.

Кремень – Політологія (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
2 212887
Скачать документ

Кремень – Політологія

ПЕРЕДМОВА

Політика є особлива сфера життєдіяльності людини. І так як не всі люди
сіють хліб, виготовляють машини або співають на сцені, не всі займаються
і політикою. У деяких людей просто немає до політичної діяльності
зацікавленості, інтересу, частина людей не займається політикою тому, що
не вистачає часу, інші вважають політику «брудною справою» і тому
тримаються осторонь політики. Для декого політика є чимось таємним,
незрозумілим, надто високим, а вони вважають себе звичайними людьми. Та
політика завжди впливала і в сучасних умовах дуже впливає на життя
людей, держав, народів, бо політика від природи властива людині, як
істоті соціальній, здатній повноцінно жити і розвиватися лише в
суспільстві, лише у взаємодії з іншими людьми. Тим-то кожній людині,
незалежно від професії, фаху, потрібні політичні знання. Від того, яка
політична культура громадян, які взаємовідносини особи, суспільства і
держави, залежить якість, ефективність політичних рішень, урахування
інтересів різних соціальних спільностей і груп, їх участь у політичному
житті. Політичні знання – це частина загальної культури людства. Отже, в
сучасних умовах важливі пошуки форм і методів стимулювання політичної
свідомості, активності народу, сприяння духовному оновленню суспільства,
здійсненню глибинних державотворчих процесів. Особливо важливо
формування політично певної, провідної верстви – духовної і політичної
еліти, утвердження і поширення в суспільстві України культу державної
ідеї, вироблення, сформування цілісної системи ціннісних орієнтацій
суспільства. Зміцнення держави – соціального і політичного інституту
суспільства неможливо без духовної незалежності, без справжнього
суверенітету України.

Формування державних, суспільно-політичних і правових структур
демократичної держави України відбувається на базі давніх гуманістичних
традицій, звичаїв, менталітету українського народу, переосмислення і
засвоєння нагромадженого людського досвіду. Аспекти національного
відродження в сучасних умовах набирають першочергове значення. І
закономірно. По-перше, процес політичного національного відродження,
становлення демократичного громадянського суспільства, суверенної
правової держави відбувається в системі існуючих міжнародних відносин, в
умовах цілісності, взаємозалежності сучасного світу. Майбутнє суверенної
держави багато в чому залежить від державного статусу, політичного і
соціально-демократичного характеру соціально-інтегрованого суспільства в
світовій політичній системі, в світовій співдружності держав і народів.
По-друге, соціально-культурне відродження українського народу,
формування всіх етносоціальних відносин, принципів, визначається
ефективністю і раціональністю створюваних владних державних структур,
соціально-політичних інститутів, легітимністю, тобто визнанням законною
здійснювану ними політику.

В сферу політичного життя дедалі ширше залучаються економічні і
політичні сили, величезні маси людей. Реальністю повсякденного буття
стає інтенсивна політична соціалізація особи. Досягти моральної
консолідації і рівноваги духу народу, піднесення, звеличення його
гідності – одне з найважливіших завдань сучасності. Кардинальне
відродження не може бути успішним в XXI столітті без його глибокого
теоретичного обґрунтування, без подолання відчуженості між
інтелігентністю і професіоналізмом, зневажанням інтелектуальної праці і
падінням престижу знань, науки. Ще в Стародавній Греції доведено, що до
істини ведуть три шляхи: шлях повторення -найлегший шлях, шлях досвіду –
найтяжчий і шлях пізнання, усвідомлення – найблагородніший і
найоб’ємніший, неосяжний, неохоп-лений. Та в умовах невизнаності науки
і, насамперед, суспільствознавства, що виступає теоретичною базою
соціального життя, знаряддям, засобом, методом управління і передбачень,
прогнозів його розвитку, людині нелегко зрозуміти, з’ясувати повноту і
доцільність третього шляху до істини – пізнання. Сприймаючи кризи,
соціальні конфлікти в суспільстві як неминучість долі, людина ніколи не
зможе здобути духовну і матеріальну базу буття. Пропонований підручник
має на меті дати згусток знань про суспільство, про політичні події,
явища, процеси, збагнути їх суть і роль людини в політичному житті
суспільства, допомогти оволодіти основами науки про політику –
політологи.

Сучасна наука про політику – теоретичне відображення політичного життя,
політичної діяльності людей, політичних відносин і явищ, різноманітності
політичних процесів, наповнюючих зміст повсякденного життя суспільства,
з його колізіями, емоціями, почуттями людей. В умовах демократизації
суспільства наука про політику -найважливіший науковий орієнтир в морі
найрізноманітніших політичних явищ, політичних процесів, економічних,
соціальних, культурних перетворень. Саме в таких умовах доля кожної
людини залежить від рівня функціонування владних структур, політичних
інститутів, дієвості і обґрунтованості політичних рішень. Політичні
знання визначають можливість конструктивних сил і зосереджуються на
подоланні гострої кризи в економіці, соціальній, духовній і політичній
сферах суспільства, кризи всієї соціально-економічної та політичної
системи. Демократичні політичні формування ґрунтуються на природних
правах людини, на поважанні дотримання законів, стабільності політичного
порядку, свободі вибору ідей та переконань, терпимості до іншої думки,
суджень. Оволодіння основами політичної науки і демократичної культури –
одна з найважливіших гарантій успіху політичних і економічних реформ в
суспільстві, гуманізації політики. Адже будь-які соціальні зміни
починаються з свідомості людей. Та наука про політику не панацея від
всіх не однозначних і хворобливих проблем в усіх сферах суспільного
життя. Підручник базується, насамперед, на використанні системного
підходу до політики. Суть системного методу полягає у з’ясуванні
політики як цілісного, складного організаційно, саморегулюючого
механізму, невпинної взаємодії з навколишнім середовищем. Політичній
системі належить верховна влада в суспільстві. Знайомство з основами
науки про політику дасть можливість по-іншому подивитись на історичні
події і на сучасне політичне життя, відшукати логіку у взаємовідносинах
країн та народів. Оволодіння науковими знаннями створює умови гуманно,
із найменшими втратами здійснювати демократичні перетворення, формувати
ринкові відносини в економіці, вирішувати ефективніше, раціональніше
соціальні проблеми, будувати демократичне, соціально-інтегроване
суспільство, правову демократичну державу. Шлях до світлого, вільного
буття кожний народ проходить самостійно. І ніхто не ощасливить
український народ національним суверенітетом, демократією, високою
політичною культурою, якщо український народ сам не буде прагнути
вирішувати свої політичні і соціальні проблеми.

Опираючись на багатющий досвід історії, на загальнолюдські знання теорії
політики, історію політичних вчень, на величезну практику
національно-визвольного руху, можна знаходити оптимальні вирішення
політичних проблем, національного відродження, зберегти і помножити
інтелектуальні і матеріальні сили народу. У підручнику ставилась мета по
можливості ширше висвітлити багатющу спадщину історії політичних вчень,
становлення і розвиток сучасної науки про політику, розкрити в усій
різноманітності політичні традиції народу України, який відрізняється і
оригінальністю, і багатством думки, ідей, концепцій природного права,
суспільного договору, конституційних норм і становлення державності в
Україні, джерела якої сягають у сиву давнину століть, в становленні саме
української науки про політику, що розвивається у взаємодії і
взаємозв’язку з усіма соціально-політйчними вченнями в світі.

У вищих навчальних закладах України триває активний процес становлення
науки про політику політології, що дедалі більше і міцніше займає гідне
місце серед суспільно-політичних знань. Адже ще в античності вважалось,
ідо політика поряд з філософією – одна з важливих наук, а Арістотель
відводив політиці одне з провідних місць, вважаючи політику
найважливішою наукою, тому що її функції зв’язані з основною суспільною
метою – узгоджувати, регулювати спокій, творчу діяльність людей,
загальне благо з благом окремих індивідів і з допомогою управління
людським суспільним співжиттям. В підручнику ураховувалась необхідність
зміни політичної свідомості. Створеному міфічному баченню політичного
життя можна протиставити тільки таку політичну свідомість, яка
ґрунтується на висновках науки про політику, всіх наукових
політологічних шкіл і напрямків. Надавалась увага концептуальном}, а не
практичному аспекту науки про політику, виходячи з необхідності і
правомірності різноманітних за характером і змістом концепцій, поглядів
на політику.

Розуміння політики з позицій і концепцій, що склалися в науці про
політику – ось одне з важливих у викладі сучасних політичних процесів,
політичних явищ та ін. Ставилась мета відійти від застарілих понять
(ліві і праві, радикали і консерватори, демократія і тоталітаризм та
ін.), ввести інші характеристики, критерії поняття, в які вписались би
за змістом, історичною спрямованістю сучасні політичні сили.
Ураховувалось і те, що вивчення науки про політику невідривно від
вивчення історії України, всесвітньої історії, політичної історії XX
століття, соціальної філософії, політичної соціології, філософії
глобальних проблем сучасної цивілізації та ін. Підручник короткий за
викладом, йому характерне узагальнення проблем науки про політику, її
розвиток. Ставиться мета по можливості ознайомити з розвитком політичних
процесів в Україні, розкрити їх рушійні сили. Зрозуміло, в підручнику є
і недоліки, та в підготовці його виходили з того, щоб відсутня була
неузгодженість з Розумом, щоб не було лукавства у викладі подій, явищ
політичних процесів.

ЩО І ЯК ВИВЧАЄ НАУКА ПРО ПОЛІТИКУ?

Багатовікову історію мають традиції політичних знань. Вивчення будь-якої
науки починається із з’ясування: виникнення і розвитку науки, що і як
вона досліджує, які Ті найхарактерніші риси, місце і роль її в пізнанні
і перетворенні суспільства, дійсності. Оволодіння змістом, основними
положеннями, теоріями, концепціями, висновками політичної науки, її
законів і категорій і передбачає постійну опору на знання філософії,
політичної історії, політичної соціології, права, економічної теорії та
ін. Що вивчає наука про політику?

1. Політика – соціальне явище

Сучасне розуміння політики формується в процесі розвитку, існування і
зіткнення кількох підходів або позицій. Суть одного з підходів до
визначення політики зводиться до ідентифікації політики з соціальним
явищем влада. Найчастіше політику визначали і визначають як відносини з
приводу державної влади, її організації, напрямків діяльності. Окремі
філософи розуміють політику як сукупність воюючих між собою думок і
теорій, що стосуються основних принципів уряду або різних
адміністративних систем, що змагаються одна з однією за важелі влади,
заради найбільшого блага нації. Відомий соціолог Макс Вебер визначав
політику як прагнення брати участь у владі або впливати на розподіл її
між окремими групами всередині держави. Дехто з правознавців,
політологів вважають найістотнішим у політиці будову, устрій державної
влади.

Визначення політики через державну владу відрізняється предметністю з
орієнтацією на інструментальну особливість політики і на різні
характеристики через інститути, структури політики влади, використання
державної влади для реалізації певної мети. З розподілом влади в
державі, децентралізацією владних повноважень, розвиток партійних
систем, засобів масової інформації, багаточисленних і різноманітних
соціальних спільностей, груп, об’єднаних спільними інтересами,
потребами, змістом, політика, політичне життя уже не зводиться до
державної влади. Сфера політики охоплює не тільки владні структури, а
все, що відображає ставлення до них і володіння ними. Тим-то сфера
політики охоплює не тільки державу, але також партійні системи,
організаційні об’єднання, виборчу систему, типи і форми поведінки особи
з приводу ставлення до влади, процеси прийняття і реалізації рішень,
поширення та відтворення об’єднаних символів.

Отже, політика – особлива діяльність по управлінню державою,
суспільством, організаційна і регулятивно-контролююча сфера суспільства,
що здійснює управління економічною, правовою, соціальною, культурною,
релігійною сферами та ін. Поняття політика знайшло поширення під впливом
трактату філософа Стародавньої Греції Арістотеля про державу та форми
управління державою. Майже до кінця XIX ст. політика традиційно
розглядалась як вчення про державу, тобто як вчення про владу
інституційну, державного рівня. В сучасних умовах політика багатогранне
і складне явище в суспільному житті. Є такий вислів: якщо сучасна людина
не цікавиться політикою, то політика між тим цікавиться людиною. Такий
вислів склався в процесі спостереження за тенденціями, що формують облік
сучасного суспільно-політичного життя, високим ступенем організації
суспільства, ускладненням суспільних процесів і прискоренням темпів їх
змін, дедалі більшим підкоренням активності і діяльності індивідів
колективній меті. Адже життя людини як людини суспільної, соціальної,
завжди життя політичне. Можливо, тільки первісно-общинні племена вільні
від політики як соціального явища. Але навіть спільне полювання, не
кажучи уже про міжплемінні контакти, в чомусь мали політичний характер.
Сучасне життя суспільства, всі його сторони – праця, побут, дозвілля,
соціальна активність – пройняті політикою, забарвлені в політичні
кольори. І навіть ті здорові сфери життя (музика, спорт, та й просто
фізична праця, де здавалось би політикою і не пахне) насправді ж не
вільні повністю від політики. В минулому навіть «амурні пригоди» не раз
ставали предметом обговорення і осуду на політичних зібраннях.

Справді ж, всюди в людських відносинах можливо виявити політику, але в
людських відносинах не все, мабуть, можливо звести до політики. Ще на
початку XX ст. політиці приписувалась роль «нічного вартового» свободи і
абсолютно вільної діяльності індивідів. В сучасних умовах нема людини,
яка б не могла сказати, що вона перебуває поза радіусом дії політики.
Навіть якщо людина вважає себе аполітичною, вона змушена визнавати і
водночас поважати рішення політичних влад. Політика – необхідність і
водночас потреба сучасної людини, політика стала дороговказом і водночас
обмеженням будь-яких дій людини в усіх сферах суспільного життя. Знання
політики відповідає інтересам кожної людини, яка прагне зрозуміти,
усвідомити своє місце і роль в суспільстві, в світі, повніше,
ефективніше задовольнити свої потреби у співдружності з іншими людьми,
виявити вплив на вибір мети і засобів її реалізації в державі. Не
розуміти політику, свідомо відмежовуватись, відгороджуватись від неї,
отже, викликати негативні наслідки, що ведуть до відчуження, до загрози
основам біологічного існування людства.

Що ж таке політика.

За визначенням великого лексикографа Володимира Даля, – наука державного
управління, це і участь в справах держави, напрям діяльності держави,
певні форми, мета, завдання, зміст діяльності держави. Сфера політики
охоплює питання державного устрою, управління країною, керівництво
соціальними спільностями: класами, різними суспільними групами людей,
політичну боротьбу політичних партій, політичних рухів та ін. У політиці
знаходять відображення корінні, життєві інтереси соціальних спільностей,
класів. Відомий соціолог Макс Вебер писав, що «поняття політики має
надзвичайно широкий сенс і охоплює всі види діяльності самостійного
керівництва: говорять про валютну політику банків, про дисконтну
політику імперського банку, про політику профспілки під час страйку;
можна говорити про шкільну політику, політику міської або сільської
общини, політику розумної дружини, яка прагне управляти своїм
чоловіком». Та треба відмітити, що управління здійснюється не в пустому
просторі, не святим духом живе політика – надбудова, що визначає базу.

У філософській енциклопедії дається визначення: політика – сфера
діяльності, зв’язана з відносинами між класами, націями та іншими
соціальними спільностями, ядром яких виступає проблема завоювання,
утримання і використання державної влади. Зміст політики визначається
інтересами класу або союзу класів. Будь-яка суспільна проблема має
політичний характер, якщо її вирішення прямо або опосередковано зв’язано
з проблемою влади. Політика – практичні відносини, ідеологія, що
визначається рухом економічних процесів і виступає надбудовою над
економічною базою суспільства. Економічні інтереси врешті-решт
виступають як соціальна причина політичних дій. Політика – концентроване
відображення не тільки економічних, але й інших потреб соціальних
спільностей, класів, соціальних верств, має істотний вплив на всі
структурні елементи надбудови. В таких визначеннях політики не надто
ясно з’ясовано її суть. Ще в кінці XIX ст. американський політик Роберт
Лафоллет твердив, що політика – це економіка в дії. Звичайно, під
політикою розуміють не тільки якусь більш або менш самостійну (не
економічну) сферу суспільного життя, але й процес певних взаємовідносин
між різними суб’єктами політики державою і громадянином, соціальними
спільностями: класами, націями, політичними партіями. Макс Вебер завжди
визнавав, що «політика означає прагнення до участі у владі, або впливати
на розподіл влади чи то між державами, чи то всередині держави, між
спільностями людей, яких держава спілкує, об’єднує». Ідея влади широко
відома з найдавніших часів.

У питанні визначення поняття політика в суспільствознавстві Заходу
сформувались дві основні позиції.

Одна з позицій – традиційна. Політика визначається через суть і зміст
діяльності держави, через участь людей в здійсненні або опануванні
державної влади. Політика – наука про державу більш давня і водночас
більш близька до здорового глузду. Політика як наука бере початок з
Арістотеля, для якого політика є вивчення управління містом (полісом),
державою. Розвиток національних держав посилило таку позицію у
визначенні суті політики, як соціального явища і науки. Політика –
пізнання всього, що має стосуватися мистецтва управляти державою і вести
стосунки, зв’язки з іншими державами. Найпоширеніша на Заході концепція
політичної соціології визначає політику як науку про владу, про
управління, про авторитет, про командування в усіх людських спільностях
і соціальних групах, а не тільки у національному суспільстві (Макс
Вебер, Моріс Дювер-же, Гарольд Лассуел, Роберт Даль та ін.). Політика
створює особливу сферу суспільного життя, яку точніше іменувати
державно-владною і реалізується в ній. Вплив політики на економіку,
культуру і вплив економіки на політику та ін. розглядається як взаємодія
різних сфер суспільного життя.

Друга позиція. Політика визначається як певний вид соціальної
діяльності, не обов’язково зв’язаної з державною владою Фяц, політологів
Заходу вважають, що політика є спосіб з’ясування і упорядкування
суспільних справ, що особливо стосуються розподілу дефіцитних ресурсів,
принципів, за якими здійснюється розподіл ресурсів, засобів, завдяки
яким люди або соціальні спільності мають і тримають контроль над
ситуацією. Влада і держава, в межах другої позиції погляду на політику,
не розглядаються апріорно як щось відмінне від влади та інших соціальних
спільностей людей, якщо відмінність і є то порівняне вивчення влади в
усіх соціальних спільностях людей, дає можливість їх виявляти. Це
означає, що політика є, насамперед, суспільна діяльність, звернена на
соціальні і матеріальні взаємовідносини людей, одержуючи різноманітні
відображення у різних сферах і постійно змінюються. Аналізуючи політику
як соціальне явище, варто мати на увазі, що в суспільстві з складною
соціальною структурою і за наявності публічної влади – держави, важко
знайти явища і процеси абсолютно вільні від політичних відтінків,
оскільки більшість з них зв’язано з інтересами тих або інших соціальних
спільностей, верств, класів, що борються за завоювання або утримання
влади. Інша справа, міра «політичності» є різною. Найсильніша міра
«політичності» в сфері законодавчій і виконавчій діяльності органів
державної влади, в органах, що забезпечують національну безпеку, а також
в діяльності політичних партій, суспільно-політичних рухів, масових
громадських і суспільних об’єднань та деяких професійних спілок творчих
добровільних товариств.

Отже, визначення поняття і суті політики дають можливість зробити
висновок, що політика не створює особливу сферу суспільного життя, але й
не заперечує наявності власної державно-владної сфери, інтегрує різні
сторони явищ, але й не зводиться до жодного з них. Політика має свою
якісну визначеність, складність і багатогранність. Політика, по-перше,
наука державного управління, по-друге, види, наміри і мета владних
структур та їх дії нерідко приховують інші, взагалі самобутні образи,
способи дії. Політик -розумний і спритний (не завжди чесний) державний
діяч, скритна і хитра людина, яка вміє схиляти всі діла на свій бік, на
свою користь, до речі, може і вчасно збрехати заради досягнення мети.
Але якщо розглядати політику як участь в справах держави, визначення
форм і завдань, змісту діяльності держави, якщо визначати політику як
відносини між соціальними спільностями, класами, націями, і якщо
визначати політику як концентроване відображення економіки, то в усіх
визначеннях виділяються різні аспекти політики, що свідчать про
багатство змісту поняття політика і його інтегрований характер.

