Розміщення продуктивних сил України
Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
С. І. Дорогунцов, Ю. І. Пітюренко, Я. Б. Олійник та ін.
ПЕРЕДМОВА
Радикальна трансформація соціально-економічних структур, що здійснюється
в Україні, визначає необхідність наукового обгрунтування принципово
нових методологічних основ вивчення процесів розміщення продуктивних сил
країни та оптимізації територіальної структури економічної системи.
Пріоритетність соціального розвитку, інтеграція екологічного й
економічного підходів до розміщення продуктивних сил та актуальність
підвищення рівня ресурсно-екологічної безпеки держави потребують
реального втілення в практику господарювання принципів сталого розвитку
як надійної основи ефективного використання потужного потенціалу
продуктивних сил суспільства. На сучасному етапі суспільного розвитку,
якому притаманне прискорення темпів науково-технічного прогресу, з
одного боку, та загострення ресурсно-екологічної кризи — з іншого,
суттєво посилюються світові інтеграційні процеси в сфері
науково-технічного та економічного співробітництва. Входження України в
світовий економічний простір — це новий етап у розвитку її продуктивних
сил, який передбачає структурну модернізацію економіки, формування нових
територіально-виробничих комплексів, вдосконалення системи господарських
зв’язків, зрушення в експортно-імпортній спеціалізації певних територій.
Усе це вимагає досягнення кардинальних змін у структурних і
відтворювальних характеристиках продуктивних сил, орієнтації на
ефективний пошук нових можливостей щодо ресурсозбереження в усіх сферах
виробничої і невиробничої діяльності.
Трансформаційні процеси в Україні супроводжуються активізацією впливу
територіальних відмінностей природного і виробничого потенціалів на
результати соціально-економічних перетворень, причому цей процес набирає
загальнонаціональної ваги. Ефективно використовуючи природно-ресурсний,
трудовий та виробничий потенціал регіонів України, можна досягти значних
успіхів в економічному зростанні в інтересах зміцнення могутності
держави та добробуту її населення. На цьому шляху принципово важливо
враховувати якісно нові реалії розвитку українських регіонів, спиратися
на знання закономірностей територіального розвитку та бачення його
перспектив. У зв’язку з цим великого значення набуває удосконалення
територіального управління, що передбачає активну координацію
господарської діяльності в межах існуючого економічного районування
території України. Необхідно налагодити тісні міжрегіональні економічні
зв’язки, розширити можливості кооперування і комбінування виробництва з
метою формування в державі стабільних господарських територіальних
систем як першооснови ефективного вирішення нагальних
соціально-економічних проблем.
Піднесення економічного розвитку регіонів України, продуктивне
функціонування усіх структурних складових їхніх господарських комплексів
і зростання на цьому підґрунті життєвого рівня населення — основні
орієнтири, на які спрямовуються усі зусилля щодо вдосконалення
розміщення продуктивних сил при здійсненні державної регіональної
економічної політики. Пріоритетність саме цих завдань зумовлена
особливостями сучасного етапу розвитку продуктивних сил України та її
регіонів, складністю й суперечливістю соціально-економічних процесів
перехідної економіки. Не можна не враховувати і ту обставину, що на
шляху до повного розв’язання поставлених завдань є вагомі перешкоди — це
певна розінтегрованість територіальних господарських систем, їхня
структурна незбалансованість, недостатня соціальна спрямованість. У
цьому контексті необхідно відмітити, що на сучасному етапі
державотворення важливо забезпечити максимально повну реалізацію
економічного потенціалу регіонів у стратегії формування єдиної
високопродуктивної економічної системи.
Таким чином, усвідомлення широкого спектра нових економічних проблем дає
змогу зрозуміти необхідність переосмислення теоретичних положень, що
стосуються закономірностей, принципів і факторів, стратегії і тактики
розміщення продуктивних сил в сучасних соціально-економічних умовах.
Нові завдання
постають і перед наукою про розміщення продуктивних сил. Головне з них —
концептуальне обгрунтування оптимального розміщення продуктивних сил на
основі збалансованого розвитку всіх підсистем з метою досягнення високої
продуктивності економіки та зміцнення незалежності держави.
Завдання курсу розміщення продуктивних сил полягають у наданні студентам
необхідних знань щодо новітніх тенденцій розвитку цієї галузі науки,
формування у них умінь і практичних навичок при вирішенні практичних
питань стосовно розміщення продуктивних сил з урахуванням демографічних,
соціальних та екологічних факторів.
Сучасна господарська система функціонує в умовах досить складних
економічних взаємозв’язків, аналіз яких потребує серйозної фахової
підготовки. Це вимагає від економістів глибоких знань теоретичних основ
розміщення продуктивних сил, принципів територіальної організації
виробництва, світових тенденцій розвитку продуктивних сил. Особливого
значення в практиці господарювання набуває розробка прогнозів (схем)
розміщення і розвитку продуктивних сил певних територій, якими
визначаються завдання і основні показники економічного та соціального
розвитку регіонів України, напрями комплексного використання природних
ресурсів, шляхи розв’язання соціальних та екологічних проблем.
Оволодіння методологією прогнозування тенденцій розвитку продуктивних
сил на найближчу та віддалену перспективу можливе лише на основі
глибоких знань як теоретичних, так і прикладних аспектів організації
територіального господарювання. Наука про розміщення продуктивних сил
постійно розвивається, збагачується новими теоретичними положеннями,
методологічними і методичними розробками, рекомендаціями практичної
спрямованості. Вона взаємодіє з іншими науками — природничими,
географічними та технічними. Велику роль у розвитку науки про розміщення
продуктивних сил відіграє економічна теорія, яка вивчає і формулює
економічні закони і категорії, що слугують необхідним методологічним
підґрунтям для розвитку власного понятійного апарату науки про
розміщення продуктивних сил. Остання використовує також результати
наукових досліджень галузевих економік, економіки природокористування,
економічної статистики, економічної і соціальної географії, економічної
кібернетики, економіки праці, фінансів, історії народного господарства,
картографії та ін. В свою чергу наука про розміщення продуктивних сил
збагачує їх власними категоріями та економічними характеристиками
територіального розвитку.
Пропонований посібник структурно складається з таких взаємопов’язаних
розділів: теоретичні основи розміщення продуктивних сил;
народногосподарський комплекс України як форма організації продуктивних
сил; місце України в світовому економічному просторі та її
зовнішньоекономічні зв’язки. Він містить виклад не тільки основних тем з
навчального курсу, а й методичні розробки, які сприяють кращому
оволодінню теоретичними і прикладними питаннями щодо розміщення
продуктивних сил України. У посібнику використані власні доробки
авторів, опубліковані наукові праці з відповідної тематики, результати
досліджень науковців Ради з вивчення продуктивних сил України НАН
України, енциклопедичні, довідкові та періодичні видання. Він
призначений для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних
закладів та спеціалістів, які займаються питаннями розміщення і розвитку
продуктивних сил.
1. Предмет, метод і завдання курсу
«Розміщення продуктивних сил України»
– Сутність предмета і об’єкта науки про розміщення продуктивних сил.
– Методологічні основи науки про розміщення продуктивних сил.
– Актуальні проблеми і завдання курсу розміщення продуктивних сил
України.
1. СУТНІСТЬ ПРЕДМЕТА І ОБ’ЄКТА НАУКИ ПРО РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ
Економічне зростання та реалізація потенційних можливостей будь-якої
господарської системи значною мірою залежить від того, наскільки
раціонально розміщені її продуктивні сили. Врахування специфіки
територіальної організації продуктивних сил у практиці господарювання
дозволяє досягти значної економії суспільної праці, істотно покращити
структурні параметри економіки та її основні макро- і мікроекономічні
показники.
Необхідно відзначити принципову відмінність предмета і об’єкта вивчення
курсу розміщення продуктивних сил від інших, пов’язаних з ним дисциплін,
а також особливості сучасного трактування складу продуктивних сил
регіону та існуючих підходів до їх дослідження. Розміщення продуктивних
сил як важлива галузь економічної науки вивчає специфічні, просторові
закономірності організації територіальних господарських систем з метою
їх раціоналізації, підвищення ефективності господарювання та досягнення
соціально-економічного прогресу. Отже, предметом науки про розміщення
продуктивних сил є виявлення законів, закономірностей та визначення
принципів і факторів просторової (територіальної) організації
продуктивних сил, їхнє сучасне і перспективне розміщення.
Сучасна економічна теорія трактує склад продуктивних сил на розширеній
основі, не обмежуючись лише тими компонентами, що діють у виробничій
сфері. Відповідно до такого підходу до складу продуктивних сил
відносять: предмети і засоби праці; робочу силу; природоресурсний
потенціал; форми і методи організації праці та виробництва; науковий і
соціально-культурний потенціал; інформацію [4, с. 266]. Взаємодія цих
компонентів зумовлює певний рівень розвитку продуктивних сил та їхні
специфічні риси.
Наука про розміщення продуктивних сил всебічно досліджує сучасні
тенденції їхнього розвитку на рівні населеного пункту, адміністративного
району, області, економічного району та країни в цілому. Проблеми, що
вивчає ця наука, виходять на міжрегіональний і глобальний рівні, їх
комплексний аналіз дає змогу виявити структурні диспропорції в
розміщенні продуктивних сил та резерви щодо раціонального використання
природоресурсного, трудового і виробничого потенціалу, оцінити рівень
збалансованості територіальної господарської системи за різними
критеріями. Одержані результати виступають інформаційним підґрунтям
наукового обґрунтування основних напрямів державної регіональної
економічної політики, а також конкретних заходів щодо структурної
трансформації господарських комплексів, збереження навколишнього
природного середовища, зростання ефективності господарювання. Тому
об’єктом вивчення даної науки виступають усі елементи просторової
організації продуктивних сил — природо- і трудоресурсний потенціал,
галузеві і міжгалузеві комплекси, територіальні форми організації
продуктивних сил та системи господарювання, соціальна інфраструктура
тощо.
Метою цієї науки є обгрунтування напрямів оптимізації розміщення
продуктивних сил, підвищення економічної і соціальної ефективності їх
функціонування, а також визначення перспектив розвитку. Важливо
підкреслити, що ця головна мета досягається на основі таких розробок:
наукового обгрунтування стратегії і тактики розвитку продуктивних сил на
перспективу; встановлення економічно доцільного механізму регіональної
економічної політики; складання прогнозів територіального розвитку на
найближчу та віддалену перспективи; опрацювання нових проектів
реструктуризації територіально-виробничих комплексів; розробки концепцій
проектів, програм, рекомендацій, пропозицій, спрямованих на досягнення
збалансованого стану національної економіки, її галузей та
територіально-виробничих комплексів, а також на формування ефективного
механізму господарювання. Саме цим забезпечується велике прикладне
значення наукових розробок з проблем розміщення продуктивних сил.
2. МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ НАУКИ ПРО РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ
Методологію будь-якої науки формує сукупність категорій, на які вона
спирається, а також система певних методів дослідження та алгоритм
розв’язання завдань практичної спрямованості. Методологічною основою
науки про розміщення продуктивних сил є матеріалістична діалектика,
відповідні економічні категорії та закони. Будь-яка наука використовує
широкий арсенал певних наукових прийомів і операцій для відтворення
предмета, що вивчається, та досягнення поставленої мети дослідження.
Виділяють чотири рівні наукових методів дослідження:
перший — загальнонауковий;
другий — міждисциплінарний (спільний для кількох галузей знань);
третій — конкретно-науковий, або спеціальний;
четвертий — методико-технічний [1, с. 37].
Прикладом загальнонаукових методів слугують діалектичний та системний
методи пізнання, їх застосування дає змогу досліджувати продуктивні сили
як складну динамічну систему, вся сукупність елементів якої перебуває у
певних взаємозв’язках і відносинах, утворюючи єдину цілісність. До
міждисциплінарних методів, які є найпоширенішою групою, належать,
зокрема, історичний і математичний. Вони широко використовуються різними
галузями науки для аналізу динаміки розвитку процесів або явищ.
Спеціальні методи застосовуються для конкретно-наукових досліджень. До
них можна віднести, наприклад, статистичний і картографічний. Методи
наукових досліджень, що утворюють методико-технічний рівень, дають змогу
виконувати техніко-економічні розрахунки різної складності й здійснювати
формалізацію окремих положень і рішень.
Розміщення продуктивних сил як галузь економічної науки використовує
широкий спектр сучасних методів дослідження (балансові, нормативні,
регіонального аналізу, економіко-статистичні, оптимізаційного
моделювання, економіко-математичні, техніко-економічного обгрунтування
та ін.), застосування яких дозволяє одержати нові, науково обгрунтовані
результати.
Сама методологічна схема розробки суто наукових, а нерідко і прикладних
завдань щодо розміщення продуктивних сил передбачає певну послідовність
проведення досліджень і охоплює такі етапи [1, с. 38].
Перший — програмний, що передбачає обгрунтування програми виконання
певного завдання чи проекту: його мети, очікуваних результатів,
виконавців, кошторису тощо.
Другий — інформаційний: збирання та обробка інформації; складання
паспортів досліджуваних об’єктів.
Третій — аналітичний: проведення аналізу одержаної інформації, її
систематизація та інтерпретація з метою отримання наукових і практичних
результатів.
Четвертий — модельний, який включає розробку системи моделей
прогнозування та планування для різних рівнів управління.
П’ятий — алгоритмічний: визначення чіткого порядку вироблення конкретних
рішень щодо розміщення продуктивних сил.
Шостий — концептуально-конструктивний: розробка концепцій, проектів,
програм, опрацювання прикладних рішень, одержання пошукового результату.
Слід зауважити, що наведена вище методологічна схема є до певної міри
універсальною, однак нерідко вона використовується із значними
модифікаціями, що зумовлено потребами чи вимогами практики.
Становлення методологічних основ науки про розміщення продуктивних сил
відбувалося досить тривалий час. Основоположниками ринкової теорії
розміщення виробництва є І. Тюнен, А. Вебер, А. Гетнер, А. Льош, В.
Крісталлер, У. Ізард, Дж. Чорлі, П. Хаггет та ін.
Питання розміщення виробництва спочатку розглядалися переважно в площині
вибору оптимального варіанта розташування окремого підприємства.
У своїх наукових працях А. Вебер та І. Тюнен як засновники теорії
розміщення виробництва довели, що характер розміщення підприємства
суттєво впливає на рівень його прибутковості; окреме підприємство можна
розташувати таким чином, щоб одержувати найбільший прибуток. У «теорії
штандорту» А. Вебер доводив, що виробництво розміщується за принципом
найменших витрат, а розміщення промисловості підпорядковується дії
певних «орієнтацій», серед яких він виділив транспортний фактор,
наявність робочої сили та агломерацій. У так званій «хорологічній
концепції» А. Гетнера відображено причинний взаємозв’язок між окремими
економічними явищами та особливостями територій.
Суттєво вплинули на становлення методологічних основ науки про
розміщення продуктивних сил висновки, зроблені в наукових працях
німецького професора А. Льоша. Основні ідеї його теорії такі: наявність
ринку збуту виступає головним чинником розміщення підприємств;
максимізація прибутку є основним оцінним критерієм доцільності
розміщення виробництва; інтереси всього господарства країни повинні
враховуватися при розміщенні будь-якого об’єкта; теорія відіграє
обмежену роль при вирішенні практичних питань щодо вибору місця
розташування окремих підприємств і навіть великих міст.
Вагомий внесок у розробку методологічних основ науки про розміщення
продуктивних сил, і зокрема науки про регіон, зробив вчений У.Ізард.
Його концептуальні розробки грунтувалися на положеннях теорії ринкової
економіки. В дослідженні «Методи регіонального аналізу. Вступ до
регіонознавства» проводиться думка про взаємодію політичних, соціальних
і економічних сил, яка повинна враховуватися у процесі аналізу розвитку
регіонів. При цьому населення розглядається як головне регіоноутворююче
ядро, яке зумовлює всі інші параметри економічного і соціального
розвитку. Цей методологічний підхід дозволяв зосередити проблеми
людського розвитку в центрі регіональної економічної системи.
Значного поширення в країнах з ринковою економікою набула теорія
«географічного детермінізму», яка розглядає географічне середовище як
визначальний чинник розміщення і розвитку промисловості будь-якого
району чи країни в цілому. Однією з її течій є «вульгарний географізм»,
який розглядає природні сили як такі, що визначають напрями суспільного
розвитку. За своїми ідеями до цього вчення наближений
«енвайронменталізм» — наукова течія, що виникла у США. її представники
вважають, що міжнародний поділ праці визначається переважно
відмінностями у природному середовищі. Поряд з названими досить
поширеною є теорія «кліматичних оптимумів», за якою сприятливі умови для
розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі.
Необхідно відмітити, що із запровадженням досягнень науково-технічного
прогресу в господарську практику стає очевидною обмеженість певних
положень «географічного детермінізму», оскільки істотно знижується
залежність розміщення окремих галузей чи виробництв від природних умов і
ресурсів. Разом з тим всебічна і об’єктивна оцінка
природно-географічного та природно-ресурсного фактора конче необхідна
для прийняття обгрунтованих рішень щодо розміщення продуктивних сил.
У своїх наукових обгрунтуваннях щодо розміщення продуктивних сил
марксистська теорія надає пріоритетного значення способу виробництва та
соціально-політичній організації суспільства. Саме з цієї причини у
постсоціалістичних державах переважало високоцентралізоване планування
розвитку виробництва, Іке охоплювало всі без винятку рівні управління
народним гос-Іодарством. При цьому формувався адміністративний механізм
ззподілу і перерозподілу ресурсів, фондів, продукції.
Актуальні проблеми розміщення продуктивних сил та регіо-Іальної
економіки завжди були і залишаються в центрі уваги української
економічної науки. У їх розробку вагомий внесок зробили вчені: О. М.
Алимов, П. Т. Ващенко, К. Г. Воблий, О. Т. Діброва, С. І. Дорогунцов, М.
І. Долішній, Ф. Д. Заставний, М. М. Паламарчук, М. Д. Пістун, Ю. І.
Пітюренко, В. А. Поповкін, О. І. Шаблій, Я. І. Жупанський та багато
інших. З проголошенням України незалежною державою було надано нового
імпульсу розвитку теорії розміщення продуктивних сил та регіональній
економіці. В основу сучасних поглядів і концепцій покладено теоретичні
положення раціоналізації територіального поділу праці, комплексного
ресурсозбереження, економії витрат суспільної праці, забезпечення
сталого розвитку продуктивних сил. Парадигма регіональної цілісності,
згідно з якою регіон являє собою єдність природного, матеріального
середовища та соціуму, розглядається як вихідне посилання при розробці
нових концептуальних положень щодо розміщення і розвитку продуктивних
сил України та її регіонів на перспективу.
3. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ І ЗАВДАННЯ КУРСУ
РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ УКРАЇНИ
Природно-ресурсні багатства України, її населення і трудові ресурси, а
також особливості розміщення продуктивних сил окремих регіонів
досліджено досить фундаментально. Актуальні проблеми регіонального
розвитку досліджують науковці Ради з вивчення продуктивних сил України,
що функціонує в системі Національної Академії Наук України. Проте в
період радикальної економічної реформи та переходу до ринкових форм
господарювання виникають нові, раніше не досліджувані проблеми, їх
сутність полягає у такому.
По-перше, за останні роки істотно посилилися протиріччя між існуючою
територіально-галузевою структурою господарського комплексу України та
необхідністю створення висококонкурентної економіки з високою
продуктивністю праці та гнучкою організацією виробництва. В Україні
значного розвитку набули деякі базові галузі важкої промисловості,
обсяги виробництва яких значно перевищують власні потреби. Разом з тим
розвиток галузей споживчого сектора економіки та соціальної
інфраструктури не відповідає реальним потребам населення. У зв’язку з
цим постає завдання структурної трансформації господарських комплексів
регіонів через зміни у розміщенні продуктивних сил, встановлення
оптимальних галузевих і територіальних пропорцій виробництва.
Необхідність ефективного здійснення структурної трансформації
господарських комплексів тісно пов’язана з вирішенням цілого спектра
соціальних проблем: професійної перепідготовки кадрів, працевлаштування,
соціальної підтримки на період можливої тимчасової незайнятості
населення тощо. Це потребує немалих матеріальних і фінансових ресурсів.
По-друге, спостерігається суттєва невідповідність між сформованим у
попередні роки значним економічним потенціалом окремих галузей і
комплексів та неефективним його використанням в сучасних умовах
господарювання, коли, по суті, відбувається руйнація раніше створеного
виробничого і науково-технічного потенціалу. Така ситуація є реальною
загрозою для економічної безпеки держави.
По-третє, нераціональне розміщення промислового виробництва, галузей
соціальної сфери, а також відсутність дієвого механізму підтримки нових
форм господарювання призвели до порушення процесів відтворення головної
продуктивної сили — людини. Поступова втрата людського капіталу та
відплив висококваліфікованих спеціалістів з реального сектора економіки
не можуть не позначитися в подальшому на рівні розвитку продуктивних сил
країни. Ці негативні процеси стримують економічний розвиток регіонів,
який просто неможливий без високого платоспроможного попиту населення на
товари і послуги на основі зростання його трудової активності та рівня
доходів.
По-четверте, інтеграція України у світовий економічний простір та
розширення всього спектра зовнішньоекономічних зв’язків потребує
розвитку принципово нових форм територіальної організації продуктивних
сил, які б дозволили подолати високий рівень залежності від імпорту,
вдосконалити структуру експорту, досягти високої конкурентоздатності
продукції вітчизняних товаровиробників на зовнішньому і внутрішньому
ринках. Розв’язання цієї проблеми є досить проблематичним за сучасних
несприятливих економічних умов.
Зазначені вище проблеми обумовлюють дуже складні завдання, які постають
перед розміщенням продуктивних сил як важливою галуззю економічної
науки. Першорядне з них полягає в обгрунтуванні оптимального розміщення
продуктивних сил з точки зору врахування усіх передумов і факторів, що
сприяють розвитку спеціалізації господарства, її відповідності ринковій
кон’юнктурі, задоволенню соціально-економічних потреб населення та його
екологічній безпеці, розвитку міжрегіональних економічних зв’язків.
Навчальний курс з розміщення продуктивних сил повинен надати необхідні
знання з теоретичних і прикладних питань, а також сформувати у студентів
вміння самостійно вирішувати складні проблеми щодо територіальної
організації господарювання на різних рівнях управління.
Література
1. ГоликовА. Л., Олійник Я. Б., СтептенкоА. В. Вступ до економічної
соціальної географії: Підручник. — К.: Либідь, 1997. — С. 37 — 51.
2. Дзюбик С., Ривок О. Основи економічної теорії: Навч. посібник. — К.:
Основи. 1994. — С. 11 — 75.
3. ДорогунцовС.. ФедорищеваА. Методологічні засади розміщення та
розвитку потенціально небезпечних виробництв // Економіка України. —
1997. — № 4. — С. 4—11.
4. Економічний словник-довідник / За ред. С. В. Мочерного. — К.: Femina.
1995. — С. 54. 195. 266 — 268.
5. Іщук С. І. Розміщення продуктивних сил (теоретико-методологічні
основи): Навч. посібник. — К.: Українсько-фінський інститут менеджменту
і бізнесу, 1997. — С. 5 — 11.
6. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія
України з основами теорії. — К.: Знання, 1998. — С. 13 — 32.
7. Розміщення продуктивних сил: Навч. посібник / За ред. В. В.
Ко-валевського та О. Л. Михайлюк. — К.: Либідь, 1996. — С. 9 — 18.
8. Розміщення продуктивних сил: Підручник / В. В. Ковалевський, О. Л.
Михайлюк, В. Ф. Семенов та ін. — К.: Знання, КОО, 1998. — С. 15—28.
9. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Г. ГІ. Качана. — К.:
Вища школа, 1998. — С. 4 — 10.
2. Закономірності, принципи і фактори розміщення продуктивних сил
– Сутність економічного закону і закономірності, їх об’єктивний
характер.
– Закономірності розміщення продуктивних сил.
– Принципи розміщення суспільного виробництва.
– Основні фактори і критерії, що впливають на розміщення продуктивних
сил.
1. СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО ЗАКОНУ
І ЗАКОНОМІРНОСТІ, ЇХ ОБ’ЄКТИВНИЙ ХАРАКТЕР
Поступовий перехід до нових, переважно ринкових принципів
господарювання, що здійснюється в Україні, спричиняє до істотних зрушень
в самих методологічних підходах до наукового обгрунтування
закономірностей, принципів та факторів розміщення продуктивних сил. За
будь-яких соціально-економічних умов процес розвитку і розміщення
продуктивних сил опосередковується дією певних економічних законів, які
виражають об’єктивні, істотні, необхідні та постійно відновлювані
взаємозв’язки і взаємозалежності в процесі виробництва, розподілу й
споживання матеріальних благ [З, с. 95; 10, с. 10]. Економічні закони
характеризують об’єктивні відносини (тобто такі, що не залежать від волі
окремих людей), які проявляються лише в процесі суспільне корисної
трудової діяльності. Саме в цьому полягає їх головна відмінність від
законів природи.
Відповідно до загальноприйнятої класифікації економічні закони
поділяються на загальні, притаманні досить великій сукупності суспільних
явищ, і специфічні. На формування і розвиток продуктивних сил найбільший
вплив мають такі загальні економічні закони: економії часу, суспільного
поділу праці, концентрації виробництва, комплексного та пропорційного
розвитку виробництва, адекватності виробничих відносин рівню розвитку
продуктивних сил.
Сучасний світовий розвиток продуктивних сил характеризується істотним
посиленням внутрі- та міжрегіональної інтеграції. Внутрірегіональна
інтеграція, що зумовлена географічною цілісністю регіону, розвивається
переважно на основі економічних взаємозв’язків між усіма елементами його
господарського комплексу. Внаслідок цього формується цілісна інтегрована
господарська система або єдиний регіональний економічний простір.
Міжрегіональна економічна інтеграція розвивається на базі
територіального поділу праці, оскільки спеціалізація регіонів, їх певне
територіальне відокремлення потребує встановлення й поглиблення
економічних міжрегіональних зв’язків.
Розвиток інтеграційних взаємозв’язків та комплексне вдосконалення
розміщення об’єктів виробничого і невиробничого призначення повинні
спричинити до зближення рівнів економічного і соціального розвитку
регіонів. Саме на це спрямовуються і заходи державної регіональної
політики. Разом з тим між регіонами існують істотні відмінності,
зумовлені різним природно-ресурсним потенціалом, структурою економіки,
соціально-економічними умовами розвитку. Отже, зближення рівнів
економічного і соціального розвитку регіонів вимагає надзвичайно великих
зусиль в несприятливих економічних умовах, коли гостро відчувається
нестача матеріальних і фінансових ресурсів.
В економічній і економіко-географічній літературі мають місце різні
трактування сутності закономірностей розміщення продуктивних сил.
Існують твердження про те, що загальні економічні закони у конкретному,
економічному середовищі проявляються як закономірності. Наводяться такі
аналогії: закон суспільного поділу праці у просторовому аспекті постає
як закономірність територіального поділу праці; закон концентрації
виробництва — як закономірність територіальної концентрації виробництва
тощо | [8, с. 20]. Нині домінує точка зору, згідно з якою економічні
закони і закономірності розміщення продуктивних сил за своєю суттю є
поняттями одного порядку.
Як економічні закони, так і закономірності відображають сталі зв’язки
між усіма елементами продуктивних сил певного економічного простору, а
тому є необхідним теоретико-методологічним підґрунтям для вирішення
практичних завдань. Всебічне вивчення закономірностей розміщення і
розвитку продуктивних сил дозволяє відтворювати й раціонально
використовувати природно-ресурсний потенціал регіонів, оптимально
розміщувати підприємства різних галузей економіки, виробничу та
соціальну інфраструктуру.
2. ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ
Формування основ ринкової економіки в Україні відбувається з урахуванням
таких класичних, загальновизнаних закономірностей: відповідності
розміщення виробництва характеру і рівню розвитку продуктивних сил;
територіального поділу суспільної праці; економії затрат праці на
подолання просторового розриву між елементами виробництва;
територіальної концентрації і комплексності виробництва, формування
агломерацій населених пунктів.
Закономірність територіального поділу суспільної праці об’єктивно
відображає принципові відмінності між територіями за природними,
соціально-економічними та національно-історичними особливостями,
максимально повне врахування яких в господарській діяльності зумовлює
певну спеціалізацію територій. Завдяки цьому досягається істотне
зростання продуктивності суспільної праці.
Закономірність концентрації та комплексного розміщення продуктивних сил
є результатом прояву територіального поділу праці. Спеціалізація
виробництва спричиняє необхідність взаємопов’язаного розвитку галузей на
окремій території, на основі чого досягається оптимальний режим
використання усіх видів ресурсів. Основними якісними ознаками
комплексного розміщення продуктивних сил виступають: економічно
обгрунтований, раціональний режим використання природних ресурсів;
максимально повне залучення до суспільне корисної трудової діяльності
наявного трудового потенціалу регіону; збалансованість галузевої
структури економіки регіону за природними, трудовими і виробничими
параметрами; тісний взаємозв’язок (на основі комбінування, кооперації та
спільного використання інфраструктури) між основними ланками
господарства регіону.
Крім зазначених, до закономірностей розміщення продуктивних сил — в
контексті нових методологічних основ їх формування — відносять:
соціальну спрямованість та усталеність розвитку продуктивних сил,
відповідність їх розміщення вимогам національної економічної безпеки, а
також забезпечення планомірності, керованості процесів розміщення
продуктивних сил, їх орієнтації на досягнення високої економічної
ефективності господарської діяльності та конкурентоспроможності
виготовленої продукції.
Соціальна спрямованість розвитку і розміщення продуктивних сил логічно
випливає з необхідності загальної соціалізації економічної системи,
оскільки саме всебічний розвиток людини та задоволення її потреб є метою
економічного прогресу. Вона реалізується через врахування інтересів
населення щодо піднесення рівня соціально-економічного розвитку
території, пріоритетність вирішення соціальних проблем та реалізацію
права всіх громадян і на вільний вибір місця і сфери прикладання праці.
Отже, соціальна спрямованість передбачає насамперед таке розміщення
продуктивних сил регіону, яке б давало змогу забезпечити повну
продуктивну зайнятість трудоактивного населення регіону як першооснову
його життєдіяльності і добробуту. При цьому важливо мінімізувати рівень
регіонального безробіття (як зареєстрованого, так і прихованого) з тим,
щоб він істотно не перевищував природної норми, що знаходиться в межах
4—6 % працездатного населення. Доцільність соціальної спрямованості
розміщення і розвитку продуктивних сил регіону вимагає: інтенсивного
розвитку соціальної інфраструктури, особливо в сільській місцевості;
збереження здоров’я населення через зниження екологічного навантаження
на певні території; формування раціональної системи розселення;
збільшення місткості регіонального ринку праці через створення
додаткових робочих місць на діючих та нововведених підприємствах.
Сталий розвиток продуктивних сил як одна із закономірностей визначає
стратегічний напрямок досягнення збалансованості економічної, соціальної
і екологічної складових регіональної господарської системи. Сталий
розвиток продуктивних сил України можливий лише на основі кардинальної
структурної перебудови економіки, техніко-технологічного переозброєння
виробництва, інтенсивного розвитку наукомістких галузей, екологізації
усіх сфер суспільного життя. Основна ідея сталого розвитку щодо
продуктивних сил полягає у: забезпеченні раціонального
природокористування; відтворенні ресурсної бази виробництва;
реструктуризації господарського комплексу регіону у зв’язку з новими
економічними і соціальними умовами; ефективному використанні трудового
та виробничого потенціалу [1, с. 73—75].
Для розв’язання завдань сталого розвитку в Україні принципово важливими
є нова структурна політика держави та інституційні перетворення, вихід з
енергетичної кризи, оптимальне використання ресурсного потенціалу,
раціональна система поселень, формування ефективної еколого-економічної
політики держави.
Стратегія сталого розвитку базується на концепції екологізації
суспільних відносин. Екологічний фактор повинен враховуватися в процесі
вибору та наукового обгрунтування економічно доцільного розміщення
продуктивних сил регіону. Головна увага має зосереджуватися на об’єктах,
що є потенційними чи фактичними забруднювачами навколишнього середовища.
При цьому повинні опрацьовуватися програми безпечного проживання на
територіях; з підвищеною екологічною напруженістю чи програми адаптації
та реабілітації населення до несприятливих екологічних умов.
Однією з принципових закономірностей є відповідність розміщення
продуктивних сил вимогам національної економічної безпеки. Рівень
економічної безпеки держави, що визначається саме фактором розміщення
продуктивних сил, залежить від: рівня забезпеченості власних потреб у
мінерально-сировинних та енергетичних ресурсах; галузевої і виробничої
структури господарських комплексів; завершеності технологічних циклів
виробництв; інтегрованості в світовий економічний простір.
Україна належить до країн світу, в яких склалася висока залежність
розвитку матеріального виробництва від мінерально-сировинної бази. Тут
виробляється близько 5% світового обсягу мінерально-сировинних ресурсів
[1, с. 5]. В цілому наявна мінерально-сировинна база спроможна
забезпечити збалансований розвиток базових галузей промисловості та
агропромислового комплексу, надходження валютних коштів. Разом з тим
існує висока залежність України від імпорту енергоносіїв. Крім того, за
рахунок власного виробництва лише наполовину задовольняються потреби в
хімічному обладнанні, електротехнічних та кабельних виробах,
лісоматеріалах, продукції целюлозно-паперової, текстильної та медичної
промисловості.
Вагомими перешкодами на шляху до зростання економічної безпеки України є
диспропорції у розміщенні продуктивних сил регіонів. Недосконалість
галузевої структури більшості регіональних господарських комплексів та
незавершеність технологічних циклів тих виробництв, що визначають
спеціалізацію певних територій, спричиняють необхідність радикальних
структурних перетворень. Тільки через структурні зміни та підвищення
конкурентоспроможності власного виробництва можна сприяти зміцненню
економічної безпеки України та її входженню до системи світових
господарських зв’язків як рівноправного партнера.
Важливою закономірністю є планомірність і керованість у розміщенні і
розвитку продуктивних сил, що грунтується на теоретичних засадах
«планування розвитку» як синтезу державного регулювання, індикативного
планування та економічного прогнозування. Планування розвитку, в тому
числі і продуктивних сил, набуло значного поширення в країнах з ринковою
економікою.
В Україні в теперішній час щороку розробляється Державна програма
економічного і соціального розвитку держави, самостійними розділами якої
є аналогічні програми, що формуються в областях. В обласних програмах
наводиться: загальна характеристика демографічних процесів, стан
господарської системи області, зовнішньоекономічна діяльність,
характеристика екологічної ситуації, залучення іноземних інвестицій
тощо.
Одним з інструментів забезпечення планомірного розвитку про- дуктивних
сил є Державні програми соціально-економічного розвитку регіонів, які
розробляються відповідно до постанов Кабінету міністрів України. Головна
мета їх розробки — формування на території регіону ефективного
господарського комплексу на основі раціонального використання наявного
ресурсного потенціалу території. Ці програми дають змогу Кабінету
міністрів України, відповідним міністерствам та відомствам приймати
обгрунтовані рішення щодо регіональної економічної політики з
урахуванням спеціалізації певних територій, їх природно-кліматичних
умов, ресурсних можливостей та соціальних особливостей. Відповідно до
прийнятих урядових постанов в Україні ведеться підготовка
середньострокових до 2000 р. та довгострокових на 10— 15 років прогнозів
економічного та соціального розвитку країни.
Керованість процесу розміщення і розвитку продуктивних сил України та її
регіонів забезпечується шляхом проведення відповідної промислової,
аграрної, структурної, інвестиційної, фінансово-кредитної та соціальної
політики органами державного управління та місцевого самоврядування.
Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчим
органам сільських, селищних і міських рад надаються широкі повноваження
у сфері економічного та соціального розвитку.
Важливою закономірністю, що об’єктивно зумовлена умовами ринкового
господарювання, є орієнтація в процесі вирішення конкретних питань щодо
розміщення продуктивних сил на забезпечення високої конкурентоздатності
продукції, яка значною мірою залежить від прийнятого варіанта розміщення
нових виробничих чи соціально-культурних об’єктів та напрямів
удосконалення існуючої структури господарства регіону. Ця закономірність
базується на врахуванні специфіки ринкової кон’юнктури, в основі якої —
кількісне і якісне співвідношення попиту і пропозиції не тільки на
товарному ринку, а й на ринку робочої сили, Іринку капіталу тощо. Якщо
коливання ринкової кон’юнктури короткотермінові, то їх вплив на розвиток
продуктивних сил не істотний чи повністю відсутній. І навпаки, суттєві
зміни ринкової кон’юнктури та їх довготривалий характер спричиняють
необхідність радикальних зрушень у територіальній структурі
господарства.
Прикладом стійкої незбалансованості попиту на робочу силу та її
пропозиції може слугувати ринок праці західних областей України, які
традиційно відносять до трудонадлишкових регіонів держави. Досягнення
збалансованості вимагає піднесення рівня попиту на робочу силу через
введення в дію нових промислових, сільськогосподарських та
інфраструктурних об’єктів відповідно до професійно-кваліфікаційних
характеристик основного резерву робочої сили.
Результативною закономірністю розміщення продуктивних сил виступає
забезпечення його високої економічної ефективності. Безумовно,
ефективність залежить від цілого спектра різних чинників, взаємодія яких
і визначає кінцеву економічну результативність розміщення. При цьому
економічний ефект досягається через вдосконалення територіальної та
галузевої структури господарського комплексу, раціональне використання
природного і трудового потенціалу, оптимізацію галузевих і міжгалузевих
зв’язків тощо. Існують різні методи оцінки ефекту від економії витрат за
рахунок оптимального розміщення продуктивних сил; найпоширеніший з них —
це підсумовування ефекту, що обчислюється для окремих галузей.
Певні уявлення щодо ефективності розміщення продуктивних сил регіону дає
система таких показників: співвідношення за чисельністю зайнятих між
спеціалізованими, обслуговуючими та допоміжними галузями; питома вага
господарського комплексу регіону у валовому внутрішньому продукті чи
національному доході у зіставленні з його питомою вагою в трудових
ресурсах, основних виробничих фондах, інвестиційних ресурсах; рівень та
динаміка продуктивності суспільної праці в регіоні; забезпеченість
населення закладами соціальної інфраструктури та ін.
3. ПРИНЦИПИ РОЗМІЩЕННЯ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА
Розміщення і розвиток продуктивних сил здійснюються на основі певних
принципів. Принципи розміщення продуктивних сил — це науково
обгрунтовані ідеї і положення, якими керуються в практичній діяльності
при вирішенні конкретних питань щодо розташування нових об’єктів,
вдосконалення територіальної і галузевої структури господарського
комплексу регіону, опрацюванні окремих напрямків регіональної політики.
Принципи розміщення і розвитку продуктивних сил регіону випливають із
закономірностей, виражають суспільне необхідні потреби і забезпечують
ефективність регіонального розвитку. Вони являють собою сукупність
головних ідей та вихідних положень, що формують першооснову розміщення
продуктивних сил. Отже, принципи — це результат пізнання особливостей
дії закономірностей розміщення окремих об’єктів, галузей та
територіальних господарських комплексів. Існують твердження, згідно з
якими принципи розміщення продуктивних сил — це правила діяльності та
управління економікою, економічна політика держави в реалізації законів
розміщення [4, с. 15].
Доцільно виокремити такі найважливіші принципи розміщення і розвитку
продуктивних сил, які повинні використовуватися в практичній діяльності.
Принцип раціонального розміщення виробництва передбачає всебічне
врахування економічних, демографічних, соціальних та екологічних
передумов і факторів розміщення продуктивних сил з пріоритетністю
соціальних та екологічних чинників. Його реалізація в господарській
діяльності означає: наближення матеріаломістких, енергомістких,
водомістких виробництв до джерел відповідної сировини, палива і енергії,
водних ресурсів; наближення виробництв низькотранспортабельної продукції
до місць її споживання; уникнення зустрічних перевезень однотипної
продукції, сировини і палива з одного регіону в інший.
Принцип збалансованості і пропорційності означає таке розміщення
виробництва, за якого: структура господарського комплексу є оптимальною,
тобто підтримуються економічно доцільні пропорції між галузями
спеціалізації, допоміжними і обслуговуючими галузями; існує певна
відповідність між сировинною базою, наявністю земельних, водних,
енергетичних, трудових ресурсів та існуючими виробничими потужностями;
задовольняються споживчі потреби населення в товарах і послугах.
Принцип забезпечення екологічної рівноваги передбачає формування
екологобезпечного типу господарювання, раціональне використання
природно-ресурсного і трудового потенціалу регіону; при виборі можливих
варіантів розміщення виробництва перевага надається тим з них, які не
спричиняють екологічної напруженості на певній території.
Принцип вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей
передбачає зближення територій за інтегральними показниками, що
характеризують кінцеву результативність їх господарської діяльності
(наприклад, національний доход на душу населення). Реалізація цього
принципу грунтується на всебічному розвитку регіональної інтеграції,
використанні переваг територіальної концентрації виробництва, активній
державній регіональній політиці.
Принцип урахування міжнародного територіального поділу праці означає, що
кожна держава розвиває ті виробництва, для яких вона має найкращі
природні та економічні умови, а виготовлена продукція є
конкурентоспроможною на світовому ринку. При цьому враховуються і
інтереси інтеграції в світовий економічний простір.
Пріоритетність викладених вище принципів визначається загальною
стратегією економічного розвитку держави. На сучасному етапі на перший
план виступають соціальне та екологічно спрямовані принципи розміщення і
розвитку продуктивних сил. Проте не втрачають своєї актуальності й інші
принципи.
4. ОСНОВНІ ФАКТОРИ І КРИТЕРІЇ,
ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ
Закономірності і принципи втілюються в практику розміщення продуктивних
сил через врахування конкретних факторів, що впливають як на розміщення
окремих об’єктів, так і на формування територіально-виробничих
комплексів. Під факторами розміщення розуміють сукупність аргументів
(причин), що зумовлюють вибір місця для окремих підприємств, їх груп і
галузей [4, с.18]. Усі фактори розміщення продуктивних сил можуть бути
представлені такими основними укрупненими групами: природно-географічні,
геополітичні, демоекономічні, соціально-економічні та
техніко-економічні.
Природно-географічні фактори включають характеристику
природно-кліматичних умов та економічну оцінку природних ресурсів.
В Україні з розвідкою, видобутком та переробкою різноманітних корисних
копалин пов’язано близько 45% усіх промислових підприємств і до 20%
трудових ресурсів [1, с. 6]. Екстенсивне не-комплексне використання
багатьох родовищ призвело до передчасного відпрацювання промислових
запасів цінної мінеральної сировини. Кризовий стан з енергоносіями є
прямим наслідком невиправдано високих темпів їх видобутку з
легкодоступних родовищ у роки існування СРСР. Внаслідок недосконалості
технології видобування та переробки мінеральної сировини, некомплексного
освоєння родовищ у надрах сьогодні залишається і губиться: розвіданих
запасів нафти — 70%, солей — 50%, вугілля — 40%, металів — 25% [1, с.
7].
Для раціонального розміщення продуктивних сил України необхідно:
визначити потреби суспільного виробництва в мінерально-сировинних та
паливно-енергетичних ресурсах з позицій збалансованості, достатньої
необхідності, комплексності та екологічної безпеки; розробити екологічні
вимоги до охорони і раціонального використання надр у нових економічних
умовах.
Сучасне використання земельних, водних і лісових ресурсів України не
відповідає вимогам раціонального природокористування. Тому в перспективі
для посилення позитивного впливу цієї групи факторів на розміщення
продуктивних сил необхідно сформувати високоефективну систему водо-,
земле- та лісокористування.
Геополітичні фактори розвитку і розміщення продуктивних сил охоплюють:
географічне положення території; конкурентні переваги вітчизняних
товаровиробників у системі світового господарства; модель інтеграції в
світовий економічний простір. В цілому географічне положення України є
сприятливим для економічного розвитку.
Дія геополітичних факторів забезпечує інтеграцію продуктивних сил країни
чи певного регіону в структуру світового економічного простору і
міжнародного поділу праці на основі розвитку різних форм
зовнішньоекономічних зв’язків. При цьому визначальну роль відіграють
певні конкурентні переваги держави в світогосподарській сфері, які
залежать від рівня ефективності використання природно-ресурсного
потенціалу, структури економіки, курсу зовнішньоекономічної політики.
В сучасній системі світового господарства зовнішньоекономічні зв’язки
національних економік охоплюють ширший, ніж раніше спектр взаємодій:
торговельний обмін переріс у науково-технологічне та інвестиційне
співробітництво. Склалася нова модель таких зв’язків —
виробничо-інвестиційна, в якій важливе місце посідає не тільки зовнішня
торгівля, а й співробітництво по всіх ланках виробничо-технічного
прогресу з винесенням частини з Них за національні межі.
Для України вихід на світовий ринок пов’язаний з формуванням
конкурентоспроможної національної економіки, що вимагає докорінної зміни
територіально-галузевої структури регіональних господарських комплексів,
підвищення питомої ваги виробництв з високим ступенем переробки
сировини, зниження залежності від імпорту енергоносіїв, створення нових
виробництв для Забезпечення власних потреб у товарах широкого вжитку.
Вирішення цих надзвичайно складних завдань потребує реалізації
принципово нових підходів до обгрунтування розміщення нових виробництв.
Демоекономічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил включають:
загальну чисельність населення, його структуру, режим відтворення та
територіальні особливості розміщення; чисельність трудових ресурсів, їх
територіально-галузевий розподіл та якісні характеристики; чисельність
робочої сили, основні форми її зайнятості, рівень зареєстрованого і
прихованого безробіття; мобільність робочої сили та форми її
економічного руху.
Комплексний аналіз демоекономічних факторів дозволяє оцінити рівень
трудозабезпеченості певних територій, а відтак і можливостей розміщення
нових виробництв чи доцільності скорочення діючих у зв’язку з
погіршенням екологічної ситуації, низькою рентабельністю, необхідністю
реструктуризації господарського комплексу тощо. Демоекономічні фактори
чинять вагомий вплив на розміщення трудо- та наукомістких галузей
промисловості, а також тих галузей, які потребують робочої сили певного
професійно-кваліфікаційного складу.
У зв’язку із зміною соціально-економічної ситуації в державі та появою
значного контингенту незайнятого населення ця обставина також
враховується при вирішенні питання щодо розвитку різних форм
територіальної організації продуктивних сил. Зокрема, формування вільних
економічних зон сприяє піднесенню ділової активності населення,
зростанню рівня зайнятості та відповідно скороченню різних форм
безробіття, особливо соціальне небезпечних.
Основні проблеми демоекономічного розвитку України, які істотно
впливають на характер розміщення і розвитку продуктивних сил, полягають
у: різкому падінні показників народжуваності, погіршенні показників
шлюбності, високій дитячій смертності, особливо на першому році життя;
низькій порівняно із показниками розвинутих країн світу середній
тривалості життя; несприятливій, з точки зору потреб сучасної економіки,
віковій структурі населення; високому рівні смертності з причин
виробничого травматизму; зростанні економічного навантаження на
працездатне населення з боку осіб, що вийшли за межі працездатного віку;
збільшенні кількості територій з від’ємним природним приростом населення
внаслідок перевищення смертності над народжуваністю.
Соціально-економічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил
охоплюють: рівень розвитку соціальної інфраструктури, що задовольняє
потреби населення в освіті, охороні здоров’я, сфері послуг та
житлово-комунальному обслуговуванні; стан навколишнього середовища і
природоохоронну діяльність; санітарно-гігієнічні умови праці.
З розвитком продуктивних сил актуальність соціально-економічних факторів
постійно зростає. В площині практичних дій це означає необхідність
створення потужного інфраструктурного потенціалу всієї соціальної сфери
та вирішення питань щодо задоволення відповідних соціальних потреб
населення. Важливо досягти внутрірегіональної збалансованості в
економічному і соціальному розвитку, і в першу чергу на рівні міських і
сільських поселень.
Великі міста і промислові центри мають розвиватися на основі
модернізації, реконструкції та екологізації виробництва, прискореного
розвитку соціальної інфраструктури, раціонального використання міських
територій. Для середніх і малих міських поселень першочергове значення
має зміцнення промислової бази та соціальної інфраструктури. Особливо
гострою є проблема створення на селі розвинутої мережі закладів
соціальної сфери. Цьому сприятиме реалізація широкомасштабних заходів
щодо соціально-економічного розвитку сільських поселень відповідно до
Національної програми відродження села.
За сучасної економічної ситуації, крім традиційних цілей,
соціально-економічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил
повинні забезпечити: зменшення масштабів бідності та посилення
соціального захисту населення, розширення продуктивної зайнятості
населення і скорочення безробіття, сприяння соціальній інтеграції.
Техніко-економічні фактори включають: основні напрями науково-технічного
прогресу та конкретні форми впровадження його результатів у практику
господарювання, форми суспільної організації виробництва та рівень
розвитку транспортної системи. Сукупна дія цих факторів створює
можливості для рівномірного розміщення продуктивних сил на основі
зниження трудо-, фондо- і матеріаломісткості виробництва, встановлення
раціональних міжгалузевих та внутрігалузевих зв’язків, забезпечення
ефективного використання усіх видів ресурсів.
Поряд з основними закономірностями і принципами важливу роль в
територіальній організації продуктивних сил відіграють і критерії їх
розміщення. Критерії — це інтегральні показники, (орієнтири практичної
спрямованості (природно-географічні, демографічні, техніко-технологічні,
соціальні, екологічні), якими керуються відповідні органи господарського
управління при виборі оптимального варіанта розміщення об’єктів
виробничого чи невиробничого призначення, а також при виробленні системи
заходів щодо вдосконалення територіальної і галузевої структури
економіки.
На сьогодні визначальними критеріями раціонального розміщення
продуктивних сил виступають екологічні та соціальні. Дотримання
екологічних критеріїв передбачає: збереження просторової цілісності
природних систем у процесі їх господарського використання; освоєння та
застосування природо- і ресурсозберігаючих, маловідходних та
безвідходних технологій; виробництво екологічно чистих видів продукції.
