В.Хмельник Соціологія-1. Лекції 1997 (книга)

В.Хмельник Соціологія-1. Лекції 1997

ТЕМА 1. СОЦІАЛЬНА ДУМКА, СОЦІАЛЬНІ НАУКИ ТА СОЦІОЛОГІЯ

1. Соціальна думка та соціальні науки

Як кажуть суспільствознавці, люди за своєю природою – істоти соціальні.
Що позначається терміном “соціальні”? Перш за все, те, що люди від
народження і до смерті живуть і діють не поодинці, а взаємодіючи між
собою та утворюючи різні спільноти. (В цьому розумінні біологи-етологи
говорять про “соціальних тварин” та “соціальних комах”). Для людей такою
спільнотою є, наприклад, й окрема родина, що живе і працює на
відокремленому сімейному хуторі, й населення великого міста, мешканці
якого переважно опосередковано, але теж взаємодіють маж собою. Крім
того, кожна родина та кожна людина – незалежно від того усвідомлює вона
це, чи ні – належить, як правило, до певного суспільства, тобто мешкає у
певній країні, знаходиться під владою певної держави.

Протягом усієї історії наші предки намагалися збагнути своє соціальне
життя. Вони намагалися знайти відповіді, наприклад, на такі питання:

– Що поєднує людей в спільноти?

– Що роз’єднує людей та спільноти?

– Як і чому утворюються саме такі чи інші об’єднання?

– Чому одні люди багаті, а інші – бідні?

– Чому одні люди керують іншими, визначають умови їх життя?

– Що спонукає одних людей порушувати соціальні норми і правила

поведінки, а інших – дотримуватись цих норм і правил?

– Чому і як саме суспільства з часом змінюються?

– Що в цих змінах можна передбачати? Яким чином?

– Що можна зробити, щоб покращити життя людей?

Безумовно, різних людей, різних дослідників можуть цікавити досить різні
питання. Мене, наприклад, особливо цікавлять такі:

– Які характеристики суспільства і як саме впливають на формування
особистісних рис людей?

– Що сприяє і що заважає розвитку гуманності людей, формуванню людяності
особистостей?

А з іншого боку:

– Яким чином змінюються з часом ті характеристики суспільства, котрі
впливають на ступінь людяності, гуманності поколінь, що змінюються?

– Завдяки чому змінюються ці характеристики суспільства?

Сукупність таких та схожих запитань, відповідей на них або міркувань
стосовно запитань чи відповідей – це і є соціальна думка.

Ще донедавна відповіді на ці та схожі питання люди мали тільки на рівні
інтуїції, розмірковувань, припущень, а також міфів та забобон, що
склалися у минулому.

Тільки протягом останнього століття для вивчення людської поведінки та
людського суспільства почали застосовувати наукові методи, що
забезпечують виведення відповідей з фактів, які збирають шляхом
систематичних досліджень.

З розвитком наукових методів пізнання соціальна думка почала ставати,
так би мовити, стереоскопічною. З часом вона почала все більше
складатися не тільки із синтетичного, образного знання, яке є здобутком
мистецького пізнання світу, але й з аналітичного, дискурсивного знання,
яке є здобутком власне наукового пізнання світу.

Мистецтво та наука, як кажуть англійською, – Art and Scіence – це два
способи опанування світу, мовби два ока людства, що пов’язані з
функціонуванням різних півкуль людського мозку та з домінуванням тієї чи
іншої з них.

Але стосовно різних сфер дійсності різні способи їх опанування
розвиваються неодночасно. Так, у сфері соціального пізнання науковий
метод почав застосовуватися набагато пізніше, ніж у сфері пізнання
природи. Можливо, це пов’язано з тим, що соціальні системи набагато
складніші, ніж інші живі системи, подібно до того, як живі системи
набагато складніші за неживі.

Всі науки (якщо казати про Scіences), поділяються на дві основні галузі:
природничі науки та соціальні науки (те, що у слов’янських мовах ми
називаємо гуманітарними науками, у романських мовах називають Аrt). Між
природничими та соціальними науками є принципові відмінності, але є в
них і спільне. Це те, що обидві галузі причетні до наукового методу.
Саме тому обидві галузі належать до науки (Scіence).

В якому розумінні?

По-перше, наука – природнича чи соціальна – припускає, що в основі
всесвіту лежить певний порядок. Події, які відбуваються чи то з
молекулами, чи то з людськими істотами, з точки зору науки, не є
випадковими. Вони підпорядковуються певним закономірностям, які є
настільки регулярними, що дають нам можливість робити узагальнення.
Зробити узагальнення – це означає сформулювати такі судження, що
адекватні не тільки окремому випадку, але більшості випадкам такого ж
типу.

Так, можна узагальнити, наприклад, що кисень та водень завжди
перетворюються на воду, якщо вони з’єднуються при певній температурі. З
іншого боку, можна узагальнити, що усі людські суспільства завжди
створюють яку-небудь систему шлюбу та сім’ї.

Узагальнення є вирішальними для науки, тому що вони ставлять ізольовані
події, кожна з яких окремо може не мати сенсу, у такий зв’язок між
собою, який ми можемо зрозуміти. Тоді стає можливим аналізувати
взаємозв’язки причин та наслідків, і таким чином з’ясовувати, чому дещо
відбулося та передбачати, що за тих самих умов це знову відбудеться у
майбутньому. Наука створює свої узагальнення та передбачення на основі
ретельного, систематичного аналізу підстав, перевірка яких іншими
дослідниками дає ті ж самі результати.

З іншого боку, ненаукові пояснення подій, що виходять тільки з так
званого “здорового глузду”, базуються найчастіше на здогадках та
уявленнях. Наприклад, стародавні римляни гадали, що кожен день бог
провозить сонце по небу у своїй колісниці, хоча ніхто з них цього дійсно
не бачив. Пізніше спостереження привели вчених до висновку, що рух сонця
по небу, який ми бачимо, спричиняється щодобовим обертанням Землі
навколо своєї вісі. Цей висновок може перевірити кожна людина, яка
опанувала певні методи спостереження небесних тіл та аналізу їх руху.
Коротше кажучи, науковий підхід дає надійнішу інтерпретацію дійсності,
ніж та, яка базується на припущеннях “здорового глузду”.

Коли люди посилаються на “здоровий глузд”, вони, фактично, приймають на
віру ті чи інші поширенні ідеї та використовують зручні стереотипи, які
допомагають бачити світ мовби зрозумілішим. У наші часи уявлення, що
базуються на “здоровому глузді”, найчастіше формуються під впливом того,
що люди чують по радіо, телебаченню або від своїх друзів чи знайомих, що
вони читають у газетах, або просто під впливом того, що здається їм
правдивим, такі уявлення досить часто формуються на основі неправильної
або неточної інформації.

Це не означає, що “здоровий глузд” не може давати правильних пояснень та
передбачень. Він може це робити і часто робить. Проблема в тому, що без
використання методів науки немає можливості визначити, чи дав “здоровий
глузд” правильні висновки.

У соціальній сфері і сьогодні багато уявлень “здорового глузду”
насправді є міфами. У західних підручниках соціології наводяться багато
прикладів розбіжностей між пануючими у суспільстві соціальними
уявленнями та реальними фактами.

Наприклад, дані американських соціологів спростовують поширене у 1970-х
роках у Сполучених Штатах уявлення про те, що більшість бідних людей
завжди були та завжди будуть бідними. Дослідження ж показали, що тільки
невелика категорія населення є постійно бідною, але більшість сімей, які
опиняються у тому чи іншому році за межею бідності (за американськими
мірками, зрозуміло) – це різні сім’ї. Так у 1970-х роках в Сполучених
Штатах кожного року близько одного мільйона людей піднімалися над межею
бідності, а інші опускалися за цю межу.

Інший приклад. У Сполучених Штатах та країнах Західної Європи найбільш
поширеною є думка, що представники нижчих соціальних прошарків частіше
чинять злочини, ніж представники вищого прошарку. Але надійна перевірка
фактів у Сполучених Штатах та в Західній Європі свідчить, що відсоток
тих, хто чинить злочини, у вищому прошарку такий самий, як і у нижчих
прошарках. Але бідні частіше ніж багаті чинять певні види злочинів
(наприклад, дрібні крадіжки), а крім того їх частіше заарештовують та
засуджують. Про такі проблеми будемо говорити докладніше, коли буде мова
про девіантну поведінку та механізми соціального контролю.

Інший приклад соціального міфу. У Сполучених Штатах 1960-70-х років була
поширена думка, що серед американських чорношкірих знедолені частіше
бувають войовничішими ніж ті, що живуть краще. Але насправді протягом
1960-х та на початку 1970-х років залежність була протилежною: чим вищою
була освіта чорношкірих американців, престиж їх професії та їхні доходи,
тим частіше серед них зустрічалися войовничі особистості. Про такі
проблеми ми будемо говорити докладніше, коли йтиметься про соціальну
стратифікацію, міжрасові відносини, колективну поведінку та соціальні
рухи.

Приклад із сімейного життя. Громадська думка вважає, що чоловіки частіше
вбивають своїх дружин, ніж дружини своїх чоловіків. Фактично ж дружини
вбивають своїх чоловіків так само часто, як і чоловіки дружин. Хоча
чоловіки звичайно сильніші, але дружини частіше вдаються до такої
небезпечної зброї як кухонні ножі. Про відносини чоловіків та дружин ми
будемо говорити докладніше у розділі, що стосується шлюбу та сім’ї.

Ще один приклад. У Сполучених Штатах поширене уявлення, що з релігійних
причин більшість американських католиків проти контролю народжуваності
та розлучуються рідше ніж протестанти. Фактично, більше 80-ти відсотків
американських католиків висловлюються за контроль народжуваності. А
частота розлучень серед американських католиків вища ніж серед
протестантів.

Останній приклад. Американці в більшості вважають, що лікарі можуть
поставити правильний діагноз більшості пацієнтів, які до них
звертаються. Опитування ж лікарів показують, що більш ніж в половини
пацієнтів лікарі не можуть визначити хворобу, але своїм пацієнтам вони
не можуть цього сказати.

Це тільки деякі приклади розходжень між уявленнями, що складаються на
ґрунті “здорового глузду” або повсякденної свідомості та наукових
досліджень соціального життя.

Здобуваючи та поширюючи такі дані, соціологія може сприяти тому, щоб
соціальні оцінки у суспільстві були більш адекватними. Соціологія також
може допомогти людям зрозуміти, чому їх деякі уявлення та оцінкові
судження про соціальне життя були неточними або помилковими.

2. Соціальні науки та соціологія

Соціальне життя, як відомо, вивчають різні науки. Так, економічна наука
(Economіcs) вивчає виробництво, обмін, розподіл та споживання товарів,
послуг. Але ця наука вивчає взаємозв’язки між такими параметрами
виробництва, обліку, розподілу та споживання як ціни, вартісні
пропорції, податки, процентні ставки, темпи їх змін і таке інше. Власне
соціальні аспекти того ж економічного життя – такі як поведінка людей в
економіці, поведінка організацій, які вони тут створюють, їх очікування
(експектації) в сфері економічного життя, мотиви відповідної діяльності
та багато інших моментів є предметом економічної соціології.

Дещо іншим є зв’язок політології та політичної соціології. Політична
соціологія вивчає політичні організації та політичну поведінку людей,
соціальні взаємодії політичних діячів. Вона вивчає, наприклад, як люди
набувають різних політичних поглядів, яка залежність між політичними
уподобаннями батьків та їх дітей, або який вплив на політичні ставлення
людей справляє шкільна та університетська освіта і таке інше. Інтереси
політичних соціологів та політологів багато в чому збігаються. Але
політична соціологія, на відміну від політології, не вивчає, наприклад,
стилі діяльності конкретних (пойменованих) політичних діячів, не вивчає
вона і форми діяльності конкретних політичних організацій.

Досить помітні також відмінності між соціологією та психологією, яка
вивчає психічні процеси (такі як почуття, сприйняття, мислення, пам’ять,
здібності, мотивацію та інші). Психологія набагато більше ніж соціологія
концентрує увагу на індивіді, на особистості. Хоча соціологія та
психологія мають спільну сферу інтересів, яка отримала назву соціальної
психології – вивчення процесів безпосередньої взаємодії індивідів у
малих групах, вивчення того, як соціальні фактори впливають на особу, її
особистісні якості та поведінку.

У західній науці найближча до соціології дисципліна – це культуральна
антропологія (cultural antropology) у тій її галузі, яку у нас називають
етнографією. Вона відрізняється від соціології в основному тим, що
звичайно фокусує свою увагу на невеликих, так званих “примітивних
суспільствах”.

Узагальнюючи, можна сказати, що соціологія – це соціальна наука, яка
вивчає людське суспільство та інші людські угруповання (групи,
спільноти, організації), їх властивості, складові частини та відносини
між ними, а також ті зміни, що відбуваються зі структурами людських
угруповань, їх властивостями та відносинами.

3. Мікросоціологія та макросоціологія

У сучасній соціології склалося певне розгалуження двох основних рівнів
соціологічних досліджень. Якщо у дослідженні вивчається міжособова
взаємодія індивідів (як кажуть англійською, face-to-face іnteractіon),
якщо вивчається, що окремі індивіди говорять і роблять, як вони
утворюють невеликі, так звані контактні групи, то такі дослідження
відносять до мікросоціології. У цьому терміні грецьке слово ”мікро”
означає ”малий”. Наприклад, як у термінах “мікробіологія”,
“мікроструктура” або ”мікрокосм”. Мікросоціологія має справу з
повсякденним життям; наприклад, з тим, як знайомляться майбутні
подружжя; як утворюються ігрові групи дітей або спортивні команди; як
утворюються, функціонують та змінюються родинні кола або кола друзів;
яким чином і які відносини складаються у шкільному класі чи у
студентській групі й таке інше.

Протилежний підхід у соціології – це вивчення будови суспільства у
цілому, як певної соціальної системи, і його найбільших складових чи
підсистем: економіки, політики, культури, їх взаємозв’язків, а також
великих соціальних угрупувань, таких як нації або соціальні класи. Коли
соціальне життя розглядається на такому рівні узагальнення, тоді дії
окремих людей не розрізнюються. Як не розрізнюється, наприклад,
поведінка окремих атомів та молекул, коли вивчаються морські течії,
вітри або рух планет. Цей рівень досліджень дістав назву
макросоціології. У цьому терміні грецьке слово ”макро” означає
”великий”, як, наприклад, у термінах ”макроструктура” або ”макрокосм”.

Макросоціологія досліджує як великомасштабні соціальні об’єкти, так і
довгочасні соціальні процеси. На цьому рівні аналізу вивчаються,
наприклад, взаємовплив економічних і політичних процесів у певному
суспільстві, зміни у структурі його релігійних конфесій, вивчається
вплив змін у технологіях суспільного виробництва на соціальні структури
суспільства або фактори змін його етнічних структур і таке інше.

Безумовно, слід пам’ятати, що мікросоціологія і макросоціологія – це
взаємопов’язані галузі соціологічного знання, тому що ті соціальні
явища, що відбуваються на макро- і мікрорівнях, теж пов’язані між собою.
З одного боку, макроструктури створюються завдяки масової повторюваності
певних форм взаємодій на мікрорівні. З іншого боку, те, що переважна
кількість людей думає, говорить чи робить, формується під впливом певних
макроструктур суспільства. Вивчення відносно сталих та упорядкованих
структур суспільства і поведінки індивідів, які діють у суспільстві, з
необхідністю доповнюють одне одного.

Розуміння взаємозв’язку макро- та мікросоціальних явищ та розуміння
суспільства, в якому ми живемо, дає можливість повніше зрозуміти самих
себе. Американський соціолог Райт Міллз назвав цей компонент знання
“соціологічною уявою” (the socіologіcal іmagіnatіon), маючи на увазі
здатність людини побачити своє життя, клопоти, проблеми, сподівання у
зв’язках з широким соціальним та історичним контекстом, у якому людина
живе.

Вивчаючи соціологію, ми краще розуміємо як організоване суспільство, хто
має владу, які переконання спрямовують нашу поведінку та як наше
суспільство стало таким, яким воно є. Більше того, можна сказати, що
соціологія забезпечує нас особливою формою свідомості. Ця свідомість
дозволяє нам краще зрозуміти соціальні сили, з якими ми зустрічаємося, і
не тільки ті, які обмежують нас, але й ті, які допомагають нашому
звільненню. І тому соціологія, за крилатим висловом Пітера Бергера, є
визвольною наукою (lіbertіng scіence).

ТЕМА 2.ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СОЦІОЛОГІЇ

1. Практичний досвід та теорія, або чому науковий підхід потребує
теорії?

У соціології, як й в усіх інших науках, вирішальним елементом є теорія.

Але деякі студенти, що слухають вступний курс соціології в університетах
та коледжах різних країн світу, часто запитують: “Навіщо нам мати клопіт
з усіма цими теоріями? Чому не дозволити фактам говорити самим за себе?”
Теорія таким студентам здається недоречною навіть більш, ніж башта із
слонової кістки.

Але, на жаль, факти не говорять самі за себе. Факти безмовні. Для того,
щоб факти могли говорити, ми повинні знати зв’язок між ними. Наприклад,
якщо вам доведеться мати справу з дітьми, а вони будуть поводити себе не
так, як треба, то що ви будете робити? Чи будете їм дорікати, чи
погрожуватимете, чи застосуєте фізичне покарання, чи забороните
займатися якоюсь улюбленою справою, чи обговорюватимете з ними те, що
трапилось, чи ігноруватимете їх?

Що саме ви будете робити, залежить від того, яку теорію виховання дітей
ви поділяєте – свідомо чи несвідомо.

Можливо, ця теорія може вкластися лише в один вислів типу: „Шкодувати
різок – псувати дитину”, або „Дітей треба ростити стійкими, бо шляхи
життя можуть бути жорсткими”, або „Діти просто потребують захисту та
любові”, або „Биття дітей лише породжує емоційні проблеми” і таке інше.

Теорія – це спроба зрозуміти значення нашого досвіду. Ми повинні якось
ухопити швидкоплинні події та знайти спосіб їх опису та пояснення.
Тільки тоді ми можемо передбачати нові події та впливати на світ навколо
себе у бажаному для нас напрямку. Теорія – це „сітка”, що необхідна для
досягнення цих цілей, тобто щоб „упіймати” факти в їх взаємозв’язках.
Саме теорія дає можливість побачити взаємозв’язки подій, які не є
очевидними з одних лише даних про факти.

Це дає нам право сказати, що теорія – це низка взаємопов’язаних
формулювань, яка забезпечує пояснення певного класу подій, тобто
дозволяє зв’язати ту чи іншу множину фактів так, що вони стають
зрозумілими.

Крім того, теорія дозволяє нам організувати пошуки нових знань про
багато різних, часто загадкових, сторін нашого досвіду. За роки розвитку
соціології науковці розробили досить багато теоретичних підходів
(perspectives).

Що таке теоретичний підхід? Коротко на це питання можна відповісти так:
теоретичний підхід – це спосіб бачення ряду особливостей світу, це
орієнтація, яка передбачає певні методи вивчення соціального досвіду та
пошуки його пояснення.

Прихильники різних підходів досліджують суспільство з дещо різних точок
зору, й завдяки цьому дають різні моделі соціального життя.

Вам не пропонують сприйняти одну модель соціального світу та відкинути
всі інші. Швидше теоретичні підходи є засобами, розумовими конструктами,
що дозволяють вам чітко уявити собі той чи інший об’єкт.

Будь-яка теоретична модель завжди обмежує досвід і дає, так би мовити,
„тунельне” сприйняття дійсності. Але хороша модель одночасно розширює
горизонт бачення дійсності.

У сучасній соціології найчастіше виділяють три основні теоретичні
підходи: функціоналістський, конфлікціоністський та інтеракціоністський.
Хоча, останнім часом, виділяють ще й еволюціоністський підхід.

Ми будемо звертатися до цих підходів протягом усього курсу. Зараз же ми
дамо кожному з них коротку характеристику.

2.Основні теоретичні напрямки у сучасній соціології

Функціоналізм

Структурно-функціональний або просто функціоналістський підхід
сформувався у середині минулого століття, в основному спираючись на ідеї
двох класиків соціології, а саме англійця Герберта Спенсера та француза
Еміля Дюркгейма, які притримувались великомасштабного, тобто
макросоціального, погляду на соціальне життя.

Протягом 50-х та на початку 60-х років центром уваги західної соціології
стали функціоналістські концепції американського соціолога Толкота
Парсонса (1902 – 1979) та його учнів.

Пізніше, особливо у 70-х роках, функціоналізм втратив прихильність
багатьох соціологів. Але у 80-х роках інтерес до робіт Парсонса та інших
функціоналістів відродився (у роботах Хабермаса (1981), Алекзандера
(1984), Сціулі та Герстейна (1985) та інших).

Розглянемо основні ідеї функціоналістського підходу. Основну ідею цього
підходу коротко можна сформулювати так: суспільство як соціальна
система. Що мається на увазі? Функціоналісти розглядають суспільство як
певну систему, поєднання таких частин, що складають єдине ціле.

Функціоналісти намагаються зробити дві речі:

– встановити зв’язки частин суспільства із суспільством у цілому;

– та встановити зв’язки кожної окремої частини суспільства з іншими його
частинами.

Такі інститути як сім’я, релігія, економіка, держава, освіта належать до
найважливіших складових частин кожного суспільства.

