Класична соціологія та сучасна соціальна теорія
Сучасні західні суспільства, що переживають потрясіння
постмодернізму й переходу до постіндустріального суспільства,
потребують адекватної соціальної теорії для свого самопізнання. Як для
розв’язання практичних проблем соціального розвитку, так і для суто
теоретичних розбудов західна соціальна думка використовує досягнення
класичної теорії, інкорпоруючи їх у сучасні спроби подолати
однобічність та розірваність на мікро- та мак- ропарадигми традиційної
соціальної науки. Безперечно, на цьому шляху соціального пізнання
необхідно підсумувати перейдені етапи розвитку соціології й визначити
можливі альтернативи. Нагальність такої саморефлексії зумовлена
ренесансом “великої теорії”, який настав після довгого періоду
нехтування соціологічним метатеоретизуванням. Про це відродження
свідчить ціла низка фундаментальних досліджень, що з’явилися впродовж
останнього десятиріччя, серед яких особливо привертають до себе увагу
двотомова “Теорія комунікативної дії” Ю.Хабермаса, чоти- ритомова
“Теоретична логіка в соціології” Дж.Александера, “Теорія, дії” Р.Мюнха.
Всі ці різнопланові за стилем дискурсу та теоретичними вподобаннями
авторів праці характеризує одна спільна риса: орієнтація на
історико-соціологічне обгрунтування соціальної теорії та спроба
реконструювати й акумулювати досягнення класиків (наприклад, Ю.Хабермас
присвячує історії соціології від М.Вебера до Т.Парсонса спеціальний
розділ, що дозволяє йому закласти підвалини власної оригінальної теорії
суспільства).
Водночас із “теоретичними зламами” (Дж.Алекслндер) з’являються
дослідження, метою яких є викладення змісту й цілей існуючих
теоретичних парадигм, наприклад, колективна праця “Соціальна теорія
сьогодні”1. Авторський колектив має досить різнобічні теоретичні
орієнтації та вподобання, які дають змогу виробити цілісне уявлення про
багатовимірність сучасної західної соціальної теорії, яка, попри свій
плюралістичний характер, сьогодні прагне не полемічного, а синтетичного
теоретизування 2 . Такому синтезові сприяє також існування набору
інваріантних проблем, розв’язання яких є завданням будь-якої
соціологічної концепції, а саме: питання “статусу соціальних наук,
особливо в їхньому стосунку до логіїси природничих наук; сутність
законів або взагальнень, що можуть бути встановленими; інтерпретація
людської агентності та її відмінностей віл об’єктів і випадків природи;
характеристики або форми соціальних інституцій”1.
Як відомо, соціологія історично конституювалась у науку, осмислюючи
проблеми “індустріального суспільства”, але було б помилковим
наголошувати лише на цьому її вимірі, ігноруючи притаманну їй
культурологічну тенденцію, яка сформувалась під упливом класичної
філософії, особливо кантівської (“сама ідея наукової соціології…
можлива лишень як форма неокан- тіанства”2, — такий висновок робить
англійський соціолог Дж.Роуз), зосередженість якої на проблемах
культури не викликає сумнівів. Що ж стосується молодшої за віком
американської традиції, то її зосередженість на аналізі культурних
феноменів була зумовлена, по-перше, впливом національної філософії, яку
взагальнено можна кваліфікувати як філософію культури, а більш
конкретно як філософію дії; по-друге, рецепцією європейської думки.
Найяскравішим свідченням на користь цих тверджень є біографія
Т.Парсонса, котрий у 1925 — 1926 роках навчався у Гейдельберзі, де під
керівництвом К.Яс- перса інтенсивно студіював філософію Канта, яка мала
значний вплив на формування його теорії дії та теорії соціальних
систем. Проте після другої світової війни у філософії почалась епоха
панування логічного позитивізму з його зневагою до “метафізики” та
спробами визначити демаркаційну лінію, яка б окреслювала “науку”, та
поширити на соціологію фізикалізм нейратівського штибу. Закономірним
наслідком такої позиції було повернення до біхевіоризму й відновлення
тези Віденського гуртка про відсутність принципових відмінностей між
логіїсою природничих та логікою суспільних наук. Логічний позитивізм
розглядали не як один з можливих варіантів філософії науки, припущення
якої можуть підлягати сумнівові, а як неспростовну нормативну модель
науки. Проблема “розуміння” була вилучена з кола питань соціальної
теорії, а її ідеалом (за аналогією з природознавством) ставало
формулювання систем загальних законів. Таким чином соціальні науки
перетворювалися на неін- терпретативні дисципліни, попри те, що їх
предмет обертається довкола інтерпретативних процесш культури та
комунікації’. У результаті від поняття розуміння відмовились і
теоретики-філо- софи, і практики соціальних досліджень. Недовіра до
“розуміння” грунтувалася на тлумаченні його як суто психологічного
феномена, залежного від інтуїтивного та непевного розпізнання
свідомості інших.