Керуючись вимогами цього критерію, необхідно надавати пріоритет саме
збереженню природного середовища і підпорядковувати йому суто економічні
цілі.
Соціальні критерії передбачають врахування потреб та інтересів населення
в соціально-економічному розвитку території, екологобезпечному
проживанні в певному регіоні, розширенні мережі соціально-культурних
закладів та сфери послуг, достатній забезпеченості робочими місцями,
створенні територіальних центрів соціальної допомоги.
Наукове обгрунтування найважливіших закономірностей, принципів і
критеріїв слугує основою вирішення завдань прикладного характеру. До
основних, перспективних напрямів розвитку та вдосконалення розміщення
продуктивних сил України слід віднести: структурну трансформацію
народного господарства з метою збільшення в галузевій структурі
наукомістких галузей обробної промисловості і галузей споживчого сектора
економіки; інтенсивний розвиток соціальної інфраструктури; підвищення
ефективності розміщення нових об’єктів на основі вирішення проблеми
використання відходів виробництва, зниження водо-, енерго- та
матеріаломісткості виробництва; розвиток екологобезпечного напряму в
розміщенні продуктивних сил, санація територій колишніх військових
об’єктів, поглиблення конверсії військово-промислового комплексу,
диверсифікація виробництва.
Література
1. Дорогунцов С. L, Даншишин Б. М., Лібанова Е. М., Шевчук В. Я.
Україна: проблеми сталого розвитку: Наукова доповідь. — К.: РВПС України
НАН України, 1997. — С. 5 — 96.
2. Економіка України: сучасний стан, динаміка, тенденції розвитку:
Інформаційно-аналітичний огляд (1997 р.) / За ред. В. С. Найдьонова. —
Донецьк: ДІКОМ, 1998. — 80 с.
3. Економічний словник-довідник / За ред. С. В. Мочерного. — К.: Femina,
1995. —С. 45, 95—97, 131, 146, 154, 164, 176,251,268,279,344.
4. Іщук С. І. Розміщення продуктивних сил (теоретико-методо-логічні
основи). — К.: Українсько-фінський інститут менеджменту і бізнесу, 1997.
— С. 11 — ЗО.
5. Кравців В. С. Економічний розвиток і екологічна безпека: шлях України
// Регіональна економіка. — 1997. —№ 3. — С. 97—105.
6. Пастернак-Таранущенко Г. Результати дослідження шляхів забезпечення
економічної безпеки України // Економіка України. — 1999.—№2.—С. 21—28.
7. Регіональна політика України / За ред. Н. Г. Курдюкової. — К.:
Наукова думка, 1995. — 210с.
8. Розміщення продуктивних сил: Навч. посібник / За ред. В. В.
Ко-валевського та О. Л. Михайлюк. — К.: Либідь, 1996. — С. 19 — 32.
9. Розміщення продуктивних сил: Підручник // В. В. Ковалевсь-кий, О. Л.
Михайлюк, В. Ф. Семенов та ін. — К.: Знання, КОО, 1998. — С. 285.
10. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Є. П. Качана. —
К.: Вища школа, 1998. — С. 10—18.
3. Економічне районування та
територіальна структура народного господарства
– Сутність економічного району та об’єктивний характер його формування.
– Основні районоутворюючі фактори.
– Принципи і критерії виділення великих економічних районів.
– Ієрархія економічних районів, їх основні типи.
– Мережа економічних районів України.
– Практичне значення економічного районування.
1. СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУ
ТА ОБ’ЄКТИВНИЙ ХАРАКТЕР ЙОГО ФОРМУВАННЯ
Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що
зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток
міжрайонної кооперації. Об’єктивними умовами виділення і розвитку
економічних районів виступають наявні природні ресурси, особливості
економіко-географічного положення території, чисельність населення,
виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території. Сам
процес економічного районування являє собою доцільний, науково
обгрунтований поділ країни на економічні райони.
Деякі вчені західних країн при визначенні сутності економічних районів
віддають перевагу природному фактору — однорідності природи. Інші вчені
вважають, що природний фактор — дуже важливий для формування економічних
районів, але він не є вирішальним. Однорідні за природними умовами
райони можуть співпадати і не співпадати з економічними районами.
В реальній дійсності формування економічних районів пов’язано із
способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення
продуктивних сил. У докапіталістичних формаціях, коли територіальний
поділ праці ще не набув свого розвитку, не було і об’єктивних умов для
формування економічних районів. Виникнення і формування їх відбулося в
умовах розвинутого товарного виробництва і подальшого розвитку
суспільного територіального поділу праці.
Значного розвитку набула теорія і методологія економічного районування у
постсоціалістичних країнах, насамперед в працях учених колишнього
Радянського Союзу, що було зумовлено розвитком планової господарської
системи.
Основний вклад у розробку наукових основ економічного районування внесли
такі радянські економіко-географи і економісти, як М. М. Баранський, М.
М. Колосовський, П. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман та ін.
У розробці проблеми економічного районування колишнього Радянського
Союзу особлива увага приділялась визначенню сутності поняття
економічного району. Серед цілого ряду визначень найбільш вдалим є
трактування П. М. Алампієва.
За визначенням П. М. Алампієва, економічний район — це географічно
цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має
свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і
нерозривно зв’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом
праці. Є й інші визначення поняття економічного району. Спільними для
них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване
господарство, його комплексність, тісні внутрірайонні і міжрайонні
економічні зв’язки, особливість економіко-географічного положення.
Із сказаного вище можна зробити таке узагальнення: великі економічні
райони — це територіальні спеціалізовані частини народного господарства
країни, взаємопов’язані між собою постійним обміном виробленої в них
продукції та іншими економічними відносинами. Економічний район — це
форма територіальної організації народного господарства, що утворюється
на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і
формування районних територіальних виробничих комплексів.
Поглиблення територіального поділу праці, ускладнення територіальної
структури народного господарства та посилення агропромислової інтеграції
вимагають подальшої розробки теорії економічного районування. В
післявоєнні роки значний вклад у вирішення цієї проблеми зробив М. М.
Колосовський, який поглибив наукові основи економічного районування
розкриттям сутності територіально-виробничих комплексів (ТВК) як основи
економічного району; через пізнання енерговиробничих циклів (ЕВЦ), що
являють собою тісно пов’язані виробничо-технологічні процеси від
переробки сировини до випуску кінцевої продукції.
Концепція М. М. Колосовського, хоча і надала імпульсу подальшій розробці
теорії і методології економічного районування, мала і ряд суттєвих
недоліків.
Основним недоліком вказаної концепції, на думку таких вчених, як П. М.
Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман, А. Є. Пробст, було поняття
районного ТВК як виробничого комбінату. Його було звинувачено в
технолого-виробничому ухилі, оскільки він не визнавав охоплення районним
комплексом всієї сфери виробництва.
В результаті глибоких наукових розробок і дискусій визначились
загальноприйнятні наукові основи економічного районування. Виходячи з
позицій діалектичного підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил
і об’єктивності процесів формування економічних районів, науково
визначені районоутворюючі фактори, принципи і критерії виділення
економічних районів та їх основні типи.
2. ОСНОВНІ РАЙОНОУТВОРЮЮЧІ ФАКТОРИ
На формування економічних районів впливають різні фактори: природні,
економічні та історичні. Основними серед них є економічні.
Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний
територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії
загального економічного закону суспільного поділу праці.
Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації
окремих частин території країни на різних видах виробничої діяльності
відповідно до їх природних умов і наявних трудових та інших ресурсів.
Його розвиток відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного
використання сприятливих для виробництва умов кожної території,
вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо
паливних і енергетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх
використовують, а також використання навичок та виробничого досвіду
населення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду.
Другим важливим районоутворюючим фактором, який є похідним від
територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК).
Територіальний поділ праці веде до формування галузей спеціалізації
окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх
обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК.
Як складові частини до ТВК входять елементарні техніко-економічні
комплекси (первинні ланки енерговиробничих циклів). В основі цих
комплексів знаходяться стійкі сполучення взаємопов’язаних підприємств
різних галузей, їх зв’язки визначені технологією і економікою
виробництва. Прикладом таких елементарних комплексів можуть бути
молокозаводи, розташовані в сільській місцевості, та цукрові заводи з їх
сировинними зонами і взаємопов’язаним з ними тваринництвом, яке
використовує відходи цих виробництв. Елементарні комплекси є в різних
галузях промисловості.
Сукупність однорідних або тісно зв’язаних між собою різних елементарних
техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території,
утворює територіально-виробничий комплекс, який охоплює значну частину
економічного району. В межах одного великого економічного району може
бути один або декілька тісно пов’язаних ТВК.
До основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші міста
країни — великі регіональні і індустріальні центри із зонами
економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне місто як
економічний центр впливає на навколишню тяжіючу до нього місцевість, а
найбільше місто об’єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші
міста. Так забезпечується зв’язок ядра і периферії економічного району.
Зона районоформуючого впливу великого регіонального центру охоплює цілу
групу адміністративних областей. На Україні такими центрами є Харків,
Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів. Найбільшу зону районоформуючого
впливу має м. Київ, який, крім потужного регіонального центру, є ще і
столицею держави.
Важливе районоутворююче значення мають особливості
еко-номіко-географічного положення території району. Вони значною мірою
впливають на формування спеціалізації його господарства. Так, наприклад,
вихід Південного економічного району України до берегів Чорного моря
обумовив значний розвиток у його народногосподарському комплексі
морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування і
судноремонту, курортно-туристичного комплексу, риболовства і
рибопереробної промисловості.
На утворення економічного району великий вплив мають природні умови і
ресурси. Природні умови взагалі, і особливо природні ресурси, — це
основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості
району. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури
територіальних виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго-,
водо-, трудомістких та інших виробництв, а також на галузеву
спеціалізацію сільського господарства. Наявність великих родовищ і
басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює
передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи
інших галузях промисловості.
Районоутворююче значення мають також основні форми територіальної
організації виробництва — промислові центри, промислові вузли
(зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих
містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві
промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси,
які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об’єднуються в
народногосподарський комплекс економічного району. Важливу роль у
формуванні економічних районів відіграє транспорт. Наявність розвинутої
транспортної мережі на певній території впливає на темпи формування
економічного району, забезпечує здійснення широких міжрайонних
економічних зв’язків, посилює формування зон економічного тяжіння
периферійних територій до їхнього економічного ядра. Значний вплив на
формування економічних районів має національно-політичний устрій та
адміністративно-територіальний поділ країни. В умовах перехідної
економіки, коли ще значна кількість промислових підприємств залишається
власністю держави, а в сільському господарстві зберігаються кооперативні
сільськогосподарські підприємства, адміністративні області залишаються
ще як єдине господарське ціле із своїми органами управління
господарством. У їх межах функціонують територіальні виробничі
комплекси, їхні основні складові частини або окремі ланки
народногосподарського комплексу великого економічного району.
Адміністративні центри низових районів і областей, як правило, стають і
важливими економічними центрами, створюють свої зони впливу на
навколишню територію і цим також зв’язують її в єдине ціле.
3. ПРИНЦИПИ І КРИТЕРІЇ ВИДІЛЕННЯ ВЕЛИКИХ
ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ
У науковій літературі обґрунтовується і використовується ряд критеріїв і
принципів економічного районування. До основних з них належать такі:
загальний (інтегральний, міжгалузевий) економічний район має бути
великою економічно цільною територією, на якій є значні природні
ресурси, необхідні для визначення його господарської спеціалізації і
забезпечення сучасного і перспективного розвитку;
розміри територій великих економічних районів повинні відповідати
вимогам скорочення перевезення масових вантажів в межах району до
економічно доцільних відстаней, наближатися до їх одномасштабності, а
величини економічних потенціалів районів повинні бути близькими між
собою (Економічний потенціал району може визначатися чисельністю
населення, розмірами валового внутрішнього продукту, валової продукції
промисловості і сільського господарства, вартістю основних виробничих
фондів, показниками на душу населення, на тисячу чоловік та ін.)
економічний район повинен являти собою виробничо-економічну
територіальну єдність, яка створюється розвиненими внутрішніми
виробничими зв’язками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі
країни;
на території інтегрального економічного району повинен бути сформований
достатньо потужний народногосподарський комплекс, основу якого
становлять територіальні виробничі комплекси з такою галузевою
структурою:
• профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни),
які включають до свого складу кілька галузей промисловості і сільського
господарства;
• галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і
забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що
обслуговують потреби галузей спеціалізації району (добування і
збагачення сировини, виробництва напівфабрикатів, обладнання, ремонт
обладнання, виробництво будівельних матеріалів тощо);
• галузі, які забезпечують потреби населення району промисловими і
продовольчими товарами, необхідними матеріалами;
при виділенні економічного району повинно враховуватися
економіко-географічне положення території і його вплив на спеціалізацію
та особливості розміщення продуктивних сил;
врахування при виділенні економічного району принципу економічного
тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної
територіальної частини або і всієї зони, формуючого впливу його
головного регіонального центру;
до складу великих економічних районів повинні повністю включатися
території адміністративних областей, країв, автономних республік без
порушення їх меж.
4. ІЄРАРХІЯ ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ, ЇХ ОСНОВНІ ТИПИ
Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до вивчення
територіально-господарських відмінностей у межах країни обумовлює також
потребу систематизації різних економічних районів.
Науково обгрунтованим є об’єктивне існування двох типів економічних
районів — галузевих і загальних або багатогалузевих (інтегральних).
Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення
особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва.
Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності
територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного
господарства і пов’язаних з ними обслуговуючих виробництв, їх
територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній
території необхідних природних передумов (грунтово-кліматичних і
сировинних ресурсів), крупного споживача продукції, сприятливих
транспортних зв’язків тощо.
Так, наприклад, у сільському господарстві виділяються райони виробництва
технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в
промисловості — райони вугільної, металургійної, хімічної, легкої та
інших галузей індустрії.
Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних економічних
районів. Галузеве районування посилює наукову обгрунтованість визначення
території загальних економічних районів.
Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних
народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться
територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх
складові частини.
За цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних
районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі
(мікрорайони).
Великі (інтегральні) економічні райони — це поділ території країни на
найбільші територіальні частини, які об’єднують кілька адміністративних
областей, або адміністративні області з автономною республікою, або
адміністративні краї з автономними областями. Головною метою визначення
цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще
тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення
напрямів їх раціонального розвитку і більш ефективного використання
їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використовуються для
довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил,
формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського
виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї
адміністративної області.
У великих економічних районах, крім галузей спеціалізації в масштабі
держави, повинні розвиватись і інші основні галузі виробництва з метою
більш повного використання місцевих ресурсів і зменшення обсягів
девізної продукції з інших районів.
Виникнення і розвиток великих економічних районів може відбуватися в
країнах з територією не менше 300—500 тис. км2. В країнах з меншою
територією формуються тільки мезо- і мікрорайони, тобто райони другого і
третього порядку (підтипи міжгалузевих районів).
Середні (інтегральні) економічні райони, як правило, є підрайонами
великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи
адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це
територіальні одиниці економічного районування. Об’єктивною основою
цього районування виступає територіальний поділ праці як в масштабах
країни, так і в межах великих (інтегральних) економічних районів.
На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх
складові частини. У даному підтипі економічних районів основну
районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які
разом з тим є і найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці
міста є тими ядрами районів, які пов’язують їх периферію в єдине ціле.
Середні економічні райони об’єднуються у великий економічний район зоною
районоформуючого впливу великих регіональних центрів з системою
спеціалізації і кооперування їхніх підприємств. З метою більш повного
використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих
районах здійснюється не тільки на основних галузях, а й на виробництві
другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного
району. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку
виробництва і невиробничої сфери та розробки державних програм
галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.
Малі райони (мікрорайони) — це найнижчий ступінь інтегральних
економічних районів. Вони органічно пов’язані з низовим
адміністративно-господарським районуванням, їх територія відповідає
території внутріобласних адміністративних районів.
Визначення меж цих районів залежить від об’єктивних і суб’єктивних
факторів. Це пов’язано з тим, що економічна основа сусідніх районів
даного підтипу часто буває однорідною (однотипною), особливо в
спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі
визначаються виробничими зв’язками підприємств місцевого значення з їх
сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням
всього господарства, яке здійс- нюється районними центрами. В цих
районах основними галузями виробництва є рослинництво, тваринництво і
місцева промисловість, переважно та, що переробляє сільськогосподарську
сировину. Найбільш поширеними виробничими поєднаннями тут є локальні
аграрно-промислові комплекси (завод, цех і сировинна зона). В межах цих
районів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення,
які впливають на формування обласних господарських комплексів і
внутріобласних підрайонів.
Низові адміністративно-господарські райони в умовах планової системи
розвитку господарства і навіть в умовах перехідного до ринкової
економіки періоду використовуються для поточного планування і
оперативного управління розвитком виробництва. Ця функція в умовах
поширення приватної власності на засоби виробництва буде змінюватися.
5. Мережа економічних районів України
Економічне районування України на державній організаційній основі, по
суті, розпочалося з 1921 р. комісією Держплану Росії під керівництвом І.
Г. Олександрова.
Перша спроба виділення економічних районів на Україні була невдалою. За
проектом Держплану її територія була поділена на два великих райони:
Південний гірничопромисловий і Південно-Західний — в основному
сільськогосподарський. Однак Уряд України не прийняв такого поділу,
внаслідок чого пізніше Держплан СРСР виділив Україну як єдиний
економічний район.
У довоєнний період для внутріреспубліканського планування територію
України поділили на частини на основі об’єднання у великі групи
адміністративних округів. Але в зв’язку з нестабільністю
адміністративно-територіального поділу на той час таке районування було
дуже короткочасним.
Тільки в післявоєнний період, коли в основному стабілізувався
адміністративно-територіальний поділ і були визначені майже всі сучасні
області України, а також завершилось об’єднання території України з її
західними землями і Кримом, розпочалась науково більш обгрунтована
розробка мережі економічних районів.
Початок її було зроблено в 1952 р. вченими під керівництвом академіка
К.Г.Воблого. В основу виділених ними районів було покладено об’єднання
адміністративних областей, які визначалися спільністю
економіко-географічного положення, особливостями формування господарства
у минулому і сучасною його спеціалізацією. Вони виділили п’ять
економічних районів (груп областей): Центральний (Київська,
Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам’янець-Подільська);
Південно-Східний (Сталінська, Вороши-ловградська, Дніпропетровська і
Запорізька); Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська);
Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська,
Ізмаїльська); Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська,
Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська),(У
складі Київської області на той час ще була і територія майбутньої
Черкаської об. Кримська область була ще у складі Російської Федерації;
Ізмаїльська область об’єднал Одеською, а Дрогобицька — з Львівською).
Якщо врахувати виділення Подільського району, яке відбулося пізніше з
областей Центрального (Вінницька, Кам’янець-Подільська) і Західного
(Тернопільська) районів, і виділення Придніпровського району з областей
Південного — Східного району (Дніпропетровська і Запорізька), то ця
мережа довела свою життєздатність. Вона збільшена до семи районів, які
тепер становлять основу мережі економічних районів України.
В 1957 р. у зв’язку з переходом від галузевого до територіального
планування розвитку народного господарства СРСР була затверджена нова
мережа, яка складалася з економічних адміністративних районів. За цією
мережею на території України було виділено 11 економічних
адміністративних районів.
У 1960 р. їх кількість була збільшена до 14. З метою укрупнення
економічних адміністративних районів А. Т. Діброва в 1958р. запропонував
мережу з 6 основних економічних районів: Донбасу, Промислового
Придніпров’я, Північно-Східного, Центрального, Західного,
Причорно-морського.
У зв’язку з подрібненістю території України економічними районами та
значним збільшенням управлінського апарату Держ-план України укрупнив у
1962 р. економічні адміністративні райони і зменшив їх кількість з 14 до
7.
До мережі цих районів увійшли:
Донецький (Донецька і Луганська області);
Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);
Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області);
Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області);
Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька
області);
Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська,
Закарпатська області);
Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області).
Ця мережа економічних районів більш об’єктивно відображала реально
існуючі економічні райони України. Винятком була тільки Чернівецька
область, яка пізніше цілком обгрунтовано була віднесена до Карпатського
економічного району. Ці райони до 1990 р. залишалися визнаними
підрайонами генеральних економічних районів, виділених на Україні в 1963
p., коли процес укрупнення економічних районів відбувався на всій
території Радянського Союзу.
В результаті була затверджена мережа з 18 великих економічних районів і
одного середнього (мезорайону) — Молдавської РСР. За цією мережею на
Україні було виділено три макрорайони: Донецько-Придніпровський (у
складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13 областей) і Південний
(у складі 4 областей).
Виділення великих економічних районів допомагало Держплану СРСР
зосереджувати свою увагу на визначенні найважливіших крупнорайонних
загальнодержавних завдань при розробці (Планів перспективного розвитку і
розміщення продуктивних сил, як у старих районах, так і особливо — в
районах нового інтенсивного господарського освоєння на сході країни
(утворення великих баз паливної, металургійної, хімічної промисловості,
а також баз виробництва сільськогосподарської продукції: зернових і
технічних культур, овочівництва, виноградарства, садівництва,
ефіроолійних культур, спеціалізованого тваринництва та ін.
Така мережа економічних районів існувала до 1990 р. Після розпаду СРСР,
в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного
економічного розвитку стара мережа великих економічних районів втратила
своє призначення. Вона не могла забезпечити більш диференційованого
підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням
особливостей і відмінностей природних, історичних, економічних умов
регіонів, існуючих на території України.
В 90-х роках вченими України запропоновано кілька варіантів
удосконалення мережі економічних районів. Однак їх основним недоліком
було недостатнє наукове обгрунтування та неповне врахування реально
існуючих економічних взаємозв’язків. У запропонованих варіантах мереж
економічних районів економічними районами України визнаються території,
які раніше були названі об’єктивними підрайонами
Донецько-Придніпровського і Південно-Західного макроекономічних районів
в системі союзного поділу праці.
По суті адміністративні області виключаються із складу одного
економічного району і включаються до складу іншого, нерідко
необгрунтоване виділеного. Це стосується, зокрема, виділення
Центрально-Українського району шляхом об’єднання Черкаської і
Кіровоградської областей. Територія вказаних областей дійсно є
центрально-географічною частиною України, але за системою
взаємозв’язків, що склалися, вона не є економічним районом. Достатньо
відзначити, що до 1954 р. Черкаська область перебувала у складі
Київської області і досі має тісні виробничі і невиробничі зв’язки з
Києвом. Кіровоградська область не має спільного економічного ядра з
Черкаською областю; вона має тісні економічні зв’язки з Кривбасом і є
складовою частиною територіально-виробничого комплексу Дніпропетровської
і Запорізької областей.
Виходячи з наукових основ економічного районування, викликає сумнів
доцільність необгрунтованого виділення Поліського району у складі
Волинської, Рівненської, Житомирської і Чернігівської областей.
Необхідно враховувати ту обставину, що Полісся — це природна зона, а
природний фактор хоч і має важливе значення, не може бути основним
районоутворюючим фактором в економічному районуванні. Крім того,
Київська, Житомирська, Чернігівська і Черкаська області — це нерозривні
складові великого територіально-виробничого комплексу, що знаходиться в
зоні інтенсивного районоутворюючого впливу Києва, мають з ним тісні
багатогалузеві зв’язки (виробничі, транспортні, інфраструктурні).
Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної економічної
політики, Кабінет Міністрів України у 1998 р. вніс на розгляд до
Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію державної
регіональної економічної політики», в якому пропонується мережа
економічних районів України у такому складі:
Донецький (Донецька, Луганська області);
Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);
Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);
Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);
Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);
Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);
Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська,
Херсонська області, м. Севастополь);
Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька
області).
Запропонований проект нової мережі економічних районів в цілому
відповідає науковим критеріям економічного районування, але разом з тим,
на нашу думку, не позбавлений певних недоліків. Насамперед це стосується
виділення Поліського району, про що йшлося вище. З точки зору
географічного визначення, невдалою є назва Східного району. В усіх
варіантах попередніх мереж і економічного районування він був названий
Північно-Східним.
Подальший розвиток теорії і практики економічного районування в Україні
дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів України.
6. ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ
Велике прикладне значення економічного районування полягає у тому, що
воно є основою формування і реалізації державної регіональної
економічної політики, а також використовується в практиці
територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів
розміщення нових виробничих об’єктів та вдосконаленні територіальної
структури господарства, обгрунтуванні перспектив розвитку
територіально-виробничих комплексів. Економічне районування сприяє
підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого і
науково-технічного потенціалу регіонів і всієї країни.
В Україні здійснюється генеральне економічне районування території для
цілей прогнозування, розробки і реалізації територіальних комплексних
програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем
розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення.
Територіальні схеми розміщення і розвитку продуктивних сил певних
районів являють собою прогнозні, науково обгрунтовані розробки
прикладного характеру, які містять як ретроспективний аналіз розвитку
усіх структурних складових господарського комплексу території, так І
визначення напрямів перспективного розвитку. При цьому обґрунтовуються
основні завдання і показники соціально-економічного розвитку регіонів та
шляхи вирішення соціальних, економічних і екологічних проблем.
Таким чином, економічне районування є науковим методом територіальної
організації народного господарства і водночас одним із засобів
раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації
та піднесення соціально-економічного розвитку.
Література
1. Аломпиев П. М. Зкономическое районирование СССР. — М: Изд-во
зкономической литературьі, 1963. — 96 с.
2. Закономерности й фактори развития зкономических районов СССР.— М.:
Наука, 1965. —256с.
3. Заставний Ф. Д. Географія України. — Львів: Світ, 1994. — С.
349—380.
4. Колосовский Н. Н. Теория зкономического районирования. — М.ІМнсль,
1969.— 335с.
5. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія
України з основами теорії: Посібник. — К.: Знання, 1998. — С. 398^106.
6. РегионьІ Украйни: Поиск стратегии оптимального развития / Под ред. А.
П. Роликова. — Харьков: Харьковский ун-т, 1994. — 304 с.
4. Наукові основи державної регіональної
економічної політики
– Сутність державної регіональної економічної політики, її мета та
завдання.
– Основні принципи державної регіональної економічної політики України.
– Механізм реалізації державної регіональної економічної політики та
його складові.
– Сучасна концепція розміщення продуктивних сил. Особливості розміщення
продуктивних сил за умов ринкової економіки.
– Перспективи розвитку регіонів України.
1. СУТНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ
ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ, ЇЇ МЕТА ТА ЗАВДАННЯ
Розбудова незалежної правової держави, що відбувається в Україні, та
реформування системи управління зумовлюють зростання ролі територій у
проведенні економічних трансформацій і становленні нових форм
господарювання. Сьогодні значно розширюються функції і завдання регіонів
щодо раціонального використання природних ресурсів, забезпечення
зайнятості населення та розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. Від
того, наскільки оптимально поєднуються інтереси держави і окремих
регіонів, залежить збалансованість розвитку народногосподарського
комплексу.
В цілому регіональна економічна політика характеризується певною
сукупністю цілей, завдань, механізмів, які в кінцевому підсумку
визначають її стратегію і тактику. Вона грунтується на врахуванні
широкого спектра національних, політичних, соціальних факторів, що і дає
змогу ефективно впливати на регіональний розвиток. При визначенні
пріоритетних напрямів регіональної економічної політики беруться до
уваги демографічні, екологічні, виробничі та інші проблеми, вирішення
яких сприяє загальному економічному піднесенню регіонів.
Кабінет Міністрів України розробив і вніс на розгляд Верховної Ради
України проект Закону України «Про концепцію державної регіональної
політики», згідно з якою ця політика являє собою систему заходів
організаційного, правового та економічного характеру, що здійснюються
державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних
і стратегічних цілей. Головне їх спрямування — це забезпечення
раціонального використання природних ресурсів регіонів, нормалізація
життєдіяльності населення, досягнення екологічної безпеки та
вдосконалення територіальної структури економіки.
Об’єктами регіональної економічної політики можуть бути різні
адміністративно-територіальні утворення або їх сукупність, суб’єктами —
органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, які безпосередньо
виконують функції щодо забезпечення соціально-економічного розвитку
регіонів. Державна регіональна економічна політика грунтується на
положеннях Конституції України, Закону України «Про місцеве
самоврядування в Україні», інших нормативно-правових актів.
На нинішньому етапі соціально-економічного розвитку її головною метою є
збільшення національного багатства країни на основі підвищення
соціально-економічного розвитку регіонів, ефективного використання їх
природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу, раціоналізації
систем розселення та досягнення внутрірегіональної збалансованості. Ця
мета може бути значно деталізована стосовно конкретних сфер суспільного
розвитку.
Зокрема, в економічній сфері вона полягає у досягненні економічно
доцільного рівня комплексності господарства регіонів та раціоналізації
їх структури; створенні економічних передумов для розвитку
підприємництва та ринкової інфраструктури, проведення земельної реформи
та приватизації державного майна, інших ринкових перетворень; створенні
і розвитку спеціальних (вільних) економічних зон; удосконаленні
економічного районування країни. У соціальній сфері головна мета
регіональної економічної політики України реалізується у конкретних
заходах, націлених на стабілізацію рівня життя усіх верств населення з
поступовим підвищенням рівня добробуту на основі єдиних соціальних
стандартів та посилення усіх форм соціального захисту населення;
забезпеченні продуктивної зайнятості населення через ефективне
регулювання регіональних ринків праці та міграційних процесів; сприянні
покращанню демографічної ситуації з метою збільшення тривалості життя та
забезпечення природного приросту населення в регіонах; формуванні
раціональної системи розселення на основі збереження існуючих та
створення нових населених пунктів; активізації функціонування сіл та
малих міських поселень, регулювання розвитку великих міст. У екологічній
сфері державна регіональна економічна політика спрямовується на
запобігання забрудненню довкілля та ліквідацію його наслідків,
впровадження механізму раціонального природокористування, збереження
унікальних територій та природних об’єктів.
На основі чіткого визначення мети державної регіональної економічної
політики обґрунтовуються її основні завдання. Серед пріоритетних завдань
на тривалу перспективу державними органами управління визначено
структурну перебудову економіки регіонів України, насамперед промислових
регіонів і центрів з надмірною концентрацією підприємств важкої
індустрії та складною екологічною обстановкою (Донецька,
Дніпропетровська, Запорізька, Луганська області, міста Київ, Харків,
Одеса, Кривий Ріг, Маріуполь та Макіївка). При здійсненні структурних
трансформаційних процесів передбачається поліпшити екологічну ситуацію у
промислових центрах Донбасу, Придніпров’я, Прикарпаття та на територіях,
що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській
АЕС.
Важливе місце серед завдань регіональної економічної політики посідають
соціальні питання, вирішення яких можливе лише на основі радикальних
змін у сучасній політиці зайнятості та ринку праці. У перспективі
передбачається активізувати діяльність щодо створення нових робочих
місць у споживчій сфері, організаціях ринкової інфраструктури, малому та
середньому підприємництві виробничої сфери. Це дозволить забезпечити
працевлаштування осіб, які вивільняються з промислових підприємств, та
підвищити рівень зайнятості населення у сфері обслуговування.
Необхідною передумовою соціального прогресу країни та одним з важливих
завдань регіональної економічної політики є поліпшення демографічної
ситуації у регіонах України на основі подолання процесів депопуляції й
покращання соціально-побутових умов життя населення, здійснення заходів
щодо підтримки сімей з дітьми та найменш соціальне захищених верств
населення, зростання рівня споживання населенням товарів та послуг.
У виробничій сфері пріоритетними завданнями визначено розвиток
експортних та імпортозамінних виробництв у регіонах, де для цього є
сприятливі умови (вигідне транспортно-географічне положення, необхідний
економічний та науковий потенціал). Це дозволить суттєво вплинути на
експортний потенціал територій, вдосконалити структуру експорту держави,
розширити зовнішньоекономічні зв’язки.
Особлива увага приділятиметься розвитку сільськогосподарського
виробництва на основі удосконалення його спеціалізації та підвищення
рівня інтенсифікації з метою нарощування експортного потенціалу,
комплексної інтеграції переробних галузей з виробництвом
сільськогосподарської продукції та сировини.
Завданнями регіональної економічної політики передбачається повніше
використання рекреаційних ресурсів Криму, районів узбережжя Чорного та
Азовського морів, Карпат, а також сприятливих за кліматичними та
природними факторами районів Волинської, Вінницької, Полтавської,
Черкаської та інших областей з метою формування в майбутньому
високорозвинутих рекреаційно-туристичних та оздоровчо-лікувальних
комплексів державного і міжнародного значення.
2. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОЇ
РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
Державна регіональна економічна політика України формується і
реалізується таким чином, щоб забезпечити територіальну цілісність
держави, створити рівновигідні умови функціонування регіональних
господарських комплексів з метою активізації ролі територій у проведенні
економічних реформ та вирішенні нагальних соціальних проблем. Сучасна
державна регіональна економічна політика України, як це визначено
нормативними документами, грунтується на таких основних принципах:
визнання і дотримання загальнодержавних пріоритетів та забезпечення
органічної єдності завдань щодо соціально-економічного розвитку країни
та розвитку продуктивних сил регіону;
правове забезпечення економічної самостійності регіонів на основі
розмежування повноважень між центральними і місцевими органами
виконавчої влади та органами місцевого самоврядування й підвищення їх
відповідальності щодо вирішення завдань життєзабезпечення і комплексного
розвитку територій;
дотримання вимог екологічної безпеки при реформуванні структури
господарських комплексів і розміщенні нових підприємств;
досягнення економічного і соціального ефекту за рахунок використання
переваг територіального поділу праці, раціонального природокористування,
розвитку міжрегіональних зв’язків.
Підвищення дієвості регіональної економічної політики, зростання
загальної керованості економічними процесами можливе лише на основі
визначення і розмежування повноважень місцевих органів виконавчої влади
та органів місцевого самоврядування. В процесі здійснення конкретних
заходів державної регіональної економічної політики, спрямованих на
підвищення ролі регіонів у проведенні економічної реформи в країні,
передбачається: сформувати нову територіальну структуру державного
сектора економіки; реформувати систему управління державним сектором
економіки; зміцнити економічні основи місцевого самоврядування та
розширити його важливі соціально-економічні І функції щодо
життєзабезпечення територіальних утворень; здійснити поетапний перехід
на обгрунтовану систему бюджетного регулювання та розширити права
місцевих органів виконавчої влади у бюджетній політиці України.
3. МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ
ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ЙОГО СКЛАДОВІ
Механізм реалізації державної регіональної економічної політики — це
система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних
засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову
організацію суспільства, забезпечується соціально-економічний розвиток
регіонів, вдосконалюється структура їхнього господарського комплексу.
Основними складовими цілісного механізму державної регіональної політики
України, як визначено діючими нормативними документами, виступають:
відповідна законодавчо-нормативна база, бюджетно-фінансове регулювання
регіонального розвитку, прогнозування і програмування, розвиток різних
форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних
економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво тощо).
Першоосновою механізму регіональної економічної політики є законодавча
база, що визначає взаємовідносини держави і регіонів та відповідні
організаційні структури управління соціально-економічними процесами. На
сучасному етапі економічного розвитку держава через законодавчу базу
проводить політику, спрямовану на підвищення економічної самостійності
територій. Водночас вона координує діяльність місцевої влади на основі
визначення співвідношень державного і місцевих бюджетів, розвитку
инфраструктурних об’єктів місцевого та загальнодержавного призначення,
формування централізованих і регіональних фондів різного цільового
призначення.
Механізм державної регіональної політики повинен поєднувати у собі
методи прямого і опосередкованого впливу на соціально-економічні
процеси. За своїм характером ці методи можуть бути заохочувальні та
обмежувальні, активні та пасивні, їх комплексне поєднання дає змогу
забезпечити високу результативність у досягненні намічених цілей.
В регіональній економічній політиці широко використовуються такі методи
прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, пряма
фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій тощо. Для
опосередкованого економічного регулювання регіонального розвитку
використовують важелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної,
зовнішньоекономічної політики. Державні органи управління можуть
впливати на регіональний розвиток через такі заходи протекціонізму:
надання податкових пільг для розвитку наукомістких виробництв, створення
акціонерних товариств для завершення раніше розпочатого будівництва,
надання регіонам інвестиційних премій за спорудження об’єктів, що
дозволяють покращити структуру економіки регіону, працевлаштувати
вивільнених працівників, поліпшити екологічну ситуацію тощо.
Принциповим питанням є вдосконалення існуючої системи бюджетного
регулювання та розширення бюджетної автономії територій. Ступінь
державного втручання в господарські процеси вимірюється показниками
питомої ваги державних прибутків і видатків у внутрішньому валовому
продукті — їх висока питома вага свідчить про сильний вплив держави на
економіку. У перспективі передбачається істотно розширити права місцевих
органів виконавчої влади у бюджетній політиці на основі підвищення ролі
місцевих податків і зборів, встановлення науково обгрунтованих
нормативів відрахувань до місцевих бюджетів тощо.
Одним з важливих елементів регіональної економічної політики є розробка
довгострокових, середньострокових прогнозів соціально-економічного
розвитку Автономної Республіки Крим, областей України, міст Києва і
Севастополя та державних регіональних програм, за допомогою яких
досягається планомірність у розвитку продуктивних сил, узгоджуються
інтереси галузей і територій. На сьогодні розроблені проекти
регіональних програм соціально-економічного розвитку Карпатського
регіону, Полісся, Поділля, Українського Причорномор’я.
В регіональній економічній політиці особливе місце посідає економічне
стимулювання розміщення нових виробничих об’єктів, здатних виготовляти
конкурентоспроможну продукцію й швидко реагувати на зміну ринкової
кон’юнктури. В першу чергу це стосується розвитку малого та середнього
підприємництва, яке має виражену регіональну орієнтацію і суттєво
впливає на зміни в структурі економіки. Саме малий бізнес може ефективно
вирішувати проблему забезпечення незайнятого населення робочими місцями.
Для досягнення збалансованого розвитку господарства певної території
необхідно сприяти формуванню регіональних центрів малого і середнього
бізнесу, створенню різних типів спеціальних (вільних) економічних зон,
центрів активної науково-технічної діяльності.
Формування спеціальних економічних зон в Україні дасть змогу збільшити
надходження іноземних інвестицій, створити сучасну виробничу,
транспортну та ринкову інфраструктуру, підвищити ефективність
використання природних ресурсів. Завдяки застосуванню пільгового режиму
оподаткування та митного режиму створюються сприятливі умови для
зростання економічної активності суб’єктів господарювання. З 1996 р. в
Україні діє експериментальна зона «Сиваш». Спеціальні економічні зони
створено у Донецькій, Луганській, Закарпатській областях. Для вирішення
проблеми працевлаштування персоналу, що вивільнятиметься у зв’язку з
виведенням з експлуатації блоків Чорнобильської АЕС, сформована
спеціальна економічна зона «Славутич».
Особливе місце в регіональній економічній політиці належить різним
формам міжрегіонального й прикордонного співробітництва; зонам активної
науково-технічної діяльності, створення яких передбачає організацію
наукових, дослідницьких і технологічних парків, інноваційних центрів,
технополісів тощо.
Велика увага в регіональній економічній політиці приділяється так званим
проблемним регіонам, тобто тим територіям, які вирізняються серед інших
кризовим загостренням певної проблеми, що має негативні
соціально-економічні наслідки для всієї системи господарювання.
Першопричиною загострення цих проблем можуть бути як природні та
техногенні катастрофи, так і соціально-економічні фактори. З погіршенням
загальноекономічної ситуації кількість таких територій постійно зростає,
а розв’язання нагромаджених тут проблем потребує все більше фінансових
коштів та матеріальних ресурсів.
4. СУЧАСНА КОНЦЕПЦІЯ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ. ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ
ПРОДУКТИВНИХ СИЛ ЗА УМОВ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ
Основою нової регіональної парадигми є визнання цілісності і
рівноправності усіх складових єдиної регіональної системи —
природно-ресурсної, економічної, соціальної, інформаційної. Сучасна
концепція розміщення продуктивних сил орієнтується на досягнення їх
сталого розвитку і передбачає: подолання існуючих диспропорцій у
територіальній структурі національної економіки; максимальне
використання переваг територіального поділу праці, особливостей
природно-ресурсного та науково-виробничого потенціалу регіонів;
удосконалення спеціалізації регіонів з урахуванням загальнодержавних
інтересів; активізацію господарської діяльності у регіонах на ринкових
засадах в умовах різних форм власності; забезпечення умов для
прискореного розвитку галузей, що випускають конкурентоспроможну
продукцію, та залучення іноземних інвестицій у регіони, де існують для
цього найбільш сприятливі передумови; створення нормальних умов для
життєдіяльності населення та ліквідацію зон надзвичайних екологічних
ситуацій в окремих регіонах.
Основні концептуальні положення щодо розміщення продуктивних сил
реалізуються в таких розробках прикладного характеру, як схеми-прогнози
та державні програми розвитку й розміщення продуктивних сил України,
економічних районів і областей на перспективу. Вони необхідні для
обгрунтування економічно доцільних напрямів розвитку продуктивних сил
певних територій та розробки цілеспрямованих заходів державної
регіональної економічної політики, які б дали змогу забезпечити
ефективне регулювання процесів регіонального розвитку, узгодження дій
центральних і місцевих органів виконавчої влади у здійсненні структурної
перебудови економіки країни та послідовному впровадженні ринкових
відносин.
До особливостей розміщення і розвитку продуктивних сил за умов ринкової
економіки можна віднести такі:
• органічне поєднання державних, регіональних і місцевих інтересів під
час розміщення нових об’єктів при мінімальному залученні зовнішніх
ресурсів та максимальному використанні місцевих;
• формування та інтенсивний розвиток об’єктів ринкової інфраструктури та
інформаційних систем з метою створення збалансованих регіональних ринків
виробництва і збуту конкурентоспроможної продукції та послуг, на яких
спеціалізуються регіони;
• пріоритетний розвиток наукомістких виробництв з швидкою окупністю
витрат, ресурсозбереженням і значним нагромадженням для активізації
інвестиційної діяльності та структурної реорганізації економіки;
• орієнтація на прогресивну структуру регіональної економіки з високою
питомою вагою галузей, що працюють на задоволення потреб споживчого
сектора економіки;
• розвинутість недержавного сектора економіки, зокрема підприємницьких
структур.
5. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ
У перспективі в Донецькому і Придніпровському регіонах набудуть
подальшого розвитку такі галузі спеціалізації промисловості:
паливно-енергетична, чорна і кольорова металургія, хімічна,
автомобільна, аерокосмічна промисловість, важке машинобудування. У
найближчій перспективі здійснюватиметься комплексна реструктуризація та
технічне переоснащення перспективних підприємств вугільної,
металургійної, хімічної промисловості, машинобудування, енергетики, а
також структурне реформування всього виробничо-територіального комплексу
та збалансування розвитку базових галузей з реальними потребами
економіки. Здійснюватимуться конверсія окремих оборонних підприємств із
метою використання їх потужностей для випуску цивільної продукції,
зокрема товарів народного споживання; проводитимуться заходи щодо
забезпечення продуктивної зайнятості населення шляхом диверсифікації
виробництв, організації громадських робіт, створення нових робочих
місць, особливо у шахтарських містах і селищах. Відбуватиметься
нарощування потужностей легкої та харчової промисловості.
Поряд з цим значна увага приділятиметься поліпшенню екологічної ситуації
шляхом впровадження у виробництво безвідходних і маловідходних
технологій, перепрофілювання окремих підприємств, ліквідації териконів,
хвосто- і шлакосховищ, відстійників, рекультивації порушених земель.
У Східному регіоні України структурна перебудова спрямовуватиметься на
технічне переоснащення та підвищення ефективності роботи підприємств
таких галузей спеціалізації, якими є тракторне і сільськогосподарське
машинобудування, автомобільна, електронна, електротехнічна, харчова
промисловість. Збільшуватимуться обсяги власного видобутку газу, нафти
та продуктів їх переробки.
У перспективі здійснюватиметься конверсія частини виробничих потужностей
підприємств військово-промислового комплексу з їх спрямуванням на випуск
цивільної продукції. Поряд з цим вдосконалюватиметься спеціалізація
сільськогосподарського виробництва, підвищуватиметься його товарність та
ефективність, набудуть подальшого розвитку переробні галузі. Регіон
більш ефективно використовуватиме наявний науково-технічний потенціал та
переваги прикордонного розташування.
У Центральному регіоні України структурні зрушення в економіці
спрямовуватимуться на посилення її соціальної орієнтації,
забезпечуватиметься прискорений розвиток АПК, сфери послуг, харчової і
легкої промисловості, а також машинобудівних галузей — авіабудування,
сільськогосподарського машинобудування, радіотехніки і електроніки.
Здійснюватиметься реконструкція та технічне переоснащення підприємств
хімічної промисловості, розвиток наукомістких виробництв на основі
науково-технічного і кадрового потенціалу м. Києва. Передбачаються
заходи щодо вирішення еколого-економічних і соціальних проблем,
пов’язаних з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
У Поліссі подальшого розвитку набудуть такі галузі спеціалізації, як
сільськогосподарське машинобудування, приладобудування, видобуток і
переробка мінералів, легка та харчова промисловість. Проводитиметься
реструктуризація АПК у напрямі підвищення частки харчової та переробної
промисловості. Передбачається розвиток інтенсивного землеробства і
тваринництва. Створюватимуться найсприятливіші умови для вирощування
суто поліських культур (картоплі, льону-довгунця, хмелю) та їх
промислової переробки, а також подальшого розвитку лісового
господарства, деревообробної промисловості, промисловості будівельних
матеріалів.
У Подільському регіоні здійснюватиметься технічна реконструкція та
модернізація енергетики, сільськогосподарського машинобудування,
приладобудування, харчової промисловості. Намічено перепрофілювання
частини підприємств на випуск техніки для агропромислового комплексу,
медицини, товарів народного споживання. Забезпечуватиметься пріоритетний
розвиток легкої промисловості, виробництва будівельних матеріалів,
скляних, фаянсових виробів на базі власної сировини. Посилиться
спеціалізація АПК на вирощуванні та переробці цукрового буряка, зернових
культур, м’яса і молока, поглиблюватиметься ступінь переробки
сільськогосподарської продукції.
Структурна перебудова промислового комплексу Карпатського регіону
спрямовуватиметься на підвищення питомої ваги сільськогосподарського і
автомобільного машинобудування, електронного та електротехнічного
виробництва з використанням сучасних технологій. Здійснюватимуться
заходи щодо реконструкції і технічного переозброєння підприємств
хімічної та нафтохімічної промисловості, подальшого розвитку та
інтенсифікації лісового господарства, лісопромислового комплексу, легкої
та харчової промисловості.
У сільському господарстві основна увага приділятиметься розвитку
овочівництва, садівництва, виноградарства, м’ясо-молочного скотарства та
вівчарства. У господарському комплексі регіону (формуватиметься
високорозвинутий рекреаційно-туристичний та оздоровчо-лікувальний
комплекс загальнодержавного і міжнародного значення. Розвиватиметься
регіональне транскордонне співробітництво у рамках єврорегіонів.
У перспективі пріоритетними напрямами розвитку Причорноморського регіону
будуть насамперед галузі морегосподарського комплексу — суднобудування
та судноремонт, рибне та портове господарство, а також галузі
машинобудування для обслуговування агропромислового комплексу, освоєння
нафтогазових родовищ шельфової зони Чорного моря. Передбачається значно
підвищити ефективність сільського господарства у виробництві зерна,
соняшнику, овочів, винограду, а також м’яса і молока.
Здійснюватиметься комплекс заходів щодо розселення і облаштування раніше
депортованих кримських татар та осіб інших національних меншин, які
повернулися на постійне проживання у цьому регіоні. Важливим напрямом
розвитку регіону є комплексне використання рекреаційних ресурсів,
створення у 1999 — 2010 роках ефективної індустрії туризму та
оздоровчо-лікувальних закладів, особливо цілорічного функціонування, у
Криму, Одеській, Миколаївській, Херсонській областях.
Література
1. Дорогунцов С. І., Федорищева А. М. Усталеність розвитку
еколого-економічного потенціалу України та її регіонів // Економіка
України. — 1996. — № 7. — С. 4—11.
2. Долішній М. І., Злупко С. М. Концептуальні засади регіональної
соціально-економічної політики та її компоненти // Регіональна
економіка. — 1997. — № 3. — С. 5—22.
3. Закон України «Про концепцію державної регіональної економічної
політики» (проект) № 57 — 2135 / 4 від 8 липня 1998 р. — 20 с.
4. Заяць Т. А. Регіональна політика ринку праці та зайнятості населення:
механізм формування і реалізації // Регіональна економіка. — 1997. — №
3. — С.83—89.
5. Економічний словник-довідник / За ред. С. В. Мочерного. — К.: Femina,
1995. — С. 249, 282—283, 318.
6. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія
України з основами теорії. — К.: Знання, 1998. — 416с.
7. Поповкін В.Н. Регіонально-цілісний підхід в економіці. — К.: Наукова
думка, 1993. — 210с.
8. Розміщення продуктивних сил : Підручник / В. В. Ковалевський, О. Л.
Михайлюк, В.Ф. Семенов та ін. — К.: Знання, КОО, 1998. — С. 451—458.
9. Симоненко В. Регіональна політика: системний підхід // Економіка
України. — 1996. — № 6. — С. 31—38.
10. Україна: прогноз розвитку продуктивних сил / С. І. Дорогунцов, Б. М.
Данилишин, Л. Г. Чернюк та ін. — К.: РВПС України НАН України, 1998. —
Т. 1. — 163 с.
11. Україна: прогноз розвитку продуктивних сил / С. І. Дорогунцов, Б. М.
Данилишин, Л. Г. Чернюк та ін. — К.: РВПС України НАН України, 1998. —
Т. 2. — 117 с.
5. Наукові методи аналізу розміщення і
територіальної організації народного господарства
– Сутність наукових методів.
– Традиційні і нові методи вивчення розміщення продуктивних сил.
– Зарубіжні теорії розміщення виробництва.
