Розміщення продуктивних сил України
Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
С. І. Дорогунцов, Ю. І. Пітюренко, Я. Б. Олійник та ін.
ПЕРЕДМОВА
Радикальна трансформація соціально-економічних структур, що здійснюється
в Україні, визначає необхідність наукового обгрунтування принципово
нових методологічних основ вивчення процесів розміщення продуктивних сил
країни та оптимізації територіальної структури економічної системи.
Пріоритетність соціального розвитку, інтеграція екологічного й
економічного підходів до розміщення продуктивних сил та актуальність
підвищення рівня ресурсно-екологічної безпеки держави потребують
реального втілення в практику господарювання принципів сталого розвитку
як надійної основи ефективного використання потужного потенціалу
продуктивних сил суспільства. На сучасному етапі суспільного розвитку,
якому притаманне прискорення темпів науково-технічного прогресу, з
одного боку, та загострення ресурсно-екологічної кризи — з іншого,
суттєво посилюються світові інтеграційні процеси в сфері
науково-технічного та економічного співробітництва. Входження України в
світовий економічний простір — це новий етап у розвитку її продуктивних
сил, який передбачає структурну модернізацію економіки, формування нових
територіально-виробничих комплексів, вдосконалення системи господарських
зв’язків, зрушення в експортно-імпортній спеціалізації певних територій.
Усе це вимагає досягнення кардинальних змін у структурних і
відтворювальних характеристиках продуктивних сил, орієнтації на
ефективний пошук нових можливостей щодо ресурсозбереження в усіх сферах
виробничої і невиробничої діяльності.
Трансформаційні процеси в Україні супроводжуються активізацією впливу
територіальних відмінностей природного і виробничого потенціалів на
результати соціально-економічних перетворень, причому цей процес набирає
загальнонаціональної ваги. Ефективно використовуючи природно-ресурсний,
трудовий та виробничий потенціал регіонів України, можна досягти значних
успіхів в економічному зростанні в інтересах зміцнення могутності
держави та добробуту її населення. На цьому шляху принципово важливо
враховувати якісно нові реалії розвитку українських регіонів, спиратися
на знання закономірностей територіального розвитку та бачення його
перспектив. У зв’язку з цим великого значення набуває удосконалення
територіального управління, що передбачає активну координацію
господарської діяльності в межах існуючого економічного районування
території України. Необхідно налагодити тісні міжрегіональні економічні
зв’язки, розширити можливості кооперування і комбінування виробництва з
метою формування в державі стабільних господарських територіальних
систем як першооснови ефективного вирішення нагальних
соціально-економічних проблем.
Піднесення економічного розвитку регіонів України, продуктивне
функціонування усіх структурних складових їхніх господарських комплексів
і зростання на цьому підґрунті життєвого рівня населення — основні
орієнтири, на які спрямовуються усі зусилля щодо вдосконалення
розміщення продуктивних сил при здійсненні державної регіональної
економічної політики. Пріоритетність саме цих завдань зумовлена
особливостями сучасного етапу розвитку продуктивних сил України та її
регіонів, складністю й суперечливістю соціально-економічних процесів
перехідної економіки. Не можна не враховувати і ту обставину, що на
шляху до повного розв’язання поставлених завдань є вагомі перешкоди — це
певна розінтегрованість територіальних господарських систем, їхня
структурна незбалансованість, недостатня соціальна спрямованість. У
цьому контексті необхідно відмітити, що на сучасному етапі
державотворення важливо забезпечити максимально повну реалізацію
економічного потенціалу регіонів у стратегії формування єдиної
високопродуктивної економічної системи.
Таким чином, усвідомлення широкого спектра нових економічних проблем дає
змогу зрозуміти необхідність переосмислення теоретичних положень, що
стосуються закономірностей, принципів і факторів, стратегії і тактики
розміщення продуктивних сил в сучасних соціально-економічних умовах.
Нові завдання
постають і перед наукою про розміщення продуктивних сил. Головне з них —
концептуальне обгрунтування оптимального розміщення продуктивних сил на
основі збалансованого розвитку всіх підсистем з метою досягнення високої
продуктивності економіки та зміцнення незалежності держави.
Завдання курсу розміщення продуктивних сил полягають у наданні студентам
необхідних знань щодо новітніх тенденцій розвитку цієї галузі науки,
формування у них умінь і практичних навичок при вирішенні практичних
питань стосовно розміщення продуктивних сил з урахуванням демографічних,
соціальних та екологічних факторів.
Сучасна господарська система функціонує в умовах досить складних
економічних взаємозв’язків, аналіз яких потребує серйозної фахової
підготовки. Це вимагає від економістів глибоких знань теоретичних основ
розміщення продуктивних сил, принципів територіальної організації
виробництва, світових тенденцій розвитку продуктивних сил. Особливого
значення в практиці господарювання набуває розробка прогнозів (схем)
розміщення і розвитку продуктивних сил певних територій, якими
визначаються завдання і основні показники економічного та соціального
розвитку регіонів України, напрями комплексного використання природних
ресурсів, шляхи розв’язання соціальних та екологічних проблем.
Оволодіння методологією прогнозування тенденцій розвитку продуктивних
сил на найближчу та віддалену перспективу можливе лише на основі
глибоких знань як теоретичних, так і прикладних аспектів організації
територіального господарювання. Наука про розміщення продуктивних сил
постійно розвивається, збагачується новими теоретичними положеннями,
методологічними і методичними розробками, рекомендаціями практичної
спрямованості. Вона взаємодіє з іншими науками — природничими,
географічними та технічними. Велику роль у розвитку науки про розміщення
продуктивних сил відіграє економічна теорія, яка вивчає і формулює
економічні закони і категорії, що слугують необхідним методологічним
підґрунтям для розвитку власного понятійного апарату науки про
розміщення продуктивних сил. Остання використовує також результати
наукових досліджень галузевих економік, економіки природокористування,
економічної статистики, економічної і соціальної географії, економічної
кібернетики, економіки праці, фінансів, історії народного господарства,
картографії та ін. В свою чергу наука про розміщення продуктивних сил
збагачує їх власними категоріями та економічними характеристиками
територіального розвитку.
Пропонований посібник структурно складається з таких взаємопов’язаних
розділів: теоретичні основи розміщення продуктивних сил;
народногосподарський комплекс України як форма організації продуктивних
сил; місце України в світовому економічному просторі та її
зовнішньоекономічні зв’язки. Він містить виклад не тільки основних тем з
навчального курсу, а й методичні розробки, які сприяють кращому
оволодінню теоретичними і прикладними питаннями щодо розміщення
продуктивних сил України. У посібнику використані власні доробки
авторів, опубліковані наукові праці з відповідної тематики, результати
досліджень науковців Ради з вивчення продуктивних сил України НАН
України, енциклопедичні, довідкові та періодичні видання. Він
призначений для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних
закладів та спеціалістів, які займаються питаннями розміщення і розвитку
продуктивних сил.
1. Предмет, метод і завдання курсу
«Розміщення продуктивних сил України»
– Сутність предмета і об’єкта науки про розміщення продуктивних сил.
– Методологічні основи науки про розміщення продуктивних сил.
– Актуальні проблеми і завдання курсу розміщення продуктивних сил
України.
1. СУТНІСТЬ ПРЕДМЕТА І ОБ’ЄКТА НАУКИ ПРО РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ
Економічне зростання та реалізація потенційних можливостей будь-якої
господарської системи значною мірою залежить від того, наскільки
раціонально розміщені її продуктивні сили. Врахування специфіки
територіальної організації продуктивних сил у практиці господарювання
дозволяє досягти значної економії суспільної праці, істотно покращити
структурні параметри економіки та її основні макро- і мікроекономічні
показники.
Необхідно відзначити принципову відмінність предмета і об’єкта вивчення
курсу розміщення продуктивних сил від інших, пов’язаних з ним дисциплін,
а також особливості сучасного трактування складу продуктивних сил
регіону та існуючих підходів до їх дослідження. Розміщення продуктивних
сил як важлива галузь економічної науки вивчає специфічні, просторові
закономірності організації територіальних господарських систем з метою
їх раціоналізації, підвищення ефективності господарювання та досягнення
соціально-економічного прогресу. Отже, предметом науки про розміщення
продуктивних сил є виявлення законів, закономірностей та визначення
принципів і факторів просторової (територіальної) організації
продуктивних сил, їхнє сучасне і перспективне розміщення.
Сучасна економічна теорія трактує склад продуктивних сил на розширеній
основі, не обмежуючись лише тими компонентами, що діють у виробничій
сфері. Відповідно до такого підходу до складу продуктивних сил
відносять: предмети і засоби праці; робочу силу; природоресурсний
потенціал; форми і методи організації праці та виробництва; науковий і
соціально-культурний потенціал; інформацію [4, с. 266]. Взаємодія цих
компонентів зумовлює певний рівень розвитку продуктивних сил та їхні
специфічні риси.
Наука про розміщення продуктивних сил всебічно досліджує сучасні
тенденції їхнього розвитку на рівні населеного пункту, адміністративного
району, області, економічного району та країни в цілому. Проблеми, що
вивчає ця наука, виходять на міжрегіональний і глобальний рівні, їх
комплексний аналіз дає змогу виявити структурні диспропорції в
розміщенні продуктивних сил та резерви щодо раціонального використання
природоресурсного, трудового і виробничого потенціалу, оцінити рівень
збалансованості територіальної господарської системи за різними
критеріями. Одержані результати виступають інформаційним підґрунтям
наукового обґрунтування основних напрямів державної регіональної
економічної політики, а також конкретних заходів щодо структурної
трансформації господарських комплексів, збереження навколишнього
природного середовища, зростання ефективності господарювання. Тому
об’єктом вивчення даної науки виступають усі елементи просторової
організації продуктивних сил — природо- і трудоресурсний потенціал,
галузеві і міжгалузеві комплекси, територіальні форми організації
продуктивних сил та системи господарювання, соціальна інфраструктура
тощо.
Метою цієї науки є обгрунтування напрямів оптимізації розміщення
продуктивних сил, підвищення економічної і соціальної ефективності їх
функціонування, а також визначення перспектив розвитку. Важливо
підкреслити, що ця головна мета досягається на основі таких розробок:
наукового обгрунтування стратегії і тактики розвитку продуктивних сил на
перспективу; встановлення економічно доцільного механізму регіональної
економічної політики; складання прогнозів територіального розвитку на
найближчу та віддалену перспективи; опрацювання нових проектів
реструктуризації територіально-виробничих комплексів; розробки концепцій
проектів, програм, рекомендацій, пропозицій, спрямованих на досягнення
збалансованого стану національної економіки, її галузей та
територіально-виробничих комплексів, а також на формування ефективного
механізму господарювання. Саме цим забезпечується велике прикладне
значення наукових розробок з проблем розміщення продуктивних сил.
2. МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ НАУКИ ПРО РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ
Методологію будь-якої науки формує сукупність категорій, на які вона
спирається, а також система певних методів дослідження та алгоритм
розв’язання завдань практичної спрямованості. Методологічною основою
науки про розміщення продуктивних сил є матеріалістична діалектика,
відповідні економічні категорії та закони. Будь-яка наука використовує
широкий арсенал певних наукових прийомів і операцій для відтворення
предмета, що вивчається, та досягнення поставленої мети дослідження.
Виділяють чотири рівні наукових методів дослідження:
перший — загальнонауковий;
другий — міждисциплінарний (спільний для кількох галузей знань);
третій — конкретно-науковий, або спеціальний;
четвертий — методико-технічний [1, с. 37].
Прикладом загальнонаукових методів слугують діалектичний та системний
методи пізнання, їх застосування дає змогу досліджувати продуктивні сили
як складну динамічну систему, вся сукупність елементів якої перебуває у
певних взаємозв’язках і відносинах, утворюючи єдину цілісність. До
міждисциплінарних методів, які є найпоширенішою групою, належать,
зокрема, історичний і математичний. Вони широко використовуються різними
галузями науки для аналізу динаміки розвитку процесів або явищ.
Спеціальні методи застосовуються для конкретно-наукових досліджень. До
них можна віднести, наприклад, статистичний і картографічний. Методи
наукових досліджень, що утворюють методико-технічний рівень, дають змогу
виконувати техніко-економічні розрахунки різної складності й здійснювати
формалізацію окремих положень і рішень.
Розміщення продуктивних сил як галузь економічної науки використовує
широкий спектр сучасних методів дослідження (балансові, нормативні,
регіонального аналізу, економіко-статистичні, оптимізаційного
моделювання, економіко-математичні, техніко-економічного обгрунтування
та ін.), застосування яких дозволяє одержати нові, науково обгрунтовані
результати.
Сама методологічна схема розробки суто наукових, а нерідко і прикладних
завдань щодо розміщення продуктивних сил передбачає певну послідовність
проведення досліджень і охоплює такі етапи [1, с. 38].
Перший — програмний, що передбачає обгрунтування програми виконання
певного завдання чи проекту: його мети, очікуваних результатів,
виконавців, кошторису тощо.
Другий — інформаційний: збирання та обробка інформації; складання
паспортів досліджуваних об’єктів.
Третій — аналітичний: проведення аналізу одержаної інформації, її
систематизація та інтерпретація з метою отримання наукових і практичних
результатів.
Четвертий — модельний, який включає розробку системи моделей
прогнозування та планування для різних рівнів управління.
П’ятий — алгоритмічний: визначення чіткого порядку вироблення конкретних
рішень щодо розміщення продуктивних сил.
Шостий — концептуально-конструктивний: розробка концепцій, проектів,
програм, опрацювання прикладних рішень, одержання пошукового результату.
Слід зауважити, що наведена вище методологічна схема є до певної міри
універсальною, однак нерідко вона використовується із значними
модифікаціями, що зумовлено потребами чи вимогами практики.
Становлення методологічних основ науки про розміщення продуктивних сил
відбувалося досить тривалий час. Основоположниками ринкової теорії
розміщення виробництва є І. Тюнен, А. Вебер, А. Гетнер, А. Льош, В.
Крісталлер, У. Ізард, Дж. Чорлі, П. Хаггет та ін.
Питання розміщення виробництва спочатку розглядалися переважно в площині
вибору оптимального варіанта розташування окремого підприємства.
У своїх наукових працях А. Вебер та І. Тюнен як засновники теорії
розміщення виробництва довели, що характер розміщення підприємства
суттєво впливає на рівень його прибутковості; окреме підприємство можна
розташувати таким чином, щоб одержувати найбільший прибуток. У «теорії
штандорту» А. Вебер доводив, що виробництво розміщується за принципом
найменших витрат, а розміщення промисловості підпорядковується дії
певних «орієнтацій», серед яких він виділив транспортний фактор,
наявність робочої сили та агломерацій. У так званій «хорологічній
концепції» А. Гетнера відображено причинний взаємозв’язок між окремими
економічними явищами та особливостями територій.
Суттєво вплинули на становлення методологічних основ науки про
розміщення продуктивних сил висновки, зроблені в наукових працях
німецького професора А. Льоша. Основні ідеї його теорії такі: наявність
ринку збуту виступає головним чинником розміщення підприємств;
максимізація прибутку є основним оцінним критерієм доцільності
розміщення виробництва; інтереси всього господарства країни повинні
враховуватися при розміщенні будь-якого об’єкта; теорія відіграє
обмежену роль при вирішенні практичних питань щодо вибору місця
розташування окремих підприємств і навіть великих міст.
Вагомий внесок у розробку методологічних основ науки про розміщення
продуктивних сил, і зокрема науки про регіон, зробив вчений У.Ізард.
Його концептуальні розробки грунтувалися на положеннях теорії ринкової
економіки. В дослідженні «Методи регіонального аналізу. Вступ до
регіонознавства» проводиться думка про взаємодію політичних, соціальних
і економічних сил, яка повинна враховуватися у процесі аналізу розвитку
регіонів. При цьому населення розглядається як головне регіоноутворююче
ядро, яке зумовлює всі інші параметри економічного і соціального
розвитку. Цей методологічний підхід дозволяв зосередити проблеми
людського розвитку в центрі регіональної економічної системи.
Значного поширення в країнах з ринковою економікою набула теорія
«географічного детермінізму», яка розглядає географічне середовище як
визначальний чинник розміщення і розвитку промисловості будь-якого
району чи країни в цілому. Однією з її течій є «вульгарний географізм»,
який розглядає природні сили як такі, що визначають напрями суспільного
розвитку. За своїми ідеями до цього вчення наближений
«енвайронменталізм» — наукова течія, що виникла у США. її представники
вважають, що міжнародний поділ праці визначається переважно
відмінностями у природному середовищі. Поряд з названими досить
поширеною є теорія «кліматичних оптимумів», за якою сприятливі умови для
розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі.
Необхідно відмітити, що із запровадженням досягнень науково-технічного
прогресу в господарську практику стає очевидною обмеженість певних
положень «географічного детермінізму», оскільки істотно знижується
залежність розміщення окремих галузей чи виробництв від природних умов і
ресурсів. Разом з тим всебічна і об’єктивна оцінка
природно-географічного та природно-ресурсного фактора конче необхідна
для прийняття обгрунтованих рішень щодо розміщення продуктивних сил.
У своїх наукових обгрунтуваннях щодо розміщення продуктивних сил
марксистська теорія надає пріоритетного значення способу виробництва та
соціально-політичній організації суспільства. Саме з цієї причини у
постсоціалістичних державах переважало високоцентралізоване планування
розвитку виробництва, Іке охоплювало всі без винятку рівні управління
народним гос-Іодарством. При цьому формувався адміністративний механізм
ззподілу і перерозподілу ресурсів, фондів, продукції.
Актуальні проблеми розміщення продуктивних сил та регіо-Іальної
економіки завжди були і залишаються в центрі уваги української
економічної науки. У їх розробку вагомий внесок зробили вчені: О. М.
Алимов, П. Т. Ващенко, К. Г. Воблий, О. Т. Діброва, С. І. Дорогунцов, М.
І. Долішній, Ф. Д. Заставний, М. М. Паламарчук, М. Д. Пістун, Ю. І.
Пітюренко, В. А. Поповкін, О. І. Шаблій, Я. І. Жупанський та багато
інших. З проголошенням України незалежною державою було надано нового
імпульсу розвитку теорії розміщення продуктивних сил та регіональній
економіці. В основу сучасних поглядів і концепцій покладено теоретичні
положення раціоналізації територіального поділу праці, комплексного
ресурсозбереження, економії витрат суспільної праці, забезпечення
сталого розвитку продуктивних сил. Парадигма регіональної цілісності,
згідно з якою регіон являє собою єдність природного, матеріального
середовища та соціуму, розглядається як вихідне посилання при розробці
нових концептуальних положень щодо розміщення і розвитку продуктивних
сил України та її регіонів на перспективу.
3. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ І ЗАВДАННЯ КУРСУ
РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ УКРАЇНИ
Природно-ресурсні багатства України, її населення і трудові ресурси, а
також особливості розміщення продуктивних сил окремих регіонів
досліджено досить фундаментально. Актуальні проблеми регіонального
розвитку досліджують науковці Ради з вивчення продуктивних сил України,
що функціонує в системі Національної Академії Наук України. Проте в
період радикальної економічної реформи та переходу до ринкових форм
господарювання виникають нові, раніше не досліджувані проблеми, їх
сутність полягає у такому.