Та все ж таки претензії логічного позитивізму на легітимне
панування у науці були відкинуті під тиском таких філософів науки, як
Т.Кун, С.Тулмін, ІЛакатос. Його місце зайняла, за висловом Е.Гідденса
та Дж.Тернера, “новітня філософія науки”, яка відмовилася від ідеї
нейтральності спостеріїача та оцінки дедуктивної конструкції законів як
ідеалу наукового пізнання. Досягнення у царині природничих наук
відбились і на сприйнятті наук соціальних. Унаслідок цього наукові
традиції, що їх раніїие іїгнорували, набули поширення й популярності;
до них можна зарахувати феноменологічну соціологію, герменевтику,
вдосконалену в працях Х.Г.Гадамера та П.Рікьора, й критичну теорію, яку
сьогодні репрезентують дослідження Ю.Хабермаса. Крім того, течії, що
були відомі й раніше, наприклад симг волічний інтеракціонізм,
структуралізм і постструктуралізм, переживають друге народження й
викликають до себе неабиякий інтерес. Як складник цього процесу можна
розглядати виникнення нових соціологічних напрямкіїз, найбільшої
популярності серед яких набули етнометодологія Г. Гарфінкеля та теорія
струк- туращї Е.Гідденса. Попри таке розмаїття нових соціологічних
теорій, зберегли свш вплив і традиційні парадигми соціальних наук, а
деякі його навіть посилили. Так, до спадщини Т.Парсонса звертаються
НЛуман, Дж.Александер, Р.Мюнх; в їхніх працях він зазнав оновлення й
трансформації, набираючи форми александеріїюького “неофункціоналізму”
або луманівського функціонального структуралізму. Згідно з думкою
Р.Мюнха, парсонсівська теоретична парадигма, яка була головним об’єктом
критики у повоєнний період, нині переживає дивовижне відродження.
Звертання до Т.Парсонса спостерігаємо не лише в американській традиції,
але й у Європі, де наявні нові зв’язки з його працями: “Ніклас Луман…
досяг надзвичайних успіхів у розвиткові нової концепції теорії систем.
Юрген Хабермас, критично осмислюючи теорію систем Парсонса, побудував
все- охопну парадигму для аналізу сучасного суспільства. Вольфганг
Шлюхтер інкорпорував значущі елементи парсонсївських праць до свого
оновлення веберівської соціології”1. Сам Р.Мюнх запропонував власну
інтерпретацію теорії Т.Парсонса з точки зору кантіанства. Отже, можемо
констатувати, що соціальна теорія перебуває у ситуації, коли вона
включає різноманітні, а іноді навіть принципово відмінні підходи.
Вчені-соціологи неоднаково оцінюють таку різноманітність. Захисники
емпіричного підходу до суспільства обстоюють тезу про те, що теоретичні
дискусії не мають стосунку до емпіричних досліджень. Е.Пдденс та
Дж.Тернер так формулюють цей настрій: “Якщо соціальні теоретики не
можуть порозумітись щодо більшості фундаментальних проблем, то який
стосунок можуть мати питання соціальної теорії до тих, хто займається
переважно емпіричними дослідженнями?”2. На противагу дослідникам-ем-
пірикам, чимало соціологів вітали розмаїття у соціальній теорії,
вважаючи, що конкуренція традиций думки дуже бажана й плідна. Виходячи
з “епістемологічного анархізму” П.Фейєрабен- да, вони твердять, що
зростання кількості теоретичних напрямків дає змогу уникнути
догматизму, який виникає внаслідок “культивування” однієї течії думки.
Цей постулат зберігає свою актуальність і сьогодні, а надто стосовно
соціологічної традиції нашої країни, що як одновимірнийпродукт
тоталітарного режиму спроможна була давати лише беззмістовні
“остаточні” відповіді на будь-які питання, ставлячи сумнів як
методологічний принцип поза законом.
Проте схоже на вибух збільшення кількості версій соціальної теорії
приховує значнішу, ніж це можна уявити, єдність. Між різними течіями
спостерігаємо перетин аналітичних підходів. Наприклад, етнометодологію
спочатку сприймали як радикально відмітну від інших теорію, але згодом
виявилося, що етномето- дологи займались проблематикою, яка стосується
майже всіх дослідників у соціальних науках, а “конверсащйний аналіз”,
запроваджений Е.А.Щегловим, став загальновживаним у роздумах
соціологів.
Крім цього, симптоматичним для ситуації останніх років є існування
кола проблем, на яких робили наголос у більшості теорій. Такою є теорія
дії, що її неодноразово намагалися переформулювати. Концентрація на
соціальній дії “актора” призвела до загрози захворювання соціальних
наук на суб’єктивізм, але сьогодні цей підхід доповнений дослідженнями
шституцій- ного плану.
Попри певну єдність методологічних засад сучасної західної
соціології, реалізація цих принципів залежить від характерних рис тієї
чи тієї течії соціальної теорії; саме на цьому аспекті я й зосереджу
свою увагу.
