Важливі функції у соціалізації відіграють також групи однолітків, осіб,
що мають приблизно однаковий вік.

По-перше, групи однолітків забезпечують арену, на якій діти можуть
набувати досвіду незалежності від контролю дорослих. У юності групи
однолітків стимулюють пошук молодими людьми більшої свободи.

По-друге, групи однолітків дають дітям досвід таких взаємовідносин, у
яких вони можуть спілкуватися як рівні. В протилежність цьому, у світі
дорослих діти займають позицію підлеглих, активність яких дорослі
спрямовують і контролюють, діяльністю яких дорослі керують.

По-третє, групи одноліток являють собою таку соціальну сферу, у якій
позиція дитини не є маргінальною. Тобто, у цих групах діти можуть
набувати такого статусу, у якому їх активність і їх інтереси не є
другорядними або несуттєвими, а, навпаки, є головними, і не тільки для
них самих, але й для оточуючих.

І по-четверте, групи однолітків є механізмом передавання неформальних
знань, сексуальної інформації, традицій порушення соціальних норм,
забобонів, фольклору, анекдотів, жартів, ігор і такого іншого.

Звичайно школи характеризують як агенції, що забезпечують офіційне,
свідоме і систематичне навчання. Але школи навчають більшому, ніж
вмінням та знанням, зазначеним у навчальній програмі. Навмисно чи
ненавмисно, школи передають дітям також так звану приховану програму.

Прихованою програмою (hіdden currіculum) соціологи називають той
комплекс неформульованих цінностей, ставлень та форм поведінки, що
віддзеркалюють домінуючі неформальні орієнтації певної спільноти.

Річ у тому, що учні навчаються не тільки під час офіційних занять, але і
у взаємодії з усім шкільним оточенням – з фізичним середовищем, з тими
ставленнями вчителів та інших учнів, які вони виявляють один до одного,
і з бюрократичною організацією школи.

Зміст прихованої програми здебільше формується вчителями і проводиться
ними у їх поводженні з учнями. Такі програми найчастіше містять у собі
цінності середнього класу і його мораль. Вони заохочують такі якості як
працьовитість, відповідальність, свідомість, надійність, старанність,
самоконтроль, ефективність і емоційна сталість.

ТЕМА 10. СОЦІАЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ.

1. Поняття соціальної взаємодії

Основна одиниця людської поведінки – це дія. Все, що ви можете зробити,
є дією: встати вранці з ліжка, одягтися, поснідати, увійти в аудиторію,
прочитати речення і таке інше. Деякі наші дії не виконуються ні для кого
крім нас самих, але більшість наших дій зачіпає наші стосунки з іншими
людьми, і таким чином, складають елементи взаємодії з ними.

Дії, що зачіпають будь-які інтереси хоча б однієї іншої людини, (тобто
впливають на умови задоволення якої-небудь її потреби), називають
соціальними діями.

Це широке визначення, тому що суб’єкт дії може іноді не знати, що
наслідки його дії зачіпають інтереси інших людей (опосередкована дія
через невідомі суб’єкту зміни у природному навколишньому середовищі).
Тому на мікросоціологічному рівні вживають інше, більш вузьке визначення
соціальної дії.

Соціальна дія у мікросоціологічному розумінні – це поведінка, що або
зорієнтована на інших людей, або відбувається під їх впливом.

Навіть якщо людина просто поводиться так, щоб не заважати іншим людям,
тобто щоб не зачіпати їх інтереси, – це соціальна дія. Наприклад, людина
у читальному залі намагається працювати тихо (або навпаки) – це теж
соціальна поведінка.

Коли люди у своїй поведінці беруть до уваги один одного, тоді їх
соціальні дії складаються у соціальну взаємодію у мікросоціологічному
розумінні цього терміну. В цьому розумінні соціальна взаємодія – це
обопільний та взаємний вплив двох або більше людей на поведінку один
одного.

Саме тому соціальна взаємодія складається із взаємного впливу між діями
різних людей, це так би мовити, “будівельна цеглинка”, з якої
складаються всі процеси соціального життя. Без соціальної взаємодії
людина не може одержати ані знань, ані вмінь, які необхідні їй, щоб
стати діючим членом суспільства. Без соціальної взаємодії були б
неможливі будь-які соціальні інституції чи групи.

Коли ми вивчаємо соціальну взаємодію у зазначеному розумінні, ми
досліджуємо поведінку на мікросоцологічному рівні. Саме мікросоціологія
займається детальним вивченням того, що люди роблять, про що думають та
говорять в їх повсякденному житті – хвилина за хвилиною.

В сучасній соціології є кілька підходів до вивчення соціальної
взаємодії, й кожен з них дає додаткове, відмінне від інших, розуміння
цього поняття. Ми розглянемо чотири основні підходи:

інтеракціоністський;

драматургічний; 

етнометодологічний;

соціального обміну.

Всі ці підходи відносяться до мікросоціального рівня.

2. Соціальна взаємодія як знакова взаємодія

Інтеракціоністи звертають увагу на те, що люди живуть водночас у двох
середовищах – фізичному та знаковому. Те, що відбувається навколо
людини, вона відбиває у думці та витлумачує.

Людина не реагує безпосередньо на те, що бачить, чує або відчуває іншим
чином – вона спочатку намагається оцінити, що отримані відчуття
означають, що стоїть за ними.

Наприклад, сорочка це не є просто поєднання певних візуальних та
тактильних впливів на відповідні органи чуттів. Ми надаємо їм певного
значення, коли визначаємо сорочку саме як предмет одягу, а не,
наприклад, як “простирадло” або “прапор”. Крім того, виходячи з фасону
та якості сорочки, в яку одягнута людина, ми можемо зробити деякий
висновок щодо соціального стану самої людини. А якщо людина одягнута у
певну форму, то ми можемо зробити висновок про її професію, а іноді
також і про її ранг.

Взагалі можна сказати, що ми спрямовуємо свою поведінку саме
тими значеннями, які ми надаємо подіям, людям та речам, взагалі всьому,
що відбувається навколо нас. Якщо б ми не визначали цих значень, наші
дії були б випадковими та хаотичними. І тому інтеракціоністи говорять,
що наші визначення ситуацій є вирішальними для соціальної взаємодії.

Визначення ситуації – це те тлумачення, яке ми даємо нашому
безпосередньому (найближчому) оточенню.

Подумки ми уявляємо собі наше середовище, репрезентуємо його собі за
допомогою знакових засобів, складаємо про нього певне враження та
оцінюємо можливий для нас напрямок дій.

З точки зору інтеракціоністів, те, що ми називаємо “фактами”, не має
самостійного існування, незалежного від людей, які їх спостерігають та
надають їм певного значення. Так звані “дійсні” факти це, з точки зору
інтеракціоністів, – способи визначення людьми різноманітних ситуацій.

Як можна витлумачити значення того, що робить чоловік, коли він косить
газон. Цей чоловік може виглядати як такий,

що прикрашає своє подвір’я;

що займається фізичними вправами;

що підтримує свій імідж в очах сусідів;

що підтримує репутацію своєї місцевості;

що уникає своєї дружини;

що дратує сусіда, який хоче спати;

що заробляє гроші.

Стародавня притча про трьох каменярів. На питання, що робите, вони
відповідали по різному: один – я заробляю гроші, другий – я кладу цеглу,
третій – я будую храм Божий, стояти якому віки.

Хоча визначення певної ситуації різними людьми можуть бути неоднаковими,
але коли люди приходять до спільного розуміння потреби поєднати свої дії
з діями інших людей, вони швидко досягають однакового визначення
спільної для них ситуації.

Якщо вам потрібно купити хліба, перетнути вулицю із жвавим транспортним
рухом або співати у хорі, ви мусите надати відповідальній ситуації таке
саме значення, як надають їм продавець хліба, водії транспорту або інші
співаки хору. Тільки таким шляхом ви можете виконати разом з іншими
людьми відповідну спільну дію.

Можна сказати, що взагалі нам вдається вести спільне життя з іншими
людьми саме завдяки тому, що у більшості випадків наші визначення
ситуацій спільної дії в основному збігаються.

З цієї точки зору, культура виступає як погоджені значення або як
визначення ситуацій, що поділяються членами суспільства.

Відповідно, соціалізація визначається як процес, через який визначення
ситуацій, що поділяються членами суспільства, передаються наступному
поколінню.

Взагалі інтеракціоністи вважають, що сама реальність створюється людьми
через ті визначення, які вони їм дають.

Американський соціолог Вільям Томас (Wіllіam Thomas) на початку 1930-х
років висловив цю думку у формулюванні, яке пізніше стали відомим
назвати “теоремою Томаса”, хоча точніше було б говорити аксіома або
постулат Томаса: “Якщо люди визначають ситуації як реальні, ці
ситуації стають реальними за своїми наслідками”.

Теорема Томаса (точніше аксіома, постулат Томаса) звертає увагу на той
факт, що ми реагуємо не тільки на об’єктивні особливості ситуації, але
також й на те значення, яке ця ситуація має для нас. Коли ми надаємо
чому-небудь певного значення, це впливає не тільки на те, що ми робимо
або не робимо, але також й на наслідки нашої поведінки.

Припустимо, що поширюється неправдиве твердження, а саме – що певний
банк прямує до банкрутства. Тоді починається різке зростання вимог
клієнтів до банку повернути їх внески. Але жоден банк не в змозі негайно
повернути усі або майже усі вклади. Тому такий банк вимушений закритися.
У подібних випадках не потрібно ніякої змови, щоб неправдиве твердження
стало правдивим. Здійснення його відбувається невимушено, коли люди
діють так, ніби це твердження було правдивим.

У міжрасових відносинах теорема Томаса пояснює невдачі меншини. Якщо
люди уявляють собі чорних, жовтих або євреїв як таких, що мають певні
риси, то незалежно від того правильні ці уявлення чи неправильні, але
такі визначення впливають на поведінку тих людей, які мають такі
уявлення.

В історії людства дуже негативні уявлення періодично спричиняли геноцид
та війну. Покоління білих американців, наприклад, вважали чорних нижчою
расою. А через те, що білі контролювали центри інституціональної влади,
вони залишали за чорними лише невелику частину можливостей
американського суспільства. Діючи за своїми расистськими визначеннями,
білі формували такі соціально-політичні умови, за яких чорні були менш
освіченими, виконували більше непрестижної праці, жили у бідніших
будівлях та мали гірше здоров’я, ніж білі. Так, на думку американських
соціологів, білі створили соціальний порядок, для якого була характерною
інституціональна дискримінація (детальніше ми будемо це розглядати у
розділі про расові та етнічні відносини).

Я вважаю, що в нашій історії радянських часів аналогічне створення
реальності відбувалося, коли в діях державної влади реалізовувалось
визначення заможних селян як “куркулів”, як “кровопивців”, як “ворогів”,
що мають бути “знищені як клас”. Те, що було зроблено на основі таких
тверджень проти цих людей, таки справді зробило більшість цих людей
ворогами радянського ладу.

3. Драматургічний підхід

Другий підхід до вивчення соціальної взаємодії, що є досить поширеним у
сучасній соціології, це так званий драматургічний підхід.

Вихідне положення цього підходу є таким. Якщо ситуації самі себе не
визначають, а мусять бути створені через знакову комунікацію, то
соціальне життя є подібним до театру, де реальність також створюється
через її визначення.

Цей підхід, при якому соціальний світ змальовується як природний театр,
вперше запропонував наприкінці 1950-х років американський соціолог Ервін
Гофман (Ervіng Goffman). Він назвав цей підхід драматургічним. За
Гофманом, ми всі є як акторами, так і глядачами, і наші ролі – це
соціальні ролі, які ми відіграємо у повсякденному житті.

Гофман виділив декілька аспектів, в яких життя подібне до театру.

Один з цих аспектів полягає в тому, що у житті люди часто намагаються
контролювати ту реальність, яку бачать інші люди. Гофман вказував, що
тільки тоді, коли ми можемо впливати на формування уявлень інших людей
про нас, тоді ми маємо надію передбачати або контролювати те, що буде
відбуватися з нами самими. Ми кровно зацікавлені подати себе іншим людям
таким чином, щоб вони бачили нас у привабливому світлі. Цьому процесу
Гофман дав назву – управління через враження (іmpressіon management).

Ми забезпечуємо “глядачів” визначенням того, хто й що ми є, з надією, що
вони знайдуть нас переконливими. І ми намагаємось приховувати поведінку,
що несумісна з образом, який ми намагаємось створити. Наприклад, ми
можемо спробувати приховати помилки, які ми робимо, та ті кроки, якими
ми виправляємо помилки. Або ми можемо показувати іншим людям тільки
кінцевий продукт й приховувати процес, що дає цей продукт. Так, молоді
викладачі часто приховують від студентів, як багато часу вони витрачають
на підготовку до лекцій.

Ви займаєтесь управлінням через враження, коли вирішуєте, що одягти у
певних випадках – коли збираєтесь на вечірку, на побачення або на іспити
в університет. Взагалі, можна вважати встановленим, що одяг є ключовим
компонентом управління через враження.

Цю аналогію між сценічною та соціальною взаємодією Гофман розгорнув
далі. В соціальній взаємодії він виділив передній план (front regіon),
як місце, аналогічне сцені, яку бачать глядачі, а також задній план
(back regіon) – як місце поза сценою, де актори готуються до вступу у
сценічну дію. Саме тут, так би мовити, за кулісами життя, люди
здійснюють ті форми поведінки, що суперечать враженням, які вони
намагаються справити на “глядачів”.

Гофман ілюструє різницю між переднім та заднім планом описом змін, що
відбуваються у поведінці офіціантів ресторану, коли вони переходять з
кухні до обідньої залі.

На передньому плані (в обідній залі) вони демонструють ввічливість у
поводженні з гостями. На задньому плані (в кухні) вони відкрито осміюють
прислужливість, яку вони мусять демонструвати на передньому плані. Крім
того, саме на кухні вони роблять брудну частину своєї роботи, яка
стосується приготування їжі.

Дослідження показують, що соціальні зв’язки зазвичай сильні серед людей,
що поділяють спільні “задні плани” життя, тому що вони мусять берегти
свої секрети від сторонніх.

Хоча підхід, запропонований Гофманом, звичайно класифікують як
інтеракціоністський, його роботи у деяких суттєвих моментах відходять
від традиційних формулювань знакового інтеракціонізму. Інтеракціоністи
розглядають кожну ситуацію як заново побудовану – частинка за частинкою
– у вигляді особливих комбінацій активностей та значень, що функціонують
у певних обставинах. Гофман же описує соціальне життя як певні
структури, що мають невидиме, але реальне існування поза видимими
справами повсякденного життя. Ця основна система співвіднесення
забезпечує стабільні правила, які люди застосовують у формуванні своєї
поведінки.

Інтеракціоністи припускають, що соціальна реальність є такою, якою ми її
вважаємо. Але виникають питання: якщо це так, то як ми приходимо до
створення у наших думках та бесідах такого бачення соціального життя,
яке є упорядкованим та структурованим? Яким чином ми аналізуємо події
так, що вони виступають пов’язаними між собою? Як ми встановлюємо
фактичний характер наших інтерпретацій та оцінок?

Такі питання вперше були поставлені у 1960-тих роках Гарольдом
Гарфінкелем (Harold Garfіnkel) та його колегами. Вони взялися
проаналізувати та детально описати звичайні повсякденні дії людей, що
вважаються само собою зрозумілими, з точки зору підходу, який вони
назвали етнометодологією.

4. Етнометодологія

“Етно” (Ethno) походить від грецького слова, що означає “народ”, а слово
методологія тут означає теоретизування про процедури, якими щось
робиться. Таким чином, буквально, етнометодологія позначає теоретичний
підхід до тих процедур, правил та дій, які ми фактично використовуємо,
щоб зробити соціальне життя та суспільство зрозумілими нам самим та
іншим людям.

Кажуть, що етнометодологія – це вивчення того, як люди у своєму
повсякденному житті створюють та поділяють їх визначення реальності.

Вихідною основою для побудови етнометодології стали ідеї німецького
соціального філософа Альфреда Шютца (Alfred Schutz).

Шютц зауважує, що у нашому повсякденному досвіді ми припускаємо, що
дійсний світ існує навколо нас незалежно від нашого досвіду. Він
стверджує, що це бачення відображає певну розумову установку. Інші
розумові установки припускають існування світу із зовсім іншими
характеристиками. Вони включають в себе як “реальності” сни, гіпнотичні
стани, галюцинації або театральні видовища.

При різних припущеннях та типах логіки люди створюють різні світи.
Етнометодологи досліджують, як ми приходимо до створення припущення про
те, що існує зовнішня соціальна реальність та порядок, і як ми приходимо
до ствердження один в одному цього припущення, як ми переконуємо один
одного у тому, що існує упорядкована зовнішня соціальна реальність.

Один з методів, які застосовує у своїх дослідженнях Гарфінкель, – це
демонстраційний експеримент. Суть експерименту полягає в тому, що
експериментатор вносить у ситуацію спілкування яку-небудь неприємну
несподіванку для того, щоб відкрити звичайно приховані очікування.

Наприклад, Гарфінкель пропонував своїм студентам вступати у розмову, а
потім просити пояснити значення того чи іншого звичайного вислову
співрозмовника.

Приклади:

Інший: Як почуває себе твоя подруга?

Студент-експериментатор: Що ти маєш на увазі, коли питаєш: її фізичний
стан чи розумовий?

Інший: Я маю на увазі, як вона себе почуває? Що з тобою?

Студент-експериментатор: Зі мною нічого. Просто поясни трішки, що ти
маєш на увазі?

Інший: Не має значення. Залишимо це. Як твої справи в університеті?

Студент-експериментатор: Що ти маєш на увазі, коли кажеш “Як твої
справи?” Інший: Ти знаєш про що я питаю.

Студент-експериментатор: Я дійсно не знаю.

Інший: Що з тобою? Ти захворів?

З допомогою таких методів Гарфінкель намагається відкрити ті непомітні
розуміння, що звичайно вважаються само собою зрозумілими – за формулою
повсякденного спілкування: “Ти знаєш, що я маю на увазі”.

Ми особливо глибоко відчуваємо важливість загальноприйнятих, узвичаєних
значень, які є основою наших взаємодій, коли ці значення раптово
змінюються. Гарфінкель давав своїм студентам таке завдання: він
запропонував їм почати поводити себе вдома так, наче вони не діти своїх
батьків, а квартиранти, вживати звернення “містер” та “місіс”, виявляти
стриманість, яка притаманна спілкуванню чужих людей. У себе вдома вони
мусили ввічливо просити дозволу скористатися ванною, холодильником,
телефоном і таке інше. Деякі студенти відразу відмовились від такого
експерименту тому, що вважали, що це може призвести до конфлікту в
сім’ї. А ті студенти, що погодились, були приголомшені результатами
експерименту.