По-перше, за останні роки істотно посилилися протиріччя між існуючою
територіально-галузевою структурою господарського комплексу України та
необхідністю створення висококонкурентної економіки з високою
продуктивністю праці та гнучкою організацією виробництва. В Україні
значного розвитку набули деякі базові галузі важкої промисловості,
обсяги виробництва яких значно перевищують власні потреби. Разом з тим
розвиток галузей споживчого сектора економіки та соціальної
інфраструктури не відповідає реальним потребам населення. У зв’язку з
цим постає завдання структурної трансформації господарських комплексів
регіонів через зміни у розміщенні продуктивних сил, встановлення
оптимальних галузевих і територіальних пропорцій виробництва.
Необхідність ефективного здійснення структурної трансформації
господарських комплексів тісно пов’язана з вирішенням цілого спектра
соціальних проблем: професійної перепідготовки кадрів, працевлаштування,
соціальної підтримки на період можливої тимчасової незайнятості
населення тощо. Це потребує немалих матеріальних і фінансових ресурсів.
По-друге, спостерігається суттєва невідповідність між сформованим у
попередні роки значним економічним потенціалом окремих галузей і
комплексів та неефективним його використанням в сучасних умовах
господарювання, коли, по суті, відбувається руйнація раніше створеного
виробничого і науково-технічного потенціалу. Така ситуація є реальною
загрозою для економічної безпеки держави.
По-третє, нераціональне розміщення промислового виробництва, галузей
соціальної сфери, а також відсутність дієвого механізму підтримки нових
форм господарювання призвели до порушення процесів відтворення головної
продуктивної сили — людини. Поступова втрата людського капіталу та
відплив висококваліфікованих спеціалістів з реального сектора економіки
не можуть не позначитися в подальшому на рівні розвитку продуктивних сил
країни. Ці негативні процеси стримують економічний розвиток регіонів,
який просто неможливий без високого платоспроможного попиту населення на
товари і послуги на основі зростання його трудової активності та рівня
доходів.
По-четверте, інтеграція України у світовий економічний простір та
розширення всього спектра зовнішньоекономічних зв’язків потребує
розвитку принципово нових форм територіальної організації продуктивних
сил, які б дозволили подолати високий рівень залежності від імпорту,
вдосконалити структуру експорту, досягти високої конкурентоздатності
продукції вітчизняних товаровиробників на зовнішньому і внутрішньому
ринках. Розв’язання цієї проблеми є досить проблематичним за сучасних
несприятливих економічних умов.
Зазначені вище проблеми обумовлюють дуже складні завдання, які постають
перед розміщенням продуктивних сил як важливою галуззю економічної
науки. Першорядне з них полягає в обгрунтуванні оптимального розміщення
продуктивних сил з точки зору врахування усіх передумов і факторів, що
сприяють розвитку спеціалізації господарства, її відповідності ринковій
кон’юнктурі, задоволенню соціально-економічних потреб населення та його
екологічній безпеці, розвитку міжрегіональних економічних зв’язків.
Навчальний курс з розміщення продуктивних сил повинен надати необхідні
знання з теоретичних і прикладних питань, а також сформувати у студентів
вміння самостійно вирішувати складні проблеми щодо територіальної
організації господарювання на різних рівнях управління.
Література
1. ГоликовА. Л., Олійник Я. Б., СтептенкоА. В. Вступ до економічної
соціальної географії: Підручник. — К.: Либідь, 1997. — С. 37 — 51.
2. Дзюбик С., Ривок О. Основи економічної теорії: Навч. посібник. — К.:
Основи. 1994. — С. 11 — 75.
3. ДорогунцовС.. ФедорищеваА. Методологічні засади розміщення та
розвитку потенціально небезпечних виробництв // Економіка України. —
1997. — № 4. — С. 4—11.
4. Економічний словник-довідник / За ред. С. В. Мочерного. — К.: Femina.
1995. — С. 54. 195. 266 — 268.
5. Іщук С. І. Розміщення продуктивних сил (теоретико-методологічні
основи): Навч. посібник. — К.: Українсько-фінський інститут менеджменту
і бізнесу, 1997. — С. 5 — 11.
6. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія
України з основами теорії. — К.: Знання, 1998. — С. 13 — 32.
7. Розміщення продуктивних сил: Навч. посібник / За ред. В. В.
Ко-валевського та О. Л. Михайлюк. — К.: Либідь, 1996. — С. 9 — 18.
8. Розміщення продуктивних сил: Підручник / В. В. Ковалевський, О. Л.
Михайлюк, В. Ф. Семенов та ін. — К.: Знання, КОО, 1998. — С. 15—28.
9. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Г. ГІ. Качана. — К.:
Вища школа, 1998. — С. 4 — 10.
2. Закономірності, принципи і фактори розміщення продуктивних сил
– Сутність економічного закону і закономірності, їх об’єктивний
характер.
– Закономірності розміщення продуктивних сил.
– Принципи розміщення суспільного виробництва.
– Основні фактори і критерії, що впливають на розміщення продуктивних
сил.
1. СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО ЗАКОНУ
І ЗАКОНОМІРНОСТІ, ЇХ ОБ’ЄКТИВНИЙ ХАРАКТЕР
Поступовий перехід до нових, переважно ринкових принципів
господарювання, що здійснюється в Україні, спричиняє до істотних зрушень
в самих методологічних підходах до наукового обгрунтування
закономірностей, принципів та факторів розміщення продуктивних сил. За
будь-яких соціально-економічних умов процес розвитку і розміщення
продуктивних сил опосередковується дією певних економічних законів, які
виражають об’єктивні, істотні, необхідні та постійно відновлювані
взаємозв’язки і взаємозалежності в процесі виробництва, розподілу й
споживання матеріальних благ [З, с. 95; 10, с. 10]. Економічні закони
характеризують об’єктивні відносини (тобто такі, що не залежать від волі
окремих людей), які проявляються лише в процесі суспільне корисної
трудової діяльності. Саме в цьому полягає їх головна відмінність від
законів природи.
Відповідно до загальноприйнятої класифікації економічні закони
поділяються на загальні, притаманні досить великій сукупності суспільних
явищ, і специфічні. На формування і розвиток продуктивних сил найбільший
вплив мають такі загальні економічні закони: економії часу, суспільного
поділу праці, концентрації виробництва, комплексного та пропорційного
розвитку виробництва, адекватності виробничих відносин рівню розвитку
продуктивних сил.
Сучасний світовий розвиток продуктивних сил характеризується істотним
посиленням внутрі- та міжрегіональної інтеграції. Внутрірегіональна
інтеграція, що зумовлена географічною цілісністю регіону, розвивається
переважно на основі економічних взаємозв’язків між усіма елементами його
господарського комплексу. Внаслідок цього формується цілісна інтегрована
господарська система або єдиний регіональний економічний простір.
Міжрегіональна економічна інтеграція розвивається на базі
територіального поділу праці, оскільки спеціалізація регіонів, їх певне
територіальне відокремлення потребує встановлення й поглиблення
економічних міжрегіональних зв’язків.
Розвиток інтеграційних взаємозв’язків та комплексне вдосконалення
розміщення об’єктів виробничого і невиробничого призначення повинні
спричинити до зближення рівнів економічного і соціального розвитку
регіонів. Саме на це спрямовуються і заходи державної регіональної
політики. Разом з тим між регіонами існують істотні відмінності,
зумовлені різним природно-ресурсним потенціалом, структурою економіки,
соціально-економічними умовами розвитку. Отже, зближення рівнів
економічного і соціального розвитку регіонів вимагає надзвичайно великих
зусиль в несприятливих економічних умовах, коли гостро відчувається
нестача матеріальних і фінансових ресурсів.
В економічній і економіко-географічній літературі мають місце різні
трактування сутності закономірностей розміщення продуктивних сил.
Існують твердження про те, що загальні економічні закони у конкретному,
економічному середовищі проявляються як закономірності. Наводяться такі
аналогії: закон суспільного поділу праці у просторовому аспекті постає
як закономірність територіального поділу праці; закон концентрації
виробництва — як закономірність територіальної концентрації виробництва
тощо | [8, с. 20]. Нині домінує точка зору, згідно з якою економічні
закони і закономірності розміщення продуктивних сил за своєю суттю є
поняттями одного порядку.
Як економічні закони, так і закономірності відображають сталі зв’язки
між усіма елементами продуктивних сил певного економічного простору, а
тому є необхідним теоретико-методологічним підґрунтям для вирішення
практичних завдань. Всебічне вивчення закономірностей розміщення і
розвитку продуктивних сил дозволяє відтворювати й раціонально
використовувати природно-ресурсний потенціал регіонів, оптимально
розміщувати підприємства різних галузей економіки, виробничу та
соціальну інфраструктуру.
2. ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ
Формування основ ринкової економіки в Україні відбувається з урахуванням
таких класичних, загальновизнаних закономірностей: відповідності
розміщення виробництва характеру і рівню розвитку продуктивних сил;
територіального поділу суспільної праці; економії затрат праці на
подолання просторового розриву між елементами виробництва;
територіальної концентрації і комплексності виробництва, формування
агломерацій населених пунктів.
Закономірність територіального поділу суспільної праці об’єктивно
відображає принципові відмінності між територіями за природними,
соціально-економічними та національно-історичними особливостями,
максимально повне врахування яких в господарській діяльності зумовлює
певну спеціалізацію територій. Завдяки цьому досягається істотне
зростання продуктивності суспільної праці.
Закономірність концентрації та комплексного розміщення продуктивних сил
є результатом прояву територіального поділу праці. Спеціалізація
виробництва спричиняє необхідність взаємопов’язаного розвитку галузей на
окремій території, на основі чого досягається оптимальний режим
використання усіх видів ресурсів. Основними якісними ознаками
комплексного розміщення продуктивних сил виступають: економічно
обгрунтований, раціональний режим використання природних ресурсів;
максимально повне залучення до суспільне корисної трудової діяльності
наявного трудового потенціалу регіону; збалансованість галузевої
структури економіки регіону за природними, трудовими і виробничими
параметрами; тісний взаємозв’язок (на основі комбінування, кооперації та
спільного використання інфраструктури) між основними ланками
господарства регіону.
Крім зазначених, до закономірностей розміщення продуктивних сил — в
контексті нових методологічних основ їх формування — відносять:
соціальну спрямованість та усталеність розвитку продуктивних сил,
відповідність їх розміщення вимогам національної економічної безпеки, а
також забезпечення планомірності, керованості процесів розміщення
продуктивних сил, їх орієнтації на досягнення високої економічної
ефективності господарської діяльності та конкурентоспроможності
виготовленої продукції.
Соціальна спрямованість розвитку і розміщення продуктивних сил логічно
випливає з необхідності загальної соціалізації економічної системи,
оскільки саме всебічний розвиток людини та задоволення її потреб є метою
економічного прогресу. Вона реалізується через врахування інтересів
населення щодо піднесення рівня соціально-економічного розвитку
території, пріоритетність вирішення соціальних проблем та реалізацію
права всіх громадян і на вільний вибір місця і сфери прикладання праці.
Отже, соціальна спрямованість передбачає насамперед таке розміщення
продуктивних сил регіону, яке б давало змогу забезпечити повну
продуктивну зайнятість трудоактивного населення регіону як першооснову
його життєдіяльності і добробуту. При цьому важливо мінімізувати рівень
регіонального безробіття (як зареєстрованого, так і прихованого) з тим,
щоб він істотно не перевищував природної норми, що знаходиться в межах
4—6 % працездатного населення. Доцільність соціальної спрямованості
розміщення і розвитку продуктивних сил регіону вимагає: інтенсивного
розвитку соціальної інфраструктури, особливо в сільській місцевості;
збереження здоров’я населення через зниження екологічного навантаження
на певні території; формування раціональної системи розселення;
збільшення місткості регіонального ринку праці через створення
додаткових робочих місць на діючих та нововведених підприємствах.
Сталий розвиток продуктивних сил як одна із закономірностей визначає
стратегічний напрямок досягнення збалансованості економічної, соціальної
і екологічної складових регіональної господарської системи. Сталий
розвиток продуктивних сил України можливий лише на основі кардинальної
структурної перебудови економіки, техніко-технологічного переозброєння
виробництва, інтенсивного розвитку наукомістких галузей, екологізації
усіх сфер суспільного життя. Основна ідея сталого розвитку щодо
продуктивних сил полягає у: забезпеченні раціонального
природокористування; відтворенні ресурсної бази виробництва;
реструктуризації господарського комплексу регіону у зв’язку з новими
економічними і соціальними умовами; ефективному використанні трудового
та виробничого потенціалу [1, с. 73—75].
Для розв’язання завдань сталого розвитку в Україні принципово важливими
є нова структурна політика держави та інституційні перетворення, вихід з
енергетичної кризи, оптимальне використання ресурсного потенціалу,
раціональна система поселень, формування ефективної еколого-економічної
політики держави.
Стратегія сталого розвитку базується на концепції екологізації
суспільних відносин. Екологічний фактор повинен враховуватися в процесі
вибору та наукового обгрунтування економічно доцільного розміщення
продуктивних сил регіону. Головна увага має зосереджуватися на об’єктах,
що є потенційними чи фактичними забруднювачами навколишнього середовища.
При цьому повинні опрацьовуватися програми безпечного проживання на
територіях; з підвищеною екологічною напруженістю чи програми адаптації
та реабілітації населення до несприятливих екологічних умов.
Однією з принципових закономірностей є відповідність розміщення
продуктивних сил вимогам національної економічної безпеки. Рівень
економічної безпеки держави, що визначається саме фактором розміщення
продуктивних сил, залежить від: рівня забезпеченості власних потреб у
мінерально-сировинних та енергетичних ресурсах; галузевої і виробничої
структури господарських комплексів; завершеності технологічних циклів
виробництв; інтегрованості в світовий економічний простір.
Україна належить до країн світу, в яких склалася висока залежність
розвитку матеріального виробництва від мінерально-сировинної бази. Тут
виробляється близько 5% світового обсягу мінерально-сировинних ресурсів
[1, с. 5]. В цілому наявна мінерально-сировинна база спроможна
забезпечити збалансований розвиток базових галузей промисловості та
агропромислового комплексу, надходження валютних коштів. Разом з тим
існує висока залежність України від імпорту енергоносіїв. Крім того, за
рахунок власного виробництва лише наполовину задовольняються потреби в
хімічному обладнанні, електротехнічних та кабельних виробах,
лісоматеріалах, продукції целюлозно-паперової, текстильної та медичної
промисловості.
Вагомими перешкодами на шляху до зростання економічної безпеки України є
диспропорції у розміщенні продуктивних сил регіонів. Недосконалість
галузевої структури більшості регіональних господарських комплексів та
незавершеність технологічних циклів тих виробництв, що визначають
спеціалізацію певних територій, спричиняють необхідність радикальних
структурних перетворень. Тільки через структурні зміни та підвищення
конкурентоспроможності власного виробництва можна сприяти зміцненню
економічної безпеки України та її входженню до системи світових
господарських зв’язків як рівноправного партнера.
Важливою закономірністю є планомірність і керованість у розміщенні і
розвитку продуктивних сил, що грунтується на теоретичних засадах
«планування розвитку» як синтезу державного регулювання, індикативного
планування та економічного прогнозування. Планування розвитку, в тому
числі і продуктивних сил, набуло значного поширення в країнах з ринковою
економікою.
В Україні в теперішній час щороку розробляється Державна програма
економічного і соціального розвитку держави, самостійними розділами якої
є аналогічні програми, що формуються в областях. В обласних програмах
наводиться: загальна характеристика демографічних процесів, стан
господарської системи області, зовнішньоекономічна діяльність,
характеристика екологічної ситуації, залучення іноземних інвестицій
тощо.
Одним з інструментів забезпечення планомірного розвитку про- дуктивних
сил є Державні програми соціально-економічного розвитку регіонів, які
розробляються відповідно до постанов Кабінету міністрів України. Головна
мета їх розробки — формування на території регіону ефективного
господарського комплексу на основі раціонального використання наявного
ресурсного потенціалу території. Ці програми дають змогу Кабінету
міністрів України, відповідним міністерствам та відомствам приймати
обгрунтовані рішення щодо регіональної економічної політики з
урахуванням спеціалізації певних територій, їх природно-кліматичних
умов, ресурсних можливостей та соціальних особливостей. Відповідно до
прийнятих урядових постанов в Україні ведеться підготовка
середньострокових до 2000 р. та довгострокових на 10— 15 років прогнозів
економічного та соціального розвитку країни.
Керованість процесу розміщення і розвитку продуктивних сил України та її
регіонів забезпечується шляхом проведення відповідної промислової,
аграрної, структурної, інвестиційної, фінансово-кредитної та соціальної
політики органами державного управління та місцевого самоврядування.
Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчим
органам сільських, селищних і міських рад надаються широкі повноваження
у сфері економічного та соціального розвитку.
Важливою закономірністю, що об’єктивно зумовлена умовами ринкового
господарювання, є орієнтація в процесі вирішення конкретних питань щодо
розміщення продуктивних сил на забезпечення високої конкурентоздатності
продукції, яка значною мірою залежить від прийнятого варіанта розміщення
нових виробничих чи соціально-культурних об’єктів та напрямів
удосконалення існуючої структури господарства регіону. Ця закономірність
базується на врахуванні специфіки ринкової кон’юнктури, в основі якої —
кількісне і якісне співвідношення попиту і пропозиції не тільки на
товарному ринку, а й на ринку робочої сили, Іринку капіталу тощо. Якщо
коливання ринкової кон’юнктури короткотермінові, то їх вплив на розвиток
продуктивних сил не істотний чи повністю відсутній. І навпаки, суттєві
зміни ринкової кон’юнктури та їх довготривалий характер спричиняють
необхідність радикальних зрушень у територіальній структурі
господарства.
Прикладом стійкої незбалансованості попиту на робочу силу та її
пропозиції може слугувати ринок праці західних областей України, які
традиційно відносять до трудонадлишкових регіонів держави. Досягнення
збалансованості вимагає піднесення рівня попиту на робочу силу через
введення в дію нових промислових, сільськогосподарських та
інфраструктурних об’єктів відповідно до професійно-кваліфікаційних
характеристик основного резерву робочої сили.
Результативною закономірністю розміщення продуктивних сил виступає
забезпечення його високої економічної ефективності. Безумовно,
ефективність залежить від цілого спектра різних чинників, взаємодія яких
і визначає кінцеву економічну результативність розміщення. При цьому
економічний ефект досягається через вдосконалення територіальної та
галузевої структури господарського комплексу, раціональне використання
природного і трудового потенціалу, оптимізацію галузевих і міжгалузевих
зв’язків тощо. Існують різні методи оцінки ефекту від економії витрат за
рахунок оптимального розміщення продуктивних сил; найпоширеніший з них —
це підсумовування ефекту, що обчислюється для окремих галузей.
Певні уявлення щодо ефективності розміщення продуктивних сил регіону дає
система таких показників: співвідношення за чисельністю зайнятих між
спеціалізованими, обслуговуючими та допоміжними галузями; питома вага
господарського комплексу регіону у валовому внутрішньому продукті чи
національному доході у зіставленні з його питомою вагою в трудових
ресурсах, основних виробничих фондах, інвестиційних ресурсах; рівень та
динаміка продуктивності суспільної праці в регіоні; забезпеченість
населення закладами соціальної інфраструктури та ін.
3. ПРИНЦИПИ РОЗМІЩЕННЯ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА
Розміщення і розвиток продуктивних сил здійснюються на основі певних
принципів. Принципи розміщення продуктивних сил — це науково
обгрунтовані ідеї і положення, якими керуються в практичній діяльності
при вирішенні конкретних питань щодо розташування нових об’єктів,
вдосконалення територіальної і галузевої структури господарського
комплексу регіону, опрацюванні окремих напрямків регіональної політики.