Згаданий том “Соціальної теорії сьогодні” відкриває стаття
Дж.Александера про центральність класиків, яка немовби символізує
звертання соціології до своїх витоків, а есе інших авторів є своєрідним
уточненням і розвитком тез александерівської смислової конструкції. На
думку Дж.Александера, питання про стосунок соціальної теорії до її
класиків заторкує не тільки власне соціологію, але й більш загальні
проблеми культурології. Він намагається довести центральність (тобто
актуальність і значущість) класики саме для сучасної соціології, попри
по- сгійний скептицизм учених-практиків позитивістської орієнтації,
котрі вважають, що соціальні науки тотожні природничим, а останні,
мовляв, своїх класиків не мають. Ці погляди були систематизовані у
працях Р.Мертона, аргументи котрого проти центральності класики, хоч як
це парадоксально, самі набули класичного статусу. На противагу думці
Р.Мертона, Дж.Алек- сандер уважає, що практика наукових досліджень
свідчить про дуже важливу роль у розвиткові природознавства
взагальнених неемпіричних міркувань, а тому твердження Р.Мертона непра-
вомірні. Крім того, “чи був який-небудь марксист від часів Маркса, —
ставить питання Дж.Александер, — спроможний створити економічну й
політичну історію -з проникливістю, комплікативністю та очевидною
концептуальною інтеграцією “Вісімнадцятого брюмера Луї Бонапарта”?
Справді, чи зміг хто-небудь із соціальних мислителів вивчати природу
“товару” так само добре, як і сам Маркс у першому розділі “Капіталу”?
Чи багато сучасних досліджень феодального суспільства наближаються до
складного й систематичного аналізу економічних, релігійних і політичних
взаємозв’язків, який подав Вебер у розділах, присвячених
патрімоніалізму та феодалізму в “Господарстві і суспільстві”?”1.
Звичайно, ми не можемо стверджувати, шо наше сучасне знання цих
феноменів не перевершує Марк- сового або дюркгеймівського. Проте в
одному аспекті ми ввіч не перевершили їх: деякі ідеї класиків були
настільки незвичайними, що навіть не сприймалися сучасниками. Потрібна
була праця кількох генерацій, щоб знову поступово стало можливим
осягнути структуру та імплікації цих тез.
Але навіть сьогодні, попри той факт, що соціологи постійно залучені
у дискурс про класичні дослідження, мало хто з них усвідомлює, шо це
необхідна процедура для продукування наукових тверджень і що під час
цього відбувається інтерпретація. Замість цього “дискусію сприймають як
найбільш природний різновид професійно санкціонованої діяльності”2.
Найяскравіший приклад творчого використання класики Дж.Александер
убачає в спадщині Т.Парсонса, котрого сьогодні канонизують самого й,
разом з нещодавно померлим Н.Еліасом, зараховують до класичного
пантеону соціальної думки (поруч з К.Марксом, М.Вебером і
Е.Дюркгеймом). Хоч як це дивно, обгрунтування Т.Парсонсом центральності
класики не було послідовним: інтенсивно підкріплюючи цитатами свій
аргумент на користь того, що найважливіші соціальні теорії початку
сторіччя підкреслювали роль засадових цінностей в штеграції
суспільства, він заперечує, що це є інтерпретацією, й наполягає на
тому, що здійснив суто емпіричне дослідження. Справді, класики відкрили
цінності, й це відкриття є емпіричною даністю для наукової праці
Т.Парсонса; але і в його опонентів можна констатувати винесення за
дужки теоретичної інтенції та інтер- претативної практики. Тому
соціальним ученим не завадило б прийняти стосовно своїх класиків те, що
Е. Гуссерль назвав природною установкою. Крім того, на думку
Дж.Александера, вони “потребують класики саме тому, що вони висловлюють
свої систематичні цілі через такі історичні дискусії. Саме ця наукова
“інтенція” у найбільш строгому феноменологічному розумінні творить
реальність класики для соціального наукового життя”‘. Скористатись із
феноменологічної редукції, тобто продемонструвавши, що у кожний момент
“класиків” можна розглядати як проекцію теоретичних та інтерпретативних
інтересів залучених учених, ми можемо довести, що між історією та
систематикою немає розриву, на якому так наголошував Р.Мертон.
Феноменологічне обгрунтування центральності класиків Дж.Александер
доповнює постструктуралістським дискурсом Ж.Дерріда, використовуючи
його теорію “деконструкції” й закликаючи соціальних учених зрозуміти
витончений взаємозв’ язок між “відсутністю” та “присутністю”.
Т.Парсонс на початку своєї теоретичної кар’єри з 1920-х роках
дотримувався поглядів, притаманних американськії! традиції: це була
суміш прагматизму, еволюціонізму та інституціоналізму. Та вже у перших
його дослідженнях, які свідчили про звертання до функціоналізму, була
помітною відсутність класиків, пов’язаних з цими традиціями. У
“Структурі соціальної дії” Т.Парсонс намагався визначити найважливіші
досягнення попередніх генерацій соціологів-теорегиків. Але у
парсонсівськііі реконструкції були відсутніми не лишень американські
прагматисти та інсти- туціоналісти,але й Г.Зіммель і К.Маркс.
