.

Калакура Я.С., Матяш І.Б. 2002 – Архівознавство (книга)

Язык: русский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
141 195043
Скачать документ

Калакура Я.С., Матяш І.Б. 2002 – Архівознавство

ЗМІСТ

Передмова (Я. С. Калакура, І. Б. Матяш)………………………….

Розділ 1. Архівознавство як наукова система і навчальна дисципліна (Я.
С. Калакура)………………………………………..

§ 1. Предмет, об’єкт і методи архівознавства…………………..

§ 2. Зв’язок архівознавства з іншими науками та навчальними
дисциплінами………………………………………………………..

§ 3. Джерельна база та історіографія архівознавства……………..

Розділ 2. Історія архівної справи в Україні (К. І. Климова, В. П.
Ляхоцький)…………………………………………..

§ 1. Початок архівів в Україні. Центри зосередження писемних матеріалів
у Київській Русі та Галицько-Волинській державі……..

§ 2. Архіви литовсько-польської доби (XV ст. – перша половина XVII ст.)

§ 3. Архіви та архівна справа козацько-гетьманської України (середина
ХУІІ-ХУІІІ ст.)

§ 4. Архіви та архівна справа в Україні кінця ХУІІІ-ХІХ ст.

§ 5. Архіви України в контексті проектів архівних реформ у Росії XIX –
початку XX ст.

§ 6. Архіви та архівна справа доби Української революції (1917-1920 рр.)

§ 7. Архівна справа в Західній Україні, на Буковині та Закарпатті у
1920-1930-х рр.

§ 8. Архівне будівництво в Україні за часів радянської влади
(1920-1980-х рр.)

§ 9. Розвиток архівної справи в незалежній Україні

Розділ 3. Архівна система та система архівних установ (Я. С. Калакура)

§ 1. Поняття «архівна система», її основні види

§ 2. Система архівних установ України

Розділ 4. Національний архівний фонд України: склад, структура, правові
засади (І. Б. Матяш, К. Є. Новохатський)

§1. 3 історії формування поняття про сукупний архівний фонд держави.

§ 2. Склад і структура Національного архівного фонду

§ 3. Право власності на документи Національного архівного фонду

Розділ 5. Архівна україніка (Г. В. Боряк)

§ 1. Український комплекс

§ 2. Зарубіжний комплекс

§ 3. Проблеми опрацювання і передачі в Україну архівної україніки

Розділ 6. Організація роботи державних архівів (Р. Я. Пиріг)

§ 1. Статус та структура архівів

§ 2. Виробничі підрозділи архіву та основні архівні технології

§ 3. Планування, звітність та економічна діяльність архівів

Розділ 7. Організація архівних документів (М. Г. Щербак)

§ 1. Організація документів на рівні системи архівних установ

§ 2. Організація документів на рівні архіву

§ 3. Організація документів на рівні архівного фонду

§ 4. Організація документів на рівні справи

Розділ 8. Формуванна Національного архівного фонду (І. Б. Матяш, 3. О.
Сендик , Н. М. Христова

§ 1. Експертиза цінності документів: завдання, принципи, критерії

§ 2. Діяльність експертних комісій

§ 3. Переліки документів

§ 4. Комплектування державного архіву

§ 5. Державна реєстрація документів Національного архівного фонду

§ 6. Робота державного архіву з джерелами комплектування

Розділ 9. Архівне описування (К. Т. Селіверстова)

§ 1. Архівне описування: поняття, види

§ 2. Принципи і методи архівного описування

Розділ 10. Облік документів Національного архівного фонду (К. Т.
Селіверстова, Н. М. Христова)

§ 1. Поняття про облік архівних документів

§ 2. Облікові документи архіву

Розділ 11. Довідковий апарат до документів Національного архівного фонду
(Н.М. Христова)

§ 1. Поняття про довідковий апарат архівів

§ 2. Типо-видова структура довідкового апарату архівів

Розділ 12. Забезпечення збереженості архівних документів (Н. М.
Христова, А. К. Шурубура)

§ 1. Поняття про матеріальну основу архівних документів

§ 2. Технології зберігання документів

§ 3. Забезпечення фізико-хімічної збереженості архівних документів

Розділ 13. Інформатизація архівної справи (Л. А. Дубровіна)

§ 1. Інформатизація архівної справи: поняття, мета, завдання

§ 2. Основні шляхи інформатизації архівної справи: світовий досвід

§ 3. Інформатизація архівної справи в Україні

Розділ 14. Науково-дослідна та методична робота архівних установ (І. Б.
Матяш)

§ 1. Основні напрями та форми науково-дослідної роботи архівних установ

§ 2. Система архівної науково-технічної інформації

§ 3. Завдання, зміст і форми методичної роботи в архівних установах

Розділ 15. Використання архівної інформації. Архівна евристика. Архівний
маркетинг (Г. В. Папакін)

§ 1. Потреби в архівній інформації та групи її споживачів

§ 2. Основні напрями і форми використання архівної інформації

§ 3. Архівна евристика

§ 4. Архівний маркетинг

Розділ 16. Зарубіжні архіви (Т. В. Боряк)

§ 1. Структура архівів та архівні системи зарубіжних країн

§ 2. Правові засади зарубіжної архівістики. Проблеми доступу до архівної
інформації

§ 3. Особливості організації архівної справи

§ 4. Приватні архіви

Висновки (Я. С. Калакура)

Додаток № 1. Основні поняття та терміни (упоряд. О. М. Загорецька)

Додаток № 2. Рекомендовані джерела та література (упоряд. А. А.
Слободніченко, Р. В. Романовський)

Додаток № 3. Серійні архівознавчі та археографічні видання (упоряд. А.
А. Слободніченко)

Додаток № 4. Архівні служби та архіви країн світу у мережі Інтернет
(упоряд. А. А. Кисельова)

ПЕРЕДМОВА

ЦЯ ПРАЦЯ є другим, виправленим і доповненим, виданням підручника
«Архівознавство», призначеного для студентів історичних факультетів
вищих навчальних закладів України. Перше видання підручника побачило
світ 1998 р. Його підготовку уможливили відновлення державної
незалежності України, активізація історичних досліджень (в тому числі
архівознавчих) та культурного життя, створення наукової установи в
галузі архівної справи, реформування системи освіти. Символічно, що його
було здійснено через 70 років після виходу праці видатного українського
архівіста В. Романовського «Нариси з архівознавства: Історія архівної
справи та принципи порядкування в архівах» (Харків, 1927), що свого часу
стала першим підручником з архівознавства не лише в Україні, а загалом у
тодішньому Радянському Союзі. Автори підручника «Архівознавство» мали на
меті передусім відродження традицій національної архівознавчої думки.

Початок видання навчальної архівознавчої літератури в Україні пов’язаний
з діяльністю першого навчального закладу, в якому відбувалася підготовка
архівістів, – Київського археологічного інституту. Тут практикувалося
друкування найважливіших курсів лекцій «по подписке», що значно
допомагало студентам в опануванні навчальними дисциплінами. Підготовці
архівістів сприяли й опубліковані в 1930-х роках курси лекцій з
архівознавства В. Веретенникова, посібник з архівного законодавства В.
Мігуліна, «Архівознавство: елементарний підручник» (Харків, 1932).

За три роки навчальне видання пройшло ґрунтовну апробацію і дістало
позитивну оцінку наукової громадськості, архівістів, представників вищої
школи. При підготовці другого видання було враховано зауваження
викладачів і студентів Київського національного університету імені
Тараса Шевченка, Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв,
Київського національного університету культури і мистецтв, Харківського
національного університету імені В. Каразіна, які безпосередньо
користувалися підручником у процесі викладання і засвоєння курсу
«Архівознавство». В результаті такої творчої співпраці авторського
колективу із «зацікавленими читачами» було внесено виправлення,
уніфіковано визначення, проведено додаткове наукове редагування,
уточнено структуру підручника, збільшено його наклад.

Необхідність другого видання зумовили також істотні зміни в архівній
справі, розвиток комп’ютеризації державних архівів, затвердження низки
нових нормативно-правових документів, у тому числі нової редакції Закону
України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» (2001).
Відтак матеріал, викладений у підручнику, узгоджено з положеннями
Закону, новими «Основними правилами роботи державних архівів»,
«Основними положеннями науково-дослідної та методичної роботи державних
архівних установ», термінологічним та іншими галузевими стандартами.

У ході підготовки другого видання на веб-сайті Державного комітету
архівів України було репрезентовано електронну повнотекстову версію
книги (http: // www.scau.kiev /Publicat/ Archivoznavstvo.ua.html).
Частота звернень користувачів до електронної версії – понад 300
копіювань за два місяці – засвідчила підвищений попит на неї. До праці
спонукали й неможливість задовольнити численні запити щодо друкованого
видання підручника через обмеженість накладу.

В основу концепції підручника покладено проблемно-хронологічний принцип
викладення матеріалу і розуміння архівознавства як наукової системи.

Автори другого видання підручника – працівники Державного комітету
архівів України, співробітники Українського науково-дослідного інституту
архівної справи та документознавства, викладачі кафедри архівознавства
та спеціальних галузей історичної науки Київського національного
університету імені

Тараса Шевченка, науковці Інституту рукопису Національної бібліотеки
України імені В. Вернадського – прагнули на основі новітніх здобутків
українського та зарубіжного архівознавства й узагальнення досвіду
архівної практики, врахування критичних зауважень щодо першого видання
підручника викласти сучасні підходи до історії, теорії та методики
архівної справи.

Засвоєння уроків власного минулого, опанування досвідом зарубіжних
держав, теоретичне осмислення сучасних проблем архівного будівництва є
неодмінною умовою підготовки висококваліфікованих фахівців архівної
справи, прищеплення їм історико-філософського розуміння архівів як
феномена духовної культури людства, прогнозування перспектив розвитку
архівної галузі. Матеріал підручника передусім ґрунтується на досвіді
роботи державних архівних установ України й має практичне спрямування.
Відтак завдання підручника полягає в тому, щоб допомогти майбутнім
фахівцям архівних установ опанувати теоретичними знаннями, ознайомитися
з особливостями організації архівної справи не лише в Україні, а й у
зарубіжних країнах, специфікою складу і змісту Національного архівного
фонду України, основними принципами, формами й методами роботи державних
установ, а також закласти основи для практичної діяльності, наповнити її
новим змістом, сприяти оволодінню новітніми технологіями архівної
справи, піднести соціальне і духовне значення професії.

Загалом друге видання має 16 розділів, представлених кількома блоками.
Перший стосується поняття про архівознавство як науку і навчальну
дисципліну, науково-дослідну і методичну роботу державних архівів
(розділи 1,14), оскільки архівознавство як наукова система служить
розробленню теоретико-методологічних і практичних проблем, пов’язаних з
осмисленням історичного досвіду, удосконаленням підходів до формування
Національного архівного фонду, описування, зберігання документів та
використання відомостей, що містяться в них, а як навчальна дисципліна
відіграє важливу роль у підготовці кадрів для архівних установ.
Усвідомлюючи необхідність науково-архівознавчої підготовки архівістів,
В. Веретенников ще наприкінці 1920-х років наголошував: некваліфікований
архівіст може «накоїти великої шкоди Єдиному Державному Архівному фонду,
що його саме він має охороняти та пильнувати». Закон «Про Національний
архівний фонд та архівні установи» стверджує: «професійною діяльністю в
архівних установах можуть займатися громадяни, які мають відповідну
освіту».

Другий блок складає короткий екскурс у історію архівів та архівної
справи (розділ 2). Перші сховища документів та інших пам’яток були
засновані в Київській Русі в IX – Х ст. Традиції Києва щодо дбайливого
ставлення до історичної пам’яті, зберігання духовних скарбів успадкувала
й збагатила Галицько-Волинська держава. Дальшого розвитку вони набули за
козацько-гетьманської доби. Великий вплив на архівну справу в Україні
справили архівні системи держав, до складу яких входили українські
землі, – Польщі, Литви, Австро-Угорщини та Росії. Незважаючи на
заборони, переслідування і репресії, у контексті розвитку української
історичної науки розгорнулася архівознавча робота. З XIX ст.
започатковано наукове осмислення діяльності архівних установ,
джерелознавчої та археографічної практики. Новий поштовх інтенсивному
розвитку архівістики дали відновлення української державності, утворення
Української Народної Республіки, «українізація» 1920-х років,
пожвавлення історико-архівних досліджень у період хрущовської «відлиги».
Значний час (1920-1980) українська архівістика розвивалася в
загальносоюзному контексті й здобула новий імпульс до розвитку лише в
незалежній Україні 1991 р. Глибшому вивченню історії архівної справи в
Україні допоможе нове наукове видання Українського науково-дослідного
інституту архівної справи та документознавства, рекомендоване
Міністерством науки і освіти України як навчальний посібник для
студентів історичних факультетів, – «Нариси історії архівної справи в
Україні» (К., 2002).

Третій блок складають розділи про Національний архівний фонд України
(4,5), де розглядаються його склад, зміст, правові засади, поняття
«архівна україніка», проблеми реституції архівної спадщини українського
народу.

Четвертий, найбільший, блок представлено розділами (6-13, 15),
присвяченими організації роботи державних архівів, особливостям
формування Національного архівного фонду України, принципам та методам
архівного описування, створення довідкового апарату, організації
користування архівною інформацією.

Підручник простежує історичну тяглість, наступність архівної справи і
науки про неї, враховує тенденції розвитку зарубіжного архівознавства.
Автори творчо використали напрацювання учених Історико-архівного
інституту Російського гуманітарного університету, врахували досвід
підготовки архівістів та архіво-знавців на пострадянському просторі та в
Софійському університеті, на історичному факультеті Нью-Йоркського
університету, спеціальної школи архівістів і бібліотекарів у Римі,
Державної архівної школи Нідерландів, Французької національної школи
хартій, відділу архівістики Народного університету Китаю, школи з
вивчення проблем у галузі інформації, архівів і бібліотек Лондонського
університету та ін. Ширшому ознайомленню з принципами організації
архівної справи за рубежами України допоможе п’ятий блок (розділ 15),
присвячений розвитку архівів та архівної справи в світі.

Для вивчення окремих тем курсу, поглибленого їх засвоєння вміщено
короткий термінологічний словник, рекомендовано документальну базу і
додаткову літературу, подану в кінці підручника, а також у навчальній
програмі з курсу «Архівознавство». Питання для самоконтролю, що
подаються після кожного розділу, допоможуть студентам звернути увагу на
основні положення викладеного матеріалу і перевірити ступінь його
засвоєння. і Підручник створено силами авторського колективу у складі
докторів історичних наук:

Г. В. Боряка,

Л. А. Дубровіної,

Я. С. Калакури,

В. П. Ляхоцького,

І. Б. Матяш,

Р. Я. Пирога,

М. Т. Щербака,

кандидатів історичних наук:

К. І. Климової,

Г. В. Папакіна,

Н. М. Христової,

кандидата пед. наук К. Г. Селіверстової,

канд. хім. наук А. К. Шурубури,

засл. працівника культури України К. Є. Новохатського.

За час, що минув між виходом першого і другого видання підручника, пішов
із життя член авторського колективу, відомий архівіст, щира, порядна
людина – 3. О. Сендик.

Кваліфіковані консультації при підготовці другого видання авторському
колективу надали старші наукові співробітники УНДІАСД Л. О. Скрицька та
Н. П. Павловська, завідувач відділу

Держкомархіву Г. П. Рижкова, доцент Київського національного
університету культури і мистецтв, кандидат історичних наук Н. В.
Маковська. Рекомендовану бібліографію та додатки уклали наукові
співробітники УНДІАСД О. М. Загорецька, А. А. Слободніченко, А. А.
Кисельова, Р. В. Романовський.

Для найчастіше повторюваних у тексті назв застосовано скорочення:
Державний комітет архівів України – Держкомархів, Національний архівний
фонд Українин – НАФ або Національний архівний фонд. Використовувалися й
усталені скорочені назви центральних державних архівів

Сподіваємося, що підручник сприятиме подоланню стереотипів, які ще й
досі побутують у поглядах на історію, теорію і практику архівної справи
в Україні, та опануванню новими поколіннями українських архівістів
сучасної методології архівознавства. Автори будуть і надалі вдячні за
критичні зауваження, поради і рекомендації, висловлені про підручник
«Архівознавство», і врахують їх при підготовці наступних навчальних
посібників.

РОЗДІЛ 1

АРХІВОЗНАВСТВО ЯК НАУКОВА СИСТЕМА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

Серед галузей науки і навчальних дисциплін гуманітарного циклу, роль і
значення яких неухильно зростає, одне з чільних місць посідає
архівознавство як система наукових знань про архіви, архівну справу, її
історію, теорію і практику.

Словом «архів» у Стародавній Греції називали будинки вищих урядових
установ, де ухвалювалися і зберігалися важливі державні акти. В сучасній
професійній лексиці поняття «архів» має два основних значення: а)
соціальна інституція (спеціалізована і установа), що забезпечує потреби
суспільства у ретроспективній документній інформації через архівні
документи, організовуючи їх зберігання та користування ними; б)
сукупність документів, сформованих в результаті діяльності установ,
підприємств, організацій, окремих осіб. Архіви – скарбниці
історико-культурної . пам’яті народу. Відповідно до Конституції України
(ст. 54), і «культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує
збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять
культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних
цінностей народу, які знаходяться за її межами’4. Архіви є
інформаційними системами, де застосовуються новітні інформаційні
технології під час опрацювання, класифікації, зберігання і використання
документів. Водночас архіви є установами державного управління і
багатьма своїми функціями тісно пов’язані з різними сферами державного
життя. Галузь життєдіяльності суспільства, яка охоплює наукові,
організаційні, правові, технологічні, економічні та інші питання
діяльності юридичних і фізичних осіб, пов’язані з нагромадженням,
обліком, зберіганням архівних доку ментів та використанням відомостей,
що містяться в них, називають архівною справою.

Знання про архіви, як і самі архіви, зародилися давно, але наукового
характеру вони набули в країнах Західної Європи у XVIII ст., в Росії та
Україні – в середині XIX ст. На зламі XIX-XX ст. виник термін
«архівістика». Спочатку його пов’язували з вивченням історії архівної
справи, збиранням і зберіганням документів, а згодом до завдань
архівістики почали відносити розроблення наукових основ організації
роботи з документами, їх пошуку, відбору і публікації. В 1920-х роках
поряд з поняттям «архівістика» дедалі частіше стали вживати термін
«архівознавство», який відображав не лише прикладне, а й
теоретико-методологічне призначення цієї галузі знань. Оскільки
архівознавство сформувалося в рамках історичної науки і виділилося в
окрему галузь у процесі диференціації наук, тривалий час його вважали
«допоміжною історичною дисципліною», а починаючи з 1970-х років –
спеціальною галуззю історичної науки. З розширенням сфери діяльності
архівів, збагаченням їх функцій та підвищенням ролі в
державно-політичному, науково-культурному і духовному житті,
архівознавство набуло статусу автономної наукової системи, тісно
пов’язаної з історичною та іншими науками.

§ 1. Предмет, об’єкт і методи архівознавства

Архівознавство – це комплексна система знань, що вивчає історію, теорію
і практику архівної справи, її правові та економічні засади.

З цього визначення архівознавства випливає його суть як навчальної
дисципліни, що сприяє підготовці фахівців для архівних установ, дає
необхідні знання для істориків, правників, культурологів, філологів,
фахівців державного управління, яким у науковій і практичній діяльності
доводиться вирішувати проблеми архівістики.

Місце, роль і функції архівознавства як навчальної дисципліни
визначаються кваліфікаційними характеристиками та державним стандартом
рівня знань і практичних навиків бакалаврів, спеціалістів та магістрів.
Загальне завдання курсу «Архівознавство» полягає в тому, щоб дати
майбутнім фахівцям систему знань з історії зародження і розвитку
архівної справи, формування Національного архівного фонду України,
становлення архівної системи та діяльності державних архівних установ,
основних принципів комплектування, зберігання і використання
інформаційно-документальних ресурсів.

Надзвичайно важливою є роль архівознавства як навчальної дисципліни в
підготовці істориків, адже професія історика будь-якого профілю потребує
знань і практичних навичок роботи з усіма видами історичних джерел,
насамперед – з архівними документами.

Предметом архівознавства як наукової системи є тенденції та
закономірності становлення й розвитку архівної справи, наукові засади
експертизи цінності документів, організації документів Національного
архівного фонду, архівного описування, створення довідкового апарату,
зберігання та використання відомостей, що містяться в архівних
документах.

Об’єкт архівознавства складають Національний архівний фонд та система
архівних установ.

У теоретичному осмисленні проблем, пов’язаних із предметом та об’єктом
архівознавства, виробленням методів їх вирішення полягає головне
завдання архівознавства.