Принципи розміщення і розвитку продуктивних сил регіону випливають із
закономірностей, виражають суспільне необхідні потреби і забезпечують
ефективність регіонального розвитку. Вони являють собою сукупність
головних ідей та вихідних положень, що формують першооснову розміщення
продуктивних сил. Отже, принципи — це результат пізнання особливостей
дії закономірностей розміщення окремих об’єктів, галузей та
територіальних господарських комплексів. Існують твердження, згідно з
якими принципи розміщення продуктивних сил — це правила діяльності та
управління економікою, економічна політика держави в реалізації законів
розміщення [4, с. 15].
Доцільно виокремити такі найважливіші принципи розміщення і розвитку
продуктивних сил, які повинні використовуватися в практичній діяльності.
Принцип раціонального розміщення виробництва передбачає всебічне
врахування економічних, демографічних, соціальних та екологічних
передумов і факторів розміщення продуктивних сил з пріоритетністю
соціальних та екологічних чинників. Його реалізація в господарській
діяльності означає: наближення матеріаломістких, енергомістких,
водомістких виробництв до джерел відповідної сировини, палива і енергії,
водних ресурсів; наближення виробництв низькотранспортабельної продукції
до місць її споживання; уникнення зустрічних перевезень однотипної
продукції, сировини і палива з одного регіону в інший.
Принцип збалансованості і пропорційності означає таке розміщення
виробництва, за якого: структура господарського комплексу є оптимальною,
тобто підтримуються економічно доцільні пропорції між галузями
спеціалізації, допоміжними і обслуговуючими галузями; існує певна
відповідність між сировинною базою, наявністю земельних, водних,
енергетичних, трудових ресурсів та існуючими виробничими потужностями;
задовольняються споживчі потреби населення в товарах і послугах.
Принцип забезпечення екологічної рівноваги передбачає формування
екологобезпечного типу господарювання, раціональне використання
природно-ресурсного і трудового потенціалу регіону; при виборі можливих
варіантів розміщення виробництва перевага надається тим з них, які не
спричиняють екологічної напруженості на певній території.
Принцип вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей
передбачає зближення територій за інтегральними показниками, що
характеризують кінцеву результативність їх господарської діяльності
(наприклад, національний доход на душу населення). Реалізація цього
принципу грунтується на всебічному розвитку регіональної інтеграції,
використанні переваг територіальної концентрації виробництва, активній
державній регіональній політиці.
Принцип урахування міжнародного територіального поділу праці означає, що
кожна держава розвиває ті виробництва, для яких вона має найкращі
природні та економічні умови, а виготовлена продукція є
конкурентоспроможною на світовому ринку. При цьому враховуються і
інтереси інтеграції в світовий економічний простір.
Пріоритетність викладених вище принципів визначається загальною
стратегією економічного розвитку держави. На сучасному етапі на перший
план виступають соціальне та екологічно спрямовані принципи розміщення і
розвитку продуктивних сил. Проте не втрачають своєї актуальності й інші
принципи.
4. ОСНОВНІ ФАКТОРИ І КРИТЕРІЇ,
ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ
Закономірності і принципи втілюються в практику розміщення продуктивних
сил через врахування конкретних факторів, що впливають як на розміщення
окремих об’єктів, так і на формування територіально-виробничих
комплексів. Під факторами розміщення розуміють сукупність аргументів
(причин), що зумовлюють вибір місця для окремих підприємств, їх груп і
галузей [4, с.18]. Усі фактори розміщення продуктивних сил можуть бути
представлені такими основними укрупненими групами: природно-географічні,
геополітичні, демоекономічні, соціально-економічні та
техніко-економічні.
Природно-географічні фактори включають характеристику
природно-кліматичних умов та економічну оцінку природних ресурсів.
В Україні з розвідкою, видобутком та переробкою різноманітних корисних
копалин пов’язано близько 45% усіх промислових підприємств і до 20%
трудових ресурсів [1, с. 6]. Екстенсивне не-комплексне використання
багатьох родовищ призвело до передчасного відпрацювання промислових
запасів цінної мінеральної сировини. Кризовий стан з енергоносіями є
прямим наслідком невиправдано високих темпів їх видобутку з
легкодоступних родовищ у роки існування СРСР. Внаслідок недосконалості
технології видобування та переробки мінеральної сировини, некомплексного
освоєння родовищ у надрах сьогодні залишається і губиться: розвіданих
запасів нафти — 70%, солей — 50%, вугілля — 40%, металів — 25% [1, с.
7].
Для раціонального розміщення продуктивних сил України необхідно:
визначити потреби суспільного виробництва в мінерально-сировинних та
паливно-енергетичних ресурсах з позицій збалансованості, достатньої
необхідності, комплексності та екологічної безпеки; розробити екологічні
вимоги до охорони і раціонального використання надр у нових економічних
умовах.
Сучасне використання земельних, водних і лісових ресурсів України не
відповідає вимогам раціонального природокористування. Тому в перспективі
для посилення позитивного впливу цієї групи факторів на розміщення
продуктивних сил необхідно сформувати високоефективну систему водо-,
земле- та лісокористування.
Геополітичні фактори розвитку і розміщення продуктивних сил охоплюють:
географічне положення території; конкурентні переваги вітчизняних
товаровиробників у системі світового господарства; модель інтеграції в
світовий економічний простір. В цілому географічне положення України є
сприятливим для економічного розвитку.
Дія геополітичних факторів забезпечує інтеграцію продуктивних сил країни
чи певного регіону в структуру світового економічного простору і
міжнародного поділу праці на основі розвитку різних форм
зовнішньоекономічних зв’язків. При цьому визначальну роль відіграють
певні конкурентні переваги держави в світогосподарській сфері, які
залежать від рівня ефективності використання природно-ресурсного
потенціалу, структури економіки, курсу зовнішньоекономічної політики.
В сучасній системі світового господарства зовнішньоекономічні зв’язки
національних економік охоплюють ширший, ніж раніше спектр взаємодій:
торговельний обмін переріс у науково-технологічне та інвестиційне
співробітництво. Склалася нова модель таких зв’язків —
виробничо-інвестиційна, в якій важливе місце посідає не тільки зовнішня
торгівля, а й співробітництво по всіх ланках виробничо-технічного
прогресу з винесенням частини з Них за національні межі.
Для України вихід на світовий ринок пов’язаний з формуванням
конкурентоспроможної національної економіки, що вимагає докорінної зміни
територіально-галузевої структури регіональних господарських комплексів,
підвищення питомої ваги виробництв з високим ступенем переробки
сировини, зниження залежності від імпорту енергоносіїв, створення нових
виробництв для Забезпечення власних потреб у товарах широкого вжитку.
Вирішення цих надзвичайно складних завдань потребує реалізації
принципово нових підходів до обгрунтування розміщення нових виробництв.
Демоекономічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил включають:
загальну чисельність населення, його структуру, режим відтворення та
територіальні особливості розміщення; чисельність трудових ресурсів, їх
територіально-галузевий розподіл та якісні характеристики; чисельність
робочої сили, основні форми її зайнятості, рівень зареєстрованого і
прихованого безробіття; мобільність робочої сили та форми її
економічного руху.
Комплексний аналіз демоекономічних факторів дозволяє оцінити рівень
трудозабезпеченості певних територій, а відтак і можливостей розміщення
нових виробництв чи доцільності скорочення діючих у зв’язку з
погіршенням екологічної ситуації, низькою рентабельністю, необхідністю
реструктуризації господарського комплексу тощо. Демоекономічні фактори
чинять вагомий вплив на розміщення трудо- та наукомістких галузей
промисловості, а також тих галузей, які потребують робочої сили певного
професійно-кваліфікаційного складу.
У зв’язку із зміною соціально-економічної ситуації в державі та появою
значного контингенту незайнятого населення ця обставина також
враховується при вирішенні питання щодо розвитку різних форм
територіальної організації продуктивних сил. Зокрема, формування вільних
економічних зон сприяє піднесенню ділової активності населення,
зростанню рівня зайнятості та відповідно скороченню різних форм
безробіття, особливо соціальне небезпечних.
Основні проблеми демоекономічного розвитку України, які істотно
впливають на характер розміщення і розвитку продуктивних сил, полягають
у: різкому падінні показників народжуваності, погіршенні показників
шлюбності, високій дитячій смертності, особливо на першому році життя;
низькій порівняно із показниками розвинутих країн світу середній
тривалості життя; несприятливій, з точки зору потреб сучасної економіки,
віковій структурі населення; високому рівні смертності з причин
виробничого травматизму; зростанні економічного навантаження на
працездатне населення з боку осіб, що вийшли за межі працездатного віку;
збільшенні кількості територій з від’ємним природним приростом населення
внаслідок перевищення смертності над народжуваністю.
Соціально-економічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил
охоплюють: рівень розвитку соціальної інфраструктури, що задовольняє
потреби населення в освіті, охороні здоров’я, сфері послуг та
житлово-комунальному обслуговуванні; стан навколишнього середовища і
природоохоронну діяльність; санітарно-гігієнічні умови праці.
З розвитком продуктивних сил актуальність соціально-економічних факторів
постійно зростає. В площині практичних дій це означає необхідність
створення потужного інфраструктурного потенціалу всієї соціальної сфери
та вирішення питань щодо задоволення відповідних соціальних потреб
населення. Важливо досягти внутрірегіональної збалансованості в
економічному і соціальному розвитку, і в першу чергу на рівні міських і
сільських поселень.
Великі міста і промислові центри мають розвиватися на основі
модернізації, реконструкції та екологізації виробництва, прискореного
розвитку соціальної інфраструктури, раціонального використання міських
територій. Для середніх і малих міських поселень першочергове значення
має зміцнення промислової бази та соціальної інфраструктури. Особливо
гострою є проблема створення на селі розвинутої мережі закладів
соціальної сфери. Цьому сприятиме реалізація широкомасштабних заходів
щодо соціально-економічного розвитку сільських поселень відповідно до
Національної програми відродження села.
За сучасної економічної ситуації, крім традиційних цілей,
соціально-економічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил
повинні забезпечити: зменшення масштабів бідності та посилення
соціального захисту населення, розширення продуктивної зайнятості
населення і скорочення безробіття, сприяння соціальній інтеграції.
Техніко-економічні фактори включають: основні напрями науково-технічного
прогресу та конкретні форми впровадження його результатів у практику
господарювання, форми суспільної організації виробництва та рівень
розвитку транспортної системи. Сукупна дія цих факторів створює
можливості для рівномірного розміщення продуктивних сил на основі
зниження трудо-, фондо- і матеріаломісткості виробництва, встановлення
раціональних міжгалузевих та внутрігалузевих зв’язків, забезпечення
ефективного використання усіх видів ресурсів.
Поряд з основними закономірностями і принципами важливу роль в
територіальній організації продуктивних сил відіграють і критерії їх
розміщення. Критерії — це інтегральні показники, (орієнтири практичної
спрямованості (природно-географічні, демографічні, техніко-технологічні,
соціальні, екологічні), якими керуються відповідні органи господарського
управління при виборі оптимального варіанта розміщення об’єктів
виробничого чи невиробничого призначення, а також при виробленні системи
заходів щодо вдосконалення територіальної і галузевої структури
економіки.
На сьогодні визначальними критеріями раціонального розміщення
продуктивних сил виступають екологічні та соціальні. Дотримання
екологічних критеріїв передбачає: збереження просторової цілісності
природних систем у процесі їх господарського використання; освоєння та
застосування природо- і ресурсозберігаючих, маловідходних та
безвідходних технологій; виробництво екологічно чистих видів продукції.
Керуючись вимогами цього критерію, необхідно надавати пріоритет саме
збереженню природного середовища і підпорядковувати йому суто економічні
цілі.
Соціальні критерії передбачають врахування потреб та інтересів населення
в соціально-економічному розвитку території, екологобезпечному
проживанні в певному регіоні, розширенні мережі соціально-культурних
закладів та сфери послуг, достатній забезпеченості робочими місцями,
створенні територіальних центрів соціальної допомоги.
Наукове обгрунтування найважливіших закономірностей, принципів і
критеріїв слугує основою вирішення завдань прикладного характеру. До
основних, перспективних напрямів розвитку та вдосконалення розміщення
продуктивних сил України слід віднести: структурну трансформацію
народного господарства з метою збільшення в галузевій структурі
наукомістких галузей обробної промисловості і галузей споживчого сектора
економіки; інтенсивний розвиток соціальної інфраструктури; підвищення
ефективності розміщення нових об’єктів на основі вирішення проблеми
використання відходів виробництва, зниження водо-, енерго- та
матеріаломісткості виробництва; розвиток екологобезпечного напряму в
розміщенні продуктивних сил, санація територій колишніх військових
об’єктів, поглиблення конверсії військово-промислового комплексу,
диверсифікація виробництва.
Література
1. Дорогунцов С. L, Даншишин Б. М., Лібанова Е. М., Шевчук В. Я.
Україна: проблеми сталого розвитку: Наукова доповідь. — К.: РВПС України
НАН України, 1997. — С. 5 — 96.
2. Економіка України: сучасний стан, динаміка, тенденції розвитку:
Інформаційно-аналітичний огляд (1997 р.) / За ред. В. С. Найдьонова. —
Донецьк: ДІКОМ, 1998. — 80 с.
3. Економічний словник-довідник / За ред. С. В. Мочерного. — К.: Femina,
1995. —С. 45, 95—97, 131, 146, 154, 164, 176,251,268,279,344.
4. Іщук С. І. Розміщення продуктивних сил (теоретико-методо-логічні
основи). — К.: Українсько-фінський інститут менеджменту і бізнесу, 1997.
— С. 11 — ЗО.
5. Кравців В. С. Економічний розвиток і екологічна безпека: шлях України
// Регіональна економіка. — 1997. —№ 3. — С. 97—105.
6. Пастернак-Таранущенко Г. Результати дослідження шляхів забезпечення
економічної безпеки України // Економіка України. — 1999.—№2.—С. 21—28.
7. Регіональна політика України / За ред. Н. Г. Курдюкової. — К.:
Наукова думка, 1995. — 210с.
8. Розміщення продуктивних сил: Навч. посібник / За ред. В. В.
Ко-валевського та О. Л. Михайлюк. — К.: Либідь, 1996. — С. 19 — 32.
9. Розміщення продуктивних сил: Підручник // В. В. Ковалевсь-кий, О. Л.
Михайлюк, В. Ф. Семенов та ін. — К.: Знання, КОО, 1998. — С. 285.
10. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Є. П. Качана. —
К.: Вища школа, 1998. — С. 10—18.
3. Економічне районування та
територіальна структура народного господарства
– Сутність економічного району та об’єктивний характер його формування.
– Основні районоутворюючі фактори.
– Принципи і критерії виділення великих економічних районів.
– Ієрархія економічних районів, їх основні типи.
– Мережа економічних районів України.
– Практичне значення економічного районування.
1. СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУ
ТА ОБ’ЄКТИВНИЙ ХАРАКТЕР ЙОГО ФОРМУВАННЯ
Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що
зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток
міжрайонної кооперації. Об’єктивними умовами виділення і розвитку
економічних районів виступають наявні природні ресурси, особливості
економіко-географічного положення території, чисельність населення,
виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території. Сам
процес економічного районування являє собою доцільний, науково
обгрунтований поділ країни на економічні райони.
Деякі вчені західних країн при визначенні сутності економічних районів
віддають перевагу природному фактору — однорідності природи. Інші вчені
вважають, що природний фактор — дуже важливий для формування економічних
районів, але він не є вирішальним. Однорідні за природними умовами
райони можуть співпадати і не співпадати з економічними районами.
В реальній дійсності формування економічних районів пов’язано із
способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення
продуктивних сил. У докапіталістичних формаціях, коли територіальний
поділ праці ще не набув свого розвитку, не було і об’єктивних умов для
формування економічних районів. Виникнення і формування їх відбулося в
умовах розвинутого товарного виробництва і подальшого розвитку
суспільного територіального поділу праці.
Значного розвитку набула теорія і методологія економічного районування у
постсоціалістичних країнах, насамперед в працях учених колишнього
Радянського Союзу, що було зумовлено розвитком планової господарської
системи.
Основний вклад у розробку наукових основ економічного районування внесли
такі радянські економіко-географи і економісти, як М. М. Баранський, М.
М. Колосовський, П. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман та ін.
У розробці проблеми економічного районування колишнього Радянського
Союзу особлива увага приділялась визначенню сутності поняття
економічного району. Серед цілого ряду визначень найбільш вдалим є
трактування П. М. Алампієва.
За визначенням П. М. Алампієва, економічний район — це географічно
цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має
свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і
нерозривно зв’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом
праці. Є й інші визначення поняття економічного району. Спільними для
них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване
господарство, його комплексність, тісні внутрірайонні і міжрайонні
економічні зв’язки, особливість економіко-географічного положення.
Із сказаного вище можна зробити таке узагальнення: великі економічні
райони — це територіальні спеціалізовані частини народного господарства
країни, взаємопов’язані між собою постійним обміном виробленої в них
продукції та іншими економічними відносинами. Економічний район — це
форма територіальної організації народного господарства, що утворюється
на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і
формування районних територіальних виробничих комплексів.
Поглиблення територіального поділу праці, ускладнення територіальної
структури народного господарства та посилення агропромислової інтеграції
вимагають подальшої розробки теорії економічного районування. В
післявоєнні роки значний вклад у вирішення цієї проблеми зробив М. М.
Колосовський, який поглибив наукові основи економічного районування
розкриттям сутності територіально-виробничих комплексів (ТВК) як основи
економічного району; через пізнання енерговиробничих циклів (ЕВЦ), що
являють собою тісно пов’язані виробничо-технологічні процеси від
переробки сировини до випуску кінцевої продукції.
Концепція М. М. Колосовського, хоча і надала імпульсу подальшій розробці
теорії і методології економічного районування, мала і ряд суттєвих
недоліків.
Основним недоліком вказаної концепції, на думку таких вчених, як П. М.
Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман, А. Є. Пробст, було поняття
районного ТВК як виробничого комбінату. Його було звинувачено в
технолого-виробничому ухилі, оскільки він не визнавав охоплення районним
комплексом всієї сфери виробництва.
В результаті глибоких наукових розробок і дискусій визначились
загальноприйнятні наукові основи економічного районування. Виходячи з
позицій діалектичного підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил
і об’єктивності процесів формування економічних районів, науково
визначені районоутворюючі фактори, принципи і критерії виділення
економічних районів та їх основні типи.
2. ОСНОВНІ РАЙОНОУТВОРЮЮЧІ ФАКТОРИ
На формування економічних районів впливають різні фактори: природні,
економічні та історичні. Основними серед них є економічні.
Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний
територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії
загального економічного закону суспільного поділу праці.
Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації
окремих частин території країни на різних видах виробничої діяльності
відповідно до їх природних умов і наявних трудових та інших ресурсів.
Його розвиток відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного
використання сприятливих для виробництва умов кожної території,
вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо
паливних і енергетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх
використовують, а також використання навичок та виробничого досвіду
населення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду.
Другим важливим районоутворюючим фактором, який є похідним від
територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК).
Територіальний поділ праці веде до формування галузей спеціалізації
окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх
обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК.
Як складові частини до ТВК входять елементарні техніко-економічні
комплекси (первинні ланки енерговиробничих циклів). В основі цих
комплексів знаходяться стійкі сполучення взаємопов’язаних підприємств
різних галузей, їх зв’язки визначені технологією і економікою
виробництва. Прикладом таких елементарних комплексів можуть бути
молокозаводи, розташовані в сільській місцевості, та цукрові заводи з їх
сировинними зонами і взаємопов’язаним з ними тваринництвом, яке
використовує відходи цих виробництв. Елементарні комплекси є в різних
галузях промисловості.
