.

Соціологія. Навчальний посібник

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
3 85082
Скачать документ

Соціологія. Навчальний посібник

ЗМІСТ

Вступ

Тема І. Загальне поняття про соціологію

Тема II. Структура і зміст соціології масової комунікації

Тема III. Соціологія громадської думки і журналістика

Тема IV. Соціологічне вивчення комунікатора

Тема V. Дослідження змісту повідомлень

Тема VI Канали комунікації як об’єкт соціологічного дослідження Тема
VII. Соціологічні дослідження аудиторії засобів масових комунікацій

Тема VIII. Вивчення ефективності роботи засобів масової комунікації

Тема ІХ-Х. Якісні методи дослідження засобів масової комунікації

Тема ХІ-ХІІ Формалізовані методи вивчення засобів масової комунікації

Література

Запитання до іспиту

ТЕМА І ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ПРО СОЦІОЛОГІЮ

План

1. Визначення соціології.

2. Історія розвитку соціологічних знань.

3. Структура соціології.

4. Організація і проведення конкретного соціологічного
дослідження.

1.Визначення соціології

Сам термін “соціологія” має греко-латинське походження. Латинською
“societas” означає суспільство, а “logos” із грецької перекладається як
слово. Тобто соціологія – наука про суспільство.

Предмет цієї науки з моменту її виникнення багато разів
змінювався 3 одного боку, він уточнювався, що супроводжувалося
відокремленням соціології від філософії, з іншого – з накопиченням
соціологічних знань відбувалося зростання числа концепцій
теоретичної соціології, кожна з яких розробляла свій
аспект соціальних відносин, давала свою інтерпретацію предмету цієї
науки Наприклад, позитивісти вважали, що вивчати соціальні стосунки
треба виходячи із законів природничих наук, а
вчені феноменологічного напряму навпаки – соціальне вважали цілком
специфічним явищем, що розвивається тільки за своїми внутрішніми
законами. Поступово виділилися різні предметні області соціології
-праці, освіти, політики, міжнаціональних стосунків, у тому числі
соціологія засобів масової комунікації, яку й будемо
вивчати. З’явилися соціологічні теорії так званого середнього
рівня, що спиралися на матеріал, зібраний при емпіричних дослідженнях
Як особливий аспект соціологічної науки виділилася методика, техніка й
організація соціологічних досліджень.

2. Історія розвитку соціологічних знань

Початком історії соціології як нової форми дослідження суспільних
процесів прийнято вважати публікацію шеститомного “Курсу позитивної
філософії” (1830-1842) французького філософа

Огюста Конта, де вперше викладено основні положення позитивізму’,

які були ґрунтом для виникнення соціології..

Соціологія вивчає соціальну дійсність. Філософські роздуми про природу
суспільства та його вдосконалення йдуть ще від сивої старовини. Але
тільки тоді, коли вивчення соціальних фактів було відокремлено віл
оціночних суджень, народилася наука соціологія.

Кожна наука має декілька основних питань, при розв’язанні яких і
здійснюється її розвиток. Необхідно, щоб їх було правильно поставлено.
Відокремившись у самостійну науку, соціологія успадкувала від філософії
свої перші проблеми які, однак, були неправильно порушені.

По-перше, це питання “Куди ми йдемо?”, “Куди іде суспільство?”, “Куди
йде світ?” Філософи та історики, не знаходячи відповіді на ці питання,
ставили їх перед соціологією, але, притаманним їм чином, коли вивчення
фактів змішане з оціночними судженнями.

Треба відмітити, що в контівський період соціології вчених цікавилися не
тільки соціальною динамікою (“Куди йде світ?”), а й соціальної статикою
(тобто вивченням механізмів функціонування суспільства).

Огюст Конт вважав, що соціологія має бути позитивною наукою про
соціальні факти Але і йому, і деяким іншим ученим важко було відмовитися
від наслідків впливу філософії та історії на соціологію. До речі- цей
вплив частково пояснює, чому потім соціологія прийшла до іншої крайності
– емпіризму й антиісторизму.

Ще однією неправильно порушеною проблемою, що з часів Платона постійно
привертала увагу філософів, є проблема взаємостосунків між особистістю і
суспільством. Спочатку сформульована в абстрактній формі, вона в
минулому столітті набула більш практичного аспекту, виступила як дилема:
чи вторинна психологія відносно соціології, чи навпаки.

Огюст Конт вважав, що будь-яка психологічна проблема може бути
розв’язана з допомогою соціології. Цікавим тут є зіткнення думок таких
відомих учених як Тард і Дюркгейм. Тард вважав, що соціологію можна
звести до індивідуальної та міжіндивідуальної психології. Дюркгейм,
навпаки, писав, що взята в цілому соціальна дійсність не може бути
зведена до психічного, котре становить для соціології інтерес тільки як
складова частина соціальної дійсності.

К.Маркс висунув поняття “практика”, за допомогою якої людина створює
себе й одночасно дійсність. Таким чином, він увів історичний вимір у
відношеннях між психічними і соціальними началами.

Зіткнення думок Тарда і Дюркгейма пояснюється частково тим, що
колективна психологія в той час була предметом абстрактних побудов на
базі психології конкретної людини, а психологія особистості –
лабораторною психологією, зорієнтованою на людину взагалі. Практичні
висновки психології визначались її зв’язком з фізіологією, що віддаляло
її від соціології. Соціологія і психологія змогли вступити в контакт
тільки тоді, коли обидві вони виступили в єдиній конкретній площині.

Розглядаючи поведінку індивідів як реакцію на фактори зовнішнього
соціального світу, біхевіорізм, таким чином, визначив співвідношення між
психологією, соціальною психологією і соціологією: перша вивчає реакції
на природні стимули, друга – на соціальні, третя – самі соціальні
стимули і фактори.

. Людина, яка з’явилася на світ у визначеному соціальному середовищі, не
може втікати від нього. Соціалізація індивіда така сильна й починається
так рано, що розглядати її у відриві від оточуючого суспільства
припустимо тільки зі спеціальною практичною метою. Соціальна група не є
чимось незалежним від індивідів, що її складають, а індивід – це значною
мірою внутрішньо переломлене соціальне.

З того моменту як психологія визнала, що конкретний індивід не може бути
свавільно відділений від свого соціального досвіду, і що соціологія
розглядає людину в цілому, основну перешкоду було усунено – і
соціологія, і психологія стали двома доповнюючими одне одного аспектами
вивчення людської діяльності.

Ще одне складне питання – проблема вирішального фактора. Це намагання
виділити якийсь один вирішальний фактор суспільного розвитку (наприклад,
географічний чи біологічний) призвело до виникнення в соціології різних
течій, кожна з яких, звичайно, надає особливу увагу своєму фактору. Але
правильне розв’язання цієї проблеми полягає в розумінні того, що
суспільний розвиток обумовлює не один, а ціла сукупність різнопланових
факторів.

Усі ці проблеми стояли перед соціологією в XIX ст. І не можна переходити
до розгляду сучасного стану в цій науці без того, щоб не нагадати про ще
один наслідок XIX ст. Це намагання соціологів передбачити напрям
суспільного розвитку, відкрити соціологічні закони. Не випадково О.Конт
запозичив у Гоббса термін “соціальна фізика”, перш ніж звернутися до
терміну “соціологія”. Послідовники Конта і Спенсера також відкривали
закони, але вони у кінцевому підсумку здавалися вірними тільки їх
творцям. У наш час більшість соціологів відмовилась від пошуку загальних
соціологічних законів.

Соціологія XX ст. уже не ставить перед собою завдання розв’язати
проблеми долі людства, прогресу, конфлікту між особистістю і
суспільством, психічним і соціальним, вирішального фактора та пошуку
соціологічних законів.

Зараз у нашій країні ця наука переживає бурхливий розвиток і увага
приділяється перш за все концептуальному багажу, методології та
інструментарію.

Сучасна соціологія характеризується поглибленим вивченням соціальної
дійсності. Її особливість, порівнюючи із соціологією XIX ст., полягає
перш за все в тому, що вона є наукою багатьох вимірів, яка визнає
багатоплановість дійсності.

У XX ст. соціологія розвивалася в основному як емпірична наука. У 20-30
роки XX ст. відбувався справжній бум емпіричних соціологічних
досліджень. Соціологія оформлювалася й організаційно. Першими
академічними центрами емпіричних досліджень стали Чиказький та
Колумбійський університети США. Одночасно створюються численні приватні,
чи незалежні, як вони себе називали, бюро, центри, інститути по
проведенню конкретних досліджень у найрізноманітніших сферах суспільного
життя. Поступово складається спеціалізація дослідників і центрів з тих
чи інших проблем – соціології злочинності, соціології національних
меншостей, соціології освіти, сім’ї та шлюбу тощо. Особлива увага
надавалася вивченню методики і процедурам досліджень. Емпірична’
соціологія активно розвивалася у США, чому сприяло панування там
прагматизму, який став основою діяльності в усіх галузях життя, у тому
числі й у соціології.

Емпірична соціологія, здавалось, відповідала всім вимогам часу. Вона
використовувала методи точних наук, насамперед статистику, і

тим самим як би переносила на себе частину популярності та довіри, якими
вже користувалися ці науки.

Однак, не ігноруючи дійсних успіхів конкретної соціології в розвитку
методики і техніки досліджень, необхідно враховувати, що застосування
кількісних методів, у тому числі в суспільних науках, є особливістю
науки XX ст. узагалі, а не виключно соціології.

Ще одна сторона емпіричної соціології – це її об’єктивність, відсутність
зв’язків з будь-якою ідеологією, науковість Доказом наукової
безпристрасності емпіричної соціології служить той факт, що з самого
початку вона стала вивчати такі боки життя суспільства. як злочинність,
убогість, анормальна поведінка.

Які ж були основні етапи розвитку емпіричної соціології?

Період між двома світовими війнами характеризувався інтенсивним
накопиченням конкретних даних у різних галузях соціології. Уперше в
масовому масштабі суспільна наука, використовуючи соціологічні методи, з
фактами в руках розглядала різні явища в житті суспільства. Створювалися
монографічні роботи з окремих проблем. Найбільш відомі праці “Польський
селянин у Європі та Америці” У.І.Томаса і Ф.Знанецького та “Середнє
місто” подружжя Лінд, які були дослідженнями нового типу, повністю
грунтувались на конкретних фактах. Деякі наукові центри і фахівці
займалися виключно розробкою методики і техніки соціологічних
досліджень. Накопичення досвіду в цій галузі сприяло вдосконаленню
наукового рівня у проведенні конкретних досліджень.

Непритаманна філософії конкретність емпіричних робіт із
суспільствознавства, наочність результатів досліджень обумовили повний
розрив емпіричної соціології з більш чи менш загальними соціологічними
теоріями. З того часу методологією в американській соціології стали
називати не теоретичні основи вивчення тієї чи іншої проблеми, не
обґрунтування дослідницької діяльності, а комплекс технічних засобів і
методів, які дозволяли проводити конкретні дослідження, об’єктом яких
тепер стали окремі аспекти життя суспільства. Теорія емпіричної
соціології, на різницю від практики, формувалася перш за все у Європі.
Так, закономірність переходу соціології з теоретичного рівня на
емпіричний обґрунтував німецький учений В.Ділтей, методологічні принципи
емпіричного дослідження детально описувались у працях Віденського
гуртка, зокрема в книзі

О.Нейрата “Емпірична соціологія”, в якій автор закликав відмовитися від
використання категорій, які не підлягають емпіричній оцінці. Найбільш
значний вплив на конкретні дослідження перших десятиріч XX ст.. і перш
за все в Америці, здійснили психологічні теорії, зокрема французького
соціолога Г.Тарда й австрійського психіатра З.Фрейда.

Таким чином, перший період розвитку був вдалим для емпіричної соціології
з погляду як набуття досвіду проведення конкретних досліджень, так і в
накопиченні великого масиву практичних даних і результатів вивчення
окремих проблем.

Однак уже на початку 40-х років приходить розуміння того, що принципи
емпіричної соціології, які закривали їй вихід на рівень широких
узагальнень і погляду на суспільство в цілому, заважали подальшому
розвитку науки й на практиці призводили до розроблення
тільки вузьких, приватних рекомендацій. У результаті в ці роки
зароджується критичне ставлення до стану емпіричної соціології.
Почався пошук виходу з безвихідного стану, що створився. Кінець 40-х –
початок 50-х років характеризується новою хвилею уваги до проблем теорії
та методології. На сцену виходить так зване нове, “посткласичне”
покоління соціологів. Знову, у переробленому вигляді, використовуються
ідеї класиків європейської школи XIX -початку XX ст. – Дюркгейма,
Вебера, Тенніса тощо.

Об’єктивно потреба в теорії пояснюється безперспективністю накопичення
практичних даних без їх теоретичного узагальнення.

Суб’єктивно це перетворилося на протест проти психологічного напряму,
який не виправдав себе і призвело до звернення до натуралізму й
механіцизму. Виникло намагання зорієнтувати соціологію на
“макродослідження”. які б розглядали великі та складні соціальні
агрегації, а не займалися б приватними питаннями.

При розгляді історії розвитку соціологічних знань обов’язково необхідно
зупинитися на дослідженнях і поглядах видатного російського
та американського вченого П.О.Сорокіна. Він у різні часи був професором
Петербурзького і Гарвардського університетів. У своїх 40 монографіях і
більш ніж 200 статтях П.О.Сорокін перевів емпіризм соціологічних
досліджень на фундаментальну теоретичну основу Він створив інтегративну
систему, про яку, на жаль, зараз забули на Заході, а у нас її і не
знали. Ця система охоплювала проблеми філософії, соціології, психології,
етики.

19

У цей час все більш популярним стає структурний функціоналізм. Цей новий
підхід сформулювали вчені, серед яких передусім необхідно виділити
Т.Парсона і Р.Мертона. Вони запропонували розглядати суспільство як
єдине ціле, де нормальне функціонування частин забезпечує життєздатність
усього організму. “Система”, “структура”, “рівновага” – ці терміни
набули особливого значення у зв’язку з успіхами в ті роки кібернетики та
інформатики. Прямі зв’язки налагоджувались також з біологією, тому що
вчені цього напряму вважали, що соціальний організм не так уже
відрізняється від біологічного.

Важливим для структурного аналізу є застосування практики конкретних
досліджень, намагання знайти для них теоретичний грунт, зв’язати ці дві
складові науки – теорію і практику. У відомій монографії “Соціальна
теорія і соціальна структура” Р.Мертон пише, що необхідно створити
теорії “середнього рівня”, оскільки соціологія ще занадто молода, щоби
братися відразу розв’язувати проблеми функціонування всього суспільного
організму, до того ж теорії середнього рівня знаходяться ближче до
конкретних досліджень і можуть служити їм ґрунтом і одночасно перевіряти
та обробляти на них свої концепції.

Однак ні емпіричні дані, ні пошуки теорій так і не допомогли
американським соціологам та їх послідовникам у інших країнах створити
методологічну базу, на якій могла б надійно стояти сучасна соціологія.

У 60-ті роки знизився інтерес до функціональній школи і знов зріс
рейтинг суб’єктивно-ідеалістичних течій. Структурний функціоналізм так і
не зміг стати грунтом для узагальнення і пояснення емпіричних даних.

У цей час зароджується так званий напрям “конструювання теорії” (theory
construction), різнорідний за своїм складом, що ставить за мету розробку
основ побудови соціологічної теорії і який мав методологічний характер,
тобто його представники не цікавились змістовною стороною теорій, що
розроблялися.

На сучасному етапі розвиток соціології характеризується існуванням двох
антагоністичних тенденцій. Прихильники однієї з них вважають
використання найновіших методів аналізу соціологічних даних основним
шляхом наукового розвитку соціології. Прихильники іншої тенденції –
етнометодологічної – виходять з того.

що об’єктивні дослідження і наукові пояснення суспільства та історії
неможливі, і треба зосередитися на вивченні того, як ті чи інші поняття
чи уявлення переломлюються в суб’єктивному сприйнятті людей. Незважаючи
на антагонізм, обидві напрями мають і загальні моменти – обидва вони
зосереджують зусилля на тому, як вивчати, тобто на методі дослідження
суспільних явищ.

3. Структура соціології

Соціологічна наука з метою дослідження виділяє у відокремленому,
“чистому” вигляді різні форми суспільних стосунків і сфер суспільного
життя. Хоча всі вони внутрішньо пов’язані між собою, кожна з цих сфер
має свою специфіку, що знаходить вираз у створенні спеціальними
соціологічними теоріями свого понятійного апарату.

Залежно від досліджуваного об’єкта спеціальні соціологічні теорії можуть
бути теоріями більш або менш широкого значення. Вони знаходяться у
визначеній ієрархії відношень, які відбивають об’єктивний взаємозв’язок
різних боків суспільного життя.

Конкретне соціологічне дослідження в тій чи іншій сфері повинно
спиратися на спеціальні соціологічні теорії, які опосередковують зв’язок
між загальним соціологічним рівнем і конкретними соціологічними
дослідженнями явищ суспільного життя. З допомогою понятійного апарату
цих теорій здійснюється перехід від загальних теоретичних понять до
понять операціональних, котрі доступні кількісному вимірюванню та
емпіричній перевірці.

Спеціальні соціологічні теорії безпосередньо спираються на конкретні
соціологічні дослідження, у тому числі на статистичні обмеження,
систематичні спостереження, опитування, інтерв’ювання., анкетування
тощо, розробляють і перевіряють свої гіпотези і моделі на основі
методологічних посилань, які виходять з цих теорій, з одного боку, й
аналізу реальних даних – з іншого.

Таким чином, у межах єдиної соціологічної науки існують різні рівні
пізнання і пояснення соціальних явищ.

Конкретні соціологічні дослідження, які проводяться шляхом
збирання, систематизації, теоретичного осмислення соціальних
фактів, у свою чергу дають матеріал для розвитку спеціальних
соціологічних теорій, розв’язання їх теоретичних проблем. Ї
називають теоріями “середнього рівня” тому, що вони, з одного боку

є методологічною підставою конкретних соціологічних досліджень, а з
іншого – дають конкретний матеріал для загальної соціологічної теорії,
забезпечуючи її постійний розвиток.

Конкретні соціологічні дослідження добре виконують свою пізнавальну
функцію в тому разі, якщо вони не обмежуються констатацією і
систематизацією фактів, але допомагають з’ясувати внутрішні
закономірності та перспективи розвитку виучуваних явищ, співвідношення
цих явищ з іншими об’єктивними тенденціями і закономірностями
суспільного розвитку. Таким чином, спеціальні соціологічні теорії
виконують роль опосередковуючої ланки між загальною соціологічною
теорією і конкретними соціологічними дослідженнями.

Необхідно провести чітке розмежування між конкретними соціальними і
конкретними соціологічними дослідженнями. Перше поняття набагато ширше
ніж друге. Конкретним соціальним можна назвати будь-яке дослідження з
вивчення визначеного явища суспільного життя. Конкретне соціологічне –
один з видів конкретного соціального дослідження, який відрізняється
двома конкретними ознаками.

Перша ознака – комплексність, тобто розгляд явища чи процес у його
цілісності. Комплексний підхід передбачає виявлення питомої ваги кожного
із взаємодіючих соціальних факторів, які визначають явище, що
досліджується. Конкретні соціологічні дослідження можуть за необхідності
використовувати теорії та методики інших суспільних наук.

Друга найважливіша ознака полягає в тому, що до завдання конкретного
соціологічного дослідження входить вивчення процесу чи явища як
результату діяльності людей в єдності об’єктивних і суб’єктивних
факторів, тобто виявлення співвідношення умов, потреб, намагань, причин
і мотивів їх діяльності.

Конкретні соціологічні дослідження потребують збирання, зіставлення,
урахування численних емпіричних відомостей, які відтворюють реальні
зв’язки. У результаті узагальнення емпіричних даних складається картина,
яка відбиває об’єкт дослідження в цілому. Конкретні соціологічні
дослідження – це не тільки чисто технічні процедури збирання та обробки
емпіричного матеріалу. Уже в процесі збирання цього матеріалу, а тим
більш у процесі його

осмислення та обробки потрібне теоретичне обґрунтування. Саме тому
методологічно правильно поставлені конкретні соціологічні дослідження
дають об’єктивні, наукові знання,. які дозволяють розкривати внутрішні
закономірності суспільних процесів, виявити

тенденції їх розвитку.

Соціологія – це наука, яка має складну структуру й органічно поєднує
різні рівні соціального пізнання: загальні теорії, приватні теорії,
конкретні дослідження. Останні два рівні об’єднують у поняття “прикладна
соціологія”. Кожному з цих рівнів притаманні свої аспекти підходу до
вивчення суспільного життя, свій інструментарій та методика.