Архівознавство стало наукою завдяки тому, що спирається на
загальнонаукові й специфічні методи дослідження. Сукупність цих методів
та основоположних принципів науковості, історизму, об’єктивності,
всебічності становить методологічну основу архівознавства. Розглянемо
докладніше основні методи та принципи архівознавчого дослідження. Його
підґрунтям є загальна теорія історичного пізнання, що користується
універсальними методами наукового аналізу і синтезу, які дозволяють
досліджувати структуру архівного фонду, аналізувати всі його елементи,
ідентифікувати документи. Водночас за допомогою методу синтезу роблять
висновки й теоретичні узагальнення.

Пріоритетним методом архівознавства є історичний, який разом з логічним
та хронологічним уможливлює ґрунтовне дослідження витоків і розвитку
архівної справи, виявлення основних етапів формування архівної системи,
з’ясування внеску провідних архівістів в архівну науку і практику,
аналіз впливу конкретно-історичних чинників на стан і характер архівного
будівництва.

Важливу роль відіграють ретроспективний та порівняльний (компаративний)
методи. Перший дає змогу відштовхнутися від сьогодення і поступово
зануритися у архівну минувшину, виділяючи при цьому найхарактерніші риси
і тенденції для кожного

етапу архівного будівництва, закономірності розвитку архівознавчої
думки. Другий уможливлює порівняння нових і старих знань, архівних
технологій, виявлення приросту наукових знань і прогресивних методик
опрацювання архівних фондів, модернізацію технологій їх зберігання і
використання.

Вивчення документів як одне з найважливіших завдань архівознавства
найчастіше опирається на методи історичного джерелознавства: наукової
евристики, класифікації і критики джерел, їх ідентифікації тощо. Крім
того в архівознавстві застосовують методи соціологічних досліджень,
статистично-математичного опрацювання матеріалів із застосуванням
комп’ютерної техніки та новітніх інформаційних технологій.

Жодний з названих методів не є універсальним і не може абсолютизуватися.
Оптимальних результатів досягають за умови комплексного використання
методів, віддаючи перевагу тим, які найповніше відбивають специфіку
дослідження, його проблематику та дозволяють вирішувати дослідницькі
завдання.

Усі компоненти архівознавства, насамперед історія, теорія і практика
архівної справи, ґрунтуються на основоположних принципах науковості,
історизму, об’єктивності та всебічності. Послідовне дотримання всіх цих
принципів, своєрідних правил для дослідника, є гарантом правдивого
висвітлення будь-якої архівознавчої проблеми. Принцип науковості
застерігає від описовості, фактографічності, кон’юнктурності та
заідеологізованості. Неодмінною умовою успішного архівознавчого
дослідження є постійне дотримання принципу історизму. Він орієнтує
дослідника на необхідність ґрунтовно з’ясовувати, як і коли виникло те
чи інше явище в архівній сфері, які основні етапи у своєму розвитку воно
пройшло, чим стало або які уроки випливають з минулого. Цей принцип
вимагає від дослідника глибоко аналізувати конкретно-історичні умови, в
яких розвивалась архівна справа, уникати будь-яких проявів модернізації
історичного процесу.

Важливе значення має принцип об’єктивності. Як відомо, об’єкти
джерелознавчого і архівознавчого дослідження мають об’єктивний характер,
але позначені суб’єктивізмом, оскільки створені людьми. Документи, що
передаються на зберігання до архівів, в т. ч. законодавчі акти,
міжнародні угоди, є продуктом діяльності чи творчості конкретної людини
або групи людей. Отже, чинник суб’єктивності притаманний самому об’єкту
пізнання. У ролі суб’єкта щодо об’єкта вивчення виступає сам дослідник,
що неминуче відбивається на його оцінках подій, явищ та осіб. Досягти
об’єктивності можна лише за умови врахування всіх точок зору на ту чи
іншу подію, зіставлення їх аргументації, побудови оптимальної версії.

Принцип об’єктивності передбачає всебічність дослідження, що має бути
нормою для всіх етапів пізнавання: від пошуку, відбору і вивчення джерел
та літератури до реконструкції на їх основі процесу архівного
будівництва. Всебічність дослідження застерігає від упереджених схем,
однобічних оцінок, замовчування подій і фактів, які «не вписуються» в
авторську доктрину.

Крім загальних принципів архівознавства, слід враховувати специфічні
принципи ведення архівної справи. Йдеться про принципи неподільності
архівних фондів, доступності архівної інформації (відкритості) та ін.

Архівознавство як наукова система і навчальна дисципліна тісно пов’язане
з практикою архівної справи. Воно має першочергове значення для
прикладних досліджень, неодмінною рисою яких повинно бути наукове
обґрунтування практичних рекомендацій і пропозицій, спрямованих на
вдосконалення роботи архівних установ, підвищення її ефективності. У
тісному зв’язку з практикою проводяться і дослідження з історії й теорії
архівного будівництва. Історіософія позитивізму орієнтує на виявлення
позитивного, прогресивного у процесах та явищах минулого, узагальнення
кращого досвіду, винесення уроків з минулого, застереження від
повторення помилок і негативних явищ.

§ 2. Зв’язок архівознавства з іншими науками та навчальними дисциплінами

Архівознавство як система знань, або комплексна наука про архівну
справу, тісно пов’язане також із іншими науками і навчальними
дисциплінами, насамперед з історією, правознавством, філософією,
культурологією. Як структурна одиниця спеціальних галузей історичної
науки архівознавство є невід’ємним від вузлових проблем всесвітньої
історії, зокрема історії порубіжних з Україною держав: Білорусі, Литви,
Молдови, Польщі, Росії, Румунії, Словаччини, Туреччини, Угорщини, Чехії
– країн, з якими пов’язане історичне минуле українського народу, або
країн, де живуть українці: Австрії, Аргентини, Болгарії, Великобританії,
Казахстану, Канади, Німеччини, Сполучених Штатів Америки, Франції,
Швеції та ін.

Численними артеріями взаємопроникнуті архівознавство та історія України,
української державності, культури, філософської думки, але найрельєфніше
ці зв’язки окреслюються з такими галузями знань як українознавство,
історичне джерелознавство, археографія, історична географія; з
джерелознавчими дисциплінами – палеографією, дипломатикою, сфрагістикою,
текстологією, метрологією, хронологією та ін.

Архівознавство спирається на здобутки політології, етнології, зокрема в
тих розділах, що стосуються історії політичних партій та рухів, їх
документальних масивів, формування української нації, етносів та
етнічних груп, пам’яток історії та культури. В результаті взаємодії цих
наук започатковується архівософія, покликана осмислити філософію
архівістики, феномен архівів у всесвітньо-історичному процесі й розвитку
цивілізацій.

Різноманітні плідні зв’язки пов’язують архівознавство з
документознавством – спеціальною дисципліною, яка вивчає закономірності
утворення документів і займається розробленням методів їх створення,
принципів організації документообігу та побудови систем документації.
Обидві науки мають справу з документами, але документознавство досліджує
ті, які функціонують у сфері управління, а архівознавство – у сфері їх
зберігання та використання як носіїв історичної пам’яті та інформації.
Спираючись на здобутки документознавства, архівознавці глибше проникають
у зміст документів, встановлюють їх походження і характер, ідентичність
та інформаційну цінність.

Важливими є зв’язки архівознавства з філологічними науками, які вивчають
письмові тексти і на основі їх змістовного, мовного і стилістичного
аналізу здобувають знання з історії духовної культури суспільства.
Особливістю інформаційних ресурсів України є те, що значна частина його
документів представлена давньоукраїнською, церковнослов’янською,
польською, російською, давньогрецькою, латинською, а також німецькою,
англійською, тюркською, давньотурецькою, французькою та іншими мовами.
Все це вимагає від працівників архівних установ знання сучасних і
класичних мов – давньогрецької і латинської.

В архівній справі, в технологіях зберігання та консервації документів,
їх реставрації, перенесенні на інші носії інформації архівістам
доводиться мати справу з сучасними здобутками природничих і технічних
наук, зокрема фізики, хімії, біології, вірусологи, математики,
кібернетики та інформатики. Важко уявити сучасне архівознавство поза
зв’язками з найновішими інформаційними системами і технологіями. Досвід
розвинутих західних держав свідчить про додаткові можливості для
архівної практики та архівознавчих досліджень, які відкривають сучасні
комп’ютерні системи, особливо в науково-довідковій та інформаційній
діяльності установ.

Отже, архівознавство, що є самостійною науковою системою і навчальною
дисципліною, має тісні зв’язки з багатьма галузями знань і дисциплінами.
Вони мають двосторонній та багатосторонній характер. Найвагоміші
здобутки досягаються на міждисциплінарному рівні досліджень. Досягнення
архівознавства стають надбанням інших наук, що в свою чергу підносить
його роль і значення в інтелектуальній та прикладній сферах суспільства.

§ 3. Джерельна база та історіографія архівознавства

Архівознавство має багату й різноманітну джерельну базу, що охоплює
загальноісторичні та спеціальні архівознавчі джерела. Основний масив їх
складають історичні джерела, які набувають архівознавчого характеру
внаслідок специфіки пізнання. Класифікацію писемних архівознавчих джерел
проводять за критеріями, прийнятими в сучасному історичному
джерелознавстві.

До першої групи джерел належать нормативні акти та інші документи
державних органів, політичних партій, громадських і релігійних
організацій, творчих спілок, пов’язані із заснуванням архівів,
визначенням їх профілю і структури. До цієї групи належать документи
органів управління архівною справою, адміністрації архівів.

Другу групу складають твори, промови, виступи державних і громадських
діячів з питань архівної політики, діяльності архівних установ та праці
відповідальних працівників архівної галузі всіх рівнів, які містять
інформацію про реалізацію архівної політики, діяльність відповідних
установ.

Третю групу становлять так звані масові джерела, насамперед матеріали
преси, періодики. Серед них пріоритетними є матеріали архівної
періодики, зокрема журналів «Архівна справа» (1926-1931), «Радянський
архів» (1931), «Архів Радянської України» (1932-1933), «Бюлетень
Центрального архівного управління УРСР», «Архіви України» (з 1965 р.),
«Студії з архівної справи та документознавства» (з 1996 р.) та ін.
Інформація, вміщена на сторінках історичної та архівної періодики про
досвід роботи архівних установ, нові надходження до архівів, підготовку
архівістів, спорудження архівосховищ і архівних комплексів, є джерелом
для дослідження історії та організації архівної справи.

До четвертої групи джерел належать інструктивні та
довідково-інформаційні матеріали, підготовлені архівними установами –
службові інструкції, правила, путівники, довідники та інші, які дають
цінну інформацію щодо технології архівної роботи. З певною мірою
умовності до цієї групи можна віднести самі архівні фонди, облікову
документацію, акти експертизи, каталоги і тематичні картотеки, програмне
забезпечення інформаційних систем тощо.

Джерельне значення мають і наукові праці з історії, теорії та
організації архівної справи, матеріали науково-практичних конференцій.
Це п’ята група джерел, які є насамперед історіографічним джерелом
архівознавства.

Як окрему, шосту, групу виділяють мемуари, спогади, щоденники і
листування істориків, архівознавців, архівістів. Так, збереглися спогади
М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Костомарова, О. Оглоблина, Н.
Полонської-Василенко, В. Романовського та ін. істориків, епістолярій
видатних архівознавців.

Комплексно використовуючи джерела всіх указаних груп, архівознавство
збагачується новими знаннями, узагальненнями, теоретичними положеннями,
поповнюється маловідомими фактами з історії та практики архівної справи.

Архівознавство, що є порівняно молодою наукою, має широку історіографію.
Її можна трактувати як галузь знань про історію і закономірності
розвитку архівознавчих досліджень, еволюцію Гітеоретико-методологічних
принципів та повноту дослідження проблем архівної справи.

Завдання її як предметно-проблемної історіографії полягає в тому, щоб
дати відповіді на такі питання:

• які проблеми архівознавства досліджено з достатньою повнотою?

• які архівознавчі питання висвітлено частково, неповно або невірно?

• які проблеми не порушувалися і не досліджувалися?

Аналіз відповідей на ці питання, їх синтез становлять історіографію
архівознавства, оскільки дають цілісне уявлення про витоки архівознавчих
знань, основні етапи і здобутки їх розвитку, достовірність і повноту
дослідження теоретичних і практичних аспектів архівної справи,
дозволяють прогнозувати подальші дослідження.

До завдань історіографії архівознавства належить вироблення наукової
періодизації розвитку архівознавчих знань, виявлення найвагоміших
наукових концепцій, з’ясування персонального внеску вчених у розвиток
архівної науки, створення їх творчих біографій.

Трансформація знань про архіви у науку відбувалася в середині та другій
половині XIX ст. Цей процес проходив майже одночасно на українських
землях, які були в складі Російської та Австро-Угорської імперій.
Історія українського архівознавства тісно пов’язана з традиціями
Києво-Могилянської академії, Університету Св. Володимира й Київської
археографічної комісії (1843-1921), київської, харківської та львівської
наукових історичних шкіл. Збирання давніх актів, підготовка і публікація
«Архива Юго-Западной России» (1858-1914), «Актов, относящихся к истории
Западной России» (1844-1853), «Жерел до історії України-Руси»
(1895-1924) та ін. супроводжувалися розробленням теоретичних та
методологічних питань архіві-стики. Наголос робився на джерелознавчих та
археографічних аспекти архівної справи. Відпрацьовувалися методики
пошуку, відбору, оцінки, описування давніх актів, принципів їх
публікації, вироблявся понятійно-категоріальний апарат архівознавства.
Біля витоків української архівістики стояли таки видатні вчені, як М.
Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, О. Левиць-кий, М. Іванишев, М.
Владимирський-Буданов, В. Антонович, М. Грушевський, О. Грушевський, В.
Романовський та ін.

Вагомим є внесок в українську архівістику та джерелознавство В.
Антоновича. Як один з подвижників української ідеї, В. Антонович
утверджував в українській історичній науці традицію документалізму. Він
особисто підготував 9 томів «Архіву Південно-Західної Росії» (так
офіційно називались українські землі), до яких увійшло понад 2 тис.
документів і пам’яток, започаткував в Університеті Св. Володимира
лекційний курс з джерелознавства , брав участь у виданні «Київської
старовини», на сторінках якої оприлюднювалися архівні документи з
авторськими коментарями.

Створення національної архівістики продовжив учень В. Антоновича –
видатний український історик, політичний та державний діяч М.
Грушевський. З його ініціативи було реформовано Наукове товариство імені
Т. Шевченка у Львові, створено при ньому Археографічну комісію і
започатковано видання «Українсько-Руського архіву». М. Грушевський
утвердив в українській історичній науці дух відповідального і поважного
ставлення до джерела, прищепив своїм численним учням інтерес до пошуку і
збирання джерел, залучив їх до опрацювання архівних фондів Варшави,
Відня, Женеви, Москви, Санкт-Петербурга, які мали великий документальний
шар джерельної інформації з історії України. Отже, другу половину XIX
ст. можна розглядати як перший етап становлення і розвитку українського
архівознавства, якому в XX ст. попри всі суперечності судилося
сформуватися як окремій галузі знань, а згодом набути статусу наукової
системи.

У XX ст. простежується кілька етапів дальшого розвитку українського
архівознавства, які за хронологічними рамками співпадають з основними
періодами розвитку української історичної науки, а також історії
архівної справи. Рубіжною віхою другого етапу, що охоплює перші три
десятиріччя, стала Українська національно-демократична революція
1917-1920 рр., під час якої відродилася Українська держава, згодом
знищена більшовиками. Національне державотворення дало поштовх
виробленню державної політики в архівній галузі, розробленню проекту
Національного архіву, офіційному заснуванню Національної бібліотеки,
Української академії наук та Історичної секції в її структурі.

Зі встановленням радянської влади в Україні почалася націоналізація
архівів і зрештою було проведено архівну реформу на засадах
централізації. Після включення України до складу СРСР на її територію
було остаточно поширено схему архівного будівництва РФСРР. Політика
коренізації (або «українізації») спочатку позитивно позначилася на
розвитку архівної справи і архівознавства. В цей період закладалися
наукові основи створення єдиного Державного архівного фонду України,
розроблялася і впроваджувалася українська архівна термінологія,
вироблялася методика описування фондів, експертизи цінності документів.
Помітну роль у розвитку архівної науки відігравав журнал «Архівна
справа» та інші фахові видання. Важливою подією цього етапу був вихід у
світ книги В. Романовського «Нариси з архівознавства: Історія архівної
справи на Україні та принципи порядкування в архівах» (1927), яка стала
першим навчальним посібником з архівознавства. Другий етап розвитку
українського архівознавства завершився згортанням політики
«українізації», дедалі глибшою ідеологізацією всіх наук на принципах
партійно-класового підходу і революційної доцільності використання
джерел, що знайшло офіційне закріплення у листі Й. Сталіна до журналу
«Пролетарская революция» (1931).

Третій етап (1930-і – початок 1950-х років) пов’язаний з остаточним
утвердженням тоталітаризму в СРСР. У цей час ще більше
централізовувалася архівна система, яка підпорядковувалася Наркомату
внутрішніх справ, було максимально звужено доступ до архівів. Масові
репресії торкнулися працівників архівної галузі, істориків та
архівознавців. Остракізму і звинуваченням в «українському буржуазному
націоналізмі» було піддано посібник «Архівознавство. Елементарний
підручник» (Харків, 1932 ). Разом з тим створення Кабінету
архівознавства при Укрцентрархіві, публікація на сторінках «Радянського
архіву» та «Архіву Радянської України» статей науковців і практиків,
загалом націлених на обґрунтування централізації архівної справи, її
закритості, протиставляння радянської архівної системи
західноєвропейським, певною мірою сприяли удосконаленню архівних
технологій. У 1940-х рр. до радянської архівної системи було включено
архіви західних областей України, Буковини, Бессарабії, Закарпаття, які
увійшли до УРСР. Значних втрат архівна справа зазнало під час Другої
світової війни. У повоєнні роки було здійснено деякі заходи щодо
відбудови архівів, повернення з евакуації документальних ресурсів,
кадрового оновлення галузі, що позитивно вплинуло на архівознавчі
дослідження. Важливою подією було відкриття на історичному факультеті
Київського державного університету ім. Т. Шевченка кафедри
архівознавства (1944), згодом – історико-архівного відділення та
аспірантури. Низку актуальних проблем архівної практики та
архівознавства було порушено на сторінках «Науково-інформаційного
бюлетня Архівного управління МВС УРСР».

З середини 1950-х років окреслився четвертий етап історії
архівознавства, який тривав до розпаду СРСР. Його початок пов’язаний з
хрущовською «відлигою», критикою культу особи Й. Сталіна, активізацією
історичних досліджень, що не могло не позначитися на архівній системі.
Залишаючись під повним партійно-державним контролем, архівна справа
сформувалася в окрему галузь, якою керувало Головне архівне управління
при Раді Міністрів СРСР (1966). Підготовка фахівців архівної справи
зосереджувалася у Московському державному історико-архівному інституті,
який разом зі Всесоюзним науково-дослідним інститутом документознавства
та архівної справи був своєрідним «законодавцем» і центром
науково-теоретичної роботи в галузі архівознавства. На цьому етапі
архівознавство набуло виразнішого статусу науки і навчальної дисципліни,
було опубліковано низку праць і посібників.

У 1960- 1980-х роках помітно розширилася тематика архівознавчих
досліджень в Україні, вийшли праці з історії, теорії і практики архівної
справи, було захищено кілька кандидатських дисертацій. Посилилась увага
до науково-дослідної роботи в центральних державних архівах, зріс
науково-теоретичний рівень публікацій на сторінках
науково-інформаційного бюлетеня «Архіви України» (з 1965 р.). На стан
наукових досліджень негативно впливала обстановка авторитаризму, застою,
орієнтація на суто прикладну тематику, провінціоналізм.

Проголошення у серпні 1991 р. державної незалежності України, нова хвиля
національно-культурного відродження, демократизація країни, її входження
у світове співтовариство започаткували п’ятий етап розвитку
архівознавства, пов’язаний з потребою суспільства і держави в новому
осмисленні ролі архівів, значення історико-архівознавчих, джерелознавчих
та археографічних досліджень, прийняттям Закону України «Про
національний архівний фонд і архівні установи» (1993, нова редакція –
2001), з реформуванням архівної системи України, її демократизацією.
Важливою віхою в розвитку архівознавства стало заснування 1994 р.
галузевої наукової установи. Помітними подіями в науковому житті архівів
були наукові конференції «Українське архівознавство: історія, сучасний
стан та перспективи» (1996), «Архівна та бібліотечна справа в Україні
доби визвольних змагань (1917-1921 рр.)» (1997), архівознавчічитання в
Національному університеті імені Тараса Шевченка, заснування нових
часописів: «Студії з архівної справи та документознавства», «Архівіст»,
«Константи», «Пам’ятки» та ін.

Важливі теоретико-методологічні проблеми архівознавства, особливо
камеральної археографії, висвітлено в монографії Г. Боряка, де архівні
фонди розглядалися як складова загальнонаціональних інформаційних
ресурсів, обґрунтовувалися шляхи створення Археографічного реєстру
національної спадщини України. Збагаченню знань з історії архівної
освіти і науки сприяли дослідження І. Матяш. 2002 р. побачила світ
фундаментальна колективна праця «Нариси історії архівної справи в
Україні».