Функціоналісти розглядають структурну побудову соціальних інститутів
подібно до того, як біологи розглядають структурну побудову органів
тіла.

Вони також досліджують соціальні функції, які виконують інститути.
Головними функціями сім’ї, наприклад, є відтворення, соціалізація,
підтримка дітей, самореалізація її членів.

Одна з найважливіших характеристик будь-якої системи, що особливо
підкреслюється функціоналістами, є взаємозалежність її частин. Зміни в
одному інституті суспільства впливають на інші інститути та на все
суспільство в цілому.

Наприклад, коли у Сполучених Штатах жінки почали залучатися до роботи в
економіці, вони стали пізніше виходити заміж та народжувати менше дітей.
У свою чергу, це спричинило скорочення кількості дітей шкільного віку і
школи у деяких місцевостях закривались. Потім у Сполучених Штатах
військові помітили нестачу молодих хлопців для служби в армії у 90-х
роках.

Другий важливий принцип функціоналізму – це принцип рівноваги.

Функціоналісти вважають, що всі суспільства мають тенденцію до
рівноваги, тобто здатні до самопідтримки існуючого порядку. Соціальна
система, з точки зору цього підходу, досягає певної стабільності через
врівноваження різних сил. Такі компенсаторні механізми дають можливість
суспільству відновлюватися після війни або лихоліття.

Ці ж сили спрацьовують у випадку, коли члени суспільства намагаються
повернути людей з девіантною поведінкою до загального порядку.

Але кожна система змінюється, тому динамічна або рухома рівновага
складається в залежності від того, як всі частини системи постійно
змінюються самі та змінюють свої взаємозв’язки.

З точки зору функціоналізму, соціальні зміни відбуваються без
принципових порушень системи та без переворотів.

Два ключових поняття функціоналізму, на які потрібно звернути особливу
увагу, це – функції та дисфункції.

Функції та дисфункції

Функціоналісти звертають особливу увагу на те, які функції виконуються
складовими соціальної системи, тобто цінностями, нормами, інститутами та
групами.

Функції – це процеси у системі, які мають позитивне значення для її
існування, слугують збереженню її цілісності, її адаптації або
упорядкуванню. Якщо такі процеси не здійснюються, система руйнується та
гине.

Наприклад, щоб забезпечити людей засобами до існування, ці засоби та
засоби їх виробництва мають вироблятися та розподілятися. Для того, щоб
люди були захищеними у повсякденному житті, вони повинні організувати
соціальний контроль.

Для підтримання життя суспільства необхідно народжувати дітей,
виховувати їх, захищати, надавати їм певної соціальної позиції.

Повинна забезпечуватись також соціальна згода та солідарність, здоров’я
та добробут, багато інших потреб. Головні структури, що організовують,
контролюють виконання та спрямовують результат цих завдань, це соціальні
інститути. Кожен інститут потрібен для нормативного вирішення ряду
проблем.

Але інститути та інші складові суспільства можуть не тільки підтримувати
цілісність соціальної системи, але й, навпаки, порушувати її.

Процесам, які зменшують адаптивні можливості системи або її
упорядкованість, відомий американський соціолог Роберт Мертон дав назву
дисфункцій.

Наприклад, процеси відтворення населення можуть бути дисфункціональними,
коли економіка не може забезпечити засобами до існування швидко
зростаючу кількість населення, як це відбувається у найменш розвинутих
країнах світу.

Іноді певний компонент соціальної системи може бути одночасно
функціональним та дисфункціональним. Американські соціологи вважають,
наприклад, що їхня промисловість функціональна, бо вона забезпечує людей
товарами, від яких залежить життя суспільства, але водночас
дисфункціональна, бо забруднює навколишнє середовище.

Інший приклад – це значення для суспільства такого явища, як бідність.
Деякі американські соціологи (наприклад, Герберт Ганс), аналізуючи роль
бідності у американському житті, прийшли до висновку, що бідність
забезпечує виконання деяких життєво важливих функцій в суспільстві. Перш
за все, виконання того, що у суспільстві розцінюється як „чорна робота”
– мається на увазі робота, яка фізично є брудною, тимчасовою, тупиковою,
малооплачуваною або лакейською. Дослідження показали також, що армія
мирного часу може існувати як професійна саме завдяки тому, що бідні
люди виявляють бажання нести військову службу – служити в армії.

Але значна кількість бідних людей для суспільства є дисфункцінальним
фактором. Бідність загострює багато соціальних проблем, пов’язаних із
здоров’ям, освітою, злочинністю та схильністю до наркотиків. Крім того,
бідні часто відчувають відчуженість від суспільства та відмовляються
бути відданими існуючій соціальній системі.

Явні та латентні функції

Роберт Мертон запропонував розрізняти явні та латентні функції.

Явні функції – це функції, виконавці яких здійснюють їх свідомо та
цілеспрямовано (з наміром).

Латентні – це функції, що часто не усвідомлюються й можуть виконуватись
без наміру.

Це пов’язано з тим, що усвідомлені мотиви поведінки людей не обов’язково
збігаються з об’єктивними наслідками цієї поведінки.

Наприклад, школи у суспільстві мають явну функцію забезпечення
освіченості населення, що є суттєвим для сучасного індустріального
суспільства. В той же час, школи виконують деякі латентні функції, які
вони не мали наміру виконувати. Наприклад, вони завантажують дітей
навчальною роботою й тим самим значною мірою вилучають їх з вулиць та
займають аж до того, поки вони стануть досить дорослими, щоб працювати.

Так само система соціального забезпечення має явну функцію захисту
бідних від голодування, але вона має також і латентну функцію
запобігання соціальному безпорядку та заворушенням, що можуть статися в
разі, якщо мільйони людей не будуть мати джерел забезпечення свого
існування.

Важливим поняттям функціоналізму є також соціальна згода.

Функціоналісти вважають, що для суспільства суттєвою є згода більшості
його членів, відносно того, що є бажаним (вартим) і моральним, та є
небажаним, невартим та аморальним, тобто, необхідно, щоб люди мали згоду
щодо суттєвих цінностей та вірувань.

Більшість американців, наприклад, поділяють цінності та вірування, що
притаманні демократичним переконанням, віру у рівні можливості та у
значення особистих досягнень.

Функціоналісти вважають, що високий ступінь згоди об’єднує суспільство,
перетворюючи його у добре згуртовану одиницю, тому що забезпечує основу
для соціальної інтеграції та стабільності. А у стабільному суспільстві
більшість людей шляхом процесу соціалізації приходить до прийняття
правил свого суспільства, й переважна частина членів суспільства
зазвичай живе за цими правилами.

Оцінка функціонального підходу

У сучасній західній соціології функціональний підхід найчастіше
оцінюється як корисний засіб опису суспільства, ідентифікації його
складових частин та їх функцій. Але також підкреслюється, що
функціоналізм дає переважно статичну картину суспільства – картину
соціального життя у певний історичний час. Тобто, звертається увага на
те, що функціоналізм не дає картини розвитку суспільства.

В межах цього напрямку важко досліджувати соціальні зміни, а тому й
історичні процеси в цілому. Цей підхід не дає можливості з’ясувати, як
складалися ті соціальні форми, що існують зараз.

Тому функціоналістів нерідко звинувачують у консерватизмі, як таких
ідеологів, що укріплюють існуючий соціальний устрій.

В цьому плані протилежним є конфлікціоністський підхід, який дає зовсім
іншу картину соціального життя.

Конфлікціонізм

Головною альтернативою функціоналізму у аналізі основних структур
суспільства є конфлікціонізм.

В той час, коли функціоналісти розглядають конфлікт як дещо ненормальне,
як ознаку розладу у суспільстві, конфлікціоністи, навпаки, розглядають
приклад, функціоналісти вважають цивілцнших груп.

Конфлікціоністи, наприклад, показують, що диспетчери повітряного руху
домагаються збільшення штату диспетчерів та додаткового дорогого
обладнання; що пілоти, з іншого боку, постійно намагаються ускладнити
входження до їх професійної групи, для того, щоб зберегти свою високу
зарплату; що вантажники, мийники, інший допоміжний персонал належать до
войовничих профспілок; і що всі ці групи конфліктують з адміністрацією
авіаліній та терміналів аеропорту, яка намагається знизити витрати та
збільшити прибутки. Таким чином, основну увагу конфлікціоністи
приділяють змінам у балансі сил суперницьких груп, а не їх
взаємозалежності та співпраці.

Ця загальна конфлікціоністська орієнтація базується в основному на трьох
взаємопов’язаних припущеннях.

Перше полягає в тому, що люди мають сукупність основних „інтересів”, і
що предмети цих інтересів завжди є дефіцитними, такими, попит на які
перевищує пропозицію. До предметів цих інтересів найчастіше відносять
владу, багатство і престиж.

Друге і центральне з основних припущень конфлікціонізму – це припущення
про особливе значення влади як стрижня суспільних відносин.

Конфлікціоністи розглядають владу як дещо, доступне тільки небагатьом
членам суспільства, і що поділяється між ними дуже нерівномірно. І тому,
з точки зору конфлікціоністів, влада, по-перше, є джерелом конфлікту, і,
по-друге, базується на насильстві.

Цей висновок орієнтує конфлікціоністів на аналіз розподілу у суспільстві
таких ресурсів, які дають тим, хто ними володіє, ту чи іншу владу.

Наприклад, конфлікціоністи вважають те, що відбулося з американськими
аборигенами, було неминучим, тому що білі поселенці були численнішими,
багатшими і мали досконалішу зброю. За такого співвідношення ресурсів
білі поселенці, з точки зору конфлікціоністів, були просто приречені на
те, щоб захопити землі і надра індіанців і мало що дати їм натомість. З
позицій конфлікціонізму дивно не те, що релігійні та моральні
переконання білих поселенців їх не зупинили, а те, що індіанці не були
знищені повністю.

Третє з основних припущень конфлікціонізму полягає в тому, що цінності
та ідеї розглядаються не як засоби солідаризації усього суспільства, а
як знаряддя певних соціальних груп досягнення своїх власних, групових
цілей.

З точки зору конфлікціоністів, консенсус стосовно цінностей суспільства
є функцією. Вони вважають, що можновладці примушують решту населення до
поступливості і згоди. У більшості випадків конфлікціоністи
характеризують ідеї як відображення групових інтересів. Особливо це
стосується ідей економічних, політичних та правових.

Дві течі ї у конфлікціонізму: „критична” та „аналітична”

Окреслені вище основні елементи конфлікціоністських теорій є загальними
практично для усіх їх прибічників. В той же час серед
конфлікціоністських концепцій вирізняються дві досить різні традиції.

Найбільш суттєві відмінності цих традицій полягають у двох аспектах:
по-перше, у їх уявленнях про суспільні науки, по-друге, в їх поглядах,
щодо можливості або неможливості викорінення соціальних конфліктів.
Детальніше це можна охарактеризувати таким чином. Представники критичної
течії у конфлікціонізмі вважають, що у кожного спеціаліста у галузі
суспільних наук є моральний обов’язок займатися критикою суспільства.
Одночасно вони вважають, що у суспільних науках неможливо відокремити
аналітичні судження від оцінкових суджень або факти від цінностей. Крім
того, теоретики цього напрямку переважно поділяють ту точку зору, що
може виникнути суспільство, у якому вже не буде існувати підґрунтя для
соціальних конфліктів. Через це прихильників критичного напрямку нерідко
називають утопістами.

Представники другої течії у конфлікціонізмі, навпаки, вважають конфлікт
невід’ємною та постійною властивістю суспільного життя. Вони також
відкидають ідею про те, що висновки суспільних наук завжди ціннісно
навантажені. Прибічники цієї течії у конфлікціонізмі спрямовують свої
зусилля на побудову суспільних наук за тими самими канонами
об’єктивності, за якими функціонують природничі науки. Цю течію у
конфлікціонізмі найчастіше називають аналітичною.

Спеціалісти з історії соціології, що досліджують походження сучасних
теоретичних концепцій, відзначають, що перша, критична, течія у
конфлікціонізмі має своїм джерелом праці Карла Маркса. До цієї течії
найчастіше відносять сучасний західний марксизм, теорії франкфуртської
школи та праці американського соціолога Райта Міллза.

До представників другої течії у конфлікціонізмі, аналітичної, найчастіше
зараховують таких відомих соціологів як німець Ральф Дарендорф, та
американці Льюїс Козер і Рендел Коллінз. Історики соціології вважають,
що вплив Маркса на цю течію також безсумнівний, але найбільший вплив на
неї мали праці Макса Вебера.

Оцінка конфлікціоністського підходу

З сучасної точки зору, конфлікціоністський підхід збалансовує
функціоналістські теорії. Тобто функціоналізм і конфлікціонізм
розглядаються як взаємодоповнювальні підходи, в тому розумінні, в якому
взаємодоповнювальними є процеси функціонування та розвитку.

Як відомо, функціонування – це таке здійснення процесів у системі, яке
забезпечує збереження її істотних якостей.

І навпаки, розвиток – це таке здійснення процесів у системі, яке
забезпечує зміну її істотних якостей.

З погляду таких соціологів як Ральф Дарендорф та Герхард Ленський,
функціоналістська та конфлікціоністська теорії – це два „обличчя” однієї
й тієї ж реальності, її дві сторони. Одна – це стабільність, гармонія та
згода, а інша – це зміна, конфлікт та примус. Соціологи прикладають
немало зусиль для поєднання цих двох підходів, тому що обидва вони є
макросоціологічними.

Суттєвим доповненням цих макросоціологічних підходів є підходи
мікросоціологічні. Основний з них – інтеракціоністський. 

Інтеракціонізм

Крім тих питань, які розглядаються у макросоціологічних концепціях,
соціологів турбують й зовсім інші питання. Наприклад, “Як індивід та
суспільство пов’язані одне з одним? Як люди можуть створювати, зберігати
та змінювати суспільство, і в той же час формуватися цим суспільством? І
яким чином люди впливають один на одного, безпосередньо об’єднуються та
роз’єднуються один з одним?”

Такі питання знаходяться в центрі уваги інтеракціоністського підходу,
який ще називають знаковим, символічним (symbolіc) інтеракціонізмом.

Його головний архітектор – відомий американський соціолог Джордж Герберт
Мід. Лекції, які він читав у Чиказькому університеті з 1893 по 1931 рік,
були зібрані із студентських записів у книгу “Розум, Я (самість) та
Суспільство” (”Mіnd, Self and Socіety”), опубліковану в 1934 році.

Основні поняття інтеракціонізму

Знаки 

Знаки – людські істоти здатні створювати та використовувати знаки
(символи (symbols)).

Визначити, що таке знаки, дуже коротко можна таким чином: знаки – це
що-небудь, що суто соціально стає чимось іншим. Знаки можуть мати різні
форми: слова, жести, медальйони, предмети одягу, татуювання та інше.
Наша можливість користуватися символами має принципове значення. За
допомогою символів ми можемо уявляти світ у думці, цілком розумово, й
тому ми не обмежені умовами „тут” і „тепер”, як обмежені звірі.

Ми можемо упорядковувати свою поведінку на основі того, що було у
минулому або передбачається у майбутньому.

Символи (знаки) дають можливість нам спілкуватися один з одним.

Суспільство як взаємодія

Інтеракціоністи звертають особливу увагу на те, що суспільство не існує
„десь там”, воно постійно створюється та відтворюється у процесах наших
дій та взаємодій один з одним.

Вони вважають, що індивіди реально існують, взаємодіючи. І що деяким
сукупностям, які взаємодіють в певний спосіб, ми даємо назви типу:
„Україна”, „Росія”, „Сполучені Штати” і поводимось з ними як із
об’єктами. З точки зору інтеракціонізму, суспільства виникають саме
завдяки тому, що ми з чимось поводимось як із таким об’єктом. Ми робимо
їх реальними. Це стосується також усіх груп, організацій, громад. Ми
повсякденно поводимось з ними як з об’єктами.

Водночас повсякденна взаємодія окремої особи з іншими перетворює її у
соціальну істоту з певною особистістю. Люди взаємодіють одні з одними та
поєднують свою активність, тому що вони є членами суспільства й, як
такі, набувають можливості це робити. ьійважають, що реальність
створюється нами. су, поки наш розум його не знаходить.

р’єра, що вимагає на нас,” „кар’єра” не є реальністю, але, діючи, людина
перетворює її у реальність (через мотивацію таким ставленням до
можливого майбутнього). Інший приклад, ставлення клерків до встановлених
процедур дії („плюси” та „мінуси” бюрократії зумовлюються адекватністю
або неадекватністю відповідних процедур). Уречевлені процедури стають на
шляху поступу, коли вони перестають бути функціональними.

Оцінка інтеракціоністського підходу

Найбільш поширеною позитивною оцінкою інтеракціонізму є визнання його
заслуги, як кажуть, у поверненні до соціології людини.

Саме інтеракціоністи фокусують увагу на тому, що люди – це дещо більше,
ніж роботоподібні істоти, які проходять через життя, просто виконуючи
правила та соціальні ролі.

Інтеракціоністи розглядають людей як таких соціальних істот, що наділені
здатністю до мислення. Через взаємодії одне з одним люди опановують
знаки та значення, що дозволяє їм втручатися в події соціального життя і
впливати на свою долю.

Саме з інтеракціоністської точки зору, люди здатні не тільки
інтерпретувати ситуації, оцінювати їх переваги та вади, але й робити
серед них свій вибір.

Якщо казати коротко, то саме інтеракціоністи дали поштовх до створення у
соціології образу людей, як активних істот, що конструюють соціальну
реальність, а не як пасивних істот, що просто реагують на вимоги
соціальних реалій.

Водночас, інтеракціонізм має свої обмеження. Люди не є абсолютно
вільними у формуванні своїх дій у повсякденному житті. Більшість наших
дій спрямовуються системами значень, вироблених раніше культурою та
соціальними інститутами. Але деякі інтеракціоністи применшують ту роль,
яку культура і соціальні інститути відіграють у нашому житті.

Відповідно, критики інтеракціонізму підкреслюють, що інтеракціонізм може
сприяти перебільшенню значення безпосередньої соціальної ситуації.
Фокусуючи увагу на подробицях міжособових взаємодій, інтеракціоністи
часто не помічають тих зв’язків, що мають місце між різними епізодами
взаємодій. Якщо казати коротко, то можна зауважити, що інтеракціоністам
важко адекватно відобразити великомасштабні аспекти організації
суспільства та відносини між різними суспільствами.

Основна увага фокусується на суб’єктивних аспектах людської поведінки і
на тому ситуативному контексті, в якому вона відбувається.

Що ж стосується об’єктивних реалій соціального життя, таких, наприклад,
як нерівний розподіл у суспільстві багатства, влади і престижу,
інтеракціоністи ними або нехтують, або сприймають як такі, що не
викликають питань.

За останні десятиріччя деякі інтеракціоністи робили спроби включити до
цього підходу структурні та великомасштабні компоненти суспільного
життя, але ці спроби ми будемо розглядати пізніше, коли будемо вивчати
відповідні соціальні об’єкти.

ТЕМА 3. ДОСЛІДНИЦЬКІ МЕТОДИ СОЦІОЛОГІЇ

1. Три основні припущення науки

зовнішній світ існує незалежно від нашого сприйняття його;

кожна подія має свої причини, і за тих самих умов, та ж сама причина
завжди дає ті самі наслідки (принцип детермінізму);

знання, що стосується зовнішнього світу, може бути одержано через
об’єктивне спостереження; істинність цього знання може бути емпірично
перевірена.

Наука є процес, форма соціальної поведінки. Проблема суб’єктивності і
впливу цінностей.

Логіка науки. Поняття змінної. Незалежна (причинна) і залежна змінні.
Гіпотези, їх перевірка. Кореляція змінних та передбачення змін. Фальшива
кореляція. Контролювання кореляції. Контролювання умов спостереження
взаємозв’язків змінних.

2. Етапи застосування наукового методу

вибір визначення дослідницької проблеми;

огляд літератури, пов’язаної з проблемою; знайомство з існуючими
теоріями та результатами досліджень проблеми;

формулювання гіпотез; викладення проблеми у вигляді гіпотез, які можуть
бути перевірені емпірично; конструювання операційних визначень змінних;

розробка дослідницького проекту; вибір дослідницького методу або
методів: експеримент, обстеження, спостереження, використання існуючих
даних;

збір даних;

аналіз даних; переробка інформації у форму, необхідну для аналізу
інформації та підтвердження, відхилення або модифікування гіпотез;

формулювання висновків; обговорення значення знайденого відношення до
існуючих теорій та інших.

3. Основні методи збору даних в соціології

Експеримент

Складність знаходження причин подій в реальних – дуже багатофакторних –
умовах. Спосіб досліджувати різні компоненти ситуацій окремо – це
організація експериментальної ситуації. 

Це ситуація, в якій виключається вплив одних чинників. Основна форма
експерименту в соціології (та психології) – це робота з двома групами ,
що є ідентичними у всіх релевантних (тобто тих, що стосуються справи)
аспектах.

Експериментальна група зазнає впливу певних змін, а контрольна група –
ні.

Контрольна група необхідна, щоб знати, що буде відбуватися, якщо
дослідник не втручатиметься.

Лабораторний експеримент (психологія, соціальна психологія) і польовий
експеримент.