Функціонування політики в суспільстві, її суспільне буття визначається
суспільством, державою, владою і змістом, суттю самої політики,
універсальними і незмінними властивостями або принципами її існування,
що склалися історично. їх сукупність і взаємні відносини становлять
основу суспільного буття політики. Суспільне буття політики визначається
двояко: загальними властивостями політики, що склалися історично і
конкретними умовами суспільного життя і розвитку, реальними
властивостями самої політики, суспільствами і особливостями їх розвитку.
Універсальні властивості політики: функціонування політики в межах
специфічного політичного процесу – одного з суспільних процесів чітко
визначеної структури (замкнутого суб’єктом процесу і його об’єктом –
метою). Імовірнісний характер такого політичного процесу і політики
неминучий: неповний і умовний характер інформації, необхідної для
проектування і реалізації політики, імовірнісні і інформаційні фактори
обумовлюють можливість політичних ілюзій і утопій – постійних супутників
політики і водночас обов’язкова актуалізація політики, її орієнтація на
першочергову і необхідну мету та раціоналізація, прагнення
найефективніших рішень проблем. Мова йде, зрозуміло, про політику, що
реально спрямована на досягнення бажаних результатів. Отут-то політика
виступає як процес, що визначає мету, як царство мети, доцільності
діяльності, що здійснюється в декількох напрямках і аспектах:
загальноісторичному, тому що політика різних епох відрізняється змістом,
метою, учасниками політичного процесу. Політика – перша в історії
глибока соціальна революція, що змінила загальний напрям су тільного
розвитку, поклала початок економічному суспільству, де економічний
інтерес, надбання і нагромадження багатства – головна мета і основний
рушій особистої і суспільної активності людей. У визначенні суті
політики виходили з того, що суспільство формується в процесі спільної
діяльності і творчості людей, обміну між ними.

Звичайно ж, основне покликання і призначення держави та її політики є
саме досягнення урівноваження стабільності існуючого суспільного устрою.
Якщо ж суспільний устрій перестає відповідати об’єктивним потребам
прогресу, то держава і її політика стає гальмом розвитку і виникає
потреба в перетвореннях (політична революція). Ось чому поняття
політика, політичне, що часто використовуються далеко не однозначно при
визначенні предмету науки про політику -це чітке наукове розуміння
природи політичного і науки про політику -політології – теоретичне
відображення політичної сфери суспільного життя, на відміну від
економічної, соціальної, ідеологічної, духовної та ін. Політологія – це
наука, що аналізує і характеризує політику, насамперед, як науково
обґрунтовану діяльність політичних партій, суспільно-політичних і
громадських рухів, об’єднань, товариств та державних політичних
інститутів, що випливає з самого повсякденного життя людей та
суспільства.

2. ПРЕДМЕТ ТА МЕТОД НАУКИ ПРО ПОЛІТИКУ

Що таке наука про політику?

Наука про політику – сукупність знань про політику, створених системою
спеціалізованих наук і наукових предметів, що вивчають політичні явища
та політичні процеси. Наука про політику становить водночас частину
найзагальнішої системи політичних знань, з яких і сформувалась наука про
політику. Ці знання склалися з знань політичної філософії, з знань науки
про соціальне “життя, суспільство, емпіричних методів пізнання політики.
Одним з факторів, що визначають появу специфічної професійної науки про
політику, стала наполеглива суспільна потреба в науковому пізнанні
політики, її раціональної організації, механізму її формування,
ефективного управління державою з тим, щоб відійти від інтуїтивного
розуміння політичних проблем і замінити або доповнити його науковим та
постійним ускладненням самої політики, функції влади, розширенням
масштабів політичного процесу. Формування науки про політику сприяло
розвитку самого політичного знання в процесі руйнування початкового
синтезу філософського, наукового та емпіричного, дослідного знання про
політику, диференціації єдиної політичної думки та ін.

Фактором, що сприяє формуванню науки про політику, стає спільний процес
становлення наукового пізнання світу та суспільства, що йде як розклад
натурфілософії, а також появи природних наук та диференціації
об’єднаного філософського знання про природу людини і устрій спільного
життя людей, політику і владу. І Іаука про політику розгалужена галузь
знань, що включає політичну теорію (історія та філософія політики),
теорію політичних інститутів та політичних процесів, порівняльні
політичні дослідження, теорію міжнародної політики, прикладні політичні
дослідження та ін. Політика – не лише наука, але й певне мистецтво –
мистецтво управління суспільством. Політичне життя – настільки складний
процес, в ньому взаємодіють стільки факторів і умов, що людина
часто-густо неспроможна раціонально передбачити всі напрями її
поворотів, угадати наперед точний час і масштаби політичних подій,
особливо важко це зробити в період криз, масових суспільних потрясінь.

Наука про політику – галузь наукових знань, що вивчає політичне життя,
політичні відносини, політичну владу і політичну систему, політичні
явища та події, закономірності їх розвитку і прояв їх в суспільстві.
Теорія політики – це, по суті, наука про політику, найза-гальніші
закономірності, спільні властивості, принципи політичних відносин,
формування, функціонування і розвиток влади в сучасному суспільстві,
відносин, що виникають і існують між людьми на основі і з приводу
суспільної влади. Сучасна теорія політики опирається на сучасні теорії
індустріального, постіндустріального, інформаційного суспільства, теорії
і концепції філософії про суспільство, теорії політичної соціології та
економічну теорію. Політологи України вважають, що теорія політики – це
різноманітна галузь знань, орієнтована на вивчення великомасштабних
політичних явищ і подій (зразки і суб’єкти державної і політичної
системи, еліти і лідерство, демократія і права людини, тоталітаризм і
плюралізм). У вузькому розумінні науку про політику можна звести до
з’ясування психології управління суспільством, вирішення проблем
економічної та соціальної сфери.

У становленні науки про політику важливу роль відіграє, по-перше,
багатоманітність, єдність і суперечливість сучасного світу. Швидкість
політичних перетворень, що відбуваються в світі, не йде ні в яке
порівняння з тими подіями, що відбувалися раніше. Світ став свідком
багатої різноманітності нетрадиційних шляхів утворення національних
держав, величезної кількості різнотипових міждержавних відносин. Форми
людських відносин у сучасному світі перебувають на найрізноманітніших
етапах розвитку соціально-економічного, політичного і культурного життя,
починаючи від племінних спільностей, для яких експерти ще не придумали
загальноприйнятого політичного терміна, до вищих етапів політичної
організації суспільства. Диференціація міжнародного суспільного,
політичного життя супроводжується інтегративними політичними процесами,
створенням об’єднань держав, блоків, співдружностей і організацій та ін.
По-друге, сам процес розвитку теоретичних знань про політику та
політичні відносини, політичні інститути, становлення політичної науки,
як самостійної форми знань. Невпинний потік політичної інформації,
швидкість якої значно перевищує можливості раціонального опрацювання
даних, а, отже, їх перетворення в наукові знання, широке впровадження і
використання комп’ютерів, багаторазове нашарування даних проблем
викликає до життя нові тенденції, зокрема, певні труднощі аналізу
розвитку політичної думки. По-третє, політизація сучасного світу,
зростання політичної культури громадян. По-четверте, необхідність
розвитку науки про політику викликається зосередженням зусиль на
теоретичному аналізі істотних політичних систем, намаганням знайти нові
форми її розвитку і удосконалення. В сучасних умовах різноманітність
політичних систем, звуження політичних відносин значно підвищують роль
політики та ін. Звичайно ж, політика – соціальне явище, що інтегрує всі
суспільні науки в певну цілісну систему.

Питання про об’єкт і предмет науки має предмет і об єкт тоді, коли за
системою тих або інших знань визнається статус науки, тобто такої
теорії, де відображаються закономірності реальної дійсності, процесів,
розроблено загальні поняття (категорії), сформульовано принципи
застосування знань (використання закономірностей) в практичній
діяльності. Уява про предмет і об’єкт науки про політику сформувалась
лише на початку XX ст. після того, як склалась певна система стійких
політичних цінностей і стала розвиватися суспільна і академічна потреба
в систематичному вивченні політики. В різних країнах розуміння предмета
політичної науки складалось далеко неоднаково. Національні особливості
розвитку соціальної думки в окремих країнах виявились настільки
значними, що і в сучасних умовах в світі немає єдиного розуміння
предмета науки про політику. Та в усіх випадках основу проблем науки про
політику становить узагальнення національного політичного досвіду у
співвідношенні з загальноцивілізаційними політичними досягненнями і
особливостями політики в інших країнах. В країнах Європи та США наука
про політику вичленяється з державознавства та правознавства. В
Німеччині процес становлення науки про політику зв’язаний з формуванням
і розвитком так званої «правої школи». В Англії серйозний імпульс
формуванню науки про політику надало створення в кінці XIX ст.
Лондонської школи економіки і політичних наук. У Франції наука про
політику народилась на перехресті державознавства, політичної історії та
соціології. З кінця XIX ст. в США інтенсивне оформлення науки про
політику сталося зі створенням при Колумбійському коледжі школи
політичної науки. Якщо в Західній Європі та США процес
інституціоналізації політології мав постійний, невпинний характер, то в
Україні, Росії та інших країнах Співдружності у зв’язку з соціальними
процесами, катаклізмами, що відбувалися, тільки формується наука про
політику.

Предметом науки про політику є влада, головна функція якої розподіл
ресурсів, забезпечення загального порядку. Наука про політику покликана
займатися вивченням факторів політичного впливу, пошуку шляхів
стабілізації політичної системи. Предметом науки про політику є не
спільні закони, а специфічні проблеми і окремі політичні інститути,
вивчення процесів і механізмів того, як люди використовують політичні і
соціальні інститути, що регулюють їх спільне життя і вивчення людей, які
приводять в рух інших. Цінність науки про політику полягає в аналізі
стійких тенденцій, що повторюються, а також процесів, узагальненні
широкого досвіду політичного розвитку, виявленні і поширенні
загальноцивілізаційних цінностей, перспективних напрямків, перетворень
їх в національне надбання, стійкі риси способу життя.

Сучасний зміст політики, як особливої форми діяльності, принципово
відрізняється від стародавньогрецького, її тлумачення, коли під
політикою розуміють все багатоманітне життя суспільства з її
економічними, духовними і владними аспектами. Те ж саме стосується і
понять демократія, лібералізм, конституціоналізм, ідеологія. Предметом
теорії політики є політика, з її структурними і функціональними
особливостями. Суть теоретичних досліджень політики ~ у виявленні вимог
стійкості, змін тенденцій при збереженні повної політичної стабільності.
Предмет політичної соціології становить політичні відносини в їх зв’язку
з інтересами, статусом і свідомістю індивідів і соціальних спільностей.
Предмет науки про політику є політична система суспільства, політичні
дії і явища, політичні відносини між соціальними спільностями та
державою, між державами та ін. І хоча предмет науки про політику має
широкий аспект, все ж основна ланка – держава. Дехто з політологів
вважає, що предмет науки про політику це влада великих соціальних
спільностей. Прагнення оволодіти владою і зберегти безпосередню або
опосередковано зв’язану з суперечностями і конфліктами, що виникають між
і всередині соціальних спільностей людей з приводу розподілу
матеріальних благ та ін. Тут є ототожнення політичної і державної влади.
Є і типи визначення предмета науки про політику. Багато міркувань і
думок про політику як соціальне явище висловили ще в античності Платон,
Арістотель, Ціцерон, а пізніше Макіа-веллі, Бекон, Гоббс, Локк,
Монтеск’є та ін., підкреслюючи, що політика – складне явище, одна з
головних сфер суспільного життя. Сучасні політологи Заходу і Сходу
відмічають, що предмет науки про політику є діалектика влади, панування,
теорія політики, динаміка політичних інститутів, історія політичних
вчень та ін.

Об’єктом науки про політику виступає політична сфера суспільства, всі
явища і процеси, що відбуваються в політичній сфері. Політичну сферу
суспільства вивчає наука про політику, філософія, соціологія, право,
історія та інші науки, але кожна з них має свій специфічний предмет.
Своєрідність науки про політику пояснюється тим, що всі соціальні явища
та політичні процеси розглядаються в контексті політичної влади. Звідси,
категорія політична влада найповніше відображає суть і зміст соціального
явища політика. Категорія універсальна тому, що, по суті, охоплює всі
політичні явища і політичні процеси, які відбуваються в суспільстві.

Універсально-узагальнюючий підхід до визначеним предмета науки про
політику передбачає сукупність різноманітних науково-предметних рішень.
Наука про політику сприймається як сукупність політичних знань, що
формулюються всіма суспільними науками. Отут-то, власне, екстенсивна,
універсальна інтерпретація предмета науки про політику.
Аналітико-концептуальний підхід визначення предмета науки про політику
характеризує науку про політику як певну єдність найсуттєвіших рис,
якостей соціального явища – політика і ставить перед наукою завдання:
систематизувати політичні явища, події, факти, дані, політичні процеси,
визначити загальну логіку і вузлові моменти аналізу, координувати
спільні зусилля різних галузей науки. Звідси, політичну науку про
державу, демократію і політичну владу, науку про політику визначають і
як правознавство і державознавство.

Сучасна гостра дискусія про шляхи економічної реформи та удосконалення
політичної системи в Україні з точки зору економічної науки становить
суперечки про методи і принципи переходу до ринку, але з точки зору
науки про політику – це не що інше, як теоретичне відображення зіткнень
різних думок і підходів соціальних сил за оволодіння економічною, а,
отже, і політичною владою в суспільстві. Саме зіткнення різних
соціальних сил за оволодіння владою надає надто гострий характер
суспільним процесам в Україні. Багато того, що відбувається в Україні,
неможливо пояснити без урахування фактора влади. Природно, політика
виникає там, де існує прагнення до оволодіння владою, де влада,
опираючись на державні інститути, служить утвердженню норм і цінностей
суспільства. Без влади не може бути політики, оскільки сама влада
виступає засобом її реалізації. Закономірності формування і розвитку
політичної влади, форми і методи її функціонування і використання в
державно-організаційному суспільстві і є предметом науки про політику.

Наука про політику – наука про політичне життя суспільства, політичні
відносини, явища і політичні процеси, закономірності їх розвитку і дії.
Предметом науки про політику є закономірності розвитку суспільства,
закони і принципи формування, функціонування і розвитку певних
політичних систем, механізми дії і форми прояву закономірностей в
діяльності особи, соціальних спільностей, класів і націй, народів і
держав. В центрі науки про політику є організація, форми і метод
функціонування політичної влади, вивчення політичних теорій і концепцій,
політичних систем політичного життя, політичної свідомості, інтересів і
поведінки політичних суб’єктів.

МЕТОДИ І СПОСОБИ ВИВЧЕННЯ ПОЛІТИКИ

Наука про політику використовує різні методи дослідження, серед яких
найширше розповсюджені порівняльний і емпірико-соціологічний методи
вивчення політичних явищ і процесів. Саме вичле-нити загальне і особливе
в політичних явищах, рівні еволюції і основні тенденції їх розвитку
шляхом зіставлення, дає можливість 18

порівняльний метод. Сукупність способів і методів конкретних
соціо-юіічних досліджень, спрямування на збирання та аналіз фактів
реального політичного життя і становить емпїрико-соціологічний підхід,
метод. Методи соціологічних досліджень – опитування, анкетування,
експерименти, статистичні дані, математичне моделювання та ін.
дозволяють зібрати багатий фактичний матеріал і на його основі вивчати,
узагальнювати політичні процеси, формулювати конкретні рекомендації-
Переваги методів соціологічних досліджень полягають в тому, що дослідник
має справу з фактами, даними, відомостями та ін., що можна математично
формувати, простежити тенденцію і кореляцію, тобто співвідношення,
взаємозв’язок, взаємозалежність подій, явищ. Соціологічні дані, факти,
відомості дають можливість прогнозувати політичні події і явища,
моделювати різні політичні ситуації. Саме велике поширення і знаходять у
сучасній науці про політику емпірико-соціологічні методи. Наука про
політику поєднує такі підходи в дослідженні політичних проблем:
інституційний підхід (вивчення політичних інститутів, зміст, організації
і функціонування політичної влади), діяльний, діючий (розвиток
політичних процесів, політичної діяльності) і соціологічний (вплив
політики на особу, соціальні спільності і вплив особи, соціальних
спільностей на політику, політичне життя суспільства).

Методологічною основою науки про політику, що сформувалася на Заході, є
позитивізм. Ще в XIX ст. в соціально-політичній думці провідний
напрямок, програмні методологічні і світоглядні рекомендації
обґрунтовувались з позицій позитивізму, сформульованих Сен-Сімо-ном, та
основних концепцій, що сформульовані в працях Іммануїла Канта, Джона
Мілля, Герберта Спенсера, Карла Маркса та ін. Філософська і
загальносоціологічна доктрина позитивізму сформульована в противагу
спекулятивному, зокрема, соціально-філософському теоретизуванню. Головне
прагнення позитивізму – відмова від умоглядних міркувань про
суспільство, створення позитивної соціальної теорії, що мала стати такою
ж доказовою та загальнозначимою, як природно-наукові теорії. Позитивізм
ставив метою пізнати суть політичних явищ і процесів і обмежується
описом їх здійснення та. динаміки. Пояснення розвитку і зміни політичних
систем, взаємодії об’єктивного і суб’єктивного, кінець-кінцем основи, на
якій воно виникає, його збуджуючих мотивів, рушійних сил – невід’ємна
складова теорії політики. Тому-то неопозитивізм виходить з визначення
підкорення соціальних явищ, спільних закономірностях для всієї
дійсності. Визначається необхідність точних, об’єктивних методів
досліджень явищ, політичних процесів. Неопозитивізм заперечує ціннісний
підхід до вивчення соціальних явищ – політики, підкреслює специфічність
теорії знань і її визначеної ролі в науці про політику. Окремі течії
постпо-зитивізму в тій чи іншій мірі заперечують деякі ідеї історичного
матеріалізму. Але є в науці про політику і концепції, що повністю
опираються на історичний матеріалізм як методологію.

Основна мета науки про політику – осягнення істини, дослідження проблем
і суперечностей реальної практики політики, систематизація і аналіз
подій, явищ, політичного життя суспільства, виявлення тенденції розвитку
політичних явищ. Курс науки про політику покликаний дати уявлення про
політичну сферу суспільства, про закономірності її розвитку, а також
систему знань про сучасні політичні інститути, їх будову і
функціонування, про права, свободи і обов’язки громадян, про особу, її
участь у політичному житті демократичного суспільства. Одна з основних
проблем, що стоять перед наукою про політику в Україні, полягає в тому,
щоб зберегти демократичні інститути які недавно виникли і створити умови
для дальшого розвитку. В ситуації, коли тендітні інститути демократії
піддаються нападкам, з одного боку, прихильників дисципліни і порядку, а
з другого – натиску стихії роками нереалізованих інтересів різних верств
і спільностей населення, вивчення умов політичної стабільності
демократичного суспільства набирає колосальне практичне значення. Наука
про політику не тільки виявляє соціальні механізми, аналізує умови їх
зміцнення і розвитку, але й дає інформацію, необхідну для конструювання
нових механізмів інтеграції, формує прогнози для владних структур.

Кожна наука має закони, закономірності, категорії. Є закони,
закономірності і категоріі теорії і в науці про політику. В науці про
політику систему законів і закономірностей створюють закони і
закономірності, що діють в політичній і соціальній сферах демократичного
суспільства. Поняття закону в соціально-політичних науках означає
загальні, коротко сформульовані теоретичні положення, що визначають суть
суспільних і політичних явищ і об’єктивно існуючий між ними
взаємозв’язок. Закон – необхідні, істотні, стійкі, що повторюються
відносини між явищами, спрямованість або хід подій у плині часу. Закон –
внутрішній істотний зв’язок явищ, що обумовлює їх необхідний розвиток;
закон відображає певний порядок причинного необхідного і стійкого
зв’язку між явищами або властивостями матеріальних об’єктів, істотні
відносини, що повторюються, за яких зміна одних явищ викликає певну
зміну інших. Регулярна повторюваність проявів закону і є закономірністю.

Політична наука має систему закономірностей, що характеризують
найістотніші і стійкі тенденції розвитку та використання політичної
влади. Закономірності можна поділити на три основні групи, в залежності
від сфери їх прояву.

