.

Розміщення продуктивних сил України

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
0 81749
Скачать документ

Розміщення продуктивних сил України

Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.

С. І. Дорогунцов, Ю. І. Пітюренко, Я. Б. Олійник та ін.

ПЕРЕДМОВА

Радикальна трансформація соціально-економічних структур, що здійснюється
в Україні, визначає необхідність наукового обгрунтування принципово
нових методологічних основ вивчення процесів розміщення продуктивних сил
країни та оптимізації територіальної структури економічної системи.
Пріоритетність соціального розвитку, інтеграція екологічного й
економічного підходів до розміщення продуктивних сил та актуальність
підвищення рівня ресурсно-екологічної безпеки держави потребують
реального втілення в практику господарювання принципів сталого розвитку
як надійної основи ефективного використання потужного потенціалу
продуктивних сил суспільства. На сучасному етапі суспільного розвитку,
якому притаманне прискорення темпів науково-технічного прогресу, з
одного боку, та загострення ресурсно-екологічної кризи — з іншого,
суттєво посилюються світові інтеграційні процеси в сфері
науково-технічного та економічного співробітництва. Входження України в
світовий економічний простір — це новий етап у розвитку її продуктивних
сил, який передбачає структурну модернізацію економіки, формування нових
територіально-виробничих комплексів, вдосконалення системи господарських
зв’язків, зрушення в експортно-імпортній спеціалізації певних територій.
Усе це вимагає досягнення кардинальних змін у структурних і
відтворювальних характеристиках продуктивних сил, орієнтації на
ефективний пошук нових можливостей щодо ресурсозбереження в усіх сферах
виробничої і невиробничої діяльності.

Трансформаційні процеси в Україні супроводжуються активізацією впливу
територіальних відмінностей природного і виробничого потенціалів на
результати соціально-економічних перетворень, причому цей процес набирає
загальнонаціональної ваги. Ефективно використовуючи природно-ресурсний,
трудовий та виробничий потенціал регіонів України, можна досягти значних
успіхів в економічному зростанні в інтересах зміцнення могутності
держави та добробуту її населення. На цьому шляху принципово важливо
враховувати якісно нові реалії розвитку українських регіонів, спиратися
на знання закономірностей територіального розвитку та бачення його
перспектив. У зв’язку з цим великого значення набуває удосконалення
територіального управління, що передбачає активну координацію
господарської діяльності в межах існуючого економічного районування
території України. Необхідно налагодити тісні міжрегіональні економічні
зв’язки, розширити можливості кооперування і комбінування виробництва з
метою формування в державі стабільних господарських територіальних
систем як першооснови ефективного вирішення нагальних
соціально-економічних проблем.

Піднесення економічного розвитку регіонів України, продуктивне
функціонування усіх структурних складових їхніх господарських комплексів
і зростання на цьому підґрунті життєвого рівня населення — основні
орієнтири, на які спрямовуються усі зусилля щодо вдосконалення
розміщення продуктивних сил при здійсненні державної регіональної
економічної політики. Пріоритетність саме цих завдань зумовлена
особливостями сучасного етапу розвитку продуктивних сил України та її
регіонів, складністю й суперечливістю соціально-економічних процесів
перехідної економіки. Не можна не враховувати і ту обставину, що на
шляху до повного розв’язання поставлених завдань є вагомі перешкоди — це
певна розінтегрованість територіальних господарських систем, їхня
структурна незбалансованість, недостатня соціальна спрямованість. У
цьому контексті необхідно відмітити, що на сучасному етапі
державотворення важливо забезпечити максимально повну реалізацію
економічного потенціалу регіонів у стратегії формування єдиної
високопродуктивної економічної системи.

Таким чином, усвідомлення широкого спектра нових економічних проблем дає
змогу зрозуміти необхідність переосмислення теоретичних положень, що
стосуються закономірностей, принципів і факторів, стратегії і тактики
розміщення продуктивних сил в сучасних соціально-економічних умовах.
Нові завдання

постають і перед наукою про розміщення продуктивних сил. Головне з них —
концептуальне обгрунтування оптимального розміщення продуктивних сил на
основі збалансованого розвитку всіх підсистем з метою досягнення високої
продуктивності економіки та зміцнення незалежності держави.

Завдання курсу розміщення продуктивних сил полягають у наданні студентам
необхідних знань щодо новітніх тенденцій розвитку цієї галузі науки,
формування у них умінь і практичних навичок при вирішенні практичних
питань стосовно розміщення продуктивних сил з урахуванням демографічних,
соціальних та екологічних факторів.

Сучасна господарська система функціонує в умовах досить складних
економічних взаємозв’язків, аналіз яких потребує серйозної фахової
підготовки. Це вимагає від економістів глибоких знань теоретичних основ
розміщення продуктивних сил, принципів територіальної організації
виробництва, світових тенденцій розвитку продуктивних сил. Особливого
значення в практиці господарювання набуває розробка прогнозів (схем)
розміщення і розвитку продуктивних сил певних територій, якими
визначаються завдання і основні показники економічного та соціального
розвитку регіонів України, напрями комплексного використання природних
ресурсів, шляхи розв’язання соціальних та екологічних проблем.
Оволодіння методологією прогнозування тенденцій розвитку продуктивних
сил на найближчу та віддалену перспективу можливе лише на основі
глибоких знань як теоретичних, так і прикладних аспектів організації
територіального господарювання. Наука про розміщення продуктивних сил
постійно розвивається, збагачується новими теоретичними положеннями,
методологічними і методичними розробками, рекомендаціями практичної
спрямованості. Вона взаємодіє з іншими науками — природничими,
географічними та технічними. Велику роль у розвитку науки про розміщення
продуктивних сил відіграє економічна теорія, яка вивчає і формулює
економічні закони і категорії, що слугують необхідним методологічним
підґрунтям для розвитку власного понятійного апарату науки про
розміщення продуктивних сил. Остання використовує також результати
наукових досліджень галузевих економік, економіки природокористування,
економічної статистики, економічної і соціальної географії, економічної
кібернетики, економіки праці, фінансів, історії народного господарства,
картографії та ін. В свою чергу наука про розміщення продуктивних сил
збагачує їх власними категоріями та економічними характеристиками
територіального розвитку.

Пропонований посібник структурно складається з таких взаємопов’язаних
розділів: теоретичні основи розміщення продуктивних сил;
народногосподарський комплекс України як форма організації продуктивних
сил; місце України в світовому економічному просторі та її
зовнішньоекономічні зв’язки. Він містить виклад не тільки основних тем з
навчального курсу, а й методичні розробки, які сприяють кращому
оволодінню теоретичними і прикладними питаннями щодо розміщення
продуктивних сил України. У посібнику використані власні доробки
авторів, опубліковані наукові праці з відповідної тематики, результати
досліджень науковців Ради з вивчення продуктивних сил України НАН
України, енциклопедичні, довідкові та періодичні видання. Він
призначений для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних
закладів та спеціалістів, які займаються питаннями розміщення і розвитку
продуктивних сил.

1. Предмет, метод і завдання курсу

«Розміщення продуктивних сил України»

– Сутність предмета і об’єкта науки про розміщення продуктивних сил.

– Методологічні основи науки про розміщення продуктивних сил.

– Актуальні проблеми і завдання курсу розміщення продуктивних сил
України.

1. СУТНІСТЬ ПРЕДМЕТА І ОБ’ЄКТА НАУКИ ПРО РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

Економічне зростання та реалізація потенційних можливостей будь-якої
господарської системи значною мірою залежить від того, наскільки
раціонально розміщені її продуктивні сили. Врахування специфіки
територіальної організації продуктивних сил у практиці господарювання
дозволяє досягти значної економії суспільної праці, істотно покращити
структурні параметри економіки та її основні макро- і мікроекономічні
показники.

Необхідно відзначити принципову відмінність предмета і об’єкта вивчення
курсу розміщення продуктивних сил від інших, пов’язаних з ним дисциплін,
а також особливості сучасного трактування складу продуктивних сил
регіону та існуючих підходів до їх дослідження. Розміщення продуктивних
сил як важлива галузь економічної науки вивчає специфічні, просторові
закономірності організації територіальних господарських систем з метою
їх раціоналізації, підвищення ефективності господарювання та досягнення
соціально-економічного прогресу. Отже, предметом науки про розміщення
продуктивних сил є виявлення законів, закономірностей та визначення
принципів і факторів просторової (територіальної) організації
продуктивних сил, їхнє сучасне і перспективне розміщення.

Сучасна економічна теорія трактує склад продуктивних сил на розширеній
основі, не обмежуючись лише тими компонентами, що діють у виробничій
сфері. Відповідно до такого підходу до складу продуктивних сил
відносять: предмети і засоби праці; робочу силу; природоресурсний
потенціал; форми і методи організації праці та виробництва; науковий і
соціально-культурний потенціал; інформацію [4, с. 266]. Взаємодія цих
компонентів зумовлює певний рівень розвитку продуктивних сил та їхні
специфічні риси.

Наука про розміщення продуктивних сил всебічно досліджує сучасні
тенденції їхнього розвитку на рівні населеного пункту, адміністративного
району, області, економічного району та країни в цілому. Проблеми, що
вивчає ця наука, виходять на міжрегіональний і глобальний рівні, їх
комплексний аналіз дає змогу виявити структурні диспропорції в
розміщенні продуктивних сил та резерви щодо раціонального використання
природоресурсного, трудового і виробничого потенціалу, оцінити рівень
збалансованості територіальної господарської системи за різними
критеріями. Одержані результати виступають інформаційним підґрунтям
наукового обґрунтування основних напрямів державної регіональної
економічної політики, а також конкретних заходів щодо структурної
трансформації господарських комплексів, збереження навколишнього
природного середовища, зростання ефективності господарювання. Тому
об’єктом вивчення даної науки виступають усі елементи просторової
організації продуктивних сил — природо- і трудоресурсний потенціал,
галузеві і міжгалузеві комплекси, територіальні форми організації
продуктивних сил та системи господарювання, соціальна інфраструктура
тощо.

Метою цієї науки є обгрунтування напрямів оптимізації розміщення
продуктивних сил, підвищення економічної і соціальної ефективності їх
функціонування, а також визначення перспектив розвитку. Важливо
підкреслити, що ця головна мета досягається на основі таких розробок:
наукового обгрунтування стратегії і тактики розвитку продуктивних сил на
перспективу; встановлення економічно доцільного механізму регіональної
економічної політики; складання прогнозів територіального розвитку на
найближчу та віддалену перспективи; опрацювання нових проектів
реструктуризації територіально-виробничих комплексів; розробки концепцій
проектів, програм, рекомендацій, пропозицій, спрямованих на досягнення
збалансованого стану національної економіки, її галузей та
територіально-виробничих комплексів, а також на формування ефективного
механізму господарювання. Саме цим забезпечується велике прикладне
значення наукових розробок з проблем розміщення продуктивних сил.

2. МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ НАУКИ ПРО РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

Методологію будь-якої науки формує сукупність категорій, на які вона
спирається, а також система певних методів дослідження та алгоритм
розв’язання завдань практичної спрямованості. Методологічною основою
науки про розміщення продуктивних сил є матеріалістична діалектика,
відповідні економічні категорії та закони. Будь-яка наука використовує
широкий арсенал певних наукових прийомів і операцій для відтворення
предмета, що вивчається, та досягнення поставленої мети дослідження.
Виділяють чотири рівні наукових методів дослідження:

перший — загальнонауковий;

другий — міждисциплінарний (спільний для кількох галузей знань);

третій — конкретно-науковий, або спеціальний;

четвертий — методико-технічний [1, с. 37].

Прикладом загальнонаукових методів слугують діалектичний та системний
методи пізнання, їх застосування дає змогу досліджувати продуктивні сили
як складну динамічну систему, вся сукупність елементів якої перебуває у
певних взаємозв’язках і відносинах, утворюючи єдину цілісність. До
міждисциплінарних методів, які є найпоширенішою групою, належать,
зокрема, історичний і математичний. Вони широко використовуються різними
галузями науки для аналізу динаміки розвитку процесів або явищ.
Спеціальні методи застосовуються для конкретно-наукових досліджень. До
них можна віднести, наприклад, статистичний і картографічний. Методи
наукових досліджень, що утворюють методико-технічний рівень, дають змогу
виконувати техніко-економічні розрахунки різної складності й здійснювати
формалізацію окремих положень і рішень.

Розміщення продуктивних сил як галузь економічної науки використовує
широкий спектр сучасних методів дослідження (балансові, нормативні,
регіонального аналізу, економіко-статистичні, оптимізаційного
моделювання, економіко-математичні, техніко-економічного обгрунтування
та ін.), застосування яких дозволяє одержати нові, науково обгрунтовані
результати.

Сама методологічна схема розробки суто наукових, а нерідко і прикладних
завдань щодо розміщення продуктивних сил передбачає певну послідовність
проведення досліджень і охоплює такі етапи [1, с. 38].

Перший — програмний, що передбачає обгрунтування програми виконання
певного завдання чи проекту: його мети, очікуваних результатів,
виконавців, кошторису тощо.

Другий — інформаційний: збирання та обробка інформації; складання
паспортів досліджуваних об’єктів.

Третій — аналітичний: проведення аналізу одержаної інформації, її
систематизація та інтерпретація з метою отримання наукових і практичних
результатів.

Четвертий — модельний, який включає розробку системи моделей
прогнозування та планування для різних рівнів управління.

П’ятий — алгоритмічний: визначення чіткого порядку вироблення конкретних
рішень щодо розміщення продуктивних сил.

Шостий — концептуально-конструктивний: розробка концепцій, проектів,
програм, опрацювання прикладних рішень, одержання пошукового результату.

Слід зауважити, що наведена вище методологічна схема є до певної міри
універсальною, однак нерідко вона використовується із значними
модифікаціями, що зумовлено потребами чи вимогами практики.

Становлення методологічних основ науки про розміщення продуктивних сил
відбувалося досить тривалий час. Основоположниками ринкової теорії
розміщення виробництва є І. Тюнен, А. Вебер, А. Гетнер, А. Льош, В.
Крісталлер, У. Ізард, Дж. Чорлі, П. Хаггет та ін.

Питання розміщення виробництва спочатку розглядалися переважно в площині
вибору оптимального варіанта розташування окремого підприємства.

У своїх наукових працях А. Вебер та І. Тюнен як засновники теорії
розміщення виробництва довели, що характер розміщення підприємства
суттєво впливає на рівень його прибутковості; окреме підприємство можна
розташувати таким чином, щоб одержувати найбільший прибуток. У «теорії
штандорту» А. Вебер доводив, що виробництво розміщується за принципом
найменших витрат, а розміщення промисловості підпорядковується дії
певних «орієнтацій», серед яких він виділив транспортний фактор,
наявність робочої сили та агломерацій. У так званій «хорологічній
концепції» А. Гетнера відображено причинний взаємозв’язок між окремими
економічними явищами та особливостями територій.

Суттєво вплинули на становлення методологічних основ науки про
розміщення продуктивних сил висновки, зроблені в наукових працях
німецького професора А. Льоша. Основні ідеї його теорії такі: наявність
ринку збуту виступає головним чинником розміщення підприємств;
максимізація прибутку є основним оцінним критерієм доцільності
розміщення виробництва; інтереси всього господарства країни повинні
враховуватися при розміщенні будь-якого об’єкта; теорія відіграє
обмежену роль при вирішенні практичних питань щодо вибору місця
розташування окремих підприємств і навіть великих міст.

Вагомий внесок у розробку методологічних основ науки про розміщення
продуктивних сил, і зокрема науки про регіон, зробив вчений У.Ізард.
Його концептуальні розробки грунтувалися на положеннях теорії ринкової
економіки. В дослідженні «Методи регіонального аналізу. Вступ до
регіонознавства» проводиться думка про взаємодію політичних, соціальних
і економічних сил, яка повинна враховуватися у процесі аналізу розвитку
регіонів. При цьому населення розглядається як головне регіоноутворююче
ядро, яке зумовлює всі інші параметри економічного і соціального
розвитку. Цей методологічний підхід дозволяв зосередити проблеми
людського розвитку в центрі регіональної економічної системи.

Значного поширення в країнах з ринковою економікою набула теорія
«географічного детермінізму», яка розглядає географічне середовище як
визначальний чинник розміщення і розвитку промисловості будь-якого
району чи країни в цілому. Однією з її течій є «вульгарний географізм»,
який розглядає природні сили як такі, що визначають напрями суспільного
розвитку. За своїми ідеями до цього вчення наближений
«енвайронменталізм» — наукова течія, що виникла у США. її представники
вважають, що міжнародний поділ праці визначається переважно
відмінностями у природному середовищі. Поряд з названими досить
поширеною є теорія «кліматичних оптимумів», за якою сприятливі умови для
розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі.

Необхідно відмітити, що із запровадженням досягнень науково-технічного
прогресу в господарську практику стає очевидною обмеженість певних
положень «географічного детермінізму», оскільки істотно знижується
залежність розміщення окремих галузей чи виробництв від природних умов і
ресурсів. Разом з тим всебічна і об’єктивна оцінка
природно-географічного та природно-ресурсного фактора конче необхідна
для прийняття обгрунтованих рішень щодо розміщення продуктивних сил.

У своїх наукових обгрунтуваннях щодо розміщення продуктивних сил
марксистська теорія надає пріоритетного значення способу виробництва та
соціально-політичній організації суспільства. Саме з цієї причини у
постсоціалістичних державах переважало високоцентралізоване планування
розвитку виробництва, Іке охоплювало всі без винятку рівні управління
народним гос-Іодарством. При цьому формувався адміністративний механізм
ззподілу і перерозподілу ресурсів, фондів, продукції.

Актуальні проблеми розміщення продуктивних сил та регіо-Іальної
економіки завжди були і залишаються в центрі уваги української
економічної науки. У їх розробку вагомий внесок зробили вчені: О. М.
Алимов, П. Т. Ващенко, К. Г. Воблий, О. Т. Діброва, С. І. Дорогунцов, М.
І. Долішній, Ф. Д. Заставний, М. М. Паламарчук, М. Д. Пістун, Ю. І.
Пітюренко, В. А. Поповкін, О. І. Шаблій, Я. І. Жупанський та багато
інших. З проголошенням України незалежною державою було надано нового
імпульсу розвитку теорії розміщення продуктивних сил та регіональній
економіці. В основу сучасних поглядів і концепцій покладено теоретичні
положення раціоналізації територіального поділу праці, комплексного
ресурсозбереження, економії витрат суспільної праці, забезпечення
сталого розвитку продуктивних сил. Парадигма регіональної цілісності,
згідно з якою регіон являє собою єдність природного, матеріального
середовища та соціуму, розглядається як вихідне посилання при розробці
нових концептуальних положень щодо розміщення і розвитку продуктивних
сил України та її регіонів на перспективу.

3. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ І ЗАВДАННЯ КУРСУ

РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ УКРАЇНИ

Природно-ресурсні багатства України, її населення і трудові ресурси, а
також особливості розміщення продуктивних сил окремих регіонів
досліджено досить фундаментально. Актуальні проблеми регіонального
розвитку досліджують науковці Ради з вивчення продуктивних сил України,
що функціонує в системі Національної Академії Наук України. Проте в
період радикальної економічної реформи та переходу до ринкових форм
господарювання виникають нові, раніше не досліджувані проблеми, їх
сутність полягає у такому.

По-перше, за останні роки істотно посилилися протиріччя між існуючою
територіально-галузевою структурою господарського комплексу України та
необхідністю створення висококонкурентної економіки з високою
продуктивністю праці та гнучкою організацією виробництва. В Україні
значного розвитку набули деякі базові галузі важкої промисловості,
обсяги виробництва яких значно перевищують власні потреби. Разом з тим
розвиток галузей споживчого сектора економіки та соціальної
інфраструктури не відповідає реальним потребам населення. У зв’язку з
цим постає завдання структурної трансформації господарських комплексів
регіонів через зміни у розміщенні продуктивних сил, встановлення
оптимальних галузевих і територіальних пропорцій виробництва.
Необхідність ефективного здійснення структурної трансформації
господарських комплексів тісно пов’язана з вирішенням цілого спектра
соціальних проблем: професійної перепідготовки кадрів, працевлаштування,
соціальної підтримки на період можливої тимчасової незайнятості
населення тощо. Це потребує немалих матеріальних і фінансових ресурсів.

По-друге, спостерігається суттєва невідповідність між сформованим у
попередні роки значним економічним потенціалом окремих галузей і
комплексів та неефективним його використанням в сучасних умовах
господарювання, коли, по суті, відбувається руйнація раніше створеного
виробничого і науково-технічного потенціалу. Така ситуація є реальною
загрозою для економічної безпеки держави.

По-третє, нераціональне розміщення промислового виробництва, галузей
соціальної сфери, а також відсутність дієвого механізму підтримки нових
форм господарювання призвели до порушення процесів відтворення головної
продуктивної сили — людини. Поступова втрата людського капіталу та
відплив висококваліфікованих спеціалістів з реального сектора економіки
не можуть не позначитися в подальшому на рівні розвитку продуктивних сил
країни. Ці негативні процеси стримують економічний розвиток регіонів,
який просто неможливий без високого платоспроможного попиту населення на
товари і послуги на основі зростання його трудової активності та рівня
доходів.

По-четверте, інтеграція України у світовий економічний простір та
розширення всього спектра зовнішньоекономічних зв’язків потребує
розвитку принципово нових форм територіальної організації продуктивних
сил, які б дозволили подолати високий рівень залежності від імпорту,
вдосконалити структуру експорту, досягти високої конкурентоздатності
продукції вітчизняних товаровиробників на зовнішньому і внутрішньому
ринках. Розв’язання цієї проблеми є досить проблематичним за сучасних
несприятливих економічних умов.

Зазначені вище проблеми обумовлюють дуже складні завдання, які постають
перед розміщенням продуктивних сил як важливою галуззю економічної
науки. Першорядне з них полягає в обгрунтуванні оптимального розміщення
продуктивних сил з точки зору врахування усіх передумов і факторів, що
сприяють розвитку спеціалізації господарства, її відповідності ринковій
кон’юнктурі, задоволенню соціально-економічних потреб населення та його
екологічній безпеці, розвитку міжрегіональних економічних зв’язків.
Навчальний курс з розміщення продуктивних сил повинен надати необхідні
знання з теоретичних і прикладних питань, а також сформувати у студентів
вміння самостійно вирішувати складні проблеми щодо територіальної
організації господарювання на різних рівнях управління.

Література

1. ГоликовА. Л., Олійник Я. Б., СтептенкоА. В. Вступ до економічної
соціальної географії: Підручник. — К.: Либідь, 1997. — С. 37 — 51.

2. Дзюбик С., Ривок О. Основи економічної теорії: Навч. посібник. — К.:
Основи. 1994. — С. 11 — 75.

3. ДорогунцовС.. ФедорищеваА. Методологічні засади розміщення та
розвитку потенціально небезпечних виробництв // Економіка України. —
1997. — № 4. — С. 4—11.

4. Економічний словник-довідник / За ред. С. В. Мочерного. — К.: Femina.
1995. — С. 54. 195. 266 — 268.

5. Іщук С. І. Розміщення продуктивних сил (теоретико-методологічні
основи): Навч. посібник. — К.: Українсько-фінський інститут менеджменту
і бізнесу, 1997. — С. 5 — 11.

6. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія
України з основами теорії. — К.: Знання, 1998. — С. 13 — 32.

7. Розміщення продуктивних сил: Навч. посібник / За ред. В. В.
Ко-валевського та О. Л. Михайлюк. — К.: Либідь, 1996. — С. 9 — 18.

8. Розміщення продуктивних сил: Підручник / В. В. Ковалевський, О. Л.
Михайлюк, В. Ф. Семенов та ін. — К.: Знання, КОО, 1998. — С. 15—28.

9. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Г. ГІ. Качана. — К.:
Вища школа, 1998. — С. 4 — 10.

2. Закономірності, принципи і фактори розміщення продуктивних сил

– Сутність економічного закону і закономірності, їх об’єктивний
характер.

– Закономірності розміщення продуктивних сил.

– Принципи розміщення суспільного виробництва.

– Основні фактори і критерії, що впливають на розміщення продуктивних
сил.

1. СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО ЗАКОНУ

І ЗАКОНОМІРНОСТІ, ЇХ ОБ’ЄКТИВНИЙ ХАРАКТЕР

Поступовий перехід до нових, переважно ринкових принципів
господарювання, що здійснюється в Україні, спричиняє до істотних зрушень
в самих методологічних підходах до наукового обгрунтування
закономірностей, принципів та факторів розміщення продуктивних сил. За
будь-яких соціально-економічних умов процес розвитку і розміщення
продуктивних сил опосередковується дією певних економічних законів, які
виражають об’єктивні, істотні, необхідні та постійно відновлювані
взаємозв’язки і взаємозалежності в процесі виробництва, розподілу й
споживання матеріальних благ [З, с. 95; 10, с. 10]. Економічні закони
характеризують об’єктивні відносини (тобто такі, що не залежать від волі
окремих людей), які проявляються лише в процесі суспільне корисної
трудової діяльності. Саме в цьому полягає їх головна відмінність від
законів природи.

Відповідно до загальноприйнятої класифікації економічні закони
поділяються на загальні, притаманні досить великій сукупності суспільних
явищ, і специфічні. На формування і розвиток продуктивних сил найбільший
вплив мають такі загальні економічні закони: економії часу, суспільного
поділу праці, концентрації виробництва, комплексного та пропорційного
розвитку виробництва, адекватності виробничих відносин рівню розвитку
продуктивних сил.

Сучасний світовий розвиток продуктивних сил характеризується істотним
посиленням внутрі- та міжрегіональної інтеграції. Внутрірегіональна
інтеграція, що зумовлена географічною цілісністю регіону, розвивається
переважно на основі економічних взаємозв’язків між усіма елементами його
господарського комплексу. Внаслідок цього формується цілісна інтегрована
господарська система або єдиний регіональний економічний простір.
Міжрегіональна економічна інтеграція розвивається на базі
територіального поділу праці, оскільки спеціалізація регіонів, їх певне
територіальне відокремлення потребує встановлення й поглиблення
економічних міжрегіональних зв’язків.

Розвиток інтеграційних взаємозв’язків та комплексне вдосконалення
розміщення об’єктів виробничого і невиробничого призначення повинні
спричинити до зближення рівнів економічного і соціального розвитку
регіонів. Саме на це спрямовуються і заходи державної регіональної
політики. Разом з тим між регіонами існують істотні відмінності,
зумовлені різним природно-ресурсним потенціалом, структурою економіки,
соціально-економічними умовами розвитку. Отже, зближення рівнів
економічного і соціального розвитку регіонів вимагає надзвичайно великих
зусиль в несприятливих економічних умовах, коли гостро відчувається
нестача матеріальних і фінансових ресурсів.

В економічній і економіко-географічній літературі мають місце різні
трактування сутності закономірностей розміщення продуктивних сил.
Існують твердження про те, що загальні економічні закони у конкретному,
економічному середовищі проявляються як закономірності. Наводяться такі
аналогії: закон суспільного поділу праці у просторовому аспекті постає
як закономірність територіального поділу праці; закон концентрації
виробництва — як закономірність територіальної концентрації виробництва
тощо | [8, с. 20]. Нині домінує точка зору, згідно з якою економічні
закони і закономірності розміщення продуктивних сил за своєю суттю є
поняттями одного порядку.

Як економічні закони, так і закономірності відображають сталі зв’язки
між усіма елементами продуктивних сил певного економічного простору, а
тому є необхідним теоретико-методологічним підґрунтям для вирішення
практичних завдань. Всебічне вивчення закономірностей розміщення і
розвитку продуктивних сил дозволяє відтворювати й раціонально
використовувати природно-ресурсний потенціал регіонів, оптимально
розміщувати підприємства різних галузей економіки, виробничу та
соціальну інфраструктуру.

2. ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

Формування основ ринкової економіки в Україні відбувається з урахуванням
таких класичних, загальновизнаних закономірностей: відповідності
розміщення виробництва характеру і рівню розвитку продуктивних сил;
територіального поділу суспільної праці; економії затрат праці на
подолання просторового розриву між елементами виробництва;
територіальної концентрації і комплексності виробництва, формування
агломерацій населених пунктів.

Закономірність територіального поділу суспільної праці об’єктивно
відображає принципові відмінності між територіями за природними,
соціально-економічними та національно-історичними особливостями,
максимально повне врахування яких в господарській діяльності зумовлює
певну спеціалізацію територій. Завдяки цьому досягається істотне
зростання продуктивності суспільної праці.

Закономірність концентрації та комплексного розміщення продуктивних сил
є результатом прояву територіального поділу праці. Спеціалізація
виробництва спричиняє необхідність взаємопов’язаного розвитку галузей на
окремій території, на основі чого досягається оптимальний режим
використання усіх видів ресурсів. Основними якісними ознаками
комплексного розміщення продуктивних сил виступають: економічно
обгрунтований, раціональний режим використання природних ресурсів;
максимально повне залучення до суспільне корисної трудової діяльності
наявного трудового потенціалу регіону; збалансованість галузевої
структури економіки регіону за природними, трудовими і виробничими
параметрами; тісний взаємозв’язок (на основі комбінування, кооперації та
спільного використання інфраструктури) між основними ланками
господарства регіону.

Крім зазначених, до закономірностей розміщення продуктивних сил — в
контексті нових методологічних основ їх формування — відносять:
соціальну спрямованість та усталеність розвитку продуктивних сил,
відповідність їх розміщення вимогам національної економічної безпеки, а
також забезпечення планомірності, керованості процесів розміщення
продуктивних сил, їх орієнтації на досягнення високої економічної
ефективності господарської діяльності та конкурентоспроможності
виготовленої продукції.

Соціальна спрямованість розвитку і розміщення продуктивних сил логічно
випливає з необхідності загальної соціалізації економічної системи,
оскільки саме всебічний розвиток людини та задоволення її потреб є метою
економічного прогресу. Вона реалізується через врахування інтересів
населення щодо піднесення рівня соціально-економічного розвитку
території, пріоритетність вирішення соціальних проблем та реалізацію
права всіх громадян і на вільний вибір місця і сфери прикладання праці.
Отже, соціальна спрямованість передбачає насамперед таке розміщення
продуктивних сил регіону, яке б давало змогу забезпечити повну
продуктивну зайнятість трудоактивного населення регіону як першооснову
його життєдіяльності і добробуту. При цьому важливо мінімізувати рівень
регіонального безробіття (як зареєстрованого, так і прихованого) з тим,
щоб він істотно не перевищував природної норми, що знаходиться в межах
4—6 % працездатного населення. Доцільність соціальної спрямованості
розміщення і розвитку продуктивних сил регіону вимагає: інтенсивного
розвитку соціальної інфраструктури, особливо в сільській місцевості;
збереження здоров’я населення через зниження екологічного навантаження
на певні території; формування раціональної системи розселення;
збільшення місткості регіонального ринку праці через створення
додаткових робочих місць на діючих та нововведених підприємствах.

Сталий розвиток продуктивних сил як одна із закономірностей визначає
стратегічний напрямок досягнення збалансованості економічної, соціальної
і екологічної складових регіональної господарської системи. Сталий
розвиток продуктивних сил України можливий лише на основі кардинальної
структурної перебудови економіки, техніко-технологічного переозброєння
виробництва, інтенсивного розвитку наукомістких галузей, екологізації
усіх сфер суспільного життя. Основна ідея сталого розвитку щодо
продуктивних сил полягає у: забезпеченні раціонального
природокористування; відтворенні ресурсної бази виробництва;
реструктуризації господарського комплексу регіону у зв’язку з новими
економічними і соціальними умовами; ефективному використанні трудового
та виробничого потенціалу [1, с. 73—75].

Для розв’язання завдань сталого розвитку в Україні принципово важливими
є нова структурна політика держави та інституційні перетворення, вихід з
енергетичної кризи, оптимальне використання ресурсного потенціалу,
раціональна система поселень, формування ефективної еколого-економічної
політики держави.

Стратегія сталого розвитку базується на концепції екологізації
суспільних відносин. Екологічний фактор повинен враховуватися в процесі
вибору та наукового обгрунтування економічно доцільного розміщення
продуктивних сил регіону. Головна увага має зосереджуватися на об’єктах,
що є потенційними чи фактичними забруднювачами навколишнього середовища.
При цьому повинні опрацьовуватися програми безпечного проживання на
територіях; з підвищеною екологічною напруженістю чи програми адаптації
та реабілітації населення до несприятливих екологічних умов.

Однією з принципових закономірностей є відповідність розміщення
продуктивних сил вимогам національної економічної безпеки. Рівень
економічної безпеки держави, що визначається саме фактором розміщення
продуктивних сил, залежить від: рівня забезпеченості власних потреб у
мінерально-сировинних та енергетичних ресурсах; галузевої і виробничої
структури господарських комплексів; завершеності технологічних циклів
виробництв; інтегрованості в світовий економічний простір.

Україна належить до країн світу, в яких склалася висока залежність
розвитку матеріального виробництва від мінерально-сировинної бази. Тут
виробляється близько 5% світового обсягу мінерально-сировинних ресурсів
[1, с. 5]. В цілому наявна мінерально-сировинна база спроможна
забезпечити збалансований розвиток базових галузей промисловості та
агропромислового комплексу, надходження валютних коштів. Разом з тим
існує висока залежність України від імпорту енергоносіїв. Крім того, за
рахунок власного виробництва лише наполовину задовольняються потреби в
хімічному обладнанні, електротехнічних та кабельних виробах,
лісоматеріалах, продукції целюлозно-паперової, текстильної та медичної
промисловості.

Вагомими перешкодами на шляху до зростання економічної безпеки України є
диспропорції у розміщенні продуктивних сил регіонів. Недосконалість
галузевої структури більшості регіональних господарських комплексів та
незавершеність технологічних циклів тих виробництв, що визначають
спеціалізацію певних територій, спричиняють необхідність радикальних
структурних перетворень. Тільки через структурні зміни та підвищення
конкурентоспроможності власного виробництва можна сприяти зміцненню
економічної безпеки України та її входженню до системи світових
господарських зв’язків як рівноправного партнера.

Важливою закономірністю є планомірність і керованість у розміщенні і
розвитку продуктивних сил, що грунтується на теоретичних засадах
«планування розвитку» як синтезу державного регулювання, індикативного
планування та економічного прогнозування. Планування розвитку, в тому
числі і продуктивних сил, набуло значного поширення в країнах з ринковою
економікою.

В Україні в теперішній час щороку розробляється Державна програма
економічного і соціального розвитку держави, самостійними розділами якої
є аналогічні програми, що формуються в областях. В обласних програмах
наводиться: загальна характеристика демографічних процесів, стан
господарської системи області, зовнішньоекономічна діяльність,
характеристика екологічної ситуації, залучення іноземних інвестицій
тощо.

Одним з інструментів забезпечення планомірного розвитку про- дуктивних
сил є Державні програми соціально-економічного розвитку регіонів, які
розробляються відповідно до постанов Кабінету міністрів України. Головна
мета їх розробки — формування на території регіону ефективного
господарського комплексу на основі раціонального використання наявного
ресурсного потенціалу території. Ці програми дають змогу Кабінету
міністрів України, відповідним міністерствам та відомствам приймати
обгрунтовані рішення щодо регіональної економічної політики з
урахуванням спеціалізації певних територій, їх природно-кліматичних
умов, ресурсних можливостей та соціальних особливостей. Відповідно до
прийнятих урядових постанов в Україні ведеться підготовка
середньострокових до 2000 р. та довгострокових на 10— 15 років прогнозів
економічного та соціального розвитку країни.

Керованість процесу розміщення і розвитку продуктивних сил України та її
регіонів забезпечується шляхом проведення відповідної промислової,
аграрної, структурної, інвестиційної, фінансово-кредитної та соціальної
політики органами державного управління та місцевого самоврядування.
Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчим
органам сільських, селищних і міських рад надаються широкі повноваження
у сфері економічного та соціального розвитку.

Важливою закономірністю, що об’єктивно зумовлена умовами ринкового
господарювання, є орієнтація в процесі вирішення конкретних питань щодо
розміщення продуктивних сил на забезпечення високої конкурентоздатності
продукції, яка значною мірою залежить від прийнятого варіанта розміщення
нових виробничих чи соціально-культурних об’єктів та напрямів
удосконалення існуючої структури господарства регіону. Ця закономірність
базується на врахуванні специфіки ринкової кон’юнктури, в основі якої —
кількісне і якісне співвідношення попиту і пропозиції не тільки на
товарному ринку, а й на ринку робочої сили, Іринку капіталу тощо. Якщо
коливання ринкової кон’юнктури короткотермінові, то їх вплив на розвиток
продуктивних сил не істотний чи повністю відсутній. І навпаки, суттєві
зміни ринкової кон’юнктури та їх довготривалий характер спричиняють
необхідність радикальних зрушень у територіальній структурі
господарства.

Прикладом стійкої незбалансованості попиту на робочу силу та її
пропозиції може слугувати ринок праці західних областей України, які
традиційно відносять до трудонадлишкових регіонів держави. Досягнення
збалансованості вимагає піднесення рівня попиту на робочу силу через
введення в дію нових промислових, сільськогосподарських та
інфраструктурних об’єктів відповідно до професійно-кваліфікаційних
характеристик основного резерву робочої сили.

Результативною закономірністю розміщення продуктивних сил виступає
забезпечення його високої економічної ефективності. Безумовно,
ефективність залежить від цілого спектра різних чинників, взаємодія яких
і визначає кінцеву економічну результативність розміщення. При цьому
економічний ефект досягається через вдосконалення територіальної та
галузевої структури господарського комплексу, раціональне використання
природного і трудового потенціалу, оптимізацію галузевих і міжгалузевих
зв’язків тощо. Існують різні методи оцінки ефекту від економії витрат за
рахунок оптимального розміщення продуктивних сил; найпоширеніший з них —
це підсумовування ефекту, що обчислюється для окремих галузей.

Певні уявлення щодо ефективності розміщення продуктивних сил регіону дає
система таких показників: співвідношення за чисельністю зайнятих між
спеціалізованими, обслуговуючими та допоміжними галузями; питома вага
господарського комплексу регіону у валовому внутрішньому продукті чи
національному доході у зіставленні з його питомою вагою в трудових
ресурсах, основних виробничих фондах, інвестиційних ресурсах; рівень та
динаміка продуктивності суспільної праці в регіоні; забезпеченість
населення закладами соціальної інфраструктури та ін.

3. ПРИНЦИПИ РОЗМІЩЕННЯ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

Розміщення і розвиток продуктивних сил здійснюються на основі певних
принципів. Принципи розміщення продуктивних сил — це науково
обгрунтовані ідеї і положення, якими керуються в практичній діяльності
при вирішенні конкретних питань щодо розташування нових об’єктів,
вдосконалення територіальної і галузевої структури господарського
комплексу регіону, опрацюванні окремих напрямків регіональної політики.

Принципи розміщення і розвитку продуктивних сил регіону випливають із
закономірностей, виражають суспільне необхідні потреби і забезпечують
ефективність регіонального розвитку. Вони являють собою сукупність
головних ідей та вихідних положень, що формують першооснову розміщення
продуктивних сил. Отже, принципи — це результат пізнання особливостей
дії закономірностей розміщення окремих об’єктів, галузей та
територіальних господарських комплексів. Існують твердження, згідно з
якими принципи розміщення продуктивних сил — це правила діяльності та
управління економікою, економічна політика держави в реалізації законів
розміщення [4, с. 15].

Доцільно виокремити такі найважливіші принципи розміщення і розвитку
продуктивних сил, які повинні використовуватися в практичній діяльності.

Принцип раціонального розміщення виробництва передбачає всебічне
врахування економічних, демографічних, соціальних та екологічних
передумов і факторів розміщення продуктивних сил з пріоритетністю
соціальних та екологічних чинників. Його реалізація в господарській
діяльності означає: наближення матеріаломістких, енергомістких,
водомістких виробництв до джерел відповідної сировини, палива і енергії,
водних ресурсів; наближення виробництв низькотранспортабельної продукції
до місць її споживання; уникнення зустрічних перевезень однотипної
продукції, сировини і палива з одного регіону в інший.

Принцип збалансованості і пропорційності означає таке розміщення
виробництва, за якого: структура господарського комплексу є оптимальною,
тобто підтримуються економічно доцільні пропорції між галузями
спеціалізації, допоміжними і обслуговуючими галузями; існує певна
відповідність між сировинною базою, наявністю земельних, водних,
енергетичних, трудових ресурсів та існуючими виробничими потужностями;
задовольняються споживчі потреби населення в товарах і послугах.

Принцип забезпечення екологічної рівноваги передбачає формування
екологобезпечного типу господарювання, раціональне використання
природно-ресурсного і трудового потенціалу регіону; при виборі можливих
варіантів розміщення виробництва перевага надається тим з них, які не
спричиняють екологічної напруженості на певній території.

Принцип вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей
передбачає зближення територій за інтегральними показниками, що
характеризують кінцеву результативність їх господарської діяльності
(наприклад, національний доход на душу населення). Реалізація цього
принципу грунтується на всебічному розвитку регіональної інтеграції,
використанні переваг територіальної концентрації виробництва, активній
державній регіональній політиці.

Принцип урахування міжнародного територіального поділу праці означає, що
кожна держава розвиває ті виробництва, для яких вона має найкращі
природні та економічні умови, а виготовлена продукція є
конкурентоспроможною на світовому ринку. При цьому враховуються і
інтереси інтеграції в світовий економічний простір.

Пріоритетність викладених вище принципів визначається загальною
стратегією економічного розвитку держави. На сучасному етапі на перший
план виступають соціальне та екологічно спрямовані принципи розміщення і
розвитку продуктивних сил. Проте не втрачають своєї актуальності й інші
принципи.

4. ОСНОВНІ ФАКТОРИ І КРИТЕРІЇ,

ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

Закономірності і принципи втілюються в практику розміщення продуктивних
сил через врахування конкретних факторів, що впливають як на розміщення
окремих об’єктів, так і на формування територіально-виробничих
комплексів. Під факторами розміщення розуміють сукупність аргументів
(причин), що зумовлюють вибір місця для окремих підприємств, їх груп і
галузей [4, с.18]. Усі фактори розміщення продуктивних сил можуть бути
представлені такими основними укрупненими групами: природно-географічні,
геополітичні, демоекономічні, соціально-економічні та
техніко-економічні.

Природно-географічні фактори включають характеристику
природно-кліматичних умов та економічну оцінку природних ресурсів.

В Україні з розвідкою, видобутком та переробкою різноманітних корисних
копалин пов’язано близько 45% усіх промислових підприємств і до 20%
трудових ресурсів [1, с. 6]. Екстенсивне не-комплексне використання
багатьох родовищ призвело до передчасного відпрацювання промислових
запасів цінної мінеральної сировини. Кризовий стан з енергоносіями є
прямим наслідком невиправдано високих темпів їх видобутку з
легкодоступних родовищ у роки існування СРСР. Внаслідок недосконалості
технології видобування та переробки мінеральної сировини, некомплексного
освоєння родовищ у надрах сьогодні залишається і губиться: розвіданих
запасів нафти — 70%, солей — 50%, вугілля — 40%, металів — 25% [1, с.
7].

Для раціонального розміщення продуктивних сил України необхідно:
визначити потреби суспільного виробництва в мінерально-сировинних та
паливно-енергетичних ресурсах з позицій збалансованості, достатньої
необхідності, комплексності та екологічної безпеки; розробити екологічні
вимоги до охорони і раціонального використання надр у нових економічних
умовах.

Сучасне використання земельних, водних і лісових ресурсів України не
відповідає вимогам раціонального природокористування. Тому в перспективі
для посилення позитивного впливу цієї групи факторів на розміщення
продуктивних сил необхідно сформувати високоефективну систему водо-,
земле- та лісокористування.

Геополітичні фактори розвитку і розміщення продуктивних сил охоплюють:
географічне положення території; конкурентні переваги вітчизняних
товаровиробників у системі світового господарства; модель інтеграції в
світовий економічний простір. В цілому географічне положення України є
сприятливим для економічного розвитку.

Дія геополітичних факторів забезпечує інтеграцію продуктивних сил країни
чи певного регіону в структуру світового економічного простору і
міжнародного поділу праці на основі розвитку різних форм
зовнішньоекономічних зв’язків. При цьому визначальну роль відіграють
певні конкурентні переваги держави в світогосподарській сфері, які
залежать від рівня ефективності використання природно-ресурсного
потенціалу, структури економіки, курсу зовнішньоекономічної політики.

В сучасній системі світового господарства зовнішньоекономічні зв’язки
національних економік охоплюють ширший, ніж раніше спектр взаємодій:
торговельний обмін переріс у науково-технологічне та інвестиційне
співробітництво. Склалася нова модель таких зв’язків —
виробничо-інвестиційна, в якій важливе місце посідає не тільки зовнішня
торгівля, а й співробітництво по всіх ланках виробничо-технічного
прогресу з винесенням частини з Них за національні межі.

Для України вихід на світовий ринок пов’язаний з формуванням
конкурентоспроможної національної економіки, що вимагає докорінної зміни
територіально-галузевої структури регіональних господарських комплексів,
підвищення питомої ваги виробництв з високим ступенем переробки
сировини, зниження залежності від імпорту енергоносіїв, створення нових
виробництв для Забезпечення власних потреб у товарах широкого вжитку.
Вирішення цих надзвичайно складних завдань потребує реалізації
принципово нових підходів до обгрунтування розміщення нових виробництв.

Демоекономічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил включають:
загальну чисельність населення, його структуру, режим відтворення та
територіальні особливості розміщення; чисельність трудових ресурсів, їх
територіально-галузевий розподіл та якісні характеристики; чисельність
робочої сили, основні форми її зайнятості, рівень зареєстрованого і
прихованого безробіття; мобільність робочої сили та форми її
економічного руху.

Комплексний аналіз демоекономічних факторів дозволяє оцінити рівень
трудозабезпеченості певних територій, а відтак і можливостей розміщення
нових виробництв чи доцільності скорочення діючих у зв’язку з
погіршенням екологічної ситуації, низькою рентабельністю, необхідністю
реструктуризації господарського комплексу тощо. Демоекономічні фактори
чинять вагомий вплив на розміщення трудо- та наукомістких галузей
промисловості, а також тих галузей, які потребують робочої сили певного
професійно-кваліфікаційного складу.

У зв’язку із зміною соціально-економічної ситуації в державі та появою
значного контингенту незайнятого населення ця обставина також
враховується при вирішенні питання щодо розвитку різних форм
територіальної організації продуктивних сил. Зокрема, формування вільних
економічних зон сприяє піднесенню ділової активності населення,
зростанню рівня зайнятості та відповідно скороченню різних форм
безробіття, особливо соціальне небезпечних.

Основні проблеми демоекономічного розвитку України, які істотно
впливають на характер розміщення і розвитку продуктивних сил, полягають
у: різкому падінні показників народжуваності, погіршенні показників
шлюбності, високій дитячій смертності, особливо на першому році життя;
низькій порівняно із показниками розвинутих країн світу середній
тривалості життя; несприятливій, з точки зору потреб сучасної економіки,
віковій структурі населення; високому рівні смертності з причин
виробничого травматизму; зростанні економічного навантаження на
працездатне населення з боку осіб, що вийшли за межі працездатного віку;
збільшенні кількості територій з від’ємним природним приростом населення
внаслідок перевищення смертності над народжуваністю.

Соціально-економічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил
охоплюють: рівень розвитку соціальної інфраструктури, що задовольняє
потреби населення в освіті, охороні здоров’я, сфері послуг та
житлово-комунальному обслуговуванні; стан навколишнього середовища і
природоохоронну діяльність; санітарно-гігієнічні умови праці.

З розвитком продуктивних сил актуальність соціально-економічних факторів
постійно зростає. В площині практичних дій це означає необхідність
створення потужного інфраструктурного потенціалу всієї соціальної сфери
та вирішення питань щодо задоволення відповідних соціальних потреб
населення. Важливо досягти внутрірегіональної збалансованості в
економічному і соціальному розвитку, і в першу чергу на рівні міських і
сільських поселень.

Великі міста і промислові центри мають розвиватися на основі
модернізації, реконструкції та екологізації виробництва, прискореного
розвитку соціальної інфраструктури, раціонального використання міських
територій. Для середніх і малих міських поселень першочергове значення
має зміцнення промислової бази та соціальної інфраструктури. Особливо
гострою є проблема створення на селі розвинутої мережі закладів
соціальної сфери. Цьому сприятиме реалізація широкомасштабних заходів
щодо соціально-економічного розвитку сільських поселень відповідно до
Національної програми відродження села.

За сучасної економічної ситуації, крім традиційних цілей,
соціально-економічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил
повинні забезпечити: зменшення масштабів бідності та посилення
соціального захисту населення, розширення продуктивної зайнятості
населення і скорочення безробіття, сприяння соціальній інтеграції.

Техніко-економічні фактори включають: основні напрями науково-технічного
прогресу та конкретні форми впровадження його результатів у практику
господарювання, форми суспільної організації виробництва та рівень
розвитку транспортної системи. Сукупна дія цих факторів створює
можливості для рівномірного розміщення продуктивних сил на основі
зниження трудо-, фондо- і матеріаломісткості виробництва, встановлення
раціональних міжгалузевих та внутрігалузевих зв’язків, забезпечення
ефективного використання усіх видів ресурсів.

Поряд з основними закономірностями і принципами важливу роль в
територіальній організації продуктивних сил відіграють і критерії їх
розміщення. Критерії — це інтегральні показники, (орієнтири практичної
спрямованості (природно-географічні, демографічні, техніко-технологічні,
соціальні, екологічні), якими керуються відповідні органи господарського
управління при виборі оптимального варіанта розміщення об’єктів
виробничого чи невиробничого призначення, а також при виробленні системи
заходів щодо вдосконалення територіальної і галузевої структури
економіки.

На сьогодні визначальними критеріями раціонального розміщення
продуктивних сил виступають екологічні та соціальні. Дотримання
екологічних критеріїв передбачає: збереження просторової цілісності
природних систем у процесі їх господарського використання; освоєння та
застосування природо- і ресурсозберігаючих, маловідходних та
безвідходних технологій; виробництво екологічно чистих видів продукції.
Керуючись вимогами цього критерію, необхідно надавати пріоритет саме
збереженню природного середовища і підпорядковувати йому суто економічні
цілі.

Соціальні критерії передбачають врахування потреб та інтересів населення
в соціально-економічному розвитку території, екологобезпечному
проживанні в певному регіоні, розширенні мережі соціально-культурних
закладів та сфери послуг, достатній забезпеченості робочими місцями,
створенні територіальних центрів соціальної допомоги.

Наукове обгрунтування найважливіших закономірностей, принципів і
критеріїв слугує основою вирішення завдань прикладного характеру. До
основних, перспективних напрямів розвитку та вдосконалення розміщення
продуктивних сил України слід віднести: структурну трансформацію
народного господарства з метою збільшення в галузевій структурі
наукомістких галузей обробної промисловості і галузей споживчого сектора
економіки; інтенсивний розвиток соціальної інфраструктури; підвищення
ефективності розміщення нових об’єктів на основі вирішення проблеми
використання відходів виробництва, зниження водо-, енерго- та
матеріаломісткості виробництва; розвиток екологобезпечного напряму в
розміщенні продуктивних сил, санація територій колишніх військових
об’єктів, поглиблення конверсії військово-промислового комплексу,
диверсифікація виробництва.

Література

1. Дорогунцов С. L, Даншишин Б. М., Лібанова Е. М., Шевчук В. Я.
Україна: проблеми сталого розвитку: Наукова доповідь. — К.: РВПС України
НАН України, 1997. — С. 5 — 96.

2. Економіка України: сучасний стан, динаміка, тенденції розвитку:
Інформаційно-аналітичний огляд (1997 р.) / За ред. В. С. Найдьонова. —
Донецьк: ДІКОМ, 1998. — 80 с.

3. Економічний словник-довідник / За ред. С. В. Мочерного. — К.: Femina,
1995. —С. 45, 95—97, 131, 146, 154, 164, 176,251,268,279,344.

4. Іщук С. І. Розміщення продуктивних сил (теоретико-методо-логічні
основи). — К.: Українсько-фінський інститут менеджменту і бізнесу, 1997.
— С. 11 — ЗО.

5. Кравців В. С. Економічний розвиток і екологічна безпека: шлях України
// Регіональна економіка. — 1997. —№ 3. — С. 97—105.

6. Пастернак-Таранущенко Г. Результати дослідження шляхів забезпечення
економічної безпеки України // Економіка України. — 1999.—№2.—С. 21—28.

7. Регіональна політика України / За ред. Н. Г. Курдюкової. — К.:
Наукова думка, 1995. — 210с.

8. Розміщення продуктивних сил: Навч. посібник / За ред. В. В.
Ко-валевського та О. Л. Михайлюк. — К.: Либідь, 1996. — С. 19 — 32.

9. Розміщення продуктивних сил: Підручник // В. В. Ковалевсь-кий, О. Л.
Михайлюк, В. Ф. Семенов та ін. — К.: Знання, КОО, 1998. — С. 285.

10. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Є. П. Качана. —
К.: Вища школа, 1998. — С. 10—18.

3. Економічне районування та

територіальна структура народного господарства

– Сутність економічного району та об’єктивний характер його формування.

– Основні районоутворюючі фактори.

– Принципи і критерії виділення великих економічних районів.

– Ієрархія економічних районів, їх основні типи.

– Мережа економічних районів України.

– Практичне значення економічного районування.

1. СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУ

ТА ОБ’ЄКТИВНИЙ ХАРАКТЕР ЙОГО ФОРМУВАННЯ

Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що
зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток
міжрайонної кооперації. Об’єктивними умовами виділення і розвитку
економічних районів виступають наявні природні ресурси, особливості
економіко-географічного положення території, чисельність населення,
виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території. Сам
процес економічного районування являє собою доцільний, науково
обгрунтований поділ країни на економічні райони.

Деякі вчені західних країн при визначенні сутності економічних районів
віддають перевагу природному фактору — однорідності природи. Інші вчені
вважають, що природний фактор — дуже важливий для формування економічних
районів, але він не є вирішальним. Однорідні за природними умовами
райони можуть співпадати і не співпадати з економічними районами.

В реальній дійсності формування економічних районів пов’язано із
способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення
продуктивних сил. У докапіталістичних формаціях, коли територіальний
поділ праці ще не набув свого розвитку, не було і об’єктивних умов для
формування економічних районів. Виникнення і формування їх відбулося в
умовах розвинутого товарного виробництва і подальшого розвитку
суспільного територіального поділу праці.

Значного розвитку набула теорія і методологія економічного районування у
постсоціалістичних країнах, насамперед в працях учених колишнього
Радянського Союзу, що було зумовлено розвитком планової господарської
системи.

Основний вклад у розробку наукових основ економічного районування внесли
такі радянські економіко-географи і економісти, як М. М. Баранський, М.
М. Колосовський, П. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман та ін.

У розробці проблеми економічного районування колишнього Радянського
Союзу особлива увага приділялась визначенню сутності поняття
економічного району. Серед цілого ряду визначень найбільш вдалим є
трактування П. М. Алампієва.

За визначенням П. М. Алампієва, економічний район — це географічно
цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має
свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і
нерозривно зв’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом
праці. Є й інші визначення поняття економічного району. Спільними для
них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване
господарство, його комплексність, тісні внутрірайонні і міжрайонні
економічні зв’язки, особливість економіко-географічного положення.

Із сказаного вище можна зробити таке узагальнення: великі економічні
райони — це територіальні спеціалізовані частини народного господарства
країни, взаємопов’язані між собою постійним обміном виробленої в них
продукції та іншими економічними відносинами. Економічний район — це
форма територіальної організації народного господарства, що утворюється
на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і
формування районних територіальних виробничих комплексів.

Поглиблення територіального поділу праці, ускладнення територіальної
структури народного господарства та посилення агропромислової інтеграції
вимагають подальшої розробки теорії економічного районування. В
післявоєнні роки значний вклад у вирішення цієї проблеми зробив М. М.
Колосовський, який поглибив наукові основи економічного районування
розкриттям сутності територіально-виробничих комплексів (ТВК) як основи
економічного району; через пізнання енерговиробничих циклів (ЕВЦ), що
являють собою тісно пов’язані виробничо-технологічні процеси від
переробки сировини до випуску кінцевої продукції.

Концепція М. М. Колосовського, хоча і надала імпульсу подальшій розробці
теорії і методології економічного районування, мала і ряд суттєвих
недоліків.

Основним недоліком вказаної концепції, на думку таких вчених, як П. М.
Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман, А. Є. Пробст, було поняття
районного ТВК як виробничого комбінату. Його було звинувачено в
технолого-виробничому ухилі, оскільки він не визнавав охоплення районним
комплексом всієї сфери виробництва.

В результаті глибоких наукових розробок і дискусій визначились
загальноприйнятні наукові основи економічного районування. Виходячи з
позицій діалектичного підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил
і об’єктивності процесів формування економічних районів, науково
визначені районоутворюючі фактори, принципи і критерії виділення
економічних районів та їх основні типи.

2. ОСНОВНІ РАЙОНОУТВОРЮЮЧІ ФАКТОРИ

На формування економічних районів впливають різні фактори: природні,
економічні та історичні. Основними серед них є економічні.

Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний
територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії
загального економічного закону суспільного поділу праці.

Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації
окремих частин території країни на різних видах виробничої діяльності
відповідно до їх природних умов і наявних трудових та інших ресурсів.
Його розвиток відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного
використання сприятливих для виробництва умов кожної території,
вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо
паливних і енергетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх
використовують, а також використання навичок та виробничого досвіду
населення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду.

Другим важливим районоутворюючим фактором, який є похідним від
територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК).
Територіальний поділ праці веде до формування галузей спеціалізації
окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх
обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК.

Як складові частини до ТВК входять елементарні техніко-економічні
комплекси (первинні ланки енерговиробничих циклів). В основі цих
комплексів знаходяться стійкі сполучення взаємопов’язаних підприємств
різних галузей, їх зв’язки визначені технологією і економікою
виробництва. Прикладом таких елементарних комплексів можуть бути
молокозаводи, розташовані в сільській місцевості, та цукрові заводи з їх
сировинними зонами і взаємопов’язаним з ними тваринництвом, яке
використовує відходи цих виробництв. Елементарні комплекси є в різних
галузях промисловості.

Сукупність однорідних або тісно зв’язаних між собою різних елементарних
техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території,
утворює територіально-виробничий комплекс, який охоплює значну частину
економічного району. В межах одного великого економічного району може
бути один або декілька тісно пов’язаних ТВК.

До основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші міста
країни — великі регіональні і індустріальні центри із зонами
економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне місто як
економічний центр впливає на навколишню тяжіючу до нього місцевість, а
найбільше місто об’єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші
міста. Так забезпечується зв’язок ядра і периферії економічного району.

Зона районоформуючого впливу великого регіонального центру охоплює цілу
групу адміністративних областей. На Україні такими центрами є Харків,
Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів. Найбільшу зону районоформуючого
впливу має м. Київ, який, крім потужного регіонального центру, є ще і
столицею держави.

Важливе районоутворююче значення мають особливості
еко-номіко-географічного положення території району. Вони значною мірою
впливають на формування спеціалізації його господарства. Так, наприклад,
вихід Південного економічного району України до берегів Чорного моря
обумовив значний розвиток у його народногосподарському комплексі
морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування і
судноремонту, курортно-туристичного комплексу, риболовства і
рибопереробної промисловості.

На утворення економічного району великий вплив мають природні умови і
ресурси. Природні умови взагалі, і особливо природні ресурси, — це
основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості
району. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури
територіальних виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго-,
водо-, трудомістких та інших виробництв, а також на галузеву
спеціалізацію сільського господарства. Наявність великих родовищ і
басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює
передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи
інших галузях промисловості.

Районоутворююче значення мають також основні форми територіальної
організації виробництва — промислові центри, промислові вузли
(зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих
містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві
промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси,
які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об’єднуються в
народногосподарський комплекс економічного району. Важливу роль у
формуванні економічних районів відіграє транспорт. Наявність розвинутої
транспортної мережі на певній території впливає на темпи формування
економічного району, забезпечує здійснення широких міжрайонних
економічних зв’язків, посилює формування зон економічного тяжіння
периферійних територій до їхнього економічного ядра. Значний вплив на
формування економічних районів має національно-політичний устрій та
адміністративно-територіальний поділ країни. В умовах перехідної
економіки, коли ще значна кількість промислових підприємств залишається
власністю держави, а в сільському господарстві зберігаються кооперативні
сільськогосподарські підприємства, адміністративні області залишаються
ще як єдине господарське ціле із своїми органами управління
господарством. У їх межах функціонують територіальні виробничі
комплекси, їхні основні складові частини або окремі ланки
народногосподарського комплексу великого економічного району.

Адміністративні центри низових районів і областей, як правило, стають і
важливими економічними центрами, створюють свої зони впливу на
навколишню територію і цим також зв’язують її в єдине ціле.

3. ПРИНЦИПИ І КРИТЕРІЇ ВИДІЛЕННЯ ВЕЛИКИХ

ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ

У науковій літературі обґрунтовується і використовується ряд критеріїв і
принципів економічного районування. До основних з них належать такі:

загальний (інтегральний, міжгалузевий) економічний район має бути
великою економічно цільною територією, на якій є значні природні
ресурси, необхідні для визначення його господарської спеціалізації і
забезпечення сучасного і перспективного розвитку;

розміри територій великих економічних районів повинні відповідати
вимогам скорочення перевезення масових вантажів в межах району до
економічно доцільних відстаней, наближатися до їх одномасштабності, а
величини економічних потенціалів районів повинні бути близькими між
собою (Економічний потенціал району може визначатися чисельністю
населення, розмірами валового внутрішнього продукту, валової продукції
промисловості і сільського господарства, вартістю основних виробничих
фондів, показниками на душу населення, на тисячу чоловік та ін.)

економічний район повинен являти собою виробничо-економічну
територіальну єдність, яка створюється розвиненими внутрішніми
виробничими зв’язками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі
країни;

на території інтегрального економічного району повинен бути сформований
достатньо потужний народногосподарський комплекс, основу якого
становлять територіальні виробничі комплекси з такою галузевою
структурою:

• профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни),
які включають до свого складу кілька галузей промисловості і сільського
господарства;

• галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і
забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що
обслуговують потреби галузей спеціалізації району (добування і
збагачення сировини, виробництва напівфабрикатів, обладнання, ремонт
обладнання, виробництво будівельних матеріалів тощо);

• галузі, які забезпечують потреби населення району промисловими і
продовольчими товарами, необхідними матеріалами;

при виділенні економічного району повинно враховуватися
економіко-географічне положення території і його вплив на спеціалізацію
та особливості розміщення продуктивних сил;

врахування при виділенні економічного району принципу економічного
тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної
територіальної частини або і всієї зони, формуючого впливу його
головного регіонального центру;

до складу великих економічних районів повинні повністю включатися
території адміністративних областей, країв, автономних республік без
порушення їх меж.

4. ІЄРАРХІЯ ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ, ЇХ ОСНОВНІ ТИПИ

Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до вивчення
територіально-господарських відмінностей у межах країни обумовлює також
потребу систематизації різних економічних районів.

Науково обгрунтованим є об’єктивне існування двох типів економічних
районів — галузевих і загальних або багатогалузевих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення
особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва.
Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності
територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного
господарства і пов’язаних з ними обслуговуючих виробництв, їх
територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній
території необхідних природних передумов (грунтово-кліматичних і
сировинних ресурсів), крупного споживача продукції, сприятливих
транспортних зв’язків тощо.

Так, наприклад, у сільському господарстві виділяються райони виробництва
технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в
промисловості — райони вугільної, металургійної, хімічної, легкої та
інших галузей індустрії.

Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних економічних
районів. Галузеве районування посилює наукову обгрунтованість визначення
території загальних економічних районів.

Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних
народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться
територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх
складові частини.

За цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних
районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі
(мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони — це поділ території країни на
найбільші територіальні частини, які об’єднують кілька адміністративних
областей, або адміністративні області з автономною республікою, або
адміністративні краї з автономними областями. Головною метою визначення
цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще
тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення
напрямів їх раціонального розвитку і більш ефективного використання
їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використовуються для
довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил,
формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського
виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї
адміністративної області.

У великих економічних районах, крім галузей спеціалізації в масштабі
держави, повинні розвиватись і інші основні галузі виробництва з метою
більш повного використання місцевих ресурсів і зменшення обсягів
девізної продукції з інших районів.

Виникнення і розвиток великих економічних районів може відбуватися в
країнах з територією не менше 300—500 тис. км2. В країнах з меншою
територією формуються тільки мезо- і мікрорайони, тобто райони другого і
третього порядку (підтипи міжгалузевих районів).

Середні (інтегральні) економічні райони, як правило, є підрайонами
великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи
адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це
територіальні одиниці економічного районування. Об’єктивною основою
цього районування виступає територіальний поділ праці як в масштабах
країни, так і в межах великих (інтегральних) економічних районів.

На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх
складові частини. У даному підтипі економічних районів основну
районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які
разом з тим є і найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці
міста є тими ядрами районів, які пов’язують їх периферію в єдине ціле.

Середні економічні райони об’єднуються у великий економічний район зоною
районоформуючого впливу великих регіональних центрів з системою
спеціалізації і кооперування їхніх підприємств. З метою більш повного
використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих
районах здійснюється не тільки на основних галузях, а й на виробництві
другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного
району. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку
виробництва і невиробничої сфери та розробки державних програм
галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) — це найнижчий ступінь інтегральних
економічних районів. Вони органічно пов’язані з низовим
адміністративно-господарським районуванням, їх територія відповідає
території внутріобласних адміністративних районів.

Визначення меж цих районів залежить від об’єктивних і суб’єктивних
факторів. Це пов’язано з тим, що економічна основа сусідніх районів
даного підтипу часто буває однорідною (однотипною), особливо в
спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі
визначаються виробничими зв’язками підприємств місцевого значення з їх
сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням
всього господарства, яке здійс- нюється районними центрами. В цих
районах основними галузями виробництва є рослинництво, тваринництво і
місцева промисловість, переважно та, що переробляє сільськогосподарську
сировину. Найбільш поширеними виробничими поєднаннями тут є локальні
аграрно-промислові комплекси (завод, цех і сировинна зона). В межах цих
районів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення,
які впливають на формування обласних господарських комплексів і
внутріобласних підрайонів.

Низові адміністративно-господарські райони в умовах планової системи
розвитку господарства і навіть в умовах перехідного до ринкової
економіки періоду використовуються для поточного планування і
оперативного управління розвитком виробництва. Ця функція в умовах
поширення приватної власності на засоби виробництва буде змінюватися.

5. Мережа економічних районів України

Економічне районування України на державній організаційній основі, по
суті, розпочалося з 1921 р. комісією Держплану Росії під керівництвом І.
Г. Олександрова.

Перша спроба виділення економічних районів на Україні була невдалою. За
проектом Держплану її територія була поділена на два великих райони:
Південний гірничопромисловий і Південно-Західний — в основному
сільськогосподарський. Однак Уряд України не прийняв такого поділу,
внаслідок чого пізніше Держплан СРСР виділив Україну як єдиний
економічний район.