Таким чином, архівознавство є комплексною системою знань, яка, з одного
боку, органічно входить в історичну науку, а з другого, – інтегрує в
собі низку спеціальних знань з теорії, історії і практики архівної
справи, державного будівництва, документознавства, інформаційних систем.
Архівознавство має свій предмет і об’єкт дослідження, спирається на
різноманітну джерельну базу, застосовує широкий спектр дослідницьких
методів, тісно пов’язане з іншими науками, навчальними дисциплінами. Як
самостійна навчальна дисципліна архівознавство займає важливе місце в
системі підготовки не тільки професійних архівістів, але й істориків,
правників, філологів, культурологів, фахівців системи державного
управління.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Дайте визначення архівознавства як науки, охарактеризуйте його
предмет і об’єкт.

2. Які завдання архівознавства як навчальної дисципліни?

3. Які основні методи застосовуються в архівознавстві?

4. Що означають принципи науковості, історизму, об’єктивності та
всебічності в архівознавстві?

5. На яких групах джерел ґрунтується архівознавство?

6. Назвіть і охарактеризуйте основні етапи розвитку українського
архівознавства.

7. Хто з українських учених зробив вагомий внесок у розвиток
архівознавства?

8. Які центри архівознавчих досліджень в Україні вам відомі?

РОЗДІЛ 2

ІСТОРІЯ АРХІВНОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ

Історія архівної справи в Україні невіддільна від світової історії
зародження і розвитку архівів, формування архівних систем, генези
світової архівознавчої думки. Водночас вона пов’язана з історією
державних установ, громадських об’єднань і рухів. Особливості формування
та функціонування мережі архівів різних регіонів України (Лівобережжя,
Правобережжя, західні та південні регіони), які перебували у складі
Литви, Польщі, Росії та Австро-Угорщини, зумовлювалися їхнім тодішнім
адміністративно-політичним устроєм.

Вивчення історії архівів допомагає осмислити їх місце і роль у житті
суспільства, пізнати закономірності еволюції різних типів архівів: від
сховищ документів до наукових центрів їх зберігання та використання,
простежити процес збирання документів та формування архівних фондів;
стимулює теоретичні студії в архівознавстві. Дослідження історії
архівної справи сприяє також вирішенню евристичних завдань, дозволяє
з’ясувати причини та обсяги втрат документів у архівах, націлює на пошук
архівних фондів та їх окремих частин, на реконструкцію національної
архівної спадщини.

§ 1. Початок архівів в Україні.

Центри зосередження писемних матеріалів у

Київській Русі та Галицьке-Волинській державі

Історія архівів та архівної справи в Україні починається з утвердження
її державності. Найдавніші писемні документи – грамоти періоду Київської
Русі – виникали як результат взаємовідносин між великим князем і його
васалами, між окремими феодалами. Грамоти закріплювали права на
власність і привілеї. «Повість минулих літ» згадує русичів, які служили
в Греції і писали заповіти на успадкування майна. Документи, що
засвідчували права успадкування, відображали діяльність землевласників,
збиралися і зберігалися дружинниками і боярами.

Від часу запровадження християнства як державної релігії та
інституційного утвердження церкви на території України беруть початок
церковні архіви. Монастирі, церкви, митрополичі та єпископські кафедри
були найважливішими центрами зосередження писемних документів.
Давньоруська православна церква невдовзі після свого утворення стала не
лише важливим духовним осередком, а й великим землевласником. Основним
джерелом розширення церковних земельних володінь були бенефіції –
пожалування з боку князівської влади та великих феодалів. Монастирі
дбайливо зберігали документи про своє заснування, на право володіння
земельними угіддями та привілеї. В монастирських церквах і соборах
документи зберігалися в ризницях разом з цінними культовими речами і
богослужебними книгами. Давні монастирські архіви Київської Русі не
збереглися переважно через ворожі навали, війни, природні катаклізми.

Давньоруські літописи зафіксували важливі відомості про широкі стосунки
київських князів з чужоземними країнами, тексти договорів з Візантією,
волзькими болгарами. Угоди скріплювалися писемними документами. «Цей
договір учинили ми (руси) і ви оба (цесарі), – зазначається в тексті
договору між Греками і Руссю 912 р., – новим написанням на двох
хартіях». Хрисовули, клятвені грамоти руських послів та інші важливі
документи на пергаменті зберігалися в казні київських великих князів.
Місцезнаходження князівських архівів разом з коштовностями свідчило про
роль документів і ставлення до них великокнязівської влади.

Княжий двір як орган центрального управління Галицько-волинської держави
XIII -XIV ст. мав серед своїх державних функцій, що домінували над
приватними князівськими, завдання збирати та зберігати важливі
документи. Галицький літопис серед двірських урядників, які виконували
державні функції, називає печатника (канцлера). Коло обов’язків цього
урядника не обмежувалося проставлянням печаток на князівських грамотах,
він виконував доручення князя, зокрема здійснював слідство над боярами.
У княжому дворі зосереджувалися документи про адміністративні,
військові, судові, фінансові, церковні й дипломатичні справи
Галицько-волинської держави. Так, писані грамоти (тестаменти) князя
Володимир Волинського і Берестейського Володимира Васильковича
засвідчували право успадкування його родичами земель, сіл з митом,
стольного міста Володимира (на Волині). З княжої канцелярії в місті
Володимирі походять відомі грамоти XIV ст. (про відновлення і
підтвердження союзу з Пруссією, надання свободи купцям, привілеї містам)
останніх галицько-волинських князів Андрія і Льва, Юрія (Болеслава).

Монастирі й церкви, засновані галицько-волинськими князями, крім
маєтностей, грошових і речових пожертвувань, отримували богослужебні
книги. Так, князь Володимир Василько-вич спорядив монастир Св.
Апостолів, церкви та єпископії (пе-ремиську, чернігівську) книгами. На
книгах, які зберігалися в ризницях, нерідко робили записи про
пожертвування храмам, нотатки господарського характеру. Монастирські
зібрання книг і документів відігравали роль архівів-бібліотек.
Хранителями книг і грамот були ризничі (завідувачі ризниці).

Отже, виникнення архівів в Україні безпосередньо пов’язане з
утвердженням державності на її землях, насамперед Київської Русі.
Розширення державних функцій княжого двору, економічне зміцнення церкви
зумовлювали зростання великокнязівського і церковних архівів, які мали
важливе політичне й культурне значення для внутрішнього життя держави та
міждержавних відносин. Формувалися й особові архіви дружинників і бояр.
Документи захищали приватну власність, закріплювали станові привілеї.
Розпад Київської Русі, занепад Галицько-волинської держави негативно
позначилися на розвитку архівної справи, але закладені архівні традиції
знайшли своє продовження в литовсько-польській добі української історії.

§ 2. Архіви литовсько-польської доби (XVст. -перша половина XVII ст.)

«У ХІУ-ХУІ ст. українські землі Волині, Поділля, в Київщини,
Чернігово-Сіверщини опинилися під владою Великого князівства Литовського
(ВКЛ). Литовська доба залишила багаті архіви центральних та місцевих
установ. Особливістю державного устрою ВКЛ було зосередження
центрального управління в руках великого князя. З великокнязівської
канцелярії, яка мала загальнодержавний характер, виходили документи, що
регламентували життя на території ВКЛ: господарство, фінанси, військову
справу, суд, зносини з іншими державами. Централізація влади у ВКЛ
відобразилася на архівах.

Литовська та Коронна метрики, Волинська метрика

Акти, видані від імені великого князя, середжувалися в архіві, відомому
під назвою Литовська метрика (ЛМ). Характер діловодства
великокнязівської канцелярії визначив склад документів ЛМ. Канцелярія
встановлювала порядок видавання грамот. Виготовлену грамоту переписували
і відпуск («отпуск») заносили до книги. Далі грамоту передавали писареві
для її скріплення. За «скріпою» писаря грамота могла виходити від імені
князя без його підпису. Канцлер чи підкан-цлер скріплював грамоту
печаткою.

В діловодстві середньовічних установ використовувалися регістри
(реєстри) – книги з записом текстів вихідних документів, що спричинило
розвиток різновидів актових книг, до яких вписували різні документи.
Акти верховної влади записували до книг ЛМ. Відомо також, що вже з XV
ст. відпуски грамот, які видавалися від імені князя, копіювалися. До
книги заносили і документи, які надходили до великокнязівської
канцелярії, щоб на випадок втрати якогось з них була копія. Оригінальні
книги та книги записів документів становлять основну частину архівного
фонду ЛМ, яка зберігається в Російському державному архіві давніх актів
у Москві (ф. 389). У середньовічному діловодстві термін «метрика»
відповідав термінові «реєстр» («регест»). У вузькому розумінні ЛМ
означає реєстри канцелярії ВКЛ, куди заносили записи важливих, як
правило, вихідних з канцелярії документів. Функціональне призначення
книг записів актових документів – відтворювати офіційні копії
документів, що вийшли з великокнязівської канцелярії, які підтверджували
права успадкування, привілеї, шляхетність походження тощо.

Практичні потреби зберігання і використання архівних документів
диктували архівістам доцільність складання реєстрів документів. 1570
року документи, які зберігалися у державній скарбниці, були детально
описані. Для прискорення пошуку документів канцлери запровадили
групування матеріалу під час записування до книги метрики. Наприкінці XV
ст. книги ЛМ складалися за тематичним принципом. Канцелярія вела «книги
І данин і судових справ», «книги аренд», «книги відправ», «книги
посольств».

З ініціативи канцлера Льва Сапєги 1594 р. почали переписувати книги ЛМ.
За кілька років всі книги було переписано, зроблено реєстри внесених до
них документів. Старі книги мали зберігатися в казні, а переписані – у
канцлера для загального користування. Саме ці книги-копії XV – першої
половини XVI ст. збереглися, а давні оригінальні книги втрачені.

За час свого існування ЛМ зазнала кількох географічних переміщень і, як
наслідок, – структурних змін. Головний архів ВКЛ в давні часи зберігався
в Троках (біля Вільни) у великокнязівській скарбниці. 1511р. ЛМ
перевезли до Вільни, де зберігали її у державній скарбниці (Вільнюський
замок). Місцезнаходження архіву в замку під наглядом скарбника свідчить
про ставлення уряду до державного архіву Державна скарбниця була для
великокнязівської канцелярії архівом. Крім цієї основної канцелярії,
існувала «похідна» при великому князі у його подорожах. Записи з книг
похідної канцелярії заносили до основних книг ЛМ. 1765 р. ЛМ було
перевезено до Варшави, де під керівництвом польського історика Адама
Нарушевича книги ЛМ було оправлено і укладено реєстри документів до
кожної.

Після третього поділу Речі Посполитої ЛМ було передано до Петербурга, де
спеціально створена комісія (експедиція 1803 р.) уклала реєстр перших
сорока книг ЛМ. 1799 р. за умовами російсько-пру сської угоди частину
матеріалів ЛМ було передано Пруссії. Із книг переписів і справ публічних
у сенатському архіві залишилося те, що стосувалося Литви і Галичини. Зі
створенням Варшавського генерал-губернаторства в період наполеонівських
війн матеріали ЛМ Пруссія повернула до Варшави.

Метрику, яка зберігалася в Сенаті, 1809 р. було розділено і частина
матеріалів (козацькі справи і, частково, польські) потрапила до Депо
манускриптів при імператорській Публічній бібліотеці. ЛМ використовували
у довідковій діяльності Сенату (видавали копії грамот та інших актів для
доказу прав власності).

Упорядкуванню ЛМ сприяла діяльність комісії, створеної 1835 р. з метою
перевірки архівів Міністерства юстиції. Крім заходів щодо охорони і
збереження документів ЛМ, комісія систематизувала ЛМ, поділила всі книги
на 12 відділів: книги записів, судові справи, публічні справи, переписи,
виписи, справи за печаткою, книги Неодмінної Ради і справи новітнього
діловодства XVIII ст., реєстри, книги копій, давні акти, родовідні
справи, межові карти і плани. Метрикант С. Пташицький затвердив цю
структуру, уклав і видав опис книг ЛМ.

1887 року ЛМ передали до Московського архіву Міністерства юстиції
(МАМЮ). Наступного року 350 «давніх актів» надійшли до Московського
архіву Міністерства закордонних справ. За умовами Ризької угоди 1921 р.
ці документи було повернуто до Варшави в Архів головний актів давніх
(АГАД). 1939 року Центральний державний архів давніх актів у Москві
(ЦДАДА) взяв на облік фонд ЛМ (ф. 389, 662 од. зб.). Крім книг
великокнязівської канцелярії, до складу фонду ЛМ в РДАДА входять архіви
судових установ, документи приватних архівів. Таким чином, фонд 389, в
якому об’єднано документи різних фондоутво-рювачів, набув характеру
архівної колекції.

Центральним архівом Речі Посполитої, куди після Люблінської унії (1569)
увійшли українські землі, була Коронна метрика (КМ). Ця назва
закріпилася за урядово-адміністративними книгами, які вели в Коронній
канцелярії. До книг вписували документи, що виходили з королівської
канцелярії: королівські універсали, привілеї шляхетським родам і
католицькій церкві, приватноправові акти, конституції, документи
зовнішньополітичної діяльності. Для інкорпорованих до Корони Польської
воєводств – Волинського, Брацлавського і Київського у Коронній
канцелярії започаткували з серпня 1569 р. окрему групу книг – Руську
(Волинську) метрику. Волинська метрика стала структурною частиною КМ.
Книги перебували у віданні коронного канцлера, їх вели окремі «руські
писарі» Коронної канцелярії.

На українських землях у складі Речі Посполитої за Люблінською унією 1569
р. діяло не коронне, а русько-литовське право, офіційною мовою
визнавалася українська («руська») мова, що і було підставою для
виділення «руських» книг у діловодстві Коронної канцелярії. Таким чином,
відмінність у мові офіційного діловодства зумовила появу «руської» серії
у складі КМ.

До книг записували не тільки грамоти, привілеї, а й судові рішення
короля.

Особливості діловодства Коронної канцелярії та порядкування в державному
архівосховищі Речі Посполитої були такими, як і у ВКЛ. Подібною стала і
дальша доля обох метрик (Литовської і Коронної): 1765 р. їх об’єднали у
Варшаві, 1796 р. перевезли до Петербурга, а згодом – до Москви. 1923
року за Ризькою угодою між Польщею та Росією КМ було повернуто Польщі.
Волинська метрика 1569-1673 рр. залишилась у Москві.

Архіви судових установ, Магістратські архіви

Крім архівів центральних установ ВКЛ, а згодом Речі Посполитої, існували
місцеві архіви, оскільки місцевій владі належала важлива роль в
управлінні внутрішніми справами. У вигляді компактних архівних зібрань
збереглися судово-адміністративні (актові) книги місцевих замків, гродів
і земств. Подібно до ведення книг у центральних установах, на місцях
також існувала практика запису актів до книг. Перший Литовський статут
1529 р. лише закріпив існуючу в судах традицію ведення актових книг, які
складалися відповідно до категорій судів – Бродських, земських,
підкомор-ських.

У Центральному державному історичному архіві України в м. Києві (ЦДІАК)
зберігаються книги з канцелярій судів: Во-лодимирських гродського і
земського, Кременецьких гродського і земського, Луцьких гродського,
земського і підкоморського, каптурового суду Волинського воєводства, а
також з судово-адміністративних архівів Київщини та Брацлавщини.

До місцевих архівів з великою кількістю актових книг ставилися вимоги
щодо належного їх зберігання. Литовськими статутами 1566 та 1588 рр.
передбачалося зберігати актові книги «в скринях моцних за трьома
замками».

Компетенція місцевих судів поширювалася не на всі соціальні верстви
Польсько-литовської держави. Судові справи знатних шляхтичів не
вирішувались на місцях, їх розглядала центральна влада. В останній
чверті XVII ст. було створено трибунали: Головний Коронний (власне в
Польщі), Луцький (як вища судова інстанція для Волинського,
Брацлавського і Київського воєводств) та Головний литовський трибунал. В
результаті діяльності цих трибуналів виникли їх архіви. Луцький трибунал
проіснував недовго, але залишки його архіву у вигляді книг збереглися в
ЦДІАК України.

Акти, пов’язані з діяльністю міських урядів (магістратів, ратуш),
відклалися в міських архівах. Найціннішу частину магістратських архівів
становили привілеї та інші грамоти, які визначали права міста. Грамоти
на магдебурзьке право, королівські акти, документи про межі міста тощо
зберігалися в магістратських архівах під замком у скрині або спеціальній
шафі. На колекції привілеїв та інших найважливіших документів складали
описи. Більшість документів, як правило, зберігалася у фасци-кулах
(зв’язках різних за змістом документів) і описи на них не складалися.
Окремі вхідні документи переписували до міських актових книг. У деяких
містах існували спеціальні книги – ко-піарії, куди вписували привілеї
міста. У Самборі така книга («Привілеї міста Самбора») відома з 1562 р.
У магістратських архівах, окрім збірки привілеїв, зберігалися
адміністративно-судові книги та книги, пов’язані з веденням міського
господарства. Судові книги ретельно оберігалися. Різні категорії книг
XVI-XVII ст. з міст Самбора, Кам’янця, Дубна, Кременця і Дрогобича
зберігаються в архівосховищах Києва та Львова.

Таким чином, зміцнення державного управління на українських землях
литовсько-польської доби та розвиток діловодства зумовили формування
центральних і місцевих архівів, зростання їх ролі у суспільному житті.
Казна, державна скарбниця (так називали архіви, сховища важливих
документів) були пов’язані зі сферою державної влади. Особливості
діловодства адміністративних і судових установ зумовили склад архівів.
Державна влада дедалі більше дбала про впорядкування та охорону архівів.

§ 3. Архіви та архівна справа козацько-гетьманської України (середина
ХУІІ-ХУШ ст.)

Український державний архів XVII ст.

ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОГО Державного архіву (термін «державний архів України»
запровадив відомий український історик І. Крип’якевич) пов’язують з
зародженням козацтва, формуванням Запорозької Січі виникненням
козацького управління. Історичні джерела XVI ст. засвідчують існування
військового архіву у Трахтемирові Київського воєводства. Реєстрове
козацтво зберігало у цьому місті свій арсенал, казну, королівські
корогви, переховувало важливі документи – козацькі привілеї. З
утворенням козацько-гетьманської держави Богдана Хмельницького архів
став державним. При гетьмані існувала Генеральна військова канцелярія,
до якої надходили численні акти про внутрішнє врядування, дипломатичні
стосунки з сусідніми країнами. Необхідність наведення різних довідок для
гетьманського правління зумовила утворення архіву при Генеральній
військовій канцелярії. Очолював архів і опікувався веденням діловодства
генеральний військовий писар. Державний архів за Б. Хмельницького
розташовувався у гетьманській резиденції в Чигирині під наглядом
генерального писаря І. Виговського.

Під час військових походів деякі документи перебували в похідному архіві
в гетьманському таборі. Уявлення про склад похідного архіву гетьмана
дають повідомлення про захоплення поляками під Берестечком 1651 р.
козацьких привілеїв від польських королів, оригінального тексту
Зборівські угоди (1649), листів від турецького цісаря, кримського хана
та московського царя.

В архіві при Генеральній військовій канцелярії відкладалися документи
про стосунки гетьмана з місцевою адміністрацією – полковими і сотенними
канцеляріями, привілеї, угоди, листування. Є свідчення про те, що
канцелярія зберігала копії дипломатичних актів, надісланих до інших
держав.

Реляції російських послів початку 50-х років XVII ст. повідомляли про
передання до Москви оригінальних документів з гетьманського архіву. Це
стало початком руйнування українського архіву. За умовами Березневих
статей українсько-московської угоди 1654 р. гетьман був зобов’язаний
надсилати найважливіші дипломатичні акти російському цареві. Оригінальні
грамоти і листування гетьмана із сусідніми державами зосереджувалися
відтоді в московських приказах. Поділ України на Лівобережну та
Правобережну, політичні й воєнні події після Андрусівського перемир’я
1667 р. мали катастрофічні наслідки для українських архівів – вели до
розпорошування державного архіву і значних втрат документів.

Відомо, що за гетьманування І. Виговського важливі документи
(королівські грамоти) було вивезено з Чигирина, їх переховували в
Межигірському монастирі. Правобережний гетьман П. Тетеря, залишаючи
Україну 1665 р., забрав до Польщі привілеї Запорозького війська. З
утворенням у Лівобережній Україні окремого гетьманства при гетьмані
виникла генеральна канцелярія з архівом у гетьманській столиці.
Столичним містом лівобережних гетьманів був Переяслав, згодом Гадяч і
Батурин, Де формувався архів. При гетьмані Іванові Самойловичу
чигиримський гетьманський архів перевезли до Батурина. Внаслідок погрому
Батурина московськими військами 1708 р. було зруйновано архів, ймовірно,
він згорів разом з гетьманськими будинками. Уціліла лише невелика
кількість документів, які вивіз гетьман І. Мазепа. Гетьман І.
Скоропадський гетьманську столицю переніс до Глухова, куди було
переміщено й архів.