Сукупність однорідних або тісно зв’язаних між собою різних елементарних
техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території,
утворює територіально-виробничий комплекс, який охоплює значну частину
економічного району. В межах одного великого економічного району може
бути один або декілька тісно пов’язаних ТВК.
До основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші міста
країни — великі регіональні і індустріальні центри із зонами
економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне місто як
економічний центр впливає на навколишню тяжіючу до нього місцевість, а
найбільше місто об’єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші
міста. Так забезпечується зв’язок ядра і периферії економічного району.
Зона районоформуючого впливу великого регіонального центру охоплює цілу
групу адміністративних областей. На Україні такими центрами є Харків,
Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів. Найбільшу зону районоформуючого
впливу має м. Київ, який, крім потужного регіонального центру, є ще і
столицею держави.
Важливе районоутворююче значення мають особливості
еко-номіко-географічного положення території району. Вони значною мірою
впливають на формування спеціалізації його господарства. Так, наприклад,
вихід Південного економічного району України до берегів Чорного моря
обумовив значний розвиток у його народногосподарському комплексі
морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування і
судноремонту, курортно-туристичного комплексу, риболовства і
рибопереробної промисловості.
На утворення економічного району великий вплив мають природні умови і
ресурси. Природні умови взагалі, і особливо природні ресурси, — це
основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості
району. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури
територіальних виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго-,
водо-, трудомістких та інших виробництв, а також на галузеву
спеціалізацію сільського господарства. Наявність великих родовищ і
басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює
передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи
інших галузях промисловості.
Районоутворююче значення мають також основні форми територіальної
організації виробництва — промислові центри, промислові вузли
(зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих
містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві
промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси,
які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об’єднуються в
народногосподарський комплекс економічного району. Важливу роль у
формуванні економічних районів відіграє транспорт. Наявність розвинутої
транспортної мережі на певній території впливає на темпи формування
економічного району, забезпечує здійснення широких міжрайонних
економічних зв’язків, посилює формування зон економічного тяжіння
периферійних територій до їхнього економічного ядра. Значний вплив на
формування економічних районів має національно-політичний устрій та
адміністративно-територіальний поділ країни. В умовах перехідної
економіки, коли ще значна кількість промислових підприємств залишається
власністю держави, а в сільському господарстві зберігаються кооперативні
сільськогосподарські підприємства, адміністративні області залишаються
ще як єдине господарське ціле із своїми органами управління
господарством. У їх межах функціонують територіальні виробничі
комплекси, їхні основні складові частини або окремі ланки
народногосподарського комплексу великого економічного району.
Адміністративні центри низових районів і областей, як правило, стають і
важливими економічними центрами, створюють свої зони впливу на
навколишню територію і цим також зв’язують її в єдине ціле.
3. ПРИНЦИПИ І КРИТЕРІЇ ВИДІЛЕННЯ ВЕЛИКИХ
ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ
У науковій літературі обґрунтовується і використовується ряд критеріїв і
принципів економічного районування. До основних з них належать такі:
загальний (інтегральний, міжгалузевий) економічний район має бути
великою економічно цільною територією, на якій є значні природні
ресурси, необхідні для визначення його господарської спеціалізації і
забезпечення сучасного і перспективного розвитку;
розміри територій великих економічних районів повинні відповідати
вимогам скорочення перевезення масових вантажів в межах району до
економічно доцільних відстаней, наближатися до їх одномасштабності, а
величини економічних потенціалів районів повинні бути близькими між
собою (Економічний потенціал району може визначатися чисельністю
населення, розмірами валового внутрішнього продукту, валової продукції
промисловості і сільського господарства, вартістю основних виробничих
фондів, показниками на душу населення, на тисячу чоловік та ін.)
економічний район повинен являти собою виробничо-економічну
територіальну єдність, яка створюється розвиненими внутрішніми
виробничими зв’язками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі
країни;
на території інтегрального економічного району повинен бути сформований
достатньо потужний народногосподарський комплекс, основу якого
становлять територіальні виробничі комплекси з такою галузевою
структурою:
• профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни),
які включають до свого складу кілька галузей промисловості і сільського
господарства;
• галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і
забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що
обслуговують потреби галузей спеціалізації району (добування і
збагачення сировини, виробництва напівфабрикатів, обладнання, ремонт
обладнання, виробництво будівельних матеріалів тощо);
• галузі, які забезпечують потреби населення району промисловими і
продовольчими товарами, необхідними матеріалами;
при виділенні економічного району повинно враховуватися
економіко-географічне положення території і його вплив на спеціалізацію
та особливості розміщення продуктивних сил;
врахування при виділенні економічного району принципу економічного
тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної
територіальної частини або і всієї зони, формуючого впливу його
головного регіонального центру;
до складу великих економічних районів повинні повністю включатися
території адміністративних областей, країв, автономних республік без
порушення їх меж.
4. ІЄРАРХІЯ ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ, ЇХ ОСНОВНІ ТИПИ
Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до вивчення
територіально-господарських відмінностей у межах країни обумовлює також
потребу систематизації різних економічних районів.
Науково обгрунтованим є об’єктивне існування двох типів економічних
районів — галузевих і загальних або багатогалузевих (інтегральних).
Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення
особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва.
Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності
територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного
господарства і пов’язаних з ними обслуговуючих виробництв, їх
територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній
території необхідних природних передумов (грунтово-кліматичних і
сировинних ресурсів), крупного споживача продукції, сприятливих
транспортних зв’язків тощо.
Так, наприклад, у сільському господарстві виділяються райони виробництва
технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в
промисловості — райони вугільної, металургійної, хімічної, легкої та
інших галузей індустрії.
Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних економічних
районів. Галузеве районування посилює наукову обгрунтованість визначення
території загальних економічних районів.
Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних
народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться
територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх
складові частини.
За цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних
районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі
(мікрорайони).
Великі (інтегральні) економічні райони — це поділ території країни на
найбільші територіальні частини, які об’єднують кілька адміністративних
областей, або адміністративні області з автономною республікою, або
адміністративні краї з автономними областями. Головною метою визначення
цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще
тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення
напрямів їх раціонального розвитку і більш ефективного використання
їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використовуються для
довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил,
формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського
виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї
адміністративної області.
У великих економічних районах, крім галузей спеціалізації в масштабі
держави, повинні розвиватись і інші основні галузі виробництва з метою
більш повного використання місцевих ресурсів і зменшення обсягів
девізної продукції з інших районів.
Виникнення і розвиток великих економічних районів може відбуватися в
країнах з територією не менше 300—500 тис. км2. В країнах з меншою
територією формуються тільки мезо- і мікрорайони, тобто райони другого і
третього порядку (підтипи міжгалузевих районів).
Середні (інтегральні) економічні райони, як правило, є підрайонами
великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи
адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це
територіальні одиниці економічного районування. Об’єктивною основою
цього районування виступає територіальний поділ праці як в масштабах
країни, так і в межах великих (інтегральних) економічних районів.
На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх
складові частини. У даному підтипі економічних районів основну
районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які
разом з тим є і найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці
міста є тими ядрами районів, які пов’язують їх периферію в єдине ціле.
Середні економічні райони об’єднуються у великий економічний район зоною
районоформуючого впливу великих регіональних центрів з системою
спеціалізації і кооперування їхніх підприємств. З метою більш повного
використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих
районах здійснюється не тільки на основних галузях, а й на виробництві
другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного
району. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку
виробництва і невиробничої сфери та розробки державних програм
галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.
Малі райони (мікрорайони) — це найнижчий ступінь інтегральних
економічних районів. Вони органічно пов’язані з низовим
адміністративно-господарським районуванням, їх територія відповідає
території внутріобласних адміністративних районів.
Визначення меж цих районів залежить від об’єктивних і суб’єктивних
факторів. Це пов’язано з тим, що економічна основа сусідніх районів
даного підтипу часто буває однорідною (однотипною), особливо в
спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі
визначаються виробничими зв’язками підприємств місцевого значення з їх
сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням
всього господарства, яке здійс- нюється районними центрами. В цих
районах основними галузями виробництва є рослинництво, тваринництво і
місцева промисловість, переважно та, що переробляє сільськогосподарську
сировину. Найбільш поширеними виробничими поєднаннями тут є локальні
аграрно-промислові комплекси (завод, цех і сировинна зона). В межах цих
районів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення,
які впливають на формування обласних господарських комплексів і
внутріобласних підрайонів.
Низові адміністративно-господарські райони в умовах планової системи
розвитку господарства і навіть в умовах перехідного до ринкової
економіки періоду використовуються для поточного планування і
оперативного управління розвитком виробництва. Ця функція в умовах
поширення приватної власності на засоби виробництва буде змінюватися.
5. Мережа економічних районів України
Економічне районування України на державній організаційній основі, по
суті, розпочалося з 1921 р. комісією Держплану Росії під керівництвом І.
Г. Олександрова.
Перша спроба виділення економічних районів на Україні була невдалою. За
проектом Держплану її територія була поділена на два великих райони:
Південний гірничопромисловий і Південно-Західний — в основному
сільськогосподарський. Однак Уряд України не прийняв такого поділу,
внаслідок чого пізніше Держплан СРСР виділив Україну як єдиний
економічний район.
У довоєнний період для внутріреспубліканського планування територію
України поділили на частини на основі об’єднання у великі групи
адміністративних округів. Але в зв’язку з нестабільністю
адміністративно-територіального поділу на той час таке районування було
дуже короткочасним.
Тільки в післявоєнний період, коли в основному стабілізувався
адміністративно-територіальний поділ і були визначені майже всі сучасні
області України, а також завершилось об’єднання території України з її
західними землями і Кримом, розпочалась науково більш обгрунтована
розробка мережі економічних районів.
Початок її було зроблено в 1952 р. вченими під керівництвом академіка
К.Г.Воблого. В основу виділених ними районів було покладено об’єднання
адміністративних областей, які визначалися спільністю
економіко-географічного положення, особливостями формування господарства
у минулому і сучасною його спеціалізацією. Вони виділили п’ять
економічних районів (груп областей): Центральний (Київська,
Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам’янець-Подільська);
Південно-Східний (Сталінська, Вороши-ловградська, Дніпропетровська і
Запорізька); Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська);
Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська,
Ізмаїльська); Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська,
Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська),(У
складі Київської області на той час ще була і територія майбутньої
Черкаської об. Кримська область була ще у складі Російської Федерації;
Ізмаїльська область об’єднал Одеською, а Дрогобицька — з Львівською).
Якщо врахувати виділення Подільського району, яке відбулося пізніше з
областей Центрального (Вінницька, Кам’янець-Подільська) і Західного
(Тернопільська) районів, і виділення Придніпровського району з областей
Південного — Східного району (Дніпропетровська і Запорізька), то ця
мережа довела свою життєздатність. Вона збільшена до семи районів, які
тепер становлять основу мережі економічних районів України.
В 1957 р. у зв’язку з переходом від галузевого до територіального
планування розвитку народного господарства СРСР була затверджена нова
мережа, яка складалася з економічних адміністративних районів. За цією
мережею на території України було виділено 11 економічних
адміністративних районів.
У 1960 р. їх кількість була збільшена до 14. З метою укрупнення
економічних адміністративних районів А. Т. Діброва в 1958р. запропонував
мережу з 6 основних економічних районів: Донбасу, Промислового
Придніпров’я, Північно-Східного, Центрального, Західного,
Причорно-морського.
У зв’язку з подрібненістю території України економічними районами та
значним збільшенням управлінського апарату Держ-план України укрупнив у
1962 р. економічні адміністративні райони і зменшив їх кількість з 14 до
7.
До мережі цих районів увійшли:
Донецький (Донецька і Луганська області);
Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);
Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області);
Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області);
Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька
області);
Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська,
Закарпатська області);
Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області).
Ця мережа економічних районів більш об’єктивно відображала реально
існуючі економічні райони України. Винятком була тільки Чернівецька
область, яка пізніше цілком обгрунтовано була віднесена до Карпатського
економічного району. Ці райони до 1990 р. залишалися визнаними
підрайонами генеральних економічних районів, виділених на Україні в 1963
p., коли процес укрупнення економічних районів відбувався на всій
території Радянського Союзу.
В результаті була затверджена мережа з 18 великих економічних районів і
одного середнього (мезорайону) — Молдавської РСР. За цією мережею на
Україні було виділено три макрорайони: Донецько-Придніпровський (у
складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13 областей) і Південний
(у складі 4 областей).
Виділення великих економічних районів допомагало Держплану СРСР
зосереджувати свою увагу на визначенні найважливіших крупнорайонних
загальнодержавних завдань при розробці (Планів перспективного розвитку і
розміщення продуктивних сил, як у старих районах, так і особливо — в
районах нового інтенсивного господарського освоєння на сході країни
(утворення великих баз паливної, металургійної, хімічної промисловості,
а також баз виробництва сільськогосподарської продукції: зернових і
технічних культур, овочівництва, виноградарства, садівництва,
ефіроолійних культур, спеціалізованого тваринництва та ін.
Така мережа економічних районів існувала до 1990 р. Після розпаду СРСР,
в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного
економічного розвитку стара мережа великих економічних районів втратила
своє призначення. Вона не могла забезпечити більш диференційованого
підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням
особливостей і відмінностей природних, історичних, економічних умов
регіонів, існуючих на території України.
В 90-х роках вченими України запропоновано кілька варіантів
удосконалення мережі економічних районів. Однак їх основним недоліком
було недостатнє наукове обгрунтування та неповне врахування реально
існуючих економічних взаємозв’язків. У запропонованих варіантах мереж
економічних районів економічними районами України визнаються території,
які раніше були названі об’єктивними підрайонами
Донецько-Придніпровського і Південно-Західного макроекономічних районів
в системі союзного поділу праці.
По суті адміністративні області виключаються із складу одного
економічного району і включаються до складу іншого, нерідко
необгрунтоване виділеного. Це стосується, зокрема, виділення
Центрально-Українського району шляхом об’єднання Черкаської і
Кіровоградської областей. Територія вказаних областей дійсно є
центрально-географічною частиною України, але за системою
взаємозв’язків, що склалися, вона не є економічним районом. Достатньо
відзначити, що до 1954 р. Черкаська область перебувала у складі
Київської області і досі має тісні виробничі і невиробничі зв’язки з
Києвом. Кіровоградська область не має спільного економічного ядра з
Черкаською областю; вона має тісні економічні зв’язки з Кривбасом і є
складовою частиною територіально-виробничого комплексу Дніпропетровської
і Запорізької областей.
Виходячи з наукових основ економічного районування, викликає сумнів
доцільність необгрунтованого виділення Поліського району у складі
Волинської, Рівненської, Житомирської і Чернігівської областей.
Необхідно враховувати ту обставину, що Полісся — це природна зона, а
природний фактор хоч і має важливе значення, не може бути основним
районоутворюючим фактором в економічному районуванні. Крім того,
Київська, Житомирська, Чернігівська і Черкаська області — це нерозривні
складові великого територіально-виробничого комплексу, що знаходиться в
зоні інтенсивного районоутворюючого впливу Києва, мають з ним тісні
багатогалузеві зв’язки (виробничі, транспортні, інфраструктурні).
Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної економічної
політики, Кабінет Міністрів України у 1998 р. вніс на розгляд до
Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію державної
регіональної економічної політики», в якому пропонується мережа
економічних районів України у такому складі:
Донецький (Донецька, Луганська області);
Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);
Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);
Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);
Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);
Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);
Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська,
Херсонська області, м. Севастополь);
Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька
області).
Запропонований проект нової мережі економічних районів в цілому
відповідає науковим критеріям економічного районування, але разом з тим,
на нашу думку, не позбавлений певних недоліків. Насамперед це стосується
виділення Поліського району, про що йшлося вище. З точки зору
географічного визначення, невдалою є назва Східного району. В усіх
варіантах попередніх мереж і економічного районування він був названий
Північно-Східним.
Подальший розвиток теорії і практики економічного районування в Україні
дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів України.
6. ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ
Велике прикладне значення економічного районування полягає у тому, що
воно є основою формування і реалізації державної регіональної
економічної політики, а також використовується в практиці
територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів
розміщення нових виробничих об’єктів та вдосконаленні територіальної
структури господарства, обгрунтуванні перспектив розвитку
територіально-виробничих комплексів. Економічне районування сприяє
підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого і
науково-технічного потенціалу регіонів і всієї країни.
В Україні здійснюється генеральне економічне районування території для
цілей прогнозування, розробки і реалізації територіальних комплексних
програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем
розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення.
Територіальні схеми розміщення і розвитку продуктивних сил певних
районів являють собою прогнозні, науково обгрунтовані розробки
прикладного характеру, які містять як ретроспективний аналіз розвитку
усіх структурних складових господарського комплексу території, так І
визначення напрямів перспективного розвитку. При цьому обґрунтовуються
основні завдання і показники соціально-економічного розвитку регіонів та
шляхи вирішення соціальних, економічних і екологічних проблем.
Таким чином, економічне районування є науковим методом територіальної
організації народного господарства і водночас одним із засобів
раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації
та піднесення соціально-економічного розвитку.
Література
1. Аломпиев П. М. Зкономическое районирование СССР. — М: Изд-во
зкономической литературьі, 1963. — 96 с.
2. Закономерности й фактори развития зкономических районов СССР.— М.:
Наука, 1965. —256с.
3. Заставний Ф. Д. Географія України. — Львів: Світ, 1994. — С.
349—380.
4. Колосовский Н. Н. Теория зкономического районирования. — М.ІМнсль,
1969.— 335с.
5. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія
України з основами теорії: Посібник. — К.: Знання, 1998. — С. 398^106.
6. РегионьІ Украйни: Поиск стратегии оптимального развития / Под ред. А.
П. Роликова. — Харьков: Харьковский ун-т, 1994. — 304 с.
4. Наукові основи державної регіональної
економічної політики
– Сутність державної регіональної економічної політики, її мета та
завдання.
– Основні принципи державної регіональної економічної політики України.
– Механізм реалізації державної регіональної економічної політики та
його складові.
– Сучасна концепція розміщення продуктивних сил. Особливості розміщення
продуктивних сил за умов ринкової економіки.
– Перспективи розвитку регіонів України.
1. СУТНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ
ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ, ЇЇ МЕТА ТА ЗАВДАННЯ
Розбудова незалежної правової держави, що відбувається в Україні, та
реформування системи управління зумовлюють зростання ролі територій у
проведенні економічних трансформацій і становленні нових форм
господарювання. Сьогодні значно розширюються функції і завдання регіонів
щодо раціонального використання природних ресурсів, забезпечення
зайнятості населення та розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. Від
того, наскільки оптимально поєднуються інтереси держави і окремих
регіонів, залежить збалансованість розвитку народногосподарського
комплексу.
В цілому регіональна економічна політика характеризується певною
сукупністю цілей, завдань, механізмів, які в кінцевому підсумку
визначають її стратегію і тактику. Вона грунтується на врахуванні
широкого спектра національних, політичних, соціальних факторів, що і дає
змогу ефективно впливати на регіональний розвиток. При визначенні
пріоритетних напрямів регіональної економічної політики беруться до
уваги демографічні, екологічні, виробничі та інші проблеми, вирішення
яких сприяє загальному економічному піднесенню регіонів.
Кабінет Міністрів України розробив і вніс на розгляд Верховної Ради
України проект Закону України «Про концепцію державної регіональної
політики», згідно з якою ця політика являє собою систему заходів
організаційного, правового та економічного характеру, що здійснюються
державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних
і стратегічних цілей. Головне їх спрямування — це забезпечення
раціонального використання природних ресурсів регіонів, нормалізація
життєдіяльності населення, досягнення екологічної безпеки та
вдосконалення територіальної структури економіки.