У довоєнний період для внутріреспубліканського планування територію
України поділили на частини на основі об’єднання у великі групи
адміністративних округів. Але в зв’язку з нестабільністю
адміністративно-територіального поділу на той час таке районування було
дуже короткочасним.

Тільки в післявоєнний період, коли в основному стабілізувався
адміністративно-територіальний поділ і були визначені майже всі сучасні
області України, а також завершилось об’єднання території України з її
західними землями і Кримом, розпочалась науково більш обгрунтована
розробка мережі економічних районів.

Початок її було зроблено в 1952 р. вченими під керівництвом академіка
К.Г.Воблого. В основу виділених ними районів було покладено об’єднання
адміністративних областей, які визначалися спільністю
економіко-географічного положення, особливостями формування господарства
у минулому і сучасною його спеціалізацією. Вони виділили п’ять
економічних районів (груп областей): Центральний (Київська,
Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам’янець-Подільська);
Південно-Східний (Сталінська, Вороши-ловградська, Дніпропетровська і
Запорізька); Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська);
Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська,
Ізмаїльська); Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська,
Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська),(У
складі Київської області на той час ще була і територія майбутньої
Черкаської об. Кримська область була ще у складі Російської Федерації;
Ізмаїльська область об’єднал Одеською, а Дрогобицька — з Львівською).

Якщо врахувати виділення Подільського району, яке відбулося пізніше з
областей Центрального (Вінницька, Кам’янець-Подільська) і Західного
(Тернопільська) районів, і виділення Придніпровського району з областей
Південного — Східного району (Дніпропетровська і Запорізька), то ця
мережа довела свою життєздатність. Вона збільшена до семи районів, які
тепер становлять основу мережі економічних районів України.

В 1957 р. у зв’язку з переходом від галузевого до територіального
планування розвитку народного господарства СРСР була затверджена нова
мережа, яка складалася з економічних адміністративних районів. За цією
мережею на території України було виділено 11 економічних
адміністративних районів.

У 1960 р. їх кількість була збільшена до 14. З метою укрупнення
економічних адміністративних районів А. Т. Діброва в 1958р. запропонував
мережу з 6 основних економічних районів: Донбасу, Промислового
Придніпров’я, Північно-Східного, Центрального, Західного,
Причорно-морського.

У зв’язку з подрібненістю території України економічними районами та
значним збільшенням управлінського апарату Держ-план України укрупнив у
1962 р. економічні адміністративні райони і зменшив їх кількість з 14 до
7.

До мережі цих районів увійшли:

Донецький (Донецька і Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області);

Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області);

Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька
області);

Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська,
Закарпатська області);

Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області).

Ця мережа економічних районів більш об’єктивно відображала реально
існуючі економічні райони України. Винятком була тільки Чернівецька
область, яка пізніше цілком обгрунтовано була віднесена до Карпатського
економічного району. Ці райони до 1990 р. залишалися визнаними
підрайонами генеральних економічних районів, виділених на Україні в 1963
p., коли процес укрупнення економічних районів відбувався на всій
території Радянського Союзу.

В результаті була затверджена мережа з 18 великих економічних районів і
одного середнього (мезорайону) — Молдавської РСР. За цією мережею на
Україні було виділено три макрорайони: Донецько-Придніпровський (у
складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13 областей) і Південний
(у складі 4 областей).

Виділення великих економічних районів допомагало Держплану СРСР
зосереджувати свою увагу на визначенні найважливіших крупнорайонних
загальнодержавних завдань при розробці (Планів перспективного розвитку і
розміщення продуктивних сил, як у старих районах, так і особливо — в
районах нового інтенсивного господарського освоєння на сході країни
(утворення великих баз паливної, металургійної, хімічної промисловості,
а також баз виробництва сільськогосподарської продукції: зернових і
технічних культур, овочівництва, виноградарства, садівництва,
ефіроолійних культур, спеціалізованого тваринництва та ін.

Така мережа економічних районів існувала до 1990 р. Після розпаду СРСР,
в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного
економічного розвитку стара мережа великих економічних районів втратила
своє призначення. Вона не могла забезпечити більш диференційованого
підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням
особливостей і відмінностей природних, історичних, економічних умов
регіонів, існуючих на території України.

В 90-х роках вченими України запропоновано кілька варіантів
удосконалення мережі економічних районів. Однак їх основним недоліком
було недостатнє наукове обгрунтування та неповне врахування реально
існуючих економічних взаємозв’язків. У запропонованих варіантах мереж
економічних районів економічними районами України визнаються території,
які раніше були названі об’єктивними підрайонами
Донецько-Придніпровського і Південно-Західного макроекономічних районів
в системі союзного поділу праці.

По суті адміністративні області виключаються із складу одного
економічного району і включаються до складу іншого, нерідко
необгрунтоване виділеного. Це стосується, зокрема, виділення
Центрально-Українського району шляхом об’єднання Черкаської і
Кіровоградської областей. Територія вказаних областей дійсно є
центрально-географічною частиною України, але за системою
взаємозв’язків, що склалися, вона не є економічним районом. Достатньо
відзначити, що до 1954 р. Черкаська область перебувала у складі
Київської області і досі має тісні виробничі і невиробничі зв’язки з
Києвом. Кіровоградська область не має спільного економічного ядра з
Черкаською областю; вона має тісні економічні зв’язки з Кривбасом і є
складовою частиною територіально-виробничого комплексу Дніпропетровської
і Запорізької областей.

Виходячи з наукових основ економічного районування, викликає сумнів
доцільність необгрунтованого виділення Поліського району у складі
Волинської, Рівненської, Житомирської і Чернігівської областей.
Необхідно враховувати ту обставину, що Полісся — це природна зона, а
природний фактор хоч і має важливе значення, не може бути основним
районоутворюючим фактором в економічному районуванні. Крім того,
Київська, Житомирська, Чернігівська і Черкаська області — це нерозривні
складові великого територіально-виробничого комплексу, що знаходиться в
зоні інтенсивного районоутворюючого впливу Києва, мають з ним тісні
багатогалузеві зв’язки (виробничі, транспортні, інфраструктурні).

Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної економічної
політики, Кабінет Міністрів України у 1998 р. вніс на розгляд до
Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію державної
регіональної економічної політики», в якому пропонується мережа
економічних районів України у такому складі:

Донецький (Донецька, Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);

Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська,
Херсонська області, м. Севастополь);

Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька
області).

Запропонований проект нової мережі економічних районів в цілому
відповідає науковим критеріям економічного районування, але разом з тим,
на нашу думку, не позбавлений певних недоліків. Насамперед це стосується
виділення Поліського району, про що йшлося вище. З точки зору
географічного визначення, невдалою є назва Східного району. В усіх
варіантах попередніх мереж і економічного районування він був названий
Північно-Східним.

Подальший розвиток теорії і практики економічного районування в Україні
дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів України.

6. ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ

Велике прикладне значення економічного районування полягає у тому, що
воно є основою формування і реалізації державної регіональної
економічної політики, а також використовується в практиці
територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів
розміщення нових виробничих об’єктів та вдосконаленні територіальної
структури господарства, обгрунтуванні перспектив розвитку
територіально-виробничих комплексів. Економічне районування сприяє
підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого і
науково-технічного потенціалу регіонів і всієї країни.

В Україні здійснюється генеральне економічне районування території для
цілей прогнозування, розробки і реалізації територіальних комплексних
програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем
розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення.
Територіальні схеми розміщення і розвитку продуктивних сил певних
районів являють собою прогнозні, науково обгрунтовані розробки
прикладного характеру, які містять як ретроспективний аналіз розвитку
усіх структурних складових господарського комплексу території, так І
визначення напрямів перспективного розвитку. При цьому обґрунтовуються
основні завдання і показники соціально-економічного розвитку регіонів та
шляхи вирішення соціальних, економічних і екологічних проблем.

Таким чином, економічне районування є науковим методом територіальної
організації народного господарства і водночас одним із засобів
раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації
та піднесення соціально-економічного розвитку.

Література

1. Аломпиев П. М. Зкономическое районирование СССР. — М: Изд-во
зкономической литературьі, 1963. — 96 с.

2. Закономерности й фактори развития зкономических районов СССР.— М.:
Наука, 1965. —256с.

3. Заставний Ф. Д. Географія України. — Львів: Світ, 1994. — С.
349—380.

4. Колосовский Н. Н. Теория зкономического районирования. — М.ІМнсль,
1969.— 335с.

5. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія
України з основами теорії: Посібник. — К.: Знання, 1998. — С. 398^106.

6. РегионьІ Украйни: Поиск стратегии оптимального развития / Под ред. А.
П. Роликова. — Харьков: Харьковский ун-т, 1994. — 304 с.

4. Наукові основи державної регіональної

економічної політики

– Сутність державної регіональної економічної політики, її мета та
завдання.

– Основні принципи державної регіональної економічної політики України.

– Механізм реалізації державної регіональної економічної політики та
його складові.

– Сучасна концепція розміщення продуктивних сил. Особливості розміщення
продуктивних сил за умов ринкової економіки.

– Перспективи розвитку регіонів України.

1. СУТНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ

ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ, ЇЇ МЕТА ТА ЗАВДАННЯ

Розбудова незалежної правової держави, що відбувається в Україні, та
реформування системи управління зумовлюють зростання ролі територій у
проведенні економічних трансформацій і становленні нових форм
господарювання. Сьогодні значно розширюються функції і завдання регіонів
щодо раціонального використання природних ресурсів, забезпечення
зайнятості населення та розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. Від
того, наскільки оптимально поєднуються інтереси держави і окремих
регіонів, залежить збалансованість розвитку народногосподарського
комплексу.

В цілому регіональна економічна політика характеризується певною
сукупністю цілей, завдань, механізмів, які в кінцевому підсумку
визначають її стратегію і тактику. Вона грунтується на врахуванні
широкого спектра національних, політичних, соціальних факторів, що і дає
змогу ефективно впливати на регіональний розвиток. При визначенні
пріоритетних напрямів регіональної економічної політики беруться до
уваги демографічні, екологічні, виробничі та інші проблеми, вирішення
яких сприяє загальному економічному піднесенню регіонів.

Кабінет Міністрів України розробив і вніс на розгляд Верховної Ради
України проект Закону України «Про концепцію державної регіональної
політики», згідно з якою ця політика являє собою систему заходів
організаційного, правового та економічного характеру, що здійснюються
державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних
і стратегічних цілей. Головне їх спрямування — це забезпечення
раціонального використання природних ресурсів регіонів, нормалізація
життєдіяльності населення, досягнення екологічної безпеки та
вдосконалення територіальної структури економіки.

Об’єктами регіональної економічної політики можуть бути різні
адміністративно-територіальні утворення або їх сукупність, суб’єктами —
органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, які безпосередньо
виконують функції щодо забезпечення соціально-економічного розвитку
регіонів. Державна регіональна економічна політика грунтується на
положеннях Конституції України, Закону України «Про місцеве
самоврядування в Україні», інших нормативно-правових актів.

На нинішньому етапі соціально-економічного розвитку її головною метою є
збільшення національного багатства країни на основі підвищення
соціально-економічного розвитку регіонів, ефективного використання їх
природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу, раціоналізації
систем розселення та досягнення внутрірегіональної збалансованості. Ця
мета може бути значно деталізована стосовно конкретних сфер суспільного
розвитку.

Зокрема, в економічній сфері вона полягає у досягненні економічно
доцільного рівня комплексності господарства регіонів та раціоналізації
їх структури; створенні економічних передумов для розвитку
підприємництва та ринкової інфраструктури, проведення земельної реформи
та приватизації державного майна, інших ринкових перетворень; створенні
і розвитку спеціальних (вільних) економічних зон; удосконаленні
економічного районування країни. У соціальній сфері головна мета
регіональної економічної політики України реалізується у конкретних
заходах, націлених на стабілізацію рівня життя усіх верств населення з
поступовим підвищенням рівня добробуту на основі єдиних соціальних
стандартів та посилення усіх форм соціального захисту населення;
забезпеченні продуктивної зайнятості населення через ефективне
регулювання регіональних ринків праці та міграційних процесів; сприянні
покращанню демографічної ситуації з метою збільшення тривалості життя та
забезпечення природного приросту населення в регіонах; формуванні
раціональної системи розселення на основі збереження існуючих та
створення нових населених пунктів; активізації функціонування сіл та
малих міських поселень, регулювання розвитку великих міст. У екологічній
сфері державна регіональна економічна політика спрямовується на
запобігання забрудненню довкілля та ліквідацію його наслідків,
впровадження механізму раціонального природокористування, збереження
унікальних територій та природних об’єктів.

На основі чіткого визначення мети державної регіональної економічної
політики обґрунтовуються її основні завдання. Серед пріоритетних завдань
на тривалу перспективу державними органами управління визначено
структурну перебудову економіки регіонів України, насамперед промислових
регіонів і центрів з надмірною концентрацією підприємств важкої
індустрії та складною екологічною обстановкою (Донецька,
Дніпропетровська, Запорізька, Луганська області, міста Київ, Харків,
Одеса, Кривий Ріг, Маріуполь та Макіївка). При здійсненні структурних
трансформаційних процесів передбачається поліпшити екологічну ситуацію у
промислових центрах Донбасу, Придніпров’я, Прикарпаття та на територіях,
що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській
АЕС.

Важливе місце серед завдань регіональної економічної політики посідають
соціальні питання, вирішення яких можливе лише на основі радикальних
змін у сучасній політиці зайнятості та ринку праці. У перспективі
передбачається активізувати діяльність щодо створення нових робочих
місць у споживчій сфері, організаціях ринкової інфраструктури, малому та
середньому підприємництві виробничої сфери. Це дозволить забезпечити
працевлаштування осіб, які вивільняються з промислових підприємств, та
підвищити рівень зайнятості населення у сфері обслуговування.

Необхідною передумовою соціального прогресу країни та одним з важливих
завдань регіональної економічної політики є поліпшення демографічної
ситуації у регіонах України на основі подолання процесів депопуляції й
покращання соціально-побутових умов життя населення, здійснення заходів
щодо підтримки сімей з дітьми та найменш соціальне захищених верств
населення, зростання рівня споживання населенням товарів та послуг.

У виробничій сфері пріоритетними завданнями визначено розвиток
експортних та імпортозамінних виробництв у регіонах, де для цього є
сприятливі умови (вигідне транспортно-географічне положення, необхідний
економічний та науковий потенціал). Це дозволить суттєво вплинути на
експортний потенціал територій, вдосконалити структуру експорту держави,
розширити зовнішньоекономічні зв’язки.

Особлива увага приділятиметься розвитку сільськогосподарського
виробництва на основі удосконалення його спеціалізації та підвищення
рівня інтенсифікації з метою нарощування експортного потенціалу,
комплексної інтеграції переробних галузей з виробництвом
сільськогосподарської продукції та сировини.

Завданнями регіональної економічної політики передбачається повніше
використання рекреаційних ресурсів Криму, районів узбережжя Чорного та
Азовського морів, Карпат, а також сприятливих за кліматичними та
природними факторами районів Волинської, Вінницької, Полтавської,
Черкаської та інших областей з метою формування в майбутньому
високорозвинутих рекреаційно-туристичних та оздоровчо-лікувальних
комплексів державного і міжнародного значення.

2. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОЇ

РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Державна регіональна економічна політика України формується і
реалізується таким чином, щоб забезпечити територіальну цілісність
держави, створити рівновигідні умови функціонування регіональних
господарських комплексів з метою активізації ролі територій у проведенні
економічних реформ та вирішенні нагальних соціальних проблем. Сучасна
державна регіональна економічна політика України, як це визначено
нормативними документами, грунтується на таких основних принципах:

визнання і дотримання загальнодержавних пріоритетів та забезпечення
органічної єдності завдань щодо соціально-економічного розвитку країни
та розвитку продуктивних сил регіону;

правове забезпечення економічної самостійності регіонів на основі
розмежування повноважень між центральними і місцевими органами
виконавчої влади та органами місцевого самоврядування й підвищення їх
відповідальності щодо вирішення завдань життєзабезпечення і комплексного
розвитку територій;

дотримання вимог екологічної безпеки при реформуванні структури
господарських комплексів і розміщенні нових підприємств;

досягнення економічного і соціального ефекту за рахунок використання
переваг територіального поділу праці, раціонального природокористування,
розвитку міжрегіональних зв’язків.

Підвищення дієвості регіональної економічної політики, зростання
загальної керованості економічними процесами можливе лише на основі
визначення і розмежування повноважень місцевих органів виконавчої влади
та органів місцевого самоврядування. В процесі здійснення конкретних
заходів державної регіональної економічної політики, спрямованих на
підвищення ролі регіонів у проведенні економічної реформи в країні,
передбачається: сформувати нову територіальну структуру державного
сектора економіки; реформувати систему управління державним сектором
економіки; зміцнити економічні основи місцевого самоврядування та
розширити його важливі соціально-економічні І функції щодо
життєзабезпечення територіальних утворень; здійснити поетапний перехід
на обгрунтовану систему бюджетного регулювання та розширити права
місцевих органів виконавчої влади у бюджетній політиці України.

3. МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ

ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ЙОГО СКЛАДОВІ

Механізм реалізації державної регіональної економічної політики — це
система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних
засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову
організацію суспільства, забезпечується соціально-економічний розвиток
регіонів, вдосконалюється структура їхнього господарського комплексу.
Основними складовими цілісного механізму державної регіональної політики
України, як визначено діючими нормативними документами, виступають:
відповідна законодавчо-нормативна база, бюджетно-фінансове регулювання
регіонального розвитку, прогнозування і програмування, розвиток різних
форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних
економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво тощо).

Першоосновою механізму регіональної економічної політики є законодавча
база, що визначає взаємовідносини держави і регіонів та відповідні
організаційні структури управління соціально-економічними процесами. На
сучасному етапі економічного розвитку держава через законодавчу базу
проводить політику, спрямовану на підвищення економічної самостійності
територій. Водночас вона координує діяльність місцевої влади на основі
визначення співвідношень державного і місцевих бюджетів, розвитку

инфраструктурних об’єктів місцевого та загальнодержавного призначення,
формування централізованих і регіональних фондів різного цільового
призначення.

Механізм державної регіональної політики повинен поєднувати у собі
методи прямого і опосередкованого впливу на соціально-економічні
процеси. За своїм характером ці методи можуть бути заохочувальні та
обмежувальні, активні та пасивні, їх комплексне поєднання дає змогу
забезпечити високу результативність у досягненні намічених цілей.

В регіональній економічній політиці широко використовуються такі методи
прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, пряма
фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій тощо. Для
опосередкованого економічного регулювання регіонального розвитку
використовують важелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної,
зовнішньоекономічної політики. Державні органи управління можуть
впливати на регіональний розвиток через такі заходи протекціонізму:
надання податкових пільг для розвитку наукомістких виробництв, створення
акціонерних товариств для завершення раніше розпочатого будівництва,
надання регіонам інвестиційних премій за спорудження об’єктів, що
дозволяють покращити структуру економіки регіону, працевлаштувати
вивільнених працівників, поліпшити екологічну ситуацію тощо.

Принциповим питанням є вдосконалення існуючої системи бюджетного
регулювання та розширення бюджетної автономії територій. Ступінь
державного втручання в господарські процеси вимірюється показниками
питомої ваги державних прибутків і видатків у внутрішньому валовому
продукті — їх висока питома вага свідчить про сильний вплив держави на
економіку. У перспективі передбачається істотно розширити права місцевих
органів виконавчої влади у бюджетній політиці на основі підвищення ролі
місцевих податків і зборів, встановлення науково обгрунтованих
нормативів відрахувань до місцевих бюджетів тощо.

Одним з важливих елементів регіональної економічної політики є розробка
довгострокових, середньострокових прогнозів соціально-економічного
розвитку Автономної Республіки Крим, областей України, міст Києва і
Севастополя та державних регіональних програм, за допомогою яких
досягається планомірність у розвитку продуктивних сил, узгоджуються
інтереси галузей і територій. На сьогодні розроблені проекти
регіональних програм соціально-економічного розвитку Карпатського
регіону, Полісся, Поділля, Українського Причорномор’я.

В регіональній економічній політиці особливе місце посідає економічне
стимулювання розміщення нових виробничих об’єктів, здатних виготовляти
конкурентоспроможну продукцію й швидко реагувати на зміну ринкової
кон’юнктури. В першу чергу це стосується розвитку малого та середнього
підприємництва, яке має виражену регіональну орієнтацію і суттєво
впливає на зміни в структурі економіки. Саме малий бізнес може ефективно
вирішувати проблему забезпечення незайнятого населення робочими місцями.
Для досягнення збалансованого розвитку господарства певної території
необхідно сприяти формуванню регіональних центрів малого і середнього
бізнесу, створенню різних типів спеціальних (вільних) економічних зон,
центрів активної науково-технічної діяльності.

Формування спеціальних економічних зон в Україні дасть змогу збільшити
надходження іноземних інвестицій, створити сучасну виробничу,
транспортну та ринкову інфраструктуру, підвищити ефективність
використання природних ресурсів. Завдяки застосуванню пільгового режиму
оподаткування та митного режиму створюються сприятливі умови для
зростання економічної активності суб’єктів господарювання. З 1996 р. в
Україні діє експериментальна зона «Сиваш». Спеціальні економічні зони
створено у Донецькій, Луганській, Закарпатській областях. Для вирішення
проблеми працевлаштування персоналу, що вивільнятиметься у зв’язку з
виведенням з експлуатації блоків Чорнобильської АЕС, сформована
спеціальна економічна зона «Славутич».

Особливе місце в регіональній економічній політиці належить різним
формам міжрегіонального й прикордонного співробітництва; зонам активної
науково-технічної діяльності, створення яких передбачає організацію
наукових, дослідницьких і технологічних парків, інноваційних центрів,
технополісів тощо.

Велика увага в регіональній економічній політиці приділяється так званим
проблемним регіонам, тобто тим територіям, які вирізняються серед інших
кризовим загостренням певної проблеми, що має негативні
соціально-економічні наслідки для всієї системи господарювання.
Першопричиною загострення цих проблем можуть бути як природні та
техногенні катастрофи, так і соціально-економічні фактори. З погіршенням
загальноекономічної ситуації кількість таких територій постійно зростає,
а розв’язання нагромаджених тут проблем потребує все більше фінансових
коштів та матеріальних ресурсів.

4. СУЧАСНА КОНЦЕПЦІЯ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ. ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ
ПРОДУКТИВНИХ СИЛ ЗА УМОВ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Основою нової регіональної парадигми є визнання цілісності і
рівноправності усіх складових єдиної регіональної системи —
природно-ресурсної, економічної, соціальної, інформаційної. Сучасна
концепція розміщення продуктивних сил орієнтується на досягнення їх
сталого розвитку і передбачає: подолання існуючих диспропорцій у
територіальній структурі національної економіки; максимальне
використання переваг територіального поділу праці, особливостей
природно-ресурсного та науково-виробничого потенціалу регіонів;
удосконалення спеціалізації регіонів з урахуванням загальнодержавних
інтересів; активізацію господарської діяльності у регіонах на ринкових
засадах в умовах різних форм власності; забезпечення умов для
прискореного розвитку галузей, що випускають конкурентоспроможну
продукцію, та залучення іноземних інвестицій у регіони, де існують для
цього найбільш сприятливі передумови; створення нормальних умов для
життєдіяльності населення та ліквідацію зон надзвичайних екологічних
ситуацій в окремих регіонах.

Основні концептуальні положення щодо розміщення продуктивних сил
реалізуються в таких розробках прикладного характеру, як схеми-прогнози
та державні програми розвитку й розміщення продуктивних сил України,
економічних районів і областей на перспективу. Вони необхідні для
обгрунтування економічно доцільних напрямів розвитку продуктивних сил
певних територій та розробки цілеспрямованих заходів державної
регіональної економічної політики, які б дали змогу забезпечити
ефективне регулювання процесів регіонального розвитку, узгодження дій
центральних і місцевих органів виконавчої влади у здійсненні структурної
перебудови економіки країни та послідовному впровадженні ринкових
відносин.

До особливостей розміщення і розвитку продуктивних сил за умов ринкової
економіки можна віднести такі:

• органічне поєднання державних, регіональних і місцевих інтересів під
час розміщення нових об’єктів при мінімальному залученні зовнішніх
ресурсів та максимальному використанні місцевих;

• формування та інтенсивний розвиток об’єктів ринкової інфраструктури та
інформаційних систем з метою створення збалансованих регіональних ринків
виробництва і збуту конкурентоспроможної продукції та послуг, на яких
спеціалізуються регіони;

• пріоритетний розвиток наукомістких виробництв з швидкою окупністю
витрат, ресурсозбереженням і значним нагромадженням для активізації
інвестиційної діяльності та структурної реорганізації економіки;

• орієнтація на прогресивну структуру регіональної економіки з високою
питомою вагою галузей, що працюють на задоволення потреб споживчого
сектора економіки;

• розвинутість недержавного сектора економіки, зокрема підприємницьких
структур.

5. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ

У перспективі в Донецькому і Придніпровському регіонах набудуть
подальшого розвитку такі галузі спеціалізації промисловості:
паливно-енергетична, чорна і кольорова металургія, хімічна,
автомобільна, аерокосмічна промисловість, важке машинобудування. У
найближчій перспективі здійснюватиметься комплексна реструктуризація та
технічне переоснащення перспективних підприємств вугільної,
металургійної, хімічної промисловості, машинобудування, енергетики, а
також структурне реформування всього виробничо-територіального комплексу
та збалансування розвитку базових галузей з реальними потребами
економіки. Здійснюватимуться конверсія окремих оборонних підприємств із
метою використання їх потужностей для випуску цивільної продукції,
зокрема товарів народного споживання; проводитимуться заходи щодо
забезпечення продуктивної зайнятості населення шляхом диверсифікації
виробництв, організації громадських робіт, створення нових робочих
місць, особливо у шахтарських містах і селищах. Відбуватиметься
нарощування потужностей легкої та харчової промисловості.

Поряд з цим значна увага приділятиметься поліпшенню екологічної ситуації
шляхом впровадження у виробництво безвідходних і маловідходних
технологій, перепрофілювання окремих підприємств, ліквідації териконів,
хвосто- і шлакосховищ, відстійників, рекультивації порушених земель.

У Східному регіоні України структурна перебудова спрямовуватиметься на
технічне переоснащення та підвищення ефективності роботи підприємств
таких галузей спеціалізації, якими є тракторне і сільськогосподарське
машинобудування, автомобільна, електронна, електротехнічна, харчова
промисловість. Збільшуватимуться обсяги власного видобутку газу, нафти
та продуктів їх переробки.

У перспективі здійснюватиметься конверсія частини виробничих потужностей
підприємств військово-промислового комплексу з їх спрямуванням на випуск
цивільної продукції. Поряд з цим вдосконалюватиметься спеціалізація
сільськогосподарського виробництва, підвищуватиметься його товарність та
ефективність, набудуть подальшого розвитку переробні галузі. Регіон
більш ефективно використовуватиме наявний науково-технічний потенціал та
переваги прикордонного розташування.

У Центральному регіоні України структурні зрушення в економіці
спрямовуватимуться на посилення її соціальної орієнтації,
забезпечуватиметься прискорений розвиток АПК, сфери послуг, харчової і
легкої промисловості, а також машинобудівних галузей — авіабудування,
сільськогосподарського машинобудування, радіотехніки і електроніки.
Здійснюватиметься реконструкція та технічне переоснащення підприємств
хімічної промисловості, розвиток наукомістких виробництв на основі
науково-технічного і кадрового потенціалу м. Києва. Передбачаються
заходи щодо вирішення еколого-економічних і соціальних проблем,
пов’язаних з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

У Поліссі подальшого розвитку набудуть такі галузі спеціалізації, як
сільськогосподарське машинобудування, приладобудування, видобуток і
переробка мінералів, легка та харчова промисловість. Проводитиметься
реструктуризація АПК у напрямі підвищення частки харчової та переробної
промисловості. Передбачається розвиток інтенсивного землеробства і
тваринництва. Створюватимуться найсприятливіші умови для вирощування
суто поліських культур (картоплі, льону-довгунця, хмелю) та їх
промислової переробки, а також подальшого розвитку лісового
господарства, деревообробної промисловості, промисловості будівельних
матеріалів.

У Подільському регіоні здійснюватиметься технічна реконструкція та
модернізація енергетики, сільськогосподарського машинобудування,
приладобудування, харчової промисловості. Намічено перепрофілювання
частини підприємств на випуск техніки для агропромислового комплексу,
медицини, товарів народного споживання. Забезпечуватиметься пріоритетний
розвиток легкої промисловості, виробництва будівельних матеріалів,
скляних, фаянсових виробів на базі власної сировини. Посилиться
спеціалізація АПК на вирощуванні та переробці цукрового буряка, зернових
культур, м’яса і молока, поглиблюватиметься ступінь переробки
сільськогосподарської продукції.

Структурна перебудова промислового комплексу Карпатського регіону
спрямовуватиметься на підвищення питомої ваги сільськогосподарського і
автомобільного машинобудування, електронного та електротехнічного
виробництва з використанням сучасних технологій. Здійснюватимуться
заходи щодо реконструкції і технічного переозброєння підприємств
хімічної та нафтохімічної промисловості, подальшого розвитку та
інтенсифікації лісового господарства, лісопромислового комплексу, легкої
та харчової промисловості.

У сільському господарстві основна увага приділятиметься розвитку
овочівництва, садівництва, виноградарства, м’ясо-молочного скотарства та
вівчарства. У господарському комплексі регіону (формуватиметься
високорозвинутий рекреаційно-туристичний та оздоровчо-лікувальний
комплекс загальнодержавного і міжнародного значення. Розвиватиметься
регіональне транскордонне співробітництво у рамках єврорегіонів.

У перспективі пріоритетними напрямами розвитку Причорноморського регіону
будуть насамперед галузі морегосподарського комплексу — суднобудування
та судноремонт, рибне та портове господарство, а також галузі
машинобудування для обслуговування агропромислового комплексу, освоєння
нафтогазових родовищ шельфової зони Чорного моря. Передбачається значно
підвищити ефективність сільського господарства у виробництві зерна,
соняшнику, овочів, винограду, а також м’яса і молока.

Здійснюватиметься комплекс заходів щодо розселення і облаштування раніше
депортованих кримських татар та осіб інших національних меншин, які
повернулися на постійне проживання у цьому регіоні. Важливим напрямом
розвитку регіону є комплексне використання рекреаційних ресурсів,
створення у 1999 — 2010 роках ефективної індустрії туризму та
оздоровчо-лікувальних закладів, особливо цілорічного функціонування, у
Криму, Одеській, Миколаївській, Херсонській областях.

Література

1. Дорогунцов С. І., Федорищева А. М. Усталеність розвитку
еколого-економічного потенціалу України та її регіонів // Економіка
України. — 1996. — № 7. — С. 4—11.

2. Долішній М. І., Злупко С. М. Концептуальні засади регіональної
соціально-економічної політики та її компоненти // Регіональна
економіка. — 1997. — № 3. — С. 5—22.

3. Закон України «Про концепцію державної регіональної економічної
політики» (проект) № 57 — 2135 / 4 від 8 липня 1998 р. — 20 с.

4. Заяць Т. А. Регіональна політика ринку праці та зайнятості населення:
механізм формування і реалізації // Регіональна економіка. — 1997. — №
3. — С.83—89.

5. Економічний словник-довідник / За ред. С. В. Мочерного. — К.: Femina,
1995. — С. 249, 282—283, 318.

6. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія
України з основами теорії. — К.: Знання, 1998. — 416с.

7. Поповкін В.Н. Регіонально-цілісний підхід в економіці. — К.: Наукова
думка, 1993. — 210с.

8. Розміщення продуктивних сил : Підручник / В. В. Ковалевський, О. Л.
Михайлюк, В.Ф. Семенов та ін. — К.: Знання, КОО, 1998. — С. 451—458.

9. Симоненко В. Регіональна політика: системний підхід // Економіка
України. — 1996. — № 6. — С. 31—38.

10. Україна: прогноз розвитку продуктивних сил / С. І. Дорогунцов, Б. М.
Данилишин, Л. Г. Чернюк та ін. — К.: РВПС України НАН України, 1998. —
Т. 1. — 163 с.

11. Україна: прогноз розвитку продуктивних сил / С. І. Дорогунцов, Б. М.
Данилишин, Л. Г. Чернюк та ін. — К.: РВПС України НАН України, 1998. —
Т. 2. — 117 с.

5. Наукові методи аналізу розміщення і

територіальної організації народного господарства

– Сутність наукових методів.

– Традиційні і нові методи вивчення розміщення продуктивних сил.

– Зарубіжні теорії розміщення виробництва.

1. СУТНІСТЬ НАУКОВИХ МЕТОДІВ

На сучасному етапі розвитку народного господарства забезпечення
раціонального розміщення продуктивних сил стало однією з найважливіших
економічних і екологічних проблем у кожній країні. Надмірна концентрація
промисловості з сильнозабруднюючими природне середовище технологічними
процесами вступила в протиріччя з обумовленою нею надмірною
концентрацією населення в містах та середовищем його проживання.
Територіальна організація продуктивних сил вимагає обгрунтування
наукових основ розміщення виробництва і підприємств з урахуванням їх
економічної ефективності та можливої екологічної шкідливості.

Наукові основи розміщення продуктивних сил визначаються насамперед
методами цієї науки. Методи науки — це способи пізнання дійсності,
планомірний шлях встановлення істини. Сукупність методів дослідження,
які використовуються в науці, формують її методологію. Методи вивчення
об’єктів і явищ можна вважати науковими, якщо вони забезпечують
розкриття сутності дійсних процесів у їх розвитку.

Найбільш загальним, визначальним для всіх наук є діалектичний метод.
Спираючись на нього, в кожній галузі знань розробляється своя галузева
методологія і методика досліджень.

2. ТРАДИЦІЙНІ І НОВІ МЕТОДИ

ВИВЧЕННЯ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

До числа специфічних методів науки про розміщення продуктивних сил і
територіальної організації народного господарства належать як
традиційні, так і нові. До основних з них слід віднести:

• вивчення конкретного підприємства і аналіз його господарської
діяльності, виробничого потенціалу, технологічних особливостей,
складності виробничого процесу, зв’язків по поставках сировини і
реалізації готової продукції, енергетичної і кадрової забезпеченості,
можливостей збільшення потужностей, перспективності розвитку тощо;

• вивчення елементарної системи виробництва, до складу якої входить
підприємство;

• вивчення галузевого розміщення продуктивних сил і галузевої структури
господарства міста, району, області, країни. Для цього галузі
диференціюються на добувні і обробні. Галузі обробної промисловості
поділяються на: 1/ галузі, що тяжіють до джерел дешевого палива і
електроенергії; 2/ галузі, що розвиваються головним чином біля джерел
сировини; 3/ галузі, підприємства яких тяжіють до населених пунктів і
районів зосередження резервів трудових ресурсів або наявності
кваліфікованих кадрів; 4/ галузі, підприємства яких тяжіють до районів
споживання їх продукції;

• виявлення і вивчення промвузлів, ТВК і АПК як основ територіальної
організації виробництва;

• картографування територіальних аспектів розвитку і розміщення
продуктивних сил, формування економічних районів. За допомогою
тематичних економічних карт розкриваються особливості розміщення
промислових підприємств, центрів, галузей, промислових районів, їх
взаємозв’язки щодо сировини і поставок продукції; покриття території
країни або району мережею транспортних шляхів, лініями електропередачі
та ін. Карта може бути використана як логічна образно-знакова модель
території з сучасним розміщенням виробництва, транспорту, невиробничої
сфери, розселенням людей та ін.;

• економічне районування як найважливіший метод науки про розміщення
продуктивних сил, систематизацію складної інформації, удосконалення
територіальної організації народного господарства і його управління.
Науково обгрунтована мережа економічних районів дає змогу визначити
основні напрями найбільш раціонального використання ресурсів в кожному з
них шляхом утворення територіально-виробничих комплексів, визначення
галузей їх спеціалізації в народному господарстві країни і перспектив
розвитку;

• порівняльний метод, за допомогою якого на основі аналізу статистичних
даних і основних економічних показників визначається місце галузі серед
інших галузей району чи серед інших районів;

• статистичні методи, зокрема такі, як: групування статистичних
показників, розрахунки середніх величин, розрахунки відповідних
показників на 100 або на 1000 чол., розрахунки динамічних рядів у
натуральних числах та в процентах і визначення на їх основі темпів
зростання, приросту тощо;

• вивчення і визначення територіально-виробничих комплексів регіонів за
допомогою методу енерговиробничих циклів, який розкриває ланцюговий
зв’язок підприємств від видобутку сировини до виробництва готової
продукції, включаючи і обслуговуючі цю групу підприємства та наукові
установи;

• балансовий метод, що широко використовується при аналізі розвитку і
розміщення продуктивних сил.

Особливо слід підкреслити значення балансового методу. На його основі
визначають обсяги виробництва по галузях, рівень розвитку окремих
галузей, співвідношення між ними, зміни в їх розміщенні. На основі
балансових розрахунків у розрізі економічних районів по масових видах
продукції, яка є предметом міжрайонного вантажообігу, визначається
необхідність розвитку того чи іншого виду транспорту, а також
удосконалення мережі шляхів сполучення. Для уточнення економічно
доцільних масштабів розвитку виробництва в регіонах потрібна розробка
балансів районних ресурсів, оцінка можливостей районів по трудових,
паливно-енергетичних, земельних, водних ресурсах. Територіальні баланси
розробляються і по продукції, яка випускається і споживається на даній
території усіма підприємствами незалежно від їх галузевої приналежності
і відомчої підпорядкованості.

Для вирішення питань раціонального розміщення продуктивних сил в межах
країни та міжрайонного обміну потрібні балансові розрахунки у розрізі
економічних районів по паливу, чорних металах, будівельних матеріалах та
інших масових видах промислової і сільськогосподарської продукції. На
основі балансового методу визначаються пропорції у виробництві та
розподілі різноманітних ресурсів. Він є одним з основних методів
планування розвитку і розміщення продуктивних сил. Велике значення мають
орієнтовні балансові розрахунки, які широко використовуються при
розробці довгострокових галузевих схем розміщення виробництва і
генеральних схем розвитку і розміщення продуктивних сил країни і
регіонів.

На особливу увагу заслуговує використання методу територіальних
пропорцій у розміщенні виробництва. Пропорції — це певна відповідність
частин між собою і цілим, співвідношення між складовими частинами. Для
великої за територією держави життєво важливе значення має територіальна
структура виробництва, співвідношення галузевих і територіальних
пропорцій у процесі комплексного розвитку і розміщення народного
господарства. Метод територіальних пропорцій застосовується у виробничій
і в невиробничій сфері народного господарства як для забезпечення
ефективності використання сприятливих умов і факторів розвитку регіонів,
так і для оцінки їх участі у розподілі і споживанні створених
матеріальних благ.

Міжгалузеві і територіальні пропорції в розвиткові і розміщенні
продуктивних сил нерозривно пов’язані між собою. Зміни в галузевих
пропорціях народного господарства тягнуть за собою відповідні зміни в
територіальній структурі.

Визначення науково обгрунтованих пропорцій і темпів розвитку
господарства включає ряд важливих питань, які впливають на особливості
розміщення продуктивних сил. До них відносять: співвідношення першого і
другого підрозділів суспільного виробництва, співвідношення
промисловості, сільського господарства і транспорту, співвідношення між
галузями промисловості тощо.

Вивчення територіальних пропорцій і особливостей розміщення виробництва
пов’язано перш за все з розмірами території країни та з різноманітністю
природних і економічних умов в різних її частинах.

Так, на території України основна частка енергетичних, рудних ресурсів і
виробничого потенціалу знаходиться в лівобережній частині, а
правобережна і південна частини є менш індустріальне розвинуті. В таких
умовах особливе значення має визначення раціональних пропорцій у
подальшому промисловому розвитку східних, західних і південних регіонів
України. Від цього великою мірою залежить економічна ефективність
використання природних і трудових ресурсів та ефективність капітальних
вкладень.

Неабияке значення для раціонального розміщення продуктивних сил і
територіальної організації народного господарства має системний аналіз.
Під системним аналізом розуміють сукупність засобів і методів для
вивчення складних об’єктів — узагальнених динамічних систем, їх
дослідження здійснюється поетапно. На першому етапі після постановки
задачі пізнається об’єкт дослідження як територіальна
соціально-економічна система, визначається мета і робиться підбір
критеріїв для вивчення об’єкта як системи. На другому етапі окреслюються
межі системи, яка вивчається, визначається її структура — складові
частини (підсистеми), багатство елементів і зв’язків між ними. На
третьому етапі складається математична модель системи, визначається
ступінь її сформованості. Пізнання об’єкта як системи дає змогу найбільш
правильно визначити шляхи його розвитку.

У територіальній організації народного господарства за допомогою
системного підходу і системного аналізу пізнаються реально функціонуючі
галузеві виробничо-територіальні системи, системи розселення і більш
складні їх утворення — ТВК і соціально-економічні комплекси (СЕК).

На основі системного підходу визначаються шляхи удосконалення розміщення
виробництва, розселення і територіальної організації невиробничої сфери.
Так, наприклад, пізнання галузевих виробничих систем довело необхідність
і економічну доцільність формування єдиної енергосистеми країни, єдиної
транспортної системи, системи АПК; дозволило більш глибоко
проаналізувати їх сучасний стан і науково обгрунтувати перспективи.

Системний підхід до вивчення проблем раціонального розміщення
продуктивних сил дає змогу широко застосовувати економіко-математичні
методи. Серед них найбільшого поширення набули такі:

• математико-статистичні (одержання кількісної інформації і обробка
даних);

• математичне моделювання як формалізований опис явищ і процесів у сфері
територіального розміщення виробництва, побудова відповідних моделей
(систем математичного рівняння);

• методи математичного програмування, які застосовуються для вирішення
завдань щодо оптимізації розміщення виробничих і соціально-побутових
об’єктів тощо.

3. ЗАРУБІЖНІ ТЕОРІЇ РОЗМІЩЕННЯ ВИРОБНИЦТВА

Значна частина зарубіжних вчених не визнає вирішального впливу способу
виробництва і суспільного ладу на розміщення продуктивних сил і віддає
перевагу природним факторам, географічному середовищу.

Початок розробки теорії розміщення виробництва відноситься до кінця
XVIII — початку XIX ст. і був покладений» послідовниками Д. Рікардо.
Вони вважали, що розміщення промисловості є наслідком просторового
розподілу надлишків сільськогосподарської продукції, яка
використовувалась як продовольство для робітників і як сировина для
виробництва.

У цей період найбільш відомими в Німеччині та за її межами були теорії
І. Тюнена і А. Вебера. Модель І. Тюнена, яка була опублікована в 1826 р.
у його праці «Ізольована держава», вважалась для свого часу класичною
моделлю розміщення сільського господарства. Вона була до певної міри
умовною і практично могла бути використана тільки в окремих районах
деяких країн Західної Європи і в деяких штатах США. Основними
передумовами для використання цієї моделі автор вважав такі: 1) існує
«ізольована держава»; 2) її центральне місто — єдиний ринок збуту; 3) це
місто оточене однорідною рівниною; 4) «ізольована держава»
обслуговується тільки одним видом транспорту — гужовим; 5) рівнина
заселена фермерами, які забезпечують постачання продукції центральному
місту; 6) фермери намагаються максимально збільшити прибутки і
автоматично пристосовуються до попиту на центральному ринку.

Територія сільськогосподарських земель навколо центрального міста
держави розбивалась концентричними кільцями. Для удосконалення першого
варіанта своєї моделі Тюнен запропонував і другий, в якому покращив
транспортні умови. Передбачив і другий ринковий центр менших розмірів та
ін.

Основними факторами, які впливали на розміщення фермерських господарств,
на думку автора, були: віддаль від ферми до ринку, ціна, за якою фермер
реалізовував свою продукцію, і земельна рента.

Вказана праця Тюнена за характером її викладу була описовою, але
економісти пізнішого періоду (Гувер 1935, Льош 1954) і інші, які тієї чи
іншою мірою удосконалювали модель Тюнена, використовували її як основу
для нормативних моделей.

Схема розміщення виробництва, що її розробив Тюнен 173 роки тому, на
даний час докорінно змінилася із-за розвитку транспорту, виникнення
нової техніки тощо. І все ж таки, як вважають деякі зарубіжні вчені, цю
модель в окремих випадках можна використовувати ще і в наші дні.

Модель А. Вебера (1909) була визнана на цей час найбільш вдалою для
розміщення промисловості. У її основі, так само як і в Тюнена, лежить
ізольована держава, а природні ресурси, необхідні для забезпечення
виробництва, знаходяться в концентричних зонах, які розташовані навколо
визначених ринкових центрів.

Природні ресурси поділяються Вебером на «локалізовані матеріали»
(мінеральне паливо, руди і т. ін.) та «повсюдні» (вода, пісок, глина і
т. ін.). Виходячи із вказаних передумов, автор вважав, що економічна
вигідність окремих варіантів розміщення буде варіювати залежно від
постачання і попиту.

Враховуючи неоднорідність умов, підприємець буде розміщувати завод у
місцях з мінімальними витратами, які визначаються трьома головними
факторами розміщення: транспортом, робочою силою і агломерацією чи
дегломерацією (розосередженням) об’єктів. При цьому враховувалась
передумова, що транспортні витрати залежать від ваги перевезених
матеріалів і дальності перевезень. Виходячи з цих міркувань, точка
мінімальних транспортних витрат повинна знаходитись там, де сума
зважених перевезень сировини, яка доставляється на завод, і готової
продукції, яка збувається на ринках, буде мінімальною.

З метою удосконалення свої моделі Вебер запропонував «матеріальний
індекс», який являє собою відношення ваги локалізованих матеріалів, що
поступають на завод, до ваги готової продукції.