Вивчення впливу на ставлення американських студентів до Радянського
Союзу їх спілкування з радянськими студентами:

а) вимір ставлень до спілкування;

б) вимір ставлень після організованої зустрічі, але обов’язково не
тільки в експериментальній, але й в контрольній групі (щоб врахувати
вплив інших факторів – ЗМІ, новини);

Поділ первинної групи на дві подібні частини.

Проблеми експериментального методу: штучність лабораторного
експерименту; обмеженість можливостей контролювання польового
експерименту; етичні проблеми експерименту, не повідомляючи учасників
про зміст експерименту (захист від шкоди, від труднощів та страждань).

Обстеження

Найчастіше – опитування; контент-аналіз – обстеження текстів.

Основні поняття:

– генеральна сукупність;

– вибірка, проблема репрезентативності, способи побудови
репрезентативних вибірок (рівноймовірна випадкова вибірка (random),
стратифікована вибірка, квотна вибірка).

Специфіка побудови вибірки в країнах без надійних джерел статистичних
даних.

Способи опитувань:

– анкетування (особисте, поштове);

– інтерв’ювання (особисте, телефонне).

Спостереження

Спостереження буває невтручальне – unobtrusіve, та учасницьке –
partіcіpant.

Якісні методи (без вимірів).

Кількісні методи.

Інтеракціоністи наполягають на тому, що для розуміння певної форми життя
дослідник має стати її учасником.

Архівні дослідження.

ТЕМА 4. КУЛЬТУРА

1. Поняття культури і значення культури

Слово культура – багатозначне. У повсякденному житті цим словом
найчастіше позначають „освіченість, начитаність, розумність”. В цьому
розумінні вживають такі вирази, як „особиста культура” або „культурна
людина”. Цим словом позначається також витончений смак до мистецтва,
літератури, музики.

В інших значеннях слово „культура” вживається у спеціальних науках.
Наприклад, аграрії говорять „культура рису”, „культура картоплі” або
„зернові культури”, а також „культура ґрунту”, маючи на увазі
культивування тієї чи іншої рослини або видів рослин, а також обробіток
ґрунту.

Біологи кажуть, наприклад, про “культуру стрептококу” або “культуру
холерного вібріону”, маючи на увазі мікроорганізми, вирощені в
лабораторних умовах у якомусь поживному середовищі.

У загальнонауковій мові культурою називають також рівень або ступінь
розвитку якої-небудь галузі господарської або розумової діяльності.
Говорять, наприклад, „культура землеробства”, „культура праці” або
„культура мови”.

Археологи називають культурою сукупність археологічних пам’яток певної
епохи, коли говорять, наприклад, про „трипільську культуру” або
„черняхівську культуру”.

Найближчим до соціологічного є розуміння культури, яке властиве
історикам. Найчастіше вони називають культурою сукупність досягнень
певного народу у певну епоху у його духовній та матеріальній діяльності.
Так історики кажуть, наприклад, про культуру стародавньої Греції, про
візантійську культуру, про культуру іспанського середньовіччя або
італійського Ренесансу.

У соціологічному вжитку термін має найширше значення – він позначає усі
продукти творчої діяльності людей. У соціологічному розумінні культура
складається з двох основних видів продуктів людської діяльності –
матеріальних та нематеріальних.

Матеріальна культура складається з усіх штучних предметів, тобто з усіх
фізичних об’єктів, які люди створюють або яким вони надають значення –
колесо, одяг, будинки, міста, книги, космічні кораблі, але також не
створених людьми, але поставлених ними у штучні (неприродні) зв’язки із
собою – тотемні рослини, тотемні тварини або сузір’я зірок.

Нематеріальна культура складається з усіх абстрактних творінь людей –
таких як цінності, вірування, норми, звички, міфи, вміння, устрої сім’ї,
політичних організацій, інших соціальних інститутів.

Тобто, якщо брати співвідношення культури та суспільства, то можна
сказати, що культура це невід’ємна складова частина суспільства.
Характеризуючи суспільство у цьому аспекті, можна сказати, що воно
складається із людей, їх культури та усіх зв’язків, що поєднують людей
та всі елементи культури у цілісну систему.

Для соціолога не існує людини без культури, саме слово „людина” позначає
культурну істоту (на відміну від тварини). Культура дає людині напрямки
та способи діяльності. Вона вказує що робити і як робити.

Приклад глибокого впливу культури на людське життя наводить
американський антрополог Клайд Клакхан (Clyde Kluckhone). Син
американських місіонерів, що осиротів ще в ранньому дитинстві у
віддаленому китайському селі, був вихований у китайській родині.
Генетика біологічна та соціальна (тобто культура) діяли всупереч одна
одній, і переважила культура. „Його сині очі та біла шкіра мало що
визначали, тому що його поведінка, вираз обличчя, рухи рук та спосіб
мислення були китайськими” – свідчив Клайд Клакхан, який зустрів цього
китайського американця у Нью-Йорку.

Справа в тому, що на відміну від бджіл, мурашок та інших соціальних
комах люди не можуть реагувати генетично запрограмованими діями на
зовнішні події.

Здібність людей створювати та підтримувати культуру – вивчати та
використовувати знаки – дає засоби, що замінюють біологічну еволюцію як
процес адаптації до природного довкілля. Замість цього люди змінюють
довкілля, пристосовуючи його до своїх потреб. Саме тому люди здатні жити
у будь-яких регіонах Землі, у будь-яких її кліматичних умовах і таке
інше.

В той час, як біологічна еволюція відбувається повільно, культурна
еволюція відбувається дуже швидко та порівняно легко поширюється з
однієї громади на іншу.

Чому саме? В чому секрет культурної еволюції? Щоб відповісти на це
питання, розглянемо процес виникнення культури.

2. Виникнення культури

По-перше, відзначимо, що проблему співвідношення біологічної та
культурної еволюції можна поставити таким чином.

Якщо порівняти підстави відмінностей соціальних відносин у різних
угрупуваннях людей, з одного боку, і підстави відмінностей відносин у
різних угрупуваннях тварин, з іншого боку, то можна чітко зафіксувати ту
якісну межу, яка їх розділяє.

Як випливає з даних біології та етнології, суттєві відмінності відносин
у різних угрупуваннях тварин пов’язані з відмінностями у природних
властивостях, у біологічній організації цих тварин, або з відмінностями
у природних умовах їх життя.

В той же час, як випливає з даних етнології і соціології, суттєві
відмінності відносин у різних угрупуваннях людей можуть існувати навіть
тоді, коли ці угрупування не відрізняються одне від одного ані
природними умовами свого життя, ані біологічними властивостями тих
індивідів, з яких вони складаються.

Більш того, відносини у людських угрупуваннях змінюються навіть без
будь-яких змін у біологічних якостях членів цих угрупувань, тобто, поза
зв’язком з біологічною еволюцією.

Цей факт говорить про надбіологічну історичність суспільних відносин та
змушує замислитися над тим, що саме зумовлює можливості розвитку таких
відносин.

Пошук відповіді на це питання привів свого часу до розгляду відносин між
людьми через призму взаємозв’язків людей і природи. Тобто до розгляду
соціальних, суспільних відносин як частин цілісної системи
взаємозв’язків людей з навколишнім світом.

Яким же чином взаємодія людей та природи зумовлює розвиток їхніх
відносин між собою? Основна ідея полягає в тому, що джерелом розвитку є
праця та практична діяльність людей, завдяки якій вони забезпечують себе
засобами до життя. Механізм впливу зв’язків з природою на стосунки між
людьми схематично може бути окреслений так. На певному етапі розвитку
взаємодії з природою стародавні пращури людей навчилися виготовляти
знаряддя своєї діяльності, а потім і зберігати знаряддя для
багаторазового використання. Між індивідами й їхніми знаряддями
складався стійкий зв’язок: зовнішній щодо індивіда предмет ставав
інструментом його діяльності, свого роду додатковою частиною природних
органів його тіла.

З розвитком первісної виробничої діяльності наших пращурів вони
створювали навколо себе дедалі складніші штучні неорганічні елементи
свого безпосереднього оточення: знаряддя, одяг, житло та ін. Через це,
залежність способів взаємодій між індивідами від їхньої біологічної,
тілесної структури зменшувалася, а від небіологічних, створених самими
індивідами структур, зростала. Розвиток цих штучних, по суті
надбіологічних, структур індивідів та їхніх угрупувань в кінцевому
підсумку вів до зміни способів їхньої взаємодії, а тим самим й до
розвитку їхніх відносин між собою.

Найдавніші небіологічні органи нашого пращура – це знаряддя полювання.
Такі знаряддя є засобами впливу не тільки на природу, але й на інших
індивідів, тобто є одночасно і зброєю. Створюючи в процесах праці нові
види зброї, індивіди змінювали тим самим способи силової взаємодії одним
з одним і змінювали відповідно свої відносини. Тому, в часи після появи
перших знарядь розвиток форм цих відносин безперечно залежав уже не
тільки від біологічної еволюції індивідів, але й від первісної
культурної еволюції – від розвитку створених не природою, а працею
предметів, що опосередковували ці відносини.

Необхідно зауважити, що мова йде про дуже давні часи, коли ще не
існувало не тільки неоантропів (людей сучасного фізичного типу), але й
навіть пітекантропів. Річ в тому, що первісні знаряддя вироблялися
гомінідами (найстарішими нашими пращурами) не менш ніж 6 мільйонів років
тому, а неоантропи сформувалися тільки приблизно 4-5 тисяч років тому.
Тобто, після появи перших знарядь біологічна еволюція гомінідів тривала,
принаймні, ще близько 5-ти мільйонів років, але в ці часи вже разом та у
взаємодії з культурною еволюцією, яка на цьому етапі була в основному
еволюцією матеріальної культури.

Не виключено, що виникнення та поступовий розвиток первісної культурної
еволюції відіграв певну роль у прискоренні темпів біологічної еволюції
гомінідів. Найважливішим, однак, є те, що створення знарядь праці
зрештою привело до перетворення і тих відносин, в яких індивіди не
руйнують, а виробляють, відтворюють особистісні і речові складові своїх
суспільств – самих себе, своє потомство, предметні умови свого
існування.

На певному етапі ускладнення знарядь праці та їх ефективне використання
почало вимагати розширення рамок первісного, ще природного поділу праці,
який виникає внаслідок відмінностей статі й віку, тобто в основному – на
фізіологічному ґрунті. На якомусь етапі подальше ускладнення знарядь
діяльності стало неможливим без переходу до такої диференціації
соціальних функцій, розвиток якої не обмежувався б рамками біологічних
відмінностей індивідів.

Але доки розподіл функцій ґрунтується лише на природних відмінностях
індивідів, він може мати застиглий характер незмінно відтворюваних форм
сумісної поведінки, які успадковуються молодшими поколіннями шляхом
імітації, простого повторювання того, що роблять старші. При такому
відтворюванні поведінкових форм будь-який вихід за рамки тих форм, що
склались, будь-який новий елемент в розподілі функцій неминуче порушує
стабільний плин сукупного процесу праці.

І тому, накопичення нових елементів у системі наявного поділу праці та
її прогресуючий розвиток можливі лише тоді, коли здійснюється ще й
додаткова, окрема діяльність, а саме – координація дій окремих
індивідів.

Але для здійснення координації необхідні засоби зовсім іншого типу –
якісно відмінні від знарядь первісної праці. Ці знаряддя, як відомо,
були засобами силової (механічної) взаємодії, а необхідні були засоби
комунікації, тобто засоби їх інформаційної взаємодії.

Засоби інформаційної взаємодії існують, звісно, й у світі тварин, однак
там вони розвиваються тільки у процесі еволюції видів. Якими б складними
не були, наприклад, засоби стадної комунікації приматів, вони, по-перше,
не здатні позначати тих речей, властивостей і відносин, яких немає у
наявній ситуації спілкування істот. А, по-друге, ці засоби
успадковуються лише біологічно. Такі засоби спілкування можуть
забезпечити координацію спільних дій лише в рамках наявного
аудіовізуального контакту. Вони непридатні для передавання і набування
досвіду минулих взаємодій за межами наявних ситуацій. А тому, вони
непридатні для попереднього узгодження дій різних індивідів.

Зрозуміло, що без цього розвиток поділу праці неможливий. Для переходу
до прогресуючої диференціації функцій потрібні були такі інформаційні
засоби, які могли б розвиватися так само необмежено і незалежно від
біологічної еволюції, як і засоби речовинно-енергетичні. Тобто, такі
засоби, які були б продуктами творчої діяльності самих індивідів.

Певна річ, відповідні засоби спілкування виникли не відразу, їх
становлення було, очевидно, складним і тривалим процесом та відбувалося
у взаємозв’язку з розвитком засобів праці і з біологічною еволюцією
гомінідів. Сучасні реконструкції цього процесу свідчать, що на певному
етапі розвитку гомініди набули здатності створювати і застосовувати для
впливу на психіку одне одного специфічні засоби – мовні знаки. А коли
вони набули здатності до членороздільної мови, тоді, фактично, склалися
достатні умови для становлення власне соціального поділу праці.

Це пов’язано з тим, що здатність до членороздільної мови означає
здатність створювати не тільки окремі знаки, але й їх сполучення
(синтагми, як кажуть лінгвісти), мовні знакові системи, тобто такі
засоби інформаційної взаємодії, що можуть ускладнюватися в принципі
необмежено.

Зі створенням мовних засобів спілкування наступні покоління отримали
можливість успадковувати досвід діяльності попередніх поколінь не тільки
з допомогою наслідувальної поведінки, як це відбувається в угрупуваннях
вищих тварин, але й за допомогою знакових систем.

Таким чином, в угрупуваннях гомінідів крім біологічних каналів
спадковості (хромосомного і поведінкового), сформувався інший (після
речового) канал культурної, тобто соціальної спадковості – знаковий
(соціально-інформаційний).

Оскільки знакові системи є продуктом діяльності самих людей і піддаються
практично необмеженим модифікаціям і ускладненням, то кожне наступне
покоління могло не тільки успадковувати знакові системи своїх предків, а
й змінювати їх і творити нові, відповідно до потреб розвитку їхньої
діяльності. А це означає, що з появою мовного спілкування з’явився
необмежений (біологічно) засіб узгодження дій окремих індивідів, і тим
самим було забезпечено другу необхідну умову прогресуючого розвитку
поділу праці та диференціації перших соціальних функцій незалежно від
біологічної еволюції індивідів.

Крім того, є підстави припускати, що ця умова була вже не тільки
необхідною, але й достатньою.

По-перше, через те, що штучних засобів інших дій одної на одну, окрім
дій речовинно-енергетичних та інформаційних, люди, як відомо, не
створили.

По-друге, через те, що видова еволюція гомінідів фактично припинилася
саме з появою виду Homo sapіens, здатного до зв’язного (синтагмічного)
мовлення, тобто до членороздільної мови.

Збіг процесів завершення становлення членороздільної мови і завершення
видової еволюції гомінідів дає підстави припускати, що створення мовних
знакових систем завершило процес формування достатніх передумов
надбіологічної історичності суспільства.

Це означає, що виникнення мовних знакових систем довершило той процес
соціогенезу, початок якому за кілька мільйонів років до того було
покладено створенням перших знарядь праці. Таким чином, якщо початок
соціогенезу почався з появою штучних засобів творення матеріальної
культури, то завершення процесу соціогенезу пов’язано з появою штучних
засобів творення також і нематеріальної культури, а отже – з появою
достатніх передумов розвитку культури як такої. Тобто, з появою не
тільки необхідних, але й достатніх елементів механізму власне культурної
еволюції.

3.Елементи культури

Як випливає зі сказаного, ключові компоненти культури – це знаки
(symbols). Можна сказати, що знак це що-небудь, що суто соціально стає
чимось іншим, тобто, що може значуще репрезентувати що-небудь інше. Один
з підходів до розуміння культури розглядає її як систему знаків, що
мають певне значення. Саме знаки дають нам можливість репрезентувати
об’єкти, події та людей іншим людям та нам самим.

Знаки дають можливість розглядати та обговорювати правила поведінки,
хоча правила самі по собі не мають фізичного існування.

Як би інакше ми могли повідомити одне одного про „регулювання дорожнього
руху” або про „модний одяг”. Як би ми могли навіть думати про них, якщо
б не мали знаків для їх означення?

Знаки мають багато форм. Візьмемо жести – пози тіла або рухи, що мають
соціальне значення. „Ні” („No”) – хитають головою із сторони в сторону
американці, українці, а болгари хитають так головою, коли хочуть сказати
„Так” („Yes”), а на Адміралтейських островах швидко гладять ніс пальцем.

Знаки – це прапори, герби, ікони, уніформа й таке інше. Люди – це
істоти, що живуть у знаковому оточенні. Ніякі інші істоти на Землі не
мають таких здібностей створювати, маніпулювати та використовувати
знаки, щоб формувати свою власну поведінку та впливати на інших осіб.

Мова

Найважливішою системою знаків є мова: соціально структурована система
звукових зразків.

Мова є, можливо, найбільш характерним та найскладнішим досягненням
людей.

Що дає мова? – можливості:

виразити все: від фізичних потреб до духовних запитів;

створювати культуру, накопичувати досвід та передавати його наступним
поколінням (культури не існує без мови);

виконувати складну соціальну діяльність;

вводити речі, що знаходяться поза безпосереднім контекстом, у більш
широку соціальну картину, для пошуку їх взаємозв’язків.

Залежність наших можливостей пізнання світу, реальності від рівня
розвитку мови

Приклади диференційованості відображення деяких речей та явищ:

„Верблюд” – 6 варіацій цього слова в арабів для позначення різних
верблюдів.

„Рис” – 9 різних назв у мові Хануну, племені, що живе на Філіппінах.

„Сніг” – найбільше назв снігу є в ескімосів, для позначення щонайменших
відмінностей снігу та снігопаду (але немає узагальненого поняття
„сніг”).

Це відкриття поставило питання: чи визначає мова форму нашого мислення
та нашого сприйняття світу?

Benjamіn Lee Worf (Уорф) у 1956 році відповів – „так”. Гіпотеза
лінгвістичної відносності (релятивності) Уорфа стверджує, що носії
певної мови з необхідністю вимушені тлумачити світ крізь унікальну
лексику і граматику, які дає їм їхня мова. Відповідно до цієї гіпотези,
кожна мова дає різні зрізи світу, звертаючи увагу на різні грані
людського досвіду. За Уорфом, ми селективно просіюємо сенсорну
інформацію тим способом, що визначається нашою мовою: одні речі ми
сприймаємо, інші відфільтровуються мовою.

Так, якщо мові бракує певного вислову, то думка, якій відповідає цей
вислів, навряд чи прийде на думку тим, хто розмовляє лише цією мовою.

З цієї точки зору, англійська мова, яка використовує слова чоловічого
роду стосовно обох статей („mankіnd” – людство, „polіtіcal man” –
політик) та визначає за статтю назви професій („foreman” – „майстер”,
„fіreman” – „пожежник”, „statesman” – „державний діяч”, але „maіd” –
„покоївка” („дівчинка”), „cleanіng woman” – „прибиральниця”
(„прибиральник”)), заохочує до стереотипного бачення людей та до
статевої дискримінації.

Гіпотеза лінгвістичної відносності не стверджує, що носії різних мов
нездатні висловити однакові ідеї або дивитися на світ однаково. Гіпотеза
стверджує тільки те, що мова, якою ми розмовляємо, змушує (predіspose)
нас до особливого (специфічного) тлумачення реальності.

Приклади: міжрасові ставлення дітей, що з раннього дитинства привчаються
називати афроамериканців „нігерами” або білих „хонками” (образливі
вислови). Такі слова, поєднані з певними інтонаціями, що викликають
підсвідомо відповідні відчуття є психологічним регулятором людської
поведінки.

Мова, таким чином, не є нейтральним фактором нашого спілкування. Вона
впливає як на нашу свідомість, так й на підсвідомі чинники нашої
поведінки.

Тому, якщо ми збираємося жити у певному соціальному оточенні, нам
необхідно виробляти спільне розуміння стосовно того, на що можна
сподіватися від кожного з нас. Саме мова дозволяє нам зробити це.

Але чим є такі очікування (соціологи їх називають експектаціями)?

Норми

Приклади соціальних очікувань:

очікування в черзі магазину, біля квиткової каси („прийде черга й тоді
нас обслужать”, „першим прийшов – першим обслужать”);

очікування стосовно паперових грошей, які ми отримуємо за нашу роботу –
що їх можна обміняти на потрібні нам товари та послуги (ми керуємось
правилом, що надруковані урядом гроші є законним платіжним засобом,
громадським та приватним).

Тисячі таких розумінь, що поділяються людьми, є у соціальному житті.
Зазвичай, вони приймають форму очікувань, втілених у норми.

Норми – це соціальні правила або директиви, що визначають, яка саме
поведінка відповідає і яка не відповідає певній ситуації.

Більш загальне визначення:

Норми – це сукупність фіксованих очікувань та вимог соціального
угрупування до своїх членів стосовно їх поведінки у певних ситуаціях.

Найчастіше норми фіксуються та презентуються індивідам вербально
(засобами мови).

Частина норм презентується у предметно-знаковій формі (зразки одягу,
дорожні знаки), а інша у формі символів (гімни, прапори, ордени).

Випадок спекотного дня – арешт поліцією голого чоловіка на вулиці.
Пояснення в лікарні: „голий, бо спека; не знімав черевиків та
шкарпеток, бо асфальт гарячий і пече в ноги”. Раціональність, що
суперечить соціальним нормам. Діагноз – шизофренія, покладений у
лікарню.