Функціонування і розвиток будь-якої конкретної соціальної системи
органічно пов’язані з функціонуванням і розвитком суспільства в цілому,
а функціонування і розвиток суспільства в цілому складається з
функціонування і розвитку окремих суспільних систем, які є складовими
елементами єдиного соціального організму. Таким чином, дослідження
конкретних соціальних явищ і процесів сприяє дослідженню всього
суспільства в цілому.

4. Організація і проведення конкретного соціологічного

дослідження

Соціологічне дослідження починається з розробки програми і плану аналізу
об’єкта. Від ступеня наукової обґрунтованості та рівня
організаційно-технічного оформлення цих документів значною мірою
залежить результативність соціологічного дослідження. Програма являє
собою теоретичну основу соціологічних процедур дослідження, що
здійснюється – збирання, обробки й аналізу інформації, необхідної для
обґрунтування теоретичних висновків і практичних

рекомендацій.

Структура аналізу визначається програмою соціологічного дослідження.
Структура повинна, по-перше, забезпечити переклад вихідних положень
соціологічної науки на всіх її рівнях на мову операціональних визначень
і процедур досліджень; по-друге, намітити шляхи узагальнення емпіричних
даних.

Програма дослідження – це опис логіки й методів аналізу об’єкта
відповідно до завдань, що розв’язуються. Програма є теоретичним
документом, який відповідає ряду необхідних вимог і всі частини якого
зв’язані в єдине ціле.

Частка всього соціологічного дослідження в цілому, значимість його
теоретичних і практичних результатів значною мірою залежать від його
теоретичного обгрунтування, теоретичного рівня розробки його програми,
вдалого обрання системи емпіричних показників і робочих гіпотез. Погано
обгрунтоване з погляду теорії соціологічне дослідження призводить до
незначних теоретичних висновків, неефективних практичних рекомендацій і
часто не виправдовує тих коштів, що пішли на його проведення.

Спрямовуючий вплив вихідних теоретичних положень у соціологічному
дослідженні проявляється у постановці цілей і завдань дослідження, а
також у виборі методів і процедур збирання та обробки інформації. Логіку
підготовки й проведення соціологічного дослідження можна зобразити таким
чином.

Мета дослідження – пізнання соціологом властивостей, зв’язків і
відношень обраного об’єкта; соціолог при цьому має деяку інформацію про
сутність даного об’єкта. До складу цієї інформації входять, по-перше, ті
чи інші уявлення про зовнішні ознаки соціального об’єкта, по-друге,
теоретичні знання, поняття, моделі, що стосуються цього об’єкта.
Побудовані на них результати теоретичного аналізу проблеми в “чистому
вигляді” дозволяють висунути ті чи інші гіпотези і на їх підставі
визначити процедури й методи дослідження, виділити його предмет.
Інформація про обраний об’єкт, яку отримали в результаті спостереження і
експерименту, являє собою наступну, більш високу ступінь проникнення в
його сутність, подальшу конкретизацію знань про цей об’єкт. На ґрунті
цих знань здійснюється розробка практичних рекомендацій, які спрямовані
на вдосконалення системи управління соціальним об’єктом, з’являються
нові поняття та теорії.

Мета соціологічного дослідження визначає його орієнтацію -теоретичну чи
прикладну, від якої залежить уся логіка його проведення. Програма
дослідження повинна чітко відповідати на питання: розв’язанням якої
проблеми й на отримання якого результату орієнтується дане дослідження.

Логіка соціологічного дослідження обумовлена змістом проблеми, яка
задається центральним питанням. У теоретично зорієнтованому дослідженні
щонайперше вирішуються теоретичні (основні), а потім

практичні (неосновні) завдання. У прикладному дослідженні
практичні завдання є основними, а теоретичні – неосновними.

Основні завдання відповідають меті дослідження. Неосновні ставляться для
підготовки майбутніх досліджень, розв’язання методичних питань,
підготовки додаткових гіпотез, не зв’язаних безпосередньо з даною темою
тощо.

При теоретичній чи практичній орієнтації конкретного соціологічного
дослідження неосновні завдання доцільно вирішувати на матеріалі,
отриманому для пошуку відповіді на центральне питання, аналізуючи ті
самі дані, але під іншим поглядом. Можливо, що неосновні завдання
повністю розв’язані не будуть. Але вони можуть допомогти при постановці
проблеми для підготовки нового дослідження

Об’єкт соціологічного дослідження – це діяльність людей, які мають
визначений соціальний статус, умови, за яких ця діяльність здійснюється
і продукти цієї діяльності.

Об’єкт соціологічного дослідження має відповідати досить широкому колу
вимог, по-перше, характеризуватися чітким означенням явища за такими
параметрами, як професійна належність, просторові межі (країна, регіон,
місто, село), функціональна спрямованість (виробнича, політична,
побутова тощо); по-друге, визначеним часовим обмеженням;
по-третє,

можливістю кількісних обмежень.

Крім об’єкта необхідно обрати й одиницю спостереження. Нею в соціології
називають досліджуваний елемент сукупності, стосовно якого безпосередньо
проводиться збір соціальної інформації. При цьому важливо відрізняти
одиницю спостереження, про яку збирається інформація (одиниця аналізу),
від одиниці спостереження, з якої збирають інформацію (одиниця
збирання). Одне й те саме соціологічне дослідження може включати різні
за своїм характером

одиниці спостереження.

Виділення об’єктивних ознак одиниць спостереження з подальшим їх
сортуванням називається типологізацією. При цьому ознаки, що
досліджуються, поділяються на суттєві й несуттєві з виділенням якісних і
кількісних боків явища.

До кількісних ознак належать такі, варіанти яких відрізняються

один від одного визначеною величиною.

До якісних – такі, що дозволяють розрізняти одиниці спостереження за
змістом

Якісні ознаки відображують невід’ємні властивості предмета дослідження.
Коли мова йде про набір якісних ознак з топологічного ряду. їх називають
атрибутивними. У тих випадках, коли варіанти протилежні за значенням
(чоловік – жінка тощо), ознаки називають альтернативними.

Предметом дослідження прийнято вважати той бік об’єкта, який
безпосередньо вивчається. Одному й тому самому об’єкту може відповідати
кілька різних предметів дослідження, кожний з яких визначається тим,
який саме бік об’єкта він відбиває, з якою метою, а головне – для
розв’язання якої проблеми обирається лредмет дослідження.

Об’єкт і предмет соціологічного дослідження збігаються, коли перед
дослідником стоїть завдання пізнання всієї сукупності емпіричних
закономірностей функціонування й розвитку конкретного соціального
об’єкта. Коли ж мова йде про вивчення будь-яких окремих характеристик
об’єкта дослідження, предметом дослідження стають ті самі аспекти, які
містять ці характеристики.

А тепер давайте розглянемо роль гіпотези в соціологічному дослідженні та
шляхи перевірки гіпотез.

Гіпотеза в соціологічному дослідженні – це науково обґрунтоване
припущення про структуру соціальних об’єктів, про характер елементів і
зв’язків, які створюють ці об’єкти, про механізм їх функціонування й
розвитку. Наукова гіпотеза може бути сформульована тільки в результаті
заздалегідь зробленого аналізу об’єкта, що вивчається.

Така гіпотеза відрізняється від теорії не за своєю логічною побудовою, а
за ступенем доведення істини. Логічна ж структура в них однакова.

Процес встановлення істинності чи брехливості гіпотези – це процес її
емпіричного обгрунтування, її перевірки в ході соціологічного
дослідження. У результаті такого дослідження гіпотеза чи спростовується,
чи підтверджується і стає одним із положень теорії Науково обгрунтована
гіпотеза в соціології має відповідати ряду вимог.

1 Гіпотеза, як правило, не може суперечити вже існуючим теоріям. Однак у
цьому випадку є й винятки. Наприклад, коли нова гіпотеза

охоплює значно ширше коло фактів. При виникненні нової, більш широкої
теорії стара перетворюється на приватний випадок нової.

2 Необхідно, щоб гіпотеза не суперечила вже відомим і перевіреним
фактам. Якщо серед відомих фактів є хоча б один, з яким гіпотеза не
співвідноситься, вона має бути відкинута чи переформульована так, щоб
охоплювати всю сукупність фактів, для пояснення яких вона запропонована.
Однак не завжди суперечність відомим фактам треба розцінювати як ознаку
помилковості гіпотези. Самі факти можуть бути помилковими і вимагати
свого перегляду. Наукова гіпотеза не тільки пояснює всю сукупність уже
відомих фактів, але передбачає нові, ще невідомі.

3. Гіпотеза має бути доступна перевірці в процесі соціологічного
дослідження чи на практиці. Соціолог повинен розробити такі
процедури, які б дозволили йому зафіксувати саме ті елементи і зв’язки
соціального об’єкта, що вивчається, припущення про які

містяться в гіпотезі.

4. Логічний аналіз гіпотези має встановити її несуперечливість,
дозволяє відповісти на питання, чи не є брехливими деякі

передбачення.

Гіпотези поділяються за змістом припущень відносно соціального

об’єкта, що вивчається, на описові та пояснювальні.

Описові гіпотези у свою чергу поділяються на структурні, тобто
припущення про характерний набір елементів у соціальному об’єкті та
характер зв’язків між ними, і функціональні, тобто припущення про форму
зв’язків між елементами об’єкта, що вивчається. Пояснюючі гіпотези
являють собою припущення про причинні зв’язки в об’єкті, що потребують
експериментальної перевірки.

Описові гіпотези теж пояснюють факти, але вони розглядають не причинні
зв’язки, а структурні, функціональні, класифікаційні тощо

Зразком соціологічного дослідження є така робота, в якій ясно
сформульована проблема, чітко інтерпретовані поняття і є одна чи кілька
гіпотез, достатньо чітко сформульованих, які можна емпірично

перевірити.

У кожному з досліджень створюється своя особиста стратегія наукового
пошуку, що визначає послідовність дій соціолога. Ця послідовність є
стратегічним планом дослідження, який будується залежно від типу
гіпотези й мети дослідження. Існує три варіанти

стратегічного плану дослідження: розвідувальний, аналітичний,
експериментальний.

Розвідувальний план соціологічного дослідження застосовується в тих
випадках, коли немає ясного уявлення про проблему чи об’єкт дослідження.
Мета плану – формулювання проблеми. У тій області дослідження, де ще
мало відповідної наукової літератури чи її взагалі немає, дослідження
починається із загальної розвідки. Розвідка дозволяє більш ясно й чітко
сформулювати проблему, визначити основний набір дослідницьких засобів –
методик і технік дослідження, порядок їх застосування, визначити
першочерговість завдань, які треба розв’язати, з погляду їх важливості.
Нерідко з’ясовується, що висунуті завдання занадто складні, а знань і
технічних засобів для їх розв’язання недостатньо. Усі ці питання
уточнюються в процесі здійснення розвідувального плану. Останній
передбачає три основні етапи роботи: вивчення документів, проведення
інтерв’ю і здійснення спостережень.

Передусім рекомендується продивитися всю літературу з теми дослідження
як вітчизняну, так і зарубіжну. При цьому складається бібліографія.

Мета інтерв’ю – з експертами, вченими, практиками – отримати додаткові
знання про соціальний об’єкт, що вивчається, спробувати сформулювати
декілька первинних гіпотез.

Спостереження є заключним етапом розвідки. До цього моменту соціолог вже
має деяку інформацію. Розвідувальне спостереження не формалізоване, як,
наприклад, при описовому плані дослідження; є тільки перелік питань для
вивчення.

Робота за розвідувальним планом закінчується ясним і чітким
формулюванням проблеми.

Розвідувальний план треба відрізняти від такої дослідницької процедури,
як проба чи пілотажне дослідження. Мета стратегічного розвідувального
плану – формулювання проблеми й висунення гіпотез, а проба здійснюється
тільки для перевірки методик і техніки дослідження. її можна
застосовувати при будь-якому стратегічному плані. Наприклад, при
розвідувальному плані дослідження можна пробувувати інтерв’ю з
експертами.

Аналітичний план соціологічного дослідження застосовується у тих
випадках, коли знання проблеми дозволяє виділити об’єкт і

сформулювати описову гіпотезу, тобто гіпотезу про
структурно-функціональні зв’язки та класифікаційні характеристики
соціального об’єкта, що вивчається. Тут необхідні строгість емпіричної
інтерпретації понять і точність фіксування даних.

При аналітичному плані дослідження буде недостатньо вивчення літератури,
неформалізованих спостережень та інтерв’ю. У даному разі застосовується
інший набір дослідницьких засобів: вибіркове чи монографічне обстеження,
анкетування, групування, кореляційний

аналіз отриманих даних тощо.

Нерідко до досліджень за аналітичним планом висловлюються претензії у
зв’язку з тим, що вони не розкривають причинних зв’язків чи дають
тривіальні результати, тобто ті, що давно відомі. Однак те, що відомо на
рівні здорового глузду, ще не є науково доведеним. Факти можна тлумачити
по-різному і навіть “довести істинність” брехливих гіпотез. Обертання
Сонця навколо Землі не суперечить здоровому глузду, але суперечить
науковим даним. Дослідник має обережно ставитися до “наявних”
фактів. Дослідження за

аналітичним планом допомагає упорядкуванню часто ВІДОМИХ фактів,

встановленню співвідношення між ними – іноді в кількісній формі.

Експериментальний план дослідження застосовується тоді, коли знання про
об’єкт дозволяють сформулювати пояснюючу гіпотезу. Мета плану –
визначити причинні зв’язки в об’єкті, розкрити не тільки його структуру,
але й причини, які обумовлюють його функціонування чи розвиток.

Фактично анатітичний план завжди містить у собі елементи
експериментального: явно чи неявно соціолог намагається розробити
класифікаційні та структурно-функціональні гіпотези, спираючись хоча б
на неясні уявлення про деякі причинні зв’язки соціальних об’єктів, що
вивчаються. Після завершення роботи над аналітичним планом виникають
більш чіткі та ясні пояснюючі гіпотези. І тут відкривається можливість
провести експеримент, тобто не тільки зафіксувати присутність зв’язків,
але й визначити їхню спрямованість.

У реальній практиці соціологічних досліджень рідко буває так, щоби один
з типів стратегічного плану здійснювався в чистому вигляді. Іноді в
одному дослідженні застосовуються всі три плани, починаючи з
розвідувального, потім іде висунення описових гіпотез і

реалізація аналітичного плану, а після цього – дослідження
причинних зв’язків з допомогою експериментального плану.

Важливу роль у соціологічному дослідженні відіграє вибір методів
збирання, обробки й аналізу соціальної інформації. Цей вибір
визначається завданнями дослідження, специфікою соціального об’єкта,
емпіричною інтерпретацією понять, змістом гіпотез. Кожне соціологічне
дослідження є своєрідним сполученням цих факторів.

Методологічне правильне дослідження завжди передбачає в програмі
подальшу обробку й аналіз отриманої інформації. Соціологічне дослідження
не зводиться тільки до збирання даних, отримання первинної інформації.
Мета його – дати науково обґрунтовану інтерпретацію фактів, а це у свою
чергу передбачає необхідність обробки даних на основі заздалегідь
розробленої схеми.

Методологічна частина програми зв’язується з процедурною не тільки через
засоби збирання інформації. Формулюючи гіпотезу, соціолог має одночасно
передбачити й те. як зібрати матеріал і як його опрацювати, спираючись
на основну гіпотезу. У соціології розрізняють два типи обробки
інформації.

Перший – це статистичний аналіз первинної інформації. Основними засобами
аналізу в даному разі виступають математика й логіка. У результаті
отримується інформація, яка придатна для теоретичного аналізу й
одержання теоретичних висновків і практичних рекомендацій Такого виду
інформацію називають вторинною

Другий тип обробки соціальної інформації – її теоретична інтерпретація,
змістовний аналіз формально оброблених соціальних фактів, тобто
вторинної інформації. Основним засобом аналізу тут є приватна
соціологічна теорія, яка стосується тієї сфери соціального життя, що
досліджується.

Висновки

Таким чином, соціологія – це наука про суспільство, яка має свій
особливий понятійний апарат, методи й технічні прийоми для дослідження
суспільних стосунків та інститутів.

Термін “соціологія” вперше використав Огюст Конт у 1830 р. Основні
проблеми соціології XIX ст. полягали в тому, що вона, по-перше,
пробувала вирішити питання “Куди йде світ?” Це питання було поставлено
для соціології некоректно, оскільки тут вивчення

фактів змішане з оціночними судженнями, що для соціології, як емпіричної
науки, неприпустимо.

По-друге, це проблема взаємостосунків особистості й суспільства, яка в
XIX ст. виступала у формі розподілу зон впливу між соціологією і
психологією.

По-третє, це спроба відкрити якісь соціологічні закони, за якими

розвивається суспільство.

На початку XX ст. соціологія розвивалася головним чином емпіричним
шляхом. Її основними рисами було широке використання методів точних наук
і об’єктивність. Емпірична соціологія панувала до другої половини 40-х
років. На зміну абсолютизації кількісних методів прийшло розуміння того,
що проводити серйозні соціологічні дослідження треба на грунті певної
теорії. Однак і досі зусилля більшості соціологів зосереджені на
вдосконаленні методів дослідження, а не на розробці певної загальної
теорії.

Узагалі, соціологія складається з кількох пов’язаних між собою рівнів.
Найнижчий – це конкретні чи емпіричні соціологічні дослідження, найвищий
– теорія, яка служить методологічним грунтом для соціологів даного
напряму. Сполучною ланкою між

НИМИ Є спеціальні соціологічні теорії.

Прк конкретному соціологічному дослідженні особливу роль відіграє
правильне, теоретично вірне складання програми роботи, обрання об’єкта і
предмета аналізу, визначення цілей і завдань. Велике значення також має
формулювання гіпотез дослідження. У цілому все це разом означає
стратегічний план дослідження, тобто послідовність дій соціолога по
вивченню об’єкта. Залежно від мети дослідження план може бути
розвідувальним, аналітичним чи експериментальним. Після збору інформації
наступає етап її обробки, спочатку формалізованої, щоб підвести первинну
інформацію до якихось загальних знаменників, а потім інтерпретації
вторинної інформації для отримання теоретичних висновків і вироблення
практичних рекомендацій.

Контрольні запитання

1. Дайте визначення соціології як науки.

2. У чому полягали основні проблеми соціології XIX ст?

З Назвіть основні риси емпіричної соціології.

4 Які етапи розвита} пройшла соціологія у XX ст.7 5. Назвіть рівні
соціологічної науки.

6 Розкрийте структуру соціології

7 У чому полягає різниця між соціальними й соціологічними
дослідженнями?

8. Яке завдання і структура програми соціологічного дослідження?

9 Визначте логіку соціологічного дослідження.

10 Які цілі й завдання соціологічних досліджень?

11. Які є одиниці спостереження? Наведіть їх типологізацію.

12. Яку роль відіграє гіпотеза в соціологічному дослідженні? Назвіть
вимоги до гіпотез.

13. Що таке стратегічний план дослідження? Які є види планів?

14. Що таке первинна і вторинна інформація?

ТЕМА II СТРУКТУРА І ЗМІСТ СОЦІОЛОГИ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ

План

1 Масова комунікація як соціальне явище

2 Масова комунікація як об’єкт соціологічних досліджень

3 Історія соціології масових комунікацій

4. Соціологія масових комунікацій як наука.

1. Масова комунікація як соціальне явище

Під масової комунікацією ми розуміємо процес розповсюдження соціальної
інформації (тобто інформації позагенетичної, семантичної, яка фіксується
в знаках) за допомогою технічних засобів (преса, радіо, телебачення,
відео, кіно тощо) на велику і розташовану в різних місцях аудиторію.
Узагалі, термін “комунікація” виник від латинського communicare, що
означає “радитися”. Поняття “масова комунікація” виникло на початку XX
ст. \ СІЛА Його автором є психолог Ч.Кулі.

Як особливий вид соціального спілкування масова комунікація здійснюється
в масштабах усього суспільства. виступає
найважливішою умовою суспільного розвитку й організації
Особливістю масової комунікації є передусім її
соціальна

обумовленість, що дає підставу розглядати її в системі соціальних
стосунків і як визначений вид даних відношень.

Розповсюдження інформації за допомогою масової комунікації є засобом
ідеологічного, політичного, економічного впливу на свідомість і
діяльність людей. Змістом повідомлень масової комунікації охоплюється
весь спектр психологічного впливу в діапазоні від інформування і
навчання до переконання і навіювання. Техніка масової комунікації
орієнтується на задоволення соціальних потреб і попиту, розповсюджує
інформацію в масштабах і ритмі, які визначені характером функціонування
і розвитку тієї чи іншої соціальної системи. Комплекси технічних
пристроїв, призначених для виробництва, зберігання, передачі та
приймання газетної,

радіотелевізійної інформації з’являються тільки на визначених етапах

історії. Колективна діяльність людей в умовах високого ступеня
інтеграції праці та концентрація матеріального і духовного виробництва
породжують “споживачів масової комунікації -багатомільйонні читацькі,
радіослухацькі, телеглядацькі аудиторії. Із соціологічного погляду
індивіди, які створюють аудиторію, розглядаються як особистості, що
“включені” в мережу реальних суспільних стосунків. Масова комунікація
дозволяє їм установити й підтримувати зв’язок з більш широкою соціальною
середою, ареал якої знаходяться далеко за межами їх безпосереднього
оточення. ?