Цей індекс дозволяє на основі знаходження пункту мінімальних
транспортних витрат визначити — чи знаходиться він ближче до джерел
матеріалів (індекс > 1), чи до ринку збуту (індекс < 1). Важливим є також введення Вебером «робочого коефіцієнта», що характеризує відношення витрат на робочу силу до сумарної ваги матеріалів, які витрачаються, і готової продукції. Він вважав, що в тих виробництвах, де вартість робочої сили висока, цей фактор може вплинути на переміщення промислового підприємства з місця мінімальних транспортних витрат в іншу точку (за умови, що економія питомих витрат на робочу силу компенсує більш високі транспортні витрати).Значну увагу Вебер приділив агломераційній економії. Він вважав, що вигоди, які забезпечує агломерація, пов'язані з можливістю здобути в цих точках економію від укрупнення виробництва. В той же час він звертав увагу на те, що на певному рівні концентрації виробництва значно збільшуються ціни на земельні ділянки в швидко зростаючих містах, а це стимулює розосередженість виробництва.Слабкі місця в моделі Вебера піддавалися критиці з боку таких вчених, як Хаміл, Мозес, Ізард, Александер, Дін, Гувер. В кінцевих заключеннях критиків робився загальний висновок про те, що веберівська модель розміщення, в якій взято за основу прагнення до мінімальних витрат, має багато вад із-за її відриву від реальних умов. Але при всьому цьому ряд вчених весь час працював над удосконаленням, перебудуванням моделі Вебера, наближенням її до дійсності, до можливості її застосування в різних умовах. І в цьому плані пропонувались різні варіанти.На першому етапі робіт зарубіжних вчених по розміщенню виробництва більша їх частина була присвячена окремим проблемам. Мета таких досліджень полягала в тому, щоб визначити найбільш вигідне місце розташування одного підприємства.Менша частина вчених займалась розробкою загальної теорії розміщення господарської діяльності. Початок цьому напряму поклав В. Крісталлер (1933), який розробив теорію центральних місць і обгрунтував її емпіричними даними.Економічні центри, що забезпечують продукцією свою округу, яка може бути як сільською місцевістю, так і розосередженими поселеннями міського типу, він назвав центральними місцями. Ці місця він розподілив за рангами: чим вище ранг, тим більша територія, якій він постачає свою продукцію.Крісталлер побудував свою систему центральних місць на основі того, що віддаль між сусідніми центрами повинна бути однаковою, а самі центри розташовані в вершинах рівносторонніх трикутників і відповідно зона збуту має форму правильного шестикутника. В подальшому система центральних місць будувалась на принципі того, що в центрі тяжіння трикутника, утвореного трьома рівновіддаленими центрами, має бути розташований центр нижчого рангу. Подальша побудова мережі продовжується доти, доки не будуть визначені мінімальні зони збуту і центральні місця нижчого рангу.Крісталлер підтвердив свою теорію фактичними даними про число, розміри і розміщення центрів тільки на прикладі південної Німеччини.У 1944 р. і пізніше з'явилися роботи німецького економіста А. Льоша. На відміну від А. Вебера, який намагався знайти місце для підприємства, що забезпечувало б підприємцю мінімальні витрати, А. Льош за основу брав максимальний прибуток.На відміну від своїх попередників він розглядав не окрему галузь чи підприємство, а всю економіку в цілому. Але разом з цим він вважав головним районоутворюючим фактором не спеціалізацію економічного району, а ринковий збут товарів.Спираючись на ті ж самі принципи, що і Крісталлер, Льош розробив свою систему центрів з більш ретельним економічним обгрунтуванням і кращим використанням різних геометричних побудов (схем розміщення). Оптимальні розміри ринкових зон він визначає мережею, яка складається з правильних шестикутників. Він показав, що можливе існування трьох типів ринкових зон шестикутної форми. Визначення системи центрів Льош зробив за допомогою накладання однієї на іншу типових мереж ринкових зон для різних продуктів, які мають хоча б один загальний центр.Основні зауваження щодо моделі Льоша зводились до того, що він виключив ієрархічну рангову класифікацію центрів, яка присутня у Крісталлера, виходив з передумов рівномірного розподілу попиту в просторі, тоді як визначене ним кінцеве розміщення центрів і галузей не відповідає цій умові, що він ігнорував вплив транспортних витрат.В останні роки у західних країнах популярною стала «регіональна наука», найбільш відомими представниками якої є У. Ізард (США) і П. Хаггет (Англія). Вони використовують у своїх працях цінні практичні розрахунки і математичні методи аналізу розміщення й територіального розвитку продуктивних сил. У своїх працях ці вчені розкривають взаємозв'язки розміщення підприємств і галузей за допомогою міжгалузевих балансів. В науковій літературі є також і ряд інших теорій і моделей розміщення виробництва і населення.Література1. Голіков А. П., Олійник Я. Б., Степаненко А. В. Вступ до економічної і соціальної географії: Підручник. — К.: Либідь, 1997. — С. 37—51.2. Ізард У. Методи регіонального аналізу. — М.: Прогрес, 1966. — 659с.3. Льоіи А. Географічне розміщення господарства. — М.: Вид-во іноземної літератури, 1959. — 151 с.4. Моделі в географії / За ред. Р.Дом. Чорлі і П.Хаггета. — М.: Прогрес, 1971. —381 с.5. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії: Посібник. — К.: Знання, 1998. — С. 43—109.6. Питюренко Е. Й. Системи расселения й территориальная орга-низация народного хозяйства. — К.: Наукова думка, 1983. — 140 с.7. Розміщення продуктивних сил: Навч. посібник / За ред. В. В. Кова-левського, О. Л. Михайлюк, В. Ф. Семенова. — К.: Либідь, 1996. — С. 15—51.8. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Є. П. Качана. — К.: Вища школа, 1998. — С. 18—24.9. Территориальная структура производственньк комплексов / Под ред. М. М. Паламарчука. — К.: Наукова думка, 1981. — 312 с.10. Шаблип О. Й. Межотраслевьіе территориальньїе системи: проблеми методологии й теории. — Львов: Вища школа, 1976. — 200 с.11. Хеандрикус Бос. Размещение хозяйства. — М.: Прогресе, 1970. — 147с.686. Населення та трудові ресурси України- Роль народонаселення у розвитку продуктивних сил та територіальній організації народного господарства.- Динаміка чисельності та склад населення, особливості його розміщення.- Чисельність та розміщення населення.- Міське та сільське населення.- Урбанізація та проблеми довкілля.- Статево-вікова структура населення.- Національний склад населення та його територіальні особливості.- Демографічна ситуація та її регіональні особливості.- Регіональні особливості відтворення населення.- Міграція населення та її види. в Трудові ресурси та їх структура.- Трудоресурсна ситуація та її регіональні особливості.- Ринок праці та забезпечення продуктивної зайнятості.1. РОЛЬ НАРОДОНАСЕЛЕННЯ У РОЗВИТКУ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНІЙ ОРГАНІЗАЦІЇ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВАНаселення або народонаселення — це сукупність людей, що проживають у межах відповідних територій (світ, материки, країни, міста, села та ін.).Народонаселення разом з природними умовами і ресурсами та способом виробництва матеріальних благ є основою матеріального життя суспільства. Взаємодія людей за допомогою засобів виробництва, з одного боку, та предметів праці — з іншого, забезпечує матеріальне виробництво. Населення проживає у певному географічному середовищі і здійснює виробництво матеріальних благ у відповідності з наявними природними ресурсами. Розвиток народного господарства (економіки) будь-якої країни можливий лише за певної чисельності населення, яке здійснює виробництво товарів і послуг, необхідних для власного життя суспільства. Виробництво засобів існування та послуг становить суть господарювання людей. Без цього існування суспільства неможливе.Взаємозв'язок і взаємодія між населенням і розвитком господарства — процес історичний. Він змінюється і ускладнюється протягом усього історичного розвитку людства. На початку розвитку суспільства населення забезпечувало свою життєдіяльність за рахунок дарів природи, а також за допомогою рибальства та мисливства. На наступних етапах розвитку тип господарства змінився, і замість присвоєння природних засобів існування треба було розвивати відтворювальне господарство. Спочатку це було землеробство і тваринництво. Розвиток цих галузей викликав необхідність виробництва певних засобів праці, що привело до виникнення нового прошарку людей — ремісників.Виробництво засобів праці і спеціалізація регіонів на виробництві різних продуктів відповідно до наявних природних умов і ресурсів зумовили розвиток торгівлі як наступного сектора господарювання.Зазначені вище сектори господарювання характеризують початковий етап розвитку суспільства. В наступні періоди історичного розвитку людство значно ускладнило суспільні відносини. Воно пройшло стадії від доіндустріального суспільства до індустріального та постіндустріального. Сьогодні домінує інформаційна стадія розвитку суспільства, коли наука і розробка нових технологій стають основними сферами діяльності людей.Таким чином, людина є, з одного боку, активною продуктивною силою, що своєю трудовою діяльністю забезпечує виробництво матеріальних засобів свого існування та надання необхідних їй послуг, а з іншого, — вона є. споживачем продуктів праці, які забезпечують її життєдіяльність. Як бачимо, населення і економіка являють собою певну єдність: людські потреби зумовлюють появу нових виробництв та послуг, а останні, в свою чергу, впливають відповідним чином на людей. Виходячи з того, що людина є основним творцем суспільного багатства, можна стверджувати, що чисельність населення та кваліфікація його працездатної частини є фактором, який обумовлює можливості економічного розвитку.Зайнята в суспільному виробництві частина населення є найбільш активною продуктивною силою суспільства, бо саме вона бере активну участь у створенні матеріальних цінностей. Частина матеріальних цінностей іде на споживання, а частина — на розвиток виробництва. Але розвиток виробництва не є самоціллю, його роль полягає у тому, щоб забезпечити потреби суспільства, підняти життєвий рівень населення. Таким чином, зміни в чисельності населення позначаються як на споживчому попиті в цілому, так і на його структурі. Населення виступає одночасно і як споживач, і як виробник матеріальних благ та послуг. Населення не існує поза економікою, як і економіка не функціонуватиме без населення.При плануванні розвитку і розміщення виробництва та окремих галузей народного господарства практичне значення мають чисельність наявних трудових ресурсів та джерела їх поповнення. Але для ефективного функціонування народного господарства з постійним зростанням продуктивності праці недостатньо кількісного виміру трудових ресурсів. Не менш важливим є їх якісна характеристика: рівень освіти, професійно-кваліфікаційна підготовка, фізичний стан та ін. Для функціонування різних галузей народного господарства потрібні трудові ресурси лише певної якості, в тому числі і певної статі. Існує цілий ряд галузей, де більш доцільним є використання праці чоловіків, а в інших — переважно жінок.Але тісний зв'язок населення з економікою має місце не лише на стадії виробництва. Не менш тісним є їх зв'язок і на стадії споживання. Тут насамперед слід звернути увагу на те, що демографічна структура населення впливає на масштаби виробництва, структуру і якість товарів, призначених для споживання.Споживання як важлива форма людської життєдіяльності також має різноманітний вплив на структуру, функціонування і розміщення всіх галузей народного господарства. Основні характеристики відтворення населення впливають в першу чергу на розміщення і рівень розвитку тих галузей, які виробляють продукцію щоденного попиту, і насамперед продукти харчування. Потреби людей обумовлюють і розвиток галузей соціальної інфраструктури та сфери послуг.Усі види людської діяльності — виробництво, споживання матеріальних благ та послуг, відтворення нових поколінь є, з одного боку, явищами соціального життя, що пов'язані з розвитком народного господарства, а з другого, — це є процеси власне життєдіяльності людей. Тому таким складним, взаємообумовленим і нерозривним є зв'язок між населенням і розвитком територіальної організації народного господарства. Лише на цій основі можлива побудова соціальне спрямованої ринкової економіки в суспільстві, де людина є творцем матеріальних і духовних благ. Метою розвитку економіки має бути забезпечення фізичного, духовного та інтелектуального розвитку нинішніх поколінь та кількісного і якісного відтворення прийдешніх.2. ДИНАМІКА ЧИСЕЛЬНОСТІ ТА СКЛАД НАСЕЛЕННЯ, ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО РОЗМІЩЕННЯ2.1. ЧИСЕЛЬНІСТЬ ТА РОЗМІЩЕННЯ НАСЕЛЕННЯЧисельність населення країни в цілому та окремих її регіонів є результатом взаємообумовленого розвитку усієї сукупності процесів суспільного розвитку, і насамперед соціально-економічних та демографічних. Закономірності розвитку економіки значною мірою визначають характер демографічних процесів. Тенденції демографічного розвитку є неодмінним фактором, який обумовлює економічну і соціальну політику держави. Вивчення процесів відтворення населення, особливо динаміки його чисельності, має практичне значення для встановлення механізму взаємодії економічних і демографічних процесів. Чисельність населення держави чи окремих її регіонів не є величиною стабільною. Вона змінюється відповідно до дії усієї сукупності різноманітних факторів. Знання чисельності населення на певну дату чи період дозволяє оптимально збалансувати розвиток народного господарства і напрями демографічної політики.Україна за чисельністю населення є однією з великих держав Європи. На початок 1998 р. за чисельністю жителів вона була на сьомому місці після Німеччини, Росії, Великобританії, Італії, Туреччини і Франції. Чисельність населення України складає нині більше ніж 50 млн. чоловік.Найбільш повну інформацію про чисельність населення, його структуру і розселення, а також процеси руху дають загальнодержавні переписи. Особливе значення для України мають останні чотири переписи — 1959, 1970, 1979, 1989 pp. Наступний перепис населення на Україні має відбутися в 2001 р. За кожний рік між переписами ведеться поточний облік (розрахункова чисельність) населення за основними параметрами з урахуванням природного руху населення та даних міграції.Згідно з даними переписів населення по Росії і колишньому СРСР чисельність населення України становила (в сучасних кордонах): у 1897 р. — 28,4 млн. чол., 1926 р. — 29,5, 1939 р. — 40,5, 1959 р. — 41,9, 1970 р. — 47,1, 1979 р. — 49,8, 1989 р. — 51,7 млн. чол.Як бачимо, чисельність населення України за великий період часу постійно зростала. Тільки за період 1959—1998 pp. загальний приріст населення України перевищував 8 млн. чол. Слід відмітити, що середньорічний приріст населення був дуже нестабільним, а кількісні параметри його щороку змінювалися. Але загальною тенденцією було щорічне його зменшення. Починаючи з 1993 р. і по нинішній час чисельність населення України щорічно зменшується. На початок 1995 р. чисельність населення була майже такою ж, як у 1989 р. Особливістю цього процесу в Україні є те, що в основі його лежать не соціальні катаклізми (або природні катастрофи, чи поширеність епідемії), а ті соціально-економічні та демографічні особливості, які склалися в країні на попередньому та на нинішньому етапі суспільного розвитку.Такий характер динаміки населення обумовлює складність вирішення ряду демографічних, економічних і політичних проблем в Україні. Це стосується, зокрема, протидії погіршенню статево-вікової структури населення (його постаріння) і режиму відтворення, забезпечення народного господарства трудовими ресурсами відповідної якості, планування підготовки кваліфікованих кадрів та ін.Розміщення населення. Україна належить до держав з високою щільністю населення. На початок 1999 р. в цілому по країні густота населення становила майже 83 чол. на 1 км2. Розміщення населення по території повною мірою відповідає особливостям розміщення виробництва та її природно-ресурсному потенціалу.Найменша щільність населення характерна для Українського Полісся та півдня республіки. Тут воно становить менше ніж 60 чол. на 1 км . Причому в Чернігівській області щільність населення не досягає і половини відносно середнього показника по Україні. Такий рівень заселеності тут викликаний природними особливостями, що обумовлюють певну господарську діяльність. Рідко заселений і південь України, особливо Херсонська та Миколаївська області. Найвищий показник густоти населення в Україні характерний для східного регіону, де він перевищує 130чол. на 1 км2, а в Донецькій області досягає майже 190 чол./км2.Висока щільність населення характерна і для західних областей України, де вона становить: в Львівській області — 126 чол./км2, в Чернівецькій — 116 чол./км2.Окремим регіоном, де показник щільності населення близький до середнього рівня по Україні, є Автономна Республіка Крим (цей показник досягає 83 чол./км2). Зазначені особливості розміщення населення в Україні є значною мірою результатом регіональних особливостей динаміки його чисельності, що склалася в результаті відмінностей природного руху та міграційних процесів.2.2. МІСЬКЕ ТА СІЛЬСЬКЕ НАСЕЛЕННЯЗміни в динаміці загальної чисельності населення визначаються змінами у розміщенні міського і сільського населення. Розміщення міського і сільського населення має істотний вплив на раціональне розміщення та оптимальний розвиток продуктивних сил.Якщо на початку століття в Україні переважало сільське населення — близько 82% всього населення, то нині майже 68% її населення мешкає в міській місцевості. Аналіз статистичних даних свідчить, що міське населення протягом значного історичного періоду мало стійку тенденцію до зростання. Лише за період 1979-1998 pp. його приріст складав 3,5 млн. чол., або 11,4%. За цей період зросла і питома вага міського населення — з 60,8% в 1979р. до 67,8% —в 1998р.Показник питомої ваги міських жителів має суттєві територіальні відмінності — від 38,5% в Закарпатській області до 90,1% в Донецькій. Аналіз даних показує, що лише в 6 областях країни переважає сільське населення, а в решті регіональних одиниць частка міського населення становить понад половину населення. Такі особливості територіальної концентрації населення та наявні відмінності соціально-економічного, екологічного та політичного розвитку обумовили і своєрідність зрушень в загальній чисельності населення України та її регіонів. Так, протягом останніх десятиліть динаміка чисельності міського населення змінювалася: якщо в міжпереписний період 1979—1989 pp. зростання міського населення було більш інтенсивним, то надалі воно поступово скорочувалося. З 1994 року приріст міського населення України змінився на його скорочення. За 1994—1998 pp. міське населення країни скоротилося на 1,4 млн. чоловік.Міське населення України проживає у різних типах поселень: малих містах (з населенням до 50 тис. жителів), середніх (50— 100 тис. жителів), великих (100—250 тис. жителів), крупних (250— 500 тис. жителів) та найкрупніших (понад 500 тис. жителів), а також у селищах міського типу.На 1 січня 1999р. в Україні нараховувалося 448 міст, в т. ч. 169 обласного підпорядкування, 897 селищ міського типу та понад 28775 сіл. У міських поселеннях, які становлять менш ніж 5% всіх населених пунктів України, зосереджено більш як 2/3 населення країни. В цілому міста становлять лише третину міських поселень України, але в них проживає близько 90% всього міського населення. При цьому основна його частина припадає на крупні і найкрупніші міста.В селищах міського типу з людністю понад 20 тис. чол. проживає лише 2% населення, а решта населення проживає у поселеннях до 20 тис. чоловік.Сільське населення України становило на початок 1999р. 16124,0 тис. чоловік. Така його чисельність та динаміка — це результат неоднозначних за характером процесів розселення людей протягом значного історичного періоду.Найбільш суттєвим фактором формування чисельності сільського населення є соціально-економічні умови, що складалися в Україні у певні періоди її історичного розвитку.Оскільки основною економічною базою господарського розвитку сільської місцевості є сільськогосподарське виробництво, то в залежності від специфіки цього виробництва в певних природних і соціально-економічних умовах здійснювалося відтворення загальної чисельності населення і особливо його працездатної частини, а також розміщення по території певних населених пунктів.Як чисельність сільського населення, так і кількість сільських населених пунктів не є постійною величиною. Аналіз статистичних даних за значний період часу дав змогу встановити довгострокову і стабільну тенденцію — постійне зменшення загальної чисельності сільського населення України. Так, лише за 1979— 1985 pp. чисельність сільських жителів в країні зменшилась на 2,6млн. чоловік, або на 13,5%, а за 1986—1998рр. — ще на 1,2 млн. чоловік.Зазначена динаміка чисельності сільського населення має значні територіальні відмінності. Так, якщо за 1979—1998рр. чисельність сільських жителів Автономної Республіки Крим, Закарпатської і Херсонської областей зросла, то в решті областей країни відбулося скорочення чисельності сільського населення. При цьому найбільший приріст сільського населення був характерним для Автономної Республіки Крим. Найбільше скорочення сільського населення (майже на третину) відбулося у Вінницькій, Чернігівській, Хмельницькій, Житомирській та Сумській областях. Таким чином, розміщення населення по території та особливості його зосередження в різних типах поселень обумовлені специфікою соціально-економічного розвитку країни, конкретними зрушеннями в економічній і соціальній сферах, а також у територіальній структурі і організації народного господарства, особливо галузей матеріального виробництва.2.3. УРБАНІЗАЦІЯ ТА ПРОБЛЕМИ ДОВКІЛЛЯВ останні роки особливо гостро постала проблема урбанізації з одночасним збереженням сприятливих природних умов проживання. Залежність фізичного стану людини, як і способу її діяльності, від особливостей природних умов дуже велика. Сучасні зміни в природних умовах пов'язані з територіальною організацією виробництва та розвитком урбанізації. Особливо проблеми збереження належних природних умов загострюються у високо урбанізованих регіонах (Донбас, Придніпров'я та ін.). У таких регіонах рівень забруднення повітря, поверхневих вод і землі перевищує можливості їх самоочищення. Це призводить до деградації навколишнього середовища, що негативно впливає на здоров'я населення. Несприятливі екологічні умови є причиною близько 20% прямих захворювань.Україна належить до країн, що мають високі показники забруднення навколишнього середовища. Основними центрами зосередження екологічних проблем є високо урбанізовані райони, міські агломерації та крупні промислові центри. Так, питома вага забруднених стічних вод у загальному їх обсязі становить в цілому по Україні 28%, в т. ч. у Харківській та Луганській областях — більш ніж 70%, у Чернівецькій, Одеській, Донецькій областях — більше половини.Високим є рівень забруднення і атмосферного повітря. Нині в Україні майже четверта частина шкідливих викидів промислових підприємств не уловлюється і потрапляє в атмосферу без будь-якого очищення. Найбільші викиди цих шкідливих речовин в атмосферу характерні для високо урбанізованих областей. Так, на частку Донецької області припадає майже третина всіх викидів по Україні в цілому, до 30% — на Дніпропетровську і майже 15% — на Луганську область.Звичайно, основні обсяги скидів у воду та викидів у повітря локалізовані у містах та міських агломераціях. Найбільші викиди речовин в атмосферу спостерігаються в Кривому Розі, Маріуполі, Запоріжжі, Дніпропетровську, Єнакієвому, Донецьку, Дебальцевому, Макіївці та ін.Особливості екологічних умов окремих регіонів повинні враховуватися і при територіальній організації сільськогосподарського виробництва. Це стосується насамперед приміського господарства, оскільки приміські території дуже часто забруднені важкими металами та іншими шкідливими елементами, які потрапляють з продуктами харчування в організм людини.Важливим напрямом поліпшення екологічної ситуації у високо урбанізованих регіонах є обмеження надмірного зростання промисловості та чисельності населення великих міст. Так, не контрольований належним чином промисловий розвиток таких великих міст Донбасу, як Донецьк, Луганськ, Макіївка, Горлівка призвів до ряду складних екологічних, економічних та соціальних проблем. Один з шляхів їх вирішення полягає в обмеженні розміщення нових виробництв, які можуть лише ускладнити екологічну ситуацію.В складних екологічних умовах заслуговує на увагу концепція розвитку малих і середніх міст, у яких природне середовище значно краще, ніж у великих. До того ж ряд областей України взагалі не має великих чи середніх міст, крім обласного центру (Вінницька, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька). Особливо актуальним є подальший розвиток малих міст, в яких розміщені одне—два підприємства. В нових економічних умовах банкрутство таких підприємств може призвести до руйнації економічного базису розвитку цього міста.2.4. СТАТЕВО-ВІКОВА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯСтатево-вікова структура населення є одним з важливих демографічних показників. Він дозволяє зробити певні висновки щодо демографічних тенденцій та визначити можливі зміни динаміки чисельності населення в майбутньому. Сама ж статево-вікова структура населення є результатом особливостей народжуваності і смертності населення в конкретних історичних умовах відтворення.Аналіз статистичних матеріалів свідчить про те, що в Україні спостерігається постійне переважання жінок в загальній чисельності її населення. При цьому абсолютна перевага жінок дещо зростає, хоч відносні показники свідчать про незначне вирівнювання співвідношень між чисельністю чоловіків і жінок. Перевага чисельності жінок над чоловіками пояснюється насамперед нижчою смертністю жінок, з одного боку, та війнами, міграцією за межі держави, що найбільше впливає на чисельність чоловіків, — з другого. Наприклад, якщо коефіцієнт смертності жінок у віці 40-50 років становив в останні роки 4,8—6,6 осіб на тисячу населення цього віку, то чоловіків — відповідно 13,1—19,5 осіб. Наявну структуру населення України можна вважати несприятливою з точки зору тенденцій шлюбності та природного відтворення населення. Так, у віковій групі до 25 років включно чисельність чоловіків була більшою, ніж жінок; у віковій групі понад26 років чисельна перевага — на боці жінок. І ця перевага збільшується з кожною віковою групою. Серед міських жителів чисельна перевага настає вже з 17 років, а в сільській місцевості — після 40 років.Важливу роль у природному відтворенні населення та визначенні демографічної бази трудових ресурсів відіграє характер вікової структури населення. Характерною особливістю сучасної вікової структури населення України є зниження частки дітей в загальній чисельності населення. Це свідчить про те, що в Україні на сучасному етапі її соціально-економічного розвитку склався звужений тип відтворення населення. Причому сільське населення, судячи з його вікової структури, має менші можливості порівняно з міським щодо активізації відтворення нових поколінь.Важливим фактором подальшого економічного і соціального розвитку країни є співвідношення між основними віковими групами населення — допрацездатного, працездатного та старшого за працездатний. Аналіз вікової структури населення України за останні десятиліття показує істотне зменшення як чисельності, так і питомої ваги дітей у віці до 16 років у загальній чисельності населення країни. Дещо зменшується чисельність і питома вага осіб працездатного віку (чоловіків у віці 16—59 років і жінок — 16—54 роки). Чисельність населення України у віці, старшому за працездатний, щорічно зростає. Зменшення питомої ваги дітей та осіб працездатного віку при одночасному зростанні населення у віці, старшому за працездатний, свідчить про постаріння населення країни. При збереженні сучасних тенденцій народжуваності і смертності у майбутньому цілком можливе подальше збільшення питомої ваги осіб похилого віку і відповідно — загальне постаріння населення України.Аналіз регіональних особливостей статево-вікової структури населення України показує, що найбільша диспропорція у бік чисельної переваги жінок та загального постаріння населення характерна для Подільських та центральних областей України. Найбільш сприятлива статево-вікова структура населення у західних областях: Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській та Рівненській.Дослідження регіональних особливостей вікової структури населення дуже важливе, оскільки воно дає змогу глибше оцінити зміни в демографічній ситуації, визначити особливості формування трудових ресурсів у регіонах.Таким чином, територіальні особливості вікової та статевої структури населення є результатом відмінностей природного відтворення населення та його міграції.2.5. НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ ТА ЙОГО ТЕРИТОРІАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІНаціональний склад населення України характеризується значною чисельною перевагою основної нації — українців. За даними останнього перепису населення, українці становили понад 70% усіх жителів України. Крім того, значна чисельність українців проживає в близькому та далекому зарубіжжі. Поряд з українцями на території України проживає понад 100 національностей. Серед них найбільшу частку становлять росіяни — понад 20% всього населення країни. Друге місце за чисельністю після росіян займають жителі єврейської національності, чисельність яких постійно зменшується, і нині вони становлять близько 1% населення України проти 2,0% у 1959 році. На території України проживає значна чисельність населення з прилеглих до країни держав. Це, перш за все, білоруси, чисельність яких перевищує 400 тис. чоловік, молдавани (майже 300 тис. чол.), болгари (близько 250 тис. чол.), угорці (150 тис. чол.), румуни (100 тис. чол.), поляки (250 тис. чол.). Крім цих національностей, в Україні проживають греки, татари, вірмени, цигани, німці, гагаузи та ін.Протягом історичного періоду національний склад населення України змінювався, і сучасні державні кордони країни суттєво відрізняються від етнічних меж проживання українців. Українці проживають не лише на суміжних з Україною територіях, айв багатьох віддалених від неї країнах світу. Але найбільша кількість українців проживає в Росії — понад 4,4 млн. чол. Це друга за чисельністю нація, що проживає в Росії. Значна частина українців постійно проживає в Польщі, Білорусі, Словаччині, Молдові, США, Канаді, Аргентині, Австралії, Німеччині та багатьох інших країнах світу.Національний склад населення України постійно змінюється і під впливом міграції. За останні роки з України виїжджало більше населення, ніж приїжджало на її територію. Серед національностей, що виїжджають з України, найбільшу чисельність становлять росіяни, євреї, молдавани. Разом з тим населення України зростало за рахунок азербайджанців, білорусів, вірмен, болгар, грузинів.Зміни у національному складі населення України обумовлені і поверненням на її територію примусово виселених раніше в Росію та інші республіки колишнього Союзу кримських татар та німців. Вони розміщуються переважно в Криму та на півдні України.Нині українці за чисельністю переважають в усіх областях республіки (за винятком Автономної Республіки Крим, де майже дві третини її населення становлять росіяни, а частка українців дещо перевищує 25%). Понад 90% всього населення становлять українці — у Волинській, Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Вінницькій, Хмельницькій, Київській, Черкаській та Чернігівській областях. Це найбільший регіон компактного проживання українців. Другий регіон, де частка українців складає від 75 до 90%, формують Житомирська, Закарпатська, Кіровоградська, Миколаївська, Полтавська, Сумська, Херсонська області. В областях Донбасу та Придніпров'я, а також у Харківській, Одеській та Чернівецькій областях частка українців знаходиться в діапазоні від 50 до 70%.Регіоном найбільш компактного розселення росіян, крім Автономної Республіки Крим, є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Одеська і Харківська області. Тут частка росіян становить від 24% в Дніпропетровській до майже 45% в Луганській областях.Серед населення інших національностей слід виділити поляків, які в Житомирській області становлять більш як 4% її населення, у Хмельницькій — більш як 2%, у Львівській — близько 1%. Білоруси становлять понад 2% населення Криму, близько 1% — населення Рівненської та Луганської областей. Найвища частка євреїв в усьому населенні, в Харківській (1,5%), Вінницькій (1,4%) та Дніпропетровській (1,3%) областях. На молдаван припадає значна частина жителів Кіровоградської, Миколаївської та Чернівецької областей. Угорці зосереджені в основному в Закарпатській, а румуни — в Чернівецькій областях.За межами України нині проживає понад 9 млн. українців, з яких більш як 7 млн. чоловік — у республіках колишнього Радянського Союзу.Злагоджена життєдіяльність представників різних національностей неможлива без шанобливого ставлення і поваги кожного народу до іншого. Це стосується як українців, так і національних меншин, які є жителями однієї держави — України.Важлива роль у збереженні міжетнічної злагоди в усіх регіонах України належить створенню державою сприятливих умов для національно-культурного розвитку як національних меншин в Україні, так і українців, які проживають у країнах близького і далекого зарубіжжя. Ці питання повинні бути предметом розвитку міждержавних відносин і вирішуватися на користь народів усіх країн.3. ДЕМОГРАФІЧНА СИТУАЦІЯ ТА ЇЇ РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ3.1. РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ВІДТВОРЕННЯ НАСЕЛЕННЯГлибоке вивчення населення та проблем його відтворення стає все більш актуальним завданням науки. Людина та закономірності її життєдіяльності є предметом вивчення багатьох наук: демографії, географії населення, економіки трудових ресурсів, соціології, філософії, політичної економії, а також ряду медичних і біологічних наук.Україна знаходиться на такому етапі демографічного розвитку, коли народжуваність зменшується, а смертність зростає. Це призводить до зменшення загальної чисельності населення і відсутності навіть простого заміщення одних поколінь людей новими. Таким чином, відтворення населення України є звуженим.Україна належить до держав світу, в яких природний приріст населення має від'ємне значення, і в останнє десятиліття ця тенденція посилилася (табл. 1).Таблиця 1КОЕФІЦІЄНТИ НАРОДЖУВАНОСТІ, СМЕРТНОСТІ ТА ПРИРОДНОГО ПРИРОСТУ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ(на 1000 чоловік населення)*Показники 1985 1990 1991 1995 1996 1997 1998Чисельність народжених 15,0 12,7 12,1 9,7 9,2 8,7 8,4Чисельність померлих 12,1 12,1 12,9 15,5 15,2 14,9 14,4Природнийприріст населення 2,9 0,6 -0,8 -5,8 -6,0 -6,2 -6,0* За даними Держкомстату України.Зниження природного приросту населення України, як видно з таблиці 1, обумовлене постійним зниженням народжуваності і тенденцією досить високої смертності населення.В абсолютному виразі ці тенденції характеризуються такими показниками: якщо у 1985 р. народилося 762,8 тис. дітей, а померло 617,6 тис. чоловік, і таким чином, природний приріст становив 145,2 тис. чол., то у 1998 р. народилося вже 419,2 тис. дітей, а померло 720,0 тис. чол. Внаслідок цього природний приріст був від'ємним і досяг 300,8 тис. чоловік. За показниками природного приросту Україна наближається до Угорщини, Болгарії та Німеччини.Загальна демографічна ситуація в Україні — це результат специфіки відтворення населення у різних населених пунктах і регіонах. Регіональні особливості демографічної ситуації формуються під впливом багатьох факторів. Тому в цілому по території України складається досить диференційована ситуація щодо відтворення населення.В цілому демографічна ситуація в Україні характеризується великою різноманітністю регіональних особливостей. Причому у різні історичні періоди вона мала свою специфіку. Так, якщо в 1959 р. найбільший природний приріст населення був у Донецькій області (73,0 тис. чол.), Дніпропетровській (36,6 тис. чол.), Луганській (44,7 тис. чол.) та Харківській (26,4 тис. чол.) областях, а найменший — у Кіровоградській (11,1 тис. чол.), Херсонській (11,6 тис. чол.) та Чернівецькій (11,6 тис. чол.) областях, то у 1997р. природний приріст населення був характерний лише для Закарпатської та Рівненської областей.Масштаби депопуляції (переважання померлих над народженими) протягом останніх років найбільшими були у Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій та Луганській областях, де раніше мав місце найвищий природний приріст населення. Низькі коефіцієнти природного приросту характерні не лише для областей Донбасу і Придніпров'я, але і для Вінницької, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Харківської, Черкаської та Чернігівської областей.Другим регіоном за величиною відносних показників природного приросту населення є південні території України — Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська та Херсонська області.До третього ареалу за близькими за значеннями показниками природного приросту населення входять Хмельницька, Тернопільська та Житомирська області. В цих областях від'ємні значення показників природного приросту є значними.Єдиний ареал на Україні, в якому відносні показники природного руху населення мали додатне значення і протягом значного історичного періоду зберігався природний приріст населення, формується такими областями, як Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Львівська, Волинська та Чернівецька області. У 1998 р. цей приріст був лише у Закарпатській і Рівненській областях.Одним з основних факторів стабільного природного приросту населення цього регіону є сприятлива вікова структура населення. Тут найбільш молоде населення в Україні і природно — найвищий потенціал демографічного відтворення.Важливими факторами, що впливають на відтворення населення, є соціальні та природні умови його життєдіяльності. Особливо гостро їх дія проявилася в областях Донбасу та Придніпров'я, де сформувалися значні гіперурбанізовані території з високим рівнем забруднення атмосферного повітря, води, грунтів та продуктів харчування. Усе це знижує показники здоров'я населення, зокрема дітей. Такий же негативний вплив несприятливих природних умов проявляється і в інших високо урбанізованих регіонах України.Негативний вплив на відтворення населення України ще довго матиме і значне радіоактивне забруднення її території. Нині понад 3 млн. чоловік проживає на території з різним ступенем радіоактивного забруднення. Вплив різних факторів, пов'язаних з цим явищем, погіршує стан демовідтворення. Це стосується насамперед таких областей України, як Київська, Житомирська, Волинська, Рівненська та Чернігівська.Несприятлива демографічна ситуація в Україні спричинена перш за все різким зниженням народжуваності, яке не забезпечує навіть простого відтворення населення, причому це стосується як сільської, так і міської місцевості. Серед причин цього є, очевидно, різке зниження життєвого рівня більшості населення України, невпевненість у своєму майбутньому та ін. В Україні зростають масштаби бездітності та однодітності сімей. До того ж, це характерно не лише для міського, а й для сільського населення. Погіршення процесів природного відтворення сільського населення України пов'язане з вкрай деформованою статево-віковою структурою населення.Важливою особливістю сучасної демографічної ситуації в Україні є досить високий рівень смертності населення. У 1989 р. вищий, ніж в Україні загальний коефіцієнт смертності був лише у 8 країнах світу. Якщо у 1989 р. він становив 11,6%о, то у 1990 р. — 12,1, а у 1995 р. — 15,5%. Дещо знизився цей показник у 1996— 1998 pp. і склав у 1998 р. 14,4%0.3.2. МІГРАЦІЯ НАСЕЛЕННЯ ТА ЇЇ ВИДИМіграція — це переміщення населення з постійного місця проживання, пов'язане з перетином певних меж (міста, району, області, країни, материка). Переміщення населення може бути пов'язане зі зміною місця проживання або без його зміни. Можливі і сезонні виїзди на збирання врожаю, на лісозаготівлю тощо.Роль міграції у житті суспільства досить значна, особливо у відтворенні населення певних регіонів. Відомо, що у міграції беруть участь переважно люди молодших вікових груп. У місцях їх прибуття зростає частка молоді, а значить, і можливості покращання демографічної ситуації (створення сім'ї, зростання народжуваності, зменшення частки населення старшого віку, а отже, і загальних коефіцієнтів смертності).Протилежні наслідки міграції населення спостерігаються у районах вибуття мігрантів.Міграції відіграють і важливу економічну роль. Насамперед вони сприяють територіальному перерозподілу трудових ресурсів, більш повному їх використанню. Крім того, міграція населення сприяє розвитку нових виробництв, освоєнню нових територій тощо.Міграції відіграли значну роль у динаміці загальної чисельності населення України. Протягом 1970—1993 pp. сальдо міграції населення України було додатнім, і населення країни зростало за рахунок його механічного руху.Починаючи з 1994 p., сальдо міграції населення України набуло від'ємних значень і стало фактором зменшення загальної чисельності населення країни.Від'ємне сальдо міграції досягло своїх максимальних значень у високоіндустріальних і гіперурбанізованих областях Донбасу і Придніпров'я. Основними причинами цього були причини соціально-економічного характеру: різкий спад промислового виробництва, зниження життєвого рівня населення, незадоволеність рівнем заробітної плати тощо.Найнижчі значення показників від'ємного сальдо міграції були у західних областях України: Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Рівненській, Тернопільській, Хмельницькій, Чернівецькій.4. ТРУДОВІ РЕСУРСИ ТА ЇХ СТРУКТУРАТрудові ресурси — це частина населення України, яка має необхідний фізичний розвиток, здоров'я, освіту, професійні знання та кваліфікацію для заняття суспільне корисною працею. Трудові ресурси вважаються головною продуктивною силою суспільства. Чисельний склад трудових ресурсів залежить від природного приросту, статево-вікової структури, а також міграції населення.До трудових ресурсів в Україні, як і в більшості країн світу, відносять працездатне населення у працездатному віці. Для чоловіків тривалість працездатного віку становить 44 роки (від 16 до 59 включно), а для жінок — 39 років (від 16 до 54 років включно). Це основна частина трудових ресурсів України, яка становить більш як 95% всіх її трудових ресурсів. Крім того, до трудових ресурсів відносять зайнятих у суспільному виробництві підлітків до 16 років та осіб пенсійного віку (без інвалідів 1 та II групи, а також непрацюючих осіб, які одержують пенсію на пільгових умовах).Чисельність трудових ресурсів — показник динамічний, він постійно змінюється залежно від багатьох факторів: демографічних, соціальних та економічних.Усі зайняті трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості: зайняті в суспільному виробництві (зайняті на державних та кооперативних підприємствах та в організаціях); зайняті в домашньому та особистому підсобному сільському господарстві та зайняті індивідуальною трудовою діяльністю; зайняті на навчанні з відривом від виробництва; зайняті у сфері військової діяльності (військовослужбовці). Окрему групу становлять безробітні. Все зайняте у народному господарстві населення розподіляється між галузями матеріального виробництва та невиробничої сфери.До зайнятих у галузях матеріального виробництва відносять усіх робітників і службовців, які працюють у промисловості, сільському, лісовому та рибному господарстві, на транспорті і зв'язку (в частині обслуговування виробничих галузей), а також на будівництві; зайняті в торгівлі і громадському харчуванні, на здачі предметів на прокат, у посередницькій та комерційній діяльності, у збуті і матеріально-технічному постачанні, в інформаційно-обчислювальному обслуговуванні, в операціях з нерухомим майном; зайняті розвідкою надр, в геодезичній та гідрометеорологічній службі та інших галузях матеріального виробництва.До зайнятих у невиробничих галузях відносять працюючих у житлово-комунальному господарстві і невиробничих видах побутового обслуговування, охороні здоров'я, фізичній культурі і соціальному забезпеченні, народній освіті, культурі та мистецтві, науці та науковому обслуговуванні, на транспорті і зв'язку (в частині обслуговування населення і невиробничих галузей), фінансуванні, кредитуванні та страхуванні, в апараті органів державного та господарського управління, органах управління кооперативних та громадських організацій.Підприємства і організації матеріального виробництва і невиробничої сфери можуть мати різну форму власності (державну, колективну, індивідуальну та приватну). Структура зайнятості наводиться в балансі трудових ресурсів, який складається на кожний рік у середньорічному обчисленні.5. ТРУДОРЕСУРСНА СИТУАЦІЯ ТА ЇЇ РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІЗа умов розвитку ринкових відносин робоча сила набуває якостей товару з характерною для нього вартістю та споживною вартістю. Споживна вартість пов'язана із спроможністю працівника створювати додаткову вартість, таку властивість мають в основному особи працездатного віку, які досягли певного фізичного та інтелектуального розвитку.В Україні питома вага осіб працездатного віку становить більше ніж 55% всього її населення. Але для цього показника характерні значні територіальні відмінності.Найнижча частка населення працездатного віку відмічається у регіонах, де переважає аграрна сфера зайнятості. До них належать Вінницька, Волинська, Житомирська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська області, у яких ця вікова група досягає дещо більше ніж 52% загальної чисельності населення; у Чернігівській області цей показник становить лише 51%.Найвища частка осіб працездатного віку характерна для висо-коурбанізованих та індустріальне розвинутих областей: Дніпропетровської, Донецької, Харківської, Одеської. В цих областях частка працездатного населення перевищує 57%.Аналіз даних балансів трудових ресурсів за останнє десятиліття показує, що чисельність зайнятого населення в економіці України щорічно зменшується. Якщо в 1985 р. в цілому по народному господарству України було зайнято 25,2 млн. чол., то в 1997р. — менше ніж 21 млн. чол. Це обумовлено не тільки загальним скороченням населення, а й збільшенням чисельності безробітних та іншими соціально-економічними факторами.Основними галузями зайнятості населення у матеріальному виробництві є промисловість, сільське господарство, транспорт та будівництво. В цілому у промисловості з урахуванням працівників кооперативів, спільних та малих підприємств зайнято майже 6 млн. чол., у сільському господарстві — понад 4,5 млн. чол.Понад 6 млн. чол. нині зайнято в галузях невиробничої сфери України. Серед них найвища частка (майже половина) припадає на освіту, культуру, мистецтво, науку і наукове обслуговування. Близько 1,5 млн. чол. зайнято в закладах охорони здоров'я, фізкультури та соціального забезпечення населення. Серед областей України з високим рівнем зайнятості в промисловості виділяються Донецька (близько 59% всіх зайнятих у матеріальному виробництві), Луганська (понад 58%), Дніпропетровська (більше 51%), Запорізька області.Найнижча частка зайнятих у промисловості Вінницької, Волинської, Одеської, Тернопільської та Чернігівської областей. У цих областях переважають зайняті в сільському господарстві.Найвища зайнятість населення в невиробничій сфері в регіонах з сприятливими рекреаційними умовами: Автономній Республіці Крим, Закарпатській, Львівській, Одеській та Чернівецькій областях, де цей показник перевищує 30%.Нинішній етап соціально-економічного розвитку України не забезпечує повного і ефективного використання трудових ресурсів. Це підтверджується зростанням чисельності безробітних та працюючих неповний робочий тиждень або день, високою зайнятістю у низько ефективних, з загальнодержавної точки зору, галузях народного господарства, у тому числі в особистому підсобному сільському господарстві. Нераціональне використання трудових ресурсів веде до формування потенційних резервів, які за певних умов можуть бути залучені у народне господарство країни.Аналіз статистичних матеріалів за останні роки свідчить про те, що в Україні склалися три регіони з різними за масштабами резервами трудових ресурсів. До складу таких резервів входять незайняті в народному господарстві, зайняті в особистому і підсобному сільському господарстві та особи працездатного віку, що навчаються. До першого регіону входять: Київська, Сумська, Полтавська, Кіровоградська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Черкаська та Хмельницька області, в яких зазначені потенційні резерви трудових ресурсів становлять від майже 17% загальної чисельності трудових ресурсів у Київській області до 25% в Хмельницькій. До другого регіону входять Миколаївська, Запорізька, Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Харківська та Херсонська області, в яких потенційні резерви трудових ресурсів становлять 25—29% загальної чисельності наявних трудових ресурсів. Третій регіон охоплює області з найвищою часткою незайнятих в народному господарстві. До його складу входять Львівська, Одеська, Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області та Автономна Республіка Крим. У цьому регіоні незайняті в народному господарстві становлять від 31 до 41% загальної чисельності трудових ресурсів.Таким чином, наведені дані свідчать про гостроту проблеми підвищення ефективності використання трудових ресурсів в окремих регіонах України.6. РИНОК ПРАЦІ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОДУКТИВНОЇ ЗАЙНЯТОСТІНовим явищем у соціальному житті України є вивільнення працівників (тобто їх скорочення з ініціативи адміністрації підприємств та організацій) з різних галузей народного господарства і поява безробітних. За останні роки щорічно вивільнялося з різних галузей народного господарства близько 200—273 тис. чоловік. Причому майже половина з них працювали у різних галузях промисловості. З інших галузей економіки значне вивільнення відбувається на транспорті і зв'язку, у торгівлі і громадському харчуванні, будівництві, науці і науковому обслуговуванні та в освіті.Одночасно з вивільненням працівників має місце і певний рівень попиту на робочу силу. За останні роки цей попит не перевищував 36 тис. чоловік. Майже третина цього попиту припадає на галузі промисловості. Нині рівень зайнятості трудових ресурсів України досягає 72%, або майже 23 млн. чоловік. Нижче цього середнього рівня зайнятість трудових ресурсів в Автономній Республіці Крим, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Одеській та Чернівецькій областях. Найвищий рівень зайнятості трудових ресурсів характерний для Київської, Сумської, Полтавської, Кіровоградської та Чернігівської областей. Певна частина працездатного населення України офіційно зареєстрована як безробітні. Нині в Україні зареєстровано близько 1 млн. безробітних.Рівень безробіття є досить диференційованим по окремих регіонах України. Нині найвищий рівень зареєстрованого безробіття характерний для західних областей республіки — Волинської, Житомирської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської. Найнижчі показники рівня безробіття склалися в Одеській області, м. Києві та Севастополі.Враховуючи демографічну ситуацію, яка склалася в різних регіонах України, можна передбачити, що при нинішньому рівні створення нових робочих місць у західних областях і природному прирості населення рівень безробіття в майбутньому набуде в цьому регіоні ще більшої гостроти.Впровадження ринкових механізмів господарювання вимагає від держави, регіональних органів управління завчасної розробки та реалізації соціальних гарантій у сфері зайнятості населення працездатного віку. Тим більше, що значна частина населення зараз перебуває в умовах вимушеної неповної зайнятості. Лише чисельність працюючих в режимі неповного робочого тижня (дня) перевищує 2 млн. чоловік.Впровадження ринкових реформ повинно мати чітке узгодження з розробкою загальнодержавними та місцевими органами влади запобіжних заходів щодо зайнятості населення.Література1. АлексеевА.И. Социально-зкономическая география России. — М.: Варяг, 1995. — С. 50, 65.2. Белоконь Н. В. Трудовы ресурсы села (проблемы сезонной за-нятости). — К.: Наукова думка, 1987. — С. 20.3. Доценко А. І. Регіональне розселення: проблеми та перспективи. — К.: Наукова думка, 1994. — С. 31.4. Заставний Ф. Д. Населення України. — Львів: МП «Край», 1993. — 224 с.5. Заяць Т. А. Відтворення робочої сили України: регіональні аспекти. — К.: Ленвіт, 1996. — 100 с.6. Заяць Т. А. Економічне регулювання сфери відтворення робочої сили. — К.: Ленвіт, 1997. — 152 с.7. КрисановД. Ф. Сельское расселение: социально-зкономический аспект. — К.: Наукова думка, 1998. — 142 с.8. Либанова 3. М., Полий Е. М. Демографическое развитие Укра-инской ССР в 70—80-х годах й его перспектива. — К.: СОПС УССР АНУССР, 1988.— 22с.9. Нові Закони України. Вип. 1. — К., 1991. — С. 75.10. Піпгюренко Ю. І. Розвиток міст і міське розселення в Українській РСР. — К.: Наукова думка, 1972. —С. 109-118.11. Расселение: вопросьі теории развития (на примере Украинской ССР) / Под. ред. Ф. Д. Заставного. — К.: Наукова думка, 1985. — С. 34.12. Розміщення продуктивних сил України: Підручник / За ред. Є. П. Качана. —К.: Вища школа, 1997. — 375 с.13. Рассет 3, Процесе старения населення. — М.: Статистика, 1968. —192с.14. Скуратівський В., Палій О., Лібанова Е. Соціальна політика. — К.: Видавництво УАДУ, 1997. — 360 с.15. Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1997. — 618с.16. Стеценко С. Г., Швець В. Г. Статистика населення: Підручник. — К.: Вища школа, 1993. — 463 с.17. Стешенко В. С. Природний рух населення України: загальна характеристика. —К.: Здоров'я, 1991. — С. 6—10.18. Фащевский Н. Й., Полий Е. М., Немченко М. П., Старостен-ко А. Г. Территориальная организация жизнедеятельности населення. — К.: Наукова думка, 1992. — 135 с.19. Хомра О. У. Міграційні процеси в Україні. Здоров'я та відтворення народу України // Матеріали конференції. — К.: Здоров'я, 1991. — 36с.20. Чисельність населення України на 1 січня 1997 р. — К., 1997. — 68с.21. Штемпель Д. Население мира в 2000 году. Пер. с немецкого. — М.:МьІсль, 1988. —206с.7. Природно-ресурсний потенціал України1. Сутність природно-ресурсного потенціалу та його структура.2. Кількісна і якісна оцінка природних ресурсів та природних умов.3. Характеристика природно-ресурсного потенціалу України та її регіонів.4. Ресурсозбереження — головний напрям використання природно-ресурсного потенціалу.1. СУТНІСТЬ ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ТА ЙОГО СТРУКТУРАПриродно-ресурсний потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш поширеного трактування під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні умови — це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ресурси, і як умови. До основних характеристик природно-ресурсного потенціалу відносять: географічне положення, кліматичні умови, особливості рельєфу та розміщення ресурсного потенціалу.Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу [1, с. 154—155]. Компонентна структура характеризує внутрішньо- та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна — різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна — можливості відтворення та ефективної експлуатації природних ресурсів. Функціональна структура природноресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів.Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біологічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологічною класифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерпні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: мінеральна сировина, природні будівельні матеріали.В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення.2. КІЛЬКІСНА І ЯКІСНА ОЦІНКА ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ ТА ПРИРОДНИХ УМОВВикористання в економічній системі природних ресурсів вимагає їх адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки: технологічна (виробнича) та економічна. При технологічній оцінці виявляється ступінь придатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з урахуванням сучасної або перспективної технології їх використання. Нерідко технологічна оцінка виражається в балах та категоріях. Вона здійснюється, як правило, перед економічною.Економічна оцінка природних ресурсів — необхідний етап для забезпечення їх ефективного використання. Визначилися дві групи економічних оцінок: перша — характеризує економічні результати використання природних ресурсів, друга — економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це економічні втрати від забруднення чи порушення природного середовища). Для економічної оцінки природних ресурсів застосовують передусім методичні підходи, засновані на категоріях ренти та ефективності.При рентному підході природний ресурс може оцінюватися двома способами: за відносним ефектом чи прибутком, що дає його використання в народному господарстві; за додатковими затратами на компенсацію втрат прибутку при вилученні певного ресурсу з природокористування. Розрізняють витрати на запобігання забрудненню й витрати на компенсацію збитків. Перші здійснюються задля зменшення шкідливих викидів (наприклад, будівництво очисних споруд, нейтралізація викидів тощо). Другі оцінюються через недотримання національного доходу, додаткові витрати з соціальних фондів тощо.Для розміщення галузей народного господарства велике значення мають кількісні параметри певного виду ресурсу. За народногосподарським значенням запаси корисних копалин поділяють на такі групи: балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якістю сировини і гірничо-технічними умовами експлуатації; позабалансові, які при наявному рівні технології експлуатувати економічно не вигідно. В геології виділяють такі категорії запасів корисних копалин: А — докладно розвідані та вивчені; В і СІ — розвідані менш докладно; Сг — оцінені попередньо і приблизно. Запаси корисних копалин за категоріями А, В, СІ, СІ разом з прогнозованими запасами становлять геологічні запаси. До власне промислових запасів відносять вивчені й розвідані запаси, експлуатація яких за даних умов забезпечує достатню рентабельність виробництва.3. ХАРАКТЕРИСТИКА ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ ТА ЇЇ РЕГІОНІВМінерально-сировинні ресурси. Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні. На їх базі розвиваються такі важливі галузі промислового виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування, хімічна промисловість та ін.В структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне і буре вугілля, запаси якого за категоріями А + В + СІ станом на 1997 р. складають 45,7 млрд. т і є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні запаси кам'яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля — переважно в Дніпровському басейні.В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор'ї. Початкові розвідані запаси становили понад 3,4 млрд. т умовного палива. Ступінь виснаження розвідних запасів становить понад 60%. Водночас значним резервом є майже 5 млрд. т умовного палива ще не розвіданих запасів. За існуючими оцінками ресурси нафти і природного газу в Україні дозволяють збільшити їх видобуток майже вдвічі. Крім того, на Державному балансі запасів знаходиться 127 родовищ метану вугільних родовищ.На території України розміщено понад 1,5 тис. родовищ торфу, що зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях.Загальні запаси залізних руд України за категоріями А + В + С, оцінюються в 27,4 млрд. т, а прогнозовані — у 20 млрд. т. Основні родовища зосереджені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському. Країна посідає одне з провідних місць у світі за запасами марганцю, які становлять 2,28 млрд. т.Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси нікелю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській та Дніпропетровській областях; ртуті — у Донбасі і Закарпатті; титану — в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовського морів; бокситів — у Дніпропетровській області; алунітів — у Закарпатті; нефелінів — у Приазов'ї. Унікальні родовища сировини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елементів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов'ї. Розробку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.Україна багата на металічні корисні копалини, серед яких: кухонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо. Великі запаси калійно-магнієвих солей (близько 2,7 млрд. т) зосереджені в Івано-Франківській та Львівській областях.Проблеми щодо раціонального використання мінерально-сировинних ресурсів України полягають у важковидобувному характері значної частини ресурсів, виснаженості найбільш якісної частини запасів, обмеженні обсягів фінансування геологорозвідувальних робіт тощо. У перспективі здійснюватиметься розвідка нових для України корисних копалин — золота, міді, хрому, свинцю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів, фосфоритів тощо. Це дасть змогу за існуючими прогнозними оцінками збільшити експортні можливості вітчизняної мінерально-сировинної бази у 1,5—2 рази та скоротити імпорт сировини на 60—70% (без урахування вуглеводнів) [9, с 47].Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об'єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового господарства). Всі землі України незалежно від їх цільового призначення, господарського використання і особливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал обумовлюють провідну роль земельного фонду як одного з важливих ресурсів держави, що виступає первинним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економічного розвитку. Земельний фонд України становить 60,4 млн. га і складається із земель різного функціонального призначення, якісного стану та правового статусу. Власне земельна площа (суша) становила на початок 1998 р. 57,9 млн. га; її сільськогосподарська освоєність досягла майже 70,0%, розораність — 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь перевищила 79%.За цільовим призначенням земель та функціональним використанням земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41,9млн. га, або 69,4% земельного фонду); ліси та лісовкриті площі (10,4 млн. га, або 17,2%); забудовані землі під промисловими і транспортними об'єктами, житлом, вулицями тощо (2,3 млн. га, або 3,8%); землі, що покриті поверхневими водами, — (2,4 млн. га, або 4%); інші землі (3,4 млн. га, або 5,6%).Розподіл земельного фонду України за землекористувачами характеризується такими співвідношеннями: державні та колективні сільгосппідприємства, кооперативи, акціонерні товариства, фермерські господарства — 46,7 млн. га, або 77,3% земельного фонду; лісогосподарські підприємства — 7,2 млн. га, або 11,9%; підприємства промисловості, транспорту, зв'язку та ін. — 2,1 млн. га, або 3,5%; заклади науки, культури, освіти, охорони здоров'я та ін. — 0,2 млн. га, або 0,3%; установи природоохоронного та рекреаційного призначення — 0,3 млн. га, або 0,5%; водогосподарські підприємства — 0,5 млн. га, або 0,8%; житлово-експлуатаційні організації — 0,1 млн. га, або 0,2%; землі державної власності — 3,3 млн. га, або 5,5%.Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів України є досить диференційованим у територіальному розрізі. Найвища залученість земель у господарський обіг склалася у Львівській, Донецькій, Тернопільській областях. В цілому земельні ресурси України характеризуються досить високим біопродуктивним потенціалом, а в його структурі висока питома вага грунтів чорноземного типу, що створює сприятливі умови для продуктивного землеробства. Найвищу сільськогосподарську освоєність території мають землі Запорізької (88,3%), Миколаївської (86,6%), Кіровоградської (85,7%), Дніпропетровської (82,8%), Одеської (83,2%) та Херсонської (81,4%) областей.На сучасному етапі економічного розвитку основними проблемами в сфері земельних ресурсів виступають: підвищення ефективності їх використання та охорони на основі зменшення розораності земель, припинення деградації грунтів та зростання їх родючості; досягнення збалансованого співвідношення угідь у зональних системах землекористування; формування продуктивної та високоефективної системи землекористування як надійної основи розв'язання продовольчої проблеми.Напрями вирішення цих важливих народногосподарських проблем пов'язані з посиленням ролі держави в управлінні земельними ресурсами, проведенням ефективної земельної реформи та відповідної аграрної політики, залученням земельних ресурсів у активний економічний обіг. У найближчій перспективі необхідно скоротити вилучення продуктивних земель для несільськогосподарських потреб, знизити рівень землемісткості певних галузей народного господарства до нормативних величин.Водні ресурси виступають джерелом промислового і побутового водопостачання, а тому відіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства та у життєдіяльності населення.Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю підземних і морських вод. Потенційні ресурси річкового стоку оцінюються у 209,8 куб. км, з яких місцевий стік на території України становить в середньому 52,4 куб. км, приток — 157,4 куб. км. Запаси підземних вод, не пов'язаних з поверхневим стоком, становлять 7 куб. км. Крім того, в господарстві України використовується до 1,0 куб. км морської води. В розрахунку на одного жителя України поверхневий місцевий стік становить близько 1045 куб. м. Найвищий рівень водозабезпечення жителів — у західних і північних областях України.Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівномірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних споживачів — Донбас, Криворіжжя, Автономна Республіка Крим, південні області України. Основними споживачами води є промисловість (в першу чергу електроенергетика, металургія, хімічна промисловість), сільське господарство, комунальне господарство. Для пом'якшення територіальних відмінностей у забезпеченні поверхневими водами в Україні побудовано 1,1 тис. водосховищ (повний об'єм 55,0 куб. км), найкрупніші з яких знаходяться на Дніпрі. Створено близько 29 тис. ставків, 7 крупних каналів і 10 водоводів тощо.Використання водних ресурсів поділяється на: водоспоживання, тобто відведення води від джерела з наступним застосуванням у технологічних процесах (промисловість, сільське господарство зі зрошенням, комунальне господарство та ін.); водокористування, здійснюване безпосередньо в межах водного джерела без прямих витрат цього ресурса (гідроенергетика, водний транспорт, рибне господарство, туризм).Важливою складовою водних ресурсів є їх гідроенергоресурси — запаси енергії річкових потоків і водоймищ, що лежать вище від рівня моря. Загальні потенційні гідроенергоресурси становлять близько 60% всієї енергії поверхневого стоку. Розрізняють потенціальні, технічно можливі (за даним рівнем розвитку науки і техніки) та економічно доцільні для використання гідроенергоресурси. Потенціальні гідроенергоресурси України становлять 44,7 млрд. кВт • год.; з них технічно можливі для використання — 21,5 млрд. кВт - год.; економічно доцільні для використання становлять 16 млрд. кВт - год. [1, с. 141].Основні проблеми щодо раціонального формування, використання та збереження водних ресурсів України полягають у: забрудненні водних об'єктів шкідливими викидами та недостатньо очищеними промисловими і комунально-побутовими стічними водами; інтенсивному старінні основних фондів водозабезпечуючого і водоохоронного призначення, низькій продуктивності очисних споруд; недостатній самовідновлюваній та самоочисній здатності водних систем; незбалансованій за водним фактором системі господарювання, що характеризується високими обсягами залучення водних ресурсів у виробничу сферу та високою водомісткістю продукції.Перспективи вирішення відзначених проблем полягають у формуванні ефективних правових, економічних та організаційних передумов раціонального водовикористання, запровадженні водозберігаючих форм господарювання, створенні замкнутих циклів водокористування з мінімальним забрудненням води, забезпеченні відновлюваних функцій водних джерел. У найближчій перспективі необхідно посилити соціальну спрямованість водокористування, забезпечивши права людини на сприятливе водне середовище з урахуванням екологічної місткості водоресурсних джерел.Лісові ресурси відіграють важливу роль у збереженні навколишнього середовища та господарській діяльності людей, слугують важливим сировинним фактором для розвитку галузей народного господарства.Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду становить 10,8млн. га, в тому числі вкрита лісом — 9,4 млн. га. Лісистість території становить всього 15,6%, причому її рівень територіальне досить диференційований: від 43,2% в Івано-Франківській до 1,8% в Запорізькій. Наближеним до оптимального вважається показник на рівні 21—22%, який дає змогу досягти збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами.Загальні запаси деревини в Україні становлять 1,74 млрд. куб. м. Близько 51% лісів віднесено до захисних, водоохоронних та інших цінних в екологічному відношенні лісів, решту становлять експлуатаційні. За останні роки намітилася тенденція до скорочення обсягів лісокористування. Загальні обсяги заготівлі деревини зменшилися з 14,4 млн. куб. м у 1990 р. до 10,5 млн. куб. м у 1997 p., тобто майже на 30%.Вікова структура лісів України характеризується такими співвідношеннями: молодняки займають 45,4% площі, середньовікові — 37,7%, достигаючі та стиглі — відповідно 10,1% та 6,8%, що в 1,5—2 рази нижче оптимальних величин. За останнє десятиліття в Україні значна частина лісових насаджень загинула від промислових викидів та постраждала від аварії на ЧАЕС. Крім того, загальний стан лісів України не відповідає еколого-економічним вимогам, а функціонування лісового господарства здійснюється в складних економічних умовах.Основними, найбільш актуальними проблемами щодо формування і раціонального використання лісових ресурсів України є: порушення збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами; значне виснаження лісосировинної бази, погіршення природних комплексів, деградація рослинного покриву; обмеженість інвестицій для лісогосподарського виробництва; скорочення обсягів лісокористування та низький рівень задоволення потреб у деревині за рахунок місцевих ресурсів.Вирішення названих проблем тісно пов'язано з розширеним відтворенням лісових ресурсів, підвищенням ефективності їх охорони і використання. Необхідно проводити активні заходи щодо захисту і відновлення лісових насаджень з тим, щоб поступово переходити на забезпечення потреб країни переважно за рахунок власних ресурсів із збереженням основних екологічних функцій і лісу. Поряд з цим принципово важливо підвищити експортні мож- ливості лісового господарства України.Рекреаційні ресурси забезпечують відновлення та розвиток І життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здоров'я і підтримки працездатності населення. До рекреаційних ресурсів відносять об'єкти і явища природного походження, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. До їх складу входять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ландшафтні, пляжні та пізнавальні ресурси. Вони розміщені практично на всій території України, однак їх територіальне розміщення є дуже нерівномірним.Найвища концентрація рекреаційних ресурсів склалася в південних областях України — на території Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької та Донецької областей, а також у Автономній Республіці Крим. Унікальні рекреаційні ресурси зосереджені в Карпатах. Значні запаси мінеральних вод розміщені у Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Немирів), Полтавській (Миргород), Вінницькій (Хмельник) областях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Івано-Франківській, Одеській областях та в Автономній Республіці Крим.Завдяки поєднанню певних природних факторів та ресурсів формуються потужні рекреаційні комплекси. Територіальна структура рекреаційного комплексу представлена рекреаційними пунктами (окремо розміщені санаторії, пансіонати тощо), рекреаційними районами (рекреаційні пункти і курорти з відповідною інфраструктурою), рекреаційними регіонами (група рекреаційних районів) та рекреаційними зонами (сукупність взаємопов'язаних регіонів).В Україні діє 45 курортів загальнодержавного і міжнародного значення та 13 курортів місцевого значення, є понад 400 санаторіїв, які можуть прийняти на лікування більш як 600 тис. відпочиваючих [5, с. 395]. Разом з тим за останні роки спостерігається тенденція зменшення мережі та місткості закладів організованого відпочинку, скоротилася мережа туристичних баз, що значно звузило можливості ефективного використання рекреаційних ресурсів.Основні проблеми щодо ефективного використання рекреаційних ресурсів України полягають у: максимально повному задоволенні потреб населення у повноцінному оздоровленні та лікуванні; охороні і відновленні рекреаційних ресурсів; зростанніякості послуг у цій сфері. Перспективи розвитку рекреаційного комплексу України полягають у залученні додаткових інвестицій в оновлення інфраструктури, що працює на потреби рекреаційного комплексу; інтенсивному розвитку туризму та індустрії відпочинку і оздоровлення в цілому; збільшенні питомої ваги рекреаційної сфери у зростанні національного доходу країни.4. РЕСУРСОЗБЕРЕЖЕННЯ — ГОЛОВНИЙ НАПРЯМ ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУРесурсозбереження — це прогресивний напрям використання природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує економію природних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій самій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміжних матеріалів. Основні стратегічні напрями ресурсозбереження можуть бути зведені до таких: комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів; впровадження ресурсозберігаючої техніки і технології; широке використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини; стабілізація земельного фонду, відновлення родючості землі, рекультивація відпрацьованих кар'єрів тощо; ефективне регулювання лісокористування, підтримання продуктивності лісів, активне лісовідновлення; збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промислових об'єктів.