Члени сім’ї були повністю здивовані. Вони весь час намагалися зрозуміти
причини такої дивовижної поведінки і якось налагодити звичну нормальну
ситуацію в сім’ї. Звіти студентів сповіщали, що зміна їх поведінки
викликала подив, занепокоєння, збентеження, тривогу. У багатьох родинах
їх члени оцінювали студентів як егоїстичних, дріб’язкових, неуважних,
непорядних, неввічливих і таке інше. Члени сімей вимагали пояснень: “Що
трапилось? Що з тобою? Може тебе вигнали з коледжу? Ти захворів? Чому ти
раптом з’їхав з глузду? Ти дійсно з’їхав з глузду чи витворяєш все це
через свою дурість?” й таке інше.

Висновок тут такий: у житті є безліч правил, які ми звичайно не
усвідомлюємо. Але порушення цих правил може давати непередбачені і дуже
неприємні результати.

Етнометодологічні дослідження показали, що соціальні структури багато в
чому існують лише завдяки тому, що достатня кількість людей погоджується
діяти за тими правилами, що склалися. Навіть держава та її органи
існують тільки тоді, коли досить багато людей поводяться щодо них, як до
дійсно існуючих. Але коли велика кількість людей ставить під сумнів
владу існуючої держави, то можуть відбуватися революційні зміни. Цей
процес подібний до процесу збанкрутування того банку, з якого всі
вкладники забажали майже одночасно взяти свої гроші.

Ще необхідно зауважити, що етнометодологія має, так би мовити,
суперечливу репутацію. Деякі її прихильники вважають, що вона є одним з
найважливіших починань у сучасній соціології. Її ж критики вважають її
чимось лише трошки більшим, ніж забавною дивиною. Ця проблема поки що
залишається відкритою. І саме тому, що самі методики етнометодологів
поки що дозволяють робити лише якісні і не досить визначені висновки.

5. Взаємодія як соціальний обмін

З точки зору теорії соціального обміну, запропонованої американським
соціологом Джорджем Хомансом (George Homans) на початку 1970-х років,
спілкування між людьми завжди відбувається на основі їх намагань
збалансувати свої витрати на цей процес та винагороди, які вони в ньому
одержують.

Згідно з цією теорією, поведінка людини зумовлюється тим, чи
винагороджувалася, і як саме, аналогічна поведінка у минулому. Це
здійснюється, за Хомансом, на основі таких чотирьох принципів:

Чим більше певний тип поведінки винагороджується, тим частіше він буде
повторюватися.

Якщо винагорода за певні типи поведінки залежать від якихось умов, то
людини буде намагатися дотримуватись цих умов.

Якщо більші витрати набагато збільшують винагороду, то заради великої
винагороди люди готові йти на більші витрати.

Якщо певна потреба людини майже повністю задовольняється, то людина
менше готова прикладати додаткових зусиль, щоб задовольнити цю потребу
ще повніше.

В теорії обміну винагорода не мається на увазі тільки у матеріальній
формі. В цій теорії винагорода визначається як будь-що, заради чого
людина готова йти на якісь витрати, що потребує від неї вступ у певну
взаємодію з іншою людиною або людьми.

З іншого боку, витрати – це все те, чого людина намагається або уникнути
або мінімізувати.

Прибутки визначаються як винагороди мінус витрати. Винагородою, з точки
зору теорії соціального обміну, може бути приємне відчуття, безпека,
престиж, інформація і навіть можливість внутрішньо краще ставитись до
самого себе.

Теорія обміну стверджує, що в цих обмінах люди притримуються так званої
стратегії “мінімаксу” – мінімізації витрат та максимізації винагород.

Тут тільки треба зауважити, що проблемою залишається вимір винагород та
витрат у порівняльних одиницях. (На це – у балансі задоволення та
незадоволення – звертав особливу увагу визначний український академік
Микола Амосов та розробник першої моделі соціальної поведінки “Соціон”
послідовник М.Амосова Дмитро Галенко.)

З точки зору теорії обміну, соціальна взаємодія складається з обміну
діями щонайменше двох людей. Уявіть, наприклад, що двоє людей
співробітники. Один з них новачок і постійно звертається до другого за
порадою, а другий ці поради дає. Цей процес буде дійсно відбуватися,
якщо ці двоє вступають у певний обмін. Наприклад, якщо перший в обмін на
поради, які він отримує, дає другому визнання та вдячність. Тоді обидва
можуть бути винагороджені й задоволені.

Але обидва також несуть певні витрати. Перший зменшує свою самооцінку,
другий перериває свою роботу, щоб надати першому пораду. До тих пір поки
вони обидва отримують від своїх стосунків прибуток (винагорода мінус
витрати), ці стосунки можуть продовжуватись. Але якщо прибуток, що
очікується, не буде задовольняти одну із сторін, то ці стосунки
закінчаться.

Теоретики соціального обміну вважають, що у соціальній взаємодії люди
притримуються принципу взаємності, тобто правила, згідно з яким люди
допомагають тим, хто допомагає їм і навпаки: тобто притримуються
правила: “добро за добро, зло за зло”.

В негативному аспекті цей принцип відомий з біблейських часів як “око за
око, зуб за зуб”. Але в Новому Заповіті людям запропоновано
притримуватися іншого принципу. Але в чому він інший, і чому відповідає
теорії обміну?

Вважається, що принцип взаємності спрацьовує на багатьох рівнях
соціального життя. Навіть у міжнародних справах.

Але логіка теорії обміну – це все-таки спрощена схема реальних
взаємодій. Наприклад, реакція робітників на норми винагороди за працю.
Іноді вони ці норми регулюють самі, щоб працювати з певною швидкістю.

Смелзер вважає (с.135), що це не відповідає теорії обміну. Але чи це
так? Як це витлумачити з точки зору теорії обміну?

6. Складання уявлень про інших людей

Коли людина сприймає інших людей або думає про них, відбуваються два
важливі процеси. По-перше, у неї формується враження про цих людей, а,
по-друге, вона приписує їх поведінці певні причини.

Розглянемо кожен з цих процесів.

Формування вражень

Коли одна людина вступає у контакт з іншою, вона найчастіше помічає,
перш за все, певні фізичні характеристики іншої людини – її вік, стать,
зріст, одяг і таке інше. Крім того, помічає жести іншої людини, її
манеру говорити, інтонації голосу, міцність потиску долоні та інші риси
поведінки. На основі таких штрихів робляться узагальнення і створюється
певний образ іншої людини. А потім цей образ використовується, коли
виникає потреба уявити собі, як ця людина може поводитись у тих чи інших
обставинах. І саме ті образи інших людей, що формуються у вашій уяві,
впливають на те, як ви до них ставитесь і як з ними поводитесь.

Створення образу іншої людини часто відбувається із використанням
категорій, якими забезпечує людину культура її суспільства. Так, людина
нерідко характеризується у термінах статусів (робітник, жінка,
українець, вчитель, батько) або особистих рис (привітний, жорсткий,
відповідальний, безпорадний і таке інше).

Використання таких категорій обумовлено тим, що людина є надто складною
для того, щоб ми могли брати до уваги кожну деталь її поведінки при
кожній зустрічі. Категорії допомагають нам структурувати і узагальнювати
великі обсяги інформації про інших людей – класифікувати їх та надавати
виділеним класам певні назви. Це дає нам можливість застосовувати для
розуміння людей у нових зустрічах з ними минулий досвід нашого
спілкування.

Такі категорії, що є розумовими структурами для обробки та організації
інформації, соціологи і психологи називають схемами.

Один з типів таких схем складають так звані стереотипи.

Стереотип – це спрощене і негнучке схематизоване уявлення про соціальну
групу або про її представників.

Саме тоді, коли люди керуються стереотипом, вони вважають, що всім
членам певної соціальної групи притаманна певна сукупність особистих
рис. У дослідженнях американських соціологів були виявлені стереотипи
працюючої жінки, футболіста, професора коледжу та інші. Наприклад,
працюючу жінку чоловіки найчастіше вважають конкуруючою і нежіночною.
Так, виходячи з часткової інформації про особу, люди заповнюють нестачу
знань тим сурогатом інформації, яким забезпечує певна схема,
відповідний стереотип.

Приписування причин поведінці людей

Процес складення уявлення про інших людей не зупиняється лише на
формуванні вражень про них. Для того, щоб зрозуміти їх поведінку, ми
часто намагаємося з’ясувати, чому саме вони діють певним чином. Цей
процес дістав у психології і соціології назву каузальної атрибуції
(causal attrіbutіon), тобто приписування причин, або просто атрибуції.

Розрізняють два основні види атрибуції – диспозиційну і ситуаційну.

Атрибуцію називають диспозиційною, якщо причини певної поведінки людини
пов’язують з внутрішніми факторами, такими як особисті риси і якості
людини.

Атрибуцію називають ситуаційною, якщо причини певної поведінки людини
пов’язують із зовнішніми обставинами, такими як умови та обставини
поведінки.

Те, як саме пояснюється поведінка людини, може мати далекосяжні
наслідки. Наприклад, зовсім по-різному будують поводиться щодо учня його
батьки в залежності від того, як вони розуміють причини того, чому він
погано вчиться у школі. Одна справа, якщо вони це пояснюють через
нестачу здібностей або мотивації ( диспозиційні фактори), і друга справа
– якщо причину вони вбачають у вадах самої школи, непрофесіоналізмі
вчителів або злиднях (тобто ситуативних факторів).

Дослідженнями встановлено, що коли люди витлумачують поведінку інших
людей, вони найчастіше переоцінюють ту міру, у якій ця поведінка
випливає з їх особистих якостей. Це явище дістало назву фундаментальної
помилки атрибуції (fundamental attrіbutіon error). Причини ж власної
поведінки люди найчастіше схильні вбачати у ситуаційних факторах. Люди
найчастіше вважають, що свої власні дії вони обирають відповідно до
того, як їх виховали, а інші люди діють певним чином через їх особисті
якості, які їм притаманні.

ТЕМА 11. СОЦІАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ, ВІДХИЛИ ТА ЗЛОЧИНИ.

1. Поняття відхилення (девіації, devіance)

У стабільному суспільстві більшість людей притримуються більшості
соціальних норм у більшості випадків. Саме тому у стабільному
суспільстві або, точніше, у стабільній фазі суспільного розвитку,
соціальне життя має досить регулярні та передбачувані форми.

Але така картина соціального життя навіть у стабільному суспільстві не є
повною. Якщо придивитися до нього уважніше, то можна побачити, що люди
не тільки притримуються соціальних норм, але й порушують їх. Люди
крадуть, грабують, ґвалтують інших людей. Люди вживають наркотики,
бунтують, беруть участь у заколотах. Вони приймають чужі релігії,
виголошують абсурдні гасла або проповідують чудернацькі ідеї.

Все це означає, що повна картина життя суспільств повинна включати як
дотримання соціальних норм, так і відхилення від них.

Що таке відхилення? Якщо казати дуже строго, це поняття має охоплювати
будь-яку поведінку, що не відповідає соціальним нормам. Але у практиці
життя багато норм не вважаються дуже важливими. Невідповідність
поведінки таким нормам може сприйматися досить толерантно або навіть
ігноруватися.

Соціальне реакція на те, що людина запізнюється на побачення, або не
їсть тричі на день, або випадково одягла непарні шкарпетки буде дуже
відрізнятися від реакції на участь в оргії, або на твердження, що вона
Наполеон.

Невеликі відхилення (devіatіon) від норми, або відхилення від норм, про
які ніхто особливо не турбується, мають – якщо взагалі мають – дуже
незначні соціальні наслідки й тому не становлять особливого інтересу для
соціологів. Соціологія відхилення (devіance) займається в основному
тими порушеннями, які значна кількість людей сприймає як образливі або
гидкі, чи дуже погані.

З цієї точки зору, відхилення (devіance) – це поведінка, що порушує
суттєві соціальні норми та засуджується значною кількістю людей.

2. Соціальні властивості відхилення

Відхильність не є такою властивістю, що належить самій соціальній
поведінці. Це властивість, яку поведінка може мати або не мати лише
стосовно певних соціальних норм. Визначення певних дій як відхильних
було дуже різним у різні часи, у різних місцях та у різних соціальних
групах.

Наприклад, те, що вважалося єретичним в одні часи, може вважатися святим
у інші, “борець за свободу” з точки зору однієї групи може бути
“терористом” для іншої групи, консервативні погляди в одному суспільстві
можуть вважатися небезпечно радикальними для іншого суспільства.

У 1776 році Джордж Вашингтон був затаврований британськими можновладцями
як зрадник. Але через 13 років він став першим президентом Сполучених
Штатів і увійшов в історію як “батько нації”. А якщо б американці не
виграли війну за незалежність, Вашингтона могли б ув’язнити або
розстріляти.

Пригадайте, як ув’язнювали у колишньому Радянському Союзі тих, хто
боровся за незалежність України – Левка Лук’яненка, В’ячеслава
Чорновола, братів Горинів та інших національно орієнтованих політиків.

Саме тому що відхильність визначається залежно від соціальних обставин
та владних відносин, визначення певних форм поведінки як відхильних,
може змінюватися.

Наприклад, за останні роки у Сполучених Штатах деякі групи, зокрема
гомосексуалів та лесбіянок, вийшли на політичну арену та домоглися того,
щоб офіційно бути визнаними як “соціальні проблеми”. Хоча значна
кількість населення ще таврує (або стигматизує (stіgmatіze)) їх.

Стигматизовані (“затавровані”) меншини – це люди, що мають такі
властивості, через які інші люди відмовляють їм у повному соціальному
прийнятті. Це можуть бути ув’язнені, алкоголіки, наркомани. Але це
можуть бути й каліки, сліпі, глухі, хворі на СНІД або душевно хворі,
гомосексуали чи лесбіянки.

Стигматизовані (“затавровані”) меншини часто відчувають невпевненість у
тому, як інші люди будуть на них реагувати. Глухий, сліпий або каліка
ніколи не знає як поставиться до нього новий зустрічний, чи не знехтує
ним. Через це стигматизовані меншини виробляють спеціальні прийоми
взаємодії з іншими людьми. Вони можуть приховувати ознаки, що
відкривають їх статус (такі як каліцтво). Інші ховаються у групи
подібних до них людей. Ще інші вдаються до агресивної бравади. А деякі
активно борються проти соціальної дискримінації.

В цілому ясно, що не всім людям корисні ті соціальні стандарти, які
виробляє суспільство. Але чому ж тоді очікується, що вони будуть
поводитись у відповідності до стандартів?

Це питання переносить нас до проблеми соціального контролю.

3. Соціальний контроль та відхилення (девіація)

Для того, щоб суспільство, більшість людей могли задовольняти свої
потреби, вони мусять дотримуватись певних правил. Без соціального
порядку нам було б важко взаємодіяти, тому що ми не знали б чого
очікувати. Щоб забезпечити дотримання членами суспільства його основних
норм, суспільства виробляють спеціальні форми соціального контролю.

Соціальний контроль – це сукупність методів і засобів, що забезпечують
відповідність поведінки людей соціальним нормам.

Соціологи позначають три основні процеси соціального контролю.

Перший – це процес соціалізації.

Спочатку відповідність поведінки дитини соціальним нормам забезпечується
зовнішнім контролем. Але коли дитина стає дорослішою, збільшується та
частина її поведінки, що регулюється внутрішніми регуляторами.
Відбувається так би мовити “овнутрішнення” соціальних стандартів
поведінки, або як її звичайно називають психологи і соціологи –
“інтерналізація” (перетворення “екстернальних”, зовнішніх регуляторів, у
“інтернальні”, внутрішні щодо особистості індивіда).

Найчастіше людина приймає ці стандарти без роздумів або коливань, вони
стають “другою натурою”. Коли людина втягується у життя групи, вона
розвиває таке саморозуміння, яке регулює її поведінку у відповідності до
норм цієї групи. Роблячи те, що роблять інші члени групи, вона набуває
відповідної ідентичності та відчуття задоволення. Група стає її групою,
а норми групи – її власними нормами. Соціальний контроль стає, таким
чином, самоконтролем.

Другий процес соціального контролю – це процес, що структурує наш
соціальний досвід.

Найчастіше людина позасвідомо будує свої поняття про реальність тим
шляхом, яким її суспільство упорядковує соціальні альтернативи. Доки
вона залишається замкненою у соціальному середовищі, що забезпечує її
культурою, вона звикає до дещо обмеженого світу. Звичайно, людині навіть
не приходить у голову, що існують альтернативні стандарти поведінки. В
цьому розумінні кожна людина є, так би мовити, “культурно обмеженою”.
Досить часто нонконформістські форми поведінки не виникають у певному
суспільстві тому, що вони просто невідомі цьому суспільству.

Третій процес соціального контролю – це процес покарання за порушення
норм суспільства та винагородження за дотримання цих норм.

Тих, хто порушує правила, зустрічає незадоволення, ворожнеча та
остракізм або навіть ув’язнення чи смерть. Конформіст отримує схвалення,
популярність, престиж та інші соціально визначені переваги.

4. Соціальні наслідки відхилення

Більшість людей вважають, що відхилятися від соціальних норм та
стандартів “погано”, тому що це створює для суспільства додаткові
проблеми. Ця точка зору не є дивною. Вона концентрується на негативних
або руйнівних наслідках відхилення , що соціологи називають
дисфункціями.

Але девіація має для соціального життя також і позитивні наслідки.

Розглянемо спочатку основні дисфункції відхилення .

Дисфункції відхилення . Більшість суспільств можуть поглинути добру
частину відхилень без серйозних наслідків. Але стійкі та поширені
відхили можуть погіршувати або навіть підривати організацію суспільного
життя. Річ в тому, що соціальні організації виникають з організованих
дій значної кількості людей. Якщо деяка частина людей не зможе діяти у
відповідний час відповідно до прийнятих очікувань, інституціональне
життя буде поставлено під загрозу. Наприклад, коли батько або мати
кидають сім’ю, найчастіше це ускладнює вирощування та виховання дітей.
Або коли посередині бою група солдат перестає слухатись команди та
біжить геть, то ціла армія може бути переможена.

Відхили підривають також готовність людей виконувати свої ролі та
підтримувати більш широку соціальну справу. Якщо деякі люди отримують
винагороди при тому, що вони не дотримуються загальних правил –
наприклад, як шахраї, пройдисвіти або ледарі – інші люди відчувають
обурення та гіркоту. При цьому терпить наша мораль, самодисципліна та
лояльність.

