.

Бєлєнький П.Ю., Мікула Н.А., Матвєєв Є.Е. Конкурентність на транскордонних ринках 2005 (книга)

Язык: русский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
0 24095
Скачать документ

Бєлєнький П.Ю., Мікула Н.А., Матвєєв Є.Е. Конкурентність на
транскордонних ринках 2005

© Бєлєнький П.Ю., Мікула Н.А., Матвєєв Є.Е., 2005.

Зміст

TOC \o “2-2” \h \z \t “Заголовок 1;1;Heading 1-#;1” HYPERLINK \l
“_Toc118875794” Передмова PAGEREF _Toc118875794 \h 4

HYPERLINK \l “_Toc118875795” Розділ 1 Транскордонні ринки:
співробітництво і конкуренція PAGEREF _Toc118875795 \h 6

HYPERLINK \l “_Toc118875796” 1.1. Транскордонне співробітництво
і конкурентне середовище PAGEREF _Toc118875796 \h 6

HYPERLINK \l “_Toc118875797” 1.2. Транскордонні ринки, їх стан та
особливості PAGEREF _Toc118875797 \h 17

HYPERLINK \l “_Toc118875798” 1.3. Місце та роль інформаційного
забезпечення транскордонних ринків PAGEREF _Toc118875798 \h 28

HYPERLINK \l “_Toc118875799” Розділ 2 Конкурентоспроможність
прикордонного регіону на транскордонних ринках PAGEREF _Toc118875799
\h 63

HYPERLINK \l “_Toc118875800” 2.1. Конкурентні переваги
транскордонного регіону PAGEREF _Toc118875800 \h 63

HYPERLINK \l “_Toc118875801” 2.2. Дослідження транскордонних ринків
PAGEREF _Toc118875801 \h 77

HYPERLINK \l “_Toc118875802” 2.3. Аналіз рівня інформаційного
забезпечення транскордонних ринків PAGEREF _Toc118875802 \h 101

HYPERLINK \l “_Toc118875803” Розділ 3 Підвищення
конкурентоспроможності територій з огляду на наявність транскордонних
ринків PAGEREF _Toc118875803 \h 139

HYPERLINK \l “_Toc118875804” 3.1. Формування політики підвищення
конкурентності та конкурентоспроможності територій PAGEREF
_Toc118875804 \h 139

HYPERLINK \l “_Toc118875805” 3.2. Інфраструктурне забезпечення
транскордонних ринків PAGEREF _Toc118875805 \h 157

HYPERLINK \l “_Toc118875806” 3.3. Удосконалення організації
інформаційного забезпечення транскордонних ринків PAGEREF
_Toc118875806 \h 161

HYPERLINK \l “_Toc118875807” Післямова PAGEREF _Toc118875807 \h
213

Передмова

Весною 2000 року у Лісабоні країнами ЄС була прийнята стратегія,
відповідно з якою протягом десятиріччя Євросоюз повинен перетворитися в
об’єднання країн із самою сильною конкурентоспроможною економікою світу,
яка розвивається найбільш динамічно, базується на знаннях, сучасних
технологіях та нововведеннях. Основними пріоритетами цієї стратегії
стали: просування економіки, що базується на знаннях та позиціях сталого
розвитку; лібералізація та формування внутрішнього ринку; розвиток
підприємництва; зайнятість та заходи проти соціальної сегрегації.

За підсумками п’ятирічного періоду реалізації Лісабонської стратегії
серед пропозицій, запропонованих експертами, є доцільність розробки
національних програм дій з реалізації лісабонських цілей, що охоплювали
б обмежену кількість пріоритетів відповідно з актуальними потребами
конкретної країни.

Маючи на меті інтеграцію з ЄС, Україні необхідно досягнути не лише
певного рівня доходів на особу, а й істотного підвищення
конкурентоспроможності країни, її регіонів та компаній у глобальному
контексті. Автори поділяють думку тих вітчизняних економістів, які
пропонують розглядати конкурентоспроможність країни як національну ідею.

Парадигма конкурентоспроможності держави зумовлює визначення основних
пріоритетів соціально-економічного розвитку й завдань щодо їх реалізації
на державному та регіональному рівнях на основі сучасних підходів та
вимог глобалізованого простору. Транскордонне співробітництво, що
активно розвивається на європейських теренах, створює додаткові
можливості прискорення розвитку прикордонних територій держав шляхом
об’єднання зусиль та мобілізації регіональних ресурсів. Окрім того,
транскордонне співробітництво, відкритість транскордонних ринків
розширюють конкурентне середовище прикордонного регіону, що зумовлює
необхідність врахування останнього у регіональній політиці. Саме
співробітництво і конкурентоспроможність повинні стати рушійною силою
динамічного розвитку прикордонних, периферійних регіонів, забезпечення
зростаючого рівня якості життя населення.

Метою даної роботи є подати інформацію регіональним органам влади щодо
механізмів та інструментів використання можливостей транскордонного
співробітництва і забезпечити конкурентоспроможність території з
врахуванням впливу конкурентності на транскордонних ринках. Ми не
ставили цілей оцінки рівня конкурентоспроможності того чи іншого
регіону, галузі чи країни. Й так зрозуміло, що її треба підвищувати і
невпинно підтримувати. Базуючись на теорії конкурентних переваг більш
доцільно виявити для кожного регіону свої конкурентні переваги, на
перший погляд, можливо, і не такі явні, але використання яких, у
недалекому майбутньому, може привести до суттєвого підвищення
конкурентоспроможності регіону, а значить якості життя його мешканців.
Рівень наших рекомендацій обмежився регіональними органами управління,
які можуть їх застосувати самостійно, без вказівки зверху і без
удосконалення законодавчого середовища. Це, на наш погляд, ті кроки, які
місцева влада повинна зробити з огляду на її місію – створення
нормальних умов життєдіяльності мешканців та функціонування суб’єктів
господарювання. Основні акценти при цьому робляться на використанні
інноваційної моделі розвитку, зокрема, у транскордонному вимірі.

Монографія розрахована на спеціалістів та науковців, які займаються
проблематикою формування регіональної політики в сфері розвитку
транскордонного співробітництва та підвищення конкурентоспроможності
регіонів.

Транскордонні ринки:

співробітництво і конкуренція

Транскордонне співробітництво і конкурентне середовище

За сучасних умов розширення процесів глобалізації зростає роль
транскордонного співробітництва (ТКС) регіонів та відкриваються нові
можливості для активізації господарської діяльності на периферійних
територіях й підвищення їх конкурентоспроможності. Наприкінці минулого
століття регіональна політика ЄС перейшла до нової парадигми – від
застосування механізмів ліквідації диспропорцій регіонального розвитку
шляхом міжрегіонального перерозподілу ресурсів до мобілізації
природно-ресурсного потенціалу територій і застосування принципу
субсидіарності. Цей підхід був використаний суміжними прикордонними
регіонами Європи, які налагодили взаємні контакти між державними
регіональними органами влади, органами місцевого самоврядування,
громадськими організаціями, суб’єктами господарювання територій,
об’єднуючи зусилля для вирішення спільних проблем, і від співробітництва
за окремими транскордонними угодами перейшли до співробітництва в рамках
єврорегіонів. Німеччина, Польща, Чехія та інші країни створили
єврорегіони по всьому периметру своїх кордонів, що зумовлювалося,
зокрема, поглибленням євроінтеграційних процесів та удосконаленням
механізмів фінансування регіонального розвитку в ЄС. Основні пріоритетні
напрями фінансової підтримки ЄС базувалися на загальних засадах
просторового облаштування європейського континенту, прийнятих Радою
Європи, і передбачали підвищення координованості та узгодження розвитку
суміжних прикордонних територій сусідніх країн шляхом розробки концепцій
спільного розвитку транскордонних регіонів. Таким чином, з метою
виявлення спільних проблем і пошуку ефективних шляхів їх вирішення
почалися системні дослідження транскордонних регіонів як бази розвитку
транскордонного співробітництва.

Україна також включилася в процес розвитку транскордонного
співробітництва, зокрема, у його найвищій організаційній формі –
єврорегіонів. Були створені “Карпатський єврорегіон”, єврорегіони “Буг”,
“Нижній Дунай”, “Верхній Прут”, “Дніпро” та “Слобожанщина”. Цей процес
триває – готуються проекти щодо створення єврорегіонів – “Дністер”
(Вінницька та Одеська обл., Молдова), “Сян” (Львівська обл.,
Підкарпатське воєводство Польщі), “Земплін” (Закарпатська обл.,
Кошицький край Словаччини), “Ярославна” (Сумська обл., Курська обл.
Росії). Транскордонне співробітництво та співпраця в рамках єврорегіонів
сприяє розвитку інтеграційних процесів у культурній, освітній,
економічній, комунікаційній та інших сферах, має властивість
прискорювати процеси вирівнювання якості життя населення прикордонних
територій, приводити її до середньоєвропейського рівня та сприяти
досягненню вільному переміщенню товарів, капіталів і людей через кордон.
Воно забезпечує мобілізацію місцевих ресурсів та підвищення ефективності
їх використання, робить можливим об’єднання зусиль для вирішення
спільних проблем у транскордонному регіоні. Транскордонне
співробітництво відіграє важливу роль як “полігон” для випробовування та
адаптації європейського законодавства, інструментарію підвищення ролі
регіонів, адаптації механізмів фінансової підтримки. Використання
можливостей транскордонного співробітництва створює передумови
забезпечення конкурентності та конкурентоспроможності прикордонних
територій.

З другої половини ХХ століття регіони Європи вже не сприймаються лише як
звичайні адміністративно-територіальні одиниці з сукупністю різних
організацій, які діють у їх просторі. Вони значно посилили свій
економічний та політичний статус. Регіональні органи державної влади та
органи місцевого самоврядування стають все більш самостійними
суб’єктами, що намагаються діяти самостійно, на власний розсуд. Поряд із
державою, регіони намагаються забезпечити достатньо високий та
зростаючий рівень життя своїм мешканцям. Це залежить, передусім від
того, наскільки продуктивно використовуються національні / регіональні
ресурси. За Портером М., єдине, на чому може базуватися концепція
конкурентоспроможності на рівні країни – це продуктивність використання
ресурсів. По аналогії, можна сказати, що конкурентоспроможність регіону
визначається продуктивністю його ресурсів. У цьому випадку постають
питання визначення ресурсів регіону; чинників, що впливають на рівень їх
використання, та оцінки системи управління регіоном центральними та
територіальними органами влади з огляду на забезпечення його
конкурентоспроможності. Наступними кроками буде визначення де і якими
конкурентними перевагами володіє територія, і як ефективно скористатися
цими знаннями.

Для того, щоб відповісти на означені питання доцільно згадати, що
сучасною методологічною основою соціальних та економічних досліджень
стала нова парадигма розуміння того, що люди і їх розвиток є
найважливішою сферою суспільного розвитку.

Зміна парадигми розвитку людської цивілізації пов`язана з формуванням
постіндустріального суспільства, яке визначене американським соціологом
Д. Беллом як “суспільство, в економіці котрого пріоритет перейшов від
переважаючого виробництва товарів до виробництва послуг, проведення
досліджень, організації системи освіти і підвищення якості життя; у
якому клас технічних спеціалістів став основною професійною групою і, що
саме важливе, у якому впровадження нововведень…у все більшій мірі
залежить від досягнення теоретичного знання…; яке передбачає
виникнення інтелектуального класу, представники котрого на політичному
рівні виступають у якості консультантів, експертів або технократів”. У
суспільстві, яке зараз формується, радикально змінюється відношення
людини до власної діяльності, котра вже не визначається головним чином
зовнішньою матеріальною необхідністю. Найважливішим явищем, яке
характеризує цей процес є подолання праці як утилітарної активності і
заміна її творчою діяльністю, що не мотивована матеріальними факторами.
Даний процес пов’язаний з модернізацією системи людських цінностей і
психологічних орієнтирів, і, судячи з усього, він не буде швидким. Саме
оцінка сучасної трансформації як переходу від економічного суспільства
до постекономічного, за визначенням Інозємцева В. дає основу для
розуміння відповідного періоду як дуже довготривалого, і який вимагає
нових методів та механізмів управління господарським комплексом
держави/регіону. Для постекономічного суспільства затрати матеріалів і
праці не значно впливають на якість результату, якщо основним ресурсом
при його виробництві виступають знання; подібний продукт виявляється не
відновлюваним, а діяльність людини у такій мірі сприяє його
інтелектуальному і духовному розвитку, що стає самодостатньою. Набуваючи
статусу незалежної від затрат праці і матеріалів змінної, продукти
творчої діяльності виявляються невичерпними і тому безмежними, а її
істинний результат, що втілюється у розвиток людської особистості, –
індивідуальним і який не можна відчужити. Постекономічна господарська
система заперечує експлуатацію і приватну власність, а відношення обміну
втрачають свою вартісну природу, що властива їм у економічну епоху.

Закономірність цивілізаційного прогресу полягає у розвитку людини, її
розумових здібностей – це безпосередня мета та цільова функція розвитку
виробництва та суспільства у цілому. Це зумовлює зростання ролі
гуманітарної сфери, постекономічних принципів суспільного розвитку,
соціальних та гуманітарних чинників економічного прогресу. Все це
вимагає коригування загальної спрямованості трансформаційного процесу,
надання йому сучасних цивілізаційних форм, використання таких шляхів та
механізмів входження в світову систему господарювання, які б дали змогу
скористатися позитивними наслідками глобального розвитку і, водночас,
мінімізувати економічні, а особливо, соціальні труднощі. У сучасних
умовах система управління економікою, суспільними процесами має
спиратися на знання про стан і розвиток людського фактора. На попередніх
етапах система управління і регулювання з боку держави спиралась,
головним чином, на облік і регулювання товарно-матеріальних цінностей, а
облік і регулювання людського фактора обмежувався рухом зайнятості,
визначенням ступеня відповідності загальної та професійної підготовки
потребам виробництва. В сучасних умовах ситуація змінюється докорінно.
Щоб домогтися успішного розвитку економіки та суспільства держава має
знати не лише стан розвитку людського фактора, але й створити умови для
всебічного зростання знань працівників, для поширення і прояву творчих
сил людини, її ініціативи. “Суспільний прогрес не можливий, якщо не
реалізовані три ключові цілі людини: прожити довге і здорове життя;
придбати, розширити та поновити знання; отримати доступ до засобів
існування, що забезпечують достойний рівень життя”. З цих позицій нами
було дещо переглянуте поняття конкурентності та конкурентоспроможності
щодо територій та вибору шляхів їх забезпечення.

Перед тим як перейти до розгляду конкурентоспроможності регіонів,
звернемо увагу на те, що сучасна концепція конкурентоспроможності
країни – потужний аналітичний інструмент, який оцінює як нації (країни)
формують своє майбутнє. Ця концепція базується не лише на оцінці суто
економічних показників, а й економічних наслідків важливих для
стабільного зростання неекономічних явищ, таких як якість політичних
процесів і управління суспільством, рівень освіти, наукова база,
верховенство закону, культура, система цінностей та інформаційна
інфраструктура. Тобто конкурентоспроможність країни завжди включає
свідомо керований довгостроковий аспект розвитку і її можна визначити як
здатність країни досягти й підтримувати високі темпи економічного
зростання, що виражаються у постійному прирості рівня ВВП на душу
населення. Це те, яким чином нації створюють і підтримують середовище,
що забезпечує конкурентоспроможність своїх економічних агентів. Зрештою,
висока конкурентоспроможність країни сприяє високому рівню і якості
життя населення.

На наш погляд, згадані неекономічні явища значною мірою формуються на
регіональному рівні, і конкурентне середовище залежить від якості
управління територією (регіоном).

Конкурентності територій приділяється значна увага, що зумовлено
глобалізаційними процесами світової економіки і неоднозначним впливом їх
на ситуацію у регіонах. Одні регіони виграють від глобалізації, а інші
потребують передбачення у регіональній політиці відповідних механізмів
підтримки їх конкурентоспроможності (субсидії, кредити, інвестиції в
інфраструктуру, податкові пільги, фінансові стимули тощо). У цих умовах
зростає роль регіональної політики, котра повинна бути спрямована на
розширення повноважень регіонів, на надання їм необхідних важелів і
засобів стимулювання економічного розвитку і партнерства із іншими
регіонами і країнами. Співпраця з різними регіонами, яка активно
розвивається в останні роки, відкриває широкі можливості для підвищення
ефективності використання власних ресурсів регіонів, зокрема, для
прикордонних територій дуже важливе є транскордонне співробітництво.

За своєю суттю транскордонне співробітництво передбачає різного роду
контакти (зв’язки) людей, які, при певних обставинах, зумовлюють появу
спільної діяльності. Можна систематизувати ці зв’язки по мірі зростання
складності та умов їх здійснення.

1. Родинні контакти. Відбуваються завжди, не залежно від ступеня
закритості кордону, хоча останнє має значний вплив на їх інтенсивність.
Чим більше дозволів і затрат необхідно для перетину кордону, тим менша
інтенсивність контактів.

2. Соціо-гуманітарні. В цю групу віднесені всі контакти, що відбуваються
в сфері культури, історії, архітектури, освіти, науки, релігії, туризму,
рекреації, взаємне надання послуг у сфері охорони здоров’я тощо.

3. Прикордонна торгівля – неформалізована купівля товарів та послуг на
сусідніх територіях, передусім, для власних потреб.

4. Зовнішня торгівля товарами та послугами на прикордонних територіях –
формалізовані експортно-імпортні відносини на прикордонних територіях.

5. Виробнича кооперація – співпраця у процесі виробництва товарів,
наданні послуг та створенні матеріальних цінностей.

6. Спільні підприємства – формування спільних об’єктів в транскордонному
просторі відповідно чинного законодавства сторін для виробництва
продукції та надання послуг.

7. Транснаціональні компанії у прикордонних територіях. Спостерігається
переважне розміщення підприємств компанії з обох сторін кордону (на
невеликій віддалі) з тим, щоб попасти у різні режими економічної
діяльності та, по можливості, у межах транспортних коридорів.

8. Взаємодопомога у надзвичайних ситуаціях, у боротьбі з контрабандою,
нелегальною міграцією – розробляється спільний план дій.

9. Спільне використання природних ресурсів, природоохоронні заходи.
Екологічна безпека – розробляється спільна програма забезпечення
екологічної безпеки.

10. Територіальне (просторове) планування та облаштування території. Як
член Ради Європи Україна взяла на себе зобов’язання дотримуватися
основних принципів та положень просторового розвитку на європейському
континенті, зокрема, щодо транскордонних регіонів.

11. Спільне використання об’єктів інфраструктури – при високому рівні
інтегрованості транскордонного регіону з метою підвищення ефективності
об’єктів інфраструктури розробляються регулятивні механізми для
спільного їх використання. Подібні механізми розробляються і для випадку
спільної розбудови інфраструктури з подальшим її використанням.

12. Стратегія розвитку транскордонного регіону – охоплюються всі сфери
життєдіяльності населення у єдиному (інтегрованому) просторі
транскордонного регіону. Це найвищий рівень розвитку транскордонного
регіону.

Співпраця формалізується шляхом підписання транскордонних угод або
створенням єврорегіонів. Проте для нас на даний момент важливо
розглянути не стільки співробітництво на суміжних територіях, скільки
нас цікавитиме конкуренція на цих територіях.

У даному дослідженні термін “конкурентний” використовується як
характеристика, що означає наявність конкуренції, здатності до
“змагання”, а відтак, можна вести мову про конкурентне середовище.
Відсутність останнього створює умови для спотворення цінової політики,
монополізації окремих ринків, нівелювання конкурентності.

Чому для нас важливо поняття “конкурентність”? Тому що для прикордонних
територій, навіть при умові протекціоністської політики щодо
вітчизняного виробника, об`єктивно існує конкурентне середовище на
транскордонних ринках. Мешканці прикордоння задовольняють свої потреби
не лише на власній території, а й на сусідній, тобто на транскордонних
ринках. Хоча це явище існує давно і спостерігається, без винятку, у всіх
транскордонних регіонах світу (крім випадку повністю закритого кордону),
для західних областей України – воно нове. Фактично, кордон був
відкритий наприкінці 80-х років і мешканці прикордоння масово почали
виїжджати для закупівлі товарів не лише у суміжні території, але й
набагато далі – у інші країни. Це було зумовлене товарним “голодом”,
дефіцитом основних предметів домашнього вжитку і під час перших поїздок
відбувалася закупівля товарів, переважно, для власних потреб, не для
продажу. Згодом, розпочалася епоха “шопінг-туризму”, яка продовжувалася
до того часу, поки ринки України не почали наповнюватися товарами та
послугами і не сформувалося конкурентне середовище. Тоді стало
невигідним одноосібно їздити за товаром і на ринку з`явилися перші
дрібно-гуртові торговці.

В Україні майже відсутні економічні дослідження цього явища, хоча багато
постсоціалістичних країн пройшли цей етап “тотального гендлярства”.
Проте кожна з країн виходила по-різному з цієї ситуації. Так, наприклад,
Польща, для якої ці процеси розпочалися на початку 80-х років, підійшла
з розумінням до гендлярства свого населення і, можна сказати,
підтримувала самозайнятість людей. Єдиний патент, вартістю 200 дол. США
на рік, і ніяких більше податкових зборів, ніяких дозволів, рекету.
Податкова система Польщі також сприяла розвитку домашнього
господарства – база прибуткового податку громадян зменшувалася на
витрати, які йшли на капітальний ремонт помешкання чи купівлю квартири,
автомобіля, комп`ютера, холодильника, плату за освіту тощо. Так, тут
слід звернути увагу на духовний і культурний рівень поляків, що
відіграли не останню роль в процесі становлення ринкової економіки.
Однак, можна сказати, що держава у цілому була повернута обличчям до
громадян, їх потреб (зокрема, наприклад система малого кредитування).
Таким чином, за підсумками року нагромаджувався певний первинний
капітал, який дозволяв сім`ї відкрити власну справу. Для порівняння
станом на початок 2004 рік у Львівській області було зареєстровано
порядку 50 тис. малих підприємств, а у Підкарпатському воєводстві, яке
за загальними параметрами ідентичне Львівському – порядку 150 тис.