«Генеральная малороссийская архива»

У XVIII ст., крім канцелярії гетьманського уряду, існували інші вищі
урядові інституції Гетьманщини – Генеральна скарбова канцелярія
(генеральний підскарбій відав і архівом), генеральний суд, при якому
було своє діловодство та архів. При канцелярії генерального обозного,
який відав артилерією, також формувався архів (частина документального
зібрання канцелярії генеральної артилерії зберігається в ЦДІАК України,
ф. 1641). 1722 р. наказом Петра І було запроваджено правління
Малоросійської колегії, яка перебувала в Глухові й підпорядковувалася
Сенатові. В результаті діяльності цих центральних установ відклалися
величезні архівні фонди. У фонді канцелярії гетьмана Кирила
Розумовського (ЦДІАК України, ф. 269) є документ 1763 року, який
повідомляє про порядкування в архіві Генеральної канцелярії, зокрема про
правила зберігання документів, їх обліку, створення довідкового апарату.
В документі є перше свідчення про затвердження генерального архіваріуса.
Генеральна канцелярія призначила на цю посаду українського письменника
Семена Дівовича. Враховуючи те, що «дела в архиве не в надлежащем
порядке содержатся», ставилося перед архіваріусом головне завдання –
«принятые в архиву указы, грамоты, книги й дела… содержать в
найприлежнейшем бережений й сохранности».

Друга Малоросійська колегія, відновлена указом Катерини II 1764 р.,
стала найвищим урядом Гетьманщини. Генеральну військову канцелярію було
скасовано, а її архів перевезено до будинку Малоросійської колегії.
Таким чином, до складу архіву Малоросійської колегії входили справи
Генеральної військової канцелярії, яка функціонувала при українських
гетьманах з середини XVII ст., і справи власне Малоросійської колегії,
яка існувала в 1722-1727 рр. та в 1764-1786 рр. Архіви центральних
установ Гетьманщини, з’єднані в «Генеральную Малороссийскую архиву»,
президент Малоросійської колегії граф П. Рум’янцев упорядкував і
організував охорону архівного майна. Важливим моментом в архівній справі
було утворення окремої структури у складі Малоросійської колегії, яка
відала архівним матеріалом, – «Генеральной Малороссийской архивы».

1764 року було скасовано гетьманське правління, а з поширенням на
Україну «Учреждения о губерниях» (1781) і введенням намісницького
правління ліквідовувались усі установи Гетьманщини. У 1782 р. було
ліквідовано і Малоросійську колегію. Матеріали «Генеральной
Малороссийской архивы», які стосувалися територій Київського,
Чернігівського і Новгород-Сівер-ського новостворених намісництв
передавалися до казенних палат трьох намісництв. Усі справи загального
характеру з архіву Гетьманщини («почитались генеральними») і за указом
Сенату 1781 р. перевозилися до Чернігова. З архівом Малоросійської
колегії мав їхати архіваріус Адамович. Пожежа 1784 р. в Глухові знищила
значну частину архіву. Документи, які залишилися, 1786 р. частково було
перевезено до Чернігова і розміщено в архіві намісництва (згодом – в
архіві губернського правління). Багато справ відправили також до Києва
та Новгород-Сіверська. Деякі акти з архіву Гетьманщини потрапили до
петербурзького архіву Військово-топографічного депо. 1880 р. його
частину було передано до Харківського історичного архіву. Архівні
документи Старої Гетьманщини поповнили приватні колекції відомих
збирачів старожитностей М. Маркевича, М. Судієнка, О. Лазаревського, О.
Кістяківського. Такою складністю і драматизмом позначена «одіссея»
Генеральної малоросійської архіви.

В Україні-Гетьманщині архіви формувалися і при місцевих органах влади –
полкових і сотенних канцеляріях, органах міського самоврядування.
Полкове діловодство зосереджувалося в полкових канцеляріях. Відав
канцелярією полковий писар, який мав окремий штат службовців. У
канцелярії було кілька відділень (повиттів), які у XVIII ст. називали
«столами», і полковий архів, де зберігалися оригінали документів.
«Полкова архіва», як правило, зберігалася на горищі або в підвалі
будинку полкової канцелярії. Справи з полкових канцелярій і архівів
нерідко потрапляли до архіву Малоросійської колегії в Глухові.

Монастирські архіви

Серед церковних архівів ХУІІ-ХУІП ст. найціннішими були монастирські
фонди. Монастирі – важливі церковно-політичні та соціально-економічні
інституції – мали багаті бібліотеки, друкарні, скрипторії (майстерні, де
переписували книги). У монастирях документи (універсали гетьманів,
жалувані грамоти російських царів, дарчі, купчі на землі і маєтки)
ретельно зберігали як вагомі юридичні свідчення про надані права і
привілеї. Великі за обсягом архівні фонди зосередилися у
Києво-Печерській лаврі, Михайлівському Золотоверхому і Михайлівському
Видубиць-кому. Не змінилися особливості монастирських архівів як мішаних
сховищ вотчинної і церковно-адміністративної документації. Поряд з
практичним використанням монастирських архівних документів зростала їх
роль як історичних джерел. Монастирі були місцем, де складалися хроніки
та літописи.

Монастирські архіви у XVIII ст. зазнали значних втрат внаслідок
цілеспрямованого вилучення документів. 1720 р. Петро І наказав архієреям
усіх єпархій оглянути в монастирях стародавні жалувані грамоти і «другеє
курьезные письма оригинальны, также книги исторические, рукописные й
печатные». 1781 р. Святійший Синод звелів Києво-Печерській лаврі
відібрати і надіслати документи для складання історичних описів
монастирів Російської імперії. Після секуляризації монастирських земель
1786 р. багато документів українських монастирів було передано до
Київської казенної палати.

Формування фамільних архівів в Україні-Гетьманщині

Піднесення політичного і культурного фамільних архівів в Україні
–Гетьманщині у другій половині ХVII-ХVIII ст., прагнення
козацько-старшинської верхівки закріпити за собою привілеї, права
власності сприяли формуванню родинних (фамільних) архівів. Архівні
зібрання найвпливовіших у Гетьманщині родин – Забіл, Кочубеїв,
Маркевичів, Милора-довичів, Новицьких, Полуботків, Стороженків, Судим
охоплювали численні матеріали офіційних установ, документи на право
власності та володіння, надання привілеїв (універсали, купчі, дарчі,
духовні грамоти), офіційне і приватне листування, родовідні документи
тощо. Дбайливе ставлення власників до цих паперів було характерною рисою
українського дворянства – еліти суспільства Лівобережної України. Відтак
у фамільних архівах було зосереджено унікальні пам’ятки історії та
культури.

Фамільні архіви Гетьманщини розпорошувалися при неодноразових поділах
майна між спадкоємцями, поповнювали приватні зібрання колекціонерів,
псувалися від несприятливих умов зберігання. Деякі залишки фамільних
архівів відклалися в архівах, бібліотеках, музеях України та Росії.

Отже, функціонування козацько-гетьманської держави сприяло розвиткові
архівної справи в Україні. Найважливішим моментом цього періоду було
формування українського державного архіву. Поступова ліквідація
автономії України, створення імперських інституцій для управління
Україною впливали на формування і склад архівів адміністративних
установ, вели до централізації архівної справи. Поряд з архівами
центральних і місцевих адміністрацій існували монастирські архіви,
формувалися фамільні архіви старшинсько-дворянських родів.

Архів Коша Нової Запорозької Січі

Унікальним документальним комплексом XVIII ст. був архів Коша Нової
Запорозької Січі, матеріали якого охоплювали 1713-1776 рр. Архів Січі
існував ще з XVII ст. Відомо, що Січова школа на Запорожжі готувала
канцеляристів, до обов’язків яких входило також зберігання документів.
Під час руйнування Січі 1709 р. зазнав розгрому і архів. Архів Нової
Запорозької Січі сформувався в результаті діяльності військової
канцелярії Коша, де було зосереджено його діловодство. Широкі взаємини
Запорозької Січі з Росією, Кримом, Правобережною Україною, Гетьманщиною
позначилися на особливостях архіву Коша. Велику частину архівних
матеріалів становило зовнішнє листування з кримським ханом, султанами
ногайських орд, польськими старостами, з гетьманами та Генеральною
військовою канцелярією, з російською владою. В канцелярії Коша протягом
року зосереджувалося від 10 до 12 тис. документів.

Діловодство військової канцелярії Запорозької Січі зазнало російського
впливу, документація приводилась у відповідність з вимогами російських
канцелярій. Документи в канцелярії систематизували, справам надавали
діловодні заголовки, наприклад «Разные дела прежних годов». Наприкінці
року складали описи справ, які передавали до архіву. Щороку архів
поповнювався майже 400 справами. За час існування канцелярії та архіву в
ньому зосереджувалося до 15 тис. справ. Архів Коша було упорядковано,
більшу частину справ зшито, складено опис (про існування опису свідчать
номери на справах). Опис архіву, складений у XVIII ст., не зберігся.

Архів Коша з часом був розпорошений.

Після захоплення Січі 1775 р. Г. Потьомкін вилучив з кошового архіву
унікальні документи: універсал Б. Хмельницького 15 січня 1655 р. на
підтвердження грамоти 1575 р. польського короля Стефана Баторія війську
запорозькому, яка визначала кордони його володінь, приватні листи
Потьомкіна до кошового П. Калнишевського, журнали вихідних документів
канцелярії Потьомкіна та ін. Опис Лефортівського архіву, куди згодом
потрапили папери Г. Потьомкіна, містить «Документи, найденные при
уничтожении Сечи Запорожской й Кошевой церкви».

Основний масив документів архіву після 1775 р. опинився у розпорядженні
коменданта Новосіченського ретраншементу, а після його скасуванням
потрапив до Катеринославського повітового суду. За наказом
новоросійського і бессарабського генерал-губернатора М. Воронцова
повітовий суд у 1839-1845 рр. надіслав запорозький архів до Одеси.
Документи Січового архіву надійшли у розпорядження А. Скальковського,
який майже 60 років зберігав документи вдома і вивчав їх. Після смерті
А. Скальковського із запорозького архіву документи вилучалися і
потрапляли до приватних зібрань, наукових архівів історичних товариств.
Збірку запорозьких матеріалів, які були частиною фонду Коша, син А.
Скальковського передав до Російської академії наук.

До Єдиного державного архівного фонду архів Коша приєднано 1926 р., в
Одеському губархіві його упорядкували і склали опис. У 1931 р. Одеський
крайовий історичний архів передав фонд Коша до Всеукраїнського архіву
давніх актів у м. Харкові» де він зберігався до 1941 р. У роки Другої
світової війни фонд було евакуйовано на схід, а під час реевакуації
архівних документів фонд Коша Нової Запорозької Січі привезли до Києва в
ЦДІАК України (ф. 229).

§ 4. Архіви та архівна справа в Україні кінця ХУШ-ХІХст.

З ЛІКВІДАЦІЄЮ АВТОНОМІЇ України та введенням загальноросійського
адміністративного устрою розвиток українських архівів тісно пов’язувався
з архівним будівництвом у Російській імперії. Зміни в адміністративному
управлінні українськими територіями впливали на долю архівних фондів.

Архіви ліквідованих установ надходили у розпорядження нових
адміністративно-територіальних органів.

1797 р. граф І. Салтиков, який управляв Малоросією на правах
генерал-губернатора, в листі до малоросійського губернатора Я.
Бакуринського порушував питання про організацію в губернському місті
Чернігові «архива всех дел до Малороссии касающихся й в различньїх
местах без призрения оставленньїх… позначенню в Чернигове дома
прочного й способного ко вмеще-нию всех тех бумаг». Для «розбирання всех
дел, приведення их в порядок» намісник призначав чиновників. Так, архів
колишньої Малоросійської колегії було передано до Чернігівського
губернського правління. В архіві Київського губернського правління
зосереджувалися в різний час архівні документи Київського магістрату,
справи Малоросійської колегії, архіви полкових канцелярій і судів. У
Катеринославському губернському архіві було об’єднано архіви колишніх
Новоросійської і Азовської губернських канцелярій (1764-1784)
Катеринославського намісництва (1784-1796), другої Новоросійської
губернії (1797-1802), генерал-губернаторських канцелярій, фортеці Св.
Димитрія. На Правобережжі архіви губернських правлінь поповнювалися
справами колишніх воєводських канцелярій, а казенні палати -вотчинними
документами і грамотами монастирів. У 20-х роках XIX ст. в архіві старих
справ Київської казенної палати в льохах та підвалах псувалися
документи, які потрапили туди після ліквідації монастирських вотчин.
Великий за обсягом архів утворився при Полтавській казенній палаті, де
зберігалися справи про монастирське землеволодіння, матеріали
Румянцевського опису, документи Гадяцької полкової канцелярії.

У 1831-1835 рр. у містах України було скасовано магдебурзьке право,
зокрема давнє самоуправління Києва. Відповідно до «Городового положення»
від 12 червня 1870 р. створювали нові органи самоуправління – Міські
думи (розпорядчі органи) та Міські управи (виконавчі органи),
функціонування яких призвело до створення архівів. В архівах міських дум
і управ зберігалися документи про права і привілеї міст.

Внаслідок реформ 60-х років XIX ст. було ліквідовано багато установ –
різні комітети і комісії, старі судові установи, «приказьі общественного
призрения». Діловодство ліквідованих установ стало заповнювати архіви
губернських правлінь, казенних і судових палат, внаслідок чого кількість
справ в архівах збільшувалася вдвічі або й втричі.

Документи місцевих дореформених установ в Україні, які перетворилися на
історичні матеріали, почали передавати до історичних відомчих архівів у
Росії. Після судової реформи 1864 р. справи ліквідованих повітових судів
надходили до МАМЮ. Порядок передавання справ встановлювали «Правила о
разборе ар-хивов судебньїх мест». Деякі окружні суди намагалися спочатку
розібрати справи з 1800 р., відібрати ті, які мали залишитися у них, а
потім відправляти до Москви. Найбільше документів ліквідованих судів
передано до МАМЮ з Чернігівської (понад ЗО тис.), Полтавської (близько
18 тис.) та Харківської (близько 14 тис. справ) губерній.

Поточне діловодство й архіви

Архіви губернських правлінь, казенних і судових палат зростали швидкими
темпами не лише за, рахунок документів ліквідованих установ, а й в
результаті організації власного діловодства. Російські бюрократичні
порядки, регламентація канцелярської служби сприяли зростанню
документообігу. В XIX ст. поточне діловодство канцелярій було
відокремлене від архівів. Канцелярії впорядковували документи, формували
справи, надавали їм заголовки, наприклад: «Дело, состоящее из регистров
бумагам, отправленным в Санкт-Петербург для доклада Г.
генерал-губернатору. Начато 18 марта 1843 г.» В кінці кожного року на
закінчені справи складали описи, в яких зазначали порядкові номери, дати
початку і закінчення справи, зміст та кількість аркушів у кожній справі.
«Решенные дела», непотрібні для поточних справ, канцелярії передавали до
архівів за описом. В архіві справи зберігали у в’язках, у шафах, на
полицях. На обкладинці справи проставляли номери шафи, полиці, в’язки.
Наприклад, «Дело об учреждении в Києве Временной комиссии для разбора
Архива разньїх присутственньїх мест й монастьірей тут й о мерах к
от-крьітию действий ея. Начато 30 апреля 1843 г. – кончилось 12 ок-тября
1844 г. По судной части на 547 листах» зберігалося в архіві у в’язці 16,
на 4 полиці, в 113 шафі.

В архівах, переповнених старими справами, документи зберігалися без
належного порядку. «Сбитые в кучу дела,… истлевшие й подгнившие от
сырости, ни в какую опись не занесен-ные», – з таким порядкуванням
зіткнувся дослідник О. Андрі-євський в архіві Київського губернського
правління 1881 р. Обсяг матеріалів колишньої Малоросійської колегії, які
зберігалися при Чернігівському губернському правлінні, був неві

домий. Чернігівський губернатор у листі до ректора Харківського
університету повідомляв лише приблизну вагу згаданих документів – 150
пудів».

Установи, яким належали архіви, нерідко позбавлялися непотрібних для
довідок документів шляхом передання їх до інших установ або прямого
знищення.

Для знищення старих архівних справ створювали спеціальні комісії, які
узгоджували питання з вищими установами. 1861 р. Проскурівський
повітовий суд звертався до Подільського губернського правління з
проханням розглянути питання про старі справи (з 1803 р.), які
зберігалися «без всякой надобности… й увеличивали только архив».
Подільське губернське правління порушувало перед київським, подільським
і волинським генерал-губернатором питання про запровадження в
Подільській губернії «особых» комісій для розбирання старих непотрібних
архівних справ у повітових судах цієї губернії і визначення, які з них
підлягають знищенню. У лютому 1861 р. комісія, створена для розбирання
архіву Балтського земського суду, склала опис старих справ з 1795 до
1834 р., які підлягали знищенню. Відомі факти стихійного знищування
документів. Так, у кінці XIX ст. у м. Черкасах Київської губернії на
базарах продавався весь архів Кременчуцького нижнього земського суду зі
справами останньої чверті XVIII – першої чверті XIX ст.

Архівне законодавство і відомчі архіви

На розвиток архівів в Україні у XIX ст. суттєво впливала загальна
постановка архівної справи в Російській імперії. Укази, розпорядження,
накази і постанови різних відомств стосувалися усіх сторін архівної
справи: концентрації архівного матеріалу, розбиранню і впорядкуванню
архівних фондів, правил знищення старих архівних справ, зберігання
архівних документів.

За указом 1798 р. всі закінчені в різних місцевих інстанціях судові
справи в кожній губернії здавалися до архіву губернської судової палати.
Указ 1800 р. вимагав «решенньїе дела» адміністративного характеру
передавати до архіву губернського правління, а фінансово-економічні
справи зосереджувати у казенній палаті.

Циркуляри та інструкції Міністерства внутрішніх справ передбачали
впорядкування архівів судових місць, канцелярій прокурорів і стряпчих
(1850 ), щорічний перегляд справ, яким минуло десять років, та перевірку
архівів раз на рік (1852). Перегляд справ мала проводити комісія,
утворена з дозволу вищої влади. З 1867 р. такі комісії встановлювалися
губернською владою.

Циркуляром від 9 грудня 1852 р. Міністерство внутрішніх справ
запровадило «Росписание тех родов архивных дел, которые не должны
подлежать уничтожению по губернским правленням й уездным присутственным
местам», яке передбачало 23 категорії таких справ. Встановлювалися
відповідні категорії для міських дум та квартирних комісій.

Не залишилися поза увагою уряду архіви ліквідованих установ. Так, після
ліквідації управління новоросійського і бессарабського
генерал-губернатора (січень 1874 р.) вирішувалося питання про
влаштування архіву цієї канцелярії і було асигновано суму понад 3 тис.
карбованців на утримання цього архіву, виплату коштів службовцям архіву.

Військове міністерство розробило Правила передавання закінчених справ до
архівів військових канцелярій. Всі справи і книги поточного діловодства
було розділено на три категорії («разрядьі»), відповідно до яких після
закінчення справи документи призначалися для знищення або для зберігання
в архівах. Справи, призначені для зберігання в архівах, поділилися на
дві групи: справи, які зберігалися певний строк (1,3,5,10,35, 40 років)
та справи, які необхідно «хранить всегда», «хранить вечно». До категорії
«хранить всегда» належали «описи делам й книгам, хранящимся в архиве».

Упорядкуванням архівів духовного відомства з середини XVIII ст.
опікувався Святійший Синод. 1865 р. було створено комісію для розбирання
справ Синодального архіву. Крім справ власне цього архіву, комісія
приділяла увагу архівам консисторським. У грудні 1868 р. комісія дійшла
висновку, що архівні справи не можуть розглядатися як потрібні чи не
потрібні, вказавши на їх цінність як писемних пам’яток, що дають багатий
матеріал для статистики, історії, юридичної науки. Указом 1869 р.
Святійший Синод заборонив єпархіальній владі знищувати старі архівні
справи і передбачив заходи щодо упорядкування архівів духовного
відомства.

У відповідності з указом Святійшого Синоду, Церковно-історичне і
археологічне товариство при Київській духовній академії 1898 р. створило
комісію для розбору і опису справ Київ ської духовної консисторії.
Протягом року комісія ретельно переглянула архів, виділила всі справи
XVIII ст. і перших трьох років XIX ст. (адміністративні й судові), а
також книги указів, описи монастирів і церков, прибутково-видаткові
книги, клірові, сповідні і метричні книги 1731-1803 рр. Комісія
відзначила відсутність у консисторському архіві загальних описів справ і
книг за XVIII ст. Для успішного розбирання та впорядкування архівних
документів комісія рекомендувала передати справи і книги старого
консисторського архіву до 1803 р. включно «без отчуждения их от
консистории».