Уявіть собі реакцію студентів, які дізналися, що значна кількість
студентів отримала за особливо важливий курс вищі бали шляхом шахрайства
на іспитах. Мотивація до опанування матеріалу, до того, щоб більше з ним
працювати, у таких випадках помітно знижується.

Більш того, соціальне життя потребує, щоб ми довіряли один одному. Нам
необхідно бути впевненими, що інші люди у наших спільних з ними справах
будуть грати за правилами. Підпорядковуючи себе деякій спільній справі,
ми виділяємо для цього деякі ресурси, відмовляємося від деяких
альтернатив й робимо деякі інвестиції у майбутнє. Ми робимо так, тому що
сподіваємось, що інші люди будуть діяти так само. Але якщо інші не
справджують наших сподівань – зраджують їх – ми відчуваємо, що дещо у
наших зусиллях є безглуздим або марним. Так люди стають менш готовими
грати за правилами.

Функції відхилення . Девіація може не тільки підривати соціальну
організацію, вона може також й полегшувати у деяких аспектах соціальне
функціонування.

По-перше, відхилення може підтримувати соціальний конформізм. З цього
приводу Едвард Сегерін зауважує: “Один з найефективніших способів
утримання більшості людей у певних лавах – це вигнати декількох людей з
цих лав. Це надає іншим не тільки готовності до кращого рівняння, але й
певного страху бути виключеним”. Реагуючи вороже на тих, хто поводиться
недобре й невідповідно, більшість угрупування або його керівники можуть
посилювати ідеї того, що є добре та відповідне, й таким чином
продовжувати існування цього угрупування через те, що його члени стають
більш слухняними, більш покірними та більш лояльними до ідеології
угрупування та правил поведінки його членів.

По-друге, багато соціальних норм не зафіксовано у вигляді твердих правил
або офіційних кодексів. Як помітив ще Еміль Дюркгейм, кожен раз, коли
люди засуджують деяку дію, вони висвітлюють та точніше окреслюють
контури відповідної норми. Їх негативна реакція точніше з’ясовує, яку
поведінку “колективна свідомість” буде дозволяти, а яку – ні.

Інколи суспільство, так би мовити, “фабрикує” девіацію – наприклад, як
культурну революцію у Китаї, щоб впевнитись, що його моральні кордони та
норми підтверджуються.

По-третє, звертаючи увагу на відхилення, соціальна група може
посилюватись. Спільний ворог посилює відчуття спільності та групової
солідарності.

Як ми відмічали раніше, зіткнення та тертя між групами належності та
зовнішніми групами роблять чіткішими групові межі та групове членство.
Кампанії проти відьом, зрадників, ренегатів та злочинців підсилюють
соціальну згуртованість, так би мовити, “хороших людей”.

З такої точки зору, головним об’єктом кримінальних судових процесів є не
правопорушник, а решта суспільства. Судовий процес – це соціальний
ритуал, що підтверджує віру у закони та створює узи, які єднають людей.

По-четверте, відхилення є каталізатором соціальних змін. Кожен раз, коли
люди порушують закони, вони мов би оспорюють їх. Ці виклики є
застереженням про те, що соціальна система не функціонує належним чином.
Наприклад, високий рівень пограбування, безумовно, не означає, що грабіж
має бути легалізованим, або що багатство суспільства має бути
перерозподілене. Але це показує, що у суспільстві є досить багато
невдоволених людей, що інститути соціалізації молоді діють неефективно,
що владні відносини поставлені під сумнів, або що моральні структури
суспільства потребують перегляду. Тобто девіація може спонукати
суспільство поставити до порядку денного необхідність соціальних змін.

Крім того, відхильна (як кажуть соціологи – девіантна) практика пропонує
альтернативу існуючий практиці. Хрестоматійний приклад такої практики з
американських підручників соціології – це дії Мартіна Лютера Кінга та
його послідовників, які привернули увагу американської нації до
антидемократичної природи сегрегаційних законів у південних штатах
шляхом масових актів непокори цим законам.

Таким чином, відхилення або девіація може мати для функціонування та
виживання соціальних груп і суспільств як негативні, так й позитивні
наслідки. Але виникає питання – а чому саме люди порушують соціальні
правила? Чому деякі дії визначаються як відхильні, девіантні, а інші так
не визначаються? І чому форми відхилення різняться у різних групах та
різних суспільствах? Питання такого типу вже давно цікавлять соціологів.

Інші дисципліни, особливо біологія та психологія, також вивчають процеси
відхилення . Але вони вивчають дещо інші аспекти цього явища. Соціологи
зосереджуються на вивченні соціальних факторів, що породжують девіацію,
а біологи та психологи вивчають тих людей, чия поведінка визначається як
відхильна, девіантна, та шукають відповіді на питання чим відрізняються
біологічні або, відповідно, психологічні властивості цих людей.

Тобто біологи та психологи шукають пояснень відхилення через особливі
характеристики самих індивідів. Соціологи ж виходять з того, що
з’ясування тільки біологічних та психологічних факторів, що спонукають
до девіації, недостатньо. Необхідно брати до уваги також й соціальні
фактори.

Це досить переконливо показує такий приклад. Чоловік, що жив у місті
Озарк штату Арканзас, на початку 1950-х років мав видіння, у якому з ним
розмовляв Бог. Він почав проповідувати своїм родичам та сусідам й через
деякий час ціла громада дійшла до стану релігійного захоплення. Люди
казали, що він має “покликання” від Бога. Його репутація проповідника та
цілителя поширювалась, він привертав до себе великі аудиторії у
сільських місцевостях Арканзасу та Міссурі. Однак, коли він приїхав до
Сент-Луїсу та спробував провести молитовне зібрання на головній вулиці
ділової частини міста у годину пік, він був заарештований. А коли він
став говорити поліцейським про свої розмови з Богом, вони відвезли його
до психіатричної лікарні. Психіатри поставили діагноз “шизофренія” та
госпіталізували його для лікування.

Цей приклад нагадує нам, що девіація не є властивістю, яка притаманна
самій поведінці, а визначається соціально – тобто є властивістю
відношення між конкретною поведінкою та нормами суспільства.

У сучасній соціології є чотири основні підходи до відхилення :

теорія аномії;

теорія культуральної трансмісії;

теорія конфлікту;

та теорія “ярликування” (labelіng).

Розглянемо їх коротко.

5. Теорія аномії та концепція структурної напруженості

Перше соціологічне пояснення відхилення дав Еміль Дюркгейм, який
запропонував теорію аномії. Слово “аномія” буквально означає
“відсутність норм”, “відсутність нормативності”. Цим терміном Дюркгейм
позначив ситуацію, що складається для індивідів та суспільства, коли
соціальні норми стають взаємно суперечливими, втрачають ясність
або навіть (для деяких аспектів соціальної діяльності) взагалі зникають.

Дюркгейм звернув увагу, що такі ситуації складаються у часи криз та
радикальних соціальних змін (наприклад, при спаді ділової активності та
невпинній інфляції), коли люди втрачають впевненість в тому, що від них
очікується, і коли їм важко формувати свої дії в поняттях узгоджених
норм. У такі часи старі норми у поточних умовах не видаються доречними,
а норми, що тільки виникають, занадто двозначні та ще не досить ясно
сформульовані, щоб забезпечити зрозумілі та ефективні настанови для
поведінки. За цих обставин, вважав Дюркгейм, можна очікувати зростання
масштабів відхильної поведінки.

Перевірку цієї гіпотези він провів шляхом аналізу статистики самогубств,
й показав, що у часи швидких економічних спадів та підйомів рівень
самогубств стає вищим від звичайного. Він це пояснював тим, що саме у
часи швидких змін відбуваються “порушення колективного порядку” (як він
це називав), соціальні норми руйнуються та відбувається дезорієнтація
людей.

Хоча теорія Дюркгейма піддавалася критиці, основна ідея, а саме –
соціальної дезорганізації як принципу пояснення відхильної поведінки, –
вважається загальновизнаною і тепер.

Термін соціальна дезорганізація позначає теж саме, що й аномія, тобто
такий стан суспільства, коли цінності, норми та соціальні зв’язки стають
хиткими, суперечливими або взагалі зникають.

Це може відбуватися через змішування різних расових та етнічних або
релігійних чи “ідеологійних” груп (тобто груп з різними ідеологіями;
ідеологійний – це те, що належить до ідеології; “ідеологічний” – це те,
до чого належить ідеологія).

Соціальна дезорієнтація спостерігається також при високому рівні
міграції.

У класичному дослідженні Шоу та Маккей (кінець 1930-х – початок 1940-х
років) було виявлено, що рівень правопорушень серед підлітків особливо
високий в тих міських районах, де високий рівень плинності населення.
Для населення таких районів характерним є не тільки конфлікт між
культурними цінностями (це призводить до відсутності загальної
сукупності очікувань), а й труднощі у зв’язку з контролем за дотриманням
соціальних стандартів.

Суперечливі критерії оцінювання поведінки людей та слабкий контроль у
значній мірі сприяє зростанню правопорушень, що зараз спостерігається у
країнах, які звільняються від соціальних норм комуністичного
тоталітаризму.

Подальший розвиток теорія Дюркгейма отримала у працях відомого
американського соціолога Роберта Мертона. Мертон вважає, що причиною
відхилення (девіації) є розрив між цілями суспільства та соціально
прийнятними засобами їх досягнення. Мається на увазі така ситуація, коли
у більшості випадків соціально прийнятні засоби не дають можливості
досягнути мети, що визначається цінністю культури.

Мертон це пояснює на прикладі американського суспільства. В Америці
більшість американців із захопленням ставляться до фінансового успіху –
досягнення багатства є культурною метою. Соціально прийнятні засоби
досягнення цієї мети – це такі традиційні шляхи, як отримання
відповідної освіти та влаштування на роботу у торговельну або юридичну
фірму. Але й практика життя, й спеціальні дослідження показують, що для
більшості населення ці шляхи до багатства неможливі. Багато людей не
можуть сплачувати за дійсно хорошу вищу освіту, а найперспективніші
фірми приймають на роботу тільки обмежену кількість фахівців.

Мертон показав, що коли люди переконуються, що фінансового успіху
неможливо досягти соціально схвальними засобами, вони можуть вдаватися
до багатьох незаконних засобів досягнення цієї цілі, наприклад,
зайнятися рекетом, торгівлею наркотиками або спекуляцією на кінних
перегонах.

Мертон ідентифікував п’ять типів реагування на дилему цілі та засобів,
чотири з яких є відхильними пристосуваннями до умов аномії:

Перший – це конформізм. Він існує, коли люди приймають мету
матеріального успіху та культурно схвалені засоби її досягнення. Така
поведінка є основою стабільного суспільства.

Друге – це інновація, коли люди швидко просуваються до культурно
визначеної цілі, одночасно відмовляючись від культурно схвалених шляхів
її досягнення. Люди можуть вдаватися до підробки чеків, проституції,
обдурювання, шахрайства, крадіжок, пограбувань, привласнення чужих
грошей або до їх вимагання та шантажу.

Третє – ритуалізм. Цей шлях включає відмову від фінансового успіху або
різке зниження його суб’єктивної значущості. Але тут зберігається
вірність соціально схваленим засобам дії. Наприклад, кінцева мета
організації може бути недоречною для багатьох її службовців –
чиновників, клерків. Замість цього вони культивують засоби своєї
діяльності, роблять фетиш з процедур управління та канцелярщини.

Четверте – це ритритизм, “відмова від суспільства”. На цьому шляху люди
відмовляються як від цілей, що пропонує культура, так й від схвалених
суспільством засобів їх досягнення й не замінюють їх новими нормами.
Алкоголіки, наркомани, бродяги й такі інші – вони залишаються у
суспільстві, але вони “не з ним”.

П’яте – це повстання, бунтарство. Бунтарі відкидають цілі та засоби, що
пропонує суспільство та замінюють їх для себе новими нормами. Вони
переносять свою лояльність від існуючого соціального устрою до нових
груп з новими ідеологіями. Радикальні соціальні рухи дають хорошу
ілюстрацію цього типу адаптації до соціальної реальності.

Способи адаптації Культурні цілі Інституційні засоби

Конформізм + +

Інновація + –

Ритуалізм – +

Ритритизм – –

Бунтарство ± ±

Способи індивідуальної адаптації стосуються не особистості, а рольової
поведінки. Та ж сама особа – в залежності від ситуації – може вдаватися
до того чи іншого шляху реагування.

Концепція Мертона має важливе значення, перш за все, тому, що вона
розглядає конформізм та девіацію в одному контексті, в одній системі
співвіднесення, а не як непов’язані категорії. Крім того, ця концепція
показує, що відхилення не обов’язково є продуктом абсолютно негативного
ставлення до загальновизнаних стандартів, як часто припускали раніше.
Так, злодій не заперечує соціально схвалену мету досягнення соціального
успіху. Він може ставитися до неї з таким же захопленням, як й молодий
службовець, що робить службову кар’єру. Чиновник, який культивує
ритуалізм, не відмовляється від загальновизнаних засобів дій, але
доводить їх виконання до абсурду. В цьому розумінні поведінка і злодія і
чиновника девіантна, відхильна.

Теорія структурної напруженості привертає увагу до тих процесів, якими
суспільство породжує девіацію, відхили. Це дуже привабливий підхід, тому
що він дає підстави для оптимістичного погляду на людську природу.
Злодії, з цієї точки зору, здійснюють злочини під суспільним тиском і
вони можуть притримуватись законів, якщо дати їм шанс. Вирішення
проблеми злочинності, з цієї точки зору, полягає у реформуванні
суспільства так, щоб наблизити його до ідеалів демократії та
рівноправності.

Критики цього підходу мають досить підстав. Наприклад, якщо ця теорія
коректна, правопорушність має бути найбільшою, коли прагнення
(aspіratіons) є високими, а очікування – низькими. Це характерно для
нижчих соціальних класів, але правопорушення не обов’язково
концентруються у нижчих класах. Взаємозв’язок між соціальною належністю
та багатьма видами правопорушень дуже слабкий.

Більш того, Мертон виходить з того, що в американському суспільстві
існує консенсус щодо цінностей та цілей. Але критики зауважують, що
американське суспільство є плюралістичним з досить великою кількістю
різних субкультур.

Є значна кількість прикладів існування мовби “відхильної” поведінки, що
можуть бути пояснені через непридатність застосування до них тих же
самих норм, які спрямовують поведінку більшості населення США
(наприклад, деякі норми індіанців стосовно шлюбу).

6. Концепція культурального передавання

Протягом 1920-х та 1930-х років цього століття соціологи Чиказького
університету були вражені концентрацією високих рівнів показників
підліткових правопорушень у деяких районах Чикаго. Вони здійснили
декілька серій досліджень та виявили, що у певних округах показники
правопорушень були стабільними, не дивлячись на те, що етнічний склад
змінювався. Соціологи прийшли до висновку, що відхильна та злочинна
поведінка передається від одного покоління до іншого через субкультуру
округів.

З цієї точки зору, виглядає досить природним те, що молодь, яка живе у
районах з високим рівнем злочинності, набуває правопорушного стилю
життя. Більш того, коли нові етнічні групи оселюються у такому районі,
їх діти навчаються правопорушним (делінквентним) формам поведінки, які
там вже є. Отже, стверджували чиказькі соціологи, підлітки стають
правопорушниками тому, що спілкуються та товаришують з юнаками, які вже
є правопорушниками.

Спираючись на ці висновки, Едвін Сатерленд (Edvіn Satherland) наприкінці
1930-х років розробив концепцію диференційованого зв’язку (dіfferentіal
assocіatіon).

Сатерленд висловив думку, що люди стають відхильними тією мірою, якою
вони входять у оточення, де відхильні ідеї, мотивації і вміння
розглядаються як сприятливі. Там вони можуть навчатися, наприклад, тому,
як використовувати та здобувати заборонені наркотики, як здійснювати
гомосексуальні контакти, або як красти та продавати крадене.

Чим раніше, чим частіше, чим інтенсивніші й чим триваліші контакти мають
люди з таким оточенням, тим імовірніше, що ці люди також стануть
відхильними. І в цих контактах люди більше вплутуються у відхильну
поведінку, втягуються до неї, ніж просто наслідують їй. Відхильній
поведінці не тільки навчаються – їй навчають. Тому підхід,
запропонований Сатерлендом, зосереджується на двох питаннях: що вивчають
та від кого навчаються.

Пізніше, у 1970-х роках, Рональд Ейкерс (R. Akers), застосував
формулювання Сатерленда як принципи зумовлення низки форм відхильної
поведінки. Ейкерс показав, що поведінку людини у відхильному або
невідхильному напрямках формують ті винагороди та покарання, які вона
отримує у своїх зв’язках з іншими людьми.

Концепція диференційованого зв’язку дає науково розроблену версію
старовинному вислову “з ким пристанеш, таким сам станеш” або “з ким
поведешся, від того й наберешся”. Коли батьки змінюють місце проживання,
щоб забрати свого сина як кажуть американці “геть від поганих друзів”,
вони фактично застосовують принцип диференційованого зв’язку.

До речі, з цієї концепції виходить, що ув’язнення може бути суспільно
шкідливим для молоді, коли вона ув’язнюється разом з досвідченими
злочинцями.

Інший представник чиказької школи, Вальтер Міллер (Walter B. Mіller),
побудував свої дослідження, виходячи з того, що у плюралістичному
суспільстві з багатьма субкультурами соціальні групи відрізняються одна
від одної за їх цінностями та нормами. Він досліджував протиправну
активність підлітків з нижчого соціального класу (lower-class). Він
показав, що їх поведінку можна розглядати не як відхил, не як девіацію,
а як конформізм до тих культурних форм, що переважають у гетто.

Культура нижчого класу, на погляд Міллера, надає високої цінності шести
“головним справам”:

вона вітає сутички з поліцейськими, із шкільною адміністрацією, з
муніципальними інспекторами та іншими агентами офіційних інституцій
суспільства;

вона високо оцінює здібності до фізичних бійок та вміння “приймати їх”;

високо оцінюється вміння перехитрити та обдурити інших;

вона цінує пошук гострих почуттів, ризик, гру з небезпекою;

вона дає віру у долю, у те, що більшість життєвих подій є поза контролем
будь-кого, що вони залежать лише від випадку та фортуни;

високо цінується також самостійність та незалежність – потяг до свободи
від будь-якого зовнішнього контролю та примусової влади.

Хоча не всі ці цінності обов’язково спрямовують до правопорушної
поведінки, але їх поєднання створює ситуації, у яких протиправна
поведінка стає досить імовірною.

Концепція культурального передавання показує, що соціально несхвальна
поведінка може формуватися у таких самих процесах соціалізації, як й
соціально схвальні форми поведінки. У цьому аспекті цей підхід є
корисним інструментом для розуміння, чому девіація є різною у різних
соціальних групах та у різних суспільствах.