Присутніми були А.Маршалл, В.Парето, ЕДюркгейм і М.Вебер. Т.Парсонс
стверджував, що саме ці дослідники, а головним чином Е.Дюрк- гейм і
М.Вебер, сформували класичну традицію, від якої повинна відштовхуватися
вся майбутня соціологія.
“Не стільки цей відбір із арсеналу класичних текстів, — підкреслює
Дж.Александер, — а конструкція цих відібраних текстів —ось що зробило
парсонсівську працю 1937 року такою важливою… Завдяки проникливості
свого концептуального інсайту та текстуальній насиченості свого
доведення, Парсонс зміг захистити цю інтерпретацію (тобто тезу про
наголос соціологів- класиків на цінностях культури й соціальній
інтеграції. — П.Ф.) надзвичайно переконливо. Іншими словами, саме ця
інтерпре- тативна практика, а не, як він сам стверджував, емпірична
природа його відкриття, ось що зробило таким успішним аргумент про
класиків”1. Водночас ця інтерпретація була зумовлена теоретичними
інтересами самого Т.Парсонса. Саме при ретроспективному погляді
соціологічній спільноті стає помітною неповнота парсонсівської
інтерпретації класичних авторів, яку він спрямував у річище своїх
власних теоретичних аргументів. Пар- сонсівська інтерпретація
Е.Дюркгейма була націлена на встановлення головного напрямку
функціоналізму; те ж саме можна сказати й про його аналіз М.Вебера. У
результаті Т.Парсонс знехтував напруженістю між нормативним та
інструментальним Теоретизуваннями, яка проникла навіть до веберівської
соціології релігії. Понад те, Т.Парсонс не зміг визнати змістовну
політичну соціологію, що її розробляв М.Вебер у “Господарстві і
суспільстві” й що вона оберталась навколо антинормативних міркувань про
історичний перехід від патріархального домогос- подарства до феодальних
і патрімоніальних систем. Через це Т.Парсонс зміг тлумачити веберівську
політичну соціологію як таку, що сконцентрована на проблемі
легітимності в моральних і символічних термінах.
Після другої світової війни парсонсівський відбір та інтерпретація
класиків стали загальноприйнятними, тим паче, що функціоналізмсприймали
як шлях, визначений цими “бать- ками-засновниками”. Т.Парсонс у кожний
період свого тео- ревізування звертався до М.Вебера та Е.Дюркгейма, й з
кожним новим прочитанням знаходив можливості адаптувати їхні досягнення
до вимог своєї концепції, наприклад теорії функціональних систем.
Саме те, шо потрапило до поля зору класиків, і було головною темою
його праць. Так, розробляючи схему внутрішньої диференціації соціальних
систем, Т.Парсонс досліджує дюрк- геймівський підхід до соціальної
інтеграції й робить висновок, що ЕДюркгейма більше цікавила
диференціація цілей, норм і цінностей, ніж він сам це усвідомив у
попередній інтерпретації “Структури…”. Звертаючись до завдання
концептуалізувати еволюційну теорію соціальних змін, Т.Парсонс довів
майстерне володіння М.Вебером еволюційним підходом на прикладі його
соціології релігії; аналогічний факт стосовно Е.Дюркгейма
продемонстрував Р.Белла.
Проте такий процес відбувався не в усіх випадках. Попри домінування
у зрілому функціоналізмі концепції соціалізації, 3.Фрейд не ввіходив до
відібраних Т.Парсонсом класичних авторів. Те, що Т.Парсонс не зміг
вагомо проаналізувати З.Фрей- да, піддало його психоаналітичний
функціоналізм серйозним сумнівам, і фрейдисти-антифункціоналісти мали
підстави стверджувати, що психоаналіз не має нічого спільного з
соціалізацією, позаяк підкреслює дезорганізацію особистості та її бунт
проти цивілізації.
Відсутній в інтерпретації Т.Парсонса й Г.Зіммель (розділ, що його
він написав про німецького соціолога і філософа, не ввійшов до
остаточного тексту “Структури соціальної дії”). Але найбільш упадає в
очі відсутність постаті К.Маркса, котрий набув класичного статусу лише
після заміни функціоналізму його критиками.
Антифункціоналістські течії відновили важливість випадкової дії на
противагу тому, шо сприймалось як парсонсівська зосередженість на
колективному порядку. На цьому тлі у середині 50-х років з’являютіля
ствердження Е.Гоулднера, редактора англомовного видання праці
ЕДюркгейма “Соціалізм і Сен- Сімои” (на яку, між іншим, Т.Парсонс
жодного разу не поси- дався), що це дослідження свідчить про існування
радикального й матеріалістичного Е.Дюркгейма. Заява Е.Гоулднера не мала
успіху, позаяк його інтерпретація була, порівняно з парсон- сівською,
надто поверховою, проте його теоретичні експлікації викликали неабиякий
резонанс.