Порушення норм має соціальні наслідки – суспільство застосовує ті чи
інші санкції.

Норми – це, перш за все, засоби нашої діяльності, за допомогою яких ми
орієнтуємося у світі людей. Вони дають нам вказівки, як поводитись, щоб
досягти успіху в спільній діяльності.

Але норми є також і цілями. Люди надають нормам самостійну цінність й
поводяться з ними як з речами сконструйованої реальності. Норми стають
стандартами, за якими люди оцінюють дії один одного, та винагороджують
або карають за відповідну або невідповідну поведінку.

Сила соціального тиску, що примушує дотримуватись тих чи інших норм,
дуже різна і залежить від значення відповідних норм для суспільства або
його певних груп.

Стосовно тих норм, що називають звичаями (або правилами поведінки
(folkways)) реакція суспільства на їх порушення може бути досить
толерантною.

Але стосовно інших норм, дозволяються лише дуже невеликі відхилення.

В англійській мові це „mores”, в російській – „нрави” (в українських
словниках це позначається словом „звичаї” й лише як архаїзм – „норови”).

Звичаями соціологи називають форми повсякденного побутового життя, які
вважаються нормальними або доцільними.

Наприклад, дослідженнями американських соціологів показано, що у
американському побуті є звичаєм чистити зуби, часто приймати душ або
ванну, не запізнюватись на зустрічі та побачення, пропонувати друзям або
сусідам їх підвезти, якщо хтось їде у тому самому напрямку, добре
одягатися для офіційних зустрічей.

Є люди, які досить часто порушують такі норми. Але, зазвичай, американці
не вважають їх аморальними або злочинними.

Наприклад, людей, які ходять у брудному одязі, американці найчастіше
вважають неохайними, але не гріховними. А тих, хто запізнюється на
зустрічі – вважають недбалими, але не злими.

Основні механізми, якими підтримуються звичаї, – це пересуди та
осміювання.

Більш жорсткими нормами є „норови” (норми моралі). Ці норми суворо
засуджують та забороняють вбивство, крадіжки, насильство, зрадництво.

Норови вважаються людьми за такі норми, які необхідні для виживання
суспільства та його спокійного існування. Тих, хто порушує такі норми,
вважають аморальними або злочинними. Вони можуть бути оштрафовані,
ув’язнені, страчені чи покарані іншим способом.

Деякі норови можуть мати якості табу, тобто вести до самопокарання. У
американському житті – це інцест (кровозмішування, тобто статеві зносини
між найближчими родичами) та канібалізм.

Приклад різниці між звичаєм і моральною нормою: без одягу на верхній та
нижній частинах тіла.

Закони

Моральні норми суспільства є найважливішим джерелом законів.

Закони – це такі норми, що встановлюються державною владою й
підтримуються її органами, які мають право застосовувати силу.

Можливість легального застосування фізичного примусу – це специфічна
ознака норм закону.

Закони змінюються швидше ніж звичаї та норми моралі.

Цінності

Цінності – це ідеї стосовно того, що є добрим, правильним, справедливим
чи бажаним, які поділяє більшість членів суспільства або соціального
угрупування.

Різниця між нормами та цінностями – цінності це абстрактні, загальні
поняття, в той час як норми – це конкретні правила дії у конкретних
ситуаціях.

Цінності – це критерії оцінювання.

ТЕМА 5. СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА

1. Природа соціальної структури, її компоненти

В узагальненому плані можна сказати, що соціальна структура – це певна
сукупність відносно повторюваних та упорядкованих відносин між
елементами соціальної системи. Саме завдяки соціальній структурі людське
життя справляє враження організованого та регулярного.

Поняття структури є поширеним у різних науках. Ви чули, я думаю, про
атомну структуру, молекулярну структуру, клітинну структуру, анатомічну
структуру, структуру особистості.

Значна частина того, що соціологи називають соціальною структурою
складається з мережі тих неявних правил та інституціональних
установлень, що спрямовують поведінку людей. Значна частина
інституціональних установлень ніколи не викликає протидії і не створює
ніяких проблем, тому що люди вважають ці установлення само собою
зрозумілими, а їх виконання – звичайною справою. До того ж для життєвої
практики немає необхідності, щоб люди формулювали відповідні правила та
установлення, навіть щоб вони мали уяву про всю соціальну структуру.
Типовою є потреба керуватися дуже обмеженим колом запроваджених порядків
у певних обставинах: перш за все, вдома, по дорозі на роботу та на
робочому місці.

Один з шляхів структурування повсякденного життя, з точки зору
мікросоціології, це поєднання певних випадків та їх ярликування
(labelіng). Маємо на увазі такі слова, як “сім’я”, “церква”, “уряд”,
“оточення”, “Україна” і таке інше. Vander Zаnden, наприклад, пише, що
“точно кажучи, таких речей немає, є тільки зібрання певних дій
індивідів, які ми сприймаємо як упорядковані та позначаємо певною
назвою”. Для того, щоб повніше збагнути цю точку зору, уявіть себе
істотами, які мають розміри невеликого атома, та споглядають зсередини
усі об’єкти – людину, стіл, склянку з водою на столі та таке інше. Для
такої мікроскопічної істоти усі ці об’єкти мовби “не існують”. Вони є
“тільки зібраннями певних дій атомів”. З цієї точки зору, ми розумово
співвідносимо один випадок з іншими, щоб створити в уяві більш велике
ціле, що охоплює більш широке коло випадків (або подій). Це –
мікросоціологічне бачення макросоціальних структур.

У такому баченні соціальна структура виявляється в угрупуваннях
соціальних позицій та розподілі людей по цих позиціях. У соціології
соціальні позиції – це відносно стабільні (тобто відносно інваріантні
щодо часу) ознаки тих суб’єктів, які приходять до соціальної системи та
виходять з неї. Наприклад, люди, які складають університет, приходять,
вчать, вчаться, потім виходять з нього, але університет залишається. Так
само – сім’ї, оркестри, армії, корпорації, церкви.

Усі такі поєднання соціальних позицій складають певні елементи
соціальної структури. Ми сприймаємо їх як незалежну від нас реальність,
що формує частину нашого об’єктивного середовища. Вони існують як дещо,
що ми не можемо ігнорувати, та з чим ми повинні постійно мати справу.

Як наслідок, соціальна структура обмежує нашу поведінку та скеровує наші
дії у певних напрямках. Але й люди змінюють соціальні структури.
(Показати на прикладі університету або системи освіти.) З
мікросоціологічної точки зору, соціальні структури мають два основні
компоненти – статуси та ролі.

2. Соціальні статуси

Статус – це позиція у певній соціальній структурі суспільства з певними
правами та обов’язками. Наприклад, студент, професор, декан, завідувач
кафедрою, ректор – це певні позиції у соціальній структурі університету,
тобто, певні статуси. Статуси відрізняються правами та обов’язками , які
визначаються соціальними нормами.

Кожна доросла людина у сучасному суспільстві має кілька статусів
(наприклад, студент, син, приятель, громадський діяч і т. д. – в одній
особі).

Статус визначає, по-перше, де саме – в якій соціальній позиції – людина,
“включена” до суспільства, “з’єднана” з ним. По-друге, статус визначає,
як саме людина має поводитися з іншими людьми – представниками інших
статусів. Наприклад, статус дочки визначає основні взаємовідносини тієї
особи, що займає цей статус, з іншими членами родини. Статус президента
фірми визначає його основні відносини із службовцями, з акціонерами, з
президентами інших фірм.

З усіх статусів кожної людини соціологи виділяють той статус, який
чинить найбільший вплив на взаємодії та взаємовідносини людини із
соціальним середовищем, і тому має найбільше значення для встановлення
соціальної ідентичності. Це – головний статус (master status). Але
ідентифікація тільки за головним статусом є певним спрощенням реальної
соціальної позиції, яка є багатовимірним утворенням.

Вирішення протиріч між вимогами різних статусів, пріоритети, які носій
статусу має надавати різним вимогам своїх різних статусів, – це дуже
мало вивчене поле проблем. Тут поки що не дослідженні співвідношення
різних компонентів статусів (особливо – різних обов’язків, які вони
покладають на носія кожного статусу) у конкретних соціальних ситуаціях.
Це потребує збору та аналізу такого великого обсягу деталізованої
інформації, до якого соціологи ще не дійшли.

У багатьох випадках різні статуси людини не суперечать один одному. Але
бувають ситуації статусної несумісності (іnconsіstensy), коли різні
аспекти одного або кількох статусів однієї людини суперечать один
одному. І йдеться не тільки про суперечливість обов’язків, які пов’язані
зі статусом. Можуть суперечити один одному і відповідні ставлення інших
людей до різних статусів однієї й тієї ж людини.

Наприклад, за даними американських соціологів, у ставленні до
чорношкірого професора університету іноді переважає сприйняття його
професійного статусу, а іноді – коли спрацьовують расові упередження –
сприйняття його етнічного статусу.

Інший приклад, що наводять американські соціологи. Коли ті чорношкірі
американці, що досягли високого становища у своїх професійних справах,
переїздять до багатого житлового району, вони іноді зустрічаються з тим,
що комівояжери, які приходять до їх дому, щоб щось продати, звертаються
до них, не як до господарів, а як до прислуги.

Найбільш суттєві відмінності існують між тими статусами, які суспільство
встановлює людині незалежно від її дій, і тими статусами, які людина
може набути (або втратити) завдяки своїй діяльності. Перші статуси
людина отримує найчастіше від народження. Це статуси, зумовлені статтю
(наприклад, статус дівчини), місцем у родинних зв’язках (дочка, онучка,
сестра), етнічною належністю (українець, росіянин, білорус, єврей),
расовою належністю (білий, чорний, жовтий), місцем народження
(громадянин такої-то країни), прізвищем сім’ї. У феодальному суспільстві
таким же чином встановлювався ще і соціальний стан (пан, холоп,
дворянин, міщанин). У сучасному суспільстві дитина отримує від
народження найчастіше тільки соціально-економічний статус (вищий,
середній, нижчий; або з багатої родини, заможної, бідної).

Соціальна позиція, що надається людині суспільством або групою на
підставах, які від неї не залежать, називається в соціології приписним
статусом (ascrіbed status – статусом, що приписується). Крім статусів,
які людина отримує від народження, приписними є статуси, які вона
отримує, наприклад, за віком, а також у зв’язку із зміною статусів
родичів (наприклад, дружина студента стає дружиною президента, а дружина
лейтенанта – генеральшею чи удовицею і таке інше).

З іншого боку, у суспільстві є статуси, які людина отримує через власний
вибір та зусилля, які вона для цього докладає. Такий статус називають
досяжним статусом (achіeved status – статусом, що досягається). Так,
людина завдяки своїм зусиллям стає студентом, фахівцем певного профілю,
чоловіком (або дружиною), водієм автомобіля, спортсменом, членом певної
політичної партії, парафіянином певної церкви або атеїстом.

У деяких випадках приписний статус може заважати людині набути
конкретний досяжний статус. Наприклад, стати президентом Сполучених
Штатів, як показують дані американських соціологів, набагато важче
жінці, що є за національністю іспанкою, ніж чоловіку англійського
походження. В Україні відповідних досліджень ми поки що не маємо, але
можна припустити, що сьогодні стати президентом України значно важче,
наприклад, жінці, що не є за національністю українкою, ніж чоловіку
українського походження.

У більшості суспільств між різними статусами є значна нерівність.
Людина, що має статус члена Верховного Суду Сполучених Штатів, має
більші кошти, владу та престиж, ніж, наприклад, швейцар готелю.
Складніше навести такий же беззаперечний приклад різниці статусів у
нашому суспільстві. Наприклад, я не взяв би на себе відповідальність
стверджувати, що член Верховного Суду України сьогодні має більше
коштів, ніж швейцар готелю, де “на чай” дають долари.

Сукупність членів суспільства, які мають приблизно однаковий статус (за
ознаками багатства, влади та престижу ) деякі західні соціологи
називають соціальним класом, інші – соціальною верствою (стратою).

Члени соціальної верстви, яка не є у суспільстві найнижчою або найвищою,
мають більший доступ до суспільного багатства та інших ресурсів
суспільства, ніж люди з нижчими статусами, але менший доступ, ніж люди з
вищими статусами. Тобто у суспільстві існує ієрархія статусів, але не
одновимірна, тому що ієрархія за багатством, ієрархія за владою і
ієрархія за престижем можуть не збігатися. Цей факт має глибокі
соціальні наслідки, про які ми будемо говорити пізніше.

3. Соціальні ролі

Статус завжди пов’язаний з деякою очікуваною поведінкою, яка
визначається культурою суспільства. Саме цю очікувану поведінку,
пов’язану із статусом, називають соціальною роллю. Але частіше
соціальною роллю називають не саму очікувану поведінку, а форми (або
сукупність зразків) очікуваної поведінки. Іноді соціальною роллю
називають сукупність прав чи обов’язків, які очікуються щодо певного
статусу у певній культурі.

Головна різниця між статусом і роллю полягає в тому, що людина статус
займає (або має), а роль – виконує. У відповідності з цим, іноді кажуть,
що соціальна роль – це сукупність очікувань щодо поведінки людей
стосовно певного соціального статусу, або сукупність норм такої
поведінки. Тобто, у найбільш поширеному розумінні роль – це не сама
поведінка, а лише соціально очікувана “схема” поведінки.

Очікування щодо рольової поведінки називають рольовими експектаціями.
Рольові експектації як раз і визначають ту чи іншу поведінку, як
відповідну або невідповідну певному статусу.

Соціальні ролі – це один з поширених об’єктів соціологічних досліджень.
Завдяки тому, що ролі мають нормативну природу, вони дають можливість
людині спочатку, так би мовити, “проектувати” свою поведінку, а потім її
здійснювати у відповідний спосіб.

Люди запам’ятовують щонайменше шість сторін поведінки: (1) ХТО робить
(2) ЩО, (3) КОЛИ, (4) ДЕ, (5) ЯК і (6) ЯК на це реагують навколишні. В
такий спосіб люди отримують знання рольових норм та експектацій.

За допомогою ролей ми упорядковуємо наш соціальний світ за типами або
категоріями людей. І по-різному реагуємо на ті самі дії людей, які вони
виконують в різних ролях. Коли дехто виконує роль лікаря і пропонує вам
роздягнутися, ви роздягаєтесь. Але коли та сама людина пропонує вам
роздягнутися, коли виконує роль хазяїна дому, який дає званий обід, ви,
мабуть, будете роздягатися дещо інакше.

Виконання ролі (role perfomance) – це реальна (актуальна) поведінка
особи, що займає той чи інший статус. У житті завжди є розбіжність між
тим, що люди мають робити у певній ролі і що вони дійсно роблять. Завжди
є індивідуальні відмінності, які роблять будь-яке виконання ролі
унікальним.

З кожною роллю пов’язана щонайменше одна взаємна роль (лікар – пацієнт).
Поняття взаємної ролі є важливим, тому що один з чинників, який поєднує
людей у групи, – це мережі взаємних ролей.

Рольові взаємовідносини зв’язують нас один з одним, тому що права з
одного боку відносин є обов’язками на іншому їх боці та навпаки. У той
же час виконання ролей може вести до рольової напруги (role strain).
Вона виникає тоді, коли в одній ролі є суперечливі експектації.

Наприклад, від бригадира очікується, що він буде мати добрі стосунки з
робітниками бригади, але від нього очікується також, що він буде
вимагати виконання роботи, що іноді може викликати незадоволення
робітників. Чим краще бригадир відповідає одним експектаціям, тим гірше
може відповідати іншим.

Від рольової напруги треба відрізняти рольовий конфлікт. Соціологи
кажуть про рольовий конфлікт, тоді коли дві чи більше ролей однієї особи
мають суперечливі вимоги. Класичний приклад – поліцейський, що повинен
заарештувати власного сина. Це експектації різних ролей – професійної та
родинної.

Але головним чином ролі виконуються без перешкод, що врешті решт
дозволяє передбачати поведінку людей. Функціоналісти вважають, що
основні ролі у суспільстві не суперечать одні одним, а поєднуються
гармонійно. Конфлікціоністи, навпаки, вважають, що основні ролі у
існуючих суспільствах принципово конфліктні.

4. Соціальні групи

Соціальні ролі, їх виконання зв’язують людей певним соціальними
відносинами. У даному випадку маються на увазі такі форми соціальної
взаємодії, що продовжуються досить довго для того, щоб серед учасників
цієї взаємодії склалася відносно стала сукупність очікувань щодо
поведінки стосовно один одного.

Коли ці відносини підтримуються у часі, вони перетворюють їх учасників –
з певного боку цих відносин – на соціальну групу.

Найчастіше соціальною групою у соціології називають двоє чи більше
людей, що взаємодіють між собою упорядкованим шляхом на основі спільних
експектацій щодо поведінки один одного. Але деякі соціологи вважають
таке визначення недостатнім, і соціальною групою вони називають двоє чи
більше людей, які не тільки взаємодіють між собою упорядкованим шляхом
на основі експектацій щодо поведінки один одного, але ще й поділяють
почуття єдності.

Інше визначення, яке теж є досить поширеним у західний соціології:
соціальна група – це кілька осіб, що мають взаємовідносні статуси та
ролі.

Соціальні групи мають дуже важливе значення у нашому житті. Найперший та
найближчий досвід – це той, що людина отримує у невеликих групах: у
родині, у дитячій групі товаришування, у сусідському колі. У дорослому
віці свій досвід людина найчастіше набуває також у спілкуванні з
відносно невеликою кількістю людей, навіть коли вона працює у великих
організаціях: фабриках, заводах, інститутах.

Соціальні групи – відносно стабільні форми взаємодії між її членами і
завдяки цьому мають декілька важливих характеристик.

По-перше, вони мають певні межі: ми відрізняємо людей, які є “всередині”
та “зовні” групи.

Ми надаємо групі об’єктивного існування, коли ставимося до неї й
поводимося з нею як з існуючим предметом. В цьому розумінні соціальні
групи – це соціально створювані реальності.

Група завжди має певну сукупність унікальних норм та цінностей, тобто
певну субкультуру або контркультуру (тобто таку субкультуру, що є для
більшості суспільства чудною або химерною).

У членів групи формується почуття відданості або вірності групі,
завдяки якому її члени відчувають, що разом вони становлять одиницю з
певною ідентичністю.

5. Соціальні інституції

Один з основних процесів, що забезпечують задоволення суспільних потреб,
– це формування соціальних інституцій (іnstіtutіons, not іnstіtute),
хоча українською їх нерідко називають “інститутами”.

Що таке соціальна інституція?

Ми вже говорили про те, що соціальні групи складаються з людей. У
взаємодіях один з одним люди керуються певними елементами культури –
нормами і цінностями, які вони передають один одному за допомогою знаків
(symbols), і якими вони визначають ту поведінку, що очікується від людей
у певних соціальних статусах. Коли ми досліджуємо багато таких відносин,
ми можемо виявити те сполучення елементів культури, що лежить в основі
цих відносин і яке спрямоване на досягнення досить узагальнених та
важливих соціальних цілей. Через те, що деякі соціальні відносини є
критичними для відтворення суспільства і його груп, вони зберігаються у
відносно тривалих соціальних утвореннях, які отримали назву інституцій.

Соціальна інституція – це стале сполучення цінностей, норм, статусів,
ролей і груп, що складається та відтворюється у зв’язку з вирішенням
певної соціальної потреби. Інституції забезпечують людей встановленими
методами розв’язання тих проблем життя, що періодично повторюються. І
вони визначають, як саме відповідна діяльність має бути організована,
спрямована і виконана.

Зв’язок інституцій суспільства з особистим життям його членів, їх
поведінкою здійснюють ті соціальні ролі, що формуються певною
інституцією. Соціальні ролі, таким чином, здійснюють зв’язок
макросоціального і мікросоціального рівнів життя.

Завдяки інституціям, люди можуть відчувати, що їх повсякденна діяльність
має певну регулярність, ефективність і визначеність. Якщо ми хочемо
з’ясувати, як “працює” те чи інше суспільство, одним з перших об’єктів
відповідного дослідження мають бути соціальні інституції цього
суспільства.

Які соціальні інституції розглядаються як основні?

Традиційно виділяють п’ять головних сфер соціетального функціонування. І
як головні, розглядаються інститути, сформовані для стандартизованого
розв’язання основних проблем, що зустрічаються в кожній з цих сфер. Це –
сім’я, економіка, політика, релігія, освіта.

Головними функціями інституції сім’ї є народження дітей, а також
задоволення особистих потреб членів сім’ї.

Інституція економіки забезпечує виробництво, обмін і розподіл товарів і
послуг.

Інституція політики виконує функцію захисту громадян один від одного і
від іноземних ворогів.

Інституція релігії забезпечує сукупність цінностей, які поділяють люди,
та виконання ритуалів, які у традиційному, одно конфесійному суспільстві
підтримують солідарність та згоду.

Інституція освіти забезпечує передавання наступним поколінням набутків
культури, знання, здобутого предками .

Ця класифікація, безумовно, спрощує реальну ситуацію. Більш повні
класифікації, крім названих п’яти, додають ще чотири інституції – це:

Медична система, головна функція якої – лікування хворих та охорона
здоров’я.

Наука, функція якої – здобуття знання про природу і соціальний світ.

Правова система, головна функція якої – встановлення соціального
контролю.

Військова система, функція якої – напад або захист від нападу зовнішніх
ворогів суспільства.