1. СУТНІСТЬ НАУКОВИХ МЕТОДІВ
На сучасному етапі розвитку народного господарства забезпечення
раціонального розміщення продуктивних сил стало однією з найважливіших
економічних і екологічних проблем у кожній країні. Надмірна концентрація
промисловості з сильнозабруднюючими природне середовище технологічними
процесами вступила в протиріччя з обумовленою нею надмірною
концентрацією населення в містах та середовищем його проживання.
Територіальна організація продуктивних сил вимагає обгрунтування
наукових основ розміщення виробництва і підприємств з урахуванням їх
економічної ефективності та можливої екологічної шкідливості.
Наукові основи розміщення продуктивних сил визначаються насамперед
методами цієї науки. Методи науки — це способи пізнання дійсності,
планомірний шлях встановлення істини. Сукупність методів дослідження,
які використовуються в науці, формують її методологію. Методи вивчення
об’єктів і явищ можна вважати науковими, якщо вони забезпечують
розкриття сутності дійсних процесів у їх розвитку.
Найбільш загальним, визначальним для всіх наук є діалектичний метод.
Спираючись на нього, в кожній галузі знань розробляється своя галузева
методологія і методика досліджень.
2. ТРАДИЦІЙНІ І НОВІ МЕТОДИ
ВИВЧЕННЯ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ
До числа специфічних методів науки про розміщення продуктивних сил і
територіальної організації народного господарства належать як
традиційні, так і нові. До основних з них слід віднести:
• вивчення конкретного підприємства і аналіз його господарської
діяльності, виробничого потенціалу, технологічних особливостей,
складності виробничого процесу, зв’язків по поставках сировини і
реалізації готової продукції, енергетичної і кадрової забезпеченості,
можливостей збільшення потужностей, перспективності розвитку тощо;
• вивчення елементарної системи виробництва, до складу якої входить
підприємство;
• вивчення галузевого розміщення продуктивних сил і галузевої структури
господарства міста, району, області, країни. Для цього галузі
диференціюються на добувні і обробні. Галузі обробної промисловості
поділяються на: 1/ галузі, що тяжіють до джерел дешевого палива і
електроенергії; 2/ галузі, що розвиваються головним чином біля джерел
сировини; 3/ галузі, підприємства яких тяжіють до населених пунктів і
районів зосередження резервів трудових ресурсів або наявності
кваліфікованих кадрів; 4/ галузі, підприємства яких тяжіють до районів
споживання їх продукції;
• виявлення і вивчення промвузлів, ТВК і АПК як основ територіальної
організації виробництва;
• картографування територіальних аспектів розвитку і розміщення
продуктивних сил, формування економічних районів. За допомогою
тематичних економічних карт розкриваються особливості розміщення
промислових підприємств, центрів, галузей, промислових районів, їх
взаємозв’язки щодо сировини і поставок продукції; покриття території
країни або району мережею транспортних шляхів, лініями електропередачі
та ін. Карта може бути використана як логічна образно-знакова модель
території з сучасним розміщенням виробництва, транспорту, невиробничої
сфери, розселенням людей та ін.;
• економічне районування як найважливіший метод науки про розміщення
продуктивних сил, систематизацію складної інформації, удосконалення
територіальної організації народного господарства і його управління.
Науково обгрунтована мережа економічних районів дає змогу визначити
основні напрями найбільш раціонального використання ресурсів в кожному з
них шляхом утворення територіально-виробничих комплексів, визначення
галузей їх спеціалізації в народному господарстві країни і перспектив
розвитку;
• порівняльний метод, за допомогою якого на основі аналізу статистичних
даних і основних економічних показників визначається місце галузі серед
інших галузей району чи серед інших районів;
• статистичні методи, зокрема такі, як: групування статистичних
показників, розрахунки середніх величин, розрахунки відповідних
показників на 100 або на 1000 чол., розрахунки динамічних рядів у
натуральних числах та в процентах і визначення на їх основі темпів
зростання, приросту тощо;
• вивчення і визначення територіально-виробничих комплексів регіонів за
допомогою методу енерговиробничих циклів, який розкриває ланцюговий
зв’язок підприємств від видобутку сировини до виробництва готової
продукції, включаючи і обслуговуючі цю групу підприємства та наукові
установи;
• балансовий метод, що широко використовується при аналізі розвитку і
розміщення продуктивних сил.
Особливо слід підкреслити значення балансового методу. На його основі
визначають обсяги виробництва по галузях, рівень розвитку окремих
галузей, співвідношення між ними, зміни в їх розміщенні. На основі
балансових розрахунків у розрізі економічних районів по масових видах
продукції, яка є предметом міжрайонного вантажообігу, визначається
необхідність розвитку того чи іншого виду транспорту, а також
удосконалення мережі шляхів сполучення. Для уточнення економічно
доцільних масштабів розвитку виробництва в регіонах потрібна розробка
балансів районних ресурсів, оцінка можливостей районів по трудових,
паливно-енергетичних, земельних, водних ресурсах. Територіальні баланси
розробляються і по продукції, яка випускається і споживається на даній
території усіма підприємствами незалежно від їх галузевої приналежності
і відомчої підпорядкованості.
Для вирішення питань раціонального розміщення продуктивних сил в межах
країни та міжрайонного обміну потрібні балансові розрахунки у розрізі
економічних районів по паливу, чорних металах, будівельних матеріалах та
інших масових видах промислової і сільськогосподарської продукції. На
основі балансового методу визначаються пропорції у виробництві та
розподілі різноманітних ресурсів. Він є одним з основних методів
планування розвитку і розміщення продуктивних сил. Велике значення мають
орієнтовні балансові розрахунки, які широко використовуються при
розробці довгострокових галузевих схем розміщення виробництва і
генеральних схем розвитку і розміщення продуктивних сил країни і
регіонів.
На особливу увагу заслуговує використання методу територіальних
пропорцій у розміщенні виробництва. Пропорції — це певна відповідність
частин між собою і цілим, співвідношення між складовими частинами. Для
великої за територією держави життєво важливе значення має територіальна
структура виробництва, співвідношення галузевих і територіальних
пропорцій у процесі комплексного розвитку і розміщення народного
господарства. Метод територіальних пропорцій застосовується у виробничій
і в невиробничій сфері народного господарства як для забезпечення
ефективності використання сприятливих умов і факторів розвитку регіонів,
так і для оцінки їх участі у розподілі і споживанні створених
матеріальних благ.
Міжгалузеві і територіальні пропорції в розвиткові і розміщенні
продуктивних сил нерозривно пов’язані між собою. Зміни в галузевих
пропорціях народного господарства тягнуть за собою відповідні зміни в
територіальній структурі.
Визначення науково обгрунтованих пропорцій і темпів розвитку
господарства включає ряд важливих питань, які впливають на особливості
розміщення продуктивних сил. До них відносять: співвідношення першого і
другого підрозділів суспільного виробництва, співвідношення
промисловості, сільського господарства і транспорту, співвідношення між
галузями промисловості тощо.
Вивчення територіальних пропорцій і особливостей розміщення виробництва
пов’язано перш за все з розмірами території країни та з різноманітністю
природних і економічних умов в різних її частинах.
Так, на території України основна частка енергетичних, рудних ресурсів і
виробничого потенціалу знаходиться в лівобережній частині, а
правобережна і південна частини є менш індустріальне розвинуті. В таких
умовах особливе значення має визначення раціональних пропорцій у
подальшому промисловому розвитку східних, західних і південних регіонів
України. Від цього великою мірою залежить економічна ефективність
використання природних і трудових ресурсів та ефективність капітальних
вкладень.
Неабияке значення для раціонального розміщення продуктивних сил і
територіальної організації народного господарства має системний аналіз.
Під системним аналізом розуміють сукупність засобів і методів для
вивчення складних об’єктів — узагальнених динамічних систем, їх
дослідження здійснюється поетапно. На першому етапі після постановки
задачі пізнається об’єкт дослідження як територіальна
соціально-економічна система, визначається мета і робиться підбір
критеріїв для вивчення об’єкта як системи. На другому етапі окреслюються
межі системи, яка вивчається, визначається її структура — складові
частини (підсистеми), багатство елементів і зв’язків між ними. На
третьому етапі складається математична модель системи, визначається
ступінь її сформованості. Пізнання об’єкта як системи дає змогу найбільш
правильно визначити шляхи його розвитку.
У територіальній організації народного господарства за допомогою
системного підходу і системного аналізу пізнаються реально функціонуючі
галузеві виробничо-територіальні системи, системи розселення і більш
складні їх утворення — ТВК і соціально-економічні комплекси (СЕК).
На основі системного підходу визначаються шляхи удосконалення розміщення
виробництва, розселення і територіальної організації невиробничої сфери.
Так, наприклад, пізнання галузевих виробничих систем довело необхідність
і економічну доцільність формування єдиної енергосистеми країни, єдиної
транспортної системи, системи АПК; дозволило більш глибоко
проаналізувати їх сучасний стан і науково обгрунтувати перспективи.
Системний підхід до вивчення проблем раціонального розміщення
продуктивних сил дає змогу широко застосовувати економіко-математичні
методи. Серед них найбільшого поширення набули такі:
• математико-статистичні (одержання кількісної інформації і обробка
даних);
• математичне моделювання як формалізований опис явищ і процесів у сфері
територіального розміщення виробництва, побудова відповідних моделей
(систем математичного рівняння);
• методи математичного програмування, які застосовуються для вирішення
завдань щодо оптимізації розміщення виробничих і соціально-побутових
об’єктів тощо.
3. ЗАРУБІЖНІ ТЕОРІЇ РОЗМІЩЕННЯ ВИРОБНИЦТВА
Значна частина зарубіжних вчених не визнає вирішального впливу способу
виробництва і суспільного ладу на розміщення продуктивних сил і віддає
перевагу природним факторам, географічному середовищу.
Початок розробки теорії розміщення виробництва відноситься до кінця
XVIII — початку XIX ст. і був покладений» послідовниками Д. Рікардо.
Вони вважали, що розміщення промисловості є наслідком просторового
розподілу надлишків сільськогосподарської продукції, яка
використовувалась як продовольство для робітників і як сировина для
виробництва.
У цей період найбільш відомими в Німеччині та за її межами були теорії
І. Тюнена і А. Вебера. Модель І. Тюнена, яка була опублікована в 1826 р.
у його праці «Ізольована держава», вважалась для свого часу класичною
моделлю розміщення сільського господарства. Вона була до певної міри
умовною і практично могла бути використана тільки в окремих районах
деяких країн Західної Європи і в деяких штатах США. Основними
передумовами для використання цієї моделі автор вважав такі: 1) існує
«ізольована держава»; 2) її центральне місто — єдиний ринок збуту; 3) це
місто оточене однорідною рівниною; 4) «ізольована держава»
обслуговується тільки одним видом транспорту — гужовим; 5) рівнина
заселена фермерами, які забезпечують постачання продукції центральному
місту; 6) фермери намагаються максимально збільшити прибутки і
автоматично пристосовуються до попиту на центральному ринку.
Територія сільськогосподарських земель навколо центрального міста
держави розбивалась концентричними кільцями. Для удосконалення першого
варіанта своєї моделі Тюнен запропонував і другий, в якому покращив
транспортні умови. Передбачив і другий ринковий центр менших розмірів та
ін.
Основними факторами, які впливали на розміщення фермерських господарств,
на думку автора, були: віддаль від ферми до ринку, ціна, за якою фермер
реалізовував свою продукцію, і земельна рента.
Вказана праця Тюнена за характером її викладу була описовою, але
економісти пізнішого періоду (Гувер 1935, Льош 1954) і інші, які тієї чи
іншою мірою удосконалювали модель Тюнена, використовували її як основу
для нормативних моделей.
Схема розміщення виробництва, що її розробив Тюнен 173 роки тому, на
даний час докорінно змінилася із-за розвитку транспорту, виникнення
нової техніки тощо. І все ж таки, як вважають деякі зарубіжні вчені, цю
модель в окремих випадках можна використовувати ще і в наші дні.
Модель А. Вебера (1909) була визнана на цей час найбільш вдалою для
розміщення промисловості. У її основі, так само як і в Тюнена, лежить
ізольована держава, а природні ресурси, необхідні для забезпечення
виробництва, знаходяться в концентричних зонах, які розташовані навколо
визначених ринкових центрів.
Природні ресурси поділяються Вебером на «локалізовані матеріали»
(мінеральне паливо, руди і т. ін.) та «повсюдні» (вода, пісок, глина і
т. ін.). Виходячи із вказаних передумов, автор вважав, що економічна
вигідність окремих варіантів розміщення буде варіювати залежно від
постачання і попиту.
Враховуючи неоднорідність умов, підприємець буде розміщувати завод у
місцях з мінімальними витратами, які визначаються трьома головними
факторами розміщення: транспортом, робочою силою і агломерацією чи
дегломерацією (розосередженням) об’єктів. При цьому враховувалась
передумова, що транспортні витрати залежать від ваги перевезених
матеріалів і дальності перевезень. Виходячи з цих міркувань, точка
мінімальних транспортних витрат повинна знаходитись там, де сума
зважених перевезень сировини, яка доставляється на завод, і готової
продукції, яка збувається на ринках, буде мінімальною.
З метою удосконалення свої моделі Вебер запропонував «матеріальний
індекс», який являє собою відношення ваги локалізованих матеріалів, що
поступають на завод, до ваги готової продукції.
Цей індекс дозволяє на основі знаходження пункту мінімальних
транспортних витрат визначити — чи знаходиться він ближче до джерел
матеріалів (індекс > 1), чи до ринку збуту (індекс
D
F
L
P
f
h
p
r
z
|
„
†
?
’
¤
¦
¬
®
?
¶
1/4
3/4
Ae
E
a
ae
e
i
o
o
u
ue
????(?- $ & , . 4 6 @ ` b j l t v ~ ? ? ? ® ° ¶
? 3/4 A AE E I O e i o o u ue
-
$
&
,
.
4
6
азі переробки цієї сировини в Україні формується
тютюнопро-шсловий спеціалізований АПК.
Вирощування картоплі і овочебаштанних культур — важливі Іузі
рослинництва, що забезпечують населення високоцінними Іродуктами
харчування, а також мають велике технічне і кормо-ю значення. На частку
цих галузей припадає 22,5% продукції сільського господарства і 36%
продукції рослинництва. Під посівамими цих культур зайнято 2185 тис. га,
що становить 7,2% всієї посівної площі України. Серед цих культур
виділяються посіви картоплі, які займають 1579 тис. га. Картопля — цінна
землеробська культура універсального значення. В продовольчому балансі
населення картопля посідає друге місце після зерна, є його «другим
хлібом». Потреби населення нашої країни в картоплі задовольняються
повністю, навіть перевищують науково обгрунтовану норму споживання цього
продукту.
Картопля використовується і як продовольча, і як технічна
(крохмале-патокове і спиртове виробництво) та кормова культура. Картопля
характеризується середньою вибагливістю до тепла, оптимальна температура
для її розвитку — 18—20°. Вегетаційний період становить 70—120 днів з
сумою активних температур 1200—1800°. Потребує багато вологи і поживних
речовин. Добре росте на легких супіщаних або суглинкових грунтах, а
також окультурених торфових грунтах, чорноземах, добре переносить кислі
грунти лісової зони. Саме такими умовами характеризуються Полісся
України, північні райони Лісостепу. Картоплю вирощують скрізь, але в
цих, сприятливих для її виробництва районах (Чернігівська, Сумська,
Волинська, Житомирська, а також Вінницька і Тернопільська області)
спостерігається найбільша концентрація її посівів. У сировинних зонах
крохмале-патокових і спиртозаводів концентрація її посівів досягає
34—40%. Велика концентрація посівів картоплі спостерігається і в
господарствах приміського типу навколо великих міст, промислових і
рекреаційних центрів, де вона досягає 12—15%. В південних областях
картопля має невелику питому вагу (1—1,5%) в структурі посівних площ, за
винятком районів зрошуваного землеробства, де створені спеціалізовані
зони вирощування ранньої картоплі.
Під овочевими культурами зайнято 0,5 млн. га, що становить 1,5% всієї
посівної площі. Валовий збір овочів — 5—6 млн. т. В Україні вирощують
близько 40 видів різних овочевих культур. Всі вони мають різні вимоги
щодо екологічних умов їх вирощування. За вимогами до температурного
режиму вони поділяються на вибагливі до тепла, що розвиваються при
температурі понад 15 із сумою активних температур понад 1500 і не
витримують приморозків, і холодостійкі, що вегетують при температурі 6—8
із сумою активних температур від 300 до 1450 . Всі вони світло-любиві,
потребують багато вологи, найбільш вибагливі до родючості грунтів.
Овочі — малотранспортабельна продукція. Саме це значною мірою визначає
територіальну організацію їх виробництва. У зв’язку з цим основна маса
товарної продукції овочівництва орієнтується на споживача і виробляється
в приміських АПК поблизу великих міст, промислових, рекреаційних
центрів, а також в сировинних зонах овочеконсервних підприємств. Великі
спеціалізовані господарства по вирощуванню овочів розміщені навколо
Києва, Харкова, Львова, Дніпропетровська, Запоріжжя, промислових центрів
Донбасу, а також Одеси, Херсона, Миколаєва та Криму. Решта овочів
вирощується в спеціалізованих зональних районах, природно-економічні
умови яких сприяють розвиткові тих чи інших овочевих культур. Це райони
Степу, де вирощують тешюлюбиві культури — особливо помідори, баклажани,
перець; Лісостеп, де культивують огірки, помідори та інші овочеві
культури; Полісся, умови якого сприяють вирощуванню більш холодостійких
культур — капусти, столових коренеплодів, гороху тощо. Якщо потреби
населення в картоплі забезпечуються повністю, навіть з перевищенням
рекомендованих норм, то овочів споживається на душу населення ще
недостатньо — в 2 рази менше рекомендованих фізіологічних норм.
Баштанні культури (кавуни і дині) вирощують переважно на півдні і
південному сході України — Херсонська, Миколаївська, Одеська,
Запорізька, Дніпропетровська, Донецька області та Автономна Республіка
Крим.
Важливою галуззю рослинництва є плодівництво, до складу якого входить
садівництво, ягідництво, виноградарство та ін. Плодо-воягідні насадження
розміщені по всій території країни, але найбільша їх концентрація у
правобережному Лісостепу, південному Степу, Криму та Закарпатті.
Ягідники розміщені в Лісостепу та Поліссі, а також навколо великих міст
та промислових центрів.
Плодівництво та овочівництво створюють сировинну базу для
плодоовочеконсервної промисловості і разом формують
плодо-овочеконсервний підкомплекс АПК. Цей підкомплекс займається
вирощуванням та зберіганням, переробкою і реалізацією різноманітних
овочів, плодів і ягід. Більша частина переробних підприємств
розміщується в районах вирощування сировини, а ті, що використовують
напівфабрикати, орієнтуються на споживача.
4. РОЗМІЩЕННЯ ГАЛУЗЕЙ ТВАРИННИЦТВА
Другою важливою галуззю сільського господарства є багатогалузеве
тваринництво. Від рівня його розвитку залежить наповнення ринку
висококалорійними продуктами харчування — м’ясом, молочними продуктами,
яйцями тощо. Тваринництво дає сировину для харчової і легкої
промисловості (м’ясо, молоко, шкіра, вовна, віск, пух тощо), а також для
виробництва ряду лікувальних препаратів. Тваринництво має тісні зв’язки
із землеробством, якому воно постачає органічні добрива. В свою чергу
землеробство бере участь у формуванні кормового балансу тваринництва.
Розвиток і розміщення тваринництва визначається значною мірою наявністю
кормової бази, тому що майже половина всіх затрат в цій галузі припадає
на створення кормових раціонів тварин. Кормову базу формують польове
кормовиробництво (вирощування кормових і зернофуражних культур),
природні кормові угіддя (сіножаті і пасовища), а також відходи переробки
сільськогосподарської продукції, відходи харчової промисловості і
комбікормова промисловість.
Основою кормової бази є польове кормовиробництво. Під кормовими
культурами в Україні зайнято 9—11 млн. га, що становить 32—37% всієї
посівної площі (табл. З, 4). Це — посіви кукурудзи на силос і зелений
корм, однорічні і багаторічні трави, кормові коренеплоди тощо. Другим
важливим джерелом кормової бази є використання природних кормових угідь,
їх площа в Україні становить 7,5 млн. га, в тому числі сіножаті займають
2,2 млн. га, пасовища — 5,3 млн. га. В структурі сільськогосподарських
угідь висока питома вага сіножатей в Поліссі і Лісостепу, а пасовищ — в
Степовій зоні. В Укра’їні налагоджено виробництво комбікормів на
комбікормових заводах, в кормоцехах, де використовуються різноманітні
кормові домішки для підвищення якості кормів. Наявність кормової бази,
її структура визначають спеціалізацію тваринництва. Так, райони
розвинутого польового кормовиробництва спеціалізуються на молочному і
молочно-м’ясному скотарстві, свинарстві, а наявність природних кормових
угідь сприяє розвиткові м’ясного і м’ясо-молочного скотарства,
вівчарства. До складу продуктивного тваринництва входять скотарство,
свинарство, птахівництво і вівчарство. Менше значення мають конярство,
бджільництво, ставкове рибництво, шовківництво тощо. Розрізняються і
виробничі напрями залежно від того, для яких цілей використовуються
тварини (молочне, м’ясо-молочне скотарство, сальне свинарство тощо).
Провідною галуззю тваринництва у всіх природно-економічних зонах України
є скотарство, яке має молочно-м’ясну і м’ясо-молочну спеціалізацію
переважно в Поліссі і Лісостепу. При молочно-м’ясній спеціалізації
частка корів у продуктивному стаді становить 40—50%, а при
м’ясо-молочному напрямі — до 40%. В степовій зоні переважає м’ясний і
м’ясо-молочний напрям (корів у стаді 35—40%). В приміських АПК, що
створюються навколо великих міст, промислових центрів Придніпров’я і
Донбасу, рекреаційних районах для адоволення потреб міського населення в
цільномолочній продукції — молочна спеціалізація скотарства, де частка
корів у стаді [становить 60—65%. Тут і найвища удійність корів — 3—4
тис. кг.
На 01.01.98 р. в Україні налічувалось 12,7 млн. гол. великої рогатої
худоби, в тому числі корів — 6,2 млн. гол. (на 01.01.91 р. — відповідно
24,6 млн. гол. великої рогатої худоби і 8,3 млн. гол. корів), середній
річний удій яких становив 1902—1384 кг. Найвища концентрація поголів’я
великої рогатої худоби в Правобережному Лісостепу і на заході Поліської
зони. Основні породи корів в Україні — симентальська (Лісостеп, східне
Полісся), ле-бединська (Чернігівська, Сумська, Харківська обл.),
білоголова українська і чорно-ряба (Полісся і частково Лісостеп), сіра
українська (Кіровоградська, Дніпропетровська, Полтавська, Харківська,
[Луганська обл.), бура карпатська (Карпати), червона степова (Степ).
Свинарство — друга за значенням і кількістю продуктивної
І худоби галузь тваринництва. На 01.01.98 р. налічувалось 9,4 млн. гол.
(на 01.01.91 р. — 19,4 млн. гол.). Свинарство розміщене в усіх
природно-економічних зонах. Розміщення галузі визначаєть: станом і
характером кормової бази. Свинарство розвивається переважно в районах
інтенсивного землеробства, в районах вирощування картоплі, цукрового
буряка, фуражного зерна, а також в районах переробки
сільськогосподарської продукції, харчової промисловості, де для
відгодівлі свиней використовують відходи відповідного виробництва.
Найбільша концентрація поголів’я свиней в Поліссі і Лісостепу, особливо
в Рівненській, Черкаській, Київській, Хмельницькій, Вінницькій областях.
В Поліській і Лісостеповій зонах галузь має м’ясо-сальний напрям, у
Степу — сальний. У приміських АПК переважає м’ясний напрям. Основні
породи свиней — велика біла, що найбільше поширена в Поліссі, Лісостепу
і на півночі степової зони; українська біла степова — у Степу, а також
степова ряба, миргородська, довговуха біла та ін.
Серед галузей продуктивного тваринництва виділяється птахівництво.
Важливим фактором його розміщення є орієнтація на споживача. Тому
найвища концентрація поголів’я птиці спостерігається в приміських АПК.
Висока концентрація спостерігається також в Лісостепу і в Степу, де
птахівництво орієнтується на виробництві зерна (концентрованих кормів).
В Україні налічується близько 150 млн. голів птиці, 90% з яких
становлять кури.
Вівчарство має допоміжне значення, за винятком спеціалізованих
господарств та господарств у гірських місцевостях. Найбільша
концентрація поголів’я овець і кіз в степових та передгірських районах.
В степу воно має вовняний напрям, в Лісостепу і Поліссі —
м’ясо-вовняний. На 01.01.1998 р. в Україні налічувалося 2,3 млн. голів
овець і кіз проти 8,4 млн. голів у 1991 р.
5. ТЕРИТОРІАЛЬНА СТРУКТУРА АПК УКРАЇНИ
В межах України виділяються зональні АПК, що сформувались на базі трьох
основних сільськогосподарських зон з відповідною спеціалізацією
сільського господарства та підприємств переробної промисловості і
виробничої інфраструктури — Поліський АПК, Лісостеповий АПК, Степовий
АПК, а також АПК гірських і передгірських районів Карпат і Криму та
приміські АПК.
Поліський АПК сформувався в межах Українського Полісся, До його складу
входять більша частина Волинської, Рівненської, Житомирської, північні
частини Київської, Чернігівської та Сумської обл., що займають 12,3 млн.
га (19% території України).
Поверхня території рівнинна. Клімат помірно-континентальний, кількість
опадів — 550—750 мм, середньорічна температура — +6, +7°С, тривалість
вегетаційного періоду — від 190 до 205 днів з сумою активних температур
2250—2600 . Це найбільш зволожена територія України (особливо Західне
Полісся). Низинний рельєф, значна кількість опадів і незначне
випаровування сприяє заболоченості території і формуванню підзолистих
грунтів. У зв’язку з цим в зоні переважають дерно-підзолисті і болотні
грунти, що потребують збагачення їх поживними речовинами, вапнування та
інших меліоративних робіт. Близько 30% території зайнято лісом і
чагарниками, 2% — болотами. Сільськогосподарські угіддя становлять
близько половини, а рілля — 35% всієї території зони. В структурі
сільськогосподарських угідь на орні землі припадає 2/3 і на природні
кормові угіддя — 1/5.
Середня густота населення 20—40 чол. на 1 км2, на одного працездатного
припадає 2,6—3 га орних земель.
Такі умови визначили виробничу спеціалізацію сільського господарства —
скотарство (молочно-м’ясного напряму), льонарство, картоплярство з
виробництвом зернової продукції. На основі переробки
сільськогосподарської сировини тут функціонують мо-локопромисловий,
м’ясопромисловий, картоплепродуктовий, льо-нопромисловий спеціалізовані
комплекси, а також додаткові — зернопродуктовий, бурякоцукровий,
плодоовочеконсервний та виробництво хмелепродукції тощо. Тут
виробляється 95% льону-довгунця, 45% картоплі, до 1/5 молока і м’яса.
Лісостеповий АПК сформувався в межах Лісостепової природно-економічної
зони України. До його складу входять значна частина Львівської і
Чернівецької областей, східна частина Івано-Франківської, Тернопільська,
Хмельницька, Вінницька обл., північна частина Кіровоградської обл.,
Черкаська, Полтавська, Харківська (крім південно-східної частини), а
також південні частини Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської,
Чернігівської і Сумської обл. У рельєфі спостерігається чергування
височин із •щиженими рівнинами. Поверхня зони розчленована долинами
річок, ярами і балками. Виділяються Волино-Подільська, Придніпровська та
відроги Середньоруської височин, а також велика за площею Придніпровська
низовина. Клімат помірно-теплий, кількість опадів від 600 мм на заході і
півночі до 500—450 мм на пів-Ідні і сході. Але тут більше випаровування,
ніж в Поліссі, тому й немає надмірного зволоження. Середньорічна
температура — +7, +8 С. Тривалість вегетаційного періоду — 200—2^0 днів,
сума активних температур — 2600—2800 С, до 3000 на півдні. Ґрунтовий
покрив — родючі, високопродуктивні типи земель — чорноземи, сірі лісові,
чорноземно-лучні тощо. Лісостеп характеризується високою господарською
освоєністю території. Тут велика розораність земель — питома вага ріллі
до всієї площі зони становить 70%, що вдвічі вище, ніж у Поліссі. В зоні
знаходиться 37% орних земель України.
В Лісостепу висока густота сільського населення — 40— 60 чол. на 1 кв.
км, на 1 працездатного припадає 3—5 га ріллі; тут добра забезпеченість
трудовими ресурсами. Природно-кліматичні умови, наявність значних
трудових ресурсів значною мірою сприяли інтенсивному розвитку сільського
господарства, яке спеціалізується на виробництві цукрових буряків,
зерна, скотарстві га свинарстві. В зоні розвинуте виробництво картоплі,
овочів, юняшнику, хмелю, м’яти, фруктів, м’яса птиці. Все це створює
:иачну сировинну базу для розвитку бурякоцукрового, зернопро-Іуктового,
м’ясопромислового, молоко-промислового та плодо-зочеконсервного
спеціалізованих комплексів. Тут виробляється 0% цукрових буряків, 40%
зерна, половина виробництва молока м’яса України.
Степовий АПК сформувався в межах Степової природно-кономічної зони, до
складу якої входять Одеська, Миколаївська, Херсонська області, південь
Кіровоградської, Дніпропетровська, апорізька, Донецька, Луганська,
південно-східні райони Полтав-І.кої та Харківської областей та Автономна
Республіка Крим. Іін становить 25 млн. га, або 40% території України.
Рельєф рівнинний. Клімат помірний посушливий. Середня річна температу ра
— +7,5, +11 С. Тут спостерігаються найбільш високі температури і
найтриваліший вегетаційний період (210—245 днів) з сумою середньодобових
температур вище +10° — від 2900° на півночі зони до 3600° на півдні. В
зоні випадає від 450 мм опадів (на півночі) до 300 мм в Причорномор’ї.
Висока випаровуваність вологи призводить до значного її дефіциту. В
Степу переважають середньогумусні та малогумусні чорноземи, у південних
районах — каштанові грунти. Це основний район зрошувальної меліорації. В
Степу найвища розораність земель — близько 80% території і 80—85%
сільськогосподарських угідь. Тут знаходиться 48% орних земель України.
Густота сільського населення — 20—40 чол. на 1 км2. На 1 працездатного
припадає 7—10 га ріллі. Рівень забезпеченості трудовими ресурсами
низький.
Природно-кліматичні умови сприяють розвиткові сільського господарства,
яке спеціалізується на вирощуванні зернових, соняшнику, а також на
скотарстві. Додатковими галузями є виноградарство, овочівництво,
свинарство, вівчарство і птахівництво. Все це створює значну сировинну
базу для функціонування спеціалізованих комплексів — м’ясопромислового,
молокопромис-лового, зернопродуктового, олійнопродуктового та
плодоовоче-консервного.
Тут виробляється 100% рису, 95% винограду, 80% соняшнику, до 48% зерна,
70% вовни, овочів — 35%, молока і м’яса — близько 1/3.
6. ХАРЧОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ ЯК ОСНОВНА ПЕРЕРОБНА ЛАНКА АПК
Весь обсяг сільськогосподарської продукції розподіляється таким чином,
що 60% надходить на промислову переробку, 25% споживається у свіжому
вигляді, решта — використовується в самому сільському господарстві. Із
перероблюваної сільськогосподарської продукції 85% як сировина поступає
на підприємства харчової, а 15% — у галузі легкої промисловості. Тобто
основна галузь, що переробляє сільськогосподарську сировину і є головним
інтегратором АПК — це харчова промисловість, яка виробляє близько 16,3%
продукції промислового виробництва України. Харчова промисловість
входить до продуктивних комплексів АПК. Ії сировинна база досить
поширена в Україні. Ще більш широкі межі розміщення споживачів продукції
цієї галузі. Саме через це розміщення харчової промисловості має таку
особливість, що виділяє її серед інших галузей, — її підприємства
розміщуються повсюдно: скрізь, де є населений пункт, існує те чи інше
виробництво харчової продукції. Проте розміщення окремих галузей цього
виробництва має свої особливості залежно від ступеня впливу на них
сировинного чи споживчого фактора. У відповідності з цим виділяються три
групи галузей харчової промисловості:
1. Група галузей, що переробляє нетранспортабельну (або
ма-лотранспортабельну) сировину при високих нормах її витрат й обмежених
строках зберігання і виробляє транспортабельну продукцію, здатну до
зберігання. Ці галузі орієнтуються на джерела відповідної сировини. До
складу цієї групи галузей входять цукрова, спиртова, крохмале-патокова,
консервна, маслоробна, олійножирова.
2. До другої групи належать галузі, що переробляють транспортабельну
сировину і випускають малотраііспортабельну продукцію, або продукцію з
обмеженими строками її зберігання. Такі галузі розміщуються в районах
споживання готової продукції. Це — хлібопекарська, кондитерська,
пивоварна, макаронна, молочна, безалкогольних напоїв.
3. Третю групу становлять галузі, що можуть бути розміщені як в районах
зосередження сировини, так і в районах споживання готової продукції
(м’ясна, борошномельна). До цієї групи входять і ті галузі, в яких
стадії технологічного процесу можуть бути 1 ериторіально відокремленими.
Зокрема, в районах виробництва сировини здійснюються первинні стадії
переробки сировини, а в районах споживання — стадії, що завершують
процес переробки напівфабрикатів (тютюнова, виноробна).
Харчова промисловість має складну структуру. До її складу входить більше
20 галузей. Провідними галузями харчової промисловості України є
цукрова, м’ясна, молочна, олійножирова, плодоовочеконсервна,
кондитерська, спиртова, виноробна, соляна. Динаміка виробництва
найважливіших видів продукції харчової промисловості України у 1985—1997
pp. наведена в табл. 36.
Однією з важливих галузей харчової промисловості є цукрова. І Україні у
80-ті роки вироблялось більше 6 млн. т цукру. В 1997 р. було вироблено 2
млн. т цукру. В Україні налічується 192 цукрових заводи, що розміщуються
в 19 областях. Більша частина цих іаводів знаходиться в правобережному
Лісостепу. Найбільша їх кількість — у Вінницькій області (38),
Черкаській (23), Київській 16), Хмельницькій (15), Тернопільській (15).
Найбільші цукрові вводи — Лохвицький і Орільський (Полтавська обл.),
Первомайський і Засільський (Миколаївська обл.), Саливонківський
(Київська обл.). Найбільше цукру виробляють Подільський регіон (30% його
виробництва в Україні), Центральний (24%), Східний (15%). Серед областей
цих регіонів виділяються Вінницька (12%), Тернопільська (10%),
Хмельницька (8%), Київська (12%), Черкаська (8%), Полтавська (6%)
області. Значно менша питома вага у виробництві цукру Поліського регіону
(13%), ще менша — Причорноморського, Карпатського і Придніпровського.
Таблиця 36
ДИНАМІКА ВИРОБНИЦТВА НА ЙВАЖЛИВІЦШХ ВИДІВ ПРОДУКЦІЇ ХАРЧОВОЇ
ПРОМИСЛОВОСТІ В УКРАЇНІ у 1985—1997 pp.*
Найменування продукції
1985
1990
1995
1996
1997
Цукор-пісок, тис. т
6247
6791
3894
3296
2034
в тому числі з цукрових буряків
4366
5388
3500
2702
2034
М’ясо (включаючи субпродукти 1 категорії), тис. т
2357
2763
957
760
558
Тваринне масло, тис. т
390
444
222
163
117
Продукція з незбираного молока в перерахунку на молоко, тис. т 5687
6432
1293
915
661
Олія, тис. т 846
1070
696
705
509
Консерви, млн. умовних банок
3978
4836
1444
1014
1135
в тому числі плодоовочеконсервні
3175
3865
1038
611
796
* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 130.
Важливою галуззю харчової промисловості і складовою частиною
м’ясопродуктового комплексу є м’ясна, що забезпечує населення м’ясом і
продуктами його переробки. Виділяють три основні напрями виробництва
м’ясної промисловості — м’ясне, ковбасне і м’ясоконсервне. М’ясне
виробництво представляють більше сотні потужних м’ясокомбінатів, що
розміщуються як в про-мислово розвинутих областях України, так і в
районах наявності сировинної бази. В Україні у 1997 р. було вироблено
525 тис. т м’яса (в 1990 р. — 2,7 млн. т). В структурі промислового
виробництва м’яса переважає яловичина і телятина (53%), друге місце
займає м’ясо свинини (34%), третє — м’ясо птиці (до 10%). Потужні
м’ясокомбінати розміщені в Донецьку, Дніпропетровську, Харкові,
Луганську, а також в Києві, Вінниці, Черкасах, Одесі, Миколаєві, Львові
та інших містах. Виробництво ковбасних виробів розмішується в районах
зосередження міського населення — Донбасі, Придніпров’ї, Києві, Ялті
тощо. М’ясоконсервне виробництво зосереджене переважно в сировинних
районах — Київ, Вінниця, Полтава тощо.
До складу молокопереробної промисловості входять маслоробна, сироварна,
молочноконсервна галузі, а також виробництво продуктів з незбираного
молока. Молокопереробна промисловість є складовою частиною
молокопродуктового комплексу АПК. Розміщення галузі залежить від
наявності сировини і масового споживача. В районах споживання розміщують
підприємства, що випускають продукцію з незбираного молока. Па сировину
орієнтуються маслоробні, сироварні та молочноконсервні заводи. В Україні
працює близько 500 підприємств молокопереробної промисловості.
Маслоробні підприємства діють майже в усіх обласних і районних центрах.
Найбільші з них розміщені в Києві, Дніпропетровську, Харкові, Одесі,
Львові. Сироварні підприємства розміщені в Бердянську (Запорізька обл.),
Долині і Бобринці (КІ-звоградська обл.), Жашкові і Тальному (Черкаська
обл.), Кременчуку (Полтавська обл.) та ін.
В Україні працює 10 молококонсервних заводів, всі вони розміщені в
районах зосередження сировини. Найбільші з них – в їахмачі (Чернігівська
обл.), Первомайську (Миколаївська обл.), :мілі (Черкаська обл.),
Куп’янську (Харківська обл.) та ін.
Олійно-жирова промисловість представлена олійними завода-си, які
виробляють кілька видів рослинної олії — соняшникову (90% виробництва),
кукурудзяну, лляну, ріпакову, конопляну та ін. Орієнтуючись на наявність
сировини (для виробництва 1 т рослинної олії використовується 3—4 т
олійного насіння), ця галузь середжена переважно в Степовій зоні. В
Україні існуємо вели-x державних олійних комбінатів та заводів, 418
олійницьких цехів. Найвища концентрація галузі в Донбасі і Придніпров’ї.
На астку Дніпропетровської, Донецької та Запорізької областей рипадає
більше половини виробленої в Україні олії. Найбільші центри її
виробництва — Дніпропетровськ, Маріуполь, Запоріжжя, Пологи, Вовчанськ,
Слов’янськ, а також Кіровоград, Полтава, причорноморський регіон
виробляє 14% олії (Одеса, Возне-енськ, Херсон). Серед інших центрів
виділяються Вінниця і Чернівці. В 1997 р. в Україні було вироблено 486
тис. т олії.
Плодоовочеконсервна промисловість — це складова частина повідного
підкомплексу АПК, що переробляє різноманітну про-.кцію овочівництва та
плодівництва. Сировинний фактор у розміщенні підприємств цієї галузі
відіграє основну роль. Через це найбільша концентрація
плодоовочеконсервного виробництва спостерігається на півдні України.
Саме тут, на території Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької
областей та Автономної Республіки Крим сформувався спеціалізований район
плодоовочеконсервного виробництва. Головні центри — Одеса, Херсон,
Сімферополь, Ізмаїл, Мелітополь, Бердянськ. Розміщене це виробництво і в
районах Поділля, а також в Черкасах, Житомирській, Полтавській та
Донецькій областях.
Ряд галузей харчової промисловості, що переробляють зерно, є складовими
частинами зернопродуктового підкомплексу АПК. До них належать
борошномельно-круп’яна, хлібопекарська, макаронна, кондитерська,
виробництво харчових концентратів, а також технічна переробка зерна на
спирт, крохмаль, солод тощо. Розміщуються ці галузі як в районах
споживання готової продукції (хлібопекарна, макаронна, кондитерська,
борошномельно-круп’яна, крохмале-патокова, спиртова) — переважно в
Степових і Лісостепових районах України. Крохмале-патокова
промисловість, крім зерна (кукурудза, пшениця, рис), використовує також
картоплю. Через це, орієнтуючись на сировину, її підприємства
розміщуються і в Поліських районах.
7. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ АПК
За останні роки у сільськогосподарському виробництві України значно
загострилися кризові явища: значно знизилися обсяги валової продукції,
погіршилося використання природних ресурсів, знизилася родючість
грунтів, поглибився дисбаланс між галузями рослинництва і тваринництва.
Зменшення поголів’я худоби досягло критичної межі при значному зниженні
його продуктивності.
Небезпечною тенденцією є висока спрацьованість машинно-технологічного
парку, а відсутність фінансових коштів для здійснення
ремонтно-відновлюваних робіт лише погіршує його стан. Для досягнення
рівня технологічних потреб не вистачає десятків тисяч різних технічних
засобів. Поряд з цим різко погіршилося забезпечення галузей АПК
висококваліфікованими кадрами.
У перспективі з метою подолання кризових явищ в агропромисловому
комплексі України поряд із заходами щодо прискорення аграрної реформи та
розвитку інфраструктури аграрного ринку передбачається посилення
державного регулювання щодо фінансового стану підприємств.
Здійснення аграрної реформи в Україні повинно бути спрямоване на
створення економічно ефективного агропромислового виробництва,
поглиблення ступеня переробки та покращання зберігання
сільськогосподарської продукції. З цією метою в програмних документах
щодо проведення аграрної реформи передбачається:
формування ринку землі та нерухомості, запровадження системи іпотечного
кредитування сільськогосподарських товаровиробників;
фінансування організаційних заходів щодо здійснення аграрної реформи на
регіональному рівні, післяприватизаційна підтримка розвитку реформованих
господарств, створення спеціалізованої кон-Ілтингової інфраструктури
щодо інформаційного забезпечення;
розвиток мережі інфраструктури сервісного обслуговування, Іготівель,
оптової торгівлі;
формування ринків матеріальних ресурсів і капіталу;
ефективне використання наявного земельного фонду;
реформування соціальної сфери села та розбудови її інфра-гтруктури.
У найближчій перспективі будуть здійснені ефективні заходи додо охорони
земель, запровадження ґрунтозахисних систем землеробства.
Радикальне вирішення проблеми забезпечення населення Украї-ш основними
видами продовольства потребує значного звільнення обсягів їх виробництва
на основі фінансової підтримки віт-гчизняного товаровиробника. На
сьогодні екстенсивний шлях розвитку сільського господарства практично
вичерпався. Тому у подальшому він може здійснюватися лише на основі
широкомасштабного впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій,
докорінної модернізації засобів механізації.
Література
1. Борщевский П.П., Прейгер Д. К., Иванух Р.А. Региональная
спе-циализация сельскохозяйственного производства Украинской ССР. — К.:
Наукова думка, 1989. — 197 с.
2. Веденичев П. Ф., Пасхавер Б. Й. Аграрний ресурсний потенциал
Украинской ССР. — К.: Наукова думка, 1988. — 311с.
3. Иванух Р. А. Природньїе ресурси сельскохозяйственного производства
Украинской ССР. — К.: Наукова думка, 1984. — 223 с.
4. Крючков В. Г. Использование земель й продовольственнне ре-сурсьі. —
М.: Мьісль, 1987. — 231 с.
5. Лебединский Ю. П., Ганечко Л. А. Продовольственньїй комплекс
Украинской ССР. — К.: Наукова думка, 1986. — 253 с.
6. Маракулин П. П. Региональньїе особенности размещения
сельскохозяйственного производства. — К.: Наукова думка, 1986. — 212 с.
7. МаслякП. О., Олійник Я. Б., Степаненко А. В. Слонник-довідник з
економіки і соціальної географії світу. — К.: Лібра, 1996. — 328 с.
8. Основи економічної теорії / За ред. С. В. Мочерпого. — К.: Видав.
Центр «Академія», 1998. —464 с.
9. Пістун М. Д., Гуцал В. О., Лровотар II. І. Географія агропромислових
комплексів. —К.: Либідь. — 1997. — 198 с.
Ю.Ракитников А. Н. География сельского хозяйства. — М.: Мьісль, 1970.
—342с.
П.Состояние й охрана земельних ресурсов. — К.: Наукова думка, 1985.
—136с.
12. Территориальная организация агропромьішленньгх комплексов. — К.:
Наукова думка, 1985. — 304 с.
ІЗ.Шипович Е. Й. География производительньїх сил Украинской ССР. — К.:
Вища школа, 1988. — 127 с.
14. СОЦІАЛЬНИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ
1. Сутність, роль і місце у суспільному розвитку України.
2. Сучасний стан та особливості розміщення галузей соціальної сфери
України.
3. Виробництво товарів народного споживання: сучасний стан та
особливості розміщення.
4. Проблеми і перспективи розвитку соціального комплексу України.
1. СУТНІСТЬ, РОЛЬ І МІСЦЕ
У СУСПІЛЬНОМУ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ
Розвиток суспільного виробництва підпорядковується головній меті —
найбільш повному задоволенню постійно зростаючих потреб всіх членів
суспільства. Чим вищими є темпи соціально-економічного розвитку, тим
динамічніше змінюються людські потреби і сама структура життєвих благ,
покликаних їх задовольняти та забезпечувати всебічний і гармонійний
розвиток особистості.
До складу соціального комплексу входять соціальна сфера (сфера послуг)
та виробництво товарів народного споживання (насамперед легка
промисловість).
У зростанні життєвого рівня населення велика роль належить соціальній
сфері, яку становлять: житлове і комунальне господарство, пасажирський
транспорт і зв’язок, система побутового обслуговування населення,
освіта, культура і мистецтво, охорона здоров’я, фізична культура і
спорт. За своїм призначенням всі вони істотно впливають на вирішення
основних соціально-економічних завдань. Зокрема, від рівня розвитку
медичного обслуговування значною мірою залежать показники здоров’я
населення, тривалості життя, його природного приросту. Завдяки
впровадженню найбільш ефективних способів лікування хвороб, широкого
комплексу санітарно-культурних і профілактичних заходів створюються
передумови для істотного скорочення втрат робочого часу через тимчасову
непрацездатність.
Світові тенденції показують, що з підвищенням життєвого рівня населення
набувають подальшого розвитку галузі та сфери праці, де виробляються
матеріальні і духовні блага. На сучасному етапі розвитку суспільства
загальною закономірністю є зростання соціально-економічного значення
споживання різного роду послуг, а звідси — і галузей, які надають ці
послуги.
Це знаходить своє відображення як в абсолютному та відносному збільшенні
їх у загальній масі життєвих благ, так і у випереджаючих темпах
зростання споживання послуг відносно споживання інших життєвих благ. У
табл. 37 наведені дані, які характеризують обсяги послуг, що надаються
підприємствами соціальної сфери України.
Таблиця 37
ПЛАТНІ ПОСЛУГИ НА ДУШУ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ у 1995—1997 pp. (грн., у факт,
цінах)*
Види послуг 1995 1996 1997
всього у тому числі у сільській місцевості
Всі надані послуги, у тому числі 71,9 149,4 183,0 62,7
Побутові 6,9 11,5 14,5 10,7
пасажирського транспорту 16,6 30,3 34,5 3,1
зв’язку 5,2 11,2 15,7 5,3
житлово-комунальні 29,4 71,7 87,5 36,5
по утриманню дітей у дошкільних закладах 0,8
1,7
1,9 0,4
по навчанню в навчальних закладах … 1,9 4,8 0,05
Культури 0,8 1,4 1,7 0,3
туристсько-екскурсійні 1,3 1,7 1,3 0,2
фізичної культури і спорту 0,1 0,1 0,2 0,0
охорони здоров’я 0,9 1,7 2,2 0,1
санаторно-курортні і оздоровчі 7,2 11,0 11,9 4,5
правового характеру і установ банків України 0,6 1,4 2,2 0,5
* Статистичний щорічник України за 1997 р, — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 284.
Основне значення соціальної сфери полягає в тому, що весь комплекс її
галузей забезпечує зростання рівня споживання та вдосконалення його
структури. Розширення асортименту життєвих благ, які входять до фонду
споживання і задовольняють зростаючі потреби людини — учасника
суспільного виробництва, — забезпечує саме розвиток соціальне
орієнтованих галузей народногосподарського комплексу. Послуги в цьому
процесі виконують, як правило, роль фактора, який забезпечує відтворення
робочої сили.
Таблиця 38
СТРУКТУРА ПЛАТНИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ у 1995—1997 рр.,%*
Види послуг
1995 1996 1997
всього
у тому числі в сільській місцевості
Всі надані послуги, у тому числі:
100
100
100
100
побутові
9,7
7,7
7,7
17,1
пасажирського транспорту
23,1
20,3
18,8
4,9
зв’язку
7,2
7,5
8,6
8,5
житлово-комунальні
40,9
47,9
47,8
38,3
по утриманню дітей у дошкільних закладах 1.2
1,1
1,1
0,6
по навчанню в навчальних закладах
1,2
2,6
0,1
культури
1,1
0,9
0,9
0,5
туристсько-екскурсійні
1,8
1,1
0,7
0,3
фізичної культури і спорту
0,1
0,1
0,1
0,0
охорони здоров’я
1,1
1,1
1,2
0,2
санаторно-курортні І оздоровчі
10,1
7,4
6,5
7,2
правового характеру І установ банків України 0,9
1,0
1,2
0,7
* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 283.
Роль соціального комплексу у суспільному розвитку визначається двома
головними функціями. Перша полягає в тому, що завдяки його
функціонуванню створюється комплекс життєвих благ, необхідних для
нормального розширеного відтворення робочої сили, а друга — в тому, що
заклади і підприємства цього комплексу забезпечують підвищення рівня
життя членів суспільства.