R
V
O
Oe
RVEID
H
A
AE
9Йому вдалося продемонструвати, що Е.Дюркгейма зовсім не цікавила
парсонсівська “проблема порядку”. Е.Гідденс зробив своєрідну інверсіїо
пар- сонсівськкх досліджень ЕДюркгейма й, недооцінивши “Елементарні
форми релігійного життя”, наполягав, що саме твір “Про поділ суспільної
праці” був найвизначнішим. До цих критикш приєднався Р.Бендікс, котрий
здшснив спробу продемонструвати, що реальний М.Вебер не має майже
нічого спільного з нормативним портретом, створеним Т.Пар- сонсом. На
думку Р.Бендікса, парсонсівське розуміння М.Вебера грунтувалося на
“ідеалістичному, хибному тлумаченні ключових концепцій, наприклад,
парсонсівській характеристиці herrschaft як імперативної координації, а
не як “панування” (“domination”)”
Водночас учень Л.Козера А.Міцмен запропонував розглядати
веберівські зрілі праці як ніцшеанську боротьбу проти панування
раціональних цінностей, а не як зорієнтовані на цінності та інтеграцію.
З точки зору Дж.Александера, ці спроби визволитись від гегемонії
функціонального теоретизування спричинили не лише пошук нової
інтерпретації класиків, апе й відкриття саме нових класиків. Усе це
призвело до розвитку нових теоретичних традицій, які запропонували
систематичну альтернативу тому, шо сприймалось як прерогатива
функціоналізму. Так виникли теорія конфлікту, теорія обміну,
символічний інтеракціонізм, етнометодологія та специфічна форма
гуманістичної або радикальної соціальної теорії. Ці школи, на противагу
Т.Парсонсу та його інтерпретаціям, змушені були визначити своїх власних
класиків, Оскільки ж повоєнний період відзначався парсон- сівським
піднесенням, йогопраці стали розглядати як класичні, а їхня
інтерпретація перетворилася на “малу індустріїо”; саме посилання на
Т.Парсонса стало еквівалентним наведенню теоретичного аргументу.
Антифункціоналістські напрямки мали відмежувати Т.Парсонса від
старших класиків. Це було досягнуто завдяки двом твердженням: по-перше,
що класики були не тим, що Т.Парсонс казав про них; по-друге, що сам
Т.Парсонс не був тим, за кого себе мав. Ілюстрацією цього процесу, на
думку Дж.Александера, с виникнення конфліктної теорії, яка для того,
щоб підтримати зосередженість систематичної соціологічної теорії на
конфліїсгі, змушена була приписати функціоналізмові наголос на
стабільності, повністю іїтюруючи низку досліджень Т.Парсонса,
присвячених владі і змінам. За висловом Дж.Александера, “де-
конструкція Парсонса та конструкція Вебера і Маркса знаходились у
відношенні симбіонтів”1.
Приблизно у той самий час деякі інтеракціоністи стверджували, що
останні праці Е.Дюркгейма зовсім не обстоюють моральний порядок, а в
дійсності вказують на “зближення” з індивідуалістичною течією
прагматичної думки. Теоретики “радикальної соціології” (Е.Гоудднер,
Р.Фрідріхс) перемістили дискусію на політичну площину. Ставлячи під
сумнів ідеологічну обгрунтованість Т.Парсонса, Р.Фрідріхс оцінив Його
як ідеолога бюрократично-технократичної держави, а Е.Гоудднер — як
ідеолога добюрократичного, індивідуалістичного капіталізму.
“Здається виправданим, — пише Дж.Александер, — що остаточна фаза
цієї деконструкції парсонсівської конструкції класиків включила
історичні нападки на фактичні засади парсонсівської праці 1937 року.
Цей аргумент грунтується на тому, що його тлумачення класичних текстів
було “суб’єктивним”, оскільки воно не відкидало сучасних теоретичних
інтересів на К?РИС1П!_^-Iffl?!?,гсорстичного повідомлення”^ _
Що ж до К.Маркса, котрий був відсутнім у парсонсівській
реконструкції, то інтерес до нього як до класика виник лише нещодавно.
Для багатьох європейських та американських теоретиків К.Маркс лишається
єдиним класиком, до котрого повинні звертатись соціологи.У залежності
від того, яким його працям надавали перевагу (раннім чи пізнім),
формувалась емпірична орієнтація дослідження: класові організації або
ідеа- тивні надбудови, економічні процеси або відчуження. Так, в
Англії виникла течія досліджень культури, яка, фокусуючись на символах
та їхньому відношенні до класів і соціальних конфліктів, черпає
натхнення майже виключно у класиків марксистської традиції.