Узагалі, духовне спілкування пов’язане не тільки з працею, але й із
пізнанням. Хоча спілкування є необхідним елементом, умовою інших видів
діяльності, воно має і самостійне значення. Саме в цій своєрідній
універсальності й полягає його специфіка як особливого виду людської
Діяльності. При аналізі спілкування й комунікаційного процесу необхідно
з’ясувати, через якого “посередника” відбувається обмін ідеальними
відбиттями матеріального світу. І тут ми обов’язково зустрінемо поняття
інформація”, її кількісні та якісні характеристики.

Існують два підходи до природи інформації – атрибутивний і
функціональний. Прихильники першого розглядають інформацію як об’єктивну
властивість усіх матеріальних об’єктів (інформація -атрибут матерії),
прихильники другого стверджують, що інформація є умовою і результатом
спрямованої активності й тому вона виникає тільки на соціально-свідомому
рівні.

У журналістиці інформація є однією з властивостей матеріалів. Інформація
в цьому разі прирівнюється до повідомлення фактів, які мають аспект
новизни.

Зрозуміло, що інформація, яка розглядається зі змістовного боку (а саме
вона відіграє провідну роль у духовному спілкуванні), неодмінно
пов’язана з відбитком реальності. Узагалі, філософи розуміють під
інформацією зміст, який отримується із зовнішнього світу в процесі
пристосування до нього людини.

При спілкуванні важливу роль відіграє як змістовний і ціннісний боки
інформації, так і форма її подання та передачі. Для людей, що
спілкуються, має значення і несе визначену інформацію не тільки те, що
сказано, але й те, як, яким тоном і за яких обставин це сказано. Тому
правомірно виділити у спілкуванні раціональний і емоційний моменти.
Раціональний пов’язаний з розумінням, емоційний – з відгуком почуттів. У
процесі спілкування ці аспекти знаходяться у різних сполученнях. У ряді
випадків вони можуть виступати й самостійно.

При духовному спілкуванні здійснюється обмін не взагалі інформацією, а
її вищим видом – соціальною інформацією. Остання тісно пов’язана з
характеристиками соціальної системи

Висновки вивчення різних суттєвих аспектів соціальної інформації з
погляду соціології можна підсумувати таким чином.

Соціальна інформація: 1) відбиває суспільні стосунки; 2) пов’язана з
різними видами людської діяльності; 3) зафіксована свідомістю; 4)
опосередкована факторами психологічного плану; 5) використовується для
впливу на інших людей. Вона має складну структуру, яка включає
науково-технічну, економічну, соціально-політичну, ідеологічну та інші
види інформації.

Активний пошук інформації – одна з характерних рис людського
спілкування. Фахівці з кібернетики часто підкреслюють, що ЕОМ перевершує
людину в пошуку інформації. Однак переваги машини в цьому проявляються
тільки в межах замкнутої системи. Що стосується зовнішнього оточення, то
тут людина поза конкуренцією.

Важливою властивістю людини при обміні інформацією є її ретельний добір.
Приблизно тільки тисячна частка інформації, сприйнята людиною, стає
фактом свідомості, саме вона служить “матеріалом” для спілкування.

Духовні контакти сучасних людей здійснюються у вигляді міжособистісного
й масового (за допомогою засобів масової комунікації) спілкування. Ці
два види доповнюють один одного, задовольняючи різноманітні інформаційні
потреби людей.

Тут можна відмітити існування різних ситуацій. Якщо особа, яка
користувалася обома видами спілкування, за якихось причин не може
удатися до одного з них, то компенсує це посиленим використанням другого
виду. Так, відмічено, що літні люди, пенсіонери, в яких послаблені
міжособистісні зв’язки, а внаслідок цього зменшений обсяг і якість
міжособистісного спілкування, намагаються компенсувати дефіцит обміну
соціальною інформацією за рахунок більш інтенсивного духовного
спілкування за допомогою засобів масової комунікації. Пенсіонери,
показують соціологічні дослідженні, не тільки споживають значну
кількість матеріалів преси, радіо, телебачення, але й здійснюють
активний зворотний зв’язок з ними (через листи, кореспонденції та ін.).
Практика свідчить також, що якщо людина не може використовувати
спілкування через засоби масової комунікації (наприклад. поломка
телевізора чи радіоприймача), то вона збільшує інтенсивність
міжособистісного спілкування (ходить у гості, театр, кіно тощо).

Подібна ситуація виникає, коли людина може користуватися обома видами
спілкування, але один з них не задовольняє її інформаційних потреб. Тут
знову вступає в дію механізм взаємної компенсації Інша справа, коли
обидва види спілкування достатньо задовольняють різні за характером
інформаційні потреби людей. Тоді спрацьовує механізм взаємної
стимуляції. Його дія виявляється таким чином: матеріали засобів масової
комунікації сприяють активізації міжособистісного спілкування,
інтенсивне міжособистісне спілкування вимагає звертання до духовного
спілкування через засоби масової комунікації.

Спілкування через засоби масової комунікації є результатом довгої
еволюції різноманітних форм міжособистісного обміну інформацією. Історія
показує, що, наприклад, виникнення та існування Централізованих держав,
розповсюдження релігії вимагали створення таких форм спілкування, котрі
були зорієнтовані на обмін інформацією між великими групами людей. Це й
різні засоби прискорення доставки повідомлень (кінні естафети, голубина
пошта

та ін.), і тиражування повідомлень (виготовлення необхідного числа
дублікатів Повідомлення), і доступність інформації (повідомлення про
найважливіші події через церкви, рукописні газети). Ці форми були
попередниками спілкування через засоби масової комунікації.

Узагалі, спілкування через засоби масової комунікації — це такий вид
духовного спілкування, в ході якого здійснюється обмін соціальною
інформацією між великими групами людей у межах соціального
макросередовища за допомогою спеціальних організацій і технічних засобів
збирання, обробки та розповсюдження інформації.

Давайте спробуємо видалити елементи та особливості діяльності засобів
масової комунікації. Перші спроби виділити елементи спілкування людей і
взаємозв’язку між ними були здійснені ще античними авторами. Арістотель,
говорячи у своїй “Риториці” про мовну форму спілкування, наголошував, що
вона складається з трьох елементів: із самого оратора, з предмета, про
який він говорить, та з особи, до якої звертається. Філософ виділив
умови, необхідні для вдалого спілкування. Мова має бути доказовою і
викликати довіру, а оратор – бути людиною особливого складу.

Римський оратор Квінтіліан висунув більш розгорнуту схему. Він вважав,
що про той чи інший вчинок чи повідомлення можна судити, якщо є
відповіді на такі питання: хто, що зробив, де, якими засобами, навіщо,
як, коли.

У сучасній соціології популярністю користується формула, висунута
американським ученим Г.Д.Лассуемом Вона включає п’ять елементів процесу
спілкування: хто повідомив, що, по яких каналах, кому, з яким ефектом.
За цією загальною формулою масової комунікації і побудований наш
лекційний курс.

Діяльність засобів масової комунікації спрямована на охоплення
максимально можливої кількості людей. Але справа не тільки в
масштабності, а й у тому, за рахунок яких факторів, умов виникає
необхідність великих аудиторій, які специфічні риси мають ці аудиторії

Радянські дослідники вважали, що провідною характеристикою, яка визначає
обличчя споживача масової комунікації, його інтереси й оцінки, є освіта.
Але західні дослідження дозволили скорегувати цей висновок. Так. не
підтвердилася думка про те, що програмами комерційного телебачення
цікавляться тільки люди з низьким рівнем освіти й низькими прибутками.
Виявилося, що їх дивляться 98 %

глядачів з вищою освітою від одної до тридцяти годин на тиждень. Але,
звичайно, є і газети, і радіотелепередачі, спрямовані тільки на глядача
з визначеним рівнем, а іноді й напрямом освіти.

Важливою особливістю процесу масового спілкування, є використання машин,
технологічних процесів, різних технічних пристосувань, які дають
можливість швидко збирати, обробляти, випускати й розповсюджувати
інформацію в масовому масштабі на великій території і майже одночасно.
Цьому служать , новітні досягнення електроніки, ротаційної техніки,
електрогравіювальних автоматів тощо. Великий прогрес технічних засобів
масового спілкування має значення не тільки для духовного контакту
людей, але й для розвитку всієї економіки в цілому.

Які ж особливості сучасних технічних засобів, що використовуються в
масовій комунікації? Насамперед треба назвати їх здатність переробляти й
розповсюджувати величезний обсяг інформації. Це особливо характерно для
радіомовлення і телебачення. Одна програма телебачення, наприклад, кожен
день передає такий обсяг інформації, для розміщення якого потрібно було
б кілька десятків газетних шпальт.

Технічні засоби, використовувані в масовій комунікації, мають виключну
швидкість доставки інформації споживачеві. Радіо і телебачень, скажімо,
мають можливість доставити інформацію слухачам і глядачам про якусь
подію практично одночасно з її розгортанням чи на протязі короткого
часу. Спеціальні дослідження, проведені американськими соціологами,
підтвердили особливу швидкість розповсюдження інформації по телебаченню.
Наприклад, про замах на президента Кеннеді 68 % населення США дізналися
протягом півгодини.

Діяльність засобів масової комунікації характеризується не тільки
взаємодією елементів, які її здійснюють, але й деякими загальними
специфічними рисами. Перш за все мова йде про своєрідність відбиття
реальності засобами масовій комунікації.

Деякі вчені стверджують, що за своєю природою засоби масової комунікації
(особливо телебачення) абсолютно адекватно відбивають дійсність, поза
залежністю від інтересів та настроїв людей, які ці засоби
використовують. Дійсно, на перший погляд здається, що. скажімо, під час
прямих радіо- і телевізійних трансляцій реальність

подається слухачам і глядачам у повному обсязі. Але рядом досліджень
було доведено, що це брехливе уявлення. Наприклад, американські
соціологи К. і Г.Ланг провели порівняння між інформацією, отриману
телеглядачами, котрі спостерігали прямий репортаж про приїзд одного з
американських генералів у Чикаго, та інформацією, яку одержали
безпосередні учасники цієї зустрічі. Виявилося, що картини різні. Камера
показувала зовсім інше, ніж те. що було в дійсності. Вона слідувала
безпосередньо за автомобілем генерала і показувала натовп прямо поруч з
автомобілем і вище на 15 рядів. Об’єктив охоплював тільки частин}’
натовпу, створюючи враження загальні масові зустрічі. Камера не
показувала, що більша частина трибун була порожньою, що люди припиняли
привітання, як тільки автомобіль минав їх.

У результаті свого дослідження Ланги дійшли висновку, що телебачення
своєрідно структурує дійсність навіть під час прямих документальних
передач. Причинами тут є і особливості технічних засобів, і настанови
журналістів.

Відбиття реальності в матеріалах засобів масової комунікації завжди
пов’язано з їх актуальністю, відповідністю інтересам людей і
суспільства. Коли подія, явище привертає увагу великої кількості людей,
виникає потреба задовольнити потребу в інформації якнайшвидше. Таким
чином, актуальності відповідає момент оперативності, хоча перша є
ступенем інтересу до якогось фрагмента дійсності, а друга характеризує
швидкість задоволення потреби в інформації про нього. Актуальність,
звичайно, грає провідну роль, бо пов’язана зі змістом матеріалу
безпосередньо. Саме тому можна признати можливість існування, скажімо,
актуального неоперативного повідомлення, Існування ж неактуального
оперативного повідомлення просто не потрібно. Оперативність заради
оперативності нічого не дає для поліпшення процесу комунікації.

Одною з найважливіших властивостей діяльності засобів масових
комунікацій є одночасність передачі інформації великим різнорідним,
географічно віддаленим одна від одної групам людей.

Важливим аспектом процесу масової комунікації є регулярність впливу
засобів комунікації на аудиторію. Інакше кажучи, цей процес
характеризується безперервністю. Регулярність функціонування засобів
масової комунікації дозволяє постійна тримати аудиторію в

курсі всіх змін дійсності, давати великий обсяг цілеспрямованої
інформації протягом тривалого періоду часу. Систематичний характер
розповсюдження інформації в масовому масштабі визначає і форму подачі.
Інформація дається у вигляді регулярних циклів.

На відміну від особистого спілкування з його живим контактом,
спілкування через засоби масової комунікації носить переважно
неособистий. анонімний характер. У процесі масової комунікації в центрі
уваги аудиторії опиняються не особистісні характеристики джерела
інформації (хоча вони відіграють, безперечно, визначену роль), а сама
інформація, зміст повідомлення

Анонімність джерела інформації при масовій комунікації не може звести
нанівець вплив конкретної особистості, від якої надходить інформація.
Особливо це помітно у випадках, пов’язаних із зображенням (диктор,
ведучий, журналіст). Соціально-психологічні дослідження показують, що
особистість джерела інформації впливає на сприйняття інформації
аудиторією. Однак представники аудиторії повністю розуміють, що
інформація, яку повідомляє журналіст, не є, так би мовити, його
особистою інформацією. Він виступає певною мірою як транслятор, хоча,
звичайно, може відбирати й інтерпретувати факти.

Звернення до великої та різнорідної аудиторії вимагає від повідомлень
засобів масової комунікації бути універсальними.

2. Масова комунікація як об’єкт соціологічних досліджень

Соціологія масових комунікацій – це галузь соціології, яка вивчає
процеси функціонування і розвитку засобів масової комунікації. Її метою
є вивчення, з одного боку, обумовленості цих процесів, з іншого – їх
наслідків, тобто впливу на соціальні, політичні, економічні, культурні
явища.

Як ми вже казали, засоби масової комунікації включені у процес духовного
виробництва, здійснюють переважно розповсюдження інформації за допомогою
технічних засобів (преса, радіо, телебачення, кіно, відео) на чисельно
великі аудиторії. Сучасні засоби масової комунікації, особливо
телебачення, набувають планетарного характеру, звертаються до мільйонних
аудиторій, створюють новий тип культури – аудіовізуальний. Ці та інші
особливості й функції стали приблизно з 20-х років XX ст. предметом
вивчення соціології

масових комунікацій. Вважається, що початок їй поклав німецький соціолог
М. Вебер, який у 1910 р. методологічно обґрунтував необхідність
соціології преси, окреслив коло її проблем: орієнтації її на різні
групи, вплив на людину, вимоги до журналістів, методи аналізу преси. Ряд
дослідників розглядають засоби масової комунікації та створену ними
масову культуру як новий етап розвитку соціального спілкування і
культури.

Головний напрям досліджень в області соціології масових комунікацій –
вивчення ефективності масової інформаційної діяльності, пошук науково і
практично обгрунтованих шляхів її підвищення. При цьому досліджується як
суб’єкт діяльності з виробництва, розповсюдження масової інформації, так
і суб’єкт її сприйняття і споживання, а також органи масової інформації
як спеціалізовані соціальні інститути й сама масова комунікація як
сукупність знань, цінностей і норм. Рядом досліджень доведено
розбіжність фактичної структури інформаційних запитів аудиторії з
кількістю та якістю інформації, нерівномірність уваги засобів масової
комунікації до різних об’єктів дійсності, нерідко занадто велика
централізація виробництва і розподілу інформації, обмеженість у цьому
плані інформаційних прав територій. На ефективність дії масової
комунікації впливає помітна диференціація духовних запитів різних верств
населення, етнокультурних груп.

Проведення конкретних соціологічних досліджень у журналістиці вимагає
від- соціологів доброго знання внутрішніх законів журналі стики, її
організаційної структури, конкретних задач, які вирішуються
журналістикою тощо. З теорією і практикою журналістики тісно пов’язані
постановка проблеми, формування мети, розробка програми, визначення
робочих понять, гіпотез, способів їх перевірки в теоретичних і
практичних цілях, визначення шляхів оптимізації функціонування тієї чи
іншої підсистеми журналістського механізму.

Соціологія масових комунікацій стало пов’язана з журналістською наукою
як системою теоретичних та історичних знань про специфічне
соціально-культурне явище. Вона може допомогти вирішити багато проблем,
які виникають у журналістській практиці Наприклад, проблему формування
“профілю” (“обличчя”), типологічних характеристик видання можна вирішити
тільки при

з’єднанні зусиль дослідників, які підходять до цієї проблеми теоретично,
історично, соціологічно Зокрема, не можна зрозуміти типологічних рис
якогось видання, програми радіо і телебачення, якщо не враховувати даних
соціологічних досліджень, що фіксують структуру аудиторії, мотиви її
звертання до даного органу, читабельність різних розділів і рубрик,
місце видання в системі джерел інформації для визначених груп населення,
ставлення до органу журналістики як типу видання, запитів і побажань
читачів, слухачів, глядачів.

Звичайно, що ігнорування одного підходу призводить до абсолютизації
іншого і внаслідок цього до однобокого розкриття проблем і однобоким
практичним висновкам і рекомендаціям. Те саме можна стверджувати і
стосовно вивчення форм журналістської творчості (жанрів, стилів,
напрямів): добрі результати і в цій сфері досягаються поєднаними
зусиллями істориків, теоретиків і соціологів. Без вивчення становлення
журналістських форм, без з’ясування теоретичних засад їх диференціювання
та єдності, внутрішніх властивостей взаємодії на газетних шпальтах чи в
програмі радіо і телебачення, без розкриття їх реального “життя” у
різних верствах аудиторії, характеру дійсного використання їх законів у
творчій практиці, які з’ясовуються тільки на підставі соціологічних
досліджень, наука не може задовольнити вимогу – “необхідно і достатньо”.

Соціологія масових комунікацій як знання про реальні факти, процеси і
тенденції функціонування тих чи інших журналістських об’єктів, отримане
на підставі аналізу масових даних, є невід’ємною частиною науки про
журналістику ще й тому, що соціологічний аналіз важко провести без
посилання на дані теоретичного та історичного розділів науки про
журналістику. Важко, наприклад, було б вивчати в межах соціології
масових комунікацій функціонування місцевої газети як типу видання, якщо
б дослідники заздалегідь не вивчили історичний процес формування цього
виду преси, не провели теоретичний аналіз його особливостей – без цього
коректна постановка проблеми в соціологічному дослідженні була б
практично неможливою. З іншого боку, результати соціологічних досліджень
активно використовуються історією і теорією журналістики, збагачують їх
даними про реальні процеси функціонування преси. Так, результати
соціологічних досліджень

реальними фактами, а іх замінювачами, “стереотипами”, котрі
поставляє їй масова комунікація, у владі якої вона тому і знаходиться

У.Шрам, один з видатних американських дослідників масової комунікації,
назвав такого роду концепції “теорією кулі”, згідно з якою ідеї,
почуття, думки можна автоматично посилати в аудиторію, як у пасивну
мішень. Однак конкретні дослідження й експерименти, які розпочались у
40-х роках і носили в основному соціально-психологічний характер,
підірвали віру у всемогутність рекламно-пропагандистської машини.

Під час другої світової війни головна увага соціологів США була
зосереджена на потребах військової пропаганди: вивчався досвід
фашистської пропаганди, розроблялися прийоми контрпропаганди,
досліджувалися шляхи і способи підвищення ефективності впливу засобів
інформації для створення потрібних уряду настроїв і поглядів. Один з
видатних дослідників США К.Ховленд почав свої дослідження у сфері
психології комунікації в спеціальному Дослідному бюро Відділу інформації
та навчання армії, який був створений під час війни при американському
військовому відомстві Він проводив експерименти на солдатах. Надруковані
після війни звіти про роботи, які було виконано під керівництвом
Ховленда лягли в основу популярної у США та інших країнах Єльської школи
– соціально-психологічного напряму в соціології.

Прихильники цього напряму, узагальнюючи 25-річну роботу в шести
“Єльських дослідженнях”, першими заговорили про опосередкованість впливу
комунікації на людину багатьма умовами. Основним недоліком цієї школи
сам Ховленд пізніше визнав експериментальний, лабораторний характер
досліджень. Подальший розвиток соціально-психологічний напрям отримав у
теоріях “когнітивного дисонансу” Л.Фестінгера й теорії відповідності
Ч.Осгуда та інших, за якими людина, роблячи вибір у масиві інформації,
надає перевагу повідомленням, які розбіжні з її баченням світу, уникає
суперечностей, що можуть порушити рівновагу в її свідомості.

