.

Герасіна Л.М., Панов М.І. 2003 – Соціологія права (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
4 54962
Скачать документ

Герасіна Л.М., Панов М.І. 2003 – Соціологія права

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1 Соціологія права як науковий напрям

1.1. Предмет, метод і структура соціології права

1.2. Функції соціології права

Розділ 2. Історія соціології права: в пошуках теорії

2.1. Становлення соціології права: ”відкриття соціології юристами,

права – соціологами”

2.2. Класичні теорії соціології права: М.Вебер, Е.Дюркгейм, К.Маркс,

Т.Парсонс

2.3. Сучасний стан соціології права

Розділ 3. Право як соціальне явище

3.1. Соціальна обумовленість та цінність права

3.2. Соціальна природа суб’єктів права

3.3. Система суб’єктів права та їх соціальні властивості

3.4. Соціальний механізм дії права. Соціальні функції права

3.5. Прогнозування у праві

Розділ 4. Соціальна ефективність права

4.1. Методологічні засади вивчення соціальної ефективності права

4.2. Критерії соціальної ефективності права.

4.3. Показники соціальної ефективності права

4.4. Методика аналізу соціальної ефективності права

Розділ 5. Правова соціалізація особистості

5.1. Зміст і структура соціалізації особистості

5.2. Особливості процесу соціалізації особистості

5.3. Механізм правової соціалізації

Розділ 6. Правова культура та поведінка

6.1. Поняття і структура правової культури

6.2. Специфіка правосвідомості як елемента правової культури

6.3. Правова поведінка особистості

6.4. Девіантна поведінка. Соціальна природа правопорушення.

Розділ 7. Соціологія законодавчої діяльності

7.1. Сутність та зміст соціології законодавчої діяльності

7.2. Закон як соціальне явище

7.3. Соціальний механізм законотворчості

Розділ 8. Соціологія судової діяльності

8.1. Соціальна природа правосуддя та його цілі

8.2. Соціологічна експертиза і соціологічне тлумачення закону.

8.3. Соціологічні аспекти вивчення ефективності правосуддя.

Розділ 9. Соціологія кримінального права

9.1. Предмет соціології кримінального права.

9.2. Суспільна небезпека злочинів та соціальна обумовленість
кримінально-правових заборон.

9.3. Соціальний механізм дії кримінально-правових норм та
забезпечення їх ефективності.

Розділ 10. Соціологія юридичного конфлікту

10.1. Сутність та природа юридичного конфлікту

10.2. Класифікація юридичних конфліктів

10.3. Характеристика окремих видів юридичного конфлікту

10.4. Об’єктивні та суб’єктивні чинники юридичного конфлікту

10.5. Учасники юридичного конфлікту: соціально – рольова і поведінська
характеристика

10.6. Динаміка юридичного конфлікту. Розвиток конфліктної боротьби

10.7. Механізми розв’язання і попередження конфліктів

ВСТУП

Протягом останніх років в Україні, як і повсюди, здійснюються соціальні
дослідження права. ” Право в дії ” вивчають різні наукові колективи (в
тому числі Академія правових наук України, Національна юридична академія
України імені Ярослава Мудрого), соціологія права викладається у вищих
юридичних навчальних закладах. Тобто вітчизняну правову школу, як і
Західну цікавить право як соціальне явище і його вплив на суспільні
відносини, на функціонування і розвиток різних соціальних явищ.
Кількість емпіричних досліджень по правовим інститутам – судам,
законодавчим, виконавчим, адміністративним органам – значно збільшилась.
Їх проводять як юристи-теоретики, так і вчені супільних наукових
дисциплін. Це означає, що зростаючу увагу до фундаментальних теоретичних
питань про природу права демонструє серйозний пошук точних наукових
пояснень, а не просто практичних підказок щодо соціальних умов
здійснення правової політики держави.

Що ж являють собою соціологічні теорія й метод у вивченні права? Це
досить легко зрозуміти на прикладі правового життя сьогоднішньої
України. Вступають в силу нові законопроекти, створені у відповідній
формі відповідними законодавчими інститутами. Далі юристи засвоюють
зміни, що сталися у зв’язку з новими правилами – ймовірно будуть нові
правила, принципи й в де чому концепція права. Зміни фіксуються в
довідниках з законодавства, правових енциклопедіях, в періодичних
виданнях, їх ураховують у правозастосовчій діяльності. Але чи
обмежується цим введення нових норм? Які наслідки мають бути через це у
суспільстві? Часто юристи знають на подив мало про потенційні чи реальні
наслідки закону. І що найбільш дивно: вони не завжди мають наміри
систематично виявляти це. Такі практичні питання, що стосуються
наслідків дії законів, забезпечили головний стимул для соціологічного
вивчення права. Головним аргументом тут є положення, що право занадто
важливе соціальне явище, щоб його аналізувати в ізоляції від основних
аспектів суспільства й неможливості розуміння складності його відносин з
іншими соціальними явищами, його реальності як частини життя, а не
тільки техніки професійної юридичної практики. Право пронизує усі сфери
соціальної поведінки, його соціальна значущість відчувається у всіх
проявах життя. Більш того, право в будь – якій соціальній системі є
фактично фундаментальною основою природи усіх форм асоціацій і
інститутів. Якщо ми знайомі з правом якогось суспільства, то ми маємо
уяву про соціальну систему в цілому. Достеменно звісно, що якщо ми
розуміємо право як соціальне явище, ми краще знаємо суспільство, в якому
воно діє.

Характер сучасного права (велика постійно змінна система законодавчих
правил, судових прецедентів, урегулювань, можливостей і
розсудів-міркувань) такий, що всі ці необхідні раціоналізації часткові і
обмежені. Вони слугують практичним цілям, вони – частина техніки
організованого застосування права, практичні інструменти у побудові
певного образу дій. Теорія, що розвивається просто через раціоналізацію
й осмислення правил, принципів, концепцій і цінностей, котрі прямо або
опосередковано присутні у правовій доктрині, може бути названа
нормативною теорією права. Вона є серцевиною минулої й нинішньої
правової філософії. Але розуміння природи права потребує не тільки
систематичного емпіричного аналізу правової доктрини й інститутів, але й
соціального оточення, у якому існують правові інститути.

Отож право треба аналізувати як соціальний феномен. Але яким чином це
здійснити? Що являє собою соціологічна перспектива права?

У деякій мірі право і соціологія тотожні за своїми можливостями як форми
професійної практики, хоча протилежні за методами і цілями. Право як
професійна практика займається розробкою практичного мистецтва
управління через правила. Його призначення розпоряджуюче й технічне.
Соціологія займається науковим вивченням соціальних явищ. Її призначення
пояснююче й описове. Юрист – це людина, що веде справи, що ввірені їй
певними органами регуляції суспільних відносин. Соціолог же залишається
неупередженим спостерігачем. Хоча ці стереотипи не завжди мають
підтвердження на практиці, однак вони вказують на відмінності в точках
зору, які є типовими, коли відповідні дисциплінарні статуси права й
соціології визначені не чітко. Хоча і право і соціологія мають справу з
повним спектром значущих форм соціальних відносин, і мають один і той же
базовий предмет дослідження, право – це практичне пристосування
(“пристрій”, “прилад”) систематичного контролю соціальних відносин і
інститутів. Соціологія ж подібна з науковим виробництвом, якому постійно
потрібні систематичні знання про це. І в цьому сенсі в перспективі право
як механізм соціального регулювання і право як професія чи специфічна
сфера знань і практики, стають об’єктами дослідження, котрі потребують
пояснення в соціологічних термінах.

Все вищеозначене доводить, що прогрес у розумінні складності соціального
життя потребує усунення кордонів між існуючими науковими дисциплінами
або систематичного заперечення автономності дисциплін.
Міждисциплінарність уже довгий час є однією з найпродуктивніших форм
інтелектуальної неузгодженості. В той же час соціологічна перспектива не
вимагає від права, щоб воно було віднесене до частини академічної
соціологічної теорії, але щоб воно розглядалося з соціологічним
уявленням. Таке уявлення постійно вимагає інтерпретації детальних знань
по праву в більш широкому соціальному контексті, послідовно шукає
стосунки між правовим розвитком і більш широкими соціальними змінами,
намагається зрозуміти право як взаємодію у комплексі підходів разом з
соціальним оточенням, котре воно має ціллю регулювати.

ГЛАВА І. СОЦІОЛОГІЯ ПРАВА ЯК

НАУКОВИЙ НАПРЯМ

§1. Предмет, структура і метод соціології права

Аналіз проблем будь – якої науки повинен починатися з визначення
предмету даної галузі знання і відповідно з установленням її місця в
системі наук. Предмет пізнання науки – це зафіксовані в досвіді та
включені до процесу практичної діяльності людини сторони, властивості та
відношення об’єктів, які досліджуються з певною метою в конкретних
історичних умовах. З даного визначення виходить, по – перше, що декілька
наук можуть мати загальний об’єкт пізнання, в якому кожна з них виділяє
свій власний предмет; по – друге, визнання історичної рухомості між
різними галузями знання. Зазначені положення притаманні і предмету
соціології права, бо право в тій чи іншій мірі служить об’єктом вивчення
цілого комплексу наук. Будучи складним, багатогранним і різнорівневим
суспільним явищем, право не може не підпадати до поля зору і соціальної
філософії, і соціології, і політології, і правознавства, і соціальної
психології, і етнології, і антропології й багатьох інших наук. Чи
означає це, що зазначені науки з одних і тих же позицій досліджують
право? Звичайно, ні. Кожна з них підходить до нього по – своєму,
виходячи з власної, специфічної природи і характеру, що знаходить
відбиття у визначенні її особливого предмету.

Соціологія права – молода наукова дисципліна. Її поява і розвиток не є
чимось випадковим. Це результат історичного розвитку знань людства, їх
диференціації, відокремлювання.

У 1962 році на V Міжнародному соціологічному конгресі група юристів і
соціологів поставила на обговорення конгресу проблему ” Зміст і метод
соціології права “. У результаті дискусії був сформульований висновок,
що сучасний інтелектуальний клімат, розвиток соціологічної теорії, а
також методології суспільних наук визначили необхідність
інституціоналізації соціології права як науки. Цю пропозицію конгрес
прийняв і був створений Дослідний комітет соціології права, що діє у
межах Міжнародної соціологічної асоціації.

Розвиток соціології права за останні роки обумовлений прагненням
підвищити ефективність впливу права на регулюємі ним суспільні
відносини, поставити на наукові основи діяльність правових установ. Для
сучасного розвитку нашої країни необхідно можливо більш повне виявлення
всіх взаємозв’язків держави і права у соціальній структурі, виявлення
системи “спільників ” і ” супротивників ” держави і права у соціальній
дійсності, їх взаємодії і протидії, розробка загальної теорії прийняття
оптимальних юридичних рішень, основ методики вивчення престижу права,
ефективності правових норм.

Формування таких суміжних галузей знання, як соціологія права, філософія
права і т.ін. завжди супроводжується дискусіями про їх наукову
належність і дисциплінарний статус. Подібні суперечки сприяють уточненню
позицій суміжних наук, конкретизації їх уявлень про предмет і метод
нової дисципліни, більш осмислену і цілеспрямованому розвитку
співробітництва між різними науками, поглибленню процесу наукового
пізнання в цілому. В останні роки серед фахівців, які працюють у цієї
галузі знання, намітилось декілька різних підходів до трактування місця
соціології права у системі суспільствознавства.

Так, серед соціологів домінує думка про те, що соціологія права – це
соціологічна дисципліна. Деякі автори серед юристів трактують соціологію
права як юридичну науку, яка нерозривно пов’язана з теорією права; як
спеціальну юридичну дисципліну. Інші, поділяючи теоретичну та емпіричну
соціологію права, відносять першу до загальної теорії права, а другу
розглядають як самостійний напрямок досліджень у рамках правознавства в
цілому.

Основним у всієї цієї проблематиці є вчення про ефективність правових
приписів і діяльності державних установ, бо саме тут у найбільшій мірі
виступає на перший план практично – політичне значення соціології права.

Соціологія права є однією з спеціальних соціологічних теорій. Вона
покликана досліджувати феномен права з позиції соціології.

Об’єктивною підставою для виділення такої особливої галузі знань
соціології служить те, що право – це важливий не тільки політичний й
юридичний, але й соціальний інститут, якому належить найважливіша роль у
соціальному контролі та в усьому соціальному регулюванні.

Правові явища і процеси не можуть бути глибоко і всебічно вивчені поза
їх зв’язку з суспільством як соціальною системою, тобто поза соціальних
зв’язків.

Соціологію права можна визначити як науку про загальні та специфічні
соціальні властивості, закономірності і механізми взаємодії суспільства,
як соціальної системи, і права, як його підсистеми, як засоби
соціального регулювання.

Для соціології права можливо виділення принаймні трьох рівней аналізу
суспільних явищ, а саме:

співвіднесення індивідуума, особистості з їх безпосереднім соціальним
середовищем, коли цінності, настанови і т.п. характеристики особистості
зіставляються з соціальними нормами, цінностями, які втілені в окремі,
конкретні соціальні інститути – насамперед у систему правових норм
суспільства;

співвіднесення зазначених правових норм ( системи права ) з іншими,
більш широкими за своїм обсягом соціальними категоріями – суспільною
правосвідомістю, мораллю і т.д.;

нарешті, співвіднесення з метою аналізу всієї сукупності пануючих у
даному суспільстві політичних, правових, морально – етичних та інших
норм і цінностей з провідними соціально – економічними характеристиками
суспільства, його соціальною структурою.

При розгляданні першого з перелічених рівнів може бути показано, як
зміни, що відбуваються у соціальному середовищі, у змісті правових норм,
породжують відповідні зміни у поведінці особистості ( що розуміється як
сукупність соціально обумовлених властивостей і характеристик ), що
призводять до коректування цієї поведінки відповідно до вимог норм
права.

За своєю сутністю зв’язок між явищами і процесами має характер
взаємодії, коли ці явища і процеси складаються у певні системи, взаємно
впливаючи й обумовлюючи один одного. Виділивши й описавши конкретні риси
подібної взаємодії, установивши її структуру, ми зможемо проникнути
углиб конкретного явища, заглянути далі ” явної очевидності ”
конкретних фактів, виявляючи їх внутрішній зв’язок і взаємозалежність,
проаналізувати характер, тип цього зв’язку.

Відомо, що як об’єкт дослідження, специфічний для соціології, обираються
соціальні дії. До них належать як групові дії ( тобто дії суспільних
груп, верств, класів, тощо ), так й індивідуальні дії – дії окремих
осіб, що мають суспільне значення.

Це положення важливе і для соціології права, для визначення її предмету.
Так, якщо для правової науки, у власному розумінні цього слова, головну
роль відіграє вивчення відповідної галузі права, яка втілена у систему
законодавства, то для соціології права головне полягає у вивченні
закономірностей у діяльності осіб: а) які приймають закони; б) які
застосовують закони, а також в) діяльності всіх тих осіб, на поведінку
яких впливають норми права.

Поведінка зазначених осіб визначається ( як і взагалі поведінка
індивідуумів у суспільстві ) на двох рівнях – матеріальному ( відносини
у сфері виробництва, економіки ) і на похідному від нього ідеальному
рівні ( правила і норми, цілі, форми і способи діяльності, які приписані
).

Для соціології права, що вивчає соціальне функціонування правових норм,
більш близький саме другий аспект регулювання соціальної діяльності.

Для соціологічних досліджень в праві суттєво, що соціальна дія, тобто
діяльність, яка відбувається у суспільстві, уявляє собою взаємодію.

Соціологія права виходить з примату суспільних відносин над
правовідносинами та юридичною нормою. Характер суспільних відносин
визначає і систему правових норм, і ступінь їх порушення ( додержання ),
і ” форму ” реагування суспільства на правопорушення.

На відміну від юридичного підходу ( правові норми – судова практика )
соціологічний прагне розкрити більш глибинні зв’язки, які відбивають
суть правових явищ: суспільні відносини – право – функціонування
правових норм в суспільстві – їх соціальна ефективність.

Право – відносно самостійне суспільне явище, і в цієї якості воно –
предмет юридичної науки. Право – сторона суспільства, і в цієї якості
воно є предметом соціології права.

Оскільки право породжено суспільством, то усі юридичні явища в тієї чи
іншої мірі є соціальними. Однак, зворотне було б невірним: не усякий
соціальний феномен є правовим. Існує неправове соціальне, наприклад, те,
що називається звичаями. Коли, обідаючи у ресторані, людина починає з
супу, закінчує десертом, а потім вимагає рахунок – це приклад феномена
звичаїв, а не феномена права ( коли людина почуває себе пов’язаною
договором).

До предмету дослідження соціології права відноситься взаємодія юридичних
і неюридичних чинників, взаємозв’язок правових і неправових явищ.

Таким чином, правові явища (правові чинники) мають інтерес для
соціології права (на відміну від традиційної юриспруденції) не самі по
собі, а в їх зв’язках з неюридичними чинниками, а неюридичні чинники
значущі для соціології права (на відміну від загальної соціології) лише
у зв’язках, впливах, взаємодії з правовими явищами.

Соціальні чинники, які взаємодіють з правовими явищами, а також механізм
і закономірності такої взаємодії і складають предмет соціології права.

Такий підхід орієнтує конкретні дослідження на пошуки нових неюридичних
чинників, що впливають на право або зазнають його вплив, на з’ясування
нових механізмів і напрямків взаємозв’язку юридичних і неюридичних
чинників, виявлення нових тенденцій і в остаточному підсумку
закономірностей у відповідній сфері суспільного життя.

Соціологічний підхід до дослідження права передбачає вивчення юридичних
явищ в трьох основних напрямках

Перший напрямок дослідження охоплює вивчення тих особливостей соціально
– економічних умов життя, що потребують юридичного урегулювання
суспільних відносин в кримінально-, цивільно-, адміністративно –
правових та інших формах. Тут набувають свого матеріального
обгрунтування всі юридичні інститути та норми. Іншими словами, в ході
дослідження, яке проводиться в цьому напрямку, виявляються потреби
суспільства в певному виді правового регулювання і чиниться пояснення
вибору юридичних засобів їх задовільнення. Другий напрямок охоплює
дослідження соціального, соціально – психологічного і юридичного
механізмів дії правової норми. Вивчення соціального і соціально –
психологічного механізмів передбачає визначення відповідних чинників,
які впливають на виконання юридичних норм і побудову ряду моделей
поведінки, які дозволяють досліджувати сукупну дію усіх цих соціально і
юридично значущих чинників, які зведені до єдиної системи. Його
результати стають теоретичною базою для науково обгрунтованих
рекомендацій органам, що застосовують право, та для удосконалення
законодавства шляхом збагачення його соціального змісту за рахунок
відбиття у правових нормах економічних, політичних, соціально –
психологічних та інших моментів. В свою чергу дослідження юридичного
механізму веде до створення теоретичного фундаменту для поліпшення
структури самих правових норм, більш чіткішого відбиття їх юридичного
змісту шляхом уточнення прав і обов’язків учасників правовідносин і для
раціоналізації законодавчої техніки.

Третій основний напрямок включає вивчення ефективності правових норм, в
процесі якого виявляється достатність або недостатність юридичних
засобів, обраних для досягнення поставлених цілей.

Соціологія права як науковий напрям має основні, саме їй притаманні
проблеми.

Структурно соціологія права складається з таких головних розділів:
загальні теоретичні та методологічні питання; спеціальні проблеми та
конкретні соціально – правові дослідження; методика та техніка соціально
– правових досліджень.

У ряді загальних проблем важливе місце посідають такі, як соціальні
джерела права, соціальна система і соціальний механізм функціонування
правових інститутів, система соціальних функцій права, правові проблеми
соціального планування, взаємодія права і громадської думки, престиж
права й юридичних професій у суспільстві.

Що стосується спеціальних проблем, то можна визначити такі, як
соціогендерний аспект у соціології права, соціологічні проблеми
нормотворчості та діяльності по застосуванню права, соціологічний
підхід до дослідження судової діяльності, інститутів і норм
кримінального права тощо .

Соціологія права досліджує юридичні явища в рамках загальної
соціологічної теорії, зосереджуючи свою увагу на праві ( як соціальному
інституті ), його зв’язках з іншими соціальними інститутами (
економікою, політикою, моральністю тощо ).

Соціологія права прагне пізнати фактичну соціальну дійсність у тому
обсязі, в якому вона пов’язана з правовим чинником.

Вона намагається з’ясувати за допомогою якого способу право змінює
соціальну дійсність або за допомогою якого способу соціальна дійсність
формує право.

Соціологія права прагне пізнати право в його дії, а саме виявити галузь,
в якій швидкі або повільні правові зміни є ефективними; вона намагається
визначити, якого роду правовий інструментарій приводить до відповідних
змін у політичної свідомості, сфері господарських відносин або в
стосунках між людьми, намагається виявити посередні або побічні
негативні наслідки, які право може створити.

Соціологія права прагне визначити, в якій галузі функціонують
необгрунтовані уявлення у зв’язку із застосуванням права, в якій мірі
вони погоджуються з дійсністю, які посередні причини таких
необгрунтованих уявлень.

Соціологія права вивчає дію права передусім для того, щоб давати
рекомендації, які ведуть до раціонального та ефективного формування
соціальної дійсності.

Співвідношення, взаємозв’язок і взаємодія права, його інститутів і норм
із соціальною дійсністю – є центральною проблемою соціології права.

Вона вивчає не все в праві й не право, взяте само по собі, а соціальне у
праві, взаємодію соціального і правового, тобто соціальну обумовленість
права, соціальні умови й основи його дії та соціальну роль права.

Іншими словами, в задачу соціології права входить дослідження права як
важливого елемента соціальної системи, його взаємодія з іншими
соціальними структурами, тобто з’ясування, зокрема, того, як , з одного
боку, у суспільстві виникає і визріває соціальна потреба у правовому
регулюванні тих чи інших суспільних відносин й як у процесі такого
регулювання відбиваються особистісні, групові й суспільні інтереси, а з
другого, – як здійснюються соціальні функції права, яким чином і
наскільки ефективно під впливом права у суспільстві відбуваються ті чи
інші соціальні зміни.

Соціологія права прагне додати своїм висновкам такий вигляд, щоб вони
були придатні для впровадження у соціальну практику.

Так, наприклад, висновки, що пов’язані з проблемами злочинності, повинні
бути сформульовані таким чином, щоб вони змогли дати можливість
дослідникам – практикам перевести теоретичні концепції на мову їх
професійної діяльності. І хоча така практика знаходиться тільки на
первісній стадії, проте вона вже позитивно відбивається на збагаченні
тими чи іншими способами теоретичних знань практичним досвідом і,
навпаки, практики – теорією.

Соціологія права аналізує дійсність, прагне емпірично її розкрити та
дати найбільш повну та виразну картину цієї дійсності.

Соціологія права має не тільки саме теоретичну частину; набір
спеціальних проблем, які складають її теоретичну основу, але й складний
комплекс питань, які стосуються методології та процедури дослідження.

Структуру соціології права на емпіричному рівні складають факти та
емпіричні закони, а також методика і техніка конкретних досліджень.

Емпірична соціологія права накопичує той фактологічний матеріал, на базі
якого розвивається при відповідному теоретичному узагальненні уся
соціологія права.

Одним з важливіших завдань, яке вирішується соціологією права, є
пояснення емпіричних даних.

Предметом емпіричної соціології права є фактична поведінка людей у сфері
дій права. Це пояснюється тим, що соціально – правові факти виявляються
як реальні дії людей.

Предмет дослідження тієї чи іншої науки нерозривно пов’язаний з її
методом. Метод науки – це шлях наукового пізнання соціальної дійсності.
Соціологія права використовує різні загальнонаукові методи: діалектичний
метод /виходить з принципів єдності і боротьби протилежностей як джерела
розвитку, єдності логічного й історичного у пізнанні, включаючи до себе
сходження від абстрактного до конкретного, сполучення аналізу і
синтезу/, метод системного аналізу /спрямований на дослідження об’єкта
як частини цілого і як цілого, яке складається з частин, як системної
цілісності, робить акцент на виявленні механізмів забезпечення
цілісності об’єкта, на аналізі зв’язків між різними елементами системи/,
метод структурно-функціонального аналізу /один із напрямів системного
підходу, який розглядає об’єкт дослідження як структурно розчленовану
цілісність, в якій кожний елемент структури має своє функціональне
призначення/, статистичні методи /математичні методи досліджень масових
явищ випадкового характеру/, методи соціально-психологічних досліджень
/насамперед різні способи тестування/ тощо. Особливе місце посідають
соціологічні методи емпіричних досліджень – методи збирання емпіричної
інформації /спостереження, опитування, аналіз документів, експеримент/.

Конкретні соціологічні дослідження у праві націлені на вивчення як
соціальної обумовленості, так і соціальної дії, ефективності дії права
та його інститутів, розкриття впливу права на суспільні відносини, на
практику і зворотне діяння соціальних чинників на право.

Отже, у рамках зазначеної спільності ( в самому широкому розумінні )
об’єкта пізнання різних наук про право не можна не бачити своєрідності
підходу соціології, насамперед соціології права, до його вивчення.
Соціологія, соціологія права досліджують соціологічне у праві, тобто
розглядають право як одну з соціальних підсистем, як соціальний
інститут. Це означає, що право вивчається з точки зору виявлення у ньому
насамперед інтересів, цінностей і норм, дій і взаємодій особистостей,
соціальних груп і суспільства в цілому. Тому, точно кажучи ( тобто в
більш вузькому, власному розумінні ), безпосереднім об’єктом соціології
права є не само по собі право, а його взаємозв’язок і взаємодія з
соціумом, що знаходить своє відбиття як у соціальній обумовленості
права, так і у впливі права на соціальну реальність. І тут питання про
об’єкт соціології права як би зливається з питанням про його предмет.

Таким чином, соціологія права уявляє собою певним чином структуровану
систему соціальних знань про право як особливий соціально – юридичний
феномен в його генезисі, а також дії, тобто як соціальне діюче (
соціально спрямоване ) явище, процес.

Саме така формула предмету соціології права є оптимальною і відображає
те загальне, що зближує позиції вчених як юристів, так і соціологів,
поза залежністю від нюансів, які є в їх міркуваннях.

1.2. Функції соціології права

З особливою увагою необхідно ставитися до питання: для чого потрібна
соціологія права?

Найважливіші функції соціології права, як і кожної наукової дисципліни,
такі: теоретична ( методологічна ) та практична. Відповідно до цих двох
основних функцій можна було б виділити дві моделі, два види соціології
права: чисту соціологію права і прикладну соціологію права.

Однак і тут, як і в багатьох інших випадках, краще не роздвоювати науку,
а говорити про єдину науку та її застосуваннях.

Для юридичної науки, яка звернена насамперед до окремої нормативної
форми відбиття соціального буття, а простіше говорячи, до права як
сукупності норм, використання соціологічних методів особливо важливо, бо
воно допомагає виявити, в якому ступені ці норми реалізуються у
реальному житті, чи нема розриву між належним і сущим, як оцінює дані
норми громадська думка і т.д.

Внесок юридичної науки до комплексних досліджень проблем суспільного
життя багато в чому залежить від того, в якій мірі вивчена соціальна
обумовленість і ефективність права, розкритий соціальний механізм
правового регулювання.

Тільки при цій умові можливий обгрунтований вибір і тих соціальних
інтересів, фактів, норм і відносин, які можна санкціонувати юридичним
законом, лише тоді і з’являється основа для визначення найбільш
ефективних засобів впливу.

Однак галузеві юридичні науки все ще переживають труднощі при такій
оцінці, а загальна теорія права може дати тільки принципові орієнтири,
які необхідні, але не достатні для юридичного розв’язання конкретних
соціальних проблем. Заповнити цей вакуум – завдання соціології права.

Наприклад, організація на науковій основі правотворчої діяльності
держави, яка відповідала б інтересам широких мас. А для цього слід мати
у своєму розпорядженні теоретичне знання, яке дозволяло б передбачити
наслідки, які проектуються правових приписів.

Підстави для такого передбачення і дає соціологія права.

Вивчаючи громадську думку про право, відношення до нього різних верств
населення, причини недостатньої ефективності деяких правових норм,
соціологія права прагне насамперед одержати уявлення про фактичні
мотиви, які управляють поведінкою населення в цілому, а також про мотиви
поведінки різних соціальних верств.

Знання цих мотивів дасть можливість виявити той внутрішній рушій, на
який може розраховувати законодавець або особа, яка впливає на
суспільство.

Для того, щоб скласти цілісне й об’єктивне уявлення про вивчаємо правову
систему, досягти певної практичної мети, використовуються як загальні
методи процесу мислення, так і соціологічні методи: опитування, аналіз
документів, спостереження, експеримент.

Теоретична (методологічна) функція соціології права забезпечує приріст
теоретичних знань, уявлень про право, його функціонування та розвиток, а
також про методологічні засади соціологічного дослідження.

Розкриваючи конкретні закономірності взаємодії суспільства та права,
соціологічна теорія виконує функцію безпосередньої методології
емпіричних досліджень права. Методологічна функція соціології права не
тільки в тому, що вона теоретично орієнтує дослідника при роботі з
емпіричним матеріалом ( постановка проблем, висунення гіпотез, пояснення
фактів тощо ). Не менш важливо й те, що вона формулює вимоги до
емпіричного аналізу права.

Призначення соціології права – виявити ті властивості самого права, які
заважають його пізнанню, показати надзвичайну різноманітність практичних
ситуацій, звертаючи особливу увагу на його повсякденну реалізацію, яка
не призводить до судових спорів.

Інформаційна функція забезпечує одержання інформації про реальні
юридичні явища, процеси, систематизацію такої інформації та формування
уявлень про проблеми, що потребують вирішення.

Цю функцію збору відомостей, отримання даних соціологія права спонтанно
виконувала з перших днів свого існування, що допомогло по – новому
глянути на багато інститутів.

Не слід переоцінювати можливості цієї функції збору відомостей з
конкретних проблем. Ій треба віддати належне в тому смислі, що вона
спонукає до подальших досліджень, але було б помилково вважати, що з її
допомогою можна зразу ж вирішити усі проблеми. Було б надто небезпечно
поспішно надавати такій інформації загальне значення, не враховуючи інші
можливі та невивчені аспекти.

Виявити та пасивно запротоколювати юридичні явища – цього ще мало. Ми
бажаємо знати, чому або принаймні як виникли ці явища. Ми бажаємо знати
причини речей.

Людський розум буває повністю задоволений лише тоді, коли пояснення
здатне прийняти форму причинно-наслідкової закономірності, наукового
закону, який не тільки розкриває, чому сталася дана подія, але й
дозволяє передбачити її повторюваність у майбутньому. Соціологія права
повинна займатися розробкою причинно-наслідкових законів.

Почнемо із законів розвитку, які називають також генетичними або
історичними, оскільки вони виявляють, як одне юридичне явище з
необхідністю заміняє інше, один правовий інститут – інший; як змінюються
форми та аспекти одного й того ж явища чи інституту.

Структурні закони – це закони статичні, закони рівноваги. Вони
відрізняються від законів розвитку тим, що беруть свій об’єкт в певний
момент його існування, абстрагуючись від процесу його історичного
становлення.

Структурні закони говорять про взаємозв’язок елементів в рамках одного й
того ж інституту. Деякі такі взаємозв’язки та пропорції залишаються
постійними в усіх правових системах, де зустрічається даний інститут.
Така постійність – основа для появи структурного закону. В цьому зв’язку
можна назвати закон відповідності або схожості форм. Цей закон говорить,
що будь – який юридичний зв’язок припиняється у формі, зворотній тієї,
за допомогою якої цей зв’язок виник.

Будь – яка наука рискує опинитися в полоні того різновиду
інтелектуального самомилування, яке справедливо називають догматизмом.
Правова наука надзвичайно наражається на ризик, бо, оперуючи
обов’язковими для усіх правовими формулами і рішеннями, вона схильна
ідентифікувати себе з владою.

Звичайно, право має свій внутрішній механізм критики, прикладом дії
якого є оскарження судових ухвал і позов щодо перевищування влади. Але
це обмежена критика, яка не виходить за рамки прийнятих правил гри. І
коли названі вище засоби та шляхи виявляються вичерпаними, – вступає в
дію правило – зафіксоване визнається істинним і безперечним.

Щоб перервати цю спокійну течію речей – смертельну, якщо вона триває
досить довго, для усякої науки ( на недовгий час такий спокій необхідний
), потрібна критика, яка не зв’язана ніякими упередженими настановами;
критика, яка не інтегрована у рамках даної системи. Юридична соціологія
може з успіхом для права виконувати це завдання саме тому, що вона
незалежна від нього. Це і є критична функція соціології права.

Критична функція соціології права повинна відповідати ряду вимог.
Передусім, критика повинна бути вільною від зневаження свого об’єкта.
Відносно права в цілому та його найважливіших інститутів діє презумпція
її значущості та важливості для життєдіяльності суспільства.

Далі, слід суворо розпізнавати критику, яка заснована на вже отриманих
результатах, і критику в стадії дослідження проблеми.

І нарешті, слід суворо додержувати право, яке критикують, доки воно не
буде змінене під впливом критики.

Соціологія права йде бік о бік з традиційною юридичною наукою, яка
повністю спрямована на практичну діяльність.

Найбільш явні сфери практичного застосування соціології права –
мистецтво судити та законодавче мистецтво; юрисдикція та
законотворчість.

Але існує ще одна сфера, а саме: мистецтво договору (частково обхоплене
і тим, що цивілісти називають позасудовою практикою, наприклад,
нотаріальною). Соціологія права і тут може виступати як
практико-прикладна наука.

Втручання соціології права до сфери судової діяльності може чинитися у
двох основних формах. В першому випадку вона виступає лише як допоміжний
засіб, який використовує суд; мова йде про соціологічну експертизу.

У другому випадку мова йде про соціологічне тлумачення. Відзначимо, що
суддя – не єдиний інтерпретатор закону: в цій ролі можуть виступати і
юрисконсульти, але лише суддя може надати тлумаченню обов’язкову силу.

Можна виділити два види прикладної соціології законодавства. Перший вид
– це прикладні дослідження, які вивчають лише механізм законодавчої
діяльності, взятий сам по собі, безвідносно до змісту цієї діяльності (
зовнішня соціологія законодавства ).

Другий вид – прикладні дослідження, об’єктом яких є сам зміст законів.
Це внутрішня соціологія законодавства, власне, вона і є законодавчою
соціологією у власному розумінні.

Таким чином соціологія права утворює систему знань, які відображають
правові явища як моменти життя суспільства. Вона виходить з того, що не
тільки про право слід судити по суспільству, яке його створило, але й
про суспільство можна судити по праву, яке їм створено.

Отже, соціологія права розглядає генезис, функціонування і розвиток
права як соціально обумовленого феномена.

Питання про соціальну обумовленість права, про соціальні функції права,
про соціальну природу права, про умови його суспільної дії й є змістом
соціології права як наукового напряму.

Досліджуючи назване коло проблем, соціологія права не тільки виконує
важливі загальнонаукові функції у рамках юриспруденції, але і вносить
свій внесок у вирішення кардинальних завдань сучасної
соціально-правової практики, які пов’язані з науковим забезпеченням
реформ, що проводяться у країні, досягненням громадської згоди,
попередженням і своєчасним розв’язанням соціальних конфліктів,
створенням умов для стійкого правопорядку, реалізації прав і свобод
особистості, затвердження у країні громадянського суспільства і правової
держави.

Запитання для самоконтролю

Як співвідносяться загальна соціологія та соціологія права

Що розуміється під предметом соціології права ?

У чому полягає соціологічний підхід до дослідження права ?

Визначте структуру соціології права.

Назвіть функції соціології права.

Рекомендована література

Боботов С.В. Буржуазная социология права. – М., 1978.

Варчук В.В. Социология права – отрасль социологии // Социс. – 1996. – №
10.

Карбоенье Ж. Юридическая социология. – М., 1986.

Козлов В.А., Суслов Ю.А. Конкретно-социологические исследования в
области права. – Л., 1981.

Кудрявцев В.Н., Казимирчук В.П. Современная социология права. – М.,
1995.

Кульчар К. Основы социологии права. – М., 1981.Лапаева В.В. Социология
права в системе обществоведения // Государство и право. – 2000. – № 4.

Суслов Ю.А. Конкретные исследования и развитие социологии права. – Л.,
1983.

Тадевосян Э.В. Социология права и ее место в системе наук о праве //
Государство и право. – 1998. – № 1.

РОЗДІЛ 2. ІСТОРІЯ СОЦІОЛОГІЇ ПРАВА

Навіть в кінці ХХ століття соціологія права досить часто сприймається як
“сором’язливий новачок” (Еванс) в системі соціальних та гуманітарних
наук. Більш ніж столітня історія соціології права (а дехто її рахує
тисячоліттями, починаючи з античності) обтяжена гострими дискусіями
відносно її наукового статусу – можливостей в правопізнанні.

Соціології права довелось вести боротьбу на два фронти за своє
існування. Вона мала могутніх противників як серед соціологів так і
серед юристів, які з різних підстав заперечували саму можливість
існування соціології права.

Юристи були занепокоєні тим, що соціологія права може зруйнувати
уявлення про право як виключно норми, принципи регулювання. З іншого
боку, соціологи, особливо на перших етапах її розвитку, були занепокоєні
можливістю включення в соціологічну науку ціннісних уявлень, оцінок. Для
них неможливо було виділити правову реальність з загального об’єкту
соціальних досліджень, що мав тотальний характер.

З іншого боку, ті, хто намагався уникнути “конфлікту дисциплінарного
статусу соціології та права” стверджували про нерівність принципово
різних предметних областей та методів у соціології права (правових
наук).

Ця методологія альтернатива ексклюзивізму (як соціологічного, так і
юридичного) і сепаратизму, що перешкоджала становленню соціології права
була подолана по мірі розвитку як соціології, так і юриспруденції.

Досить точно це визначив Орід, що зазначив, що “мало соціології” веде
від права, а “багато соціології” повертає до права”. “Мало права” веде
від соціології, а “багато права” повертає до соціології” – не менш
влучно додав Ж.Гурвіч.

Але процес подолання гносеологічних та соціальних перешкод на шляху
становлення соціології права проходив досить складно, досить часто
виникали сумніви в її діяльності.

Констатація відсутності соціології права та заклики до її створення
виявляються в юридичній та соціологічній літературі починаючи з кінця
ХІХ століття і мало не до 80-х років ХХ століття. В кінці ХІХ століття
програмні заяви про створення соціології права (“юридичної соціології”)
були проголошені Л. Дюгі, С. Муромцевим та іншими європейськими
науковцями. В 1907 р. Р. Паунд наголошує на “необхідності соціологічної
юриспруденції”. Трохи згодом, в 1937 р., М. Тімашев констатує наявність
не лише потреби але й “місця для соціології права в системі наук”. В
1947 році Ж. Гурвіч зазначає, що “соціологія права знаходиться на етапі
дисциплінарного вираження”. Але тональність оцінок мало змінюється в
другій половині XX ст. В 1965 р. Е. Шварц веде мову про “народження
нової субдисципліни в американській соціології”, а Д. Девіс називає свою
спільну працю “першою американською спробою дати виклад соціології
права”. Такі ж заяви знаходимо і в європейської літературі тих часів (Р.
Тревоз, А. Подгурецький та інші).

В зв’язку з цим виникає питання про можливість вести мову про соціологію
права як сталу наукову дисципліну (чи субдисципліну ), що дійсно має
свою історію, а не тільки численні спроби становлення (“проголошення”).
Тому історичному дослідженню має передувати певний науковознавчий аналіз
її формальних та змістовних ознак як наукової дисципліни (субдисципліни
). Згідно з поширеним в сучасному наукознавстві підходом до класифікації
наук основними критеріями існування нової наукової дисципліни чи
субдисципліни є наступні характеристики: а) визначеність об’єкту та
предмету досліджень, наявність базових теоретичних концепцій, підходів,
дослідницьких процедур; б) існування сукупності дослідників, що чітко
визначають свою належність до цієї наукової дисципліни; в)
функціонування інституційної бази (наукові установи, професійні
асоціації, учбові курси в вузах, захист дисертацій, наукові публікації і
т.і.); г) академічна спільнота визначає нову наукову дисципліну як нову
галузь науки.

Ведучи розмову про історію соціології права, важливо визначити певні її
змістовні ознаки, що мають слугувати за вихідні рамки аналізу. Серед них
найважливішими, на наш погляд, є наступні. По-перше, соціологія права –
це галузь наукових знань, що з точки зору об’єкта досліджень має
міждисциплінарний характер, тобто вона сформувалась і розвивається на
стику соціології та правових наук. По-друге, з точки зору традиційної
класифікації наук (по суті позитивістської, але загальновизнаної і
визначаючої як соціальну організацію науки, так і предметну структуру
освіти) вона дає приклад “подвійної дисциплінарної інституціалізації”.
Тобто її можна розглядати і як спеціальну соціологічну науку (“Теорію
середнього рівня” за Мертоном) і як спеціальну юридичну науку, що існує
норму з теорією права, філософією права і т.ін., не складає “аспект”,
“зріз” “теорії держави і права”.

По-третє, предмет соціології права – закономірності взаємодії
соціального і правового в суспільстві, які складають ядро механізму
правоформування. Вивчаючи специфічними теоретико-методичними засобами
специфічний зріз соціальної реальності соціологія права має тісно
взаємодіяти з іншими соціальними та гуманітарними науками, і, що
особливо важливо в контексті нашої теми, її методологія є “відкритою”
для включення до різних контекстів правознання (нормативістський,
природоправовий і т.п.).

З урахуванням цих формальних та змістовних критеріїв (ознак) початковим
станом розвитку соціології права як наукової дисципліни має визнаватись
кінець ХІХ століття. І тут варто погодитись з Ж. Карбоньє, що
“соціологія права надто сучасна по своїм теоретичним установкам, щоб від
ідей минулого отримати таку ж користь, як це має місце, наприклад в
філософії права”. Хоча, починаючи з часів античності, з’явились
теоретичні узагальнення та гіпотези, що “майже з соціологічних позицій”
пояснювали взаємодії суспільства та права.

Історія соціології права, навіть з урахуванням означених хронологічних
обмежень, насичена іменами, теоретичними школами, дискусіями,
пересіченним з іншими галузями знань, і тому дуже складна для побудови
історичного огляду.

Для відтворення внутрішньої логіки цього процесу західні дослідники
досить часто намагаються виділити певні періоди (фази) цього процесу.

Наприклад, П. Селзнік виділяє три стадії в розвитку соціології права:

а) “примітивна або місіонерська стадія”; б) стадія “набуття
соціологічного професіоналізму”; в) стадія, коли соціологи перестають
виконувати “допоміжні ролі” та намагаються створити загальну теорію
“права як соціального феномену”.

Р.Томашич виділяє три етапи в розвитку соціології права.
Перший,”європейський етап”, відзначений діяльністю “батьків-
засновників”: М.Вебера, Е.Дюркгейма,Є. Ерліха, Л.Петражицького,
Є.Пашуканіса, О.Жені, Г.Гурвича, К.Поппера, М.Тімашева. Їх дослідження
були сфокусовані на аналізі взаємозв’язку між правом та соціальним
розвитком, і маючи макросоціологічний характер повинні були відзначити
загальнотеоретичні рамки соціології права. Цей період закінчився в 20-30
-х роках.

Другий, “американський етап”, відзначається звуженням проблематики до
переважно емпіричних досліджень, що розглядаються як підгрунтя
“соціальної інженерії за допомогою права”. Хоча ознаки такої орієнтації
з’являються ще на початку ХХ ст. в працях не тільки американських, але й
європейських дослідників, в повній мірі вона проявилась в “правовому
реалізмі” та “соціологічній юриспруденції” Р.Паунда. Досяг свого піку на
початку 60-х років.

Третій, “інтернаціональний етап”, починається як реакція на обмеженість
емпіричних підходів та наростаючу проблемність в розвитку західного
права. Його найсуттєвішими ознаками були:

а) “ренесанс” класичних соціологічних чи соціально – філософських теорій
права (Вебера, Маркса, Дюркгейма);

б) проби створення нових узагальнюючих теорій;

в) поєднання теоретичних досліджень з емпіричними соціальними
дослідженнями та історичними дослідженнями.

Логіка (та структура) нашого історичного огляду буде враховувати
наведені вище періодизації, але за основу ми візьмемо дещо інший підхід.
На наш погляд, для розуміння логіки історичного розвитку соціології
права і особливо, сучасного стану, необхідно виділяти три ключові фази,
що в певному відношенні можуть не зовсім чітко розділятись участі, але
які фіксують зміну якісних станів цієї галузі знань. Такими фазами є
наступні:

а) становлення соціологічного підходу в правознавстві та виділення його
теоретичного ядра – соціології права (“відкриття соціології – юристами,
відкриття права – соціологами” М.Тімашев); б) оформлення основних
великих (“класичних”) теорій в соціології права: М.Вебер, К. Маркс,
Е.Дюркгейм, Т.Парсонс; в) методологічні трансформації 60 – 90-х рр. 20
ст., завершення інституалізації соціології права як наукової дисципліни
(субдисципліни).

2.1. Становлення соціології права: «відкриття соціології юристами, права
– соціологами».

Становлення соціології права починалось в рамках більш широкої
трансформації теоретико–методологічних засад правознавства, який досить
часто визначається як «соціологічний рух в праві» і пов’язується з
кризовими явищами в розвитку правових наук і взагалі правового життя в
другій половині ХІХ століття. Будучи реакцією на неадекватність
правового формалізму, “правового традиціоналізму” цей рух
характеризувався внутрішньою орієнтацією на соціологію, як основу
методологічних змін в правових науках. Ця нова орієнтація
обумовлювалась, за свідченням А.Ханта, необхідністю “знайти адекватні
правові механізми “артикуляції” нового ідеологічного базису існування
суспільного коду за умов масової парламентарної демократії, оскільки
традиційна методологія правопізнання все більше проявила свою
невідповідність новим потребам.

Як зазначав Д.Блек, «правовий формалізм, тобто методологія та практика
засновані на нормативістській інтерпретації права, стає домінуючим за
певних соціальних умов, коли суспільство характеризується соціальною
нерівністю і соціальні дистанції між основними групами стають соціальною
прірвою». Але він втрачає своє значення по мірі «демократизації та
диверсифікації суспільства».

Варто звернути увагу ще на одну важливу передумову появи соціологічного
підходу в правопізнанні, яку зазначає Д.Блек: в “ХІХ на початку ХХ ст.
певні зрушення відбулись в соціальній структурі юридичної професії”.
Формування юристів як соціально–професійної групи відбувалось на більш
широкій соціальній основі, вихідці з інших класів привносили нові ідеї,
погляди цінності, слабкішав традиційний формалізм та консерватизм.

Важливим чинником формування соціологічної парадігми в правопізнанні
стали теоретичні зрушення в суспільствознавці, що торкались не лише
оформлення дисциплінарного статусу соціології.

Суттєвою ознакою “соціологічного руху в правопізнанні” була тісна
взаємодія між суто юридичним та соціологічним підходом. Відповідно,
процес становлення соціології права М.Тімашев зображує як два
взаємодіючі процеси: “відкриття права – соціологами” і “відкриття
соціології – юристами”.

Поява соціологічного підходу в правових науках в значній мірі була
ініційована методологічними інтенціями, які мала історична школа в
правознавстві. На це вказував ще в кінці ХІХ ст. С.О.Муромцев, а на
початку ХХ ст. Р.Паунд, аналізуючи теоретичні витоки вчення Є.Ерліха,
відзначав,що “Ерліх будує своє вчення на вершині історичної школи”.

Досить неоднозначно був вплив початкової (позитивістської) версії
соціологічної парадигми, запропонованої її номінальними засновниками –
О.Контом, Г.Спенсером. Для О.Конта соціологія – це тотальна наука, наука
наук, яка виникає будь-яку можливість існування внутрішньої
диференціації самої соціології і більше того – іншого способу (методу)
пізнання соціальної реальності. Так при своєму виникненні соціологія
мала ознаки універсального, тотального методу пізнання, що пізніше було
визначено як соціологічний «імперіалізм». Ця риса була характерна і для
Е.Дюркгейма, що також виходив з тотальності соціологічного методу і
вбачав завдання соціального пізнання в тому, щоб поширити цей метод на
інші галузі знань (політику, право, історію, релігію і т.п.).

Таким же було відношення до права і правової науки і у Г.Спенсера, який
був основоположником органічної школи в соціології. Він включав правові
науки до етики, яка будувались ним на суть біологічних засадах. Але його
еволюційне вчення мало значний вплив на становлення соціологічного
підходу в правопізнанні. Основою будь-якого розвитку в суспільстві,
ствержував Спенсер, є закон органічної еволюції. Поступовий перехід від
однородного до неоднородного, від простого до складного складає зміст
тих процесів, в яких відбувається розвиток суспільства і всіх його
інститутів. При цьому суспільство (і його підсистеми) він розглядав по
аналогії з біологічними організмами, що дозволяло врахувати такі його
ознаки як цілісність, диференціація, функціональний розподіл і т.п.

Теоретичні засади органіцизму надихали і відомого французського
дослідника А.Есліпаса, який вбачав джерелом права почуття симпатії до
собі подібних, що формувало уявлення про необхідність колективного
захисту. Але симпатія може з’явитись лише в результаті еволюції на
основі органічних імпульсів. Симпатія до інших – видозмінена форма
любові до себе. Відповідно, право, що базується на симпатії – є продукт
органічної еволюції. Важливо, що Есліпас не вважав право природним,
включеним a priori до природи людини, а набутим на основі його визнання
громадською думкою суспільства. Саме під впливом ідей органіцизму в
80–90 рр. ХІХ століття починаються спроби визначити співвідношення
соціології та правових наук. Очевидно, вперше це питання було розглянуто
російським правознавцем С.А.Муромцевим, який спираючись на
позитивістську соціологію ствержував, що закони, які досліджує
правознавство, є аналогом законів досліджуваних соціологами, саме тому
юридичні науки в певному відношенні входять до складу соціології.

Через чотири роки, в 1889 р., французський юрист Л.Дюгі в роботі
“Конституційне право та соціологія” робить висновок, що Конституційне
право – це розділ соціології, що вивчає закони формування, розвитку та
функціонування держави, яка виконує в суспільстві функції, що є
аналогічними функціям центральної нервної системи в живому організмі.

За свідченням М.Тімашева, в ці роки з’являється і сам термін “юридична
соціологія”. Вперше його в 1892 р. використав італійській юрист
Д.Анціллотті в роботі “Філософія права і соціологія”, а в 1894 р. Л.Дюгі
видав статтю під назвою “Нарис юридичної соціології”.

Але в цілому в другій половині ХІХ ст. орієнтація правознавців на
соціологічній підхід була вираженою досить слабо, не створюючи значних
теоретичних засад нової галузі знань. Переважали спроби доповнити та
розширити домінуючий методологічній підхід за рахунок включення нових
аспектів бачення правової реальності. Тому в європейській науці найбільш
суттєві кроки в становленні соціології права були здійснені соціологами.
Створення “класичних соціологічних парадигм” М.Вебера, Е.Дюркгейма,
В.Парето та інших ініціювали відповідні зрушення в соціологічних пошуках
юристів. Цим на десятиліття було визначено переважаючий теоретичний
характер європейської соціології права, що відрізняло її від
американської традиції.

В другій половині ХІХ століття динамічні політико–правові процеси в США,
де службова роль держави та права по відношенню до громадянського
суспільства ставила все більш відсутною, посилили відчуття обмеженності
правового формалізму.

Методологічним проявом такої негативної реакції стала поява в Сполучених
Штатах трьох теоретичних рухів: а) соціологічної юриспруденції; б)
“правового реалізму”; в) відновлення та розвиток філософської
юриспруденції. Це відбулось в кінці ХІХ – на початку ХХ століття і, за
свідченням Р.Паунда, саме ці рухи визначили розвиток правової думки в
першій половині ХХ століття, привнесли такі суттєві ознаки: а) наголос
більше на функціях, ніж на змісті, природі права; б) індивідуалізація
правосуддя, справедливості; в) широке використання методів соціальних
наук; г) зростаюча об’єктивність; д) оцінка значимості цінністних
канонів.

Перші кроки до становлення соціології права були зроблені юристами.

Як зазначає Г.Гурвіч, “підготовча фаза” цього процесу пов’язана з іменем
О.В.Холмса, який знаходячись під впливом свого близького друга,
видатного філософа У.Джеймса, вже в своїй праці “Загальне право” (Common
Law) в 1881 році закликав до “соціологічного перевороту в
юриспруденції”.

О.Холмс, який за свідченням Ф.Д.Девіса, уособлює американську
юриспруденцію двадцатого століття, своїми теоретичними працями ініціював
появу двох нових параметрів в розвитку правової думки. Його досить
відоме визначення, що “дійсне життя права це не логіка, а досвід”
знаменувало “соціологічний переворот” в методології юриспруденції.
Зосереднуючи увагу на процесуальних характеристиках правового буття, він
стверджував, що будучи логічним за формою права соціальне за суттю, а
судові рішення, базуючись на певних соціальних уявленнях про те, що є за
даних умов суспільним благом, стають основою нормативних приписів. Саме
соціальні переваги норм (а не правовий прецедент сам по собі) формують
“неартикульовані установки” в свідомості судей, які проявляються в
зв’язку з тим, що вони не можуть залишитись осторонь актуальних
суспільних проблем Холмс наполягав на залученні юристів до дослідження
соціальної реальності на базі методів соціальних наук.

Ідеї Холмса не тільки ініціювали появу “соціологічної юриспруденції”
(Р.Паунд, Б.Кердозо та інші), але й вплинули на погляди засновників
“правового реалізму”.

Р.Паунд – одна з ключових фігур американської соціологічної
юриспруденції. Його прийняття соціологічної парадигми було обумовлене
розчаруванням в традиційних методах правових досліджень. Він розпочинав
свої теоретичні пошуки на основі методології аналітичної юриспруденції,
яку згодом він поєднував з історико – порівняльним методом, все частіше
намагаючись досягти соціально – філософських узагальнень. Під впливом
Е.Росса та А.Смолла, він прийняв соціологічний підхід, що став основою
його методології. Як і його попередники (перше за все Е.Росс), він
розглядав право як фазу (елемент) соціального контролю, що має
досліджуватись у взаємодії з загальним соціальним контекстом його буття.
Р.Паунд поділяв погляди Л.Уорда на взаємозалежність соціальних наук і
стверджував, що кризові явища в теоретичному правознавстві, що
визначились напередодні першої світової війни, в значній мірі обумовлені
методологічними бар’єрами, що відділили юриспруденцію від інших
соціальних наук. Він неодноразово заявляв, що юристи зробили у
соціологів так багато концептуальних запозичень, як ні у кого іншого.
При всій широті поглядів та глибині теоретичних узагальнень Паунд
надихався, перш за все, практичними потребами. Він вважав, що саме
поєднання юриспруденції, як “соціальної інженерії” з соціологією буде
сприяти кращому досягненню соціальних цілей права.

Р.Паунд мав глибоку віру в можливість раціонального правового порядку,
що базувалась на його вірності позитивістській методологічній традиції в
розумінні співвідношення раціонального та емпіричного.

Одним з вузлових елементів його теоретичних досліджень був аналіз ролі
“правил, принципів, концепцій та стандартів в бутті права. Правила – це
визначення, що зводять певні визначенні наслідки до фактів, що їх
спричиняють. Паунд правила пов’язував з примітивним правом, вважаючи їх
найбільш раннім типом правових понять. Принципи – це вихідні моменти
юридичного доказування, що присутні як в судочинстві, так і в
законотворчості. Саме завдяки принципам юристи мають змогу
диференцьовано розглядати справи. Концепції – утворюються певними
юридичними категоріями (наприклад, власність, шкода і т.п.) і являють
собою “авторитетні категорії, згідно з якими до окремих типів справ
застосовуються певні правила та принципи. Паунд зазначав, що повсякденне
соціальне буття стає об’єктом правового регулювання саме завдяки тому,
що норми (правила) базуються на принципах та концепціях.

Ключовим в його аналізі права, як основи соціального контролю, було
поняття “стандарти”, яким він визначав “міру визначеної правом
поведінки”. Саме стандарт дозволяє застосувати право і як внутрішній
механізм оцінки та мотивації особистості і як інструмент соціального
контролю. Паунд зазначав, що на формування правового стандарту не мають
впливу такі критерії як справедливість та розумність, оскільки вони є
“джерелом труднощів”. Стандарти спрямовані на те, щоб підтримувати вже
існуючі “пануючі ідеали”, що уособлюють “ідеальні відносини людей” і
тому – справедливі.

Аналіз юридичніх понять, норм, принципів базується на принципі
соціологічного релятивізму, тобто вони виводяться з типологічних
особливостей суспільства та культури.

Генетичні аспекти в аналізі права доповнюються дослідженням структурних
характеристик соціального буття права.

Найважливішими зрізами соціальної реальності права Паунд вважає: а)
юридичний процес, що будується як адміністративна діяльність; б) право;
в) правова система; г) ідеальні (цінностні) основи правового буття. В
свою чергу, власне право, як основу соціальної реальності права, Паунд
поділяє на: а) норми (“жорстке, застигле право”); б) принципи, поняття,
стандарти (“гнучке право”); в) дискретне право на основі правової
інтуіції.

Така концепція права має суто соціологічній характер, оскільки за основу
береться соціальне буття права і його реальність не радикується до
абстрактних моделей поведінки (як в традиційній юриспруденції),
утверджується необхідність вивчати право як цінність, не обмежуючись
“символами”, а знаходити те, що вони символізують.

Разом з тим Паунд ототожнює соціологію права з юриспруденцією, юридичним
мистецтвом чи технікою, створюючи соціологічно орієнтовану
юриспруденцію, або “соціологічну юриспруденцію”.

Б.Кордозо, подібно Р.Паунду, намагався на основі соціологічного підходу
осмислити все більш очевидну та разючу відмінність між “абстрактною
юридичною технікою “ та “живою реальністю сучасного права. В центрі його
досліджень була діяльність суду. Вже в першій значній праці “Природа
юридичного процесу” (1921 р.) Кордозо намагається показати, що
“зростаюча невизначеність юридичних рішень” є проявом специфічної
природи юридичного процесу, який є “не стільки відкриття, скільки
творення”, що обумовлене реальною ситуацією реального права (“життя
права”). В своїй реальності юридичний (судовий ) процес пронизують
антиномії, що визвані не стільки чисто юридичними чинниками (наприклад,
конфлікт норм, прогалини в законі чи праві і т.п.), скільки “спонтанним
конфліктом регуляції в самому суспільстві “. Зворотній бік прецеденту
створюють правові поняття та концепції як основа юридичної аргументації.
Але, в свою чергу, вони є похідними від “життєвого ладу, інститутів
суспільства”, народжуючись в процесі соціальної взаємодії. Тому, робить
висновок Кордозо, саме соціологія права, досліджуючи дійсні витоки та
форми прояву “живого права”, дає суддям можливість знайти пояснення тим
“труднощям та протиріччям, якими насичений судовий процес.

Слід погодитись з Г.Гурвічем, який зазначив, що Кордозо долав існуюче в
рамках “соціологічної юриспруденції” уявлення про соціологію права як
додатковий метод в діяльності суду, що дозволяє давати більш точну (в
порівнянні з традиційними методами) інтерпретацію соціальних цілей в
оціночних судженнях. Але Кордозо ніколи чітко не відділяв соціологію
права від “соціологічної юриспруденції”, уникаючи при цьому включення
“суспільного ладу (звичаїв суспільства)”, який він вважав
фундаментальним рівнем соціального буття права, до самого права, що було
характерно для Дюгі, Ерліха. Він стверджував, що “звичаї, лад
суспільства” стають правом лише тоді, коли вони санкціоньовані, чи
можуть бути санкціоньовані, судом.

Соціальну реальність права він визначав як мінливу, нестабільну, в якій
“все тече, все змінюється”. Пізнання такої реальності має бути вільним
від “тиранії понять”, які намагаються підкорити своїй внутрішній логіці
все різноманяття соціальних проявів права.

Інституалізація соціології права відбувалась і під впливом розвитку та
поштрення традиційної соціологічної теорїї та проблематики на правову
реальність. Перш за все, це стосується концепції соціального контролю,
що в значній мірі ініціювала появу соціологічної юриспруденції в США.

Проблематика соціального контролю була досить поширеною в першій
половині XX століття, але піонером в дослідженні права в контексті дії
механізмів соціального контролю вважають Е.А.Росса, який, за свідченням
Е.Ф.Девіса, не тільки визначив місце права в проблематиці соціологічної
науки, але й надихнув Р.Паунда та інших юристів на дослідження права як
“найбільш спеціалізованого та завершеного типу контролю, що
використовується суспільством”. Важливе значення мали праці Ч.Кули, що
досліджував місце права в процесі соціалізаціїї особи, а також
П.Х.Ляпдис, Л.Бернарда. На початку ХХ ст. відношення соціологів до права
було досить обережним, не завжди адекватно оцінювались його соціальні
функції. Так, Л.Уорд вважав, що право лише механізм волюнтарістського
втручання в соціальні відносини.

Але поступово ця проблематика стала мало не центральною в дослідженні
соціального контролю. Формувались передумови для інстутиційного
оформлення соціології права як спеціальної соціологічної теорії, що
почалось в кінці 30 – на початку 40-х років в значній мірі під впливом
європейської соціології права. Бурхливі події цього періоду сприяли
поновленню інтелектуального обміну між Європою та Америкою. Багато
видатних юристів та соціологів знайшли в США порятунок від “нового
порядку”, що встановлювався в Європі фашистськими диктаторами.

В 1936 році вперше в США була видана монографія під назвою “соціологія
права”. Нею став переклад класичної праці Е.Ерліха. В своїй передмові
Р.Паунд зазначав, що “Ерліх будує свій функціональний аналіз на вершині
історичної школи в юриспруденції і що ця праця є виключно корисною для
американських дослідників права”. Теорія Ерліха була співзвучна найбільш
суттєвим методологічним інтенціям американської правової думки. Зокрема,
представники соціологічної юриспруденції та “правового реалізму” часто
повторювали тезу Ерліха про “вільне виявлення” права суддями, які
скоріше його створюють, ніж просто декларують.

В ці ж роки були перекладені фундаментальні праці М.Вебера, Е.Дюркгейма
та інших європейських авторів. Але найважливішим стала поява перших
систематизованих викладів соціології права М.Тімашева та Ж.Гурвіча.

В загальних рисах бачення соціологія права сформувалось у М.Тимашева ще
в 1916-20 рр., коли він в Петрограді займався викладанням та проводив
дослідницьку роботу. На формування його поглядів не могло не вплинути те
середовище, в якому він працював в ці роки і яке дало не одного
дослідника з світовим ім’ям (достатньо згадати П.Сорокина чи Г.Гурвича).
Але коли в 1921 році під тиском більшовиків, що в запалі класової
боротьби звільнялись від “безнадійно” буржуазної професури, він був
змушений покинути Росію, рукопис його програмної праці був втрачений.
Потрібні були роки напруженої праці спочатку в Берлині, а потім в
Гарварді, щоб відновити втрачене та подати систематизований виклад
соціології права, що підсумовував дослідження попередників, спираючись
на оригінальну авторську концепцію.

Вихідним положенням його аналізу права є його визначення права як однієї
з форм “соціальної координації”, що в більшій мірі виражає правові
процедури та структури, ніж зміст правових приписів. Координація може
грунтуватись на засадах моралі, або навіть на таких речах як страх,
зручність, користь і т.п. Координація набуває різновидів в залежності
від того, чим керуються малі групи (як основні актори – дійові особи).
Якщо їх поведінка визначається зовнішними владними інститутами, то це
імперативна координація, а коли вона спирається на звичаї,”ввічливість,
релігійні стандарти – неімперативна. Правові корні мають моральний
характер, оскільки вони завжди можуть визначені як твердження про
“належне”. Тому право Тімашев називає “етико-імперативною координацією
поведінки”.

Методологію свого дослідження правової реальності сам Тімашев визначає
як метод “причинно-функціонального аналізу”, що базується на
використанні таких суть соціологічніх методів як спостереження,
експеримент. Оскільки в центрі уваги соціології права знаходяться
каузальні зв’язки, вона є номографічною наукою, на відміну від
юриспруденції, що є дескритетивною та ідеографічною наукою, що описує
правові норми в конкретних умовах.

Г.Гурвич був професором права перед тим, як він, подібно Тімашеву, в
1921 р. був змушений покинути Росію, щоб через кілька років стати
видатним французським соціологом.

Друга світова війна спричинила його переїзд до США, де в 1942 р. він
видав “Соціологію права”. Спираючись на веберівський метод типологічного
аналізу, Г.Гурвич аналізує різноманітний історичний матеріал.
Проблематику соціології права він зводить до трьох основних проблем: а)
відносини права до інших форм та рівнів соціальності ; б) типи правових
систем в окремих соціальних групах та типах суспільств; в) обумовленість
розвитку та змін права в окремих типах суспільств.

Гурвич не визнає державу джерелом права, використовуючи визнання права,
що є досить широким, за змістом наближаючись до соціальних норм в
цілому. Він розділяє “право суспільства” та “право держави, що дозволяє
створювати обмеження держави суспільством. Первинними матеріальними
джерелами “суспільного права” він вважав нормативні факти, тобто
“спільноти, що створюють себе, породжуючи право, яке є основою їх
існування” (як соціального інституту). Поняття “юридична регуляція
охоплює всі основні форми соціального контролю, хоча особливим предметом
аналізу стає так зване “організоване право”, що відповідає офіційному
“державному” праву.