Перша група – це політико-економічні закономірності, що відображають
співвідношення між економічною основою суспільства і політичною владою.
Важливі політичні і економічні закономірності відкриті ще прогресивними
мислителями XIX ст., основоположниками політичної соціології.
Універсально-узагальиюючі і аналітико-концептуальні підходи до політики
і відповідно система політичної, державної влади визначені об’єктивною
закономірністю економічних процесів, економічні інтереси виступають
соціальною причиною політичних дій. Політична влада виступає лише
породженням економічної влади, а сама ж самостійна, що відкриває широкі
можливості для політичного впливу на економічні процеси.

Друга група закономірностей – політико-соціальні, що характеризують
розвиток політичної влади ~ особливої соціальної системи з своєю
внутрішньою логікою і структурою. Основною закономірністю системи
політичної влади виступає зміцнення стабільності. У різних системах
політичної влади закономірність реалізується по-різному. Авторитарна
система для зміцнення стабільності вимагає максимальної концентрації
влади, широкого застосування насилля. Демократична система передбачає
поділ влади (законодавча, виконавча, судова), опору на принципи
зацікавленості, згоди та консенсусу.

Третя група – закономірності політико-психологічні, що відображають
взаємовідносини між особою і владою. З політико-психологічних
закономірностей найінтереснішою є досягнення і утримання влади
політичною елітою, політичним лідером, що є важливою цінністю і метою
всіх їх звершень.

Наука про політику як самостійна сфера політичних знань має систему
наукових понять, категорій, де ключовим є поняття політична влада.
Специфіка понять та категорій науки про політику полягає в тому, що
категорії та поняття розкривають різні сторони і відносини політичної
влади. Так, поняття політична система характеризує взаємовідносини
різних інститутів влади в процесі їх функціонування; поняття політичний
процес відображає сукупну діяльність соціальних суб’єктів з допомогою
якої формуються, розвиваються і використовуються політичною владою;
поняття політична соціалізація означає процес управління системою влади,
що підтримується в суспільстві, засвоєння особою норм та цінностей;
поняття держава розглядається як основний інститут політичної влади,
покликаний захищати будь-якими засобами її цілісність та суверенітет,
економічну незалежність. Наука про політику використовує багато
категорій, понять філософії (форма, зміст, кількість, якість, принцип,
суспільна, політична свідомість, революція, еволюція, ідеали та ін.), а
також використовуються поняття соціології, політичної історії,
економічної теорії, права та ін.

Важливим елементом науки про політику виступають і її функції. Функціями
науки про політику є – ті напрями, за якими здійснюється вплив науки на
вивчення її людьми і її використання людьми в інтересах суспільства.
Важливими функціями науки про політику є: світоглядна, методологічна,
виховна, а також політико-організаторська, політикоформулююча,
політико-експериментальна.

Наука про політику досліджує історію політичної думки, політичних
систем, політичних процесів, політичної свідомості та політичної
культури, а також глобальних світових політичних проблем та
закономірностей розвитку. Наука про політику як наука здійснює
фундаментальні і прикладні дослідження, озброює маси знаннями про
політичну сферу суспільного, про закономірності її розвитку, про сучасні
політичні інститути, їх структуру і функціонування, про права, свободи
та обов’язки громадян демократичного суспільства, про зміст і шляхи
формування політичної культури, про рушійні сили сучасного світового
розвитку. Вивчення науки про політику допомагає стати компетентним
політично, оволодіти діалектико-ма-теріалістичним методом аналізу
політичних процесів – все це допомагає реалізувати світоглядну функцію
науки про політику.

Можливість виробити методи, способи, уміння та навики застосування
принципів сучасного політичного мислення при аналізі
соціально-політичних проблем, зайняти активну громадянську позицію,
здатність ефективно впливати на політичні процеси, брати участь в
здійсненні народовладдя і тим самим виконує наука про політику
методологічну функцію. Важливо відзначити і ідеологічну функцію
політичної соціології, що в певній мірі запозичує і наука про політику.
Ідеологічна функція науки про політику полягає не тільки в тому, щоб
своєчасно інформувати громадськість про рівень популярності того або
іншого політичного діяча або політичного інституту, але й про формування
ідеології взаємної терпимості, пропаганда уявлення про політичну
реальність як барвистість і неприйняття однозначних оцінок, а, отже, і
непідвладність простим політичним рішенням. Нова політична ідеологія, що
виникає на базі політичної соціології, науки про політику, не визнає
політики як якоїсь священної реальності, містичного сакраментального
священного дійства, недоступного розумінню рядового громадянина
суспільства. Політика десакралізується, її таємниці стають доступними
здоровому глузду, участь в політичному процесі перестає бути священною
формальністю і стає громадянським обов’язком. Лише за таких умов
формується незвичайне явище громадянства на відміну від традиційних
відносин підданства. Громадянство передбачає, що джерелом політичних
ініціатив може бути будь-який індивід, тоді як в межах відносин
підданства жодна ініціатива не має права на існування без санкції
керівництва.

Виховна функція науки про політику полягає в тому, що сприяє політичному
моральному вихованню, дозволяє всій системі знань формувати політичну
свідомість, політичну культуру політично компетентних членів
суспільства, способи та форми участі їх у політичному житті, здібних
ефективно впливати на політичні процеси, що відбуваються в суспільстві.

Визначаючи об’єкт, предмет, закономірності, функції науки про політику,
її роль у формуванні політичної свідомості та політичної культури
населення, багато соціологів та політологів намагаються розкрити
взаємозв’язок і взаємоперехід політичних і соціальних відносин, зміст
політичних та соціальних процесів. Вітчизняні соціологи і політолога,
розглядаючи відмінності між наукою про політику та іншими
соціально-політичними науками, і, зокрема, соціологією, відмічають, якщо
предмет науки про політику – закономірності, формування і розвиток
політичної влади, форми та методи її функціонування та ін., то предмет
соціології – суспільство, це наука про суспільство, окремі соціальні
інститути (держава, право, мораль та ін.), політичні процеси, суспільні
верстви та соціальні спільності. Переплетіння соціології та політологи –
реалії сучасності тому, що політичні процеси неможливо вивчати без
розгляду соціологічних, тобто суспільних відносин.

Підпадаючи під владу суспільної думки, наука про політику може легко
втратити свій об’єкт і тим самим перестати виконувати одну з основних
функцій – підтримання в суспільстві демократичної суспільної згоди і
злагодженості та відповідного політичного порядку. Специфічний аспект
використання політичної інформації – її дидактичне засвоєння з допомогою
навчальних посібників, різних навчальних програм та ін., мета яких
сформувати у людей політичні знання і переконання, оціночні політичні
критерії та ін. Наука про політику тільки тоді стає авторитетною галуззю
знань, коли викорінено помилкові принципи та установки, характерні в
минулому для соціально-політичних наук.

По-перше, доцільно уникнути традиційної для вітчизняного
суспільствознавства радянізації баченої політичної науки, не
абсолютизувати виводи політичної теорії і практики досвіду устрою
сучасних політичних систем і політичних інститутів, їх функціонування.
Вивчення політичних процесів передбачає урахування всієї їх
багатоманітності, характерної для сучасної цивілізації.

По-друге, в процесі вивчення політичних відносин функціонування
політичної системи і її інститутів та механізмів дії активно використати
досягнення світової політичної науки, особливо науки про політику
Заходу, де нагромаджено багато цінного у вивченні політичних проблем –
політичних інтересів особи, верств, соціальних спільностей, політичної
культури населення, діяльності політичних партій та рухів, масових
суспільних, громадських об’єднань та організацій, політичного лідерства.

По-третє. Важливо уникнути зайвої юридизації в процесі вивчення
політичної науки, переважання чисто державно-правових аспектів у змісті
науки про політику, особливу увагу доцільно приділити природі політичних
явищ, причинно-наслідковим зв’язкам та ін.

Наука про політику тісно взаємодіє і тісно зв’язана з
соціально-політичними науками: історією, філософією, економічною
теорією, політичною соціологією та ін. Головне призначення курсу науки
про політику формування політичної свідомості та політичної культури
народу. Тим-то є багато спільного між наукою про політику та
соціально-політичними і суспільними науками, але є і певні відмінності,
що дають величезний матеріал про суть, місце і роль науки про політику у
формуванні політичної свідомості та політичної культури всіх членів
суспільства.

Якщо філософія, виходячи з найзагальніших законів соціального розвитку,
всебічно оцінюючи природничо-історичний процес поступового руху людства
від однієї суспільно-економічної системи до вищої, науково достовірно і
неспростовно встановлює неминучість закономірного переходу людства від
нижчого до вищого ступеня розвитку, то наука про політику,
використовуючи філософські обґрунтування політики як соціального явища,
визначає методологію світоглядної спрямованості аналізу політичних явищ
і процесів.

Якщо економічна теорія – наука про закони виробництва, розподіл, обмін
потребами матеріальних благ в суспільстві, розвиток відносин і
нагромадження капіталу, звертається до розгляду основних успіхів
приватної і суспільної власності, розвитку ринкових відносин, формування
ринку товарів і збуту, а також формування торгівлі та нагромадження
капіталу, організації суспільного життя в сфері виробничих відносин,
розвитку продуктивних сил, докорінних потреб матеріального виробництва,
то наука про політику дає наукове обґрунтування принципів вироблення і
здійснення економічної політики, державного регулювання економічних
процесів.

Правові механізми, механізми розвитку і реалізації політичних рішень –
предмет вивчення правової науки. Соціальні норми і відносини без системи
політичної влади не можуть стати загальнообов’язковими. Тісний зв’язок
правової і політичної наук забезпечує процес поєднання соціальних норм і
відносин політичної влади. Адже без правового оформлення не може
нормально функціонувати політична влада.

Процес розвитку політичного життя суспільства, державних інститутів,
політичних партій і рухів досліджує політична історія. Співвідносний
науки про політику і політичної історії визначаються тим, що, з одного
боку, політична наука допомагає створювати теоретичну базу аналізу
еволюції політичних процесів, з другого ~ історія і сучасна політична
практика служить не лише визначальним критерієм правильності теоретичних
висновків політичної науки, а й основою нових узагальнень та їх
висновків.

Найтісніше зв’язана наука про політику з політичною соціологією, що
вивчає систему взаємодії політики з соціальним середовищем. В кореляції,
тобто у співвідносинах, взаємозв’язку з вивченням свідомості, інтересів
та мотивів поведінки індивідів, соціальних та етнічних груп їх
організації і розглядається розвиток політичних процесів. Основну увагу
політична соціологія зосереджує на аналізі соціальної думки з точки зору
їх впливу на політичні відносини. Дедалі частіше звертається політична
соціологія до вивчення офіційних політичних інститутів і норм,
соціальної природи політичної влади. Сучасна наука про політику швидко
соціологізується внаслідок застосування запозичених у соціологів методів
дослідження.

Наука про політику та політична соціологія маловідомі за об’єктом і
методами, але принципові відмінності залишаються в предметі пізнання.
Якщо політична соціологія розглядає політичні явища стосовно розвитку
соціальних процесів, то наука про політику їх аналізує уже з позицій
політичної влади. Соціолог, розглядаючи такі інститути, як громадські,
суспільні організації, насамперед, звертає увагу на соціальні процеси,
що тривають у них, їх зв’язок з іншими процесами, що відбуваються в
суспільстві. Політолог бачить в громадських, суспільних організаціях
знаряддя політичної влади, аналізує їх місце в системі владних
інститутів, досліджує владні відносини, що проявляються в громадських,
суспільних організаціях, впливають на їх розвиток.

Політична соціологія досліджує і проблеми влади, не обмежуючи суті
владних відносин лише насиллям і примусом, що, на жаль, властиво
марксистській традиції політичної думки. Відома думка про те, що насилля
є повивальною бабою, повитухою всякого старого суспільства, коли
суспільство вагітне новим, перетворилось згодом в імператив, тобто в
повеління революційного мислення і дії. Звести владні відносини до
насилля не дозволяє владі, що виявляється неповною, коли суб’єкт не
досягає мети. Якщо бажані результати не досягнуті, то величезні
труднощі, зв’язані з подоланням опору інших людей, свідчить не про
тріумф влади, а про її неповноцінність. І, крім того, не ясно, чому
мобілізація людей на досягнення поставленої суспільно-значимої мети має
здійснюватися на основі примусу і насилля.

Дуже важливим для становлення в Україні науки про політику є розробка
питань про предмет і сфери поширення політичної науки, її понять і її
змісту тому, що їх визначення допоможуть уникнути, з одного боку,
розпилення сил в процесі наукових досліджень, а, з другого, – взаємної
підміни, дублювання і певної невизначеності. Прагнучи змалювати коло
політичних питань, якими займається в сучасних умовах теорія держави і
права, філософія, соціологія, економічна теорія та наука про політику в
Україні, вчення, не без підстав, насамперед, виділяють такі: політична
система суспільства, роль і взаємовідносини держави, політичних партій,
громадських організацій, суспільно-політичних об’єднань, зміст
політичної влади, способи розробки і здійснення державної політики,
форми та методи управління, участь різноманітних соціальних спільностей
(класів, верств) в політиці, політична свідомість людей і їх виховання,
становище особи в питанні демократії (народовладдя, рівність, свобода,
соціальна справедливість), зовнішня політика держав, діяльність різних
міжнародних рухів та ін. В процесі здійснення радикальної економічної,
політичної і правової реформ в Україні гостро стоїть питання про
актуалізацію і поглиблення наукових політико-правових досліджень. Явний
дефіцит політичної культури виявляється не тільки у громадян, не
залучених в політичні події та явища, але і в тих, хто бере участь у них
активно. Політика в різних видах і формах – єдина, заради чого і існує.
Ось чому зростає роль науки про політику в сучасних політичних процесах
і явищах в Україні. Політика справді вказує напрям, впливає на темпи
економічного розвитку. Наука про політику вивчає саме політику, як
процес, що підпорядкований певним закономірностям, що реалізує на
практиці певні принципи – стратегію та тактику.

Зміст будь-якої політики – державної, економічної, соціальної, духовної
– відображає певний предмет, під яким розуміється все те, що має
властивості, які перебувають у відносинах між собою. Кожна наука, а
зокрема наука про політику, має свій предмет вивчення: політичні
процеси, явища, події, політичні відносини, і важливо при вивченні
політики знати саме зміст і напрямки її розвитку, розкрити рушійні сили
її реалізації. Необхідно в таких умовах з’ясувати в чому ж суть
специфічності політичних процесів і політичних відносин в суспільстві, з
тим, щоб знайти шляхи вирішення проблем, досягти консенсусу. А це дуже
важливо для забезпечення стабільності суспільства.

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНИХ ЗНАНЬ

Політичні ідеї Стародавнього світу

Політичні знання зародились в глибокій давнині в країнах Стародавнього
Світу. Формування політичної думки зв’язано з тією стадією розвитку
суспільного виробництва, коли появляється приватна власність на знаряддя
і засоби виробництва, йде поділ суспільства – родів, племен, общин, – на
різноманітні соціальні спільності, виникають стани, різноманітні
соціальні верстви, утворюються держави. Становлення і розвиток
політичних ідей у всіх стародавніх народів сягає корінням в джерела
міфології і оперує міфологічно-релігійними уявленнями про місце людини в
світі. Перехід від общинного первісного ладу до раннєкласового
суспільства і політичної форми організації суспільного життя
супроводжувався дедалі поглиблюючими процесами соціального поділу
населення, посиленням соціально-політичних і економічних
непримиренностей, загостренням суперечностей між різними верствами
суспільства-родовою знаттю і збіднілими общинниками, багатими та
бідними, вільними та рабами.

Стародавні джерела свідчать, що соціально-політичні уявлення в
Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї, Греції, Вавілоні, Персії, Римі та
інших країнах мали спільний релігійно-міфологічний характер. У священних
книгах стародавніх індусів всі події зображуються як прояв світового
порядку, дотримання якого вважалось правильним, свідчило про виконання
обов’язків кожною людиною. У Стародавньому світі з розкладом і розпадом
общинно-племінних відносин, загостренням суперечностей між племенами,
родами, виникненням міжплемінних війн та т., появою власності на
знаряддя і засоби виробництва, продукти праці, приватного інтересу
виникають прагнення окремих осіб нажитися за рахунок інших, розширити
своє багатство. В общині виникає майнова нерівність – багаті та бідні,
гноблення зазнають не лише раби, а й співплемінники по общині. Уже в
III—II тисячолітті до н. є. населення Стародавнього світу – Єгипту,
Китаю, Індії та інших країн ділилось на багатих і бідних, експлуатованих
рабів і власників рабів, знаті та ін. Землероби, виноградарі, скотарі та
інші верстви виявляли опір пограбуванню їх знаттю, захопленню земель
багатими, не хотіли віддавати їм те, що здобувалось своєю тяжкою працею.
Раби прагнули повернути собі свободу і не хотіли працювати на
рабовласників. Надбані вождями племен багатства давали їм можливість
брати собі на службу стражників та загони воїнів. З посиленням влади
вожді племен стають повноправними повелителями племені, стають царями,
намісниками Бога на Землі. З виникненням держави влада стає силою, з
допомогою якої багата знать здійснює панування над різними верствами:
землеробами, виноградарями, скотарями, рабами та ін.

Соціально розділені суспільства Стародавнього Сходу – ранній тип
суспільства, що прийшов на зміну первісному. Економічно такий тип
суспільства характеризується пануванням патріархального натурального
господарства, стійкістю державних форм власності на землю і общинне
землеволодіння, надто повільним розвитком індивідуальної приватної
власності. Традиціоналізм общинного життя, незрілість класів і класової
самосвідомості впливали на зміст політики. Головне місце в політичній
свідомості раннєкласових суспільств займали міфи про божественне,
надприродне походження суспільних порядків. З міфами зв’язані традиції
обожнення існуючої влади і її розпоряджень. Політичні вчення
Стародавнього світу залишались сугубо прикладними. Головний зміст їх
становили питання, що стосуються мистецтва (ремесла) управління,
механізму здійснення влади і правосуддя. В політичних доктринах
відображались не стільки теоретичні узагальнення, скільки конкретні
проблеми техніки та методів здійснення влади. Державна влада
ототожнювалась з владою царя або імператора. Верховний правитель
вважався втіленням держави, зосередженням всієї державності. Політичні
вчення не відокремлювались від моралі і становили своєрідні
етикополітичні доктрини.

Підвищений інтерес до проблем моралі взагалі характерний для ідеології
соціальних спільностей, які формувалися в суспільстві. Перетворення в
суспільстві і державі в багатьох ученнях зв’язувались зі змінами в
способі життя людей, з їх моральною поведінкою. Саме мистецтво
управління державою часто зводилось до морального удосконалення
правителів, до управління силою особистого прикладу. Для політичних
вчень Стародавнього світу характерно те, що в них не тільки зберігались,
але й розвивались релігійно-міфологічні погляди, а теорії державності
сповнені релігійних догм, моральних уявлень і прикладних знань про
політику. Політичні вчення освячували соціальну нерівність, привілеї
знаті, владу експлуататорської верхівки.

VII стст. до н. є. в Китаї в період розквіту стародавньокитайської
філософії склались основні напрямки політичної думки. Однією з
характерних монархічних цивілізацій в Китаї є держава в долині ріки
Хуанхе. Про неї відомості дійшли з книг «Ші зцін», де знайшли
відображення політичні вчення II та І тисячоліття до н. є. За свідченням
стародавніх оповідань основна мета імператора-володаря полягала в тому,
щоб в його діянні здійснювалась справедливість і ласка – важливі
принципи, що забезпечували всім підданим п’ять благ: тривале життя,
здоров’я людині, любов до всього доброго, багатство і спокійне життя. На
зміну неподільному пануванню родової знаті тоді приходить жорстока
боротьба за владу між багатою майновою і спадковою аристократією.
Пінська монархія, що трималась на авторитеті родової знаті, розпадається
на багаточис-ленні ворожі між собою князівства-держави. Китай охоплює
затяжна політична криза.