Одним з вагомих компонентів ресурсозбереження є вторинний ресурсний потенціал. Навіть за кризових умов господарювання щорічно утворюється близько 600—700 млн. т відходів з номенклатурою більше ніж 50 найменувань, в структурі яких переважає видобувна, паливно-енергетична, металургійна, хімічна промисловість [9, с. 48]. У перспективі передбачається формування ефективного механізму вторинного ресурсоспоживання і залучення у цю сферу іноземних інвестицій. Зокрема, значного розвитку набуде вторинна металургія. Особлива увага приділятиметься розширенню напрямів використання макулатури, полімерної вторинної сировини, деревини; створюватимуться потужності по переробці картонної, скляної, металевої та пластикової тари і упаковки.Важливим пріоритетом є підвищення ефективності енергозбереження у зв'язку з тим, що Україна належить до енергодефіцитних країн і за рахунок власних джерел задовольняє свої потреби в паливно-енергетичних ресурсах менш ніж на 50%. Відповідно до Комплексної державної програми з енергозбереження на період до 2010 року передбачається: запровадити заходи, спрямовані на скорочення енерговитрат у виробництві енергомісткої продукції й здійснення комплексного фінансово-економічного та енергетичного аудиту найбільш енергоємних виробництв і закриття на цій підставі збиткових підприємств; провести реконструкцію та технічне переозброєння ТЕЦ промислових підприємств; впровадити економічний механізм заінтересованості в економії паливно-енергетичних ресурсів, нових енергозберігаючих маловитратних технологій; запровадити на енергоємних підприємствах автоматизовану систему обліку та управління витрат енергоносіїв; залучити до паливно-енергетичного балансу країни відновлювані та нетрадиційні джерела енергії.В цілому комплексний розвиток усіх напрямів ресурсозбереження дасть змогу сформувати нову ідеологію господарювання, що базується на економному використанні наявної ресурсної бази, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресурсів та маловідходному виробничому циклі.Література1. ГоликовА. П., Олійник Я. Б., СтепаненкоА. В. Вступ до економічної і соціальної географії: Підручник. — К.: Либідь, 1997. — 320 с.2. Горленко Й. А., Руденко Л. Г., Малюк С. Н. Проблеми комплексного развития территории. — К. : Наукова думка, 1994. — 296 с.3. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії. — К.: Знання, 1998. — С. 178—215.4. Поповкін В. Н. Регіонально-цілісний підхід в економіці. — К.: Наукова думка, 1993. — 210с.5. Розміщення продуктивних сил : Підручник / В. В. Ковалевський, О. Л. Михайлюк, В. Ф. Семенов та ін. — К.: Знання, КОО, 1998. — С. 139—179.6. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Є. П. Качана. — К.: Вища школа, 1998. — С. 4—10.7. РуденкоВ.П. Природно-ресурсний потенціал України. — К.: Либідь, 1994.— 150с.8. Трегобчук В. Ресурсне — екологічна складова національної безпеки // Економіка України. — ] 999. — № 2. — С. 4—15.9. Україна: прогноз розвитку продуктивних сил / С. І. Дорогунцов, Б. М. Данилишин, Л. Г. Чернюк та ін. — К.: РВПС України НАН України, 1998. — Т. 1. — 163 с.10. Україна: прогноз розвитку продуктивних сил / С. І. Дорогунцов, Б. М. Данилишин, Л. Г. Чернюк та ін. — К.: РВПС України НАН України, 1998. — Т. 2. — 117 с.8. Народногосподарський комплекс України1. Сутність та структура народного господарства України.2. Промисловість України і форми її територіальної організації.3. Основні проблеми розвитку та розміщення народного господарства України.1. СУТНІСТЬ ТА СТРУКТУРА НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИСистема виробництва, обміну, розподілу і споживання, що склалася в межах України, формує її народногосподарський комплекс. Його об'єднують в єдине ціле транспортна система, система розселення, управління і зв'язку.Інтегральним показником оцінки економічного розвитку держави є показник валового внутрішнього продукту (ВВП), який характеризує рівень розвитку економіки, особливості його структури, ефективність функціонування окремих галузей, рівень участі країни у світових інтеграційних процесах.Сукупний показник ВВП характеризує вартість товарів і послуг, які вироблені в Україні всіма галузями економіки і призначені для кінцевого споживання. В 1997 р. ВВП (у фактичних цінах) становив 92484 млн. грн., що в розрахунку на душу населення становить 1824 грн. Індекс розвитку людського потенціалу України — 0,719. За рівнем розвитку людського потенціалу Україна посідає 80-е місце в світі. Вартість основних фондів у 1997 р. становила 808 млрд. грн., у тому числі виробничих фондів — 518 млрд. грн. (у фактичних цінах на кінець року). На Україну припадає 18% національного доходу країн СНД.Структура суспільного виробництва — це співвідношення між його галузями, що виражає господарські пропорції та стан суспільного поділу праці. Це поняття вживається для вираження всіх господарських пропор-цій і сукупності стійких зв'язків виробництва, що забезпечують його цілісність. Структура суспільного виробництва визначається як натуральними, так і вартісними показниками (валовий внутрішній продукт, чисельність зайнятих, вартість основних фондів — основного капіталу). Вона характеризується такими пропорціями:1) відтворювальними — між виробництвом засобів виробництва й предметів споживання, у використанні валового внутрішнього продукту на заміщення спожитих ресурсів основного капіталу та особисте споживання й накопичення;2) галузевими — співвідношення між різними галузями економіки;3) територіальними — розміщення виробництва по окремих економічних районах;4) зовнішньоекономічними — ввезення продукції з різних регіонів і вивезення продукції різних галузей і районів у зарубіжні країни.Перехід України до ринкової економіки з усією гостротою поставив проблему оптимізації структури економіки та шляхів її перетворення. Вдосконалення структури виробництва — дуже складна і багатопланова проблема. Вона включає в себе насамперед соціально-економічну структуру економіки, яка характеризується формами власності на засоби виробництва. Другим важливим елементом є організаційно-економічна будова економіки, що визначається співвідношенням різних форм організації виробництва. Існує також виробничо-технологічна структура економіки, яка виражає внутрішню організацію продуктивних сил, тобто співвідношення матеріального виробництва та сфери послуг, промисловості й сільського господарства, виробництва засобів виробництва та предметів споживання, видобувних та обробних галузей господарства. Вона характеризується питомою вагою на-укомістких та високоекономічних галузей економіки — галузей з повільним обігом капіталу (суднобудування, ракетно-космічна техніка тощо) та галузей зі швидким обігом капіталу (виробництво товарів широкого вжитку, пріоритетні галузі агропромислового комплексу, сфери побуту й торгівлі).Галузь господарства — сукупність підприємств і організацій, об'єднаних спільністю функцій, які вони виконують у системі територіального поділу праці. Галузева структура господарства безпосередньо відображає процес суспільного поділу праці, вказуючи на функціональні відмінності між окремими галузями. На її основі проводиться аналіз міжгалузевих пропорцій і зв'язків, зіставляються показники економічної ефективності виробництва. Вона слугує цілям управління економікою. Галузі господарства відрізняються роллю в задоволенні суспільних потреб у матеріальних і духовних благах у процесі виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ або виконанні різних послуг. Залежно від їх ролі в господарському комплексі виділяють виробничу і невиробничу сфери.До виробничої сфери належать ті види діяльності, які: 1) створюють матеріальні блага (промисловість, сільське господарство, будівництво); 2) доставляють створені матеріальні блага споживачам (транспорт і зв'язок по обслуговуванню матеріального виробництва); 3) пов'язані з продовженням процесу виробництва у сфері обігу (торгівля, матеріально-технічне постачання, заготівлі, громадське харчування). Роль кожної галузі у створенні суспільного продукту і національного доходу різна. В таких галузях, як промисловість, будівництво, сільське господарство створюються нові споживні вартості. Вантажний транспорт завершує процес виробництва і на основі цього бере участь у створенні національного доходу.Таблиця 2СТРУКТУРА НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ у 1997 p., % (в усіх сферах економічної діяльності)*Галузі господарства Зайняте населенняУ галузях економіки 89,4в тому числі: промисловість 22,1сільське та лісове господарство (включаючи особисте підсобне сільське господарство) 22,1Будівництво 5,8Транспорт і зв'язок 5,8Торгівля, громадське харчування, матеріально-технічне постачання та збут, заготівлі 6,6Житлово-комунальне господарство та невиробничі види побутового обслуговування 3,6Охорона здоров'я, фізкультура і соціальне забезпечення 6,6Освіта, культура, мистецтво, наука та наукове обслуговування 10,6Інші галузі 6,2В інших галузях економічної діяльності 10,2* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська енциклопедія, 1998. С. 359.Невиробнича сфера — сукупність галузей господарства, які здійснюють функції щодо надання послуг нематеріального характеру суспільству і населенню. До неї належать: 1) галузі послуг — житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування населення, транспорт і зв'язок по обслуговуванню населення; 2) галузі соціального обслуговування — освіта, охорона здоров'я, культура і мистецтво, наука і наукове обслуговування; 3) галузі органів управління і оборони; 4) галузі, які включають кредитування, фінанси і страхування.Про співвідношення між матеріальним виробництвом і невиробничою сферою свідчить таблиця 2.2. ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИІ ФОРМИ ЇЇ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇПромисловість України — найважливіша галузь виробництва, яка включає підприємства, що здійснюють видобування й заготівлю природної сировини, виробництво засобів виробництва й товарів споживання (заводи, фабрики, шахти, електростанції, комбінати тощо). Промисловість створює основну частину національного доходу і валового суспільного продукту. Вона виробляє понад 41% обсягу випуску продукції галузей економіки (в основних цінах) і налічує 9105 промислових підприємств (об'єднань), що перебували на самостійному балансі. Від розвитку промисловості значною мірою залежить рівень задоволення безпосередніх потреб населення. Внаслідок поглиблення територіального поділу праці, процесів спеціалізації й кооперування відбувається її галузева диференціація й формується галузева структура, Іцо показує склад галузей, кількісні та якісні співвідношення і зв'язки між ними.Галузь промисловості — це сукупність підприємств (об'єднань), яка характеризується: єдністю економічного призначення виробленої продукції, однорідністю перероблюваної сировини й основних матеріалів, спільністю технологічного процесу й виробничо-технічної бази, професійним складом кадрів і специфічними умовами праці.Для характеристики галузевої структури промисловості використовують різні показники: кількісні, структурні, а також виробничі зв'язки. Кількісні показники визначаються питомою вагою галузей у загальному обсязі виробленої продукції, загальною чисельністю робітників і вартістю основних виробничих фондів. Структурні зміни в промисловості — це зрушення у питомій вазі галузей та темпах їх розвитку. Для характеристики виробничих зв'язків (міжгалузевих і внутрігалузевих) використовуються показники частки продукції галузі, яка надходить на подальше промислове перероблення до інших галузей, і частки внутрігалузевого споживання продукції.За характером виробництва і предметів праці промисловість буває видобувна і обробна. Видобувна промисловість об'єднує галузі, зайняті видобуванням сировини, а також палива з надр землі, вод і лісів. Вона включає підприємства й організації з видобутку палива (вугілля, нафти, природного газу, горючих сланців, торфу); підприємства з видобутку і збагачення залізних марганцевих руд, руд кольорових металів, нерудних корисних копалин і лісозаготівлі.Обробна промисловість — це сукупність галузей промисловості, підприємства яких обробляють і переробляють сировину й матеріали. Відповідно до прийнятої класифікації до промисловості України належать 18 укрупнених галузей: електроенергетика, паливна промисловість, чорна металургія, кольорова металургія, хімічна і нафтохімічна, машинобудування і металообробка, лісова, деревообробна і целюлозно-паперова; промисловість будівельних матеріалів; скляна і фарфоро-фаянсова; легка; харчова; мікробіологічна; борошномельно-круп'яна і комбікормова; поліграфічна. Структура основних галузей промисловості України та її динаміка протягом 1985—1997 pp. наведена в таблиці 3.Таблиця ЗГАЛУЗЕВА СТРУКТУРА ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ у 1985-1997 pp., % (обсяг виробленої продукції у поточних цінах)Галузі промисловості198519901997Зміни за 1985—1997Вся промисловість 100,0 100,0 100,0Утому числі: електроенергетика 3,2 3,2 12,6 9,4паливна промисловість 7,2 5,7 11,1 3,9чорна металургія 12,6 11,0 22,7 10,1хімічна і нафтохімічна 6,1 6,0 6,6 0,5машинобудування і металообробка 28,4 30,7 15,8 - 12,6лісова, деревообробна і целюлозно-паперова промисловість 2,82,92,0-0,8будівельних матеріалів 3,6 3,4 3,3 -0,3легка 11,6 10,8 1,8 -9,8харчова 18,7 18,6 16,9 -1,8*Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 95.Структура промисловості України може бути представлена в генералізованому вигляді: за міжгалузевими комплексами, серед яких виділяють паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хімічний, лісопромисловий, будівельний, соціальний, агропромисловий. Провідне місце займають міжгалузеві комплекси, які спеціалізуються на виробництві сировини, палива, енергії (паливно-енергетичний і металургійний).За особливостями виробництва товарів і надання послуг в Україні можна виділити такі типи виробничих спеціалізацій областей:1) промислово-сільськогосподарсько-транспортно-рекреаційна (АРК);2) промислово-сільськогосподарсько-транспортна (Івано-Франківська, Миколаївська, Полтавська, Рівненська, Сумська області);3) промислово-транспортна (Дніпропетровська, Запорізька, Донецька області); 4) сільськогосподарсько-промислово-транспортна (Вінницька, Волинська, Житомирська, Тернопільська, Чернівецька, Чернігівська області); 5) промислово-транспортно-сільськогосподарська (Київська, Харківська області); 6) транспортно-сільськогосподарсько-промислова (Черкаська область); 7) промислово-сільськогосподарська (Хмельницька область); 8) транспортно-промислово-сільськогосподарська (Одеська область); 9) сільськогосподарсько-транспортно-промислова (Закарпатська, Кіровоградська і Херсонська області). Різко диференційованим є індекс виробництва промислової продукції на душу населення (зокрема, показник Вінницької області у 4,5 раза перевищує відповідний показник Закарпатської області).Важливою особливістю територіальної організації промисловості України є формування її територіальної структури. Основними її елементами виступають: промислові райони, вузли, центри і пункти.Промисловий район — інтегральний район з переважаючим значенням промислового виробництва як головної галузі виробничої спеціалізації (Донбас, Придніпров'я та ін.). В Україні виділяються також галузеві промислові райони, які утворюються поєднанням і виробничими взаємозв'язками підприємств однієї або кількох галузей промисловості. В Україні чітко визначились вугільно-металургійний, металургійний, залізорудний, нафтогазоносний та інші райони.Промисловий вузол — зосередження на обмеженій території виробничо-територіального поєднання підприємств, що склалося історично або формується. Підприємства промислового вузла об'єднані між собою економічними і виробничими зв'язками, єдиною виробничою і соціальною інфраструктурою. Це забезпечує в межах промислового вузла ефективне використання економічних і природних ресурсів. В Україні формуються понад 70 промислових вузлів. Найбільшими є Донецько-Макіївський, Київський, Запорізький, Харківський, Дніпропетровсько-Дніпродзержинський.Промисловий центр — місто або селище міського типу, де зосереджено кілька промислових підприємств і які є основною спеціалізованою містоутворюючою галуззю. В Україні з 447 міст переважно промислові функції мали понад 240 (за даними 1996 p.).Промисловий пункт — промислове підприємство разом з поселенням, яке виникло при ньому.3. ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ТА РОЗМІЩЕННЯ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИСучасний етап економічного і соціального розвитку України пов'язаний з радикальними змінами, зумовленими переходом до ринкових відносин. Він передбачає створення соціальне зорієнтованої економіки, яка означає поворот всього виробництва до потреб споживача. Соціальне зорієнтована ринкова економіка розуміється як господарська система, в якій кожна група і соціальний тип населення одержують можливість для реалізації своїх життєвих здібностей і запитів на основі вільної праці і зростання особистих доходів.Властиві ринку механізми саморегулювання повинні забезпечити збалансованість економіки країни; найкращу координацію всіх виробників; раціональне використання трудових, матеріальних і фінансових ресурсів; гнучкість виробництва, його сприйняття досягнень науково-технічного прогресу; органічне поєднання вітчизняної економіки із світовим господарством.Перетворення на шляху до ринкової економіки здійснюються за кількома взаємопов'язаними напрямами:1) лібералізація економіки, тобто зняття адміністративних обмежень з цін, господарських зв'язків, зовнішньоекономічної діяльності;2) стабілізація фінансів і грошової системи, які забезпечують зміцнення гривні як загального еквівалента і єдиного платіжного засобу на території країни;3) приватизація, розвиток підприємництва, створення інших інституційних передумов ефективного ринкового господарства і економічного зростання;4) структурна перебудова економіки, її демілітаризація, інтеграція в світове господарство, підвищення конкурентноздатності української продукції на світовому ринку;5) створення конкурентного ринкового середовища;6) активна соціальна політика з метою пристосування працездатного населення до нових умов, соціальний захист найбільш вразливих верств населення, створення передумов економічного зростання на основі підвищення ролі ділової активності населення.За концептуальними розробками науковців Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України, основною метою розвитку народногосподарського комплексу України в перспективі повинно бути неухильне зростання темпів ВВП як важливого джерела підвищення життєвого рівня населення.Стратегічним напрямом економічних реформ повинна стати їх соціальна спрямованість. Державна політика у цій сфері має бути спрямована на покращення соціально-економічних та виробничих умов праці підвищення реальних доходів населення зростання освітнього і культурно-технічного рівня населення, покращення медичного обслуговування, посилення охорони довкілля.Поступове становлення економічного потенціалу України пов'язане з реалізацією структурної політики у сфері матеріального виробництва. Така політика полягає у створенні високорозвинутого народногосподарського комплексу, який відповідає сучасним вимогам ринкового господарства.Основа формування структурної політики в галузях матеріального виробництва зумовлена тим, що нині склалася недосконала структура виробництва, а дія адміністративних, економічних та соціальних важелів управління значно послаблена.Основними напрямами у фінансовій сфері є: посилення контролю за діяльністю комерційних банків з боку національного банку, орієнтація на підтримку національних товаровиробників, запобігання створенню фіктивного капіталу, залучення коштів у довгострокові депозити. В сфері грошової політики необхідно приборкати інфляцію, забезпечити пріоритет національної валюти як платіжного засобу, підвищити зо лото-валюти і резерви національного банку.Створенню збалансованого народного господарства України значною мірою заважає невиважена цінова політика держави. Поступовий розвиток народного господарства України буде неможливим без активної науково-технічної політики, яка повинна забезпечити технологію оновлення виробничого потенціалу, сприяти випуску наукомісткої продукції.Зовнішньоекономічна політика держави повинна бути спрямована на подальшу інтеграцію у світовий простір на базі створення могутнього експортного потенціалу та досягнення збалансованості торговельного балансу.Важливою складовою економічної політики держави є її регіональний аспект. Тільки завдяки обгрунтованій національній політиці, спрямованій на подальше розширення повноважень і відповідальності місцевих органів влади, можна поєднати різні за своїми природними та соціально-економічними умовами регіони у єдиний народногосподарський комплекс. Необхідно розробити не тільки регіональні цільові комплексні програми, а й програми розвитку і розміщення продуктивних сил окремих областей і АРК, програми прикордонного співробітництва та розвитку вільних економічних зон.Література1. Заставний Ф. Д. Географія України. — Львів, 1994.2. Географічна енциклопедія України: в 3-х томах. — К.: Українська радянська енциклопедія, 1989, 1990,1993.3. Конструктивно-географические основы рационального природо-пользования в Украинской ССР. Теоретические й методические исследования. —К., 1990.4. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії. — К.: Знання, 1998. — 416с.5. Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998.9. НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ1. Сутність і роль науково-технічного прогресу у розвитку народногосподарського комплексу.2. Науково-технічний потенціал України: сучасний стан та особливості територіальної організації.3. Проблеми реконструкції народного господарства України в контексті завдань прискорення науково-технічного прогресу.1. СУТНІСТЬ І РОЛЬ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ПРОГРЕСУ У РОЗВИТКУ НАРОДНОГОСПОДАРСЬКОГО КОМПЛЕКСУНауково-технічний прогрес (НТП) — поступальний та взаємопов'язаний розвиток науки і техніки, характерний для великого машинного виробництва. Неперервність НТП залежить насамперед від розвитку фундаментальних досліджень, які відкривають нові якості і закони природи та суспільства, а також прикладних досліджень та дослідно-конструкторських розробок, що дають змогу втілити наукові ідеї в нову техніку і технологію. НТП здійснюється у двох взаємообумовлених формах: 1 — еволюційній, яка означає порівняно повільне і часткове вдосконалення традиційних основ науки і техніки; 2 — революційній, яка відбувається у вигляді науково-технічної революції (НТР) і породжує принципово нову техніку і технологію, викликає докорінні перетворення продуктивних сил суспільства.Революційний шлях — головний шлях розвитку техніки і технології в епоху НТР. Його визначальною особливістю є бурхливий розвиток науки, перетворення її в безпосередню продуктивну силу. Наука перетворюється на провідну ланку системи «наука—техніка—виробництво». З розвитком науки та впровадженням її досягнень виникли поняття «наукомісткі виробництва» або «виробництво високих технологій». До них належать галузі індустрії, що вирізняються високими витратами на наукові дослідження при плануванні нових видів продукції.НТР впливає також на темпи піднесення окремих галузей і на їх поєднання чи галузеву структуру. Великі зміни відбуваються і в структурі окремих галузей. З одного боку, відбувається подальше «дроблення» цієї структури, пов'язане, перш за все, з ускладненням виробництва, формуванням різних новітніх галузей НТР. З другого боку, різні галузі і підгалузі об'єднуються, створюючи складні міжгалузеві комплекси: агропромисловий, машинобудівний, паливно-енергетичний та ін.НТР змінює і характер традиційних видів виробництва. Одна із особливостей цієї зміни — укрупнення основних виробничих агрегатів, що веде до подальшої концентрації виробництва переважно в індустріальних районах.Науково-технічний прогрес сприяє більш рівномірному і ефективному розміщенню підприємств, виробничих комплексів і галузей господарства. Створення і вдосконалення потужних, високопродуктивних машин у багато разів збільшують продуктивність праці у всіх районах. Поява нових способів передачі електроенергії через об'єднані енергосистеми зробила економічно вигідним просторовий розрив між великими виробниками електроенергії на базі дешевих енергоносіїв та її споживачів.Завдяки досягнутому рівню розвитку науки і техніки, виробництву промисловістю високопродуктивних машин, механізмів і обладнання освоєно ефективні природні ресурси, що зумовило територіальні зрушення у розвитку і розміщенні продуктивних сил.Урахування регіональної специфіки при проектуванні техніки і технології дозволяє добитися найкращих результатів в її використанні. Є потреба більш повного урахування регіональних особливостей науково-технічного прогресу, причому не тільки природних (клімат, сейсмічність, вічна мерзлота, особливості залягання корисних копалин), але й економічних (густота населення, кваліфікація кадрів, транспортна освоєність тощо).Широка і комплексна автоматизація, механізація виробництва повністю змінюють характер праці. Сучасний етап автоматизації спирається на електронізацію (комп'ютеризацію) народного господарства.Велике значення має впровадження трудозберігаючих технологій у промислових центрах і вузлах, що мають обмежені можливості забезпечення промисловості і сфери послуг трудовими ресурсами. Це стосується насамперед старих промислових районів, які характеризуються погіршенням демографічної ситуації.Сучасна техніка закладає основу для створення принципово нових «заводів майбутнього» — повністю автоматизованих і електронізованих, з мобільною технологією. Тим самим у перспективі, очевидно, з'являться можливості розміщення підприємств, які раніше визнавались трудомісткими, практично повсюдно, у тому числі в трудодефіцитних районах.У широких масштабах здійснюється хімізація народного господарства. Хімія — важливе джерело матеріалів із заданими властивостями — розширює територіальні межі сировинної бази промисловості.Вирішальним засобом задоволення потреб народного господарства у виробничих ресурсах повинні стати ресурсозберігаючі технології. При використанні ресурсозберігаючих технологій важливо додержуватись регіональних пріоритетів.Для територіально-виробничих комплексів, особливо тих, які тільки створюються, буде характерним високий рівень застосування прогресивних видів техніки і технології, перш за все механізації і автоматизації виробництва, які охоплять увесь виробничий цикл.Особливо велика роль науково-технічного прогресу в охороні навколишнього середовища і раціональному природокористуванні. Розвиток науки і техніки дає змогу створювати ефективні засоби і прилади для очищення промислових і комунальних викидів, що забруднюють воду, атмосферу, грунти. Передові технології забезпечують перехід до замкненого водопостачання, утилізацію відходів, економію трудових, рослинних і мінеральних ресурсів, а також раціональне використання земельних ресурсів.Основними центрами і регіонами, де розміщені галузі виробництва й інші центри економічної ділової активності, стали території з передовою наукою та освітою. Територіальне поєднання освіти, науки, наукоємних виробництв нині є типовим для великих столичних агломерацій і провідних промислових районів. Перспективною формою територіальної організації науково-виробничих комплексів стали технополіси — цілеспрямовано сформовані зони ділової та наукової активності, в яких поєднуються науково-дослідні інститути, вузи та наукоємні промислові підприємства, що взаємодіють між собою.2. НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ОСОБЛИВОСТІ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇОсновою науково-технічного розвитку країни є науково-технічний потенціал, що являє собою сукупність усіх засобів науково-технічної діяльності та її ресурсів. Науково-технічний потенціал включає:матеріально-технічну базу науки (сукупність засобів науково-технічної праці, наукові організації, наукове обладнання і установки, експериментальні заводи, лабораторії, електронно-обчислювальна база інформаційного забезпечення тощо);кадри наукової системи (вчені, дослідники, конструктори, експериментатори, науково-технічний персонал);інформаційну систему, яка забезпечує постійне вдосконалення наукових знань (наукові прогнози, банк патентів, авторських свідоцтв, банк відомостей про світові досягнення в галузі конкретних наук тощо), яка здатна до оперативної обробки інформації та надання її користувачеві;організаційно-управлінську підсистему — планування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДЦКР); фінансування НДДКР; структуру управління НДДКР; організаційно-управлінські структури наукових підрозділів; методи управління НДДКР.У цій системі мережа науково-дослідних, конструкторських, проектних інститутів, а також дослідних підрозділів вищих навчальних закладів функціонує з метою виробництва, розповсюдження і впровадження в практику наукових знань, реалізації єдиної науково-технічної політики. Розвинутий науково-технічний потенціал є також визначальною передумовою для встановлення і ефективного розвитку міжнародних науково-технічних зв'язків.В Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки, демілітаризації технологій, посилення їх соціальної спрямованості, прискорення НТП, посилення інтенсифікації тощо. На сучасному етапі в країні є об'єктивні умови для втілення в життя активної державної науково-технічної політики. Функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і галузевої науки, науково-технічний потенціал багатьох підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі.Однак на сучасному етапі економічного розвитку господарський механізм не забезпечує необхідного сприйняття підприємствами науково-технічних досягнень. Наслідками негативних загальноекономічних тенденцій є зниження ефективності нагромадженого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій (табл. 4).В Україні нагромаджено значний досвід програмно-цільового планування НТП на основі розробки системи відповідних програм. До тих, які розробляються на національному рівні, належать державні науково-технічні програми з ресурсозбереження, приросту виробництва продовольства, збільшення випуску технологічного устаткування на експорт, програма фундаментальних досліджень з найважливіших напрямів академічної науки тощо. Серед регіональних науково-технічних програм, які розробляються в областях України (понад 200 найменувань), переважають програми з виробництва товарів народного споживання, охорони навколишнього середовища, використання вторинних ресурсів. У галузях і на підприємствах ведеться розробка програм з питань, технічного переозброєння виробництва, освоєння нових технологій.Таблиця 4РОЗПОДІЛ СТВОРЕНИХ ЗРАЗКІВ НОВИХ ТИПІВ ТЕХНІКИ В УКРАЇНІ у 1994—1997 pp., %*1994 1995 1996 1997Створено зразків, технічний рівень яких у порівнянні з кращими вітчизняними і зарубіжними аналогами: 100 100 100 100вищий 3,9 0,6 1,7 1,7відповідає 88,9 63,5 62,2 65,0нижчий 0,3 0,8 0,5 0,5не відповідає 6,9 35,1 35,6 32,8* Статистичний щорічник України за 1997 рік — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 105.Розміщення наукових закладів, безперечно, впливає і на розміщення галузей господарства (в першу чергу наукомістких та невиробничої сфери). Водночас характер розвитку і розміщення продуктивних сил впливає на спеціалізацію наукових підрозділів, що сприяє розв'язанню нагальних економічних і соціальних проблем цих регіонів.Розміщення наукових закладів має такі особливості. Інститути теоретичного профілю розташовані у великих науково-культурних центрах. Мережа галузевих науково-дослідних інститутів прикладного профілю, що тяжіють до виробничих баз, розміщена більш рівномірно. Переважна їх частина знаходяться в центральних районах, а на периферії — їх філії, відділення й лабораторії. Посилення інтеграційних процесів сприяло створенню науково-виробничих об'єднань.Важливу роль у розміщенні об'єктів народного господарства відіграють провідні проектні інститути, що займаються проектуванням великих промислових підприємств, транспортних магістралей, гідротехнічних споруд, а також ті, що складають генеральні плани міст і районні плани.Таблиця 5РОЗМІЩЕННЯ ВИЩИХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ І-II РІВНІВ АКРЕДИТАЦІЇ ПО РЕГІОНАХ УКРАЇНИ у 1997-1998 pp.*Кількість закладів 1997/1998, од. В них студентів 1997/1998, тис. чол.Україна 660 526,4АР Крим 24 14,6Вінницька область 26 22,7Волинська 13 10,0Дніпропетровська 45 38,7Донецька 66 47,9Житомирська 19 16,1Закарпатська 14 8,4Запорізька 23 18,5Івано-Франківська 23 18,9Київська 15 17,2Кіровоградська 18 10,4Луганська 38 29,7Львівська 40 33,1Миколаївська 17 12,9Одеська 28 25,7Полтавська 23 16,8Рівненська 13 12,5Сумська 20 15,0Тернопільська 13 11,3Харківська 40 33,7Херсонська 19 13,8Хмельницька 16 11,0Черкаська 20 16,1Чернівецька 17 12,7Чернігівська 20 14,7м. Київ 46 42,4м. Севастополь 4 3,6* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 440.У 1997 p. в науці і науковому обслуговуванні України було зайнято 142,5 тис. чоловік, у т. ч. 4,3 тис. докторів наук і 20,6 тис. кандидатів наук.В академічному секторі науки зосереджено понад 7% наукових працівників. Найбільшим сектором науки в Україні за чисельністю зайнятих працівників є вузівський сектор, а в ньому — вищі заклади освіти І—II рівнів акредитації (табл. 5).Значного розвитку в Україні досягли галузевий і заводський сектори науки. Останній зосереджений переважно на великих підприємствах. Цей сектор найбільш повно представлений у великих містах Донбасу, індустріального Придніпров'я, а також у Києві, Харкові, Одесі, Львові.З метою удосконалення управління наукою в Україні створено шість територіальних наукових центрів: у Києві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі та Львові, які координують роботу академічного, вузівського, галузевого і заводського секторів, проводять дослідження з урахуванням місцевої специфіки.В цілому профіль закладів науки і наукового обслуговування збігається з спеціалізацією галузей матеріального виробництва невиробничої сфери по регіонах.3. ПРОБЛЕМИ РЕКОНСТРУКЦІЇ НАРОДНОГОГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІЗАВДАНЬ ПРИСКОРЕННЯНАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ПРОГРЕСУВ перспективі необхідно значно посилити виробничий потенціал при його якісному перетворенні на основі прискорення науково-технічного прогресу, широкої інтенсифікації економіки. З цією метою розроблена нова структурна та інвестиційна політика.Капітальні вкладення (інвестиції) як фінансове джерело нарощування основних фондів є найважливішим економічним інструментом, що забезпечує зрушення в розміщенні продуктивних сил. В умовах формування ринкових механізмів господарювання головним джерелом розширеного відтворення основних фондів є власні кошти підприємств, а також банківський кредит. Централізовані державні капіталовкладення спрямовуються переважно на фінансування великих народногосподарських програм. ;Основний шлях розширення виробничого потенціалу — йогд інтенсивний розвиток через технічне переозброєння і реконструкцію діючих підприємств.У ході нової реконструкції народного господарства доцільно перепрофілювати окремі великі підприємства відповідно до галузевих факторів і регіональних умов (знизити металомісткість виробництв, віддалених від металургійних баз, і т.п.), розчленити технологічні цикли з передислокацією їх частин, вивести з великих міст шкідливі в екологічному відношенні підприємства тощо.Великі масштаби капітального будівництва на найближчі десятиліття визначаються пріоритетністю розвитку галузей, що забезпечують науково-технічний прогрес. Серед них виділяють такі наукомісткі галузі, як електроніка, точне верстатобудування тощо.Нині першочергові заходи щодо широкого оновлення техніки і технології, докорінного покращання якості продукції плануються на великих підприємствах і в об'єднаннях провідних промислових районів. Встановлення таких пріоритетів щодо інтенсифікації саме за цими районами пояснюється тим, що вони мають потужний виробничий і науково-технічний потенціал, великі індустріальні (особливо машинобудівні) центри з наукомісткими виробництвами і великими контингентами кваліфікованих, досвідчених кадрів. Це дозволяє одержувати більш високу віддачу капіталовкладень за рахунок реконструкції підприємств, швидке та ефективне нарощування виробництв.Література1. Бесчасний Л. Про механізм мотивації до науково-технічної діяльності в умовах ринкової економіки // Економіка України. — 1995. — №8. —С. 15—23.2.Гуревичов М. Ринок інтелектуальних продуктів України // Економіка України. — 1994. — № 5. — С. 30—37.І.Дорогунцов С. І., НейковаЛ. Сучасні проблеми технічного розвитку промисловості України // Економіка України. — 1996. — № 9. — С. 4—11.4.Заблоцький Б. Ф., КокошкоМ.Ф., СмовжепкоТ. С. Економіка України. — Львів: Львівський банківський коледж Національного банку України, 1997. — 587 с.5.Лукінов І. Пріоритетна політика держави й технологічних перетвореннях // Економіка України. — 1997. — № 2. — С. 4—19.6.МарущакВ. Проблеми інтеграції науки України у світову наукову структуру // Економіка України. — 1994. — № 10. — С. 62—66.7.Научно-технический прогресе: словарь / Под ред. АбалкинаЛ. Й. — М.: Политиздат, 1987. — 168 с.Я.ОлександроваВ., ЧусоваЕ. Обгрунтування державних науково-технічних програм // Економіка України. — 1996. — № 12. — С. 21—26.9.Размещение производительньїх сил / Под ред. В. В. Кистанова, Н.В.КопьІлова. — М.: Зкономика, 1994. — 589 с.10. Розміщення продуктивних сил України / За ред. Є. П. Качана. — К.: Вища школа, 1998. — 376 с.11.ШкворецьЮ., ВаргатюкА. Державне стимулювання науково-технічної діяльності в Україні // Економіка України. — 1994. — № 8. — С. 20—24.12.Щедрина Т. Науково-технічна активність в Україні крізь призму якості продукції // Економіка України. — 1994. — № 3. — С. 42—46.І3. Яковлев В. Інновації та оновлення продукції в машинобудівному комплексі України//Економіка України.— 1994.—№ 12. — С. 70—73.10. ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ1. Сутність, роль і місце в народногосподарському комплексі України.2. Паливно-енергетичний баланс і його структура.3. Вугільна промисловість України: сучасний стан, основні проблеми та перспективи розвитку.4. Нафтова і нафтопереробна промисловість України: сучасний стан, основні проблеми та перспективи розвитку.5. Газова промисловість України: сучасний стан, основні проблеми та перспективи розвитку.6. Роль електроенергетики в господарському комплексі України та особливості її розміщення.7. Проблеми і перспективи розвитку електроенергетики України.1. СУТНІСТЬ, РОЛЬ І МІСЦЕВ НАРОДНОГОСПОДАРСЬКОМУ КОМПЛЕКСІ УКРАЇНИПаливно-енергетичний комплекс — це сукупність галузей промислового виробництва, які здійснюють видобуток палива, виробництво електроенергії, їх транспортування та використання. До складу паливно-енергетичного комплексу входять галузі паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф'яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідро- та атомні електростанції, а також трубопровідний транспорт і лінії електропередач. ПЕК — це також трубопровідний транспорт і лінії електропередач. ПЕК — це крупна міжгалузева територіальна система, складова частина єдиного господарського комплексу країни; це базовий комплекс важкої індустрії. Кінцева мета його функціонування — надійне забезпечення потреб населення та всього господарського комплексу в паливі та електроенергії.Виходячи з цього, стає очевидно, що прискорений соціально-економічний розвиток країни нерозривно пов'язаний з рівнем розвитку всіх галузей паливно-енергетичного комплексу, вдосконалення енергетичного балансу з обов'язковим врахуванням досягнень науково-технічного прогресу. Всебічна інтенсифікація виробництва ставить перед паливно-енергетичним комплексом нові завдання, збільшує його роль у прискоренні темпів економічного зростання, у підвищенні продуктивності праці завдяки значному зростанню її енерго- та електроозброєності.Відомо, що ефективність та інтенсивність суспільного виробництва значною мірою залежить від його енергозабезпеченості, бо енергетика створює особливі матеріальні ресурси — енергетичні, які обумовлюють функціонування практично всього виробничого апарату сучасної економіки. Тому в нових економічних умовах паливо і енергію слід розглядати і як матеріальний ресурс, і як матеріальний фактор суспільного виробництва.На сучасному етапі роль паливно-енергетичного комплексу неухильно зростає. Його розвиток значною мірою обумовлює темпи, масштаби і економічні показники зростання продуктивних сил та їх розміщення, створює необхідні умови для подальшого покращання умов праці і підвищення рівня життя людей.При цьому розвиток паливно-енергетичного комплексу необхідно підпорядкувати завданню стійкого забезпечення потреб України в усіх видах палива і енергії при планомірному проведенні в усіх галузях і сферах народного господарства цілеспрямованої енергозберігаючої політики.Енергетичний баланс і еволюція його структури характеризують не лише певний рівень використання тих чи інших енергоносіїв, а й науково-технічні, соціальні, організаційні та виробничі зрушення в промисловості, сільському господарстві, на транспорті, в побутовому обслуговуванні населення.Одним з найважливіших завдань щодо вдосконалення структури енергетичного балансу є підвищення ефективності використання енергоресурсів, всіляка їх економія. Подальше підвищення ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів (ПЕР) залишається надзвичайно актуальним. У зв'язку з цим дуже важливо по-господарськи використовувати вугілля, природний газ, нафтопродукти тощо. Це вимагає певної перебудови в усіх галузях і насамперед широкого впровадження енергозберігаючої техніки і технології, вдосконалення нормативів, використання матеріальних і моральних стимулів у досягненні економії, посилення відповідальності за перевитрати, перевищення норм та лімітів.Численні факти свідчать про наявність значних втрат енергоресурсів на всіх стадіях — від їх видобутку і переробки до кінцевого споживання. Зараз втрачається понад половини видобутого палива і виробленої енергії, що свідчить про значні резерви їх економії.Найбільш енергомісткими сферами є промисловість і транспорт. Промисловість споживає понад 60% усіх паливно-енергетичних ресурсів. На її частку припадає 80% можливої економії, яка може бути досягнута шляхом реалізації певних заходів, включаючи модернізацію виробництва і зміни в рівні споживання енергії.В основних положеннях Програми стратегічного розвитку держави до 2010 р. передбачається здійснити докорінне вдосконалення структури енергоспоживання за рахунок економії палива і енергії в усіх сферах народного господарства; перебудови структури економіки; заміни рідкого і газоподібного палива — вугіллям; збільшення видів енергії, які виробляються на базі ядерної енергетики і використання вугілля; розширення використання вторинних та нетрадиційних відновлювальних джерел енергії.На всіх етапах економічного розвитку першочергове значення завжди відводилось розвитку енергетики. В результаті в Україні була створена досить могутня паливна і енергетична база як складова частина ядерного паливно-енергетичного комплексу колишнього СРСР, яка забезпечувала енергетичними ресурсами потреби народного господарства республіки та експорту. Разом з тим подальше забезпечення розвитку продуктивних сил України енергетичними ресурсами у зв'язку з набуттям нею незалежності в 1991 р. пов'язане з певними труднощами.Починаючи з 1991 p., у зв'язку з відсутністю відповідних інвестицій, став різко зменшуватися видобуток вугілля та природного газу в Україні. Це стосується і виробництва електроенергії. Так, видобуток вугілля за період 1991—1997 pp. знизився з 164,8 млн. т до 76,3 млн. т, або більше ніж удвічі, видобуток природного газу — відповідно з 28,1 млрд. м до 18,1 млрд. м3, або на 10 млрд. м3. Виробництво електроенергії за цей же період знизилось на 122,0 млрд. кВт - год і становило 176,5 млрд. кВт - год. в 1997 р. До цього слід додати, що через відсутність платежів за енергоресурси розпочалося зниження поставок нафти і газу в Україну з інших регіонів колишнього Союзу, і насамперед з Росії.Ресурси, що формують енергетичний баланс (особливо електроенергія), визначають темпи науково-технічного прогресу, ефективний і прискорений розвиток економіки в цілому. Використання електроенергії в народному господарстві сприяє зниженню затрат суспільної праці, зменшенню фондомісткості продукції у високоенергоспоживаючих галузях, впровадженню комплексної механізації і автоматизації виробництва тощо.Таким чином, головне завдання розробки і дотримання енергетичного балансу — це ефективне і надійне забезпечення потреб країни в енергії високої якості з прийнятими техніко-економічними показниками, що визначають його тісний зв'язок з масштабами, структурою і темпами розвитку всього народного господарства.Взаємозалежність між розвитком усього народногосподарського комплексу країни і формування енергетичного балансу не вичерпуються їх взаємним впливом на масштаби, темпи розвитку і структуру енергетики та економіки в цілому. Широке застосування енергії впливає на рівень енергоозброєності праці, а відтак і на його продуктивність, що має велике значення для всіх галузей народного господарства. Крім того, галузі, що виробляють енергію, мають районоутворююче значення, на базі їх формуються територіально-виробничі комплекси. Вони впливають на процеси концентрації виробництва, комбінування, промислову спеціалізацію і поглиблення територіального поділу праці.Завдяки зазначеним вище органічним взаємозв'язкам галузей, що виробляють паливо і енергію, з іншими галузями народного господарства створюється реальна основа для системного, комплексного підходу до розміщення цих галузей і обгрунтування оптимальних шляхів їх розвитку з урахуванням народногосподарської загальнодержавної ефективності.2. ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНИЙ БАЛАНС ТА ЙОГО СТРУКТУРАПаливно-енергетичний баланс (ПЕБ) складається з прибуткової і витратної частин. У прибутковій частині балансу зафіксовані такі показники, як видобуток природного палива — вугілля, газу, нафти, торфу, дров (природні ресурси) і виробництво природних енергетичних ресурсів, які включають виробництво електро- і теплоенергії на теплових (ТЕС) і атомних електростанціях (АЕС). Крім того, до цієї частини балансу відносять нетрадиційні природні енергетичні ресурси (енергія вітру, сонця, геотермальна, низько-потенціальне тепло та ін.), а також відбір газу з підземних сховищ газу, імпорт енергоресурсів та залишок ресурсів на початок року.Друга частина балансу (витратна) включає споживання енергетичних ресурсів і складається з таких статей витрат:• перетворення в інші види енергії — електро- і теплоенер-гію, стиснене повітря і доменне дуття;• виробничо-технологічні потреби, включаючи втрати при збе-і реженні, транспортуванні і формуванні держрезерву;• закачка природного газу в підземні сховища газу;• експорт;• залишок у постачальників та споживачів на кінець року.В структурі виробництва (видобутку) палива в Україні переважає вугілля. Питома вага вугілля становить майже 60%, тоді як на нафту припадає близько 7%, на природний газ — 25%. Разом з тим в споживанні паливно-енергетичних ресурсів домінуюча роль належить природному газу. Питома вага природного газу в загальному споживанні котельно-пічного палива становить близько 54%, тоді як вугілля — лише 24%, паливного мазуту — 6%.Таким чином, якщо в структурі виробництва власних енергетичних ресурсів переважає вугілля, то в структурі споживання провідна роль належить природному газу.Розрив господарських зв'язків з республіками колишнього СРСР, який в основному і призвів до енергетичної кризи в Україні, посилює негативний вплив на забезпечення країни паливно-енергетичними ресурсами. Забезпеченість потреб України у природному газі і нафті за рахунок власного виробництва надто низька. В основному вся потреба в цих видах енергетичних ресурсів забезпечується за рахунок постачання з-за меж України (переважно з Росії та Туркменистану). Разом з тим відсутність валютних коштів на закупівлю необхідної кількості цих видів ресурсів лише погіршує стан в економіці. За цих умов надійне забезпечення народногосподарських потреб паливно-енергетичними ресурсами — найважливіша умова стійкого функціонування економіки України. Тому концепція формування паливно-енергетичного балансу України на довгострокову перспективу повинна випливати з необхідності саме цієї умови. До того ж, враховуючи в цілому слабку забезпеченість України виробництвом власних паливних ресурсів, необхідно проводити цілеспрямовану і систематичну роботу по перебудові структури виробництва з метою значного зменшення питомої ваги енергомісткої продукції, впровадженню енергозберігаючих технологій та інших досягнень науково-технічного прогресу. Зазначене стосується насамперед таких галузей, як чорна металургія, машинобудівна і хімічна промисловість. Структурна перебудова виробництва і науково-технічний прогрес повинні привести до істотного зменшення питомих норм витрат енергетичних ресурсів на одиницю продукції і сприяти зменшенню обсягів їх споживання в країні. Виходячи з оцінки запасів вугілля в Україні, основна роль у забезпеченні потреб народного господарства в паливі повинна належати вугіллю.В результаті значного вичерпання запасів нафти і газу на основних родовищах України, введення в експлуатацію переважно дрібних родовищ, а також внаслідок інших негативних факторів виникає серйозна проблема щодо збільшення обсягів видобутку цих найбільш прогресивних паливних ресурсів і, як наслідок, — необхідність їх ввезення в Україну у постійно зростаючих масштабах. Це ускладнює економічну ситуацію і вимагає вирішення ряду нелегких питань (політичних, економічних, технічних), оскільки без надходження певних обсягів нафти і газу не можна сформувати прийнятний паливно-енергетичний баланс.Для підвищення надійності паливо- і енергозабезпеченості народного господарства України (зважаючи на значні поставки нафти і газу в Україну) доцільно і необхідно розширити кількість джерел постачання нафти і газу з тим, щоб залежність від постачання по кожному паливному ресурсу з одного джерела не перевищувала 30% (з урахуванням загальних обсягів постачання).Виробництво електро- і теплоенергії повинно збільшуватися за рахунок використання твердого палива (вугілля), що вимагає будівництва і розширення мережі електростанцій поряд з реалізацією заходів щодо охорони навколишнього середовища. Крім того, потрібно збільшувати потужність атомних електростанцій.В умовах значних ускладнень у забезпеченні потреб народного господарства України в паливно-енергетичних ресурсах особливо актуальним є використання в усе більших обсягах нетрадиційних відновлювальних джерел енергії (вітрові, сонячні, тепла землі та інших видів).Основними стратегічними напрямами вдосконалення структури паливно-енергетичного балансу України та вирішення інших проблем у цій сфері є:• концентрація народногосподарських зусиль на всебічному прискоренні проведення енергозберігаючої політики. Цей найважливіший напрям вимагає, крім проведення різноманітних заходів щодо підвищення ефективності використання палива і енергії, вдосконалення самої структури народного господарства з пріоритетним розвитком менш енергомістких виробництв;• вдосконалення структури балансів енергоносіїв кінцевого використання. Передбачається збільшення питомої ваги електроенергії і тепла при зниженні частки моторного палива і котельно-пічного палива безпосереднього використання. Значно збільшиться також частка споживання природних енергоресурсів як сировини, а також для інших непаливних потреб.Генеральним напрямом розвитку електроенергетики в найближче десятиліття є зростання ролі атомної енергетики.В балансі енергоносіїв кінцевого використання передбачається подальше збільшення частки переробних і облагороджених видів палива з підвищенням як якості, так і рівня переробки первинної сировини. Особливо характерним у цьому відношенні є розвиток нафтопереробки із зростанням потужностей по вторинних процесах і скороченням споживання мазуту як котельно-пічного палива. Зростання затрат на видобуток нафти обумовлює економічну доцільність перевищення обсягів виробництва моторного палива та інших світлих нафтопродуктів за рахунок збільшення глибини переробки нафти замість отримання цих продуктів за рахунок додаткового видобування нафти при незмінній глибині переробки.При формуванні територіальної структури паливно-енергетичного балансу особливого значення набуває запровадження енергозберігаючих заходів у дефіцитних на енергоресурси районах, а також залучення нетрадиційних джерел палива (енергії). Ці заходи створюють можливість скорочення транспортних витрат на доставку енергоресурсів з інших районів, що забезпечує суттєвий ефект, особливо для зон, які віддалені від енергетичних баз.3. ВУГІЛЬНА ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИ:СУЧАСНИЙ СТАН, ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУЗапаси вугілля на території України зосереджені в основному в трьох басейнах: Донецькому, Львівсько-Волинському та Дніпровському (табл. 6). В загальних запасах вугілля в Україні (117,1 млрд. т) найвища питома вага належить Донецькому басейну — 87,0% (101,9 млрд. т), Львівсько-Волинському та Дніпровському — відповідно 2,0% (2,3 млрд. т) та 3,5% (4,1 млрд. т). ;Крім того, запаси вугілля є на території Харківської і Полтавської областей — 8,7 млрд. т та Закарпатської вугленосної площі — 0,2 млрд. т. Із загальних запасів 42,5 млрд. т віднесено до прогнозних ресурсів.Запаси вугілля в Україні цілком достатні для задоволення власних потреб і забезпечення експортних поставок. Однак складні гірничо-геологічні та технологічні умови розробки вугільних родовищ України, в першу чергу Донбасу, суттєво впливають на економічну ефективність виробництва у вугільній промисловості.Таблиця 6РОЗМІЩЕННЯ ОСНОВНИХ ЗАПАСІВ ВУГІЛЛЯ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ на 01.01.1998 p.*Запаси всього Балансові запасиЗабалансові запасибасейнимлрд% А+ В + С, С2 Всьогомлрд. т%млрд. т % млрд. т %млрд. т %Україна 117,1 100,0 45,7 100,0 11,2 100,0 56,9 100,0 17,4 100,0Донецькуйбасейн 101,9 87,0 42,2 92,3 10,7 95,5 52,9 93,0 16,7 96,0Львівсько-Волинський басейн 2,32,01,22,60,252,21,52,60,42,3Дніпровський басейн 4,13,51,94,20,252,22,23,90,21,1* За даними Державного балансу запасів корисних копалин України (вугілля).Наведені в табл. 7 дані характеризують стан вугільних басейнів України. Вони свідчать про те, що геологічні запаси вугілля в Донецькому басейні зосереджені переважно в тонких і надто тонких пластах потужністю до 1,2 м. Середня глибина розробки родовищ наближається до 700 м, а максимальна — становить 1400 м. На горизонтах понад 600 м функціонує майже 60% шахт, на частку яких припадає понад половини всього видобутого вугілля. Пласти, які вважаються небезпечними щодо раптових викидів вугілля і газу, характерні для 40% шахт.Умови розробки вугільних пластів Львівсько-Волинського і Дніпровського басейнів більш сприятливі. Максимальна глибина розробки пластів Львівсько-Волинського басейну становить 550 м, а потужність пластів вугілля — від 1 до 1,5 м. Небезпека раптових викидів вугілля і газу майже відсутня. Разом з тим зольність видобутого вугілля (47,6%) значно перевищує аналогічний показник в Донбасі (36,2%) і до того ж запаси вугілля досить обмежені (2,0% усіх запасів вугілля України).В Дніпровському басейні зосереджені запаси бурого вугілля, яке на відміну від кам'яного має більш низьку теплотворну здат-Таблиця 7ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВУГІЛЬНИХ БАСЕЙНІВ УКРАЇНИ(заданими 1997р.)ПоказникиПо Мін-вугле-прому Донецький басейн Львівсько-Волинський басейн Дніпровський басейнПромислові запаси вугілля кат. А + В+ С1 млрд . т 45,742,21,21,9Розроблювані і підготовлені до освоєння запаси, млрд. т 23,321,50,70,8Середня потужність розроблюваних пластів, м 1,181,061,243,27Максимальна глибина розробки, м 1400 1400 550 100Мінімальна глибина розробки, м 24 123 345 24Середня глибина розробки, м 651 692 456 77Виробничі потужності, млн. т 115,1 109,1 4,0 2,0Видобуток вугілля, млн. т 75,9 70,9 3,6 1,4в тому числі: коксівного, млн. т 31,6 31,6енергетичного, млн. т 44,3 39,3 3,6 1,4Зольність видобутого вугілля, % 36,0 36,2 47,6 21,7Середньоспискова чисельність НИМ, тис. чол. 428,0 403,2 19,3 5,5ність і використовується головним чином для виробництва буро-вугільних брикетів, які споживаються населенням на комунально-побутові потреби. Розробка буровугільних родовищ проводиться підземним та відкритим способом. Частка відкритих розробок становить 88,2%. Глибина залягання пластів невелика — максимальна 100 м. Середня глибина розробки пластів на шахтах сягає 90 м, на розрізах — 64 м. Зольність видобутого вугілля нижча, ніж у Донбасі та Львівсько-Волинському басейні і становить 21,7%, однак запаси вугілля також невеликі (3,5% від усіх запасів вугілля України).Великий вплив на ефективність роботи галузі має стан виробничих фондів шахт. Сьогодні до 40% шахт працює понад 50 років, а найбільш старі шахти мають строк служби понад 70 років. Лише 8% шахт експлуатуються менше 20 років.Незважаючи на значний строк експлуатації шахт, обсяги реконструкції і будівництва нових шахт з 1975 р. стали різко зменшуватися. За останні 15—20 років у Донбасі не було закладено жодної шахти, у Львівсько-Волинському басейні — одна, в Дніпровському басейні — один розріз. Остання масова реконструкція вугільних шахт була проведена у другій половині 60-х — на початку 70-х років. Тоді вона була здійснена на 25% підприємств.Однією з причин такого важкого стану було обмеження капітальних вкладень на оновлення виробничих потужностей вугільної промисловості України. Це пов'язано з тим, що протягом трьох останніх десятиліть вся інвестиційна діяльність у вугільній промисловості була орієнтована на розвиток видобутку вугілля у східних регіонах колишнього СРСР.Усе це і визначило різке гальмування процесу оновлення виробничих потужностей і погіршення структури шахтного фонду в Україні.Виробничі потужності, що вибули у 1991—1997 pp., склали 78,7 млн. т. Це призвело до втрати реальної виробничої потужності шахтного фонду в обсязі 77,3 млн. т і зниження видобутку вугілля до надзвичайно низького рівня — 75,9 млн. т в 1997 р. при 164,8 млн. т в 1990 p., або більше ніж у два рази (табл. 8).Найбільше зниження обсягів видобутку відбулося за цей час у Дніпровському буровугільному басейні — на 84,8%, тоді як у Донецькому — на 51,1 %, а Львівсько-Волинському — на 65,7%.Таблиця 8ВИДОБУТОК ВУГІЛЛЯ В УКРАЇНІ у 1990—1997 pp., млн. т1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997Україна 164,8 135,6 133,6 115,7 94,4 83,6 71,7 75,9Донецький басейн 145,1 120,4 119,4 103,6 85,3 76,4 66,3 70,9Львівсько-Волинський басейн 10,5 8,0 8,4 8,0 6,4 4,9 3,8 3,6Дніпровський басейн 9,2 7,2 5,8 4,1 2,7 2,3 1,6 1,4* За даними Міністерства вугільної промисловості України.Із загального обсягу постачання вугілля на територію України до 95% припадає на донецьке вугілля, з якого майже 30% становить коксівне. Львівсько-Волинське вугілля і буре вугілля Дніпровського басейну використовується головним чином як енергетичне паливо на електростанціях та в комунальному секторі економіки.Основним споживачем донецького вугілля є Донецька, Дніпропетровська, Луганська і Запорізька області, де воно використовується головним чином для потреб енергетики та коксохімічної промисловості. В решту областей донецьке вугілля постачається лише для теплової електроенергетики.Львівсько-Волинське вугілля постачається у західні області (Івано-Франківська, Львівська та ін.) і до того ж лише на енергетичні потреби. Буре вугілля використовується головним чином для виробництва буровугільних брикетів (Кіровоградська, Черкаська області).Частина вугілля із Луганської, Дніпропетровської та Донецької областей постачається на експорт, головним чином у Молдову та країни далекого зарубіжжя.Імпорт вугілля в Україну здійснюється в основному з Росії і Казахстану (для потреб коксохімічної промисловості) та Польщі.Першочерговим завданням розвитку вугільної промисловості є компенсація вибуваючих потужностей за рахунок завершення вже початого будівництва і реконструкції ряду шахт. Крім того, слід закрити ряд нерентабельних шахт й переглянути політику цін на вугілля і вугільну продукцію. Це дасть змогу дещо сповільнити спад виробництва, а потім стабілізувати видобуток вугілля і створити передумови для його зростання завдяки будівництву нових шахт, збільшенню обсягів реконструкції діючих та при-діленню особливої уваги технічному переозброєнню галузі.Підприємства вугільної промисловості відносяться до еколо-гонебезпечних, оскільки розробка вугільних родовищ істотно впливає на гідрохімічний режим експлуатації поверхневих і підземних вод, посилює забруднення повітряного басейну, погіршує родючість грунтів.Специфічним забрудненням водних басейнів республіки є скидання значної кількості високомінералізованих шахтних вод у поверхневі водойми та водостоки, а також у накопичувачі, в яких відбувається відстій шахтного водозливу та зливу збагачувальних фабрик.Вугільна промисловість забруднює і повітряний басейн. Викиди забруднених речовин в атмосферу підприємствами Мінвуглепрому становлять до 25% від викидів цих речовин по Україні. На очисні споруди направляється менше половини всіх викидів, з яких уловлюється й обезводнюється 95%. Решта викидів здійснюється без очистки у вигляді газоподібних та рідких речовин.Значним джерелом забруднення повітряного басейну, поверхневих та підземних вод, а також зниження родючості грунтів є розміщення відходів вуглевидобутку і особливо вуглезбагачення в спеціальних природних відвалах та накопичувачах — щорічно у відвали скидається 60—70 млн. м3 породи. Кількість природних відвалів становить майже 1300, з яких близько 300 — це ті, що горять. Втрата родючості земель під відвалами становить більш як 7000 гектарів.Незадовільний екологічний стан у вугледобувних районах, особливо у Донбасі, посилюється також високим рівнем концентрації підприємств металургійної та хімічної промисловості, що посилює техногенне навантаження на навколишнє середовище і характеризує його як надзвичайно небезпечне для здоров'я населення.4. НАФТОВА І НАФТОПЕРЕРОБНА ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИ: СУЧАСНИЙ СТАН, ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУНа території України вперше видобуток нафти розпочато в Передкарпатті на початку XVII ст. Як галузь промислового виробництва нафтова промисловість розвивалась на базі Бориславського нафтового родовища в кінці XIX — на початку XX ст. із застосуванням глибокого буріння свердловин.У той же час було відкрито і ряд інших родовищ у Передкарпатті. Найбільшого рівня видобуток нафти досяг в цьому районі у 1909 р. (2053,1 тис. т), однак у подальшому він почав знижуватися і становив у 1938 р. 370 тис. т.У повоєнні роки нафтова промисловість Передкарпаття швидко розвивалась. Було здійснено докорінну реконструкцію підприємств галузі на новій технічній основі. В результаті значного розширення обсягів геологорозвідувальних робіт на нафту й газ було відкрито нові родовища в Передкарпатті — Долинське і Північно-Долинське, Бітків-Бабчинське, Орів-Уличнянське та ін.В результаті зосередження геологорозвідувальних робіт на нафту і газ у східних районах України було відкрито майже 150 нафтових родовищ у Полтавській, Сумській та Чернігівській областях, які за видобувними запасами нафти значно перевищували родовища Передкарпаття. До найбільших належать — Гнідинцівське, Леляківське, Глинсько-Розбишівське, Рибальське, Качанів-ське, Новогригорівське та ін. Розробка цих родовищ стала основною базою для розвитку нафтовидобувної промисловості республіки.Найбільшого розвитку нафтова промисловість досягла в роки дев'ятої п'ятирічки. Так, максимального рівня видобутку нафти й газового конденсату (14,5 млн. т.) було досягнуто у 1972 р. Потім обсяги видобутку нафти стали скорочуватися, і зараз вони становлять близько 4 млн. т. за рік. Тільки за 1990—1997 pp. видобуток нафти в Україні знизився майже на 22%.Основний видобуток нафти припадає на Східний нафтогазоносний регіон. Його питома вага у загальному видобутку нафти в країні досягає майже 80%. У Південному нафтогазоносному регіоні балансові видобувні запаси становлять 3% від запасів України, тому видобуток нафти практично відсутній.Тенденція до скорочення видобутку нафти в Україні пояснюється не лише вичерпністю її запасів, а й тим, що більше ніж 90% механізованих свердловин мають насоси, які можуть працювати на глибині до 2000—2500 м, в той час як середня глибина основних покладів нафти становить 3000—4000 м.Крім цього, застарілим є основний фонд більшості свердловин та їхнього обладнання. Так, загальне спрацювання основних фондів по AT «Укрнафта» становить майже 60%, не вистачає міцних труб, насосів, агрегатів.Подальший розвиток нафтової промисловості в Україні обумовлює необхідність вирішення цілого ряду проблем. Одна з найголовніших — це пошук шляхів стабілізації та подальшого приросту видобутку нафти в Україні.Зростання глибини залягання продуктивних покладів нафти, ускладнення технології їх освоєння, зниження темпів приросту промислових запасів є стримуючими факторами щодо збільшення видобутку нафти. Одночасно наявність на території України значної кількості науково обгрунтованих прогнозних запасів високоякісної нафти з низьким вмістом сірчаних сполук, високим виходом світлих фракцій, а також зросла потреба в нафтопродуктах стимулюють розвиток нафтовидобувної промисловості. Успіхи цієї галузі прямо залежать від результатів геологорозвідувальних робіт по пошуку нафти.Необхідно відзначити, що ці роботи проводились в останні роки з низькою ефективністю та систематичним невиконанням завдань щодо приросту промислових запасів. Практично в останні роки не було відкрито жодного нафтового родовища не тільки велико-об'ємного за запасами, але й середньооб'ємного.У нафтовидобувній промисловості країни необхідно різко збільшити обсяги експлуатаційного буріння на діючих родовищах, значно прискорити освоєння нових родовищ, які передбачається відкрити в процесі геологорозвідувальних робіт, ущільнити мережу свердловин, а також впровадити комплекс методів щодо поліпшення стану заводнення та нових методів нафтовіддачі.В Україні розміщені і функціонують шість основних нафтопереробних заводів (НПЗ) — Кременчуцький, Лисичанський, Херсон-140ський, Одеський, Дрогобицький, Надвірнянський. Відносно новими і надпотужними заводами є Кременчуцький та Лисичанський. Перший з них побудований у 1966 p., його потужність з первинної переробки нафти становить зараз 18,6 млн. т. за рік (табл. 9). Другий побудований у 1976 р. і має потужність 16,0 млн. т за рік. Решта заводів (крім Дрогобицького) споруджені ще в довоєнні роки і мають значно меншу потужність. У повоєнний період в результаті реконструкції їх потужності зросли до 2,7—7,1 млн. т за рік (1997 p.). Разом з тим глибина переробки нафти в країні залишилась досить низькою — до 60%. У Західній Європі вона досягла узагальнено 80%, а у США — понад 90%. Зазначені дані по Україні свідчать про те, що значна частка обсягу вироблених нафтопродуктів припадає на паливний мазут. Сумарна потужність вторинних процесів (по всіх НПЗ) становить приблизно 35% потужності первинних процесів (близько 12% з 35% — поглиблення переробки нафти, 23% облагородження нафтопродуктів), що, звичайно, недостатньо, виходячи з сучасного світового рівня розвитку нафтопереробки.Таблиця 9ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ НАФТОПЕРЕРОБНИХ ЗАВОДІВ УКРАЇНИ у 1996—1997 pp.НПЗРік вводу в експлуатацію Потужність за 1997 p., млн. т/рік Чисельність ПВП за 1996 p., тис. чол.Кременчуцький 1966 18,6 4,1Лисичанський 1976 16,0 4,2Херсонський 1938 7,1 1,5Одеський 1949 3,9 1,0Дрогобицький 1964 4,2 1,6Надвірнянський 1907 2,7 1,5Разом — 52,5 13,9• Примітка. Чисельність промислово-виробничого персоналу на НПЗ за 1997 р. практично не змінилась. За даними об'єднання «Укрнафтохімпереробка».Низький технічний рівень виробництва нафтопереробної промисловості України, недосконалість технологічних схем НПЗ, випуск неякісних нафтопродуктів викликають інтенсивне забруднення навколишнього середовища. Основними забрудниками від нафтопереробних заводів є сірчані сполуки, окисли вуглецю, сірки азоту, сажа тощо.У зв'язку з незначним видобутком нафти в Україні обсяги її переробки значною мірою залежать від масштабів поставок її з-за меж країни. Фактична забезпеченість споживання нафтопродуктів на території України власною нафтою за останні роки показана в табл. 10. Зовнішні поставки нафти здійснюються головним чином з Російської Федерації. В Україні склалася вкрай несприятлива ситуація, коли наші нафтозаводи, маючи достатні потужності для виробництва в необхідних обсягах нафтопродуктів (з усіх основних найменувань), простоюють. З 1991 р. подача нафти в Україну з Росії різко знижувалась. Відповідно скорочувалися і обсяги нафтопереробки. Якщо в 1990 р. було перероблено 58,1 млн. т, то у 1997 р. — лише 12,3 млн. т (табл. 11). До того ж якість багатьох нафтопродуктів не відповідає вимогам споживачів. Разом з тим готова продукція імпортується з Росії, Білорусі та інших країн. Але орієнтація на масовий імпорт готових нафтопродуктів є марнотратною для будь-якої країни, тим більше для України в період кризи її економіки.Таблиця 10РІВЕНЬ СПОЖИВАННЯ НАФТОПРОДУКТІВ В УКРАЇНІ ЗА РАХУНОК НАФТИ ВЛАСНОГО ВИРОБНИЦТВА з 1990—1997 pp.*Показники 1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997Обсяги видобутої нафти (включаючи газовий конденсат), млн. т 5,2 4,9 4,54,24,24,14,14,1Орієнтовний обсяг нафти, еквівалентний обсягу виробництва спожитих нафтопродуктів, млн. т 5751422726232324Орієнтовний рівень забезпеченості споживання нафтопродуктів нафтою власного виробництва, % 9,19,610,715,616,217,817,817,1* За даними AT «Укрнафта».Таким чином, Україна стоїть перед необхідністю вирішення складних проблем, пов'язаних з подальшим розвитком нафтопереробки як однієї з найважливіших галузей промисловості і всього народногосподарського комплексу, а також з раціональним та стабільним забезпеченням НПЗ сирою нафтою (власною і привізною).Таблиця 11ОБСЯГИ ПЕРЕРОБКИ НАФТИ НАПЕРЕРОБНИХ ЗАВОДАХ УКРАЇНИу 1990—1997 pp., млн. т*НПЗ 1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997Кременчуцький 18,3 16,7 13,1 10,0 9,1 7,7 5,9 4,7Лисичанський 21,8 19,6 10,6 4,3 4,8 2,1 2,2 3,2Херсонський 8,2 7,6 5,6 2,3 1,6 2,2 1,5 1,7Одеський 3,8 3,5 3,4 0,9 1,3 2,0 1,5 1,0Дрогобицький 3,1 3,3 2,9 1,4 1,3 1,2 1,0 1,0Надвірнянський 2,9 3,0 2,0 1,2 1.0 1,1 0,9 0,7Разом 58,1 53,7 37,6 20,2 19,1 16,3 13,0 12,3* За даними об'єднання «Укрнафтохімпереробка».Найважливішим завданням розвитку нафтопереробної промисловості є забезпечення істотного зростання технічного рівня виробництва. Насамперед слід підвищити глибину переробки нафти до рівня країн, що мають розвинуту нафтопереробку, тобто до 80%. Це може бути досягнуто до 2010 р. Поглиблення переробки нафти для України має зараз першорядне значення, бо дозволяє значно економити нафту (до 30%), не зменшуючи виробництва світлих нафтопродуктів, в першу чергу найбільш споживаних — автомобільного бензину, дизельного палива, авіаційного гасу. Правда, при цьому знизяться обсяги виробництва паливного мазуту. Однак він може і повинен заміщатися іншими видами палива, насамперед вугіллям. З поглибленням переробки нафти в Україні поліпшиться загальна структура випуску нафтопродуктів та більш ефективним стане використання нафтової сировини.5. ГАЗОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИ: СУЧАСНИЙ СТАН, ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУРозвиток газової промисловості в Україні розпочався наприкінці XIX ст. На той час будувалися заводи з виробництва штучного газу, який використовувався переважно для освітлення вулиць, особняків, вокзалів тощо. У промисловості такий газ майже не використовувався.Для газової промисловості України в першій половині XX ст. характерними були незначні обсяги виробничого та видобувного газу, його висока собівартість та низька продуктивність праці.Незначний розвиток газової промисловості у довоєнний період пояснюється певною мірою відсутністю спеціального оснащення для газових промислів і надто обмеженою кількістю розвіданих газових родовищ. Разом з тим у 40-х роках XX ст. були створені відповідні передумови для відокремлення газової промисловості у самостійну галузь паливної індустрії.Якісно новий період у розвитку газової промисловості настав після другої світової війни, коли розпочалася інтенсивна експлуатація вже відкритих родовищ природного газу у західних областях і активізувались пошуки по всій території республіки.Завдяки зростанню обсягів геологічної розвідки та буріння свердловин у 1946—1950 pp. було відкрито Шебелинське, Радченківське, Більче-Волицьке газові родовища, а також нові горизонти на Опарському та Дашавському родовищах. Було введено в експлуатацію Угерське та Хідновицьке родовища.Відкриття і введення в експлуатацію в останні роки нових газових родовищ створили передумови для перебудови системи газотранспортних магістралей значної протяжності: Дашава — Київ, Дашава — Калуш — Галич — Добівці, Бендери — Івано-Франківськ.Важливе значення для газової промисловості та її розвитку мало введення в експлуатацію у 1956 р. Шебелинського газового родовища в Харківській області. В подальшому були відкриті такі великі газові родовища, як Кегичівське, Єфремівське, Глинсько-Розбишівське, Машівське, Пролетарське та Рибальське (на сході України), а також Хідновицьке, Пинянське, Бітків-Бабчинське (на заході).Це привело до того, що в розміщенні газової промисловості республіки за 1950—1970 pp. відбулися суттєві зміни. Так, якщо раніше провідну роль відігравала західноукраїнська нафтогазоносна область, то вже в 60-х роках акцент в розміщенні сировинних ресурсів був перенесений на схід України (Дніпровсько-Донецька западина). За двадцятиріччя (1950—1970 pp.) питома вага Східного регіону у видобутку газу зросла від нуля до 76%, тоді як доля Західного регіону зменшилась від 100% до 22,6%. Разом з тим розпочався видобуток газу і на півдні республіки.За цей же період значно зросла кількість газифікованих міст республіки, розширилась сфера застосування природного газу. Видобуток газу збільшився з 1,5 млрд. му 1950 р. до 60,9 млрд. м3 у 1970 p., або більше ніж в 40 разів.Найбільший обсяг видобутку газу був досягнутий у 1975 р. — 68,7 млрд. м3. У наступний період після 1975 р. мала місце тенденція зниження видобутку газу в Україні, який зараз становить близько 17 млрд. м3 за рік (табл. 12). Разом зі зниженням видобутку газу в Україні, починаючи з 1991 p., спостерігається зменшення споживання газу, що пов'язано із загальним спадом в промисловому і сільськогосподарському виробництві.Таблиця 12ВИДОБУТОК ПРИРОДНОГО ГАЗУ ПО НАФТОГАЗОНОСНИХ РЕГІОНАХ УКРАЇНИ у 1990—1997 ррРегіон 1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997Східний 25,1 21,7 18,8 17,1 16,1 15,7 15,7 15,4Західний 1,2 1,0 0,8 0,8 0,9 1,1 1,3 1,3Південний 0,6 0,5 0,5 0,5 0,6 0,7 0,7 0,7Україна — разом 26,9 23,2 19,8 18,4 17,6 17,5 17,7 17,4* За даними Державного геологічного підприємства ГЕО. 1НФОРМ.