Ануфрієв М.І., Бандурка О.М., Ярмиш О.Н. 1999 – Вищий заклад освіти МВС України (книга)

Ануфрієв М.І., Бандурка О.М., Ярмиш О.Н. 1999 – Вищий заклад освіти МВС
України

ПЕРЕДМОВА

Істотним елементом загальнонаціональної вищої школи є система вищих
закладів освіти МВС України. Це склалося історично.

На 1991 рік Україна в плані забезпечення вищими закладами освіти МВС
перебувала у скрутному становищі. Внаслідок нерівномірності розташування
вузівського потенціалу міліції в колишньому СРСР тут залишився лише один
ВЗО – Київська вища школа міліції. Співробітники ОВС з вищою фахового
освітою готувались також у цивільних ВЗО, зокрема Української юридичній
академії в Харкові.

Такий стан справ разюче не відповідав потребам реального життя.
Повсякденна діяльність органів внутрішніх справ в умовах кардинальних
соціальних змін, реформування нормативно-правової бази, зростання,
структуризації злочинності, зміни правових орієнтирів вимагали
ефективних форм і заходів щодо підготовки висококваліфікованих кадрів.

В стислий час сформувалась потужна мережа відомчих ВЗО. Вони були
відкриті у Києві, Харкові, Донецьку, Луганську, Запоріжжі, Одесі, Львові
та ряді інших міст. Тут було зосереджено великий науково-педагогічний
потенціал, здатний розв‘язувати найскладніші освітянські, методичні,
наукові завдання, викликані актуальними потребами підготовки кадрів та
діяльності органів внутрішніх справ МВС України.

Про темпи розбудови відомчої вищої освіти в незалежній Україні свідчать
такі кількісні та якісні показники: якщо в 1992 р. серед
професорсько-викладацького складу ВЗО МВС нараховувалось 12 докторів та
205 кандидатів наук, то на сьогодні докторів працює 101 чол., а
кандидатів наук – 632.

Порівняно з 1991 р. кількість перемінного складу зросла більш, ніж у 4
рази і становить понад 33 тис. курсантів та слухачів (з них 70,4%
майбутніх юристів). Більш, ніж 18 тис. навчаються за денною формою. За
цей же період кількість випускників збільшилась на 5,3 тис. чол. і в
1998 р. склала понад 8,5 тис.

Становлення державності в незалежній Україні поставило перед
організацією вищої освіти, в тому числі і в системі МВС, принципово нові
й важливі завдання.

Розбудова держави, складні соціально-економічні феномени перехідного
періоду, пов‘язаного з формуванням основ ринкової економіки, структурні
перебудови в суспільстві та його матеріальній базі, що набули
радикального характеру, призвали до помітної соціальної нестабільності,
викликали диспропорції в соціальній динаміці. Разом з формуванням нових
державних кордонів порушувались не лише економічні, а й культурні,
інтелектуальні, наукові зв‘язки.

В таких умовах відбулося становлення системи відомчої освіти МВС
України. Воно здійснювалось паралельно з реформування всієї системи МВС
України.

Працюючи над цією книгою, автори опинилися фактично в якості
першопроходців – адже відомча вища школа є сьогодні такою ж молодою, як
і українська державність на сучасному етапі. В діяльності вищих закладів
освіти системи МВС залишається багато неопрацьованого, є свої недоліки й
“вузькі” місця. Та не на це хотілося звернути першочергову увагу. За
короткий, за історичними мірками, проміжок часу (відомча вища школа лише
наближається до свого першого десятирічного ювілею) заклади освіти
накопичили безцінний досвід. Про це свідчить велика кількість матеріалу,
котрий пощастило зібрати авторам при роботі над книгою.

Сама її назва визначила специфіку праці. ВЗО МВС як система, що
функціонує і розвивається, невід’ємно інтегрований як до
загальнодержавного процесу розвитку освіти на всіх її рівнях, так і до
реформування, навіть більше – трансформації органів внутрішніх справ у
відповідності з потребами розбудови національної державності,
становлення в Україні громадянського суспільства. У 90-і роки
правоохоронним органам України, зокрема органам внутрішніх справ, випало
працювати на тлі складних структурно-перебудовчих процесів у
суспільстві. Змінюються світоглядні, ідеологічні, правові,
організаційні, методологічні координати їх діяльності. Співробітник
органів внутрішніх справ діє в умовах соціально-економічної
нестабільності, змушений розв’язувати часом несподівані завдання,
близько, як ніхто, стикатися з болючими вадами нашого суспільства – від
корупції в органах державної влади, організованої та економічної
злочинності до розповсюдження бездуховності, цинізму, наркоманії серед
молоді.

“Кадри вирішують все” – нехай і цинічно (зважаючи на реалії того часу),
але вельми глибоко підмітив колишній керівник СРСР. Те, якою вступить
система МВС України у майбутнє тисячоліття, наскільки ефективно зможе
виконувати покладені на неї суспільством і державою завдання – у дуже
великій мірі залежить від рівня і якості сьогоднішньої роботи відомчих
вищих закладів освіти. Тут здобувають професійну кваліфікацію тисячі і
тисячі майбутніх офіцерів, від професіоналізму, майстерності, знань і
умінь і, не в останню чергу, міцності закладеного в них морального
фундаменту буде залежати громадський порядок у прийдешньому столітті.

Недарма саме роботі вищих закладів освіти МВС приділено стільки уваги у
“Комплексній програмі вдосконалення роботи з кадрами та підвищення
авторитету міліції”, дія котрої розрахована на кінець поточного та на
початок наступного століття.

Не буде перебільшенням сказати, що саме відомчі вищі заклади освіти
готують не лише практичних працівників, а й майбутніх керівників – від
начальника відділення міськрайвідділу до Міністра внутрішніх справ
України. Те, наскільки творчо, самовіддано, професійно вони будуть
розв’язувати нові завдання, що постануть перед органами внутрішніх справ
через п’ять, десять, двадцять років, багато в чому визначається сьогодні
в аудиторіях, класах, на полігонах, в тирах, спортивних залах ВЗО МВС.
Теоретична озброєність, наявність грунтовних наукових напрацювань, котрі
дозволять крокувати в ногу з часом і навіть випереджати його також у
великій мірі залежать від рівня й ефективності роботи відомчих вищих
закладів освіти.

У стінах ВЗО МВС вирішується і буде завжди вирішуватись одвічне питання
– чи прийде випускник, одягши нові лейтенантські погони, на свою
первинну посаду в органі внутрішніх справ сформованою особистістю, яка
знає, що їй робити у своїй службовій діяльності, як робити, і, головне,
в ім’я чого. ХХІ століттю не потрібні будуть правоохоронці, котрі
матимуть “за душею” лише мертвий багаж вчорашніх знань, не навчені
постійній роботі над собою, самоосвіті, самовдосконаленню, здатні лише
на механічне застосування завчених норм законодавства, чи інших знань,
ті, що живуть в параметрах “чорно-білого” світогляду, не сприймають
поліфонічності оточуючого світу, не бачать живої і постійної динаміки
змін у ньому, не виховані в дусі гуманізму, служіння винятково закону і
тільки йому, не здатні з повагою ставитися не лише до підлеглих (і бути
по-справжньому взірцем для них), а й до кожного пересічного громадянина
як повноправного представника народу – головного носія державного
суверенітету.

Автори висловлюють щиру подяку за подання підготовчих матеріалів до
книги Боровицькому О.В., Венедиктову В.С., Глієвому А.А., Головку О.М.,

Грицаку В.М., Зіберову О.Г., Луганському О.М., Любицькому Л.Б.,
Проневичу О.С., Соболєву В.О., Тесленку В.М., Тюріній В.О., Тяглу О.В.,
Тяпкіну А.С., Чубу В.І.

1. ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ ОСВІТИ

1.1. Філософія освіти: історія і сучасність

Як показує досвід історії педагогіки, глобальні зміни системи освіти й
окремі крупні реформи школи беруть початок у філософії. Хоч вона
сьогодні вже й не претендує на вичерпне пояснення всіх таємниць світу і
кожного з його елементів, та за нею зберігаються функції інтеграції
різних і навіть різновимірних уявлень про світ, створення цілісного
світогляду. Для розв’язання цих задач філософія продукує нові поняття,
гіпотези, теорії та парадигми.

Інший педагогічно-значуший напрям філософствування – формування
загальних підвалин методології пізнання та інших видів людської
діяльності. Починаючи з Сократа, філософія піддавала сумніву «очевидні
речі», критично переосмислювала існуючі алгоритми мислення, постійно
розширюючи його межі та коло засобів.

Саме в філософії осягається криза самої освіти, формуються нові ідеали
освіченості, нові уявлення щодо процесу навчання й виховання і т.ін.
Сьогодні вся ця непроста робота відповідає царині філософії освіти. Який
зміст вкладається в це поняття?

Філософія освіти, за авторитетним Кембріджським філософським словником,
є особлива галузь філософії, що має предметом дослідження практично всіх
складових освітньої діяльності.

Філософія освіти має свій початок в давньогрецьких філософських школах,
де вона стає вченням про методи, засоби, прийоми навчання мудрості.
Найбільш яскравими прикладами давньогрецької філософії освіти є теорії
Сократа, Платона, Аристотеля, велике значення також має досвід
піфагорійської школи.

Саме тут був зроблений важливий крок до розуміння освіти як
демократичного, принципово відкритого для кожної людини шляху до знань.
Адже в архаїчних культурах Єгипту, Далекого Сходу, Вавилону та Індії
знання вважались недоступними для непосвячених, передавались в
містично-сакральній формі лише у вузькому колі жерців, халдеїв, ченців
та ін. Такий підхід до знання не залежав від його рівня та якості, які
могли бути достатньо високими: відомо, що т.з. теорема Піфагора була
відома єгипетським жерцям за тисячі років до Піфагора, але нікому не
спадало на думку, що є потреба її доказувати; таким же чином, учень
чанського мудреця в Китаї не міг уявити собі, що слова вчителя треба
обгрунтовувати – їх треба було зрозуміти та розтлумачити.

Таким чином, поняття освіти в нашому розумінні, як форми вільного
засвоєння знань, вмінь, навичок, цілого світу культури у всій його
різноманітності, яка має своєю метою створення і розвиток особистості,
з’являється тоді, коли усвідомлюється та засвоюється принцип: «Спирайся
на своє Я – і тобі відкриється світ знань». Перехід до такого розуміння
освіти ми бачимо у піфагорійців та софістів, які одразу розкрили дві
сторони цього принципу. З одного боку, софісти (особливо, так звані
«старші софісти» – Протагор, Горгій, Продік) стверджували – людина може
чогось навчитися лише сама – вчитель лише «провокує» та допомагає
вчитись. Пізніше схожу точку зору демонструє Сократ із його методами
«іронії» та «майєвтики», коли каже, що його мистецтво схоже на мистецтво
його матері Фенарети, яка допомагала при пологах: «Моя мати допомагала
людині народитись фізично, а я – духовно».

Але така домінація суб’єктивного начала в освіті повинна бути обмеженою:
учень має істотну потребу в авторитеті, який є гарантом вірного напряму
в розвитку його особистості. В школі Піфагора велика увага приділялась
саме цій компоненті освіти, в школі панував принцип: «право на вільне
пізнання треба заслужити, треба пройти крізь систему, що навчає
підкоренню, виховує чіткість та дисциплінованість мислення». Так,
відомо, що початківці – піфагорійці повинні були засвоїти систему
жорстоких правил поведінки, інколи ці правила виглядали досить
безглуздими, але саме це стимулювало розвиток розуміння того, що шлях до
істини починається із слухняності, а закінчується самостійністю.

Сократ гармонійно з’єднав ці дві сторони єдиного процесу. Його позиція –
це позиція вічного учня («Я знаю, що нічого не знаю»). Освіта, постійне
надбання знань стає нескінченим процесом, що співпадає із самим життям.
Єдине добро для Сократа, як він сам каже, – це знання, а єдине зло –
невігластво.

Але тут постає нова проблема – чи дійсно єдине знання може замінити
собою всі позитивні якості людини? Адже фізичне чи моральне виховання
навряд чи може бути замінено на суто інтелектуальний розвиток. Питання
про моральну основу освіти гостро ставить Платон, який упевнений, що
кожна думка повинна бути вихованою (тобто морально розвиненою) перш, ніж
сприйняти знання. Проте моральні цінності не є, за Платоном,
загальнолюдськими, – кожна соціальна група має схильність до окремих
цінностей, які і повинні бути в них розвиненими. Так, в «ідеальній
державі» Платона ремісники та християни отримують виховання інше, ніж
воїни, а ті – відмінне від філософів-правителів. Таким чином, поняття
освіти набуває морального (і фізичного теж) змісту і разом з тим,
перестає бути цілісним: бути освіченим для воїна – значить володіти
воїнськими навичками, на відміну від освіченості філософа чи ремісника.

Аристотель, водночас і учень, і критик Платона поєднує філософські
погляди на освіту з детально розробленою етичною теорією. Відомо, що
головною етичною цінністю, за Аристотелем є поміркованість. Тому і
освіта навчає, перш за все, уникати крайнощів, як в мисленні, так і в
поведінці. Власне ж знання, за Аристотелем, може бути демонстративним
(знання причин), чи інтуїтивним (осягнення суттєвої природи речей).
Освіта повинна залучити до інтуїтивного знання, що може бути
природженим, знання демонстративне.

Така концепція освіти та освіченості, вироблена афінською класикою, на
довгі сторіччя стала найвищим досягненням філософської думки, до якого
важко було б додати щось істотно нове. У середньовіччі та в епоху
Відродження філософію освіти можна зустріти лише як приховану,
неекспліковану світоглядну основу теорій дидактичного характеру, таких,
наприклад, як «Дидактика» Я.А. Коменського. Інколи, виходячи з цього,
робиться висновок про те, що педагогічна теорія та практика того часу не
мали потреби в широких філософських узагальненнях. Про хибність цієї
точки зору свідчить справжній розквіт просвітницьких ідей у XVIII
сторіччі.

Показово, що сама ця епоха отримала назву Просвітництва і, як завжди, ця
самоназва свідчить більше про потреби та намагання, ніж про дійсний стан
речей. Просвіта в цей історичний період стає головною духовною цінністю
епохи. Найбільш виразні концепції філософії освіти цього часу ми
зустрічаємо в творах французьких просвітників – Руссо, Вольтера,
Гельвеція. В теоріях цих філософів проблеми філософії освіти тісно
переплітаються з проблемами філософії історії та релігії.

Для просвітників людина – істота розумна, і саме розум відрізняє її від
усіх інших. Але не завжди цей розум є звільненим від забобонів та
заблуджень, часто він перебуває, як пізніше сказав Гегель, в «нерозумній
формі». Звільнення суспільного розуму, розкриття його в історичній
творчості можливе тільки через освіту, яка, за думкою просвітників
починається із критики релігії.

Так, за Вольтером, сама релігія є результатом неосвічених людей, що
оголосили себе «богонатхненними пророками». Тому релігія і намагається
тримати суспільство у стані невігластва, переслідує істину і розум.
Вольтер описує картину панування церкви: «протягом цілих сторіч
невігластва та забобони, шахрайства та варварства, церква, що вміла
читати й писати, нав’язувала закони всій Європі, яка вміла лише пиячити,
воювати та сповідатися ченцям». Мислитель вважав, що освіта, яка
розповсюджується серед правителів держав, сприяє тому, що поступово
змінюються принципи, форми та способи правління та наступить панування
розумного устрою держави, де буде виключене соціальне зло та вдасться
створити умови для щасливого життя людей. Таким є фінал вольтерівської
філософії історії, в якій освіта грає центральну роль.

Більш детальну концепцію ми зустрічаємо у Ж.-Ж. Руссо, який вважає, що
«у вас буде все, якщо ви виховаєте громадян, без цього у вас всі,
починаючи з правителів держави, будуть лише жалюгідними рабами». Засобом
рішення проблеми «виховання громадян» Руссо вважає цілеспрямований
глобальний педагогічний вплив, що починається з дитинства. Такий підхід
має назву едукаціонизм (від лат. educatio – виховання). Едукаціоніст
впевнений, що у справі формування громадян виховання всесильне. Якщо
воно організоване належним чином, то всі члени суспільства, що визнали
його, набувають високих громадянських якостей. У Руссо мова йде про два
види громадянського виховання: 1) в негативних умовах форм правління, що
сильно відхилились від «суспільної угоди», 2) в позитивних умовах
«народного правління».

За першим видом громадянського виховання обмежуються контакти учня з
соціальним середовищем, яке не співпадає з вимогами моралі, якій навчає
вчитель. Руссо вважав, що це можливе тільки в умовах домашнього
виховання. Таким чином стає можливим розвиток здібностей учня, які
надані йому від природи. Руссо взагалі розумів процес освіти, як
розвиток природжених здібностей. Разом з тим, виходячи з
емпірико-сенсуалістичної гносеології, він вважав, що освіта за змістом
полягає в сходженні від одиничних фактів, безпосередніх споглядань,
чуттєвого досвіду до теоретичних узагальнень. Вивчення наук повинно
супроводжуватись засвоєнням практичних навичок, ремесла. Все це повинно
було формувати особистість, для якої праця ставала атрибутом життя. Ця
концепція Руссо надалі справила велике враження на видатних реформаторів
педагогіки, таких, наприклад, як Песталлоцци.

Другий вид виховання характеризується їм, як «суспільне виховання в
межах, що встановлені урядом». Ідеал такого виховання Руссо знаходив в
Спарті, де він вбачав зміни природної «любові до себе» на «любов до
вітчизни», яка сама є не тільки результатом, але й винагородою за
виховання: «суспільне призначення людини – найбільша нагорода, яку він
може отримати і будь-яка добра справа не потребує іншої винагороди, ніж
проголошення її достойною публічно».

Своєрідним варіантом просвітницької філософії освіти є так званий
панедукаціонизм Гельвеція, який спирався на тезу, що була підготовлена
ще Кондільянком: «коли розум є дещо цілком набуте, в ньому немає нічого
природнього». Суто кажучи, ця теза логічно витікає ще з локковської
теорії tabula rasa, але педагогічний її зміст розкрив саме Гельвецій.

За Гельвецієм, в інтелектуальному відношенні між людьми немає ніякої
різниці від народження, має місце повна рівність, розумова нерівність
людей з’являється лише як результат «різниці у вихованні». Під
вихованням розуму треба розуміти не тільки і не стільки цілеспрямований
педагогічний вплив, скільки дію сукупності зовнішніх факторів, та
переробку цього матеріалу мислення, що формується. Гельвецій наполягає
на тому, що «ніхто не отримує однакового виховання та не буває
поставленим в зовсім однакові умови», саме тому при відповідному
вихованні кожен може піднятися до висот духовної культури, незалежно від
соціального походження.

Гельвецій детально розглядає центральне поняття філософії освіти. Саме
поняття «Освіта» у Гельвеція має синонімом «виховання». Він трактує це
поняття не вузькопедагогічно, надає йому «істинне, більш широке значення
– як все те, що слугує для навчання. Вихователем кожного є і форма
правління, всі люди, з якими він зближується і … випадок, тобто
нескінченна множина явищ, причину яких ми не можемо вказати, тому що не
знаємо її». У версії Гельвеція філософія освіти остаточно розриває з
натуралізмом, асоціальністю, відкидає апеляції до «вродженої різниці між
людьми». Головне в процесі освіти – вплив соціального середовища, який,
проте, здійснюється в індивідуалізованій формі. Теоретичний зміст
освіти, таким чином виглядає як діалектична взаємодія «загального
суб’єкта та загального об’єкта» (Гегель).

Французьке Просвітництво в аспекті ідей філософії освіти справило велике
враження на німецьких філософів класичного (XVIII – XIX ст.) періоду –
Вольфа, Лессінга, Гердера, Канта, Фіхте, Гегеля. Ранній період
німецького Просвітництва характеризується тим же комплексом ідей:
боротьба проти релігійних забобонів, фанатизму; філософи розглядають
себе як (і перш за все) вчителів народу, які відкривають людям світло
знань та розуму і цим вдосконалюють природу суспільства. Проблема
суспільного устрою вирішується через розповсюдження знань, будь-яке
збільшення рівня освіченості розглядається як суспільне добро.

Важливий аспект цієї соціально-орієнтованої ідеї освіченості
розкривається в практичній філософії І. Канта, який дає нове трактування
поняття культури. Культура, за Кантом, виходить за межі опозиції
«культура – натура», не всяке знання та вміння є добро. Адже, знання
технічного, наприклад, характеру може бути використано в нищівних
антигуманних цілях. Що може бути регулятором освіти, спрямовуючим її в
дійсно культурний напрямок? (За Кантом, культурою є лише те, що сприяє
розвитку людини, те, що йде на користь всьому людству). Кант вказує на
право, як на такий регулятор. Саму ідею права Кант виводить з ідеї
моралі, тобто правові норми, як моральні, носять апріорний (до –
досвідний) характер. Освіта має своєю метою розкрити цей безумовний
характер моральних та правових імперативів, а держава, з свого боку,
повинна гарантувати громадянина в його основних правах. Таким чином,
якщо мораль дає людині внутрішній закон, то в праві цей закон
доповнюється зовнішнім примусом, а освіта громадянина приводить його до
знання відносно єдності цих двох рядів законів.

Проблема, яку не помітив Кант, була сформульована його послідовником
І.Г. Фіхте: «правосвідомість – результат виховання, а хто міг виховати
наших пращурів – перших людей?». Фіхте звертається за допомогою до
релігії, до Бога як «іншої розумної істоти». Пізніше на цьому ж питанні
акцентував і К. Маркс в своїх «Тезах про Фейєрбаха»: «Вихователь сам
повинен перше бути вихованим». Ця проблема – суто філософська саме тому,
що немає одного, раз та навіки виробленого рішення, і в філософії освіти
ХХ ст. ми бачимо широкий спектр різноманітних її розв’язань.

Криза метафізичної філософії наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., поява
нових напрямів в філософії, які рішуче відмовлялись від класичної
традиції з одного боку і низка нових педагогічних теорій та практик – з
іншого різко змінили характер філософії освіти. Постало питання: «Що
саме є освіта?», «Які цілі освіти?», «Чи можлива єдина наукова філософія
освіти?». Обговорення цих питань досі не призвело до єдиних,
загальноприйнятих відповідей. Сучасна філософія освіти являє собою
розмаїття філософій, альтернативних одна одній. Така різнобарвність
методологічного та концептуального плану водночас супроводжується
вибухом інтересу до філософських питань освіти. Достатньо сказати, що,
як відомо, в одній бібліотеці Конгресу США налічується більш двох тисяч
книг з філософії освіти, а в програмі 20-го Всесвітнього філософського
конгресу, що відбувся в серпні 1998р. в Бостоні проблеми філософії
освіти подані, як найважливіші. Ситуація виглядає ще більш складною,
якщо ми звернемо увагу на все зростаючу в світі невдоволеність існуючою
системою (навіть – всіма системами) освіти, яку ми бачимо в самих різних
державах світу, від відсталих до найрозвинутіших.

Більшість авторів, аналізуючи нинішній стан світової філософії освіти
виділяють такі основні напрямки та парадигми в ній: класичну,
реалістичну, холістичну, пансофічну, педоцентриську, тотожності «сфери»
(Ф. Фребель), «призми», співробітництва, прагматичну (А. Макаренко, В.
Сухомлинський) та багато інших (див., наприклад, у книзі С.Ф. Клепко
«Інтегративна освіта і поліморфізм знання». – Київ, Полтава, Харків,
1998).

Своєрідною реакцією на цю складну ситуацію стає все більше поширення
освітнього нігілізму в суспільстві, особливо помітно в країнах, які в
західній традиції називають ННД («нові незалежні держави», тобто
держави, що виникли на кінці 80-х – початку 90-х років ХХ ст.). Освітній
нігілізм (небажання взагалі здобувати освіту, ходити до школи) в цих
країнах є найгострішим в зв’язку з тим, що розмаїттю
педагогічно-філософських теорій та практик тут передувала жорстка
одноманітна педагогічна система зі сталими методиками, офіційно
затвердженим змістом навчальних програм, суспільною регламентацією форм
поведінки в школі тощо. Суспільство зазнавало свого роду шоку від зламу
цієї системи, який загострився ще більше економічною кризою, що боляче
вдарила по соціальних групах з високим рівнем освіти.

На цьому фоні привертають увагу до себе спроби створити школу принципово
нового типу – ігрові техніки навчання Щедровицьких, школи «діалогу
культур» В.С. Біблера, досвід роботи по освіті сліпоглухонімих, яку
проводив в м. Загорську свого часу видатний філософ Е.В. Ільєнков.
Зрозуміло, що школа нового типу не може вже спиратися на класичну
парадигму освіти. Тим більшою стає увага, яку викликають нові
філософські концепції освіти. Характерним для сучасних концепцій освіти
в філософії є орієнтація на критику класичного типу освіти, яку
розпочали «нові філософи науки» – І. Лакатос, Т. Кун, П. Фейерабенд.

Перш за все, ця критика направляється проти «наукового шовінізму» (Т.
Кун), або, навіть, «наукового імперіалізму» (П. Фейерабенд), коли
науковий світогляд розглядається як єдиний істинний світогляд, який
витісняє всі інші форми пізнання. Цей науковий імперіалізм в освітньому
процесі підтримується державою та по відношенню до учнів набуває
характеру ідеології (чи навіть релігії). В школах вивчення майже всіх
галузей наукового знання є обов’язковим. В той час, коли батьки
шестирічного малюка можуть вирішувати, виховувати з нього католика,
протестанта або атеїста, вони не мають такої ж свободи по відношенню до
науки. В школі не кажуть: «існували люди, які вірили в те, що Земля
обертається навколо Сонця, а інші вважали інакше. Натомість кажуть:
Земля обертається навколо Сонця, а все інше – дурниці».
Науково-центрична концепція освіти приховує в собі ще одне – в процесі
освіти учень не тільки опановує знаннями, а й привчається до кількох
стандартних засобів розв’язання проблем, засвоює методологію, яка
вважається єдиною можливою в межах «нормальної науки» (Т. Кун). Тим
самим відбувається не розкриття творчої індивідуальності учня, а навички
– формуються конформізм до загальноприйнятих в науці теорій та методів і
така освіта взагалі вступає в протиріччя зі своїм призначенням. Якщо П.
Фейерабенд, проголосивши «методологічний анархізм», більше уваги
приділяє розробці методології науки, то деякі інші філософи намагаються
спертися на результати його критики суто в межах філософії освіти.
Показовою тут можна вважати «альтернативну» філософію освіти
А.Т. Ніколаса. Він вбачає завдання освіти (в даному випадку –
університетської) в розвитку, перш за все, універсальних здібностей
студентів, а вже потім – у їхній спеціалізації. Під універсальними
здібностями філософ розуміє такі здібності, які дають можливість мислити
на основі власного вибору, не піддаючись ідеологізації з боку як
викладачів, та і зовнішнього середовища.

Ніколас вважає необхідними і важливішими наступні «звички мислення»:
здійснювати концептуальні операції науки – математики, фізики, біології;
створювати і оцінювати «образи» гуманітарного знання, літератури,
мистецтва; бачити й сприймати різноманітні інтерпретації одних і тих
самих подій, різні літературні і критичні теорії; знайомитись з іншими
культурами, їхніми образами та міфами.

Ця філософія освіти знайшла підтвердження своєї практичної ефективності
у викладенні інтегративного курсу, який в англомовній традиції отримав
назву «critical thinking».

Істотною проблемою для сучасної філософії освіти постало питання: яка
загальнофілософська теорія повинна лежати в основі освіти, яка картина
світу повинна бути фундаментальною? Більшість авторів схиляється до
принципу діалектичної єдності холізму (від англ. whole – ціле) та
плюралізму. Показовою в цьому аспекті є точка зору В.С. Лутая, який
вважає, що філософія сучасної освіти «не може бути заснована тільки на
одній якійсь філософській системі, в тому числі, і на такій, що
намагається синтезувати в собі усі основні досягнення інших систем». Але
вона може бути і просто плюралістичною. З його точки зору сучасна
філософія освіти повинна поєднувати в собі такі ідеї:

досягнення деякої, хоча б мінімальної субстанціальної єдності усіх
суб’єктів освіти, особливо у розумінні загальнолюдських цінностей;

необхідність різних протилежних форм прояву цієї єдності і розуміння
того, що будь-які типи світогляду, культури, освіти відіграють свою
унікальну роль у вирішенні проблем людства;

боротьба протилежностей не повинна доводитись до антагонізму.

Якщо ми звернемося ще до діалогічної традиції в філософії освіти
(М.Бубер, Ф.Розенцвейг, О.Розеншток-Хюссі), де акцент робиться на
ситуації зустрічі вчителя та учнів на підставі діалогу, то ми впевнимося
у тому, що коло ідей сучасної філософії освіти угруповується навколо
двох фундаментальних ідей сучасності – ідеї відкритого суспільства
(К.–Р.Поппер) та комунікативного розуму (Ю. Хабермас).

Так, за Поппером, у відкритому суспільстві освіта повинна діяти за
принципом: дай учням все те, в чому вони відчувають початкову потребу,
щоб стати незалежними від нас і спроможними робити свій вибір. У
відкритому суспільстві освіта виконує, перш за все,
критично-реалістичний світогляд на основі інтелектуальної свободи. Це,
за Поппером, зовсім не означає повної роздробленості освічених людей –
навпаки, об’єднує лише свобода та повага до неї. Хабермас в цьому
аспекті підкреслює, що найвищою метою освіти в сучасний період є
створення системи міжособових зв’язків, спрямованих не на домінацію, а
на взаєморозуміння, діалог та підтримку постійного функціонування такої
системи. Тільки через освіту можлива комунікація: лише система
комунікативної підготовки веде до справжньої інтеграції та стабільності
в суспільстві.

Підводячи деякі підсумки, ми можемо констатувати, що сучасні філософські
концепції освіти, попри всю свою відмінність (іноді до протиріччя) одна
від одної, демонструють повну домінантну спрямованість і основні
принципи реформування сучасної освіти, прийняті в Україні, загалом
знаходяться в руслі цієї течії. Це:

принцип гуманітаризації, що потребує посилену увагу до особистості,
створення найбільшого сприяння розвитку всіх її здібностей, фізичних і
моральних якостей, що здійснюється можливостями не лише гуманітарних а й
інших наук;

принцип диференціації, що означає забезпечення різних шляхів формування
змісту предметів і різних способів організації його засвоєння;

принцип інтеграції, як принцип реформування змісту освіти, спрямований
на забезпечення цілісності сприймання шляхом впровадження комплексних
інтегрованих курсів, які об’єднують різноманітні знання на основі
вільного вибору.

На основі цих принципів (які викладені в основних документах про освіту)
можливе створення концепції освіти, що була б втіленням сучасних
досягнень філософії освіти.

1.2. Загальнокультурні та філософські засади сучасної української освіти

Освіта будь-якої країни відбиває в собі найголовніші її
цивілізаційно-культурні ознаки та особливості наявного історичного
моменту, забезпечуючи поєднання національних традицій з релевантними
інноваціями – як виробленими всередині неї, так і запозичені ззовні, зі
скарбниці вселюдського досвіду. На цих підставах національна система
освіти має забезпечувати безперервність поступу країни, здійснювати
ефективну соціалізацію та професійну підготовку молоді до
життєдіяльності в світі, який постійно ускладнюється.

Стан освіти суттєво впливає як на інтегративні процеси світового буття,
так і соціальні трансформації в окремій країні. Система освіти в значній
мірі визначає не тільки якісні характеристики культури того чи іншого
суспільства, але й вміщує «у згорнутому вигляді» стратегії кардинальних
перетворень життєдіяльності. Тому не викликають подиву значні
капіталовкладення розвинутих країн в цю «невиробничу» сферу. В
посткомуністичному світі «розкладку» політичних сил, основні тенденції
розвитку не можна прогнозувати без урахування виховного, освітнього та
наукового потенціалу нових незалежних країн. Він визначає їх об’єктивну
готовність до економічного поступу, мирного розв’язання різноманітних
конфліктів, що набули поширення після розпаду соціалістичного табору та
краху комуністичної ортодоксії.

Здобуття Україною державної незалежності виявляється одним з
найголовніших внутрішніх чинників, який визначає необхідність суттєвого
переображення вітчизняної освіти. Другим є відмова від розбудови
«комуністичного майбутнього» та переорієнтація на запозичення
апробованого досвіду життєдіяльності відкритого демократичного
суспільства. Модернізація освіти та суттєві соціальні реформи є
взаємопов’язаними процесами, здатними як до взаємного підсилення, так і
послаблення.

Суспільні реформи являють собою складний соціокультурний процес, в якому
поряд з державними інститутами мають брати участь різноманітні суб’єкти
недержавного сектору – населення, представники бізнесових кіл, творчих
та професійних спілок тощо. Сама ж реформа як вид соціальної технології
включає в себе низку компонентів, вона передбачає вироблення адекватної
політики в галузі освіти, планування, соціального проектування, прямі
соціальні дії, експерименти, а найголовніше – вона повинна спиратися на
серйозні теоретичні підвалини.

Дотепер пануюча в світі система освіти в основних свої напрямах,
теоретичних та практичних складових грунтується на добре відомих
філософсько-педагогічних ідеях. Але сьогодні все більш наочно
виявляються ознаки кризового стану і необхідності якісної перебудови
класичної системи освіти. Вони мають як загальносвітові, так і
національно-особливі складові.

Невідповідність класичної системи освіти в її марксистсько-ленінській
інтерпретації реаліям сьогодення зумовлює ту глибоку скруту, вихід з
якої прагнуть найти вітчизняні філософи, науковці та педагоги. Йдеться
про усвідомлення системної кризи наявної освіти, аналіз її причин,
розробку нових ідей та проектів альтернативної освіти, обгрунтування
сучасних шляхів і засобів їх реалізації. Інакше кажучи, потрібні не
просто пересічні дослідження в межах усталеної парадигми, а дослідження
та ідеї, які б дозволили створити умови для суттєвих соціальних реформ
для такої модернізації системи освіти, яка б відповідала реаліям ХХІ
століття.

Ще в діалозі Платона «Менон» (IV ст. до н.е.) було запропоновано такі
фундаментальні запитання: чи можна навчати доброчесності; що таке
доброчесність; що таке знання; в чому полягає відношення доброчесності
та знання тощо. Хоч небагато людей сьогодні приєднується до моделі
пізнання через пригадування, яку свого часу запропонував Платон, проте
ті напрямки та проблеми, які він визначив в «Меноні», стимулюють пошуки
вчених і педагогів дотепер.

Доречно зауважити, що певним виключенням з панівної парадигми були
педагогічні погляди й просвітницька діяльність нашого великого земляка –
Григорія Савича Сковороди. Відомо, що його світогляд мав суто моральне
забарвлення і був спрямований на пошуки шляхів до людського щастя,
зокрема через «сродный труд». Але, по-перше, здобутки Сковороди довгий
час не були відомими за межами Слобожанщини і не мали якогось впливу на
тогочасну світову педагогіку. По-друге, Сковорода свідомо обмежувався
самопізнанням та внутрішнім самовдосконаленням людини, не вбачаючи
можливостей використання освіти як прямого засобу суспільних
трансформацій, що з сучасних позицій навряд чи є прийнятним.

Зовсім відмінний від позитивістського світогляд й, відповідно, інші цілі
освіти виникають тоді, коли ми переносимо сенс існування людини з
пізнання та підкорення одвіку існуючого світу на його творення, тобто на
синтез нового через реалізацію природного потягу людини до творчості. В
такому випадку на кожному етапі синтезу існує певна множина варіантів
дій. І це змінює поведінку людини, особливо коли вибір в цій множині
буде залежати від вибору за різними критеріями. Якщо людина буде
здійснювати вибір за сукупністю різноманітних критеріїв (наприклад, за
ефективністю, або гармонічністю, або відсутністю екологічної шкоди
тощо), однозначні рішення будуть скоріше виключенням, ніж правилом.

Такий підхід можна назвати гуманістичним через те, що в ньому задля
остаточного вибору маємо залучати людські – в широкому розумінні цього
слова – оцінки. При цьому рішення виявляється суттєво залежним від
духовності людини, її світогляду та системи цінностей. Крім того, вибір
у такий спосіб вимагає ініціативи, розуміння, ризику й особистої
відповідальності. Отже, коли описаний творчий підхід покласти в
підгрунтя основи учбового процесу, то він потягне формування моральних
та вольових якостей, духовне вдосконалення людини, схильності до
визнання й розуміння багатоманітності точок зору, до діалогу й
толерантності, до співробітництва, поваги прав іншого.

Таким чином перед освітою виникає нова задача – давати людині знання не
тільки про світ та його закони, але й методологію перетворення цього
світу, формувати відповідні вміння та навички, які б грунтувалися на
прийнятних людських цінностях. Така постановка питання пов’язана з
гуманізацією й гуманітаризацією освіти.

Основним призначенням гуманізації виявляється поворот освіти до
вироблення цілісного світогляду, формування системного
гуманістично-орієнтованого мислення. Більш того, сьогодні для справжньої
гуманізації уже недостатньо прохідних «культпоходів в кіно» або до
музеїв. Виявилась необхідність й можливість гуманізувати підготовку
професіоналів через підвищення в навчальному процесі статусу
гуманітарних дисциплін за умови суттєвих змін у їх змісті. А
фундаментальною об’єктивною передумовою та контекстом процесів
гуманізації і гуманітаризації виявляються потреби вже згадуваних вище
трансформацій в суспільному житті, зокрема відхід від ставлення до
людини як лише до «гвинтика» в тоталітарному державному механізмі,
визнання гідності людської особи та невід’ємності її прав, їх захисту
законними засобами.

Разом з тим, гуманітаризація освіти є адекватним засобом її гуманізації
через встановлення індивідуалізованого вмісту освіти, особистісного
спрямування учбових дисциплін, які вивчаються. Гуманітаризувати освіту
значить зробити її «адаптованою» та цінною для кожного учня або
студента. Така позиція відбиває логіку розвитку сучасної педагогічної
науки з її потягом до налагодження освітнього процесу, зорієнтованого на
конкретну особу.

Складний, багатокультурний характер проблем сучасного світу вимагає
широкого міжнародного та міжкультурного співробітництва, яке не можливе
без попередньої підготовки освітньо-виховними засобами. Проблеми такої
підготовки активізували протягом кількох останніх десятиліть дослідження
в річищі філософсько-педагогічної «школи діалогу культур».

З піднесенням ролі діалогічної парадигми, зазначає відомий вітчизняний
дослідник Г.О. Балл, пов’язаний кардинальний шлях розвитку сучасної
освіти. Це означає не тільки поширення діалогічних форм навчального
спілкування, а й ставлення до учня як до повноправного суб’єкта
освітнього процесу, а також його прилучення до діалогізму людської
культури.

Обмежимося далі тлумаченням пізнавального діалогу як такого, що
становить саме осердя навчального спілкування, і зробимо кілька
зауважень.

Умовою діалогу є наявність двох базисів розуміння якоїсь загальної
проблеми. У випадку їх повної розбіжності діалог не є можливим, у
випадку ж повної тотожності він буде зайвим, оскільки зникне сама
проблема.

Пізнавальний діалог доцільно класифікувати на підставі його мети. Він
може бути спрямований або на трансляцію вже здобутої раніше інформації
від викладача до студента, або ж на спільне розв’язання проблеми і
досягнення знання (або вміння), не відомого у вихідний момент жодній з
сторін. Перший підхід доречно назвати інформаційним, він є типовим для
класичної парадигми освіти. Другий є креативним (з латини creator –
творець), він перегукується з вже обговореними вище тенденціями сучасної
освіти до гуманізації та гуманітаризації.

Використання діалогу в пізнанні та навчанні сьогодні широко
розповсюджене і навряд чи потребує додаткового обгрунтування. Але
специфіка філософії «школи діалогу культур» полягає у свідомому
використанні принаймні однією з сторін різноманітності можливих базисів
розуміння, котрі репрезентують суттєві для розглядуваної проблеми
культурні традиції. Внаслідок цього вирішення проблеми набуває
багатовимірності. Феномен багатовимірності не тільки якісно збільшує
простір нового знання (або вміння), але й формує активність в обранні
релевантного культурного базису, навчає свідомо ставитися до багатства
якісно незвідних одне до одного культурних джерел.

Отже, застосування підходу «школи діалогу культур» грунтується на
визнанні свободи вибору і толерантності – суттєвих цінностях
демократичного суспільства. Тому він є адекватним засобом не тільки
нової системи освіти, але й налагодження цивілізованих стосунків
мультикультурних спільнот взагалі.

Для Української держави з відомим поділом її людності на «західних –
східних», проблемами взаємодії російської та української мов, кримських
татар і т.ін. звернення до ідеології діалогу культур здається цілком
виправданим.

1.3. Актуальні освітянські проблеми сьогодення. Інформатизація освіти

Від рівня технологічного розвитку кожної країни залежить не тільки її
економічна могутність і рівень життя населення, але і становище цієї
країни в світовій спільноті, можливості економічної і політичної
інтеграції з іншими країнами, а також розв’язання проблем національної
безпеки. У той же час рівень розвитку і використання сучасних технологій
в тій або іншій країні визначається не тільки розвитком матеріальної
бази, але головним чином – рівнем інтелектуалізації суспільства, його
здатністю проводити, засвоювати і застосовувати нові знання. Все це
найтісніше пов’язане з рівнем розвитку освіти в країні.

Безумовно, поступове усвідомлення Україною реалій необхідності
якнайшвидшого відтворення досвіду глобальної технологізації передових
країн, приведе до перегляду базисних підходів і до підготовки кадрів для
органів внутрішніх справ. І це неминуче, оскільки:

зміна рівня інтелектуалізації суспільства супроводжується зміною рівня
інтелектуалізації кримінального світу і правоохоронної діяльності;

трансформація системи освіти загалом спричинить адекватні перетворення у
всіх спеціалізованих галузях діяльності, включаючи напрями підготовки і
перепідготовки кадрів для даних областей;

впровадження у життя нових феноменів глобального інформаційного
суспільства призведе до необхідності дослідити і захистити ці нові
сторони життєдіяльності від протиправного посягання;

перехід до нових технологій об’єктивно привносить в освітню діяльність
істотні якісні поліпшення.

У Доповіді Міжнародної комісії з освіти для XXI віку «Освіта: прихований
скарб», представленому ЮНЕСКО в 1997 році, зазначено, що «ми повинні
бути у всеозброєнні, щоб подолати основні протиріччя, які не будучи
новими, стануть головними проблемами XXI віку». До таких протиріч автори
Доповіді відносять наступні:

Протиріччя між глобальними і локальними проблемами: поступово стати
громадянином світу без втрати власного коріння і активно брати участь в
житті свого народу і суспільства.