Зростання соціально-економічного значення послуг соціальної сфери
обумовлюється перш за все глибокою трансформацією характеру самої праці,
її інтелектуалізацією. Природно, переважання творчих начал у будь-якому
виді трудової діяльності об’єктивно визначають необхідність оволодіння
людиною глибокими та всебічними знаннями, не тільки безпосередньо
пов’язаними з її професійною діяльністю.
Розширення масштабів і покращання якості робочої сили пракично є
постійно діючим фактором, що визначає потенційні мож.ивості щодо високих
темпів поступового руху суспільства. Чим більшій масі робочої сили
соціальна сфера забезпечить відповідний кваліфікаційний рівень і чим
глибшим буде його загальнотеретичний фундамент, тим вищими будуть темпи
оволодіння роботою силою нових трудових функцій, нової технології та
техніки.
Характер, зміст і напрями розвитку соціальної сфери підпо-ядковані
потребам розвитку як матеріального виробництва, так і ематеріального.
Вона не тільки бере участь у відтворенні голов-ої продуктивної сили
суспільства — людини і тим самим актив-о впливає на створення сукупного
продукту, а й визначає самі вмпи соціально-економічного прогресу.
В умовах високого рівня розвитку продуктивних сил, поглиб-рення
суспільного поділу праці на базі науково-технічного прог-есу
ускладнюються виробничі зв’язки, які вимагають від кожно-) учасника
виробництва глибоких знань у будь-якій сфері припадання праці. Високий
рівень загальних і спеціальних технічних та гуманітарних знань, а також
культури і широкого світогляду в сучасних умовах практично
перетворюється не лише у фактор подальшого удосконалення продуктивних
сил, а й прискорення соціально-економічного прогресу.
Соціальна сфера, задовольняючи потреби населення в культурних цінностях,
освіті, охороні здоров’я, комунальному обслуго-руванні тощо все більше
впливає на виробництво матеріально-ечового багатства через прискорення
науково-технічного прог-есу, створення необхідних передумов для
підвищення рівня зайнятості у суспільному виробництві та раціонального
використання трудових ресурсів, забезпечення розширеного відтворення
ро-рочої сили, удосконалення структури вільного часу працюючих.
Одночасно з цим розвиток соціальної сфери сприяє розв’язанню аких
соціальних завдань, як формування гармонійно розвиненої собистості,
ліквідація культурно-побутових розбіжностей між містом і селом, між
соціальними групами населення і районами країни.
2. СУЧАСНИЙ СТАН ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ ГАЛУЗЕЙ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ
УКРАЇНИ
Соціальна сфера складається з двох комплексів: соціально-куль-урного і
матеріально-побутового. Соціально-культурний комплекс включає галузі,
пов’язані з відтворенням головної продуктивної сили суспільства,
відновленням її працездатності і зміцненням здоров’я, з формуванням
людського капіталу. Для цього комплексу характерним є переважання
безплатних послуг та їх загальнодоступність. Галузі цього комплексу є
важливим фактором підвищення продуктивності праці в усіх сферах
господарського і культурного життя.
Освіта. Забезпечує підвищення загального рівня знань і культури
населення та всі галузі народного господарства кваліфікованими кадрами,
а тому виступає важливим елементом відтворення робочої сили.
Першою освітянською ланкою є дошкільні заклади. Наприкінці 1997р. в
Україні налічувалось понад 18 тис. постійних дошкільних закладів, у яких
перебувало близько 1,2 млн. дітей, що становило 33% загальної
чисельності дітей. Значна частина дітей дошкільного віку не відвідує ці
заклади. Вищий рівень забезпеченості дітей дошкільними закладами
спостерігається у південних та східних областях України, нижчий — у
західних регіонах. Співвідношення рівнів охоплення дітей дошкільного
віку суспільним вихованням, наприклад між такими областями, як
Волинська, Рівненська, Чернігівська, з одного боку, і Автономна
Республіка Крим та Дніпропетровська область — з іншого, становить 1:3.
Зберігаються розбіжності і в розрізі груп населення з різними
прибутками. Так, за даними соціологічних досліджень, рівень охоплення
дітей цими закладами у більш забезпечених сім’ях у 1,5—3 рази вищий, ніж
у менш забезпечених.
Різке скорочення темпів спорудження дошкільних закладів в окремих
сільських районах стало головною причиною того, що тут ще не повною
мірою задовольняються потреби населення в послугах дошкільного
виховання. Це негативно впливає на закріплення кадрів на селі, на
продуктивність праці сільськогосподарських працівників. Тому подальше
розширення мережі дитячих садків у сільській місцевості, створення
необхідних умов для дошкільників у кожному населеному пункті не втрачає
свого соціально-економічного значення. Досвід роботи Хмельницької,
Дніпропетровської та ряду інших областей показав, що відкриття в
невеликих населених пунктах дитячих дошкільних закладів як самостійного
об’єкта чи в комплексі зі школою дає позитивні результати. Збільшення
показника охоплення дітей постійними дитячими садками і яслами
продовжує залишатися актуальною проблемою, особливо в західних регіонах.
Зокрема, у Львівській, Івано-Франківській областях лише 16% дітей
охоплено постійними дошкільними закладами освіти. Це найнижчий показник
по Україні, майже втричі нижчий, ніж у Черкаській області.
Основним видом навчально-виховних закладів в Україні є середня
загальноосвітня школа трьох ступенів: перший — початкова, другий —
основна, третій — старша школа, які відповідно забезпечують початкову,
неповну середню і повну загальну середню освіту. У 1998 р. їх
налічувалось 21246*. Для розвитку природної обдарованості дітей
створюються спеціалізовані школи і профільні класи.
Формування шкільної мережі в Україні відповідає основним принципам
системи народної освіти, сформульованим у Законі України «Про освіту»,
«Про загальну середню освіту» та інших законодавчих документах.
На початок 1999/2000 навчального року в Україні функціонувало 21,9 тис.
шкіл, у яких навчалося помад 7 млн учнів. Більше половини учнів денних
шкіл (55,2%) навчається українською мовою, решта — вивчає українську
мову як предмет. 44,5% учнів денних шкіл навчаються російською мовою, г
також школи чи класи з молдавською, угорською, румунською, польською,
словацькою, англійською, болгарською та кримсько-татарською мовами
навчання.
Останнім часом активно розвиваються нові види навчальних закладів —
гімназії, ліцеї та колегіуми, де поряд із загальноосвітніми поглиблено
вивчаються технічні та гуманітарні предмети. У 1998 р. в Україні
функціонувало 224 гімназії, 206 ліцеїв, у тому числі 20 колегіумів, де
навчалось понад 200 тис. учнів.
Серед денних загальноосвітніх шкіл майже половину (48%) становлять
середні, третину (33%) — неповні середні, 14% — початкові і 2% — школи
для дітей з вадами розумового і фізичного розвитку та загальноосвітні
школи соціальної реабілітації. В одну зміну працюють лише 80% шкіл;
чначна частина учнів відвідує заняття у другу зміну. У 1998 р. таких
учнів налічувалось понад 653 тис., що становило 9,7% до їх загальної
кількості. Найбільше відвідувань школи у другу зміну в Автономній
Республіці Крим, Луганській, Донецькій, Запорізькій, Харківській,
Рівненській областях, найменше — у Черкаській, Вінницькій, Хмельницькій,
Тернопільській та Івано-Франківській областях.
У 1998 р. в Україні працювало 246 вечірніх (змінних) шкіл, у яких
навчалося майже 140 тис. учнів.
Розгалуженою є мережа дитячих музичних шкіл, а також мистецьких,
художніх та хореографічних шкіл, у яких навчається більш як 300 тис.
учнів. У освітянських закладах України працює понад 500 тис. учителів
(включаючи керівників шкіл). З них вищу освіту мають 83%, незакінчену
вищу — 3%, середню педагогічну— 13%.
Після переходу до загальної середньої освіти в Україні скоротилася
мережа малокомплектних початкових і неповних середніх шкіл, які не
забезпечували належної якості навчання і були низькоефективними з
економічної точки зору.
У 1998 р. професійно-технічна освіта нараховувала 995 закладів (На
виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 29 травня 1997 р. №
526 відбулось вдосконалення мережі професійно-технічних закладів освіти
шляхом об’єднання одно-профільних та малокомплектних закладів і
створення на їх базі спеціалізованих ПТУ.), чисельність учнів у яких
становила 526,5 тис. чол. Професійно-технічні училища працюють на базі
неповної середньої і середньої освіти. Практично всі профтехучилища
готують кваліфікованих робітників з середньою освітою. У 1997 р. випуск
робітників в училищах становив 263,6 тис. чол.
Профтехучилища готують робітничі кадри для машинобудівної,
радіоелектронної, нафтогазової, вугільної, хімічної, деревообробної,
легкої і поліграфічної промисловості, залізничного транспорту, зв’язку,
будівництва, комунального господарства, водного господарства, сільського
господарства, галузей сфери послуг. Територіально училища розосереджені
переважно в міських поселеннях і великих селах. Максимальна кількість
училищ знаходиться в обласних центрах та інших великих містах.
Професійно-технічні навчальні заклади сільськогосподарського профілю
розміщені, як правило, у малих та середніх містах; навчальні заклади з
спеціальностей гірничої, нафтової, хімічної промисловості — у районах
видобутку гірничо-хімічної сировини.
Реформа загальноосвітньої і професійної школи передбачає перегляд
профілю підготовки масових робітничих професій, збільшення числа училищ
з підготовки кваліфікованих робітників, насамперед для малого і
середнього підприємництва та галузей соціальної сфери.
Вища освіта України представлена 660 навчальними закладами І—II рівнів
акредитації, в яких навчається близько 526 тис. студентів, з них на
денному відділенні — близько 400 тис. (табл. 39).
ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ ВИЩИХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ В УКРАЇНІ у 1985—1998
pp.*
Таблиця 39
Показники
І — II рівнів акредитації III — IV рівнів акредитації
1985/86
1990/91
1996/97
1997/86
1985/96
1990/91
1996/97
1997/98
Кількість закладів 731 742 790 660 146 149 274 280
В них студентів, тис. чол. 808,9
757,0
595,0
526,4
853,1
881,3
970,9
1110,0
у тому числі навчалися на відділеннях денних 517,5
510,7
448,5
399,8
457,6
520,0
656,2
732,6
вечірніх 74,0 44,9 14,1 7,6 97,0 66,5 19,5 16,7
заочних 217,4 201,4 132,4 119,0 298,5 294,8 301,2 360,7
Прийнято, тис. чол.
264,6
241,0
183,4
166,2
181,7
174,5
221,5
264,7
у тому числі на відділення денні 166,3
155,8
139,0
123,3
106,8
110,9
158,1
171,8
вечірні
20,4
13,6
2,4
1,0
19,6
12,6
1,3
1,8
заочні
77,9
71,6
42,0
41,9
55.3
51,0
62,1
91,1
Випущено, тис. чол.
236.9
228,7
185.8
162,2
150,6
136,9
155,7
186,7
у тому числі тих, які навчалися на відділеннях денних 146,7
143,9
129,8
118,3
94.5
73,3
101,3
124,4
вечірніх
18,5
14,3
5,9
4.0
14,3
11,7
5,0
5,0
заочних
71,1
70,5
50,1
39,9
41,8
51,9
49,4
57,3
* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С 438.
Крім того, в Україні функціонує 280 вищих навчальних закладів III—IV
рівнів акредитації, в яких навчається більш ніж 1,1 млн. студентів, з
них 732,6 тис. — на денному відділенні, 360,7 тис. — на заочному, 16,7
тис. — на вечірньому.
Серед галузевих груп навчальних закладів України найбільше студентів
вчиться у закладах, що готують спеціалістів для промисловості та
будівництва, освіти, сільського господарства, охорони здоров’я,
економіки та права, транспорту та зв’язку.
Педагогічні та медичні освітні заклади розміщені рівномірно по території
країни, обласних центрах та містах обласного підпорядкування. Профіль
підготовки спеціалістів для інших галузей відповідає переважно
регіональній спеціалізації господарства України. Найбільше закладів
вищої освіти, зокрема III—IV рівнів акредитації, сконцентровано у
Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську, Львові, Донецьку. У 1997 р.
вищими навчальними закладами України різних рівнів акредитації було
підготовлено майже 4 тис. магістрів, 147 тис. бакалаврів, 173 тис.
молодших спеціалістів. На початок 1997/1998 навчального року у вузах
І—II рівнів акредитації працювало 47,2 тис. викладачів, з них 1,4 тис.
кандидатів наук; у вузах III—IV рівнів акредитації — 71,9 тис.
професорсько-викладацького персоналу, з них 6,6 тис. докторів та 36,5
тис. кандидатів наук, 6,6 тис. професорів та 28,2 тис. доцентів*.
Культура. Це сукупність закладів, установ, підприємств, організацій і
органів управління, що здійснюють виробництво, розподіл, збереження і
організацію споживання товарів і послуг культурного й інформаційного
призначення. До цього комплексу входять підприємства, що виробляють
товари культурного та інформаційного призначення, самі об’єкти культури
і мистецтва, установи і організації засобів масової інформації. Широко
розгалужена мережа закладів культури та мистецтва — характерний показник
розвитку культури будь-якої держави.
Наймасовішим закладом культури в Україні є бібліотеки, кількість яких у
1997 р. становила більше ніж 21,5 тис. з книжковим фондом 355,7 млн.
примірників книжок і журналів. У сільській місцевості діяло понад 16
тис. бібліотек з книжковим фондом 160,9 млн. примірників (табл. 40).
Однак кількість бібліотек не дає повної картини про рівень бібліотечного
обслуговування населення, який залежить перш за все від ступеня розвитку
мережі бібліотечних установ і їх територіальної доступності, від
наявності книжкових фондів та їх співвідношення з чисельністю насе-гння.
Слід зазначити, що книжки та журнали українською мовою становлять 37%
фонду масових та універсальних бібліотек, російською — 62%.
Таблиця 40
ДИНАМІКА РОЗВИТКУ МАСОВИХ ТА УНІВЕРСАЛЬНИХ БІБЛІОТЕК В УКРАЇНІ у
1985—1999 pp.*
Роки
Всього У тому числі
Кількість
бібліотек
в них книжок і журналів, млн. прим. у міських поселеннях у сільських
поселеннях
кількість бібліотек
в них книжок і журнал», млн. прим. КІІЬКІСТЬ
бібліотек
в них книжок і журналів, млн. прим.
1985
25978
418,4
7007
228,1
18971
191,3
1990
25644
418,9
6983
230,8
18661
188,1
1995
23816
369,9
5802
201,5
18014
168,4
1997
21504
355,7
5373
194,8
16131
160,9
* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 453.
Забезпечення населення бібліотеками у міській і сільській місцвостях не
однакове. Рівень забезпечення міського населення ібліотечними установами
є нижчим, ніж сільського, що поясню-гься особливостями розселення.
Одночасно кожна міська бібліо-гка обслуговує більшу чисельність
населення (читачів). Рівень задоволення попиту читачів значною мірою
залежить від концентрації у бібліотеках книжок та співвідношення
суспільно-політичної, технічної, сільськогосподарської, художньої,
дитячої та інших видів літератури. Більш різноманітну літературу мають,
як правило, бібліотеки із значним книжковим фондом (понад 10 тис.
примірників). Активність населення у користуванні послугами бібліотек
характеризується часткою читачів у загальній чисельності населення та
числом книговидачі у розрахунку на одного жителя.
Своєрідними центрами культурного відпочинку населення є клубні установи,
яких на кінець 1997 р. налічувалось понад 21 тис., у тому числі у
сільській місцевості — понад 18 тис. Клубні установи розміщені згідно з
адміністративним поділом території, а Іакож за виробничим принципом —
при заводах, фабриках, навчальних закладах, санаторіях. Однак клубні
установи відсутні майже у кожному другому селі. Зрозуміло, діяльність
клубних установ залежить не стільки від їх наявної місткості, скільки
від кількості та якості заходів, які там проводяться.
Кінообслуговування в Україні представлено 10,8 тис. кіноустановок з
платним показом, а кількість відвідувань кіносеансів за рік перевищує 7
млн., тобто в середньому 0,1 на одного жителя (табл. 41). У міських
поселеннях працюють постійні кінотеатри. Найвищий показник
кіновідвідувань у містах, великих містах, курортних центрах. Проте і в
цих поселеннях в останні роки намітилася тенденція до різкого скорочення
середнього рівня відвідування кінотеатрів.
Таблиця 41
ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ КІНООБСЛУГОВУВАННЯ В УКРАЇНІ у 1985—1997 pp.*
Показники
Всього
У т. ч. у сільській
місцевості
1985 1990 1996 1997 1985 1990 1996 1997
Кількість кіноустановок з платним показом, тис. од. 28,3
27,2
13,3
10,8
23,2
22,2
11,8
9,5
Кількість відвідувань кіносеансів за рік, млн. 802
552
14
7
287
200
7
3
У середньому на одного жителя 16
11
0,3
0,1
16
12
0,4
0,2
* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія. — С. 454.
Якщо мережа закладів культури (клуби, бібліотеки, кіноустановки) в
Україні зменшується, то театрів — зростає. У 1997 р. в країні
функціонувало 130 професійних театрів (проти 89 у 1985 p.), у тому числі
опери та балету — 7, драми та музичної комедії — 85, дитячих та юного
глядача — 38 (табл. 42). Проте кількість відвідувань театрів також має
тенденцію до зменшення. Лише за 90-ті роки цей показник зменшився втричі
і становив у 1997 р. 5,6 млн. відвідувань на рік.
Із загальної кількості музеїв — 118 краєзнавчих, 119 історії та
археології, 59 мистецтвознавства, 42 літературних.
Велику роль у культурному житті населення відіграє музейна справа. В
Україні налічується близько 360 музеїв (включаючи філіали), у тому
числі: історичні, меморіальні, краєзнавчі, природ-ничонаукові,
мистецтвознавчі, галузеві та ін. Найбільше професійних театрів
функціонує у Києві, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Миколаєві
та в Автономній Республіці Крим, а державних музеїв — у Києві, Львові,
Одесі, Полтаві, Запоріжжі, Харкові, Чернігові, Донецьку. Серед областей
за цим показником Іиділяються: Луганська, Дніпропетровська,
Івано-Франківська та Квтономна Республіка Крим.
Таблиця 42
ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ ЗАКЛАДІВ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ у 1985—1997 pp.
Показники
1985
1990
1995
1996
1997
Кількість професійних театрів (включаючи театри-студії) 89
125
136
130
130
У тому числі опери та балету 6
7
7
7
7
драми та музичної комедії
48
82
89
83
85
дитячих та юного глядача
35
36
40
40
38
Кількість відвідувань театрів* за рік, млн.
20,7
17,6
8,3
6,9
5,6
Кількість концертних організацій
38
44
53
53
55
Кількість відвідувань концертних організацій за рік, млн.** 20,9
15,0
7,3
4,8
4,2
Кількість музеїв (включаючи філіали)
174
214
314
324
358
Кількість відвідувань музеїв за рік, млн.**
32,5
31,8
17,4
1,4
14,9
* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 454.
** В число відвідувань музеїв, театрів, концертних органпацІИ входять не
лише жителі країни, а й гості, туристи з інших країн.
Масовою пропагандою культурних досягнень займаються і засоби інформації
— телебачення, радіомовлення, газети, журнали, книжково-журнальні
видавництва. У 1997 р. в Україні видавалось понад 2,5 тис. газет
(республіканських, обласних, міських, районних та ін.). При цьому
разовий тираж газет становив 34 млн. при-Іірників, у тому числі
українською мовою — 14 млн. Якщо кільксть газет, їх разовий тираж зріс,
то книжок — знизився і станр-ив 6,3 тис. друкованих одиниць тиражем 51
млн. примірників 1985 р. він становив 155 млн.).
Усі культурно-освітні установи функціонально пов’язані з виробництвом
музичних інструментів та інших предметів культурного призначення,
поліграфічною промисловістю, кіностудіями, студіями звукозапису,
фотокінолабораторіями, книжковою торгівлю, торгівлею художніми виробами
і товарами тощо. А тому фективною має бути система територіальних
комплексів куль-‘рного обслуговування населення, об’єднаних єдністю зони
об-Іуговування і спільністю наявних ресурсів.
Охорона здоров’я. Включає лікувальні, лікувально-профілактичні,
санітарно-протиепідемічні та інші медичні установи, різні види
соціального забезпечення, відпочинку і фізичної культури. Матеріальні
умови функціонування комплексу забезпечують медична промисловість,
матеріально-технічне постачання і збут. Охорона здоров’я включає також
освітянські заклади (медучи лища, коледжі, медінститути,
медуніверситети, курси перепідготовки кадрів), комплексні і галузеві
наукові інститути й організації, а також систему управління ними.
Лікарняні заклади в свою чергу поділяються на спеціалізовані —
туберкульозні, інфекційні, для інвалідів Великої Вітчизняної війни та
територіально-дільничі — районні, міські, обласні, республіканські.
Поліклініки як структурні підрозділи входять до складу лікарень. У
виняткових випадках вони можуть бути автономною установою. Закладам
охорони здоров’я залежно від їх місткості присвоюють типові категорії
(їх у лікарень 8). Найвищу категорію має заклад з числом ліжок 800—1000,
а найнижчу — 100—150 ліжок. Основна лікувально-діагностична робота
здійснюється в поліклініках — при лікуванні 80% хворих; тут працює
більше половини лікарів системи охорони здоров’я.
Лікувально-профілактичні заклади, які використовуються медичними
інститутами для підготовки лікарів або медичними НДІ — з науковою метою
(але не менше ніж на 50%), називають клінічними. Ці ж заклади можуть
входити до складу медичних вузів або науково-дослідних інститутів.
На підприємствах і в організаціях міської місцевості створюють медичні
пункти, а на підприємствах, будівництвах сільської місцевості —
фельдшерсько-акушерські пункти. Працівники залізниць обслуговуються
спеціальними об’єднаними лікарнями, куди входять і поліклініки. На
великих станціях для обслуговування працівників доріг функціонують
амбулаторії. Відомчі лікувальні заклади мають працівники водного та
повітряного транспорту, системи НАН України та ін. Заклади охорони
здоров’я, які обслуговують працівників окремого промислового
підприємства, входять до складу медсанчастини, яка об’єднує роботу цих
закладів. До санаторно-курортних закладів належать
санаторії-профілакторії, курортні поліклініки, бальнеологічні об’єкти.
В Україні налічується 3,4 тис. лікарняних закладів на 503 тис. ліжок та
7,1 тис. лікарських амбулаторно-поліклінічних закладів, ємність яких
становить 964 тис. відвідувань за зміну (табл. 43). Деяке загальне
зменшення кількості лікарень за останні роки пояснюється перш за все їх
реорганізацією і укрупненням. Мережа єктів стаціонарної медичної
допомоги розвивається у трьох Інапрямах: багатопрофільному,
спеціалізованому і диспансерному. В Україні працює 227 тис. лікарів,
більше половини яких становлять терапевти, хірурги, стоматологи,
педіатри, жінки-лікарі серед них становлять майже дві третини. Середній
медичний персонал (медсестри, фельдшери та акушери) становить 556 тис. В
Україні забезпеченість лікарями становить 45,1 чол., а середнім медичним
персоналом — 112,7 чол. на 10 тис. жителів.
Таблиця 43
ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ СИСГКМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ у 1985—1997
pp.*
Показники
1985
1990
1995
1996
1997
Чисельність лікарів усіх спеціальностей: тис. чол. 211
227
230
229
227
на 1 0000 населення 41,3 44.0 45,1 45,2 45,1
Чисельність середнього медичного персоналу, тис. чол. 567
607
595
583
566
на 1 0000 населення 111,1 117.5 116,5 115,0 112,7
Кількість лікарняних закладів, тис. од. 3,6 3,9 3,9 3,7 3,4
Кількість лікарняних ліжок, тис. од. 669 700 639 580 503
на 1 0000 населення 135,2 135,5 125,1 114,6 100,2
Кількість лікарських амбулаторно-ноліклінічних закладів, тис. од. 6,3
6,0
7,2
7,1
7Д
У тому числі: Заклади, що мають стоматологічні відділення (кабінети)
Міністерства охорони здоров’я 4737
4782
4676
4793
4620
Самостійні стоматологічні поліклініки Міністерства охорони здоров’я 297
311
324
325
321
Місткість амбулаторно-поліклінічних закладів, тис. відвідувань за зміну
756
895
966
960
964
на 1 0000 населення 148,2 173,1 189,0 189,7 191,9
Кількість станцій (відділень) швидкої медичної допомоги Міністерства
охорони здоров’я 349
970
1064
1062
1033
Кількість осіб, яким надана допомога (амбу-латорно і при виїздах швидкої
медичної допомоги), млн. чол. 17,4
17,8
16,0
14,9
14,2
на 10000 населення 343 345 313 292 282
“Статистичний щорічник України 1997 р. — К.: Українська енциклопедія,
1998. — С. 467.
Найвищий рівень забезпеченості населення лікарями має міс-І в Києві,
Автономній Республіці Крим, в Одеській, Львівській і Харківській
областях. Щодо забезпеченості середнім медичним персоналом, то найвищі
показники відзначаються у м. Києві, Автономній Республіці Крим,
Кіровоградській, Волинській, Донецькій та Херсонській областях.
В останні роки спостерігається тенденція до розукрупнення територіальних
лікарняних дільниць в містах у зв’язку з будівництвом великих, добре
оснащених сучасних лікарень і поліклінік, у яких існують можливості для
ефективного лікування і більш повного використання ліжкового фонду.
Медичну допомогу надають також спеціалізовані лікарні, диспансери,
станції невідкладної медичної допомоги, поліклініки, жіночі
консультації.
Наявність значної кількості сіл, у тому числі малих, викликало
необхідність мати фельдшерсько-акушерські пункти, кожен з яких
обслуговує, як правило, один, два і більше населених пунктів. Тут
надається перша медична допомога, здійснюється комплекс заходів
санітарно-гігієнічного і протиепідемічного характеру. Виправдали себе
міжсільські дільничні лікарні на 10—50 ліжок, де можлива організація
спеціалізованих кабінетів і відділень. Якщо мережа і місткість
лікарняних закладів в Україні зменшуються, то амбулаторно-поліклінічних
закладів і станцій (відділень) швидкої медичної допомоги — зростають
(табл. 43). Це сприяє поліпшенню обслуговування населення, адже 80%
населення розпочинає і закінчує лікування саме в
амбулаторно-поліклінічному закладі.
Матеріально-побутрвий комплекс. Забезпечує матеріальні умови життя
населення. Його складовими частинами є галузеві під-комплекси
(житлово-комунальний, побутовий, торгівлі, громадського харчування та
ін.), які сприяють збільшенню вільного часу населення та його
раціональному використанню, підвищенню культури побуту, зменшенню
масштабів і трудомісткості домашнього господарства. Покращання
житлово-комунального обслуговування забезпечує необхідну основу для
відтворювального процесу, позитивно впливає на шлюбність,
народжуваність, зміцнення здоров’я населення.
Житлово-комунальний комплекс задовольняє потреби людей у житлі. Весь
житловий фонд в Україні перевищує 10 000 млн. м2 загальної площі житла,
у тому числі державний, колективний житловий фонд і фонд
житлово-будівельних кооперативів становить 292 млн. м , а решта — 710,6
млн. м2 знаходиться у приватній власності громадян. Міський житловий
фонд становить понад 603 млн. м2, сільський — 367,5 млн. м2. У містах
державний, суспільний житловий фонд і фонд житлово-будівельних
кооперативів переважає і становить дві третини, а житловий фонд в
особистій власності — третину. В сільській місцевості картина майже
протилежна: житловий фонд в особистій власності громадян становить
близько 90%, а державний — понад 10%.
Середня забезпеченість населення житлом у розрахунку на одного жителя в
містах становить 18,7 м2 загальної площі, а в сільській місцевості —
22,6 м2. У 1997 р. житлові умови поліпшили 2,1% сімей та одинаків, які
знаходились на квартирному обліку, проти 9,2% у 1990 р. Краща
забезпеченість населення житлом у міських поселеннях Луганської,
Донецької, Дніпропетровської, Київської і Черкаської областей, а в
сільській місцевості — у Вінницькій, Київській, Черкаській,
Хмельницькій, Кіровоградській, Чернігівській, Житомирській, Полтавській,
Сумській і Дніпропетровській областях. Із загальної кількості сімей і
одиноких 130,8 тис. знаходяться на обліку в державному фонді і фонді
ЖБК. На сучасному етапі розвитку житлового будівництва намітилась
тенденція до комплексної забудови жилих районів. Зростає питома вага
житла, побудованого за індивідуальними проектами, що враховують потреби
різних верств населення. Поліпшується якість як жилих, так і допоміжних
приміщень, розширюється будівництво будинків за новими типовими
проектами з квартирами поліпшеного планування, що дає змогу підвищувати
рівень забезпеченості населення жилою площею та основними елементами
благоустрою. Для сільської місцевості розроблено типові впорядковані
(переважно цегляні) одноповерхові та двоповерхові будинки присадибного
типу з господарськими будівлями, більш повним набором комунальних
послуг. Застосування нових будівельних матеріалів, перехід до
будівництва жилих будинків з покращеним плануванням, а також за
проектами нового покоління дозволили не лише поліпшити експлуатаційні
якості жилих будинків, але і змінити зовнішній вигляд багатьох міст і
сіл. З’явилось більше жилих кварталів та суспільних центрів, які мають ;
виразні архітектурні рішення.
За рівнем благоустрою жилі приміщення в міських поселених та сільській
місцевості істотно відрізняються. Сільські житла ірше забезпечені газом,
центральним опаленням, водопроводом, аналізацією, гарячим
водопостачанням, ваннами. Найкращий рі-їнь благоустрою житлового фонду
мають нові міста і санаторyj-курортні центри.
У 1997 р. готельне господарство України було представлено І373 готелями
на 58464 номери з жилою площею всіх номерів |002 тис. м2. Одноразова
місткість готелів становила 119 803 місць.
Проте і цей фонд використовується недостатньо (коефіцієнт використання
місткості становив лише 0,22).
Обсяг житлового будівництва в останні роки знизився. Якщо у 1990 р.
збудовано підприємствами і організаціями всіх форм власності загальної
площі житла 17,5 млн. м2, то у 1997 р. — 6,4 млн. м2. У 1997 р.
державними підприємствами і організаціями введено в експлуатацію 20%
житла, з них за рахунок коштів підприємств і організацій — 81%. Для
поліпшення рівня забезпеченості населення житлом необхідно не лише
збільшити масштаби житлового будівництва, але і більше уваги приділяти
комплексній забудові населених пунктів, інженерному устаткуванню,
розширенню вулиць, будівництву доріг з твердим покриттям, каналізаційних
водопровідних ліній, санітарній очистці, освітленню вулиць, збільшенню
кількості підземних переходів, будівництву об’їзних доріг тощо. Подальше
підвищення ефективності житлового будівництва обумовлює необхідність
значного покращання якості будинків у відповідності з запитами різних
верств населення і соціальних груп. Вирішенню цього питання має сприяти
широкий розвиток житлово-будівельних кооперативів та індивідуального
будівництва на кредитній основі так, як це робиться в більшості країн
Заходу. Разом з тим необхідна соціальна норма гарантованого надання
житла кожній людині, кожній родині за рахунок державних коштів.
Галузь побутового обслуговування займає одне з провідних місць в
обслуговуванні населення, що обумовлюється його функціональною роллю у
відтворювальному процесі. Розвиток і удосконалення побутового
обслуговування населення забезпечує покращання умов життя, підвищення
матеріального благоустрою всіх верств населення різних регіонів і
глибокий розвиток та всебічне удосконалення особистості. На цю галузь
припадає чверть загального обсягу платних послуг. Галузь об’єднує більш
ніж 20 окремих, досить самостійних підгалузей, які істотно відрізняються
одна від одної. Функціональне призначення кожної з підгалузей настільки
різне, що це обумовлює специфічні особливості і в технічному оснащенні
її підприємств і закладів, і в їх технологічному та організаційному
забезпеченні. Діапазон функцій і підгалузей, які входять до побутового
обслуговування, дуже широкий.
За останні роки структура виробництва основних видів побутових послуг в
країні поступово приводиться у відповідність до структурних змін у
потребах населення. Це сприяє подальшому підвищенню ступеня повноти
задоволення потреб населення в найбільш економічно значущих видах
побутового обслуговуван-.ня. Зростання обсягів споживання побутових
послуг в цілому та (найбільш ефективних з них супроводжується
підвищенням на-Іродногосподарської ефективності побутового
обслуговування на-|сслення в цілому. Підприємства галузі надають
населенню понад 900 видів послуг. Обсяг реалізації побутових послуг
населенню cтановить 77,2 млрд. грн., у тому числі у сільській місцевості
— 5 млн. грн. Обсяг реалізації побутових послуг на одного житеkя
становить відповідно 14,2 і 10,7 грн. (табл. 44).
Таблиця 44
ПОБУТОВІ ПОСЛУГИ НА ДУШУ НАСКЛКІШЯ В УКРАЇНІ
у 1995—1997 pp. (грн., у факт. цінах)*
Види послуг
1995
1996
1997
Всього
у тому числі у сільській місцевості
Всі надані послуги
6,9
11.5
14,2
10,7
У тому числі ремонт та індивідуальне пошиття взуття 0,2
0,2
0,2
0,0
ремонт і індивідуальне пошиття одягу
0,4
0,5
0,5
0,1
індивідуальне пошиття і в’язання трикотажних виробів 0,1
0.1
0,1
0,0
ремонт радіотелевізійної апаратури, побутових машин і приладів, ремонт і
виготовлення металовиробів 0,4
0,7
0.8
0,1
ремонт і технічне обслуговування транспортних засобів 0,8
1.2
1,4
0,3
ремонт і виготовлення меблів
0,1
0.1
0,1
0,0
хімічна чистка і фарбування
0,1
0.1
0,1
0,0
послуги пралень
0,5
0,6
0,6
0,0
ремонт і будівництво житла (квартир)
0,3
0.4
0,4
0,3
послуги фотографій
0,2
0.4
0,8
0,0
послуги лазень і душів
0,1
0,1
0,1
0,0
послуги перукарень
0,5
0.9
1,1
0,1
послуги прокатних пунктів
0,2
0,3
0,3
0,0
транспортні послуги 0,9 1.5 1,6 2,2
* Статистичний щорічник Укра’ши за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія. 1998, — С. 289.
У загальному обсязі побутових послуг найбільша частка припадає на
транспортні послуги, ремонт і технічне обслуговування [транспортних
засобів, ремонт і будівництво житла (квартир), ре-4онт та індивідуальне
пошиття одягу, ремонт радіотелевізійної апаратури, побутових машин і
приладів, ремонт і виготовлення металовиробів.
За останні роки намітилася тенденція до розширення сфери таких послуг,
як ремонт побутової техніки, ремонт і технічне обслуговування
індивідуальних транспортних засобів.
Надання побутових послуг має чітко виражений локальний характер.
Найвищий показник щодо наданих послуг на одного жителя припадає на
Дніпропетровську, Запорізьку, Харківську, Київську та південні області
України. Внутріобласні відмінності зумовлені перш за все особливостями
розселення, тобто територіальною концентрацією населення.
Підкомплекс побутового обслуговування зазнає постійних змін. З’являються
нові підприємства, в тому числі спеціалізовані, створюються фабрики,
трести, об’єднання, мережа комплексних приймальних пунктів,
вдосконалюються старі та запроваджуються нові форми і види
обслуговування. У великих транспортних вузлах, у житлових мікрорайонах,
місцях масового відпочинку, на великих підприємствах розширюються діючі
і з’являються нові підприємства служби побуту.
Комплекс торгівлі і громадського харчування задовольняє перш за все
особисті потреби населення. Роздрібний товарооборот визначається обсягом
продажу споживчих товарів населенню через роздрібну торгову мережу
громадського харчування усіма діючими підприємствами незалежно від форм
власності, а також промисловими, транспортними та іншими неторговими
підприємствами безпосередньо населенню через касу підприємств. Загальний
обсяг роздрібного товарообороту державної і кооперативної торгівлі
(включаючи громадське харчування) становив у 1997 р. 19 933,1 млн. грн.,
в тому числі державної торгівлі — 2328,8 млн. грн.; 1833,9 — приватної і
14 870,4 — колективної та ін. Товарооборот громадського харчування в
загальному обсязі роздрібного товарообороту становив 17435,1 млн. грн.
Наприкінці 1997 р. в Україні налічувалося 1275 тис. підприємств
роздрібної торгівлі; на 10 тис. населення торгова площа підприємств
роздрібної торгівлі становила 1919 м2, а громадського харчування — 468
місць.
У загальному обсязі роздрібного товарообороту продовольчі товари
становили 64%, непродовольчі — 36%. Товарооборот на одну людину у 1997
р. становив 374 грн., в тому числі продовольчих товарів — 238 грн.,
непродовольчих — 136 грн. У міських поселеннях товарооборот становив 489
грн., а в сільській місцевості — 130 грн. Сільське населення значну
кількість товарів купує в міських магазинах.
Широкого розповсюдження набуває продаж непродовольчих товарів в
комісійних і комерційних магазинах, на аукціонах.
Товарооборот роздрібної торгівлі відображає один з аспектів рівня життя
населення — купівельну спроможність. Диференціація товарообороту, що
припадає на одну людину, пояснюється перш за все функціональною роллю
поселень, особливим еконо-міко-географічним положенням окремих міст,
густотою населення тощо. Найвищі показники роздрібного товарообороту на
одну людину характерні для м. Києва, Автономної Республіки Крим,
Донецької, Харківської, Запорізької, Одеської і Львівської областей. На
цей показник значний вплив мають неоднакові доходи населення в різних
областях та містах, нерівномірний розподіл торгової мережі, неоднакове
споживання продовольчих товарів тощо. У селах, наприклад, реалізується
значно менше продуктів харчування у зв’язку з наявністю підсобних
присадибних господарств.
Структуру продовольчих товарів представляють переважно м’ясо і
м’ясопродукти, кондитерські вироби, хліб і хлібобулочна продукція,
цукор, молоко і молочна продукція, а в структурі непродовольчих товарів
найбільшу питому вагу становлять товари культурно-побутового і
господарського призначення (меблі, одяг, білизна, трикотаж, взуття,
тканини, легкові автомобілі). Дещо знизився продаж товарів
культурно-побутового і господарського призначення (годинники,
радіоприймачі, піаніно, фотоапарати, холодильники, пральні і швейні
машини тощо).
Головним джерелом товарних ресурсів г промисловість. Оптові контори і
бази здійснюють основні торгові зв’язки з промисловістю, купують
сільськогосподарську продукцію і направляють її в роздрібну мережу,
створюють товарні запаси.
Розміщення об’єктів громадського харчування часто не збігається з
розміщенням об’єктів торгівлі. Слід пам’ятати, що підприємств
громадського харчування налічується значно менше. Однак останнім часом
різко зросла мережа кафе, ресторанів, буфетів, закусочних, розміщених
уздовж головних вулиць міст і сіл, у місцях їх перетину, на автостанціях
і вокзалах, центральних частинах населених пунктів, в районі
функціонування ринків та біля трас.
Розвивається мережа не тільки спеціалізованих магазинів (фірмових,
магазинів-складів, комісійних), а й підприємств громадського харчування,
особливо швидкого обслуговування.
Особливо важливе соціальне і економічне значення набуває |транспорт
(зокрема, послуги пасажирського транспорту). На сучасному етапі його
роль швидко продовжує зростати в міру розширення масштабів суспільного
виробництва, подальшого поглиблення територіального поділу суспільної
праці, розвитку продуктивних сил окремих регіонів.
Серед усіх видів транспортних послуг основною ознакою вдосконалення їх
структури є неперервне зростання питомої ваги послуг автомобільного та
повітряного пасажирського транспорту й стійкого зниження залізничного і
водного.
В результаті планомірного розширення мережі підприємств зв’язку в
Україні значно зросла забезпеченість населення різними видами зв’язку.
Зростання цього показника свідчить про підвищення ступеня доступності
послуг цієї галузі. Тенденція до зниження середнього навантаження на
одне підприємство, найбільш імовірно, позитивно вплине на якість
обслуговування підприємствами галузі.
Підкомплекс зв’язку складається із взаємопов’язаних пунктів і
підприємств, ліній і вузлів, які забезпечують процес передачі
інформації. Пункти зв’язку представлені відділеннями зв’язку і
телефонними станціями. У відділеннях зв’язку, як правило, розміщені
пошта, телеграф, телефон.
В Україні функціонує широка мережа (понад 17 тис.) підприємств зв’язку
та їх відділень. Телефонно-телеграфний зв’язок — основний вид зв’язку
між населеними пунктами. Основних домашніх телефонних апаратів
загального користування у 1997 р. налічувалось 6479, у тому числі у
міських поселеннях — 5592. Телефонізовані всі підприємства і установи,
багато квартир у містах і частина в селах. В більшості міст є
автоматизовані пункти зв’язку, яких нараховувалось 12880, 2467 з яких —
міські. Забезпеченість населення домашніми телефонними апаратами
становить 37 на 100 сімей, міжміськими таксофонами — 27 на 100 тис.
населення.
Комплекс зв’язку включає всі види зв’язку, радіомовлення і телебачення,
спеціалізовані підприємства по ремонту і монтажу устаткування.
Підприємствами зв’язку у 1997 р. було надано послуги у вигляді 1270 млн.
відправлених газет і журналів, 359 млн. листів, 17 млн. телеграм, 2 млн.
посилок, надано міжміських телефонних переговорів (включаючи міжнародні)
— 1081 млн.
В перспективі слід розвивати телефонний зв’язок в першу чергу в
сільській місцевості, підвищувати рівень автоматизації, запроваджувати
більш досконалу апаратуру, електронну та сортувальну техніку. Все це
сприятиме не лише збільшенню обсягів та асортименту послуг, а й
підвищенню їх якості.
3. ВИРОБНИЦТВО ТОВАРІВ НАРОДНОГО СПОЖИВАННЯ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА
ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ
Серед галузей промисловості, які забезпечують виробництво товарів
народного споживання, провідне місце займає легка промисловість, її
виробничий потенціал включає 25 підгалузей, більш як 600 підприємств та
організацій. У 1998 р. порівняно з 1990 р. обсяги виробництва продукції
цієї галузі становили лише 25%, у тому числі: тканин усіх видів — 7,4%,
взуття — 4,5%, трикотажних виробів — 2%. Це пов’язано з цілим рядом
причин: порушенням зв’язків по кооперації, незахищеністю вітчизняного
споживчого ринку, низькою купівельною спроможністю населення та ін.
Легка промисловість України охоплює текстильну, трикотажну, швейну,
шкіряну, взуттєву, хутрову та інші галузі, підприємства яких у
розміщенні орієнтуються переважно на споживача, наявність трудових
ресурсів та сировини.
Провідною галуззю легкої промисловості с текстильна промисловість, яка
представлена бавовняними, вовняними та лляними виробництвами. В
структурі бавовняної промисловості виділяють прядильне, ткацьке,
крутильно-ниткове і фарбу вал ьнообробне виробництво. Найбільш потужні
бавовняні підприємства знаходяться у Херсоні і Тернополі (бавовняні
комбінати), Донецьку (ба-вовнянопрядильний комбінат), Нікополі
(прядильно-нитковий комбінат), а також у Києві, Харкові, Чернівцях,
Івано-Франківську, Львові, Полтаві, Коломиї, Коростишеві та Родомишлі. У
1998 р. бавовняна промисловість України забезпечувала 62,5% загального
виробництва тканин.
Вовняна промисловість представлена первинною обробкою вовни,
виготовленням пряжі, тканин та виробів. Підприємства галузі розташовані
у Чернігові, Харкові, Києві, Донецьку, Кривому Розі, Одесі, Луганську,
Сумах, Черкасах, Богуславі, містах Чернівецької та Закарпатської
областей. У структурі виробництва тканин усіх видів на вовняні тканини
припадає 7,8%.
Лляна промисловість України розвивається на власній сировині.
Підприємства — основні виробники лляної продукції зосереджені у
Рівненській, Житомирській, Чернігівській та Львівській областях; в Одесі
знаходиться підприємство конопле-джуто-вої промисловості, в Харкові —
канатний завод. Лляні тканини становлять близько 11,3% загального
виробництва тканин в Україні. Продукція цієї галузі повністю задовольняє
потреби України, а певна частина — експортується.
Шовкова промисловість України, що значною мірою пов’язана з виробництвом
хімічних волокон і виробляє близько 8,8% тканин, зосереджена у Києві,
Черкасах, Луганську, Лисичанську. Трикотажна промисловість України
випускає досить різноманітний асортимент продукції, однак за 1991—1998
pp. обсяги виробництва продукції цієї галузі скоротилися більш ніж у 50
разів (з 351 млн. шт. виробів у 1990 р. до 6,5 млн. шт. виробів у 1998
p.). Підприємства цієї галузі розміщені у Києві, Львові, Харкові, Одесі,
Сімферополі, Миколаєві, Донецьку, Івано-Франківську, Луганську,
Чернівцях, Дніпропетровську, Хмельницькому та інших містах.
Швейна промисловість зорієнтована переважно на споживача продукції, тому
підприємства цієї галузі розміщені у великих населених пунктах. Найбільш
потужні підприємства зосереджені у Києві, Львові, Харкові, Одесі,
Луганську.
Шкіряно-взуттєва промисловість представлена підприємствами, що
виготовляють одяг, галантерейні вироби, взуття та іншу продукцію,
використовуючи як природну, так і синтетичну сировину. За останні роки у
взуттєвій промисловості України спостерігається істотне скорочення
обсягів виробництва: якщо у 1990 р. випускалось 196 млн. пар взуття, то
у 1998 р. — лише 8,9 млн. пар. Взуттєві фабрики діють у Києві, Харкові,
Луганську, Львові, Одесі, Запоріжжі, Кривому Розі, Хмельницьку та інших
містах.
Хутрове виробництво представлено підприємствами, які переробляють
натуральну сировину, виготовляють штучне хутро та випускають
різноманітні вироби з них. Хутрові підприємства працюють у Харкові,
Львові, Одесі, Балті, Краснограді, Жмеринці, Тисмениці.
Виробництво галантерейної продукції розміщено в обласних центрах та в
інших містах України. Воно характеризується різноманітністю продукції та
зростанням кількості малих підприємств, що її виготовляють.
Виробництво товарів народного споживання зосереджено в різних галузях
економіки України, причому в галузях важкої про-мисловості виробляється
понад 40% всієї вартості товарів народного споживання. У 1998 р.
порівняно з 1990 р. обсяги виробництва цієї групи товарів становили:
телевізорів — 1,0%, холодильників побутових — 43,2%, пральних машин —
17,5%, легкових автомобілів — 16,3%, мотоциклів — 0,2%, велосипедів —
1,6%, фотоапаратів — 0,6%.
Серед інших товарів народного споживання вагоме місце займають
хіміко-фармацевтичні продукти, меблі, будівельні матеріали,
скляно-фарфоро-фаянсові вироби тощо. Виготовлення продовольчих товарів
народного споживання забезпечує агропромис-ний комплекс.
В цілому перспективний напрям щодо розвитку виробництва Іарів народного
споживання полягає у задоволенні потреб внутрішнього ринку на основі
зміцнення фінансового стану підпри-гмств, нарощування обсягів
виробництва, розширення асортименту товарів, підвищення
конкурентоспроможності продукції.
4. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ
Подальший розвиток соціального комплексу України повинен забезпечити
підвищення життєвого рівня населення, всебічний розвиток людини та
зростання продуктивності праці. Разом з тим тут нагромаджено багато
проблем, які потребують:
• визнання галузей соціального комплексу такими, що беруть активну
участь у виробництві матеріальних і духовних благ, послуг;
• подолання залишкового принципу фінансування галузей соціального
призначення;
• подолання міжрегіональних відмінностей у рівні обслуговування
населення та забезпечення його елементами соціальної інфраструктури у
відповідності з нині існуючими нормативами;
• встановлення обгрунтованого рівня оплати праці фахівців галузей
соціального комплексу, зокрема працівників освіти, охорони здоров’я,
культури, науки;
• формування ефективної системи управління галузями соціального
призначення в умовах різних форм власності;
• розробки нових типів проектів навчальних закладів, установ культури,
охорони здоров’я з урахуванням формування ринкових відносин, широким
використанням сучасного обладнання, оргтехніки;
• розробки науково обгрунтованих критеріїв розвитку мате-Іріальної бази
галузей соціального комплексу.
У перспективі в Україні передбачається створення потужного освітнього та
наукового потенціалу на основі впровадження сту-пеневої освіти та
створення потужних регіональних навчальних закладів. Буде поступово
реалізовуватись стратегія структурного реформування освіти, спрямованого
на кадрове та наукове забезпечення загальнодержавних програм в
пріоритетних галузях економіки. Передбачається трансформування існуючої
мережі профтехучилищ та забезпечення чотирирівневої професійно-технічної
освіти, що задовольнить потреби економіки у кваліфікованих технічних
кадрах. Велика увага приділятиметься оптимізації мережі вищих навчальних
закладів.
У перспективі система охорони здоров’я буде розвиватися за принципами
доступності, солідарності, справедливості та універсальності. Це дасть
змогу підвищити рівень профілактики захворюваності, надавати необхідну
медичну допомогу вчасно і високоякісно.
Серед програмних завдань на перспективу намічено покращання житлових
умов населення через оновлення наявного житлового фонду, поліпшення
роботи житлового і комунального господарства. Передбачається також
вирішення інших соціально-економічних завдань.
В галузях виробництва товарів народного споживання та послуг заплановано
розширення імпортозамінюючої продукції, технологічне переоснащення та
запровадження сучасних технологій. Вирішуватиметься комплекс проблем,
пов’язаних із збільшенням експортного потенціалу цих галузей за рахунок
створення спільних підприємств, залучення іноземних інвесторів.
Література
1. Куценко В. Й. Сфера воспроизводства здоровья населення
(соци-ально-зкономический й региональньїй аспект). — К.: Наукова думка,
1994.—224с.
2. Куценко В., Богуш JI. Потенціал сфери охорони здоров’я: регіональні
аспекти // Економіка України. — 1999. — № 3. — С. 61—69.