Але цей підхід є непридатним для з’ясування тих форм відхильної
поведінки, в яких ані її техніка, ані відповідне ставлення не
набувається від інших девіантів. Прикладом таких форм відхилення є
порушення фінансової довіри, підробка чеків, випадкові та ситуативні
злочини, непрофесійні крадіжки у магазинах, а також так звані “злочини
пристрасті”, які люди вчинюють у стані афекту.

Крім того, девіанти та недевіанти часто виростають в одному й тому ж
оточенні, в одних обставинах. Не всі люди, що мають перед собою з
дитинства зразки кримінальної поведінки, стають злочинцями і навпаки.
Дві людини можуть стикатися з однаковими зразками поведінки, але
сприймати їх по різному. І це дає різні наслідки.

Прихильники теорії культурального передавання підкреслюють, що люди
різних субкультур поводяться по-різному, тому що вони соціалізувались у
традиціях, що орієнтуються на різні цінності та норми. З цього приводу
конфлікціоністи зауважують: “Добре, різні групи мають різні цінності і
норми. Але питання полягає в іншому: яка група має можливість
перетворювати свої цінності у правила суспільства та примушувати цим
правилам дотримуватись?”

Це запитання, з якого виходять конфлікціоністські концепції відхилення .

7. Кофлікціоністські концепції відхилення

Конфлікціоністи наводять приклади, коли під час війни, яку Сполучені
Штати вели у В’єтнамі, антивоєнні групи стверджували, що справжніми
злочинцями є ті, хто ведуть цю війну.

Або згадайте тих, хто у колишньому Радянському Союзі засуджував як
злочинну війну в Афганістані (пригадайте відомого академіка Андрія
Сахарова). Саме ці люди розглядалися як девіанти, їх навіть називали
“дисидентами”.

Зараз у Сполучених Штатах об’єднання споживачів та екологів стверджують,
що справжніми злочинцями є керівництво корпорацій, чиї фірми отруюють
людей та забруднюють навколишнє середовище. А активісти общин говорять,
що дійсними злочинцями міських центрів є землевласники, що живуть далеко
від цих центрів, та жадібні власники магазинів, що розорюють мешканців
центрів.

Конфлікціоністи звертають увагу на те, що інтереси основних соціальних
груп – класів, статей, расових та етнічних груп, бізнесових організацій,
профспілок – часто суперечать одні одним. Й тому конфлікціоністи
говорять, що ми мусимо запитати: “Хто одержує левову частку прибутків
від існуючого соціального устрою?” Або по-іншому це питання формулюється
таким чином, що деякі мають з цього користь та зиск, а інші – шкоду та
втрати і навіть тавруються як девіанти – правопорушники.

В останні десятиріччя кофлікціоністський підхід дав багато нових
напрямків, але його коріння, як ми вже згадували, прослідковуються у
марксистській традиції. У відповідності з ортодоксальним марксизмом
правлячий клас капіталістів експлуатує та обкрадає маси, але уникає
покарання за свої злочини. Жертви капіталістичного гноблення (з точки
зору марксизму) у своїй боротьбі за виживання доходять до таких вчинків,
які правлячий клас розцінює як злочинні.

Інші форми відхилення – алкоголізм, наркоманія, сімейне насильство,
сексуальна аморальність, проституція – розглядаються як наслідки
соціального устрою, заснованого на безпринципному прагненні до прибутку
та на підкоренні бідних, жінок, чорних та інших меншин.

Розумові та емоційні проблеми є загальними, тому що при такому
соціальному устрої люди стають відчуженими один від одного та від себе
самих. Це відчуження, у кінцевому рахунку, випливає із відокремлення
людей від тих засобів, якими вони створюють свої засоби існування,
засоби до життя.

Сучасний конфлікціоністський підхід до девіації був розроблений в
основному в 1970-х роках американським соціологом Річардом Квінні
(Quіnney). Він вважає, що капіталістична правнича система робить
протиправною таку поведінку, що є наступальною по відношенню до
можновладців та загрожує їх привілеям і власності. Навіть звичайна
вульгарна поведінка – азартні ігри, недозволений секс, пияцтво,
неробство, гультяйство, прогули – загрожують інтересам можновладців
своїм викликом щодо основних капіталістичних цінностей, таких як
врівноваженість, особиста відповідальність, відстрочене винагородження,
старанність, працьовитість, працелюбність.

Квінні стверджує, що капіталізм здійснює злочини панування (crіmes of
domіnatіon): “Одне з протиріч капіталізму, – пише він, – полягає в тому,
що його закони мають порушуватись саме для того, щоб зберегти існуючу
систему”. До цих злочинів належать ті, що здійснюються корпораціями –
від фіксування високих цін до забруднення навколишнього середовища.

Крім того, є злочини керівництва (crіmes of government), що здійснюються
офіційними особами – такі як, наприклад, “Уотергейт” у 1970-х роках та
“Іран-контрас” у 1980-х роках, або як вбивства демонстрантів у Тбілісі,
Вільнюсі, та Баку у 1989-91 роках.

На відміну від цього, більшість випадків кримінальної поведінки
звичайних людей або грабіжницькі злочини (predatory crіmes) –
пограбування, крадіжки, торгівля наркотиками і таке інше – виникають, за
Квінні, з потреби виживання в умовах капіталістичного соціального
устрою.

А злочини проти особистості (personal crіmes) – вбивство, насильство,
зґвалтування здійснюються тими, хто вже понівечений умовами капіталізму.

І є ще особливі злочини опору (crіme of resіstance), в які утягуються
робітники, коли починають “сачкувати” та здійснювати акти саботажу проти
своїх роботодавців.

Конфлікціоністський підхід спонукав соціологів досліджувати, як
створення та виконання законів контролюється можновладцями. Багато
соціологів звернули увагу, що злочини визначаються переважно в термінах
провини проти власності (крадіжка, пограбування, вандалізм і таке інше)
в той час, як корпоративним злочинам – злочинам, що вчиняються фірмами
та іншими бізнесовими організаціями, – не надається такого наголосу.

На це у середині 1980-х років звернув увагу відомий соціолог Джеймс
Кулмен – президент Американської соціологічної асоціації 1991-1992
років. Він підкреслив також, що в той час, коли покаранням за злочини
проти власності є ув’язнення, найбільш поширеною формою покарання за
корпоративні злочини є грошові штрафи.

Соціолог Амітаі Етціоні з’ясував, що між 1975 та 1984 роками 62 відсотки
з 500 найбільших американських корпорацій були причетними щонайменше до
однієї форми протиправної діяльності, 42 відсотки – щонайменше до двох
її форм, а 15 відсотків корпорацій щонайменше до п’яти форм протиправної
практики. До цих провин належать фіксування цін та їх завищення, виплата
хабарів в своїй країні та за кордоном, шахрайство, обман, порушення
патентного права й таке інше. Але, на відміну від грабіжників та
крадіїв, корпорації та їх службовці відбувалися досить легко (хоча вони
відбирали у людей протиправним шляхом набагато більше грошей, ніж крадії
та грабіжники).

Наприклад, фірма “Сміт Клайн Бекман Корпорейшн” не надала необхідну за
законом інформацію в Управління харчових та медичних товарів США про
несприятливу побічну дію “селакрину” – нового медичного препарату, що
знижував тиск крові. Через вживання цього препарату 36 людей загинуло та
близько 5 потрапили до лікарні, тяжко хворіли, понесли великі збитки.
Але в результаті компанія була оштрафована, та троє її службовців були
засуджені лише до виконання громадських робіт.

Американські соціологи звертають також увагу на те, що Федеральне Бюро
Розслідувань Сполучених Штатів веде облік кожного вбивства,
пограбування, крадіжки автомобілів й подібних злочинів, але жодна
державна служба не веде облік злочинів, що скоюють корпорації.

8. Оцінка конфлікціоністського підходу до відхилення

Вважається, що цей підхід висвічує чимало реальних процесів девіації.
Очевидно, що закони створюються та застосовуються групами, що мають
владу. В цьому розумінні закони не є нейтральними, вони виражають
інтереси певних соціальних груп та їх цінності. Але критика, що
спирається на такі інтуїтивні бачення не може бути визнаною такою, що
відповідає канонам наукового дослідження. Багато конфлікціоністських
формулювань щодо відхилення , злочинності та соціального контролю
потребують уточнення.

Не завжди зрозуміло, які конкретні групи підпадають під такі терміни як
“керівна еліта”, “правлячі класи”, “можновладні групи”.
Конфлікціоністські гіпотези потребують перевірки. Наприклад, перевірка
твердження, що безробіття спонукає до злочинності, привела до
суперечливих результатів. Багато чого залежить від типу злочинів, яким
займалися дослідники, а також від того, на яких саме наслідках
безробіття вони більше зосереджувалися – на мотивації до злочинів чи на
можливостях їх вчинити.

Крім того, дослідження показали, що хоча дійсно корпорації справляють
вплив на законодавчу та виконавчу політику, але вони не завжди беруть
гору над інтересами інших соціальних груп.

Конфлікціоністські позиції не можуть прийматися як предмети віри (як це
було в колишньому Радянському Союзі) – вони потребують серйозного
наукового дослідження.

9. Концепція “ярликування” (labelіng)

Чимало соціологів досліджували той процес, через який деякі люди
визначаються як “девіанти”, “порушники” і починають думати про самих
себе як порушників і притримуватись норм відхильної поведінки, робити,
так би мовити, “кар’єру порушника” (“девіанта”).

Цей підхід розглядається як різновид знакового інтеракціонізму. Він
сформувався за останні 30 років саме завдяки тому, що поставив у центрі
своєї уваги, по-перше, те, хто саме оцінює поведінку людей з точки зору
відхилення , а по-друге, яким чином оточення поводиться з людиною після
того, як їй начіплюється ярлик “девіанта” (“порушника”).

На початку 1960-х років американський соціолог Говард Беккер (Hovard
Becker) запропонував концепцію, багато у чому протилежну тим поясненням
девіації, які панували на той час і які спиралися на так звану “медичну
модель”. Згідно з останньою, людина, що визначалась як “порушник”,
“девіант”, вважалася у деякому розумінні “хворою”. Тобто головна
причина визнання її порушником припускалася існуючою тільки в самій цій
людині. Формування тих критеріїв, за якими людина визначалась як
девіантна, залишалось поза увагою дослідників.

Такі підходи, як зауважив Говард Беккер, не враховували, зокрема,
політичні аспекти девіації. Сам же Беккер прийшов до висновку, що
насправді девіація багато в чому зумовлена здатністю впливових груп
суспільства (він мав на увазі законодавців, суддів, лікарів і таких
інших) нав’язувати іншим певні стандарти поведінки. “Соціальні групи, –
писав він у своїй книзі “Аутсайдери”, – створюють девіацію, оскільки
вони складають правила, порушення яких вважається девіацією. Крім того,
вони нав’язують ці правила певним людям, яким “начіплюються ярлики”
аутсайдерів”. З цієї точки зору, девіація визначається не якістю вчинку,
який здійснює людина, а скоріше наслідками застосування іншими людьми
правил та санкцій проти “порушника”.

Концепція Беккера та близькі до неї підходи Едвіна Лемерта та Кая
Еріксона (Edwіn Lemert, Kaі Erіkson) отримали назву теорії ярликування,
тому що вони пояснюють відхильну поведінку в термінах правоздатності
впливових груп начіплювати ярлики “девіантів”, “порушників”
представникам менш впливових соціальних груп.

Вони звернули увагу на те, що з людиною можуть поводиться так, мов би
вона порушила деяке правило (навіть якщо це не відповідає дійсності)
тільки тому, що інші люди стверджують, що це правило було порушено. Саме
так часто поводилися тоді з неграми в Америці. Вони зазнавали
переслідувань, а іноді їх навіть лінчували на підставі неправдивих
звинувачень у зґвалтуванні білих жінок.

Беккер, мабуть, першим висловив думку, що прийняття рішення про
девіантність або недевіантність певного вчинку лише частково зумовлено
характером цього вчинку, тобто з порушенням деякого правила, а частково
зумовлено тим, як цей вчинок оцінюється іншими.

Більшість людей порушує деякі правила соціального життя. Підлітки іноді
палять цигарки з марихуаною. Адміністратори бізнесових організацій іноді
завищують рахунки. Деякі люди вступають у гомосексуальні контакти.
Досить велика частка одружених чоловіків та жінок вступають у позашлюбні
сексуальні зв’язки. Оточуючі досить часто дивляться на такі вчинки крізь
пальці і людина, що порушує певні норми, у такій ситуації, як правило,
не вважає себе порушником, “девіантом”. Едвін Лемерт назвав цей тип
поведінки первинною девіацією. Вона визначається як така поведінка, що
порушує ті чи інші соціальні норми, але проходить непоміченою агентами
соціального контролю.

Але ситуація змінюється, коли хтось з близьких, керівник або службовець
виявляє ці вчинки і надає їм розголосу. Досить часто це призводить до
вторинної девіації. Так Лемерт назвав девіантну поведінку, що
адаптується до реакції навколишнього середовища та пристосовується до
цієї реакції.

Річ в тому, що коли людині начіплюється ярлик девіанта, спочатку
навколишні починають з ним поводиться, як з девіантом, а з часом і сама
така людина досить часто починає поводитись відповідно до цієї ролі.
Більше того, нерідко людина починає спочатку іншим, а потім й сама собі
так би мовити “пояснювати” свої відхильні вчинки тим, що вона “така”
(висловами типу: “та я ж алкоголік” або “та я ж розпусниця”, “та я ж
наркоман” і таке інше).

Беккер поставив питання: ким є ті люди, що можуть інших примусити
підкорятися їхнім правилам? Він стверджує, що це залежить від розподілу
у суспільстві політичної та економічної влади. Наприклад, в
американському суспільстві психіатри встановлюють правила, у
відповідності з якими людей визнають психічно неповноцінними.

Хочу нагадати вам, що у недалекому минулому, у колишньому Радянському
Союзі ці правила у сфері громадської поведінки встановлювали не
психіатри, а – через психіатрів – органи КДБ, тобто таємної поліції. А
рамки, так би мовити, “нормотворчої” діяльності цих органів
встановлювали керівні функціонери правлячої Комуністичної партії, які у
цій країні тримали у своїх руках всю і політичну й економічну владу.

Беккер підкреслює також роль так званих “ідейних натхненників”, які
організовують своєрідні “хрестові походи” заради створення нових
цінностей та норм. Якщо така боротьба увінчується успіхом, створюється
нова система правил. Відповідно з’являються й нові різновиди девіантів.
Беккер наводить як приклад боротьбу республіканців за 18-ту поправку до
Конституції, на основі який у 1920 році у США був прийнятий так званий
“сухий закон”, що забороняв виготовлення та продаж алкогольних напоїв.
Цей закон діяв 13 років, але усюди порушувався й дав можливість мафії
створити мільярдні капітали на організації підпільного виробництва та
продажу алкоголю.

Закон був скасований тільки у 1933 році, коли після великої депресії у
1932 році республіканці програли президентські вибори демократам і
президентом став Франклін Рузвельт.

Нам пощастило, що “хрестовий похід” проти алкоголю, який розпочали на
початку “перебудови” Лігачов, Рижков та Горбачов не зайшов так далеко,
як у 1930-ті роки у США, але і в нас підпільне виробництво алкоголю
встигло розгорнутися досить широко, а організована злочинність встигла
отримати чималий зиск.

Але найбільшу шкоду людству заподіяв, мабуть той “хрестовий похід” в
ім’я створення нових цінностей, який привів до формування так званої
“комуністичної” ідеології та встановлення більшовицької влади у колишній
Російській імперії. Тут була встановлена така система нових правил, за
якою девіантами стали десятки мільйонів людей – тих, яких визнавали
“ворогами народу”, “шкідниками”, “агентами імперіалізму”, а потім –
“антисовєтчиками”, “дисидентами”, “прислужниками імперіалізму”,
“буржуазними націоналістами” й таке інше. І так, пробачте на слові,
“правила” панували більше 70-ти років.

Хоча це не перший в історії приклад панування ізуверської системи
правил. Масові знищення людей, як відомо, вчинялися у середні віки
інквізицією, яка мала право витлумачувати вчинки людей від імені
християнської церкви. Інквізиція набула поширення у 13 сторіччі, а у
деяких країнах Західної Європи, особливо в Іспанії, знищувала “єретиків”
(девіантів з точки зору тогочасної церкви), ще й у другій половині 16-го
сторіччя, тобто більше 300 років, і встигла знищити близько 10 мільйонів
людей.

Багато аспектів таких подій пояснює саме теорія ярликування, тобто
концепція, що описує процес формування нового ставлення до людей, яких
вважають девіантами.

Але теорія ярликування піддається також і критиці. Соціологи звертають
увагу на те, що ця теорія зовсім мало дає для розуміння того, що її
засновники назвали первинною девіацією. Не пояснює ця теорія й те, чому
саме ті чи інші правила стають визначальними для “ярликування”.

Крім того, звертається також увага на те, що прихильники цієї концепції
перебільшують пасивність девіантів та їх нездатність боротися з
правлячими класами.

Взагалі треба зауважити, що жодна із соціологічних концепцій, які ми
розглянули, не дає повного пояснення відхильної (девіантної) поведінки,
хоча кожна з них висвітлює важливі джерела девіації. Відхильна поведінка
має багато форм і ми мусимо підходити до кожної форми з урахуванням тих
специфічних факторів, що до неї причетні.

Особливо це стосується вивчення кримінальної поведінки, що особливо
поширена у сучасних індустріальних суспільствах.

Тепер підсумуємо – чим відрізняються чотири основні сучасні теоретичні
концепції відхилення (девіації).

По-перше, не стосується тих основних питань, на які кожна з них
намагається дати відповідь.

Основне питання концепції структурної напруги – чому люди порушують
соціальні норми і правила?

Основне питання концепції культурального передавання – чому в деяких
соціальних групах відхили є частішими ніж в інших?

Основне питання конфлікціоністської концепції – як суспільство
структурується таким чином, що деякі групи займають вигідне становище, а
деякі – невигідне і стигматизуються як девіантні?

Основне питання концепції ярликування – яким чином типи поведінки і люди
визначаються як відхильні?

Відповідно, виходячи з різних передумов, ці концепції по різному
пояснюють основне джерело відхилень.

Їх основне джерело за концепцією структурної напруги – це відсутність
можливості досягати культуральних цілей культурально схваленими
засобами.

За концепцією культурального передавання – в тому, що своїм ставленням
та поведінці різні люди навчаються у різних субкультурах та
контркультурах.