Деякі науковці додають ще спорт, як інституцію, що забезпечує відпочинок
і фізичне тренування.

Треба також зауважити, що в дійсності кожна інституція може виконувати
більш, ніж одну функцію. А з іншого боку, декілька інституцій можуть
брати участь у виконанні однієї функції.

Основні соціальні інституції виробляють у своєму складі більші
спеціалізовані підсистеми, певні підрозділи. Наприклад: система
дошкільного виховання, середньої освіти, вищої освіти у сфері освіти.

У різних культурах соціальні інституції можуть виконувати свої функції
зовсім по-різному (наприклад: сім’я буває моногамною і полігамною), і,
відповідно, можуть по-різному будуватися. Але соціальні інституції, що
існують у різних культурах та суспільствах, мають певні загальні
властивості.

По-перше, інституції мають тенденцію чинити опір змінам. Цю їх
властивість називають інерційністю. Вона пов’язана з тим, що соціальна
поведінка стає “інституалізованою” тільки тоді, коли вона закріплюється
у звичаях і традиціях. А люди схильні протидіяти намаганням змінювати їх
звичаї і традиції.

По-друге, інституції мають тенденцію бути взаємозалежними. З часом різні
інституції поділяють спільні цінності та норми – наприклад: вільна
капіталістична економіка створила політичну систему, що підтримує
капіталізм, і релігію (або систему переконань), що підтримує вільне
підприємництво, а також відповідну освітню систему.

По-третє, інституції мають тенденцію змінюватись, так би мовити,
паралельно, у зв’язку один з одним. Це особливо стосується тих змін, що
йдуть від економіки. Наприклад, під час індустріальної революції
переважно сільське суспільство змінилося на урбанізоване, сім’ї стали
меншими, уряди – більшими, діти стали вчитися більше, впливовість
релігій зменшилась, а науки – збільшилась, і наука набула значного
розвитку.

ТЕМА 6. СУСПІЛЬСТВО ТА ЙОГО ТИПИ

1. Поняття суспільства

Суспільство – це об’єднання людей, яке має такі чотири ознаки:

воно самовідтворюється;

має певну територію;

має спільні елементи культури;

має систему політичної влади, яка не є підпорядкованою людським
об’єднанням, зовнішнім до даного об’єднання.

Що це означає?

Коли говорять, що суспільство є самовідтворюваним об’єднанням, мають на
увазі ту обставину, що воно поповнюється, в основному, за рахунок
народження дітей й відтворює свою будову діяльністю власних членів.

Коли говорять, що суспільство має спільні елементи культури, мають на
увазі ту обставину, що спільна культура – це ознака не стільки
суспільства, скільки етносу (пригадайте, наприклад, Індію).

Суспільство ж повинно мати або спільну мову, або спільну релігію, або
спільну ідеологію (що виконує інтегруючі функції релігії як система
цінностей та моральних норм); але мова може бути не спільною (Швейцарія,
Бельгія), релігія може бути не спільною (Індія), норми можуть бути
різними (за виключенням законів), цінності можуть бути різними для
різних груп.

Коли говорять, що суспільство має систему політичної влади, яка не є
підпорядкованою людським об’єднанням, зовнішнім до даного об’єднання, то
мають на увазі ту обставину, що воно має політичну незалежність, тобто,
не є частиною іншої системи. Але при цьому слід пам’ятати про випадки
часткового включення. Наприклад, колоніальна країна не є окремим
суспільством, але члени Організації Об’єднаних Націй або члени
Європейського Союзу – це окремі суспільства.

Людські суспільства є дуже різними. Людина, раптом перенесена з Канади в
плем’я, яке живе в джунглях Бразилії (чи навпаки), була б спантеличена
новим соціальним оточенням і не змогла б поводитися адекватно. Тому
кожне людське суспільство – це непересічний й специфічний виклик
соціологічному розумінню.

В той же час, соціологічне розуміння потребує порівняння різних
суспільств у деяких аспектах, а такі порівняння дають можливість знайти
дещо спільне між різними суспільствами. І в цій лекції ми розглянемо дві
головні теми. По-перше, ми познайомимося із соціальними структурами, що
лежать в основі усіх людських суспільств. По-друге, ми поговоримо про
деякі основні типи суспільств, розглядаючи, як і чому вони відрізняються
один від одного.

2. Типи суспільств

Якщо ми умовно стиснемо історію життя на нашій планеті, що налічує
приблизно 3,5 мільярди років, в один рік, то виявиться, що перший
представник Homo sapіens з’явився не раніше ніж 31 грудня за сім хвилин
до кінця року, а перша цивілізація – за одну хвилину до кінця року. І
тим не менше, культурні досягнення людей за такий короткий термін
визначні. Лише близько 11 тисяч років тому деякі групи людей почали
одомашнювати тварин і рослини, таким чином визволивши себе з повної
залежності від того, що пощастить вполювати або зібрати.

Розвиток сільськогосподарської технології підвищив врожайність і,
завдяки цьому, збільшилась кількість населення, і виникли великі
суспільства. Лише приблизно 250 років тому розпочалася промислова
революція, що затягнула людство у світ фабрик і заводів, залізниць і
літаків, автомобілів, миттєвого зв’язку на величезні відстані та
жахливої військової технології.

Історичний розвиток є частиною загальної соціокультуральної еволюції, а
саме – тенденції соціальних структур і культур суспільства
ускладнюватись з часом. Цей процес має дещо спільне з біологічною
еволюцією. Як і живий організм, суспільство, щоб існувати, повинно
пристосовуватись до навколишнього середовища, щоб одержувати їжу та інші
ресурси. Різні суспільства застосовують різну стратегію виживання, і ті
суспільства, яким вдалося винайти кращу, тобто більш продуктивну
стратегію, стають більшими і складнішими, часто досягаючи успіху за
рахунок суспільств з менш розвинутою технологією. Цей процес
соціокультуральної еволюції не є “законом”, який є справедливим стосовно
кожного суспільства. Деякі суспільства еволюціонували швидше і дальше
ніж інші. Деякі – застигли на якомусь рівні. Деякі дезинтегрували і
зникли. Кожне суспільство змінювалось шляхом, притаманним тільки йому.

Концепція соціокультуральної еволюції – це свого роду екологічний
підхід, що аналізує соціальні та культуральні елементи в контексті того
природного і соціального середовища, в якому існує суспільство.
Застосовуючи цей підхід до різних суспільств, що існували в процесі
соціокультуральної еволюції, ми можемо нарахувати багато варіантів їх
соціальної структури і культури. Але, не дивлячись на тисячі часто
неоднорідних суспільств, що існували з початку людської історії, їх
можна розділити на декілька основних типів – відповідно до технології
прожиття (subsіstence), тобто – до технології, якою вони в основному
забезпечували своє існування. Герхард Ленський, який запропонував цей
підхід, виділив (як основні типи) суспільство мисливців та збирачів
(huntіng and gatherіng), городницьке (hortіcultural), аграрне (agrarіan)
та індустріальне (іndustrіal) суспільства.

Іноді “hortіcultural” перекладають як “садівниче”, тому що цей
англійський термін у звичайному вжитку частіше позначає те, що
українською називають садівництвом. Але цей термін позначає також й
городництво, а в поясненнях до терміну Ленського мова йде саме про
городництво (рільництво). (В економічній літературі цей період розвитку
землеробства називають первісним городництвом.)

Деякі соціологи виділяють як окремий тип пастуше (pastoral) суспільство.
Ленський в останній за часом класифікації суспільств, виділяє за
основним способом прожиття (prіmary mode of subsіstence) 10 типів:

мисливців та збирачів;

прості (sіmple) городницькі;

розвинуті (advanced) городницькі;

прості аграрні;

розвинуті аграрні;

рибальські;

морські або приморські (marіtіme);

прості пастуші (herdіng);

розвинуті пастуші;

індустріальні.

Але чотири з цих типів суспільств Ленський відрізняє від інших як
довкільно (envіronmentally) спеціалізовані, а саме як такі, які
непропорційно багато (у порівнянні з іншими суспільствами ) покладаються
на такі елементи своїх технологій, що особливо підходять до характерних
особливостей їх специфічного природного довкілля (середовища). Це –
рибальські, морські, пастуші прості і розвинуті (останні мають коней або
верблюдів як транспортний засіб).

А основними він вважає шість типів суспільств:

мисливців та збирачів, що живуть за рахунок диких тварин і рослин;

городницькі прості – живуть за рахунок рослинництва (рільництва), але не
мають плугів, а знаряддя і зброю мають тільки з дерева і каміння;

городницькі розвинуті – знаряддя і зброя бронзові;

аграрні прості – теж саме, але мають плуги і використовують енергію
тварин (биків);

аграрні розвинуті – знаряддя і зброя залізні (сталеві), де ще ширше
використовується енергія тварин;

індустріальні – використовуються неживі джерела енергії.

Критерії класифікації основних 6 типів суспільств:

Тип суспільств Культивування

рослин Металургія Плуг Залізо Неживі джерела

енергії

Мисливців та збирачів – – – – –

Просте городницьке + – – – –

Розвинуте городницьке + + – – –

Просте аграрне + + + – –

Розвинуте аграрне + + + + –

Індустріальне + + + + +

Деякі соціологи додають ще постіндустріальне (postіndustrіal)
суспільство, але про це ми будемо говорити окремо.

На кожній сходинці цього еволюційного процесу соціальна структура і
культура суспільства ставали складнішими. Причина в тому, що ефективніша
технологія виживання дозволяє суспільству виробляти більший обсяг
додаткового продукту, а саме – більше їжі та інших товарів, ніж це
потрібно, щоб забезпечити виживання їх виробників. В результаті,
збільшується та частка населення, що звільнюється від виробництва їжі, і
замість цього виконує в суспільстві інші ролі. В результаті значно
поглиблюється розподіл праці, спеціалізація окремих осіб та груп на
певних видах економічної діяльності. В технологічно найпростіших
суспільствах фактично все працездатне населення було зайняте у здобутті
їжі. У технологічно найрозвинутіших суспільствах прогодувати все
населення може менш ніж 5% робочої сили. Це дає змогу суспільству
розвивати свою соціальну структуру і культуру.

1. Суспільства мисливців та збирачів

Як бачимо з назви, це суспільства, існування яких залежить від тварин і
рослин, які його члени в змозі вполювати та зібрати. Усі суспільства
використовували цю технологію виживання на початку свого шляху ще кілька
тисячоліть тому; навіть сьогодні існує кілька ізольованих народів, таких
як аранда в Центральній австралійській пустелі, які залишаються на цьому
рівні розвитку.

Суспільства мисливців та збирачів звичайно були дуже маленькими і
розкиданими. Причина дуже проста: навколишнє середовище не може
забезпечувати велику кількість людей, сконцентрованих на одній
території, день за днем їжею, яку вони зможуть вполювати чи зібрати.
Тому такі народи жили і живуть маленькими групами, які рідко налічують
40 членів (найчастіше 3-4 родини). Навіть така нечисленна група повинна
мати в своєму розпорядженні площу не менш кількох сотень квадратних
кілометрів, щоб прогодуватись, і тому спілкування між такими групами
відбувалося рідко і недовго. Більшість членів цих груп були родичами за
одруженням. Дійсно, сім’я – майже єдина визначена соціальна інституція в
таких суспільствах. Сім’я там виконує багато функцій, які в інших
суспільствах звичайно виконують інші спеціалізовані інституції, такі,
наприклад, як виробництво засобів до життя, освіта, захист. Політичні
інституції відсутні, статуси в таких суспільствах майже рівні і, не
дивлячись на те, що інколи існує тимчасовий лідер з обмеженою владою,
більшість рішень в групах приймаються спільно.

Фактично, існує лише кілька статусів в таких суспільствах. Вони
визначаються статтю, віком та родинними зв’язками (kinship). Ролі, що їх
виконують чоловіки і жінки, старі і молоді дещо відрізняються, але немає
ніякої іншої спеціалізації. Більшість членів групи більшу частину часу
займаються одними й тими ж справами. Результатом їх спільного життєвого
досвіду є їх однакова соціальна цінність. Їхня релігія майже ніколи не
включає віру в могутнього бога чи богів, які брали б участь в справах
людей, натомість, вони вважають, що світ населений невидимими духами,
яких треба приймати до уваги, але поклонятись їм не обов’язково.

Народи мисливців і збирачів весь час пересуваються по своїй території,
адже якщо вони будуть затримуватись надовго в одному місці, то можуть
виснажити природні ресурси. В результаті володіння речами їм тільки
заважає, і вони мають лише дуже незначну кількість речей. Ніхто з них не
може накопичувати, бо просто нема що. Особи, які знаходять їжу – єдине,
що цінується в цих суспільствах, – повинні розділити її з усією групою.

Бійки чи ворожнеча всередині груп зовсім незвичні серед мисливців і
збирачів, частково тому, що в матеріальному плані їм нема за що
ворогувати між собою. І все ж, не дивлячись на розповсюджену думку,
життя цих людей не є постійною боротьбою за виживання на грані голоду.
Їхні потреби прості і їх легко задовольнити, у багатьох (але не у всіх)
довкіллях, і тому вони, в середньому, витрачають менше часу на
забезпечення себе необхідним, ніж люди, що належать до інших типів
суспільства.

Використання полювання і збирання як технології виживання мало великий
вплив на соціальну структуру і культуру суспільства. Соціальна структура
і культура таких суспільств з необхідністю були дуже простими.

2. Городницькі суспільства

Можна припустити, що раніше, ніж мисливство та збиральництво перестали
бути основними способами здобуття засобів до життя у певних
суспільствах, ці суспільства десятки тисяч років накопичували інформацію
стосовно процесів репродукування важливих для них рослин та тварин.
Близько 10 тисяч років тому деякі групи навчилися культивувати деякі
рослини та тварини, важливі для їх харчування.

Найраніше цей процес почався на Близькому Сході та у Південно-Східній
Азії. Першими рослинами, які почали культивувати люди, стали пшениця і
ячмінь, а основними свійськими тваринами стали спочатку вівці, кози і
свині (на території України, це відбувалося 5-7 тис. років тому).

Перехід людських суспільств від полювання і збирання до сільського
господарювання одержав назву неолітичної революції (так назвав цей
процес відомий англійській археолог ХХ століття Гордон Чайлд). Перший
етап неолітичної революції – перехід до городництва.

Основні знаряддя городництва – палиця-копачка (dіggіng stіck), пізніше –
мотика (hoe [hou]). Основна технологія використання землі – так званий
вирубно-вогневий спосіб, який давав можливість збирати достатній врожай
тільки 3 роки. Попіл спалених дерев слугував за добриво недовго. Потім
знищувалася інша ділянка лісу.

У городничих суспільствах чоловіки найчастіше були відповідальними за
очищення нових ділянок землі від лісу, а жінки – за вирощування врожаю.
Чоловіки продовжували полювати на тварин, але мисливство на той час вже
стало менш продуктивною діяльністю, ніж раніше. Причини цього – зниження
чисельності дичини частково внаслідок значного зростання людського
населення, частково – внаслідок міграції дичини подалі від постійних
людських помешкань, які почали тоді складатися.

Період розвинених городничих суспільств, за Ленським, починається з
виготовленням металевих знарядь та зброї. Наявність металургії він
застосовує як критерій, що диференціює два ступені розвитку городничих
суспільств (найдавніша така межа належить до 4-го тисячоліття до н.е. –
на Ближньому Сході).

Будуються міста, захищені стінами, – як захищені помешкання правлячого
класу, а також як політичні та релігійні центри. Там створювалися також
і різні майстерні – для виготовлення зброї, а також особистого одягу для
знаті, ювелірних виробів і таке інше.

3. Аграрні суспільства

Аграрні суспільства – це суспільства, чиє виживання, в основному,
залежить від вирощування врожаю з застосуванням плуга і робочої худоби.
Використання плуга значно підвищило продуктивність землі, з його
допомогою стало можливим вносити в землю глибше, ніж сягають корені
рослин, добрива; а також переорювати бур’яни, що при цьому також стають
добривом. Одна й та ж сама ділянка землі за цією технологією може
оброблятись майже постійно, тому стають можливими постійні поселення.
Застосування робочої худоби, що тягне плуг, робить одного робітника
набагато продуктивнішим, ніж кілька городників. В результаті великі поля
заміняють на маленькі ділянки, загальний вихід продукції значно
збільшується, з’являється можливість для більшого додаткового продукту .

Розміри аграрних суспільств набагато більші, ніж садівничих: вони
сягають кількох мільйонів людей. Певна частина населення може не
працювати на землі, а натомість, виконувати інші виробничі ролі, які
потребують значної кваліфікації, як наприклад, коваль чи перукар. Але
така кваліфікована праця має достатній попит за умови великої
концентрації людей. Аграрні суспільства зробили можливим і доцільним
зростання міст, в яких жили люди, які прямо чи опосередковано продавали
(вимінювали) свої вміння на сільськогосподарську продукцію тих, хто
залишився працювати на землі. Саме суспільство часто складалося з
кількох таких міст і приміських зон, з’єднаних за допомогою періодичних
демонстрацій сили центральною владою.

Політичні інститути ставали більш складними і влада зосереджувалася в
руках однієї особи. В аграрних суспільствах типовою стає монархічна
влада. Влада монарха, звичайно, абсолютна. Він буквально володів життям
своїх підданих. В більш розвинених аграрних суспільствах держава
розгалужувалася на окремі соціальні інституції із складними механізмами
судової та урядової бюрократії, що було пов’язано з майновим
розшаруванням цих суспільств. Багатство в цих суспільствах завжди
розподілялося дуже нерівномірно і фактично привласнювалося меншістю
знатних землевласників, що користувалися додатковим продуктом,
виробленим більшістю селян. Зразком такої моделі є старий феодальний лад
в Європі.

У цих суспільствах розвивалися економічні інститути, торгівля поширилась
завдяки появі грошей. Необхідність обліку врожаю для збору податків та
ведення державного господарства дала поштовх розвитку писемності (яка
з’явилась у всіх, без виключення, розвинених аграрних суспільствах (хоча
не тільки в аграрних, ще у городничих суспільствах Китаю і Мексики).
Потреба ефективного транспорту і комунікацій у великих аграрних
суспільствах вела до розвитку шляхів і флоту. Завдяки цьому раніше
ізольовані суспільства починають спілкуватися між собою.

Релігія теж стала окремою соціальною інституцією, з постійними
офіційними особами, храмами і певним політичним впливом.

Багатство аграрних суспільств та їх осілий спосіб життя дозволяє
вкладати додатковий прибуток в нові культурні сфери – живопис і
скульптуру, громадські будинки і пам’ятники, палаци і стадіони.

Таким чином, суспільства, чия технологія прожиття базувалася на
сільському господарстві, мали набагато складнішу соціальну структуру та
культуру, ніж будь-яке з менш розвинених типів суспільства. В аграрних
суспільствах збільшується кількість статусів і соціальних ролей, зростає
чисельність населення, розбудовуються міста, з’являються нові соціальні
інституції, відбувається розмежування на соціальні класи, надбання
культури стають більш різноманітними.

4. Індустріальні суспільства

Індустріальні суспільства почали виникати з розвитком механізації
виробництва. Першою була Англія, де близько 250 років тому розпочалася
промислова революція: зростаюче використання у виробництві енергії
неживої природи. З того часу цей спосіб виробництва зарекомендував себе
настільки успішно, що поширився у всьому світі, трансформуючи або
руйнуючи інші типи суспільств. Індустріалізація базується на
застосуванні наукових знань до технології виробництва, що дало
можливість застосувати нові джерела енергії, а також перекласти на
машини частину тієї роботи, яку раніше робили люди чи тварини. Такі
технології, як паровий двигун, двигун внутрішнього згорання, електричний
двигун, стимулювали зміни в економіці та інших соціальних інституціях.

Індустріалізація – це ефективна стратегія виживання, бо вона дозволяє
незначній частині суспільства годувати усе інше його населення. Тому
індустріальні суспільства можуть сягати величезних розмірів, налічуючи
десятки і, навіть, сотні мільйонів людей. Чисельність населення особливо
швидко зростає на ранніх стадіях індустріалізації, коли люди починають
жити довше за рахунок поліпшення охорони здоров’я та
санітарно-гігієнічних умов.

Індустріальні суспільства швидко урбанізуються, більшість населення
починає жити в містах та навколо них, де є більше можливостей
працевлаштування, і де ці можливості весь час збільшуються. Великі
організації, такі як корпорації та урядові бюрократичні установи,
перетворюють значну частку соціальної діяльності на анонімну та
безособову. В процесі індустріалізації економіка стає фактично
безмежною, охоплює своїм впливом усі ланки суспільства.

Сім’я втрачає багато своїх первинних функцій. Вона перестає бути
одиницею економічного виробництва і освіти молоді.

Вплив релігії, як беззаперечного джерела морального авторитету,
зменшується. Виникають світські ідеології, різні люди приходять до
різних, іноді взаємовиключних цінностей і вірувань. В основному це
відбувається під впливом науки як нової важливої соціальної інституції,
оскільки технологічні новації залежать від розширення та вдосконалення
наукових знань. Одночасно і освіта стає окремою інституцією.
Розвиваються й інші соціальні інституції, такі як правова, медична,
військова, спортивна.

Сучасні тенденції змін у розвинутих індустріальних суспільствах ми
розглянемо пізніше, колі будемо розглядати соціальні зміни та їх
причини.