3. Куценко В. І., Богуш Л. Г., Опалєва І. В. Соцільна сфера регіону
(стан та перспективи розвитку). — К.: РВПС України НАН України.
1997.—252с.
4. Куценко В. І., Богуш JI. Г., Опалєва І. В. Соціальні наслідки
економічних трансформацій в Україні (регіональні аспекти). — К.: РВПС
України НАН України, 1998. — 49 с.
5. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія
України з основами теорії: Посібник. — К.: Знання, 1998. — 416с.
6. Розміщення продуктивних сил України: Підручник / За ред. Є.П. Качана.
— К.: Вища школа, 1997. — 375 с.
7. Скуратівський В., Палій О., Лібанова Е. Соціальна політика. — К.:
Вид-во УАДУ, 1997. — 360 с.
8. Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська
енциклопедія, 1997. — 618с.
15. ТРАНСПОРТНИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ
Значення транспорту в народногосподарському комплексі України.
Територіальна організація транспортної системи.
3. Характеристика окремих видів транспорту України. Особливості їх
функціонування і взаємодії в транспортних вузлах.
Проблеми та перспективи розвитку транспортної системи України.
1. ЗНАЧЕННЯ ТРАНСПОРТУ
В НАРОДНОГОСПОДАРСЬКОМУ КОМПЛЕКСІ УКРАЇНИ
Транспорт — одна з найбільш важливих галузей народного господарства
України. Він забезпечує виробничі і невиробничі потреби матеріального
виробництва, невиробничої сфери, а також населення в усіх видах
перевезень.
Виділяють такі види транспорту: наземний (залізничний, автомобільний,
трубопровідний, гужовий, в’ючний), водний (морський, річковий, озерний),
повітряний і електронний. За функціональними особливостями транспорт
поділяється на вантажний та пасажирський. Це зв’язано з тим, що
транспорт виступає необхідною передумовою функціонування як
матеріального виробництва, так і сфери обслуговування, в тому числі
пасажирських перевезень.
Пасажирський транспорт є галуззю невиробничої сфери і належить до
інфраструктурних галузей. Вантажний транспорт — галузь виробничої
інфраструктури. Не виробляючи безпосередньо матеріальної продукції,
вантажний транспорт є четвертою галуззю матеріального виробництва після
видобувної, переробної промисловості і сільського господарства. Жодна з
названих трьох основних галузей матеріального виробництва не здатна
функціонувати без транспортного забезпечення. Продукт тільки тоді
готовий до споживання, коли він доставлений до споживача.
З одного боку, транспорт є неодмінною умовою функціонування самого
виробництва, де він здійснює доставку сировини, паливно-енергетичних
ресурсів, комплектуючих, устаткування і т. п., а з другого — доставляє
готову продукцію до споживача. Таким чином, в процесі виробництва
готової продукції транспорт істотно впливає на її собівартість, а звідси
— на ефективність і ціну. Зменшення транспортної складової у
собівартості виробленої продукції сприяє підвищенню ефективності
виробництва. Зменшити транспортні затрати можна як за рахунок підвищення
функціонування транспорту, заміною одного виду іншим, більш ефективним
для перевезення даної продукції, так і шляхом удосконалення
територіальної організації виробництва, що зменшить транспортні витрати
для доставки сировини, паливно-енергетичних ресурсів, устаткування,
готової продукції.
Транспорт є необхідною умовою спеціалізації і комплексного розвитку
народногосподарських комплексів регіонів, формування ТВК як локального,
так і районоутворюючого значення. Він сприяє суспільному територіальному
поділу праці, формуванню зв’язків між населеними пунктами та всередині
їх. Без транспорту неможлива інтеграція України у загальносвітову
економічну систему. Це потребує модернізації старих та будівництва нових
транспортних магістралей міждержавного значення.
За призначенням виділяють транспорт загального користування, відомчий та
особистого призначення.
Окремі види транспорту не функціонують ізольовано. Виконуючи спільну
функцію по забезпеченню народногосподарського комплексу вантажними і
пасажирськими перевезеннями, різні види транспорту формують між собою
тісні взаємозв’язки. Внаслідок цього складається транспортна система,
яка розвивається у взаємодії з усім народногосподарським комплексом
країни. Транспортна система являє собою територіальне поєднання шляхів
сполучення, технічних засобів транспорту і служби перевезень, які
об’єднують всі види транспорту і всі ланки транспортного процесу у їх
взаємодії і забезпечують успішне функціонування народногосподарського
комплексу країни в цілому.
Роботу транспортної системи забезпечує транспортна інфраструктура, що
включає в себе шляхи сполучення, рухомий склад,
вантажно-розвантажувальне господарство транспортних та інших підприємств
і організацій, які здійснюють навантаження, розвантаження і перевалку
вантажів (що перевозяться всіма видами транспорту), а також засоби
управління і зв’язку, різноманітне технічне обладнання.
2. ТЕРИТОРІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ТРАНСПОРТНОЇ СИСТЕМИ
Формами територіальної організації транспорту є залізничні щії, вузли,
автостанції, морські і річкові порти, пристані, аеро-ги. Взаємодія
різних видів транспорту здійснюється в транспортних вузлах змішаного
типу.
Найбільш характерними є змішані перевезення вантажів залізничним і
автомобільним транспортом. Технологічна взаємодія залізничного і
автомобільного транспорту проходить при змішаному
залізнично-автомобільному взаємозв’язку, коли перевезення вантажів
розпочато одним видом транспорту, а продовжується воно в пункті
перевантаження — іншими. Автомобільний транспорт забезпечує
функціонування виробництва тих регіонів, де відсутні залізниці. Він
здійснює перевезення вантажів із залізничних станцій або ж, навпаки,
розпочинає перевезення і доставку вантажів у пункти перевантаження на
залізничний транспорт, а також при доставці автомобільним транспортом
вантажів із складів відправників на залізничні станції вивіз вантажів із
станцій на склади отримувача.
Для територіальної організації транспортної системи характерним є
поєднання лінійних і пунктових елементів. До лінійних елементів належить
мережа шляхів сполучення. Густота цієї мережі, її конфігурація,
пропускна і провізна спроможність окремих напрямів визначають значною
мірою обсяг транспортної роботи. Формування транспортної мережі, її
видова структура, густота (щільність) шляхів сполучення як у цілому, так
і окремих видів ‘ транспорту, проходження основних магістралей
визначаються галузевою структурою господарства, його виробничою
спеціалізацією, ериторіальною організацією, густотою населених пунктів,
особливостями історичного розвитку, природними умовами, а також
економіко-географічним положенням території країни або її регіонів.
Україна має надзвичайно сприятливі передумови для формування і
розміщення транспортної мережі. Зокрема, галузева структура народного
господарства та його територіальна організація, вигідне
скономіко-географічне положення визначили розвиток і розміщення
залізничного, автомобільного, трубопровідного транспорту.
При цьому економіко-географічне положення істотно вплинуло на
проходження транзитних магістралей, трубопроводів, формування
транспортних вузлів змішаного типу. Рівнинний рельєф І сприяє повсюдному
розміщенню шляхів сполучення. Вихід до узбережжя Чорного і Азовського
морів, наявність зручних бухт на їх узбережжі вплинули на будівництво
морських портів і розвиток морського транспорту. Наявність судноплавних
річок (Дніпро, Дунай, Дністер, Південний Буг та ін.) сприяла розвитку
річкового транспорту. В цілому в Україні розвинуті всі види транспорту.
Динаміка вантажообороту усіх видів транспорту загального користування
наведена в табл. 45.
Таблиця 45
ВАНТАЖООБОРОТ УСІХ ВИДІВ ТРАНСПОРТУ УКРАЇНИ у 1985—1997 pp., млрд.
т/км.*
Усі види
Залізничний
Морський
Річковий
Автомобільний Повітряний
Трубопроводи (нафтопровідні)
1985 985,6 497,9 248,3 12,2 71,8 0,2 155,2
1990
1039,3
474,0
265,6
11,9
1 79,7
0,1
208,0
1995
544,0
195,8
123,1
5,7
34,5
0,0
184,9
1996
450,3
163,4
62,4
5,9
22,2
0,0
196,4
1997 402,4 160,4 31,2 5,5 20,5 0,0 184,8
* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 251.
Робота транспортної системи визначається обсягами перевезених вантажів
та середньою дальністю їх перевезень. Обсяги перевезення вантажів
окремими видами транспорту загального користування наведено в табл. 46.
Таблиця 46
ВІДПРАВЛЕННЯ (ПЕРЕВЕЗЕННЯ) ВАНТАЖІВ ОКРЕМИМИ ВИДАМИ ТРАНСПОРТУ УКРАЇНИ у
1985—1997 рр.*
Види транспорту 1985 1990 1995 1996 1997
млн. т % млн. т % млн. т % млн. т % млн. т %
Всі види транспорту 6118 100
6286
100
2456
100
1818
100
1799
100
у тому числі: залізничний 1024
17
974
15
360
14
296
16
293
16
морський 56 1 53 1 21 1 14 1 10 1
річковий 57 1 66 1 13 1 8 0 9 0
автомобільний 4727 77 4897 78 1816 74 1254 69 1250 70
авіаційний 0,3 0 0,2 0 0,0 0 0,0 0 0,0 0
трубопровідний 254 4 296 5 246 10 246 14 237 13
* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Україїнська
енциклопедія, 1998. —С. 250.
Як видно з табл. 46, у перевезенні вантажів різко виділяється
автомобільний транспорт. Незважаючи на те, що за останні шість жів
обсяги перевезення вантажів цим видом транспорту зменшились більше ніж у
3,9 раза, його частка залишається досить високою і становить 70% від
загального обсягу перевезених вантажівів транспортною системою України.
Стабільними залишаюся обсяги перевезення вантажів трубопровідним
транспортом, час як усіма іншими видами транспорту ці обсяги постійно
скорочуються. Внаслідок цього частка трубопровідного транс-зрту значно
зросла і досягла 13%, що майже дорівнює питомій зі залізничного
транспорту (16%).
Основними причинами зниження обсягів перевезень вантажів були: загальна
криза в економіці України; скорочення обсягів виробництва основних
вантажотвірних галузей; скорочення експортно-імпортних перевезень;
нестача транспортних засобів, їх фізичне зстаріння і незадовільний стан;
обмеження поставок нової техні-і; неповне забезпечення транспорту
паливом і запчастинами та ін. Порушення господарських зв’язків України з
країнами СНД гребує створення власної виробничо-ремонтної бази галузі.
Середня дальність перевезення вантажів за останні п’ять років шже не
змінилась і в 1996 р. становила: залізничним транспортом — 552 км;
морським транспортом — 4388 км; річковим транспортом — 768 км;
автомобільним транспортом — 18 км; трубопровідним транспортом — 799 км.
3. ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ВИДІВ ТРАНСПОРТУ УКРАЇНИ. ОСОБЛИВОСТІ ЇХ
ФУНКЦІОНУВАННЯ І ВЗАЄМОДІЯ В ТРАНСПОРТНИХ ВУЗЛАХ
Залізничний транспорт. Відіграє провідну роль у здійсненні
їішньодержавних і значну — у зовнішньодержавних економічних зв’язках
України. На нього припадає основна частина штажообороту і перевезень
пасажирів. Цей вид транспорту поєднує у собі важливі техніко-економічні
показники: регулярність уху і високу швидкість перевезень, велику
пропускну і провізну Іроможність.
Розвиток залізничного транспорту в Україні розпочався в 60-х роках XIX
ст. В цей період були збудовані перші залізниці: Львів —Перемишль (1861
р.) та Одеса — Балта (1865 p.), яку пізніше продовжили до Києва, а потім
і до Москви. У другій половині XIX ст. почалося будівництво залізниць у
Донбасі і Придніпров’ї. Розміщення України між центральними районами
Росії і Західною Європою сприяло проходженню ряду важливих транзитних
залізниць, зокрема: Москва — Бахмач — Київ — Козятин — Здолбунів —
Львів—Чоп і далі в Словаччину, Чехію, Угорщину. Розвиток
паливно-енергетичного і металургійного комплексів, особливо в Донбасі і
Придніпров’ї викликав необхідність будівництва залізниць у.напрямах
Донбас — Придніпров’я-Криворіжжя. Із Донбасу в Придніпров’я
направляються кокс та енергетичне вугілля, а в зворотному напрямі —
криворізька залізна руда та нікопольський марганець. Названі та інші
вантажі перевозяться залізницями Дебальцево — Синельниково —
Дніпропетровськ — Кривий Ріг, а також Іловайськ — Волноваха — Запоріжжя
— Кривий Ріг.
Великий обсяг видобутку і перевезень донецького вугілля на північ,
північний захід вимагав будівництва у цих напрямках нових залізниць.
Зокрема, в 1937 р. було завершено спорудження і реконструкцію колії
Донбас — Москва загальною довжиною 1200 км, а також пізніше — Дебальцево
— Валуйки — Єлець — Москва та ін. Важливим є південно-західний напрямок,
інтенсивні вантажо- і пасажиро потоки якого пов’язані з перевезенням
імпортно-експортних вантажів з України, а також вантажів з Росії,
Білорусі у чорноморські порти і у зворотному напрямку; пасажирів, які
їдуть на відпочинок і лікування на курорти Криму, Причорномор’я та
Приазов’я. У здійсненні цих зв’язків важливу роль відіграють лінії
Харків — Запоріжжя — Сімферополь, Харків — Кременчук — Одеса, Харків —
Дніпропетровськ — Херсон.
Важливе значення для внутрішньодержавних економічних зв’язків мають
залізниці Київ — Полтава — Харків, Київ — Одеса, а для
зовнішньоекономічних зв’язків — Київ — Ковель — Хелм з виходом на Польщу
та інші країни зарубіжної Європи. Після створення морської паром ної
переправи Батумі — Одеса значно зросло значення залізниці Одеса — Львів
— Перемишль, яка відтепер відіграє важливу роль у здійсненні не лише
внутрішньодержавних і міждержавних зв’язків України, а й дає змогу
Україні надавати транспортні послуги країнам Закавказзя для їх
економічних зв’язків з країнами зарубіжної Європи.
Протяжність залізниць загального користування в Україні становила в 1997
р. 22,8 тис. км, а розгорнута довжина залізничних колій підприємств і
організацій — 28,0 тис. км. При середній щільності 38 км/тис. км
території найвищим показником виділяються промислово розвинуті Донецька,
Луганська, Дніпропетвська, Харківська та Запорізька області, а також
такі області, як Львівська, Закарпатська, Чернівецька і Вінницька, де
висока щільність залізниць обумовлена насамперед їх вигідним
прикордонним розташуванням, а також галузевою структурою господарства. В
названих областях щільність залізниць коливається від 40 до 62 км/тис.
км2 території.
В Україні сформувалась мережа великих залізничних вузлів з розвинутим
станційним і складським господарством: Харків, Лозова, Дебальцеве,
Ясинувата, Волноваха, Полтава, Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса,
Жмеринка, Козятин, Тернопіль, Львів, Ковель, Коростень, Чоп та інші.
Частина залізничних вузлів пов’язана з іншими видами транспорту, що
сприяє формуванню транспортних вузлів змішаного типу. В цих вузлах
відбувається перевалка вантажів з одного транспорту на інший і
координація їх діяльності. До них належать: Київ, Черкаси, Кременчук,
Дніпропетровськ, Запоріжжя, Херсон, Миколаїв, Одеса, Маріуполь, Керч.
Велика увага приділяється електрифікації залізниць, протяжність яких у
1997 р. досягла майже 8 тис. км. Внаслідок цього зросла швидкість
рухомого складу, пропускна спроможність найважливіших залізниць та
ефективність їх використання. Електрифікованими є магістральні та
найбільш вантажонапружені залізниці: Москва — Київ — Львів — Чоп, Донбас
— Кривий Ріг, Харків — Запоріжжя — Севастополь, Харків — Лозова —
Мики-тівка, Київ — Миронівка — Дніпропетровськ, Хирівка — Помош-на —
Одеса — Іллічівськ, Харків — Красний Лиман — Дебальцево. Електрифіковано
приміські зони Кисна, Харкова, Дніпропетровська, Донецька, Львова та
ряду інших великих міст.
Залізничний транспорт України займає четверте місце у світі після Росії,
США і Канади за обсягом вантажообороту. У 1996 р. залізницями перевезено
близько 300 млн. т вантажів і 540 млн. чол. пасажирів. При цьому обсяги
перевезень як вантажів, так і Пасажирів постійно скорочуються. У
структурі перевезення ван-Ілжів переважають вугілля, в тому числі кокс,
руди чорних та кольорових металів і самі метали, лісові вантажі,
будівельні матеріали, а саме: цемент, машини та устаткування, продукція
АПК. Залізничний транспорт працює на межі можливостей, оскіль-його
виробнича база фізично спрацьована і морально застарілі, Україна поки що
не має власного виробництва магістральних електроовозів, пасажирських
вагонів, хоч має всі необхідні передумови для розвитку цього
виробництва. Імпорт названих транспортних засобів обмежується
відсутністю коштів.
Автомобільний транспорт — це найбільш маневрений і ефективний вид
транспорту для перевезення масових вантажів дрібними партіями на близьку
відстань. Цей вид транспорту розпочинає і закінчує транспортний процес
на морському, річковому і залізничному транспорті. Автотранспорт
забезпечує функціонування і територіальну організацію всіх галузей
народного господарства, і насамперед, галузей АПК, які займають важливе
місце в економіці України.
В міру створення міждержавних автомагістралей значення автотранспорту
постійно зростає у здійсненні міждержавних зв’язків, зокрема з Росією,
Білорусією, Молдовою, країнами зарубіжної Європи. В 1996 р.
автомобільним транспортом було перевезено 1254 млн. т вантажів (69% від
усього вантажу України) і 3305 млн. чол. пасажирів (майже 50% усіх
пасажирів України).
Розвиток автомобільного транспорту та його територіальна організація
залежать від галузевої структури народного господарства, її
територіальної організації, природних умов, зокрема рельєфу. Названі
чинники визначають напрями та щільність автошляхів.
Довжина автошляхів загального користування становила у 1997 р. більш ніж
172 тис. км, в тому числі з твердим покриттям — 164 тис. км; їх середня
щільність по Україні складає 271 км/тис. км2. Найбільш високим
відповідним показником виділяються західні області України — 300 км/тис.
км2 і нижче. Лише в Донецькій, Дніпропетровській областях і в Автономній
Республіці Крим цей показник сягає 300 км/тис. км2 і вище.
Найважливішими автомагістралями України є: Київ — Полтава — Харків —
Ростов-на-Дону, Київ — Москва, Київ — Санкт-Петербург, Київ — Одеса,
Москва — Харків — Запоріжжя — Сімферополь, Київ — Житомир — Рівне —
Львів — Ужгород, Київ — Дніпропетровськ — Донецьк — Маріуполь та ін.
Близько третини автошляхів з твердим покриттям в Україні мають
капітальний тип покриття, переважно на шляхах загальнодержавного і
міждержавного значення. При цьому переважає перехідний тип покриття
(гравійні, шосе, асфальтовані, бруківки).
В сільській місцевості важливе значення мають автошляхи місцевого та
внутрішньогосподарського підпорядкування. Майже 30% цих автошляхів не
мають ще твердого покриття і в період несприятливих погодних умов
становляться слабопрохідними. Внаслідок цього народногосподарський
комплекс України, і зокрема галузі АПК, мають великі матеріальні збитки.
Щоб досягти забезпеченості України автошляхами рівня європейських країн,
необхідно побудувати і модернізувати майже 200 тис. км автошляхів, у
тому числі 60% у сільській місцевості. У міждержавних зв’язках
необхідним є будівництво автомагістралей світового рівня з бетонним або
асфальтобетонним покриттям і багаторядним рухом. Досвід CША, Німеччини,
Японії свідчить, що саме під час економічних криз будівництво автошляхів
напувало пріоритетного значення завдяки можливості створення нових
робочих місць і високій ефективності капіталовкладень.
Автотранспорт України характеризується тим, що 70% вантажного парку
зосереджено в господарствах і автопідприємствах (АТП) агропрому та
корпорації «Укравтогранс», решта — на підприємствах більше ніж 80
відомств.
Автомобільний транспорт України потребує значного технічного оновлення,
оптимізації структури парку за вантажопідйомністю, типами кузова,
наявністю спеціалізованих транспортних засобів, особливо малої
вантажопідйомності. Необхідним є підвищення питомої ваги дизельних
двигунів на автомобілях вітчизняного виробництва, вдосконалення системи
технічного обслуговування та ремонту автомобілів за рахунок розвитку
мережі сер-Іісного обслуговування, створення нових і модернізації старих
авторемонтних заводів.
Морський транспорт. Цей вид транспорту є порівняно дешевим; він відіграє
надзвичайно важливу роль у формуванні зовнішньоекономічних зв’язків
України, особливо з країнами далекого зарубіжжя. Загальна довжина
морської берегової лінії, яка практично не замерзає, становить більше
1000 км. Багато є зручних бухт, які сприяли формуванню 18 морських
портів, серед яких найбільш важливими є Одеса, Іллічівськ, Ізмаїл,
Південний, Миколаїв, Севастополь, Ялта, Феодосія, Керч на березі Чорного
моря та Маріуполь і Бердянськ на березі Азовського моря. Крім того, є 8
судноремонтних заводів, які будують невеликі судна.
Основу морського транспорту України становлять Чорноморське (ЧМП),
Азовське (АМП) морські пароплавства, а також Україн-Сько-Дунайське (УДП)
пароплавство. Сумарна вантажність транспортного флоту України становить
більше ніж 5 млн. т, а пасажирського флоту — майже 10 тис. місць; вона є
однією із найбільших у Європі.
У структурі вантажних морських перевезень значно переважають наймасовіші
вантажі, які займають чільне місце і у структурі експортно-імпортних
поставок України. Це руди чорних і кольорових металів, кам’яне вугілля,
кокс, нафта і нафтопродукти, мінерально-будівельні матеріали.
Каботажні перевезення займають незначне місце в загальному обсязі
перевезень. У зв’язку з тим, що вони здійснюються на невелику відстань
(в середньому не більше як на 130—150 км), частка їх у вантажообороті
незначна. Зокрема, в Азовському морському пароплавстві в структурі цих
перевезень домінує керченська залізна руда, що надходить на металургійні
підприємства м. Маріуполя, а у зворотному напрямі — донецьке кам’яне
вугілля і кокс. У каботажних перевезеннях серед вантажів переважають
мінеральні будівельні матеріали.
Експортно-імпортні перевезення вантажів морським транспортом
здійснюються в середньому на відстань до 8 тис. км і більше, внаслідок
чого їх частка у вантажообороті морського транспорту перевищує 95%.
Найбільшу кількість міжнародних перевезень здійснюють чорноморські порти
Одеси, Іллічівська і Південний.
На Одеський порт припадає більше п’ятої частини вантажо-обороту
морського транспорту України. Основними вантажами тут є руди, нафта і
нафтопродукти, будівельні матеріали, хлібні вантажі, цукор, цитрусові та
ін. Іллічівський порт розташований за 20 км від Одеси і є її дублером.
Працює він переважно на забезпечення експортних поставок. У
вантажообороті цього порту високу частку займають метали, кам’яне
вугілля, будівельні матеріали, залізна і марганцева руди. Порт Південний
обслуговує в основному припортовий завод і спеціалізується на
забезпеченні експорту аміаку.
В Чорноморському пароплавстві значний обсяг вантажних робіт виконують
Миколаїв, Херсон, які спеціалізуються на відправленні залізної і
марганцевої руд, будівельних матеріалів. Через Миколаївський морський
порт імпортуються боксити. З листопада по березень ці порти припиняють
навігацію через замерзання Дніпровського і Бузького лиманів.
Порти Азовського пароплавства — Маріуполь, Бердянськ і Керч
спеціалізуються переважно на експорті залізної і марганцевої руд, чорних
металів, кам’яного вугілля, цементу.
Порти Українсько-Дунайського пароплавства — Рені, Ізмаїл, Кілія і
Вилкове відіграють важливу роль у здійсненні економічних зв’язків з
країнами зарубіжної Європи, особливо Дунайського басейну.
Таким чином, через морські порти на експорт надходить кам’яне (коксівне)
вугілля, кокс, залізна і марганцева руди, чорні метали, хімічні
продукти, зокрема аміак, цемент, цукор, деякі види машин та інші товари.
Україна імпортує машини та обладнання, мінерально-сировинні ресурси,
зокрема боксити, фосфорити, також продукцію сільського господарства і т.
д. В перспективі жливе значення можуть мати нафта, нафтопродукти, газ у
зрі-Іеному (скрапленому) вигляді. Але їх імпорт стане можливим еля
завершення будівництва нафто- і газотерміналів. Для освоєння нових
вантажопотоків необхідно поповнити флот спеціалізоваваними суднами, в
першу чергу танкерами і метановозами. країнський флот досяг критичного
віку, і якщо не буде здійснено його радикального оновлення, то за 6—10
років його витіс-Іть іноземні конкуренти.
Потреба України (окрім танкерів та метановозів) становить близько 120
нових вантажних транспортних суден вантажопід’ємністю більше ніж 1 млн.
т і 10—12 пасажирських суден на тис. місць. Маючи власну добре розвинуту
суднобудівну промисловість, Україна може щорічно оновлювати свій флот.
Поряд цим потрібна модернізація та реконструкція морських портів, крема
Одеського, Іллічівського, Південного, Миколаївського, Маріупольського та
ін.
Більш інтенсивне використання паромних переправ Іллічівськ — Іарна,
Одеса — Батумі, через Керченську протоку дозволить розкририти можливості
торгового флоту України і надання Україною транспортних послуг іншим
країнам. Пасажирські переведення здійснюють 17 морських портів. Але
значення морського транспорту для перевезення пасажирів є незначним і
дещо скорочується.
Річковий транспорт. Поряд з морським с одним з найдеше-ІІих, оскільки
використовує природні транспортні магістралі — судноплавні річки.
Загальна довжина судноплавних річок в Україні становить оільше ніж 4
тис. км, у тому числі з освітлювальною і світловід-бивною обстановкою —
3,9 тис. км. Основні водні артерії — Дніпро та його притоки Прип’ять і
Десна, Дністер, Південний Ііуг. Як магістральні річкові шляхи
використовуються також ді-Іянки Дністровського лиману загальною
протяжністю більше ніж 30 км, а також гирло Дунаю довжиною 152 км, з них
з морським устаткуванням — 140 км.
Усі інші судноплавні річки — Десна (на північ від Чернігова), Стир,
Горинь, Дністер, Самара, Південний Буг, Сіверський Донець, Інгулець,
Ворскла, Псьол, Орель — за транспортним використанням належать до малих
річок. Загальна протяжність судноплавних ділянок р. Десна — 575 км. Вона
відіграє важливу роль у перевезеннях вантажів Чернігівської області. При
збільшенні гарантійних глибин у нижній течії. Десна може мати велике
значення для економічних зв’язків області з областями середньої і
нижньої течії Дніпра. Річки Стир (судноплавні ділянки — 280 км) і Горинь
(210 км) обслуговують внутрішньообласні перевезення Волинської і
Рівненської областей.
Дністер (судноплавні ділянки більше ніж 120 км) судноплавний у межах
Вінницької, Івано-Франківської, Тернопільської, Хмельницької і
Чернівецької областей.
У Дніпропетровській області для судноплавства використовують малі річки
— Самару і Орель, у Полтавській — Сулу і Псьол, у Харківській і
Луганській — Сіверський Донець.
Малі річки використовуються переважно для перевезення будівельних
матеріалів, деякої продукції АПК і суттєвої ролі у розміщенні
продуктивних сил не відіграють.
Основу річкового транспорту України становить акціонерна судноплавна
компанія «Укррічфлот», яка складається з Головного підприємства та 290
структурних одиниць.
Річковий транспорт України системою каналів зв’язаний з річками сусідніх
держав: Білорусі і Польщі (басейн Дніпра з’єднується з басейном Вісли,
Дніпро-Бузьким каналом), що дає вихід у Балтійське море.
Основні вантажо-розвантажувальні роботи здійснюються в таких річкових
портах, як Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Дніп-родзержинськ,
Кременчук, Черкаси, Нікополь, Чернігів, а також Херсон, Миколаїв, Рені,
Ізмаїл, Кілія, Вилково. В названих портах річковий транспорт працює у
тісному взаємозв’язку із залізничним і морським транспортом. Завдяки
використанню суден типу ріка—море вантажі перевозяться по Дніпру,
Чорному морю, Дунаю і далі в річкові порти Румунії, Болгарії, Угорщини,
Австрії, Німеччини; по Чорному і Середземному морях — в морські порти
Туреччини, Греції, Італії, Франції, Ізраїлю та інших країн
Середземномор’я.
У структурі перевезень вантажів переважають мінеральні будівельні
матеріали (будівельний пісок і тверді кристалічні матеріали), цемент,
руда, метали і металобрухт, вугілля, продукція АПК. Найбільший обсяг
вантажних перевезень мають Київська, Дніпропетровська, Запорізька і
Херсонська області.
Для подальшого розвитку річкового транспорту необхідно збільшити питому
вагу спеціалізованих суден типу ріка—море, що сприятиме розширенню
зовнішньоекономічних зв’язків, а також великовантажних суден для
внутрішніх перевезень масових вантажів; поглибити фарватери ряду рік,
зокрема Десни; пом’якшити чинники сезонної нерівномірності перевезень за
рахунок продовження експлуатаційного періоду та організації цілорічної
навігації на півдні; вивести з експлуатації фізично і морально застарілі
судна із заміною їх новими.
Трубопровідний транспорт. Цей вид транспорту є найбільш Іномічним і
ефективним для транспортування рідкого палива, пального і технологічного
газу, хімічних продуктів. Його розвиток обумовлений розвитком в Україні
нафтової, нафтопереробної газової промисловості. За останні десятиліття
трубопровідний транспорт розвивався найбільш швидкими темпами. Довжина
трубопроводів загального користування в 1996 р. досягла 43 тис. км.
Обсяг відправлених вантажів — 246 мли. т, в тому числі газу — 174 млн.
т, нафти і нафтопродуктів — 68 мли. т, аміаку — 4 млн. т. Вантажооборот
трудопровідного транспорту за період 1990— 1996 pp. залишався майже
стабільним і становив у 1996 р. 196 млрд. т/км, що було значно більше
ваитажообороту залізничного транспорту (163 млрд. т/км) і становило
відповідно 44 і 36% загального вантажообороту всієї транспортної
системи.
Початок розвитку трубопровідного транспорту припадає на 20-ті роки, коли
в Прикарпатті було побудовано перший в Україні газопровід Дашава — Стрий
— Дрогобич (1924 p.).
Нафтопровідний транспорт України включає в себе 12 основних
нафтопроводів загальною протяжністю біля 3,0 тис. км. Діаметр труб — 720
мм. Нафтопровідна мережа представлена транс-європейським нафтопроводом
«Дружба», протяжність якого в межах України — 680 км. По ньому нафта з
Росії через територію України поставляється в країни Центральної Свропи
(Словаччини і Угорщини). Решта нафтопроводів має внутрішньодержавне і
міждержавне значення і забезпечує нафтопереробні заводи України |нафтою,
основна частка якої поки що надходить з Росії. Зокрема, це нафтопроводи
Самара — Лисичанськ — Кременчук — Херсон Мічурінськ — Кременчук. Через
ці нафтопроводи в Україну надходить сибірська нафта.
Важливе значення мають нафтопроводи, які поставляють вітчизняну нафту на
нафтопереробні заводи: це Гнідинці — Розбишівське — Кременчук довжиною
395 км; Кременчук — Херсон (428 км), Долина — Дрогобич (58 км), Битків —
Надвірна (15 км), Качанівка — Охтирка.
В перспективі важливе значення для забезпечення України нафтою будуть
мати її поставки з країн Близького і Середнього Сходу. Ця нафта буде
поставлятись танкерами до Одеського порту, де через нафтотермінал
здійснюватиметься її перевалка на Одеський нафтопереробний завод і через
систему нафтопроводів — доставка на Херсонський, Кременчуцький і
Лисичанський нафтопереробні заводи. Крім того, будівництво нафтопроводу
з Одеси до нафтопроводу «Дружба» могло б сприяти поставкам нафти з
названих регіонів і Азербайджану в країни Центральної і Західної Європи
з наданням Україною транспортних послуг названим країнам. Необхідна
модернізація нафтопроводів, що йдуть від Одеси до Херсона і Кременчука з
метою збільшення обсягів транспортування нафти по них, а також
переобладнання насосних станцій на них для реверсу нафти.
Газопровідний транспорт є не лише найбільш ефективним, а й фактично
єдиним видом транспорту в Україні для транспортування газу. Загальна
протяжність газопроводів України сягає 33 тис. км. Основу становлять
магістральні газопроводи, збудовані в 50-х і 60-х роках для експорту
газу з України: Дашава — Київ — Москва, Шебелинка — Брянськ, Шебелинка —
Остро-гожськ — Москва, Дашава — Мінськ — Вільнюс — Рига. Три перших
газопроводи нині використовуються для поставок в Україну газу з
Росії та Туркменистану. Для газифікації країни були збудовані такі
газопроводи: Дашава — Дрогобич, Дашава — Стрий, Дашава — Долина — Львів,
Угорськ — Івано-Франківськ, Шебелинка — Харків, Шебелинка —
Дніпропетровськ — Кривий Ріг — Одеса — Кишинів, Шебелинка — Київ —
Краси-лів — західні райони України. З Прикарпаття йдуть газопроводи в
Польщу, Словаччину, Чехію. Через територію України прокладено
магістральні газопроводи з Оренбурга, Західного Сибіру, якими Росія
експортує газ у Західну Європу.
В Україні створено мережу продукте проводів: аміакопровід Тольятті —
Горлівка — Одеса, етиленопровід Чепіль (Угорщина) — Калуш.
Завершується спорудження газопроводів Торжок — Долина, Тула — Шостка —
Київ, Джанкой — Феодосія — Керч, Глібов-ське — Сімферополь —
Севастополь.
Мережею газопостачання охоплено близько 50% міських поселень і лише 8%
сільських поселень України, що дуже мало порівняно з європейськими
країнами.
В перспективі Україна повинна розширити кількість країн — постачальників
газу. Значна роль у цьому відводиться Ірану, який має величезні поклади
газу і зацікавлений у торгівлі з Україною. З метою вирішення цієї
проблеми можливе будівництво газопроводів в Україну через Закавказзя і
Північний Кавказ. Є й інші варіанти поставок газу з названих регіонів,
але уже морським транспортом для перевезення газу у зрідженому
(скрапленому) вигляді.
4. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ТРАНСПОРТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
Проблеми подальшого розвитку транспортного комплексу пов’язані з
реформуванням інших галузей, оскільки обсяги продукції промисловості,
сільського господарства, будівництва та торгівлі Ігреважно і визначають
завантаженість транспортної системи.
Актуальною проблемою транспортного комплексу України є незадо- вільний
стан його виробничої бази. Тому у перспективі приориетним напрямом
технічної політики щодо транспорту має бути оновлення його рухомого
складу на основі розвитку вітчизняного транспортного машинобудування.
Поряд з цим для створення системи інтермодальних перевезень
передбачається нала-годження виробництва спеціалізованих технічних
засобів — конвейнерів, змінних кузовів, платформ для перевезення
автопоїздів. У перспективі планується здійснити поступовий перехід на
нові принципи організації та управління транспортним процесом основі
новітніх інформаційних технологій та сучасного маркетингу, запровадження
автоматизованих центрів управління до-гавкою вантажів.
В цілому формування і розвиток національної транспортної истеми України
потребує ефективного державного регулювання Ііяльності транспортних
підприємств за такими напрямами: створення ринку транспортних послуг;
забезпечення технологічної та екологічної безпеки транспорту;
активізація міжнародної діяльності транспортних підприємств. Процес
реформування транспортного комплексу України передбачає посилення
контролю з боку держави за використанням І антажної бази вітчизняного
морського флоту країни як галузі транспортного комплексу з певним
валютним ресурсом. Надзвичайно важливим для активізації діяльності
транспортних підприємств України є створення власної інформаційної бази
щодо кон’юнктури світового фрахтового ринку.
Література
1. Афанасьев Л. Л., Островский Н. Б., Цукерберг С. М. Единая
транспортная система й автомобильньїе перевозки. — М.: Транспорт,
1984.—335с.
2. Голиков А. П., Олійник Я. Б., Степаненко А. В. Вступ до економічної і
соціальної географії: Підручник. — К.: Либідь, 1997. — С. 199—206.
3. Зкономические проблеми развития транспорта / Под ред. А. А.
Митаишвили. — М.: Транспорт, 1982. —231 с.
4. Пащенко Ю., Давиденко А. Розвиток, модернізація транспортної системи
України // Економіка України. — 1998. — № 9. — С. 45—52.
5. Пащенко Ю., Давиденко А. Розвиток міжнародного транспортного
сполучення України // Економіка України. — 1999. — № 5. — С. 47—55.
6. Пащенко Ю. Є., Давиденко А. М., Чернюк Л. Г. Перспективи розвитку
транспортного комплексу. — К.: Либідь, 1998. — 40 с.
7. Розміщення продуктивних сил: Навчальний посібник / За ред.
В.В.Ковалевського, О. Л. Михайлюк, В. Ф. Семенова. — К.: Либідь, 1996,
—С. 369—386.
8. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Є. П. Качана. К.:
Вища школа, 1998.— С. 191—208.
9. Транспортний комплекс УкраиньІ: Зкономика, организация, раз-витие:
Сб. науч. трудов. / За ред. Цветова Ю. М. — К.: ИКТП — Центр, 1995.
—198с.
10. Транспорт УкраиньІ: Справочник. — Одесса: Судоходство, 1997. — 140с.
16. БУДІВЕЛЬНИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ
1. Сутність, структура і роль в народногосподарському комплексі України.
2. Промисловість будівельних матеріалів України: структура, особливості
розміщення і розвитку.
3. Будівництво України: особливості розміщення і розвитку.
1. СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА І РОЛЬ
В НАРОДНОГОСПОДАРСЬКОМУ КОМПЛЕКСІ УКРАЇНИ
Будівельний комплекс — це сукупність галузей матеріального виробництва і
проектно-пошукових робіт, які забезпечують капітальне будівництво. До
складу будівельного комплексу входять такі галузі матеріального
виробництва: будівництво, промисловість будівельних матеріалів,
виробництво будівельних конструкцій і деталей.
У ряді наукових досліджень структура будівельного комплексу розуміється
більш широко: до нього включається також будівельне і дорожнє
машинобудування, спеціальна інфраструктура (науково-дослідні і
дослідно-конструкторські організації, вищі і середні спеціальні
навчальні заклади, професійно-технічні училища, курси з підготовки
будівельних кадрів; банківські установи, які фінансують будівництво;
організації по матеріально-технічному забезпеченню підприємств, які
входять до комплексу; спеціалізований транспорт).
Будівництво охоплює всі регіони країни. Потужні будівельні організації
створені у великих містах. Так, у Києві діють холдінгова компанія
«Київміськбуд», спеціалізовані будівельні організації по монтажних
роботах, транспортному, нафтогазовому, водогосподарському будівництву.
Великий обсяг різноманітних будівельних робіт виконують енергетики:
створені проектно-пошукові інститути галузевого профілю (чорної
металургії, хімії та ін.).
Нині виробництво будівельних матеріалів більше ніж наполовину
зосереджено в рамках будівельної індустрії, тобто в системі підрядних
будівельних організацій. Таким чином, будівельна індустрія і
промисловість будівельних матеріалів дуже тісно взаємодіють між собою,
формуючи специфічні індустріально-будівельні територіальні сполучення.
Сучасне життя суспільства без ефективного функціонування будівельного
комплексу просто неможливе. Рівень його розвитку впливає на формування
пропорцій і темпів розвитку галузей народного господарства, розміщення
продуктивних сил і розвиток регіонів. Будівництво створює нові і
реконструює діючі основні фонди (будівлі і споруди, призначені для всіх
видів виробничої і невиробничої діяльності людей). Від розвитку цієї
галузі залежить будівництво житла, створення нових міст і сіл, окремих
мікрорайонів, постійна реконструкція житлових фондів, будівництво
промислових і сільськогосподарських підприємств, транспортних об’єктів,
лікарень, шкіл, торгових центрів тощо, будівельний комплекс підтримує в
належному стані обороноздатність країни, створює передумови для
зростання виробництва в усіх галузях господарства.
Будівельний комплекс як одна з найбільш капіталоємних і диференційованих
виробничих систем справляє вагомий вплив на визначення темпів, масштабів
і розміщення виробництва. Тому при розміщенні капітального будівництва
враховується наявність будівельної організації в регіоні. В той же час
слабкість будівельної бази стримує тут промислове будівництво, створення
великих комбінатів, галузевих і територіально-виробничих комплексів,
фондоємної важкої промисловості, які потребують великих обсягів робіт з
капітального будівництва.
2. ПРОМИСЛОВІСТЬ БУДІВЕЛЬНИХ МАТЕРІАЛІВ УКРАЇНИ: СТРУКТУРА, ОСОБЛИВОСТІ
РОЗМІЩЕННЯ І РОЗВИТКУ
Необхідність постійного здійснення капітального будівництва визначає
велике значення промисловості будівельних матеріалів. Найбільш важливими
її підгалузями є: виробництво стінових матеріалів, цементна
промисловість, видобуток і первісна обробка мінерально-будівельних
матеріалів, склоробна промисловість, виробництво облицювальних,
оздоблювальних матеріалів, виробництво санітарно-технічних виробів. Для
більшості підгалузей за-Ьною сировинною базою є нерудні корисні
копалини, багато з зустрічаються повсюдно. За останній час у виробництві
будівельних матеріалів все ширше стали використовуватися вторинні
ресурси, відходи інших галузей промисловості — доменні шлаки, зола
електростанцій та ін. Швидке зростання капітального будівництва
викликало необхідність індустріалізації будівельного виробництва з
виготовленням на спеціалізованих заводах чрних залізобетонних
конструкцій і деталей.
Розміщення промисловості будівельних матеріалів визначається переважно
обсягами будівельно-монтажних робіт за економічними районами районами.
Розповсюдженість сировинних ресурсів, дешевизна і вантажомісткість
сировини і готової продукції, масовість і повсюдність їх використання
обумовлюють одночасне тяжіння виробництва і до сировини, і до споживача.
Значення сировинного і споживного факторів для різних галузей, стадій
технологічного процесу і типів підприємств є неоднаковим. З цієї точки
зору можна розрізняти:
• галузі переважно сировинної орієнтації — перш за все це ервинна
обробка природних будівельних матеріалів (граніту, мармуру, бутового
каменю та ін.), а також виробництво цементу, егли, азбоцементних і
шиферних виробів, вогнетривких матеріалів, скла, керамічних труб, гіпсу,
вапна та ін.;
• галузі з орієнтацією переважно на споживача — виробництво бетону,
залізобетонних виробів і конструкцій, м’якої покрівлі,
санітарно-технічних виробів та ін.
Видобуток будівельних матеріалів, їх транспортування, виробництво
будівельних металів і, нарешті, саме будівництво є джерелом забруднення
повітря (наприклад, пил і гази при виробництві цементу) і порушення
землі (відкриті розробки). Тому у великих центрах розміщення галузі
(особливо цементної) є потреба у проведенні системи заходів з охорони
навколишнього середовища. Промисловість будівельних матеріалів об’єднує
кілька тисяч підприємств, які розташовані в усіх областях України.
Найпотужнішими центрами промисловості будівельних матеріалів є Київ,
Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Донецьк,
Маріуполь.
Цементна промисловість. Це матеріаломістка галузь, тому цементні заводи
розміщуються в районах видобутку сировини. Найбільші центри цементного
виробництва України — Амвросіївка, Краматорськ, Єнакієво (Донецька
обл.), Кривий Ріг, Дніпро-дзержинськ, Дніпропетровськ (Дніпропетровська
обл.), Балаклея (Харківська обл.), Миколаїв (Львівська обл.), Здолбунів
(Рівненська обл.), Ямниця (Івано-Франківська обл.),
Кам’янець-Поділь-ський (Хмельницька обл.), Бахчисарай (Автономна
Республіка Крим), Ольшанка (Миколаївська обл.), Одеса.
Виробництво збірного залізобетону і залізобетонних конструкцій.
Виробничі потужності галузі тяжіють до великих промислових центрів і
вузлів, а також до населених пунктів зі значним обсягом житлового і
цивільного будівництва.
В країні діє 25 виробничих об’єднань по виготовленню комплектів збірних
залізобетонних конструкцій і деталей, основними з яких є Харківське,
Львівське, Криворізьке, Луганське, Сумське. Домобудівні комбінати
розміщені в усіх областях країни (найбільш потужні комбінати зосереджені
в Києві, Донецьку, Луганську, Запоріжжі, Одесі).
Виробництво будівельної цегли. Оскільки сировина для її виготовлення є
майже всюди, розміщення цих виробництв орієнтується на споживача. Великі
центри виробництва будівельної цегли — Київ, Харків, Дніпропетровськ,
Запоріжжя, Львів, Чернігів, Івано-Франківськ, Слав’янськ, Бахмут. Багато
цегельних заводів споруджено в сільській місцевості.
В будівництві використовується продукція склоробної і фарфоро-фаянсової
промисловості. Забезпечує виробництво необхідними матеріалами (фарбою,
лінолеумом, пластмасою, смолами тощо) хімічна промисловість. У табл. 47
наведені дані про обсяги виробництва в Україні найбільш важливих
будівельних матеріалів.
Таблиця 47
ОБСЯГИ ВИРОБНИЦТВА БУДІВЕЛЬНИХ МАТЕРІАЛІВ В УКРАЇНІ
у 1985—1997рр.*
Найменування продукції
1985
1990
1995
1996
1997
Цемент, млн. т
22,4
22,7
7,6
5,0
5,1
Азбестоцементні листи (шифер), млн. умовних плиток
1361
1463
531
383
453
Збірні залізобетонні конструкції і вироби, м3 21,5
23,3
5,6
3,0
2,6
Будівельна цегла, млрд. шт. умовної цегли 9,0 10,5 4,3 2,8 2,4
Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська енциклопедія,
1998. —С. 124—126.
3. БУДІВНИЦТВО УКРАЇНИ: ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ І РОЗВИТКУ
Будівництво характеризується тривалим виробничим циклом, хомими
територіальне закріпленими об’єктами, які зводять промислові будинки,
жилі будинки, електростанції, трубопроводи тощо, а також високою
залежністю виробництва від географічних умов.
У процесі спеціалізації виділились окремі види будівництва — промислове,
транспортне, житлове, водогосподарське та ін. При розміщенні об’єктів
капітального будівництва слід вра-ївувати наявність будівельної
організації, вирішуючи питання доцільності розміщення ще на допроектній
стадії. Найважливіші актори, на основі яких обираються райони і пункти
будівництва — це трудовий, сировинний, паливно-енергетичний, водний ін.
Значний вплив на будівництво чинять кліматичні особливості різних
регіонів. Вони впливають, перш за все, на сезонність відкритих
будівельних робіт. При виборі конкретних майданчиків для будівництва
промислових підприємств, при спорудженні доріг, транспортних і
гідротехнічних об’єктів важливе, а нерідко і вирішальне значення
набувають такі географічні умови, як рельєф місцевості, грунти і
грунтові води, карстові явища, сейсмічність, які в тій чи іншій мірі
впливають на вартість будівництва і його організацію.
Чисельність зайнятих у будівництві України досягла більше ніж млн. чол.
Капітальні вкладення складали в 1995 р. 16,1 млрд. грн., 1996 р. — 12,6
млрд. грн., причому близько 60% з них припадає об’єкти виробничого
призначення, а решта — на невиробничі об’єкти. У структурі капітальних
вкладень переважають будіве-та монтажні роботи — близько 60%, більше 30%
— устатку-нання, інструмент і інвентар, решта — інші капітальні роботи і
нитрати. Найбільші капітальні вкладення припадають на промис-Іовість і
житлове господарство.
Обсяг капітальних вкладень і відповідно будівельних та монтажних робіт є
диференційованим по областях України, що видно з даних, наведених у
табл. 48. У будівництві ринкові відносини розвиваються активніше, ніж
промисловості. В 1995 р. у недержавному секторі економіки перебували
73% загальної кількості будівельних організацій, кими виконано 71%
обсягу підрядних робіт, у тому числі акціонерними товариствами — 48%.
Таблиця 48
арківська 487 369 357
Херсонська 190 117 105
Хмельницька 325 209 225
Черкаська 274 173 123
Чернівецька 136 82 82
Чернігівська 276 186 133
м. Київ м. 875 697 689
м.Севастополь 80 44 39
* Статистичний щорічник України за 1 997 рік. — К. : Українська
енциклопедія, 1 998. — С. 206.
ЛІТЕРАТУРА
І. Довбенко В. Формування ринкового середовища в будівельному комплексі
// Економіка України. — 1995. — № 7. — С. 45—47.
2. Економіка будівельного комплексу: Навчальний посібник / За ред. П. Ф.
Жердецького та ін. — К.: Вища школа, 1992. — 271 с.
3. Задорожна О. Соціальні аспекти інвестування житлового будівництва //
Економіка України. — 1997. — № 3. — С. 91—93.
4. Кухленко О. Можливі моделі приватизації підрозділів будівельного
комплексу // Економіка України. — 1995. — № 1. — С. 42—47.
5. Кухленко О. Будівельний комплекс в умовах нової інвестиційної
політики // Економіка України. — 1996. — № 12. — С. 35—41.
6. Размещение производительньїх сил / Под ред. В. В. Кистанова, Н. В.
Копьілова. — М.: Зкономика, 1994. — 589 с.
7. Розміщення продуктивних сил України / За ред. Є. П. Качана. — К.:
Вища школа, 1998. — 376 С.
8. Сербія Ю. Приватизаційні процеси в будівельному комплексі //
Економіка України. — 1994. — № 4. — С. 3—10.
9. Симоненко В. Інвестиційна політика: регіональний аспект // Економіка
України. — 1996. — № 4. — С. 33—38.
17. ХІМІЧНИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ
1. Сутність, роль і місце в народногосподарському комплексі України.
2. Фактори розміщення і розвитку.