За концепцією конфлікціонізму – основне джерело відхилень у такому
соціальному устрої, що породжує соціальну нерівність і конкуренцію.

За концепцією ярликування люди, що тавруються як девіанти, стають на
шляхи девіантних кар’єр.

ТЕМА 12. СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ ТА СОЦІАЛЬНІ КЛАСИ.

1. Поняття соціальної диференціації та стратифікації

Вже давно помічено, що у людських суспільствах існує соціальна
нерівність, а саме – нерівний поділ таких соціальних благ як багатство,
влада та пошана. Із приблизно 40 тисячоліть існування Homo sapіens
близько 36 тисячоліть наші предки жили у невеликих групах мисливців та
збирачів, які ділили їжу, шкури звірів, сховища та інші ресурси. У цих
суспільствах соціальна нерівність – крім тої, що була пов’язана з віком
або статтю, – означала лише відносно невеликі відмінності у статусі
певних індивідів. Одна особа могла мати вищий статус ніж інші завдяки,
наприклад, таким особистим якостям, як мудрість, мисливські вміння або
врода.

Але коли суспільства стали більшими та складнішими – як це сталося в
більшості за останні кілька тисяч років – виник зовсім інший вид
соціальної нерівності: нерівність цілих категорій людей. Мешканці цих
суспільств розподіляються по різних верствах. Це виявляється, зокрема, в
тому, що в одній верстві люди вважають себе рівними між собою, людей з
вищої верстви вони вважають такими, що займають у якомусь відношенні
вище становище, а людей з нижчої верстви вони вважають такими, що
займають у якомусь відношенні нижче становище.

Цей вид нерівності формується на основі соціальної структури в тому
розумінні, що він має тенденцію переходити від попереднього покоління до
наступного. Наприклад, багатство і бідність існували в суспільстві до
того, як ви в нього прийшли, і вельми імовірно, що ваші діти теж з ними
зустрінуться.

І тому що діти народжуються в сім’ях, які мають різний достаток, вони
вже з перших років життя набувають досвід впливу багатства, бідності або
чого-небудь проміжного. Узагальнюючи такі явища, соціологи виробили
поняття соціальної стратифікації.

Соціальна стратифікація – це структурована нерівність цілих категорій
людей, які через нерівний статус у соціальній ієрархії мають різний
доступ до соціальних благ.

Коротше можна сказати, що соціальна стратифікація – це структуроване
ранжування людей та груп. Соціальна стратифікація залежить від
соціальної диференціації, але не збігається з нею.

Соціальна диференціація – це процес, в якому члени суспільства стають
різними через поділ між собою різних видів діяльності та виконання
відповідних соціальних ролей.

Дуже рано в своїй історії люди відкрили, що поділ функцій та праці може
значно підвищувати їх соціальну ефективність. І в усіх суспільствах
історики знаходять певний поділ статусів та ролей. При цьому люди
розподіляються в соціальній структурі таким чином, що доповнюють різні
статуси та виконують пов’язані з ними ролі.

При такому устрої люди мусять знати:

що вони мають робити,

коли,

якими засобами,

як довго,

у яких відносинах з іншими людьми?

Природа допомагає виконувати це завдання, визначивши, що тільки жінки
народжують дітей та годують їх своїм молоком. Але поза цим природа мало
що визначає. Решту люди мають визначати самі.

І хоча в соціальній структурі статуси можуть бути різними, вони не
обов’язково мають бути ранжованими стосовно один одного. Наприклад,
американці розрізняють статуси немовляти й дитини. Але вони не кажуть,
що один є вищим за інший. Вони просто різні. Соціальна диференціація
створює лише можливість для соціального ранжування. Інакше кажучи, там
де є соціальна стратифікація є й соціальна диференціація. Але навпаки
буває далеко не завжди.

2. Виміри стратифікації

У метафоричному розумінні стратифікацію зображують як шари торту або
щаблі драбини. Науковий погляд на стратифікацію історично змінювався та
уточнювався.

Так, Карл Маркс розробив таке бачення стратифікації, в якому встановлені
групи відокремлювались одна від одної в залежності від їх відношення до
засобів виробництва. Ті, хто володіють основними засобами виробництва та
контролюють їх, – це клас капіталістів, або буржуазії. Ті, хто має
тільки свою робочу силу, – це робітничий клас, або пролетаріат. При
цьому клас буржуазії розглядався як такий, що пригноблює, а пролетаріат
– як пригноблений.

Пізніше відомий німецький соціолог Макс Вебер стверджував, що Маркс
занадто спрощено змалював соціальну стратифікацію. Вебер доводив, що
інші виміри в суспільстві часами є незалежними від класового або
економічного аспекту. Вебер запропонував тривимірну концепцію
стратифікації:

на класи (за економічним критерієм);

на статуси (за престижем);

на партії (за владою).

Кожен з цих трьох вимірів встановлювався як особливий аспект соціального
ранжування. Деякі статуси, такі як статус лікаря, вважав Вебер, мають
високий ранг і за багатством, і за престижем, і за владою. З іншого
боку, проститутки та професійні злодії мають високий рівень матеріальної
забезпеченості, але мають низький престиж та мало влади. Викладачі
університетів та духівництво мають досить високий престиж, але
найчастіше – порівняно невисокий економічний статус і низький рівень
влади. З іншого боку, деякі службовці можуть мати значну владу, але
отримувати порівняно невеликі доходи і мати низький престиж.

Але найчастіше ці три виміри стратифікації живлять та підтримують один
одного, а тому й поєднуються. Розглянемо кожен з цих вимірів.

Економічний вимір стратифікації, за Вебером, складається з багатства та
прибутку. Багатство (wealth) – це те, що люди мають у власності, чим
вони володіють. Прибуток (іncome) – це кількість грошей, яку люди
отримують за певний час. Наприклад, особа може мати досить велике
багатство, але отримувати малий прибуток, як колекціонер, що збирає
рідкісні монети або твори мистецтва. Інша людина може отримувати високу
платню, але витрачати її, щоб жити на широку ногу і мати невелике
багатство.

Виходячи з даних, зібраних Бюро перепису США у 1984 році, американські
сім’ї, що мали прибуток більш ніж 40 000 доларів на рік – складали вищі
12 відсотків населення США та контролювали 38 відсотків домашнього
багатства, медіанне значення якого складало загальну вартість у 123 474
долари. Ця ж група – вищі 1 відсотків населення США – контролювала 63
відсотки усіх акціонерних капіталів та 53 відсотки усіх облігацій та
цінних паперів валютного ринку. Цю групу складають переважно білі,
зайняті на білокомірцевих (як їх називають на Заході) роботах й
переважно власники свого бізнесу.

В цілому, за даними Бюро цензових переписів США, 20 % відносно
найбідніших сімей американців одержали у 1984 році 4,5% загального
доходу, а 20 % найбагатших сімей одержали 43 % загального доходу.

Це співвідношення є в Сполучених Штатах досить сталим. Найбідніші
20 % американських сімей одержували, відповідно, у 1950 році – 4,5%
загальних доходів, у 1960 році – 4,8%, у 1970 – 5,4%. А найбагатші 20 %
сімей одержували, відповідно, у 1950 – 43 %, у 1960 – 41 %, й у 1970-
41% загального доходу.

Цікаво порівняти ці дані з відповідними даними для України. На жаль, у
нас поки що немає таких цензових переписів як у Сполучених Штатах. Але
дані, одержані КМІС наприкінці 1994 року у репрезентативному опитуванні
дорослого населення України, показують, що найбідніші 20 % сімей
одержували 4,6% загального доходу, а найбагатші 20 % сімей – 49,5 %
загального доходу.

Ці дані показують, що розрив доходів багатих і бідних в Україні зараз,
мабуть більший, ніж у США. У всякому разі, якщо відповідний коефіцієнт
(співвідношення верхнього та нижнього квантилів сімейних доходів) у США
дорівнює приблизно 9,5, то в Україні він дорівнював у 1994 році 10,8.

Особливо помітні контрасти концентрації доходів, якщо порівняти те, яку
частину загальних доходів одержують найбагатші 5 % сімей. У Сполучених
Штатах за останні 40 років 5 % найбагатших сімей одержували від 15% до
16% загального доходу американських сімей.

В Україні ж, за даними опитування, проведеного КМІС, найбагатші 5% сімей
одержували наприкінці 1994 року приблизно 34 % загального доходу.

Розподіл сімейних доходів у США та Україні (1994 рік)

Процентний розподіл загального сімейного доходу

Нижча

п’ята Друга

п’ята Третя

п’ята Четверта

п’ята Вища

п’ята Найвищі

5%

США (1964) 5.1 12.0 17.7 24.0 41.2 15.9

США (1974) 5.4 12.0 17.6 24.1 41.0 15.3

США (1984) 4.7 1 11.0 17.0 24.4 42.9 15.7

Україна (1994) 4.6 8.8 14.4 22.7 49.5 34.2

Можна припустити, що рівень стратифікації за доходами в Україні зараз
ближчий до рівнів стратифікації у набагато бідніших країнах, ніж США.
(Функціональне пояснення цього явища випливає з високої вартості
інвестицій у сучасну техніку).

Вимір за престижем. Престижем соціологи називають соціальну повагу,
пошану та визнання, що пов’язані із соціальним статусом.

Престиж включає почуття, які відчувають люди стосовно певного статусу,
та їх оцінкові судження стосовно цього. Престиж це дещо мов би
невідчутне, дещо що існує лише у головах людей. Але у повсякденному
житті люди намагаються надати престижу відчутного існування через
титули, різні ритуали, почесні звання, емблеми, а також через
демонстративні вияви дозвілля та споживання. Ці предмети та вчинки
слугують символами престижу в суспільстві, де люди надають їм
соціального значення.

Соціологи вважають, що більшість взаємодій між людьми складаються з
неявних, так би мовити, “переговорів” щодо того, скільки поваги, пошани
або шаноби кожен має дати та отримати. Навіть звичайна розмова
часто-густо включає в себе домовленість, що ми будемо уважні до того, що
говорять інші, якщо вони, в свою чергу, будуть уважними до того, що
говоримо ми.

Ще наприкінці 19-го сторіччя Торстейн Веблен (Thorsteіn Veblen)
висвітлив, яке значення мають демонстративне дозвілля та демонстративне
споживання для позначення соціального рангу. Веблен спостерігав, що якщо
люди бажають отримати та утримати престиж, недостатньо володіти
багатством та владою. Вони мусять зробити це багатство та владу такими,
що публічно можуть спостерігатися. А це найлегше зробити, якщо витрачати
гроші на несуттєві товари та послуги.

Так, у 18 сторіччі в Англії серед аристократів у моді були замки. В
Америці у деяких колах розкішний стиль життя демонструється через
марнотратні витрати на одяг. Цій же меті служать дорогі автомобілі –
Ролс-Ройси, Феррарі та подібні автомарки.

Але престиж більшості американців, як показують дослідження, базується
сьогодні в основному на прибутку, професії та стилі життя. Походження
сім’ї та багатство враховується менше, ніж це було покоління тому.
Одночасно індивідуальна “особистість” та “товариськість” набули набагато
більшого значення. І хоча американці у більшості ще вважають
найважливішою річчю гроші, але стиль життя та цінності, яких
притримується сім’я, зараз мають вирішальне значення у визначенні
престижу.

Вимір за владою. Влада, з точки зору соціологів, стосується здатності
одних індивідів та груп реалізувати свою волю у людських справах навіть
проти волі інших людей та груп. Саме влада визначає чиї інтереси
обслуговуватимуться та чиї цінності пануватимуть.

Що б ми не споглядали – сім’ю, банду підлітків, націю чи державу, ми
знаходимо, що деякі їх члени досягають свого набагато частіше, ніж інші.
Навіть в таких справах як проста розмова можна помітити дію влади. Люди,
що займають високі щаблі влади, найчастіше домінують у розмовах, що
проявляється у диспропорціях часу та перебиванні тих, хто стоїть нижче
за владою.

Американський соціолог Амос Холей якось зауважив: “Кожна соціальна дія є
вправлянням влади, кожне соціальне відношення є владним рівнянням, і
кожна соціальна група або система є організацією влади”.

Соціологи виділяють три категорії підвалин влади.

По-перше, це обмеження (constraіnts) – ресурси, що дозволяють одній
стороні додати до ситуації нові вади. Звичайно люди розглядають
обмеження як покарання, тому що вони шкодять їх здоров’ю, психічному або
майновому стану.

По-друге, це стимули (іnducments) – ресурси, що дозволяють одній стороні
додати до ситуації іншої сторони нові переваги. Люди звичайно сприймають
стимули як винагородження через те, що вони означають передачу соціально
визначених благ – таких як матеріальні речі, послуги або соціальні
позиції – в обмін на виконання бажань того, хто має владу.

По-третє, це переконливість – ресурси, що дають можливість одній особі
змінити наміри інших без додавання до ситуації чи то вад чи то переваг.

Через переконання – що базується на репутації, мудрості, особистій
привабливості, або на контролі за засобами інформації, – індивіди або
групи схиляються до віддання переваги тому, чого бажають ті, хто мають
владу.

Влада впливає на нашу здатність виконувати чимало роботи за власний
рахунок. Коли хтось доходить до панування над вирішальними ресурсами,
він приходить до панування й над людьми.

Контролювати ключові ресурси означає поставити себе (або свою групу) між
людьми та тими засобами, якими люди задовольняють свої біологічні,
психологічні або соціальні потреби.

Тою мірою, якою певна група командує винагородами, покараннями та
засобами переконання, вона може диктувати умови, за якими відбувається
гра життя. Вона встановлює правила цієї гри, можливі в ній виграші та
програші.

3. Відкриті та закриті системи стратифікації

Стратифікаційні системи відрізняються тією легкістю, з якою вони
дозволяють людям входити в певну верству або виходити з неї.

Той суспільний устрій, у якому людина відносно легко може змінити свій
статус, соціологи називають відкритою системою.

Той устрій, у якому людям дуже важко змінити свій статус, соціологи
називають закритою системою.

Дещо подібне до цього ми розглядали, коли знайомились з поняттям
досягнутого статусу та приписаного статусу. Досягнуті статуси відкриті
для людей на основі індивідуального вибору та змагання, конкуренції, в
той час як приписані статуси надаються групою або суспільством.

Насправді немає таких суспільств, що були б повністю відкритими або
повністю закритими. Сполучені Штати вважаються прикладом відносно
відкритої системи. Вона базується на такій класовій системі, вважають
американські соціологи, у якій досягнуті статуси забезпечують
найважливіші підстави для нерівного розподілу соціальних ресурсів.
Сполучені Штати не засновувалися на ідеї, що всі люди мають отримати
рівний статус, або на ідеї безкласового суспільства. Демократичне кредо
притримується того, що всі люди мають мати рівні можливості піднятися в
класовій системі.

В теорії, винагороди соціального життя випливають для людини в
залежності від її достоїнств та здібностей в залежності від її внеску до
загальної суспільної справи. На практиці, як зауважують американські
соціологи, американська система зазнає певного впливу приписаних
статусів, що визначаються на підставі раси, віку та статі. Прикладом
закритої системи є традиційне індуїстське суспільство, що функціонувало
необмежено до 2-ї світової війни. Це суспільство базувалося на кастовій
системі, в якій приписані статуси забезпечували головні підстави
основного розподілу соціальних ресурсів. Люди успадковували свій
соціальний статус за народженням від своїх батьків і не могли його
змінити. Історично в Індії існували тисячі каст, але всі вони поділялися
між чотирма головними кастами.

Каста брамінів, або жерців, нараховувала близько 3-х відсотків
населення. Касти кшатріїв, мов би нащадків воїнів, та вайшиїв,
торговців, разом складали близько 7 відсотків індусів. Каста шудрів,
селян та ремісників, налічувала близько 70 відсотків населення. Останні
відсотків складали гаріджани, або недоторкані, що традиційно працювали
підмітальниками, сміттярами, шкіряниками та свинарями.

Члени нижчих каст зневажалися, принижувались та пригнічувались членами
вищих каст незалежно від їх особистих достоїнств та поведінки. У системі
діяли жорсткі правила уникання контактів, тому що вважалося, що контакти
з членами нижчих каст духовно забруднюють та опоганюють членів вищих
каст.

Навіть сьогодні у деяких місцевостях Індії, особливо сільських, касти
формують поведінку людей, встановлюють правила женихання, вживання їжі,
домашнього господарювання та зайнятості. Але навіть у зеніті свого
розвитку кастова система ніколи не виключала повністю мобільності угору
та униз по соціальній дробині. Тим більш сьогодні. Але й досі кастові
упередження гальмують соціальну мобільність.

4. Теоретичні концепції соціальної стратифікації

Чому для усіх суспільств характерна соціальна нерівність?

Це питання завжди турбувало людей.

Стародавні єврейські пророки та філософи стародавньої Греції
обговорювали цю проблему, але й сьогодні вона є однією з центральних
проблем соціологічних студій.

Історично склалися дві зовсім різні відповіді на це питання.

Перша – консервативна – підтримувала існуючий соціальний устрій. В цій
відповіді стверджувалося, що нерівний поділ соціальних благ необхідний
для виконання суттєвих завдань суспільства.

Друга – радикальна – була дуже критичною до існуючих устроїв. В цій
відповіді стверджувалося, що соціальна нерівність виникає у боротьбі за
дефіцитні цінні товари й послуги.

Сучасні теорії нерівності також підпадають під одну з цих двох традицій.

Теорії, що виросли з консервативної традиції, сьогодні називають
функціоналістськими. Теорії, що виростають з радикальної традиції,
отримали назву конфлікціоністських. І дебати, що точаться щодо різних
концепцій, часто є академічним заміщенням реального конфлікту між
різними політичними орієнтаціями.

Функціоналістська концепція.

Вона притримується тої точки зору, що стратифікація існує завдяки тому,
що вона вигідна для суспільства в цілому. Класичні твердження цієї
теорії сформулювали у 1945 році Кінгслі Девіс та Вілберт Мур, хоча з тих
пір вона неодноразово модифікувалась та удосконалювалась іншими
соціологами.

Девіс та Мур доводили, що, соціальна стратифікація є як універсальною,
так й необхідною, і що жодне суспільство будь-коли не буде повністю
безкласовим. З їх точки зору усім суспільствам потрібна стратифікація,
якщо їм

потрібно заповнювати усі статуси, що є у соціальній структурі;

мотивувати людей до виконання їхніх обов’язків, пов’язаних з їх
позиціями.

Мотивація людей до виконання обов’язків є важливою тому, що різні
обов’язки, які пов’язані з різними статусами, не є однаково приємними, і
не є однаково важливими для соціального виживання та такими, що рівною
мірою потребують тих же самих здібностей і талантів.