До періоду другої світової війни прийнято відносити й оформлення
кількісного методу аналізу змісту – контент-аналізу. На відміну від
інших досліджень змісту газет цей аналіз, по-перше, використовує
статистичний метод підрахунку частоти повтору тієї чи іншої ознаки,
узятої за одиницю аналізу, по-друге, застосовує

формалізовану процедуру спостереження і, нарешті, метою такого типу
досліджень є соціологічний аналіз виучуваних текстів.

Фундатором школи контент-аналізу був Г.Д.Лассуелл, який дав теоретичне
обґрунтування і провів зі своїми колегами серію контентаналітичних
досліджень. Особливого розголосу набув випадок, коли матеріали
контент-аналізу стали перевагою для вироку суду. Г.Лассуелл і Н.Лейтес
провели вивчення газети “Істинний американець” за 1943 р., фіксуючи
випадки прогітлерівської пропаганди (типу “Уряд США корумпований”,
“Німеччина могутня”, “США та їх союзники знаходяться під контролем
комуністів” тощо) і протилежних висловлювань. Виявилося, що
прогітлерівські заяви більш ніж у 11 разів перевищували частоту
нагадування проамериканських висловлювань, і Верховний Суд США на цій
підставі виніс постанову про закриття газети “Істинний американець”

як профашистської.

У 50-х роках можна виділити два нові напрями аналізу змісту:
психолінгвістичний, заснований на використанні асоціацій, який очолив
директор Інституту досліджень питань пропаганди Іллінойського
університету Ч.Осгуд, і утилітарно-прагматичний чи інструментальний.
Зразком останнього типу досліджень вважається робота А.Джорджа “Аналіз
пропаганди” (1959 р.), в якій він узагальнив досвід роботи спеціального
відділу аналізу розвідувальної служби у справах вивчення змісту
іноземних радіопередач. Цей метод прийнято ще називати методом
некількісного аналізу змісту. Його, як правило, використовують для того,
щоб за змістом текстів масової комунікації визначити основні напрями
політики комунікатора.

У 40-50 роках незадоволення великою кількістю несистематизованих
емпіричних даних у соціології масових комунікацій спонукало соціологів
до створення так званих теорій середнього рівня, які допомагали зібрати
в систему різні концепції функціонування засобів масової комунікації.

Популярна на той час теорія структурного функціоналізму щодо даної сфери
перейшла в уявлення про те, що масова комунікація має виконувати в
суспільстві переважно консервативні функції утримання статус кво, а на
рівні особистості – закріплення існуючих поглядів. При цьому комунікації
відводилася ледве не головна роль у

забезпеченні нормального функціонування громадського організму за
рахунок зв’язку між окремими його частинами.

У соціології масових комунікацій також робилися спроби створити теорії
середнього рівня. Ще у 1940 р. П.Лазарсфельд, Б.Берельсон і Е.Годе
вивчали поведінку населення однієї з громад штату Огайо під час
президентських виборів. Вони з’ясували, що, по-перше, масова комунікація
не є основним джерелом отримання інформації, по-друге, деякі люди є як
би генераторами громадської думки і саме вони виявилися найактивнішими
споживачами масової інформації. На цьому ґрунті пізніше виникла теорія
“лідерів думки”, на яких нібито й слід перш за все орієнтувати масову
комунікацію. Продовжуючи цю лінію і ґрунтуючись на результатах виборів,
розповсюдженні моди, ставленні лікарів до нових ліків, Е.Кац у 1957 р.
уперше публікує основні положення концепції “двосходинкового потоку
комунікації”, яку потім було розширено У.Шрамом і названо теорією
“багатосходинкового потоку комунікації”.

Сучасний етап розвитку теорії масової комунікації характеризується
існуванням різних теорій, методів, концепцій. Широкого розповсюдження
набули останнім часом дослідження, пов’язані з активною позицією
особистості при впливі на неї потоків масової інформації. Розглядаються
внутрішньоособистісні та міжособистісні фактори, які впливають на процес
взаємодії свідомості індивіда і зверненого до нього повідомлення.

Характерним для сучасної соціології масових комунікацій є також інтерес
до “межових” зон, які охоплюють взаємодію різних елементів ланцюжка
комунікації, котрі раніше розглядалися ізольовано. Наприклад, взаємодією
свідомості людини і тексту займалися фахівці з соціолінгвістики,
семіотики, псіхолінгвістики.

Набагато повільніше розвивалася соціологія масових комунікацій у
Радянському Союзі. Правда, у 20-ті роки відбувся деякий підйом
соціологічних досліджень. Були проведені дослідження аудиторії, кадрів
журналістики, психології читання тощо. Однак при всьому значенні цих
досліджень зрозуміло також і те, що дослідження, для яких ще не було
міцного теоретико-методологічного фундамент)’ соціології масових
комунікацій, були не достатньо точними і для практичного використання
дали не дуже багато. З другої половини 20-х років почали розроблятися
теоретико-методологічні питання

соціології журналістики. Але великих успіхів досягнуто не було, а в
30-50-ті роки питання соціології взагалі не розроблялися через те, що
вона була під забороною як буржуазна наука.

Новий підйом конкретних соціолого-журналістських досліджень настав у
середині 60-х років. Було створено дослідницькі групи, багато редакцій
почали вивчати свою аудиторію. На жаль, цей процес майже не торкнувся
України.

4. Соціологія масових комунікацій як наука

Відповідно до своїх завдань соціологія масових комунікацій розглядає не
становлення та історичний розвиток журналістики, не закони, які
характеризують її сутність, а процес динамічного функціонування
журналістики, її реальне життя як цілісного організму в багатстві
конкретних умов і факторів. При цьому в конкретному дослідженні предмет
може бути взятий у різних масштабах і з різних боків, якщо не
порушуються дві вимоги: вивчати об’єкт в усьому багатстві його зв’язків
і залежностей, до того ж у масових репрезентативних проявах, які
допускають кількісні характеристики об’єкта, що розглядається.

І справді, звертаючи, скажімо, до вивчення районної преси, соціолог не
може обмежитися характеристикою, якою б детальною і глибокою вона не
була, кількох різних представників цього загону журналістів. Для
соціології, щоб зробити узагальнену характеристику журналіста районної
преси, є необхідним вивчення за єдиною методикою деякої групи районних
газетярів, що представляють особливості цієї верстви журналістських
кадрів (наприклад, потрібно провести опитування всіх працівників
районних газет різних областей України, щоб зробити узагальнюючі
характеристики і практичні пропозиції до діяльності цього загону
журналістів країни). При цьому, навіть якщо у відповідності до програми
дослідження діяльність журналістів буде розглядатися тільки в якомусь
одному ракурсі (скажімо, рівень професійної підготовки), узятий з цього
боку об’єкт дослідження в соціології масових комунікацій буде
розглядатися в повному обсязі, у всіх проявах, зв’язках і залежностях, з
використанням різних методів (опитування, аналіз документів, вивчення
творів журналістів, експертних оцінок тощо).

Будучи соціологічним, дослідження журналістики спирається на специфічну
методологію і методику, а також ряд суміжних наук (соціальну психологію,
теорію управління, теорію діяльності та ін). Будучи ж вивченням
журналістської діяльності, соціологічне дослідження не може не спиратися
на дані суміжних журналістських наук, перш за все на теорію творчості,
організації діяльності, функцій, взаємодії, ефективності тощо, які
розкривають закономірності журналістської діяльності.

Соціолого-журналістські дослідження, проведеш на рівні сучасних
можливостей і вимог, у своїй сукупності дають рішення багатьох
науково-практичних, науково-методологічних, науково-прикладних проблем.
Масштабом, рівнем і системністю їх розробки і визначається розвиток
самої науки, її здатність не відставати від життя. Система завдань, які
вирішує соціологія масових комунікацій, складається, як мінімум, з трьох
груп.

Перша – заснований на ретельному вивченні сукупності репрезентативних
фактів опис функціонування обраного для дослідження об’єкта. Як кінцеве,
це завдання, після його виконання, дозволяє дослідникам і замовникам
(редакціям газет і журналів, радіотелеорганізаціям, агенціям тощо)
об’єктивно уявити внутрішній стан і характер діяльності об’єкта
дослідження. Скажімо, уже проста картина того, яким темам, рубрикам,
проблемам, жанрам, авторам надає перевагу читацька аудиторія того чи
іншого органу журналістики дає можливість ясніше побачити реальний
характер взаємодії з аудиторією, зрозуміти, де журналісти досягай
успіху, а де контакти з аудиторією ще слабкі. Якщо при цьому
досліджуються ще й інші елементи функціонуючої системи (наприклад,
уміння та схильності журналістів, частота й обсяг публікацій відповідно
до запитів аудиторії), то отримані відомості при їх зіставленні
допомагають збагнути рівень ведення того чи іншого органу преси. А коли
такі відомості є за ряд років, то можна робити висновки щодо процесів і
змін у функціонуванні системи. Таким чином, зрозуміло, що навіть описове
дослідження корисно при комплексній постановці завдань, обрання
предмета, засобів і методів інтерпретації.

Однак дослідження, яке має своєю кінцевою метою опис (зняття картини),
усе ж має обмежене значення і до нього звертаються тільки тоді, коли
перед дослідниками стоять переважно ознайомлювальні

завдання Воно подібне до статистичного, а часом і прямо носить
статистичний характер.

Дослідження з описовою метою мають широке розповсюдження тоді, коли ще
не вироблені більш глибокі підходи і відсутній досвід проблемних
досліджень. І дослідники, і журналісти швидко перестають задовольнятися
констатацією стану речей, оскільки знання того, “що є?”, незмінно
породжує питання “а що це значить?”

і “що робити?”.

Щоб відповісти на ці запитання описове дослідження також потрібне, але,
по-перше, не як кінцеве, а як проміжне, точніше, як джерело вихідної
інформації; по-друге, вирішення описових завдань у проблемному
досліджені повністю залежить від конкретної проблеми і тому носить
значною мірою інший характер. Тому описи має бути таким, щоб дати
необхідні й достатні відомості для вирішення проблеми.

Другий тип завдань – пояснення причин того, чому виучуваний об’єкт саме
такий. Наприклад, знаючи, що матеріали одних журналістів мають у даній
аудиторії більш високу читабельність, ніж інші, дослідник самостійно чи
за проханням замовника намагається зрозуміти причини цього з’ясувати,
які характеристики текстів і чому є більш привабливими для аудиторії.
Виконання цього завдання можливе тільки за умови відносно високого рівня
розробки теоретико-методологічних основ соціологічних досліджень, знання
закономірностей функціонування журналістики і використання цього знання
для пояснення конкретних фактів. Чому користуються популярністю одні
типи газетних публікацій і рубрикаційні програми телебачення при
байдужому ставленні до інших? Чим викликане включення в сімейні набори
джерел інформації тих чи інших видань? Яку роль відіграє в журналістиці
той чи інший орган? На ці та подібні запитання відповісти навіть за
допомогою найповнішого опис} об’єкта неможливо. Згідно з
теоретико-методологічними засадами соціологічні дослідження
функціонування журналістики з використанням інформації з літератури
проблеми й на основі спостережень за об’єктом дослідження вченими
створюється операціональна модель об’єкта вивчення зі строгими
характеристиками його сутності та зв’язків, яка дає уявлення щодо
принципових особливостей його оптимального функціонування. Емпіричні
відомості стосовно функціонування об’єкта накладаються

на цю ідеальну модель, щоб можна було сформулювати сукупність гіпотез –
таких припущень про реалії функціонування об’єкта, які містять
ствердження про ймовірні причини, що пояснюють конкретний стан об’єкта.

Пояснювальне дослідження полягає в тім, щоб знайти таку сукупність
репрезентативних даних, яка виявиться необхідною і достатньою для
підтвердження чи відхилення гіпотез, а найчастіше -для формулювання
висновків, котрі відповідають на питання тільки у зв’язку з гіпотезами.

Третій тип завдань – розробка рекомендацій з оптимізації функціонування
об’єкта, що вивчається. Постановка і вирішення цього типу завдань
означає перехід на вищий рівень соціологічного дослідження
функціонування журналістики, до чого, звичайно, слід прагнути всім
дослідникам у будь-якій роботі. Однак при цьому слід пам’ятати про
складності вирішення таких завдань, про високу відповідальність за дані
редакціям поради, побажання та інші форми рекомендацій. Відомі випадки,
коли вказівки, вироблені без урахування деяких важливих факторів, при
всій їх, здавалося б. обгрунтованості, у ході реалізації призводили до
результатів, далеких від оптимальних, а іноді й до дезоптимізації
функціонування, тобто зниження тиражів, послаблення зв’язків з
аудиторією, розмиття специфіки публікацій тощо. Зрозуміло тому, що
шкода, яку приносять невірні рекомендації, незрівнянно більша, ніж
неточні констатації та навіть помилкові пояснення.

Ставити завдання на оптимізацію можна при організації соціологічного
дослідження тільки конкретно – стосовно об’єкта дослідження, по-перше, і
конкретної підсистеми, по-друге. Об’єктом дослідження може бути окремий
орган журналістики (районна газета, інформаційна передача телебачення,
обласне радіомовлення), система засобів інформації регіону (засоби
масової інформації області), єдині за типологічними ознаками засоби
масової комунікації (галузеві газети, масові виробничі журнали). При
цьому дослідження може безпосередньо стосуватися чи всіх підсистем
(“видавця”, “журналіста”, “аудиторії”, “сукупності текстів”) в їх
складних взаємозв’язках і взаємозалежності, чи взаємодії якихось пар
(“видавець-журналіст”, “журналіст-сукупність текстів”,
“аудиторія-сукупність текстів” тощо), чи тільки одної з цих підсистем.

Сама задача на оптимізацію також формулюється конкретно, залежно від
того, що саме підлягає оптимізації. Одна справа, наприклад,
вести дослідження заради того, щоб на підставі визначення
місця і значення одного конкретного засобу масової комунікації для його
аудиторії в системі інших засобів розробляти рекомендації з оптимізації
сукупності текстів видання – проблемно-тематичних напрямів, системи
рубрик, жанрової структури, рівня узагальнення інформації, характеру
викладання, принципів верстки тощо. Інша справа – вивчити особливості
цілого типу видань і реальний стан журналістських кадрів, які працюють у
цій сфері журналістики, і після цього сформулювати
пропозиції щодо забезпечення підвищення до оптимального рівня
загальних і професійних знань і орієнтацій, навичок творчої
діяльності, техніки журналістської роботи, взаємодії в колективі
редакції тощо.

Соціологія масових комунікацій, таким чином, здатна принести велику
користь практиці журналістики. Разом з тим соціологія масовий
комунікацій, як і будь-яка наукова дисципліна, вирішує не тільки
прикладні завдання. Висновки соціологічних досліджень, якщо, звичайно,
вони проведеш на високому рівні, збагачують різні

розділи науки.

По-перше, досвід проведення досліджень – від постановки завдання і
розробки програми до інтерпретації результатів і вироблення рекомендацій
– дозволяє розвивати саму соціологію масових комунікацій у різних її
розділах: і теоретико-методологічні основи, і методику, техніку та
організацію досліджень. Без такого саморозвитку функціонування науки
неможливе.

По-друге, результати подібних соціологічних досліджень, будучи
своєрідною історією сучасної журналістики чи матеріалами до її
характеристики, становлять чималий інтерес для істориків. Таким чином,
соціологія масових комунікацій збагачує історію журналістики.

По-третє, висновки й рекомендації, які формулюються за результатами
осмислення реальних процесів функціонування тих чи інших журналістських
об’єктів, мають значення для історії журналістики як будь-яке наукове
збагачення практики. Більш того, сучасна теорія журналістики не може не
спиратися на соціологічні дослідження і не включати і не включати їх
дані в систему теоретико-журналістського знання. Адже рекомендації щодо
оптимізації містять відомості типа

теорій середнього рівня, здатні в ході подальшого узагальнення стати
загальнотеоретичними положеннями науки про журналістику.

Особливості соціології масових комунікацій як наукової дисципліни
визначають своєрідність і методів дослідження, до яких звертається
соціологія масових комунікацій, і принципів їх використання.

Можна виділити основні групи методів. Це, насамперед, методи вивчення
документів, методи опитування (інтерв’ю, тестування, бесіда, виміряння
настанов та ін.), методи спостереження, моделювання та експерименту.

Висновки

Спілкування є характерним і необхідним для діяльності людини. Під час
його здійснюється передача інформації, тобто виникає комунікація. Але
масовою її можна вважати тільки в тому разі, коли інформація передається
від комунікатора через спеціально створенні канали (газети, радіо,
телебачення тощо) на масову аудиторію.

Американський соціолог Г.Д. Лассуелл висунув загальну формулу масової
комунікації: хто говорить (тобто мається на увазі комунікатор), що
говорить (зміст повідомлення), якими каналами (газети, радіо,
телебачення), кому (аудиторія), з яким ефектом (тобто який вплив оказує
повідомлення). Пізніше цю формулу пробували удосконалити й сам Лассуелл,
а “також інші вчені, та це були невдалі спроби Саме за цією формулою
більшість соціологів світу вивчає засоби масової комунікації, саме так
побудований і наш лекційний курс.

Перед соціологією масових комунікацій може стояти три групи завдань. Це
опис об’єкта дослідження, пояснення процесів, що відбуваються в ньому, і
вироблення практичних рекомендацій щодо оптимізації цих процесів.

Соціологія масових комунікацій у своєму розвитку пережила багато
підйомів і спадів. Основні дослідження з моменту зародження і до наших
днів проходять по той бік океану. Перед українською соціологією масових
комунікацій зараз стоїть завдання з популяризації соціологічних знань з
тим, щоб у редакціях, агенціях і студіях зрозуміли, що соціологія може
допомогти вирішити багато практичних питань.

Контрольні запитання

1 Що таке “масова комунікація”0

2. Які напрями впливу масової комунікації на людей ви можете назвати?

3 За яких умов виникає інформація?

4 Які риси й аспекти соціальної інформації ви знаєте?

5. Назвіть загальну формулу масової комунікації. Розшифруйте її
елементи.

6. Які властивості має діяльність засобів масової комунікації?

7. Доведіть, що соціологія масових комунікацій є органічною частиною
науки про журналістику.

8. Як виникла соціологія масових комунікацій?

9 Які напрями виявилися в соціології масових комунікацій на Заході в
20-30 роках?

10. Назвіть особливості досліджень Єльської школи.

11. Які характерні умови проведення контент-аналізу? У чому його
переваги та недоліки?

12 Назвіть елементи системи журналістики.

13. Які групи завдань соціологічних досліджень можна виділити?

14. Що може виступати як об’єкт вивчення соціології масових
комунікація”?

15 Назвіть основні методи, які використовуються в соціології масових
комунікацій?

ТЕМА III СОЦІОЛОГІЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ І ЖУРНАЛІСТИКА

План

1 Історія дослідження громадської думки.

2. Поняття “громадська думка”.

З Вплив засобів масової комунікації на громадську думку.

1. Історія дослідження громадської думки

Сутність думок людей вивчалась ще в античні часи. Для філософських
поглядів Парменіда, Емпедокла, Демокріта характерно протиставлення
категорій “думки” і “знання”. Думка розглядалась

цими вченими як помилкове знання, щось неясне, нестійке, яке йде
всупереч раціональній істині. Але вже після Платона й Арістотеля все
більшого визнання набуває інше уявлення: думка є щось середнє між
знанням і вірою. Вона є ніби з’єднувальною ланкою між чистою чуттєвістю
і раціональною істиною.

Боротьба цих двох тенденцій продовжувалась і тоді, коли у сфері
наукового, філософського дослідження опинилось явище, позначуване
терміном “громадська думка”. Ця боротьба наочно просліджується в
поглядах представників німецької класичної філософії. Так, Гегель у
своїй роботі “Філософія права” дав досить розгорнуту концепцію
громадської думки, яка включала її визначення, характеристику різних її
боків тощо.

Гегель розглядав громадську думку у зв’язку з аналізом державного
устрою, де він виділяв законотворчу й урядову владу, а також елемент
верств населення. У чому основна роль цього елемента? У тому, відповідає
німецький філософ, щоб у ньому отримала існування публічна свідомість як
емпірична спільність багатьох поглядів і думок. Ця спільність має форму
людського здорового глузду, в якому знаходить відображення загальний
стан справ. Гегель чітко виділяв те об’єднуюче, що є в сукупності
індивідуальних думок, спільних справ, проблем, котрі викликають
загальний інтерес. Ця ідея найбільш повно розглядається у визначенні:
“Формальна, суб’єктивна свобода, яка полягає в тому, що окремі
особистості як такі, мають і висловлюють свою власну думку, судження про
спільні справи і подають пораду відносно них, проявляється у тієї
сумісності, яка називається громадською думкою” (Гегель. Философия
права. – М., Л., 1934. – Т. 7. – С. 336).

Гегель визначає основний механізм формування громадської думки –
дискусію. Саме момент дискусії, обговорення дозволяє, по-перше,
відокремити те спільне, що є в індивідуальних думках, а по-друге. –
збільшити раціональний потенціал вироблюваної думки. Тільки через
публічну дискусію, вважав Гегель, громадська думка наближується до
істини, стає більш розумною.