Протиріччя між універсальним і індивідуальним. В умовах глобалізації
культури, що набуває загального характеру, існує небезпека забуття
унікального характеру кожної особистості, її призначення вибирати свою
долю і здійснювати можливості, які є у неї.

Протиріччя між традиціями і сучасними тенденціями: адаптація без
заперечення власного коріння, діалектичний зв’язок незалежності зі
свободою і розвитком інших, управління технічним прогресом. Саме в цьому
дусі потрібно вирішувати проблеми, пов’язані з розвитком нових
технологій в області інформації.

Протиріччя між довгостроковими і короткостроковими завданнями.
Громадська думка вимагає негайних відповідей і рішень, в той час як
розв’язання багатьох проблем потребує терплячої і узгодженої стратегії
реформ. Саме так йде справа відносно політики в області освіти.

Протиріччя між необхідністю змагання і прагненням до рівності
можливостей. Потрібно відновити і привести у відповідність з вимогами
сьогоднішнього дня концепцію безперервності творіння протягом всього
життя, з тим щоб задіяти всі стимулюючі чинники, включаючи як змагання,
так і співпрацю, об’єднавчу солідарність.

Протиріччя між небаченим розвитком знань і можливостями їх засвоєння
людиною з урахуванням таких нових областей, як пізнання самого себе і
засобів забезпечення фізичного і психологічного здоров’я, а також
навчання, орієнтоване на пізнання і збереження навколишнього природного
середовища. У зв’язку з цим необхідно виробити чітку стратегію реформ,
визначити пріоритети при умові збереження основних елементів базової
освіти, які допомагають більш правильно будувати життя, використовуючи
для цього знання, досвід і розвиток культури кожної людини.

Протиріччя між духовним і матеріальним світом. Людство потребує ідеалу і
моральних цінностей. Немає більш благородної задачі, що стоїть перед
освітою, ніж пробудити у кожного, з урахуванням його традицій,
переконань і при повній повазі плюралізму, підйом духу і думки до
усвідомлення універсального світу.

Об’єктивно виникає нова форма соціальної нерівності – інформаційна
нерівність. Завдання перспективної системи освіти полягає в тому, щоб
знизити гостроту цієї нерівності, за рахунок надання людям можливостей
підвищення своєї інформаційної культури.

У Доповіді Міжнародної комісії з освіти для XXI віку підкреслюється, що
«освіта – один з основних засобів затвердження глибокої і гармонійної
форми розвитку людства, яка дозволить боротися з убогістю, відчуженням,
неписьменністю, пригнобленням і війною».

В перекладі на проблеми національної освіти потребують вирішення
наступні завдання:

забезпечення досить високої загальної письменності населення;

забезпечення необхідного рівня знань і розуміння в області національної
культури;

надання можливості кожному члену суспільства отримати професійну
підготовку, яка б дозволила йому забезпечити гідний рівень життя;

забезпечення необхідного рівня освіти всього населення з питань розвитку
і збереження навколишнього середовища, соціально-економічного розвитку,
розвитку людини, побудови гідного громадянського суспільства і правової
держави.

Основні проблеми існуючих систем освіти і теоретичний образ
перспективної системи освіти, що забезпечує не тільки добробут нації,
але і подальший стійкий розвиток людства, самим серйозним образом
хвилюють сьогодні вчених, державних і суспільних діячів різних країн,
які стурбовані необхідністю оновлення і реформування систем освіти,
покликаного відігравати в XXI ст. найважливішу роль в розвитку
особистості і суспільства.

Особливості перспективної системи освіти. До найбільш важливих
особливостей перспективної системи освіти потрібно віднести:

фундаменталізацію освіти, яка повинна істотним чином підвищити його
якість;

випереджальний характер всієї системи освіти, її націленість на проблеми
майбутньої постіндустріальної цивілізації;

розвиток творчих здібностей людини;

істотно більшу доступність системи реалізації творчого потенціалу для
населення нашої планети шляхом широкого використання можливостей
дистанційного навчання і самонавчання із застосуванням перспективних
інформаційних і телекомунікаційних технологій.

Фундаменталізація освіти передбачає її орієнтацію на вивчення основних
законів природи і суспільства, а також природи і призначення самої
людини. Такий підхід повинен дозволити людям самостійно знаходити і
оцінювати відповідальні рішення в умовах невизначеності, в критичних і
стресових ситуаціях, коли людина стикається з новими складними
природними і соціальними явищами. Наукові знання і високі етичні
принципи є в цих випадках надійною опорою.

Тут і далі під терміном «фундаменталізація» розуміється істотне
підвищення якості освіти і освітнього рівня людей шляхом відповідної
зміни змісту дисциплін, що вивчаються, і методології навчального
процесу.

Вона може досягатися різними засобами, до яких можуть бути віднесені і
такі:

Зміна співвідношення між прагматичною і загальнокультурною частинами
утворення всіх рівнів. При цьому пріоритетними стають проблеми загальної
культури людини, формування у нього наукових форм системного мислення.

Зміна змісту і методології навчального процесу, при яких акцент робиться
на вивчення фундаментальних законів природи і суспільства, створюються
принципово нові навчальні курси, орієнтовані на формування цілісних
уявлень про наукову картину світу і здатності виходити на системний
рівень його пізнання.

Забезпечення якісної загальної екологічної освіти, яке дозволить не
тільки сформувати нові засади світогляду, але і більш ефективно
використати професійні знання і практичний досвід фахівців з різних сфер
соціальної практики для спільного розв’язання екологічних проблем. Сюди
потрібно віднести і поняття «екологічно чистих» людських відносин.

Забезпечення пріоритетності інформаційних компонент в перспективній
системі освіти людей, які будуть жити і працювати в інформаційному
суспільстві, де найважливішу роль будуть відігравати фундаментальні
знання про інформаційні процеси в природі і суспільстві і нові
інформаційні технології.

Однією з принципово важливих і конструктивних ідей в стратегії
підвищення інтелектуального потенціалу нації є ідея випереджальної
освіти. Суть цієї ідеї полягає в тому, щоб своєчасно підготувати людей
до майбутнього. Перспективна система освіти повинна створюватись на
основі поєднання новітніх загальнонаукових і гуманітарних знань і однієї
з пріоритетних завдань її повинно бути формування у людей таких якостей,
що дозволять їм успішно пристосуватися, жити і працювати в умовах
століття, що наступає.

Серед цих якостей можна виділити:

системне наукове мислення;

екологічну культуру;

інформаційну культуру;

творчу активність;

толерантність;

високу моральність.

Саме ці якості людей повинні забезпечити виживання і подальший стійкий
розвиток цивілізації. Тому саме вони і повинні бути пріоритетними цілями
для системи випереджальної освіти.

Принципи практичної реалізації концепції випереджальної освіти доцільно
пояснити на контрасті з діючою системою вищої освіти. У сучасних
системах вищої освіти сьогодні реалізовується концепція, яку можна
назвати підтримуючою освітою. Підготовка фахівців здійснюється головним
чином на основі вимог сьогоднішнього дня, без урахування того, що чекає
цих фахівців в майбутньому.

Система підтримуючої освіти явно не відповідає сучасним і, тим більше,
перспективним вимогам, оскільки вона не забезпечує повноцінної
підготовки людини до нових умов існування, що швидко змінюються.
Випереджальна освіта, навпаки, орієнтується на майбутнє, на ті умови
життя і професійної діяльності, в яких опиниться випускник вищого
закладу освіти після його закінчення, тобто через 4-7 років після вступу
на навчання.

Темпи технологічного і науково-технічного прогресу сьогодні такі, що
багато які знання застарівають вже протягом 3-5 років, і не враховувати
цього чинника в перспективній системі освіти неприпустимо. Саме тому
система випереджальної освіти повинна радикальним образом відрізнятися
від системи підтримуючої освіти. При цьому головну увагу необхідно
зосередити на розвитку творчих якостей людини, її здібностей до
самостійних дій в умовам невизначеності, а також на розвитку здібностей
до навчання, придбання нових знань.

У системі випереджальної освіти значна частина навчального часу
відводиться для вивчення нових фундаментальних знань, процесів і
технологій, інформація про які повинна надходити різними каналами
взаємодії з системою науки, банками даних і знань, науково-технічної
інформації. Тому принципово важливою умовою ефективності системи
випереджальної освіти є необхідність її органічного зв’язку з наукою.

Важливе місце в системі випереджальної освіти повинно посідати вивчення
останніх досягнень в області інформатики, її засобів і методів, а також
перспектив подальшого розвитку і практичного використання. Аналіз
досвіду різних країн у викладанні інформатики дозволяє затверджувати, що
її потрібно розглядати не тільки як важливий засіб інформаційної
підтримки навчального процесу, ефективний педагогічний інструмент, але і
як необхідний інструмент освіти. При цьому враховується тенденція
перетворення інформатики з технічної дисципліни, яка вивчає методи
обробки даних за допомогою обчислювальної техніки, в фундаментальну
науку про інформацію і інформаційні процеси в природі і суспільстві.

Фази інформатизації. Терміни «інформатизація», «інформаційні
технології», «інформаційні системи», «Інтернет» – ці сучасні терміни
ледь не найбільш часто зустрічаються у різних контекстах. Інтуїтивно
люба освічена людина розуміє зміст цих термінів і може дати для них своє
слушне тлумачення. Втім, повсякденний характер застосування цих понять
не повинен вводити в оману своєю умовною простотою.

Все залежить від точки зору, глибини аналізу та обсягу системоутворюючих
зв’язків, що беруться до уваги. Навіть стоячи на порозі інформаційного
суспільства, наука ще не дала, і невідомо, коли дасть, вичерпні та точні
характеристики цих новітніх феноменів. У побуті прийнято трактувати
Інтернет як світове інформаційне павутиння та швидкий засіб комунікації.
В навчальній, популярній або непрофільній науковій літературі можна
зустріти, наприклад, таке тлумачення: «Інтернет – це система, яка дає
змогу комп’ютерам, розкиданим по усьому світі, взаємодіяти один з
одним». В «Концепції інформатизації сфери освіти Російської Федерації»
дається більш глибоке синергетично-квантово-механічне пояснення терміну.
«Інтернет – це складна, самоорганізуюча самореферентна комунікативна
система, що проявляє емерджентні (неочікувані) властивості, для опису
якої необхідно враховувати теоретичні принципи квантової механіки –
наглядовість і доповнюваність, а також синергетичні принципи
підпорядкованості і кругової причинності». Втім, як би там не казали
науковці, слушно прислухатись до змісту та акцентів вислову, що
містяться в офіційних документах, що регламентують діяльність з
розгортання інформатизації на всіх рівнях.

В Законі України «Про національну програму інформатизації» зазначається:
«Інформатизацiя – сукупнiсть взаємопов’язаних органiзацiйних, правових,
полiтичних, соцiально-економiчних, науково-технiчних, виробничих
процесiв, що спрямованi на створення умов для задоволення iнформацiйних
потреб громадян та суспiльства на основi створення, розвитку i
використання iнформацiйних систем, мереж, ресурсiв та iнформацiйних
технологiй, якi побудованi на основi застосування сучасної
обчислювальної та комунiкацiйної технiки.» І далі за текстом:
«Обчислювальна та комунiкацiйна технiка, телекомунiкацiйнi мережi, бази
i банки даних та знань, iнформацiйнi технологiї (IТ), система
iнформацiйно-аналiтичних центрiв рiзного рiвня, виробництво технiчних
засобiв iнформатизацiї, системи науково-дослiдних установ та пiдготовки
висококвалiфiкованих фахiвцiв є складовими нацiональної iнформацiйної
iнфраструктури i основними чинниками, що забезпечують економiчне
пiднесення. Як показує досвiд iнших країн, iнформатизацiя сприяє
забезпеченню нацiональних iнтересiв, полiпшенню керованостi економiкою,
розвитку наукоємних виробництв та високих технологiй, зростанню
продуктивностi працi, вдосконаленню соцiально-економiчних вiдносин,
збагаченню духовного життя та подальшiй демократизацiї суспiльства.
Нацiональна iнформацiйна iнфраструктура, створена з урахуванням свiтових
тенденцiй i досягнень, сприятиме рiвноправнiй iнтеграцiї України у
свiтове спiвтовариство».

Вже з перших пояснень можна помітити певні побоювання щодо недооцінки
ролі і місця випереджального характеру інформатизації освіти, які
посилюються після трактування пріоритетів програми інформатизації. «У
Програмi прiоритети надаються iнформацiйнiй пiдтримцi заходiв виходу
України з економiчної кризи, формуванню ринкових вiдносин, створенню
сучасної iнформацiйної iнфраструктури, iнформатизацiї соцiальної сфери,
фiнансової та грошової системи, дiяльностi Нацiонального банку України,
податкової адмiнiстрацiї та митної служби, стратегiчних напрямiв
розвитку державностi, безпеки та оборони, прiоритетних галузей економiки
(агропромисловий, паливно-енергетичний, вiйськово-промисловий комплекси,
транспорт, зв’язок)». І ні слова про освіту.

Втім, не слід робити висновок, що Програма інформатизації була
підготована без достатньої проробки, або некваліфікованими фахівцями.
Більш нелогічним та авантюрним було б висування пріоритету
інформатизації саме освіти, заміна підтримуючої моделі освіти
випереджальною. Для прийняття таких радикальних перетворень крім
глибокої аналітико-синтетичної проробки і можливостей більшої
варіативності рішень на державному рівні в умовах жорсткої кризи
потрібна певна мужність, уява і віра в ідею.

Сучасні реалії такі, що зрілість інформатизації освіти корелює з рівнем
могутності і добробуту тієї чи іншої держави. Загалом в сучасній
економіці існує уявлення про держави 1-го, 2-го і 3-го поколінь. В
перших акцент робиться на таких галузях як машинобудівництво, хімічні
технології, сільске господарство, виробництво енергії тощо. При цьому
головне значення мають природні ресурси держави. В державах 2-го
покоління основу економіки складають наукомістські технології –
мікроелектроніка, обчислювальна техніка, малотонажна хімія. Ключове
значення здобуває освітній рівень населення, технологічна культура,
психологічні установки людей. В державах 3-го покоління основним
продуктом стають нові технології і нові ідеї. При цьому найважливішим
ресурсом стає творчий потенціал еліти суспільства. Вища освіта в разі
успішного розвитку держави дає змогу переходити від одних ресурсів до
інших, від виробництва продуктів, або машин до виробництва ідей.

Чи здатні українці як нація розширити рамки своїх можливостей? Для цього
необхідні перш за все зусилля самосвідомісті. Не заклики до вирішення
проблем, а заклик до створення і опанування нових сфер діяльності. Це
вже питання не макроекономіки, а макромислення, з якого випливають
конкретні кроки в конкретних умовах.

З світової практики відомо, що впровадження інформаційних технологій,
просування інформатизації проходить за певними фазами. Характеристика
кожної фази в пристосуванні до освіти може бути такою. На фазі
автоматизації спостерігається мала кількість комп’ютерів, часто не
останніх поколінь, що припадає на велику кількість студентів, друковані
пристрої невисокої швидкості друку та низької якості. Програмне
забезпечення, що використовується, складають мови програмування
загального призначення (Бейсік, Паскаль), простий текстовий процесор,
найбільш популярна та проста операційна система. Можливості викладачів в
одержанні підготовки, інструктажу або зовнішньої допомоги обмежені.
Кількість викладачів або фахівців з інформатики недостатня. Студенти
рідко працюють на комп’ютерах і не мають навичок роботи з клавіатурою.
Інформатика йде відокремленим курсом і слабо пов’язана з іншими
предметами.

На інформаційній фазі заклад освіти починає широко використовувати
персональні комп’ютери, більшість дисциплін починають використовувати
інтегровані елементи інформаційних технологій в якості технічних засобів
навчання або змісту навчальної програми. Створюються державні і
регіональні програми для постачання апаратного і програмного
забезпечення, інформація про програми і технології, що застосовуються,
вільно розповсюджується по навчальним закладам. Спостерігається
інтеграція інформаційних технологій і освіти. Школи використовують
значну кількість комп’ютерів, до яких студенти мають доступ для
індивідуальної роботи. Комп’ютери з’єднані в комп’ютерну мережу, що
мають файлові сервери і мережеві принтери. Студенти мають доступ до
широкого діапазону розвинутого програмного забезпечення. Співробітники,
викладачі і керівництво використовують комп’ютери у своїй роботі.
Техніку і програмне забезпечення обслуговують кваліфіковані фахівці.
Деякі викладачі спеціалізуються в застосуванні комп’ютерів для
викладання своїх дисциплін. Студенти мають навички використання
комп’ютерів, набуті заздалегідь. Інформатика органічно поєднана з іншими
дисциплінами.

Фаза комунікації характеризується повною інтеграцією інформаційних
технологій в керівництві освітою і навчальному процесі, а також у
використанні її для зв’язку і співробітництва між користувачами
комп’ютерів як усередині закладу освіта, так і із зовнішніми
організаціями. Зв’язок викладача і студента забезпечується через
комп’ютерні мережі. Програма вивчення інформаційних технологій значно
ширша і глибша, ніж комп’ютерна грамотність. Інформаційні технології
повністю інтегровані в навчальний процес і предметні області, а їх
інструменти творчо використовуються на основі методів моделювання і
інформатики.

Така класифікація рівня зрілості процесів інформатизації досить
приблизна і умовна. За нею переважна більшість ВЗО МВС України, як і
інших вищих закладів освіти України, має бути віднесена до тих, що
переживають першу фазу інформатизації. Така невисока оцінка співпадає з
фазою інформатизації України в цілому, узгоджується з позицією
невключення освіти в перелік пріоритетних об’єктів в Програмі
інформатизації України.

За висновками експертів в умовах радикального ускладнення життя
суспільства, його технічної і соціальної інфраструктури вирішальною стає
зміна взаємовідношення людей і інформації, яка є таким же стратегічним
ресурсом суспільства, як продукти харчування в «аграрному», а традиційні
матеріальні або енергетичні ресурси в «індустріальному» суспільстві.
«Інформаційна революція», як і попередні «аграрна» і «індустріальна»
революції, вирішуючи одні проблеми, породжує нові.

Однією з таких проблем є «інформаційний вибух», тобто надлишок доступної
багатьом сучасним людям інформації, якої з’являється більше, ніж
спроможна переварити людська свідомість. Він слугує причиною зниження
якості мислення серед людей, в тому числі освічених членів сучасного
суспільства. Інформаційне перевантаження – це реальність.

Фахівці скаржаться, що вони не встигають стежити за оперативною
інформацією, яка відноситься до їх предметної області. При цьому
величезні обсяги інформації, особливо зібрані у вигляді статистичних
даних, стають полем для помилкової, упередженої і/або навмисно
фальсифікованої їх інтерпретації. Небезпека того, що нечисленні
«експерти», контролюючі інформаційні потоки, можуть експлуатувати менш
освічену частину населення, стає реальністю. Ті, хто не має достатнього
доступу до інформаційних систем, будуть знаходитися в досить невигідному
становищі вже до кінця нинішнього століття.

Експерти відзначають, що у світі встановилися довгострокові тенденції
інформаційно-технологічної зміни людської цивілізації. Головною і
визначальною тенденцією другої половини поточного сторіччя є стабільний
розвиток процесу проектування і виробництва різноманітних пристроїв на
основі мікроелектроніки. Наслідком цього рукотворного феномена є
революційне здешевлення інформаційно-зв’язної інфраструктури з
наслідками, що важко прогнозуються.

Нижче викладаються тільки припущення, побудовані на очевидних наслідках
інформаційної революції:

1. Внаслідок технічного прогресу питома вартість робіт з передачі і
обробки інформації різко знизиться, що призведе до лавиноподібного
збільшення кількості і якості (різноманіття форм) комунікативних
процесів у всіх сферах функціонування суспільства.

2. Істотно зміниться структура зайнятості в нематеріальному виробництві,
різко скоротиться трудомісткість посередницьких і інформаційно-пошукових
робіт і послуг нематеріального характеру.

3. Зміниться структура інформаційних зв’язків людини: кожний значною
мірою індивідуально зможе визначити для себе коло повсякденного і іншого
спілкування. На фактуру зв’язків все більше буде впливати схожість
життєвих орієнтирів, рівень освіти, культурні переваги, захоплення і
інтереси. Звідси витікає можлива зміна концепції «малого кола» і
співвідношення «громадянин-держава».

Інформатизація змінює і наукові альтернативи. Якщо XX ст. було століттям
аналізу і пройшло під знаком спеціалізації, народження нових професій на
стиках наук і сфер діяльності, то XXI ст. обіцяє бути століттям синтезу,
узагальнюючих багатодисциплінарних підходів, століттям не «вузьких»
професіоналів, а фахівців «з розв’язання проблем».

Стрімко зростає новий клас в суспільстві – клас освічених
«інтелектуальних службовців» або, як його інакше називають – «клас людей
знання». Цей новий клас в США, Японії, низці інших країн вже сьогодні
складає більше за половину зайнятого населення.

Відмінність інформатизації від інших промислових революцій полягає в
тому, що вона основними своїми результатами належить до області
спілкування людей або, іншими словами, до області інформаційного
виробництва. Принципово важливим в «інформаційному суспільстві»,
становлення якого прогнозується в США і Японії до 2020 року, а в
Західній Європі – до 2030 року, є інформаційний розвиток кожного члена
суспільства для розвитку країни загалом.

На думку Міжнародної комісії з освіти для XXI ст. існує реальна
небезпека того, що вкореняться два типи суспільства – динамічних і
відстаючих, причому це буде залежати від доступу окремих осіб до
технологій отримання інформації.

Одним з головних інструментів в освіті, що відкриває шлях в новий світ,
є інформаційні технології. Вони дозволяють змінити системні властивості
найважливіших компонент нашого буття. Розробка стратегії розвитку і
використання інформаційних технологій в сфері освіти є однією з ключових
проблем стратегічного планування, як на національному, так і на
глобальному рівні.

Темпи і напрями змін на нинішньому етапі визначаються не обчислювальною
технікою і можливостями телекомунікацій, не програмними засобами, а
людьми, їх готовністю до змін, їх запитами і проблемами. Тому
інформатизація освіти в світі загалом, і в Україні, що переживає
кризовий період свого розвитку, має величезне значення.

Прогнозується, що у XXI ст. конкурентна боротьба буде вже відбуватися не
тільки за прибутки або ринки збуту, а за місце географічного регіону в
світовій спільноті, за стійкий і безпечний розвиток, за право не
розміщувати на своїй території радіоактивні відходи і «брудні
виробництва», за право бути, якщо можна так висловитись, суб’єктом
історії. Основними учасниками цієї сутички стануть транснаціональні
корпорації, а ареною боротьби – інформаційний простір (кіберпростір – в
західній термінології).

Співтовариства, які не будуть мати в своєму розпорядженні кадри,
ефективно працюючі в цій області, і організації, здатні вести активну
політику у вказаній сфері і відстоювати свої інтереси, не мають
майбутнього. Ми вступаємо у вік «інформаційної економіки», яка
відрізняється своїми законами і «правилами гри».

2. МОДЕЛЬ СУЧАСНОГО ПРАЦІВНИКА

ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

2.1. Модель сучасного працівника органів внутрішніх справ

Сучасна потреба України у фахівцях з боротьби зі злочинністю та охорони
громадського порядку обумовлена станом розвитку української даржавності,
соціально-економічними і політичними перетвореннями, нарощуванням зусиль
у боротьбі зі злочинними проявами.

Реформування та перебудова діяльності міліції потребує не тільки
реорганізації її структури, але й зміни системи дійсних орієнтацій та
ставлення працівників ОВС до своєї службової діяльності. Виконання цього
завдання неможливе без якісної підготовки спеціалістів, фахівців
високого класу. Результативність та ефективність виконання завдання
пов’язані, передусім, з кадровим потенціалом органів внутрішніх справ, а
саме відбором, підготовкою та перепідготовкою працівників органів
внутрішніх справ. Коли ми говоримо про результативність, то, перш за
все, ми маємо на увазі повноту та ступінь наближення до запланових
кінцевих результатів державновладних повноважень підготовки фахівців.
Ефективність ми пов’язуємо із співвідношенням кінцевих та проміжних
результатів з витратами (інтелектуальними, організаційними,
матеріальними). Кінцева діяльність спеціаліста відображається в моделі
фахівця. У сучасній літературі «модель» використовується в таких
значеннях:

– модель-опис найбільш характерних властивостей оригіналу, отриманих у
процесі його вивчення, тобто змістова схема проекта;

– модель – штучно створене для вивчення явище, процес, ситуація
предметів, що замінює оригінал, вивчення якого неможливе.

Поняття «спеціаліст» ми трактуємо так: людина, що здатна отримувати
запропоновані результати в процесі трудової діяльності для фіксованого
діапазону розумів праці на основі використання знань, умінь, навичок,
властивостей особистості, забезпечуючи при цьому ефективність діяльності
не нижче фіксованого рівня. Є декілька підходів, присвячених даній
проблемі.

По-перше, це випадки, у яких на перше місце ставляться характеристики,
що описують діяльність спеціаліста. В них розглядається набір найбільш
істотних задач (проблем), котрі розв’язує фахівець у своїй діяльності,
засоби, за допомогою яких вирішуються задачі та здійснюється діяльність,
функції – узагальнені характеристики основних обов’язків, що
визначаються вимогами професій, шляхи вирішення, які використовує
спеціаліст при розв’язанні проблем.

По-друге, коли мова йде про модель спеціаліста, мають на увазі його
знання, якими він оперує у своїй діяльності; уміння та навички, чи
засоби, за допомогою яких досягається результат діяльності; властивості
особистості – індивідуально-типові характеристики особистості, що
забезпечують успішність діяльності.

По-третє, це підходи, у яких на першу позицію ставляться вимоги, що
характеризують робоче місце фахівця в залежності від системи його
функціювання.

Підготовка фахівців для системи органів внутрішінх справ передбачає
реализацію таких основних функцій:

ціннісно-орієнтаційної: формування професійної свідомості працівників
міліції, підвищення рівня їх професійної культури, гордості за професію;

– експертно-діагностичної, яка передбачає вивчення та аналіз стану
злочинності; особливостей професійного та соціального спілкування
працівників міліції з різними верствами населення; нагальних проблем, що
стосуються компетенції ОВС;

організаційно-технологічної. Ця функція має справу з розробкою нових
методів, технологій та підходів до боротьби зі злочинністю та охорони
громадського порядку;

профілактично-виховної, проведення роз’яснювальної роботи серед широких
верств населення (молоді, груп ризику тощо).

Місцем професійної діяльності фахівців, підготовка яких здійснюється у
вищих закладах освіти МВС України, є районні, міські, лінійні управління
внутрішніх справ, управління Міністерства внутрішніх справ України в
областях та на транспорті, відомчі заклади освіти та наукові установи,
підрозділи внутрішніх військ.

Середовище діяльності – райони роботи та проживання населення,
організації, установи та підприємства різних форм власності.

Об’єкт діяльності – різноманітні прошарки населення України, злочинні
угрупування, групи ризику, засуджені до позбавлення волі та інше.

Модель сучасного працівника органів внутрішніх справ передбачає
відповідність його професійних якостей основним кваліфікаційним вимогам
до фахівців органів внутрішніх справ. Ці вимоги поділяються на загальні
та спеціальні.

Загальні вимоги. Спеціаліст ОВС повинен професійно володіти усіма
фундаментальними та професійно-орієнтованими дисциплінами, особливо у
галузі права, творчо оцінювати суспільні та економічні явища, брати
участь у реалізації завдань, які стоять перед державою та органами
внутрішніх справ, приймати науково обгрунтовані рішення, поєднувати
високий професійний рівень з моральністю і культурою, володіти сучасним
мисленням, здібністю до ділового спілкування.

Спеціальні вимоги. Спеціаліст органів внутрішніх справ у соціальній
діяльності повинен мати такі якості як прагнення до істини, до торжества
справедливості, професійну гордість та етику. Щодо своєї конструктивної
діяльності, він повинен мати добру пам’ять, уяву, мислення, загальний та
спеціальний інтелект, а у своїй організаційній діяльності бути зібраним
та цілеспрямованим, мати організаційні здібності щодо спілкування з
людьми. Працівник органів внутрішніх справ мусить бути також
комунікативним – сюди відноситься його товариськість, емоційна
стійкість, чуйність, уміння слухати та розмовляти з людиною. Щодо
пошукової діяльності фахівець органів внутрішніх справ повинен мати такі
якості, як спостережливість, цікавість, обсяг та стійкість уваги її
концентрацію, високу орієнтацію. Якщо ми об’єднаємо усі вимоги до
спеціаліста ОВС, то отримаємо модель професійно важливих якостей
особистості співробітника ОВС, (див. рис. 1).

Безумовно, підготовка якісного спеціаліста, корифея своєї справи буде
сприяти підвищенню ефективності та результативності функціонування
органів внутрішніх справ як цілісної системи.

2.2. Засоби діагностики ступеня досягнення кінцевих цілей вищої освіти

Від змісту та якості освіти залежать результати майбутньої професійної
діяльності випускника. Для адекватного відбору змісту навчальних
програм, контролю всіх етапів процесу підготовки спеціаліста необхідною
є систематична та системна діагностика всього процесу підготовки. Вона
дозволяє своєчасно вносити необхідні корективи на всіх етапах
навчально-виховного процесу з метою підвищення його ефективності.

Ступінь адекватності реального результату цілям навчання як ідеальної
моделі бажаного виступає показником ефективності навчання. Для оцінки
ефективності тієї чи іншої форми навчально-виховного процесу
застосовується діагностика – обстеження з метою визначення об’єктивно
фіксованих кількісних і якісних змін особистості тих, що навчаються,
відносно початкового стану, що сталися внаслідок засвоєння ними у
процесі пізнавальної і практичної діяльності накопиченого соціального
досвіду (змісту освіти).

Під структурою навчання як соціально-психологічної системи розуміється
сукупність функціональних зв’язків і логічних відношень між її
елементами: змістом освіти, методами, цілями, організаційними формами
навчання та його реальними результатами.

Зміст освіти являє собою педагогічно адаптовану систему знань, способів
діяльності інтелектуального та практичного характеру, досвіду творчої
діяльності та емоційно-ціннісного відношення до світу.

Рис. 1. Модель (схема) професійно важливих якостей особистості
працівника органів внутрішніх справ

Під цілями навчання розуміється ідеальна модель бажаного результату
засвоєння змісту освіти, до якого прагнуть в процесі спеціально
організованої системи послідовної взаємодії тих, хто навчає та тих, хто
навчаються.

Ефективність вищої освіти визначається за її результатами у порівнянні
їх з цілями та засобами досягнення.

Концептуальну базу розвитку вищої освіти в Україні закладено у Державній
національній програмі «Освіта». Забезпечення фундаментальної наукової,
загальнокультурної, практичної підготовки фахівців, формування
інтелектуального потенціалу нації та всебічний розвиток особистості
визначаються як цілі вищої освіти.

Упровадження методів діагностики у навчально-виховний процес – провідна
тенденція у становленні національної освіти. Ґрунтовні психологічні,
дидактичні і соціологічні обстеження стану навчально-виховного процесу є
передумовою досягнення кінцевих цілей вищої освіти.

Діагностична практика навчально-виховного процесу має відношення до
вирішення двох видів завдань:

оцінки педагогічного методу;

оцінки особистості.

Оцінка педагогічного методу складається із визначення ефективності
однакових впливів, які застосовуються до різних типів особистості та
зіставлення ступеню ефективності різних впливів на однакові типи
особистості.

Оцінка особистості полягає у визначенні наявного рівня та процесу її
розвитку з метою оптимізації навчально-виховного процесу; усунення
причин, які заважають розвитку; виявлення передумов, які забезпечують
успішність у навчанні; об’єктивної оцінки досягнень та особливостей
особистості.

Діагностичне забезпечення навчально-виховного процесу здійснюється на
чотирьох рівнях:

– світоглядному (враховується увесь діапазон сформованості ціннісних
орієнтацій, соціальних ідеалів і норм);

– соціологічному (аналізується соціально-культурний стан навчального
закладу та можливості корекційного впливу на нього);

– дидактичному (визначається відповідність змісту, форм, методів і
засобів навчання кінцевим та проміжним цілям освіти);

– психологічному (береться до уваги повний спектр психічних особливостей
викладачів та слухачів, що приводить до використання різних за метою,
змістом і характером психокорекційних програм розвитку).

Діагностичне забезпечення світоглядного рівня навчально-виховного
процесу. За своїм змістом світогляд – це сукупність узагальнених
уявлень, поглядів, переконань та ідеалів; наукових, філософських,
політичних, правових, професійно-спеціальних та інших. У світогляді, як
правило, виділяють чотири аспекти, які розкривають типи відношень
«людина – світ».

Перший рівень – онтологічний, у якому розглядається узагальнена картина
походження світу й людини. Він визначає сутність людини, мету, цінності
та засоби її існування.

Другий рівень – гносеологічний. У цьому аспекті розкривається
пізнавальне ставлення людини до самої себе, визначаються можливості
пізнання, його межі, оптимальні форми та методи пізнавальної діяльності,
з’ясовуються критерії істинності здобутого знання.

Третій рівень – практичний, або праксеологічний. В ньому розкривається
ставлення людини до світу та до самої себе з погляду можливостей, меж і
способів її діяльності.

Четвертий аспект аксеологичний, або цінносний. Завдяки йому відбувається
осмислення цінностей людського життя (моральних, естетичних, соціальних
та інших). Через аксеологічний аспект пропонується вирішення проблем
сенсу життя людини, тобто як вона повинна жити, будувати свою долю, до
якої мети прагнути.

Через свою професійну діяльність спеціаліст інтегрується в суспільство.
Відтак загальнолюдські цінності (духовність. гуманістичність,
моральність) повинні домінувати у майбутнього правоохоронця як у
прийнятті рішень, пов’язаних із професією, так і в побуті.

Діагностика рівня світогляду здійснюються з використанням комплексу
методів: бесіди; спостереження; тестування та анкетування, аналізу
результатів діяльності (наприклад, контрольних робот слухачів з
навчальних дисциплін із світоглядних та методологічних проблем,
характерних для кожного предмету або курсу).

Крім того, доцільно використовувати діагностико-корекційні методи, які
дозволяють одночасно виявляти особливості світогляду курсанта (слухача)
і коригувати їх в разі необхідності. До них відносяться різні види
соціально-психологічного тренінгу, ділові ігри.

Діагностичне забезпечення світоглядного рівня навчально-виховного
процесу повинно здійснюватися на основі принципів системності,
систематичності і послідовності, індивідуального підходу, єдності
діагностики і корекції. Діагностичні заходи мають проводитись на всіх
етапах підготовки спеціаліста, від спеціалізованих або загальноосвітніх
середніх навчальних закладів до закладів післядипломної освіти.

Раціональна обробка отриманих результатів шляхом зіставлення даних,
застосування логічних та статистичних методів дозволяє зробити висновок
ефективність змісту, форм та методів навчально-виховного процесу щодо
формування світогляду майбутнього правоохоронця.

На формування особистості майбутнього співробітника впливає значна
кількість факторів, цілеспрямованих та стихійних. Врахування їх у
навчально-виховному процесі дозволяє не відхилятися від цілей освіти,
своєчасно вживати необхідних заходів щодо процесів, які можуть негативно
впливати на особистість та колектив. Постійне вивчення самовідчуття
курсантів (слухачів) та викладацького складу, їх відношення до
матеріальних і побутових умов навчально-виховного процесу,
фінансово-економічному забезпечення, їх морально-психологічний стан та
стан дисципліни та законності надає можливість оперативно контролювати
різні сторони діяльності закладу освіти.

Реалізація на практиці завдань підготовки і формування особистості
майбутнього правоохоронця залежить від того, наскільки ефективним є
вибір дидактичного матеріалу у закладі освіти. Врахування
інтелектуального розвитку, індивідуальних особливостей, здібностей
особистості дозволяє об’єктивно оцінити рівень розвитку суб’єкту
навчально-виховного процесу. Використання засобів діагностики дозволяє
знайти розумне поєднання індивідуального і «поточного» методів
навчально-виховного процесу.

У дидактиці (галузі педагогіки, яка розробляє наукові основи навчання та
освіти) існують власні критерії ефективності навчального процесу. До них
відносяться критерії якості знань: їх повнота, глибина, конкретність,
узагальненість, систематичність, системність, згорненість,
розгорненість, оперативність, усвідомленість, міцність.

Досягнення кінцевих цілей вищої освіти потребує застосування методів
діагностики для визначення ступеня досягнення проміжних цілей, до яких
відносяться:

– стратегічні цілі, під якими розуміється довгостроковий бажаний
результат;

– тактичні цілі, які визначаються як проміжний бажаний результат у
близькому майбутньому;

– оперативні цілі, тобто бажаний результат у теперішню мить.

Дидактичний рівень діагностики досягнення кінцевих цілей вищої освіти
має найбільш розвинену систему методів, які охоплюють всі етапи
навчально-виховного процесу. У дидактиці існують такі напрямки
діагностичної роботи:

– діагностичний контроль та корекція засвоєння змісту освіти;

діагностичний контроль та корекція засвоєння наукових знань, а також
знань про способи діяльності наукового і практичного характеру;

– діагностичний контроль та корекція комплексного застосування наукових
знань, інтелектуальних і практичних засобів діяльності.

Вищевказані напрями втілюються у таких організаційних формах
навчально-виховного процесу:

– різні форми семінарів (семінари дослідницького типу за окремими
приватними проблемами науки, семінар опрацювання оперативності і
гнучкості застосування наукових знань при вирішенні інтелектуальних
завдань тощо);

– практичні заняття;

– лабораторно-практичні заняття;

– конференції (науково-теоретичні, науково-практичні. проблемні.
узагальнюючі, оглядові, комплексні);

– науково-теоретичні читання;

– колоквіуми;

– олімпіади з окремих навчальних дисциплін;

– дидактичні ігри (загально-освітні та професійні);

– індивідуальні семестрові завдання для самостійної роботи курсантів
(слухачів);

– контрольні завдання для семінарів (практичних занять);

– виконання курсових та дипломних робот;

– заліки;

– іспити.

Діагностика педагогічного методу викладачів здійснюється за допомогою
відкритих занять, взаємовідвідувань викладачами занять своїх колег,
контролю занять начальниками кафедр, деканами факультетів, проректорами
і ректором тощо.

Основними принципами діагностики на дидактичному рівні є систематичність
і послідовність, системність, ґрунтовність оволодіння знаннями, вміннями
та навичками, індивідуальний підхід до тих, хто навчається, колективний
характер виховання і навчання, зв’язок між цілями та результатами
навчання.

Діагностичне забезпечення дидактичного рівня навчально-виховного процесу
має найбільш розроблену систему критеріїв і показників, до яких
відносяться бальні оцінки, рейтинговий бал тощо. Отримані кількісні дані
зручні в обробці і дозволяють визначити кореляцію між застосуванням тих,
чи інших форм та методів навчання і рівнем успішності курсантів
(слухачів). Але досягнення кінцевих цілей вищої освіти потребує розробки
більш діференційованих критеріїв якості знань, оволодіння вміннями та
навичками.

Діагностичне забезпечення психологічного рівня навчально-виховного
процесу. Сутністю психологічного рівня діагностичного забезпечення є
вивчення змін у структурі особистості у процесі навчання.

Особистість – це активний носій свідомості, який має
індивідуально-типову структуру психологічних якостей, вибірково
відноситься до оточуючої дійсності та виконує певні соціальні ролі.

Зміст особистості співробітника ОВС може бути розкритий за допомогою
окремих підструктур, до яких відносяться:

– спрямованість, яка відображає сукупність цілей, що висуває перед собою
співробітник у професійній діяльності, а також засоби їх досягнення;

– професійний досвід, який уявляє собою сукупність спеціальних знань,
вмінь, навичок, звичок, поведінки;

– професійно важливі якості, необхідні для ефективної професійної
діяльності.

Критерієм ефективності навчально-виховного процесу є відповідність
структури особистості випускника закладу освіти моделі спеціаліста, у
якої кінцеві цілі навчання знайшли б відображення у вигляді системи
особистісних, інтелектуальних та ділових якостей. У теперішній час
зроблені певні кроки у розробці такої моделі, але відсутність чітких
кількісних та якісних показників, яким повинен відповідати випускник
вищого закладу освіти системи МВС, створює певні труднощі в організації
навчально-виховного процесу.

Основними методами діагностики психологічного рівня навчально-виховного
процесу є емпіричні (спостереження); експериментальні (лабораторний,
природний, формируючий експеримент); психодіагностичні (тести, анкети,
соціометрія, інтерв’ю, бесіда); аналіз результатів діяльності;
біографічні.

Психологічний рівень діагностичного забезпечення навчально-виховного
процесу базується на принципах детермінізму, єдності свідомості і
діяльності та принципі розвитку (всі психічні явища розглядаються як
постійно якісно і кількісно змінювані та такі. що розвиваються); єдності
діагностики і корекції.

Сфери застосування діагностичних засобів у навчально-виховному процесі
досить різноманітні. Насамперед вони повинні використовуватись під час
професійного відбору до навчальних закладів системи ОВС. Використання
сучасних, науково обгрунтованих методів дозволяє співвіднести
індивідуальні психічні особливості з вимогами професії та здійснювати
відбір найбільш придатних до умов правоохоронної діяльності осіб. Також
повинні враховуватись особливості ціннісно-мотиваційної сфери кандидата
на навчання, його інтереси та схильності. При цьому необхідно брати до
уваги не лише наявний рівень розвитку кожного кандидата, але й
можливості його подальшого удосконалення.

Діагностика рівня здібностей є необхідною для створення умов всебічного
розвитку особистості. Ефективність вирішення цього завдання в
здебільшому залежить від оптимального узгодження індивідуальних
передумов (рівень засвоєння, спрямованість інтересів) з вимогами та
засобами навчального процесу. Створення об’єктивних методів контролю,
які б враховували вихідний рівень та можливості розвитку тих, хто
навчається, дозволить значно підвищити ефективність навчального процесу.

Застосування методів діагностики особистості дозволяє здійснювати відбір
кандидатів на посади молодших командирів з врахуванням їх
організаційно-комунікативних якостей. Це є необхідною передумовою
вдосконалення виховної роботи у навчальних групах.