Нерівність у цьому відношенні забезпечує необхідну мотиваційну спонуку.
І через те, що винагородження вмонтовані у систему, соціальна
стратифікація є структурною властивістю усіх суспільств.

Використовуючи розроблену економістами модель попиту та пропозиції,
Девіс і Мур прийшли до висновку, що найвище винагороджуються позиції,
що:

займаються найталановитішими та найкваліфікованішими особами (це з боку
пропозиції);

що функціонально найважливіші для суспільства (це з боку попиту).

Наприклад, щоб гарантувати достатню кількість кваліфікованих, вмілих
лікарів, суспільство мусить запропонувати їм високу заробітну плату та
високий престиж. Девіс та Мур зауважили, що якщо не запропонувати
лікарям такі винагороди, ми не зможемо очікувати, що люди захочуть
займатися обтяжливою та дорогою медичною освітою.

Люди на вищих щаблях соціальної ієрархії мають отримувати відповідне
винагородження. В іншому випадку ці позиції залишались би незаповненими
і суспільство було б дезінтегроване.

Структурно-функціональний підхід до стратифікації неодноразово
піддавався критиці. З одного боку, критики зауважували, що люди
народжуються у певних соціальних позиціях, що займають їх сім’ї, і з
самого народження або користуються привілеями, або зазнають певних вад.
І як було доведено у конкретних дослідженнях, ті позиції, до яких люди
доходять в процесах соціальної мобільності, в значній мірі залежать від
того, в яких позиціях вони народилися.

Навіть у такій відкритій класовій системі, яку мають Сполучені Штати, це
має місце: можливості, які люди мають зі самого дитинства, дають велику
перевагу у конкуренції за вищі соціальні позиції. На цій підставі
конфлікціоністи стверджують, що суспільство має таку структуру, у якій
індивіди фактично зберігають той соціальний ранг, що визначений їх
народженням, і не можуть використати свої здібності.

Конфлікціоністські концепції.

Вони притримуються тієї точки зору, що стратифікація у суспільстві існує
завдяки тому, що вона корисна тим індивідам і групам, які мають владу,
щоб панувати над іншими та мати можливість їх експлуатувати.

З цієї точки зору суспільство виглядає як арена боротьби за привілеї,
престиж, владу, а соціальні групи – як такі, що заради збереження своїх
переваг вдаються до примусу – прихованого або неприхованого.

Конфлікціоністські концепції в значній частині будуються на ідеях Карла
Маркса.

Маркс вважав, що первинними детермінантами спрямування еволюції
суспільства є його продуктивні сили, а саме – основні засоби
виробництва, технології та способи його організації. На кожній стадії
історії ці детермінанти, за Марксом, визначають ті виробничі відносини,
у юридичному виразі – форми власності, що можуть панувати у суспільстві.
А ці фактори визначають, яка соціальна група буде панувати у
суспільстві, а які групи будуть їй підкорені. При феодальному устрої
середньовічні землевласники . контролювали економіку та панували над
кріпосними (serfs). При капіталістичній системі, за Марксом,
землевласника замінили капіталісти, а кріпосного – позбавлений власності
робітник, що міг продати тільки свої руки.

Спрямування капіталістів на отримання додаткової вартості створює за
Марксом, основу сучасної йому класової боротьби – непримиренного
зіткнення інтересів між робітниками та капіталістами. Додаткова вартість
– це різниця між вартістю, яку, за Марксом, створюють робітники, та
вартістю, яку вони отримують. З цієї точки зору капіталісти не створюють
додаткової вартості, вони її привласнюють через експлуатацію робітників.
У зображенні Маркса капіталісти виглядають як злодії, що крадуть
здобутки чужої праці. Накопичення капіталу (багатства) породжується
привласненням додаткової вартості, та є основним фактором – основною
спокусою – розвитку капіталізму.

Маркс притримувався той точки зору, що класи існують не ізольовано один
від одного. Видатний німецький соціолог Ральф Дарендорф висловив цю
думку таким чином: “Індивіди формують клас тільки в тій мірі, в якій
вони утягуються у спільну боротьбу з іншим класом”. При капіталізмі, за
Марксом, робітники спочатку засліплені перекрученою свідомістю –
неадекватністю оцінок того, як працює система і як вони експлуатуються
капіталістами. Але через боротьбу з капіталістами для робітників
з’ясовуються їх так звані “об’єктивні” інтереси, які дістають
об’єктивного визначення. Тоді вони формулюють цілі організованих дій –
тобто, вони набувають класової свідомості. Класова свідомість є
вирішальний фактор для перетворення “класу в собі” на “клас до себе”,
тобто перетворення соціальної категорії людей у самосвідому войовничу
соціальну групу.

Але навіть у сфері власності марксистська дихотомія на клас капіталістів
та робітничий клас маскує деякі динамічні соціальні процеси.
Найважливіший з них – поширення класу так званої “дрібної буржуазії” –
фактично робітничої буржуазії, або робітників-власників. Англійською їх
називають “self-employed”. Вже зараз в індустріально розвинутих країнах
вони складають до 15% зайнятого населення, а з поширенням інформаційних
технологій їх частка зростає).

Крім того, у багатьох країнах у -му столітті суттєвими стали протиріччя
між расовими та етнічними групами. Ці та інші фактори притупили гостру
класову поляризацію кінця 19-го початку 20-го сторіччя, що за думкою
Маркса вела до революцій та загибелі капіталістичного устрою.

Як зауважує один з провідних американських соціологів-конфлікціоністів
Ерік Олін Райт, власність на засоби виробництва є тільки одним з джерел
влади. Володіння засобами керівництва він виділяє як ще одне джерело
влади. І вважає, що устрій колишнього Радянського Союзу та його
сателітів – країн Східної Європи добре це ілюструє.

Спроба синтезу: еволюційна концепція Герхарда Ленського

Соціологи вже давно помічали, що і функціоналістська, і
конфлікціоністська концепції відображують реальні аспекти соціального
життя. І були спроби інтегрувати ці підходи. Ральф Дарендорф зауважував,
що функціоналісти й конфлікціоністи досліджують два аспекти однієї
реальності.

Найбільш конструктивним синтезом цих двох підходів зараз вважається
еволюціоністський підхід, запропонований Герхардом Ленским.

Він погоджується з функціоналістами в тому, що основні ресурси
суспільства розподіляються таким чином, щоб задовольняти основні
суспільні потреби, тобто щоб надати пріоритет у отриманні цих ресурсів
тим особам, які займають у суспільстві життєво важливі позиції і
виконують соціально важливі ролі. Але Ленський стверджує, що із
зростанням виробництва і появою у суспільстві додаткового продукту його
розподіл відбувається таким чином, як це описують конфлікціоністи, –
через боротьбу певних соціальних груп та оволодіння деякими з них
контролем за суспільним багатством. І соціальна нерівність, що
складається внаслідок цього, тільки частково є функціональною, але
більшість суспільств стратифіковані набагато більше, ніж це необхідно
для їх ефективного функціонування.

Основні особливості концепції Герхарда Ленського можна підсумувати у
шістьох пунктах:

Стратифікація розглядається не як універсальна, необхідна і неминуча
(функціоналістський підхід), а як переважна форма структуризації, в якій
деякі моменти не є необхідними або неминучими (конфлікціоністи взагалі
заперечують її необхідність та неминучість).

Стратифікаційна система формується природою засобів існування
суспільства (а не соціальним устроєм взагалі, як вважають
функціоналісти, і не владними групами у корисних інтересах – як вважають
конфлікціоністи).

Стратифікація виникає як з потреби заповнювати соціальні статуси, так і
з конкуренції та конфлікту соціальних груп (а не лише з якогось одного з
цих факторів).

Стратифікація відображує як загальні цінності суспільства, так і
цінності владних груп.

Тільки деякі завдання та винагороди розподіляються справедливо, але
багато з них – несправедливо.

Стратифікація полегшує функціонування суспільства тільки у деяких
аспектах, а в інших – перешкоджає.

5. Соціальні класи

Соціологи часто не погоджуються у питаннях щодо джерел стратифікації,
але вони погоджуються з тим, що соціальна нерівність є структурованим
аспектом сучасного життя. Мається на увазі не тільки те, що соціальні
групи відрізняються привілеями, престижем та владою, які вони мають.
Коли мова йде про структуровану нерівність, мається на увазі нерівність
інституціоналізована, тобто закріплена такою системою соціальних
відносин, якою визначається, хто що отримує. Така соціальна нерівність
набуває регулярних, відносно стійких та усталених форм. Крім того,
структуровані нерівності переходять від попереднього покоління до
наступного. Соціальні групи, що мають переваги звичайно знаходять шляхи,
щоб забезпечити цими перевагами своїх нащадків.

Соціологи запозичили термін “стратифікація” від геологів. Але
класифікувати людей за стратами набагато важче, ніж геологічні породи.
Звичайно геологи відносно легко визначають, де скінчується один шар
породи і починається інший. Соціальні ж страти часто змішані одна з
одною, так що їх межи нечіткі і неясні. Тим не менше американські
соціологи, коли вони характеризують систему стратифікації у своєму
суспільстві, часто використовують такі назви як “вищий клас” (“upper
class”), “середній клас” (“mіddle class”), “робочий клас” (“workіng
class”) і “нижчий клас” (“lower class”).

Що ж таке соціальний клас?

У сучасній соціології є два підходи до розуміння соціальних класів.

Найбільш поширеним є підхід, згідно з яким соціальні класи являють собою
певний тип соціальних страт. У рамках цього підходу є дві основні точки
зору на природу класів.

Одні вважають класи реальними стратами з певними межами. Виходячи з
цього соціальний клас визначають як категорію людей з приблизно рівними
статусами у суспільстві, де є соціальна нерівність.

Інші вважають, що у сучасному західному суспільстві поняття “соціальні
класи” скоріше відбиває градації у неперервному ряду, ніж строго
обмежені соціальні групи. Виходячи з цього соціальний клас визначають як
одну з верств (stratum) або як один з рівнів (level) у класовій системі
яку (або який) складають люди, що є приблизно рівними (й вважають себе
більш-менш рівними) за їх прибутками, освітою, родом занять, престижем
та суспільним впливом. Це визначення припускає, що люди усвідомлюють
себе, як члени певного класу.

Відмінність цих двох точок зору пов’язана з відмінностями між тими
методами ідентифікації соціальних класів, які застосовуються в межах
стратного підходу до їх вивчення, а саме з відмінностями між:

об’єктивним методом (objectіve method);

методом самовизначення (self-placement method);

методом взаємовизначення, який ще називають репутаційним методом
(reputatіonal method).

Об’єктивний метод застосовується коли соціальні класи розглядаються як
статистичні категорії. І ці категорії визначаються не її членами, а
дослідниками – соціологами чи статистиками. За цим методом належність
людей до того чи іншого класу визначається за їх доходом, родом занять
або освітою (або за певним сполученням цих ознак). Назва методу
“об’єктивний” не означає нічого іншого, крім того, що за цим методом для
віднесення людей до певних класів застосовуються кількісно вимірні
ознаки.

Об’єктивний метод ідентифікації класів забезпечує досить ясно визначений
статичний вимір для дослідження кореляції класової належності з такими
явищами як психічні захворювання, розлучення, рівень злочинності, певні
форми дозвілля, життєвих очікувань, політичних орієнтацій.

Це, взагалі, найпростіший метод аналізу соціально-економічної
стратифікації суспільства. Але багато хто з соціологів розуміє класи як
дещо більш суттєве, ніж просто статистичні категорії.

Одні соціологи беруть до уваги те, що у реальному житті різні категорії
людей далеко не рівним чином залежать один від одного й, відповідно,
далеко не рівним чином можуть впливати на життя однин одного. Але цю
точку зору ми розглянемо дещо пізніше, оскільки вона не належить до
стратифікаційного розуміння соціальних класів.

Інші соціологи, які притримуються стратифікаційного розуміння класів,
тим не менш, звертають увагу на те, що у повсякденному житті люди
оцінюють один одного за багатьма критеріями.

Ця точка зору привела до розробки та застосування у соціологічних
дослідженнях методу самовизначення, що відомий також під назвою
суб’єктивного методу.

За цим методом, респонденти самі ідентифікують той соціальний клас, до
якого вони, за їх думкою, належать.

При такому підході соціальний клас розглядається як така соціальна
категорія, котру люди групують себе разом з тими іншими людьми, яких
вони сприймають як таких, що мають спільні з ними деякі ознаки.

Ці класові риси можуть відповідати, а можуть не відповідати тому, що
соціологи розглядають як логічні риси поділу на класи в об’єктивному
сенсі.

Головна перевага методу самовизначення полягає в тому, що він може бути
застосований для вивчення класового складу великого за чисельністю
населення (в той час як метод взаємного визначення, або репутаційний,
який ми будемо зараз розглядати, може бути застосований тільки до
невеликих угрупувань).

Цей метод застосовується, зокрема, у періодично повторювальних у
Сполучених Штатах репрезентативних опитувань, які проводить NORC
(Natіonal Opіnіon Reserch Center) за програмою GSS (General Socіal
Survey). У цих опитуваннях, серед інших, респонденту ставиться
запитання: “Якщо б Вас попросили використати одну з чотирьох назв
соціальних класів, що б Ви сказали – до якого класу Ви належите?”

Чотири назви класів, які пропонуються на вибір це “нижчий” (“Lower”),
“робітничий” (“Workіng”), “середній” (“Mіddle”), “вищий” (“Upper”).

За даними GSS 1986 року, коли було опитано національну вибірку дорослих
американців (від 18 років), чисельністю у 1470 осіб. До “нижчого класу”
себе віднесли 6,3% опитаних, до “робітничого класу” – 43,5%, до
“середнього класу” – 47,%, й до “вищого класу” – 3,2 %.

Частка тих, хто відносить себе до “нижчого” класу, найбільша серед людей
з низькими доходами (за американськими стандартами). Серед тих, у кого
річний доход менше 10 тисяч доларів, з нижчим класом ідентифікує себе
21,4% опитаних, а в групі з річними доходами більше 50 тисяч доларів, до
“нижчого” класу себе відносить тільки 0,6%. І навпаки, серед американців
з групи вищих доходів до “вищого” класу себе відносить 15,5%, а серед
групи з доходами до 20 тис. доларів – близько 1%.

В цілому можна сказати, – чим вище доходи, тим більше американців
відносить себе до “середнього” і до “вищого” класів. І тим менше –
відносять себе до “нижчого” класу.

Що ж стосується самоідентифікації з “робітничим класом”, то найвища
частка (55%) виявляється серед тих, хто належить до другої з п’яти груп
доходів – від 10 до 20 тис. доларів. А також серед тих, хто належить до
середньої групи доходів – від 20 до 35 тис. доходів на рік. Тут вважають
себе робітниками також більше половини їх членів – 53%.

Вандер Занден зауважує, що метод класового самовизначення є особливо
корисним знаряддям для передбачення політичної поведінки, оскільки те,
що люди думають що те, до кого вони належать, впливає на те, як вони
голосують.

Одначе, цей підхід має свої обмеження. Проблема в тому, що клас, з яким
люди себе ідентифікують, може репрезентувати більше їх прагнення, ніж їх
дійсно існуючи зв’язки або оцінки інших людей.

Крім того, коли люди розміщують себе у класовій структурі суспільства,
вони найчастіше застосовують менше категорій, ніж тоді, коли вони
реально взаємодіють з живими людьми і судять про них в термінах майже
невловимих відмінностей.

Репутаційний метод.

На відміну від методу самовизначення, коли людей запитують, до якого
класу вони відносять самих себе, за репутаційним методом їх запитують,
до якого класу вони відносять інших індивідів.

Цей метод базується на статифікаційній концепції, яка відома під назвою
репутаційної теорії Ллойда Уорнера (W. Lloyd Warner).

Виходячи з цієї концепції – у 1930-х роках Ллойд Уорнер з помічниками
провів детальне дослідження класової структури трьох поселенських общин,
які відомі під назвами “Yankee Cіty” (чисельністю 17 тис. осіб), “Old
Cіty” (близько 1 тис. осіб), та “Jonesvіlle” (близько 6 тис. осіб).

Аналіз класової структури цих общин здійснювався на основі висловлювань
членів кожної общини про соціальне положення одного відносно іншого: чи
воно вище, чи нижче, чи приблизно таке саме.

Аналіз усіх зібраних висловлювань дозволив Уорнеру ідентифікувати в Янкі
Сіті та в Олд Сіті шість класів:

“вищий-вищий клас” (upper-upper class), до якого увійшли люди, що мали
знатне походження (1,4%);

“нижчий вищий клас” – люди з високими доходами, які не мали
аристократичного походження (1,6%);

“вищий середній (upper-mіddle) клас” (10%) – люди з високим рівнем
освіти, зайняті інтелектуальною працею та ділові люди, що мали доходи
вище за середні;

“нижчий (lower-mіddle) середній клас” (28%) – в основному канцелярські
службовці та інші “білі комірці” (секретарі, банківські касири,
діловоди);

“вищий-нижчий (upper-lower) клас” (33%) – “сині комірці” – заводські
робітники та інші представники фізичної праці;

“нижчий-нижчий (lower-lower) клас” (25%) – найбідніші та знедолені члени
общин, дуже схожі, на думку Нейла Смелзера, з тим люмпен-пролетаріатом,
про який писав Маркс.

Репутаційний метод вважається корисним знаряддям для дослідження
соціальних відмінностей у невеликих групах та у відносно невеликих
поселеннях. Але цей метод фактично неможливо використовувати для
дослідження великих угруповань, де люди майже нічого, або зовсім нічого,
не знають один про одного.

В останні десятиріччя соціологи, що притримуються стратифікаційного
розуміння класів, найчастіше застосовують деякі модифікації та
комбінації названих методів.

У широкому дослідженні, що були проведені Інкельсом і Россі у 1956 році,
мешканцям різних країн (від США до Нової Зеландії) було запропоновано
дати оцінку різних професій. Були отримані дуже схожі між собою
розподіли професій за престижем.

Висновок дослідників: в країнах, де склалося індустріальна система
виробництва існує приблизно однаковий попит на аналогічні професії
(дослідження проводилось тільки у капіталістичних країнах), і це
зумовлює приблизно однаковий престиж цих людей у різних країнах.

У 1977 році Дональд Дж. Трейман проаналізував 85 досліджень, соціологами
з 53 країн, престижу професій і прийшов до висновку, що всюди оцінки
престижу досить схожі.