Однак це визначення не вкладалося в гегелівську схему ідеального
державного устрою – монархії. І тому вчений суперечив сам собі. Він
писав, що в громадській думці істина й численні помилки з’єднанні.

що вона не є критерієм того, що справді потрібно, народ не може
зрозуміти спосіб знання й обговорення своїх дій, подій тощо.

Як же пояснював Гегель явну суперечність у своїх судженнях? Виявляється,
істинна сутність, субстанція громадської думки не можуть бути пізнані з
його реального прояву. За Гегелем, у громадській думці все помилкове та
істинне, але знайти для неї істинне є справа для видатної людини.
Оскільки субстанція існує тільки “із себе і сама по собі” випливає такий
висновок: “Громадська думка не має в собі ні масштабу розрізнення, ні
здатності підняти всередині себе субстанціональну сторону на висоту
визначеного знання… Незалежність від неї є першою формальною умовою
здійснення чогось великого і розумного (як у дійсності, так і в науці)”
(Там само. – С. 339). Таким чином, у боротьбі між Гегелем-діалектиком і
Гегелем, який консервативно чіплявся за всемогутність монарха, переміг
останній.

Але гегелівські ідеї, пов’язані з визнанням сили колективного розуму, не
вмерли. Навпаки, вони були широко розроблені у працях
юристів-правоведів. перш за все європейських, середина XIX -початок XX
ст. Серед них можна назвати К.Габба і С.Сколарі. німців І.Блючлі й
Ф.Гольцендорфа, французького криміналіста й соціолога Г.Тарда, професора
права Московського університету В.М.Хвостова. Усі вони визнавали духовну
силу громадської думки, хоча не могли пояснити її витоків.

Розвиток соціології громадської думки у 70-80-ті роки був пов’язаний із
запитами практики, і це призвело до накопичення досить великого
емпіричного матеріалу, а також до висунення ряду положень теоретичного
характеру. Однак збільшення обсягу знань носило спорадичний характер і
стосувалось, в основному, окремих боків сутності та форм громадської
думки, процесів її формування. Разом з тим виявилась і деяка загальна
тенденція, котра полягає в тому, щоб, з одного боку, виявити саме
специфіку громадської думки, а з іншого -конкретно визначити її зв’язок
з іншими явищами (процесами).

У такій ситуації, мабуть, необхідно ще раз повернутися до уточнення
самого поняття “громадська думка”. Починаючи з 60-х років дослідники
розглядали громадську думку переважно як стан свідомості й відповідно
аналізували її у структурі громадської свідомості. Даний підхід знайшов
відповідне відбиття у визначеннях

громадської думки в ряді видань (Философская знциклопедия. Философский
знциклопедический словарь та інші), а також у науковій літературі.

Аналіз громадської думки у рамках структури громадської свідомості
закономірно веде до переважного вивчення способу й форм відбиття
дійсності в колективних судженнях людей. Безумовно, такий напрям дуже
продуктивний. Але він недостатній, коли виникає питання про практичний
вплив громадської думки на реальність.

Хоча дослідники розглядають громадську думку не як чисто духовне, а як
духовно-практичне утворення, розкриттю практичного складу якого
приділялося дуже мало уваги, вона, по суті, просто декларувалася,
виходячи з емпіричних спостережень.

Практика показує, що громадська думка має великий пізнавальний
потенціал, тобто здатність адекватно відбивати сутність дійсності.
Досвід мас, який виражається в їхній колективній думці, як правило,
точно фіксує ті чи інші явища, процеси дійсності. Саме тому вивчення
громадської думки є певним чином дослідженням існуючої реальності.

На основі й разом із гносеологічним відбиттям у громадській думці
здійснюється оціночне відбиття дійсності.

Громадська думка виникає, формується і функціонує як сукупність
оціночних суджень, які виражають ставлення соціальних груп до поведінки
і діяльності окремих людей. Обов’язковий елемент усякого колективного
судження, що претендує називатися громадською думкою, – наявність
позитивної чи негативної оцінки даного явища. Таким чином, відбиття
дійсності громадською думкою має перш за все оціночний характер. За
допомогою громадської думки реалізується одна з функцій громадської
свідомості, а саме аксіологічна, яка детермінує оцінку ситуації та
визначає обрання лінії поведінки людей. Оцінка (і тут ми знов переходимо
до соціологічної боку справи), яка міститься у громадській думці, не є
абстрактною, вона відбиває позиції різних соціальних груп.

Отже, специфіка громадської думки полягає в тому, що це не тільки
усвідомлене, але й оцінене буття. Ґрунтуючись на цьому, можна
констатувати, що громадська думка є проявом (станом) громадської
свідомості, у котрій відбивається перш за все оцінка великими
соціальними групами, народом у цілому явищ, які становлять
актуалізований громадський інтерес.

Розкриття природи громадської думки відкриває шлях для пізнання її
змісту, який заключає в собі сукупність різних, часто суперечливих один
одному елементів, котрі мають в цілому емоційний, раціональний і
вольовий характер. Центром, навколо якого групуються ці елементи, є
соціальна оцінка. Остання є відбиттям одного з видів ставлення суб’єкта
до об’єкта, ставлення, котре полягає в тому, що суб’єкт визначає
відповідність об’єкта чи його окремих сторін і властивостей критеріям,
які він висунув. Соціальні оцінки різних явищ мають різну міру
раціональності. Ці оцінки за своїм характером (спрямованістю) можуть
бути позитивними (схвалюючими), негативними (засуджуючими), нейтральними
(останні в ряді випадків можуть виступати як збалансовані оцінки). Як
правило, оціночна діяльність супроводжується емоціями (радістю,
дружелюбністю, ворожнечею тощо). Однак з часом емоції послаблюються і
ставлення до явища, події реалізується переважно за допомогою оцінки, що
склалася.

Однією з найважливіших характеристик соціальної оцінки (і громадської
думки в цілому) є її інтенсивність, яка дає уявлення про силу прояву
ставлення людей до події чи явища. Шкала інтенсивності може бути різного
дроблення (залежно від мети дослідження), але її крайніми точками завжди
є повне схвалення чи повне засудження.

Соціальна оцінка, яка виражає ставлення у формі схвалення чи засудження
(різної інтенсивності), дає імпульс до практичних дій. У цьому розумінні
в структурі громадської думки велику роль грає настанова, яка відображує
стан готовності чи схильності діяти певним чином.

З різних видів настанов громадська думка найбільш тісно пов’язана з так
званими фіксованими соціальними настановами, котрі людина, як правило,
усвідомлює і які є загальними орієнтаціями особистості стосовно
соціальних об’єктів. Соціальні настанови виникають на грунті вплив}’ на
людину соціальної дійсності, інших людей. У них знаходять відображення
ціннісні орієнтації індивідів як членів визначених груп і суспільства в
цілому. Розрізняють два види Цінностей: санкціоновані та культивовані
системою засобів, які контролюються органами управління, і функціонуючі
на рівні звичайної свідомості. У громадській думці обидва вони
взаємодіють.

Ціннісні орієнтації змінюються під впливом об’єктивних умов і
суб’єктивних факторів, що знаходить безпосереднє відображення у стані
громадської думки.

Серед соціально-психологічних компонентів громадської думки важливе
місце належить різним формам соціальної настанови, яка розуміється як
визначений емоційний чи емоційно-розумовий настрій. Поряд з рухомістю,
імпульсивністю, динамічністю він має і визначену стабільність в основних
своїх рисах. Оціночна діяльність людей, яка лежить в основі формування і
функціонування громадської думки, пов’язана не тільки з
соціально-психологічними характеристиками людей, але й з їх
пізнавальними здібностями, Оцінка якогось явища передбачає присутність
деякого знання.

Тут необхідно враховувати специфіку думки, яка полягає в тому, що вона є
необхідною ланкою у взаємовідношеннях суб’єкта й об’єкта діяльності, у
ставленні людини, соціальної групи до оточуючого середовища. Людина не
тільки пізнає світ, але й змінює його. У процесі цього змінювання люди
використовують оцінки, які включають в себе не тільки почуття, але й
знання про об’єкти думки. Тому саме існування громадської думки
неможливе без присутності в ньому елементів знання як життєвого, так і
науково-емпіричного й теоретичного.

Думка складається на основі знання про предмет. Формування громадської
думки, звичайно, відрізняється від процесу пізнання. Адже метою її є не
всебічне вивчення предмета, отримання об’єктивної істини, а використання
наявних знань для формування оцінки, для виробки схвального чи
засуджуючого ставлення до предмета думки. Саме тому знання, які
містяться в громадській думці, виділяються визначеною специфікою як за
обсягом, так і за рівнем. Включеність у структуру громадської думки
знань пов’язана з такою важливою її характеристикою, як компетентність.

Дуже цікава проблема взаємодії думки і знання. Емпіричні дослідження,
наприклад американських соціологів, показали, що оцінка завжди включає
знання, але присутність знання не завжди веде до виникнення оцінки,
думки. Крім елементів раціонального знання до структури громадської
думки входять і уявлення -узагальнений образ багатьох чуттєвих вражень,
наочно-образне знання, яке виникає часто в результаті роботи уявлення.
Сучасна

людина включена у різноманітну мережу зв’язків і відношень. Її
безпосередній індивідуальний досвід надто обмежений, а потреба
орієнтації в динамічній соціальній дійсності вимагає формування
загальної картини того чи іншого явища, процесу. У цих випадках і
використовуються наочно-чуттєві знання, які часто заповнюють “білі
плями” в загальній картині за рахунок уявлення. Соціологами, наприклад,
помічено, що люди, які ніколи не бували у великих країнах світу, мають
досить, вірне уявлення, скажімо, про їхній ландшафт.

У цьому процесі уявлення полягає і сила, і слабкість громадської думки,
можливість її формування на підставі окремих фрагментів дійсності.
Оскільки ця думка є духовно-практичним утворенням, в її структурі мають
бути вольові компоненти, які сприяють переходу від оцінок до дії.

Воля в громадській думці виявляється в мобілізації індивіда як
представника визначеної соціальної групи на дії згідно з
“рекомендаціями” думки. Імперативне “необхідно” сприяє концентрації
думок і енергії мас в єдиному напрямку.

Якщо процес формування волі та судження збігається, тоді воля, яка
відрізняється більшою сталістю, придає відповідну стабільність і самим
судженням. Стаючи в окремих ситуаціях опорою суджень, воля сприяє їх
розповсюдженню і реалізації.

Вольовий компонент часто залишається поза увагою дослідників громадської
думки. Між тим він має велике значення як для теорії, так і для
практики.

Слід підкреслити, що комплекс проблем, пов’язаних з динамікою
громадської думки, тобто з її розвитком, рухом, змінами під впливом
різних факторів, ставився дослідниками ще наприкінці 20-х років Причому
в нашій країні громадська думка розглядалася з діалектичних позицій,
тобто з погляду її розвитку, з урахуванням факторів, які впливають на її
формування.

У післявоєнний період ця тенденція помітно посилилася, але все ж
літератури з даного питання ще явно недостатньо.

Справа в тому, що сучасні дослідники здебільшого фіксують свою увагу на
природі громадської думки, її функціонуванні як явища, що вже склалося.
Звичайно, вивчення громадської думки з погляду її статики повністю
правомірно, але недостатньо для всебічного пізнання цього складного
прояву духовного життя суспільства.

Як будь-яке явище оточуючої нас дійсності, громадська думка проходить
різні стадії – вона народжується, досягає визначеного ступеня розвитку і
вмирає чи реалізує себе в конкретних проявах життя. Як правило,
виділяються такі етапи розвитку громадської думки: формування,
вираження, реалізація на практиці. Це, звичайно, занадто загальна
картина. Кожний етап має свої особливості, і тільки пізнання їх може
допомогти відповісти на конкретні запити практики.

Звернемося до самого початку процесу виникнення явища, що розглядається.
Зовнішнє спостереження за народженням громадської думки, як правило, дає
таку картину: відбувається якась подія: кожна людина по-своєму оцінює
її; з’являється індивідуальна думка; у результаті взаємодії
індивідуальних думок у межах малих соціальних груп виникає колективна
думка, яка перевтілюється потім у великих соціальних групах у громадську
думку.

Учені, розглядаючи процес становлення громадської думки. виділяють такі
етапи. Перший – виникнення почуттів і уявлень у сфері індивідуальної
свідомості. Другий – обмін інформацією між людьми.

Початковим моментом народження громадської думки є момент народження
індивідуальної думки. Адже кожна людина, яка має визначену позицію
відносно якогось явища, події, виступає не як ізольований індивід, а як
член визначеного колективу. Саме ця обставина дає можливість
дослідникам, фіксуючи індивідуальні думки, з’ясовувати й думку
громадську. При цьому дуже велику роль відіграє розуміння залежності,
яка існує між індивідуальною та громадською думкою і витікає зі
своєрідності взаємовідношень між ними.

Громадська думка не є сумою індивідуальних думок. Адже вона зберігає все
те. що є спільного, характерного в масі індивідуальних думок. Причому
вона виявляє сильний зворотний вплив на думки окремих індивідів. Цей
факт зафіксований соціологами ще у 20-ті роки.

Індивідуальна й громадська думки виникають одночасно, але в різних
формах. Перша – в актуальній, друга – у потенційній. Однак обидва види
думок складають єдність. Причому, кожна з двох сторін цієї єдності
розвивається своїм шляхом, що при визначених умовах може призвести до
конфліктних ситуацій. Виходячи з цього, ясно, що громадську думку
необхідно розглядати в єдності з індивідуальною, одночасно враховуючи
кількісну та якісну різницю між ними.

Повернемося до етапів становлення громадської думки й
подивимося зокрема, яку роль в її розвитку грає факт живого обміну
поглядами, стикування. Ще раз звернемося до практики.

Отже, у людини виникає з приводу якоїсь події громадська думка. Вона
становить єдність індивідуальної та громадської думок. Ця “думка в собі”
в принципі може існувати й без усякого обміну поглядами чи при дуже
обмеженому обміні. Ще жоден тиранічний політичний режим, який душив
свободу слова, не міг знищити громадську думку, хоча вона існувала
підспудно в нерозвиненому вигляді. Безумовно, обмін інформацією,
спілкування є важливою причиною розвитку громадської думки. Але все ж
таки не тільки цей обмін дає поштовх її формуванню. Адже обмін думками
може і не привести їх до якогось загального знаменника. У цьому разі всі
залишаються при своїх думках, бо в них немає підстави для єдності.

Для того щоб знайти, що ж керує розвитком громадської думки, треба
подивитися, що стимулює сам процес обміну думками та виділення з маси
індивідуальних думок спільного й типового. Оскільки громадська думка
відображує визначену колективну позицію, то вона виникає з проблем, які
викликають інтерес громадськості. Однак констатації вказаного факту для
розгляду етапів становлення громадської думки явно недостатньо. Адже
громадських інтересів існує безліч, а громадська думка у визначений
проміжок часу формується тільки з дуже обмеженої кількості проблем.
Мабуть, сам громадський інтерес може набувати різних форм, і тільки
деякі з них здатні сприяти розвитку громадської думки від нерозвиненого
стану до розвиненого.

Громадській інтерес є той ґрунт, який забезпечує можливість виникнення
громадської думки. Для її виникнення потрібні визначені умови. Вони
виникають тоді, коли якийсь громадський інтерес (за об’єктивними
причинами чи через суб’єктивні фактори) стає центром уваги людей,
набуває високого ступеня актуальності.

Актуалізований громадський інтерес, який лежить в основі формування
громадської думки, надає їй визначені властивості. Учені відзначають, що
на громадську думку може претендувати лише та думка, яка виділяється
розповсюдженістю, інтенсивністю і стабільністю.

Збільшення обсягу уваги до якогось питання, його гострота свідчить про
те, що громадська думка має досить широку амплітуду

інтенсивності. Розвинена думка збігається з піком інтенсивності, котрий
визначається гостротою проблеми, за якою формується думка.

Показники екстенсивності й інтенсивності виявляють вирішальний вплив на
термін “життя” громадської думки, її сталість Стабільність громадської
думки робить її могутнім регулятором поведінки людини.

Апогей у розвитку громадської думки одночасно стає початком останнього
етапу її існування. Сила громадської думки людей, реалізована в діях,
веде до задоволення потреб. Громадський інтерес, який викликав до життя
певне ставлення, втрачає свою актуальність, і громадська думка з даної
проблемі ніби вичерпує себе. Однак життя йде вперед, у людей
народжуються нові потреби, які призводять до формування громадської
думки. Коли ж остання має справу з довгостроковими чи постійними
явищами, її реалізація на практиці також має носити лонгітюдний
характер. У зв’язку з цим думка ніби консервується, переходить у стан
традицій, звичок, норм тощо. Таким чином, громадська думка не виникає на
порожньому місці та не зникає безслідно.

Дослідження динамічного процесу вимагає не тільки знання етапів
розвитку, становлення громадської думки, але й визначення сил. факторів,
які впливають на неї на кожному етапі. Дослідники виділяють декілька
груп сил і факторів, що визначають динаміку думки в цілому. Серед них
називають, зокрема, систему засобів масової комунікації (яка ставить
проблему в центр громадської уваги, стимулює активність ставлення тощо),
специфіку політичного режиму, конкретний соціально-економічний стан та
масово-психологічну атмосферу, соціально-психологічні характеристики
носіїв громадської думки. Зрозуміло, що всі ці явища тим чи іншим чином
впливають на громадську думку, але цей вплив на кожному конкретному
етапі виявляється по-різному. На жаль, досліджень у цій області дуже
мало, спостереження носять досить обмежений характер.

Більш чіткими виглядають загальні умови формування громадської думки,
які виходять з існування у людей деякого аморфного інтересу до
конкретної проблеми. Для цього необхідні такі умови: по-перше, висока
інформованість з питань, які пов’язані з даною проблемою, по-друге,
концентрація уваги на неї, по-третє,

вироблення потреби розглядати цю проблему на визначеному
світоглядному рівні.

2. Поняття “громадська думка”

Узагалі, більшість учених сходяться на тому, що громадська думка – це
стан масової свідомості, який включає в себе приховане чи явне ставлення
різних соціальних спільностей до проблем, подій і фактів дійсності.
Громадська думка виступає в експресивній, контрольній, консультативній
та директивній функціях – займає визначену позицію, дає поради, виносить
рішення з тих чи інших питань, регулює поведінку індивідів, соціальних
груп і установ, підтримуючи чи відкидаючи ті чи інші уявлення, цінності,
норми. Залежно від змісту висловлювань громадська думка виражається в
оціночних, аналітичних та директивних судженнях.

Громадська думка діє практично в усіх сферах життя суспільства, але
висловлюється далеко не з кожного приводу У поле зору громадської думки
потрапляють лише ті проблеми, які викликають громадський інтерес,
виділяються актуальністю і в принципі допускають багатозначне
тлумачення, можливість дискусії. Суб’єктом – носієм громадської думки
виступають як ті чи інші соціальні спільності в цілому, так і сектори,
що їх складають, незалежно від змісту та знаку висловлюваних ними
суджень, від того, чи складають вони “більшість” чи “меншість”. Згідно з
цим громадська думка за своєю структурою може бути моністичною,
одностайною чи плюралістичною, складеною з різних, не збіжних поглядів.
У кожному конкретному випадку ці та інші характеристики громадської
думки визначаються дією багатьох факторів – складом спільності, мірою
збігу інтересів прошарків і груп, що входять до неї, характером
обговорюваного питання тощо.

Процеси формування і функціонування громадської думки можуть протікати
стихійно, але в сучасному суспільстві найчастіше на них впливають
численні соціальні установи – політичні партії, засоби масової
комунікації тощо.

Громадська думка, яка складається на різних за глибиною рівнях
громадської свідомості (з одного боку, наука, ідеологія, з іншого
-звичайна свідомість) у різних конкретних ситуаціях виявляється Різною
мірою адекватною реальному стану речей і може містити в

собі як вірні, реалістичні, так і невірні, ілюзорні уявлення. Активність
функціонування і фактичне значення громадської думки в житті суспільства
визначаються існуючими соціальними умовами, пов’язаними зі станом
економіки, свідомості, культури, розвиненістю демократичних інститутів і
свобод, у першу чергу свободи вираження думок – свободи преси, зборів,
демонстрацій тощо.