Аналізуючи відношення права до соціальної солідарності він пропонує
таксономічну схему, що суттєво відрізняється від позиції Дюркгейма. Він
стверджував, що організоване право це лише оболонка, за якою знаходиться
“спонтанне право”.

Він розділяє “право суспільства” та “право держави”, що дозволяє
створювати обмеження держави суспільством. Первинними матеріальним
джерелами “суспільного права” він вважав нормативні факти, тобто
“спільноти, що створюють себе, породжуючи право, яке є основою їх
існування” (як соціального інституту).

Ж.Гурвіч дає наступне визначення: “Соціологія права – це та частина
соціології людської духовності, яка вивчає цілісну соціальну реальність
права, починаючи з його видимих зовнішніх проявів в ефективній
колективній поведінці (що кристалізується в організаціях, звичаєвій
практиці, традиціях), в матеріальних основах (структури юридичних
інститутів).

Соціологія права, як відзначає Ж.Гурвіч, не може мати на миті визначення
сутності права чи опрацювання системи юридичних категорій чи принципів,
цінностей, тобто заміщення теорії права.

В другій половині ХІХ ст. одним з епіцентрів “соціологічного руху” в
правознавстві була Росія. Теоретичні здобутки таких юристів як
С.А.Муромцев, М.М. Ковалевський, Л.І.Петрожицький, М.М.Коркунов та інших
не тільки відповідали загальноєвропейському рівню “соціологізації
юридичної науки”, але й багато в чому його випереджали. (На жаль, ці
результати не знайшли адекватної та своєчасної оцінки на Западі,
оскільки вони ставали відомими світовому науковому співтовариству через
десятиліття завдяки працям та перекладам їх учнів. Що стали визначеними
фундаторами західної соціології права – наприклад. Ж.Гурвіч, Т.Тімашева
та інших).

М.М.Коркунов вважав, що правова наука має звернутись до “вивчення права
в його житті, в його русі”. А змістом суспільного життя є постійна
взаємодія різнонаправлених інтересів. Стабільність та цілісність
суспільства за таких умов підтримується правом. Що є механізмом
“розмежування протидіючих інтересів”, завдяки чому встановлюється
“належний порядок суспільних відносин”. “Перетворення інтересу в право
здійснюється саме через обмеження іншого, протилежного інтересу,
встановлення відповідного обов’язку. Право… не є охорона інтересу
взагалі…, а тільки охорона одного інтересу у відношенні до іншого”.
Право має дуалістичну природу: його складають як юридичні норми
(об’єктивний елемент), так і юридичні відносини (суб’єктивний елемент).
“Юридичні відносини – життєві, побутові відносини, але врегульовані
юридичною нормою”.

Витоки права Коркунов пов’язує не з державою чи політичною системою, а з
“громадським суспільством”. “Державна влада є сила, що заснована на
усвідомленні людьми своєї залежності від держави”, а остання є
“суспільним союзом, наділеним самостійною силою примусу”, який виникає і
функціонує як засіб втілення права в життя. Оскільки носіями державної
влади стають не лише органи держави, а й громадянське суспільство, воно
отримує можливість обмеження держави, а право постає не як “право
держави”, а “право суспільства”.

Таким чином, в працях М.М.Коркунова були запропоновані принципово нові
підходи. В аналізі права та держави, що були соціологічними за своїми
методологічними основами, хоча проблема можливості виділення
спеціалізованої дисципліни (соціології права) ним не ставилась.

М.М.Ковалевський торкається проблем використання соціологічного підходу
в зв’язку з розглядом генетичних та історико-порівняльних аспектів права
та держави. Російська компоративістика була насичена “соціологізмом” і
“в значно більшій мірі заслуговувала назви соціологічної, ніж численні
течії, що афішували свій соціологізм”. Певний вплив на нього мали ідей
марксизму. Зокрема, це стосується його тлумачення соціальної
обумовленості права, яке він будував на “ідеї внутрішнього розвитку та
тісної взаємодії, що існує в кожний даний момент між правом і
економічним, суспільним, політичним, релігійно-моральним укладом”. Хоча
при цьому він не погоджується з економічним детермінізмом марксизму,
вважаючи, що діє сума рівнозначних “факторів” (економіка, політика і
т.п.), які є похідними від рівня розвитку “громадськості”. Тому ж він не
зводить право і до держави, вважаючи його відносно самостійним
утворенням, що має плюралістичний характер, оскільки визначається не
тільки волею держави, але й створюється як продукт взаємодії соціальних
спільнот. Держава не створює право, а визнає його як факти соціального
життя. Ковалевський М.М. відзначає обмеженість тогочасної юридичної
науки “яка втратила усвідомлення того зв’язку, в якому право поєднується
з ростом культури та громадянства”. В правознавстві мають існувати як
взаємодоповнюючі три підходи до аналізу правових явищ: догматичний,
історичний, соціальний (соціологічний).

С.А.Муромцев створив найбільш завершену та послідовну соціологічну
концепцію права в російській юридичній науці, яка не простобазувалась на
використанні соціологічних підходів, а мала замінити традиційний
(“юридичний”) підхід. “Правознавство має стати розділом соціології”,
зосереджуючись на дослідженні не правил формально-логічної обробки
діючого права, а на відкритті соціологічних законів розвитку… права як
певної сукупності соціальних явищ”. “Догматику права” (власне
юриспруденцію) він вважав не “наукою, а мистецтвом”, тобто прикладною,
техніко-допоміжною дисципліною, що дає практичні орієнтири для
професійно зайнятих в сфері правозастосування.

Фундаментом “дійсно наукового пізнання права”, стверждував Муромцев, має
бути функціональний підхід, тобто необхідно отримати “точне уявлення про
функцію, для виконання якої створена норма”. Але “пізнання цієї функції
вимагає історико-культурного дослідження норми”. Звідси процес
правотворення розгортається як механізм соціальної обумовленості, де “на
виході” – рівні норми діючого права, а “на вході” – взаємодіючі
суспільні чинники: економіка, політика, культура, соціальна структура і
т.п. Тому визначення права слід починати не з норми, а з тих соціальних
відносин, що її обумовлюють. “Замість сукупності правових норм під
правом слід розуміти сукупність юридичних відносин (правовий порядок). А
норми є лише новим атрибутом порядку”. В зв’язку з цим він аналізує
зміст, структуру та форму суспільних відносин та робить висновок про
існування двох рівнів в цих відносинах: а) “фактичних” (або “правових”);
б) відносин захисту (або “юридичних”). В своїй єдності вони складають
“право в реальності”. Але при цьому “юридичний захист складає основну
відмінність права, обумовлюючи всі інші його ознаки”, що дозволяє дещо
розширити визначення права: право – порядок відносин, що захищені
юридичними засобами. Юридичні норми є одним з факторів цього порядку, що
діють поряд з такими факторами як “юридичні насторії юридичного
апарату”, середовище реалізації норм, “доступність” об’єктів правового
регулювання та інші. Наявність цих факторов активно впливає на зміст та
структуру діючих нормативних систем, ствворюючи певні міри відповідності
юридичних норм реальним потребам суспільства. Тому необхідно розрізняти
норми “мертві” та “живі”.

Визнаючи вторинність юридичних норм у відношенні до фактичних суспільних
відносин, С.А.Муромцев обгрунтовує необхідність судової правотворчості
за умов прискорення суспільних змін, “відставання” та “інфляційності”
законодавства. Суд має виконувати дирекцію “постійного та поступового
проведення в життя справедливості” по мірі виникнення невідповідності
закону та життя”.

В цілому теоретична позиція Муромцева була надто радикальною та
передчасною для російських умов кінця ХІХ – початку ХХ ст., щоб стати
визначальною в офіційній юридичній науці та освіті, але її вплив на
новаторські теоретичні підходи початку ХХ ст. був безсумнівним.

Характеризуючи процеси поширення соціологічного підходу в російській
правовій науці слід зазначити, що в них були включені і українські
університетські центри (Київ, Харків, Одеса). Зокрема, значний вплив на
початку ХХ ст. мали праці М.А.Гредескула, який намагався досліджувати
право на базі “соціологічного методу”, “не як мертвий текст певного
логічного змісту”, що існує, а потім змінюється іншим, а як живе
суспільне явище”. Природу права, як суспільного явища, він намагався
розкрити як “порядок відносин між людьми”.

Особливе місце в процесах “соціологізації російської юридичної науки
займають роботи Л.Петражицького. В вітчизняній литературі його
традиційно відносять до представників так званого “психологічного
напрямку” в теорії права. Але така оцінка в світлі сучасних уявлень
виявляється не зовсім точною. Хоча він не використовував термін
“соціологія права” його концепція знаходиться в проблемному колі цієї
галузі знань, а методологія співзвучна мікросоціологічним теоріям другої
половини ХХ ст.. За свідченням А.Подгурецького саме створення
“соціології права” мало вінчати теоретичні пошуки Л.Петражицького.
Західні дослідники називають Л.Петражицького одним з засновників
сучасної соціології права.

Л.І.Петражицький відкриває тлумачення права як “команди наказу” “волі
верїховної політичної влади”, визначаючи його через аналіз
правовідносин. “Правовідносини не є чимось відмінним від правових
обов’язків”, оскільки “наші права є закріплені за нами, належні нам, як
наш актив, борги інших людей…”. “Те, що з точки зору обтяження. Пасиву
однією сторони возлагається її правовим обов’язком, з точки зору
нейтральної точки зору називається правовідносинами”. Але це лише перший
крок до розкриття сутності права, яке стає реальністю лише через
відтворення в правових емоціях – особливих соціально-психологічних
настроях, що виникають в результаті усвідомлення певних фактів буття.
Реальний зв’язок людей відбувається через правові емоції. При цьому з
правовим обов’язком пов’язані правові емоції імперативного типу, а з
притязанням – атрибутивного типу. “Право, як особливий тип реальних
феноменів утворюють етичні переживання, емоції яких мають атрибутивний
характер”. Л.Петражицький доводив, що офіційне право має відповідати
економічним потребам суспільства та рівню його морального розвитку, а
позитивне право складає лише частину реально функціонуючого права. Він
заперечував позитивістський підхід, згідно з яким лише держава творить
право, встановлюючи його принципи, норми. В центрі його робіт –
дослідження впливу різних форм соціального буття на право, а також вплив
права на реальні феномени людської поведінки, суспільні інститути. Його
висновки відносно обумовленості генезису права та його стадій розвитку,
мотиваційних та освітних функцій права, концепція правової політики мали
значний вплив на становлення та розвиток соціології права. Не випадково,
що серед тих, хто слухав його лекції на юридичному факультеті
Петербурзького університету були П.Сорокін, М.Тімашев, Г.Гурвіч,
М.Лазерлос; троє останніх внесли значний вклад в становлення соціології
права. За оцінкою А.Подгурецького, польська школа соціології права
сформувалась під безпосереднім впливом Л.Петражицького.

Проблематика соціології права, і взагалі соціологолічного підходу в
правопізнанні особливо аналізувалась в кінці ХІХ – початку ХХ ст. в
зв’язку з обговоренням вчених “вільного права”, яке представляли такі
дослідники як Є.Ерліх, Г.Конторович (Австрія); Е.Юнг, Е. Фукс
(Німеччина); Ф.Жені, Р.Салейль, Е.Ланбер (Франція) та інші. Головна
проблема, що тут обговорювалась, була пов’язана з ситуацією, що за умов
стрімких економічних та соціальних змін ставала все більш типовою для
правового життя європейських країн. Як має суддя вирішувати справу, коли
закон “мовчить”, або він неповний, має протиріччя і т.п.? Теоретики
нової школи виходили з того, що суддя не може відмовити в правосудді,
але його рішення має спиратись на аналіз чинників, що мають позаправовий
характер і складають так зване “вільне право”. За таких умов судова
процедура орієнтована на “вільний науковий пошук права”. Є.Ерліх
вказував, що прогалини в законі заповнюються правозастосувачем не з
самої системи права за допомогою формально-логічних процедур (наприклад,
аналогія), а за рахунок джерел (норм) позаправового характеру –
соціальних, релігійних, етичних і т.п., які складали “живе право”, що
могло за допомогою соціологічних методів виявитись, описуватись,
систематизуватись і використовуватись в правозастосуванні. Тому правова
наука розглядалась ним як частина соціології.

Але існував і інший підхід. Наприклад, Ф.Жені вважав, що інформація про
“чисті факти” отримана за допомогою соціологічних методів ще не дає
уявлення про норми, оскільки їх джерелом можуть бути лише певні апріорні
моральні принципи, що складають “природу речей” і лише проявляються в
емпіричних фактах соціального буття. Фактично мова йшла про
природноправові принципи. Тобто соціологічний підхід був більш
послідовним у Є.Ерліха, а його вчення про “живе право” є одним з перших
типологічних різновидів парадигм в соціології права.

Важливо, що Є.Ерліх заперечував базовий принцип сучасної йому правової
теорії про те, що держава є джерелом права, обгрунтовуючи це гибким
історичним аналізом еволюції правових систем.

Його визначення права було настільки широким, щоб поглинути всі форми
соціального контролю, оскільки він відрізняв його від моралі, звичаїв і
т.п., але водночас ширше ніж “державне” право. Він зазначав, що “живе
право” домінує у всіх сферах життя і в цілому визначає правовий порядок
незалежно від того, чи визначено воно офіційно державою чи ні. Ніде
чітко та однозначно не визначені “правові норми”, які поглинають всі
типи групових норм, включаючи навіть ті “норми рішень”, якими керуються
офіційні суди при розгляді справ. В пошуках “живого права” Є.Ерліх
аналізував основні соціальні інститути в їх реальному бутті. При цьому в
методичному відношенні він підкреслював, що основними джерелами знань
про “живе право” є а) пряме спостереження життя та б) аналіз правових
документів. Ці методи взаємно доповняють один одного, оскільки “життя в
значній мірі обминає суди, але правові документи його віддзеркалюють”.

У Ф.Жені, що належав до школи “вільного права”, саме з інтересу
починається “науковий пошук права”. Процедура правотворення своїм першим
станом має відтворення інтересу в ідеях, коли виявляються потреби, що
мають бути врегульовані правом та відповідні їм юридичні механізми
рівноваги інтересів. Законодавча техніка, відповідно, буде ефективною
лише за умов урахування інтересів учасників суспільних відносин.

Поглиблення цього підходу знаходимо у сучасника Ф.Жені – Р.Сегейля, який
вважає соціальну групу основним носієм інтересів. Більше того, кожна
соціальна група “формує своє право”, тобто існує множинність джерел
права.

Але поява соціологічного підходу як прояву урізноманітнення
методологічних орієнтацій в правознанні не приводило сучасників в
захват. Більш поширеним був настрій занепокоєння. Тема кризи
правопізнання активно обговорювалась. З.Спіранський зазначав, що “ми
спостерігаємо не тільки реформу юриспруденції, а також її безсумнівний
розвал”.

Відзначалось, що ерозія методологічних засад юриспруденції стає все
більше відсутною, захоплюючись не лише теоретичне правопознання, але й
практику. Вторгнення чужерідних теорій та понять взагалі піднімає
“гамлетовське питання” – чи бути юриспруденції чиперетворитись або в
соціологію, або в психологію, або в антропологію.

Одне з найбільш грунтовних заперечень відносно не тільки методологічних
претензій, але й самого існування соціології права в системі юридичних
наук було запропоновано Г.Кельзеном в його “чистому вченні” про право.
Він виходив з необхідності чіткості розподілу праці між “наукою права”
(юриспруденцією), філософією справедливості та соціологією. В його
інтерпретації соціологія – це наука, що досліджує людську поведінку в
будь-яких проявах, в тому числі і в зв’язку з дією права. Але соціологія
не може досліджувати правові норми, оскільки це сфера “належного” і
будь-які спроби пов’язати світ належного, нормативного (Sollen) і сущого
(Sein) виходять за межі її предмету і не дають об’єктивного знання. Тому
соціологія права ставала неможливою. Як відзначає Девіс, такий підхід
“здивував соціологів, які звикли розглядати правові норми як цінне
джерело інформації про суспільство”. Слід зазначити, що й сам Кельзен, а
особливо його послідовники, відзначали необхідність розгляду правових
норм в їх соціальному контексті, але вже за межами правової науки.

В російському правознавстві позицію домінуючої формально-догматичної
юриспруденції відносно можливості існування соціології права
(“соціологічного правознавства”) виразив Г.Ф.Шершеневич, який
заперечував як “заміну догми права – соціологією права, так синтетичну
загальну теорію права, яка б поєднувала догматичний та соціологічний
підходи”. “Соціологічне дослідження правових явищ можливе лише для
загальної соціології. Дослідження будь-якого аспекту (наприклад, права)
в зв’язку з іншими сторонами суспільного буття не може складати предмету
спеціальних наук, наприклад, правознавства, оскільки це є саме
соціологія”.

Відповідно., “соціологічний метод” не може стати “методом
правознавства”, а є лише “методом соціології, який залучено до правових
явищ в силу зацікавленості правознавства в такому їх дослідженні”. Але
“юрист, що застосовує такий підхід, переторюється в соціолога”.

2.2. Класичні теорії в соціології права: М.Вебер, Е.Дюркгейм, К.Маркс,
Т.Парсонс

Виходячи з сучасних уявлень про предмет, проблематику та пізнавальні
структури соціології права в різноманітті теорій, як минулого століття,
так і більш сучасних, чітко вирізняються певні “відправні моменти”,
теоретичні конструкції, що стали вирішальними для інституолізації
соціології права та її розвитку. Такі теорії звичайно називають
“класичними”, відносячи до них найчастіше вчення М.Вебера, Е.Дюркгейма,
К.Маркса, Т.Парсонса. Неважко помітити, що “класичні теорії в соціології
права” спирались на певні загальносоціологічні і навіть
соціально-філософські парадигми, що стали віхами розвитку гуманітарного
знання в цілому. Тому спеціальною темою нашого огляду буде аналіз змісту
цих теорій та визначення шляхів їх впливу на розвиток соціології права,
особливо в контексті пошуків базової концептуальної моделі побудови цієї
наукової дисципліни.

З ім’ям видатного французького соціолога Е.Дюркгейма пов’язана класична
парадигма в соціології права, що залишається одним з теоретичних
фундаментів сучасної соціології права.

За свідченням Р.Томашича, ідеї Е.Дюркгейма мали значно більший вплив на
сучасну соціологію права, ніж теоретична спадщина М.Вебера. Це
стосується, зокрема, дослідження ролі соціальних конфліктів в суспільних
відносинах, вчення про покарання, про зв’язок права и форм соціальних
відносин, концепції аномії і т.п.. Але значення вчення Е.Дюркгейма
полягає не тільки в формулюванні основних положень власне соціології
права, але й в тому, що він зробив для формування соціології як науки.
“Соціологія Дюркгейма і соціологія як наука взагалі, – зазначав
П.Лакомб, – майже синоміми”.

В кінці ХІХ ст. в соціологічній науці стала очевидною безперспективність
класичної позитивістської парадигми та необхідність виявлення
альтернативних шляхів побудови соціологічної теорії, що була б здатна
відтворити специфіку суспільства, його відмінність від об’єктів
дослідження в прирдничих науках. Тому Соціологічна теорія Е.Дюркгейма
базується на певній моделі “соціологічного методу”, що дає уявлення не
тільки про специфіку пізнавальних засобів, але й про предмет
соціологічної науки.

Визначаючи основи “соціологічного методу”, Дюркгейм відстоював
необхідність його поширення на інші соціальні науки, які поступово, по
мірі того, як основою синтезу їх висновків стає соціологічний метод,
перетворюються на різновид соціологічної науки. Такий підхід був типовим
в соціології кінця ХІХ- початку ХХ ст., отримавши назву “соціологічного
імперіалізму”. Він свідчив про поширеніст уявлень про соціологію як
“науку наук”, тобто універсальну теоретичну дисципліну, що вивчаючи
суспільство як тотальність, має бути базисом всіх соціальних та
гуманітарних наук. Але з цим пов’язана й відсутність спроб визначити
статус соціології права, можливість існування якої Дюркгейм ніколи не
обговорював, виходячи з оцінки соціології як “тотальної соціології
науки”, що в кінцевому підсумку поглинає теоретичну проблематику
правових наук, тому базові положення його загального вчення про
“соціологічний метод”, теорії суспільства і т.п.

Визначаючи специфіку соціального і, відповідно, сутність предмету
соціології, він спирається на теорію “колективних уявлень”, що стає для
нього базовою для побудови як гносеології, так і онтології соціології.

Соціологія має досліджувати “соціальні факти”, які є “продуктом
колективних уявлень” і суттєво відрізняються від біологічних чи
індивідуально-психологічних явищ, так як вони мають ознаку “примусовості
колективних уявлень” по відношенню до індивідуальної свідомості.

Важливе значення мав висновок Дюркгейма про необхідність дослідження
соціальних груп, що є “основним субстратом суспільного життя, а також
функціональної взаємодії індивіда та груп, в якій реалізуються каузальні
зв’язки соціальної реальності”. “Основним соціальним фактом” Е.Дюркгейм
визнає “солідарність”, яка набуває різної природи в його еволюційній
моделі. В примітивних суспільствах існує “механічна солідарність” як
солідарність “спільності соціальних ознак”, розвинутих суспільствах –
солідарність органічна, що базується на суспільному поділі праці. Саме
так соціальності (“солідарності”) визначає зміст інших соціальних
фактів.

В праці “суспільний поділ праці” (1893) Е.Дюркгейм розглядає
відповідність між формами соціальності та типами права. “Зовнішнім,
видимим проявом соціальної солідарності (тобто форми соціальності) є
право, що дозволяє виявляти варіативність соціальної солідарності в її
відображенні в праві”. Відповідно, витоки варіативності права слід
шукати в його зв’язках з формами солідарності. Перш за все, Е.Дюркгейм
вирізняє права, що відноситься до “механічної солідарності”, або
солідарності через тотожність, відсутність різноманіття, та право, що
відноситься до “органічної солідарності”, або солідарності через
розмаїття. Перший тип представляє “каральне право”, другий – сімейне,
процесуальне, договірне, конституційне право. Фактично так виявляються
два різних типи юридичної регуляції, що базуються на різних формах
соціальності (солідарності) і мають якісно відмінні типи санкцій (хоча
при цьому зберігається їх спільна риса – “організованість”, що в цілому
відрізняє право від моралі, як “правил з розмитими, дифузними
санкціями). Право, що відповідає “механічній солідарності” має
репресивний характер санкцій (тобто вони пов’язані з позбавленням волі,
власності, є обтяжливими для особи и пр.), а право “органічної
солідарності” має реститутивні санкції (тобто вони забезпечують
відновлення прав, майна, повернення відносин до їх “нормального виду”).

Розвиток суспільства відбувається як перехід від механічної солідарності
до органічної, що супроводжується співіснуваннями репресивного та
реститутивного права. Їх боротьба обумовлює суттєві риси
конкретно-історичного розвитку правових систем. Зокрема, Дюркгейм
досліджує трансформацію функцій держави, яка з ростом органічної
солідарності “все менше править” і “все більше адмініструє”,
реститутивне право витісняє право каральне. Цей процес має важливий
соціальний вимір: члени суспільства перестають бути “об’єктом втручання”
держави, перетворюючись на рівних партнерів, наділених широкими правами
відносно контролю держави в здійсненні її обов’язків щодо громадян.

Наступна класична парадигма соціології права пов’язана з ім’ям М.Вебера,
для якого соціологічний аналіз права був не просто модливістю
затосування розробленої ним загальної теорії, а важливим елементом її
конструювання.

Т.Парсонс зазначав, що “серцевиною соціологічного вчення Вебера є його
соціологія права”. В той же час А.Hunt стверджував, що соціологія права
Вебера є найбільш значним вкладом в становлення соціологічного руху в
правопізнанні”.

Найважливішими елементами веберівської соціології права є наступні: а)
Концепція панування через використання державного апарату, раціональні
правила або закони є важливою формою регітимного панування; б) вчення
про взаємодію політичних структур та права; в) вчення про взаємодію
права та економічної системи; г) концепція соціальної ролі
пофесіональних юристів.

Саме принцип “розуміння” є для М.Вебера вирішальним критерієм для
визначення сфери, релевантної для соціології, і відокремлення тих сфер,
що принципово недоступні соціологічному аналізу. “Для соціології
об’єктом пізнання є саме смисловий зв’язок поведінки”. Тому “дія існує
як поведінка, орієнтована на певний понятійний смисл, і є дією однієї чи
багатьох окремих особ”. Цим визначається предметна область
соціологічного аналізу правового життя. “Оскільки “право” стає об’єктом
дослідження соціології, остання має справу не з логічно вивіреним
“об’єктивним” змістом правових принципів, а з діями (поведінкою)
індивідів, серед детермінант та результатів яких значне місце посідають
уявлення людей про “смисл” та “значення” певних юридичних принципів”.
Проголошуючи необхідність вивчення права таким, яким воно стає “значним”
для окремих людей, що реально орієнтовані на нього в своїй діяльності,
Вебер протиставляє свій підхід тим вченням про право, що за основу
беруть саме його “позитивний зміст”. Але важливо пам’ятати, що принцип
“розуміння” обумовлює шляхи пізнання права, а не характеристики його як
реальності. Реальність гнучка, вона може вивчатись іншими пізнавальними
засобами, тобто Вебер не поділяв “кансоціологізму” деяких своїх
сучасників і вивнавав юриспруденцію як науку про право, що дає
принципово інше значення правової дійсності.

Виділяючи “соціальну дію” як елементарний соціальний факт, вихідну
клітину соціального буття, Вебер проводить суттєво важливу
диферерепутацію типів соціальної дії. Він вказує на існування чотирьох
таких типів; а) цілераціонального; б) цінністно-раціонального; в)
афективного; г) традиційного. Ці типи розтошовуються в залежності від
зростання міри раціональності, що відображає роль раціоналізації як
найбільш узагальненої ознаки суспільного прогресу в цілому (точніше
кажучи – західного типу розвитку). Вищим проявом раціоналізації він
називає “формальну раціональність”, яка є найсуттєвішою відміною
сучасного суспільства від традиційного (“архаїчного”).

Веберівська концепція панування фактично витікає з його тлумачення
“орієнтації на іншого” як суттєвої ознаки соціальної дії. “Панування, –
пише він, – це шанс зустріти підкорення певному наказу”.Тобто, панування
– взаємне чекання: того, хто наказує, що його наказ буде виконано, і
того, хто має підкорюватись, що наказ буде мати бажаний характер. В
залежності від “мотивів” (суб’єктивного смислу) підкорення панування
може мати різний характер: “а) обумовлюватись інтересами, тобто
цілераціональними висновками щодо діяльності; б) обумовлюватись звичкою
“нравами”; в) мати афективну основу, тобто спиратись лише на особисті
схильності підданих”.

Ця загальна методолоічна, тобто абстрактна, модель типології панування
дає змогу визначити зв’язок типів панування і права.

Вебер визначав існування кількох типів права, яке може бути раціональним
або ірраціональним, а за направленістю – формальним або субстанційним.
Раціональним право стає за умов, коли його дія керована загальними
правилами, а не суб’єктивними реакціями на окремі випадки або
ірраціональними формальними засобами на зразок “пророцтв” і т.ін. Інший
різновид складає субстанційно раціональне право, яке утворюється
загальними правилами, що обумовлені ідеологічними системами, які
відмінні від власне правових, наприклад, системами моралі, релігійних
цінностей, політичної ідеології. Формально раціональне право
визначається загальними правилами таким чином, що і в матеріальному і в
процесуальному відношеннях до уваги беруться лише загальні чітко
встановлені обставини справи Найвищим різновидом формально раціонального
права є логіко-формальне право.

Одним з вузлових моментів вчення М.Вебера була теза про “раціональну
природу правових інститутів сучасного Західного суспільства. Він
стверджував, що в розвитку права та відповідних політико-правових
процедур слід виділяти кілька стадій, від “хоразматичного правовиявлення
при посередництві “правових профілів” до найбільш розвиненої стадії, де
відбувається “систематична розробка права та професійне здійснення
судочинства особами, що для цього проходять спеціальну підготовку і
володіють методами формально-логічного мислення”.

В основі панування на цій стадії лежить цілераціональна дія, тобто її
мотивація інтересами робить панування “легальним”. Загальною рисою
розвитку суспільства (держави) на такій стадії є те, що підкоряються не
особистостям, а встановленим “законом”. Такий тип підкорення є
універсальним, поширюючись не лише на керованих, але й на керуючих, які
мають діяти по жорстко визначених формальним та раціональним правилам.
Саме принцип “формально-правової визначеності обумовлює сутність
легального панування”, як однієї з основ сучасного суспільства як
системи формальної раціональності.

Класичним або “найбільш чистим типом” легального панування Вебер визнає
бюрократію, яка ніколи не існує як соціальна тотальність, а завжди
комбінується з іншими політико-правовими феноменами: монархією,
представницькою демократією і т.п. Але саме бюрократія адекватна тим
формально-раціональним формам економічного життя, що визначають західний
тип суспільства, починаючи з кінця ХІХ століття. “Бюрократія – це
панування за допомогою знання, в цьому полягає його специфічний
раціональний характер”. За своїм змістом бюрократія – це діяльність
“машини управління”, що складається з чиновників; які: “1) особисто
вільні і підкоряються лише діловому службовому обов’язку; 2) мають
стійку службову ієрархію; 3) мають чітко визначену службову компетенцію;
4) працюють на конкретних засадах, тобто принципово на основі вільного
вибору у відповідності із спеціальною кваліфікацією; 5)
отримуютьсистематичну грошову винагороду; 6) розглядають свою службу як
єдину чи головну професію; 7) прогнозують свою кар’єру – “підвищення”,
або відповідно до старшинства по службі, або відповідно до здібностей,
незалежно від позиції (оцінки) керівництва; 8) працюють в повному
“відокремленні від засобів управління” і без присвоєння службових місць;
9) підкоряються єдиним дисциплінарним нормам та є підконтрольними”.

Але діяльність “машини управління” залежить не тільки від раціональних
правил – “права”, але й від політичних цінностей, які визначають
загальну напраленість функціонування їх розвитку бюрократії. Привнесення
політичних цінностей в процедури управління (панування) здійснюється
політичними лідерами (лідером). Тобто він визнавав можливість (а в
певному відношенні важливість) доповнення легального панування –
традиційним або навіть хоразматичним. Його політичний ідеал утворювала
така держава, ще органічно поєднувались “бюрократія” як раціональний
механізм здійснення влади, політичний лідер, що має “хоразму” та здатний
виразити близькі та зрозумілі народу політичні цінності, і інститути
представницької влади (парламент) “критично-контрольні” по відношенню до
бюрократії.

“Ренесанс” марксизму в 70-ті роки спричинив дискусії відносно значення
марксистської парадигми в розвитку соціології права.

Окремі висновки та оцінки правових явищ займали досить незначне місце в
роботах Маркса та Енгельса, що давало змогу окремим західним авторам
взагалі заперечувати наявність марксистської парадигми. Так, П.Хьорст
вважав, що “марксистська соціологія права не можлива.

Сучасні західні марксисти також відзначають відсутність у Маркса
завершеної концепції права і навіть більше того – “відсутність
будь-якої політико-правової теорії”, яка могла б бути використана для
дослідження прямих проблем розвитку держави і права”.

На принципово інших оцінках базувались дослідження теоретичної спадщини
Маркса та Енгельса, що проводили в радянський час, особливо активно в
60-80-ті роки. Домінуючим було намагання знайти у “класиків” пряму
відповідь на сучасні теоретичні запити, що в цілому відповідало
ідеологічним та методологічним орієнтаціям офіційної суспільної науки на
догматизацію та схематизацію марксизму.

В зв’язку з цим корисно пам’ятати ті теоретичні дискусії відносно
застосування марксистської теорії до тлумачення правових питань, що
розгорнулись в перші роки Радянської влади і були ініційовані
практичними потребами політико-правового розвитку нової держави. Так,
Д.Могеровський вказував що класики не створили завершеної, цілісної
соціологічної концепції права, але має бути використаний той “метод”,
який вони застосували до аналізу суспільного життя (“діалектичний,
соціально-класовий, прагматично-політичний, історико-матеріалістичний”).

На це вказує і інший автор тих часів: “Питання права цікавили
основоположників марксизму лише як практичні питання і взагалі права і
законність віддають старовиною в епоху диктатури пролетаріату”.

Тому, очевидно, варто прислухатись до оцінки сучасного дослідника, який
ніколи не заявляв про свою належність до “марксистів”.

Ж.Карбон’є вважає, що “марксизм створив соціологію права, яку рішуче
протипоставив буржуазній соціології права. Можливість розглядати
марксистську соціологію права як реальний феномен він пов’язує з трьома
фундаментальними положеннями: а) методологія історичного матеріалізму;
б) вчення про класову боротьбу; в) вчення про відмирання держави”.

Сутність “історико-методологічного” розуміння права полягає в його
інтерпретації як надбудови по відношенню до економічної структури
суспільства, яка є “базисом” і визначає основну лінію
причинно-насліднових зв’язків правової надбудови. Перетворення
економічної структури у внутрішній момент політико-правових інститутів є
становлення сутності права. Тому “кінцевою причиною всіх суспільних змін
… є зміна способу виробництва та обміну”. В марксових політекономічних
дослідженнях право найчастіше фігурує як спосіб вираження та реалізації
відносин виробництва та обміну товарів. В марксистській моделі “базиса –
надбудови” ідея детермінізму, як основа їх взаємодії, доповнюється ідеєю
“зовнішньої самостійності” надбудови, що пояснює можливість впливу на
право інших соціальних факторів і зворотного впливу права на базис.

Наступним базовим положенням є теза про класовий характер права та роль
класової боротьби у правовому розвитку. Розділ суспільства на класи
породжує ситуацію, коли “економічно пануючий клас” на службу своєму
“інтересу” ставить всі елементи надбудови і, перш за все, – право та
державу. Тобто, правом стає система норм, нав’язаних суспільству
панівним класом через примус держави, яка є ніщо інше як апарат
насильства одного класа над іншим. Право є ніщо інше як возведена в
закон “воля класу, … зміст якої визначається матеріальними умовами”
буття цього класу. Але, робить висновок К.Маркс, “класова боротьба
неминуче веде до диктатури пролетаріату”. Саме вчення про диктатуру
пролетаріату стає, за словами В.І.Леніна, серцевиною політико-правової
теорії марксизму. Це мала бути публічна влада пролетаріату, що
спирається на насильство і не обмежується ні правом, ні законом, але в
своєму розвитку втілює магістральну лінію політико-правового розвитку –
заміну держави “управлінням народу самим народом”. “Суспільство, – писав
Енгельс, – … яке організує виробництво на основі вільної та рівної
асоціаціїї виробників, відправить державну машину на її справжнє місце в
музей, поряд з прялкою та бронзовою сокирою”. Тим самим “відмирає”
право, як соціальний інститут.

Таким є загальний контур марксистської концепції права, яка її творцями
не була використана для створення власне соціології права, оскільки мета
їх наукових пошуків була не академічною, а практично-політичною –
“обгрунтування всесвітньо-історичної ролі пролетаріату”. Але ця
концептуальна схема використовувалась вже Марксом та Енгельсом для
аналізу окремих проблем, що в світлі сучасних уявлень знаходяться в
предметній сфері соціології права. Наприклад, це дослідження проблем
правосвідомості, особливостей “юридичного світогляду”, ролі права як
чинника економічних процесів і т.п. Згодом марксистська соціологічна
концепція розвивалась та доповнювалась, ставши одним з теоретичних
джерел сучасної соціології права.

З середини ХХ століття, за виразом К.Девіса, “синонімом соціологічної
теорії” стало поняття “структурний функціоналізм”. Відповідно, саме
структурно-функціональний підхід став панівною теоретичною парадигмою в
соціології права, створивши її категорійне ядро та стиль пізнання та
інтепретації правової реальності. Створення цієї парадигми пов’язується
з ім’ям Т.Парсонса та його послідовників (перш за все Р.Мертона).
Уявлення Т.Парсонса про значення теорії спираються на тлумачення
соціології реальності як найбільш складного та заплутаного об’єкту,
пізнання якого неможливе без введення абстрактних категорій, що в своїй
логіці відтворюють суттєві зв’язки реальності і дозволяють
“організувати” наші уявлення про неї. Його аналіз системних зв’язків
соціального буття став своєрідним підсумком розвитку соціологічної
теорії до середини ХХ століття, досить чітко визначив шляхи її
подальшого розвитку. Авторитет структурного функціоналізму багато в чому
пояснюється тим, що його базові положення відповідали тим уявленням про
суспільство, що склались вже на стадії визначення предметної специфіки
соціологічного знання. В межах цієї парадигми суспільство розглядається
як об’єктивна реальність, що складається з взаємопов’язаних та
взаємозалежних частин, розвиток та функціонування яких може бути
розкрито тільки “з середини”, тобто стійлі зв’язки між соціальними
фактами утворюють соціальні структури, що детермінують “соціальні дії”.
Проблеми методології дослідження правової реальності для Т.Парсонса та
його послідовників органічно входили до загальної методології аналізу,
але були виключно важливими в силу значимості нормативних структур для
суспільства.

Нормативна структура є важливою характеристикою суспільства. Аналізуючи
цю структуру, Т.Парсонс виділяє в ній чотири субординованих елемента:
цінності, норми, колективи (спільноти), ролі. Цінності – це уявлення про
бажане суспільство, які є загальновизнаними. Соцієтальні норми (а право
в позитивному розумінні є їх найважливішою частиною) виникають як
застосування фундаментальних цінностей до особливих умов функціонально
диференційованих спільнот чи підсистем суспільства. Спільноти
(колективи) утворюють зразки поведінки в специфічних ситуаціях
(наприклад, серед бюрократії, військових і т.п.), а ролі є нормативними
чеканнями відповідної поведінки окремих індивідів як членів суспільства.

Хоча нормативні структури утворюють статику суспільства, Т. Парсонс саме
з ними пов’язує соціальні процеси. Через зміст норм вони є
підконтрольними цінностями, норми контролюють колективи, а останні
детермінують соціальні ролі. Саме контрольні функції вносять в
нормативну структуру упорядоченість та внутрішню організацію, завдяки
яким ця структура визначає масштаби та форми соціальних змін в
суспільстві.

2. 3. Сучасний стан соціології права

У 60-ті рр. почали вирізнятися контури нової теоретико-пізнавальної
ситуації в соціології права. Структурний функціоналізм, що був
визначальним способом теоретизування в цій сфері протягом всього
післявоєнного часу, все частіше ставав об’єктом критики за
неадекватність в розкритті еволюційних моментів правової дійсності.
Наростало розчарування в можливостях емпіричного підходу, що набув
поширення претендуючи на лідерство в соціології права. Формувались нові
тенденції в політико-правовому розвитку світу, що торкались як Заходу
так і Сходу, і вимагали нових теоретико-пізнавальних засобів. Тобто
можна вести мову про те, що в 70-90-х рр. Розвиток соціології права
визначався двома групами чинників. По-перше, урізноманітнення
політико-правового життя, поява нових правових та “інфраправових”
інститутів, зміцнення інститутів громадянського суспільства і
загострення проблеми їх взаємодії з державою та інші обставини свідчили
про появу нового соціального середовища дії права. По-друге, криза
“соціологічного мислення”, тобто неадекватність домінуючої парадигми
новим потребам пізнання та практики ініціювала моралізацію теоретичних
засад соціальних наук, розквіт мікросоціологічного підходу в його різних
проявах, переосмислення класичних парадигм в соціальних науках.

На початку 60-х рр., за свідченням В. Евана, існувало кілька течій в
соціології права, що поступово інституалізувались як дослідницькі
парадигми: рольовий аналіз, організаційний аналіз, нормативний аналіз,
інституційний аналіз та методологічний аналіз.

Рольовий аналіз в значній мірі спирався на традиції досліджень
професійних спільнот, маючи чітко виражений емпіричний характер.
Предметом дослідження був “юридичний персонал”, тобто професійні групи,
що виконували ключові функції в правовій системі. Якщо в методичному
відношенні такі дослідження, як правило, відповідали стандартам
соціологічних досліджень професій, то в теоретико-методологічному
відношенні існували різні концептуальні засади (наприклад, для
Т.Парсонса юридична професія існувала як елемент механізму соціального
контролю, Р.Дарендорф досліджував шляхи формування юридичного класу
через призму конфлікту і т. ін.).

Організаційний аналіз виходив з того, що будь-яка правова система для
реалізації своїх функцій має певні організаційні структури (судова
система, законодавчі органи, адміністративна система і т.п.). Існує
певна відповідність між природою цих організаційних структур, системою
позитивного права та поведінкою всіх суб’єктів правовідносин. Не важко
помітити, що в основі такого підходу лежить проблематика та методологія
соціології організацій.

Нормативний аналіз при зовнішній подобі з “доктринальним” аналізом в
юриспруденції мав дещо інший об’єкт та предмет дослідження, спирався на
використання іншої методології. В центрі таких досліджень була взаємодія
правових норм з цінністною структурою суспільства, а також з соціальною
дифференціацією суспільства. При цьому виділялись два рівня аналізу:
по-перше, на рівні культури суспільства в цілому, по-друге, на рівні
соціальної організації суспільства. Саме в рамках нормативного аналізу
досліджувалась проблема впливу соціальних змін на правовий прогрес,
тобто соціальний механізм правотворчості (нормотворчості).

Інституційний аналіз розкриває роль права як одного з регуляторів
соціальної взаємодії. Його появі передувала певна традиція
інституціональної методології в соціальних науках (наприклад, М.Оріу та
інші), але безпосереднім теоретичним чинником появи такого напрямку
досліджень стало оформлення парадигми структурно-функціонального
аналізу. Т.Парсонс зазначав, що для того, щоб право виконувало таку
функцію мають бути вирішені чотири завдання: легатимація правил, їх
інтерпретація, застосування санкцій, визначення юрисдикції. При цьому
виникає потреба взаємодіє права і інших соціальних інститутів. Так
виникає проблемне поле інституційного аналізу в соціології права.

Методологічний аналіз мав на меті дослідження шляхів та процедур
використання спеціальних соціологічних методів та технік при дослідженні
правових явищ.

Важливим “зрізом” такого аналізу було визначення парадигмальної
спрямованості соціально-правових досліджень, тобто – типів
праворозуміння, що є їх теоретико-світоглядною основою.

За свідченням Н.Бойда, існують три основні підходи в інтерпретації
витоків права та його змісту (три типи праворозуміння). По-перше, вивід
права з соціального консенсусу – тобто право утворюють загально визнані
соціальні цінності. При цьому центральною проблемою стає не проблема
формування права, а проблема правопорушень. Саме на це орієнтовані
теорія аномії Мертона, концепція дифференційованої асоціації Сатерленда,
теорія соціальних зв’язків Хірші, що в другій половині ХХ ст. набули
широкого поширення в соціології права. По-друге, право розглядається як
продукт конфлікту різнонаправлених інтересів соціальних груп. Такий
підхід має важливу методологічні характеристику – первинним визнаються
ідеологічні конфлікти, тобто ті протиріччя, що виникають в процесі
конкуренції правотворення. По-третє, аналіз правових явищ на основі
марксистського підходу, без якого типологія праворозуміння в сучасній
соціології права була б не повною, незавершеною.

Соціологія права, побудована на концептуальних засадах марксизму,
існувала не лише в рамках радянської школи соціології права. 60-70 рр.
ХХ століття відзначені “пожвавленням інтелектуального марксизму”, що
знаходив прояв і в Західній соціології право. Хоча немає підстав для
виділення “єдиної, завершеної марксистської соціології права” і мова
може йти лише про констатацію наявності теоретичних пошуків західних
дослідників (для юристів так і соціологів) на основі використання
окремих базових положень марксистського різновиду соціологічного
підходу. Більше того, стверджувалось, що марксизм повинен розглядатися
не як “завершений ряд категорій та понять”, а як відкрита система, що
має включати різні підходи, творчо розвиваючи концептуальні положення
класиків марксизму (не тільки Маркса, Енгельса, Леніна, але й інших,
наприклад, Гранклі).

Але марксистське праворозуміння було “соціологічним” лише за формою,
оскільки навіть в найсучасніших його варіантах, воно залишалось
обмеженим ідеологічними стереотипами та спиралось на абсолютизацію ідей
детермінізму “класово-вольового чинника” в суспільних процесах.

Структуризація в соціології права в цей період відбувалася не лише
відносно теоретичних та ціннісних орієнтацій. Але й в регіональному
відношенні, під впливом специфічних потреб, що ініціювали теоретичні та
емпіричні дослідження соціологів права в різних регіонах світу.

В 60-70 рр., за свідченням А.Подгурецького, сформувались кілька шкіл
соціології права: скандинавська, італійська, американська, радянська,
польська. Скандинавська школа, маючи таких фундаторів як А.Хегерстрьом,
В.Лундстод, К.Оліверкрон, Т.Гейгер, А.Росс, мала досить велький рівень
як теоретичних так і емпіричних досліджень. Основні проблеми –
соціальний зміст правосуддя, особливості реалізації правових норм в
різних соціальних умовах, проблеми соціально-психологічного сприйняття
закону, та інші. Італьянська школа (Р.Тревез, А.Пачені, Ж.Мартіноті,
Е.Могіондо) характеризувалась орієнтацією досліджень на практичні
потреби розвитку правової системи, перш за все – судочинства.
Американська школа (Д.Сколник, Е.Шур, Д.Ріскан та ін.), займаючи
лидируючі позиції, відзначалась, по-перше, значним розмахом таких
досліджень, і, по-друге, їх впливом на діяльність правових інститутів.
За свідченням Р.Коттерела, саме американська школа була найбільш
розвинутою як за проблематикою, так і за рівнем теоретичних узагальнень.

Польська школа багато в чому має унікальний характер. Її інституалізація
припадає на післявоєнний період, коли в суспільних науках панувала
“єдина наукова методологія” – марксизм і підтримання такого стану
політична влада вважала важливою умовою суспільної стабільності. Саме в
ці роки польські дослідники (А. Подгурецький, Я. Горецькі, М.
Боруцька-Арктова, З. Зембінський та інші) проводили емпіричні
дослідження, що відзначались інновативною проблематикою та методичною
глибиною. Узагальнюючи емпіричні матеріали, польські дослідники дійшли
до важливих висновків щодо теоретико-методологічних характеристик
соціології права. Вони визначали право як “багатовимірне соціальне
явище, а завдання соціології права – його пізнання як цілісності,
використовуючи для цього різні теоретичні та методологічні підходи”. На
наш погляд, саме ці ідеї ініціювали появу в радянській правовій науці
так званого “багатосистемного бачення права”, що дозволяло дещо
розширити предметну область правових досліджень та подолати спрощені та
ідейно-політично заангажовані визначення права.

Радянську школу соціології права А. Подгурецький називає “молодою та
динамічною”, “наділеною давніми традиціями та міцним методологічним
підгрунттям”. Хоча така оцінка містилась в виденні, орієнтованому на
західного читача, міра її точності та ефективності може бути предметом
обговорення. З початку 60-х років в СРСР реанімується соціологія,
починається поширення її методів (головним чином, прикладних,
емпіричних) на різні сфери практики та теорії. Правова наука також була
втягнута в ці процеси “соціологізації”, що причинило появу нових
напрямків наукових розробок юристів, що в кінцевому підсумку мало
привести до формування соціології права як наукової дисципліни
(субдисципліни). Але цей процес залишився незавершеним – інституалізація
соціології права обмежилась використанням соціологічних методів
емпіричного дослідження для потреб правової науки та практики. Слід
зазначити, що такі дослідження були різноплановими, торкались різних
сфер правового життя і досить часто супроводжувались суттєвими науковими
результатами. Разом з тим, марксистські теоретичні підвалини радянської
соціології права несли на собі “ознаки спрощення та перебільшень, що
властиві офіційним доктринам, що пропонуються як катехізис людям різного
рівня”, оскільки “будь-яка теорія, що стає офіційною доктриною держави,
має спрощуватись – для простачків і ускладнюватись – для снобів”.
Існування соціології права як наукової дисципліни унеможливлювалось
визнанням історичного матеріалізму або ж побудованої на його засадах
теорії права соціологією права, тобто соціологія права могла існувати
лише як напрямок емпіричних (прикладних) досліджень правових процесів з
застосуванням соціологічного інструментарію.

Але “витіснення” соціології права (і соціологічного підходу взагалі)
пояснюється не лише політичними та ідеологічними чинниками, але й
особливостями системи правових наук в цілому, на які вказували в різний
час А.Петражицький та А.Подгурецький. Згідно з пануючим підходом ядро
юридичної науки становлять так звані доктринські науки (наприклад, наука
цивільного права, фінансового права і т.п.). Саме вони складають основу
підготовки юристів і, відповідно, основу їх професійних знань та вмінь.
Оскільки найпершим завданням юриста є вміння адекватно читати та
інтерпретувати юридичні тексти, то доктринальні науки будувались на
основі методів аполітико-лінгвістичного дослідження. Знаходячись під
значним тиском професійних потреб юристів в розумінні та інтерпретації
текстів, докринальні науки уникали теоретичних узагальнень. Відповідно,
теорію права, що такі узагальнення мала робити, цікавило не скільки
місце права в соціальній реальності, скільки феномен права як об’єкта
дослідження докринальних наук, а це, перш за все, сукупність норм.

Феномен “подвійної інституалізації соціології права” на стикові
соціології та правознавства в другій половині ХХ ст. залишався важливим
чинником розвитку цього напрямку досліджень. В 60-ті роки відбулось
інституційне оформлення “соціально-правових досліджень”, як специфічного
напрямку вивчення правових явищ. Як зазначає Д. Харріс, його поява була
обумовлена об’єктивною потребою доповнити та збагнути методичний
інструментарій традиційної юриспруденції за рахунок запозичення
класичних методів соціальних наук (опитування, спостереження,
експеримент і т.п.) для дослідження соціальних умов існування права в
його традиційному розумінні – як сукупності норм і орієнтації на
конкретні потреби функціонування правової системи. Тобто методологія
правопізнання була в основі нормативістською, а методи – соціологічні.
Такий підхід дозволяв отримувати цінну інформацію для проведення
правових реформ. Але таку “прагматичну” орієнтацію деякі дослідники
вважають проявом теоретико-методологічної слабості “соціально-правових
досліджень”, які сприймають існуючі правові норми як належне, маючи на
меті поліпшення умов їх реалізації. Характерно, що соціологія права в
СРСР практично не вийшла за межі методології “соціально-правових
досліджень”, зосереджуючись на емпіричних дослідженнях, теоретичні
узагальнення запозичуючи з історичного матеріалізму. Так, Р.Кембел та
Т.Вайлс відзначали наявність двох базових підходів в дослідженні
проблеми взаємодії суспільства і права: прагматично орієнтованих
“соціально-правових досліджень” та “більш теоретичної соціології права”.
На це до певної міри вказував і Ж.Карбон’є, аналізуючи можливість
використання двох термінів “юридична соціологія” і “соціологія права”.
А.Тревез стверждував, що фактично існують дві соціології права, з якісно
відмінними конпепціями соціально-правових досліджень: “Юристи
розглядають такі дослідження як орієнтовані на суто практичні потреби
юридичної діяльності і в такому випадку слід всети мову про “соціологію
в праві”; соціологи ж розглядають соціологію права як одну з специфічних
соціологічних теорій, орієнтованих на опис та пояснення правових явищ,
не маючи на меті безпосередніх практичних потреб”.

Х.Бредмейер зазначав, що важливо відзначити два типи досліджень на
стикові соціології та правознавства: один він визначав поняттям
“соціологія права”, інший – “соціологія в праві (правознавстві)”. В
першому випадку право є об’єктом соціологічного дослідження позитивні з
будь-яким іншим об’єктом (наприклад, “мала група”, “місто”, “професія” і
т.п.). Що саме досліджується в праві (іншими словами, що є “право”)
залежить від обраної парадигми.

Іншу мету має другий тип. Тут соціологічне знання має належити пізнання
правових явищ, яке має чи теоретичну чи прикладну спрямованість. Але,
очевидно, корисною може бути тільки така соціологія, що систематизована
та теоретично визначена. Тобто виявляється, що без вирішення першого
завдання (створення “соціології права”) неможливо використати соціологію
“в праві”.

Така дихотомія підтверджувалась численними чинниками, що лежали як в
сфері методології обох наук, так і в сфері професійної діяльності
юристів. Серед них, на наш погляд, найбільш суттєвими можна вважати
наступні:

а) традиції правового формалізму в теоретичному правопізнанні,
орієнтація на логіко-аналітичні методи пізнання, обмеження об’єму
досліджень змістом правових норм системи позитивного права;

б) залежність правових наук від потреб юридичної практики, що обумовлює
пріоритетність таких напрямків досліджень як розробка правової
термінології, техніки тлумачення юридичних текстів, логічних процедур
доказування і т.п.;

в) слабка обізнаність професійних соціологів з проблематикою правових
наук;

г) збереження “соціологічного імперіалізму”, тобто певна абсолютизація
загальнонаукового характеру соціологічного підходу, його протиставлення
традиційній методології пізнання права;

д) недостатня поширеність інституційних форм взаємодії соціології і
правових наук в сфері правових досліджень, правової освіти, юридичної
практики.

Очевидно, ситуація почала змінюватись під впливом поширення
постмодернізму. Але в цілому в середині ХХ ст. можливості
методологічного синтезу в правопізнанні залишились досить обмеженими.
Н.Боббіо зазначав, що “спір між нормативістами та представниками
соціологічної школи буде продовжуватись до безкінечності, оскільки вони
мислять різними категоріями. Наприклад, якщо соціологи, як і всі
ненормативісти, під “джерелом права” розуміють “джерело формування”,
“систему факторів” і т.п., то для нормативіста – це виключно “джерело
кваліфікації” норм поведінки як юридичних норм”.

Методологічна криза 70-80-х років, що підірвала безмежну віру в
можливості соціологічного мислення мала суттєвий вплив на соціологію
права. Перш за все, це проявилось в спробах створити універсальні
соціологічні теорії, що долали б і надмірний емпіризм соціально-правових
досліджень і абстрактний схематизм і стабільність “методологічного
лідера” 50-60-х років – структурного функціоналізму. Такі теорії
спирались на вже існуючі теоретико-методологічні традиції і в значній
мірі були їх розвитком. Розглянемо деякі з них, що мали найбільший вплив
на розвиток соціології права.

Н. Луман, констатуючи безсумнівний прогрес в непосиленні емпіричного
знання про різні суспільні прогреси, виразив стурбованість в відсутності
єдиної соціологічної теорії, що здатна відтворити складність реального
світу. Він пропонує нову парадигму соціологічного знання, яка “замість
поняття “соціальна дія” спирається на поняття “система” ”.

Аналізуючи суспільство як систему, Н.Лумен дає інше в порівнянні з
структурним функціоналізмом визначення природи системності суспільства
та її елементів. Суспільство – це самовідтворювана (аутопоетична)
система, що здатна відрізняти себе від зовнішнього середовища і постійно
відтворювати цю межу. Важливо, що її елементами є не люди чи їх
поведінка (дії), а комунікації, які є не просто інформаційним обміном, а
смисловим, самореферативним процесом, де головне – відмінність
інформації, змісту. Розуміння. Звідси – важливий онтологічний висновок.
Предметом аналізу є “не спеціальна об’єктивна область систем, а
притаманна світу відмінність системи та зовнішнього середовища”. Тому
суспільство він аналізує не ототожнюючи його з тими об’єктами, що є
традиційними в науковому аналізі – політика, економіка, право і т.п., а
виключно як можливість взаємодії численних соціальних систем.

Право Лумен вважає однією з таких самодостатніх (аутопоетичних) систем.
Його самодостатність полягає в тому, що ця система функціонально
специфічна і її основні функції не можуть бути передані іншим системам.

Досить довго Лумен уникав застосування своєї загально-соціологічній
теорії до правової проблематики, обмежуючись розглядом окремих тем. Лише
в другій половині 80-х років його теорія отримала закінчений вигляд, що
засвідчила публікація праці “Соціологічна теорія права”. Поява цієї
теорії стала одним з найпомітніших явищ в сучасній історії не лише
соціології права, але й соціальних наук в цілому.

Хоча теорія носила абстрактний характер, що стало приводом до її
визначених (по аналогії з “чистім вченням” Кельзена) як “чистої
соціології права”, вона мала значний вплив не тільки на розвиток
соціології права, але й на спеціально-юридичні праці.

Базовим поняттям при створенні теоретичної моделі права Лумен вважає
“чекання”. Оточення суб’єктів соціальних дій є не лише складним, але й
“контингентним”, тобто існує кілька варіантів його розвитку. Що
відображається як вибір найбільш бажаного, реального, вигідного. Це
стосується не лише природних об’єктів, але й поведінки інших суб’єктів.
Саме на цій підставі виникає явище, яке Т. Парсонс назвав “подвійною
випадковістю” – в процес взаємодії включені “чекання”, які також
“чекаються”, оскільки інші учасники свою поведінку також формують на
базі “чекань”.

Наступним кроком стає визначення відмінності “когнітивних та норматвних
чекань”, яке Лумен характеризує як відмінність між “навчанням” та
“не-навчанням”. В ситуації непередбаченості (тобто, в ситуації вибору)
суб’єкт може або змінити “чекання” (“навчитись”), або продовжувати їм
слідувати (“не-навчитись”). “Нормативність означає “прив’язку до чекань,
незважаючи на непередбаченість”, а норми – це “фактично встановлені
поведінські чекання”, хоча не всі норми стають правовими.

Далі відбувається генералізація (узагальнення) нормативних чекань, що
проходить в трьох площинах: а) у часі – чекання обмежуються певними
термінами; б) за змістом – вони співвідносяться з певними суб’єктами,
видами поведінки і т.п.; в) соціально – відбувається їх
“інституалізація”, тобто в будь-яку взаємодію завжди включена “третя
сторона”, “чекання” якої жорстко визначені і саме вони стають основою
такої взаємодії.

Звідси Лумен визначає право як узагальненні поведінські чекання, які
характеризуються визначенністю у часі, певністю змісту і мають
інституалізований характер.

На базі цього визначення він розглядає широкий спектр теоретичних питань
сучасної юриспруденції, розвиток правових інститутів, основи правового
регулювання, правова культура, юридична практика та професійна культура
юристів і т.п.

На принципово інших засадах була побудована теорія американського
дослідника Д.Блека, який фактично запропонував одну з найсучасніших
неопозитивістських парадигм в соціології права, яка на протязі останніх
двадцяти років ставала все більш впливовою не тільки в США, але й в
Європі.

Сам Д.Блек вважав, що основні засади його підходу були визначені вже в
“маніфесті” “Межі правової соціології” (1972 рі.), в якому були
визначені шляхи реконструкції соціології права з метою перетворення її в
“чисту науку”, тобто вільну від оціночних процедур, ідеологічних
контекстів і орієнтовану лише на дослідження фактів. Саме така
соціологія права може вплинути на правову практику, змінити
методологічні орієнтації юристів. “Право вступить в епоху соціології”.
Побудована на таких засадах теорія, згідно з амбіційною заявою Д.Блека
являє собою не нову версію соціології права, а нову (соціологічну)
концепцію права. Що має замінити традиційну концепцію права як
сукупності норм та принципів їх організації” (р. 19). Основні принципові
відмінності двох концепцій Д.Блек зводить до наступного.

А) Якщо традиційна модель права при оцінці будь-якої юридичної ситуації
акцентує увагу на співвідношенні норм, їх порівнянні з встановленою
поведінкою особи, то соціологічна концепція за основу бере соціальну
структуру правової ситуації, тобто який соціальний статус мають її
учасники, характер їх відносин і т.п.

Б) В традиційній моделі право виводиться як логічний процес, в
соціологічній – це виключно фактична поведінка людей та груп.

В) Соціологічна модель розглядає право не як константу, що в незмінному
вигляді діє в різних соціальних ситуаціях, а як перемінну величину,
залежно від суттєвих соціальних ознак ситуації (середовища в цілому).

Г) Соціологічна модель має “чистий характер”, тобто наукову
спрямованість, вона вільна від практичної (професійної, політичної,
ідеологічної) заангажованості, а тому – об’єктивна. Саме таке знання
здатне впливати на правову політику.

Однією з важливих передумов своєї теорії Д.Блек визначає дотримання
методологічно значимої відмінності між цінностями та емпіричними
фактами, що й визначає його належність до позитивізму в його сучасних
формах. Ця відмінність дозволяє Блеку показати різницю в підході до
права в рамках правознавства та соціології права. Якщо правові науки
зосередженні на проблемах цінностей. то соціологія права має справу з
емпіричними фактами. Тому предметна область соціології права охоплює
сферу взаємодії права з іншими сферами суспільного життя – системною
стратифікацією, культурою, соціальною морфологією і т.п..

Загальна теорія права, що пропонується Блеком має два базових положення.
По-перше, він визначає право як кількісну перемінну в системі соціальної
взаємодії. Тобто, якщо “в одному контексті його може бути менше, то в
іншому – більше”. По-друге, право як система соціального контролю існує
втілюючись в один з чотирьох можливих типів здійснення такої функціїї –
каральний, терапевтичний, компенсаторський, примирюючий.

Поширеність права (“кількісна” ознака права) залежить від розвитку інших
форм соціального контролю. Там, де існують розвинуті системи
неформального контролю, необхідність в праві зведена до мінімуму. Але
модернізація та ослаблення контролю в малих соціальних групах (перш за
все, в сім’ї) приводить до зміцнення права. Для аргументації цієї тези
Блек залучає різноманітний історико-етнографічний матеріал.

Теоретичні пошуки Д.Блека досить часто сприймаються критично. Так, Алан
Хант зазначає, що якщо відкинути “орієнтири” Блека, то залишаються
досить тривіальні твердження, чия претензія на універсалізм нічим не
обгрунтована. “Його теорія ніщо інше як систематизований здоровий глузд,
а ніяка систематизація здорового глузду не створює теорії”.

Спроби створення узагальнюючої теорії мають місце і на методологічних
засадах західної марксистської традиції в соціології права. З початку
80-х років західні дослідники (в значній мірі це представники “критичних
правових досліджень”) намагаються обгрунтувати так звану “конститутивну
теорію права”. Її поява свідчить про відмову радикально посроєних
теоретиків-неомарксистів, а також тих, хто не настільки однозначно
зв’язав себе з марксистською теоретичною традицією, від детермінізму, як
вихідного гносеологічного принципу конструювання теорії права. За
свідченням Д. Кейрі, “право не слід розглядати як об’єкт впливу певних
зовнішній сил, що формують його зміст з цінностей, ідей, права і т.п.,
що привносять зовні; право – це частина складної соціальної тотальності,
в якій воно і формується і формує, і наповнюється і наповнює, і
організується і організує”. В своїх ранніх варіантах “конститутивна
теорія права” ставила проблему відносності (релятивізму) природи та
змісту права, відмовляючись від будь-яких проявів прямолінійного
економічного детермінізму. Показовими в цьому відношенні були праці
Е.Томпсона. Досліджуючи правове життя Англії XVIII ст., він робить
висновок, що наскільки б глибоко право не корінилось в економічних
відносинах, вони (економічні відносини та інститути) ніколи не зможуть
бути “операбельними” без права. В свою чергу, право, знаходячись під
впливом суспільства в цілому, унеможливлює просту екстраполюцію
економічних відносин в контексті правових норм. “Суспільні виробничі
відносини не можеть розглядатись як логічно відокремлені та незалежні
від правової надбудови… Скоріше, мова має йти про те, що економічна
активність встановлюється (constituted) правовими відносинами”. Такий
підхід різко протистоїть тим поглядам в західній марксистській
теоретичній традиції. що найбільш чітко були висказані Д.Коеном в його
аналізі так званої “проблеми права в історичному матеріалізмі” і
зводились до утвердження “необхідності жорстокого відділення права і
економіки, та аналізу їх взаємодії як одномірного каузального зв’язку”.

Вихідні положення “конститутивістської теорії” на перший погляд
нагадують висновки радянських дослідників 70-80-х років про “відносну
автономність права” і можливість пояснення його зв’язків з економічним
базисом по марксовій формулі “внутрішня залежність та зовнішня
самостійність”. Але, об’єктивно оцінюючи цю літературу, слід відзначити
наявність надмірних спрощень та ідеалізацій, що були обумовлені суто
ідеологічними чинниками та догмативними стандартами теоретизувань в цій
сфері. Тому в західній марксистській (явно чи неявно) літературі цей
підхід був реалізований більш повно, особливо це стосується 90-х років.

РОЗДІЛ ІІІ. ПРАВО ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ.

3.1. Соціальна обумовленість та цінність права.

Соціальне управління являє собою цілеспрямоване діяння на суспільні
процеси, здійснюване за допомогою спеціальних органів та організацій,
призначених удосконалювати цілісність та структуру соціальної системи,
її оптимальне функціонування та розвиток. Головне завдання управління –
регулювання поведінки та діяльності людей, відносин між ними. Основними
елементами управлінського процесу є об’єкт, суб’єкт, засоби та результат
управління. Його функціями є будування моделі об’єкта, що управляється,
розробка та прийняття управлінського рішення, організація та
розставлення елементів управління у відповідності до прийнятого рішення,
регулювання, забезпечення зворотного зв’язку, контроль тощо.

У виконанні головного завдання управління, здійснюванні його функцій
праву належить першорядна роль.