3. Сировинна база хімічної промисловості України.
4. Сучасний стан та особливості розміщення комплексу хімічних виробництв
України.
5. Проблеми і перспективи розвитку комплексу хімічних виробництв
України.
1. СУТНІСТЬ, РОЛЬ І МІСЦЕ
В НАРОДНОГОСПОДАРСЬКОМУ КОМПЛЕКСІ УКРАЇНИ
Хімічний комплекс — один з провідних у структурі сучасної економіки. Від
його розвитку, як і від розвитку машинобудування, значною мірою залежить
науково-технічний прогрес. Комплекс хімічних виробництв виготовляє
продукцію для всіх основних галузей промисловості, транспорту,
сільського господарства, оборони, побутового обслуговування та інших
сфер діяльності. Він істотно впливає на рівень і темпи розвитку
економіки в цілому.
Структура хімічного комплексу досить складна. До його складу входять ряд
спеціалізованих галузей, що використовують різну сировину, виготовляють
дуже широкий асортимент продукції і об’єднуються між собою загальною
технологією. Як правило, виділяють основну (неорганічну) хімію, хімію
органічного синтезу, гірничохімічну промисловість, фармацевтичну
промисловість, мікробіологічну промисловість, побутову хімію. Провідне
місце за обсягом виробництва, в тому числі за випуском кінцевої
продукції, займають основна хімія і хімія органічного синтезу.
Використання хімічної продукції в промисловості дає змогу виготовляти
значну кількість високоякісних виробів, необхідних таким прогресивним
галузям виробництва, як атомна енергетика, радіоелектроніка тощо.
Продукція хімічної промисловості часто заміщує природну сировину, яка
дорого коштує, сприяє зниженню вартості кінцевої продукції, підвищенню
якості виробів.
Рівень розвитку хімічної промисловості тієї чи іншої країни є важливим
показником її індустріального розвитку і економічної незалежності. Що
стосується України, то хімічна промисловість є однією із провідних
галузей її народногосподарського комплексу, галуззю її спеціалізації у
міжнародному поділі праці.
Україна має великі потенційні можливості для розвитку хімічної
промисловості. На початку 90-х років вона налічувала понад 80 великих
підприємств. Особливістю галузі є те, що в структурі постачання
сировини, матеріалів і напівфабрикатів близько 60— 70% їх обсягу
становили поставки за зв’язками по кооперації з підприємствами республік
колишнього Радянського Союзу. У цих же регіонах реалізовувалася значна
частка виробленої продукції галузі.
Крім потужних підприємств, галузь характеризується наявністю суттєвого
наукового потенціалу — великої кількості науково-дослідних і
проектно-конструкторських організацій, серед яких і такі, що вели
важливі розробки науково-технічних проблем хімічної технології в
колишньому Радянському Союзі.
Таблиця 49
ВИРОБНИЦТВО ОКРЕМИХ ВИДІВ ПРОДУКЦІЇ ХІМІЧНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ В УКРАЇНІ у
1990—1997 pp.*
Найменування продукції
Роки 1997р. у % до 1990р.
1990 1995 1997
Аміак синтетичний, тис. т — 3782,3 — —
Мінеральні добрива (в перерахунку на 100% корисних речовин), тис. т 4815
2221
2376
49,3
Сірчана кислота в моногідраті, тис. т 5011 1593 1438 28,7
Сода кальцинована, тис. т 1120 475 368 32,9
Сода каустична, тис. т 445 213 156 35,1
Хімічні волокна і нитки, тис. т 179,2 41,3 26,0 14,5
Шини, тис. т 11203 5786 7544 67,3
Хімічні засоби захисту рослин (у 100% розрахунку по діючій речовині)
50,5
4,1
2,7
5,3
* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська
енциклопедія, 1998 С.121,122.
Формування в Україні ринкових відносин супроводжується проявом кризових
явищ як в цілому в економіці країни, так, зокрема, і в хімічній
промисловості. Це обумовлено, з одного боку порушенням налагоджених
господарських зв’язків, а з другого — недостатньою адаптацією галузі до
ринкових умов функціонуй вання (насамперед це стосується пошуку
компенсуючих джерел сировини, а також збереження старих ринків і
проникнення до нових товарних ринків). Слід зазначити, що вітчизняні
підприємч ства хімічної промисловості близько 60% продукції реалізують
на зовнішніх ринках (переважно в країнах далекого зарубіжжя). Все це
призвело до значного спаду виробництва основних видів продукції галузі
(табл. 49).
Стабілізація економічної ситуації в країні і активізація факторів її
зростання дадуть змогу забезпечити структурну перебудову галузі
відповідно до нових умов розвитку економіки.
2. ФАКТОРИ РОЗМІЩЕННЯ І РОЗВИТКУ
Розміщення хімічної промисловості має свої особливості у зв’язку з тим,
що на нього впливає велика кількість чинників: сировинний,
паливно-енергетичний, споживчий.
Частка сировини становить від 40—45 до 90% всієї вартості готової
продукції цієї галузі. При значному асортименті продукції, що
виробляється з різноманітної сировини (часто для виробництва одного виду
продукції необхідно декілька видів сировини), проблема її постачання
набуває особливо важливого значення. З іншого боку, хімічне виробництво,
як правило, багатостадійне. Воно складається з низки послідовних
операцій, які взаємно доповнюють одне одного. При цьому виникає багато
відходів, для утилізації яких утворюються додаткові виробництва, що
врешті-решт призводить до формування багатопрофільного хімічного
комплексу. В цьому випадку майже половина сировини, що використовується,
припадає на внутрішньогалузеві виробництва. Широко використовуються як
сировина відходи й інших галузей промисловості (перш за все чорної і
кольорової металургії, вугле- і нафтопереробки, паливної промисловості,
електроенергетики, лісової промисловості тощо). При цьому часто ці
відходи (особливо газоподібні і рідкі) незручно і небезпечно перевозити.
Вони, як правило, використовуються на місці їх утворення. Комбінація
різних виробництв як самої хімічної промисловості, так і виробництв
різних галузей призводить до високої територіальної концентрації
виробництва, що створює значні економічні і екологічні проблеми.
Останніми роками дещо посилилася спеціалізація і зменшилася роль
комбінування хімічних виробництв у зв’язку з використанням
трубопровідного транспорту для транспортування раніше “незручних”
вантажів (наприклад, при транспортуванні етилену з Поволжя в район
Одеси).
Хімічна промисловість споживає значну кількість води (набагато більше,
ніж будь-яка інша галузь обробної промисловості). Вода входить до складу
деяких хімічних продуктів, а також вирі викорисстовується для промивки
тих продуктів, що виготовляються для охолодження агрегатів, а також для
розбавлення стічних вод хіміч підприємств тощо. Все це сприяє тяжінню
хімічних підприємств до районів, котрі достатньою мірою забезпечені
водою. До числа особливо водомістких виробництв відносять виробництва
полімерних матеріалів.
Крім того, хімічні виробництва потребують, як правило, багато теплової
та електричної енергії. Це стосується, перш за все, виробництва
полімерних матеріалів та їх переробки. Так, наприклад, при виробництві 1
т синтетичного волокна в середньому необхідно 15 тис. кВТ • год
електроенергії і 7- 8 т пари. Для розміщення таких виробництв особливо
важливе значення має наближення їх до теплоелектростанцій.
При великих розмірах хімічних підприємств (перш за все комбінатів) та
високому ступені автоматизації і механізації виробництв у цілому хімічна
промисловість належить до галузей з невисокою трудомісткістю
виробництва, її підприємства можна містити у слабо заселених районах.
Винятком є виробництва хімічних волокон і фармацевтична промисловість.
Споживчий чинник впливає головним чином на виробництво основної хімії
(виробництва мінеральних добрив, крім калійних, сірчаної кислоти тощо),
а також на «верхні поверхи» деяких виробництв, що переробляють
напівфабрикати хімії органічного синтезу (виробництво хімічних волокон,
гумово-технічні вироби тощо). При розміщенні хімічних підприємств
істотне значення має врахування екологічного чинника. При недосконалій
технології галузь має багато відходів, що негативно впливають на
навколишнє середовище. Необхідно вдосконалювати технологію виробництв,
впроваджувати безвідходні і маловідходні технології, уникати надмірної
територіальної концентрації виробництва. Всі вищезазначені чинники
по-різному проявляються при розміщенні окремих видів виробництв галузі
(табл. 50).
Таблиця 501
ВПЛИВ ОКРЕМИХ ЧИННИКІВ НА РОЗМІЩЕННЯ ГАЛУЗЕЙ ХІМІЧНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ’
Галузі
Чинники
сировинний
паливно-енергетичний водний
трудовий
споживчий
охорони природи
Гірничохімічна + + + – – – – + +
Виробництво мінеральних добрив + +
+
+
–
+++
+ +
Виробництво сірчаної кислоти + +
–
+ +
–
+ + +
+ +
Виробництво соди + + + + + – – + +
Основний органічний синтез + + +
+ -и-
+ +
–
–
+ +
Виробництво пластмас, синтетичних смол, синтетичного каучуку + +
+ + +
+++
–
+
+ +
Виробництво хімічних волокон + +
+ + +
+ + +
+ + +
–
+ +
Переробка полімерних матеріалів + +
–
–
+ + +
+ + +
–
* Чинники, що впливають: + + + вирішальне; + + значно; + мало; –
несуттєво.
3. СИРОВИННА БАЗА ХІМІЧНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ
Україна має потужну сировинну базу для хімічної промисловості, тобто
запаси майже всіх видів мінеральної хімічної сировини: вугілля,
природного газу, нафти, сірки, карбонатної сировини, кухонної і калійної
солей, титанових руд тощо. З основних видів мінеральної сировини в
країні поки що не виявлені великі родовища фосфорної сировини (відомі
лише незначні родовища фосфоритів і апатитів).
Україна має практично невичерпні запаси кухонної солі (понад 10 млрд.
т), більше ніж половина яких припадає на Артемівсько-Слов’янське
родовище Донбасу. Соляні пласти залягають тут на глибині від 80 до 500
м, їх потужність місцями досягаг 20—28 м. Вони розробляються шахтним
способом шляхом «вилуження» солі з наступним викачуванням розсолу.
Соляні пласти цього родовища виходять далеко на північ за межі Донбасу —
переважно на територію Харківської області. Тут найбільший інтерес у
майбутньому може мати Єфремівське родовище. З них з давнини
розробляється Солотвинське родовище (шахтний видобуток). Значну цінність
для хімічної промисловості мають запаси солей Північного Криму. Вони
представлені як самосадочною сіллю, так і ропою Сивашських озер. В
складі останніх розчини солей натрію, магнію, брому, йоду, титану та
інших цінних елементів. Широке освоєння солей Криму почалося тільки у
повоєнні роки.
У Прикарпатті є ряд родовищ калійних солей, що йдуть на виробництво
безхлорних добрив і магнію. Розробляються великі родовища в
Івано-Франківській (Калуш) і Львівській (Стебник) областях.
Україна має дуже великі родовища самородної сірки, що відриті у
повоєнний час в Прикарпатті. Це такі родовища, як Роздольське,
Яворівське, Немирівське (Львівська область), Глумаєвське
(Івано-Франківська область) та ін. На базі перших двох створені великі
промислові підприємства. Використовуються також відходи коксохімічної
промисловості.
Що стосується розвіданих запасів фосфоритів, які йдуть на виробництво
фосфатних добрив, то, як вже як зазначалося вище, вони обмежені, а їх
використання до останнього часу оцінювалося як малоефективне. Так,
найбільше Кролевецьке родовище в Сумській області через глибоке
залягання фосфоритів придатне лише для розробки дорогим підземним
способом. Разом з тим, якщо родовище розробляти комплексно (видобувати
глибоко розташовані фосфорити і цементну сировину, що її прикриває), то
воно може мати промисловий інтерес. Як фосфорна сировина можуть бути
використані апатитові руди, широко представлені в межах українського
кристалічного щита, і насамперед в межах Дніпропетровської і
Житомирської областей. При цьому витрати на її розробку можуть бути
нижчими, ніж на імпорт кольських (Росія) апатитів. В Україні е у
наявності реальні геологічні і економічні передумови для виявлення і
використання нових родовищ фосфорної сировини.
На території України розвідано кілька великих родовищ титанових руд. Як
правило, вони належать до металургійної сировини, але водночас їх слід
розглядати і як хімічну сировину, тому цо вони значною мірою
використовуються для виробництва пігментного двоокису титану. Основні
родовища титанових руд є в Житомирській і Дніпропетровській областях.
Сировиною для виробництва титанових барвників є й солі Сивашських озер.
Карбонатна сировина (крейда, вапняк), що використовується у хімічній
промисловості, є у багатьох місцях країни (Причорномор’я,
Донецько-Придніпровська низовина, Донбас тощо). Забезпечення України цим
видом сировини для хімічної промисловості не є проблемою.
Хімічна промисловість використовує в значних обсягах як сировину і
промислові відходи. Вони створюються у значних обсягах в деяких галузях
промисловості (насамперед в чорній та кольоровій металургії,
нафтопереробці, тепловій електроенергетиці, лісовій промисловості тощо).
В цьому відношенні особливо слід відмітити коксохімічне виробництво, на
базі якого з вугілля (поряд з коксом, що направляється у доменне
виробництво) отримують багато інших цінних продуктів: аміак, смоли,
бензол тощо. Великі коксохімічні заводи збудовані поблизу основних
споживачів коксу — металургійних заводів — у багатьох містах Донбасу і
Придніпров’я: Горлівці, Донецьку, Макіївці, Авдіївці, Алчевську,
Стаханові, Єнакієві, Маріуполі, Дніпродзержинську, Дніпропетровську,
Кривому Розі, Запоріжжі.
Комбінування коксохімічного і металургійного виробництва дає значний
економічний ефект, оскільки при цьому доменні гази використовують для
обігріву коксових печей, а високоякісні гази — на технологічні потреби
сталеварних і прокатних цехів металургійних заводів, підприємств
хімічної промисловості і газифікації населених пунктів.
Важливим постачальником сировини для хімічної промисловості може служити
нафтопереробна промисловість. При відносно невеликому видобутку нафти в
країні (приблизно 4 млн. т) в ній є значно більші потужності
нафтопереробної промисловості (приблизно 60 млн. т на рік). Великі
нафтопереробні заводи, що працюють головним чином на імпортній нафті,
розташовані у Лисичанську, Кременчуці, Одесі, Херсоні. Разом з тим їх
потужності для цілей хімічної промисловості використовуються ще
недостатньо.
В цілому, незважаючи на наявність потужної сировинної бази хімічної
промисловості, для країни ще характерна істотна залежність від імпортних
поставок сировини (природних газів, апатитових концентратів, сірчастого
колчедану тощо) і напівфабрикатів (синтетичного каучуку, целюлози та
ін.), що особливо згубно впливає на розвиток галузі в останні роки у
зв’язку з переходом до ринкових відносин і недосконалим законодавством
щодо їх регулювання.
4. СУЧАСНИЙ СТАН ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ КОМПЛЕКСУ ХІМІЧНИХ ВИРОБНИЦТВ
УКРАЇНИ
Однією з провідних підгалузей хімічної промисловості України є
виробництво мінеральних добрив (табл. 51).
В цілому її частка становила понад 20% в колишньому Радянському Союзі. В
країні вироблялись усі три основних види добрив — азотні, фосфорні,
калійні. Виробництво складних добрив було незначним за обсягами. До
початку 60-х років найбільше облялось фосфорних добрив, але потім на
перше місце вийшли азотні добрива (понад 60% всього виробництва у 1990
p.).
Таблиця 51
ВИРОБНИЦТВО МІНЕРАЛЬНИХ ДОБРИВ В УКРАЇНІ
у 1990—1997 pp., тис. т*
Найменування продукції
1990
1995
1997
І997в% до 1990
Мінеральні добрива (в перерахунку на 1 00% корисних речовин), всього
4815
2221
2376
49,3
н тому числі:
• азотні
3022
1871
2022
66,9
• фосфорні 1647 294 305 18,5
• калійні 142 56 49 34,3
* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 121.
Азотні добрива (аміачна селітра, карбомід, сульфат амонію тощо)
отримують в результаті синтезу азоту повітря і водню, виділеного з
відходів коксохімічного і доменного виробництва, а також природних
газів. Підприємства, що виготовляють азотні добрива, розміщують поблизу
крупних коксохімічних заводів у Донбасі і Придніпров’ї
(Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Горлівка тощо), а також на трасі
газопроводів в районах інтенсивного розвитку сільського господарства
(Лисичанськ, Черкаси, Рівне) і в припортовому районі Одеси. Поряд з
добривами тут, як правило, виготовляють азотну кислоту і супутні
продукти, що використовуються для виробництва пластмас, синтетичних
волокон, кіноплівки, різноманітних барвників.
Виробництво фосфорних добрив, як правило, тяжіє до районів; споживання
(на 1 т простого суперфосфату витрачається 0,5 т провини), їх
виготовляють у Сумах, Вінниці, Костянтинівці і !)десі. Сировиною для їх
виробництва до останнього часу були ‘шатитові концентрати, що надходили
з Кольського півострова (Мурманська обл. Росії). Останніми роками в
зв’язку із значними фінансовими труднощами в країні сировина
постачається нерегулярно і у малих обсягах, що є однією з причин різкого
скорочення виробництва добрив. А втім в Україні є реальні геологічні і
економічні передумови для використання своїх сировинних баз фосфоритів
(особливо Кролевецького родовища Сумської обл.) і апатитів. Фосфорні
добрива виготовляють також і в Маріуполі із томас-шлаків, що їх
отримують з фосфоромістких керченських залізних руд у процесі доменного
виробництва.
Виробництво калійних добрив розвивається в Прикарпатті у Калуші
(Івано-Франківська обл.) і Стебнику (Львівська обл.) і місцях видобутку
калійних солей, що обумовлене його значною матеріаломісткістю. Калійні
добрива виготовляють також на титаномагнієвому комбінаті у Запоріжжі
попутно з основним виробництвом. Україна — великий виробник сірчаної
кислоти і соди. Сірчана кислота — «хліб» хімічної промисловості. Це один
з універсальних хімікатів, що використовується для виробництва
мінеральних (фосфорних) добрив та інших кислот в металургійній,
нафтопереробній, текстильній та інших галузях промисловості. Сірчана
кислота — малотранспортабельний продукт, а оскільки її головний споживач
— суперфосфатне виробництво, то й виробництво сірчаної кислоти
зосереджено переважно у центрах переробки фосфатів — у Сумах,
Костянтинівці, Вінниці і Одесі. Крім того, її виготовляють у Горлівці
(«Стирол»), Дніпродзержинську («Азот»), коксохімічних заводах Донбасу і
Придніпров’я. Сировиною для виготовлення сірки може бути будь-яка
речовина, що її містить: природна сірка, сірчані колчедани, сірчанисті
домішки, що містяться у попутних газах. В Україні є великі запаси сірки
у Львівській області, на базі яких створені гірничохімічні підприємства
у Роздолі і Яворові. У Костянтинівці сірчану кислоту виготовляють із
сірчанистих газів — побічного продукту при виплавці цинку. За наявності
вітчизняної сировини для сірчанокислотного виробництва до останнього
часу значна її частина — сірчані колчедани — все ще завозилася з Уралу.
Для виробництва соди використовують кухонну сіль, вапняк і багато палива
(на 1 т готової продукції йде 5 куб. м соляного розсолу і 1,5 т
вапняку). Содове виробництво переважно сконцентроване у Донбасі
(Лисичанськ і Слов’янськ), який має великі запаси кухонної солі.
Необхідні для виробництва соди вапняки виготовлюють безпосередньо
поблизу содових заводів. Крупне виробництво соди є і на Кримському
содовому заводі в місті Червоноперекопську, що працює на солях
Сивашських озер. Продукція содової промисловості (кальцинована і
каустична сода, бікарбонати) широко використовується у скляному
виробництві, поварній, паперовій, фармацевтичній, харчовій
промисловості, побутових потреб населення.
Провідне місце в структурі хімічної промисловості України у новітні часи
стало посідати виробництво полімерних матеріалів: синтетичних смол,
різноманітних пластмас, синтетичного волокна, тощо. Виробництво це дуже
складне. Для нього використовується значна кількість спеціально
виробленої вуглеводневої сировини, електроенергії, тепла і води.
Синтетичні смоли і пластмаси виготовляються в районі знаходження
сировини в Донбасі (Горлівка, Сєверодонецьк, Донецьк, Рубіжне), у
Придніпров’ї (Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Запоріжжя), в Черкасах,
Одесі тощо. Синтетичні смоли — вельми транспортабельний продукт. Вони
йдуть на виробництво синтетичних волокон.
Синтетичні смоли, що виготовляються в Україні, а також переважно
привізна целюлоза використовуються для виробництва хімічних волокон. Це
виробництво характеризується підвищеною І трудомісткістю і зосереджене в
районах, добре забезпечених трудовими ресурсами, котрі, як правило, є й
регіонами текстильної промисловості. Хімічні волокна виготовляють в
Києві, Чернігові, Черкасах, Житомирі, Сокалі (Львівської обл.).
Приблизно третина хімічних волокон, що виготовляються в країні,
використовується на технічні потреби. Більша частка хімічних волокон є
синтетичними.
На основі використання полімерних матеріалів в країні розвинута
гумово-азбестова промисловість. В її складі виділяється инне
виробництво, що є великим споживачем синтетичного ка-Іуку, хімічних
волокон, сажі. Воно тісно пов’язане з машинобудуванням, особливо з
автомобільною промисловістю — головним споживачем шин. Свого виробництва
каучуку в Україні немає, він імпортується з Росії, з районів Поволжжя,
Уралу, Ситру. Технічна сажа — важливий компонент виробництва гуми, то
виготовляється з природних і попутних газів у Дашаві, Кременчуці,
Стаханові. Найбільші підприємства гумово-азбестової промисловості —
шинний завод у Дніпропетровську і Білоцерківський завод гумово-технічних
виробів. Підприємства цієї газі є також у Харкові, Києві, Запоріжжі,
Одесі, Бердянську тощо. Україна — значний виробник лаків і фарб. У
минулому її частка, становила 25% цієї продукції колишнього Радянського
Союзу. Сировиною для її виробництва є природні смоли, рослинні масла,
штетичні матеріали. Асортимент продукції, що виготовляється, статньо
широкий: антикорозійні і декоративні лаки і фарби, розчинники, смоли
тощо. Основну частину цієї продукції виготовляють у Донбасі (Луганськ,
Донецьк) і Придніпров’ї (Дніпропетровськ, Кривий Ріг). Виробництво лаків
і фарб є також у Києві, Харкові, Кременчуці, Львові, Бориславі,
Івано-Франківську, Одесі, Сімферополі. На відходах коксохімічного
виробництва розвивається велика анілінофарбна промисловість, що
виготовляє барвники для текстильної, взуттєвої, поліграфічної
промисловості, її головний центр — Рубіжне (Луганська обл.). Анілінові
барвники виготовляють також Горлівський коксохімічний і Сивашський
анілінофарбні заводи. Створено велике виробництво оптичних відбілювачів,
високоякісних пігментів. У великих містах, що мають значні
науково-дослідні заклади, розвинута хіміко-фарма-цевтична промисловість,
її центри — Київ, Житомир, Харків, Полтава, Луганськ, Львів, Одеса.
В цілому хімічна промисловість набула розвитку в усіх економічних
районах України. На цьому тлі особливо слід відмітити Донецький,
Придніпровський і Карпатський економічні райони. Найпотужніший з них —
Донецький район. Його частка становить понад третину хімічної продукції,
що виготовляється в країні. Тут особливо вирізняється Луганська область
з найбільшим у країні Лисичансько-Рубіжанським промисловим вузлом
хімічної спеціалізації. В Донецькій області виділяється
Горлівсько-Слов’янський промисловий вузол. У межах Придніпров’я хімічна
промисловість набула розвитку в Дніпропетровській області
(Дніпропетровсько-Дніпродзержинський промисловий вузол), Львівській
області (Львівський, Дрогобицький, Новодворівський і
Червоноградсько-Сокальський промислові центри) і Івано-Франківській
області (Калуський і Івано-Франківський промислові центри). Добре
розвинута хімічна промисловість в Києві, Чернігові, Черкасах, Житомирі,
Рівному, Вінниці та Сумській області (Шостка і Суми), поблизу Одеси і
Автономної Республіки Крим (Сивашський промисловий центр).
5. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ КОМПЛЕКСУ ХІМІЧНИХ ВИРОБНИЦТВ УКРАЇНИ
Хімічна промисловість є одним з найбільших забруднювачів навколишнього
середовища. Водночас це по суті єдина галузь, що утилізує відходи
виробництва. Оновлення та використання прогресивних технологій у
хімічній промисловості дає змогу обмежити її негативний вплив на
природні умови життєдіяльності населення.
У перспективі в галузях хімічного комплексу України передбачається
здійснити систему заходів.
В азотній промисловості планується поетапна реконструкція здернізація
агрегатів синтезу аміаку, що забезпечить істотне зниження витрат
енергоносіїв. Поряд з розширенням мережі аміакопроводів очікується повна
переорієнтація на використання каталізаторів синтезу аміаку і азотної
кислоти вітчизняного виробництвa та поступова переорієнтація збуту
аміаку й карбаміду із зовнішнього ринку на внутрішній.
У виробництві фосфорних та калійних добрив передбачається впровадження
сучасних технологій у видобуток та збагачення містких руд вітчизняних
родовищ, а також будівництво нових агрегатів сірчаної кислоти на
підприємствах — виробниках фосфорних добрив.
Велика увага приділятиметься розвитку шинної промисловості, шинній та
гумотехнічній промисловості важливо досягти збільшення асортименту та
підвищення якості продукції. Очікується частко переорієнтація на
поставку каучуку з країн північно-східної Азії. У перспективі планується
освоєння виробництва полімерної сірки та впровадження її у виробництво
шин.
Література
1. А. П. Голиков, Я. Б. Олійник, А. В. Степаненко. Вступ до економічної
і соціальної географії: Підручник. — К.: Либідь, 1997. — 320 с.
2. Заставний Ф. Д. Географія України. — Львів: Світ, 1994. — С. 268—270.
3. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. В. В.
Кова-левського, О. Л. Михайлюк, В. Ф. Семенова. — К.: Знання, 1996. — С.
307—324.
4. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Є. П. Качана — К.:
Вища школа, 1998.— С. 149—159.
18. ЛІСОПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ
1. Сутність, роль і місце в народногосподарському комплексі України.
Фактори розвитку і формування.
3. Структура і територіальна організація лісопромислового комплексу
України.
3. Проблеми і перспективи розвитку лісопромислового комплексу України.
1. СУТНІСТЬ, РОЛЬ І МІСЦЕ
В НАРОДНОГОСПОДАРСЬКОМУ КОМПЛЕКСІ УКРАЇНИ
Лісопромисловий комплекс (ЛПК) України — це сукупність підприємств,
пов’язаних з вирощуванням і переробкою (до одержання кінцевої продукції)
лісової сировини. До його складу входять: лісове господарство,
лісозаготівельна промисловість, галузі лісової промисловості по
механічній і хіміко-механічній (лісопильна, фанерна, сірникова,
виробництво дерев’яних будівельних деталей і будинків, деревностружкових
і дерев-новолокнистих плит, меблів) та хімічній (лісохімічна,
целюлозно-паперова промисловість) переробці деревини, а також гідролізна
і дубильно-екстракційна промисловість, обслуговуючі виробництва
(виробництво і ремонт машин та устаткування), заводи по виготовленню
предметів праці для окремих галузей, підприємства матеріально-технічного
постачання, галузі і заклади невиробничого обслуговування (підготовка
кадрів, науково-дослідна і проектно-конструкторська діяльність).
Значення ЛПК в економіці України визначається тим, що в сучасних умовах
немає такої сфери господарства, де деревина і продукція її переробки не
відігравали б істотної ролі. Основний продукт лісу — деревина, яка
використовується переважно для виробництва засобів виробництва, зокрема
предметів праці (круглий ліс, пиломатеріали, фанера, деревні плити,
метиловий спирт тощо) і предметів споживання (меблі, папір, оцтова
кислота). Продукція ЛПК використовується в машинобудуванні, легкій
промисловості, на транспорті, у зв’язку, ІІІ будівництві. Водночас ЛПК
отримує від інших галузей лаки, фарби, соду, натрій, відбілюючі хімікати
(виготовлення паперу), автомашини, трактори, верстати (заготівля та
обробка деревини).
Ліси є важливим акумулятором живої речовини. Вони утримують в біосфері
ряд хімічних елементів і воду, активно взаємодіють з тропосферою,
визначають рівень кисневого та вуглецевого балансу. Поряд з цим ліси
дають продовольчі ресурси (дикі плоди та ягоди, гриби, березовий сік
тощо), кормові і лікарські рослини, мають санітарне, рекреаційне і
екологічне значення. Вони створюють сприятливе середовище для розвитку
бджільництва та мисливства.
2. ФАКТОРИ РОЗВИТКУ І ФОРМУВАННЯ
Основою розвитку ЛПК України є лісові ресурси. Це ліси певної території,
які використовуються або можуть бути використані для задоволення
будь-яких потреб суспільства. До лісових ресурсів як одного із основних
видів природних ресурсів належать деревні, технічні, харчові, лікарські
та інші ресурси, а також корисні природні властивості лісу —
водоохоронні, захисні, клімато-регулюючі, санітарно-гігієнічні,
оздоровчі тощо.
Загальна площа лісового фонду України становить 10,8 млн. га, у тому
числі вкрита лісом — 9,4 млн. га.
Лісистість території республіки становить 15,6%. Запаси деревини
становлять 1,74 млрд. куб. м. Основна частина лісів перебуває у віданні
державних органів лісового господарства, решту передано у безстрокове
користування сільськогосподарським підприємствам або закріплено за
іншими міністерствами і відомствами. Лісовий фонд України
характеризується переважанням листяних і хвойних порід і нерівномірним
розміщенням ресурсів деревини по території. Найбільша концентрація їх в
Українських Карпатах (40,5% площі цього регіону), Кримських горах (32%)
і на Поліссі (25,1%); у лісостеповій зоні цей показник становить 13,2%,
у степовій — 3,8%. До найбільш лісистих областей належать Закарпатська,
Івано-Франківська, Рівненська, Житомирська, Волинська і Чернівецька.
За народногосподарським значенням, місцеположенням і функціями, які вони
виконують, усі ліси України поділяють на дві групи. До першої групи
відносять водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні та оздоровчі ліси,
а також ліси спеціального цільового призначення (ліси заповідників,
природних, національних парків та ін.). Ліси цієї групи становлять 51%
загальної площі лісового фонду України. Деревину в лісах першої групи
застосовують голов-ним чином при проведенні лісогосподарських заходів —
рубок, догляду за лісом, санітарних та лісовідновних рубок стиглого
лісу.
До другої групи належать ліси, що мають захисне і обмежене
експлуатаційне значення. Вони є основним джерелом заготівлі деревини в
Україні.
Лісові ресурси України забезпечують потреби господарства майже на 20%,
решту деревини (круглий ліс) Україні постачають переважно північні та
східні райони Росії. На райони зосередження лісових ресурсів
орієнтується лісозаготівельна промисловість. Основним споживачем ділової
деревини є лісопильна промисловість, яка є базою для наступної обробки
деревної сировини. В цому поєднанні з ним розвивається стандартне
домобудуван-їиробництво меблів, фанери, деревностружкових плит і т.д.
Розміщення галузей з механічної обробки деревини повинно враховувати
такі особливості лісової промисловості, як високі витрати сировини на
виготовлення продукції і величезні виробничі відходи. Для одержання 1 м3
клеєної деревини необхідно 2,3 м3 деревини, 1 т деревної маси — близько
3 м3 і т.д. Відходи іробництва ще на стадії лісозаготівель досягають
20%, а в лісо-пильній промисловості досягають 40%. В процесі подальшої
обробки, наприклад, в меблевому виробництві використовується, як
правило, тільки половина витраченої деревини. Це потребує наближення
виробництва до джерел сировини і одночасно комплексної переробки
деревини з метою зменшення відходів.
Лісопильне виробництво є важливим процесом первинної механічної обробки
ділової деревини. Його розміщення залежить від положення районів
лісозаготівель по відношенню до споживача пиломатеріалів, наявності і
характеру транспортних шляхів, по яких проходять масові потоки лісу або
пиломатеріалів. Лісопиляння є трудомістким процесом у порівнянні із
заготівлею деревини, потребує підготовки пиломатеріалів перед відправкою
їх споживача (сортування, сушка, ув’язування в пакети тощо),
спеціального устаткування для цього, складських приміщень.
Транспортування пиломатеріалів потребує спеціальних видів транспорту
(лісовози, залізниці з відповідним рухомим складом) і розвинутих шляхів
сполучення.
На розміщення підприємств з механічної обробки деревини впливає не
тільки кількість, а й якість (породний склад) сировини. Так, для
виготовлення фанери використовується переважно береза.
Целюлозно-паперова промисловість характеризується висо кою
матеріаломісткістю (на 1 т целюлози витрачається близько 5м3 деревини) і
водомісткістю (350 м3 на 1 т продукції), тому тяжіє до сировинних баз.
Розширення територіальних меж виробництва відбувається також в
результаті освоєння нових видів сировини, рослинних відходів сільського
господарства та ін.
3. СТРУКТУРА І ТЕРИТОРІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ЛІСО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ
УКРАЇНИ
Основу ЛПК України становить лісове господарство. Воно вивчає, веде
облік і проводить роботу щодо збереження лісів, посилює їхні корисні
природні властивості, забезпечує розширене відтворення та поліпшення
їхньої якості, підвищення продуктивності, а також сприяє раціональному
використанню земельного лісового фонду і невиснажливому користуванню
лісом для забезпечення потреб у деревині та іншій лісовій продукції.
Основи ведення лісового господарства визначено відповідними
законодавчими актами (лісове законодавство, лісовий кодекс України).
Для лісового господарства України характерні захисний та
захисно-промисловий напрями ведення. Заготівлю деревини в порядку рубок
головного користування проводять у межах розрахункової лісосіки, а при
веденні рубок догляду за лісом — виходячи з необхідності поліпшення
породного складу та якості лісів. Лісове господарство України розвинуто
переважно в Українських Карпатах, на Поліссі, в Кримських горах, в
лісостеповій і частково в степовій зонах. Основні виробничі підприємства
лісового господарства — лісгоспзаги та лісокомбінати.
Лісова промисловість України — сукупність галузей і виробництв,
підприємства яких здійснюють заготівлю деревини, її комплексну
механічну, хіміко-механічну та хімічну обробку і переробку. В її
галузевій структурі виділяють лісозаготівельну, деревообробну і
лісохімічну промисловість.
Лісозаготівельна промисловість проводить лісосічні роботи, вивозить і
сплавляє деревину та здійснює її первинну обробку, її продукцією є
ділова деревина (використовують у лісопилянні, фанерному, тарному і
целюлозному виробництві, у будівництві, гірничодобувній промисловості),
дрова (використовують як паливо), а також сировина для лісохімічної
промисловості.
Основні лісозаготівельні райони України — Українські Карпати
(Івано-Франківська і Закарпатська області) і Полісся (Волинська,
Житомирська, Київська, Чернігівська області). Обсяг лісозаготівельвель в
Україні в 1997 р. становив 10,5 млн. м3, у тому числі к млн. м3 —
ділової деревини.
У лісозаготівельній промисловості України переважають компл-ксні
комбіновані підприємства — лісгоспзаги (у Карпатах — лісокомбінати, які,
крім лісогосподарської і лісозаготівельної діяльності, здійснюють
фабрично-заводську переробку деревини). Істину деревини заготовляють у
лісовому господарстві (рубки огляду і санітарні). У заготовленому лісі
переважає деревина хвойних порід (смереки, сосни).
Деревообробна промисловість здійснює переробку деревини й виготовляє з
неї широкий асортимент матеріалів, напівфабрикатів і готових виробів для
населення й народного господарства. Вона об’єднує різні за
матеріаломісткістю виробництва. Одні з них (фанерна, меблева)
відзначаються високою питомою вагою витрат сировини на виготовлення
продукції і дуже великими виробвничими відходами, інші — використанням
відходів (стружка, пилки) і перетворенням їх у цінну продукцію (плити).
Ряд деревообробробних галузей (меблева, паркетна) широко використовують
цінну деревину дуба, бука, горіха та ін.
Особливістю деревообробної промисловості є споживання у великій
кількості хімічної продукції (карбамідні смоли, лаки і фарби, пластмаси,
хімічні волокна та ін.). Проектування і виробництво меблів потребує
також високої естетичної культури. Це типова «міська» галузь
деревообробки. Основними видами продукції деревообробної промисловості є
пиломатеріали, деревні лити для потреб будівництва, заготовки і деталі
для вагоно-, авто-, суднобудування, а також машинобудівна дерев’яна
тара, меблі- та ін. Сировинна база деревообробної промисловості України
сладається з місцевої деревини, яку заготовляють у лісах, та довізної
деревини з Росії. Особливу цінність становить місцева деревина (хвойні
та твердолистяні породи), яка широко використовується в меблевій
промисловості при виготовленні музичних інструментів та портивного
інвентарю. Довізна деревина задовольняє потреби в ировині при
виробництві масової продукції деревообробки.
Обробка деревини як галузь промисловості почала розвиватися в Україні у
другій половині XVIII ст., коли виникли перші лісопильні заводи. На
Україні у 1913 р. діяло 274 Лісопильно-деревообробних підприємства. Це
були переважно приватні майстерні, засновані на ручній праці. Традиційно
підприємства деревообробної промисловості розміщені в місцях
зосередження лісосировинних ресурсів — на Поліссі, у Передкарпатті і
Закарпатті.
Лісопильне виробництво представлене такими центрами: Берегомет
(Чернівецька область), Чернівці, Надвірна, Вигода, Рожнятів
(Івано-Франківська область), Рахів, Тересва (Закарпатська область),
Сколе, Стрий, Турка (Львівська область), Ковель, Камінь-Каширський
(Волинська область), Костопіль, Сарни (Рівненська область), Овруч,
Коростень, Малин (Житомирська область). У 1996 р. виробництво
пиломатералів в Україні становило 2,3 млн.м3 (в 1985 р. — 7,6 млн. м3).
Основною галуззю деревообробної промисловості України с меблева,
підприємства якої виробляють меблі для житлових, культурно-побутових,
адміністративних та інших громадських приміщень. Висока концентрація
виробництва меблів склалася у Закарпатській, Івано-Франківській,
Чернівецькій областях, які виготовляють понад 25% загальної кількості
меблів. В інших регіонах осередками меблевого виробництва є обласні
центри. Найбільшими підприємствами меблевої промисловості є Свалявський,
Хустський (Закарпатська область), Болехівський і Брошнів-ський
(Івано-Франківська область), Тереснянський (Закарпатська область),
Чернівецький, Броварський (Київська область) деревообробні комбінати;
дніпропетровські «Дніпромеблі», львівські «Карпати», Івано-Франківська,
Чернівецька, Запорізька меблеві фабрики; Мукачівський, Берегівський,
Прикарпатський, Снятинський, Вінницький, Дніпропетровський,
Кіровоградський, Дрогобицький, Сумський меблеві комбінати.
Серед спеціалізованих підприємств по виробництву меблів виділяється
Івано-Франківська, Житомирська, Київська імені В. Н. Боженка меблеві
фабрики, а також Дрогобицький, Львівський, Молочанський меблеві
комбінати.
З відходів лісової і деревообробної промисловості України виробляють
деревностружкові і деревноволокнисті плити (Київ, Харків, Донецьк,
Дніпропетровськ, Одеса, Свалява, Дрогобич, Малин, Чернігів, Ковель,
Сарни та ін.).
Целюлозно-паперова промисловість об’єднує підприємства, які з рослинної
сировини виробляють папір, картон та вироби з них, штучне волокно, фібру
і напівфабрикати (деревну масу), целюлозу. Основна сировина галузі —
деревина хвойних порід та відходи її обробітку, меншою мірою — солома,
костриця конопель та льону, стебла бавовнику, очерет, рогіз, макулатура
і ганчір’я. Продукцію целюлозно-паперової промисловості використовують
майже в усіх галузях народного господарства та в побуті.
На території України вперше паперове виробництво виникло в XXVII ст.
Більшість підприємств споруджено у XVIII—XIX ст. 1913 р. вже працювало
43 підприємства. Найбільші з них були розміщені у Понінці, Славуті,
Малині, Рогані. Нині целюлозно-паперова промисловість України
представлена 25 великими підприємствами, серед яких виділяються:
Малинська і Дніпропет-ровська паперові фабрики, Понінківський паперовий
комбінат, Херсонський целюлозно-паперовий та Ізмаїльський целюлозний
заводи, Жидачівський картонно-паперовий комбінат, Корюківська фабрика
технічного паперу. В Україні виготовляють понад 50 видів паперу і
близько 20 видів картону . В 1997 р. вироблено 103 тис. т паперу (в
1985 р . — 299 тис. т) і 188 тис. т картону ( в І985р.— 105 тис. т).
Лісохімічна промисловість включає: пірогенетичне (суха ірегонка
деревини), каніфольно-терпентинне, смоло-терпентин-е, хвойно-ефірне та
дьогте-курильне виробництва. Сировиною для лісохімічної промисловості є
дрова листяних порід, з яких піролізом одержують деревне вугілля, оцтові
порошок та кислоту, метиловий спирт, формалін, розчинники, флотаційні
масла, Карбамідні смоли. Соснова живиця і пневий сосновий осмол
використовуються для виготовлення каніфолі, скипидару та ефірної олії;
дубова кора — для дубильно-екстрактного виробництва. Продукцію
лісохімічної промисловості застосовують у хімічній, Металургійній і
харчовій промисловості. В Україні лісохімічні Промисли відомі з XII ст.
(смолокуріння і вуглевипалювання на Поліссі), пізніше на Поліссі та у
Карпатах розвивалося виробницт-|о поташу, який використовували як
мінеральне добриво. За-Іодська лісохімія виникла у другій половині XIX
ст. — на початку XX ст. У 1923—1924 pp. в Україні вперше організовано
про-«ислове підсочування сосни, а у 1934 р. введено в дію Київський
(хімічний комбінат з каніфольно-терпентинним виробництвом. Основні
центри лісохімії: Київ, Коростень (Житомирська область), Великий Бичків,
Свалява, Перечин (Івано-Франківська область). У гірських, поліських і
лісостепових районах розвивається переробка хвої на хвойно-вітамінне
борошно, ефірну олію, хлорофіло-аротинову пасту тощо, а також переробка
соснових пнів на каніфоль і терпентину.
Гідролізна промисловість об’єднує підприємства, які методом гідролізу
деревини й нехарчової рослинної сировини виробляють етиловий спирт,
кормові дріжджі, глюкозу та ксиліт, органічні кислоти, лігнін та ін.
Сировиною е тирса та інші відходи деревообробної промисловості,
подрібнена деревина, бавовняна та соняшникова лузга, кукурудзяні качани,
солома хлібних злаків, лляна костриця. Галузь кооперується з
олійно-жировою й консервною та іншими виробництвами лісової,
деревообробної і целюлозно-паперової промисловості. До підприємств цієї
галузі належать Верхньодніпровський гідролізно-фурфуроловий завод, цех
по виробництву гідролізних кормових дріжджів з нехарчової сировини на
Бєлгород-Дністровській картонній фабриці, Запорізький
гідролізно-дріжджовий завод, Вознесенський (Миколаївська
область), Вінницький, Слов’янський (Донецька область) та Васильківський
(Київська область) дріжджові заводи.
4. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ЛІСОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ
Прогноз розвитку ЛПК України за матеріалами Ради по вивченню
продуктивних сил України НАН України грунтується на таких основних
передумовах:
— виконання завдань Державної програми розвитку лісогосподарського і
лісопромислового комплексів України на період до 2015 року з урахуванням
певного її корегування;
— використання існуючого промислового потенціалу — виробничих
потужностей, наявної сировини, трудових ресурсів;
— реструктуризація виробництва, нарощування випуску продукції, яка
користується попитом і повніше забезпечує потреби народного господарства
і населення;
— завоювання ринку шляхом виробництва конкурентоздатної продукції
високої якості, а також імпортозамінної;
— нарощування експортного потенціалу галузі. Пріоритетним напрямом
розвитку ЛПК є зростання виробництва деревних плит, целюлозно-паперової
та іншої продукції, що користується попитом, задовольняє потреби і
вимоги внутрішнього і зовнішнього ринку. В ці галузі спрямовуватимуться
в першу чергу і капітальні вкладення.
Основою технічної політики в перспективі буде здійснення реконструкції,
модернізації, розширення перспективних та будівництво нових підприємств
відповідно з вимогами структурної перебудови ЛПК; застосування на їх
базі нових технологій, насамперед з метою ефективного використання
сировини, економії енергоресурсів, скорочення трудових витрат та
підвищення якості і конкурентоздатності виробів.
Забезпечення ЛПК сировиною здійснюватиметься переважно за рахунок більш
повного і раціонального використання власних сировинних ресурсів. До
основних напрямів вирішення сировинної проблеми в перспективі можна
віднести:
– поліпшення структури споживання деревини і лісоматеріалів;
– залучення до промислової переробки всієї маси економічно доступних
ресурсів низькоякісної, дрібнотоварної лісосировини і деревних відходів;
– удосконалення діючих, впровадження нових ресурсозберігаючих і
маловідходних технологій та процесів, здатних забезпечити зниження
витрат деревини;
– розширення сфери застосування ефективних замінників лісо матеріалів;
– збільшення лісозаготівель за рахунок інтенсифікації лісокористування,
створення високопродуктивних плантаційних лісонасаджень.
В целюлозно-паперовій промисловості забезпечення сировинних потреб
здійснюватиметься також за рахунок збільшення заготівлі макуулатури і
використання недеревних ресурсів сировини, зокрема соломи та відходів
переробки сільськогосподарських культур.
Література
1. Генсирук С. А. Леса УкраиньІ. — М.: Лесная промьішленность,
1975.—280с.
2. Заставний Ф. Д. Географія України: У 2 кн.: Навч. посібник. — Львів,
Світ, 1994. — 472 с.
3. Географічна енциклопедія України: у 3 т. За ред. О. М. Маринич. — К.:
Українська Радянська енциклопедія. — Т. 1, 1989. — 404 с; Т. 2, 1990. —
480 с.; Т. З, 1993. — 480 с.
4. Маринич А. М., Паламарчук М. М. Конструктивно-географичес-кие основи
раціонального природопользования в Украинской ССР. Теоретические й
методические исследования. — К.: Наукова думка, 1990.—200с.
5. Коваль Я. В. Совершенствование лесомользования й лесовосста-новления.
— К.: Наукова думка, 1987. — 204 с.
6. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія
України з основами теорії. — К.: Знання, 1998. — 416с.
Шаблій О. І. Лісопромислові комплекси Української РСР. — Львів, Вища
школа, 1976. — 187 с.
19. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗВ’ЯЗКИ УКРАЇНИ
1. Сутність і значення в становленні національної економіки України.
2. Вплив міжнародного територіального поділу праці на формування
міждержавних економічних зв’язків.
3. Механізм зовнішньоекономічної діяльності України: сутність та
принципи формування.
4. Основні форми економічного співробітництва країн світу.
5. Сучасний стан зовнішньоекономічних зв’язків України. Структура
експорту.
6. Проблеми та перспективи розвитку зовнішньоекономічних зв’язків
України.
1. СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ В СТАНОВЛЕННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ
Розміщення продуктивних сил країн світу, і в тому числі України,
нерозривно пов’язано з розвитком міжнародного поділу праці і формуванням
міждержавних економічних зв’язків. Міжнародний поділ праці — це
спеціалізація окремих країн на виробництві тієї чи іншої продукції чи
наданні послуг у світовому масштабі. Кожна країна світу концентрує на
своїй території виробництво певних видів продукції, для виробництва якої
вона має найбільш сприятливі економічні і природні передумови. Країна
повинна мати певні переваги перед іншими країнами у виробництві
продукції спеціалізації. Для цього необхідно мати: кваліфіковані кадри;
достатній природно-ресурсний потенціал; вигідне економіко-географічне
положення; специфічні агрокліматичні умови; попит на продукцію
спеціалізації на світовому ринку та високий рівень її
конкурентоспроможності. Територіальний поділ праці, в тому числі і
міжнародний, є проявом суспільного поділу праці і має історичний
характер. У первісному суспільстві поділ праці існував між жіночою і
чоловічою працею, між працею дорослих і дітей. Перший суспільний поділ
праці відбувся у зв’язку з поділом племен, що займалися тваринництвом і
рослинництвом. Другий — у зв’язку з відокремлням ремесла від
землеробства і тваринництва. Але і в першому другому випадках
виробництво і споживання продукції локальний, здебільшого замкнутий
характер. Третій суспільний поділ праці пов’язаний з появою нового
суспільного прошарку населення — купців, що виконували функції
посередників регіонами виробництва і регіонами споживання продукції.
Завдяки цьому суспільний поділ праці набув ознак територіального. Поява
машин привела до підвищення продуктивності праці, збільшення
концентрації виробництва промислової продукції окремих регіонах країни.
Поява і подальший розвиток сучасних ів транспорту, особливо
залізничного, морського, авіаційного, трубопровідного обумовили
поглиблення міжнародного терито-льного поділу праці. В інтеграційні, або
обмінні процеси втягує-ся все більша кількість країн, територій,
віддалених материків. Все це веде до необхідності поглиблення
спеціалізації окремих країн, до розширення кількості галузей міжнародної
спеціалізації. Виникають регіональні утворення світу, які мають свою
конкнкретну галузеву і регіональну спеціалізацію: країни Північної
Америки (США, Канада, Мексика), Європейський Союз (ЄС), країни ОПЕК —
основні поставщики нафти на світовий ринок 60% світових поставок).