Тоді найвпливовішою доктриною в історії політичної думки Китаю стало
конфуціанство. Родоначальником напряму виступив Кон-фуцій (551-470 pp.
до н. є.), який захищав інтереси різних верств суспільства, прагнув
примирити майнову багату знать з спадковою знаттю. Вчення Конфуція за
характером етико-гуманістичне. Головна увага зверталась на обгрунтування
необхідності будувати відносини між людьми на взаємній повазі і любові.
Управляти державою, повчав Конфуцій, покликані благородні мужі на чолі з
государем (царем, володарем) – сином неба. Слідом за прихильниками
правління знаті Конфуцій твердив, що поділ людей на вищих і нижчих не
усувається. Відмінність поглядів Конфуція від поглядів спадкової знаті
полягала в тому, що в доктринах Конфуція виділялись благородні не за
походженням, а за моральними якостями та знанням. Благородний муж -це
зразок моральної досконалості, людина, яка всією своєю поведінкою
утверджує норми моралі. Саме за такими критеріями Конфуцій пропонував
висувати на державну службу. «Якщо висувати справедливих і усувати
несправедливих, то народ підкорятиметься, буде покірним». Головне
завдання благородних мужей Конфуцій бачив у вихованні повсюдно
людяності. В поняття людяності Конфуцій вкладав особливу, неспівпадаючу
з сучасним змістом суть: виховання такої поведінки, яка б відповідала
моральним цінностям сімейно-кланових колективів та патріархальних общин.
Людяність включала: піклування батьків про дітей, синовню повагу до
старших в сім’ї, а також справедливе ставлення між тими, хто не
зв’язаний родинними стосунками. «Повага і шана до батьків і повага до
старших в сім’ї, а також до старших братів – це основа людяності».
Загальним принципом взаємовідносин між людьми стало: «не роби іншим
того, чого не бажаєш собі». Перенесений в сферу політики такий принцип
має стати фундаментом всієї системи управління. Володар, цар, імператор
має стати володарем, сановник – сановником, батько – батьком, син –
сином та ін. Володар мав ставитись до підкорених як до своїх дітей,
дбати про достаток продовольства в країні, захищати ЇЇ зі зброєю і
виховувати народ. «Управляти – отже поступати правильно». І народ
зобов’язаний проявляти синовню повагу до правителів, незаперечно їм
підкорятися. Багато століть конфуціанство поряд з буддизмом і лаоською
релігією виступало панівною ідеологією феодального Китаю.

В античній Греції на рубежі II та І т. розвиваються політичні вчення. У
розвитку соціально-політичні вчення проходять три періоди: перший –
охоплює IX-VI ст.. до н. є., зв’язаний зі становленням державності
Стародавньої Греції. Процеси розвитку державності відображені у
творчості Гомера, Гесіода, знаменитих «семи мудреців», до яких належить
Солон. Формуються філософські погляди про державу в творах Піфагора і
піфагорійців, Геракліта. Другий – охоплює V – першу половину IV стст. до
н. є., зв’язаний з розквітом філософської і політичної думки про державу
в Стародавній Греції, що знайшло відображення в ученні Демокріта,
софістів, Сократа, Платона і Арістотеля. Третій період охоплює другу
половину IV—II стст. до н. є. – період еллінізму. Початок занепаду
державності в Стародавній Греції, грецькі поліси підпадають під
володіння Македонії, а потім Риму.

Соціально-політичний лад Стародавньої Греції – своєрідна система
незалежних полісів-держав, невеликих, а іноді навіть крихітних держав,
що складались з міста і прилеглих до міста поселень. Тоді особливе місце
серед них займає місто-держава Спарта Тут земля становила державну
власність. її ділили на ділянки і по жеребку роздавали спартанцям. На
відміну від інших полісів, в Спарті державний лад складався внаслідок
об’єднання родових елементів, з набранням загонів воїнів формується
держава – військовий табір. Основний принцип організації Спарти полягав
у радикальному поділі політичної влади і економіки. Спартанці
присвячували себе тільки служінню інтересам держави.

Проблеми державності в Стародавній Греції займають значне місце в
ученнях філософів Геракліта (близько 541-470pp. до н. є.), Демокріта із
Абдер (близько 460-370 pp. до н. є.), Піфагора з острова Сомоса (близько
580-500pp. до н. є.) та ін. Розвиваючи теорію держави і права, Геракліт
вважав розумним правлінням аристократію, Демокріт же розглядав політику
як найважливіше мистецтво, завданням якого – забезпечити спільні
стабільні інтереси вільних громадян поліса-держави. Убогість демократії
має стільки ж переваг перед так званим благополуччям громадян при царях,
наскільки свобода краще рабства. Одностайність і моральна солідарність
вільних членів поліса-держави є найважливіша і необхідна риса
упорядкованої держави. Поліс – це спільна справа всіх його вільних
громадян. Держава-поліс втілює спільну справу громадян і піклування про
них, визначає суть і принципи прав і обов’язків громадян. Державні
справи є важливіші серед інших. Кожний повинен дбати про могутність і
міцність держави, про порядок та законність та ін. Мистецтво управляти
державою Демокріт вважав одним з прекрасних мистецтв, а поєднання
інтересів держави та інтересів його громадян – одним з важливіших
принципів ідеї золотої середини – реалізації принципу політичного
компромісу. Демокріт робить одну з перших спроб розглянути виникнення і
становлення людини, людського роду в суспільстві як частину природного
процесу світового розвитку. В ході природного процесу суспільного
розвитку люди поступово під впливом потреб, наслідуючи природу і тварин,
спираючись на свій досвід, здобувають всі свої основні знання і
здібності, необхідні для суспільного життя. Людське суспільство –
результат прогресивних змін початкового природного становища. Природно,
суспільство, поліс-держава створені людським розумом, а не природою.

Багато чим відрізнялась від поглядів родової спадкової знаті
соціально-політич-

аристократи. на думку рабовласницької аристократії. Це Платон і
Арістотель змусили ідеологів аристократичної верхівки переглянути свої
застарілі погляди, вдатись до створення нових філософських доктрин,
здатних протистояти ідеям демократичних сил. Необхідність подолання
кризи міфологічного світогляду стало поштовхом до розвитку філософії.

Ідеологія стародавньогрецької аристократії досягає найвищого розвитку в
ідеалістичній філософії Платона і Арістотеля. Родоначальник об’єктивного
ідеалізму, учень Сократа, автор відомих філософських діалогів Платон
(427-347pp. до н. є.) в ученні про суспільство виклав концепцію
ідеальної аристократичної держави. За структурою ідеальна держава
складалась з трьох станів: пра-вителі-філософи, стражі-воїни і третій
стан – землероби, виноградарі, ремісники. Становий поділ суспільства –
умова міцності держави -спільного поселення громадян. Самовільний
перехід з нижчого стану у вищий недопустимий і є великим злочином, тому
що кожна окрема людина має займатися тією справою, до якої визначена
природою. Займатися своєю справою і не втручатися в чужі – це і є
справедливість. Визначення справедливості Платоном покликане виправдати
суспільну нерівність, поділ людей на вищих і нижчих від народження.
Більшість людей не здатні тримати свої пристрасті, бажання і прагнення і
тому не здібні досягти удосконалення, наблизитись, стати ідеалом, а
звідси і необхідність в державі і законах. Держава забезпечує властиві
людям вроджені потреби, реалізує інтереси, тому в досконалій, ідеальній
державі люди поділяються на певні і соціальні спільності – стани,
верстви відповідно з їх душею.

Держава Платона – ідеалізація єгипетського кастового ладу. Форми
правління і державного устрою не досконалі, хоча серед них є правильні і
неправильні. Характеризуючи форми держави, Платон вважає правильними
формами монархію і аристократію, якщо вони законні і їх діяльність
спрямована на досягнення блага і узгодженості. Негативними,
неправильними формами політичного устрою є: тімократія – панування
честолюбців, які прагнуть до збагачення, займаються поборами і
корупцією, це влада користолюбців; олігархія – панування купки багатіїв,
майстрів темних справ, здатних навіть на злочин заради наживи;
демократія – влада більшості, яка може бути законною або незаконною
(якщо демос-народ захоплює насильно владу); тиранія – влада однієї особи
над усіма, що приходить на зміну вироджуваної демократії. Характеризуючи
тиранію, Платон звертає увагу на своєрідний «популіціонізм» тиранів:
спочатку тиран всім усміхається, звільняє від боргів, роздає землю, а
пізніше, добравшись до влади, знищує непокірних і взагалі тих, хто
виступає проти тирана-володаря. Влада тирана тримається на віроломстві і
насиллі. Головною причиною зміни всіх форм управління державою Платон
вважав псування людських звичаїв, а вихід з порочного стану суспільства
зв’язував з поверненням до правління мудрих.

Розглядаючи всі існуючі форми управління державою, Платон вважав їх
недосконалими і протиставляє їм модель політичного устрою так звану
ідеальну державу, яка нібито здатна реалізувати головний принцип життя –
справедливість і благо. Держава виникає з необхідності забезпечити
природні потреби людей на основі закону, наділяє громадян матеріальними
благами, організує виховання і розвиток душі і тіла, згуртовує людей і
захищає їх своїми засобами. Проте жодна з існуючих форм державного
управління’не здатна забезпечити доброчесність, задоволення потреб
громадян та ін. Навпаки, в суспільстві панує багатство і бідність,
марнотратство і вбогість, тиранія і беззаконня, гідних пригнічують, а
негідники управляють. Індивідуальні чесність і порядність вступають в
суперечність з суспільною справедливістю або уявленнями про неї.
Прикладом суперечностей є смерть Сократа, тому що його небажання
[[оступитися мораіьними нормами, власними переконаннями і необхідність
реалізувати несправедливий закон обумовили вибір – випити отруту і піти
з життя. Ідеальним державним устроєм Платон вважав правління, де
поєднано начала демократії і монархії.

Соціально-політичні проірами Платона зафіксували зміни в політичній
свідомості спадкової знаті, що відбувалися в процесі її переростання з
родової аристократії в землеробську. Завоювавши економічне і політичне
панування в умовах колективної общинної власності, родова аристократія
ревно охороняла патріархальні порядки, особливо в землеробстві – в
традиційній сфері впливу. Згодом родова аристократія пристосувалась до
відносин приватної власності і рабства, визнала необхідність закону, але
продовжувала твердо відстоювати збереження полісного землеволодіння.
Саме це і пояснює Я прагнення законсервувати поліс як форму державного
устрою, g трактаті «Закони» Платон ближче підходить до інтерпретації
політичного життя, малює реалістичну картину соціальної і політичної
еволюції людства. В «Діалогах» Платон визначає політику як «мистецтво
управління людьми», твердить, що коли за природою індивіди не рівні і
мають хижацький інстинкт, слід гадати, що сильніші індивіди мають
можливість і право «задовольняти свої бажання» за рахунок слабих. Такий
підхід відображав ідеологію вибраних, які вважали, що «сила дарує
право», яке є «інтерес більш сильнішої партії». Платон конструював саме
сильну ідеальну державу. Справедлива людина і справедлива держава схожі.
Історичні зміни трактуються як результат тривалих змін і перетворень
способу життя народів, зміни в методах здобування засобів існування
(перехід від скотарства до осілого землеробства), причому утворення
монархії або об’єднання племен, зміни політичного характеру пояснюються
змінами способу життя, тобто політично.

У формуванні теорії політики важливу роль відіграв великий філософ
Арістотель (384~322pp. до н. є.). Народився в Стагорі у Фракії, освіту
одержав в Афінах, в школі Платона. Піддав критиці плато-нівську теорію
безтілесних форм (ідей), проте повністю подолати платонівський ідеалізм
не міг, хитався між ідеалізмом і матеріалізмом. У Арістотеля знаходимо
ґрунтовний виклад теорії суспільства, передумови якої зустрічаються у
найраніших мислителів Сходу, переважно в Індії, Китаї. В ученні про
суспільство Арістотель довів, нібито відносини рабовласництва укоріненні
в самій природі. Найвищими формами державної влади Арістотель вважав
форми, за яких виключена можливість своєкорисності використання влади і
за яких влада служить всьому суспільству. Головна відмінність поглядів
Арістотеля від поглядів інших стародавніх філософів, зокрема від
Платона, полягає в тому, що Арістотель вперше в історії суспільної думки
в праці «Політика» аналізує виникнення та функції держави, вказує, що
функції держави зароджуються в найраніших суспільних зв’язках між
господарями і рабами, необхідних для утворення стабільного соціального
об’єднання. На їх основі і базується будова спільності (або сім’я, що в
умовах рабовласництва є сім’єю господаря і невільників). Над сім’єю
стоїть община, а над общиною стоїть уже держава — третя, вища форма
суспільства.

Розкриваючи роль політики в суспільному житті, Арістотель підкреслював,
що політика має відігравати морально-виховну роль, щоб полегшити
досягнення загального блага: справедливості. Інструментом політики є
держава, а державним благом – справедливість, тобто те, що служить
загальній користі. Походження політики Арістотель визначає як розумну
практику, спрямовану на приборкання пристрастей і прагнень індивіду,
вбачаючи користь політики в егоїстичній тваринній природі людини,
чуттєві прагнення якої стихійні і руйнівні. Політика покликана
облагородити поведінку людини, забезпечити панування розуму над нею.
Звичайно, держава зобов’язана своїм існуванням суб’єктивним життєвим
потребам людей. Але лише держава забезпечує повністю розквіт особи, тому
що за природою людина – істота суспільна. Звідси Арістотель твердить, що
суспільство передує особі. Проведена ж Арістотелем аналогія між
суспільними класами і окремими системами одного організму становить
передумову політичної концепції солідарності, співжиття різних
соціальних спільностей, заперечуючи боротьбу в суспільстві. Концепція
солідарності, політична доктрина поміркованості передбачали, що
демократія може успішно функціонувати тільки за умови, якщо зможе
опиратися на середні верстви суспільства, а в умовах Стародавньої Греції
– на середньозаможних людей. Це перше політичне визначення передумов
ефективно функціонуючої демократії.

Головне завдання політичної теорії Арістотель бачив в тому, щоб
відшукати досконалий державний устрій. Класифікація форм управління
державою в «Політиці» здійснюється по двох критеріях: за кількістю,
чисельністю правлячих осіб і здійснюваною в державі метою. Правильними
формами управління державою Арістотель вважав: монархію, аристократію і
політію, а неправильними – тиранію, олігархію і демократію. І хоча сам
перелік форм управління державою не оригінальний, нове в теорії
Арістотеля те, що є намагання звести всю багатоманітність державних форм
управління до двох основних – олігархії і демократії. їх породженням або
змішуванням виступають всі інші різновидності влади. В олігархії – влада
належить багатим, а в демократії – незаможнім, неімущим. Олігархія
посилює існуючу соціальну нерівність людей, а демократія надзвичайно
зрівнює багатий і простий люд. Міркування про демократію і олігархію
Арістотель зводить до розуміння соціально-станових суперечностей, що
визначають розвиток рабовласницької держави. Та симпатії Арістотеля все
ж на боці політії- змішаної форми управління державою, що виникає з
поєднання елементів олігархії іа демократії. Економічну основу політії
становить лад, де переважає власність середніх верств населення,
соціальну основу – власники землі. Політичний лад характеризується
поєднанням олігархічних і демократичних форм і методів здійснення влади.
Арістотель розрізняє два види справедливості: зрівняльну і розподільну.
Змішані форми управління державою є Спарта, Кріт.

З другої половини V-II стст. до н. є. – .занепад державності, початок
занепаду Стародавньої Греції державності Стародавньої Греції. Інтерес до
політичної проблематики послаблюється. Тоді держави-поліс и Стародавньої
Греції потрапляють в залежність Македонії. В ученнях Епікура,
епікурійців, стоїків та інших філософських шкіл відчувається деяка
відчуженість, відхід від політики, політичних явищ, подій.
Філософ-матеріаліст Епікур (341-270pp. до н. є.) заперечував втручання
богів в життєві, світські справи і виходив з визнання вічності матерії,
що володіє внутрішніми джерелами руху. Для етики Епікура характерна
аполітичність, проповідь неучасті в суспільному житті. Мета пізнання –
визволення людини від неуцтва, неосвіченості і марновірства, страху
перед богами і смертю. Епікур обґрунтовує розумну насолоду, в основі
якої лежить індивідуалістичний ідеал ухилення від страждань і досягнення
спокійного, радісного стану духу. Найрозумнішим для людини є не
діяльність, а спокій -атараксія. Епікур підкреслює, що головна мета
державної влади і основа політичних відносин – гарантувати людям
безпеку, допомогти їм подолати страх, навчити не завдавати один одному
шкоди. Звідси випливає, що держава і закон – це результат, наслідок
договору людей між собою з метою спільної користі і взаємної безпеки.
Справедливість, що випливає з природи, є договір про користь з метою не
завдавати шкоди один одному і не зазнавати шкоди. Справедливість – явище
суспільно договірне. Діяльність держави і закони мають відповідати
уявленням про справедливість, зміст справедливості передбачається
договором між людьми про спільну користь. За соціально-політичним
змістом концепція Епікура про договірне походження справедливості
держави і законів є обєктивним, демократичним. Кожний з учасників,
усвідомлюючи договірне співжиття, не мав ніяких привілеїв перед іншими.
В «Етиці» Епікура форма поміркованої демократії полягає в тому, що
верховенство закону поєднується максимально можливою мірою волі і
автономії індивідів. Проблеми державності в Стародавній Греції значне
місце займають у вченні історика і політичного діяча еллінізму Полібія
(близько 200-120рр. до н. є.), який вважав, що той або інший устрій
держави відіграє певну роль в усіх стосунках, відносинах людей в
суспільстві. З’ясування історичного процесу в Полібія спирається на
уявлення стоїків про циклічність розвитку світу. Засновник школи стоїків
Зенон Кгтіонський (близько 336-264 pp. до н. є.) вважав, що всесвіт
управляється долею, вищим божественним Розумом. У світі панує сувора
необхідність, що виключає вільність волі. Людині не залишається нічого
іншого, як підкорятися невідворотній долі. Природне право -універсальний
загальносвітовий закон, держава – світова співдружність, суспільне життя
існує від природи і спрямовується долею, Роком. В природі живий організм
проходить зростання, розквіт і в’янення. Суспільство теж проходить
періоди зростання, розквіту і занепаду. Завершуючись, процеси
повторюються. Розвиток суспільства – безкінечний рух по кругу, в ході
якого форми правління змінюються, переходять одна в іншу. З середини IV
ст. до н. є. держави-поліси Стародавньої Греції потрапляють в залежність
від Македонії і приходять в занепад. Межі полісної системи, що склалися
в класичний період історії Стародавньої Греції, виявились надто тісними
для рабовласницького способу виробництва.

Один з ідеологів римської аристократії, знаменитий оратор Марк Тулій
Ціцерон (106-43pp. до н. є.) в діалогах «Про державу» і «Про закони»,
наслідуючи Платона, виклав вчення про державу. В дусі вчення
аристократії твердить, що держава виростає, природно, з сім’ї, що
державна влада вручена мудрецям, здатним наблизитись до осягнення
світового божественного Розуму. Якби люди жили за заповітами і звичаями
батьків, то держава могла б стати вічною. Мета держави – охорона
майнових інтересів громадян. Права мудрих і гідних громадян, включаючи
право власності, випливають безпосередньо з природи, з природного
закону. Марк Ціцерон твердить, що держава не тільки природний організм,
але й штучне утворення, «народне встановлення», визнає рівність всіх
людей від природи і можливість досягнення мудрості кожним, хто одержить
освіту. Майнові і соціальні відмінності між людьми виникають не від
народження, а, отже, в силу відносин приватної власності, що
встановлюються в суспільстві. Приватна власність не буває від природи, а
виникає або ж на базі давнього володіння нею, або ж володіння за законом
і згодою та ін. Позитивно оцінюючи значні багатства і договори в житті
суспільства, Ціцерон приходить до висновку, що держава тримається на
кредиті, народ вручає свої права монарху в кредит за справедливе
управління суспільством.

Важливе місце в історії соціально-політичної думки в Стародавньому Римі
займає представник римського стоїцизму Луцій Антеп Сенека (4 р. до н. є.
~ 65р. н. є.). Численні праці, і зокрема найбільший твір «Листи до
Луцілія», дійшли в оригіналі до сучасності. Зберігаючи пантеїзм грецьких
стоїків, тобто розглядаючи світ як єдине матеріальне і розумне ціле,
Луцій Сенека розробляє переважно морально-етичні проблеми, при
правильному вирішенні яких досягається спокій і непорушність духу. Не
заперечуючи рабства як соціально-політичного інституту, Сенека разом з
тим відстоював людську гідність рабів, закликав гуманно ставитись до них
як духовно рівним. Неминучий і божественний за характером, закон долі
відіграє рольового права природи, якому підкорені всі людські відносини,
в тому числі держава і закон. Всесвіт – природна держава зі своїм
природним правом. Люди і є члени такої держави за законами природи.
Окремі ж державні утворення – випадкові і значні для всього людського
роду. Розуміння закону долі (природного права), божественного духу
власне і полягає в тому, щоб протистояти випадковості і в тому числі і
належності до тієї або іншої малої держави, визнати необхідність
світових законів і керуватися ними. Та Сенека свою, в основному
індивідуалістичну етику намагається зв’язати з завданнями суспільства і
держави. Етика Сенеки мала великий вплив на формування християнської
ідеології.