Об’єктами регіональної економічної політики можуть бути різні
адміністративно-територіальні утворення або їх сукупність, суб’єктами —
органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, які безпосередньо
виконують функції щодо забезпечення соціально-економічного розвитку
регіонів. Державна регіональна економічна політика грунтується на
положеннях Конституції України, Закону України «Про місцеве
самоврядування в Україні», інших нормативно-правових актів.
На нинішньому етапі соціально-економічного розвитку її головною метою є
збільшення національного багатства країни на основі підвищення
соціально-економічного розвитку регіонів, ефективного використання їх
природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу, раціоналізації
систем розселення та досягнення внутрірегіональної збалансованості. Ця
мета може бути значно деталізована стосовно конкретних сфер суспільного
розвитку.
Зокрема, в економічній сфері вона полягає у досягненні економічно
доцільного рівня комплексності господарства регіонів та раціоналізації
їх структури; створенні економічних передумов для розвитку
підприємництва та ринкової інфраструктури, проведення земельної реформи
та приватизації державного майна, інших ринкових перетворень; створенні
і розвитку спеціальних (вільних) економічних зон; удосконаленні
економічного районування країни. У соціальній сфері головна мета
регіональної економічної політики України реалізується у конкретних
заходах, націлених на стабілізацію рівня життя усіх верств населення з
поступовим підвищенням рівня добробуту на основі єдиних соціальних
стандартів та посилення усіх форм соціального захисту населення;
забезпеченні продуктивної зайнятості населення через ефективне
регулювання регіональних ринків праці та міграційних процесів; сприянні
покращанню демографічної ситуації з метою збільшення тривалості життя та
забезпечення природного приросту населення в регіонах; формуванні
раціональної системи розселення на основі збереження існуючих та
створення нових населених пунктів; активізації функціонування сіл та
малих міських поселень, регулювання розвитку великих міст. У екологічній
сфері державна регіональна економічна політика спрямовується на
запобігання забрудненню довкілля та ліквідацію його наслідків,
впровадження механізму раціонального природокористування, збереження
унікальних територій та природних об’єктів.
На основі чіткого визначення мети державної регіональної економічної
політики обґрунтовуються її основні завдання. Серед пріоритетних завдань
на тривалу перспективу державними органами управління визначено
структурну перебудову економіки регіонів України, насамперед промислових
регіонів і центрів з надмірною концентрацією підприємств важкої
індустрії та складною екологічною обстановкою (Донецька,
Дніпропетровська, Запорізька, Луганська області, міста Київ, Харків,
Одеса, Кривий Ріг, Маріуполь та Макіївка). При здійсненні структурних
трансформаційних процесів передбачається поліпшити екологічну ситуацію у
промислових центрах Донбасу, Придніпров’я, Прикарпаття та на територіях,
що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській
АЕС.
Важливе місце серед завдань регіональної економічної політики посідають
соціальні питання, вирішення яких можливе лише на основі радикальних
змін у сучасній політиці зайнятості та ринку праці. У перспективі
передбачається активізувати діяльність щодо створення нових робочих
місць у споживчій сфері, організаціях ринкової інфраструктури, малому та
середньому підприємництві виробничої сфери. Це дозволить забезпечити
працевлаштування осіб, які вивільняються з промислових підприємств, та
підвищити рівень зайнятості населення у сфері обслуговування.
Необхідною передумовою соціального прогресу країни та одним з важливих
завдань регіональної економічної політики є поліпшення демографічної
ситуації у регіонах України на основі подолання процесів депопуляції й
покращання соціально-побутових умов життя населення, здійснення заходів
щодо підтримки сімей з дітьми та найменш соціальне захищених верств
населення, зростання рівня споживання населенням товарів та послуг.
У виробничій сфері пріоритетними завданнями визначено розвиток
експортних та імпортозамінних виробництв у регіонах, де для цього є
сприятливі умови (вигідне транспортно-географічне положення, необхідний
економічний та науковий потенціал). Це дозволить суттєво вплинути на
експортний потенціал територій, вдосконалити структуру експорту держави,
розширити зовнішньоекономічні зв’язки.
Особлива увага приділятиметься розвитку сільськогосподарського
виробництва на основі удосконалення його спеціалізації та підвищення
рівня інтенсифікації з метою нарощування експортного потенціалу,
комплексної інтеграції переробних галузей з виробництвом
сільськогосподарської продукції та сировини.
Завданнями регіональної економічної політики передбачається повніше
використання рекреаційних ресурсів Криму, районів узбережжя Чорного та
Азовського морів, Карпат, а також сприятливих за кліматичними та
природними факторами районів Волинської, Вінницької, Полтавської,
Черкаської та інших областей з метою формування в майбутньому
високорозвинутих рекреаційно-туристичних та оздоровчо-лікувальних
комплексів державного і міжнародного значення.
2. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОЇ
РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
Державна регіональна економічна політика України формується і
реалізується таким чином, щоб забезпечити територіальну цілісність
держави, створити рівновигідні умови функціонування регіональних
господарських комплексів з метою активізації ролі територій у проведенні
економічних реформ та вирішенні нагальних соціальних проблем. Сучасна
державна регіональна економічна політика України, як це визначено
нормативними документами, грунтується на таких основних принципах:
визнання і дотримання загальнодержавних пріоритетів та забезпечення
органічної єдності завдань щодо соціально-економічного розвитку країни
та розвитку продуктивних сил регіону;
правове забезпечення економічної самостійності регіонів на основі
розмежування повноважень між центральними і місцевими органами
виконавчої влади та органами місцевого самоврядування й підвищення їх
відповідальності щодо вирішення завдань життєзабезпечення і комплексного
розвитку територій;
дотримання вимог екологічної безпеки при реформуванні структури
господарських комплексів і розміщенні нових підприємств;
досягнення економічного і соціального ефекту за рахунок використання
переваг територіального поділу праці, раціонального природокористування,
розвитку міжрегіональних зв’язків.
Підвищення дієвості регіональної економічної політики, зростання
загальної керованості економічними процесами можливе лише на основі
визначення і розмежування повноважень місцевих органів виконавчої влади
та органів місцевого самоврядування. В процесі здійснення конкретних
заходів державної регіональної економічної політики, спрямованих на
підвищення ролі регіонів у проведенні економічної реформи в країні,
передбачається: сформувати нову територіальну структуру державного
сектора економіки; реформувати систему управління державним сектором
економіки; зміцнити економічні основи місцевого самоврядування та
розширити його важливі соціально-економічні І функції щодо
життєзабезпечення територіальних утворень; здійснити поетапний перехід
на обгрунтовану систему бюджетного регулювання та розширити права
місцевих органів виконавчої влади у бюджетній політиці України.
3. МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ
ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ЙОГО СКЛАДОВІ
Механізм реалізації державної регіональної економічної політики — це
система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних
засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову
організацію суспільства, забезпечується соціально-економічний розвиток
регіонів, вдосконалюється структура їхнього господарського комплексу.
Основними складовими цілісного механізму державної регіональної політики
України, як визначено діючими нормативними документами, виступають:
відповідна законодавчо-нормативна база, бюджетно-фінансове регулювання
регіонального розвитку, прогнозування і програмування, розвиток різних
форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних
економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво тощо).
Першоосновою механізму регіональної економічної політики є законодавча
база, що визначає взаємовідносини держави і регіонів та відповідні
організаційні структури управління соціально-економічними процесами. На
сучасному етапі економічного розвитку держава через законодавчу базу
проводить політику, спрямовану на підвищення економічної самостійності
територій. Водночас вона координує діяльність місцевої влади на основі
визначення співвідношень державного і місцевих бюджетів, розвитку
инфраструктурних об’єктів місцевого та загальнодержавного призначення,
формування централізованих і регіональних фондів різного цільового
призначення.
Механізм державної регіональної політики повинен поєднувати у собі
методи прямого і опосередкованого впливу на соціально-економічні
процеси. За своїм характером ці методи можуть бути заохочувальні та
обмежувальні, активні та пасивні, їх комплексне поєднання дає змогу
забезпечити високу результативність у досягненні намічених цілей.
В регіональній економічній політиці широко використовуються такі методи
прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, пряма
фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій тощо. Для
опосередкованого економічного регулювання регіонального розвитку
використовують важелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної,
зовнішньоекономічної політики. Державні органи управління можуть
впливати на регіональний розвиток через такі заходи протекціонізму:
надання податкових пільг для розвитку наукомістких виробництв, створення
акціонерних товариств для завершення раніше розпочатого будівництва,
надання регіонам інвестиційних премій за спорудження об’єктів, що
дозволяють покращити структуру економіки регіону, працевлаштувати
вивільнених працівників, поліпшити екологічну ситуацію тощо.
Принциповим питанням є вдосконалення існуючої системи бюджетного
регулювання та розширення бюджетної автономії територій. Ступінь
державного втручання в господарські процеси вимірюється показниками
питомої ваги державних прибутків і видатків у внутрішньому валовому
продукті — їх висока питома вага свідчить про сильний вплив держави на
економіку. У перспективі передбачається істотно розширити права місцевих
органів виконавчої влади у бюджетній політиці на основі підвищення ролі
місцевих податків і зборів, встановлення науково обгрунтованих
нормативів відрахувань до місцевих бюджетів тощо.
Одним з важливих елементів регіональної економічної політики є розробка
довгострокових, середньострокових прогнозів соціально-економічного
розвитку Автономної Республіки Крим, областей України, міст Києва і
Севастополя та державних регіональних програм, за допомогою яких
досягається планомірність у розвитку продуктивних сил, узгоджуються
інтереси галузей і територій. На сьогодні розроблені проекти
регіональних програм соціально-економічного розвитку Карпатського
регіону, Полісся, Поділля, Українського Причорномор’я.
В регіональній економічній політиці особливе місце посідає економічне
стимулювання розміщення нових виробничих об’єктів, здатних виготовляти
конкурентоспроможну продукцію й швидко реагувати на зміну ринкової
кон’юнктури. В першу чергу це стосується розвитку малого та середнього
підприємництва, яке має виражену регіональну орієнтацію і суттєво
впливає на зміни в структурі економіки. Саме малий бізнес може ефективно
вирішувати проблему забезпечення незайнятого населення робочими місцями.
Для досягнення збалансованого розвитку господарства певної території
необхідно сприяти формуванню регіональних центрів малого і середнього
бізнесу, створенню різних типів спеціальних (вільних) економічних зон,
центрів активної науково-технічної діяльності.
Формування спеціальних економічних зон в Україні дасть змогу збільшити
надходження іноземних інвестицій, створити сучасну виробничу,
транспортну та ринкову інфраструктуру, підвищити ефективність
використання природних ресурсів. Завдяки застосуванню пільгового режиму
оподаткування та митного режиму створюються сприятливі умови для
зростання економічної активності суб’єктів господарювання. З 1996 р. в
Україні діє експериментальна зона «Сиваш». Спеціальні економічні зони
створено у Донецькій, Луганській, Закарпатській областях. Для вирішення
проблеми працевлаштування персоналу, що вивільнятиметься у зв’язку з
виведенням з експлуатації блоків Чорнобильської АЕС, сформована
спеціальна економічна зона «Славутич».
Особливе місце в регіональній економічній політиці належить різним
формам міжрегіонального й прикордонного співробітництва; зонам активної
науково-технічної діяльності, створення яких передбачає організацію
наукових, дослідницьких і технологічних парків, інноваційних центрів,
технополісів тощо.
Велика увага в регіональній економічній політиці приділяється так званим
проблемним регіонам, тобто тим територіям, які вирізняються серед інших
кризовим загостренням певної проблеми, що має негативні
соціально-економічні наслідки для всієї системи господарювання.
Першопричиною загострення цих проблем можуть бути як природні та
техногенні катастрофи, так і соціально-економічні фактори. З погіршенням
загальноекономічної ситуації кількість таких територій постійно зростає,
а розв’язання нагромаджених тут проблем потребує все більше фінансових
коштів та матеріальних ресурсів.
4. СУЧАСНА КОНЦЕПЦІЯ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ. ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ
ПРОДУКТИВНИХ СИЛ ЗА УМОВ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ
Основою нової регіональної парадигми є визнання цілісності і
рівноправності усіх складових єдиної регіональної системи —
природно-ресурсної, економічної, соціальної, інформаційної. Сучасна
концепція розміщення продуктивних сил орієнтується на досягнення їх
сталого розвитку і передбачає: подолання існуючих диспропорцій у
територіальній структурі національної економіки; максимальне
використання переваг територіального поділу праці, особливостей
природно-ресурсного та науково-виробничого потенціалу регіонів;
удосконалення спеціалізації регіонів з урахуванням загальнодержавних
інтересів; активізацію господарської діяльності у регіонах на ринкових
засадах в умовах різних форм власності; забезпечення умов для
прискореного розвитку галузей, що випускають конкурентоспроможну
продукцію, та залучення іноземних інвестицій у регіони, де існують для
цього найбільш сприятливі передумови; створення нормальних умов для
життєдіяльності населення та ліквідацію зон надзвичайних екологічних
ситуацій в окремих регіонах.
Основні концептуальні положення щодо розміщення продуктивних сил
реалізуються в таких розробках прикладного характеру, як схеми-прогнози
та державні програми розвитку й розміщення продуктивних сил України,
економічних районів і областей на перспективу. Вони необхідні для
обгрунтування економічно доцільних напрямів розвитку продуктивних сил
певних територій та розробки цілеспрямованих заходів державної
регіональної економічної політики, які б дали змогу забезпечити
ефективне регулювання процесів регіонального розвитку, узгодження дій
центральних і місцевих органів виконавчої влади у здійсненні структурної
перебудови економіки країни та послідовному впровадженні ринкових
відносин.
До особливостей розміщення і розвитку продуктивних сил за умов ринкової
економіки можна віднести такі:
• органічне поєднання державних, регіональних і місцевих інтересів під
час розміщення нових об’єктів при мінімальному залученні зовнішніх
ресурсів та максимальному використанні місцевих;
• формування та інтенсивний розвиток об’єктів ринкової інфраструктури та
інформаційних систем з метою створення збалансованих регіональних ринків
виробництва і збуту конкурентоспроможної продукції та послуг, на яких
спеціалізуються регіони;
• пріоритетний розвиток наукомістких виробництв з швидкою окупністю
витрат, ресурсозбереженням і значним нагромадженням для активізації
інвестиційної діяльності та структурної реорганізації економіки;
• орієнтація на прогресивну структуру регіональної економіки з високою
питомою вагою галузей, що працюють на задоволення потреб споживчого
сектора економіки;
• розвинутість недержавного сектора економіки, зокрема підприємницьких
структур.
5. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ
У перспективі в Донецькому і Придніпровському регіонах набудуть
подальшого розвитку такі галузі спеціалізації промисловості:
паливно-енергетична, чорна і кольорова металургія, хімічна,
автомобільна, аерокосмічна промисловість, важке машинобудування. У
найближчій перспективі здійснюватиметься комплексна реструктуризація та
технічне переоснащення перспективних підприємств вугільної,
металургійної, хімічної промисловості, машинобудування, енергетики, а
також структурне реформування всього виробничо-територіального комплексу
та збалансування розвитку базових галузей з реальними потребами
економіки. Здійснюватимуться конверсія окремих оборонних підприємств із
метою використання їх потужностей для випуску цивільної продукції,
зокрема товарів народного споживання; проводитимуться заходи щодо
забезпечення продуктивної зайнятості населення шляхом диверсифікації
виробництв, організації громадських робіт, створення нових робочих
місць, особливо у шахтарських містах і селищах. Відбуватиметься
нарощування потужностей легкої та харчової промисловості.
Поряд з цим значна увага приділятиметься поліпшенню екологічної ситуації
шляхом впровадження у виробництво безвідходних і маловідходних
технологій, перепрофілювання окремих підприємств, ліквідації териконів,
хвосто- і шлакосховищ, відстійників, рекультивації порушених земель.
У Східному регіоні України структурна перебудова спрямовуватиметься на
технічне переоснащення та підвищення ефективності роботи підприємств
таких галузей спеціалізації, якими є тракторне і сільськогосподарське
машинобудування, автомобільна, електронна, електротехнічна, харчова
промисловість. Збільшуватимуться обсяги власного видобутку газу, нафти
та продуктів їх переробки.
У перспективі здійснюватиметься конверсія частини виробничих потужностей
підприємств військово-промислового комплексу з їх спрямуванням на випуск
цивільної продукції. Поряд з цим вдосконалюватиметься спеціалізація
сільськогосподарського виробництва, підвищуватиметься його товарність та
ефективність, набудуть подальшого розвитку переробні галузі. Регіон
більш ефективно використовуватиме наявний науково-технічний потенціал та
переваги прикордонного розташування.
У Центральному регіоні України структурні зрушення в економіці
спрямовуватимуться на посилення її соціальної орієнтації,
забезпечуватиметься прискорений розвиток АПК, сфери послуг, харчової і
легкої промисловості, а також машинобудівних галузей — авіабудування,
сільськогосподарського машинобудування, радіотехніки і електроніки.
Здійснюватиметься реконструкція та технічне переоснащення підприємств
хімічної промисловості, розвиток наукомістких виробництв на основі
науково-технічного і кадрового потенціалу м. Києва. Передбачаються
заходи щодо вирішення еколого-економічних і соціальних проблем,
пов’язаних з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
У Поліссі подальшого розвитку набудуть такі галузі спеціалізації, як
сільськогосподарське машинобудування, приладобудування, видобуток і
переробка мінералів, легка та харчова промисловість. Проводитиметься
реструктуризація АПК у напрямі підвищення частки харчової та переробної
промисловості. Передбачається розвиток інтенсивного землеробства і
тваринництва. Створюватимуться найсприятливіші умови для вирощування
суто поліських культур (картоплі, льону-довгунця, хмелю) та їх
промислової переробки, а також подальшого розвитку лісового
господарства, деревообробної промисловості, промисловості будівельних
матеріалів.
У Подільському регіоні здійснюватиметься технічна реконструкція та
модернізація енергетики, сільськогосподарського машинобудування,
приладобудування, харчової промисловості. Намічено перепрофілювання
частини підприємств на випуск техніки для агропромислового комплексу,
медицини, товарів народного споживання. Забезпечуватиметься пріоритетний
розвиток легкої промисловості, виробництва будівельних матеріалів,
скляних, фаянсових виробів на базі власної сировини. Посилиться
спеціалізація АПК на вирощуванні та переробці цукрового буряка, зернових
культур, м’яса і молока, поглиблюватиметься ступінь переробки
сільськогосподарської продукції.
Структурна перебудова промислового комплексу Карпатського регіону
спрямовуватиметься на підвищення питомої ваги сільськогосподарського і
автомобільного машинобудування, електронного та електротехнічного
виробництва з використанням сучасних технологій. Здійснюватимуться
заходи щодо реконструкції і технічного переозброєння підприємств
хімічної та нафтохімічної промисловості, подальшого розвитку та
інтенсифікації лісового господарства, лісопромислового комплексу, легкої
та харчової промисловості.
У сільському господарстві основна увага приділятиметься розвитку
овочівництва, садівництва, виноградарства, м’ясо-молочного скотарства та
вівчарства. У господарському комплексі регіону (формуватиметься
високорозвинутий рекреаційно-туристичний та оздоровчо-лікувальний
комплекс загальнодержавного і міжнародного значення. Розвиватиметься
регіональне транскордонне співробітництво у рамках єврорегіонів.