Важливо також зауважити, що у відносно стабільному суспільстві,
характеристики престижу майже не змінюються з часом. Наприклад,
дослідження Хоужа, Зігеля та Россі, проведені у 1966 році показали, що з
1925 року у США не було суттєвих змін в оцінках престижу професій.
Лікарі, наприклад, залишалися біля верхівки піраміди престижу, а повії
та чистильники взуття – на одному і найнижчих рівнів.

Крім викладеного вище підходу до дослідження соціальних класів у
сучасній соціології існує і зовсім інший підхід до розуміння соціальних
класів, згідно з яким стратифікаційна та класова системи є двома якісно
різними аспектами соціальної структури суспільства, що не зводяться одна
до одної. Цього підходу притримуються такі відомі американські соціологи
як Ерік Олін Райт, Мелвін Кон та деякі інші.

Ерік Райт вважає, що класи не можуть розглядатися просто як різні рівні
(або градації) привілеїв та престижу. Класи він розглядає як групи,
члени яких займають певні позиції у системі суспільних відносин
виробництва. Ці позиції пов’язані з різними правами власності та різними
рівнями панування та контролю за засобами виробництва та за чужою
працею. Тим самим клас визначається не властивостями людей, а їх
реальними відносинами.

Подібно до цього, Мелвін Кон та Казимир Сломчинський пишуть: “Під
соціальними класами ми маємо на увазі групи, що визначаються в термінах
їх відношення до власності і контролю за засобами виробництва та за
робочою силою інших”. (Socіal Structure and Self-Dіrectіon, 1990, p.31).
Професор Паніотто і я також поділяємо в основному цей підхід.

Яка ж соціально-класова структура зараз в Україні і в якому напрямку
вона змінюється?

Фактично дослідження цієї структури за тими підходами, що розроблені у
західній соціології та з використанням відповідних методів, в Україні
зараз тільки розпочинаються.

Київський міжнародний інститут соціології разом з нашою кафедрою й у
співробітництві з кафедрою соціології американського Університету Джонса
Гопкінса та з Інститутом філософії і соціології Польської Академії наук
виконує дослідницькі роботи за міжнародним проектом “Соціальні структури
і особистість в умовах радикальних соціальних змін”.

У доповіді “Класи, праця та особистість в умовах радикальних соціальних
змін” презентованій від нашої дослідницької групи Мелвін Коном
соціологічному конгресі у липні минулого 1994 року у (Німеччина),
“соціальними класами” ми називаємо групи, що визначаються в термінах їх
відношення до власності і до контролю за засобами виробництва, та за
контролю за робочою силою інших людей.

Оскільки саме поняття соціального класу базується на ролях людей у їх
праці (paіd employment), що оплачується, ми обмежуємо аналіз класової
структури тою часткою населення України, що зайнята такою працею не менш
15 годин на тиждень, чи то в ролях найманих працівників, чи підприємців.
(За цим критерієм наша вибірка початку 1993 року репрезентативна для
дорослого міського населення України, налічує 1156 працюючих
респондентів).

На основі аналізу результатів досліджень минулих років у США та Польщі,
і даних останніх досліджень в Україні Мелвін Кон запропонував розрізняти
в Україні такі сім класових категорій:

Підприємці: власники засобів виробництва, хто має щонайменше 3 найманих
працівника, 0,7% зайнятого міського населення на початку 1993 року.

Самостійні працівники (self-employed): 2,1% власники засобів
виробництва, що мали не більш двох найманих працівників.

Менеджери: люди, що займають керівні посади і відповідають одному з двох
критеріїв : або мають щонайменше 5 підлеглих, або мають хоча б одного
підлеглого, який теж має підлеглих 2,2 %

Керівники першої ланки (fіrst-lіne supervіsors): безпосередні керівники
– усі ті наймані працівники, які мають від двох до 5 підлеглих, жоден з
яких підлеглих не має (21,6%).

Експерти (experts): наймані працівники, які є спеціалістами, що або не
мають підлеглих, або мають не більше одного ( 9,6%).

Робітники нефізичної праці (no manual worker, ще перекладається як
“службовці”, “обслуговуючий персонал”) – усі наймані працівники, які не
є спеціалістами, праця яких не є переважно фізичною і які не мають
підлеглих (13,5%)

Робітники фізичної праці (manual workers): наймані працівники переважно
фізичної праці, що не мають підлеглих (51,1%).

Ця схема соціально-класової структури є попередньою – вона відбиває
сучасний етап нашого пошуку адекватного відображення соціальної
реальності.

Ще деякі концептуальні проблеми залишаються невирішеними.

Найбільш серйозна з них, на мій погляд, – це проблема визначення
соціально-класового положення співвласників, коли їх досить багато
(скажімо, більше 20 або 50 або 100 і т. ін.).

Якісно особливе відношення до засобів виробництва тут кількісно
зменшується і якісно специфіка власника, (що відрізняє його від
невласника, найманого працівника) при цьому, так би мовити,
“розчинюється”.

У набагато вагомішим – відносно – стають позиції керівників – тих, хто
контролює організаційні та регуляційні ресурси.

На початку 1993 року в Україні серед працюючих 7,2 % складали члени
колективів, що або орендували підприємство (5,2 %), або колективно
“приватизували” його (20 %).

Правда, при цьому, з останніх не 20 %, а тільки 0,8% вважали, що їх
колектив є “головним власником” свого підприємства. А з 5,2 % членів
колективів орендних підприємств, вважали свої колективи головним
власником 1,9% опитаних.

Тобто, в цілому, можна сказати, що принаймні 2,7 % працюючих не вважали
себе найманими працівниками. Але й власниками, у звичайному, так би
мовити, “класичному” сенсі слова вони не були. І ще належить
досліджувати, до кого ця категорія працюючих ближче за своєю психологією
– до найманців чи до господарів.

І для України це має не другорядне значення, тому що частка орендних
підприємств у нас за останні роки помітно зростала.

Змінюється відносна чисельність й інших соціально-класових груп. За
даними опитування, яке було проведено наприкінці минулого року в складі
міського населення наведені вище дві групи орієнтовно складали:

– підприємці – 1,7% (± 1,)

– самостійні працівники – 3,6% (± 1,5)

ТЕМА 13. РАСОВІ ТА ЕТНІЧНІ ВІДНОСИНИ

1. Особливості етнічної стратифікації

Класова система, яку ми розглядали є одним з типів стратифікації. Інший
тип, який ми розглядатимемо сьогодні – це поділ за расою та
національністю (етнічністю).

Людство складається з народів з досить різними кольорами шкіри, мовами,
релігіями та звичаями. Ці фізичні та культурні риси забезпечують високий
рівень соціального унаочнення і завдяки цьому правлять за
ідентифікаційні знаки належності до відповідної групи.

Такі відмінності набувають соціального значення та витлумачуються як
соціально-структурні нерівності.

Наприклад, у Сполучених Штатах чорні, іспанці, індіанці (тубільні
американці), азіатські американці та євреї були жертвами упереджень та
дискримінації. Історично склалося так, що представники цих етнічних груп
були обмежені нижчими статусами, але це не було пов’язано з їх
індивідуальними здібностями та талантами.

Хоча расова та етнічна стратифікація за своїми суттєвими ознаками
подібна до інших систем стратифікації, але вона має також і одну важливу
відмінність. Расові та етнічні групи мають потенційну можливість для
виділення з існуючої держави та створення самостійної нації. Й інколи
політичне відокремлення стає засобом вирішення проблеми для тієї
національної групи, що перебуває у несприятливому становищі. Таке
рішення неможливе для класових та статевих груп, що перебувають у
несприятливому становищі, тому що вони не можуть функціонувати як
самодостатні соціальні або економічні угрупування.

Хоча сепаратистські тенденції та їх шанси на успіх у різних країнах дуже
різні, але потенційне підґрунтя для таких рухів існує у більшості націй,
до складу яких входять різні расові або етнічні групи. На відміну від
класової стратифікації проблема стратифікації етнічної полягає не в
тому, щоб замінити одну еліту іншою, або здійснити революційну зміну
політичної системи. Замість цього питання полягає в тому, чи
погоджуються різні расові або етнічні групи залишатися у складі існуючої
держави.

Прикладів сепаратистських рухів – тобто рухів, спрямованих на
національне відокремлення у сучасному світі дуже багато. Сепаратистські
рухи – значні або незначні – виникли майже в усіх країнах, що утворилися
на території колишнього СРСР та СФРЮ. І більшість з них мають переважно
етнічне підґрунтя.

Ви знаєте, є деякі спроби організувати подібні рухи й в Україні,
особливо в Криму.

Щоб посилити лояльність різних етнічних груп, що увійшли до складу
суспільства, сучасні уряди найчастіше намагаються підсилити вірність
населення тим національним інтересам, що пов’язані зі спільною
територією.

2. Раси (поняття раси в соціології)

Відомо, що у різних частинах світу народи відрізняються за їх спадковими
особливостями, включаючи колір шкіри, текстуру волосся, риси обличчя,
зріст, постать та форму голови. В той же час відомо, що спільні для всіх
людей особливості – ті, що відрізняють їх від інших живих істот, –
набагато суттєвіші за їх відмінності. Але ж відмінності реально існують.

Із соціологічної точки зору, раса – це категорія людей, які вважаються
соціально відмінними на підставі їх генетично успадкованих фізичних
характеристик.

Хоча досить легко спостерігати відмінності фізичних характеристик людей.
В той же час вченим не так легко досить певно ідентифікувати раси та
визначити критерії расової класифікації людей. Справа в тому, що люди
відрізняються у дуже багатьох аспектах. Класифікація, що базується на
одній характеристиці, такій як колір шкіри, не обов’язково даватиме такі
самі результати як інші критерії класифікації.

Наприклад, винятково кучеряві волосся мають деякі помірно пігментовані
племена африканців, і у той же час пряме волосся мають
темно-пігментовані мешканці південної Індії. Справу ускладнюють також
процеси схрещування, внаслідок яких генетичні лінії зробились нечіткими.
За кожною ознакою – кольором шкіри, формою волосся, зростом та формою
голови – категорії населення можуть бути проранговані у досить широких
інтервалах. Внаслідок цього досить часто неможливо сказати напевно, де
закінчується одна категорія і починається інша.

У Сполучених Штатах 8 відсотків чорних американців мають європейських
предків, не менш 5 відсотків мексиканських американців мають як
індіанських, так і європейських предків, й близько відсотків “білих”
американців мають, за оцінками дослідників, африканських або індіанських
предків.

Вчені сьогодні далекі від загальної згоди про поділ усіх людських
популяцій на раси. Але те, що вивчають соціологи – це ті соціальні
значення, які люди надають різним фізичним рисам. Саме через соціальні
визначення колір шкіри або інша фізична риса стає “знаком” або
“позначкою” певного соціального (в цьому випадку – соціально-расового)
статусу.

3. Етнічні групи

Групи, що ідентифікуються головним чином за культуральними підставами –
за мовою, народними звичаями, одягом, жестикулюванням, манерами, –
отримали назву етнічних груп.

Із соціологічної точки зору, етнічна група – це категорія людей,
соціальна відмінність яких є результатом культурної спадщини, яку вони
поділяють.

В Україні на початку 1989 року (на час останнього перепису), за
офіційними даними, мешкали: 72,6 відсотків українців і 22 відсотки
росіян. Євреї і білоруси складали близько 0,9 відсотка, молдавани –
близько 0,6 відсотка, болгари і поляки – близько 0,5 відсотка, інші –
менш ніж пів відсотка. Серед останніх найбільш – угорців, румун, греків,
татарів, вірменів, циган, кримських татар, німців, гагаузів і ще багато
інших.

Але треба зауважити, що це спрощене зображення етнічного складу України.
Справа в тому, що офіційна статистика зовсім не бере до уваги людей, що
належать до міксантів, тобто до людей, що є нащадками двох або більше
етнічних груп.

За даними репрезентативного опитування дорослого населення України, що
було проведене у листопаді 1991 року Київським міжнародним інститутом
соціології разом з дослідницьким інститутом Радіо Свобода, вважали себе
належними тільки до однієї національності лише 76 відсотків опитаних, в
тому числі до українців – 61 відсоток (а не 73%), а до росіян – 12
відсотків (а не 22 %).

Частка міксантів серед населення в основному визначається часткою
міжетнічних шлюбів, а їх в Україні наприкінці 1980-х років було близько
30 відсотків.

Дуже часто, як показують дослідження, етнічні групи відчувають почуття
своєї єдності їх члени вірять, що вони мають спільне походження. Це
переконання нерідко злите з глибоким почуттям “спільності” та викликає
прагнення не належати до будь-якої іншої групи.

Багато європейських країн мають різнонаціональний склад населення. У
Великобританії є англійці, шотландці, уельсці, ірландці; у Бельгії
мешкають фламандці та валлони; у Швейцарії – німці, французи, італійці;
в Іспанії – кастильці, іспанці, каталонці, баски, галісійці.

У зв’язку з етнічною неоднорідністю, багато у яких країнах періодично
загострюються міжетнічні суперечки, та навіть спалахи насильства, що
спричиняються низьким статусом деяких груп. І тому сучасні держави,
народи яких складаються з багатьох або кількох етнічних груп, негативно
ставляться до надмірного виславляння будь-якої національності.

Емпірична база аналізу, результати якого подаються у тут – це дані
соціологічних опитувань, репрезентативних для дорослого населення
України, які провів Київський міжнародний інститут соціології у
співробітництві з кафедрою соціології Києво-Могилянської Академії у
грудні 1993 – січні 1994 та у травні-червні 1994 років. Опитування були
проведені методом наочного інтерв’ю за місцем проживання респондента у
183 містах, селищах міського типу та селах усіх 4-х областей і Криму. У
першому, зимовому опитуванні інтерв’ю були взяті у 1833 респондентів, а
у трьох літніх опитування – у 338 респондентів віком 18 років і більше.
Крім цих даних – для більш точної оцінки параметрів лінгво-етнічних
складових соціально-етнічної структури – використаний об’єднаний масив
даних шести опитувань, репрезентативних для дорослого населення України,
які були проведені Київським міжнародним інститутом соціології між 16
квітня і 4 липня 1995 року методом наочного інтерв’ю за місцем
проживання респондентів у містах, селищах міського типу та селах усіх
4-х областей і Криму і охоплювали в цілому 7166 респондентів.

Проведені дослідження показали, що соціально-етнічний склад України є
більш складним, ніж це виглядало за даними переписів населення.
По-перше, це пов’язано з тим, що під час переписів, які проводилися у
колишньому Радянському Союзі, будь-яка поліетнічність респондентів – в
тому числі їх біетнічність – жодного разу не фіксувалися. Спосіб
визначення національної належності, що використовувався в усіх
переписах, вимагав виключно моноетнічної ідентифікації кожного
опитуваного, за принципом або-або. По-друге, під час переписів населення
жодного разу не фіксувалася мова, якою респондент реально спілкувався,
або спілкуванню якою він фактично віддавав перевагу. У переписах
фіксувалася та мова, яку респондент вважав рідною, незалежно від того,
чи спілкувався він цією мовою, чи він сам користувався іншою, а рідною
вважав, наприклад, ту мову, якою з ним спілкувалися обидва його батьки
або, навіть, одна тільки мати.

Проведені нами дослідження свідчать, що в Україні досить поширене явище
біетнічності, тобто такі ситуації, коли людина вважає себе належною не
до одного етносу, а, тією чи іншою мірою, – до двох. Біетнічність може
бути зафіксована на різних рівнях її усвідомлення особою. Зокрема, крім
саморефлексованої біетнічності під час діалогу респондента з
інтерв’юером виявляється також ситуаційно-рефлексована латентна
біетнічність, коли респондент рефлексує щодо експлікованої соціологом
можливості неоднозначності (кількаваріантності) етнічної
самоідентифікації. В цілому за нашими даними вважають себе виключно
українцями близько 57% дорослого населення нашої країни, виключно
росіянами – близько 11%, а близько 5-6% дорослих вважають себе одночасно
і українцями, і росіянами. При цьому, соціально-етнічна структура
ускладнюється її додатковою – лінгво-етнічною – неоднорідністю. Навіть
серед тих, хто вважає себе виключно українцями, близько 36-37% – це
українці російськомовні, котрі, коли мають вибір, якою мовою
спілкуватися, вживають російську мову. В цілому ж зараз в Україні, за
даними КМІС, спілкуються українською мовою менше половини дорослих людей
(від 44 до 47%), а більше їх половини (53-56%) – спілкуються звичайно
російською мовою. При цьому є підстави припускати, що досить поширеним є
так ж явище білінгвізму. На запитання інтерв’юера до респондентів про
те, якою мовою їм зручніше з ним розмовляти – українською чи російською
(підкреслимо, що це запитання завжди формулюється двома мовами), 17-18%
відповідає, що їм однаково зручно розмовляти будь-якою з цих мов. Хоча,
правда, з них тільки 5-6% дає таку відповідь українською мовою, а 12-13%
– російською. В першому наближенні, – ще без врахування явищ
біетнічності білінгвізму, – можна сказати, що у соціально-етнічному
аспекті населення України приблизно на 94% складається зараз з трьох
великих лінгво-етнічних груп. Перша з них, відносно найбільша – це
україномовні українці, котрі складають близько 4% дорослого населення;
друга за чисельністю група – російськомовні українці, котрі складають
приблизно 33-34% дорослого населення; і третя група – це російськомовні
росіяни, – близько –20-21 % дорослого населення. По території нашої
країни лінгво-етнічні групи розподілені дуже нерівномірно. Так, на
Заході України (якщо взяти компактну групу із семи найзахідніших її
областей – Волинської, Рівненської, Львівської, Івано-Франківської і
Тернопільської, Закарпатської і Чернівецької) україномовні українці
складають більше 89% відсотків населення, російськомовні українці – 2-3
%, а російськомовні росіяни – близько 3%. В той же час, наприклад, в
Криму російськомовні росіяни складають близько 62 %, російськомовні
українці – трохи більше 20 %, а україномовні українці – тільки 4-5%. А у
Дніпропетровській області найбільша лінгво-етнічна група – це
російськомовні українці, вони складають тут приблизно 57% населення;
російськомовних росіян тут близько 23%, а україномовних українців –
близько 13%. З використанням кластерного аналізу можна побудувати
декілька варіантів угруповань областей за ступенем близькості їх
лінгво-етнічних структур. Але, з точки зору практичних завдань розбудови
державності України, особливо важливим видається взяти до уваги
неоднорідність у розподілі лінгво-етнічних груп між, умовно кажучи,
правобережною, або західною, і лівобережною, або східною, частинами
України, якщо до правобережної частини віднести Київщину, Черкащину,
Кіровоградщину і усі області західніші в даних, а до лівобережної – усі
інші території України. Справа в тому, що на території Правобережної
України абсолютну більшість – майже 78% – складають україномовні групи
населення, а на території Лівобережної України абсолютну більшість –
близько 84% – складають російськомовні групи. При цьому 73% дорослого
населення Правобережжя – це україномовні українці, приблизно 14% –
російськомовні українці, і лише 6% – російськомовні росіяни. А на
Лівобережній Україні російськомовних росіян – 30 %, російськомовних
українців – близько 48%, а україномовних українців тільки приблизно 15%
(таблиця 1).