Використання методів діагностики для вирішення завдань корекції
поведінки, визначення причин неадаптованості або слабкої адаптованості
курсантів (слухачів) до навчально-виховного процесу дозволяє обирати
адекватні засоби впливу на їх поведінку та оцінювати ступінь
ефективності впливу.

Використання засобів діагностики для одержання інформації про
міжособистісні стосунки у навчальних групах, їх динаміку надає змогу
здійснювати діференційований підхід до різних за структурою груп,
своєчасно виявляти конфліктні ситуації, які потребують уваги
керівництва.

Створення повноцінної системи діагностичного забезпечення
навчально-виховного процесу, достовірних критеріїв – показників його
ефективності дозволить не лише грунтовно відслідковувати динаміку
загального розвитку особистості викладача та курсанта (слухача), а й
майстерно керувати цим розвитком за допомогою своєчасних і ефективних
корекційних заходів. Теоретично спроектовані діагностичні методи,
програми і технології мають бути адаптовані до реальних умов сучасного
вищого закладу освіти системи ОВС і пройти ґрунтовну експериментальну
перевірку їх об’єктивності, прогностичності та ефективності.

3. СТРУКТУРА ВИЩИХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ

МВС УКРАЇНИ

3.1. Ректорат. Вчена рада

Сучасний вищий заклад освіти МВС України є складною за своєю структурою
і функціями системою, котра потребує належного рівня організації
управління нею. Завдання відомчої вищої освіти вимагають розв’язання
комплексу різноманітних і різнобічних завдань щодо підготовки фахівців
різних напрямів оперативно-службової діяльності в органах внутрішніх
справ, організації навчально-методичної і виховної роботи, проведення
наукових і науково-дослідних робіт, організації перепідготовки і
підвищення кваліфікації практичних працівників ОВС,
матеріально-технічного забезпечення навчального процесу і наукових
досліджень. Система вищих закладів освіти МВС охоплює підготовку
фахівців найвищої кваліфікації щодо всіх галузей діяльності: органів
внутрішніх справ, внутрішньої служби, пожежної охорони.

Організація діяльності складного і побудованого за системним принципом
організму, яким є вищий заклад освіти в системі МВС, а також управління
нею здійснюється у відповідності з напрацьованою на сьогоднішній день
нормативною базою, основи котрої закладені в Конституції України,
Законах України «Про міліцію», «Про освіту», інших чинних актах
законодавства.

Особливості здійснення управлінської діяльності у відомчих вищих
закладах освіти МВС України визначається їх специфікою, особливими,
притаманними лише їм рисами. По-перше, відомчі ВЗО є винятково
державними, а відтак на них покладено особливу відповідальність в
організації та проведенні навчального процесу, наукових досліджень,
підвищення кваліфікації науково-педагогічних кадрів згідно з цим високим
статусом і вимогами, що з цього витікають.

По-друге, професорсько-викладацький склад, співробітники, курсанти і
слухачі проходять службу в органах внутрішніх справ МВС України,
належать до постійного та перемінного атестованого особового складу.
Отже, управлінська, навчально-методична, наукова, виховна діяльність
здійснюються на підставі не лише норм, викладених у документах, що
регламентують функціонування вищої школи (зокрема її найпотужнішого,
державного сектора) в межах усієї України, а й, передусім, розвиненої
відомчої нормативної бази.

Управління вищим закладом освіти МВС за своїм змістом повинно
враховувати різнорідність і специфічність поставлених перед органами
внутрішніх справ завдань, зокрема, ту обставину, що вони з-поміж усіх
інших силових структур держави найбільш тісно взаємодіють з населенням,
мають здатність розв’язувати складні правоохоронні завдання лише
враховуючи усі суспільні чинники, корелюючи свою роботу відповідно до
найбільш важливих і значущих соціальних процесів.

Здійснення управлінських функцій у вищому закладі освіти МВС України
поділяється на дві основні складові: зовнішній управлінський вплив,
джерелом котрого виступають як правові акти, так і акти управління
суб’єктів, до відома яких віднесено ці завдання: Міністерства внутрішніх
справ України в цілому, його керівництва, Головного управління по роботі
з особовим складом (котре безпосередньо керує роботою ВЗО МВС), інших
галузевих Головних управлінь, інших керуючих елементів МВС як єдиної
функціональної системи. Іншою складовою виступає управління вищим
закладом освіти, що відбувається всередині тієї відносно замкненої
системи, котрою він є. Суб’єктами управління тут виступають органи, на
котрі покладено за посадовими обов’язками здійснення управлінських
функцій власне у ВЗО, а саме на ректорат і Вчену раду.

Специфіка управління вищим закладом освіти МВС України полягає також у
тому, до якого з існуючих в Україні видів державних вищих закладів
освіти належить об’єкт управлінського впливу.

Існуюча на сьогодні розгалужена і досить розвинена система відомчої
освіти сформувалась буквально за лічені роки, вже в добу державної
незалежності України. До неї входять ВЗО таких основних видів:

університет – багатопрофільний вищий заклад освіти, який здійснює
підготовку фахівців з вищою освітою, широкого спектра напрямів науки,
техніки і культури за освітньо-професійними програмами всіх рівнів,
проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним
науково-методичним центром, сприяє поширенню наукових знань і здійснює
культурно-просвітницьку діяльність серед населення, має розвинення
інфраструктуру, високий рівень кадрового і матеріально-технічного
забезпечення своєї діяльності.

З 1994 р. МВС України має такий навчальний заклад – Університет
внутрішніх справ. Він здійснює багатопрофільну діяльність у галузі,
віднесеній до сфери діяльності органів внутрішніх справ і на
сьогоднішній день цілком відповідає вимогам, висунутим до державних
університетів.

Управління університетом пов’язане з розв’язанням завдань підвищеної
складності, великою кількістю різнопланових і різнорівневих елементів,
котрі складають систему ВЗО в цьому конкретному випадку. На сьогодні в
Університеті внутрішніх справ створена і ефективно функціонує система
багатоступеневої підготовки висококваліфікованих кадрів для органів
внутрішніх справ України, здійснюються комплексні наукові дослідження.
Своє основне призначення – всебічну підготовку майбутніх фахівців –
Університет здійснює на 8 денних факультетах: юридичному, економічної
безпеки, управління та інформатики, соціально-психологічному,
громадської безпеки, кримінальної міліції, Кримському (м.Сімферополь),
права та підприємництва (для цивільної молоді) з одинадцяти
спеціальностей. Без відриву від практичної роботи працівники органів
внутрішніх справ здобувають вищу фахову освіту на заочному факультеті
(відділення заочного навчання у м. Полтава, м. Суми та м. Євпаторія).
Університет також готує фахівців з кількох спеціальностей сумісно з
Кримським інститутом економіки та управління (м. Сімферополь),
Макіївський економіко-гуманітарний інститут. Продовжується успішна
діяльність створеного спільно з Харківським державним політехнічним
університетом Економіко-правового університету. Університет внутрішніх
справ має в своєму складі також Інститут перепідготовки та підвищення
кваліфікації працівників ОВС, юридичний ліцей.

академія – вищий заклад освіти, який здійснює підготовку фахівців з
вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів в окремо
визначеній галузі знань, проводить фундаментальні та прикладні наукові
дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї
діяльності, має високий рівень кадрового та матеріально-технічного
забезпечення.

До цього типу вищого закладу освіти в системі МВС України відноситься
Національна академія внутрішніх справ України. Профіль підготовки
фахівців порівняно з університетом тут помітно звужений, однак система,
котра виступає як об’єкт управління, також відзначається високим рівнем
складності.

До складу Національної академії внутрішніх справ України входять чотири
денних факультети, один з яких виконує особливе завдання – підготовку
керівних кадрів для органів внутрішніх справ, а також заочний факультет.
Як структурні підрозділи академії виступають Київський інститут
внутрішніх справ (три факультети денної і один заочної форми навчання)
та Львівський інститут внутрішніх справ (два факультети денної форми
навчання).

Інститут – вищий заклад освіти або структурний підрозділ університету,
академії, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за
освітньо-професійними програмами всіх рівнів у певній галузі науки,
освіти, провадить наукову та науково-виробничу діяльність, має високий
кадровий та матеріально-технічний потенціал.

На сьогоднішній день в системі МВС України успішно функціонують 9
інститутів. Вони є або структурними підрозділами Університету внутрішніх
справ (Інститут перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників
ОВС), Національної академії внутрішніх справ України (Київський та
Львівський інститути внутрішніх справ), або самостійними закладами
освіти (Донецький інститут внутрішніх справ, Луганський інститут
внутрішніх справ, Одеський інститут внутрішніх справ, Запорізький
юридичний інститут МВС України, Дніпропетровський юридичний інститут МВС
України, Харківський інститут пожежної безпеки МВС України, Черкаський
інститут пожежної безпеки МВС України ім. Героїв Чорнобиля). Наслідком
продуманої організаційно-структурної політики МВС України є
спеціалізація інститутів за певними конкретними напрямами підготовки
кадрів для ОВС. Прикладом можуть слугувати Харківський, Черкаський
інститути пожежної безпеки, котрі готують фахівців для підрозділів
пожежної охорони усієї України.

Завдання управління інститутами в системі МВС України мають об’єктивно
менш складний характер саме в силу більш простої структури керованих
систем, однак також вимагають високого рівня організації управлінської
діяльності. До складу відомчих інститутів входять, як правило, 2-3
факультети.

Училище – вищий заклад освіти або структурний підрозділ університету,
академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою
за освітньо-професійними програмами молодшого спеціаліста, має
необхідний кадровий потенціал, матеріально-технічну базу.

В системі МВС України діють 3 училища: Донецьке училище міліції МВС
України, Чернігівське училище внутрішніх справ МВС України, Львівське
пожежно-технічне училище МВС України. Управління ними вимагає
достатнього рівня кваліфікації, здійснення оптимальних організаційних
заходів. Варто зауважити, що внаслідок виваженої і цілеспрямованої
управлінської діяльності училище може стати фундаментом для організації
навчального процесу на більш високому освітньо-кваліфікаційному рівні.
Прикладом може слугувати училище підготовки молодших спеціалістів
Університету внутрішніх справ, котре внаслідок проведення низки чітко
спланованих організаційно-управлінських заходів реорганізовано у
факультет кримінальної міліції.

Управління вищим закладом освіти здійснюється на засадах поєднання
єдиноначальності та колегіальності.

Керівництво вищим закладом освіти здійснює ректор, який призначається
наказом міністра внутрішніх справ України. Повноваження ректора широкі й
обумовлені необхідністю оптимального керівництва роботою щодо
розв’язання широкого спектру завдань, котрі постають перед ВЗО МВС
України.

Посада ректора вимагає особливих якостей: обізнаності не лише в питаннях
організації та здійснення навчального процесу, а й усіх основних
напрямах оперативно-службової діяльності, боротьби зі злочинністю та
іншими правопорушеннями, захисту громадського порядку, наявності
власного досвіду практичної правоохоронної діяльності, широкого
наукового кругозору і високого рівня наукової кваліфікації. Та
особливого значення набувають організаційні якості, управлінські
навички, вміння працювати з людиною. Адже управління в суспільстві – це
управління людьми за допомогою людей. Тому врахування потреб, інтересів,
ідеалів – найважливіший критерій управління. З іншого боку, невід’ємною
складовою змісту управління є свідомий вплив на групу людей, котрі
складають персонал ВЗО для координації, узгодження, організації їх
діяльності, оптимізації розв’язання управлінських завдань. Як наслідок
цілком закономірного визнання ролі ВЗО в системі МВС України, складності
й важливості виконуваних ректором управлінських функцій є віднесення
цієї посади до вищого начальницького складу.

Ректор діє у відповідності із чинним законодавством та розробленим і
затвердженим міністром внутрішніх справ України Статутом вищого закладу
освіти, погодженим з Міністерством освіти України.

До його компетенції віднесено самостійне (в межах чинної
нормативно-правової бази) вирішення усіх питань діяльності ВЗО МВС
України. Ректор розпоряджається усім майном закладу освіти та коштами,
укладає договори, видає доручення, відкриває банківські рахунки ВЗО та
здійснює від його імені будь-які інші дії без особливого на це
доручення.

Важливою функцією ректора є представництво: він репрезентує вищий заклад
освіти у всіх органах, установах, підприємствах, організаціях,
відповідає за результати діяльності підпорядкованого йому ВЗО перед
Міністерством внутрішніх справ України.

Ректор за погодженням з МВС приймає рішення щодо кооперації вищого
закладу освіти в області освітянської, наукової та іншої діяльності з
іншими закладами та установами.

Великими є повноваження ректора в кадрових питаннях, а саме:

представлення до Міністерства внутрішніх справ України подання про
призначення і звільнення від посади проректорів ВЗО;

призначення і звільнення з посад усього особового складу закладу освіти,
окрім тих осіб, що заміщують посади з номенклатури МВС України;

вживання заходів морального та матеріального заохочення, притягнення до
дисциплінарної відповідальності згідно з КЗпП України та Дисциплінарним
статутом органів внутрішніх справ;

формування на основі штатного розкладу контингенту курсантів, слухачів,
студентів, вихованців, ад’юнктів, докторантів, магістрантів вищого
закладу освіти, відраховування їх з ВЗО та поновлення на навчання;

представлення працівників, курсантів та слухачів для зарахування їх в
кадри Міністерства внутрішніх справ, присвоєння спеціальних звань
відповідно до «Положення про проходження служби рядовим і начальницьким
складом ОВС».

Важливим напрямом діяльності ректора є визначення функціональних
обов’язків працівників ВЗО, затвердження положень про структурні
підрозділи.

Ректор вищого закладу освіти МВС України постійно тримає під своїм
контролем виконання навчальних планів і програм, планів
науково-дослідних робіт та планів впровадження їх результатів у
практичну діяльність та навчальний процес.

До його завдань належить контроль за якістю роботи викладачів,
організацією навчально-виховної та культурно-масової роботи, станом
фізичного виховання і здоров’я курсантів, слухачів, студентів,
вихованців, працівників.

Ректор здійснює організаційно-управлінські заходи щодо побутового
обслуговування курсантів, слухачів, студентів, працівників, їх
оздоровлення. Розробляє і спільно з профспілковим комітетом (для
урахування інтересів вільнонайманого персоналу) подає на затвердження
конференції трудового колективу вищого закладу освіти Правила
внутрішнього розпорядку.

Окремим завданням, покладеним на ректора ВЗО, пов’язаним зі специфікою
підготовки кадрів до майбутньої оперативно-службової діяльності в лавах
органів внутрішніх справ МВС України, є забезпечення захисту відомостей,
що складають державну та службову таємницю.

До компетенції ректора належать також інші питання, пов’язані з
життєдіяльністю вищого закладу освіти.

Варто відзначити, що таке широке коло розв’язуваних завдань тягне за
собою й велику відповідальність. Керівник несе її за невиконання усіх
покладених на вищий заклад освіти завдань, а також за результати
фінансово-господарської діяльності.

Здійснюючи свої повноваження, ректор видає накази, розпорядження,
виконання яких є обов’язковим для всіх співробітників, курсантів,
слухачів, а також студентів, вихованців, робітників і службовців ВЗО.

Під безпосереднім керівництвом ректора діють проректори, котрі разом
складають ректорат як орган колективного оперативного управління
діяльністю вищого закладу освіти МВС.

Визначення функціональних обов’язків проректорів здійснює ректор.
Проректори в межах наданої їм компетенції діють без особливого на це
доручення. Один з них за відсутності ректора виконує його обов’язки за
відповідним дорученням ректора. Ректор може делегуванти (у разі потреби,
визначеної їм самим) частину своїх прав та обов’язків проректорам та
начальникам факультетів.

Проректори призначаються Міністерством внутрішніх справ України за
поданням ректора і є прямими начальниками для всього особового складу.
Вони видають накази та розпорядження в межах прав, наданих їм
Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ і ректором вищого
закладу освіти МВС.

Кількість проректорів визначається у відповідності з масштабністю ВЗО,
його багатопрофільністю та завданнями оптимізації навчально-виховного та
науково-дослідницького процесів у кожному конкретному випадку і
закріплюється у штатному розкладі, затвердженому Міністерством
внутрішніх справ. Разом з тим, є проректорські посади, котрі існують у
всіх відомчих ВЗО. Це посади першого проректора, проректора з
навчально-методичної роботи, проректора з наукової роботи, проректора по
роботі з особовим складом, проректора зі стройової частини та режиму,
проректора з господарської частини. У відповідності з цим ректор і
розподіляє між проректорами функціональні обов’язки.

Разом з тим, у ВЗО МВС ІV рівня акредитації (Національна академія
внутрішніх справ України, Університет внутрішніх справ), ректорат яких
розв’язує особливо складні управлінські завдання, утворюються й інші
посади проректорів. Так, ректор Київського інституту внутрішніх справ є
одночасно проректором НАВСУ, а в Університеті внутрішніх справ існують
дві посади першого проректора (з навчально-методичної та наукової
роботи), а також посада проректора – начальника Інституту перепідготовки
і підвищення кваліфікації слідчих та дізнавачів.

Належну організацію управління вищим закладом освіти МВС, оптимальне
поєднання єдиноначальності з колегіальністю забезпечує робота
конференції трудового колективу, Вченої ради ВЗО, оперативної наради при
ректорові.

Конференція трудового колективу виступає як вищий орган самоврядування
ВЗО МВС. До її відання належить:

обговорення Статуту вищого закладу освіти, внесення до нього змін,
прийняття погоджених з профспілковим комітетом Правил внутрішнього
розпорядку;

розгляд і запропонування до реалізації концептуальних питань розвитку
навчальної та наукової діяльності ВЗО;

обговорення і внесення пропозицій з основних питань
соціально-економічного розвитку вищого закладу освіти, виконання наказів
і вказівок МВС України.

Особливий вплив на діяльність вищого закладу освіти МВС України має його
Вчена рада. Вчена рада формується з числа представників
професорсько-викладацького складу та керівництва вищого закладу освіти
на визначений термін (5 років). До її складу входять: ректор ВЗО, перші
проректори, проректори, начальник фінансово-економічного відділу,
начальники факультетів та інших самостійних структурних підрозділів
(інститутів чи училищ), начальники окремих кафедр, найбільш визначні та
авторитетні члени. До складу Вченої ради також можуть входити і
представники громадських організацій. Її персональний склад
затверджується відповідним наказом ректора вищого закладу освіти.

Вчена рада збирається на свої засідання не рідше, ніж раз на місяць.
Головує ректор, або у його відсутності – заступники голови, призначені
ним з числа проректорів. У період між засіданнями повноваження Вченої
ради реалізує її голова. Обов’язки щодо організаційного забезпечення
роботи Вченої ради виконує вчений секретар, призначений з числа осіб,
котрі мають наукові ступені та вчені звання. Вчена рада:

розглядає і виносить рішення з усіх основних питань організації
навчально-виховного процесу;

затверджує річні та перспективні плани наукових досліджень;

вирішує питання присвоєння вчених звань;

розглядає питання створення і ліквідації структурних підрозділів, а саме
кафедр, факультетів, лабораторій, науково-дослідних центрів, інститутів
при ВЗО із дотриманням встановленого порядку;

періодично заслуховує звіти начальників факультетів, кафедр і інших
структурних підрозділів;

заслуховує наукові доповіді, приймає рішення про роботу наукових
конференцій, симпозіумів тощо;

розв’язує питання про надання науковцям творчих відпусток для завершення
найбільш актуальних і грунтовних наукових досліджень;

затверджує теми кандидатських і докторських дисертацій;

вирішує питання про зарахування до докторантури, заслуховує звіти
докторантів;

розглядає і затверджує плани видавничої діяльності ВЗО.

Рішення Вченої ради набувають чинності після затвердження їх ректором
вищого закладу освіти. Роль Вченої ради в житті вищого закладу освіти
традиційно велика. Окрім іншого, вона полягає також у тому, що Вчена
рада має незаперечний моральний авторитет, до її складу входять, як
правило, найбільш знані й шановані у педагогічному, науковому,
професійному світі особистості.

Повсякденні питання життєдіяльності вищого закладу освіти МВС
розглядаються на оперативній нараді при ректорові. Вона збирається під
головуванням ректора (а у його відсутності – особи, призначеної ним з
числа проректорів), як правило, щотижнево. До складу оперативної наради
входять: проректори, начальники окремих структурних підрозділів:
(факультетів, кафедр, відділів тощо). На оперативних нарадах
розв’язуються поточні питання, відбувається обмін думками, доводяться
розпорядження ректора, а також зміст керівних документів МВС України.

Управління вищим закладом освіти системи МВС є складовою частиною
управління в органах внутрішніх справ України. Саме органічне поєднання
різних форм і методів управління, збалансоване і гармонізоване
функціонування керуючих структур – ректорату, Вченої ради тощо дають
можливість успішного виконання покладених завдань, забезпечення сталої і
ефективної життєдіяльності вищого навчального закладу як системи в
цілому, так і кожного її елемента.

3.2. Факультет – основний структурний підрозділ ВЗО

Слово «факультет» походить від німецького слова Fakultat, яке означає
частину вищого навчального закладу. Ця назва почала використовуватись ще
у середньовічних університетах, коли створилися умови для підготовки
фахівців за різними напрямками. У вищих закладах освіти МВС України,
факультет очолює начальник, у цивільних – декан (від латинського
«dekanes»).

Факультет виступає як адміністративний та навчально-науковий структурний
підрозділ вищого закладу освіти. В системі вищих закладів освіти МВС
України можуть існувати факультети, котрі внаслідок своєї спеціалізації
або окремішньості розташування мають більший ступень автономії порівняно
з іншими.

Так, в системі відомчої вищої освіти працюють над підготовкою кадрів для
органів внутрішніх справ та внутрішніх військ окремі факультети, котрі
не входять до складів ВЗО МВС України. Це слідчо-криміналістичний
факультет МВС України Національної юридичної академії ім. Ярослава
Мудрого, а також факультет внутрішніх військ МВС України при Академії
прикордонних військ ім. Богдана Хмельницького. Мають місце і приклади,
коли окремі факультети вищих закладів освіти МВС розташовані на відстані
кількасот кілометрів від основної бази: у складі Університету внутрішніх
справ діє Кримський факультет (м. Сімферополь), Запорізького юридичного
інституту МВС України – Херсонський факультет.

Управління факультетом і безпосереднє керівництво здійснює начальник
факультету, який призначається наказом ректора ВЗО МВС, як правило, з
числа осіб, що мають науковий ступінь доктора або кандидата наук і
обов’язковий стаж науково-педагогічної та практичної роботи. Начальник
факультету несе відповідальність за всю його діяльність.

Начальнику факультету підпорядковані його заступники, начальники курсів
та їх заступники, командири навчальних груп і відділень, працівники
структурних підрозділів факультету, таких як чергова частина (при
окремому розташуванні факультету), навчальне відділення, господарчого
підрозділу та інші. Начальнику факультету підпорядковані також
факультетські кафедри. Компетенцію начальника факультету, його права та
повноваження встановлює ректор вищого навчального закладу. Ректор може
при необхідності делегувати начальнику факультету частину своїх
повноважень.

Начальник факультету:

організовує навчально-методичну, науково-дослідницьку і
господарсько-виробничу діяльність факультету;

забезпечує спільно з кафедрами навчально-методичну базу навчального
процесу і матеріально-технічні засоби наукових досліджень та координує
роботу факультету в цьому напрямі;

організовує вивчення напрямів практичної діяльності випускників
факультету і їх розподіл для практики та працевлаштування;

сприяє розвиткові нових форм навчальної і науково-виробничої діяльності,
виховної і культурно-масової роботи факультету;

у межах своєї компетенції видає накази та розпорядження, обов’язкові для
професорсько-викладацького складу, наукового та допоміжного персоналу,
курсантів, слухачів, ад’юнктів і докторантів факультету (у випадку, якщо
останні є).

Начальник факультету подає ректорові ВЗО МВС кандидатури на призначення
заступників начальника факультету згідно з штатним розкладом. За його
участі також здійснюється відбір кандидатів на навчання. Начальник
факультету відповідає за організацію роботи щодо прийому курсантів та
слухачів на навчання на ввіреному йому факультеті. За посадою начальник
факультету є членом Вченої ради вищого закладу освіти, оперативної
наради при ректорові, Державної екзаменаційної комісії, а також
приймальної комісії ВЗО МВС.

При начальнику діє Рада факультету, склад якої за пропозицією начальника
факультету затверджується ректором. Рада факультету є дорадчим органом
при вирішенні питань організації навчально-методичної,
науково-дослідної, виховно-просвітницької діяльності факультету. До її
складу входять: начальник факультету (голова Ради), його заступники,
начальники факультетських кафедр, керівники інших підрозділів
факультету, провідні професори, доценти, а також представники
громадських формувань курсантів та слухачів. До складу Ради факультету
можуть входити також представники комплектуючих підрозділів,
підприємств, організацій і установ, науково-виробнича та службова
діяльність яких пов’язана з роботою факультету. Засідання Ради
відбуваються не рідше, ніж раз на місяць. Вона приймає рішення з таких
питань:

розглядає плани роботи і розвитку факультету;

розглядає робочі навчальні плани, навчальні плани спеціалізацій, зміни
до них і подає на затвердження проректору з навчально-методичної роботи
(першому проректору) на затвердження;

затверджує програми базових та спеціальних курсів, програми
ознайомлювальних, навчальних та виробничих практик слухачів і курсантів;

розглядає пропозиції щодо умов прийому курсантів і слухачів на
факультет, питання їх розподілу на робочі місця, розглядає та рекомендує
кандидатури до ад’юнктури та докторантури;

розглядає плани наукових досліджень факультету, аналізує й оцінює
результати проведених науково-дослідних робіт;

щорічно розглядає питання про стан навчально-методичної,
науково-дослідницької та виховно-просвітницької роботи факультету і
звітує перед ректором та Вченою радою ВЗО МВС;

заслуховує звіти кафедр, лабораторій та інших підрозділів факультету з
усіх видів їх діяльності;

обговорює і подає ректору пропозиції стосовно створення, реорганізації
та ліквідації факультетських кафедр, лабораторій та інших структурних
підрозділів, розглядає інші питання діяльності факультету;

рекомендує представників факультету до Вченої ради вищого закладу освіти
МВС.

За факультетом наказом ректора закріплюються випускні кафедри із
спеціальностей та спеціалізацій, за якими готуються його випускники.

Структура факультету визначається ректором, виходячи з завдань, що
стоять перед цим підрозділом. До неї входять: кафедри, навчальні курси,
адміністративно-управлінський та господарський апарат. Кількість
навчальних курсів (груп) визначається ректором у відповідності до плану
набору.

Навчальний курс є основним стройовим та навчально-виховним підрозділом
факультету. Керівництво ним покладається на начальника курсу,
підпорядкованого безпосередньо начальникові факультету. Із складу
курсантів та слухачів факультету призначаються: помічник начальника
курсу зі стройової частини, командири навчальних груп та відділень,
посади яких належать до молодшого начальницького складу. Функціональні
обов’язки для них затверджує проректор зі стройової частини та режиму.

Громадські формування курсантів (слухачів) утворюються на рівні
навчальної групи, курсу, факультету, а також вищого закладу освіти МВС в
цілому і діють згідно з положеннями, затвердженими у встановленому
порядку.

Факультет вирішує різноманітні завдання, найперше з яких –забезпечення
підготовки висококваліфікованих кадрів за встановленими спеціальностями
відповідно до кваліфікаційних характеристик. Виконання навчального плану
та навчальних програм з усіх дисциплін кожним курсантом та слухачем –
головний напрям діяльності керівництва факультету, здійснюваної спільно
з підлеглими профілюючими кафедрами та загальновузівськими кафедрами.

Це завдання розв’язується завдяки продуманій і кваліфікованій
організації навчальної, методичної, наукової та виховної роботи на
курсах та кафедрах факультету, які забезпечують підготовку фахівців для
органів внутрішніх справ на всіх етапах навчання. Особливо велика роль
належить факультету у підготовці та проведенні щоденних занять за
розкладом, організації ознайомлювальної, навчальної та виробничої
практики курсантів і слухачів, виконанні курсових робіт, дипломного
проектування (виконання дипломних робіт), у підготовці випускників до
державних іспитів.

Керівництво факультету постійно мусить вивчати завдання та функції тієї
служби органів внутрішніх справ, для якої готуються фахівці,
підтримувати творчі зв’язки з ОВС та випускниками факультету, які вже
працюють в практичних підрозділах. Це озброює керівництво факультету
конкретними знаннями про вимоги органів внутрішніх справ щодо рівня
підготовки кадрів, результатів службової діяльності своїх випускників в
попередні роки. Отже, факультету належить провідна роль у забезпеченні
практичної спрямованості усього навчально-виховного процесу не лише на
підпорядкованих кафедрах, але й на всіх інших кафедрах, що проводять
заняття з курсантами та слухачами факультету.

Практика свідчить, що іноді виникають протиріччя поміж спрямуванням
факультету та його профілюючими кафедрами і тими кафедрами, котрі
викладають базові теоретичні дисципліни. Ці суперечності охоплюють такі
питання, як розподіл бюджету навчального часу між профільними та іншими
дисциплінами, змістом навчальних дисциплін, що формують теоретичну
підготовку, а в залежності від цього – розподілом штатів та матеріальної
бази навчання. У випадку виникнення таких протиріч вони розв’язуються
ректором, навчальним відділом вищого закладу освіти або іншими
підрозділами залежно від характеру цих суперечностей.

Оскільки факультет несе відповідальність за підготовку слухачів та
курсантів за всіма дисциплінами навчального плану, йому належить
приймати конкретні заходи, що забезпечують виконання вимог
кваліфікаційних характеристик і в тих випадках коли реалізацію покладено
на ту чи іншу кафедру, яка не входить до складу факультету. Інакше
кажучи, факультет, не зменшуючи уваги до питань практичного напрямку
базових фундаментальних дисциплін, зобов’язаний разом з іншими кафедрами
вищого закладу освіти застосовувати всі заходи щодо підвищення наукового
світогляду курсантів та слухачів, тобто знаходити розумний компроміс між
профільною та загальнотеоретичною підготовкою фахівців.

Тісна взаємодія між органами внутрішніх справ та всіма кафедрами
дозволяє факультету розробляти науково обгрунтовані навчальні плани і
навчальні програми, своєчасно ставити пропозиції про внесення до них
змін та доповнень, усувати виявлені недоліки, реалізувати нові вимоги
служб МВС щодо підготовки фахівців для них, вносити і застосовувати в
навчанні останні досягнення науки та техніки. Ця робота ведеться спільно
із навчальним та методичним відділами і іншими факультетами вищого
закладу освіти.

У повсякденній діяльності факультет постійно підтримує контакти із
викладачами, які проводять заняття з курсантами та слухачами. Для цього
використовуються усі канали прямого і зворотнього зв’язку щодо виявлення
фактичного стану навчально-виховного процесу. Це такі питання, як
контроль занять, забезпечення дисципліни, глибокий аналіз змісту
навчання, його узагальнення і доведення до кафедр, впровадження
передових методів і форм навчання. Практикою доведено, що найкращих
результатів у навчанні досягають ті факультети, керівництво яких
постійно співпрацює з викладачами, проводить з ними методичні наради,
вірно сприймає рекомендації викладачів. Самі ж викладачі теж зацікавлені
у поширеному і поглибленому зв’язку з факультетами, бо лише у цьому
випадку може виникнути нормальне педагогічне спілкування, ефективне
застосування методів індивідуального навчання.

Факультет мусить вживати дійових заходів щодо вдосконалення рівня
проведення самостійних занять курсантів (слухачів), створення необхідних
матеріальних умов для самостійної роботи: забезпечення сучасною
навчальною та науковою літературою, можливостями для роботи
безпосередньо у лабораторних та аудиторіях, для проведення
індивідуальних тренувань на спеціальному обладнанні та на навчальних
полігонах.

Факультет зобов’язаний здійснювати систематичний контроль та облік
успішності курсантів протягом семестру, на заліках та іспитах, і на цій
підставі вживати оперативних заходів, спрямованих на усунення виявлених
недоліків у змісті навчання на кафедрах та організовувати самостійну
роботу у навчальних підрозділах. Облік та аналіз результатів навчання
ведеться індивідуально для кожного курсанта.

Факультету належить вирішальна роль у правовому, естетичному, моральному
та професійному вихованні підпорядкованого особового складу, у
підтриманні високої службової дисципліни, внутрішнього розпорядку та
організованості. До цієї роботи залучаються всі викладачі, які проводять
заняття з курсантами.

Керівництво факультету організовує службову підготовку працівників
постійного складу, головне завдання якої полягає у підвищенні
професійного рівня згідно з займаними посадами. Ця робота ведеться
диференційовано, окремо з викладачами та начальниками (командирами)
навчальних підрозділів.

Факультет має у своєму розпорядженні великі можливості щодо організації
наукової роботи на підпорядкованих кафедрах як за проблемами теоретичних
розробок та практичних рекомендацій для органів внутрішніх справ, так і
щодо вдосконалення навчально-виховної діяльності. Факультет також несе
відповідальність за організацію наукової роботи слухачів та курсантів.
Важливе місце у роботі факультету займає підготовка науково-педагогічних
та наукових кадрів через докторантуру, ад’юнктуру (аспірантуру) та інші
форми підготовки наукових кадрів.

На факультеті, до складу якого входять кафедри, що забезпечують основні
напрямки його діяльності, може створюватись вчена рада факультету під
керівництвом начальника факультету.

3.3. Кафедра та завдання, які вона розв’язує

Кафедра (від грецького kathedra – буквально лава, місце для виступу
ритора, філософа, проповідника) являє собою головну ланку вищого закладу
освіти, що визначає зміст і єдність навчального, наукового і виховного
процесу.

Кафедра є основним навчально-науковим структурним підрозділом вищого
закладу освіти, зокрема, в системі МВС України, який забезпечує
проведення навчально-методичної, науково-дослідницької та виховної
роботи, відповідає за реалізацію державної політики у галузі освіти.
Вона підпорядковується ректору ВЗО МВС, проректорам, а також начальникам
факультетів з питань, що віднесені до їх компетенції.

Кафедри ВЗО МВС поділяються на випускаючі та загальновузівські. Вони
відрізняються за чисельним складом та профілем. Головною
системоутворюючою ознакою для кафедри виступає її галузева спрямованість
– викладання однієї чи кількох споріднених навчальних дисциплін, а
відтак – і наукові дослідження за відповідними напрямами.

Історично, протягом століть, склалося так, що саме кафедра стала
первинним осередком організації педагогічного процесу у вищій школі,
носієм самого духу вищої освіти. Загальні традиції формування кафедри як
базової ланки вищої школи є, безумовно позитивним чинником, котрий
благодійно впливає на навчально-методичний, науковий, виховний процес у
ВЗО МВС України. Разом з тим, праця в умовах воєнізованого закладу
освіти накладає свій відбиток на функціонування кафедрального організму.
Увесь обсяг внутрішньокафедральної автономії та демократизму,
притаманний цивільним вищим закладам освіти, у ВЗО МВС об’єктивно не
може бути збережений. Адже переважна частина професорів, доцентів,
викладачів належать до атестованого постійного особового складу, тим
самим підпорядковуючись Дисциплінарному статуту ОВС України, а також
іншим відповідним нормативним документам Міністерства внутрішніх справ.
Разом з тим, спрямованість до реальних потреб практичних органів усієї
навчальної, методичної, наукової та виховної діяльності кафедри
покладають на неї завдання дисциплінуючого і мобілізуючого характеру,
часто вимагають оперативних і ефективних дій.

Начальнику факультетів за рішенням Рад факультетів можуть звертатися до
ректора і Вченої ради ВЗО МВС з поданням щодо утворення нових кафедр.
Умовою для цього є те, що обсяги навчальної роботи дають можливість
сформувати на утворюваній кафедрі професорсько-викладацький склад у
кількості не менш, як 5 штатних одиниць. Кафедра утворюється наказом
ректора на підставі рішення Вченої ради з погодженням в установленому
порядку в Міністерстві внутрішніх справ.

У разі потреби для забезпечення розвитку нового напряму навчальної,
методичної та наукової діяльності при кафедрі може бути створена секція.
Як приклад – на кафедрах теорії та історії держави і права (як і на
інших) утворюються секція теорії права та секція історії держави, права,
політичних і правових вчень. До складу кафедри також можуть входити
методичні (комісії, кабінети), наукові (лабораторії, тимчасові творчі
колективи) підрозділи.

Персонал кафедри складають професори, доценти, старші викладачі,
начальник кабінету і старший лаборант кафедри, які здійснюють свою
діяльність згідно з затвердженими в установленому порядку
функціональними обов’язками.

Кафедру вищого закладу освіти МВС України очолює начальник, який
призначається ректором. Цю посаду обіймає представник
професорсько-викладацького складу, який відповідає високим особистим та
професійним вимогам. До них належать: найвищий рівень педагогічної,
методичної та наукової кваліфікації, організаторські якості, високий
моральний авторитет не лише серед колег за фахом, а й в усьому вищому
закладі освіти МВС, а також за його межами. Як правило, начальник
кафедри – доктор наук, професор, засновник або керівник власної наукової
школи.

Начальник кафедри організовує роботу всієї кафедри, несе особисту
відповідальність за дотримання функціональних обов’язків підлеглими. Він
бере участь у роботі всіх рад, засідань та нарад ВЗО МВС, на яких
обговорюються і вирішуються питання, пов’язані з діяльністю кафедри,
складає перспективні та поточні плани роботи кафедри, затверджує
індивідуальні плани професорсько-викладацького складу та інші документи
в межах своєї компетенції. Важливим напрямом роботи начальника кафедри є
перерозподіл педагогічного навантаження і функціональних обов’язків між
співробітниками кафедри. Він контролює виконання кафедральних та
індивідуальних планів щодо питань навчально-виховного процесу,
методичної та науково-дослідницької діяльності. До завдань, які
розв’язує начальник кафедри, належить подання в установленому порядку
керівництву, відповідним структурним підрозділам ВЗО МВС пропозиції щодо
вдосконалення навчально-виховного та науково-дослідницького процесів та
поліпшення їх умов.

Індивідуальний план роботи начальника кафедри погоджується з проректором
з навчально-методичної роботи і затверджується ректором. Начальник
кафедри звітує про виконання планів та роботу кафедри перед керівництвом
та Вченою радою ВЗО в установлені ними терміни та визначених формах.

На великих за кількістю співробітників кафедрах в разі необхідності в
установленому порядку у відповідності з штатним розкладом може
запроваджуватись посада заступника начальника кафедри.

Робота кафедри здійснюється у відповідності з затвердженими керівництвом
ВЗО семестровими планами, котрі охоплюють навчальну, методичну, наукову,
виховну та інші види робіт. Обговорення ходу виконання цих планів та
інших питань діяльності кафедри здійснюються на її засіданнях під
головуванням начальника кафедри. В них бере участь увесь
професорсько-викладацький склад кафедри, оформлюється відповідний
протокол. На засіданнях кафедри обговорюються окремі навчально-методичні
розробки, науково-дослідні роботи, здійснювані викладачами (наукові
звіти, монографії, статті тощо), затверджуються плани-проспекти
рукописів та календарні плани робіт, навчальні плани, методичні
матеріали, теми дисертаційних досліджень тощо. На засідання кафедри
можуть бути запрошені співробітники інших кафедр, відділів, лабораторій
ВЗО, працівники правоохоронних органів (у першу чергу, органів
внутрішніх справ), представники установ та організацій, з якими кафедра
співпрацює, а також курсанти і слухачі з приводу успішності їх навчання,
дисципліни, участі в науково-дослідницькій роботі.

Головні завдання кафедри полягають у організації та проведенні на
високому рівні навчальної та методичної роботи за однією чи декількома
спорідненими навчальними дисциплінами, наукових досліджень за профілем
кафедри, у підготовці науково-педагогічних кадрів, підвищенні
кваліфікації професорсько-викладацького складу, виховної роботи з
курсантами та слухачами. Цим завданням підпорядковується уся кафедральна
діяльність.

Важливим напрямом роботи кафедри є організація та безпосереднє
здійснення впровадження прогресивних інновацій, що зароджуються в
навчальному та науковому процесі як в системі МВС України, так і за її
межами. Відтак необхідно працювати над постійним, обдуманим та
обгрунтованим поновленням на підставі впровадження найновіших досягнень
науки і техніки змісту дисциплін, що викладаються.

Виконуючи завдання щодо підвищення науковості викладання, кафедра
зобов’язана постійно вдосконалювати навчальні програми дисциплін,
тематичні плани, тексти лекцій, методичні розробки для проведення інших
видів занять. На неї покладено складання та поліпшення
структурно-логічних схем і окремих методик викладання навчальних
дисциплін. У центрі повсякденної уваги колективу кафедри знаходяться
організація та проведення занять зі слухачами та курсантами,
навчально-методичні рекомендації щодо їх самостійної роботи, проведення
консультацій, контроль за успішністю в навчанні, допомога курсантам з
боку викладачів у самостійному засвоєнні наукових знань та придбанні
практичних навичок. Кафедра організує науково-дослідницьку роботу
курсантів як обов’язковий елемент їх професійної підготовки.

Важливою ділянкою роботи кафедри є вивчення та узагальнення передового
досвіду проведення навчального процесу у своєму та інших ВЗО МВС,
діяльності органів внутрішніх справ, пошук нових ефективних методів та
засобів викладання і впровадження їх до практичного навчання курсантів.

Кафедра мусить розробляти і впроваджувати до навчального процесу активні
методи навчання: дискусії, семінари, конференції, круглі столи, розгляд
закінчених кримінальних та оперативних справ, ділові ігри та навчання,
інші прогресивні методи. Кафедрі належить провідна роль у
комп’ютеризації навчального процесу як важливого засобу у підвищенні
якості підготовки фахівців, прищеплювання їм навичок застосування ЕОМ на
практичній роботі в органах внутрішніх справ.

Колектив кафедри несе відповідальність за організацію іспитів, заліків,
інших контрольних навчальних заходів – цього важливого інструмента
об’єктивної оцінки знань та практичних навичок курсантів та слухачів.

Кафедра повинна забезпечити високий рівень наочності викладання як
важливого засобу доступності та переконливості навчання, прищеплення
твердих практичних навичок курсантам і слухачам. Це вимагає постійної
уваги до удосконалення технічних засобів навчання,
навчально-лабораторної бази за дисциплінами, що вивчаються. Увесь час
необхідно прагнути вийти на рівень світових досягнень, широко
впроваджувати ЕОМ різних класів, тренажери та імітатори.