ТЕМА 7. СОЦІАЛЬНІ ГРУПИ

1. Первинні та вторинні групи

Соціологи поділяють соціальні групи на первинні та вторинні.

Первинна група – це невелика кількість людей, що безпосередньо
взаємодіють один з одним протягом відносно довгого часу на особистій
основі. Родина, коло друзів – це первинні групи. Відносини в такій групі
мають, як правило, емоційне підґрунтя, й саме існування групи є для її
членів безумовною цінністю. 

Поняття “первинна група” вперше застосував у 1909 році стосовно сім’ї
видатний американський соціолог Чарльз Кулі (Charles Cooley) у своїй
монографії “Соціальна організація”. Пізніше соціологи стали
застосовувати термін “первинна група” для позначення будь-якої групи, в
якій існують особисті стосунки. З цієї точки зору, пара друзів або
невелика робоча бригада, члени якої не тільки працюють, але й
відпочивають разом, ходять один до одного у гості, – все це первинні
групи. Первинна група виявилась дуже стійким формуванням, що у сучасному
суспільстві виконує роль сполучної ланки між особистістю і різними
організаційними структурами. Соціологічні дослідження, проведенні за
останні 60-70 років показали, що немає достатніх підстав для тверджень
про “зникнення” первинних груп у процесах індустріалізації, урбанізації
та бюрократизації суспільства. В той же час було з’ясовано, що у
сучасному суспільстві домінують вторинні групи. 

Вторинна група – це сукупність людей, що об’єднані практичною метою та
взаємодіють на безособовій основі, у більшості випадків опосередковано
(тобто, через інших членів групи, через ділові матеріали або технічні
засоби). Приклади вторинних груп: університет, велике підприємство,
профспілка, політична партія, урядова організація, військова частина.
Безпосередні контакти у вторинних групах обмежені. Члени такої групи
взаємодіють один з одним переважно у відповідності до їх статусів та
соціальних ролей.

Соціальну групу соціологи відрізняють від скупчення та соціальної
категорії.

Скупчення – це одночасне зібрання в одному місці невідомих один одному
індивідів. Пасажири у тролейбусі, натовп на вулиці, покупці у магазині,
черга за квитками на залізниці, аудиторія на концерті – це приклади
скупчень. У скупчення люди легко входять і легко виходять. Форми
соціального упорядкування тут короткочасні. Але це не означає, що у
соціальному житті скупчення мало важливі. Пізніше, коли ви вивчатиме
закономірності колективної поведінки, то побачите, що для деяких її форм
соціальні скупчення становлять вихідну основу.

Соціальна категорія (category) – сукупність людей, що мають спільні
ознаки, які вважаються соціально важливими. Найчастіше, це такі ознаки,
як стать, вік, раса, національність, громадянство, соціальний статус.

Категоріями є, наприклад, робоча сила, учні, студенти, пенсіонери,
ветерани, але також й діабетики, божевільні, худорляві і т. ін.

Інформація про соціальні категорії може мати важливе практичне значення.
Наприклад, інформація про розподіл населення за віком дозволяє
прогнозувати необхідну кількість учнівських місць у школах, майбутню
частку пенсіонерів, ймовірний обсяг медичного обслуговування та багато
іншого.

Крім того, усвідомлення людьми своїх спільних рис, може мотивувати їх до
взаємодії. А деякі спільні ознаки самі є умовами взаємодії. Особливо –
спільна мова та спільне громадянство.

2. Групи належності та сторонні групи

Крім поділу на первинні та вторинні групи, що здійснюється за критерієм
типу відносин між їх членами, корисним для соціологічного аналізу
виявилося також розрізнення груп за критерієм належності (або
неналежності) людини до відповідної групи. За цим критерієм соціальні
групи поділяються на групи належності (іngroups, буквально – у-групи)
та сторонні групи (outgroups – поза-групи).

Група належності – група, з якою людина себе ідентифікує і до якої
належить.

Стороння група – це група, з якою людина себе не ідентифікує і до якої
не належить.

У повсякденному спілкуванні різницю між цими групами позначають,
використовуючи займенники “ми” чи “вони”. Тому нерідко групу належності
називають також “ми-групою” (we-group), а сторонні групи –
“вони-групами” (they-group). Чим повніше ми усвідомлюємо, хто є “вони”,
тим точніше усвідомлюємо, хто є “ми” (до кого ми належимо, з ким ми
об’єднуємося). Поняття груп належності та сторонніх груп висвітлює
важливість соціальних меж (boundarіes) – соціальних демаркаційних ліній,
що повідомляють нам, де саме взаємодії певного типу починаються і де
вони закінчуються. Безумовно, групові межі позначаються не фізично. Вони
позначаються перервами у течії соціальної взаємодії певного типу. У тій
чи іншій мірі групові межі мовби “капсулюють” людей у соціальну
мембрану, так що центр та потік їх взаємодій міститься усередині.

Деякі соціальні межі пов’язані з територіальними. Наприклад, межі
сусідські, общинні, державні. Інші соціальні межі пов’язані із
соціальними відмінностями – межі між етнічними, релігійними,
політичними, професійними, мовними, статусними групами.

За будь-яких джерел, соціальні межі мають дві функції. По-перше, вони
запобігають від проникнення людей із зовні усередину групи; по-друге,
вони утримують членів групи усередині неї (іноді так міцно, що члени
групи навіть не думають про інші можливості соціальної взаємодії).

Експеримент Музефера Шеріфа (Мuzafer Sherіf) та його помічників у 1966
році показав, як ситуація конкуренції поглиблює усвідомлення меж групи
належності та посилює антагонізм до сторонніх груп.

11-річні хлопчики із здорових, соціально забезпечених та стабільних
родин середнього класу у літньому таборі відпочинку були поділені на дві
групи. Експеримент проходив у чотири фази.

Перша фаза (1-й тиждень) – це організація життя кожної групи окремо
(вироблення поділу функцій, лідерства, групових норм, власних прапорів).

Друга фаза (2-й тиждень) – це конкурентні контакти груп (бейсбол,
футбол, перетягування канату й таке подібне). Почалася ця фаза з проявів
спортивного духу, але це швидко змінилося посиленням негативних
ставлень, “війною залишків” у їдальні, спалюванням чужих прапорів й
таким іншим. У цій фазі обидві групи хлопчиків мали вигляд хуліганських
компаній.

Третя фаза (3-й тиждень) планувалася як інтеграційна – були організовані
умови для спілкування: їжа за спільними столами членів різних груп,
спільне відвідування кінозалу й таке інше. Але це привело тільки до
загострення конфлікту.

Четверта фаза (4-й тиждень) складалася із створення таких особливих
ситуацій, які вимагали від обох груп взаємодії. Наприклад, була
організована така аварія водопроводу, що викликала необхідність спільної
роботи, щоб відновити постачання води в табір.

Висновки з цього експерименту були досить переконливі. Якщо конкуренція
посилювала відмежування груп, спільна мета та спільна робота навчали їх
взаємної доброзичливості та співробітництва.

Блейк та Маутон у 1979 році отримали аналогічні результати на групах
дорослих.

3. Референтна група

Дуже важливим є розрізнення групи належності та референтної групи.

Референтна група для людини – це група, чиї ставлення, почуття та дії
людина поділяє. Референтна група може бути, а може й не бути групою
належності.

Досить відомі приклади психологічної ідентифікації не з групою
належності – це революціонери з вищого світу; прихильники релігії,
носіїв якої немає поблизу; колаборанти, що співпрацюють з ворогом;
асимільовані іммігранти.

Референтна група виконує декілька функцій.

По-перше, вона може виконувати нормативну функцію, тобто, впливати на
стандарти людини. Той, хто бажає належати до певної групи, приймає
цінності і норми групи, культивує її стиль життя, її політичні
уподобання, музичні смаки, сексуальну практику, ставлення до алкоголю,
наркотиків і таке інше.

По-друге, референтна група може виконувати порівняльну функцію. Це
відбувається тоді, коли людина використовує стандарти своєї референтної
групи як “систему координат” для оцінки своєї поведінки, для виправдання
або засудження своєї зовнішності, своїх здібностей, свого здоров’я,
рівня життя і такого іншого.

По-третє, референтна група може виконувати асоціативну функцію. Мається
на увазі та ситуація, коли через ідентифікацію себе з групою людина може
мов би “запозичати” статус групи й “грітися” у віддзеркаленні її слави.
Добре відомий приклад цього явища – “фани” спортивних команд.

Коли група належності людини не збігається з її референтною групою, вона
може відчувати те, що отримало назву відносної депривації (deprіvatіon).
Відносна депривація – це незадоволеність, пов’язана з розривом між тим,
що людина має (тобто, обставини групи належності) і тим, що, як людина
вважає, вона мали би мати (тобто, обставини референтної групи).

Відчуття відносної депривації часто сприяє соціальному відчуженню
(alіenatіon) і створює передумови колективних дій та революційних
соціальних рухів. Тому поняття референтної групи дає один з ключів до
розуміння багатьох процесів соціальних змін.

Треба також зауважити, що для людини можуть існувати не тільки позитивні
референтні групи. Часто люди мають також негативні референтні групи. Це
ті соціальні групи, від яких людина себе відокремлює, по відношенню до
яких вона підкреслює відмінність своєї групи.

Наприклад, для політичних емігрантів негативною референтною групою
найчастіше є правлячі кола їх країн. Американські соціологи показали це
у дослідженнях кубинської політичної еміграції. Вони показали також, що
для такої спільноти негативна референтна група стає фактором соціальної
солідарності, інструментом, за допомогою якого ця спільнота підтримує
свою єдність, зв’язки між її членами.

4. Вплив первинних груп

Пізнання груп дає можливість краще зрозуміти людську поведінку. Це
пов’язано з тим, що групи є джерелом наших людських якостей, їх
динамічні властивості роблять групи тою впливовою соціальною силою, якою
вони є у людському співжитті. Тому доцільно познайомитися з тим, що
чиниться всередині груп, з тими процесами в групах, що впливають на
соціальне життя.

Вперше фундаментальна роль первинних груп була виявлена емпірично у
широко відомих у світі Хоторнських дослідженнях. Це дослідження під
керівництвом Елтона Мейо (Elton Meyo) проводилися з 1927 по 1932 роки на
Хоторнському заводі (Hawtorn Works) електричних приладів у Чикаго. На
цьому заводі працювали близько 3-х тисяч працівників і керівництво
компанії було стурбоване високим рівнем незадоволеності працівників. Річ
в тім, що за усіх матеріальними та соціальними умовами це була одна з
найпрогресивніших компаній за рівнем заробітної плати, соціальної
допомоги хворим, рівнем пенсійного забезпечення та іншими формами
соціального забезпечення.

Дослідники намагалися діяти відомими на той час методами. Перш за все,
вони виділили експериментальну групу робітниць і почали змінювати години
початку та закінчення роботи, тривалість та частоту перерв, рівень
освітлення робочих місць і таке інше. Але результати експериментів
виявилися дуже несподіваними і здивували дослідників.

Що ж трапилось?

Коли вони збільшили тривалість перерв для відпочинку, продуктивність
праці зросла. Це не було несподіванкою. Але потім, коли тривалість
перерв стали скорочувати, продуктивність праці ще більше зросла. Це було
першою несподіванкою. А коли дослідники повернулися до початкового
режиму праці та відпочинку, продуктивність зросла ще більше. І це, з
точки зору уявлень кінця 40-х років, було абсолютно незрозумілим. Тим
більше, що такі самі результати були отримані при змінах рівня
освітлення, способу оплати праці й інших чинників та стимулів.

Подальші дослідження показали, що жінки, обрані для експерименту,
відчували задоволення тою увагою, яка приділялася їм дослідниками. Це їх
об’єднало у тісно пов’язану погоджено-діючу групу. Вони стали вважати,
що набули особливого статусу, що тепер належать до свого роду “еліти”. В
той же час, вони знали, для чого організовано експеримент, і намагалися
працювати краще й краще відповідно до (як їм здавалося) очікувань
дослідників.

У світовій соціології та соціальній психології це явище отримало назву
“хоторнський ефект” (Hawtorne effect). Цей ефект полягає в тому, що факт
дослідження групи впливає на поведінку її членів більше, аніж інші
фактори, якими маніпулюють дослідники. З цього дослідження було зроблено
висновок, що “людський фактор” відіграє важливу роль у трудовій
діяльності кожного працівника. Маються на увазі його особисті стосунки
із співробітниками та начальниками.

Дослідники виявили також важливість для організації виробництва
створення невеликих чітко організованих груп робітників.

Пізніше американські соціологи Ротлісбергер (Roethlіsberger) і Діксон
(Dіckson) показали, що первинні групи здатні чинити вплив на рівень
продуктивності цілого заводу. Такі групи, так би мовити, неофіційно
регулюють темп роботи. На того, хто працює набагато швидше за інших,
його група справляє тиск – його називають “вискочкою”, дражнять,
висміюють або навіть бойкотують.

Велике значення первинних груп для сучасної людини показали також
дослідження поведінки людей у ситуаціях ураганів, затоплень, потужних
промислових вибухів. Дослідники виявили, що у таких екстремальних
ситуаціях більшість людей намагається приєднатися до своєї сім’ї. А
люди, що не належать до якої-небудь первинної групи (наприклад,
внаслідок недавньої міграції), після стихійного лиха дуже довго зазнають
глибокого відчаю та почуття безвиході.

Політичне керівництво тоталітарних суспільств використовувало і
використовує впливовість первинних груп для здійснення соціального
контролю та управління народом. На сьогодні особливо розгалуженою є
китайська система “бзяо-теу”, що організовується не тільки на всіх
підприємствах, установах, військових підрозділах, але й за місцем
проживання. Групи “бзяо-теу” і зараз проводять регулярні збори “взаємної
критики”. На цих зборах кожен член групи зобов’язаний критикувати свої
недоліки та вислуховувати критику з боку інших членів групи. Таким
чином, первинна група здійснює величезний і тривалий тиск на кожного її
члена. Правляча група використовує такі первинні групи, щоб
організовувати так звану “загальнонародну” підтримку офіційної державної
політики.

Роль, яку відігравали первинні групи в системі радянського
тоталітаризму, ще не досліджено.

Дослідження американських та японських соціологів показують, що велику
роль первинні групи відіграють у японських концернах – вони забезпечують
формування та відтворення корпоративної моралі та корпоративних
цінностей.

5. Розмір групи

Розмір групи має важливе значення тому, що він впливає на характер
взаємодій у ній. Чим менша група, тим більше можливостей у кожного з її
членів краще зрозуміти інших та ближче з ними зійтися.

Двочленні групи – діади (dyads) – забезпечують здійснення багатьох з
найбільш інтенсивних і впливових відносин, таких, як відносини між
матір’ю і дитиною, між чоловіком і дружиною. Взагалі більшість випадків
людського спілкування, як показують дані досліджень – це спілкування
віч-на-віч (face to face). Соціолог Джон Джеймс (John James) у 1951 році
разом із своїми студентами дослідив 7405 випадків неформального
спілкування: між перехожими, на стадіонах, на пляжах, покупцями у
магазинах тощо, а також 1458 випадків спілкування у різноманітних
ситуаціях на роботі. Виявилося, що 71% випадків, як у робочих, так і
позаробочих ситуаціях, взаємодіяли тільки двоє; у 21% – троє; у 6 % –
четверо; і тільки у 2 відсотках взаємодіяли п’ятеро та більш осіб.

У діадах впливовішу роль ніж у більших групах відіграють емоції та
почуття (Hare, 1976). Між учасниками діади існує дуже тісний
взаємозв’язок: якщо один з них розчаровується – взаємовідносини
руйнуються, й існування групи як такої припиняється. Крім того,
відносини у діадах частіше є більш емоційно напруженими і менш явно
агресивними, ніж інші види взаємин (Bales and Borgatta, 1955; O`Dell,
1968).

Приєднання до групи третього учасника – утворення тріади – докорінно
змінює соціальну ситуацію. А саме, стають можливими коаліції –
об’єднання двох проти третього (Hare, 1976). За таких умов одна особа
може набути роль “третього зайвого” або “аутсайдера”. Однак, за інших
обставин, третій може відігравати роль “посередника” між двома іншими.

Одне з питань, що привертає увагу соціологів, це – яким має бути
оптимальний розмір групи? Наприклад, якщо потрібно призначити комісію,
щоб отримати рекомендації з якихось питань, скільки осіб вона має
включати в ідеалі?

Досліди, проведені з малими групами дають підстави вважати, що найкращій
розмір – п’ять осіб (Yare, 1976). За такої кількості осіб в групі повне
взаємне блокування малоймовірне – тут непарне число членів. Далі, через
те що група може розколотися на більшість з трьох осіб і меншість з
двох, існування меншості не обов’язково означає ізоляцію однієї особи,
як це відбувається у тріадах. До того ж розмір такої групи достатній для
того, щоб її члени могли досить легко змінювати свої ролі, і щоб кожен з
них міг уникнути незручної позиції без необхідності вирішувати таку
проблему офіційним шляхом. Нарешті, розмір групи з п’яти осіб достатній
для того, щоб люди могли вільно висловлювати свої почуття і навіть
суперечити один одному, але водночас такі групи достатньо невеликі для
того, щоб їх члени могли виявити повагу до почуттів і потреб один
одного.

6.Лідерство

Ви знаєте, що не існує футбольних команд без капітанів, армій без
офіцерів, корпорацій без керівного персоналу, університетів без
ректорів, оркестрів без диригентів, або банд без главарів. Без
загального керівництва людям звичайно важко координувати свою
діяльність. Внаслідок цього, деякі члени груп мають в них більший вплив,
ніж інші. Таких членів груп соціологи називають лідерами . Невеликі
групи можуть існувати без лідерів, але у великих групах відсутність
лідера спричиняє хаос.

У невеликих групах, як показали дослідження Бейлса (1970) та Філдера
(1981), здебільшого буває два типи лідерів. Один тип лідера – це
“спеціаліст по задачах” (task specialist). Лідер цього типу спрямований,
перш за все, на оцінювання проблем, що постають перед групою, та на
організацію їх розв’язання. Інший тип лідера – це, так би мовити,
“спеціаліст по стосунках” (socіal-emotіonal specіalіst). Лідер цього
типу спрямований, перш за все, на вирішення міжособових проблем в групі,
на розрядження напруги в групі та на сприяння солідарності її членів.
Перший тип лідерства, спрямований на досягнення групових цілей,
називають інструментальним (іnstrumental). Другий тип, орієнтований на
підтримку злагоди та єдності в групі, називають експресивним
(expressіve). У деяких випадках одна й та ж людина виконує обидві ці
ролі. Але частіше кожну з цих ролей виконує окрема особа. І жодна з цих
ролей, безумовно, не є важливішою за іншу. Яка саме з них важливіша – це
залежить від ситуації.

Лідери також відрізняються за тим, як саме вони впливають на групу. Цей
аспект лідерства вперше був висвітлений у класичних експериментах Курта
Левіна та його групи ще у 1930-их роках (Lewіn, Lіppіtt, and Whіte,
1939). У цих дослідженнях дорослі лідери, працюючи з групами 11-річних
хлопців, свідомо притримувались одного з трьох стилів лідерства:
авторитарного, демократичного та потурального.

При авторитарному стилі лідер визначав політику групи, давав детальні
вказівки всім її членам так, щоб вони знали, що мусять робити, призначав
партнерів по роботі, суб’єктивно схвалював та критикував їх дії, і за
власним розсудом усував від участі у груповій діяльності.

При демократичному стилі керівництва лідер дозволяв хлопчикам брати
участь у прийнятті рішень, окреслював лише загальні цілі, пропонував на
вибір різні способи дії, дозволяв членам групи працювати з тими, з ким
вони бажають, оцінював хлопчиків об’єктивно і брав участь у діяльності
групи.

При потуральному стилі керівництва лідер займав пасивну позицію
невтручання, надавав матеріали, пропозиції і допомогу тільки тоді, коли
його просили, і уникав будь-яких коментарів щодо роботи хлопчиків.

Якщо характеризувати ці стилі лідерства узагальнено, то слід відмітити
таке .

При авторитарному лідерстві:

лідер утримує владу і несе відповідальність;

лідер дає членам групи вичерпні вказівки;

спілкування у групі йде головним чином “згори вниз”.

Перевага авторитарного стилю в тому, що при такому лідерстві група діє
швидко, організовано та прогнозовано, але при цьому придушується
особиста ініціатива.

При демократичному лідерстві:

лідер поділяє досить багато влади з групою, проводячи політику групового
обговорення та прийняття рішень;

члени групи через участь у прийнятті рішень поділяють як завдання, так і
відповідальність;

активне спілкування у групі іде як згори вниз, так і навпаки.

Перевага демократичного стилю в тому, що при такому лідерстві особиста
відповідальність за справи групи є вищою. Недолік його в тому, що
групова діяльність забирає надто багато часу та іноді група не приходить
до однієї думки.

При потуральному лідерстві:

лідер дозволяє членам групи робити що завгодно: він фактично зрікається
влади у групі;

члени групи самі роблять те, що вважають за потрібне;

спілкування йде в основному “у горизонтальній площині”, між рівними
членами групи.

Перевага потурального лідерства в тому, що воно дозволяє
висококваліфікованим і компетентним членам працювати без стороннього
втручання в їх роботу. Недолік його в тому, що група часто безцільно
пливе за течією подій, бо їй бракує керівництва.