2. ВПЛИВ МІЖНАРОДНОГО ТЕРИТОРІАЛЬНОГО ПОДІЛУ ПРАЦІ НА ФОРМУВАННЯ
МІЖДЕРЖАВНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ЗВ’ЯЗКІВ
В сучасних умовах економічного розвитку України зовнішньоекономічні
відносини — одна з найважливіших сфер її діяльності. Створення і
розвиток цих відносин з усіма країнами світу, і особливо з найбільш
розвинутими, сприятиме інтернаціоналізації пиробництва, підвищенню рівня
його технології та якості продукції. Тільки цим шляхом Україна зможе
інтегруватися в Європейський і світовий ринок. В той же час структура та
обсяги експорту не відповідають стану України у світогосподарських
зв’язках. У країна, населення якої становить майже 1,5% населення світу,
країна, яка має великий промисловий і природно-ресурсний по-Іенціал, має
невідповідно низьку частку у світовому експорті — 0,2%. Якщо у Канаді на
душу населення експортується продукції на суму 5,6 тис. дол., Німеччині
— 5,1, Франції — 4,1, Італії — 3,3, Японії — 3,2, Великобританії — 3,1,
США — 2,0, Росії — 0,4, то в Україні — 0,2—0,3 тис дол.
Жодна країна світу, на якому б рівні економічного розвитку вона не
знаходилась, не може нормально розвиватися поза світовим господарством,
без тісних економічних зв’язків з іншими країнами світу. Міжнародні
економічні зв’язки — це система господарських зв’язків між національними
економіками країн на основі міжнародного поділу праці. Саме зовнішні
економічні відносини сприяють зростання національного доходу,
прискореному розвитку науково-технічного прогресу, підвищенню рівня
життя населення. Крім того, зовнішні економічні зв’язки впливають на
загальну атмосферу довіри між країнами, на зміцнення їх партнерських
відносин та взаєморозуміння і добросусідства.
Для України на сучасному перехідному етапі розвитку її економіки
особливо важливим є повне і ефективне використання зовнішніх економічних
зв’язків для вирішення нагальних науково-технічних і господарських
проблем.
Розвиток ефективних зовнішньоекономічних зв’язків дасть змогу Україні
швидше подолати глибоку економічну кризу, сприятиме стабільному і
швидкому розвитку продуктивних сил і зростанню на цій основі життєвого
рівня населення. Відомо, що країна, яка не розвиває зовнішню торгівлю,
не має господарських зв’язків з іншими країнами світу, змушена збільшити
витрати виробництва приблизно в півтора — два рази.
Україна як молода суверенна держава не має достатнього досвіду
налагодження економічних зв’язків з іншими країнами світу. Тому вона
робить перші кроки на шляху до входження у світове господарство. Цьому
сприяє створення відповідної правової бази і прийняття законів: Закону
про зовнішньоекономічну діяльність України, Закону про створення
експортно-імпортного банку, Закону про іноземні інвестиції, а також
Декретів Кабінету міністрів України.
Об’єктивними причинами, що перешкоджають нині входженню України як
повноправного партнера у світове господарство, є низька
конкурентоспроможність її продукції на світових ринках. З вітчизняних
промислових товарів на ринках далекого зарубіжжя може конкурувати не
більше 1 %. Крім того, навіть ті товари, на які є попит на зовнішніх
ринках, не відповідають міжнародним стандартам. Так, майже весь чавун не
має світових сертифікатів, йому властивий низький обсяг номенклатури
відливок, що спричиняє велику металомісткість продукції, а відходи
металу зростають до 25%.
Крім того, в Україні недосконалою є система управління
зовнішньоекономічною діяльністю. До основних причин, що зумовило
сучасний рівень розвитку зовнішньоекономічних зв’язків раїни, слід
віднести такі.
По-перше, після розпаду колишнього Радянського Союзу стався значіначний
розрив господарських зв’язків України з іншими країнами, і насамперед з
Росією. Через це Україна втратила частину Іїх традиційних ринків збуту,
зупинилося чимало підприємств 23 відсутність комплектуючих виробів тощо.
Більше того, Ро-значною мірою втратила інтерес до виготовлених у нашій
|ині виробів, приладів, машин, а також виплавленого металу до внаслідок
зростання їх енергомісткості та ціни. Тому навіть вироби, в яких вона
зацікавлена, не можуть бути реалізовані на инку, оскільки вони дорожчі
за зарубіжні аналоги на ЗО—50%.
По-друге, переважання в експорті України паливно-сировин-групи товарів,
їх частка нині перевищує 70%, а разом з това-Іи народного споживання
становить понад 90%. По-третє, в структурі експорту низькою є частка
машин, облад-шя, об’єктів інтелектуальної власності. Згідно з даними
Держкомстату України тільки 0,5% від загальної кількості вироблених ІІшх
видів машин і обладнання за своїми технічними характеристиками були
конкурентоспроможними на світовому ринку.
По-четверте, в експорті незначною є частка товарів, які виготовляються
відповідно до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування
виробництва.
По-п’яте, відмічається значне зростання частки бартерних ліерацій у
зовнішньоекономічній та господарській діяльності гредині країни. Нині ця
частка становить майже 80%.
Слід визначити пріоритетні напрями розвитку експортної спе-шації,
переорієнтуватися на виробництво наукомісткої про-ії і
ресурсозберігаючих технологій у сфері верстатобудуван-літакобудування, в
ракетно-космічній техніці та створенні надтвердих матеріалів.
В Україні необхідно налагодити виробництво імпортозамінної продукції,
зокрема такої, як зернові, кормо- і картоплезбиральні комбайни,
тролейбуси, автобуси, холодильники, автомобілі та ін.
По-шосте, слід заохочувати іноземних інвесторів. Найважливішою умовою
цього є стабільність чинного законодавства у зовнішьоекономічній
діяльності. Нині Україна, згідно з оцінкою міжнародних експертів, за
створенням надійного інвестиційного клімату посідає лише 130-те місце в
світі.
По-сьоме, важливо налагодити надійний державний контроль.
Так, у розвинутих країнах світу держава бере на себе облік і всебічний
контроль за експортом і імпортом товарів.
3. МЕХАНІЗМ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНИ: СУТНІСТЬ ТА
ПРИНЦИПИ ФОРМУВАННЯ
Серед комплексу невідкладних завдань щодо забезпечення ефективвного
включення України у світове господарство і міжнародне співробітництво
першочергове значення має формування механії му зовнішньоекономічних
зв’язків, його теоретична розробка та практичне втілення в життя. При
цьому йдеться про створенні фактично нового механізму, який має
регулювати взаємовідносині України з навколишнім світом на принципово
нових засадах.
Під механізмом зовнішньоекономічних зв’язків розуміють сукупність
конкретних їх форм, а також систему правових,
організаційно-управлінських та фінансово-економічних важелів, які
забезпечують ефективну взаємодію національних народногосподарських
комплексів із світовими з метою прискорення розвитку продуктивних сил
країни та підвищення соціально-економічних показників життя її громадян.
Виходячи з принципу міжнародного поділу праці, геополітичного становища
України, характеру розвитку її продуктивних сил, існуючих
науково-технічного та ресурсного потенціалів, ме ханізм
зовнішньоекономічної діяльності, що формується в країні, необхідно
орієнтувати на реалізацію головної стратегічної мети н сфері
зовнішньоекономічної політики — інтеграцію народногосподарського
комплексу України у світову господарську систему, Ця інтеграція
передбачає досягнення таких цілей:
• формування розвинутої ринкової системи господарства, яка базувалася б
на загальноприйнятих у світовій практиці принципах, нормах та
економічних механізмах;
• використання можливостей світового ринку для структурної перебудови
національного господарства;
• перетворення зовнішньоекономічної сфери в активний фактор динамічного
та високоефективного економічного зростання.
На відміну від раніше діючої системи державного адміністру-, вання у
зовнішній економічній сфері сьогодні повинен забезпечуватися абсолютний
пріоритет товарно-грошових, тобто економічних важелів у регулюванні
даної сфери діяльності. Саме вони в країнах з ринковою економікою є
основними елементами механізму управління господарською діяльністю як на
національному, так і на міжнародному рівнях. Тому при розробці нового ме
ханізму зовнішньоекономічних зв’язків необхідно відмовитися! від старої
методологічної основи регулювання цих процесів.
В основу функціонування механізму зовнішньоекономічної діяльності
повинні бути покладені принципи демократизації, демонополізації
зовнішніх економічних зв’язків, які передбачають максимальне скорочення
адміністративних обмежень на експорт імпорт, підвищення ролі митного та
валютного регулювання народних господарських зв’язків, надання об’єктам
зовнішньо-економічної діяльності широкої самостійності згідно з
міжна-щюю практикою.
Водночас зовнішня економічна політика має відповідати національним
інтересам держави, забезпечувати взаємовигідне співробітництво з
іноземними партнерами, стимулювати конкуренцію між учасниками
зовнішньоекономічної діяльності з метою підвищення якості продукції та
послуг на українському ринку. Для створення нового дієвого механізму
зовнішньоекономічних зв’язків необхідне вирішення таких основних
проблем:
• формування необхідної законодавчої бази;
• створення відповідного економічного середовища;
• розвиток інституційних структур, що регулюють зовнішньоекономічні
зв’язки.
Важливою передумовою і водночас необхідною основою находження та
поглиблення економічного співробітництва із зарубіжними партнерами є
розвиток правової бази для такого співробітництва. Світова практика
свідчить про те, що у міру інтенсифікації міжнародних господарських
зв’язків, якісного та кількісного їх зростання надзвичайно ускладнюється
характер взає-мовідносин між учасниками. А це потребує чіткого правового
регулювання як на національному, так і міжнародному рівні.
Важливими елементами механізму зовнішньоекономічної діяльності в умовах
розвитку ринкової системи господарювання є валютна, податкова, кредитна,
депозитна, цінова і митно-тарифна політика. Ключовим елементом механізму
зовнішньоекономічних зв’язків є валютна політика, за допомогою якої
здійснюється Іив держави та центрального банку на платіжний баланс,
ватний курс та конкурентоздатність національного виробництва.
Одним з факторів підвищення ділової активності як серед національних
товаровиробників і експортерів, так і серед зарубіжних інвесторів є
формування сучасної податкової системи на експортно-імпортні операції та
прибуток спільних підприємств.
Дуже важливим інструментом державного впливу на зовнішні номічні
зв’язки є кредити та субсидії. Кредитування експорт-імпортних операцій,
великих будівельних проектів є невід’ємною частиною міжнародної ділової
практики, що прискорює процес кругообігу капіталу.
Складовою частиною механізму зовнішньої економічної діяльності є митна
політика держави, покликана передусім виконува ти функцію захисту
внутрішнього ринку. Митна політика України повинна передбачати укладання
митних союзів із заінтересованими країнами, що посилять їх взаємну
довіру, приведе їхню митну політику до узгодженості.
Ставши на шлях лібералізації зовнішніх економічних зв’язкії та побудови
відкритої економічної системи, Україна постійж відчуватиме зростаючий
вплив тенденцій світового розвитку HJ свої внутрішні господарські
процеси.
4. ОСНОВНІ ФОРМИ ЕКОНОМІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА КРАЇН СВІТУ
Необхідність докорінної технічної і технологічної модернізації
промислового виробництва, сільського господарства та інших галузей
господарського комплексу України, його переорієнтації на вищі світові
стандарти з метою забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної
продукції вимагає максимально ефективного використання наявних
науково-технічного та економічного потенціалів країни, широкого розвитку
міжнародної кооперації в галузі науки, освіти та виробництва.
Продуктивні сили України характеризуються досить великими потенційними
можливостями, однак на їх сучасний стан значною мірою впливає
соціально-економічна криза, що її нині переживає Україна.
В сучасних умовах міжнародне співробітництво України відбувається в
таких основних формах:
• науково-технічне співробітництво;
• взаємовигідна міжнародна торгівля (зовнішня торгівля);
• надання кредитів і позик, в тому числі і безвідплатних;
• створення спільних підприємств;
• спеціалізація і кооперування виробництва;
• торгівля технологіями, або спеціалізація на виробництві комплектуючого
обладнання;
• спільна участь зацікавлених країн у розробці багатих при- І родних
ресурсів;
• іноземні інвестиції як найважливіша форма стимулювання розвитку
економіки країни;
• міжнародний туризм;
• культурні зв’язки між країнами світу.
• Розвиток міжнародної науково-технічної кооперації України можливий у
таких формах:
• запозичення досвіду та запрошення іноземних спеціалістів, ж
підготовка, підвищення кваліфікації національних кадрів за кордоном;
І • взаємодія створення, розширення та забезпечення нормальної
діяльності навчальних закладів, науково-дослідних та консультативних
центрів, у тому числі і спільних;
• співробітництво у галузі науки і техніки, будівництві, модернізації та
експлуатації підприємств, інших об’єктів виробного призначення і
соціальної інфраструктури;
• обмін технологіями, ліцензіями, конструкторськими і проектними
матеріалами, сприяння їх використанню;
• співробітництво у збиранні, обробці та використанні науко-г. ехнічної
і економічної інформації.
Найтісніші зв’язки в галузі науки, техніки та освіти Україна з Росією, а
також з деякими іншими країнами колишнього Радянського Союзу. Слід
підкреслити, що, на жаль, в результаті Зриву раніше існуючих державних,
політичних та господарських зв’язків між колишніми союзними республіками
помітно пабло співробітництво українських вузів і наукових закладів з
цповідними науковими центрами цих країн. Взаємовигідна міжнародна
торгівля товарами та послугами, як аніше, посідає провідне місце в
складній системі міжнародних економічних зв’язків, оскільки вона по суті
відтворює всі види міжнародного поділу праці і об’єднує всі країни в
єдину господарську цілісність на сучасному світовому ринку товарів. Для
неї властиві передусім дві найхарактерніші риси: переважання пропозиції
товарів над існуючим попитом і жорстка конкурентна боротьба між його
учасниками. Це є результатом значного зростання в умовах
науково-технічної революції продуктивності суспільної праці в промислове
розвинутих країнах і здешевлення внаслідок цього продукції при
збільшенні її обсягів. Водночас широке представництво товаровиробників
різних країн і регіонів на світових ринках посилює конкурентну боротьбу
між ними за споживача, веде до поділу світових товарних ринків,
ускладнює проблему проникнення на них нових агентів.
Аналіз нинішнього стану зовнішньої торгівлі України свідчить о те, що
економічні зв’язки в цій сфері є нераціональними, характеризуються
вузькою географією, її структура і ефективність не відповідають потребам
формування національної ринкової економіки відкритого типу. Так, частка
експорту в національному доході України майже в 4 рази менша за
середньосвітовий показник. Сама структура експорту та імпорту будь-якої
країни вказує насамперед на здатність галузей її народногосподарського
комплексу до міжнародної конкуренції. Керуючись довгостроковою метою
України зайняти своє місце в міжнародному поділі праці і враховуючи
сьогоднішні реалії і можливості, доцільно в короткі строки визначити
декілька пріоритетних напрямів промислового і сільськогосподарського
виробництва, за якими можна було б здійснити прорив у світову економіку,
на світовий ринок. Саме таким чином відбувався економічний злет країн
Південно-Східної Азії («азіатські тигри»). Особливу увагу слід звернути
на експортне виробництво, від якого великою мірою залежить ефективність
економіки.
Україна традиційно протягом багатьох років займала провідне місце серед
інших республік у складі СРСР у розвитку експортного виробництва. Для
цього були вагомі об’єктивні умови, насамперед природні ресурси,
виробничі потужності, науково-технічний потенціал, кваліфіковані трудові
ресурси, географічне положення, транспортне забезпечення та ін. Про це
свідчать такі дані: частка України в останні роки існування СРСР
становила 20% загальносоюзних експортних поставок. За окремими видами
експортних поставок питома вага України становила: по залізній руді —
98%, марганцевій руді — 100, чавуну і трубах — 75, ковальсько-пресовому
обладнанню і сільськогосподарських машинах — більше ніж 70, екскаваторах
і сортового прокату — більше ніж 60% і т. д. Сучасні можливості
експортного потенціалу України повною мірою залежать від рівня розвитку
окремих економічних районів і областей.
Аналіз зовнішньоторговельних відносин України з зарубіжними країнами
показує, що більше ніж за 5 останніх років баланс зовнішньої торгівлі
України не мав позитивного значення. Тільки в 1997 р. Україна
імпортувала товарів майже на 3 млрд дол. США більше, ніж експортувала, у
тому числі в республіки колишнього Радянського Союзу — маже на 4,5 млрд.
дол. Ця різниця між імпортом і експортом обумовлена передусім від’ємним
сальдо по імпорту природного газу, нафти, дизельного палива,
автомобільного бензину, вугілля, тобто за рахунок енергоносіїв.
5. СУЧАСНИЙ СТАН ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ЗВ’ЯЗКІВ УКРАЇНИ. СТРУКТУРА
ЕКСПОРТУ
На сучасному етапі соціально-економічного розвитку Україна має тісні
зовнішньоекономічні зв’язки з більш ніж 100 країнами світу. Провідну
роль у розвитку зовнішніх економічних зв’язків України відіграють країни
близького зарубіжжя. Найважливішими торговельними партнерами України є
Росія, Туркменія, Біло-Азербайджан, Литва, Казахстан та інші країни.
Структура зовнішньої торгівлі України зумовлена спеціалізацією її
економіки. В 1997 р. у структурі експорту переважали чорні метали та
вироби з них (38% всього експорту України у 1997 p.), продовольчі товари
(більше ніж 9%), руди і мінеральне паливо (8%), продукція хімічної
промисловості (більше ніж 10%) та ія машинобудування (майже 13%). В
імпорті переважали мінеральне паливо (майже 46% усього імпорту),
реактори ядерні, котли і устаткування для електроенергетики (більше ніж
11%), продукція інших галузей машинобудування (майже 9%), продукція
хімічної промисловості (більше ніж 8%) та ін.
Внаслідок впровадження режиму вільної торгівлі з країнами і Балтії
зовнішньоторговельний баланс з цими країнами істотно покращується. Нині
питома вага зовнішньоторговельного обороту з цими країнами перевищує 63%
від загального товарообігу, в тому числі по експорту цей показник сягає
60%, а по імпорту — більше ніж 65%. (Основним торговельним партнером
України залишається Російська Федерація, на яку припадає майже половина
загальних обсягів торгівлі України. Росія задовольняє майже 100% потреби
України в годинниках, швейних машинах; поставляє значну частину легкових
і вантажних автомобілів, радіоприймальних пристрої, програвачів,
відеомагнітофонів, персональних комп’ютерів, одягу, взуття, тканин,
целюлози, синтетичного каучуку, продукції кольорової металургії, риби і
рибопродуктів, задовольняє майже 4/5 потреби в лісоматеріалах, майже 90%
потреби в нафті і нафтопродуктах, понад 70% потреби в природному газі;
частково поставляє електроенергію і деякі сорти чорного прокату.
В експорті з України до Росії переважають чорні метали, які
задовольняють майже половину потреби в них з боку Росії, а також труби,
марганцева руда, трактори, сільськогосподарська техніка, прокатне
устаткування (в тому числі доменне і сталеплавильне), металорізальні і
деревообробні верстати, екскаватори, автомобільні крани, аміак, цемент,
автобуси, скло, телевізори, касетні магнітофони, холодильники, вироби із
золота, платини та срібла, цукор, олія, м’ясо і м’ясопродукти, молочні
продукти та ін.
В останні роки зростає експорт України до інших республік колишнього
Радянського Союзу, в тому числі за останні два-три роки експорт до
Білорусі зріс майже на третину, до Молдови —в 1,6 раза, до Грузії —
більше ніж у 10 разів, в Узбекистан -в 1,6 раза і т. д.
У цілому Україна має позитивне зовнішньоторговельне сальдо Білоруссю,
Азербайджаном, Вірменією, Грузією, Молдовою, ТаджІ кистаном,
Узбекистаном, Естонією. Разом з тим Україна має вели, від’ємне
торговельне сальдо з Росією, Туркменією, Казахстаном.
Крім країн СНД і Балтії, Україна розширює зовнішньоекони мічні зв’язки з
багатьма розвинутими країнами світу. В останні роки найбільші експортні
поставки Україна здійснювала до Китаю (майже 1,5 млрд. дол., або 10%
загального обсягу експорту; Туреччини (майже 700 млн. дол., або близько
5%), Німеччини (майже 600 млн. дол., або 4%), Італії (близько 3%),
Польщі (майже 3%), Угорщини і США (більше ніж по 2%), Словаччини (майже
2%).
Найбільші імпортні поставки в Україну надходять з Німеччини (більше ніж
1,3 млрд. дол., або майже 8% загального імпорту), США (майже 700 млн.
дол., або 4%), Польщі (більше ніж 3%), Італії (більше ніж 2%), Франції
(майже 2%), Великобританії (1,5%), Чехії, Словаччини, Угорщини, Куби та
ін.
Сучасна зовнішньоекономічна політика України спрямована на формування
нового торговельного режиму з подальшою інтеграцією до світового
економічного простору шляхом поступового і зваженого збільшення ступеня
відкритості національної економіки. Перш за все передбачається:
• підтримка національних товаровиробників шляхом використання
можливостей міжнародно-правового механізму захисту їх інтересів на
світовому ринку;
• прискорення економічних реформ шляхом гармонізації економічного
законодавства відповідно до світової системи торгівлі (ГАТТ/СОТ);
• зняття технічних бар’єрів у торгівлі з провідними країнами — членами
COT (США, ЄС), розширення торгівлі з якими забезпечує надходження
валюти, стимулює розвиток і технічне оновлення промисловості, сприяє
поглибленню виробничої кооперації, забезпечує істотне збільшення
іноземних інвестицій.
Одним з головних завдань щодо розвитку зовнішніх економічних зв’язків
України є забезпечення просування товарів українського виробництва на
нові зарубіжні ринки. Одночасно робитиметься все можливе для збереження
традиційних ринків України з державами, які утворилися на теренах
колишнього Радянського союзу. Саме ці країни в найближчій перспективі
повинні бути найбільш привабливими для українського експорту. Розвиток
гідного торговельно-економічного співробітництва з ними є одним з
пріоритетів Укра’їни в зовнішньоекономічних зв’язках.
Аналіз структури і обсягів зовнішньої торгівлі України за останні роки
свідчить про те, що саме з країнами СНД і Балтії найбільше зріс
товарообіг при випереджаючому збільшенні обсягів експорту.
Важливим для розвитку взаємовигідних торговельно-економіч зв’язків з
країнами СНД та іншими країнами світу є зміщення акценту з
співробітництва на державному рівні до співробітництва на рівні
господарюючих суб’єктів шляхом створення спільних підприємств,
транснаціональних промислово-фінансових груп, виробничих корпорацій та
інших господарських структур.
6. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ЗОВНІШНЬО-ЕКОНОМІЧНИХ ЗВ’ЯЗКІВ
УКРАЇНИ
Проблеми підвищення ефективності зовнішньоекономічної політики держави
набувають на сучасному етапі виняткового значення.
Це пов’язано, по-перше, з рядом факторій внутрішнього характеру:
знаходженням економіки країни на перехідному етапі до ринкової системи
господарювання, яка перебуваг в ситуації об’єктивної незбалансованості
структури економіки і її повільної структурної перебудови; надмірною
енерго- і рссурсосмністю галузей народного господарства; низькою
конкурентоспроможністю національного виробництва; поступовим занепадом
науково-технічного і високотехнологічного промислового потенціалів та
ін.
По-друге, це обумовлено системою зовнішніх факторів: надмірною (від 20
до 90%) залежністю економіки України від монопольних імпортних ринків
постачання стратегічно важливих товарних позицій (енергоносіїв,
сировинних та інших матеріальних ресурсів) для життєво важливих галузей
виробництва; наявністю тисяч українських підприємств, задіяних у
виробничих циклах, кінцева продукція яких виробляється за межами
України; високою) залежністю процесу структурного та технологічного
реформування економіки України від різних форм зовнішніх джерел
фінансування; відсутністю розвинутої зовнішньоторговельної
інфраструктури (інформаційної, законодавчої, маркетингової,
організаційної, трейдерської, біржової, виставочної, рекламної тощо);
зберіганням Україною статусу «торговельного аутсайдера» світовій
торгівлі через відсутність повного чи асоційованого членства у Світовій
організації торгівлі (COT), Європейському союзі (ЄС),
Центрально-Європейській асоціації вільної торгівлі (ЦЕФТА) та інших
торговельно-інтеграційних угрупованнях системи ГАТТ/СОТ, а через це
слабкою конкурентозахищеністю зовнішньоекономічної діяльності України в
умовах жорсткої конкурентної боротьби на міжнародних ринках товарів,
капіталів і послуг; певним тиском інших країн на зовнішньоекономічну
діяльність України через прямі та побічні форми різноманітних
торговельних, інвестиційних торговельно-стандартних, фітосанітарних,
технологічних і фінансових обмежень.
Перспективи та основні напрями подальшого розвитку зовнішніх економічних
зв’язків України з урахуванням їх світової і регіональної геополітичної
структури можуть бути визначені таким чином.
Країни СНД і Балтії
Пріоритетним завданням для України є забезпечення взаємовигідних і
стабільних економічних зв’язків з країнами СНД, які утворили Економічний
союз, та з країнами Балтії. Через створення умов для ефективних
торговельних відносин з цими країнами можна прискорити досягнення
стабілізації у вітчизняному виробництві. Проте актуальність розвитку цих
відносин не зменшуватиме значення розвитку економічних зв’язків з іншими
країнами світу.
Зовнішньоекономічні зв’язки з цією групою країн будуть розвиватися
переважно на двосторонній основі з одночасним вдосконаленням
торговельних режимів на засадах взаємної рівності і спрямовуватимуться
на:
• поліпшення торговельного режиму з Російською Федерацією;
• продовження і вдосконалення різних форм торговельно-економічних,
коопераційних, інвестиційних двосторонніх стосунків з іншими країнами —
членами Митного союзу (Казахстан, Киргизстан, Білорусь);
• поглиблення торговельних та інших форм економічних відносин з
країнами, які не є членами Митного союзу (Узбекистан, Туркменистан,
Грузія, Вірменія); створення за участю цих країн товарно-транспортних
ліній з мінімальним використанням транзитних територій третьої країни
(через море — залізниця — автотранспортні шляхи);
• розвиток і поглиблення різнобічного торговельно-економічного
співробітництва з Молдовою шляхом обопільної реалізації усіх переваг
угоди про вільну торгівлю двостороннього Митного союзу;
• забезпечення стабільних поставок в Україну на взаємовигідних умовах
паливно-сировинних товарів відповідно до потреб народного господарства.
З цією метою вживатимуться заходи для збільшення експорту українського
капіталу, насамперед у формі прямого інвестування відповідних
підприємств нафтогазодобувної та гірничодобувної промисловості країн
СНД, освоєння розташованих на їхніх територіях окремих родовищ на основі
концесій;
• створення спільних підприємств, транснаціональних компаній,
спеціалізованих і кооперативних виробництв на базі угод про спільну
діяльність;
• відновлення і зміцнення виробничих зв’язків по кооперації на базі
традиційної внутрішньо та міжгалузевої спеціалізації; формування і
розвиток нових зв’язків на основі спільного використання прогресивних
технологій;
• розвиток прямих договірних економічних зв’язків з окремими суб’єктами
(регіонами) Російської Федерації, насамперед з такими, як Тюмень, Комі,
Карелія, Якутія, Башкортостан, Татарстан, Далекий Схід, де зосереджено
паливно-енергетичні ресурси, які становлять інтерес для традиційного
експорту України;
• забезпечення конкурентоспроможності традиційних вітчизняних товарів
(продукції агропромислового комплексу і чорної металургії, машин,
устаткування) на ринках країн СНД і Балтії; збільшення ступеня
інтеграції з країнами Балтії шляхом створення умов для ефективної
реалізації режиму вільної торгівлі та посилення через ці зв’язки
торговельно-економічних відносин з заїнами Центральної і Північної
Європи.
Країни Європейського Союзу
Розвиток відносин з ЄС у довгостроковій перспективі, з огляду на
геополітичний, геоекономічний і історичний європейський статус України,
має залишатися одним з пріоритетів зовнішньо-економічної політики
України. Метою розвитку зовнішньоекомічних відносин України з ЄС є
забезпечення економічної інтеграції господарства України у
загальноєвропейський економіч-і простір. Це значною мірою залежить від
реалізації положень зди про партнерство та співробітництво між ЄС і
Україною та тимчасової угоди про торгівлю. Основними пріоритетами мають
стати:
• трансформація політичного визначення України як держави грехідною
економікою до юридичного закріплення її статусу в конодавстві ЄС з метою
отримання відповідних торговельно-їномічних, фінансово-кредитних,
інвестиційних преференцій;
• розширення доступу українських товарів, зокрема таких важливих, як
текстиль, продукція металургійної промисловості та сільського
господарства на європейські ринки;
• підтримка ефективних національних товаровиробників шляхом
вдосконалення міжнародно-правового механізму захисту їх інтересів,
зокрема через укладення відповідних галузевих угод; зняття існуючих
бар’єрів у торгівлі та поглиблення виробничої кооперації;
• гармонізація економічного законодавства відповідно до стандартів
Європейського Союзу та світової системи торгівлі ГАТТ/СОТ з урахуванням
національних економічних інтересів і специфіки економіки України.
Основним етапом на шляху набуття Україною повноправного членства в ЄС
має стати створення економічних і правових передумов для початку
переговорів про створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.
Країни «Великої сімки»
Розвитку відносин з цією групою найбільш розвинутих країн
приділятиметься значна увага, оскільки саме вони є потенційно
найважливішими постачальниками нових технологій і високотех-нологічних
виробів, а також найпотужнішим джерелом інвестицій.
Пріоритети співробітництва з чотирма з них (Великобританія, Італія,
Франція, Німеччина) збігаються з їх визначенням стосовно країн ЄС.
Розвиток зв’язків з США і Канадою має бути спрямований насамперед на
реалізацію і розвиток тих угод і домовленостей, які були досягнуті
протягом 1994—1996 pp., а саме:
• трансформація політичного визначення України як країни з перехідною
економікою в юридичний статус з отриманням усіх преференцій, що
випливають з цього;
• отримання постійного і повноосяжного статусу найбільш сприятливої
нації (РНБ) з метою запобігання дискримінаційних обмежень у торгівлі;
• врегулювання питань щодо обмеження доступу ряду товарів українського
походження на північноамериканський ринок (метали, феросплави, ядерні
матеріали, текстиль тощо).
Співробітництво з Японією спрямовуватиметься в першу чергу на залучення
інвестицій у ті ефективні галузі, де Україна здатна брати участь у
загальносвітовій спеціалізації (зокрема, електрозварювальна техніка,
штучні алмази, надтверді матеріали, окремі рідкісноземельні метали), а
також на спільне проведення науково-технічних досліджень і впровадження
їх результатів у виробництво.
Доцільно активно розвивати співробітництво в рамках глобальних
науково-технічних проектів, які здійснюються «сімкою» на основі
міжнародної кооперації, в тому числі у сферах енергетики,
агропромислового комплексу, космосу, екології, охорони здоров’я,
транспорту, зв’язку, інформатики, фундаментальних наук.
Країни Центральної Європи.
Структуру економіки України та країн цього регіону (Польща, Словаччина,
Чехія, Угорщина, Болгарія, Румунія, СРЮ, Хорватія, Македонія, Словенія,
Албанія) сформовано відповідно до вимог колишньої РЕВ. Це обумовлює
необхідність співпраці між Іми з подальшим створенням зон вільної
торгівлі з найбільш роззвинутими країнами регіону, насамперед з країнами
Центрально-європейської асоціації вільної торгівлі.
Зовнішньоекономічна політика України стосовно цієї групи країн повинна
передовсім передбачити відновлення таких пріоритетів:
• ефективних традиційних зв’язків, міжнародної спеціалізації
Кооперування, зокрема у металургії, транспортному і сільськогоському
машинобудуванні, хімічній та легкій промисловості;
• раціональних контактів у сфері науки і техніки, особливо з проблем
розроблення нових матеріалів і технологій, біотехнологій, проблем фізики
низьких температур, ядерної фізики тощо.
Перспективним напрямом співробітництва має стати участь у Іільних
конференціях, програмах.
Державна політика в прикордонних областях стимулюватиме розвиток
пріоритетних напрямів зовнішньоекономічної діяльності з метою
використання вигідного розташування прикордонних територій. Основним
напрямом транскордонного співробітництва стане здійснення обміну
товарами та робочою силою, координація робіт у сфері охорони
навколишнього природного середовища, спільного використання
інфраструктурних об’єктів, інформа-ційного обміну тощо.
Країни Чорноморської зони економічного співробітництва (ЧЕС)
Крім країн зони ЧЕС, що входять до СНД та ЄС, Україна активно співпрацює
з Туреччиною з метою виходу на ринки країн Близького Сходу для
забезпечення диверсифікації джерел надходження нафтопродуктів, а також
імпорту для легкої промисловості.
Завдання зовнішньої економічної політики України стосовно Болгарії та
Румунії переважно зберігатимуться згідно з визначеними завданнями щодо
відносин з країнами Центральної Європи.
Крім того, співробітництво з Болгарією та Румунією матиме важливе
значення для розвитку придунайської торгівлі.
Серед заходів, що сприятимуть створенню передумов для плідного
співробітництва в рамках ЧЕС є такі, як подолання або зниження митних
бар’єрів, укладення міждержавних угод про режим прибережної торгівлі,
створення багатосторонньої системи розрахунків з використанням спільного
міждержавного банку відповідних країн, створення ряду прибережних
спеціальних (вільних) локальних економічних зон.
Країни Близького та Середнього Сходу
Активізація економічних стосунків з Ліваном, Кувейтом, Туреччиною,
Єгиптом, Сирією, Саудівською Аравією, Об’єднаними Арабськими Еміратами
та іншими країнами регіону має велике значення з точки зору забезпечення
економіки України альтернативними джерелами енергоносіїв та фінансовими
«портфельними» інвестиціями. Регіон може стати також великим споживачем
інженерно-технічних послуг України по спорудженню промислових та
цивільних об’єктів, транспортної і комунальної структури. За певних умов
доцільно буде співробітничати у розвитку трансконтинентальної системи
транспорту та зв’язку. Виважена політика дозволить українським
підприємствам військово-промислового комплексу одержати необхідні для
конверсії кошти від торгівлі військовою технікою, озброєнням та
ремонтними послугами.
Індія, Китай
Індія та Китай є одним із головних суб’єктів міжнародної торгівлі для
України. Але подальше збільшення масштабів торгових операцій повинно
доповнюватися розвитком виробничої кооперації з ефективним використанням
фінансово-економічних можливостей Китаю, дешевої сировини для легкої,
харчової і хімічної промисловості — з Індії, а також науково-технічного
потенціалу України. Необхідним є пошук резервів для значного збільшення
експорту української продукції машинобудування і передових технологій на
взаємовигідній основі, насамперед для реконструкції об’єктів,
споруджених за часів колишнього СРСР.
В’єтнам, Індонезія та нові індустріальні країни Азії
В’єтнам, Індонезія та країни Південно-Східної Азії — потенційні партнери
для нашої економіки у XXI столітті. Вони можуть стати значними ринками
для торгівлі машинно-технічною продукцією, для надання
інженерно-технічних послуг, підготовки кадрів тощо. Україна може брати
участь у реалізації значного інвестиційного капіталу, що спрямовується
на будівництво великих об’єктів енергетичного та промислового
призначення.
Одним з напрямів розвитку економічних відносин повинно
ста-співробітництво, пов’язане із впровадженням у вітчизняне виробництво
сучасних науково-технічних досягнень з наступним спільним виходом на
ринки третіх країн з високотехнологічною продукцією.
Поширюватиметься залучення в Україну іноземних інвестицій,
збільшуватимуться обсяги експорту традиційної продукції української
промисловості (металопрокат, вироби важкого машинобудування, верстати
середньотехнічного рівня, мінеральні (добрива, інша хімічна продукція)
та імпорту порівняно дешевих, але високотехнологічних виробів для
виробничого і невиробничого використання.
Бразилія, Аргентина, Чілі та інші країни Латинської Америки
Протягом багатьох років між Україною та країнами Латино- американського
континенту існували розгалужені економічні зв’язки (українська сторона
здійснювала поставки енерготурбін, тракторів, екскаваторів,
автонавантажувачів, кранів, українські фахівці брали участь у
будівництві різноманітних об’єктів). Надалі потрібно поновити і
розширити зв’язки, що існували раніше, для просування українських
товарів на латиноамериканському ринку. Враховуючи заінтересованість
Аргентини, Бразилії, Чілі в реалізації своїх національних космічних
програм, корисним вбачається співробітництво у сфері обміну ліцензіями
та «ноу-хау» в аерокосмічній галузі.
Інші країни
Серед інших країн світу Україна спінпрацюватиме і розширюватиме
економічні зв’язки з країнами Північної (Єгипет, Марокко, Туніс та ін.)
і Західної Африки (зокрема, Гвінейською Республікою), з іншими
арабськими державами Середземномор’я, а також з Ізраїлем.
Набуватимуть подальшого розвитку економічні зв’язки з Мексикою, з
нафтовидобувними країнами — Індонезією, Брунеєм, Нігерією,
Південно-Африканською Республікою.
Перспективи подальшого розвитку та вдосконалення зовнішніх економічних
зв’язків України пов’язані з проведенням єдиної зовнішньоекономічної
політики держави, реалізацією її економічних інтересів і безпеки,
проникненням та зміцненням позицій національного товаровиробника на
зовнішніх ринках товарів та послуг, посиленням конкурентоспроможності
української продукції, збільшенням її експорту, надходжень іноземних
інвестицій, здійсненням контролю за надходженням в Україну валютних
цінностей, захистом прав і законних інтересів України, вітчизняних та
зарубіжних суб’єктів господарської діяльності.
Література
1. Гаврилюк О. В., Румянцев А. П. Економічна інтеграція в сучасному
світі. — К.: Наукова думка, 1991. — 400 с.
2. Рубський Б. Конкурентоспроможність української економіки: орієнтири
макрополітики в кризових умовах // Економіка України. — 1999. —№4.—С.
4—15.
3. Левшин Ф. М. Мировой рьшок: коньюнктура, ценьї й маркетинг. — М.:
Международньїе отношения, 1993. — 260 с.
4. Лукінов І. Інтереси України в розвитку партнерських взаємовідносин з
країнами Центральної Азії та Кавказу // Економіка України. — 1995. — №5.
— С. 4—14.
5. Международньїе зкономические отношения: проблеми й тенден-ции
развития / Под ред. Н. А. Черкасова. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1990. — 176с.
6. Міжнародні економічні відносини: система регулювання міжнародних
економічних відносин / А. С. Філіпенко, І. В. Бураковський, В. С. Будкін
та ін. — К.: Либідь, 1994. — 254 с.
7. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Є. П. Качана. — К.:
Вища школа, 1998. — С. 359—373.
8. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. В. В.
Кова-левського, О. Л. Михайлюк, В. Ф. Семенова. — К.: «Знання», КОО,
1998. — С. 401-451.
Семінков С. Єдиний ринок Європейського Союзу: деякі аспекти податкової
гармонізації // Економіка України. — 1999. — № 3. — С. 70—75.
№1
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
Господарський механізм — система основних форм, методів і важелів
використання економічних законів.
Концепція цілісна, логічна — науково обгрунтована система поглядів щодо
природи певних явищ чи процесів.
Продуктивні сили — система матеріальних елементів та людських ресурсів,
а також відносин між ними, які в процесі економічної діяльності
забезпечують виробництво матеріальних благ та послуг для задоволення
потреб суспільства.
Радикальна економічна реформа — система організаційних,
господарсько-економічних заходів, спрямованих на докорінну зміну
існуючих у країні економічних відносин, управління та всього
господарського механізму.
Розміщення продуктивних сил — процес наукового обгрунтування та втілення
в практику господарювання конкретних рішень щодо їх просторової
(територіальної) організації.
Стратегія розвитку продуктивних сил — довготермінові, найбільш важливі й
принципові настанови та наміри щодо перспектив розвитку продуктивних сил
території.
Тактика розвитку продуктивних сил — короткострокові та поточні
економічні дії щодо продуктивних сил території.
Територіальна організація продуктивних сил — науково обгрунтоване
розміщення взаємозв’язаних виробництв, сфери обслуговування та
населення, яке забезпечує економічний та соціальний ефект внаслідок
раціонального їх комплектування на певній території.
Трансформація структурна — зміна відтворювальних, галузевих,
територіальних, соціально-економічних характеристик (пропорцій)
господарської системи.
5. Визначте головну мету науки про розміщення продуктивних сил та
можливі шляхи Ті досягнення.
6. Назвіть рівні наукових методів дослідження та наведіть приклади.
7. Обгрунтуйте сучасні актуальні проблеми розміщення і розвитку
продуктивних сил України
8. Які завдання курсу розміщення продуктивних сил в умовах трансформації
системи господарювання?
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Охарактеризуйте предмет вивчення курсу розміщення продуктивних сил.
2. Які елементи входять до складу продуктивних сил відповідно до
«розширеного» трактування їх сутності?
3. На яких рівнях наука про розміщення продуктивних сил досліджує
тенденції їх розвитку?
4. Поясніть специфіку об’єкта дослідження науки про розміщення
продуктивних сил.
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ
1. Особливості предмета і об’єкта вивчення курсу розміщення продуктивних
сил.
2. Становлення і розвиток методологічних основ науки про розміщення
продуктивних сил.
3. Сучасні проблеми розміщення продуктивних сил України.
2
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
Відтворення (ресурсів) — відновлення ресурсів у процесі їх
господарського використання.
Ефективність економічна — співвідношення одержаних результатів та затрат
живої й уречевленої праці.
Ефективність соціальна — оцінка відповідності результатів господарської
діяльності основним соціальним потребам і цілям суспільства.
Закономірності розміщення продуктивних сил — об’єктивні, внутрішньо
необхідні, суттєві і сталі зв’язки між усіма елементами їх просторової
організації.
Збалансованість розвитку — досягнення кількісної і якісної відповідності
між основними елементами, що входять до складу певної системи.
Інтеграція економічна — процес зближення і поступового об’єднання певних
економічних утворень.
Інтегрована господарська система — єдиний регіональний економічний
простір, що формується на основі тісних економічних взаємозв’язків між
усіма елементами господарського комплексу.
Конкурентоздатність — відповідність вимогам ринку.
Критерії розміщення продуктивних сил — орієнтири практичної
спрямованості, якими керуються при виборі оптимального варіанта їх
територіального розташування.
Планомірність — форма розвитку народного господарства, за якої шляхом
регулювання здійснюється збалансований, пропорційний розвиток галузей і
сфер народного господарства.
Принципи розміщення продуктивних сил — головні ідеї та вихідні
положення, що формують першооснову їх територіальної організації.
Фактори розміщення продуктивних сил — певні причини та чинники, що
впливають на їх територіальне розташування, визначають його
ефективність.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Дайте визначення економічного закону.
2. На яких економічних законах грунтується розміщення продуктивних сил
як галузь економічної науки ?
3. У чому полягають відмінності між економічними законами і
закономірностями ?
4. Поясніть сутність регіональної економічної інтеграції.
5. Поясніть, у чому полягає сутність і складність завдання щодо
вирівнювання рівнів економічного і соціального розвитку регіонів.
6. Назвіть основні закономірності розміщення продуктивних сил і
розкрийте їх сутність.
7. Дайте визначення і назвіть найважливіші принципи розміщення
продуктивних сил.
8. Чим визначається пріоритетність принципів розміщення продуктивних
сил?
9. Назвіть основні групи факторів розміщення продуктивних сил, поясніть
їх значення в господарській практиці.
10. У чому полягає значення критеріїв розміщення продуктивних сил ?
11. Виявіть принципові відмінності між закономірностями, принципами і
критеріями розміщення продуктивних сил.
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ
1. Соціальна спрямованість розвитку і розміщення продуктивних сил.
2. Стратегія сталого розвитку продуктивних сил.
3. Забезпечення економічної безпеки держави в контексті проблем
розміщення і розвитку продуктивних сил.
4. Фактори розміщення продуктивних сил та їх реалізація в практичній
діяльності.
3
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
Галузі спеціалізації району — це галузі промислового і
сільськогосподарського виробництва, які виготовляють товарну продукцію
для обміну з іншими районами або для експорту її в інші країни; галузі,
які економічно доцільно розвивати в умовах того чи іншого конкретного
району з найвищою ефективністю для господарства.
Район економічний — територіальне спеціалізована частина народного
господарства країни, взаємопов’язана економічними відносинами з іншими
територіями.
Район економічний галузевий — територіальне сконцентровані виробництва
певної галузі в окремих частинах країни, де для їх розвитку є
найсприятливіші умови.
Район економічний інтегральний — територіальне цілісна частина народного
господарства країни, основною ознакою якого є наявність
територіально-виробничого комплексу відповідного рангу та економічного
тяжіння території до ядра району.
Район макроекономічний — великий економічний район, що являє собою
цілісний територіально-виробничий комплекс і об’єднує певні групи
адміністративно-територіальних одиниць.
Район мезоекономічний — виділений в межах макрорайону певний підрайон,
що охоплює господарські комплекси адміністративно-територіальних
одиниць.
Район мікроекономічний — низові або локальні господарські комплекси у
низових адміністративних районах з суто місцевими економічними
зв’язками.
Районування економічне — науково обгрунтований поділ країни на
економічні райони, що склалися історично або формуються внаслідок
розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці.
Мережа економічних районів — результат економічного районування у
вигляді системи економічних районів різного рангу та типів, яка
відображає територіальну організацію народного господарства, що
об’єктивно склалася.
Територіально-виробничий комплекс (ТВК) — частка народногосподарського
комплексу країни в межах великого регіону, яка відзначається тісним
взаємозв’язком і взаємообумовленим розвитком різних галузей виробництва.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Визначте сутність економічного району і доведіть об’єктивний
характер його формування.
2. Що являє собою територіальний поділ праці та який вплив він має на
формування економічних районів?
3. Назвіть основні районоутворюючі фактори і поясніть їх вплив на
процес районоутворення.
4. Яка форма територіальної організації народного господарства виконує
функцію ядра економічного району?
5. Розкрийте сутність основних принципів економічного районування.
6. Визначте типи економічних районів і принципові відмінності між ними.
7. Назвіть основні етапи розвитку вчення про економічне районування.
8. В чому полягають особливості сучасного економічного районування
території України?
9. Визначте сучасну мережу мезорайонів України.
10. В чому полягає прикладне значення економічного районування?
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ
1. Оцінка об’єктивного характеру економічного районування території
України.
2. Значення природного фактора у формуванні економічних районів.
3. Проблема сформованості економічних районів та чинників, які
визначають завершеність цього процесу.
4
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
Державна регіональна економічна політика — це сукупність орга-
нізаційних, правових та економічних заходів, які здійснюються державою у
сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і
стратегічних цілей.
Механізм державної регіональної економічної політики — це система
конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за
допомогою яких досягається її головна мета.
Перехідний період — особливий період, протягом якого долаються властиві
одному суспільному способу виробництва відносини власності і формуються
якісно нова система власності, принципово нові виробничі відносини.
Ринкова економіка — економічна система, що базується на механізмі
конкуренції, попиту і пропозиції, кон’юнктури та узгоджує приватні і
суспільні інтереси.
Ринок регіональний — ринок певного товару чи товарної групи, сфера
функціонування якого обмежується переважно рамками одного регіону
(області, краю, республіки).
Ринок збалансований — ринок, на якому підтримується повна за загальним
обсягом, структурою, асортиментом та якістю товарів відповідність між
попитом і пропозицією.
Складові механізму державної регіональної економічної політики —
законодавчо-нормативна база, бюджетно-фінансове регулювання
регіонального розвитку, прогнозування і програмування, нові форми
територіальної організації продуктивних сил та міжрегіонального
співробітництва.
Форми власності — суспільні відносини, які характеризують розподіл
(привласнення) матеріального багатства між різними суспільними групами,
індивідами, державою і мають приватну, колективну та державну форми.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Визначте сутність державної регіональної економічної політики.
2. У чому полягає головна мета і основні завдання регіональної
економічної політики ?
3. Назвіть принципи державної регіональної економічної політики.
4. Визначте сутність механізму реалізації державної економічної політики
та назвіть його основні складові елементи.
5. Розкрийте зміст сучасної концепції розміщення продуктивних сил.
6. Назвіть основні особливості розміщення продуктивних сил за умов
ринкової економіки.
7. Обгрунтуйте перспективи розвитку регіонів України з визначенням
пріоритетності розвитку їх галузей спеціалізації.
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ
1. Вплив державної регіональної економічної політики на розміщення
продуктивних сил.
2. Проблеми вдосконалення і розвитку механізму державної регіональної
економічної політики.
3. Методологічне значення сучасної концепції розміщення продуктивних
сил.
5
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
Баланси матеріальні — баланси конкретних видів товарів, сировини тощо,
які характеризують ресурси продукції за джерелами їх формування і
розподіл за основними напрямами використання.
Економічні структури — склад, співвідношення частин і елементів
економічної системи.
Метод дослідження — засіб пізнання, система прийомів і операцій з метою
вивчення певного предмета.
Методологія дослідження — сукупність методів дослідження.
Пропорції народного господарства — співвідношення між сферами і галузями
народного господарства, між стадіями суспільного відтворення, між
різними регіонами країни.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. У чому полягає сутність наукових методів дослідження?
2. Назвіть основні методи науки про розміщення продуктивних сил.
3. Які специфічні методи використовує наука про розміщення продуктивних
сил? Розкрийте їх сутність.
4. Що розуміється під елементарною і складною територіально-виробничою
системою?
5. Визначте поняття «системний підхід» і «системний аналіз».
6. Яке теоретичне і прикладне значення має метод територіальних
пропорцій у вивченні проблем розміщення продуктивних сил?
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ
1. Наукові методи дослідження — основа вдосконалення розміщення і
територіальної організації народного господарства.
2. Нові методи вивчення розміщення продуктивних сил.
3. Значення зарубіжних теорій розміщення виробництва для процесів
структурної трансформації економіки.
6
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
Відтворення населення — процес неперервної заміни поколінь.
Внутрішня міграція — зміна місця проживання в межах держави.
Густота (щільність) населення — співвідношення між населенням і площею
території, яку воно займає.
Депопуляція — процес скорочення чисельності населення внаслідок
переважання смертності над народжуваністю.