У межах України зараз виділяється дев'ять нафтогазоносних областей, розміщення яких дозволяє об'єднати їх в три нафтогазоносні регіони: Східний — Дніпровсько-Донецька газонафтонос-на область; Західний — Передкарпатська, Складчаті Карпати, Закарпатська і Волино-Подільська та Південний — Переддобруджинська, Причорноморсько-Кримська, Індоло-Кубанська, Азово-Березансь-ка область.При цьому Східний регіон охоплює Сумську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську і Чернігівську області; Західний — Волинську, Львівську, Івано-Франківську, Чернівецьку і Закарпатську області; Південний—Запорізьку і Херсонську області, а також Автономну Республіку Крим.Запаси природного газу категорій А+В+Q станом на 01.01.1998 р. становлять 1098,4 млрд. м3, категорії С2 — 331,3 млрд. м3 (табл. 13).Запаси газу категорій А +В + СІ + СІ зосереджені переважно у Східному нафтогазоносному регіоні і сягають майже 82% від загальних запасів цих категорій в цілому по Україні. Відповідно на цей регіон припадає і найбільша питома вага видобутку газу в державі (88%).Крім цього, Україна станом на 01.01.1998 р. має перспективні ресурси (Сз) — 711,89 млрд. м3, прогнозні ресурси (ДІ + Д2) — 2651,79млрд. м3.Таблиця 13РОЗМІЩЕННЯ ЗАПАСІВ ПРИРОДНОГО ГАЗУ ПО НАФТОГАЗОНОСНИХ РЕГІОНАХ УКРАЇНИна 01.01.1998 p., млрд. м3 *Регіон Кількість родовищ Запаси газу по категоріях Забалансовані запасиА+В+СІ С-, усього %усього % усього %Східний 155 921,9 84,0 245,1 74,0 2,8 96,6Західний 60 118,2 11,0 27,2 8,0 — —Південний 26 58,3 5,0 59,0 18,0 0,1 3,4Україна — разом 241 1098,4 100,0 331,3 100,0 2,9 100,0* За даними Державного геологічного підприємства ГЕО. ІНФОРМ.Забезпеченість споживання газу за рахунок власного видобутку в останні роки становить 21—22% (табл. 14). До того ж спостерігається тенденція до зростання цього показника. Це пов'язано в першу чергу з тим, що темпи скорочення потреб у природному газі дещо випереджають темпи спаду його виробництва. Частка газу, якого не вистачає Україні (а це становить майже 80%), імпортується з Росії та Туркменистану.Найбільша частка газоспоживання в Україні припадає на промислово розвинутий Східний регіон — майже 62%, на Західний і Південний регіони — відповідно 32 та 6% загальної потреби в газі. При цьому у промисловості використовується майже половина спожитого в державі газу, близько 30% газу витрачається на потреби енергетики, 18% — в комунально-побутовому секторі.Таблиця 14ЗАБЕЗПЕЧЕНІСТЬ СПОЖИВАННЯ ГАЗУ В УКРАЇНІ ЗА РАХУНОК ВЛАСНОГО ВИРОБНИЦТВА у 1990—1997 pp.*1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997Видобуток газу (включаючи супутний), млрд. м3 26,1 24,4 20,9 19,2 18,3 18,2 18,4 18,1Споживання газу, млрд. м3 112,0 111,3 114,1 102,8 92,4 85,4 86,0 81,3Забезпеченість споживання газу за рахунок власного виробництва, % 25,021,918,318,819,821,321,422,3* За даними Держкомстату України.Для вирішення сезонної нерівномірності газоспоживання особливе значення мають підземні газосховища (ПГС). В Україні зараз експлуатуються 13 газосховищ з проектним обсягом 62,4 млрд. м3. Використовуються ці сховища для підвищення надійності забезпечення газом споживачів в екстремальних ситуаціях. При цьому питома вага ПГС, розміщених на сході України, становить 17,3%, на заході — 76,3%, на півдні — 6,4%.Нерівномірність розміщення ПГС, а також відсутність гарантій стабільного постачання газу в Україну викликає необхідність збільшення обсягів резервування газу на сході та півдні України.Завдяки відкриттю великих газових родовищ на сході України, в Оренбурзькій та Тюменській областях, на Північному Кавказі і в Середній Азії широкого розвитку набув магістральний трубопровідний транспорт. Газопровідний транспорт України розвивався як складова частина єдиної газопостачальної системи колишнього СРСР. Функціонуюча сьогодні система газопроводів України забезпечує поставку газу усім споживачам та на експорт. Загальна протяжність газопроводів у межах України досягла майже 35 тис. км. До основних магістральних газопроводів слід віднести такі, як: Уренгой—Помари — Ужгород; Острогожськ — Шебелинка; Шебелинка — Дніпропетровськ; Кривий Ріг — Ізмаїл; Шебелинка — Полтава — Київ; Дашава — Київ; «Союз» та ряд ін. Пропускна здатність усіх газопроводів, що входять на територію України з Росії, становить понад 2000 млрд. м газу. Через територію України здійснюється транзит газу на експорт з Росії у Європу (в середньому понад 100 млрд. м~ за рік). Характеристики основних магістральних газопроводів України наведено в табл. 15.Перспективи розвитку газової промисловості України пов'язані з розширенням геолого-пошукових робіт, збільшенням обсягів пошукового буріння та прискоренням промислового освоєння відкритих родовищ. Поряд з цим слід широко впроваджувати досягнення науково-технічного прогресу, зокрема новітніх технологій і техніки.Екологічні проблеми в газовій промисловості мають свою специфіку, яка визначається в основному відчуженням та забрудненням земель в районах промислової експлуатації газових родовищ та проведенням геолого-пошукових робіт на нафту й газ. Щодо використання природного газу в різних секторах економіки та галузях народного господарства, то цей вид ресурсу є найбільш екологічно чистим порівняно з такими енергетичними ресурсами, як вугілля, мазут, торф.Таблиця 15ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ МАГІСТРАЛЬНИХ ГАЗОПРОВОДІВ УКРАЇНИГазопровідДіаметр, мм Пропускна здатність, млрд. м3/рік Протяжність, KMШебелинка — Дніпропетровськ33,9І нитка 700200II нитка 800193III нитка 1000200IV нитка 1200200Дніпропетровськ — Кривий Ріг22,7І нитка 700129II нитка 1000*29III нитка 1200129Кривий Ріг — Ізмаїл7,3І нитка 700/1000583II нитка 1000/800583Таганрог-Маріуполь5,3І нитка 50056II нитка 70059III нитка 100061Херсон — Крим 700 3,0 114Шебелинка — Диканька — Киш26,5І нитка 1200478II нитка 1000478III нитка 700550«Союз» (Оренбург — Західний кордон) 1400 26,0 1532Уренгой — Ужгород 1400 28,0 1146Уренгой — Помари — Ужгород 1400 28,0 1136Торжок — Долина 1400 27,0 6736. РОЛЬ ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКИ В ГОСПОДАРСЬКОМУ КОМПЛЕКСІ УКРАЇНИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ РОЗМІЩЕННЯВажлива роль енергетики у розвитку народного господарства визначається тим, що будь-який виробничий процес чи будь-який вид обслуговування населення пов'язаний з використанням енергії.В процесі розвитку продуктивних сил безперервно змінюються і вдосконалюються джерела та види споживаної енергії. У далекому минулому енергетичною базою виробництва була мускульна сила людей, яку доповнювали силою тварин, води та вітру. З відкриттям енергії пари пов'язана промислова революція XVIII ст., наступний технічний прогрес виробництва і зростання продуктивності праці. Енергетичною основою розвитку продуктивних сил на сучасному етапі технічного прогресу є електрична енергія. Застосування електроенергії дало змогу просторово роз'єднати робочі машини і первинні генератори, відокремити місце виробництва енергії від її споживачів. В результаті виробництво енергії, її передача і розподіл відокремились у самостійну галузь — електроенергетику, а споживачі енергії розосередились по різних галузях промисловості і народного господарства. Це відкрило простір для концентрації виробництва в різних галузях і розміщення виробництва на відстані від енергетичних джерел.Електроенергетика є високомеханізованою галуззю промисловості. У зв'язку з цим в затратах на виробництво енергії відносно мала питома вага заробітної плати. Разом з тим високий технічний рівень обумовлює високу кваліфікацію робітників та інженерно-технічного персоналу.Таким чином, електроенергетика є провідною галуззю промисловості, а використання її продукції — електричної енергії — забезпечує підвищення технічної озброєності і зростання продуктивності праці.Створення матеріально-технічної бази існування будь-якого суспільства нерозривно пов'язане з електрифікацією і вдосконаленням на цій основі техніки, технології і організації виробництва. У промисловості електроенергія використовується на здійснення силових, теплових, електрохімічних процесів та на освітлення.Великий економічний ефект дає електрифікація транспорту і сільського господарства. Перехід на електротягу дозволяє збільшити вагу та швидкість руху поїздів. В сільському господарстві електрифікація є основою його комплексної механізації, покращання умов праці і побуту.Умови і фактори розміщення об'єктів електроенергетики залежно від типу генеруючих потужностей та напруги передачі електроенергії різні.Район розміщення теплової електростанції і її потужність повинні визначатися з урахуванням розвитку електроспоживання, наявності паливних ресурсів та відомостей щодо гідрології районів. Варіант розміщення електростанції вибирається після проведених порівняльних розрахунків вартості перевезення палива та передачі електроенергії в район споживання. При виборі конкретного місця будівництва ТЕС, яка працює на твердому паливі, повинна враховуватись можливість збільшення вантажопотоків по залізницях та водних шляхах сполучень. Для електростанції на рідкому чи газоподібному паливі враховується розвиток трубопровідного транспорту. При виборі місця будівництва уточнюється можлива остаточна потужність електростанції щодо водопостачання, паливопостачання та генерального плану розміщення об'єкта.Теплові електростанції розміщуються, як правило, з орієнтацією на наявність великих запасів дешевих паливно-енергетичних ресурсів та потужного споживача.Площадки для розміщення ТЕС необхідно вибирати з урахуванням таких вимог:• електростанції повинні бути максимально наближені до джерел палива і водопостачання, споживача енергії і під'їзних шляхів;• рівень ґрунтових вод має бути нижче глибини підвалів, останні не повинні затоплюватися паводковими водами;• не можна розташовувати станції над заляганням корисних копалин, а також на зсувних ділянках;• ухил площадки розміщення не повинен перевищувати — 0,5°—1°;• електростанції повинні розміщатися поблизу населеного пункту з урахуванням санітарної зони;• шлако- і золовідвали повинні розміщатися на негожих земельних ділянках, якомога ближче до площадки електростанції.Теплові атомні станції, враховуючи великі обсяги споживання води, слід розміщувати поблизу водних об'єктів. Крім цього, атомні станції повинні будуватися на значній відстані від великих міст. ГЕС та ГАЕС розміщуються біля водних об'єктів з мінімальним затопленням земель під водосховища.Одним з важливих факторів розміщення об'єктів електроенергетики є екологічна безпека, додержання санітарних норм і мінімізація екологічних втрат як при будівництві, так і при експлуатації об'єкта.Нині в Україні експлуатуються три типи генеруючих потужностей: теплові (паротурбінні та дизельні), гідравлічні (гідроелектростанції, гідроакумулюючі станції) та атомні.Сумарна встановлена потужність електростанцій України на 1.01.1998 р. становила 51,87 млн. кВт, у тому числі за типами: теплові — 31,72 млн. кВт (61,2%), атомні — 12,82 млн. кВт (24,7%), ГЕС + ГАЕС — 4,69 млн. кВт (9,0%) і блок-станції промислових підприємств — 2,64 млн. кВт (5,1%).Електростанціями України в 1998 р. було вироблено 172 млрд. кВт - год. електроенергії, у тому числі більше половини — на теплових, близько 40% — на атомних і майже 4% — на гідроелектростанціях. Загальний спад виробництва електроенергії за 1991—1997 pp. складає 122,0 млрд. кВт - год. Він був спричинений переважно загальним зниженням споживання електроенергії галузями народного господарства (особливо в промисловості), скороченням експорту та гострою нестачею паливних ресурсів для електростанцій.В таблицях 16 і 17 наведено дані про виробництво електроенергії на існуючих типах електростанцій об'єднаної енергетичної системи України у 1990, 1995 і 1998 pp. та його розподіл по областях в регіонах.Таблиця 16ВИРОБНИЦТВО ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ ОБ'ЄДНАНОЮ ЕНЕРГЕТИЧНОЮ СИСТЕМОЮ УКРАЇНИу 1990,1995 та 1998 pp., млрд. кВт • год.*1990 1995 1998Всі електростанції системи 296,3 192,6 172,0у тому числі: АЕС 76,2 70,5 75,2ТЕС 201,7 104.1 77,4ГЕС + ГАЕС 10,7 10,1 15,9Промстанції 7,7 7,9 3,5* За даними Міністерства енергетики України.Таблиця 17ВИРОБНИЦТВО ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ ПО ОБЛАСТЯХ УКРАЇНИу 1995—1997 pp., млрд. кВт год.'1995 1996 1997Україна 192,6 183,0 178,0Донецький 39,6 34,9 29,9Донецька 34,8 30,1 25,0Луганська 4,8 4,8 4,9Придніпровський 58,1 64,3 62,8Дніпропетровська 19,9 16,4 14,6Запорізька 36,5 46,5 46,5Кіровоградська 1,7 1,4 1,7Східний 13,4 9,6 11,0Полтавська 1,4 1,4 1,3Закінчення табл. 171995 1996 1997Сумська 0,6 0,7 0,6Харківська 11,4 7,5 9,1Центральний 21,1 20,2 12,7Київська 19,1 18,4 10,9Черкаська 2,0 1,8 1,8Поліський 13,1 13,9 14,7Волинська 0,5 0,2 0,2Житомирська 0,2 0,2 0,2Рівненська 11,5 12,2 12,8Чернігівська 0,9 1,3 1,5Подільський 13,0 9,3 12,3Вінницька 6,4 3,7 5,0Тернопільська 0,3 0,4 0,4Хмельницька 6,3 5,2 6,9Причорноморський 19,9 19,9 23,1Автон. Респ. Крим 0,6 0,6 0,6Миколаївська 17,3 17,4 20,5Одеська 0,3 0,4 0,3Херсонська 1,7 1,5 1,7Карпатський 14,4 10,9 11,5Закарпатська 0,2 0,3 0,4Львівська 3,0 2,3 2,6Івано-Франківська 10,3 7,4 7,6Чернівецька 0,9 0,9 0,9Розраховано за даними Держкомстату України.Обсяги споживання електроенергії за останні роки також різко скоротилися. У 1997 р. всіма галузями народного господарства було спожито близько 178,0 млрд. кВт • год, що на 92,0 млрд. кВт. • год менше, ніж у 1990 р.Значно змінилась і структура споживання: особливо зменшилась частка споживання галузями промисловості та будівельним комплексом. Практично не змінилась у структурі споживання частка транспорту. У зв'язку з низькою якістю спожитого палива значно зросли витрати електроенергії на власні потреби електростанцій та технологічні втрати електроенергії в електромережах. У загальному обсязі споживання електроенергії зросла частка комунально-побутового сектора економіки (табл. 18). Показники споживання електроенергії в розрізі регіонів України наведено в табл. 19.Таблиця 18СТРУКТУРА СПОЖИВАННЯ ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ ГАЛУЗЯМИ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ у 1990,1997 pp.Галузі1990 1997млрд. кВт гол %млрд. кВт • год %Споживання — всього 270 100,0 178,3 100,0у тому числі: Промисловість 147,6 54,3 75,4 42,3Сільське господарство (на виробничі потреби) 19,0 7,5 9,3 5,2Будівництво 3,98 1,5 1,4 0,8Транспорт 14,5 5,4 9,6 5,4Комунально-побутові потреби міського і сільського населення 44,62 16,5 41,0 23,0Споживання електроенергії на технологічні потреби електроенергетики 40,3 14,8 41,6 23,3* Розраховано за даними Держкомстату України.В електроенергетиці України відбувається структурна перебудова. На першому етапі створено 4 генеруючі компанії, Державну енергетичну компанію електромереж 220—750 кВт, підприємство «Енергоринок».Таблиця 19СПОЖИВАННЯ ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ В РЕГІОНАХ УКРАЇНИу 1990—1997 pp., млрд. кВт. • год1990 1995 1996 1997Україна 270,0 188,0 181,0 178,3Донецький 68,7 48,0 45,0 43,8Донецька 44,8 32,7 31,2 30,3Луганська 23,9 15,3 13,8 13,5Придніпровський 75,8 49,7 47,9 48,9Дніпропетровська 47,1 29,8 29,0 29,9Запорізька 22,8 15,6 15,3 15,6Кіровоградська 5,9 4,3 3,6 3,4Східний 29,9 19,0 18,3 18,1Полтавська 8,9 6,1 5,8 5,7Сумська 5,5 3,4 3,4 3,2Харківська 15,5 9,5 9,1 9,2Центральний 16,7 11,7 11,5 10,5Київська 10,2 6,9 6,9 6,0Черкаська 6,5 4,8 4,6 4,5Поліський 16,1 11,7 11,5 11,0Волинська 2,6 1,9 1,9 1,7Житомирська 4,3 3,1 3,0 2,9Рівненська 5,1 3,8 3,8 3,8Чернігівська 4,1 2,9 2,8 2,6Подільський 13,5 11,0 10,3 10,0Вінницька 6,0 5,1 4,7 4,7Тернопільська 2,9 2,3 2,2 2,0Хмельницька 4,6 3,6 3,4 3,3Причорноморський 28,7 23,2 22,9 22,5Автон. Респ. Крим 9,2 7,0 7,0 7,0Миколаївська 6,2 5,2 5,2 5,1Одеська 7,9 6,5 6,6 6,4Херсонська 5,4 4,5 4,1 4,0Карпатський 20,6 13,7 13,6 13,5Закарпатська 2,9 2,3 2,1 2,1Львівська 9,4 5,2 5,5 5,6Івано-Франківська 6,1 4,5 4,3 4,2Чернівецька 2,2 1,7 1,7 1,6Розраховано заданими Держкомстату України.Основними районами концентрації великих конденсаторних електростанцій (КЕС або ДРЕС) є: на сході України — Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Харківська та Луганська області; на Заході — Львівська та Івано-Франківська області; в центрі — Вінницька та Київська області.Великі теплоелектроцентралі (ТЕЦ) розміщені в найбільших містах країни: Києві, Одесі, Харкові та ін. П'ять атомних станцій розміщені в Запорізькій, Київській, Миколаївській, Хмельницькій, Рівненській областях. Основні гідроелектростанції знаходяться на Дніпрі (Київська ГЕС і ГАЕС) — в Київській області, Канівська ГЕС — в Черкаській, Кременчуцька — в Полтавській, Дніп-родзержинська — в Дніпропетровській, Каховська — в Херсонській області та Дніпрогес — в Запорізькій області. Будується Дністровська ГЕС та ГАЕС — у Львівській області.Основну електроенергетичну базу України становлять теплоелектростанції (Запорізька, Вуглегірська, Зміївська, Трипільська, Придніпровська, Ладижинська, Бурштинська, Київська ТЕЦ-5 та ТЕЦ-6), атомні електростанції (Запорізька, Південно-Українська, Рівненська, Хмельницька, Чорнобильська) та гідроелектростанції (найбільші шість станцій Дніпровського каскаду).7. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКИ УКРАЇНИУ відповідності з розробленою Національною енергетичною програмою України до 2010 р. електроенергетика матиме кілька напрямів розвитку.Рівень електроспоживання. Для визначення оптимальних рівнів споживання електроенергії враховувались майбутні структурні зрушення в економіці України, зокрема:розвиток промислового потенціалу для виробництва продукції, яка забезпечить першочергові потреби в продовольчих та промислових товарах;прискорений розвиток агропромислового потенціалу, паливно-енергетичного комплексу, переорієнтація машинобудування на виробництво складної наукомісткої і конкурентоспроможної продукції;збільшення обсягів експортної продукції та імпортозамінної продукції;зниження обсягів виробництва неконкурентоспроможної продукції та ін.У відповідності з цими напрямами розвитку економічного потенціалу та з урахуванням прогнозу чисельності населення, житлового фонду, розвитку комунальної і соціально-економічної сфер найбільш імовірні обсяги споживання електроенергії можуть досягти в 2000 р. 185 млрд. кВт • год, 2005 р. — 200 млрд. кВт • год, 2010 р. — 225 млрд. кВт • год.Розвиток окремих типів електростанцій. Основним напрямом розвитку ТЕС на органічному паливі є їх реконструкція і модернізація, впровадження нових технологій, орієнтація на використання низькосортного вугілля.На період до 2000 р. намічається:продовження на 15—20 років строку служби діючих енергоблоків шляхом впровадження малозатратних повузлових реконструкцій;підвищення ефективності, екологічної безпеки та маневреності енергоблоків, спорудження газотурбінних надбудов на Вугле-гірській, Трипільській та Зуєвській електростанціях;застосування високоефективного парогазового обладнання;проектування ТЕС для нового будівництва;виведення з експлуатації і демонтаж неефективних і екологічно небезпечних енергоблоків та іншого застарілого обладнання ДРЕС та ТЕЦ;будівництво нових енергоблоків на існуючих ТЕС з використанням нових технологій і обладнання.На другому етапі (2001—2010 pp.) передбачається:продовження реконструкції і модернізації існуючих електростанцій із заміною котлоагрегатів;впровадження високоефективних газоочисних установок на ТЕС;будівництво комплексів «шахта — ТЕС»;будівництво енергогенеруючих установок на базі нових технологій спалювання вугілля;будівництво на ТЕС комплексів по переробці відходів в іншу корисну для народного господарства продукцію (будівельні матеріали, продукцію переробки сірки, ванадію та інших рідкозе-мельних матеріалів);будівництво нових ТЕС загальною потужністю більш як 0,3 млн. кВт.Зростання концентрації теплових навантажень і високі ціни на паливо створюють умови для розвитку ТЕЦ та джерел теплопос-» тачання за такими напрямами:реконструкція і технічне переоснащення більшості ТЕЦ;введення нових потужностей на деяких ТЕЦ (Київській ТЕЦ, Харківській ТЕЦ-5, Одеській — ТЕЦ-2, Львівській ТЕЦ-2 та ін.);спорудження котельних великої потужності, а також широке впровадження установок утилізації відведених газів.Нестача органічного палива, а також деякі інші екологічні переваги підвищують ефективність гідроенергетики. У зв'язку з цим слід збільшити частку високоманеврених потужностей в енергосистемі України, реконструювати діючі об'єкти.Розвиток гідроенергетики в майбутніх проектах передбачається у таких напрямах:збільшення потужностей на ГЕС + ГАЕС до 9 млн. кВт, доведення середньорічного виробництва електроенергії до 17 млрд. кВт • год;на етапі до 2001 р. передбачається ввести в експлуатацію Дністровську ГЕС-2, Олександрівську ГЕС, ряд ГАЕС та дрібних гідроелектростанцій;на другому етапі до 2010 р. — ввести нові потужності на Канівській ГАЕС, на нових ГЕС в басейні р. Тиса та Верхнього Дністра.Встановлені потужності АЕС (14 працюючих енергоблоків потужністю 12,8 млн. кВт) становлять 25% сумарної потужності електростанцій України. Основним завданням на перспективу є реконструкція діючих АЕС з метою підвищення їх надійності та безпечності, а також введення блоків високої будівельної готовності (Хмельницька — блок № 2, Рівненська — блок № 4) та блоків середньої готовності — на Хмельницькій АЕС — блок У° 3 та 4. При цьому АЕС зможуть довести виробництво електроенергії майже до 98 млрд. кВт • год в 2010 р. Необхідно також передбачити введення нових потужностей на базі нових, більш безпечних реакторів на площадках існуючих АЕС (замість реакторів, які виробили свій ресурс).Разом з тим подальший розвиток атомної енергетики залежить від виконання таких програм:1. Підвищення рівня безпеки АЕС, які вимагають докорінної реконструкції автоматизованої системи управління технологічними процесами, системи діагностики, введення додаткових систем безпеки, проведення комплексу робіт щодо надійності і безпеки експлуатації, модернізації протипожежних систем та ін.2. Створення ядерно-паливного циклу в Україні на базі передових технологій, який забезпечить гарантовану незалежність АЕС від імпорту ядерного палива і знизить потреби України в його закупівлі.До складу ядерно-паливного циклу повинні входити підприємства по видобутку і переробці уранової руди, виробництву цирконієвого сплаву та його прокату, тепловиділяючих елементів та підприємства по переробці відпрацьованого ядерного палива і по його похованню.Нетрадиційні та поновлювані джерела енергії. Одним з перспективних шляхів вирішення проблеми виходу з енергетичної кризи є залучення до паливно-енергетичного балансу України нетрадиційних поновлюваних джерел енергії (енергія сонця, вітру та ін.).Оцінка потенційних можливостей використання цих видів енергії на території України свідчить, що їх запаси досить значні. Широке впровадження і використання енергії нетрадиційних джерел може дати до 1800 млрд. кВт • год електроенергії на рік. Використання нетрадиційних джерел енергії дає змогу покращити екологічну обстановку в регіонах, замінити і зекономити дефіцитне паливо, вирішити певні соціально-економічні проблеми сільської місцевості, які не мають централізованого енергопостачання, тощо. Географічне положення України дозволяє розвивати усі напрями нетрадиційної енергетики, і особливо використання енергії вітру, сонця, геотермальної, біомаси.Екологічні проблеми. Електроенергетика України являє собою складну організаційно-технічну систему, численні об'єкти якої (ГРЕС, ТЕЦ, ГЕС, АЕС, лінії електропередач, водойми — охолоджувачі, шлакоохолоджувачі, шлакозоловідвали, сховища радіоактивних відходів та ін.) розосереджені по території, функціонують у безперервно змінних умовах природного середовища. Серед забруднювачів природного середовища найбільш масштабними і шкідливими є газопилові викиди теплової енергетики. Небезпека об'єктів теплової енергетики для населення і природного середовища України обумовлена їх розміщенням (особливо потужних ТЕС) у великих містах та густонаселених районах, а також наявністю в їх викидах, крім основних токсичних домішок (сірчистий ангідрид та окисли азоту), дрібнодисперсного попелу окису вуглецю і таких канцерогенів, як бензопірен, окис ванадію, високомолекулярних органічних сполук тощо.Крім забруднення атмосфери, викиди енергетики інтенсивно забруднюють атмосферну вологу і опади за рахунок розчину в них окислів сірки і азоту; поверхню, грунти, рослинність — за рахунок випадання на них пилу, забрудненого дощу та снігу; поверхню вод — за рахунок осідання на водні об'єкти шкідливих речовин та змиву їх у річки і водойми дощовими струмками. Наслідком такого забруднення земної поверхні є закислення сільсь- когосподарських земель та накопичення у грунтах важких металів з вугільного попелу, що пригнічує розвиток лісових біоценозів, знижує урожайність сільськогосподарських культур і забруднює небезпечними для людини сполуками продукти харчування. Найбільш небезпечними в цьому відношенні є вугільні ТЕС, які використовують високозольне і сірчане вугілля.З інших (крім пилогазових викидів) небезпечних для навколишнього середовища видів впливу ТЕС слід відзначити скиди хімічно забруднених стоків в річки і водойми, теплове їх забруднення, що різко змінює і погіршує термічний і гідрохімічний режим поверхневих вод, пригнічує водні біоценози.Небезпечний локальний вплив на навколишнє середовище ТЕС здійснюють і шлакозоловідвали. Вони є причиною інтенсивного забруднення грунтів та місцевих поверхневих і ґрунтових вод. Зараз під шлакозоловідвалами ТЕС зайнято майже 3 тис. га, на яких заскладовано понад 300 млн. т. золошлаків. Щорічне зростання цих золошлаків становить 12 млн. т.Крім хімічного забруднення, електроенергетика здійснює ряд фізичних впливів, до яких належать: теплове забруднення атмосфери паровими викидами великих градирень охолоджуючих водоймищ ТЕС і АЕС, що викликає негативні зміни місцевого клімату; значний шумовий вплив на навколишні території; утворення постійно діючих потужних електромагнітних полів вздовж трас високовольтних ЛЕП, а також формування під факелами аерозольних викидів потужних ТЕС небезпечного для здоров'я людини електричного поля. Серед фізичного впливу слід також відзначити і радіаційний вплив на населення і біосферу радіоактивних викидів атомних, деяких вугільних теплових електростанцій, попіл яких може мати радіоактивні речовини.Шкідливий вплив на природне середовище здійснюють і хімічно чисті гідравлічні та гідроакумулюючі електростанції, водойми яких призводять до затоплення і виведення з господарського використання значних площ високопродуктивних земель та ріллі, формування екологічно шкідливих мілин, а також суттєвих змін гідрологічного і погіршення гідрохімічного режимів регульованих цими водоймами рік.З точки зору хімічного забруднення природного середовища найбільш чистими вважаються атомні електростанції. Разом з тим вони є потенційно небезпечними з точки зору радіоактивного забруднення, про що свідчить аварія на Чорнобильській АЕС, яка призвела до глобальної радіоекологічної катастрофи, негативні наслідки якої будуть відчуватися на території України, Росії, Білорусі ще багато десятиліть.Разом з тим у зв'язку з нестачею в Україні традиційних енергоносіїв (вугілля, нафти і особливо газу) і незначних запасів відновлюваних джерел енергії (гідро-, вітро-, біо-, геотермальної та ін.) І єдиним надійним джерелом енергозабезпечення народного господарства може бути лише атомна енергія. Однак для її використання необхідно разом з будівництвом нових високонадійних реакторів і блоків АЕС створити на території України на базі наявних багатих покладів уранової руди власного ядерного енергетичного циклу, а також вирішити проблему консервації і демонтажу АЕС, що відпрацювали свій термін і безпечного довготермінового зберігання радіоактивних відходів. Зараз щорічний приріст цих відходів становить майже 11 тис. м3. Для забезпечення енергетичної безпеки функціонування ядерно-енергетичного комплексу необхідно дотримуватися при його створенні і експлуатації правил ядерної безпеки, а також організації високоефективної системи радіаційного моніторингу природного середовища і всіх установок цього комплексу.Основними шляхами забезпечення екологічної безпеки традиційної теплової енергетики є економія споживання електричної і теплової енергії, збагачення палива і вдосконалення процесів його спалювання з метою зменшення викидів вуглецю та окислів азоту, впровадження високоефективного пило- та газоочисного обладнання, утилізація уловлених відходів та розробка економічних важелів екологізації енергетики.Література1. Герасимович В. Н., Голуб А. А. Методология зкономической оценки природних ресурсов. — М: Наука, 1988. — 140 с.2. Глобальная знергетическая проблема /Под ред. Й. Д. Иванова. — М:МьІсль, 1985. —240с.3.ДавьІдоваЛ. Г., Буряк А. А. Знергетика: пуги развития й перспективи. — М: Наука, 1981. — 120 с.4.Дорогунцов С. Й., Пириашвили Б. 3. Основньїе направлення фор-мирования знергетической политики УкраиньІ. — К: Зкономика Украйни. — 1992. — № 8. — С. 3—8.5. Зонова Л. М. Знергетическая политика США. — М: Наука, 1987 — 140с.6. Кузнецов Г. А. Зкология й будущее. — М: МГУ, 1988. — 158 с.7. Народне господарство України у 1990 p.: Статистичний щорічник. — К: Техніка, 1991. — 496 с.8. Пириашвили Б. 3. Развитие й совершенствование топливно-знер-гетического комплекса Украинской ССР. — К: Знание, 1986. — 53 с.9. Піріашвілі Б. 3. Якою буде енергетична політика, таким стане наше життя. — К: Віче, 1994. — С. 47-54.10. РешетнякА. А. Зффективность развития топливно-знергети-ческого комплекса УкраиньІ. — К: Наукова думка, 1991. — 124 с.11. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Є. П. Качана — К.: Вища школа, 1998. — С. 112-126.12. Формирование й реализация знергетической политики УкраиньІ. Сб. науч. тр. / Под ред. Б. 3. Пириашвили — К.: СОПС УкраиньІ ПАН УкраиньІ, 1992. — 140 с.11. МЕТАЛУРГІЙНИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ1. Значення чорної металургії для розвитку народногосподарського комплексу України.2. Сировинна база чорної металургії України.3. Структура, сучасний стан та особливості розміщення чорної металурги України.4. Кольорова металургія України: сировинна база, особливості розміщення і розвитку.Проблеми і перспективи розвитку металургійного комплексу України.1. ЗНАЧЕННЯ ЧОРНОЇ МЕТАЛУРГІЇДЛЯ РОЗВИТКУ НАРОДНОГОСПОДАРСЬКОГОКОМПЛЕКСУ УКРАЇНИЧорна металургія є фундаментом індустріального розвитку багатьох країн світу. Від чорної металургії в першу чергу залежить розвиток важкої промисловості. Без металургії як виробника конструкційних матеріалів неможливий розвиток машинобудування, а в зв'язку з цим і розвиток науково-технічного прогресу, її продукція є основою розвитку будівництва, усіх видів транспорту, особливо залізничного і трубопровідного. Вона має велике значення для оснащення необхідною технікою сільського господарства.Чорна металургія є галуззю спеціалізації України в загальному поділі праці країн СНД. У складі колишнього Радянського Союзу Україна давала в 1989—1990 pp. 45,6% товарної залізної руди, 77% марганцевої руди, 45% виробництва чавуну, 34,4% виробництва сталі, 34,5% готового прокату, 33% сталевих труб. Цій галузі належить одне з провідних місць у сучасній економіці України. За даними 1997 р. на її частку припадало 23,2% вартості продукції основних галузей промисловості країни.Україна належить до країн Європи і світу з найбільш розвинутою металургією. Навіть в умовах економічної кризи вона поступається за показниками виробництва основної продукції цієї галузі в Європі тільки Німеччині.Продукція чорної металургії має велике значення у зовнішній торгівлі України, є її головною експортноспроможною галуззю.Великий вплив має чорна металургія на розвиток і розміщення машинобудування, хімічної промисловості, енергетики. В металургії значно розвинуте комбінування виробництва. На її відходах працюють виробництва будівельних матеріалів, мінеральних добрив тощо.Ця галузь є потужним фактором формування ТГТК. Вона виділяється значною концентрацією виробничого процесу — величиною підприємств і формуванням їх територіальних осередків. В місцях розміщення її основних підприємств зосереджується важке машинобудування, коксохімія, хімія, виробництво вогнетривких матеріалів тощо; формуються великі транспортні вузли, швидко виростають великі і крупні міста.2. СИРОВИННА БАЗА ЧОРНОЇ МЕТАЛУРГІЇ УКРАЇНИВ східній Україні сформувалися унікальні природні умови для розвитку металургійного комплексу. Тут знаходяться найкрупніші, що мають світове значення, паливно-сировинні бази чорної металургії — Донецький кам'яновугільний, з коксівними марками вугілля, Криворізький залізорудний і Придніпровський марганцеворудний басейни; великі, практично невичерпні родовища вапняків, доломітів, вогнетривких глин.Віддаль від Кривого Рога до центрального району Донбасу — Горлівки (по прямій) становить 345 км, а від Західного Донбасу, який доходить до Павлограда (Дніпропетровська обл.), — близько 150 км. Між зазначеними басейнами пролягає потужне джерело водопостачання — р. Дніпро.Такого поєднання найважливіших сировинних матеріалів, енергетичного і технологічного палива, водних ресурсів, необхідних для розвитку чорної металургії, і такої концентрації їх на порівняно невеликій території немає в жодній країні світу.Металургія США, Великобританії, Німеччини, Франції працює на імпортній марганцевій руді. Японія розвиває свою чорну металургію на основі імпорту паливних і сировинних ресурсів, які доставляються морським транспортом з країн, віддалених від неї на тисячі кілометрів. Залізну руду імпортують також і деякі європейські країни.Залізорудна база чорної металургії України представлена Криворізьким і Кременчуцьким басейнами, Білозерським і Керченським родовищами.Криворізький басейн розташований у західній частині Дніпропетровської області в басейні річки Інгулець. Він простягнувся вздовж Інгульця на 100 км від ст. Миколо-Козельськ на півдні до с. Жовте на півночі. Ширина рудоносної смуги змінюється від 2—3 до 7 км. Руди басейну досить різноманітні. Вони залягають на глибині від 100 до 600 м, а на окремих ділянках — і до 2000 м. Багаті руди (переважно мартітові і гематіто-мартітові з вмістом заліза 50—62% і більше) добуваються тільки шахтним способом. Бідні руди (залізисті кварцити) з вмістом заліза 28—39% видобувають відкритим способом (кар'єрним), їх запаси оцінюють у 30,6 млрд. т. Розвідані запаси залізних руд Криворізького басейну становлять близько 18 млрд. т. Цей басейн за запасами належить до найбільших у світі.Кременчуцький залізорудний басейн розташований на території Кременчуцького району Полтавської області, за 15—20 км від Кременчука на лівому березі Дніпра. Рудоносна територія вузькою смугою простягнулась з півдня на північ на 45 км. Басейн має вигідне транспортно-географічне положення. На півдні він знаходиться в шести кілометрах від Дніпра, середня частина території перетинається залізницею Полтава—Кременчук. Розвідані запаси залізних руд становлять 4,5 млрд. т. Геологорозвідувальні роботи в басейні ще не завершені. В басейні є руди з вмістом заліза до 69%, але основну їх частину становлять руди з вмістом заліза 35—38%. Експлуатація басейну відкритим способом почалася з 1955 р.Білозерський залізорудний район об'єднує декілька родовищ. Він розташований на лівому березі Дніпра, на південь від Запоріжжя.Район має зручні залізничні і річкові транспортні зв'язки. На березі Каховського водосховища збудовано місто Дніпрорудний, яке є портом для відправки руди по Дніпру.Загальні запаси руд району (до глибини 1500 м) становлять близько 1,4 млрд. т. На частку багатих руд з вмістом заліза 60— 64% припадає близько 600 млн. т. Решта запасів руд має переважно вміст заліза 46—48%. В перспективі у районі збільшиться використання значних запасів залізистих кварцитів з вмістом заліза 25—40%, які після збагачення перетворюються в концентрат з вмістом заліза 65—70%. Видобуток руди в районі відкритим способом почався з 1969 р. Геологорозвідувальні роботи в басейні ще не завершені.Про наявність залізних руд на території Керченського півострова було відомо ще наприкінці XIX ст., але ґрунтовні геологічні дослідження його запасів проводилися з 1926 р. і в повоєнний період. Керченський залізорудний район охоплює кілька родовищ, які розташовані на північному і східному узбережжі півострова. Загальні запаси становлять 1,8 млрд. т. Вміст заліза в руді сягає 37—40%. Крім того, в руді є значні домішки марганцю, ванадію, фосфору, миш'яку.У зв'язку з цим керченська руда використовується тільки на комбінаті «Азовсталь», куди вона доставляється по Азовському морю.Придніпровський марганцеворудний басейн за запасами і видобутком руд є другим у світі. В ньому зосереджено 80% запасів марганцю колишнього Радянського Союзу. В 1989—1990 pp. Україна забезпечувала 75% загальносоюзного видобутку марганцевих руд.Басейн розташований у південній частині Дніпропетровської і Запорізької областей і складається з трьох підрайонів: Нікопольського (запаси понад 1 млрд. т), Великотокмакського (запаси 1,4 млрд. т) і Інгулецького (запаси близько 600 млн. т), розташованого між річками Інгулець і Дніпро. Загальні запаси басейну перевищують З млрд. т. На даний час експлуатується переважно Нікопольський підрайон.Промисловий видобуток марганцю розпочався з 1886 р. Видобуток руди здійснюється переважно відкритим способом. В Україні відкриті марганцеві родовища також в Одеській, Івано-Франківській областях і в Карпатах.В Україні з рідкісних металів, які використовуються в чорній металургії як легуючі добавки для надання сталі певних якостей, є родовища титану і хрому.Великими родовищами титанових руд є Самотканське (біля міста Вольногорськ Дніпропетровської області), а також Іршанське і Стремигородське в північній частині Житомирської області. Всі основні родовища хромітів знаходяться в Кіровоградській і Дніпропетровській областях, але вони не мають промислової розробки, і тому потреби металургії України в хромі задовольняються поки що за рахунок його імпорту.Для забезпечення потреб чорної металургії в необхідній кількості товарної руди значного розвитку набула гірничорудна промисловість. Видобуток залізної і марганцевої руд здійснюється як підземним, так і відкритим способом.У довоєнний період у Криворізькому басейні основна частка у видобутку товарної руди припадала на підземний спосіб. У зв'язку з інтенсивним використанням пластів багатих руд, розташованих близько до поверхні, їх запаси на цих горизонтах значно скоротилися і виникла потреба різкого збільшення глибини шахт. На реконструйованих у повоєнний період основних шахтах глибина їх досягла 1000—1200 м, а видобуток руди підвищився від 500— 1000 тис. т до 1—2 млн. т на рік, а на окремих шахтах («Гигант», «Северная», «Саксагань») він досягнув 3—5 млн. т і більше.Одночасно з розвитком підземного видобутку руди швидкими темпами розвивається відкритий спосіб (кар'єрний). Відкритий спосіб має величезні перспективи, оскільки він забезпечує широке використання великих запасів бідних руд. Цей спосіб обумовив створення потужних гірничозбагачувальних комбінатів (ГЗК), до складу яких входять збагачувальні фабрики, аглофабрики і кар'єри. Перші виробляють з бідної руди її концентрат з вмістом заліза 62%, а другі перетворюють його в офлюсований агломерат, повністю готовий для доменної плавки.На території Криворізького басейну діє більше двох десятків 1 крупних шахт і кар'єрів, працює п'ять ГЗК: Північний, Центральний, Новокриворізький, Південний і Інгулецький. Найпотужніший серед них — Південний.До гірничорудної промисловості України належать також Кременчуцький, Білозерський і Комиш-Бурунський ГЗК, а також рудники і кар'єри Нікопольського марганцеворудного басейну, Самотканський і Іршанський комбінати з видобутку і збагачення титанових руд.Важливою складовою частиною металургійного комплексу є видобуток флюсових вапняків і вогнетривкої сировини (доломітів, магнезитів, вогнетривких глин тощо), а також виробництво вогнетривких матеріалів, необхідних для виплавки металу, будівництва доменних і мартенівських печей, розливки сталі та ін.Головні родовища цієї сировини, які експлуатуються, знаходяться в Донбасі і в Автономній Республіці Крим. Необхідні для виплавки чавуну флюсові вапняки видобувають біля Докучаєвська і Ново-Троїцького Донецької області. Великі запаси їх знаходяться також в районі Балаклави (біля Севастополя). Найбільш якісним для виробництва флюсів є магнезіальні вапняки. Основні поклади їх знаходяться в Докучаєвському і Ново-Троїцькому родовищах. Запаси вапняків в Україні майже невичерпні. В Донецькій області також зосереджені і основні родовища доломітів (Карубське, Докучаївське, біля станції Микитівка та міста Сіверськ). Найбільшими родовищами вогнетривких глин в Україні, які тепер розробляються, є Часів'ярське і Новорайське Донецької області, їх запаси доповнюються новими родовищами, що відкриті в Дніпропетровській, Кіровоградській, Запорізькій областях.Важливе значення для виробництва вогнетривких матеріалів має каолін. Його запаси в Україні перевищують 80% всіх їх запасів в СНД. Найважливіші з розвіданих родовищ каоліну знаходяться в Дніпропетровській, Донецькій, Черкаській, Вінницькій, Полтавській областях.В Україні на базі крупних запасів нерудної сировини і великого попиту на неї з боку чорної металургії значного розвитку набула промисловість по виробництву вогнетривких матеріалів (шамотної і динасової цегли для печей, магнезитових, хромомагнезитових виробів та ін.) і флюсів. Вона представлена 13 основними спеціалізованими підприємствами.В Донецькій області розташована переважна більшість підприємств цієї галузі. Вони дають 90% всього обсягу її валової продукції. До найбільших з них відносяться Часів'ярський і Велико-Анадольський заводи вогнетривкої цегли, Докучаєвський флюсодоломітний комбінат, Красногорівський і Кіндратівський дінасо-ві заводи, Микитівський доломітний завод, Артемівський комбінат вогнетривів.До цієї групи підприємств належать також Запорізький завод вогнетривких матеріалів і Приазовське рудоуправління (Запорізька обл.), Ватутінський комбінат вогнетривких матеріалів (Черкаська обл.), Христофорівський завод вогнетривких блоків і бетонів (Дніпропетровська обл.).3. СТРУКТУРА, СУЧАСНИЙ СТАНТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ ЧОРНОЇМЕТАЛУРГІЇ УКРАЇНИВиникнення більшості металургійних заводів України відбулося по суті в останній чверті XIX ст. З 1872 по 1899 pp. їх було збудовано 14. Частина їх з різних причин через короткий час припинила своє існування.У радянський період розвиток чорної металургії в Україні відбувався швидкими темпами. Були реконструйовані і розширені старі малопотужні заводи — Алчевський, Макіївський, Єнакієв-ський, Донецький, Маріупольський ім. Ілліча, Дніпропетровський ім. Петровського та ін.Одночасно були збудовані такі гіганти чорної металургії, як «Азовсталь», «Запоріжсталь», Криворізький ім. В. І. Леніна.Нині в Україні налічується 50 основних підприємств чорної металургії, у складі яких 14 металургійних комбінатів і заводів, 3 феросплавних заводи, 16 коксохімзаводів, 6 трубних заводів, 8 гірничо-збагачувальних комбінатів і 3 основних заводи металоконструкцій.Розвиток металургії як інтегральної галузі промисловості не міг бути забезпечений без одночасного інтенсивного розвитку органічно зв'язаних з нею галузей і виробництв, які створюють разом потужний металургійний комплекс.До складу металургійного комплексу України включається ряд підгалузей і виробництв, без яких неможливо забезпечити виробництво металу. Це такі:видобуток, збагачення і агломерація залізних, марганцевих та Інших руд;виробництво чавуну, доменних феросплавів сталі і прокату;виробництво електроферосплавів;повторна переробка чорних металів;коксування кам'яного вугілля;видобуток сировини і виробництво вогнетривких будівельних матеріалів (глин, доломітів та ін.), а також флюсових вапняків; випуск металевих конструкцій тощо.Металургійний комплекс України досяг найвищого рівня розвитку в 1980—1990 pp. У зв'язку з розривом інтенсивних економічних зв'язків з Росією та іншими країнами СНД, економічною кризою і занепадом економіки та значним скороченням внутрішнього споживання металу в тяжкому стані опинилася і металургійна промисловість. Про це свідчать такі дані (табл. 20):Таблиця 20ВИРОБНИЦТВО ОСНОВНИХ ВИДІВ ПРОДУКЦІЇ ЧОРНОЇ МЕТАЛУРГІЇ УКРАЇНИ у 1980—1997 pp., млн. т*Роки Види продукціїЧавун Сталь Готовий прокат Стальні труби Видобуток руд Виробництво коксумлн. тмлн. мзалізноїмарганцевої1980 46,5 53,7 36,0 6,3 586 125,5 6,9 38,9198547,155,037,76,7615120,07,134,5199044,952,638,66,5599105,07,134,7199136,645,032,85,653585,56,628,4199327,132,624,23,142665,54,320,6199518,022,316,61,619150,73,215,2199720,625,620,81,821553,43,016,4* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 186; За даними Міністерства промислової політики України.З наведених даних видно, що за останні сім років різко скоротилося виробництво всіх видів продукції металургійного комплексу. Криза у вугільній промисловості позначилась на скороченні видобутку коксівного вугілля і виробництві коксу. Металургійні заводи не працюють на повну потужність. Виробництво основних видів продукції комплексу — чавуну і сталі скоротилося більш ніж удвічі, прокату — майже вдвічі. А видобуток залізної руди зменшився майже в 2,5 раза, марганцевої руди — більше ніж у 2 рази.Сучасний стан чорної металургії України характеризується небувалим кризовим спадом, який різко проявився з 1995 р. З 50 доменних печей простоювали або працювали не на повну потужність 27; з 65 мартенівських печей — відповідно 28, з 23 конвертерів — 11, з 69 прокатних станів — 30. На окремих заводах рентабельність знизилася до 4—5%. Дніпровський металургійний комбінат ім. Дзержинського став збитковим, а Макіївський — збанкрутів.Сучасна металургія характеризується наявністю заводів з повним і неповним металургійним циклом. Повний металургійний цикл включає виробництво чавуну, сталі і прокату. Заводи неповного циклу мають, як правило, один або два з трьох технологічних циклів: виробництво чавуну і сталі, сталі і прокату, тільки чавуну, тільки сталі, тільки прокату. Такий розрив повного металургійного циклу обумовлюється різними причинами, а саме:• історичними — будівництво заводу здійснювалося, виходячи з можливостей і технічного рівня того часу, а невелика потужність заводу не вимагала крупних джерел водопостачання та інших ресурсів. Для розширення заводу в більш пізніший час виявлялась відсутність резервних територій, зони санітарних розривів навколо заводу, сприятливих транспортних зв'язків тощо;• економічними — орієнтація заводу на старі, близько розташовані джерела палива і сировини змінилася в зв'язку з їх виснаженням, а нові джерела розташовані на великих віддалях, тому завод залишився на виробництві тільки одного із трьох видів основної продукції;• екологічними — в крупних машинобудівних районах і центрах, де висока концентрація промислових підприємств, які забруднюють природне середовище, з екологічних міркувань краще мати поруч завод тільки з виробництва сталі і прокату чи тільки прокату із сталі, доставленої з віддалених заводів.Заводи переробної металургії розміщуються в основному в районах розвинутого машинобудування, де нагромаджуються значні відходи металообробки і металобрухт.Крім зазначених металургійних заводів, є ще і так звана «мала металургія». Вона представлена окремими цехами по виробництву сталі і прокату на крупних машинобудівних заводах, які створюються з метою використання відходів металу і забезпечення безперебійного постачання конструкційного матеріалу.Чорна металургія України відзначається високою виробничою і територіальною концентрацією підприємств. В результаті реконструкції і розширення старих заводів середня потужність одного металургійного заводу становить близько 2,5 млн. т чавуну і більше ніж 2 млн. т сталі на рік. Основна частина металу в країні випускається заводами потужністю понад 2 млн. т на рік. Переважна більшість металургійних підприємств України являє собою сучасні потужні комбінати.Металургійні комбінати України, як і в індустріальне розвинутих країнах, є основними підприємствами галузі. На них забезпечується комбінування виробництва — технологічний зв'язок виплавки металу з коксохімічним виробництвом, що сприяє досягненню більш високої економічної і екологічної ефективності виробництва (таке комбінування робить також металургійне виробництво менш екологічно шкідливим; коксовий газ, як паливо, по трубах передасться в мартенівський цех виплавки сталі, а доменний газ використовується як паливо для коксових батарей і як хімічна сировина.)Найбільшими металургійними комбінатами України, потужність яких становить 5 млн. т і більше металу за рік, є «Азовсталь», «Запоріжсталь», «Криворіжсталь».Україна має найбільші в світі металургійні агрегати за їх потужністю. Так, наприклад, в Кривому Розі споруджено найбільш потужну доменну піч об'ємом в 5000 м3, яка може дати 4 млн. т чавуну за рік, тобто стільки, скільки вся Росія виробила його в 1913 р. На інших заводах потужність доменних печей становить до 3 тис. м3.Розвиток металургії в Україні в радянський період відзначався великими досягненнями. В результаті інтенсифікації металургійного процесу широкого розвитку набуло швидкісне сталеваріння в мартенівських печах і в конверторах, а в 80-х роках активно освоювалася технологія бездоменної і безкоксової виплавки металу. І все ж таки при всьому цьому у будівництві заводів була допущена серйозна помилка. Більшість нових металургійних заводів України, як і в усьому Союзі, була зорієнтована на виплавку сталі в мартенівських печах, тоді як країни Західної Європи віддали перевагу технології більш ефективного конверторного виробництва сталі, яке забезпечує вищу її якість. У Німеччині, Франції, Великобританії, Італії більш ніж 2/3 сталі виробляється конверторами і електричними печами. В Україні в 1997 р. електросталь і киснево-конверторна сталь разом становили менше половини її всієї виплавки.Розвиток чорної металургії супроводжувався значним нарощуванням потужностей коксохімічної промисловості. Коксохімічна промисловість є основною складовою частиною металургійного комплексу. Коксохімічні заводи розміщуються в районах видобутку коксівних марок кам'яного вугілля або в крупних металургійних центрах, розташованих за межами вугільних районів Донбасу. Ця галузь забезпечує металургію технологічним паливом (коксом, коксовим газом), а хімічну промисловість — цінною сировиною.До революції все виробництво коксу в Росії було зосереджено в Донбасі. У 1929 р. питома вага України у виробництві коксу становила 96,3%, а на 1940 р. вона зменшилася до 74,5%. Всього на цей рік було вироблено 15,7 млн. т коксу.За радянський період були реконструйовані і значно збільшили свою потужність старі коксохімічні заводи Макіївки, Алчевська, Єнакієвого, Краматорська та ін. і водночас будувались нові в Маріуполі, Горлівці, Запоріжжі, Кривому Розі, Дніпродзержинську. В повоєнний період поблизу Донецька і Макіївки (залізнична станція Авдіївка) було збудовано крупний сучасний коксохімічний завод для забезпечення потреб у коксі всього металургійного району.У 1965 р. в Україні було вироблено 35 млн. т коксу, а в 1990 р. — 34,7 млн. т. Наприкінці 1997 р. його виробництво знизилося до 16,4 млн. т, тобто до рівня 1940 р.Головним виробником коксу є Донецький металургійний підрайон. Він дає більше половини всього його випуску в країні.Усього в металургійному районі України працює 16 коксохімічних заводів, з них у Донецькій області — 9, Луганській — 2, Дніпропетровській — 4, Запорізькій — 1.Значного розвитку в металургії України набули нові галузі — трубна і феросплавна. Важливим фактором, який прискорив нарощування потужностей трубного виробництва в Україні, стало інтенсивне будівництво магістральних нафто- і газопроводів із колишнього Радянського Союзу в Західну Європу. В зв'язку з швидким зростанням попиту на труби особливо великого діаметра їх виробництво збільшилося не тільки на основних трубопрокатних заводах — Нікопольському і Харцизькому, а й на Новомосковському, Луганському, Дніпропетровському трубопрокатних і Макіївському труболиварному заводах..Виробництво феросплавів, необхідних для виплавки чавуну і сталі, забезпечується трьома феросплавними заводами — Запорізьким, Нікопольським і Стахановським.В умовах швидкозростаючих потреб будівництва крупних промислових, транспортних і невиробничих об'єктів виникла гостра необхідність в забезпеченні їх крупногабаритними металевими конструкціями (арматурними решітками, каркасами мостових переходів тощо.) З цією метою в центрах металургії і важкого машинобудування — Краматорську, Дніпропетровську, Маріуполі були побудовані основні заводи металоконструкцій.Сучасне розміщення підприємств металургійного комплексу України формувалося як в дореволюційний, так і в радянський періоди. На розміщення металургійних заводів значний вплив зробили такі основні фактори, як максимальне наближення їх до центрів і районів видобутку коксівного вугілля, а також до великого джерела водопостачання і потужної залізорудної бази.З метою максимального наближення до бази палива будувалися заводи в Донбасі. Друга їх група розмістилась з урахуванням сприятливих залізничних зв'язків і з орієнтацією на крупне джерело водопостачання — р. Дніпро. На шляхах між джерелами руди і палива виник також крупний металургійний центр — Маріуполь. Із встановленням залізничного зв'язку між Донбасом і Кривбасом, а також покращанням використання палива у доменному процесі, яке привело до зменшення витрат коксу на виплавку однієї тонни чавуну, а значить, і витрат коштів на його транспортування, виникли сприятливі умови для будівництва крупного металургійного підприємства в Кривому Розі .( На першому етапі розвитку металургії на виплавку однієї тонни чавуну витрачалось коксу більше, ніж руди. Пізніше кількість коксу для цього значно зменшилась і наближення металургійних заводів до джерел сировини стало більш доцільним. На даний час цей фактор став також менш впливовим, адже виготовлений концентрат залізної руди, збагачений до 62% вмісту заліза, раціонально доставляти і на віддалені металургійні заводи.)Сучасний металургійний комплекс України майже повністю зосереджений в Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій областях, де сформувався один з найбільших металургійних районів світу. На території цього району з урахуванням умов і особливостей розвитку і розміщення галузей комплексу виділяються три металургійних підрайони: Придніпровський, Донецький і Приазовський.Придніпровський металургійний підрайон розташований вздовж правого і лівого берегів Дніпра — від Кременчука до півдня Дніпропетровської і Запорізької областей. За своїм значенням цей підрайон є найбільшим виробником сталі і прокату. На його території сформувалися три крупних металургійних промвузли: Дніпропетровсько-Дніпродзержинський, Запорізько-Нікопольський і Криворізький.У Дніпропетровсько-Дніпродзержинському вузлі зосереджені такі заводи: в Дніпропетровську — три металургійних, трубопрокатний, коксохімічний, металоконструкцій, а в Дніпродзержинську — металургійний комбінат, два коксохімічних заводи, в Новомосковську — трубний завод.В Криворізькому вузлі знаходяться металургійний комбінат, коксохімічний завод, 5 крупних гірничо-збагачувальних комбінатів, понад 15 шахт, об'єднаних рудоуправліннями.В Запорізько-Нікопольському вузлі знаходяться: в Запоріжжі — металургійний комбінат «Запоріжсталь», завод «Дніпроспецсталь», коксохімічний завод і завод феросплавів, в Нікополі — південно-трубний і феросплавний заводи. Тут же розташовані Нікопольський, Великотокмакський підрайони Придніпровського марганцеворудного басейну з підприємствами, які видобувають руду, а також Білозерське залізорудне родовище і гірничозбагачувальний комбінат. Руда Кременчуцького родовища використовується заводами Придніпровського підрайону і транспортується переважно по Дніпру.Донецький металургійний підрайон охоплює металургійні підприємства Донецької і Луганської областей. Це основний підрайон по виробництву коксу і чавуну. На його території сформувалися три вузли: Донецько-Макіївський, Стахановсько-Алчевський і Приторецький.Донецько-Макіївський вузол — найбільш потужний із трьох. До його складу входять Макіївський металургійний комбінат, два коксохімзаводи і трубний завод, Донецький металургійний і два коксохімічні заводи, Авдіївський коксохімзавод, Єнакіївський металургійний комбінат, Єнакіївський і Горлівський коксохімзаводи, Харцизький трубопрокатний і канатно-дротовий заводи. До цього вузла належать також потужний комплекс вогнетривких матеріалів і флюсових вапняків (Докучаєвськ, Комсомольське, Ново-Троїцьке та ін.).На півночі Донецької області знаходиться невеликий Приторецький вузол у складі Краматорського металургійного і коксохімічного заводів, Костянтинівського заводу «Вторчермет» і вогнетривів. Поблизу цих заводів знаходяться крупні центри видобутку сировини і виробництва вогнетривких матеріалів — Часів-Яр, Артемівськ, Северськ, Райське.На території Луганської області сформувався металургійний вузол, до складу якого входять Алчевський металургійний комбінат з його цехом у м. Алмазна і коксохімзавод, Стахановський коксохімічний і феросплавний заводи. Недалеко від цього вузла знаходиться Луганський трубний завод.Приазовський металургійний підрайон включає дві території: місто Маріуполь з його двома металургійними комбінатами — «Азовсталь» та ім. Ілліча, коксохімзаводом, а також північну і східну частини Керченського півострова, де знаходиться залізорудний район і Комиш-Бурунський залізорудний комбінат, та невеличкий, частково відбудований після війни металургійний завод ім. Войкова. Зв'язок між цими частинами підрайону здійснюється морським транспортом по Азовському морю.Незважаючи на кризовий стан, металургія України є основним постачальником валютних надходжень у державу. Вартість експортної продукції чорної металургії України становила в окремі роки понад 3 млрд. доларів. А її частка в загальному експорті трималась на рівні понад 40%. В країни СНД експортується більша частина металопродукції України.4. КОЛЬОРОВА МЕТАЛУРГІЯ УКРАЇНИ: СИРОВИННА БАЗА, ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ І РОЗВИТКУНа сучасному етапі розвитку науково-технічного прогресу неможливо обійтися без кольорових металів, які є незамінними в машинобудуванні і особливо широко використовуються в таких його галузях, як електронна, електротехнічна, радіо-телевізійна, приладобудівна та ін.В Україні кольорова металургія почала швидко розвиватися в радянський період у зв'язку з інтенсивним розвитком енергетики і машинобудування.В повоєнні роки були розвідані і почалося промислове освоєння родовищ руд важливих- кольорових і рідкісних металів та їх виробництво. Разом з тим Україна залишалась крупним імпортером кольорових металів.В Україні відкриті і розробляються родовища сировинних ресурсів — алюмінію, магнію, руд титану, цирконію, нікелю, ртуті тощо.Алюміній — легкий, порівняно міцний метал, що має значне поширення. У зв'язку з широким використанням його назвали «крилатим металом». Він застосовується в усіх галузях народного господарства і має велике майбутнє.Як сировину для виробництва алюмінію можна використовувати боксити, алуніти, сієніти, нефеліни, а також каолін, запаси якого на території України дуже великі. Основною алюмінієвою рудою, на якій базується майже вся світова алюмінієва промисловість, є боксити. Запаси бокситів на території України незначні. Промислове значення мають родовища Смілянське (Черкаська обл.) і Високопільське (Дніпропетровська обл.). Вони в змозі забезпечити сировиною Запорізький алюмінієвий завод протягом певного часу, але їх запасів недостатньо для збільшення виробництва алюмінію в Україні. Родовища бокситів відкриті, але до кінця не розвідані на півдні Дніпропетровської області, в Приазов'ї, Карпатах. Цінною сировиною для виробництва алюмінію є алуніти. Значні запаси їх відкриті в Закарпатській області (родовища Берегівське, Беганське). Нефелінові сієніти як сировина для виробництва алюмінію є в Приазов'ї і Дніпропетровській області. ^Дуже важливою сировиною для виробництва алюмінію є каолін. Його родовища є в багатьох областях України, а видобувається він переважно у Вінницькій, Хмельницькій, Дніпропетровській і Запорізькій областях.Головними родовищами калійно-магнієвих солей на Україні є Стебниківське і Калушське у Прикарпатті та сполук магнію — Сивашське в Криму.В Україні відкрито цілий ряд родовищ нікелю, але всі вони дрібні за величиною запасів. Найбільшими з них, які мають промислове значення, є Побузьке і І Іридніпровське. Найбільші родовища титанових руд знаходяться в Житомирській (Іршанське і Стремигородське) і Дніпропетровській (Самотканське). Основні родовища хромітів на Україні відкриті в Кіровоградській і Дніпропетровській областях, але вони ще не експлуатуються. Потреба України в хромі задовольняється його імпортом з Уралу та Казахстану. Руди цирконію в Україні відкриті в Самотканському родовищі титанових руд, вони є також в Приазов'ї. В Україні є значні запаси ртуті. Основне її родовище — Микитівське, яке розташоване в межах м. Горлівки. Родовища ртуті є також в Закарпатті та Криму. Родовища з промисловими запасами молібдену, свинцю і цинку в Україні відсутні, а підвищені концентрації ванадію є тільки в Керченських залізних рудах, які можуть бути основною сировиною для його отримання. В Дніпропетровській, Кіровоградській, Донецькій і Закарпатській областях відкриті родовища золота і ведеться підготовка до їх експлуатації. Самостійні родовища ніобію і гафнію відсутні. Ці метали зустрічаються тільки в комплексних рудах з іншими металами.Розвиток кольорової металургії як галузі металургійного комплексу почався з введенням у дію в 1933 р. алюмінієвого, а в 1936 р. — магнієвого заводу в Запоріжжі, а також з організації виробництва цинку в м. Костянтинівці (Донецька обл.). По випуску продукції кольорової металургії Україна займала третє місце в колишньому Радянському Союзі після Російської Федерації і Казахстану.Комплекс підприємств цієї галузі в Україні здійснює видобуток, збагачення і металургійну переробку руд кольорових і рідкісних металів. До його складу входить виробництво сплавів, прокат кольорових металів і переробка вторинної сировини.Розміщення підприємств кольорової металургії зумовлено переважно двома основними факторами — сировинним і енергетичним. Підприємства, які переробляють руди з незначним вмістом основного металу, тяжіють до джерел сировини (виплавка ртуті, нікелю, рідкісних металів та ін.) Енергомісткі виробництва (титано-магнієве, цинкове, алюмінієве) розміщуються в місцях дешевої електроенергії, як правило, поблизу потужних електростанцій.У розміщенні підприємств кольорової металургії в Україні виділяються два основних райони: Донецький і Придніпровський.На території Донецького району знаходиться Микитівський ртутний комбінат, який включає завод, рудники і збагачувальну фабрику. Це підприємство дає понад 90 % продукції СНД. В цьому районі знаходяться Костянтинівський цинковий завод «Укрцинк», який працює на імпортній сировині з Північної Осетії та Західного Сибіру. Розміщено цей завод з орієнтацією на енергетичну базу Донбасу. В Артемівську працює завод по обробці кольорових металів, який випускає латунь, латунний і мідний прокат. Мідь і свинець імпортується з Російської Федерації. В м. Свердловську знаходиться завод алюмінієвого прокату. Придніпровський район кольорової металургії спирається на потужну енергетичну базу, яку утворюють Дніпрогес, теплові і атомні електростанції. В Запоріжжі зосереджені титано-магнієвий і алюмінієвий заводи. Титано-магнієвий завод одержує магнієву сировину з Калуша, Стебника і Сиваша, а титанову — з Іршанського і Самотканського родовищ. Алюмінієвий завод працює на імпортних бокситах з Уралу та інших територій зарубіжних країн. Для виробництва глинозему, яким забезпечується Запорізький алюмінієвий завод, біля Миколаєва побудовано великий глиноземний завод.У Вольногорську поблизу Дніпродзержинської ГЕС знаходиться Верхньодніпровський гірничо-металургійний комбінат, який працює на титано-цирконієвих рудах Самотканського родовища, а в місті Світловодську, біля Кременчуцької ГЕС діють завод чистих металів і завод твердих сплавів.В Кіровоградській області на базі недавно відкритого родовища нікелевої руди діє Побузький нікелевий завод. Для забезпечення заводу паливом використовується донецьке коксівне вугілля і електроенергія Південно-Української атомної електростанції. Виробництво магнію здійснюється також Калушським ВО «Хлорвініл».Україна має тісні економічні зв'язки з іншими країнами СНД по забезпеченню її потреб у кольорових металах. Так, з Російської Федерації надходять мідь та її сплави, цинкові концентрати, олово, дорогоцінні метали, з Узбекистану — мідь, з Казахстану — свинець і мідь, з Киргизії — сурма.5. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ МЕТАЛУРГІЙНОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИЗа сучасної економічної ситуації металургійний комплекс залишається одним з найважливіших чинників подальшого розвитку народного господарства.У зв'язку з тим, що проникнення продукції нашої металургії в країни Західної Європи, США, Канаду (в них має місце надвиробництво сталі) ускладнюється, основна увага у пошуках ринків збуту повинна приділятися країнам Південно-Східної Азії, які розвиваються (Таїланд, Сінгапур, Філіппіни, Індонезія та ін.) і більш близько розташованим країнам — Ізраїлю, Єгипту, Ірану та країнам СНД.У перспективі стратегічним напрямом розвитку металургійного комплексу України буде системна реструктуризація галузі з орієнтацією на кон'юнктуру внутрішнього та зовнішнього ринків. Передбачається продовжити будівництво об'єктів металургійного комплексу, спроможних збільшити експортний потенціал галузі. Поряд з цим очікується закриття нерентабельних виробництв, а також вилучення з експлуатації морально застарілого та фізично спрацьованого обладнання.Перспективи розвитку металургійного комплексу України тісно пов'язані з підвищенням конкурентоспроможності продукції на основі зменшення енерго- та матеріалоємності продукції, скорочення трудових витрат, впровадження досягнень науково-технічного прогресу.Відповідно до існуючих програмних документів у доменному виробництві впроваджуватиметься обладнання та технологія використання пиловугільного палива. У сталеплавильному виробництві максимально збільшуватимуться обсяги конверторного та електросталеплавильного виробництв на основі технологій безперервного розливу сталі з одночасним скороченням мартенівського. У прокатному виробництві створюватимуться ливарно-прокатні модулі, розширюватиметься сортамент профільного, сортового та листового прокату, реконструюватимуться діючі прокатні стани. У виробництві металевих виробів та труб передбачається істотне підвищення якості та конкурентоспроможності продукції, збільшення випуску труб з антикорозійним покриттям та легованих марок сталі.У перспективі особлива увага приділятиметься збереженню і посиленню експортної спрямованості металургійної промисловості. Захист українських товаровиробників на зовнішніх ринках, попередження антидемпінгових процедур до вітчизняних виробників, запобігання перенасиченості ринків металопродукції та падіння цін дадуть змогу зміцнити експортний потенціал галузі. У структурі експорту продукції галузі намічено скоротити вивіз продукції сировинного напряму (чавун, заготовка сортова, сляби) та переорієнтуватися на експорт кінцевої продукції (труби, мет-вироби, листовий та сортовий прокат).Література1. Афонин В. Г., Нестеров П. Г. Сьірьевая база че'рной металлургии Украинской ССР. — К.: Техніка, 1974. — 152 с.2. ВойтюкВ. Б. Чорна металургія України. —К.: Техніка, 1986. — 120 с.3. Долгоруков Ю., Гончаров Ю. Стан і основні напрями структурної перебудови металургійного комплексу України // Економіка України. — 1994. —№9.—С. 28—35.4. Егоров Н. А. Рудньїе ресурси УкраиньІ. — К., Наукова думка, 1978.— 190с.5. Некрасов 3.1. Розвиток металургії в Українській РСР. — К., 1980. —959с.6. Украинская ССР. Ч. 1. — М.: Гос. изд-во географической литературьі, 1957. —С. 247.12. МАШИНОБУДІВНИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ1. Роль і місце в народногосподарському комплексі.2. Технологія виробництва машин, спеціалізація і кооперування в машинобудуванні.3. Принципи, умови і чинники розвитку та розміщення.4. Галузева структура машинобудування України.5. Сучасний стан та особливості розміщення основних галузей машинобудування України.Проблеми і перспективи розвитку машинобудування України.1. РОЛЬ І МІСЦЕ В НАРОДНОГОСПОДАРСЬКОМУ КОМПЛЕКСІ1. Машинобудування — важлива галузь промисловості розвинутих країн світу. Воно значною мірою визначає не лише галузеву структуру промисловості, а й її розміщення. Рівень розвитку машинобудування є одним з основних показників економічного, і насамперед промислового розвитку країни.Велике значення машинобудування в народногосподарському комплексі визначається тим, що воно виробляє знаряддя праці як для галузей, що виготовляють засоби виробництва (робочі машини і апарати, верстати, технологічне і силове устаткування, контрольно-вимірювальні прилади, технічні засоби автоматики тощо), так і для галузей, які виробляють предмети споживання (машини для сільського господарства, технологічне устаткування для легкої і харчової промисловості і т. п.), а також самі предмети споживання (легкові автомобілі, побутову техніку, телевізори, радіоприймачі, відеотехніку, годинники тощо). Крім того, машинобудування виробляє різноманітне устаткування для будівництва, транспорту, зв'язку, торгівлі, спецобладнання для невиробничих галузей, а також продукцію оборонного призначення.В розвинутих країнах світу машинобудування, як правило, визначає їх експортний потенціал і забезпечує від 32 до 40% всього експорту.Машинобудування має багатогалузеву структуру і характеризується створенням спеціалізованих заводів і галузей.2. ТЕХНОЛОГІЯ ВИРОБНИЦТВА МАШИН, СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ І КООПЕРУВАННЯ В МАШИНОБУДУВАННІПроцес виробництва машин складається з 3 стадій:а) виробництво заготовок (відливок, штамповок, поковок і т. д.), з яких потім виробляють деталі і частини машин. При цьому на одну тонну готової продукції машинобудування необхідно в середньому 1,3—1,6 т металевих заготовок;б) механічна обробка заготовок за допомогою металорізальних верстатів та виготовлення деталей і вузлів майбутніх машин. При цьому в стружку витрачається до 20-—35% всього початкового металу, який разом з металобрухтом потім переплавляється на переробних металургійних підприємствах;в) складання деталей і частин, у результаті чого створюється нова машина.Сучасні машини складаються з сотень, а то й тисяч деталей і вузлів. Внаслідок цього недоцільна, а то і практично неможлива концентрація їх виробництва на одному підприємстві. Велика номенклатура виробів, що виготовляються в машинобудуванні, їх складність, а також можливість технологічного роз'єднання машин на окремі вузли і деталі спричиняє участь у виробництві машинобудівної продукції сотень підприємств і організацій різних галузей промисловості. Це сприяє формуванню спеціалізованих підприємств і розвитку кооперованих зв'язків між ними.Спеціалізація — форма організації виробництва, при якій виготовлення продукції, її частин або виконання окремих операцій відбувається в самостійних галузях і на відокремлених підприємствах. З метою поглиблення спеціалізації підприємств і підвищення ефективності їх функціонування доцільним є концентрація виробництва уніфікованих деталей і вузлів для складання різних машин на окремих підприємствах.У машинобудуванні поширені такі види спеціалізації: предметна, яка включає підприємства, що випускають кінцеву готову продукцію;технологічна, що включає підприємства, які здійснюють виробництво напівфабрикатів, заготовок, литву поковок тощо;подетальна та вузлова, що являє собою випуск деталей, агрегатів, вузлів, секцій, необхідних для збирання і укомплектування машин і устаткування.Важливе значення набуває спеціалізація підприємств при здійсненні ремонтних робіт. Підприємства предметної спеціалізації є головними підприємствами, тоді як заводи технологічної, вузлової і подетальної спеціалізації — суміжниками. Поглиблення спеціалізації позитивно впливає на ефективність виробництва, зменшує його собівартість, робить економічно вигідним збільшення масового і великосерійного виробництва.Розвиток усіх видів спеціалізації в машинобудуванні нерозривно пов'язаний з широким розвитком кооперування як між підприємствами галузі, так і з підприємствами інших галузей, які є постачальниками металу, пластмас, шин, електротехнічного устаткування, скла, технічних тканин і т. д. Кооперування проявляється у формуванні внутрішньогалузевих і міжгалузевих виробничих та внутрішньорайонних і міжрайонних економічних зв'язків.Спеціалізація і кооперування — найважливіші напрями територіальної організації машинобудівного комплексу. Зокрема, за умови близького розташування головного підприємства та його суміжників створюються сприятливі передумови для формування спеціалізованих промислових районів машинобудування. Спеціалізація і кооперування сприяють підвищенню технічного рівня машинобудівних заводів, економії сировини, більш низької собівартості виробленої продукції, масовості виробництва і використання поточного методу роботи.3. ПРИНЦИПИ, УМОВИ І ЧИННИКИ РОЗВИТКУ ТА РОЗМІЩЕННЯРозміщення машинобудівних підприємств здійснюється науково обгрунтовано. При виборі місць розміщення конкретних підприємств враховуються різні чинники і умови. Машинобудування належить до галузей так званого «вільного розміщення», оскільки воно незначною мірою залежить від таких чинників, як природне середовище, наявність корисних копалин, води і т. д. Тут варто враховувати лише наявність рівнинних місць (бажано не придатних до розвитку сільського господарства) для розміщення самого підприємства та будівництва під'їзних шляхів до нього.Визначальну роль при розміщенні конкретних машинобудівних підприємств відіграють сировинний, споживчий і трудоресурсний чинники.Зокрема, сировинний фактор є одним з провідних, оскільки виробництво усіх видів машинобудування тісно пов'язане з використанням металу. На 1 т готової продукції витрачається до 1,5т основних матеріалів і сировини. В загальних витратах на виробництво машин сировина і основні матеріали становлять до 50%, а іноді і більше. Але далеко не всі галузі машинобудування орієнтуються на сировину. Це пояснюється тим, що:• джерела сировини часто не збігаються з розміщенням машинобудівних підприємств;• в багатьох випадках транспортування сировини обходиться дешевше, ніж транспортування готового металу.В цілому сировинний чинник визначальний вплив чинить на розміщення найбільш металомістких галузей, зокрема виробництва вантажних вагонів і цистерн, тепловозів, тракторів, продукції важкого машинобудування.®°°fhh? o? ? ?o,.46<>