Кафедра розв’язує завдання підготовки та видання високоякісних
підручників, навчальних посібників, конспектів лекцій, інших
навчально-методичних матеріалів за дисциплінами, що викладаються, а
також забезпечує слухачів та курсантів навчально-методичною літературою,
котра видається у інших ВЗО та центральних видавництвах. У сучасних
умовах, коли підвищується значення самостійної роботи, індивідуалізації
навчання слухачів та курсантів, скорочується кількість обов’язкових
аудиторних занять, питання забезпечення курсантів та слухачів навчальною
та науковою літературою набуває особливої ваги.

Велике значення у розвитку навчально-матеріальної бази кафедри має
впровадження результатів наукової роботи винаходів та
раціоналізаторських пропозицій працівників кафедри.
Науково-експериментальну базу кафедри доцільно розвивати з метою її
використання на лабораторних та практичних заняттях, що дає великий
виграш у науковості навчання та економії матеріальних коштів.

Кафедра зобов’язана вести наукові дослідження для вдосконалення змісту
та методики викладання навчальних дисциплін, практичної спрямованості
підготовки фахівців. У межах наукових напрямів кафедри готуються і
науково-педагогічні кадри через ад’юнктуру та докторантуру. На наукову
роботу та підготовку вчених передбачено обсяг робочого часу у загальному
його бюджеті на навчальний рік. Кафедра здійснює планомірну роботу щодо
підвищення професійної підготовки викладачів і навчально-виховного
персоналу.

Колектив кафедри вирішує і інші завдання, зокрема, працює із здобувачами
наукових ступенів, рецензує підручники та навчальні посібники, розглядає
матеріали дисертаційних досліджень, приймає участь у заходах, які
проводяться в вищому навчальному закладі, може надавати допомогу
працівникам органів внутрішніх справ у консультуванні в проведенні
експертиз, в вивченні оперативної обстановки, соціологічних та
кримінологічних досліджень.

В своїй роботі кафедра взаємодіє з питань навчальної, методичної,
наукової, виховної діяльності з факультетами, навчальним відділом,
відділом організації наукової роботи, редакційно-видавничим відділом,
відділом по роботі з особовим складом, лабораторіями, центрами та іншими
науково-дослідними підрозділами ВЗО, що займаються спільною
проблематикою, а також, в сучасних умовах, з підрозділом, на який
покладено розв’язання завдань інформатизації та комп’ютеризації
навчального процесу.

Важливим завданням кафедри є встановлення та поширення міжкафедральних,
міжвузівських і міжнародних зв’язків з основних напрямів і питань її
діяльності.

Робота кафедри може бути по-справжньому ефективною лише у випадку, коли
вона правильно організована і злагоджено функціонує. Однією з неостанніх
складових цього, окрім наведеного вище, є беззастережно вірне і
своєчасне ведення усієї кафедральної документації.

Роль кафедри в організації діяльності вищого закладу освіти МВС дуже
значна. Тому таким важливим і необхідним є постійна увага до кафедри, її
здобутків і прорахунків, а надто нерозв’язуваних проблем з боку
керівництва ВЗО, Вченої ради, керівників факультетів. Важливо, щоб
кафедра постійно залишалась єдиним творчим організмом, обов’язково мала
сприятливий мікроклімат, долала недоречності психологічної несумісності
окремих її членів (адже кожна творча особистість відзначається неабиякою
своєрідністю, а відтак – і «складністю» у психологічно-комунікативному
плані). Необхідно приділяти належну увагу не лише питанням творчого,
педагогічного, методичного, наукового зростання кожного співробітника
кафедри, а й організації та безумовному виконанню запланованих заходів з
професійної підготовки особового складу ОВС України, до якого належать і
всі атестовані професори, доценти та викладачі. Успіх роботи, саме
повноцінне життя кафедри полягає у її постійному розвитку, вдосконаленні
форм і методів виконання покладених завдань, підвищенні рівня
науково-педагогічного потенціалу.

3.4. Відділи та інші структурні підрозділи

В структурі вищих закладів освіти Міністерства внутрішніх справ України
особливе значення для забезпечення навчально-методичного процесу,
наукових досліджень, виховної роботи належить адміністративному
персоналу, зосередженому у відділах, відділеннях. З метою проведення
глибоких і всебічних наукових досліджень з найбільш актуальних проблем
діяльності органів внутрішніх справ, підрозділів Державного департаменту
України з питань виконання покарань, внутрішніх військ у ВЗО МВС
утворюються спеціалізовані структурні підрозділи – науково-дослідні
лабораторії.

В питаннях організації навчального процесу провідне роль виконує
навчальний відділ ВЗО МВС, який діє під безпосереднім керівництвом
проректора (першого проректора) з навчально-методичної роботи. Очолює
цей відділ начальник, який призначається наказом ректора. Навчальний
відділ є структурним підрозділом ВЗО, що здійснює управління навчальним
процесом за денною формою навчання курсантів та слухачів. Цей підрозділ
планує та організує навчальну та методичну роботу і здійснює контроль за
її проведенням згідно з законодавством про освіту, наказами та
розпорядженнями Міністерства внутрішніх справ, Міністерства освіти,
Управління освіти та науки ГУРОС МВС України, рішеннями вченої і
методичної рад, оперативної наради при ректорі та наказами по ВЗО. У
взаємодії з факультетами, кафедрами та іншими підрозділами відділ вживає
заходів щодо забезпечення єдності навчального та виховного процесів з
метою підготовки для МВС України висококваліфікованих фахівців.

Навчальний відділ здійснює:

перспективне планування та організацію навчальної і методичної роботи;

розробку (сумісно з факультетами і кафедрами) проектів навчальних
планів, розкладів занять та іншої документації;

координацію планів роботи факультетів і кафедр з навчально-методичної
діяльності;

організацію контролю за проведенням кафедрами занять на факультетах,
аналіз та узагальнення ходу та результатів цієї роботи;

– вивчення стану забезпеченості навчального процесу необхідними
підручниками, посібниками та іншою навчально-методичною літературою.
Заходи щодо його поліпшення вживаються спільно з кафедрами,
факультетами, бібліотекою.

– забезпечення факультетів і кафедр необхідною навчальною документацією;

розробка пропозицій щодо інтенсифікації навчального процесу, втілення
прогресивних форм, засобів і методів навчання, контроль за їх
реалізацією;

вивчення, узагальнення та розповсюдження передового досвіду викладання
навчальних дисциплін серед кафедр ВЗО МВС;

проведення розрахунку обсягу навчальної роботи спільно з кафедрами на
навчальний рік;

обгрунтування і внесення пропозицій з розподілу штатної чисельності
професорсько-викладацького складу між кафедрами;

розробка та надання кафедрам відомостей, необхідних для планування
навчальної роботи; складання підсумкового розрахунку навчального
навантаження професорсько-викладацького складу кафедр на рік;

контроль за виконанням навчальної та навчально-методичної роботи кафедр;

планування, розподіл та контроль за використанням аудиторного фонду ВЗО;

контроль за методичним забезпеченням навчальних дисциплін, організацією
проведення семестрових екзаменів;

аналіз, узагальнення матеріалів рубіжного та семестрового контролю знань
слухачів і курсантів, а також роботи Державних екзаменаційних комісій;

організацію та контроль за проведенням навчальної практики, табірних
зборів, стажуванням, комплексних вчень;

проведення сумісно з підрозділом, відповідальним за впровадження у
навчальний процес та обслуговування технічних засобів навчання,
аналізів, узагальнень та розробок пропозицій по розподілу, використанню
технічних засобів навчання в навчальному процесі;

контроль, аналіз та узагальнення матеріалів по самостійній роботі
слухачів та відвідування ними занять, а також інші функції щодо
забезпечення навчального процесу.

Навчальний відділ також аналізує, узагальнює підсумки навчання,
розробляє пропозиції щодо вдосконалення навчального процесу у ВЗО МВС,
видає курсантам довідки з питань навчання. Стале і ефективне
функціонування навчального відділу є однією з передумов успішної
організації навчального процесу у відомчому вищому закладі освіти.

Немає потреби, щоб зайвий раз доводити роль і значення для організації і
забезпечення підготовки кадрів у ВЗО МВС, а також проведення наукових
досліджень вузівських бібліотек. Від ефективної діяльності працівників
бібліотеки залежить здатність співробітників, ад’юнктів, курсантів,
слухачів тощо найбільш повно використовувати фонди у своїй роботі.
Бібліотечні зібрання необхідно постійно поповнювати, бо це – необхідна
передумова і запорука ефективності навчального процесу. На часі вже й
утворення електронних навчальних бібліотек та повна електронна
каталогізація фондів. Скажімо, в Університеті внутрішніх справ ця робота
вже завершується.

Вимоги часу ставлять завдання щодо використання в навчальному процесі та
наукових дослідженнях відомчої вищої школи сучасних інформаційних
технологій, що призводить до утворення спеціальних структурних
підрозділів. Зокрема, в Університеті внутрішніх справ діє відділ
програмного забезпечення та комп’ютерних мереж. Він створений з метою
розповсюдження та впровадження в навчальному процесі, відділах та
кафедрах університету елементів сучасних інформаційних технологій,
засобів автоматизації та інформатизації, суттєвого зростання
інформаційного забезпечення процесів управління, науково-дослідницької
діяльності, підготовки висококваліфікованих кадрів для потреб органів
внутрішніх справ.

З метою організаційно-технічного забезпечення наукових досліджень у ВЗО
системи МВС України створюються відділи організації наукової роботи
(відділи організації наукових досліджень, науково-дослідні відділи). На
них покладаються такі завдання:

організація та координація науково-дослідної діяльності кафедр, відділів
та лабораторій;

– планування і контроль за виконанням науково-дослідної роботи за
напрямами:

а) дослідження фундаментальних і прикладних проблем юриспруденції,
економіки, інформатики, психології, соціології, питань охорони
правопорядку, теорії та практики боротьби зі злочинністю та інших наук;

б) вивчення та узагальнення досвіду роботи органів внутрішніх справ
України і зарубіжних держав, у тому числі в історичному аспекті;

в) участь у розробці та обговоренні проектів законів і підзаконних
нормативних актів, вивчення практики їх застосування;

пошук і впровадження в практику ефективних форм інтеграції навчання і
науково-дослідної роботи з проблем, пов’язаних з діяльністю органів
внутрішніх справ;

сприяння впровадженню результатів НДДКР у практику і навчальний процес,
організаційне забезпечення налагодження зв’язків з науковими установами,
контроль за дотриманням вимог плануючих документів з організації
науково-дослідних робіт;

участь в організації та контролі за підготовкою для Університету та
інших навчальних закладів МВС України науково-педагогічних кадрів і
підвищенні наукової кваліфікації професорсько-викладацького складу;

організація підготовки і проведення у вищому закладі освіти наукових,
науково-практичних конференцій, семінарів, симпозіумів тощо,
інформування про них професорсько-викладацького складу;

загальне керівництво та організаційне і методичне забезпечення наукових
досліджень курсантів, слухачів, а також молодих вчених;

інформаційне забезпечення науково-дослідних робіт у ВЗО МВС, ведення і
своєчасне подання в установленому порядку статистичної звітності.;

заходи щодо організації відомчого міжвузівського, загальнодержавного та
міжнародного наукового співробітництва та кооперації та інші завдання
щодо організації та контролю за проведенням наукових досліджень у ВЗО
МВС.

Відділ організації наукової роботи очолює начальник, котрий
призначається ректором і безпосередньо підпорядкований проректору
(першому проректору) з наукової роботи.

Організація наукової роботи вищого закладу освіти системи МВС України
тісно пов’язана з його редакційно-видавничою діяльністю. Свідченням
цього є організаційно-структурне поєднання в ряді відомчих навчальних
закладів підрозділів організації наукової роботи і редакційно-видавничих
в одному відділі.

Редакційно-видавничий відділ здійснює редакційно-видавничу діяльність
ВЗО МВС. Її основними завданнями є:

– забезпечення навчального процесу та наукових досліджень вчених ВЗО МВС
України науковою, навчальною, методичною та довідковою літературою;

– забезпечення впровадження результатів наукових досліджень в навчальний
процес і практику органів внутрішніх справ;

– постачання служб ВЗО бланковою продукцією.

Самостійними структурними підрозділами вищого закладу освіти системи МВС
є також секретаріат Вченої ради, очолюваний вченим секретарем ВЗО і
покликаний здійснювати організаційно-технічне забезпечення засідань
Вченої ради та контроль за виконанням її рішень, а також відділ
докторантури, ад’юнктури і магістратури. Докторантура, ад`юнктура і
магістратура при ВЗО МВС є основною формою планомірної підготовки
науково-педагогічних і наукових кадрів як для задовільнення потреб
власне ВЗО, так й інших навчальних закладів та науково-дослідних установ
Міністерства внутрішніх справ України, а також для сторонніх установ та
організацій (на договірній основі).

В кадровій та у виховній роботі у ВЗО МВС України провідна роль належить
відділу по роботі з особовим складом. Роботою відділу по роботі з
особовим складом керує його начальник, який безпосередньо
підпорядковується проректору ВЗО по роботі з особовим складом.

Основні функції відділу по роботі з особовим складом такі:

спільно з керівниками структурних підрозділів ВЗО та проректорами –
кураторами служб проводити відбір і всебічне вивчення кандидатів на
службу і на роботу, надавати при цьому необхідну практичну допомогу з
цих питань працівникам підрозділів, в які передбачається призначати
кандидатів;

своєчасно і якісно готувати матеріали, необхідні для вирішення питань
про прийом на службу або роботу у ВЗО, присвоєння спеціальних звань,
забезпечувати безумовне дотримання всім особовим складом вимог Положення
про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів
внутрішніх справ України, КЗпП України, постійно аналізувати якісний
склад працівників, слухачів і курсантів ВЗО, стан дисциплінарної
практики і морально-психологічного клімату в колективі;

на підставі глибокого вивчення стану роботи з особовим складом у ВЗО,
навчальних планів і річного завантаження, планів наукової діяльності та
наявних потреб структурних підрозділів розробляти і вносити ректору
пропозиції з організаційно-штатних питань, що стосуються бюджетної
чисельності, готувати відповідні матеріали в ГУРОС МВС України та
проекти наказів, вказівок і розпоряджень з цих питань;

тісно взаємодіяти з комісіями ВЗО, які наділені повноваженнями щодо
вирішення кадрових питань, пов’язаних з проходженням служби, умовами
праці співробітників або матеріального забезпечення особового складу,
надавати цим комісіям необхідну практичну і методичну допомогу;

брати активну участь в роботі з удосконалення професійної майстерності
працівників ВЗО, в організації початкової підготовки, перепідготовки,
підвищення кваліфікації, стажувань, наставництва, службової і бойової
підготовки постійного атестованого складу, займатися також питаннями
формування і навчання резерву керівного складу, надавати структурним
підрозділам ВЗО необхідну практичну і методичну допомогу у цих питаннях,
контролювати своєчасне надання керівниками служб у відділ відповідних
звітних документів, вести необхідну документацію зі службовою
підготовці;

здійснювати з військовими комісаріатами координацію дій щодо зняття з
військового обліку та постановки на спеціальний облік МВС України
військовозобов’язаних осіб, які поступили на службу і навчання до ВЗО;

вести передбачені відомчими нормативними актами облік особового складу,
картотеки, журнали, особові справи, трудові книжки працівників, вчасно
вносити в них необхідні відомості, складати у встановлені строки
різноманітні статистичні звіти з кадрових питань і направляти їх у
відповідні інстанції;

згідно з чинним законодавством оформлювати матеріали про звільнення
працівників зі служби або роботи, призначення пенсій;

у тісній взаємодії з факультетами та іншими структурними підрозділами
вищого закладу освіти МВС, громадськими об’єднаннями брати активну
участь у виховній, соціально-психологічній і культурно-масовій роботі з
особовим складом, у формуванні здорового морально-психологічного клімату
у ВЗО, зміцненні законності, дисципліни та статутного порядку, у
належному естетичному розвитку слухачів і курсантів;

узагальнювати і використовувати передовий досвід роботи з особовим
складом, розробляти проекти комплексних програм, які направлені на
підвищення загального і професійного рівня працівників, слухачів і
курсантів університету, зміцнення дисципліни і законності.

Відділи по роботі з особовим складом виносять на розгляд оперативних
нарад при ректорі, засідань Вченої ради ВЗО питання про стан кадрової,
виховної та соціально-психологічної роботи та роль керівників в її
проведенні.

Функції забезпечення організаційно-управлінської діяльності у вищому
закладі освіти системи МВС покладаються на перший відділ (секретаріат).
Його діяльність здійснюється за двома основними напрямами:

забезпечення контролю за веденням службової документації та діловодства
в усіх структурних підрозділах ВЗО;

заходи щодо дотримання режиму таємності, збереження державної та
службової таємниці.

Першорядним для життєдіяльності будь-якого ВЗО МВС України є його
матеріальне забезпечення. Йдеться про фінансово-економічну та
господарську діяльність. Особливе навантаження випадає на
фінансово-економічний відділ та господарський відділ в сучасних умовах,
коли ВЗО, як й інші органи внутрішніх справ МВС України переживають
хронічний нестаток бюджетних коштів. Забезпечення здійснення усіх
встановлених законодавством виплат вимагає високої кваліфікації з боку
не лише власне працівників фінансово-економічних відділів, а й
наполегливості, енергійності, авторитету керівництва ВЗО, найперше,
ректора.

Господарський відділ виконує завдання з підтримання в належному стані
матеріальної бази, приміщень, систем життєзабезпечення, аудиторного
фонду, обладнання, меблів тощо, забезпечує речове та продовольче
постачання постійного та перемінного атестованого складу ВЗО, утримання
автопарку, побутове обслуговування, ремонтні роботи і т.ін.

Відображається в структурі відомчих ВЗО подальший розвиток на їх базі
мережі спеціалізованих науково-дослідних лабораторій, потенціал яких
спрямований на дослідження конкретних проблем, викликаних потребами
практичної діяльності ОВС в сучасних умовах. Скажімо, в Університеті
внутрішніх справ успішно працюють чотири таких лабораторії:
кримінологічна, соціальної та психологічної роботи в ОВС, товарознавчої
експертизи, кадрового забезпечення ОВС.

Кожна з науково-дослідних лабораторій має власну конкретну проблематику,
безпосередньо пов’язану з актуальними питаннями діяльності ОВС на
сучасному етапі.

У структурі вищих закладів освіти МВС України можуть бути відмінності,
викликані індивідуальними особливостями кожного ВЗО. Всі разом, в цілому
підрозділи ВЗО МВС повинні діяти у тісній взаємодії між собою,
комплексно, синхронно, аби забезпечити успішне виконання завдань,
поставлених перед відомчою вищою школою Міністерства внутрішніх справ
України.

4. ПЛАНУВАННЯ НАВЧАЛЬНОЇ РОБОТИ

ВЗО МВС УКРАЇНИ

4.1. Освітньо-професійна програма та її компоненти

(зміст навчання)

Освітньо-професійна програма визначає нормативну частину змісту
навчання, встановлює вимоги до змісту, обсягу та рівня освітньої і
професійної підготовки фахівця відповідного освітньо-кваліфікаційного
рівня певної спеціальності.

Освітньо-професійна програма призначена для органів управління вищою
освітою та вищих закладів освіти, що готують фахівців певного профілю.
Освітньо-професійна програма встановлює:

розподіл обсягу освітньо-професійної програми за циклами підготовки в
академічних годинах;

нормативну частину змісту навчання у навчальних елементах, їх
інформаційний обсяг та рівень засвоєння у процесі підготовки відповідно
до вимог освітньо-кваліфікаційної характеристики;

рекомендований перелік навчальних дисциплін, форми контролю та державної
атестації, нормативний термін навчання.

Освітньо-професійна програма включає:

цикли гуманітарної, соціально-економічної та природничо-наукової
підготовки, що забезпечує певний освітній рівень;

цикл професійної (професійно-орієнтованої) та практичної підготовки, що
разом з попередніми циклами забезпечують певний освітньо-кваліфікаційний
рівень.

Цикл гуманітарної та соціально-економічної підготовки, як правило,
включає такі навчальні дисципліни:

1) для молодших спеціалістів: історія України, ділова українська мова,
іноземна мова, суспільствознавство (філософія, політологія, соціологія);

2) для бакалаврів: філософія (філософія, етика, естетика, логіка),
політологія, основи економічних теорій, правознавство (основи права та
основи конституційного права України), історія України (історія України,
українська культура та українознавство), ділова українська мова,
релігієзнавство, психологія, іноземна мова.

Освітньо-професійна програма підготовки спеціаліста має наступну
структуру і складається з таких розділів:

1. Загальні відомості.

2. Професійне призначення спеціаліста.

3. Освітньо-кваліфікаційні вимоги.

4. Розподіл навчального часу освітньо-професійної програми.

5. Перелік і обсяги дисциплін державного компонента змісту освіти.

6. Анотації дисциплін державного компонента змісту освіти.

7. Форма державної атестації курсанта та слухача.

8. Обов’язки і права вищого закладу освіти.

Розділ 1. Загальні відомості. В розділі вказується шифр і назва
спеціальності, нормативний термін навчання, освітньо-кваліфікаційний
рівень і кваліфікація.

Розділ 2. Професійне призначення спеціаліста. В розділі вказується
галузь та основні споживачі фахівців (міністерства, відомства), перелік
первинних посад, які може обіймати випускник, а також характер
професійної діяльності спеціаліста.

Розділ 3. Освітньо-кваліфікаційні вимоги. В розділі розташовані таблиці,
в які заноситься зміст типових завдань, до виконання яких готується
фахівець на ступені підготовки спеціаліста. Таблиці встановлюють уміння,
якими повинен оволодіти спеціаліст для виконання типових
соціально-виробничих і професійних завдань.

При складанні переліку умінь, у визначенні кожного з них обов’язково
відображені всі структурні компоненти професійної діяльності (праці), а
саме:

ціль праці (кінцевий результат, продукт праці);

предмет, на який спрямована праця спеціаліста (матеріал, механізм,
людина);

знаряддя праці (машини, механізми, інші засоби діяння);

процедури (способи) діяльності (технологія, процес діяльності,
організація).

За допомогою таблиць розпізнаються рівні сформованості фахівця.

Розділ 4. Розподіл навчального часу освітньо-професійної програми.
Розподіл навчального часу освітньо-професійної програми розраховується
на 1 рік навчання. Якщо існуючий термін підготовки спеціаліста, що
встановлений типовим навчальним планом, перевищує 5 років, то це
враховується при визначенні обсягу підготовки даною освітньо-професійною
програмою. Загальний термін підготовки не повинен перевищувати
існуючого. Обсяг дисциплін державного компонента повинен складати 50%
від повного обсягу теоретичного навчання.

Розділ 5. Перелік і обсяг дисциплін державного компонента змісту освіти.
До дисциплін державного компонента обов’язково відносяться:

– для всіх спеціальностей: ділова іноземна мова – не менше 54 год;

– для спеціальностей інжененерно-технічного спрямування:

охорона праці – не менше 27 год;

– цивільна оборона – не менше 27 год.

Розділ 6. Анотація дисциплін державного компонента змісту освіти. У
розділі дається анотація дисциплін державного компонента змісту освіти,
включаючи нумеровані назви розділів і тем.

Розділ 7. Форма державної атестації курсанта (слухача). Встановлюється
нормативна форма державної атестації студентів:

дипломний проект (робота);

державний іспит (іспити);

їх поєднання.

Розділ 8. Обов’язки і права вищого закладу освіти. Вищий заклад освіти
МВС зобов’язаний:

– розробляти навчальні плани і робочі програми дисциплін на підставі
затверджених освітньо-професійних програм (ОПП);

передбачити на дисципліни вільного вибору студента не менш 25% обсягу
вибіркової частини ОПП.

Вищий заклад освіти має право:

– збільшувати обсяги дисциплін державного компонента, встановлених
освітньо-професійною програмою;

– встановлювати перелік, зміст і обсяги дисциплін вибіркової частини
освітньо-кваліфікаційної програми;

– визначати розподіл обсягів дисциплін між аудиторними заняттями і
самостійною роботою студентів відповідно до «Положення про організацію
навчального процесу в вищих навчальних закладах (наказ Міносвіти України
від 12.06.93 р. №161);

– визначати обсяг аудиторних занять, який не може перевищувати 30 годин
на тиждень. У цей обсяг не входять обов’язкові заняття з фізичного
виховання;

складати календарний план, встановити конкретні форми проведення
навчальних занять та їх обсяг, форми проведення поточного та
семестрового контролю для вибіркових дисциплін.

Таким чином, розробка і дотримання освітньо-професійної програми є
важливим чинником організації навчального процесу у вищих закладах
освіти МВС, однією з передумов підготовки висококваліфікованих фахівців
для органів внутрішніх справ.

4.2 Спрямованість та послідовність розробки нормативної та методичної
документації навчального процесу

Державна національна програма «Освіта: Україна XXI століття» та Закон
України «Про освіту» визначили стратегічні завдання реформування освіти
в Українській державі, його пріоритетні напрями, а також основні шляхи і
принципи реалізації.

«З перетворенням України на самостійну державу, – проголошується в
Державній національній програмі, – освіта стала власною справою
українського народу. Розбудова системи освіти, її докорінне реформування
мають стати основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу
народу, виходу вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень,
національного відродження, становлення державності та демократизації
суспільства».

В розділі «Вища освіта» Державної національної програми виділено чотири
стратегічні завдання реформування вищої освіти:

– перехід до гнучкої динамічної ступеневої системи підготовки фахівців;

– формування мережі вузів, яка за освітніми та кваліфікаційними рівнями,
типами навчальних закладів, формами і термінами навчання, джерелами
фінансування задовольняла б інтереси особи та потреби кожного регіону і
держави;

– підвищення освітнього І культурного рівня суспільства;

– піднесення вищої освіти України на рівень досягнень розвинутих країн
світу та її інтеграції в міжнародне науково-освітнє співтовариство.

Стратегічні завдання реформування вищої освіти визначили спрямованість
та послідовність розробки нормативної та методичної документації
навчального процесу. Нормативно-правова база організації навчального
процесу у вищих закладах освіти України базується на основі Державної
національної програми «Освіта», Закону України «Про освіту», Державних
стандартів освіти, нормативних документів з питань освіти. Розробка
нормативних документів має свою особливу послідовність.

Після прийняття Закону України «Про освіту» від 23 травня 1991 року із
змінами та доповненнями від 24 березня 1996 року, було розроблено
«Положення про державний вищий заклад освіти», затверджене постановою
Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 року №1074. Воно містить
такі розділи:

загальна частина;

завдання, права та обов’язки вищого закладу освіти;

структура вищого закладу освіти;

управління вищим закладом освіти;

права та обов’язки керівника вищого закладу освіти;

права та обов’язки учасників навчально-виховного процесу;

наукова діяльність;

міжнародні зв’язки і зовнішньоекономічна діяльність;

планування і фінансування діяльності вищих закладів освіти;

майнові відносини.

На основі «Положення про державний вищий заклад освіти» було розроблено
«Положення про вищий заклад освіти Міністерства внутрішніх справ
України», яке було затверджено наказом МВС України від 1 квітня 1998
року.

Відповідно до цього документу методичне забезпечення навчального процесу
включає:

Державний стандарт освіти;

навчальний план;

навчальні програми з усіх нормативних і вибіркових дисциплін;

програми навчальної, виробничої та інших видів практик;

підручники і навчальні посібники;

інструктивно-методичні матеріали до семінарських, практичних і
лабораторних занять;

індивідуальні семестрові завдання для самостійної роботи студентів з
навчальних дисциплін;

контрольні завдання до семінарських, практичних і лабораторних занять;

блоки контрольних робіт з навчальних дисциплін для перевірки рівня
засвоєння студентами навчального матеріалу;

критерії оцінки рівня знань студентів з конкретної навчальної
дисципліни;

методичні матеріали для студентів з питань самостійного опрацювання
фахової літератури, написання курсових робіт і дипломних проектів
(робіт).

Формування і розробка методичної документації навчального процесу має
свою послідовність, проходить три етапи.

На першому етапі здійснюється вивчення вимог, які ставляться
виробництвом, конкретними галузями професійної діяльності майбутніх
фахівців до рівня їхньої освіти й визначення основних напрямів
підготовки. З цією метою застосовують різні методи, зокрема метод
експертних оцінок, проведених окремими компетентними особами, аналіз
результатів стажування молодих фахівців, методи моделювання професійної
діяльності за конкретних умов виробництва. Система вимог дає можливість
скласти професійний образ так званого сукупного фахівця, здатного
виконувати всі виробничі функції в тій чи іншій сфері діяльності.

Другий етап – власне складання навчального плану за конкретною
спеціальністю. Дисципліни загальнонаукового циклу (суспільні та
природничі) забезпечують знання, уміння та навички в галузі
фундаментальних наук. Суспільні науки точно визначені, а природничі
варіюються залежно від спеціальностей. Цей цикл наук (теорія та історія
держави та права, філософія, політична економія, математика,) відіграє
роль теоретичного базису сучасної вищої освіти в системі ВЗО МВС і
забезпечує засвоєння предметів загальнопрофесійного і спеціального
циклів.

Дисципліни профілюючого (загальнопрофесійного) циклу є важливою
складовою обраної курсантом (слухачем) спеціальності (кримінальне право,
кримінальний процес, управління в ОВС тощо). Головне завдання цього
циклу дисциплін – забезпечити високу мобільність в межах того чи іншого
профілю їхньої спеціальності.

Третій етап – складання навчальних планів і на їхній основі навчальних
програм. Цілком правомірно вважають навчальні плани стратегією, а
навчальні програми – тактикою навчального процесу. Ці документи є
вирішальною ланкою у науковій організації і плануванні навчального
процесу ВЗО МВС. Завдяки навчальним планам і навчальним програмам у
кінцевому підсумку вирішуються головні питання змісту підготовки
спеціалістів.

Навчальні плани та програми – це державні документи, обов’язкові для
виконання. Після їх затвердження вони стають замовленнями держави на
підготовку спеціалістів. Для їх виконання на факультетах складають
навчальні плани, а на кафедрах – робочі програми викладачів.

4.3. Навчальна програма дисципліни

Навчальна програма визначає науковий зміст, методичну побудову
навчальної дисципліни, назви і основні питання розділів і тем, розподіл
навчального часу за розділами, темами і видами навчальних занять. Вона
розробляється окремо за кожною спеціальністю підготовки бакалавра і
спеціаліста.

У навчальній програмі у компактній формі сформульовані:

основні положення і мета дисципліни; організаційно-методичні вказівки по
її вивченню;

науковий зміст, розподіл навчального часу за розділами, темами і видами
навчальних занять і види навчальних звітів;

перелік тактичних, тактико-спеціальних, командно-штабних учень, завдань,
курсових робіт, проектів, завдань;

інформаційно-методичне забезпечення.

Навчальна програма розробляється кафедрою, яка викладає дисципліну,
погоджується з іншими кафедрами, які провадять навчальний процес за
забезпечуючими і забезпечуваними дисциплінами, з факультетами,
розглядається у навчальному відділі і обговорюється на засіданні
кафедри. Після урахування всіх обгрунтованих пропозицій навчальна
програма виконується за встановленою формою і підписується начальником
кафедри.

З комплексного курсу, що поєднує декілька дисциплін, які викладаються на
різних кафедрах, навчальна програма розробляється під керівництвом
начальника кафедри, який відповідає за якість підготовки у цьому
напрямку. У ряді випадків за рішенням ректора вищого навчального закладу
МВС цю роботу очолює один із начальників факультетів або начальник
навчального відділу. Навчальні програми всіх дисциплін підготовки зі
спеціальності поєднуються в один збірник. Вони розташовуються в ньому в
тій же послідовності, що і дисципліни у навчальному плані. Збірник
програм спрямовується на погодження і затвердження одночасно з
навчальним планом.

У розділі «Мета програми» формулюються:

роль і місце навчальної дисципліни в педагогічній системі підготовки
слухачів і курсантів;

мета дисципліни;

перелік знань (розділ «повинен знати»), практичних умінь (розділ
«повинен вміти») і перелік питань, з якими повинні ознайомитися курсанти
та слухачі.

Розробка даного розділу має принципове значення, оскільки мета визначає
конкретний зміст навчання, весь обсяг наукової і навчально-методичної
роботи кафедри, завдання щодо засвоєння теоретичних знань і придбання
практичних навичок. Мета дисципліни розробляється одночасно з
підготовкою навчальних планів у тісній співдружності всіх кафедр і
факультетів. Важлива роль у цьому належить їх творчому обговоренню на
методичних радах і семінарах за групами близьких кафедр, а також на
вчених радах факультетів.

Всебічне обговорення мети дисципліни в колективах викладачів дозволяє
сконцентрувати основні завдання кожної дисципліни, визначити принципово
значущі положення дисципліни, що вивчається, ознайомити кафедри з їх
загальним задумом, запобігти необгрунтованого дублювання матеріалу у
навчальних програмах.

Зведення до одного документу мети всіх дисциплін дає можливість виявити
їх відповідність загальному задуму підготовки за спеціальністю,
освітньо-професійною програмою підготовки спеціаліста, вимогам
кваліфікаційних характеристик.

В результаті аналізу цього методичного документа кафедри можуть
перероблювати і уточнювати мету закріпленої за ними дисципліни. Це
дозволяє підвищити науковий рівень, конкретизувати зміст дисциплін,
посилити професійну спрямованість викладання.

У другому розділі навчальної програми «Організаційно-методичні вказівки»
відображаються дидактичні установки, які забезпечують ведення
навчального процесу за дисциплінами у логічно-структурній, науково
обгрунтованій послідовності, в тісному зв’язку за змістом і часом
вивчення різних питань з забезпечуючими і забезпечуваними дисциплінами
(досягнення необхідного рівня міжпредметних зв’язків).

В цьому розділі відображаються такі основні питання:

предмет навчальної дисципліни і її науковий фундамент, на засвоєнні
якого повинна бути зосереджена основна увага викладачів, курсантів і
слухачів у відповідності з метою дисципліни;

методи забезпечення спадковості навчання з іншими дисциплінами
навчального плану у відповідності зі структурно-логічною схемою вивчення
дисципліни;

використання професійних підходів до організації навчального процесу з
дисципліни і педагогічних технологій навчання на підставі досягнень
психології і педагогіки вищої школи МВС України, інформатизації і
комп’ютеризації навчального процесу;

організаційні форми і методичні прийоми, які забезпечують диференційний
підхід до підготовки слухачів і курсантів за різними спеціальностями, що
входять в один і той же професійний напрям бакалавра;

методи і засоби забезпечення професійної спрямованості підготовки
курсантів та слухачів з дисципліни, організаційні форми і методичні
засоби поєднання теорії з практикою;

організаційні форми і методичні засоби поточного, модульного і
семестрового контролю успішності курсантів та слухачів та інші питання.

У третьому розділі навчальної програми «Зміст» у стислому узагальненому
вигляді визначається обсяг знань і умінь, досягнутих наукою і практикою
у даній області (відповідно до дисципліни), обов’язкових для засвоєння
курсантами і слухачами (виходячи із мети дисципліни). Цей обсяг знань і
умінь відображається у навчальній програмі у вигляді інформації, тобто
різних наукових даних і практичного досвіду, які належать засвоєнню.

Зміст навчальної програми виступає у ролі інформаційної моделі
відповідного досвіду наукових досліджень і педагогічної діяльності. Це
модель, в якій результати наукових досліджень і практичний досвід лише
названі (сформульовані), але їх конкретний зміст не є розкритим.

Стиль і мова викладання наукового змісту дисципліни повинні відповідати
дидактичним принципам вищої школи МВС. Якість навчальної програми значно
залежить від коректності (з точки зору психолого-педагогічної науки)
опису кожного навчального елементу у такій формі, щоб було забезпечено
однозначне його розуміння і реалізація викладачами та курсантами і
слухачами.

З особливою увагою необхідно науково обгрунтувати раціональні форми
навчання, які забезпечують дидактичний процес, розкривають простір для
творчості викладача та курсантів і слухачів. Саме тому до розробки
змісту програми залучаються провідні вчені кафедри, викладачі, котрі
мають великий досвід ведення навчально-виховного процесу за дисципліною,
глибоко розуміють сутність педагогічного процесу, вимоги органів
внутрішніх справ до підготовки офіцерських кадрів із встановлених
спеціальностей.

Зміст навчальної програми (вона є педагогічним проектом) носить риси
ескізності, компактного викладення наукових даних і практичного досвіду.
При здійсненні навчально-виховного процесу цей зміст є лише орієнтиром у
педагогічній системі, виконуючи «функцію управління» у творчій
діяльності викладачів. Конкретніше, цілком одночасний зміст теоретичного
і практичного навчання відображається в лекціях, в інших видах
навчальних занять, в підручниках, навчально-методичних посібниках,
управляючих програмах навчальних пристроїв, утворених на базі ЕОМ.
Надмірна деталізація змісту навчальної програми знижує її науковий
рівень, сковує ініціативу викладачів щодо удосконалення дисципліни,
зменшує «термін дії» самої програми.

При розробці навчальної програми ставиться завдання засвоєння основних
методів мислення і діяльності спеціалістів в даній науковій області, а
не весь обсяг наукової інформації з неї, оскільки цей обсяг збільшується
в часові лавиноподібно. Для цього відбирають ті об’єкти науки, які
складають ядро навчальної дисципліни, тобто науковий фундамент (наукову
основу). Навколо цього ядра концентруються прикладні питання, які
формують практичну, професійну підготовку. Щоправда, у ВЗО МВС
вивчаються і такі дисципліни, які не мають чітко виражених наукових
основ. До них відноситься низка загальновійськових дисциплін: стройова,
фізична, вогнева підготовка, статути та ін. Зміст навчальної програми
диференціюється за розділами, а розділи за темами – навчальними
елементами, які змістовно і логічно пов’язані між собою.

Звичайно, зміст навчальної програми дисципліни розгортається послідовно,
виходячи лише із внутрішньої логіки її вивчення і міжпредметних
зв’язків. При модульному побудуванню навчальної програми на перший план
висувається формування, у ряді випадків спільно з іншими дисциплінами,
відповідної сукупності знань, вмінь і навичок спеціаліста, що
забезпечують можливість ефективного рішення ним відповідного кола
професійних проблем та завдань. Внутрішня логіка вивчення змісту
дисципліни при цьому не повинна постраждати, а міжпредметні зв’язки
можуть і повинні зберігатися. Цього можна досягти за допомогою
тематичного плану вивчення дисципліни. Зміст навчальної програми буде
становити погоджений перелік модулів, які формують ті чи інші якості
курсанта (слухача), і побудовані згідно з метою дисципліни. Внутрішні
потреби дисципліни можуть відображатися у необхідних доповненнях і
додатках.

Кожен навчальний елемент розробниками навчальної програми науково
обгрунтовується, оглядово подається з тим, щоб він сприймався як
самостійно, так і у спільному зв’язку один з одним «в середині»
навчальної дисципліни, а також з навчальними елементами забезпечуючих і
забезпечуваних дисциплін. Можливим інструментальним методом розв’язання
цього дидактичного завдання є структурно-логічних схема вивчення
дисципліни, яка розробляється одночасно з навчальною програмою.

Структурно-логічна схема вивчення навчальної дисципліни – це наукове і
методичне обгрунтування процесу реалізації вимог, сформульованих у
кваліфікаційній характеристиці підготовки спеціаліста (що стосується
даної навчальної дисципліни) і мети самої дисципліни. Вона може бути
оформлена у графічній формі, у вигляді таблиці або текстуально. До
структурно-логічної схеми може додаватися пояснювальна записка.

Структурно-логічна схема в наочному вигляді демонструє процес
розгортання її викладання, вказує логічну послідовність вивчення окремих
розділів і тем, акцентує увагу на їх змістових і часових зв’язках.

Дана схема наочно показує вузлові зв’язки з дисциплінами які її
забезпечують (теми навчальної програми чи теми окремих занять) та
дисциплінами, які забезпечує вона (при необхідності з вказівкою тем
навчальних програм або теми окремих дисциплін).

Можливі різні форми подання структурно-логічної схеми, наприклад, у
вигляд деревовидних класичних схем (графів) або текстових документів.
Якщо використовується перша із названих форм, можливе застосування
комп’ютерної техніки для оптимізації логічної побудови дисципліни за
вибраним критерієм оптимізації. На сьогодні, як правило,
структурно-логічні схеми оформлюються у вигляді таблиць у поєднанні з
текстовими поясненнями.

Досвід багатьох ВЗО МВС показує, що раціональними способами подання
структурно-логічної схеми є наступні. У її середній частині
розгортається процес вивчення тем навчальної програми з вказівкою теми
кожного заняття і відображенням практичних зв’язків між ними. У лівій
частині схеми відображаються теми тих забезпечуючих дисциплін, на
науковій підставі яких побудоване засвоєння того чи іншого питання
дисципліни, що вивчається. У правій частині вказуються зв’язки з темами
дисциплін, які забезпечуються. Якщо забезпечувані дисципліни вивчаються
в інших семестрах, можна не вказувати їх окремі теми.

Перші варіанти структурно-логічної схеми навчальної дисципліни
розробляються на етапові складання навчальної програми. Варіюючи її
вузлові питання, розробники уточнюють зміст програми відповідно до вимог
кваліфікаційної характеристики спеціаліста і мети дисципліни, погоджують
її з забезпечуваними кафедрами і враховують накопичений довід викладача:
формують кінцевий варіант структурно-логічної схеми.

У пояснювальній записці доцільно науково обгрунтувати зміст
структурно-логічної схеми, звернути особливу увагу на забезпечення
міжпредметних зв’язків.

Використання добре продуманої структурно-логічної схеми у ході
навчального процесу дозволяє забезпечити сувору логічну послідовність
вивчення дисципліни, запобігти дублювання, забезпечити сприймання
навчання із взаємопов’язаними дисциплінами. На її основі вдається
розробити науково обгрунтований тематичний план вивчення навчальної
дисципліни, пропозиції щодо складання розкладу навчальних занять,
цілеспрямовано організувати самостійну роботу курсантів та слухачів.
Структурно-логічна схема, в якій відображається багаторічний досвід
викладача, може надати ефективну допомогу викладачам-початківцям у
глибокому засвоєнні змісту дисципліни і методики викладання.

В педагогічній літературі розглядаються можливості використання не лише
якісних, але і кількісних оцінок при розробці навчальної програми шляхом
коефіцієнтів, чисельне значення яких залежить від вихідного рівня знань,
змісту навчальних елементів. Відрізняють чотири рівні навчання за НЕ та
дисципліні в цілому і за всіма дисциплінами навчального плану.