Поступово Т.Парсонса виключали з теоретичних дебатів. Ця тенденція
досягла своєї кульмінації у праці Е.Гідденса “Нові правила
соціологічного методу” (1975), де було проголошено, що не лише ідеї
Т.Парсонса були ворожими побудуванню теорії, але й парсонсівські
класики, ЕДюркгейм і М.Вебер, є каменем спотикання на шляху до
майбутнього теоретичного прогресу. Проте здається, що ці спроби
повністю вилучити парсон- сшські конструкції повинні разглядатись як
рух маятника (скористуюсь тут з метафори М.Фуко), а не як прогресуюча
лінія розвитку. Нещодавні намагання довести не лише центральність
парсонсівських класиків, але і його помітну защкавленість культурними
вимірами, були більш вдалими. Сьогодні також існує тенденція відновити
класичну постать самого Т.Парсонса, а тому не можна не погодитись із
висловом Ю.Хабермаса, що сьогодні жодна теорія не може сприйматись
серйозно, якщо вона не висвітлює свого ставлення до Т.Парсонса. А тому
захищати центральність класики означає, згідно з Дж.Александером,
виступати за нерозривний взаємозв’язок між сучасними теоретичними
інтересами та дослідженнями значення історичних текстів.
Подальші статті збірника присвячені детальному розгляду історичних
витоків і сучасних знахідок головних течій західної соціології.
Німецький соціолог А.Хоннет досліджує зародження й транс- формаціїо
критичної теорії, а також здійснює спробу систематизувати погляди її
представників. Виклавши зміст проекту М.Хоркхаймера, котрий взасадничив
діяльність Інституту соціальних досліджень у Франкфурті, А.Хоннет
підкреслює його обмеженість. Для М.Хоркхаймера іїчтеграція робітничого
класу в розвинену капіталістичнусистему була головною тенденцією його
часу. Тому методологічно спрямована й водночас емпірично обгрунтована
теорія суспільства, створити яку намагалися Франкфурті, повинна
зосередитися на вивченні реалізації ментальних механізмів, завдяки яким
стає можливим послаблення напруженості між класами. У залежності від
ставлення до проекту сформувались ‘ внутрішній” і “зовнішній” гуртки
Інституту. До першого, крім М.Хоркхаймера, ввіїішли Т.Адорно, Г.Марку-
зе, Ф.Поллок, Л.Льовенталь; членами другого були В.Беньямін, Ф.Нойман,
О.Кіркхаймер, Е.Фромм.
М.Хсркхаймер і Г.Маркузе були впевнені, що реалізації! програмних
цілей Інституту можлива лише за умови доповнення діагнозу суспільства
на ршні філософії історії емпіричними соціальними дослідженнями. У
цьому контексті виокремилися три напрямки досліджень.
Політична економія виступала як центральний компонент
міждисциплінарного підходу й “кістяк матеріалістичної соціальної
науки”. Поруч з нею конституюється друга дисципліна, концентрована на
вивченні “ірраціональних” сил, що не дають пролетаріату всвідомити свої
життєво важливі інтереси й утілити їх у дії. Згідно з М.Хоркхаймером,
цього можна досягти лише засобами психології 3.Фрейда.
Заключним елементом дослідницької програми для М.Хоркхаймера
виступала теорія культури, покликана вивчати умови, за яких
відбувається соціалізація індивіда у розвиненому суспільстві. Отже,
критична теорш сформулювала для себе коло засадових проблем, куди
повинні були ввійти економічний аналіз пост- ліберальної фази
капіталізму, соціально-психологічне дослід – ження суспільної
інтеграції індивідів і вивчення засобів маніпулювання масовою
культурою.
Дослідження змін в організаційних принципах капіталізму були
проведеш Ф.Поллоком, економістом, близьким до “внутрішнього гуртка”
Інституту, котрий резюмував їх у концепції “державного капіталізму”.
Він уважав, що з добою націонал- соціалізму та радянського комунізму
капіталізм отримує планово- економічну форму, в якій ринок витискається
бюрократично- плановою владою.
Питання, чому індивід без опорупідлягає централізовано-
адміністративній системі панування, розробляв Е.Фромм, намагаючися
синтезувати історичний матеріалізм та психоаналіз. Саме останній
елемент хоркхаймерівського проекту — теорія культури — міг би
продемонструвати, що соціалізовані суб’єкти не просто пасивно
підпорядковані анонімно керуючому процесові, але й беруть активну
участь зі своїми діями в соціальній інтеграції. Але М.Хоркхаймер під
упливом Марксового вчення про “базис — надбудову” звів феномен культури
лише до функціонального компонента у відтворенні панування,
проігнорувавши аналіз комунікативної сфери повсякденної практики. З
першого погляду, на відміну від організаційної спільності “внутрішнього
гуртка”, до якого ввіходили всі, хто поділяв початкову програму
Інституту, члени “зовнішнього гуртка” були об’єднані лише загальним
маргінальним становищем, оскільки хоча й проводили дослідження в
контексті Інституту, проте ніколи не ототожнювали себе з проектом
М.Хоркхаймера, але всіх їх також єднає спроба вийти за межі
функціональної системи поглядів.