У перспективі пріоритетними напрямами розвитку Причорноморського регіону
будуть насамперед галузі морегосподарського комплексу — суднобудування
та судноремонт, рибне та портове господарство, а також галузі
машинобудування для обслуговування агропромислового комплексу, освоєння
нафтогазових родовищ шельфової зони Чорного моря. Передбачається значно
підвищити ефективність сільського господарства у виробництві зерна,
соняшнику, овочів, винограду, а також м’яса і молока.
Здійснюватиметься комплекс заходів щодо розселення і облаштування раніше
депортованих кримських татар та осіб інших національних меншин, які
повернулися на постійне проживання у цьому регіоні. Важливим напрямом
розвитку регіону є комплексне використання рекреаційних ресурсів,
створення у 1999 — 2010 роках ефективної індустрії туризму та
оздоровчо-лікувальних закладів, особливо цілорічного функціонування, у
Криму, Одеській, Миколаївській, Херсонській областях.
Література
1. Дорогунцов С. І., Федорищева А. М. Усталеність розвитку
еколого-економічного потенціалу України та її регіонів // Економіка
України. — 1996. — № 7. — С. 4—11.
2. Долішній М. І., Злупко С. М. Концептуальні засади регіональної
соціально-економічної політики та її компоненти // Регіональна
економіка. — 1997. — № 3. — С. 5—22.
3. Закон України «Про концепцію державної регіональної економічної
політики» (проект) № 57 — 2135 / 4 від 8 липня 1998 р. — 20 с.
4. Заяць Т. А. Регіональна політика ринку праці та зайнятості населення:
механізм формування і реалізації // Регіональна економіка. — 1997. — №
3. — С.83—89.
5. Економічний словник-довідник / За ред. С. В. Мочерного. — К.: Femina,
1995. — С. 249, 282—283, 318.
6. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія
України з основами теорії. — К.: Знання, 1998. — 416с.
7. Поповкін В.Н. Регіонально-цілісний підхід в економіці. — К.: Наукова
думка, 1993. — 210с.
8. Розміщення продуктивних сил : Підручник / В. В. Ковалевський, О. Л.
Михайлюк, В.Ф. Семенов та ін. — К.: Знання, КОО, 1998. — С. 451—458.
9. Симоненко В. Регіональна політика: системний підхід // Економіка
України. — 1996. — № 6. — С. 31—38.
10. Україна: прогноз розвитку продуктивних сил / С. І. Дорогунцов, Б. М.
Данилишин, Л. Г. Чернюк та ін. — К.: РВПС України НАН України, 1998. —
Т. 1. — 163 с.
11. Україна: прогноз розвитку продуктивних сил / С. І. Дорогунцов, Б. М.
Данилишин, Л. Г. Чернюк та ін. — К.: РВПС України НАН України, 1998. —
Т. 2. — 117 с.
5. Наукові методи аналізу розміщення і
територіальної організації народного господарства
– Сутність наукових методів.
– Традиційні і нові методи вивчення розміщення продуктивних сил.
– Зарубіжні теорії розміщення виробництва.
1. СУТНІСТЬ НАУКОВИХ МЕТОДІВ
На сучасному етапі розвитку народного господарства забезпечення
раціонального розміщення продуктивних сил стало однією з найважливіших
економічних і екологічних проблем у кожній країні. Надмірна концентрація
промисловості з сильнозабруднюючими природне середовище технологічними
процесами вступила в протиріччя з обумовленою нею надмірною
концентрацією населення в містах та середовищем його проживання.
Територіальна організація продуктивних сил вимагає обгрунтування
наукових основ розміщення виробництва і підприємств з урахуванням їх
економічної ефективності та можливої екологічної шкідливості.
Наукові основи розміщення продуктивних сил визначаються насамперед
методами цієї науки. Методи науки — це способи пізнання дійсності,
планомірний шлях встановлення істини. Сукупність методів дослідження,
які використовуються в науці, формують її методологію. Методи вивчення
об’єктів і явищ можна вважати науковими, якщо вони забезпечують
розкриття сутності дійсних процесів у їх розвитку.
Найбільш загальним, визначальним для всіх наук є діалектичний метод.
Спираючись на нього, в кожній галузі знань розробляється своя галузева
методологія і методика досліджень.
2. ТРАДИЦІЙНІ І НОВІ МЕТОДИ
ВИВЧЕННЯ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ
До числа специфічних методів науки про розміщення продуктивних сил і
територіальної організації народного господарства належать як
традиційні, так і нові. До основних з них слід віднести:
• вивчення конкретного підприємства і аналіз його господарської
діяльності, виробничого потенціалу, технологічних особливостей,
складності виробничого процесу, зв’язків по поставках сировини і
реалізації готової продукції, енергетичної і кадрової забезпеченості,
можливостей збільшення потужностей, перспективності розвитку тощо;
• вивчення елементарної системи виробництва, до складу якої входить
підприємство;
• вивчення галузевого розміщення продуктивних сил і галузевої структури
господарства міста, району, області, країни. Для цього галузі
диференціюються на добувні і обробні. Галузі обробної промисловості
поділяються на: 1/ галузі, що тяжіють до джерел дешевого палива і
електроенергії; 2/ галузі, що розвиваються головним чином біля джерел
сировини; 3/ галузі, підприємства яких тяжіють до населених пунктів і
районів зосередження резервів трудових ресурсів або наявності
кваліфікованих кадрів; 4/ галузі, підприємства яких тяжіють до районів
споживання їх продукції;
• виявлення і вивчення промвузлів, ТВК і АПК як основ територіальної
організації виробництва;
• картографування територіальних аспектів розвитку і розміщення
продуктивних сил, формування економічних районів. За допомогою
тематичних економічних карт розкриваються особливості розміщення
промислових підприємств, центрів, галузей, промислових районів, їх
взаємозв’язки щодо сировини і поставок продукції; покриття території
країни або району мережею транспортних шляхів, лініями електропередачі
та ін. Карта може бути використана як логічна образно-знакова модель
території з сучасним розміщенням виробництва, транспорту, невиробничої
сфери, розселенням людей та ін.;
• економічне районування як найважливіший метод науки про розміщення
продуктивних сил, систематизацію складної інформації, удосконалення
територіальної організації народного господарства і його управління.
Науково обгрунтована мережа економічних районів дає змогу визначити
основні напрями найбільш раціонального використання ресурсів в кожному з
них шляхом утворення територіально-виробничих комплексів, визначення
галузей їх спеціалізації в народному господарстві країни і перспектив
розвитку;
• порівняльний метод, за допомогою якого на основі аналізу статистичних
даних і основних економічних показників визначається місце галузі серед
інших галузей району чи серед інших районів;
• статистичні методи, зокрема такі, як: групування статистичних
показників, розрахунки середніх величин, розрахунки відповідних
показників на 100 або на 1000 чол., розрахунки динамічних рядів у
натуральних числах та в процентах і визначення на їх основі темпів
зростання, приросту тощо;
• вивчення і визначення територіально-виробничих комплексів регіонів за
допомогою методу енерговиробничих циклів, який розкриває ланцюговий
зв’язок підприємств від видобутку сировини до виробництва готової
продукції, включаючи і обслуговуючі цю групу підприємства та наукові
установи;
• балансовий метод, що широко використовується при аналізі розвитку і
розміщення продуктивних сил.
Особливо слід підкреслити значення балансового методу. На його основі
визначають обсяги виробництва по галузях, рівень розвитку окремих
галузей, співвідношення між ними, зміни в їх розміщенні. На основі
балансових розрахунків у розрізі економічних районів по масових видах
продукції, яка є предметом міжрайонного вантажообігу, визначається
необхідність розвитку того чи іншого виду транспорту, а також
удосконалення мережі шляхів сполучення. Для уточнення економічно
доцільних масштабів розвитку виробництва в регіонах потрібна розробка
балансів районних ресурсів, оцінка можливостей районів по трудових,
паливно-енергетичних, земельних, водних ресурсах. Територіальні баланси
розробляються і по продукції, яка випускається і споживається на даній
території усіма підприємствами незалежно від їх галузевої приналежності
і відомчої підпорядкованості.
Для вирішення питань раціонального розміщення продуктивних сил в межах
країни та міжрайонного обміну потрібні балансові розрахунки у розрізі
економічних районів по паливу, чорних металах, будівельних матеріалах та
інших масових видах промислової і сільськогосподарської продукції. На
основі балансового методу визначаються пропорції у виробництві та
розподілі різноманітних ресурсів. Він є одним з основних методів
планування розвитку і розміщення продуктивних сил. Велике значення мають
орієнтовні балансові розрахунки, які широко використовуються при
розробці довгострокових галузевих схем розміщення виробництва і
генеральних схем розвитку і розміщення продуктивних сил країни і
регіонів.
На особливу увагу заслуговує використання методу територіальних
пропорцій у розміщенні виробництва. Пропорції — це певна відповідність
частин між собою і цілим, співвідношення між складовими частинами. Для
великої за територією держави життєво важливе значення має територіальна
структура виробництва, співвідношення галузевих і територіальних
пропорцій у процесі комплексного розвитку і розміщення народного
господарства. Метод територіальних пропорцій застосовується у виробничій
і в невиробничій сфері народного господарства як для забезпечення
ефективності використання сприятливих умов і факторів розвитку регіонів,
так і для оцінки їх участі у розподілі і споживанні створених
матеріальних благ.
Міжгалузеві і територіальні пропорції в розвиткові і розміщенні
продуктивних сил нерозривно пов’язані між собою. Зміни в галузевих
пропорціях народного господарства тягнуть за собою відповідні зміни в
територіальній структурі.
Визначення науково обгрунтованих пропорцій і темпів розвитку
господарства включає ряд важливих питань, які впливають на особливості
розміщення продуктивних сил. До них відносять: співвідношення першого і
другого підрозділів суспільного виробництва, співвідношення
промисловості, сільського господарства і транспорту, співвідношення між
галузями промисловості тощо.
Вивчення територіальних пропорцій і особливостей розміщення виробництва
пов’язано перш за все з розмірами території країни та з різноманітністю
природних і економічних умов в різних її частинах.
Так, на території України основна частка енергетичних, рудних ресурсів і
виробничого потенціалу знаходиться в лівобережній частині, а
правобережна і південна частини є менш індустріальне розвинуті. В таких
умовах особливе значення має визначення раціональних пропорцій у
подальшому промисловому розвитку східних, західних і південних регіонів
України. Від цього великою мірою залежить економічна ефективність
використання природних і трудових ресурсів та ефективність капітальних
вкладень.
Неабияке значення для раціонального розміщення продуктивних сил і
територіальної організації народного господарства має системний аналіз.
Під системним аналізом розуміють сукупність засобів і методів для
вивчення складних об’єктів — узагальнених динамічних систем, їх
дослідження здійснюється поетапно. На першому етапі після постановки
задачі пізнається об’єкт дослідження як територіальна
соціально-економічна система, визначається мета і робиться підбір
критеріїв для вивчення об’єкта як системи. На другому етапі окреслюються
межі системи, яка вивчається, визначається її структура — складові
частини (підсистеми), багатство елементів і зв’язків між ними. На
третьому етапі складається математична модель системи, визначається
ступінь її сформованості. Пізнання об’єкта як системи дає змогу найбільш
правильно визначити шляхи його розвитку.
У територіальній організації народного господарства за допомогою
системного підходу і системного аналізу пізнаються реально функціонуючі
галузеві виробничо-територіальні системи, системи розселення і більш
складні їх утворення — ТВК і соціально-економічні комплекси (СЕК).
На основі системного підходу визначаються шляхи удосконалення розміщення
виробництва, розселення і територіальної організації невиробничої сфери.
Так, наприклад, пізнання галузевих виробничих систем довело необхідність
і економічну доцільність формування єдиної енергосистеми країни, єдиної
транспортної системи, системи АПК; дозволило більш глибоко
проаналізувати їх сучасний стан і науково обгрунтувати перспективи.
Системний підхід до вивчення проблем раціонального розміщення
продуктивних сил дає змогу широко застосовувати економіко-математичні
методи. Серед них найбільшого поширення набули такі:
• математико-статистичні (одержання кількісної інформації і обробка
даних);
• математичне моделювання як формалізований опис явищ і процесів у сфері
територіального розміщення виробництва, побудова відповідних моделей
(систем математичного рівняння);
• методи математичного програмування, які застосовуються для вирішення
завдань щодо оптимізації розміщення виробничих і соціально-побутових
об’єктів тощо.
3. ЗАРУБІЖНІ ТЕОРІЇ РОЗМІЩЕННЯ ВИРОБНИЦТВА
Значна частина зарубіжних вчених не визнає вирішального впливу способу
виробництва і суспільного ладу на розміщення продуктивних сил і віддає
перевагу природним факторам, географічному середовищу.
Початок розробки теорії розміщення виробництва відноситься до кінця
XVIII — початку XIX ст. і був покладений» послідовниками Д. Рікардо.
Вони вважали, що розміщення промисловості є наслідком просторового
розподілу надлишків сільськогосподарської продукції, яка
використовувалась як продовольство для робітників і як сировина для
виробництва.
У цей період найбільш відомими в Німеччині та за її межами були теорії
І. Тюнена і А. Вебера. Модель І. Тюнена, яка була опублікована в 1826 р.
у його праці «Ізольована держава», вважалась для свого часу класичною
моделлю розміщення сільського господарства. Вона була до певної міри
умовною і практично могла бути використана тільки в окремих районах
деяких країн Західної Європи і в деяких штатах США. Основними
передумовами для використання цієї моделі автор вважав такі: 1) існує
«ізольована держава»; 2) її центральне місто — єдиний ринок збуту; 3) це
місто оточене однорідною рівниною; 4) «ізольована держава»
обслуговується тільки одним видом транспорту — гужовим; 5) рівнина
заселена фермерами, які забезпечують постачання продукції центральному
місту; 6) фермери намагаються максимально збільшити прибутки і
автоматично пристосовуються до попиту на центральному ринку.
Територія сільськогосподарських земель навколо центрального міста
держави розбивалась концентричними кільцями. Для удосконалення першого
варіанта своєї моделі Тюнен запропонував і другий, в якому покращив
транспортні умови. Передбачив і другий ринковий центр менших розмірів та
ін.
Основними факторами, які впливали на розміщення фермерських господарств,
на думку автора, були: віддаль від ферми до ринку, ціна, за якою фермер
реалізовував свою продукцію, і земельна рента.
Вказана праця Тюнена за характером її викладу була описовою, але
економісти пізнішого періоду (Гувер 1935, Льош 1954) і інші, які тієї чи
іншою мірою удосконалювали модель Тюнена, використовували її як основу
для нормативних моделей.
Схема розміщення виробництва, що її розробив Тюнен 173 роки тому, на
даний час докорінно змінилася із-за розвитку транспорту, виникнення
нової техніки тощо. І все ж таки, як вважають деякі зарубіжні вчені, цю
модель в окремих випадках можна використовувати ще і в наші дні.
Модель А. Вебера (1909) була визнана на цей час найбільш вдалою для
розміщення промисловості. У її основі, так само як і в Тюнена, лежить
ізольована держава, а природні ресурси, необхідні для забезпечення
виробництва, знаходяться в концентричних зонах, які розташовані навколо
визначених ринкових центрів.
Природні ресурси поділяються Вебером на «локалізовані матеріали»
(мінеральне паливо, руди і т. ін.) та «повсюдні» (вода, пісок, глина і
т. ін.). Виходячи із вказаних передумов, автор вважав, що економічна
вигідність окремих варіантів розміщення буде варіювати залежно від
постачання і попиту.
Враховуючи неоднорідність умов, підприємець буде розміщувати завод у
місцях з мінімальними витратами, які визначаються трьома головними
факторами розміщення: транспортом, робочою силою і агломерацією чи
дегломерацією (розосередженням) об’єктів. При цьому враховувалась
передумова, що транспортні витрати залежать від ваги перевезених
матеріалів і дальності перевезень. Виходячи з цих міркувань, точка
мінімальних транспортних витрат повинна знаходитись там, де сума
зважених перевезень сировини, яка доставляється на завод, і готової
продукції, яка збувається на ринках, буде мінімальною.
З метою удосконалення свої моделі Вебер запропонував «матеріальний
індекс», який являє собою відношення ваги локалізованих матеріалів, що
поступають на завод, до ваги готової продукції.
Цей індекс дозволяє на основі знаходження пункту мінімальних
транспортних витрат визначити — чи знаходиться він ближче до джерел
матеріалів (індекс > 1), чи до ринку збуту (індекс
D
F
L
P
f
h
p
r
z
|
„
†
?
’
¤
¦
¬
®
?
¶
1/4
3/4
Ae
E
a
ae
e
i
o
o
u
ue
????(?- $ & , . 4 6 @ ` b j l t v ~ ? ? ? ® ° ¶
? 3/4 A AE E I O e i o o u ue
-
$
&
,
.
4
6
азі переробки цієї сировини в Україні формується
тютюнопро-шсловий спеціалізований АПК.
Вирощування картоплі і овочебаштанних культур — важливі Іузі
рослинництва, що забезпечують населення високоцінними Іродуктами
харчування, а також мають велике технічне і кормо-ю значення. На частку
цих галузей припадає 22,5% продукції сільського господарства і 36%
продукції рослинництва. Під посівамими цих культур зайнято 2185 тис. га,
що становить 7,2% всієї посівної площі України. Серед цих культур
виділяються посіви картоплі, які займають 1579 тис. га. Картопля — цінна
землеробська культура універсального значення. В продовольчому балансі
населення картопля посідає друге місце після зерна, є його «другим
хлібом». Потреби населення нашої країни в картоплі задовольняються
повністю, навіть перевищують науково обгрунтовану норму споживання цього
продукту.
Картопля використовується і як продовольча, і як технічна
(крохмале-патокове і спиртове виробництво) та кормова культура. Картопля
характеризується середньою вибагливістю до тепла, оптимальна температура
для її розвитку — 18—20°. Вегетаційний період становить 70—120 днів з
сумою активних температур 1200—1800°. Потребує багато вологи і поживних
речовин. Добре росте на легких супіщаних або суглинкових грунтах, а
також окультурених торфових грунтах, чорноземах, добре переносить кислі
грунти лісової зони. Саме такими умовами характеризуються Полісся
України, північні райони Лісостепу. Картоплю вирощують скрізь, але в
цих, сприятливих для її виробництва районах (Чернігівська, Сумська,
Волинська, Житомирська, а також Вінницька і Тернопільська області)
спостерігається найбільша концентрація її посівів. У сировинних зонах
крохмале-патокових і спиртозаводів концентрація її посівів досягає
34—40%. Велика концентрація посівів картоплі спостерігається і в
господарствах приміського типу навколо великих міст, промислових і
рекреаційних центрів, де вона досягає 12—15%. В південних областях
картопля має невелику питому вагу (1—1,5%) в структурі посівних площ, за
винятком районів зрошуваного землеробства, де створені спеціалізовані
зони вирощування ранньої картоплі.
Під овочевими культурами зайнято 0,5 млн. га, що становить 1,5% всієї
посівної площі. Валовий збір овочів — 5—6 млн. т. В Україні вирощують
близько 40 видів різних овочевих культур. Всі вони мають різні вимоги
щодо екологічних умов їх вирощування. За вимогами до температурного
режиму вони поділяються на вибагливі до тепла, що розвиваються при
температурі понад 15 із сумою активних температур понад 1500 і не
витримують приморозків, і холодостійкі, що вегетують при температурі 6—8
із сумою активних температур від 300 до 1450 . Всі вони світло-любиві,
потребують багато вологи, найбільш вибагливі до родючості грунтів.