Правовим вiдносинам у будь-якiй галузi права кореспондують фактичнi
вiдносини людей, суспiльнi вiдносини. Правовi вiдносини нерозривно
пов’язанi з економiчними, полiтичними, соцiальними, у тому складi
органiзацiйними, управлiнськими, а також родинними та iншими
суспiльними вiдносинами. Цей взаємозв’язок суспiльних вiдносин,
правових норм та правових вiдносин вельми рiзноманiтний, але в ньому
можна видiлити два основних напрямки.

Перший стосується походження правових норм. Правовi норми
виникають на основi iснуючих суспiльних вiдносин, перш за все соцiальних
вiдносин. Вони вiдбивають їх в особому виглядi, перевтiленному
згiдно з волею законодавця з урахуванням тенденцiй суспiльного
розвитку, потреб та завдань суспiльства та держави. Наскiльки вiрно
правовi норми вiдбивають потреби життя, чи вiдповiдають вони реальному
стану речей, чи сприяють подальшому розвитку фактичних вiдносин, чи
закрiплюють саме тi вiдносини, що повиннi бути закрiпленi, цi питання
являють собою питання соцiальної обумовленостi правових норм i
породжених ними правовiдносин.

Соцiальна обумовленiсть права має ще й iнший аспект: сам механiзм
цiєї обумовленостi, тобто тi вiдносини, якi виникають в процесi
вироблення нових законодавчих норм, включаючи не тiльки вiдносини у
вiдповiдних державних установах, але й рiзоманiтнi неформальнi
вiдносини, особливо громадську думку з питань права. Говорячи про
соцiальну зумовленiсть права, необхiдно перш за все розглянути
соцiальнi фактори правотворчої дiяльностi, оскiльки вони являють собою
змiстовний момент усiх суспiльних вiдносин, та врештi решт вiдбивають
структуру, цiлi й функцiї рiзних органiв-учасникiв правотворчого
процесу i впливають на змiст правового нормативного акту.

Соцiальна взаємодiя, тобто взаємодiя рiзних соцiальних
груп, якi вiдрiзняються
соцiальним статусом та соцiальними ролями, функцiями, що їх вони
виконують у суспiльствi, а тому й соцiальними потребами та iнтересами,
являє собою суть механiзму дiї й економiчних, й полiтичних, й
iдеологiчних, й культурних, й нацiональних факторiв, а кiнець кiнцем
саме вона виступає об’єктом правового впливу. Серед факторiв, що

вiдбивають явища суспiльного буття важливе мiсце посiдає економiчний
фактор. В ньому проявляються потреби та можливостi розвитку
економiки країни, окремих адмiнiстративно-територiальних одиниць та
галузей господарчого та соцiального життя, як у
матерiально-виробничому, так i в фiнансовому аспектi.

В системi факторiв, що вiдбивають явища суспiльного буття,
поряд з економiчними слiд також враховувати екологiчний, географiчний та
демографiчний фактори.

Всi цi фактори впливають на правотворчу дiяльнiсть i на змiст
нормативних актiв не безпосередньо, а через ряд iнших, вiдбиваючих явища
суспiльної свiдомостi: полiтико-правовi, соцiо-культурнi,
iдеолого-психологiчнi та iншi.

Найважливiшим фактором правотворчої дiяльностi, який вiдбиває
процеси духовного життя суспiльства, є полiтико-правовий, котрий
виступає у формi полiтичних директив, правових установок та орiєнтацiй
вiдносно головних сторон розвитку законодавства, його окремих сфер,
галузей та iнститутiв.

Суттєвий вплив на правотворчу дiяльнiсть та змiст правових актiв
має iдеолого-психологiчний фактор, в якому проявляються особливостi
iдеологiї та психологiї суб’єктiв – учасникiв процесу створення
правових актiв.

Не менш помiтний вплив має культурний та освiтнiй рiвень
населення та посадових осiб, їх правова освiченiсть, розвинутiсть та
ефективнiсть дiяльностi засобiв масової iнформацiї, тобто
соцiокультурний фактор.

У вигляді основополагаючої передумови існування правової держави,
наприклад, треба виділити певний рівень розвитку культури, при якому
індівіди, формуючи свої життєві стратегії, діють виходячи з принципу:
«Будь особою і поважай інші особи», тобто як вільні особистості, що
поважають волю і права інших.

Розглядаючи культуру як інтегративний зріз суспільного життя, що
становить якісно певний засіб універсалізації людської діяльності і,
відповідно, розвитку людини як суб’єкту суспільно – історичного процесу,
необхідно з’ясувати, яка соціокультурна ситуація склалася в
сьогодняшньому суспільстві.

Передусім необхідно визначити тенденцію відбудови традицій в культурі,
те чи висхідних до пластів фольклору, те чи висхідних до хрістіанству,
до буддизму і т.ін. У той же час, не вагаючись в необхідності
наступності в культурі, але враховуючи специфіку сучасного життя на
рубіжу XXI повіки, що характеризується інформаційною революцією і
застосуванням принципово нових інформаційних технологій, треба поставити
питання про необхідність, джерела і якість новацій в культурі. Це тим
більше актуально тому, що в нашій свідомості зміцнилося наступне
протиставлення: традиційна культура несе із собою тільки добро, вищі
людські цінності, сучасна же масова культура виключно вертає людину до
фізіологічного рівня і примітивних інстинктів. Звідси можна зробити
висновок про десоціалізуючий вплив сучасної культури на людину. Проте це
надто спрощений підхід до проблеми, остільки оскільки при всій
значущості і масштабах впливу так званої масової культури і особливо її
американських взірців на сучасну людину, все – таки культура несводима
лише до цих проявів. В противній нагоді розмова про волю особистості,
правову державу в сучасних умовах була б безглуздою.

Враховуючи всю важливість економічного, техніко – технологічного,
інформаційного, політичного і інших зрізів культури, хотілося би
передусім зупинитися на соціально – психологічних її аспектах. Людина,
являючись суб’єктом культури, одночасно виступає і у вигляді її об’єкту,
що знаходиться сьогодні в стані підвищеної емоційно – політичної
перенапруги, і це в чималій мірі визначає характеристики сьогоднішньої
соціокультурної ситуації. Не враховуючи ці характеристики, не можна
будувати культурну політику, а отже, неможливо впливати на
правосвідомість населення та провадити фундаменталізацію правової
освіти.

1. Настанови і ціннісні орієнтації людини в цей час формуються під
впливом двох груп чинників – орієнтації на європейську цивілізацію, її
цінності і соціальні норми як ідеал і психосоціальній напрузі, що
характеризує нашу реальність. Внаслідок з’являється тип особистості
(умовно його можна назвати культурно – агресивним типом), що розглядає
культуру як вислів свого агресивного початку, крайнього індивідуалізма і
соціальної безвідповідальності, як реакцію на ті обставини, в яких він
живе. Не напрочуд в зв’язку з цим, що ми часто зіштовхуємося з актами
вандалізму.

2. Культура поступово починає перетворюватися в інструмент політики.
Активно опрацьовуються соціальні технології театралізації політики.
Культура інтенсивно перетворюється в засіб завоювання довір’я населення,
одержання голосів електората. Взяти хоч би той факт, що партії вважають
необхідним включати в свої списки популярних акторів, знаменитих діячок
культури і так далі.

Суб’єктивно психологічний арсенал культури все активніше використається
політичними партіями в своїх цілях. Понад того, різноманітні політичні
партії і рухи намагаються підпорядкувати розвиток тих чи інших
інститутів культури рішенню своїх політичних завдань.

3. Спостерігається деформація системи культури, її функціонування в
суспільстві. Культура як би сконцентрувалася в трьох основних сферах –
політичного життя, інтимно – еротичний і самореалізації шляхом
насильства.

4. Розвивається специфічне відношення до культури як до засобу
своєрідної наркотизації, тобто втечі від життєвих реалій.

5. Розвивається культурно – комунікативна апатія, зникають потреби
вищого порядку: потреба в самореалізації крізь творчу діяльність,
потреба в спілкуванні з мистецтвом і, як слідство, знижується соціальна
активність, зростає соціальна апатія, що, між іншим, може розглядатися і
як причина культурно – комунікативної апатії.

Зрозуміло, що порушення механізмів традиційного функціонування культури
викликає дисфункції її, що негативним чином відображається на розвитку
взаємодії суспільства, держави і особистості.

Проте на цьому фоні спостерігається інтенсивна відбудова національно –
традиційного типу функціонування культури, передусім її обрядово –
святкових і ритуально – ігрових аспектів. Саме цей механізм приймає на
себе функції соціалізації людини.

Відмічені процеси підсилюються за рахунок чіткої тенденції пошуку
політичного покровителя, меценатів, що взяли би на себе забезпечення
всієї складної системи функціювання культури.

Наряду з цією тенденцією треба визначити заперечення рядом робітників
культури освітньої і виховної функцій культури внаслідок комерціалізації
останньої. І нарешті, в цей час культура не має чітко спрямованої
стратегії і тактики.

Відмічені характеристики деяких аспектів сучасної соціокультурної
ситуації дозволяють зробити висновки про те, що необхідно звернути
серйозну увагу на визначення і здійснення такої культурної політики, що
сприяла би утворенню реальних і дійових передумов формування
демократичної правової держави крізь вільну самореалізацію особистості
шляхом універсалізації і інтеграції національних і світових культурних
традицій і новацій, що є необхідним фундаментом правової освіти.

Правова освіта повинна будуватися на усвідомленні історичної
вкоріненности нашої правової системи у наших культурних та моральних
традиціях.

Правову освіту потрібно грунтувати на усвідомленні права як соціальної,
культурної цінності, розкривати моральний зміст та призначення права.

Та нарешті, формування правосвідомості повинне опиратися на більш
розвинені диференційовані уявлення про природу соціальної об’єктивності,
що дозволить подолати думку, що склалася у більшості населення про
“надіндивідуальність” системи правових норм та засобів їх захисту.

Необхідно також відзначити, що на виникнення проблемної ситуацiї, яка
вимагає правового регулювання, та на характер її розв’язання впливають
нацiональна та мiсцева побутова специфiка, звичаї та традицiї
населення, мовнi особливостi окремих державних i
адмiнiстративно-територiальних утворень.

В процесi створення правових нормативних актiв нацiональний
фактор взаємодiє з фактором мiжнацiональним, який вiдбиває ступiнь та
форми контактiв рiзних країн.

Розглянемо зараз другий напрямок взаємозв’язку мiж правовими та
фактичними суспiльними вiдносинами. Тут проявляється зворотний
зв’язок мiж правом та суспiльними вiдносинами, якi воно регулює. Мова
йде про реалiзацiю правових норм, про соцiальну ефективнiсть права,
його iнститутiв та норм. Ця проблема являє собою предмет подальшого
розгляду й тому тут ми вiдзначимо лише щiльний двостороннiй зв’язок мiж
соцiальною обумовленостю та соцiальною ефективностю права. Якщо та
або iнша норма права не викликана вимогами життя, навряд чи можна
сподiватися на те, що її застосування дасть бажаний результат. З
iншого боку, лише на основi вивчення ефективностi дiючого законодавства
можна внести кориснi пропозицiї щодо його подальшого вдосконалення.

З функцiональної точки зору право – мiра суспiльно значущої поведiнки
людей. Обмежуючи свободу кожної окремої особистостi свободою всiх iнших
особистостей та взаємопов’язуючи їх соцiально значущi вчинки воно,
таким чином, сприяє збереженню, функцiонуванню та розвитку суспiльного
цiлого.

Парадокс дiї права як засобу змiцнення цiлiсностi суспiльства
полягає у тому, що воно досягає цього, забезпечуючи стан особистостi,
переслiдуючої свої власнi цiлi та не розмiрковуючої про iнтегруючi чи
дезiнтегруючi наслiдки своїх вчинкiв.

Однак незважаючи на це ми маємо говорити про соціальну цінність права.
Цінності – це характеристики об’єктів та процесів, які мають позитивне
або негативне значення для життя людини. Ціннісне відношення виникає в
результаті включення того чи іншого об’єкту в сферу інтересів людини та
його діяльності. Цінністі можуть виступати у формі ідей добра,
справедливості, свободи, равенства й таке інше. Світ цінностей – це світ
належного. Цінності завдають стімул для зміни соціального буття, тому
вони є джерелом діяльності, активного відношення до реальності. Те що
має бути – краще ніж те, що є. Належне краще існуючого – у цьому полягає
сенс цінністі. Поняття «цінність» передбачає ідеал, мету, тому соціальне
управління повінно перш за все розглядатися з позицій ціннісного
підходу, тобто не тільки з позицій управління державою, а й як уміння
діяти взагалі, як мистецтво організації доцільної (згідної з метою)
поведінки. Управління складається з дій, які як би зменшують поступово
розбіжність між актульно існуючим станом та метою (ідеалом).

Право завжди містить у себе конкретно – історичні уявлення людства щодо
рівності, свободи, справедливості, прав людини, загального блага для
народу.

Система цінностей задає ідеальну модель життя, належний устрій
суспільства. Але для того, щоб здійснювати ідеали або принаймні
підтримувати досягнутий стан, цінності повінні бути втілені у певні
стереотипи поведінки, тобто набути інструментального характеру. Норми і
є такими «соціально – технологічними» утіленнями цінностей. Норми по
суті є цінності у дії. Таким чином, право виступає як власне цінність, а
також має інструментальну цінність. В цієй якості право є соціальним
регулятором, інструментом управління, якій за допомогою норм «задає»
програми управління і оформлює оперативну управлінську діяльність.

3.2. Соціальна характеристика суб’єктів права

Суспільні ( громадські ) відносини – це зв’язки між людьми, що виникають
у процесі їх спільної діяльності. Структура суспільних відносин досить
складна, в ній вирізняють – економічні зв’язки (виробничі відносини),
соціальні, політичні, культурні ( духовні ), правові зв’язки тощо.

Суб’єктами суспільних відносин можуть виступати соціальні спільноти (
народ, нація, соціальний шар чи група ), організації ( державні,
громадські, приватні ), окремі особи (індивіди). Місце кожного суб’єкту
в системі соціальних зв’язків обумовлено об’єктивними закономірностями
функціювання громадських стосунків та активністю їх учасників.

Як відомо, право регулює громадські відносини, в наслідок чого вони
здобувають правову форму, тобто стають правовими відносинами.

У межах правовідносин життєдіяльність суспільства набуває
цивілізованого, стабільного й врегульованого характеру, тому що право є
сильним організуючим чинником, додає особливої визначеності й стійкості
будь – якій сфері суспільного і державницького буття.

Звертаючись до сутності правовідносин як суспільних зв’язків, що
виникають на основі норм права, учасники яких мають суб’єктивні права та
юридичні обов’язки, забезпечені державою, ми найближче підходимо до
поняття “правосуб’єктності”.

Феномен правосуб’єктності має дуалістичну природу – нормативну і
соціальну водночас. Як система норм про здатність суб’єкта прав і
зобов’язань, правосуб’єктність співвідноситься безпосередньо з нормами
права, які визначають зміст цих прав і обов’язків ( щодо державних
органів – з нормами про компетенцію ). Інакше кажучи, змістом
правосуб’єктності є комплекс прав і зобов’язань суб’єктів права, який
витікає безпосередньо із закону незалежно від участі у конкретних
правовідносинах. Мова йде про правовий статус особи чи установи.

В той же час, коло та види суб’єктів права також безпосередньо залежать
від галузі соціальних відносин, що врегульовуються правом, від глибини і
характера активного й плідного правового впливу. Правосуб’єктність
співвідноситься із суб’єктивними правами і зобов’язаннями не прямо, а
соціально опосередковано через відповідні норми, які визначають сутність
і зміст цих прав і обов’язків та юридичних фактів. А правовий статус
особи чи організації формулюється у законі не як абстрактна, а як
соціально зумовлена потребами суспільства й держави даність.

Таким чином, правосуб’єктність являє собою передбачену нормами права
можливість ( здатність ) бути учасником правовідносин. Правосуб’єктність
– це безперечно складна юридична властивість, але її складові елементи –
правоздатність і дієздатність – мають також чітко визначену соціальну
якість.

Розглянемо це. Правоздатність, як відомо, є обумовлена нормами
праваздатність особи мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки, тобто
це передумова існування суб’єктивного права, а не саме суб’єктивне
право. Цивілізоване право розвинутих держав, наприклад, визнає в рівній
мірі за всіма громадянами країни здатність мати громадянські права і
нести обов’язки ( це – громадянська правоздатність ). Правоздатність
містить широкі соціальні можливості громадянина вимагати від держави
конкретизації чи розвитку своїх головних прав, тобто наявність
правоздатності надає юридичну силу певним соціальним діям суб’єктів.
Отже, у парадигмі соціологічного підходу можна стверджувати, що
правоздатність не є конкретним правом, а соціально визначена можливість
може бути носієм всіх тих прав і обов’язків, які обумовлені об’єктивним
правом.

В свою чергу, дієздатність як складова правосуб’єктності є визначеною в
законі можливістю особи своїми власними діями набувати і здійснювати
права та обов’язки. Основні форми її існування, а саме – угодоздатність
( можливість особисто здійснювати цивільно – правові угоди ) і
деліктоздатність (обумовлена законом здатність нести юридичну
відповідальність за правопорушення ) виникають внаслідок певних
соціальних обставин і умов. Так, якщо правоздатність громадянина виникає
з моменту його народження, то дієздатність – із досягненням певного віку
(соціально – демографічна умова ); для психічно хворих та неповнолітніх
осіб, які не опанували властивостей дієздатності з невідповідності
певним соціопсихологічним і віковим ознакам, цивільне право, навіть,
вводить інститут уповноваженого представника, що своїми діями має
представляти інтереси недієздатного учасника правовідносин.

Отже, правоздатність і дієздатність – це безумовно соціо – юридичні
властивості, які відбивають закономірні процеси зростання ролі права і
соціальної відповідальності особи перед суспільством. Масштаби,
різновиди та межі правоздатності суб’єкту визначаються закономірностями
розвитку суспільства, обумовлені характером економічного та політичного
ладу, рівнем цивілізованості та демократизму громадського життя.

Слід враховувати, що правовідношення – це не тільки центральний механізм
правового регулювання, а й різновид суспільних відносин, тому їм
притамані не тільки формально – юридичні, але й соціальні ознаки.
Розглянемо їх послідовно.

Сторони правових відносин завжди володіють суб’єктивними правами і
несуть соціальні зобов’язання. Зміст правовідношення формується в
наслідок волевиявлення його учасників ( які є, водночас, соціальними
суб’єктами ), дії юридичних норм та у відповідності з рішеннями
правозастосовчих органів. Слід мати на увазі, що найчастіше правове
регулювання здійснюється без втручання правозастосовника, і навіть за
умов відсутності нормативно – правового підгрунтя правове відношення
відбувається при вадах законодавства на основі загальноприйнятих
соціальних чи диспозитивних норм.

Правове відношення є таким суспільним відношенням, в якому здійснення
суб’єктивного права і виконання обов’язків забезпечені можливістю
державного примусу, що за своєю природою є соціально – політичною
функцією держави. Хоча у більшості випадків здійснення суб’єктивного
права і виконання обов’язків суб’єктами правовідносин відбувається без
застосування заходів державного примусу.

Правовідношення постає у вигляді певного суспільного зв’язку, міра
конкретизації якого може бути різною. Так, правовідносини, що виникають
безпосередньо із закону, конкретизуються мінімально, тому що всі
адресати юридичної норми рівнозначно спрямовані до будь – яких суб’єктів
права ( типовим прикладом є конституційні права і свободи громадян,
якими він порядкує згідно з власним вибором ). Більш високий ступінь
конкретизації правовідносин ( середній чи максимальний ) відбувається
за умов, коли індивідуалізується не тільки суб’єкт, але й об’єкт
правовідносин і зміст правового зв’язку між ними.

Всі зазначені елементи структурного складу правовідношення – суб’єкт,
об’єкти і зміст правового зв’язку – за сутністю своєю є соціальними
феноменами чи обставинами. Вони реалізуються у будь – яких галузях
суспільноог буття – економіці, політиці, культурі, соціальній сфері
тощо.

У будь – якому правовідношенні повинно бути не менш ніж два суб’єкти (
звичайне правовідношення ), оскільки окремий індивід не може входити в
якісь суспільні стосунки із самим собою. В той же час , у
правовідношенні можлива участь декількох суб’єктів ( складне
правовідношення ).

Під кутом зору соціологічного підходу важливо з’ясувати соціальну
цінність правоздатності. З одного боку, правоздатність сама собою
ніякого реального блага не надає, це тільки ” право на право “,
можливість визнання індивіда рівноправним членом суспільства. Але право
таким чином веде до встановлення елементарної юридичної справедливості і
усунення соціальної дискримінації. Так, наприкінці ХІХ ст. Ф.
Регельсбергер писав, що безжалісна нерівність, яка існує в реальному
житті, отримує в праві деяке пом’якшення, коли, наприклад, всі люди
оголошуються правоздатними – хворі і здорові, старі й малі, незаможні та
багаті, вельможні та невельможні.

За сумою переважно соціальних ознак слід чітко відрізняти правоздатність
від суб’єктивного права.

По – перше, вона невід’ємна від особи, неможна людину лишити
правоздатності або обмежити її з якихось причин. По – друге,
правоздатність не залежить від віку. Статі, професії, етнічної
належності, місця проживання, достатку й інших життєвих обставин. По –
третє, правоздатність не є передаваємою, її не можна делегувати іншим;
отже, вона є первинною щодо суб’єктивного права, вихідною і грає роль
його передумови.

В той же час, ” правоздатність, – писав Н.М.Коркунов, – означає тільки
те, що особа може мати відомі права, але це ще не значить, що вона ними
дійсно володіє. Кожен здатен мати право власності на майно, але звідси
зовсім не витікає, що вже його має ” .

Виходячи з цього, можна виявити опосередкований зв’язок

окремих видів правоздатності з соціальними чинниками. Так, загальна
правоздатність наступає як принципова можливість особи мати будь – які
права й обов’язки, що передбачені чинним законодавством, хоча й фактичне
опанування ними наступає за певних об’єктивних умов. Галузева
правоздатність надає можливості набувати суб’єктивні права у тих чи
інших галузях права з приводу конкретно – соціальних стосунків ( це
галузі трудової, виборчої, шлюбної тощо правоздатності ). Врешті,
спеціальна ( професійна чи посадова ) правоздатність є такою, що
потребує спеціальних знань, повноважень або таланту ( наприклад, судді,
лікаря, вченого, керівника установи, митця – артиста тощо ). Крім того,
правоздатність організацій, юридичних осіб також є спеціальною, тому що
визначається метою і завданнями їх діяльності, зафіксованими у
відповідних документах.

3. 3. Система суб’єктів права та їх соціальні властивості.

Цивілізаційна історія людства свідчить нам про те, що далеко не всі люди
у минулому визнавалися за суб’єктів права. Наприклад. За часів
стародавнього світу індивіди, що перебували у статусі невільника, могли
бути лише об’єктами правовідносин ( предметом купівлі – продажу );
зокрема, у римському праві невільник розглядався як речь, предмет,
“засіб виробництва, що говорить”. До речі, в умовах рабовласницької
формації всією повнотою формально – юридичних прав не володіли й багато
хто з вільних громадян. У цьому факті безпосереднььо відбивається дія
такого соціального чинника як залежність правосуб’єктності від
соціального статусу особи у сословно – ієрархічних суспільствах.

За часів феодалізму закріпачені селяни також не були рівноправними
громадянами, отож не були вони й повноцінними суб’єктами права. Вони
мали суттєві обмеження у правах, бо феодальне право було “правом
привелеїв” і чітко провадило градацію людей в залежності від соціального
походження, звання, стану тощо.

В сучасних цивілізованих країнах соціально – правові дискримінації
скасовані. В Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (
1996 р. ) проголошено: ” Кожна людина, де б вона не знаходилась, має
право на визнання його правосуб’єктності ” (стат. 16 ).

У системі суб’єктів права відбиваються всі соціальні характеристики і
риси, що відповідають даному суспільству, його правовій та політичній
системі, пануючому типу права.

Учасниками правовідносин є суб’єкти права, під якими розуміють людей та
їх об’єднання, що виступають в якості носіїв передбачених законом прав і
обов’язків. Категорії “суб’єкт права” і “суб’єкт правовідносин”
практично рівнозначні, але наукова література робить щодо цього деякі
уточнення. По – перше, конкретний громадянин як постійний суб’єкт права
не може бути водночас учасником всіх правовідносин; по – друге,
народжені, малолітні діти і душевнохворі люди, що також є суб’єктами
права, не стають суб’єктами більшості правовідносин; по – третє, врешті,
правовідносини – не є єдиною формою реалізації права. Оскільки, ці
обставини мають здебільше соціальний характер, їх необхідно враховувати
при розгляді соціальної природи суб’єктів права.

Отже, суб’єктами права можуть виступати індивіди, їх колективні
спільноти ( об’єднання, зокрема ) чи організації, які на підставі
юридичних норм стають учасниками правовідносин, тобто носіями
суб’єктивних прав і обов’язків.

У парадигмі соціологічного підходу, який, за висловлюванням його
найвидатнішого представника, американського вченого Р.Паунда, вважає
право соціальним інструментом, засобом “соціальної інженерії”, суб’єктів
правовідносин можна досить чітко класифікувати та систематизувати.

До речі, аналітична юриспруденція за ознаками формально – юридичного
підходу ( найчастіше це – правовий статус ) поділяє суб’єктів права на
дві групи: ті, що здійснюють правовідносини в галузі приватного права; і
такі, що діють у сфері публічного права. У сфері приватного права (
цивільного, сімейного, трудового, зімельного, цивільного судочинства
тощо ) суб’єкти права поділяють на фізичних і юридичних осіб. В галузі
публічного права самостійними суб’єктами виступають органи держави, що
володіють повновагами зі здійснення владних функцій законодавчої,
виконавчої та судової гілок влади.

Соціологічна ж класифікація суб’єктів права вимагає ускладнення
критеріїв, за якими їх розподіляють. В такому випадку за критерії
беруться соціально – правові ознаки: по – перше, соціально – правовий
статус; по – друге, – соціальна згуртованість; по – третє, –
інституційность.

Таким чином, суб’єкти правовідносин можна розподілити на: індивідуальні
– громадянни конкретної держави, іноземні громадяни, особи без
громадянства (апатриди), особи з подвійним громадянством(біпатріди);

колективні (соціальні спільноти) – народ, нація, населення регіону,
трудовий колектив;

інституційні (організації) – державні організації (державні органи,
адміністративно – територіальні одиниці, виборні округи, державні
установи і підприємства, безпосередньо держава ), недержавні організації
( громадянські об’єднання, господарчі організації як юридичні особи,
релігійні організації й установи, іноземні фірми ) (див.мал.1).

Слід обов’язково уточнити, що не будь – який колектив людей, або
соціальна спільнота ( група ) можуть виступати суб’єктами права.
Наприклад, такі соціальні чи соціопрофесійні спільності як сім’я (
родина ), учбова група, курс, кафедра вищого навчального закладу,
виробнича бригада чи цех та деякі інші не володіють властивостями
правосуб’єктності. Суб’єктами права можуть стати лише більш чи менш
значні, усталені або постійні соціальні утворення, які характеризуються
єдністю волі і мети, а також визначеною внутрішнею організацією. І це не
яким чином не тимчасові поєднання громадян, або якихось структур.

Соціальна природа суб’єктів права виявляється не із властивостей, що їм
надає юридично й соціально обумовлена

Мал.1

Суб’єкти

правовідносин

Індивіди

Соціальні спільноти

Громадяни

Народ

Іноземні громадяни

Нація

Оособи без громадянства

Населення регіону

Особи з подвійним громадянством

Трудовий колектив

Організації

Державні

Недержавні

державні органи;

державні уста-нови і під-

приємства;

адмін. – терито-ріальні одиниці;

виборчі округи;

держава

громадські об’єднання;

господарчі орга- нізації ;

іноземні фірми;

релігійні організа-ції

правосуб’єктність – це лише опосередкований зв’язок. Соціальна природа
генетично набувається ними з чинників соціального походження – суб’єкти
права, як доводить соціологічний підхід, є елементами соціально –
класової та соціально – інституційної структури суспільства.

Отже розглянемо їх соціально – правові ознаки. Громадяни – це, за
соціологічним визначенням, індивіди, що як суб’єкти права набули
громадянських прав певної держави; вони вступають у різноманітні
правовідносини: цивільно – правові, сімейні, трудові, земельні,
фінансові, процесуальні тощо. Від соціальної та правової активності
громадяннина залежить набуття ним певного статусу в суспільстві,
соціальному шарі, групі чи колективі, його життєвий успіх. Соціально –
правове становище громадян цивілізованих країн в цілому характеризується
наявністю у них правового статусу, який містить не тільки
правосуб’єктність, але й основні права, свободи та обов’язки людини, які
найчастіше закріплюються у Конституції держави. Так, соціально –
правовий статус громадян України цілком відповідає стандартам прав
людини, що визначені відомими і визнаними міжнародно – правовими актами.
Конституція України (1996 р.) визначає права і свободи людини як
невідчужені та невід’ємні, що належать кожному від народження.
Конституція закріплює і гарантує рівність всіх громадян перед законом і
судом, право на життя, захист гідності особистості, право на свободу і
особисту недоторканість, недоторканість приватного життя, оселі, свободу
руху, вибору місць перебування і проживання, свободу слова, думок і
совісті, зборів, мітингів і демонстрацій, право на об’єднання, участь в
управлінні справами держави, свободу підприємницької діяльності, захист
права приватної власності тощо. Кожен громадянин має право
розпоряджуватися своїми здібностями до праці. Має гарантії соціального
забезпечення, право на житло, на охорону здоров’я, на освіту, на волю у
творчості, на суддєвий захист прав і свобод. В той же час Конституція
України встановлює соціально виважені обов’язки громадян: платити
законно визначені податки і збори, зберігати природу і навколишнє
середовище, дбайливо відноситись до багатств природи, захищати Вітчизну,
нести військову службу згідно з чинним законодавством.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть бути суб’єктами
трудових, цивільних, процесуальних та інших правовідносин. В той же час
воннни обмежені зі зрозумілих причин у деяких соціальних правах і
обов’язках, зокрема, не мають виборчих прав і прав на участь в
управлінні державними інститутами, на них не розповсюджено дію війскової
зобов’язаності та деяких статей Кримінального кодексу тощо.

Слід зазначити, що крім конституційно – правового статусу різні
громадяни можуть отримувати специфічні соціальні статуси, багато з яких
визначаються конкретними законами, або підзаконними актами. Наприклад,
статус робітника, війсковослужбовця, студента, працівника провоохоронних
органів, пенсионера тощо. Сучасні соціо – політичні реалії вимагають
належного опрацювання і закріплення у законі таких актуальних статусів
як безробітний, біженець, іноземний працівник тощо.

Соціальні спільноти виступають суб’єктами права, але найчастіше
опосередковано через державні організації чи громадські об’єднання, яким
вони делегують відповідні повноваження. Але закон передбачає умови і
випадки, за яких народ, нація (етнос), населення регіону
(адміністративної території), трудовий колектив можуть виявити
безпосередню і активну правоздатність. Наприклад, народ ( чи населення
регіону ) безпосередньо здійснює свої права шляхом всенародного
голосування ( референдума ). У відповідності до вимог Конституції
України (1996 р.) місцеве самоврядування забезпечує самостійне рішення
населенням питань місцевого рівня і значення, володіння, користування і
розпорядження муніципальною чи власністю громадян.

Недержавні організації діють не тільки у господарчій сфері
соціоекономічних стосунків, але й у політиці ( партії та рухи ), захисту
прав громадян ( юридичні консультації, професійні союзи та асоціації,
товариства охорони прав споживачів та ін. ); вони виступають у ролі
суб’єктів права як у державно – правових, адміністративно – правових,
трудових, процесуальних, так і інших відносинах. Посідаючи статус як
елементів політичної структури соціуму, так і структурних ланок
громадянського суспільства, вони за своїм проміжним становищем володіють
значними і диференційованими механізмами соціального контролю.

Державні організації утворюються щодо виконання різноманітних функцій,
тому як суб’єктів права їх поділяють на три групи:

органи держави, що виконують функції управління і мають владні
повноваги. Найчастіше вони виступають суб’єктами адміністративних,
земельних, кримінально – правових і процесуальних правовідносин. Їх
правове положення характеризується компетенцією, передбаченою чинним
законодавством, а соціальне – визначається механізмами легітимації,
тобто суспільного визнання та виправдання;

установи, що займаються соціально – культурною діяльністю, не пов’язаною
зі владними повноваженнями. Це так звані бюджетні установи ( школи, ВНЗ,
лікарні, бібліотеки, театри, музеї тощо ), які виконують специфічні
професіоналізовані функції у суспільстві, та водночас структують його
соціальні інститути – освіту, культуру, мистецтво, охорону здоров’я
тощо;

підриємства, які займаються господарчою діяльністю, діючи або на засадах
права господарчого ведення, або на праві оперативного управління (
казені підприємства). Держава несе субсідіарну відповідальність по їх
зобов’язанням.

Державні організації виступають у цивільно – правових відносинах як
юридичні особи, здійснюючи функції позавладного характеру. Крім того,
права і ознаки юридичних осіб отримують багато з недержавних організацій
( господарчі товариства, виробничі й споживчі кооперативи, громадські,
релігійні організації тощо ).

Зрештою, держава в цілому виступає як суб’єкт права у державно –
правових ( міждержавних, міжреспубліканських ) відносинах, у деяких
майнових ( валютне регулювання, випуск облігацій тощо ) взаємозв’язках,
є власником майна, підприємств, транспорту, зв’язку, може встановлювати
монополію тощо. Всі параметри і функції держави соціально – політично
обумовлені, а за умов демократичного ладу – делеговані суспільством.

Таким чином, правосуб’єктність як елемент правових відносин має не лише
формально – юридичне значення, але й чітко опосередкована соціальними
умовами і зв’язками.

Система суб’єктів зі всіма їх юридичними ознаками вибудовується сучасним
демократичним суспільством у відповідності до соціально – політичного
ладу, соціально – класової та соціально – етнічної структури соціуму, в
залежності від рівня політико – правової культури населення,
розгорнутості інститутів громадянського суспільства.

Література:

1. Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. – СПб., 1909.

2. Кульчар Кальман. Основы социологии права . – М.: Прогресс, 1981.

3. Карбонье, Жан. Юридическая социология. ( Пер. с фр. и вст. В.А.
Туманова ) – М.: Прогресс, 1986. – 351 с.

4. Кудрявцев В.Н., Казимирчук В.П. Современная социология права. Учебник
для юридич. факультетов и институтов. – М.: Юрист, 1995. – 301 с.

5. Щегорцов В.А. Социология правосознания. – М.: Мысль, 1981.

6. Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н.И.Матузова и
А.В.Малько. – М.: Юрист,1997.

7. Теория государства и права. / Под ред. В.М.Корельского и
В.Д.Перевалова. – М.: Изд.группа ИНФРА М-Норма,1997.

8. Алексеев С.С. Теория права. – М.:Изд – во БЕК, 1994.

3. 4. Соціальний механізм дії права. Соціальні функції права.

Суспiльство являє собою єдиний, цiлiсний органiзм, систему
взаємодiючих соцiальних груп, що має складну органiзацiю. Iнтегративною
органiзуючою основою при цьому виступають серед iнших органiзуючих
факторiв соцiальнi цiнностi, зокрема соцiальнi норми.

Соцiальнi норми – це правила, якi вiдбивають вимоги
суспiльства, соцiальної групи до поведiнки особистостi, групи в їх
взаємовiдносинах один до одного, з соцiальними iнститутами та
суспiльством в цiлому.

Вплив норм є у тому, що вони встановлюють межi, умови, форми
поведiнки, характер вiдносин, мети та засоби їх досягнення.

Внаслiдок того, що норми передбачають загальнi принципи поведiнки
та конкретнi його параметри, вони можуть давати бiльш повнi моделi,
еталони того, що слiд, нiж iншi цiнностi. Порушення норм викликає бiльш
конкретну та чiтку негативну реакцiю з боку соцiальної групи,
суспiльства, його iнституцiональних форм, що звернена до подолання
поведiнки, що вiдхиляється вiд норми.

Тому соцiальнi норми являють собою надзвичайно дiючий засоб
органiзацiї суспiльства, тобто забезпечення його сталостi та ладу.
Особливе мiсце серед цих норм займають норми права.

Право ж – це об’єктивно зумовлена та iсторично виправдана мiра
свободи i рiвности у реальних суспiльних вiдносинах, як застосування
рiвної мiри однакового масштабу до рiзних людей, до рiзних життєвих
сiтуацiй.

Виконання правом своєї соцiальної ролi в першу чергу обумовлено
його нормативностю. Виконуючи будь-яку свою функцiю, право завжди
визначає мiру, обсяг належної, забороненої або дозволеної поведiнки,
визначає правове положення людей та надiляє їх правами i обов’язками у
вiдносинах мiж собою та з державою. Загальнозобов’язанiсть,
формальна визначенiсть, конкретнiсть норми дозволяють моделювати рiзнi
суспiльнi вiдносини, охоплювати в систематичному припису усе
3 рiзноманiття
конкретних вiдносин, вiдокремити та закрiпити їх основний змiст.

Однак право – це такий iнструмент регулювання суспiльних вiдносин,
який дiє через волю та свiдомiсть людей. Тому багато властивостей
правових норм та результати їх застосування не можуть бути вiрно
зрозумiлими без аналiзу умов їх дiї, а також особливостей людей, якi
реалiзують та застосовують правовi норми.

Таким чином, право в цiлому не знаходиться десь мiж державою та
суспiльством, а охоплює всю соцiальну систему: регулює життя об’єкта
управлiння; визначає характер та параметри самого управлiння; регулює
внутрiшнє життя суб’єкта, який управляє (держави та його органiв). При
цьому можна видiлити три рiвнi, на яких право дiє як регулятивний
засiб соцiального управлiння.

По-перше, норми права регулюють суспiльнi вiдносини, а через них
– поведiнку кожної людини, яка виступає у тих чи iнших соцiальних
ролях. Цей процес вiдбувається шляхом сприяння формуванню нових,
закрiпленню вже iснуючих або витиснення вже вiджилих вiдносин. Рiзнi
засоби – зобов’язання, дозвіл, заборона та пов’язанi з ними мiри
схвалення або покарання, стiмули або санкцiї – дозволяють по-рiзному
спрямовувати соцiальну поведiнку, активнiсть особистостi. Таким чином
здiйснюється як саме регулювання (стабiлiзацiя, контроль поведiнки),
так i саме управлiння (активiзацiя, змiна поведiнки). На цьому рiвнi
норми права виконують завдання координацiї дiї людей, що сприяє
досягненню суспiльством вiдповiдної мети.

По-друге, правовi норми регулюють вiдносини внутрi суб’єкта
управлiння, визначаючи компетенцiю, структуру та функцiї всiх систем
управлiння та їх елементiв (наприклад, органiв держави, посадових осiб
й таке iн.). Тут правовi приписи мають директивний характер i в
значно бiльший мiрi виступають безпосередньою причиною поведiнки. Тим
самим, регулюючи дiяльнiсть посадових осiб, вони впливають й на перший
рiвень.

По-третє, норми права дiють на вищому рiвнi, де об’єктом
управлiння виступає вся соцiальна система, а етапи її розвитку займають
великi вiдрiзки часу. Перехiд всiєї соцiальної системи у новий стан
супроводжується великими змiнами у законодавствi та правi (наприклад,
прийняття нової Конституцiї України).

Розвиток вiдносин на перших двох рiвнях в межах, встановлених
нормами права, веде до рiшення спочатку дрiбних, а потiм бiльш
загальних завдань i, таким чином, призводить до досягнення певних
соцiальних цiлей. Поступове накопичення таких змiн пiдготовує змiни
всiєї системи у цiлому та призводить до видання нових норм права, що
визначають подальшу поведiнку соцiальної системи, тобто до появи
нового циклу правотворення та правореалiзацiї. Поступово перебудовується
життя першого та другого рiвней, i весь процес починається спочатку.

Визначаючи соцiальний механiзм дiї норми права як процес її
функцiонування у суспiльствi, слiд вiдзначити недостатнiсть дослiдження
одного тiльки вiдношення “норма – iндивiд”. Окрiм норми права на
поведiнку людини впливає вся система соцiально-економiчних умов життя,
як мають суттєве значення й тодi, коли людина обирає певний варiант
поведiнки, й тодi, коли вона вiдчуває на собi дiю правових санкцiй
внаслiдок порушення юридичної заборони.

Дiєздатнiсть норми залежить вiд докiнченостi вiдображення в її
змiстi тих же самих суспiльних умов, як-то закономiрностей суспiльного
розвитку та потреб соцiальних груп i особистостей. Але вони
перебувають зовнi “меж досягнення” права, тому вплив на них
здiйснюється через посередництво загальносоцiальної полiтики держави.

Соцiальний аспект права є бiльш широким, нiж його нормативний
змiст, бо включає розгляд соцiальних елементiв – як тих, що передували
формуванню державної волi, так i тих, якi
пов’язанi з правовою структурою, що вже дiє
у суспiльствi, з виявленням її соцiальної ефективностi. При цьому
необхiдно розглядати взаємозв’язок соцiального та правового факторiв у
динамiцi, у розвитку як єдиний складний механiзм, де соцiальнi,
економiчнi, полiтичнi, тобто суспiльнi вiдносини перекладаються на мову
юридичних норм i в той же час правовi приписи трансформуються в
соцiальну поведiнку суспiльства, соцiальних верств, груп та громадян.
Право як особливий соцiальний iнститут нормативної регуляцiї суспiльних
вiдносин має складну природу, а механiзм його дiї в кожному конкретному
випадку залежить вiд його економiчної, соцiальної та полiтичної
структури.

Правовi норми мають культурний змiст, тому що вони мiстять у собi
правила поведiнки, передбаченi певною соцiокультурною системою. Норми,
iснуючi в тiй чи iншiй культурнiй системi, є соцiальними нормами,
тому що соцiальна людська дiяльнiсть, що нормується культурою.
Нормативнiсть культури забезпечує координацiю та органiзацiю дiй людей,
якi входять до соцiального цiлого. Нормативнiсть як органiзацiйний та
коордiнацiйний засiб проявляється у формi iнституцiоналiзацiї вiдносин
та поведiнки. Її суттю є наявнiсть об’єктивних, незалежних вiд
iндивидiв, правил поведiнки та забезпечення їх поведiнки.

Процес iнституцiоналiзацiї вiдносин передбачає їх формалiзацiю та
стандартизацiю, iнакше суб’єкт суспiльного життя не змiг би
передбачати дiї iнших суб’єктiв, з ним пов’язаних, та забезпечувати
взаємодiю, тобто основу будь – якого соцiального цiлого, у тому
складi й суспiльства. Однiєю зi специфiчних вiдмiн людського
суспiльства є саме сформована iнституцiональна система, яка регулює
поведiнку людей.

Безпосередньо виражаючи якостi людини, культура створює глибинну
нормативну систему. Мораль, релiгiя, право по сутi є iнститутами
культури. Саме культура зумовлює їх змiст. Сформоване внаслiдок
ефективної практики правило поведiнки, виконання якого частiш за все
виявляється результативним, закрiплюється в культурi, набуваючи форму
морального або релiгiйного обов’язку, правової вимоги й таке iн.

При цьому слiд звернути увагу на спiввiдношення норм моралi та
права, якi є основними факторами єдностi суспiльства, основними нормами
поведiнки. Й тi, й iншi, тобто норми i моралi, i права регулюють
суспiльнi вiдносини, створюючи загальнообов’язковi правила поведiнки та
запроваджуючи певну вiдповiдальнiсть за їх порушення. Однак поряд з
цим вони суттєво вiдрiзняються одне вiд одного:

– формою вираження волi суспiльства (мораль виражає волю окремих
соцiальних груп та суспiльства в цiлому, право ж виражає державну
волю);

– засобом забезпечення дотримання норм (мораль головним чином
забезпечується силою внутрiшнього переконання у справедливостi її норм
та силою громадської думки, а дотримання норм права забезпечується крiм
того й силою державного апарату);

– правовi норми вiдрiзняються вiд моральних також формальною їх
визначеностю та бiльш конкретним характером;

– моральнi норми на вiдмiну вiд правових пред’являють значно вищi
вимоги до людини та мають бiльш широку сферу дiї;

– норми моралi є бiльш гнучкими, нiж норми права.

Звертаючись до права можна стверджувати, що всi юридичнi норми
мають культурну суттєвiсть, однак культура не вичерпується юридичними
нормами.

Звичайно припускається, що культура – соцiальна цiннiсть, що
завжди має позитивне значення. Однак насправдi вона являє собою вельми
складний феномен. Звичайно, культура специфiчно людський засiб
дiяльностi, але людина дiє не тiльки вiдповiдно до потреб суспiльства,
але й всупереч їм.

Ця його дiяльнiсть також iнституцiоналiзується, її засоби можуть
бути переданi вiд iндивiда до iндивiда, вiд по
колiння до поколiння, формуючи певний
тип особистостi. Злочиннiй поведiнцi, наприклад, навчаються, як i
будь-якiй iншiй, тут також наявна передача соцiального досвiду, його
засвоєння та вiдтворення людини з певними соцiальними характеристиками
як наслiдок цього процесу. Нарештi, дiяльнiсть людини може бути й
соцiально нейтральною. Таким чином, iнституцiоналiзуються, а тому й
нормуються найрiзноманiтнiшi види людської дiяльностi, перетворюючись
на частку культури, незалежно вiд того, позитивну чи негативну роль
вони вiдiграють у суспiльствi.

Обов’язковою передумовою їх iнституцiоналiзацiї є наявнiсть того чи
iншого спiвтовариства, яке функцiонує у межах цiлого. Такi
спiвтовариства можуть утворюватися на етнiчнiй (славнозвiсна Брайтон-Бiч
у Нью-Йорку), релiгiйнiй (поселення духоборiв у Канадi), професiйнiй
основi; вони можуть формуватися по iнтересах (спортивнi, злочиннi
спiвтовариства i таке iн.). Норми та цiнностi, що складаються в їх
середовищi, одержали назву субкультур. Усi вони входять до культури,
перетворюючи її у складний суспiльний феномен.

Соцiалiзацiя iндивiда, тобто включення його у наявну систему
суспiльних вiдносин, що супроводжується оволодiнням ним культурними
цiнностями рiзного роду, є поряд з тим засвоєння ним права. Засвоєне
право, що стало властивостю, власною характеристикою особистостi,
забезпечує додержання правил поведiнки юридичного характеру саме по
собi, без втручання з боку будь-кого, у тому складi й держави.

Це вiдноситься саме до права, але не до законодавства, тому що
останнє може й не бути результатом природноiсторичного розвитку, а
являти собою продукт нормотворчої дiяльностi держави. Закони стають
часткою культури остiльки, оскiльки вони спiвпадають iз правом,
санкцiонуючи культурно-правовi правила поведiнки, якi вже склалися.
Слiд вiдзначити також, що правовi норми входять не тiльки до структури
особистостi, являючись єю засвоєними, але й стають фактом
правосвiдомостi.

Право не має завдань, окремих вiд завдань суспiльного цiлого, й тому
ми можемо говорити про його соцiальнi функцiї. По-перше, право
водночас сприяє моделюванню соціальних цілей і є iнструментом досягнення
соцiальних цiлей. По-друге, право закрiплює умови вiльної дiяльностi
людини у сферi родини, побуту, культури. Право опосередковує утворення
самої людини. По-третє, право закрiплює економiчнi засади вiльної
дiяльностi особистостi, її матерiальну та iнтелектуальну власнiсть. Тут
отримують правове опосередкування вирнобництво, розподiл, обмiн та
споживання матерiальних благ. По-чверте, право забезпечує участь
особистостi у справах суспiльства, її можливостi з’єднуватися з iншими
у громадськи органiзацiї та партiї. Тут право опосередковує полiтичну
свободу, вiдносини людей у сферi боротьби за владу, участь громадян в
її розподiлi та здiйсненнi.

Те, що право iснує у виглядi саме таких, а не iнших норм та
правовiдносин, – кiнцевий результат взаємодiї багатьох економiчних,
полiтичних та соцiально-культурних факторiв. Але надаючи характеристику
механiзма трансформацiї суспiльних вiдносин у правовi не можна
знехтувати тiєю обставиною, що вiдображення результатiв цiєї взаємодiї
правом не є пасивним, “дзеркальним” вiдображенням iснуючого
суспiльного порядку. Напроти, право активне i само впливає не тiльки
на те, що воно вiдображує, но й на свої власнi формування та розвиток.
Це робить право вiдносно самостiйним суспiльним явищем. Подальша же
еволюцiя права в якостi вiдносно незалежного соцiального феномена
закрiплює та розвиває цю його самостiйнiсть.

3.5. Прогнозування у праві

Прогноз – це собливий різновид наукового передбачення. В соціології
права прогнозування може застосовуватись як один з аналітичних методів
соціально-правових досліджень, або як засіб інтерпретації
(футурологічного характеру) конкретно-соціологічної інформації, що
здобута. В той же час правове прогнозування е однією з важливих функцій
соціології права як науки.

В методології соціологічної науки соціальному прогнозуванню відведено
значне місце, адже воно дозволяє длосліджувати динаміку і перспективи
розвитку соціальних процесів та явищ з метою підвищення єфективності й
наукової обгрунтованості соціального програмування, проектування та
управління в цілому. Специфічною особливістю соціального прогнозування,
що також вирізнює й правовий прогноз, є високий ступінь взаємозв’язку
між передбаченням і попередженням, який здатен призводити до єфекту
самоздійснення в деяких випадках. Цього можна досягти за умов значної
міри керованості того чи іншого соціального (правового) об’єкту, який
досліджується, через впровадження прогностичних цілей, планів, проектів,
програм і рішень.

Однією з головних умов наукової коректності щодо здійснення соціального
(в т.ч. правового) погнозування виступає розуміння того, що прогноз не
можна ототожнювати із спробами передбачення всіх деталей майбутнього в
наслідок дії досить великої кількості макро- та мікрофакторів, і
окремих специфічних чинників, опосередкуючих досліджувані феномени. Саме
тому, закони суспільного розвтитку носять ймовірний характер, а
прогностичні висновки найбільш коректно формулювати як тенденції або
варіативні моделі. Прогнозування оперує категоріями “передбачення” і
“передрікання” (вказівка), але водночас сам “прогноз” є науково
опредмеченою формою їх реалізації. Якщо передбачення може втілюватися у
формі складного передречення, навіть емоційного передчуття та виявлятися
у формі опису можливих або, бажаних перспектив, станів, рішень і проблем
майбутнього, то передрікання (вказівка наперед) пов’язана з
використанням інформації про майбутнє для цілеспрямованої діяльності
щодо вирішення відповідно виникаючих проблем.

Упереджуючи вказівки (передрікання) в аналітичному арсеналі
соціально-правового прогнозування сприймають традиційні форми:

1) цілепокладання (цілеспрямованість) – встановлення ідеально
припущеного результату діяльності (напр., правова держава чи низький
рівень злочинності);

2) планування – проекція в майбутнє людської діяльності заради
досягнення певної мети в юридичній галузі, соціально-правових явищах;

3) програмування – встановлення послідовності конкретних заходів щодо
реалізації планів;

4) проектування – утворення конкретних (варіативних) зразків майбутього
стану правового об’єкту, опрацювання можливих елементів і деталей
розроблених програм і управління через інтегруючий компонент – рішення.

Отже, прогноз передує плану та має дати імовірне описання можливого чи
бажаного; але в директивному аспекті план-прогноз визначає шляхи і
заходи по досягненню можливого і бажаного.

Правове (юридичне) прогнозування можна визначити як процес здобуття
наукової інформації про тенденції розвитку і майбутній стан правового
(в т.ч. державницького) процесу явищ і подій в соціально-правовій
практиці, правових відносинах в цілому.

Необхідність правового прогнозування- спричинена потребами своєчасного
відбиття соціальних настанов і запитів у правовому процесі; вимогами
щодо ефективного вливу держави і права на соціальну практику і всі
галузі суспільних відносин; характером і глибиною розвитку юридичної
науки, зокрема використанням нею прогностики як гносеологічного й
методологічного підходу.

Значення юридичного прогнозу, який можна розглядати як мету й результат
правового прогнозування, полягає у наступному:

– він узагальнює і доводить інформацію про вплив різноманітних чинників
на правові й державно-правові феномени і процеси;

– оцінює тенденції в динаміці громадських потреб щодо тих чи інших
державно-правових явищ;

– визначає головні тенденції, напрямки, форми і періоди, що мають
характеризувати розвиток певних юридичних об’єктів чи правових
інститутів у прогнозованістроки;тощо.

Вибір проблеми правового прогнозування досить відповідальна справа, він
має визначатися системою критеріїв: значення даної проблеми для розвитку
юридичної науки і практики; перспективність проблем в аспекті онтології
права; наявністю достатньою наукової та конкретно-фактологічної бази
для прогностичного дослідження; врешті, науковою коректністю з точки
зору вибірки й репрезентативності, верифікації масштабу і об’єкту
(суб’єктів) спостерігання.

У методології прогнозування виокремлюють прогнози двох видів – пошуковий
та нормативний.

Пошуковий прогноз – це визначення можливих станів досліджуваного
феномена у майбутньому (напр., інваріантні моделі вдосконалення держави,
правової системи тощо). Пошуковий прогноз будується за визначеною шкалою
можливостей, згідно якої потім встановлюється ступінь імовірності явища
(процесу), що прогнозується.

Нормативний прогноз – це визначення шляхів, напрямків, засобів і
термінів досягнення можливих станів явища, які прийняті як мета (напр.,
тенденції оптимізації певних моделей правового регулювання; або
подолання криміногенності, чи впорядкування, скажімо, судочинства;
тощо). Нормативне прогнозування .також базується на розподілі
ймовірностей, але у зворотньому напрямку – від передбачуваного стану до
тенденцій, що спостерігаються.

За масштабом чи об’єктом юридичний прогноз може бути – територіальним
(національно-державним, регіональним, місцевим); інституціональним
(державні органи, політика, закон); особистісним (правосвідомість,
поведінка, правова культура); громадським чи суспільним; інтегрованим
або диференційованим. Якщо ж брати до уваги період часу, на який
розраховано прогноз, то вирізнюють оперативні (поточні), коротко-,
середньо-, довгострокові та наддалекострокові прогнози. Зокрема, у
правовому прогнозуванні найчастіше вживають тактику коротко- і
середньострокового прогнозу; довгострокове передбачення ж інколи
застосовується у політико-правовому прогнозі.

Наукова сумлінність вимагає, щоб соціально-правові прогнози керувалися
принципами системності, варіативності, логічної узгодженості.
безперервності та наступності, веріфіційованості та рентабельності.
Зокрема, обгрунтування ступеня імовірності, наприклад, зростання
правової активності громадян, не можливо без оцінки можливості
попередньої (априорної) перевірки надійності прогнозованих висновків у
моделях чи варіаціях.

Предмет правового прогнозування безпосередньо виявляється через
досліджувану юридичну, або ширше – соціально-правову проблему. Отже,
юридичний прогноз можна запровадити щодо тенденцій динаміки і
майбутнього стану:

– правової та політичної активності громадян;

– правової культури особи й суспільства; .

– представницьких, виконавчих чи судових органів державної влади;

– розвитку законодавства та вдосконалення правового регулювання;

– структури управління (зокрема, адміністративного);

– ступеню ефективності правотворчої та правозастосовчої практики;

– боротьби із злочинністю і зниження криміногенності;

– девіантної поведінки окремих осіб, соціальних груп, прошарків;

– криміналізація окремих верств населення чи певних галузей діяльності;

– і багато інших проблем. Зокрема, до прогностичної проблематки
загальної теорії держави і права відносяться тенденції розвитку і
функціонування держави, демократії і права; окремі спеціальні галузі
права звертаються до методик профільованого прогнозу –
еколого-правового, цивільно-правового тощо.

Фахівцями опрацьовано типову методику здійснення прогностичного
дослідження. Структурно вона містить наступні етапи: передпрогнозна
орієнтація (визначеня об’єкту, суб’єктів, предметної проблеми, мети і
завдань, робочих гіпотез і методів, організації дослідження);
прогнозивне поле (збирання даних, які впливають на об’єкт, по суміжним
непрофільованим галузям прогнозу); вихідна (початкова) модель, тобто
система параметрів і показників, які відбивають Структуру і характер
об’єкту; пошуковий прогноз; нормативний прогноз; оцінка ступеню
вірогідності (верифікація) та уточнення прогностичної моделі шляхом
опитування експертів; вироблення рекомендацій щодо оптимізації рішень на
основі порівняння прогностичних моделей.

В правовому прогнозуванні, як у будь-якому засобі соціального
проектування, використовується комплекс різноманітних методів –
фактографічний, статистичний, прогнозивна екстраполяція та інтерполяція,
методи історичної аналогії, математичного моделювання, побудови
“сценарієв”, експертних оцінок та інші.

Зрештою, будуючи юридичний прогноз по будь-якій соціально-правовій
проблемі, дослідник має враховувати комплексний характер соціологічної
науки, що означає вивчати безпосередній та опосередкований вплив на
об’єкт прогнозу системи макро-чинників (політичних, економічних,
соціально-структурних, інформаційних, духовних, етнічних тощо). Правова
реальність безперечно підлягає дії зовнішніх чинників, але доцільно
розподілити їх на суттєві та другорядні, постійні та змінні, внутрішні
та зовнішні, керовані та некеровані, стимулюючі та гальмуючі,
контрольовані та неконтрольовані, позитивні або негативні. Таким чином,
за цих умов, очікуваний результат правового прогнозу буде мати шанс
найвищого зближення із передбачуваною правовою реальністю.

Запитання для самоконтролю

Розкрийте соціальну обумовленість правових норм та породжених ними
правовідносин?

Які фактори впливають на правотворчу діяльність та зміст правових
актів?

Охарактеризуйте сучасну соціокультурну ситуацію та її вплив на розвиток
взаємодії суспільства, держави і особистості.

Визначте рівні, на яких право діє як регулятивний засіб соціального
управління.

Визначте соціальні функції права.

Внаслідок яких обставин громадянські відносини набувають правової форми,
тобто стають правовідносинами?

Яким чином учасники правовідносин набувають стану правосуб’єктивності?
Наскільки взаємопов’язані суб’єктивні права та юридичні обов’язки?

Визначте в дуалітистичній природі правосуб’єктності соціальний аспект.

Розкрийте соціально значущі моменти у змісті правоздатності та
дієздатності особи.

Визначте систему суб’єктів права за їх соціальними та інституційними
ознаками.

Як змінюється комплекс суб’єктів права в країнах, що здійснюють
політичну трансформацію та прямують до демократії й ринкової економіки?

Покажіть на рівні соціальних ознак відмінність правоздатності особи від
суб’єктивного права.

Аргументуйте соціальну необхідність здійснення правового прогнозування.

Доведіть, що правове прогнозування є необхідною соціальною функцією
права і науки соціології права.

Яке коло соціально-правових проблем стає предметом юридичного прогнозу?

Як називається специфічний вид наукового передбачення, що містить
юридичний прогноз у своїй структурі?

Рекомендована література:

Дністрянський С.С. Соціальне поняття права // Академічна юрид. думка. –
К., 1998.

Жоль К. К. Философия и социология права. – К., 2000.

Карбонье Ж. Юридическая социология . – М., 1986.

Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. П. Современная социология права. – М.,
1995.

Кульчар К. Основы социологии права. – М., 1981.

Лапаева В. В. Социология права. – М, 2000

Максимов С. И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. –
Харьков, 2002.

Нерсесянц В. С. Право как необходимая форма равенства, свободы и
справедливости // Социс. – 2001. – № 10.

Неновски Н. Право и ценности: – М., 1987.

Максимов С. И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. –
Харьков, 2002.

Нерсесянц В. С. Наш путь к праву. – М., 1993.

Прогнозирование в социологических исследованиях. – М., 1978.

Прогнозное проектирование и социальная диагностика. – М., 1991.

Соловьев Э. Ю. Личность и право // Вопр. философии. – 1989. – № 8.

Социология права. Под. ред. В. М. Сырых. – М. , 2001.

Супрун В. И. Современная буржуазная футурология: проблемы, тенденции. –
Новосибирск, 1986.

Теория государства и права. / Под ред Н. И. Матузова и А. В. Малько .-
М., 1997.

Теория государства и права. / Под ред. В. М. Корельского, В. Д.
Перевалова. – М., 1997

Юридическая социология. –М., 2000.

РОЗДІЛ ІУ. СОЦІАЛЬНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРАВА.

Методологічні засади вивчення

соціальної ефективності права.

Проблема ефективності є ключовою проблемою функціонування будь – якого
соціального інституту. Право в цьому відношенні не є вийнятком. Від
рівня соціальної ефективності залежить його життєздатність і
функціональна повноцінність.

В своїй самій загальній формі ефективність як соціальне явище відбиває
співвідношення між людською діяльністю та її наслідками. Маючи такий
об’єктивний зміст, ефективність виступає як оціночна категорія. При
розгляді питань соціальної ефективності права необхідно досліджувати
саме соціальну ефективність, а не якусь іншу її форму. Ця вада
зустрічається особливо часто, коли замість критеріїв соціальної
ефективності, які відбивають соціальні зміни в суспільстві під впливом
права, використовуються критерії відомчі або інституціонально – правові.
Ось чому при визначенні поняття соціальної ефективності права, слід
виходити із загальновизнаного поняття соціальності. Визначення ”
соціальний ” стосовно якогось явища означає, що воно є втіленням певної
системи суспільних відносин і виявляє свою сутність через ці відносини.
Виходячи з цього, соціальну ефективність права можна визначити як міру
цільових можливостей реального впливу права на характер і стан
соціальних відносин та на їх зміни.

Ключовими поняттями в цьому визначенні є “право”, “міра” і “можливість”.
Розкриємо їх в контексті саме соціальної ефективності права.

Під поняттям “право” в суспільній свідомості розуміється виправдана,
обгрунтована свобода або можливість поведінки, що визнаються
суспільством.

Поряд з цим слід особливо наголосити на основоположній ролі в кожному
політично і соціально розвиненому суспільстві природного права ( права
на життя, свободу, безпеку, власність тощо ). Воно є відбиттям природних
принципів і норм взаємин між людьми, а також між людьми і державою. Ці
принципи і норми в своїй основі незмінні і абсолютні, вони існують
незалежно від держави і в той же час охороняються нею. Саме вони є
підгрунтям юридичних норм і виконують стосовно них функцію об’єктивних
вимог, яким вони повинні відповідать. (20,96)

Оскільки природне право пов’язане з природними, а також з
основоположними соціальними якостями людини і виступає як фундаментальна
риса її життєвого процесу, то поняття ” ефективність ” до нього
непридатне, як непридатне воно, наприклад, до таких понять як “життя”
або “здоров’я”. Це випливає з того, що природне право, як невід’ємна
якість статусу кожної особистості, має цінність саме в собі. Тим самим
воно, шляхом порівняння з собою, визначає значущість, ефективність
настанов, створених державними інститутами. Природне право, таким чином,
є не чимось іншим, як абсолютною соціальною мірою юридичних норм і
настанов. Зважаючи на соціальний аспект поняття “природне право” і на
те, що воно існує незалежно від будь – яких зовнішних сил, соціальну
ефективність права можна визначити також як рівень реалізації в
конкретних соціальних обставинах природних прав людини і вплив цього
рівня на ті суспільні відносини, в які вона включена.

Перейдемо до категорії міри. Вона відбиває єдність і взаємозалежність
кількісного і якісного аспектів в процесі розвитку певних явищ. Завдяки
якості дані явища відрізняються від інших, а кількість характеризує
сукупність цих явищ, тобто тих, в яких втілені саме такі якісні
характеристики.

Далі. Якщо змінюється кількість явищ, які мають певні якісні
характеристики, це неминуче веде до того, що вся їх сукупність, а
значить, і кожне їз них, будуть мати якусь уже нову якість. При
незначних кількісних змінах ця взаємозалежність частіше всього
залишається непомітною, але коли такі зміни досягають певних розмірів,
то відбувається певний якісний ривок, і ним уже не можна нехтувати. Міра
якраз і є та межа, поза якою збільшення або зменшення кількості якихось
явищ веде до набуття ними нових якостей. Якщо мова йде про явища
соціальні, то і нові якості теж будуть соціальними.

Але при цьому виникає питання: що ж брати за критерій змін при
встановленні міри і ступеню розвитку тих або інших соціальних явищ? Що
стосується соціальної ефективності права, то тут критерієм може бути
одне – реалізація природних прав людини і її вплив на соціальні
відносини, в які людина включена. Це абсолютний критерій, всі інші,
можливість яких не заперечується, є сходинками або конкретною
трансформацією цього критерією і повинні, в свою чергу, співставлятися з
ним.

Щоб пояснити усе сказане, наведемо приклад з корупцією.

Корупція в тій або іншій мірі існувала і існує завжди. Навіть, як
гадають, в самій непідкупній поліції – поліції Німеччини є випадки
корупції. Тому саме головне в підході до неї – це розповсюдженість
(кількісна характеристика) і соціальні наслідки (якісна характеристика).
Якщо вона має вигляд поодиноких випадків, то мова може йти про
нехтування природних прав і свобод (наприклад, права безпеки або
власності) окремих людей. Під кутом зору цієї проблеми можна говорити
про недостатню соціальну ефективність права. Картина якісно змінюється,
якщо корупція обплутала цілі соціальні прошарки. За таких обставин тіі
прошарки, які користуються корупцією, набувають перебільшеного
соціального значення, а ті, що і так обмежені у своєму соціальному
впливові, впадають в ще більшу соціальну нерівність. В такій ситуації
можна констатувати кризовий стан соціальної ефективності права. Нарешті,
можлива ситуація, коли корупцією просякнуте все суспільство. В цьому
випадку нехтуються природні права всіх – і можна робити висновок про
соціальну неефективність права. Таким чином, “порогами” якісних змін
щодо міри соціальних наслідків є паплюження природних прав людини по
ланцюжку ” особистість – соціальний прошарок ( спільнота ) –
суспільство “. Наведена залежність може не обов’язково стосуватися
держави в цілому. Такий підхід є правомірним для оцінки соціальної
ефективності права в будь – якій сфері, бо методологія підходу до
ступенів соціальної ефективності в даному випадку не може бути зміненою.