Дослідники виявили, що авторитарне лідерство спричиняє високий рівень
фрустрації і ворожих почуттів до лідера. Продуктивність залишається
високою тільки у присутності лідера та падає у його відсутність. При
демократичному лідерстві члени групи почуваються щасливішими,
дружнішими, піклуються про групу, виявляють більше самостійності
(особливо у відсутності лідера) і мають низький рівень міжособової
агресивності. Потуральне лідерство веде до низької продуктивності групи
та до високого рівня міжособової агресивності.

Коментуючи ці висновки, американські соціологи зауважують, що
дослідження проводились з американською молоддю, призвичаєною саме до
демократичного способу дій. І американські соціологи вважають, що за
інших обставин, в іншому культурному середовищі перевага могла б бути на
боці авторитарного лідерства. Той факт, що авторитарні лідери часто
зустрічаються у країнах, які розвиваються, примушує деяких соціологів
припускати, що за стресових умов люди надають перевагу директивному
стилю лідерства (Bass,196). Хоча це можна пояснити і тим, що за таких
обставин авторитарному лідеру легше захопити та утримати владу.
Практичний досвід також свідчить, що демократичне лідерство не завжди
стимулює краще виконання роботи або вищий рівень продуктивності. Деяким
людям, як показують дані досліджень, більше подобається, щоб їм казали,
що треба робити, ніж брати участь у прийнятті рішень.

7. Соціальне ледарство (socіal loafіng) та соціальні дилеми

Звичайно вважається, що три особи спільно можуть тягнути канат втричі
сильніше, ніж одна особа, і що вісім можуть тягнути у вісім разів
сильніше. Але дослідження показали інше. Якщо канат тягне одна особа, її
зусилля, у середньому, дорівнює 59 кілограмам (130 фунтів), група з
трьох таких осіб тягне канат у середньому із зусиллям 160 кілограмів
(352 фунти), тобто у 2,7 рази більше, ніж одна особа, а група із восьми
осіб тягне канат із зусиллям близько 248 кілограмів (546 фунтів), –
тобто тільки у 4,2 рази більше, ніж одна особа.

Було запропоновано кілька пояснень такого явища. Раніше це пояснювали
недосконалістю координації зусиль членів групи. Але ця гіпотеза була
спростована на початку 1970-х років в експериментах Інгхема. Він
вимірював зусилля, які прикладали сліпі люди, що тягли канат самі, але
були переконані, що тягнуть разом з іншими. Виявилось, що за таких
обставин люди теж послаблювали свої зусилля. Таким чином, був зроблений
висновок, що коли люди працюють у групі, вони зменшують свої зусилля. І
це явище отримало назву соціального ледарства (Вільямс, Харкінс і Латан,
1981). 

Існують декілька гіпотез, які пояснюють це явище. За одною гіпотезою,
люди звичайно відчувають, що вони не досягають справедливого поділу
зусиль, і тому послаблюють свої індивідуальні зусилля. За іншою
гіпотезою, люди звичайно сподіваються, що у гурті можна непомітно
уникнути частини роботи, і тому послаблюють індивідуальні зусилля. Крім
того, коли люди працюють в групі, вони часто очікують, що інші члени
групи теж ледарюють (це показали дослідження Джексона і Харкінса на
початку 1980-х років).

Американські соціологи прийшли до висновку, що у схожих обставинах
працювали радянські селяни у колгоспах, тому що на своїх присадибних
ділянках вони працювали набагато ефективніше. Такі ділянки складали менш
ніж 1 відсоток сільськогосподарської землі колишнього Радянського Союзу,
в той же час на них вирощувалося близько 7 відсотків валової
сільськогосподарської продукції.

Але зі сказаного не треба робити висновок, що груповій роботі треба
покласти край. Групи необхідні, тому що вони можуть зробити багато
такого, що поодинці зробити взагалі неможливо. І коли люди виконують
складні завдання, робота часто іде краще, коли люди працюють разом з
іншими. Це також показали емпіричні дослідження (Джексон і Вільямс,
1985). І коли соціальна солідарність висока, а групова мета сприймається
як захоплива, люди дійсно можуть подвоювати свої зусилля, працюючи у
групі. Такі приклади дають деякі спортивні команди, а також ізраїльські
колективні господарства – кібуци (своєрідні колгоспи). На жаль,
відповідних досліджень у нас ще не було.

Соціальне явище, дещо схоже із соціальним ледарством – це ситуація, у
якій члени групи зустрічаються з протиріччям між задоволенням своїх
особистих інтересів і сприянням добробуту групи. Цей феномен отримало
назву соціальної дилеми.

Яскравий приклад соціальної дилеми наводив Гарет Хардін. Він досліджував
ситуацію, коли деяка кількість пастухів користувалася спільним
пасовиськом. Кожен з пастухів міг вважати, що якщо він додасть ще одну
корову до свого стада, він одержить від цього додатковий прибуток. Але
якщо кожний пастух зробить те саме, пасовище буде винищено і всі пастухи
матимуть збитки.

Подібна ситуація виникає при використанні будь-яких обмежених ресурсів –
чистого повітря, води, електрики, газу і такого іншого. Кожна особа
окремо може вважати, що її особиста вигода полягає у використанні
більшої кількості ресурсів та у забруднені середовища на більшу суму,
ніж це коштує для неї особисто, якщо витрати на очищення середовища
розподіляються на усе населення рівномірно.

Соціальні дилеми зустрічаються у двох основних формах:

дилема спільного користування , коли людина має вирішувати, брати чи не
брати зі спільних ресурсів;

та дилема спільного нагромадження , коли людина має вирішувати, додавати
чи не додавати свого до спільних ресурсів.

Перша дилема отримала також назву “дилема раціону” (сommons dіlemma),
другу називають “дилемою громадського добра” (publіc goods dіlemma).
Остання дилема часто виникає у ситуаціях, коли спільне благополуччя
групи можуть забезпечити кілька її членів. Підхід у такий ситуації з
позиції “нехай це робить хтось інший” отримав назву “free-rіder
mechanіsm”, що можна перекласти українською як “механізм дурняка”
(дармівщини) , або як “механізм “зайця” (безбілетника).

Проблема полягає в тому, що залишаючись на самоті зі своїми особистими
інтересами, люди часто спонукаються до того, щоб скористуватися внесками
інших у добробут громади в цілому.

Ситуація дармового користування плодами чужих зусиль виникає не тільки
через бажання поживитися за чужий кошт. Вона виникає також тоді, коли
людина побоюється, що хтось інший “на дурняка” скористається плодами її
зусиль. Це явище отримало назву “ефекту сисуна” (sucker effect). Люди
зазвичай не схильні грати роль “сисуна”, але вони зменшують свій внесок
у спільну групову справу, коли вважають, що хтось таку роль грає.

8. Групове мислення 

Ще одне групове явище, яке ми маємо розглянути – це групове мислення
(groupthіnk). Цим терміном соціальний психолог Ірвінг Дженіс (Іrvіng
Janіs) запропонував позначати той процес прийняття рішень, що
відбувається у таких міцно згуртованих групах, у яких їх члени настільки
сконцентровані на зміцненні групового консенсусу, що придушують критичне
мислення. Це явище Ірвінг Дженіс ілюстрував прикладом прийняття рішення
адміністрацією Кеннеді про вторгнення на Кубу у Затоці Свиней (Bay of
Pіgs) у 1961 році. Пізніше, аналізуючи негативні наслідки цієї акції
(посилення влади Кастро, консолідація відносин між Гаваною та Москвою,
розміщення на Кубі радянських ядерних ракет та інше), Джон Кеннеді
запитував: “Як ми могли бути такими дурними?” Тому, що президент та його
радники не тільки недооцінили армію Кастро, але вони виявилися навіть не
спроможними розшукати у багатьох інстанціях відповідну інформацію, яка
реально була у США (Афганістан, 1979).

В умовах групового мислення члени групи поділяють ілюзію невразливості
своєї логіки, що веде до надупевненості і готовності ризикувати без
достатніх підстав. Співучасники групового мислення беззастережно вірять
у внутрішню правоту своєї справи, у випадку з адміністрацією Кеннеді – у
необхідність скинути силою режим Кастро.

У ситуації групового мислення члени групи вимагають згоди, і
застосовують тиск на тих, хто висловлює якийсь сумнів щодо
запропонованого напрямку дій. Вони не схвалюють розходження у думках і
практикують самоцензуру (self-censorshіp). Пізніше з’ясувалося, що
державний секретар (Dean Rusk) і міністр оборони (Robert McNamara)
зовсім по-різному розуміли план вторгнення, хоча брали участь у тих
самих засіданнях.

Проаналізувавши 19 головних міжнародних криз за 35 років після Другої
світової війни Ірвінг Дженіс прийшов до висновку, що у 37 відсотках
ситуацій адміністрація США демонструвала у значній мірі прояви групового
мислення.

Групове мислення зустрічається також у інших галузях соціального життя,
особливо у корпораціях та інших великих організаціях.

9. Груповий конформізм 

Дослідження групового мислення засвідчили наявність у групах потужного
соціального тиску, що породжує конформізм (conformіty, дослівно –
“відповідність”). Хоча цей тиск якісно впливає на поведінку людей, вони
часто навіть не підозрюють про це.

У дослідженнях Музафера Шеріфа 1930-х років вплив групи на особисте
сприйняття був показаний на прикладі оптичної ілюзії. Суть цих
досліджень така. Коли люди дивляться на маленьку нерухому пляму світла у
темній кімнаті, вони сприймають її як таку, що рухається хаотично у
різних напрямках. При цьому, уявлення різних людей про те, наскільки
далеко пляма відхиляється, різні. Шеріф протестував різних людей
поодинці і зафіксував їх свідчення. Потім він зібрав в одну групу тих
людей, чиї свідчення найбільше відрізнялися один від одного. Він
попросив їх знову подивитися на світлову пляму і голосно розповісти, що
вони бачать. За таких умов сприйняття людей наближалося до групового
усередненого. Пізніше, знову на самоті, вони вже не поверталися до свого
попереднього бачення і продовжували притримуватися стандарту групи.
Цікаво, що більшість з них стверджували, що прийшли до такого висновку
самостійно, і група не мала на них ніякого впливу.

З іншого боку, явище конформізму досліджував Соломон Еш (Solomon Asch).
Він пропонував студентам, що брали участь у експериментах, визначати
лінії однакової довжини на двох зображеннях. Він просив членів групи з
дев’яти осіб говорити вголос, які лінії вони вважають однаковими. Однак,
всі члени експериментальної групи, крім одного, були помічниками Еша і
свідомо давали наперед домовлену неправильну відповідь. І хоча правильна
відповідь була очевидною, майже третина відповідей піддослідних
повторювала ту неправильну відповідь, яку давала більшість групи. У цих
випадках піддослідні всупереч тому, що бачили, погоджувалися з
твердженнями більшості членів групи. Таке погодження і отримало назву
конформізму, а відповідна схильність індивіда – назву конформності.

Пізніше інтерв’ю з піддослідними показали, що тільки деякі з них
сприймали вибір більшості як правильний. Більшість не вважали цей вибір
правильним, але не хотіли відрізнятися. Такі експерименти наочно довели
здатність групи викликати конформну поведінку.

ТЕМА 8. СОЦІАЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

1. Поняття цільової організації

Ще кілька століть тому майже все соціальне життя відбувалося у межах
невеликих соціальних груп – сім’ї, сусідської групи, сільської общини.
Сьогодні у соціальних структурах переважають великі вторинні групи, що
впливають на життя людей з моменту їх народження. Зростання ролі
вторинних соціальних груп було пов’язано із формуванням великих
суспільств, що охоплюють мільйони людей, та з відповідним ускладненням
поділу праці, без якого неможливо було б задовольняти потреби
соціального життя великих суспільств.

Для того, щоб просто підтримувати життя значного за кількістю міського
населення, необхідно було не тільки збільшити виробництво їжі, але ще
забезпечити і зберігання її у відповідних кількостях, і транспортування
на досить значні відстані. У великих містах стало неможливим
запроваджувати норми і стандарти групового життя, беручи до уваги тільки
членів родини та сусідів. З укладенням поділу праці, а тому і її змісту,
освіта дітей вже не могла відбуватися тільки таким, так званим
“природним шляхом”, яким батьки навчали їх ходити та розмовляти.

Для задоволення цих та багатьох інших потреб люди створювали групи,
призначені для виконання певних завдань, для досягнення певних цілей.
Такі групи у англомовній соціології одержали назву formal organіzatіons.
В українській мові (як і в російській) цей термін часто калькують
словосполученням формальні організації. Але українське слово
“формальний” не має деяких значень з того широкого спектру, який має
англійське слово “formal”, саме які і “спрацьовують” у терміні “formal
organіzatіon”. Наприклад, “formal”, за Вебстером, це, крім іншого, ще й
“hіghly organіzed”, тобто – “високо організований”. Це значення Вебстер
пояснює словосполученням “a formal garden”, що українською
перекладається не як “формальний сад”, а як “регулярний парк”.

Беручи до уваги, що терміном “formal organіzatіon” у соціології
позначають такі великі вторинні групи, які свідомо створюються саме для
досягнення певних цілей, я схиляються до того, щоб називати їх цільовими
організаціями.

Як відзначають американські соціологи, в останні десятиріччя Сполучені
Штати все більше ставали суспільством великих, напівавтономних і тісно
зв’язаних цільових організацій. І це не тільки система державної
адміністрації – від місцевих муніципальних організацій аж до
федерального уряду. До цих організацій відносять також “великі”
міжнаціональні корпорації, “великі” лікарні, де працюють тисячі лікарів,
“великі” профспілки і “великі” сільськогосподарські організації. Навіть
організована злочинність досягла таких розмірів і розгалуженості, що
потребує адміністративного персоналу.

Взагалі, сучасне суспільство виглядає як поєднання цільових організацій,
що з’являються, зникають, змінюються, з’єднуються і вступають у численні
взаємовідносини одна з одною. І хоча цільові організації існують тисячі
років, з часів стародавньої Месопотамії, Єгипту та Китаю, тільки у
новітні часи їх поширення стало фактично повсюдним.

2.Типи цільових організацій

Люди входять до цільових організацій з різних причин. Проаналізувавши ці
причини, Amіtaі Etzіonі виділив три типи цільових організацій.

Перший тип – це добровільні організації, об’єднання, до яких люди можуть
вільно приєднуватися і вільно їх залишати. Прикладами добровільних
організацій є релігійні і професійні об’єднання, політичні партії (у
демократичних державах), різні клуби за інтересами, самодіяльні
колективи. Члени таких організацій не отримують платні за своє членство.
Навпаки, вони часто самі сплачують за своє членство, тому що найчастіше
до добровільних організацій люди приєднуються для того, щоб заповнити
свій вільний час, мати задоволення від спілкування з однодумцями, щоб
надати тим, хто цього потребує, ту чи іншу допомогу, ті чи інші
соціальні послуги.

Коли добровільні організації досягають своїх цілей, їх реорганізовують,
знаходячи для них нові завдання, щоб виправдати їх діяльність.
Наприклад, коли вакцини поклали край дитячому паралічу, американська
організація, що займалася допомогою паралізованим дітям, змінила
формулювання своїх цілей так, щоб взяти на себе нові обов’язки надання
допомоги хворим.

Для багатьох добровільних організацій суттєвою умовою є нездійсненність
їх програм, тому що повне вирішення проблем, якими вони займаються,
усунуло б підстави для їх існування.

Другий тип цільових організацій – це примусові організації – такі
об’єднання, до яких людей примушують входити, навіть коли вони цього не
бажають. Прикладом таких організацій є обов’язкова школа, обов’язкова
(не добровільна) армія, психіатрична клініка, тюрма, різні організації
примусових робіт і т. ін.

І третій тип цільових організацій – це організації утилітарні, ті
об’єднання, до яких люди вступають з практичних причин. До таких
організацій належать, наприклад, підприємства, університети, профспілки,
урядові організації та інші, які люди створюють для задоволення життєвих
потреб. Можна помітити, що членство у таких організаціях не є ані
повністю добровільним, ані повністю примусовим. Наприклад, у
нетоталітарному суспільстві людину не можуть примушувати найматися на
роботу, але якщо людина не має інших джерел доходу, вона вимушена це
робити, щоб забезпечити себе засобами існування.

3. Поняття бюрократії

Чим більша і складніша цільова організація будь-якого типу, тим більша
потреба не тільки у координації діяльності її членів, але й у
впорядкуванні самої координуючої діяльності. Ця потреба задовольняється
тим, що соціологи називають бюрократією –специфічною соціальною
структурою, що створюється ієрархією статусів і ролей, яка базується на
розподілі функцій і влади, і функціонує за певними правилами та
процедурами.

Поняття бюрократії соціологи вживають у нейтральному значенні, без того
негативного навантаження, яке це слово має у повсякденному вжитку, коли
ми використовуємо його для позначення, наприклад, організаційної
неефективності.

Бюрократ, в американському варіанті повсякденної свідомості, найчастіше
уявляється як офіціозний, зосереджений на правилах, заплутаний у
канцелярських формалізмах клерк, що ухиляється від відповідальності і
займається малопродуктивною роботою.

У західному світі, за оцінками американських соціологів, бюрократія у
двадцятому сторіччі набула розгалуженості через те, що зростання та
ускладнення соціальних організацій зробили необхідним створення в них
великої кількості структурних одиниць і підрозділів. А щоб контролювати
їх різноманітну діяльність і регулювати її, став необхідним відповідний
соціальний механізм. Забезпечуючи виконання завдань на регулярних і
упорядкованих підставах, бюрократія у великій організації робить
можливими ефективне планування і ефективну координацію дій. Крім того,
бюрократичні організації прагнуть усунути будь-який сторонній вплив на
поведінку своїх членів, щоб вони діяли, перш за все, на користь
організації. У наш час найбільші і найскладніші організації будуються
саме як бюрократії – у соціологічному значенні цього слова.

Вперше аналіз бюрократії як специфічної системи соціальної регуляції
здійснив видатний німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920). Вебер
вважав головною тенденцією нової і новітньої історії процеси
раціоналізації (ratіonalіzatіon), а саме – процеси заміщення
традиційних, базованих виключно на досвіді методів соціальної
організації, методами теоретично обґрунтованими, із явно
сформульованими, старанно розрахованими правилами і процедурами. Вебер
аналізував не конкретні існуючі бюрократичні організації, а як він це
називав, ідеальний тип (іdeal type) бюрократії.

Що таке ідеальний тип?

У соціології ідеальний тип – це абстрагований опис певного явища,
сконструйований з даних аналізу багатьох реальних випадків цього
явища так, щоб зафіксувати його головні характеристики та суттєві
особливості. Наприклад, соціологи відшукують спільні елементи у
структурах державних міністерств і комітетів, церков, профспілок,
університетів, концернів і конструюють модель цільової організації
взагалі. Але треба пам’ятати, що така модель не є реалістичним
зображенням жодної конкретної бюрократичної структури, яка дійсно діє у
певних умовах. Така модель має зовсім інше призначення. Вона
використовується, щоб з’ясувати механізми функціонування відповідних
організацій і пояснити вже з’ясоване тим, хто тільки починає дослідження
таких організацій, або лише готується для того, щоб такі дослідження
проводити.

Це треба мати на увазі при ознайомленні з ідеальним типом бюрократії,
розробленим Максом Вебером – як повністю раціоналізованої організації,
зусилля якої сконцентровані на відборі найбільш відповідних – із
доступних – засобів для досягнення певної цілі.

4. Особливості бюрократії (за М.Вебером)

За Вебером, ідеальній бюрократії властиві такі 7 особливостей:

Функціональна спеціалізація. Серед посадових осіб існує чіткий поділ
функцій. Кожний член організації спеціалізується на виконанні певної
роботи і зосереджується на певних завданнях.

Ієрархія влади. Усі посади поєднуються у ієрархічну систему влади у
вигляді піраміди. Посадові особи відповідають перед начальником не
тільки за свої дії і рішення, але й за дії і рішення своїх підлеглих.
Обсяг влади окремої посадової особи чітко визначається: кожна така особа
має виконувати розпорядження безпосередньо вищої посадової особи і має
право віддавати розпорядження тільки своїм безпосереднім підлеглим.

Регуляція дій. Вся діяльність бюрократії спрямовується системою
взаємопогоджених правил та інструкцій (в більшості у письмовій формі).
Ці правила визначають також відповідальність посадових осіб та відносини
між ними. Вони забезпечують координацію виконання суттєвих завдань і
одноманітність цього виконання незалежно від змін у складі персоналу.

Кваліфікованість персоналу. Усі посади потребують певної кваліфікації і
заповнюються на підставах компетенції кандидатів, а не будь-чиїх
особистих суджень. Компетенція визначається сертифікацією (наприклад,
ступенем, отриманим у коледжі) або через іспити, чи тестування у самій
організації.

Забезпечення. Призначених на посади організація забезпечує усім, що
необхідно для виконання їх службових обов’язків.

Кар’єра. Створюються умови, щоб наймані працівники розглядали свою
роботу в організації як особисту кар’єру. Для цього підвищення у
ієрархії здійснюються або за старшинством, або за заслугами, або з
урахуванням того й іншого. Після випробувального періоду призначені на
посади особи набувають гарантії зайнятості і захисту від довільного
звільнення з роботи.

Архівація документів. Адміністративні рішення, правила, процедури і дії
організації занотовуються документально і зберігаються постійно в
архіві.