Овочі — малотранспортабельна продукція. Саме це значною мірою визначає
територіальну організацію їх виробництва. У зв’язку з цим основна маса
товарної продукції овочівництва орієнтується на споживача і виробляється
в приміських АПК поблизу великих міст, промислових, рекреаційних
центрів, а також в сировинних зонах овочеконсервних підприємств. Великі
спеціалізовані господарства по вирощуванню овочів розміщені навколо
Києва, Харкова, Львова, Дніпропетровська, Запоріжжя, промислових центрів
Донбасу, а також Одеси, Херсона, Миколаєва та Криму. Решта овочів
вирощується в спеціалізованих зональних районах, природно-економічні
умови яких сприяють розвиткові тих чи інших овочевих культур. Це райони
Степу, де вирощують тешюлюбиві культури — особливо помідори, баклажани,
перець; Лісостеп, де культивують огірки, помідори та інші овочеві
культури; Полісся, умови якого сприяють вирощуванню більш холодостійких
культур — капусти, столових коренеплодів, гороху тощо. Якщо потреби
населення в картоплі забезпечуються повністю, навіть з перевищенням
рекомендованих норм, то овочів споживається на душу населення ще
недостатньо — в 2 рази менше рекомендованих фізіологічних норм.
Баштанні культури (кавуни і дині) вирощують переважно на півдні і
південному сході України — Херсонська, Миколаївська, Одеська,
Запорізька, Дніпропетровська, Донецька області та Автономна Республіка
Крим.
Важливою галуззю рослинництва є плодівництво, до складу якого входить
садівництво, ягідництво, виноградарство та ін. Плодо-воягідні насадження
розміщені по всій території країни, але найбільша їх концентрація у
правобережному Лісостепу, південному Степу, Криму та Закарпатті.
Ягідники розміщені в Лісостепу та Поліссі, а також навколо великих міст
та промислових центрів.
Плодівництво та овочівництво створюють сировинну базу для
плодоовочеконсервної промисловості і разом формують
плодо-овочеконсервний підкомплекс АПК. Цей підкомплекс займається
вирощуванням та зберіганням, переробкою і реалізацією різноманітних
овочів, плодів і ягід. Більша частина переробних підприємств
розміщується в районах вирощування сировини, а ті, що використовують
напівфабрикати, орієнтуються на споживача.
4. РОЗМІЩЕННЯ ГАЛУЗЕЙ ТВАРИННИЦТВА
Другою важливою галуззю сільського господарства є багатогалузеве
тваринництво. Від рівня його розвитку залежить наповнення ринку
висококалорійними продуктами харчування — м’ясом, молочними продуктами,
яйцями тощо. Тваринництво дає сировину для харчової і легкої
промисловості (м’ясо, молоко, шкіра, вовна, віск, пух тощо), а також для
виробництва ряду лікувальних препаратів. Тваринництво має тісні зв’язки
із землеробством, якому воно постачає органічні добрива. В свою чергу
землеробство бере участь у формуванні кормового балансу тваринництва.
Розвиток і розміщення тваринництва визначається значною мірою наявністю
кормової бази, тому що майже половина всіх затрат в цій галузі припадає
на створення кормових раціонів тварин. Кормову базу формують польове
кормовиробництво (вирощування кормових і зернофуражних культур),
природні кормові угіддя (сіножаті і пасовища), а також відходи переробки
сільськогосподарської продукції, відходи харчової промисловості і
комбікормова промисловість.
Основою кормової бази є польове кормовиробництво. Під кормовими
культурами в Україні зайнято 9—11 млн. га, що становить 32—37% всієї
посівної площі (табл. З, 4). Це — посіви кукурудзи на силос і зелений
корм, однорічні і багаторічні трави, кормові коренеплоди тощо. Другим
важливим джерелом кормової бази є використання природних кормових угідь,
їх площа в Україні становить 7,5 млн. га, в тому числі сіножаті займають
2,2 млн. га, пасовища — 5,3 млн. га. В структурі сільськогосподарських
угідь висока питома вага сіножатей в Поліссі і Лісостепу, а пасовищ — в
Степовій зоні. В Укра’їні налагоджено виробництво комбікормів на
комбікормових заводах, в кормоцехах, де використовуються різноманітні
кормові домішки для підвищення якості кормів. Наявність кормової бази,
її структура визначають спеціалізацію тваринництва. Так, райони
розвинутого польового кормовиробництва спеціалізуються на молочному і
молочно-м’ясному скотарстві, свинарстві, а наявність природних кормових
угідь сприяє розвиткові м’ясного і м’ясо-молочного скотарства,
вівчарства. До складу продуктивного тваринництва входять скотарство,
свинарство, птахівництво і вівчарство. Менше значення мають конярство,
бджільництво, ставкове рибництво, шовківництво тощо. Розрізняються і
виробничі напрями залежно від того, для яких цілей використовуються
тварини (молочне, м’ясо-молочне скотарство, сальне свинарство тощо).
Провідною галуззю тваринництва у всіх природно-економічних зонах України
є скотарство, яке має молочно-м’ясну і м’ясо-молочну спеціалізацію
переважно в Поліссі і Лісостепу. При молочно-м’ясній спеціалізації
частка корів у продуктивному стаді становить 40—50%, а при
м’ясо-молочному напрямі — до 40%. В степовій зоні переважає м’ясний і
м’ясо-молочний напрям (корів у стаді 35—40%). В приміських АПК, що
створюються навколо великих міст, промислових центрів Придніпров’я і
Донбасу, рекреаційних районах для адоволення потреб міського населення в
цільномолочній продукції — молочна спеціалізація скотарства, де частка
корів у стаді [становить 60—65%. Тут і найвища удійність корів — 3—4
тис. кг.
На 01.01.98 р. в Україні налічувалось 12,7 млн. гол. великої рогатої
худоби, в тому числі корів — 6,2 млн. гол. (на 01.01.91 р. — відповідно
24,6 млн. гол. великої рогатої худоби і 8,3 млн. гол. корів), середній
річний удій яких становив 1902—1384 кг. Найвища концентрація поголів’я
великої рогатої худоби в Правобережному Лісостепу і на заході Поліської
зони. Основні породи корів в Україні — симентальська (Лісостеп, східне
Полісся), ле-бединська (Чернігівська, Сумська, Харківська обл.),
білоголова українська і чорно-ряба (Полісся і частково Лісостеп), сіра
українська (Кіровоградська, Дніпропетровська, Полтавська, Харківська,
[Луганська обл.), бура карпатська (Карпати), червона степова (Степ).
Свинарство — друга за значенням і кількістю продуктивної
І худоби галузь тваринництва. На 01.01.98 р. налічувалось 9,4 млн. гол.
(на 01.01.91 р. — 19,4 млн. гол.). Свинарство розміщене в усіх
природно-економічних зонах. Розміщення галузі визначаєть: станом і
характером кормової бази. Свинарство розвивається переважно в районах
інтенсивного землеробства, в районах вирощування картоплі, цукрового
буряка, фуражного зерна, а також в районах переробки
сільськогосподарської продукції, харчової промисловості, де для
відгодівлі свиней використовують відходи відповідного виробництва.
Найбільша концентрація поголів’я свиней в Поліссі і Лісостепу, особливо
в Рівненській, Черкаській, Київській, Хмельницькій, Вінницькій областях.
В Поліській і Лісостеповій зонах галузь має м’ясо-сальний напрям, у
Степу — сальний. У приміських АПК переважає м’ясний напрям. Основні
породи свиней — велика біла, що найбільше поширена в Поліссі, Лісостепу
і на півночі степової зони; українська біла степова — у Степу, а також
степова ряба, миргородська, довговуха біла та ін.
Серед галузей продуктивного тваринництва виділяється птахівництво.
Важливим фактором його розміщення є орієнтація на споживача. Тому
найвища концентрація поголів’я птиці спостерігається в приміських АПК.
Висока концентрація спостерігається також в Лісостепу і в Степу, де
птахівництво орієнтується на виробництві зерна (концентрованих кормів).
В Україні налічується близько 150 млн. голів птиці, 90% з яких
становлять кури.
Вівчарство має допоміжне значення, за винятком спеціалізованих
господарств та господарств у гірських місцевостях. Найбільша
концентрація поголів’я овець і кіз в степових та передгірських районах.
В степу воно має вовняний напрям, в Лісостепу і Поліссі —
м’ясо-вовняний. На 01.01.1998 р. в Україні налічувалося 2,3 млн. голів
овець і кіз проти 8,4 млн. голів у 1991 р.
5. ТЕРИТОРІАЛЬНА СТРУКТУРА АПК УКРАЇНИ
В межах України виділяються зональні АПК, що сформувались на базі трьох
основних сільськогосподарських зон з відповідною спеціалізацією
сільського господарства та підприємств переробної промисловості і
виробничої інфраструктури — Поліський АПК, Лісостеповий АПК, Степовий
АПК, а також АПК гірських і передгірських районів Карпат і Криму та
приміські АПК.
Поліський АПК сформувався в межах Українського Полісся, До його складу
входять більша частина Волинської, Рівненської, Житомирської, північні
частини Київської, Чернігівської та Сумської обл., що займають 12,3 млн.
га (19% території України).
Поверхня території рівнинна. Клімат помірно-континентальний, кількість
опадів — 550—750 мм, середньорічна температура — +6, +7°С, тривалість
вегетаційного періоду — від 190 до 205 днів з сумою активних температур
2250—2600 . Це найбільш зволожена територія України (особливо Західне
Полісся). Низинний рельєф, значна кількість опадів і незначне
випаровування сприяє заболоченості території і формуванню підзолистих
грунтів. У зв’язку з цим в зоні переважають дерно-підзолисті і болотні
грунти, що потребують збагачення їх поживними речовинами, вапнування та
інших меліоративних робіт. Близько 30% території зайнято лісом і
чагарниками, 2% — болотами. Сільськогосподарські угіддя становлять
близько половини, а рілля — 35% всієї території зони. В структурі
сільськогосподарських угідь на орні землі припадає 2/3 і на природні
кормові угіддя — 1/5.
Середня густота населення 20—40 чол. на 1 км2, на одного працездатного
припадає 2,6—3 га орних земель.
Такі умови визначили виробничу спеціалізацію сільського господарства —
скотарство (молочно-м’ясного напряму), льонарство, картоплярство з
виробництвом зернової продукції. На основі переробки
сільськогосподарської сировини тут функціонують мо-локопромисловий,
м’ясопромисловий, картоплепродуктовий, льо-нопромисловий спеціалізовані
комплекси, а також додаткові — зернопродуктовий, бурякоцукровий,
плодоовочеконсервний та виробництво хмелепродукції тощо. Тут
виробляється 95% льону-довгунця, 45% картоплі, до 1/5 молока і м’яса.
Лісостеповий АПК сформувався в межах Лісостепової природно-економічної
зони України. До його складу входять значна частина Львівської і
Чернівецької областей, східна частина Івано-Франківської, Тернопільська,
Хмельницька, Вінницька обл., північна частина Кіровоградської обл.,
Черкаська, Полтавська, Харківська (крім південно-східної частини), а
також південні частини Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської,
Чернігівської і Сумської обл. У рельєфі спостерігається чергування
височин із •щиженими рівнинами. Поверхня зони розчленована долинами
річок, ярами і балками. Виділяються Волино-Подільська, Придніпровська та
відроги Середньоруської височин, а також велика за площею Придніпровська
низовина. Клімат помірно-теплий, кількість опадів від 600 мм на заході і
півночі до 500—450 мм на пів-Ідні і сході. Але тут більше випаровування,
ніж в Поліссі, тому й немає надмірного зволоження. Середньорічна
температура — +7, +8 С. Тривалість вегетаційного періоду — 200—2^0 днів,
сума активних температур — 2600—2800 С, до 3000 на півдні. Ґрунтовий
покрив — родючі, високопродуктивні типи земель — чорноземи, сірі лісові,
чорноземно-лучні тощо. Лісостеп характеризується високою господарською
освоєністю території. Тут велика розораність земель — питома вага ріллі
до всієї площі зони становить 70%, що вдвічі вище, ніж у Поліссі. В зоні
знаходиться 37% орних земель України.
В Лісостепу висока густота сільського населення — 40— 60 чол. на 1 кв.
км, на 1 працездатного припадає 3—5 га ріллі; тут добра забезпеченість
трудовими ресурсами. Природно-кліматичні умови, наявність значних
трудових ресурсів значною мірою сприяли інтенсивному розвитку сільського
господарства, яке спеціалізується на виробництві цукрових буряків,
зерна, скотарстві га свинарстві. В зоні розвинуте виробництво картоплі,
овочів, юняшнику, хмелю, м’яти, фруктів, м’яса птиці. Все це створює
:иачну сировинну базу для розвитку бурякоцукрового, зернопро-Іуктового,
м’ясопромислового, молоко-промислового та плодо-зочеконсервного
спеціалізованих комплексів. Тут виробляється 0% цукрових буряків, 40%
зерна, половина виробництва молока м’яса України.
Степовий АПК сформувався в межах Степової природно-кономічної зони, до
складу якої входять Одеська, Миколаївська, Херсонська області, південь
Кіровоградської, Дніпропетровська, апорізька, Донецька, Луганська,
південно-східні райони Полтав-І.кої та Харківської областей та Автономна
Республіка Крим. Іін становить 25 млн. га, або 40% території України.
Рельєф рівнинний. Клімат помірний посушливий. Середня річна температу ра
— +7,5, +11 С. Тут спостерігаються найбільш високі температури і
найтриваліший вегетаційний період (210—245 днів) з сумою середньодобових
температур вище +10° — від 2900° на півночі зони до 3600° на півдні. В
зоні випадає від 450 мм опадів (на півночі) до 300 мм в Причорномор’ї.
Висока випаровуваність вологи призводить до значного її дефіциту. В
Степу переважають середньогумусні та малогумусні чорноземи, у південних
районах — каштанові грунти. Це основний район зрошувальної меліорації. В
Степу найвища розораність земель — близько 80% території і 80—85%
сільськогосподарських угідь. Тут знаходиться 48% орних земель України.
Густота сільського населення — 20—40 чол. на 1 км2. На 1 працездатного
припадає 7—10 га ріллі. Рівень забезпеченості трудовими ресурсами
низький.
Природно-кліматичні умови сприяють розвиткові сільського господарства,
яке спеціалізується на вирощуванні зернових, соняшнику, а також на
скотарстві. Додатковими галузями є виноградарство, овочівництво,
свинарство, вівчарство і птахівництво. Все це створює значну сировинну
базу для функціонування спеціалізованих комплексів — м’ясопромислового,
молокопромис-лового, зернопродуктового, олійнопродуктового та
плодоовоче-консервного.
Тут виробляється 100% рису, 95% винограду, 80% соняшнику, до 48% зерна,
70% вовни, овочів — 35%, молока і м’яса — близько 1/3.
6. ХАРЧОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ ЯК ОСНОВНА ПЕРЕРОБНА ЛАНКА АПК
Весь обсяг сільськогосподарської продукції розподіляється таким чином,
що 60% надходить на промислову переробку, 25% споживається у свіжому
вигляді, решта — використовується в самому сільському господарстві. Із
перероблюваної сільськогосподарської продукції 85% як сировина поступає
на підприємства харчової, а 15% — у галузі легкої промисловості. Тобто
основна галузь, що переробляє сільськогосподарську сировину і є головним
інтегратором АПК — це харчова промисловість, яка виробляє близько 16,3%
продукції промислового виробництва України. Харчова промисловість
входить до продуктивних комплексів АПК. Ії сировинна база досить
поширена в Україні. Ще більш широкі межі розміщення споживачів продукції
цієї галузі. Саме через це розміщення харчової промисловості має таку
особливість, що виділяє її серед інших галузей, — її підприємства
розміщуються повсюдно: скрізь, де є населений пункт, існує те чи інше
виробництво харчової продукції. Проте розміщення окремих галузей цього
виробництва має свої особливості залежно від ступеня впливу на них
сировинного чи споживчого фактора. У відповідності з цим виділяються три
групи галузей харчової промисловості:
1. Група галузей, що переробляє нетранспортабельну (або
ма-лотранспортабельну) сировину при високих нормах її витрат й обмежених
строках зберігання і виробляє транспортабельну продукцію, здатну до
зберігання. Ці галузі орієнтуються на джерела відповідної сировини. До
складу цієї групи галузей входять цукрова, спиртова, крохмале-патокова,
консервна, маслоробна, олійножирова.
2. До другої групи належать галузі, що переробляють транспортабельну
сировину і випускають малотраііспортабельну продукцію, або продукцію з
обмеженими строками її зберігання. Такі галузі розміщуються в районах
споживання готової продукції. Це — хлібопекарська, кондитерська,
пивоварна, макаронна, молочна, безалкогольних напоїв.
3. Третю групу становлять галузі, що можуть бути розміщені як в районах
зосередження сировини, так і в районах споживання готової продукції
(м’ясна, борошномельна). До цієї групи входять і ті галузі, в яких
стадії технологічного процесу можуть бути 1 ериторіально відокремленими.
Зокрема, в районах виробництва сировини здійснюються первинні стадії
переробки сировини, а в районах споживання — стадії, що завершують
процес переробки напівфабрикатів (тютюнова, виноробна).
Харчова промисловість має складну структуру. До її складу входить більше
20 галузей. Провідними галузями харчової промисловості України є
цукрова, м’ясна, молочна, олійножирова, плодоовочеконсервна,
кондитерська, спиртова, виноробна, соляна. Динаміка виробництва
найважливіших видів продукції харчової промисловості України у 1985—1997
pp. наведена в табл. 36.
Однією з важливих галузей харчової промисловості є цукрова. І Україні у
80-ті роки вироблялось більше 6 млн. т цукру. В 1997 р. було вироблено 2
млн. т цукру. В Україні налічується 192 цукрових заводи, що розміщуються
в 19 областях. Більша частина цих іаводів знаходиться в правобережному
Лісостепу. Найбільша їх кількість — у Вінницькій області (38),
Черкаській (23), Київській 16), Хмельницькій (15), Тернопільській (15).
Найбільші цукрові вводи — Лохвицький і Орільський (Полтавська обл.),
Первомайський і Засільський (Миколаївська обл.), Саливонківський
(Київська обл.). Найбільше цукру виробляють Подільський регіон (30% його
виробництва в Україні), Центральний (24%), Східний (15%). Серед областей
цих регіонів виділяються Вінницька (12%), Тернопільська (10%),
Хмельницька (8%), Київська (12%), Черкаська (8%), Полтавська (6%)
області. Значно менша питома вага у виробництві цукру Поліського регіону
(13%), ще менша — Причорноморського, Карпатського і Придніпровського.
Таблиця 36
ДИНАМІКА ВИРОБНИЦТВА НА ЙВАЖЛИВІЦШХ ВИДІВ ПРОДУКЦІЇ ХАРЧОВОЇ
ПРОМИСЛОВОСТІ В УКРАЇНІ у 1985—1997 pp.*
Найменування продукції
1985
1990
1995
1996
1997
Цукор-пісок, тис. т
6247
6791
3894
3296
2034
в тому числі з цукрових буряків
4366
5388
3500
2702
2034
М’ясо (включаючи субпродукти 1 категорії), тис. т
2357
2763
957
760
558
Тваринне масло, тис. т
390
444
222
163
117
Продукція з незбираного молока в перерахунку на молоко, тис. т 5687
6432
1293
915
661
Олія, тис. т 846
1070
696
705
509
Консерви, млн. умовних банок
3978
4836
1444
1014
1135
в тому числі плодоовочеконсервні
3175
3865
1038
611
796
* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 130.