Водночас, у державі відбувалися трансформаційні процеси у виробничому
комплексі, перехід його на вищу технологічну базу. Кошти, отримані від
приватизації великих державних об`єктів йшли на технічне переоснащення
промисловості, відкриття нових виробництв на території Польщі, створення
конкурентного середовища. Лише після цього почалися вживатися заходи
щодо захисту вітчизняного виробника. Це можна побачити на прикладі
такого товару як телевізор. У поляків великою популярністю користувався
кольоровий телевізор “Електрон”, який вироблявся у Львові. Їх
скуповували тисячами. Проте після запуску у Польщі власного виробництва
телевізорів (на німецькій та японській базах), на їх ввіз було введено
мито, розмір якого прирівнював вартість львівського телевізора до
японського. Ввіз львівських телевізорів припинився без усіляких
заборон – це стало невигідним. Слід зауважити, що мито на львівський
телевізор було набагато вище ніж на японський – більш якісний товар
легше допускався на польський ринок.

Таким чином, конкурентне середовище прикордонного регіону визначалося й
конкурентним середовищем сусідньої території. Цю ситуацію можна пояснити
на рисунках 1.1. та 1.2. Якщо для внутрішнього регіону систему
забезпечення благ можна умовно зобразити у вигляді повного кола з
центром О (для спрощення пояснень ми замінили шестикутник решітки
Кристаллера колом Тюнена), то для прикордонного регіону це коло буде
урізане лінією кордону (коло з центром О1). Не залежно від ступеня
закритості кордону, відбуваються контакти на рівні домашніх господарств
(І рівень, сектор “а”), тобто люди здійснюють, як мінімум, родинні,
поїздки і при тому можуть купувати окремі товари чи послуги для власного
користування. При цьому ширина (площа) сектору “а” вказує на кількість
контактів: чим більше контактів, тим більша площа, тим більше благ можна
отримати на суміжній території і таким чином, урізане коло розширюється
на сектор “а”. Транскордонне співробітництво відбувається у своїй
найпростішій формі, а саме “прямі контакти” і на цьому рівні немає
ніяких взаємних зобов’язань і тому не підписуються угоди (коло з центром
у т. О2).

Рис. STYLEREF 1 \s 1 . SEQ Рисунок \* ARABIC \s 1 1 . Просторова
локалізація забезпечення благами в прикордонних територіях

При поїздках з метою налагодження контактів щодо можливої співпраці у
будь-якій сфері (торгівлі, виробництва, транспорту, освіти, туризму та
інших послуг), коли залучаються до співпраці багато осіб, громада на
рівні селищної, районної чи обласної ради може укласти угоди щодо
сприяння розвитку транскордонного співробітництва, або щодо визначених
взаємних зобов’язань сторін (ІІ рівень, сектор “b”). Таким зобов’язанням
може бути, наприклад, взаємне визнання територіальних медичних страхових
полісів для мешканців прикордоння. В цьому випадку розробляються
механізми взаємозаліків по страхових зобов’язаннях лікарських установ,
що знаходяться на території співпрацюючих сторін. Таких угод може бути
багато у всіх сферах, а при виявленні спільних проблем і необхідності
об’єднання зусиль для їх вирішення, виникає потреба не лише укладання
окремих транскордонних угод, а створення організаційної структури з
власними системами управління та фінансування – зокрема, єврорегіонів.
Таким чином, коло системи благ розширюється на суму секторів “а+ b”.

Рис. STYLEREF 1 \s 1 . SEQ Рисунок \* ARABIC \s 1 2 . Система
забезпечення життєдіяльності населення прикордонного регіону в умовах
розвитку транскордонного співробітництва

Чим більше співпрацюючих транскордонних територій, тим більше виникає
зобов’язань з боку держави щодо “опіки” над суб’єктами ТКС (ІІІ рівень,
сектор “с”) та забезпечення їм сприятливих умов для вирішення проблем
територій. Тобто коло системи благ розширюється на суму секторів “а + b
+ с”. В ці процеси включаються Рада Європи та ЄС, формуючи свою
регіональну політику (ІV рівень, сектор “d”), впроваджуючи
загальноєвропейські пріоритети. Коло системи благ розширюється на суму
секторів “а + b + с + d”, яке при повністю інтегрованому транскордонному
просторі співпадає з повним колом, як для будь-якого внутрішнього
регіону.

Таким чином, представлена система життєдіяльності населення прикордонних
регіонів вказує на розширення конкурентного середовища в межах
транскордонного регіону, або на транскордонних ринках.

З визначенням конкурентності території виникає питання її
конкурентоспроможності – тобто, потенційних можливостей перемагати в
умовному змаганні між територіями за блага, які задовольняють потреби,
сформовані цінностями, які поділяються мешканцями, що ідентифікують себе
з регіоном. Ці блага можуть формуватися всередині регіону або залучатися
ззовні.

Конкурентоспроможним можна бути не скрізь, а лише за окремими напрямами
чи чинниками, на певних ринках. Тобто конкурентоспроможними у всьому не
можна бути, важливо бути конкурентоспроможним у тому, що має значення
для мешканців регіону та для суб’єктів господарювання і громадян інших
регіонів/країн, з якими будуть підтримуватися економічні контакти,
необхідні для задоволення потреб мешканців даного регіону. Фактично,
мова йде про вибір пріоритетів, у яких дана територія має конкурентні
переваги, посилення яких може привести до підвищення життєвого рівня
населення, що є індикатором конкурентоспроможності регіону. Так,
наприклад для прикордонних регіонів їхнє місце розташування є чи не
найважливіший ресурс. Цей ресурс, в умовах автаркії, призводить до того,
що територія значно відстає у своєму розвитку від внутрішніх регіонів
країни, промисловість не розвивається, населення поступово зменшується.
Водночас, при відкритій економіці, цей ресурс створює умови прискореного
розвитку за рахунок транскордонного співробітництва, зокрема, коли
сусідня територія є більш високо розвинена. Тобто, місце розташування
може бути як негативним так і позитивним чинником соціально-економічного
розвитку території, а при відповідних заходах зі сторони регіональних
органів влади стати значною конкурентною перевагою.

Оскільки конкурентоспроможність є наслідком наявності конкурентних
переваг, відповідно, необхідно прагнути їх створювати, підтримувати і
розвивати. Конкурентні переваги регіону визначаються наступними групами
факторів:

конкурентоспроможністю країни, до якої входить регіон;

природно-кліматичними, географічними, екологічними і
соціально-економічними параметрами регіону;

підприємницькою та інноваційною активністю в регіоні;

рівнем відповідності (випередження або відставання) параметрів
інфраструктури регіону міжнародним і державним нормативам;

рівнем міжнародної інтеграції і кооперування регіону.

Конкурентоспроможність є складним багаторівневим явищем і аналіз та його
оцінку необхідно найтіснішим чином пов`язувати з конкретним конкурентним
середовищем, і особливо, зі ступенем його інтеграції з зовнішнім
середовищем. Проблеми взаємовідносин між регіонами, між центром і
регіонами та всередині регіонів, завжди існували і будуть існувати у
зв’язку із різною спрямованістю економічних інтересів.

Важливо, що головним суб’єктом регіону є населення, оскільки саме тут
люди реалізують свої економічні інтереси і задовольняють потреби. Як
успіхи підприємства у конкурентній боротьбі, так і положення
регіональної влади визначаються тим соціально-політичним кліматом, що
сформувався у регіоні. Тому при визначенні конкурентоспроможності
регіону слід враховувати критерії, які характеризують рівень і якість
життя населення.

Розуміння того, що люди і їх розвиток є найважливішою сферою суспільного
розвитку почало набувати все більшого розповсюдження і поступово
матеріалізуватися у програмах національного розвитку. ООН на вимогу часу
розробила і проаналізувала динаміку індексу людського розвитку. Цей
індекс спирається на ряд показників: середня тривалість життя, рівень
писемності та освіти, доход на душу населення. Це узагальнюючі
показники. Так, щоб забезпечити зростання середньої тривалості життя,
необхідно поліпшити добробут людини, тобто забезпечити її роботою,
створити сприятливі умови для праці, задовільне медичне обслуговування,
нормальні житлово-комунальні умови тощо. Дохід на душу населення
свідчить наскільки повно задовольняються потреби людини у харчуванні,
одязі, наскільки широко людина може користуватися благами культури та
мистецтва, чи має можливості відпочити тощо. Для прикордонних регіонів є
ще й своя специфіка, пов’язана з бар’єрними функціями кордону, що
впливають на життєдіяльність населення, і що також треба враховувати в
стратегії соціально-економічного розвитку держави та регіонів.

Більшість прикордонних територій у країнах Європи є менш розвиненими,
ніж центральні, і регіональна політика ЄС спрямована на ліквідацію
диспропорцій розвитку регіонів, підвищення життєвого рівня населення.
Для України ситуація дещо інша, пов’язана з тим, що лише західні
прикордонні території розвивалися зі специфікою периферійності – всі
останні (у даний час прикордонні) розвивалися як внутрішні регіони
країни. Поява кордону на цих теренах внесла суттєві корективи в
життєдіяльність мешканців. Нівелювати наявність кордону, використати
нові можливості при вирішенні проблем територіального розвитку
прикордоння, забезпечити зростання життєвого рівня місцевого населення –
це основні цілі розвитку транскордонного співробітництва, які поряд з
конкурентоспроможністю необхідно враховувати у регіональній політиці.
Обґрунтування і подальша реалізація ринкової стратегії формування
конкурентоспроможної економіки регіону можливі саме у рамках
конструктивної регіональної політики.

Транскордонні ринки, їх стан та особливості

З огляду на те, що транскордонне співробітництво – це взаємні додаткові
можливості підвищення якості життя, які використовуються постійно,
доцільно визначити нові поняття транскордонних ринків, які задовольняють
потреби мешканців регіонів з обох сторін кордону.

Транскордонні ринки – це об’єднані національні регіональні ринки
товарів, послуг, капіталів, праці, якими неформально користуються
громадяни сусідніх територій для задоволення власних потреб (домашнього
господарства) в межах діючих національного та міжнародного законодавств.

Розглянемо транскордонний ринок товарів та послуг і як він впливає на
конкурентоспроможність регіону.

Перш за все – це розвиток прикордонної торгівлі. На початку це була
справді неформалізована прикордонна торгівля (1991-1994 роки), яка
пізніше перейшла в стадію формалізованої експортно-імпортної торгівлі
окремими підприємцями та фірмами у транскордонному регіоні. Як би
зневажливо не називали це явище (“човниковий” туризм, шопінг-туризм),
але воно надало імпульсу розвитку багатьох сфер.

Для підтвердження цього скористаємося статистичною інформацією Польщі (в
Україні такі дані відсутні). Торгівля на транскордонних ринках у 2002
році за статистикою Польщі становить 2,1% від її загального
зовнішньоторговельного обороту, причому цей показник у зовнішній
торгівлі Польща-Україна становить 12,3% (табл.1.1). Оцінити обсяги
прикордонної торгівлі можна порівнявши їх, наприклад, з обсягами
торгівлі Польщі з Україною (1,7%), Австрією (1.9%), Словаччиною (1,4%),
Іспанією (2.2%) і багатьма іншими країнами Європи. Це свідчить про
активність мешканців прикордонних регіонів щодо приватних закупівель на
всій території транскордонного регіону.

Така ситуація спостерігається по всьому периметру кордону і напрямки
потоків формуються відповідно з економічною ситуацією в кожній державі.
Вчора більше українців їздило у Польщу, сьогодні поляки закуповуються в
Україні. Якщо взяти до уваги, що турист у Польщі у середньому витрачає
40 дол. США на особу, то у кризові періоди прикордонна торгівля за
обсягами значно переважає цей показник, а в звичайних умовах витрати
утримуються на цьому рівні (рис.1.3-1.8).

Таблиця STYLEREF 1 \s 1 . SEQ Таблиця \* ARABIC \s 1 1

Динаміка прикордонної торгівлі у зовнішній торгівлі Польщі

2000 2001 2002

Обсяги, млн. zl Частка,% Обсяги, млн. zl Частка,% Обсяги, млн. zl
Частка,%

Польща

Імпорт 213072,0 100 206253,0 100 224816,0 100

Прикордонна торгівля 3815,9 1,8 2813,6 1,4 2036,3 0,9

Експорт 137909,0 100 148115,0 100 167338,0 100

Прикордонна торгівля 8353,8 6,1 6021,6 4,1 6156,4 3,7

ЗТО 350981,0 100 354368,0 100 392154,0 100

Прикордонна торгівля 12169,7 3,5 8835,2 2,5 8192,7 2,1

Польща-Україна

Імпорт 2064 100 1841 100 2003 100

Прикордонна торгівля 15,6 0,8 32,1 1,7 43,7 2,2

Експорт 3488 100 4115 100 4817 100

Прикордонна торгівля 901,8 25,9 809,3 19,7 792,1 16,4

ЗТО 5552 100 5956 100 6820 100

Прикордонна торгівля 917,4 16,5 841,4 14,1 835,8 12,3

Розраховано за

У цілому, частка прикордонної торгівлі у польському експорті переважає
частку у польському імпорті, що вказує на значні обсяги закупівель
іноземцями на польській території (німцями, українцями, чехами)
(табл.1.2). Найбільше прикордонна торгівля здійснюється на
польсько-німецькому, чеському та словацькому кордонах. З 2001
активізувалися білоруси, які порівняно з 1999 роком чотирикратно
збільшили обсяги закупівель, переважно промислових товарів.

Рис. STYLEREF 1 \s 1 . SEQ Рисунок \* ARABIC \s 1 3 . Частка
прикордонної торгівлі у зовнішньоторговому обороті Польщі, млн. zl.

Рис. STYLEREF 1 \s 1 . SEQ Рисунок \* ARABIC \s 1 4 . Частка
прикордонної торгівлі у польському імпорті, млн. zl.

Рис. STYLEREF 1 \s 1 . SEQ Рисунок \* ARABIC \s 1 5 . Частка
прикордонної торгівлі у польському експорті, млн. zl.

Рис. STYLEREF 1 \s 1 . SEQ Рисунок \* ARABIC \s 1 6 . Частка
прикордонної торгівлі у зовнішньоторговому обороті Польща-Україна, млн.
zl.

Рис. STYLEREF 1 \s 1 . SEQ Рисунок \* ARABIC \s 1 7 . Частка
прикордонної торгівлі у імпорті Польща-Україна, млн. zl.

Рис. STYLEREF 1 \s 1 . SEQ Рисунок \* ARABIC \s 1 8 . Частка
прикордонної торгівлі у експорті Польща-Україна, млн. zl.

Таблиця STYLEREF 1 \s 1 . SEQ Таблиця \* ARABIC \s 1 2

Динаміка прикордонної торгівлі Польщі

До 2002 року на території Польщі прослідковується також значне зростання
обсягів закупівель промислової продукції і зниження обсягів послуг. В
той же час, для поляків основними ринками є прикордоння Німеччини, Чехії
та Словаччини. Аналіз прикордонної торгівлі також показав, що:

видатки поляків у Німеччині і німців у Польщі збалансовані у порядковій
шкалі, також вони збалансовані у структурі видатків іноземців у Польщі і
поляків за кордоном в цілому;

видатки українців у Польщі та поляків в Україні відрізняються майже на
два порядки не на користь України,

структура видатків, можна сказати, є прогресивною у німців (паритет
послуг у співвідношенні із товарами), “нейтральною” у поляків і не
ефективною у українців.

У цілому динаміка закупівель поляків для власних потреб за кордоном
порівняно з 2000 років зменшувалася, проте, як очікувалося, у зв’язку зі
вступом до ЄС напрям прикордонної торгівлі змінився і на даний час в
Україну, Білорусію прибуває значно більше осіб, які витрачають валюту,
здійснюючи закупівлі, передусім продовольчих товарів (за даними
прикордонної служби у 2004 році в Україну прибуло майже вдвічі більше
поляків ніж у 2002 році).

Щоб уникнути впливу негативних чинників такої зміни напряму прикордонної
торгівлі та ефективно використати позитиви, доцільно було б вжити ряд
відповідних заходів на регіональному рівні (сформувати відповідну
політику транскордонного співробітництва в економічній сфері).

У цілому можна стверджувати, що мешканці прикордонних регіонів мають
значно ширші можливості для отримання благ на свої доходи, ніж мешканці
центральних регіонів держав. В даному випадку ми не зупинялися на
негативних моментах прикордонної торгівлі.

Основне, нам було потрібно показати її значний вплив на життєдіяльність
у всіх транскордонних регіонах, по всьому периметру кордону. Визначення
прикордонної торгівлі в цілому як дещо негативне явище (такий окрас
отримала прикордонна торгівля в Україні), на наш погляд, не є вірним. Це
явище заслуговує більш детального дослідження та аналізу.

Враховуючи, що прикордонна торгівля товарами та послугами – це не
формалізовані експортно-імпортні операції (в межах дозволених до
ввозу-вивозу обсягах валюти), а купівля здійснюється за принципом
придбання дешевшого, більш якісного товару (послуг) і те, що 76%
території України є прикордонні, можна зробити висновок, що національний
сукупний дохід формується не лише всередині держави, а й на суміжних
територіях, як і конкурентоспроможність прикордонних територій.

Спробуємо уточнити зміст поняття прикордонна торгівля до котрого в
Україні неоднозначне ставлення. У кризовий та трансформаційний період
завдячуючи журналістам замість прикордонної торгівлі почав вживатися
термін “човникова” торгівля і дещо були зміщені акценти у розумінні її
суті. Не дивлячись на те, що майже не має публікацій щодо економічних
досліджень прикордонної торгівлі, на замовлення Європейської Комісії
експертами Консорціуму “Bradley Dunbar Associates” та Центру підтримки
бізнесу “Нюбізнет” у Львові за підтримки всіх офісів агенції
регіонального розвитку у чотирьох партнерських регіонах (Львівська та
Волинська області, Підкарпатське та Люблінське воєводства) проводилося
дослідження як у Західній Україні, так і у Польщі впливу розширення ЄС
на прикордонну торгівлю між Україною та Польщею (2002 р.). В основі цих
досліджень лежав підхід до визначення прикордонної торгівлі у трьох
характерних видах: як 1) дрібної “човникової” торгівлі мешканців
прикордонних місцевостей (яку також називається “прикордонний обміном”);
2) організованої “човникової торгівлі”; 3) неофіційної чи
“напівофіційної” торгівлі.

За їх визначенням, дрібні “човникові торговці” – громадяни, що мешкають
у прикордонній місцевості та купують і продають дрібні партії товару під
час поїздок через кордон. Друга – це “човникові торговці”, діяльність
яких більш масштабна та краще організована, які продають контрабандні та
інші товари. Згідно наявних даних, базованих на дослідженнях та
опитуванні представників туристичних компаній, у Західній Україні існує
досить значна кількість людей, що займаються цією більш організованою
торгівлею, оскільки саме вони працюють на насичення прикордонних
регіонів контрабандними товарами, це зумовлено відсутністю виробництва
певних товарів, до яких звикло місцеве населення, в Україні, меншим їх
асортиментом у порівнянні з Польщею та економічною недоцільністю
транспортування малих партій товару на великі відстані по Україні.

За підрахунками від 100 до 200 тисяч осіб було зайнято у цій торгівлі
(дрібній та більш організованій “човниковій” торгівлі) до введення
візового режиму з Польщею, більшість з них з Львівщини. Згідно даних
опитувань, проведених у ході дослідження з працівниками Львівської
регіональної митниці у Львові, жінки складають 50% тих, хто перетинав
кордон пішки з метою продажу сигарет та алкоголю. Торговий оборот
вважається досить незначним, від 5 до 10 мільйонів доларів на рік.
Головними видами товарів, що вивозились до Польщі, є сигарети, алкоголь
та бензин, ціна на які є значно нижчою в Україні.

Досить значна частка українського імпорту не декларується на митниці
(близько 37% у 2002 та 35% у 2003 роках), хоча його об’єм зменшується.
На думку представників ділових кіл, яких опитав Центр підтримки бізнесу
“Нюбізнет”, від 40 до 60% підприємств, що ведуть торгівлю з польськими
партнерами, використовують в якійсь мірі такий вид неофіційної торгівлі.
Також було проведено опитування на трьох пунктах перепуску через кордон:
Рава-Руська, Краковець та Шегині На основі даних відповідей респондентів
були виділені наступні групи осіб, що виїжджають до Польщі:

Приватний підприємець. Як правило, виїжджає за кордон декілька разів на
місяць і перебуває там кілька днів. Закуповує продукцію на суму від 500
до 2000 $. Має середньомісячний дохід від 400 до 600 $. У цю групу
потрапляють “професійні” човники.

Представники торгівельних фірм. Виїжджають за кордон від кількох разів в
місяць до кількох разів в рік на декілька днів переважно для контактів з
партнерами і закупівлі продукції. Закуповують продукцію на суму від 1000
до 10000 $. Мають середньомісячний дохід від 200 до 500 $.

Представники невеликих виробничих фірм. Як правило, доволі рідко
відвідують Польщу (кілька разів в рік) і проводять там від одного дня до
тижня. Основна мета – контакти з партнерами. Закуповують продукцію на
суму до 200 $ (для власного використання) або до 10000 $ (для виробничих
цілей). Мають середньомісячний дохід від 100 до 500 $.