Категорія можливості, що фігурує у визначенні поняття “соціальна
ефективність права ” є відбиттям того факту, що ефективність завжди є
ефективністю людської діяльності, і тому вона спирається на певний вибір
варіантів поведінки. Без цього поняття сама ідея соціальної ефективності
права, як міри дійсного впливу права на стан соціальних відносин,
втратила б практичну значущість. Справді, без вибору лінії поведінки,
завдяки якому по – різному здійснюється діяльність і реалізується
соціальний потенціал права, ефективність не мала б оціночного змісту і
виступала б лише як категорія констатації, а не оцінки.

Система соціальних відносин – це не що інше, як реально існуюче
суспільство у всьому його конкретному різноманітті. Тому і про
ефективність права необхідно вести мову у двох аспектах. Перший з них
визначає оцінку ефективності з позицій загальної природи права і
спрямованості його впливу на стан суспільних відносин. Другий – відбиває
необхідність підходу до соціальної ефективності права як явища, що існує
в конкретному суспільстві і неминуче віддзеркалює в зв’язку з цим його
найбільш істотні ознаки. Тому і методологічні засади вивчення соціальної
ефективності права доцільно розглядати також в цих аспектах.

Якщо виходити з європейської традиції підходу до сутності права, а
значить і до проблем його ефективності, то методологічними засадами
такого підходу є, по – перше, поняття волі особистості як абсолютного
виразу права, а по – друге, погляд на кожне правове явище як на прояв
певної соціальної доцільності. Обидві ці засади фактично є двома
характеристиками єдиного неразривного явища – правової дії, яка
спрямована на певний соціальний результат. Щоб воля особистості могла
стати реальністю, повинна існувати реальна сфера свободи особистості.
Такою сферою є власність, тобто річ, що підкорена у своєму соціальному
призначенні людській волі. З огляду на особистість справжнє значення
власності полягає не стільки в здатності задовольняти якісь потреби,
скільки в тому, що вона надає особистості соціального змісту. Більше
того, за висловом Гегеля, лише “у власності особистість виступає як
розум” ( 1, 101 ). Через особистість відносини власності просякають всю
соціальну тканину суспільства і визначають стан суспільних відносин.
Оскільки ці відносини відображають у найбільш суттєвій формі стан і
напрямки соціального розвитку, то і соціальну ефективність права слід
характеризувати, перш за все, з точки зору його впливу на регулювання
відносин власності, соціальні наслідки і доцільність такого регулювання.

Таким чином, аналіз соціальної ефективності права буде тим
фундаментальніший, чим органічніше він пов’язаний з власністю та формами
її прояву. На це можна заперечити, що право охоплює також коло
соціальних відносин, які з власністю безпосередньо не пов’язані. Це так.
Але констатація цього факту не відміняє того стану речей, що не існує
соціальних процесів, регульованих правом, які б, по-перше, так або
інакше не впливали на реалізацію волі особистостей через речі, тобто на
відносини власності та їх прояви, а по-друге, самі не відчували б впливу
цих відносин.

Специфіка права, яка має визначальне значення у підході до його
соціальної ефективності, є те, що воно своєю практичною метою має,
врешті-решт, узгоду між суб’єктами правових дій.

Узгода є особливою формою прояву волі суб’єкта в процесі соціального
спілкування. Вона завжди дещо обмежує соціальний простір його дій, але в
той же час виводить ці дії, з точки зору ефективності, за межі тих
можливостей, які маються у відокремлених суб’єктів. Досягається це за
рахунок того, що кожен учасник узгоди обмежує себе у якихось відносинах,
але обмежує як на власну користь, так і на користь інших учасників
узгоди. Ця сукупність корисних обмеженостей, якщо вони здійснені за
власною волею і мають на увазі врахування інтересів всіх учасників
узгоди, є джерелом загального виграшу, тобто соціальної ефективності
узгодження.

Оскільки обмеженість, на яку іде кожен учасник узгоди, здійснюється в
рамках самої узгоди та її цілей, тобто включена в систему, то формування
загального виграшу відбувається за законами емерджентності. Це означає,
що соціальну ефективність правових дій, що спрямовані на досягнення
узгоджень, слід оцінювати не як просту суму виграшів їх учасників, а як
сукупну суспільну ефективність, тобто ефективність вищого порядку.
Втрати теж слід оцінювати за цим же принципом. Із сказаного випливає, що
узгоди, з точки зору соціальної ефективності права, є самою бажаною
формою спілкування, необхідність якої випливає із самої сутності права.

Однією із самих фундаментальних проблем соціальної ефективності права є
проблема, по-перше, перетворення права у його видимість, а по-друге,
врахування соціальних наслідків такого перетворення. Перетворення права,
завдяки діям окремих особистостей або їх спільнот, у видимість права
Гегель назвав неправом ( 1, 128 ). Скористаємося і ми цим терміном.
Неправо виступає в трьох формах:

неправо без наміру; його особливістю є те, що сам суб’єкт неправових
дій неправо, тобто видимість права, сприймає як право;

обман; тут суб’єкт нібито правових дій знає їх правову видимість, а
об’єкт сприймає ці дії як дійсне право;

злочин, тобто дія, при якій і суб’єкт, і об’єкт сприймають її як
неправову; при злочині немає навіть видимості права – і зв’язок з ним
полягає лише в тому, що “автор” злочину своєю дією уже дав згоду на
покарання у відповідності з вимогами права.

Вплив неправа на загальну соціальну ефективність права завжди має
негативну спрямованість. Сутність справи тут полягає ось у чому.

Поступово стає загальновизнаним той факт, що право повинне забезпечувати
не лише формальну, але й змістовну рівність у межах, визначених правом.
На доказ цього досить згадати правові застереження щодо соціальної
дискримінації. Соціально змістовний аспект права полягає в закріпленні
певних соціальних ролей людей і їх соціальних цінностей, тобто у впливі
на соціальну ситуацію в суспільстві. (Між іншим, саме тому люди так
прагнуть нових і справедливих законів). Неправо ж самим руйнівним чином
впливає на цю ситуацію. По – перше, перестає. в тій або іншій мірі
діяти принцип всезагальності права, що веде до перетворення соціальних
ролей і можливостей, що закріплені правом, у видимість. По – друге,
руйнується об’єктивно необхідний рівень співвідношення між правом і
суспільними відносинами. По – третє, з перетворенням права у видимість
або навіть у свою протилежність перетворюються у видимість права і
свободи, в першу чергу соціальні, людей.

З точки зору соціальної ефективності права тут випливають, принаймні,
два висновки. Один із них полягає в тому, що право є соціально
ефективним лише тоді, коли воно здатне чинити дієвий опір неправу. При
цьому не тільки тоді, коли неправова дія уже відбулася, а й на тому
етапі, коли така можливість лише зароджується. Тому цілком слушним було
б оцінювати, наприклад, ефективність правових актів з огляду і на те,
виникнення і розвиток яких негативних соціальних процесів вони
нейтралізували. Другий висновок можна сформулювати так: чим швидше і
ефективніше право здатне подолати неправо, тим більше соціально надійним
воно є. Другий висновок має особливе значення для соціальної і
економічної сфер тих суспільств, в яких відбуваються фундаментальні
трансформації. Слід особливо мати на увазі, що в періоди трансформацій
неправо може виникати як наслідок відставання розвитку права від змін в
соціально – економічній сфері. Наприклад, в Україні податкова система і
її законодавча база не відбивають ринкової орієнтації вітчизняної
економіки – і як наслідок, близько 20 % підприємсв не сплачують
податків, а 40 – 50 % віддають перевагу тіньовому обороту ( 19, 33 ).

Після того, як виявлено зміст поняття соціальної ефективності права,
виникає цілком слушне питання: а як на практиці виявляє себе соціальна
значущость права, у якій формі здійснюється соціальний вплив права?
Таких форм декілька.

Першою і визначальною формою впливу є інтеграція під впдивом права
соціальних утворень та їх взаємодія з метою реалізації через них всієї
сукупності прав і свобод особистості. Другою формою є контроль і
узгодження соціальної поведінки людей на основі дотримання ними тих
ролей, що не тільки визначені конкретними обставинами, але й свідомо
обрані ними, виходячи із їхніх природних прав і свобод. Третьою формою
виступає регуляція соціальних відносин. При цьому мається на увазі не
примус, а соціальне стимулювання нових форм суспільних відносин,
упорядкування того, що уже випробовоне у суспільний практиці як
соціальна цінність. Четвертою формою регулятивних дій права, що
забезпечують його соціальну ефективність, є дії охоронні При чому
охорону треба розуміти з двох точок зору. З одного боку, як
безпосередній правовий захист соціальних інтересів громадян соціальних
груп і всього суспільства, з другого – як стимулювання таких соціальних
дій, наслідком яких було б зміцнення існуючих суспільних відносин і
нейтралізація тих соціальних тенденцій, що загрожують їм. Нарешті,
п’ятою формою виступає соціальна комунікація. Особливу і все більшу роль
в ній відіграє соціальна інформація. Зважаючи на тенденцію перетворення
сучасних суспільств у такі, що функціонують за законами інформації,
тобто за законами передачі одним об’єктом своїх якостей другому
об’єктові, можно було б говорити про самостійну інформаційну форму
прояву соціальної ефективності права.

На завершення розгляду суспільних форм, через які виявляються вплив і
соціальна ефективність права, слід підкреслити, що всі ці форми
виступають у системній єдності і залежності одна від одної. А тому жодна
з цих форм при розгляді соціальної ефективності права, по – перше, не
може бути проігнорована, а по- друге, не може розглядатися у відриві від
інших форм. Ці вимоги обумовлені уже тим, що право, не дивлячись на
багатогранність його соціального впливу, є явищем цілісним.

Сутність і соціальне призначення права визначають співвідношення проблем
розвитку права як суспільного інституту та його соціальної ефективності.
Закономірності цього співвідношення можуть бути сформульовані так.

По – перше, соціальна ефективність по відношенню до права – це кінцева
цільова категорія. Право існує не заради самого себе, а для забезпечення
таких соціальних відносин, що сприйнятливі для суспільства і здатні
втілити у життя соціально визнані інтереси особистостей, їх природних
прав і свобод.

По – друге, вимоги соціальної ефективності права мають пріоритет
порівняно з оціночними критеріями самого права і одночасно мають по
відношенню до цих критеріїв статус об’єктивних вимог. Саме цими вимогами
повинна керуватися правова система.

По – третє, суспільні зміни, що ведуть до нового підходу у призначенні
права, неминуче супроводжуються відповідними змінами також у підході до
соціальної ефективності права. Але ні за яких обставин це не може
відмінити або принизити кінцевої інтегральної оцінки соціальної
ефективності права – стану особистості в суспільстві, рівня реалізації
її природних прав і свобод.

По – четверте, соціальна ефективність права виступає як єдність
змістовного, аналітичного та оціночного аспектів у підході до тих
суспільних відносин, що залежать від функціонування права. Змістовний
аспект соціальної ефективності права – це визначення тих конкретних
соціальних відносин, на які безпосередньо впливає правове втручання.
Аналітичний аспект відповідає на питання про стан соціальних відносин, а
оціночний – дає відповідь про те, наскільки цей стан, ініційований
правом, відповідає суспільним потребам і можливостям, потребам і
соціальним вимогам особистостей.

По – п’яте, соціальна ефективність права як соціальний феномен має лише
їй притаманні суспільні форми прояву. Ці форми визначають зміст і
структуру як системи критеріїв соціальної ефективності права, так і її
показників.

4.2. Критерії соціальної ефективності права

Філософська і соціологічна думка під ефективністю розуміє “міру
цільової можливості”. Виходячи з цього, проблему оцінки соціальної
ефективності права слід вирішувати, починаючи з цілі як основоположного
ключового поняття ефективності.

Атрибутивною ознакою соціальної ефективності права, як уже зазначалось,
є рівень реалізації прав людини і впливу цього рівня на стан соціальних
відносин, в які вона включена. Із цього випливає, що реалізація прав
людини як суб’єкта соціальних відносин можна вважати абсолютною
оціночною метою права. Всі інші різновидності мети є похідними від неї
або сходинками до її досягнення. Саме подібна мета надає соціального
змісту будь – якому поняттю, що пов’язане з соціальною ефективністю
права та його оцінкою. Таке цілеполягання, а також здатність визначати
рівень досягнення цієї мети і лежать в основі оціночної природи
соціальної ефективності права.

Категорія цілі є методологічною передумовою розмежування таких понять,
як соціальна ефективність і безпосередній ефект, які на практиці,
особливо, коли мова йде про дієвість конкретних законодавчих актів і
правових заходів, нерідко змішуються. В повсякденному сприйнятті
соціальна ефективність дуже часто вважається в тій або іншій мірі
досягнутою, якщо є позитивний безпосередній ефект. Але безпосередній
позитивний ефект не завжди означає кінцеву соціальну ефективність,
тобто ефективність, співвіднесену з кінцевою метою функціонування
правової системи. Більш того, між цими поняттями можливе протиріччя.
Справа тут в тому, що оцінка ефекту частіше всього базується на таких
критеріях, які встановлені самою правовою системою і тому завжди з
соціальної точки зору дещо обмежені, оскільки намагаються оцінити плинну
діяльність одного інституту (правової системи), а не вплив його на стан
соціальних відносин у всьому його різноманітті.

Проблемою, з вирішення якої починається науковий підхід до аналізу і
оцінки соціальної ефективності права, є проблема критеріїв
ефективності. Під критеріями соціальної ефективності права розуміються
такі ознаки правових дій, спираючись на які можна зробити оцінку і
винести судження про стан та зміни тих соціальних відносин, що
знаходилися під впливом цих дій. Безпосереднім джерелом саме таких
оціночних критеріїв соціальної ефективності є ті форми, через які
виявляє себе соціальна ефективність права як соціальний феномен. До них
слід віднести:

практичні наслідки окремої правової дії або системи дій, тобто їх
корисність з точки зору реалізації прав і свобод особистостей
безпосередньо або через їх об’єднання;

вплив на правову соціалізацію тих членів суспільства або соціальних
прошарків, на яких розраховані дані правові дії (особливо – на ціннісні
мотиви поведінки людей в процесі правової комунікації, соціальні мотиви
примусової необхідності правового спілкування), а також вплив на
характер і ступінь розповсюдження не визначених, але діючих правових
мотивів;

рівень соціальної органічності правових принципів або правових дій з
точки зору реалізації прав і свобод людини;

економічність, тобто здатність забезпечити соціальну ефективність
оптимально необхідними людськими, матеріальними, фінансовими ресурсами;

соціальна доцільність, під якою розуміється здатність правового припису
або правової дії забезпечити соціальну злагоду, сприяти зменшенню
соціальної напруги, відкрити можливості подальшого розвитку соціальних
відносин.

4. 3. Показники соціальної ефективності права

Після визначення критеріїв, за якими має здійснюватися підхід до
соціальної ефективності права, наступним кроком оціночного підходу до
соціальної ефективності права постає питання про показники
ефективності. Під показниками соціальної ефективності права розуміються
такі взаємозв’язки між соціальними явищами і процесами, які виступають
як інструмент оцінки того стану конкретніх соціальних відносин, який
сформувався під впливом певних правових дій.

Перш, ніж переходити до обгрунтування і характеристики показників
соціальної ефективності права, слід стосовно них мати на увазі дві
обставини.

Перша із них пов’язана з тим, що показник соціальної ефективності права
– це засіб розкриття стану цієї ефективності стосовно якогось її
критерію. Саме критерій надає зміст показникові. Без такої орієнтації
система показників буде нагадувати механічний млин, якому все одно що
перемелювати – чи то зерно, чи каміння.

Обставина друга полягає ось у чому. Показників, які б зразу шляхом
простої їх підстановки у якусь формулу оцінили соціальну ефективність
якоїсь конкретної правової дії, таких показників не існує. Не існує хоча
б тому, що соціальна ефективність є поняттям комплексним і що сама ця
комплексність накладається на безмежне різноманіття конкретних обставин,
які супроводжують кожну правову дію і завжди мають для її оцінки істотне
значення. Все це означає, що необхідно мати такі оцінюючі показники,
які, по – перше, дають можливість шляхом врахування конкретних обставин
наповнити їх відповідним змістом, а по – друге, сукупність яких здатна
дати відповідь щодо саме соціальної, а не якоїсь іншої ефективності
правових дій. А складність поняття соціальна ефективність права веде до
складності системи її показників. Це, в свою чергу, означає складність
процедури використання показників соціальної ефективності. Але іншого
шляху просто не існує.

При практичному підході до показників соціальної ефективності права
зразу виникає проблема, а що саме буде тим конкретним явищем, яким
будуть оперувати ці показники. Зважаючи на багатоплановий і комплексний
характер прояву соціальної ефективності права, найбільш доцільною
формою показникових величин можуть бути соціальні наслідки
функціонування права. Соціальні наслідки – це будь – які зміни
соціального характеру, що відбуваються в суспільстві під впливом права.
Підхід з позицій соціальних наслідків може вважатися для оцінки
соціальної ефективності права найбільш доцільним. По – перше,
соціальний результат (наслідок) – це явище об’єктивне, і тому воно може
бути основою дійсної оцінки і дійсного аналізу соціальної ефективності.
По -друге, в соціальному результаті завжди мається можливість порівняння
з дійсністю, з її тенденціями і можливостями, тобто це поняття не тільке
аналітичне, а й оціночне. Нарешті, по – третє, соціальні результати, як
відображення стану соціальних відносин і їх змін під впливом права,
можуть мати безліч конкретних форм такого відображення. А це значить, що
сукупність таких результатів (наслідків) спроможна відобразити всю
складність проявів соціальної ефективності за певних конкретних
обставин. Таким чином, об’єктивний, одночасно багатоплановий і
універсальний характер поняття “соціальні наслідки (результати)” робить
його використання при оцінці соціальної ефективності права змістовним і
доцільним.

Може здатися, що оперування поняттям ” соціальний результат ” то занадто
загальний підхід. Але це не так. Визначені вище критерії соціальної
ефективності права і докладна їх розшифровка стосовно конкретних
ситуацій дають можливість відповідної багатогранної розшифровки самого
поняття наслідків та їх змісту. Важливо і те, що наслідки, хоча і
виявляються за певними критеріями, але постають щодо них як нейтральні,
конкретні і багатогранні факти. Нарешті, соціальні наслідки, якщо вони
розглядаються з точки зору соціальної ефективності права, завжди мають
між собою чітку взаємозалежність, а значить і випливаючу з неї певну
кількісну визначеність. З позицій сказаного реальна ефективність
правових дій виступає як сукупність значущих соціальних наслідків, що
виникли під впливом ціх дій і які рогзлянуті під кутом зору критеріїв
соціальної ефективності права. Використання ж показників цієї
ефективності спирається на наявність і врахування цих наслідків.

Юридична думка виробила досить всебічну і гнучку систему показників
оцінки правової ефективності законодавчих приписів і правових дій. Вони,
в дещо зміненому вигляді, можуть бути використані також при аналізі і
судженнях про соціальну ефективність права (див.мал. 1). Розгляд цих
показників слід починати з відрізнення соціальної ефективності
безпосередньої і опосередкованої. Під цим кутом зору повинні
розглядатися і соціальні наслідки. Безпосередня соціальна ефективність –
це такі соціальні наслідки, що стосуються безпосередніх суб’єктів або
об’єктів правових дій і досягнення яких ( наслідків ) передбачалось цими
діями. Та цим справа не вичерпується. Наприклад, якщо мова йде про
приватизацію, то її можна оцінювати з точки зору стану і темпів
роздержавлення власності, ефективності цього роздержавлення, впливу
приватизації на структуру економіки і соціальну структуру тощо. Але на
ці ж самі зміни можна поглянути з іншої точки зору, з точки зору
формування громадянського суспільства. Тоді соціальну ефективність цих
змін необхідно розглядати під іншим кутом зору, а саме – який внесок
вони зробили у досягненні цієї кінцевої соціальної мети. Під подібним
кутом зору можуть розглядатися майже всі соціальні наслідки правових
дій, бо майже завжди досягнення під впливом права будь – яких соціальних
змін виступає як необхідна ланка досягнення більш далекої цілі. Виниклі
під впливом права соціальні зміни, що виступають як складова частина
досягнення більш далекосяжної соціальної межі – це і є опосередкована
соціальна ефективність права. Проблема опосередкованої ефективності має
надзвичайно велике значення в період великих соціальних зрушень або
трансформацій. В деяких випадках вона може навіть конкурувати з
безпосередньою соціальною ефективностю. Всі ці аспекти слід мати на
увазі при аналізі соціальної ефективності права в тих суспільних
умовах, що склалися в Україні.

Як безпосередня, так і опосередкована соціальна ефективність можуть бути
оцінені за допомогою показників первинних і вторинних соціальних
наслідків. Первинні (або цільові) соціальні наслідки – це ті соціальні
наслідки, оцінка яких відбувається на підставі тих безпосередніх цілей,
задля яких приймається і втілюється правовий акт або чиниться певна
правова дія. Якщо продовжити мову про приватизацію, то первинним
соціальним наслідком слід важати рівень роздержавлення власності, бо
саме задля реалізації цієї конкретної цілі приймаються законодавчі акти,
що стосуються приватизації, і здійснюються відповідні правові дії.
Первинні соціальні наслідки у свою чергу поділяються на передбачені і
непередбачені, зміст яких зрозумілий із самої їх назви. Передбачені і
непередбачені первинні соціальні наслідки можуть поділятися на позитивні
і негативні. Критерієм позитивності або негативності виступають
схвалення і сприйняття соціальних змін особистостями або їх спільнотами.
Інколи береться до уваги схвалення чи відторгнення соціальних змін
владою, але це не зовсім коректно, бо суспільство і влада це не одне і
те ж.

Внаслідок впливу права на якісь соціальні процеси або явища можуть
виникнути такі наслідки, які суспільство ( або держава ) не схвалюють. В
той же час вони змушені погодитися з цими наслідками, оскільки їх
виникнення неминуче пов’язане з умовами досягнення основних соціальних
цілей. Ці наслідки і відносяться до вторинних соціальних наслідків в
системі соціальної ефективності права. Непередбачені негативні
соціальні наслідки і вторинні наслідки виступають як загальні втрати
ефективності. З урахуванням цього поняття кінцева безпосередня
ефективність буде виступати як різниця між первинною ефективностю і
загальними втратами ефективності. Якщо негативні наслідки передбачені,
але суспільство не має наміру з ними погоджуватися і буде проти них
боротися, то такі наслідки, на відміну від вторинних, виступають як
первинні передбачені негативні наслідки.

Поряд з системою безпосередніх ( цільових ) і опосередкованих наслідків
слід звернути увагу ще на один аспект ефективності функціонування
правової системи. Мова йде про той додатковий вплив на суспільство і
суспільні відносини, який починає самостійно здійснювати людина, яка під
впливом права набула якихось нових соціальних або соціально –
психологічних рис. Цей вплив можна назвати ефектом соціалізації. З цієї
точки зору, наприклад, немає нічого небезпечнішого для соціальної
ефективності права, ніж несправедливі рішення. І справа не лише в тому,
що від них страждають конкретні люди, а правова система в таких випадках
не реалізує свого соціального призначення. Головне, з точки зору
соціальної ефективності права, полягає в тому, що особа, яка підпала під
таке рішення, в процесі спілкування з іншими людьми своїм досвідом
руйнівно впливає на правові цінності і соціальні настанови оточуючих і
тим самим сприяє деформації всієї системи соціальних і правових
відносин.

З метою ілюстрації конкретного підходу до показників соціальної
ефективності права розглянемо такий приклад. Під тиском обставин і
громадської думки суди України досить широко почали приймати позови від
громадян у зв’язку з затримками виплат заробітної плати. Так, в
Харківській області на протязі лише першої половини 1998 р. прийнято
понад 5 тис. рішень про погашення такої заборгованості, з яких виконано
біля 20 %. На підставі яких же показників можна оцінити соціальну
ефективність цих рішень? Первинним передбаченим позитивним наслідком є
те, що частина заборгованості ( 20 % ) все ж погашена. Первинним
передбаченим негативним наслідком є все ж невиплата заробітної плати,
незважаючи на наявність судових рішень. Непередбаченим же первинним
негативним наслідком став надзвичайно високий рівень невиплат ( понад 4
з 5 тис. ). До вторинних наслідків слід віднести, як свідчать працівники
юстиції, надзвичайне перевантаження судів і фактично виниклу тенденцію
перекласти клопіт про виплату заробітної плати з організацій і установ,
що повинні цим займатися, наприклад, профспілок, на суди та
правоохоронні органи. Слід зважити і на те, що під впливом масового
ігнорування судових рішень, з одного боку, у працівників підприємств
зросло почуття соціальної незахищеності, а з другого боку (у керівництва
деяких підприємств і установ ) – почуття вседозволеності, свавілля, що в
певній мірі збільшило соціальну напругу у відносинах між ними. Цей
наслідок слід також віднести до вторинних соціальних наслідків. Така
ситуація нанесла дошкульного удару по статусу самої правової системи.
Але ж вона має з точки зору підвищення соціальної ефективності права
позитивний аспект. Цей аспект не виявився б так яскраво, якби судові
органи не втрутилися в справу регулювання соціальних відносин. Завдяки
такому втручанню стала очевидною необхідність радикальних змін в
політиці заробітної плати, а також підвищення авторитету і соціальної
ефективності дій судових органів. Непередбачені первинні негативні
наслідки ( надзвичайно високий рівень невиконання судових рішень ) і
вторинні наслідки ( зростання соціальної напруги у відносинах між
працівниками і керівництвом підприємств і установ ) підказують, в якому
напрямі повинна здійснюватися робота по підвищенню соціальної
ефективності судових дій. З одного боку, це максимальне використання
судами тих можливостей правового впливу, які вони мають. З другого –
підтримка органами влади, застосування ними не лише адміністративних,
але й організаційних та інших санкцій, спрямованих на виконання судових
рішень. Наприклад, при значній кількості невиконання судових рішень про
виплату заробітної плати конкретними підприємствами або установами
стосовно їх керівників могли б прийматися рішення про їх професійну і
етичну неспроможність.

Соціальний вплив права, тобто досягнення його соціальної ефективності
здійснюється, перш за все, через судову систему як самостійну гілку
влади. Головні аспекти визначення соціальної ефективності її дій подано
на рис.2.

Рис. 2

Головні аспекти комплексної (інтегральної) соціальної ефективності
застосування правових норм

Рівень реального застосування правових приписів (А 1)

Стан і дієвість апарату,

що забезпечує реалізацію

правових норм ( А 2 )

Зміна мотивації правової поведінки

(А 3)

Аспекти, що підлягають оцінці при комплексному визначенні соціальної
ефективності застосування правових норм

Престиж (авторитет) правової системи серед

різних соціальних груп і в

суспільстві

(А 4 )

Застосування санкцій та їх соціальні
наслідки (А 5)

Слід при цьому особливо мати на увазі, що кожен показник ефективності
стосовно окремих аспектів соціальної ефективності повинен
розшифровуватися за допомогою методів конкретних соціальних досліджень.
Висновок же про інтегральну ефективність робиться на основі сукупної
оцінки загального стану реалізації прав і свобод особистостей при
застосуванні розглянутих правових норм. Відповідно з цим алгоритм
(послідовність дій) при визначенні соціальної ефективності застосування
правових норм буде мати такий вигляд:

Визначається безпосередня соціальна ефективність окремого аспекту (Е).

Безпосередня соціальна ефективність

= Цільові передбачені наслідки

+ непередбачені позитивні наслідки

непередбачені негативні наслідки

+ оцінка опосередкованої соціальної ефективності (передбачені
опосередковані позитивні наслідки

+ непередбачені опосередковані позитивні наслідки – непередбачені
негативні наслідки).

Визначається інтегральна соціальна ефективність. Вона виступає як
сукупна оцінка всіх аспектів ефективності:

Е А1, Е А2, Е А3, Е А4, Е А5 ( Е інтегр.,

де ( – символ включеності елементу в множину, що характеризує соціальну
ефективність.

При розгляді запропонованих залежностей слід зауважити таке.

Наведена система залежностей є не розрахунковою формулою, а алгоритмом,
що визначає сукупність оціночних дій, які необхідні, щоб визначити, що
відбулися під впливом права зміни в конкретних соціальних відносинах.

Кожна із ланок аналізу соціальної ефективності права обов’язково входить
до системи поняття кінцевої ефективності, а тому без жодної з них не
можна мати цілісного уявлення про соціальну ефективність правової дії
або норми.

Залежно від конкретних обставин, ланки інтегрованого поняття соціальної
ефективності можуть бути більш деталізовані, але робити таку деталізацію
доцільно в межах запропонованих укрупненних структурних одиниць
ефективності.

Остаточна підсумкова оцінка ефективності повинна здійснюватися шляхом
обов’язкового врахування того, як вирішена кожна із основоположних
проблем ефективності. При цьому слід зазначити, що позитивні показники
однієї ланки ефективності не можуть “перекрити” негативні наслідки
другої. Пояснюється це просто. Негатив в якійсь ланці спотворює всю
систему ефективності і веде до якісних змін в ній. А якщо внаслідок
позитивного впливу іншої ланки в цій системі теж відбуваються позитивні
зрушення, то це зрушення зовсім іншої якості. Другими словами,
нейтралізувати негативний вплив якоїсь ланки може лише вона сама. Спроба
замінити цей вплив чимось іншим не вирішує справи, а лише заплутує ії і
лише “заганяє” виниклі негаразди вглиб, що робить їх ще більш
небезпечними.

Системний характер оцінки соціальної ефективності права випливає з того,
що кожна з ланок системи допомагає розкрити ефективність під кутом зору
часткових критеріїв, таких, наприклад, як корисність, економність, тощо.
Оскільки такі крітерії, як корисність, економічність, органічність,
адекватність, оптимальність відбивають різні сторони реального стану
соціальної ефективності права – і жодна із цих сторін не може бути
відкинута, – то й аналіз ефективності неминуче повинен мати системний
характер. Саме цю вимогу і відбиває запропонований алгоритм визначення
безпосередньої соціальної ефективності права.

Крім безпосередньої соціальної ефективності правових приписів і дій,
існує, як вже зазначалось, ефективність опосередкована. Значення її дуже
часто недооцінюється або не враховвується зовсім, бо безпосереднього
виконувача завжди цікавить безпосередній результат і безпосередня
ефективність.

Опосередкована соціальна ефективність права, коли часткові наслідки
практичних дій права є ланками досягнення якоїсь більш далекої цілі, в
умовах України звернула на себе увагу при законодавчому забезпеченні
переходу до ринкової економіки. Багато з яких законодавчих актів,
вирішуючи якісь конкретні питання з точки зору розвитку, наприклад,
малої підприємницької діяльності, в той же час були необхідною ланкою
більш далекосяжної об”єктивної мети – перетворень власності. І цей
внесок стосовно далекосяжної фундаментальної цілі, з точки зору
соціальної ефективносі права, був не менш значущим, ніж вирішення певних
конкретних безпосередніх проблем.

Визначається опосередкованна ефективність шляхом використання тих самих
показників, як і безпосередня (первинні наслідки передбачені –
позитивні і негативні, первинні наслідки не передбачені – позитивні і
негативні, вторинні соціальні наслідки). Різниця при такому визначенні
полягає лише в тому, що в якості оціночної мети береться мета більш
широка і віддалена мета.

Підсумовуючи сказане, безпосереднью соціальну ефективність права можна
визначити за двома ознаками. По-перше, вона співставляється і оцінюється
за допомогою тієї мети, а також бажаних соціальних наслідків, які
передбачалися приміненням лише оцінюваних правових дій. По-друге,
безпосередня ефективність – це соціальна ефективність уже здійсненої і
завершеної правової дії. Опосередковану ж соціальну ефективність права
можна охаректиризувати як стан речей, що виникає і може дати значущі
соціальні наслідки при умові наступної додаткової правової діяльності.
Опосередковані наслідки можна розглядати як внесок у досягнення тих
цілей, які не стосуються безпосередньо досліджуваної дії, але без цього
внеску досягнення соціальнозначущих наступних цілей неможливе. Із цього
випливає один висновок: дослідження соціальної ефективності права буде
дійсно повноцінним лише в тому випадку коли досліджується як
безпосередня, так і опосередкована соціальна ефективність, тобто
проблеми ефективності поточні і стратегічні.

Своєрідність і складність поняття соціальної ефективності права наклали
свій відбиток не тільки на системи критеріїв і показників цієї
ефективності, на своєрідність ії змісту, але й на характер іх
застосування. Зміст і характер критеріїв і показників соціальної
ефективності права повинні неминуче впливати на послідовність
користування ними, тобто на головні етапи дослідження цієї ефективності,
а також на саму процедуру і методи аналізу та формулювання висновків з
нього. Все це не може не бути предметом самостійного розгляду.

4.4. Методика аналізу соціальної ефективності права

Сукупність дій по використанню критеріїв і показників соціальної
ефективності права , яка дає можливість виявити його фактичну
ефективність – це і є методика аналізу соціальної ефективності права.

В процесі оцінки соціальної ефективності права слід відрізняти два його
етапи.

Перший етап пов’язаний з виявом життєздатності бажаних змін у
соціальних відносинах за допомогою права. Другий етап являє собою
безпосередню оцінку життєздатних змін у соціальних відносинах, які
відбулися під впливом правових дій.

Загальні передумови, що визначають життєвість правової норми, подані на
рис. 3.

Рис. 3

Головні ознаки нежиттєздатності правових норм

Ознаки нежиттєздатності правових норм

Формально – правові Соціальні і соціально –
психологічні

– Невідповідність актам вищої правової сили – Втручання у сфери
суспільного життя, що ре
гулюються іншими соціальними нормами ( не правом )

– Не витримані атрибутивні вимоги до закону – Протиправний
характер закону або іншого правового припису

– Спроба діяти всупереч

об’єктивному ходові часу

– Втручання у сферу
особистих вподобань

– Відсутність у
суспільства
інформації про зміст
правового акту

Перш за все, це передумови, що повністю виключають не тільки
ефективність, але і фактичну дію правового припису. Таке може статися за
формальними причинами, коли правова норма не відповідає або протиречить
актам вищої юридичної сили. Наприклад, будь – який правовий акт, що
намагався б регулювати внутрішні відносини якоїсь релігійної общини, не
міг би розглядатися з точки зору соціальної ефективності, оскільки
протиречить статті 35 Конституції України, де проголошене відокремлення
церкви і релігійних організацій від держави. Абсолютною перешкодою до
аналізу ефективності правової норми можуть бути протиправний характер
закону і не витриманість обов’язкових вимог до нього, а також
відсутність у суспільства інформації про норму права. Особливо гострою є
ця проблема у сучасних умовах, коли владні органи вводять в дію приписи,
про які знають лише вони самі, адресати ж освідчені про них лише в усній
інтерпретації, частіше всього спотвореній.

Окрім формальних причин, відсутність соціальної ефективності права може
виникнути також тоді, коли воно втручається у ті сфери суспільного
життя, що за своєю соціальною природою не підлягають правовому
регулюванню. Однією з таких сфер є особисті вподобання. Втручання права
в цю сферу з соціальної точки зору абсолютно неефективне, про що
свідчить світовий досвід прийняття і впровадження так званих ” сухих
законів “. Абсолютно неефективними в соціальному відношенні є правові
акти, що намагаються діяти всупереч об’єктивному ходові часу. Наприклад,
неможливо законодавчим шляхом змінювати терміни набуття якихось сторін
особистої чи громадянської зрілості. Не можна відновити також те, що
колись існувало, але на момент прийняття правового акту не може бути
відроджене, бо це приведене до фундаментальних порушень у суспільній
злагоді.

Таким чином, лише негативними за своїми наслідками можуть бути спроби за
допомогою законів відродити те, що пережило себе історично. Такі зміни
суспільно не припустимі. Наприклад, після поразки Великої французької
революції і реставрації династії Бурбонів навіть їх прихильники ( які,
за образним словом, ” нічого не забули і нічому не навчилися ” ) не
наважилися відновлювати ті форми власності, особливо на землю, що
існували до початку революції. Вони розуміли: час старої власності
відійшов у минуле, спроби відновити її можуть привести до катастрофи,
яка згубить і їх самих. Зі сходної причини вшухли пропозиції, які
виникали в Україні в перші роки після отримання незалежності, щодо
відновлення власності, націоналізованої під час революції 1917 року і
повернення її конкретним власникам або їх нашадкам.

В світлі сказаного слід особливо наголосити на те, що ці два
основоположних індикатори соціальної життєздатності правових дій (
невтручання в особисті вподобання і неможливість за допомогою права
реанімувати те, що віджило своє ) являють собою узагальнення світового
досвіду і використовуються щодо соціальної оцінки права досить широко.

Якщо за допомогою зазначених вище індикаторів виявлена нежиттєздатність
уже існуючих або запроваджуваних за допомогою права соціальних змін, то
питання може полягати лише в одному: як запобігти дій, передбачених
нежиттєздатним правовим рішенням, або як нейтралізувати негативні
соціальні наслідки, якщо такі дії уже відбулися. При цьому, яка б
система показників для соціального аналізу у цьому випадку не
застосовувалась, мета аналізу полягає лише у вияві негативних наслідків,
оскільки позитивні наслідки в подібних випадках органічно неможливі. При
виявленні соціальної нежиттєздатності тих або інших правових дій чи
намірів лінія поведінки юридичних працівників може бути одна – зробити
все, щоб наміри такого характеру не здійснювалися, а дії не
повторювалися.

Другий етап – етап безпосереднього аналізу соціальної ефективності права
теж має свої особливості.

Так, обов’язковою передумовою аналізу соціальної ефективності права є
врахування того, як ця ефективність по – різному проявляється на різних
рівнях соціальних відносин. Соціологічна правова думка нараховує три
таких рівня: а) особистісний; б) груповий ( колективний ) або
соціальних інститутів; в) соцієтальний ( рівень всього суспільства ).

Щоб проілюструвати це, повернемося до прикладу з невиплатами заробітної
плати. Така невиплата є більш складним за своїми наслідками явищем, ніж
це здається на перший погляд. По – перше, вона веде до крайнього
особистого зубожіння і деформації всіх форм міжособистих відносин. По –
друге, внаслідок такої невиплати людина фактично випадає із сфери
ринкових відносин як покупець. Виникає хибне коло: економіка не
розвивається за відсутністю належної кількості покупців, а покупців
немає, бо їм не сплачують заробітну плату. Нарешті, по – третє,
внаслідок таких невиплат падає якість життя в суспільстві в цілому, що
неминуче веде до загальної соціальної нестабільності і загроз
соціальних вибухів. Аналіз соціальної ефективності правових дій,
спрямованих на вирішення цієї проблеми буде неповним і одностороннім,
якщо не з’ясувати соціальні наслідки впливу правових дій на кожен із цих
аспектів. Але такий розгляд є не що інше, як розгляд соціальної
ефективності на різних рівнях соціальних відносин: в першому випадку на
рівні відокремленого суб’єкта, в другому – на рівні соціального
інституту ( в цій ситуації таким інститутом виступає економіка ) і в
третьому – на рівні всього суспільства. Такий рівневий підхід є
необхідним або принаймні бажаним в кожному випадку, коли розглядається
соціальна ефективність якихось правових дій. Він означає, що дослідження
соціальної ефективності повинне здійснюватися відносно кожного з рівнів
соціальних відносин.

За будь-яких завдань і особливостей дослідження розгляд ефективності на
кожному із рівнів не можна розглядати як самоціль. По – перше, в цьому
випадку не виключена можливість перебільшення наслідків на якомусь із
рівнів за рахунок недооцінки наслідків на інших рівнях. Більше того, при
відокремленому розгляді це неминуче. Недопущення такого негативу є
однією із головних причин необхідності комплексного, тобто на всіх
рівнях, розгляду змін в соціальних відносинах під впливом права. По –
друге, позитивні або негативні наслідки на одному рівні можуть
нейтралізуватися наслідками на іншому рівні. Тому треба розглядати їх
всі.

Виходячи із сказаного, найбільш доцільним є повний аналіз соціальної
ефективності права, здійснений послідовно на кожному із рівнів
соціальних відносин по всім критеріям і показникам.

З точки зору безпосереднього аналізу соціальної ефективності конкретних
правових дій найбільші складності криються у виборі фактів ( соціальних
наслідків ), що стосуються соціальної ефективності права, і в їх
інтерпретації. Вирішення цих проблем здійснюється засобами конкретних
соціальних досліджень. Соціологія права, як теоретична засада цих
досліджень, формулює принципи, найбільш ефективні методи їх здійснення,
а також послідовність дій в дослідницькому процесі.

З точки зору методів підходу до вивчення соціальної ефективності як
соціального явища, вони не мають принципових відмінностей порівняно з
тими, що застосовуються для соціологічного аналізу інших суспільних явищ
або процесів. До таких методів слід віднести логічний, психологічний,
статистичний, метод моделювання. Але якщо все ж враховувати дослідницьку
специфіку стосовно соціальної ефективності права, то особливе значення
слід надавати ( і не забувати про це ) системному та структурному
аналізу, методу екстраполяції і оцінки тенденцій, дослідженню ” дерева
цілей “, історичним аналогіям, соціально – правовим експериментам.

Система принципів і методів вивчення соціальних наслідків дії права з
тим, щоб їх використати при аналізі соціальної ефективності права,
подана на мал.4. Що ж стосується послідовності аналізу соціальної
ефективності права, то вона в загальній формі має такий вигляд.

1 етап: а) дослідження тих проблем, що визначили необхідність правових
актів і дій ; б) визначення соціальних адресатів правових дії; в) вибір
і ранжування критеріїв ефективності.

11 етап: а) вияв ” дерева соціальних цілей ” правової норми або дії,
співвідношення цілей з соцільними і правовими цінностями; б) оцінка
правових і соціальних можливостей реалізації кожної із складових частин
” дерева цілей “.

111 етап: побудова стосовно досліджуваного випадку системи показників
соціальної ефективності права на основі переведення кожного із
узагальнених показників соціальної ефективності в більш конкретні.

1У етап: а) збирання конкретної соціологічної інформації по кожному із
визначених показників соціальної ефективності в їх конкретній трактовці;
б) групування отриманих даних для характеристики соціальної ефективності
права у відповідності з критеріями станів соціальної дійсності –
вихідного (того, що був до прийняття правового припису), фактично
існуючого в момент аналізу, бажаної.

СОЦІАЛЬНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРАВА – це співвідношення між фактичним
результатом дії правової системи або її ланки по реалізації природних і
інших прав особистості та тими цілями, задля яких ці дії були здійснені.

Табл. 1

Система вивчення соціальних наслідків дії права

ПРИНЦИПИ

Вивчення соціальної ефективності права

МЕТОДИ

вивчення соціальної

ефективності права

1. Погляд на соціальну ефективність права як на якісну характеристику
дій правової системи і втілення в життя

правових норм. 1. Логічний метод: вивчення колізій, соціальних
наслідків правових дій і норм шляхом застосування логічних і герменев
тичних
прийомів.

2. Будь – яке правове явище слід розглядати як явище соціально
доцільне.

2. Психологічний метод: вивчення соціальних
наслідків дій права через аналіз
стану соціальної і індивідуальної психології.

3. Соціальна ефективність правових норм і правових
явищ взагалі має вивчатися поза межами права.

3. Специфічні соціологічні методи (спостереження, вивчення і аналіз
документів, опитування ).

4. Соціальну ефективність права можна зрозуміти і оцінити лише через
реальну правову і соціальну поведінку особистостей. 4.
Статистичні методи:
вияв кількісних взає
мозалежностей між пра
вовими і
соціальними
явищами з метою пос
лідуючої якісної інтер
претації цих взаемо

залежностей.

5. Моделювання (використання імітаційних
і математичних моде
лей,
мисленного
експерименту ).

У етап: а) аналіз і оцінка фактичного стану соціальної ефективності по
кожному із її показників; б) порівняння фактичних наслідків з бажаними
(що визначаються метою правового акту або правової дії) по кожному із
показників ефективності.

У1 етап: а) формулювання практичних висновків із наслідків аналізу щодо
кожного з критеріїв ефективності; б) перевірка в разі потреби практичних
висновків і рекомендацій за допомогою спеціальних експертиз або
соціально – правового експерименту.

Підсумовуючи розгляд теми, можна зробити такі загальні висновки.

Проблема ефективності права є ключовою проблемою функціонування права як
соціального інституту. Соціальна ефективність права виступає якісною
категорією і має пріоритет відносно інституціональних правових критеріїв
його ефективності.

Під соціальною ефективністю права розуміється міра цільових можливостей
реального впливу права на характер і стан соціальних відносин, на
фактичну реалізацію прав і свобод особистостей. Соціальна ефективність
права має свої власні критерії і показники, що випливають із її сутності
і можуть не співпадати безпосередньо з критеріями власне права.

Практичним проявом соціальної ефективності права виступають соціальні
наслідки функціонування правової системи або її ланок.

Основними засадами аналіза соціальної ефективності права є системний
підхід до аналіза, всебічність, єдність принципів його здійснення. До
системи, за допомогою якої оцінюється соціальна ефективність права,
входять підсистеми: а) рівнів оцінки ( рівень суспільства,
інституціональний, рівень відокремленого суб’єкта );

б) критеріїв безпосередньої оцінки з їх більш докладною
деталізацією, що ураховує специфіку об’єктів аналізу;

в) показник соціальної ефективності стосовно їх наслідків ( первинні
( цільові ) – передбачені позитивні, передбачені негативні,
непередбачені негативні, непередбачені позитивні і вторинні наслідки).

Необхідною передумовою аналіза соціальної ефективності правових дій є
оцінка їх на соціальну життєздатність. Індикаторами такої оцінки
виступають відповідність правових дій об’єктивному ходові часу і
невтручання права в ті сфери, які регулюються не правовими, а іншими
соціальними механізмами.

Здійснення процедури аналіза соціальної ефективності права потребує
об’єктивно необхідної послідовності дій по використанню критеріїв і
показників аналізу. Тільки при дотриманні такої послідовності може бути
виявлена фактична цільова ефективність правового втручання в
соціальні процеси.

7. Організація і проведення конкретного аналізу соціальної ефективності
права включає в себе вияв сукупності соціальних цілей правових дій,
вибір показників для оцінки конкретних явищ, збирання соціальної
інформації, її аналіз з метою вияву на основі цієї інформації фактичного
стану соціальної ефективності права і формулювання практичних висновків.

Запитання для самоконтролю

Що таке соціальна ефективність права?

У чому полягає логіка перегляду методологічних засад соціальної
ефективності права? Які можливі етапи розвитку суспільної та
індивідуальної правосвідомості щодо соціальної ефективності права?

Які існують оціночні критерії соціальної ефективності права?

Які можна визначити показники соціальної ефективності права?

У чому полягає співвідношення критеріїв і показників соціальної
ефективності права?

Чому в умовах трансформації суспільства визначним чинником оцінки
соціальної ефективності права виступають відносини власності?

Які існують форми прояву соціальної ефективності права?

Як визначаються форми прояву соціальної ефективності права?

Які можливі соціальні втрати внаслідок дії окремих норм права? Наведіть
приклади.

У чому проявляються первинні і вторинні соціальні наслідки дії права?

У чому полягає системний характер оцінки соціальної ефективності права?

Рекомендована література:

Гегель Г. Философия права. – М., 1990.

Заєць А. Принцип верховенства права (Теоретико-методологічне
обгрунтування) // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – №
3.

Закалюк А.П. Методологічні проблеми підвищення якості законотворення
засобами науково-кримінологічної експертизи// Вісник Академії правових
наук. – 1996. – № 7. – С. 68 – 77.

Закон України “Про Місцеве самоврядування в Україні”. Офіційне видання.
– К.: Парламентське вид-во, 1997. – 100 с.

Копейчиков В., Цельєв О. Інститути приватної власності та підприємництва
як основні складові громадянського суспільства// Вісник АПрНУ. – 1998.-№
2. – С.25 – 32.

Пастухов Ю. Правові проблеми ринку праці в Україні // Право України. –
1996. – № 5. – С. 30 – 34.

Преступные доходы и борьба с ними// Законность . – 1997. – № 1 (747).
–С. 2-5.

Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної
власності. Постанова № 20 Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня
1995р.// Право України.-1996 – № 4. –С. 57- 61

Пушкін А. Методологічні проблеми кодифікації законодавства у сфері
підприємництва// Право України. – 1995. – № 5-6.- С-3 -7.

Селіванов В. Приватно-правові засади концепції державної політики
захисту прав і свобод людини в Україні // Право України.-1997.- № 11. –
С. 32-44.

РОЗДІЛ 5. ПРАВОВА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ

5.1. Зміст і структура правової соціалізації особистості

Центральною проблемою особистості, з точки зору соціології, є проблема
входження її у певні соціальні спільноти, бо тільки в межах цих спільнот
відбувається реалізація на практиці суспільних і особистих інтересів
(42, 98). Процес такого входження виступає як мета соціалізації.
Змістом же його є засвоєння індивідом на протязі життя соціальних норм,
культурних цінностей і діяльнісних принципів того суспільства, до якого
він належить. Однією із фундаментальних сторін загальної соціалізації
виступає правовий аспект соціалізації особистості. Він охоплює процес
включення особистості у правові відносини, що виникають в суспільстві у
зв’язку з дією права і у відповідності з правовими вимогами як до
окремих індивідів, так і до соціальних інститутів. Ці вимоги обумовлені
конкретними економічними, суспільно – політичними, соціально –
психологічними і духовними особливостями того суспільства, в межах якого
реалізується правовий аспект соціалізації.

Таким чином поняття соціалізації, що введене Е. Дюркгеймом ( 21, 102 ),
слід розуміти як процес формування основних якостей особистості на
основі виховання, навчання, засвоєння соціальних ролей, внаслідок чого
особистість перетворюється в реального з соціальної точки зору члена
суспільства, тобто набуває здатності жити і діяти в ньому.

Правова соціалізація виступає при цьому як набуття особистістю таких
соціальних якостей, що необхідні їй для входження в суспільство як певну
правову систему. В зв’язку із складністю соціальної структури
суспільства правова соціалізація суспільства означає включеність в
різноманітні соіцальні групи, кожна із яких має свої уявлення, цінності,
традиції тощо стосовно права, його використання і відношення до нього.
Правовий аспект соціалізації має, таким чином, своєрідне і різко
відмінне від інших аспектів соціалізації значення. Це випливає з того,
що правова соціалізація є не чимось іншим, як усвідомленням особистістю
своєї соціальної ролі шляхом включення у соціально – правові відносини
суспільства. Тобто правова соціалізація є головним напрямом формування
особистості як громадянина ( 13, 31 – 32 ).

Оскільки головною практичною проблемою соціалізації є проблема
формування таких якостей особистості, завдяки яким вона здобуває
здатність пристосуватися до умов соціального життя певного суспільства,
то і правова соціалізація в її реальному прояві виступає як здатність
особистості адаптуватися до конкретної державної і правової системи.
Механізм будь – якого аспекту соціалізації, в тому числі і правового,
базується на засадах соціальної активності. Тільки завдяки такій
активності особистість включається в життя суспільства, а необхідні для
соціалізації якості особистості перетворюються в умови її діяльності .

Завдяки тому, що правова соціалізація пов’язана з можливостями і
здатністю дотримання основоположних державних і правових норм, її вплив
на долю особистості має вирішальне значення. Це обумовлено тим, що
фактична нездатність особистості адаптуватися до правових норм і
інституціонального устрою суспільства веде до застосування стосовно
такої особистості механізма примусу.

Дія цього механізма по відношенню до несоціалізованої, з правової точки
зору, особистості у більшості випадків виявляється згубною для неї. І це
відбувається не тому, що державні або правові інститути застосували
якісь особливі репресії, а тому, що ці інститути поставили такі вимоги
до діяльності і самовиразу особистості, які вона не може реалізувати, бо
зовсім не адаптована до існуючих державних і правових умов. ( 31, 147 ).
Саме такі обмеження і є найбільшою загрозою для здійснення життєвих
цілей і призначення несоціалізованої у правовому відношенні особистості.

Проблема правової соціалізації особливого значення набуває в умовах
ринкових відносин. Ці відносини передбачають, з одного боку, максимум
ініціативи і відповідальності особистості, а з другого – провідну роль
такого спілкування між людьми, яке засвідчене державою на основі певних
правових норм і має загально визнану форму договору. Найбільш
розповсюдженими проявами правової несоціалізованості в цьому суспільстві
є відсутність знання законів, своїх прав і обов’язків, особливо тих, що
виникають, коли члени суспільства вступають у фінансові відносини між
собою, а також правова безтурботність. Така несоціалізованість виступає
підгрунтям шахрайства і обдурювання з боку ” ділових партнерів ” типу ”
МММ ” і людських трагедій для тих, хто вступив у договорні відносини з
ними. А по суті справа дуже проста: перш ніж віддавати гроші, треба мати
відомості про банківські гарантії, про наявність ліцензій для здійснення
діяльності і взагалі про все, що передбачене законом. Із цього
невеликого прикладу випливає фундаментальний висновок: кожен крок у
ринковій економіці повинен звірятися з законом, а правомірність його –
підтверджуватися певними нормативними актами. Іншими словами, правова
соціалізація, особливо в період переходу до ринкової економіки, є не
просто загальним побажанням, а передумовою виживання в самому прямому
значенні цього слова ( 37, 3 – 6 ).

Правова соціалізація як відбиття процесу входження особистості у систему
державно – правових відносин, які існують в суспільстві, неминуче
набуває системного і багаторівневого характеру. Причиною цього є те, що
і самі правові відносини мають багато рівнів. ( 21, 10 – 11 ).
Урахування цього факту має надзвичайно важливе теоретичне і практичне
значення. Його теоретичний аспект полягає у відмові від спрощеного і
одномірного підходу до процесу правової соціалізації, а практичний – в
необхідності диференційованого підходу до конкретних проблем
соціалізації в залежності від того, з яким рівнем правових відносин ці
проблеми пов’язані. Без урахування багаторівневого підходу при вирішенні
питань соціалізації неможлива реальна і практично значуща оцінка
ефективності соціалізації.

В самому загальному вигляді можна виділити три рівня правової
соціалізації особистості.

Локальний, тобто такий, що спрямований на опанування обмежених аспектів
якоїсь галузі правових відносин і стосується в кожному конкретному
випадку невеликої кількості особистостей або соціальних спільнот.

Інституціональний, під яким розуміється соціалізація стосовно правових
відносин, що виникають внаслідок діяльності певних правових інститутів.
Відповідно з цим цей рівень охоплює інтереси якихось соціальних
прошарків.

Соцієтальний рівень правової соціалізації пов’язаний з дією систем
правових інститутів або правового життя суспільства в цілому. В тій або
іншій формі до цього рівня причетні всі члени суспільства.

Зазначені рівні правової соціалізації значним чином відрізняються один
від одного за змістом, термінами дії і соціально – психологічними
характеристиками учасників. При цьому є очевидним, що незалежно від
рівнів на кожному із них завжди існує такий аспект, на пізнання і
реалізацію якого і спрямований процес правової соціалізації. Цей аспект
становить специфіку кожного рівня.

Як відомо, однією із фундаментальних ознак соціології є те, що вона
визначає і оцінює за допомогою соціальних характеристик людей стан
суспільних відносин і включеність в них окремих особистостей або їх
спільнот. ( 42, 24 – 25 ). Особистості і суспільні відносини виступають
при цьому як суб’єкти і об’єкти соціалізації. Суб’єктно – об’єктний
характер зв’язку особистості і суспільних відносин є тим, що об’єднує
всі рівні правової соціалізації і їх аналіз.

Методологічною передумовою наукового підходу до питань соціалізації під
зазначеним кутом зору є визначення соціального призначення і природи
права. Концепція сучасного розуміння права, якщо синтезувати ідеї різних
підходів до права, зводиться до того, що право – це загальний масштаб і
міра свободи і що сутністю права як суспільного явища є реалізація
принципу рівності на основі органічно притаманної йому справедливості. (
20, 126 ).

Але всезагальність права при наявності соціальних відмінностей між
людьми і фактичної нерівності конкретних осіб та їх спільнот означає, що
принцип рівності і справедливості є принципом формальної рівності,
тобто такої, що в кожному конкретному випадку може мати різний
соціальний зміст і наслідки. Із цього випливає, що в самій природі права
закладена можливість притиріччя між правовим принципом або дією і
соціальною дійсністю, в якій вони реалізуються. Існування такого
протиріччя і обгрунтування шляхів його подолання становлять глибинний
зміст діалектики суб’єкта і об’єкта правової соціалізації. Реальною
формою прояву цього протиріччя виступає той або інший рівень розбіжності
між правом як системою принципів рівності і справедливості і правовим
життям конкретної особистості, тобто тією сферою її соціального буття,
яка може бути оцінена і регульована за допомогою права ( 31, 139 ).

Вияв зазначеного протиріччя і його проявів та причин, обгрунтування
шляхів його подолання становлять наукову основу дослідження проблем
соціалізації особистості. Але при цьому виникає питання, якої форми це
протиріччя набуває в житті.

У відповідності із поглядами на соціологію як науку, об’єктом її
дослідження завжди виступає проблемна ситуація, що сконцентрувалася в
якомусь конкретному соціальному явищі, процесі або відношенні. Таким
чином, конкретний об’єкт дослідження цікавіть її в тій мірі, в якій він
є втіленням певної проблеми, дослідження і вирішення якої чекає
суспільство.

Розповсюджуючи зазначений вище підхід на правову соціалізацію, можна
сказати, що вона, по – перше, вивчається на якомусь рівні і через
конкретні форми прояву, а по – друге, в якості безпосереднього об’єкту
дослідження правової соціалізації завжди виступає проблемна соціально –
правова ситуація.

Атрибутивною ознакою соціально – правової ситуації є наявність в ній
домінуючої тенденції. Саме ця тенденція і визначає її зміст і
спрямованість ( 38, 33 – 34 ). Далі. Проблемою в широкому значенні цього
поняття є прояв протиріччя між наявним рінем знання про якесь явище і
тим його рівнем, що необхідний для досягнення певної практичної ( або
теоретичної ) мети. Проблеми соціалізації завжди визнаются протиріччям
між ідеальним, бажаним призначенням правової системи і фактичною
реалізацію настанов цієї системи конкретними особистостями або їх
спільнотами.

Практичним шляхом розв’язання будь – якої соціально – правової
проблемної ситуації, що породжується процесом соціалізації, є соціальна
дія. Під дією в даному випадку розуміється цілеспрямована поведінка
людини, яка має на увазі досягнення певної мети і спирається на
соціально – правові і особисті можливості для такої дії.

Соціально – правові проблемні ситуації можна класифікувати по характеру
їх зв’язку з соціальними діями особливостей.

Розгляд соціально – правових проблемних ситуацій, які пов’язані з
правовою соціалізацєю особистості, свідчить про те, що до найбільш
фундаментальних понять в них відносяться поняття ” дія ” ( діяльність )
і “суспільні відносини”. Не дивлячись на те, що дійові особи і в
діяльності і в суспільних відносинах одні і ті ж – конкретні
особистості – зазначені поняття відбивають як суб’єктивний, так і
об’єктивний аспекти процесу їх правової соціалізації. Розкриття їх
взаємозалежності має основоположне пізнавальне значення.

Під суб’єктивним аспектом в даному випадку розуміється вплив на правову
соціалізацію безпосередньої соціальної і особистої активності окремих
індивідів або соціальних груп. Кожен суб’єкт виступає при цьому як
втілення самосвідомості і певного рівня культури. А об’єктивний аспект –
це сукупність тих впливів на соціалізацію особистості, які породжені
такими соціальними явищами, що виступають стосовно окремої особистості
як зовнішнє джерело соціального впливу і соціальної активності в процесі
входження окремих особистостей в існуючу систему суспільно – правових
відносин.

Значущість взаємозалежності об’єктивного і суб’єктивного аспектів в
правовій соціалізації полягає, перш за все, в тому, що одна і та ж
об’єктивна соціально – правова реальність при різних характеристиках
стану суб’єктів соціалізації може виступати як джерело різніх соціально
– правових проблем. А із цього випливає необхідність в подібних випадках
різних методів соціалізації особистості.

По – друге, саме спираючись на цю взаємозалежність об’єктивного і
суб’єктивного, можна вибрати методику дослідження проблем правової
соціалізації і реалізувати три обов’язкові дослідницькі вимоги до
проблем правової соціалізації:

точно розмежувати дійсні, реальні проблеми і “псевдопроблематичні” ;

чітко усвідомити істотне і неістотне, основоположне і похідне у
конкретній проблемі правової соціалізації;

здійснити розчленування досліджуваної проблеми на елементи, упорядкувати
їх соціальний приорітет та обрати відповідну логіку дослідження.

Нарешті, по – третє, не враховуючи єдності об’єктивного і суб’єктивного
у правовій соціалізації, неможливо дати взагалі науково обгрунтовану і
практично значущу відповідь про особливості будь – якої конкретної
проблеми правової соціалізації.

5. 2. Особливості процесу соціалізації особистості

Із різноманіття об’єктивних впливів в процесі правової соціалізації
особистісті необхідно виділити такі, які, по – перше, відносяться до
сфери саме соціально – правових відносин, а по – друге, мають
основоположне значення, тобто по відношенню до яких інші соціальні
об’єктивні фактори впливу на правову соціалізацію відіграють похідну
роль. До них слід віднести: а) природу права як соціального явища з
включенням до цього впливу функціональних форм, через які ця природа
проявляється; б) власність як об’єктивна, предметна форма втілення волі
особистості; в) поле правової соціалізації, тобто уже існуючий соціально
– правовій простір, в межах якого відбуваються соціалізуючі особистість
процеси.

З точки зору вирішення проблем соціалізації визначення сутності права
має фундаментальне значення, оскільки від поняття права залежать, по –
перше, його субстанціональні форми існування ( 12, 103 ), а по – друге,
його суспільні функції, тобто те, що специфічним чином відбиває
суспільні структури і відносини, в які включена людина ( 10, 94 – 95 ).
Обидві зазначені похідні від сутності права визначають методологію
підходу до правової соціалізації. Адже відповісти на питання про правову
соціалізованість – це значить дослідити, наскільки ефективно і в якій
соціальній формі особистість реалізується в інтересах особистості і з її
участю функції права на кожному із рівнів правової системи.

Наголошуючи на необхідності в процесі соціалізації виходити з
функціональної визначеності права у відповідності з його природою і
сутністю, в той же час необхідно мати на увазі, що ця функціональність
реалізується при певних соціальних відносинах і у зв’язку з цим має
конкретні соціальні форми прояву. Це особливо необхідно мати на увазі в
сучасних умовах, оскільки із трьох можливих станів законності (
справжній закон, видимість закону, кінець закону ) наше суспільство
характеризується ніяк не першим його станом ( 4, 48 ). А це означає, що
і реалізація функцій права в нашому суспільстві хоча і не може
здійснюватися всупереч його природі, але в той же час має великі
особливості з вкрай негативними наслідками для правової соціалізації
особистостей.

Загальновизнаними вважаються п’ять функцій ( 21, 68 – 72 ).

1. Визначальною є функція інтеграції і згуртування соціальних утворень –
груп, класів, націй і народностей, всього суспільства – у відповідності
з загальнолюдськими демократичними нормами ( 21, 164 – 165 ).

Функція забезпечення правом контролю за поведінкою людей на основі
створення умов для безпосередньої демократії, а також створення
юридичних засад діяльності різних суспільних організацій та ланок
політичної системи (1,3-9).

3.Регулятивна функція у відповідності до якої суб’єкти правових
відносин наділяються певними правами і обов’язками стосовно одне одного.
Ця функція не може бути зведеною до примусу. Вона передбачає
стимулювання нових форм суспільних відносин, – упорядкування того, що
вже випробовано у суспільній практиці як соціальна цінність ( 20, 144 ).

Охоронна функція передбачає необхідність захисту суспільних відносин у
формі захисту інтересів громадян, соціальних груп, всього суспільства.
Ця функція, як і регулятивна, спирається на весь комплекс регулятивних
норм. Головним призначенням охоронної функції визнається запобігання
правопорушень. Тому, хоча в багатьох правових нормах безпосередньо
охоронного аспекту немає, вони все ж виконують і цю функцію, оскільки
дають варіанти дій, які заохочуються суспільством і тим самим
запобігають правопорушенням ( 23, 166 ). Нарешті, п’ятою функцією є
функція комунікативна. Особливістю правової інформації як основи
здійснення цієї функції є її прескриптивний характер, тобто характер
припису. Реалізація цієї функції виступає об’єктивно необхідною
передумовою в забезпеченні всіх аспектів соціалізації особистості

Структура і характер функцій права є вихідною позицією, виходячи з якої
слід підходити до них як до фундаментальних засад правової соціалізації.
В той же час оцінка впливу на правову соціалізацію особистості за
функціональними ознаками права може мати методологічні вади. Пояснити це
можна двома обставинами. Перш за все у тому викладі функцій, який став
певною традицією, система правових відносин виступає в ході правової
соціалізації як система включно зовнішнього впливу. При цьому не
враховується та обставина, що право породжується внутрішньою природою
самої людини – а значить і функції повинні мати таку форму прояву, що
забезпечувала б реалізацію у суспільно сприйнятливих формах саме цієї
природи. У підході до функцій права існує обмеженість ще в одному
відношенні. Як правило, не вказується головний суб’єкт, воля якого
визначає відсутність права, або виходять з того, що таким суб’єктом є
спільноти (41, 19 ). В зв’язку з цим може бути викривленим поняття про
те, відносно кого здійснюються функції права, в чому полягає їх кінцева
спрямованість, значить і про те, хто є центральною, поєднуючою фігурою
об’єктивного і суб’єктивного аспектів процесу правової соціалізації.

Право полягає в тому, що наявне буття певного суб’єкту виступає як
наявне буття свободної волі. Тобто право, за термінологією Гегеля є
взагалі свобода як ідея ( 12, 89 ). Але таке загальне формулювання
необхідно доповнити відповіддю на питання, а яким чином і в якій формі
свобода виступає безпосередньо і конкретно, як вона матеріалізується.
Якщо брати соціологічний аспект цієї проблеми, то безпосередньою формою
прояву свободи особистості є власність і узгода. Зважаючи на залишки
економічного детермінізму, коли власність розглядалася тільки як
економічна категорія і відносилася до так званого базису, однозначно
визначаючи всю суспільну структуру, в тому числі і такі суспільні
інститути, як держава, право тощо ( 27, 7 ), слід зробити необхідні
пояснення методологічного характеру.

Оскільки власність є предметною формою буття волі особистості, то це
означає, що відносини власності є відносини між людьми як цілісними
особистостями у всьому різноманітті їх економічних, соціальних,
психологічних і духовних якостей.Саме тому власність розглядається як
складна і багатопланова соціологічна категорія.( 12, 104 ).

Відносини власності об’єктивно виконують соціальну функцію розвитку
кожної із передумов існування суспільства – особистості, трудівників,
засобів, форм і методів праці, інформації, соціальних і психологічних
форм спілкування, тощо.Саме тому ці відносини просякають всю соціальну
тканину суспільства і визначають стан та майбутнє кожного його члена.
Оскільки відносини власності відображають у найбільш суттєвій і
багатоплановій формі стан і напрямки суспільного розвитку, то і
соціологію права, особливо коли йдеться про питання правової
соціалізації, цікавити мають перш за все соціальні наслідки правового
регулювання відносин власності, правомірність такого регулювання і
пов’язаний з нею рівень соціальної та економіко – правової захищеності
громадян. Все це є врешті – решт об’єктивною засадою найбільш
фундаментального аспекту правової соціалізації – того, що пов’язаний з
предметною формою буття особистості і її інтересами. Основоположний і
інтегральний вплив власності на правову соціалізацію та форми її
практичного прояву виявляється також через соціально – психологічні
механізми функціонування правової системи. Хоча соціально – психологічні
аспекти віддзеркалюють зверхні форми відносин власності, вони мають
надзвичайно велике значення у формуванні підгрунтя певного типу правової
свідомості. Так, новий стан суспільної психології щодо власності означає
формування нового суспільного відношення до різних форм власності,
подолання або поглиблення байдужого ставлення до неї, а фактично – новий
стан правової соціалізації ( 41, 11 – 14 ).

Професор Чернівецького університету Е. Ерліх, один з основоположників
концепції так званого ” живого права “, вважав, що в житті більшість
правових колізій вирішується спонтанно, незалежно від формально діючого
права – по справедливості і шляхом взаємного узгодження індивідуальних
чи колективних волінь ( 33, 33 ). Цю концепцію він вивів шляхом вивчення
масової юридичної практики на Буковині, де перехрещувалися залишки
багатьох абстрактних правових систем, а люди, незалежно від
національності, керувалися іншим – здоровим глуздом і почуттям
справедливості. Найцікавіше полягає в тому, що таке вирішення правових
конфліктів сформувалося під впливом поваги до тих правових рішень ( і
виконання їх ), які стосувалися найбільшої частки цих конфліктів –
проблем власності ( 17, 111 ).

Із цього випливає, що власність як соціальне явище є передумовою
ефективної правової соціалізації навіть у тих випадках, коли мова йде
про її соціально – психологічний механізм. Дослідження Е. Ерліха довели,
що механізм правової соціалізації може навіть замінити безпосередню дію
абстрактного права. Значення цього механізму подвійне. По – перше,
завдяки йому вирішується значна частина безпосередніх правових проблем,
особливо на побутовому рівні. По – друге, він створює таку суспільну
атмосферу сприйняття права, яка придатна для входження особистості в
систему правових відносин і робить максимально ефективними всі ланки
правової соціалізації.

Що стосується поля правової соціалізації, як її об’єктивного фактору, то
під цим полем розуміється сукупність суспільних відносин, в які включена
особистість і які упорядковані за допомогою ієрархічної системи
нормативних актів і вимог. Принципова схема поля правової соціалізації
стосовно сучасної України дана у таблиці 1. Як випливає з цієї таблиці,
побудова структур поля правової соціалізації повинна базуватися на таких
принципах:

визнання суспільних відносин як явища, що визначає зміст не тільки поля
правової соціалізації, але й правових форм, стосовно яких соціалізація
відбувається;

погляд на суспільні відносини як систему, що побудована ієрархічно;

розуміння поля правової соціалізації іде від опанування фундаментальних
понять до розуміння понять і явищ все більш конкретних, практичне ж
засвоєння вимог правової соціалізації на кожному рівні іі поля іде у
зворотньому напрямі від конкретного, поодинокого до все більш
загального;

кожному рівню структури поля відповідає певна законодавча форма її
правового відбиття, яка і є позитивно правовою формою організації
процесу правової соціалізації особистості.

Аналіз поля правової соціалізації особистості, як її об’єктивного
фактору, посідає одне із чільних місць, оскільки він дозволяє дати
відповідь не тільки на питання про методологію дослідження зазначених
проблем, але й на питання про практичні аспекти соціалізації. При чому
як на ті, що обумовлені поверхністю речей, так і ті, що є відбиттям
глибинних процесів.

Табл. 2

Структура поля правової соціалізації особистості

Характер суспільних відносин Правова форма виз – нання соці – альних
від – носин, сто – совно яких відбуваєть- ся соціалі- зація Соціальні
спільноти до яких від- бувається приєднання Соціально – правовий
статус соці- алізованої особистості

Цінності, що характеризу-ють специфіку даного рівня соціалізації

1 2 3 4 5

1. Суспільні відносини, на яких базу- ється загаль- ний характер
суспільства, економічного та державно- го ладу, соці- альний і пра-
вовий статус громадян, основи орга- нізації діяль- ності органів
державної влади. Конституція України Певна спіль – нота грома –дян в
межах даної держа-

Ви Громадянин країни з на- явністю всіх прав, нада –

них особис – тості Соціальні, моральні і громадські цінності, з якими
пов’я – зане існуван- ня даного суспільного і державного ладу

2. Система відносин між народами і державами, що спрямо- вана на вті-
лення їх інтересів на засадах прав людини і за – гальнолюдських
цінностей Державні декларації, міжнародні договори, уз- годи і прото-
коли Людство як об’єднання всіх людей Землі, існую- че на заса – дах
визначен

ня однакових для всіх на-родів прав на безпеку, рівність дос-тойне життя
Суб’єкт за- гальнолюдської спільнос-ті, наділений загальновизнаними
при- родними правами Природні права людини

3. Суспільні відносини, що мають регулюючу роль у пев – них сферах
соціального буття осо – бистостей та їх спільнот Закони (звичайні)
Неформаль-ні спільноти людей, які об’єднані ха рактером ро- зуміння і го
– товності керу ватися в своїх діях ви- могам закону Суб’єкт всіх форм
спілку- вання, які визнані і ре – гулюються державою Правова рівність,
справедливість у повсяк- денних сто- сунках між людьми

1 2 3 4 5

4. Групи сус- пільних від- носин, кожна з яких об’єд-нується одні-єю або
кіль- кома одно – рідними со – ціальними ознаками

Кодифікова – ні норматив- ні акти ( ко – декси ) Спільноти людей, що
мають такі неспівпадаючі інтереси, узгодження і реалізація яких вимагає
затосування певної систе-ми законода-вчих норма-тивних актів Суб’єкт со
– ціальних страт або ін- ших соціаль- них груп чи прошарків, що
об’єднані з їх ін – шими суб’єк – тами якоюсь значущою со ціальною оз-
накою Захищеність тих прав і свобод, які пов’язані з реалізацією
специфічних інтересів осо бистостей і суспільства

5. Суспільні відносини пов’язані з державним управлінням і виконавчо –
розпорядчою діяльністю виконавчої влади Декрет Пре – зидента, Постанови
Кабінету Міністрів, накази міністрів Спільноти людей, об’єд наних належ
ністю до ви – конавчо – роз порядчої сфери дер – жавного управління
Суб’єкт діяль ності і впливу влад- них структур на суспільст-во з визна
– ченими служ бовою ієрар- хічностью функціями Можливість реалізації
особистого потенціалу у виконавчо- розпорядчій діяльності; захищеність у
службовій діяльності.

6. Суспільні відносини, які виника-ють при ви- рішенні гро- мадських
справ і реа – лізації специ фічних інте- ресів певних регіонів або
мистевостей Рішення міс- цевих рад або референ думів, поста- нови
місце- вих виконав- чих органів, наказів їх ке- рівних осіб. Групи людей
які мають спільні інте-реси, які обу- мовлені певним міс- цем прожи –
вання або належністю до якоїсь регіонально – етнічної групи Член регіо-
нальних або регіонально – етнічних спільнот гро- мадян зі спе-цифічними
додатковими правами і обов’язками, що закріпле-ні правовими і
соціальни-ми нормами Визачення суспільної значущості рис особис – тості,
які пов’язані з її належністю до певної етнічної гру-пи або регіо-
нальної спільноти

7. Суспільні і організаційні відносини тих політич-них партій,
громадських об’єднань і організацій, що мають бути визнані державою
Статути, положення організацій і об’єднань Об’єднання людей, ко-жен з
яких в своїх погля-дах і діяль – ності втілює певний ас – пект відноше
ння до світог лядних сус – пільних еко-номічних, державних і правових
проблем Член гро – мадських і політичних об’єднань недержавно-го
самовря- довного ха- рактеру з правами, обу мовленими характером
об’єднань Свобода і рівність у ви- разі світог – лядних, гро- мадських
і моральних уподобань і інтересів кож ної особис-тості

Організацій-но – правові відносини, що обумов – люють ста-тус, зміст і
процедуру діяльності підприємств, об’єднань, організацій, установ, їх
членів і поса дових осіб Положення, Інструкції, регламенти, правила
Трудові колективи і об’єднання різних рівнів Суб’єкт діяльності
структур і учасник трудових відносин на мікросоціаль ному рівні
Можливість самореаліза- ції у будь – якій сфері соціально –
організова-ної людської діяльності

Практичний зв’язок об’єктивних і суб’єктивних факторів правової
соціалізації особистості, як основа процесу соціалізації взагалі,
забезпечується через механізм правової соціалізації, розгляду якого
присвячений наступний параграф.

5.3. Механізм правової соціалізації

Механізм правової соціалізації є цілісною системою формування цілей,
інтересів, мотивів, пріоритетів, установок щодо права, які виникають,
коли особистість під час спілкування входить у систему правових відносин
( 39, 99 ). Підхід до нього як до інструменту засвоєння цінностей
правової культури і похідних від неї соціальних регуляторів правової
поведінки означає, що рушійною силою механізму правової соціалізації
виступає особистість у всьому різноманітті її соціальних і
індивідуальних якостей. Відповідно з цим неможливо зрозуміти механізм
поза єдністю впливів: а) соціального середовища в цілому ( супільних
відносин ); б) цілеспрямованого виховного впливу окремих соціальних
спільнот і соціальних інститутів; в) власної діяльності особистості.
Лише такий підхід до механізму правової соціалізації дає можливість, по
– перше, всебічно врахувати всі аспекти правової соціалізації; а по-
друге, реагувати на зміни характеру цього процесу соціалізації ( 5,
131 – 132 ).

Соціалізація поділяється на пряму і посередню ( 34, 30 ). При прямій
правовій соціалізації зміст якостей, які набуває особистість, має
конкретний і адресний характер по відношенню до тих чи інших правових
явищ або відносин. При посередній соціалізації людина виробляє
орієнтації, що впливають на її поведінку в державно – правовій сфері,
але не пов’язані безпосередньо з будь – якими конкретними ситуаціями.
Єдність цих аспектів є вихідним моментом розуміння механізму правової
соціалізації особистості.

При такому підході правова соціалізація виступає як механізм
використання конкретних владних і правових форм для того, щоб прищепити
певний стиль правової поведінки стосовно конкретних соціальних,
державних і правових інститутів, а також окремих особистостей. Що
стосується посередньої правової соціалізації, як частини механізму
правової соціалізації, то вона формує загальну спрямованість правової
поведінки. Прикладом такої соціалізації може бути формування почуття
поваги до влади, до закону, до авторитету держави тощо.

Зважаючи на специфіку обох різновидів правової соціалізації, необхідно
відмітити, що непослідовністю, яка найчастіше зустрічається при
використанні механізму правової соціалізації, є абсолютизація тієї або
іншої форми соціалізації. ( 21, 112 – 113 ). Така абсолютизація
неприпустима з методологічної точки зору, бо кожна із зазначених форм
необхідна, оскільки відбиває певний аспект пристосування особистості до
соціально – правового середовища. Далі, кожна з них пов’язана з
соціальним спілкуванням між людьми, які в процесі його завжди взаємно
впливають один на другого. Характер такого спілкування і впливу визначає
характер правової соціалізації.

Роль особистості, яку вона відіграє стосовно зв’язку двох форм
соціалізації визначає не тільки особливості дії механізму правової
соціалізації. Вона також забезпечує єдність суб’єктивного і об’єктивного
аспектів соціалізації. Вирішальною засадою такої єдності є конкретна
діяльність особистості. ( 42, 41 ). У процесі діяльності пізнається
реальний зміст тих або інших правових норм і державно – правових
настанов. Під впливом необхідності втілення в життя своїх інтересів
особистість шляхом узагальнень у пізнанні формує цінності і установки,
що пов’язані із правовою сферою, надає цим установкам і цінностям
керівне або принаймні орієнтаційне значення. В свою чергу подібна
орієнтація дає можливість усвідомлено і в той же час індивідуалізовано
підходити до питання стосовно адаптації до конкретних правових
інститутів і правових відносин.

Оскільки зовнішні впливи є похідним від стану і особливостей соціального
середовища, вивчення механізму правової соціалізації повинно починатися
з аналізу реальних суспільних відносин. Але було б помилкою зупинятися
лише на цьому. При дослідженні конкретних проблем і аспектів дії цього
механізму необхідно проаналізувати конкретні форми діяльності і життєвої
активності індивідів і ті норми правової поведінки, якими вони при цьому
керуються. Саме ці форми є тією практичною ланкою, що пов’язує
об’єктивне і суб’єктивне в діяльності механізму правової соціалізації.
Спираючись на оцінку такої діяльності, можна вирішити питання про те,
наскільки механізм правової соціалізації забезпечує інтеріоризацію (
правових ) форм спілкування. Цей аспект підходу до механізму правової
соціалізації має фундаментальне значення, оскільки інтеріоризація у
правовій соціалізації означає, що взаємини між людьми здійснюються на
засадах правової свідомості, справедливості і загально – людських
моральних норм у взаєминах між людьми ( 9, 147 ).

Це свідчить також про те, що не примус, а інтеріоризований аспект
правової соціалізації стає ведучим регулятором у відношенні до права і
його настанов. Яку роль може відігравати правосвідомість, свідчать
дослідження відомого кримінолога М.М.Ісаєва, що на початку 20-х років
вивчав фактори, які впливають на дотримання громадянами кримінально –
правових заборон. Виявилося, що головними факторами утримання від
кримінальних порушень були правові переконання і пов’язані з ними
моральні принципи. ( 18, 120 – 121 ).

Оскільки мова йшла про законопослушну поведінку, тобто про правову
об’єктивізацію внутрішнього світу людини, цікаво порівняти дані
сьогодняшнього дня з тими, що були отримані М. М. Ісаєвим ( див. табл.
3 ).

Табл. 3

Порівняльні дані щодо факторів, які впливають на дотримання правових
заборон

№ Фактори За Ісаєвим М.М. Дані АПН і НЮАУ

1 Страх покарання 19,8 44,4

2 Совість не дозволяє і огида до проступку (переконання, що це принесе
зло іншим людям)

59,6

52,7

3 Міркування, що випливають із поваги до закону (розуміння, що дані дії
суперечать закону )

15,8

35,2

Із наведенного порівняння випливає кілька висновків. По – перше, сучасні
дані свідчать про більшу повагу до закону та більше урахування заходів
покарання. По – друге, не можна не звернути уваги на практично однаковий
вплив мотивів, що пов’язані з поняттям совісті. Цей факт свідчить як про
незмінність глибинних засад правової поведінки (фактори пов’язані з
совістю, виявилися найбільш впливовими), так і про необхідність при
вирішенні проблем правової соціалізації виходити із загальнолюдських
аспектів. По – третє, періоди трансформації (двадцяті роки були дуже
важкою для суспільства політичною і соціально – економічною
трансформацією ) не відміняють загальнолюдських засад правової поведінки
особистості, а лише надають їм різної конкретної визначеності.

Наведені в таблиці дані свідчать про те, що існуючий у суспільстві
рівень правової соціалізації завжди пов’язаний з певним рівнем
екстеріоризації соціально – правових якостей особистості, тобто
об’єктивізації внутрішнього світу людини і пере творення її правової
свідомості в елементи правової дійсності. Перетворення певних правових
норм і принципів у внутрішній регулятор реальної правової поведінки
людей завжди формується, як ми уже зазначили, на основі безпосереднього
досвіду конкретної особистості. Виходячи з цього можна вважати, що
головним напрямком правової соціалізації є гарантія реалізації прав
особистості, її політичного, економічного і правового статуса. Кожен
випадок беззаконня, попрання прав особистості, зневаги до її морально –
правових почуттів є таким ударом по формуванню правової свідомості,
тобто правової соціалізації в цілому, наслідки якого неможливо
передбачити. Це може призвести до становлення асоціальної у правовому
відношенні особистості, і до виникнення зневаги до закону в цілих
соціальних групах, а загалом до втрати ефективності впливу закону на
реальні поступки і настрій людей.

P

?

?

¬

Ue

r t ? th ®

A

A

ue

0

P

?

TH

< ? th x®uegd1/4#?&gd1/4#?gd1/4#??gd1/4#?y2?j?-…A‡L??’h—|™~™ ?AE &c®¦??O±v??µ?? A\E IaI??HUoeoeoeoeoeoeoeoeoeoenaoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeeeegd1/4#?&2?gd1/4#????2&eeeeeeeeeeeeeeeeeeeUe?Aegd, Y???????eaeUUUUUUUUUUUUUUUU&gd, Y&&&1/4 t /eeeeOOOOO/eeeeeeeeeeeAE&)Rgd, Ygd, Y?&(*,*?&gd, Y?? I ’&&&gd, Y ?9 P; ?; o; < \< ^< ?< ¬< O< ?= ¬= ®= > ??????cTHE»Eu»Ekdae

gd, Y

`„?gd, Y

gd, Y

D’ H“ f? h? j? O? O? Oe? ii¦ii]Q

± <± >± ?± ???THTHTHTH??I??¤?—?

&

&

F

&

&

F

? a? o? R» :1/4 ~1/2 D3/4 ae3/4 `A ^A ?A ?A ooooooooooiaessOOOOOOOOOOi

&

gd, Y

&

&

&

&

±

±

±

±

Fєктів, необхідно дотримуватися певних принципів. До головних з них, на
нашу думку, можна віднести такі.

Принцип участі. У відповідності з ним кожна особистість, що включена в
той чи інший правовий процес, повинна бути його рівноправним учасником,
тобто таким, діяльність якого є необхідною ланкою цього процесу і
визначається в цій своїй якості всіма останніми учасниками. Важливу роль
у реалізації цього принципу грають відповідні цінності й настанови
фахівців, котрі організують й проводять ті чи інші правові акції.

Принцип правового пріоритету. Беззастережною вимогою будь – якого
аспекту діяльності, в якій би сфері вона не здійснювалася, є абсолютне
панування закону. Не може бути політичних, ідеологічних, психологічних і
інших чинників, які дозволили б допустити щонайменше відступлення від
закону. При чому не тільки закону, що дає оцінку явищу по суті, але й
закону, який визначає процес тієї чи іншої правової дії. Можна по –
різному відноситися до звісного принципу “Хай здійсниться правосуддя,
хоч би при цьому загинув світ”, але замислитися над цим слід. Ми конче
переконані, що коли здійснюється істинне правосуддя, світ не гине і не
згине ніколи, тим більше, що під загибеллю світу іноді сприймають
загибель егоїстичних особистих або групових прагнень.

Принцип гарантій. Забезпечення активності і реалізації прав будь – якої
особистості в тому правовому процесі, де зачіпаються її доля або
інтереси, повинна бути гарантована законом. При чому гарантія має носити
такий характер, що жодна гілка влади, жодна посадова особа не зможе її
проігнорувати чи хоча б послабити. Це питання може бути предметом
конкретної спеціальної розмови, але зразком гарантій демократичних
устремлінь сьогодні може бути Конституція США. Вірогідно, це пояснюється
тим, що її автори й ті, хто її приймав, насправді, а не позаочі,
намагалися дійти торжества демократичних засад суспільного життя. Що
стосується нашої ситуації, то у нас одна гілка влади дає гарантії, друга
їх відміняє, а третя спокійно спостерігає, як це все діється.

Принцип компенсації. В реальному житті можливі ситуації, коли порушено
те чи інше право особистості, передбачене законом. У зв’язку з цим
законом повинна бути передбачена моральна і матеріальна компенсація в
разі подібних порушень. Саме принцип компенсації може відмежувати людину
від правового нігілізму, який виникає під впливом порушень закону,
допущених некомпетентними або недобросовісними діячами від правосуддя.
Цей принцип може діяти і активно впливати на правову соціалізацію лише
тоді, коли вимога компенсації по відношенню до будь – кого стане нормою
правової свідомості і практичної поведінки. Нам до цього поки ще
далеко. Вимога, наприклад, моральної компенсації і досі сприймається як
щось екзотичне. Але реалізація цього принципу особливо необхідна тому,
що він впливає на корекцію правової соціалізації не тільки звичайних
громадян, але й посадових осіб, що зайняті у правовій сфері.

Рівень реалізації зазначених принципів фактично є відббиттям
ефективності механізму правової соціалізації. Оцінка цього рівня шляхом
застосування принципу єдності об’єктивної і суб’єктивної сторін правової
соціалізації є однією із найбільш актуальних проблем в концепції
правової соціалізації.

Таким чином рівень розвитку і ефективність механізму правової
соціалізації органічно пов’язані з рівнем екстеріоризації соціально –
правових якостей особистостей, тобто від того, як зовнішні впливи у свою
чергу перетворилися через реальні дії в елементи правової дійсності. Що
стосується інтеріоризації у процесі входження особистостей в систему
правових відносин, то на практиці вона завжди формується на підставі їх
безпосереднього досвіду. Виходячи з цього, можна вважати, що головним
напрямом правової соціалізації в усіх її проявах є гарантія і реальне
втілення правового статусу кожної особистості. Попрання прав особистості
і зневага до її морально – правових почуттів, правда, теж є ”
соціалізація “. Але зі знаком мінус. (29, 226).

Із цього випливає, що центральною ланкою особистісного механізму
правової соціалізації є соціально – правова рольова дія. Вона виконує
функції своєрідного ” робочого органу ” правової соціалізації. Така її
роль пов’язана з тим, що, по – перше, забезпечення соціальних рольових
дій, санкціонованих правом, є кінцевою практичною метою соціалізації, а
по – друге, зміни інтересів, цінностей, норм, що необхідні для
формування певного рівня правової соціалізації, можуть реально виникнути
і закріпитися лише на основі практичного досвіду особистості. Цей
досвід, в свою чергу, є формою соціально – психологічного опанування,
правових і соціальних наслідків рольових дій. Зважаючи на це, можна
сказати, що адаптація до необхідності виконання соціальних ролей у
суворо обмеженій правовій формі не є лише формалізованою стороною
правової соціалізації – адже у відповідності з діяльнісним принципом
формування особистості будь – які зміни в правовій соціалізації
починаються і стають реальністю лише внаслідок змін у практичних діях.
Саме тому виконання соціальних рольових дій у передбаченій правом формі,
або законопослушність є основоположною передумовою правової соціалізації
( 9, 149 ).

Соціальна рольова правова дія, як уже зазначалось, в механізмі правової
соціалізації виконує роль своєрідного “робочого органу”, бо соціалізація
як процес впливу на особистість проявляється лише під впливом дії, при
чому дії, що виконується в реалізації певної соціальної ролі. Що
стосується організуючої ланки механізму правової соціалізації, то нею
виступає система регуляторів соціальної поведінки, яка призначена для
того, аби надати цій поведінці певного правового змісту і соціальної
упорядкованості. Система регуляторів по відношенню до окремої
особистості виконує роль об’єктивного фактору соціалізації, бо незалежно
від суто особистих якостей людина, що підпала під вплив певної
регулюючої системи, набуває певних якщо не інтеріоризованих, то
принаймні функціональних якостей. Ці якості співпадають з соціально –
правовим змістом тієї або іншої ланки системи регуляторів. В самій
загальній формі у системі регуляторів можна виділити три регулюючих
ланки – правову, протиправну і позаправну ( 5, 132 ). При цьому слід
зазначити, що позаправна система регуляторів соціальної поведінки
виступає як учасник правової соціалізації в тому випадку, коли якісь її
настанови є трансформованою формою певних правових вимог. Яскравим
прикладом у цьому відношенні можуть бути відомі заповіді з їх
настановою: не убий, не укради, тощо.

Роль позаправної системи полягає в тому, що вона є з’єднуючою ланкою між
моральним і правовим. А таке поєднання має фундаментальне значення, бо
норма поводження стає справді життєвою лише тоді, коли вона набуває
морального змісту, тобто виступає як норма – цінність ( 28, 230 – 231 ).

В першу чергу і повною мірою це стосується правових норм, оскільки вони
покликані не тільки вплинути на соціально- рольові дії, але й стати тією
частиною регулятивного механізму, яка випливає із внутрішнього світу і
переконань особистості. Саме тому з точки зору правової соціалізації
правова і позаправна системи регуляції соціальної поведінки завжди
виступають у єдності, в межах якої право все ж є первинним, оскільки
воно має якості як всезагальності, так і обов’язковості. Що стосується
протиправної системи регулювання соціальної поведінки, то її існування
пов’язане, по – перше, з існуванням протиріччя між реальною нормативною
можливістю правової системи і фактичними потребами у вирішенні
суперечних потреб особистості (24, 19), а по – друге, з тим, що
представники деяких соціальних прошарків або люди певного соціально –
психологічного типу оцінюють існуючі правові і моральні норми як такі,
що нібито ведуть до соціальної поразки і непридатні до збереження або
зміни їх соціального статусу. ( 4, 48 – 49 ). Позаправова система
вирішити ці колізії нездатна, бо для взаємоузгодження реальних
протиречних інтересів вона не має за собою сили, яка перетворила б її
норми в обов’язкові. Ситуація, коли недоліки правової системи
регулювання ведуть до спроб замінити виконання деяких її функцій
діяльністю позаправової системи і коли у виниклому вакуумі зростають
можливості протиправної системи, означає деградацію сфери правового
регулювання соціальної поведінки, а значить, і всього механізму правової
соціалізації особистості.

Ключовою ланкою всіх проблем механізму правової соціалізації є проблема
особистості. Це пов’язане з тим, що і об’єктом і суб’єктом цього
механізму є особистість. В першому випадку вона виступає як об’єкт
впливу соціальних інститутів, референтних груп і окремих особистостей.
Підкорення цьому впливові, а потім трансформація його в такі якості
особистості, що ” із середини ” визначають ставлення до правових норм і
правової форми спілкування, і є процесом правової соціалізації
особистості. Але і соціальні інститути і спільноти, що виступають як
суб’єкти правової соціалізації – це не абстракції, а відповідні
об’єднання реальних, конкретних особистостей, які і самі в свою чергу є
об’єктами соціалізації. Таким чином, процес правової соціалізації є не
тільки сходженням від індивідуального до соціально – правового, але й
рухом від загального до індивідуального з тим, щоб це оновлене
індивідуальне знову, на новому якісному рівні, повернулося до
загального, соціально – правового. Схематично цей постійний рух можна
зобразити так. (Див.рис. 5).

Рис. 5. Соціальне і індивідуальне в процесі правової соціалізації

Фомування, правове оформлення та засвоєння суспільством соціальних норм
і ролей

Правова соціалізація особистості

Індивідуалізація дії норм права при реалізації

їх соціальної спрямованості

При розгляді механізму соціалізації в зазначеному вище аспекті він
виступає як єдність трьох процесів:

індивідуалізації застосування і використання санкціонованих
суспільством правових норм ( зовнішній аспект соціалізації );

перетворення правової поведінки і дотримання норм права у внутрішню
потребу окремих особистостей;

фіксації індивідуального досвіду і перетворення його, як частки
сукупного досвіду, в практичну засаду змін у правовій системі та її
нормах.

Якщо підсумувати роль суб’єктного аспекту в механізмі і самому процесі
правової соціалізації особистості, то роль цього аспекту полягає в тому,
що саме він забезпечує реальне входження особистостей в певну систему
суспільно – правових відносин. Конкретно це виявляється в тому, що він
забезпечує:

міжособистісне спілкування людей одночасно як членів певних соціальних
спільнот і як громадян;

взаємний вплив особистостей як носіїв певних правових поглядів,
цінностей, настанов тощо;

узгодження інтересів і потреб людей, що вони їх хочуть реалізувати за
допомогою входження в певні правові відносини або шляхом запобігання
такого входження;

співставлення поглядів і переконань стосовно права і правової системи
і формування на цій основі власної правової свідомості;

обмін досвідом участі у тих або інших правових відносинах і у
діяльності певних правових інститутів.

Але при найближчому розгляді всіх цих впливів на процес правової
соціалізації виявляється, що всі вони регулюються розвитком і соціально
– психологічним станом особистостей, які є безпосередніми учасниками
правової соціалізації.

Із цього випливає, що ключове місце у всьому механізмі правової
соціалізації посідає виховання особистостей, тобто цілеспрямований вплив
на них з метою формування бажаних діяльнісних, соціокультурних,
соціально – психологічних і особистих якостей. ( 18, 93 ).

Будь – яке виховання, в тому числі і правове, завжди виступає як процес,
головними сторонами якого є, з одного боку, навчання, а з другого –
надання особистості певної соціальної та соціально – психологічної
спрямованості. Забезпечення єдності цих обох аспектів виховання є
основоположною передумовою їх вирішального впливу на характер правової
соціалізації особистостей. Цей бік справи особливо підкреслюється тому,
що правове виховання іноді ототожнюється з навчанням, оскільки існує
ілюзія, що головне- знати норму права, а далі вона, завдяки своєму
нормативному характеру, автоматично вплине на поведінку особистості.

Проблеми і навчання, і формування спрямованості особи при будь – якому
аспекті виховання особистості, в тому числі і правового, повинні
вирішуватися, виходячи з її динамічної функціональної структури. Ця
динамічна структура являє собою таку систему ( див. табл. 4 ).

Таблиця 4. Динамічна функціональна структура особистості

Функціональні підструктури особистості і їх зміст

Біопсихологічна Діяльнісна Соціокультурна

Стать

Вік

Емоції

Пам’ять

Звички Ціль

Мотив

Спосіб

Наслідки

Досвід Бажання

Інтерес

Прагнення

Ідеали

Переконання

Опора на всю структуру якостей особистості з точки зору правового
виховання і єдності цього процесу з процесом правової соціалізації має
подвійне значення. По – перше, лише системний підхід до процесу
правового виховання дає можливість забезпечити такі зрушення в стані
особистості, які б стали не тільки передумовою змін у правовій
поведінці, а й надали б цим змінам рис внутрішніх особистих якостей. По
– друге, саме на основі врахування особливостей кожної із функціональних
підструктур особистості і їх певної ієрархії можна виявити головні етапи
правового виховання і соціалізації, зміст та критерії їх ефективності,
а також практичні підходи до вирішення проблем правової соціалізації.
Далі. Якщо процес правового виховання з точки зору його соціального
змісту розглядати як процес правової соціалізації, то передбачувані
зрушення в стані особистості, в її біопсихологічних, діяльнісних і
соціокультурних якостях можна розглядати як стратегію соціалізації.

Оскільки процес правової соціалізації не може бути довільним і залежить
від реальних якостей особистостей, то зміни цих якостей виступають як
відображення ефективності самого цього процесу. Іншими словами, правова
соціалізація і зміни в ній можуть бути виявлені і оцінені з
соціологічної точки зору лише на підставі виявлення особливостей
входження особистості у правове спілкування із всіма суб’єктами права. А
це, в свою чергу, може бути оцінене шляхом аналізу змін соціальних
якостей особистостей або навіть цілих соціальних прошарків, спираючись
на які, вони вступають у правове спілкування. Такий підхід обумовлений
тим, що саме ці якості є соціальним індикатором того, у які правові
відносини і з якою мірою соціальної ефективності особистість може
вступати в них. Для оцінки особистостей як суб’єктів правової
соціалізації і змін, що відбуваються в них, а значить і вияву на цій
основі реальної ефективності її, пропонується система критеріїв ( див.
мал. 3 ), що враховує соціально – психологічні і соціологічні розробки
вітчизняної і світової науки стосовно особистості ( 35, 75 – 93 ).

Табл. 5. Критерії оцінки особистостей як суб’єктів правової соціалізації

Знання і практичний досвід Мислення Стиль ін-формаційних контактів
Соціально – психологічні характерис-тики Персональні характерис-тики

Рівень знання права;

Досвід участі у правовому житті;

Фахові знання;

Життєвий досвід;

Здатність бачити головне;

Інтелекту-альна інтуіція;

Рівень ситуатив-ного мислення

Нестан- дартність підходу до правових проблемних ситуацій
Комуніка-тивність;

Швідкість орієнтації

Здатність до використан-ня різних джерел інформації;

Здатність до використан-ня знань спеціалістів різних галузей Лояльність
до членів обраної сфери спіл- кування;

Здатність до об’єктивних оцінок;

Відповідаль-ність за прийняті правові рішення;

Почуття професійної і громадянсь-кої гідності Цілеспря мованість;

Особистий авторитет;

Здатність до ефективної праці;

Самостій-ність

Зміст і характер взаємодії особистостей в механізмі правової
соціалізації, виконання ними одночасно ролей об’єктів і суб’єктів
правової соціалізації дають підставу зробити висновок про те, що вона у
своїй глибинній основі регулюється законами інформації. При цьому
поняття ” інформація “слід розглядати на двох рівнях. Перший рівень –
загальновживаний. На ньому інформація розглядається як передача знань
або якихось відомостей від однієї людини або груп за допомогою усної чи
письмової мови, а також відповідних символів (позначок). Другий рівень –
методологічний. Тут інформація виступає як відтворення різноманітності
якостей одного об’єкта в іншому внаслідок їх взаємодії.

Теорія інформації, як вираз сучасних поглядів на закономірності
функціонування соціумов, розглядає поняття “інформація” на вищому,
методологічному рівні. Що ж стосується проблем правової соціалізації
особистості, то вони повинні аналізуватися на обох рівнях. Недооцінка
загальновизнаного підходу означала б нехтування безпосередніми
практичними аспектами інформаційного забезпечення процесу правової
соціалізації. Ігнорування аспекту методологічного призвело б до
спрошення проблеми і неможливості дати наукову оцінку деяких надзвичайно
важливих її аспектів.

Проблема правових знань особистості і розширення інформації в цій сфері
породжується перш за все тим, що у процесі функціонування правової
системи виникає необхідність застосування правових актів для оцінки
поведінки і діяльності фізичних і юридичних осіб, а також винесення
рішень щодо них в якихось конкретних ситуаціях ( 25, 38 ). Якщо
застосування цих аспектів ставити в залежність від їх знання, то це не
тільки може призвести до зловживання посиланням на необізнаність, але й
не відповідатиме дійсності.

Справа в тому, що кожен правовий акт реально розрахований на певну
спільноту людей. Наприклад, закони із сфери фінансового права мають
всезагальну обов’язковість, але практично з ними стикаються ті, чия
діяльність пов’язана саме з фінансами. Відомо також, що великими ”
знавцями ” кримінального права є саме ті, хто його порушує і на кого в
першу чергу розрахований кримінальний кодекс ( 44, 24 ).

Спільноти, на які рохраховані закони, можуть мати різний рівень – від
груп людей з якоюсь специфічною ознакою до масштабів усього суспільства,
як це має місце стосовно конституційних норм. Але це не змінює суті
справи – адресність є однією з основоположних ознак будь – якого
правового акту.

Правовий акт не може бути таким, щоб його положення не знаходилися у
певному співвідношенні з загальновизнаними соціальними нормами і певними
традиціями, з інтересами і принципами їх реалізації стосовно тих, кому
цей акт адресовано ( 22, 285 ). А це означає, що спільноти, на які
розрахований правовий акт, не тільки зацікавлені знати його і будуть
усіма доступними їм засобами прагнути до цього, але й знають
основоположні принципи тієї сфери законодавства, до якої відноситься
правовий акт, як правило, докладно обізнані з уже існуючими законами, а
тому відносно легко і швидко сприймають те нове, що дає новий правовий
акт. Слід також зважити і на те, що ті, на кого розрахований правовий
акт, саме тому, що він стосується їх специфічних інтересів, завжди
обмінюються інформацією та її оцінкою щодо нових правових актів.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що необізнаність, за
виключенням тих випадків, коли правові акти свідомо приховуються від
оприлюднення, все ж є винятком, а не правилом – і ці винятки мають
індивідуальну природу походження. Суспільство намагається нейтралізувати
їх, а тому, не дивлячись на презумпцію принципу обізнаності, визнає
існування протиріччя між загальною природою обізнаності і індивідуально
обумовленою можливістю необізнаності – і створило механізм його
вирішення. До цього механізму, окрім забезпечення індивідуального
вивчення правових знань і суспільної системи їх розповсюдження, слід
віднести інститут адвокатури, юридичне консультування, а у сфері
застосування кримінального права, тобто там, де вживаються особливі
форми державного примусу – діяльність захисників у кримінальному
процесі, запрошених органами дізнання, слідчими органами чи судом або
суддями.

Реальне знання або незнання правового акту виявляється лише в спробі
застосувати його на практиці в якійсь конкретній ситуації. Рівень
складності ситуації виявляє і рівень знання закону – і проблема частіше
всього полягає не стільки в тому, що закони невідомі, а в тому, як і які
закони застосувати в тій або іншій конкретній ситуації. На вирішення
саме цього аспекту неінформованості про закони і повинна бути спрямована
правова інформація ( 16, 20 – 21 ).

Значення загальнометодологічного підходу до проблеми інформації, коли
інформація розглядається як передача різноманітності одного об’єкту
другому, має стосовно питань правової соціалізації особистості два
головних аспекти. Перший полягає в тому, що людей цікавить не просто
знання змісту норми права, а його реальна дієвість і уся та сукупність
соціальних обставин, які визначають можливість застосування і фактичну
ефективність норми права. Позитивний вплив норми права матиме місце лише
в тому випадку, коли застосування норми права є реальним, не
супроводжується формально нефіксованими, а фактично існуючими майновими,
соціальними і психологічними втратами (7, 15 ). Саме цій бік справи і
повинен цікавити в першу чергу соціологію права і досліджуватися нею, бо
для неї проблема інформації не зводиться до формального засвоєння змісту
правової норми.

Другий аспект загальнометодологічного підходу до проблеми інформації
полягає в тому, що інформація – це не просто відображення різноманіття,
а таке різноманіття, яке у процесі його засвоєння набуває нових якостей
у відповідності з внутрішньою організацією об’єкта інформації ( 45, 76
). З точки зору інформаційного забезпечення механізма правової
соціалізації особистості це має фундаментальне значення. Адже правовий
соціалізуючий вплив правової системи залежить не тільки від якості самої
системи і правових актів, на які вона спирається, але й від соціальних і
соціально – психологічних характеристик особистостей, з якими ця система
інформацію взаємодіє. Саме тому загальне і правове виховання
особистості виступає і як загальна передумова її правової соціалізації,
і як основоположна засада соціалізуючого впливу позитивної соціальної
інформації.

Якщо підсумувати характеристику механізма правової соціалізації
особистості, то в своїх найбільш суттєвих моментах він буде мати такий
вигляд ( див. рис.3).

Рис. 3. МЕХАНІЗМ правової соціалізації особистості

Системи соціалізуючого впливу

Управляюча

Діяльнісна

Соціально –

психологічна

Інформаційна

Соціально – правова владна система

Організаційний вплив

Громадська думка

Вплив на особистість

Задоволення потреб особистості

Санкції

Соціально-економічні потреби

Потреба в поважанні

Потреба в причетності

Економічні й організа-ційні

Зміна соціаль-ної ролі

Соціально – психологічне відчуження

Наслідки впливу

Соціально-правова адаптація

Соціально–правова інтеріоризація

Для пояснення наведеної схеми слід звернути увагу на те, що під
соціально-правовою владною системою розуміється такий сукупний вплив
нормативно-правової, соціально-психологічної, діяльнісної і
інформаційної систем, який здатен детермінувати правову поведінку
особистості. Те, що при дії цієї системи може виникнути конформістська
поведінка особистості, не впливає на соціалізуючу природу цієї системи.
Ситуація конформізму, яка притаманна правовій поведінці в деяких
випадках, не є негативним явищем і може розглядатися як певний етап у
правовій соціалізації особистості. Більше того, свідомий конформізм
можна розглядати як критерій (показник) високого рівня правової
соціалізації, оскільки особистість, критично оцінюючи норми права, але
все ж виконуючи їх, буде домагатися покращання цих норм законним шляхом
і тим самим перейде на вищий рівень правової соціалізації.

Запитання для самоконтролю

Що таке правова соціалізація особистості?

У чому полягає характеристика поля правової соціалізації?

Які існують проблеми правової інтерпритації?

Як визначається механізм правової соціалізації? Назвіть його елементи.

Які соціальні чинники впливають на демопослушну поведінку людини?

Чому законність виступає стрижневим чинником соціалізації в умовах
трансформації суспільства?

У чому проявляються соціальні аспекти законності?

Які існують соціально-правові джерела виникнення антиподів законності?

Які негативні наслідки на правову соціалізацію особистості має корупція?

Рекомендована література:

Богуцький П. Поняття правової реформи та методологічний підхід до
проблеми її формування// Право України.- 1996. –№ 4.

Васильев В.П. Юридическая психология. – Санкт-Петербург: Питер Пресс. –
1997.

Гегель Г.Н. Философия права.– М., 1990.

Конституционный договор между Верховным Советом Украины и Президентом
Украины об основных началах организации власти и местном самоуправлении
в Украине на период до принятия новой Конституции Украины. – Харьков ,
1995.

Коэн А. Отклоняющееся поведение и контроль за ним// Американская
социология. – М., 1972.

Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. П. Современная социология права.- М.,
1995.

Лясковська Н. Про культуру правотворчої діяльності// Право України.
–1994. – №5 – 6.

Максимов С. И. Правовая реальность: инструментальный и коммуникативный
подходы // Проблемы законности. Вып. 29. – Харьков, 1995.

Молодежная преступность как социальная проблема // США глазами
американских социологов. – М., 1982.

Нерсесянц В. С. Философия права. – М., 1997.

Осипова Н. П. Особливості поля правової соціалізації особистості в
умовах трансформації суспільства // Харьковские социологические чтения
–98: Сборник научних работ. – Харьков, 1998.

Платонов К. К. Структура и развитие личности. М., 1986.

Рабинович П. М. Методологія правознавства: проблеми плюралізації //
Вісник АпрН України. – 1995. – № 3.

Хекхаузен. Мотивация деятельности. – М., 1986.

РОЗДІЛ 6. ПРАВОВА КУЛЬТУРА ТА ПОВЕДІНКА

6.1. Поняття і структура правової культури.

В умовах формування правової держави проблема підвищення рівня правової
культури суспільства набуває особливу значущість і актуальність. Ця
обставина визначає необхідність теоретичного аналіза правової культури,
з’ясування її змісту і структури.

До теперішнього часу проблема правової культури залишається слабо
розробленою. Це обумовлено перш за все тим, що дана проблема
аналізується переважно в прикладних цілях, наприклад, у зіставленні з
політичною культурою, при розгляді рівня знання права окремими групами
населення і т.ін. Цілісна ж концепція правової культури, що базується на
політико-філософських дослідженнях, даних широких конкретно –
соціологічних досліджень, юридичній практиці, поки не вироблена.

Особливе методологічне значення для дослідження правової культури має
категорія ” культура “, за допомогою якої в науці визначають
багатогранне, поліфункціональне і в силу цього складне для інтерпретації
явище. Даний факт є причиною великої кількості трактовок культури і
підходів до її аналіза. В сучасній науковій літературі налічується
більше 500 визначень поняття ” культура ” і число їх ( як в
вітчизняній, так і в закордонній літературі ) продовжує рости. При цьому
з методологічної точки зору важливим є не кількість визначень, а
з’ясування і дослідження принципових розбіжностей в підходах до аналіза
поняття ” культура “, яких, безумовно, значно менше, ніж дефініцій.

Методологічне значення категорії ” культура ” для визначення правової
культури таке:

вона є відправною точкою в русі від абстрактного до конкретного і тому
відображає загальне в явищах культури в усіх її різновидах;

вона виступає орієнтиром в аналізі емпіричного правового матеріала при
переході від теорії найбільш високого, філософського рівня узагальнення
до теорії правової культури і в силу цього дозволяє здійснювати в
конкретній області знань аналіз юридичного різновиду явища не з позицій
розгляду культури в цілому, а виводить дослідника на підготовлений
філософією плацдарм для виявлення специфіки об’єкта дослідження саме в
правовій сфері життя суспільства;

вона вказує на головні напрямки і способи розвитку теорії правової
культури;

дана категорія, виступаючи формою і стійким організуючим принципом
процеса мислення, породжує ряд вимог до аналіза правової культури .

В науковій літературі визначились певні підходи до аналіза культури.

Прихильники першої точки зору інтерпретують культуру як все те, що
створено людиною, на відміну від того, що дано природою. Виходячи з
даного розуміння культури, в літературі можна зустріти достатньо широкі
визначення правової культури, наприклад, як системи ” овеществленных и
идеальных элементов, относящихся к сфере действия права и их отражению в
сознании и поведении людей ” ( Камінська В.І., Ратинов А.Р. ).

Другий підхід – діяльнісний. Вчені, що відстоюють його, вважають, що при
визначенні культури необхідно акцентувати увагу на якому – небудь одному
боці чи характеристиці людської діяльності. При цьому культура
розуміється як синомім творчої діяльності. Стосовно правової області
може бути визнана культурною головним чином правотворча діяльність. При
такому підході з правової культури випадає багато видів юридичної
діяльності, наприклад, правозастосовча діяльність, або діяльність
громадян по підвищенню свого правоосвітнього рівня.

Третій підхід пов’язаний з виділенням в культурі різних суб’єктивних
елементів суспільної системи. Д.І. Чесноков розглядає культуру як
історично обумовлену сукупність навичок, знань, ідей і почуттів людей, а
також їх закріплення в різних суспільних явищах ( в техніці виробництва
і побутового обслуговування, в освітньому рівні народа і суспільних
інститутах, в досягненнях науки і техніки, творах літератури і мистецтва
).

Дана позиція знайшла відображення і в визначеннях правової культури, що
орієнтовані на суб’єктивні, інтелектуальні елементи, тобто на рівень
знання і розуміння права. О.В. Лукашева, наприклад, вважає, що правова
культура являє собою певну ступінь знання законодавства, поваги до
законів, вміння правильно розуміти їх і застосовувати в точній
відповідності з тими задачами, для рішення яких вони були створені. С.С.
Алексеєв розглядає правову культуру як ступінь знайомства людей з
правом, його розуміння, що забезпечує обов’язковість дотримання всіми
особами правових вимог.

Ці автори, як уявляється, безпідставно обмежують поняття правової
культури відношенням людей до правових норм, що дуже звужує поняття
правової культури. За його межами опиняються такі суттєві явища, як
правовий статус особистості, правопорядок і навіть самі правові норми.

Послідовна реалізація вказаного підхода при аналізі правової дійсності
приводить до ототожнення правової культури і правової свідомості. У
зв’язку з цим його навряд чи можна признати плодотворним.

Четвертим, найбільш розповсюдженим підходом є виділення предметної
сторони культури, яка розглядається як сукупність всіх матеріальних і
духовних цінностей, що створені і розвинуті людством в ході його
історії. З цієї точки зору правову культуру можна уявити як сукупність
цінностей, що створені людьми в правовій сфері. В цьому зв’язку вона
вбирає в себе об’єктивне і суб’єктивне право, правосвідомість, правові
відносини, законність і правопорядок, правову поведінку суб’єктів,
критерії політичної оцінки права і правової поведінки в функціонуванні і
розвитку її складових частин. Такий погляд на побудову правової культури
має своїх прибічників. Так, А.В.Сахаров і А.Р. Ратинов в якості
елементів правової культури пропонують виділяти:

право як систему норм, що виражають державні веління;

правовідносини, тобто систему суспільних відносин, що регулюються
правом;

правові заклади як систему державних органів і суспільних організацій,
що забезпечують правовий контроль, регулювання і виконання права;

правосвідомість, тобто систему духовного відображення всієї правової
дійсності;

правова поведінка ( діяльність ), як правомірна, так і протиправна.

Правова культура знаходиться в складній органічній єдності з іншими
областями культури, і в її специфічному змісті обов’язково проявляються
риси і особливості, притаманні даній культурі в цілому.

Взаємодія правової та інших областей культури здійснюється в результаті
взаємозв’язку і взаємовпливу однотипних культурних комплексів, що
належать до різних культурних сфер ( політичної, моральної, правової та
ін. ). Елементи, що формують правову культуру, одночасно входять і до
інших структур. Так, право входить в систему соціальних норм;
правовідносини – в систему суспільних норм; правові заклади – в систему
соціальних інститутів; правосвідомість – в систему суспільної свідомості
( див. схему 1 ).

Функціональні зв’язки споріднених елементів в цих системах забезпечують
відповідність одне одному тих областей культури, в які вони одночасно
входять. У випадку ж невідповідності ми маємо справу з дезорганізацією
нормальної діяльності систем. Одним із проявів такої дезорганізації
виступає, наприклад, злочинність.

Структуру правової культури можна представити і з боку її рівня, з
урахуванням глибини пізнання правових явищ, оволодіння ними. У зв’язку з
цим виділяють повсякденний, професійний ( спеціальний ) і теоретичний
рівні правової культури

Табл. 6. Структурні зв’язки правової культури

Культурні галузі

політика як область культури правова культура Етична культура
Естетична культура

Суспільні відносини політичні відносини Правовідно-сини Етичні відносини
Естетичні відносини

Суспільна свідомість політична свідомість правосві-домість Етична
свідомість Естетична свідомість

Соціальні норми політичні норми Право мораль як система норм Естетичні
норми

Соціальні інститути політичні органи і заклади правові заклади
(інститути) Громадські організації та інститути Художньо – просвітні
заклади

Соціальна поведінка (діяльність) політична діяльність правова
поведінка Етична поведінка (діяльність) Художньо –естетична діяльність

.

Повсякденна правова культура виявляється в нашому повсякденному житті.
Вона являє собою неглибоке, поверхнє відображення правових явищ, що не
дозволяє правильно обміркувати і оцінити всі сторони правової практики.
Ця культура не піднімається до рівня теоретичних узагальнень. Разом з
тим вона використовується в повсякденному житті людей при реалізації
права і тим самим вона сприяє дотриманню вимог правових норм, більш
повному перетворенню їх в життя.

Професійною правовою культурою наділені ті особи, що безпосередньо
займаються правовою діяльністю. Для неї притаманні більш високе знання і
розуміння права в конкретній галузі професійної діяльності.

Теоретична правова культура, що є відображенням більш високого рівня
пізнання правових явищ, представляє собою сукупність наукових знань про
сутність, характер і взаємодію всіх правових явищ, всього правового
механізма, а не якихось окремих його елементів. Вона є результатом
наукових пошуків вчених – юристів, колективного досвіда практичних
робітників правоохоронних органів і політичних діячів. Теоретична
правова культура виступає безпосереднім джерелом права. Вона відіграє
найважливішу роль як в правотворчості, так і в реалізації права.

Правову культуру можна аналізувати також і з точки зору спільноти,
охоплення нею індивідів і соціальних груп. У зв’язку з цим виділяють
індивідуальну, групову правову культуру і правову культуру суспільства в
цілому.

Оскільки правова культура суспільства не існує без правової культури
особистості, то вияв сутності правової культури як суспільного явища
буде неповним, якщо обмежитись лише аналізом правової культури
суспільства, ігноруючи при цьому дослідження особистісного аспекта
правової культури.

Правова культура особистості в кінці – кінців визначається правовою
культурою суспільства. Вона характеризується ступенем і характером
правового розвитку індивіда, які визначають його соціальну активність в
правовій сфері.

Розуміння особистісного аспекта правової культури найбільш рельєфно
проявляється в її структурі. Структура правової культури особистості
аккумулює культурну діяльність в сфері права, потенціал правової
культури і правові культурні орієнтації.

Правова культура особистості проявляється в певному характері і рівні
діяльності, в процесі якої особистість набуває і розвиває свої правові
знання, вміння, навички. Правова культура існує і як результат цієї
культурної діяльності в сфері права, тобто як сукупність відповідного
ступеню правових знань, вмінь, навичок, як потенціал правової культури.
Правова культура характеризується і підготовленістю до сприйняття
правових ідей, оцінкою знань, вмінь, реального права, тобто наявністю
правових культурних орієнтацій.

Виділення в особистісній правовій культурі сформованих культурних
утворень має важливе значення для практики організації виховної роботи,
теоретична розробка якої все ще залишається досить актуальною.

Розгляд структури правової культури з різних боків дозволяє рельєфніше
уявити і її поняття.

Не применшуючи плодотворності зазначених підходів до визначення поняття
правової культури, ми солідарні з тими вченими, які віддають перевагу
аксиологічному підходу до його трактовки. Саме аксиологічне, ціннісне
бачення правової культури дозволяє більш чітко відмежувати її від інших
близьких і взаємопов’язаних з нею категорій, таких, як правова
діяльність, механізм правового регулювання. Правова культура – це
система правових цінностей, що створюються під час розвитку суспільства
і зосередили в собі досягнення світової юридичної культури.

Цінність права полягає перш за все в його позитивній значущості ( ролі )
в задоволенні потреб суб’єктів. Гадаємо, не точно визначати цінність
права як його можливість задовольняти потреби. На наш погляд, більш
правий П.М.Рабинович, який вважає, що в данному випадку акцентується
лише можлива цінність права. Якщо говорити про дійсну цінність
розглядаємого явища, то точніше розуміти її як реальну значущість, як
конкретну функцію, що здійснюється правом.

Місце права в системі соціальних цінностей обумовлено тим, чи
розглядається воно в якості цінності – засоба або цінності – цілі. З
цієї точки зору воно може бути цінністю похідною і може мати власну
цінність. Звідси, право як цінність можна розглядати в двох аспектах. З
одного боку, призначення права – підтримка порядка і організованості в
суспільстві. В цьому сенсі цінність його похідна. З іншого боку, це –
феномен, що включає в себе і закріплює юридичні цінності, завдяки чому
право саме вливається в світ цінностей. Загальносоціальна цінність права
– існуюча і необхідна можливість задовольняти інтереси суспільства.

Право, правова цивілізованість – невід’ємна складова людської культури,
важливе її досягнення. Саме тому, як уявляється, воно має власну
цінність. Саме на цьому фундаменті і повинні будуватися теорія і
практика правової держави. Тільки недержавне, антистатистське
праворозуміння, визнання за правом власної цінності спроможне на
сучасному етапі ознаменувати позитивні зрушення в області правової
політики, підвищення рівня правової культури суб’єктів соціального
спілкування. Разом з цим правова культура – це всі цінності, що
створюються людьми в правовій сфері. Вона включає окрім самого права (
об’єктивного і суб’єктивного ), правосвідомість, правові відносини, стан
законності, досягнутий рівень законотворчої, правозастосовчої та іншої
юридичної діяльності.

Розробка соціологічного, а саме аксиологічного аспекта правової культури
є соціальною необхідністю. Тільки усвідомлення, сприйняття людьми
універсальних культурно – історичних правових цінностей, традицій
спроможне подолати бездуховність, що росте, зробити реальними такі
соціально – правові цінності, як гідність, висока значущість особистості
в соціальному житті.

6. 2. Специфіка правосвідомості як елемента правової культури.

Право, особливо його дія, завжди породжує суб’єктивну реакцію до
правових норм. Воно формулюється, виникає, а також перетворюється в
життя тільки через волю і свідомість людей. Реакція громадян на право
може бути позитивною або негативною, але в усіх випадках люди
суб’єктивно реагують на діюче право, певним чином уявляють собі бажане
право. Суб’єктивне відношення людей до правових явищ охоплюється
поняттям правосвідомості.

Правосвідомість – це сукупність правових уявлень, почуттів, переконань,
оцінок, що виражають суб’єктивне відношення індивідів, соціальних груп,
суспільства в цілому до діючого або бажаного права, інших правових явищ,
до поведінки людей в сфері правового регулювання.

За своїм змістом правосвідомість може бути розглянута з чотирьох боків.

По – перше, вона включає знання правових явищ. Наприклад, знання про
зміст тих чи інших норм права, організацію правотворчого і
правозастосовчого процесів, про правомірні дії і правопорушення, засоби
боротьби зі злочинністю.

По – друге, вона вбирає в себе відношення суб’єктів до юридичних норм,
практики їх застосування, законності, правосуддя. Один і той же закон
може сприйматися людьми по-різному. В більшості громадяни схвалюють
закони, оцінюють їх як справедливі, розумні і тому виконують їх вимоги
добровільно, в силу внутрішнього переконання. Однак окремі правові
приписи можуть правосвідомістю відкидатися, що негативно впливає на їх
реалізацію, породжує в окремих випадках правопорушення.

По – третє, за допомогою правосвідомості оцінюється поведінка людей як
правомірна чи протиправна, законна чи незаконна. Це оціночний бік
правосвідомості.

По – четверте, в процесі реалізації права найбільш важливе значення має
поведінковий бік правосвідомості, яка знаходить відбиття в правових
настановах, вмінні і готовності діяти за приписами правових норм. Від
ступеню розвитку поведінкових компонентів безпосередньо залежить
правомірність або протиправність поведінки суб’єктів.

Правову свідомість можна вивчати з різних боків. Соціологічний аспект
дозволяє охарактеризувати правосвідомість як форму суспільної
свідомості, що виконує специфічні функції в суспільстві, а також
розкрити роль правової свідомості в життєдіяльності соціального
організма.

Правова свідомість є однією з форм суспільної свідомості і підкоряється
його загальним закономірностям формування і функціонування. В той же час
вона посідає особливе місце в структурі суспільної свідомості. В силу
цього правосвідомість має свою специфіку, що відрізняє її від інших форм
суспільної свідомості ( політичної, філософської, моральної, естетичної
та ін. ).

Найбільш тісно правосвідомість взаємодіє з моральною і політичною
свідомістю. Правосвідомість наповнена моральним змістом. Найважливіші
політичні вимоги закріплюються в праві і відображаються в
правосвідомості. Але правосвідомість має відносну самостійність, і було
б помилково ототожнювати її з іншими формами свідомості.

Специфіка правосвідомості на відміну від інших форм свідомості
проявляється в предметі відображення, а також в особливих категоріях.

Предмет відображення правосвідомості – право і правове регулювання в
цілому, а також суспільні відносини, урегульовані правом або ті, що
вимагають правового регулювання. Предмет моральної свідомості ширше. В
нього включаються відносини, що не входять в сферу правового
регулювання: відносини дружби, товариства, кохання. Своїми особливостями
наділений і предмет політичної свідомості. Це відносини між різними
соціальними групами, соціальними спільнотами з приводу участі в
політичному житті суспільства. Предмет правосвідомості також має
політичний зміст. Але в предмет правосвідомості включаються специфічні
явища, що не наділені безпосередньо політичним змістом. Це, наприклад,
питання юридичної техніки і стилістики, структури правових норм і т. ін.
Крім того, не всі ідеї політичної свідомості, політичні вимоги
закріплюються в праві і відображаються в правосвідомості, а тільки
найважливіші з них.

Правосвідомості притаманні специфічні засоби пізнання правових явищ –
категорії правосвідомості. Основними, притаманними тільки правовій
формі суспільної свідомості категоріями є категорії юридичних прав і
обов’язків і законності. На основі цих категорій правосвідомость оцінює
поведінку суб’єктів права як правомірну ( відповідну правам і обов’язкам
і вимогам законності, що витікають з норм права ) і неправомірну ( що
протирічить обов’язкам чи порушує права, які витікають з правових норм).
Це найбільш загальні категорії, притаманні будь – якому типу
правосвідомості. З них розвиваються більш складні категорії:
правосуб’єктність, правопорядок, правопорушення, правомірне і
неправомірне, законне і протизаконне і т.ін. За допомогою даних
категорій пізнаються, засвоюються окремі боки правового регулювання,
досягається правова регламентація суспільних відносин.

Правосвідомість має складну будову. Елементи, рівні правосвідомості
утворюють його структуру і несуть в процесі правового регулювання різне
навантаження, виконують неоднакову роль. Тому, маючи на увазі структуру
правової свідомості, співвідношення його окремих частин або елементів,
можна виявити роль правосвідомості в суспільному житті, в процесі
реалізації права.

Розглядаючи структуру правосвідомості, необхідно виробити чіткі критерії
виділення його окремих елементів. Тільки за цієї умови можна виявити
роль структурних елементів правосвідомості на різних стадіях правового
регулювання.

Структура правосвідомості в цілому може бути представлена у вигляді
певних взаємопов’язаних елементів і утворень, які розрізняються між
собою, по – перше, за ознакою соціальної спільноти; по – друге, з точки
зору їх зміста; по – третє, за глибиною пізнання правових явищ.

Право формується, діє і реалізується тільки проходячи через волю і
свідомість людей, тобто через їх правосвідомость. Реальними носіями
правосвідомості в суспільному житті виступають соціальні спільноти і
індивіди. Правосвідомість різних соціальних спільнот і індивідів, що
взята в єдності двох боків – раціонального (ідеологічного) і емоційного
(психологічного ) утворює його соціальну структуру.

Соціальна структура правосвідомості відображає соціальну структуру
суспільства, особливості,зміст і глибину пізнання правових явищ різними
соціальними спільнотами і індивідами.

Соціальна структура правосвідомості постає у вигляді суспільної,
групової і індивідуальної правосвідомості. Всі соціальні групи наділені
корінними інтересами, які формують суспільну правосвідомость і
визначають зміст основних, характерних для даного суспільства в цілому
правових уявлень і переживань. Суспільна правосвідомість не тільки дає
людині певну суму правових знань, але й слугує основою юридичної оцінки
реальних відносин між людьми, виробки відношення до вимог правових норм,
практичної діяльності по правотворчості, реалізації правових норм і
т.ін. Правосвідомість суспільства в цілому об’єктивується у вигляді
існуючого законодавства, правопорядка, режима законності, системи
правоохоронних і правозастосовчих органів, системи норм права, вимог,
заборонів, обмежень, дозволів.

В реальній дійсності суспільна правосвідомість проявляється і
конкретизується в правосвідомості різних соціальних груп чи в груповій
правосвідомості як відносно самостійних елементах соціальної структури
правосвідомості.

Групова правосвідомість – це колективні ( групові ) уявлення і почуття
про право та інші правові явища, які виражають відношення і оцінки
правових явищ з боку соціальних груп, колективів, тимчасових соціальних
утворень.

Кожна соціальна група має як загальні цілі і задачі, що співпадають з
суспільними задачами в цілому, так і свої специфічні, що викликані
потребами і інтересами даної соціальної групи. Звідси витікає, що в
свідомості соціальних груп знаходить прояв суспільна свідомість, але
вона в кожній окремій соціальній групі преломлюється через призму
специфічних умов, потреб, інтересів цієї групи, набуває специфічні риси,
які дозволяють розглядати групову свідомість як відносно самостійне
духовне утворення, що відрізняється від суспільної і індивідуальної
свідомості.

Критеріями для виявлення схожості і відмінності правосвідомості
правових груп служать практична соціальна діяльність суб’єктів
соціальної групи в сфері правового регулювання, їх зіткнення з
реалізацією правових норм і правової практики, що не виключає діяння на
групову правосвідомість і інших ознак соціальної групи і її суб’єктів
(соціального положення, освіти, віку і т.ін. ). В результаті складається
специфічна для даної соціальної групи правосвідомість – система групових
правових поглядів, почуттів, оцінок, що відображують специфіку її
соціальної діяльності і правової практики.

Конкретно – соціологічні дослідження, що проводяться, спрямовані на
аналіз і вивчення особливостей групової правосвідомості і наочно
показують, що соціальні групи, сформовані за видами соціальної
діяльності, професії, освіти, віку характеризуються різним рівнем знання
і розуміння права, емоційним до нього відношенням, по – різному можуть
оцінювати зміст окремих норм права і дотримуватись їх приписів .

Суспільна і групова правосвідомість безпосередньо проявляється через
правосвідомість індивідів. Тому індивідуальну правосвідомість також слід
віднести до елементів соціальної структури правосвідомості.

Індивідуальна правосвідомість формується на основі безпосереднього
впливу суспільної і групової. Вона поєднує в собі їх елементи, а також
індивідуально неповторні риси, які приводять до особливостей і
відмінностей в правосвідомості суб’єктів в рамках однієї соціальної
групи. В правосвідомості індивіда проявляються суб’єктивні умови життя
індивіда, його особливості, освіта, виховання, професія, а також його
здібності, характер. Все це формує правосвідомість індивіда, визначає
специфіку його знань про право і особливості відношення до нього.

Під час соціологічного дослідження правосвідомості індивіда важливо
виявити не тільки те, чи знає людина приписи правових норм, але і
визначити ті інтереси, настанови, орієнтири, які лежать в основі вибора
ним того чи іншого варіанта поведінки в сфері права.

Найважливішим джерелом розвитку правосвідомості індивіда виступає
правова інформація. Можна виділити два способа її отримання населенням:

в процесі освіти і сприйняття словесної інформації;

в процесі суспільно – політичної і соціально – правової діяльності
особистості.

Ведуче місце серед джерел правових знань посідають телебачення, радіо,
газети.

Специфічно цілеспрямованими процесами передачи і засвоєння правової
інформації є освіта і виховання: лекції на правову тематику на
підприємствах, в закладах, вивчення основ права в учбовому закладі, на
курсах підвищення кваліфікації і т. ін.

Особливості суспільної, групової і індивідуальної правосвідомості
проявляються при розгляді їх структури з точки зору зміста компонентів
правосвідомості: раціонально – ідеологічних, емоційно – психологічних і
поведінкових.

Раціонально – ідеологічні компоненти правосвідомості – це знання,
уявлення, поняття, ідеї про діюче і бажане право та інші правові явища.
В теоретичному виявленні правові ідеї, уявлення, концепції, принципи
складають правову ідеологію, яка в силу своєї узагальненості є ведучим
боком суспільної правосвідомості.

До основних емоційно – психологічних компонентів правосвідомості слід
віднести суспільні і індивідуальні емоції, почуття, які формуються на
основі правових знань і уявлень про норми права, юридичні права і
обов’язки, законність, правотворчу і правозастосовчу діяльність і
пов’язані зі сприйняттям і оцінкою правових явищ. Про емоційно –
психологічні компоненти правосвідомості можна говорити лише тоді, коли
маємо справу з свідомими правовими переживаннями, що активно впливає на
поведінку суб’єктів. В основі таких переживань – певні правові
відносини. Вони мають точну предметну спрямованість, в них проявляється
відношення до явищ оточуючої дійсності, що складають предмет правового
регулювання.

В своїй сукупності емоційно – психологічні компоненти суспільної
правосвідомості утворюють соціально – правову психологію.

Правосвідомість – єдність раціональних і психологічних компонентів
правової ідеології і правової психології. Правова ідеологія представляє
собою безпосередню основу для створення правових норм – цінностей. Але
при цьому вона використовує судження, оцінки, уявлення, що накопичені в
сфері правової психології.

Як відомо, свідомість нерозривно пов’язана з діяльністю. Це передумовлює
необхідність вияву поведінкових компонентів в структурі правосвідомості.
В поведінці суб’єктів проявляється реальний зміст їх правосвідомості.
Внаслідок цього в структурі правосвідомості доцільно виділяти
поведінкові компоненти, до яких слід віднести правові настанови, що в
сукупності складають ціннісну орієнтацію суб’єктів і готовність до
діяльності в сфері правового регулювання. Поведінкові компоненти
правосвідомості обумовлені основними елементами раціонального і
емоційного боків правосвідомості і, перш за все, правовими переконаннями
і навичками.

Аналіз соціальної структури правосвідомості не зводиться до переліку її
елементів і їх загальної характеристики. Необхідно виявити
співвідношення цих елементів. Зрозуміло, це не проста їх сума, а
єдність, в якій виділяються первинні, спрямовуючі елементи ( такими є,
наприклад, суспільна правосвідомість з перевагою в ній раціонально –
ідеологічних компонентів правової ідеології ) і елементи, так звані,
другого порядку ( індивідуальна правосвідомість, емоційно – психологічні
компоненти, соціально – правова психологія ), що взаємодіють між собою.

Із складної взаємодії і взаємопроникнення основних елементів соціальної
структури правосвідомості складаються її рівні, що характеризують
соціальну структуру правосвідомості з точки зору глибини пізнання
правових явищ з метою їх використання суб’єктами в практичній
діяльності. Цей аспект дослідження структури правосвідомості має дуже
важливе значення для розробки багатьох проблем, в тому числі для
дослідження ролі правосвідомості в реалізації права і правозастосочої
діяльності.

Соціальні рівні правосвідомості характеризують ступінь розвитку основних
компонентів суспільної, групової і індивідуальної правосвідомості і
особливості відображення в правосвідомості правових явищ.

Для визначення соціальних рівней правосвідомості важливим є аналіз
предметної спрямованості діяльності суб’єктів правосвідомості в сфері
правового регулювання, тобто виявлення глибини усвідомлення суб’єктами
правових явищ для їх практичного використання в соціальному житті. Така
свідомість обумовлена, наприклад, повсякденними умовами життя людей, їх
практичними потребами, необхідністю дотримання і виконання юридичних
обов’язків, діяльністю по застосуванню правових приписів в конкретних
життєвих обставинах, осмислюванням закономірних зв’язків і сутності
правових явищ.

Така предметна спрямованість діяльності суб’єктів визначає глибину
відображення правосвідомістю правових явищ, яка характеризується
ступенем знання права, пізнанням і оцінкою правових явищ, можливістю їх
практичного використання.

Виходячи з сказаного, в правовій свідомості можна виділити три рівня:
повсякденний, спеціалізований (професійний) і науковий.

Повсякденна правосвідомість – це відображення людьми правових явищ при
їх зіткненні з правом в повсякденному житті в процесі трудової,
суспільної діяльності, сімейно – побутових відносинах і т.ін.
Повсякденна правосвідомість органічно пов’язана з безпосередньою
повсякденною практикою реалізації права, емпіричним досвідом людей. Тому
повсякденну правосвідомість можна уявити в якості переважного рівня
масової правосвідомості, яке складається з досвіда трудової, суспільної
та іншої соціальної діяльності, що передається поколіннями, тому що вона
набуває правову форму і пов’язана з дією правових норм. Масова
правосвідомість охоплює зазвичай, традиції, прості норми моралі,
уявлення про оточуючу дійсність, які так чи інакше пов’язані з правовими
явищами.

В масовій правосвідомості переважають соціально – психологічні
компоненти, але внаслідок загального правового виховання, під впливом
засобів інформації, юридичної практики в неї вносяться елементи
теоретичної правової свідомості, формуються науково – світоглядні
компоненти.

Предметна діяльність суб’єктів в тій чи іншій області правового
регулювання при вирішенні юридичних справ, винесенні індивідуально –
владних приписів потребує спеціалізованого ( професійного ) рівня
правосвідомості, за допомогою якого пізнаються і оцінюються правові
явища з метою їх практичного використання в процесі правозастосовчої
діяльності. Спеціалізована правосвідомість формується на основі
спеціального правового виховання (освіти), юридичної науки у осіб і
соціальних груп, що спеціально займаються правозастосовчою діяльністю.

З точки зору глибини пізнання правових явищ професійна правосвідомість
представляє собою спеціалізовані правові знання, вміння, навички,
переконання, почуття, які дозволяють здійснювати предметну
правозастосовчу діяльність.

У зв’язку з цим професійна правосвідомість, що формується в практиці
діяльності судових і адміністративних органів, за своїм змістом є
правосвідомістю більш глибокого порядка, ніж повсякденні уявлення про
правові норми і розуміння їх членами суспільства. Вона відображає рівень
групової і індивідуальної правосвідомості юристів – професіоналів, що
здійснюють правозастосовчу діяльність. Оскільки остання носить науково
обгрунтований характер, то в елементному складі професійної
правосвідомості відкриваються в певній мірі компоненти теоретичної
правосвідомості.

Разом з тим спеціалізована правосвідомість не проникає в глибину всіх
правових зв’язків і закономірностей правового розвитку. Його глибина і
повнота обмежені конкретною областю правозастосовчої діяльності, в
рамках якої спеціалізована правосвідомість здатна досягнути істини
відносно змісту діючого права і дати правильну оцінку поведінці
суб’єктів в сфері правового регулювання. Повне і всебічне виявлення
сутності і змісту правових явищ, їх співвідношення і закономірностей
розвитку можливе тільки за допомогою теоретичної правосвідомості, яка
представляє собою наукові знання, ідеї, концепції про сутність, характер
і взаємодію правових явищ, всього механізма правового регулювання. Тому
вона може бути названа науковою правосвідомістю. Її рівень визначається
глибиною пізнання правових явищ вченими – юристами, спеціалістами в
області законодавства, політичними діячами. В процесі загального і
спеціального правового виховання елементи теоретичної правосвідомості
організовано вносяться в правову свідомість мас, під безпосереднім
впливом якої формується повсякденна і спеціалізована правосвідомість.

Таким чином, теоретична правосвідомість на відміну від повсякденної і
спеціалізованої характеризується більш глибоким проникненням в сутність
правових явищ. Вона має найбільш строгі і точні форми вираження
результатів своєї діяльності. Вона вирішує задачу відображення,
спираючись на строгу систему наукових понять, суджень, умовиводів,
науково-теоретичних доказів. Рівень теоретичної правосвідомості виступає
ведучим по відношенню до рівня повсякденної і спеціалізованої
правосвідомості.

Правосвідомість відрізняється від інших сфер суспільної свідомості своєю
гносеологією ( пізнавальний апарат ), аксіологією ( система цінностей і
засобів оцінки ), праксеологією ( методи керування практичною
діяльністю).

У відповідності з цим можна говорити про три функції правосвідомості:

пізнавальну;

оціночну;

регулятивну.

Не всі елементи правової свідомості доступні поки емпіричному
дослідженню з-за відсутності адекватних методів і процедур, що
дозволяють їх виділити, вивчити і описати. Відбувається це тому, що
більша частина явищ психики представляє собою сплав багатьох психічних
елементів.

Так, правові почуття і переживання не існують самі по собі представлені
досліднику щольовано, а входять в склад переконань, оціночних відносин,
настанов та інших складних утворень, що виникають в результаті взаємодії
інтелектуального, емоційного і вольового компонентів. Тому необхідно
виділити елементи правосвідомості, що доступні на сучасному рівні
емпіричної інтерпретації.

У зв’язку з цим доречно нагадати вихідне положення психологічної науки
про єдність свідомості і діяльності. Свідомість виникає в результаті
діяльності і проявляється в ній. Стосовно нашої проблеми це означає, що
функції правосвідомості можуть бути пізнані за результатами
функціонування.

Відповідно трьом вже згаданим функціям правосвідомості- пізнавальної,
оціночної і регулятивної – визначаються основні функціональні компоненти
правосвідомості.

Пізнавальній діяльності відповідає певна сума юридичних знань, або
правова підготовка.

Оціночній функції відповідає система оцінок і думок з юридичних питань,
або оціночне відношення до права, до практики його виконання і
застосування.

Дія регулятивної функції проявляється в формуванні правових орієнтацій і
настанов ( див. схему 2).

Пізнавальна функція визначає правову підготовку людей, яка не
вичерпується їх формальними юридичними знаннями. Можна володіти
знаннями, але не вміти ними користуватися. Рівень правових пізнань і
вміння застосовувати їх на практиці піддаються емпіричній перевірці з
відносним ступенем вірогідності.

Пізнаючи правову дійсність, люди не залишаються байдужими до отриманих
знань. Виникає інтелектуально – емоційне утворення – психічне відношення
до об’єктів правового пізнання і правової практичної діяльності, що
виражається в оцінці, тобто у визнанні цінності чого – небудь з точки
зору індивіда, групи чи суспільства.

Табл.7. ФУНКЦІОНАЛЬНА СТРУКТУРА ПРАВОСВІДОМОСТІ

Основні функції право- свідомості Психічні компоненти Результати
функціонуван-ня Емпіричні показники

Пізна-вальна Інтелектуаль-ний Правова підготовка Юридичні знання і
вміння

Оціночна Інтелектуально – емоційний Ціннісні відношення до права і
до практики його застосування Оціночні судження (думки)

Регулятивна Інтелектуально -емоційно– вольовий Правові настанови і
орієнтації Поведінк позиції (рішення)

В структуру правосвідомості входять чотири види оціночних відносин. Це
оціночне відношення, по – перше, до права ( його інститутів, норм ); по
– друге, до правової поведінки оточуючих; по – третє, до правоохоронних
органів і їх діяльності і, по – четверте, до своєї правової поведінки
(самооцінка).

Відношення до правових цінностей виражаються в оціночних судженнях, які
можуть бути виявлені емпіричним дослідженням з більшим чи меншим
ступенем відповідності дійсним оцінкам обстежуваних осіб.

Сфера правових оцінок порівняно з правовими знаннями важче піддається
емпіричному виявленню, що потребує більш складних методик.

Самі по собі ціннісні відносини як інтелектуально – емоційні утворення
ще не наділені здібністю до практичної реалізації без психічних сил, що
грають роль рушійних механізмів діяльності. Таку роль виконують
інтелектуально – емоційно – вольові утворення – соціальні настанови, під
якими ми розуміємо тенденцію чи схильність особистості сприймати і
оцінювати який – небудь об’єкт певним чином і готовність діяти по
відношенню до нього у відповідності з цією оцінкою. Коли об’єктом
настанови є різні правові оцінки, ми говоримо про правові настанови.

В своїй сукупності настанови організуються в систему ціннісних
орієнтацій. Ціннісні орієнтації – стійка система настанов, певним чином
зорієнтована на соціальні цінності і спрямовуюча поведінку людей по
відношенню до цих цінностей в умовах їх складної взаємодії. Правова
орієнтація – сукупність правових настанов індивіда чи спільноти, що
безпосередньо формує внутрішній план, програму діяльності в юридично
значущих ситуаціях.

Таким чином, регулятивна функція правосвідомості здійснюється через
правові настанови і орієнтації, що синтезують в собі всі інші джерела
правової активності.

Регулятивна функція правосвідомості піддається науковому вивченню тільки
експериментальним шляхом. При цьому експеримент повинен з достатнім
наближенням відтворити об’єктивні і суб’єктивні фактори, що мають місце
в реальному житті. Цій меті служить, особливо, метод вербального
експеримента, в якому досліджувані здійснюють оцінку і вибір різних
варіантів правової поведінки, приймають рішення і обгрунтовують свою
програму дій в динамічній ситуації конфлікта різних цінностей, в набор
яких включаються правові цінності.

В соціологічному підході до вивчення правосвідомості особливе значення
має дослідження правових поглядів людей, які виступають в двох суттєво
різних формах:

як елементи безпосередньої свідомості;

як зовнішньо об’єктивовані факти, що виражаються в поведінці та в інших
видах діяльності.

Звідси відмінність в методиці отримання інформації. В першому випадку
інформація може бути отримана головним чином за допомогою різних видів
опитування ( анкетування, інтерв’ювання ) і проведення тестів. Джерелами
отримання інформації про поведінку є документальні матеріали відповідних
закладів, спостереження, аналіз практичних дій об’єктивованим джерелом
самовираження.

На процес формування правосвідомості вирішальний вплив робить сукупність
взаємодіючих факторів, що включають в себе:

безпосередні умови життя і роботи;

організована система освіти і виховання;

засоби масової комунікації.

Суттєвий вплив на формування правової свідомості має практична
діяльність людей в сфері права, соціально – політична і соціально –
правова активність.

Зростання соціальної активності породжує потребу в правових знаннях, яка
може бути задоволена шляхом детального вдосконалення правосвідомості.

Структуру соціологічного дослідження правосвідомості можна представити
таким чином (див.схему 3).

Когнітивний аспект правосвідомості характеризується даними, що свідчать
про правові знання респондентів, про витоки і обсяг правових знань, їх
системності, стійкості.

Глибина внутрішнього переконання в необхідності

Табл. 8. ДОСЛІДЖЕННЯ ПРАВОСВІДОМОСТІ

Вивчення когнітивного аспекту Вивчення аспекту переконання Вивчення
оціночного аспекта Вивчення вольового аспекту

Правові знання ступінь оволодіння основними принципами та ідеалами
пра-ва, переконання в необхідності дотримання закону Становлення до
правових явищ як цінностей Характер і ступінь правової активності

дотримання вимог норм права; ступінь усвідомлення його керівних
принципів і ідей складають зміст аспекта переконання.

Оціночний аспект характеризується відношенням суб’єкта до правових явищ
як цінностей ( до права в цілому, до конкретної правової норми, до
діяльності правозастосовчих та правоохоронних органів ).

Про вольовий аспект правосвідомості свідчать ступінь і спрямованість
соціально – правової активності (участь респондентів у різних формах
правотворчості ( в обговоренні законопроектів, відправки листів в
державні органи, в редакції газет, радіо і т.ін. ), участь в діяльності
правозастосовчих і правоохоронних органів в якості народних засідателей,
членів товариських судів, комітетів народного контроля і т.ін.; ступінь
самостійного запобігання респондентами своїми діями правопорушень в
складі оперативних загонів, інспектора ДАІ і т.ін.).

Соціологічне дослідження правосвідомості дає можливість отримати
відомості про стан правосвідомості окремих особистостей, різних
соціальних груп, суспільства в цілому на певний момент, стосовно до
конкретного соціально – значущого факта, події. Використання таких
відомостей сприяє рішенню корінних проблем суспільного життя.

6.3. Правова поведінка особистості.

6.4.Девіантна поведінка. Соціальна природа правопорушення

Соціологія права вивчає численне коло актів поведінки. Будь – яка
діяльність людей розвивається як спільні дії багатьох індивідів та
передбачає передавання від людини до людини та від покоління до
покоління надбаних у процесі праці навичок, засобів, способів
виробництва та форм спілкування.

Способ зв’язків, які виникають між індивідами у процесі їх спільної
матеріальної та духовної діяльності, та форма, в якій проходить ця
діяльність ( життєдіяльність ), і складають сутність соціального.

Виникаючи в процесі діяльності людей, суспільні відносини складають
суспільство як ціле. Суспільство уявляє собою надскладну систему. Люди
та їх фактична діяльність складають її природну передумову, а зв’язки та
відносини між людьми як суспільними індивідами є її елементами. Раз
виникнувши, суспільство розвивається за законами цілого. Люди, будучи
творцями суспільства, суб’єктами суспільних відносин, одночасно є
продуктом, результатом наявних суспільних відносин, об’єктом
детермінуючого впливу суспільства.

Загально відомо, що невід’ємною та надто важливою властивістю людської
поведінки є виборчий характер. Точно кажучи, свідома природа будь –
якого людського вчинку найбільш яскраво проявляється саме в тому, що
здійснення цього вчинку уявляє собою результат вибору між численністю
вчинків, які змогла б здійснити особистість в тієї ж конкретній
ситуації.

У процесі вибору реалізується вся гама якостей особистості: засвоєна нею
система цінностей, яка визначає даний варіант поведінки як кращий або
гірший порівняльно з іншими можливими варіантами, її здібность діяти
відповідно з тим, що особистість визнає правильним, тощо.

Свобода вибору варіанту поведінки, розуміється, не безмежна.

Особистість, яка робить вибір, завжди зв’язана різноманітними
обмеженнями, які можна поділити на дві основні групи.

Перша з них – це варіанти поведінки, які об’єктивно недоступні
особистості, або які особистість внаслідок обмеженності отриманої та
засвоєної нею інформації визнаває такими та через це не бере в
розрахунок при проведенні вибору.

Друга група обмеженостей охоплює варіанти поведінки, відомі особистості
як доступні в принципі вибору, але заборонені для неї. Якщо обмеженості,
які ми віднесли до першої групи, можуть бути як соціального, так і
несоціального або змішаного походження, то природа обмеженостей другої
групи завжди суть соціальна.

Заборона, яка покладається на ті або інші варіанти поведінки, витікає з
негативної оцінки цих варіантів суспільною (громадською) свідомістю,
тобто, інакше кажучи, уявляє собою об’єктивізоване відбиття суспільної (
громадської ) свідомості.

Сукупність заборон, які покладені на свободу вибору варіанту поведінки,
– це система соціальних норм в самому широкому розумінні цього поняття.

Соціальна норма визначає край, міру, інтервал допустимої (дозволеної або
обов’язкової) поведінки, діяльності людей, соціальних груп, соціальних
організацій, які історично склались у конкретному суспільстві.

Нормування соціальних стосунків між людьми – один їз засобів впливу
соціального цілого. Суспільство створює цілу систему норм стосунків між
своїми членами та оцінок їх поведінки ( політичних, правових, етичних
і т.п. ). Ці норми й оцінки – продукт історичного розвитку соціального
життя й притаманні тільки людині, суспільству. Людина співвідносить з
існуючими в суспільстві нормами й оцінками кожну свою дію та намір.
Навіть способи та форми задовільнення фізичних потреб мають у людини
нормативний характер.

Серед соціальних норм ( звичай, традиція, мораль, мода ) значну
регулюючу роль у суспільстві відіграють правові норми. Слід тільки
пам’ятати, що, по – перше, право лише закріплює вже сталі суспільні
відносини та, по – друге, правові норми відображують економічні умови
суспільного життя. Однак, маючи відносну самостійність, право здібно у
свою чергу впливати ( зворотній зв’язок ) на розвиток суспільних
відносин.

Акт поведінки – вчинок – є реакція індивіда на конкретну ситуацію. Якщо
обирається варіант поведінки, який порушує соціальні норми, то мова йде
про соціальне відхилення. Поняття ” відхилення ” має значення лише у
зв’язку з поняттям ” норма ” та вже за своїм вихідним визначенням
означає щось “ненормальне” з точки зору оцінюючої норми.

Якщо є норма, то існує відхилення від неї.

Під девіантною ( соціальна поведінка, що відхиляється ) поведінкою
розуміється:

вчинок, дії людини, які не відповідають офіційно встановленим або
фактично сформованим, визнаним у даному суспільстві нормам ( шаблонам,
стандартам );

соціальне явище, яке виражає в масових формах людську діяльність, не
відповідаючих офіційно встановленим або фактично сформованим, визнаним у
даному суспільстві нормам ( шаблонам, стандартам ).

Усе життя будь – якого суспільства характеризує наявність більшої чи
меншої кількості девіацій.

У всі часи суспільство намагалось придушувати, ліквідовувати небажані
форми людської життєдіяльності та їх носіїв.

Методи та засоби визначались соціально – економічними відносинами,
суспільною свідомістю, інтересами правлячої еліти.

Проблеми соціального ” зла ” завжди притягували увагу вчених. Філософи
та юристи, медики та педагоги, психологи та біологи розглядали та
оцінювали різні види соціальної патології: злочинність, пияцтво,
алкоголізм, наркотизм, проституцію, самогубства тощо.

Соціальні відхилення є властивістю кожної соціальної системи.

Вивчення природи, видів, причин, тенденцій соціальних відхилень має як
наукове, так і практичне значення. Воно повинно служити основою для
удосконалення соціальних відносин та інститутів, а також юридичних норм
і практики їх застосування для укріплення системи соціального контролю,
послідовної реалізації заходів морального та правового виховання,
соціальної профілактики та відповідальності. Всі ці заходи спрямовані на
те, щоб забезпечити максимальне задовільнення інтересів суспільства та
громадян.

Для розкриття природи та причин соціальних відхилень необхідно
насамперед виходити з того, що вони, як і соціальні норми, є відбиттям
стосунків людей, які складаються в суспільстві.

Соціальна норма та соціальні відхилення – два полюси на однієї й тієї
ж осі соціально значущої поведінки індивідів, соціальних груп, класів й
інших соціальних спільнот.

Соціальні відхилення так само різноманітні, як і самі соціальні норми.
Більш того, різноманітність відхилень перевищує різноманітність норм, бо
норма типова, а відхилення від неї можуть бути вельми індивідуалізовані.

Аморальний вчинок однієї людини може бути цілком не схожий на вчинок
іншої, навіть злочини, ознаки яких чітко зафіксовані в кримінальному
кодексі, також різноманітні, як і самі люди, які їх скоюють.

Недивлячись на велику різноманітність, соціальні відхилення у кожному
суспільстві мають суттєві загальні риси, які й дозволяють розглядати в
єдиній сукупності такі різні явища, як, скажімо, крадіжка та проїзд на
червоне світло світлофора, бюрократизм та порушення законів про охорону
природи, пияцтво та самогубство.

Загальні риси соціальних відхилень полягають в їх історичному походженні
та причинах існування, а також у соціальних наслідках для суспільства.

Соціально детермінована поведінка, що відхиляється, взагалі ( протиріччя
між змістом людської діяльності та її соціальною формою ), так і її
спрямованість ( позитивне, негативне відхилення ). Історія повна
прикладів взаємозв’язку та взаємопереходів різних видів девіантної
поведінки, змін їх соціальної оцінки та значущості. Так, діяльність
перших християнських общин, які зазнавали переслідування як злочинні
організації, була об’єктивно прогресивною. Пізніше християнство, визнане
– у різних формах – усіма європейськими державами, стає оплотом реакції,
мракобісся, безжалісно розправляється зі своїми супротивниками,
відправляє на шибениці та вогнища справжніх героїв людства.

Відхилення від соціальних норм, недивлячись на велике різноманіття,
мають деякі загальні причини, які підтримують їх існування, а часом
призводять до їх зростання та розповсюдження.

Хоча всі ті причини в своєму конкретному прояві можуть бути різними, а
часом і протилежні в різних суспільствах, за своєю суттю вони зводяться
до об’єктивних і суб’єктивних протиріччь суспільного розвитку, які
порушують взаємодію особистості із соціальним середовищем і призводять
до форм поведінки індивідів ( або діяльності соціальних груп ), які не
узгоджуються з існуючою нормативною системою.

Поведінка людей, що відхиляється, по – перше, існує тому, що нова
соціальна система виникає не на порожньому місці, а виростає із ряду
елементів попередньої, зруйнованої системи- чи йде мова про людей або
про елементи виробничих сил, духовної або матеріальної культури.

По – друге, процес розвитку самої нової соціальної системи звичайно
нерівномірний, а це породжує диспропорції у співвідношенні деяких з її
елементів та приводить до відставання деяких з них та до тих або інших
дефектів функціонування.

По – третє, може спостерігатися неповна адаптація системи, яка
розвивається, до зовнішних і внутрішніх умов її існування.

Говорячи іншими словами, соціальний, культурний, технічний розвиток може
часом не поспівати за суспільними, духовними або економічними потребами,
що нещодавно виникають.

Все це у сукупності й служить конкретним джерелом різних негативних
явищ.

Іншими словами, основною причиною соціальних відхилень є протиріччя між
вимогами нормативної системи та інтересами діючих суб’єктів. А це
протиріччя у своїй основі носить соціальний характер.

При всьому різноманітті наслідків негативних соціальних відхилень їх
суть одна: шкода, збиток, який спричиняється інтересам того класу,
соціальної групи або суспільства, які встановили й використовують
відповідну систему нормативного регулювання.

Соціально – негативна поведінка негативно впливає на розвиток
особистості, перешкоджує поступальному руху суспільства.

Якщо розглядати не індивідуальний вчинок, а сукупність вчинків, що
відхиляються від соціальних норм, то і тут ми знайдемо ряд характерних
для усіх них особливостей, а саме: однакова спрямованість відхилень, що
зустрічаються у схожих груп ( верств ) населення в більш або менш
однакових умовах, близькість або єдність причин, в силу дії яких вони
виникають і відбиваються зовнє, певна повторюваність, стійкість
зазначених явищ у часовому та територіальному розрізах.

Сукупність зазначених ознак свідчить про те, що мова йде про явища, що
набувають певного розповсюдження у суспільстві або мають до цього
тенденцію.

Отже, соціальні відхилення можна визначити як такі порушення соціальних
норм, які характеризуються певною масовістю, стійкістю та
розповсюдженістю при схожих умовах.

Найбільшу увагу привертають правопорушення та їх найбільш тяжка частина
– злочини. Соціологічний підхід до цих явищ передбачає з’ясування їх
природи, причин і механізмів відтворення та функціонування,
взаємозв’язків з історично обумовленими суспільними процесами, а також
шляхів їх подолання.

Поняття злочину – ключова категорія соціології кримінального права. Вона
ставить у логічний зв’язок суспільні відносини, з одного боку, та
кримінально – правову норму, її ефективність і соціальний механізм дії –
з другого.

Ця методологічна функція була опосередковуваною ланкою між суспільними
відносинами та юридичною нормою, а отже, між соціологією та
правознавством – теоретичне відбиття реального місця злочину у житті
суспільства.

За об’єктивними властивостями злочин – посягання конкретної людини на
сталий у суспільстві порядок між людьми, колективами, між колективом і
особистістю.

Це робить злочин соціальним, суспільно значущим явищем. Навіть тоді,
коли, здавалось би, шкоду зазнав тільки потерпілий, злочинець спричиняє
шкоду суспільству, бо посягає на його члена, який посідає ” своє ”
місце у системі суспільного розподілу праці, й тому функціонально
пов’язаного з рештою членів.

Захисна реакція суспільства на можливу дезорганізацію індивідом
нормального функціонування соціального організму приймає юридичну форму
і відбивається у виді правової заборони, яка поєднана із загрозою
застосування санкцій.

Таким чином, з точки зору логічної послідовності, соціологічне поняття
злочину передує юридичному визначенню.

Знайомство з ранніми законодавчими системами свідчить, що також було й у
дійсній історії права. В них ще не були сформульовані позитивні правила
поведінки, і мова йшла прямо про покарання або відшкодування у випадку
завдавання шкоди тими чи іншими конкретними діями. Із 43 статей
академічного списка ” Русской правды ” 41 присвячена кримінальним або
цивільним санкціям. Із 408 статей “Саллической правды” 343 мали
каральний характер, а більшість відносились до процесу. Позитивне же
правило поведінки та юридична заборона з’явились у кодексах значно
пізніше.

Усі боки суспільного життя тісно пов’язані між собою і цілком підкорені
в останньому рахунку відносинам виробництва. Але те, що виступає
визначальним чинником, складає глибинну основу соціального явища і тому
повинно бути відбито у визначенні насамперед.

Об’єкт злочину – найважливіша матеріальна ознака. Ним є суспільні
відносини.

Друга соціологічна ознака злочину – специфічний спосіб посягання на
сталий соціальний порядок.

Ім охоплюються тільки такі дії, що об’єктивно порушують або можуть
порушити суспільні зв’язки.

Способи здійснення злочинів в остаточному підсумку обумовлені
особливостями суспільних відносин, на чий порядок вони посягають.

Третя соціологічна ознака злочину розкриває особливості суб’єкту
суспільно небезпечного діяння.

Ця ознака дозволяє відрізнити злочин як посягання окремої людини на
суспільні відносини від форм соціально – класової боротьби, в якій
беруть участь маси людей (наприклад, від революції та контрреволюції,
від численних парламентських форм міжпартійної боротьби, учасники якої
виступають не від свого імені, а як представники політичних організацій,
що відбивають інтереси певних соціальних груп, тощо ).

Разом з тим з того, що злочин здійснює ізольований індивід, аж ніяк не
випливає, що він одинак типа Робінзона.

Напроти, лише той, хто реально включений у систему соціальних зв’язків,
тільки й може об’єктивно порушити їх. Злочинець – сучасник своєї епохи,
який, зокрема, має певне соціальне положення й обов’язки виконувати
функції, пов’язані з його місцем у системі суспільного розподілу праці.

Але, як усяка людина, він повинен задовільняти свої потреби лише за
допомогою засобів, які в даний момент надає суспільство. Саме воно
визначає його функції, забезпечує об’єктивні можливості їх виконання і
залежно від останнього установлює міру індивідуального споживання.

Як бачимо, на своєму ненаселеному острові Робінзон ні при яких
обставинах не зміг би скоїти злочину. Для цього він повинен повернутися
в Англію.

Злочинець – ізольований індивід, але його відокремлення відбувається у
суспільстві і притому під впливом соціальних умов.

.

Запитання для самоконтролю

Які існують основні методологічні підходи до аналізу поняття правової
культури ?

Яка є структура правової культури?

В чому заключається правова культура суспільства та особи ?

Яке місце посідає правова свідомість в структурі правової культури ?

Які існують соціологічні методи вивчення правової свідомості ?

Які функції здійснює суспільна свідомість ?

В чому полягає суть девіантної поведінки?

Які існують соціологічні ознаки злочину?

Дайте характеристику загальним рисам соціальних відхилень.

Чим визначається соціальна норма?

Література:

Бебик В. Історіко-психологічні аспекти реформування політичної і
правової культури українського суспільства.// Держава і право України.
– 1993. – № 2 .- С.24-28.

Двойменный И.А. Рецидивная преступность: характер, факторы, уровень//
Социс. – 2000. – № 1.

Дюркгейм Э. Норма и патология // Социология преступности. – М., 1996.

Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии. – М.,
1991.

Кудрявцев В.Н. Социальные деформации: причины, механизмы и пути
преодоления. – М., 1992.

Менюк О. Правова культура в умовах розбудови незалежної України:
поняття, структура // Право України. – 2001. – № 4. – С.21-24.

Молчанов А.А. Правовая культура в социальной жизни: вопросы методологии/
/ Известия вузов. Государственное правоведение. – 1991. –№ 1.- С. 69
-73.

Проблеми методології сучасного правознавства // Вісник АПрНУ. -Х.,
1997.- № 1.- С.143 -150.

Смирнова Е.Э., Курлова В.Ф., Матюшкина. Социальная норма и возможности
её измерения // Соц. исследования – 1999. – № 1.

Штомпка П. Социология социальных изменений. – М., 1996.

Скуратівський А. Правова культура: сутність, стан та шлях розвитку// Зб.
наук. пр. ІАДУ, 2000.- Вип.7. – С. 389 – 400.

РОЗДІЛ 7. СОЦІОЛОГІЯ ЗАКОНОДАВЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

7. 1. Сутність та зміст соціології законодавчої діяльності

“Законодавець має бути соціологом” – зазначив ще на початку ХХ століття
американський соціолог Л.Уорд. Ця теза, незважаючи на певний, властивий
тим часом “соціологічний імперіалізм” в теорії та безмежну віру в
конструктивну силу соціологічного знання в практичній діяльності
відтворює важливу проблему в правотворенні, що є актуальною для будь
якої епохи. Право не існує в абстрактному суспільстві, воно завжди
соціально обумовлене конкретно-історичною ситуацією в країні. Чим
повніше і адекватніше ці соціальні аспекти враховані в законотворенні,
тим більш суспільно корисним стає закон, тим органічніше він стає
елементом не тільки правової системи, але й суспільного буття в цілому.

Визначення сутності та змісту законотворчості як і правотворчості
взагалі належить досить дискусійних питань. Всі існуючі його визначення
можна умовно розділити на дві групи. Першу утворюють такі інтерпретації,
які можуть бути названі техніко – юридичними. В їх рамках
законотворчість – це різновид правотворчості, що охоплює безпосередній
процес створення закону як найвищого нормативно – правового акту. Тобто
за змістом законотворчість співпадає з законодавчою процедурою, яка
визначається конституціями, конституційними законами та регламентами
відповідних законодавчих органів. В сучасних умовах в демократичних
країнах законодавча процедура суттєво не відрізняється і включає до себе
наступні стадії (етапи): законодавча ініціатива, підготовка проекту
закону та його розгляд в відповідних структурах законодавчого органу;
обговорення законопроекту в законодавчому органі в першому читанні;
голосування по законопроекту та його прийняття; опублікування закону.

Інший підхід належить до предметної області соціології права і
спирається на розуміння данного явища як одного з різновидів соціального
процесу. При цьому зміст процесу визначається через виділення таких його
елементів, як соціальні суб’єкти (на відміну від технико – юридичного
їх обмеження законотворчим органом та суб’єктами законодавчої
ініціативи), соціальні відносини (взаємодія) в зв’язку з законотворчістю
(на відміну від організаційних відносин при техніко – юридичній
інтерпретації), соціальні потреби та інтереси в зв’язку з конкретними
соціальними суб’єктами. Для системного осмислення структури
законотворчого процесу використовується поняття “соціальний механізм
законотворчості”.

Розгляд тих чи інших суспільних процесів з точки зору їх механізму стає
основою для більш загального висновку про можливість розгляду
суспільства як системи взаємозв’язаних соціальних механізмів, що
породжують різні процеси та явища. Аналіз окремих соціальних механізмів
має спиратись на більш узагальнену концепцію соціального механізму, яка
не тільки характеризує їх структуру та закони функціонування, але й
обгрунтовує можливість виділення в будь-яких явищах та процесах їх
внутрішнього механізму.

Незважаючи на те, що в багатьох дослідженнях правових чи взагалі
соціальних процесів досить широко використовується категорія “соціальний
механізм”, її теоретичний аналіз з позицій загальної соціології ще не
проведено. Спроби її визначення не досить поширені і частіше мають
“побічний” результат дослідження інших проблем. Одне з первих визначень
було запропоновано ще на початку 60-тих років: “механізм в методології
соціальних досліджень виражає виділення в об’єкті дослідження особливого
утворення (системи елементів, зв’язків), які забезпечують функціонування
та розвиток об’єктів, будучи відносно стабільними, стійкими…,
виділення механізму дозволяє пояснити існування об’єкту”. Це визначення
дозволило зафіксувати певні суттєві ознаки об’єкту дослідження
(системність, виконання певних функцій в суспільстві, стобільність).
Тому саме воно стало відправним моментом методології конкретно –
соціологічних досліджень соціальних механізмів в сфері правового
регулювання.

Аналогічна методологічна орієнтація може бути виділена і в більш
сучасних дослідженнях. Так, в ” Рабочей книге социолога ” соціальний
механізм визначається як “принцип організації системи зв’язків та
відносин людей (соціальних груп) в конкретних умовах місця та часу. В.
Ж. Келле соціальний механізм визначає як “певну організовану сукупність
суспільних відносин – економічних, політичних, правових, соціально –
психологічних, а також певних норм, показників, критеріїв відбору та
оцінки, що створюють комплекс, основою якого є матеріальні відносини та
інтереси”.

Таким чином, поняття “соціальний механізм” не містить в собі нічого
“механістичного”, оскільки дає образ реально функціонуючого суспільства
(чи його підсистем), маючи на “виході” не тільки певний, наперед
визначений результат але й ті зв’язки та відношення, що його породжують.

В цьому відношенні слід визнати правомірність оцінки И.М.Мойсеєвим
соціальних механізмів перш за все як управлінських, тобто зв’язаних з
переносом та перетворенням інформації. Однак це ще не дає підстав для
визначення їх тільки як інформаційних.

Визнаючи значну пізнавальну цінність наведених вище визначень необхідно
бачити також і їх обмеженість, оскільки вони мають надто загальний
характер і не розкривають конкретних сторін конкретних соціальних
механізмів, тобто які елементи та чому в них входять, який характер
мають їх внутрішній та зовнішні зв’язки, як вони “функціонують” в межах
певної системи.

Аналіз тих визначень, що містяться в сучасній соціологічній літературі
дозволяє виділити такі риси соціального механізму, що властиві
соціальному механізму будь – якого процесу в сучасному суспільстві.

По-перше, соціальні механізмі – це особливі складні соціальні системи.
Їх специфіка полягає в тому, що до їх складу входять всі основні
елементи суспільства, що виконують регулятивні функції на всіх рівнях.
Це перетворює соціальні механізми на своєрідну проекцію суспільства на
ту іншу його конкретну сферу – економіку, право, демографічну систему і
т.ін. З іншого боку, ці регулятори, що входять до складу соціального
механізму, переструктуруються, змінюють свої характеристики, отримуючи
специфічний зміст та структури, оскільки різні механізми задають їм
різні специфічні цілі – регулювати певні соціальні процеси.

По-друге, в складі соціальних механізмів, в залежності від їх
функціональної природи, виділяються елементи трьох типів: а) ті, що
регулюють (проявляються на “вході” системи); б) ті, які регулюються
(проявляються на “виході” системи); в) ті, що мають фоновий характер і
відзначаються певною стабільністю та незмінюваністю.

По-третє, до складу соціальних механізмів входять суб’єкти двох типів:
а) ті, що здійснюють регулятивні функції; б) безпосередні учасники
процесів (оскільки їх поведінка є об’єктом управління). Включеність
суб’єктів управління в ті процеси, що ними регулюються, має суттєвий
вплив на стан соціальних механізмів, зокрема, створює передумови для
формування консервативних тенденцій та формалізації (а в іншому
відношенні – бюрократизації) нормативно-інституційної сторони цих
механізмів.

По-четверте, соціальні механізми в своєму складі мають явища, які
розвиваються природньо – історичним шляхом, а також явища, що виникають
під впливом втручання в такі процеси. Якщо перші виникають як продукт
еволюції тієї чи іншої суспільної підсистеми і є її імманентними
елементами, змінюються повільно і під впливом внутрішніх змін, то другі,
навпаки, виникають в процесі пошуку нових підходів, інститутів і т.і.
Так, наприклад, до складу соціального механізму законотворчості входять,
з одного боку, процедура функціонування законотворчого органу, що
формується з певною метою і відповідно до пануючої політико – правової
доктрини, а з другого – інтереси, потреби, поведінка людей, які прямому
регулюванню не поддаються.

Таким чином, предметна область Законодавчої соціології визначається саме
цим поняттям і включає в себе закономірні взаємодії та взаємозв’язки в
соціальному механізмі законотворчості. Відповідно, теоретична функція
законодавчої соціології полягає в накопиченні та методологічному
узагальненні знань про соціальні закономірності законотворчого процесу,
що прояляються як каузальні зв’язки в механізмі поведінки суб’єктів
цього процесу. Саме тому законодавча соціологія має методологічне
значення для тих спеціальних юридичних наук, що об’єктом свого пізнання
також мають законотворчість. Але законодавча соціологія має й прикладне
значення.

В техніко – процедурному відношенні соціологічне забезпечення
законодавчого процесу як реалізація прикладної функції законодавчої
соціології спирається на весь методичний арсенал сучасної соціології.
Але його використання не є безсистемним. Мова йде про виділення окремих
процедур (методик), що орієнтовані на вирішення окремих конкретних
завдань законотворчого процесу. Серед них найбільше значення мають
наступні:

Діагностика суспільних проблем, оцінка їх пріоритетності як об’єктів
правового регулювання. Такі дослідження досить часто проводяться як
вивчення громадської думки, оскільки саме громадська думка дає уявлення
про протиріччя реального життя і, відповідно, про потребу в правовому їх
регулюванні.

Моделювання ситуацій впровадження закону, коли предметом дослідження
стає потенційна можливість закону впливати на стан та динаміку
суспільних процесів та явищ. Найбільш доцільними такі моделі є відносно
тих галузей права, де характеристики процесів легко піддаються
квантифікації (кількісному вираженню), наприклад, податкове
законодавство.

Прогнозування процесу законотворення, тобто процесу роботи законодавчого
органу та поведінки всіх інституційних учасників. Такі методики мають на
меті раціоналізацію їх дій за рахунок введення такої риси як
передбачуваність.

Соціологічна експертиза законопроекту, що включає перш за все
відповідність законопроекту суспільним потребам та стану
правосвідомості, тобто оцінки можливості його адекватного сприйняття та
впровадження. Найбільш поширеним способом є вивчення громадської думки
відносно концепції чи конкретних норм законопроекту.

Оцінка соціальної ефективності законотворчості, тобто вивчення дії
закону в реальних суспільних відносинах. Саме такі дослідження були
поширеними в рамках класичної юридичної соціології, що ставила на меті
вивчення “живого буття права”.

Таким чином, прикладні завдання, які вирішуються в рамках соціології
права, орієнтовані на підвищення ефективності законотворчого процесу. На
жаль, сучасна практика законотворчості в Україні ігнорує досвід
розвинутих країн, де доцільність використання перелічених вище процедур
знайшла практичне підтвердження. Так, наприклад, за свідченням
Ж.Карбоньє, саме широкі ” передзаконодавчі ” соціологічні дослідження
сім’ї стали запорукою успіху проведених у Франції в 70- ті роки змін в
законодавстві про сім’ю та шлюб.

7. 2. Закон як соціальне явище

Визначення місця закону в правовому житті є базовою теоретичною
проблемою законодавчої соціології. Політична історія нашої країни в ХХ
столітті дає приклади того, як суттєво змінювалось значимість закону та
механізми його творення. Це знаходило відповідне відображення і в
теоретичному аналізу цього явища. Останні роки характеризуються тим, що
відбувається поступовий перехід від абсолютизації позитивного розуміння
закону до врахування його соціологічної інтерпретації. Одним з елементів
такої інтерпретації є розділення права та закону, оскільки без
урахування цього неможливо дати тлумачення того, чому реально існуючі
форми правового спілкування не співпадають з офіційно визначеними
нормами законодавства.

Розвиток законодавства займає центральне (одне з центральних) місце в
структурі (серед напрямів) реформи правової системи. Це пояснюється тим,
що законодавство, по-перше, виконує функцію системостворюючого фактора у
правовій системі, тому від його стану залежить забезпечення зв’язків між
всіма елементами правової системи, а також між нею та іншими соціальними
системами (економічною, політичною, моральною та ін.); по – друге,
аналіз стану законодавства дає змогу предметніше виявити як позитивні
риси так і недоліки всіх інших елементів правової системи, отже
накреслити шляхи їх (подальшого) реформування.

У сучасних умовах зміни суспільно – політичного ладу України мова має
йти не стільки про поліпшення законодавства, про підвищення його якості
чи навіть про його оновлення, скільки про істотну переорієнтацію всього
масиву законодавства відповідно до нової Конституції України, про
формування багатьох принципово нових правових інститутів, які б
відповідали умовам ринкової економіки, критеріям соціальної правової
держави, міжнародним стандартам прав і свобод людини.

Об’єктивною основою реформування законодавства України є, насамперед,
розвиток системи права. Цей розвиток зумовлюється тими потребами
суспільства та його складових частин, які відображаються державою. Крім
системи права на формування системи законодавства також впливають:
економічна та політична системи суспільства, форма державного устрою,
структура державного апарату, правова культура законодавчих органів і
всього населення та деякі інші фактори.

Необхідно розрізняти і чітко визначити межі сфери можливого і сфери
необхідного правового регулювання, зважаючи на певні, визначені
юридичною наукою об’єктивні властивості суспільних відносин, що
становлять предмет правового регулювання, можливості відповідних
юридичних інструментів регулювання (метод і режим регулювання), а також
пріоритети політики держави, яка прагне стати правовою та соціальною.

Важливе теоретичне та практичне значення має проблема визначення меж
застосування закону, як способу регуляції відповідних суспільних
відносин, яка є складовою більш загальної проблеми меж (або лімітів)
правового регулювання. Існують різні підходи до цієї проблеми. Але
достатньо вказати на крайні позиції. З одного боку, це підхід, який
М.Тімашев визначає як “тріумф права” – правове регулювання
індивідуальної поведінки посилюється, оскільки значення інших способів
(механізмів) контролю зменшується. З другого боку, це теорія
“делегелізації” суспільного контролю, згідно з якою друга половина ХХ
століття характеризується звуженням сфери застосування правових засобів
контролю та регуляції поведінки.

Слід виявити таку своєрідність, специфічність відносин, що є (або мають
стати) предметом правового регулювання, які вимагають специфічного
методу і специфічного режиму правового регулювання.

Необхідно визначити оптимальні, з огляду на досягнення цілей держави,
прийоми і засоби правового регулювання, зокрема способи закріплення та
форми викладу правових приписів у нормативно- правових актах.

Необхідно зважити на реальний стан чинного законодавства та
законотворчої діяльності. В Україні нині йому властиві такі недоліки:

надмірна декларативність законів, відсутність чітко відпрацьованого
механізму дії їх приписів, внаслідок чого такі закони “обростають”
численними підзаконними актами, які нерідко інтерпретують положення
законів на догоду відомчим інтересам і вихолощують їх суть;

дублювання одних і тих самих норм у різних законах та інших нормативних
актах;

невиправдана поспішність у підготовці і прийнятті ряду законів та
інших нормативних актів;

слабка соціологічна забезпеченість підготовки проектів нормативних
актів, відсутність аналізу соціально – економічних та інших наслідків
прийняття рішень;

відсутність комплексного підходу до регулювання суспільних відносин.

Важливим є відстежування тенденцій у формуванні нових галузей та
інститутів права, встановлення необхідності і доцільності існування та
виникнення нових галузей, підгалузей та інститутів законодавства, а
також комплексних утворень законодавства.

Кінцевою метою, найважливішим соціальним призначення реформи правової
системи є перетворення її на ефективний інструмент формування
громадянського суспільства з ринковою соціально орієнтованою економікою,
яке характеризуватиметься утвердженням в Україні верховенства права,
тобто реальним забезпеченням юридичними засобами максимально можливого
здійснення, надійної охорони й захисту прав та свобод людини і
громадянина. Досягнення цієї мети означатиме побудову правової держави
як держави прав людини.

Виходячи з внутрішньої взаємодії держави та права стає, зрозуміло, що
визначення необхідності теоретичного розподілу закону та права не слід
зводити до їх протиставлення. Навпаки, мова має йти про досягнення їх
взаємовідповідності та єдності на основі прийняття правових норм,
інтеграції в національну правову систему норм міжнародного права,
законодавчого визнання та захисту об’єктивно існуючих норм. Соціальна
цінність та регулятивна значимість закону полягає не в тому, що він
створює нові форми суспільного буття, а в тому, що він адекватно, повно
та чітко формулює як правові норми та види та форми суспільних відносин,
що забезпечують стабільність та розвиток суспільства шляхом офіційного
санкціонування об’єктивним нормам (нормативно значимим формам)
суспільного буття надається загальнообо’язковий характер. Таким чином,
соціальний механізм дії права (і правотворення) ніяк не може зведений до
механізму дії законодавства, а дія закону не може розглядатись в такому
відношенні, що він безпосередньо продукує правові явища чи факти
правосвідомості.

В рамках соціологічної концепції закону його регулятивне значення
конкретизується в контексті соціальної організації самого законотворчого
процесу, його соціальної обумовленості, в його співвідношенні з
правовими та іншими формами спілкування людей, реальними інтересами,
мотивами та метою поведінки на всіх рівнях соціальної організації
суспільства.

Теоретична модель соціальної обумовленості законотворчого процесу має
включати в себе наступні елементи:

а) системний опис організаційної процедури законотворчої діяльності,
всіх її стадій, процедур, технік і таке інше;

б) системний опис та класифікація соціальних факторів законотворчої
діяльності, які формуються в сфері політичних, економічних,
національних, соціальних відносин;

в) системний опис механізму дії комплексу соціальних факторів на
законотворчу діяльність.

Однією з основних проблем побудови такої моделі є необхідність
відтворення як складної структури суспільних відносин, що є об’єктом
правового регулювання, так і не менш складною в структурно-
функціональному відношенні соціального процесу законотворчості.

7. 3. Соціальний механізм законотворчості

Основою для характеристики соціального механізму законотворчості є
виділення основних стадій законотворчого процесу саме як соціального
процесу. В вітчизняній літературі з питань законотворчості виділяються
наступні стадії:

пізнання об’єктивної необхідності врегулювання певної групи суспільних
відносин, а також аналіз правосвідомості з метою вивчення
закономірностей відображення цієї необхідності на рівні індивідуальної
та групової свідомості саме як задачі законодавчого врегулювання;

виявлення та оцінка об’єктивних та суб’єктивних факторів, що обумовлюють
необхідність законодавчого регулювання, а також прогнозування розвитку
процесів при різних варіантах (моделях) регулювання;

постановка конкретних цілей правового регулювання, виявлення можливостей
використання позитивних та обмеження негативних факторів для досягнення
конкретної мети, що визначається суспільними потребами і можливостями
впливу на даний процес;

формування ідеальних моделей поведінки, результати яких є досягнення
поставленої мети, співставлення цих варіантів поведінки з метою,
включення цієї мети в загальну систему цілей правового регулювання;

використання адекватних правових методів (засобів), що інституалізують
отримані нормативні моделі поведінки.

Але така концепція законотворчого процесу має в більшій мірі техніко –
юридичний характер. Тому більш точною буде концепція законотворчого
процесу запропановання А.Подгурецьким, який розглядає цей процес, перш
за все, як соціальний.

Законотворча діяльність в процедурному відношенні може бути розподілена
на сім стадій, що відтворюють логіку формування закону.

Порівняльний аналіз законодавства різних країн з метою виявлення
правових стандартів вирішення проблем, узагальнення досвіду втілення
нових норм життя, визначення можливих наслідків.

Аналіз можливості використання правових засобів регулювання певної
сфери соціального життя, тобто визначення обмежень дії закону в цілі
сфері.

Адекватний аналіз (діагностика) ситуації, що має бути врегульована
законом. Такий аналіз має проводитись на основі методів соціальних наук,
давати комплекс уявлення про ситуацію. Саме це мав на увазі Л.Уорд, коли
стверджував, що “законодавець має бути соціологом”.

Дослідження цінностей, причому не тільки цінностних домінант пересічних
громадян чи еліт, але й тих шарів населення, чії орієнтації будуть
інновативними чи консервативними по відношенню до нового закону.

Визначення гіпотез відносно регуляторів обраної сфери. Саме на цій
стадії, наголошує А.Підгурецький, проявляється рівень теоретичної
обгрунтованості законотворчого процесу. Адже якщо відсутні теоретичні
узагальнення відносно оптимальних методів (моделі) правового
регулювання, вони беруться зі сфери професійного досвіду, а, досить
часто, і здорового глузду, ідеології і т. ін.

Об’єднання всього накопленого на попередніх стадіях і створення плану
законотворчої діяльності, а також концепції законодавчого акту.

Безпосередня законопроектна діяльність, що має суто технічний характер
і частіше досить детально регламентована як одна із базових процедур
діяльності законодавчого органу.

Виходячи зі змісту процесу законотворення, можна стверджувати, що воно
відбувається як процес прийняття рішень, хоча вибір альтернативи – це
лише один з моментів, досить часто не головний.

Однією з цілей соціологічного пізнання законотворчості є виявлення та
аналіз соціальних факторів, що проявляються на різних рівнях соціального
механізму законотворення та на різних стадіях законотворчого процесу.

В проблемі факторів законотворення виявляється одна з фундаментальних
теоретичних проблем пізнання права, яке є предметом дискусій, починаючи
з минулого століття.

Її суть полягає в наступному. Закон (і правова форма – в цілому) – є
продукт свідомої діяльності людей.

Але питання полягає в тому, чи є закон вільним породженням людської волі
чи він привноситься в волю зовні, тобто під дією факторів, що існують ще
до початку процесу законотворення.

В залежності від вирішення цього питання існують різні методологічні
підходи в пізнанні законотворення. Для представників природньоправової
школи визначальним є визначення ролі природного права в створенні
позитивного права. Свої варіанти пропонують прибічники феноменологічної
та екзистенціалістської течій. Юридичний позитивізм взагалі виводить це
питання за межі правової науки, яка в силу своєї методології не може
мати об’єктів ” неправового типу “. Рецидиви такого ” чистого
нормативізму ” досить часто проявляються в пострадянській літературі.
Тому використання соціологічного підходу розширює та погиблює пізнання
законотворчої діяльності.

Рішення законодавчого органу буде оптимальним та ефективним, за умови,
що в ході законотворчого процесу виконують наступні пізнавальні
операції: а) виявляються соціальні фактори, в яких безпосередньо
проявляється потреба в законодавчому регулюванні; б) проводиться
діагностика сили впливу цих факторів та направленість їх дії як по
відношенню до мети закону, так і відносно один одного; в) вияляється
сумарний результат дії вказаних факторів; г) з урахуванням
співвідношення факторів розглядаються варіанти вирішення проблемної
ситуації.

В законодачій соціології фактор визначається як елемент соціальних умов
(соціального буття), що має каузальні зв’язки з законотворчим процесом.
Необхідність використання факторного аналізу обумовлена значною
кількістю показників, що характеризують якісні сторони законотворчого
процесу та обмеженими можливостями його адекватної інтерпретації
методами кількісного аналізу.

Особливістю соціальних факторів є те, що вони діють системно. Однією з
типових помилок в законодавчому процесі є орієнтація на один з факторів.
Наприклад, не може мати нормативних наслідків реформа податкового
законодавства, яка відбувається під впливом одного фактору (необхідність
поповнення держбюджету) без урахування інших (мотивація економічної
поведінки, стимулювання нововведень і т. ін.). Саме системний характер
дії соціальних факторів є інтегративним для соціального механізму
законотворчості в цілому.

Відносно кожної проблемної ситуації можна виявити велику кількість
соціальних умов, що стають факторами законотворчого процесу. Досить
умовно ці фактори можуть бути розділені на два класи: основні
(правоформуючі) та допоміжні (процесуальні). По відношенню до
законотворчої діяльності основні фактори є зовнішнім, а допоміжні –
внутрішніми.

Комплекс основних (правоформуючих) соціальних факторів законотворчого
процесу може бути розподілена на об’єктивні та суб’єктивні фактори. При
цьому під об’єктивним розуміється все те, що існує поза і незалежно від
свідомості, під суб’єктивним – те, що від нього залежить: стан
суспільної чи групової свідомості, соціальна диференціація, соціальні
орієнтації ті таке інше. Від понять “об’єктивне” та “суб’єктивне”
похідними є категорії “об’єктивний фактор” та “суб’єктивний фактор”, які
вказують на зв’язок об’єктивного та суб’єктивного.

До об’єктивних соціальних факторів законотворчості мають бути віднесені:
економічний, що фіксує стан та можливості розвитку виробництва, обігу,
фінансової системи країни; природний, що характеризує загальноприродні
умови (географічні, кліматичні, ресурсні та не інакше), демографічний,
який визначають статева та вікова структура народонаселення, рівень
урбанізації, а також інші явища та процеси. Ця група факторів має
об’єктивний характер в тому відношенні, що вони формуються як зовнішнє
середовище конкретної ситуації законотворення.

До суб’єктивних факторів відносяться: політико – правовий, тобто вихідні
принципи конституційного устою країни, принципи правової системи, а
також, що надзвичайно важливо в політично та соціально
дифференційованому суспільстві, – певний набір політичних орієнтацій та
програм основних інституйованих суб’єктів політичних відносин (партій,
рухів, блоків); ідеологічний – світоглядні основи поведінки суб’єктів
законодавчої діяльності, рівень правової та політичної культури
суспільства в цілому та окремих соціальних груп; національний –
національні звичаї, особливості національної психології, повні звичаї;
соціокультурний – культурний та освітній рівень населення, рівень
розвитку засобів масової інформації, правова інформованість населення;
ціностно – психологічний – орієнтації основних соціальних груп в
політико – правових відносинах, особливості правосвідомості суб’єктів
законотворчого процесу.

На відміну від основних перелік допоміжних (процесуальних) факторів є
вичерпаним і включає наступні: організаційно – процедурний,
інформаційний, науковий, програмуючий. Ці фактори є характерними для
будь – якої управлінської дяльності. Тому оптимізація в законодавчому
процесі постає і як оптимізація управлінських технологій та процедур.

До цих факторів, які забезпечують адекватне законотворче вирішення
проблемної ситуації, мають бути віднесені: програмуючий – планування та
прогнозування розвитку законодавства, яке є функцією відповідних
державних органів у взаємодії з іншими суб’єктами політико- правового
життя; організаційно – процедурний – поєднання матеріальних та
процесуальних аспектів демократичної процедури законотворчої діяльності,
що зафіксована в нормативних актах (Конституція України, Регламент
Верховної Ради і т.ін.); інформаційний – типи та інтенсивність
інформаційних потоків, ступінь та форма врахування громадської думки,
ступінь розвитку довідково – інформаційної служби та засобів масової
інформації в правовій сфері, наявність чи відсутність автоматизованих
систем пошуку правової інформації; науковий – забезпеченість необхідного
наукового рівня законопроектних робіт, наукова підготовка та юридична
кваліфікація працівників організацій – суб’єктів законотворчого процесу,
міра участі науковців в законопроектній діяльності, наявність системи
експертизи законопроектів.

При використанні класифікатора соціальних факторів певні труднощі можуть
виникати в зв’язку з тим, що досить часто важко розмежувати різні
соціальні фактори. Це викликано, з одного боку, невизначеністю чи
нечіткістю наукових підходів та понятійного апарату соціології, права,
соціальної психології, а з другого – пересічністю змісту окремих понять.
Наприклад, досить важко розмежувати ціннісно – психологічні та
ідеологічні фактори. Тому найбільш доцільним в декому випадку буде
використання експертного оцінювання природи та змісту тих чи інших
факторів, що мають не досить чітку та однозначну диференціацію. В
основі такої методики має бути розробка спеціальної стандартизованої
форми опису фактору. Така форма фіксує наступну інформацію: назва
закону, галузь законодавства, вид фактору, його направленість (позитивна
– негативна) по відношенню до мети законодавчої діяльності, а також сила
впливу.

Чим більш складний характер має об’єкт законодавчого врегулювання, тим
більш складним є взаємодія та вплив основних факторів на законотворчу
діяльність та зміст закону. Ось чому прийняття законотворчого рішення
має спиратись на виявлення сили впливу факторів у взаємодії з іншими
факторами. В системі зв’язків між факторами існує як їх протиріччя, так
і взаємодія. Досить часто протиріччя фіксуються в дії самого фактора, що
відображає реальні протиріччя суспільного життя. В процесі
законотворчості крім аналізу факторів важливе значення має виявлення
мети закону. Мета закону – це усвідомлений та бажений результат
регулюючого впливу права на суспільні відносини. Мета закону
(законопроекту) виявляється двома основними шляхами: по-перше,
дослідженням громадської думки як на стадії підготовки концепції закону
так і як обговорення законопроекту; по-друге, проведенням наукової
експертизи законопроекту. Обидва ці шляхи, на жаль, в практиці
законотворчості в нашій країні використовуються досить рідко, що є
однією з причин низької ефективності законотворчої діяльності.

Важливим структурним елементом соціального механізму законотворчості є
суб’єкти даного процесу. Якщо розглядати техніко- юридичну процедуру
законотворчості, то до числа таких суб’єктів можуть бути віднесені лише
ті, що або безпосередньо виконують функцію законтворення (Верховна
Рада), або наділені правом законодавчої ініціативи. Наявність можливості
прийняття законів шляхом референдуму дозволяє умовно до числа суб’єктів
віднести ” народ України ” як цілісного суб’єкта. Для цілей соціального
аналізу така характеристика суб’єктів є недостатньою, оскільки вона не
дозволяє показати суб’єктивну (а точніше – суб’єктну) природу соціальних
факторів. Тому доцільно виходити з наступної характеристики суб’єктів
соціального механізму законотворчості. Вони поділяються на первинні та
вторинні (похідні). До первинних відносяться соціальні спільноти (групи,
шари), тобто всі потенційно можливі або реальні елементи соціальних
структур. Їх первинність обумовлена тим, що саме на рівні диференціації
соціальних умов та їх закріплення відносно соціальних груп відбувається
формування соціальних інтересів і саме не як “загальних”, абстрактних по
своїй суті, а конкретних, що можуть бути виражені й зафіксовані. До
вторинних відносяться ті інституційні утворення, які виражають та
реалізують соціальні інтереси : державні органи, політичні та
неполітичні об’єднання громадян і таке інше.

З існуванням первинних суб’єктів та механізмів, що виражають їх інтереси
на рівні законотворчості, пов’язана необхідність виділення такого
феномену як “уявне право”, тобто ідеалізованих правових уявлень, що
підгумовують соціальний досвід соціальних груп та шарів і виражають їх
уявлення про оптимальні форми та шляхи нормативного регулювання в
суспільстві. Саме в “уявному праві” відбувається трансформація
соціального інтересу в систему правових установок особи, які
реалізуються і як певна соціальна поведінка і як фактор впливу на
законотворчий процес. Очевидно, “уявне право” існує в двох різновидах. З
одного боку, як “ідеальне право”, що складається з певної сукупності
теоретичних уявлень різного за своїми методологічними витоками змісту. З
іншого боку, як “буденне право”, що відповідає поглядом та формам
повсякденної поведінки. В законотворчому процесі відбувається взаємодія
цих двох форм, в якій інколи “буденне право” стає основним змістом
закону.

Запитання для самоконтролю

Дайте визначення поняття “предмету законодавчої соціології”.

Які функції (пізнавальні та прикладні) виконує законодавча соціологія?

Які стадії законотворчого процесу є об’єктами дослідження в законодавчій
соціології?

Що таке “інфраправо”?

У чому полягає специфіка соціологічного підходу до процесу
законотворення?

Які методи емпіричних досліджень використовуються в законодавчій
соціології?

Що таке “соціологічна експертиза законопроекту”?

Рекомендована література:

Гаврилов О. А. Стратегия правотворчества и социальное прогнозирование. –
М., 1993.

Законотворення – основна функція парламенту / Під ред. Барабаш О. – К.,
1997.

Карбонье Ж. Юридическая социология. – М., 1987.

Козьмин И. Ф. Подготовка научной концепции законопроекта // Сов.
государство и право. – 1985. – № 3.

Комітети – основа діяльності законодавчих органів влади . – К., 1997.

Кислий П., Вайз Ч. Становлення парламентаризму в Україні. – К., 2000.

Кудрявцев В. С. Философия права. – М., 1997.

Кульчар К. Основы социологии права – М., 1981.

Лапаева В. В. Социология права. – М., 2000.

10. Нерсесянц С. А. Философия права. – М., 1998.

11. Писаренко С. Законопроектування. – К., 1999.

12. Позурецкий А. Очерк социологии права. – М., 1971.

13. Социология права / Под. ред. Д.М. Сырых. – М., 2001.

РОЗДІЛ 8. СОЦІОЛОГІЯ СУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

8.1. Соціальна природа правосуддя та його цілі

Правові норми не діють автоматично, не реалізуються самі по собі, їх
застосовують люди – спеціалісти юридичних професій.

Значення судової системи у захисті прав і свобод громадян, а також у
боротьбі зі злочинністю і правопорушеннями у будь-якому суспільстві
настільки велике, що аналіз діяльності суду у соціології виділяється у
самостійну дисципліну.

Соціологія судових органів – це той напрям соціології права, який
аналізує реальні процеси правозастосування.

Якщо більш предметно визначити об’єкти судової соціології, то можна
виділити такі її напрями:

визначення місця і значення правосуддя у більш широкій державній і
соціальній системі;

соціальна обумовленість правосуддя як особливого виду державної і
громадської діяльності.

Судова влада, як одна з гілок державної влади, реалізує себе через
здійснення правосуддя та судово-конституційного контролю.

Правосуддя – це самостійний вид державної діяльності, яка полягає в
тому, що особливий незалежний орган держави, суд, розглядає в
запроваджених законом процесуальних формах і вирішує на основі закону,
своєї правосвідомості та внутрішнього переконання справи, ухвалюючи від
імені держави рішення (вироки, постанови, ухвали) про захист і
поновлення права, що порушене, а за необхідності – і про застосування
санкцій до винуватого, про відсутність правопорушення, яке
передбачалось, і незастосування санкцій, а також про наявність
(відсутність) юридично значущих фактів (з цивільних справ); при цьому
виконання зазначених рішень після набуття ними чинності забезпечується
можливістю державного примушування.

Суд заснований для охорони та зміцнення правопорядку, тобто певної
системи суспільних відносин, які урегульовані, закріплені, а іноді й
викликані до життя нормами права.

Застосовуючи норми права, суд здійснює функцію соціального контролю,
забезпечуючи необхідний ступінь однакової поведінки громадян відповідно
до правових приписів. Суд захищає такі індивідуальні потреби,
задоволення яких не завдає шкоди суспільству. Обумовлені цими потребами
індивідуальні інтереси й суб’єктивні цілі заохочуються і захищаються
судом.

Соціальний контроль, що здійснюється судом розповсюджується на поведінку
не тільки громадян, але й службовців, які вирішують правові питання про
позбавлення громадян певних соціальних благ або про надання останніх
громадянам (незаконне звільнення з роботи, помилки у списках виборців,
які заважають участі громадян у виборах, тощо).

Таким чином, функція соціального контролю, яка здійснюється судом,
розповсюджується також і на державні органи (крім органів державної
влади) і в ряді випадків набуває характеру функції справедливого
розподілу соціальних благ.

Правосуддя як особливий вид діяльності по застосуванню права
характеризується органічним поєднанням державного й суспільного начал.

Потреба у здійсненні функції правосуддя обумовлена, насамперед,
наявністю конфліктів у суспільстві та прагненням держави захистити від
будь-яких посягань установлений правопорядок.

Правосуддя це свідома, цілеспрямована діяльність людей (суддів), які
правомочні вирішувати долі інших людей (обвинувачених, позивачів,
відповідачів тощо, вступати при цьому в складні зв’язки з численними
учасниками судочинства, нерідко зацікавленими у результатах справи,
отримувати від них необхідну інформацію та розв’язувати соціальні
конфлікти, здійснюючи при цьому виховний вплив на громадян.

Суть соціологічного підходу до застосування права виявляється насамперед
у тому, що застосування права починає розглядатися одночасно і як
соціальний процес, суб’єкти якого є водночас учасниками суспільних
відносин. Окрім місця у посадовій структурі правозастосовних органів,
вони посідають ряд інших соціальних позицій.

І оскільки соціальна поведінка людини є реалізацією однієї з її
суспільних функцій, на прийняття нею рішення з певної справи впливає не
тільки безпосередньо правова норма, але й уся сукупність соціальних
зв’язків людини, включаючи її особисту правосвідомість, правосвідомість
класу або соціальної групи, до якої вона належить, вплив громадської
думки про право тощо.

Соціологічний підхід дозволяє поглибити розуміння змісту
правозастосовної діяльності і побачити, який соціальний сенс ховається
за логічною операцією підведення окремих випадків під дію загальної
норми.

Комплекс людських стосунків, які виникають при здійсненні правосуддя, в
психологічному аспекті може бути поданий як дуже складна система
взаємодії психічних процесів, властивостей і настроїв окремих осіб і
соціальних груп.

Значення органів судової влади виходить далеко за межі здійснення ними
правосуддя. Організаційно оформлені соціальні групи, що взаємодіють в
умовах громадянського суспільства, все частіше і частіше будують свої
стосунки на основі угод, договорів. Це дає можливість оформити суспільні
конфлікти як судові справи з цілком мирними процедурами їх розв’язання.
Таким чином, суд є й органом запобігання соціальних катаклізмів.

Суб’єктом, який здійснює судову владу, виступає не будь-який державний
орган, а лише суд з притаманними тільки йому можливостями впливу на
поведінку людей та соціальні процеси.

Суди, правосуддя та його гарантії можуть розглядатися як різновид
соціальних систем, а судовий процес як соціальна взаємодія

8.2. Судовий процес як соціальна взаємодія

Суспільний сенс діяльності суду як специфічного соціального інституту
полягає в захисті і регулюванні правових відносин шляхом неухильного
дотримання законності. в реальному житті суд – це та остання
інстанція, де прагнення людини захистити себе від свавілля може бути
здійсненим найбільшою мірою. Адже в суді позивача обов`язково
вислухають у відповідності з законом і повному обсязі, тут не дивлячись
на статус сторін судового процесу, рішення, від якого ухилитися ніхто
не може. Відомий французький соціолог права Жан Карбоньє писав: “Суддя
– не єдиний інтерпретатор закону …, але лише суддя може надати
тлумаченню обов`язкову силу”. Законність і обов`язковість тлумачення
закону і є тими рушійними силами, які перетворюють суд і правосуддя в
нічим не заміненій соціальний інститут.

Основоположним сучасним критерієм соціально значущої судової
діяльності є втілення в життя прав людини. Відповідно з цим реалізація
суспільного призначення судів вирішальною мірою залежить від того, як
суди всіх рівнів здійснюють захист прав і свобод громадянина, як
вимагають забезпечення цих прав і свобод стосовно органів державної
влади та місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а також у
взаємовідносинах між громадянами.

Зважаючи на основоположне значення впровадження в життя прав і свобод
людини, суди повинні становити їх на перше місце при судовому розгляді
будь яких справ, ні за яких обставин не відмовляти у прийнятті скарг на
рішення органів влади або посадових та службових осіб, якщо в цих
рішеннях були порушені права людини, що передбачені конституцією. Ця
вимога поширюється на всі правовідносини, що виникають і існують у
державі. Підпорядкованість всієї діяльності судів справі захисту прав і
свобод людини є вихідним принципом як стратегічного, так і поточного
аспектів функціонування судової системи.

Для захисту прав і свобод громадян суди повинні використовувати всі
повноваження органів правосуддя, не припускаючи поверховості дізнання і
попереднього слідства, неналежної підготовки справ до судового розгляду.
Особливу увагу суди повинні приділяти своєчасному виконанню своїх
рішень, оскільки це має основоположне значення для реального захисту та
поновлення прав і свобод людини, а також для забезпечення тієї
впливовості судової гілки влади, яку вона повинна мати в суспільстві.

Абсолютний пріоритет прав людини в справлені правосуддя означає, що
судовий процес є регулюванню правом формою соціальної взаємодії, з
одного боку, безпосередніх учасників судового процесу, а з другого –
суду і суспільства.

Судовий процес як соціальна взаємодія має такі аспекти.

В основі судового процесу лежить соціальний за змістом конфлікт, що
набув юридичної форми. Цей соціальний конфлікт, набуваючи юридичного
статусу, все ж зберігає свою соціальну природу, а тому юридичні факти,
які підлягають судовому розгляду, мають подвійну природу – як оцінюване
правом явище і як певна сторона соціального конфлікту. Лише розкривши
соціальну природу конфлікту і надавши йому юридичної оцінки, суд може
прийняти по-справжньому правове і соціально значуще рішення.

Суб`єкти судових правовідносин мають подвійну природу. В них органічно
поєднується процесуальні і соціальні характеристики, які відбивають, з
одного боку, їх роль в судовому процесі, а з другого – їх місце в
суспільній соціальній системі. Взаємодія цих характеристик може стати
основою суспільних за своєю природою суперечностей, починаючи від
статусних і закінчуючи психологічними. Враховуючи й подолання цих
суперечностей з метою досягнення правового і соціально ефективного
рішення є одним з найбільш складних, але неминучих суспільних вимог
до суду.

Наявність соціально-психологічної взаємодії суб`єктів судового процесу.
При винесенні колегіального судового рішення, наприклад, судом
присяжних, соціально-психологічні закономірності працюють в чистому
вигляді. Крім того, при будь-якій формі винесення судового рішення суддя
діє на підставі власної переконаності. Але і на групове спілкування в
процесі колегіального рішення, і на індивідуальну переконаність судді
завжди впливають певні соціальні фактори. І щоб судочинство було
правовим і справедливим, не можна ці фактори ігнорувати і відкидати такі
питання, як: хто засідає в суді присяжних (або хто народні засідателі)
які соціальні і особисті якості має суддя? Як склад суду може
відбитися на характері розгляду певної конкретної справи? Американська
соціологія права, наприклад, вважає ці питання для справедливого
судочинства ключовими.

Наявність процесуальних конфліктів, які врешті решт, є соціальними з
своєю природою. Наприклад: яким чином і чому саме так слідчий
домагається свідчень ? чим пояснюється неявка до суду? з якої причини
даються неправдиві свідчення? Ці питання мають глибокий соціальний
контекст, і суддя, аби успішно керувати соціальною взаємодією
учасників судового процесу, має розуміти соціальний підтекст цих і
подібних питань в процесі розгляду конкретних судових справ.
Ігнорування цього боку справи може негативно вплинути на правовий
характер протікання судового процесу і самого судового рішення.

Однією з фундаментальних засад соціальної взаємодії в судовому
процесі є презумпція знання права. В реальному житті такі знання дуже
різні, а інколи майже відсутні. Це є одним з проявів фактичної
соціальної нерівності учасників судового процесу. Щоб подоліти цю
нерівність, і існують призначені судом захисники, офіційні експерти
тощо. Таке подолання є однією з передумов оптимальності не тільки
процесуальної, але й соціальної взаємодії учасників судового процесу,
без чого неможливе справжнє правосуддя взагалі.

Взаємодія є формою спілкування з зовнішнім суспільним середовищем
судового процесу. Суд ніколи не є ізольованим від суспільства та його
локальних проблем. На рішення суддів неминуче, тією або іншою мірою,
впливають традиції, суспільна думка, конкретна соціальна ситуація, стан
системи державної влади тощо. Нереально абсолютно відкидати і не
враховувати на цей вплив. Але при цьому існує однозначна вимога – ніщо
зовнішнє не повинно вплинути на правовий і справедоивий характер суду
і його рішень.

Важливою формою соціальної взаємодії в процесі судочинство витупає
взаємний вплив су4дів, що найбільш повно виявляє себе в судовому
прецеденті. Судовий прецедент в тій або іншій формі існує завжди, а в
деяких правових системах , як відомо, він посідає ключове місце
(наприклад в англосаксонській системі). Соціальне значення судового
прецеденту полягає в тому, що за його допомогою можна вирішувати такі
справи, які в даній конкретній формі законодавець не міг передбачити.
Але використання прецеденту має свою соціальну межу і є небажаним,
коли зачіпаються проблеми фундаментальні, гострі і такі, що мають різне
тлумачення в справі. Наприклад, у США забороняється використання
прецедентів у справах, що стосуються проблем власності.

Зазначені аспекти судового процесу як соціальної взаємодії набувають
значущості і можуть бути враховані за умови, що вони впливають на
механізм судочинства і прийняття судових рішень.

Якщо підходити до механізму судового процесу як до соціальної
взаємодії, то суспільна значущість судового рішення залежить не лише
від його юридичного рівня, а й від того, чи внутрішньо сприймають це
рішення учасники судового процесу і суспільна думка взагалі. В разі,
коли цього немає, то судове рішення ризикує стати соціальним
пустоцвітом. Щоб цього не відбувалося, механізм судового процесу повинен
мати всі ознаки процесу справедливого, оскільки лише при цій умові,
особливо ті, хто не мають соціального впливу, не будуть ставити під
сумнів його наслідки.

З точки зору соціальної злагоди і соціальної взаємодії, основоположне
значення мають три принципи справедливого процесу.

Першим з них є нейтральність і неупередженість суддів. Це принцип не
просто організацйно-кадровий, а глибинний і соціальний. Суспільні
прошарки, представники яких не мають значної соціальної сили, з
соціально-психологічної точки зору ніколи не вважатимуть судовий процес
чесним, якщо є сумнів щодо нейтральності і неупередженості суддів.
Тобто у цьому випадку порушується соціально-психологічне підгрунтя
авових відносин, які регулюються судовою гілкою влади. А від цього один
крок до віиникнення соціального невдоволення, соціальної напруги,
формування конфліктологічних ситуацій. Неупередженість судді не
означає пасивної позиції під час судового процесу. Суддя обов`язково
вказує сторонам на вирішальні правові точки зору для тогго, щоб вони
могли орієнтуватися на них і не сприймали судове рішення як щось
раптове. Крім того, суддя просто повинен вести справу так, щоб і
сторонам, і всім присутнім був цілком ясний соціальний підтекст
справи і суспільна значущість справедливого рішення по ній. До речі,
саме такою здатністю славилися найбільш видатні вітчизняні судові діячі.

Другим принципом чесного процесу в судочинстві є наданя можливості
викласти свої факти та свої позиції всім зацікавленим учасникам
судового процесу. Принцип “рівних шансів для всіх учасників” вимагає
не лише того, щоб усі зацікавлені сторони отримували формально сумірну
можливість участі в судовому процесі, він передбачає також рівність
зброї для всіх, хто протистоїть у правовому процесі. Цей принцип набуває
особлиіолго суспільного значення в тих випадках, коли сторонами
судоваого процесу є представники соціально неоднакових сил – багато і
знедоленого, “простої людини” і високої посаджової особи, громадянина і
жеожави. Тому держава, щоб забезпечити рівність шансів, у разі
необхідності вирівнює становище одного із учасників судового
процесу, гарантує допомогу грошовими коштами на судоіві витрати, дбає
про адвоката, а у кримінальному процесі надає хахисника, оплаченого
судом.

Цей принцип – не просто форма реалізації вимоги “audiatur ey altera
pars” (з лат. – вислухати й іншу сторону), він є однією з гарантій
справедливості судового процесу, атому має надзвичайно важливе
знаяення для формування суспільно сприятливих правових відносин, які
породжуються кожним конкретним судовим процесом.

Третій принцип справедливого судового процесу, його публічність,
такий же старий, як і сам суд. Але особливого значення він набуває в
умовах інформаційного суспільства, коли інформація перетворюється в
одну з вирішальних сил, що регулює соціальні відносини. Цей принцип
передбачає публічність усно проведених слухань справи до постанови суду
та публічність виголошення присуду, образно кажучи, він містить
запрошення кожному переконатися в тому, що в судовому процесі все є
правовим, коректним, доступним для перевірки і оцінки громадською думкою
та її колективним досвідом. Саме тому цей принцип можна вважати однією
з гарантій правового і справедливого судового рішення – і не випадково
відкритість будь-яких судових процесів проголошена в конституціях всіх
демократичних держав.

Але водночас принцип публічності необхідно впроваджувати так, щоб
участь громадськості була спрямована по можливості в раціональне, а не
емоціональне річище. Зокрема, за доби телебачення ні в якому разі не
можна перетворювати учасників судового процесу на об`єкт публічних
пліток, а сам процес – на виставу.

Важливе значення має також часто недооцінювана вимога правового
оформлення кожної дії суду. Впровадження цієї вимоги в життя
унеможливлює зізнання на юридично гарантовані інтереси не тільки при
винесенні судового рішення, але й на кожному етапі судового процесу. Це
має особливе значення при захисті від злочинів щодо життя, здоров’я,
свободи, власності, а також можливих державних таємниць.

Суд і судова система, в їх конкретності завжди породжуються певною
суспільною системою. Відповідно з цим правосуддя має таку вертикальну і
горизонтальну структуру, такі повноваження на кожному рівні, що
дозволяють реалізувати правове і соціальне призначення цієї системи.
Перетворення в суспільному житті неминуче ведуть до виникнення нових
вимог до правової системи. Відповіддю на ці нові вимоги з боку
правосуддя є реформа судової системи. Рушійною силою механізму судових
реформ є прагнення реалізувати нові очікування суспільства стосовно
судової системи. Тому соціологія судової діяльності і суспільствах, що
трансформуються, певною мірою є також соціологією судових реформ.

В Україні судова реформа орієнтована на декілька етапів, кожен із яких
має свою правову і соціальну характеристику.

Соціальний аспект етапу судової реформи, що завершився прийняттям
Закону “Про судоустрій України” охопив цілу низку проблем, серед яких,
з соціологічної точки зору, найбільш важливими є:

Формування завдань суду і його статусу, як самостійної гілки влади, в
умовах стабілізації суспільних відносин і проголошення пріоритету прав
людини.

Орієнтація конкретної практики правосуддя на такі його засади, що
відповідають вимогам Конституції країни, правової і соціальної держави.

Головними соціальними проблемами, які визначають характер завершального
етапу реформування системи правосуддя, виступають:

Подолання такого першорядного фактору впливу на корпус суддів, як
соціальна, економічна, матеріально-технічна залежність суддів; порівняно
з цим фактором навіть залежність від судових “адміністраторів” виступає
як чинник другорядний.

Радикальне підвищення доступності суду для населення шляхом як меншої
формалізації звертання в суд, так і певних соціальних і матеріальних
пільг такого звертання для деяких прошарків, особливо із числа
знедолених.

Подолання існуючих елементів формального правосуддя за рахунок
підвищення відповідальність суду не тільки за установлення істини, але
й впровадження в життя судових рішень. \

Визначення суспільно оптимальної системи судів, їх організаційних основ,
внутрішньої структури і юрисдикційних повноважень кожного з них.

Формулювання та проведення в життя професійних, соціальних і
особистісних вимог до кандидатів у професійні судді та народні
засідателі і присяжні, ліквідація прогалини у регламентації процедури,
формування корпусу суддів.

Визначення соціальних і правознавчих критеріїв, а також прядку
формування нових форм здійснення правосуддя (суд присяжних тощо).

З соціологічної точки зору завершальний етап реформування правової
системи України повинен здійснюватися, перш за все, в таких напрямках.
По-перше, потребує завершення комплектування судів такими кадрами, що
відповідають вимогам правосуддя в умовах правової держави:
високопрофесійними, висококультурними, непідкупними –і в такій
кількості, що забезпечує потреби судової системи в нових суспільних
умовах. По-друге, слід зробити реальністю простоту, зрозумілість і
доступність будь якої ланки судів для всіх прошарків населення.
По-третє, має бути забезпечена системою правових норм і особливо
соціальних гарантій справжня незалежність суду і суддів; суди повинні
мати матеріально-технічну базу, що гарантує повну автономію
діяльності не тільки судових закладів, але і кожного судді.
По-четверте, судова система має бути економічно такою, що окупає саму
себе за рахунок державного мита та еквівалентних розмірів судових
витрат, які ідуть в доход держави. По-п`яте, повинен бути досягнутий
такий рівень розвитку норм матеріального і процесуального права, при
якому гармонійно сполучається принцип пріоритету прав і свобод людини
з правами держави, її органів і суспільства в цілому.

Література:

Соціологічна експертиза і соціологічне тлумачення закону

Другий напрямок судової соціології – аналіз правосуддя, додержання його
головного принципу: рівність громадян перед законом. Цей напрямок
включає дослідження розмірності між складом злочину і мірою покарання;
виявлення порушень принципу індивідуальності покарання, які відбиваються
як у надмірно суворих, так і в необгрунтовано м’яких рішеннях суду;
аналіз причин цих порушень /або результат некомпетентності, або
соціальних тисків на суди, або інші причини/.

Третім напрямком судової соціології можна визначити соціологічну
експертизу, яка виступає як допоміжний засіб, що використовується судом.

Соціологічна експертиза може виконувати різні функції. Наприклад, доказ
професійних звичаїв, значущих в торговому та трудовому праві. Часто для
підтвердження факту існування таких звичаїв користуються заключенням
спеціальних експертів. Сторона, яка збирається послатися на звичай,
подає відповідне свідоцтво, підготовлене професійною організацією –
торговою палатою, спілкою підприємств, профспілкою тощо. Ця процедура
відбиває процес бюрократизації права ( згадаємо закон М. Вебера ). Не
дивно, що деяким заключенням цих організацій може бути кинутий докір, що
вони витримані в дусі захисту власних професійних інтересів. Суд отримав
би більш об’єктивну експертизу, якби звернувся до соціології. Експерт –
соціолог підійшов би до питання з двох боків, відповідно до двох
аспектів, які властиві класичному аналізу звичаю. Перший – вивчення
фактичної сторони справи, з тим, щоб виявити, яка дійсна практика.
Другий – вивчення громадської думки для з’ясування питання про те, чи
супроводжується ця практика тим, що заведено називати opinio
necessitatis або opinio juris. Треба зазначити, що організація та
проведення опитування досить дорогі, і сторони в процесі навряд
візьмуться проводити його за свій рахунок.

Соціологічне тлумачення законів – четвертий напрямок судової соціології.

Тлумачення законів – важлива місія судів. Відзначимо, що суддя – не
єдиний інтерпретатор закону; в цій ролі можуть виступати доктринальні
коментатори, юрисконсульти, але лише суддя може надати тлумаченню
обов’язкову силу. Існує декілька концепцій соціологічного тлумачення.
Одна з них трактує соціологічне як соціальне й тлумачення стає
соціологічним тоді, коли суспільство виступає в ньому на перший план,
відтісняючи індивіда. Одразу ж виникає небезпека, що в результаті
ототожнення цих двох понять соціологічне тлумачення може штовхнути суддю
від науки до політики. Такий ризик неможна не ураховувати, але на нього
свідомо йдуть і навіть виправдовують.

В Радянській Росії та в країнах народної демократії набув офіційне
визнання метод тлумачення, який також не може бути кваліфікований як
власне соціологічний, оскільки він пов’язаний з соціальним інтересом (
особливо з інтересом робітничого класу ) і підкорений йому. Цей метод
формулюється по – різному. Один варіант – суддя повинен був виносити
рішення відповідно зі своєю соціалістичною правосвідомістю; другий
варіант – відповідно з економічним і соціальним ладом країни.

Уявляється, що ця техніка використовувалась головним чином у перехідні
періоди, коли зберігали дію багато законів, які успадковані без змін від
капіталістичного режиму. Особливе правило тлумачення дозволяло
пристосувати ці закони до нових вимог суспільства, що змінюється в
очікуванні радикального законодавчого перегляду.

Існують поширювальне /реформістське/ тлумачення, коли стара норма
співвідноситься з новими явищами, з фактичним становищем справ, з
практикою; та обмежувальне / консервативне/, коли суддя опирається лише
на старе тлумачення норми.

Реалістичне тлумачення полягає в тому, щоб пояснити фактичне життя
закону, тобто те, що передувало його прийняттю, те, що відбувалось
потім. І тут тлумаченню допомагає звичай, який спонтанно складається в
його практиці.

Можна поставити питання щодо нової форми мистецтва тлумачення. Визнано,
що краще законодавствувати відповідно з громадською думкою, ніж всупереч
їй. Очевидно, що й тлумачити закони краще, обпираючись на цю думку.

Тлумачення, на яких грунтуються рішення, зможуть гарантувати цим
рішенням широкий моральний авторитет – і відповідно більші шанси на те,
що вони будуть виконані добровільно, лише при тій умові, що вони будуть
зрозумілі всіма, в тому числі й неюристами.

Узагальнюючи думку А. Леві-Брюля , можна сказати, що недостатньо
переконаності самого судді, потрібно ще, щоб він примусив поділити свою
переконаність.

Мається і ще одна немаловажна обставина. Закон може бути таким, що його
адресати будуть змушені одразу ж самостійно тлумачити його, не чекаючи
судової інтерпретації. Очевидно, що це тлумачення залишається на рівні
розуміння простої людини. Вивчивши цей рівень, судове тлумачення зможе
закріпити те, що робилось сумлінно. Це дуже важливий чинник на користь
соціологічного тлумачення, який відповідає поглядам населення і значить
сьогодні більше, ніж раніше, з причини зростаючого обсягу законодавчої
регламентації.

Трудність полягає в практичному здійсненні такого тлумачення.

Юрист позбавлений можливості провести широке опитування з єдиною метою
прояснити щось неясне для себе.

Не може цього зробити перед винесенням рішення і суд. Необхідно
розробити більш швидку й більш дешеву процедуру. Уявляється можливим
створити тест із декількох тлумачень, які не збігаються. А по відповідям
на нього невеликої групи опитаних ( в яких не повинно бути юристів)
фахівці-психологи визначать, яке з цих тлумачень було вибрано, по-перше,
більшістю і, по-друге, скоріше усього.

Отже, проблема праворозуміння, тлумачення законів – вельми складна
проблема. Норми права можна тлумачити часом самим неймовірним чином. Не
випадково серед юристів існує каламбур “Два юристи – три думки”.

Соціологічний підхід, соціологічний погляд на норму закону
характеризується тим, що соціолог якби наповнює загальні, у певній мірі
абстрактні, юридичні формули значеннями того, що відбувається у
реальному житті, які нові тенденції, зрушення, процеси є визначальними у
суспільному житті.

П’ятим напрямком судової соціології – дослідження судових помилок. Тут
“викривальна функція судової соціології виявляється з найбільшою силою.
Судова помилка – це хибність у розумінні мотиву злочинного діяння, у
його кваліфікації і винесенні вироку. У практиці судочинства завжди є
певний відсоток судових помилок. За думкою західних соціологів, це
кожний п’ятий випадок.

8.4. Соціологічні аспекти вивчення ефективності правосуддя.

Належну увагу судова соціологія приділяє вивченню системи і структури
умов ефективності правосуддя. Це:

Розробка загальної концепції ефективності правосуддя: цілі правосуддя та
соціальні потреби, які задовольняються завдяки їх досягненню; зміст
поняття ефективності правосуддя; співвідношення оптимальності та
ефективності правосуддя; правосуддя як система, умови (гарантії)
ефективності правосуддя, їх зв’язок і взаємодія, інформаційна
забезпеченість судової системи; методи дослідження ефективності
правосуддя тощо.

Розробка системи критеріїв і показників ефективності правосуддя в цілому
і за окремими судовими стадіями процесу; визначення “вагомих”
(ціннісних) співвідношень між різними критеріями і показниками
ефективності; виокремленняя критеріїв організації та критеріїв якості
судової праці; співвідношення критеріїв ефективності правосуддя та
ефективності інших видів судової діяльності (наприклад, правова
пропаганда); ефективності правосуддя та процесуальної діяльності інших
(крім суду) учасників судочинства; розробка критеріїв для порівняльної
оцінки якості роботи судів по регіонах і періодах.

Вивчення на теоретичному рівні складної системи чинників (гарантій), які
впливають на ефективність правосуддя; ранжування цих чинників за
ступенем значущості, виявлення ієрархічних і координаційних зв’язків між
ними; розгляд усіх чинників як складної системи “управління”
правосуддям, де кожна структурна ланка і кожний елемент її виконує певну
функцію; вивчення цих функцій на підставі знання “сили впливу” чинників
тепер і в майбутньому; створення структурно-функціональної, “працюючої
на управління” моделі чинників (умов, гарантій) ефективності
правосуддя.

Обчислення ступеня ефективності правосуддя за допомогою
логіко-математичного апарату на основі інформації, яка регулярно
надходить, про стан судової діяльності (статистика, дані соціологічних
та інших досліджень); удосконалення методів обробки й аналізу інформації
з використанням сучасної обчислювальної техніки.

Виявлення дисфункцій, “слабких місць” у системі гарантій правосуддя,
розробка науково обг`рунтованих заходів підвищення ефективності
правосуддя.

Це, якщо можна так висловитися, програма-максимум усього наукового
напряму. Зараз ми перебуваємо лише на його початку.

Можна визначити три рівні вивчення ефективності правосуддя.

На першому рівні аналізуються чинники, які пов’язані зі станом і
застосуванням судом галузей, інститутів і окремих норм права, вивчаються
правом характеристики ефективності процесуальної діяльності (правовий
аспект). На цьому рівні вивчаються: повнота встановлення предмета
доказування, взаємовідносини суду з учасниками процесу, вплив останніх
на внутрішнє переконання суду, помилки при проведенні окремих
процесуальних дій та їх вплив на вирішення справи, а також інші питання
застосування судом норм права.

Другий рівень вивчення ефективності правосуддя характеризується
соціологічним, психологічним, етичним підходами до вивчення особи
суддів, а також вивчення об’єктивних умов, за яких проходить службова
діяльність і взагалі все життя судді. Ця друга ланка в системі гарантій
правосуддя теоретично виявилася малодослідженою, хоча саме вона значною
мірою визначає ефективність діяльності по застосуванню права.

Третій рівень вивчення ефективності правосуддя полягає у виявленні
залежностей між якістю судової діяльності та дією соціально-економічних,
політичних, ідеологічних, наукових гарантій, загальних для усіх видів
державної діяльності. Цей глибинний рівень значною мірою визначає
характер соціальних чинників, які аналізуються на першому та другому
рівнях.

Слід зазначити, що була показана у спрощеній формі абстрактна схема
(модель) умов ефективності правосуддя. В реальній дійсності – це
динамічна система дуже високого ступеня складності, що постійно діє,
прогресує, взаємодіє з іншими соціальними утвореннями

Розглянемо другу ланку в системі гарантій правосуддя. Вона не
укладається в традиційну схему правових наук, які вивчають правосуддя,
тому що предметом вивчення в даному випадку є не право, а особа судді та
умови його діяльності, які впливають на ефективність застосування права.

Вставка

Виховна роль правосуддя полягає в тому, що судова система своєю
діяльністю значною мірою формує повагу до права і обумовлює можливість
подолання таких форм деформації індивідуальної правосвідомості, як
правовий інфантилізм, правовий нігілізм, переродження правосвідомості.
Саме судова система, що функціонує на принципах законності і
справедливості, здатна в першу чергу внести в суспільство громадську
злагоду, активне співробітництво суспільних груп населення, забезпечити
гарантії прав і свобод особистості, моральних начал в суспільному і
індивідуальному житті. Ця роль суду не завжди підкреслюється, але
без соціально ефективної судової системи оптимальні правові відносини
і відповідна їм правова свідомість ні існувати, ні розвиватися не
можуть.

Соціальні підходи до судової діяльності не стоять на місті і весь час
розвиваються однією з сучасних світових тенденцій такого підходу до
розвитку судових систем є розширення поняття гуманізації правосуддя.
Подібне розширення стосується всіх аспектів судової діяльності.
Перш, за все, нові акценти вносяться в розуміння самого правосуддя.
Вон6о все більше розглядається як засіб змінити існуючий соціальний
і правовий стан речей. Сам злочин все більше трактується не тільки
як порушення закону, а в першу чергу як насильство над людьми.
Критерієм правосуддя оголошується досягнутий його результат дуже
важливим є фокусування при розгляді справ на сутності закону і на
об’єднуючій ролі правосуддя. Що стосується потерпілого і відповідачі,
то в центрі уваги ставляться потреби потерпілого і перетворення в
норму відшкодування його втрат. Обов`язковою вважається участь
відповідача у відшкодуванні втрат потерпілого, заохочується його
каяття і прощення в разі повного відшкодування втрат.

Не всі ці підходи можна вважати як безумовні , але вони є значущими з
точки зору соціології правосуддя, оскільки виявляють тенденції його
розвитку в умовах гуманізації суспільних відносин в цілому.

По мірі розвитку правової соціальної держави все більше дає себе знати
необхідність урахування в діяльності судової системи життєвих потреб як
соціума, соціальних груп, прошарків і інших спільнот, так і окремо
взятих особистостей. В зв`язку з цим заслуговую на увагу така форма
розширення можливостей. Правосуддя, як посередництво. В таких
державах, як США, Австралія, Аргентина й інших, воно є частиною
судочинства і деякі категорії справа не розглядаються судами без
проходження цієї процедури. Європейська конвенція про захист прав
людини і основних свобод також передбачає прийняття справ до
судового розгляду лише в разі безрезультатності посередницьких спроб
вирішити конфлікт. Свого часу така форма подолання конфлікту була
розповсюджена і в Україні.

Питання про те, в якій мірі суддя здійснює політику, яка проводиться
через систему юридичних органів, і в якому ступені відбиваються в цьому
його особисті погляди, може висунути на перший план чинники, що
стосуються особи судді. Мова йде не тільки про те, наскільки суддя
адаптується до вимог судової політики в той час як на його діяльність
впливає цілий ряд позаправових, неформальних чинників, наприклад,
розуміння ним своєї ролі. Справа в тому, що кожне суспільство і кожна
правова система створюють свій власний тип судді, який, якщо його взяти
абстрактно, може бути ідентичним. Однак в кожному суспільстві та
правовій системі існує різне розуміння ролі судді, яке значно впливає на
формування цього абстрактного типу.

В теоретичних дослідженнях розроблені та практично використовуються
критерії, якими повинен визначатися ступінь складності розумової праці.
До цих критеріїв відносять:

1) необхідну професійну кваліфікацію;

ступінь самостійності та ініціативи;

уміння керувати працею колективу;

інтенсивність праці;

рівень відповідальності;

складність функцій, що виконуються.

Зазначені критерії можуть розглядатись і стосовно праці судді, яка
повинна бути оцінена за усіма цими показниками, як надзвичайно складна,
оскільки вона потребує знання кваліфікованого, різнобічно освіченого
юриста, здійснення незалежності при прийнятті рішень, уміння керувати не
тільки колективом постійних робітників суду, але й колективами учасників
процесу, часто численних і специфічних з кожної справи, відповідальності
за долю людей, високого ступінь інтенсивності праці.

Виявлення та усунення чинників, які негативно впливають на забезпечення
належного рівня якісних параметрів особи та діяльності судді, –
необхідний шлях підвищення ефективності правосуддя.

Можна визначити такі чинники.

Насамперед – комплектування кадрів суддів, рівень їх освіти та якість
професійної підготовки. Важливо також суб’єктивне відношення суддів до
якості отриманої ними професійної підготовки.

Зараз відсутня теоретична розробка професіограми судді як необхідної
психологічної характеристики особи, що лежить в основі визначення
професійної придатності. Тому звичайно, що і практика прийому до
юридичних вузів ніяк не пов’язана з виявленням придатності для посідання
в майбутньому посад суддів.

При розробці професіограми судді можуть бути прийняти до уваги
характеристики, які використані, наприклад, для деяких видів
інтелектуальної праці, а саме:

суспільне значення праці відповідної професії, її зміст;

галузь використання цього виду праці;

склад осіб відповідної професії;

особливості професії:

політична спрямованість, професійно – етичні вимоги;

загальна і професійна підготовка;

психологічні особливості діяльності:

схильність до діяльності;

загальні та спеціальні здібності;

індивідуально – психологічні особливості

(темперамент, характер, вольові якості, комунікативні

якості );

умови праці, підвищення кваліфікації.

Наступний чинник – система підвищення кваліфікації працівників юстиції.

Це забезпечує можливість для систематичного підвищення кваліфікації
працівників судів, які можуть не тільки привести в систему свої знання,
осмислити та правильно оцінити власний досвід, але й безпосередньо
ознайомитися з діяльністю центральних органів юстиції та судів.

Необхідно звернутися ще до однієї проблеми в галузі підготовки кадрів
для судів. Потребують вирішення питання професійного навчання не тільки
суддів, але й інших працівників судів ( секретарі суду, секретарі
судових засідань, судові виконавці, діловоди ). Судді доводиться гаяти
багато часу на навчання цих працівників, перевірку їх праці, а іноді й
виконувати деякі їх функції, що збільшує і без того велику обтяженість
суддів основною працею та суперечить основним принципам розподілу праці.

Стаж трудової праці є одним із важливих показників, які характеризують
контингент судових працівників.

Чи є залежність між стажем праці суддів та якістю цієї праці?

Як свідчать дані соціологічних досліджень, у наявності погіршення якості
праці суддів на другому році їх діяльності порівняно з першим роком, то
можна пояснити так: початківцям доручають розгляд нескладних справ, їх
менш обтяжують по службі та частіше контролюють; на другому же році
праці судді вже достатньо обтяжені розгляданням справ (в тому числі
складних), їх менш ” опікають”, однак достатнього досвіду вони ще не
набули. Це свідчить, що необхідно допомагати суддям не тільки на
першому, але й на другому році їх діяльності.

В цілому же якість відправлення правосуддя по мірі збільшення стажу
праці суддів поліпшується не так інтенсивно, як можна було б припустити.
Очевидно, діють чинники, які ослаблюють зв’язок, що розглядається.
Одним із таких чинників є недостатній матеріальний і моральний стимул.

Дослідження особи судді було б неповним без вивчення його
правосвідомості та морально – етичної характеристики. Правосвідомість
суддів виграє важливу роль у тлумаченні та застосуванні ними норм права,
у визначенні міри покарання, у виборі найбільш доцільної поведінки в
процесі, коли закон не твердо детермінує її, у визначенні допустимості
та відповідності доказів, у взаємостосунках судді з іншими учасниками
судового розгляду.

Ефективність правосуддя залежить від умов, в яких проходить судова
діяльність. Вивчення та свідома зміна цих умов сприяє підвищенню якості
судочинства.

Серед соціальних умов, які впливають на якість судочинства, повинні
насамперед вивчатися проблеми соціального планування та наукової
організації праці в суді. Одна з таких проблем – визначення службового
навантаження та необхідної кількості судових працівників. Актуальність
цього диктується об’єктивно існуючими межами інтенсивності та обсягу
праці, які гарантують збереження працездатності суддів і високу якість
правосуддя. Для обгрунтування цього положення важливо простежити
існуючий взаємозв’язок між обсягом службового навантаження і якістю
судової праці.

Результати досліджень свідчать, що скасування та переміна вироків
знаходяться залежно від зростання службового навантаження.

Ряд соціологічних матеріалів і статистичних даних свідчать про
необхідність удосконалення обгрунтовування як існуючої чисельності
судових кадрів, так і динаміки їх зростання. Зараз визначення кадрів
суддів недостатньо розміряється відповідно змінам кількості справ, що
розглядаються, з демографічними чинниками, зі специфічними
територіальними й правовими умовами в окремих регіонах країни.

Прагнення до економії часу при надмірному навантаженні судді часом
призводять до процесуальних порушень (наприклад, не дотримуються
необхідні процесуальні терміни, формально проводяться віддання до суду,
немотивовано викладені висновки суду у вироку ).

Потрібна розробка принципових положень, які дозволили б обгрунтовано
визначити правильність нормування судових кадрів і необхідні зміни
чисельності суддів.

Статистичні дані доказують, що кількість справ, що надходять до судів,
не завжди похідна від щільності населення, територіальної протяжності та
сфери діяльності судів. В основі планування розвитку та розподілу
контингенту суддів, видно, повинні лежати середні затрати часу на
розгляд справ за окремими категоріями та видами злочинів, які
експериментально установлені. Однотипність справ кожної категорії
обумовлює єдину методику їх розслідування та проведення з кожної
категорії взагалі одного й того ж комплексу слідчих і судових дій. Тому
такі середні витрати часу для усієї маси справ можуть служити реальним
мірилом їх трудомісткості.

Торкаючись організації праці суддів, необхідно виділити ще одне питання,
а саме – питання про функціональний розподіл праці суддів. Дані
соціологічних досліджень свідчать, що якість праці суддів при
спеціалізації вище. Спеціалізація економить час суддів й є більш
раціональним методом праці. Звичайно, спеціалізація не може бути
здійснена в судах з невеликою кількістю суддів, але в цих судах
розглядається не велика, а менша частина усіх справ, що проходять через
судову систему.

Серед чинників, які безпосередньо впливають на якість правосуддя,
необхідно назвати організаційно – технічну базу судів. Технічне
оснащення судів не завжди дозволяє їм максимально використовувати
можливості, які віддаються законом для досягнення істини, охорони прав
громадян і посилення виховного впливу судочинства. Невідповідність
судових приміщень вимогам відправлення правосуддя нерідко заважає
проведенню в повній мірі гласного й відкритого судового розгляду, який
розрахований на виховний ефект при здійсненні судом своїх функцій.

Запитання для самоконтролю

Визначте основні напрями судової соціології.

У чому полягає соціологічне тлумачення закону?

Соціологічна експертиза – що це таке?

Визначте рівні вивчення ефективності правосуддя.

У чому полягає соціальна природа правосуддя?

Рекомендована література

Бобрищев–Пушкин А. М. Эмпирические законы деятельности русского суда
присяжных. – М., 1896.

Гулевич О. А. Господа присяжные заседатели (Размышления психолога)//
Общественные науки и современность. – 1996. – № 5.

Петрухин И. Л. Правосудие: время реформ. – М., 1991.

Поляков С. Б. К вопросу о независимости суда// Государство и право. –
2000 – № 10.

Фоков А. П. Судебная власть в системе разделения властей
(Научно-правовые, философские и исторические аспекты)// Государство и
право. – 2000 – № 10.

Черечукіна Л. Тернистий шлях виправдувального вироку// Право України. –
2000. – № 12.

РОЗДІЛ 9. СОЦIОЛОГIЯ КРИМIНАЛЬНОГО ПРАВА

9. 1. Предмет соціології кримінального права

У системi правознавства соцiологiя кримiнального права є напрямком
(аспектом, стороною) науки кримiнального права, який розглядає
кримiнально-правовi iнститути та норми в їх суспiльно-економiчнiй
обумовленостi, в процесi їх функцiонування у суспiльствi та у зв’язку з
їх суспiльною ефективнiстю.

В цiлiснiй системi суспiльствознавства вона поряд з тим повинна грати
роль спецiальної соцiологiчної теорiї.

Як частина соцiологiчної теорiї соцiологiя кримiнального права розглядає
кримiнально-правовi явища крiзь призму законiв соцiологiї i в системi
її категорiй.

Соцiологiю кримiнального права, яка виступає у ролi спецiальної
соцiологiчної теорiї, складає система знань, що вiдбивають
кримiнально-правовi явища як моменти iснування суспiльства.

По-перше, у межах соцiологiї кримiнального права дослiджується
соцiальна обумовленiсть кримiнально-правових iнститутiв та їх
вiдповiднiсть потребам суспiльства. Суспiльнi вiдносини у цьому разi
розглядаються з точки зору можливого замаху на них окремих членiв
суспiльства. Система суспiльних вiдносин та їх рiзновиди дослiджуються
тут в аспектi, який дозволяє встановити, чому тi або iншi соцiальнi
умови пiдштовхують окремих людей посягати на пануючий суспiльний лад
та чому така поведiнка взагалi можлива. Вивчення суспiльних вiдносин
пiд цим кутом зору повинне виявити особливостi соцiальних умов
життєдiяльностi, котрi зумовлюють саме цi, а не iншi, способи
посягнення iндивiдiв на суспiльний лад.

Результати такого дослiдження допомогають визначити, чи всi
можливi рiзновиди таких посягнень передбаченi чинним кримiнальним
законом, якою мiрою вони вiдповiдають змiсту тих складiв злочинiв,
якi увiйшли до складу кримiнального кодексу. Крiм того, розгляд складiв
злочинiв у зв’язку з актуальними потребами держави в рiзних ступенях
охорони рiзних видiв суспiльних вiдносин надає об’єктивний соцiальний
критерiй для науково обгрунтованої оцiнки ступеню суспiльної
небезпеки злочинiв залежно вiд того, на який саме вид суспiльних
вiдносин вони посягають та яку соцiально значущу шкоду можуть
заподiяти.

По-друге, у предмет соцiологiї кримiнального права входить процес
функцiонування кримiнально-правових норм у суспiльствi, або, iнакше
кажучи, соцiальний механiзм їх дiї. Це передбачає дослiдження виконання
кримiнально-правових вимог людьми, якi реально включенi у суспiльне
життя й тому мають об’єктивнi соцiальнi характеристики, як-то:
суспiльний стан та пов’язанi з ним мiсце i роль соцiальних прошаркiв,
груп та особистостi у системах виробництва, полiтики, культури,
побуту, споживання i т.iн. В залежностi вiд мiсця, що його посiдають у
соцiальнiй структурi, люди та соцiальнi групи мають рiзнi сполучення
цих ознак, тому виявляють неоднакове вiдношення до кримiнально-правових
заборон. Вивчення спецiфiки суспiльних властивостей, їх iнтенсивности
та сполучень у рiзних соцiальних груп дозволяє визначити ступiнь їх
кримiногенностi та надати належним державним та громадським органам
iнформацiю для розроблення диференцийованих заходiв з урахуванням
соцiального складу населення.

Суспiльно значущi якостi соцiальних груп iнтегруються в особистостi
у систему конкретних соцiальних властивостей, притаманих данiй
людинi. При цьому соцiальнi властивостi вступають у складну
взаємодiю з психофiзiологiчними якостями, проявляючись у складнiй
структурi особистостi, формуваннi мотивацiї її iндивiдуальної
поведiнки, у тому складi й злочинної. Отже, характеристика
соцiального механiзма дiї кримiнально-правової норми включає також i
структуру особистостi.

Проте на поведiнку особистостi впливають не тiльки
загальносоцiальнi умови, а й вiдносини, якi складаються в її
найближчому оточеннi (в родинi, у фiрмi, серед спiвробiтникiв, в
рiзноманiтних неформальних групах, у тому складi й злочинних). Тому
характеристика соцiального механiзма дiї кримiнально-правової норми як
предмета соцiологiї кримiнального права повинна мiстити й систему
факторiв, що визначають спецiфiчнi особливостi функцiонування цих
“невеликих груп”.

Суспiльнi вiдносини тут розглядаються перш за все з точки зору
соцiальних властивостей їх суб’єктiв дiї (соцiальних груп,
особистостей). I оскiльки злочин також вид дiяльностi суспiльно
значущої, хоч й негативно розцiнюваної державою, остiльки
дослiдження суспiльних властивостей суб’єктiв дiї надає змогу
визначити соцiальнi фактори, якi тим чи iншим чином впливають на
виконання кримiнально-правових норм. Одержанi в результатi цього
дослiдження вiдомостi потрiбнi для розроблення профiлактичних заходiв
загальносоцiальної полiтики держави.

По-третє, предмет соцiологiї кримiнального права складають
соцiальнi наслiдки дiї норм кримiнального права, їх ефективнiсть. Ця
ефективнiсть розглядається тут не тiльки як наявний результат впливу на
свiдомiсть населення кримiнально-правових заборон. Вона вивчається як
ефект керування соцiальними процесами, iнакше кажучи такого керування,
яке не обмежується виданням та функцiонуванням норм кримiнального
права, а й включає у свiй склад визначення соцiальних цiлей в галузi
боротьби зi злочиннiстю, а також планування цiєї боротьби та вибiр
вiдповiдних соцiально-економiчних, полiтичних i юридичних засобiв для
реалiзацiї цих цiлей, та, нарештi, оцiнку результатiв проведених
заходiв.

Ефективнiсть дiї кримiнально-правових норм як результат керування
соцiальними процесами виявляється перш за все у сферi превентивної
дiяльностi держави (попередження злочинiв). У сферi ж правозастосовної
дiяльностi вона виступає в першу чергу як ефективнiсть кримiнального
покарання.

Данi, одержанi у ходi вивчення того, в якiй мiрi функцiонування
кримiнально-правових норм сприяє досягненню визначених соцiальних цiлей,
дозволяють судити про достатнiсть чи недостатнiсть юридичних засобiв,
обраних для боротьби зi злочиннiстю. Вони являють собою своєрiдний
засiб зворотного зв’язку мiж ефективностю закона та правотворчою
дiяльностю держави.

9. 2. Суспільна небезпека злочинів та соціальна обумовленість
кримінально-правових заборон.

Формулюючи склади злочинiв, кримiнальне право вiдтворює у специфiчнiй
формi певнi моделi поведiнки, якi безпосередньо вiдображують соцiальний
змiст злочинностi. Соцiальнi елементи злочинного поведiнкового акта – як
в планi того, що конкретно скоєне, так i в планi того, чому саме
скоєне.

Соцiальне й само поєднання цих елементiв, яке й утворює вид злочину як
особливу поведiнкову структуру.

Суспiльна небезпека вчинку має протирiчний характер. Оскiльки
небезпечнi для суспiльства шкода або загроза шкоди тiльки певним (а не
будь-яким) об’єктам, остiльки суспiльна небезпека вчинку знаходиться
зовнi його самого. Оскiльки ж шкода або загроза шкоди певним об’єктам
створюється тiльки певним (а не будь-яким) вчинком, остiльки суспiльна
небезпека вчинку знаходиться у ньому самому. У зв’язку з таким станом
речей у вчинку можна видiлити його фактичний склад та його соцiальну
сторону. Фактичний склад – це дiя або вiдсутнiсть дiї; соцiальна
сторона – це посягнення на iснуючий правопорядок. Завдання вдару при
нападi та завдання такого ж вдару при вiдбиттi нападу може потягти i в
тому i в iншому випадку спричинення тяжкого тiлесного ушкодження, але
внаслiдок рiзницi соцiальної характеристики ми маємо при одному й тому
ж фактичному складi у першому випадку – злочин, тобто суспiльно
небезпечну дiю, а в другому випадку – необхiдну оборону, тобто
суспiльно корисну дiю.

Суспiльна властивiсть злочинного вчинку – його загроза iснуючому
правопорядку – об’єктивно iснує та може бути познаною шляхом з’ясування
шкiдливого, негативного значення для розвитку та змiцнення суспiльних
вiдносин i охорони прав та iнтересiв громадян.

В суспiльних явищах завжди необхiдно розрiзняти їх фактичнi риси
та їх суспiльну характеристику, їх соцiальний змiст. Суспiльна
небезпека вчинку, як i будь-яка суспiльна характеристика, є така
властивiсть, що утворюється чи не утворюється тiльки внаслiдок
включеностi цього вчинку у зв’язки та вiдносини конкретно-iсторичного
суспiльства.

У будь-якому суспiльствi iснують власнi визнанi межи
iндивiдуальних можливостей. Цi межи обов’язково структурованi, тобто
кожна мета має свої засоби досягнення, а кожен засiб має свої мети,
для досягнення яких вiн може бути використаним. Злочин являє собою
порушення цiєї структури, тому що у злочиннiй поведiнцi мета та засоби,
мотиви та дiї знаходяться з точки зору суспiльства у ненормальному
спiввiдношеннi. Пiд впливом рiзноманiтних обставин окремi iндивiди
сприймають особистi межi можливостей не так, як суспiльство, тобто
суб’єктивно розширюють чи звужують границi мотивiв та дiй, мети та
засобiв її досягнення, та вiдповiдно змiнюють спiввiдношення мiж ними,
вiдхилюючись вiд визнаного стандарту.

Якщо особистiсть не розглядає владу як вiдповiдальнiсть, то
таким чином влада набуває в її глазах властивостi iнструмента, яким
вона може розпоряджуватися по своєму бажанню, що протирiчить
соцiальному призначенню влади i є передумовою посадового злочину.
Розширення поняття влади або iнша змiна у сприйманнi елементiв
соцiальної реальностi створює основу для змiни структури iндивiдуальних
меж можливостей та виходу за встановленi суспiльством їх границi.

Вид злочину являє собою особливу поведiнкову структуру. Особливiсть
цiєї структури мiститься в соцiальному дiссонансi мотивiв та дiй, дiй
та мотивiв. Соцiальний дiссонанс дiй та мотивiв здатен спричиняти шкоду
соцiальним цiнностям шляхом психiчного або фiзичного впливу на
людей, фiзичного впливу на речi або розриву суспiльного зв’язку через
змiну суб’єктом свого соцiального статуса, невиконанням покладеного на
нього обов’язку, виданням неправомiрного акта.

Шкода може полягати у тому, що можливiсть здiйснення суспiльних
вiдносин в їх конкретному одиничному буттi ускладнюється. Такими є,
наприклад, посадова халатнiсть або наклеп. Шкода може полягати в
тимчасовiй або частковiй лiквiдацiї суспiльних вiдносин в їх конкретному
одиничному буттi. Такими є, наприклад, протиправне вилучення чужого
майна або ухилення вiд сплати податкiв. Шкода, нарештi, може полягати у
повному руйнуваннi суспiльних вiдносин одиничному конкретному буттi,
так, наприклад, корупцiя.

Мiж соцiально дiссонованою поведiнкою, що являє собою суспiльну
небезпеку, та кримiнальною забороною, що оголошує таку поведiнку
злочином, стоять державнi мiркування, якi вiдбивають плюси та мiнуси
кримiналiзацiї. За наявностi суспiльної небезпеки, що породжує потребу
у кримiнально-правовому впливi, встановлення, змiна або скасування
кримiнально-правової заборони пов’язанi з його допустимостю у
полiтичному, моральному та юридичному планi, а також з правовими,
органiзацiйними, економiчними можливостями його реалiзацiї та
соцiальними наслiдками.

У суспільстві складаються два типи соціальних норм:

норми-цілі, які закріплюють та стимулюють зразки поведінки, що сприяють
відтворенню суспільних відносин;

норми-межі, що намагаються за допомогою різних санкцій виключити із
суспільного життя поведінські акти, які перешкоджають нормальному
функціонуванню соціального організму.

З усіх юридичних норм-меж важливішими є норми кримінального права, що
містять перелік найбільш небезпечних для суспільства діянь-злочинів.

Норма як нормативне правило поведінки є реакцією суспільства на
порушення заборон, що склалися. В цьому смислі поняття крадіжки передує
поняттю власності, поняття замаху на особистість поняттю недоторканості
особистості або в загальній формі – поняття «злочин» поняттю «норма».

Якщо мати предметом вивчення тільки саме право поза його опосередкування
економічними, соціальними чинниками, то неможливо зрозуміти, чому
злочин, посягаючи на одиничну річ, на цю людину посягає з точки зору
кримінального закону на суспільство, на державу, або , як іноді
стверджують, на сам закон. Залишається також незрозумілим, чому
покаранне є функцією всього суспільства, а помста – це безпосередня
реакція потерпілого на скоєну йому шкоду – розцінюється як самоправство
і в цій якості сама перетворилася у злочин.

Суспільство – це соціальний організм, історично визначений засіб зв’язку
людей у колективну цілісність. Взаємодія індивідів має суспільний
характер. Реалізуючи свої особисті інтереси, індивід водночас створює
передумови реалізації інтересів інших індивідів, тобто суспільство. І
оскільки обов’язковими умовами існування виробництва та обліку є люди,
середовище їх життя, їх формальна рівність, недоторканість власновсті,
недоторканість політичних основ суспільства, держави, остільки замахи на
все це привертають увагу законодавця перш за все.

Соціологія кримінального права поділяє їх на три великих класи: злочини,
які посягають на загальні передумови життєдіяльності людини /охорона
життя, здоров’я, недоторканість особистості, її свободи, середовища
життя і т.ін./; злочини, які посягають на економічну основу колективного
буття людей, і перш за все злочини проти власності; злочини, які
посягають на політичну основу суспільства, принципи державного
управління і правопорядок.

Це дозволяє зрозуміти соціальну обумовленість основ кримінальної
відповідальності, що закріплені в законі як необхідні передумови об’яви
особи злочинцем та призначення йому покарання.

Той, хто діє, повинен погоджувати результати своїх дій з потребами
соціального цілого. Тільки вчинок, що відповідає цій вимозі є
правомірним.

Але у такому разі, по-перше, індивід повинен мати можливість
передбачати наслідки своєї діяльності. Він стає суб’єктом права та
відповідальності тільки за умови, що він спроможній змінити наявну
дійсність відповідно своїм знанням та волі. Ця юридична умова
правосуб’єктності відбивається у категорії «заподіяння».

По-друге, індивід повинен усвідомлювати, що його вчинки мають суспільне
значення. Той, хто невзмозі передбачити соціальну значущисть своїх дій,
не може заключити законну угоду або виявитися суб’єктом кримінальної
відповідальності. Зі свого боку суспільство повинно забезпечити індивіду
передумови для того, щоб він діяв правомірно без крайньої надзвичайної
шкоди для себе. Право виражає ці умови в категоріях “осудність”,
“необхідна оборона”, “непереборна сила”, “крайня необхідність”.

По-третє, деякими типичними рисами еквівалентного відношення володіє й
сам кримінальний процес, тобто офіційний юридичний порядок визначення
підсудного винним та призначення йому упровадженого законом покарання.

По-четверте, сама відповідальність, що реалізується у кримінальному
процесі передбачає, що покарання розглядається суспільством та
законодавцем як кара, засіб відплати за скоєне. Відплата ж пов’язана з
ідеєю пропорційності відплати важності скоєного злочину, тобто, знов
таки, з принципу еквівалентності відносин між людьми.

Таким чином, можна констатувати, що:

трансформація соціального в правове здійснюється шляхом абстракції –
визначення в суспільному відношенні найбільш суттєвого для нормального
функціонування конкретного суспільства і закріплення у нормі права;

це абстрагування є не тільки розумовим процесом, що має третичну умову.
Це – реальна діяльність суспільства, його законодавчих органів по
відбору того, що забезпечує умови життєдіяльності соціального організму;

об’єктивним критерієм для визначення того, що повинно бути закріплено у
праві, й того, від чого закон повинен відвернутися є умови існування та
відтворення економічних відносин, що створює безпосередню основу права;

загальні умови існування функціонування та розвитку супільного
відношення, що є безпосередньою основою юридичного, відбиваючись у
праві, трансформується у форму юридичних принципів. Останнє
конкретизується, та кінець кінцем утілюються у забороняючі правові норми
/дозволяючі та приписуючі тощо/, які доводяться до відома населення у
виді закону;

у праві набуває відбиття не тільки економічний, але й політичний,
ідеологічний, культурний та моральний стан суспільства. Суттєву роль
відіграє також вже існуюча правова система.

9. 3. Соціальний механізм дії кримінально-правових норм та забезпечення
їх ефективності

Вивчення соцiального механiзму дiї кримiнально-правових норм передбачає
дослiдження соцiальних умов, якi знаходяться зовнi правового механiзму,
середовище його функцiонування та соцiальнi фактори й процеси, що
включенi у цей механiзм.

Як елементи соцiального механiзму дiї кримiнально-правових норм
(процес функцiонування норм кримiнального права) можуть бути розглянутi
як:

1) суто кримiнально-правова норма, що мiстить юридичну заборону i
санкцiї за можливе її порушення та висловлює з тiєю чи iншою
ступiнню точностi закономiрностi суспiльного розвитку, потреби
соцiальних груп та особистостей;

2) суспiльний iндивiд, вiдношення якого до кримiнально-правової
норми визначається його соцiальними властивостями та усiєю сукупнiстю
соцiально значущих факторiв.

Каналами впливу кримiнального закона на функцiонування системи
кримiнальної юстицiї та правосвiдомiсть громадян є: визначення
злочинного, встановлення покарання й умов звiльнення вiд покарання, а
також практика притягнення до кримiнальної вiдповiдальностi, призначення
покарання та звiльнення вiд нього. З’ясуванню того ж соцiального
механiзму насправдi служить й схема вивчення суспiльної
правосвiдомостi, в якiй роздiлюються правова досвiченiсть населення,
оцiнка, котру населення дає чинному праву та поведiнка населення у
спiввiдношеннi з чинним законодавством.

Це дозволяє видiлити шiсть основних варiантiв поведiнки, значущої
з точки зору кримiнально-правової норми:

1) знає – приймає – дотримується;

2) знає – не приймає – не дотримується;

3) не знає – не дотримується;

4) знає – не приймає – дотримується;

5) не знає – дотримується;

6) знає – приймає – не дотримується.

Необхiдно вiдзначити те, що кримiнальне право призначене
прислуговуватися iнструментом рiшення насущних для суспiльства проблем.
Тому механiзм соцiальної дiї кримiнально-правової норми визначається
у першу чергу тим, чи вiдповiдає iнструмент завданню, тобто чи
потребна суспiльству кримiнально-правова норма, а якщо потрiбна, то яка.

При цьому пiдходi виявляється, що механiзм суспiльної дiї
соцiально-правової норми є лише часткою бiльш складного цiлого, котрим
є соцiальний механiзм кримiнально-правового впливу. Забезпечення
ефективностi кримiнально-правової норми та кримiнального права в цiлому
проходить три етапи: обумовлення, формулювання, реалiзацiя. Кожен з цих
етапiв служить фактичною основою для видiлення трьох рiвнiв аналiзу
ефективностi кримiнально-правової норми та соцiального механiзму
кримiнально-правового впливу.

Видiлення рiвня обумовлення викликане тим, що й окрема
кримiнально-правова норма, i кримiнальне право взагалi являють собою
лише засоби для досягнення певної мети. При проєктуваннi, змiнi
або скасуваннi тiєї чи iншої норми вирiшується питання про те,
вiдповiдає вона наданiй метi чи нi, а якщо вiдповiдає, то в якiй мiрi.

Видiлення рiвня формулювання викликане тим, що окрема
кримiнально-правова норма, не говорячи вже про кримiнальне право в
цiлому, являє собою специфiчний вираз пануючого суспiльного
iнтереса. Розкриття цiєї специфiки, походної вiд власних закономiрностей
юридичної форми, демонструє, що вона посилює пануючий iнтерес i в той
же час до якоїсь мiри його обмежує.

Видiлення рiвня реалiзацiї викликане тим, що отримав
кримiнально-правове вираження, пануючий iнтерес не зникає, залишуючи
поле дiї правовiй пропагандi та професiйнiй дiяльностi юристiв. Пануючий
iнтерес продовжує себе проявляти через посередництво
кримiнально-процесуального права, органiзацiї кримiнальної юстицiї та в
iнших формах, вступаючи, таким чином, у взаємодiю не тiльки з
суперечними iнтересами, але й зi своїм власним вираженням у
кримiнальному законi.

Елементами соцiального механiзма кримiнально-правового впливу
виступають моральний змiст кримiнально-правових норм, дiяльнiсть
кримiнальної юстицiї та несприятливi наслiдки для правопорушника. Кожен
з цих елементiв пов’язаний з певними факторами зовнішнього
середовища, якi або посилюють його, або ослаблюють. Ослаблення
кожного з цих трьох елементів, незалежно від його причин, потребує
посилення iнших, виявляючи тим цілісність всього механізму.

Враховуючи соціальну обумовленість кримінального права та соціальний
механізм його дії, питання про соціальну ефективність
кримінально-правової норми не може бути зведено до проблеми дотримання
індивідом окремої юридичної заборони. Якщо можна було б обмежити
завдання таким чином, то проблема ефективності закону виявилася б
тотожною проблемі ефективності правової санкції, оскільки покарання –
єдиний засіб, яким користується сам кримінальний закон для підтримки
авторитету своїх вимог.

Дійсно же, для кримінально-правових заборон опосередковується системами
соціальних особистісних, соціально-психологічних факторів. Тому виникає
питання: якщо законослухняна поведінка людини обумовлена складним
комплексом неюридичних чинників, в якому смислі можна говорити про
ефективність правової норми?

По-перше, якщо суб’єктом суспільного розвитку є перш за все держава,
ефективність його права – це один з показників життєдіяльності держави,
мірило її можливостей впливає за допомогою юридичних норм на розвиток
суспільних відносин в потрібному напрямку.

По-друге, оскільки право – засіб впливу на поведінку людей, остільки між
юридичною нормою та її соціальними результатами завжди “знаходяться”
акти людської діяльності, які безпосередньо викликають суспільно значущі
наслідки; за таких умов ефективність правової норми є ефективністю
викликаних нею вчинків.

По-третє, юридична норма стимулює поведінку людей не безпосередньо, а
через систему соціальних, особистісних, соціально-психологічних та інших
чинників, які впливають на свідомість індивідів водночас з нею.
Кримінально-правова заборона спрямована не на ізольовану особистість, а
на людину, яка існує як елемент соціальної системи.

Дія юридичної норми як засобу, за допомогою якого суспільство одержує
той чи інший корисний ефект, виявляється у тому, що норма, по-перше,
визначає суб’єктів, які повинні участь в діяльності по досягненню цілі,
по-друге, встановлює, після яких фактів ці суб’єкти починають діяти,
по-третє, вказує їм певні зразки поведінки, аж до можливого застосування
санкцій. Вирішальною умовою дієвості юридичної норми є реальне
забезпечення дотримування приписів, які в ній містяться.

Спрямовуючи поведінку людей, норма права приводить до того, що вчинки
людей, які відповідають закону, служать суспільним цілям, які містяться
у відтворенні суспільних відносин і можуть бути досягнені не усілякими,
а лише правомірними засобами. За такими умовами ефективність з’являє
собою ні що інше, як кількісну характеристику ступеню відповідності
реальних вчинків та відносин типової міри, яка міститься у правовій
нормі.

Соціологи постійно шукають конкретні шляхи підвищення ефективності
права, визначаючи умови, від яких вона залежить. Так, були зроблені
деякі висновки щодо обов’язкових передумов дієвості кримінально-правових
норм. До цих передумов відносяться:

своєчасність, правильність та повнота відбивання в законі властивостей
суспільно небезпечного діяння, оголошеного злочином;

відповідність змісту кримінального закону норм моралі та рівню
правосвідомості;

відповідність юридичних вимог соціально-економічним та політичним
закономірностям розвитку суспільства;

врахування того, що процес регулювання поведінки людей засобами
кримінального права пов’язаний з соціальними, економічними чинниками,
які впливають на людські вчинки;

стабільність кримінального законодавства та одностайність його
застосування;

поєднання застосування кримінально-правових санкцій з заходами
суспільного впливу;

інформованість населення про зміст кримінально-правових норм, у тому
числі про кримінальні санкції;

усвідомлення людьми неминучості покарання;

стабільність кримінальної політики.

Запитання для самоконтролю

Визначте предмет соціології кримінального права.

Охарактеризуйте соціальний механізм дії кримінально-правової норми.

У чому виявляється ефективність дії кримінально-правових норм?

Охарактеризуйте суспільну властивість та ознаки злочинів.

Визначте соціальну обумовленість кримінально-правових заборон.

У чому полягає соціальна ефективність дії кримінально-правових норм?

Перелічіть обов’язкові передумови дієвості кримінально-правових норм.

Рекомендована література:

Коган В. М. Социальний механизм уголовно-правового воздействия. – М.:
Наука, 1983. –183 с.

Мальцев В. В. Социальная ответственность личности, уголовное право и
уголовная ответственность// Известия ВУЗов. Правоведение – 2000. – № 6.

Яковлев А. М., Ли Д. А. Процесс криминализации и объективные социальные
нормы // Право и политика. – 2000. – № 8.

Спиридонов Л.И. Социология уголовного права. – М., 1986.

Макаров Н. Социальное лицо преступности // Законность. – 1998. – № 1.

РОЗДІЛ 10 . СОЦІОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОГО КОНФЛІКТУ

10.1. Сутність та природа юридичного конфлікту

Сьогодні, як ніколи за період після ІІ світової війни, актуалізувалась
та стала на часі необхідність опанування та врегулювання соціальних
конфліктів. Конфлікти юридичної сфери та кризові ситуації у правовій
галузі є природною компонентою соціальної реальності й тому стали
об’єктом вивчення суспільнознавчої та правової науки, і перш за все –
юридичної конфліктології та соціології права.

Аналіз юридичного конфлікту, його сутності, різновидів, джерел,
механізмів і динаміки розвитку, а також шляхи розв’язання, попередження
і прогнозування щодо можливості виникнення нових конфліктних ситуацій
складають далеко не повне коло проблем юридичної конфліктології, яка
розвивається як перспективний напрямок науки соціології права.
Соціологію юридичного конфлікту, зокрема, цікавлять питання соціальних
чинників, що спричиняють конфлікти у правовій галузі, соціальні
механізми та рушійні сили саморозвитку юридичного конфлікту, його
суб’єктивна компонента, кваліфікація соціальних груп та учасників, що
відіграють певні ролі в юридичному конфлікті, специфіка фаз і стадій
конфліктної динаміки у цій сфері, і врешті – розмаїття можливих версій
закінчення юридичних конфліктів та соціально-правових механізмів
управління ними аж до розв’язання.

Полярність інтересів та прагнень учасників конфліктів, їх різне
відношення до цінностей і норм суспільного життя, де останні виникають,
обумовлює те, що конфлікти можуть мати самий різний характер.

Конфліктологічна наука виходить з того, що конфлікт є нормальним явищем
суспільного життя, природнім феноменом складного й суперечливого світу,
що визначений діалектикою соціального розвитку. Виявлення і подолання
конфліктів теоретично важливо і практично можливе.

Юридичний конфлікт є різновидом конфлікту соціального та відтворює всі
його головні риси та ознаки, але з особливостями, що притаманні правовій
сфері. Згідно із думкою відомого конфліктолога Г.Зіммеля, конфлікт – це
такий вид соціальної взаємодії, що зберігає свої типові риси незалежно
від форм прояву. Отже, якщо класичне визначення конфлікту – це
протиборство двох або декількох суб’єктів, що обумовлене протилежністю
(несумісністю) їх інтересів, потреб, цінностей, норм чи систем знання,
то в юридичному конфлікті зіткнення сторін певним чином пов’язано з
правовими відносинами, з їх юридично значущими діями або станом.

Юридичний конфлікт, в його “чистому” вигляді, можна представити як
протиборство суб’єктів права з приводу застосування, порушення або
тлумачення правових норм. Звідси, привід та об’єкт юридичного конфлікту,
його суб’єктивна складова, учасники, мотивація їх поведінки тощо повинні
мати правові ознаки, а сам конфлікт, як правило, визиває юридичні
наслідки. Можна стверджувати, що це найбільш цивілізована форма
соціального протиборства, адже юридичний конфлікт здійснюється у межах
певної процедури, його логічною основою є досить чітка й переконлива
аргументація, а вирішення юридичного конфлікту, як правило,
формалізоване та санкціоноване волею держави, або принципами і нормами
міжнародного права (якщо йдеться про міжнародно-правові чи міждержавні
конфлікти).

Сутність юридичних конфліктів досить яскраво розкривається через їх
функції: виявлення та розв’язання протиріч особливо антагоністичних;
пошук виходу з тупикових конфліктних ситуацій та створення засад для
взаємодії на новому рівні. Якщо визнати, що поява конфліктів неминуча в
нашому складному і протирічливому соціальному просторі, то слід також
погодитись, що у наслідках юридичного конфлікту закладені стимули щодо
утримання соціального балансу політичної врівноваженості та стабільності
правової системи, наприклад: удосконалення чинного законодавства;
правові процедури розв’язання спірних суперечок; юридизація політичних
стосунків; “зв’язання” правовими механізмами невпорядкованих ринкових
відносин; тощо.

Юридична наука володіє чималим поняттєвим інструментарієм щодо аналізу і
розв’язання конфліктних ситуацій в правовій галузі: поняття
правопорушення, делікту, злочинності, відповідальності, юридичного
спору, процесуального “змагання” тощо, врешті, юридичної колізії.
Водночас, конфліктологічна проблематика дещо збагачує категоріальний
апарат соціології права. Зокрема, юридична колізія має трактуватися не
стільки як статичне протиріччя в праві, скільки з діалектичної позиції
циклічності її розвитку.

Колізія в праві традиційно ототожнюється з юридичним протиріччям (в
широкому контексті), але не кожне протиріччя неминуче породжує конфлікт;
останній є найвищою фазою розвитку юридичної колізії, яка в процесі
своєї динаміки має і т.з. “приховані” (латентні) і більш наявні,
політичні прояви, які ще не сформувалися як конфліктна взаємодія.

Природа юридичного конфлікту виявляється, по-перше, у можливості
співвіднесення його з державними інститутами і правом, отже, у розгляді
конфлікту не в абстрактному соціальному просторі, а у реальному зв’язку
із діючими державно-правовими структурами та інструментами. По-друге,
щоб конфлікт набув юридичного сенсу, в його проблемі (привід, причина,
об’єкт, суб’єкти) мають прослідковуватись наявні правовідносини, або ті
чи інші юридичні аспекти, що притаманні сторонам конфлікту, або їх
взаємодії в цілому.

Отже, логіка кваліфікації юридичного конфлікту вимагає насамперед
визначення, які з його елементів мають правову природу, або пов’язані з
правовими інститутами чи механізмами. Практична доцільність цього
підходу є очевидною, вона дозволяє встановити, чи здатні норми права
впливати на появу, розвиток і розв’язання конфлікту, і як
використовувати юридичні механізми щодо управління, пом’якшення,
згортання або попередження конфліктної взаємодії.

В сутністній структурі юридичного конфлікту особливе місце належить його
предмету і об’єкту.

Предметом конфлікту слід вважати об’єктивно існуючу (або уявлену в
думках) проблему, що постає джерелом протистояння між сторонами. В
юридичному конфлікті, як і в будь-якому іншому, предмет – це, по суті,
головне протиріччя (колізійне, або соціально-правове), заради
розв’язання якого конфліктуючі суб’єкти вступають у боротьбу. В
реальності це може бути проблема влади та її правове оформлення;
проблема володіння чи розподілу тих чи інших цінностей; проблеми
пріоритетності або домінування; навіть проблеми психологічної людської
сумісності, що мають юридичні аспекти і наслідки; тощо.

Об’єкт конфлікту в галузі правовідносин, як і в іншій соціальній сфері
– це завжди певний дефіцитний ресурс, що являє собою матеріальну чи
духовну цінність, якою прагнуть володіти або користуватися конфліктуючі
сторони. Щоб стати об’єктом юридичного конфлікту, дана цінність (ресурс)
повинні знаходитись в позиції перехрещення інтересів різних соціальних
суб’єктів права, тобто лежати у площин особистих, групових, громадських,
державних зазихань. Об’єкту юридичного конфлікту не обов’язково мати
правові ознаки (як, наприклад, власності), але одержати його закони
можливо тільки завдяки юридичній процедурі. Об’єкт юридичного конфлікту
часто має неподілений характер (право на будь-що) і вимагає, в такому
випадку, або принципово полярних рішень, або юридично закріплених
процедур сумісного володіння (користування) об’єктом. Врешті, юридичний
конфлікт може і не мати об’єкту, наприклад, коли склалася ситуація
гострого теоретико-правового сперечання (когнітивний юридичний
конфлікт), або йде боротьба за міжособистісне домінування, яка поступово
набуває правові ознаки.

10.2. Класифікація юридичних конфліктів

Необхідність класифікацій виникає, як правило, у межах тих наук, що
мають справу із множиною різнобічних об’єктів. До засад класифікації
юридичних конфліктів можна застосувати, наприклад, системний,
структурно-функціоналістський, біхевіорістичний, аксіологічний або інші
підходи.

Так, будь-яка система (в т.ч. правова) постійно відчуває на собі
деструктивний вплив, який є результатом її внутрішньої протирічливості:
компонент і система в цілому; безперервне і приривчасте; інтеграція та
дезінтеграція; структура і функція; внутрішнє і зовнішнє; організація і
дезорганізація; різномаїття й одноманітність – все це й інше є
протиріччями – підставами, що породжують конфлікти, які можуть мати і
юридичний характер (див. роботи Т.Парсонса). Зосередивши увагу на
дисфункціональних явищах, які виникають як наслідок протиріч і напруги у
соціальній структурі, Р.Мертон виокремлює п’ять типів пристосування
індивідів у суспільстві – конформізм, інновація, ритуалізм, ретретизм,
м’ятеж (бунт). Відхилення від кожного з цих типів поведінки спричинює
неминучий конфлікт, до того ж, часто, юридичного характеру.

В.М. Кудрявцев та колектив авторів, що розробляли проект “Юридична
конфліктологія” (1993-1995 рр., Москва, РАН) надійшли висновку, що
доцільно виділяти саме “чистий” юридичний конфлікт (у вузькому
розумінні) та змішані або перехідні юридичні конфлікти (у широкому
тлумаченні).

Під “чистим” юридичним конфліктом слід визнавати суперечку з приводу
права, яка може, у свою чергу, мати різні підстави щодо застосування,
тлумачення або ігнорування норми закону. Отже, юридична конфліктологія
завжди характеризує конфлікт із позицій права. Саме юридичні конфлікти
В.М.Кудрявцев класифікує таким чином:

а) конфлікт, породжений протиріччями між двома або декількома
нормативними актами. Якщо різні закони містять протирічливі або
взаємовиключні норми, то конфліктні відносини стануть неминучими між
державними органами і правозастосовчими інстанціями, особливо тими, що
здійснюють правонагляд;

б) конфлікт, спричинений протиріччями між нормою права і
правозастосовчою практикою. Він найчастіше виникає тоді, коли закон
порушують безпосередньо носії виконавчої влади;

в) конфлікт, який виникає внаслідок протиріччя між двома або декількома
правозастосовчими актами. Типовий випадок – протилежні або суперечливі
рішення судів першої і другої інстанції, які породжують новий або
посилюють попередній конфлікт між сторонами процесуальної дії;

г) врешті, юридичний конфлікт може виникнути і у зв’язку з одним актом
права, в разі взаємовиключного його розуміння, тлумачення, застосування
або виконання тими чи іншими суб’єктами права.

Змішані або перехідні юридичні конфлікти починаються, як правило,
незалежно від правових норм і поза сферою правових відносин, але з часом
набувають юридичного характеру за відповідними ознаками і рисами. Так,
значна більшість економічних конфліктів набуває правовий характер, якщо
їх об’єкт (власність, майно чи предмет наслідування, купівля-продаж,
відчуження) потребують юридичного вирішення або мають правові ознаки.
Політичні та міжнаціональні конфлікти також часто переростають у
політико-правові, адже їх учасники зберігають статус суб’єктів права, а
конфліктна ситуація часто має шанси розв’язання завдяки юридичним,
зокрема конституційним, механізмам і процедурам. Це ж стосується
виробничих, трудових, адміністративних і, навіть, сімейно-побутових
конфліктів. Отже, ті конфлікти, що містять як правові, так і неправові
елементи, чи можуть скінчитися юридичною процедурою, слід кваліфікувати
змішаними або перехідними юридичними конфліктами.

Мотивація змішаних юридичних конфліктів на початковому етапі далека від
правової матерії, а скоріше пов’язана з особливими громадськими чи
груповими інтересами, потребами і цінностями. Але предметна проблема
такого конфлікту неминуче підштовхує його до появи на певних стадіях
правових елементів різної інтенсивності, таким чином, здійснюється
юридизація (набуття юридичних аспектів, ознак, елементів, механізмів)
соціальних конфліктів. Виходячи з цього, юридичним можна визнати
будь-який конфлікт, в якому суперечки певним чином пов’язані з
правовідносинами сторін (їх юридичним статусом і діями), об’єкт і
мотивація конфліктної поведінки суб’єктів та її наслідки мають правові
ознаки.

Слід відмітити, що найменш сприйнятливим до юридичних механізмів і
рішень є конфлікти духовно-культурної сфери, інтелектуальні, релігійні,
емоційно-міжособистісні, психологічні – внаслідок особливо мінливої та
тонкої природи цих відносин. Загасити такий конфлікт раціональними
юридичними засобами буває нелегко, а частіше – неможливо.

В той же час конфліктологічна наука доводить про існування когнітивного
юридичного конфлікту. Він має, зазвичай, теоретико-правовий характер бо
відбиває глибокі протиріччя методологічного характеру між
вченими-дослідниками, викладачами, юристами-практиками тощо тлумачення
того чи іншого правоположення. Ця суперечка з приводу правознавства і
напрямків розвитку юридичної науки вже минає рівень колізії та набуває
сутності когнітивного юридичного конфлікту, до того ж відомо, що нерідко
за науковими спорами в юридичній площині приховується політична,
економічна, ідейна та інша мотивація.

Розглядаючи різновиди юридичного конфлікту, дуже важливо з’ясувати, що
може виникнути і так званий “помилковий” юридичний конфлікт, в якому
збоченість конфліктної ситуації стосується не стільки змісту проблеми,
скільки відсутності юридичного характеру і форми. Цей юридичний конфлікт
виникає внаслідок помилки (або скривдженої уяви) однієї (чи всіх)
сторін, що очікують проти себе агресивних, неправомірних або інших
небажаних, дій. Як правило, “помилковий” юридичний конфлікт відтворює
чотири типові ситуації: 1) сторона конфлікту вважає, що знаходиться з
протилежною стороною (особою) у певних правовідносинах, яких насправді
не існує; 2) навпаки, сторона (сторони) конфлікту не усвідомлюють
правовідносин, що між ними існують; 3) сторона конфлікту помилково
вважає дії супротивника незаконними; 4) або, навпаки, вчинки суперника
розцінюються правомірними, але це – ілюзорно.

Деякі дослідники, наприклад, професор ИГП РАН Поляніна С.І., пропонують
сприймати конфліктологію не як новий напрямок у юриспруденції, а
особливим, конфліктаційним зрізом суспільних відносин, що природньо
виникають у разі відхилень чи соціальних криз. Така позиція цілком
дозволяє застосовувати до типології юридичних конфліктів
загально-працюючі в конфліктології критерії та підходи. Так, юридичні
конфлікти, як інші, можна поділяти на глобальні, регіональні і локальні
(за масштабом); на групові та міжособистні (за суб’єктами-носіями); на
ситуаційні та позиційні (за схемою розгортання подій); на конфлікти
інтересів, цінностей, потреб, норм і знань (за рушійними силами); на
гострі, повільнотекучі й ті, що поновлюю (за характером протікання)
тощо.

10.3. Характеристика окремих видів юридичного конфлікту.

Специфіка юридичних конфліктів полягає в особливих критеріях, на засаді
яких їх доцільно типологізувати. До цих критеріальних засад слід
віднести:

галузь права, у межах якої виник конфлікт;

конфлікти нормотворчості та правозастосування;

природу й структуру норми, що полягає у мотивації конфлікту;

різновид правозастосовчої установи (інститут, орган), з якою пов’язана
конфліктна ситуація.

Під кутом зору розподілу по галузях права, конфлікти рівнозначно
можливі в кожній з них, найбільш природньо юридичні конфлікти (як
“чисті” так і змішані) виникають у зв’язку з питаннями цивільного,
трудового, фінансового, екологічного, господарського, сімейного,
житлового права; досить гучним і складним є державно-правові або
політико-правові конфлікти, що підпадають під дію норм державного,
конституційного чи адміністративного права; особливо небезпечними
лишаються конфлікти, що мають відношення до чинності кримінального,
кримінально-процесуального й виправничо-трудового законодавства;
зрештою, особливу групу складають міжнародні та міжнаціональні
конфлікти, які мають врегульовуватися нормами міжнародного,
міжнародного приватного, міжнародного гуманітарного права, угодами й
договорами держав і внутрішнім конституційним законодавством.

Відмітимо, що галузь матеріального права, до якої віднесено конфлікт, не
визначає обов’язково якими саме процесуальними засобами він може бути
розв’язаний: так, цивільні справи, що побудовані на підставі
відповідного юридичного конфлікту, можуть розглядатися судом чи
арбітражем, але припустима і адміністративна процедура (наприклад,
скасування шлюбу в органах ЗАГСу).

Якщо типологізувати конфлікти в залежності від природи відповідної норми
права (уповноважуючої, зобов’язуючої чи забороняючої), то в їх сутності
має виявлятися відмінне розуміння, тлумачення або наявне недотримання
(порушення) будь-якої правової норми. Характер норми відбивається не
стільки у кількості повторень конфліктів, скільки у правовому статусі
його суб’єктів (фізична чи юридична особа, уповноважений юридично
суб’єкт чи приватна громадянська особа).

В процесі нормотворчості та правозастосування виникає актуальна проблема
“конфлікти і закон”. Конфлікти здатні супроводжувати всі етапи життєвого
циклу законів: від утворення до скасування. Згруповуючи їх, можливо
виділити юридичні конфлікти, що виникають – у процесі створення законів;
в ході їх реалізації чи застосування; під час вдосконалення, внесення
змін чи поправок; врешті скасування тих чи інших нормативних актів.

Важливо підкреслити ієрархічний зв’язок, що має місце між означеними
конфліктами. Так, конфлікт на стадії утворення закону, за яким в
багатьох випадках стоять протиріччя інтересів окремих
соціально-економічних прошарків, політичних угруповань, етно-культурних
верств населення тощо, в разі не розв’язання його правочинним шляхом
неминуче потягне за собою конфлікти на наступних етапах реалізації
закону. В свою чергу, конфлікти на стадії виконання нормативного акту
(наприклад, ігнорування судового рішення щодо скасування заборгованості
по заробітній платні у зв’язку з фінансово-економічними труднощами)
здатні знищити цінність та збочити гуманний зміст навіть
найдосконалішого за параметрами закону.

В літературі “конфлікти законів” досить часто пояснюються крізь призму
юридичного аспекту даної проблеми. В цьому випадку виокремлюють:
конфлікти національного законодавства з нормами міжнародного права,
протиріччя чинного законодавства з Конституцією, й розбіжності
підзаконних актів із законами. Цей підхід, на наш погляд, має свої вади,
які полягають в тому, що поняття конфлікту у цьому випадку підмінюється
протиріччям, яке його спричинює (найчастіше це – юридична колізія). Так,
за думкою Ю.А.Тихомірова, юридичні конфлікти – це протиріччя між чинними
правовими нормами, актами й існуючими інститутами права, зазіханнями,
діями по їх зміні, порушенню, відчуженню тощо. Мова йде про: а)
праворозуміння і тлумачення; б) процедуру розгляду конфліктів, що
передбачена законом; в) використання і оцінку доказів; г) наявність
органів та установ, які уповноважені розв’язати конфлікти; д) визнання
обов’язкової сили рішення щодо спору; є) компенсацію ушкодувань та
відновлення минулого юридичного стану, бо формування нового стану1.

Погодитись цілком з такою трактовкою неможливо. Адже конфлікт – це не
просто протиріччя між нормами, актами й інститутами, це – зіткнення між
людьми, що є суб’єктами права і носіями певних юридичних поглядів,
позицій, які діаметрально протилежні та потребують конфліктної взаємодії
з метою досягнення урівноваженості. Юридична ж колізія, як протиріччя,
безумовно полягає у підгрунті конфлікту, але не може підмінити всієї
його суті, структури і механізмів розвитку.

Досить плідною є класифікація юридичних конфліктів за системою державних
правозастосовчих чи правоохоронних органів та установ. Вона дає
необхідну уяву про компетенцію цих органів у разі виникнення конфліктних
ситуацій і, як слід, корисна громадянам, щоб отримати чітку інформацію
про те, куди слід звертатися щодо вирішення конфліктних проблем. Ця
компетенція досить чітко визначена чинним законодавством України
стосовно правоохоронних органів (суду, арбітражу, прокуратури, міліції
тощо), але, якщо конфлікти виникають у зв’язку з діями інших державних
установ – міністерств, відомств, управлінь, адміністрацій міст і
областей, їх відділів тощо, ще нерідко провокується адміністративна
плутанина, затягнення по інстанціях і таке інше. Лише порівняно недавно
введений порядок оскарження незаконних дій посадових осіб та державних
установ через суд надає можливості скоротити ці юридичні конфлікти,
запобігаючи активно даним негативним явищам.

Конфліктологічний підхід дозволяє виключно цікаво інтерпретувати зміст
професії юриста. По-перше, предметно-об’єктний зміст та спрямованість
професійної діяльності юриста безпосередньо пов’язані з розв’язанням
(або попередженням) кримінально-правових, цивільно-правових,
державно-правових , міжнародно-правових та інших чисельних юридичних
конфліктів, що складають “поле” юридичної науки і практики. По-друге,
виконання юристом (будь-якої кваліфікації) своїх функціональних
обов’язків, різноманітність професійних стосунків (адміністративних,
трудових, колегіальних, психологічних), а також ступінь соціалізації та
розгорнутості його особистості (з точки зору духовної цілісності,
зрілості та інтелектуального рівню) обумовлюють природність виникнення
багатьох різнопланових конфліктів. В них цей фахівець може виступати як
організатор (у тому числі співпадаючи з конфліктуючою стороною), як
рядовий учасник (якщо його втягнуто до системного конфлікту), або буде
виконувати певну роль в реальному чи “імітованому” конфлікті (наприклад,
як у “відрежисованому” законом процесуальному конфлікті).

Отже, конфлікт у професійній діяльності юриста є формою прояву і
розв’язання міжособистістних, внутрішньоособистісних та
соціально-професійних протиріч, які виникають в процесі виконання ним
фахових функцій, а також під час колегіально-адміністративної
комунікації. Виходячи з рушійних сил, що обумовлюють динаміку подій у
цих юридичних конфліктах, можна говорити про специфіку трудової
діяльності фахівця-юриста, в якій відбивається принципове неспівпадання
цілей і засобів їх досягнення з боку, наприклад, правозастосовника і
правопорушника, або про протиборство моральних, духовних, когнітивних чи
інших психологічних цінностей та орієнтацій різних фахівців – юристів (в
міжособистісному, етично-правовому чи інтелектуальному конфлікті).

Різноманіття конфліктних ситуацій, які виникають в професійній галузі
практичної і аналітичної юриспруденції, настільки велике, що доцільно їх
певним чином впорядкувати, зосередившись більше на особливостях
діяльності юриста-правозастосовника (бо правник у якості політика,
адміністратора, менеджера, викладача, науковця тощо є більше пов’язаним
зі специфікою конфліктів тієї галузі, де він працює).

Конфліктологічна наука надає досить багато методологічних засад щодо
можливості класифікувати конфлікти у професійній юридичній сфері.

Цікавою, в певній мірі, є типологія конфліктів, запропонована О.Я.Баєвим
щодо діяльності слідчого1. Конфлікти різного характеру і форми
вирізнюються тут на підставі окремих критеріїв:

Внаслідок виникнення діалектичного протиріччя, що сприйняло форму
протиборства, виникають зовнішні (міжособистісні) та внутрішні
(особистісні) конфлікти.

На підставі якості та відповідності виконання слідчим притаманних йому
професійних ролей і рольових функцій, ( конфлікти поділяються на
внутрішньорольові та міжрольові.

Згідно з цілями кримінального судочинства виникають конфлікти у зв(язку
( з забезпеченням неминучості справедливого покарання; з гарантуванням
презумпції невинності; з необхідністю досягнення головних правових цілей
судочинства.

Згідно з виробничими завданнями кримінального судочинства виникають
конфлікти пов(язані ( із засобами викриття обвинувачених; з
необхідністю швидкого і найповнішого розкриття злочину й у зв(язку з
забезпеченням виключно правильного застосування закону.

На підставі засобу розв(язання, конфлікти поділяються ( на такі, що
потребують активного використання слідчим своїх професійних і людських
ресурсів; і такі, що не потребують таких значних зусиль.

Але дана типологія не є досить вичерпною (повною), щоб відповідати
будь-якому різновиду правозастосовчої діяльності.

Оскільки правозастосовник найчастіше зіткається в своїй діяльності з
конфліктами морального, когнітивного, адміністративно-управлінського
(зокрема, субординаційного) і чисто психологічного характеру, то до їх
вирізнення доцільно задіяти, на наш погляд, суб’єктний критерій. У
такому випадку професійно-юридичні конфлікти лягають у схему:

конфлікт між особою юриста-фахівця і суспільством (народом), правове
волевиявлення якого є порушеним;

конфлікт між юристом і його професійним колективом;

конфлікт між юристами, які є учасниками процесуальних дій;

внутрішній морально-правовий конфлікт (всередині особистості), що
пов(язаний з протиріччями в розумінні та застосуванні норми права.

Використовуючи методику Д.Волкогонова, спробуємо, зрештою, здійснити
найбільш плідну, за нашою думкою, класифікацію професійно-юридичних
конфліктів за їх змістом, мотивацією і виявленням конкретних протиріч в
акті відтворення свободи професійного вибору:

між глибиною професійного знання і рівнем правозастосування (якість
юридичного акту, рішення);

між моральною метою правозастосовника як фахівця і засобами її
досягнення (коли засоби не правомірні);

між потребами та інтересами юриста, які зростають, і можливостями
суспільства, держави їх вдовольнити (конфлікт депривації);

між мотивами і результатами (наслідками) певного професійного вчинка
юриста;

між потребою, запитом суспільства (громадськості) і здатністю
правозастосовника їх реалізувати;

між застарілими професійними навичками та новими умовами і вимогами (
інноваційний конфлікт (за умов змін у законодавстві).

Таким чином, розглянувши досить широке коло конфліктів, які виникають у
професійній діяльності правозастосовника та спричинені різними
чинниками, можна зробити підсумок ( професійно-юридичний конфлікт, як
ситуація і форма взаємодії, ціннісно пов’язаний з юридичною етикою,
свідчить про ступінь її сформованості і гармонійності або про наявність
дезінтегруючих її протиріч.

Особливе місце в юридичній сфері посідають державно-правові конфлікти,
оскільки вони пов’язані зі складом суб’єктів цих конфліктів (народ,
владні структури, регіони, політичні партії та інші); з особливими
об’єктами конфліктів (суверенітет держави, територія, розподіл владних
повноважень, дії владних структур тощо); із суттєвими наслідками
розв’язання (або ні) конфліктів, оскільки вони торкаються інтересів
досить великих груп населення; з вирішенням принципових питань
державотворення.

Виходячи з цих важелів, акад. В.Я.Тацій та проф. Ю.М.Тодика цілком
слушно надійшли висновку, що державно-правові конфлікти, як це свідчить
політико-правова практика СНД та інших посткомуністичних країн,
проявляються: у відчуженні громадян від влади; у масових порушеннях
конституційного поточного законодавства різними суб’єктами
державно-правових відносин; у поширенні правового нігілізму, неповаги до
Конституції; у незаконних страйках, мітингах, демонстраціях; у вимогах
зміни нелегітимними засобами політичного і економічного курсу держави;
у відвертих виступах населення проти влади, чи окремих її гілок:; у
формуванні альтернативних владних структур (аж до неконституційних
центрів влади); у незаконному наділенні тими чи іншими повноваженнями
громадських об’єднань, національних конгресів чи зборів; у масових
порушеннях прав людини і громадянина; у зіткненнях на міжетнічній та
релігійній основах1. Це досить яскраво в останні роки виявилось в
Югославії, Грузії, Російській Федерації (особливо у Чечні та Дагестані),
в Азербайджані, Вірменії та, деякою мірою, в Україні.

Державно-правова сфера, особливо у перехідні етапи суспільного розвитку,
не може бути безконфліктною. Безконфліктність, яку пропагувала як модель
розвитку ортодоксальна марксистсько-ленінська наука 30-70-х років,
веде до стагнації, застою політичного життя і конституційно-правових
відносин. Конфлікти в політико – правовій та державно-правовій сфері
мають місце не тільки у країнах «транзиції», але й у державах з розвитою
демократичною традицією та усталеною політичною системою, особливо між
гілками влади. Отже, виникнення протиріччя між законодавчою і виконавчою
владою, як слушно зауважує акад. М.В.Цвік, є нормальним явищем2.

10.4. Об’єктивні та суб’єктивні чинники юридичного конфлікту.

Соціологічний підхід вимагає аналізувати феномени у комплексному зв’язку
об’єктивних і суб’єктивних факторів, що їх спричинюють. Кожному
конфлікту, в тому числі, юридичному, передує конфліктна ситуація. Вона
складається з різних життєвих обставин і характеризується різноманітними
параметрами: соціальними, територіальними, часовими,
психологічно-емоційними тощо. Під конфліктною ситуацією, що породжує
юридичний конфлікт, слід розуміти такий збіг обставин у зіткненні
людських інтересів, який утворює підвалини для дійсного протиборства між
суб’єктами правовідносин.

Конфліктна ситуація в змозі як реально викривати і посилювати
протистояння сторін, так і розвиватися приховано, повільно, співпадаючи
з т.з. латентною фазою конфлікту (наприклад, таємна підготовка до
злочину, чи приховане зростання міжособистісної неприязні); в будь якому
разі вона виводить конфліктні стосунки у юридичну площину.

Шляхи формування конфліктної ситуації можуть бути об’єктивними, тобто
незалежними від волі й бажання майбутніх суперників (наприклад,
скорочення штатів в установі, чи дія стихійних ринкових законів), а
можуть бути суб’єктивно утворені (спровоковані) однією з сторін
майбутнього конфлікту. Саме тому, кожна конфліктна ситуація має дійсний
об’єктивний зміст, але й також може суб’єктивно інтерпретуватися кожною
із сторін у відповідності з їх бажанням, цілями і прагненнями.

Отже, в контексті конфліктної ситуації кожному юридичному конфлікту
передують об’єктивні чинники, джерела, суб’єктивні мотиви й підстави,
які доцільно розглянути.

Величезним об’єктивним чинником конфліктів, передумовою їх появи, чи
загострення є соціальна напруга. Це – особливий стан громадської
свідомості та поведінки, і специфічна ситуація сприйняття й оцінки
дійсності. Масштаби соціальної напруги значною мірою співподають з
масштабами конфліктів, або перебільшують їх; так, фіксують напругу
міжособистісну, міжгрупову, міжнаціональну або глобальну соціальну
напругу в суспільстві в цілому. Загальні передумови соціальної напруги,
які свідчать про її об’єктивно – протирічливий характер, полягають в
усталеній нерозв’язаній ситуації неузгодженності між потребами,
інтересами, соціальними очікуваннями мас, верств, конкретних груп
населення і мірою їх фактичного задоволення, що призводить до посилення
агресивності, незадоволення чи відчаю, роздратованості й психічної
втомленості людей.

Як чинник макро-рівня (глобального чи загальносуспільного) соціальна
напруга спричинює значну кількість юридичних конфліктів, відбиваючись у
наступних моментах на соціально-психологічному і поведінському рівні:

по-перше, розповсюдження настроїв незадоволення життєвою ситуацією –
стрімким зростанням цін, інфляцією, нестабільністю споживчого ринку,
відсутністю особистої безпеки, забрудненням навколишнього середовища
тощо;

по-друге, під цим впливом втрачається довіра до влади, руйнується її
авторитет і відчуття надійності; з’являються почуття небезпеки,
песимістичні настрої; виникають ознаки масової занепокоєності, психозів,
розповсюджуються захоплення містикою й т.з. “нетрадиційними” цінностями;
усталені норми життя, на жаль і правові, втрачають своє традиційне
соціальне підгрунтя;

по-третє, на поведінському рівні соціальна напруга може виявлятися як у
стихійних масових діях (ажіотажний попит і купівля, наприклад), так і у
мітингах, страйках, демонстраціях, погромах та інших формах громадської
непокори, ще й у добровільній міграції в інші регіони і за кордон.

Соціальну напругу нерідко супроводжує зростання активності різних
громадсько-політичних формувань у боротьбі за владу і вплив на маси,
активізація різноманітного напрямку, злочинних елементів і
криміналізація суспільного життя в цілому.

Отже, показники соціальної напруги в найбільш наочний спосіб відбивають
загострення соціальних протиріч, що спричинюють конфлікти. Але
юридичний конфлікт може виникнути і на терені відносно стабільної
соціальної системи й спокійного соціуму. Слід враховувати, що у
підвалинах конфліктної взаємодії приховано містяться добре відомі
дослідникам загальні джерела: Влада, Багатство, Гідність і Престиж. Ці
вихідні джерела з глибинною суттю пояснюють неформалізовану мотивацію
будь-яких соціальних (в т.ч. юридичних) конфліктів, де об’єктивні
чинники переплітаються з суб’єктивними настановами і мотивами, за якими
діють рушійні сили конфлікту.

Аналізуючи спричиненність конфліктної поведінки людей завжди можна
помітити, що вона обумовлена прагненням задовольнити свої інтереси,
досягнути певних потреб, захистити власні цінності й нормативні системи,
що є прийнятими. Користь, помста, ненависть, образа чи незадоволенність,
заздрість, прагнення збагатіти себе за рахунок інших тощо – це лише
невелика частина мотивів міжособистісних і побутових конфліктів, які
зустрічаються у судовій практиці. Психологічні фактори конфліктогенності
впливають і на розвиток економічних та політичних процесів; громадська
свідомість реалізується через розум, почуття та події, а звідси –
позиції, думки, вчинки, дії конкретних людей, яким можна надавати
правової оцінки.

Не менш різноплановими, але дещо іншими виглядають причини конфліктів, в
яких задіяні соціальні групи, верстви, колективи (політичні, трудові,
громадські) – це економічні проблеми, управлінська неспроможність ,
політичні симпатії чи антипатії, прагнення до влади, національна
гідність та багато інших. Зрештою, мотивація конфліктів між державами,
які торкаються інтересів цілих народів чи націй є більш крупною, але
також виходить з інтересів (територіальних, політичних), потреб
(ресурсних, громадських), цінностей (духовно-релігійних, ідеологічних)
тощо.

Отже, пояснення природи соціальних конфліктів має усталену традицію
через аналіз протиборства інтересів; крім того, потреби у безпеці,
визнанні ідентичності, соціальній належності також мотивують конфліктну
боротьбу; ціннісні системи (в т.ч. правові) стають об’єктом захисту чи
рушійною силою в конфлікті будь-якого масштабу і надають йому, як
правило, гострого та ірраціонального характеру.

Для пояснення причин значних соціальних конфліктів, які набувають
юридичного характеру повільно, можна продуктивно використовувати так
звану концепцію депривації, що відповідає вимогам соціально-правового
підходу. Вперше її започаткував польський вчений Є.Вятр у “Соціології
політичних відносин”; мова йде про передконфліктний стан, для якого
характерна явна розбіжність між очікуваннями, сподіваннями людей і
можливістю їх задовольнити. Конфліктологи з’ясували, що з часом
депривація може скорочуватися, лишаться незмінною, або посилюватися; це
залежить від співвідношення об’єктивних умов і суб’єктивних зазихань.
Але посилення депривації безпосередньо впливає на ймовірність появи
конфліктів соціально-правового характеру. Адже, по-перше, це
трапляється, коли зменшуються можливості реалізувати вже сформовані
потреби; по-друге – якщо соціальні позиви зростають скоріше, ніж реальні
можливості їх вдовольнити.

В державах і суспільствах, що знаходяться у стані переходу від
тоталітаризму (чи авторитаризму) до демократії, політично-правова сфера
є досить конфліктною. Це пояснюється специфічними умовами політичної і
соціально-економічної транзиції – за допомогою правових засобів, норм
закріплюються нові економічні відносини, утверджується економічний і
політичний плюралізм, змінюється правовий статус різних форм власності,
реформування політико-правової системи відбувається на концептуально
нових засадах, а соціально-економічно диференційоване суспільство
життєво потребує правової мотивації свого поновленого стану.

Як справедливо помічає Ю.М. Тодика, підстави державно-правових
конфліктів нерідко перебувають за межами права і зумовлені станом
економіки, політики чи конфронтаційним стилем владних відносин. Звідси,
він узагальнює комплекс політичних факторів, які прямо чи опосередковано
впливають на напруженість державно-правових конфліктів: різкий перехід
від однієї пануючої марксистсько-ленінської ідеології, від керуючої ролі
комуністичної партії до політико-ідеологічного плюралізму; протиріччя
між динамізмом політичних зрушень в Україні та необхідністю збереження
стабільності політичної системи, законності і правопорядку; гальмування
завдань побудови правової держави, демократичного громадянського
суспільства через необхідність подолання залишків антидемократичної
спадщини; неузгодженість між новими демократичними інститутами, широкими
соціально-політичними правами і свободами громадян України і обмеженими
формами й можливостями їх реалізації за сучасних умов1.

Разом з тим, як свідчить практика України та інших країн СНД,
державно-правові (у більш широкому контексті, політико-правові)
конфлікти мають своїми підвалинами і чисто юридичні чинники, до яких, за
думкою харківських вчених, відносяться: відсутність у владних структур
вагомого досвіду вирішення складних питань державотворення в режимі
консенсусу; відставання процесуальних конституційно-правових норм від
матеріальних; відсутність достатнього комплексу організаційно-правових
механізмів розв’язання конфліктів між різними суб’єктами
державно-правових відносин; відносно низький рівень політико-правової
культури населення і державного апарату; суперечки між законодавчою,
виконавчою владою і головою держави щодо повноважень і компетенції;
протиріччя у законодавстві; відсутність зваженої стратегії державного
будівництва; неякісне правове регулювання суспільних стосунків;
порушення суб’єктами державно-правових відносин норм Конституції і
законів, міжнародно-правових актів, які ратифіковані парламентом; різне
тлумачення гілками влади конституційних норм; спроби окремих територій
змінити свій правовий статус або ввійти до складу іншої держави;
несформованість легітимних владних інститутів; утворення незаконних
військових формувань; дії по підриву безпеки держави чи, по розпалюванню
національної та релігійної ворожнечі; тощо2.

Соціологія права, крім того, приділяє увагу такому аспекту виникнення
юридичних конфліктів, як соціальне підгрунтя процесу створення законів.
Тут можна виокремити такі конфліктні підстави: по-перше, помилкове
відбиття у законі проблемної ситуації, що потребує правового
врегулювання; по-друге, неузгодженність мети й завдань правового акту з
нормативно закріпленими засобами його реалізації; по-третє, кон’юнктурне
просування окремими (часто вузькими) соціально-політичними угрупованнями
бажаних норм до чинного законодавства, що не відповідають (або
протирічать) інтересам головних соціальних верств.

З ідеального погляду закон повинен адекватно відбивати стан суспільних
відносин, що регулюються, в іншому випадку виникає підгрунтя для
неминучих соціально-правових конфліктів. Загроза їх появи посилюється,
якщо прийняття закону обумовлено надзвичайними обставинами чи строк його
підготовки жорстко лімітований. Як наслідок, з’являються неякісні
закони, які у кращому випадку не зможуть працювати і перетворюються у
“мертву норму”, а за більш хибних умов – породжують конфлікти
правозастосування, що можуть довести і до озброєного протистояння.

Оскільки сучасна конфліктологія вважає безконфліктну модель суспільного
розвитку ідеологічною догмою часів стагнації, то мова не йде про те,
щоб повністю виключити юридичні конфлікти з життя, а про забезпечення їх
розв’язання таким чином, який би відповідав законним інтересам
правосуб’єктів. Але в основі конфліктів правореалізації та
правозастосування досить часто полягають чинники, пов’язані як із вадами
нормотворчості, так і загально правового характеру:

нерозробленість механізмів зняття протиріч (колізій) під час виникнання
закону;

невизначеність функцій та засобів дії відповідних компетентних установ
(посадових осіб) щодо розв’язання юридичних конфліктів у галузі
правозастосування;

інколи, відсутність необхідних легітимних інститутів, яким належить
впроваджувати механізм контролю за реалізацією закону та здійснювати
колізійне право;

правовий нігілізм, що обумовлений низьким престижем законів та зневірою
до правозахисту і режиму законності в цілому;

низька правова і загальна культура, примітивний рівень правосвідомості у
значних верств населення і явної частини посадових осіб во владі.

За умов соціально-економічної нестабільності юридичні конфлікти між
центром і місцями (регіонами) стають дуже ймовірними, особливо з питань
бюджету, розподілу ресурсів, ступеню взаємозалежності. Так, Конституція
України посилила повноваження Президента і Кабінету Міністрів по
формуванню владних структур на місцях, що надало можливісті центральній
виконавчій владі ефективно впливати на регіональні процеси. В той же
час, це посилення практично позбило громадян можливостей впливати на
вибір та дії своїх керівників по лінії виконавчої влади, оскільки вони
призначаються зверху і підзвітні Президенту та Кабінету Міністрів. Це
утворює потенційну конфліктну ситуацію на терені: «місцеве населення –
виконавча влада», яка за цих умов, є соціально недоторканою і майже
неконтрольованою а ні парламентом , а ні суспільством. Тому владним
виконавчим структурам слід зважено і розумно використовувати свої
повноваження, щоб не порушувати інтересів населення відповідних
територій; адже це може привести не тільки до соціально-правових, а й
політично-правових конфліктів, бути підставою для антиконституційних дій
та виступів, сепаратистських настроїв і тенденцій порушення
територіальної цілісності України, протистояння центру і регіонів, що
загрожує руйнівно відбитися на стані держави і режимі законності.

Стратегія соціально-політичних і економічних зрушень та супроводжуючі її
конфлікти сьогодні зосереджені на лінії: індивід – суспільство –
держава. Для нас вже перестали бути абстракцією – урядова чи
парламентська криза, державно-конституційний конфлікт, загроза
імпічменту президенту чи відставки уряду. Вийшли з латентного стану
конфлікти між виробничою і невиробничою галуззю, між сферою надання
послуг, пропонування товарів і соціальними можливостями їх споживання,
між безробіттям, що зростає, і невиправдано поширеною сферою
адміністративного управління. Всі конфлікти цього ряду мають перспективи
перетворитися на «змішані» юридичні, хоча й обумовлені вони більш
широкими чинниками.

За думкою російського конфліктолога О.Г.Здравомислова, виникли нові
конфлікти, пов’язані з боротьбою за владу, вплив, власність, престиж та
інші засоби самоствердження у соціально-політичному просторі. Вони, у
свою чергу, послабили ситуацію правопорядку й законності, певним чином
функціонально послабили силові органи, що привело до некерованості
процесу “первинного накопичення”, формування т.з. “кримінальних
капіталів”, зростання немотивованих приватновласницьких зазіхань. Як
наслідок, насильство чи його загроза широко розповсюдились у конфліктних
відносинах, посилилась криміналізація багатьох сторін соціального буття,
виникли нові форми злочинності (рекет, торгівля зброєю, наркобізнес,
проституція і сутенерство, “заказні” вбивства, інформаційне “піратство”,
експорт неліцензованої продукції, ухилення від сплати податків тощо)1.

Криміналізація суспільства тягне за собою руйнування довіри до влади,
посилення почуття соціальної незахищеності, невпевненості у майбутньому,
крім того, вона перетворює боротьбу зі злочинністю у первину мету
держави, яка відсуває на задній план болючі соціальні проблеми. Все це
посилює необхідність теоретико-практичної розробки проблем юридичної
конфліктології.

10. 5. Учасники юридичного конфлікту: соціально-рольова і поведінкова
характеристика

До аналізу проблеми учасників конфлікту доцільно застосувати
структурно-функціональний та біхевіористичний підходи, які найкращим
чином дозволяють з’ясувати соціальну структуру учасників конфлікту, їх
статус у суспільстві та державі, рольове різномаїття членів конфліктної
сторони, виявити особливості моделей конфліктної поведінки.

Учасники юридичного конфлікту – це його суб’єкти, масштаб яких залежить
від рівня самого конфлікту. В міжособистісному конфлікті рівень
суб’єктів – конкретні особи; рівень групового, класового,
соціально-професійного чи загальносоціального конфлікту (кризи)
передбачає в якості учасників – соціальні групи, верстви, класи,
населення регіону, етноси, соціум в цілому. Суб’єктом масштабних
соціально-правових конфліктів може виступати і держава через уособлюючі
її інститути влади, органи та установи, через державних посадових осіб
чи владну еліту (політичну, адміністративну) в цілому. У міжнародних,
міждержавних конфліктах суб’єктом виступають, як правило, суверенні
держави, що представляють та захищають інтереси своїх народів. Отже,
тільки соціальні спільноти беруть участь у юридичних конфліктах, до них
приєднуються політичні партії, громадські рухи, релігійні організації,
їх керівні органи та установи. Але, навіть, якщо конфліктуючою стороною
виступає політичний чи соціальний інститут, його дії все одно
опосередковуються через «людський фактор» – конфліктних осіб,
управлінські, професійні групи тощо.

Соціологічний, психологічний, політологічний і геополітичний підходи
оперують саме цими поняттями, вказуючи на соціальний статус і характер
учасників (суб’єктів) конфлікту. Крім того, конфліктологія задіяла до
свого операційного апарату категорію “конфліктна сторона” чи “сторона,
що протидіє”.

Сутнісно це поняття співпадає з безпосереднім суб’єктом конфлікту і
містить всю його складну соціально-рольову й функціональну структуру. У
конфлікті зазвичай декілька сторін, але не менше двох, і кожна із своїми
цілями та завданнями. Сторона, що протидіє – це остов конфлікту, якщо
одна з них з якихось причин руйнується, конфлікт губить сенс і
припиняється. Але слід пам’ятати, що до складу конфліктуючої сторони
входять не всі взагалі, а лише ті учасники конфлікту, що безпосередньо
здійснюють активні (наступальні чи оборонні дії) проти супротивника.
Деякі пасивні учасники конфліктної ситуації – посібники, пасивні свідки,
посередники, очевидці тощо, як правило, не входить до складу
конфліктуючих сторін.

До важливіших характеристик сторін, що протидіють, відносяться їх
фізичні, соціальні, матеріальні та інтелектуальні ресурси, можливості та
вміння, які значним чином визначають завершення конфлікту. Соціальні
відмінності протидіючих сторін пов’язані не тільки з їх рівнем чи
державним рангом, але й з широтою соціальних зв’язків, масштабами
суспільної або групової підтримки. Інтелект і досвід ведення боротьби є
суттєвим важелем у будь-яких юридичних конфліктах – від наукової
суперечки, дипломатичного “торгу” до озброєного зіткнення.

Для прямих фізичних зіткнень, збройних конфліктів особливо вагомі є
“деструктивні потенціали” супротивників. До них включають (залежно від
масштабу конфлікту) фізичну силу, наявність зброї, кількість збройних
сил і характер озброєння, ефективність військово-промислового комплексу.
Врешті, слід враховувати, що конфліктуючі сторони можуть виявитися не
одразу, адже і конфлікт починається не стільки з первинної агресивної
дії, скільки після протидії у відповідь. Це досить наявно ілюструє
кримінально-правовий конфлікт: доки злочинець не затриман, конфлікт між
ним і органами правосуддя щє має латентний характер; відколи органи
слідства, дізнання, суду й прокуратури розпочали процесуальну діяльність
– протидіючі сторони конфлікту вже виявились; коли підозрюваний затриман
і активізувалась процесуальна діяльність з розкриття злочину й покарання
винного – конфлікт отримує свої конкретні необхідні риси.

З позиції правового підходу в юридичному конфлікті можна виокремити дві
групи суб’єктів: фізичні та юридичні особи. В.М.Кудрявцев вважає, що
якщо мова йде про протиборство юридичних осіб, то конфлікт обов’язково
набуває юридичного характеру, тому що між цими суб’єктами формуються
(або вже існують) правові відносини, і розв’язання такого конфлікту, як
правило, можливе лише правовим шляхом1.

Більш різнобічна ситуація складається, якщо конфлікт розгортається між
фізичними особами (окремими індивідами, групами, натовпом тощо). Фізична
особа, що є громадянином, вже є суб’єктом певних правовідносин, це
накладає помітний відбиток на їх поведінку в конфлікті. Учасник
юридичного конфлікту має узгоджувати свої вчинки з існуючими нормами
права, пам’ятати, що за умов певного розвитку подій ним можуть
“зацікавитись” правоохоронні органи, або він може стати учасником
цивільного, адміністративного чи кримінального процесу в якості
позивача, відповідача, потерпілого, обвинувачуваного чи свідка. В
окремих випадках юридичний аспект конфлікту залишається вибірковим,
тобто має відношення не до всіх, а лише до окремих його учасників
(наприклад, організаторів безладдя).

Соціологія права розробила досить предметно і яскраво систему соціальних
ролей, що виконують учасники конфлікту, використовуючи значною мірою
юридичну термінологію. Рольове різномаїття учасників практично
притаманне будь-якому конфлікту (в т.ч. юридичному).

В соціально-правовому конфлікті (рівнем не нижче групового) завжди можна
виокремити “лідерів”, “ідеологів”, “активістів” і “керованих
виконавців” – це, найпростіша класифікація ролей, яка підкреслює
ієрархічний статус учасників та їх функції.

Крім того, соціальні ролі учасників конфлікту можуть відбивати їх ранг
у складі протидіючої сторони, міру задіяності та відповідальності за
конфліктні події.

Підбурювач (інколи, провокатор) – це особа, організація чи держава (у
міжнародно-правовому конфлікті), що навмисно підштовхує іншого учасника
до конфлікту. Сам підбурювач може й не брати активної участі у
конфлікті, його рольове завдання – спровокувати зіткнення і розв’язати
конфлікт.

Посібник – особа, група, держава, що сприяє тій чи іншій конфліктуючій
стороні порадами, матеріально-технічною допомогою тощо. У міжнародній
політиці посібництво агресору, який розв’язує збройний конфлікт,
оцінюється як серйозний злочин проти миру.

Пасивні свідки, очевидці – це, як правило, мало значні та епізодійні
ролі, носії яких не входять до складу протидіючих сторін.

Організатор – особа (група), яка планує конфлікт, шляхи його розвитку і
забезпечення заради досягнення бажаної мети. Він виконує часто функції
керівника чи ідеолога конфліктуючої сторони, і може також уособлювати її
самостійно чи виступати окремою фігурою. Організатор юридичного
конфлікту, як правило, несе найбільшу міру відповідальності за неправові
дії та вчинки.

Посередники та судді (в т.ч. третійські) – у широкому контексті це теж
учасники конфлікту, особливо посередники, які прагнуть розібратися у
причинах і обставинах протистояння та намагаються своїми діями
попередити чи припинити конфлікт, використовуючи власний авторитет
переконання, пошук консенсусу. Третійські судді фактично також виконують
посередницькі функції – це строго нейтральні особи, які допомагають
конфліктуючим сторонам досягнути згоди шляхом переговорів. Ні
посередники, а ні судді категорично не входять до складу протидіючих
сторін, їх мета діаметрально протилежна – узгодити позиції суперників
та зняти конфліктне протиріччя по можливості ненасильницьким шляхом.
Високо оцінюючи гуманістичний потенціал цих ролей у юридичних
конфліктах, цивілізовані держави (в т.ч. України) заклали у чинне
законодавство відповідні норми про третійський суд.

Отже, рольове різномаїття в конфлікті досить чітко визначено, але інколи
можна зіткнутися з явищем “свідомої імітації” окремих конфліктних ролей,
це притаманно або надконфліктним особам, емоційно неврівноваженим і
надамбітним, або в разі штучного затягування конфліктних протидій
окремою стороною.

Суб’єктивна складова будь-якого конфлікту досить детально і глибоко
характеризує психологію його учасників. Взагалі, це окрема і специфічна
проблема, яку необхідно вивчати в межах біхевіористичного аналізу. До
складу суб’єктивної сторони конфлікту включають аналітичні дії та процес
прийняття рішень, емоції та пам’ять, соціальні настанови і ціннісні
орієнтації, внутрішні нормативні механізми тощо. Але соціологію
юридичного конфлікту найбільше цікавить поведінка учасників – це
особливий різновид індивідуальної, групової або масової активності, що
потребує особливої функціональної та емоційної орієнтації суб’єктів
конфлікту. Поведінка в конфлікті часто пов’язана із розміром фрустації,
афектації, стреса, що виникають внаслідок дій протилежної сторони, це
накладає помітний відбиток на формування суб’єктивних уявлень і характер
дій учасників. Юридичний конфлікт часто торкається життєво важливих
інтересів суб’єктів, що вимагає мобілізувати всі його внутрішні ресурси.
В малих групах, соціальних спільнотах і державах за таких умов зазвичай
встановлюють відповідний порядок і особливі норми поведінки (умови
надзвичайної ситуації).

Вибір суб’єктами своєї лінії поведінки у конфлікті залежить від багатьох
чинників, здебільше психологічних: емоційних, вольових, інтелектуальних,
а також від сукупності зовнішніх (в т.ч. зовсім випадкових) обставин.
Слід враховувати, що певні типи поведінки не одразу проявляють у всіх
без виключень учасників конфлікту і в процесі розвитку подій, вони
можуть змінюватись. Конфліктологія розробила три основні
стереотипізовані моделі, які відбивають певний стійкий стиль поведінки
людей (чи держав, організацій) в різних конфліктних ситуаціях.

1. Деструктивний тип. За поведінкою, це суб’єкт, який схильний до
розв’язання конфлікту та його посилення аж до повного знищення
супротивника, ним використовуються найболючі, руйнівні й жорсткі засоби
боротьби. Деструктивний тип поведінки часто зустрічається у
кримінально-правових, в міжнародних конфліктах; на міжнародній арені –
це агресивні мілітаристські держави, організації, що не тільки
провокують війни, але й постійно блокують будь-які мирні ініціативи

Практично завжди до такого типу поведінки схильні терористи – особливо
небезпечні фігури юридичних конфліктів.

Західні дослідники, детально аналізуючи тероризм, виокремлюють два
головних типи мотивацій поведінки терористів: особистісний, в якому
наочні емоційні, невротично-психопатологічні й корисні мотиви; та
політико-ідеологічний, що притаманний терористичним групам чи
банд-формуванням.

З певною обумовленістю до суб’єктів деструктивної поведінки можна
віднести також осіб, громадські, релігійні та державні утворення
авторитарного складу, оскільки вони перш за все керуються метою
домінування, встановлення й поширення своєї влади, підкори собі чужих
інтересів. Ці суб’єкти, захоплені ідеєю надпереваги, схильні до
руйнування чужих ціннісних та нормативних систем, що спричинює роздрайки
та війни.

2. Конформний тип. Суб’єкти конфлікту, що обрали таку поведінку – певним
чином протилежні попереднім, їх позиція “доповнює” деструктивну.
Конформні суб’єкти скоріше схильні поступитися, підкоритися, ніж
продовжувати боротьбу. Ця модель поведінки шкідлива і досить небезпечна
тим, що об’єктивно сприяє чужим агресивним намірам. Позитивну роль вона
здатна зіграти, якщо конфлікт виник через дрібницю, в такому випадку
компромісна лінія поведінки – найкращий засіб припинити сутичку.

3. Конструктивний тип. Ця модель поведінки повністю контрастує з
деструктивною. Якщо деструктивний тип прагне перш за все задовольнити
власні інтереси і заради цього готовий “роздувати” протиборство, то
конструктивний – намагається загасити конфлікт таким чином, щоб
знайдене рішення було сприйнятливим для обох сторін. Він шукає
інваріантні версії примирення, підбирає посередників, вживає заходів по
зняттю конфліктної напруги, щоб зняти предмет роздраю і врегулювати
конфлікт.

Сучасна конфліктологія до аналізу конфлікту та його суб’єктивної
складової успішно застосовує “теорію ігор”, що надає можливості
передбачити деякою мірою раціональні, випадкові і навіть нетрадиційні
ходи і рішення супротивників. Це здійснюється завдяки рефлексії –
відбиттю у свідомості суб’єкта власної і чужої поведінки та, отже, в
якійсь мірі уяві про психологію і плани супротивника.

Головна ідея “рефлективних ігор” – це імітація роздумів і вчинків одного
супротивника іншим, аж до складних форм – прогнозування і моделювання
запитань суддів, відповідей свідків, роздумів присяжних, сцен примирення
тощо. Рефлексивна гра має декілька елементів, які часто та ефективно
використовуються у практиці змішаних юридичних конфліктів політичного і
міжнародного характеру :

а) рефлексивне управління – це спроба передати супротивнику засади для
прийняття такого рішення, яке було б вигідним самому опоненту. Перш за
все, тут використовується дезінформація (розповсюдження у військовій та
міжнародній практиці). Іншим характерним засобом рефлексивного
управління є передача супротивнику істинної інформації про свої наміри,
яку той має сприйняти як неправдиву. Ця тонка гра на недовірі часто
застосовується у детективних сюжетах;

б) рефлексивний прогноз – полягає в тому, щоб здійснити спробу
прогнозування поведінки протилежної сторони і, таким чином, посісти
вигідну для себе позицію. Так, якщо у ході процесуального “змагання”
(імітований конфлікт) захисник зуміє передбачити найвагоміші аргументи
прокурора-обвинувача, він буде мати шанс їх послабити, або розбити;

в) рефлексивний захист – мова йде про упереджуючу підготовку до відступу
на менш вигідні позиції, але такі, що не дають програти. Сутність
рефлексії тут полягає в тому, щоб виявити розміри поступок, на які може
погодитись супротивник, якщо конфлікт дуже сильно затягнеться. Отже,
при рефлексивному захисті опрацьовуються не наступальні, а захисні
варіанти, що само по собі є одним з варіантів руху до розв’язання
конфлікту.

Таким чином, теорія ігор та технології рефлексії є непересічним
інструментом конфліктного протиборства і управління конфліктом.

10.6. Динаміка юридичного конфлікту. Розвиток конфліктної боротьби

Проблема конфліктної динаміки є однією з найважливіших у конфліктології.
Соціологію права тут цікавить не тільки послідовність стадій та фаз
конфліктної взаємодії, а й насиченість їх соціально – обумовленими
подіями, форми та характер рішень і дій, які здійснюють конфліктуючі
суб’єкти.

Конфлікту безпосередньо передує латентна (прихована) стадія, в якій вже
присутні більшість елементів конфлікту, за виключенням зовнішніх дій.
Низка подій у латентній стадії має декілька послідовних етапів:

виникнення об’єктивної конфліктної ситуації – це перша ланка подій, що
акцентує гостре протиріччя та свідомо провокується одним чи всіма
учасниками;

усвідомлення одним чи всіма суб’єктами конфлікту своїх інтересів, що
надає сенсу подальшій боротьбі;

усвідомлення тих прийомів, що заважають реалізувати дані інтереси (у
когнітивному юридичному конфлікті – це виявлення інших поглядів чи
позицій);

одна із сторін, захищаючи свої інтереси, вживає перші конкретні дії, чим
виявляє свою позицію. Після здійснення протилежною стороною перших дій у
відповідь, латентну стадію завершено і конфлікт набуває відкритого
характеру.

Відкрита стадія конфлікту теж має соціально визначені етапи розвитку:
по-перше, наявність конфлікту стає очевидною для кожного учасника і
сторони намагаються переграти одна одну (в т.ч. через рефлексивні ігри);
по-друге, дії сторін стають реалістичними, набувають зовнішньої форми
(наприклад, погрози, насильство, захват спірного об’єкту); по-трете,
конфлікт стає відомим іншим особам, може сформуватися т.з. “третя
сторона”, яка буде певним чином впливати на протиборство (вгамовуючи або
підштовхуючи його).

Динаміка конфліктного протиборства може мати тривалий характер (якщо
ресурси сторін приблизно рівнозначні), а може й розвиватися дуже
стримано (в разі значної переваги сил в однієї з сторін). У затягнутому
конфлікті спостерігаються періоди гострих та відносно спокійних фаз, що
змінюють одна одну (тимчасове затухання боротьби є своєрідною
“ремісією”); у змішаному юридичному конфлікті на міжетнічному,
політичному, сімейно-побутовому грунті через збереження глибинних
протиріч, які змотивували сутичку, виникає феномен циклічності подій
(тобто повторювання типових епізодів). Завдяки успішним діям “третьої
сторони” із пошуків можливостей “нового діалогу” між супротивниками,
конфліктні стосунки можливо повернути назад у менш гострі стадії
(демонстративного протистояння чи латентну), де легше знайти засади до
компромісу. Цей поворот подій визначають як “реверсія” конфлікту. В той
же час, якщо конфліктна боротьба посилюється, то мова вже йде про
ескалацію.

Ескалація конфлікту – це небезпечна і небажана версія його розвитку, але
нажаль, вона досить часто має місце саме у змішаних юридичних
конфліктах. Її головними й наочними ознаками є – перш за все,
інтенсифікація боротьби, що розкручується спиралєвидно за принципом
“дія – протидія”; по-друге, поширення масштабів конфлікту (за рахунок
територіальної і громадської задіяності); по-третє, моделі поведінки
конфліктуючих сторін зорієнтовані на бескомпромісну лінію та
еволюціонують у напрямку більшої деструктивності, руйнівності,
застосування сили; врешті, відбувається зміна предмету конфлікта і,
відповідно, форм взаємодії в напрямку загострення.

Результатом і наслідком ескалації може стати “генералізація” конфлікту,
коли його об’єкт диверсифікується на множину нових об’єктів; конфлікт,
поширюючись територіально, змінює свій епіцентр; кількісні та структурні
зміни протидіючих груп, як правило, змінюють сам характер конфлікту,
поширюючи комплекс вживаємих засобів за рахунок більш ефективних силових
методів.

В динаміці юридичного конфлікту закономірно відбиваються всі ті стадії
та етапи, що характеризують інші соціальні конфлікти. В той же час, йому
притаманна своя специфіка подій та елементів боротьби. Якщо у “чистому”
юридичному конфлікті з самого початку мають місце правові ознаки і
засади, то в змішаному (перехідному) юридичному конфлікті правові
елементи, як ми вже з’ясували, виявляються не одразу й стосуються не
всіх учасників чи взаємин.

Отже, рух подій в юридичному конфлікті характеризують:

латентна фаза – виникнення однієї чи обох сторін конфліктних мотивів
юридичного характеру (часто з приводу об’єкту, що має юридичні
властивості);

демонстраційна форма – виникнення правових відносин між сторонами
конфлікту (наприклад, подання позиву, вступ до прав власності тощо);

агресивна (чи батальна) фаза – розвиток (гостра зміна подій)
правовідносин у зв’язку із розглядом справи юридичною інструкцією. Це
досить тривала стадія , вона передбачає – попереднє слідство, винесення
обвинувачення, передання звинувачуваного до суду, процесуальний розгляд
справи, касаційне і наглядове виробництво тощо;

фаза розв’язання конфлікту – підготовка та видання правового
(правозастосовчого) акту, яким закінчується конфлікт (наприклад,
винесення судового рішення, вирок, рішення про перегляд діла).

Поза ідеальною теоретичною ситуацією послідовність фаз юридичного
конфлікту може порушуватись, або деякі з стадій будуть відсутні
(особливо, коли йдеться про кримінальні конфлікти, де одразу зі скоєнням
злочину виникає правовідношення, отже – відсутня перша латентна фаза).

Отже, у врегулюванні юридичного конфлікту значну роль відіграє
втручання “третьої сторони”: державного правозастосовного
(правоохоронного) органу, який буде аналізувати конфлікт і приймати по
ньому рішення. Це може бути суд, арбітраж, адміністративна інстанція
(наприклад, міністерство, відомство, ректорат тощо), або інша державна
установа,