Громадську думку вивчає окрема галузь соціології – соціологія
громадської думки. Взагалі, соціологія громадської думки – це область
соціологічних досліджень, де безпосереднім предметом аналізу виступають,
з одного боку, зміст висловлювань громадської думки й активність її
функціонування в суспільстві, а з іншого -загальні (характеризуючі даний
тип суспільства) і специфічні (пов’язані з розвитком демократичних
свобод та гарантій) фактори, від яких залежить зміст суджень громадської
думки та якість (повнота) виконання нею своїх соціальних функцій. На
сучасному етапі принципово важливе значення мають процеси демократизації
суспільства, що відбуваються в нашій країні, у зв’язку з чим посилюється
роль громадської думки як соціального інституту й активно діючого
об’єкта соціального управління. Як показують соціологічні дослідження,
сила громадської думки, її здатність регулювати суспільні відносини
використовуються ще не повністю Органи управління не турбуються про
реальне включення громадської думки у процес прийняття політичних,
економічних та інших рішень. Соціологія громадської думки виходить із
завдань удосконалення врахування громадської думки й орієнтується перш
за все на аналіз цільових умов (причин, процесів), від яких залежить
зростання її фактичного значення, укріплення її статусу, реалізація її
соціальних функцій. Цими умовами є: регулярне виявлення громадської
думки державними органами, громадськими організаціями, науковими
центрами тощо, вільний вираз громадянами в найрізноманітніших формах
своїх оцінок, суджень (референдуми, обрання органів влади, збори,
маніфестації, листи в органи управління і масової комунікації, вибіркові
опитування, обстеження, зондажі тощо), позиції з різних питань
громадського життя, ставлення до подій і фактів соціальної дійсності,
постійне використання громадської думки державними органами та
громадськими організаціями на базі нормативних актів, які
б

забезпечували її включеність у систему соціального управління,
систематичне й широке обнародування результатів вивчення

громадської думки.

Удосконалення врахування громадської думки передбачає
комплексний характер соціологічних досліджень. Використання
соціологічних методів дозволяє забезпечити репрезентативність
відомостей про функціонування громадської думки, змін її стану;
регулярність отримання відомостей у часі; оперативність їх обробки й
аналізу; зіставлення даних про громадську думку, отриманих у різний
час і різними способами; достатньо високу надійність
інформації; задану глибину відображення тощо. Це дає можливість
підвищити пізнавальну й управлінську цінність висловлювань
громадської думки. Вирішення цих завдань передбачає виведення соціології
громадської думки на новий рівень як у теоретико-фундаментальній,
так і в емпіричній сфері (удосконалення і стандартизація
методик опитування, формування пакетів програм обробки даних,
створення мережі центрів вивчення громадської думки, організація баз
даних і банків соціологічної інформації тощо). Ряд досліджень у цій
області можуть служити основою для розвитку соціології громадської
думки в нових умовах: розробка теорії соціальних спільностей,
масової свідомості та громадської думки Б.О.Грушиним і Ю.О.Замошкіним,
аналіз її структури, природи та функцій Б.М.Фірсовим і Б.З.Докторовим
тощо.

Хоча термін “громадська думка” (publie opinion) першим
використав англійський державний діяч і письменник Джон Солсбері У
1159 р., розвиток соціології громадської думки пов’язаний з
роботою німецького соціолога Ф.Теніса “Критика громадської
думки”, яку було видано в 1922 р. Пізніше соціологія громадської думки
стала тісно взаємодіяти із соціологією політики і соціологією масової
комунікації, що почасти завадило їй стати достатньо
незалежною. Цьому ж сприяла тенденція розглядати громадську думку
як механічну суму індивідуальних настанов. Основні
проблеми, що аналізуються соціологією громадської думки такі: вплив
інформації на формування громадської думки, політичні
настанови, вплив віку, сім’ї, раси на громадську думку в області
політики, соціальні настанови. Останніми роками все більше уваги

приділяється громадській думці з приводу економічних проблем
-безробіття, інфляції, нерівності прибутків.

Одним з найважливіших моментів аналізу громадської думки є виділення
об’єкта і суб’єкта. Першим завданням, що виникає при аналізі об’єкта, є
виділення критеріїв відбору проблем, які потрапляють у сферу громадської
думки. Основним таким критерієм дослідники вважають інтерес. Громадська
думка завжди має підставою громадські інтереси, які обумовлюють появу
колективних суджень.

Інтерес як явище свідомості існує в різних формах, наприклад, у вигляді
програм, доктрин, теорій тощо. Громадська думка є також однією з форм
прояву суб’єктивного інтересу. Таким чином, інтерес у свідомості може
існувати і зовні громадської думки, але сама вона завжди існує тільки на
базі інтересу. Це перша ознака.

Звичайно, сам інтерес має різні форми актуалізації. У науковій
літературі зустрічається різна кваліфікація цих форм, наприклад,
аморфний, широкий і, нарешті, стрижневий інтерес. Ставлення людей до
аморфних і широких інтересів можна вважати громадською думкою в
потенції; вона ще не впливає активно на зміну дійсності Ставлення до
стержневого інтересу – це вже громадська думка в дії. яка реалізується в
поведінці людини.

Громадська думка виникає в результаті складання численних і різних
поглядів людей. Тому другою ознакою виділення об’єкта громадської думки
є дискусійність. На наш погляд, дискусійність у даному випадку пов’язана
із сутністю інтересу, який включає обумовлений соціальною дійсністю
спосіб його реалізації.

Вирішення питання про критерії виділення об’єкта громадської думки тісно
пов’язане з визначенням його суб’єкта. При аналізі проблеми суб’єкта
необхідно перш за все розуміти різницю між суб’єктом громадської думки і
його виразником. За останнього можуть виступати й окремі індивіди, і
групи людей.

При вивченні проблем громадської думки необхідно окремо зупинитися на її
динаміці. Сучасні дослідники здебільшого фіксують свою увагу на
функціонуванні громадської думки як явища, що вже склалося. Звичайно,
вивчення громадської думки у статичному аспекті цілком закономірне, але
недостатнє для всебічного пізнання цього складного явища духовного життя
суспільства. Проте методологія вивчення динаміки громадської думки є
теоретичною

підставою для проведення дуже важливих з позиції практики
емпіричних досліджень, пов’язаних з тенденціями змін у громадській
думці, прогнозуванням напрямів, швидкості її формування тощо.

Тепер перейдемо до питання, на що ж спирається індивід чи соціальна
група при формуванні думок з приводу подій, явищ, котрі являють собою
актуалізований громадський інтерес. Основною базою для виникнення думок
служать знання, уявлення про оточуючий світ (про дане конкретне явище),
почуття, пізнані як у результаті власної практичної діяльності, так і в
процесі міжособистісного спілкування чи спілкування за допомогою засобів
масової комунікації

Вплив засобів масових комунікацій на громадську думку набуває в сучасних
умовах особливого значення. Соціологічні дослідження показують, що
преса, кіно, радіо і телебачення несуть велику кількість відомостей,
спираючись на які люди можуть формувати свої судження.

Засоби масових комунікацій є важливими джерелами відомостей про події в
країні та за кордоном, про що свідчать дані про споживання інформації
преси, радіо і телебачення різними групами населення Таким чином, засоби
масових комунікацій виступають, перш за все, як джерело тих знань,
уявлень і почуттів, які служать ґрунтом для оцінки великого кола явищ,
для формування індивідуальної та громадської думок.

Аналізуючи взаємодії громадської думки із засобами масових комунікацій,
можна відзначити, що преса, кіно, радіо і телебачення впливають на
основні характеристики громадської думки. Візьмемо, наприклад, швидкість
формування і розповсюдження громадської думки. Фактично тільки засобам
масових комунікацій під силу з максимально можливою оперативністю
поставити в центр уваги різних соціальних груп і прошарків окремого
регіону чи всієї країни в цілому проблему, яка викликає громадський
інтерес. А така властивість засобів масових комунікацій як регулярність
розповсюдження повідомлень, повторюваність матеріалів сприяє виникненню
стабільної громадської думки.

3. Вплив засобів масової комунікації на громадську думку

У нашій країні існує розвинена система видання газет. У результаті майже
всі соціальні прошарки та групи можуть задовольнити свої інформаційні
потреби через пресу. Це дозволяє

говорити про нові риси засобів масових комунікацій. Широке
розповсюдження засобів масових комунікацій привело до того, що вони
стали, по-перше, доступними кожній людині, навіть якщо вона знаходиться
далеко від культурних центрів. По-друге, посилюється з допомогою ЗМК
зв’язок між особистістю і суспільством. По-третє, широке розповсюдження
ЗМК привело до диференціації споживання інформації. Сучасна людина не
може користуватися однаково всіма джерелами інформації, вона
користується ними вибірково.

ЗМК постійно і цілеспрямовано формують громадську думку з досить
широкого кола питань. Одночасно вони є і каналом виразу громадської
думки. Однак цей процес дуже складний і суперечний.

Процес формування і вираження громадської думки надзвичайно
різноманітний і виявити в ньому визначені закономірності непросто.

Практика діяльності ЗМК свідчить про те, що комунікатор (редакція
газети, журналу, радіо- і телепередач тощо) повинен ретельно ставитися
до обрання проблем, які виносяться на обговорення мас. У той самий час
жодна висунута засобами масових комунікацій проблема не може сама по
собі бути поштовхом, відправною точкою для формування громадської думки,
якщо вона не містить у собі: а) громадського інтересу, б) актуальності,
в) дискусійності

У тих випадках, коли проблема чи ситуація ясна чи наявна, викликає
загальне визнання, не виникає потреби формування громадської думки.
Однак це не означає, що при загальному схваленні не можна говорити про
громадську думку. Одна справа, формувати громадську думку, а інша – коли
комунікатор має справу з уже сформованою думкою. Про громадську думку
можна і треба говорити і тоді, коли є повна спільність ідей. Щоб думка
газети стала переконанням читача, необхідний довготривалий вплив на
нього.

Формування громадської думки через ЗМК засновується на сумісній
колективній діяльності людей в умовах концентрації матеріального і
духовного виробництва. Мільйони читачів газет, слухачів радіо, глядачів
телебачення, які створюють різноманітні аудиторії, є особистостями, що
включені в систему громадських відносин. Засоби масових комунікацій
дозволяють їм встановлювати і підтримувати зв’язок із, широким
соціальним середовищем, межі якого знаходяться далеко за їхнім
безпосереднім оточенням

формування громадської думки через пресу, телебачення, радіо має
зворотний зв’язок, тобто громадська думка постійно впливає на діяльність
системи засобів масових комунікацій. У сфері масової інформації розподіл
учасників інформаційного впливу на джерела інформації (об’єкти впливу) і
приймачі (суб’єкти впливу) надто відносний, оскільки обидві складові
цієї взаємодії – одночасно суб’єкти й об’єкти цього впливу.

У зв’язку з цим важливо систематично накопичувати теоретичні та
практичні знання про зміст і результати впливу на свідомість різних
соціально-демографічних і соціально-професійних груп інформації, яка
надходить через засоби масових комунікацій, а також виявляти ступінь
охоплення груп населення системою ЗМК. Необхідно також визначити
діапазон, тематичну структуру, предметний зміст і умови реалізації
інформаційних інтересів різними групами населення та з’ясувати
можливість впливу інформації, яка надходить через ЗМК, залежно від
інформованості та особливостей її сприйняття різними соціальними групами
населення

Преса, радіо, телебачення є ефективними засобами впливу на людей, на їх
свідомість і поведінку, на працю, життя і побут. Засоби масових
комунікацій допомагають розібратися в численній масі соціальних подій,
формують громадську думку, утверджують систему соціальних цінностей,
зразків соціальної поведінки.

У процесі дослідження громадської думки слід звернути особливу увагу не
тільки на форму її виразу, сутність змісту, але й на процес формування,
на зв’язок і взаємодію факторів, які впливають на цей процес. Саме таке
знання дає можливість управління процесом формування групової,
колективної та громадської думки.

Давайте розглянемо взаємодію засобів масових комунікацій з різними
формами прямого міжособистісного спілкування в процесах формування і
виразу громадської думки. Перш за все для з’ясування ролі різних джерел
інформації у формуванні громадської думки необхідно нагадати про тісний
зв’язок інформації та громадської Думки. Саме з первинної інформації про
якесь явище починається формування спочатку уявлень, а потім вже думок і
суджень. Таким чином, інформованість – необхідний етап у формуванні
громадської думки, тому що знання являють собою когнітивний елемент
громадської думки. Потім у ході осмислення змісту інформації (на

цей процес також можна впливати через різні джерела) формується
ціннісний аспект громадської думки, тобто з’являється вербальне
відношення у формі ціннісних суджень, які вже можна диференціювати за
характером (позитивні, негативні, нейтральні), за інтенсивністю, за
масштабом актуальності (проблема важлива для всього суспільства чи
тільки для якоїсь соціальної групи). Ці оціночні судження можуть служити
базою поведінки людини.

Для кращого опису можливостей впливу різних джерел інформації на
формування громадської думки дамо хоча б короткий опис процесу
сприйняття інформації людиною. У будь-якому випадку, перш ніж якось
вплинути, інформація повинна бути сприйнятою. Чи можна вважати, що зміст
інформації сприйнятий, якщо людина прочитала статтю, послухала лекцію,
подивилася телепередачу чи кінофільм? Напевно, кожна людина знає, що
можна слухати й не чути, дивитися і не бачити, чи побачити зовсім не те,
що демонструвалося. Людина може сприйняти повідомлення, але не засвоїти
думки та ідеї, які в ньому закладені, нерідко не може потім навіть
згадати його зміст. Таким чином, далеко не вся інформація засвоюється,
частина її залишається за межами сприйняття. Як і чому це відбувається?

Будь-яка дія людини так чи інакше спрямована на задоволення її потреб і
бажань. Іноді, правда, ці потреби буває важко виявити через те, що вони
можуть бути не усвідомлені самою людиною чи суперечити одна одній, але в
будь-якому разі можна знайти мету визначеної дії, а отже, і виявити
потребу, яка викликала її.

Задоволення бажань і потреб людини здійснюється в оточуючому середовищі
і залежить від нього. Але середовище, в якому людина живе і діє, дуже
різноманітне. У ньому можна виділити багато сфер, у кожній з котрих
задовольняються бажання і потреби. Людина пов’язана з усіма проявами
навколишнього середовища, але задоволення потреб різних людей
здійснюється, в основному, за рахунок однієї з цих складових. Для
одного, наприклад, важливо досягти матеріального добробуту, інший вважає
більш необхідною повагу людей тощо. Звичайно, людина більш уважно
ставиться до тих елементів оточення, від яких значною мірою залежить
задоволення найважливіших для неї потреб. Тому увага має властивість
селективності. Поступово, завдяки своєму життєвому

досвіду, люди накопичують інформацію про ці найважливіші для них
елементи середовища зберігають її у формі звичок, настанов, правил
поведінки, прагнень і стереотипів. Ця інформація допомагає їм у
задоволенні потреб і бажань. Керуючись нею, люди швидко знаходять той
тип поведінки, який більш відповідає певній ситуації. Роль цих
стереотипів наочно виявляється у процесі діяльності людини.

Звичка дозволяє робити значну частину простих дій. звільняючи нашу
свідомість для вирішення інших, більш складних завдань. Стереотип
допомагає зменшити навантаження на наше сприйняття, тому що необхідність
сприймати всі оточуючі предмети однаково чітко і в деталях, не
обмежуючись виділенням тільки характерного, типового в них, призводить
до швидкого стомлення наших органів відчуттів.

Настанова особливо важлива як засіб, що економить енергію людини,
оскільки вона, як правило, дає ключ для обрання типу поведінки у
визначеній ситуації. Якщо ми ставимося до даної людини як до поганої, то
це керує і нашими діями у ставленні до неї. Часто настанова формується
не стільки на підставі знання самого предмета, скільки орієнтації на
норми поведінки визначеної соціальної групи.

У тому разі, коли настанова, стереотипи та інші форми засвоєної
інформації базуються на невеликому життєвому досвіді (наприклад, у
молоді) і обслуговують не такі вже важливі потреби, вони можуть швидко
виникати і легко змінюватися. Але якщо потреби стали іншими внаслідок
змін середовища, то це веде до перегляду і зміни навіть стабільно
засвоєної інформації.

Зміна настанов, стереотипів тощо є складним процесом Зміна навіть однієї
важливої настанови чи іншої форми засвоєної інформації супроводжується
конфліктами з різного ступеня гостроти, оскільки виникає необхідність
пристосування нової настанови до системи настанов і стереотипів, яка вже
склалася. Більшість людей намагаються уникнути внутрішніх конфліктів і
тому йдуть на такі зміни лише під сильним зовнішнім тиском.

Звички, настанови та інші форми засвоєної інформації про різні аспекти
оточуючого середовища проходять довгий шлях, перш ніж почнуть керувати
діями людини. Але ця збережена інформація потребує постійного оновлення,
безперервного отримання нових Даних про зміни оточуючого середовища. Ця
інформація служить головним чином для перевірки правильності
наших настанов.

стереотипів та ін. Частина такої інформації надходить завдяки
безпосередньому спілкуванню з іншими індивідами. Але більша частина
сприймається з допомогою засобів масових комунікацій.

Увага людини у сфері масового спілкування надзвичайно вибіркова Людина
рідко читає всю газету, але, продивившись заголовки статей, обирає те,
що її цікавить, тобто те, що містить корисну для неї інформацію і
пов’язане з важливими для неї об’єктами оточуючого середовища. Те саме
здійснюється і щодо інших ЗМК.

Усю інформацію, яка надходить, можна поділити на три категорії, якщо
взяти за основу поведінку людини у ставленні до неї: 1) інформація дуже
важлива; 2) інформація, яка може стати потрібною. 3) інформація, котра
не сприймається, тому що вона непотрібна.

У механізм вилучення непотрібної інформації входять відмова від
сприйняття, перекручення інформації та забування. Настанови, стереотипи
і звички допомагають сортувати інформацію, яка надходить. На основі
власного чи чужого досвіду людина дізнається, що найбільш важливу для
неї інформацію треба шукати у визначеному джерелі. Так складається
перевага, яка надається певній газеті, радіо і телепрограмі
Орієнтуватися в потоці інформації, що надходить з потрібного джерела,
допомагають так звані індекси, наприклад, видільний шрифт у газеті,
особливий тон чи жест диктора тощо.

Таким чином, соціальні настанови є своєрідними фільтрами інформації, що
надходить, і тому впливають на поведінку індивіда. Вони можуть
змінюватися під впливом інформації про зміни в оточуючому середовищі і,
таким чином, призвести до змін поведінки.

Але на рівні настанови процес сприйняття інформації не переривається.
Зігравши роль фільтрів, настанови припиняють свій вплив на інформацію,
яка пройшла через цей рівень сприйняття Комунікатор правильно обрав
канал, час і спосіб комунікації, використовуючи свої знання інтересів і
потреб аудиторії, привернув увагу до повідомлення і досяг того, що воно
було сприйняте. Таким чином, людина отримала визначений обсяг знань,
засвоївши їх настільки, що знає й основні положення повідомлення, і
докази на їх користь і може навіть за необхідності відтворити його. У
такому разі можна сказати, що інформація прорвалась через фільтр першого
рівня сприйняття – настанову – і досягла другого – рівня знань. Без
сумніву, цей рівень має велике значення для формування світогляду
особистості.

Однак, досвід показує, що знання мають неоднакову цінність для різних
людей і знання людиною положень будь-якої теорії ще не говорить про те.
що вона переконана в її правильності та буде застосовувати її у
практичній діяльності. Крім того, люди не однаково використовують одні й
ті самі знання, оскільки перед ними стоять різні завдання. Залежно від
мети людина інтуїтивно розподіляє свої знання на необхідні, корисні та
непотрібні. Знання першого типу вона часто використовує, тим самим
перевіряючи їх істинність і цінність, та завжди намагається їх
поповнити. Вони є для людини реальною цінністю: саме у формі необхідних
знань різні ідеї та теорії можуть досягти другого рівня сприйняття –
ціннісного. Знання другого типу залишаються на рівні знань, а знання,
котрі розцінюються як непотрібні, поступово забуваються.

Дуже важливим моментом, від якого залежить вплив джерела інформації на
формування і вираження громадської думки, є різниці у структурі та
характері комунікатора й аудиторії та характер їх взаємозв’язку. Тут
мова йде про різницю характеристик комунікатора й аудиторії у процесах
масового міжособистісного спілкування.

Як відомо, у процесі масового спілкування структура комунікатора, як
правило, є складною. Комунікатором виступає цілий колектив – редакція
газети, радіо, телебачення, видавництва тощо, де різні відділи
використовують різні комунікаційні функції. Аудиторія засобів масових
комунікацій теж відрізняється своїми специфічними характеристиками,
основними з яких є анонімність, розкиданість у просторі, а при
використанні преси – і в часі, масовість, вимушена відносна пасивність
під час комунікації та ін.

У процесі масового спілкування, коли в ролі комунікатора виступають
соціальні інститути, інформація значною мірою носить узагальнений
характер. У ній міститься вже обґрунтована громадська думка, соціальні
норми і ціннісні орієнтації. Хоча в процесі масового спілкування також
використовуються конкретні факти та явища, сам відбір їх для висвітлення
через ЗМК уже змінює характер цього явища, робить його типовим, важливим
для багатьох.