Представники сфери послуг (наприклад, ресторани). Відвідують Польщу
кілька разів в місяць; проводять там один-два дні для контактів з
діловими партнерами. Майже не закуповують продукцію, а якщо купують, то
на суму до 1000 $. Середньомісячний дохід становить 200-500 $.

Службовці. Відвідують Польщу кілька раз в рік протягом кількох днів.
Закуповують продукцію на суму до 200 $ для власного використання.
Середньомісячний дохід від 70 до 150 $.

Безробітні. Частота виїзду становить кілька разів на місяць на один-два
дні. 55% з них вважає своїм основним доходом торгівлю з Польщею, при
цьому середньомісячний дохід дещо більший, ніж у службовців і становить
від 150 до 300 $.

Респондентам було задане запитання – якою, на їхню думку, є основна мета
поїздки громадян України, що перетинають кордон. Більшість опитаних
(90%) вважає, що більше 50% тих, хто перетинає українсько-польський
кордон, робить це з метою торгівлі. 60% респондентів вважає, що таких
людей більше 80%.

Більше, ніж 60% респондентів на українсько-польському кордоні відповіли,
що вони закуповують продукцію в Польщі. Однак, на запитання: “Скільки Ви
витрачаєте?” 40% респондентів відповіло, що менше, ніж 200 доларів США.
Таким чином, відокремлюються ті, хто закуповує продукцію для власного
вжитку або дуже дрібної торгівлі. Приблизно 18% респондентів зазначило,
що витрачають між 200 та 2000 доларів США. Ця група в більшості
складається з “човників”. Особи, які витрачають більше, в основному
закуповують обладнання та матеріали для виробничих потреб.

На нашу думку, з описаних вище груп лише службовці займалися
прикордонною торгівлею, всі останні здійснювали експортно-імпортні
операції у прикордонних регіонах – їх діяльність декларувалася і
обкладалася податками, за винятком контрабанди, тобто товари та послуги
включалися у офіційну статистику зовнішньої торгівлі.

Виділяючи прикордонну торгівлю як закупівлю товарів та послуг для
власних потреб – отримуємо постійно існуюче явище не залежно від
цивілізаційного розвитку держави та кризових ситуацій. Преференції СОТ
стосуються саме такого виду прикордонної торгівлі і регулюють обсяги
валюти, які можна вивозити/ввозити для власних потреб, кількості та
видів товарів, які можуть перевозитися через кордон без мита тощо.
“Човники” – тимчасове явище, яке, як показує досвід, зменшується у
процесі стабілізації економіки держав (див. табл.1.1.). А контрабанда та
напівофіційна торгівля – це справа митних органів та служби безпеки
держави. У боротьбі з таким явищем є досить багато і економічних
механізмів, наприклад, система оподаткування доходів фізичних осіб. Так,
податкова система Польщі створює всі умови для того, щоб населення само
себе утримувало і збагачувалося. Вже згадувалося про зменшення бази
прибуткового податку поляків на всі витрати, направлені на власний
розвиток. Це має й інший ефект. Таке зменшення бази оподаткування
відбувається при наявності підтверджуючих документів. Це стимулює
громадян декларувати повністю свої доходи, розвивати домашнє
господарство з однієї сторони, а з іншої – звертатися за послугами до
сервісних фірм та фінансово-банківських установ, які в свою чергу будуть
зацікавлені в легалізації своєї діяльності. Тим самим отримують розвиток
малі та середні підприємства. При такій системі оподаткування українці
не їздили б у Польщу навіть за товарами для власних потреб (від
продуктів харчування до будівельних матеріалів, сантехніки,
водопідігрівачів тощо), а купували б ці товари у офіційних дилерів
польських фірм, щоб отримати відповідні підтверджуючі документи. Просте
зниження ставки прибуткового податку, як зробила Росія та Україна, не
дасть того ефекту, який отримується в існуючих умовах оподаткування у
Польщі.

Закупівля товарів дрібними партіями підприємствами малого бізнесу
створюють передумови прискореного асортиментного насичення товарного
ринку, з широкою гамою якісних та цінових характеристик, розрахованих на
споживача з середнім рівнем доходів. Високоякісний, дорогий товар
завозиться в країну великими зовнішньоторговельними фірмами, і
реалізується переважно у фешенебельних магазинах, супермаркетах, бутіках
тощо.

До введення візового режиму ціни на товари в прикордонних регіонах по
обидві сторони українсько-польського кордону були майже однакові (за
виключенням алкоголю, тютюнових виробів та паливно-мастильних
матеріалів). За сучасних умов ускладненого перетину кордону ціни на
товари, переважно польського виробництва, які користуються більш високим
попитом, порівняно з китайськими та турецькими виробами, зросли майже
вдвічі. Тобто, скорочення конкурентності транскордонних ринків призвело
до значного зростання цін для українського споживача. При цьому
спостерігалося зростання цін навіть при зміцненні гривні, що свідчить
про значну реакцію транскордонного ринку товарів на будь-які зміни
фінансового ринку.

Іншим напрямом, який розширив потенційні можливості населення
прикордонних регіонів є функціонування транскордонного регіону як
спільного ринку все можливих послуг. Це стосується як транспортних
перевезень (особливо високим попитом користуються Варшавський та
Будапештський аеропорти), дипломатичних установ та зарубіжних
представництв, лікарняних, рекреаційних, туристичних, фінансових,
інформаційних та інших послуг. Українці, угорці, словаки та поляки,
взаємно отримують освітні, культурні, туристичні послуги. Для прикладу,
з Перемишля чи Ярослава ближче приїхати до Львова в Оперний театр, ніж
до Варшави. Туристичні путівки у Польщі дешевші, ніж у вітчизняних тур
операторів. Висока ціна на стоматологічні послуги у Закарпатській
області утримується попитом на них угорців. Таких прикладів є багато і,
можна зауважити, що з різниці цін та якості послуг користуються, без
винятку, у всіх транскордонних регіонах світу.

Таким чином, активізація та розвиток малого підприємництва та
дрібно-гуртової торгівлі, особливо, у місцевостях, розміщених
безпосередньо коло кордону, створення багатьох спільних підприємств та
об’єктів ринкової інфраструктури – консалтингових, страхових,
туристичних фірм та перевізників тощо, в значній мірі зумовлювалися
прикордонною торгівлею і конкурентністю транскордонних ринків.

Третім напрямом можна вважати використання транскордонного регіону як
спільного ринку праці. Не секрет, що на території сусідніх Польщі,
Словаччини, Угорщини працюють багато людей у сільському господарстві,
будівництві та на некваліфікованих роботах. Проте, користуються попитом
і кваліфіковані працівники, а саме, вчителі іноземних мов, кандидати та
доктори наук, програмісти та інші фахівці, які знайшли собі місце за
спеціальністю у сусідніх теренах. Водночас, в Україні працює багато
будівельників з Польщі, Угорщини, інших країн, а також консультантів,
науковців та інших фахівців.

Четвертий напрям – це спільний інформаційний, інноваційний та навчальний
простір. Фактична відсутність мовного бар’єру, технічна можливість
телебачення, Інтернету, прискорені можливості наочного навчання, обмін
досвідом, інновації і всіх сферах життєдіяльності – все використовується
мешканцями прикордоння.

П’ятий напрям – використання спільних природних ресурсів, а саме, водних
та гірських і узгоджене використання лісових та земельних, що зумовлює
розвиток співпраці, необхідність отримання досвіду роботи у системі,
підвищує ефективність менеджменту територій.

Як видно, вплив транскордонних ринків є досить значний на
життєдіяльність окремого домашнього господарства, дрібного бізнесу та й
у цілому на господарський комплекс території, а значить, держави.

У даній роботі ми лише визначили наявність значного впливу прикордонної
торгівлі та транскордонних ринків на життєдіяльність прикордонних
територій, їх конкурентоспроможність, проте кількісна та якісна оцінка
цього впливу потребує окремих досліджень, як і застосування моделей
міжрегіональної взаємодії. Так, хоча можна пояснити взаємовплив суміжних
регіонів за допомогою оптимуму Парето у багаторегіональній системі, для
прикордонних регіонів існує специфіка збільшення трансакційних витрат на
отримання благ, які формально не обліковуються на кордоні. Ефекти
міжрегіонального обміну прикордонних територій лежать поза ядром
варіантів оптимального розвитку, що формується для внутрішніх регіонів.
Складність полягає у тому, що прикордонна торгівля здійснюється без
офіційного оформлення документів і необхідно отримати транскордонну
статистику, яка дозволить змоделювати процеси, необхідні для такого
дослідження.

Місце та роль інформаційного забезпечення транскордонних ринків

Входження України у європейську систему господарювання вимагає вивчення
досвіду та безпосереднього дослідження європейських інтеграційних
процесів, серед котрих вагому роль відіграє регіональна інтеграція –
транскордонне співробітництво. Даний процес проходить на фоні значних
темпів інформатизації, а у випадку України ще й в умовах безперервної
адміністративної реформи, перебудови системи загальнодержавного та
регіонального управління.

Використання сучасних систем інформаційного забезпечення органів влади
та господарюючих суб’єктів, включаючи й зовнішньоекономічну діяльність
та транскордонне економічне співробітництво, дозволить значно підвищити
рівень державного управління соціально-економічними процесами, в тому
числі процесами регіональної інтеграції, а саме транскордонним
співробітництвом, та істотно наростити конкурентоспроможність економіки,
що в результаті повинне забезпечити ріст якості життя населення.

Значення інформаційного забезпечення транскордонних ринків

Транскордонний обмін інформацією – передумова розвитку транскордонних
зв’язків

Ефективна організація обміну інформацією набуває все більшого значення
як умова успішної практичної діяльності людей у будь-якій сфері. Саме
тому “чи не основним методологічним підходом до транскордонного
співробітництва є взаємна поінформованість і, за необхідністю,
узгодженість планів розвитку сусідній прикордонних територій. Так
наприклад узгоджують потужність митних переходів, графіки їхнього
уведення в дію тощо. Взаємна поінформованість необхідна при реалізації
великих інвестиційних проектів. Це зменшить можливість конфліктних
ситуацій на кордонах”. Крім того, необхідно врахувати, що будь-які
“інтеграційні зв’язки неможливі без сучасної високоорганізованої системи
інформатики…”.

Розвиток ринкового середовища передбачає функціонування активних
ринкових посередників, які перебирають на себе функції розвитку мереж
зв’язку та інформаційного-рекламного обслуговування. В напрямку
забезпечення господарюючих суб’єктів інформацією активізується
виставкова діяльність, яка окрім безпосередньо організації та проведення
виставок, бере на себе функції підготовки та розповсюдження каталогів
підприємств та інших інформаційних видань.

Важливість інформації додатково підкреслюється у наукових матеріалах,
спрямованих на пошук та розробку механізмів реалізації регіональної
політики. “Відзначаючи позитивні зрушення в побудові моделі взаємодії
між центром, регіонами і місцевістю, варто зазначити ряд нерозв’язаних
проблем, які є бар’єром в реалізації принципів цієї моделі та засад
місцевого самоврядування, визначених у Європейській хартії про місцеве
самоврядування: 1…. 8. Не сформована належна система методичного,
нормативного та інформаційного забезпечення місцевого управління.
9….”. “У сфері методичного та інформаційного забезпечення моделі
[необхідно] передбачити:…, створення методів і засобів збору,
передачі, обробки, накопичення і видання статистичних даних про рівні
розвитку регіонів та адміністративно-територіальних одиниць,
комп’ютерних паспортів території”. “… варто розглянути стан важливого
елементу механізму реалізації регіональної політики – інформаційного
забезпечення керівництва всіх рівнів для аналізу та прийняття рішень.
Треба у зв’язку з цим відзначити, що існуюча регіональна статистика не
задовольняє цих потреб. Це цілком ясно з розгляду змісту статистичного
щорічника, який публікує Держкомстат України”.

Стаття 70 Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і
Європейськими Співтовариствами, яка має назву “Регіональний розвиток”,
передбачає, що “сторони зміцнюють співробітництво в галузі регіонального
розвитку” і “з цією метою вони сприяють обміну інформацією між
національними, регіональними та місцевими органами влади з питань
регіональної політики планування землекористування та методики
формування регіональної політики”. Стаття 74 цієї ж Угоди під назвою
“Інформація та зв’язок” зазначає, що “сторони підтримують розвиток
сучасних методів обробки інформації, в тому числі засобів інформації, та
сприяють ефективному взаємному обміну інформацією. Першочергова увага
приділяється програмам, які мають за мету ознайомлення широкої
громадськості з основною інформацією про Співтовариство і Україну,
включаючи, коли це можливо, взаємний доступ до баз даних на основі
повної поваги до прав на інтелектуальну власність”.

Учасники транскордонного співробітництва та інформаційне забезпечення їх
взаємовідносин

Як слідує з правової бази, можна виділити такі групи учасників
транскордонного співробітництва:

безпосередні учасники транскордонного співробітництва (фізичні та
юридичні особи, які в процесі реалізації своїх прав вступають у
відносини з нерезидентами, які розташовані у прикордонній території
суміжних держав);

органи, які сприяють розширенню та поглибленню цих відносин (органи
регіонального та місцевого самоврядування і регіональних та місцевих
державних адміністрацій та органи транскордонного співробітництва).

Таким чином, подальший аналіз буде здійснюватись у напрямку встановлення
існування та реальної реалізації можливостей регіональних органів влади
та органів транскордонного співробітництва сприяти розширенню та
поглибленню відносин між безпосередніми учасниками транскордонного
співробітництва шляхом інформаційного забезпечення як безпосередніх
учасників транскордонного співробітництва, так і інших органів,
покликаних сприяти транскордонному співробітництву.

Учасники транскордонного співробітництва, в т.ч. потенційні, під час
здійснення взаємодії з іншими учасниками транскордонного співробітництва
постійно відчувають потребу у інформації щодо:

правового регулювання взаємодії;

інших суб’єктів взаємодії;

предмету взаємодії.

Враховуючи те, що в отриманні такого роду інформації є зацікавлений
кожен суб’єкт конкретної взаємодії, проблему інформаційного забезпечення
учасників транскордонного співробітництва можна перекласти безпосередньо
на самих учасників транскордонного співробітництва. Проте в такому
випадку можна стверджувати, що територіальні органи влади та/чи органи
транскордонного співробітництва не повною мірою використовують
можливості, надані Статтею 2 Європейської рамкової конвенції про
транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями.

В процесі реалізації своїх прав учасник транскордонного співробітництва
може взаємодіяти як з іншими безпосередніми учасниками транскордонного
співробітництва, так і з органами, покликаними сприяти транскордонному
співробітництву.

Відповідно регіональний орган влади та/чи орган транскордонного
співробітництва (узагальнено названі органом сприяння транскордонному
співробітництву) можуть здійснювати інформаційне забезпечення
транскордонної взаємодії як з собою (варіанти 1,2,7,8), так і між
третіми особами (Рис. REF _Ref89625601 \h 1.9 ). При взаємодії з
собою орган сприяння транскордонному співробітництву забезпечує
інформацією як себе (варіанти 1,8), так і партнера (варіанти 2,7).

Роль інформаційного забезпечення транскордонного співробітництва

Перш за все необхідно визначитися: що являє собою інформація? Інформація
(в загальному розумінні, як природне явище) – це багаторівнева система
динамічних процесів взаємодії потоків даних (текстів) та структур
(контекстів). Ці потоки переважно спричинюються з певною метою – метою
суб’єкта впливу певним чином вплинути на об’єкт впливу. Суб’єкт впливу
визначає характер свого наступного впливу залежно від результату
попереднього, котрий стає можливим за рахунок зворотного зв’язку при
одночасній зміні суб’єкт-об’єктних ролей – об’єкт впливу, реагуючи на
вплив, сам стає суб’єктом зворотного впливу, а суб’єкт – об’єктом.

Рис. STYLEREF 1 \s 1 . SEQ Рисунок \* ARABIC \s 1 9 . Види
інформаційного забезпечення за ознакою статусу суб’єктів транскордонної
взаємодії

З огляду на те, що “транскордонне співробітництво означає будь-які
спільні дії, спрямовані на посилення та поглиблення добросусідських
відносин між територіальними общинами або властями” то роль
інформаційного забезпечення транскордонного співробітництва полягає у
стимулюванні інформаційного обміну між суб’єктами транскордонного
співробітництва з метою посилення та поглиблення добросусідських
відносин між територіальними общинами або властями.

Які ж основні учасники транскордонного співробітництва? Глобально можна
виділити наступні: A (administrations) – державні установи, органи
влади; B (business) – підприємства; C (citizens) – населення; інколи
окремо виділяють S (students) – студентство.

Коли говорять про інформаційну взаємодію, то виділяють наступні її види:

A2A (administration-to-administration) – між органами влади;

A2B (administration-to-enterprise) – між органами влади та підприємцями;

A2C (administration-to-citizen) – між органами влади та населенням;

A2S (administration-to-students) – між державними установами та
студентами;

B2B (business-to-business) – між підприємствами;

B2C (business-to-consumer) – між підприємствами та споживачами.

Розглянемо, що може бути предметом інформаційної взаємодії по кожному з
вищезазначених пунктів? Поряд з цим будемо звертати увагу на
особливості, котрі виникають при транскордонному обміні інформацією.

Коли мова йде про взаємодію державних служб між собою чи з населенням та
бізнесовими колами, переважно згадують про електронний уряд
(e-government). Електронний уряд не варто розуміти як колишній уряд плюс
Інтернет. Використання широкої множини інформаційних та комунікаційних
технологій (ІКТ, ICTs – information and communications technologies),
серед котрих Інтернет є найбільш видимою, у поєднанні з організаційними
змінами, покращенням інформаційного забезпечення та інтерактивними
послугами – саме це є електронним урядом.

Систему електронного уряду можна розробляти у кожній країні незалежно,
котра буде працювати у напрямку забезпечення потреб громадян та
підприємств цієї країни. Ця система, розроблена з врахуванням унікальних
національних традицій та бачення майбутнього, одночасно створюватиме
незручності для громадян та підприємств у сусідніх країнах. Україна,
рухаючись у напрямку євроінтеграції, повинна розуміти, що ЄС покриває
величезну територію з культурним різноманіттям, на котрій кожна країна
розвивала свою унікальну систему правил, традиції, практичні навики та
методи роботи тощо, хоча на даний момент ці правила повинні діяти в
межах єдиного ринку з повагою до прав вільного руху громадян, товарів,
послуг та капіталу. Визначення того, що повинне бути зроблене для
забезпечення населення та бізнесових кіл можливістю взаємодіяти
електронно через кордони з державними службами сусідніх країн, має
дозволити розвивати ці послуги хоча і з врахуванням національних
перспектив, але також передбачаючи можливість скористатися ними із-за
кордону. Крім того, необхідно враховувати, що інформація переважно несе
в собі культурний контекст відповідно до національних особливостей, що
може спричинювати виникнення потенційних бар’єрів при її використанні за
кордоном. Таким чином, під час розробки таких систем, передбачаючи появу
специфічних категорій суспільної інформації з неоднозначним чи
незрозумілим трактуванням, необхідно подавати пояснюючу інформацію чи
покажчики де можна знайти такі пояснення.

ЄС приділяє багато уваги розробці єдиного порталу з огляду на те, що:
1) європейці не можуть отримати бажану інформацію відносно складних але
часто виникаючих ситуацій (беручи до уваги різні мовні та культурні
передумови); 2) питання комфорту – люди не будуть користуватися
послугами з-за кордону, коли вони є ускладнені; 3) угоди містять
зобов’язання ЄС та урядів гарантувати фундаментальні свободи (в тому
числі свободу пересування) європейців, а не підтримувати існування
існуючих бар’єрів.

Серед основних вимог, котрі пред’являються до наповнення єдиного порталу
ЄС, виділяють наступні:

достовірність;

повнота;

легкодоступність;

висока якість: наявність транскордонної інформації, зрозумілість для
європейців з точки зору мови та культури.

Необхідно звернути увагу на те, що наповнення порталу повинно
відповідати реальним потребам користувачів, а не бути направлене
одночасно для всіх і для нікого. Крім того, варто звертати увагу на
масштаб проблеми та величину цільової аудиторії, для котрої може
знадобитися інформація.

Не можна не згадати про те, що Європейський Союз на даний момент
намагається розвивати так звані “пан-європейські послуги” (Pan-European
services). Актуальність даного питання полягає у тому, що існують сфери,
для котрих більш ефективно організовувати роботу, в тому числі й
інформаційний обмін, на загальноєвропейському рівні.

Для прикладу, зайнятість та трудова мобільність: деякі частини Європи
відчувають проблему у забезпеченні кваліфікованим персоналом у різних
ключових секторах економіки в той час, коли інші стикаються з високим
рівнем безробіття. Свобода жити та працювати за кордоном є основним
правом громадян Європи. Наявність багатонаціональної робочої сили надає
реальні переваги на конкурентному глобальному ринку. З огляду на те, що
переїзд у іншу країну є значним кроком, історично склалося так, що брак
готової доступної інформації щодо можливостей зайнятості на теренах
всієї Європи був основною перепоною мобільності. Враховуючи існування
цих проблем, з метою сприяння співробітництву між Європейською Комісією,
службами зайнятості, профспілками, спілками підприємців і регіональними
та національними владами була заснована мережа EURES (Європейська служба
зайнятості, EURopean Employment Services), котра встановлює та надає
централізовані джерела інформації, необхідної роботодавцям та
працівникам для підвищення мобільності багатокультурних, багатомовних
трудових ресурсів Європи. На даний момент це дозволяє країнам-членам ЄС
співробітничати в напрямку полегшення переміщення робочої сили по всій
Європі. Це забезпечується за рахунок баз даних, котрі містять:
1) перелік вакансій для кандидатів-іноземців; 2) деталі ринків праці та
інформацію щодо умов проживання, освіти, оподаткування, системи охорони
здоров’я та соціального страхування, можливостей перепідготовки тощо;
3) інформацію, котру вносять шукачі роботи (імена, рівень кваліфікації,
деталі кар’єри тощо), яка допоможе роботодавцям шукати працівників
відповідно до певних вимог. Ще одним питанням є транскордонні
об’єднання, в котрих значна кількість людей проживає в одній країні, а
працює за кордоном – у іншій. Ці транскордонні об’єднання сприяють
поширенню вакансій та заявок, а також інформації щодо умов проживання та
праці на цих територіях. Крім того, вони надають консультації щодо
проблем, з якими стикаються “транскордонні робітники”. Такі зв’язки вже
існують між Німеччиною та Австрією, Німеччиною та Францією, Австрією та
Італією; подібний обмін встановлюється у прикордонних територіях
Ірландії та Північної Ірландії, Португалії та Іспанії.