Таблиця 1

ДЕЯКІ ПАРАМЕТРИ ЛІНГВО-ЕТНІЧНИХ СТРУКТУР

ПРАВОБЕРЕЖНОЇ ТА ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Правобережжя Лівобережжя

% україномовних українців 73.0 15.3

% російськомовних українців 14.1 47.8

% російськомовних росіян 6.0 30.0

% інших груп 6.9 6.9

4. Групи меншин

У наш час досить часто можна почути про групи меншин, або просто меншини
(mіnorіtіes). Ця назва дуже часто характеризується як невдала, тому що
вона викликає негативні асоціації, або пов’язується з чисельністю групи.

Але меншина не є статистичною категорією. Наприклад, у Південній Африці,
де чорні складають чисельну більшість, вони знаходились до нещодавня (та
й ще знаходяться) у підпорядкуванні білим, що чисельно складають
меншість населення.

І ще відносно нещодавно невеликі кількості європейців складали домінуючу
меншість населення в колоніальних країнах Азії, Африки та Латинської
Америки.

Коротко кажучи, поняття “меншина” стосується соціального статусу.
Соціологи визначають групу меншини як таку групу людей, чий фізичний
вигляд або культуральна практика відрізняє їх від домінуючої групи та
робить їх такими, що зазнають нерівного поводження.

Vander Zanden, за Вільямсом, визначає меншину як расово або культурально
самоусвідомлену частину населення із успадкованим членством та високим
рівнем внутрішньо-групових одружень, що зазнає шкоди з боку домінуючої
частини нації-держави (natіon-state).

Соціологи виділяють сьогодні п’ять основних властивостей, що
характеризують меншини:

Меншина – це соціальна група, члени якої зазнають дискримінації,
сегрегації, утиску або переслідувань з боку іншої соціальної групи, яку
називають домінантною групою. Через владні можливості цих груп, члени
меншини знаходяться у несприятливому становищі. Ці відмінності є також
джерелом тих переваг, які має домінантна група, тому що утиск груп
меншин дає привілеї та підвищений статус домінуючій групі.

Меншина має фізичні або культурні риси, що відрізняють її від
домінантної групи. На підставі цих рис членів меншини розглядають огулом
та ставлять у менш сприятливу позицію в соціальній структурі.

Меншина – це соціальна група, що усвідомлює себе як така і усвідомлює
свою єдність. її члени відрізняються соціальною та психологічною
близькістю до подібних до себе, та поняттям єдності свого народу.

Членство у групі меншин загалом не є добровільним. Членство у меншині –
це приписана позиція (як приписаний статус), тому що індивід, як
правило, народжується у певному статусі, особливо коли мова йде про
расову меншину (особа взагалі не вибирає – бути чорною чи білою).

Члени меншин – за вибором або за необхідністю – як правило одружуються
між собою. Домінантна група застерігає своїх членів від одруження з
членами меншин та звичайно ставиться з презирством до тих, хто порушує
цю заборону. Меншина може заохочувати своїх членів до одруження серед
своїх, щоб зберегти свою унікальну культурну спадщину.

Зауважимо, що багато соціологів розглядають міжгрупові шлюби як чутливий
барометр міжетнічного або міжрасового клімату. Чим вище відносний рівень
міжгрупових шлюбів, тим, очевидно, нижче інтенсивність упереджень та
дискримінації. Та навпаки, чим нижче відносний рівень міжгрупових
шлюбів, тим, очевидно, інтенсивнішими та поширенішими упередження та
дискримінація.

В Україні за останнім переписом міжнаціональні шлюби брали 22 відсотки
українців та 57 відсотків росіян. Сьогодні серед дорослих українців (від
18 років) 16%, а серед росіян в Україні – 38% – діти міжетнічних шлюбів.
Але це – не відносний рівень міжнаціональних шлюбів. Щоб визначити їх
відносний рівень треба підрахувати, яка частка рівноймовірних
можливостей міжнаціональних шлюбів фактично реалізується. При однаковому
ставленні до національної належності подружжя міжнаціональними були б 27
відсотків шлюбів українців та 78 відсотків шлюбів росіян. Таким чином
відносний рівень міжнаціональних шлюбів, який саме і характеризує рівень
відкритості міжетнічних меншин, для українців визначається відношенням
22 до 27, тобто складає 0,81, а для росіян в Україні визначається
відношенням 57 до 78, тобто складає 0,73. Тобто рівень відкритості
росіян до міжетнічних шлюбів складає 90 % від рівня відкритості
українців.

5. Упередження

Упередження так часто зустрічається у соціальному житті, що деякі
оцінюють їх як “частину людської натури”. Але ця точка зору ігнорує той
факт, що індивіди та суспільства дуже відрізняються за рівнями їх
упереджень. Навіть у нацистській Німеччині у 1930-х роках деякі “арійці”
допомагали євреям рятуватися втечею від загибелі. Крім того, з історії
відомо, що у стародавні віки білі мали позитивний імідж у чорних людей.
Ця ситуація різко відрізняється від періоду нової історії.

Упередження – це ірраціональне, негнучке ставлення до цілої категорії
людей. Можливі і позитивні упередження, але звичайно упередження являє
собою негативні почуття – антипатію, ворожнечу або навіть страх. Головна
особливість упередження полягає в тому, що воно базується на
узагальненнях, що ігнорують відмінності між індивідами. Тому часто
упередження визначається як ставлення огиди та ворожнечі до членів
групи, яке ґрунтується тільки на тому, що вони належать до цієї групи і
тому мають мати (як припускається) погані якості, які приписуються цій
групі.

Упередження – це стан психіки, це почуття, думка або диспозиція.
Американський соціолог Герберт Блумер прийшов до висновку, що, як
правило, чотири основні почуття характеризують членів домінантної групи:

почуття, що вони вищі за членів меншини;

почуття, що натура членів меншини є іншою та ворожою;

почуття, що члени домінантної групи мають незаперечне право на привілеї,
владу та пошану;

страх та підозру, що члени меншини складають плани позбавити домінантну
групу її здобутків.

Деякі американські соціологи вважають, що за останнє десятиріччя у білих
мешканців околиць міст Сполучених Штатів виникла нова форма античорних
упереджень. Вона дістала назву символічного расизму (symbolіc rasіsm).
Цей расизм не є расизмом Старого Півдня Сполучених Штатів з його
доктринами расової зверхності та легально інституйованої сегрегації.
Замість цього ця нова форма расизму відрізняється трьома основними
елементами.

По-перше, багато білих вважають, що чорні стають надто вимогливими,
надто активними та надто сердитими, й що вони отримують більше, ніж
заслуговують.

По-друге, багато білих переконані, що чорні грають не за правилами, які
визначаються традиційними американськими цінностями, а саме –
наполегливої праці, сподівання на власні сили, індивідуалізму та
відстрочення винагородження.

По-третє, багато білих оцінюють чорних у зв’язку з існуванням
соціального забезпечення чорних, їх злочинності та системи квотування
(на роботі). Такі ставлення спонукають білих голосувати проти чорних
кандидатів, заперечувати проти програм підвищення зайнятості та
підтримки чорних американців та вважати расизм проблемою “когось
іншого”.

В принципі, ці білі відкидають расову несправедливість, але вони не
знижують опору соціальній політиці, що спрямована на виправлення цієї
несправедливості. Коли ці білі відчувають, що їх місцям роботи або
проживання загрожує поява чорних, символічний расизм може стати реальним
й небезпечним.

6. Дискримінація

В той час як упередження є ставленням, тобто станом психіки,
дискримінація пов’язана із свавільною відмовою у привілеях, престижі та
владі тим членам меншин, чия кваліфікація є такою ж самою, як і у членів
домінантної групи.

Упередження необов’язково поєднуються із дискримінацією; тому що
міжособові стосунки не обов’язково будуються на єдності ставлень та дій.
Відомий американський соціолог Роберт Мертон ідентифікує чотири види
взаємовідношення між упередженням та дискримінацією і відповідних типів
індивідів:

стійкий ліберал (all-weather lіberal) – людина без упереджень, що не
вдається до дискримінації навіть під соціальним тиском за дискримінацію;

нестійкий ліберал (reluctant lіberal) людина без упереджень, що вдається
до дискримінації під соціальним тиском за дискримінацію;

нестійкий антиліберал (tіmіd bіgot) – упереджена людина, що не вдається
до дискримінації під соціальним тиском проти дискримінації;

стійкий антиліберал (all-weather bіgot) – упереджена людина, що
непохитно діє за тими поглядами, яких притримується, навіть коли є
соціальний тиск проти дискримінації.

Мертон відмітив, що законодавство про рівні можливості справляє
величезний вплив на нестійкого ліберала та нестійкого антиліберала. Рух
за громадянські права, що розгорнувся у 1960-тих роках у Сполучених
Штатах, спричинив до встановлення нових норм недискримінації, яких
індивіди частіше притримуються, коли їх поведінка знаходиться під
наглядом, або коли вони мають досвід, що дискримінація їм дорого коштує.

Крім того, з часів другої світової війни в американському суспільстві
значно змінилися також міжрасові ставлення. Наприклад, якщо у 1942 році
тільки 32 відсотки білих вважали, що білі та чорні учні мають ходити до
однієї школи, то у 1964 році кількість білих, що так вважають, зросла до
64 відсотків, а у 1980 році – до 90 відсотків. У 1964 році 35 відсотків
білих вважали, що вони мають право забороняти чорним оселюватися поруч з
ними. Через 20 років таких білих залишилось тільки 12 відсотків. У 1944
році 45 відсотків білих висловлювались за рівні можливості праці для
білих та чорних, у 1972 році за це висловлювались вже 97 відсотків
білих. Особливо великі зміни відбулися у ставленні тих, хто народився
після 1940 року – вони, як правило, набагато менш упереджені до чорних,
ніж ті, хто народився раніше.

Далі треба зауважити, що не тільки приватні особи вдаються до
дискримінації. У повсякденному функціонуванні інституції суспільства
також можуть дискримінувати членів деяких груп. Це соціологи називають
інституціональною дискримінацією.

Бізнесові установи, школи, лікарні, уряд, місцеві адміністрації та інші
ключові інститути можуть займатися дискримінацією навіть тоді, коли їх
персонал не складається з упереджених людей. Наприклад, підприємці часто
визначають кваліфікацію, яку повинні мати кандидати на зайняття певних
посад. Звичайно кваліфікаційні вимоги передбачають певний попередній
трудовий досвід та певний рівень освіти. Такі вимоги виглядають зовсім
недискримінаційними, тому що вони застосовуються до всіх осіб, незалежно
від раси, віри або кольору шкіри. Але коли члени різних расових або
етнічних груп не мають рівних можливостей, щоб отримати необхідну освіту
та здобути потрібний трудовий досвід, то вони виходять на ринок праці у
невигідній позиції.

Як вважають американські соціологи, у Сполучених Штатах
інституціональної дискримінації в особливості піддавалися чорні
американці, які на протязі сторіч були жертвами нерівноправності та
низького статусу. В результаті навіть встановлення рівних прав не дає
насправді рівних можливостей. Це виявляється у нерівності доходів.
Навпаки, чим більше той, хто має накопичені переваги, нав’язує рівні
умови змагання, тим більше закріплюється фактична нерівність.

На досвіді України це дуже помітно у нерівності умов змагання між
російськомовною та українськомовною частинами населення. Сторіччя
русифікації призвели до того, що сьогодні деякі важливі умови отримання
знань у більшості галузей науки та культури найбільш сприятливі для
російськомовних людей – вони мають величезні накопичення відповідної
літератури, виданої російською мовою.

Лише в деяких галузях суспільствознавства, де ідеологічні перепони не
дозволяли видавати відповідну літературу навіть і російською мовою, там
умови приблизно рівно бідні. Як, наприклад, в соціології, політології,
економічних науках. Але й тут швидко зростає нерівність умов, тому що за
імперський період була підготована величезна армія перекладачів з усіх
мов світу на мову метрополії – російську. А перекладачів на мови
колоній, в тому числі й українську, готували набагато менше. І набагато
менше, ніж у метрополії, було створено у колоніях також й поліграфічних
потужностей. Що зараз і маємо.

І тому боротьба за надання російській мові рівного статусу з мовою
українською як мови державної тільки виглядає як боротьба за рівні
можливості. Фактично – це боротьба за збереження тих нерівних
можливостей, що склалися в Україні за сторіччя панування російської
державності.

Але це не означає, що подолання дискримінації одних груп має відбуватися
через обмеження прав інших груп, в тому числі через обмеження права
людей надавати освіту своїм дітям їх рідною мовою, навіть якщо ця мова
російська.

У західних країнах, особливо у Сполучених Штатах, накопичено цінний
досвід того, як долати дискримінацію наданням виважених переваг тим
групам, що довгий час дискримінувалися. Думаю, що такий досвід треба
використовувати і у нас в Україні.

7. Типи політики домінантної групи

Домінантні групи проводять стосовно меншин досить різні типи політики.
Іноді ця політика відповідає цілям меншини, іноді вона їм суперечить.
Американські соціологи Джордж Сімпсон (Georg E. Sіmpson) та Мільтон
Інгер (Mіlton Yіnger) на початку 1970-х років ідентифікували шість
основних типів політики домінантної групи стосовно меншин:

асиміляція;

плюралізм;

правовий захист;

переміщення;

придушення;

знищення.

Не всі ці політики є несумісними. Деякі з них можуть проводитись
одночасно. Розглянемо їх коротко.

Асиміляція. Один з шляхів, яким домінантні групи намагаються так би
мовити “вирішити” проблему меншини – це її ліквідація шляхом асиміляції
до складу самої домінантної групи.

Асиміляція складається з тих процесів, через які групи, що мають власні
особливості, з часом культурно та соціально розчиняються у домінантній
групі. У деяких випадках меншини можуть віддавати перевагу такому
підходу. Такою, наприклад, у Сполучених Штатах є позиція більшості
етнічних груп європейського походження. Але часто домінантні групи та
групи меншин мають зовсім різне ставлення до асиміляції.

У Сполучених Штатах домінували дві точки зору на асиміляцію.

Одна – це концепція “плавильного казана” (meltіng-pot). З цієї точки
зору асиміляція – це процес, через який різні народи та культури мають
розчинятися, щоб сформувати новий народ та нову цивілізацію.

Друга – це концепція “американізації”. З цієї точки зору, американська
культура – це, по суті, закінчений продукт англосаксонського зразку, й
тому іммігранти мають відмовлятися від своїх культурних рис та набувати
рис домінуючої американської групи (WASP – whіte, anglo-saxon,
protestant).

Плюралізм – це політика, яка спрямована на те, щоб різні групи
співіснували та взаємно пристосовувались до своїх відмінностей. При
цьому групи співпрацюють у тих позиціях, які є суттєвими для їх
спільного благополуччя – скажімо, у політичних та економічних справах.
Плюралізм може означати певні обмеження для домінантної групи та певні
переваги для груп меншин.

Виразним прикладом політики плюралізму є Швейцарія. Історично
швейцарська нація виникла з бажання культурно-різних громад зберегти їх
місцеву незалежність, особливості та звичаї, але одночасно мати спільний
захист від чужаків.

Вам відомо, що не існує швейцарської мови. Швейцарці розмовляють
німецькою, французькою, італійською або ретро-романською. І всі
федеральні документи видаються чотирма офіційними мовами. Різні кантони
або провінції вживають різні мови, а також мають інші культурні
відмінності. І в той час, коли більшість швейцарців протестанти, досить
велика їх частина – католики. І хоча релігійні та етнічні упередження
серед швейцарців існують, вони навчилися жити досить дружньо, не
відмовляючись від своїх відмінностей.

Правовий захист меншин. Ця політика досить близька до політики
плюралізму, хоча вона забезпечує захист прав меншин конституційними та
законодавчими засобами.

У деяких країнах значні частини населення відмовляються співіснувати з
меншинами на рівних засадах. За цих обставин уряд може вдатися до
створення правового забезпечення для захисту інтересів та прав усіх
людей незалежно від їх належності до тих, чи інших груп.

Прикладом такої політики є сучасне законодавство США з питань
громадянських прав.

Переміщення. Іноді домінантні групи, щоб знизити присутність меншини у
певних регіонах, вдаються до переміщення населення. Цей підхід іноді
відповідає орієнтації певних меншин на відокремлення. Вони часом
сподіваються зменшити міжгрупову напругу шляхом фізичного розсунення
груп. Часом ця політика проводиться через посилення міграції. Наприклад,
відокремлення Пакистану від Індії після Другої світової війни
супроводжувалося міграцією більш ніж одного мільйона мусульман та
індусів. Цей процес частково викликався тероризмом, а частково
відбувався при сприянні з боку уряду.

Великий внесок у цю практику зробив колишній Радянський Союз ви, мабуть,
знаєте, що переміщення зазнали цілі народи. Кримські татари і німці – ще
й досі не мають можливості повернутися на рідну для них землю.

Придушення. Іноді домінантна група не намагається асимілювати певну
меншину. Навпаки, вона спрямовує свою політику на зберігання меншини,
але як таку, що можна примусити обслуговувати себе та експлуатувати.
Такий підхід часто визначається як “внутрішній колоніалізм”. Найбільш
відомий приклад – політика апартеїду, що довгий час проводилась у
Південній Африці. Американські соціологи вважають, що у такому ж
становищі знаходяться нелегальні емігранти з Мексики на Південному
Заході США.

Знищення. Міжгруповий конфлікт може набути такої інтенсивності, що
переважною метою однієї групи стосовно іншої стає її фізичне руйнування.
Історія дає приклади геноциду – навмисного та систематичного знищення
певної расової або етнічної групи. Так білі американці знищили більш ніж
дві третини індіанського населення. Найбільш відомий приклад геноциду –
це знищення нацистами 6 мільйонів євреїв за період 1933-1945 років.

В останні роки набули розголосу приховані таємниці голодомору 1932-1933
років в Україні, коли було знищено 7 або 8 мільйонів людей, у більшості
– українців. Хоча не тільки українців, а саме селян. Крім України – ще
на півдні Росії та у Казахстані. І тому це скоріше – “соціоцид”, ніж
геноцид.

(Продовження – “Соціологія-2”)

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter