.

Герасіна Л.М., Панов М.І. 2003 – Соціологія права (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
4 55009
Скачать документ

Герасіна Л.М., Панов М.І. 2003 – Соціологія права

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1 Соціологія права як науковий напрям

1.1. Предмет, метод і структура соціології права

1.2. Функції соціології права

Розділ 2. Історія соціології права: в пошуках теорії

2.1. Становлення соціології права: ”відкриття соціології юристами,

права – соціологами”

2.2. Класичні теорії соціології права: М.Вебер, Е.Дюркгейм, К.Маркс,

Т.Парсонс

2.3. Сучасний стан соціології права

Розділ 3. Право як соціальне явище

3.1. Соціальна обумовленість та цінність права

3.2. Соціальна природа суб’єктів права

3.3. Система суб’єктів права та їх соціальні властивості

3.4. Соціальний механізм дії права. Соціальні функції права

3.5. Прогнозування у праві

Розділ 4. Соціальна ефективність права

4.1. Методологічні засади вивчення соціальної ефективності права

4.2. Критерії соціальної ефективності права.

4.3. Показники соціальної ефективності права

4.4. Методика аналізу соціальної ефективності права

Розділ 5. Правова соціалізація особистості

5.1. Зміст і структура соціалізації особистості

5.2. Особливості процесу соціалізації особистості

5.3. Механізм правової соціалізації

Розділ 6. Правова культура та поведінка

6.1. Поняття і структура правової культури

6.2. Специфіка правосвідомості як елемента правової культури

6.3. Правова поведінка особистості

6.4. Девіантна поведінка. Соціальна природа правопорушення.

Розділ 7. Соціологія законодавчої діяльності

7.1. Сутність та зміст соціології законодавчої діяльності

7.2. Закон як соціальне явище

7.3. Соціальний механізм законотворчості

Розділ 8. Соціологія судової діяльності

8.1. Соціальна природа правосуддя та його цілі

8.2. Соціологічна експертиза і соціологічне тлумачення закону.

8.3. Соціологічні аспекти вивчення ефективності правосуддя.

Розділ 9. Соціологія кримінального права

9.1. Предмет соціології кримінального права.

9.2. Суспільна небезпека злочинів та соціальна обумовленість
кримінально-правових заборон.

9.3. Соціальний механізм дії кримінально-правових норм та
забезпечення їх ефективності.

Розділ 10. Соціологія юридичного конфлікту

10.1. Сутність та природа юридичного конфлікту

10.2. Класифікація юридичних конфліктів

10.3. Характеристика окремих видів юридичного конфлікту

10.4. Об’єктивні та суб’єктивні чинники юридичного конфлікту

10.5. Учасники юридичного конфлікту: соціально – рольова і поведінська
характеристика

10.6. Динаміка юридичного конфлікту. Розвиток конфліктної боротьби

10.7. Механізми розв’язання і попередження конфліктів

ВСТУП

Протягом останніх років в Україні, як і повсюди, здійснюються соціальні
дослідження права. ” Право в дії ” вивчають різні наукові колективи (в
тому числі Академія правових наук України, Національна юридична академія
України імені Ярослава Мудрого), соціологія права викладається у вищих
юридичних навчальних закладах. Тобто вітчизняну правову школу, як і
Західну цікавить право як соціальне явище і його вплив на суспільні
відносини, на функціонування і розвиток різних соціальних явищ.
Кількість емпіричних досліджень по правовим інститутам – судам,
законодавчим, виконавчим, адміністративним органам – значно збільшилась.
Їх проводять як юристи-теоретики, так і вчені супільних наукових
дисциплін. Це означає, що зростаючу увагу до фундаментальних теоретичних
питань про природу права демонструє серйозний пошук точних наукових
пояснень, а не просто практичних підказок щодо соціальних умов
здійснення правової політики держави.

Що ж являють собою соціологічні теорія й метод у вивченні права? Це
досить легко зрозуміти на прикладі правового життя сьогоднішньої
України. Вступають в силу нові законопроекти, створені у відповідній
формі відповідними законодавчими інститутами. Далі юристи засвоюють
зміни, що сталися у зв’язку з новими правилами – ймовірно будуть нові
правила, принципи й в де чому концепція права. Зміни фіксуються в
довідниках з законодавства, правових енциклопедіях, в періодичних
виданнях, їх ураховують у правозастосовчій діяльності. Але чи
обмежується цим введення нових норм? Які наслідки мають бути через це у
суспільстві? Часто юристи знають на подив мало про потенційні чи реальні
наслідки закону. І що найбільш дивно: вони не завжди мають наміри
систематично виявляти це. Такі практичні питання, що стосуються
наслідків дії законів, забезпечили головний стимул для соціологічного
вивчення права. Головним аргументом тут є положення, що право занадто
важливе соціальне явище, щоб його аналізувати в ізоляції від основних
аспектів суспільства й неможливості розуміння складності його відносин з
іншими соціальними явищами, його реальності як частини життя, а не
тільки техніки професійної юридичної практики. Право пронизує усі сфери
соціальної поведінки, його соціальна значущість відчувається у всіх
проявах життя. Більш того, право в будь – якій соціальній системі є
фактично фундаментальною основою природи усіх форм асоціацій і
інститутів. Якщо ми знайомі з правом якогось суспільства, то ми маємо
уяву про соціальну систему в цілому. Достеменно звісно, що якщо ми
розуміємо право як соціальне явище, ми краще знаємо суспільство, в якому
воно діє.

Характер сучасного права (велика постійно змінна система законодавчих
правил, судових прецедентів, урегулювань, можливостей і
розсудів-міркувань) такий, що всі ці необхідні раціоналізації часткові і
обмежені. Вони слугують практичним цілям, вони – частина техніки
організованого застосування права, практичні інструменти у побудові
певного образу дій. Теорія, що розвивається просто через раціоналізацію
й осмислення правил, принципів, концепцій і цінностей, котрі прямо або
опосередковано присутні у правовій доктрині, може бути названа
нормативною теорією права. Вона є серцевиною минулої й нинішньої
правової філософії. Але розуміння природи права потребує не тільки
систематичного емпіричного аналізу правової доктрини й інститутів, але й
соціального оточення, у якому існують правові інститути.

Отож право треба аналізувати як соціальний феномен. Але яким чином це
здійснити? Що являє собою соціологічна перспектива права?

У деякій мірі право і соціологія тотожні за своїми можливостями як форми
професійної практики, хоча протилежні за методами і цілями. Право як
професійна практика займається розробкою практичного мистецтва
управління через правила. Його призначення розпоряджуюче й технічне.
Соціологія займається науковим вивченням соціальних явищ. Її призначення
пояснююче й описове. Юрист – це людина, що веде справи, що ввірені їй
певними органами регуляції суспільних відносин. Соціолог же залишається
неупередженим спостерігачем. Хоча ці стереотипи не завжди мають
підтвердження на практиці, однак вони вказують на відмінності в точках
зору, які є типовими, коли відповідні дисциплінарні статуси права й
соціології визначені не чітко. Хоча і право і соціологія мають справу з
повним спектром значущих форм соціальних відносин, і мають один і той же
базовий предмет дослідження, право – це практичне пристосування
(“пристрій”, “прилад”) систематичного контролю соціальних відносин і
інститутів. Соціологія ж подібна з науковим виробництвом, якому постійно
потрібні систематичні знання про це. І в цьому сенсі в перспективі право
як механізм соціального регулювання і право як професія чи специфічна
сфера знань і практики, стають об’єктами дослідження, котрі потребують
пояснення в соціологічних термінах.

Все вищеозначене доводить, що прогрес у розумінні складності соціального
життя потребує усунення кордонів між існуючими науковими дисциплінами
або систематичного заперечення автономності дисциплін.
Міждисциплінарність уже довгий час є однією з найпродуктивніших форм
інтелектуальної неузгодженості. В той же час соціологічна перспектива не
вимагає від права, щоб воно було віднесене до частини академічної
соціологічної теорії, але щоб воно розглядалося з соціологічним
уявленням. Таке уявлення постійно вимагає інтерпретації детальних знань
по праву в більш широкому соціальному контексті, послідовно шукає
стосунки між правовим розвитком і більш широкими соціальними змінами,
намагається зрозуміти право як взаємодію у комплексі підходів разом з
соціальним оточенням, котре воно має ціллю регулювати.

ГЛАВА І. СОЦІОЛОГІЯ ПРАВА ЯК

НАУКОВИЙ НАПРЯМ

§1. Предмет, структура і метод соціології права

Аналіз проблем будь – якої науки повинен починатися з визначення
предмету даної галузі знання і відповідно з установленням її місця в
системі наук. Предмет пізнання науки – це зафіксовані в досвіді та
включені до процесу практичної діяльності людини сторони, властивості та
відношення об’єктів, які досліджуються з певною метою в конкретних
історичних умовах. З даного визначення виходить, по – перше, що декілька
наук можуть мати загальний об’єкт пізнання, в якому кожна з них виділяє
свій власний предмет; по – друге, визнання історичної рухомості між
різними галузями знання. Зазначені положення притаманні і предмету
соціології права, бо право в тій чи іншій мірі служить об’єктом вивчення
цілого комплексу наук. Будучи складним, багатогранним і різнорівневим
суспільним явищем, право не може не підпадати до поля зору і соціальної
філософії, і соціології, і політології, і правознавства, і соціальної
психології, і етнології, і антропології й багатьох інших наук. Чи
означає це, що зазначені науки з одних і тих же позицій досліджують
право? Звичайно, ні. Кожна з них підходить до нього по – своєму,
виходячи з власної, специфічної природи і характеру, що знаходить
відбиття у визначенні її особливого предмету.

Соціологія права – молода наукова дисципліна. Її поява і розвиток не є
чимось випадковим. Це результат історичного розвитку знань людства, їх
диференціації, відокремлювання.

У 1962 році на V Міжнародному соціологічному конгресі група юристів і
соціологів поставила на обговорення конгресу проблему ” Зміст і метод
соціології права “. У результаті дискусії був сформульований висновок,
що сучасний інтелектуальний клімат, розвиток соціологічної теорії, а
також методології суспільних наук визначили необхідність
інституціоналізації соціології права як науки. Цю пропозицію конгрес
прийняв і був створений Дослідний комітет соціології права, що діє у
межах Міжнародної соціологічної асоціації.

Розвиток соціології права за останні роки обумовлений прагненням
підвищити ефективність впливу права на регулюємі ним суспільні
відносини, поставити на наукові основи діяльність правових установ. Для
сучасного розвитку нашої країни необхідно можливо більш повне виявлення
всіх взаємозв’язків держави і права у соціальній структурі, виявлення
системи “спільників ” і ” супротивників ” держави і права у соціальній
дійсності, їх взаємодії і протидії, розробка загальної теорії прийняття
оптимальних юридичних рішень, основ методики вивчення престижу права,
ефективності правових норм.

Формування таких суміжних галузей знання, як соціологія права, філософія
права і т.ін. завжди супроводжується дискусіями про їх наукову
належність і дисциплінарний статус. Подібні суперечки сприяють уточненню
позицій суміжних наук, конкретизації їх уявлень про предмет і метод
нової дисципліни, більш осмислену і цілеспрямованому розвитку
співробітництва між різними науками, поглибленню процесу наукового
пізнання в цілому. В останні роки серед фахівців, які працюють у цієї
галузі знання, намітилось декілька різних підходів до трактування місця
соціології права у системі суспільствознавства.

Так, серед соціологів домінує думка про те, що соціологія права – це
соціологічна дисципліна. Деякі автори серед юристів трактують соціологію
права як юридичну науку, яка нерозривно пов’язана з теорією права; як
спеціальну юридичну дисципліну. Інші, поділяючи теоретичну та емпіричну
соціологію права, відносять першу до загальної теорії права, а другу
розглядають як самостійний напрямок досліджень у рамках правознавства в
цілому.

Основним у всієї цієї проблематиці є вчення про ефективність правових
приписів і діяльності державних установ, бо саме тут у найбільшій мірі
виступає на перший план практично – політичне значення соціології права.

Соціологія права є однією з спеціальних соціологічних теорій. Вона
покликана досліджувати феномен права з позиції соціології.

Об’єктивною підставою для виділення такої особливої галузі знань
соціології служить те, що право – це важливий не тільки політичний й
юридичний, але й соціальний інститут, якому належить найважливіша роль у
соціальному контролі та в усьому соціальному регулюванні.

Правові явища і процеси не можуть бути глибоко і всебічно вивчені поза
їх зв’язку з суспільством як соціальною системою, тобто поза соціальних
зв’язків.

Соціологію права можна визначити як науку про загальні та специфічні
соціальні властивості, закономірності і механізми взаємодії суспільства,
як соціальної системи, і права, як його підсистеми, як засоби
соціального регулювання.

Для соціології права можливо виділення принаймні трьох рівней аналізу
суспільних явищ, а саме:

співвіднесення індивідуума, особистості з їх безпосереднім соціальним
середовищем, коли цінності, настанови і т.п. характеристики особистості
зіставляються з соціальними нормами, цінностями, які втілені в окремі,
конкретні соціальні інститути – насамперед у систему правових норм
суспільства;

співвіднесення зазначених правових норм ( системи права ) з іншими,
більш широкими за своїм обсягом соціальними категоріями – суспільною
правосвідомістю, мораллю і т.д.;

нарешті, співвіднесення з метою аналізу всієї сукупності пануючих у
даному суспільстві політичних, правових, морально – етичних та інших
норм і цінностей з провідними соціально – економічними характеристиками
суспільства, його соціальною структурою.

При розгляданні першого з перелічених рівнів може бути показано, як
зміни, що відбуваються у соціальному середовищі, у змісті правових норм,
породжують відповідні зміни у поведінці особистості ( що розуміється як
сукупність соціально обумовлених властивостей і характеристик ), що
призводять до коректування цієї поведінки відповідно до вимог норм
права.

За своєю сутністю зв’язок між явищами і процесами має характер
взаємодії, коли ці явища і процеси складаються у певні системи, взаємно
впливаючи й обумовлюючи один одного. Виділивши й описавши конкретні риси
подібної взаємодії, установивши її структуру, ми зможемо проникнути
углиб конкретного явища, заглянути далі ” явної очевидності ”
конкретних фактів, виявляючи їх внутрішній зв’язок і взаємозалежність,
проаналізувати характер, тип цього зв’язку.

Відомо, що як об’єкт дослідження, специфічний для соціології, обираються
соціальні дії. До них належать як групові дії ( тобто дії суспільних
груп, верств, класів, тощо ), так й індивідуальні дії – дії окремих
осіб, що мають суспільне значення.

Це положення важливе і для соціології права, для визначення її предмету.
Так, якщо для правової науки, у власному розумінні цього слова, головну
роль відіграє вивчення відповідної галузі права, яка втілена у систему
законодавства, то для соціології права головне полягає у вивченні
закономірностей у діяльності осіб: а) які приймають закони; б) які
застосовують закони, а також в) діяльності всіх тих осіб, на поведінку
яких впливають норми права.

Поведінка зазначених осіб визначається ( як і взагалі поведінка
індивідуумів у суспільстві ) на двох рівнях – матеріальному ( відносини
у сфері виробництва, економіки ) і на похідному від нього ідеальному
рівні ( правила і норми, цілі, форми і способи діяльності, які приписані
).

Для соціології права, що вивчає соціальне функціонування правових норм,
більш близький саме другий аспект регулювання соціальної діяльності.

Для соціологічних досліджень в праві суттєво, що соціальна дія, тобто
діяльність, яка відбувається у суспільстві, уявляє собою взаємодію.

Соціологія права виходить з примату суспільних відносин над
правовідносинами та юридичною нормою. Характер суспільних відносин
визначає і систему правових норм, і ступінь їх порушення ( додержання ),
і ” форму ” реагування суспільства на правопорушення.

На відміну від юридичного підходу ( правові норми – судова практика )
соціологічний прагне розкрити більш глибинні зв’язки, які відбивають
суть правових явищ: суспільні відносини – право – функціонування
правових норм в суспільстві – їх соціальна ефективність.

Право – відносно самостійне суспільне явище, і в цієї якості воно –
предмет юридичної науки. Право – сторона суспільства, і в цієї якості
воно є предметом соціології права.

Оскільки право породжено суспільством, то усі юридичні явища в тієї чи
іншої мірі є соціальними. Однак, зворотне було б невірним: не усякий
соціальний феномен є правовим. Існує неправове соціальне, наприклад, те,
що називається звичаями. Коли, обідаючи у ресторані, людина починає з
супу, закінчує десертом, а потім вимагає рахунок – це приклад феномена
звичаїв, а не феномена права ( коли людина почуває себе пов’язаною
договором).

До предмету дослідження соціології права відноситься взаємодія юридичних
і неюридичних чинників, взаємозв’язок правових і неправових явищ.

Таким чином, правові явища (правові чинники) мають інтерес для
соціології права (на відміну від традиційної юриспруденції) не самі по
собі, а в їх зв’язках з неюридичними чинниками, а неюридичні чинники
значущі для соціології права (на відміну від загальної соціології) лише
у зв’язках, впливах, взаємодії з правовими явищами.

Соціальні чинники, які взаємодіють з правовими явищами, а також механізм
і закономірності такої взаємодії і складають предмет соціології права.

Такий підхід орієнтує конкретні дослідження на пошуки нових неюридичних
чинників, що впливають на право або зазнають його вплив, на з’ясування
нових механізмів і напрямків взаємозв’язку юридичних і неюридичних
чинників, виявлення нових тенденцій і в остаточному підсумку
закономірностей у відповідній сфері суспільного життя.

Соціологічний підхід до дослідження права передбачає вивчення юридичних
явищ в трьох основних напрямках

Перший напрямок дослідження охоплює вивчення тих особливостей соціально
– економічних умов життя, що потребують юридичного урегулювання
суспільних відносин в кримінально-, цивільно-, адміністративно –
правових та інших формах. Тут набувають свого матеріального
обгрунтування всі юридичні інститути та норми. Іншими словами, в ході
дослідження, яке проводиться в цьому напрямку, виявляються потреби
суспільства в певному виді правового регулювання і чиниться пояснення
вибору юридичних засобів їх задовільнення. Другий напрямок охоплює
дослідження соціального, соціально – психологічного і юридичного
механізмів дії правової норми. Вивчення соціального і соціально –
психологічного механізмів передбачає визначення відповідних чинників,
які впливають на виконання юридичних норм і побудову ряду моделей
поведінки, які дозволяють досліджувати сукупну дію усіх цих соціально і
юридично значущих чинників, які зведені до єдиної системи. Його
результати стають теоретичною базою для науково обгрунтованих
рекомендацій органам, що застосовують право, та для удосконалення
законодавства шляхом збагачення його соціального змісту за рахунок
відбиття у правових нормах економічних, політичних, соціально –
психологічних та інших моментів. В свою чергу дослідження юридичного
механізму веде до створення теоретичного фундаменту для поліпшення
структури самих правових норм, більш чіткішого відбиття їх юридичного
змісту шляхом уточнення прав і обов’язків учасників правовідносин і для
раціоналізації законодавчої техніки.

Третій основний напрямок включає вивчення ефективності правових норм, в
процесі якого виявляється достатність або недостатність юридичних
засобів, обраних для досягнення поставлених цілей.

Соціологія права як науковий напрям має основні, саме їй притаманні
проблеми.

Структурно соціологія права складається з таких головних розділів:
загальні теоретичні та методологічні питання; спеціальні проблеми та
конкретні соціально – правові дослідження; методика та техніка соціально
– правових досліджень.

У ряді загальних проблем важливе місце посідають такі, як соціальні
джерела права, соціальна система і соціальний механізм функціонування
правових інститутів, система соціальних функцій права, правові проблеми
соціального планування, взаємодія права і громадської думки, престиж
права й юридичних професій у суспільстві.

Що стосується спеціальних проблем, то можна визначити такі, як
соціогендерний аспект у соціології права, соціологічні проблеми
нормотворчості та діяльності по застосуванню права, соціологічний
підхід до дослідження судової діяльності, інститутів і норм
кримінального права тощо .

Соціологія права досліджує юридичні явища в рамках загальної
соціологічної теорії, зосереджуючи свою увагу на праві ( як соціальному
інституті ), його зв’язках з іншими соціальними інститутами (
економікою, політикою, моральністю тощо ).

Соціологія права прагне пізнати фактичну соціальну дійсність у тому
обсязі, в якому вона пов’язана з правовим чинником.

Вона намагається з’ясувати за допомогою якого способу право змінює
соціальну дійсність або за допомогою якого способу соціальна дійсність
формує право.

Соціологія права прагне пізнати право в його дії, а саме виявити галузь,
в якій швидкі або повільні правові зміни є ефективними; вона намагається
визначити, якого роду правовий інструментарій приводить до відповідних
змін у політичної свідомості, сфері господарських відносин або в
стосунках між людьми, намагається виявити посередні або побічні
негативні наслідки, які право може створити.

Соціологія права прагне визначити, в якій галузі функціонують
необгрунтовані уявлення у зв’язку із застосуванням права, в якій мірі
вони погоджуються з дійсністю, які посередні причини таких
необгрунтованих уявлень.

Соціологія права вивчає дію права передусім для того, щоб давати
рекомендації, які ведуть до раціонального та ефективного формування
соціальної дійсності.

Співвідношення, взаємозв’язок і взаємодія права, його інститутів і норм
із соціальною дійсністю – є центральною проблемою соціології права.

Вона вивчає не все в праві й не право, взяте само по собі, а соціальне у
праві, взаємодію соціального і правового, тобто соціальну обумовленість
права, соціальні умови й основи його дії та соціальну роль права.

Іншими словами, в задачу соціології права входить дослідження права як
важливого елемента соціальної системи, його взаємодія з іншими
соціальними структурами, тобто з’ясування, зокрема, того, як , з одного
боку, у суспільстві виникає і визріває соціальна потреба у правовому
регулюванні тих чи інших суспільних відносин й як у процесі такого
регулювання відбиваються особистісні, групові й суспільні інтереси, а з
другого, – як здійснюються соціальні функції права, яким чином і
наскільки ефективно під впливом права у суспільстві відбуваються ті чи
інші соціальні зміни.

Соціологія права прагне додати своїм висновкам такий вигляд, щоб вони
були придатні для впровадження у соціальну практику.

Так, наприклад, висновки, що пов’язані з проблемами злочинності, повинні
бути сформульовані таким чином, щоб вони змогли дати можливість
дослідникам – практикам перевести теоретичні концепції на мову їх
професійної діяльності. І хоча така практика знаходиться тільки на
первісній стадії, проте вона вже позитивно відбивається на збагаченні
тими чи іншими способами теоретичних знань практичним досвідом і,
навпаки, практики – теорією.

Соціологія права аналізує дійсність, прагне емпірично її розкрити та
дати найбільш повну та виразну картину цієї дійсності.

Соціологія права має не тільки саме теоретичну частину; набір
спеціальних проблем, які складають її теоретичну основу, але й складний
комплекс питань, які стосуються методології та процедури дослідження.

Структуру соціології права на емпіричному рівні складають факти та
емпіричні закони, а також методика і техніка конкретних досліджень.

Емпірична соціологія права накопичує той фактологічний матеріал, на базі
якого розвивається при відповідному теоретичному узагальненні уся
соціологія права.

Одним з важливіших завдань, яке вирішується соціологією права, є
пояснення емпіричних даних.

Предметом емпіричної соціології права є фактична поведінка людей у сфері
дій права. Це пояснюється тим, що соціально – правові факти виявляються
як реальні дії людей.

Предмет дослідження тієї чи іншої науки нерозривно пов’язаний з її
методом. Метод науки – це шлях наукового пізнання соціальної дійсності.
Соціологія права використовує різні загальнонаукові методи: діалектичний
метод /виходить з принципів єдності і боротьби протилежностей як джерела
розвитку, єдності логічного й історичного у пізнанні, включаючи до себе
сходження від абстрактного до конкретного, сполучення аналізу і
синтезу/, метод системного аналізу /спрямований на дослідження об’єкта
як частини цілого і як цілого, яке складається з частин, як системної
цілісності, робить акцент на виявленні механізмів забезпечення
цілісності об’єкта, на аналізі зв’язків між різними елементами системи/,
метод структурно-функціонального аналізу /один із напрямів системного
підходу, який розглядає об’єкт дослідження як структурно розчленовану
цілісність, в якій кожний елемент структури має своє функціональне
призначення/, статистичні методи /математичні методи досліджень масових
явищ випадкового характеру/, методи соціально-психологічних досліджень
/насамперед різні способи тестування/ тощо. Особливе місце посідають
соціологічні методи емпіричних досліджень – методи збирання емпіричної
інформації /спостереження, опитування, аналіз документів, експеримент/.

Конкретні соціологічні дослідження у праві націлені на вивчення як
соціальної обумовленості, так і соціальної дії, ефективності дії права
та його інститутів, розкриття впливу права на суспільні відносини, на
практику і зворотне діяння соціальних чинників на право.

Отже, у рамках зазначеної спільності ( в самому широкому розумінні )
об’єкта пізнання різних наук про право не можна не бачити своєрідності
підходу соціології, насамперед соціології права, до його вивчення.
Соціологія, соціологія права досліджують соціологічне у праві, тобто
розглядають право як одну з соціальних підсистем, як соціальний
інститут. Це означає, що право вивчається з точки зору виявлення у ньому
насамперед інтересів, цінностей і норм, дій і взаємодій особистостей,
соціальних груп і суспільства в цілому. Тому, точно кажучи ( тобто в
більш вузькому, власному розумінні ), безпосереднім об’єктом соціології
права є не само по собі право, а його взаємозв’язок і взаємодія з
соціумом, що знаходить своє відбиття як у соціальній обумовленості
права, так і у впливі права на соціальну реальність. І тут питання про
об’єкт соціології права як би зливається з питанням про його предмет.

Таким чином, соціологія права уявляє собою певним чином структуровану
систему соціальних знань про право як особливий соціально – юридичний
феномен в його генезисі, а також дії, тобто як соціальне діюче (
соціально спрямоване ) явище, процес.

Саме така формула предмету соціології права є оптимальною і відображає
те загальне, що зближує позиції вчених як юристів, так і соціологів,
поза залежністю від нюансів, які є в їх міркуваннях.

1.2. Функції соціології права

З особливою увагою необхідно ставитися до питання: для чого потрібна
соціологія права?

Найважливіші функції соціології права, як і кожної наукової дисципліни,
такі: теоретична ( методологічна ) та практична. Відповідно до цих двох
основних функцій можна було б виділити дві моделі, два види соціології
права: чисту соціологію права і прикладну соціологію права.

Однак і тут, як і в багатьох інших випадках, краще не роздвоювати науку,
а говорити про єдину науку та її застосуваннях.

Для юридичної науки, яка звернена насамперед до окремої нормативної
форми відбиття соціального буття, а простіше говорячи, до права як
сукупності норм, використання соціологічних методів особливо важливо, бо
воно допомагає виявити, в якому ступені ці норми реалізуються у
реальному житті, чи нема розриву між належним і сущим, як оцінює дані
норми громадська думка і т.д.

Внесок юридичної науки до комплексних досліджень проблем суспільного
життя багато в чому залежить від того, в якій мірі вивчена соціальна
обумовленість і ефективність права, розкритий соціальний механізм
правового регулювання.

Тільки при цій умові можливий обгрунтований вибір і тих соціальних
інтересів, фактів, норм і відносин, які можна санкціонувати юридичним
законом, лише тоді і з’являється основа для визначення найбільш
ефективних засобів впливу.

Однак галузеві юридичні науки все ще переживають труднощі при такій
оцінці, а загальна теорія права може дати тільки принципові орієнтири,
які необхідні, але не достатні для юридичного розв’язання конкретних
соціальних проблем. Заповнити цей вакуум – завдання соціології права.

Наприклад, організація на науковій основі правотворчої діяльності
держави, яка відповідала б інтересам широких мас. А для цього слід мати
у своєму розпорядженні теоретичне знання, яке дозволяло б передбачити
наслідки, які проектуються правових приписів.

Підстави для такого передбачення і дає соціологія права.

Вивчаючи громадську думку про право, відношення до нього різних верств
населення, причини недостатньої ефективності деяких правових норм,
соціологія права прагне насамперед одержати уявлення про фактичні
мотиви, які управляють поведінкою населення в цілому, а також про мотиви
поведінки різних соціальних верств.

Знання цих мотивів дасть можливість виявити той внутрішній рушій, на
який може розраховувати законодавець або особа, яка впливає на
суспільство.

Для того, щоб скласти цілісне й об’єктивне уявлення про вивчаємо правову
систему, досягти певної практичної мети, використовуються як загальні
методи процесу мислення, так і соціологічні методи: опитування, аналіз
документів, спостереження, експеримент.

Теоретична (методологічна) функція соціології права забезпечує приріст
теоретичних знань, уявлень про право, його функціонування та розвиток, а
також про методологічні засади соціологічного дослідження.

Розкриваючи конкретні закономірності взаємодії суспільства та права,
соціологічна теорія виконує функцію безпосередньої методології
емпіричних досліджень права. Методологічна функція соціології права не
тільки в тому, що вона теоретично орієнтує дослідника при роботі з
емпіричним матеріалом ( постановка проблем, висунення гіпотез, пояснення
фактів тощо ). Не менш важливо й те, що вона формулює вимоги до
емпіричного аналізу права.

Призначення соціології права – виявити ті властивості самого права, які
заважають його пізнанню, показати надзвичайну різноманітність практичних
ситуацій, звертаючи особливу увагу на його повсякденну реалізацію, яка
не призводить до судових спорів.

Інформаційна функція забезпечує одержання інформації про реальні
юридичні явища, процеси, систематизацію такої інформації та формування
уявлень про проблеми, що потребують вирішення.

Цю функцію збору відомостей, отримання даних соціологія права спонтанно
виконувала з перших днів свого існування, що допомогло по – новому
глянути на багато інститутів.

Не слід переоцінювати можливості цієї функції збору відомостей з
конкретних проблем. Ій треба віддати належне в тому смислі, що вона
спонукає до подальших досліджень, але було б помилково вважати, що з її
допомогою можна зразу ж вирішити усі проблеми. Було б надто небезпечно
поспішно надавати такій інформації загальне значення, не враховуючи інші
можливі та невивчені аспекти.

Виявити та пасивно запротоколювати юридичні явища – цього ще мало. Ми
бажаємо знати, чому або принаймні як виникли ці явища. Ми бажаємо знати
причини речей.

Людський розум буває повністю задоволений лише тоді, коли пояснення
здатне прийняти форму причинно-наслідкової закономірності, наукового
закону, який не тільки розкриває, чому сталася дана подія, але й
дозволяє передбачити її повторюваність у майбутньому. Соціологія права
повинна займатися розробкою причинно-наслідкових законів.

Почнемо із законів розвитку, які називають також генетичними або
історичними, оскільки вони виявляють, як одне юридичне явище з
необхідністю заміняє інше, один правовий інститут – інший; як змінюються
форми та аспекти одного й того ж явища чи інституту.

Структурні закони – це закони статичні, закони рівноваги. Вони
відрізняються від законів розвитку тим, що беруть свій об’єкт в певний
момент його існування, абстрагуючись від процесу його історичного
становлення.

Структурні закони говорять про взаємозв’язок елементів в рамках одного й
того ж інституту. Деякі такі взаємозв’язки та пропорції залишаються
постійними в усіх правових системах, де зустрічається даний інститут.
Така постійність – основа для появи структурного закону. В цьому зв’язку
можна назвати закон відповідності або схожості форм. Цей закон говорить,
що будь – який юридичний зв’язок припиняється у формі, зворотній тієї,
за допомогою якої цей зв’язок виник.

Будь – яка наука рискує опинитися в полоні того різновиду
інтелектуального самомилування, яке справедливо називають догматизмом.
Правова наука надзвичайно наражається на ризик, бо, оперуючи
обов’язковими для усіх правовими формулами і рішеннями, вона схильна
ідентифікувати себе з владою.

Звичайно, право має свій внутрішній механізм критики, прикладом дії
якого є оскарження судових ухвал і позов щодо перевищування влади. Але
це обмежена критика, яка не виходить за рамки прийнятих правил гри. І
коли названі вище засоби та шляхи виявляються вичерпаними, – вступає в
дію правило – зафіксоване визнається істинним і безперечним.

Щоб перервати цю спокійну течію речей – смертельну, якщо вона триває
досить довго, для усякої науки ( на недовгий час такий спокій необхідний
), потрібна критика, яка не зв’язана ніякими упередженими настановами;
критика, яка не інтегрована у рамках даної системи. Юридична соціологія
може з успіхом для права виконувати це завдання саме тому, що вона
незалежна від нього. Це і є критична функція соціології права.

Критична функція соціології права повинна відповідати ряду вимог.
Передусім, критика повинна бути вільною від зневаження свого об’єкта.
Відносно права в цілому та його найважливіших інститутів діє презумпція
її значущості та важливості для життєдіяльності суспільства.

Далі, слід суворо розпізнавати критику, яка заснована на вже отриманих
результатах, і критику в стадії дослідження проблеми.

І нарешті, слід суворо додержувати право, яке критикують, доки воно не
буде змінене під впливом критики.

Соціологія права йде бік о бік з традиційною юридичною наукою, яка
повністю спрямована на практичну діяльність.

Найбільш явні сфери практичного застосування соціології права –
мистецтво судити та законодавче мистецтво; юрисдикція та
законотворчість.

Але існує ще одна сфера, а саме: мистецтво договору (частково обхоплене
і тим, що цивілісти називають позасудовою практикою, наприклад,
нотаріальною). Соціологія права і тут може виступати як
практико-прикладна наука.

Втручання соціології права до сфери судової діяльності може чинитися у
двох основних формах. В першому випадку вона виступає лише як допоміжний
засіб, який використовує суд; мова йде про соціологічну експертизу.

У другому випадку мова йде про соціологічне тлумачення. Відзначимо, що
суддя – не єдиний інтерпретатор закону: в цій ролі можуть виступати і
юрисконсульти, але лише суддя може надати тлумаченню обов’язкову силу.

Можна виділити два види прикладної соціології законодавства. Перший вид
– це прикладні дослідження, які вивчають лише механізм законодавчої
діяльності, взятий сам по собі, безвідносно до змісту цієї діяльності (
зовнішня соціологія законодавства ).

Другий вид – прикладні дослідження, об’єктом яких є сам зміст законів.
Це внутрішня соціологія законодавства, власне, вона і є законодавчою
соціологією у власному розумінні.

Таким чином соціологія права утворює систему знань, які відображають
правові явища як моменти життя суспільства. Вона виходить з того, що не
тільки про право слід судити по суспільству, яке його створило, але й
про суспільство можна судити по праву, яке їм створено.

Отже, соціологія права розглядає генезис, функціонування і розвиток
права як соціально обумовленого феномена.

Питання про соціальну обумовленість права, про соціальні функції права,
про соціальну природу права, про умови його суспільної дії й є змістом
соціології права як наукового напряму.

Досліджуючи назване коло проблем, соціологія права не тільки виконує
важливі загальнонаукові функції у рамках юриспруденції, але і вносить
свій внесок у вирішення кардинальних завдань сучасної
соціально-правової практики, які пов’язані з науковим забезпеченням
реформ, що проводяться у країні, досягненням громадської згоди,
попередженням і своєчасним розв’язанням соціальних конфліктів,
створенням умов для стійкого правопорядку, реалізації прав і свобод
особистості, затвердження у країні громадянського суспільства і правової
держави.

Запитання для самоконтролю

Як співвідносяться загальна соціологія та соціологія права

Що розуміється під предметом соціології права ?

У чому полягає соціологічний підхід до дослідження права ?

Визначте структуру соціології права.

Назвіть функції соціології права.

Рекомендована література

Боботов С.В. Буржуазная социология права. – М., 1978.

Варчук В.В. Социология права – отрасль социологии // Социс. – 1996. – №
10.

Карбоенье Ж. Юридическая социология. – М., 1986.

Козлов В.А., Суслов Ю.А. Конкретно-социологические исследования в
области права. – Л., 1981.

Кудрявцев В.Н., Казимирчук В.П. Современная социология права. – М.,
1995.

Кульчар К. Основы социологии права. – М., 1981.Лапаева В.В. Социология
права в системе обществоведения // Государство и право. – 2000. – № 4.

Суслов Ю.А. Конкретные исследования и развитие социологии права. – Л.,
1983.

Тадевосян Э.В. Социология права и ее место в системе наук о праве //
Государство и право. – 1998. – № 1.

РОЗДІЛ 2. ІСТОРІЯ СОЦІОЛОГІЇ ПРАВА

Навіть в кінці ХХ століття соціологія права досить часто сприймається як
“сором’язливий новачок” (Еванс) в системі соціальних та гуманітарних
наук. Більш ніж столітня історія соціології права (а дехто її рахує
тисячоліттями, починаючи з античності) обтяжена гострими дискусіями
відносно її наукового статусу – можливостей в правопізнанні.

Соціології права довелось вести боротьбу на два фронти за своє
існування. Вона мала могутніх противників як серед соціологів так і
серед юристів, які з різних підстав заперечували саму можливість
існування соціології права.

Юристи були занепокоєні тим, що соціологія права може зруйнувати
уявлення про право як виключно норми, принципи регулювання. З іншого
боку, соціологи, особливо на перших етапах її розвитку, були занепокоєні
можливістю включення в соціологічну науку ціннісних уявлень, оцінок. Для
них неможливо було виділити правову реальність з загального об’єкту
соціальних досліджень, що мав тотальний характер.

З іншого боку, ті, хто намагався уникнути “конфлікту дисциплінарного
статусу соціології та права” стверджували про нерівність принципово
різних предметних областей та методів у соціології права (правових
наук).

Ця методологія альтернатива ексклюзивізму (як соціологічного, так і
юридичного) і сепаратизму, що перешкоджала становленню соціології права
була подолана по мірі розвитку як соціології, так і юриспруденції.

Досить точно це визначив Орід, що зазначив, що “мало соціології” веде
від права, а “багато соціології” повертає до права”. “Мало права” веде
від соціології, а “багато права” повертає до соціології” – не менш
влучно додав Ж.Гурвіч.

Але процес подолання гносеологічних та соціальних перешкод на шляху
становлення соціології права проходив досить складно, досить часто
виникали сумніви в її діяльності.

Констатація відсутності соціології права та заклики до її створення
виявляються в юридичній та соціологічній літературі починаючи з кінця
ХІХ століття і мало не до 80-х років ХХ століття. В кінці ХІХ століття
програмні заяви про створення соціології права (“юридичної соціології”)
були проголошені Л. Дюгі, С. Муромцевим та іншими європейськими
науковцями. В 1907 р. Р. Паунд наголошує на “необхідності соціологічної
юриспруденції”. Трохи згодом, в 1937 р., М. Тімашев констатує наявність
не лише потреби але й “місця для соціології права в системі наук”. В
1947 році Ж. Гурвіч зазначає, що “соціологія права знаходиться на етапі
дисциплінарного вираження”. Але тональність оцінок мало змінюється в
другій половині XX ст. В 1965 р. Е. Шварц веде мову про “народження
нової субдисципліни в американській соціології”, а Д. Девіс називає свою
спільну працю “першою американською спробою дати виклад соціології
права”. Такі ж заяви знаходимо і в європейської літературі тих часів (Р.
Тревоз, А. Подгурецький та інші).

В зв’язку з цим виникає питання про можливість вести мову про соціологію
права як сталу наукову дисципліну (чи субдисципліну ), що дійсно має
свою історію, а не тільки численні спроби становлення (“проголошення”).
Тому історичному дослідженню має передувати певний науковознавчий аналіз
її формальних та змістовних ознак як наукової дисципліни (субдисципліни
). Згідно з поширеним в сучасному наукознавстві підходом до класифікації
наук основними критеріями існування нової наукової дисципліни чи
субдисципліни є наступні характеристики: а) визначеність об’єкту та
предмету досліджень, наявність базових теоретичних концепцій, підходів,
дослідницьких процедур; б) існування сукупності дослідників, що чітко
визначають свою належність до цієї наукової дисципліни; в)
функціонування інституційної бази (наукові установи, професійні
асоціації, учбові курси в вузах, захист дисертацій, наукові публікації і
т.і.); г) академічна спільнота визначає нову наукову дисципліну як нову
галузь науки.

Ведучи розмову про історію соціології права, важливо визначити певні її
змістовні ознаки, що мають слугувати за вихідні рамки аналізу. Серед них
найважливішими, на наш погляд, є наступні. По-перше, соціологія права –
це галузь наукових знань, що з точки зору об’єкта досліджень має
міждисциплінарний характер, тобто вона сформувалась і розвивається на
стику соціології та правових наук. По-друге, з точки зору традиційної
класифікації наук (по суті позитивістської, але загальновизнаної і
визначаючої як соціальну організацію науки, так і предметну структуру
освіти) вона дає приклад “подвійної дисциплінарної інституціалізації”.
Тобто її можна розглядати і як спеціальну соціологічну науку (“Теорію
середнього рівня” за Мертоном) і як спеціальну юридичну науку, що існує
норму з теорією права, філософією права і т.ін., не складає “аспект”,
“зріз” “теорії держави і права”.

По-третє, предмет соціології права – закономірності взаємодії
соціального і правового в суспільстві, які складають ядро механізму
правоформування. Вивчаючи специфічними теоретико-методичними засобами
специфічний зріз соціальної реальності соціологія права має тісно
взаємодіяти з іншими соціальними та гуманітарними науками, і, що
особливо важливо в контексті нашої теми, її методологія є “відкритою”
для включення до різних контекстів правознання (нормативістський,
природоправовий і т.п.).

З урахуванням цих формальних та змістовних критеріїв (ознак) початковим
станом розвитку соціології права як наукової дисципліни має визнаватись
кінець ХІХ століття. І тут варто погодитись з Ж. Карбоньє, що
“соціологія права надто сучасна по своїм теоретичним установкам, щоб від
ідей минулого отримати таку ж користь, як це має місце, наприклад в
філософії права”. Хоча, починаючи з часів античності, з’явились
теоретичні узагальнення та гіпотези, що “майже з соціологічних позицій”
пояснювали взаємодії суспільства та права.

Історія соціології права, навіть з урахуванням означених хронологічних
обмежень, насичена іменами, теоретичними школами, дискусіями,
пересіченним з іншими галузями знань, і тому дуже складна для побудови
історичного огляду.

Для відтворення внутрішньої логіки цього процесу західні дослідники
досить часто намагаються виділити певні періоди (фази) цього процесу.

Наприклад, П. Селзнік виділяє три стадії в розвитку соціології права:

а) “примітивна або місіонерська стадія”; б) стадія “набуття
соціологічного професіоналізму”; в) стадія, коли соціологи перестають
виконувати “допоміжні ролі” та намагаються створити загальну теорію
“права як соціального феномену”.

Р.Томашич виділяє три етапи в розвитку соціології права.
Перший,”європейський етап”, відзначений діяльністю “батьків-
засновників”: М.Вебера, Е.Дюркгейма,Є. Ерліха, Л.Петражицького,
Є.Пашуканіса, О.Жені, Г.Гурвича, К.Поппера, М.Тімашева. Їх дослідження
були сфокусовані на аналізі взаємозв’язку між правом та соціальним
розвитком, і маючи макросоціологічний характер повинні були відзначити
загальнотеоретичні рамки соціології права. Цей період закінчився в 20-30
-х роках.

Другий, “американський етап”, відзначається звуженням проблематики до
переважно емпіричних досліджень, що розглядаються як підгрунтя
“соціальної інженерії за допомогою права”. Хоча ознаки такої орієнтації
з’являються ще на початку ХХ ст. в працях не тільки американських, але й
європейських дослідників, в повній мірі вона проявилась в “правовому
реалізмі” та “соціологічній юриспруденції” Р.Паунда. Досяг свого піку на
початку 60-х років.

Третій, “інтернаціональний етап”, починається як реакція на обмеженість
емпіричних підходів та наростаючу проблемність в розвитку західного
права. Його найсуттєвішими ознаками були:

а) “ренесанс” класичних соціологічних чи соціально – філософських теорій
права (Вебера, Маркса, Дюркгейма);

б) проби створення нових узагальнюючих теорій;

в) поєднання теоретичних досліджень з емпіричними соціальними
дослідженнями та історичними дослідженнями.

Логіка (та структура) нашого історичного огляду буде враховувати
наведені вище періодизації, але за основу ми візьмемо дещо інший підхід.
На наш погляд, для розуміння логіки історичного розвитку соціології
права і особливо, сучасного стану, необхідно виділяти три ключові фази,
що в певному відношенні можуть не зовсім чітко розділятись участі, але
які фіксують зміну якісних станів цієї галузі знань. Такими фазами є
наступні:

а) становлення соціологічного підходу в правознавстві та виділення його
теоретичного ядра – соціології права (“відкриття соціології – юристами,
відкриття права – соціологами” М.Тімашев); б) оформлення основних
великих (“класичних”) теорій в соціології права: М.Вебер, К. Маркс,
Е.Дюркгейм, Т.Парсонс; в) методологічні трансформації 60 – 90-х рр. 20
ст., завершення інституалізації соціології права як наукової дисципліни
(субдисципліни).

2.1. Становлення соціології права: «відкриття соціології юристами, права
– соціологами».

Становлення соціології права починалось в рамках більш широкої
трансформації теоретико–методологічних засад правознавства, який досить
часто визначається як «соціологічний рух в праві» і пов’язується з
кризовими явищами в розвитку правових наук і взагалі правового життя в
другій половині ХІХ століття. Будучи реакцією на неадекватність
правового формалізму, “правового традиціоналізму” цей рух
характеризувався внутрішньою орієнтацією на соціологію, як основу
методологічних змін в правових науках. Ця нова орієнтація
обумовлювалась, за свідченням А.Ханта, необхідністю “знайти адекватні
правові механізми “артикуляції” нового ідеологічного базису існування
суспільного коду за умов масової парламентарної демократії, оскільки
традиційна методологія правопізнання все більше проявила свою
невідповідність новим потребам.

Як зазначав Д.Блек, «правовий формалізм, тобто методологія та практика
засновані на нормативістській інтерпретації права, стає домінуючим за
певних соціальних умов, коли суспільство характеризується соціальною
нерівністю і соціальні дистанції між основними групами стають соціальною
прірвою». Але він втрачає своє значення по мірі «демократизації та
диверсифікації суспільства».

Варто звернути увагу ще на одну важливу передумову появи соціологічного
підходу в правопізнанні, яку зазначає Д.Блек: в “ХІХ на початку ХХ ст.
певні зрушення відбулись в соціальній структурі юридичної професії”.
Формування юристів як соціально–професійної групи відбувалось на більш
широкій соціальній основі, вихідці з інших класів привносили нові ідеї,
погляди цінності, слабкішав традиційний формалізм та консерватизм.

Важливим чинником формування соціологічної парадігми в правопізнанні
стали теоретичні зрушення в суспільствознавці, що торкались не лише
оформлення дисциплінарного статусу соціології.

Суттєвою ознакою “соціологічного руху в правопізнанні” була тісна
взаємодія між суто юридичним та соціологічним підходом. Відповідно,
процес становлення соціології права М.Тімашев зображує як два
взаємодіючі процеси: “відкриття права – соціологами” і “відкриття
соціології – юристами”.

Поява соціологічного підходу в правових науках в значній мірі була
ініційована методологічними інтенціями, які мала історична школа в
правознавстві. На це вказував ще в кінці ХІХ ст. С.О.Муромцев, а на
початку ХХ ст. Р.Паунд, аналізуючи теоретичні витоки вчення Є.Ерліха,
відзначав,що “Ерліх будує своє вчення на вершині історичної школи”.

Досить неоднозначно був вплив початкової (позитивістської) версії
соціологічної парадигми, запропонованої її номінальними засновниками –
О.Контом, Г.Спенсером. Для О.Конта соціологія – це тотальна наука, наука
наук, яка виникає будь-яку можливість існування внутрішньої
диференціації самої соціології і більше того – іншого способу (методу)
пізнання соціальної реальності. Так при своєму виникненні соціологія
мала ознаки універсального, тотального методу пізнання, що пізніше було
визначено як соціологічний «імперіалізм». Ця риса була характерна і для
Е.Дюркгейма, що також виходив з тотальності соціологічного методу і
вбачав завдання соціального пізнання в тому, щоб поширити цей метод на
інші галузі знань (політику, право, історію, релігію і т.п.).

Таким же було відношення до права і правової науки і у Г.Спенсера, який
був основоположником органічної школи в соціології. Він включав правові
науки до етики, яка будувались ним на суть біологічних засадах. Але його
еволюційне вчення мало значний вплив на становлення соціологічного
підходу в правопізнанні. Основою будь-якого розвитку в суспільстві,
ствержував Спенсер, є закон органічної еволюції. Поступовий перехід від
однородного до неоднородного, від простого до складного складає зміст
тих процесів, в яких відбувається розвиток суспільства і всіх його
інститутів. При цьому суспільство (і його підсистеми) він розглядав по
аналогії з біологічними організмами, що дозволяло врахувати такі його
ознаки як цілісність, диференціація, функціональний розподіл і т.п.

Теоретичні засади органіцизму надихали і відомого французського
дослідника А.Есліпаса, який вбачав джерелом права почуття симпатії до
собі подібних, що формувало уявлення про необхідність колективного
захисту. Але симпатія може з’явитись лише в результаті еволюції на
основі органічних імпульсів. Симпатія до інших – видозмінена форма
любові до себе. Відповідно, право, що базується на симпатії – є продукт
органічної еволюції. Важливо, що Есліпас не вважав право природним,
включеним a priori до природи людини, а набутим на основі його визнання
громадською думкою суспільства. Саме під впливом ідей органіцизму в
80–90 рр. ХІХ століття починаються спроби визначити співвідношення
соціології та правових наук. Очевидно, вперше це питання було розглянуто
російським правознавцем С.А.Муромцевим, який спираючись на
позитивістську соціологію ствержував, що закони, які досліджує
правознавство, є аналогом законів досліджуваних соціологами, саме тому
юридичні науки в певному відношенні входять до складу соціології.

Через чотири роки, в 1889 р., французський юрист Л.Дюгі в роботі
“Конституційне право та соціологія” робить висновок, що Конституційне
право – це розділ соціології, що вивчає закони формування, розвитку та
функціонування держави, яка виконує в суспільстві функції, що є
аналогічними функціям центральної нервної системи в живому організмі.

За свідченням М.Тімашева, в ці роки з’являється і сам термін “юридична
соціологія”. Вперше його в 1892 р. використав італійській юрист
Д.Анціллотті в роботі “Філософія права і соціологія”, а в 1894 р. Л.Дюгі
видав статтю під назвою “Нарис юридичної соціології”.

Але в цілому в другій половині ХІХ ст. орієнтація правознавців на
соціологічній підхід була вираженою досить слабо, не створюючи значних
теоретичних засад нової галузі знань. Переважали спроби доповнити та
розширити домінуючий методологічній підхід за рахунок включення нових
аспектів бачення правової реальності. Тому в європейській науці найбільш
суттєві кроки в становленні соціології права були здійснені соціологами.
Створення “класичних соціологічних парадигм” М.Вебера, Е.Дюркгейма,
В.Парето та інших ініціювали відповідні зрушення в соціологічних пошуках
юристів. Цим на десятиліття було визначено переважаючий теоретичний
характер європейської соціології права, що відрізняло її від
американської традиції.

В другій половині ХІХ століття динамічні політико–правові процеси в США,
де службова роль держави та права по відношенню до громадянського
суспільства ставила все більш відсутною, посилили відчуття обмеженності
правового формалізму.

Методологічним проявом такої негативної реакції стала поява в Сполучених
Штатах трьох теоретичних рухів: а) соціологічної юриспруденції; б)
“правового реалізму”; в) відновлення та розвиток філософської
юриспруденції. Це відбулось в кінці ХІХ – на початку ХХ століття і, за
свідченням Р.Паунда, саме ці рухи визначили розвиток правової думки в
першій половині ХХ століття, привнесли такі суттєві ознаки: а) наголос
більше на функціях, ніж на змісті, природі права; б) індивідуалізація
правосуддя, справедливості; в) широке використання методів соціальних
наук; г) зростаюча об’єктивність; д) оцінка значимості цінністних
канонів.

Перші кроки до становлення соціології права були зроблені юристами.

Як зазначає Г.Гурвіч, “підготовча фаза” цього процесу пов’язана з іменем
О.В.Холмса, який знаходячись під впливом свого близького друга,
видатного філософа У.Джеймса, вже в своїй праці “Загальне право” (Common
Law) в 1881 році закликав до “соціологічного перевороту в
юриспруденції”.

О.Холмс, який за свідченням Ф.Д.Девіса, уособлює американську
юриспруденцію двадцатого століття, своїми теоретичними працями ініціював
появу двох нових параметрів в розвитку правової думки. Його досить
відоме визначення, що “дійсне життя права це не логіка, а досвід”
знаменувало “соціологічний переворот” в методології юриспруденції.
Зосереднуючи увагу на процесуальних характеристиках правового буття, він
стверджував, що будучи логічним за формою права соціальне за суттю, а
судові рішення, базуючись на певних соціальних уявленнях про те, що є за
даних умов суспільним благом, стають основою нормативних приписів. Саме
соціальні переваги норм (а не правовий прецедент сам по собі) формують
“неартикульовані установки” в свідомості судей, які проявляються в
зв’язку з тим, що вони не можуть залишитись осторонь актуальних
суспільних проблем Холмс наполягав на залученні юристів до дослідження
соціальної реальності на базі методів соціальних наук.

Ідеї Холмса не тільки ініціювали появу “соціологічної юриспруденції”
(Р.Паунд, Б.Кердозо та інші), але й вплинули на погляди засновників
“правового реалізму”.

Р.Паунд – одна з ключових фігур американської соціологічної
юриспруденції. Його прийняття соціологічної парадигми було обумовлене
розчаруванням в традиційних методах правових досліджень. Він розпочинав
свої теоретичні пошуки на основі методології аналітичної юриспруденції,
яку згодом він поєднував з історико – порівняльним методом, все частіше
намагаючись досягти соціально – філософських узагальнень. Під впливом
Е.Росса та А.Смолла, він прийняв соціологічний підхід, що став основою
його методології. Як і його попередники (перше за все Е.Росс), він
розглядав право як фазу (елемент) соціального контролю, що має
досліджуватись у взаємодії з загальним соціальним контекстом його буття.
Р.Паунд поділяв погляди Л.Уорда на взаємозалежність соціальних наук і
стверджував, що кризові явища в теоретичному правознавстві, що
визначились напередодні першої світової війни, в значній мірі обумовлені
методологічними бар’єрами, що відділили юриспруденцію від інших
соціальних наук. Він неодноразово заявляв, що юристи зробили у
соціологів так багато концептуальних запозичень, як ні у кого іншого.
При всій широті поглядів та глибині теоретичних узагальнень Паунд
надихався, перш за все, практичними потребами. Він вважав, що саме
поєднання юриспруденції, як “соціальної інженерії” з соціологією буде
сприяти кращому досягненню соціальних цілей права.

Р.Паунд мав глибоку віру в можливість раціонального правового порядку,
що базувалась на його вірності позитивістській методологічній традиції в
розумінні співвідношення раціонального та емпіричного.

Одним з вузлових елементів його теоретичних досліджень був аналіз ролі
“правил, принципів, концепцій та стандартів в бутті права. Правила – це
визначення, що зводять певні визначенні наслідки до фактів, що їх
спричиняють. Паунд правила пов’язував з примітивним правом, вважаючи їх
найбільш раннім типом правових понять. Принципи – це вихідні моменти
юридичного доказування, що присутні як в судочинстві, так і в
законотворчості. Саме завдяки принципам юристи мають змогу
диференцьовано розглядати справи. Концепції – утворюються певними
юридичними категоріями (наприклад, власність, шкода і т.п.) і являють
собою “авторитетні категорії, згідно з якими до окремих типів справ
застосовуються певні правила та принципи. Паунд зазначав, що повсякденне
соціальне буття стає об’єктом правового регулювання саме завдяки тому,
що норми (правила) базуються на принципах та концепціях.

Ключовим в його аналізі права, як основи соціального контролю, було
поняття “стандарти”, яким він визначав “міру визначеної правом
поведінки”. Саме стандарт дозволяє застосувати право і як внутрішній
механізм оцінки та мотивації особистості і як інструмент соціального
контролю. Паунд зазначав, що на формування правового стандарту не мають
впливу такі критерії як справедливість та розумність, оскільки вони є
“джерелом труднощів”. Стандарти спрямовані на те, щоб підтримувати вже
існуючі “пануючі ідеали”, що уособлюють “ідеальні відносини людей” і
тому – справедливі.

Аналіз юридичніх понять, норм, принципів базується на принципі
соціологічного релятивізму, тобто вони виводяться з типологічних
особливостей суспільства та культури.

Генетичні аспекти в аналізі права доповнюються дослідженням структурних
характеристик соціального буття права.

Найважливішими зрізами соціальної реальності права Паунд вважає: а)
юридичний процес, що будується як адміністративна діяльність; б) право;
в) правова система; г) ідеальні (цінностні) основи правового буття. В
свою чергу, власне право, як основу соціальної реальності права, Паунд
поділяє на: а) норми (“жорстке, застигле право”); б) принципи, поняття,
стандарти (“гнучке право”); в) дискретне право на основі правової
інтуіції.

Така концепція права має суто соціологічній характер, оскільки за основу
береться соціальне буття права і його реальність не радикується до
абстрактних моделей поведінки (як в традиційній юриспруденції),
утверджується необхідність вивчати право як цінність, не обмежуючись
“символами”, а знаходити те, що вони символізують.

Разом з тим Паунд ототожнює соціологію права з юриспруденцією, юридичним
мистецтвом чи технікою, створюючи соціологічно орієнтовану
юриспруденцію, або “соціологічну юриспруденцію”.

Б.Кордозо, подібно Р.Паунду, намагався на основі соціологічного підходу
осмислити все більш очевидну та разючу відмінність між “абстрактною
юридичною технікою “ та “живою реальністю сучасного права. В центрі його
досліджень була діяльність суду. Вже в першій значній праці “Природа
юридичного процесу” (1921 р.) Кордозо намагається показати, що
“зростаюча невизначеність юридичних рішень” є проявом специфічної
природи юридичного процесу, який є “не стільки відкриття, скільки
творення”, що обумовлене реальною ситуацією реального права (“життя
права”). В своїй реальності юридичний (судовий ) процес пронизують
антиномії, що визвані не стільки чисто юридичними чинниками (наприклад,
конфлікт норм, прогалини в законі чи праві і т.п.), скільки “спонтанним
конфліктом регуляції в самому суспільстві “. Зворотній бік прецеденту
створюють правові поняття та концепції як основа юридичної аргументації.
Але, в свою чергу, вони є похідними від “життєвого ладу, інститутів
суспільства”, народжуючись в процесі соціальної взаємодії. Тому, робить
висновок Кордозо, саме соціологія права, досліджуючи дійсні витоки та
форми прояву “живого права”, дає суддям можливість знайти пояснення тим
“труднощям та протиріччям, якими насичений судовий процес.

Слід погодитись з Г.Гурвічем, який зазначив, що Кордозо долав існуюче в
рамках “соціологічної юриспруденції” уявлення про соціологію права як
додатковий метод в діяльності суду, що дозволяє давати більш точну (в
порівнянні з традиційними методами) інтерпретацію соціальних цілей в
оціночних судженнях. Але Кордозо ніколи чітко не відділяв соціологію
права від “соціологічної юриспруденції”, уникаючи при цьому включення
“суспільного ладу (звичаїв суспільства)”, який він вважав
фундаментальним рівнем соціального буття права, до самого права, що було
характерно для Дюгі, Ерліха. Він стверджував, що “звичаї, лад
суспільства” стають правом лише тоді, коли вони санкціоньовані, чи
можуть бути санкціоньовані, судом.

Соціальну реальність права він визначав як мінливу, нестабільну, в якій
“все тече, все змінюється”. Пізнання такої реальності має бути вільним
від “тиранії понять”, які намагаються підкорити своїй внутрішній логіці
все різноманяття соціальних проявів права.

Інституалізація соціології права відбувалась і під впливом розвитку та
поштрення традиційної соціологічної теорїї та проблематики на правову
реальність. Перш за все, це стосується концепції соціального контролю,
що в значній мірі ініціювала появу соціологічної юриспруденції в США.

Проблематика соціального контролю була досить поширеною в першій
половині XX століття, але піонером в дослідженні права в контексті дії
механізмів соціального контролю вважають Е.А.Росса, який, за свідченням
Е.Ф.Девіса, не тільки визначив місце права в проблематиці соціологічної
науки, але й надихнув Р.Паунда та інших юристів на дослідження права як
“найбільш спеціалізованого та завершеного типу контролю, що
використовується суспільством”. Важливе значення мали праці Ч.Кули, що
досліджував місце права в процесі соціалізаціїї особи, а також
П.Х.Ляпдис, Л.Бернарда. На початку ХХ ст. відношення соціологів до права
було досить обережним, не завжди адекватно оцінювались його соціальні
функції. Так, Л.Уорд вважав, що право лише механізм волюнтарістського
втручання в соціальні відносини.

Але поступово ця проблематика стала мало не центральною в дослідженні
соціального контролю. Формувались передумови для інстутиційного
оформлення соціології права як спеціальної соціологічної теорії, що
почалось в кінці 30 – на початку 40-х років в значній мірі під впливом
європейської соціології права. Бурхливі події цього періоду сприяли
поновленню інтелектуального обміну між Європою та Америкою. Багато
видатних юристів та соціологів знайшли в США порятунок від “нового
порядку”, що встановлювався в Європі фашистськими диктаторами.

В 1936 році вперше в США була видана монографія під назвою “соціологія
права”. Нею став переклад класичної праці Е.Ерліха. В своїй передмові
Р.Паунд зазначав, що “Ерліх будує свій функціональний аналіз на вершині
історичної школи в юриспруденції і що ця праця є виключно корисною для
американських дослідників права”. Теорія Ерліха була співзвучна найбільш
суттєвим методологічним інтенціям американської правової думки. Зокрема,
представники соціологічної юриспруденції та “правового реалізму” часто
повторювали тезу Ерліха про “вільне виявлення” права суддями, які
скоріше його створюють, ніж просто декларують.

В ці ж роки були перекладені фундаментальні праці М.Вебера, Е.Дюркгейма
та інших європейських авторів. Але найважливішим стала поява перших
систематизованих викладів соціології права М.Тімашева та Ж.Гурвіча.

В загальних рисах бачення соціологія права сформувалось у М.Тимашева ще
в 1916-20 рр., коли він в Петрограді займався викладанням та проводив
дослідницьку роботу. На формування його поглядів не могло не вплинути те
середовище, в якому він працював в ці роки і яке дало не одного
дослідника з світовим ім’ям (достатньо згадати П.Сорокина чи Г.Гурвича).
Але коли в 1921 році під тиском більшовиків, що в запалі класової
боротьби звільнялись від “безнадійно” буржуазної професури, він був
змушений покинути Росію, рукопис його програмної праці був втрачений.
Потрібні були роки напруженої праці спочатку в Берлині, а потім в
Гарварді, щоб відновити втрачене та подати систематизований виклад
соціології права, що підсумовував дослідження попередників, спираючись
на оригінальну авторську концепцію.

Вихідним положенням його аналізу права є його визначення права як однієї
з форм “соціальної координації”, що в більшій мірі виражає правові
процедури та структури, ніж зміст правових приписів. Координація може
грунтуватись на засадах моралі, або навіть на таких речах як страх,
зручність, користь і т.п. Координація набуває різновидів в залежності
від того, чим керуються малі групи (як основні актори – дійові особи).
Якщо їх поведінка визначається зовнішними владними інститутами, то це
імперативна координація, а коли вона спирається на звичаї,”ввічливість,
релігійні стандарти – неімперативна. Правові корні мають моральний
характер, оскільки вони завжди можуть визначені як твердження про
“належне”. Тому право Тімашев називає “етико-імперативною координацією
поведінки”.

Методологію свого дослідження правової реальності сам Тімашев визначає
як метод “причинно-функціонального аналізу”, що базується на
використанні таких суть соціологічніх методів як спостереження,
експеримент. Оскільки в центрі уваги соціології права знаходяться
каузальні зв’язки, вона є номографічною наукою, на відміну від
юриспруденції, що є дескритетивною та ідеографічною наукою, що описує
правові норми в конкретних умовах.

Г.Гурвич був професором права перед тим, як він, подібно Тімашеву, в
1921 р. був змушений покинути Росію, щоб через кілька років стати
видатним французським соціологом.

Друга світова війна спричинила його переїзд до США, де в 1942 р. він
видав “Соціологію права”. Спираючись на веберівський метод типологічного
аналізу, Г.Гурвич аналізує різноманітний історичний матеріал.
Проблематику соціології права він зводить до трьох основних проблем: а)
відносини права до інших форм та рівнів соціальності ; б) типи правових
систем в окремих соціальних групах та типах суспільств; в) обумовленість
розвитку та змін права в окремих типах суспільств.

Гурвич не визнає державу джерелом права, використовуючи визнання права,
що є досить широким, за змістом наближаючись до соціальних норм в
цілому. Він розділяє “право суспільства” та “право держави, що дозволяє
створювати обмеження держави суспільством. Первинними матеріальними
джерелами “суспільного права” він вважав нормативні факти, тобто
“спільноти, що створюють себе, породжуючи право, яке є основою їх
існування” (як соціального інституту). Поняття “юридична регуляція
охоплює всі основні форми соціального контролю, хоча особливим предметом
аналізу стає так зване “організоване право”, що відповідає офіційному
“державному” праву.

Аналізуючи відношення права до соціальної солідарності він пропонує
таксономічну схему, що суттєво відрізняється від позиції Дюркгейма. Він
стверджував, що організоване право це лише оболонка, за якою знаходиться
“спонтанне право”.

Він розділяє “право суспільства” та “право держави”, що дозволяє
створювати обмеження держави суспільством. Первинними матеріальним
джерелами “суспільного права” він вважав нормативні факти, тобто
“спільноти, що створюють себе, породжуючи право, яке є основою їх
існування” (як соціального інституту).

Ж.Гурвіч дає наступне визначення: “Соціологія права – це та частина
соціології людської духовності, яка вивчає цілісну соціальну реальність
права, починаючи з його видимих зовнішніх проявів в ефективній
колективній поведінці (що кристалізується в організаціях, звичаєвій
практиці, традиціях), в матеріальних основах (структури юридичних
інститутів).

Соціологія права, як відзначає Ж.Гурвіч, не може мати на миті визначення
сутності права чи опрацювання системи юридичних категорій чи принципів,
цінностей, тобто заміщення теорії права.

В другій половині ХІХ ст. одним з епіцентрів “соціологічного руху” в
правознавстві була Росія. Теоретичні здобутки таких юристів як
С.А.Муромцев, М.М. Ковалевський, Л.І.Петрожицький, М.М.Коркунов та інших
не тільки відповідали загальноєвропейському рівню “соціологізації
юридичної науки”, але й багато в чому його випереджали. (На жаль, ці
результати не знайшли адекватної та своєчасної оцінки на Западі,
оскільки вони ставали відомими світовому науковому співтовариству через
десятиліття завдяки працям та перекладам їх учнів. Що стали визначеними
фундаторами західної соціології права – наприклад. Ж.Гурвіч, Т.Тімашева
та інших).

М.М.Коркунов вважав, що правова наука має звернутись до “вивчення права
в його житті, в його русі”. А змістом суспільного життя є постійна
взаємодія різнонаправлених інтересів. Стабільність та цілісність
суспільства за таких умов підтримується правом. Що є механізмом
“розмежування протидіючих інтересів”, завдяки чому встановлюється
“належний порядок суспільних відносин”. “Перетворення інтересу в право
здійснюється саме через обмеження іншого, протилежного інтересу,
встановлення відповідного обов’язку. Право… не є охорона інтересу
взагалі…, а тільки охорона одного інтересу у відношенні до іншого”.
Право має дуалістичну природу: його складають як юридичні норми
(об’єктивний елемент), так і юридичні відносини (суб’єктивний елемент).
“Юридичні відносини – життєві, побутові відносини, але врегульовані
юридичною нормою”.

Витоки права Коркунов пов’язує не з державою чи політичною системою, а з
“громадським суспільством”. “Державна влада є сила, що заснована на
усвідомленні людьми своєї залежності від держави”, а остання є
“суспільним союзом, наділеним самостійною силою примусу”, який виникає і
функціонує як засіб втілення права в життя. Оскільки носіями державної
влади стають не лише органи держави, а й громадянське суспільство, воно
отримує можливість обмеження держави, а право постає не як “право
держави”, а “право суспільства”.

Таким чином, в працях М.М.Коркунова були запропоновані принципово нові
підходи. В аналізі права та держави, що були соціологічними за своїми
методологічними основами, хоча проблема можливості виділення
спеціалізованої дисципліни (соціології права) ним не ставилась.

М.М.Ковалевський торкається проблем використання соціологічного підходу
в зв’язку з розглядом генетичних та історико-порівняльних аспектів права
та держави. Російська компоративістика була насичена “соціологізмом” і
“в значно більшій мірі заслуговувала назви соціологічної, ніж численні
течії, що афішували свій соціологізм”. Певний вплив на нього мали ідей
марксизму. Зокрема, це стосується його тлумачення соціальної
обумовленості права, яке він будував на “ідеї внутрішнього розвитку та
тісної взаємодії, що існує в кожний даний момент між правом і
економічним, суспільним, політичним, релігійно-моральним укладом”. Хоча
при цьому він не погоджується з економічним детермінізмом марксизму,
вважаючи, що діє сума рівнозначних “факторів” (економіка, політика і
т.п.), які є похідними від рівня розвитку “громадськості”. Тому ж він не
зводить право і до держави, вважаючи його відносно самостійним
утворенням, що має плюралістичний характер, оскільки визначається не
тільки волею держави, але й створюється як продукт взаємодії соціальних
спільнот. Держава не створює право, а визнає його як факти соціального
життя. Ковалевський М.М. відзначає обмеженість тогочасної юридичної
науки “яка втратила усвідомлення того зв’язку, в якому право поєднується
з ростом культури та громадянства”. В правознавстві мають існувати як
взаємодоповнюючі три підходи до аналізу правових явищ: догматичний,
історичний, соціальний (соціологічний).

С.А.Муромцев створив найбільш завершену та послідовну соціологічну
концепцію права в російській юридичній науці, яка не простобазувалась на
використанні соціологічних підходів, а мала замінити традиційний
(“юридичний”) підхід. “Правознавство має стати розділом соціології”,
зосереджуючись на дослідженні не правил формально-логічної обробки
діючого права, а на відкритті соціологічних законів розвитку… права як
певної сукупності соціальних явищ”. “Догматику права” (власне
юриспруденцію) він вважав не “наукою, а мистецтвом”, тобто прикладною,
техніко-допоміжною дисципліною, що дає практичні орієнтири для
професійно зайнятих в сфері правозастосування.

Фундаментом “дійсно наукового пізнання права”, стверждував Муромцев, має
бути функціональний підхід, тобто необхідно отримати “точне уявлення про
функцію, для виконання якої створена норма”. Але “пізнання цієї функції
вимагає історико-культурного дослідження норми”. Звідси процес
правотворення розгортається як механізм соціальної обумовленості, де “на
виході” – рівні норми діючого права, а “на вході” – взаємодіючі
суспільні чинники: економіка, політика, культура, соціальна структура і
т.п. Тому визначення права слід починати не з норми, а з тих соціальних
відносин, що її обумовлюють. “Замість сукупності правових норм під
правом слід розуміти сукупність юридичних відносин (правовий порядок). А
норми є лише новим атрибутом порядку”. В зв’язку з цим він аналізує
зміст, структуру та форму суспільних відносин та робить висновок про
існування двох рівнів в цих відносинах: а) “фактичних” (або “правових”);
б) відносин захисту (або “юридичних”). В своїй єдності вони складають
“право в реальності”. Але при цьому “юридичний захист складає основну
відмінність права, обумовлюючи всі інші його ознаки”, що дозволяє дещо
розширити визначення права: право – порядок відносин, що захищені
юридичними засобами. Юридичні норми є одним з факторів цього порядку, що
діють поряд з такими факторами як “юридичні насторії юридичного
апарату”, середовище реалізації норм, “доступність” об’єктів правового
регулювання та інші. Наявність цих факторов активно впливає на зміст та
структуру діючих нормативних систем, ствворюючи певні міри відповідності
юридичних норм реальним потребам суспільства. Тому необхідно розрізняти
норми “мертві” та “живі”.

Визнаючи вторинність юридичних норм у відношенні до фактичних суспільних
відносин, С.А.Муромцев обгрунтовує необхідність судової правотворчості
за умов прискорення суспільних змін, “відставання” та “інфляційності”
законодавства. Суд має виконувати дирекцію “постійного та поступового
проведення в життя справедливості” по мірі виникнення невідповідності
закону та життя”.

В цілому теоретична позиція Муромцева була надто радикальною та
передчасною для російських умов кінця ХІХ – початку ХХ ст., щоб стати
визначальною в офіційній юридичній науці та освіті, але її вплив на
новаторські теоретичні підходи початку ХХ ст. був безсумнівним.

Характеризуючи процеси поширення соціологічного підходу в російській
правовій науці слід зазначити, що в них були включені і українські
університетські центри (Київ, Харків, Одеса). Зокрема, значний вплив на
початку ХХ ст. мали праці М.А.Гредескула, який намагався досліджувати
право на базі “соціологічного методу”, “не як мертвий текст певного
логічного змісту”, що існує, а потім змінюється іншим, а як живе
суспільне явище”. Природу права, як суспільного явища, він намагався
розкрити як “порядок відносин між людьми”.

Особливе місце в процесах “соціологізації російської юридичної науки
займають роботи Л.Петражицького. В вітчизняній литературі його
традиційно відносять до представників так званого “психологічного
напрямку” в теорії права. Але така оцінка в світлі сучасних уявлень
виявляється не зовсім точною. Хоча він не використовував термін
“соціологія права” його концепція знаходиться в проблемному колі цієї
галузі знань, а методологія співзвучна мікросоціологічним теоріям другої
половини ХХ ст.. За свідченням А.Подгурецького саме створення
“соціології права” мало вінчати теоретичні пошуки Л.Петражицького.
Західні дослідники називають Л.Петражицького одним з засновників
сучасної соціології права.

Л.І.Петражицький відкриває тлумачення права як “команди наказу” “волі
верїховної політичної влади”, визначаючи його через аналіз
правовідносин. “Правовідносини не є чимось відмінним від правових
обов’язків”, оскільки “наші права є закріплені за нами, належні нам, як
наш актив, борги інших людей…”. “Те, що з точки зору обтяження. Пасиву
однією сторони возлагається її правовим обов’язком, з точки зору
нейтральної точки зору називається правовідносинами”. Але це лише перший
крок до розкриття сутності права, яке стає реальністю лише через
відтворення в правових емоціях – особливих соціально-психологічних
настроях, що виникають в результаті усвідомлення певних фактів буття.
Реальний зв’язок людей відбувається через правові емоції. При цьому з
правовим обов’язком пов’язані правові емоції імперативного типу, а з
притязанням – атрибутивного типу. “Право, як особливий тип реальних
феноменів утворюють етичні переживання, емоції яких мають атрибутивний
характер”. Л.Петражицький доводив, що офіційне право має відповідати
економічним потребам суспільства та рівню його морального розвитку, а
позитивне право складає лише частину реально функціонуючого права. Він
заперечував позитивістський підхід, згідно з яким лише держава творить
право, встановлюючи його принципи, норми. В центрі його робіт –
дослідження впливу різних форм соціального буття на право, а також вплив
права на реальні феномени людської поведінки, суспільні інститути. Його
висновки відносно обумовленості генезису права та його стадій розвитку,
мотиваційних та освітних функцій права, концепція правової політики мали
значний вплив на становлення та розвиток соціології права. Не випадково,
що серед тих, хто слухав його лекції на юридичному факультеті
Петербурзького університету були П.Сорокін, М.Тімашев, Г.Гурвіч,
М.Лазерлос; троє останніх внесли значний вклад в становлення соціології
права. За оцінкою А.Подгурецького, польська школа соціології права
сформувалась під безпосереднім впливом Л.Петражицького.

Проблематика соціології права, і взагалі соціологолічного підходу в
правопізнанні особливо аналізувалась в кінці ХІХ – початку ХХ ст. в
зв’язку з обговоренням вчених “вільного права”, яке представляли такі
дослідники як Є.Ерліх, Г.Конторович (Австрія); Е.Юнг, Е. Фукс
(Німеччина); Ф.Жені, Р.Салейль, Е.Ланбер (Франція) та інші. Головна
проблема, що тут обговорювалась, була пов’язана з ситуацією, що за умов
стрімких економічних та соціальних змін ставала все більш типовою для
правового життя європейських країн. Як має суддя вирішувати справу, коли
закон “мовчить”, або він неповний, має протиріччя і т.п.? Теоретики
нової школи виходили з того, що суддя не може відмовити в правосудді,
але його рішення має спиратись на аналіз чинників, що мають позаправовий
характер і складають так зване “вільне право”. За таких умов судова
процедура орієнтована на “вільний науковий пошук права”. Є.Ерліх
вказував, що прогалини в законі заповнюються правозастосувачем не з
самої системи права за допомогою формально-логічних процедур (наприклад,
аналогія), а за рахунок джерел (норм) позаправового характеру –
соціальних, релігійних, етичних і т.п., які складали “живе право”, що
могло за допомогою соціологічних методів виявитись, описуватись,
систематизуватись і використовуватись в правозастосуванні. Тому правова
наука розглядалась ним як частина соціології.

Але існував і інший підхід. Наприклад, Ф.Жені вважав, що інформація про
“чисті факти” отримана за допомогою соціологічних методів ще не дає
уявлення про норми, оскільки їх джерелом можуть бути лише певні апріорні
моральні принципи, що складають “природу речей” і лише проявляються в
емпіричних фактах соціального буття. Фактично мова йшла про
природноправові принципи. Тобто соціологічний підхід був більш
послідовним у Є.Ерліха, а його вчення про “живе право” є одним з перших
типологічних різновидів парадигм в соціології права.

Важливо, що Є.Ерліх заперечував базовий принцип сучасної йому правової
теорії про те, що держава є джерелом права, обгрунтовуючи це гибким
історичним аналізом еволюції правових систем.

Його визначення права було настільки широким, щоб поглинути всі форми
соціального контролю, оскільки він відрізняв його від моралі, звичаїв і
т.п., але водночас ширше ніж “державне” право. Він зазначав, що “живе
право” домінує у всіх сферах життя і в цілому визначає правовий порядок
незалежно від того, чи визначено воно офіційно державою чи ні. Ніде
чітко та однозначно не визначені “правові норми”, які поглинають всі
типи групових норм, включаючи навіть ті “норми рішень”, якими керуються
офіційні суди при розгляді справ. В пошуках “живого права” Є.Ерліх
аналізував основні соціальні інститути в їх реальному бутті. При цьому в
методичному відношенні він підкреслював, що основними джерелами знань
про “живе право” є а) пряме спостереження життя та б) аналіз правових
документів. Ці методи взаємно доповняють один одного, оскільки “життя в
значній мірі обминає суди, але правові документи його віддзеркалюють”.

У Ф.Жені, що належав до школи “вільного права”, саме з інтересу
починається “науковий пошук права”. Процедура правотворення своїм першим
станом має відтворення інтересу в ідеях, коли виявляються потреби, що
мають бути врегульовані правом та відповідні їм юридичні механізми
рівноваги інтересів. Законодавча техніка, відповідно, буде ефективною
лише за умов урахування інтересів учасників суспільних відносин.

Поглиблення цього підходу знаходимо у сучасника Ф.Жені – Р.Сегейля, який
вважає соціальну групу основним носієм інтересів. Більше того, кожна
соціальна група “формує своє право”, тобто існує множинність джерел
права.

Але поява соціологічного підходу як прояву урізноманітнення
методологічних орієнтацій в правознанні не приводило сучасників в
захват. Більш поширеним був настрій занепокоєння. Тема кризи
правопізнання активно обговорювалась. З.Спіранський зазначав, що “ми
спостерігаємо не тільки реформу юриспруденції, а також її безсумнівний
розвал”.

Відзначалось, що ерозія методологічних засад юриспруденції стає все
більше відсутною, захоплюючись не лише теоретичне правопознання, але й
практику. Вторгнення чужерідних теорій та понять взагалі піднімає
“гамлетовське питання” – чи бути юриспруденції чиперетворитись або в
соціологію, або в психологію, або в антропологію.

Одне з найбільш грунтовних заперечень відносно не тільки методологічних
претензій, але й самого існування соціології права в системі юридичних
наук було запропоновано Г.Кельзеном в його “чистому вченні” про право.
Він виходив з необхідності чіткості розподілу праці між “наукою права”
(юриспруденцією), філософією справедливості та соціологією. В його
інтерпретації соціологія – це наука, що досліджує людську поведінку в
будь-яких проявах, в тому числі і в зв’язку з дією права. Але соціологія
не може досліджувати правові норми, оскільки це сфера “належного” і
будь-які спроби пов’язати світ належного, нормативного (Sollen) і сущого
(Sein) виходять за межі її предмету і не дають об’єктивного знання. Тому
соціологія права ставала неможливою. Як відзначає Девіс, такий підхід
“здивував соціологів, які звикли розглядати правові норми як цінне
джерело інформації про суспільство”. Слід зазначити, що й сам Кельзен, а
особливо його послідовники, відзначали необхідність розгляду правових
норм в їх соціальному контексті, але вже за межами правової науки.

В російському правознавстві позицію домінуючої формально-догматичної
юриспруденції відносно можливості існування соціології права
(“соціологічного правознавства”) виразив Г.Ф.Шершеневич, який
заперечував як “заміну догми права – соціологією права, так синтетичну
загальну теорію права, яка б поєднувала догматичний та соціологічний
підходи”. “Соціологічне дослідження правових явищ можливе лише для
загальної соціології. Дослідження будь-якого аспекту (наприклад, права)
в зв’язку з іншими сторонами суспільного буття не може складати предмету
спеціальних наук, наприклад, правознавства, оскільки це є саме
соціологія”.

Відповідно., “соціологічний метод” не може стати “методом
правознавства”, а є лише “методом соціології, який залучено до правових
явищ в силу зацікавленості правознавства в такому їх дослідженні”. Але
“юрист, що застосовує такий підхід, переторюється в соціолога”.

2.2. Класичні теорії в соціології права: М.Вебер, Е.Дюркгейм, К.Маркс,
Т.Парсонс

Виходячи з сучасних уявлень про предмет, проблематику та пізнавальні
структури соціології права в різноманітті теорій, як минулого століття,
так і більш сучасних, чітко вирізняються певні “відправні моменти”,
теоретичні конструкції, що стали вирішальними для інституолізації
соціології права та її розвитку. Такі теорії звичайно називають
“класичними”, відносячи до них найчастіше вчення М.Вебера, Е.Дюркгейма,
К.Маркса, Т.Парсонса. Неважко помітити, що “класичні теорії в соціології
права” спирались на певні загальносоціологічні і навіть
соціально-філософські парадигми, що стали віхами розвитку гуманітарного
знання в цілому. Тому спеціальною темою нашого огляду буде аналіз змісту
цих теорій та визначення шляхів їх впливу на розвиток соціології права,
особливо в контексті пошуків базової концептуальної моделі побудови цієї
наукової дисципліни.

З ім’ям видатного французького соціолога Е.Дюркгейма пов’язана класична
парадигма в соціології права, що залишається одним з теоретичних
фундаментів сучасної соціології права.

За свідченням Р.Томашича, ідеї Е.Дюркгейма мали значно більший вплив на
сучасну соціологію права, ніж теоретична спадщина М.Вебера. Це
стосується, зокрема, дослідження ролі соціальних конфліктів в суспільних
відносинах, вчення про покарання, про зв’язок права и форм соціальних
відносин, концепції аномії і т.п.. Але значення вчення Е.Дюркгейма
полягає не тільки в формулюванні основних положень власне соціології
права, але й в тому, що він зробив для формування соціології як науки.
“Соціологія Дюркгейма і соціологія як наука взагалі, – зазначав
П.Лакомб, – майже синоміми”.

В кінці ХІХ ст. в соціологічній науці стала очевидною безперспективність
класичної позитивістської парадигми та необхідність виявлення
альтернативних шляхів побудови соціологічної теорії, що була б здатна
відтворити специфіку суспільства, його відмінність від об’єктів
дослідження в прирдничих науках. Тому Соціологічна теорія Е.Дюркгейма
базується на певній моделі “соціологічного методу”, що дає уявлення не
тільки про специфіку пізнавальних засобів, але й про предмет
соціологічної науки.

Визначаючи основи “соціологічного методу”, Дюркгейм відстоював
необхідність його поширення на інші соціальні науки, які поступово, по
мірі того, як основою синтезу їх висновків стає соціологічний метод,
перетворюються на різновид соціологічної науки. Такий підхід був типовим
в соціології кінця ХІХ- початку ХХ ст., отримавши назву “соціологічного
імперіалізму”. Він свідчив про поширеніст уявлень про соціологію як
“науку наук”, тобто універсальну теоретичну дисципліну, що вивчаючи
суспільство як тотальність, має бути базисом всіх соціальних та
гуманітарних наук. Але з цим пов’язана й відсутність спроб визначити
статус соціології права, можливість існування якої Дюркгейм ніколи не
обговорював, виходячи з оцінки соціології як “тотальної соціології
науки”, що в кінцевому підсумку поглинає теоретичну проблематику
правових наук, тому базові положення його загального вчення про
“соціологічний метод”, теорії суспільства і т.п.

Визначаючи специфіку соціального і, відповідно, сутність предмету
соціології, він спирається на теорію “колективних уявлень”, що стає для
нього базовою для побудови як гносеології, так і онтології соціології.

Соціологія має досліджувати “соціальні факти”, які є “продуктом
колективних уявлень” і суттєво відрізняються від біологічних чи
індивідуально-психологічних явищ, так як вони мають ознаку “примусовості
колективних уявлень” по відношенню до індивідуальної свідомості.

Важливе значення мав висновок Дюркгейма про необхідність дослідження
соціальних груп, що є “основним субстратом суспільного життя, а також
функціональної взаємодії індивіда та груп, в якій реалізуються каузальні
зв’язки соціальної реальності”. “Основним соціальним фактом” Е.Дюркгейм
визнає “солідарність”, яка набуває різної природи в його еволюційній
моделі. В примітивних суспільствах існує “механічна солідарність” як
солідарність “спільності соціальних ознак”, розвинутих суспільствах –
солідарність органічна, що базується на суспільному поділі праці. Саме
так соціальності (“солідарності”) визначає зміст інших соціальних
фактів.

В праці “суспільний поділ праці” (1893) Е.Дюркгейм розглядає
відповідність між формами соціальності та типами права. “Зовнішнім,
видимим проявом соціальної солідарності (тобто форми соціальності) є
право, що дозволяє виявляти варіативність соціальної солідарності в її
відображенні в праві”. Відповідно, витоки варіативності права слід
шукати в його зв’язках з формами солідарності. Перш за все, Е.Дюркгейм
вирізняє права, що відноситься до “механічної солідарності”, або
солідарності через тотожність, відсутність різноманіття, та право, що
відноситься до “органічної солідарності”, або солідарності через
розмаїття. Перший тип представляє “каральне право”, другий – сімейне,
процесуальне, договірне, конституційне право. Фактично так виявляються
два різних типи юридичної регуляції, що базуються на різних формах
соціальності (солідарності) і мають якісно відмінні типи санкцій (хоча
при цьому зберігається їх спільна риса – “організованість”, що в цілому
відрізняє право від моралі, як “правил з розмитими, дифузними
санкціями). Право, що відповідає “механічній солідарності” має
репресивний характер санкцій (тобто вони пов’язані з позбавленням волі,
власності, є обтяжливими для особи и пр.), а право “органічної
солідарності” має реститутивні санкції (тобто вони забезпечують
відновлення прав, майна, повернення відносин до їх “нормального виду”).

Розвиток суспільства відбувається як перехід від механічної солідарності
до органічної, що супроводжується співіснуваннями репресивного та
реститутивного права. Їх боротьба обумовлює суттєві риси
конкретно-історичного розвитку правових систем. Зокрема, Дюркгейм
досліджує трансформацію функцій держави, яка з ростом органічної
солідарності “все менше править” і “все більше адмініструє”,
реститутивне право витісняє право каральне. Цей процес має важливий
соціальний вимір: члени суспільства перестають бути “об’єктом втручання”
держави, перетворюючись на рівних партнерів, наділених широкими правами
відносно контролю держави в здійсненні її обов’язків щодо громадян.

Наступна класична парадигма соціології права пов’язана з ім’ям М.Вебера,
для якого соціологічний аналіз права був не просто модливістю
затосування розробленої ним загальної теорії, а важливим елементом її
конструювання.

Т.Парсонс зазначав, що “серцевиною соціологічного вчення Вебера є його
соціологія права”. В той же час А.Hunt стверджував, що соціологія права
Вебера є найбільш значним вкладом в становлення соціологічного руху в
правопізнанні”.

Найважливішими елементами веберівської соціології права є наступні: а)
Концепція панування через використання державного апарату, раціональні
правила або закони є важливою формою регітимного панування; б) вчення
про взаємодію політичних структур та права; в) вчення про взаємодію
права та економічної системи; г) концепція соціальної ролі
пофесіональних юристів.

Саме принцип “розуміння” є для М.Вебера вирішальним критерієм для
визначення сфери, релевантної для соціології, і відокремлення тих сфер,
що принципово недоступні соціологічному аналізу. “Для соціології
об’єктом пізнання є саме смисловий зв’язок поведінки”. Тому “дія існує
як поведінка, орієнтована на певний понятійний смисл, і є дією однієї чи
багатьох окремих особ”. Цим визначається предметна область
соціологічного аналізу правового життя. “Оскільки “право” стає об’єктом
дослідження соціології, остання має справу не з логічно вивіреним
“об’єктивним” змістом правових принципів, а з діями (поведінкою)
індивідів, серед детермінант та результатів яких значне місце посідають
уявлення людей про “смисл” та “значення” певних юридичних принципів”.
Проголошуючи необхідність вивчення права таким, яким воно стає “значним”
для окремих людей, що реально орієнтовані на нього в своїй діяльності,
Вебер протиставляє свій підхід тим вченням про право, що за основу
беруть саме його “позитивний зміст”. Але важливо пам’ятати, що принцип
“розуміння” обумовлює шляхи пізнання права, а не характеристики його як
реальності. Реальність гнучка, вона може вивчатись іншими пізнавальними
засобами, тобто Вебер не поділяв “кансоціологізму” деяких своїх
сучасників і вивнавав юриспруденцію як науку про право, що дає
принципово інше значення правової дійсності.

Виділяючи “соціальну дію” як елементарний соціальний факт, вихідну
клітину соціального буття, Вебер проводить суттєво важливу
диферерепутацію типів соціальної дії. Він вказує на існування чотирьох
таких типів; а) цілераціонального; б) цінністно-раціонального; в)
афективного; г) традиційного. Ці типи розтошовуються в залежності від
зростання міри раціональності, що відображає роль раціоналізації як
найбільш узагальненої ознаки суспільного прогресу в цілому (точніше
кажучи – західного типу розвитку). Вищим проявом раціоналізації він
називає “формальну раціональність”, яка є найсуттєвішою відміною
сучасного суспільства від традиційного (“архаїчного”).

Веберівська концепція панування фактично витікає з його тлумачення
“орієнтації на іншого” як суттєвої ознаки соціальної дії. “Панування, –
пише він, – це шанс зустріти підкорення певному наказу”.Тобто, панування
– взаємне чекання: того, хто наказує, що його наказ буде виконано, і
того, хто має підкорюватись, що наказ буде мати бажаний характер. В
залежності від “мотивів” (суб’єктивного смислу) підкорення панування
може мати різний характер: “а) обумовлюватись інтересами, тобто
цілераціональними висновками щодо діяльності; б) обумовлюватись звичкою
“нравами”; в) мати афективну основу, тобто спиратись лише на особисті
схильності підданих”.

Ця загальна методолоічна, тобто абстрактна, модель типології панування
дає змогу визначити зв’язок типів панування і права.

Вебер визначав існування кількох типів права, яке може бути раціональним
або ірраціональним, а за направленістю – формальним або субстанційним.
Раціональним право стає за умов, коли його дія керована загальними
правилами, а не суб’єктивними реакціями на окремі випадки або
ірраціональними формальними засобами на зразок “пророцтв” і т.ін. Інший
різновид складає субстанційно раціональне право, яке утворюється
загальними правилами, що обумовлені ідеологічними системами, які
відмінні від власне правових, наприклад, системами моралі, релігійних
цінностей, політичної ідеології. Формально раціональне право
визначається загальними правилами таким чином, що і в матеріальному і в
процесуальному відношеннях до уваги беруться лише загальні чітко
встановлені обставини справи Найвищим різновидом формально раціонального
права є логіко-формальне право.

Одним з вузлових моментів вчення М.Вебера була теза про “раціональну
природу правових інститутів сучасного Західного суспільства. Він
стверджував, що в розвитку права та відповідних політико-правових
процедур слід виділяти кілька стадій, від “хоразматичного правовиявлення
при посередництві “правових профілів” до найбільш розвиненої стадії, де
відбувається “систематична розробка права та професійне здійснення
судочинства особами, що для цього проходять спеціальну підготовку і
володіють методами формально-логічного мислення”.

В основі панування на цій стадії лежить цілераціональна дія, тобто її
мотивація інтересами робить панування “легальним”. Загальною рисою
розвитку суспільства (держави) на такій стадії є те, що підкоряються не
особистостям, а встановленим “законом”. Такий тип підкорення є
універсальним, поширюючись не лише на керованих, але й на керуючих, які
мають діяти по жорстко визначених формальним та раціональним правилам.
Саме принцип “формально-правової визначеності обумовлює сутність
легального панування”, як однієї з основ сучасного суспільства як
системи формальної раціональності.

Класичним або “найбільш чистим типом” легального панування Вебер визнає
бюрократію, яка ніколи не існує як соціальна тотальність, а завжди
комбінується з іншими політико-правовими феноменами: монархією,
представницькою демократією і т.п. Але саме бюрократія адекватна тим
формально-раціональним формам економічного життя, що визначають західний
тип суспільства, починаючи з кінця ХІХ століття. “Бюрократія – це
панування за допомогою знання, в цьому полягає його специфічний
раціональний характер”. За своїм змістом бюрократія – це діяльність
“машини управління”, що складається з чиновників; які: “1) особисто
вільні і підкоряються лише діловому службовому обов’язку; 2) мають
стійку службову ієрархію; 3) мають чітко визначену службову компетенцію;
4) працюють на конкретних засадах, тобто принципово на основі вільного
вибору у відповідності із спеціальною кваліфікацією; 5)
отримуютьсистематичну грошову винагороду; 6) розглядають свою службу як
єдину чи головну професію; 7) прогнозують свою кар’єру – “підвищення”,
або відповідно до старшинства по службі, або відповідно до здібностей,
незалежно від позиції (оцінки) керівництва; 8) працюють в повному
“відокремленні від засобів управління” і без присвоєння службових місць;
9) підкоряються єдиним дисциплінарним нормам та є підконтрольними”.

Але діяльність “машини управління” залежить не тільки від раціональних
правил – “права”, але й від політичних цінностей, які визначають
загальну напраленість функціонування їх розвитку бюрократії. Привнесення
політичних цінностей в процедури управління (панування) здійснюється
політичними лідерами (лідером). Тобто він визнавав можливість (а в
певному відношенні важливість) доповнення легального панування –
традиційним або навіть хоразматичним. Його політичний ідеал утворювала
така держава, ще органічно поєднувались “бюрократія” як раціональний
механізм здійснення влади, політичний лідер, що має “хоразму” та здатний
виразити близькі та зрозумілі народу політичні цінності, і інститути
представницької влади (парламент) “критично-контрольні” по відношенню до
бюрократії.

“Ренесанс” марксизму в 70-ті роки спричинив дискусії відносно значення
марксистської парадигми в розвитку соціології права.

Окремі висновки та оцінки правових явищ займали досить незначне місце в
роботах Маркса та Енгельса, що давало змогу окремим західним авторам
взагалі заперечувати наявність марксистської парадигми. Так, П.Хьорст
вважав, що “марксистська соціологія права не можлива.

Сучасні західні марксисти також відзначають відсутність у Маркса
завершеної концепції права і навіть більше того – “відсутність
будь-якої політико-правової теорії”, яка могла б бути використана для
дослідження прямих проблем розвитку держави і права”.

На принципово інших оцінках базувались дослідження теоретичної спадщини
Маркса та Енгельса, що проводили в радянський час, особливо активно в
60-80-ті роки. Домінуючим було намагання знайти у “класиків” пряму
відповідь на сучасні теоретичні запити, що в цілому відповідало
ідеологічним та методологічним орієнтаціям офіційної суспільної науки на
догматизацію та схематизацію марксизму.

В зв’язку з цим корисно пам’ятати ті теоретичні дискусії відносно
застосування марксистської теорії до тлумачення правових питань, що
розгорнулись в перші роки Радянської влади і були ініційовані
практичними потребами політико-правового розвитку нової держави. Так,
Д.Могеровський вказував що класики не створили завершеної, цілісної
соціологічної концепції права, але має бути використаний той “метод”,
який вони застосували до аналізу суспільного життя (“діалектичний,
соціально-класовий, прагматично-політичний, історико-матеріалістичний”).

На це вказує і інший автор тих часів: “Питання права цікавили
основоположників марксизму лише як практичні питання і взагалі права і
законність віддають старовиною в епоху диктатури пролетаріату”.

Тому, очевидно, варто прислухатись до оцінки сучасного дослідника, який
ніколи не заявляв про свою належність до “марксистів”.

Ж.Карбон’є вважає, що “марксизм створив соціологію права, яку рішуче
протипоставив буржуазній соціології права. Можливість розглядати
марксистську соціологію права як реальний феномен він пов’язує з трьома
фундаментальними положеннями: а) методологія історичного матеріалізму;
б) вчення про класову боротьбу; в) вчення про відмирання держави”.

Сутність “історико-методологічного” розуміння права полягає в його
інтерпретації як надбудови по відношенню до економічної структури
суспільства, яка є “базисом” і визначає основну лінію
причинно-насліднових зв’язків правової надбудови. Перетворення
економічної структури у внутрішній момент політико-правових інститутів є
становлення сутності права. Тому “кінцевою причиною всіх суспільних змін
… є зміна способу виробництва та обміну”. В марксових політекономічних
дослідженнях право найчастіше фігурує як спосіб вираження та реалізації
відносин виробництва та обміну товарів. В марксистській моделі “базиса –
надбудови” ідея детермінізму, як основа їх взаємодії, доповнюється ідеєю
“зовнішньої самостійності” надбудови, що пояснює можливість впливу на
право інших соціальних факторів і зворотного впливу права на базис.

Наступним базовим положенням є теза про класовий характер права та роль
класової боротьби у правовому розвитку. Розділ суспільства на класи
породжує ситуацію, коли “економічно пануючий клас” на службу своєму
“інтересу” ставить всі елементи надбудови і, перш за все, – право та
державу. Тобто, правом стає система норм, нав’язаних суспільству
панівним класом через примус держави, яка є ніщо інше як апарат
насильства одного класа над іншим. Право є ніщо інше як возведена в
закон “воля класу, … зміст якої визначається матеріальними умовами”
буття цього класу. Але, робить висновок К.Маркс, “класова боротьба
неминуче веде до диктатури пролетаріату”. Саме вчення про диктатуру
пролетаріату стає, за словами В.І.Леніна, серцевиною політико-правової
теорії марксизму. Це мала бути публічна влада пролетаріату, що
спирається на насильство і не обмежується ні правом, ні законом, але в
своєму розвитку втілює магістральну лінію політико-правового розвитку –
заміну держави “управлінням народу самим народом”. “Суспільство, – писав
Енгельс, – … яке організує виробництво на основі вільної та рівної
асоціаціїї виробників, відправить державну машину на її справжнє місце в
музей, поряд з прялкою та бронзовою сокирою”. Тим самим “відмирає”
право, як соціальний інститут.

Таким є загальний контур марксистської концепції права, яка її творцями
не була використана для створення власне соціології права, оскільки мета
їх наукових пошуків була не академічною, а практично-політичною –
“обгрунтування всесвітньо-історичної ролі пролетаріату”. Але ця
концептуальна схема використовувалась вже Марксом та Енгельсом для
аналізу окремих проблем, що в світлі сучасних уявлень знаходяться в
предметній сфері соціології права. Наприклад, це дослідження проблем
правосвідомості, особливостей “юридичного світогляду”, ролі права як
чинника економічних процесів і т.п. Згодом марксистська соціологічна
концепція розвивалась та доповнювалась, ставши одним з теоретичних
джерел сучасної соціології права.

З середини ХХ століття, за виразом К.Девіса, “синонімом соціологічної
теорії” стало поняття “структурний функціоналізм”. Відповідно, саме
структурно-функціональний підхід став панівною теоретичною парадигмою в
соціології права, створивши її категорійне ядро та стиль пізнання та
інтепретації правової реальності. Створення цієї парадигми пов’язується
з ім’ям Т.Парсонса та його послідовників (перш за все Р.Мертона).
Уявлення Т.Парсонса про значення теорії спираються на тлумачення
соціології реальності як найбільш складного та заплутаного об’єкту,
пізнання якого неможливе без введення абстрактних категорій, що в своїй
логіці відтворюють суттєві зв’язки реальності і дозволяють
“організувати” наші уявлення про неї. Його аналіз системних зв’язків
соціального буття став своєрідним підсумком розвитку соціологічної
теорії до середини ХХ століття, досить чітко визначив шляхи її
подальшого розвитку. Авторитет структурного функціоналізму багато в чому
пояснюється тим, що його базові положення відповідали тим уявленням про
суспільство, що склались вже на стадії визначення предметної специфіки
соціологічного знання. В межах цієї парадигми суспільство розглядається
як об’єктивна реальність, що складається з взаємопов’язаних та
взаємозалежних частин, розвиток та функціонування яких може бути
розкрито тільки “з середини”, тобто стійлі зв’язки між соціальними
фактами утворюють соціальні структури, що детермінують “соціальні дії”.
Проблеми методології дослідження правової реальності для Т.Парсонса та
його послідовників органічно входили до загальної методології аналізу,
але були виключно важливими в силу значимості нормативних структур для
суспільства.

Нормативна структура є важливою характеристикою суспільства. Аналізуючи
цю структуру, Т.Парсонс виділяє в ній чотири субординованих елемента:
цінності, норми, колективи (спільноти), ролі. Цінності – це уявлення про
бажане суспільство, які є загальновизнаними. Соцієтальні норми (а право
в позитивному розумінні є їх найважливішою частиною) виникають як
застосування фундаментальних цінностей до особливих умов функціонально
диференційованих спільнот чи підсистем суспільства. Спільноти
(колективи) утворюють зразки поведінки в специфічних ситуаціях
(наприклад, серед бюрократії, військових і т.п.), а ролі є нормативними
чеканнями відповідної поведінки окремих індивідів як членів суспільства.

Хоча нормативні структури утворюють статику суспільства, Т. Парсонс саме
з ними пов’язує соціальні процеси. Через зміст норм вони є
підконтрольними цінностями, норми контролюють колективи, а останні
детермінують соціальні ролі. Саме контрольні функції вносять в
нормативну структуру упорядоченість та внутрішню організацію, завдяки
яким ця структура визначає масштаби та форми соціальних змін в
суспільстві.

2. 3. Сучасний стан соціології права

У 60-ті рр. почали вирізнятися контури нової теоретико-пізнавальної
ситуації в соціології права. Структурний функціоналізм, що був
визначальним способом теоретизування в цій сфері протягом всього
післявоєнного часу, все частіше ставав об’єктом критики за
неадекватність в розкритті еволюційних моментів правової дійсності.
Наростало розчарування в можливостях емпіричного підходу, що набув
поширення претендуючи на лідерство в соціології права. Формувались нові
тенденції в політико-правовому розвитку світу, що торкались як Заходу
так і Сходу, і вимагали нових теоретико-пізнавальних засобів. Тобто
можна вести мову про те, що в 70-90-х рр. Розвиток соціології права
визначався двома групами чинників. По-перше, урізноманітнення
політико-правового життя, поява нових правових та “інфраправових”
інститутів, зміцнення інститутів громадянського суспільства і
загострення проблеми їх взаємодії з державою та інші обставини свідчили
про появу нового соціального середовища дії права. По-друге, криза
“соціологічного мислення”, тобто неадекватність домінуючої парадигми
новим потребам пізнання та практики ініціювала моралізацію теоретичних
засад соціальних наук, розквіт мікросоціологічного підходу в його різних
проявах, переосмислення класичних парадигм в соціальних науках.

На початку 60-х рр., за свідченням В. Евана, існувало кілька течій в
соціології права, що поступово інституалізувались як дослідницькі
парадигми: рольовий аналіз, організаційний аналіз, нормативний аналіз,
інституційний аналіз та методологічний аналіз.

Рольовий аналіз в значній мірі спирався на традиції досліджень
професійних спільнот, маючи чітко виражений емпіричний характер.
Предметом дослідження був “юридичний персонал”, тобто професійні групи,
що виконували ключові функції в правовій системі. Якщо в методичному
відношенні такі дослідження, як правило, відповідали стандартам
соціологічних досліджень професій, то в теоретико-методологічному
відношенні існували різні концептуальні засади (наприклад, для
Т.Парсонса юридична професія існувала як елемент механізму соціального
контролю, Р.Дарендорф досліджував шляхи формування юридичного класу
через призму конфлікту і т. ін.).

Організаційний аналіз виходив з того, що будь-яка правова система для
реалізації своїх функцій має певні організаційні структури (судова
система, законодавчі органи, адміністративна система і т.п.). Існує
певна відповідність між природою цих організаційних структур, системою
позитивного права та поведінкою всіх суб’єктів правовідносин. Не важко
помітити, що в основі такого підходу лежить проблематика та методологія
соціології організацій.

Нормативний аналіз при зовнішній подобі з “доктринальним” аналізом в
юриспруденції мав дещо інший об’єкт та предмет дослідження, спирався на
використання іншої методології. В центрі таких досліджень була взаємодія
правових норм з цінністною структурою суспільства, а також з соціальною
дифференціацією суспільства. При цьому виділялись два рівня аналізу:
по-перше, на рівні культури суспільства в цілому, по-друге, на рівні
соціальної організації суспільства. Саме в рамках нормативного аналізу
досліджувалась проблема впливу соціальних змін на правовий прогрес,
тобто соціальний механізм правотворчості (нормотворчості).

Інституційний аналіз розкриває роль права як одного з регуляторів
соціальної взаємодії. Його появі передувала певна традиція
інституціональної методології в соціальних науках (наприклад, М.Оріу та
інші), але безпосереднім теоретичним чинником появи такого напрямку
досліджень стало оформлення парадигми структурно-функціонального
аналізу. Т.Парсонс зазначав, що для того, щоб право виконувало таку
функцію мають бути вирішені чотири завдання: легатимація правил, їх
інтерпретація, застосування санкцій, визначення юрисдикції. При цьому
виникає потреба взаємодіє права і інших соціальних інститутів. Так
виникає проблемне поле інституційного аналізу в соціології права.

Методологічний аналіз мав на меті дослідження шляхів та процедур
використання спеціальних соціологічних методів та технік при дослідженні
правових явищ.

Важливим “зрізом” такого аналізу було визначення парадигмальної
спрямованості соціально-правових досліджень, тобто – типів
праворозуміння, що є їх теоретико-світоглядною основою.

За свідченням Н.Бойда, існують три основні підходи в інтерпретації
витоків права та його змісту (три типи праворозуміння). По-перше, вивід
права з соціального консенсусу – тобто право утворюють загально визнані
соціальні цінності. При цьому центральною проблемою стає не проблема
формування права, а проблема правопорушень. Саме на це орієнтовані
теорія аномії Мертона, концепція дифференційованої асоціації Сатерленда,
теорія соціальних зв’язків Хірші, що в другій половині ХХ ст. набули
широкого поширення в соціології права. По-друге, право розглядається як
продукт конфлікту різнонаправлених інтересів соціальних груп. Такий
підхід має важливу методологічні характеристику – первинним визнаються
ідеологічні конфлікти, тобто ті протиріччя, що виникають в процесі
конкуренції правотворення. По-третє, аналіз правових явищ на основі
марксистського підходу, без якого типологія праворозуміння в сучасній
соціології права була б не повною, незавершеною.

Соціологія права, побудована на концептуальних засадах марксизму,
існувала не лише в рамках радянської школи соціології права. 60-70 рр.
ХХ століття відзначені “пожвавленням інтелектуального марксизму”, що
знаходив прояв і в Західній соціології право. Хоча немає підстав для
виділення “єдиної, завершеної марксистської соціології права” і мова
може йти лише про констатацію наявності теоретичних пошуків західних
дослідників (для юристів так і соціологів) на основі використання
окремих базових положень марксистського різновиду соціологічного
підходу. Більше того, стверджувалось, що марксизм повинен розглядатися
не як “завершений ряд категорій та понять”, а як відкрита система, що
має включати різні підходи, творчо розвиваючи концептуальні положення
класиків марксизму (не тільки Маркса, Енгельса, Леніна, але й інших,
наприклад, Гранклі).

Але марксистське праворозуміння було “соціологічним” лише за формою,
оскільки навіть в найсучасніших його варіантах, воно залишалось
обмеженим ідеологічними стереотипами та спиралось на абсолютизацію ідей
детермінізму “класово-вольового чинника” в суспільних процесах.

Структуризація в соціології права в цей період відбувалася не лише
відносно теоретичних та ціннісних орієнтацій. Але й в регіональному
відношенні, під впливом специфічних потреб, що ініціювали теоретичні та
емпіричні дослідження соціологів права в різних регіонах світу.

В 60-70 рр., за свідченням А.Подгурецького, сформувались кілька шкіл
соціології права: скандинавська, італійська, американська, радянська,
польська. Скандинавська школа, маючи таких фундаторів як А.Хегерстрьом,
В.Лундстод, К.Оліверкрон, Т.Гейгер, А.Росс, мала досить велький рівень
як теоретичних так і емпіричних досліджень. Основні проблеми –
соціальний зміст правосуддя, особливості реалізації правових норм в
різних соціальних умовах, проблеми соціально-психологічного сприйняття
закону, та інші. Італьянська школа (Р.Тревез, А.Пачені, Ж.Мартіноті,
Е.Могіондо) характеризувалась орієнтацією досліджень на практичні
потреби розвитку правової системи, перш за все – судочинства.
Американська школа (Д.Сколник, Е.Шур, Д.Ріскан та ін.), займаючи
лидируючі позиції, відзначалась, по-перше, значним розмахом таких
досліджень, і, по-друге, їх впливом на діяльність правових інститутів.
За свідченням Р.Коттерела, саме американська школа була найбільш
розвинутою як за проблематикою, так і за рівнем теоретичних узагальнень.

Польська школа багато в чому має унікальний характер. Її інституалізація
припадає на післявоєнний період, коли в суспільних науках панувала
“єдина наукова методологія” – марксизм і підтримання такого стану
політична влада вважала важливою умовою суспільної стабільності. Саме в
ці роки польські дослідники (А. Подгурецький, Я. Горецькі, М.
Боруцька-Арктова, З. Зембінський та інші) проводили емпіричні
дослідження, що відзначались інновативною проблематикою та методичною
глибиною. Узагальнюючи емпіричні матеріали, польські дослідники дійшли
до важливих висновків щодо теоретико-методологічних характеристик
соціології права. Вони визначали право як “багатовимірне соціальне
явище, а завдання соціології права – його пізнання як цілісності,
використовуючи для цього різні теоретичні та методологічні підходи”. На
наш погляд, саме ці ідеї ініціювали появу в радянській правовій науці
так званого “багатосистемного бачення права”, що дозволяло дещо
розширити предметну область правових досліджень та подолати спрощені та
ідейно-політично заангажовані визначення права.

Радянську школу соціології права А. Подгурецький називає “молодою та
динамічною”, “наділеною давніми традиціями та міцним методологічним
підгрунттям”. Хоча така оцінка містилась в виденні, орієнтованому на
західного читача, міра її точності та ефективності може бути предметом
обговорення. З початку 60-х років в СРСР реанімується соціологія,
починається поширення її методів (головним чином, прикладних,
емпіричних) на різні сфери практики та теорії. Правова наука також була
втягнута в ці процеси “соціологізації”, що причинило появу нових
напрямків наукових розробок юристів, що в кінцевому підсумку мало
привести до формування соціології права як наукової дисципліни
(субдисципліни). Але цей процес залишився незавершеним – інституалізація
соціології права обмежилась використанням соціологічних методів
емпіричного дослідження для потреб правової науки та практики. Слід
зазначити, що такі дослідження були різноплановими, торкались різних
сфер правового життя і досить часто супроводжувались суттєвими науковими
результатами. Разом з тим, марксистські теоретичні підвалини радянської
соціології права несли на собі “ознаки спрощення та перебільшень, що
властиві офіційним доктринам, що пропонуються як катехізис людям різного
рівня”, оскільки “будь-яка теорія, що стає офіційною доктриною держави,
має спрощуватись – для простачків і ускладнюватись – для снобів”.
Існування соціології права як наукової дисципліни унеможливлювалось
визнанням історичного матеріалізму або ж побудованої на його засадах
теорії права соціологією права, тобто соціологія права могла існувати
лише як напрямок емпіричних (прикладних) досліджень правових процесів з
застосуванням соціологічного інструментарію.

Але “витіснення” соціології права (і соціологічного підходу взагалі)
пояснюється не лише політичними та ідеологічними чинниками, але й
особливостями системи правових наук в цілому, на які вказували в різний
час А.Петражицький та А.Подгурецький. Згідно з пануючим підходом ядро
юридичної науки становлять так звані доктринські науки (наприклад, наука
цивільного права, фінансового права і т.п.). Саме вони складають основу
підготовки юристів і, відповідно, основу їх професійних знань та вмінь.
Оскільки найпершим завданням юриста є вміння адекватно читати та
інтерпретувати юридичні тексти, то доктринальні науки будувались на
основі методів аполітико-лінгвістичного дослідження. Знаходячись під
значним тиском професійних потреб юристів в розумінні та інтерпретації
текстів, докринальні науки уникали теоретичних узагальнень. Відповідно,
теорію права, що такі узагальнення мала робити, цікавило не скільки
місце права в соціальній реальності, скільки феномен права як об’єкта
дослідження докринальних наук, а це, перш за все, сукупність норм.

Феномен “подвійної інституалізації соціології права” на стикові
соціології та правознавства в другій половині ХХ ст. залишався важливим
чинником розвитку цього напрямку досліджень. В 60-ті роки відбулось
інституційне оформлення “соціально-правових досліджень”, як специфічного
напрямку вивчення правових явищ. Як зазначає Д. Харріс, його поява була
обумовлена об’єктивною потребою доповнити та збагнути методичний
інструментарій традиційної юриспруденції за рахунок запозичення
класичних методів соціальних наук (опитування, спостереження,
експеримент і т.п.) для дослідження соціальних умов існування права в
його традиційному розумінні – як сукупності норм і орієнтації на
конкретні потреби функціонування правової системи. Тобто методологія
правопізнання була в основі нормативістською, а методи – соціологічні.
Такий підхід дозволяв отримувати цінну інформацію для проведення
правових реформ. Але таку “прагматичну” орієнтацію деякі дослідники
вважають проявом теоретико-методологічної слабості “соціально-правових
досліджень”, які сприймають існуючі правові норми як належне, маючи на
меті поліпшення умов їх реалізації. Характерно, що соціологія права в
СРСР практично не вийшла за межі методології “соціально-правових
досліджень”, зосереджуючись на емпіричних дослідженнях, теоретичні
узагальнення запозичуючи з історичного матеріалізму. Так, Р.Кембел та
Т.Вайлс відзначали наявність двох базових підходів в дослідженні
проблеми взаємодії суспільства і права: прагматично орієнтованих
“соціально-правових досліджень” та “більш теоретичної соціології права”.
На це до певної міри вказував і Ж.Карбон’є, аналізуючи можливість
використання двох термінів “юридична соціологія” і “соціологія права”.
А.Тревез стверждував, що фактично існують дві соціології права, з якісно
відмінними конпепціями соціально-правових досліджень: “Юристи
розглядають такі дослідження як орієнтовані на суто практичні потреби
юридичної діяльності і в такому випадку слід всети мову про “соціологію
в праві”; соціологи ж розглядають соціологію права як одну з специфічних
соціологічних теорій, орієнтованих на опис та пояснення правових явищ,
не маючи на меті безпосередніх практичних потреб”.

Х.Бредмейер зазначав, що важливо відзначити два типи досліджень на
стикові соціології та правознавства: один він визначав поняттям
“соціологія права”, інший – “соціологія в праві (правознавстві)”. В
першому випадку право є об’єктом соціологічного дослідження позитивні з
будь-яким іншим об’єктом (наприклад, “мала група”, “місто”, “професія” і
т.п.). Що саме досліджується в праві (іншими словами, що є “право”)
залежить від обраної парадигми.

Іншу мету має другий тип. Тут соціологічне знання має належити пізнання
правових явищ, яке має чи теоретичну чи прикладну спрямованість. Але,
очевидно, корисною може бути тільки така соціологія, що систематизована
та теоретично визначена. Тобто виявляється, що без вирішення першого
завдання (створення “соціології права”) неможливо використати соціологію
“в праві”.

Така дихотомія підтверджувалась численними чинниками, що лежали як в
сфері методології обох наук, так і в сфері професійної діяльності
юристів. Серед них, на наш погляд, найбільш суттєвими можна вважати
наступні:

а) традиції правового формалізму в теоретичному правопізнанні,
орієнтація на логіко-аналітичні методи пізнання, обмеження об’єму
досліджень змістом правових норм системи позитивного права;

б) залежність правових наук від потреб юридичної практики, що обумовлює
пріоритетність таких напрямків досліджень як розробка правової
термінології, техніки тлумачення юридичних текстів, логічних процедур
доказування і т.п.;

в) слабка обізнаність професійних соціологів з проблематикою правових
наук;

г) збереження “соціологічного імперіалізму”, тобто певна абсолютизація
загальнонаукового характеру соціологічного підходу, його протиставлення
традиційній методології пізнання права;

д) недостатня поширеність інституційних форм взаємодії соціології і
правових наук в сфері правових досліджень, правової освіти, юридичної
практики.

Очевидно, ситуація почала змінюватись під впливом поширення
постмодернізму. Але в цілому в середині ХХ ст. можливості
методологічного синтезу в правопізнанні залишились досить обмеженими.
Н.Боббіо зазначав, що “спір між нормативістами та представниками
соціологічної школи буде продовжуватись до безкінечності, оскільки вони
мислять різними категоріями. Наприклад, якщо соціологи, як і всі
ненормативісти, під “джерелом права” розуміють “джерело формування”,
“систему факторів” і т.п., то для нормативіста – це виключно “джерело
кваліфікації” норм поведінки як юридичних норм”.

Методологічна криза 70-80-х років, що підірвала безмежну віру в
можливості соціологічного мислення мала суттєвий вплив на соціологію
права. Перш за все, це проявилось в спробах створити універсальні
соціологічні теорії, що долали б і надмірний емпіризм соціально-правових
досліджень і абстрактний схематизм і стабільність “методологічного
лідера” 50-60-х років – структурного функціоналізму. Такі теорії
спирались на вже існуючі теоретико-методологічні традиції і в значній
мірі були їх розвитком. Розглянемо деякі з них, що мали найбільший вплив
на розвиток соціології права.

Н. Луман, констатуючи безсумнівний прогрес в непосиленні емпіричного
знання про різні суспільні прогреси, виразив стурбованість в відсутності
єдиної соціологічної теорії, що здатна відтворити складність реального
світу. Він пропонує нову парадигму соціологічного знання, яка “замість
поняття “соціальна дія” спирається на поняття “система” ”.

Аналізуючи суспільство як систему, Н.Лумен дає інше в порівнянні з
структурним функціоналізмом визначення природи системності суспільства
та її елементів. Суспільство – це самовідтворювана (аутопоетична)
система, що здатна відрізняти себе від зовнішнього середовища і постійно
відтворювати цю межу. Важливо, що її елементами є не люди чи їх
поведінка (дії), а комунікації, які є не просто інформаційним обміном, а
смисловим, самореферативним процесом, де головне – відмінність
інформації, змісту. Розуміння. Звідси – важливий онтологічний висновок.
Предметом аналізу є “не спеціальна об’єктивна область систем, а
притаманна світу відмінність системи та зовнішнього середовища”. Тому
суспільство він аналізує не ототожнюючи його з тими об’єктами, що є
традиційними в науковому аналізі – політика, економіка, право і т.п., а
виключно як можливість взаємодії численних соціальних систем.

Право Лумен вважає однією з таких самодостатніх (аутопоетичних) систем.
Його самодостатність полягає в тому, що ця система функціонально
специфічна і її основні функції не можуть бути передані іншим системам.

Досить довго Лумен уникав застосування своєї загально-соціологічній
теорії до правової проблематики, обмежуючись розглядом окремих тем. Лише
в другій половині 80-х років його теорія отримала закінчений вигляд, що
засвідчила публікація праці “Соціологічна теорія права”. Поява цієї
теорії стала одним з найпомітніших явищ в сучасній історії не лише
соціології права, але й соціальних наук в цілому.

Хоча теорія носила абстрактний характер, що стало приводом до її
визначених (по аналогії з “чистім вченням” Кельзена) як “чистої
соціології права”, вона мала значний вплив не тільки на розвиток
соціології права, але й на спеціально-юридичні праці.

Базовим поняттям при створенні теоретичної моделі права Лумен вважає
“чекання”. Оточення суб’єктів соціальних дій є не лише складним, але й
“контингентним”, тобто існує кілька варіантів його розвитку. Що
відображається як вибір найбільш бажаного, реального, вигідного. Це
стосується не лише природних об’єктів, але й поведінки інших суб’єктів.
Саме на цій підставі виникає явище, яке Т. Парсонс назвав “подвійною
випадковістю” – в процес взаємодії включені “чекання”, які також
“чекаються”, оскільки інші учасники свою поведінку також формують на
базі “чекань”.

Наступним кроком стає визначення відмінності “когнітивних та норматвних
чекань”, яке Лумен характеризує як відмінність між “навчанням” та
“не-навчанням”. В ситуації непередбаченості (тобто, в ситуації вибору)
суб’єкт може або змінити “чекання” (“навчитись”), або продовжувати їм
слідувати (“не-навчитись”). “Нормативність означає “прив’язку до чекань,
незважаючи на непередбаченість”, а норми – це “фактично встановлені
поведінські чекання”, хоча не всі норми стають правовими.

Далі відбувається генералізація (узагальнення) нормативних чекань, що
проходить в трьох площинах: а) у часі – чекання обмежуються певними
термінами; б) за змістом – вони співвідносяться з певними суб’єктами,
видами поведінки і т.п.; в) соціально – відбувається їх
“інституалізація”, тобто в будь-яку взаємодію завжди включена “третя
сторона”, “чекання” якої жорстко визначені і саме вони стають основою
такої взаємодії.

Звідси Лумен визначає право як узагальненні поведінські чекання, які
характеризуються визначенністю у часі, певністю змісту і мають
інституалізований характер.

На базі цього визначення він розглядає широкий спектр теоретичних питань
сучасної юриспруденції, розвиток правових інститутів, основи правового
регулювання, правова культура, юридична практика та професійна культура
юристів і т.п.

На принципово інших засадах була побудована теорія американського
дослідника Д.Блека, який фактично запропонував одну з найсучасніших
неопозитивістських парадигм в соціології права, яка на протязі останніх
двадцяти років ставала все більш впливовою не тільки в США, але й в
Європі.

Сам Д.Блек вважав, що основні засади його підходу були визначені вже в
“маніфесті” “Межі правової соціології” (1972 рі.), в якому були
визначені шляхи реконструкції соціології права з метою перетворення її в
“чисту науку”, тобто вільну від оціночних процедур, ідеологічних
контекстів і орієнтовану лише на дослідження фактів. Саме така
соціологія права може вплинути на правову практику, змінити
методологічні орієнтації юристів. “Право вступить в епоху соціології”.
Побудована на таких засадах теорія, згідно з амбіційною заявою Д.Блека
являє собою не нову версію соціології права, а нову (соціологічну)
концепцію права. Що має замінити традиційну концепцію права як
сукупності норм та принципів їх організації” (р. 19). Основні принципові
відмінності двох концепцій Д.Блек зводить до наступного.

А) Якщо традиційна модель права при оцінці будь-якої юридичної ситуації
акцентує увагу на співвідношенні норм, їх порівнянні з встановленою
поведінкою особи, то соціологічна концепція за основу бере соціальну
структуру правової ситуації, тобто який соціальний статус мають її
учасники, характер їх відносин і т.п.

Б) В традиційній моделі право виводиться як логічний процес, в
соціологічній – це виключно фактична поведінка людей та груп.

В) Соціологічна модель розглядає право не як константу, що в незмінному
вигляді діє в різних соціальних ситуаціях, а як перемінну величину,
залежно від суттєвих соціальних ознак ситуації (середовища в цілому).

Г) Соціологічна модель має “чистий характер”, тобто наукову
спрямованість, вона вільна від практичної (професійної, політичної,
ідеологічної) заангажованості, а тому – об’єктивна. Саме таке знання
здатне впливати на правову політику.

Однією з важливих передумов своєї теорії Д.Блек визначає дотримання
методологічно значимої відмінності між цінностями та емпіричними
фактами, що й визначає його належність до позитивізму в його сучасних
формах. Ця відмінність дозволяє Блеку показати різницю в підході до
права в рамках правознавства та соціології права. Якщо правові науки
зосередженні на проблемах цінностей. то соціологія права має справу з
емпіричними фактами. Тому предметна область соціології права охоплює
сферу взаємодії права з іншими сферами суспільного життя – системною
стратифікацією, культурою, соціальною морфологією і т.п..

Загальна теорія права, що пропонується Блеком має два базових положення.
По-перше, він визначає право як кількісну перемінну в системі соціальної
взаємодії. Тобто, якщо “в одному контексті його може бути менше, то в
іншому – більше”. По-друге, право як система соціального контролю існує
втілюючись в один з чотирьох можливих типів здійснення такої функціїї –
каральний, терапевтичний, компенсаторський, примирюючий.

Поширеність права (“кількісна” ознака права) залежить від розвитку інших
форм соціального контролю. Там, де існують розвинуті системи
неформального контролю, необхідність в праві зведена до мінімуму. Але
модернізація та ослаблення контролю в малих соціальних групах (перш за
все, в сім’ї) приводить до зміцнення права. Для аргументації цієї тези
Блек залучає різноманітний історико-етнографічний матеріал.

Теоретичні пошуки Д.Блека досить часто сприймаються критично. Так, Алан
Хант зазначає, що якщо відкинути “орієнтири” Блека, то залишаються
досить тривіальні твердження, чия претензія на універсалізм нічим не
обгрунтована. “Його теорія ніщо інше як систематизований здоровий глузд,
а ніяка систематизація здорового глузду не створює теорії”.

Спроби створення узагальнюючої теорії мають місце і на методологічних
засадах західної марксистської традиції в соціології права. З початку
80-х років західні дослідники (в значній мірі це представники “критичних
правових досліджень”) намагаються обгрунтувати так звану “конститутивну
теорію права”. Її поява свідчить про відмову радикально посроєних
теоретиків-неомарксистів, а також тих, хто не настільки однозначно
зв’язав себе з марксистською теоретичною традицією, від детермінізму, як
вихідного гносеологічного принципу конструювання теорії права. За
свідченням Д. Кейрі, “право не слід розглядати як об’єкт впливу певних
зовнішній сил, що формують його зміст з цінностей, ідей, права і т.п.,
що привносять зовні; право – це частина складної соціальної тотальності,
в якій воно і формується і формує, і наповнюється і наповнює, і
організується і організує”. В своїх ранніх варіантах “конститутивна
теорія права” ставила проблему відносності (релятивізму) природи та
змісту права, відмовляючись від будь-яких проявів прямолінійного
економічного детермінізму. Показовими в цьому відношенні були праці
Е.Томпсона. Досліджуючи правове життя Англії XVIII ст., він робить
висновок, що наскільки б глибоко право не корінилось в економічних
відносинах, вони (економічні відносини та інститути) ніколи не зможуть
бути “операбельними” без права. В свою чергу, право, знаходячись під
впливом суспільства в цілому, унеможливлює просту екстраполюцію
економічних відносин в контексті правових норм. “Суспільні виробничі
відносини не можеть розглядатись як логічно відокремлені та незалежні
від правової надбудови… Скоріше, мова має йти про те, що економічна
активність встановлюється (constituted) правовими відносинами”. Такий
підхід різко протистоїть тим поглядам в західній марксистській
теоретичній традиції. що найбільш чітко були висказані Д.Коеном в його
аналізі так званої “проблеми права в історичному матеріалізмі” і
зводились до утвердження “необхідності жорстокого відділення права і
економіки, та аналізу їх взаємодії як одномірного каузального зв’язку”.

Вихідні положення “конститутивістської теорії” на перший погляд
нагадують висновки радянських дослідників 70-80-х років про “відносну
автономність права” і можливість пояснення його зв’язків з економічним
базисом по марксовій формулі “внутрішня залежність та зовнішня
самостійність”. Але, об’єктивно оцінюючи цю літературу, слід відзначити
наявність надмірних спрощень та ідеалізацій, що були обумовлені суто
ідеологічними чинниками та догмативними стандартами теоретизувань в цій
сфері. Тому в західній марксистській (явно чи неявно) літературі цей
підхід був реалізований більш повно, особливо це стосується 90-х років.

РОЗДІЛ ІІІ. ПРАВО ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ.

3.1. Соціальна обумовленість та цінність права.

Соціальне управління являє собою цілеспрямоване діяння на суспільні
процеси, здійснюване за допомогою спеціальних органів та організацій,
призначених удосконалювати цілісність та структуру соціальної системи,
її оптимальне функціонування та розвиток. Головне завдання управління –
регулювання поведінки та діяльності людей, відносин між ними. Основними
елементами управлінського процесу є об’єкт, суб’єкт, засоби та результат
управління. Його функціями є будування моделі об’єкта, що управляється,
розробка та прийняття управлінського рішення, організація та
розставлення елементів управління у відповідності до прийнятого рішення,
регулювання, забезпечення зворотного зв’язку, контроль тощо.

У виконанні головного завдання управління, здійснюванні його функцій
праву належить першорядна роль.

Правовим вiдносинам у будь-якiй галузi права кореспондують фактичнi
вiдносини людей, суспiльнi вiдносини. Правовi вiдносини нерозривно
пов’язанi з економiчними, полiтичними, соцiальними, у тому складi
органiзацiйними, управлiнськими, а також родинними та iншими
суспiльними вiдносинами. Цей взаємозв’язок суспiльних вiдносин,
правових норм та правових вiдносин вельми рiзноманiтний, але в ньому
можна видiлити два основних напрямки.

Перший стосується походження правових норм. Правовi норми
виникають на основi iснуючих суспiльних вiдносин, перш за все соцiальних
вiдносин. Вони вiдбивають їх в особому виглядi, перевтiленному
згiдно з волею законодавця з урахуванням тенденцiй суспiльного
розвитку, потреб та завдань суспiльства та держави. Наскiльки вiрно
правовi норми вiдбивають потреби життя, чи вiдповiдають вони реальному
стану речей, чи сприяють подальшому розвитку фактичних вiдносин, чи
закрiплюють саме тi вiдносини, що повиннi бути закрiпленi, цi питання
являють собою питання соцiальної обумовленостi правових норм i
породжених ними правовiдносин.

Соцiальна обумовленiсть права має ще й iнший аспект: сам механiзм
цiєї обумовленостi, тобто тi вiдносини, якi виникають в процесi
вироблення нових законодавчих норм, включаючи не тiльки вiдносини у
вiдповiдних державних установах, але й рiзоманiтнi неформальнi
вiдносини, особливо громадську думку з питань права. Говорячи про
соцiальну зумовленiсть права, необхiдно перш за все розглянути
соцiальнi фактори правотворчої дiяльностi, оскiльки вони являють собою
змiстовний момент усiх суспiльних вiдносин, та врештi решт вiдбивають
структуру, цiлi й функцiї рiзних органiв-учасникiв правотворчого
процесу i впливають на змiст правового нормативного акту.

Соцiальна взаємодiя, тобто взаємодiя рiзних соцiальних
груп, якi вiдрiзняються
соцiальним статусом та соцiальними ролями, функцiями, що їх вони
виконують у суспiльствi, а тому й соцiальними потребами та iнтересами,
являє собою суть механiзму дiї й економiчних, й полiтичних, й
iдеологiчних, й культурних, й нацiональних факторiв, а кiнець кiнцем
саме вона виступає об’єктом правового впливу. Серед факторiв, що

вiдбивають явища суспiльного буття важливе мiсце посiдає економiчний
фактор. В ньому проявляються потреби та можливостi розвитку
економiки країни, окремих адмiнiстративно-територiальних одиниць та
галузей господарчого та соцiального життя, як у
матерiально-виробничому, так i в фiнансовому аспектi.

В системi факторiв, що вiдбивають явища суспiльного буття,
поряд з економiчними слiд також враховувати екологiчний, географiчний та
демографiчний фактори.

Всi цi фактори впливають на правотворчу дiяльнiсть i на змiст
нормативних актiв не безпосередньо, а через ряд iнших, вiдбиваючих явища
суспiльної свiдомостi: полiтико-правовi, соцiо-культурнi,
iдеолого-психологiчнi та iншi.

Найважливiшим фактором правотворчої дiяльностi, який вiдбиває
процеси духовного життя суспiльства, є полiтико-правовий, котрий
виступає у формi полiтичних директив, правових установок та орiєнтацiй
вiдносно головних сторон розвитку законодавства, його окремих сфер,
галузей та iнститутiв.

Суттєвий вплив на правотворчу дiяльнiсть та змiст правових актiв
має iдеолого-психологiчний фактор, в якому проявляються особливостi
iдеологiї та психологiї суб’єктiв – учасникiв процесу створення
правових актiв.

Не менш помiтний вплив має культурний та освiтнiй рiвень
населення та посадових осiб, їх правова освiченiсть, розвинутiсть та
ефективнiсть дiяльностi засобiв масової iнформацiї, тобто
соцiокультурний фактор.

У вигляді основополагаючої передумови існування правової держави,
наприклад, треба виділити певний рівень розвитку культури, при якому
індівіди, формуючи свої життєві стратегії, діють виходячи з принципу:
«Будь особою і поважай інші особи», тобто як вільні особистості, що
поважають волю і права інших.

Розглядаючи культуру як інтегративний зріз суспільного життя, що
становить якісно певний засіб універсалізації людської діяльності і,
відповідно, розвитку людини як суб’єкту суспільно – історичного процесу,
необхідно з’ясувати, яка соціокультурна ситуація склалася в
сьогодняшньому суспільстві.

Передусім необхідно визначити тенденцію відбудови традицій в культурі,
те чи висхідних до пластів фольклору, те чи висхідних до хрістіанству,
до буддизму і т.ін. У той же час, не вагаючись в необхідності
наступності в культурі, але враховуючи специфіку сучасного життя на
рубіжу XXI повіки, що характеризується інформаційною революцією і
застосуванням принципово нових інформаційних технологій, треба поставити
питання про необхідність, джерела і якість новацій в культурі. Це тим
більше актуально тому, що в нашій свідомості зміцнилося наступне
протиставлення: традиційна культура несе із собою тільки добро, вищі
людські цінності, сучасна же масова культура виключно вертає людину до
фізіологічного рівня і примітивних інстинктів. Звідси можна зробити
висновок про десоціалізуючий вплив сучасної культури на людину. Проте це
надто спрощений підхід до проблеми, остільки оскільки при всій
значущості і масштабах впливу так званої масової культури і особливо її
американських взірців на сучасну людину, все – таки культура несводима
лише до цих проявів. В противній нагоді розмова про волю особистості,
правову державу в сучасних умовах була б безглуздою.

Враховуючи всю важливість економічного, техніко – технологічного,
інформаційного, політичного і інших зрізів культури, хотілося би
передусім зупинитися на соціально – психологічних її аспектах. Людина,
являючись суб’єктом культури, одночасно виступає і у вигляді її об’єкту,
що знаходиться сьогодні в стані підвищеної емоційно – політичної
перенапруги, і це в чималій мірі визначає характеристики сьогоднішньої
соціокультурної ситуації. Не враховуючи ці характеристики, не можна
будувати культурну політику, а отже, неможливо впливати на
правосвідомість населення та провадити фундаменталізацію правової
освіти.

1. Настанови і ціннісні орієнтації людини в цей час формуються під
впливом двох груп чинників – орієнтації на європейську цивілізацію, її
цінності і соціальні норми як ідеал і психосоціальній напрузі, що
характеризує нашу реальність. Внаслідок з’являється тип особистості
(умовно його можна назвати культурно – агресивним типом), що розглядає
культуру як вислів свого агресивного початку, крайнього індивідуалізма і
соціальної безвідповідальності, як реакцію на ті обставини, в яких він
живе. Не напрочуд в зв’язку з цим, що ми часто зіштовхуємося з актами
вандалізму.

2. Культура поступово починає перетворюватися в інструмент політики.
Активно опрацьовуються соціальні технології театралізації політики.
Культура інтенсивно перетворюється в засіб завоювання довір’я населення,
одержання голосів електората. Взяти хоч би той факт, що партії вважають
необхідним включати в свої списки популярних акторів, знаменитих діячок
культури і так далі.

Суб’єктивно психологічний арсенал культури все активніше використається
політичними партіями в своїх цілях. Понад того, різноманітні політичні
партії і рухи намагаються підпорядкувати розвиток тих чи інших
інститутів культури рішенню своїх політичних завдань.

3. Спостерігається деформація системи культури, її функціонування в
суспільстві. Культура як би сконцентрувалася в трьох основних сферах –
політичного життя, інтимно – еротичний і самореалізації шляхом
насильства.

4. Розвивається специфічне відношення до культури як до засобу
своєрідної наркотизації, тобто втечі від життєвих реалій.

5. Розвивається культурно – комунікативна апатія, зникають потреби
вищого порядку: потреба в самореалізації крізь творчу діяльність,
потреба в спілкуванні з мистецтвом і, як слідство, знижується соціальна
активність, зростає соціальна апатія, що, між іншим, може розглядатися і
як причина культурно – комунікативної апатії.

Зрозуміло, що порушення механізмів традиційного функціонування культури
викликає дисфункції її, що негативним чином відображається на розвитку
взаємодії суспільства, держави і особистості.

Проте на цьому фоні спостерігається інтенсивна відбудова національно –
традиційного типу функціонування культури, передусім її обрядово –
святкових і ритуально – ігрових аспектів. Саме цей механізм приймає на
себе функції соціалізації людини.

Відмічені процеси підсилюються за рахунок чіткої тенденції пошуку
політичного покровителя, меценатів, що взяли би на себе забезпечення
всієї складної системи функціювання культури.

Наряду з цією тенденцією треба визначити заперечення рядом робітників
культури освітньої і виховної функцій культури внаслідок комерціалізації
останньої. І нарешті, в цей час культура не має чітко спрямованої
стратегії і тактики.

Відмічені характеристики деяких аспектів сучасної соціокультурної
ситуації дозволяють зробити висновки про те, що необхідно звернути
серйозну увагу на визначення і здійснення такої культурної політики, що
сприяла би утворенню реальних і дійових передумов формування
демократичної правової держави крізь вільну самореалізацію особистості
шляхом універсалізації і інтеграції національних і світових культурних
традицій і новацій, що є необхідним фундаментом правової освіти.

Правова освіта повинна будуватися на усвідомленні історичної
вкоріненности нашої правової системи у наших культурних та моральних
традиціях.

Правову освіту потрібно грунтувати на усвідомленні права як соціальної,
культурної цінності, розкривати моральний зміст та призначення права.

Та нарешті, формування правосвідомості повинне опиратися на більш
розвинені диференційовані уявлення про природу соціальної об’єктивності,
що дозволить подолати думку, що склалася у більшості населення про
“надіндивідуальність” системи правових норм та засобів їх захисту.

Необхідно також відзначити, що на виникнення проблемної ситуацiї, яка
вимагає правового регулювання, та на характер її розв’язання впливають
нацiональна та мiсцева побутова специфiка, звичаї та традицiї
населення, мовнi особливостi окремих державних i
адмiнiстративно-територiальних утворень.

В процесi створення правових нормативних актiв нацiональний
фактор взаємодiє з фактором мiжнацiональним, який вiдбиває ступiнь та
форми контактiв рiзних країн.

Розглянемо зараз другий напрямок взаємозв’язку мiж правовими та
фактичними суспiльними вiдносинами. Тут проявляється зворотний
зв’язок мiж правом та суспiльними вiдносинами, якi воно регулює. Мова
йде про реалiзацiю правових норм, про соцiальну ефективнiсть права,
його iнститутiв та норм. Ця проблема являє собою предмет подальшого
розгляду й тому тут ми вiдзначимо лише щiльний двостороннiй зв’язок мiж
соцiальною обумовленостю та соцiальною ефективностю права. Якщо та
або iнша норма права не викликана вимогами життя, навряд чи можна
сподiватися на те, що її застосування дасть бажаний результат. З
iншого боку, лише на основi вивчення ефективностi дiючого законодавства
можна внести кориснi пропозицiї щодо його подальшого вдосконалення.

З функцiональної точки зору право – мiра суспiльно значущої поведiнки
людей. Обмежуючи свободу кожної окремої особистостi свободою всiх iнших
особистостей та взаємопов’язуючи їх соцiально значущi вчинки воно,
таким чином, сприяє збереженню, функцiонуванню та розвитку суспiльного
цiлого.

Парадокс дiї права як засобу змiцнення цiлiсностi суспiльства
полягає у тому, що воно досягає цього, забезпечуючи стан особистостi,
переслiдуючої свої власнi цiлi та не розмiрковуючої про iнтегруючi чи
дезiнтегруючi наслiдки своїх вчинкiв.

Однак незважаючи на це ми маємо говорити про соціальну цінність права.
Цінності – це характеристики об’єктів та процесів, які мають позитивне
або негативне значення для життя людини. Ціннісне відношення виникає в
результаті включення того чи іншого об’єкту в сферу інтересів людини та
його діяльності. Цінністі можуть виступати у формі ідей добра,
справедливості, свободи, равенства й таке інше. Світ цінностей – це світ
належного. Цінності завдають стімул для зміни соціального буття, тому
вони є джерелом діяльності, активного відношення до реальності. Те що
має бути – краще ніж те, що є. Належне краще існуючого – у цьому полягає
сенс цінністі. Поняття «цінність» передбачає ідеал, мету, тому соціальне
управління повінно перш за все розглядатися з позицій ціннісного
підходу, тобто не тільки з позицій управління державою, а й як уміння
діяти взагалі, як мистецтво організації доцільної (згідної з метою)
поведінки. Управління складається з дій, які як би зменшують поступово
розбіжність між актульно існуючим станом та метою (ідеалом).

Право завжди містить у себе конкретно – історичні уявлення людства щодо
рівності, свободи, справедливості, прав людини, загального блага для
народу.

Система цінностей задає ідеальну модель життя, належний устрій
суспільства. Але для того, щоб здійснювати ідеали або принаймні
підтримувати досягнутий стан, цінності повінні бути втілені у певні
стереотипи поведінки, тобто набути інструментального характеру. Норми і
є такими «соціально – технологічними» утіленнями цінностей. Норми по
суті є цінності у дії. Таким чином, право виступає як власне цінність, а
також має інструментальну цінність. В цієй якості право є соціальним
регулятором, інструментом управління, якій за допомогою норм «задає»
програми управління і оформлює оперативну управлінську діяльність.

3.2. Соціальна характеристика суб’єктів права

Суспільні ( громадські ) відносини – це зв’язки між людьми, що виникають
у процесі їх спільної діяльності. Структура суспільних відносин досить
складна, в ній вирізняють – економічні зв’язки (виробничі відносини),
соціальні, політичні, культурні ( духовні ), правові зв’язки тощо.