1873 р. при Міністерстві народної освіти було створено «особливу»
комісію з представників різних відомств під головуванням сенатора М.
Калачова для обговорення питання про влаштування архівів і зберігання в
них документів. З цією метою збиралися дані про стан архівів усіх
відомств. Департамент загальних справ Міністерства внутрішніх справ
розіслав «вопросньїе пунктьі», для з’ясування питання приміщень архівів,
співробітників, кількості справ і хронології, способів зберігання,
систематизації документів, наявності опису справ, існування фактів
знищення і передання архівних матеріалів.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. на пропозиції істориків та архівістів
уряд визнав за необхідне провести реорганізацію архівної справи.

Архіви адміністративних та сидових установ Правобережної України

Особливості формування архівів адміністративних та судових установ у
Право-бережній Україні пов’язані з перебуванням її земель у складі Речі
Посполитої. Всі акти, що торкалися українського Правобережжя,
записувалися до Коронної метрики.

У XVIII ст. співвідношення між архівами Центральних і місцевих установ
змінилося. Важливу роль в управлінні внутрішніми справами відігравала
місцева влада, що позначилося на складі архівів гродських судів (органів
судової і військово-адміністративної діяльності старост, яких призначав
король), архівів шляхетських станових судів — земських і під-коморських,
архівів міського самоуправління – магістратів і ратуш, а також приватних
архівів великих землевласників.

В архівах місцевих судово-адміністративних установ відкладалися
діловодні документи: протоколи (чорнові записи), індукти (чистописи),
фасцикули, допоміжні реєстри та індекси справ, суммаріуші.

У XVIII ст. значно поповнилися архіви магістратів і ратуш. Найважливішу
групу документів в архівах становили актові книги, до яких вносили
ухвали з адміністративних питань, записи про процеси міського суду. Іншу
цінну групу документів складали рахункові акти і книги, наприклад книги
запису прибутків і видатків. У великих містах, зокрема Львові,
Перемишлі, Самборі та ін. велися окремі книги ради (радецькі), куди
записували ухвали ради як законодавчого і адміністративного органу в
місті, акти про діяльність цехів та книги лавничі з матеріалами
лавницького суду, який розглядав кримінальні й цивільні справи. У малих
та приватних містечках Правобережжя, де міський уряд не ділився на раду
й лаву, велися єдині міські книги.

Зміна адміністративного устрою у Правобережній Україні після її
приєднання до Російської імперії внаслідок поділів Польщі в кінці XVIII
ст. докорінно вплинула на архівну справу цього регіону. Становлення
нового адміністративного правління за губернським положенням 1775 р.,
введення губернських та повітових судів супроводжувалося запровадженням
російського діловодства, формуванням при нових канцеляріях архівів за
російським взірцем. Старі архіви судово-адміністративних установ,
міського самоврядування зазнали великої руйнації. Магдебурзькі книги і
книги ратуш майже всі загинули, деякі ратушні книги потрапили до
приватних зібрань. Актові книги передавалися до архівів нових державних
установ.

Церковні архіви

Церковні архіви Правобережжя XVIII ст. (архіви церковної адміністрації,
храмів та монастирів) відображали релігійну ситуацію в регіоні, церковну
організацію, підпорядкування церков, адміністративне управління та
ієрархію Римо-католицької, Греко-католицької та Православної церков. До
архівів церковної адміністрації належать архіви Греко-католицької
митрополії, Римо-католицьких єпископських кафедр, консисторій та архіви
архієреїв, де зосереджувалася документація не лише про їх особисту
діяльність, а й документи окремих єпархій.

На збереженість церковних архівів впливала соціально-політична ситуація
на Правобережжі у XVIII ст. Так, через безперервні конфлікти, у т.ч.
релігійні, католицькі ієрархи не мали постійної резиденції. Переїзд
єпископських кафедр, заснування тимчасових резиденцій, відсутність
постійних приміщень для архівів призводило до розпорошення архівних
комплексів. Не мали постійної резиденції на Правобережжі у XVIII ст. і
греко-като-лицькі митрополити. У другій половині XVIII ст. резиденція
митрополита найдовше перебувала у Радомишлі. Слідом за митрополитами по
їхніх резиденціях мігрував митрополичий архів у повному складі, або
розрізнений на частини (згадуються «ми-трополитанські архіви»
Варшавський, Львівський, Луцький та ін.).

Важливість на той час архівів церковної адміністрації підтверджують
факти упорядкування Архіву митрополитів Української греко-католицької
церкви. Опис (можливо, перший) цього архіву відомий з 1699 р. За наказом
митрополита було систематизовано документи (з кожного предмета,
наприклад про Брестський собор, про владу і права митрополита тощо,
зібрані в одне місце), з’єднано у фасцикули. Опис документів складено за
предметами, географічними і власними іменами. Розбирання й описування
митрополичого архіву здійснювали і в другій половині XVIII ст.
Митрополичий архівіст А. Война 1763 р. склав «Реєстр остатка найденньїх
бумаг». Згрупованим документам надавали заголовки, наприклад «про унію»,
«про релігію», були заголовки за характером документів: папські булли,
присяги митрополитів, королівські привілеї. Зберігалися фасцикули з
різними змішаними документами. На групу документів, систематизованих за
хронологією, складали описи. З часом, порядок у митрополичому архіві був
порушений. Після смерті останнього митрополита і так званого акту
з’єднання уніатів з православними (1839) частину архіву з Радомишля було
передано до Бі-лорусько-Литовської колегії, в тюках, на вагу, без описів
і «без всякого порядка, с совершенно перемешанньїми документами». За
постановою Святійшого Синоду 1843 р. архів колишніх уніатських
митрополитів передано до Синодального архіву «для надлежашего хранения».

Православна церква в Правобережній Україні після переходу в унію
Перемиської, Львівської і Луцької єпархій своїх єпархій До кінця XVIII
ст. не мала. Для керівництва православними монастирями Правобережжя при
Київській духовній консисторії було створено «окремий стіл» –
«генеральне повиття». Після включення Правобережної України до складу
Російської імперії було проведено і церковно-адміністративну реформу,
створювалися самостійні єпархії: Брацлавська (з 1796 р. – Подільська),
Житомирська (з 1799 р. – Волинсько-житомирська). Київська єпархія
остаточно оформилася до 1797 р. З часу заснування православних єпархій
на Правобережжі ведуть свою історію архіви духовних консисторій.

Архіви функціонували при Луцько-Житомирській та Кам’я-нецькій
римо-католицьких духовних консисторіях (обидві засновані в 1798р.).

Магнатські архіви

3 діяльністю найбільших землевласників Правобережної України – князів
Любомирських, Сангушків, графів Потоцьких, Браницьких та ін. пов’язано
формування магнатськім архівів. Тут зосереджувалися королівські грамоти
на володіння, приватні акти на право власності, тестаменти, купчі,
орендні контракти, інвентарі та люстра-ції маєтків, родовідні книги,
метрики про хрещення, свідоцтва прсмшіюб, виписки із метричних книг та
ін. До приватних архівів різними шляхами потрапляли і документи з
архівів окремих установ. Крім юридичних актів, у магнатських архівах
зберігалося офіційне і приватне листування.

Як залишки магнатських архівів відомі архівні фонди Любо-мирських,
Потоцьких, Сангушків в архівосховищах Києва та Львова, або компактні
комплекси в складі наукових документальних колекцій.

Розвиток архіви справи на Закарпатті

На архівну справу Закарпаття значний вплив мало включення його до
складу Угорщини і реформування місцевих органів управління.
Адміністративно-територіальними одиницями на Закарпатті були комітати
(жупанії), в результаті діяльності яких відкладалися різні документи,
насамперед записи постанов жупних зборів. У 1733 р. угорська влада
прийняла рішення про будівництво адміністративних будинків для жуп. У
зв’язку з цим стало можливим заснування жупаністських архівів. В
адміністративних будинках обов’язково передбачалося приміщення для
комітатських архівів. Тут зберігалося поточне діловодство: протоколи
зборів, листи громадян, скарги.

Хранителем і упорядником документів у комітатських архівах був старший
нотар, він завідував і комітатською печаткою. Матеріали комітатських
архівів використовували не лише для наведення довідок, а й у наукових
цілях. Відомо, що документами Угочанської жупи користувалися у XVIII.ст.
закарпатські дослідники, зокрема історик Антон Сірмай.

Територіальні зміни жуп негативно впливали на долю архівів: під час
переміщень документи розпорошувалися, пошкоджувалися, частково
втрачалися. Відомі на Закарпатті у XVIII ст. архіви привілейованих міст
Берегова, Мукачева, Ужгорода, приватні графські архіви, архіви
Мукачівської дієцезії (єпархії) та Мукачівського чернечого монастиря
отців Василівн (останній зберігав документи про монастирські володіння,
декрети про дарування монастиреві сіл).

Заснування історичного архіву у Львові

Важливим етапом у розвитку архівної справи було заснування історичного
архіву у Львові. Перші відомості про його формування за часів
панування на західноукраїнських землях австро-угорської монархії сягають
кінця XVIII ст., коли за розпорядженням крайового трибуналу 1783 р.
австрійська адміністрація почала надсилати до Львова майже з усіх міст
Галичини актові книги ліквідованих гродських і земських судів. Для
розміщення цих книг крайова адміністрація виділила приміщення колишньої
бібліотеки Бернардинського монастиря. З 1784 р. акти почали надходити до
Львова. Того ж року галицький губернатор призначив регентом
новоствореного архіву Антонія Полетила. Архів отримав назву
«Цісарсько-королівська установа давніх галицьких гродських і земських
актів та корро-борації документів». Неофіційно його називали
Бернардинським за місцем перебування. Крім гродських і земських актів
Галичини (включно з Краківським і Сандомирським воєводствами) сюди
потрапили книги підкоморських, каптурових (періоду між-королів’я),
скарбових судів, Коронного трибуналу. Різноманітність зосереджених в
архіві документів, брак будь-якого довідкового апарату до них змусили
місцеві влади кілька разів звертатися до імператора з проханням про
впорядкування архіву. За розпорядженням уряду 1787 р. А. Полетилові
доручили прийняти 150 писарів для нумерації документів, складання до них
алфавітних покажчиків (індексів) і відновлення пошкоджених документів. У
1828 р. в історичному архіві Львова зберігалося 15 323 томи книг,
фасцикул та індексів. Архів видавав і засвідчував архівні довідки про
шляхетське походження на підставі документів, що відклалися у фонді
Станового комітету У Львові.

НЕПЕРЕВІРЕНО

Першої реорганізації архів зазнав 1808 р., коли його формально
ліквідували як окрему установу й підпорядкували Шляхетському судові.
1877 р. архів перейшов у відання Крайового комітету і знову став
самостійною установою під назвою Крайовий архів гродських і земських
актів у Львові. У 1860-х рр. граф О. Стадницький заповів значні кошти на
видання найдавніших документів архіву. Перший том фундаментального
видання «АЬїа §госІ2кіе і гіетзкіе г сгазо-^ Кгесгурозроіііе роізкіє)
гагспгйаїт <:. xix .. . vi v xvii>

Важливе місце у створенні наукових Документальні ... - ‘ -.„ г* - ... архівів і документальних колекцій на-колекші ‘ « • . лежить науково-історичним товарист-нацково -історичних ог; >

у „ .. . вам. Збиранням писемних пам яток товариств в Україні
. ‘ — . . ,-,„ • уу плідно займалися
Харківське історико-XIX – початку XX ст. ,. . Г ^ Г

« філологічне товариство, Одеське товариство історії і
старожитностей, Церковно-історичне і археологічне товариство при
Київській духовній академії, Волинське та Подільське
церковно-археологічні товариства, Історичне товариство
Нестора-Літописця, Київське товариство старожитностей і мистецтва,
Київський відділ імператорського Російського воєнно-історичного
товариства та ін.

Науково-історичні товариства значну увагу приділяли формуванню власних
документальних колегій та наукових архівів. Документальні зібрання
входили до складу або бібліотеки товариства (Одеське товариство історії
і старожитностей, Історичне товариство Нестора-Літописця) або
рукописного відділу музею («давньосховища»), створеного товариством
(церковно-історичні і археологічні товариства, Київське товариство
старожитностей і мистецтва), чи становили власне науковий архів
(Київський відділ Воєнно-історичного товариства).

Умови, а звідси шляхи і методи формування документальних колекцій
(архівів) наукових товариств, відрізнялися від притаманних офіційним
організаціям – археографічним та губернським архівних комісіям, що мали
«предписания» «допускать немед-ленно й без препятствия» до відомчих
архівів. Лише допомога з боку місцевої влади, наприклад сприяння
головного начальника Новоросійського краю Одеському товариству історії і
старожитностей, дозволяла певною мірою розгорнути евристичну діяльність.

Документальні колекції науково-історичних товариств поповнювалися
матеріалами відомчих архівів. Так, Одеське товариство історії і
старожитностей отримало у своє розпорядження справи з
Катеринославського, Таврійського і Херсонського губернських правлінь
Катеринославської казенної палати, серед яких – акти Катеринославського
намісництва і Новоросійської губернії. Церковно-археологічне товариство
при Київській духовній академії придбало документи з архівів канцелярії
генерал-губернатора, Київської казенної палати Полтавської та Київської
консисторій, митрополичих архівів.

Матеріали з церковних та монастирських архівів надходили, як правило, до
наукових товариств від настоятелів монастирів, церковних
священнослужителів. Основним джерелом поповнення колекцій історичних
товариств були пожертви їхніх дійсних членів, членів-кореспондентів та
колекціонерів. Значна кількість цінних історичних документів до
церковно-археологічних товариств надходила від вихованців духовних
академій і семінарій, священиків. Серед дарувальників документів –
відомі вчені М. Мурзакевич, І. Каманін, К. Болсуновський, В.
Ляско-ронський, Ю. Сіцинський. Документальні комплекси, зібрані
науковими товариствами, були різноманітні за змістом, охоплювали
загальну історію, історію України та Росії, церковну і воєнну історію,
історію права, філософію та літературні пам’ятки.

Основу кожної колекції складали документи, які відповідали тематиці
досліджень (профілеві) товариства. У колекціях церковно-археологічних
товариств відклалися документальні джерела з історії церкви, церковної
ієрархії, духовних закладів, описи монастирів. Документальне зібрання
Історичного товариства Нестора-Літописця, у центрі досліджень якого була
історія України доби Київської Русі і новітнього часу, складали
рукописи, документи XVIII ст., історико-юридичні пам’ятки. В архіві
Київського відділу Воєнно-історичного товариства зберігалися документи з
історії воєн і воєнного мистецтва, військових частин.

Однак тематика документів згаданих колекцій не звужувалася рамками
наукових інтересів того чи іншого товариства. В архіві місцевого відділу
Воєнно-історичного товариства відклалися документи з церковної історії.
Об’єктом особливої уваги членів цього товариства був архів князів
Вишневецьких, який потрапив до Києва. Рукописна колекція
Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії
поповнилася грамотами і патентами на військові чини, гетьманськими
універсалами на земельні володіння, відписками чугуївських воєвод XVII
ст. В архівах наукових товариств були документи фамільних архівів та
приватних наукових зібрань.

Найплідніше архівною діяльністю займався Київський відділ
імператорського Російського воєнно-історичного товариства. Його архівна
комісія, на чолі з професором В. Іконниковим, збирала воєнно-історичні
матеріали в архівах військових та інших відомств, у родинних архівах
Волинської і Полтавської губерній. Відділ мав масштабну і перспективну
програми створення Вій-

ськово-центрального архіву Київського військового округу. Програму
влаштування Військово-історичного архіву в Києві розробив І. Каманін у
праці «Об устройстве военно-центральньїх ар-хивов»21. Створення такого
архівосховища відділ вважав реальною справою.

Огляди, описи, каталоги архівів і документальних колекцій наукових
товариств публікувалися в історичній періодиці, виходили окремими
виданнями.

Пуиватні Колекціонування писемних пам’яток приват-наикові аихіви
ними особами, що зародилося в давнину, стало уолекиії поширеним
явищем в Україні у XVIII ст. На-оикописних приклад, маємо свідчення
про збирача доку-чптогчп^а ментальних джерел раннього українського

ми-іііїї^лиліо ^ ^

історюфіла А.Чепу. Він служив у канцелярії

П. Рум’янцева-Задунайського і захоплювався збиранням рукописів з історії
Малої Русі.

Серед приватних документальних зібрань XIX ст. відомим і важливим у
науковому відношенні був архів історика О. Лазаревського, в якому були
зібрані матеріали ХУП-ХУШ ст. стосовно Чернігівської та Полтавської
губерній. Остання велика праця О. Лазаревського «Описание Старой
Малороссии. Старо-дубовский полк» майже повністю написана за документами
його власного наукового архіву.

Українські акти і грамоти XVI- XVIII ст. зберігалися в колекції відомого
історика України М. Маркевича. Історико-юридичні матеріали щодо
українських земель та цехові книги (особливо київських цехів) були
широко представлені в документальній збірці професора О. Кістяківського.

Цінна колекція П. Дорошенка в Глухові складалася з сімейного архіву та
зібрання різних документів з історії України і включала роду Дорошенків
з кінця XVII ст.: жалувані грамоти, купчі на землі, духовні заповіти,
акти поділу майна. Найважливішим у науковому відношенні, за визначенням
колекціонера, був відділ уагіа, що містив близько 50 оригінальних
універсалів українських гетьманів, починаючи з Б. Хмельницького і до К.
Розумов-ського, автографи М. Гоголя, М. Максимовича, Маркевичів,
збірники оригінальних документів кінця XVII- початку XVIII ст.

Дослідник Новоросійського краю А. Скальковський вивіз з
Катеринославського губернського архіву до Одеси значну кількість
документів Січового архіву і зберігав Їх в особистому архіві.

Діяльність відомого колекціонера М. Судієнка в Київській археографічній
комісії допомогла йому сформувати багатий приватний архів. На початку
50-х років XIX ст. М. Судієнко придбав значну частину рукописів з архіву
Полетик, у тому числі козацькі літописи та документи, що склали два томи
«Материалов», які він видав. Приватний науковий архів відомого воєнного
історика, музеєзнавця та колекціонера П. Потоцького складався з
фамільного архіву козацько-дворянського роду Потоцьких з Полтавщини,
колекції документів з історії України та цінного документального
зібрання з воєнної історії.

Загалом характер писемних джерел та тематика приватних зібрань значною
мірою зумовлювалися особистими науковими інтересами збирача, його
соціальним оточенням, видом занять. Незважаючи на те, що приватне
колекціонування мало і свої негативні сторони (руйнування архівних
фондів, які історично склалися, розпорошення документів), воно відіграло
позитивну роль, оскільки врятувало від загибелі багато цінних
документів, сконцентрувало їх, надало можливість залучити до наукового
обігу унікальні пам’ятки.

§ 5. Архіви України в контексті проектів архівних реформ у Росії XIX –
початку XX ст.

1. Л ЕРША СПРОБА реорганізації архівної справи, яка б усувала монополію
відомств на документи, мала місце ще на початку XIX ст. 1820 р. барон Г.
Розенкампф передав до Державної ради план щодо поліпшення упорядкування
архівів. В його основі була ідея централізації архівів Москви і
Петербурга, об’єднання їх у єдиний державний архів. Передбачалося
створити для управління об’єднаними архівними фондами Головне управління
архівами, яке б підпорядковувалося Державній раді. Йшлося й про
необхідність фахової підготовки архівістів.

Активізація архівного руху наприкінці 60-х років XIX ст., усвідомлення
необхідності реформування архівної справи зумовлювалися, з одного боку,
загрозливим розмахом нищення документів, з другого – зростанням інтересу
до архівів у зв’язку з розвитком історичної науки і потребами
суспільного життя. Новий проект архівної реформи запропонував начальник
МАМЮ М. Калачов. На першому Археологічному з’їзді у Москві (1869) він
зробив доповідь про катастрофічний стан архівів

у Росії і загибель архівних документів. Другий Археологічний з’їзд
(1871) розглянув і схвалив пропозиції М. Калачева щодо реформування
архівної справи. Архіви, на думку вченого, мали поділятися на поточні,
довідкові при кожній установі й центральні історичні. Останні
передбачалося створити при центральних міністерствах та інших вищих
урядових установах, а також у кожній губернії. Допускалася можливість
створення єдиного (головного) центрального архіву. М. Калачов пропонував
створити в Петербурзі Головну архівну комісію, яка б відала всіма
архівами Росії і визначала порядок розбирання і знищення архівних
матеріалів.

Для детального опрацювання реформи та її втілення 1873 р. при
Міністерстві народної освіти під головуванням М. Калачова було створено
комісію, яка проіснувала до 1885 р. До основних напрямів її діяльності
належали врегулювання питань знищення архівних документів, вироблення
правил їх зберігання, обстеження за спеціальними анкетами архівів,
розгляд питань, пов’язаних зі створенням центральних історичних архівів
у провінції, вивчення досвіду архівного будівництва за кордоном,
підготовка спеціалістів для роботи в архівах. Важливим результатом
діяльності комісії М. Калачова було створення в Петербурзі
Археологічного інституту як першої науково-навчальної установи, що
займалася професійною підготовкою архівістів.