Нові технічні засоби дають можливість для оперативного інформування
багатомільйонних мас. Але у той самий час відірваність від аудиторії,
відсутність контакту з нею у процесі комунікації знижує їх ефективність

Таким чином, у засобах масових комунікацій як способі формування і
виразу громадської думки є свої плюси й мінуси, тобто межі, в яких вони
можуть діяти більш чи менш ефективно.

Висновки

Незважаючи на те, що термін “громадська думка” почав застосовуватися
тільки в середині XII ст., проблеми, пов’язані з вивченням громадської
думки, цікавили вже античних філософів. Особливу увагу приділяв
громадській думці Гегель. З одного боку, він визнавав раціональну основу
громадської думки, а з іншого, внаслідок своїх реакційних політичних
поглядів, вважав, що громадська думка носить в основному помилковий
характер і зробити з неї правильні висновки може тільки видатна людина.

Дослідження теорії громадської думки продовжується і зараз. Узагалі, ця
думка виражається через оцінювання явищ навколишнього середовища. Саме
воно дає імпульс для формування настанов, які відбивають готовність
суб’єкта діяти певним чином.

Очевидно, існують визначені умови та фактори, котрі “примушують”
громадську думку залишатися тільки на рівні відбиття дійсності (тобто на
рівні свідомості, слова) чи сприяють її переходу на інший рівень –
рівень впливу на дійсність та її перетворення. Таким чином, у процесі
формування громадської думки можна виділити різні сукупності факторів,
які працюють як на першому, так і на другому рівнях. Усі вони так чи
інакше впливають на активність людей.

Контрольні запитання

1. Як ставилися до поняття “громадська думка” античні філософи?

2. У чому полягала суперечність поглядів Гегеля щодо громадської думки?

3 Яку роль відіграє у громадській думці соціальна оцінка? Назвіть види
оцінок.

4 Як формується соціальна настанова?

5. Які відношення між громадською думкою й раціональним знанням?

6. Назвіть етапи розвитку громадської думки.

7 У чому полягає взаємозалежність і єдність індивідуальних і громадських
думок?

8. Дайте визначення громадської думки.

9 Чим займається соціологія громадської думки?

10. Які критерії обрання об’єкта громадської думки?

11. Як визначити суб’єкт громадської думки7

12. Розкрийте процес сприйняття інформації.

ТЕМА IV СОЦІОЛОГІЧНЕ ВИВЧЕННЯ КОМУНІКАТОРА

План

1. Видавці органів масової комунікації.

2. Керівництво засобами масової комунікації.

3. Специфіка журналістської діяльності.

4. Основні напрями вивчення комунікатора.

5. Соціологічні дослідження творчого процесу журналіста.

6. Вивчення безпосереднього зв’язку комунікатора й аудиторії.

1. Видавці органів масової комунікації

Відомо, що при вивченні усякого соціального суб’єкта необхідно
розглянути його систему, структуру, основні суттєві характеристики цього
суб’єкта, його місце і роль у суспільстві, пов’язані з цим соціальні
функції та, нарешті, реальну діяльність щодо реалізації цих функцій. Усе
це можна зробити за допомогою соціологічних методів.

При соціологічному вивченні проблем керівництва засобами масової
комунікації, звичайно, передусім постає завдання ознайомлення з деякими
характеристиками працівників, які здійснюють керування (на ґрунтовному й
особистістному рівнях) Великий інтерес можуть являти дані про досвід
роботи, стать, вік, рівень і тип освіти, інформованість, їх читацькі та
глядацькі інтереси тощо.

Порівняння цих характеристик з даними про орієнтацію керівників, їх
судження про свою роботу й роботу підлеглих колективів допомагають
чіткіше визначити шляхи подальшого Удосконалення засобів масової
комунікації та керування ними.

Не секрет, що протягом попередніх десятиліть діяльність української
преси, як і всієї преси Радянського Союзу узагалі, жорстко
контролювалась видавничими органами, а саме партійними комітетами
різного рівня. Це робилося відкрито і журналістам давали прямі вказівки,
що писати і як писати, тобто, які події та яким чином треба перш за все
висвітлювати.

Зараз такого жорсткого авторитарного стилю керівництва вже немає. У
багатьох ЗМК видавцями є самі колективи газет, а там, де видавцями є
різні інші органи, вони так прямо не втручаються в діяльність
журналістів. Працівники преси, радіо, телебачення усвідомили себе як
активну силу, “четверту владу” і вже не бажають сліпо керуватися чиєюсь
провідною думкою. Але практика свідчить і про інше. Зараз видавці, ті,
хто вкладають гроші в засоби масової комунікації, розуміючи, яку вагу
мають ці органи і яку велику роль вони відіграють при створенні
громадської думки, намагаються знов узяти ці засоби під свій контроль,
щоб використовувати в основному у своїх цілях. Зараз ще рано говорити
про те, яким шляхом підуть молоді українські засоби масової комунікації
в плані відносин зі своїми видавничими органами, але зрозуміло, що ті
будуть грати більш чи менш активну роль у керівництві пресою, радіо і
телебаченням. А отже, для вивчення засобів масової комунікації треба
вивчати і їх видавничі органи. І при цьому, мабуть, не слід відкидати
досвід, накопичений за минулі десятиліття. Соціологічні дослідження
видавничих органів проводилися й на Україні, але найбільш глибоке у
межах колишнього Радянського Союзу таке дослідження було здійснене у
1969-1971 рр. лабораторією по вивченню функціонування преси, радіо і
телебачення факультету журналістики Московського державного університету
під керівництвом проф. Є.П.Прохорова у рамках проекту “Районна газета і
шляхи її розвитку”. Давайте розглянемо більш детально, яким чином і до
яких висновків дійшло це дослідження. Звичайно, нас зараз не цікавлять
такі питання, як партійний стаж і партійна освіта. Однак у цілому це
дослідження можна було б узяти за модель вивчення сучасних видавців.

Отже, у дослідженні “Районна газета і шляхи її розвитку” провадилося
опитування працівників видавничих органів райкомів і райвиконкомів –
семи районів двох центральних областей Росії. Найперше було звернено
увагу на рівень освіти працівників, які

мають відношення до керівництва районною пресою. Цей рівень був
достатньо високим: 78 % мали вищу освіту. 14 % – незакінчену вищу. 6 % –
середню спеціальну. Потім дослідники звернули увагу на тип освіти
Третина опитуваних мала технічну освіту, ще близько третини –
педагогічну, чверть училися в сільськогосподарських навчальних закладах
і тільки 8 % мали стаж роботи в газетах. Особливу увагу дослідників
привернув той факт, що близько 50 % опитуваних мали вік не старше 50
років, причому 41 % – від 30 до 39 років і половина – від 40 до 49
років. На той час ці дані дали дослідникам змогу зробити висновок, що ці
керівники досвідчен, всебічно підготовлені люди. Стосовно рекомендацій
було вказано на необхідність підвищити інформованість в області
керівництва журналістськими колективами тим, хто займався переважно
виробничими питаннями. Зараз можна зробити більш радикальні висновки. Ми
бачимо, що журналістам давали вказівки люди, жоден з котрих не мав
журналістської освіти і тільки 8 % працювали в газетах. Це свідчить, що
їхнє керівництво носило безграмотний з погляду журналістської творчості
характер, що ці люди були абсолютно не підготовлені до професійного
керівництва журналістськими колективами.

У наш час видавцем є. як правило, чи державні установи та громадські
організації, які пропагують свої погляди, або комерційні структури, що
розглядають засоби масової комунікації як предмет вигідного вкладання
капіталів і реклами своєї діяльності. Зрозуміло, що люди, які працюють у
цих установах, теж у більшості своїй мало що розуміють у журналістській
діяльності. І якщо вони будуть втручатися в неї так само грубо, як їх
попередники, то це не приведе до позитивних результатів. Наслідком може
бути чи конфлікт з журналістами-професіоналами, чи падіння популярності
видання, чи і перше, і друге.

Описавши суб’єкт керівництва засобів масової комунікації в
різноманітності його характеристик, важливо відтворити й зовнішні
зв’язки видавничих органів з іншими учасниками процесу Функціонування
засобів масової комунікації в суспільстві -журналістами й аудиторією. Це
дасть можливість охарактеризувати функції видавця в цьому процесі.

Для видавця важливо знати умови діяльності журналістського колективу:
стан виробничо-технічної та матеріально-фінансової бази даного видання,
матеріально-побутові умови працівників редакції тощо

Необхідною для видавця є інформація про ефективність свого засобу
масової комунікації, а це найтіснішим чином пов’язано зі знанням об’єкта
журналістської діяльності – аудиторії, на якій видавець вважає за
потрібне зосередити увагу того чи іншого видання.

У принципі точне і детальне знання аудиторії свого типу видання потрібно
передусім журналістам, оскільки саме вони безпосередньо спілкуються з
читачем, слухачем, глядачем, їхні зусилля спрямовані на те, щоб бути
прийнятими аудиторією, щоб донести до неї інформацію з найменшими
втратами при передачі. Однак загальне уявлення про аудиторію потрібне й
видавцю.

При цьому необхідно відзначити, що саме на підставі знання основних груп
читачів, їх складу та інтересів проводиться диференціювання преси,
створення спеціальних органів для визначених груп аудиторії.

Політика видавця щодо засобів масової комунікації засновується на
зіставленні знання про реальний склад аудиторії з її бажаним складом, що
планується на співвідношенні її реальних інтересів з тими, які видавець
через журналістику хоче розвивати.

Без точної фіксації теперішнього стану речей важко уявити собі вдалу
роботу для досягнення бажаної моделі. При дослідженні районних газет
виявилося, наприклад, що й видавець при судженні про аудиторію газети
деякою мірою видавав бажане за дійсне, тобто вважав, що в аудиторії
значно більше, ніж виявилося в дійсності, читачів з високим рівнем
освіти і молоді

2. Керівництво засобами масової комунікації

У попередньому пункті мова йшла про роль видавця у процесі
функціонування журналістики, його функції й фактори, які впливають на
керівництво засобами масової комунікації. Але не менш важливо розглянути
і сам процес діяльності органів, котрі керують пресою, радіомовленням,
телебаченням.

Зміст роботи з керівництва журналістським колективом становлять вимоги
до журналістів щодо тих чи інших боків їх

діяльності, які визначаються стратегічною метою і конкретними
завданнями для підвищення ефективності даного органу ЗМК

Методи керівництва засобами масової комунікації, тобто способи
реалізації мети, яка виражена у змісті діяльності видавця, – дуже
важливий елемент керівництва журналістським колективом.

Керівництво здійснюється в основному у формі контрольно-дослідницької
діяльності. Це знайомство з роботою редакційних колективів, аналіз
змісту газети, теле- і радіопередач, організація вивчення аудиторії та
її реакції на журналістські виступи, аналіз стану матеріально-технічної
бази засобу масової комунікації, вивчення проблем ефективності тощо.
Особливо слід зупинитися на спеціальних наукових методах, зокрема
соціологічних, при вивченні керівництва пресою, радіо і телебаченням. У
результаті таких досліджень з’являється можливість виявити
невідповідність між реальним і бажаним та знайти шляхи для її
ліквідації.

З допомогою соціологічних методів, як уже зазначалося, можна
досліджувати й діяльність самого видавця. Необхідність самопізнання
суб’єкта керівництва засобу масової комунікації наявна, оскільки це
дозволяє контролювати свою діяльність, знаходити недоліки у ній. тобто у
відповідності до точних наукових даних поліпшувати роботу видавця. Однак
між визнанням необхідності подібних досліджень і їх проведенням лежить
багато складних, у тому числі психологічних, проблем. Імовірно, саме
тому подібних досліджень поки що дуже мало і мова йде про проведення їх.

Залежно від завдань, наявності дослідницьких сил і технічних можливостей
соціологічні дослідження можуть бути найрізноманітніших типів. З їх
допомогою можна регулярно отримувати наукову інформацію про діяльність з
керівництва органу масової комунікації, використовувати її для
підвищення ефективності його роботи.

3. Специфіка журналістської діяльності

У нашій літературі прийнято звужене розуміння редакційного

колективу тільки як колективу журналістів. Звичайно, журналісти

складають основу редакції, але все ж таки було б неправильним

ототожнювати цю основу з усім колективом редакції. А останній, як

відомо, крім журналістів включає людей найрізноманітніших

професій. Редакція складається не тільки зі співробітників, які зайняті
управлінською і редакційною діяльністю та з кореспондентської мережі,
але також з різних технічних підрозділів, які забезпечують журналістську
роботу. Особливо великі такі підрозділи в електронних засобах масової
комунікації. Так, на радіо і телебаченні разом працюють редактори,
кореспонденти, коментатори, режисери та їх асистенти, оператори,
диктори, художники, інженери і техніки. Без їх співробітництва не можна
собі уявити діяльність цих засобів масової комунікації. Таким чином,
слід визнати, що редакційний колектив -це таке об’єднання людей, яке на
основі сумісної праці для збору, обробки та розповсюдження масової
інформації пов’язане загальними цілями, інтересами, має визначену
організацію, органи управління і самоуправління.

В редакції, як і в будь-якому колективі, можна виділити декілька типів
структур, функціональну, тобто ту, що виражає відношення, які випливають
з характеру службових обов’язків, які виконані людьми
соціально-демографічну; професійно-кваліфікаційну;
соціально-психологічну; організаційну, тобто склад за спеціалізацією
окремих підрозділів колективу й органів управління ними.
Соціологічне вивчення деяких з цих структур (стосовно тільки
журналістського складу редакцій) розпочалося ще у 20-30-ті роки. У той
період основна увага приділялася аналізу соціально-демографічних ознак
Однак і вони давали корисну інформацію. Наприклад, було з’ясовано, що
дуже мало журналістів мають газетно-літературну освіту.

У своїй діяльності журналіст органічно поєднує творчі та
організаційні функції. Він не тільки визначає тему свого виступу та його
мету, але й збирає первинний матеріал (що. як правило, пов’язане з
великими організаційними зусиллями), провадить його обробку, а потім
вже йдуть етапи створення матеріалу, його редагування й
публікації. Підсумком діяльності журналіста є оцінка його виступу.
Специфіка його праці в тому, що вона носить публічний характер.
Здавалося б, оцінка матеріалу читачем, глядачем повинно мати для
журналіста універсальне значення. Однак соціологічний аналіз
показує, що це не зовсім так. Наприклад, коли під час одного з опитувань
журналістам задали питання: “З чим Ви перш за все пов’язуєте успіх свого
матеріалу?” виявилося, що тільки 60 % пов’язують його з відгуком читачів
на виступ. Разом з тим 42 %

опитаних надають велике значення неформальному схваленню свого матеріалу
колегами. Тут знайшла відображення велика сила неформальної структури
редакційного колективу.

Відомо, що у всякому колективі виділяються формальна (офіційна)
структура, яка характеризується розподілом основних офіційних ролей,
чіткою системою субординації, а також неформальна (неофіційна)
структура, яка віддзеркалює систему міжособистісних зв’язків і
стосунків, котрі мають в основному соціально-психологічний зміст.
Гармонійність взаємодії цих двох типів структур визначає міру
ефективності діяльності колективу. Офіційна структура, звичайно, більш
статична, ніж неофіційна. Але якщо вимагають інтереси справи, то
необхідно маневрувати й у межах формальної організації.

Ефективність виконання журналістом своїх професійних обов’язків
пов’язана з високим рівнем його власної інформованості Соціологічні
дослідження показують, що в цієї галузі досягнуто визначних результатів.
Так, 67,3 % працівників обласних, міських засобів масової комунікації
вважають себе високо чи достатньо інформованими, а 30.9 % визнали, що
їхня інформованість могла б

бути більш високою.

Інформованість суттєва, але не одинична складова характеристики
журналісті специфіка роботи якого вимагає поєднання універсальності та
спеціалізації в багатьох напрямах Разом з тим. кожна журналістська
робота є відображенням і професійні якості автора, що особливо помітно,
скажімо, на телебаченні, коли журналіст працює в кадрі. Наведемо в
даному зв’язку деякі результати соціально-психологічного дослідження
телеінтерв’юєрів, яке провадилося в Таллінні. Тут було, зокрема,
з’ясовано, що однією з умов ефективного впливу на аудиторію є
функціональна цінність інформації Однак важливі й форма повідомлень,
стиль, дикція телеінтерв’юєра. Мова журналіста має значний вплив на
оцінку

аудиторією його роботи.

Таким чином, дослідження ще раз підтвердило, що професія журналіста
вимагає, окрім уміння знаходити загальне на підставі часткового, гарної
оперативної пам’яті та уваги, комунікабельності, багатства емоційного
світу, ряду інших особистіших якостей. Цей висновок поглиблюють
результати оптування працівників редакцій

районних газет, які передусім цінують у своїх колегах принциповість,
правдивість, об’єктивність, потім творчі здібності, а вже після того
-оперативність, ініціативність.

Специфіка редакційних колективів визначається не тільки характером і
змістом праці, а також її умовами, які включають усі фактори, що
впливають на організм людини. У роботі редакції частка праці, яка
вимагає фізичних зусиль, невелика, зате є колосальні психологічні
навантаження, обсяг інформації, що сприймає ритм і темп роботи (яка
часто має каскадний характер).

Важливу роль у роботі журналіста грає задоволеність умовами праці,
забезпечення редакцій відповідними приміщеннями, транспортом,
оргтехнікою тощо. І ці питання, мабуть, є найболючішими в багатьох
редакціях.

4. Основні напрями вивчення комунікатора

Результати соціологічних досліджень допомагають журналістам і тоді, коли
вони самі стають об’єктом вивчення. Їм необхідні відомості про характер
і стан журналістського корпусу – працівників преси, радіо і телебачення
різних рівнів, а також про професійні проблеми, що виникають. Важливо
знати фігуру журналіста саме як активно діючу силу системи засобів
масової комунікації, щоб шукати шляхи подальшого удосконалення
діяльності преси, радіо і телебачення.

У принципі, предметом вивчення методами соціології можуть бути всі боки
журналістської діяльності, організації роботи редакції, а також
соціальні та професійно-творчі характеристики журналістських кадрів. При
цьому важливо, щоб соціолог у своїй роботі спирався на дані наук, котрі,
використовуючи свої методи, також вивчають цей об’єкт. Це історія,
теорія і практика журналістики, економіка й організація газетної справи,
підготовки радіо і телепередач, психологія журналістської творчості
тощо.

Визначити шляхи подальшої оптимізації функціонування преси, радіо і
телебачення – це означає визначити (в ряду інших факторів) напрями
удосконалення роботи журналістів. Але для цього треба мати точні,
систематизовані та всебічні відомості про сьогоднішній стан редакцій,
рівень організації їхньої праці, про професійні якості журналістів,
їх знання, навички і вміння, а також уміти

проаналізувати ці відомості з погляду відповідності потребам

ефективної роботи даного органу масової комунікаціі.

При цьому правомірні й актуальні два типи дослідження. Перший –
багатоаспектне дослідження, коли у поле зору потрапляє практично увесь
комплекс редакційної діяльності – від планування і постановки цілей до
вивчення дійсності та ефективності роботи органу комунікації. Перевага
такого типу робіт у наш час пояснюється слабким вивченням цього об’єкта
соціологічними методами і намаганням отримати про нього якомога більше
потрібних відомостей. Дещо втрачаючи в глибині розробки питань, такі
дослідження допомагають різнобічно вивчити роботу редакції в їх
взаємозв’язку.

Другий тип дослідження, який поки мало ще розповсюджений, але дуже
необхідний, – вузькоспрямоване, поглиблене вивчення визначеного аспекту
діяльності редакції.

Що стосується конкретних соціологічних досліджень засобів масової
комунікації, то їх в Україні, на жаль, було проведено дуже мало. Можна
згадати львівське дослідження, виконане в основному за програмою проекту
“Районна газета”. Але в інших регіонах Радянського Союзу таких
досліджень було значно більше.

Узагалі, проведені у 60-70 роках соціологічні дослідження засобів
масової комунікації мали важливе значення. З їх допомогою були отримані
дані про соціально-демографічні та деякі професійно-творчі
характеристики журналістів різних органів інформації. Це дозволило;
уявити динаміку журналістських кадрів – їх складу за віком, рівнем
освіти. Щоб мати цілісну картину засобів масової комунікації в Україні
конче потрібні такі дослідження і зараз.