Іншим прикладом може бути підтримка зовнішньоекономічної діяльності,
особливо малого бізнесу. Підприємство перед тим як вкладати кошти за
кордоном з метою порівняння умов господарювання у різних країнах
переважно цікавиться “інвестиційним кліматом” (інфраструктура,
оподаткування, освітні установи відповідного профілю тощо), що дасть
змогу прийняти правильне рішення щодо інвестування. Навіть для
проведення зовнішньоторговельних операцій необхідно вивчити ринок іншої
країни, а малий бізнес часто не має змоги самостійно проводити таке
вивчення.

Можна наводити ще багато прикладів інформаційного забезпечення бізнесу
та населення: правовий статус підприємства, система оподаткування,
законодавство щодо охорони здоров’я тощо.

Важливим аспектом є підтримка правосуддя, особливо, коли в цей процес
залучені представники різних країн: “транскордонні” розлучення,
розірвання “транскордонних” договорів.

Протягом усього життя людина повинна контактувати (інформаційно
взаємодіяти) з різноманітними державними установами (A2C). Це взаємодія
з закладами охорони здоров’я, соціальними службами, закладами освіти,
службами зайнятості, податковими службами. Виділяють такі пункти
інформаційної взаємодії A2C:

отримання та подання загальної інформації для нових громадян;

звітність по прибутковому податку з громадян;

послуги служб зайнятості;

послуги соціального страхування;

страхування здоров’я.

Крім того, окремо виділяють інформаційну взаємодію між державними
установами та студентством (A2S):

отримання та подання загальної інформації для нових студентів;

зарахування студентів;

інформація щодо освітньо-кваліфікаційного рівня.

Підприємці постійно перебувають у стані інформаційного обміну з
різноманітними державними установами (A2B). Ще до початку своєї
підприємницької діяльності необхідно ознайомитися з правовими основами
господарювання, особливо при відкритті підприємства за кордоном.
Процедури реєстрації підприємств вимагають інформаційної взаємодії з
декількома державними службами. Протягом діяльності підприємство повинне
періодично подавати звітну інформацію в різноманітні контролюючі органи.
Таким чином, виділяють такі пункти інформаційної взаємодії A2B:

реєстрація нового підприємства;

податкова звітність;

звітність з соціального страхування;

статистична звітність.

Багато державних служб активно залучені у багатьох сферах суспільних
справ, а інформація, котра є істотним ресурсом, можна сказати, навіть,
однією з основних продуктивних сил для кожної з цих установ, необхідна
для виконання цими органами їх суспільної функції. Крім того, різні
державні служби часто оперують схожою інформацією, а результат обробки
інформації однією службою є важливим ресурсом для іншої, що і обумовлює
необхідність обміну даними між державними органами (A2A). Брак
координації в сфері управління інформацією призводить до:
адміністративного перевантаження громадян, підприємців, адміністрацій;
втрат ефективності і часу в межах установ; неоптимальної підтримки
політики; більш високих можливостей шахрайства тощо. Важливо зауважити,
що основна частка труднощів носить організаційний характер, а не
технічний.

Говорячи про електронний уряд часто згадують про “внутрішньо-конторські
системи” (“back-office systems”). Під цим терміном розуміють
інформаційні системи різних державних установ, котрі взаємодіють між
собою для задоволення потреб третіх осіб (у бізнесі під цим терміном
розуміють інформаційні системи різних складових однієї комерційної
структури, котрі взаємодіють між собою). При розробці таких систем,
особливо з огляду на транскордонний обмін інформацією важливо
враховувати так звану “основну проблему взаємодії” (the main
interoperability problem), котра може бути зменшена при розробці єдиних
протоколів обміну даних та стандартів метаданих.

Розроблена чотирьохстадійна модель оцінки рівня завершеності
електронного інформаційного обміну між державними службами та їх
“клієнтами” (табл.  REF _Ref21801849 \h 1.3 ).

Таблиця STYLEREF 1 \s 1 . SEQ Таблиця \* ARABIC \s 1 3

Чотирьохстадійна модель оцінки рівня завершеності електронного
інформаційного обміну

Стадія Критерій відповідності стадії

1 стадія Просте діалогове забезпечення інформацією щодо державних служб

2 стадія Обмежена взаємодія – зв’язок, котрий дає можливість завантажити
форми документів

3 стадія Інтенсивний зв’язок з двосторонньою взаємодією, включаючи
обробку та автентифікацію форм

4 стадія Можливість повної обробки трансакцій, в тому числі процесу
прийняття рішень та механізму оплати

В табл. REF _Ref21795197 \h 1.4 зазначено мінімальні стадії,
необхідні для забезпечення ефективної інформаційної взаємодії з
державними службами з врахуванням транскордонного аспекту.

Інформаційне забезпечення ринкової взаємодії

Однією із важливих функцій інформаційного забезпечення транскордонного
співробітництва є розвиток систем поширення інформації про підприємства
та пропоновані ними товари та послуги.

Незважаючи на те, що на перший погляд дана функція є чисто технічною,
успішність її реалізації залежить від повного і вірного розуміння ролі
інформації в забезпеченні ефективної ринкової взаємодії.

Окрім наукової інформації, яка, безумовно, відіграє надзвичайно важливу
роль у організації діяльності суб’єктів господарювання, існує значний
обсяг неорганізованої інформації, яку неможливо назвати науковою, –
інформації, яку Ф.А. фон Хайек називає “знанням особливих умов місця і
часу”. Невірно вважається, що такого роду інформація є не лише даними
(параметрами), але й даною – тією, якою володіє будь-який суб’єкт
ринкової взаємодії.

Таблиця

STYLEREF 1 \s 1 . SEQ Таблиця \* ARABIC \s 1 4

Взаємодія з адміністраціями

з врахуванням транскордонного аспекту

Види взаємодії з адміністраціями

Стадії завершеності

електронного інформаційного обміну

Національний

рівень

Транскордонний

рівень

A2B

реєстрація нового підприємства

4

4

податкова звітність

1

4

звітність з соціального страхування

1

4

статистична звітність

1

2

A2C

отримання та подання загальної інформації для нових громадян

3

3

звітність по прибутковому податку з громадян

1

4

послуги служб зайнятості

3

3

послуги соціального страхування

2

4

страхування здоров’я

2

4

A2S

отримання та подання загальної інформації для нових студентів

2

3

зарахування студентів

4

4

інформація щодо освітньо-кваліфікаційного рівня

2

3

Дану тезу Ф.А. фон Хайек повторює неодноразово: “Деякі помилкові звички
закралися в математичний аналіз ринкового процесу і часом вводять в
оману навіть досвідчених, добре підготовлених економістів. Поширена,
наприклад, практика посилатися на “існуючий стан знання” і на
інформацію, доступну учасникам ринкового процесу, як на щось “дане” чи
“задане” (іноді навіть користуються плеоназмом “задані дані”), ніби
припускаючи, начебто це знання існує не тільки в розсіяному виді, але що
воно може цілком зосередитися в якому-небудь одному розумі. Це не
дозволяє прояснити характер конкуренції як процедури відкриття. У таких
трактуваннях ринкового порядку підносять як “проблему”, що підлягає
вирішенню, то, що в дійсності ні для кого на ринку проблемою не є,
оскільки вирішальні фактичні обставини, від яких при існуючому порядку
речей залежить ринок, нікому не можуть бути відомі. І проблема не у
використанні даного в повному обсязі знання, а в тому, щоб знанням, що
не доступно – і не буває доступним – ніякому окремому розуму, знанням,
що існує у фрагментарному і розсіяному виді, усе-таки зуміли
скористатися численні взаємодіючі один з одним індивіди. Інше ж
становить проблему не для учасників ринкового процесу, а для теоретиків,
що намагаються пояснювати їхню поведінку”.

Немає змісту обговорювати, що зробить суб’єкт ринку, володіючи повною
інформацією, в той час коли основним завданням є найкраще використання
інформації, якою володіють реальні учасники ринку, а економічна проблема
суспільства – “проблема використання знання, яке нікому не дано в усій
його повноті”. Тобто, спосіб зробити інформацію якомога доступною є
основною проблемою інформаційного забезпечення ринкової взаємодії.

Перш за все необхідно зрозуміти, що ринок починається не з моменту
торгів, а з часу усвідомлення суб’єктом господарювання (фізичною особою
або керівництвом юридичної особи) можливості успішної
діяльності-взаємодії на тому чи іншому ринку. При цьому з’являється
потреба попередньої оцінки ринку, задовольнити яку можна за допомогою
збору та аналізу фонової інформації.

Фонова інформація – інформація, яка допомагає орієнтуватися у певному
середовищі, виробляти стратегію діяльності, визначати напрями, в яких
варто прикладати зусилля. До фонової інформації відносимо інформацію про
стан та перспективи розвитку економіки території (країни, регіону) чи
галузі, зокрема, інформація про сучасний стан та імовірні зміни в
інституціональній структурі економіки, інформація про програми підтримки
розвитку галузей чи територій, інформація про наявність об’єктів
інфраструктури тощо.

Після загальної оцінки умов господарювання економічний суб’єкт приймає
стратегічне рішення виходу на ринок в ролі продавця чи покупця і
розпочинає збір цільової інформації.

Цільова інформація – інформація, яка безпосередньо стосується предмету
ринкової взаємодії. Цільова інформація, на відміну від фонової, є
конкретною. До цільової інформації необхідно відносити інформацію про
конкретні ринки (умови діяльності на даному ринку, обсяг даного ринку,
характеристики конкурентної боротьби на даному ринку, суб’єкти даного
ринку, суб’єкти інфраструктури даного ринку), конкретних суб’єктів ринку
(інформація щодо платоспроможності та надійності потенційного партнера),
конкретний товар конкретного суб’єкту ринку (ціна та характеристики
товару, умови зберігання та транспортування товарів, потреба в
взаємодоповнюючих товарах, їх ціни та характеристики, для товарів
тривалого використання умови гарантійного та післягарантійного
обслуговування).

Кращі способи виготовлення товару, його особливості і способи його
використання майже в однаковій мірі відомі всім учасникам ринку.
Інформація про яку-небудь серйозну зміну поширюється так швидко, що
обумовлює майже миттєве пристосування до неї, і звичайно просто не
звертається увага на те, що відбувається в цей короткий перехідний
період, а аналіз обмежується зіставленням двох положень майже-рівноваги,
що існують до і після нього. Однак саме під час цих коротких і
ігнорованих інтервалів діють і стають видимими сили конкуренції, а для
пояснення настання того чи іншого стану рівноваги необхідно вивчати
події саме в цьому проміжку.

Аналіз ринкового процесу свідчить, що його учасники не просто реагують
на мінливу ринкову інформацію, а швидше всього виявляють пильність щодо
можливих змін, що лежить в основі підприємливості – характеристики
підприємця (суб’єкта, що приймає рішення), яка дозволяє отримувати
прибутки за рахунок пильності до інформації, яка може свідчити про
існування ніким раніше не зауважених можливостей. У такий спосіб
підприємець отримує конкурентну перевагу: за рахунок більш швидкого
отримання інформації, кращого її розуміння (чи взагалі здатності її
зрозуміти) і оперативнішого реагування на неї.

Поведінка суб’єктів ринкових відносин на ринку, спрямована на отримання
конкурентної переваги, здатна забезпечити негайне використання знань про
конкретні обставини часу і місця. Проте “люди на місцях” не можуть
приймати рішення винятково на підставі обмеженого, нехай і глибокого,
знання фактів зі свого найближчого оточення. Залишається ще проблема
передачі їм такої додаткової інформації, яку вони потребують для того,
щоб вписати свої рішення в загальну картину змін більш широкої
економічної системи. Мова йде про фонову інформацію, яка описує
тенденції не лише на ринках та в галузі, учасником яких є певний суб’єкт
господарювання, але й на суміжних ринках та галузях, що дасть можливість
більш повної оцінки перспектив розвитку.

Велика невизначеність обумовлює більшу винагороду за інформацію. І
незважаючи на те, що прийнято вважати, що економічний суб’єкт змінює
свою поведінку внаслідок зміни ситуації на ринку, поведінка партнерів та
конкурентів може залежати від сил, що знаходяться за межами окремого
ринку, що й вимагає від економічного суб’єкта для передбачення
майбутньої ситуації на своєму ринку намагатися отримати інформації і з
суміжних ринків.

Таким чином пильність до змін на ринку та володіння фоновою інформацією
про загальні тенденції розвитку суміжних ринків, галузей, територій
створюють передумови для більш повного та ефективнішого використання
наявних ресурсів як з точки зору господарюючого суб’єкта, конкуруючого
на даному ринку, так і з точки зору суспільства взагалі.

Особливо важливою для підвищення ефективності господарювання є цінова
інформація, яку називають також кон’юнктурною, – інформація, яка є
найдоступнішою на ринку.

Система цін являє собою механізм передачі інформації. Особливо важливо
звернути увагу на те, що інформативну функцію система цін виконує зі
значною економією інформації, яка повинна бути засвоєна та застосована.
В стислій символічній формі передається лише найсуттєвіша інформація і
лише тим, кого вона стосується. Тобто, для розуміння функцій ринків та
цін, їх необхідно розглядати як інструмент, що постачає зацікавленим у
певному товарі наявну інформацію у стислій, концентрованій формі.
Ефективність системи цін при такому підході залежить не від
оптимальності розподілу ресурсів в точці рівноваги, а від успішності
породження ринковими силами мимовільних рефлекторних корекцій в моделях
розподілу ресурсів, притаманних періодам порушення рівноваги.

Будь-які події, які відбуваються у світі, можуть вплинути на прийняття
рішення. Ціновий механізм дозволяє не турбуватися про всі ці події та
всі можливі їх наслідки. Суб’єкт ринку, слідкуючи за коливаннями цін,
може адекватно відреагувати на події, які йому невідомі і можливо ніколи
не стануть відомі. Єдине, що повинно турбувати, – це зміни цін на ринках
товарів, які впливають або можуть вплинути на ефективність його
господарювання, і лише в тій мірі, в якій вони впливають. Зрозуміло, що
кожен суб’єкт господарювання залежно від своїх можливостей та ступеню
впливу змін на окремих ринках на ефективність його господарювання
визначає низку ринків, за якими ведеться спостереження. Якщо суб’єкт,
який спостерігає за “далеким” ринком, з метою отримання додаткового
прибутку за рахунок володіння цією інформацією реагує на зміни в ньому
своєю поведінкою на ринку, учасником якого він є, то лише цим він
інформує інших учасників ринку і вказує їм напрям для оптимізації їх
поточної та майбутньої діяльності.

Підтвердженням даної тези є уривок з книги Едвіна Лефевра “Спогади
біржового спекулянта”: “Стояв ринок биків, і акції групи, у яку входило
“Золото Гайани”, належали до числа лідерів ринку. Компанія одержувала
гарні прибутки і регулярно виплачувала дивіденди… Спочатку усе йшло
чудово. Але потім компанія почала просідати. Акції упали на десять
пунктів. І це було б нормально, якби пул продовжував успішне розміщення
акцій. Але незабаром по Уолл-стріт поповзли слухи, що справи в компанії
зовсім погані і золотодобування ніяк не виправдує колишніх розрахунків
засновників. Отут, звичайно, усім стала зрозуміла причина, з якої ці
акції пішли вниз. Але ще до того, як причини стали відомі, я уловив
сигнали тривоги і вжив заходів для перевірки стійкості цих акцій. Вони
поводилися зовсім так само, як акції “Честер моторс”. І я їх продав.
Ціна пішла вниз. Я продав ще. Ціна ще знизилася. Це була класична
динаміка акцій компаній, що гинуть, з якими я неодноразово мав справу.
Стрічка зрозумілою мовою говорила мені, що щось тут не так і що
інсайдери не бажають купувати власні акції. Тільки уявіть – інсайдери,
яким зрозумілі причини, що роблять небажаною покупку власних акцій на
ринку биків. Тим часом інші, не знаючи деталей і нічого не розуміючи,
продовжували купувати тому, що раз ці акції продавалися по 45 і вище, то
35 і нижче – це низька ціна. До того ж і дивіденди ще продовжували
виплачувати. І нарешті, правда вийшла назовні. Я довідався про новини
раніш, ніж публіка в цілому, як, власне, звичайно і буває з важливою
ринковою інформацією. Звістка про те, що прохідники уперлися не в багату
золоту жилу, а в порожню породу, було поясненням поведінки інсайдерів,
що давно почали скидання власних акцій. Мене ця новина не спонукала до
подальших продажів. Я продав усе, що хотів, набагато раніш, орієнтуючись
тільки на поведінку акцій”.

Як видно з зазначеного уривку ціновий механізм фондового ринку передає
від краще поінформованих учасників ринку (в даному випадку інсайдерів)
інформацію, правильне використання якої дозволяє оптимізувати свою
діяльність іншим учасникам ринку “орієнтуючись тільки на поведінку
акцій”, тобто не володіючи інформацією щодо істинних причин такої
поведінки.

Таким чином, ринок, точніше ринковий процес конкурентних торгів, формує
індекси цінності для осіб, що приймають рішення. Здатність ринку дешево
продукувати високоякісну інформацію є однією з його важливих, хоча й
найменш визнаних, заслуг. Посередники є важливими учасниками цього
процесу: брокери та професійні торговці є спеціалістами в організації
ринків, і, як наслідок, у створенні цінної інформації. Незалежно від їх
мотивів вони своєю діяльністю надають інформаційні послуги, що сприяють
підвищенню добробуту інших учасників ринку в значно більшій мірі, ніж
останні схильні це усвідомлювати.

Тобто, поки досвідчені підприємці діють на ринку і поки вони пильні до
мінливих, унаслідок їхньої ж діяльності, цін, ринковий процес буде йти в
нормальному руслі. Ці підприємці будуть повідомляти іншим учасникам
ринку ринкову інформацію, яку останні самі не здатні придбати.
Конкуренція між підприємцями змусить їх робити продавцям з низькою ціною
пропозиції про покупку за цінами більш високими, ніж ці продавці вважали
за можливе запитувати. Підприємці, конкуруючи один з одним, також будуть
продавати покупцям, що дають високу ціну, за цінами, більш низькими, ніж
ці покупці вважали за можливе пропонувати. Поступово конкуренція і між
підприємцями-покупцями, і між підприємцями-продавцями зуміє довести до
учасників ринку правильну оцінку намірів інших учасників щодо
купівлі-продажу.

Таким чином, конкурента поведінка суб’єктів ринку сприяє підвищенню
координації діяльності господарюючих суб’єктів різних ринків, що дало
можливість стверджувати, що “конкуренція є процесом формування думки:
шляхом поширення інформації вона створює єдність та узгодженість
економічної системи… Вона формує думки людей про те, що найкраще та
найдешевше, і все, що вони знають про сприятливі можливості, відомо їх
саме завдяки їй”. До схожих результатів прийшов і Бруцкус, який
стверджував, що “капіталістичне суспільство в ринкових цінах дає
наказові директиви всім організаторам виробництва і наказує їм
регулювати згідно цих цін свої витрати”.

Система цін – одне з утворень, що людина навчилася використовувати, не
маючи про неї ні найменшого поняття. З її допомогою став можливим не
тільки поділ праці, але і скоординоване вживання ресурсів, засноване на
рівномірно розділеному знанні, тобто “у системі, де знання значимих
фактів розпилено серед безлічі людей, ціни можуть координувати
розрізнені дії різних осіб”, а діяльність підприємців, промоутерів,
спекулянтів та інших ринкових посередників забезпечує цілісність ринку.

Локалізація ринку, точніше визначення меж, в яких даний ринок можна
вважати цілісним, тобто єдиним, є важливим питанням просторової
організації господарської діяльності.

Межі ринку певного товару визначаються тим, на яку відстань можна його
возити і при цьому розраховувати на те, що ціни здатні покрити всі
витрати, пов’язані з цим перевезенням. В даному судженні найбільш
очевидними з усіх видів витрат є витрати перевезення, тобто транспортні
витрати. Зрозуміло, що межі ринку залежать від товару, точніше його
транспортабельності, та від просторового розташування суб’єкта ринку.
Транспортабельність товару залежить від самого товару та від рівня
розвитку транспортної інфраструктури.

Аналогічною є ситуація з витратами на пошук ринкової інформації, зокрема
Дж. Стіглер стверджує, що “транспортні витрати є прототипом усіх
торгових витрат: витрат придбання знання про продукти й інших продавців,
перевірки якості… Інформаційні витрати є витратами транспортування від
неуцтва до всевідання”.

Розвиток інфраструктури транспорту та зменшення матеріалоємності товарів
обумовили як зменшення значимості транспортних витрат, так і,
відповідно, розширення географічних чи просторових меж ринків. Зменшення
важливості витрат на транспортування означає зростання важливості інших
витрат, зокрема, витрат на пошук інформації та витрат, обумовлених
інституційною структурою господарства.

Транскордонне співробітництво вимагає працювати в різних інституційних
середовищах, видимою частиною котрих є правові середовища, зокрема митне
регулювання. Тобто фонова інформація характеризується не лише
ринково-галузевими ознаками, але й просторово-політичними, включаючи ще
й мовну проблему. У такий спосіб інституційна структура господарства
формує як формальні перешкоди для розширення ринку у вигляді мита та
інших бар’єрів, так і неформальні у вигляді мови, традицій
господарювання тощо.

Для зменшення негативних наслідків існування цих бар’єрів необхідне
поширення інформації про них, певною мірою просвітництво.

Аналогічно як зменшення витрат на транспортування обумовлює розширення
географічних меж ринків, зменшення витрат на пошук інформації сприятиме
розширенню просторово-політичних чи просторово-інституційних меж ринків,
що сприятиме формуванню єдиного ринку, який не є обмеженим територією
однієї держави, і обумовить підвищення рівня координації діяльності
господарюючих суб’єктів різних країн.

Тобто для формування єдиного ринку на певній території необхідна вільна
циркуляція інформації, а “різноманітні шляхи передачі знання людям, що
будують на його підставі свої плани, є центральна проблема для будь-якої
теорії, що пояснює економічний процес”.

Функція фонової інформації

За одним з підходів регіональної економіки територію (країну чи регіон)
можна розглядати як квазі-корпорацію. Таким чином, все, що створюється
на певній території можна умовно назвати товарами чи послугами даної
території. Іншими словами, організації, які представляють регіон чи
країну пропонують суб’єктам господарювання інших регіонів чи країн
створювати ті чи інші господарські зв’язки – умовно можна сказати, що ці
організації “продають” умови господарювання. Не торкаючись важливого
питання “якості” умов господарювання, звернемо увагу на роль органів
влади та інших організацій, які представляють регіон, у підвищенні
поінформованості господарюючих суб’єктів щодо “якісних параметрів” умов
господарювання, та на проблеми, які виникають при цьому. Під умовами
господарювання розуміється наявність (чи відсутність) тих чи інших
інститутів, які формують інституційну структуру, та інфраструктурних
об’єктів.

Інститут – правила гри в суспільстві. Економічний інститут – інститут,
який регулює взаємовідносини суб’єктів господарювання.

Основні риси інститутів:

інститути забезпечують передбачуваність результатів певної сукупності
дій (як власних дій, так і подальшого ланцюжка реакцій на ці дії) і
таким чином підвищують стійкість господарювання;

інститути успадковуються завдяки притаманному їм процесу навчання.
Навчання може проводиться спеціалізованою організацією або на рівні
набуття досвіду під час практичної діяльності;

інститутам притаманна система стимулів, без якої неможливе існування
інститутів. Стимули можуть бути позитивні (винагорода за дотримання
правил) або негативні (покарання за порушення правил);

інститути забезпечують свободу та безпеку дій індивіда в певних межах;

інститути зменшують трансакційні витрати.

Інституційна структура (інколи використовують термін “інституційне
середовище”) – певний впорядкований набір інститутів, що утворюють
матрицю економічної поведінки та визначають обмеження для суб’єктів
господарювання.

Інститути поділяють на формальні та неформальні. Неформальні інститути
виникають з інформації, яка передається за рахунок соціальних
механізмів, і є тією частиною спадку, яку називають культурою.
Відповідно економічні інститути називають культурою господарювання.
Формальні інститути виникають переважно на базі вже існуючих
неформальних.

Правила, які визначають альтернативи для формулювання інших правил є
глобальними. Дані правила становлять кістяк інституційної структури.
Локальні правила – дво- або багатосторонні угоди, які укладаються між
окремими економічними суб’єктами.

Інститути поділяють на зовнішні та внутрішні. Зовнішні встановлюють
основні правила в економічній системі (наприклад інститут власності,
інститут ринку, інститут фірми). Внутрішні створюють можливості
взаємодії між суб’єктами, зменшуючи невизначеність та ризик і відповідно
знижуючи трансакційні витрати (види підприємств, види договорів,
платіжні та кредитні засоби, засоби накопичення тощо).

Інститути поділяють на системоутворюючі, які визначають вид економічного
порядку, та інститути, які є складовими тієї чи іншої системи.

Інституційне середовище не є просто набором відповідних інститутів –
його можна вважати інститутом вищого порядку. Воно окреслює основні
напрями розвитку системи та визначає критерії, на основі яких проходить
формування та відбір найбільш ефективних інститутів. Можна стверджувати,
що інституційне середовище визначає напрям та швидкість інституційних
перетворень.

Інституційна структура економіки будь-якої держави – це, насамперед,
результат минулих дій держави та спонтанного еволюційного відбору
найефективніших інститутів. Західні країни володіють стійкою
інституційною структурою з розвиненими механізмами саморегуляції, що
забезпечується ефективними ринковими інститутами. В країнах з
нерозвиненими ринковими відносинами та з перехідною економікою ринкові
інститути знаходяться в стадії формування або відсутні взагалі.
Інституційна структура цих країн складається з інститутів, притаманних
не лише ринковому порядку, що обумовлює виникнення конфліктних ситуацій.
Ефективність взаємодії в таких економіках значно менша, ніж в ринковій
економіці та, навіть, централізованій економіці, що спонукає державні
органи в країнах з перехідною економікою занадто регулювати економічні
відносини, що негативно впливає на темпи та якість формування
відповідних ринкових інститутів. Виникає парадоксальна ситуація:
необхідність державного втручання обумовлюється відсутністю ринкових
механізмів, які не можуть виникнути та функціонувати в умовах державного
регулювання. Дане явище спричинює тривалу нестабільність інституційної
структури, тобто така інституційна структура не виконує одну з основних
функцій інститутів – забезпечення стабільності та передбачуваності
поведінки економічних суб’єктів.

В умовах нестабільності інституційної структури попередньо набуті знання
та досвід починають відігравати все меншу роль. Тому особливо нагальною
стає потреба у інформації щодо змін інституційної структури.

Схожа ситуація існує і щодо поінформованості суб’єктів господарювання
про наявність об’єктів інфраструктури. Структурна перебудова економіки
України, спричинена потребами виправлення спотвореної економіки
радянських часів та вимогами побудови інноваційної економіки, обумовлює
зникнення існуючих та появу нових об’єктів інфраструктури, що вимагає
нарощення обсягів поширюваної інформації про неї.

Підсумовуючи все вищезазначене, можна стверджувати, що функції
інформаційного забезпечення транскордонного співробітництва полягають у:

стимулюванні розвитку інформаційної інфраструктури, особливо
прикордонних та транскордонних територій, яке передбачає створення
правових, економічних, технічних умов для проведення ефективного
інформаційного обміну між суб’єктами та учасниками транскордонного
співробітництва;

інформуванні бізнесових кіл та населення щодо питань транскордонного
співробітництва та забезпеченні зворотного зв’язку.

Відповідно, функції інформаційного забезпечення транскордонного
співробітництва в економічній сфері, тобто в сфері ринкової взаємодії,
полягають у:

створенні умов для обміну цільовою ринковою інформацією;

формуванні та поширенні фонової ринкової інформації.

Визначення проблем інформаційного забезпечення транскордонного
співробітництва

Проблеми інформаційного забезпечення транскордонного співробітництва в
економічній сфері полягають у неналежному виконанні зазначених вище
функцій. Тобто необхідно з’ясувати, які негативні наслідки, є
результатом неналежних умов обміну цільовою ринковою інформацією та
неналежного рівня забезпечення фоновою ринковою інформацією.

Інформаційні проблеми полягають у:

низькому рівні інформаційного забезпечення (невизначеність);

нерівномірному інформаційному забезпеченні (інформаційна асиметрія).

Економічна теорія асиметричної інформації, як прикладна теорія,
розвинена на сучасному етапі розвитку неокласичної мікроекономічної
теорії, розвивалась для аналізу ринків з асиметричною інформацією. Таким
чином, як підхід до економічного аналізу певної взаємодії необхідно дану
взаємодію розглядати як ринкову.

В межах даного дослідження будь-які форми транскордонного
співробітництва в економічній сфері будемо розглядати як ринкову
взаємодію. Взаємодія між безпосередніми учасниками транскордонного
співробітництва (імпорт, експорт, операції з давальницькою сировиною,
прямі чи портфельні інвестиції, оренда та лізинг, франшизінг, інжиніринг
тощо) однозначно трактується як ринкова взаємодія. Взаємодію між
безпосереднім учасником транскордонного співробітництва та органом
сприяння транскордонному співробітництву можна також трактувати як
ринкову, якщо поглянемо на дану взаємодію як на процес надання послуги
органом сприяння транскордонному співробітництву безпосередньому
учаснику транскордонного співробітництва.

Основи теорії ринків з асиметричною інформацією викладені Нобелівським
лауреатом Джорджем Акерлофом (George A. Akerlof). З огляду на те, що
ціна попиту визначається як середня ціна, продавці високоякісних товарів
забажають покинути ринок. Це пояснюється тим, що вони не бажають
продавати цінні товари за середньою ціною. Першим негативним наслідком
існування ринків з асиметричною інформацією є ефект “лимонів” –
витіснення з ринку високоякісних товарів низькоякісними. При цьому,
низькоякісний товар може бути настільки неякісним, що ціна пропозиції
буде переважати ціну попиту, а, отже, товари на даному ринку не будуть
реалізовуватися зовсім.

Існують також і протилежні ситуації, коли покупець володіє більшою
інформацією, ніж продавець. Зокрема, дане явище існує на ринку страхових
послуг.

Ефекти інформаційної асиметрії поряд з трансакційними витратами являють
собою “дефекти мікроструктури” ринкової взаємодії суб’єктів економічної
діяльності (в т.ч. транскордонного співробітництва), що спричинюють
неоптимальне розміщення ресурсів. З метою зменшення зазначених
негативних наслідків суб’єкти ринкової взаємодії намагаються
різноманітними шляхами зменшити інформаційну асиметрію. Цьому сприяє:

пошук інформації самостійно чи з допомогою третіх осіб;

діяльність третіх організацій, які проводять сертифікацію товарів та
послуг (при цьому особливо важливим є існування високого ступеня довіри
до цих організацій);

детальне зазначення в умовах контракту вимог до товарів з метою
попередження постконтрактного опортунізму, що сприяє зменшенню ризику
недобросовісності (практично неможливо застосовувати на ринках
роздрібної торгівлі);

інтерналізація інформаційних витрат;

організація та персоніфікація ринку: на організованому та/чи
персоніфікованому ринку суб’єкти взаємодії високо цінують свою репутацію
і тому не будуть надавати недостовірної інформації (для підвищення
ефективності дії даного чинника можливе надання гарантій на товари
тривалого користування або використання різноманітних заходів
попередження підробок за допомогою складних засобів пакування та
маркування).

Далі нам необхідно з’ясувати, яким чином конкретні учасники
транскордонного співробітництва намагаються зменшувати негативні
наслідки інформаційної асиметрії, і визначити, яким чином регіональні
органи влади та органи транскордонного співробітництву можуть сприяти
даним процесам.

Також необхідно пам’ятати, що самі регіональні органи влади та органи
транскордонного співробітництва, вступаючи у взаємодію з іншими
учасниками транскордонного співробітництва, опиняються перед ризиком
самим потрапити під негативний вплив інформаційної асиметрії.

Таким чином регіональні органи влади та органи транскордонного
співробітництва повинні:

використовувати засоби зменшення інформаційної асиметрії при взаємодії з
іншими учасниками транскордонного співробітництва;

сприяти використанню учасниками транскордонного співробітництва засобів
зменшення інформаційної асиметрії при взаємодії між собою.

Самостійний пошук інформації

На всіх ринках, крім, можливо чітко централізованого, ситуація
змінюється. З’являються нові учасники ринку, нові товари, змінюються
ціни та умови поставки, змінюються додаткові умови (комплектація,
гарантійне та постгарантійне обслуговування тощо). Зміна ситуації на
ринку вимагає адекватного поновлення інформації щодо стану на ринку, що
обумовило твердження, що “економічні проблеми виникають завжди в зв’язку
зі змінами і лише внаслідок їх”.

Як наслідок, для отримання конкурентних переваг на ринку особливої
важливості набуває “не стільки змістовне знання ринку, скільки
пильність, “знання” про те, де шукати ринкову інформацію”.

Економічну теорію пошуку інформації розробив Нобелівський лауреат Джордж
Стіглер (George Stigler).

Чим більшим обсягом інформації володіє суб’єкт ринкових відносин, тим
менший ступінь невизначеності і тим більш виважене рішення буде
прийняте, та, відповідно, більший економічний ефект буде отриманий.

Проте, пошук інформації вимагає також коштів. Згідно правила
оптимізації, пошук необхідно продовжувати до того часу, поки граничні
витрати на пошук не будуть перевищувати граничний ефект від використання
отриманої інформації. Згідно закону спадної граничної корисності:
граничний ефект від використання інформації, скоріш всього, буде
зменшуватися. Зрозуміло, що в даному випадку порівнюються не реальні
витрати на пошук та ефект, а віртуальні чи розрахункові: реальні витрати
на пошук можуть дещо відрізнятися від розрахункових, а ефект може бути
як досить значним, так і нульовим.

Можна вважати, що очікувана економія від пошуку буде більшою при більших
відмінностях на ринку, наприклад, щодо варіації цін чи інших умов.

Очевидно також, що економія буде більшою, чим про більшу кількість
товару йде мова. Як наслідок, обсяг пошуку у великих учасників ринку
буде більшим, рішення буде прийняте виваженіше, тобто ефективність
ринкової взаємодії великих учасників ринку буде більшою, ніж у дрібних
учасників ринку, що сприяє формуванню горизонтальних інтегрованих
структур. Це дає підстави стверджувати, що другим негативним наслідком
існування ринків з асиметричною інформацією є витіснення дрібних
учасників з ринку.

Витрати на пошук інформації – це витрати часу та коштів. Зрозуміло, що
час різні люди оцінюють по-різному: час заможних людей переважно
дорожчий. Саме тому, заможніші люди для інформаційного забезпечення
скоріш скористаються послугами третіх осіб, що буде розглянуто у пункті
“Пошук інформації з допомогою третіх осіб. Інформаційна асиметрія
взаємодії “принципал-агент”. Крім того, за час пошуку попередньо
отримана інформація може вже застаріти.

З огляду на те, що під час пошуку перш за все необхідно відфільтровувати
суб’єктів економічних відносин за ознакою належності до множини реальних
чи потенційних суб’єктів даного ринку, у випадку з унікальними товарами
виникає сильний стимул локалізувати угоди з метою ідентифікації
потенційних покупців та продавців. Тобто виникає потреба організовувати
ринок: базари та торгівельні центри у випадку роздрібної торгівлі та
біржі у випадку торгівлі великими обсягами. Плата за місце на ринку чи
за право приймати участь у торгах на біржі (навіть в умовах відсутності
обмеження заключати угоди за межами організованих ринків) яскраво
демонструє цінність доступу до локалізованого ринку. Дані питання
розглядаються у пункті “Організація та персоніфікація ринку”.

На характер пошуку впливає фактор часу, точніше кореляція даних щодо
стану на ринку в різний час. Якщо кореляція, скажімо щодо цін, в різні
періоди часу рівна одиниці (та позивна), то необхідно провести лише
початковий пошук. При цьому, очікувана економія буде рівна дисконтованим
ефектам від поточної та усіх майбутніх угод. Тому, в даному випадку
обсяг пошуку буде досить значний. Якщо міжчасова кореляція відсутня,
тоді очікувана економія буде рівна поточному ефекту. Зрозуміло, що
реальний стан знаходиться між щойно описаними крайніми: якщо існуюча
кореляція між даними, що характеризують ринок в різні періоди часу, є
позитивною, то пошук буде більш об’ємним у початкові періоди.

Наявність позитивної кореляції між даними про параметри ринку, зокрема
цінами, за різні періоди часу підтверджує широко поширену думку, що
недосвідчені покупці платять на ринку більш високі ціни. Це обумовлено
тим, що недосвідчені покупці не володіють накопиченою інформацією, і
тому, навіть при оптимальному обсязі пошуку, вони в середньому заплатять
більше. До того ж, коли суб’єкт вперше виходить на ринок, він, не
володіючи жодною інформацією, не в стані оцінити навіть обсяг
необхідного пошуку. Аналогічно можна стверджувати і щодо продавців: чим
досвідченіший продавець, тим виваженіше ціна, яку він пропонує, а це
зменшує загальну варіацію цін.

З огляду на вищезазначене, можна стверджувати, що:

чим більше витрат припадає на купівлю певного товару, тим більшу
економію можна отримати від пошуку інформації і, відповідно, тим більшим
буде обсяг пошуку;

чим більша частка досвідчених продавців, тим більша кореляція між цінами
в різні періоди;

чим більша частка досвідчених постійних суб’єктів ринкових відносин, тим
більшим є обсяг пошуку (при позитивній кореляції між даними щодо ринку в
різні періоди);

витрати на пошук тим більші, чим більшим є географічний обсяг ринку.

Тобто регіональні органи влади та органи транскордонного співробітництва
сприяючи поширенню досвіду транскордонного співробітництва зменшують
негативні наслідки інформаційної асиметрії.

Розглядаючи наявність розмаху значень цін та інших параметрів угоди,
серед причин можна виділити той факт, що інформація має здатність
застарівати. Умови попиту та пропозиції, а відповідно і ціни та інші
умови, змінюються з часом. Крім того, необізнаність пояснюється
мінливістю множини продавців та покупців. На кожному ринку
спостерігається поява нових суб’єктів, які, щонайменш на початках,
будучи неналежно проінформованими, самою своєю присутністю зроблять
інформацію досвідчених суб’єктів ринку неадекватною. Зокрема, на
початках перехідного періоду спостерігався великий розмах цін на
багатьох ринках, який можна пояснити високою мінливістю учасників ринку
та нерозвиненістю ринкових інститутів, внаслідок чого поширення
інформаційних сигналів, в тому числі цінових, майже не відбувалося, що
різко підвищувало витрати на пошук інформації та, відповідно, негативно
впливало на ефективність ринкової взаємодії. Більше того, даний процес
загострювався інфляцією, яку Ф.А. фон Хайек називає “державною грошовою
дезінформацією” тому, що “ігри з кредитно-грошовою політикою, яку
проводили у ХХ столітті центральні банки майже всіх країн, стали
постійними джерелом економічної дезінформації, що обумовлювали глобальну
дискоординацію господарства, яка проявлялась зокрема в штучних
коливаннях ділової активності”.

Співвідношення швидкості поширення або оновлення інформації та швидкості
змін визначають “інформаційну проникливість економічного простору”, яка
залежить від розвиненості та поширення інформаційних та комунікаційних
технологій.

При рості ринку переважно відбувається збільшення і суб’єктів ринкових
відносин. На такому ринку може поширитися практика об’єднання
інформації, отриманої декількома суб’єктами, що може розглядатися як
дешевша, хоча й менш надійна, форма пошуку.

В Україні одним з прикладів об’єднання інформації декількома суб’єктами
є єдина інформаційна система обліку позичальників (боржників), які мають
прострочену заборгованість за кредитами, наданими вітчизняними банками
(ЄІС “Реєстр позичальників”).

Поряд з об’єднанням інформації може розвиватися інший процес – суб’єкти,
які досягли найбільшого успіху у зборі інформації, можуть почати
продавати цю інформацію іншим суб’єктам, тобто фактично надавати
інформаційні послуги, що буде розглянуто далі.

Пошук інформації з допомогою третіх осіб.

Інформаційна асиметрія взаємодії “принципал-агент”

Сучасна різноманітність та багатогранність економічної діяльності не дає
можливості бути фахівцем в усіх сферах. Потреба робити одноразові
покупки примушує виходити на невідомий ринок. Відсутність досвіду роботи
на новому ринку, що значно ускладнює не лише проведення трансакції, але
і збір інформації про ринок, спонукає потенційного суб’єкта ринку
звернутися до послуг ринкового посередника – агента. Таким чином
встановлюється взаємодія “принципал-агент” (принципал – сторона, що дає
доручення, агент – сторона, що виконує доручення). В ролі агента може
виступити регіональний орган влади чи орган транскордонного
співробітництва.

Навіть за умови високої деталізації умов договору, що детально буде
розглянуто в пункті “Деталізація умов контракту”, неможливо повністю
визначити ступінь добросовісності виконання агентом своїх зобов’язань.
Це можливо зробити лише шляхом порівняння наданої ним інформації з
аналогічною інформацією, якою володіє принципал, проте в даному випадку
в нього не було б потреби у послугах агента. Наймати декількох агентів
також невигідно: для чого платити декілька раз за майже одну і ту ж
інформацію.

Таким чином, можна стверджувати, що при взаємодії “принципал-агент”
можлива постконтрактна опортуністична поведінка агента, що може зумовити
виникнення “ризику несумлінності” (moral hazard) зі сторони агента у
відношенні до принципала через:

розбіжність інтересів принципала й агента;

наявність інформаційної асиметрії (на користь агента) щодо якості
виконання умов контракту;

недосконалість ринку агентських послуг.

Діяльність третіх організацій. Сертифікація

Сертифікація є необхідним інструментом, що гарантує відповідність
якісних характеристик продукції вимогам нормативно-технічної
документації. Сертифікація являє собою процес встановлення
відповідності. Національне законодавство окремих країн визначає:
відповідність чому встановлюється та хто встановлює цю відповідність.
Сертифікат – документ, що підтверджує відповідність продукції певним
вимогам, конкретним стандартам чи технічним умовам.

Сертифікація товару на відповідність певній нормативно-технічній
документації може бути замовлена як виробником чи постачальником, так і
споживачем. Виробники та постачальники замовляють сертифікацію з огляду
на те, що добровільна сертифікація сприяє підвищенню
конкурентоспроможності продукції, що повинно сприяти просуванню
продукції на ринку. Проте, необхідно пам’ятати, що процедура
сертифікації є високо витратною, що може зумовити зменшення прибутків
або зростання ціни, що в свою чергу може зменшити конкурентоспроможність
продукції на ринку. Але, незважаючи на це, інколи витрати на
сертифікацію за своїми обсягами близькі до витрат на досягнення якості.
Такі факти підтверджують важливість сертифікації, і перш за все
інформативної її функції, як ефективного засобу розвитку
торгівельно-економічних зв’язків як в країні, так і за її межами,
просування продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Окрім сертифікації в підтвердженні якості продукції важливу роль
відіграють різноманітні спеціальні конкурси з присудженням почесних
нагород. Призом за перемогу є диплом та право зображати символ якості на
продукції чи на її упаковці.

Таким чином символ перемоги у конкурсі та символи відповідності
обов’язковим та необов’язковим стандартам, виконуючи інформативну
функцію (особливо ефективно за умови високого ступеня довіри до
організацій, які дають право використовувати ці символи), надають
можливість підвищити ефективність реклами на роздрібному ринку та
спростити переговори на ринку гуртової торгівлі чи ринку товарів
промислового призначення.

З вищенаведеного слідує, що регіональні органи влади та органи
транскордонного співробітництва, підтримуючи сертифікацію і спеціальні
конкурси якості продукції та поширюючи результати сертифікації і цих
конкурсів, через їх інформативну функцію сприяють розвитку
транскордонного співробітництва в економічній сфері.

Деталізація умов контракту та пост-контрактний опортунізм

З метою недопущення появи ефекту лимонів суб’єкти ринкової взаємодії
намагаються прописати вимоги до товару в договорах.

В теорії контрактів існує абстрактне поняття “повний контракт”
(“complete contract”, “досконалий контракт”, “perfect contract”), для
укладання якого необхідне існування світу досконалої інформації, який
передбачає: абсолютну раціональність; повну інформацію; абсолютні
обчислювальні можливості. Проте в дійсності дані умови відсутні, тому
контракти є недосконалими.

Точкові контракти – контракти, при яких сторони проводять оплату та
поставку товару одразу після досягнення згоди. Вони характеризуються
мінімальною деталізацією, використовуючи стандартну форму контрактних
зобов’язань та опираючись на існуюче законодавство. Мінімізація
трансакційних витрат при точкових контрактах проходить за рахунок
існування: адекватної інформації; вільної конкуренції; жорсткого
законодавства; атмосфери довіри. Вільна конкуренція на ринку тисне на
господарюючих суб’єктів, вимагаючи бути чесними та виконувати умови
контрактів. Існування адекватної інформації, що дає можливість чітко
визначати цінність товару, та цінового механізму, що ефективно виконує
інформативну функцію, дає можливість уникнути несприятливого вибору
(ефекту лимонів).

Реляційні контракти – контракти, що передбачають довготривалі відносини
між сторонами, які визначаються спільністю цілей, внаслідок чого обом
сторонам вигідніше виконувати контрактні зобов’язання, ніж не
виконувати. Існування реляційних контрактів переважно пов’язано з
інвестиціями в специфічні активи, що буде розглянуто пізніше.

Можна стверджувати, що більшість проблем, з якими стикаються сторони
контракту, є проблемами інформаційними. Неповнота інформації, обумовлена
її дорожнечею, створює можливості для появи ризиків опортуністичної
поведінки, моральної загрози та несприятливого вибору (ефект лимонів,
описаний вище).

Укладаючи контракт сторони несуть певні витрати, пов’язані з:

Необхідністю володіння фоновою інформацією (до укладання угоди) –
загальною інформацією про стан справ та перспективи розвитку країни,
галузі, території. Дана інформація потрібна для визначення стратегічних
напрямів діяльності господарюючого суб’єкта.

Проведенням торгів. В процесі торгу сторони несуть витрати на:

накопичення цільової інформації – збір інформації про предмет договору:
ціни на різних ринках (можливо, в різні пори року), витрати на
транспортування, страхування, митне оформлення, а також можливості
виробництва даного товару самостійно;

визначення позицій можливих контрагентів по торгу – становлення переліку
альтернатив для себе та окреслення можливих альтернатив собі з точки
зору можливих контрагентів (останнє дає можливість попередньо оцінити
поступки, на які погодиться піти той чи інший потенційний партнер);

безпосередньо процедуру торгів.

Проблемою вимірювань, яка виникає під час оформлення угоди і передбачає
встановлення переліку параметрів, що будуть контролюватися.

Проблемою несприятливого відбору, яка породжується неповнотою
інформації. Несприятливий відбір виникає при наявності розподілу за
якісними характеристиками, прихованими від споживача. Якщо в результаті
угоди визначається певний перелік вимірюваних параметрів, то за
невимірюваними параметрами отримана вибірка буде гіршою серед тих
можливих, які задовольняють вимірюваним параметрам.

Специфічністю товару та проблемою інвестицій в специфічні активи.
Специфічність передбачає, що найкраще альтернативне використання товару
є однозначно гірше того, для якого він був створений. Рівень
специфічності визначається часткою цінності товару, яку він втрачає
внаслідок його найкращого альтернативного використання. Переважно у
даному випадку йдеться про зв’язані товари, специфічність яких
визначається можливістю їх використання винятково один з одним.

Прикладом інвестицій у специфічні активи є будівництво шляхів сполучення
та їх інфраструктури на території декількох держав. Економічно
ефективними такі проекти можуть бути винятково за умови їх синхронного
будівництва та одночасного введення у експлуатацію. Негативним з
українського боку є досвід будівництва нафтопроводу Одеса-Броди-Гданськ,
розбудова та відкриття митного переходу Смільниця-Кросцєнко тощо.

Незважаючи на те, що обом сторонам реляційних контрактів вигідніше
виконувати контрактні зобов’язання, ніж не виконувати, в даному випадку
існує загроза вимагання однією стороною поступитися чимось на користь
іншої. Розмір вимагань залежить від специфічності активу. Можна сказати,
що теоретично кожна зі сторін погодиться уступити частку, яка не
перевищує втрати від розірвання договору, які залежать від специфічності
товару. Вирішити проблему вимагань можна за рахунок інтеграції, що буде
розглянуто далі у пункті “Вертикальна інтеграція”.

Обмеженістю прав контракту шляхом впровадження обмежень по ціні та
кількості, що спричинює появу черг і відповідно вторинного ринку місць у
черзі. В сфері міжнародної торгівлі це проявляється у вигляді квот.
Навіть СОТ, взагалі засуджуючи використання квот через їх негативний
вплив на розвиток міжнародної торгівлі, дозволяє використання окремих
видів квотування імпорту, особливо щодо сільськогосподарської продукції.

Недостатня деталізація умов договору та недосконалість інформації
створює умови, точніше можливості, для опортуністичної поведінки
договірних сторін, тобто пост-контрактного опортунізму, який полягає у
моральній загрозі або у цілеспрямованому невиконанні своїх зобов’язань.

Проблеми опортунізму в організаціях пов’язані з поведінкою виконавців та
менеджерів (для даного дослідження будемо розглядати лише поведінку
менеджера).

У вітчизняних умовах інформаційна асиметрія у відносинах між власниками
та керівниками підприємств створила можливість появи такого явища як
захват підприємства, який в загальних рисах реалізується таким чином:
керівництво підприємства утворює низку посередників, через яких ведеться
уся господарська діяльність основного підприємства; дана господарська
діяльність ведеться на таких умовах, щоб усі прибутки і доходи осідали у
підприємствах-посередниках; згодом основне підприємство, значно
втративши свою вартість внаслідок постійного вимивання фінансових
ресурсів, скуповується за безцінь, можливо, навіть, і за вимиті з нього
кошти.

Приймаючи це до уваги, власники намагаються поставити своїх людей у
керівництво, що, зрозуміло, створює ризик для інших власників. Ця явище
справляє подвійний негативний вплив на процес інвестування: з одного
боку, інвестори бояться вкладати кошти, якщо вони при цьому не отримають
контроль над підприємством; з іншого боку, поточні власники підприємства
бояться віддавати контрольні пакети інвесторам. Тобто можна
стверджувати, що інформаційна асиметрія на ринку управлінських послуг
створює опір інвестиційним потокам з обох сторін: інвесторів та поточних
власників підприємств.

Підсумовуючи можна прийти до висновку, що складність окреслення та
вимірювання усіх характеристик предмету договору унеможливлює високу
деталізацію контракту (створюючи ризик несприятливого відбору – появі
ефекту лимонів в обмежених обсягах), а складність контролю за виконанням
умов контракту створює поле для опортуністичної поведінки, що в
загальному підвищує трансакційні витрати і, відповідно, негативно
впливає на ефективність ринкової взаємодії.

Вертикальна інтеграція

як засіб інтерналізації інформаційних витрат

Одним з засобів зменшення негативного впливу інформаційної асиметрії є
вертикальна інтеграція. Неповнота інформації обумовлює існування
трансакційних витрат, для зменшення яких суб’єкти господарювання
переорієнтовуються з зовнішніх трансакцій на внутрішні. Саме наявність
витрат на використання цінового механізму координації господарської
діяльності Р. Коуз вважає основною причиною виникнення фірм. Проте слід
визнати, що не стільки витрати на з’ясування цін, скільки витрати на
з’ясування якісних параметрів обумовлюють вертикальну інтеграцію.

Варто зазначити, що інтерналізація не усуває проблеми неповноти
інформації: вона полягає у відносній простоті її вирішення. Стороння
організація не має доступу до внутрішнього механізму управління:
запропоновані нею заходи не можуть бути повністю реалізовані без згоди
підрядника, а тому і об’єктивно обмежені; необмежений доступ покупця до
механізму внутрішнього управління та контролю підрядчика (включаючи
найом та звільнення, переміщення робітників та перерозподіл ресурсів)
практично нездійсненний. Відповідно, враховуючи усі витрати та труднощі
контролю виробництва зі сторони, покупець може взяти на себе ризик
виконання робіт самостійно. Споживач таким чином інтерналізує шляхом
зворотної вертикальної інтеграції операцію, яка за умов відсутності
невизначеності відбулася б через ринок.

Проте ті ж самі проблеми інформаційної асиметрії і обмежують зростання
фірми. Фірма являє собою ніщо інше, як мережу контрактів, а відповідно,
відношення “принципал-агент” існують і в середині економічної
організації. Асиметрія інформації зменшує ефективність взаємодії
всередині фірми, аналогічно як і ринкової взаємодії. Більш того, з точки
зору контрактного підходу відмінність договорів всередині фірми від
ринкових не на стільки істотна, і саму проблему розмірів фірми можна
вважати досить умовною. Таким чином, якщо зовнішні трансакційні витрати
обумовлюють вертикальну інтеграцію, то внутрішні трансакційні витрати її
обмежують.

Регіональні органи влади та органи транскордонного співробітництва
можуть сприяти інтерналізації інформаційних витрат через створення
інтегрованих інформаційних систем учасників транскордонного
співробітництва, тобто інтеграція може проходити винятково в
інформаційній взаємодії.

Інформаційна асиметрія щодо інституційного середовища

При транскордонному співробітництві з’являється додаткові мовний та
організаційні бар’єри доступу до інформації, що впливає на
співвідношення резидентів та нерезидентів на ринку. Проблема
загострюється ще й тим, що для нерезидентів інформація переважно є
дорожчою через непрозорість ринку, яка утруднює для нерезидентів
отримання інформації про умови господарювання, що обумовлює існування
третього негативного наслідку існування ринків з асиметричною
інформацією – ефекту витіснення нерезидентів з ринку.

Важливість володіння інформацією щодо умов господарювання на певній
території підтверджується і емпірично: в результаті дослідження,
проведеного в Лондонській школі економічних та політичних наук, було
встановлено позитивний зв’язок між кількістю телефонних дзвінків між
країнами та транскордонними потоками капіталів.

Дана теза підтверджується також і багатьма фактами в Україні, зокрема у
травні 2001 року скандал навколо “Донбасенерго” та призупинення
приватизації українських енергокомпаній спонукали
інвесторів-нерезидентів до продажу акцій.

Таким чином регіональні органи влади та органи транскордонного
співробітництва повинні зменшувати інформаційну асиметрію щодо
інституційного середовища.

Організація та персоніфікація ринку

Як зазначалося раніше потреба відфільтровувати суб’єктів економічних
відносин за ознакою належності до множини реальних чи потенційних
суб’єктів певного ринку спонукає підвищувати організованість ринку.
Зокрема, Ф.А. фон Хайек вважає, що “вся організація ринку спрямована
перш за все на задоволення потреби поширення інформації, на основі якої
повинен діяти покупець”.

Серед переваг організованого ринку перед неорганізованим виділяють такі:

на неорганізованому ринку угоди майже завжди є одноразовими, внаслідок
чого підвищується ризик бути обманутим, відповідно, інформаційні витрати
також будуть вищими; це переважно обумовлюється тим, що

на неорганізованому ринку відсутні гарантії зі сторони держави та
організатора ринку;

на відміну від організованого ринку, де інформативна функція цінового
механізму проявляється найкраще, для неорганізованого ринку характерна
інформація з неправильними сигналами – шумами.

Тобто, з точки зору підвищення інформованості суб’єктів ринкової
взаємодії, однією з основних функцій організованих ринків є підвищення
інформаційної проникливості економічного простору. Зокрема, щодо
фондових бірж та інших посередників фондового ринку, то їх ключовим
призначенням визначають збір та поширення інформації про позичальників
та фінансові активи.

Організовані ринки являють собою центри торгівлі, через які проходять
основні обсяги продукції. Ці ринки визначають ціну, забезпечують
учасників ринку необхідною інформацією, вирішують проблеми
стандартизації та сертифікації, контролю якості продукції, знижуючи при
цьому рівень трансакційних витрат. Одним з прикладів організованих
ринків є біржі.

Біржова торгівля дає можливості концентрувати суб’єктів ринкової
взаємодії, зменшуючи при цьому витрати на пошук. Контроль якості
продукції на товарних біржах та інформація про позичальників та
фінансові активи на фондових біржах дають змогу зменшити ризик
несприятливого вибору. Відкритість торгів підвищує інформаційну
проникливість на ринку, що свідчить про дієвість інформативної функції
цінового механізму.

Це все дає підстави стверджувати, що ринки у вигляді бірж є добре
організовані, бо цінові сигнали потенційних продавців та покупців з
врахуванням всієї необхідної інформації взаємодіють між собою так, що
виникає тенденція до встановлення єдиної ціни на однакові товари в усіх
угодах, здійснюваних на значних територіях.

Поряд з процесами організації ринку відбуваються процеси персоніфікації,
які полягають у підвищенні обізнаності суб’єктів ринку про інших
суб’єктів ринку. Сукупність відомостей про суб’єкта ринкової взаємодії
формує його репутацію, яка визначає схильність інших суб’єктів ринку до
взаємодії з цим суб’єктом. Проте, економічні суб’єкти, ведучи свою
господарську діяльність, повинні бути присутні на багатьох ринках,
обробляючи при цьому значні обсяги інформації з метою зменшення
інформаційної асиметрії на цих ринках по відношенню до себе.
Неможливість та неефективність збирання всієї інформації про всіх
можливих постачальників всієї необхідної продукції спонукає споживачів
звертатися до ринкових посередників, множина яких є меншою від множини
виробників, і як наслідок в очах споживача ринковий посередник є більш
персоніфікованим, ніж виробник.

Тобто роль торгівельних посередників у зменшенні інформаційної асиметрії
полягає у тому, що у відносинах з постачальниками вони обробляють більше
товарів і, таким чином, мають більше інформації для аналізу, а покупець,
внаслідок свого територіального розташування чи галузевої спеціалізації,
співпрацює з обмеженим колом торгівельних посередників, тобто в його
очах посередник є досить персоніфікованим, а посередник, розуміючи це,
намагатиметься не скласти негативного враження про себе. Проте, при
цьому необхідно пам’ятати і про негативні сторони взаємодії принципала
(споживача) та агента (посередника).

Зазначене твердження зобов’язує наголосити на існуванні проблеми
низького рівня організації ринків, що ставить регіональні органи влади
та органи транскордонного співробітництва перед необхідністю сприяти
організації ринків та частково взяти на себе інформативну функцію
ринкового посередника.

Підсумовуючи, викладене у підрозділі, усі проблеми інформаційного
забезпечення транскордонного співробітництва в економічній сфері можна
умовно розділити на три групи:

безпосередньо проблеми інформаційного забезпечення (невизначеність та
інформаційна асиметрія);

проблеми, які є наслідком безпосередніх проблем інформаційного
забезпечення (витіснення дрібних учасників з ринку, ефект витіснення
нерезидентів з ринку, ефект “лимонів” або витіснення з ринку
високоякісних товарів низькоякісними);

проблеми, пов’язані з реалізацією заходів по зменшенню невизначеності та
асиметрії (організація ринку, посередники, стандартизація, горизонтальна
та вертикальна інтеграції).

Конкурентоспроможність прикордонного регіону на транскордонних ринках

Конкурентні переваги транскордонного регіону

Прикордонні регіони, прагнучи постійного поліпшення життя мешканців,
конкурують між собою на різних транскордонних ринках (праці, капіталу,
товарному, послуг тощо). На жаль, через відсутність транскордонної
статистики неможливо системно показати конкурентоспроможність кожного
регіону. Тому, спробуємо показати розвиток підприємств малого бізнесу,
інноваційну політику, культурно-освітні заклади та інші елементи, що
впливають на конкурентоспроможність прикордонних регіонів.

Для початку наведемо коротку характеристику прикордонних областей
України. Їх аналіз виявив наступне.

З огляду на те, що 76% території України охоплюють прикордонні області,
не можна відзначити суттєву різницю у розвитку прикордонних та
центральних областей. Значна відмінність у розвитку спостерігається лише
між центром – столицею м. Києвом та периферією – усіма останніми
областями (рис.2.1).

Рис. STYLEREF 1 \s 2 . SEQ Рисунок \* ARABIC \s 1 1 . Прикордонні
області України

Лише шість областей, Волинська, Львівська, Закарпатська,
Івано-Франківська, Чернівецька, Одеська були прикордонними до 1991 року.
Із цих областей лише Одеська та Львівська посідають 6-е та 10-е місця за
рейтингом участі у ВДВ України, а Івано-Франківська – 19, Волинська –
24, Закарпатська – 25, Чернівецька – 26, тобто, всі останні місця
(табл.2.1). Останнім часом ситуація почала дещо змінюватися, що
пов`язано зі значними інвестиціями у Закарпатську область та створенням
нових робочих місць. Лише протягом 2004 року область отримала понад 60
млн. дол. США.

Таблиця STYLEREF 1 \s 2 . SEQ Таблиця \* ARABIC \s 1 1

Частка регіонів у валовій доданій вартості України

Область Частка регіону,%

у середньому за 1996-2000 Рейтинг

у середньому за 1996-2000 Частка регіону,%

у 2003 Рейтинг

у 2003

Україна 100

100

Донецька 12,1 1 12,4 2

Дніпропетровська 9,2 2 8,7 3

м. Київ 9,0 3 18,0 1

Харківська 6,3 4 5,9 4

Запорізька 5,5 5 4,2 7

Одеська 5,1 6 5,2 5

Луганська 4,9 7 4,1 8

Київська 4,3 8-9 3,3 10

Полтавська 4,3 8-9 3,6 9

Львівська 4,2 10 4,3 6

АР Крим 3,1 11 3,0 11

Вінницька 3,0 12 2,5 12

Черкаська 2,8 13 1,9 16-17-18

Сумська 2,7 14 2,0 15

Хмельницька 2,6 15 1,9 16-17-18

Житомирська 2,4 16-17-18 1,7 19

Миколаївська 2,4 16-17-18 2,2 14

Чернігівська 2,4 16-17-18 1,9 16-17-18

Івано-Франківська 2,1 19 2,3 13

Херсонська 2,0 20 1,6 22

Рівненська 1,9 21 1,7 20

Кіровоградська 1,8 22 1,6 23

Тернопільська 1,5 23 1,3 25

Волинська 1,4 24 1,4 24

Закарпатська 1,3 25 1,6 21

Чернівецька 1,2 26 1,0 26

м. Севастополь 0,5 27 0,7 27

Наявність закритого кордону, прикордонної зони та прикордонної смуги до
1991 року зумовила появу всіх ознак периферійності, передусім, на
районному та селищному рівнях: найнижчий рівень щільності населення
поблизу кордону, паралельні дороги вздовж кордону, найнижчий рівень
розвитку інфраструктури, соціального забезпечення і, в цілому, найнижчий
життєвий рівень населення. Розвиток території спостерігався лише вздовж
основних магістралей, передусім, міжнародних, які прямували до пунктів
перепуску через кордон – Шегині (Львівська область) та Ужгород-Чоп
(Закарпатська область). Відкриття протягом останнього десятиріччя нових
пунктів перепуску через кордон привело до значної активізації
життєдіяльності населення у прикордонних територіях, підвищення його
життєвого рівня. Це чітко простежується у всіх шести прикордонних
областях. Відкриття п/п Ягодин привело до активізації розвитку всієї
Волинської області, п/п Рава-Руська та Краковець – Жовківського та
Яворівського районів, а Смільниці – Самбірського, Старосамбірського та
Турківського районів Львівської області.

В той же час відсутність пунктів перепуску у Івано-Франківській області
зумовлює подальшу деградацію її Верховинського району, подібна ситуація
у Путивльському та Вижницькому районах Чернівецької області.