D

F

L

P

f

h

p

r

z

|

?

¤

¦

¬

®

?

1/4

3/4

Ae

E

a

ae

e

i

o

o

u

ue

????(?- $ & , . 4 6 < @ ` b j l t v ~ ? ? ? ® ° ¶ ? 3/4 A AE E I O e i o o u ue-$&,.46<@TV\^dflntx???c¤¬®¶?OOUUeaaeeiooeTRT???????$??$??????Виключно на споживача орієнтуються морське і річкове суднобудування, яке розміщується у морських та річкових портах.Більшість галузей машинобудування вирізняється високою трудомісткістю, високим рівнем кваліфікації робітників та інженерно-технічних працівників. Складність виробництва машин вимагає не лише великих трудових витрат, а й розміщення машинобудівних заводів поблизу або безпосередньо в центрах зосередження науково-дослідних і конструкторських баз. Таким чином розміщуються галузі точного наукомісткого машинобудування, зокрема верстато- і приладобудування, електронного, електротехнічного та деяких інших підгалузей.Вплив названих чинників необхідно розглядати у їх сукупності, тому що деякі галузі машинобудування одночасно орієнтуються і на сировину, і на споживача, і на трудові ресурси. Це пов'язане з тим, що виробництво сучасних машин вимагає не лише наявності металу, а й високої кваліфікації працюючих та наявності платоспроможного споживача. Розвинута транспортна система регіону є передумовою спеціалізації і кооперування машинобудівних підприємств.Розміщення сучасних машинобудівних підприємств України безпосередньо залежить від техніко-економічної специфіки їх виробництва, насамперед від таких його особливостей, як конструктивна складність виробів, широкий розвиток спеціалізації і кооперування. Обмеження розміщення нових машинобудівних підприємств у великих містах створює сприятливі передумови для розташування їх у середніх, малих містах і навіть у селищах міського типу. Тут доцільно розміщувати невеликі спеціалізовані підприємства та окремі цехи. Розміщення названих підприємств стимулює розвиток галузей виробничої і соціальної інфраструктури, забезпечує працевлаштування населення, вирішує інші соціальні проблеми.4. ГАЛУЗЕВА СТРУКТУРА МАШИНОБУДУВАННЯ УКРАЇНИНа основі технологічних процесів, металомісткості і значення в народному господарстві галузі машинобудування класифікуються таким чином: важке, загальне, середнє машинобудування; виробництво точних механізмів; виробництво приладів та інструментів; виробництво металевих виробів та заготовок; ремонт машин і устаткування.Машинобудування України виникло ще в середині XIX ст. Наявність металу, вигідне транспортно-географічне розташування, зокрема вихід до узбережжя Чорного та Азовського морів, висока концентрація сільськогосподарського виробництва сприяли розвитку тут важкого, транспортного і сільськогосподарського машинобудування.В минулому машинобудування стало провідною галуззю в структурі промислового комплексу України. В 1990 р. його частка становила 30% всього промислового виробництва. Важливе місце в ньому зайняли галузі ВПК, які виготовляли 40% вартості продукції машинобудування України і приблизно стільки ж відсотків вартості продукції ВПК колишнього СРСР. Вищеназвані передумови для розвитку машинобудування визначили місце України в загальносоюзному поділі праці. Зокрема, Україна в 1990 р. забезпечувала в структурі виробництва колишнього СРСР: 45% металургійного устаткування, 97% — магістральних тепловозів, майже 50% вантажних вагонів і цистерн, 26% продукції сільськогосподарського машинобудування (в тому числі 100% бурякозбиральних і 100% кукурудзозбиральних комбайнів), 23% тракторів, 50% землеобробних машин і сівалок.Сучасні галузева структура і розміщення машинобудування України сформувались за останні десятиліття. Структура цивільних галузей машинобудування України наведена в табл. 21.Таблиця 21СТРУКТУРА ЦИВІЛЬНИХ ГАЛУЗЕЙ МАШИНОБУДУВАННЯ УКРАЇНИ у 1997 p., %*Галузі машинобудуванняПитома вага в товарній продукції, % Питома вага зайнятих, %Сільськогосподарське машинобудування і тракторобудування 6,57,0Приладобудування 4,2 6,5Електротехнічне машинобудування 9,4 8,3Автомобілебудування 4,0 4,1Хімічне і нафтохімічне 6,5 4,9Верстатобудування та інструментальне машинобудування 2,5 3,4Машинобудування для легкої та харчової промисловості, виробництво побутових машин 3,73,5Будівельно-дорожне та комунальне машинобудування 1,71,8Гірничо-шахтне і гірничо-рудне машинобудування 5,03,1' За даними Держкомстату України.Машинобудування України представлено практично усіма галузями (крім годинникової), але далеко не всіма підгалузями. В умовах територіального поділу праці колишнього СРСР Україна не виробляла деяких машин, зокрема: магістральних електровозів, електропотягів для приміських ліній і метрополітену, пасажирських вагонів, зернозбиральних і картоплезбиральних комбайнів і деяких інших машин. Недостатньо вироблялось вантажних та легкових автомобілів, товарів народного споживання (див. табл. 22). Названі машини Україна отримувала з інших колишніх союзних республік. Монопольне виробництво та відсутність конкуренції в галузях цивільного машинобудування колишнього СРСР не сприяли якості його продукції. Зараз, коли Україна є незалежною і суверенною державою і має великий власний ринок, а також метал, науково-дослідну базу і кваліфіковані кадри, вона повинна створити власне виробництво названих машин. Висока якість продукції ВПК підкреслює значні можливості для підвищення конкурентоздатності всього машинобудування України. ІТаблиця 22ДИНАМІКА ВИРОБНИЦТВА ТОВАРІВ НАРОДНОГО СПОЖИВАННЯ У МАШИНОБУДУВАННІ УКРАЇНИ у 1985—1997 pp.*Назва товарів19851990199519961997Холодильники побутові, тис. шт.743903554431382Пральні машини, тис. шт.372788212144,5147Електропилососи, тис. шт.7891072285114,1128Радіоприймальні пристрої, тис. шт.29177711946,825,3Телевізори, тис. шт.30673774217114,941,8у тому числі: кольорового зображення 1405266259,329,16,0Магнітофони, тис. шт.1573179510543.724,7Мотоцикли, шт.100103500016971182Велосипеди (без дитячих), тис. шт.88080036.128,937,8Персональні ЕОМ, тис. шт.__42,02,21,1ІДМікроскопи електронні, шт.1501261455Легкові автомобілі, тис. шт.167,5155,658.76,96,9Машини швейні, тис. шт.10,310,41,31,01,0* Народне господарство України у 1990 р. Стах, щорічник — К : Техніка, 1991. — С. 318; Статистичний бюлетень за 1995 рік. — К.: Мінстат України, 1996. — С. 45; Статистичний бюлетень за 1996 рік. — К.: Мінстат України, 1997. — С. 32; Статистичний щорічник України за 1996 рік. — К.: Вид-во «Українська енциклопедія», 1997. — С. 137-138; Статистичний бюлетень за 1998 рік. — К.: Держкомстат України, 1999. — С. 24.5. СУЧАСНИЙ СТАН ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ ОСНОВНИХ ГАЛУЗЕЙ МАШИНОБУДУВАННЯ УКРАЇНИРозміщення в Україні металомістких галузей машинобудування привело до їх концентрації в містах тих областей, що є основними виробниками чорних металів. Так, з 2031 підприємств машинобудування і металообробки України найбільша їх кількість концентрується у Донецькій (207), Дніпропетровській (159), Луганській (149) і Запорізькій (126) областях. Багато підприємств розміщено в Київській (74), Харківській (188), Львівській (155), Одеській (108) областях, а також у м. Києві (173), де добре розвинута науково-дослідна база і є достатня чисельність кваліфікованих кадрів. Розміщення підприємств машинобудування в інших областях України наведено в табл. 23.У структурі господарства багатьох областей та економічних районів України машинобудування поки що не займає того місця, яке йому належить в умовах прискорення науково-технічного прогресу.Таблиця 23КІЛЬКІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ МАШИНОБУДУВАННЯ І МЕТАЛООБРОБКИ, 4 ЩО ПЕРЕБУВАЛИ НА САМОСТІЙНОМУ БАЛАНСІ, ПО РЕГІОНАХ УКРАЇНИ у 1996—1997 pp.*ОбластіКількість підприємств**1996 1997Україна 2104 2351Автономна республіка Крим5460Вінницька7082Волинська2840Дніпропетровська162159Донецька202207Житомирська6264Закарпатська6072Запорізька107126Івано-Франківська5468Київська7074Кіровоградська4955Луганська138149Львівська129155Миколаївська5357Одеська105108Полтавська7685Рівненська3350Сумська6266Тернопільська3535Харківська161188Херсонська4143Хмельницька5558Черкаська6373Чернівецька2226Чернігівська4043м. Ки'їв 153 173м. Севастополь 20 35* Статистичний щорічник України за 1997 рік. • 1997,,—С. 90.** Без малих підприємств.188- К.: Вид-во «Українська енциклопедія»,Важке машинобудування включає виробництво металургійного, гірничо-шахтного, підйомно-транспортного та устаткування. Підприємства важкого машинобудування мають висок/металомісткість, велику габаритність, а звідси - низьку транспортабельність. Як правило, вони характеризуються низькою трудомісткістю, мають повний виробничий цикл (заготовка, обробка? складання) і випускають продукцію невеликими серіями, а частину – і індивідуальними.Переважна більшість підприємств важкого машинобудування (крім виробництва устаткування для нафто-, газовидобувної . промисловості) розміщується в Донецькому та Придніпровському економічних районах, де є взаємопоєднання сировини і споживача продукції В цих районах сконцентровано майже повністю виробництво металургійного устаткування. Найбільші центри виробництва цієї продукції в Україні є одними з найбільших в СНД і зосеоеджені вони в Донецькому районі. Зокрема, це Краматорськ, в якому діють два заводи: Огаро-Краматорськии який виробляє устаткування для металургійної промисловості, Ново-Краматорський Машинобудівний завод, який випускає ковальсько-поесове і металургійне устаткування, прокатні мостові стани безперервної дії, слябінги, спеціальні великі важкі металорізальні верстати для металургійної промисловості.Крупними виробниками металургійного устаткування є Дебальцево, на машинобудівному заводі якого сконцентровано виробництво устаткування для доменних і сталеплавильних печей, запасні частини для коксохімічного устаткування; Кадіївка, де на ливарно-механічному заводі виготовляють доменне і сталеплавильне устаткування, в тому числі для механізациї автоматизації металургійних цехів; Латугіно Луганської області, де налагодже-но виробництво прокатних валків; Маріуполь, де розташований завод важкого машинобудування, який випускає устаткування для металургійної промисловості.Виробництво устаткування для металургійної промисловості, зокрема устаткування для безперервного розливу сталі, прокатних станів для прокату труб, електромагнітних листоукладальників, апаратів та устаткування для доменних печей, шлаковозів і чавуновозів та іншої продукції зосереджено в промислових центрах Придніпров'я - Кривому Розі, Дніпропетровську, Марганці.Виробництво гірничо-шахтного устаткування для вугільної промисловості концентрується в таких містах Донбасу: Горлівці, де виробляють врубові машини, компресори, насоси, скіпи для підняття із шахт вугілля, вугільні комбайни, породонавантажувачі; Ясинуватій — гірничопрохідне устаткування (комбайни і лебідки); Донецьку — бурові установки і потужні підйомні машини; Слов'янську — коксохімічне устаткування; Торезі — породо-навантажувачі, рудникові електровози, машини і вагонетки; Харкові і Луганську — металомістке збагачувальне устаткування. Виробництво окремих видів машин для вугільної промисловості розвинуто також у Красному Лучі і Дружківці.Випуск гірничо-шахтного устаткування для залізорудної промисловості, а також виробництво бурових верстатів зосереджено в Кривому Розі.Виробництво устаткування для видобутку нафти і газу сконцентровано на підприємствах Дрогобича і Чернівців, Конотопа і Харкова, відповідно в Прикарпатській і Дніпровсько-Донецькій нафтогазоносних провінціях.Важливе місце в структурі важкого машинобудування займає виробництво підйомно-транспортних машин. Найбільші підприємства підйомно-транспортного машинобудування розташовані у Львові (завод «Автонавантажувач»), а також у Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Нікополі, Прилуках, Золотоноші (Черкаська обл.), Ківерцях (Волинська обл.), Слов'янську.Динаміка виробництва окремих видів устаткування для важкої промисловості наведена в табл. 24.Енергетичне машинобудування, яке спеціалізується на виробництві устаткування для всіх видів електростанцій, в тому числі парових гідравлічних турбін, атомних реакторів, генераторів, котлів, дизельних моторів, електроапаратури, кабелю та іншої продукції, є однією з найважливіших галузей не лише важкого машинобудування, а й усього машинобудівного комплексу України.Таблиця 24ДИНАМІКА ВИРОБНИЦТВА ОКРЕМИХ ВИДІВ УСТАТКУВАННЯ ДЛЯ ВАЖКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ В УКРАЇНІ у 1990—1997 pp., шт.*Устаткування198519901991199219931994199519961997Вугільні очисні комбайни 1027847757647535311213187216Шахтові машини: підйомні 290242189168884255навантажувальні 229 79 65 42 10 17 32 26 14Рудникові електровози 1029703384336285183146171149* Статистичний щорічник України за 1995 рік. — К.: Техніка, 1996. — С. 189—190; Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1997. — С. 117.Найбільшим центром енергетичного машинобудування є Харків, в якому розташовані заводи: «Електроважмаш», турбінний ім. С.М.Кірова, «Електромашина» та електромеханічний (ХЕМЗ). Названі заводи дають майже половину вартості продукції енергетичного машинобудування України. Найбільшим гігантом галузі є турбінний завод ім. С.М. Кірова, який випускає устаткування ,ля всіх видів електростанцій. Його продукція не лише використовується в Україні, а й поступає на експорт.Україна є крупним виробником силових трансформаторів, виробництво яких зосереджене в Запоріжжі, а також енергетичного дизелебудування, центрами якого є Первомайськ (Миколаївська обл.), Токмак (Запорізька обл.), Берислав (Херсонська обл.). Підприємства енергетичного машинобудування та електротехнічної промисловості концентруються в багатьох містах України, зокрема в Дніпропетровську, Києві, Львові, Полтаві, Мелітополі, Тернополі, Каховці, Хмельницькому, Рівному, Броварах.Розвиток електроенергетики неможливий без кабелю, виробництво якого розміщено в Харкові, Донецьку, Одесі, Києві, Бердянську, Кам'янець-Подільському. Електроізоляційні матеріали, І тому числі і для кабелю, виробляють у Львові, Луганську, Слов'янську та Первомайську (Житомирська обл.).Динаміка виробництва енергетичного та електротехнічного устаткування в Україні наведена в табл. 25.Таблиця 25ДИНАМІКА ВИРОБНИЦТВА ЕНЕРГЕТИЧНОГО ТА ЕЛЕКТРОТЕХНІЧНОГО УСТАТКУВАННЯ В УКРАЇНІ у 1990—1997 pp.*Назва продукції198519901991199219931994199519961997Генератори до турбін, млн. кВт 2,01,90,70,40,60,40,40,3—Великі електромашини, тис. шт. 9,510,28,85,54,52,72,82,0UЕлектродвигуни змінного струму з висотою обертання осі 63-355 мм: млн. шт. 2,83,12,52,11,91,31,10,30,2млн. кВт 10,411,49,15,44,62,82,11,80,8Вибухобезпечні електродвигуни, тис. шт. 24725418296,791,067,440,127,723,4тис. кВт 323433782593151813471491009654629Врубові електродвигуни, тис. шт. 2,82,01,51,31,20,90,60,50,5Силові трансформатори, млн. кВхА 76,968,965,341,323,723,121,020,215,4* Статистичний щорічник України за 1995 рік. — К.: Техніка, 1996. — С. 189; Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1997. — С. 115.Базовою галуззю машинобудування є верстатобудування. Центром виробництва важких верстатів є Краматорськ. Іншими центрами верстатобудування є Київ (завод верстатів-автоматів ім. Горького), Харків (завод агрегатних верстатів), Одеса (верстатобудівний), Запоріжжя (верстатобудівний), Житомир (верстатів-автоматів). Заводи неметаломісткого верстатобудування розміщені у Мелітополі, Лубнах, Корсунь-Шевченківському. Динаміка виробництва верстатів наведена в табл. 26.Таблиця 26ДИНАМІКА ВИРОБНИЦТВА МЕТАЛООБРОБНОГО ОБЛАДНАННЯ І ПРОМИСЛОВИХ РОБОТІВ В УКРАЇНІ у 1990—1997 pp.*Назва продукції198519901991199219931994199519961997Металорізальні верстати, тис. шт. 35,037,037,733,927,59,26,03,02,3В тому числі зчисловим програмним управлінням, тис. шт. 2,23,22,61,30,40,20,040,03—Ковальсько-пресові машини,тис. шт. 9,910,910,87,96,12,51,40,60,5Промислові роботи, шт. 18435212185323————* Статистичний щорічник України за 1995 рік. — К.: Техніка, 1996. — С. 189; Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1997. — С. 116.У структурі загального машинобудування провідне місце займають транспортне і сільськогосподарське машинобудування, виробництво промислового технологічного та будівельного обладнання. Підприємства названих галузей орієнтуються у своєму розміщенні в основному на споживача готової продукції, а також на наявність металу. Сировинний чинник є досить важливим для виробництва транспортних засобів, особливо вантажних вагонів, цистерн, локомотивів, тракторів. Україна має досить сприятливі умови для розвитку названих галузей машинобудування, що і сприяло концентрації їх виробництва на її території ще за часів Радянського Союзу. Тепловози виробляють на двох кооперованих підприємствах у Луганську і Харкові. Промислові електровози випускають у Дніпропетровську. Тут же, а також у Луганську можливе створення виробництва магістральних електровозів, для збуту яких Україна має власний великий ринок. У крупних залізничних вузлах — Львові, Києві, Полтаві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Одесі, Дружківці і Конотопі є підприємства для ремонту тепловозів.Вантажні вагони виробляють у Кременчуці, Дніпродзержинську, Києві — на Дарницькому вагоноремонтному заводі, великовантажні вагони — у Стаханові, цистерни — у Маріуполі. У Кременчуці доцільно було б налагодити виробництво вітчизняних пасажирських вагонів, для чого є всі передумови, в тому числі великий ринок збуту. Вагоноремонтні заводи розміщуються, крім Києва, у Львові, Харкові, Одесі, Полтаві, Запоріжжі, Дніпропетровську, Конотопі і Попасній (Донецька обл.).Як велика морська держава Україна маг добре розвинуте морське і річкове суднобудування. Розміщення цих галузей орієнтується на морське узбережжя та внутрішні магістральні водні шляхи. Основним центром морського суднобудування є Миколаїв, де працюють 3 суднобудівні заводи, які випускають різноманітні океанські і морські судна-танкери, суховантажні дизель-електроходи, військові судна. Другим центром є Херсон, в якому на двох суднобудівних заводах випускають різні тини океанських І морських суден, доки для морських портів і портові крани. У Керчі випускають танкери, у Києві — морські траулери. Судноремонт І виробництво невеликих морських суден є в Одесі, Іллічівську та Маріуполі. В Севастополі виробляють морські крани. Морське суднобудування — одна з небагатьох галузей машинобудування України, що виробляє конкурентоздатну продукцію для світового ринку. Річкове суднобудування розвинуте в Херсоні, де випускають катери, теплоходи, судна озерного типу, земснаряди, та в Києві, де на суднобудівному заводі «Ленінська кузня» виробляють траулери, рефрижератори, буксирні і пасажирські судна. Річкове суднобудування і судноремонт є в Ізмаїлі і Вилково (на Дунаї), а також у Запоріжжі.У переважній більшості розвинутих країн світу провідне місце в структурі транспортного машинобудування займає автомобілебудування. Україна має досить сприятливі передумови для розвитку автомобілебудування: достатнє виробництво металу, розвинута хімічна промисловість (в тому числі виробництво шин, пластмас І виробів з них), науково-дослідна база і достатня чисельність кваліфікованих кадрів і, що дуже важливо, великий ринок збуту продукції.Автомобілебудування — це відносно молода галузь машинобудування України, яка виникла в 50—60-ті роки. Автозаводи України випускають великовантажні (Кременчук), малолітражні легкові (Запоріжжя) автомобілі. В Луцьку налагоджено виробництво легкових автомобілів для сільської місцевості. Львівській автобусний завод (ЛАЗ) є найбільшим в СНД. Автомобільна промисловість кооперується із заводами, які випускають двигуни, .окремі вузли і агрегати автомобілів (Мелітополь, Полтава, Херсон, (Чернігів, Синельникове, Кременчук), електрообладнання (Херсон, Сутиска Вінницької обл.), запасні частини (Чернігів). Таке кооперування виробництва між підприємствами машинобудування, а& також з підприємствами інших галузей промисловості спричиняє! внутрішньогалузеві і міжгалузеві зв'язки як всередині держави,{ так і за її межами. Міждержавне кооперування вимагає прийняту тя відповідних правових законів, які регулювали б взаємостосунки між підприємствами України та інших країн.Розвиток автомобілебудування в Україні не задовольняє потреби держави у власній продукції, а рівень його розвитку значно відстає від розвинутих країн світу. За рахунок власного виробництва, задовольняється менш ніж 10% потреб у автомобілях і автобусах.Автомобілебудування України потребує іноземних інвестицій і використання передових технологій у виробництві автомобілів. Великі надії покладаються на співробітництво з Південнокорейською фірмою Деу, яка разом із ЗАЗ створює спільне підприємство (ЗАЗ — ДЕУ). Перспективи цього підприємства є невизначеними, оскільки автомобілі даної фірми Деу є далеко не висококонкурентоспроможними на світовому ринку.З 1925 р. в Україні розвивається літакобудування, яке орієнтується на науково-дослідну базу та висококваліфіковані кадри. Центрами авіаційної промисловості є Київ і Харків, найбільші наукові і промислові центри України. Тут виробляють пасажирські і транспортні літаки. Київський авіазавод ім. Антонова випускає одні з кращих у своєму класі літаки, які мають загальносвітове визнання і є конкурентоспроможними на ринку Європи і світу.За останні роки в Україні налагоджується власне виробництво внутрішньоміського транспорту: тролейбусів (Київ і Дніпропетровськ) і в перспективі — трамваїв. Виробляють також мотоцикли (Київ), мопеди (Львів), велосипеди (Харків, Чернігів).Сільськогосподарське машинобудування традиційно займає важливе місце в структурі машинобудівного комплексу України. Воно орієнтується на райони виробництва сільськогосподарської продукції, а його розміщення пов'язане із зональною спеціалізацією сільського господарства. В Україні збудовано великі спеціалізовані підприємства для виготовлення землеобробних машин (плугів, культиваторів), сівалок, комбайнів, навантажувачів, причепів, обладнання для кормовиробництва і тваринництва. Найбільшим центром сільськогосподарського машинобудування є Харків (мотори для самохідних комбайнів), Одеса (тракторні плуги), Кіровоград (сівалки), Дніпропетровськ і Тернопіль (бурякозбиральні комбайни), Херсон (кукурудзозбиральні комбайни, створюється виробництво зернозбиральних), Бердянськ (жниварки), Львів (хімсільгоспмашини). Обладнання для кормовиробництва і тваринництва виробляють у Бердянську, Ніжині, Умані, Ковелі, Коломиї та Білій Церкві. Заводи з випуску інших сільськогосподарських машин та запасних частин до них є в Києві, Мелітополі, Донецьку, Луганську, Кременчуці, Конотопі, Миколаєві та Первомайську.Розміщення тракторобудування орієнтується в основному на споживача, і представлено воно 20 підприємствами. Найбільшим центром є Харків, де збудовані заводи тракторний, моторобудівний, тракторних самохідних шасі, а також заводи Лазова та Дергачі в Харківській області, де виробляють деталі і вузли для харківських тракторів. Тракторобудування розвинуте також у Дніпропетровську (колісні трактори), Вінниці (тракторні агрегати), Мелітополі і Кіровограді (тракторні гідроагрегати). Підприємства для виробництва деталей і запасних частин для тракторів розташовані у Кременчуці, Києві, Сімферополі, Одесі, Луганську, Білій Церкві.Динаміку виробництва сільськогосподарських машин та тракторів показано в табл. 27.Таблиця 27ДИНАМІКА ВИРОБНИЦТВА ТРАКТОРІВ, СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ МАШИН ТА УСТАТКУВАННЯ ДЛЯ ТВАРИННИЦТВА І КОРМОВИРОБНИЦТВАВ УКРАЇНІ у 1990—1997 pp., тис. ІІІт.Назва продукції198519901991199219931994199519961997Трактори135,9106,290,271,255,516,010,45,44,6Тракторні плуги103,389,271,258,433,45,81,71,43,9Тракторні сівалки 75,257,148,717,617,04,21,51,11,4Рядкові жатки73,358,854,331,217,65,27,00,60,3Бурякозбиральні машини 5,08,67,23,73,10,90,40,20,1Кормодробарки 27,5 27,7 27,0 15,0 15,7 5,9 3,7 0,2 0,6Автонапувалки для великої рогатої худоби 109,083,581,280,190,671,220,39,12,7Дощувальні машини та установки 7,86,45,21,40,40,020,010,01—* Статистичний щорічник України за 1995 рік. — К.: Техніка, 1996. — С. 190; Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1997. — С. 118.В Україні добре розвинуте виробництво обладнання для різних галузей народного господарства. Зокрема, обладнання для хімічної промисловості виробляють у Києві, Сумах, Полтаві, Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Павлограді, Фастові, Львові, Дрогобичі, Горлівці, Костянтинівці. Центрами виробництва обладнання для харчової промисловості є Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Мелітополь, Миколаїв, Херсон, Кіровоград, Донецьк, Луганськ; легкої промисловості — Харків, Херсон, Київ, Полтава, Черкаси, Одеса, Львів, Чернігів, Прилуки, Суми.Галузі точного машинобудування, зокрема виробництво приладів, інструментів і механізмів, електронне і радіотехнічне машинобудування відзначаються мінімальною металомісткістю й зорієнтовані на райони високої технічної культури, наявність науково-дослідної бази і висококваліфікованих кадрів. Більшість підприємств цих галузей займається складанням виробів з деталей і вузлів, що надходять з різних регіонів як України, так і з-за кордону за кооперацією. Найбільшими центрами електронної та радіотехнічної промисловості (виробництво автоматичних систем управління, обчислювальної техніки, радіоапаратури) є Київ, Харків, Дніпропетровськ, Сімферополь, Одеса, Львів, Вінниця, Чернівці; радіоелектроніки — Львів (телевізори, магнітофони і кінескопи), Київ, Сімферополь, Сміла (телевізори), Суми (електронні мікроскопи), Одеса (кіноапаратура). Виробництво приладів та інструментів має експортноутворююче значення.6. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ МАШИНОБУДУВАННЯ УКРАЇНИУ перспективі машинобудування повинно зайняти більш вагоме місце як у структурі промисловості, так і у формуванні експорту України. Необхідно удосконалити галузеву структуру машинобудування, розширити асортимент його продукції за рахунок підвищення питомої ваги галузей, що виробляють товари народного споживання. Потрібна модернізація машинобудівних заводів, їх технічне переоснащення з використанням сучасних технологій і значне підвищення за рахунок цього якості машин, їх конкурентоздатності. Необхідно налагодити виробництво високоефективних машин та їх систем для всіх галузей і сфер народного господарства, приладів і апаратів, швидкісної електронно-обчислювальної техніки нових поколінь, виробництва систем зв'язку, засобів управління, автоматизації тощо. Спеціалізацію і кооперування виробництва в машинобудуванні необхідно орієнтувати на вітчизняні підприємства, створювати замкнуті цикли виробництв у середині країни.Сучасна стратегія державної промислової політики України в галузі машинобудування передбачає зростання темпів випуску наукоємної продукції високого технологічного рівня, освоєння нових конкурентоздатних зразків техніки, підвищення якості й ефективності виробництва з орієнтацією на потреби внутрішнього ринку та збільшення експортного потенціалу.Для цього передбачається прискорити структурну перебудову машинобудівного комплексу на основі збільшення обсягів виробництва у таких пріоритетних галузях: ракетно-космічній, літакобудуванні, суднобудуванні, інформаційних та телекомунікаційних системах, важкому машинобудуванні, сільськогосподарському машинобудуванні, приладобудуванні та електротехнічній промисловості.Література1. Берзинь Й. 3., Колинина Н. П. Зкономика машиностроительного производства. — М: Вьюшая школа, 1988. — 303 с.2. Карпунин М. Г. Перестройка й модернизация машиностроения: зкономический аспект. — М.: Машиностроение, 1990. — 271 с.3. Крьіжановский Б. Н. Потенциал машиностроения. — К.: Наукова думка, 1994.—351 с.4. Зкономика машиностроительного производства. — М.: Вьісшая школа, 1988.— 303 с.5. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії: Посібник. — К.: Знання, 1998. — С. 376—392.6. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Є. П. Качана. — К.: Вища школа, 1998.—С. 139—149.7. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. В. В. Кова-левського, О. Л. Михайлюк, В. Ф. Семенова. — К.: Знання, КОО, 1998. — С. 376—392.8. Романенко В. Регіональні ринки продукції машинобудування в Україні // Економіка України. — 1996. — № 6. — С. 90—92.13. АГРОПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ1. Роль агропромислового комплексу в народному господарстві. Структура і форми територіальної організації АПК.2. Сільське господарство, його структура.3. Розміщення галузей рослинництва.4. Розміщення галузей тваринництва.5. Територіальна структура АПК України.6. Харчова промисловість як основна переробна ланка АПК.7. Проблеми і перспективи розвитку АПК України.8. РОЛЬ АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУВ НАРОДНОМУ ГОСПОДАРСТВІ.СТРУКТУРА І ФОРМИ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ АПКГалузевій структурі народного господарства притаманні певні міжгалузеві пропорції, міжгалузеві виробничі зв'язки, що постійно посилюються і розширюються. Відбувається процес інтеграції різних стадій виробництва і розподілу тієї чи іншої продукції. В народному господарстві України спостерігається взаємодія галузей у складі інтеграційних структур — міжгалузевих комплексів.Одним з таких найбільш потужних і багатогалузевих комплексів є аграрнопромисловий. Це складний комплекс виробництва, що об'єднує різні галузі народного господарства. Агропромисловий комплекс (АПК) значною мірою визначає соціально-економічний розвиток країни, рівень життя населення, його забезпечення продуктами харчування, а промисловість — сільськогосподарською сировиною. Вирішення продовольчої проблеми здійснюється переважно в АПК. Саме через це він є важливою ланкою економіки і мусить мати пріоритетний розвиток.В АПК зайнято близько 1/3 всієї чисельності працівників народного господарства. На частку його галузей припадає понад 30% основних виробничих фондів.Галузі АПК формують близько 1/3 національного доходу і майже 2/5 валового суспільного продукту.АПК — це складний комплекс, де економічно, технологічно та організаційно взаємопов'язані між собою багато галузей і виробництв. АПК має надто складну функціональну і галузеву структуру. До його складу входять 3 основні сфери:1. Сільськогосподарське виробництво — рослинництво і тваринництво, що створюють сировинну базу АПК. Це його основна базова ланка.2. Галузі, що створюють матеріально-технічні засоби для галузей АПК. Це — сільськогосподарське машинобудування, виробництво засобів захисту рослин, мінеральних добрив, комбікормова і мікробіологічна промисловість, виробництво тари, спеціального устаткування і приладів для АПК та ін.3. Галузі, що забезпечують переробку сільськогосподарської продукції (харчова, легка).Крім цих основних сфер, до АПК входять виробнича і соціальна інфраструктури у тій частині, що працює на потреби цього комплексу. Йдеться про транспорт, складське господарство, матеріально-технічне постачання, інженерні споруди, в тому числі іригаційні системи, заготівлю, зберігання сільськогосподарської продукції, інформаційне забезпечення, спеціалізовану торгівлю, комунально-житлове господарство, культурне та медичне обслуговування тощо.Доповнюючою ланкою АПК є наукові заклади та підготовка кваліфікованих кадрів для забезпечення його ефективного функціонування.За виробничою ознакою до складу АПК входять продовольчий комплекс і непродовольчий. Продовольчий комплекс — це сукупність галузей, пов'язаних з виробництвом продуктів харчування рослинного і тваринного походження. Крім того, до продовольчого комплексу (ПК) входять виробництва, що технологічно не належать до сільського господарства. Це — виробництво солі, мінеральних вод, вилов риби та ін.До непродовольчого комплексу належать галузі, пов'язані з виробництвом товарів широкого вжитку із сировини рослинного і тваринного походження; галузі легкої промисловості, насамперед ті, які займаються первинною переробкою сільськогосподарської сировини.Ці комплекси, в свою чергу, залежно від виду сировини, що використовується, поділяються на рослинницькі і тваринницькі підкомплекси.Особливу роль в АПК відіграє продовольчий комплекс, який забезпечує населення продуктами харчування. Він включає галузі, пов'язані лише з виробництвом продовольчої продукції. До складу цього комплексу входять зернопродуктовий, картоплепродуктовий, цукробуряковий, плодоовочеконсервний, виноградно-виноробний, м'ясний, молочний, олійно-жировий підкомплекси. Крім того, до його складу входять певні інфраструктурні галузі.Щодо територіальної структури АПК, то вона формується на конкретній території утворення у вигляді різних форм агропромислової інтеграції, тобто елементів територіальної структури. В науковій літературі виділяють локальні і регіональні АПК. Локальні АПК сформувалися на порівняно невеликих територіях на основі поєднання агропромислових підприємств по переробці малотранспортабельної сільськогосподарської продукції і мають найнижчий ступінь інтеграції. Локальні форми АПК є найбільш поширеними. Серед них виділяють:• агропромисловий пункт — локальна форма АПК, що об'єднує в населеному пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини;• агропромисловий центр — локальна форма АПК, яка об'єднує в населеному пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини;• агропромисловий кущ — локальна форма АПК, що характеризується компактним розміщенням на невеликій території агропромислових пунктів і центрів з їх сировинними зонами;• агропромисловий вузол — складне територіальне агропромислове утворення, яке розглядається як система компактно розміщених агропромислових пунктів, центрів і кущів навколо міста (як правило, обласного чи районного центру) [9, с. 19—26].Розміщення і взаємодія локальних АПК на території певної адміністративної одиниці обумовлюють формування відповідного регіонального АПК. Регіональні (територіальні) АПК можуть включати територію країни, автономної республіки, області чи адміністративного району.В межах природно-економічних зон виділяють зональні АПК, сформовані під впливом природних умов відповідної зони. Вони представлені інтегральними агропромисловими зонами і агропромисловими районами та спеціалізованими агропромисловими зонами і районами. Інтегральна агропромислова зона — це територіальне зосередження всіх агропромислових підкомплексів в межах однієї природно-економічної зони. Такі зони сформувались у межах Полісся, Лісостепу і Степу України. До складу інтегральної агропромислової зони входять спеціалізовані агропромислові зони, які формуються на основі переважно одного спеціалізованого процесу (наприклад, картоплепродуктова зона). Спеціалізований агропромисловий район — територіальне зосередження агропромислових підприємств однієї спеціалізації в межах відповідної спеціалізованої зони (коноплепереробне виробництво). Інтегральний агропромисловий район — це територіальне зосередження агропромислових підприємств у межах певної частини природно-економічної зони.Якщо зональні агропромислові комплекси формувалися переважно під впливом природних умов у межах природно-економічних зон Полісся, Лісостепу і Степу, то навколо великих міст, промислових і рекреаційних центрів переважно під впливом економічних факторів формувалися зональні — інтегральні і спеціалізовані приміські АПК. На формування таких агропромислових утворень насамперед впливає попит населення великих міст на малотранспортабельну продукцію харчування — овочі, свіже і дієтичне м'ясо, незбирана молочна продукція. Для приміських АПК характерна відсутність виробництва і переробки більшості зернових і технічних культур та тісний зв'язок виробництва продукції з її реалізацією. Практично це агропромислово-торговельні територіальні комплекси.2. СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО, ЙОГО СТРУКТУРАНайважливішою ланкою АПК, другою важливою галуззю матеріального виробництва України є її високоінтенсивне, багатогалузеве сільське господарство. Якщо в структурі АПК за показниками обсягу продукції, основних виробничих фондів, чисельністю зайнятих сільськогосподарське виробництво відіграє провідну роль, то в народногосподарському комплексі України на нього припадає близько 24,6% основних виробничих фондів, 14,4% валової суспільної продукції, 21,9% працівників народного господарства. Сільськогосподарське виробництво формує 16—22% національного доходу країни.В структурі сільського господарства виділяють дві основні галузі — рослинництво і тваринництво. Залежно від соціально-економічних умов та рівня розвитку сільського господарства співвідношення між цими галузями в обсягах його продукції змінюються. Так, у 80-ті роки і на початку 90-х у структурі продукції сільського господарства переважала продукція тваринництва, а в останні роки — продукція рослинництва (табл. 28, 29).В свою чергу, рослинництво за видом продукції, що виробляється, поділяється на ряд галузей: зернове господарство, виробництво технічних культур, картоплярство, овочівництво і баштанництво, плодівництво, польове кормовиробництво. Що стосується способу виробництва окремих культур, то до складу рослинництва входять такі галузі — рільництво, овочівництво, баштанництво, плодівництво, ягідництво та луківництво.Таблиця 28СТРУКТУРА ВАЛОВОЇ ПРОДУКЦІЇ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИу 1997 р. (у господарствах усіх категорій)ПоказникиУ порівнянних цінах 1996р., млн грн В%Продукція сільського господарства28112100Продукція рослинництва1 736462,1Зернові культури566120,1Технічні культури17876,3Картопле-овочебаштанні638622,5Плодоягідна та виноградна продукція17796,3Кормові культури та інша продукція рослинництва17516,9Продукція тваринництва1074837,9Вирощування худоби та птиці496717,5Молоко421814,8Яйця10153,6Вовна110,04Інша продукція тваринництва5371,96* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 158.Таблиця 29ДИНАМІКА ОБСЯГІВ ВИРОБНИЦТВА ПРОДУКЦІЇ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ у 1990—1997 pp.*РокиПродукція сільського господарства в тому числімлрд. грн.в%продукція рослинництва продукція тваринництвамлрд. грн. в% млрд. грн. в%199048,6 .10024,35024,350199531,610017,956,613,743,4199628,610016,457,312,242,7199728,110017,461,910,738,1* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 158.Основними галузями тваринництва є скотарство, свинарство, вівчарство з козівництвом, птахівництво та ін.Сільськогосподарське виробництво розвивається на основі тих же економічних законів, які визначають розвиток і розміщення всього народного господарства. В той же час тут відзначаються і деякі специфічні умови розвитку цієї галузі, пов'язані з природними особливостями сільськогосподарського виробництва. Великий вплив на розвиток і розміщення сільського господарства має дія природних факторів, таких як кліматичні умови, ґрунтовий покрив, водні ресурси. Саме вони впливають на розвиток і розміщення цієї галузі народного господарства.Однією з особливостей сільськогосподарського виробництва є те, що основним засобом виробництва виступає земля, властивість якої — родючість. В той же час в інших галузях народного господарства земля не відіграє такої ролі, а використовується переважно як територія для розміщення того чи іншого виробництва. Основний засіб виробництва в сільському господарстві — земля — при правильному використанні має властивість постійно підвищувати родючість — природну основу інтенсифікації сільськогосподарського виробництва.Друга особливість сільського господарства полягає в тому, що і рослини, і тварини виступають одночасно і як засоби, і як предмети праці. Для них характерні природні цикли виробництва.Розвиток сільського господарства як галузі, що забезпечує населення продуктами харчування, а промисловість сировиною, має пріоритетне значення. Проте ця проблема зараз вирішується в надзвичайно складних економічних умовах. У розв'язанні актуальних проблем аграрного сектора АГЖ повинні відігравати більш активну роль усі форми господарювання на землі — колективні сільськогосподарські підприємства, орендні, фермерські, сімейні господарства тощо. На початок 1998 р. в Україні налічувалось 35927 фермерських господарств з площею сільськогосподарських угідь 932,2 тис. га.Основним завданням розвитку сільськогосподарського виробництва є його подальша інтенсифікація, суть якої полягає у збільшенні виробництва продукції в розрахунку на одиницю ресурсів. Це означає підвищення ефективності всіх структурних підрозділів АПК, переведення виробничого процесу на більш ефективні, потужні індустріальні методи виробництва.Інтенсифікація передбачає використання досягнень науково-технічного прогресу, активне впровадження всіх заходів науково-технічного характеру та прогресивних індустріальних технологій 204в усіх галузях сільського господарства, а також меліорацію земель, хімізацію сільськогосподарського виробництва. Інтенсифікація веде до підвищення і раціонального використання родючості землі, збільшення її продуктивної сили.Земельний фонд України становить 60,4 млн. га, з них 46,7 млн. га (близько 77%) перебуває у користуванні сільськогосподарських підприємств і господарств, у тому числі 41, 9 млн. га (близько 70% всієї території України) становлять сільськогосподарські угіддя, тобто землі, які безпосередньо використовуються у сільськогосподарському виробництві. Майже 30% земельних ресурсів не використовується в сільськогосподарському виробництві, з них значну площу займають ліси і лісонасадження, болота, піски, водоймища, шляхи, а також землі, зайняті під будівлями, та ін.До сільськогосподарських угідь відносяться рілля, природні кормові угіддя (пасовища та сіножаті), а також багаторічні насадження. Найбільшу площу серед цих угідь складас рілля (33 млн. га), що становить 79,3% площі всіх сільськогосподарських угідь і 55% всієї території України. Площа пасовищ складає 5,3 млн. га (12,9% усіх сільгоспугідь), сіножатей — 2,2 млн. га (5,4%), багаторічних насаджень — близько 1 млн. га (2,4%).Найбільша частина (більше 2/5) сільськогосподарських угідь припадає на Степ, 1/3 — на Лісостеп і майже 1/5 — на Полісся та передгірні райони Карпат і Криму.Україна належить до країн світу, де рівень сільськогосподарського використання земельного фонду один з найвищих. Забезпеченість земельними ресурсами досить висока і становить 0,65 га ріллі на душу населення (для порівняння в Європі — 0,26 га, в світі в цілому — 0,29 га). В останні десятиліття спостерігається зниження землезабезпеченості в Україні. Так, якщо у 1950 р. на душу населення припадало 1,2 га сільськогосподарських угідь і 1 га ріллі, то в 1965 р. — відповідно 0,95 га і 0,78 га. У 1996 р. цей показник знизився і становив 0,8 га і 0,6 га. Найбільшою землезабезпеченістю характеризуються південні області України — Херсонська, Миколаївська, Кіровоградська, де на душу населення припадає 1,3 — 1,4 га орних земель, а найменш забезпечені ріллею в розрахунку на душу населення Закарпатська (0,15 га), Львівська (0,29 га), Івано-Франківська (0,26 га), Чернівецька (0,3 га) області.Землі України характеризуються високою природною і економічною родючістю, особливо чорноземи лісостепових і степових областей, де зосереджена третина їх світових запасів. Під чорноземами зайнято більше половини (55%) ґрунтового покриву України. Особливо високою природною родючістю серед них відзначаються найцінніші типові чорноземи (18% всього ґрунтового покриву), поширені переважно в Лісостепу, а також звичайні чорноземи (28%), що мають високу природну родючість і поширені переважно в північному Степу, та чорноземи мало- і слабогумусні (9%), які потребують штучного зрошення і розміщені на півдні Степової зони.В Лісостепу досить поширені сірі лісові фунти (7%). В Поліссі переважають дерново-підзолисті, болотні і торфові грунти, які потребують вапнування та інших меліоративних робіт. На всій території України (а найбільше на півдні) є невеликі площі солончаків, що потребують глибокого промивання і внесення добрив.Враховуючи надмірну розораність території України і надто обмежене збільшення сільськогосподарських угідь, потрібне бережливе ставлення й раціональне використання земельного фонду. В той же час земельні ресурси України нерідко потребують захисту від нераціонального їх використання. Велика розораність земель, особливо в Степу і Лісостепу, призводить до розвитку сильних ерозійних процесів. Щорічно з кожного гектара землі зноситься близько 12—17 т родючого грунту. Ерозія змиває в основному верхній — найбільш родючий шар грунту, зменшуючи вміст у ньому гумусу, що погіршує родючість грунтів. Слід зауважити, що і меліоративні заходи, якщо вони економічно не обгрунтовані і не враховують місцевих умов, призводять до негативних наслідків. Так, у Поліссі внаслідок непродуманої меліорації знижується рівень ґрунтових вод, що викликає пересушення торфово-болотних грунтів, вітрову ерозію, а це призводить не лише до зниження родючості грунтів, а навіть до непридатності деяких з них до використання. Негативні наслідки меліорації в степовій зоні, в районах зрошувального землеробства призводять до підвищення ґрунтових вод, підтоплення, засолення земель.Земельним ресурсам завдають великої шкоди, знижують їх продуктивність і надмірне застосування хімічних засобів захисту рослин, і використання на полях недосконалої техніки, і забруднення грунтів різними шкідливими викидами численних підприємств тощо. Внаслідок Чорнобильської трагедії із сільськогосподарського обігу вилучено майже 100 тис. га земель. Вилучаються значні площі земельних угідь для несільськогосподарського використання. Так, для різних видів будівництва щорічно відводиться 12—14 тис. га сільськогосподарських земель. Все це вимагає економного і науково обгрунтованого використання земельних ресурсів як одного з важливих напрямів раціонального природокористування.3. РОЗМІЩЕННЯ ГАЛУЗЕЙ РОСЛИННИЦТВАВажливою галуззю сільського господарства є рослинництво, "рівень розвитку якого впливає і на тваринництво. Розміщення галузей рослинництва значною мірою залежить від посівних площ, їх структури та раціонального використання. У табл. ЗО і 31 наведено основні показники щодо посівних площ України за всіма категоріями господарств.Таблиця 30ПОСІВНІ ПЛОЩІ УКРАЇНИ(всі категорії господарства, тис. га)*Показники19851990199519961997Вся посівна площа3265632406309633006130304з неї: зернові культури1607714583141521324815051у тому числі пшениця66517568532459856486Технічні культури36693751374836523348у тому числі цукрові буряки (фабричні) 16411607147513591104соняшник14801636202021072065Картопля і овочебаштанні22082073216521352185у тому числі картопля15281429153215471579Кормові культури107021199910898110269720* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 165.Таблиця 31СТРУКТУРА ПОСІВНИХ ПЛОЩ УКРАЇНИ у 1985—1997 рр.,% *Показники 1985 1990 1995 1996 1997Вся посівна площа 100 100 100 100 100Зернові культури 49,2 45.0 45,7 44,1 49,6Технічні культури 11,2 11,6 12,1 12,1 11,0Картопля і овочебаштанні 6,8 6,4 6,9 7,1 7,2Кормові культури 32,8 37,0 35,3 36,7 32,2* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 165.Посівна площа України в 1997 р. становила 30,3 млн. га. Провідну роль у структурі посівних площ відіграють зернові культури (49,6% всіх посівів). Серед зернових найбільші площі займають посіви озимої пшениці і ярого ячменю.Друге місце в посівах належить кормовим культурам — 9— 11 млн. га, що становить 32—36,6% від усієї посівної площі.Третє місце в посівах займають картопля і овочебаштанні культури — 2,1 млн. га, що становить 7% посівної площі України.Серед галузей рослинництва найважливішою є зернове господарство. Це основа всього сільськогосподарського виробництва. Як кажуть, хліб — усьому голова. Так, від зерна і продуктів його переробки значною мірою залежить і могутність держави, і добробут її населення. Зернове господарство формує продовольчий фонд і постачає фуражне зерно тваринництву, створює резервні державні запаси зерна і дає продукцію на експорт.Україна належить до країн із значними обсягами виробництва зерна. Хоч вона і виробляє зерна значно менше, ніж найбільші виробники у світі (Китай, США, Індія, Росія), та в Європі вона поступається лише Франції, а в останні роки — і Німеччині.У табл. 32 наведена динаміка валового збору сільськогосподарських культур (в тому числі зернових) в Україні у 1986—1997 pp. в усіх категоріях господарств.Виробництво зерна в нашій країні коливається за останні роки від 24 млн. до 50 млн. т. Максимальні валові збори спостерігались в 1978 р. і 1990 р. — 51 млн. т. За останні роки значно зменшилось виробництво зерна і становило: в 1991 р. — 38,6 млн. т, в 1995 р. — 33,9 млн., в 1996 р. — 24,6 млн., в 1997 р. — 35,5 млн. т. Відповідно знизилось і виробництво зерна на душу населення: з 984 кг у 1990 р. до 477 кг в 1996 р. і 702 кг в 1997 р. Як показують розрахунки фахівців, потрібно його виробляти не менш, як 1 — 1,25 т на душу населення, щоб країна могла повністю задовольнити свої потреби в зерні, тобто збирати щорічно не менше 50 млн. т.Таблиця 32ВАЛОВИЙ ЗБІР СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КУЛЬТУР В УКРАЇНІу 1986—1997 pp. (в усіх категоріях господарств)*Показники1986—1990 (в середньому за рік) 1990199519961997Зерно (млн. т)47,451,033,924,635,5Цукрові буряки (фабричні), млн. т43,844,329,623,017,7Соняшник (млн. т)2,62,62,92,12,3Льон-довгунець (волокно), тис. т110,0108,048,018,09,0Картопля (млн. т)18,016,714,718,416,7Овочі (млн. т)7,46,75,95,15,2*Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998. —С. 171.Для нашої країни хліб і хлібопродукти є основою харчування. За останні роки споживання хлібних продуктів на душу населення зросло з 138 кг у 1985 р. до 145 кг у 1993 р. при фізіологічній нормі його споживання 101 кг. У раціоні харчування мешканця нашої країни хліб і картопля становлять 46%, у той час як у американця — 22%.У цілому продовольчим зерном ми забезпечуємо свої потреби, але не вистачає якісного зерна, сильної і твердої пшениці, круп'яних культур. В зв'язку з цим у вирішенні зернової проблеми пріоритетне значення надаватиметься збільшенню виробництва високоякісного зерна твердих і сильних пшениць, носінні площі під якими мають збільшуватися в степових і лісостепових областях України.Що стосується фуражного зерна, то його частка становить лише 42% валового збору всього зерна. Ми ще недостатньо збираємо ячменю, зерна кукурудзи, вівса, зернобобових, використовуючи продовольче зерно для фуражних цілей. Для вирішення проблеми забезпечення тваринництва фуражним зерном передбачається в найближчі роки довести його питому вагу у валовому зборі всього зерна до 60—65%.Протягом останніх років посівна площа під чорновими коливалася від 16 млн. га у 1998 р. до 13,2 млн. га в 1996 р. та 15 млн. га їв 1997р. Національною програмою «Зерно України» передбачаєть-Іся стабілізувати площу посіву зернових культур в межах 15 млн. га, що при урожайності 30—32 ц/га дасть змогу забезпечити валові, збори зерна близько 50 млн. т.В структурі виробництва зерна більше половини припадає на Іозиму пшеницю. Друге місце за валовим збором посідає ячмінь 1(1/5 збору), на третьому місці знаходиться кукурудза (до 15%), на четвертому — жито (до 4%). За обсягами валового збору їм значно поступаються овес, просо, гречка, рис, зернобобові (табл. 33).Основна продовольча зернова культура України — озима шениця. її посіви займають 6—7 млн. га, що становить 43% посівів усіх зернових культур (за даними 1997 p.). Яра пшениця використовується в основному як страхова культура, коли доводиться пересівати пошкоджені ділянки озимини. Озиму пшеницю гвисівають восени, вегетує вона до настання холодів, а потім від-: новлює свій ріст навесні. Вона раніше дозріває і має вищу врожайність, проте не витримує сильних морозів. Вегетаційний пе-д — 220—250 днів, потребує мінімальної суми активних температур — 1200—1500°. Вибаглива до грунтів, дає кращі врожаї на багатих поживними речовинами чорноземах, а також на сірих бісових грунтах. Протягом 1990—1997 pp. валовий збір пшениці скорочувався (табл. 34).Таблиця 33ВАЛОВИЙ ЗБІР І СТРУКТУРА ВИРОБНИЦТВА ЗЕРНА В УКРАЇНІ у 1997 p.*Сільськогосподарські культуриВаловий збір, тис. тСтруктура,%Зерно35472100,0втому числі: пшениця1840451,9жито13483,8ячмінь740720,9кукурудза534015,1овес10622,9просо3120,8гречка40511,2рис650,2зернобобові10773,1інші520,1* Статистичний щорічник України за 1997 рік — К. Українська енциклопедія, 1998. — С. 171.Таблиця 34ВАЛОВИЙ ЗБІР ПШЕНИЦІ В УКРАЇНІ у 1990—1997 pp., млн. т*1985— 1990р. (в середньому за рік)1990199119921993199419951996199723,530,321,119,521,813,816,213,518,4Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 171.Отже, природно-кліматичні умови більшої частини України, меншою мірою;— Полісся і Карпат, сприяють вирощуванню озимої пшениці, її посіви зосереджені в степу, де розміщено більше половини її посівної площі в Україні — 3,5 млн. га, 1/3 — в Лісостепу — 2,5 млн. га і найменше в Поліссі — близько 10% і в районах Карпат. Значна концентрація посівів озимої пшениці в Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій, Кіровоградській, Харківській, Полтавській, Вінницькій, Одеській, Миколаївській, Херсонській областях та Автономній Республіці Крим.Озима пшениця характеризується високою врожайністю — 30—40 ц/га.Основне виробництво продовольчого зерна озимої пшениці і надалі буде концентруватись у степовій і лісостеповій зонах, де природні умови сприяють вирощуванню зерна високої якості. Обсяги виробництва пшениці в Поліссі мають визначатися внутрішніми потребами регіонів і господарств. Передбачається на Півдні степової зони та в господарствах Автономної Республіки Крим створення зони товарного виробництва твердої озимої пше-йиці, де щорічно вироблятиметься до 300—350 тис. т зерна. Це дасть змогу забезпечити цією сировиною вітчизняну макаронну круп'яну промисловість. Значна частина цього зерна може бути реалізована на світовому ринку.Озиме жито — друга важлива продовольча культура, менш вимоглива до грунтово-кліматичних умов, ніж пшениця. Це мо-їозостійка і посухостійка культура, з коротким вегетаційним періодом (80—120 днів), невисокою сумою активних температур (1000—1250°). Вона дає хоч і невисокі, проте стабільні врожаї росте непогано на кислих, бідних поживними речовинами дерно-,о-підзолистих грунтах. Основні її посіви зосереджені в Поліссі, І Карпатах і в деяких (переважно північних) районах Лісостепу.Під озимим житом зайнято 0,5—0,7 млн. га, при середній урожайності 20 ц/га. Україна отримує близько 1,3 млн. т цієї ультури.Основними продовольчими круп'яними культурами, що вирощуються в Україні, є гречка, просо і рис. Гречка — цінна куль-ура. Але посіви її порівняно невеликі (0,3—0,4 млн. га) через изьку врожайність (7—10 ц/га), складність очищення тощо. Гречка — тепло- і вологолюбива рослина, що має короткий вегетаціїйний період (76—85 днів). Добре витримує кислі, піщані та орфоболотні грунти. Отже, найбільш сприятливі умови для її вирощування — північні райони Лісостепу і Полісся, де зосереджені основні її посіви. Значно менше її вирощують у степу. В Україні виділяється два ареали з високою концентрацією посівів гречки:1. Чернігівська і Сумська області, центральні і північні райони Полтавської і Черкаської областей.2. Південь Житомирської і Київської областей, північно-східні райони Вінниччини.Валові збори гречки у 1997 р. становили 0,4 млн. т.Просо вирощують переважно в степу завдяки його посухостійкості. Воно має короткий вегетаційний період (90—120 днів) ч сумами активних температур 1400—1800 . Посівна площа становить 0,2—0,3 млн. га, валові збори — 0,3 млн. т.Рис — нова для України круп'яна культура, яку почали вирощувати в 30-ті роки. Росте на зрошувальних землях Автономної Республіки Крим, Херсонської, Одеської та Миколаївської областей. Посівна площа — 23 тис. га. Валові збори у 80-ті роки становили 159 тис. т, а в 1997 р. — 63 тис. т.Основними зернофуражними культурами в нашій країні є ячмінь, овес, кукурудза на зерно та зернобобові.Ячмінь — основна фуражна і частково продовольча зернова культура. Це скоростигла, посухостійка, невибаглива культура. Має короткий вегетаційний період (60—90 днів) з невеликими сумами активних температур (950—1450°). Переносить кислі грунти, але найкращі врожаї дає на чорноземах, темних каштанових грунтах. Найсприятливішими для неї є грунтово-кліматичні умови західного і північного Степу та Лісостепу. В Україні вирощують озимий та ярий ячмінь. Переважають посіви ярого ячменю, більше в Степу, менше — в Лісостепу і Поліссі, передгір'ях Карпат. Озимий ячмінь дає високі врожаї лише в південних степових районах. За площею (3—4 млн. га) і валовими зборами поступається лише озимій пшениці. Валові збори протягом 80-х та на початку 90-х років становили 10—13 млн. т, а в 1997 р. — 7,4 млн. т.Кукурудза — цінна продовольча і фуражна культура, посухостійка, тепло- і світлолюбива. Мас короткий вегетаційний період (90—150 днів), для дозрівання зерна сума активних температур становить 2500—2900 , а у фазі молочно-воскової стиглості 1800—2400 . Одночасно вона вибаглива до грунтів, добре реагує на внесені добрива. Найкращі грунтово-кліматичні умови для її вирощування в лісостеповій і степовій зонах. Особливо сприятливі умови для вирощування гібридного насіння склалися в Дніпропетровській, Одеській, Миколаївській областях; менш сприятливі — в Поліссі і в Карпатах (за винятком Закарпаття), де кукурудза дає високі врожаї на зерно — 70 ц/га при середній врожайності по Україні — З0—35 ц/ra. Під посівами кукурудзи на зерно в 1985 р. було зайнято 2,5 млн. га. На початку 90-х років посівна площа під цією культурою зменшувалась і становила 0,7 млн. га в 1996 р. В 1997 р. намітилось значне зростання площі посіву під зерно кукурудзи до 1,7 млн. га, що відповідно привело і до значного зростання її валового збору: від 4,7 млн. т на початку 90-х років, 1,5 млн. т в середині 90-х років до 5,3 млн. т в 1997 р.Різкий спад валового збору кукурудзи на зерно на початку і в середині 90-х років стримував виробництво комбікормів, що негативно вплинуло на розвиток тваринництва. Велику потребу в зерні кукурудзи відчуває також харчова, мікробіологічна промисловість, медична та інші галузі народного господарства. Несприятливі погодні умови останніх років та погіршення забезпечення господарств добривами, гербіцидами, пально-мастильними матеріалами, морально застаріле технічне забезпечення галузі — ось ті головні причини, що призвели до різкого зменшення валового збору кукурудзи в країні. У зв'язку з цим у розробленій Національній програмі «Зерно України» передбачається в наступні роки збільшити посівні площі під кукурудзою до 2,3 млн. га і створити умови для доведення валових зборів цієї культури до 8 млн. т у 2005 р.Овес — фуражна і продовольча культура. Це холодостійка, вологолюбива і невибаглива до грунтів зернова культура. Має короткий вегетаційний період (90—120 днів), потребує 1000 — 1600° активних температур. Найбільшу частку в структурі посівних площ овес займає в Поліссі і в районі Карпат. Посівна площа цієї культури — 0,5—0,6 млн. га. її валові збори протягом 90-х років становили 1,0—1,3 млн. т.Зернобобові культури мають велике фуражне і частково продовольче значення. Посіви зернобобових мають і агротехнічне значення, збагачуючи грунт азотом. До основних зернобобових культур належать горох, віка, кормовий люпин, а також квасоля, соя, сочевиця та ін. Посівна площа під зернобобовими на початку 90-х років становила 1,4 млн. га; у 1997 р. — 0,7 млн. га; валові збори — відповідно 3,2 млн. т і 1 млн. т.Зернове господарство розміщене у відповідності з особливостями природно-економічних зон України. В Поліссі зернові займають 2,1—2,3 млн. га, або 40—45% посівної площі цієї зони. Тут більше всього вирощують жита (60—65% його валового збору в Україні) та зернобобових культур; виробляється 6% товарного зерна, 1/6 валового збору гречки та ячменю, 10% пшениці.В Лісостепу зернові вирощують на площі близько 5 млн. га, що становить 40—50% всієї посівної площі. Основна зернова культура Лісостепу — озима пшениця, площа якої становить більш як 2 млн. га; вирощують також кукурудзу на зерно, ячмінь та зернобобові. Лісостепова зона виробляє близько 40% пшениці, 35% кукурудзи, 40% ячменю, 40% проса, 64% гречки, 27% жита.В Степовій зоні площа під зерновими дорівнює 6,5—7 млн. га, що становить 55% всієї посівної площі зони. Основні зернові культури Степу — озима пшениця і кукурудза на зерно, ячмінь, просо, рис. В Степу вирощують 50—48% всього зерна України, 0% пшениці, 60% кукурудзи, 43% ячменю, 53% проса, 100% рису. В Степовій зоні виробляється найбільш якісне зерно.Зернове господарство є основною базою, що формує зернопродуктовий підкомплекс АПК. До його складу входить: вирощування зерна, його заготівля, зберігання; ряд галузей харчової промисловості, що переробляють і використовують перероблену зернову продукцію (борошномельна, хлібопекарська, макаронна, кондитерська, виробництво харчових концентратів, спиртова, крохмале-патокова та пивоварна); селекція і насінництво зернових культур, виробництво засобів виробництва, що забезпечують його функціонування; інфраструктура, що обслуговує цей підкомплекс.Складовою частиною рослинництва є виробництво технічних культур високотоварної і високоінтенсивної галузі сільського господарства. Розвиток виробництва технічних культур значною мірою визначає рівень інтенсивності сільськогосподарського виробництва. Вирощування технічних культур ще залишається трудомістким виробництвом, рівень механізації окремих виробничих процесів є досить низьким. Розвиток і розміщення галузі визначають як сприятливі грунтово-кліматичні умови для вирощування окремих технічних культур, так і достатня забезпеченість трудовими ресурсами. Виробництво технічних культур формує сировинну базу багатьох галузей харчової і легкої промисловості. Основними технічними культурами, що вирощуються на Україні, є цукровий буряк і соняшник, питома вага яких в структурі посівних площ технічних культур становить 94,6%, а також льон-довгунець (1,2% до площі всіх технічних культур), хміль, тютюн, льон-кудряш, ефіроолійні та лікарські рослини, які використовуються також як сировина в харчовій, легкій та медичній промисловості.Під технічними культурами зайнято 3,3 млн. га, що становить 11% посівної площі України. Найбільші посівні площі під технічними культурами зосереджені в степовій і лісостеповій зонах. Тут вища концентрація їх посівів, в структурі посівних площ їх частка становить близько 15%. Значно менша площа і концентрація посівів технічних культур в Поліській зоні.Основна технічна культура України — цукровий буряк. Це одна з найцінніших культур нашого землеробства. Україна — світовий виробник бурякового цукру, який за обсягами його виробництва поступається лише Франції. Саме від реалізації бурякового цукру наша країна традиційно отримує значний прибуток, який становить близько 70% від реалізації всіх продовольчих товарів.У 1997 р. під цукровим буряком було зайнято 1,1 млн. га, що становить 3,6% всієї посівної площі і 33% площі посівів технічних культур. Протягом 90-х років спостерігається тенденція зменшення посівів і валового збору цукрових буряків (табл. 35).Таблиця 35ПОКАЗНИКИ ВАЛОВОГО ЗБОРУ, УРОЖАЙНОСТІ ТА ПОСІВНИХ ПЛОЩ ЦУКРОВИХ БУРЯКІВ В УКРАЇНІ у 1990-1997 pp.*Показники19901991199219931994199519961997Посівна площа (тис. га)16071558149815301485147513591104Урожайність (ц/га)276234194222192205183176Валовий збір (млн. т)44,236,128,733,728,129,623,017,6* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 165, 171.Цукровий буряк — теплолюбива культура, яка потребує багато сонячних днів і багато води. У зв'язку з цим її можна вирощувати в районах, де кількість атмосферних опадів не менше ніж 500 мм за вегетаційний період, а також в районах зрошувального землеробства, її вегетаційний період становить 125—160 днів, сума активних температур — 2200—2800°. Цукровий буряк дуже вибагливий до родючості грунтів. Кращі врожаї отримують на чорноземах, перегнійно-карбонатних суглинкових грунтах. Вирощування цукрових буряків — трудомістке виробництво. Тому при розміщенні посівів цукрових буряків, крім природних умов, враховуються і економічні: наявність трудових ресурсів, переробних підприємств та транспортна забезпеченість. Такі умови є в Лісостеповій зоні України. Все це пояснює концентрацію посівів цукрових буряків саме в цій зоні, особливо в її правобережній частині (Вінницька, Черкаська, Київська, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька, Львівська, Рівненська, Волинська, Житомирська області), а також в лівобережній (Полтавська, Сумська, Харківська, Чернігівська області). В Лісостепу сконцентровано 80% посівів цукрових буряків України. Ця зона дає майже 70% всього валового збору цієї культури. Невеликі площі посівів є в північному степу та на півдні Полісся.Для виробництва 1 т цукру потрібно 9—10 т цукрових буряків. Перевезення сировини залізницею на 1 км у 6—7 разів обходиться дорожче, ніж перевезення відповідної кількості цукру. Враховуючи низьку транспортабельність цієї сировини, а також те, що вона швидко псується, підприємства з переробки цукрових буряків — цукрові заводи розміщуються поблизу цукробурякових плантацій. Цукрові заводи разом з сировинними базами становлять елементарні агропромислові утворення. На базі використання найбільшого у світі масиву посівів цукрових буряків як сировинної бази переробної промисловості в Україні сформувався потужний цукропромисловий спеціалізований АПК, до складу, якого входять господарства по вирощуванню цукрових буряків,, численні цукрові і цукрорафінадні заводи, а також підприємства not виробництву спирту, харчових кислот, комбікормів тощо. До складу цукробурякового АПК входять і відповідні виробництва засобів виробництва та інфраструктури, що забезпечують його розвиток.Серед технічних культур найбільшу посівну площу, що значно зросла в 90-ті роки в порівнянні з попередніми, має соняшник. В 1997 р. під цією культурою було зайнято 2,1 млн. га, що становить 7% всієї посівної площі і 58% площі посіву технічних культур України. Соняшник — це основна олійна культура, валові збори якої становлять 2,5—2,1 млн. т при урожайності 12—15 ц/га. У 1997 році було зібрано 2,3 млн. т насіння соняшнику. Це — світлолюбива і теплолюбива культура, добре переносить посуху. Вегетаційний період становить 100—200 днів з сумами активних температур 2200—2300 . На Україні ця культура вирощується в зоні, де сума температур становить 3000°. Добрі врожаї вона дає на чорноземах, темно-каштанових грунтах, сірих лісових суглинках, перегнійно-карбонатних; зовсім не витримує кислих та болотних грунтів. Це дає змогу культивувати його в зонах недостатнього зволоження, переважно в степовій зоні, де розміщено 80% його посівів. В господарствах цієї зони посіви соняшнику становлять 10—14% всієї посівної площі. Частково вирощують соняшник і в Лісостепу. Найбільші площі посівів зосереджені в Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій, Кіровоградській та Харківській областях.Серед інших олійних культур в Україні вирощують сою в західному Лісостепу, особливо в Черкаській та Вінницькій областях. Це нова для України культура. У 1997 році її валовий збір становив 18 тис. т. На півдні, переважно в Миколаївській, Херсонській, Запорізькій та Дніпропетровській областях вирощують рицину; в західних областях — ріпак; ефіроолійні культури — коріандр, м'яту, троянду, лаванду, кмин — вирощують переважно на півдні Криму, на Поділлі. Ці та інші олійні культури створюють сировинну базу добре розвинутому в Україні олійнопродуктово-му підкомплексу. Промислова переробка насіння розміщена в районах концентрації посівів олійницької сировини. Тут розміщені олійні заводи, що виробляють різні види рослинної олії.Льон-довгунець — основна прядивна культура України. Площа посіву цієї культури за останні роки зменшилась від 211 тис. га в 1985 р. до 40 тис. га в 1997 р. Середня врожайність волокна — 2165—6 ц/га. Валові збори льноволокна зменшилися з 110 тис. т в 1985 р. до 9 тис. т в 1997 р. Льон-довгунець — невибаглива до І епла, вологолюбива культура, потребує 600—700 мм опадів, має короткий вегетаційний період (80—90 днів) з сумою активних температур 1200—1600°. Найбільш придатними для її вирощування є суглинкові, або супіщані сірі та підзолисті грунти. Отже, найбільш сприятливі умови для культивування цієї рослини — поліські райони, а також передгір'я Карпат. Найбільші посівні площі знаходяться в Житомирській, Чернігівській, Київській, Рівненській, Львівській, Волинській, Івано-Франківській областях. У Поліссі зосереджено 78% посівних площ льону-довгунця і виробляється майже 95% його валових зборів.До прядивних культур належить і коноиля, південні сорти якої вирощуються переважно в Миколаївській, Одеській, Дніпропетровській та Черкаській областях, а середньоросійські — в Сумській, Чернігівській, Полтавській областях. Льонарство і коноплярство створюють сировинну базу для розвитку луб'янопромис-лового підкомплексу АПК. Цей підкомплекс включає виробництва, що переробляють цю сировину.В повоєнні роки була спроба в південних районах Херсонської, Миколаївської, Одеської областей та степовому Криму створити бавовницьку базу. Але через низьку врожайність бавовнику і низьку якість продукції вимушені були відмовитись від вирощування цієї культури в Україні. Зараз повернулися знову до вирішення цієї проблеми, і ось уже перші 200 га бавовнику посіяно на Херсонщині.До технічних культур належать також махорка, тютюн і хміль. Хміль вирощують на Житомирщині, яка дає 70% його виробництва в Україні. Невеликі його площі є в Київській, Вінницькій, Хмельницькій, Рівненській та Волинській областях. Махорку висівають на Чернігівщині, Полтавщині, Сумщині та Черкащині. "Основні посіви тютюну зосереджені в Криму, Закарпатті, Хмель-Іицькій та Тернопільській областях, а також на Чернігівщині. На >азі переробки цієї сировини в Україні формується
тютюнопро-шсловий спеціалізований АПК.

Вирощування картоплі і овочебаштанних культур — важливі Іузі
рослинництва, що забезпечують населення високоцінними Іродуктами
харчування, а також мають велике технічне і кормо-ю значення. На частку
цих галузей припадає 22,5% продукції сільського господарства і 36%
продукції рослинництва. Під посівамими цих культур зайнято 2185 тис. га,
що становить 7,2% всієї посівної площі України. Серед цих культур
виділяються посіви картоплі, які займають 1579 тис. га. Картопля — цінна
землеробська культура універсального значення. В продовольчому балансі
населення картопля посідає друге місце після зерна, є його «другим
хлібом». Потреби населення нашої країни в картоплі задовольняються
повністю, навіть перевищують науково обгрунтовану норму споживання цього
продукту.

Картопля використовується і як продовольча, і як технічна
(крохмале-патокове і спиртове виробництво) та кормова культура. Картопля
характеризується середньою вибагливістю до тепла, оптимальна температура
для її розвитку — 18—20°. Вегетаційний період становить 70—120 днів з
сумою активних температур 1200—1800°. Потребує багато вологи і поживних
речовин. Добре росте на легких супіщаних або суглинкових грунтах, а
також окультурених торфових грунтах, чорноземах, добре переносить кислі
грунти лісової зони. Саме такими умовами характеризуються Полісся
України, північні райони Лісостепу. Картоплю вирощують скрізь, але в
цих, сприятливих для її виробництва районах (Чернігівська, Сумська,
Волинська, Житомирська, а також Вінницька і Тернопільська області)
спостерігається найбільша концентрація її посівів. У сировинних зонах
крохмале-патокових і спиртозаводів концентрація її посівів досягає
34—40%. Велика концентрація посівів картоплі спостерігається і в
господарствах приміського типу навколо великих міст, промислових і
рекреаційних центрів, де вона досягає 12—15%. В південних областях
картопля має невелику питому вагу (1—1,5%) в структурі посівних площ, за
винятком районів зрошуваного землеробства, де створені спеціалізовані
зони вирощування ранньої картоплі.

Під овочевими культурами зайнято 0,5 млн. га, що становить 1,5% всієї
посівної площі. Валовий збір овочів — 5—6 млн. т. В Україні вирощують
близько 40 видів різних овочевих культур. Всі вони мають різні вимоги
щодо екологічних умов їх вирощування. За вимогами до температурного
режиму вони поділяються на вибагливі до тепла, що розвиваються при
температурі понад 15 із сумою активних температур понад 1500 і не
витримують приморозків, і холодостійкі, що вегетують при температурі 6—8
із сумою активних температур від 300 до 1450 . Всі вони світло-любиві,
потребують багато вологи, найбільш вибагливі до родючості грунтів.

Овочі — малотранспортабельна продукція. Саме це значною мірою визначає
територіальну організацію їх виробництва. У зв’язку з цим основна маса
товарної продукції овочівництва орієнтується на споживача і виробляється
в приміських АПК поблизу великих міст, промислових, рекреаційних
центрів, а також в сировинних зонах овочеконсервних підприємств. Великі
спеціалізовані господарства по вирощуванню овочів розміщені навколо
Києва, Харкова, Львова, Дніпропетровська, Запоріжжя, промислових центрів
Донбасу, а також Одеси, Херсона, Миколаєва та Криму. Решта овочів
вирощується в спеціалізованих зональних районах, природно-економічні
умови яких сприяють розвиткові тих чи інших овочевих культур. Це райони
Степу, де вирощують тешюлюбиві культури — особливо помідори, баклажани,
перець; Лісостеп, де культивують огірки, помідори та інші овочеві
культури; Полісся, умови якого сприяють вирощуванню більш холодостійких
культур — капусти, столових коренеплодів, гороху тощо. Якщо потреби
населення в картоплі забезпечуються повністю, навіть з перевищенням
рекомендованих норм, то овочів споживається на душу населення ще
недостатньо — в 2 рази менше рекомендованих фізіологічних норм.