Після смерті М. Калачова ідеї централізації обстоював автор нового
проекту архівної реформи І. Андрієвський. Це був план обмеженої
централізації, що залишав поза сферою реформ найбільші історичні архіви
Росії. Автор прагнув провести централізацію за допомогою Археологічного
інституту та губернських учених архівних комісій. Проект І.
Андрієвського був нереальним, враховуючи неспроможність архівних комісій
провести ґрунтовні перетворення в архівній галузі.

Однак ідею реформування архівної справи підтримало Московське
археологічне товариство, яке 1898 р. доручило своєму членові, начальнику
МАМЮ Д. Самоквасову провести анкетування центральних і провінційних
архівів. Надіслані до Москви відповіді на анкети давали невтішну картину
архівної справи. Нова хвиля нищення архівів переконувала в необхідності
проведення архівної реформи, проект якої Д. Самоквасов висунув У
доповіді Московському археологічному товариству (опублікована 1899 р.
під назвою «Централизация государственньїх

архивов Западной Европьі в связи с архивной реформой в Рос-сии»). Він
передбачав централізацію архівноїсправи, створення особливого (вищого)
центрального органу. Окрім архівів центральних урядових установ, у
центрах учбових округів, куди входило кілька губерній, мали створюватися
центральні архіви давніх актів на зразок Київського, Віденського і
Вітебського архівів. За проектом такі архіви зосереджували б документи
місцевих урядових і громадських установ до 1800 р. (їх Д. Само-квасов
назвав обласними). Діловодство губернських, повітових і волосних установ
після 1800 р. відкладалося в губернських архівах, створених у кожній
губернії.

Діяльність 3 ініціативи Археологічного інституту губернських
учених ДО архівної роботи залучались наукові архівних комісій
сили в провінції. Результатом такої діяльності була організація
губернських учених архівних комісій. За задумом М. Калачова, губернські
учені архівні комісії мали функціонувати у містах, де передбачалося
створити місцеві центральні історичні архіви. До обов’язків архівних
комісій, які виникли після урядового закону 1884 р., входило розбирання
справ і документів, призначених до знищення в губернських і повітових
архівах різних відомств, виділення з них матеріалів, важливих в
історичному відношенні, складання описів і покажчиків, передання
документів на зберігання до місцевих історичних архівів.

При деяких учених архівних комісіях (їх налічувалося близько 40)
створювали історичні архіви. Архівні комісії були у віданні губернатора
і, відповідно, Міністерства внутрішніх справ. По науковій лінії архівні
комісії підпорядковувалися Археологічному інститутові. Склад комісій
формувався (за погодженням директора Археологічного інституту та
місцевих губернаторів) з чиновників і приватних осіб, які могли бути
корисними своїми знаннями і бажанням допомогти архівній справі. Одні з
перших комісії було створено в Україні, зокрема Таврійську учену архівну
комісію (1887). 1896 р. започаткувала роботу учена архівна комісія в
Чернігові, а 1898 р. – в Херсоні, але через брак кадрів остання так і не
змогла розгорнути свою діяльність, проіснувши лише до 1910 р. 1903 р.
було засновано комісії в Полтаві та Катеринославі, 1914р.. створено
архівну комісію в Києві, 1915р.-Харкові. Періодичні видання комісій
(«Трудьі» Чернігівської

і Полтавської, «Летопись» Катеринославської, «Известия» Таврійської)
широко висвітлювали питання з історії архівної справи, публікували
документи історії краю. Наукову цінність має видане Полтавською ученою
архівною комісією 1915р. «Опи-сание архивов Полтавской губернии» І.
Павловського. Деякі комісії налагодили збирання та опрацювання архівних
документів. Великий за обсягом історичний архів зібрала Чернігівська
учена архівна комісія. Полтавська учена архівна комісія через
відсутність приміщення не змогла організувати свій історичний архів. У
складі губернських учених архівних комісій працювали відомі історики,
краєзнавці, фахівці-архівісти: О. Лазаревський, П. Дорошенко (Чернігів),
І. Павловський, Л. Падалка (Полтава), В. Біднов, Я. Новицький, В. Пічет,
Д. Яворницький (Катеринослав), І. Каманін, М. Петров, В. Іконников
(Київ).

Губернські учені архівні комісії висунули програму організації
центральних архівів у кожній губернії, якою архівним комісіям
відводилася керівна роль у створенні центральних губернських архівів. Д.
Самоквасов піддав критиці діяльність губернських учених архівних
комісій. Він критикував не тільки фаховий рівень членів комісій, але й
практику здійснення ними відбирання документів для зберігання.

Проекти Д. Самоквасова та губернських учених архівних комісій було
винесено на розгляд київського XI (1899) та харківського XII (1902)
археологічних з’їздів. В основу організації архівної системи, схваленої
XI Археологічним з’їздом, покладено проект Д. Самоквасова. Поступкою
архівним комісіям була його відмова від ідеї створення обласних архівів.
Боротьба послідовників проекту Д. Самоквасова і представників
губернських учених архівних комісій закінчилася перемогою останніх. У
червні 1903 р. імператор затвердив пропозицію Міністерства внутрішніх
справ про проведення архівної реформи за допомогою губернських учених
архівних комісій.

§ 6. Архіви та архівна справа доби Української революції (1917- 1920рр.)

1 і ОБОРОТНИМ РУБЕЖЕМ в історії архівної справи в Україні стала
Українська революція 1917-1920 рр., відновлення Української держави.

З одного боку, за умов першої світової війни, революційних подій,
ліквідації старого адміністративно-політичного апарату та формування
нових державних структур архіви зазнали численних втрат. З другого –
проголошення Української Народної Республіки (УНР), заходи Центральної
Ради щодо збереження архівів, підвищення їх ролі і значення в незалежній
державі знайшло конкретний вияв у створенні восени 1917 р.
Бібліотечно-архівного відділу при департаменті мистецтв Генерального
секретарства справ освітніх Центральної Ради (з січня 1918 р. -Народного
міністерства освіти УНР) на чолі з відомим істориком О. Грушевським.
Основними напрямами діяльності цього відділу в архівній галузі були
реєстрація архівів, складання описів відомих архівів, розширення
діяльності існуючих архівних комісій і утворення нових, рятування
приватних архівів, яким загрожувало знищення22. Не залишалися поза
увагою уряду УНР питання реєстрації українських документів в
архівосховищах Росії і повернення їх в Україну. З ініціативи
Секретаріату народної освіти восени 1917 р. у Петрограді було створено
комісію, яка почала реєстрацію «предметів та документів історичного
минулого України в фондах петроградських архівів, музеїв і приватних
колекціях»23. До складу комісії входили відомі вчені:

Ф. Вовк (голова), М. Макаренко, П. Стебницький, С. Тройниць-кий, В.
Щавинський, П. Потоцький та ін.

Уряд Центральної Ради надавав важливого значення розбудові системи
державних архівних установ. У березні 1918 р. при Головному управлінні
Генерального штабу було засновано Державний військово-історичний архів
(очолював Я. Жданович), на який покладалися функції архівного
управління, що мало організувати військово-історичні архіви в Україні.
Державний військово-історичний архів порушував питання про збирання і
зберігання архівів російських військових частин та штабів, дислокованих
свого часу в Україні, архівних фондів Південно-Західного і Румунського
фронтів колишньої російської армії, а також документів про українізацію
військ, формування українських військових частин. Однак план Державного
військово-історичного архіву через відомі причини не вдалося втілити в
життя. Програма уряду Центральної Ради, спрямована на збереження старих
та створення нових архівів і архівних фондів, не передбачала докорінного
реформування архівної справи.

Проект архівної реформи в Українській державі був розроблений за
правління гетьманського уряду П. Скоропадського. Проведення загальної
архівної реформи державного характеру запропонував Архівно-бібліотечний
відділ, що продовжив роботу при Головному управлінні мистецтв і
національної культури. Його очолив відомий історик і архівіст В.
Модзалевський. Основний зміст реформи полягав у проголошенні державної
власності на архівні документи. Архівні справи всіх відомств, які
втратили актуальність для поточного діловодства, переходили у власність
держави. Центральною установою архівної системи мав стати Національний
архів Української держави (або Головний державний архів). Крім
Національного архіву в Києві, де мали зосереджуватися документи
загальнодержавного характеру, які відображали діяльність головних
державних установ, передбачалося створити губернські архіви для
зберігання документів губернських інституцій. Ідеї централізації
архівної справи одержали конкретизацію в проекті реформи, розробленому
1918р. Він передбачав функціонування в системі архівних установ місцевих
управлінських органів. Автори проекту реформи (В. Модзалевський, Д.
Багалій, В. Іконников, І. Каманін, О. Ле-вицький) пропонували створити в
губерніях архівні комісії зі статусом «державних інституцій» для
управління архівною справою на місцях. Саме на ці архівні комісії,
призначені Головним управлінням, покладались обов’язки розбирання
архівних документів, виділення і відбір тих, які мали передаватися до
Національного або губернських архівів.

Проекти архівної реформи не вдалося реалізувати ні урядові П.
Скоропадського, ні Директорії УНР.

В умовах військових дій та частих змін місця перебування уряд Директорії
УНР не випускав з поля зору діяльність архівів. У січні 1919 р. за
постановою Ради народних міністрів у відання Головного управління
мистецтв та національної культури передавався Київський центральний
архів давніх актів, а на його утримання виділялось понад 66 тис.
карбованців. Головна увага уряду Директорії була зосереджена на
зберіганні архівних документів, зокрема військових архівних фондів,
збиранні документів УНР.

Військово-архівну роботу 1919 р. проводила Культурно-освітня управа
Генерального штабу Армії УНР, яка організувала архівні комори у Кам’янці
та Проскурові. Основою для архівних комор були архівні фонди періоду
першої світової війни, зосе-

реджені в цих містах. Сюди передбачалося передавати й фонди українських
частин доби визвольних змагань. Однак з відходом української влади з тих
міст архівні комори припинили своє існування

6 жовтня 1919 р. у Кам’янці головний отаман С. Петлюра видав наказ
Головної команди війська УНР, в якому заборонялося знищувати
військово-історичні документи і надавалося право секвестру для
державного архіву. Справа охорони архівів на місцях покладалась на
військових начальників і комендантів.

Важливим етапом формування військово-архівних фондів стала архівна
діяльність українських інституцій на еміграції, зокрема в Польщі. У
Тарнові (центрі державного осідку УНР) було засновано Головний
військово-історичний архів, який з літа 1921 р. став центром
зосереджування воєнно-історичних матеріалів, вивезених українською
еміграцією на чужину.

Відповідно до Закону УНР від 1 вересня 1921 р. передбачалося утворити за
кордоном Музей-архів визволення України для збирання, впорядкування та
охорони історичних документів і пам’яток визвольної боротьби української
нації. 1922 р. при Міністерстві освіти було створено Архівну комісію для
«перебирання історичних матеріалів для Музею-архіву визволення
України»24. Архівна комісія переглядала архівні фонди міністерств, щоб
виявити і відібрати документи історичного значення.

Загалом увага урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії у складних
умовах війн та революції зосереджувалася на врятуванні архівних
матеріалів, реєстрації архівів в Україні та українських архівних
документів за кордоном. Важливе значення мала спроба архівної реформи
1918 р., яка полягала у проголошенні державної власності на архівні
документи, централізації архівів, створенні Національного архіву
Української держави та підготовці архівних кадрів.

§ 7. Архівна справа в Західній Україні, на Буковині та Закарпатті у
1920-1930-х рр.

О АРХІВНІЙ СПРАВІ Західної України, Буковини та Закарпаття у 1920-1930-х
рр. відбувалися важливі зміни:

було прийнято державні закони щодо архівів, розбудовано мережу державних
архівів, створено органи управління архівною справою, встановлено
контроль за діяльністю відомчих архівів.

Так, у Західній Україні робота архівів велася згідно з декретом про
утворення державних архівів та опіку над архівними мате-піалами,
прийнятим польським урядом 7 лютого 1919 р. Для керівництва архівами при
Міністерстві віросповідання і громадської освіти було створено Відділ
державних архівів, який здійснював і науково-технічний нагляд за
архівами міських і гмінних установ та громадських організацій,
забезпечував охорону документів, готував інструкції, правила щодо
комплектування архівів, зберігання та використання документів.

На західноукраїнських землях було створено Державний архів у Львові на
базі документів колишнього намісництва та Земський архів на основі
документальних фондів крайового архіву гродських і земських актів.
Земський архів проіснував до 1933 р., коли його фонди увійшли до складу
Державного архіву у Львові. Одночасно при управлінні міста Львова
існував Міський архів стародавніх актів, заснований ще в середині XIII
ст.

Архіви створювалися у тих місцях, де зосереджувалися великі
документальні комплекси як результат діяльності адміністративних і
судових установ, громадських організацій. У воєводських центрах –
Луцьку, Станіславі (колишня назва Івано-Франківська) і Тернополі
державних архівів не було, а документи зберігалися при установах та
організаціях. Така архівна система існувала в Західній Україні до її
включення до складу УРСР.

Архіви Буковини, зокрема Крайовий державний архів, створений 1907 р. у
Чернівцях, зазнали значних втрат під час першої світової війни (Буковина
була ареною військових дій) та розпаду Австро-Угорської імперії. Перший
історичний архів Буковини на початку 1918 р. практично був ліквідований
разом з імперськими державними установами. Трагічною виявилася доля
Крайового архіву після включення Північної Буковини разом з Хотинським
повітом Бессарабії до складу Румунії. Архівні документи через
відсутність приміщень довго зберігалися у вологих підвалах, де істотно
псувалися. 1924 р. матеріали Крайового архіву розмістили у кількох
кімнатах адміністративного палацу Буковини. У зв’язку з переміщенням
документів Крайового архіву багато архівних справ було пошкоджено або
втрачено. Найціннішими документальними комплексами були архіви колишніх
адміністративних установ, зокрема Окружного управління Буковини
(1786-1854), Крайової управи Буковини (1854-1918), Адміністрації
Буковини (1918-1923) та ін.

Важливу роль в архівному будівництві краю відіграла Комісія державних
архівів Буковини, створена у Чернівцях за наказом Міністерства освіти
Румунії 1924 р. на чолі з відомим румунським істориком і політичним
діячем І. Ністором. Її завдання полягали в концентрації архівних
документів та організації окружного державного архіву. Прийнятий в
Румунії 1925 р. Закон «Про організацію державних архівів» визначив
статус і завдання державних архівів, у тому числі Чернівецького.
Державні архіви країни підпорядковувалися Міністерству освіти, а
керівництво ними здійснювала Генеральна дирекція державних архівів
Румунії, яка дислокувалася в Бухаресті. Для керівництва державними
архівами в окремих регіонах створювалися регіональні дирекції.
Чернівецька дирекція державних архівів мала зосереджувати і зберігати
документи Буковинського краю. Органи державної влади, військові,
церковні й громадські установи зобов’язані були передавати до державних
архівів закінчені діловодством документи після тридцятирічного відомчого
зберігання, а також передбачалося передання відомчими архівами всіх
історичних документів до 1881 р. включно. Закон гарантував забезпечення
державних архівів приміщеннями.

Архівні фонди адміністративних і судових установ зберігалися в
Державному архіві в такому порядку, як надходили, разом з довідковим
апаратом. В архіві існували інвентарні описи, тематичні й географічні
покажчики. Архівісти описували документи, перекладали їх румунською
мовою, надавали довідки. Державний архів здійснював контроль над
діловодством установ та відомчим зберіганням документів, затверджував
розроблені номенклатури справ, проводив обстеження архівів різних
установ, перевіряв якість відбору архівних справ, призначених до
знищення. Крім матеріалів відомчих архівів, Державний архів поповнювався
історичними документами, придбаними у приватних осіб.

1938 року Комісію державних архівів було реорганізовано у Чернівецьку
регіональну дирекцію державних архівів, яка керувала архівною справою до
середини 1940 р., коли Північна Буковина і Хотинський повіт Бессарабії
ввійшли по складу УРСР.

Архіви Закарпаття після його приєднання до Чехословач-чини були
підпорядковані новій адміністрації Підкарпатської Русі (урядова назва
автономного Закарпаття). Керівником земської архівної служби в краї на
початку 1920-х рр. був призна

чений М. Радвані, якому крайова адміністрація доручила перевірити всі
архіви Закарпаття. Результатом обстеження стану архівів були ґрунтовні
звіти М. Радвані, на основі яких архівіст видав в Ужгороді 1922 р.
книгу, що давала характеристику най-значніших архівосховищ Закарпаття:
комітатських архівів, архівів привілейованих міст Берегова, Мукачева,
Ужгорода, архіву Мукачівської єпархії та ін. Комітатські архіви були
розрізненими; документи зберігалися в хаотичному стані у переповнених
приміщеннях, потребували впорядкування та обліку. Відтак М. Радвані
вважав за необхідне об’єднати комітатські архіви і створити єдиний архів
Підкарпатської Русі. Він особисто взяв участь у підготовці проекту його
створення, а в травні 1923 р. очолив Крайову архівну комісію, основним
завданням якої була організація крайового архіву. Комісія порушила
питання перед Міністерством шкіл та освіти Чехословаччини про
будівництво приміщення для архіву. Наприкінці 1920-х рр. архіву було
виділено кілька кімнат та підвальні приміщення у жупному
адміністративному будинку, куди звозилися документи різних архівів
Закарпаття. У спорудженому 1936 р. будинку Крайового управління для
архіву спеціально відвели обладнані приміщення з металевими стелажами.
Значних втрат крайовий архів Закарпаття зазнав під час окупації краю в
роки Другої світової війни.

Отже, в західних регіонах України, які у 1920 – 1930-х рр. перебували
під владою Польщі, Румунії та Чехословаччини, відбувалися процеси
централізації архівної справи, що знайшло конкретний вияв в організації
центральних органів управління державними архівами, концентрації
документів і створенні державних крайових архівів. Діяльність архівів
регулювалася державним законодавством. Архівні установи очолювали
видатні діячі науки і культури, які відігравали важливу роль в архівному
будівництві Галичини, Буковини та Закарпаття.

§ 8. Архівне будівництво в Україні за часів радянської влади
(1920-1980рр.). Централізація управління архівною справою

О І ВСТАНОВЛЕННЯМ радянської влади в Україні архівне будівництво
розвивалося відповідно до декрету РНК РРФСР «Про реорганізацію і
централізацію архівної спра-

ви» (червень 1918 р.). Ідея централізації управління архівною справою,
її одержавлення відповідали схемі централізації та ідеологізації всього
суспільного життя. У січні 1919 р. у Харкові в складі Всеукраїнського
комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини (ВУКОПМИС) Наркомосвіти
УРСР було створено архівно-бібліотечну секцію на чолі з В. Барвинським –
всеукраїнську установу з керівництва архівною справою. Пошуки шляхів
удосконалення керівництва архівними установами і партійно-державного
контролю за їх діяльністю вели до реорганізації архівних органів
управління. Рішенням Наркомосвіти УРСР у липні 1919 р. архівну секцію
ВУКОПМИС було перейменовано на Головне управління архівною справою,
підпорядковане позашкільному відділові Наркомосвіти УРСР. Головне
управління архівною справою розробило проект загальної архівної реформи
в республіці, яка передбачала створення Всеукраїнського архівного фонду,
організацію мережі центральних і місцевих архівних установ, підготовку
кадрів для архівної системи. У серпні 1919р. було засновано
Всеукраїнський Головний архів у Києві, де зосереджувалися фонди
київського, подільського і волинського генерал-губернатора, київського
губернатора і губернського правління, губернського жандармського
управління, попечителя Київського учбового округу.

Практичні заходи щодо реформування архівної галузі, централізації та
націоналізації архівної справи почали здійснюватися після остаточного
встановлення в Україні радянської влади. Основи архівної політики
радянського уряду було викладено у «Тимчасовому положенні про архівну
справу», затвердженому РНК УРСР 20 квітня 1920 р. Всі архіви, в тому
числі приватні документальні зібрання, оголошувалися загальнонародним
надбанням. Архіви ліквідованих установ, а також архівні документи діючих
установ і організацій передавалися у повне розпорядження архівних секцій
при губнаросвітах, встановлювалася відповідальність у законодавчому
порядку за знищення і продаж архівів. Виконання цієї постанови уряду
УРСР покладалося на Архівний відділ ВУКОПМИСу, реорганізований у квітні
1921 р. у Головне архівне управління при Наркомосвіті УРСР (Головарх). У
вересні 1921 р. народний комісар освіти затвердив Положення про
Головарх, його штати і колегію. До складу колегії Го-ловарху увійшли М.
Скрипник, Д. Багалій, В. Веретенников,

М. Довнар-Запольський. Головарх здійснював загальне керівництво архівною
справою в Україні, а на місцях створювалися губернські архівні
управління (губархи).