Останнім часом спостерігається випереджувальний розвиток прикордонних
територій районного рівня на західному кордоні, порівняно з іншими
кордонами: з Росією, Білоруссю, Молдовою. Дослідження виявили значний
вплив рівня розвитку сусідніх країн на прискорення процесів підвищення
життєвого рівня населення України (рис.2.2).

Це пояснюється тим, що поруч була країна з більш високим рівнем
цивілізаційного розвитку, що було хорошим наочним прикладом, чого можна
досягнути за досить незначний період. Розвиток сусідніх держав Польщі,
Словаччини, Угорщини, Румунії відбувався на очах мешканців українського
прикордоння. І цим можна пояснити різницю у розвитку західних та інших
прикордонних теренів України. Східні прикордонні регіони спочатку
розвивалися як внутрішні території Радянського Союзу, а зарубіжний
досвід життєдіяльності почав надходити з Туреччини та арабських країн, а
він дещо відрізняється від європейського. Цей висновок підтверджується
також незалежними дослідженнями, проведеними Інститутом реформ щодо
рейтингової оцінки соціально-економічного розвитку районів та міст
обласного підпорядкування. “Переважна більшість районів, які сьогодні
межують із дійсними чи потенційними країнами-членами Європейського
Союзу, мають вищий від середнього по усіх територіях України рейтинговий
бал. Натомість, для основного масиву районів, що розміщені на кордонах з
колишніми радянськими республіками, зареєстровано нижчий рівень
соціального та економічного розвитку. Щоправда, тут мова йде не стільки
про важливість членства в ЄС країни-“сусіда” району, скільки про певний
рівень та динаміку його економічного розвитку. Високими є рейтингові
позиції й інших районів, що мають спільний кордон з теперішніми членами
ЄС – Польщею, Словаччиною та Угорщиною. Навіть без урахування показників
Ужгородського району, більшість (9 з 15) територій з переліку “сусідів”
ЄС представляють першу сотню рейтингу (рис.2.2.). Помітно високими є
рейтингові бали багатьох районів, що межують з територією Румунії. У
ТОП-100 рейтингу територій перебувають відразу п’ять із них. Натомість
менш сприятливою є ситуація з північно-східними районами України, що
прилягають до території країн СНД – Росії, Білорусі, Молдови. За
винятком кількох, усі райони даної категорії перебувають у нижній
частині рейтингової таблиці”.

Рис. STYLEREF 1 \s 2 . SEQ Рисунок \* ARABIC \s 1 2 . Залежність
рейтингу прикордонних районів України (без Ужгородського) від
держави-“сусіда”.

Навівши дані щодо соціально-економічного розвитку прикордонних регіонів
серед інших регіонів України, розглянемо ситуацію у транскордонних
регіонах. На угорсько-українському прикордонні (табл. 2.2) з обох сторін
кордону досить низький рівень життя, про що свідчить високий рівень
безробіття, від`ємне сальдо міграції (за винятком Ужгородського району),
та низька народжуваність. Українці мають нижчу забезпеченість телефонами
та автомобілями, проте є досить високою забезпеченість лікарями,
школами, бібліотеками. Для дослідження нами вибрані райони, що
безпосередньо знаходяться коло кордону і які найбільше відчувають вплив
транскордонних ринків.

Особливу увагу слід звернути на діючі, передусім малі, підприємства,
кількість яких на угорській території на порядок вища від української.
Подібна картина спостерігається на українсько-словацькому та польському
кордонах (табл. 2.3.). Такий стан зумовлений сприятливою державною
політикою сусідніх країн щодо підтримки розвитку малих підприємств. Дещо
змінюється ситуація, коли до групи малих підприємств включаються фізичні
особи – підприємці. Але й при такому підході їх кількість з української
сторони значно нижча від сусідів.

Малі підприємства займають значне місце в економіці регіонів. Це
передусім, сфера послуг, де потрібно багато невеликих фірм розміщених по
всій території. Конкуренційно вигідним є також поєднання великих
підприємств з малими підприємствами. Відбувається поєднання переваг
децентралізації (більша варіабільність, близькість ринків, більша
мотивація і відповідальність) з перевагами централізації (зменшення
витрат, усування повторюваності, використання ноу-хау великої фірми).

Кількість МСП – юридичних осіб на тисячу жителів найбільша у Підкарпатті
(15,4), а найменші – у Закарпатті (2,68) та Львівщині (5,82).
Прешовський край (8,09) за цим показником відстає від Кошицького
краю (10,8).

При включенні фізичних осіб – підприємців за показником кількості МСП на
тисячу жителів картина з української сторони дещо покращується (порядок
чисел однаковий), хоча найменша кількість підприємств – 33,28 на 1000
жителів – знаходиться все одно у Закарпатті, а найбільша – в Підкарпатті
65,19. Для порівняння, середні дані у Карпатському єврорегіоні
становлять 53,4 підприємства на 1000 жителів, а в ЄС у 1999 р. – 54,98.

Таким чином, найкращу економічну базу щодо кількості підприємств має
Підкарпатське воєводство.

З огляду на конкуренцію, як невигоди вступу до ЄС Словаччини для малого
бізнесу респонденти вважають зростання конкуренції на внутрішньому ринку
(47) та підвищення вимог до якості продукції (34). Проте, на наш погляд,
це ті чинники, які будуть стимулювати подальший розвиток малих
підприємств, перехід їх на нові, сучасні технології, виробництво та
надання більш якісних товарів та послуг.

Таблиця STYLEREF 1 \s 2 . SEQ Таблиця \* ARABIC \s 1 2
Характеристика стану соціально-економічного розвитку
угорсько-українського прикордоння

Таблиця STYLEREF 1 \s 2 . SEQ Таблиця \* ARABIC \s 1 3

Кількість МСП у Карпатському Єврорегіоні

на 1000 жителів у 2002 р.

Регіон Територія, тис. км2 Населення, тис. осіб Кількість МСП – Юо, од.
Кількість МСП/1000. ос. Кількість МСП (Юо+ Фо), од. Кількість МСП
(Юо+Фо) /1000 ос.

Україна

Закарпатська область 12,8 1 289,3 5 363 2,86 42 907 33,28

Львівська область 21,8 2 611,0 14 759 5,82 119 159 46,0

Польща

Підкарпаття 17,9 2 127,8 33 645 15,4 138 716 65,19

Словаччина

Прешовський край 8,9 773,1 6 258 8,09 43 543 56,32

Кошицький край 6,8 758,4 7 645 10,08 44 471 58,64

Джерело:

1. Кузьмішин П., Кузьмішина В. Малі і середні підприємства як фактор
регіонального розвитку та регіонального співробітництва (на прикладі
“Карпатського єврорегіону”)/ Виступ на міжнародній конференції
“Регіональна політика в Україні: сучасні форми та методи реалізації”
27-28 жовтня 2005 р. у Львові.

2. Статистичний щорічник Львівської області за 2002 рік. – Львів:
Львівське облстатуправління. 2003, 364 с.

Для використання конкурентних переваг транскордонного регіону,
розглянемо можливості об`єднання ресурсних потенціалів на прикладі
Львівської області та Підкарпатського воєводства. Перш за все це буде
стосуватися трудових, рекреаційних ресурсів та соціальної
інфраструктури. Для виявлення можливостей об`єднання зусиль у
економічній сфері необхідні поглиблені дослідження, хоча окремі чинники
можливо зазначити. За результатами розвитку транскордонного
співробітництва у Львівській області спостерігається стала тенденція до
збільшення загального торгівельного обороту області з країнами-членами
Карпатського єврорегіону. Найбільш активно зовнішня торгівля ведеться з
Польщею та Словаччиною.

За 2002 рік зовнішньо-торгівельний оборот підприємств Львівської області
з Польщею склав 148,8 млн. дол. США, що становить 7,4% від загального
обсягу обороту, у тому числі експорт – 44,9 млн. дол. США, імпорт –
103,4 млн. дол. США.

Із Словаччиною за 2002 рік зовнішньоторговельний оборот підприємств
області склав 35,4 млн. дол. США (2,5% від загального обсягу обороту), в
тому числі експорт – 28,7 млн. дол. США, імпорт – 6,7 млн. дол. США.

У 2003 році торгівля з Польщею збільшилася на 28% (частка Польщі у
зовнішньому товарообігу області становить 5,5%), з Румунією – на 42% та
з Угорщиною – на 46%, але частка останніх двох країн у загальному
товарообігу області є не значною і становить лише відповідно 0,1 та 0,9
відсотків. У 1 півріччі 2004 року зовнішній товарообіг з Польщею зріс на
5,0% у порівнянні з відповідним періодом минулого року і склав 4,4 млн.
дол. США. У 2,3 рази за відповідний період збільшився обсяг товарообігу
з Угорщиною.

На території області зареєстровано 343 підприємств, утворених спільно з
польськими партнерами, від яких надійшло за 2003 рік майже 33%
капіталовкладень від загального обсягу інвестицій в економіку області. У
1 півріччі цього року залучено 4,5 млн. дол. США польських інвестицій,
що складає 15,1% від загального обсягу іноземного капіталу.

За участю угорського капіталу в області зареєстровано 25 спільних
підприємств з інвестиціями на суму 37,6 млн. дол. США. У 2003 році
угорськими компаніями розпочато реалізацію одного з найбільших
інвестиційних проектів області – ЗАТ “Львівський автомобільний
завод”(обсяг інвестицій складає 30,6 млн. дол. США).

Повернемося до питання використання конкурентних переваг, які можна
отримати за рахунок об`єднання зусиль Львівської області та
Підкарпатського воєводства. У табл. 2.4-2.14 подаються дані щодо
ресурсного потенціалу цього транскордонного регіону.

За даними наведених таблиць можна побачити, що основний виграш від
транскордонного співробітництва може бути від спільного використання
туристично-рекреаційних ресурсів, освітніх закладів. Основною
конкурентною перевагою може стати інноваційний потенціал транскордонного
регіону. Львівська область за кількістю докторів та кандидатів наук
область посідає третє місце в Україні, кількістю наукових організацій –
четверте. За даними офіційної статистики у Львівській області у 2004 р.
наукові та науково-технічні роботи виконувало 90 організацій, що складає
6,3% від загальної кількості в Україні, з них 40 організацій виконували
роботи у технічній галузі наук. Значний науковий потенціал у галузях
регіональної спеціалізації дозволяє багатьом львівським підприємствам
створювати науково-технологічні новинки, тому регіон може брати участь у
міжрегіональному і міжнародному співробітництві, пропонуючи конкретні
продукти інтелектуальної праці. Однак для ефективного використання
інновацій необхідно мати мережу інноваційно-інвестиційної
інфраструктури, розвинутий сектор малого та середнього бізнесу, сприяння
з боку територіальних органів влади. Тому об`єднання зусиль у сфері
інноваційного розвитку створить передумови підвищення
конкурентоспроможності прикордонних регіонів.

Таблиця

STYLEREF 1 \s 2 . SEQ Таблиця \* ARABIC \s 1 4

Загальні дані

Львівська область

Підкарпатське воєводство

Транскордонний регіон

Протяжність, км

З півдня на північ

240

201

З заходу на схід

210

172

Найбільші ріки, км

Дністер,1362

Стир,483

Західний Буг,815

Віслок,207

Віслюка,164

Сян,443

Найбільші озера

Янівське

Дроздовицьке

Любінське

Устжикі-Долні

Найвищі вершини, висота над рівнем моря, м

Пікуй,1406

Магура,1365

Парашка,1271

Тростян,1235

Карпати-Бещади,1346

Тарніца,1335

Кжемєнь,1333

Галіч,1320

Протяжність кордонів

366

У тому числі: зі Словаччиною

131

з Польщею / Україною

250

235

180

Територія, тис. км2

21,8

17,9

39,7

Населення, млн. осіб

2,6

2,1

4,7

Кількість міст

43

45

88

Таблиця

STYLEREF 1 \s 2 . SEQ Таблиця \* ARABIC \s 1 5

Структура земельного фонду

Львівська область

Підкарпатське воєводство

Транскордонний регіон

тис.га

%

тис.га

%

тис.га

%

Територія, всього, у тому числі

2183,2

100

1784,4

100

3967.6

Сільськогосподарські угіддя

1274,7

58,39

985,3

55,22

2260

56.96

Ліси і інші лісовкриті площі

680,1

31,15

686,0

38,44

1366,1

34,43

Селитебні землі

75,4

3,45

23,7

1,33

Рекреація і відпочинок

24,38

3,05

27,43

Землі для транспорту та зв’язку

19,9

0,91

48,7

2,73

68,6

1,73

Землі під відкритими розробками, кар’єрами

13,4

0,61

2,6

0,15

16,0

0,4

води

42,5

1,98

21,6

1,21

64,1

1,62

Інші землі

77,2

3,54

16,5

0,92

93,7

2,36

Таблиця

STYLEREF 1 \s 2 . SEQ Таблиця \* ARABIC \s 1 6

Площі, які підлягають збереженню

Львівська область

Підкарпатське воєводство

Транскордонний регіон

тис.га

%

тис.га

%

тис.га

%

Територія, яка підлягає збереженню, всього, у тому числі

115,83

100

856,76

100

972,59

100

Національні парки

42,76

36,9

46,64

5,44

89,4

9,19

Природні заповідники

44,79

38,7

9,75

1,14

54,54

5,61

Ландшафтні парки

28,28

24,4

273,61

31,94

301,89

31,04

Природоохоронні ландшафти

521,33

60,85

521,33

Екологічні

5,4

0,63

5,4

Документальні

0,01

0,01

Таблиця

STYLEREF 1 \s 2 . SEQ Таблиця \* ARABIC \s 1 7

Населення та розселення

Львівська область

Підкарпатське воєводство

Транскордонний регіон

%

%

%

Чисельність наявного населення, тис. осіб

2611,0

100

2105,1

100

4716,1

100

міське

1553,5

851,6

2405,1

сільське

1057,5

1253,4

2310,9

Щільність

120,0

117,0

237,0

Чисельність жінок на 100 чоловіків

110,9

104,4

215,3

Показник урбанізації

59,5

40,5

100,0

Концентрація населення у містах, тис. осіб

36,1

19,4

55,5

Концентрація населення у селах, тис. осіб

0,56

0,58

1,14

Розподіл постійного населення за віком

Молодше від працездатного

525,9

539,4

1065,3

Працездатне

1509,4

1259,8

2769,2

Старше від працездатного

569,6

305,8

875,4

Населення віком: молодше від працездатного на 1000 мешканців

201,4

20,19

256,3

25,63

457,7

22,9

Працездатні /1000

578,1

57,95

598,5

59,84

1176,6

58,89

Старші від працездатного / 1000

218,2

21,86

145,3

14,53

363,5

18,19

Демографічне навантаження

73,0

67,1

69,7

Таблиця

STYLEREF 1 \s 2 . SEQ Таблиця \* ARABIC \s 1 8

Соціально-економічне облаштування життєдіяльності громадян

Львівська область

Підкарпатське воєводство

Транскордонний регіон

Весь житловий фонд, на 1 мешканця, м2

19,5

18,0

37,5

Кількість квартир на 1000 населення, од.

329,6

264,6

594,2

Загальна площа однієї квартири у сер., м2

59,2

66,8

126,0

Обладнання житлового фонду,%

водоводом

94,3

91,1

каналізацією

94,0

77,5

центральним опалення

83,4

65,7

ваннами

87,5

80,7

газом

87,9

67,2

гарячим водопостачанням

75,8

підігрів підлоги

7,5

Таблиця

STYLEREF 1 \s 2 . SEQ Таблиця \* ARABIC \s 1 9

Заклади культури, туризму, історичні пам’ятки

Львівська область

Підкарпатське воєводство

Транскордонний регіон

Бібліотеки

1413

709

2122

Книг, журналів, млн. Прим.

14,4

8,8

23,2

Музеї

17

31

48

Театри

10

3

13

Кінотеатри

113

46

159

Клуби

1412

350

1762

Ботанічні та зоосади

1

1

Історико-архітектурні ансамблі

Резиденцій магнатів

12

12

Церкви за конфесіями

українська греко-католицька

1406

1406

Римо-католицька

114

609

723

Українська автокефальна православна

223

223

Українська православна церква Київського патріархату

261

261

Українська православна церква Московського патріархату

21

21

Таблиця

STYLEREF 1 \s 2 . SEQ Таблиця \* ARABIC \s 1 10

Інфраструктура туризму

Львівська область

Підкарпатське воєводство

Транскордонний регіон

Готелі

78

45

123

Санаторно-курортні заклади

125

89

214

Кількість готелів на 1000 мешканців

0,08

0,15

Кількість номерів на 1000 мешканців

1,1

11,0

Кількість ліжок у санаторно-курортних закладах

22844

385

23229

Кількість ліжок у санаторно-курортних закладах на 1000 мешканців

8,8

0,18

Таблиця

STYLEREF 1 \s 2 . SEQ Таблиця \* ARABIC \s 1 11

Забезпеченість закладами охорони здоров’я

Львівська область

Підкарпатське воєводство

Транскордонний регіон

Чисельність лікарів, тис. осіб

14,0

3,82

17,82

на 10000 мешканців, осіб

53,9

18,0

Чисельність середнього медичного персоналу, тис. осіб

30,4

10,11

40,51

на 10000 мешканців, осіб

117,4

47,5

Кількість лікарняних ліжок, тис. шт.

25,7

8,72

34,42

на 10000 мешканців, одиниць

99,1

40,9

Кількість амбулаторних закладів

144

227

371

на 10000 мешканців, одиниць

0,6

1,06

Кількість приватних закладів охорони здоров’я, одиниць

23

28

51

Таблиця

STYLEREF 1 \s 2 . SEQ Таблиця \* ARABIC \s 1 12

Забезпеченість освітньої та наукової діяльності

Львівська область

Підкарпатське воєводство

Транскордонний регіон

Кількість навчальних закладів, од.

2079

2610

4689

– дошкільні заклади (дитячі садки, ясла)

477

477

– загальноосвітні навчальні заклади

1486

1239

2725

– професійно-технічні заклади

57

464

521

– вищі заклади освіти І-ІІ рівня акредитації

39

664

703

– вищі заклади освіти ІІІ-ІV рівня акредитації

20

16

36

Кількість навчальних закладів на 1000 мешканців, од.

0,8

1,2

2

Учні і студенти (тис. осіб)

540

506

1046

– загальноосвітніх навчальних закладів

375,5

194,1

569,6

– професійно-технічніх навчальних закладів

33,5

107,7

141,2

– вищих закладів освіти І-ІІ рівня акредитації

33,1

115,5

148,6

– вищих закладів освіти ІІІ-ІV рівня акредитації

99,4

67,5

166,9

Учні і студенти на 1000 мешканців, тис. осіб

207,4

237,4

Чисельність викладачів у загальноосвітніх закладах, тис. ос.

37,8

15,9

53,7

Чисельність студентів, тис. осіб

218,7

70,8

289,5

Чисельність докторів наук, тис. осіб

652

153

805

Чисельність кандидатів наук, тис. осіб

4235

435

4670

Зайнятих у дослідницькій діяльності, осіб

13154

3045

16199

Таблиця

STYLEREF 1 \s 2 . SEQ Таблиця \* ARABIC \s 1 13

Рух населення

Львівська область

Підкарпатське воєводство

Міжрегіональна міграція,

Число прибулих на 1000 жителів

3,2

9,5

Число вибулих на 1000 жителів

4,0

10,7

Сальдо міграції на 1000 жителів

-0,8

1,2

Міждержавна міграція,

Число прибулих на 1000 жителів

0,3

0,2

Число вибулих на 1000 жителів

0,7

0,5

Сальдо міграції на 1000 жителів

-0,4

-0,3

Таблиця

STYLEREF 1 \s 2 . SEQ Таблиця \* ARABIC \s 1 14

Порівняльна характеристика інноваційного потенціалу Львівської області і
Підкарпатського воєводства у 2003

Регіон

Показники

Частка витрат на НДіДКР у ВВП,%

Чисельність працюючих у науково-дослідній сфері, осіб

Чисельність працюючих у науково-дослідній сфері на 1000 зайнятих

Витрати на інноваційну діяльність у промисловості, млн. дол. США

Частка інноваційної продукції, відправленої на експорт у заг. обсязі
реалізованої інноваційної продукції,%

Львівська область

0,47

5017

4,4

13,14

41,1

Підкарпатське воєводство

0,39

3291

1,0

252,4

49,4

Джерело: Мокій А.І., Бабець І.Г., Куревіна І.О. Інноваційна модель
транскордонного співробітництва: передумови та перспективи реалізації /
Виступ на міжнародній конференції “Регіональна політика в Україні:
сучасні форми та методи реалізації” 27-28 жовтня 2005 р. у Львові

Порівняльний аналіз інноваційної інфраструктури прикордонних територій
показує, що Підкарпатське воєводство, хоча й належить до депресивних
регіонів Польщі, має значні переваги у забезпеченні інституціями, які
підтримують розвиток науково-технічної сфери та процеси обміну
інноваціями. Розвинену інфраструктуру Підкарпатського воєводства та
наявність наукового потенціалу у Львівській області, а також
необхідність ринково-інноваційної орієнтації господарств можна вважати
основними позитивними передумовами запровадження інноваційної моделі
транскордонного співробітництва. Ця модель передбачає: (1) обмін
науково-технічними розробками між відповідними галузями з найвищою та
середньою інноваційною активністю; (2) надходження новинок від галузей з
найвищою інноваційною активністю до відповідних галузей з низькою
інноваційною активністю; (3) співпраця відповідних галузей з низькою
інноваційною активністю обох регіонів з метою підвищення рівня
інтегральної конкурентоспроможності.