Баштанні культури (кавуни і дині) вирощують переважно на півдні і
південному сході України — Херсонська, Миколаївська, Одеська,
Запорізька, Дніпропетровська, Донецька області та Автономна Республіка
Крим.

Важливою галуззю рослинництва є плодівництво, до складу якого входить
садівництво, ягідництво, виноградарство та ін. Плодо-воягідні насадження
розміщені по всій території країни, але найбільша їх концентрація у
правобережному Лісостепу, південному Степу, Криму та Закарпатті.
Ягідники розміщені в Лісостепу та Поліссі, а також навколо великих міст
та промислових центрів.

Плодівництво та овочівництво створюють сировинну базу для
плодоовочеконсервної промисловості і разом формують
плодо-овочеконсервний підкомплекс АПК. Цей підкомплекс займається
вирощуванням та зберіганням, переробкою і реалізацією різноманітних
овочів, плодів і ягід. Більша частина переробних підприємств
розміщується в районах вирощування сировини, а ті, що використовують
напівфабрикати, орієнтуються на споживача.

4. РОЗМІЩЕННЯ ГАЛУЗЕЙ ТВАРИННИЦТВА

Другою важливою галуззю сільського господарства є багатогалузеве
тваринництво. Від рівня його розвитку залежить наповнення ринку
висококалорійними продуктами харчування — м’ясом, молочними продуктами,
яйцями тощо. Тваринництво дає сировину для харчової і легкої
промисловості (м’ясо, молоко, шкіра, вовна, віск, пух тощо), а також для
виробництва ряду лікувальних препаратів. Тваринництво має тісні зв’язки
із землеробством, якому воно постачає органічні добрива. В свою чергу
землеробство бере участь у формуванні кормового балансу тваринництва.
Розвиток і розміщення тваринництва визначається значною мірою наявністю
кормової бази, тому що майже половина всіх затрат в цій галузі припадає
на створення кормових раціонів тварин. Кормову базу формують польове
кормовиробництво (вирощування кормових і зернофуражних культур),
природні кормові угіддя (сіножаті і пасовища), а також відходи переробки
сільськогосподарської продукції, відходи харчової промисловості і
комбікормова промисловість.

Основою кормової бази є польове кормовиробництво. Під кормовими
культурами в Україні зайнято 9—11 млн. га, що становить 32—37% всієї
посівної площі (табл. З, 4). Це — посіви кукурудзи на силос і зелений
корм, однорічні і багаторічні трави, кормові коренеплоди тощо. Другим
важливим джерелом кормової бази є використання природних кормових угідь,
їх площа в Україні становить 7,5 млн. га, в тому числі сіножаті займають
2,2 млн. га, пасовища — 5,3 млн. га. В структурі сільськогосподарських
угідь висока питома вага сіножатей в Поліссі і Лісостепу, а пасовищ — в
Степовій зоні. В Укра’їні налагоджено виробництво комбікормів на
комбікормових заводах, в кормоцехах, де використовуються різноманітні
кормові домішки для підвищення якості кормів. Наявність кормової бази,
її структура визначають спеціалізацію тваринництва. Так, райони
розвинутого польового кормовиробництва спеціалізуються на молочному і
молочно-м’ясному скотарстві, свинарстві, а наявність природних кормових
угідь сприяє розвиткові м’ясного і м’ясо-молочного скотарства,
вівчарства. До складу продуктивного тваринництва входять скотарство,
свинарство, птахівництво і вівчарство. Менше значення мають конярство,
бджільництво, ставкове рибництво, шовківництво тощо. Розрізняються і
виробничі напрями залежно від того, для яких цілей використовуються
тварини (молочне, м’ясо-молочне скотарство, сальне свинарство тощо).
Провідною галуззю тваринництва у всіх природно-економічних зонах України
є скотарство, яке має молочно-м’ясну і м’ясо-молочну спеціалізацію
переважно в Поліссі і Лісостепу. При молочно-м’ясній спеціалізації
частка корів у продуктивному стаді становить 40—50%, а при
м’ясо-молочному напрямі — до 40%. В степовій зоні переважає м’ясний і
м’ясо-молочний напрям (корів у стаді 35—40%). В приміських АПК, що
створюються навколо великих міст, промислових центрів Придніпров’я і
Донбасу, рекреаційних районах для адоволення потреб міського населення в
цільномолочній продукції — молочна спеціалізація скотарства, де частка
корів у стаді [становить 60—65%. Тут і найвища удійність корів — 3—4
тис. кг.

На 01.01.98 р. в Україні налічувалось 12,7 млн. гол. великої рогатої
худоби, в тому числі корів — 6,2 млн. гол. (на 01.01.91 р. — відповідно
24,6 млн. гол. великої рогатої худоби і 8,3 млн. гол. корів), середній
річний удій яких становив 1902—1384 кг. Найвища концентрація поголів’я
великої рогатої худоби в Правобережному Лісостепу і на заході Поліської
зони. Основні породи корів в Україні — симентальська (Лісостеп, східне
Полісся), ле-бединська (Чернігівська, Сумська, Харківська обл.),
білоголова українська і чорно-ряба (Полісся і частково Лісостеп), сіра
українська (Кіровоградська, Дніпропетровська, Полтавська, Харківська,
[Луганська обл.), бура карпатська (Карпати), червона степова (Степ).
Свинарство — друга за значенням і кількістю продуктивної

І худоби галузь тваринництва. На 01.01.98 р. налічувалось 9,4 млн. гол.
(на 01.01.91 р. — 19,4 млн. гол.). Свинарство розміщене в усіх
природно-економічних зонах. Розміщення галузі визначаєть: станом і
характером кормової бази. Свинарство розвивається переважно в районах
інтенсивного землеробства, в районах вирощування картоплі, цукрового
буряка, фуражного зерна, а також в районах переробки
сільськогосподарської продукції, харчової промисловості, де для
відгодівлі свиней використовують відходи відповідного виробництва.
Найбільша концентрація поголів’я свиней в Поліссі і Лісостепу, особливо
в Рівненській, Черкаській, Київській, Хмельницькій, Вінницькій областях.
В Поліській і Лісостеповій зонах галузь має м’ясо-сальний напрям, у
Степу — сальний. У приміських АПК переважає м’ясний напрям. Основні
породи свиней — велика біла, що найбільше поширена в Поліссі, Лісостепу
і на півночі степової зони; українська біла степова — у Степу, а також
степова ряба, миргородська, довговуха біла та ін.

Серед галузей продуктивного тваринництва виділяється птахівництво.
Важливим фактором його розміщення є орієнтація на споживача. Тому
найвища концентрація поголів’я птиці спостерігається в приміських АПК.
Висока концентрація спостерігається також в Лісостепу і в Степу, де
птахівництво орієнтується на виробництві зерна (концентрованих кормів).
В Україні налічується близько 150 млн. голів птиці, 90% з яких
становлять кури.

Вівчарство має допоміжне значення, за винятком спеціалізованих
господарств та господарств у гірських місцевостях. Найбільша
концентрація поголів’я овець і кіз в степових та передгірських районах.
В степу воно має вовняний напрям, в Лісостепу і Поліссі —
м’ясо-вовняний. На 01.01.1998 р. в Україні налічувалося 2,3 млн. голів
овець і кіз проти 8,4 млн. голів у 1991 р.

5. ТЕРИТОРІАЛЬНА СТРУКТУРА АПК УКРАЇНИ

В межах України виділяються зональні АПК, що сформувались на базі трьох
основних сільськогосподарських зон з відповідною спеціалізацією
сільського господарства та підприємств переробної промисловості і
виробничої інфраструктури — Поліський АПК, Лісостеповий АПК, Степовий
АПК, а також АПК гірських і передгірських районів Карпат і Криму та
приміські АПК.

Поліський АПК сформувався в межах Українського Полісся, До його складу
входять більша частина Волинської, Рівненської, Житомирської, північні
частини Київської, Чернігівської та Сумської обл., що займають 12,3 млн.
га (19% території України).

Поверхня території рівнинна. Клімат помірно-континентальний, кількість
опадів — 550—750 мм, середньорічна температура — +6, +7°С, тривалість
вегетаційного періоду — від 190 до 205 днів з сумою активних температур
2250—2600 . Це найбільш зволожена територія України (особливо Західне
Полісся). Низинний рельєф, значна кількість опадів і незначне
випаровування сприяє заболоченості території і формуванню підзолистих
грунтів. У зв’язку з цим в зоні переважають дерно-підзолисті і болотні
грунти, що потребують збагачення їх поживними речовинами, вапнування та
інших меліоративних робіт. Близько 30% території зайнято лісом і
чагарниками, 2% — болотами. Сільськогосподарські угіддя становлять
близько половини, а рілля — 35% всієї території зони. В структурі
сільськогосподарських угідь на орні землі припадає 2/3 і на природні
кормові угіддя — 1/5.

Середня густота населення 20—40 чол. на 1 км2, на одного працездатного
припадає 2,6—3 га орних земель.

Такі умови визначили виробничу спеціалізацію сільського господарства —
скотарство (молочно-м’ясного напряму), льонарство, картоплярство з
виробництвом зернової продукції. На основі переробки
сільськогосподарської сировини тут функціонують мо-локопромисловий,
м’ясопромисловий, картоплепродуктовий, льо-нопромисловий спеціалізовані
комплекси, а також додаткові — зернопродуктовий, бурякоцукровий,
плодоовочеконсервний та виробництво хмелепродукції тощо. Тут
виробляється 95% льону-довгунця, 45% картоплі, до 1/5 молока і м’яса.

Лісостеповий АПК сформувався в межах Лісостепової природно-економічної
зони України. До його складу входять значна частина Львівської і
Чернівецької областей, східна частина Івано-Франківської, Тернопільська,
Хмельницька, Вінницька обл., північна частина Кіровоградської обл.,
Черкаська, Полтавська, Харківська (крім південно-східної частини), а
також південні частини Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської,
Чернігівської і Сумської обл. У рельєфі спостерігається чергування
височин із •щиженими рівнинами. Поверхня зони розчленована долинами
річок, ярами і балками. Виділяються Волино-Подільська, Придніпровська та
відроги Середньоруської височин, а також велика за площею Придніпровська
низовина. Клімат помірно-теплий, кількість опадів від 600 мм на заході і
півночі до 500—450 мм на пів-Ідні і сході. Але тут більше випаровування,
ніж в Поліссі, тому й немає надмірного зволоження. Середньорічна
температура — +7, +8 С. Тривалість вегетаційного періоду — 200—2^0 днів,
сума активних температур — 2600—2800 С, до 3000 на півдні. Ґрунтовий
покрив — родючі, високопродуктивні типи земель — чорноземи, сірі лісові,
чорноземно-лучні тощо. Лісостеп характеризується високою господарською
освоєністю території. Тут велика розораність земель — питома вага ріллі
до всієї площі зони становить 70%, що вдвічі вище, ніж у Поліссі. В зоні
знаходиться 37% орних земель України.

В Лісостепу висока густота сільського населення — 40— 60 чол. на 1 кв.
км, на 1 працездатного припадає 3—5 га ріллі; тут добра забезпеченість
трудовими ресурсами. Природно-кліматичні умови, наявність значних
трудових ресурсів значною мірою сприяли інтенсивному розвитку сільського
господарства, яке спеціалізується на виробництві цукрових буряків,
зерна, скотарстві га свинарстві. В зоні розвинуте виробництво картоплі,
овочів, юняшнику, хмелю, м’яти, фруктів, м’яса птиці. Все це створює
:иачну сировинну базу для розвитку бурякоцукрового, зернопро-Іуктового,
м’ясопромислового, молоко-промислового та плодо-зочеконсервного
спеціалізованих комплексів. Тут виробляється 0% цукрових буряків, 40%
зерна, половина виробництва молока м’яса України.

Степовий АПК сформувався в межах Степової природно-кономічної зони, до
складу якої входять Одеська, Миколаївська, Херсонська області, південь
Кіровоградської, Дніпропетровська, апорізька, Донецька, Луганська,
південно-східні райони Полтав-І.кої та Харківської областей та Автономна
Республіка Крим. Іін становить 25 млн. га, або 40% території України.
Рельєф рівнинний. Клімат помірний посушливий. Середня річна температу ра
— +7,5, +11 С. Тут спостерігаються найбільш високі температури і
найтриваліший вегетаційний період (210—245 днів) з сумою середньодобових
температур вище +10° — від 2900° на півночі зони до 3600° на півдні. В
зоні випадає від 450 мм опадів (на півночі) до 300 мм в Причорномор’ї.
Висока випаровуваність вологи призводить до значного її дефіциту. В
Степу переважають середньогумусні та малогумусні чорноземи, у південних
районах — каштанові грунти. Це основний район зрошувальної меліорації. В
Степу найвища розораність земель — близько 80% території і 80—85%
сільськогосподарських угідь. Тут знаходиться 48% орних земель України.
Густота сільського населення — 20—40 чол. на 1 км2. На 1 працездатного
припадає 7—10 га ріллі. Рівень забезпеченості трудовими ресурсами
низький.

Природно-кліматичні умови сприяють розвиткові сільського господарства,
яке спеціалізується на вирощуванні зернових, соняшнику, а також на
скотарстві. Додатковими галузями є виноградарство, овочівництво,
свинарство, вівчарство і птахівництво. Все це створює значну сировинну
базу для функціонування спеціалізованих комплексів — м’ясопромислового,
молокопромис-лового, зернопродуктового, олійнопродуктового та
плодоовоче-консервного.

Тут виробляється 100% рису, 95% винограду, 80% соняшнику, до 48% зерна,
70% вовни, овочів — 35%, молока і м’яса — близько 1/3.

6. ХАРЧОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ ЯК ОСНОВНА ПЕРЕРОБНА ЛАНКА АПК

Весь обсяг сільськогосподарської продукції розподіляється таким чином,
що 60% надходить на промислову переробку, 25% споживається у свіжому
вигляді, решта — використовується в самому сільському господарстві. Із
перероблюваної сільськогосподарської продукції 85% як сировина поступає
на підприємства харчової, а 15% — у галузі легкої промисловості. Тобто
основна галузь, що переробляє сільськогосподарську сировину і є головним
інтегратором АПК — це харчова промисловість, яка виробляє близько 16,3%
продукції промислового виробництва України. Харчова промисловість
входить до продуктивних комплексів АПК. Ії сировинна база досить
поширена в Україні. Ще більш широкі межі розміщення споживачів продукції
цієї галузі. Саме через це розміщення харчової промисловості має таку
особливість, що виділяє її серед інших галузей, — її підприємства
розміщуються повсюдно: скрізь, де є населений пункт, існує те чи інше
виробництво харчової продукції. Проте розміщення окремих галузей цього
виробництва має свої особливості залежно від ступеня впливу на них
сировинного чи споживчого фактора. У відповідності з цим виділяються три
групи галузей харчової промисловості:

1. Група галузей, що переробляє нетранспортабельну (або
ма-лотранспортабельну) сировину при високих нормах її витрат й обмежених
строках зберігання і виробляє транспортабельну продукцію, здатну до
зберігання. Ці галузі орієнтуються на джерела відповідної сировини. До
складу цієї групи галузей входять цукрова, спиртова, крохмале-патокова,
консервна, маслоробна, олійножирова.

2. До другої групи належать галузі, що переробляють транспортабельну
сировину і випускають малотраііспортабельну продукцію, або продукцію з
обмеженими строками її зберігання. Такі галузі розміщуються в районах
споживання готової продукції. Це — хлібопекарська, кондитерська,
пивоварна, макаронна, молочна, безалкогольних напоїв.

3. Третю групу становлять галузі, що можуть бути розміщені як в районах
зосередження сировини, так і в районах споживання готової продукції
(м’ясна, борошномельна). До цієї групи входять і ті галузі, в яких
стадії технологічного процесу можуть бути 1 ериторіально відокремленими.
Зокрема, в районах виробництва сировини здійснюються первинні стадії
переробки сировини, а в районах споживання — стадії, що завершують
процес переробки напівфабрикатів (тютюнова, виноробна).

Харчова промисловість має складну структуру. До її складу входить більше
20 галузей. Провідними галузями харчової промисловості України є
цукрова, м’ясна, молочна, олійножирова, плодоовочеконсервна,
кондитерська, спиртова, виноробна, соляна. Динаміка виробництва
найважливіших видів продукції харчової промисловості України у 1985—1997
pp. наведена в табл. 36.

Однією з важливих галузей харчової промисловості є цукрова. І Україні у
80-ті роки вироблялось більше 6 млн. т цукру. В 1997 р. було вироблено 2
млн. т цукру. В Україні налічується 192 цукрових заводи, що розміщуються
в 19 областях. Більша частина цих іаводів знаходиться в правобережному
Лісостепу. Найбільша їх кількість — у Вінницькій області (38),
Черкаській (23), Київській 16), Хмельницькій (15), Тернопільській (15).
Найбільші цукрові вводи — Лохвицький і Орільський (Полтавська обл.),
Первомайський і Засільський (Миколаївська обл.), Саливонківський
(Київська обл.). Найбільше цукру виробляють Подільський регіон (30% його
виробництва в Україні), Центральний (24%), Східний (15%). Серед областей
цих регіонів виділяються Вінницька (12%), Тернопільська (10%),
Хмельницька (8%), Київська (12%), Черкаська (8%), Полтавська (6%)
області. Значно менша питома вага у виробництві цукру Поліського регіону
(13%), ще менша — Причорноморського, Карпатського і Придніпровського.

Таблиця 36

ДИНАМІКА ВИРОБНИЦТВА НА ЙВАЖЛИВІЦШХ ВИДІВ ПРОДУКЦІЇ ХАРЧОВОЇ
ПРОМИСЛОВОСТІ В УКРАЇНІ у 1985—1997 pp.*

Найменування продукції

1985

1990

1995

1996

1997

Цукор-пісок, тис. т

6247

6791

3894

3296

2034

в тому числі з цукрових буряків

4366

5388

3500

2702

2034

М’ясо (включаючи субпродукти 1 категорії), тис. т

2357

2763

957

760

558

Тваринне масло, тис. т

390

444

222

163

117

Продукція з незбираного молока в перерахунку на молоко, тис. т 5687

6432

1293

915

661

Олія, тис. т 846

1070

696

705

509

Консерви, млн. умовних банок

3978

4836

1444

1014

1135

в тому числі плодоовочеконсервні

3175

3865

1038

611

796

* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 130.

Важливою галуззю харчової промисловості і складовою частиною
м’ясопродуктового комплексу є м’ясна, що забезпечує населення м’ясом і
продуктами його переробки. Виділяють три основні напрями виробництва
м’ясної промисловості — м’ясне, ковбасне і м’ясоконсервне. М’ясне
виробництво представляють більше сотні потужних м’ясокомбінатів, що
розміщуються як в про-мислово розвинутих областях України, так і в
районах наявності сировинної бази. В Україні у 1997 р. було вироблено
525 тис. т м’яса (в 1990 р. — 2,7 млн. т). В структурі промислового
виробництва м’яса переважає яловичина і телятина (53%), друге місце
займає м’ясо свинини (34%), третє — м’ясо птиці (до 10%). Потужні
м’ясокомбінати розміщені в Донецьку, Дніпропетровську, Харкові,
Луганську, а також в Києві, Вінниці, Черкасах, Одесі, Миколаєві, Львові
та інших містах. Виробництво ковбасних виробів розмішується в районах
зосередження міського населення — Донбасі, Придніпров’ї, Києві, Ялті
тощо. М’ясоконсервне виробництво зосереджене переважно в сировинних
районах — Київ, Вінниця, Полтава тощо.

До складу молокопереробної промисловості входять маслоробна, сироварна,
молочноконсервна галузі, а також виробництво продуктів з незбираного
молока. Молокопереробна промисловість є складовою частиною
молокопродуктового комплексу АПК. Розміщення галузі залежить від
наявності сировини і масового споживача. В районах споживання розміщують
підприємства, що випускають продукцію з незбираного молока. Па сировину
орієнтуються маслоробні, сироварні та молочноконсервні заводи. В Україні
працює близько 500 підприємств молокопереробної промисловості.
Маслоробні підприємства діють майже в усіх обласних і районних центрах.
Найбільші з них розміщені в Києві, Дніпропетровську, Харкові, Одесі,
Львові. Сироварні підприємства розміщені в Бердянську (Запорізька обл.),
Долині і Бобринці (КІ-звоградська обл.), Жашкові і Тальному (Черкаська
обл.), Кременчуку (Полтавська обл.) та ін.

В Україні працює 10 молококонсервних заводів, всі вони розміщені в
районах зосередження сировини. Найбільші з них – в їахмачі (Чернігівська
обл.), Первомайську (Миколаївська обл.), :мілі (Черкаська обл.),
Куп’янську (Харківська обл.) та ін.

Олійно-жирова промисловість представлена олійними завода-си, які
виробляють кілька видів рослинної олії — соняшникову (90% виробництва),
кукурудзяну, лляну, ріпакову, конопляну та ін. Орієнтуючись на наявність
сировини (для виробництва 1 т рослинної олії використовується 3—4 т
олійного насіння), ця галузь середжена переважно в Степовій зоні. В
Україні існуємо вели-x державних олійних комбінатів та заводів, 418
олійницьких цехів. Найвища концентрація галузі в Донбасі і Придніпров’ї.
На астку Дніпропетровської, Донецької та Запорізької областей рипадає
більше половини виробленої в Україні олії. Найбільші центри її
виробництва — Дніпропетровськ, Маріуполь, Запоріжжя, Пологи, Вовчанськ,
Слов’янськ, а також Кіровоград, Полтава, причорноморський регіон
виробляє 14% олії (Одеса, Возне-енськ, Херсон). Серед інших центрів
виділяються Вінниця і Чернівці. В 1997 р. в Україні було вироблено 486
тис. т олії.

Плодоовочеконсервна промисловість — це складова частина повідного
підкомплексу АПК, що переробляє різноманітну про-.кцію овочівництва та
плодівництва. Сировинний фактор у розміщенні підприємств цієї галузі
відіграє основну роль. Через це найбільша концентрація
плодоовочеконсервного виробництва спостерігається на півдні України.
Саме тут, на території Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької
областей та Автономної Республіки Крим сформувався спеціалізований район
плодоовочеконсервного виробництва. Головні центри — Одеса, Херсон,
Сімферополь, Ізмаїл, Мелітополь, Бердянськ. Розміщене це виробництво і в
районах Поділля, а також в Черкасах, Житомирській, Полтавській та
Донецькій областях.

Ряд галузей харчової промисловості, що переробляють зерно, є складовими
частинами зернопродуктового підкомплексу АПК. До них належать
борошномельно-круп’яна, хлібопекарська, макаронна, кондитерська,
виробництво харчових концентратів, а також технічна переробка зерна на
спирт, крохмаль, солод тощо. Розміщуються ці галузі як в районах
споживання готової продукції (хлібопекарна, макаронна, кондитерська,
борошномельно-круп’яна, крохмале-патокова, спиртова) — переважно в
Степових і Лісостепових районах України. Крохмале-патокова
промисловість, крім зерна (кукурудза, пшениця, рис), використовує також
картоплю. Через це, орієнтуючись на сировину, її підприємства
розміщуються і в Поліських районах.

7. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ АПК

За останні роки у сільськогосподарському виробництві України значно
загострилися кризові явища: значно знизилися обсяги валової продукції,
погіршилося використання природних ресурсів, знизилася родючість
грунтів, поглибився дисбаланс між галузями рослинництва і тваринництва.
Зменшення поголів’я худоби досягло критичної межі при значному зниженні
його продуктивності.

Небезпечною тенденцією є висока спрацьованість машинно-технологічного
парку, а відсутність фінансових коштів для здійснення
ремонтно-відновлюваних робіт лише погіршує його стан. Для досягнення
рівня технологічних потреб не вистачає десятків тисяч різних технічних
засобів. Поряд з цим різко погіршилося забезпечення галузей АПК
висококваліфікованими кадрами.

У перспективі з метою подолання кризових явищ в агропромисловому
комплексі України поряд із заходами щодо прискорення аграрної реформи та
розвитку інфраструктури аграрного ринку передбачається посилення
державного регулювання щодо фінансового стану підприємств.

Здійснення аграрної реформи в Україні повинно бути спрямоване на
створення економічно ефективного агропромислового виробництва,
поглиблення ступеня переробки та покращання зберігання
сільськогосподарської продукції. З цією метою в програмних документах
щодо проведення аграрної реформи передбачається:

формування ринку землі та нерухомості, запровадження системи іпотечного
кредитування сільськогосподарських товаровиробників;

фінансування організаційних заходів щодо здійснення аграрної реформи на
регіональному рівні, післяприватизаційна підтримка розвитку реформованих
господарств, створення спеціалізованої кон-Ілтингової інфраструктури
щодо інформаційного забезпечення;

розвиток мережі інфраструктури сервісного обслуговування, Іготівель,
оптової торгівлі;

формування ринків матеріальних ресурсів і капіталу;

ефективне використання наявного земельного фонду;

реформування соціальної сфери села та розбудови її інфра-гтруктури.

У найближчій перспективі будуть здійснені ефективні заходи додо охорони
земель, запровадження ґрунтозахисних систем землеробства.

Радикальне вирішення проблеми забезпечення населення Украї-ш основними
видами продовольства потребує значного звільнення обсягів їх виробництва
на основі фінансової підтримки віт-гчизняного товаровиробника. На
сьогодні екстенсивний шлях розвитку сільського господарства практично
вичерпався. Тому у подальшому він може здійснюватися лише на основі
широкомасштабного впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій,
докорінної модернізації засобів механізації.

Література

1. Борщевский П.П., Прейгер Д. К., Иванух Р.А. Региональная
спе-циализация сельскохозяйственного производства Украинской ССР. — К.:
Наукова думка, 1989. — 197 с.

2. Веденичев П. Ф., Пасхавер Б. Й. Аграрний ресурсний потенциал
Украинской ССР. — К.: Наукова думка, 1988. — 311с.

3. Иванух Р. А. Природньїе ресурси сельскохозяйственного производства
Украинской ССР. — К.: Наукова думка, 1984. — 223 с.

4. Крючков В. Г. Использование земель й продовольственнне ре-сурсьі. —
М.: Мьісль, 1987. — 231 с.

5. Лебединский Ю. П., Ганечко Л. А. Продовольственньїй комплекс
Украинской ССР. — К.: Наукова думка, 1986. — 253 с.

6. Маракулин П. П. Региональньїе особенности размещения
сельскохозяйственного производства. — К.: Наукова думка, 1986. — 212 с.

7. МаслякП. О., Олійник Я. Б., Степаненко А. В. Слонник-довідник з
економіки і соціальної географії світу. — К.: Лібра, 1996. — 328 с.

8. Основи економічної теорії / За ред. С. В. Мочерпого. — К.: Видав.
Центр «Академія», 1998. —464 с.

9. Пістун М. Д., Гуцал В. О., Лровотар II. І. Географія агропромислових
комплексів. —К.: Либідь. — 1997. — 198 с.

Ю.Ракитников А. Н. География сельского хозяйства. — М.: Мьісль, 1970.
—342с.

П.Состояние й охрана земельних ресурсов. — К.: Наукова думка, 1985.
—136с.

12. Территориальная организация агропромьішленньгх комплексов. — К.:
Наукова думка, 1985. — 304 с.

ІЗ.Шипович Е. Й. География производительньїх сил Украинской ССР. — К.:
Вища школа, 1988. — 127 с.

14. СОЦІАЛЬНИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ

1. Сутність, роль і місце у суспільному розвитку України.

2. Сучасний стан та особливості розміщення галузей соціальної сфери
України.

3. Виробництво товарів народного споживання: сучасний стан та
особливості розміщення.

4. Проблеми і перспективи розвитку соціального комплексу України.

1. СУТНІСТЬ, РОЛЬ І МІСЦЕ

У СУСПІЛЬНОМУ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Розвиток суспільного виробництва підпорядковується головній меті —
найбільш повному задоволенню постійно зростаючих потреб всіх членів
суспільства. Чим вищими є темпи соціально-економічного розвитку, тим
динамічніше змінюються людські потреби і сама структура життєвих благ,
покликаних їх задовольняти та забезпечувати всебічний і гармонійний
розвиток особистості.

До складу соціального комплексу входять соціальна сфера (сфера послуг)
та виробництво товарів народного споживання (насамперед легка
промисловість).

У зростанні життєвого рівня населення велика роль належить соціальній
сфері, яку становлять: житлове і комунальне господарство, пасажирський
транспорт і зв’язок, система побутового обслуговування населення,
освіта, культура і мистецтво, охорона здоров’я, фізична культура і
спорт. За своїм призначенням всі вони істотно впливають на вирішення
основних соціально-економічних завдань. Зокрема, від рівня розвитку
медичного обслуговування значною мірою залежать показники здоров’я
населення, тривалості життя, його природного приросту. Завдяки
впровадженню найбільш ефективних способів лікування хвороб, широкого
комплексу санітарно-культурних і профілактичних заходів створюються
передумови для істотного скорочення втрат робочого часу через тимчасову
непрацездатність.

Світові тенденції показують, що з підвищенням життєвого рівня населення
набувають подальшого розвитку галузі та сфери праці, де виробляються
матеріальні і духовні блага. На сучасному етапі розвитку суспільства
загальною закономірністю є зростання соціально-економічного значення
споживання різного роду послуг, а звідси — і галузей, які надають ці
послуги.

Це знаходить своє відображення як в абсолютному та відносному збільшенні
їх у загальній масі життєвих благ, так і у випереджаючих темпах
зростання споживання послуг відносно споживання інших життєвих благ. У
табл. 37 наведені дані, які характеризують обсяги послуг, що надаються
підприємствами соціальної сфери України.

Таблиця 37

ПЛАТНІ ПОСЛУГИ НА ДУШУ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ у 1995—1997 pp. (грн., у факт,
цінах)*

Види послуг 1995 1996 1997

всього у тому числі у сільській місцевості

Всі надані послуги, у тому числі 71,9 149,4 183,0 62,7

Побутові 6,9 11,5 14,5 10,7

пасажирського транспорту 16,6 30,3 34,5 3,1

зв’язку 5,2 11,2 15,7 5,3

житлово-комунальні 29,4 71,7 87,5 36,5

по утриманню дітей у дошкільних закладах 0,8

1,7

1,9 0,4

по навчанню в навчальних закладах … 1,9 4,8 0,05

Культури 0,8 1,4 1,7 0,3

туристсько-екскурсійні 1,3 1,7 1,3 0,2

фізичної культури і спорту 0,1 0,1 0,2 0,0

охорони здоров’я 0,9 1,7 2,2 0,1

санаторно-курортні і оздоровчі 7,2 11,0 11,9 4,5

правового характеру і установ банків України 0,6 1,4 2,2 0,5

* Статистичний щорічник України за 1997 р, — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 284.

Основне значення соціальної сфери полягає в тому, що весь комплекс її
галузей забезпечує зростання рівня споживання та вдосконалення його
структури. Розширення асортименту життєвих благ, які входять до фонду
споживання і задовольняють зростаючі потреби людини — учасника
суспільного виробництва, — забезпечує саме розвиток соціальне
орієнтованих галузей народногосподарського комплексу. Послуги в цьому
процесі виконують, як правило, роль фактора, який забезпечує відтворення
робочої сили.

Таблиця 38

СТРУКТУРА ПЛАТНИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ у 1995—1997 рр.,%*

Види послуг

1995 1996 1997

всього

у тому числі в сільській місцевості

Всі надані послуги, у тому числі:

100

100

100

100

побутові

9,7

7,7

7,7

17,1

пасажирського транспорту

23,1

20,3

18,8

4,9

зв’язку

7,2

7,5

8,6

8,5

житлово-комунальні

40,9

47,9

47,8

38,3

по утриманню дітей у дошкільних закладах 1.2

1,1

1,1

0,6

по навчанню в навчальних закладах

1,2

2,6

0,1

культури

1,1

0,9

0,9

0,5

туристсько-екскурсійні

1,8

1,1

0,7

0,3

фізичної культури і спорту

0,1

0,1

0,1

0,0

охорони здоров’я

1,1

1,1

1,2

0,2

санаторно-курортні І оздоровчі

10,1

7,4

6,5

7,2

правового характеру І установ банків України 0,9

1,0

1,2

0,7

* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 283.

Роль соціального комплексу у суспільному розвитку визначається двома
головними функціями. Перша полягає в тому, що завдяки його
функціонуванню створюється комплекс життєвих благ, необхідних для
нормального розширеного відтворення робочої сили, а друга — в тому, що
заклади і підприємства цього комплексу забезпечують підвищення рівня
життя членів суспільства.

Зростання соціально-економічного значення послуг соціальної сфери
обумовлюється перш за все глибокою трансформацією характеру самої праці,
її інтелектуалізацією. Природно, переважання творчих начал у будь-якому
виді трудової діяльності об’єктивно визначають необхідність оволодіння
людиною глибокими та всебічними знаннями, не тільки безпосередньо
пов’язаними з її професійною діяльністю.

Розширення масштабів і покращання якості робочої сили пракично є
постійно діючим фактором, що визначає потенційні мож.ивості щодо високих
темпів поступового руху суспільства. Чим більшій масі робочої сили
соціальна сфера забезпечить відповідний кваліфікаційний рівень і чим
глибшим буде його загальнотеретичний фундамент, тим вищими будуть темпи
оволодіння роботою силою нових трудових функцій, нової технології та
техніки.

Характер, зміст і напрями розвитку соціальної сфери підпо-ядковані
потребам розвитку як матеріального виробництва, так і ематеріального.
Вона не тільки бере участь у відтворенні голов-ої продуктивної сили
суспільства — людини і тим самим актив-о впливає на створення сукупного
продукту, а й визначає самі вмпи соціально-економічного прогресу.

В умовах високого рівня розвитку продуктивних сил, поглиб-рення
суспільного поділу праці на базі науково-технічного прог-есу
ускладнюються виробничі зв’язки, які вимагають від кожно-) учасника
виробництва глибоких знань у будь-якій сфері припадання праці. Високий
рівень загальних і спеціальних технічних та гуманітарних знань, а також
культури і широкого світогляду в сучасних умовах практично
перетворюється не лише у фактор подальшого удосконалення продуктивних
сил, а й прискорення соціально-економічного прогресу.

Соціальна сфера, задовольняючи потреби населення в культурних цінностях,
освіті, охороні здоров’я, комунальному обслуго-руванні тощо все більше
впливає на виробництво матеріально-ечового багатства через прискорення
науково-технічного прог-есу, створення необхідних передумов для
підвищення рівня зайнятості у суспільному виробництві та раціонального
використання трудових ресурсів, забезпечення розширеного відтворення
ро-рочої сили, удосконалення структури вільного часу працюючих.
Одночасно з цим розвиток соціальної сфери сприяє розв’язанню аких
соціальних завдань, як формування гармонійно розвиненої собистості,
ліквідація культурно-побутових розбіжностей між містом і селом, між
соціальними групами населення і районами країни.

2. СУЧАСНИЙ СТАН ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ ГАЛУЗЕЙ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ
УКРАЇНИ

Соціальна сфера складається з двох комплексів: соціально-куль-урного і
матеріально-побутового. Соціально-культурний комплекс включає галузі,
пов’язані з відтворенням головної продуктивної сили суспільства,
відновленням її працездатності і зміцненням здоров’я, з формуванням
людського капіталу. Для цього комплексу характерним є переважання
безплатних послуг та їх загальнодоступність. Галузі цього комплексу є
важливим фактором підвищення продуктивності праці в усіх сферах
господарського і культурного життя.

Освіта. Забезпечує підвищення загального рівня знань і культури
населення та всі галузі народного господарства кваліфікованими кадрами,
а тому виступає важливим елементом відтворення робочої сили.

Першою освітянською ланкою є дошкільні заклади. Наприкінці 1997р. в
Україні налічувалось понад 18 тис. постійних дошкільних закладів, у яких
перебувало близько 1,2 млн. дітей, що становило 33% загальної
чисельності дітей. Значна частина дітей дошкільного віку не відвідує ці
заклади. Вищий рівень забезпеченості дітей дошкільними закладами
спостерігається у південних та східних областях України, нижчий — у
західних регіонах. Співвідношення рівнів охоплення дітей дошкільного
віку суспільним вихованням, наприклад між такими областями, як
Волинська, Рівненська, Чернігівська, з одного боку, і Автономна
Республіка Крим та Дніпропетровська область — з іншого, становить 1:3.
Зберігаються розбіжності і в розрізі груп населення з різними
прибутками. Так, за даними соціологічних досліджень, рівень охоплення
дітей цими закладами у більш забезпечених сім’ях у 1,5—3 рази вищий, ніж
у менш забезпечених.

Різке скорочення темпів спорудження дошкільних закладів в окремих
сільських районах стало головною причиною того, що тут ще не повною
мірою задовольняються потреби населення в послугах дошкільного
виховання. Це негативно впливає на закріплення кадрів на селі, на
продуктивність праці сільськогосподарських працівників. Тому подальше
розширення мережі дитячих садків у сільській місцевості, створення
необхідних умов для дошкільників у кожному населеному пункті не втрачає
свого соціально-економічного значення. Досвід роботи Хмельницької,
Дніпропетровської та ряду інших областей показав, що відкриття в
невеликих населених пунктах дитячих дошкільних закладів як самостійного
об’єкта чи в комплексі зі школою дає позитивні результати. Збільшення
показника охоплення дітей постійними дитячими садками і яслами
продовжує залишатися актуальною проблемою, особливо в західних регіонах.
Зокрема, у Львівській, Івано-Франківській областях лише 16% дітей
охоплено постійними дошкільними закладами освіти. Це найнижчий показник
по Україні, майже втричі нижчий, ніж у Черкаській області.

Основним видом навчально-виховних закладів в Україні є середня
загальноосвітня школа трьох ступенів: перший — початкова, другий —
основна, третій — старша школа, які відповідно забезпечують початкову,
неповну середню і повну загальну середню освіту. У 1998 р. їх
налічувалось 21246*. Для розвитку природної обдарованості дітей
створюються спеціалізовані школи і профільні класи.

Формування шкільної мережі в Україні відповідає основним принципам
системи народної освіти, сформульованим у Законі України «Про освіту»,
«Про загальну середню освіту» та інших законодавчих документах.

На початок 1999/2000 навчального року в Україні функціонувало 21,9 тис.
шкіл, у яких навчалося помад 7 млн учнів. Більше половини учнів денних
шкіл (55,2%) навчається українською мовою, решта — вивчає українську
мову як предмет. 44,5% учнів денних шкіл навчаються російською мовою, г
також школи чи класи з молдавською, угорською, румунською, польською,
словацькою, англійською, болгарською та кримсько-татарською мовами
навчання.

Останнім часом активно розвиваються нові види навчальних закладів —
гімназії, ліцеї та колегіуми, де поряд із загальноосвітніми поглиблено
вивчаються технічні та гуманітарні предмети. У 1998 р. в Україні
функціонувало 224 гімназії, 206 ліцеїв, у тому числі 20 колегіумів, де
навчалось понад 200 тис. учнів.

Серед денних загальноосвітніх шкіл майже половину (48%) становлять
середні, третину (33%) — неповні середні, 14% — початкові і 2% — школи
для дітей з вадами розумового і фізичного розвитку та загальноосвітні
школи соціальної реабілітації. В одну зміну працюють лише 80% шкіл;
чначна частина учнів відвідує заняття у другу зміну. У 1998 р. таких
учнів налічувалось понад 653 тис., що становило 9,7% до їх загальної
кількості. Найбільше відвідувань школи у другу зміну в Автономній
Республіці Крим, Луганській, Донецькій, Запорізькій, Харківській,
Рівненській областях, найменше — у Черкаській, Вінницькій, Хмельницькій,
Тернопільській та Івано-Франківській областях.

У 1998 р. в Україні працювало 246 вечірніх (змінних) шкіл, у яких
навчалося майже 140 тис. учнів.

Розгалуженою є мережа дитячих музичних шкіл, а також мистецьких,
художніх та хореографічних шкіл, у яких навчається більш як 300 тис.
учнів. У освітянських закладах України працює понад 500 тис. учителів
(включаючи керівників шкіл). З них вищу освіту мають 83%, незакінчену
вищу — 3%, середню педагогічну— 13%.

Після переходу до загальної середньої освіти в Україні скоротилася
мережа малокомплектних початкових і неповних середніх шкіл, які не
забезпечували належної якості навчання і були низькоефективними з
економічної точки зору.

У 1998 р. професійно-технічна освіта нараховувала 995 закладів (На
виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 29 травня 1997 р. №
526 відбулось вдосконалення мережі професійно-технічних закладів освіти
шляхом об’єднання одно-профільних та малокомплектних закладів і
створення на їх базі спеціалізованих ПТУ.), чисельність учнів у яких
становила 526,5 тис. чол. Професійно-технічні училища працюють на базі
неповної середньої і середньої освіти. Практично всі профтехучилища
готують кваліфікованих робітників з середньою освітою. У 1997 р. випуск
робітників в училищах становив 263,6 тис. чол.

Профтехучилища готують робітничі кадри для машинобудівної,
радіоелектронної, нафтогазової, вугільної, хімічної, деревообробної,
легкої і поліграфічної промисловості, залізничного транспорту, зв’язку,
будівництва, комунального господарства, водного господарства, сільського
господарства, галузей сфери послуг. Територіально училища розосереджені
переважно в міських поселеннях і великих селах. Максимальна кількість
училищ знаходиться в обласних центрах та інших великих містах.
Професійно-технічні навчальні заклади сільськогосподарського профілю
розміщені, як правило, у малих та середніх містах; навчальні заклади з
спеціальностей гірничої, нафтової, хімічної промисловості — у районах
видобутку гірничо-хімічної сировини.

Реформа загальноосвітньої і професійної школи передбачає перегляд
профілю підготовки масових робітничих професій, збільшення числа училищ
з підготовки кваліфікованих робітників, насамперед для малого і
середнього підприємництва та галузей соціальної сфери.

Вища освіта України представлена 660 навчальними закладами І—II рівнів
акредитації, в яких навчається близько 526 тис. студентів, з них на
денному відділенні — близько 400 тис. (табл. 39).

ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ ВИЩИХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ В УКРАЇНІ у 1985—1998
pp.*

Таблиця 39

Показники

І — II рівнів акредитації III — IV рівнів акредитації

1985/86

1990/91

1996/97

1997/86

1985/96

1990/91

1996/97

1997/98

Кількість закладів 731 742 790 660 146 149 274 280

В них студентів, тис. чол. 808,9

757,0

595,0

526,4

853,1

881,3

970,9

1110,0

у тому числі навчалися на відділеннях денних 517,5

510,7

448,5

399,8

457,6

520,0

656,2

732,6

вечірніх 74,0 44,9 14,1 7,6 97,0 66,5 19,5 16,7

заочних 217,4 201,4 132,4 119,0 298,5 294,8 301,2 360,7

Прийнято, тис. чол.

264,6

241,0

183,4

166,2

181,7

174,5

221,5

264,7

у тому числі на відділення денні 166,3

155,8

139,0

123,3

106,8

110,9

158,1

171,8

вечірні

20,4

13,6

2,4

1,0

19,6

12,6

1,3

1,8

заочні

77,9

71,6

42,0

41,9

55.3

51,0

62,1

91,1

Випущено, тис. чол.

236.9

228,7

185.8

162,2

150,6

136,9

155,7

186,7

у тому числі тих, які навчалися на відділеннях денних 146,7

143,9

129,8

118,3

94.5

73,3

101,3

124,4

вечірніх

18,5

14,3

5,9

4.0

14,3

11,7

5,0

5,0

заочних

71,1

70,5

50,1

39,9

41,8

51,9

49,4

57,3

* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С 438.

Крім того, в Україні функціонує 280 вищих навчальних закладів III—IV
рівнів акредитації, в яких навчається більш ніж 1,1 млн. студентів, з
них 732,6 тис. — на денному відділенні, 360,7 тис. — на заочному, 16,7
тис. — на вечірньому.

Серед галузевих груп навчальних закладів України найбільше студентів
вчиться у закладах, що готують спеціалістів для промисловості та
будівництва, освіти, сільського господарства, охорони здоров’я,
економіки та права, транспорту та зв’язку.

Педагогічні та медичні освітні заклади розміщені рівномірно по території
країни, обласних центрах та містах обласного підпорядкування. Профіль
підготовки спеціалістів для інших галузей відповідає переважно
регіональній спеціалізації господарства України. Найбільше закладів
вищої освіти, зокрема III—IV рівнів акредитації, сконцентровано у
Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську, Львові, Донецьку. У 1997 р.
вищими навчальними закладами України різних рівнів акредитації було
підготовлено майже 4 тис. магістрів, 147 тис. бакалаврів, 173 тис.
молодших спеціалістів. На початок 1997/1998 навчального року у вузах
І—II рівнів акредитації працювало 47,2 тис. викладачів, з них 1,4 тис.
кандидатів наук; у вузах III—IV рівнів акредитації — 71,9 тис.
професорсько-викладацького персоналу, з них 6,6 тис. докторів та 36,5
тис. кандидатів наук, 6,6 тис. професорів та 28,2 тис. доцентів*.
Культура. Це сукупність закладів, установ, підприємств, організацій і
органів управління, що здійснюють виробництво, розподіл, збереження і
організацію споживання товарів і послуг культурного й інформаційного
призначення. До цього комплексу входять підприємства, що виробляють
товари культурного та інформаційного призначення, самі об’єкти культури
і мистецтва, установи і організації засобів масової інформації. Широко
розгалужена мережа закладів культури та мистецтва — характерний показник
розвитку культури будь-якої держави.

Наймасовішим закладом культури в Україні є бібліотеки, кількість яких у
1997 р. становила більше ніж 21,5 тис. з книжковим фондом 355,7 млн.
примірників книжок і журналів. У сільській місцевості діяло понад 16
тис. бібліотек з книжковим фондом 160,9 млн. примірників (табл. 40).
Однак кількість бібліотек не дає повної картини про рівень бібліотечного
обслуговування населення, який залежить перш за все від ступеня розвитку
мережі бібліотечних установ і їх територіальної доступності, від
наявності книжкових фондів та їх співвідношення з чисельністю насе-гння.
Слід зазначити, що книжки та журнали українською мовою становлять 37%
фонду масових та універсальних бібліотек, російською — 62%.

Таблиця 40

ДИНАМІКА РОЗВИТКУ МАСОВИХ ТА УНІВЕРСАЛЬНИХ БІБЛІОТЕК В УКРАЇНІ у
1985—1999 pp.*

Роки

Всього У тому числі

Кількість

бібліотек

в них книжок і журналів, млн. прим. у міських поселеннях у сільських
поселеннях

кількість бібліотек

в них книжок і журнал», млн. прим. КІІЬКІСТЬ

бібліотек

в них книжок і журналів, млн. прим.

1985

25978

418,4

7007

228,1

18971

191,3

1990

25644

418,9

6983

230,8

18661

188,1

1995

23816

369,9

5802

201,5

18014

168,4

1997

21504

355,7

5373

194,8

16131

160,9

* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 453.

Забезпечення населення бібліотеками у міській і сільській місцвостях не
однакове. Рівень забезпечення міського населення ібліотечними установами
є нижчим, ніж сільського, що поясню-гься особливостями розселення.
Одночасно кожна міська бібліо-гка обслуговує більшу чисельність
населення (читачів). Рівень задоволення попиту читачів значною мірою
залежить від концентрації у бібліотеках книжок та співвідношення
суспільно-політичної, технічної, сільськогосподарської, художньої,
дитячої та інших видів літератури. Більш різноманітну літературу мають,
як правило, бібліотеки із значним книжковим фондом (понад 10 тис.
примірників). Активність населення у користуванні послугами бібліотек
характеризується часткою читачів у загальній чисельності населення та
числом книговидачі у розрахунку на одного жителя.

Своєрідними центрами культурного відпочинку населення є клубні установи,
яких на кінець 1997 р. налічувалось понад 21 тис., у тому числі у
сільській місцевості — понад 18 тис. Клубні установи розміщені згідно з
адміністративним поділом території, а Іакож за виробничим принципом —
при заводах, фабриках, навчальних закладах, санаторіях. Однак клубні
установи відсутні майже у кожному другому селі. Зрозуміло, діяльність
клубних установ залежить не стільки від їх наявної місткості, скільки
від кількості та якості заходів, які там проводяться.

Кінообслуговування в Україні представлено 10,8 тис. кіноустановок з
платним показом, а кількість відвідувань кіносеансів за рік перевищує 7
млн., тобто в середньому 0,1 на одного жителя (табл. 41). У міських
поселеннях працюють постійні кінотеатри. Найвищий показник
кіновідвідувань у містах, великих містах, курортних центрах. Проте і в
цих поселеннях в останні роки намітилася тенденція до різкого скорочення
середнього рівня відвідування кінотеатрів.

Таблиця 41

ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ КІНООБСЛУГОВУВАННЯ В УКРАЇНІ у 1985—1997 pp.*

Показники

Всього

У т. ч. у сільській

місцевості

1985 1990 1996 1997 1985 1990 1996 1997

Кількість кіноустановок з платним показом, тис. од. 28,3

27,2

13,3

10,8

23,2

22,2

11,8

9,5

Кількість відвідувань кіносеансів за рік, млн. 802

552

14

7

287

200

7

3

У середньому на одного жителя 16

11

0,3

0,1

16

12

0,4

0,2

* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія. — С. 454.

Якщо мережа закладів культури (клуби, бібліотеки, кіноустановки) в
Україні зменшується, то театрів — зростає. У 1997 р. в країні
функціонувало 130 професійних театрів (проти 89 у 1985 p.), у тому числі
опери та балету — 7, драми та музичної комедії — 85, дитячих та юного
глядача — 38 (табл. 42). Проте кількість відвідувань театрів також має
тенденцію до зменшення. Лише за 90-ті роки цей показник зменшився втричі
і становив у 1997 р. 5,6 млн. відвідувань на рік.

Із загальної кількості музеїв — 118 краєзнавчих, 119 історії та
археології, 59 мистецтвознавства, 42 літературних.

Велику роль у культурному житті населення відіграє музейна справа. В
Україні налічується близько 360 музеїв (включаючи філіали), у тому
числі: історичні, меморіальні, краєзнавчі, природ-ничонаукові,
мистецтвознавчі, галузеві та ін. Найбільше професійних театрів
функціонує у Києві, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Миколаєві
та в Автономній Республіці Крим, а державних музеїв — у Києві, Львові,
Одесі, Полтаві, Запоріжжі, Харкові, Чернігові, Донецьку. Серед областей
за цим показником Іиділяються: Луганська, Дніпропетровська,
Івано-Франківська та Квтономна Республіка Крим.

Таблиця 42

ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ ЗАКЛАДІВ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ у 1985—1997 pp.

Показники

1985

1990

1995

1996

1997

Кількість професійних театрів (включаючи театри-студії) 89

125

136

130

130

У тому числі опери та балету 6

7

7

7

7

драми та музичної комедії

48

82

89

83

85

дитячих та юного глядача

35

36

40

40

38

Кількість відвідувань театрів* за рік, млн.

20,7

17,6

8,3

6,9

5,6

Кількість концертних організацій

38

44

53

53

55

Кількість відвідувань концертних організацій за рік, млн.** 20,9

15,0

7,3

4,8

4,2

Кількість музеїв (включаючи філіали)

174

214

314

324

358

Кількість відвідувань музеїв за рік, млн.**

32,5

31,8

17,4

1,4

14,9

* Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 454.

** В число відвідувань музеїв, театрів, концертних органпацІИ входять не
лише жителі країни, а й гості, туристи з інших країн.

Масовою пропагандою культурних досягнень займаються і засоби інформації
— телебачення, радіомовлення, газети, журнали, книжково-журнальні
видавництва. У 1997 р. в Україні видавалось понад 2,5 тис. газет
(республіканських, обласних, міських, районних та ін.). При цьому
разовий тираж газет становив 34 млн. при-Іірників, у тому числі
українською мовою — 14 млн. Якщо кільксть газет, їх разовий тираж зріс,
то книжок — знизився і станр-ив 6,3 тис. друкованих одиниць тиражем 51
млн. примірників 1985 р. він становив 155 млн.).

Усі культурно-освітні установи функціонально пов’язані з виробництвом
музичних інструментів та інших предметів культурного призначення,
поліграфічною промисловістю, кіностудіями, студіями звукозапису,
фотокінолабораторіями, книжковою торгівлю, торгівлею художніми виробами
і товарами тощо. А тому фективною має бути система територіальних
комплексів куль-‘рного обслуговування населення, об’єднаних єдністю зони
об-Іуговування і спільністю наявних ресурсів.

Охорона здоров’я. Включає лікувальні, лікувально-профілактичні,
санітарно-протиепідемічні та інші медичні установи, різні види
соціального забезпечення, відпочинку і фізичної культури. Матеріальні
умови функціонування комплексу забезпечують медична промисловість,
матеріально-технічне постачання і збут. Охорона здоров’я включає також
освітянські заклади (медучи лища, коледжі, медінститути,
медуніверситети, курси перепідготовки кадрів), комплексні і галузеві
наукові інститути й організації, а також систему управління ними.

Лікарняні заклади в свою чергу поділяються на спеціалізовані —
туберкульозні, інфекційні, для інвалідів Великої Вітчизняної війни та
територіально-дільничі — районні, міські, обласні, республіканські.

Поліклініки як структурні підрозділи входять до складу лікарень. У
виняткових випадках вони можуть бути автономною установою. Закладам
охорони здоров’я залежно від їх місткості присвоюють типові категорії
(їх у лікарень 8). Найвищу категорію має заклад з числом ліжок 800—1000,
а найнижчу — 100—150 ліжок. Основна лікувально-діагностична робота
здійснюється в поліклініках — при лікуванні 80% хворих; тут працює
більше половини лікарів системи охорони здоров’я.

Лікувально-профілактичні заклади, які використовуються медичними
інститутами для підготовки лікарів або медичними НДІ — з науковою метою
(але не менше ніж на 50%), називають клінічними. Ці ж заклади можуть
входити до складу медичних вузів або науково-дослідних інститутів.

На підприємствах і в організаціях міської місцевості створюють медичні
пункти, а на підприємствах, будівництвах сільської місцевості —
фельдшерсько-акушерські пункти. Працівники залізниць обслуговуються
спеціальними об’єднаними лікарнями, куди входять і поліклініки. На
великих станціях для обслуговування працівників доріг функціонують
амбулаторії. Відомчі лікувальні заклади мають працівники водного та
повітряного транспорту, системи НАН України та ін. Заклади охорони
здоров’я, які обслуговують працівників окремого промислового
підприємства, входять до складу медсанчастини, яка об’єднує роботу цих
закладів. До санаторно-курортних закладів належать
санаторії-профілакторії, курортні поліклініки, бальнеологічні об’єкти.

В Україні налічується 3,4 тис. лікарняних закладів на 503 тис. ліжок та
7,1 тис. лікарських амбулаторно-поліклінічних закладів, ємність яких
становить 964 тис. відвідувань за зміну (табл. 43). Деяке загальне
зменшення кількості лікарень за останні роки пояснюється перш за все їх
реорганізацією і укрупненням. Мережа єктів стаціонарної медичної
допомоги розвивається у трьох Інапрямах: багатопрофільному,
спеціалізованому і диспансерному. В Україні працює 227 тис. лікарів,
більше половини яких становлять терапевти, хірурги, стоматологи,
педіатри, жінки-лікарі серед них становлять майже дві третини. Середній
медичний персонал (медсестри, фельдшери та акушери) становить 556 тис. В
Україні забезпеченість лікарями становить 45,1 чол., а середнім медичним
персоналом — 112,7 чол. на 10 тис. жителів.

Таблиця 43

ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ СИСГКМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ у 1985—1997
pp.*

Показники

1985

1990

1995

1996

1997

Чисельність лікарів усіх спеціальностей: тис. чол. 211

227

230

229

227

на 1 0000 населення 41,3 44.0 45,1 45,2 45,1

Чисельність середнього медичного персоналу, тис. чол. 567

607

595

583

566

на 1 0000 населення 111,1 117.5 116,5 115,0 112,7

Кількість лікарняних закладів, тис. од. 3,6 3,9 3,9 3,7 3,4

Кількість лікарняних ліжок, тис. од. 669 700 639 580 503

на 1 0000 населення 135,2 135,5 125,1 114,6 100,2

Кількість лікарських амбулаторно-ноліклінічних закладів, тис. од. 6,3

6,0

7,2

7,1

У тому числі: Заклади, що мають стоматологічні відділення (кабінети)
Міністерства охорони здоров’я 4737

4782

4676

4793

4620

Самостійні стоматологічні поліклініки Міністерства охорони здоров’я 297
311

324

325

321

Місткість амбулаторно-поліклінічних закладів, тис. відвідувань за зміну
756

895

966

960

964

на 1 0000 населення 148,2 173,1 189,0 189,7 191,9

Кількість станцій (відділень) швидкої медичної допомоги Міністерства
охорони здоров’я 349

970

1064

1062

1033

Кількість осіб, яким надана допомога (амбу-латорно і при виїздах швидкої
медичної допомоги), млн. чол. 17,4

17,8

16,0

14,9

14,2

на 10000 населення 343 345 313 292 282

“Статистичний щорічник України 1997 р. — К.: Українська енциклопедія,
1998. — С. 467.

Найвищий рівень забезпеченості населення лікарями має міс-І в Києві,
Автономній Республіці Крим, в Одеській, Львівській і Харківській
областях. Щодо забезпеченості середнім медичним персоналом, то найвищі
показники відзначаються у м. Києві, Автономній Республіці Крим,
Кіровоградській, Волинській, Донецькій та Херсонській областях.

В останні роки спостерігається тенденція до розукрупнення територіальних
лікарняних дільниць в містах у зв’язку з будівництвом великих, добре
оснащених сучасних лікарень і поліклінік, у яких існують можливості для
ефективного лікування і більш повного використання ліжкового фонду.
Медичну допомогу надають також спеціалізовані лікарні, диспансери,
станції невідкладної медичної допомоги, поліклініки, жіночі
консультації.

Наявність значної кількості сіл, у тому числі малих, викликало
необхідність мати фельдшерсько-акушерські пункти, кожен з яких
обслуговує, як правило, один, два і більше населених пунктів. Тут
надається перша медична допомога, здійснюється комплекс заходів
санітарно-гігієнічного і протиепідемічного характеру. Виправдали себе
міжсільські дільничні лікарні на 10—50 ліжок, де можлива організація
спеціалізованих кабінетів і відділень. Якщо мережа і місткість
лікарняних закладів в Україні зменшуються, то амбулаторно-поліклінічних
закладів і станцій (відділень) швидкої медичної допомоги — зростають
(табл. 43). Це сприяє поліпшенню обслуговування населення, адже 80%
населення розпочинає і закінчує лікування саме в
амбулаторно-поліклінічному закладі.

Матеріально-побутрвий комплекс. Забезпечує матеріальні умови життя
населення. Його складовими частинами є галузеві під-комплекси
(житлово-комунальний, побутовий, торгівлі, громадського харчування та
ін.), які сприяють збільшенню вільного часу населення та його
раціональному використанню, підвищенню культури побуту, зменшенню
масштабів і трудомісткості домашнього господарства. Покращання
житлово-комунального обслуговування забезпечує необхідну основу для
відтворювального процесу, позитивно впливає на шлюбність,
народжуваність, зміцнення здоров’я населення.

Житлово-комунальний комплекс задовольняє потреби людей у житлі. Весь
житловий фонд в Україні перевищує 10 000 млн. м2 загальної площі житла,
у тому числі державний, колективний житловий фонд і фонд
житлово-будівельних кооперативів становить 292 млн. м , а решта — 710,6
млн. м2 знаходиться у приватній власності громадян. Міський житловий
фонд становить понад 603 млн. м2, сільський — 367,5 млн. м2. У містах
державний, суспільний житловий фонд і фонд житлово-будівельних
кооперативів переважає і становить дві третини, а житловий фонд в
особистій власності — третину. В сільській місцевості картина майже
протилежна: житловий фонд в особистій власності громадян становить
близько 90%, а державний — понад 10%.

Середня забезпеченість населення житлом у розрахунку на одного жителя в
містах становить 18,7 м2 загальної площі, а в сільській місцевості —
22,6 м2. У 1997 р. житлові умови поліпшили 2,1% сімей та одинаків, які
знаходились на квартирному обліку, проти 9,2% у 1990 р. Краща
забезпеченість населення житлом у міських поселеннях Луганської,
Донецької, Дніпропетровської, Київської і Черкаської областей, а в
сільській місцевості — у Вінницькій, Київській, Черкаській,
Хмельницькій, Кіровоградській, Чернігівській, Житомирській, Полтавській,
Сумській і Дніпропетровській областях. Із загальної кількості сімей і
одиноких 130,8 тис. знаходяться на обліку в державному фонді і фонді
ЖБК. На сучасному етапі розвитку житлового будівництва намітилась
тенденція до комплексної забудови жилих районів. Зростає питома вага
житла, побудованого за індивідуальними проектами, що враховують потреби
різних верств населення. Поліпшується якість як жилих, так і допоміжних
приміщень, розширюється будівництво будинків за новими типовими
проектами з квартирами поліпшеного планування, що дає змогу підвищувати
рівень забезпеченості населення жилою площею та основними елементами
благоустрою. Для сільської місцевості розроблено типові впорядковані
(переважно цегляні) одноповерхові та двоповерхові будинки присадибного
типу з господарськими будівлями, більш повним набором комунальних
послуг. Застосування нових будівельних матеріалів, перехід до
будівництва жилих будинків з покращеним плануванням, а також за
проектами нового покоління дозволили не лише поліпшити експлуатаційні
якості жилих будинків, але і змінити зовнішній вигляд багатьох міст і
сіл. З’явилось більше жилих кварталів та суспільних центрів, які мають ;
виразні архітектурні рішення.

За рівнем благоустрою жилі приміщення в міських поселених та сільській
місцевості істотно відрізняються. Сільські житла ірше забезпечені газом,
центральним опаленням, водопроводом, аналізацією, гарячим
водопостачанням, ваннами. Найкращий рі-їнь благоустрою житлового фонду
мають нові міста і санаторyj-курортні центри.

У 1997 р. готельне господарство України було представлено І373 готелями
на 58464 номери з жилою площею всіх номерів |002 тис. м2. Одноразова
місткість готелів становила 119 803 місць.

Проте і цей фонд використовується недостатньо (коефіцієнт використання
місткості становив лише 0,22).

Обсяг житлового будівництва в останні роки знизився. Якщо у 1990 р.
збудовано підприємствами і організаціями всіх форм власності загальної
площі житла 17,5 млн. м2, то у 1997 р. — 6,4 млн. м2. У 1997 р.
державними підприємствами і організаціями введено в експлуатацію 20%
житла, з них за рахунок коштів підприємств і організацій — 81%. Для
поліпшення рівня забезпеченості населення житлом необхідно не лише
збільшити масштаби житлового будівництва, але і більше уваги приділяти
комплексній забудові населених пунктів, інженерному устаткуванню,
розширенню вулиць, будівництву доріг з твердим покриттям, каналізаційних
водопровідних ліній, санітарній очистці, освітленню вулиць, збільшенню
кількості підземних переходів, будівництву об’їзних доріг тощо. Подальше
підвищення ефективності житлового будівництва обумовлює необхідність
значного покращання якості будинків у відповідності з запитами різних
верств населення і соціальних груп. Вирішенню цього питання має сприяти
широкий розвиток житлово-будівельних кооперативів та індивідуального
будівництва на кредитній основі так, як це робиться в більшості країн
Заходу. Разом з тим необхідна соціальна норма гарантованого надання
житла кожній людині, кожній родині за рахунок державних коштів.

Галузь побутового обслуговування займає одне з провідних місць в
обслуговуванні населення, що обумовлюється його функціональною роллю у
відтворювальному процесі. Розвиток і удосконалення побутового
обслуговування населення забезпечує покращання умов життя, підвищення
матеріального благоустрою всіх верств населення різних регіонів і
глибокий розвиток та всебічне удосконалення особистості. На цю галузь
припадає чверть загального обсягу платних послуг. Галузь об’єднує більш
ніж 20 окремих, досить самостійних підгалузей, які істотно відрізняються
одна від одної. Функціональне призначення кожної з підгалузей настільки
різне, що це обумовлює специфічні особливості і в технічному оснащенні
її підприємств і закладів, і в їх технологічному та організаційному
забезпеченні. Діапазон функцій і підгалузей, які входять до побутового
обслуговування, дуже широкий.

За останні роки структура виробництва основних видів побутових послуг в
країні поступово приводиться у відповідність до структурних змін у
потребах населення. Це сприяє подальшому підвищенню ступеня повноти
задоволення потреб населення в найбільш економічно значущих видах
побутового обслуговуван-.ня. Зростання обсягів споживання побутових
послуг в цілому та (найбільш ефективних з них супроводжується
підвищенням на-Іродногосподарської ефективності побутового
обслуговування на-|сслення в цілому. Підприємства галузі надають
населенню понад 900 видів послуг. Обсяг реалізації побутових послуг
населенню cтановить 77,2 млрд. грн., у тому числі у сільській місцевості
— 5 млн. грн. Обсяг реалізації побутових послуг на одного житеkя
становить відповідно 14,2 і 10,7 грн. (табл. 44).

Таблиця 44

ПОБУТОВІ ПОСЛУГИ НА ДУШУ НАСКЛКІШЯ В УКРАЇНІ

у 1995—1997 pp. (грн., у факт. цінах)*

Види послуг

1995

1996

1997

Всього

у тому числі у сільській місцевості

Всі надані послуги

6,9

11.5

14,2

10,7

У тому числі ремонт та індивідуальне пошиття взуття 0,2

0,2

0,2

0,0

ремонт і індивідуальне пошиття одягу

0,4

0,5

0,5

0,1

індивідуальне пошиття і в’язання трикотажних виробів 0,1

0.1

0,1

0,0

ремонт радіотелевізійної апаратури, побутових машин і приладів, ремонт і
виготовлення металовиробів 0,4

0,7

0.8

0,1

ремонт і технічне обслуговування транспортних засобів 0,8

1.2

1,4

0,3

ремонт і виготовлення меблів

0,1

0.1

0,1

0,0

хімічна чистка і фарбування

0,1

0.1

0,1

0,0

послуги пралень

0,5

0,6

0,6

0,0

ремонт і будівництво житла (квартир)

0,3

0.4

0,4

0,3

послуги фотографій

0,2

0.4

0,8

0,0

послуги лазень і душів

0,1

0,1

0,1

0,0

послуги перукарень

0,5

0.9

1,1

0,1

послуги прокатних пунктів

0,2

0,3

0,3

0,0

транспортні послуги 0,9 1.5 1,6 2,2

* Статистичний щорічник Укра’ши за 1997 р. — К.: Українська
енциклопедія. 1998, — С. 289.