Суб’єктами суспільних відносин можуть виступати соціальні спільноти (
народ, нація, соціальний шар чи група ), організації ( державні,
громадські, приватні ), окремі особи (індивіди). Місце кожного суб’єкту
в системі соціальних зв’язків обумовлено об’єктивними закономірностями
функціювання громадських стосунків та активністю їх учасників.

Як відомо, право регулює громадські відносини, в наслідок чого вони
здобувають правову форму, тобто стають правовими відносинами.

У межах правовідносин життєдіяльність суспільства набуває
цивілізованого, стабільного й врегульованого характеру, тому що право є
сильним організуючим чинником, додає особливої визначеності й стійкості
будь – якій сфері суспільного і державницького буття.

Звертаючись до сутності правовідносин як суспільних зв’язків, що
виникають на основі норм права, учасники яких мають суб’єктивні права та
юридичні обов’язки, забезпечені державою, ми найближче підходимо до
поняття “правосуб’єктності”.

Феномен правосуб’єктності має дуалістичну природу – нормативну і
соціальну водночас. Як система норм про здатність суб’єкта прав і
зобов’язань, правосуб’єктність співвідноситься безпосередньо з нормами
права, які визначають зміст цих прав і обов’язків ( щодо державних
органів – з нормами про компетенцію ). Інакше кажучи, змістом
правосуб’єктності є комплекс прав і зобов’язань суб’єктів права, який
витікає безпосередньо із закону незалежно від участі у конкретних
правовідносинах. Мова йде про правовий статус особи чи установи.

В той же час, коло та види суб’єктів права також безпосередньо залежать
від галузі соціальних відносин, що врегульовуються правом, від глибини і
характера активного й плідного правового впливу. Правосуб’єктність
співвідноситься із суб’єктивними правами і зобов’язаннями не прямо, а
соціально опосередковано через відповідні норми, які визначають сутність
і зміст цих прав і обов’язків та юридичних фактів. А правовий статус
особи чи організації формулюється у законі не як абстрактна, а як
соціально зумовлена потребами суспільства й держави даність.

Таким чином, правосуб’єктність являє собою передбачену нормами права
можливість ( здатність ) бути учасником правовідносин. Правосуб’єктність
– це безперечно складна юридична властивість, але її складові елементи –
правоздатність і дієздатність – мають також чітко визначену соціальну
якість.

Розглянемо це. Правоздатність, як відомо, є обумовлена нормами
праваздатність особи мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки, тобто
це передумова існування суб’єктивного права, а не саме суб’єктивне
право. Цивілізоване право розвинутих держав, наприклад, визнає в рівній
мірі за всіма громадянами країни здатність мати громадянські права і
нести обов’язки ( це – громадянська правоздатність ). Правоздатність
містить широкі соціальні можливості громадянина вимагати від держави
конкретизації чи розвитку своїх головних прав, тобто наявність
правоздатності надає юридичну силу певним соціальним діям суб’єктів.
Отже, у парадигмі соціологічного підходу можна стверджувати, що
правоздатність не є конкретним правом, а соціально визначена можливість
може бути носієм всіх тих прав і обов’язків, які обумовлені об’єктивним
правом.

В свою чергу, дієздатність як складова правосуб’єктності є визначеною в
законі можливістю особи своїми власними діями набувати і здійснювати
права та обов’язки. Основні форми її існування, а саме – угодоздатність
( можливість особисто здійснювати цивільно – правові угоди ) і
деліктоздатність (обумовлена законом здатність нести юридичну
відповідальність за правопорушення ) виникають внаслідок певних
соціальних обставин і умов. Так, якщо правоздатність громадянина виникає
з моменту його народження, то дієздатність – із досягненням певного віку
(соціально – демографічна умова ); для психічно хворих та неповнолітніх
осіб, які не опанували властивостей дієздатності з невідповідності
певним соціопсихологічним і віковим ознакам, цивільне право, навіть,
вводить інститут уповноваженого представника, що своїми діями має
представляти інтереси недієздатного учасника правовідносин.

Отже, правоздатність і дієздатність – це безумовно соціо – юридичні
властивості, які відбивають закономірні процеси зростання ролі права і
соціальної відповідальності особи перед суспільством. Масштаби,
різновиди та межі правоздатності суб’єкту визначаються закономірностями
розвитку суспільства, обумовлені характером економічного та політичного
ладу, рівнем цивілізованості та демократизму громадського життя.

Слід враховувати, що правовідношення – це не тільки центральний механізм
правового регулювання, а й різновид суспільних відносин, тому їм
притамані не тільки формально – юридичні, але й соціальні ознаки.
Розглянемо їх послідовно.

Сторони правових відносин завжди володіють суб’єктивними правами і
несуть соціальні зобов’язання. Зміст правовідношення формується в
наслідок волевиявлення його учасників ( які є, водночас, соціальними
суб’єктами ), дії юридичних норм та у відповідності з рішеннями
правозастосовчих органів. Слід мати на увазі, що найчастіше правове
регулювання здійснюється без втручання правозастосовника, і навіть за
умов відсутності нормативно – правового підгрунтя правове відношення
відбувається при вадах законодавства на основі загальноприйнятих
соціальних чи диспозитивних норм.

Правове відношення є таким суспільним відношенням, в якому здійснення
суб’єктивного права і виконання обов’язків забезпечені можливістю
державного примусу, що за своєю природою є соціально – політичною
функцією держави. Хоча у більшості випадків здійснення суб’єктивного
права і виконання обов’язків суб’єктами правовідносин відбувається без
застосування заходів державного примусу.

Правовідношення постає у вигляді певного суспільного зв’язку, міра
конкретизації якого може бути різною. Так, правовідносини, що виникають
безпосередньо із закону, конкретизуються мінімально, тому що всі
адресати юридичної норми рівнозначно спрямовані до будь – яких суб’єктів
права ( типовим прикладом є конституційні права і свободи громадян,
якими він порядкує згідно з власним вибором ). Більш високий ступінь
конкретизації правовідносин ( середній чи максимальний ) відбувається
за умов, коли індивідуалізується не тільки суб’єкт, але й об’єкт
правовідносин і зміст правового зв’язку між ними.

Всі зазначені елементи структурного складу правовідношення – суб’єкт,
об’єкти і зміст правового зв’язку – за сутністю своєю є соціальними
феноменами чи обставинами. Вони реалізуються у будь – яких галузях
суспільноог буття – економіці, політиці, культурі, соціальній сфері
тощо.

У будь – якому правовідношенні повинно бути не менш ніж два суб’єкти (
звичайне правовідношення ), оскільки окремий індивід не може входити в
якісь суспільні стосунки із самим собою. В той же час , у
правовідношенні можлива участь декількох суб’єктів ( складне
правовідношення ).

Під кутом зору соціологічного підходу важливо з’ясувати соціальну
цінність правоздатності. З одного боку, правоздатність сама собою
ніякого реального блага не надає, це тільки ” право на право “,
можливість визнання індивіда рівноправним членом суспільства. Але право
таким чином веде до встановлення елементарної юридичної справедливості і
усунення соціальної дискримінації. Так, наприкінці ХІХ ст. Ф.
Регельсбергер писав, що безжалісна нерівність, яка існує в реальному
житті, отримує в праві деяке пом’якшення, коли, наприклад, всі люди
оголошуються правоздатними – хворі і здорові, старі й малі, незаможні та
багаті, вельможні та невельможні.

За сумою переважно соціальних ознак слід чітко відрізняти правоздатність
від суб’єктивного права.

По – перше, вона невід’ємна від особи, неможна людину лишити
правоздатності або обмежити її з якихось причин. По – друге,
правоздатність не залежить від віку. Статі, професії, етнічної
належності, місця проживання, достатку й інших життєвих обставин. По –
третє, правоздатність не є передаваємою, її не можна делегувати іншим;
отже, вона є первинною щодо суб’єктивного права, вихідною і грає роль
його передумови.

В той же час, ” правоздатність, – писав Н.М.Коркунов, – означає тільки
те, що особа може мати відомі права, але це ще не значить, що вона ними
дійсно володіє. Кожен здатен мати право власності на майно, але звідси
зовсім не витікає, що вже його має ” .

Виходячи з цього, можна виявити опосередкований зв’язок

окремих видів правоздатності з соціальними чинниками. Так, загальна
правоздатність наступає як принципова можливість особи мати будь – які
права й обов’язки, що передбачені чинним законодавством, хоча й фактичне
опанування ними наступає за певних об’єктивних умов. Галузева
правоздатність надає можливості набувати суб’єктивні права у тих чи
інших галузях права з приводу конкретно – соціальних стосунків ( це
галузі трудової, виборчої, шлюбної тощо правоздатності ). Врешті,
спеціальна ( професійна чи посадова ) правоздатність є такою, що
потребує спеціальних знань, повноважень або таланту ( наприклад, судді,
лікаря, вченого, керівника установи, митця – артиста тощо ). Крім того,
правоздатність організацій, юридичних осіб також є спеціальною, тому що
визначається метою і завданнями їх діяльності, зафіксованими у
відповідних документах.

3. 3. Система суб’єктів права та їх соціальні властивості.

Цивілізаційна історія людства свідчить нам про те, що далеко не всі люди
у минулому визнавалися за суб’єктів права. Наприклад. За часів
стародавнього світу індивіди, що перебували у статусі невільника, могли
бути лише об’єктами правовідносин ( предметом купівлі – продажу );
зокрема, у римському праві невільник розглядався як речь, предмет,
“засіб виробництва, що говорить”. До речі, в умовах рабовласницької
формації всією повнотою формально – юридичних прав не володіли й багато
хто з вільних громадян. У цьому факті безпосереднььо відбивається дія
такого соціального чинника як залежність правосуб’єктності від
соціального статусу особи у сословно – ієрархічних суспільствах.

За часів феодалізму закріпачені селяни також не були рівноправними
громадянами, отож не були вони й повноцінними суб’єктами права. Вони
мали суттєві обмеження у правах, бо феодальне право було “правом
привелеїв” і чітко провадило градацію людей в залежності від соціального
походження, звання, стану тощо.

В сучасних цивілізованих країнах соціально – правові дискримінації
скасовані. В Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (
1996 р. ) проголошено: ” Кожна людина, де б вона не знаходилась, має
право на визнання його правосуб’єктності ” (стат. 16 ).

У системі суб’єктів права відбиваються всі соціальні характеристики і
риси, що відповідають даному суспільству, його правовій та політичній
системі, пануючому типу права.

Учасниками правовідносин є суб’єкти права, під якими розуміють людей та
їх об’єднання, що виступають в якості носіїв передбачених законом прав і
обов’язків. Категорії “суб’єкт права” і “суб’єкт правовідносин”
практично рівнозначні, але наукова література робить щодо цього деякі
уточнення. По – перше, конкретний громадянин як постійний суб’єкт права
не може бути водночас учасником всіх правовідносин; по – друге,
народжені, малолітні діти і душевнохворі люди, що також є суб’єктами
права, не стають суб’єктами більшості правовідносин; по – третє, врешті,
правовідносини – не є єдиною формою реалізації права. Оскільки, ці
обставини мають здебільше соціальний характер, їх необхідно враховувати
при розгляді соціальної природи суб’єктів права.

Отже, суб’єктами права можуть виступати індивіди, їх колективні
спільноти ( об’єднання, зокрема ) чи організації, які на підставі
юридичних норм стають учасниками правовідносин, тобто носіями
суб’єктивних прав і обов’язків.

У парадигмі соціологічного підходу, який, за висловлюванням його
найвидатнішого представника, американського вченого Р.Паунда, вважає
право соціальним інструментом, засобом “соціальної інженерії”, суб’єктів
правовідносин можна досить чітко класифікувати та систематизувати.

До речі, аналітична юриспруденція за ознаками формально – юридичного
підходу ( найчастіше це – правовий статус ) поділяє суб’єктів права на
дві групи: ті, що здійснюють правовідносини в галузі приватного права; і
такі, що діють у сфері публічного права. У сфері приватного права (
цивільного, сімейного, трудового, зімельного, цивільного судочинства
тощо ) суб’єкти права поділяють на фізичних і юридичних осіб. В галузі
публічного права самостійними суб’єктами виступають органи держави, що
володіють повновагами зі здійснення владних функцій законодавчої,
виконавчої та судової гілок влади.

Соціологічна ж класифікація суб’єктів права вимагає ускладнення
критеріїв, за якими їх розподіляють. В такому випадку за критерії
беруться соціально – правові ознаки: по – перше, соціально – правовий
статус; по – друге, – соціальна згуртованість; по – третє, –
інституційность.

Таким чином, суб’єкти правовідносин можна розподілити на: індивідуальні
– громадянни конкретної держави, іноземні громадяни, особи без
громадянства (апатриди), особи з подвійним громадянством(біпатріди);

колективні (соціальні спільноти) – народ, нація, населення регіону,
трудовий колектив;

інституційні (організації) – державні організації (державні органи,
адміністративно – територіальні одиниці, виборні округи, державні
установи і підприємства, безпосередньо держава ), недержавні організації
( громадянські об’єднання, господарчі організації як юридичні особи,
релігійні організації й установи, іноземні фірми ) (див.мал.1).

Слід обов’язково уточнити, що не будь – який колектив людей, або
соціальна спільнота ( група ) можуть виступати суб’єктами права.
Наприклад, такі соціальні чи соціопрофесійні спільності як сім’я (
родина ), учбова група, курс, кафедра вищого навчального закладу,
виробнича бригада чи цех та деякі інші не володіють властивостями
правосуб’єктності. Суб’єктами права можуть стати лише більш чи менш
значні, усталені або постійні соціальні утворення, які характеризуються
єдністю волі і мети, а також визначеною внутрішнею організацією. І це не
яким чином не тимчасові поєднання громадян, або якихось структур.

Соціальна природа суб’єктів права виявляється не із властивостей, що їм
надає юридично й соціально обумовлена

Мал.1

Суб’єкти

правовідносин

Індивіди

Соціальні спільноти

Громадяни

Народ

Іноземні громадяни

Нація

Оособи без громадянства

Населення регіону

Особи з подвійним громадянством

Трудовий колектив

Організації

Державні

Недержавні

державні органи;

державні уста-нови і під-

приємства;

адмін. – терито-ріальні одиниці;

виборчі округи;

держава

громадські об’єднання;

господарчі орга- нізації ;

іноземні фірми;

релігійні організа-ції

правосуб’єктність – це лише опосередкований зв’язок. Соціальна природа
генетично набувається ними з чинників соціального походження – суб’єкти
права, як доводить соціологічний підхід, є елементами соціально –
класової та соціально – інституційної структури суспільства.

Отже розглянемо їх соціально – правові ознаки. Громадяни – це, за
соціологічним визначенням, індивіди, що як суб’єкти права набули
громадянських прав певної держави; вони вступають у різноманітні
правовідносини: цивільно – правові, сімейні, трудові, земельні,
фінансові, процесуальні тощо. Від соціальної та правової активності
громадяннина залежить набуття ним певного статусу в суспільстві,
соціальному шарі, групі чи колективі, його життєвий успіх. Соціально –
правове становище громадян цивілізованих країн в цілому характеризується
наявністю у них правового статусу, який містить не тільки
правосуб’єктність, але й основні права, свободи та обов’язки людини, які
найчастіше закріплюються у Конституції держави. Так, соціально –
правовий статус громадян України цілком відповідає стандартам прав
людини, що визначені відомими і визнаними міжнародно – правовими актами.
Конституція України (1996 р.) визначає права і свободи людини як
невідчужені та невід’ємні, що належать кожному від народження.
Конституція закріплює і гарантує рівність всіх громадян перед законом і
судом, право на життя, захист гідності особистості, право на свободу і
особисту недоторканість, недоторканість приватного життя, оселі, свободу
руху, вибору місць перебування і проживання, свободу слова, думок і
совісті, зборів, мітингів і демонстрацій, право на об’єднання, участь в
управлінні справами держави, свободу підприємницької діяльності, захист
права приватної власності тощо. Кожен громадянин має право
розпоряджуватися своїми здібностями до праці. Має гарантії соціального
забезпечення, право на житло, на охорону здоров’я, на освіту, на волю у
творчості, на суддєвий захист прав і свобод. В той же час Конституція
України встановлює соціально виважені обов’язки громадян: платити
законно визначені податки і збори, зберігати природу і навколишнє
середовище, дбайливо відноситись до багатств природи, захищати Вітчизну,
нести військову службу згідно з чинним законодавством.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть бути суб’єктами
трудових, цивільних, процесуальних та інших правовідносин. В той же час
воннни обмежені зі зрозумілих причин у деяких соціальних правах і
обов’язках, зокрема, не мають виборчих прав і прав на участь в
управлінні державними інститутами, на них не розповсюджено дію війскової
зобов’язаності та деяких статей Кримінального кодексу тощо.

Слід зазначити, що крім конституційно – правового статусу різні
громадяни можуть отримувати специфічні соціальні статуси, багато з яких
визначаються конкретними законами, або підзаконними актами. Наприклад,
статус робітника, війсковослужбовця, студента, працівника провоохоронних
органів, пенсионера тощо. Сучасні соціо – політичні реалії вимагають
належного опрацювання і закріплення у законі таких актуальних статусів
як безробітний, біженець, іноземний працівник тощо.

Соціальні спільноти виступають суб’єктами права, але найчастіше
опосередковано через державні організації чи громадські об’єднання, яким
вони делегують відповідні повноваження. Але закон передбачає умови і
випадки, за яких народ, нація (етнос), населення регіону
(адміністративної території), трудовий колектив можуть виявити
безпосередню і активну правоздатність. Наприклад, народ ( чи населення
регіону ) безпосередньо здійснює свої права шляхом всенародного
голосування ( референдума ). У відповідності до вимог Конституції
України (1996 р.) місцеве самоврядування забезпечує самостійне рішення
населенням питань місцевого рівня і значення, володіння, користування і
розпорядження муніципальною чи власністю громадян.

Недержавні організації діють не тільки у господарчій сфері
соціоекономічних стосунків, але й у політиці ( партії та рухи ), захисту
прав громадян ( юридичні консультації, професійні союзи та асоціації,
товариства охорони прав споживачів та ін. ); вони виступають у ролі
суб’єктів права як у державно – правових, адміністративно – правових,
трудових, процесуальних, так і інших відносинах. Посідаючи статус як
елементів політичної структури соціуму, так і структурних ланок
громадянського суспільства, вони за своїм проміжним становищем володіють
значними і диференційованими механізмами соціального контролю.

Державні організації утворюються щодо виконання різноманітних функцій,
тому як суб’єктів права їх поділяють на три групи:

органи держави, що виконують функції управління і мають владні
повноваги. Найчастіше вони виступають суб’єктами адміністративних,
земельних, кримінально – правових і процесуальних правовідносин. Їх
правове положення характеризується компетенцією, передбаченою чинним
законодавством, а соціальне – визначається механізмами легітимації,
тобто суспільного визнання та виправдання;

установи, що займаються соціально – культурною діяльністю, не пов’язаною
зі владними повноваженнями. Це так звані бюджетні установи ( школи, ВНЗ,
лікарні, бібліотеки, театри, музеї тощо ), які виконують специфічні
професіоналізовані функції у суспільстві, та водночас структують його
соціальні інститути – освіту, культуру, мистецтво, охорону здоров’я
тощо;

підриємства, які займаються господарчою діяльністю, діючи або на засадах
права господарчого ведення, або на праві оперативного управління (
казені підприємства). Держава несе субсідіарну відповідальність по їх
зобов’язанням.

Державні організації виступають у цивільно – правових відносинах як
юридичні особи, здійснюючи функції позавладного характеру. Крім того,
права і ознаки юридичних осіб отримують багато з недержавних організацій
( господарчі товариства, виробничі й споживчі кооперативи, громадські,
релігійні організації тощо ).

Зрештою, держава в цілому виступає як суб’єкт права у державно –
правових ( міждержавних, міжреспубліканських ) відносинах, у деяких
майнових ( валютне регулювання, випуск облігацій тощо ) взаємозв’язках,
є власником майна, підприємств, транспорту, зв’язку, може встановлювати
монополію тощо. Всі параметри і функції держави соціально – політично
обумовлені, а за умов демократичного ладу – делеговані суспільством.

Таким чином, правосуб’єктність як елемент правових відносин має не лише
формально – юридичне значення, але й чітко опосередкована соціальними
умовами і зв’язками.

Система суб’єктів зі всіма їх юридичними ознаками вибудовується сучасним
демократичним суспільством у відповідності до соціально – політичного
ладу, соціально – класової та соціально – етнічної структури соціуму, в
залежності від рівня політико – правової культури населення,
розгорнутості інститутів громадянського суспільства.

Література:

1. Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. – СПб., 1909.

2. Кульчар Кальман. Основы социологии права . – М.: Прогресс, 1981.

3. Карбонье, Жан. Юридическая социология. ( Пер. с фр. и вст. В.А.
Туманова ) – М.: Прогресс, 1986. – 351 с.

4. Кудрявцев В.Н., К&