Перший – це рівень впізнавання об’єкта, процесу, явища і т.ін., вивчення
яких курсант (слухач) розпочав у ході занять або самостійно. Цей рівень
навчання не дозволяє йому робити узагальнення, проводити аналогії,
виробляти самостійні судження за новими питаннями. З ряду НЕ цей рівень
підготовки може бути достатнім.

Другий рівень характеризує підготовленість до репродуктивної дії
(відтворення утриманого в пам’яті), коли курсант (слухач) здатен по
пам’яті відповісти на типові питання, розв’язати типове завдання,
аналогічне тому, що вивчалося раніше. Цей рівень іноді називають ще
алгоритмічним, тобто орієнтованим на виконання типової розумової дії.

Третій рівень підготовки (продуктивний) дає можливість здійснювати
продуктивні розумові і практичні дії, коли на основі засвоєння вивченого
курсант (слухач) здатний до евристичної діяльності (продуктивного
творчого мислення або дії), володіє вмінням діяти і мислити не за
рецептом, не за готовим правилом, а самостійно ставити і вирішувати
творчі завдання, з якими він не зустрічався у ході навчання за
дисципліною (за НЕ).

Четвертий (творчий) рівень підготовки оцінюється за здатністю самостійно
здобувати (генерувати) наукову інформацію, пропонувати оригінальні
рішення, знаходити шляхи розв’язання завдань у непередбачених випадках.

У Міністерстві освіти України введені нормативні критерії рівня
сформованості вмінь і знань, а також їх шифри. Це загальні, єдині
критерії. На їх підставі кожна кафедра стосовно кожної навчальної
дисципліни, кожного її навчального елементу може розробити предметні
критерії рівнів сформованості знань і вмінь. Цей захід дозволяє
раціонально розподілити бюджет часу, виділений на вивчення окремих
розділів і тем, розробити конкретні критерії оцінки рівня знань і вмінь
курсантів (слухачів) у ході поточного модульного і семестрового
контролю.

Вихідний рівень навчання за НЕ (до початку вивчення даної дисципліни або
її окремого НЕ) може бути визначеним на основі аналізу вивченого раніше
матеріалу за іншими дисциплінами і багаторічного досвіду викладання цієї
дисципліни. В багатьох випадках вихідний рівень навчання за НЕ практично
дорівнюється нулю.

Планований кінцевий рівень знань кожного НЕ встановлюється розробниками
навчальної програми спільно з експертами інших кафедр, з урахуванням
його ролі у системі підготовки бакалавра чи спеціаліста, а також його
ваги у засвоєнні змісту самої дисципліни. Часто мають місце ситуації,
коли знання про навчальний елемент не відіграють великої ролі у
оперативно-службовій діяльності випускників, але без його глибокого
розуміння не можна засвоїти саму дисципліну.

У залежності від вихідного рівня знань і проектованого рівня навчання за
НЕ розподіляється бюджет часу на навчання під керівництвом викладача,
самостійну роботу, на теоретичну і практичну підготовку, обираються
контрольні навчальні заходи. Ці рівні навчання накладають відбиток і на
зміст кожного НЕ навчальної програми.

Проектований рівень навчання доводиться до курсантів (слухачів). Це дає
їм можливість орієнтуватися у роботі з засвоєння навчального матеріалу
дисципліни. Він може використовуватися при проведенні поточного і
підсумкового контролю успішності, а також при самоконтролі.

Нерідко більшість дисциплін, включених до проектів навчальних планів,
принципово не є новими (збереглися їх наукові основи), хоча їх назва,
обсяг і зміст можуть бути суттєво зміненими. В цьому випадку вони
підлягають критичному аналізу у відповідності до їх нових цільових
призначень. Із навчальних програм виключаються НЕ, що втратили
актуальність, вводяться нові.

Вибір навчальних елементів, розробка їх змісту, визначення послідовності
вивчення, установлення логічних зв’язків всередині дисципліни і
міжпредметних зв’язків здійснюється на підставі накопиченого досвіду в
узагальненні наукових знань, врахування мети дисципліни, всіх змін, що
вносяться до проектів нових навчальних планів. Ретельному перегляду
підлягає і практична спрямованість дисципліни, враховуються перспективи
розвитку навчально-матеріальної бази, інформатизації і комп’ютеризації
навчального процесу, використання прогресивних методик викладання,
зростання науково-методичного потенціалу кафедри.

При розробці і корегуванні навчальних програм враховуються їх
здійснюваність на практиці, з точки зору як фактичного
науково-методичного потенціалу кафедр, так і стану
навчально-матеріальної бази, реальних можливостей щодо впровадження
нових інформаційних технологій навчання. У цьому значенні, за однією і
тією ж дисципліною навчальні програми у ВЗО МВС різного рівня розвитку
не можуть бути ідентичними. У противному випадкові один ВЗО не буде
використовувати свої потенціальні можливості, а для іншого навчальні
програми стануть реально нездійсненими.

Розробка нових навчальних програм і їх корегування здійснюється кафедрою
не ізольовано, а спільно з іншими кафедрами ВЗО МВС, при дотриманні
принципу сприймання навчання у тісній взаємодії і за особливої ролі
керівництва факультету, яке відповідає за якість підготовки бакалаврів і
спеціалістів у відповідності до кваліфікаційних характеристик. У цій
справі важлива роль належить навчальному відділу ВЗО МВС.

У четвертому розділі навчальної програми подається розподіл часу за
розділами, темами і видами навчальних занять. При розробці навчальної
програми із заново введеної дисципліни рекомендується спочатку
розподілити час за розділами, а всередині їх – за темами, у залежності
від обсягу навчального матеріалу, його ваги у підготовці курсантів
(слухачів) за спеціальностями і логіки викладання дисципліни. При цьому
доцільно використовувати кількісні підходи, виходячи із вказаних вище
проектованих рівнів навчання.

Далі розподіляється час на теоретичну і практичну підготовку у кожному
розділі навчальної дисципліни. Теоретичній підготовці надається
пріоритетний характер, оскільки теорія прокладає шлях до практики. Вона
науково обгрунтовує як зміст практичної підготовки, план і шляхи її
удосконалення, хоча практика, в свою чергу, висуває свої суворі вимоги
до теорії.

Теоретична підготовка не обмежена лише лекційними заняттями. Спираючись
на науковий фундамент, закладений у лекціях, вона накопичується на
семінарських, групових, лабораторних і практичних заняттях, у ході
виконання курсових і дипломних проектів (робіт, завдань), при
самостійній роботі. Якщо на лекції виділено, наприклад, 40% навчального
часу, це не означає, що на теоретичну підготовку відведена така ж частка
часового бюджету. Важливо раціонально розподілити час на теоретичну
підготовку між лекціями (на науковий фундамент дисципліни) та іншими
видами занять (на нові теоретичні питання прикладного характеру,
поширення і поглиблення знань, отриманих на лекціях).

У кінцевому результаті розподіл часу на теорію і практику безпосередньо
залежить від ролі і місця дисципліни у системі навчального процесу, її
характеру (базова теоретична, спеціальна, дисципліна практичної
спрямованості і т.ін.), від запланових рівнів навчання та інших
чинників. Розподіл часу за практичними видами навчальних занять залежить
від мети дисципліни, її характеру, стану навчально-матеріальної бази
(навчального центру, забезпечення кафедри лабораторним обладнанням,
криміналістичною чи спеціальною технікою, ЕОМ, озброєнням тощо).

В останній час ВЗО МВС наполегливо шукають шляхи підвищення ролі
самостійних занять слухачів і курсантів у системі підготовки офіцерських
кадрів. Це завдання може бути успішно вирішене при переході на
індивідуалізацію навчання, що дозволяє використовувати потенційні творчі
здібності кожного курсанта (слухача). Даний підхід передбачає виділення
значного обсягу навчального часу на самостійну роботу слухачів і
курсантів при відповідному скорочені часу на планові заняття за
розкладом. Цей перехід може бути здійснений за дотримання таких основних
умов:

навчальна дисципліна добре поставлена, забезпечена сучасною
навчально-методичною і науковою літературою, лабораторії обладнані
достатньою кількістю робочих місць;

колектив викладачів кафедр має високий науково-методичний потенціал,
великий досвід навчання за дисципліною;

у ВЗО МВС добре налагоджене інформаційне забезпечення навчального
процесу (у певній мірі вирішена проблема інформатизації навчання);

кафедра обладнана достатньою кількістю сучасних персональних ЕОМ, а
викладачі володіють методами використання комп’ютерної техніки у
педагогічному процесі.

У розділі програми «Інформаційно-методичне забезпечення самостійної
роботи курсантів (слухачів)» подається головна і додаткова навчальна
література.

При коригуванні діючої навчальної програми розподіл часу за розділами,
темами і видами занять проводиться виходячи із накопиченого досвіду її
викладання, а також умов, що змінилися. Коригування може здійснюватися
за ініціативою кафедри, коли виникла необхідність у виключенні тем, що
втратили актуальність, і введенні нових, а також у випадках, коли
кафедрою знайдено більше ефективні педагогічні методи викладання
дисципліни. Скоригована навчальна програма із внесеними змінами
подається ректору ВЗО МВС на затвердження.

4.4. Тематичний план вивчення дисципліни

Тематичний план є основним робочим документом кафедри і викладача, що
визначає зміст і організацію вивчення конкретної дисципліни. Він
розробляється на період дії навчальних планів і програм і має таку
структуру:

титульна сторінка;

розподіл часу за семестрами і видами навчальних занять;

план вивчення дисципліни за видами навчальних занять;

інформаційно-методичне забезпечення;

організаційно-методичні вказівки, взаємозв’язок з іншими дисциплінами.

Тематичний план розробляється кафедрою на підставі навчальної програми,
підписується начальником кафедри і затверджується за встановленим у ВЗО
МВС порядком. Якщо у викладанні дисципліни беруть участь декілька
кафедр, то тематичний план підписують начальники усіх відповідних
кафедр.

У тематичний план можуть щорічно вноситься зміни і доповнення для
введення до навчального процесу:

директивних установок щодо підготовки кадрів для ОВС;

новітніх досягнень науки;

результатів досліджень за психолого-педагогічними проблемами;

накопиченого кафедрою досвіду викладання дисципліни;

нових лабораторних установок, демонстрацій, фізичних і математичних
моделей, нової навчально-методичної літератури.

Вихідними даними для розробки тематичного плану вивчення дисципліни є:

кваліфікаційна характеристика спеціаліста;

навчальна програма дисципліни;

перелік літератури, яку має ВЗО МВС для забезпечення викладання
дисципліни;

перелік комп’ютерного обладнання, озброєння, криміналістичної та
спеціальної техніки, які маються у ВЗО МВС та підрозділах забезпечення
навчального процесу, необхідних для проведення занять з дисципліни;

перелік лабораторій, спеціалізованих класів і аудиторій з вказівкою на
їх призначення, обсяг обладнання і техніки, які містяться у них;

перелік елементів навчально-лабораторної бази кафедри (лабораторні
обладнання, навчально-тренувальні засоби, тренажорно-імітаційні
пристрої, фізичні демонстрації, комп’ютерна техніка тощо)

Розподіл часу за видами занять здійснюється відповідно до програми
дисципліни. Цей розподіл може щорічно коригуватися з урахуванням
накопиченого досвіду викладання, поновлення навчально-матеріальної бази
за дисципліною.

У «Плані вивчення дисципліни» подаються теми занять в послідовності, яка
визначається логікою викладання, модулем підготовки за відповідним
напрямком, модулями самої дисципліни (не обов’язково у порядку
послідовності тем у навчальній програмі). Послідовність занять, як
наслідок, визначається структурно-логічною схемою вивчення дисципліни.
Тема заняття повинна бути чітко сформована відповідно до його мети. До
кожного заняття наводиться декілька питань, які у сукупності вичерпують
назву його теми. Тема і питання заняття, як правило, не повторюють
відповідний текст навчальної програми, оскільки в самій програмі зміст
дисципліни відображено у стислому, узагальненому вигляді.

Тематичний план в цілому повинен охоплювати весь обсяг навчального
матеріалу, що визначається навчальною програмою. Ті питання, які не
заплановані до розгляду на заняттях за розкладом під керівництвом
викладача, відображаються в тематичному плані як матеріал, що підлягає
самостійній обробці курсантами (слухачами). При відборі змісту
практичних занять необхідно прагнути, щоб кожне із них давало курсантам
(слухачам) нові теоретичні знання, а не лише розвивало практичні навички
і уміння.

У «Планові вивчення дисципліни» з кожного заняття вказується відведений
час в годинах і матеріальне забезпечення. Під матеріальним забезпеченням
розуміють:

аудиторії, обладнані тими чи іншими приладами, які необхідні для
проведення конкретного заняття;

навчальні наочні посібники (макети, муляжі, плакати, слайди, кінофільми,
діючі фізичні демонстрації і т.ін.), озброєння, криміналістичну та
спеціальну техніку, карти, довідники, документи, програмне забезпечення
для використання ЕОМ, математичні моделі тощо.

Цей розділ тематичного плану найбільш «рухомий», оскільки на кафедрах
методичний фонд постійно поповнюється.

У тематичному плані відображається вихідний рівень навчання по кожному
заняттю. Він може бути оцінений лише орієнтовно, бо кожен із учнів може
засвоїти програми навчання на власному індивідуальному рівні. Фактичний
вихідний рівень знань і вмінь можна виявити при вхідному контролі з
дисципліни перед її вивченням. Вхідний контроль дозволяє встановити
«вихідний стан» аудиторії, тобто фактичний рівень знань курсантами
(слухачами) тих питань, які вивчалися ними в забезпечуючих дисциплінах,
але мають принципове значення у засвоєнні даної дисципліни. Вхідний
контроль може проводитися методом письмової контрольної роботи,
співбесідою та іншими способами. Після проведення вхідного контролю і
аналізу його результатів до відповідної графи плану вивчення дисципліни
необхідно внести уточнення.

Кінцевий рівень оволодіння навчальним матеріалом заняття несе
проектувальний характер. Його значення залежить від ролі і місця
навчального матеріалу конкретного заняття при вивченні самої дисципліни
і у всій системі підготовки бакалавра або спеціаліста. В залежності від
значення обраного рівня визначається час на вивчення навчального
матеріалу і самостійні заняття курсантів (слухачів), а також інші заходи
викладача і кафедри.

У розділі «Інформаційно-методичне забезпечення» вказується основна і
додаткова література, яка рекомендується при вивченні дисципліни. До
основної літератури відносять фундаментальні праці, підручники,
монографії, а також навчальні посібники, збірники кваліфікаційних
завдань, основні завдання за навчальними завданнями. Додаткова
література складається з конспектів лекцій, окремих лекцій, методичних
рекомендацій тощо.

Розділ тематичного плану «Організаційно-тематичні вказівки»
розробляється на підставі відповідного розділу навчальної програми, але
більш докладно, з урахуванням накопиченого досвіду викладання навчальної
дисципліни (за період, який пройшов після затвердження навчальної
програми). При необхідності у цьому розділі відображаються
організаційно-методичні рекомендації щодо підготовки і проведення
окремих занять, їх матеріально-технічного забезпечення, які можуть бути
реалізовані не лише силами кафедри, але й інших підрозділів ВЗО МВС.

Найбільш динамічно розвивається частина тематичного плану навчальної
дисципліни, в якій викладено зміст практичних видів навчальних занять,
особливо лабораторних. Тому в «Організаційно-методичних вказівках»
необхідно чітко і повно відображати всі ті нові методичні прийоми, що
розроблені кафедрою у минулому навчальному році. У цьому розділі
тематичного плану з особливою ретельністю необхідно відображати
особливості організації навчального процесу за дисципліною, самостійних
занять слухачів і курсантів, поточного, модульного і семестрового
контролю знань і навичок. Організаційно-методичні вказівки не повинні
утискувати ініціативу і творчість викладача у виборі технології, методів
і засобів навчання, що найбільш повно відповідають його індивідуальним
особливостям і забезпечують високу якість підготовки слухачів і
курсантів. Взаємозв’язок з іншими дисциплінами розкривається у
відповідності із структурно-логічною схемою вивчення дисципліни, при
цьому додатково відображаються нові педагогічні аспекти, розроблені
кафедрою у минулому навчальному році.

Тематичний план – це результат творчої діяльності колективу кафедри. Від
його науково-методичного рівня безпосередньо залежить ефективність
навчального процесу, глибина і міцність знань курсантів (слухачів),
рівень їх практичної підготовки. Тому розробка тематичного плану
зазвичай здійснюється провідними педагогами з залученням усіх викладачів
кафедри, в тісній співдружності з кафедрами, які ведуть навчальний
процес за взаємопов’язаними дисциплінами. Узгодження тематичного плану з
іншими кафедрами необхідне для забезпечення сприйнятного викладання у
змістовному і методичному розумінні, а також підвищення якості розкладу
занять в семестрах.

Затверджений тематичний план зберігається на кафедрі, а його копію
рекомендується мати у робочому зошиті викладача для того, щоб
проектувати зміст кожного заняття у точній відповідності з цим
документом. У методичній документації для проведення заняття його тема і
питання до неї повинні бути ідентичними темі і питанням, викладеним у
тематичному плані.

У ряді випадків виникає необхідність у розробці комплексного тематичного
плану вивчення групи взаємопов’язаних дисциплін, які викладаються на
одній або декількох кафедрах. Такий план розробляється, як правило, під
керівництвом начальника того факультету, в інтересах котрого
здійснюється вивчення цієї групи дисциплін (охоплюють відповідний
збільшений модуль підготовки спеціаліста). Цей план розробляється на
підставі тематичних планів взаємопов’язаних дисциплін, які входять у
модуль. Він пов’язує в єдину систему організацію навчального процесу за
групою дисциплін, які формують інтегровані знання і уміння за
відповідними напрямами. У комплексному тематичному плані відображаються
вузлові питання, наводяться організаційні і змістові зв’язки між
дисциплінами. В якості додатку до цього плану доцільно мати мережний
графік, який регламентує послідовність вивчення відповідних питань з
групи дисциплін.

Комплексний тематичний план після обговорення на міжкафедральному
методичному засіданні підписується начальником факультету і
затверджується у встановленому у ВЗО МВС порядку.

4.5. Розклад навчальних занять

Розклад навчальних занять – це документ, який пов’язує в єдину систему
всі ланки і елементи навчального процесу і регламентує навчальну роботу
професорсько-викладацького складу, курсантів (слухачів) і
навчально-допоміжного персоналу ВЗО МВС. Він складається навчальним
відділом або навчально-методичним підрозділом факультету на семестр,
затверджується ректором і доводиться до викладачів і курсантів та
слухачів не пізніше, ніж за 10 днів до початку занять (зазвичай до
початку семестру). У розкладі занять вказується навчальний підрозділ,
дисципліна, вид заняття, час і місце проведення, прізвища викладачів.

До розкладу занять ставляться такі основні вимоги:

точна і повна відповідність навчальному плану за обсягом, змістом, видом
і часом занять, забезпечення закладених до навчальних планів і програм
рівня сприймання матеріалу, систематичності і безперервності процесу
навчання протягом дня та рівномірного розподілу навчальної роботи
курсантів (слухачів) впродовж тижня, місця і семестру;

забезпечення на заняттях міжпредметних і внутрішніх логічних зв’язків
кожної дисципліни, які визначаються її структурно-логічною схемою;

забезпечення необхідних для самостійної роботи курсантів (слухачів)
часових інтервалів між лекціями і практичними видами занять з кожної
дисципліни, чергування різних за рівнем трудності дисциплін і видів
занять протягом дня і тижня;

дотримання принципів наукової організації праці викладачів і курсантів
(слухачів), досягнення рівномірного навантаження викладачів з метою
забезпечення їх підготовки до занять, планомірного проведення
методичної, редакційно-видавницької і науково-дослідницької роботи (тут
можуть враховуватися індивідуальні потреби викладача і рекомендації
начальника кафедри);

забезпечення ефективного використання класно-аудиторного фонду,
навчально-лабораторної і польової бази.

Існують й інші вимоги ергономічного і організаційно-методичного
характеру. До них, наприклад, відносяться відмова від занять на третій
парі, розумне задоволення індивідуальних побажань викладачів, реалізація
принципу індивідуального навчання, проведення занять з чисельними або
малочисельними навчальними підрозділами та інші. В ході наукових
досліджень з методики складання розкладу занять за допомогою ЕОМ
виявлено близько тридцяти обмежень, які необхідно враховувати при
розробці оптимального розкладу.

Методика складання розкладу занять за допомогою ЕОМ перевірена у ряді
ВЗО МВС. Виявлено, що при стабільній структурі навчального процесу
застосовування ЕОМ дає відповідні позитивні результати. Але на практиці
розклад занять поки що майже завжди складається без ЕОМ. Закладам вищої
освіти МВС України належить продовжити роботу з виявлення раціонального
математичного апарату, нових моделей, щоб, застосовуючи математичні
методи, розробити припустимі алгоритми для машинного складання розкладу
занять. Разом з тим, застосування засобів малої механізації і
персональних ЕОМ вже зараз значно полегшує працю упорядників розкладу
занять і підвищує його якість.

Методика розробки розкладу занять така. Кафедри подають до навчального
відділу ВЗО МВС за 3-4 місяці до початку семестру пропозиції щодо
планування навчального процесу у вигляді графічних документів,
наприклад, мережних графіків. В них сформульована послідовність
проходження кожної дисципліни з наведенням видів занять, часових
інтервалів між ними, контрольних навчальних заходів (контрольних робіт,
заліків та ін.), наводиться також зв’язок часових інтервалів між
заняттями за забезпечуваними дисциплінами відповідно до
структурно-логічної схеми. При необхідності мережний графік доповнюється
письмовими поясненнями. У пропозиціях кафедри даються рекомендації щодо
місця проведення занять (якщо у цьому є необхідність), пропонується
закріплення викладачів за навчальними потоками і навчальними
відділеннями (групами), а також інші моменти організаційного характеру.

Навчальний відділ узагальнює пропозиції кафедр, звіряє їх з робочими
навчальними програми, складає графіки проходження всіх дисциплін у
семестрі і погоджує їх з факультетами та кафедрами. Ці графіки і є
основою для складання розкладу. У його розробці, як правило, беруть
участь заступники начальників факультетів, командири навчальних
підрозділів. Кінцевий варіант розкладу занять підписується начальником
навчального відділу і подається ректору на затвердження. У більшості ВЗО
вживається така методика доведення розкладу занять до виконавців.

Навчальний відділ подає до кафедр витяги з розкладу занять індивідуально
для кожного викладача. Не менш, ніж за 10 днів до початку семестру
викладач звіряє свій графік навчальної роботи з розкладом занять. Це
дозволяє уникнути помилок, які можуть бути припущені при складанні
розкладу занять. Витяги із розкладу занять доводяться факультетами до
кожного навчального підрозділу і курсанта (слухача).

В окремих ВЗО МВС, в яких здійснюється підготовка фахівців за чисельними
різнорідними спеціальностями, розклади занять складаються факультетами.

У ході семестру необхідно дотримуватися розкладу занять за всіма
позиціями. Самовільна заміна одного викладача іншим також не
припускається. При обгрунтуванні необхідності до розкладу можуть
вноситися зміни з письмового дозволу ректора. У випадку хвороби
викладача або за іншої поважної причини за рішенням начальника
навчального відділу у розклад занять вносяться корективи. Про всі зміни
навчальний відділ письмового повідомляє відповідні факультети і кафедри.

5. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ РОБОТИ

5.1. Проблемне навчання

Сучасний спеціаліст органів внутрішніх справ, незалежно від рівня
підготовки у ВЗО і праці на практиці, через декілька років втрачає
належні фахові якості, якщо він нездатний постійно поповнювати свої
знання самостійною навчальною роботою. Сама діяльність у будь-якій
галузі охорони правопорядку щоденно ставить перед фахівцем завдання,
проблеми, котрі потребують для свого невідкладного розв’язання
додаткових знань.

Змінюється характер злочинності, для досягнення своїх цілей кримінальний
світ використовує найсучаснішу техніку, прийоми і методи, засновані на
застосуванні науки, зазнає змін і чинне законодавство. Внаслідок цього
розвиток творчих здібностей, підготовка особистості до самостійного
навчання стають об’єктивною потребою. Отже актуальним завданням вищої
школи сьогодні є не лише передача курсантам (слухачам) визначеного
обсягу знань і прищеплення їм певних навичок та умінь, а й розвивиток їх
творчіх здібностей, активізація пізнавальної діяльністі.

Вища школа повинна навчити спеціаліста мислити, самостійно вирішувати
завдання, які постають перед ним, виховувати у нього потребу постійно
поповнювати свої знання. У ході підготовки фахівців для органів
внутрішніх справ необхідно розвивати їх творчі здібності, уміння
самостійно ставити перед собою і розв’язувати складні питання у сфері
професійної діяльності. Вузівська підготовка ставить своєю метою
формувати у випускника здатність самостійно бачити проблему, визначити
засоби щодо її практичного вирішення, висувати гіпотезу і версії, знайти
шляхи їх перевірки, підмічати тенденції, формулювати висновки та
пропозиції.

Вироблені методи навчання, поруч із перевагами, мають і значні недоліки.
Так, при звичайній методиці проведення занять курсанти (слухачі)
отримують рівень знань, що накопичені наукою на даному етапові її
розвитку. Це дає значний виграш у часі, бо для подальшого вивчення
дисципліни вони вже отримали готові результати, не затративши часу на їх
здобуття. Але у педагогічному плані має місце істотний програш: курсанти
(слухачі) не придбали навичок самостійного пошуку нових наукових
результатів, більшість з них пасивно сприйняли викладений матеріал.
Традиційний метод навчання використовує підхід, «від знання до
проблеми», при цьому у певній мірі відсутня ланка мотивів, а без них
важко залучити курсантів до процесу пізнання, що призводить до пониження
пізнавальної активності.

Ці недоліки відсутні у проблемному методові, у якому використовується
підхід «від проблеми до знань», коли через ланцюг мотивів до процесу
пізнання залучено особистість курсанта (слухача). Самі мотиви виникають
на базі потреби, які визначаються досвідом, знаннями, переконаннями,
волею. Виділяються три групи мотивів.

Безпосередньо-спонукаючі мотиви утворюються логічною побудовою занять,
наведенням до них цікавих прикладів, раптових яскравих аналогій,
використовування наочних посібників. Якщо ж при цьому викладач не
спонукає курсантів до пошуку шляхів вирішення проблеми, то досягається
лише ефект привернення уваги, зацікавленості. Ці мотиви виникають як при
традиційному, так і при проблемному навчанні.

Перспективно-спонукаючі мотиви пов’язані із доведенням до аудиторії
важливості значення матеріалу у вивченні наступного розділу або іншої
дисципліни, для практичної роботи в органах внутрішніх справ.
Ефективність цієї групи мотивів невисока, бо досягається лише зовнішня
зацікавленість, а не внутрішня, що відноситься до пізнавальної
зацікавленості до цього питання. Однак, цими мотивами необхідно широко
користуватися.

Інтелектуально-спонукаючі (пізнавальні) мотиви збуджують зацікавленість
у зв’язку із поставленою проблемою, яка посилюється у процесі розумової
праці, подолання труднощів, находження правильних рішень.

Відтворення, моделювання, стимуляція процесу розв’язання проблеми,
знайдення істини – головна мета проблемного навчання.

Формування мотивів при будь-якій методиці має важливе значення. При
застосуванні проблемного методу провідна роль належить мотивації,
внаслідок того, що у ході навчального процесу перед курсантами та
слухачами систематично ставляться актуальні для них проблеми.

Проблема, у широкому значенні слова – це складне теоретичне чи практичне
питання, яке потребує всебічного і комплексного вирішення. В науці вона
набуває вигляду суперечливої ситуації, яка проявляється у існуванні
протилежних позицій у поясненні будь-яких явищ, об’єктів, процесів,
котрі потребують адекватної теорії для її розв’язання. Під проблемою у
вузькому значенні розуміють складне питання, завдання, що потребує
вирішення, дослідження.

У педагогічному процесі розрізняють проблеми реальні та навчальні. До
реальних належать ті, вирішення яких ще невідоме науці, практиці,
викладачу. Викладачу відомі як самі навчальні проблеми, так і шляхи їх
розв’язання. Для курсантів та слухачів вони не відомі і формулюються у
навчальній меті.

Не всі завдання чи питання, що ставляться викладачем як навчальна
проблема, стають проблемою для кожного курсанта. Для цього необхідно,
щоб курсант (слухач) усвідомив її. Це буде можливим лише при виконанні
двох умов. По-перше, надбаних знань повинно вистачити для того, щоб
розуміти суть завдання чи питання. По-друге, курсант повинен
переконатися, що відомими йому методами чи засобами він вирішити це
завдання чи питання не може. Необхідно отримані знання чи уміння
посилити додатковими. Інакше кажучи, виникає проблемна ситуація, яка
характеризується наявністю протиріччя між знанням (частковим) і
незнанням (частковим).

Якщо курсант зрозумів завдання і знає шлях його розв’язання (тобто він
не потребує здобуття нових знань), то проблемної ситуації не виникає:
немає протиріччя, є повне знання. У випадку, коли знань недостатньо
навіть для того, щоб зрозуміти завдання, усвідомити його, то проблемна
ситуація також не може виникнути і немає ніяких протиріч, є повне
незнання.

Важливо щоб завдання чи питання, сформульоване викладачем як проблема,
поставали б перед курсантом (слухачем) в якості професійної чи
пізнавальної зацікавленості, щоб вони усвідомили для себе необхідність
вирішення проблеми. Ці вимоги до навчальної проблеми знаходяться у
повній відповідності з реальними проблемами в науці і практиці. Дійсно,
можна сформулювати безліч завдань, але ніхто не буде їх вирішувати і
вони не стануть проблемою для того часу, доки наука і практика не
зацікавиться в їх вирішенні, доки не виникне в цьому необхідність.

Таким чином, утворення проблемних ситуацій — справа не проста. Викладач
повинен наперед знати, що курсантам (слухачам) уже відомо з попереднього
навчання чи досвіду, а про що вони повинні будуть дізнатись для
розв’язання проблеми. Керуючись метою навчання і опираючись на наявні
знання, викладач так формулює проблему, щоб вона зацікавила курсантів і
була ними усвідомлена. Сама по собі проблема повинна викликати
пізнавальну активність курсанта і вимагати від нього подолання перешкод,
пов’язаних з необхідністю здобування нових знань.

Навчальні проблеми, які формулюються викладачем дійсно повинні витікати
із внутрішньої логіки, побудови навчальної дисципліни і відображати
головні суттєві сторони і особливості явища чи процесу, які вивчаються.
Їх масштаби можуть бути різними і охоплювати дисципліну в цілому, окрему
тему, заняття чи, навіть, частину його. Великі фундаментальні проблеми
викладач, як правило, доводить до відома курсантів у вступній лекції і
показує шляхи їх розв’язання протягом всього лекційного курсу,
розщепляючи на більш мілкі проблеми і підпроблеми. У заключній лекції
підводяться підсумки вирішення фундаментальних проблем.

Проблемне викладення навчального матеріалу на лекціях доповнюється
завданнями творчого характеру для виконання їх курсантами (слухачами) у
ході самостійної роботи на семінарських, лабораторних та інших заняттях.
Як навчальні проблеми даються курсові і дипломні роботи (проекти,
завдання).

Завдання можуть бути наступних типів:

пошук рішення на основі необхідних, але недостатніх вихідних даних;

вибір оптимального рішення із великої кількості варіантів з повними і
неповними даними;

знаходження приводу для оптимального рішення завдання;

вибір рішення на основі аналогів;

вирішення завдання із суперечливими даними та інше.

Вирішення таких завдань передбачає поєднання індуктивного і дедуктивного
методів мислення. Деякі із них потребують шляхів модельної перебудови
проблемних ситуацій, в тому числі із використанням ЕОМ. Широко
застосовуються аналогії, екстраполяція, інтерполяція та інші загальні
методи наукового пошуку.

Суттєво важливим для проблемного навчання є розвиток здатності приймати
самостійні рішення, швидко орієнтуватися у ситуації, вирішувати завдання
з цікавістю, захопленням. Це сприяє розвиткові творчого уявлення, уміння
оцінювати складну обстановку, творчої інтуїції, тобто тих якостей, які
необхідні для всіх спеціалістів високої кваліфікації, але є особливо
цінними для співробітників ОВС.

Таким чином, проблемне навчання необхідно розглядати як
змістовно-методичну систему педагогічного стимулювання творчої участі
курсантів (слухачів) у вирішенні навчальних проблем у межах програми
дисципліни чи групи дисциплін, які вивчаються. Цілеспрямованість
використання прийомів і засобів, які об’єднані цією системою, дозволяє
вдосконалювати навчальний процес, краще вирішувати завдання поліпшення
підготовки спеціалістів.

Інакше кажучи, при проблемному навчанні викладач не повідомляє знань у
«готовому вигляді», а ставить проблемні завдання, заохочує пошук шляхів
і засобів їх вирішення. Сама проблема ніби «прокладає шлях» до нових
знань і засобів дій. Принципово важливим є те, що нові знання вводяться
до творчої думки учня не заради отримання наступної дози нових знань, а
з метою вирішення поставленої проблеми. У даному випадку розв’язання
проблеми (нового навчально-пізнавального завдання) потребує звернення до
творчого мислення, пошуку, адже шляхом використання лише відомих знань і
засобів вирішити завдання неможливо. У цьому й полягає якісний (а не
тільки кількісний) приріст ефективності навчального процесу.

Можна сформулювати наступні основні умови успішності проблемного
навчання. Це забезпечення достатньої мотивації, здатної викликати
зацікавленість до змісту проблеми, раціонального співвідношення відомого
і невідомого, тобто посильної роботи з проблемами, що виникають на
кожному етапові, важливість (значущість) отриманих у ході розв’язання
проблеми результатів. Успішність проблемного навчання залежить також від
ступеня складності проблеми, яка виводиться із співвідношення відомого і
невідомого курсантам (слухачам) у межах як даної дисципліни, так
суміжних, частки творчої участі курсантів в процесі вирішення проблеми.

У постановці та розв’язанні навчальних проблем використовують слідуючи
такі основні заходи і засоби:

– аналіз і оцінка конкретних ситуацій;

– виявлення наслідково-пошукового зв’язку між ними;

– викладання різних поглядів та спонукання до виявлення правильного
рішення;

– встановлення пізнавальних завдань, які потребують пошуку нових знань у
літературі, експериментах, розрахунках;

– спонукання до аналізу теоретичних і практичних питань з метою
становлення і самостійного формулювання навчальних проблем;

– створення такої ситуації для курсантів (слухачів), яка має декілька
варіантів вирішення;

систематизація предметів, фактів, що охоплює міжпредметні зв’язки.

За ступенем участі викладача і курсантів у вирішенні проблем можна
виділити три рівні. Перший рівень називається проблемним викладанням.
Він характеризується тим, що поставлена викладачем проблема вирішена ним
самим. Курсант лише слідкує за його міркуваннями і діями. Але сам факт
постанови проблеми і розкриття логіки її рішення, показ протиріч, що
виникають і засобів їх подолання активізує розумову діяльність
курсантів, сприяє формуванню у них творчого підходу до процесів і явищ,
які розглядаються. Проблемний виклад, до того ж, відповідає ходу
розвитку пізнавального процесу в науці взагалі.

Другий рівень проблемного навчання відповідає за організацію
частково-пошукової діяльності курсантів (слухачів), які отримують від
викладача сформульовану проблему, самостійно пізнають її і визначають
коло недостатніх знань. Використовуючи літературу, експеримент,
розрахунки вони здобувають знання, котрих не достатньо. Вирішення
проблеми і аналіз отриманих результатів здійснюється під керівництвом
викладача

Третій рівень — це самостійна дослідницька діяльність. Проблема може
формулюватися викладачем, але може визначатися і курсантами на підставі
заданої теми. Роль викладача зводиться до консультацій, контролю, при
необхідності – до подання необхідних вказівок, аналізу і оцінки
отриманих результатів. Цей рівень відповідає курсовим і дипломним
роботам (проектам), навчально-дослідницьким роботам, виконанню
досліджень у наукових і науково-дослідницьких гуртках, підготовці
доповідей і тематичних повідомлень на науково-практичних і
науково-теоретичних конференціях. До нього також належать найбільш
змістовна творча частина групових вправ.

Елементи проблемного навчання також повинні відображатися у різного роду
планових і непланових контрольних заходів: «летючках», контрольних
роботах, контрольних домашніх завданнях, заліках, іспитах. Питання і
завдання при цьому повинні формулюватися так, щоб курсанти могли
синтезувати відповіді з притягненням до них широкого навчального
матеріалу з інших дисциплін, щоб метою контролю була не перевірка
пам’яті чи рівня запам’ятовування вивченого матеріалу, а перевірка
вміння мислити і знаходити у своїй пам’яті необхідні відомості для
підтвердження думки.

Головне завдання проблемного навчання полягає не у повідомленні
майбутньому спеціалістові визначеної кількості знань, а в прищепленні
йому методики їх самостійного здобування та розв’язання практичних
завдань за фахом. У цьому полягає основна відмінність проблемного та
традиційного навчання. Отже, проблемне навчання відрізняється від
традиційного як змістом, так і методично.

Проблемне навчання може ефективно використовуватися у межах контекстного
підходу до організації навчального процесу і модульної побудови
навчальних планів і програм. У цьому випадку перед курсантом спершу
ставляться загальні проблеми підготовки бакалаврів і спеціалістів
виходячи із відповідних моделей (кваліфікаційних вимог і характеристик),
потім формулюються модулі підготовки за різними напрямами. Перед
початком вивчення кожної дисципліни до курсантів доводяться основні
проблеми, що витікають із цільової постановки дисципліни, розкриваються
відповідні модулі, які охоплюють зміст дисципліни. Навчальний процес з
дисципліни розгортається послідовно від однієї проблеми до іншої з
урахуванням міжпредметних зв’язків.

Природньо, що при проблемному навчальні центр тяготіння в освоєнні
навчального матеріалу переноситься з планових занять під керівництвом
викладачів на самостійну роботу. Для цього необхідно розв’язати низку
питань, таких, як, наприклад, підвищення інформатизації і
комп’ютеризації навчального процесу, розширення навчально-лабораторної
бази, забезпечення курсантів розробленими за спеціальною методикою
навчальними посібниками. Особливе місце займуть питання розробки методів
керівництва пізнавальною діяльністю курсантів (слухачів), раціонального
поєднання колективних форм навчання з індивідуальними, організації
поточного, проміжного підсумкового контролю знань.

Це характерно для підготовки спеціалістів для органів внутрішніх справ.
Для впровадження проблемного навчання знадобиться суттєве підвищення
науково-методичного рівня викладачів, розширення їх знань, розробка
взаємопов’язаних навчальних дисциплін. Та затрачені зусилля
виправдаються, бо якість підготовки випускників ВЗО МВС України
безперервно підвищується. Вони будуть здатні бачити нагальні проблеми і
самостійно їх вирішувати після завершення навчання на практичній роботі.

5.2. Традиційна організація навчального процесу

На теперішній час укорінився пояснювально-ілюстраційний
(словесно-наочний) тип навчання, який часто називають традиційним. У
ньому, на відміну від догматичного, присутні елементи роз’яснення
походження знань, демонстрації їх розвитку, мета навчання. Суб’єкт
пізнавальної діяльності (учень) позначається чіткіше, тому є можливість
реалізувати принцип індивідуального навчання (існує облік та діагностика
індивідуальних особливостей).

При традиційному методові навчальний процес жорстко регламентовано: за
однією спеціальністю підготовки всі курсанти (слухачі) навчаються за
єдиним навчальним планом, який є спільним для всіх навчальних програм і
тематичних планів. Навчання організується у потоках і навчальних групах
лише за розкладом (6 годин на день) у такій системі: лекція, семінар,
лабораторні заняття, групове завдання та ін. при дуже обмеженому часі на
самостійні заняття, що проводяться, до того ж, у вечірній час. Головний
зміст дисципліни викладається курсантам та слухачам на лекційних
заняттях і у належно методично-обрамленому вигляді. Як наслідок,
вдається у стиснуті терміни викласти значний обсяг навчальної
інформації.

На наступному етапі цей матеріал під керівництвом викладача
доповнюється, конкретизується у інших видах навчальних занять та у ході
самостійної роботи. Кожну навчальну дисципліну вивчають у суворій
логічній послідовності, у тісному часовому і методичному зв’язкові з
іншими дисциплінами (це забезпечується розкладом занять). Систематично
здійснюється поточний та проміжний контроль знань, що дозволяє через
систему зворотнього зв’язку (від курсанта (слухача) до викладача)
оперативно вносити до навчального процесу необхідні корективи.

Пояснювально-ілюстраційний тип навчання (коли практично вся навчальна
інформація, яка належить до засвоєння, викладається на планових заняттях
під керівництвом викладача) дозволяє також здійснювати підготовку
курсантів та слухачів і за тими дисциплінами, з яких у ВЗО МВС відсутня
необхідна навчальна література. Перелічені особливості традиційного типу
навчання мають багато позитивного, тому цей тип має досі значну перевагу
над іншими підходами до організації навчального процесу.

Разом з тим, йому притаманні значні недоліки принципового характеру.
Зупинимося на деяких із них.

Пояснювально-ілюстраційний тип навчання відзначається певною пасивністю
курсантів (слухачів) у засвоєнні знань і набутті практичних навиків. Це
обумовлено його сутністю, колективною формою організації навчального
процесу, коли понад 80% усього бюджету навчального часу курсанти
(слухачі) витрачають на заняття у потоках та навчальних групах, а
самостійні заняття відіграють додаткову, допоміжну роль. Внаслідок цього
превалює звернення до формального запам’ятовування навчального
матеріалу, що не сприяє розвитку особистості, повному використанню її
індивідуального творчого потенціалу, має місце некритичне сприйняття
матеріалу. В умовах, коли курсанти (слухачі) обмежені в часі поданням їм
наступного обсягу навчальної інформації, значення якої для належної
практичної діяльності в органах внутрішніх справ вони ще не
усвідомлюють, висока активність у навчанні не стимулюється. При
використанні лише традиційних методів навчання роль курсанта (слухача)
як суб’єкта навчального процесу, затушовано. Швидше за все він виступає
у ролі об’єкта педагогічного впливу у суворо обмежених організаційних
рамках. Його активність є наслідком виконання команди, що надходить
каналом управління та контролю, а не за внутрішньою мотивацією, не за
особистою спрямованістю.