Централізація передбачала концентрацію документів, логічним завершенням
якої була загальнодержавна централізація зберігання і організація
використання архівної інформації. у 1920- 1930-х роках розгорнулася
практична централізація документів в архівосховищах і організація
центральних архівів республіки: Центрального архіву революції у Харкові
(січень 1922 р.), Центрального історичного архіву ім. В. Антоновича у
Києві (травень 1922 р.), Центрального архіву праці (1925),
Всеукраїнського центрального фотокіноархіву (1931). Постановою РНК УРСР
«Про охорону архівів» від 31 жовтня 1922 р. оголошувалося створення
єдиного Державного архівного фонду (ЄДАФ).

Хоч принцип централізації архівної справи передбачав звільнення архівів
від відомчого контролю, вже в 1920-і р. він набув нового тлумачення. На
перший план висунулися управлінсько-контролюючі аспекти централізації, а
державні (партійно-політичні) інтереси домінували над науковими. Це
позначилося на організаційній перебудові системи управління архівами
республіки. З січня 1923 р. Всеукраїнський Центральний Виконавчий
Комітет (ВУЦВК) затвердив «Положення про Центральне архівне управління»,
за яким Головарх при Наркомосі УРСР реорганізовувався в Українське
центральне архівне управління (Укр-центрархів) при ВУЦВК. Укрцентрархів
здійснював загальне керівництво архівною справою в республіці. Місцевими
органами Укрцентрархіву були губархи при президіях губвиконкомів, при
яких створювали губернські історичні архіви для зберігання,
впорядкування і наукового розроблення місцевих архівних матеріалів.

Адміністративно-територіальні реформи в Україні 1920-1930-х рр.
супроводжувалися не тільки перебудовою мережі центральних і місцевих
архівних установ (організація окружних (1925), місцевих (1930), обласних
(1932) архівних управлінь, створення крайових, державних обласних
історичних, міських і районних архівів), але й вирішенням практичних
питань охорони архівів і архівних фондів, концентрації документів,
опрацюванням методик їх опису, класифікації, зберігання та використання.

Впродовж кінця 1920-1930-х рр. в ар-Зміцнення хівній системі
УРСР відбувалося зміц-

їуґ) иґ}т-/ґ1’}~/ґ) —

-, . . _ нення командно-адміністративних мето-адмгшстративног
^ управління архівами. Посилення системи управління
адміністративно-командної системи об-архівами межувало права
республік. Спроби створити союзний орган управління архівною справою
зустрічали опір українських архівістів. Лише у квітні 1929 р. було
створено ЦАУ СРСР. Партійно-державна диктатура в архівній галузі, яка
опиралася на репресивний апарат ОДПУ – НКВС, помітно впливала на
принципи роботи архівів. Партійно-урядові органи організовували кампанії
«чисток» архівів (так звані макулатурні кампанії) і архівних кадрів.
Репресії 1920-1930-х років мали негативний вплив на розвиток
українського архівознавства. Наступ партійної ідеології на архівістику
знайшов вияв у «нищівній критиці» науковців-архівістів на сторінках
архівознавчих видань «Радянський архів» та «Архів Радянської України»,
звільненні з роботи досвідчених архівістів та заміні їх членами партії,
в арештах архівістів. Ворожими марксистсько-ленінській ідеології було
визнано погляди відомих українських теоретиків-архівістів В.
Веретенникова, В. Рома-новського, В. Барвинського. Під слідством
перебували сотні архівістів, безпідставно звинувачених у зв’язках з
білоемігрантськими, контрреволюційними військово-офіцерськими,
націоналістичними організаціями. Серед них – В. Романовський, О.
Ря-бінін-Скляревський, В. Новицький, С. Гаєвський, О. Грушев-ський, П.
Федоренко та ін.

Логічним завершенням курсу більшовиків на тотальну полі-тизацію і
одержавлення архівів стало підпорядкування архівної системи НКВС –
наймогутнішому карально-репресивному органові. 1938 р. уряд СРСР прийняв
постанову про передання управління архівами до НКВС СРСР. Центральне
архівне управління СРСР було реорганізоване в Головне архівне управління
НКВС СРСР, якому підпорядковувалися архівні установи союзних республік.
Нове підпорядкування архівної системи в СРСР викликало зміни в
організації управління архівною справою в УРСР 3 березня 1939 р. відання
архівними установами передавалося НКВС УРСР. Центральне архівне
управління УРСР було перетворене нйАрхівний відділ НКВС УРСР (з червня
1941 р. -Архівне управління НКВС УРСР). Центральні і обласні

історичні архіви підпорядковувалися відповідно народному комісару
внутрішніх справ УРСР та начальникам управлінь НКВС областей, міські і
районні архіви – начальникам міських і районних відділів НКВС. Наслідком
включення архівів до системи НКВС була строга централізація і
секретність. Засекреченими виявилися не тільки документи, які складали
державну або військову таємницю, але й відомості про роботу самих
архівів. Прикладом тому було складання секретних архівних путівників з
грифом «для службового користування».

У 1939-1940 рр. за радянською системою почалося архівне будівництво в
західних областях, на Буковині та частині Бесса-рабії, які були включені
до складу СРСР та УРСР. Стан архівів цих регіонів був надзвичайно
складним. Архіви, як самостійні установи, існували лише у Львові
(державний архів і міський архів давніх актів) та у Чернівцях (Крайовий
архів Буковини). Колишні воєводські центри Луцьк, Тернопіль, Станіслав,
Дрогобич, Рівне державних архівів не мали. Документи зберігалися у
відомчих, церковних та приватних архівах. Першочерговими були заходи
щодо збереження архівів ліквідованих установ, встановлення контролю над
найбільшими документосхови-щами, зокрема архівами воєводських управлінь,
Галицького намісництва у Львові, судових установ. У західних областях
організовувались архівні відділи УНКВС та обласні історичні архіви,
мережа міських і районних архівів.

формування 3 1920 р- ««Р^ 3 державною архівною системою в Україні
формувалася система партійних архівів як складова частина архівного фон-

їїсіитїїіип.їлл ^. . . .. ,_

• • ду Комуністичної партії. Формування парт-

и^/ліою . . – . .,_,

архівів офіційно започаткувала постанова РНК РРФСР (вересень 1920 р.)
про створення комісії для збирання і вивчення матеріалів з історії
Жовтневої революції та історії російської комуністичної партії
більшовиків (згодом ширше відомою під назвою Істпарт). В Україні таку
комісію було створено навесні 1921 р. при ВУЦВК з метою збирання,
зберігання, систематизації, вивчення і видання архівних документів з
історії революції. В руках Істпарту зосереджувалася монополія на
володіння документами з історії КП(б)У та революційного руху в Україні.
У 1922 р. Істпарт підпорядковувався ЦК КП(б)У (з 1923 р. на правах
відділу ЦК), водночас створювалася мережа

бюро істпартів (на правах відділів губкомів партії), завданням яких було
збирання документів з історії революційного руху в Україні, заснування
історико-революційних архівів, музеїв та публікація документів.
Історико-революційні документи зосереджувалися в спеціальних відділах
державних історичних архівів. 1922 р. у Харкові було організовано
Центральний архів революції, фактично підпорядкований Істпарту.

З реорганізацією 1929 р. Українського Істпарту в Інститут історії партії
і Жовтневої революції в Україні при ЦК КП(б)У і створенням у його складі
спеціального підрозділу – Єдиного партійного архіву КП(б)Ув республіці
почала діяти автономна архівна система. Єдиний партійний архів у
1929-1930 рр. організував приймання документів від Центрального архіву
революції. До нього передавали документи поточного діловодства (до 1926
р. включно) відділів ЦК КП(б)У. Сюди надходили і матеріали з ЦК ЛКСМУ,
партійних секцій окружних історичних архівів. Єдиний партійний архів
здійснював організаційно-методичне керівництво партійними секціями в
окружних історичних архівах.

Адміністративно-територіальні реформи позначалися на мережі місцевих
партійних архівів. Після утворення областей формувалися партійні архіви
обкомів КП(б)У. Згодом Єдиний партійний архів виділився в самостійну
одиницю – Центральний партархів ЦК КП(б)У. 1940 р. функціонувало 17
партархівів. Партійні архіви обслуговували політико-ідеологічні,
науково-інформаційні та кадрові потреби партії. Характерною особливістю
партійного архівного фонду була засекреченість, обмежений доступ, повний
контроль за використанням архівних документів. Правила використовування
документів партархівів, розроблені у 1930-і рр., були спрямовані на
перетворення архівного фонду партії в закритий, надсекретний. Так
сформувалася замкнена архівна система ВКП(б), складовою якої були
партархіви КП(б)У.

З початком гітлерівської агресії діяльність

/4 7ТУ7/?і//7

Г -, .. . архівних установ України підпорядкову-

с’уї’пґїуїґї д \»ї/»гї/тіиі л. ^
і. і ^і

триииц окраїні далася вимогам воєнного часу Першочер-в роки другої
говим завданням стала евакуація докумен-світовог війни ^ ^ ^д
Невідкладному і обов’язковому вивезенню підлягали секретні і надсекретні
фонди, які мали опе

ративне значення для НКВС (у віданні якого з 1938 р. перебували архіви):
списки і картотеки на «ворогів народу», осіб, підозрюваних у шпигунстві.
До категорії «першочергових для евакуації» було віднесено фонди
політичної поліції другої половини XIX – початку XX ст., які містили
джерела до історії революційної боротьби, та обліковий і
науково-довідковий апарат держархівів. Водночас в окупованому Києві
залишалися найдавніші й націнніші фонди, серед яких актові книги ХУІ-ХУП
ст. На початку липня 1941 р. Архівне управління НКВС УРСР встановило
порядок евакуації архівів. Керуючись політичними пріоритетами і
вузьковідомчими інтересами, керівні архівні органи НКВС наказали знищити
матеріали, які не вдалося евакуювати.

Санкціоноване знищення документів та руйнування архівних приміщень
відбувалося в партійних архівах. Через брак достатньої кількості вагонів
для вивезення архівних документів рекомендувалося спалювати документи,
щоб вони не потрапили до рук окупантів. Із 1,5 млн справ усіх
партархівів евакуйовано було лише 700 тис. Найбільших втрат партійні
фонди зазнали в Київській, Дніпропетровській, Житомирській,
Кам’янець-Поділь-ській областях.

Архіви України вивозили до міст Поволжя, Уралу, Сибіру, Казахстану та
Узбекистану. Найбільша їх частина потрапила до м. Златоуста. Оперативні
і наукові завдання архівів у евакуації полягали в дальшому розробленні
документів для виявляння контрреволюційних елементів, упорядкування
довідників для органів держбезпеки НКВС, підготовці інформації про
буржуазно-націоналістичні партії в Україні, про систему каральних
органів попередніх урядів. Крім оперативно-чекістських завдань, були й
наукові теми: підготовка збірників документів, присвячених 25-річчю
Жовтневої революції, оборонна тематика25. У надзвичайно складних умовах
українські архівісти працювали над підготовкою документів до видання,
складанням описів і путівників, удосконаленням науково-довідкового
апарату архівів. З початком визволення України 1943 р. працівники
евакогруп держархівів УРСР приступили до виявлення документів
народногосподарського значення, складали на них картотеки.

Політику окупаційних властей щодо архівів характеризують Діяльність
групи Кюнсберга та представників військової влади, метою яких було
виявляння, відбирання та вилучання цінностей з метою вивезення їх до
Німеччини. Перші місяці окупації по-

значені не лише стихійним пограбуванням архівів, а й спробами
відповідних окупаційних служб забезпечити їх збереження. Архівне
керівництво Німеччини обговорювало концепцію архівної політики в
окупованих країнах, у тому числі в Україні, розробляло систему архівного
управління за німецькою моделлю. Головною німецькою установою до кінця
1942 р., яка займалася питаннями архівної справи в Україні, був
Айнзацштаб рейхсляй-тера Розенберга. З жовтня 1941 р. до квітня 1942 р.
за ініціативою місцевих органів управління та архівістів відновлювалася
робота та забезпечувалося функціонування архівів. У цей період
Айнзацштаб майже не втручався в роботу архівів. На другому етапі
(квітень – грудень 1942 р.) вплив окупаційних установ на діяльність
архівів посилювався, створювалися умови для переходу архівів до
цивільного управління. В кінці 1942 р. було створено Крайове управління
архівами, бібліотеками та музеями при рейхскомісарові України.
Підрозділом цієї провідної організації, яка займалася питаннями
культурних установ в Україні, став Крайовий архіві/Києві (грудень 1942 –
вересень 1943 рр.). Крайове управління архівами з кінця 1942 р. очолив
німецький архівіст доктор Г. Вінтер.

Грабіжницька політика окупаційних архівних служб щодо архівних цінностей
активізувалася з осені 1943 р., коли в ході війни відбувся вирішальний
перелом. Почалося масове вивезення і нищення архівних фондів, руйнування
архівних приміщень. Вивезення документів з України організувало Крайове
управління. Відбирала документи з українських архівів адміністрація Г.
Він-тера та спеціалісти штабу Розенберга. Нацистське командування
вивозило на Захід цінні матеріали, які з точки зору фашистської
пропаганди характеризували німецький вплив на інші землі, досягнення
німецьких колоній. Першорядними вважалися документи німецьких громад в
Україні, актові книги місцевих магістратів (як приклад функціонування
середньовічного магдебурзького права). В результаті було вивезено
частину Київського архіву давніх актів спочатку до
Кам’янця-Подільського, а 1944 р. – до Тро-пау (Чехословаччина).
Найдавніша і найцінніша частина матеріалів цього архіву збереглася
завдяки зусиллям колишнього співробітника Бібліотеки АН України М.
Геппенера, співробітників архіву М. Тищенка та сестер Остроградських.

Таким чином, архіви України в роки Другої світової війни зазнали значних
збитків внаслідок невдало проведеної евакуації,

руйнування в ході воєнних дій з обох сторін, а також свідомого нищення
архівних цінностей двома тоталітарними режимами, які використовували
архівні документи як засоби ідеологічної та пропагандистської боротьби.

З визволенням України восени 1944 р. почалася робота з відновлення
радянської архівної системи і відбудова архівного господарства. Ще у
листопаді 1943 р. до Києва повернулося Управління державними архівами
НКВС УРСР, основними напрямами діяльності якого була реевакуація
архівних фондів, відновлення діяльності центральних державних архівів,
реорганізація їх мережі.

Архіви України Повоєнний період в^історії архівної справи ‘с./жг/)
України пов язании насамперед з відбу-

довою архівів, їх приміщень, з включенням до Державного архівного фонду
України архівних документів Закарпатської (1945) та Кримської (1954)
областей, з розширенням підготовки в республіці архівістів, відкриттям
кафедри архівознавства в Київському державному університеті імені Т.
Шевченка (1944). Суттєвих змін зазнала архівна система УРСР. З одного
боку, залишалося повне підпорядкування та підкон-трольність архівної
системи тоталітарному режимові, що призводило до засекречування архівів
і архівних фондів, кадрових перестановок. З другого боку, після смерті
Сталіна відбувався процес деякої лібералізації архівів, розширення
доступу до них, розгортання наукових функцій архівних установ,
встановлення міжнародних зв’язків українських архівістів. На розвиток
архівної справи цього періоду впливали зміни у суспільно-політичному,
науковому та культурному житті республіки. В період так званої
хрущовської відлиги (з середини 1950-х років) вживалися заходи щодо
розвитку основної функції архівів – задоволення потреб суспільства у
ретроспективній інформації, поліпшення зберігання і використання
архівних матеріалів. Постановою Ради Міністрів УРСР від 18 квітня 1956р.
«Про заходи по впорядкуванню режиму зберігання і кращому використанню
архівних матеріалів міністерств і відомств Української РСР» Уряд
дозволив публікацію і «всебічне використання архівних матеріалів,
вказавши на потребу видання путівників, описів та оглядів фондів»26. Ця
постанова дублювала відповідний союзний Документ, підготовлений під
егідою ЦК КПРС, засвідчувала по-

силення впливу партійно-адміністративних органів на політику і характер
роботи архівних установ.

Путівники держархівів УРСР, видання яких започатковано наприкінці 1950-х
років, досить неповно відбивали склад і зміст документів архівного фонду
республіки. Багато архівних фондів залишалися засекреченими. Критерії
засекречування визначали партійні і державні інстанції, від яких
залежали архіви. Відтак встановлювалася тотальна цензура на видання
збірників документів, підготовлених архівами, контролювалася діяльність
видавництв. Науково-дослідна діяльність архівних установ зазнавала
ідеологічного впливу.

Поряд з державним архівним фондом зміцнювався архівний фонд КПРС. На
1959 р. в УРСР існувало 25 обласних партархі-вів та Партійний архів
Інституту історії партії при ЦК КПУ (згодом – Архів ЦК компартії
України, що проіснував до серпня 1991 р.). У 1966 р. система партархівів
отримала нормативне оформлення. Секретаріат ЦК КПРС затвердив «Положення
про Архівний фонд КПРС», яке закріплювало паралельне існування двох
архівних фондів.

У червні 1960 р. архівні установи республіки було передано з системи
органів МВС УРСР у відання Архівного управління при Раді Міністрів УРСР.
Перепідпорядкування архівів не привело до радикальних змін в архівній
галузі. Архівне управління опинилося в могутній структурі
партійно-бюрократичного апарату і йому відводилися здебільшого
контрольно-наглядові та ідеологічні функції.

У 1960-1970-х роках значна увага приділялася поліпшенню умов зберігання
документів, будівництву нових архівосховищ, формуванню документальної
бази державних архівів, створенню системи науково-довідкового апарату,
науково-дослідній і археографічній роботі архівних установ. Результатом
широкої програми будівництва нових і реконструкції існуючих архівних
приміщень стало введення в експлуатацію (на 1978 р.) 11 нових і 6
реконструйованих будинків держархівів, у тому числі комплексу споруд
центральних державних архівів УРСР у Києві.

Нові підходи спостерігалися у формуванні документальної бази архівів.
Вони комплектувалися науково-технічною документацією (1969 р. у Харкові
було створено Центральний державний архів науково-технічної документації
УРСР), документами особового походження, кінофотодокументами,
звукозаписами.

З середини 1950-х років архівні установи УРСР залучалися до міжнародного
співробітництва (1956 р. Україна стала членом Міжнародної ради архівів),
брали участь у міжнародних конгресах архівістів, конференціях, «круглих
столів» архівів (XVI міжнародна конференція відбулася 1975 р. у Києві).

Процеси лібералізації архівів в умовах партійно-бюрократичної системи
проходили надто повільно. Широкі кола громадськості домагалися
розширення доступу до архівів. Прагнення до змін в архівній системі, її
демократизації, яке стало наростати з середини 1980-х років, пов’язане з
«горбачовською перебудовою» та усвідомленням архівістами своєї ролі в
суспільстві. Саме «знизу» посилювались вимоги докорінних перемін в
архівній галузі, приверталась увага до невідкладних потреб архівних
установ. З цією метою у березні 1991 р. вперше в історії української
архівістики було засновано Спілку архівістів України – незалежну
самостійну громадську організацію, яка об’єднала архівістів державних і
відомчих архівів, учених, працівників культури та краєзнавців.

Архівне будівництво в радянській Україні, як і в інших союзних
республіках, перебувало в кризовому стані. Строга централізація та
бюрократизація управління архівною справою, підпорядкування діяльності
архівів партійній ідеології, витіснення архівів на периферію суспільного
життя, заміна частини висококваліфікованих фахівців-архівістів
партійними функціонерами, обмежений доступ до ретроспективної
інформації, ізоляція архівів від зарубіжних архівних процесів – такі
ознаки, характерні для радянського архівного будівництва, привели до
кризової ситуації. Назрівала об’єктивна необхідність вироблення нової
стратегії і тактики архівного будівництва на нових демократичних
засадах.

§ 9. Розвиток архівної справи в незалежній Україні

І5 ІДНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ незалежності поклало початок новому етапу
розвитку архівної справи України, відродженню її національних традицій,
демократизації архівної системи. З падінням тоталітарного режиму,
виходом України з Союзу РСР гостро постала проблема правового
врегулювання нових відносин в архівній сфері, створення
нормативно-правової

бази, яка б відповідала сучасним реаліям, вирішенню питань
правонаступництва щодо Державного архівного фонду колишнього СРСР.
Основою формування самостійного НАФ стала вітчизняна частина ДАФ СРСР.
27 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України ухвалила передати
архіви компартії на державне зберігання. На базі Архіву ЦК КПУ було
утворено Центральний державний архів громадських об’єднань. Партархіви
структурно влилися до складу обласних держархівів. Так було ліквідовано
паралельне існування двох архівних фондів. Згідно з постановою Президії
Верховної Ради України від 9 вересня 1991 р. на державне зберігання
передавалися деякі категорії документів колишнього КДБ УРСР, зокрема
архівно-слідчі справи колишніх репресованих і так звані фільтраційні
справи громадян – жертв нацистських переслідувань, вивезених на
примусові роботи до Німеччини та її сателітів. Відбувся процес
інтеграції вітчизняних документальних надбань в НАФ, що отримав
законодавче закріплення 24 грудня 1993 р. з прийняттям Верховною Радою
України Закону «Про Національний архівний фонд і архівні установи».
Закон визнав НАФ складовою частиною вітчизняної і світової
історико-культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства,
поставив його під охорону держави і зафіксував державні гарантії його
зберігання, примноження і використання.