Наростання кризи рабовласницького ладу вело до різкого погіршання
становища трудящих. Могутня державна машина Римської імперії жорстоко
придушувала повстання рабів і вільних бідняків. Безсилля народних мас
вело до посилення релігійних настроїв, надій на допомогу фантастичних
сил. В І ст. виникає християнство – рух пригноблених, яке виступало
спочатку як релігія рабів, бідняків і безправних, покірних або розсіяних
Римом народів. Християни чекали пришестя месії Христа – рятівника,
божого посланця, який знищує царство Зла, скине гнобителів в «гієну
вогняну», встановить обіцяне пророками царство, де всі люди будуть рівні
та ін. Християнство набирає широкий розмах. Бурхливий розквіт політичної
думки в Стародавньому Римі припадає на правління імператора Юстініана
(527-568pp.), який завершив кодифікацію римського права. Справа в тому,
що на період правління Юстініана нагромадилась величезна кількість
законів, вердиктів, конституцій і праць римських юристів поза всякої
системи та ін. Частина з них застаріла, частина законів, вердиктів
суперечила один одному і потребувала систематизації, модернізації
потребували і громадянське, преторське імператорське право. З ініціативи
Юстиніана здійснено кодифікацію законів.

2. ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ В СЕРЕДНЬОВІЧЧІ

Падіння Римської імперії (476 р.) завершило період історії Стародавнього
світу і поклало початок історії середніх віків. Тоді розвиток політичної
думки пішов у двох напрямах: по-перше, розгортається форгування
авторитарної королівської влади на територіях західних провінцій
колишньої Римської імперії і складаються її нормативні регламентації.
Поступово утворюється Іранське королівство, виникають самостійні держави
в Середній Азії, Закавказзі, пізніше почався процес становлення
національних держав – Франції, Англії та ін. По-друге, формуються
абсолютистські монархії (деспотії) східного типу, що виникають на
територіях східних провінцій. Соціально-політичне життя в країнах
Середньої Азії і Закавказзя в III V стст. і в країнах Арабського Сходу в
VII ст. характеризується становленням і розвитком феодальних відносин,
різким розшаруванням суспільства на феодалів і феодально залежних
землеробів, скотарів, виноградарів та ін. Значна частина Середньої Азії
і Закавказзя перебували тоді під владою Персії, потім зазнавали нашестя
і завоювання арабів, а в ХНІ ст. – нашестя монголів. Сильний, в ряді
регіонів визначальний вплив на розвиток політичних вчень мало виникнення
нової світової релігії – ісламу і створення Арабського халіфату. Після
об’єднання арабських племен (20—30-і роки VII ст.) наступники Мухамеда –
халіфа почали завоювання навколишніх країн і уже в середині VIII ст.
поширили володіння на Північну Африку, Сірію, Палестину, Ірак, Іран,
Піренейський півострів, Закавказзя і Середню Азію. Духовна і світська
влади в ісламі теоретично неподільні, а головна функція влади –
дотримання божественних законів. Ідеал ісламської держави – теократія.

Політична думка Середньовіччя пронизана піклуванням про пошук основ
стійкого порядку, поміркованих форм правління, вимогам законопослухання.
В Середньовіччя влада осмислюється як здійснення божого промислу.
Покірність державній владі – одна з основних вимог християнської моралі.
В основі вимог лежить заповідь Христа в лояльності і покірності владі:
«Віддайте кесарю (царю) кесареве (цареве), а Богу Богове».
Раннєхристиянські апологети (Афіно-гор, Тертулліан та ін.) закликали
християн покоритися державній владі. В Арабському Сході, Середній Азії,
Закавказзі та інших регіонах різні вчення виправдували іслам і закликали
населення покорятися владі, бо влада це воля Аллаха. В Х-ХІ стст. в
працях відомих філософів Середньої Азії відображались політичні ідеї і
концепції про державу і державний устрій. Так, в працях філософа
аль-Фарабі (870-950pp.) є спроба викласти проекти ідеального суспільства
(міс-та-держави), що суперечило ідеям Корану про божественну
перед-визначеність: «все у владі бога». Мусульманське духовенство
сприйняло ідеї аль-Фарабі як посягання на порядок, установлений Аллахом.
Але аль-Фарабі взагалі відкидав теологічні вчення про походження держави
і стверджував, що держава – результат об’єднання людей для задоволення
життєвих потреб, в добровільних містах-державах суспільне життя
будується на принципах високої моральності людей, взаємодопомоги, рішуче
відкидав неосвіченість, неуцтво, свавілля та насилля.

Великий вклад у розвиток середньовікової політичної думки вніс і
філософ, вчений, поет Абу-Абі Ібн-Сіна – Авіценна (980-1037pp.). В
творах Ібн-Сіна викладено проект розумного (ідеального) суспільства і
держави, де панують соціальна рівність, справедливість, свобода та
гуманізм. Пізніше, в XII ст. значний вклад у розвиток політичної думки в
країнах Закавказзя вніс азербайджанець Нізамі Гаджіев (1141′-1202 pp.),
який виступив борцем за інтереси пригноблених людей, бачив причину всіх
нещасть і лиха в суспільному і політичному ладі. Ідею сильної
централізованої держави на території Грузії обґрунтовує відомий поет
Шота Руставелі. В XIV ст. своєрідну концепцію розвитку держави розробляє
відомий арабський історик Ібн-Хальдун (1332 1406рр.). В праці «Велика
історія» Ібн-Хальдун викладає ідеї про державу, суспільство, прагне
виявити їх співвідносний і закономірності розвитку. Через нездатність
однієї людини для задоволення всіх потреб в їжі, одязі, збереженні житла
та ін. люди і створюють спільність для спільного добування засобів до
життя. Поділ праці – перший фактор об’єднання. Ібн-Хальдун виділяє два
етапи суспільства: примітивний землеробський, коли люди займаються
тільки землеробством та скотарством, і цивілізований – міський, коли
розвиваються ремесла, торгівля, наука, мистецтво та ін. Розвиток поділу
праці і об’єднання зусиль багатьох людей створюють надлишки виробництва,
що породжує розкіш, пишноту. Виробництво надлишку і розкіш ведуть до
виникнення спільностей людей, заснованій на нерівності і примусу,
встановлення влади. Жодна людина володарювати не спроможна, а тому люди
створюють сильні спільності, здатні управляти державою, суспільством.
Спираючись на таку спільність, володар підкоряє підданих, збирає податки
в казну. Податки і побори утворюють основу держави. Держава відривається
від основи, на якій виникла, правителі відходять від простого народу, а
всі, хто прагне перешкодити владі володаря, усуваються. Потім
створюються загони стражів, слуги владики. Володар прагне розширити
вплив, завойовує з допомогою набраних воїнів інші землі, встановлює
скрізь свою владу, втручається в торгівлю тощо. Все це вбиває надії
підданих, підриває стимули до праці. Руйнування економіки послаблює
державу: держава – форма суспільства – з необхідністю приходить до
занепаду, якщо ж прийшла в занепад економіка. Ібн-Хальдун робить
висновок про неминучість загибелі держави. Посилаючись на історію
арабів, персів і берберів, Ібн-Хальдун пише, що створивши нову державу,
завойовники «вдаються до самовиснаження» і виснажують суспільство. Рано
чи пізно неминуче настає дряхлість імперій, що як і люди, ростуть,
досягають зрілості, а потім схиляються до занепаду.

Звичайно ж, розвиток політичної думки в феодальних державах країн
Арабського Сходу, Середньої Азії і Закавказзя йшло з тими ж
закономірностями, що і в країнах феодальної Європи. Панівне становище в
політичній думці тоді займали найпоширеніші релігії – іслам,
християнство та ін., що виражають інтереси і прагнення класів, що
борються. Поруч з панівним теологічним світоглядом, і нерідко всупереч з
ним, в країнах Сходу тривало вивчення і розвиток спадщини античної
філософії, спроби сформулювати вчення про державу на основі розуму і
досвіду. Проривом в теологічному тлумаченні держави і права стали
концепції Аль-Фарабі, Ібн-Сіна, Ібн-Хальдуна та ін. Саме через арабів
праці Арістотеля потрапили в Європу. В країнах західної Європи періоду
раннього Середньовіччя (V-XI стст.) формувався феодальний лад. Селянство
потрапило в залежність від власників землі, обтяжене багатьма
феодальними повинностями, зазнавало позаекономічного примусу. До ІХ-Х
стст. феодальні відносини сформувались остаточно.

Політичні ідеї Фоми Аквінського

В XII -XIII сгст. по всій Європі прокотилась хвиля єретичних рухів, що
серйозно похитнули віру у святість і непорушність феодальних устоїв.
Різка критика феодального ладу і його ідеології єретиками потребувала
нового ідеологічного обґрунтування феодалізму. Один з визначних
ідеологів католицизму домініканський монах Фома Аквінський (1226-1274
pp.) прагнув обгрунтувати непохитність феодалізму, виступав за активне
вторгнення церкви в філософію і науки, проти двох істин, що давало
певний простір пошуку земної істини, нижчої у порівнянні з істиною
небесною, що осягається відвертістю і вірою, але не залежною від неї, а
іноді і навіть приходить в суперечність з нею. За вченням Фоми
Аквінського, світ заснований на ієрархії форм (від бога – чистого розуму
– до духовного світу і, нарешті, до матеріального), з яких вищі форми
дають життя нижчим. В політичній доктрині Фоми Аквінського значне місце
займає вчення про закони, їх види, про державу, владу та ін., прагнення
використати погляди Арістотеля для обґрунтування догм католицької
церкви, і ще більше зміцнити її позиції. Фома Аквінський вважав, що
світській владі підвладні лише тіла людей, але не їх душі. Верховна,
всеохоп-лююча влада, в тому числі і право розпоряджатися духовним
життям, належить церкві. Наскільки Бог вище людини, настільки духовна
влада вище влади земного царя, володаря. Тому римському папі -наміснику
Бога на Землі – мають, як васали, підкорятися всі світські, царі,
володарі. З урахуванням таких положень Фома Аквінський розвиває теорію
теократичної влади. Державна влада – це результат волі Бога. Проте не
кожен окремий правитель поставлений безпосередньо Богом і Богом же
освячена не будь-яка дія правителя. Володар, як і кожна людина, має
вільну волю і тому здатний чинити зло, тобто віддавати суперечливі
божественним законам накази. В таких випадках визначити законність
походження і використання влади володаря належить церкві. Політичні
концепції Фоми Аквінського -відверта і тверда апологія феодалізму в
Західній Європі.

Середні віки – період спаду в історії політичних і соціальних вчень в
порівнянні з античністю. Переміщення центру ваги в суспільній свідомості
від держави до церкви, прагнення значної частини суспільної свідомості
до потойбічних, позаземних ідеалів, панування догматичного мислення,
суворе орієнтування на тексти святого Письма і канони церкви – все це
різко звужувало тематику і зміст політичних і соціальних доктрин. Та і в
період Середньовіччя політико-пра-вова ідеологія і вчення далекі від
застою. Проблеми співвідносин церкви і держави, що вийшли на передній
край, неминуче породжували суперечки про суть, мету і завдання держави,
про її відмінність від церкви та ін., логічно це вело до формування і
реалізації проблем державного суверенітету. Суперечки про співвідносний
церкви та держави супроводжувались також виявленням відмінностей між
власне політикою, політичними відносинами, правом як сферою державної
діяльності і законами совісті, віри і моралі, звернутими у внутрішній
світ людини. У радикальних теоріях Середньовіччя уже проголошувалась
свобода совісті і невтручання церкви в справи держави. Та в
Середньовіччі ще мало зроблено для розвитку ідей свободи і рівності
людей, справедливості. Суспільства країн Західної Європи будувались як
монархічно-церковні і станові ієрархії. Демократичні і революційні
тенденції раннього християнства знайшли розвиток у ряді єретичних рухів
середніх віків. Радикальні єресі обґрунтовували рівність людей перед
законом і їх право брати участь в реалізації не тільки церковних, але й
державних справ.

3. ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ПОЛІТИКИ В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ

3. ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ПОЛІТИКИ В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ

В соціально-економічному житті Західної Європи починаючи з XIV ст., в
Італії, і з XV ст. в інших країнах стався цілий ряд змін, що знаменували
початок історичної епохи, названої Відродженням. Розклад феодалізму,
поява і розвиток капіталістичних виробничих відносин обумовили вихід на
нові рубежі політичної думки. Замість одностороннього, однозначного
релігійного пояснення держави, політики і права тоді висуваються
концепції, в основі яких положення про природний характер людини, її
земні інтереси та потреби. Поворот до людини і її культури, що
вивільнялася від диктату релігії, політики і в сфері політичних теорій.
Майже водночас з великим відкриттям Коперника істинної, дійсної Сонячної
системи, відкрито також і закон тяжіння держав, центр ваги знайдено, але
уже Макіавеллі, Кампа-нелла, а згодом Гоббс, Спіноза, Гуго Гроцій аж до
Руссо, Фіхте і Гегеля розглядають державу як природне утворення і
виводять її природні закони з розуму і досвіду, а не з теології. Нові
концепції держави випливали з інших передумов, аніж в Стародавньому
світі і в середні віки. В соціально-політичних теоріях епохи Відродження
центральне місце займає ідеологія централізованої держави. І не
випадково. Тому що тоді настав період пробудження європейських націй.
Передовим мислителям ставало ясно, що тільки сильна централізована
держава може подолати внутрішню роздрібненість, а також відстояти
національний суверенітет в боротьбі проти католицького універсалізму.
Феодально-кріпосницькі відносини перетворюються в пута для дальшого
розвитку продуктивних сил, що розбиваються буржуазними революціями.

Синтезом спадщини двох джерел – античності і Середньовіччя стала
оригінальна політичної думки культура, філософія, соціально-політична
епохи Відродження (Ренессанса). В культурі політичної думки античної
цивілізації мислителі епохи Відродження і Реформації черпали ідеї і
концепції, що забезпечували дальший розвиток суспільства, прогрес. Тоді
до суспільнополітичних систем Платона, Арістотеля, Ціцерона проявлявся
особливий інтерес. Це пояснюється прагненням мислителів використати їх
концепції держави і права, політичні і естетичні погляди з метою
впровадження в практику для задоволення політичних і ідейних запитів
Відродження. На зміну теократичному мисленню приходить система
світогляду в центрі якої стоїть людина з її потребами і прагненнями.
Гуманістичне, ренесансне розуміння світу передбачало ан-тимістичне,
вільне його сприйняття, визнавало гармонію фізичного і духовного в
людині, вимагало повноти чуттєвого і раціонального життя, висувало на
передній край особу, її гідність і честь.

Ще в XIII ст. в Італії виникає і поширюється в Західній Європі гуманізм
– підхід до суспільства, що утверджує гідність і цінність людини, її
право на вільний розвиток, наголошує на людяності відносин між людьми.
Італія ~ перша в Європі стала на шлях розвитку капіталістичних відносин,
а буржуазія, яка тоді народжувалась, формувалась, вимагала усунення
феодалізму, ієрархічної залежності одного соціального ладу від іншого,
принципово іншого, відмінного від церковно-схоластичного тлумачення,
прагнула простору для вільних дій і розвитку, прагнула вирішити питання
про природу людини, принципи побудови людських відносин. Якщо релігія
розглядала людину як істоту, насамперед, духовну, причому в духовності
основним вважалась віра, то гуманістичний напрям наголошує на чуттєвих
потребах людини і вимагає їх здійснення в існуючому світі, віддаючи
переваги визнанню зверхності розуму над вірою. Великі гуманісти епохи
Відродження Данте, Петрарка, Бокаччо, Пізано, Леонардо да Вінчі, Еразм
Роттердамський, Ульріх фон Гуттен, Сервантес, Томас Мор, Томмазо
Кампанелла і багато інших відмовляються визнати гріховну тілесну природу
людини. Людські потреби вважались природними. Гуманісти визнавали
ненормальними і неприродними проповідувані церквою зречення,
відчуженість від чуттєвості, теїзм, тобто існування особистого бога як
надприродної істоти, що має розум і волю і таємно впливаючого на
матеріальні і духовні процеси, на особисте і суспільне життя людей. Якщо
людині його чуттєві потреби дані самою природою, то, мабуть, вони
однакові у всіх і служать основою для різних відносин. Всі люди
народжуються однаковими і потребують рівності і справедливості в
реальному житті. Визнання особистої гідності кожної людини, незалежно
від походження і суспільного становища, спрямовано проти
феодально-станової нерівності. Епоха Відродження створила грунт для
виховання освічених, високоморальних, культурних особистостей,
піднесення на новий культурний рівень суспільних відносин, трансформації
їх в нове гуманне і розумне суспільство.

Генератором ідей Відродження виступають прогресивні мислителі,
діяльність яких забезпечувала задоволення замовлення на нові соціальні і
політичні ідеї. ІЗ знань стародавніх греків і римлян, вавілонян і
китайців, індусів і арабів передові мислителі-гуманісти бра-42

їй міркування про державу як загальну, спільну справу народів,
продовжували і розвивали традиції античних філософів і політиків,
вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, званням,
конфесійним статусом, а винятково ЇЇ активністю, благородством,
добропорядністю, чесністю, мудрістю, доблестю. Безкорисливе служіння
спільній справі, громадянський обов’язок – ось що головне, зокрема в
поведінці людини в суспільстві. Відновлювалась стародавня концепція
суспільного договору, що пояснювала причини виникнення держави,
законність державної влади. Величезні соціально-економічні зміни, що
відбувалися в епоху Відродження знайшли своє відображення в багатьох
соціально-політичних концепціях. Для концепцій характерне розуміння
суспільства як суми ізольованих індивідів, що відображало індивідуалізм
буржуазії. У нових тлумаченнях державної влади, як зовсім незалежної від
релігійної санкції і церковного авторитету, відображався факт
становлення і зміцнення національних держав. В епоху Відродження
появляються і утопічні вчення, в яких на основі «священного Письма»
висувалась вимога усуспільнення власності, робляться перші спроби
намалювати картину комуністичного суспільного ладу, що мала утопічний
характер. Однією з заслуг мислителів епохи Відродження є розчистка
суспільно-політичної думки від теократичних теорій держави і права,
схоластики та ін., підготовка ґрунту політико-правового світогляду..

В кінці XV – першій половині XVI ст. ^е1 … важливим поштовхом в
розвитку соціаль-епохи Реформації но-політичної думки стали ідеї
протестантизму: лютеранства, кальвінізму – ідеї епохи Реформації –
періоду широкого антифеодального і антикатолицького руху в Європі.
Виникнення на початку XVI ст. Реформації пояснюється політичною
обстановкою, що склалася в Німеччині. Тоді, коли Англія, Франція,
Іспанія та деякі інші країни Європи перетворені в централізовані
держави, Німеччина залишилась роздрібненою територіально і політично. За
гучною назвою Священна Римська імперія німецької нації приховувалося
політично нестійке об’єднання феодальних князівств з верховною владою
імператора з династії Габсбургів. Влада імператора над князями
базувалась на особистій залежності і по суті вважалась номінальною.
Великі князівства перетворювались в централізовані монархії.
Посилювалось феодальне гноблення, створюючи вкрай гостру ситуацію.
Загострювались суперечності між феодалами, промисловцями і купцями,
духовними і світськими, дворянством і князями. Ріс рух селян проти
феодальних землевласників. Дедалі ширше стають соціальні конфлікти, що
часто набирає релігійну забарвленість. Реформація – перша, ще незріла
буржуазна революція в історії людства; буржуазія в союзі з частиною
дворянства виступила проти панівної католицької церкви. Реформація
почалась в Німеччині, охопила ряд європейських країн і привела до
відпадіння від католицької системи Англії, Шотландії, Данії, Норвегії,
Фінляндії, Швейцарії, частково Німеччини, Чехії, Угорщини та ін.
Мислителі Реформації надавали значну увагу проблемам
соціальнополітичному устрою держави. Мартін Лютер і його сучасники не
знали поняття держава в розумінні республіка та ін., і користувались
поняттям влада. Основу доктрин Мартіна Лютера становило вчення про два
світи – духовний і земний, де водночас живе і від влади яких залежить
людина. Заперечувалась роль церкви і духовенства як посередників між
людиною і Богом. Порятунок людини залежить не від здійснення добрих
справ: таїнств, обрядів, а від щирості її віри. Земна влада має метою не
допустити творення гріхів, протидіяти з допомогою насилля злим задумам.
Мартін Лютер твердив: якби люди були доброчесні, то не треба було б
встановлювати владу і створювати державу. Та цього немає і люди мають
підкорятися аяаді. В протилежність поміркованому реформаторству Томас
Мюнцер рішуче виступав не тільки проти католицизму, але й проти всього
християнства і феодалізму. Основне завдання Реформації Томас Мюнцер
бачив не стільки в оновленні церкви і її вчення, скільки в удосконаленні
соціально-економічного перевороту силами селян і міської бідноти,
встановлення такого соціального порядку, за якого жоден християнин не
мав би приватної власності, відсутнє насилля тощо. Всі люди рівні перед
Богом, і всі мають бути рівними між собою на Землі.

4. ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ В XVI -XVII ст.

Вчення Європі водночас з поширенням Макіавеллі і з появою різних
демократичних

Макіавеллізм рухів народжуються нові політичні вчення. XVI ст.
характеризується глибокою кризою, початком кінця гуманізму Відродження.
Мрії гуманістів про швидке пришестя «золотого віку» зімкнулись з
реальністю постійних війн, контрреформацією, зміцненням централізованої
феодальної влади, експансією іноземних нашесть. Процес розпаду
феодалізму не припинився. Тоді одним з видатних представників політичної
думки виступає ідеолог буржуазії італійський філософ Пікколо ді Бернардо
Макіавеллі (1469~ 1527pp.). Народився Нікколо Макіавеллі в бідній
аристократичній сім’ї у Флоренції. Постійно і цілеспрямовано займався
самоосвітою і, по твердженню сучасників, став блискуче освіченою
людиною. Макіавеллі прекрасно знав праці Платона і Арістотеля, Фукідіда
і Полібія, Ціцерона і Плінія, Плутарха. Оволодів основами юридичних і
комерційних наук, навиками ведення юридичних справ. Основні праці
Макіавеллі «Цар» («Князь»), «Міркування про першу декаду Тіта Лівія» та
ін.

Важливим вкладом Нікколо Макіавеллі в історію політичної думки стало те,
що теологічній теорії держави протиставляє концепцію світської держави,
обґрунтовуючи закони держави Розумом і досвідом, а не теологією.
Політика є лише автономний бік людської діяльності, є втіленням вільної
людської волі в межах необхідності. Політику визначає не Бог і мораль, а
сама практика, природні закони життя і людська психологія. Нікколо
Макіавеллі приходить до розуміння того, що врешті-решт в основі
політичної діяльності лежать реальні інтереси, користь, прагнення до
збагачення. Головним в політичних поглядах Нікколо Макіавеллі є
висунутий ним принцип політичного реалізму, який передбачає урахування в
політиці справжніх умов дійсності, реальності, підкорення політичних дій
практичним інтересам і залишення без уваги того, що має бути відповідно
апріорним схемам або передбаченням релігійної моралі. Одним з перших
Нікколо Макіавеллі став розглядати і політику як автономну сферу
людської діяльності, в якій існують природні причини і корисні правила,
що дозволяють ураховувати свої можливості, щоб передбачати заздалегідь
хід подій і вжити необхідні заходи. Раціонально-практичні настанови в
сфері політики, політичних відносин рішуче розривали з теологічним
моралізаторством Середньовіччя. Нікколо Макіавеллі твердить, що
суспільство розвивається не по волі Бога, а в силу природних причин,
підкреслює необхідність вільної, могутньої держави для роздрібненої на
князівства Італії, об’єднання з тим, щоб покласти край міжусобним війнам
і чварам.

В основі розвитку історії лежить «матеріальний інтерес і сила». Головний
стимул поведінки людини – інтерес, що проявляється в різноманітності,
зв’язаний з бажанням людей зберегти своє майно, що забезпечує прагнення
до збільшення, прирощення власності. Нікколо Макіавеллі писав, що люди
швидше простять смерть батька, аніж втрату майна. Власницький інтерес
передує людській турботі про честь і велич, гідність. Невикорінений
егоїзм людської природи з усією необхідністю вимагає створення держави –
вищої сили, здатної поставити людину в певні межі. Тут випливають
передумови диктатури суспільного договору. Звідси і відносність оцінки
державних організмів і відносність оцінки діяльності влади. Нема
ідеального ладу поза часом і простором, є тільки такий лад, що
відповідає ситуації. Нема незмінних рис людського характеру, постійні
лише елементи, що складають характер людини і проявляються по-різному в
різних суспільствах. І нема незмінно добрих і незмінно поганих методів
управління людьми, а є лише методи, що відповідають ситуації і не
відповідають їй. Протилежність інтересів народу і правлячих верств
суспільства приводить до загострення ситуації в державі. Тим-то важливо
створення сильної національної держави вільної від феодальних
міжусобиць, здатної підняти народ на її захист та ін.

В політичному змаганні Нікколо Макіавеллі вважав допустимим в ім’я
великої мети і ідей зневажати законами моралі і використання будь-яких
засобів в ім’я їх досягнення, виправдовував навіть жорстокість і
віроломство правителів в їх суперництві за владу. Звідси і макіавеллізм
– спосіб політичної діяльності, що не зневажає будь-якими засобами
заради досягнення поставленої мети. Історична заслуга Нікколо Макіавеллі
– погляд на державу як природне утворення, що досягається на основі
домовленості людей в інтересах захисту і цілісності країни. Закони ж
породжені Розумом і досвідом історії, а не йдуть від самого Бога.
Починаючи з XVI ст. в країнах Європи політичні ідеї ішли бурхливим
розвиток капіталізму.

У великих цивілізованих країнах Італії, Англії, Франції, Іспанії,
Німеччині та інших тоді робили висновок, що радикальна революція в
суспільному устрої має основою суспільну власність, соціальну
справедливість і рівність всіх людей праці, стала невідверненою
необхідністю. Прагнення людей справедливості, гуманізму, рівності
протягом багатьох віків природно практично не здійснювалось, залишалось
лише марними мріями. Саме мрія принижених і скривджених про світле
справедливе суспільство, мрія про «золотий вік», рай для всіх і не на
небесах, а тут на грішній землі, ідея про справедливе суспільство
виникла водночас з появою і поглибленням гострих соціально-економічних
суперечностей. Розвиток політичних і соціальних ідей при певній
«подібності форм передбачення устрою держави, суспільства», здійснювався
з урахування особливостей традицій тієї або іншої країни.

Звичайно ж, прогресивні мислителі бачили невдоволення ремісників,
найманих робітників, селян пороками, породженими капіталістичними
відносинами, невдоволення знайшло відображення і в соціальних та
політичних вченнях. Та незрілим на ранніх стадіях капіталізму виробничим
і суспільним відносинам, незрілим класовим відносинам відповідали і
незрілі теорії, часто утопічні. В епоху Відродження розробкою
гуманістичної теорії зайнявся Томас Мор, в епоху Просвітництва прагнуть
здійснити на практиці соціальні і політичні вчення про суспільство
справедливості Мел’є, Морелі, Маб-лі та ін. Та велика заслуга Томаса
Мора як соціаліста в тому, що зумів тоді піднятися від комуністичної
організації споживання до комуністичної організації виробництва,
поставив у центрі уваги питання про право власності та знаряддя на
засоби виробництва. В цьому-то і проявляється історична специфіка
соціально-політичної і соціалістичної думки, що мала певне коріння в
соціальній структурі розвитку суспільних, соціально-політичних відносин
епохи Відродження і відображала, хоча іноді ще в абстрактній формі,
настрої передпроле-таріату. Майбутнє суспільство Томас Мор зв’язував з
народовладдям, з найширшою участю трудівників в управлінні суспільними
справами. В ідеальній державі, описаній Томасом Мором в книжці «Утопія»
(місце, якого не існує), всі посадові особи обираються народом, діють в
інтересах народу і звітують перед народом. Палким, жагучим
пропагандистом гуманізму і соціальної справедливості тоді виступає і
італійський мислитель Томмазо Кампанелла (1568-1639РР-), до пострижения
в монахи – Джованні Домініко. Поділяючи натурфілософські погляди
Бернадіко Телезіо, закликав досвідного вивчення природи, мріяв про
єдність та благоденство людства. На чолі Міста Сонця – ідеальної
республіки, сконструйованій Томмазо Кампанеллою в однойменній книжці,
стоїть мудріший і всезнаючий первосвященик Сонце (Метафізик), якому
підкорені три співправителі: Могутність, Мудрість, Любов, які вибирають
нижчих посадових осіб, носіїв справжнього знання. Традицію народовладдя,
що йшла від Томаса Мора, продовжував Джерард Уінстенлі. Ідеалом
суспільного устрою Джерард Уінстенлі проголошував «вільну республіку», в
якій передбачалась виборність і змінюваність всіх посадових осіб.

В XVI-XVII стст. капіталістичний устрій дедалі ширше розвивається в
економіці суспільного договору країн західної Європи. В найрозвинуті-і
природного права ших економічно країнах зміцніла буржуазія не мирилась з
феодальними порядками, вимагала забезпечення свободи і безпеки особи і
приватної власності, створення необхідних політичних і юридичних
гарантій. В XVII ст. сталися перші буржуазні революції в Голландії,
Англії та ін. Наростання кризи феодального ладу супроводжувалось
становленням раціоналізму, тобто оцінки суспільних відносин з позицій
«здорового розуму» та ін. Місце догм, божественного права займає право
людини, місце церкви зайняла держава. Антифеодальні лозунги ростучої
буржуазії співпадали з насущними інтересами народних мас, які страждали
від безправ’я і свавілля. Вперше в багатовіковій історії людства тоді
висувається і широко обґрунтовується уявлення про загальність правової
рівності людей незалежно від їх соціального походження і становища в
суспільстві. Вимоги ліквідації станів, всіх форм феодальної залежності,
встановлення загальної рівності перед законом знаходять втілення в
теорії природного права. Теорія природного права ґрунтувалась на
визнанні всіх людей рівними від природи і наділених природою ж
природними пристрастями, прагненнями, розумом тощо.

Одним з перших великих теоретиків школи природного права є
нідерландський юрист, історик, державний діяч Туго Гроцій (1583-1645
pp.). Теорія природного права і суспільного договору – ідеалістичне
вчення про виникнення держави і права в результаті свідомого укладення
між людьми договору. Перші уявлення про договірне походження держави
виникли уже в давнині (в V ст. до н. є. китайський філософ Меті, пізніше
в Стародавній Греції – софісти, Сократ, Епікур та ін.). В XVII ст.
розгорнуту форму теорія суспільного договору одержує в творах філософів
Томаса Гоббса, Баруха Спінози, Джона Локка, Жан-Жака Руссо, П’єра
Гассенді та ін. Держава, на думку Гуго Гроція, є «досконалий союз
вільних людей, які уклали заради Додержання права і спільної користі».
Тут видно вплив Арістотеля і Ціцерона. В державі, підкреслює Гуго
Гроцій, панує громадянські влада, яка виступає верховною, якщо її дії не
підкорені іншій владі і не можуть бути чужою владою скасовано. Вперше
Гуго Гроцій висловлює думку про справедливі війни. З точки зору
прихильників теорії суспільного договору, суспільству і державі передує
повна анархія і «війна всіх проти всіх» або, за деякими міркуваннями,
ідилія свободи. Спільною рисою природного становища, де тривалий період
нібито перебували люди, виступає необмежена особиста свобода, її люди
свідомо вирішили поступитися на користь держави для забезпечення своєї
безпеки, приватної власності та інших особистих прав. Вчення Гуго Гроція
відіграло значну роль у вивільненні теорії держави і права від опіки
теології, середньовічної схоластики. Бурхливі політичні зміни і
перетворення в Західній Європі тоді виділяють центром політичного життя
то Голландію, то Англію, то Сполучені Штати Америки, то Францію,
Іспанію, Італію, то Німеччину. Одним з великих теоретиків походження
держави і права є і англійський філософ Томас Гоббс (1588-1679pp.).
Державу Томас Гоббс розглядав як людське, а не божественне утворення, що
виникло на основі суспільного договору з природного додержавного
становища, коли люди знаходились в стані війни всіх проти всіх. В основу
політичної теорії покладено певне уявлення про природу індивіда,
вважаючи, що спочатку всі люди створені рівними фізично і розумово,
кожний має однакове з іншими право на все, і це стало причиною такої ж
злості і пожадливості, що існує в тваринному світі. Людина заздрить
іншій, радується її горю, заради власного самозбереження, бачачи в іншій
людині ворога і конкурента на шляху задоволення своїх потреб. В ученні
про право і державу Томас Гоббс відкинув теорію божественного устрою
суспільства і захищає теорію суспільного договору. Держава створена з
метою забезпечення загального миру. За суспільним договором на володаря,
царя, імператора покладались права окремих громадян, тим самим
добровільно обмеживших свою свободу. Та на володаря, царя покладено і
функції охорони миру і добробуту людей. Ефективною формою держави
вважалась абсолютна монархія, але в численних обмеженнях і застереженнях
тощо. Його ідея – не монархізм в повному розумінні, а необмежена
державна влада. Вкладом в соціально-економічну інтерпретацію виникнення
держави стало встановлення зв’язку між приватною власністю і формуванням
держави. Права державної влади у Томаса Гоббса сумісні з інтересами тих
соціальних спільностей, які привели в середині XVII ст. в Англії до
буржуазної революції. Цікаво і те, що Томас Гоббс не відрізняє поняття:
суспільство, держава, уряд та ін., ототожнюючи їх як носіїв суверена,
тому що народ передає їм свою суверенність і вони виступають виразниками
державної волі, а, отже, і волі суспільства.

Одним з визначних теоретиків природного права є голландський
філософ-матеріаліст Бенедикт Спіноза (1632- 1677pp.) Вчення Спі-нози
сформувалось в умовах багатьох політичних змін і зокрема, після
визволення Нідерландів від іга іспанської феодальної монархії і зробивши
її розвинутою капіталістичною країною. Метою вчення Бенедикт Спіноза
вважав завоювання панування над природою і удосконалення людини.
Доповнюючи теорії держави і права ученням про свободу людини, Бенедикт
Спіноза показує можливість в межах необхідності свободу людини. В ученні
про суспільство продовжує ідеї Томаса Гоббса. Вищою формою влади вважав
не монархію, а демократичне правління, обмежував всевладдя держави
вимогами повної свободи людини, її дій в межах закону, вважав можливим
вивести з самого устрою людської природи те, що найефективніше
погоджується з практикою. Адже, захищає чужий інтерес лише тому, що
думає тим самим зміцнити свій добробут. Бенедикт Спіноза щиро осуджує
гонитву за наживою, ненаситну пожадливість як безумство, безрозсудство,
яким вражений натовп, чернь. Та його політичні вчення будуються на
уявленні, що користолюбство поряд з іншими афек-тами є вічною і
незмінною рисою людської природи. Отже, люди мають об’єднуватися в
цілісні спільності і в своїх вчинках дотримуватись спільної волі. До
спільного і упорядкованого життя, до громадянства людей штовхає потреба
подавати один одному взаємну допомогу, необхідність в якій відбувається
в процесі поділу праці між людьми в суспільстві.

За всіх відмінностей концепція суспільного договору, стала ядром
політичних теорій Джона Локка (1632-1704 pp.) – відомого філософа,
економіста та політичного діяча Англії. Відмінною рисою ідей Джона Локка
є урахування політичного досвіду Англії і тих компромісів між буржуазією
і монархією, що привели до встановлення конституційного парламентаризму.
Створюючи систему політичної філософії, Джон Локк ґрунтовно розвиває
ідею про перехід від природного до громадянського становища, до форм
державного управління. Доводить право народу на революцію і разом з тим
визначає межі права відповідно до інтересів імущих соціальних
спільностей верств. Мета держави, на думку Локка, збереження свободи і
власності, надбаних трудом. Тим-то, державна влада не може бути
довільною, а поділяється на законодавчу, виконавчу і союзну,
федеративну. Погоджуючись з думкою Арістотеля про людину як істоту
суспільну, Джон Локк справедливо стверджує, що людське суспільство не є
суспільством політичним без таких визначальних умов: територіальна
спільність, спільне право і наявність влади, здатної вирішувати
суперечки і карати злочинців. Виникнення політичного суспільства є
результат угоди, що обмежує свободу окремої людини, індивіда. Звідси
збуджуючою причиною, що схвалює і побажання людей встановити політичну
владу, і готовність •и підкорятися, виступає прагнення зберегти
власність та ін. Природно, соціальною основою держави стає приватна
власність, щі одержала розвиток з появою грошей як товару. Джон Локк
вважа теорія конституентів. її
суть полягає в тому, що соціальне яви ще – лідера пояснюється через
його послідовників і конституентів-що послідовник сприймає лідера,
сприймає ситуацію і в решті решт приймає або заперечує лідерство.
Достоїнство такого підхо; ду до лідера – це розгляд як особливого роду
відносин між керів1 ником і його конституєнтами, у вигляді ланцюжка
взаємопов’язани ланок, що виступають: конституєнти – послідовники –
активісти ‘ї лідер. Лідер і його конституєнти становлять єдину систему.
В коло конституєн ЇЇ в включаються не тільки політичні активісти і
прихильники лідера, але й його виборці, а також всі ті, хто взаємодіє з
ним, впливає на нього тощо. В демократичних державах претенденти на
лідируючі посади можуть розраховувати на успіх лише в разі збігу їх
іміджу з сподіваннями більшості народу (вибори президента Росії, вибори
президента України та ін.). Історія свідчить, що деякі надто важливі дії
політичного лідера йдуть всупереч з інтересами і сподіваннями соціальних
верств і прихильників які привели їх до влади. Так, в жовтні 1917 р.
більшовики, використовуючи популярні загальнодемократичні гасла,
добилися політичного лідерства, а потім, швидко забувши про свої
обіцянки, перетворили населення України, та й всієї Росії, в об’єкт
величезного соціального експерименту (розпад і загибель Української
народної республіки, автономія з Російською Федерацією не принесла
Україні суверенності і утворення національної держави тощо). В сучасних
умовах в авторитарних і тоталітарних політичних системах політичні
лідери сконцентрували в своїх руках владу, здійснюють суб’єктивістську,
волюнтаристську політику.

З’ясуванню природи політичного лідерства допомагають і психологічні
концепції та інтерактивний соціальний аналіз соціального і політичного
явища політичне лідерство. Основоположник психоаналізу Зігмунд Фрейд
вважає, що в основі лідерства є пригнічене лібідо. В процесі сублімації
пригнічене лібідо проявляється в людині в прагненні до створення і в
тому числі до лідерства. У багатьох людей володіння керівними позиціями
виконує суб’єктивно-компенсаторні функції, дає можливість подавляти або
переборювати різноманітні комплекси, почуття неповноцінності тощо. Певні
психологічні потреби відображає і підпорядкування лідеру. У визначенні
суті і природи соціального явища – політичне лідерство величезне
значення має запроваджений Зігмун-дом Фрейдом психоаналіз. Політичний
психоаналіз – науковий напрям, що вивчає соціальну (політичну) поведінку
людини як сукупність дій, обумовлених підсвідомо накопиченими, приховано
політизованими почуттями. Спираючись на ідеї Лейбніца, Спіно-зи,
Бергсона та ін., які досліджували механізми підсвідомої мотивації,
політичний психоаналіз бере початок з праць Зігмунда Фрейда, Ебілла
Булліта, Генрі Ласвелла та ін. Основа психоаналізу – теорія фрустрації
(що дослівно означає становище збудження людини внаслідок усвідомлення
нею перешкод для реалізації своїх інтересів), що пояснює, як несвідомі
сенсуальні мотиви (лібідо) з допомогою сублімації (переносу, заміщення)
трансформуються в інші, в т. ч. політичні бажання і мотиви діяльності.
Звичайно ж, політична поведінка трактується як процес самороз-гортання,
самовизначення особи, її природженими причинами, психологічними
переживаннями, стресами, які не залежать від Зміни культурних і
соціально-політичних обставин.