Шляхи створення конкурентоспроможної економічної системи у
транскордонному регіоні доцільно розглядати з позицій можливостей
спільного використання існуючих та створення нових потужностей, а також
розвитку виробничо-технічної кооперації (сільськогосподарських,
промислових, підприємств, обслуговуючих (сервісних) організацій,
зокрема, інноваційна та інвестиційна діяльність). У цій сфері
з’являються нові ефективні рішення. Так, наприклад на
чесько-австрійському кордоні створена перша транскордонна промислова
зона Ческе-Веленіце – Гмюнд, метою якої є забезпечення умов для розвитку
підприємництва у обраному регіоні. Така зона вперше дозволяє комбінувати
специфічні переваги регіонів з різним рівнем розвитку їх економік та
підвищувати ефективність їх потенціалів. Вона також має оригінальну
організаційну структуру та спільну систему управління і забезпечує
доступ до ринків двох країн – Австрії та Чехії (ринків сировини,
можливостей працевлаштування та ринків збуту). Це нові підходи до
створення сприятливих умов для розвитку підприємництва і підвищення
конкурентноздатності економіки транскордонного регіону та використання
можливостей транскордонного співробітництва.

Дослідження транскордонних ринків

Для дослідження конкурентоспроможності країни існує декілька методик,
використання яких веде до ранжирування країн. За деяких незначних
відмінностей у методології суть підходу у тому, аби виміряти та
проранжирувати безліч показників за окремими країнами та вивести
синтетичний показник. Так, Лозаннський інститут розвитку менеджменту
агрегує й аналізує понад 320 показників та експертних оцінок, зокрема:
83 економічні показники (макроекономічна оцінка національної економіки,
зовнішня торгівля, іноземні інвестиції, зайнятість і ціни), 77
показників ефективності уряду і управління (ступінь сприяння урядової
політики конкурентоспроможності компаній – державні фінанси, фіскальна
політика, інституціальна зрілість, корпоративне законодавство, соціальне
середовище), 69 показників ефективності бізнесу (ступінь його
відповідності принципам інноваційності, рентабельності ій соціальної
відповідальності – продуктивність праці, розвиток ринку праці, практика
та якість менеджменту, цінності та ставлення до роботи), 94 показники
інфраструктури (ступінь відповідності інфраструктури потребам бізнесу –
розвиненість базової, технологічної, наукової та соціальної
інфраструктури, стан освіти, охорони здоров`я й довкілля).
Конкурентоспроможність країни визначається взаємодією всіх перелічених
вище критеріїв та чинників. В основі аналогічний підхід застосовується й
для регіону. Так, Інститут реформ визначає інвестиційний рейтинг
регіонів України, визначивши п`ять укрупнених груп даних: 1. Економічний
розвиток. 2. Ринкова інфраструктура. 3. Фінансовий сектор. 4.Людські
ресурси. 5. Підприємництво та місцева влада.

З метою дослідження конкурентоспроможності регіонів на транскордонних
ринках для початку необхідно визначитися з методологією дослідження
транскордонних регіонів, яка має свої специфічні особливості.

На сучасному етапі розвитку регіоналістики та регіональної економіки
найбільше розповсюдження отримали чотири парадигми дослідження регіону:
регіон як квазідержава, регіон як квазікорпорація, підхід до регіону як
до ринку, підхід до регіону як до соціуму.

Регіон як квазідержава – відносно відокремлена підсистема держави і
національної економіки (процеси децентралізації і централізації
взаємодія центр-регіон тощо).

Регіон як квазікорпорація – є великий суб’єкт власності (регіональний та
муніципальний) і економічної діяльності. У цьому випадку регіони стають
учасниками конкурентної боротьби на ринках товарів, послуг, капіталу
(захист торгової марки місцевих продуктів, інвестиційний рейтинг).
Регіон як економічний суб’єкт взаємодіє з національними та
транснаціональними корпораціями. Регіони володіють значними ресурсами
для саморозвитку. (Розширення економічної самостійності регіонів).

Підхід до регіону як до ринку, що має визначені межі (ареал), акцентує
увагу на загальних умовах економічної діяльності (регіональне
ринковедення), особливості регіональних ринків.

Вказані парадигми включають проблему співвідношення ринкового
саморегулювання, державного регулювання і соціального контролю.

Підхід до регіону як до соціуму (сукупності людей, що проживають на
спільній території) – у цьому випадку на перший план висуваються вимоги
відтворення соціального життя (населення і трудових ресурсів, освіти,
охорони здоров’я, культура, довкілля) і розвиток системи розселення.

Інші спеціалізовані підходи включають дослідження: регіон як підсистема
інформаційного суспільства; регіон як безпосередній учасник глобалізації
і інтеграції економіки тощо.

Фактично, всі ці підходи можна використати для дослідження
транскордонного регіону як бази транскордонного співробітництва і
транскордонних ринків.

Розглянемо концепцію транскордонного регіону як багатофункціонального та
багатоаспектного специфічного виду територіального утворення. Ця
концепція базується на методологічній схемі дослідження транскордонного
регіону, розробленій нами на основі узагальненої схеми дослідження
територіальної суспільної системи (територіального/адміністративного
регіону).

Запропонована методологічна схема дослідження транскордонного регіону
базується на закономірностях його формування та розвитку, а також
враховує специфічні аспекти функціонування суб’єктів господарювання,
розміщених по обидва боки кордону, і яка може бути використана для
вибору пріоритетних напрямів розвитку транскордонного співробітництва та
при створенні єврорегіону.

Основні характеристики транскордонного регіону включають: І. Основні
системотворчі чинники регіону; ІІ. Підсистеми регіону; ІІІ. Процеси та
стадії формування і розвитку регіону (рис. 2.3.).

І. Основні системотворчі чинники регіону щонайменше характеризуються
складом; оточенням, структурою відносин (зв’язків).

1.1. Основними складовими транскордонного регіону є його населення та
територія, які складаються з національних частин та спільних. Ця
особливість оцінки транскордонного регіону обумовлена приналежністю його
частин до різних країн, проте, для виявлення та вирішення спільних
проблем, крім порівняльної статистики, необхідно володіти узагальненими
даними. Такий підхід стосується всіх характеристик, наведених нижче,
якщо не обумовлюється інше.

Населення виступає у трьох вимірах (рис.2.4): 1) демографічному,
2) екологічному, 3) соціальному.

демографічний вимір. Оцінка: демографічна структура, природній приріст
та міграція, зокрема прикордонна; етнічна структура. Істотними
характеристиками населення є робоча сила, її кількість та кваліфікація.

Рис. STYLEREF 1 \s 2 . SEQ Рисунок \* ARABIC \s 1 4 .
Методологічна схема дослідження транскордонного регіону (блок І.1.1)

екологічний. Населення є елементом екологічної системи. Населення і
природне середовище (довкілля), тобто територіально виділений пласт
матеріальної основи, природної та штучної, який є предметом впливу
населення і сам впливає на населення.

Цей вимір особливо важливий у транскордонному регіоні, бо пов’язаний з
взаємними впливами природного середовища через кордон, що часто
здійснюються не залежно від волі людини, та спільними природними
ресурсами, передусім, водними.

у соціальному вимірі населення оцінюється з позицій його активності та
діяльності. Активність проявляється у чотирьох площинах: поведінковій,
функціональній, нормативно-інституціальній та ідеологічній.

У поведінковій площині активність людей проявляється у тому, як вони
себе поводять в житті, особливо у взаємовідносинах з іншими особами та
співпраці з ними, їх толерантність по відношенню до сусідів тощо.

У функціональній площині – через їх суспільну роль у економічній,
політичній та культурній сферах, тобто створення структурної мережі
регіону. При цьому також слід звернути увагу на спільні сфери діяльності
населення обох частин транскордонного регіону та спільні структурні
елементи.

У нормативно-інституціональній – через створення законодавчих та
інституціальних форм діяльності, у тому числі, спільних підприємств,
міжнародних об’єднань та єврорегіонів.

У ідеологічній площині активність виражається через формування засад
регіональної свідомості, національної та інтернаціональної
ідентифікації.

Територія транскордонного регіону охоплює виділений простір поверхні
землі з її ресурсами у матеріальному, природному та штучному вигляді, що
включає національні частини та лінію кордону, та підлягає можливості
вибору, участі та контролю зі сторони його населенні через регіональні
інституції, що формувалися історично та через спільні інституції,
створені в останні десятиліття в результаті розвитку співробітництва.

У територіальному аспекті особливо важливо визначитися з системою
управління територією і рівнем компетенції регіональних структур на
національних частинах, а також рівнем координованості і узгодженості
рішень із позицій транскордонного регіону у цілому.

1.2. Оточення.

Для транскордонного регіону необхідно розрізняти внутрішнє і зовнішнє
оточення (рис.2.3). Внутрішнє оточення – це середовище проживання
населення регіону, яке складається з двох національних частин.

Внутрішнє оточення або природне середовище проживання складає та частина
епігеосфери, між якою і населенням відбувається реальна або потенційна
діяльність, тобто довкілля створюється як органічними так і
неорганічними об’єктами, а також різного роду еко- та біо-системами.
Поруч з природним існують штучно створені об’єкти в результаті людської
діяльності з різною метою – інакше кажучи – штучне середовище. Для
транскордонного регіону – це, передусім, кордон і прикордонна
інфраструктура.

Природне середовище є матеріальною основою проживання людей, і є
багатством або природними ресурсами, а також джерелом енергії (вітру та
сонця) для фізичних та хімічних процесів.

Штучне середовище складається з об’єктів, створених людиною і є
технічними системами, що довготривало пов’язані з землею, або в неї
закладені, які в певній степені забезпечують незалежність розвитку
людини та її діяльності від природних ресурсів.

Штучне та природне довкілля є складовою формування регіону, проте є
середовищем проживання людей, а не регіону і має відносну вартість, що
залежить від діяльності людини на території.

Зовнішнє оточення транскордонного регіону – це або регіони того самого
рівня, або вищого порядку.

Оточення транскордонного регіону того самого рівня є регіони, з якими
даний регіон пов’язаний взаємними впливами. Такі взаємовпливи можуть
створювати дві системи: 1. Суміжні з транскордонним регіони країн,
території яких його складають. 2. Всі регіони суміжних держав, або
держави в цілому.

Оточення регіону вищого порядку – це держави, території яких формують
транскордонний регіон.

Звичайно, радіус та склад оточення визначається рівнем відкритості
регіону. Високий рівень замкненості регіону звужує сферу його діяльності
та знижує вплив оточення. Це стосується природних та штучних кордонів
регіону, рівня їх проникності та пропускної здатності.

1.3 Структура відносин регіону.

Основні відносини транскордонного регіону створюють: суспільні
відносини; трансформаційна діяльність; природно-екологічні впливи
(рис.2.3 та 2.5).

Суспільні відносини охоплюють: а) відносини, що базуються на
біологічному походженні або правові відносини; б) комунікаційні
відносини за допомогою визначених мов або кодів; в) відносини в
отримуваних благах та послугах; г) відносини участі у суспільній
діяльності (економічній, політичній, культурній). Ці стосунки та
діяльність реалізуються за допомогою різних матеріальних ресурсів, а
конкретніше – технічного устаткування, продуктивність і ефективність
яких може змінювати їх потужність та характер.

Рис. STYLEREF 1 \s 2 . SEQ Рисунок \* ARABIC \s 1 5 .
Методологічна схема дослідження транскордонного регіону (блок 1.3.)

Трансформаційна діяльність охоплює: а) перетворення природного
середовища або створення більш доступних чи перетворених матеріальних
об’єктів чи їх станів, в об’єкти споживання (матеріальні блага) та їх
переміщення; б) перетворення людських знань та створення культурних
цінностей і благ, надання послуг (навчання); в) управління,
розпорядження, планування, організація діяльності людей.
Виробничо-матеріальна, культурна та управлінсько-організаційна
діяльність є базою формування основних функціональних підсистем регіону.

Природно-екологічні впливи – це вплив природного середовища на людей, на
їх етнос та існування. На сучасному етапі цивілізаційного розвитку зміни
довкілля під впливом людської діяльності формують зворотній вплив на
умови існування людини.

Фактична реалізація суспільних стосунків, трансформаційної діяльності
відбувається в межах нормативно-правової системи. Для транскордонного
регіону трансформаційна діяльність відбувається у межах двох
нормативно-правових підсистем, що сформовані у різних державах, проте
які не є зовсім незалежними, а мають спільну частину і взаємно впливають
одна на одну.

1.4. Просторова структура регіону.

Просторова структура регіону визначається відносинами в просторі, які
виникають між територіальними об’єктами та їх оточенням (рис.2.6).

За Гранбергом економічний простір – це насичена територія, що охоплює
безліч об’єктів і зв’язків між ними: населені пункти, промислові
підприємства, економічно освоєні та рекреаційні площі, транспортні та
інженерні мережі. Кожен регіон має свій внутрішній простір та зв’язки з
зовнішнім простором. Близькі поняття: просторова (територіальна)
структура економіки, просторова організація господарства систем.

Просторову структуру регіону можна розглядати у двох вимірах: 1) з
огляду на розміщення об’єктів на території і зв’язки між ними у
просторовому контексті; 2) з огляду на облаштування, упорядкування,
тобто правила та норми розміщення об’єктів на транскордонній території.
Крім національної системи правил та норм розміщення об’єктів на
території є загальні принципи просторового облаштування європейського
простору, про що детально йшлося у підрозділі 1.3.

Просторова організація транскордонного регіону, окрім іншого, включає
розміщення кордону (у фізичному вигляді) та прикордонної інфраструктури.

Якість економічного простору визначається багатьма характеристиками,
основні з них наступні:

щільність (чисельність населення, обсяг регіонального валового продукту,

Рис. STYLEREF 1 \s 2 . SEQ Рисунок \* ARABIC \s 1 6 .
Методологічна схема дослідження транскордонного регіону (Блок 1.4)

природні ресурси, доходи тощо на одиницю площі простору)

розміщення (показники рівномірності, диференціації, концентрації,
розподіл населення і економічної діяльності, освоєні і не освоєні
території тощо)

зв’язність (інтенсивність економічних зв’язків між частинами та
елементами простору, умови мобільності товарів, послуг, капіталу та
людей, розвиток транспортних та комунікаційних мереж, проникність
кордону, пропускна здатність кордону та прикордонної інфраструктури).

Характеристика зв’язності дуже важлива для транскордонного регіону і її
підвищення – основне завдання політики транскордонного співробітництва.

Для функціонування економічного простору важливе значення має віддаль
між його елементами. “Економічна віддаль” характеризується транспортними
та трансакційними затратами на подолання фізичної віддалі, які включають
плату за митні послуги, митні збори та платежі за перетин кордону.

ІІ. Підсистеми транскордонного регіону.

Транскордонний регіон має внутрішню структуру, яка складається з
функціональних систем та з системи розселення. При цьому, функціональні
системи та системи розселення спочатку презентують себе як національні з
кожної із сторін транскордонного регіону, і лише потім представляються
як цілісність.

2.1. Функціональні системи є проявом суспільного поділу праці у процесі
суспільного розвитку і проявляються у трьох типах систем: а) секторні
системи (економка, культура, політика); б) системи організації
суспільної діяльності; в) матеріально-технічні системи.

Секторні системи – економіка, культура, політика – є базовими складовими
функціонального поділу суспільства та його інтеграції. Їх елементарними
складниками є активні мешканці регіону, які входять в склад одної або
всіх трьох підсистем. Кожний з трьох секторів регіональної системи
утворений через домінуючу активність осіб, виконуючих один з трьох видів
діяльності: виробництво матеріальних благ та послуг; культурна
діяльність; організаційна та контролююча діяльність. Їх складовими є
складні системи організації суспільної діяльності (економічної,
культурної, політичної), в склад яких також входять відповідні
матеріально-технічні системи.

Всі секторні системи мають одне і теж внутрішнє середовище: довкілля та
матеріально-технічну базу. Жодна з підсистем не може функціонувати
відокремлено від матеріального середовища.

Для транскордонного регіону всі ці секторні системи присутні як
складові, а їхня цілісність залежить від степені інтегрованості
транскордонного простору.

Системи організації суспільної діяльності є складниками секторних
систем: економічної, культурної та політичної. Складаються вони з осіб
або колективів, що виконують визначену, цілеспрямовану діяльність і
вступають у суспільні відносини.

Ці відносини виступають у визначених законодавчо-інституціальних межах,
сформованих через регулятивні механізми (законодавство, традиції та
звичаї), які створюють нормативну підсистему господарювання (напр.,
ринкову економіку) і політичну (напр., демократичний уклад).

В залежності від типу системи (економічної, культурної та політичної)
створюються різні організаційні та нормативні інституції: підприємства,
органи влади, навчальні заклади.

Для транскордонного регіону системи організації суспільної діяльності є
незалежні і формуються, в значній мірі, системами вищого порядку і,
власне, – регіональними системами. Слід однак зауважити, що кордон
розділяє політичні системи, формальне законодавство і нормативні системи
господарювання на просторах транскордонного регіону. Проте, дуже часто
можна бачити подібні традиції, звичаї та культуру мешканців по обидві
сторони кордону. І чим вищий рівень інтегрованості транскордонного
регіону, тим менше обмежень накладає організація суспільних відносин з
кожної із сторін.

Матеріально-технічні системи складаються з штучних об’єктів, що
створюються для виробництва предметів споживання, товарів та послуг і
використовуються людьми. Структура відносин включає виробництво,
споживання та утримання штучних об’єктів, а в аспекті простору – включає
різноманітні матеріальні зв’язки, зокрема, фізичні переміщення (вантажні
перевезення, доїзди до місця праці тощо), та інформаційні зв’язки.

Матеріально-технічні системи інтегровані у просторі і мають окреслене
місце розташування і створюють матеріальну і інфраструктурну базу для
існування та діяльності людей. Водночас, вони є базовими складовими
матеріально-функціональних територіальних, суспільних систем:

систем проживання, тобто будинки з оточенням та проживаючими у них
людьми;

виробничі структури (промислові та сільськогосподарські) та структури з
надання послуг, що складаються з довготермінових засобів (будинки,
обладнання, машини, апаратура), а також землі сільськогосподарського
призначення та утримуваної худоби у особистих господарствах;

комунікаційні мережі та послуги, що включають транспортні мережі з
шляховим господарством, станціями обслуговування і транспортними
засобами, комунальні господарства (водо-, каналізаційна, енергетична
мережі), інформаційна (телефон, радіо, телевізійна, комп’ютерна мережі),
що також обслуговують людей.

Ці складові формують три матеріальні уклади: проживання, виробничо –
обслуговуючий та транспортно-комунікаційний.

На цій основі можна представити три основні функціональні підсистеми
регіону: економічну, культурну та політичну.

Розглядаючи ці підсистеми, зупинимось на двох аспектах: у чому
проявляється їх регіональний вимір? та яку роль виконують вони у
формуванні регіону?

Економічна підсистема: її формують люди, що займаються економічною
діяльністю, тобто цілеспрямованою діяльністю на виробництво матеріальних
благ та послуг. Внутрішнє середовище – це природне середовище,
матеріально-технічні ресурси та інфраструктура, а також специфічне
технічне обладнання для цієї діяльності. Зовнішнє оточення включає, з
однієї сторони, систему господарювання вищого порядку в межах якої діє
регіональна система, тобто в цілому, національна та міжнародна
господарські системи, а з іншої сторони – секторні системи – політичні
та культурні. Внутрішня структура відносин охоплює види діяльності, що
виражають виробничі та споживчі відносини, формують регіональні ринки
продукції, збуту, праці та фінансів. Зовнішня структура, з однієї
сторони, включає господарські стосунки з іншими регіонами країни у
вигляді переміщень товарів, робочої сили коштів та інформації, а з
іншої – стосунки з підсистемами культури (проявляються через інновації
та науково-технічний прогрес) та політичною (проявляються через
законодавче регулювання економічних відносин). Основними складовими
економічної системи є підприємства і їх різні види, що становлять
систему господарювання, функціонування на засадах управління та
спрямована на досягнення економічної користі.

Транскордонний регіон формується з національних економічних підсистем,
проте, має значну спільну частину в природних ресурсах,
матеріально-технічній базі та інфраструктурі і може використовувати,
змінювати та розвивати їх об’єднаними зусиллями, тобто співпрацюючими
сторонами. Необхідність дослідження транскордонного регіону значною
мірою обумовлена наявністю спільної або взаємозалежної частини
економічних підсистем, що входять у регіон, і транскордонними ринками.

Підсистема культури регіону: її формують люди, які займаються розумовою
діяльністю, що змінює рівень інтелекту. та створюють культурні блага
(надбання). Подібно до економічної підсистеми, внутрішнє оточення
створюють спеціальне технічне обладнання і у широкому розумінні природне
середовище та споживачі культурних благ. Зовнішнє оточення формують
культурне середовище вищого порядку, у якому розвиваються регіональна
система культури та інші – економічна та політична системи. Структура
підсистеми культури охоплює різні види діяльності, передусім – створення
і збереження культурних цінностей. Така діяльність здійснюється як
окремими особами, так і організаціями, що здійснюють культурну
діяльність: школами, видавництвами, університетами, театрами, музеями,
телебаченням тощо, що мають специфічне матеріально-технічне
забезпечення. У сфері створення масових культурних благ і її
комерціалізації підсистема культури наближається до економічної.

Регіональний вимір культури є істотним елементом формування регіону, в
основному через культурні зв’язки і окремі специфічні види діяльності,
життєвих засад і поведінки, що окреслюють регіональну свідомість. Це
повністю відноситься до культурної підсистеми транскордонного регіону.
Культурні підсистеми завжди були найбільш інтегрованими у
транскордонному регіоні, часто мали спільне минуле і в транскордонній
співпраці відіграють основну роль з огляду на життя особи.

Політична підсистема формується мешканцями, які організовують і
здійснюють політичну діяльність в рамках політичної системи краю чи
держави. Вони, здебільшого, повністю незалежні у всіх частинах
транскордонного регіону.

2.2. Система розселення вист