При навчанні має перевагу мотивація досягнень, тобто прагнення за
будь-якої ціни отримати гарну оцінку на іспитах, одержати добре
призначення на випуску.

Для цієї системи є характерним загальновідоме протиборство викладача і
курсанта (слухача). Перший, рухомий добрими намірами, примушує вчитися,
а другий намагається уникнути цієї опіки. Для нього є важливішим
отримання позитивної оцінки, ніж надбання поглиблених знань. Примушенню
до активності курсант (слухач) протиставляє власні методи, що дозволяють
йому уникнути активної навчальної роботи.

Справа у тім, що традиційна система не дозволяє у повній мірі
використовувати внутрішні умови, тобто різні суб’єктивні фактори,
попередній досвід курсанта (слухача), види мотивації, систему логічних
взаємозв’язків із суспільством, людьми, переконання, потреби тощо.
Інакше кажучи, традиційний тип навчання не забезпечує поєднання
пізнавальної мотивації, мотивації досягнень та мотивації руху від
навчання до практичної роботи, оперативно-службової діяльності.

У системі традиційного навчання не вдається розв’язати відоме протиріччя
між колективною формою службової діяльності та індивідуальним характером
засвоєння знань та надбання навичок. Індивідуалізація навчання за
широкого використання персональних комп’ютерів є прогресивним напрямом у
навчальному процесі. Однак, існує і негативний бік, який полягає у тому,
що індивідуалізація розвитку умінь розв’язання практичних завдань в
органах внутрішніх справ при колективному підході не сприяє їх розвитку,
коли результати дії одного суб’єкта прямо залежать від дії інших.

Усталені форми організації навчального процесу призвели до того, що
цілісний зміст практичної діяльності спеціаліста є відображенням викладу
окремих дисциплін, відмежованих науковими підвалинами та рознесеними за
часом засвоєння. Відповідно до цього, як правило, ВЗО МВС укомплектовано
викладачами-предметниками, котрі добре знаються на науці, яку
викладають, але, на жаль, мають слабку орієнтацію з інших (особливо не
споріднених) дисциплін. Тому у курсантів та слухачів нерідко не
формуються інтегровані за всіма дисциплінами навчального плану знання і
навички, необхідні для успішного розв’язання службових завдань в органах
внутрішніх справ.

При традиційному способі організації навчання важко розв’язати
протиріччя між наукою, що безперервно розвивається, цілісністю службової
діяльності та статичністю навчальної інформації, яка зазвичай викладена
в сталій формі у навчальних книгах. Відтак виникає ситуація, коли
курсанти та слухачі стають немов би відірваними від процесу розвитку
суспільства, МВС України, інших правоохоронних структур. Способом
розв’язання цього протиріччя є шлях переходу до безперервної освіти як
засобу творчого відтворювання соціального і предметного досвіду, його
успадкування та збагачення. Йдеться про підсилення аспекту детермінації
майбутнім.

Усталеній формі підготовки спеціалістів не дозволяється розмежовувати
такі поняття, як зміст навчання і зміст освіти. У ВЗО МВС майже не
використовується поняття «зміст освіти». Обмежуються поняттям «зміст
навчання».

Зміст навчання охоплює той навчальний матеріал, який визначають
навчальні програми, тематичні плани, навчально-методична література. За
такого підходу курсанти (слухачі) засвоюють не стільки реальну
дійсність, скільки знаки, що виражають її у вигляді понять, формул,
креслень тощо. За результатами засвоєння цього матеріалу з’ясовують
рівень навчання, оцінюючи його за 4-бальною системою. Рівень знань за
всіма окремо взятими дисциплінами дає далеко не повну характеристику
ступеня підготовки випускника вищого закладу освіти для практичної
роботи в органах внутрішніх справ. Відомі приклади, коли випускник ВЗО
МВС – відмінник навчання – на практиці не має успіху.

Зміст освіти характеризує більш важливий аспект, ніж зміст навчання, а
саме – рівень освіти особистості. Зміст освіти – це рівень причетності
людини до культури, що визначає ті особисті та професійні риси людини,
які мають бути сформованими шляхом прищеплення змісту навчання. Зміст
освіти складається із системи знань, умінь, рис творчої діяльності,
поведінки особистості, на досягнення яких необхідно спрямувати загальну
діяльність викладача та курсанта (слухача).

Таким чином, у традиційній системі організації навчального процесу мета
і зміст навчання фактично співпадають. Головна мета – це засвоєння
дисциплін, які вивчаються. Зміст навчання – самі дисципліни, що
подаються у знаковій формі навчальної інформації. Вирощування творчого
особистого потенціалу людини, виховування її здатності до творчої
самостійної діяльності є метою навчання за умов обгрунтованого підходу
до підготовки спеціаліста, а змістом навчання є усе те, що забезпечує
досягнення цієї мети. Рівень освіти випускника ВЗО МВС може оцінюватись
не лише за результатами, які він отримав на іспитах за окремими
дисциплінами. Необхідно використовувати й інші критерії, котрі
дозволяють оцінювати його інтегральні, сукупні якості, здатність
застосовувати творчий підхід до вирішення важких завдань у різноманітних
ситуаціях.

Далі розглянемо інше коло протиріч, що є характерними для традиційної
системи організації навчального процесу. У цій системі предмет
навчально-пізнавальної діяльності курсантів (слухачів) має відносно
абстрактний характер (тексти, знакові системи, інструкції тощо), а
предмет майбутньої професійної діяльності подано у загальному контексті
оперативно-службової діяльності, у складних, іноді непередбачених
випадках. У ряді цивільних ВЗО це відоме протиріччя у деякій мірі
вирішується організацією навчального процесу студентів безпосередньо у
тих установах, на підприємствах, де будуть працювати випускники цих ВЗО.

Протиріччя між системним використанням знань у практичній діяльності і
рознесенням цих знань по багатьох дисциплінах та семестрах розв’язується
важко. Бо реальна можливість систематизації, інтегрування знань, які
надбано за весь час навчання, виникає лише після випуску з ВЗО.
Зорієнтованість курсантів (слухачів) на майбутнє, при традиційному
навчанні все одно виступає у вигляді абстрактної перспективи
застосування знань, що не може сприяти достатній мотивації активності у
навчанні.

Мало уваги надається розв’язанню протиріччя між реакцією «відповіді»
курсанта, у яку його становить традиція навчання (мета визначається
викладачем, а курсант відповідає на його запитання, виконує завдання) та
принциповою ініціативною позицією випускника ВЗО МВС, якому належить
приймати рішення у ймовірних умовах, висувати різні пропозиції за
службою.

Існуючі методи організації навчального процесу не дозволяють розв’язати
протиріччя, яке полягає у тому, що форми організації
навчально-пізнавальної діяльності курсантів (слухачів) не є адекватними
щодо форм професійної діяльності випускника ВЗО МВС. Відтак, необхідно,
щоб теоретичні знання і практичні навики виступали у ході служби в ОВС
не предметом, на який була спрямована активність курсантів (слухачів), а
засобом успішної оперативно-службової діяльності. Для цього необхідно
використовувати різні підходи до планування навчального процесу,
прогресивні методики викладання та організації пізнавальної діяльності
курсантів (слухачів).

До прогресивних підходів до навчання належать: контекстний та
діяльнісний підходи, проблемне, програмоване навчання та ін. Ці методи
та підходи спрямовано на індивідуалізацію та активізацію пізнавальної
діяльності курсантів (слухачів), на корінне підвищення якості підготовки
випускників ВЗО МВС на підставі особистісного принципу, педагогіки
співпраці викладача та курсанта за широкого використання комп’ютерної
техніки та підвищення інформатизації навчального процесу.

5.3. Програмоване навчання

Одним із методів підвищення ролі самостійного засвоєння теоретичних
знань і надбання практичних навичок у курсантів та слухачів є
програмоване навчання. Сутність цього методу полягає у тому, що курсанти
самостійно (можливо, що і без викладача) засвоюють навчальний матеріал
за літературою чи з допомогою технічного навчального керованого
програмою пристрою, тобто пізнавальний процес запрограмовано викладачем.
Основу програмного підходу складають процеси надання навчальної
інформації курсантам, керівництво їх діяльністю, індивідуалізація
засвоєння навчального матеріалу.

Інформація, яка належить сприйняттю, може бути наданою у навчальній
книзі, на дисплеї навчального приладу чи іншими засобами. Функцію
керівництва засвоєними знаннями виконує навчальна програма, відповідно
до якої курсант (слухач) самостійно вивчає надані «дози» навчального
матеріалу. Після засвоєння кожної з них здійснюється самоконтроль
надбаних знань. Оскільки курсант самостійно вивчає навчальний матеріал і
контролює якість його засвоєння, забезпечується повна індивідуалізація
його пізнавальної діяльності.

Стрижнем програмованого методу є навчальна програма. Розглянемо принцип
управління на прикладі, коли засвоєння навчального матеріалу
здійснюється за підручником, підготовленим відповідно до програми.
Курсант вивчає першу частину матеріалу за книгою (зазвичай, декілька
сторінок тексту), потім зустрічає питання, готує на нього відповідь і
звіряє правильність своєї відповіді з приведеною на одній із сторінок
підручника. Як правило, використовується два основних способи подання
відповідей:

вибіркова система, коли серед декількох поданих лише один є вірним;

система конструйованих відповідей, при якій курсантові подається тільки
одна відповідь в текстовій формі. Якщо підготовлене рішення правильне,
курсант переходить до вивчення наступної «дози» навчального матеріалу.
При неправильному рішенні управляюча програма рекомендує курсантові
повторно вивчити першу «дозу» навчального матеріалу, звернутися за
консультацією чи підказкою, яка знаходиться на одній із сторінок тексту
підручника. Після цього знову здійснюється самоконтроль. Якщо
використовується навчальний пристрій, то дії курсанта аналогічні
викладацьким (як при вивченні матеріалу за книгою). Однак, у цьому
випадкові ЕОМ реєструє вірні і невірні відповіді. Отже, кількість
звернень за консультацією і «виставляє» автоматично підсумкову оцінку
знань всього навчального матеріалу дисципліни чи окремого розділу.

Викладена послідовність дій курсантів здійснюється за лінійної програми,
якій притаманні свої недоліки. Розщеплення навчального матеріалу на малі
«дози», повторення їх вивчення заважає цілісному сприйманню явищ і
процесів, знижує ступень мотивації, зацікавленості, приводить до
розширення обсягу підручника, або до збільшення кількості дій на
навчальному приладі.

Суттєвим недоліком лінійної програми є можливість відхилення дій
курсанта від наданої послідовності шляхом зчитування програми, не
відповідаючи на питання (не утруднюючи себе у здобутті знань), що
понижує якість його підготовки. Разом з тим, лінійна програма сприяє
розвитку уваги і пам’яті. Даний метод є ефективним, коли необхідно
дослівно запам’ятати текст, формули, прищепити практичні навички у
строгій послідовності дій, запам’ятати рецептурні правила, інструкції
тощо.

Більш ефективними є розгалужені програми, які утруднюють процес
зчитування (отримання правильних відповідей при відсутності практичних
знань). Така програма надає курсантові значні за обсягом «дози»
навчального матеріалу. Вона передбачає подальші дії курсантів у
залежності від відповіді на попередню «дозу» навчального матеріалу. Йому
дозволяється зробити новий інформаційний крок, чи він адресується до
додаткової пояснювальної консультації, або ж рекомендується повернутися
до засвоєння попередньої «дози». Якщо кожна відповідь буде вірною, то
курсант іде за основним річищем програми. В іншому випадку інформаційні
кроки здійснюються за одним з річищ попередньо зробленої програми.

Коли навчання ведеться за навчальним посібником за розгалуженою
програмою, то в ньому переплутуються сторінки. Навчальні посібники,
побудовані за розгалуженою програмою, забезпечують вирішення завдань
управління, індивідуалізації і активізації навчання. Разом з тим вони
значні за обсягом, непридатні для довідок, при користуванні спричиняють
втому. Розгалужена програма значно краще реалізується за допомогою
машин, що навчають. Вони дозволяють зручніше здійснювати контроль за
суворим дотриманням програми, ввести часові обмеження на вибір
відповідей, фіксувати всі дії як для контролю і подальшого управління зі
сторони викладача, так і для наступної корекції програми. В детально
розроблених розгалужених програмах закладена ідея індивідуалізації
навчання як за темпом роботи так і за рівнем складності. На кожне
контрольне питання пропонується набір відповідей, який має: вірну і
повну; вірну але не повну; невірну відповіді. Вибір однієї із них
дозволяє виявити різноманітні недоліки знань у різних курсантів.
Відповідно до кожної відповіді програмою передбачене своє річище.

Розгалужена програма дозволяє здійснювати систематичні корекції
навчання, які кожного разу спрямовані на виправлення припущених помилок.
Таким чином, у програму закладено адаптацію до індивідуальних
особистостей курсантів (слухачів). Розробка розгалуженої програми,
особливо складання контрольних запитань та відповідей на них, потребує
високої майстерності, великого педагогічного досвіду, уміння передбачати
логіку мислення курсанта, глибокого знання навчального матеріалу та
найчастіше вживаних помилок і причин їх виникнення.

Найбільш ефективною є адаптована програма, яка реалізується за допомогою
спеціальних навчальних пристроїв або сучасних персональних ЕОМ. У цьому
випадку розробляється декілька навчальних програм, які різняться одна
від іншої ступенем деталізації навчального матеріалу, характером
викладення, кількістю повторень, прикладами. Навчання починається з
програми середньої складності. При цьому машина фіксує кількість і
характер помилок, на підставі чого по проходженню декількох доз
інформація переводить курсанта до навчання за програмою або підвищеної,
або зниженої складності, чи залишає на вивченні цієї програми.

Адаптивні навчальні програми, що враховують індивідуальні творчі
здатності курсанта (слухача), при використанні персональних ЕОМ
забезпечують перехід від метода вибіркових відповідей до методу діалогу
з комп’ютером. У цьому випадку можливо реалізувати не лише об’єктивний
самоконтроль якості засвоєння навчального матеріалу, але й отримання
консультацій, рекомендацій, пояснень та ін. Адаптивні програми
управління отримують широке застосування на підставі методів «штучного»
інтелекту, які у теперішній час активно розроблюються, а також при
використанні психологічної теорії поетапного формування розумової
діяльності.

Методи програмованого навчання доцільно розвивати у системі з іншими
прогресивними методами. Наприклад, для сприйняття курсантами (слухачами)
будь-якої проблемної ситуації і її вирішення (проблемне навчання)
необхідно використовувати великий обсяг навчальної інформації. Це може
забезпечити навчальний пристрій, в пам’ять ЕОМ якого вона закладена.
Процес розв’язання проблемної ситуації може здійснюватися за допомогою
адаптивної керуючої програми, яка в певній мірі буде дозувати інформацію
і контролювати розумову діяльність учнів. Дозуванню навчальної
інформації передує загальна та установча частини, а питання самоконтролю
за окремими дозами повинні носити випереджаючий характер.

Методам програмового навчання належить провідна роль у розробці
автоматизованих навчальних пристроїв, які при суцільній комп’ютеризації
навчального процесу займуть важливе місце у системі підготовки кадрів
для МВС України.

5.4. Методи навчання

у вищих закладах освіти МВС України

В педагогіці під методами навчання розуміють способи спільної роботи
викладача і учнів, спрямовані на засвоєння курсантами, слухачами,
студентами теоретичних знань, придбання практичних навичок і умінь,
розвиток у них пізнавальних здібностей, формування високих моральних,
ділових та професійних якостей. У вищій школі прийнято відокремлювати
наступні головні методи навчання:

лекційний;

самостійної роботи;

обговорення навчального матеріалу;

показу (демонстрації);

вправ;

досліджень;

практичних робіт.

Ця класифікація в певній мірі є умовною, оскільки в практиці навчання
всі методи взаємопов’язані і використовуються спільно і комплексно.

Провідне місце у вищій школі МВС за більшістю навчальних дисциплін
займає лекційний метод. Сутність даного методу полягає у тому, що
викладач усно викладає основні теоретичні положення, аналізує і
узагальнює їх, а курсанти та слухачі сприймають і обдумують навчальний
матеріал, приходячи у результаті спільної роботи з викладачем до
самостійного узагальнення і висновків.

Самостійна робота слухачів та курсантів охоплює різноманітні напрями
діяльності, здійснюваної як за завданням викладачів, так і згідно з
особистими планами. Це робота з книгою, конспектом лекцій, самостійного
вивчення техніки та озброєння у лабораторіях, полігонах, тирах,
тренування способів і прийомів практичних дій з криміналістичною та
спеціальною технікою, озброєнням, приборами, вимірювальною технікою,
дисплеєм, пультом ЕОМ і т.ін. Лише у ході самостійної роботи курсанти
(слухачі) можуть придбати практичні навички і вміння розвивати
пізнавальні здібності, пам’ять, самостійне мислення, організованість,
виконавчі здібності, цілеспрямування, наполегливість у подоланні
труднощів, вміння урівноважено працювати і, головне, виробити навички і
уміння з самоосвіти, самостійного «здобуття знань».

Метод самостійної роботи краще за інші забезпечує індивідуальне
навчання, оскільки при його використанні вдається спрямувати пізнавальну
діяльність на розвиток аналітичного мислення, творчих здібностей,
утворюються сприятливі умови для повного врахування індивідуальних
особливостей слухачів і курсантів, рівня довузівської підготовки,
досвіду служби в ОВС, здібностей і нахилів, працездатності тощо.
Збільшення ваги самостійної роботи у навчальному процесі залежить від
матеріальних умов. Це – забезпечення ВЗО МВС електронною обчислювальною
технікою, необхідним дисплейним часом, розширення забезпечення
(кількісного і якісного) навчального процесу сучасною науковою і
навчально-методичною літературою.

Метод обговорення навчального матеріалу застосовується як на планових
заняттях і консультаціях під керівництвом викладачів, так і у навчальних
відділеннях за ініціативи слухачів і курсантів (без участі викладачів).
Обговорення навчального матеріалу часто проходить у формі дискусії при
проведенні різних видів навчальних занять. Метод обговорення
використовується на базі попередньої підготовки з дисципліни за
конкретними питаннями. Обговорення у навчальному колективі дозволяє
значно поглибити і систематизувати знання, удостовіритися у правильності
розуміння тієї чи іншої проблеми, перевірити підставу висновків, до яких
прийшли курсанти та слухачі у ході вивчення конкретної теми. Метод
обговорення розвиває у них вміння відстоювати свої погляди і
переконання.

Метод показу (демонстрації) полягає у тому, що викладач демонструє
зразки техніки, озброєння, окремі пристрої, різноманітні наочні
навчальні посібники, прилади, показує прийоми і дії. Важлива роль у
цьому належить технічним засобам: кіно, телебаченню, імітаторам і
тренажерам, ЕОМ та ін. При використанні метода показу у слухачів і
курсантів, складається наочний образ предмета, явища, процесу, що
вивчається, формується конкретно уявлення про пристрої озброєння,
техніки, приладів і їх функціонування. Даний метод є ефективним у роботі
з прищеплення практичних навичок у різноманітних діях (коли
використовується принцип навчання «роби як я»). При цьому сам викладач
повинен мати належну практичну підготовку, навички, доведені до
автоматизму. Метод показу (демонстрації) багато в чому сприяє
активізації уваги, розумової пізнавальної діяльності курсантів та
слухачів, підвищує ефективність використання навчального часу.

Метод вправ складається з багаторазового свідомого повторення розумових
і практичних дій в умовах послідовного ускладнення обставин з метою
формування і закріплення навичок і вмінь. Відомо, що багаторазове
виконання однієї і тієї ж дії не обов’язково удосконалює всі якості її
кінцевого результату. Наприклад, почерк людини, яка пише щодня, частіше
за все з часом не поліпшується, хоча швидкість письма і підвищується.
Щоб вправа була ефективною, вона повинна задовольняти визначеним
вимогам. Важлива роль належить усвідомленим діям, врахуванню умов, в
яких вони здійснюються, об’єктивному врахуванню досягнених результатів,
розумінню причин припущених помилок і баченню шляхів подолання
ускладнень. Велике значення при вправах мають вказівки викладача,
супроводжувані наочним показом, а також самоконтроль курсантів
(слухачів).

Методика проведення вправ з різних дисциплін різноманітна. Однак, є
загальні умови, дотримання яких сприяє успішному ходу вправ. Це –
активна і свідома участь курсантів (слухачів) у обробці тих чи інших
питань, систематичність і послідовність проведення вправ, їх
різноманітність і поступове ускладнення, гнучкий контроль за виконанням,
внесення духу змагання, максимальне наближення умов виконання вправ до
реальних обставин.

Ефективним є дослідницький метод навчання, що спирається на метод
самостійної роботи при спрямовуючій ролі викладача. У цьому випадкові
курсанти та слухачі беруть участь у процесі здобуття нових наукових
знань або отримання нових експериментальних даних, утворення пристроїв,
приладів тощо. У ході дослідження набуваються навички з підготовки
наукових статей, звітних матеріалів й інших науково узагальнених праць,
розвивається почуття нового, набуваються навички у проведенні
винахідницької і раціоналізаторської роботи.

Дослідницький метод навчання застосовується у системі наукової роботи, а
також у ході виконання курсових і дипломних робіт, підготовки рефератів,
на семінарських заняттях, при вирішенні інших завдань навчального
характеру. Цей метод ефективно використовується при активних формах
навчання, дозволяє вдало поєднувати колективні форми з індивідуальним
підходом.

Метод практичних робіт використовується у ході різного роду практик,
стажування курсантів (слухачів), а також при розгорненні техніки у
навчальному центрі чи в лабораторії тощо. При використанні даного методу
курсанти та слухачі набувають і удосконалюють різноманітні практичні
навички, при цьому вони наочно бачать і уявляють результати своєї праці.

Найважливішого частиною навчального процесу у вищому закладі освіти, у
ході якої реалізується дидактичні принципи і методи навчання, є
навчальні заняття. На них здійснюється подання і засвоєння теоретичних
основ навчання, а також прищеплення слухачам та курсантам практичних
навичок і вмінь за спеціальністю.

Керівними документами з організації навчально-виховного процесу у ВЗО
МВС передбачаються такі головні види навчальних занять:

лекції;

семінари;

групові заняття та вправи;

практичні заняття;

тренування, тактичні (тактико-спеціальні) навчання (заняття),
командно-штабні навчання на картах і на місцевості;

лабораторні заняття;

стажування та виробнича практика;

курсові та дипломні роботи (проекти, завдання);

контрольні роботи, консультації, індивідуальні заняття слухачів та
курсантів тощо.

При будь-якому виді навчальних занять можна застосовувати декілька
методів навчання у різних поєднаннях. Так, у лекції, як у виді
навчальних занять, справді, основним методом навчання є лекційний. Але
дуже часто на лекції застосовується і метод показу (демонстрації). Так
само на практичних заняттях поряд із методом вправ використовується
лекційний метод, метод обговорення і метод показу. Використання
конкретних методів навчання залежить від цільової установки і умов
проведення кожного виду занять.

5.5. Ле:?ція, її провідне значення у педагогічному процесі

Лекція від лат. слова lectio – читання) ще у Стародавній Греції
закріпилася як головний спосіб передачі знань учням. Вона отримала свій
розвиток у Стародавньому Римі, а потім у середньовічних університетах.
Під самим терміном «лекція» в той час розуміли просте «зчитування» з
книги або зошита готового тексту. Лекції доповнювались диспутами,
повідомленнями учнів і висновками викладачів. Ставлення до лекції, її
роль у вищому закладі освіти на різнихетапах розвитку вищої школи
змінювались. Суперечки про роль і місце лекції не припиняються і в наш
час. В аргументах противників лекцій є аспекти, які наводять на роздуми.

Одні автори справедливо критикують лекційний метод за пасивне,
некритичне відтворення чужих думок, що не сприяє розвитку творчої
пізнавальної діяльності учнів. Інші стверджують, що лекції привчають до
школярства, відбивають смак до самостійного добування знань за
навчальною і науковою літературою, тому отримані знання не стають
міцними. Третя група педагогічних працівників вважає лекцію «засобом від
бідності», оскільки звичайні дисципліни не досить забезпечені сучасною
навчальною літературою.

Багато хто, критикуючи лекційний метод, справедливо звертають увагу на
неодноманітність аудиторії за потенціальними творчими здібностями,
зацікавленням і інтересами. Відтак певний прошарок учнів не в змозі
охопити матеріал, поданий викладачем, лише механічно ведуть записи без
розуміння того, що вивчають. Інші, володіючи хорошими здібностями, не
допрацьовують на лекції, що гальмує їх творчий розвиток. З цими
критичними висловами багато в чому не можна не погодитися. Однак, є такі
підходи і методи організації педагогічного процесу, які в значній мірі
послаблюють вплив недоліків, притаманних лекції.

У ВЗО МВС часто лекції не можна замінити іншими видом занять. Для цього
є об’єктивні причини: перехід на підготовку за принципово новими
спеціальностями, впровадження у навчальний процес нових положень
відомчої науки, нормативних документів тощо. В цих випадках, як правило,
не вдається своєчасно забезпечити слухачів і курсантів навчальними
посібниками. Тому на лекціях доводиться викладати не тільки наукові
основи дисципліни, а й інші питання рецептурного характеру. Лекція
дозволяє оперативно доводити до слухачів і курсантів найповнішу наукову
інформацію. І найголовніше: лекцію не можна нічим замінити у тих
випадках, де особливо важливим є особистий емоційний вплив викладача на
аудиторію з метою переконати, вплинути на формування тих чи інших
поглядів у курсантів та слухачів.

Лекція є найважливішим видом навчальних занять, вона закладає основи
наукових пізнань, розкриває фундаментальні питання навчальних дисциплін,
у багатьох випадках визначає розвиток творчих здібностей слухачів і
курсантів. Лекція – логічно стрункий, систематично послідовний виклад
того чи іншого наукового питання, що часто супроводиться демонстрацією
дослідів і навчальних посібників. Лекції з дисципліни не можуть повністю
вичерпати предмет науки, що вивчається, вони визначають основний зміст і
характер всіх інших видів навчальних занять під керівництвом викладачів
і самостійної роботи слухачів і курсантів. Лекціям притаманна керівна
роль в усій системі підготовки кадрів у ВЗО МВС.

Дидактичне призначення лекції полягає в тому, щоб «ввести» курсантів у
науку, познайомити з основними категоріями, закономірностями навчальної
дисципліни, її методологічними аспектами. В лекціях відбивається
діалектичний процес розвитку науки, відображаються нові досягнення науки
і техніки, вказуються перспективи розвитку дисципліни, що вивчається, її
невирішені проблеми.

В цей час склалися такі основні вимоги до лекцій інформаційного типу:

науковість – відповідність всіх сторін лекцій сучасному станові науки
про предмет, який вивчається, досягнення в області психології і
педагогіки відомчої вищої школи;

поєднання двох засад – освітньої і виховної, які складають
методологічний центр лекцій, пов’язують окремі ланцюги і елементи лекцій
в структурне єдине ціле;

інформативність – насиченість лекцій певним обсягом наукової інформації,
відібраної у відповідності з цілеспрямованістю викладання і навчальною
програмою дисципліни;

інтенсифікація пізнавальної діяльності курсантів (слухачів), що
забезпечує активну роботу кожного з них, усвідомлення, критичне
сприйняття викладеного навчального матеріалу;

логічна структурність, співрозмірність, доказовість і аргументованість,
що забезпечуються яскравими, переконливими прикладами і демонстрацією;

чітка структура і логіка розкриття послідовно викладених питань,
методична обробка – виділення головних думок і положень, підкреслення
висновків;

доступність лекцій для сприйняття навчального матеріалу; зміст
матеріалу, що викладається, повинен бути посильним, тобто відповідати
рівню розвитку, запасу знань і уявлень аудиторії, отриманими у процесі
засвоєння даного предмету і забезпечуючих дисциплін. Разом з тим,
доступність лекцій не можна досягати зниженням наукового рівня
викладання;

наочність, що забезпечується демонстрацією дослідів, раціональним
використанням навчальних наочних посібників, технічних засобів навчання,
особливо ЕОМ;

контакт лектора з аудиторією, використання дискретного чи безперервного
зворотнього зв’язку, що дозволяє хоча б приблизно оцінити сприйняття
аудиторією поданих наукових відомостей з тим, щоб, за необхідності,
внести відповідні корективи у викладі;

чітка і зрозуміла мова, стиль і риси поведінки викладача, раціональне
використання основних положень ораторського мистецтва.

Структура навчальної лекції залежить від її змісту, характеру
викладеного матеріалу і типу лекції. Однак, для більшості видів лекцій
педагогічна практика розробила ряд загальних положень. Передусім, до
аудиторії доводиться тема лекції, її мета і план, яких належить суворо
дотримуватись. Перед викладом кожного питання формується проблема,
установлюється її зв’язок з раніше вивченим матеріалом, із
забезпечуючими дисциплінами, указується роль, місце призначення даної
проблеми у системі підготовки спеціаліста.

Розкриття питання може здійснюватися як на ряді прикладів, фактів, явищ,
поступово підводячи аудиторію до наукових висновків, тобто просуваючись
індуктивним шляхом, так і дедуктивним, з наступним показом можливостей
його застосування на конкретних прикладах. Зрозуміло, лектор повинен
завжди ураховувати, що індукція і дедукція пов’язані між собою таким же
необхідним чином, як синтез і аналіз. Тому лектор повинен завжди
ураховувати, що індукція і дедукція пов’язані між собою таким же
необхідним чином як синтез і аналіз. Тому лектор, незалежно від
характеру дисципліни користується і аналізом і синтезом, а процес
індуктивного і дедуктивного розвитку думки супроводжується юридичними
доказами, отриманими аналітичним чи синтетичним шляхом.

Аналіз дає можливість поглибитися у вивчення складових частин предмету,
явищ з тим, щоб таким шляхом підійти до розуміння і пізнання цілого.
Синтез утворює повну картину предмета, що вивчається, явища, процесу.
Разом з тим лектор, даючи узагальнення (синтезуючи), зобов’язаний
розкривати внутрішні зв’язки, причинну обумовленість явищ, що
вивчаються.

Синтез дозволяє вести думку від відомих навчальних принципів, доведених
лектором, до наслідків. Інакше кажучи, індукція і аналіз, дедукція і
синтез повинні вживатися у тісному зв’язку між собою. В цьому випадку
навчально-виховна мета лекції не буде досягнута.

У безпосередньому зв’язку з розглядом логічних засобів побудови лекцій
знаходиться питання про те, як викладати матеріал: від конкретного до
абстрактного чи навпаки. Вирішення цього питання, насамперед, залежить
від характеру матеріалу і ступеня підготовки аудиторії до його
сприйняття, рівня розвитку у курсантів (слухачів) абстрактного мислення,
яке підвищується при переході на старші курси.

Значення розвитку абстрактного мислення у слухачів і курсантів важко
переоцінити, оскільки ВЗО МВС готують спеціалістів широкого профілю, які
володіють фундаментальними теоретичними знаннями, тісно пов’язаними з
практикою. Цей підхід необхідно враховувати при формуванні навчальних
планів і програм, всієї системи навчання слухачів і курсантів,
визначенні змісту кожної навчальної дисципліни.

У ВЗО МВС ряд абстрактних навчальних дисциплін (наприклад, теорія права)
вивчаються відразу ж в першому семестрі, потім число подібних дисциплін
збільшується у відповідності з прикладними, а на старших курсах, коли
курсанти та слухачі розпочинають безпосереднє вивчення основ майбутньої
фахової діяльності, кількість дисциплін абстрактного характеру
зменшується. Цю особливість необхідно враховувати всім кафедрам. Вона
спонукає приділяти особливу увагу роботі з молодшими курсами.

Викладені положення про структуру лекцій носять загальний характер.
Викладач-початківець може спиратися на них у процесі накопичення
досвіду. Для того, щоб викладач не звикав до шкідливого шаблону, він
повинен підходити творчо до побудови кожної лекції, з урахуванням
специфіки дисципліни, що вивчається і своїх інтелектуальних здібностей.
У навчальному процесі використовуються лекції й іншого характеру.
Наприклад, вступні, оглядово-повторні і оглядово-заключні.

Як правило, вивчення дисципліни починається із вступної лекції. Вона
ознайомлює аудиторію із цілеспрямованістю дисципліни, її роллю і місцем
у системі інших навчальних дисциплін, в ній подається короткий огляд
змісту, визначається предмет і метод науки, що викладається, ставляться
наукові проблеми, висуваються гіпотези. У вступній лекції акцентується
увага на зв’язок дисципліни з належною діяльністю випускників в ОВС,
дається короткий історичний нарис розвитку науки, що вивчається, і самої
дисципліни. В ній необхідно підкреслити особливості дисципліни, загальні
методи роботи над нею, дати характеристику рекомендованих підручників і
навчальних посібників, навчально-лабораторної бази. Цей вступ до
дисципліни допомагає слухачам і курсантам уявити загальний зміст і
структуру дисципліни; орієнтує їх на самостійну роботу, становить
завдання з виконання навчальних контрольних заходів (контрольних робіт,
заліків, іспитів, курсових робіт). При розробці вступної лекції не можна
допускати декларативності, схематизації її змісту, перевантажувати
лекції великою кількістю прикладів і цитат.

Зі складних, змістовних дисциплін в кінці значного розділу чи всієї
дисципліни можуть читатися оглядово-повторювальні лекції. В них
відображаються ключові питання теоретичного характеру, які складають
науково-роз’яснювальну основу даної дисципліни, виключаючи другорядний
матеріал і деталі. В цих лекціях можуть даватися також наукові
узагальнення, які у попередніх лекціях, за якихось умов, були випущені.
Оглядово-заключна лекція – це не короткий екскурс в раніше вивчений
матеріал, а систематизація знань на більш високому рівні. На такій
лекції вдається чітко сформулювати матеріал системно, у курсантів та
слухачів складається цілісне уявлення про предмет, який вивчається. У
такій лекції корисно виділити найбільш важливі для сприйняття питання,
які мають принципове значення в підготовці слухачів і курсантів за
фахом. Необхідно наголосити на перспективі розвитку науки, що
вивчається, зробити огляд невирішених проблем.

В навчальному процесі можуть застосовуватись лекції, які дозволяють
суттєво активізувати пізнавальну діяльність курсантів (слухачів). До них
відносять: проблемну лекцію, лекцію-візуалізацію, лекцію вдвох, лекцію з
раніше запланованими комплексами, лекцію-прес-конференцію,
оглядово-установчу лекцію.

Лекція проблемного характеру на відміну від інформаційної, призначена не
лише для повідомлення курсантам (слухачам) навчальної інформації у
вигляді готових знань, а і для залучення до спільної творчої роботи з
викладачем. У цьому випадку курсант не просто переробляє навчальний
матеріал, а немов би відкриває його сам.

На проблемній лекції викладач за планом складає проблемні ситуації, які
ставлять курсанта в становище людини, котра ставить сама собі питання з
недостатньо відомих для неї наукових знань, і знаходить способи
«здобування» відповіді на задане питання. Викладач на лекції створює
умови, за яких учень самостійно виявляє протиріччя вихідних даних
сформульованих у навчальній програмі. Завдяки методичним заходам
(висунення гіпотез, звернення «за допомогою» до аудиторії) викладач
заохочує аудиторію до спільних роздумів, дискусії. Він використовує
діалогічне спілкування у формі живого діалогу в ході лекції чи
поміждумкового діалогу (курсант собі ставить питання, дає відповідь на
нього або фіксує його в конспекті для послідуючого зв’язування в процесі
самостійної роботи). Діалогічне включення викладача (забезпечення
зовнішнього діалогу) у спілкування з аудиторією можливе при виконанні
деяких умов. Передусім, викладач ставить самого себе у становище
«співрозмовника», який переслідує мету поділитися з курсантами своїми
аргументами, знаннями, які дають право кожному на особисту думку по
проблемі, що розглядається. Викладач всіма своїми діями показує, що у
цьому доводі від особисто зацікавлений.

Діалогічне включення передбачає обговорення в ході лекції різних точок
зору на рішення поставленої проблеми, відтворення логіки розвитку,
розкриття протиріч науки, що викладається. Спілкування з аудиторією
організовується так, щоб підвести її до самостійних висновків, зробити
спільником пошуку і надходження способів рішення протиріччя, яке
міститься в поставленій проблемній ситуації. Здатність до внутрішнього
діалогу, тобто до самостійного мислення курсанта, на лекції формується
поступово, в процесі активної участі в різних формах зовнішнього
діалогу, тобто живого мовного спілкування викладача і товаришами по
навчанню. Ця здатність розвивається тим успішніше, чим більше курсантів
(слухачів) працює над навчальною літературою, в лабораторіях, чим
активніше вони беруть участь у наукових дослідах. Розвитку здібностей до
внутрішнього діалогу у багатьох випадках допомагає раціональне
співвідношення лекційних та інших видів навчальних занять, на яких
використовуються дискусії, діалогічні форми спільної самостійної роботи
слухачів і курсантів.

Зазвичай проблемна лекція складається із таких частин:

отримання вихідних даних для формулювання проблемної ситуації;

формулювання і пояснення проблемної ситуації;

виявлення загального напряму пошуку рішення і розщеплення проблеми на
підпроблеми;

розв’язання проблемної ситуації на підставі висунутих гіпотез;

аналіз отриманих результатів і встановлення зв’язку з практикою.

Курсанти (слухачі) на лекції можуть брати участь у розв’язанні
проблемної ситуації, висуваючи свої гіпотези або аналізуючи результати.
Але, навіть якщо вони не роблять цього, а лише стежать за думкою
викладача, все одно вони тим самим будуть брати певну участь у
розв’язанні поставленої проблеми.

Навчальна дисципліна, яка містить проблемні лекції, сприяє творчому
засвоєнню предмета науки, методів придбання нових знань і умінь у
контексті наступної професійної діяльності. Значення проблемної лекції
полягає не лише в тому, що вона активізує пізнавальну діяльність
слухачів та курсантів, але і у тому, що мотивує саме творчу діяльність.

Навчальна інформація у лекції-візуалізації подається не стільки у
речовій формі, скільки у наочних образах. Вона розвиває здатність творчо
перетворювати, більш компактно компонувати усну і писемну інформацію за
рахунок систематизації, концентрації і виділення принципово вагомих
елементів матеріалу, який вивчається, а також формує уміння розгортати
цей образ у систему адекватної розумової і практичної діяльності. Наочні
образи створюються викладачем на плакатах, аудиторній дошці, або за
допомогою засобів статичної і динамічної проекції. У ході лекції
викладач лише коментує підготовлений візуальний матеріал. Головна
складність подібного типу лекції полягає у відборі і підготовці системи
засобів наочності, а також у дидактично обгрунтованій режисурі показу і
комплектування візуальної інформації. Окрім того, курсанти (слухачі)
повинні забезпечуватися своєрідними конспектами (бланк – конспект).

На користь лекції-візуалізації свідчить те, що здатність перетворювати
усну і писемну інформацію у візуальну форму є важливою якістю працівника
ОВС. З ідеєю лекції-візуалізації перегукується запропонований і широко
застосовуваний у середній школі відомим українським педагогом В.Ф.
Шаталовим метод так званих опорних сигналів. На відміну від традиційної
наочності, опорні сигнали – це не зображення, а коди предметів, явищ,
понять, подій тощо, у визначеній послідовності розміщені у просторі,
утворюючи відповідну картину і сприяючи ефективному засвоєнню матеріалу,
що вивчається. Мнемотехнічний засіб засвоєння полягає у знаходженні
асоціації між частинами навчального матеріалу, який полегшує його
вивчення і підвищує міцність отриманих знань.

Новизна полягає у тому, що В.Ф. Шаталов не обмежується природними
зв’язками, а активно залучає до матеріалу, що викладається, нові, штучні
зв’язки, позначаючи їх спеціальними кодами. Подібна дидактична
підготовка змісту навчання особливо доцільна у навчальних дисциплінах,
які не мають достатньої ілюстрованості. У технічних науках уже давно
використовуються коди явищ, предметів та процесів у вигляді умовних
позначень для опису різноманітних структур. Вони закріплюються
державними стандартами і у дидактичному розумінні можуть бути опорними
сигналами.

Використання таких лекцій можна розглядати як реалізацію контекстного
підходу, що уявляє собою моделювання професійних ситуацій, у яких
спеціалістам доводиться мати справу з великим обсягом візуальної
інформації (технічна документація, службові документи, різноманітні
табло на робочих місцях тощо).

Моделювання реальних професійних ситуацій при обговоренні творчих питань
з різних позицій може здійснюватися при читанні лекції вдвох. Викладачі
у формі діалогу при «втягненні» до нього аудиторії демонструють культуру
спільного пошуку шляхів вирішення проблемної ситуації. Слухання двох
викладачів, підходів з різних точок зору до аналізу явищ, процесів і
подій спонукає курсантів (слухачів) самих робити вибір – приєднуватися
до тієї чи іншої позиції.

В лекції цього типу активізація розумової діяльності аудиторії може
досягнути рівня активності викладачів. При читанні лекції вдвох
моделюється не лише зміст, але і специфічна форма професійної діяльності
спеціалістів (слідчий, дізнавач, оперативний працівник тощо). Цей тип
лекції може бути ефективним при вивченні вузлових тем дисциплін, питань,
найбільш важливих для засвоєння.

Необхідність в розвитку у курсантів (слухачів) здатності оперативно
реагувати на умови, що швидко змінюються, професійні ситуації, знаходити
у потоці інформації (часто надмірної, а іноді помилкової) корисні,
необхідні для поточного моменту повідомлення, спричинила розробку лекції
із запланованими раніше помилками. Викладач при підготовці лекції
закладає в неї помилки змістового, методичного або виховного характеру
(використовуючи типові помилки, які припускають курсанти та слухачі при
вивченні дисципліни). Ці хиби, неточності викладач ретельно маскує у
процесі викладення матеріалу. Під кінець лекції аудиторії пропонується
назвати припущені помилки, аргументовано відстояти своє судження. У ході
дискусії здійснюється їх аналіз, даються правильні відповіді на питання.
На таких лекціях реалізується інтелектуальна гра на підвищеному
емоційному фоні при високій активності аудиторії. Лекції даного типу
виконують, окрім стимулюючих, і контрольні функції, оскільки викладач
має можливість виявити рівень підготовленості аудиторії, а самі курсанти
(слухачі) – здійснювати самоконтроль знань. Зрозуміло, що викладач
повинен зробити все можливе для виключення запам’ятовування неправильних
відповідей як вірних.