Звичайно ж, історію творять люди. Але спонукальні мотиви дій, прагнень
мають поетичний авторитет ‘таї, що лежать в матеріальній, насамперед,
економічній сфері життя суспільства. Люди, які володіють свідомістю і
волею, діють у реальному житті, ставлять мету і прагнуть її здійснити,
реалізувати. В певних умовах ця обставина породжує ілюзію, що свідомість
– головна сила історичного Процесу, а історія – реалізація ідей, носіями
яких виступають саме великі особи. Адже розвиток суспільства,
стверджував американський філософ, теоретик прагматизму Дж. Д’юі,
відбувається випадково «від ситуації до ситуації» на основі імпульсів
від великих лідерів. Невелике число людей, знаючи, чого хочуть люди,
веде за собою натовп. Історія є творіння великих людей, і тільки вожді,
лідери можуть впливати на розвиток людства. Американський філософ Сідні
Хук фетишизував роль політичного лідера, вважав, що друга світова війна
– не результат загальної кризи капіталізму, а результат злої волі
Гітлера. Повторюючи тезу австрійського психолога Зігмунда Фрейда, що
культ особи, культ героя виростає та виховується з дитинства, стверджує,
що ніколи в масі люди не звільнюються від залежності: спочатку залежать
від батьків, згодом від вчителів або кого-небудь ще, хто дає І відповіді
на їх питання. Тому, йдучи за Фрейдом, стверджує, що завжди натовп шукає
лідера, вождя, який відіграв би в суспільстві роль, аналогічну ролі
батька в сімействі. В кінці 80-х років на мітинговій хвилі в Росії
виплив Борис Єльцин, Гаврило Попов, Анатолій Собчак і ще багато хто, в
Україні – Леонід Кравчук, В’ячеслав Чорновіл, Олександр Мороз та ін., в
Казахстані – Нурсултан Назарбаев, в Білорусії – Шушкевич, Кебіч,
Лукашенко, їх популізм зіграв на почуттях, емоціях, потребах людей, які
прагнули дістати відповіді на висунуті життям проблеми, труднощі тощо,
сподівалися, що з їх допомогою зможуть вирішити назрілі проблеми.
Соціальне середовище саме вибирає лідера, який задовольняє інтереси
соціальних спільностей (лідер, по суті, не більші аніж інструмент
соціальної спільності). «Таємниця лідера» криєть-| ся не в ньому самому,
а в психології і запитах його послідов-н ників. Сподівання соціальної
спільності на лідера при вирішенні проблем і задоволення потреб та
інтересів має важливе значення для його становлення. Процес зародження
політичного лідерствг йде стихійно: на мітингах, демонстраціях,
зібраннях тощо. Одна» в ході виступів маси звичайно появляються
ініціатори, які намагаються перетворити емоційний порив натовпу в
колективні дії Якщо це вдається, то ініціатори стають призвідниками, які
мо-і жуть повести людей за собою на звершення різноманітних дійі навіть
протизаконних, але в інтересах мас.

У буденному житті лідера як центральну, найавторитетнішЩ фігуру в
конкретній групі, спільності людей можна виділити прак-4 тично в кожному
виді діяльності, в будь-який історичний періоді Лідер – індивід, який
володіє найяскравіше відображеними корисними, з точки зору
внутрішньогрупового інтересу, якостями, завдяки яким його діяльність
виявляється найпродуктивнішою: висока швидкість реакції на виникаючі
політичні події, ситуації, тямущість,’кмітливість, уміння вивертатися і
виходити з складних ситуацій тощо. Такий лідер користується повагою,
авторитетом, служить зразком для наслідування, своєрідним еталоном, до
якого повинні, з точки зору групових цінностей, примикати інші, вплив
такого лідера базується на психологічному явищі відбитої суб’єктивності,
тобто ідеальному уявленні. Лідер сприймається в суспільстві як особа, за
якою співтовариство визнає право на прийняття рішень, найбільш значущих,
з точки зору, групового інтересу. Авторитет лідера заснований на
спроможності згуртовувати, об’єднувати інших для досягнення групової
мети. Така особа незалежно від стилю лідерства – авторитарного або
демократичного регулює взаємовідносини в групі, спільності людей,
відстоює їх інтереси, цінності в міжгруповому спілкуванні, впливає на
формування внутрішньогрупових цінностей і в деяких випадках символізує
їх.

Політичне лідерство – одне з унікальних явищ політичного і суспільного
життя, зв’язане із здійсненням владних функцій. Концепції політичного
лідерства поділяються залежно від їх теоретичних підстав на декілька
груп: по-перше, ті, які виходять з того, що лідер – універсальне
соціальне явище людської діяльності і закономірності його функціонування
єдині в усіх сферах життя суспільства (в політиці, економіці, спорті та
ін.). По-друге, концепції, що ототожнюють лідера з керівництвом і
управлінням, при цьому формальне володіння владою розглядається як
необхідна і достатня умова лідерства; діяльність лідера стає як
адміністративна, специфіка явища зводиться здебільшого до правових
(партійно-етичних, релігійних тощо) регулятивів політичної поведінки
службової особи. Політичний лідер як соціальний інститут ототожнюється з
органами державної влади. По-третє, концепції, що розглядають
політичного лідера як “специфічне явище суспільного життя, не таке, яке
зводить до психологічних, економічних або правових принципів. Політичне
лідерство здійснюється через функціонування конкретного механізму
-одного з необхідних політичних інститутів.

Історично виникле політичне лідерство зв’язане не тільки з формуванням
інтересів, але й з проявом особистості як одного з потенційних суб’єктів
політичної дії. Якщо потестарним, тобто архаїчним суспільствам політичне
лідерство не властиво не тільки через відсутність диференційованих
владних інтересів, але й через невиділеністю індивідуального Яз родової,
колективної свідомості, то в античності лідерство мало особистий
характер, що випливало з авторитета конкретного індивіда, його
достоїнств. Взаємовідносини лідера та його прихильників, ведених
близьким До відносин учитель – учень зважаючи на те, що політичне життя
безпосередньо зв’язувалося з рішенням світоглядних проблем, прокламацій,
певних моральних цінностей. В середньовіковій Європі політичне лідерство
постійно втрачає морально-етичний зміст. Вплив лідера ґрунтується не
стільки на особистих достоїн- ‘ ствах, скільки на спроможності до
керівництва конкретною політичною спільністю. Від лідера вимагається не
стільки бути мо- ] ральним зразком, скільки вміння об’єднати групу для
досягнення і поставленої мети, вміння сформувати груповий інтерес. Така
тенденція до прагматизації політичного лідерства найчіткіше ви- І
являється в епоху Відродження і в період перших буржуазних революцій. В
сучасному суспільстві політичне лідерство становить спосіб, метод
побудови влади, заснованої на інтеграції різноманітних соціальних верств
(груп) шляхом специфічних механізмів навколо програми, що висувається
лідером, (концепції) рішення соціальних проблем і завдань суспільного
розвитку. Політичне лідерство на рівні політичних рухів виконує
різноманітні функції, зв’язані з домаганням на владу конкретних
соціальних верств. Тут принципове значення мають не стільки особисті
якості лідера, скільки спроможність адекватно відображати інтереси
частини населення, яке його підтримує, тобто уміння сформувати такі
інтереси у вигляді конкретних політичних вимог і сформулювати їх, якщо
вони не розвинуті, визначити тактику боротьби і ефективні засоби їх
задоволення. В такому випадку лідерство виконує не тільки прагматичні,
але й інтегративні функції. А фігура політика служить символом певних
політичних настроїв. З ним буденна свідомість зв’язує свої надії.
Залежно від того, наскільки відповідає реальна особа своєму образу,
настільки широкі його можливості у формуванні конкретної політичної
настанови шляхом специфічних механізмів сприймання.

Часто-густо політичне лідерство змішують з політичним авторитетом.
Справді, політичний лідер має авторитет, володіє тими якостями, що
дадуть йому можливість висуватися серед навколишніх, згуртовувати
однодумців. Але авторитет – це тільки приклад, вага в суспільстві.
Авторитет (від лат. auctoritaz – судження, вплив, вага, приклад).
Значення поняття влада з’явилося як перенос понять повага, престиж,
вплив на посадовий статус особи (установи). Авторитет – одна з основних
форм здійснення влади, з допомогою якої забезпечується контроль за діями
людей та їх погодження в загальних і в індивідуальних інтересах.
Авторитет відрізняється від політичного впливу прямим характером впливу
на людську діяльність, отримуючим форму директиви, j наказу або
розпорядження. Від зовнішнього примушення авто- ] ритет відрізняє
певність виконавця в легітимності розпоряджень,; які йому надійшли, а не
свідомість того, що за виконанням або невиконанням наказу можуть настати
заохочувальні або репреч сивні дії. Авторитет завжди виступає так або
інакше узаконеним,] допускає певну ступінь соціального порядку.
Ефективність авто-І ритету в багато чому визначається взаємодією його з
іншими формами здійснення влади, що не виключає суперечностей. Політична
активність індивіда – сукупність прояву тих форм життєдіяльності окремої
особи, в яких відображається її прагнення активно брати участь в
політичних процесах, відстоювати свої політичні права та інтереси.

Політика як мистецтво — необхідний компонент тривалості
емоційно-вольового життя політика, істотно визначальної її ефективності,
характер засобів, вибір тактики. Політичне мистецтво включає
раціональні, інтелектуальні і інтуїтивні, підсвідомі і чуттєві початки,
виникає політична харизма: уміння захопити і викликати довіру аж до
несвідомої, безоглядної віри. Лідер широко використовує в практичній
діяльності засоби політичного мистецтва ведення політичної боротьби,
політичного компромісу, політичної роботи з людьми, прийняття рішень і
всіх різноманітних форм політичної діяльності, спрямованої на досягнення
мети. Мистецтво без міри – також ризик переродження політики в
політиканство, в панування амбіцій, владолюбства та інтриги. Звичайно ж,
політичне життя ~ сукупність духовних, чуттєвих, емоційних і практичних
предметних форм політичного буття людини і суспільства, що характеризує
їх ставлення до політики та участь в ній.

Один з аспектів політичного лідерства – проблема сильної особи, вождя.
Відповідно фашистським теоретичним розробкам вождь наділений необмеженою
владою тому, що відображає волю, дух народу, його прагнення. Накази
вождя виконуються беззаперечно, не обговорюються з народом їх зміст і
доцільність. Вождь спілкується з народом, йому немає потреби
дотримуватися законів, конституції. Це створює можливість керувати
державою, суспільством централізовано. Культ сильного керівника перейшов
у політичну філософію сучасності. В доказ необхідності сильного
керівника приводиться три основних фактора: в разі кризи сучасного
суспільства вимагаються величезні зусилля для подолання опору
бюрократії; на політичну арену виходять широкі маси і коли лідер
знаходиться з ними в прямому контакті, то це свідчить про його авторитет
і звільняє його від втручання політичних інститутів і дає можливість
концентрувати владу «за волею народу». В слаборозвинутих країнах
неможливо навести порядок без сильного керівника. Якщо ж йдеться про
соціально-політичний аспект, то політичний лідер повинен, насамперед,
мати власну позицію, політичну програму і бажання її здійснити. А для
цього політичний лідер повинен мати волю, цілеспрямованість,
наполегливість і бути популярним, уміти завойовувати маси.

Соціологами, політологами Заходу, а частково і Сходу проголошується, що
особа виступає як функція ситуації. Поведінка лідера, його позиція,
придатні в одній ситуації, але непридатні в інших. В одних умовах на
лідера підходить одна людина, а в інших – інша тощо. В межах такої
теорії цікаві висновки роблять Еріх Фромм і Девід Рісмен, вважаючи, що
лідером може бути °езгіринципна людина, яка виступає «функцією
ситуації», керівником, що підкоряється обставинам. Еріх Фромм називає
такого керівника «людиною ринкової ситуації», який розцінює себе як
товар, що необхідно продавати відповідно кон’юнктурі. Девід Рісмен
визначав такого лідера як «людину зовнішньої ситуації та орієнтації»,
але лідер може оволодіти ситуацією, використовуючи ЇЇ в своїх корисливих
цілях. Ця обставина, на думку деяких політологів, – слабке місце в
теорії. Розповсюджена точка зору, що лідером стає людина, найбільш
успішно здійснююча орієнтацію на інших, тобто та, яка хоче стати
лідером, повинна враховувати панівні звичаї або домінуючий характер, які
дадуть їй можливість піднятися без напруги або ризику на керівну
вершину.

Управлінською функцією влади зумовлюється і об’єктивна необхідність
лідерства. Становище взаємовідносин у суспільстві, коли координується і
планується публічна діяльність лише однієї людини (або декількох осіб)
ураховується в таких умовах, вказує Роберт Такер, індивід сам оцінює
ситуацію і визначає свої дії, і питання лідерства та його впливу не
виникає. Необхідність у лідерстві виникає тоді, коли ситуація, в яку
через обставини, що склалися, втягнуті більші групи людей, вимагає
оцінки, щоб сама група або будь-хто від її імені розгорнув необхідні
дії. В невеликих групах лідерство може бути неформальним і переходити і
від однієї особи до іншої тощо. У великих же групах, і тих, що
організувалися, виникає потреба в офіційному лідерстві. Для полі-тичного
лідеру, який займає урядову посаду, заняття політикою – ] це не тільки
професія. Соціолог Макс Вебер відзначає, що кар’єра політика передбачає
такі внутрішні радощі, як почуття влади, почуття того, що тримаєш в
руках пульс історично важливого і політичного процесу. Соціолог Бертран
Рассел, а слідом за ним політолог Віктор Пазенок, відзначають, що в
умовах вільного і суперництва, коли «влада відкрита для всіх», то мабуть
ЇЇ завоює той, хто більше всіх прагне до неї. Такі люди відрізняються
від І звичайних винятковим владолюбством. Нинішній лідер, особли- І во в
політиці, завжди володіє винятковою самовпевненістю. Макс Вебер виділяє
три якості, вирішальні для політика: пристрасть, почуття
відповідальності, спроможність внутрішньо зібрано і спокійно піддатися
впливу реальностей, підкреслюючи, що політика – це повільне буріння
твердих пластів суспільства. Але політо-] лог Віктор Пазенок додає до
тих якостей, що визначає Макс Вебер, ще якість компетентності, уміння
володіти ситуацією, уникати І

конфліктів.

В протилежність теоріям, що розглядають лідерів як локомсш тив історії,
її творчу силу, марксизм обмежує можливості актив-! ності політичних
лідерів історичною необхідністю і класовими] інтересами. Політичний
лідер виступає тут найбільш здатниМІ свідомим і вмілим виразником волі
класу, тобто відіграє у став-] ленні до класу загальну допоміжну,
службову роль. І якщо Маркс,] Енгельс відзначали можливість відособлення
політичних лідерів] від класу, інтереси якого відображали і попереджали
робітників про необхідність убезпечити себе від своїх власних депутатів
і чиновників, то в творчості і практиці Леніна і особливо Сталіна, ця
ідея зведена на нівець та запанувала спрощена схема співвідношення мас і
політичних лідерів. Однак досвід історії показує, що розвиток людства
багатоваріантний і що немає жорсткого економічного і класового
визначення. Тому-то роль політичного лідера в історії досить велика і не
вкладається в функції відображення і реалізації інтересів класів.

Лідерство має ширші, аніж клас, об’єктивні основи. Потреба в
самоорганізації, упорядкуванні поведінки окремих елементів,
організованості системи з метою забезпечення її життєвої функціонуючої
спроможності, викликає необхідність в лідері. Процес зародження
політичного лідерства відбувається звичайно стихійно, спонтанно. Але в
реальному житті процес формування політичного лідерства більш складний і
тривалий. Є декілька видів політичного лідерства: формальне лідерство,
що надає пріоритетний вплив певної особи на членів організації,
закріплене в її нормах і правилах і яке засноване на становищі в
суспільній ієрархії, місці та рольових структурах; неформальне лідерство
– спроможність і готовність людини до виконання ролі лідера тощо.

Існують різноманітні типи лідерства.

Залежно від відносин керівника з підлеглими, лідери діляться на
авторитарних і демократів. Авторитарне лідерство допускає одноособовий
спрямовуючий вплив, оснований на загрозі санкцій, застосуванні сили
тощо. Демократичне лідерство виражається у врахуванні керівником
інтересів і думок усіх членів соціальної спільності, групи або
організації та їх участі в управлінні. Згідно з вченням Макса Вебера про
засоби легітимації влади, виділяються і типи лідерства: традиційні
(вожді, монархи тощо), їх авторитет тримається на звичаї, традиції,
раціонально легальні (рутинні) – лідери, які обрані демократично, і
харизматичні лідери, наділені, на думку мас, особливою благодаттю,
видатними якостями, спроможністю до керівництва (харизматичні лідери
Франклін Рузвельт, Джавахарлал Неру, Володимир Ілліч Ленін, Йосиф
Сталін, Кім Ір Сен, Фідель Кастро та ін.).

В сучасній політології нерідко лідерство поділяється на чотири типи:
прапороносці або великі люди, служителі, торговці і пожежники. Лідера
-великої людини відрізняє власне бачення дійсності, привабливий ідеал,
мрія, здатна захопити маси (Володимир Ленін, Лев Троцький, Мартіп Лютер
Кіпг, Хомейиі та in.). Лідер-служитель завжди прагне виступати у-ролі
виразника інтересів своїх прихильників і виборців, орієнтується па їх
думку і діє від їх імені (Нурсултан Назарбаев, Леонід Кравчук, Олександр
Мороз, Джордж Буш, Міттерап та in.).

В перші десятиріччя XX ст. традиційного іюлітика-парламеитарія почав
витісняти політичний лідер нового тину. Це лідер-демагог, який появився
з приходом до влади в Європі фашизму і аналогічних політичних систем
(Бепітто Муссоліпі, Адольф Гітлер та ill.). Такий лідер апе-?човав до
широкої, здебільшого неорганізовано! маси. Спекулюючи на її

інстинктах, забобонах, традиційному консерватизмі, політичної
неінформованості, демагоги розсипають лестощі масовій волі. Ллє на
Грунті представницької демократії Заходу виникають політичні лідери,
характерними рисами яких є висока загальна і політична культура,
професіоналізм, особиста порядність і мужність. Ці лідери справді
висловлюють загальнонаціональні інтереси і забезпечують вихід своїх
народів з екстремальних умов (Франклін Рузвельт, Уінстон Черчілль,
Маргарет Тетчер та іп.). Політичний досвід відрізняє лідерів за засобами
здійснення влади: демократів, диктаторів тощо. Для лідера-торговця
характерна спроможність привабливо підносити ідеї і плани, перекопати
громадян в їх перевазі, змусити «купити» ці ідеї, а також привернути
маси до їх здійснення (Коль, Борис Єльцин, В’ячеслав Чорповіл та іп.).
Лідер-по-жежник орієнтується па найактуальніші суспільні проблеми,
насущні вимоги моменту. Його дії визначаються конкретною ситуацією
(Володимир Яворівський, Іван Плющ, Шушкевич, Гайдар та іп.). Політичні
діячі діляться на правлячих та опозиційних, великих і дрібних, кризових
і рутинних, пролетарських і буржуазних тощо.

В політичному лідерстві розрізняють індивідуальне лідерство – лідер і
його послідовники і колективне лідерство – еліта і маси.

Які ж характерні риси політичного лідерства? Чим відрізняється лідерство
в «малих групах» від лідерства в національному масштабі? Розкриваючи
основні риси політичного лідерства та їх відмінності, філософи і
політологи відзначають, що лідерство в національному масштабі – це
«дистанційне лідерство» (лідер і його послідовники не мають прямих
контактів, їх відносини опосередкуються масовими комунікаціями,
організаціями, людьми, які обслуговують політичну машину);
багатогалузеве лідерство (лідер орієнтується па чекання свого
безпосереднього оточення, політичної партії, бюрократичної виконавчої
машини тощо); корпоративне лідерство індивідуальне. Лідер в
бюрократичному суспільстві (президент, прем’єр та іи.) є продукт
активності, що організувалася, чисто символічна фігура, його ролі
викопують інші люди, його штаб -«виконавча еліта». В межах же певних
наказів, встановлених норм діє і сучасний державний лідер. І незалежно
від зміни лідерів «працює» вся бюрократична машина та іп.