Після прийняття базового архівного закону, механізм реалізації якого
передбачав створення понад ЗО нормативно-правових актів різного рівня,
активізувалася нормотворча діяльність у сфері архівної справи. Перший
пакет таких актів було затверджено урядом у жовтні 1995 р. постановою
«Питання діяльності архівних установ України». Кількома урядовими
постановами було засновано галузеві державні архіви в системах геодезії
і картографії, гідрометеорології, геології, силових відомств. 1996 р.
Кабінет Міністрів України затвердив Типове положення про державний архів
області, міст Києва і Севастополя, а 1998 р. – Типове положення про
архівний відділ районної державної адміністрації.

Протягом 1996-2000 рр. було розроблено або перескладено положення
практично про всі державні архівні установи, про порядок передавання до
державних архівів України кінофото-фонодокументів, типові положення про
експертні комісії, порядок ведення державного обліку документів НАФ,
методику і критерії виявлення унікальних документальних пам’яток,
перелік

•типових документів із зазначенням строків їх зберігання, інструкцію про
порядок зупинення діяльності архівних установ, порядок надання платних
послуг державними архівними установами і ще низку документів з різних
напрямів діяльності. Новою для архівістів України формою унормування
питань архівної справи стала участь у підготовці державних і галузевих
стандартів. Першим результатом досліджень українських архівістів у
галузі архівної термінології стала колективна праця, здійснена під
керівництвом К. Новохатського – термінологічний словник «Архівістика»
(1998).

Поряд із напрацюванням нових нормативно-правових актів здійснювався
систематичний перегляд раніше затверджених актів з метою підтримання їх
відповідності чинному законодавству, досягненням теорії і практики
архівної справи. У руслі цього напряму нормотворчої діяльності
Головархів України 1996 р. розпочав внесення змін і доповнень до
архівного Закону. У вересні 2000 р. уряд подав до Верховної Ради України
проект нової редакції Закону. У цьому проекті посилено регулюючу роль
держави в організації архівної справи, внесено уточнення до системи
архівних установ, режиму регулювання щодо документів НАФ залежно від
форми власності на них, удосконалено норми щодо процедури експертизи
цінності документів, захисту НАФ і забезпечення збереженості його
документів, зафіксовано статус цих документів як культурних цінностей,
додатково внесено положення щодо соціального захисту архівних
працівників та інші зміни, що розширять сферу застосування Закону і
спрямовані на його повнішу реалізацію. 13 грудня 2001 р. проект нової
редакції парламент схвалив у цілому.

Одним із найважливіших обов’язків державних архівних установ у 1991-2001
рр. було поповнення НАФ документами, що відображають стан розбудови
державності України. Архівні установи країни провели значну роботу щодо
організації своєчасного відбору до НАФ і приймання на державне
зберігання різноманітних документів. За 10 років державної незалежності
До складу НАФ надійшло майже 19 млн. од. зб. різних видів документів, у
тому числі 10,5 млн від архівного фонду КПРС, майже 3 млн від колишнього
КДБ та близько 6 млн. від підприємств, установ і організацій –
традиційних джерел комплекту-яання державних архівів. Загалом на початок
2001 р. НАФ становив майже 60 млн справ.

Важливою складовою діяльності державної архівної служби впродовж
1991-2001 рр. була організаційна робота, спрямована на зміцнення
матеріально-технічної бази державних архівів. Затверджена постановою
Кабінету Міністрів України від 15 вересня 1999 р. «Програма збереження
бібліотечних та архівних фондів на 2000-2005 рр.» дала певні можливості
для отримання додаткових коштів і технічних засобів. Однак упродовж
всього десятиліття деградація матеріально-технічної бази залишалася
однією з найсуттєвіших негативних тенденцій архівної сфери.

Необхідність наукового забезпечення розвитку галузі зумовила створення
галузевої наукової установи. 1994 р. почав діяти Український державний
науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства,
основними завданнями якого стало розроблення кардинальних проблем
вітчизняного архівознавства, документознавства, методики архівної
справи.

Відповіддю на вимоги часу стала інформатизація архівної справи в
Україні. Формальною точкою відліку на цьому шляху було рішення колегії
Головархіву України про створення автоматизованої інформаційної системи
на базі Центрального фондового каталога (1989). Важливе значення для
розроблення тео-ретико-методологічних засад інформатизації мала Державна
програма «Національна архівна інформаційна система (НАІС)». Логічного
розвитку її положення набули в концепції Археографічного реєстру
національної архівної спадщини України (1996) та Основних положеннях
концепції комп’ютеризації архівної справи в Україні (1998).

В другій половині 1990-х років продовжувалося удосконалення підготовки
кадрів. З цією метою було розроблено прогностичну концепцію
архівознавчої освіти, в якій представлено конструктивні погляди на
зміст, форми і методи організації підготовки спеціалістів архівної
справи. Поряд із Київським національним університетом імені Тараса
Шевченка підготовку архівістів започаткували Харківський національний
університет імені В. Каразіна, Київський національний університет
культури і мистецтв, Східноєвропейський університет імені В. Даля.
Систематичності набули курси підвищення кваліфікації для різних
категорій архівних працівників.

Статус самостійної держави змінив характер міжнародних зв’язків України
в архівній сфері. Україна підписала угоди про співпрацю з багатьма
державами – колишніми республіками

СРСР, Болгарією, Польщею, Румунією, Швецією. Представника Головархіву
України обрано членом Виконавчого комітету МРА, українських архівістів
включено до складу Європейської комісії та професійних комітетів МРА.
Українські архівісти залучалися до участі у розробленні і впровадженні
архівних програм Ради Європи, роботи регіональних архівно-бібліотечних
структур. регулярною стала участь українських архівістів у міжнародних
науково-практичних конференціях, присвячених актуальним питанням
архівної справи та стану джерельної бази історичних досліджень,
реституції архівних фондів. Декілька з них проходили в Україні:
Міжнародний симпозіум з правових питань реституції (1995), конференція з
проблем збереження архівних і бібліотечних фондів (1999).

1999 року в Україні було запроваджено День працівників архівних установ
– 24 грудня, започатковано галузеву наукову премію імені Василя
Веретенникова (2000).

Отже, архівна справа в Україні має давню історію, національні традиції,
тісно пов’язані зі світовими тенденціями розвитку архі-вістики. За
багатовікову історію нагромаджено великий досвід збирання, зберігання
документів та використання архівної інформації, удосконалення технологій
та методик. Творче використання цього досвіду є важливим чинником
зростання ролі архівів у духовному і державному житті, підвищення
соціального статусу архівістів.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Чим зумовлена необхідність вивчення історії архівної справи?

2. Дайте загальну періодизацію становлення і розвитку архівів в Україні.

3. Назвіть основні центри зосередження документальних матеріалів у
найдавніші часи.

4. Покажіть на конкретних прикладах, як потреби суспільного розвитку і
діловодство державних установ впливали на формування архівів.

5. Розкрийте особливості формування та функціонування архівів різних
регіонів України.

6. Як адміністративні реформи ХУШ-ХІХ ст. впливали на становище і долю
архівів в Україні?

7. Які проекти архівних реформ вам відомі? У чому їх спорідненість та
відмінність?

8. Чим зумовлена централізація архівної справи в Україні за роки
радянської влади і яка її особливість?

9. Назвіть визначальні риси архівного будівництва в незалежній Україні.

‘ Літопис руський. – К., 1989. – С. 21.

2 Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.
(Волинь і Центральна Україна). – К., 1993. – С. 11.

3 Крип’якевич І. До історії українського державного архіва в XVII ст. //
Записки НТШ. – Т. – 134-135. – Л., 1924. – С. 67-78.

4 ЦДІАК України, ф. 269, оп. 1, спр. 4021, арк. 7.

5 К истории церковньїх й монастьірских архивов // Киевская Старина.
-1891.- №7.- С.148.

6 Архів Коша Нової Запорозької Січі. Опис справ. 1713 -1776. – К., 1994.
-С.18.

7 Каталог Московского отделения Общего архива Главного Штаба. Опись дел
фельдмаршалов графа Румянцева-Задунайского й князя
Потемкина-Таврического (193 й 194 описи). Вьш. III. – СП6., 1892. – С.
29.

8 ЦДІАК України, ф. 442, оп. 152, спр. 154.

9 Там само, спр. 232»в», ч. 1.

10 Записки Императорского Одесского общества истории й древностей. -Т.
XIV – Одесса, 1886. – С. 1.

« ЦДІАК України, ф, 2017, оп. 1, спр. 284.

12 ЦДІАК України, ф. 442, оп. 38, спр. 181, арк. 7.

13 Свод воєнних постановлений. – 1869. – Кн. 5. – С. 262. м ЦДІАК
України, ф. 1396, он. 1, спр. 78, арк. 4-5зв.

15 Держархів м. Києва, ф. 163, оп. 7, спр. 266, арк. 1.

16 ЦДІАК України, ф. 442, оп. 152, спр. 232»в», ч. І, арк. 251.
17Делеган М. В. До питання про історію архівної справи на Закарпатті //

Українське архівознавство: історія, сучасний стан і перспективи. – Ч. 1.
– К.,

. 1997. -С. 144.

18 Сборник материалов, относящихся к архивной части в России. Т. II.
-Пг., 1917. – С. 191.

19 ЦДІАК України, ф. 442, оп. 152, спр. 232, ч. І, арк. 89зв.

20 ЦДІАК України, ф. 2017, оп. 1, спр. 281, арк. 1.

21 ІР НБУ, ф. 83, од. зб. 12, арк. 1-бзв.

22 Гругиевський О. Сучасне українське архівознавство // Україна.
-1918.-Кн.1/2.- С.82.

23 ІР НБУ В, ф. 68, спр. 37, арк. 1.

24 ЦДАВО України, ф. 3504, оп. 1, спр. 2а, арк, 61.

25 ДАРФ, ф. 5325, оп. 10, спр. 856, арк. 39-40.

26 Мітюков О. Г. Радянське архівне будівництво на Україні. — К., 1975. —
С. 172-173.

РОЗДІЛ З

АРХІВНА СИСТЕМА ТА СИСТЕМА АРХІВНИХ УСТАНОВ

Л-РХІВОЗНАВСТВО, ЯК і кожна наука, послуговується певними категоріями,
поняттями, термінами як вищою формою раціональної фіксації знань про той
чи інший предмет, явище, факт. Поняття є способом відображення знання,
інструментом пізнання і наукового дослідження. До визначальних
архівознавчих категорій належать поняття: «архівна система», «архівна
справа», «система архівних установ», «мережа архівних установ», що
розглядаються в цьому розділі.

§ 1. Поняття «архівна система», її основні види

(^ЛОВО ГРЕЦЬКОГО походження «система» означає цілісність, яка базується
на певних складових частинах і елементах, пов’язаних між собою
відповідними взаємозв’язками і спільними ознаками. Архівна система – це
сукупність основоположних принципів організації архівної справи,
способів технологій її ведення, що забезпечують цілісність та
скоординованість функціонування архівних установ. Архівна система має
конкретно-історичний зміст, є похідною від суспільно-державного ладу,
політичного устрою, національно-культурних традицій Держави, регулюється
відповідними законодавчими актами і фунюнує в правовому полі. Таке
трактування архівної системи, вирізняється від підходів радянського
архівознавства, за яким ярхівні системи поділялися на соціалістичні та
буржуазні, оцінювалися з класово-партійних позицій.

Осмислення суті архівної системи дає можливість засвоїти її особливості,
зіставити сильні й слабкі сторони, глибше вникнути в тенденції і
перспективи розвитку архівної справи – галузі життєдіяльності
суспільства, що охоплює наукові, політико-правові, культурологічні та
техніко-економічні аспекти організації зберігання архівних документів та
використання їх інформації. Тобто, ця суспільна сфера безпосередньо
пов’язана зі збереженням історичної пам’яті народу, збиранням,
зберіганням використанням документально-інформаційних ресурсів країни.
Її функціонування, як і інших сфер суспільного життя, регулюється
законодавством і має правовий характер.

За принципами побудови і характером управління архівні системи з певною
мірою умовності поділяють на дві основні групи: централізовані, де
управління архівною справою здійснюється єдиним державним органом на
спільних засадах, і децентралізовані, що включають автономні підсистеми
управління архівною справою. Однак у чистому вигляді такі системи майже
не зустрічаються. Найпоширенішими є мішані системи з елементами
централізму і децентралізму, міру співвідношення між якими визначають у
кожному конкретному випадку.

Як показує досвід історії, централізовані архівні системи властиві
країнам з абсолютистськими або тоталітарними режимами, що встановлюють
тотальний контроль за всіма сферами суспільного життя, у тому числі
архівною справою. Прикладом централізації архівної справи є архівна
система колишнього СРСР. Однак ця система не мала цілісного характеру,
оскільки архіви РКП(б) – ВКП(б) -КПРС було виділено в окрему ланку –
централізовану й цілком підлеглу ЦК КПРС структуру, що перебувала під
постійним наглядом партійних органів. Контролюючи всі архівні установи,
КПРС встановлювала особливо пильний нагляд за діяльністю архівів
НКВС-МВС, ВНК-ДПУ-КДБ, Міністерства закордонних справ та ін.
Бюрократичний централізм позначився на архівних системах країн так
званої соціалістичної співдружності.

Цілком централізована архівна система в Китаї, де з 1993 р. центральна
архівна установа і державне архівне управління було об’єднано в єдине
управління, що функціонує під безпосереднім керівництвом ЦК КПК і
Державної Ради КНР. У його віданні перебувають сім спеціалізованих
архівних установ, Науково-технічний архівний інститут та журнал
«Китайський архів».

У більшості цивілізованих країн світу архівні системи склалися як
державні, а управління ними має різний рівень централізації при
забезпеченні досить широких самоврядних прав архівних установ. Пріоритет
елементів централізації архівної

^ системи зберігається у Франції, Бельгії, Італії, Португалії, скан-

I: динавських країнах.

і Наприклад, у Франції організація архівної системи зумов-

| лена адміністративно-територіальним устроєм та управлінням. Структура
архівів Франції склалася ще наприкінці XIX ст. Організаційне керівництво
державною архівною службою здійснювали міністерства внутрішніх справ,
пізніше – освіти, а з 1958 р. -Міністерство освіти і культури, якому
безпосередньо підпорядкована дирекція Національного архіву Франції з
його головною інстанцією – відділом адміністративної служби і технічного
нагляду. У Національному архіві Франції працює близько 400
співробітників і зберігається понад 800 000 од. зб. Це одне з
найба-гатших архівосховищ Західної Європи. Генеральна дирекція архівів,
керує регіональними та департаментськими архівами, здійснює професійний
контроль і надає методичну допомогу комунальним, госпітальним, поточним
архівам установ, проміжним і автономним архівосховищам. Поза
компетенцією Генеральної дирекції перебувають архіви Міністерства
оборони, Морського флоту, Військово-повітряних сил, Державної ради,
Управління монет і медалей тощо. Генеральну дирекцію очолює генеральний
директор, призначений Радою Міністрів. Вища архівна рада при Генеральній
дирекції є консультативним органом, що збирається раз на рік. У перервах
між засіданнями його функції виконує комісія, але її рекомендації не
мають обов’язкового характеру. Впродовж 1980-х років французька архівна
система зазнала помітних змін. 1982 року архівні служби всіх
департаментів одержали статус територіальних і здобули право

І самостійно формувати фонди державних закладів, розташова-

| них у межах відповідного департаменту

й Політика децентралізації архівної справи притаманна Вели-

I кобританії, США, Канаді, Німеччині, Японії та деяким іншим країнам.
Суттєві реформи відбулися в архівній системі Великобританії.
Національний архів Сполученого Королівства та Північної Ірландії,
створений 1838 р., зберігає державні документи, що належать здебільшого
Англії та Уельсу. Архіви Шотландії та Ірландії мають статус самостійних
агенств, на які, крім суто технічних функцій, покладено організаційні та
фінансові. Агентства організаційно підпорядковані міністрові та уряду.
Агентство Національного архіву замикається на Лорд-канцлері, який очолює
правові департаменти і судові органи. Директор Національного архіву
Сполученого Королівства і Північної Ірландії є Головним архівістом
держави. Діяльність державних архівів фінансується Міністерством
фінансів, а координаційним органом є спеціальна рада керівників
департаментів Національного архіву. Правове регулювання архівної системи
здійснюється на підставі закону про архіви 1958 р. з деякими поправками
1967 р.

В Італії управління архівною справою покладено на Державну архівну
адміністрацію. Для нагляду за недержавними архівами створено відповідні
архівні інспекції. Згідно з законом 1963 р., італійські архіви є
самоврядними інституціями, а Державна архівна адміністрація надає
методичну допомогу, керує науковими дослідженнями в сфері
архівознавства, інформаційними службами, підготовкою кадрів, організовує
видавничу діяльність архівів.

Архівну систему США, відповідно до закону 1984 р., складають автономні
архіви усіх штатів. На Адміністрацію з управління архівами та
документацією як незалежний виконавчий орган покладено управління
архівами та документацією лише в системі федерального уряду США.

Децентралізована архівна система Канади включає загальнодержавну,
провінційні та територіальні ради архівів, відповідні асоціації
архівістів. Визначальною є децентралізація архівної системи, при якій
кожен архів перебуває на автономному становищі. Центрального архівного
управління в Канаді не існує. Відповідно до закону про архіви 1987 р.,
консультативні функції покладено на Національний архів Канади, який
збирає, зберігає і надає для користування історично цінні документи,
створені урядовими структурами чи приватними особами, допомагає в
управлінні документацією в межах федерального уряду, сприяє діяльності
архівних товариств у країні, співробітництву їх з зарубіжними
об’єднаннями архівістів.

Архівна системи Німеччини відбиває специфіку федерального устрою країни,
деякі успадковані традиції широкої автономії земель, що дістали
законодавче закріплення в зв’язку з утворенням германського союзу (1854)
як союзу територіальних держав. У рамках архівної системи функціонують
архіви колишніх міст-держав Бремена і Гамбурга, у великих землях –
Баден-Вюртемберг, Баварія, Саксонія та ін. – діють земельні архівні
дирекції, яким підпорядковані державні архіви. У Нижній Саксонії,
Північній Рейн-Вестфалії та Гессені діють архівні управління та
підпорядковані їм по одному головному і 2-7 державних архівів. Переважна
більшість архівів Німеччини має галузеве підпорядкування міністерствам
культури своїх земель, а в Саксонії та Саксонії-Ангальт – міністерству
внутрішніх справ. У період націонал-соціалізму (1933-1945) головним був
Райхсархів, де зберігалися документи імперського уряду, його
міністерств, відомств, судів. 1952 року було створено Федеральний архів,
який не має адміністративне-управлінських функцій, але надає методичну
допомогу федеральним установам у роботі з документами як потенційним
фондоутворювачам. Маючи статус національного Федеральний архів
співпрацює з архівами земель на принципах партнерського співробітництва,
обміну досвідом. Координаційним центром архівістів Німеччини є
Конференція архівних референтів, до якої входить представник
Федерального архіву і представники 16 державних архівів земель. Вона не
має ні статуту, ні постійної штаб-квартири, а її засідання відбуваються
почергово на запрошення адміністрації того чи іншого архіву. На них
розглядають найактуальніші проблеми архівної справи. В країні діє Спілка
німецьких архівістів, практикується періодичне проведення «Дня
німецького архіву», наукових конференцій та «круглих столів».

Отже, провідною тенденцією розвитку архівних систем в другій половині XX
ст. була їх децентралізація, демократизація архівної справи, що
відповідає процесам світової інтеграції, розвиткові комунікацій та
інформаційних систем.

Архівна система України, як і будь-якої іншої країни, складалася
історично. Вона має давню традицію і своїми витоками пов’язана з княжою
добою Київської Русі та Галицьке-Волинської держави (див. розділ 2).
Тривалий час за радянської доби (1920-1980) їй були притаманні риси
централізованої архівної системи, характерні для всього СРСР. Із
відновленням державної незалежності України (1991) в її архівній системі
сталися істотні зміни, пов’язані з відродженням національних традицій
архівної справи. Передусім реформувалося, набуваючи якісно нових рис,
управління архівною справою, основним змістом якого стало створення
оптимальних умов для нормального функціонування усіх ланок системи
архівних установ.

Суттєві зміни сталися в архівних системах інших країн -колишніх
республік СРСР. Кардинальні реформи проведено в Литві, Латвії, Естонії,
де було прийнято перші закони про архівну справу. Значних змін зазнала
система архівних установ Російської Федерації, де створено Федеральну
архівну службу, прийнято закон про Держаний архівний фонд РФ (1992),
підготовлено Закон «Про архівну справу в Російській Федерації» (2002),
реформовано архівні установи. В окремих суб’єктах федерації прийнято
свої праk