Ф.Нойман та О.Кіркхаймер розробили концепцію “тоталітарної
монополістичної економіки”, шо протистояла тезі
Ф.Поллока про державний капіталізм. На їхню думку, фашизм не
ліквідував функціональні закони капіталістичного ринку, а піддав його
додатковому тоталітарному контролю. Згідно з їхніми поглядами,
панування нацизму втілилося у формі соціально обмеженого компромісу,
вільного від конституційних обов’язків, в якому партія, економічна та
адміністративна еліта дійшли згоди стосовно політичних засобів, що
зрештою мало покращити отримання монополістичного прибутку. Звідси
випливає своєрідність їхнього тлумачення соціальної інтеграції, яка
забезпечується не лише підсвідомим виконанням функціональних
імперативів, але й політичною комунікацією соціальних груп. Концепція
політичної комунікації не дозволяла розглядати всі соціальні групи як
такі, що повністю Ьггегрувались у соціальний лад, і перешкоджувала
марксистському функціоналізму; отже, тоталітарне панування
пояснювалосьу термшах взаємодії інтереси? груп, що конкурують між
собою. Дуже своєрідним був інтелектуальний шлях В.Беньяміна, філософія
історії котрого бере свій початок із традицій єврейського месіанізму, а
її соціально-теоретичні погляди формувались під упливом історичного
матеріалізму. В.Беньямін поєднав у своїх працях різноманітні теоретичні
підходи — від матеріалістичної теорії літератури Б.Брехта до
герменевтики Г.Шолема; проте поступово він відходить як від юдаїзму,
так і від марксизму. Зацікавленість мистецтвом як теоретичним витоком
пізнання пов’язувала його з Т.Адорно й водночас призвела до конфлікту
із співробітниками Інституту щодо питання про вплив нових засобів
сучасної культури на суспільство та мистецтво. Спочатку В.Беньямш разом
з Т.Адорно і М.Хоркхаймером розглядав виникнення індустрії культури як
процес деструкції автономного твору мистецтва: результати художньої
праці технічно репродукуються, що губить ту культову ауру, яка раніше
підносила їх як священні реліквії над мирським повсякденним життям
глядача. Технічні засоби зруйнували ауру довкола твору мистецтва й
виставили його на дистанцшований огляд публжою; споглядальна форма
насолоди мистецтвом у самотності пригнічена публічними методами
переживання мистецтва.
Проте якщо Т.Адорно розглядав індустрію культури лишень як засіб
панування й психічної репресії, то В.Беньямін убачав у техніїгизованій
масовій культурі можливість для нових форм колективного сприйняття, які
замінюють езотеричні процеси самостійньої насолоди мистецтвом.
В.Беньямін, на противагу Т.Адорно, спираючися на антропологічну теорію
Л.Клагеса та концепцію соціального міфа Ж.Сореля, наділяв пригноблені
групи здатністю творчого сприйняття й тому мав можливість покладати
надію на те, що форми масового мистецтва вивільнять невсвідомлений
потенціал колективного уявлення.
Позиція Ю.Хабермаса, хоча він спочатку співпрацював з Інститутом
після його повернення з еміграції, мала небагато спільного з
філософськими традиціями критичної теорії. Його увагу привернули ті
теоретичні течії, які ігнорувала старша генерація Інституту, а саме
філософська антропологія, герменевтика, прагматизм, аналіз мови. На
думку А.Хоннета, саме проникнення в лінгвістичну інтерсуб’єктивність
соціальної дії, досягнене завдяки рецепції герменевтики й філософії
Л.Віт- генштейна, складає підвалини розбудов Ю.Хабермаса. Форми життя
відрізняються інтерсуб’єктивністю, вкоріненою у структурах мови, тому
для відтворення суспільного життя досягнення розуміння у мові між
суб’єктами є фундаментальною передумовою. Поруч з діяльністю щодо
оволодіння природою практику лінгвістично опосередкованої інтеракції
мають розглядати як рівно важливу характеристику історичного розвитку.
В цих тезах накреслюється розрив Ю.Хабермаса з критичною теорією, яка
не звернула уваги на те, що колективне забезпечення матеріального
існування від самого початку залежить від підтримання комунікативної
згоди. Поєднавши концепції “комунікації” та “системи” (останню
застосовували для аналізу вільних від норм сфер дії), Ю.Хабер- мас
констатує феномен “колонізації життєвого світу” и досить критично
оцінює патологію сучасності. Проте з уведенням цієї дистинкції між
“системою” та “життєвим світом” Ю.Хабермас опинився перед загрозою
піддатися “спокусі” теорії систем і не використати потенціал свого
комунікативно-теоретичного підходу. Саме від розв’язання цієї дилеми
залежить майбутнє критичної теорії. Можливо, саме комунікатнвність
відкриє для сучасних теоретиків її призабуті сторінки, а соціологічні
проникнення Ф.Ноймана, О.Кіркхаймера та В.Беньяміна допомо- жуть
подолати хабермасівський дуалізм і дати оптимістичну відповідь на
питання, яке опосідає дослідників історії соціальної думки: чи
залишається ще надія у критичній теорії1? Відомий англійський соціолог
Е.Гідденс зупиняється на доробкові структуралізму та постструктуралЪму
у розв’язанні загальних питань соціальної теорії. Хоча ці течії виникли
як форма лінгвістики, їхнє значення для філософії та соціології є
незаперечним. Звернувши увагу на нечіткість відмінності між
структуралізмом та постструктуралізмом, Е.Гідденс зараховує до першої
категорії Ф. де Соссюра і КЛеві-Строса; щодо другої, то вона, на його
думку, є “етикеткою”, яку застосовують до широкого кола авторш, і
найчастіше у цей переліїс потрапляють М.Фуко, ЖДерріда, ЖЛакан, Р.Барт.