На лекції-прес-конференції викладач нагадує тему, яка пропрацьовується
(вона раніше була доведена до аудиторії), її цільову установку і надає
можливість курсантам (слухачам) задати питання. Після ознайомлення з
питаннями та їх згрупування викладач подає матеріал у формі відповідей.
У цьому випадкові активізація діяльності досягається завдяки тому, що
лекція стає немов би адресованою кожному курсантові (слухачеві).
Необхідність сформулювати питання і грамотно поставити його активізує
розумову діяльність, а очікування відповіді мобілізує увагу. Питання
зазвичай носять проблемний характер, тому тут простежується початок
творчих процесів, мислення. Виховний вплив на аудиторію надає особисте,
професійне і соціально обгрунтоване ставлення викладача до поставлених
йому запитань і відповідей на них. Такі лекції рекомендовано проводити
на початку вивчення дисципліни, у середині його і на завершальному
етапі. У першому випадку викладач зможе в певній мірі виявити коло
інтересів аудиторії, скласти попередню її модель. У другому – залучити
увагу учнів на вузлових питання дисципліни. У третьому – робляться
висновки щодо вивчення розділів чи дисциплін в цілому.

Образно-установча лекція може зайняти провідне місце у навчальному
процесі, якщо самостійна робота слухачів і курсантів буде превалювати
над плановими заняттями за розкладом. У цьому випадку на лекцію
необхідно винести навчальний матеріал, який при традиційному методі
навчання викладається на декількох лекціях, закріплюється, поглиблюється
і розширюється на інших видах навчальних занять. У такій лекції викладач
ставить порівняно велику навчальну проблему, розкриває її зміст,
розгортає шляхи вирішення, дає рекомендації до самостійної роботи із
засвоєння матеріалу за навчальною і науковою літературою. В заключній
частині лекції викладач може сформулювати обсяг контрольних завдань
(також індивідуального характеру), а також питання для самоконтролю
якості засвоєння. У образно-установчій лекції можуть використовуватись
прийоми, які характерні для проблемної лекції і лекції-візуалізації.

Лекцію такого типу у ряді випадків доцільно проводити після того, як
курсанти (слухачі) самостійно, за розробленим викладачем планом в цілому
ознайомились зі змістом відповідної теми дисципліни.

Зупинимось на питанні підготовки викладача до звичайної інформаційної
лекції. У кожного викладача з накопиченням досвіду формується власна
методика цієї роботи. Незалежно від індивідуальних особливостей
викладача, специфіки навчальної дисципліни при підготовці до кожної
лекції доводиться вирішувати такі завдання:

уточнити тему лекції, при необхідності запропонувати внесення змін у
тематичний план вивчення дисципліни, з’ясувати її мету, роль і місце
теми лекції у логічній побудові дисципліни, зв’язок із темами інших
дисциплін, практичне значення у підготовці слухачів і курсантів за
фахом, з’ясувати, на які знання аудиторії доведеться спиратися для того,
щоб завчасно видати їм завдання щодо поповнення відповідних знань;

ознайомитися з навчальною і науковою літературою, особливо з новими
надходженнями до бібліотеки з питань, які охоплюють тему лекції,
проглянути методичний матеріал і фонд кафедри, ознайомитися з тим, що
курсанти (слухачі) вивчили із забезпечуючих дисциплін (доцільно
проглянути їх конспекти лекцій);

провести відбір навчального матеріалу (це найвідповідальніший етап
підготовки лекції), спираючись на навчальну програму, тематичний план,
мету лекції і досвід минулих років, виключити із прочитаної лекції
навчальний матеріал, що втратив актуальність, поповнити його новими
питаннями, розбити кожне питання лекції на навчальні дози;

скласти план лекції, який доводиться до аудиторії на її початку, а також
більш докладний план для себе, що буде використовуватися при читанні
лекції з необхідними коментарями методичного характеру, розмістити
навчальний матеріал у логічну систему і відібрати наочні посібники,
дидактичний матеріал для застосування технічних засобів навчання,
фізичні демонстрації, фрагменти навчальних теле- і кінофільмів, при
необхідності підготувати нові;

продумати питання виховного характеру, співвідносячи їх із особливостями
навчального матеріалу;

сформулювати контрольні питання, якщо їх постановка доцільна з
методичної точки зору;

сформулювати завдання на самостійну роботу з вказівкою обов’язкової і
рекомендованої навчальної і наукової літератури за темами наступної
лекції та тієї, що готується. В завданні можуть бути поставлені питання
із навчальної програми, які слухачі і курсанти зобов’язані засвоювати
самостійно. Обсяг завдання має бути посильним для курсантів (слухачів) з
урахуванням їхнього часу.

При підготовці лекцій рекомендується завчасно ознайомитися з аудиторією,
де вони будуть читатися, забезпеченням і можливостями технічних засобів
навчання (ТЗН). Корисно перевірити готовність ТЗН і якість дидактичних
матеріалів.

Найбільш повний і ретельно пророблений зміст лекції і методичних
прийомів необхідний у випадку, коли вона читається вперше. Розробка
нової лекції, як правило, займає значний обсяг часу, не менш 40-50
годин, при цьому може знадобитися не простий відбір матеріалу, а
здобуття нового шляхом проведення дослідів, інформаційного пошуку,
методичної переробки наукової літератури, звітних матеріалів з НДР.
Тексти нових лекцій рекомендується всебічно обговорити у педагогічному
колективі, в першу чергу, на кафедрі.

До лекційної частини курсу входять далеко не всі питання навчальної
програм, а лише ті, які складають науково-змістовну основу дисципліни.
До лекцій не рекомендується вносити часткові, описового характеру
питання, хоча вони і мають важливе значення у підготовці курсантів
(слухачів) за фахом. Вважається виправданим, якщо на лекційну обробку
програмного матеріалу відводяться від 30 до 50% всього обсягу дисципліни
у залежності від її специфічних особливостей. Решта часу приділяється на
семінарські, практичні, групові, лабораторні та інші види занять. Та їх
цільові установки, зміст і послідовність проведення диктуються,
регулюються лекціями, які закладають науковий фундамент дисципліни в
цілому. Особливо важлива керуюча роль належить лекції в організації
самостійної пізнавальної діяльності курсантів (слухачів) у ході роботи
над навчальною і науковою літературою, в лабораторіях.

Для досягнення високого наукового рівня лекцій необхідно забезпечити
раціональне співвідношення теоретичного і фактичного матеріалу, повноту
і глибину використання теорії, наукові узагальнення, доказовість і
аргументованість, відображення останніх досягнень науки і техніки,
зв’язок матеріалу лекції з суміжними дисциплінами.

Всебічна дидактична обробка матеріалу лекцій забезпечує:

зрозумілість і досяжність викладення з урахуванням підготовленості
курсантів (слухачів);

ефективну систему прийомів пояснення важкого для засвоєння матеріалу,
акцентування уваги аудиторії на вузлових питаннях;

чітке і зрозуміле розкриття явищ, процесів, закономірностей, точність
наукових понять і термінологій;

активізацію індивідуальної пізнавальної діяльності; орієнтацію на творчу
самостійність шляхом використання перспективних методик, наочних
посібників, ТЗН.

Зусилля і час, які затрачаються на методичну обробку лекції, залежать
від кваліфікації і педагогічного досвіду викладача. Викладач-початківець
може багато перейняти у старших товаришів по роботі.

На кафедрі складаються тексти лекцій на весь лекційний курс, а викладач
відображає порядок викладення матеріалу лекції в плані або конспекті
лекцій, який затверджується начальником кафедри або іншою посадовою
особою.

5.6. Семінарські заняття

Семінарські заняття отримали свою назву від лат. seminarium, що означає
розсадник. Вони проводились у давньогрецьких і римських школах як
поєднання диспутів, повідомлень учнів, коментарів і висновків
викладачів. Подальший розвиток семінарські заняття отримали в
середньовічних університетах. У ХVІІІ ст. вони призначались в основному
для роботи над першоджерелами, переважно з гуманітарних наук.

В наші часи семінар – це загальновживана назва широко застосовуваної
форми занять з різноманітних навчальних дисциплін, частіше – з
гуманітарних наук. Семінари проводяться з основних і найбільш складних
питань (тем, розділів) навчальної програми. Вони мають цільове
призначення щодо поглиблення і закріплення знань, отриманих на лекціях,
на інших видах занять і у процесі самостійної роботи з навчальною і
науковою літературою, а також прищеплення навичок з узагальнення і
викладення навчального матеріалу. Семінари є ефективною формою
закріплення теоретичних знань, розвитку пізнавальної активності,
самостійності, професійного використання знань у навчальній обстановці.

Семінару як формі занять притаманна гнучкість. У ході його проведення
вдається у повному обсязі урахувати специфічні особистості дисципліни,
характер першоджерел, навчальної і наукової літератури, ступінь
підготовленості курсантів (слухачів). На семінарах закріплюється
зацікавленість слухачів і курсантів до науки, наукових дослідів,
зв’язуються науково-теоретичні положення з практикою життя. На цих
заняттях курсанти (слухачі) оволодівають науковим апаратом, навичками
усного і письмового викладення матеріалу, а також захисту висунутих
наукових положень і висновків.

У вищій школі сформувались три основних види семінарських занять:

семінар, головна мета якого-поглиблене вивчення ряду питань дисципліни,
тематично (змістовно) пов’язаних з навчальною програмою;

підсумковий семінар з базових розділів навчальної дисципліни або з усієї
дисципліни в цілому. На ньому розглядаються питання, які є стрижневими
для дисципліни, важливими у методологічному відношенні, або ставляться
значні проблеми, для вирішення котрих необхідно використати великий
матеріал. Такі семінари зазвичай плануються чотирьохгодинними, їх
рекомендовано проводити лектором потоку;

семінар дослідницького типу з тематикою з окремих часткових проблем
науки для поглибленої їх обробки. Іноді семінар такого типу називають
спецсемінаром (науковим семінаром).

Форми проведення семінарських занять можуть бути різноманітними. Вони
залежать від типу семінару, змісту, особливостей дисципліни, досвіду і
кваліфікації викладача, складу курсантів (слухачів). Розрізняють дві
основні форми проведення семінару: розгорнута бесіда за складеним і
заздалегідь доведеним до курсантів (слухачів) планом; невеликі доповіді
курсантів (слухачів) з наступним їх обговоренням також за планом, раніше
виданим учасникам семінару. Ці форми не повинні протиставлятися. У плані
зазвичай відображається, в якій формі передбачається виступ курсантів
(слухачів). Це можуть бути реферати, короткі доповіді, рецензії тощо.

Тематика семінарів щорічно обговорюється на кафедрі і лише після цього
включається до тематичного плану дисципліни. У ряді випадків теми
рефератів і доповідей повідомляються курсантам (слухачам) ще на початку
вивчення дисципліни. Вони закріплюються за слухачами і курсантами як за
їх бажанням, так і за рішенням викладача. Після цього викладач
планомірно веде роботу з кожним із них, допомагає (але не нав’язує)
скласти план реферату, рекомендує навчальну і наукову літературу,
консультує з вузлових питань теми. В кінцевому результаті план реферату
(доповіді) повинен бути результатом самостійної роботи курсантів
(слухачів) над джерелами.

Як правило, знайомство з літературою здійснюється в три етапи. Спершу,
користуючись рекомендаціями викладача і бібліографічними вказівками,
курсант (слухач) складає орієнтовний список літератури, потім
продивляється її і вибирає ту, яка, на його думку, містить корисний
матеріал. На заключному етапі курсант (слухач) потребує допомоги
викладача щодо поліпшення змісту реферату. Але останній не повинен
придушувати самостійність доповідача. Головна роль викладача у роботі з
курсантами та слухачами – розвивати самостійність, виховувати у
підопічних особисту відповідальність.

Щоб поставити реферат на обговорення, викладачу необхідно попередньо
ознайомитись з його змістом. Інакше може бути поданий до обговорення
матеріал, який не має теоретичного і практичного значення у підготовці
навчальної групи. При цьому можна рекомендувати такі критерії
попередньої оцінки реферату: співвідношення змістовності реферату і
теми, повнота, обгрунтованість, стрункість логічної структури,
самостійність і оригінальність наукових суджень, науковість висновків і
їх зв’язок з практикою, з життям, використання сучасного апарату
дослідження, стиль і оформлення реферату та ін.

У педагогічній літературі критикуються випадки, коли викладач, надмірно
допомагаючи доповідачу, сам «дотягує» реферат до необхідного рівня.
Такий метод, складаючи видимість благополучності у організації семінару,
не дає позитивних результатів. Не підміняючи доповідача, не працюючи за
нього, викладач всіма можливими методами повинен добитися його
самостійності. Досвідчені викладачі практикують закріплення декількох
курсантів (слухачів) за однією і тією ж темою реферату, а на самому
занятті доповідає один із них, інші можуть виступати з доповненнями,
уточненнями. Визнається доцільним, щоб доповідь за рефератом робилася в
усній формі, без прив’язаності до підготовленого тексту, бо лише у цьому
випадку можна набути навичок успішного викладення матеріалу. Разом з
тим, доповідачу необхідно користуватися планом, зачитувати окремі
положення, які потребують точної передачі, наприклад, цитати, визначення
і т.ін.

Семінарські заняття плануються, як правило, двох- чи чотирьохгодинними.
Прихильники 4-годинних семінарів посилаються на можливість
висловлюватися всім присутнім з необхідною повнотою, всебічно охопити
тему заняття. Інші твердять, що за 4 години заняття у курсантів
втрачається активність, слабне живість творчої дискусії, виникає
втомленість. Звісно, це питання повинна вирішувати кафедра, спираючись
на педагогічний досвід і особливості дисципліни.

Після доповіді за рефератом (зазвичай не більше 20 хв.) викладач
організовує його обговорення. У ході заняття можуть ставитися запитання
доповідачу (і викладачу), заслуховуються виступи. Керівник семінару дає
необхідні пояснення, хоча зовні його втручання повинно бути не дуже
активним і помітним. Доповідачу надається заключне слово, а потім
викладач підводить підсумки заняття, робить висновки до нього.

При підготовці й проведенні семінарського заняття викладачу
рекомендується спиратися на такі основні методологічні положення:

обгрунтована цілеспрямованість теми і мети – постановка проблеми,
зв’язок теорії з практикою, майбутньою професійною діяльністю курсантів
(слухачів);

продумане планування – виділення вузлових питань теми заняття,
обгрунтованість змісту, його новизна і актуальність, використання
найновішої наукової літератури;

високий організаційно-методичний рівень семінару, що забезпечує
активність, відверту дискусію, насиченість змістом, конструктивний
аналіз всіх відповідей і питань, ефективність використання навчального
часу;

раціональний стиль проведення семінару, який допомагає пожвавленню
дискусії, встановленню контакту з учасниками семінару, позитивних
взаємовідносин, виключенню байдужості у їх роботі;

аргументовані висновки щодо заняття, які мобілізують слухачів та
курсантів на подальшу творчу роботу над навчальним матеріалом.

З методики проведення семінару неможливо дати готові рецепти. Викладач
повинен направити обговорення теми заняття (і реферату) на розкриття
вузлових питань, дати, по можливості, змогу виступити усім учасникам
семінару. Дотримуючись педагогічного такту, викладач не повинен
припускати розмазаних, розтягнутих виступів. Для цього можна припинити
заслуховування і запропонувати ознайомити навчальне відділення з планом
подальшого виступу, при необхідності спрямувати його в потрібне русло.
Якщо ж доповідач на семінарі припускає явні помилки, то для виключення
втрат часу його рекомендується зупинити і запропонувати слово іншому.
Успіх будь-якого семінарського заняття в значній мірі визначається
ефективністю попередньої (до початку семінару) підготовчої роботи
викладача з курсантами.

До кожного семінару складається і видається курсантам та слухачам план
його проведення. У цьому документі вказується тема заняття, його мета,
сформульовані для курсантів запитання, література і методичні
рекомендації по підготовці до нього. Викладач розробляє і затверджує
встановленим у вузі порядком план проведення семінару, як правило, його
затверджує начальник кафедри. Плани семінарських занять також можуть
бути включені в програму навчального курсу на весь період занять з
означеної дисципліни.

5.7. Лабораторні заняття

Серед різноманітних форм організації навчальної роботи у вищих
навчальних закладах МВС України важливе місце належить лабораторним
роботам. Адже саме через них здійснюється дотримання одного з провідних
принципів дидактики – принципу зв’язку теорії з практикою. Лабораторна
робота – це форма навчального заняття, при якому слухач або курсант
вищого закладу освіти МВС України під керівництвом викладача особисто
проводить натурні чи імітаційні експерименти або досліди з метою
практичного підтвердження окремих теоретичних положень даної навчальної
дисципліни, набуває практичних навичок роботи з лабораторним
устаткуванням, обладнанням, обчислювальною технікою, відповідною
апаратурою, оволодіває методикою експериментальних досліджень у
конкретній предметній галузі.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів «Про затвердження Норм часу для
розрахунку і обліку навчальної роботи та Переліків основних видів
методичної й організаційної роботи викладачів вищих закладів освіти 1 і
2 рівнів акредитації» від 13.03.98 року № 103 лабораторне заняття
проводиться зі слухачами і курсантами, кількість яких не перевищує
половини академічної групи. Для здійснення цього виду навчальної роботи
керівництвом ВЗО МВС України виділяється не менше однієї академічної
години на лабораторну групу. З окремих навчальних дисциплін
припускається поділ половини академічної групи на підгрупи з меншою
чисельністю із урахуванням особливостей вивчення цих дисциплін та
техніки безпеки.

Наприклад, якщо проводиться лабораторне заняття зі спецтехніки за темою
«Засоби зв’язку органів внутрішніх справ», а метою заняття є вироблення
навичок роботи з радіостанціями типу «Віола», «Маяк», «Транспорт», то
кожному слухачеві чи курсанту необхідно особисто ознайомитися з цією
технікою і вміти добре розбиратися в ній, без допомоги викладача
використовувати її у практичній діяльності. Та для того, щоб досягти
такого результату, необхідно проводити це лабораторне заняття зі
слухачами і курсантами, кількість яких не перебільшує чотири чоловіки.
Такий поділ академічної групи дозволяє викладачеві застосувати у
навчальному процесі індивідуальний підхід до кожного слухача і курсанта,
що значно підвищує ефективність закріплення теоретичних знань і
практичних навичок.

Лабораторні заняття проводяться у спеціально обладнаних навчальних
лабораторіях з використанням устаткування, пристосованого до умов
навчального процесу (тобто лабораторні заняття із інформатики
проводяться у класі ЕОМ, а зі спецпредметів або зі спецтехніки – у
відповідно обладнаних лабораторних аудиторіях)

При виконанні лабораторних робіт відбувається формування умінь і навичок
роботи з вимірювальною апаратурою, розрахунку окремих вузлів і процесів,
потрібних майбутньому спеціалісту у професійній діяльності.

Основними завданнями лабораторних робіт як форм навчальної роботи у
вищих закладах освіти МВС України є такі:

поєднати в єдине ціле лекційну форму занять із систематичною самостійною
роботою слухачів та курсантів з підручниками, навчальними посібниками та
іншими літературними джерелами.

для того, щоб провести на належному науковому і методичному рівні ту чи
іншу лабораторну роботу, слухачам і курсантам недостатньо прослухати на
цю тему лекцію. Йому слід прочитати і вивчити рекомендовану літературу,
підготувати себе до роботи з приладами і установками, вивчити їхню
будову, принцип дії, усвідомити мету роботи;

сприяти формуванню у слухачів і курсантів діалектико-матеріалістичного
світогляду. В процесі цих робіт слухачі та курсанти пізнають діалектичну
природу предмета, знайомляться з науковими методами пізнання,
переконуються в тому, що наукові теорії відображають об’єктивну
реальність, а практика виступає критерієм істини;

навчити слухачів і курсантів творчо застосовувати теоретичні знання на
практиці. Кожен із слухачів і курсантів у процесі навчання готується
стати спеціалістом високої кваліфікації у сфері діяльності
правоохоронних органів;

викликати у слухачів та курсантів інтерес до науково- експериментальної
діяльності, залучити їх до науково-дослідницької роботи на кафедрах;

систематично контролювати знання, уміння і навички слухачів і курсантів
з окремих тем чи розділів курсу, що вивчаються.

При плануванні лабораторних робіт кафедрам необхідно виходити не тільки
з кількості годин, які відведені на них в навчальних планах підготовки
спеціалістів даного профілю, але й наявності навчального устаткування.

Лабораторне заняття повинне базуватися на поетапному методі навчання:
від репродуктивного до самостійного рівня оволодіння практичними
навичками. Спочатку слухачі і курсанти повторюють хід лабораторної
роботи, запропонований викладачем, а потім, у процесі самостійної
роботи, обирають свій індивідуальний шлях вирішення поставлених завдань.
Шляхів виконання лабораторної роботи може бути декілька. Тому навчальні
стенди повинні бути розробленні таким чином, щоб вони відображали хід
виконання завдання декількома способами без будь-яких змін. Це дозволяє
слухачам і курсантам проаналізувати всі запропоновані методи розв’язання
завдання лабораторної роботи, обрати свій, найбільш доцільний метод.
Слухачі і курсанти порівнюють результати, вказуючи на позитивні
властивості і недоліки методів. Процес пошуку найбільш правильного
рішення сприяє розвитку самостійності у слухачів і курсантів. Слухачам і
курсантам необхідно завчасно вивчити рекомендовану з теми лабораторної
роботи літературу, або за завданням керівника підготувати реферат.
Конспектування занять зі службової і бойової підготовки слухачі і
курсанти мусять вести у спеціальних (зареєстрованих у канцелярії)
зошитах. Відсутні на заняттях курсанти повинні самостійно вивчити
пройдені теми.

Перед початком навчального року кафедри складають перелік лабораторних
робіт, які будуть виконувати слухачі і курсанти протягом семестру чи
навчального року в тій чи іншій лабораторній аудиторії. Цей перелік
включає в себе назву робіт, їх номери та кількість годин, що відводиться
на виконання робіт. Наприклад, на кафедрі криміналістики пропонується
перелік таких лабораторних робіт:

І семестр

№ 1. Тема «Криміналістична фотографія» (14годин)

№ 2. Тема «Сліди рук» (4 години)

№ 3. Тема «Сліди ніг» (2 години)

№ 4. Тема «Сліди транспортних засобів» (2 години)

№ 5. Тема «Сліди знарядь зламу та інструментів» (2 години)

№ 6. Тема «Мікрооб’єкти (мікросліди)» (2 години)

№ 7. Тема «Криміналістичне дослідження зброї та слідів її застосування»
(6 годин)

№ 8. Тема «Техніко-криміналістичне дослідження документів» (4 години)

№ 9. Тема. « Тактика обшуку і виїмки» (6 годин)

№ 10. Тема «Тактика допиту» (6 годин)

№ 11. Тема «Тактика пред’явлення для розпізнання» (4 години)

№ 12. Тема «Тактика відтворення обстановки і обставин події» (4 години)

II семестр

№ 13. Тема «Методика розслідування підроблення грошей» (4 години)

№ 14. Тема «Методика розслідування розкрадання майна шляхом
привласнення, розтрати або зловживання службовим положенням» (6 годин)

№ 15. Тема «Методика розслідування крадіжок» (6 годин)

№ 16. Тема «Методика розслідування грабежів та розбоїв»(4 години)

№ 17. Тема «Методика розслідування шахрайства» (4 години)

№ 18. Тема «Методика розслідування вбивств, тяжких тілесних пошкоджень,
що спричинили смерть» (6 годин)

№ 19. Тема «Методика розслідування зґвалтувань» (4 години)

№ 20. Тема «Методика розслідування ухилень від сплати податків» (4
години)

№ 21. Тема «Методика розслідування хабарництва» (4 години)

№ 22. Тема «Методика розслідування хуліганства» (4години)

№ 23. Тема «Методика розслідування порушень правил безпеки руху і
експлуатації транспорту» (4 години)

№ 24. Тема «Методика розслідування підпалів і порушень правил пожежної
безпеки» (6 годин)

№ 25. Тема «Методика розслідування незаконних дій з наркотичними
засобами, психотропними речовинами та прекурсорами» (4 години).

Складаючи розклад проведення лабораторних робіт, слід мати на увазі такі
вимоги:

лабораторне заняття планується для кожної навчальної групи окремо з
виділенням одного чи двох викладачів;

не слід планувати проведення лабораторного заняття до лекції з даної
теми, тому що воно не буде досягати своєї мети;

планувати в один день не більше одної-двох лабораторних робіт;

необхідно забезпечити рівномірний розподіл лабораторних занять протягом
семестру.

Таким чином лабораторні заняття необхідно включати в розклад так, щоб
кількість їх годин відповідало навчальному плану і програмі з даної
дисципліни. Крім цого складається графік виконання робіт навчальними
групами.

Існує думка фахівців, що оскільки просте закріплення знань на
лабораторних заняттях з методичної точки зору не виправдовує себе, то
для досягнення мети їх проведення слід слухачів і курсантів ставити в
умови, що вимагають від них напруженої розумової діяльності, прояву
ініціативи і творчості. Тому слід практикувати проведення комплексних
робіт, які базуються на декількох розділах курсу, або мають міжпредметні
обумовлені зв’язки.

Підготовка викладача до проведення лабораторного заняття містить:

перегляд програми, посібників, інструкцій і методичних розробок з теми
лабораторної роботи з метою раціональної організації і проведення її зі
слухачами і курсантами. Такий перегляд дає можливість викладачеві самому
ознайомитися зі змістом роботи, внести в неї елементи нового (коли це
диктується її поліпшенням), уточнити зміст звіту і контрольних запитань;

перевірку готовності приладів, установок, матеріалів для лабораторної
роботи;

перевірку готовності лаборантів та іншого обслуговуючого персоналу.

Кафедра заздалегідь розв’язує питання про те, які лабораторні роботи
необхідно провести в обов’язковому порядку, а які бажано. Для успішного
проведення лабораторних робіт колектив кафедр вищих закладів освіти МВС
повинен перш за все прагнути до удосконалення лабораторних аудиторій,
їхнього технічного обладнання. Так, лабораторні заняття з хімічними
речовинами необхідно забезпечувати витяжними шафами, шафами для
реактивів і приладів, столами для техніко-хімічних терезів, робочими
столами, обладнаними газовими горілками і електронагрівними приладами.
Робочі столи в хімічній лабораторній аудиторії повинні мати ящики для
хімічного посуду і приладів, а також полиці для реактивів. Особливу
увагу необхідно приділяти освітленню лабораторних аудиторій. Вдень столи
достатньо освітлювати через великі вікна, а для вечірніх занять, крім
загальних ламп, в лабораторії необхідно мати лампи для освітлення
кожного робочого місця. Бажано використовувати люмінесцентні лампи.

Для підвищення ефективності пізнавальної самостійності, як елемента
самоосвіти, необхідно врахувати ступінь участі викладача у виконанні
лабораторної роботи (тобто викладачеві необхідно ретельно продумати
організаційні моменти щодо теоретично-методичного вступу) і ступінь
використання слухачами і курсантами методичних вказівок, рекомендацій до
виконання лабораторної роботи.

Під час вступного заняття викладач дає вказівки і поради, які належать
до методики проведення роботи, аналізує навчальну і методичну
літературу, доводить до відома слухачів і курсантів список
рекомендованої літератури. Під час вступного заняття слухачі і курсанти
повинні одержати перелік питань, з яких треба готуватися до лабораторної
роботи, способи обробки експериментальних даних, ознайомитися з вимогами
щодо оформлення результатів вимірювань при складанні звітів по роботах.

На вступному занятті викладач разом з лаборантом проводить інструктаж з
правил техніки безпеки при роботі у лабораторній аудиторії. Слухачами і
курсантам слід вивчити ці правила і здати залік перед початком
лабораторного заняття.

У практиці роботи ВЗО МВС України існує декілька основних методів
проведення лабораторних робіт – фронтальний, метод практикуму і метод
проведення робіт циклами (тематичний практикум).

Фронтальні роботи організуються для одночасного проведення однотипних
робіт всіма курсантами (слухачами) групи. Таким метод проведення робіт
полегшує зв’язок теоретичних знань з практичними навичками. Перед всією
групою ставиться одне і те ж завдання, яке вони повинні розв’язати у
процесі виконання роботи. Слухачів і курсантів легше підготувати до
виконання такої роботи шляхом проведення консультацій, роз’ясняючи
окремі її етапи. В процесі виконання роботи викладач може надати
допомогу не окремому слухачеві чи курсанту, а цілій групі. Це значно
економить навчальний час.

Питання вибору методу проведення лабораторних робіт вирішує кафедра,
виходячи з конкретних умов роботи лабораторної аудиторії і профілю
підготовки спеціалістів. Головний недолік фронтального методу полягає в
тому, що він не забезпечує достатньої самостійності роботи слухачів і
курсантів.

Метод проведення лабораторної роботи у вигляді практикуму, коли слухачі
і курсанти виконують різні роботи з усього курсу (або його розділу) з
точки зору розвитку самостійного мислення і підвищення інтересу до
науки, що вивчається, є більш ефективним методом навчання. Цей метод
потребує проведення лабораторних робіт циклами, тобто таким способом,
при якому на занятті в лабораторній аудиторії слухачі і курсанти
виконують хоч неоднакові завдання, але подібні з тематики. Кожен такий
цикл робіт виконується слухачами і курсантами паралельно або одразу ж
після прослуховування відповідного теоретичного матеріалу на лекціях і
завершується підсумковим заняттям або співбесідою.

Різновидністю даного методу організації лабораторних занять є так званий
«комплексний метод» їх проведення. Суть його полягає в тому, що всі
роботи розбиті на цикли і виконуються одночасно всіма слухачами і
курсантами. Взаємодія теорії з практикою не лише сприяє засвоєнню
матеріалу, але і розвиває мислення, надаючи йому
діалектико-матеріалістичних рис і активного характеру. Суттєве значення
має те, що кафедри, які організовують лабораторне заняття, беруть до
уваги не лише свої предметні завдання, але і завдання інших кафедр з
спецпредметів, тобто враховують професійну спрямованість у підготовці
фахівця із галузі правоохоронної діяльності.

Тематичний практикум. На початку семестру слухачі і курсанти
знайомляться з переліком усіх робіт і обирають одну із даного циклу.
Враховуючи побажання слухачів і курсантів, викладачі закріплюють за ними
обрані теми і проводять теоретичну підготовку їх до роботи з даного
циклу. При виконанні слухачами чи курсантами індивідуальних завдань
викладачу необхідно з особливою увагою слідкувати за їх роботою.

Одним із найбільш перспективних шляхів удосконалення лабораторних робіт
циклу правоохоронної діяльності є побудова їх на основі так званих
ділових ігор. В межах цих ігор у слухачів і курсантів виникає можливість
самостійної активної перевірки своїх знань і навичок з майбутньої
професійно-практичної діяльності у органах внутрішніх справ.

Лабораторні роботи виконуються слухачами і курсантами за спеціальною
програмою у відповідних рамках, що визначаються письмовою інструкцією.
Лабораторна робота є такою формою самостійної роботи слухачів і
курсантів, в якій їхня діяльність виявляється у поєднанні розумових та
фізичних (моторних) дій, спрямованих на активне застосування здобутих
знань, умінь і навичок на практиці в межах заданої програми
(інструкції), відповідного обладнання і місця проведення.

Напередодні виконання лабораторної роботи слухач чи курсант у відведений
для самопідготовки час може знайомитися з приладами і обладнанням даної
роботи. Для самоперевірки курсант чи слухач відповідає на поставлені в
інструкції контрольні запитання щодо роботи. Тоді ж він знайомиться із
завданням до лабораторної роботи, порядком її виконання.

Важливим фактором успішного проведення лабораторних робіт є підготовка
необхідної документації до них: інструкцій, методичних розробок і т. ін.

Інструкція, як правило, включає: номер роботи та її назву; мету роботи;
короткі теоретичні відомості; опис установки та методику експерименту;
робоче завдання; контрольні запитання; список рекомендованої літератури.

Таким чином, інструкції включають в себе більш-менш докладні теоретичні
відомості, певне число завдань, рекомендації щодо послідовності і
засобів виконання роботи.

Мета роботи повинна формулюватися лаконічно, коротко, але достатньо
повно відображати основний її зміст. Передбачається, що мета роботи буде
досягнута тоді, коли слухач чи курсант вивчить теорію питання, методику
експерименту, будову і призначення приладів, навчиться спостерігати
явища, зробить необхідні висновки.

В короткий теоретичний вступ викладач повинен давати відомості,
необхідні для виконання даної роботи. При цьому можна посилатися і на
курс лекцій. Вивчаючи теоретичний вступ, курсант чи слухач повинен
одержати достатній обсяг інформації для виконання лабораторної роботи,
навіть коли в лекційному курсі ці питань не висвітлювались. В
теоретичному вступі слухачі і курсанти знайомляться з фабулою даної
роботи.

Якщо запропонована методика проведення лабораторної роботи не єдина,
слід вказати на можливі її варіанти, звернути увагу на переваги і
недоліки кожної з них. Завершальний етап робочого завдання –
інтерпретація одержаного результату. Запитання в кінці інструкції
використовуються слухачами і курсантами для самоконтролю і підготовки до
заліку. При вивченні предметів з бойової підготовки слухачами і
курсантами вищих закладів освіти МВС України значну роль відіграє все та
ж правильність організації і методики проведення лабораторних занять. З
метою якісного проведення лабораторних робіт слухачами і курсантами
викладачі організовують перевірку їх готовності. Ця перевірка
проводиться шляхом тестування.

За тиждень до виконання певної лабораторної роботи слухачі і курсанти
одержують методичні вказівки до неї, список рекомендованої літератури,
яку необхідно вивчити. На початку лабораторного заняття кожен слухач чи
курсант одержує листок з тестами. Протягом 15-20 хвилин слухачі і
курсанти обдумують питання і заповнюють тестову картку. Ті, хто дає
більше, ніж 3 правильні відповіді із 5 запропонованих, отримують допуск
до виконання лабораторної роботи. Непідготовлені слухачі і курсанти до
виконання лабораторної роботи не допускаються, вони можуть виконати її
після тестування на додаткових заняттях.

В програми допуску до лабораторних робіт включаються питання з методики
проведення даної роботи, які виявляють ступінь підготовки слухачів і
курсантів до неї, а також нескладні теоретичні питання, що належать
безпосередньо до суті даної роботи. При виконанні лабораторних робіт до
слухачів і курсантів висуваються такі вимоги:

лабораторні роботи виконуються в часи, передбачені розкладом. Слухачі і
курсанти, які не з’явилися на дану лабораторну роботу або не допущені до
неї через погану підготовку, виконують роботу за додатковим розкладом за
рахунок особистого часу;

порядок виконання лабораторної роботи визначається графіком, який
вивішується на дошці об’яв в лабораторній аудиторії;

слухач чи курсант, який спізнився на початок занять, до роботи не
допускається;

в лабораторній аудиторії необхідно дотримуватися тиші. Розмови, які
пов’язані з виконанням роботи, дозволяються тільки напівголосом;

слухачі та курсанти повинні дбайливо ставитися до матеріальних цінностей
лабораторних аудиторій. У випадку виходу з ладу лабораторних установок,
вимірювальної апаратури і псування інструкцій до лабораторних робіт з
вини слухачів та курсантів, вони несуть матеріальну відповідальність;

забороняється ходити по лабораторній аудиторії під час занять. Виходити
з лабораторії можна лише з дозволу викладача;

робоче місце в лабораторній аудиторії повинно утримуватись в чистоті і
порядку.

Програми захисту лабораторних робіт включають складніші теоретичні
питання, задачі, які показують, наскільки слухач чи курсант зрозумів
суть теоретичного матеріалу, закріпленням якого і є ця лабораторна
робота, а також питання, які належать до методики проведення
лабораторної роботи. Після виконання роботи слухачі і курсанти складають
звіт у відповідності із завданням. У звіті, в заключній його частині,
повинні бути зроблені короткі висновки, в яких дається пояснення
одержаних результатів. Звіт повинен бути підписаний виконавцем роботи.
Оцінюється лабораторна робота за двобальною шкалою («зараховано» або «не
зараховано»). Оцінка виставляється у відповідному лабораторному журналі.
Існують вимоги до здачі лабораторної роботи: 1. Слухачі і курсанти, які
не здали залік і не одержали атестації з двох виконаних ними робіт, до
виконання третьої не допускаються; 2. Роботи, що не атестовані протягом
місяця з часу їх виконання, повинні бути виконані слухачами чи
курсантами повторно.

Можна дати такі рекомендації з проведення лабораторного заняття: Перед
початком лабораторного заняття повинен бути перевірений ступінь
підготовки кожного слухача і курсанта до виконання лабораторної роботи.
Це рекомендується проводити у формі тестів, які складаються із 5 питань.
Викладач в цей час приділяє більше уваги слухачам і курсантам, які не
можуть впоратися з запропонованою програмою, аби виявити, які виникли
труднощі. Після цого викладач продивляється протоколи і допускає
слухачів і курсантів до виконання лабораторної роботи. Виконана
слухачами і курсантами лабораторна робота повинна бути захищена ними не
пізніше, ніж на наступному занятті. Захист слід проводити за програмами,
що складається з 5 питань. Протягом 2 годин повинні бути проведені:
захист роботи, допуск до наступної роботи і її виконання.

Лабораторні роботи тісно пов’язані з лекціями і самостійною роботою,
вони дозволяють слухачам та курсантам творчо використати на практиці ті
теоретичні знання, які вони здобули на лекції і у процесі вивчення
літературних джерел. Лабораторні заняття активізують пізнавальну
діяльність слухачів та курсантів, дозволяють їм проявляти власну
ініціативу і винахідливість, міцніше засвоїти програмний матеріал. Вони
дають можливість ознайомитися з найновітнішими установками і приладами,
обладнанням і матеріалами, з постановкою експерименту в лабораторіях чи
виробничих умовах. Лабораторні заняття допомагають викладачам залучити
слухачів та курсантів до дослідницької роботи, сприяють розвитку у них
самостійного мислення, раціоналізаторства.

Лабораторні заняття, які проводяться одночасно з читанням лекцій,
використовуються для поглибленого вивчення науково-теоретичних основ
предмета і опанування сучасними методами проведення робіт із
застосуванням новітніх технічних засобів. Наприклад, при вивченні теми з
криміналістики «Методика розслідування розкрадання майна шляхом
привласнення розтрат та зловживання службовим становищем» застосовується
саме цей вид лабораторної роботи. Ця лабораторна робота розрахована на 6
годин заняття, тобто вона проводиться паралельно із читанням лекцій.

Прослухавши курс лекцій і відзвітувавши про виконану лабораторну роботу,
слухачі і курсанти, нерідко не можуть скористатися отриманими
результатами на практиці. Звісно, в даному випадку мета навчання не
досяглася: у слухачів і курсантів немає ясної уяви про предмет даної
теми навчальної дисципліни, немає навичок самостійного рішення
нескладних професійних задач. А це не може не вплинути на успішність
вивчення спеціальних дисциплін.

Позитивні результати отримують лабораторні роботи, які виконує група із
двох-трьох слухачів чи курсантів. Ще до початку роботи кожному членові
групи надається індивідуальне завдання, при виконанні якого повинна бути
використана частина дослідницьких результатів. При такій методиці
проведення занять дослідження окремих галузей професійної діяльності
поєднується з рішенням задач, які відповідають спеціалізації слухачів і
курсантів, а це підвищує їх зацікавленість щодо виконання лабораторної
роботи. У ході таких лабораторних робіт використовується матеріал з
практики застосування працівниками кожної служби науково-технічних
засобів і методів, які вживаються в охороні громадського порядку і у
боротьбі зі злочинністю.

Індивідуалізація завдань дозволяє врахувати здібності слухачів і
курсантів, забезпечує особистий контакт кожного з них з викладачем у
ході роботи і при цьому дає можливість проаналізувати кожне із
досліджень. В ході такого заняття у слухачів і курсантів накопичується
досвід юридичного підходу до вирішення поставлених задач. Індивідуальні
завдання проводяться з використанням спеціального обладнання, яке має
база даного вищого закладу освіти МВС України. Використання електронних
обчислювальних машин при проведенні лабораторних занять значно економить
навчальний час, який витрачається на установчі і обчислюванні моменти.
Все це дозволяє не лише збільшити експериментальну частину заняття, але
і ускладнити індивідуальні завдання.

У розвитку творчих здібностей слухачів і курсантів великі резерви
полягають у раціональному використанні і проведенні лабораторних занять,
які дозволяють глибше розуміти сутність питання, навчити використовувати
методи дослідження і оцінювати їх можливості.

5.8. Практичні заняття

Навчальна система вищих закладів освіти МВС України містить різноманітні
методи роботи викладачів з курсантами та слухачами. Належне місце серед
цих форм навчальної роботи займають практичні заняття. Адже саме через
них здійснюється злиття теоретичних знань з практичними навичками, які
майбутній фахівець повинен отримати у ході практичної роботи і пронести
їх через усю свою подальшу професійну діяльність у органах внутрішніх
справ. Підготовка фахівця-правоохоронця передбачає здобуття знань
(теорія, факти, розрахунки, характеристики тощо), вироблення умінь
користуватися знаннями, застосовувати їх на практиці у професійній
діяльності.

Справжній фахівець – це, передусім, думаюча людина, яка бачить
перспективи розвитку своєї галузі. Разом з цим фахівець органів
внутрішніх справ був би безпорадним на робочому місці, якби не знав
практики, точніше – не бачив би як практично застосовується теорія, а
також не володів би власними уміннями і навичками правоохоронця.

Практичні заняття – форма навчального заняття, при якій викладач
організує детальний розгляд курсантами та слухачами вищих закладів
освіти МВС України окремих теоретичних положень навчальної дисципліни та
формує вміння та навички їх практичного застосування шляхом
індивідуального виконання слухачем чи курсантом відповідно
сформульованих завдань. На практичних заняттях відбувається поглиблення
теоретичних знань та уточнення окремих розрахунків, здобутих слухачами
та курсантами раніше. А коли практичне заняття має самостійну програму,
не зв’язану із лекційним курсом, то слухачі та курсанти на цих заняттях,
природньо, дістають відповідні нові теоретичні знання.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів «Про затвердження Норм часу
для розрахунку і обліку навчальної роботи та Переліків основних видів
методичної й організаційної роботи викладачів вищих закладів освіти» від
13.03.98 р. № 103 керівництвом вищого закладу освіти МВС України для
проведення практичних занять виділяється не менше однієї академічної
години на половину академічної групи слухачів та курсантів.
Припускається також поділ цих груп на підгрупи з меншою чисельністю
виконавців, що полегшує завдання залучити всіх слухачів та курсантів до
активної діяльності і значно підвищує ефективність практичних занять.