Важливою галуззю харчової промисловості і складовою частиною
м’ясопродуктового комплексу є м’ясна, що забезпечує населення м’ясом і
продуктами його переробки. Виділяють три основні напрями виробництва
м’ясної промисловості — м’ясне, ковбасне і м’ясоконсервне. М’ясне
виробництво представляють більше сотні потужних м’ясокомбінатів, що
розміщуються як в про-мислово розвинутих областях України, так і в
районах наявності сировинної бази. В Україні у 1997 р. було вироблено
525 тис. т м’яса (в 1990 р. — 2,7 млн. т). В структурі промислового
виробництва м’яса переважає яловичина і телятина (53%), друге місце
займає м’ясо свинини (34%), третє — м’ясо птиці (до 10%). Потужні
м’ясокомбінати розміщені в Донецьку, Дніпропетровську, Харкові,
Луганську, а також в Києві, Вінниці, Черкасах, Одесі, Миколаєві, Львові
та інших містах. Виробництво ковбасних виробів розмішується в районах
зосередження міського населення — Донбасі, Придніпров’ї, Києві, Ялті
тощо. М’ясоконсервне виробництво зосереджене переважно в сировинних
районах — Київ, Вінниця, Полтава тощо.
До складу молокопереробної промисловості входять маслоробна, сироварна,
молочноконсервна галузі, а також виробництво продуктів з незбираного
молока. Молокопереробна промисловість є складовою частиною
молокопродуктового комплексу АПК. Розміщення галузі залежить від
наявності сировини і масового споживача. В районах споживання розміщують
підприємства, що випускають продукцію з незбираного молока. Па сировину
орієнтуються маслоробні, сироварні та молочноконсервні заводи. В Україні
працює близько 500 підприємств молокопереробної промисловості.
Маслоробні підприємства діють майже в усіх обласних і районних центрах.
Найбільші з них розміщені в Києві, Дніпропетровську, Харкові, Одесі,
Львові. Сироварні підприємства розміщені в Бердянську (Запорізька обл.),
Долині і Бобринці (КІ-звоградська обл.), Жашкові і Тальному (Черкаська
обл.), Кременчуку (Полтавська обл.) та ін.
В Україні працює 10 молококонсервних заводів, всі вони розміщені в
районах зосередження сировини. Найбільші з них – в їахмачі (Чернігівська
обл.), Первомайську (Миколаївська обл.), :мілі (Черкаська обл.),
Куп’янську (Харківська обл.) та ін.
Олійно-жирова промисловість представлена олійними завода-си, які
виробляють кілька видів рослинної олії — соняшникову (90% виробництва),
кукурудзяну, лляну, ріпакову, конопляну та ін. Орієнтуючись на наявність
сировини (для виробництва 1 т рослинної олії використовується 3—4 т
олійного насіння), ця галузь середжена переважно в Степовій зоні. В
Україні існуємо вели-x державних олійних комбінатів та заводів, 418
олійницьких цехів. Найвища концентрація галузі в Донбасі і Придніпров’ї.
На астку Дніпропетровської, Донецької та Запорізької областей рипадає
більше половини виробленої в Україні олії. Найбільші центри її
виробництва — Дніпропетровськ, Маріуполь, Запоріжжя, Пологи, Вовчанськ,
Слов’янськ, а також Кіровоград, Полтава, причорноморський регіон
виробляє 14% олії (Одеса, Возне-енськ, Херсон). Серед інших центрів
виділяються Вінниця і Чернівці. В 1997 р. в Україні було вироблено 486
тис. т олії.
Плодоовочеконсервна промисловість — це складова частина повідного
підкомплексу АПК, що переробляє різноманітну про-.кцію овочівництва та
плодівництва. Сировинний фактор у розміщенні підприємств цієї галузі
відіграє основну роль. Через це найбільша концентрація
плодоовочеконсервного виробництва спостерігається на півдні України.
Саме тут, на території Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької
областей та Автономної Республіки Крим сформувався спеціалізований район
плодоовочеконсервного виробництва. Головні центри — Одеса, Херсон,
Сімферополь, Ізмаїл, Мелітополь, Бердянськ. Розміщене це виробництво і в
районах Поділля, а також в Черкасах, Житомирській, Полтавській та
Донецькій областях.
Ряд галузей харчової промисловості, що переробляють зерно, є складовими
частинами зернопродуктового підкомплексу АПК. До них належать
борошномельно-круп’яна, хлібопекарська, макаронна, кондитерська,
виробництво харчових концентратів, а також технічна переробка зерна на
спирт, крохмаль, солод тощо. Розміщуються ці галузі як в районах
споживання готової продукції (хлібопекарна, макаронна, кондитерська,
борошномельно-круп’яна, крохмале-патокова, спиртова) — переважно в
Степових і Лісостепових районах України. Крохмале-патокова
промисловість, крім зерна (кукурудза, пшениця, рис), використовує також
картоплю. Через це, орієнтуючись на сировину, її підприємства
розміщуються і в Поліських районах.
7. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ АПК
За останні роки у сільськогосподарському виробництві України значно
загострилися кризові явища: значно знизилися обсяги валової продукції,
погіршилося використання природних ресурсів, знизилася родючість
грунтів, поглибився дисбаланс між галузями рослинництва і тваринництва.
Зменшення поголів’я худоби досягло критичної межі при значному зниженні
його продуктивності.
Небезпечною тенденцією є висока спрацьованість машинно-технологічного
парку, а відсутність фінансових коштів для здійснення
ремонтно-відновлюваних робіт лише погіршує його стан. Для досягнення
рівня технологічних потреб не вистачає десятків тисяч різних технічних
засобів. Поряд з цим різко погіршилося забезпечення галузей АПК
висококваліфікованими кадрами.
У перспективі з метою подолання кризових явищ в агропромисловому
комплексі України поряд із заходами щодо прискорення аграрної реформи та
розвитку інфраструктури аграрного ринку передбачається посилення
державного регулювання щодо фінансового стану підприємств.
Здійснення аграрної реформи в Україні повинно бути спрямоване на
створення економічно ефективного агропромислового виробництва,
поглиблення ступеня переробки та покращання зберігання
сільськогосподарської продукції. З цією метою в програмних документах
щодо проведення аграрної реформи передбачається:
формування ринку землі та нерухомості, запровадження системи іпотечного
кредитування сільськогосподарських товаровиробників;
фінансування організаційних заходів щодо здійснення аграрної реформи на
регіональному рівні, післяприватизаційна підтримка розвитку реформованих
господарств, створення спеціалізованої кон-Ілтингової інфраструктури
щодо інформаційного забезпечення;
розвиток мережі інфраструктури сервісного обслуговування, Іготівель,
оптової торгівлі;
формування ринків матеріальних ресурсів і капіталу;
ефективне використання наявного земельного фонду;
реформування соціальної сфери села та розбудови її інфра-гтруктури.
У найближчій перспективі будуть здійснені ефективні заходи додо охорони
земель, запровадження ґрунтозахисних систем землеробства.
Радикальне вирішення проблеми забезпечення населення Украї-ш основними
видами продовольства потребує значного звільнення обсягів їх виробництва
на основі фінансової підтримки віт-гчизняного товаровиробника. На
сьогодні екстенсивний шлях розвитку сільського господарства практично
вичерпався. Тому у подальшому він може здійснюватися лише на основі
широкомасштабного впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій,
докорінної модернізації засобів механізації.
Література
1. Борщевский П.П., Прейгер Д. К., Иванух Р.А. Региональная
спе-циализация сельскохозяйственного производства Украинской ССР. — К.:
Наукова думка, 1989. — 197 с.
2. Веденичев П. Ф., Пасхавер Б. Й. Аграрний ресурсний потенциал
Украинской ССР. — К.: Наукова думка, 1988. — 311с.
3. Иванух Р. А. Природньїе ресурси сельскохозяйственного производства
Украинской ССР. — К.: Наукова думка, 1984. — 223 с.
4. Крючков В. Г. Использование земель й продовольственнне ре-сурсьі. —
М.: Мьісль, 1987. — 231 с.
5. Лебединский Ю. П., Ганечко Л. А. Продовольственньїй комплекс
Украинской ССР. — К.: Наукова думка, 1986. — 253 с.
6. Маракулин П. П. Региональньїе особенности размещения
сельскохозяйственного производства. — К.: Наукова думка, 1986. — 212 с.
7. МаслякП. О., Олійник Я. Б., Степаненко А. В. Слонник-довідник з
економіки і соціальної географії світу. — К.: Лібра, 1996. — 328 с.
8. Основи економічної теорії / За ред. С. В. Мочерпого. — К.: Видав.
Центр «Академія», 1998. —464 с.
9. Пістун М. Д., Гуцал В. О., Лровотар II. І. Географія агропромислових
комплексів. —К.: Либідь. — 1997. — 198 с.
Ю.Ракитников А. Н. География сельского хозяйства. — М.: Мьісль, 1970.
—342с.
П.Состояние й охрана земельних ресурсов. — К.: Наукова думка, 1985.
—136с.
12. Территориальная организация агропромьішленньгх комплексов. — К.:
Наукова думка, 1985. — 304 с.
ІЗ.Шипович Е. Й. География производительньїх сил Украинской ССР. — К.:
Вища школа, 1988. — 127 с.
14. СОЦІАЛЬНИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ
1. Сутність, роль і місце у суспільному розвитку України.
2. Сучасний стан та особливості розміщення галузей соціальної сфери
України.
3. Виробництво товарів народного споживання: сучасний стан та
особливості розміщення.
4. Проблеми і перспективи розвитку соціального комплексу України.
1. СУТНІСТЬ, РОЛЬ І МІСЦЕ
У СУСПІЛЬНОМУ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ
Розвиток суспільного виробництва підпорядковується головній меті —
найбільш повному задоволенню постійно зростаючих потреб всіх членів
суспільства. Чим вищими є темпи соціально-економічного розвитку, тим
динамічніше змінюються людські потреби і сама структура життєвих благ,
покликаних їх задовольняти та забезпечувати всебічний і гармонійний
розвиток особистості.
До складу соціального комплексу входять соціальна сфера (сфера послуг)
та виробництво товарів народного споживання (насамперед легка
промисловість).
У зростанні життєвого рівня населення велика роль належить соціальній
сфері, яку становлять: житлове і комунальне господарство, пасажирський
транспорт і зв’язок, система побутового обслуговування населення,
освіта, культура і мистецтво, охорона здоров’я, фізична культура і
спорт. За своїм призначенням всі вони істотно впливають на вирішення
основних соціально-економічних завдань. Зокрема, від рівня розвитку
медичного обслуговування значною мірою залежать показники здоров’я
населення, тривалості життя, його природного приросту. Завдяки
впровадженню найбільш ефективних способів лікування хвороб, широкого
комплексу санітарно-культурних і профілактичних заходів створюються
передумови для істотного скорочення втрат робочого часу через тимчасову
непрацездатність.
Світові тенденції показують, що з підвищенням життєвого рівня населення
набувають подальшого розвитку галузі та сфери праці, де виробляються
матеріальні і духовні блага. На сучасному етапі розвитку суспільства
загальною закономірністю є зростання соціально-економічного значення
споживання різного роду послуг, а звідси — і галузей, які надають ці
послуги.
Це знаходить своє відображення як в абсолютному та відносному збільшенні
їх у загальній масі життєвих благ, так і у випереджаючих темпах
зростання споживання послуг відносно споживання інших життєвих благ. У
табл. 37 наведені дані, які характеризують обсяги послуг, що надаються
підприємствами соціальної сфери України.
Таблиця 37
ПЛАТНІ ПОСЛУГИ НА ДУШУ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ у 1995—1997 pp. (грн., у факт,
цінах)*
Види послуг 1995 1996 1997
всього у тому числі у сільській місцевості
Всі надані послуги, у тому числі 71,9 149,4 183,0 62,7
Побутові 6,9 11,5 14,5 10,7
пасажирського транспорту 16,6 30,3 34,5 3,1
зв’язку 5,2 11,2 15,7 5,3
житлово-комунальні 29,4 71,7 87,5 36,5
по утриманню дітей у дошкільних закладах 0,8
1,7
1,9 0,4
по навчанню в навчальних закладах … 1,9 4,8 0,05
Культури 0,8 1,4 1,7 0,3
туристсько-екскурсійні 1,3 1,7 1,3 0,2
фізичної культури і спорту 0,1 0,1 0,2 0,0
охорони здоров’я 0,9 1,7 2,2 0,1
санаторно-курортні і оздоровчі 7,2 11,0 11,9 4,5
правового характеру і установ банків України 0,6 1,4 2,2 0,5
* Статистичний щорічник України за 1997 р, — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 284.
Основне значення соціальної сфери полягає в тому, що весь комплекс її
галузей забезпечує зростання рівня споживання та вдосконалення його
структури. Розширення асортименту життєвих благ, які входять до фонду
споживання і задовольняють зростаючі потреби людини — учасника
суспільного виробництва, — забезпечує саме розвиток соціальне
орієнтованих галузей народногосподарського комплексу. Послуги в цьому
процесі виконують, як правило, роль фактора, який забезпечує відтворення
робочої сили.
Таблиця 38
СТРУКТУРА ПЛАТНИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ у 1995—1997 рр.,%*
Види послуг
1995 1996 1997
всього
у тому числі в сільській місцевості
Всі надані послуги, у тому числі:
100
100
100
100
побутові
9,7
7,7
7,7
17,1
пасажирського транспорту
23,1
20,3
18,8
4,9
зв’язку
7,2
7,5
8,6
8,5
житлово-комунальні
40,9
47,9
47,8
38,3
по утриманню дітей у дошкільних закладах 1.2
1,1
1,1
0,6
по навчанню в навчальних закладах
1,2
2,6
0,1
культури
1,1
0,9
0,9
0,5
туристсько-екскурсійні
1,8
1,1
0,7
0,3
фізичної культури і спорту
0,1
0,1
0,1
0,0
охорони здоров’я
1,1
1,1
1,2
0,2
санаторно-курортні І оздоровчі
10,1
7,4
6,5
7,2
правового характеру І установ банків України 0,9
1,0
1,2
0,7
* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 283.
Роль соціального комплексу у суспільному розвитку визначається двома
головними функціями. Перша полягає в тому, що завдяки його
функціонуванню створюється комплекс життєвих благ, необхідних для
нормального розширеного відтворення робочої сили, а друга — в тому, що
заклади і підприємства цього комплексу забезпечують підвищення рівня
життя членів суспільства.
Зростання соціально-економічного значення послуг соціальної сфери
обумовлюється перш за все глибокою трансформацією характеру самої праці,
її інтелектуалізацією. Природно, переважання творчих начал у будь-якому
виді трудової діяльності об’єктивно визначають необхідність оволодіння
людиною глибокими та всебічними знаннями, не тільки безпосередньо
пов’язаними з її професійною діяльністю.
Розширення масштабів і покращання якості робочої сили пракично є
постійно діючим фактором, що визначає потенційні мож.ивості щодо високих
темпів поступового руху суспільства. Чим більшій масі робочої сили
соціальна сфера забезпечить відповідний кваліфікаційний рівень і чим
глибшим буде його загальнотеретичний фундамент, тим вищими будуть темпи
оволодіння роботою силою нових трудових функцій, нової технології та
техніки.
Характер, зміст і напрями розвитку соціальної сфери підпо-ядковані
потребам розвитку як матеріального виробництва, так і ематеріального.
Вона не тільки бере участь у відтворенні голов-ої продуктивної сили
суспільства — людини і тим самим актив-о впливає на створення сукупного
продукту, а й визначає самі вмпи соціально-економічного прогресу.
В умовах високого рівня розвитку продуктивних сил, поглиб-рення
суспільного поділу праці на базі науково-технічного прог-есу
ускладнюються виробничі зв’язки, які вимагають від кожно-) учасника
виробництва глибоких знань у будь-якій сфері припадання праці. Високий
рівень загальних і спеціальних технічних та гуманітарних знань, а також
культури і широкого світогляду в сучасних умовах практично
перетворюється не лише у фактор подальшого удосконалення продуктивних
сил, а й прискорення соціально-економічного прогресу.
Соціальна сфера, задовольняючи потреби населення в культурних цінностях,
освіті, охороні здоров’я, комунальному обслуго-руванні тощо все більше
впливає на виробництво матеріально-ечового багатства через прискорення
науково-технічного прог-есу, створення необхідних передумов для
підвищення рівня зайнятості у суспільному виробництві та раціонального
використання трудових ресурсів, забезпечення розширеного відтворення
ро-рочої сили, удосконалення структури вільного часу працюючих.
Одночасно з цим розвиток соціальної сфери сприяє розв’язанню аких
соціальних завдань, як формування гармонійно розвиненої собистості,
ліквідація культурно-побутових розбіжностей між містом і селом, між
соціальними групами населення і районами країни.
2. СУЧАСНИЙ СТАН ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ ГАЛУЗЕЙ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ
УКРАЇНИ
Соціальна сфера складається з двох комплексів: соціально-куль-урного і
матеріально-побутового. Соціально-культурний комплекс включає галузі,
пов’язані з відтворенням головної продуктивної сили суспільства,
відновленням її працездатності і зміцненням здоров’я, з формуванням
людського капіталу. Для цього комплексу характерним є переважання
безплатних послуг та їх загальнодоступність. Галузі цього комплексу є
важливим фактором підвищення продуктивності праці в усіх сферах
господарського і культурного життя.
Освіта. Забезпечує підвищення загального рівня знань і культури
населення та всі галузі народного господарства кваліфікованими кадрами,
а тому виступає важливим елементом відтворення робочої сили.
Першою освітянською ланкою є дошкільні заклади. Наприкінці 1997р. в
Україні налічувалось понад 18 тис. постійних дошкільних закладів, у яких
перебувало близько 1,2 млн. дітей, що становило 33% загальної
чисельності дітей. Значна частина дітей дошкільного віку не відвідує ці
заклади. Вищий рівень забезпеченості дітей дошкільними закладами
спостерігається у південних та східних областях України, нижчий — у
західних регіонах. Співвідношення рівнів охоплення дітей дошкільного
віку суспільним вихованням, наприклад між такими областями, як
Волинська, Рівненська, Чернігівська, з одного боку, і Автономна
Республіка Крим та Дніпропетровська область — з іншого, становить 1:3.
Зберігаються розбіжності і в розрізі груп населення з різними
прибутками. Так, за даними соціологічних досліджень, рівень охоплення
дітей цими закладами у більш забезпечених сім’ях у 1,5—3 рази вищий, ніж
у менш забезпечених.
Різке скорочення темпів спорудження дошкільних закладів в окремих
сільських районах стало головною причиною того, що тут ще не повною
мірою задовольняються потреби населення в послугах дошкільного
виховання. Це негативно впливає на закріплення кадрів на селі, на
продуктивність праці сільськогосподарських працівників. Тому подальше
розширення мережі дитячих садків у сільській місцевості, створення
необхідних умов для дошкільників у кожному населеному пункті не втрачає
свого соціально-економічного значення. Досвід роботи Хмельницької,
Дніпропетровської та ряду інших областей показав, що відкриття в
невеликих населених пунктах дитячих дошкільних закладів як самостійного
об’єкта чи в комплексі зі школою дає позитивні результати. Збільшення
показника охоплення дітей постійними дитячими садками і яслами
продовжує залишатися актуальною проблемою, особливо в західних регіонах.
Зокрема, у Львівській, Івано-Франківській областях лише 16% дітей
охоплено постійними дошкільними закладами освіти. Це найнижчий показник
по Україні, майже втричі нижчий, ніж у Черкаській області.
Основним видом навчально-виховних закладів в Україні є середня
загальноосвo