Попри те, що засновник структурної лінгвістики дуже рідко
використовував поняття “структура” й.у своєму протиставленні мови та
мовлення більш орієнтувався на психологію (а не, як традиційно вважали,
на соціологію Е.Дюркгейма), проблематика, яку він заторкував,
залишається центральною для структуралістів і постструктуралістів,
попри певне зміщення наголосів, наприклад, посилений інтерес до аналізу
темпоральності мови, на противагу розглядання її Ф. де Соссюром як
системи, що існує поза часом.
Починаючи від КЛеві-Строса, структурну лінгвістику сприй- – мають
як науку, що пропонує універсальні засоби аналізу, й, таким чином,
роблять висновок, що лінгвісти й суспільствознавці не лише
використовують однакові методи, але й вивчають одне й те саме. Але ми
можемо дорікнути практично всім представникам структурної лінгвістики
за те, що вони ізолюють мову від соціального середовища її носіїв.
Унаслідок цього теоретичні інтереси структуралістів зосереджені на
“тексті” й “письмі”, попри те, що бартівське поняття письма не має
чіткого визначення, а втечу Ж.Дерріда у текст можна тлумачити водночас
і як перевагу, і як недолік.
Важлива, на думку Е.Пдденса, для філософії і соціальних наук
концепція децентралізації суб’єкта була вироблена представниками цих
традицій під час критики картезіанства та феноменології, які сприймали
свідомість як даність. Спираючись на авторитет 3.Фрейда і М.Хайдеггера,
структуралісти і постструк- туралісти стверджують, що “Я” має сенс
лишень у тому разі, коли воно є елементом “автономної” тотальності, а
через те не може бути навіть і думки про надання йому яких-небудь
філософських привілеїв. Ж.Лакан, апелюючи до відомого вислову
К.Леві-Строса “не люди думають у міфах, а міфи діїоть у людських
свідомостях, хоча вони цього не всвідомлюють”, робить висновок, що
“дискурс іншого” є джерелом виникнення здатності суб’єкта
використовувати “Я” й стверджувати існування “Я є”.
М.Фуко значно відходить від КЛеві-Строса, коли стверджує, що
історія є формою знання серед інших і, отже, засобом мобілізації влади.
Е.Пдденс звертає увагу на його зосередженість на аналізі письма,
усності та влади. М.Фуко демонструє, що концепції та узагальнення,
отримані у соціальних науках і психіатрії, почали конституювати сфери
для реалізації влади. Такі сфери влади є закодованими через текст і
залежать від нього. Це пояснює ту увагу, яку приділяє М.Фуко
документальним записам, наприклад історії психічних хвороб, які є
інтегральною формою організації дисципліни.
Підкресливши важливість зв’язку між культурою, мовою й
комунікацією, Е.Пдденс наголошує на тому, що структуралізм і
постструктуралізм ігнорують практичну свідомість і контекс- туальність
дії. На противагу цим напрямкам Е.Пдденс розглядає людське життя з
точки зору практичної дії. “Жоден текст не читається в ізоляції, —
стверджує англійський вчений, — всі читання відбуваються у рамцях
“інтертекстуальності”1, а тому, попри важливість цих традицій для
соціальної думки, Е.Пдденс оцінює їх як мертві.
В цьому огляді я охопив лише деякі аспекти (з наголосом на
макронапрямках) багатовимірної картини розвитку й сучасного стану
західної соціологічної теорії. Проте навіть такий стислий аналіз дає
змогу зробити певні висновки.
Попри епохальний шлях, що його пройшла західна соціологія від
абстрактних спекуляцій О.Конта і Г.Спенсера, через класичні теорії
К.Маркса, М.Вебера і ЕДюрктейма, до вишуканих конструкцій
ДжАлександера, Р.Коллшза, П.Бурд’є, Р.Мюнха, Ю.Ха- бермаса, НЛумана,
Е.Пдденса1, не можна проігнорувати парадоксальну заяву фундатора
світ-системного аналізу І.Вал- лерстайна. Останній, повторюючи тезу
Г.Зіммеля (викладену ще у “Проблемі соціології”2), стверджує, що
реальності, які не потрапили до поля зору економиш, політичних наук
тощо, були немовби покладені у мішок, який для компенсації було гучно
названо соціологією. Й хоча соціологія не виправдалаповністю надії на
пояснення ірраціональних феноменів, що їх інші соціальні науки не
тлумачили, ця дасциплша у своєму західному варіанті має великий
потенціал як для розв’язання суто іїітелек- туальних проблем, так і для
пошуку відповідей на життєві питання, поставлені суспільством.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