Колективи людей, що володіють професійними знаннями зай-а няті розробкою
для лідерів програм і заходів їх реалізації, а сам?’ лідери лише
підписують рішення. Звідси зростаюча невиразністі лідерів. Згадаємо
Джона Кеннеді і Ліндона Джонсона: коли після відомої трагедії блискучу
професіональну професорську команду Джона Кеннеді змінила техаська мафія
Лінона Джонсона, змінив ся лише стиль керівництва, а суть залишилася
колишньою. Візьмеа мо зміну команди Микити Хрущова командою Леоніда
Брежнєва^ змінилися лише люди, що виробляли програмні рішення, але не
зазнали змін навіть стиль керівництва, а тим більш суть політи^ ки, що
проводилась. Сам же марксизм стверджував: антинаукове! говорити, що
лідер може по своєму свавіллю творити історіїоі Висуваються політичні
лідери певними класами, соціальними! групами і від ролі і займаного
суспільного становища висунуте лідерів класів і соціальних груп залежить
і роль самих політиці них лідерів. Лідери спираються на політичну
партію, політичний! рух. Ще в 1920 році, критикуючи «левое ребячество»,
Володимир Ілліч Ленін відмітив, що «люди хочуть придумати щось зовсім
особливе і в своїй старанності мудрувати стають смішними. Всім відомо,
що маси діляться на класи… Що класами керують звичайно і в більшості
випадків, принаймні в сучасних цивілізованих країнах, політичні партії,
що політичні партії у вигляді загального правила управляються більш-менш
стійкими групами найбільш авторитетних, впливових, досвідчених, осіб,
яких вибирають на найвідповідальніші посади, що називаються вождями. Все
це абетка».

Ще й тепер намагаються приховати зв’язок політичного лідера зі своїм
класом, соціальними верствами, групами – намагаються грати роль
представника всього народу. Це помітно навіть на прикладі таких
політичних діячів, які залишили помітний слід в сучасній історії:
Франклін Рузвельт, Уінстон Черчілль, Джон Кеннеді, Ганді, Джавахарлал
Неру, Індіра Ганді. І навіть вони не могли творити історію за своєю
волею. Візьмемо життєвий шлях Уінстона Черчілля: які тільки задуми і які
виявились результати. Задуми: задушити соціалістичну революцію в Росії;
в другій світовій війні не допустити Радянську армію в країни
Центральної та Південно-Східної Європи, не бути останнім прем’єром
Британської імперії. А результати? І революцію не вдалося задушити в
Росії, не вдалося не допустити радянські війська в Південно-Східну
Європу і розпалася Британська імперія тощо. А візьміть Михайла
Горбачова. Скільки задумів: і перетворити на зовсім нових засадах
Радянський Союз, і реформувати, вдихнути життя в соціалістичне
суспільство, перетворити на засадах гуманізму, справедливості, рівності
тощо. А результати? І не тому, що був не талановитим, не ладним Уінстон
Черчілль, Михайло Горбачов, але задуми вступили в суперечності з
суспільним розвитком. Хоча, безумовно, політичні лідери, висловлюючи
інтереси певних груп людей, можуть значно впливати на хід подій. І,
перебуваючи в гущі політичних подій, вони розкривають і свої особисті
риси, що роблять їх співучасниками соціального процесу, носіями ідей
тощо. їх поведінка не фатальна, не рокова, не невідворотна, існує
відносна самостійність, проявляється особиста активність, а то й
суб’єктивність рішень. Хоча з того ж класу, соціальної верстви можуть
висуватися різноманітні лідери. Це конформісти – «пливуть по течії» і
нонконформісти – ті, хто іде «проти течії», переборюючи інерцію і опір.
В переломні періоди розвитку, коли вимагається швидке прийняття рішень,
спроможність правильно сформувати конкретні завдання, роль лідера
особливо велика. Адже існує ж думка, Що «сильний лідер» може вирішити
всі проблеми. На певному етапі при жорсткому і вимогливому лідері
справді може зростати ефективність діяльності. Викликати активність,
усувати “асивність, втягувати усіх, всі верстви в управління і вирішення
проблем і є основне завдання лідера. Звідси важливість на-°Увають
особисті якості лідера.

Специфічне єдиновладдя тоталітарного типу характерно ї для правління в
Італії Беніто Муссоліні, в Німеччині – Адольфа Гітлера, в Китаї – Мао
Цзедуна, в Румунії – Ніколає Чаушеску, в Кореї – Кім Ір Сена та ін.
Корені походження культу слід шукати в культовій, релігійній сфері. Одна
з найдавніших і досить розповсюджених форм релігії – обожнювання
мертвих. В стародавніх Китаї, Індії, Греції та Римі небіжчикам
поклонялись як богам, створюючи особливі обряди і виробляючи те, що
отримало найменування культу предків. Схиляння сучасників перед
особистим впливом і учнями Будди, Христа і Магомета переросло після їх
смерті в їх обожнювання, а культ їх особистостей сприяв виникненню і
розвитку релігійних культів, відповідних трьом найбільшим світовим
релігіям. Однак в історії немало прикладів надмірного звеличення окремих
особистостей і поза релігійною сферою. Це стосується, насамперед, сфери
влади, але й не тільки її. Відомо схиляння і перед царями, і перед
полководцями, і перед знаменитими суспільними діячами. Слово государ в
Стародавньому Римі передбачло ставлення, подібне ставленню рабів до
господаря. При Августині щорічно приносилася присяга на вірність всьому,
що було і буде зроблене правителем. Всі римські | цезарі (після Нерона
це родове ім’я стало титулом) мали, по суті,1 необмежену владу. В тій
або іншій ступені ідеї цезаризму укоре-1 нилися у вищих ешелонах влади і
в Середньовіччі, в період ста*! новлення буржуазного суспільства,
розвитку капіталістичних! відносин в XX сторіччі, вражаючи інколи
демократичні суспіль-! ства, проникаючи і в революційний рух.

Вкрай максимально завищена оцінка функції і ролі політич-і ного лідера в
історії – суть культу особи. Це закономірний ре-1 зультат і одна з
передумов тоталітарного ладу, хоча зустрічається! і в авторитарних,
зокрема в демократичних державах. В сучасних! умовах яскравими проявами
тоталітарного культу особи є кулИІ ти Кім Ір Сена, Чен Іра в Кореї,
Фіделя Кастро на Кубі, Хусейна! в Іраку, Кадаффі в Лівії тощо.
Радянським народам довелос» пережити культ особи Иосифа Сталіна, який
став найважливіші шим атрибутом очолюваної ним тоталітарної диктатури, а
надали став зразком для ряду сталінських і неосталінських культів осо-1
би. Будучи одним з керівників Комуністичної партії,ja з 1924 рокв по
1953 рік і фактичним главою Радянської держави, Йосиф Сталім (1879-1953
pp.) виявив специфічний особистий вплив на розви-1 ток ідеології і
практики державного соціалізму. Будівництво соці j алізму при Сталіні
стало розглядатися як адміністративне, а соціальне завдання.
Партійно-державний апарат перетворений в засіб забезпечення неподільного
єдиновладдя, утвердження своєрідного неоцезаризму. Соціалістична
фразеологія служила лише прикриттям середньовікового тоталітарного
режиму в дусі Чінгісхана, Тамерлана, Гітлера, інших тиранів і
диктаторів. При цьому заохочувалося довічне його звеличування як батька
народів, перебільшення його персонального вкладу в революційні процеси в
Росії, фальсифікацію історії. Водночас жорстко, аж до фізичного
винищення, пригнічувалися прояви та інакомислення, будь-яких відхилень
від генеральної лінії Комуністичної партії, що ототожнюється з
суб’єктивними переконаннями Сталіна. Всупереч свідченням партійних
ідеологів наступного періоду про несумісність культу особи з природою
соціалізму, явища культу особи все ж простежуються в діяльності Микити
Хрущова, Леоніда Брежнєва, ряду керівників республік колишнього
Радянського Союзу та інших країн реального соціалізму тощо.
Парадоксальність ситуації полягала в тому, що всі свої успіхи і
досягнення радянський народ несвідомо зв’язував з ім’ям Сталіна.
Історична практика вперше зустрілася з такою містифікацією, коли в
умовах панування соціалістичної ідеології серед широких мас укоренилось
ірраціональне, релігійне, за своєю суттю, плазування перед особистістю.
Після смерті Сталіна почався процес ліквідації антигуманних наслідків
культу особи та відродження демократії, який, на жаль, згодом
уповільнився, а потім й зовсім загальмувався. Справжня турбота про
людей, про їх соціальне самопочуття нерідко підмінялася політичним
заграванням, масовою роздачею нагород, звань тощо. Складалася обстановка
всепрощення та вседозволеності, знижувались вимогливість, дисципліна,
відповідальність, виникло зневажливе ставлення до законів,
окозамилювання, угодництво та славослів’я. Дійсна демократія все частіше
та більше і в сучасних умовах зводилася до формалізму, людський фактор
відсувається на другий план, хоча гасло «конкретна турбота про конкретну
людину» повторюється й повторюється майже в усіх офіційних документах,
виступах політичних лідерів і керівників тощо.

Природно, політичні партії та політичні рухи грають важливу роль в
політичному житті суспільства, виступають зв’язуючою ланкою між
державною владою та народом, сприяють втягненню людей в політичне життя.
Домінування активістської політичної культури, існування тривких
демократичних традицій, наявність ^контрольованого державою
громадянського суспільства і політичної опозиції звужують можливості для
некомпетентного політичного лідерства, різноманітного роду волюнтаризму,
зловживань владою, створюють сприятливий ґрунт для прояву в політиці
індивідуального хисту та обдарувань. Удосконалення системи відбору
лідерів і підвищення демократичної політичної ангажо-ваності мас –
найважливіші умови ефективності політичного управління суспільством.
Політична діяльність людей нероздільна з їх поведінкою. В діяльності
людини реалізуються якісь прагнення і сподівання, проявляються звички і
навики, відтворюються зразки поведінки, зв’язані з його ставленням до
політичних інститутів та їх функціонування. Лідерство – невід’ємний
компонент політичної діяльності. Політичне лідерство – істотна сторона
політичного керівництва. Політичне лідерство – це таке політичне
ставлення суб’єкту-лідера (групи або індивіда) до співтовариства, при
якому суб’єкт-лідер наділений певним обсягом прав і відповідальності
формувати та відображати інтереси й відстоювати мету співтовариства,
виступати ініціатором в їх здійсненні та організовувати участь всього
співтовариства. Якості політичного лідера, особливо його керівної
діяльності, залежать від усіх складових: умов діяльності та самої
діяльності.

ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА

Політична свідомість – одна з центральних категорій науки про політику,
що входить у систему її понятійних координат і означає сприймання
суб’єктом тієї частини навколишньої його дійсності, яка зв’язана з
політикою і в яку включений він,-сам суб’єкт, а також зв’язані з
політикою дії і стани. Політична свідомість багатомірне, неоднорідне,
внутрішньо суперечливе, багаторівневе утворення, «пульсуюче», що
відображає в узагальненій формі ступінь знайомства суб’єкту з політикою
і раціонального, несвідомого до неї ставлення. Гносеологічно політична
свідомість тісно зв’язана з іншими політологічними поняттями і
категоріями: з політичною культурою – генетично політична свідомість
виступає її похідним, вищим рівнем і водночас в розвинених формах
політичної культури, її стрижневим компонентом: з політичною поведінкою
політична свідомість виступає раціональною основою суб’єктивних
механізмів такої поведінки; з політичною системою суспільства –
політична свідомість представляє її суб’єктивний фундамент, людську
основу та ін.

1. Політична свідомість: поняття, структура, функції

Політичне життя суспільства – процес і результат свідомої діяльності її
соціальних субєктів – класів, націй, соціальних свідомості верств і
груп, громадян і створюваних ними політичних інститутів. Свідомість
внутрішньо (іманентно) притаманна діяльності людей. В традиційно
марксистському розумінні політична свідомість трактується як варіант
суспільної свідомості, що виникає як відображення, насамперед,
соціально-економічних умов буття людей. В узвичаєній світовій традиції
політична свідомість розглядається в широкому контексті як вся
сукупність психічного відображення політики, як її суб’єктивний
компонент, що виявляється на різних рівнях, в різноманітних ситуаціях.
Проблема свідомості – одна з складних загадок філософії, що розглядає її
як відображення суспільного буття, як суб’єктивний образ об’єктивного
світу, відображення духовного життя людей, інтересів і уявлень
різноманітних соціальних спільностей, верств, груп, класів, націй,
суспільства.

Поняття політична свідомість має досить тривалу історію вживання в
різноманітних галузях суспільствознавства. Однак політична свідомість
спеціально розглядається в основному в межах спрямування поведінки в
політології. Політична свідомість здобула особливу популярність до
середини XX ст., відтоді, як виявилася обмеженість ортодоксальної
по-ведіиківської течії і стало відомо, що розуміння політичної поведінки
ширше, а динаміка політичних процесів вимагає уваги до незалежних змін,
як політична свідомість і вся психічна сфера суб’єкту поведінки. Адже
свідомість – відображення буття. Свідомість ~ вища, властива лише
людині, форма відображення об’єктивної дійсності, регулювання ставлення
людей до навколишньої дійсності, до самих себе і своїх засобів
спілкування, що виникають і розвиваються на основі
політично-перетворювальної діяльності. Політичне буття – це вся система
політичного життя, політичних відносин. Політичне буття існує не тільки
в свідомості, але й об’єктивно як щось дане, незалежне від волі, бажань
і спрямованості окремих особистостей і соціальних спільностей.
Об’єктивність буття задається об’єктивністю економічних і
соціально-иолітичиих відносин та інтересів співучасників політичного
процесу.

Свідомість виникає і розвивається тільки в спільній діяльності людей.
Включаючись у спільну діяльність, люди виробляють відповідні уявлення,
настанови, норми, що разом з їх емоційним забарвленням складають зміст
свідомості як специфічної форми відображення дійсності. Політична
свідомість — це відображення духовного життя людей, інтересів і
сподівань різноманітних соціальних спільностей, верств, класів, націй,
індивідів і суспільства. Політична свідомість – це свідомість
співучасників політичного процесу, всіх сил, що борються за владу та її
здійснення, реалізацію. Такий вид свідомості безпосередньо обумовлений
політичним буттям. Політична свідомість неодмінно охоплює і міжгру-иові,
загальнолюдські ідеї та уявлення, чия наявність обумовлена не
особливостями інтересів, а універсальними інтересами людини, а також
загальнодемократичними властивостями організації влади. На політичну
свідомість впливають і соціально-екоиомічні, національні та культурні
процеси, впливають і глибокі структурні та якісні зміни в системі
суспільних, соціальпо-економічних і міжнародних відносин тощо. Ступінь
впливу загальнолюдських та індивідуальних переконань і орієнтирів у
політичній свідомості відображає характер політичної свідомості, тобто
спроможність до сприймання чужого соціального досвіду інокультурішх
цінностей і тра-1 дицій. Укладені ж в межах тільки корпоративних,
локальних, групових норм і мети, політичні погляди людини – закритий тип
політичної свідо-1 мості. На політичну свідомість активно виливають
регіональні, демографічні, соціокультурпі та багато інших факторів.

Якщо спробувати охарактеризувати політичну свідомість народу України, то
його визначає, з одного боку, досить міцна прив’язаність до
демократичних цінностей, що є давньою історією, традицією, іноді з
нальотом догматизму, нетерпимості до інакомислення, схильності до ав-
торитарності, егалітаризму, орієнтації на уряд в чеканні зростання
осо-бистого благополуччя та ін. З іншого боку, політична свідомість}
беззастережна, іноді войовнича, заперечення досить багатьма членами
суспільства соціалістичних цінностей і орієнтація на прогресивні,
демократичні цінності сучасного світу. Така подвійність політичної
свідомості яскраво проявляється в період політичних кампаній, процесів і
явищ по формуванню в Україні органів політичної влади, обрання вищих
посадових осіб та ш.

Загальна криза сучасного суспільства, неспроможність правлячих кіл
України запропонувати народу справжню реальну програму подолання
кризових явищ в усіх сферах суспільного життя -в політичній,
економічній, соціальній, духовній, або однобокість практичних зусиль
тільки на знищення соціалістичних реалій з величезними збитками для
економіки, соціальної, духовної сфери змушує людей переглядати своє
ставлення до реформ, скептично сприймати будь-які зусилля держави. Таке
становище суспільства виявляється в політичному розшаруванні суспільства
на правих, лівих, центристів та їм співчуваючих, в утворенні великої
кількості політичних партій, політичних рухів, різноманітних соціальних
і політичних інститутів, що часто-густо відрізняються значними та
незначними відтінками політичних програм і дій. Звичайно ж, політична
свідомість – сукупність поглядів і настанов, що виражають ставлення
будь-якої соціальної спільності, верстви або окремого індивіда до інших
суспільних спільностей, верств, класів, націй, суспільного ладу, до
процесів, що відбуваються, історичного суспільного укладу, що склався і
способу життя, до політичних партій, рухів, різноманітних політичних і
соціальних інститутів, соціальних цінностей, традицій, норм моралі тощо.

Справді ж, формування політичної свідомості здійснюється у будь-якого, в
тому числі й масового суб’єкту, або шляхом критичного осмислення
соціальної дійсності, поступової раціоналізації чуттєвих уявлень людей,
узагальнення наявної у них інформації, або за рахунок усвідомлення мети
політичного руху, тобто приєднання до оцінок, що вже сформулювалися та
норм громадянської поведінки, або шляхом емоційного залучення до віри в
справедливість тих або інших політичних ідеалів.

Формування* політичної свідомості – процес усвідомлення соціальними
суб’єктами реалій політичного життя, притаманних їм інтересів і
ціннісних орієнтацій. Встановлюються своєрідні межі адекватного
відображення політичного буття в свідомості. Якщо повніше та всебічиіше
відображається в політичній свідомості- політичне життя, то повніше й
глибше інтереси та ціннісні орієнтації класу, нації, соціальної групи,
особи фіксують потреби суспільного прогресу. Політична свідомість
неоднорідна. Пояснюється це тим, що саме суспільство – складна система,
що включає всю охоплюючу державою, її структурами життєдіяльність
індивідів, соціальних спільностей, верств і груп, взаємовідносин вільних
і рівноправних індивідів в умовах ринку. Політична свідомість і виступає
як специфічна форма мислення, прояву політичних інтересів соціальних
відносин верств, різноманітних груп. Але неоднорідність самих соціальних
спільностей, верств, різноманітних соціальних груп ще більше
урізноманітнює політичну свідомість. Ускладнення соціальної структури
поглиблює різноманітність політичної свідомості.

Розвиток форм людської життєдіяльності, прогрес культури і науки
постійно ускладнюють і змінюють конкретні форми свідомості та буття,
роблять їх відносини різноманітними, що постійно історично змінюються.
Зміст політичної свідомості визначається і національними інтересами, що
в певних умовах – при зростанні кризи існуючого ладу, національної
самосвідомості тощо можуть бути домінуючими над класовими. Політична
свідомість не пасивно відображає політичне буття, здатна випереджати
політичну практику, прогнозувати розвиток політичних процесів, чинити
величезний вплив на політичне життя, а через нього -на всі сторони
суспільного життя, визначати спрямування політичної діяльності
соціальних спільностей та індивідів. Ось чому в практиці управління
суспільними процесами дуже важливе становище політичної свідомості
суспільства та окремих класів, соціальних верств і груп, досягнення
згоди в політичних позиціях, сприяти формуванню такої свідомості, що
найповніше відображає потреби соціального прогресу. Єдність свідомості
та діяльності постійно уточнюється, корегується.

Формуючись під впливом буття, через практичні дії, свідомість активно
виливає на дійсність. Відтворивши дійсність, свідомість потім переробляє
відбиті події, явища, безпосередню політичну поведінку, щоб ідеально
створювати такі ж цінності, що могли б служити меті задоволення потреб
та інтересів. Свідомість володіє унікальною властивістю: не просто
відображає дійсність, а виступає усвідомленим ставленням суб’єкту до
об’єкту відображення, політичної реальності, визначає орієнтацію їх
діяльності в процесі практичного вибору політичних рішень, їх політичних
наслідків. Отже, свідомості притаманний творчий характер відображення.
Відповідно із потребами суб’єкту, свідомість спроможна розпізнавати,
оцінювати та перетворювати практичну діяльність суб’єкту.

Свідомість людини не тільки відображає світ, політичні реальності, але й
творить їх, змінює їх своїми діями. Безперервність процесу
суспільно-історичної практики зумовлює безперервність процесу
свідомості. Суспільству необхідна не всяка діяльність, не порожній
активізм, а діяльність кваліфікована, цілеспрямована, довільна, свідома.
Рівнозначно суспільству необхідна не просто емпірична людська
індивідуальність, а особа, що має світогляд, пер