Важливі також дослідження взаємовідносин журналіста з іншими складовими
комунікаційного процесу. По-перше, це взаємовідносини з видавцем. Щодо
роботи видавця вони були розглянуті у попередніх пунктах. Однак в цій
взаємодії журналістам також належить активна Роль, і до них ставляться
визначні професійні вимоги. По-друге, це взаємодія журналістів з
аудиторією. Знання об’єкта свого інформаційного впливу – читачів,
слухачів, глядачів, реалізація їх інтересів, сподівань – одна з
найважливіших умов ефективності Діяльності органу інформації в цілому й
кожного журналіста зокрема. Треба сказати, що за даними соціологічних
досліджень в цілому орієнтованість журналістів з приводу важливості
врахування потреб,

характеристик, побажань, оцінок своєї аудиторії достатньо велика Однак
ті самі дослідження показують, що з ряду причин, часто об’єктивного
характеру, значна частина співробітників редакції недостатньо
інформована у цьому відношенні. При цьому мова йде як про знання
фундаментального характеру – маються на увазі відомості про
закономірності спілкування людей з масовою комунікацією, її ролі для
аудиторії, характерних особливостей сприйняття газетних, радіо- і
телевізійних матеріалів різними групами читачів, слухачів, глядачів, –
так і про знання оперативні, практично-інструментальні, які стосуються
конкретної аудиторії того чи іншого органа інформації.
Здавалося б, недавні випускники журналістських вузів, професійна
підготовка котрих базується на останніх досягненнях науки в даній
області, мають особливо глибоко опанувати першу групу знань. Але, згідно
із соціологічними дослідженнями, це далеко не завжди так. Тільки 14 %
опитаних журналістів у дослідженні з проблем журналістської освіти
вказали на цей бік підготовки молодих фахівців як на
задовільний, а 39 % вважають, що вона явно недостатня. Звичайно, тут
мова йде не про конкретне знання журналістами-початківцями
характеристик аудиторії тієї газети, студії, куди вони
прийшли на роботу. Відсутність такої інформованості на
початку роботи повністю зрозуміла. Необхідно, щоб випускник
журналістського вузу був у даному відношенні більш грунтовно
підготовлений методологічно, більш чітко зорієнтований на важливість
такої інформації, володів методикою її отримання, був поінформований
про тенденції, закономірності, факти, які встановлені у
соціології масових комунікацій.

Недолік цей характерний не тільки для журналістів-початківців
Притаманний він і людям, які мають достатній досвід практичної роботи.
Цікаво, що журналісти, як правило, самі відчувають недостатність своїх
знань, компетентності у цьому питанні. Так, за даними проекту “Районна
газета” відповідаючи на питання: “Чи добре Ви знаєте аудиторію Вашої
газети, її запити, інтереси, сподівання, які адресовані редакції?, –
тільки 8 % газетярів висловили повне задоволення своїми знаннями, 28 % –
в основному, 32 % – частково, а 31 % – незадоволені. Навіть ураховуючи
самокритичність журналістів не можна не відзначити, що ці цифри
насторожують. Причому між

керівниками редакцій і рядовими співробітниками, ветеранами і
початківцями великої різниці не спостерігається.

Самооцінки журналістів підтверджуються даними аудиторних досліджень.
Так. модель потенційної аудиторії, яка існувала у свідомості журналістів
районних газет, значно відрізнялась від демографічної структури
населення району в цілому, а уявлення про реальну аудиторію – від
фактичного складу читачів. Це стосується і статевого, і вікового складу,
і рівня освіти. У структурі аудиторії цих газет виявилося значно більше,
ніж вважали журналісти, жінок, людей похилого віку з невисоким рівнем
освіти. А це означає, що ці групи аудиторії були недостатньо охоплені
увагою і впливом газети.

Подібні дані були отримані у проекті “Громадська думка” щодо працівників
органів інформації міського й обласного рівнів. У процедурі з вивчення
ставлення журналістів до діяльності місцевої преси, радіомовлення,
телебачення як джерела інформації населення, аналізувалися уявлення
журналістів про очікування читачів, слухачів, глядачів від цих різних за
своїм характером, технічними можливостями засобів масової комунікації.
Аналіз позиції журналістів з цього питання є дуже важливим з позиції
необхідності координації та взаємодії преси, радіо і телебачення,
наприклад, на рівні області Питання формулювалися у найзагальнішому
вигляді й були, на думку дослідників, коректно поставлені.

Думки співробітників редакцій зіставлялися з даними про фактичну
структуру аудиторії преси, радіо і телебачення в місті та селі, а також
про специфіку їх сподівань, інтересів, які були зафіксовані як у цьому
проекті, так і в інших соціологічних дослідженнях. Виявилося, що
найбільш значимими для журналістів ознаками диференціації аудиторії
різних засобів є вік і освіта. Недостатня увага приділяється таким
характеристикам, як стать, професійна структура, професійний статус Між
тим і в міський, і особливо в сільській аудиторії ці ознаки виявляються
значимими. У Цілому опитані журналісти непогано уявляли очікування
аудиторії від преси, радіо, телебачення.

Якими ж джерелами користуються при цьому журналісти? У Цьому зв’язку
цікаво подивитися на відповіді на питання, яке було задано працівникам
14 газет у проекті “Районна газета” “Якими методами для отримання
потрібної інформації про аудиторію Ви

найчастіше користуєтеся?”. Виявилося, що абсолютна більшість журналістів
віддає перевагу особистим зустрічам і спостереженням, знайомству з
листами до редакції. Приблизно половина отримує потрібну інформацію під
час читацьких конференцій. Близько 10 % використовують дані спеціальних
досліджень з вивчення аудиторії, наради з газетярським активом. І
взагалі не береться до уваги науковий аналіз пошти.

Як бачимо, на першому місці стоять особисті контакти з людьми,
знайомство з листами до редакції. Однак тільки на їх базі неможливо
програмувати діяльність редакцій, знайти точні адреси матеріалів на ті
чи інші теми, проблеми, оскільки в результаті окремих бесід, зустрічей у
поле зору журналістів потрапляє, як правило, І систематизована
інформація.

Так, за даними проекту “Громадська думка”, не існує збігу проблем
регіону, в якому проводилося дослідження місцевими газетами, проблем
міського життя з тими, котрі в даний момент особливо турбують громадську
думку. Одна з причин полягає в тому, що працівникам редакцій недостатньо
відома позиція населення, різних груп аудиторії з ряду питань.

Дослідження показало також, що уявлення журналістів про думку населення
й аудиторії формуються, як правило, на підставі досить регулярного
спілкування (у зв’язку з роботою, у сімейному колі) з визначеними
групами, в основному, з інтелігенцією. Звичайно, що судження цих груп
може не збігатися з позицією інших верств населення, а також з
громадською думкою в цілому. У цьому зв’язку редакціям потрібно
регулярно звертатися до інших, більш систематизованих і
наукових методів вивчення громадської думки, наприклад, періодичними
короткими зондуваннями з проблем, актуальних для населення й
органу інформації. Треба також активніше використовувати такі
форми, як соціологічне вивчення аудиторії, науковий аналіз пошти,
спеціальні читацькі конференції.

Але давайте подивимося на подібні дослідження під іншим кутом Чи була
професійна необхідність дослідження аудиторії повною мірою усвідомлена
усіма працівниками редакцій? Виявилося, що ні Багато хто з журналістів
ще до початку роботи висловлював припущення, що основні дані їм і так
відомі й узагалі вони можуть бути отримати на підставі багатого
життєвого і практичного досвіду,

без використання методів соціології. Щоб наочно й аргументовано показати
неможливість заміни соціологічних методів іншими способами отримання
інформації було проведено опитування групи експертів, куди були включені
й представники редакції, з метою прогнозування можливих аудиторних
оцінок. Порівняння результатів опитування з фактичними відповідями
читачів виявило значний незбіг уявлень журналістів з думкою аудиторії.

Цікаво, що частина можливих читацьких оцінок явно занижувалася
журналістами. Так, фактичні випадки незгоди читачів з позицією газети
зустрічалися майже у два рази рідше, ніж передбачали журналісти. Дещо
вище, ніж здавалося співробітникам газети, оцінювався читачами рівень
критики на сторінках газети. Це, звичайно, говорить перш за все про
високу вимогливість до себе журналістів, але разом з тим свідчить про
недостатню інформованість щодо читацьких думок. Були також отримані
дані, які виявили невиправданий оптимізм журналістів. Наприклад,
працівники газети частіше ніж її читачі відмічали, що останнім часом
газета стала цікавішою.

Отримана в ході перших аудиторних досліджень інформація стосовно групи
колишніх центральних газет дозволила внести важливі корективи в програму
їх діяльності. Але не менш важливими ці результати виявилися і в іншому:
практично зникли самовпевнені заяви окремих журналістів про те. що їм
точно відомо, чого хоче читач, що вони самі добре знають, які статті
треба друкувати тощо Не викликає подиву, що після першого обстеження
практично в усіх редакціях виникає потреба у проведенні нових
досліджень.

5. Соціологічні дослідження творчого процесу журналіста

Виконання завдань, які стоять перед пресою, радіо і телебаченням,
вимагає від журналістів, щоб вони самі були людьми добре інформованими.
Це важлива професійна вимога. Професійний рівень працівників редакцій з
цієї позиції аналізувався в ряді досліджень, в основному на базі
самооцінок самих журналістів. Так, за даними проекту “Громадська думка”,
більшість працівників обласних, міських газет. обласного радіо і
телебачення (67 %) вважають себе людьми достатньо інформованими, 31 %
визнає, що рівень їх інформованості має бути більш високим, 36-45 %
опитаних вважають

себе недостатньо інформованими в окремих сферах громадського життя в
межах своєї області, міста, району.

У дослідженні “Районна газета” це питання розглядалось дещо в іншому
ракурсі. Мова йшла про самооцінки інформованості газетярів щодо подій
різного масштабу. 64 % опитаних вважають себе достатньо інформованими
про життя свого району, 36 % – про події обласного масштабу, 29 % – у
межах країни, 21 % – про те, що відбувається за кордоном. Як бачимо,
краще інформовані журналісти про події місцевого життя, що й зрозуміло.
Але ці цифри свідчать і про деяку вузькість їх світогляду, що є,
безумовно, небажаним явищем. Газетярі мають добре орієнтуватися в подіях
різного масштабу. Аналізувалась і проблема компетентності журналістів у
тих темах, котрі їм приходиться висвітлювати. У ході дослідження
з’ясувалось, що журналісти приділяють значну увагу цій проблемі Високий
рівень знань, компетентність у питаннях, що розробляються для них, є
однією з найважливіших професійних властивостей. Так, районі газетярі,
говорячи про найбільш цінні професійні якості журналістів, назвали цю
характеристику першою. Аргументованість, глибина розробки теми –
важливий критерій оцінки вдалих чи невдалих матеріалів, переваг чи
недоліків у веденні газети, задоволеності чи незадоволеності роботою у
газеті.

Районним газетярам було задане питання: “Чи вважаєте Ви достатніми свої
знання в тих галузях, які Вам доводиться висвітлювати в газеті?”.
Повністю задоволені своїми знаннями тільки 14 % опитуваних, в основному
– 35 %, частково – 41 %, не задоволені – 9 %. Ці самооцінки вище в
керівників, у журналістів з високим рівнем освіти і великим досвідом
роботи.

Значно вищі відповідні оцінки газетярів, опитаних львівськими
дослідниками. Ось їх відповіді на питання: “Чи вважаєте Ви себе
достатньо підготовленими і компетентними для ведення доручених Вам у
газеті питань?”: повністю компетентний – 26 %, в основному -67 %, не
компетентний – 4 %.

Детально коло питань, пов’язаних з творчим процесом, і особливо з
інформованістю, компетентністю журналістів, роботою з джерелами
інформації, проаналізовано в новосибірському дослідженні, яке було
проведене під керівництвом. Г.С. Парфенова. Передусім дослідження
показало, що проблема підвищення компетентності, інформованості для

опитаних також достатньо гостра і їй приділяється чимала увага у процесі
пошуку резервів підвищення роботи редакції. Оцінюючи причини помилок, що
зустрічають у газетних матеріалах, журналісти в числі основних назвали
поспішність при підготовці (70 %), неуважність авторів (43 %), а також
незнання специфіки матеріалу (40 %).

А одною з головних причин того, що нерідко критичні матеріали, які
друкуються в районних газетах, малоконкретні, журналісти вважають слабке
знання питання автором матеріалу (51 %).

Не можна не відмітити деяку невідповідність між дійсними потребами
практики районної газети і суб’єктивними бажаннями журналістів. А ось
при відповіді на питання “Чи вважає опитаний обов’язковою для журналіста
спеціальну освіту з тієї галузі, яку він веде?” – думки поділилися
порівну: за – 36 %, не завжди – 36 %, ні -18 %, без відповіді – 5 %.
Правда, більшість відмітила, що така освіта корисна (63 %). Однак
оскільки вказану умову не завжди можна досягти, а в ряді випадків це не
необхідно, варто звернути увагу на ті внутрішні резерви підвищення
компетентності журналістів, котрі полягають у кращій організації їхньої
роботи з джерелами інформації. До речі, відповідаючи на питання: “Чи
потрібна і можлива спеціалізація журналістів?”, – половина опитаних
відповіла – “так, потрібна”. 11 % – “можлива”, 14 % – “не потрібна”, 9 %
– “не можлива”. Звичайно, тут принципово різні можливості мають
журналісти центральних органів і їх колеги з невеликих газет, які
працюють в умовах обмеженого штату і напруженого ритму. Але в усякому
разі можливі самоосвіта, постійна і поглиблена робота над визначеною
темою, спілкування з фахівцями, наукова організація праці, зокрема на
стадії роботи з джерелами інформації.

Новосибірські дослідники задали журналістам питання: “Чи важко для Вас
збирати факти, приклади для матеріалу в газеті?”. Ось як поділилися
відповіді: “іноді” – 56 %, “так” – 12 %, “ні” – 29 %. Труднощі існують
також при підготовці критичних (29 %), проблемних (32 %) матеріалів Це
пояснюється, як правило, поспішністю (64 % опитаних), недостатнім
знанням питання (32 %). складністю теми (18 %).

Окремо треба зупинитися на методах і методиці збору інформації У процесі
спілкування з людьми. Узагалі, усі без виключення проведені
дослідження свідчать: для журналістів значною

професійною цінністю є можливість постійного спілкування з людьми, і
вони високо орієнтовані саме на міжособистісне джерело інформації.
Можливість спілкуватися з новими цікавими людьми посідає одне з перших
місць серед мотивів вибору журналістської професії та задоволеності нею.
Відповідаючи на питання: “Чи легко Ви знаходите спільну мову,
взаєморозуміння з людьми, про яких пишете, в яких берете матеріал?”, –
більшість сказали “так” – 43 %, “досить легко” – ЗО %. Приблизно п’ята
частина відповіла, що не завжди. Характерно, що легше і швидше
встановлюють такий контакт журналісти з великим професійним досвідом.
Так, 71 % газетярів, які мають стаж роботи більше 20 років, сказали, що
встановлюють такий контакт легко, а ось у групі журналістів зі стажем
3-5 років, так висловились тільки 25 %. І навпаки, “не завжди” відповіли
31 % журналістів-початківців, які пропрацювали 1-2 роки, і тільки 7 % –
у груш найстаріших за віком і стажем співробітників редакцій. Судячи з
відповідей, тут грають роль не якісь особистісні якості журналістів, а
відсутність знань і досвіду. Як правило, такий досвід приходить з
роками, хоча вже на стадії професійного навчання можна дати ряд
професійних знань.

Соціологічні дослідження показують, що у принципі складності роботи
журналістів з джерелами інформації викликаються, як правило, не якимись
об’єктивними причинами. Їх подолання перш за все пов’язане з
удосконаленням професійної підготовки, організаційно-творчої роботи в
редакції. Крім того, потребує удосконалення сама система професійного
інформування журналістів, організація різних інформаційних служб для
потреб редакції.

Тепер зупинимося на створенні журналістських матеріалів. На цьому етапі
творчої роботи газетярів реалізуються їх уявлення про важливі напрями у
діяльності органу комунікації, про свої творчі завдання, аналізується,
стає основою конкретного матеріалу та сума фактів, яка була отримана в
ході роботи з джерелами інформації. Соціолога цікавить, як сукупний
продукт журналістської діяльності -зміст газети, передач радіо і
телебачення, так і окремі його складові -журналістські матеріали.
Контент-аналіз (тобто якісно-кількісний аналіз) обох складових може
переслідувати різні цілі: якою мірою адекватно відбивається у змісті
матеріалів дійсність, якою мірою реалізуються завдання редактора,
очікування, інтереси аудиторії, яка

структура матеріалів тощо. Перспективним є вивчення того, як у текстах
масової комунікації відбиваються професійні орієнтації їх творців,
характеристики особистості журналіста. Такого роду даними реальної
поведінки журналістів було б важливо доповнити ті характеристики
вербальної поведінки (думки, погляди, позиції, настанови), котрі вже
якоюсь мірою вивчені соціологією масових комунікацій. Однак ми будемо
аналізувати оцінки журналістів змісту надрукованих чи переданих органом
комунікації матеріалів, а також їх думки про деякі організаційно-творчі
моменти підготовки журналістського виступу.

Оскільки найбільш вивчений загін районних газетярів, ми будемо в
основному спиратися на дослідження, які їм присвячені.

Порівняємо відповіді журналістів на питання про негативні та позитивні
боки змісту матеріалів газети, які отримані в різних, дослідженнях. Які
висновки можна зробити на підставі цих даних? У принципі відповіді
відбивають ті якісні зміни, які здійснились у процесі розвитку газет
останніми роками. Стала різноманітною тематика матеріалів. Непогано
поставлена критика негативних явищ. Багато дається інформації місцевого
характеру, що і є однією з найважливіших особливостей видань цього типу.

Матеріали, як правило, зрозумілі читачеві. Газети мають непогане
зовнішнє оформлення. Соціологи висловили побажання, спрямовані на
поліпшення роботи районних газет: газети повинні частіше порушувати
цікаві та важливі проблеми і більш глибоко їх розробляти, при цьому не
тільки констатувати факти, але й пропонувати конкретні шляхи розв’язання
проблем. Слід ширше практикувати дискусії, широкі обговорення важливих
питань, що буде сприяти більш об’єктивній оцінці стану справ. Необхідно
також працювати над підвищенням літературного рівня матеріалів.
розширенням жанрової палітри.

Думається, що ці зауваження, побажання не є специфічно спрямованими до
районної газети як типу видань. Вони актуальні в цілому для діяльності
засобів масової комунікації. Оцінки, правда, непрямого характеру, можна
отримати, якщо порівняти погляди газетярів з приводу тем, проблем, типів
матеріалів, жанрів, які, на їх розсуд, важливі та повинні частіше
з’являтися на сторінках цих газет, з тими, котрі, як їм здається,
реально мають місце.

Зміст газети формується з власних журналістських матеріалів, звичайно,
за виключенням інформації агенцій, офіційних матеріалів, виступів
позаштатних авторів, листів, хоча і в них достатньо велика роль
журналістів.

Чи працюють повною мірою ті критерії, які суттєві при оцінці переваг та
недоліків газети, при оцінці результатів власної творчості, чи тут
з’являються якісь інші мотиви? Районним газетярам у проекті “Районна
газета” були також запропоновані відкриті питання: “Назвіть Ваші кращі
матеріали і скажіть, чому Ви вважаєте їх кращими?”, “Чим не
задовольняють Вас Ваші матеріали?”.

Як переваги матеріалів виступають такі риси:

дійсність, ефективність – 16 %,

гарна форма, яскраве, дохідливе викладення – 14 %,

важливість, актуальність теми – 14 %,

глибина її розробки – 9 %,

цікавість самого факту, людини, події, що лежить в основі матеріалу – 6
%.

А серед причин незадоволеності:

недостатня аргументованість, неглибока розробка теми – 61 %;

перевага загальних суджень, недостатність фактичного матеріалу – 20 %;

неінформованість з теми, проблеми – 19 %,

незначність фактів, які лежать в основі матеріалу – 18 %,

невдала літературна форма, багато штампів – 17 %,

незацікавленість у темі – 10 %.

Особливо вимогливі до своїх матеріалів щодо глибини розробки теми,
аргументованості висновків керівники редакцій, журналісти, які
пропрацювали багато років. За даними новосибірських дослідників,
оцінюючи газетні матеріали журналісти ставлять на перший план:

актуальність, важливість, своєчасність, новизну, гостроту проблеми – 36
%,

форму подачі (мова, стиль, жанр) – 34 %;

корисність, дієвість – 28 %,
, ,

глибину розробки теми – 13 %,

правдивість, об’єктивність – 11%,

переконливість, доказовість – 8 %.

Як бачимо, у принципі, критерії єдині, чи мова йде про свої матеріали,
чи матеріали колег, чи газети в цілому. Усі відомі нам

дослідження журналістів показують, що в них дуже яскраво проявляється
орієнтація на творчий бік своєї професії. Можливість писати,
друкуватися, реалізовувати свої творчі здібності, духовний потенціал є
одним з найважливіших мотивів обрання професії.

Та чи означає це, що такий найважливіш&#