У загальному обсязі побутових послуг найбільша частка припадає на
транспортні послуги, ремонт і технічне обслуговування [транспортних
засобів, ремонт і будівництво житла (квартир), ре-4онт та індивідуальне
пошиття одягу, ремонт радіотелевізійної апаратури, побутових машин і
приладів, ремонт і виготовлення металовиробів.

За останні роки намітилася тенденція до розширення сфери таких послуг,
як ремонт побутової техніки, ремонт і технічне обслуговування
індивідуальних транспортних засобів.

Надання побутових послуг має чітко виражений локальний характер.
Найвищий показник щодо наданих послуг на одного жителя припадає на
Дніпропетровську, Запорізьку, Харківську, Київську та південні області
України. Внутріобласні відмінності зумовлені перш за все особливостями
розселення, тобто територіальною концентрацією населення.

Підкомплекс побутового обслуговування зазнає постійних змін. З’являються
нові підприємства, в тому числі спеціалізовані, створюються фабрики,
трести, об’єднання, мережа комплексних приймальних пунктів,
вдосконалюються старі та запроваджуються нові форми і види
обслуговування. У великих транспортних вузлах, у житлових мікрорайонах,
місцях масового відпочинку, на великих підприємствах розширюються діючі
і з’являються нові підприємства служби побуту.

Комплекс торгівлі і громадського харчування задовольняє перш за все
особисті потреби населення. Роздрібний товарооборот визначається обсягом
продажу споживчих товарів населенню через роздрібну торгову мережу
громадського харчування усіма діючими підприємствами незалежно від форм
власності, а також промисловими, транспортними та іншими неторговими
підприємствами безпосередньо населенню через касу підприємств. Загальний
обсяг роздрібного товарообороту державної і кооперативної торгівлі
(включаючи громадське харчування) становив у 1997 р. 19 933,1 млн. грн.,
в тому числі державної торгівлі — 2328,8 млн. грн.; 1833,9 — приватної і
14 870,4 — колективної та ін. Товарооборот громадського харчування в
загальному обсязі роздрібного товарообороту становив 17435,1 млн. грн.

Наприкінці 1997 р. в Україні налічувалося 1275 тис. підприємств
роздрібної торгівлі; на 10 тис. населення торгова площа підприємств
роздрібної торгівлі становила 1919 м2, а громадського харчування — 468
місць.

У загальному обсязі роздрібного товарообороту продовольчі товари
становили 64%, непродовольчі — 36%. Товарооборот на одну людину у 1997
р. становив 374 грн., в тому числі продовольчих товарів — 238 грн.,
непродовольчих — 136 грн. У міських поселеннях товарооборот становив 489
грн., а в сільській місцевості — 130 грн. Сільське населення значну
кількість товарів купує в міських магазинах.

Широкого розповсюдження набуває продаж непродовольчих товарів в
комісійних і комерційних магазинах, на аукціонах.

Товарооборот роздрібної торгівлі відображає один з аспектів рівня життя
населення — купівельну спроможність. Диференціація товарообороту, що
припадає на одну людину, пояснюється перш за все функціональною роллю
поселень, особливим еконо-міко-географічним положенням окремих міст,
густотою населення тощо. Найвищі показники роздрібного товарообороту на
одну людину характерні для м. Києва, Автономної Республіки Крим,
Донецької, Харківської, Запорізької, Одеської і Львівської областей. На
цей показник значний вплив мають неоднакові доходи населення в різних
областях та містах, нерівномірний розподіл торгової мережі, неоднакове
споживання продовольчих товарів тощо. У селах, наприклад, реалізується
значно менше продуктів харчування у зв’язку з наявністю підсобних
присадибних господарств.

Структуру продовольчих товарів представляють переважно м’ясо і
м’ясопродукти, кондитерські вироби, хліб і хлібобулочна продукція,
цукор, молоко і молочна продукція, а в структурі непродовольчих товарів
найбільшу питому вагу становлять товари культурно-побутового і
господарського призначення (меблі, одяг, білизна, трикотаж, взуття,
тканини, легкові автомобілі). Дещо знизився продаж товарів
культурно-побутового і господарського призначення (годинники,
радіоприймачі, піаніно, фотоапарати, холодильники, пральні і швейні
машини тощо).

Головним джерелом товарних ресурсів г промисловість. Оптові контори і
бази здійснюють основні торгові зв’язки з промисловістю, купують
сільськогосподарську продукцію і направляють її в роздрібну мережу,
створюють товарні запаси.

Розміщення об’єктів громадського харчування часто не збігається з
розміщенням об’єктів торгівлі. Слід пам’ятати, що підприємств
громадського харчування налічується значно менше. Однак останнім часом
різко зросла мережа кафе, ресторанів, буфетів, закусочних, розміщених
уздовж головних вулиць міст і сіл, у місцях їх перетину, на автостанціях
і вокзалах, центральних частинах населених пунктів, в районі
функціонування ринків та біля трас.

Розвивається мережа не тільки спеціалізованих магазинів (фірмових,
магазинів-складів, комісійних), а й підприємств громадського харчування,
особливо швидкого обслуговування.

Особливо важливе соціальне і економічне значення набуває |транспорт
(зокрема, послуги пасажирського транспорту). На сучасному етапі його
роль швидко продовжує зростати в міру розширення масштабів суспільного
виробництва, подальшого поглиблення територіального поділу суспільної
праці, розвитку продуктивних сил окремих регіонів.

Серед усіх видів транспортних послуг основною ознакою вдосконалення їх
структури є неперервне зростання питомої ваги послуг автомобільного та
повітряного пасажирського транспорту й стійкого зниження залізничного і
водного.

В результаті планомірного розширення мережі підприємств зв’язку в
Україні значно зросла забезпеченість населення різними видами зв’язку.
Зростання цього показника свідчить про підвищення ступеня доступності
послуг цієї галузі. Тенденція до зниження середнього навантаження на
одне підприємство, найбільш імовірно, позитивно вплине на якість
обслуговування підприємствами галузі.

Підкомплекс зв’язку складається із взаємопов’язаних пунктів і
підприємств, ліній і вузлів, які забезпечують процес передачі
інформації. Пункти зв’язку представлені відділеннями зв’язку і
телефонними станціями. У відділеннях зв’язку, як правило, розміщені
пошта, телеграф, телефон.

В Україні функціонує широка мережа (понад 17 тис.) підприємств зв’язку
та їх відділень. Телефонно-телеграфний зв’язок — основний вид зв’язку
між населеними пунктами. Основних домашніх телефонних апаратів
загального користування у 1997 р. налічувалось 6479, у тому числі у
міських поселеннях — 5592. Телефонізовані всі підприємства і установи,
багато квартир у містах і частина в селах. В більшості міст є
автоматизовані пункти зв’язку, яких нараховувалось 12880, 2467 з яких —
міські. Забезпеченість населення домашніми телефонними апаратами
становить 37 на 100 сімей, міжміськими таксофонами — 27 на 100 тис.
населення.

Комплекс зв’язку включає всі види зв’язку, радіомовлення і телебачення,
спеціалізовані підприємства по ремонту і монтажу устаткування.
Підприємствами зв’язку у 1997 р. було надано послуги у вигляді 1270 млн.
відправлених газет і журналів, 359 млн. листів, 17 млн. телеграм, 2 млн.
посилок, надано міжміських телефонних переговорів (включаючи міжнародні)
— 1081 млн.

В перспективі слід розвивати телефонний зв’язок в першу чергу в
сільській місцевості, підвищувати рівень автоматизації, запроваджувати
більш досконалу апаратуру, електронну та сортувальну техніку. Все це
сприятиме не лише збільшенню обсягів та асортименту послуг, а й
підвищенню їх якості.

3. ВИРОБНИЦТВО ТОВАРІВ НАРОДНОГО СПОЖИВАННЯ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА
ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ

Серед галузей промисловості, які забезпечують виробництво товарів
народного споживання, провідне місце займає легка промисловість, її
виробничий потенціал включає 25 підгалузей, більш як 600 підприємств та
організацій. У 1998 р. порівняно з 1990 р. обсяги виробництва продукції
цієї галузі становили лише 25%, у тому числі: тканин усіх видів — 7,4%,
взуття — 4,5%, трикотажних виробів — 2%. Це пов’язано з цілим рядом
причин: порушенням зв’язків по кооперації, незахищеністю вітчизняного
споживчого ринку, низькою купівельною спроможністю населення та ін.

Легка промисловість України охоплює текстильну, трикотажну, швейну,
шкіряну, взуттєву, хутрову та інші галузі, підприємства яких у
розміщенні орієнтуються переважно на споживача, наявність трудових
ресурсів та сировини.

Провідною галуззю легкої промисловості с текстильна промисловість, яка
представлена бавовняними, вовняними та лляними виробництвами. В
структурі бавовняної промисловості виділяють прядильне, ткацьке,
крутильно-ниткове і фарбу вал ьнообробне виробництво. Найбільш потужні
бавовняні підприємства знаходяться у Херсоні і Тернополі (бавовняні
комбінати), Донецьку (ба-вовнянопрядильний комбінат), Нікополі
(прядильно-нитковий комбінат), а також у Києві, Харкові, Чернівцях,
Івано-Франківську, Львові, Полтаві, Коломиї, Коростишеві та Родомишлі. У
1998 р. бавовняна промисловість України забезпечувала 62,5% загального
виробництва тканин.

Вовняна промисловість представлена первинною обробкою вовни,
виготовленням пряжі, тканин та виробів. Підприємства галузі розташовані
у Чернігові, Харкові, Києві, Донецьку, Кривому Розі, Одесі, Луганську,
Сумах, Черкасах, Богуславі, містах Чернівецької та Закарпатської
областей. У структурі виробництва тканин усіх видів на вовняні тканини
припадає 7,8%.

Лляна промисловість України розвивається на власній сировині.
Підприємства — основні виробники лляної продукції зосереджені у
Рівненській, Житомирській, Чернігівській та Львівській областях; в Одесі
знаходиться підприємство конопле-джуто-вої промисловості, в Харкові —
канатний завод. Лляні тканини становлять близько 11,3% загального
виробництва тканин в Україні. Продукція цієї галузі повністю задовольняє
потреби України, а певна частина — експортується.

Шовкова промисловість України, що значною мірою пов’язана з виробництвом
хімічних волокон і виробляє близько 8,8% тканин, зосереджена у Києві,
Черкасах, Луганську, Лисичанську. Трикотажна промисловість України
випускає досить різноманітний асортимент продукції, однак за 1991—1998
pp. обсяги виробництва продукції цієї галузі скоротилися більш ніж у 50
разів (з 351 млн. шт. виробів у 1990 р. до 6,5 млн. шт. виробів у 1998
p.). Підприємства цієї галузі розміщені у Києві, Львові, Харкові, Одесі,
Сімферополі, Миколаєві, Донецьку, Івано-Франківську, Луганську,
Чернівцях, Дніпропетровську, Хмельницькому та інших містах.

Швейна промисловість зорієнтована переважно на споживача продукції, тому
підприємства цієї галузі розміщені у великих населених пунктах. Найбільш
потужні підприємства зосереджені у Києві, Львові, Харкові, Одесі,
Луганську.

Шкіряно-взуттєва промисловість представлена підприємствами, що
виготовляють одяг, галантерейні вироби, взуття та іншу продукцію,
використовуючи як природну, так і синтетичну сировину. За останні роки у
взуттєвій промисловості України спостерігається істотне скорочення
обсягів виробництва: якщо у 1990 р. випускалось 196 млн. пар взуття, то
у 1998 р. — лише 8,9 млн. пар. Взуттєві фабрики діють у Києві, Харкові,
Луганську, Львові, Одесі, Запоріжжі, Кривому Розі, Хмельницьку та інших
містах.

Хутрове виробництво представлено підприємствами, які переробляють
натуральну сировину, виготовляють штучне хутро та випускають
різноманітні вироби з них. Хутрові підприємства працюють у Харкові,
Львові, Одесі, Балті, Краснограді, Жмеринці, Тисмениці.

Виробництво галантерейної продукції розміщено в обласних центрах та в
інших містах України. Воно характеризується різноманітністю продукції та
зростанням кількості малих підприємств, що її виготовляють.

Виробництво товарів народного споживання зосереджено в різних галузях
економіки України, причому в галузях важкої про-мисловості виробляється
понад 40% всієї вартості товарів народного споживання. У 1998 р.
порівняно з 1990 р. обсяги виробництва цієї групи товарів становили:
телевізорів — 1,0%, холодильників побутових — 43,2%, пральних машин —
17,5%, легкових автомобілів — 16,3%, мотоциклів — 0,2%, велосипедів —
1,6%, фотоапаратів — 0,6%.

Серед інших товарів народного споживання вагоме місце займають
хіміко-фармацевтичні продукти, меблі, будівельні матеріали,
скляно-фарфоро-фаянсові вироби тощо. Виготовлення продовольчих товарів
народного споживання забезпечує агропромис-ний комплекс.

В цілому перспективний напрям щодо розвитку виробництва Іарів народного
споживання полягає у задоволенні потреб внутрішнього ринку на основі
зміцнення фінансового стану підпри-гмств, нарощування обсягів
виробництва, розширення асортименту товарів, підвищення
конкурентоспроможності продукції.

4. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ

Подальший розвиток соціального комплексу України повинен забезпечити
підвищення життєвого рівня населення, всебічний розвиток людини та
зростання продуктивності праці. Разом з тим тут нагромаджено багато
проблем, які потребують:

• визнання галузей соціального комплексу такими, що беруть активну
участь у виробництві матеріальних і духовних благ, послуг;

• подолання залишкового принципу фінансування галузей соціального
призначення;

• подолання міжрегіональних відмінностей у рівні обслуговування
населення та забезпечення його елементами соціальної інфраструктури у
відповідності з нині існуючими нормативами;

• встановлення обгрунтованого рівня оплати праці фахівців галузей
соціального комплексу, зокрема працівників освіти, охорони здоров’я,
культури, науки;

• формування ефективної системи управління галузями соціального
призначення в умовах різних форм власності;

• розробки нових типів проектів навчальних закладів, установ культури,
охорони здоров’я з урахуванням формування ринкових відносин, широким
використанням сучасного обладнання, оргтехніки;

• розробки науково обгрунтованих критеріїв розвитку мате-Іріальної бази
галузей соціального комплексу.

У перспективі в Україні передбачається створення потужного освітнього та
наукового потенціалу на основі впровадження сту-пеневої освіти та
створення потужних регіональних навчальних закладів. Буде поступово
реалізовуватись стратегія структурного реформування освіти, спрямованого
на кадрове та наукове забезпечення загальнодержавних програм в
пріоритетних галузях економіки. Передбачається трансформування існуючої
мережі профтехучилищ та забезпечення чотирирівневої професійно-технічної
освіти, що задовольнить потреби економіки у кваліфікованих технічних
кадрах. Велика увага приділятиметься оптимізації мережі вищих навчальних
закладів.

У перспективі система охорони здоров’я буде розвиватися за принципами
доступності, солідарності, справедливості та універсальності. Це дасть
змогу підвищити рівень профілактики захворюваності, надавати необхідну
медичну допомогу вчасно і високоякісно.

Серед програмних завдань на перспективу намічено покращання житлових
умов населення через оновлення наявного житлового фонду, поліпшення
роботи житлового і комунального господарства. Передбачається також
вирішення інших соціально-економічних завдань.

В галузях виробництва товарів народного споживання та послуг заплановано
розширення імпортозамінюючої продукції, технологічне переоснащення та
запровадження сучасних технологій. Вирішуватиметься комплекс проблем,
пов’язаних із збільшенням експортного потенціалу цих галузей за рахунок
створення спільних підприємств, залучення іноземних інвесторів.

Література

1. Куценко В. Й. Сфера воспроизводства здоровья населення
(соци-ально-зкономический й региональньїй аспект). — К.: Наукова думка,
1994.—224с.

2. Куценко В., Богуш JI. Потенціал сфери охорони здоров’я: регіональні
аспекти // Економіка України. — 1999. — № 3. — С. 61—69.

3. Куценко В. І., Богуш Л. Г., Опалєва І. В. Соцільна сфера регіону
(стан та перспективи розвитку). — К.: РВПС України НАН України.
1997.—252с.

4. Куценко В. І., Богуш JI. Г., Опалєва І. В. Соціальні наслідки
економічних трансформацій в Україні (регіональні аспекти). — К.: РВПС
України НАН України, 1998. — 49 с.

5. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія
України з основами теорії: Посібник. — К.: Знання, 1998. — 416с.

6. Розміщення продуктивних сил України: Підручник / За ред. Є.П. Качана.
— К.: Вища школа, 1997. — 375 с.

7. Скуратівський В., Палій О., Лібанова Е. Соціальна політика. — К.:
Вид-во УАДУ, 1997. — 360 с.

8. Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська
енциклопедія, 1997. — 618с.

15. ТРАНСПОРТНИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ

Значення транспорту в народногосподарському комплексі України.

Територіальна організація транспортної системи.

3. Характеристика окремих видів транспорту України. Особливості їх
функціонування і взаємодії в транспортних вузлах.

Проблеми та перспективи розвитку транспортної системи України.

1. ЗНАЧЕННЯ ТРАНСПОРТУ

В НАРОДНОГОСПОДАРСЬКОМУ КОМПЛЕКСІ УКРАЇНИ

Транспорт — одна з найбільш важливих галузей народного господарства
України. Він забезпечує виробничі і невиробничі потреби матеріального
виробництва, невиробничої сфери, а також населення в усіх видах
перевезень.

Виділяють такі види транспорту: наземний (залізничний, автомобільний,
трубопровідний, гужовий, в’ючний), водний (морський, річковий, озерний),
повітряний і електронний. За функціональними особливостями транспорт
поділяється на вантажний та пасажирський. Це зв’язано з тим, що
транспорт виступає необхідною передумовою функціонування як
матеріального виробництва, так і сфери обслуговування, в тому числі
пасажирських перевезень.

Пасажирський транспорт є галуззю невиробничої сфери і належить до
інфраструктурних галузей. Вантажний транспорт — галузь виробничої
інфраструктури. Не виробляючи безпосередньо матеріальної продукції,
вантажний транспорт є четвертою галуззю матеріального виробництва після
видобувної, переробної промисловості і сільського господарства. Жодна з
названих трьох основних галузей матеріального виробництва не здатна
функціонувати без транспортного забезпечення. Продукт тільки тоді
готовий до споживання, коли він доставлений до споживача.

З одного боку, транспорт є неодмінною умовою функціонування самого
виробництва, де він здійснює доставку сировини, паливно-енергетичних
ресурсів, комплектуючих, устаткування і т. п., а з другого — доставляє
готову продукцію до споживача. Таким чином, в процесі виробництва
готової продукції транспорт істотно впливає на її собівартість, а звідси
— на ефективність і ціну. Зменшення транспортної складової у
собівартості виробленої продукції сприяє підвищенню ефективності
виробництва. Зменшити транспортні затрати можна як за рахунок підвищення
функціонування транспорту, заміною одного виду іншим, більш ефективним
для перевезення даної продукції, так і шляхом удосконалення
територіальної організації виробництва, що зменшить транспортні витрати
для доставки сировини, паливно-енергетичних ресурсів, устаткування,
готової продукції.

Транспорт є необхідною умовою спеціалізації і комплексного розвитку
народногосподарських комплексів регіонів, формування ТВК як локального,
так і районоутворюючого значення. Він сприяє суспільному територіальному
поділу праці, формуванню зв’язків між населеними пунктами та всередині
їх. Без транспорту неможлива інтеграція України у загальносвітову
економічну систему. Це потребує модернізації старих та будівництва нових
транспортних магістралей міждержавного значення.

За призначенням виділяють транспорт загального користування, відомчий та
особистого призначення.

Окремі види транспорту не функціонують ізольовано. Виконуючи спільну
функцію по забезпеченню народногосподарського комплексу вантажними і
пасажирськими перевезеннями, різні види транспорту формують між собою
тісні взаємозв’язки. Внаслідок цього складається транспортна система,
яка розвивається у взаємодії з усім народногосподарським комплексом
країни. Транспортна система являє собою територіальне поєднання шляхів
сполучення, технічних засобів транспорту і служби перевезень, які
об’єднують всі види транспорту і всі ланки транспортного процесу у їх
взаємодії і забезпечують успішне функціонування народногосподарського
комплексу країни в цілому.

Роботу транспортної системи забезпечує транспортна інфраструктура, що
включає в себе шляхи сполучення, рухомий склад,
вантажно-розвантажувальне господарство транспортних та інших підприємств
і організацій, які здійснюють навантаження, розвантаження і перевалку
вантажів (що перевозяться всіма видами транспорту), а також засоби
управління і зв’язку, різноманітне технічне обладнання.

2. ТЕРИТОРІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ТРАНСПОРТНОЇ СИСТЕМИ

Формами територіальної організації транспорту є залізничні щії, вузли,
автостанції, морські і річкові порти, пристані, аеро-ги. Взаємодія
різних видів транспорту здійснюється в транспортних вузлах змішаного
типу.

Найбільш характерними є змішані перевезення вантажів залізничним і
автомобільним транспортом. Технологічна взаємодія залізничного і
автомобільного транспорту проходить при змішаному
залізнично-автомобільному взаємозв’язку, коли перевезення вантажів
розпочато одним видом транспорту, а продовжується воно в пункті
перевантаження — іншими. Автомобільний транспорт забезпечує
функціонування виробництва тих регіонів, де відсутні залізниці. Він
здійснює перевезення вантажів із залізничних станцій або ж, навпаки,
розпочинає перевезення і доставку вантажів у пункти перевантаження на
залізничний транспорт, а також при доставці автомобільним транспортом
вантажів із складів відправників на залізничні станції вивіз вантажів із
станцій на склади отримувача.

Для територіальної організації транспортної системи характерним є
поєднання лінійних і пунктових елементів. До лінійних елементів належить
мережа шляхів сполучення. Густота цієї мережі, її конфігурація,
пропускна і провізна спроможність окремих напрямів визначають значною
мірою обсяг транспортної роботи. Формування транспортної мережі, її
видова структура, густота (щільність) шляхів сполучення як у цілому, так
і окремих видів ‘ транспорту, проходження основних магістралей
визначаються галузевою структурою господарства, його виробничою
спеціалізацією, ериторіальною організацією, густотою населених пунктів,
особливостями історичного розвитку, природними умовами, а також
економіко-географічним положенням території країни або її регіонів.

Україна має надзвичайно сприятливі передумови для формування і
розміщення транспортної мережі. Зокрема, галузева структура народного
господарства та його територіальна організація, вигідне
скономіко-географічне положення визначили розвиток і розміщення
залізничного, автомобільного, трубопровідного транспорту.

При цьому економіко-географічне положення істотно вплинуло на
проходження транзитних магістралей, трубопроводів, формування
транспортних вузлів змішаного типу. Рівнинний рельєф І сприяє повсюдному
розміщенню шляхів сполучення. Вихід до узбережжя Чорного і Азовського
морів, наявність зручних бухт на їх узбережжі вплинули на будівництво
морських портів і розвиток морського транспорту. Наявність судноплавних
річок (Дніпро, Дунай, Дністер, Південний Буг та ін.) сприяла розвитку
річкового транспорту. В цілому в Україні розвинуті всі види транспорту.
Динаміка вантажообороту усіх видів транспорту загального користування
наведена в табл. 45.

Таблиця 45

ВАНТАЖООБОРОТ УСІХ ВИДІВ ТРАНСПОРТУ УКРАЇНИ у 1985—1997 pp., млрд.
т/км.*

Усі види

Залізничний

Морський

Річковий

Автомобільний Повітряний

Трубопроводи (нафтопровідні)

1985 985,6 497,9 248,3 12,2 71,8 0,2 155,2

1990

1039,3

474,0

265,6

11,9

1 79,7

0,1

208,0

1995

544,0

195,8

123,1

5,7

34,5

0,0

184,9

1996

450,3

163,4

62,4

5,9

22,2

0,0

196,4

1997 402,4 160,4 31,2 5,5 20,5 0,0 184,8

* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська
енциклопедія, 1998. — С. 251.

Робота транспортної системи визначається обсягами перевезених вантажів
та середньою дальністю їх перевезень. Обсяги перевезення вантажів
окремими видами транспорту загального користування наведено в табл. 46.

Таблиця 46

ВІДПРАВЛЕННЯ (ПЕРЕВЕЗЕННЯ) ВАНТАЖІВ ОКРЕМИМИ ВИДАМИ ТРАНСПОРТУ УКРАЇНИ у
1985—1997 рр.*

Види транспорту 1985 1990 1995 1996 1997

млн. т % млн. т % млн. т % млн. т % млн. т %

Всі види транспорту 6118 100

6286

100

2456

100

1818

100

1799

100

у тому числі: залізничний 1024

17

974

15

360

14

296

16

293

16

морський 56 1 53 1 21 1 14 1 10 1

річковий 57 1 66 1 13 1 8 0 9 0

автомобільний 4727 77 4897 78 1816 74 1254 69 1250 70

авіаційний 0,3 0 0,2 0 0,0 0 0,0 0 0,0 0

трубопровідний 254 4 296 5 246 10 246 14 237 13

* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Україїнська
енциклопедія, 1998. —С. 250.

Як видно з табл. 46, у перевезенні вантажів різко виділяється
автомобільний транспорт. Незважаючи на те, що за останні шість жів
обсяги перевезення вантажів цим видом транспорту зменшились більше ніж у
3,9 раза, його частка залишається досить високою і становить 70% від
загального обсягу перевезених вантажівів транспортною системою України.
Стабільними залишаюся обсяги перевезення вантажів трубопровідним
транспортом, час як усіма іншими видами транспорту ці обсяги постійно
скорочуються. Внаслідок цього частка трубопровідного транс-зрту значно
зросла і досягла 13%, що майже дорівнює питомій зі залізничного
транспорту (16%).

Основними причинами зниження обсягів перевезень вантажів були: загальна
криза в економіці України; скорочення обсягів виробництва основних
вантажотвірних галузей; скорочення експортно-імпортних перевезень;
нестача транспортних засобів, їх фізичне зстаріння і незадовільний стан;
обмеження поставок нової техні-і; неповне забезпечення транспорту
паливом і запчастинами та ін. Порушення господарських зв’язків України з
країнами СНД гребує створення власної виробничо-ремонтної бази галузі.
Середня дальність перевезення вантажів за останні п’ять років шже не
змінилась і в 1996 р. становила: залізничним транспортом — 552 км;
морським транспортом — 4388 км; річковим транспортом — 768 км;
автомобільним транспортом — 18 км; трубопровідним транспортом — 799 км.

3. ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ВИДІВ ТРАНСПОРТУ УКРАЇНИ. ОСОБЛИВОСТІ ЇХ
ФУНКЦІОНУВАННЯ І ВЗАЄМОДІЯ В ТРАНСПОРТНИХ ВУЗЛАХ

Залізничний транспорт. Відіграє провідну роль у здійсненні
їішньодержавних і значну — у зовнішньодержавних економічних зв’язках
України. На нього припадає основна частина штажообороту і перевезень
пасажирів. Цей вид транспорту поєднує у собі важливі техніко-економічні
показники: регулярність уху і високу швидкість перевезень, велику
пропускну і провізну Іроможність.

Розвиток залізничного транспорту в Україні розпочався в 60-х роках XIX
ст. В цей період були збудовані перші залізниці: Львів —Перемишль (1861
р.) та Одеса — Балта (1865 p.), яку пізніше продовжили до Києва, а потім
і до Москви. У другій половині XIX ст. почалося будівництво залізниць у
Донбасі і Придніпров’ї. Розміщення України між центральними районами
Росії і Західною Європою сприяло проходженню ряду важливих транзитних
залізниць, зокрема: Москва — Бахмач — Київ — Козятин — Здолбунів —
Львів—Чоп і далі в Словаччину, Чехію, Угорщину. Розвиток
паливно-енергетичного і металургійного комплексів, особливо в Донбасі і
Придніпров’ї викликав необхідність будівництва залізниць у.напрямах
Донбас — Придніпров’я-Криворіжжя. Із Донбасу в Придніпров’я
направляються кокс та енергетичне вугілля, а в зворотному напрямі —
криворізька залізна руда та нікопольський марганець. Названі та інші
вантажі перевозяться залізницями Дебальцево — Синельниково —
Дніпропетровськ — Кривий Ріг, а також Іловайськ — Волноваха — Запоріжжя
— Кривий Ріг.

Великий обсяг видобутку і перевезень донецького вугілля на північ,
північний захід вимагав будівництва у цих напрямках нових залізниць.
Зокрема, в 1937 р. було завершено спорудження і реконструкцію колії
Донбас — Москва загальною довжиною 1200 км, а також пізніше — Дебальцево
— Валуйки — Єлець — Москва та ін. Важливим є південно-західний напрямок,
інтенсивні вантажо- і пасажиро потоки якого пов’язані з перевезенням
імпортно-експортних вантажів з України, а також вантажів з Росії,
Білорусі у чорноморські порти і у зворотному напрямку; пасажирів, які
їдуть на відпочинок і лікування на курорти Криму, Причорномор’я та
Приазов’я. У здійсненні цих зв’язків важливу роль відіграють лінії
Харків — Запоріжжя — Сімферополь, Харків — Кременчук — Одеса, Харків —
Дніпропетровськ — Херсон.

Важливе значення для внутрішньодержавних економічних зв’язків мають
залізниці Київ — Полтава — Харків, Київ — Одеса, а для
зовнішньоекономічних зв’язків — Київ — Ковель — Хелм з виходом на Польщу
та інші країни зарубіжної Європи. Після створення морської паром ної
переправи Батумі — Одеса значно зросло значення залізниці Одеса — Львів
— Перемишль, яка відтепер відіграє важливу роль у здійсненні не лише
внутрішньодержавних і міждержавних зв’язків України, а й дає змогу
Україні надавати транспортні послуги країнам Закавказзя для їх
економічних зв’язків з країнами зарубіжної Європи.

Протяжність залізниць загального користування в Україні становила в 1997
р. 22,8 тис. км, а розгорнута довжина залізничних колій підприємств і
організацій — 28,0 тис. км. При середній щільності 38 км/тис. км
території найвищим показником виділяються промислово розвинуті Донецька,
Луганська, Дніпропетвська, Харківська та Запорізька області, а також
такі області, як Львівська, Закарпатська, Чернівецька і Вінницька, де
висока щільність залізниць обумовлена насамперед їх вигідним
прикордонним розташуванням, а також галузевою структурою господарства. В
названих областях щільність залізниць коливається від 40 до 62 км/тис.
км2 території.

В Україні сформувалась мережа великих залізничних вузлів з розвинутим
станційним і складським господарством: Харків, Лозова, Дебальцеве,
Ясинувата, Волноваха, Полтава, Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса,
Жмеринка, Козятин, Тернопіль, Львів, Ковель, Коростень, Чоп та інші.
Частина залізничних вузлів пов’язана з іншими видами транспорту, що
сприяє формуванню транспортних вузлів змішаного типу. В цих вузлах
відбувається перевалка вантажів з одного транспорту на інший і
координація їх діяльності. До них належать: Київ, Черкаси, Кременчук,
Дніпропетровськ, Запоріжжя, Херсон, Миколаїв, Одеса, Маріуполь, Керч.

Велика увага приділяється електрифікації залізниць, протяжність яких у
1997 р. досягла майже 8 тис. км. Внаслідок цього зросла швидкість
рухомого складу, пропускна спроможність найважливіших залізниць та
ефективність їх використання. Електрифікованими є магістральні та
найбільш вантажонапружені залізниці: Москва — Київ — Львів — Чоп, Донбас
— Кривий Ріг, Харків — Запоріжжя — Севастополь, Харків — Лозова —
Мики-тівка, Київ — Миронівка — Дніпропетровськ, Хирівка — Помош-на —
Одеса — Іллічівськ, Харків — Красний Лиман — Дебальцево. Електрифіковано
приміські зони Кисна, Харкова, Дніпропетровська, Донецька, Львова та
ряду інших великих міст.

Залізничний транспорт України займає четверте місце у світі після Росії,
США і Канади за обсягом вантажообороту. У 1996 р. залізницями перевезено
близько 300 млн. т вантажів і 540 млн. чол. пасажирів. При цьому обсяги
перевезень як вантажів, так і Пасажирів постійно скорочуються. У
структурі перевезення ван-Ілжів переважають вугілля, в тому числі кокс,
руди чорних та кольорових металів і самі метали, лісові вантажі,
будівельні матеріали, а саме: цемент, машини та устаткування, продукція
АПК. Залізничний транспорт працює на межі можливостей, оскіль-його
виробнича база фізично спрацьована і морально застарілі, Україна поки що
не має власного виробництва магістральних електроовозів, пасажирських
вагонів, хоч має всі необхідні передумови для розвитку цього
виробництва. Імпорт названих транспортних засобів обмежується
відсутністю коштів.

Автомобільний транспорт — це найбільш маневрений і ефективний вид
транспорту для перевезення масових вантажів дрібними партіями на близьку
відстань. Цей вид транспорту розпочинає і закінчує транспортний процес
на морському, річковому і залізничному транспорті. Автотранспорт
забезпечує функціонування і територіальну організацію всіх галузей
народного господарства, і насамперед, галузей АПК, які займають важливе
місце в економіці України.

В міру створення міждержавних автомагістралей значення автотранспорту
постійно зростає у здійсненні міждержавних зв’язків, зокрема з Росією,
Білорусією, Молдовою, країнами зарубіжної Європи. В 1996 р.
автомобільним транспортом було перевезено 1254 млн. т вантажів (69% від
усього вантажу України) і 3305 млн. чол. пасажирів (майже 50% усіх
пасажирів України).

Розвиток автомобільного транспорту та його територіальна організація
залежать від галузевої структури народного господарства, її
територіальної організації, природних умов, зокрема рельєфу. Названі
чинники визначають напрями та щільність автошляхів.

Довжина автошляхів загального користування становила у 1997 р. більш ніж
172 тис. км, в тому числі з твердим покриттям — 164 тис. км; їх середня
щільність по Україні складає 271 км/тис. км2. Найбільш високим
відповідним показником виділяються західні області України — 300 км/тис.
км2 і нижче. Лише в Донецькій, Дніпропетровській областях і в Автономній
Республіці Крим цей показник сягає 300 км/тис. км2 і вище.
Найважливішими автомагістралями України є: Київ — Полтава — Харків —
Ростов-на-Дону, Київ — Москва, Київ — Санкт-Петербург, Київ — Одеса,
Москва — Харків — Запоріжжя — Сімферополь, Київ — Житомир — Рівне —
Львів — Ужгород, Київ — Дніпропетровськ — Донецьк — Маріуполь та ін.
Близько третини автошляхів з твердим покриттям в Україні мають
капітальний тип покриття, переважно на шляхах загальнодержавного і
міждержавного значення. При цьому переважає перехідний тип покриття
(гравійні, шосе, асфальтовані, бруківки).

В сільській місцевості важливе значення мають автошляхи місцевого та
внутрішньогосподарського підпорядкування. Майже 30% цих автошляхів не
мають ще твердого покриття і в період несприятливих погодних умов
становляться слабопрохідними. Внаслідок цього народногосподарський
комплекс України, і зокрема галузі АПК, мають великі матеріальні збитки.

Щоб досягти забезпеченості України автошляхами рівня європейських країн,
необхідно побудувати і модернізувати майже 200 тис. км автошляхів, у
тому числі 60% у сільській місцевості. У міждержавних зв’язках
необхідним є будівництво автомагістралей світового рівня з бетонним або
асфальтобетонним покриттям і багаторядним рухом. Досвід CША, Німеччини,
Японії свідчить, що саме під час економічних криз будівництво автошляхів
напувало пріоритетного значення завдяки можливості створення нових
робочих місць і високій ефективності капіталовкладень.

Автотранспорт України характеризується тим, що 70% вантажного парку
зосереджено в господарствах і автопідприємствах (АТП) агропрому та
корпорації «Укравтогранс», решта — на підприємствах більше ніж 80
відомств.

Автомобільний транспорт України потребує значного технічного оновлення,
оптимізації структури парку за вантажопідйомністю, типами кузова,
наявністю спеціалізованих транспортних засобів, особливо малої
вантажопідйомності. Необхідним є підвищення питомої ваги дизельних
двигунів на автомобілях вітчизняного виробництва, вдосконалення системи
технічного обслуговування та ремонту автомобілів за рахунок розвитку
мережі сер-Іісного обслуговування, створення нових і модернізації старих
авторемонтних заводів.

Морський транспорт. Цей вид транспорту є порівняно дешевим; він відіграє
надзвичайно важливу роль у формуванні зовнішньоекономічних зв’язків
України, особливо з країнами далекого зарубіжжя. Загальна довжина
морської берегової лінії, яка практично не замерзає, становить більше
1000 км. Багато є зручних бухт, які сприяли формуванню 18 морських
портів, серед яких найбільш важливими є Одеса, Іллічівськ, Ізмаїл,
Південний, Миколаїв, Севастополь, Ялта, Феодосія, Керч на березі Чорного
моря та Маріуполь і Бердянськ на березі Азовського моря. Крім того, є 8
судноремонтних заводів, які будують невеликі судна.

Основу морського транспорту України становлять Чорноморське (ЧМП),
Азовське (АМП) морські пароплавства, а також Україн-Сько-Дунайське (УДП)
пароплавство. Сумарна вантажність транспортного флоту України становить
більше ніж 5 млн. т, а пасажирського флоту — майже 10 тис. місць; вона є
однією із найбільших у Європі.

У структурі вантажних морських перевезень значно переважають наймасовіші
вантажі, які займають чільне місце і у структурі експортно-імпортних
поставок України. Це руди чорних і кольорових металів, кам’яне вугілля,
кокс, нафта і нафтопродукти, мінерально-будівельні матеріали.

Каботажні перевезення займають незначне місце в загальному обсязі
перевезень. У зв’язку з тим, що вони здійснюються на невелику відстань
(в середньому не більше як на 130—150 км), частка їх у вантажообороті
незначна. Зокрема, в Азовському морському пароплавстві в структурі цих
перевезень домінує керченська залізна руда, що надходить на металургійні
підприємства м. Маріуполя, а у зворотному напрямі — донецьке кам’яне
вугілля і кокс. У каботажних перевезеннях серед вантажів переважають
мінеральні будівельні матеріали.

Експортно-імпортні перевезення вантажів морським транспортом
здійснюються в середньому на відстань до 8 тис. км і більше, внаслідок
чого їх частка у вантажообороті морського транспорту перевищує 95%.

Найбільшу кількість міжнародних перевезень здійснюють чорноморські порти
Одеси, Іллічівська і Південний.

На Одеський порт припадає більше п’ятої частини вантажо-обороту
морського транспорту України. Основними вантажами тут є руди, нафта і
нафтопродукти, будівельні матеріали, хлібні вантажі, цукор, цитрусові та
ін. Іллічівський порт розташований за 20 км від Одеси і є її дублером.
Працює він переважно на забезпечення експортних поставок. У
вантажообороті цього порту високу частку займають метали, кам’яне
вугілля, будівельні матеріали, залізна і марганцева руди. Порт Південний
обслуговує в основному припортовий завод і спеціалізується на
забезпеченні експорту аміаку.

В Чорноморському пароплавстві значний обсяг вантажних робіт виконують
Миколаїв, Херсон, які спеціалізуються на відправленні залізної і
марганцевої руд, будівельних матеріалів. Через Миколаївський морський
порт імпортуються боксити. З листопада по березень ці порти припиняють
навігацію через замерзання Дніпровського і Бузького лиманів.

Порти Азовського пароплавства — Маріуполь, Бердянськ і Керч
спеціалізуються переважно на експорті залізної і марганцевої руд, чорних
металів, кам’яного вугілля, цементу.

Порти Українсько-Дунайського пароплавства — Рені, Ізмаїл, Кілія і
Вилкове відіграють важливу роль у здійсненні економічних зв’язків з
країнами зарубіжної Європи, особливо Дунайського басейну.

Таким чином, через морські порти на експорт надходить кам’яне (коксівне)
вугілля, кокс, залізна і марганцева руди, чорні метали, хімічні
продукти, зокрема аміак, цемент, цукор, деякі види машин та інші товари.
Україна імпортує машини та обладнання, мінерально-сировинні ресурси,
зокрема боксити, фосфорити, також продукцію сільського господарства і т.
д. В перспективі жливе значення можуть мати нафта, нафтопродукти, газ у
зрі-Іеному (скрапленому) вигляді. Але їх імпорт стане можливим еля
завершення будівництва нафто- і газотерміналів. Для освоєння нових
вантажопотоків необхідно поповнити флот спеціалізоваваними суднами, в
першу чергу танкерами і метановозами. країнський флот досяг критичного
віку, і якщо не буде здійснено його радикального оновлення, то за 6—10
років його витіс-Іть іноземні конкуренти.

Потреба України (окрім танкерів та метановозів) становить близько 120
нових вантажних транспортних суден вантажопід’ємністю більше ніж 1 млн.
т і 10—12 пасажирських суден на тис. місць. Маючи власну добре розвинуту
суднобудівну промисловість, Україна може щорічно оновлювати свій флот.
Поряд цим потрібна модернізація та реконструкція морських портів, крема
Одеського, Іллічівського, Південного, Миколаївського, Маріупольського та
ін.

Більш інтенсивне використання паромних переправ Іллічівськ — Іарна,
Одеса — Батумі, через Керченську протоку дозволить розкририти можливості
торгового флоту України і надання Україною транспортних послуг іншим
країнам. Пасажирські переведення здійснюють 17 морських портів. Але
значення морського транспорту для перевезення пасажирів є незначним і
дещо скорочується.

Річковий транспорт. Поряд з морським с одним з найдеше-ІІих, оскільки
використовує природні транспортні магістралі — судноплавні річки.

Загальна довжина судноплавних річок в Україні становить оільше ніж 4
тис. км, у тому числі з освітлювальною і світловід-бивною обстановкою —
3,9 тис. км. Основні водні артерії — Дніпро та його притоки Прип’ять і
Десна, Дністер, Південний Ііуг. Як магістральні річкові шляхи
використовуються також ді-Іянки Дністровського лиману загальною
протяжністю більше ніж 30 км, а також гирло Дунаю довжиною 152 км, з них
з морським устаткуванням — 140 км.

Усі інші судноплавні річки — Десна (на північ від Чернігова), Стир,
Горинь, Дністер, Самара, Південний Буг, Сіверський Донець, Інгулець,
Ворскла, Псьол, Орель — за транспортним використанням належать до малих
річок. Загальна протяжність судноплавних ділянок р. Десна — 575 км. Вона
відіграє важливу роль у перевезеннях вантажів Чернігівської області. При
збільшенні гарантійних глибин у нижній течії. Десна може мати велике
значення для економічних зв’язків області з областями середньої і
нижньої течії Дніпра. Річки Стир (судноплавні ділянки — 280 км) і Горинь
(210 км) обслуговують внутрішньообласні перевезення Волинської і
Рівненської областей.

Дністер (судноплавні ділянки більше ніж 120 км) судноплавний у межах
Вінницької, Івано-Франківської, Тернопільської, Хмельницької і
Чернівецької областей.

У Дніпропетровській області для судноплавства використовують малі річки
— Самару і Орель, у Полтавській — Сулу і Псьол, у Харківській і
Луганській — Сіверський Донець.

Малі річки використовуються переважно для перевезення будівельних
матеріалів, деякої продукції АПК і суттєвої ролі у розміщенні
продуктивних сил не відіграють.

Основу річкового транспорту України становить акціонерна судноплавна
компанія «Укррічфлот», яка складається з Головного підприємства та 290
структурних одиниць.

Річковий транспорт України системою каналів зв’язаний з річками сусідніх
держав: Білорусі і Польщі (басейн Дніпра з’єднується з басейном Вісли,
Дніпро-Бузьким каналом), що дає вихід у Балтійське море.

Основні вантажо-розвантажувальні роботи здійснюються в таких річкових
портах, як Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Дніп-родзержинськ,
Кременчук, Черкаси, Нікополь, Чернігів, а також Херсон, Миколаїв, Рені,
Ізмаїл, Кілія, Вилково. В названих портах річковий транспорт працює у
тісному взаємозв’язку із залізничним і морським транспортом. Завдяки
використанню суден типу ріка—море вантажі перевозяться по Дніпру,
Чорному морю, Дунаю і далі в річкові порти Румунії, Болгарії, Угорщини,
Австрії, Німеччини; по Чорному і Середземному морях — в морські порти
Туреччини, Греції, Італії, Франції, Ізраїлю та інших країн
Середземномор’я.

У структурі перевезень вантажів переважають мінеральні будівельні
матеріали (будівельний пісок і тверді кристалічні матеріали), цемент,
руда, метали і металобрухт, вугілля, продукція АПК. Найбільший обсяг
вантажних перевезень мають Київська, Дніпропетровська, Запорізька і
Херсонська області.

Для подальшого розвитку річкового транспорту необхідно збільшити питому
вагу спеціалізованих суден типу ріка—море, що сприятиме розширенню
зовнішньоекономічних зв’язків, а також великовантажних суден для
внутрішніх перевезень масових вантажів; поглибити фарватери ряду рік,
зокрема Десни; пом’якшити чинники сезонної нерівномірності перевезень за
рахунок продовження експлуатаційного періоду та організації цілорічної
навігації на півдні; вивести з експлуатації фізично і морально застарілі
судна із заміною їх новими.

Трубопровідний транспорт. Цей вид транспорту є найбільш Іномічним і
ефективним для транспортування рідкого палива, пального і технологічного
газу, хімічних продуктів. Його розвиток обумовлений розвитком в Україні
нафтової, нафтопереробної газової промисловості. За останні десятиліття
трубопровідний транспорт розвивався найбільш швидкими темпами. Довжина
трубопроводів загального користування в 1996 р. досягла 43 тис. км.
Обсяг відправлених вантажів — 246 мли. т, в тому числі газу — 174 млн.
т, нафти і нафтопродуктів — 68 мли. т, аміаку — 4 млн. т. Вантажооборот
трудопровідного транспорту за період 1990— 1996 pp. залишався майже
стабільним і становив у 1996 р. 196 млрд. т/км, що було значно більше
ваитажообороту залізничного транспорту (163 млрд. т/км) і становило
відповідно 44 і 36% загального вантажообороту всієї транспортної
системи.

Початок розвитку трубопровідного транспорту припадає на 20-ті роки, коли
в Прикарпатті було побудовано перший в Україні газопровід Дашава — Стрий
— Дрогобич (1924 p.).

Нафтопровідний транспорт України включає в себе 12 основних
нафтопроводів загальною протяжністю біля 3,0 тис. км. Діаметр труб — 720
мм. Нафтопровідна мережа представлена транс-європейським нафтопроводом
«Дружба», протяжність якого в межах України — 680 км. По ньому нафта з
Росії через територію України поставляється в країни Центральної Свропи
(Словаччини і Угорщини). Решта нафтопроводів має внутрішньодержавне і
міждержавне значення і забезпечує нафтопереробні заводи України |нафтою,
основна частка якої поки що надходить з Росії. Зокрема, це нафтопроводи
Самара — Лисичанськ — Кременчук — Херсон Мічурінськ — Кременчук. Через
ці нафтопроводи в Україну надходить сибірська нафта.

Важливе значення мають нафтопроводи, які поставляють вітчизняну нафту на
нафтопереробні заводи: це Гнідинці — Розбишівське — Кременчук довжиною
395 км; Кременчук — Херсон (428 км), Долина — Дрогобич (58 км), Битків —
Надвірна (15 км), Качанівка — Охтирка.

В перспективі важливе значення для забезпечення України нафтою будуть
мати її поставки з країн Близького і Середнього Сходу. Ця нафта буде
поставлятись танкерами до Одеського порту, де через нафтотермінал
здійснюватиметься її перевалка на Одеський нафтопереробний завод і через
систему нафтопроводів — доставка на Херсонський, Кременчуцький і
Лисичанський нафтопереробні заводи. Крім того, будівництво нафтопроводу
з Одеси до нафтопроводу «Дружба» могло б сприяти поставкам нафти з
названих регіонів і Азербайджану в країни Центральної і Західної Європи
з наданням Україною транспортних послуг названим країнам. Необхідна
модернізація нафтопроводів, що йдуть від Одеси до Херсона і Кременчука з
метою збільшення обсягів транспортування нафти по них, а також
переобладнання насосних станцій на них для реверсу нафти.

Газопровідний транспорт є не лише найбільш ефективним, а й фактично
єдиним видом транспорту в Україні для транспортування газу. Загальна
протяжність газопроводів України сягає 33 тис. км. Основу становлять
магістральні газопроводи, збудовані в 50-х і 60-х роках для експорту
газу з України: Дашава — Київ — Москва, Шебелинка — Брянськ, Шебелинка —
Остро-гожськ — Москва, Дашава — Мінськ — Вільнюс — Рига. Три перших
газопроводи нині використовуються для поставок в Україну газу з
Росії та Туркменистану. Для газифікації країни були збудовані такі
газопроводи: Дашава — Дрогобич, Дашава — Стрий, Дашава — Долина — Львів,
Угорськ — Івано-Франківськ, Шебелинка — Харків, Шебелинка —
Дніпропетровськ — Кривий Ріг — Одеса — Кишинів, Шебелинка — Київ —
Краси-лів — західні райони України. З Прикарпаття йдуть газопроводи в
Польщу, Словаччину, Чехію. Через територію України прокладено
магістральні газопроводи з Оренбурга, Західного Сибіру, якими Росія
експортує газ у Західну Європу.

В Україні створено мережу продукте проводів: аміакопровід Тольятті —
Горлівка — Одеса, етиленопровід Чепіль (Угорщина) — Калуш.

Завершується спорудження газопроводів Торжок — Долина, Тула — Шостка —
Київ, Джанкой — Феодосія — Керч, Глібов-ське — Сімферополь —
Севастополь.

Мережею газопостачання охоплено близько 50% міських поселень і лише 8%
сільських поселень України, що дуже мало порівняно з європейськими
країнами.

В перспективі Україна повинна розширити кількість країн — постачальників
газу. Значна роль у цьому відводиться Ірану, який має величезні поклади
газу і зацікавлений у торгівлі з Україною. З метою вирішення цієї
проблеми можливе будівництво газопроводів в Україну через Закавказзя і
Північний Кавказ. Є й інші варіанти поставок газу з названих регіонів,
але уже морським транспортом для перевезення газу у зрідженому
(скрапленому) вигляді.

4. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ТРАНСПОРТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Проблеми подальшого розвитку транспортного комплексу пов’язані з
реформуванням інших галузей, оскільки обсяги продукції промисловості,
сільського господарства, будівництва та торгівлі Ігреважно і визначають
завантаженість транспортної системи.

Актуальною проблемою транспортного комплексу України є незадо- вільний
стан його виробничої бази. Тому у перспективі приориетним напрямом
технічної політики щодо транспорту має бути оновлення його рухомого
складу на основі розвитку вітчизняного транспортного машинобудування.
Поряд з цим для створення системи інтермодальних перевезень
передбачається нала-годження виробництва спеціалізованих технічних
засобів — конвейнерів, змінних кузовів, платформ для перевезення
автопоїздів. У перспективі планується здійснити поступовий перехід на
нові принципи організації та управління транспортним процесом основі
новітніх інформаційних технологій та сучасного маркетингу, запровадження
автоматизованих центрів управління до-гавкою вантажів.

В цілому формування і розвиток національної транспортної истеми України
потребує ефективного державного регулювання Ііяльності транспортних
підприємств за такими напрямами: створення ринку транспортних послуг;
забезпечення технологічної та екологічної безпеки транспорту;
активізація міжнародної діяльності транспортних підприємств. Процес
реформування транспортного комплексу України передбачає посилення
контролю з боку держави за використанням І антажної бази вітчизняного
морського флоту країни як галузі транспортного комплексу з певним
валютним ресурсом. Надзвичайно важливим для активізації діяльності
транспортних підприємств України є створення власної інформаційної бази
щодо кон’юнктури світового фрахтового ринку.

Література

1. Афанасьев Л. Л., Островский Н. Б., Цукерберг С. М. Единая
транспортная система й автомобильньїе перевозки. — М.: Транспорт,
1984.—335с.

2. Голиков А. П., Олійник Я. Б., Степаненко А. В. Вступ до економічної і
соціальної географії: Підручник. — К.: Либідь, 1997. — С. 199—206.

3. Зкономические проблеми развития транспорта / Под ред. А. А.
Митаишвили. — М.: Транспорт, 1982. —231 с.

4. Пащенко Ю., Давиденко А. Розвиток, модернізація транспортної системи
України // Економіка України. — 1998. — № 9. — С. 45—52.

5. Пащенко Ю., Давиденко А. Розвиток міжнародного транспортного
сполучення України // Економіка України. — 1999. — № 5. — С. 47—55.

6. Пащенко Ю. Є., Давиденко А. М., Чернюк Л. Г. Перспективи розвитку
транспортного комплексу. — К.: Либідь, 1998. — 40 с.

7. Розміщення продуктивних сил: Навчальний посібник / За ред.
В.В.Ковалевського, О. Л. Михайлюк, В. Ф. Семенова. — К.: Либідь, 1996,
—С. 369—386.

8. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Є. П. Качана. К.:
Вища школа, 1998.— С. 191—208.

9. Транспортний комплекс УкраиньІ: Зкономика, организация, раз-витие:
Сб. науч. трудов. / За ред. Цветова Ю. М. — К.: ИКТП — Центр, 1995.
—198с.

10. Транспорт УкраиньІ: Справочник. — Одесса: Судоходство, 1997. — 140с.

16. БУДІВЕЛЬНИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ

1. Сутність, структура і роль в народногосподарському комплексі України.

2. Промисловість будівельних матеріалів України: структура, особливості
розміщення і розвитку.

3. Будівництво України: особливості розміщення і розвитку.

1. СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА І РОЛЬ

В НАРОДНОГОСПОДАРСЬКОМУ КОМПЛЕКСІ УКРАЇНИ

Будівельний комплекс — це сукупність галузей матеріального виробництва і
проектно-пошукових робіт, які забезпечують капітальне будівництво. До
складу будівельного комплексу входять такі галузі матеріального
виробництва: будівництво, промисловість будівельних матеріалів,
виробництво будівельних конструкцій і деталей.

У ряді наукових досліджень структура будівельного комплексу розуміється
більш широко: до нього включається також будівельне і дорожнє
машинобудування, спеціальна інфраструктура (науково-дослідні і
дослідно-конструкторські організації, вищі і середні спеціальні
навчальні заклади, професійно-технічні училища, курси з підготовки
будівельних кадрів; банківські установи, які фінансують будівництво;
організації по матеріально-технічному забезпеченню підприємств, які
входять до комплексу; спеціалізований транспорт).

Будівництво охоплює всі регіони країни. Потужні будівельні організації
створені у великих містах. Так, у Києві діють холдінгова компанія
«Київміськбуд», спеціалізовані будівельні організації по монтажних
роботах, транспортному, нафтогазовому, водогосподарському будівництву.
Великий обсяг різноманітних будівельних робіт виконують енергетики:
створені проектно-пошукові інститути галузевого профілю (чорної
металургії, хімії та ін.).

Нині виробництво будівельних матеріалів більше ніж наполовину
зосереджено в рамках будівельної індустрії, тобто в системі підрядних
будівельних організацій. Таким чином, будівельна індустрія і
промисловість будівельних матеріалів дуже тісно взаємодіють між собою,
формуючи специфічні індустріально-будівельні територіальні сполучення.

Сучасне життя суспільства без ефективного функціонування будівельного
комплексу просто неможливе. Рівень його розвитку впливає на формування
пропорцій і темпів розвитку галузей народного господарства, розміщення
продуктивних сил і розвиток регіонів. Будівництво створює нові і
реконструює діючі основні фонди (будівлі і споруди, призначені для всіх
видів виробничої і невиробничої діяльності людей). Від розвитку цієї
галузі залежить будівництво житла, створення нових міст і сіл, окремих
мікрорайонів, постійна реконструкція житлових фондів, будівництво
промислових і сільськогосподарських підприємств, транспортних об’єктів,
лікарень, шкіл, торгових центрів тощо, будівельний комплекс підтримує в
належному стані обороноздатність країни, створює передумови для
зростання виробництва в усіх галузях господарства.

Будівельний комплекс як одна з найбільш капіталоємних і диференційованих
виробничих систем справляє вагомий вплив на визначення темпів, масштабів
і розміщення виробництва. Тому при розміщенні капітального будівництва
враховується наявність будівельної організації в регіоні. В той же час
слабкість будівельної бази стримує тут промислове будівництво, створення
великих комбінатів, галузевих і територіально-виробничих комплексів,
фондоємної важкої промисловості, які потребують великих обсягів робіт з
капітального будівництва.

2. ПРОМИСЛОВІСТЬ БУДІВЕЛЬНИХ МАТЕРІАЛІВ УКРАЇНИ: СТРУКТУРА, ОСОБЛИВОСТІ
РОЗМІЩЕННЯ І РОЗВИТКУ

Необхідність постійного здійснення капітального будівництва визначає
велике значення промисловості будівельних матеріалів. Найбільш важливими
її підгалузями є: виробництво стінових матеріалів, цементна
промисловість, видобуток і первісна обробка мінерально-будівельних
матеріалів, склоробна промисловість, виробництво облицювальних,
оздоблювальних матеріалів, виробництво санітарно-технічних виробів. Для
більшості підгалузей за-Ьною сировинною базою є нерудні корисні
копалини, багато з зустрічаються повсюдно. За останній час у виробництві
будівельних матеріалів все ширше стали використовуватися вторинні
ресурси, відходи інших галузей промисловості — доменні шлаки, зола
електростанцій та ін. Швидке зростання капітального будівництва
викликало необхідність індустріалізації будівельного виробництва з
виготовленням на спеціалізованих заводах чрних залізобетонних
конструкцій і деталей.

Розміщення промисловості будівельних матеріалів визначається переважно
обсягами будівельно-монтажних робіт за економічними районами районами.

Розповсюдженість сировинних ресурсів, дешевизна і вантажомісткість
сировини і готової продукції, масовість і повсюдність їх використання
обумовлюють одночасне тяжіння виробництва і до сировини, і до споживача.

Значення сировинного і споживного факторів для різних галузей, стадій
технологічного процесу і типів підприємств є неоднаковим. З цієї точки
зору можна розрізняти:

• галузі переважно сировинної орієнтації — перш за все це ервинна
обробка природних будівельних матеріалів (граніту, мармуру, бутового
каменю та ін.), а також виробництво цементу, егли, азбоцементних і
шиферних виробів, вогнетривких матеріалів, скла, керамічних труб, гіпсу,
вапна та ін.;

• галузі з орієнтацією переважно на споживача — виробництво бетону,
залізобетонних виробів і конструкцій, м’якої покрівлі,
санітарно-технічних виробів та ін.

Видобуток будівельних матеріалів, їх транспортування, виробництво
будівельних металів і, нарешті, саме будівництво є джерелом забруднення
повітря (наприклад, пил і гази при виробництві цементу) і порушення
землі (відкриті розробки). Тому у великих центрах розміщення галузі
(особливо цементної) є потреба у проведенні системи заходів з охорони
навколишнього середовища. Промисловість будівельних матеріалів об’єднує
кілька тисяч підприємств, які розташовані в усіх областях України.
Найпотужнішими центрами промисловості будівельних матеріалів є Київ,
Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Донецьк,
Маріуполь.

Цементна промисловість. Це матеріаломістка галузь, тому цементні заводи
розміщуються в районах видобутку сировини. Найбільші центри цементного
виробництва України — Амвросіївка, Краматорськ, Єнакієво (Донецька
обл.), Кривий Ріг, Дніпро-дзержинськ, Дніпропетровськ (Дніпропетровська
обл.), Балаклея (Харківська обл.), Миколаїв (Львівська обл.), Здолбунів
(Рівненська обл.), Ямниця (Івано-Франківська обл.),
Кам’янець-Поділь-ський (Хмельницька обл.), Бахчисарай (Автономна
Республіка Крим), Ольшанка (Миколаївська обл.), Одеса.

Виробництво збірного залізобетону і залізобетонних конструкцій.
Виробничі потужності галузі тяжіють до великих промислових центрів і
вузлів, а також до населених пунктів зі значним обсягом житлового і
цивільного будівництва.

В країні діє 25 виробничих об’єднань по виготовленню комплектів збірних
залізобетонних конструкцій і деталей, основними з яких є Харківське,
Львівське, Криворізьке, Луганське, Сумське. Домобудівні комбінати
розміщені в усіх областях країни (найбільш потужні комбінати зосереджені
в Києві, Донецьку, Луганську, Запоріжжі, Одесі).

Виробництво будівельної цегли. Оскільки сировина для її виготовлення є
майже всюди, розміщення цих виробництв орієнтується на споживача. Великі
центри виробництва будівельної цегли — Київ, Харків, Дніпропетровськ,
Запоріжжя, Львів, Чернігів, Івано-Франківськ, Слав’янськ, Бахмут. Багато
цегельних заводів споруджено в сільській місцевості.

В будівництві використовується продукція склоробної і фарфоро-фаянсової
промисловості. Забезпечує виробництво необхідними матеріалами (фарбою,
лінолеумом, пластмасою, смолами тощо) хімічна промисловість. У табл. 47
наведені дані про обсяги виробництва в Україні найбільш важливих
будівельних матеріалів.

Таблиця 47

ОБСЯГИ ВИРОБНИЦТВА БУДІВЕЛЬНИХ МАТЕРІАЛІВ В УКРАЇНІ

у 1985—1997рр.*

Найменування продукції

1985

1990

1995

1996

1997

Цемент, млн. т

22,4

22,7

7,6

5,0

5,1

Азбестоцементні листи (шифер), млн. умовних плиток

1361

1463

531

383

453

Збірні залізобетонні конструкції і вироби, м3 21,5

23,3

5,6

3,0

2,6

Будівельна цегла, млрд. шт. умовної цегли 9,0 10,5 4,3 2,8 2,4

Статистичний щорічник України за 1997 р. — К.: Українська енциклопедія,
1998. —С. 124—126.

3. БУДІВНИЦТВО УКРАЇНИ: ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ І РОЗВИТКУ

Будівництво характеризується тривалим виробничим циклом, хомими
територіальне закріпленими об’єктами, які зводять промислові будинки,
жилі будинки, електростанції, трубопроводи тощо, а також високою
залежністю виробництва від географічних умов.

У процесі спеціалізації виділились окремі види будівництва — промислове,
транспортне, житлове, водогосподарське та ін. При розміщенні об’єктів
капітального будівництва слід вра-ївувати наявність будівельної
організації, вирішуючи питання доцільності розміщення ще на допроектній
стадії. Найважливіші актори, на основі яких обираються райони і пункти
будівництва — це трудовий, сировинний, паливно-енергетичний, водний ін.
Значний вплив на будівництво чинять кліматичні особливості різних
регіонів. Вони впливають, перш за все, на сезонність відкритих
будівельних робіт. При виборі конкретних майданчиків для будівництва
промислових підприємств, при спорудженні доріг, транспортних і
гідротехнічних об’єктів важливе, а нерідко і вирішальне значення
набувають такі географічні умови, як рельєф місцевості, грунти і
грунтові води, карстові явища, сейсмічність, які в тій чи іншій мірі
впливають на вартість будівництва і його організацію.

Чисельність зайнятих у будівництві України досягла більше ніж млн. чол.
Капітальні вкладення складали в 1995 р. 16,1 млрд. грн., 1996 р. — 12,6
млрд. грн., причому близько 60% з них припадає об’єкти виробничого
призначення, а решта — на невиробничі об’єкти. У структурі капітальних
вкладень переважають будіве-та монтажні роботи — близько 60%, більше 30%
— устатку-нання, інструмент і інвентар, решта — інші капітальні роботи і
нитрати. Найбільші капітальні вкладення припадають на промис-Іовість і
житлове господарство.

Обсяг капітальних вкладень і відповідно будівельних та монтажних робіт є
диференційованим по областях України, що видно з даних, наведених у
табл. 48. У будівництві ринкові відносини розвиваються активніше, ніж
промисловості. В 1995 р. у недержавному секторі економіки перебували
73% загальної кількості будівельних організацій, кими виконано 71%
обсягу підрядних робіт, у тому числі акціонерними товариствами — 48%.

Таблиця 48

арківська 487 369 357

Херсонська 190 117 105

Хмельницька 325 209 225

Черкаська 274 173 123

Чернівецька 136 82 82

Чернігівська 276 186 133

м. Київ м. 875 697 689

м.Севастополь 80 44 39

* Статистичний щорічник України за 1 997 рік. — К. : Українська
енциклопедія, 1 998. — С. 206.

ЛІТЕРАТУРА

І. Довбенко В. Формування ринкового середовища в будівельному комплексі
// Економіка України. — 1995. — № 7. — С. 45—47.

2. Економіка будівельного комплексу: Навчальний посібник / За ред. П. Ф.
Жердецького та ін. — К.: Вища школа, 1992. — 271 с.

3. Задорожна О. Соціальні аспекти інвестування житлового будівництва //
Економіка України. — 1997. — № 3. — С. 91—93.

4. Кухленко О. Можливі моделі приватизації підрозділів будівельного
комплексу // Економіка України. — 1995. — № 1. — С. 42—47.

5. Кухленко О. Будівельний комплекс в умовах нової інвестиційної
політики // Економіка України. — 1996. — № 12. — С. 35—41.

6. Размещение производительньїх сил / Под ред. В. В. Кистанова, Н. В.
Копьілова. — М.: Зкономика, 1994. — 589 с.

7. Розміщення продуктивних сил України / За ред. Є. П. Качана. — К.:
Вища школа, 1998. — 376 С.

8. Сербія Ю. Приватизаційні процеси в будівельному комплексі //
Економіка України. — 1994. — № 4. — С. 3—10.

9. Симоненко В. Інвестиційна політика: регіональний аспект // Економіка
України. — 1996. — № 4. — С. 33—38.

17. ХІМІЧНИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ

1. Сутність, роль і місце в народногосподарському комплексі України.

2. Фактори розміщення і розвитку.

3. Сировинна база хімічної промисловості України.

4. Сучасний стан та особливості розміщення комплексу хімічних виробництв
України.

5. Проблеми і перспективи розвитку комплексу хімічних виробництв
України.

1. СУТНІСТЬ, РОЛЬ І МІСЦЕ

В НАРОДНОГОСПОДАРСЬКОМУ КОМПЛЕКСІ УКРАЇНИ

Хімічний комплекс — один з провідних у структурі сучасної економіки. Від
його розвитку, як і від розвитку машинобудування, значною мірою залежить
науково-технічний прогрес. Комплекс хімічних виробництв виготовляє
продукцію для всіх основних галузей промисловості, транспорту,
сільського господарства, оборони, побутового обслуговування та інших
сфер діяльності. Він істотно впливає на рівень і темпи розвитку
економіки в цілому.

Структура хімічного комплексу досить складна. До його складу входять ряд
спеціалізованих галузей, що використовують різну сировину, виготовляють
дуже широкий асортимент продукції і об’єднуються між собою загальною
технологією. Як правило, виділяють основну (неорганічну) хімію, хімію
органічного синтезу, гірничохімічну промисловість, фармацевтичну
промисловість, мікробіологічну промисловість, побутову хімію. Провідне
місце за обсягом виробництва, в тому числі за випуском кінцевої
продукції, займають основна хімія і хімія органічного синтезу.

Використання хімічної продукції в промисловості дає змогу виготовляти
значну кількість високоякісних виробів, не