Вебер був переконаний, що бюрократія – це невід’ємна складова сучасного
капіталізму. Але, він також стверджував, що соціалізм збільшить, а не
зменшить бюрократичні структури. Визначаючи обмеженість капіталізму,
Вебер, тим не менше, вважав, що саме капіталізм надає кращі можливості
для захисту особистої свободи і творчого лідерства у світі, де домінують
цільові організації.

5. Недоліки бюрократії

Треба зауважити, що не всі соціологи оцінюють бюрократію так
оптимістично, як Макс Вебер. Багато з них схвильовані тим, що бюрократії
можуть обмежити людську свободу, перетворюючи вільних людей на
“гвинтики” організаційних машин.

Найчастіше соціологи відзначають, як основні, такі 6 недоліків
бюрократії:

По-перше, неефективність у незвичайних ситуаціях, яка, фактично, є
наслідком підвищеної ефективності у звичайних, типових ситуаціях. Це
пов’язано з тим, що бюрократія нерідко страждає сліпою прихильністю до
існуючих правил і процедур, яку Торстейн Веблен назвав “натренованою
нездатністю”, маючи на увазі, що таке ставлення до цих правил і
процедур, по-перше, формується саме у процесі набуття досвіду роботи у
бюрократичних організаціях, а по-друге, має своїм наслідком їх
нездатність адекватно реагувати на незвичайні ситуації. Досвід, що
набувається у бюрократичних організаціях формує у їх членів так зване
“тунельне бачення”, яке обмежує їх здатність бачити повний контекст
справи і реагувати по-новому, коли зміна ситуації робить старі засоби її
вирішення непридатними.

Другий недолік бюрократії – так звана перекручена раціональність. Тут
мається на увазі та обставина, що функціональна раціональність
бюрократії – це раціональність тільки стосовно засобів отримання
конкретного результату, але не стосовно самого результату. Наприклад,
програми, розроблені для скорочення безробіття можуть здійснюватися
ефективно, але викликати нестримну інфляцію. Заходи, спрямовані на
посилення безпеки, можуть сприяти стрімкому зростанню цін і зниженню
продуктивності промисловості. Тобто, через те, що кожен бюрократ
концентрується на своїх власних функціях, вплив їх виконання на більш
загальні результати діяльності організації може залишатися
непередбаченим.

Третій з поширених недоліків бюрократії – це так зване заміщення цілі.
Завжди є ризик, що з часом посадові особи почнуть забувати цілі своєї
організації і спрямовувати свою енергію на що-небудь інше. Часто потреби
функціонування великої організації спричиняє появу власних бюджетних,
кадрових та інших адміністративних проблем, і день за днем увага
бюрократії може все більше концентруватися на цих внутрішніх проблемах,
зміщуючись на них з тих цілей, заради яких ця організація була створена.
Навіть добродійні організації іноді витрачають непропорційно велику
частину їх фондів на адміністрування, і тільки чверть чи меншу частину
витрачають на ті цілі, заради яких ці організації створені.

Четвертий широко визнаний недолік бюрократії – це тенденція до
зростання, до збільшення своєї чисельності. Сіріл Норткот Паркінсон у
1957 році сформулював, лише частково сатирично, закон, який тепер так і
називають “законом Паркінсона”. Цей закон стверджує: “робота
розширюється так, щоб заповнити увесь той час, який може бути витрачений
на її виконання”. Паркінсон навів досить переконливі приклади того, як
кількість чиновників зростає навіть тоді, коли обсяг роботи зменшується.
Класичним прикладом є міністерство колоній Великобританії, де за ті 15
років (з 1939 до 1954), коли колоній ставало все менше і менше,
чисельність службовців збільшувалася, і зросла майже у чотири рази – з
45 до 166 осіб. Це явище пояснюється постійними пошуками бюрократів
можливостей збільшити кількість підлеглих. Ці підлеглі, у свою чергу,
знаходять роботу один одному, а координація їх роботи потребує
подальшого збільшення кількості керівників.

П’ятий недолік бюрократії – це авторитарність її структури. Річ у тому,
що ієрархічна побудова бюрократичних організацій породжує серйозні
проблеми. Через авторитарність владних відносин, службовці на нижчих
рівнях ієрархії зацікавлені приховувати від начальників свої вади,
помилки, недоліки у роботі. Реально, комунікації у бюрократичній
організації переважно односторонні, йдуть майже повністю тільки згори
донизу, і на середніх рівнях часто викривляються. Ті, хто становить
верхівку організації, рідко є добре обізнаними з проблемами та почуттями
тих, хто знаходиться на найнижчих рівнях ієрархії.

І, нарешті, шостий, один з найнебезпечніших недоліків бюрократії – це її
тенденція вироджуватися в олігархію. Олігархією соціологи називають таку
систему влади, за якою вона концентрується в руках декількох осіб, що
використовують свої посади для власного збагачення та задоволення своїх
егоїстичних інтересів. На цю ваду бюрократії вказував ще Роберт Майклс,
друг Макса Вебера, теж соціолог. І деякі сучасні соціологи, досліджуючи
процеси, що відбуваються у великих бюрократичних організаціях,
висловлюють стурбованість за майбутнє демократичних інститутів. Майклс
вказував на низку причин, що викликають олігархічні тенденції всередині
цільових організацій. По-перше, це структури влади, в яких влада
спускається згори вниз. Навіть коли в кінцевому рахунку влада надається
членами організації, (як у профспілках або політичних партіях), вплив
керівництва і адміністрації роблять загальне голосування і пов’язані з
ним процедури просто ритуалами. По-друге, посадові особи таких
організацій мають велику силу переваг перед просто її членами. Вони
мають доступ до інформації, що є недосяжною для інших, і звичайно вони
мають більше політичної майстерності і досвіду. Крім того, вони
контролюють такі адміністративні ресурси, як комунікаційні мережі, офіси
і кошти, які можуть бути використані для того, щоб виконувати їх
офіційні завдання, але й для того, щоб відбивати можливих претендентів.
І, по-третє, у таких організаціях рядові члени мають схильність до
політичної апатії.

В цілому можна сказати, що хоча складність сучасного життя вимагає
великомасштабних цільових організацій, бюрократичні структури породжують
серйозні проблеми. І деякі соціологи вважають, що немало проблем
сучасного життя взагалі не може бути вирішено, а деякі організаційні та
урядові функції не можуть виконуватись добре.

ТЕМА 9. СОЦІАЛІЗАЦІЯ.

З цієї теми ми починаємо знайомитись з мікросоціологічними засадами
мікросоціальних теорій. Перше питання:

1. Поняття та значення соціалізації

Від народження людське немовля є, так би мовити, незакінченою істотою і
тому – безпорадним, безпомічним організмом. Новонароджений нічого не
знає, майже нічого не вміє, і не може прожити більш ніж кілька годин без
допомоги інших людей. На відміну від інших живих істот, людське немовля
повинно навчатися фактично усім формам його майбутньої поведінки. Тим чи
іншим шляхом ця первісно біологічна істота повинна трансформуватися у
людську істоту, в особу, що може ефективно брати участь у суспільному
житті.

Інакше кажучи, ми не народжуємось людьми, ми стаємо людьми тільки у ході
взаємодії з тими, хто вже став людьми раніше. Сукупність процесів, через
які відбувається ця трансформація, – тобто наше „олюднювання”, – дістала
назву соціалізація. За Вандером Занденом, соціалізація – це процеси,
через які людина набуває знання, ставлення, цінності та форми поведінки,
суттєві для ефективної участі у суспільному житті.

Але виникає запитання: чи відносяться до соціалізації процеси, через які
людина набуває знання, ставлення, цінності, форми поведінки, що не є
суттєвими для ефективної участі у суспільному житті? Або є суттєвим для
неефективної участі у суспільному житті? Хіба це не результат
соціалізації? Безумовно, це теж результат соціалізації, і тому точнішим
видається визначення Робертсона:

Соціалізація – це ті процеси соціальної взаємодії, через які людина
набуває особистість та опановує спосіб життя у своєму суспільстві.

Соціалізація є з’єднуючою ланкою між індивідом та суспільством. Ця ланка
настільки важлива, що ані індивід, ані суспільство не можуть вижити без
неї. Індивіду соціалізація дає володіння соціальними нормами,
цінностями, мовами, вміннями, навичками, віруваннями та іншими формами
мислення, відчуттів та дій, що необхідні для соціального життя. Для
суспільства соціалізація – це не тільки процес транслювання своєї
культури від покоління до покоління, це невід’ємна складова процесу
свого відтворення, а саме – процес “виробництва” основних елементів
суспільства – людей як соціальних істот, людських особистостей.

Особистість – утворення дуже багатогранне. Для соціолога основне
значення має те, що особистість – це система внутрішньої регуляції (і в
цьому розумінні – саморегуляції) соціальної активності людини, зі
становленням якої людина стає суб’єктом цієї активності, а через це – і
суб’єктом тих соціальних відносин, в які вона вступає.

Особистість людини виявляється для інших людей в її діяльнісних проявах,
і тому виявляється як певна сукупність соціально значущих рис особи. В
цьому аспекті особистість – це відносно стала сукупність людських
якостей, відповідно до формування яких в процесі дорослішання індивід
стає соціально визнаним суб’єктом поведінки.

В правовому аспекті це виявляється в тому, що індивід стає соціально
відповідальним суб’єктом своєї поведінки.

В соціально-психологічному аспекті це виявляється в тому, що індивід
набуває відносно сталих форм мислення, відчуттів та дій, які стають для
нього типовими. В цьому аспекті особистість розглядається як утворення,
яке складається з трьох основних видів компонентів:

когнітивних, розумових (cognіtіve) компонентів: думок, переконань,
сприйняття, пам’яті;

емоційних компонентів: любові, ненависті, заздрощів, симпатій, гніву,
гордості та інших почуттів;

поведінкових (behavіoral) компонентів: вмінь, навичок, здібностей,
здатностей та інших можливостей.

Жодна людина не народжується видатним математиком, політичним діячем чи
вмілим теслярем. Люди можуть народжуватись з потенціалом, що дозволяє
стати ким-небудь з них, але ким вони дійсно стануть, залежить від їх
унікального життєвого шляху.

Соціальна взаємодія завжди має місце відповідно до норм і цінностей
культури кожного суспільства. Тому зміст соціалізації та типи
особистостей, що є найбільш поширеними у різних суспільствах, помітно
відрізняються. В той же час спроби достеменно визначити “національні
характери” мали тільки відносний успіх.

Одна з проблем полягає в тому, що досить важко виробити науково
обґрунтовані способи виміру характеристик особистості, особливо такі, що
дозволяють проводити адекватні міжкультурні порівняння. Інша пов’язана з
тим, що сам наш підхід до людей інших суспільств, напрямок пошуку їх
типових рис часто знаходиться під впливом етноцентризму або навіть
домінуючого клімату у міжнародних відносинах.

Коли сьогодні я прошу студентів, приготувати ручки і на рахунок “три”
написати слова, які першими спадають на думку, коли запитують про те,
якими є німці (на це дається 1 секунда), то епітети переважно позитивні.
А після другої світової війни для мешканців України слово “німець” було
синонімом таких слів, як “фашист”, “вбивця”, “бузувір”, “недолюдок”. І
це не випадково. Так, за даними досліджень американських соціологів під
час другої світової війни американці найчастіше вважали японців
жорстокими та віроломними, а зараз американці найчастіше вважають
японців винахідливими та працьовитими.

Хоча в кожному суспільстві є характерні особисті риси, що є результатом
спільного досвіду соціалізації в особливій культурі відповідного
суспільства, але в кожному суспільстві кожна особа відрізняється від
інших, і ці відмінності також є продуктом процесів соціалізації. Адже ми
народжуємось та живемо не тільки у певному суспільстві, але й у його
специфічних частинах, і тому кожен з нас з народження знаходиться під
впливом особливих субкультур того чи іншого класу, раси, релігії,
регіону, так само як й таких особливих груп як родина, сусіди, друзі.
Особливий новий досвід у цих контекстах завжди поєднується з особливим
старим досвідом, так що біографія кожної особи та її особистість завжди
унікальні. І дослідження процесу соціалізації допомагає з’ясувати як
загальні “схожості” особистостей та соціальної поведінки у певному
суспільстві, так й багатство відмінностей, що існують між різними
особами.

Соціалізація відбувається впродовж усього життєвого шляху (lіfecourse) —
біологічної та соціальної послідовності народження, дитинства, зрілості,
старості та смерті. На кожній стадії життєвого процесу ми постійно
зустрічаємо нові або змінені обставини, як персональні так й соціальні,
й мусимо навчатися, пристосовуватися до них.

Найважливіша фаза соціалізації відбувається у дитинстві, починаючи з
народження, коли закладаються емоційні основи майбутньої особистості.
Хоча вже отримані дані про вплив на формування психіки також й
пренатального періоду, коли ще до народження дитини поведінка матері та
її оточення впливають на розвиток психіки ембріону. Але дослідження цієї
фази знаходиться поки що на початковому етапі.

Основну увагу соціологи приділяють періоду так званої первісної
соціалізації – від народження до того періоду, коли складається
особистість як відносно самостійна система внутрішньої регуляції
соціальної поведінки людини. Тобто до того часу, коли її визнають
соціально відповідальною, а тому й дієздатною у правовому відношенні.

2. Природа та виховання (“Nature” and “Nurture”)

З середини минулого сторіччя вчені дискутують з приводу того, чим
визначається людська особистість – спадковістю (природою) чи вихованням
(суспільством).

Формулювання проблеми у формі “або…або…” подібне до дискусії про те,
кисень чи водень важливіший для утворення води, довжина чи ширина
важливіша у визначенні площини прямокутника. Сьогодні більшість вчених
схиляється до того, що обидва фактори – природний та соціальний –
визначають особистість людини, що ці два фактори тісно пов’язані й не
можуть бути відокремлені один від одного. Людина є спільним продуктом
природи і суспільства, продуктом їх взаємодії.

Загалом, складається враження, що спадковість робить людину прихильною
до певної поведінки і встановлює межі цієї поведінки, а оточення –
формує вияв спадкових можливостей. Наприклад, інтелект частково
визначається генами, успадкованими від батьків. Але сім’я, в якій
індивід виховується, і де його інтелектуальна активність може
стимулюватися різною мірою, кількість та якість шкільної освіти, вплив
кола друзів, та особистий вибір, що саме робити, – все це впливає на
розвиток інтелекту.

Переконливим аргументом на користь великого значення соціального
оточення для формування людської особистості дають численні описи
поведінки дітей, яких знаходили після довготривалої ізоляції від інших
людей (знайдений в лісі на півдні Франції у 19 столітті хлопчик 11
років; діти різного віку знайдені у різні часи в лісах Індії; знайдені у
Сполучених Штатах дві дівчини, які утримувалися в ізольованих
приміщеннях протягом всього або майже всього життя – Анна віком 6 років
та Джіні (Genіe) віком 13 років та ін.). Усі ці діти не володіли навіть
елементарними навичками, необхідними в соціальному житті.

Що ж стосується формування особистості у звичайному соціальному
оточенні, то лише у деяких крайніх випадках генетичні фактори, так би
мовити, “гарантують” певні наслідки. Наприклад, незалежно від
соціального впливу, усі індивіди, що отримали при зачатті залишкову
47-му хромосому (три замість двох хромосом 1-ої пари) мають хворобу
Дауна – одну з форм уродженого недоумства, олігофренії. Хвороба
виявляється у розумовій недостатності, нейромоторних неспроможностях та
інших фізіологічних аномаліях. Підтримка соціального оточення поки ще не
може змінити обставини такої спадковості, але це оточення може
забезпечити компенсаторну інституціоналізацію хворого, допомогти йому в
певній мірі брати участь у соціальному житті.

Найкращі докази певного генетичного впливу на формування особистості
дають дослідження однояйцевих близнюків, що мають від народження точно
однакову генетичну спадковість. Якщо б гени були єдиним фактором, що
визначає особистісні риси, то однояйцеві близнюки мали б абсолютно
ідентичні особистості. Однак цього ніколи не буває, хоча однояйцеві
близнюки завжди з більшою ймовірністю мають схожі особистісні риси, ніж
двояйцеві близнюки або інші брати чи сестри. Навіть тоді, коли
однояйцеві близнюки ростуть окремо, у різних сім’ях, вони найчастіше
мають більш подібні особистості, ніж двояйцеві близнюки, що виховуються
разом, в одній сім’ї. В той же час, однояйцеві близнюки, що виховувалися
у різних сім’ях, набагато менше подібні, ніж ті, які виховувались разом.

Проте, здебільшого, генетичні фактори забезпечують тільки вихідні
можливості. Людина навчається розвивати та задовольняти свої потенції у
соціальному оточенні. І головним чином саме її соціальний досвід
визначає, чи реалізує вона свої потенції, чи занедбає їх. Тобто,
можливо, сaме соціальне оточення – за нормальних генетичних передумов –
відіграє вирішальну роль в тому, чи стає людина з деякого ступеню свого
розвитку продуктом не тільки природи та суспільства, але й також і самої
себе, тобто ще й продуктом самовиховання, продуктом дії тієї
особистості, тільки перші підвалини якої формуються у взаємодії одних
лише спадковості та соціального оточення.

Здатність створювати, використовувати та змінювати культуру є
специфічною особливістю людських істот. У людський природі немає,
наприклад, крил або органів для відчуття електричних полів, як у деяких
риб. Тільки завдяки створенню культури люди набули здібностей для того,
щоб літати та виробляти чутливе обладнання для виявлення електричних
полів. Справа в тому, що у людський природі є здатність видозмінювати
своє середовище так, щоб неможливе від природи ставало можливим на
основі культури. Людина здатна до творчості – створення того, чого
раніше не існувало. Тобто, люди не є пасивними істотами, що
запрограмовані внутрішніми генетичними програмами та сформовані
зовнішнім середовищем. Люди створюють, руйнують, змінюють та
перетворюють зовнішній світ своєю власною діяльністю. З цієї причини
люди не замкнуті у незмінному тілі або у незмінній соціальній системі.
Люди є активними суб’єктами, що формують і самих себе й своє оточення.

Але люди змінюють не тільки світ, у якому живуть. Внаслідок своїх
власних дій вони також і самі формуються й трансформуються. Саме
взаємодія між людьми та їх оточенням є основою людського інтелекту,
знань та всієї культури. Адекватним прикладом того, як це відбувається,
є процес навчання.

3. Теорії навчання

Коли діти ростуть, їх поведінка з часом стає все менше залежною від
визрівання (maturatіon) – тобто від змін в організмі, що відбуваються
більш або менш автоматично внаслідок певних фізіологічних процесів.
Відповідно до цього поведінка дітей стає все більш залежною від навчання
(learnіng).

Навчанням соціологи називають більш або менш постійну модифікацію
поведінки, що спричиняється набуттям досвіду дій у тому чи іншому
середовищі. Саме у навчанні людська істота, реагуючи на своє середовище,
значно видозмінюється.

Навчання відбувається протягом усього життя у сім’ї, серед однолітків, у
школі, на роботі, а також у багатьох інших сферах життя. Навчання
дозволяє людині пристосовувати свою поведінку до обставин, що
змінюються. Це може робити поведінку людини достатньо гнучкою для
досягнення певних результатів. Крім того, це означає, що набуте навчання
може бути замінено шляхом нового навчання – це припущення є підґрунтям
психотерапії, порад-рекомендацій та процедур соціальної реабілітації.

Навчання відбувається двома основними шляхами:

шляхом вправляння, тренування (conditioning), що можна назвати
поведінковим навчанням;

шляхом спостерігання поведінки інших осіб, так званого спостережницького
навчання.

Теоретики поведінки, біхевіористи, як їх часто називають, основну увагу
приділяють тому, що люди роблять та говорять. Вони стверджують, що
людина навчається безпосередньо через переживання окремих подій, через
вчинки та бачення наслідків своїх дій, що у таких процесах людина
встановлює зв’язок між двома або кількома подіями.

Наприклад, дуже ймовірно, що у людині сформується асоціація між гарячою
плитою та болючим відчуттям опіку, або між грубими словами, сказаними
своєму товаришу, та його образою, або між підготовчою роботою до
семінару та відчуттям готовності виступати на семінарі й таке інше.
Процеси, у яких встановлюються такі зв’язки, в англійській мові дістали
назву condіtіonіng (ми будемо називати ці процеси тренуванням).
Переважною формою такого навчання у людей є дієве тренування (operant
condіtіonіng) – навчання, у якому поведінка змінюється через вплив на
неї її наслідків. Цей вид навчання дістав назву дієвого тренування тому,
що при цьому людина вдається до дієвого впливу на середовище, щоб
отримати бажане або уникнути неприємного.

Процес, у якому одна подія збільшує ймовірність здійснення іншої події,
називають підкріпленням. Взагалі підкріплення пов’язано із
задоволеністю, комфортом, винагородою або із зняттям якоїсь
неприємності, незручності або неспокою.

Значна частина людського життя, як показують дослідження, структурується
підкріпленнями. Так, підприємці винагороджують відповідну трудову
поведінку своїх робітників підвищенням заробітної плати. Приватний лікар
намагається зробити так, щоб пацієнт відчув корисність візиту до нього,
щоб спонукати пацієнта звертатися до нього й надалі. Водій автомобіля
знижує швидкість, коли помічає інспекцію, щоб не бути оштрафованим і
таке інше.

Інший, також поширений серед людей шлях набу