Економічно активне (трудоактивне) населення — загальна чисельність
населення, старшого від певного віку (16 або 18 років), яке працює або
прагне працювати за винагороду.
Зовнішня міграція — переселення, пов’язане з перетином державного
кордону.
Коефіцієнти демографічні — частота, з якою відбуваються демографічні
події на 1000 чол. населення за рік.
Легальна міграція — переселення на законних підставах; якщо йдеться про
міграцію робочої сили, то це проживання в іншій країні за дозволом, який
здебільшого обмежений часом або галуззю зайнятості.
Міграція — переміщення робочої сили (працездатних мігрантів) через
кордони тих чи інших територій, країн, населених пунктів зі зміною місця
проживання. Розрізняють зовнішню і внутрішню, зворотну і не-зворотну
міграції.
Незареєстрована (нелегальна) зайнятість поєднує два види: приховування
доходів (і відповідно зайнятості) від дозволеної законом діяльності;
заборонену законодавством країни діяльність.
Незворотна (постійна) міграція — переселення до нового місця проживання
без наступного повернення до попереднього місця.
Нелегальна міграція — проживання на певній території (переважно в іншій
країні) без законних підстав.
Перепис населення — спеціальна науково організована статистична
операція, мета якої отримати відомості про чисельність та склад
населення.
Попит на робочі місця — загальна кількість робочих місць, необхідних для
повного задоволення потреб в них з боку трудоактивного населення, тобто
для забезпечення повної зайнятості робочої сили.
Працездатність — здатність виконувати трудові функції без шкоди
здоров’ю.
Праця — доцільна діяльність людей завдяки розумовим та фізичним
здібностям (зусиллям), які можуть бути застосовані для виробництва
товарів або послуг.
Пропозиція робочої сили — загальна сукупність осіб, що активно
пропонують свою здатність до праці (свою робочу силу) на конкретному
ринку.
Рух населення — процеси зміни чисельності та складу населення:
природний рух — народження, смерті, шлюби і розлучення;
механічний рух — зміни місця проживання в межах країни (внутрішня
міграція) або переїзди до інших країн (зовнішня міграція);
соціальний рух — перехід людей з одних соціальних груп до інших, \ що
приводить до зміни їх соціальних ознак.
Робоча сила — загальна чисельність населення старшого від певно-,го віку
(16 або 18 років), яке в даний конкретний момент працює або прагне
працювати за винагороду.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
І. Визначте роль народонаселення в розвитку та розміщенні виробництва.
2. Визначте особливості сучасного відтворення населення України та
динаміки його чисельності.
3. Назвіть основні демографічні показники, розкрийте їх сутність.
Обгрунтуйте сучасні демографічні проблеми України.
4. Визначте особливості формування міського та сільського населення
України.
5. У чому полягають регіональні особливості розміщення населення
України?
6. Назвіть склад трудових ресурсів, особливості їх формування в Україні.
7. В чому полягають особливості розподілу трудових ресурсів по видах
зайнятості та галузях народного господарства?
8. Назвіть причини безробіття і проблеми раціонального використання
трудових ресурсів України.
9. Обгрунтуйте регіональні особливості трудозабезпеченості територій
України.
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ
1. Як населення впливає на розвиток і розміщення виробництва?
2. Основні причини сучасної міграції населення України.
3. Трудоресурсна ситуація та її регіональні особливості.
Ринок праці та проблеми забезпечення раціональної зайнятості.
7
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
Земельний фонд — усі землі незалежно від їх цільового призначення,
господарського використання і особливостей правового режиму.
Лісовпорядкування — система заходів, що включає інвентаризацію лісового
фонду, визначення розміру щорічного користування лісом та його категорій
(водоохоронні, захисні, оздоровчі і т.п.), лісовідновлення тощо.
Площа лісового фонду — частина території країни, яка вкрита лісом, а
також не зайнята ним, але призначена для потреб лісового господарства.
Природні умови — тіла і сили природи, які мають істотне значення для
життєдіяльності людей, але не використовуються безпосередньо у
господарській діяльності суспільства.
Природно-ресурсний потенціал — фактор розміщення продуктивних сил, що
включає природні ресурси і природні умови, які можуть бути залучені в
господарську діяльність за певних умов.
Ресурси економічні — джерела забезпечення виробництва, включаючи
природні, трудові, інформаційні, фінансові тощо.
Ресурси природні — тіла і сили природи, які можуть бути використані для
задоволення потреб суспільства.
Ресурси рекреаційні — об’єкти і явища природного походження, які можуть
бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку і туризму.
Ресурсозбереження -— один з важливих напрямів підвищення ефективності
виробництва на основі раціонального, економного використання усіх видів
ресурсів.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Визначте сутність і структуру природно-ресурсного потенціалу.
2. Назвіть існуючі методи оцінки природно-ресурсного потенціалу.
3. Охарактеризуйте мінеральні ресурси України, їх структуру та
особливості розміщення.
4. Розкрийте сутність та визначте структуру земельного фонду України.
Сформулюйте проблеми раціонального використання земельних ресурсів.
5. Охарактеризуйте водні ресурси України, особливості їх формування і
розміщення. Назвіть проблеми та шляхи їх раціонального використання.
6. Охарактеризуйте лісові ресурси України, ‘іх народногосподарське
значення і основні шляхи раціонального використання.
7. Охарактеризуйте рекреаційні ресурси України, їх структуру та
особливості розміщення. Обгрунтуйте проблеми і шляхи їх раціонального
використання.
8. Визначте сутність та основні напрями ресурсозбереження.
9. В чому полягають особливості формування вторинного ресурсного
потенціалу ?
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ
1. Вплив природно-ресурсного потенціалу на формування господарського
комплексу регіону.
2. Проблеми раціонального використання природних ресурсів України.
3. Ресурсозбереження і структурна трансформація національної економіки.
8
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
Народногосподарський комплекс — система виробництва, обміну,’ розподілу
і споживання, що склалася в межах України.
Структура виробництва — співвідношення між його галузями, що виражає
господарські пропорції та стан суспільного поділу праці.
Галузь господарства — сукупність підприємств і організацій, об’єднаних
спільністю функцій, які вони виконують у системі територіаль* ного
поділу праці.
Виробнича сфера — сфера матеріального виробництва. с.
Невиробнича сфера — сукупність галузей господарства, які здійснюють
функції по наданню послуг нематеріального характеру суспіль^ ству і
населенню.
Галузь промисловості — сукупність підприємств (об’єднань), яка
характеризується: єдністю економічного призначення виробленої продукції,
однорідністю переробленої сировини й основних матеріалів, спільністю
технологічного процесу й виробничо-технічної бази, професійним складом
кадрів і специфічними умовами праці.
Видобувна промисловість об’єднує галузі, зайняті видобуванням сировини,
а також палива з надр Землі, вод і лісів. Вона включає підприємства й
організації з видобутку палива (вугілля, нафти, природного газу, горючих
сланців, торфу); підприємства з видобутку і збагачення залізних
марганцевих руд, руд кольорових металів, нерудних корисних копалин і
лісозаготівлі.
Обробна промисловість — сукупність галузей промисловості, підприємства
яких обробляють і переробляють сировину й матеріали.
Територіальна структура — співвідношення між формами територіального
зосередження виробництва.
Промисловий район — інтегральний район з переважаючим значенням
промислового виробництва як головної галузі виробничої спеціалізації.
Промисловий вузол — зосередження на обмеженій території
виробничо-територіального поєднання підприємств, що склалося історично
або формується.
Промисловий центр — місто або селище міського типу, де зосереджено
кілька промислових підприємств і які є основною спеціалізованою
містоутворюючою галуззю.
Промисловий пункт — промислове підприємство разом з поселенням, яке
виникло при ньому.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Дайте визначення народногосподарського комплексу України.
2. Що таке галузь господарства?
3. Що ви розумієте під виробничою сферою і який її склад?
4. Що входить до невиробничої сфери?
5. Які особливості співвідношення виробничої і невиробничої сфери в
Україні?
6. Яке значення промисловості України?
7. Як поділяється промисловість України за характером виробництва і
предметів праці?
8. Назвіть основні галузі промисловості України.
9. Які особливості галузевої структури промисловості України?
10. Назвіть міжгалузеві комплекси промисловості України.
11. Які основні напрями дальшого розвитку народного господарства
України?
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ
1. Вплив структурних перетворень на народногосподарський комплекс
України.
2. Сучасні форми територіальної організації промисловості.
3. Проблеми і напрями вдосконалення структури народного господарства
України.
9
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
Автоматизація виробництва — напрям науково-технічного прогресу, який
забезпечує повне усунення і заміщення фізичної праці робітників системою
машин, обладнання, апаратів і приладів, включаючи ЕОМ.
Інвестиційна політика — сукупність господарських рішень, які визначають
основний напрям капітальних вкладень, заходи щодо їх концентрації у
галузях пріоритетного розвитку. Інвестиційна політика на сучасному етапі
передбачає покращання співвідношення між капітальними вкладеннями в
ресурсозберігаючі, перероблюючі і споживаючі галузі, перерозподіл коштів
на користь галузей, що забезпечують прискорення науково-технічного
прогресу.
Інновація — вкладення коштів у нову техніку, технологію, нові форми
організації праці і управління, які охоплюють не тільки окремі
підприємства, а й галузь. Водночас це і процес, спрямований на
створення, виробництво, розвиток і вдосконалення нових видів виробництв,
технологій, організаційних форм. Включає три основні стадії: від початку
дослідження до промислового освоєння; від промислового освоєння до
випуску (впровадження) об’єктів, необхідних для задоволення потреб
споживачів; використання у споживача, включаючи обслуговування і
утилізацію.
Інтенсифікація виробництва — збільшення розмірів виробництва за рахунок
застосування більш ефективних засобів виробництва, досконалих форм
організації праці і технологічних процесів, які втілюють останні
досягнення науково-технічного прогресу, а також кращого використання
наявного виробничого потенціалу.
Капіталомісткий технічний прогрес — удосконалення техніки і технології,
яке потребує застосування великої кількості капіталу. Вдосконалення
техніки і технології, яке дозволяє виробляти велику кількість капіталу
чи таку ж кількість продукції при меншому його обсязі, називають
капіталозберігаючим технічним прогресом.
Комплексна програма науково-технічного прогресу — документ, який
визначає мету розвитку науки і техніки на тривалу перспективу (20
років), пріоритетні науково-технічні проблеми, які повинні розроблятися
в цей період, і очікувані соціально-економічні наслідки їх реалізації.
Комп’ютеризація — процес все більш широкого застосування ЕОМ у народному
господарстві, в галузях, на підприємствах (об’єднаннях) і в
організаціях.
Механізація виробництва — напрям науково-технічного прогресу, заснований
на заміні ручних виробничих операцій машинами і механізмами. За ступенем
оснащеності виробничих процесів технічними засобами механізація
виробництва поділяється на часткову і комплексну. При частковій
механізації окремі операції чи види робіт (переважно трудомісткі)
замінюють на усіх основних операціях технологічного процесу і допоміжних
роботах при збереженні значної частки ручної праці.
Міжгалузевий науково-технічний комплекс (МНТК) — форма сполучення науки
з виробництвом, яка покликана по пріоритетних напрямах
науково-технічного прогресу здійснювати швидке і ефективне формування
циклу «наука—виробництво», сприяти прискоренню розробки нових ідей і
ефективному використанню їх на практиці. Для вирішення важливих
народногосподарських завдань в МНТК, який являє собою єдину
науково-виробничу одиницю, включаються науково-дослідні інститути,
конструкторські бюро і технологічні організації, науково-виробничі і
виробничі об’єднання, підприємства різних міністерств і відомств.
Національний інтелект — це синтетичний показник розвитку нації та її
індивідів. Він виражає рівень знань природних і суспільних процесів,
рівень мислення, національного самоусвідомлення, гуманістичних відносин,
моралі, етики, естетики, ідеології, міжнародних зв’язків тощо. Це той
елемент трудового потенціалу суспільства, який виражає його
працездатність, творчість, винахідливість, пошук нового, раціонального,
оптимального в усіх сферах життя нації, суспільства, держави. Носіями
національного інтелекту є вчені, інженери, конструктори,
письменники, працівники культури, мистецтва, вчителі, лікарі, робітники,
селяни, керівники всіх рівнів.
Нововведення — запуск у виробництво нового продукту, впровадження нового
виробничого цеху чи застосування нової форми організації бізнесу.
Об’єднання науково-виробниче — єдиний науково-виробничий і господарський
комплекс, прогресивна форма зв’язку науки з виробництвом, одна з форм
основної ланки промисловості для розробки і виробництва в стислі строки
високоефективних комплексів машин, обладнання, приладів, технологічних
процесів і матеріалів, що визначають науково-технічний прогрес у
відповідних напрямах і мають важливе народногосподарське значення. Вони
створюються на базі науково-дослідних (проектно-конструкторських,
технологічних) організацій чи підприємств (виробничих об’єднань), які
мають конструкторську і дослідно-експериментальну базу. Деякі з них
входять до складу міжгалузевих науково-технічних комплексів.
Патентно-ліцензійна діяльність — структурна складова інформаційної
діяльності підприємств, науково-дослідних і проектно-конструкторських
організацій, науково-виробничих об’єднань, яка полягає у виявленні
науково-технічних рішень, спроможних стати предметом патентного захисту
чи ліцензійних узгоджень, її значення визначається, з одного боку,
сприянням науково-технічного прогресу шляхом активного впливу на
створення і розробку нових машин, приладів, обладнання, матеріалів і
технологічних процесів, які за своїми техніко-еконо-мічними показниками
перевершували б вітчизняні і зарубіжні аналоги; з іншого боку, —
сприянням розширенню практики міжнародного розповсюдження патентної
інформації, використання якої дозволяє виробляти і реалізовувати нову
продукцію на основі відкриттів і винаходів.
Прикладні дослідження — вид наукових досліджень, основна мета яких —
вирішення практичних проблем, їх результати безпосередньо втілюються в
практику, знаходять втілення в нових технологічних процесах,
конструкціях, матеріалах тощо.
Ресурсозберігаюча технологія — узагальнена назва технологій, за яких
виробничий процес забезпечується мінімальною витратою ресурсів і
енергії, матеріалів і т. п. при заданій кількості щодо випуску продукції
і необхідній продуктивності.
Технічна підготовка виробництва — сукупність робіт, пов’язаних із
створенням і впровадженням у виробництво нових та вдосконаленням раніше
освоєних видів продукції і технологічних процесів. Включає проектування
нових і вдосконалення раніше освоєних конструкцій машин із забезпеченням
їх виробництва технічною документацією; проектування нових і
вдосконалення діючих технологічних процесів; розробку технічних норм;
впровадження нової техніки. Роботи по технічній підготовці виробництва
ведуться в галузевих науково-дослідних, дослідно-конструкторських бюро.
На підприємствах у них беруть участь відділи головного конструктора і
технолога, відділ чи бюро планування підготовки виробництва.
Технологія безвідходна і маловідходна — система технологічних процесів,
що забезпечує комплексне використання природної сировини проміжних
продуктів і відходів. Необхідність її розробки і впровадження
обумовлюється вирішенням завдань ресурсозбереження і охорони
навколишнього середовища. Організація безвідходних і маловідходних
виробництв може бути здійснена на рівні окремого підприємства,
промислового комплексу, галузі чи регіону. Розробка такої технології —
один з важливих сучасних напрямів науково-технічного прогресу, їх
впровадження забезпечує значний економічний і соціальний ефект.
Фундаментальні дослідження — вид наукових досліджень, головне
призначення яких — одержання нових знань, виявлення законів розвитку
природи, суспільства, мислення, їх результати є основою проведення
прикладних досліджень. Щоб забезпечити прискорення науково-технічного
прогресу, фундаментальні дослідження повинні випереджати в своєму
розвитку прикладні дослідження, створюючи для них теоретичну базу.
Економічна ефективність нової техніки — співвідношення економічних
результатів від застосування нової техніки та затрат суспільної праці на
її виробництво і впровадження. Найновіша техніка потребує великих
капітальних вкладень на освоєння, передачу в масове виробництво,
просування у сфері її застосування. Проте вона може дати значний ефект.
Нова техніка потребує менших капітальних вкладень на впровадження і
удосконалення, дає обмежений за розмірами ефект, що може бути одержаний
у короткі строки і швидко реалізований.
Електронізація народного господарства — процес широкого застосування
електроніки в усіх галузях народного господарства. Електроніка є основою
автоматизації управління технологічними процесами, важливим елементом
верстатів з програмним управлінням, калькуляторів і т. п. Вона сприяє
прогресу засобів інформації. Завдяки їй стала можливою значна частина
досягнень сучасної фізики, астрономії, хімії, біології, медицини. Широке
застосування електроніка має у банківській справі, складському
господарстві, роздрібній торгівлі та інших галузях. Темпи розвитку
електроніки знаходять відображення у зростанні парку ЕОМ.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Визначте поняття «науково-технічний прогрес» і «науково-технічна
революція».
2. Розкрийте роль науки в розвитку і розміщенні продуктивних сил.
3. Проаналізуйте структуру науково-технічного потенціалу України,
його територіальну організацію.
4. Висвітліть основні проблеми реконструкції народного господарства
України.
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ
1. Наука — безпосередня продуктивна сила суспільства.
2. Науково-технічний прогрес і його вплив на рівень розвитку
виробництва.
3. Проблеми розвитку науково-технічного потенціалу України.
10
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
Вугільна промисловість — сукупність взаємопов’язаних між собою
підприємств з видобування, збагачення й брикетування кам’яного та бурого
вугілля.
Газова промисловість — сукупність підприємств, що здійснюють
видобування, транспортування, зберігання та перероблення природного
газу.
Електроенергетика — галузь промисловості, що охоплює виробництво
електроенергії, її транспортування, електромережі, котельні та інші
об’єкти.
Нафтова промисловість — сукупність підприємств з розвідування і
видобутку нафти й попутного нафтового газу, зберігання й транспортування
нафти, її переробки; включає нафтодобувну й нафтопереробну
промисловість.
Паливно-енергетичний комплекс — сукупність галузей промислового
виробництва, які здійснюють видобуток палива, виробництво
електроенергії, їх транспортування та використання.
Паливно-енергетичний баланс — система взаємопов’язаних показників, які
характеризують обсяги і структуру видобутку природного палива та
виробництва енергетичних ресурсів, а також показники їх споживання.
5. Охарактеризуйте сучасний стан та особливості розміщення вугільної
промисловості України.
6. Дайте характеристику вугільних басейнів України.
7. Назвіть існуючі проблеми та обгрунтуйте перспективи розвитку
вугільної промисловості України.
8. Охарактеризуйте сучасний стан та особливості розміщення нафтової і
нафтопереробної промисловості України.
9. Назвіть основні райони видобутку нафти і оцініть рівень
забезпеченості потреб України нафтою.
10. Проведіть аналіз і зіставлення між собою таких показників, як обсяги
видобутку і споживання нафти в Україні, реальна потреба в ній,
можливості переробки, особливості використання тощо. Які висновки
випливають з цього?
11. Обгрунтуйте проблеми і перспективи розвитку нафтової і
нафтопереробної промисловості України.
12. Охарактеризуйте сучасний стан та особливості розміщення газової
промисловості України.
13. Назвіть основні райони видобутку газу і оцініть рівень
забезпеченості потреб України природним газом.
14. Визначте найбільш актуальні проблеми і реальні перспективи розвитку
газової промисловості України.
15. Визначте структуру виробництва і споживання електроенергії в
Україні.
16. В чому полягає роль електроенергетики в господарському комплексі
України?
17. Охарактеризуйте особливості розміщення теплових електростанцій
України.
18. Охарактеризуйте сучасне розміщення гідроелектростанцій України.
19. Охарактеризуйте сучасне розміщення атомних електростанцій України.
20. В чому полягають основні проблеми і перспективи розвитку
електроенергетики України?
21. Визначте екологічні проблеми, пов’язані з розвитком
електроенергетики.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Які галузі входять до складу паливно-енергетичного комплексу?
2. Визначте місце паливно-енергетичного комплексу в єдиному
господарському комплексі України.
3. Що являє собою паливно-енергетичний баланс?
і”( 4. Визначте структуру паливно-енергетичного балансу України та
основні стратегічні напрями його вдосконалення.
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ
1. Місце енергетики в житті суспільства.
2. Електроенергетика і науково-технічний прогрес.
3. Значення нетрадиційних джерел енергії.
4. Сучасний рівень і комплексність використання паливно-енергетичних
ресурсів.
5. Екологічні проблеми розвитку паливно-енергетичного комплексу.
6. Роль атомної електроенергетики в розвитку продуктивних сил.
11
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
Глинозем — збагачена алюмінієва руда.
Кар ‘єр — підприємства відкритого видобутку сировини.
Кокс — продукт коксування вугілля, виробляється на коксохімзаводах з
коксівних марок вугілля і використовується як технологічне паливо в
основному для виплавки чавуну.
Легування сталі — надання сталі певних властивостей (антикорозійної
стійкості, електропровідності та ін.) за допомогою домішків легуючих
металів (феросплавів) під час виплавки сталі.
Металургійний комбінат — це металургійний завод повного циклу,
технологічно пов’язаний з коксохімзаводом.
Офлюсований агломерат — це порошкоподібний концентрат залізної руди,
який спікається на аглофабриках з подрібненим вапняком та дрібним
коксом.
Рудник — група залізорудних шахт.
Феросплавний завод — підприємство, яке випускає сплави заліза з
легуючими металами (марганцем, вольфрамом, ванадієм та ін.).
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Визначте сутність металургійного комплексу та його галузеву
структуру.
2. Назвіть умови і фактори розвитку чорної металургії.
3. Визначте найважливіші особливості розміщення чорної металургії
України (три підрайони).
4. Оцінка запасів залізних і марганцевих руд та умов їх видобутку.
5. Назвіть основні показники виробництва продукції чорної металургії та
їх динаміку.
6. Назвіть основні підприємства чорної металургії (металургійні,
коксохімічні, феросплавні і трубні заводи) Придніпров ‘я, Донецького і
Приазовського підрайонів.
7. У чому полягає основне призначення феросплавних заводів?
8. У чому полягає технічний прогрес у металургії України?
9. Назвіть типи металургійних заводів та їх особливості.
10. Визначте особливості розміщення кольорової металургії України.
11. Обгрунтуйте перспективи розвитку чорної та кольорової металургії
України.
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ
1. Пріоритетний розвиток чорної металургії України в умовах перехідної
економіки.
2. Реальні можливості покращання експорту продукції чорної металургії.
3. З якими країнами доцільно закріплювати зв ‘язки по експорту продукції
чорної металургії України?
4. Чи доцільно в сучасних умовах збільшувати виробництво чорних
металів в Україні?
5. Шляхи вирішення проблем розвитку кольорової металургії України в
умовах енергетичної кризи.
12
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
Машинобудівний комплекс — сукупність галузей промисловості, що
виробляють машини й устаткування для потреб народного господарства.
Спеціалізація — форма організації виробництва, при якій виготовлення
продукції, її частин або виконання окремих операцій відбувається в
самостійних галузях чи на відносно відокремлених підприємствах.
Подетальна спеціалізація — полягає в тому, що підприємства виготовляють
лише окремі частини, агрегати, вузли або деталі.
Предметна спеціалізація — найпростіша форма, при якій на підприємствах
зосереджені виробництва окремих видів і типорозмірів готової продукції.
Технологічна спеціалізація — полягає в тому, що на підприємстві
виконують лише окремий технологічний процес.
Кооперування — система міжгалузевих, внутрігалузевих, міжрайонних,
внутрірайонних економічних зв’язків.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Який вплив чинить машинобудування на розвиток і розміщення
продуктивних сил ?
2. Визначте галузеву структуру машинобудування України, особливості та
принципи розміщення основних його галузей.
3. Назвіть основні форми територіальної організації машинобудування
України.
4. Охарактеризуйте наукоємні галузі машинобудування України та
особливості їх розміщення.
5. Охарактеризуйте транспортне машинобудування України, його значення,
галузеву структуру та особливості розміщення.
6. Охарактеризуйте сільськогосподарське машинобудування України, його
сучасний стан (особливості розміщення), проблеми та перспективи
розвитку.
7. Обгрунтуйте основні проблеми та перспективи розвитку машинобудування
України.
8. За допомогою статистичного щорічника України проведіть аналіз
динаміки обсягів виробництва машинобудування і поясніть зменшення його
питомої ваги у структурі промисловості України.
9. Визначте галузі машинобудування, для розвитку яких Україна має
найкращі передумови і території, де доцільно розміщувати нові
підприємства машинобудування.
10. Обгрунтуйте чинники, що впливають на попит на продукцію
машинобудування на ринку України і на підставі цього визначте
перспективи розвитку машинобудування в цілому та окремих його галузей.
11. Яким чином спеціалізація і кооперування виробництва можуть вплинути
на територіальну організацію машинобудування України?
12. Поясніть, чи може створення вільних економічних зон вплинути на
розміщення машинобудівних підприємств.
13. Що необхідно зробити для стимулювання залучення іноземних інвестицій
і в які галузі машинобудування України їх доцільно направляти?
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ
1. Машинобудування — основа розвитку і розміщення продуктивних сил
України.
2. Сучасний стан машинобудування України та основні проблеми і
перспективи його розвитку.
3. Роль машинобудування в широкому впровадженні у виробництво нових
високих технологій.
13
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
Агропромисловий комплекс — сукупність галузей народного госпо-ства, що
зайняті виробництвом продукції сільського господарства, її зеріганням,
переробкою і доведенням до споживача.
Агропромислова інтеграція — процес посилення виробничих зв’яз-:ів і
органічного поєднання сільського господарства з суміжними галу-ши, що
займаються обслуговуванням сільського господарства і доведенням його
продукції до споживача.
Інтенсифікація сільського господарства — збільшення виробництва
продукції шляхом продуктивного використання вже оброблюваних земель та
інших ресурсів завдяки застосуванню нової техніки і технології, сучасних
форм організації праці і виробництва. Напрями інтенсифікації —
механізація, меліорація, нові технології та інші шляхи індустріалізації
сільського господарства.
Меліорація (від лат. — покращання) — сукупність
організаційно-господарських і технічних заходів, спрямованих на
докорінне поліпшення земель.
Раціональне природокористування — передбачає оптимальність зв’язків
суспільства і природи, екологізацію виробничої діяльності, збереження
просторової цілісності природних систем у процесі їх господарського
використання, народногосподарського підходу до організації
природокористування.
Сільськогосподарські угіддя — частина земельних ресурсів, які
використовуються в сільському господарстві (рілля, сіножаті, пасовища,
багаторічні насадження) для виробництва сільськогосподарської продукції.
Сильні пшениці — сорти м’якої пшениці, що мають високі хлібопекарські
якості (білок — 14—16%), з високим вмістом еластичної клейковини (28%) і
скловидністю не нижчою від 70%. Дають високоякісне борошно.
Тверда пшениця — вид пшениці, зерно якої з високим вмістом білка
(21—22%) і особливою якістю клейковини. Це зерно є сировиною для
макаронної промисловості.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Визначте роль агрокліматичних умов у розвитку, галузевій структурі і
розміщенні сільського господарства.
2. Доведіть об ‘єктивну необхідність інтеграції сільського господарства
і галузей промисловості.
3. Назвіть галузеву структуру АПК України.
4. Визначте місце сільського господарства в формуванні і розвитку АПК.
5. Назвіть галузеву структуру сільського господарства України, його
зональну спеціалізацію.
6. Охарактеризуйте рослинництво України, його галузеву структуру і
передумови розвитку і розміщення.
7. Охарактеризуйте тваринництво України, його галузеву структуру,
особливості розміщення і зональну спеціалізацію.
8. Визначте роль і місце переробного комплексу в розвитку АПК України,
його структурі.
9. Назвіть спеціалізовані АПК України, особливості їх формування і
розміщення.
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ
1. Закономірності формування територіальних АПК.
2. Структурні особливості агропромислового комплексу України.
3. Напрями реформування територіальних АПК в умовах переходу до ринкових
форм господарювання.
14
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
Культура — специфічний спосіб організації і розвитку людської
життєдіяльності, представлений у продуктах матеріальної і духовної
праці, в системі соціальних норм і закладів, у духовних цінностях, у
сукупності відносин людей з природою і між собою. Культурою називається
також система цінностей, уявлень про світ і правила поведінки, спільних
для людей, пов’язаних певним способом життя. Культура характеризує
особливості поведінки, свідомості і діяльності людей у конкретних сферах
суспільного життя.
Рівень життя — соціально-економічна категорія, яка характеризує рівень і
ступінь задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб
населення. Рівень життя відбиває система таких кількісних і якісних
показників: загальний обсяг спожитих матеріальних благ і послуг, реальні
доходи населення, рівень споживання продовольчих і непродовольчих
товарів, а також послуг, розмір оплати праці, умови праці, тривалість
робочого і вільного часу, житлові умови, якість обслуговування
населення, розвиток освіти, охорони здоров’я, культури тощо.
Соціальна активність — спосіб життєдіяльності, спрямований на зміну
соціальних умов з метою задоволення потреб, інтересів, цілей, ідеалів
соціальних суб’єктів.
Соціальна інфраструктура — стійка сукупність матеріальних еле-ентів, які
створюють умови для раціональної організації основних ви-в діяльності
людини — виробничої, суспільно-політичної, культурної Ьімейно-побутової.
Це система закладі в і організацій, які забезпечують мови для
раціональної організації діяльності людей у сфері виробниц-k,
суспільно-політичному житті, сфері культури, сім’ї, побуту.
Соціальна система — система, основними елементами якої є люди, групи
людей, взаємовідносини між ними; функціонує на основі механізмів
об’єктивної саморегуляції та цілеспрямованої діяльності соціальних
суб’єктів.
Соціальна структура — сукупність соціальних, соціально-демографічних,
професійно-кваліфікаційних, територіальних і етнічних спільностей,
пов’язаних відносно стійкими взаємними відносинами між собою.
Соціальні нормативи — гарантовані держаною мінімальні рівні винагороди
за працю, стипендіального та соціальною забезпечення.
Соціальний захист — комплекс організаційно-иравових та економічних
заходів, спрямованих на забезпечення добробуту кожного члена суспільства
в конкретних економічних умовах.
Соціальний прогноз — конкретне передбачення стану будь-якого соціального
явища в майбутньому на основі спеціального наукового дослідження.
Класифікується за двома ознаками: часовою і функціональною. За часовою
ознакою він буває короткостроковим, середньо-строковим і довгостроковим.
Функціональна класифікація передбачає дослідницькі, програмні і ресурсні
соціальні прогнози.
Соціальний розвиток — процес еволюційних чи революційних змін у
суспільстві та соціальному житті.
Соціальні класи — порівняно стабільні групи в рамках суспільства, які
розміщуються в ієрархічному порядку і характеризуються наявністю в їх
членів близьких інтересів, ціннісних уявлень і поведінки.
Якість життя — категорія, що відбиває рівень задоволення матеріальних і
культурних потреб людей: якість харчування, одягу, комфорт житла, якість
освіти, охорони здоров’я, сфери обслуговування, навколишнього
середовища, рекреації, задоволення потреб в об’єктивній інформації,
змістовному спілкуванні, знаннях, творчій праці та ін.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. В чому полягає значення соціального комплексу для суспільного
розвитку країни?
2. Визначте структуру соціального комплексу.
3. Які чинники визначають розміщення об ‘єктів соціального комплексу?
4. Охарактеризуйте сучасний стан та особливості розміщення кожної з
галузей соціальної сфери України.
5. Охарактеризуйте сучасний стан та особливості розміщення виробництв
товарів народного споживання в Україні.
6. В чому полягають основні проблеми розвитку соціального комплексу
України?
7. Визначте перспективи розвитку соціального комплексу України.
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ
1. Вплив рівня розвитку соціального комплексу на якість життя населення.
2. Сучасна концепція розвитку соціального комплексу України.
Перспективи розвитку соціального комплексу України.
15
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
Вантажо- і пасажирооборот — показники виконаної транспортної оботи.
Визначаються як добуток обсягу перевезень (вантажів чи пасажирів) на
відстань їх транспортування. Якщо обсяг перевезень позначається в
тоннах, то вантажо- і пасажирооборот — в тонно-кілометрах,
пасажиро-кілометрах. Іноді в науковій літературі, в статистичних
словниках вживаються синоніми вантажообороту — тонно-кілометрова робота,
а пасажирообороту — пасажиро-кілометрова робота.
Вантажооборот внутрішній (залізниць, водних басейнів, трубопроводів,
транспортних вузлів, станцій, портів) і зовнішній (експорт, імпорт,
міжнародний транзит).
Вантажонапруженість — показник, що характеризує потужність потоку
вантажів на наземних і водних шляхах сполучення. Вантажонапруженість
визначають відношенням вантажообороту (т-км) за одиницю часу (рік,
місяць, добу) до довжини шляху (км), тобто т-км/км.
Па-сажиронапруженість — відношення пасажирообороту (пас-км) до довжини
шляху (км), тобто пас-км/км.
Вантажо- і пасажиропотік — кількість вантажів (пасажирів), що їх
перевозять за певним маршрутом (автомобільним, залізничним, водним
шляхом тощо) в певному напрямку за певний проміжок часу (рік, місяць,
добу). Такі показники є матеріальним виразом транспортно-економічних
зв’язків.
Відомчий транспорт — транспорт підприємств і організацій, який здійснює
внутрішньовиробничі, внутрішньогосподарські, внутрішньозаводські,
внутрішньопортові, внутрішньобудівельні та інші зв’язки.
Коефіцієнт зворотності — відношення кількості вантажів, що їх перевозять
в порожньому напрямі (з меншим обсягом вантажопотоку), до кількості
вантажів, які перевозять у вантажному (з більшим обсягом вантажопотоку).
Чим ближче цей показник до одиниці, тим рівномірніше розподіляються
вантажопотоки.
Пропускна спроможність транспорту — максимальна кількість транспортних
одиниць (автомобілів, потягів, суден, літаків), яку можна пропустити за
даний період при певному рівні технічної оснащеності та найефективнішої
організації транспортної роботи.
Провізна спроможність транспорту — максимальна кількість вантажу або
пасажирів, яку можна перевезти на даному відрізку автошляху, залізниці,
магістральної річки, через транспортний вузол, станцію і т. д.
Раціоналізація перевезень — полягає в скороченні витрат на
транспортування шляхом усунення нераціональних перевезень, якими є
зустрічні перевезення (однорідні вантажі, що перевозять в зустрічному
напрямку), а також надмірно далекі перевезення на автотранспорті (більше
150 км) і надмірно короткі — на залізничному транспорті (менше 150 км).
Середня відстань перевезень вимірюється в кілометрах, а на морському
транспорті — в милях і визначається відношенням вантажообороту до обсягу
перевезень вантажів (пасажирообороту до обсягу перевезень пасажирів).
Собівартість перевезень — розраховується як витрати на одиницю
транспортної продукції (1 т-км, 1 пас-км).
Транспорт загального користування — це транспорт, який здійснює
перевезення готової продукції, сировини та напівфабрикатів з виробництва
до пунктів споживання або подальшої переробки,
овольняє потреби населення у просторовому переміщенні з виробами або
приватними цілями.
Транспортний баланс — це сукупність показників, що характери-оть обсяги,
структуру перевезень, міжрайонні та внутрірайонні транс-ртно-економічні
зв’язки регіону або країни в цілому. Часто під транспортним балансом
розуміють співвідношення ввозу і вивозу, відправ-ня і прибуття. Якщо для
певного транспортного пункту, вузла чи регіну характерно переважання
вивозу над ввозом (відправлення над прибут-л), транспортний баланс є
активним, а якщо навпаки, то — пасивним. Транспортний вузол — комплекс
транспортних споруд у пункті, де сходяться, перетинаються або
розгалужуються не менше як три лінії чдного або двох видів
магістрального транспорту, які у взаємодії обслуговують транзитні та
місцеві перевезення вантажів і пасажирів. Залежно від видів транспорту,
що стикуються, вучли поділяються на: залізничні (Здолбунів, Жмеринка,
Гребінка, Ніжин, Ромодан, Дебальцево), залізнично-автодорожні (Харків,
Полтава, Львів), залізнично-авто-Дорожно-річкові (Київ, Дніпропетровськ,
Запоріжжя), залізнично-авто-дорожно-морські (Одеса, Миколаїв).
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Визначте роль транспорту в розвитку ірошіїценні виробництва.
2. Обгрунтуйте місце і особливості кшніччіюго транспорту в транспортній
системі України. Назвіть основні залізниці.
3. Визначте місце і особливості автомобільного транспорту України.
Назвіть основні автомобільні шляхи.
4. Сформулюйте передумови розвитку ніх>ного транспорту України,
обгрунтуйте його роль і місце в економіці України.
5. У чому полягає значення трубопровідного транспорту в розвитку
продуктивних сил України?
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ
1. Місце транспорту в матеріальному виробництві, об’єктивна необхідність
транспортних послуг.
2. Роль транспорту в спеціалізації і комплексному розвитку територій.
3. Вплив транспорту на поглиблення територіального поділу праці.
16
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
Капітальне будівництво — галузь народного господарства, яка здійснює
будівництво нових об’єктів виробничого і невиробничого призначення, а
також реконструкцію, технічне переозброєння і розширення діючих. .»…
Капітальні вкладення — фінансові кошти, які призначені для простого і
розширеного відтворення основних фондів у виробничій і невиробничій
сферах. Капітальні вкладення характеризуються галузевою, технологічною і
відтворювальною структурою.
Галузева структура капітальних вкладень — співвідношення між об’єктами
капітальних вкладень по галузях народного господарства. Технологічна
структура капітальних вкладень характеризує співвідношення між затратами
на придбання машин і обладнання (активну Істину основних фондів).
Відтворювальна структура відображає співвідношення між об’єк-Іми
капітальних вкладень, які направляються на нове будівництво, з цного
боку, та реконструкцію, технічне переозброєння, розширення Іприємства, —
з другого.
Незавершене будівництво — вартість прийнятих і оплачених замовником
конструктивних елементів будинків і споруджень, а також вартість
змонтованого і такого, що знаходиться в монтажі, технологічного
обладнання; вартість монтажних і проектно-пошукових збіт по
незавершених і незданих в експлуатацію будівельних об’єктах. Вартість
незавершеного будівництва відображається на балансі замовника.
Підрядний спосіб будівництва — форма організації будівельного циклу,
який здійснюється самостійними, постійно діючими будівельно-монтажними
організаціями по договорах підряду з організаціями-замовниками.
Організація-замовник бере участь у плануванні капіталь-вкладень,
забезпечує будівництво проектно-кошторисною документацією,
технологічним, енергетичним та іншим обладнанням і окремими видами
матеріалів, приймає й оплачує завершені роботи, а також здійснює ряд
інших функцій.
Генеральний підрядник — об’єднання, комбінат, трест чи одне з його
управлінь (чи прирівнена до них організація), що координує діяльність
усіх субпідрядчиків.
Будівельно-монтажні роботи — роботи по будівництву виробничих і
невиробничих об’єктів і монтажу (установці) в них обладнання. До
будівельних робіт відносять: будівництво будинків і споруд, облаштування
підвалин, фундаментів і опорних конструкцій під обладнання, роботи з
освоєння ділянок, підготовки територій до 1 іудівництва, роботи по
озелененню і благоустрою, санітарно-тех-пічні і електромонтажні роботи.
Монтажні роботи включають зборку і установку технологічного,
енергетичного, підйомно-транспортного та іншого обладнання.
Будівельні організації — до будівельних організацій належать всі
Іагальнобудівельні та спеціалізовані організації, трести (управління)
механізації та домобудівні комбінати, пусконалагоджувальні організації
споживчої кооперації, бурові організації, що виконують глибоке буріння
та інші роботи, пов’язані з будівництвом розвідувальних свердловин на
нафту та газ. Основною діяльністю будівельних організацій є виконання
робіт за договорами підряду.
Титульний список — затверджений перелік будівель із зазначенням місця
будівництва кожного об’єкта, потужності, вартості, строку будівництва,
розподілу капітальних вкладень по роках, дати введення в дію.
Затверджений титульний список — незмінний плановий документ на весь
період будівництва, обов’язковий для замовників, підрядчиків, планових,
фінансових, банківських і постачальницьких органів, постачальників
обладнання і конструкцій.
Товарна будівельна продукція — показник обсягу виробництва в
капітальному будівництві, що вимірюється вартістю будівельно-монтажних
робіт по зданих замовнику підприємствах, чергах, пускових комплексах,
об’єктах, підготовлених до випуску продукції чи виконанню певних послуг.
Господарський спосіб будівництва — одна з організаційних форм
будівельно-монтажних робіт, при якій об’єкт будується безпосередньо
силами підприємств без залучення підрядних організацій.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Визначте структуру будівельного комплексу.
2. Які виробництва формують промисловість будівельних матеріалів?
3. Проаналізуйте фактори, що впливають на розміщення капітального
будівництва.
4. Які екологічні проблеми виникають у зв’язку з виробництвом
будівельних матеріалів і організацією будівництва?
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ
1. Місце будівництва в розвитку і розміщенні продуктивних сил України.
2. Сучасний стан основних галузей промисловості будівельних матеріалів в
Україні.
17
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
Гірничохімічна промисловість — галузь хімічної промисловості, що
Яеціалізується на видобутку різноманітної природної сировини для Іших
галузей хімічної промисловості і перш за все для основної хімії.
Кокс — тверда, пориста вуглеводиста маса, яка виробляється з Ім’яного
вугілля і використовується в чорній металургії (у доменному нробництві)
для технологічних цілей.
Мікробіологічна промисловість — галузь хімічної промисловості,
виготовляє кормові дріжджі, білково-вітамінні концентрати, антибіотики
немедичного призначення.
Основна (неорганічна) хімія — галузь хімічної промисловості, що виробляє
різні кислоти, луги, соду, мінеральні добрива, деякі хімічні
елемен-ти(хлор), вибухові речовини, нафтопродукти, папір, хімічні
волокна тощо.
Галузь використовує переважно мінеральну сировину — сірку, сірчаний
колчедан, кухонну і калійні солі, фосфорити, вапняки, а також
різноманітні промислові відходи, в тому числі відходи, що містять сірку
(відходи металургійних підприємств і електростанцій), гази нафто- і
коксохімії.
Рапа — насичена солями вода соляних озер.
Хімія органічного синтезу — галузь хімічної промисловості, що виробляє:
1) значну кількість органічних (вуглемістких) сполучень (вуглеводи їх
численні похідні — етилен, пропілен, ацетилен, бутилени, бензоли тощо) і
напівфабрикатів для виготовлення полімерних матеріалів. Сировиною для їх
виробництва служать продукти переробки горючих копалин, переважно
природні гази, що відходять при вугле- і нафтопереробці, продукти
газифікації вугілля;
2) самі полімерні матеріали (синтетичні смоли, пластмаси, синтетичні
волокна, синтетичний каучук);
3) вироби з полімерних матеріалів (гумовотехнічне виробництво,
виробництво шин, виробів із пластмас тощо).
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Назвіть природні і економічні передумови розвитку хімічної
промисловості України,
2. Визначте місце хімічної промисловості в господарському комплексі
України.
3. Який вплив чинить хімічна промисловість на розвиток і розміщення
продуктивних сил?
4. Визначте галузеву структуру хімічної промисловості України.
5. Обгрунтуйте особливості і принципи розміщення галузей основної хімії
України.
6. Охарактеризуйте сучасний стан хімічної промисловості України.
7. Охарактеризуйте розміщення виробництва мінеральних добрив на Україні,
їх сировинну базу.
8. Охарактеризуйте розміщення хімії органічного синтезу.
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ
1. Хімічна промисловість і науково-технічний прогрес.
2. Сучасні тенденції розвитку хімічної промисловості.
18
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
Лісопромисловий комплекс (ЛПК) — це сукупність підприємств, пов’я-ІІІих
з вирощуванням і переробкою (до одержання кінцевої продукції) сової
сировини.
Структура ЛПК: лісове господарство, лісозаготівельна промисло-нсть,
галузі лісової промисловості по механічній і хіміко-механічній
(лісопильна, фанерна, сірникова, виробництво дерев’яних будівельних
де-лей і будинків, деревностружкових і деревноволокнистих плит, меблів)
та хімічній (лісохімічна, целюлозно-паперова промисловість) переробці
деревини, а також гідролізна і дубильно-екстракційна промисловість,
обслуговуючі виробництва (виробництво і ремонт машин та устаткування),
заводи по виготовленню предметів праці для окремих галиузей,
підприємства матеріально-технічного постачання, галузі і заклади
невиробничого обслуговування (підготовка кадрів, науково-дослідна і
проектно-конструкторська діяльність).
Лісове господарство вивчає, веде облік і збереження лісів, посилює ,
корисні природні властивості, забезпечує розширене відтворення та
чпіпшення їхньої якості, підвищення продуктивності, сприяє раціональному
використанню земельного лісового фонду, а також безпосередньому і
невиснажливому користуванню лісом для забезпечення потреб у деревині та
іншій лісовій продукції.
Лісозаготівельна промисловість проводить лісосічні роботи, вивозить і
сплавляє деревину та здійснює її первинну обробку, її продукцією є
ділова деревина (використовують у лісопилянні, фанерному, тарному і
целюлозному виробництві, у будівництві, гірничодобувній промисловості),
дрова (використовують як паливо), а також сировина для лісохімічної
промисловості.
Основні лісозаготівельні райони України — Українські Карпати
(Івано-Франківська і Закарпатська області) і Полісся (Волинська,
Житомирська, Київська, Чернігівська області).
Деревообробна промисловість здійснює переробку деревини й виготовляє з
неї широкий асортимент матеріалів, напівфабрикатів і готових виробів для
населення й народного господарства.
Целюлозно-паперова промисловість об’єднує підприємства, які з рослинної
сировини виробляють папір, картон та вироби з них, штучне волокно, фібру
і напівфабрикати (деревну масу), целюлозу.
Лісохімічна промисловість включає: пірогенетичне (суха перегонка
деревини), каніфольно-терпентинне, смоло-терпентинне, хвойно-ефірне та
дьогте-курильне виробництва.
Гідролізна промисловість об’єднує підприємства, які методом гідролізу
деревини й нехарчової рослинної сировини виробляють етиловий спирт,
кормові дріжджі, глюкозу та ксиліт, органічні кислоти, лігнін та ін.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Визначте сутність ЛПК України.
2. У чому полягають основні функції ЛПК України?
3. Що ви розумієте під лісовим господарством?
4. Яка роль лісозаготівельної промисловості?
5. Назвіть і охарактеризуйте лісозаготівельні райони України.
6. Яку структуру має деревообробна промисловість?
7. Охарактеризуйте розвиток і розміщення окремих галузей деревообробної
промисловості України.
8. Назвіть найбільші підприємства целюлозно-паперової промисловості
України і поясніть принципи їх розміщення.
9. Які функції виконує лісохімічна і гідролізна промисловість України?
10. Які основні напрями дальшого розвитку ЛПК України?
11. Накресліть типову схему ЛПК України. ‘-
12. Охарактеризуйте міжгалузеві зв ‘язки ЛПК України.
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ
1. Розвиток системи лісокористування в Україні.
2. Сучасні проблеми розміщення деревообробної промисловості України.
3. Перспективи розвитку лісопромислового комплексу України.
19
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
Міжнародний поділ праці — це спеціалізація окремих країн на виробництві
тієї або іншої продукції чи наданні послуг, якими вони обмінюються.
Міжнародні економічні відносини — система господарських і
торгово-економічних відносин між країнами світу, в яку входять обмін
товарами, спеціалізація і кооперація виробництва, науково-технічне,
промислове співробітництво, спільне підприємство та інші форми.
Міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва — форма міжнародного
поділу праці, взаємопов’язаний процес спеціалізації країн, фірм,
підприємств у виробництві окремих продуктів або їх частин з
кооперуванням виробників для спільного випуску кінцевої продукції.
Міжнародна торгівля — торгівля між країнами, яка складається із ввозу
(імпорту) товарів і послуг та їх вивозу (експорту).
Експорт — вивіз товарів, вироблених, добутих або вирощених у даній
країні.
Експорт капіталу — вивіз капіталу за кордон, що здійснюється у грошовій
або товарній формі з метою отримання прибутку, зміцнення економічних та
політичних позицій.
Імпорт — ввіз із-за кордону товарів, послуг, технологій, капіталу,
цінних паперів для реалізації і застосування на внутрішньому ринку.
Зовнішньоторговельний оборот — загальна сума експорту та імпорту товарів
і послуг за певний період часу.
Зовнішньоторговельна політика — діяльність держави, спрямована на
стимулювання або обмеження експорту та імпорту товарів.
Механізм зовнішньоекономічної діяльності — сукупність правових,
організаційно-управлінських, фінансово-економічних важелів, які
забезпечують ефективну взаємодію національних народногосподарських
комплексів із світовими з метою прискорення розвитку продуктивних сил
країни та підвищення соціально-економічних показників рівня життя
населення.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Розкрийте сутність зовнішньоекономічних зв’язків та назвіть їхні
основні форми.
2. В чому виявляється вплив міжнародного територіального поділу праці на
формування міждержавних економічних зв ‘язків?
3. Розкрийте сутність механізму зовнішньоекономічної діяльності та
назвіть основні його принципи.
4. Назвіть загальні обсяги експорту й імпорту України, визначте їхню
товарну структуру.
5. Охарактеризуйте зовнішньоекономічні зв’язки України з країнами СНД.
6. Охарактеризуйте зовнішньоекономічні зв ‘язки України з країнами
«Великої сімки».
7. Охарактеризуйте зовнішньоекономічні зв’язки України з країнами
Європи.
8. Охарактеризуйте зовнішньоекономічні зв ‘язки України з країнами
Азії.
9. Охарактеризуйте зовнішньоекономічні зв ‘язки України з країнами
Америки.
10. Визначте основні проблеми і перспективи розвитку
зовнішньоекономічних зв ‘язків України.
ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ
1. Місце зовнішньоекономічних зв ‘язків у соціально-економічному
розвитку України.
2. Роль міжнародних кредитів і позик у розвитку економіки держави.
3. Іноземні інвестиції — важлива форма стимулювання розвитку економіки.
PAGE
PAGE 1
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