Перед початком навчального року колективом кафедр складаються тематичні
плани з відповідних навчальних дисциплін, до яких включаються норми та
назви тем навчальних занять, а також кількість годин для їх виконання.
Якщо взяти навчальний процес взагалі, то ми побачимо, що після лекцій
відбуваються різні види практичних занять в аудиторії, лабораторії,
також в практичних органах внутрішніх справ і т.д. У кількісному
відношенні лекційні і практичні заняття за діючим навчальним планом
вищих закладів освіти МВС України розподіляються приблизно порівно.
Програма будь-якого практичного заняття містить у собі певне окреслене
коло навчальних завдань, що виконуються у логічно-дидактичній
послідовності у межах часу, передбаченого навчальним планом. Теоретична
і практична мета навчання стає доступною і природною лише тоді, коли
програма умінь і навичок складається із послідовних тем і питань,
розрахованих на вироблення чіткої системи умінь і навичок. Об’єктивно
рамки практичних занять окреслені навчальним розкладом.

Дидактичними завданнями практичних занять є поглиблення і закріплення
знань, здобутих на лекціях і в процесі самостійної роботи; вироблення і
поглиблення і навиків розрахунку, планування, аналізу та узагальнення;
пізнання сучасної техніки і удосконалення навиків користування та
керівництва нею; нагромадження попереднього досвіду організації робочого
процесу і керування людьми тощо. Ці головні напрями фактичної підготовки
спеціаліста правоохоронних органів є конкретними на кожному факультеті
та кафедрі вищих закладів освіти МВС України.

Основною вимогою до проведення практичних занять є забезпечення
розуміння курсантами та слухачами теоретичних основ і творчого виконання
практичної роботи. Ефективність практичного заняття залежить від
самостійності виконання роботи кожним курсантом чи слухачем. Адже
практичне заняття тому й має таку назву, що на ньому знання
застосовуються, і тільки на цій підставі курсанти та слухачі набувають
умінь і навичок. А це й вимагає активної участі всіх курсантів та
слухачів у практичній роботі та забезпечує самостійність у застосуванні
знань кожним із них.

Практичне заняття – одна із найважливіших форм контролю за самостійною
роботою курсантів та слухачів з навчальним матеріалом, якістю його
засвоєння. На практичному занятті всебічно обговорюються теоретичні
питання, вирішуються казуси, складаються документи, перевіряється
виконання домашніх завдань, здійснюється програмований контроль тощо.
Готуючись до нього, курсанти та слухачі повинні вивчити рекомендовану
літературу: відповідні розділи підручників, навчальних посібників,
конспект лекцій, зміст конституційних положень та інших нормативних
актів.

Ефективність проведення практичних занять залежить від теоретичної
підготовленості курсантів та слухачів до практичного процесу. Знання
теоретичних положень, які лежать в основі практичних занять, дозволяють
курсантам та слухачам виконувати роботу не механічно, а по суті
створювати її, вносити в неї елементи творчості. Тому викладачеві
необхідно перед початком практичного заняття перевірити рівень
готовності слухачів та курсантів до нього. За декілька днів до
проведення практичного заняття, викладач подає до розгляду тему та мету
практичної роботи, методичні вказівки щодо її виконання, список
рекомендованої літератури. Для перевірки рівня готовності курсантів і
слухачів до практичного заняття викладачі використовують тестування,
усне опитування та інші методи перевірки теоретичних знань. При
перевірці знання теоретичних положень шляхом тестування, кожен слухач чи
курсант на початку практичного заняття одержує тестову картку, на
питання якої він повинен дати відповіді.

Крім підготовки розвинутих відповідей на всі поставленні до розгляду на
практичному занятті запитання, засвоєння відповідних понять та змісту
нормативних актів необхідно вирішити запропоновані завдання. Завдання
виконуються письмово в окремому зошиті. Відповіді на питання повинні
бути докладними і обгрунтованими, містити посилання на статті
відповідних нормативних актів, а також необхідні висновки. Результати
участі кожного слухача чи курсанта у практичному занятті, його
самостійної роботи і засвоєння навчального матеріалу оцінюється
викладачем. Курсант чи слухач, який пропустив практичне заняття
(незалежно від причини пропуску), не виконав повністю завдання або
отримав незадовільну оцінку, зобов’язаний з’явитися до викладача на
кафедру, якою було проведено практичне заняття, для індивідуального
відпрацювання матеріалу у встановленні дні і години.

Формування умінь і навичок відбувається через різні дії та багаторазові
повторення – через вправи. У дидактичному плані всі вправи, що
проводяться у вищих навчальних закладах МВС України, поділяються на такі
види:

усні вправи. До них відносять всі частини заняття, де мають місце усні
виступи слухачів та курсантів.

письмові вправи. Ці вправи широко застосовуються при вивченні як
спеціальних предметів, так і при вивченні фундаментальних та інших наук
– виконання рефератів, цвіти про практику та ін.

графічні вправи. Питома вага цих вправ все більше зростає серед вищих
закладів освіти МВС України – графіки, схеми встають дуже поширеними.

професійні вправи. Починаються вони у навчальних умовах (лабораторії,
навчальні приміщення). У власному розумінні професійні вправи
проводяться на виробничій практиці, під час праці слухачів та курсантів
безпосередньо на робочому місці.

технічні вправи. Проводяться вони за допомогою засобів програмованого
навчання (клас електронно-обчислювальних машин).

Дидактична сутність систематичності практичних занять полягає у тому,
щоб вправи проводились планомірно і безперервно протягом певного часу.
Це важливе питання наукової організації навчальної праці курсантів та
слухачів. Отже, необхідно дотримуватися єдності програми практичних
занять, систематичного і послідовного їх проведення. Поступове
ускладнення занять виправдовує себе тоді, коли керівник практикуму йде
вперед не сам, а з усією групою курсантів і слухачів.

Практичне заняття – це інтелектуальна діяльність незалежно від характеру
вправи, бо у будь-яких вправах курсанти та слухачі застосовують
теоретичні знання.

Практичне заняття включає проведення попереднього контролю знань, вмінь
і навичок, постановку загальної проблеми (задачі) викладачем та їх
обговорення за участю слухачів і курсантів, розв’язування контрольних
завдань, їх перевірку, оцінювання. Метод аналізу взаємозв’язку розділів
конкретної навчальної дисципліни з іншими дисциплінами в межах однієї
спеціальності полягає в складанні матриці, яка дозволяє визначити, для
якої мети у наступних курсах використовується навчальна інформація.
Результатом аналізу є визначення необхідного рівня вивченості за
конкретним навчальним матеріалом, що дозволяє обгрунтовано планувати
обсяг і структуру аудиторної і позааудиторної самостійної роботи
слухачів та курсантів, добирати навчальний матеріал для практичних
занять пов’язувати його з подальшою діяльністю майбутнього
правоохоронця, використовуючи елементи «ділових ігор». Розроблена
методика забезпечує науково-обгрунтований підхід до визначення
послідовності лекційних і практичних занять, підвищує їх ефективність за
рахунок зростання інтересу слухачів і курсантів до тематики практичного
заняття.

Практичні заняття є найважливішим засобом розвинення у майбутніх
спеціалістів досвіду самостійної діяльності. Це досягається шляхом
виконання відповідних умов:

продумане планування навчального матеріалу: встановлення логічного
зв’язку з матеріалами, вивченими раніше, використання знань, отриманих
на лекціях на професійній і міжпредметній основі;

озброєння курсантів та слухачів методикою читання і конспектування,
складання планів і тез виступу, вирішення задач, виконання практичного
завдання і написання звітів;

урахування індивідуальних особливостей і готовності курсантів та
слухачів до виконання практичного завдання, звертання уваги на найбільш
складні для засвоєння розділи, оснащення робочих місць сучасними
технічними засобами навчання, електронно-обчислювальними машинами тощо;

раціоналізація самостійних занять курсантів та слухачів: правильне
визначення витрат часу, оптимізація змісту і внесення до системи завдань
оптимально поєднання методів навчання.

Поділ слухачів та курсантів на підгрупи полегшує завдання залучити всіх
виконавців практичної роботи до активної діяльності і підвищує
ефективність практичних занять.

Пропонується поетапний розвиток у курсантів та слухачів навичок
самостійної роботи. Так, на першому етапі підготовки до практичного
заняття слухачі та курсанти вивчають літературу, запропоновану
викладачем саме до цього практичного заняття, добирають наочні
матеріали, на другому – на підставі аналізу літературних джерел пишуть
реферати, на третьому – проводить обговорення роботи з аудиторією.

При проведенні комплексних практичних занять слухачами та курсантами
можна використовувати конспекти-схеми. На початку практичного заняття з
кожної теми до конспекту слухачі та курсанти вносять конспект-схему, яка
розташовується на папері великого формату. Цю роботу курсанти та слухачі
виконують у процесі самостійного опрацювання викладеної теми. Для роботи
над конспектом-схемою курсанти та слухачі повинні залучити як навчальну
літературу, так і лекційний матеріал. Для цього викладач надає список
рекомендованої літератури. Використання конспектів-схем дозволяє наочно
і глибоко показати: значення теми, основні питання теорії і її
застосування при вирішенні практичних задач. Конспект-схема потребує
постійної самостійної роботи слухачів та курсантів з нею важко
відхилитися від власної думки. Це полегшує слухачам та курсантам
виконувати як усні, так і письмові вправи.

На практичних заняттях можна використовувати метод проблемного навчання.
Для цього на початку практичного заняття курсантам та слухачам даються
завдання чи задачі, спроба вирішення яких призводить до розуміння
необхідності теоретичних узагальнень, які будуть подані на наступній
лекції. Це спонукає курсантів та слухачів до самостійної розумової
діяльності.

На практичних заняттях теоретичний матеріал подається викладачем у
вигляді системи ускладнення завдань, викладання яких потребує знань
теорії і визначень. Слухачі та курсанти знов зустрічаються з лекційним
матеріалом, але вже як із засобом вирішення практичних завдань.
Застосовуючи теоретичні знання, курсанти та слухачі самі приходять до
формулювання тих теоретичних положень, які були вже визначенні
викладачем на лекції, але не були пропущені через власний досвід. Теорія
завоюється у контексті дій і, навпаки, практичні дії є власною
орієнтованою теорією. Таким чином здійснюється контекстний підхід щодо
вивчення складних теоретичних питань. Викладач зобов’язаний
забезпечувати належний рівень усіх практичних занять, надавати курсантам
та слухачам консультативну допомогу, контролювати рівень їх знань і
вмінь з дисципліни, що вивчається.

Підсумок результатів практичного заняття можна проводити у вигляді
колоквіуму, де курсанти та слухачі оголошують свої письмові рішення і
коротко їх пояснюють. В обговоренні запропонованого рішення можна брати
участь, висловлюючи свою думку з суті рішення, його мотивування,
правильності посилання на норми закону. В кінці обговорення викладач
робить свій висновок, в якому визначає помилки й неточності виступаючих
та формулює правильні відповіді на поставленні завдання й запитання. З
урахуванням цого висновку слухачами та курсантами до зошитів заносяться
відповідні висновки та доповнення.

5.9. Групові вправи, тактичні заняття і навчання

Важливе значення для підготовки працівників органів внутрішніх справ
мають заняття з військових та тактико-спеціальних дисциплін. На них
застосовуються такі форми організації навчального процесу, як групові
вправи, тактичні заняття і навчання.

Групові вправи – це специфічний вид практичного навчання з
оперативно-тактичних, тактичних і тактико-спеціальних дисциплін, при
якому слухачі і курсанти на фоні цільної оперативно-тактичної обстановки
набувають, закріплюють і поглиблюють теоретичні знання і практичні
навички у оцінці обстановки, прийнятті рішення щодо організації і
ведення бойових дій, їх забезпечення. Одночасно групові вправи дають
можливість вдосконалювати навики слухачів і курсантів у виконанні
бойових документів. Вони проводяться на картах в класах, навчальних
командних пунктах і на місцевості, на фоні конкретної оперативної
тактичної обстановки. На групових вправах всі курсанти (слухачі), як
правило, діють і одній і тій же ролі, виконуючи функції відповідної
посадової особи. Дії противника, командира і його штабу, сусідів, а
також інших посадових осіб виконують керівник занять або при
необхідності створена група, яка підіграє.

Особливість організації групових вправ полягає у тому, що вони
проводяться на фоні рішення завдання, яке поєднується загальним задумам
і оперативно-тактичною обстановкою. Тактичне завдання передбачається
навчальним планом, на його вироблення виділяють значний обсяг часу. На
кожній із групових вправ послідовно обробляються певні питання, при
цьому кожна наступна вправа є продовженням і розвитком попередніх.

Кафедра складає план обробки завдання, що включає оформлений на карті
задум завдання і текстову пояснювальну записку до нього. Тактичний
єдиний задум завдання утримує вихідну обставину, задум дій сторін,
розрахунок часу на проведення групових вправ. Задум дій сторін
відображає обстановку, яка утворюється у ході занять з відпрацювання
всіх запланованих питань, а також інші відомості, що відображають
специфіку тактичних дій. Основні вимоги до розробки задуму полягають у
тому, щоб була утворена динамічна навчальна обстановка, реально
відображались сучасні погляди на організацію і ведення певних дій. Ця
обстановка повинна стимулювати розробку чітких, нестандартних рішень.

Послідовність проведення групових вправ і розрахунок часу визначається
на підставі обговорюваної теми і навчальної мети завдання. Всі
обгрунтування і розрахунки задуму, деталізація обстановки і характеру
дій сторін, інші необхідні дані відображаються в пояснювальній записці,
яка є додатком до задуму. На підставі задуму кафедра розробляє основні
оперативно-тактичні (тактичні) завдання – головний вихідний документ для
підготовки курсантів до кожної групової вправи. Як правило, він має
чотири основних розділи: загальну обстановку, часткову обстановку,
довідні відомості і вказівки щодо підготовки до занять.

У ВЗО МВС з курсантами проводяться також тактичні заняття, як правило, з
загальної тематики. Вони є основою практичного навчання курсантів
організації бою на місцевості і управління підрозділами. На тактичних
заняттях курсанти діють на посадах командирів підрозділів. Якщо на них
використовується штатне озброєння і військова техніка підрозділу, то
вони називаються тактико-спеціальними.

Наступною формою тактичної підготовки курсантів і слухачів є тактичні
(тактико-спеціальні) навчання. Вони проводяться з метою удосконалення
умінь і навичок з організації бойових дій і управління в бою
підрозділами і частинами. Навчання проходять на місцевості, як правило,
за комплексними темами, що охоплюють декілька видів бойових дій, в
умовах, наближених до бойових. Вони можуть бути двосторонніми і
односторонніми з позначенням противника (в кращому випадку з бойовою
стрільбою). Слухачі і курсанти виконують на вченнях обов’язки командирів
частин, підрозділів, офіцерів штабів та інших посадових осіб у
відповідності з задумом навчання.

Різновидом тактичних є показові вчення, на яких курсантам демонструються
доцільні методи роботи командирів та інших посадових осіб, прийоми і
способи дій з’єднань, частин і підрозділів, застосування озброєння і
військової техніки у бою.

Найвищою формою оперативно-тактичної підготовки є командно-штабні
навчання і воєнні ігри. Вони проводяться за найважливішими темами на
місцевості із використанням засобів зв’язку і управління, на навчальних
командних пунктах і у спеціалізованих класах. Командно-штабні навчання
можуть бути односторонніми і двосторонніми, одноступеневими і
двоступеневими.

Підготовка будь-якого навчання – відповідальний етап, який багато в чому
визначає його проведення. Розглянемо послідовність проведення підготовки
навчання.

Наказом ректора призначається керівник навчань і його заступники, штаб
керівництва і посередники, визначається тема навчання, терміни і порядок
проведення та забезпечення, вихідні дані, перелік посадових осіб та ін.
Штаб керівництва навчанням розробляє календарний план підготовки, задум
і план проведення вчення, тактичні завдання на навчання, методичну
розробку, матеріали для розбору тощо. В календарному плані підготовки
навчання відображається порядок розробки навчальних матеріалів, заходи з
підготовки до навчання викладачів і слухачів, а також
матеріально-технічне забезпечення. План проведення навчання, складений
на підставі його задуму, визначає роботу штабу, керівництва і
посередників у ході вчення. Відповідно до цього плану розробляється
практичне завдання для курсантів, яке введе їх у створену обстановку, не
розкриваючи задуму і плану проведення.

Робота викладачів, які беруть участь у проведенні вчень, відображається
у методичній розробці. В ній можуть викладатися мета навчання, зміст
питань, методичні рекомендації за підготовкою і проведенню вчення,
вказуються питання матеріально-технічного забезпечення, а також
розроблені раніше варіанти доцільних дій і доповідей курсантів за
обставинами і вводними.

За 10-15 днів до початку навчань проводиться установчий збір (групова
консультація), на якому курсантам (слухачам) подається завдання на
вивчення і оголошується їх розподіл на посади у складі бойових
розрахунків (груп). В період після збору і до початку навчань курсанти
вивчають функціональні обов’язки за закріпленими посадами, зміст
оперативно-тактичного завдання, рекомендовану літературу, а також
готують робочі карти, виконують попередні довідні розрахунки.

Можливі різні варіанти проведення навчання, особливо у початковій його
частині. У всіх випадках курсант, який виконує на навчанні роль старшого
начальника, приймає рішення і доводить його до підлеглих. Прийняте
рішення заслуховується, і після обговорення затверджується керівником
навчання або його заступником, а також заслуховуються доповіді курсантів
(слухачів), що виконують обов’язки інших посадових осіб.

Штаб керівництва у відповідності з планом проведення навчання
безперервно нарощує обставини, підводячи курсантів до прийняття нових
адекватних рішень. Викладачі не нав’язують їм своїх висновків і рішень.
Вони оцінюють прийняті рішення, звертають увагу на організацію взаємодії
різних посадових осіб, оформлення різних документів та ін. При
заслуховуванні доповідей викладачі слідкують за повнотою засвоєння
завдань, грамотністю оцінки ситуації, обгрунтованістю прийнятих рішень,
штабною культурою, роботою на картах. Якщо курсант подає рішення, які не
витікають із обставин, викладачі-посередники підводять їх до
обгрунтованих рішень шляхом видання додаткових вводних або інших
методичних заходів. Практикується використання оперативних пауз у ході
навчання, коли виникає необхідність у розборі складних ситуацій. У ході
навчання курсанти (слухачі) можуть запропонувати свій варіант, який
виявиться не гіршим за кафедральний. Це один із способів уникнення
шаблонного підходу в організації навчання. Сутність вводних, методика їх
видання повинні у всіх випадках створювати умови, що потребують творчих
роздумів, глибокого знання теорії, сучасних поглядів на ведення бойових
дій противником і своїх військ, не можна припускати спрощення і
догматизму.

Важливим етапом проведення навчання є його заключний етап – розбір
навчання, в ході якого курсантам роз’яснюються основні положення
оперативного мистецтва по темі, дається оцінка їх діям, аналіз
позитивних сторін і недоліків. Розбір може проводитися в два етапи. На
першому заступник керівника навчання детально аналізує дії кожного
курсанта (слухача), на другому – керівник навчання проводить загальний
розбір.

Викладена послідовність і методика підготовки і проведення навчань
носить рекомендаційний характер. У кожному конкретному випадкові ці
завдання вирішуються з урахуванням особливості теми навчань,
накопиченого досвіду, матеріально-технічних умов, рішень керівництва
ВЗО.

5.10. Ігрові заняття як форма розвитку активного навчання

Ділові ігри є імітаційними методами рольового навчання. Вони активізують
процес засвоєння знань, навичок і умінь. Максимальна наближеність до
реальної і практичної діяльності керівників і спеціалістів досягається
шляхом використання моделей реальних соціально-юридичних систем.
Учасники гри виступають у різноманітних ролях і приймають управлінські
рішення, що узгоджуються з інтересами цих ролей. Найчастіше гравцям
доводиться приймати рішення в конфліктних ситуаціях. При проведенні
ділових ігор виникає можливість отримання зворотнього зв’язку. У ході
гри людина може не лише придбати нові уміння, але й експериментувати з
різноманітними стилями відношень між партнерами.

Навички вирішення конфліктних ситуацій можуть переноситися людиною з
ігрової ситуації до реального життя, допомагаючи їй у міжособових
проблемах, що виникають не лише у фаховій сфері.

Непередбачуваність ділової гри робить її специфічною формою пізнавальної
діяльності. Ділові ігри збільшують результативність навчання за рахунок
глибини і швидкості засвоєння інформації, дозволяють у короткий термін
опанувати методами прийняття рішень.

Ділова гра несе в собі такі навчальні цілі:

навчання вирішення конкретного управлінського завдання;

навчання аналізу вихідної ситуації, можливих альтернатив і їхніх
наслідків для відповідного виду діяльності;

перевірка рівня підготовки у відповідному виді діяльності;

навчання прийманню управлінських рішень в екстремальних ситуаціях.

Теоретичні основи формування ділової гри. Питання про розвиток творчих
здібностей майбутніх спеціалістів, розвиток їхньої індивідуальності і
самостійності допомагає вирішити завдання впровадження активних форм і
методів навчання. Одним із таких методів є застосування ділових ігор у
процесі підготовки і перепідготовки кадрів. В даний час у світі
використовується понад 2000 ділових ігор. Експериментальне ігрове
моделювання почало інтенсивно розвиватися із середини 50-х років. Перші
ігри були розроблені в США (1955 р. – Rand Corporation, 1958 р. –
Американська асоціація керування). Поширюються і впроваджуються ділові
ігри в Англії, Канаді, Японії, Франції, Німеччині, Польщі та ін. У нашій
країні в 1966 році була створена перша великомасштабна гра «Реформа», у
1968 році ділова гра «Астра» (Ленінградський фінансово-економічний
інститут, професор І.М.Сироєжкін). Були створені декілька наукових
центрів з розробки теорії і практики ділових ігор (Москва,
Санкт-Петербург, Київ, Новосибірськ, Челябінськ і ін.), постійно
проводяться семінари за активними методами навчання.

Особливо широко ділові ігри почали використовуватися в останні роки.
Зростання злочинності, необхідність неформальної підготовки спеціалістів
стали стимулом до широкого застосування ігрового моделювання в
навчальному процесі вищих закладів освіти МВС України.

Ділову гру можна розглядати як «моделювання за реальною діяльністю
спеціаліста» у тих або інших спеціально створених педагогічних
ситуаціях. Ділова гра (далі по тексту ДГ або ДІ) виступає як засіб і
метод підготовки й адаптації до професійної діяльності і соціальних
контактів.

Б.Г. Ананьєв, один з фундаторів вітчизняної психологічної науки, пише,
що гра займає головне місце в соціальному формуванні людини, як суб’єкта
пізнання і діяльності. У штучно відтворених умовах людина програє різні
життєві і професійні ситуації, що необхідно для її розвитку, зміни
соціальних позицій, ролей у суспільстві, для формування професійних
інтересів, потреб і навичок. Французький учений Р. Калуа у своїй роботі
«Структура і класифікація ігор» визначає загальні характеристики,
відповідно до яких гра є вільною (в учасника немає ніяких зобов’язань),
ізольована в часі і просторі, регламентована правилами, в ній
створюється і підтримується висока емоційно-інтелектуальна напруга
учасників через систему керування їхньою взаємодією.

У реальній дійсності коло необхідних для життя і роботи знань постійно
розширюється, а можливості їх засвоєння не безмежні. Найважливішим
завданням стає не тільки уміння відбирати необхідні знання,
систематизувати їх, але й уміння перетворювати ці знання, наблизити їх
до сьогоднішніх життєвих і професійних ситуацій, практики, до реальної
професійної діяльності. Це означає, що ДГ, як метод активного навчання,
допомагає у теоретичному і практичному аспекті підготовки спеціалістів.
ДГ як метод навчання дозволяє «прожити» визначену ситуацію, вивчити її в
безпосередній дії. ДІ дозволяють моделювати різноманітні виробничі
ситуації, проектувати засоби дій в умовах запропонованих моделей,
демонструвати процес систематизації теоретичних знань за рішенням
визначеної практичної проблеми. Професійна діяльність спеціалістів
юридичного профілю носить достатньо різноманітний характер, тому
застосування ДІ в підготовці спеціалістів органів внутрішніх справ,
допоможе активізувати процес навчання і зв’язати його з майбутньою
фаховою діяльністю.

Дослідники встановили, що при лекційному поданні матеріалу засвоюється
20% інформації, у той час як у діловій грі – 90%. Введення і широке
застосування ДІ у ВЗО МВС України дозволяє зменшити час, відведений на
вивчення деяких дисциплін на 30-50% при більшому ефекті засвоєння
матеріалу. Цей чинник є дуже істотним для більш частого застосування ДІ
в умовах навчання при постійному часовому дефіциті.

Отже, оцінюючи роль ДІ в підготовці і перепідготовці кадрів можна
виділити такі параметри:

– застосування в ДІ моделей реальних соціально-юридичних систем дозволяє
максимально наблизити процес навчання до практичної діяльності
керівників і спеціалістів;

– прийняття управлінських рішень у ДІ здійснюється її учасниками, що
виконують відповідні ролі, а оскільки інтереси різних ролей не
збігаються, то рішення необхідно приймати в умовах конфліктних ситуацій;

– проведення ДІ є колективним навчанням, у результаті гри формується
колективне уявлення при захисті думки своєї групи гравців і критики
інших груп.

У ДІ спеціальними засобами створюється визначений емоційний настрой
гравців, що допомагає активному вмиканню тих, кого навчають, у рішення
досліджуваної проблеми.

Характеристика основних імітаційних методів активного навчання. У
ігровому імітаційному моделюванні широко подані ДІ (юридичні, політичні,
виробничі, дослідницькі, навчальні), атестаційні ігри для добору і
призначення кадрів, для оцінки рівня їхньої кваліфікації;
організаційно-діяльні ігри для рішення регіональних проблем; інноваційні
ігри для розв’язання задач, рефлексивні ігри щодо зняття стресів і
формування інноваційного мислення; пошуково-апробаційні ігри для
вироблення конкретної програми діяльності колективом і т.і.

Існують певні основні характерологічні ознаки імітаційних методів
активного навчання. Метод аналізу конкретних ситуацій полягає у тому, що
курсантам або слухачам подається ситуація, пов’язана з деякими моментами
функціонування конкретної ситуації соціально-правової системи. Задача
слухачів та курсантів – колективне прийняття управлінського рішення в
конкретній ситуації. Для активізації заняття можуть бути організовані
групи, кожна з яких пропонує свій варіант рішення (у вигляді рецензії
або публічного захисту). Підсумок підводять викладачі, що відповідають
за проведення занять.

Характерологічною ознакою аналізу конкретної ситуації є:

наявність моделі соціально-правової системи, стан якої розглядається в
деякий дискретний момент часу;

колективне вироблення рішень;

багатоальтернативність рішень;

єдина ціль групи при виробітку рішень;

наявність системи групової оцінки діяльності тих, кого навчають;

наявність керованої емоційної напруги тих, кого навчають.

Застосування методу аналізу конкретних ситуацій доцільно в тих випадках,
коли розглядається окрема, відносно складна організаційна, юридична або
управлінська задача, єдине правильне рішення або правильне рішення
котрої заздалегідь відоме викладачу. Йому належить останнє слово при
підведенні результатів.

Рольові ігри. У таких іграх звичайно відпрацьовується уміння керувати
людьми. До 40% усіх питань, що розглядаються керівником, відноситься до
управління колективом, тобто успіх керівництва залежить від уміння
керівника взаємодіяти з іншими людьми. Для проведення гри необхідно
моделювати керуючі системи, що входять до структури конкретних
соціально-правових систем.

Серед учасників гри при розборі запропонованих ситуацій розподіляються
ролі, що можуть носити груповий характер. Задача гри – вироблення для
виконавця кожної ролі на кожному етапі гри оптимальної стратегії
поведінки.

Характерологічні ознаки рольових ігор:

наявність моделі керуючої системи, включеної в конкретну
соціально-правову систему;

наявність ролей;

розходження рольових цінностей учасників гри, що виконують різні ролі
(компетентність);

взаємодія ролей;

наявність загальної мети у всього ігрового колективу;

багатоальтернативність рішень;

наявність системи групової або індивідуальної оцінки діяльності
учасників гри;

наявність керованої емоційної напруги;

на відміну від аналізу конкретних ситуацій у рольових іграх необхідна
наявність моделі керуючої системи;

Рішення, прийняте курсантами або слухачами, впливає тільки на керуючу
систему, а не на об’єкт керування, комплекс-модель керуючої системи
носить динамічний характер, де є рольові відносини, у яких спілкування
може залежати від взаємодій між партнерами.

В процесі рольової взаємодії у курсантів (слухачів) розвивається вміння
входити в непритаманні їм ролі, визначати характер всієї діяльності,
права й обов’язки, пов’язані з певною роллю.

Імітаційні ігри. Імітаційні ігри – це ігри з різною цільовою
спрямованістю, для яких не властиві деякі з перерахованих
характерологічних ознак рольових ігор. У такій грі може бути тільки одна
роль («Слідчий»), яка тиражується кожним учасником, котрий, у свою
чергу, готує власне рішення.

Відсутніми є модель управлінської системи та об’єкт керування,
залишається тільки модель середовища, у якій необхідно прийняти рішення.
Тут моделюється діяльність конкретних керівних робітників або
спеціалістів. Відсутня також конфліктна ситуація.

Дискусія – це такий прийом в діловій імітаційній грі, коли за проблемою,
що обговорюється, ініціативно висловлюються всі учасники. Організаційним
моментом дискусії, який визначає її змістовність й послідовність, є
розробка плану обговорення проблеми. Попереднє ознайомлення з планом
дозволяє курсантам (слухачам) спланувати свою діяльність у дискусії,
визначити співвідношення розумових й предметних дій, прогнозувати
можливий результат діяльності.

Організатор (викладач) за необхідністю підводить підсумки обговорення
кожного питання, узагальнює результати дискусії та дає оцінку спільної
діяльності курсантів (слухачів).

Організаційно-діяльні ігри (ОДІ). До класу цих ігор можна віднести:
проблемні рольові ігри, проблемно-орієнтовані ділові ігри,
апробаційно-пошукові ігри, інноваційні ігри.

ОДІ застосовують при рішенні складних соціально-виробничих задач, коли
потрібне об’єднання зусиль спеціалістів різних напрямків. Гра базується
на основі запропонованої гравцям вихідної інформації про стан реальної
соціально-правової системи. Далі йде вироблення, обговорення і прийняття
рішень щодо керування визначеною системою. У таких іграх частіше
вирішуються питання не оперативного управління, а питання розробки
програми упарвління. У грі виявляється комплекс проблем з управління
соціально-правовою системою і шляху рішення цих проблем. У ОДІ звичайно
розглядаються кризові для системи становища, що забезпечують підвищену
мотивацію учасників гри і вироблення рішень, які виводять систему з
кризи. Для проведення гри доцільно залучати спеціалістів різних
напрямів, що несуть у ній різні функції (група забезпечення,
консультанти, керівники груп та інші).

Організаційна задача керівника – координація колективної діяльності
учасників гри, їх особисте і міжгрупове спілкування на всіх етапах
вирішення проблеми. У ОДІ принципово не закладається безумовне вирішення
проблеми, іноді гра може закінчуватися і негативним результатом.

Підготовка і проведення ОДІ здійснюється в декілька етапів.

Передігровий етап (може тривати 2-3 місяці). Тут проводиться діагностика
становища соціально-правової системи, виявляються кризові проблеми,
визначається загальна стратегія гри, формується її структура. Далі
проводиться добір ігрового колективу, обмірковуються склад ігрових груп.
У кожній групі є представник керівництва грою. Його роль полягає у
створенні доброзичливого морально-психологічного клімату в групі,
контролі за її діяльністю, при необхідності коригування, а також
інформуванню колег щодо проведення гри, про стан групи і вирішення
проблеми для координації проведення гри.

Залучання гравців до гри. Тут проводиться орієнтування ігрового
колективу на цілі і завдання гри, психологічна підготовка учасників
(мобілізація їх творчого й інтелектуального потенціалу). Серед прийомів
мобілізації учасників можна виділити такі, як «виклик вогню на себе» –
провокування гравців на дискусію з керівником. Одними з позитивних
прийомів можуть бути жартівливі конкурси й інші способи, що викликають
позитивні емоції. Завданням цього етапу є створення із розрізнених
спеціалістів працездатного колективу, спроможного вирішувати поставлене
завдання.

Робота в групах. Цей етап протягом гри може неодноразово повторюватися
при вирішенні окремих аспектів проблеми. Для аналізу ходу гри тут можуть
залучатися експерти-спеціалісти, які не беруть участі у ході гри (журі).
Аналіз ходу гри здійснюється керівництвом гри без участі ігрових команд
за виробленими учасниками рішеннями, за інформацією консультантів про
діяльність груп. У результаті виробляється подальша стратегія проведення
гри в такому циклі. Таким чином, у ході гри її зміст може коригуватися,
тоді як загальна структура гри зберігається.

Узагальнення отриманих результатів. По закінченні гри керівництвом
розробляються основні підсумкові документи, що містять постановку
проблеми, її структурний розгляд і пропозиції щодо її рішення.

Після завершення гри доречно провести обговорення ходу гри разом з
учасниками і вислухати їхні думки, пропозиції і побажання щодо методики
проведення гри, а також взаємовідносин керівництва гри й учасників.

При проведенні ОДІ доцільно використовувати прийоми «мозкового штурму»
та диспути.

«Мозковий штурм»– це такий прийом в діловій грі, коли спільна діяльність
усієї групи спрямована на пошук оригінального, оптимального вирішення
теоретичної або практичної проблеми. Особливістю такого прийому є те, що
кожен з учасників повинен прагнути висунути декілька, навіть абсурдних,
варіантів рішень за обмежений час. Напрацьований в результаті «мозкового
штурму» банк рішень аналізується групою експертів, в результаті чого
окремі з пропозицій приймаються, інші відкидаються. В обох випадках
рішення групи експертів повинно бути обгрунтованим; одночасно з групою
експертів аналіз банку рішень можуть проводити й учасники «мозкового
штурму». Висування варіантів рішень та обробка їх групою експертів
можуть або здійснюватися на протязі одного навчального заняття, або бути
розділені у часі.

Організатор (викладач) в процесі висування рішень, тобто власне
«мозкового штурму», виконує функцію каталізатора: заохочує, схвалює,
підбадьорює будь-яку пропозицію курсантів (слухачів). Він не бере участі
в роботі групи експертів, але узагальнює, доповнює аналіз проблеми та
підбиває підсумки заняття.

Диспут – прийом в діловій грі, що передбачає таку форму співробітництва
учасників, яка використовується для вивчення двох різних точок зору з
будь-якої проблеми з метою встановлення істини.

До диспуту готуються всі члени навчальної групи, вивчаючи літературу з
проблеми, всі наявні точки зору фахівців. Під час диспуту на занятті
група поділяється на дві підгрупи, які тримаються однієї з двох можливих
точок зору. Погляди обох підгруп захищають у диспуті їх представники,
члени кожної з них в разі необхідності здійснюють допомогу своїм
представникам, доповнюють, або поглиблюють їх аргументи на користь своєї
позиції та переконливо відкидають аргументи своїх опонентів.

Журі, до складу якого входять курсанти (слухачі), дає оцінку диспуту,
яка передбачає аналіз його результатів, особливостей спільної
навчально-пізнавальної діяльності підгруп, індивідуальної діяльності
представників підгруп.

Підсумки спільної діяльності учасників диспуту, в тому числі і журі,
підводить організатор (викладач).

Характерологічні ознаки ОДІ можна сформулювати в таким чином:

1. Моделюється діяльність фахівців із вирішення складних комплексних
проблем керування соціально-правовими системами на підставі реальної
інформації про їхній стан.

2. Ролі в ОДІ умовні. Рішення приймаються поза рамками штатних структур.

3. Забезпечується розходження рольових цілей і взаємодія ролей, що
забезпечено наявністю особистих інтересів учасників гри.

4. Використання колективної діяльності.

5. Наявність загальної цілі ігрового колективу.

6. Колективне вироблення рішень учасниками гри реалізується в процесі
ланцюга рішень.

7. Передбачено багатоальтернативність.

8. Спеціальними засобами забезпечується керування емоційною напругою
гравців.

9. Прийняті в грі рішення не впливають на об’єкт керування. Наслідки
прийняття рішень у грі не простежуються.

10. Система оцінки діяльності учасників гри часто відсутня. внаслідок
високого для гравців ступеня мотивації при розв’язанні поставленої
проблеми.

Перераховані характерологічні ознаки можна вважати ознаками ДГ в повному
обсязі. При цьому ознака 1 відносить ДІ до імітаційних методів навчання,
ознаки 2-4 визначають ДІ як ігровий метод навчання. За ознаками 5-6 ДГ є
методом колективного навчання. Ознаки 8-9, 11 відносять її до числа
найбільш ефективних методів ділового навчання, а ознака 7 виділяє її
серед усіх згаданих методів.

Вищенаведені характерологічні ознаки ДГ допомагають уявити її
функціональну схему.

Для організації і проведення ДГ необхідно:

підготовка керівництва гри і групи забезпечення;

підготовка методичного і технічного забезпечення;

підготовка інструктивних завдань і пробного проведення гри з групою
забезпечення;

адаптація ДГ до відповідного контингенту учасників і умов її проведення;

проведення необхідних розрахунків для оцінки наслідків різноманітних
варіантів рішень, формування оптимального або раціонального рішення для
кожного фрагмента гри;

попереднє формування складу ігрових груп;

підготовка майбутніх учасників гри, оцінка рівня їхньої готовності до
неї.

Оцінка удосконалення ділової гри як форми поліпшення підготовки і
перепідготовки спеціалістів юридичного профілю.

При оцінці ефективності ДГ як активної форми навчання можна відзначити
наведені нижче параметри. Одним з основних джерел ефективності ДГ є
економія часу, отримана у порівнянні результатів ДГ з традиційними
методами навчання, за невеликий відрізок часу у учасників ДГ
виробляються навички і якості, що не можуть відпрацьовуватись іншими
методами навчання. Ефективність навчання виявляється у зацікавленому
ставленні учасників до навчальної ДГ. Цей психологічний чинник активізує
курсантів (слухачів), що сприяє більш інтенсивному засвоєнню і
запам’ятовуванню необхідної навчальної інформації, пов’язаної з фаховою
підготовкою спеціалістів юридичного профілю.

ДГ дозволяє контролювати знання учасників ігрових груп безпосередньо в
процесі гри, що дає можливість скоротити час проведення спеціального
поточного контролю знань. Аналіз успішності дозволяє зробити висновок,
що впровадження ДГ до навчального процесу значно підвищує рівень
успішності і фахової підготовленості.

За результатами оцінки діяльності учасників під час ділових ігор можна
отримати достатньо повну картину фахових і особистих якостей учасників,
їхню готовність до керівної діяльності, до вирішення практичних завдань,
що постають в теперішній час у роботі органів внутрішніх справ.

Особливості реалізації ділових ігор із використанням персональних
комп’ютерів. Ігрове моделювання ситуацій є важливим інструментом при
формуванні самостійного мислення у курсантів та слухачів у процесі
вивчення юридичних дисциплін.

На жаль, жодна модель колективна ДГ не може розглядати значну кількість
чинників одночасно і при цьому зберігати реальний масштаб часу. Більш
того, кожна ДГ не може залучити всіх слухачів та курсантів, виводячи
лідерів на перші ролі і залишаючи «у тіні» відстаючих, осіб із слабкою
підготовкою.

Поява комп’ютерних засобів спілкування і навчання дозволяє забезпечити
інтерактивне спілкування з персональним комп’ютером і зосередити увагу
на значну кількість чинників, причому індивідуально, не залежно від
ступеня підготовленості слухача та курсанта. У межах комп’ютерних ДІ
аналізується багатофункціональна соціально-правова система, в якій
основні керуючі системою чинники – це ідеалізовані інструменти
правоохоронної діяльності.

5.11. Курсові та дипломні роботи

Серед різних форм організації навчального процесу у вищих закладах
освіти МВС України важливе місце посідають індивідуальні завдання.
Індивідуальні завдання з окремих дисциплін надаються в терміни,
передбачені навчальним планом вищього закладу освіти. Існує декілька
видів індивідуальних завдань: реферати, графічні вправи, курсові та
дипломні роботи.

Курсові роботи сприяють закріпленню, поглибленню і узагальненню знань,
одержаних курсантами та слухачами під час навчання, застосуванню їх до
комплексного вирішення конкретного фахового завдання. Керівництво
курсовими роботами здійснюється, як правило, найбільш кваліфікованими
викладачами.

Дипломні роботи виконуються на завершальному етапі навчання слухачів та
курсантів у вищому закладі освіти і передбачають:

систематизацію, закріплення, розширення теоретичних і практичних знань
зі спеціальності та застосування їх до вирішення конкретних наукових,
виробничих та ін. завдань;

розвиток навичок самостійної роботи і оволодіння методикою дослідження
та експерименту, пов’язаними з темою роботи.

Дипломні роботи зберігаються в бібліотеці вищого навчального закладу
системи МВС протягом п’яти років.

Курсова робота є науковою розробкою конкретної теми у незначному обсязі
в процесі навчання за фахом. Будучи навчальним твором, вона повинна за
своїм змістом і формою наближатися до ідеалу наукового тексту,
наприклад, статті або книги. Тим самим вона являє собою своєрідну
пропедевтику майбутнього наукового дослідження. Курсові роботи складають
основу спеціалізації курсантів та слухачів і є необхідними етапами, що
передують написанню і захисту дипломних робіт на 5 курсі.

Обсяг курсової роботи на молодших курсах не перевищує 15-20 машинописних
сторінок. Слухач чи курсант повинен опановувати технікою й етикою
наукової праці, зокрема, ретельним і акуратним упорядкуванням
бібліографії, що збереже йому багато сил у подальшій фаховій діяльності.

Курсова робота курсантів та слухачів 3 курсу являє собою вже самостійний
виклад теми з елементами дослідження або навіть власне експериментальне
дослідження. У відношенні стандартних вимог передбачається, що слухач чи
курсант 3 курсу оволодів навичками самостійні роботи над джерелами і
вміє їх систематизувати, оцінювати й узагальнювати. Зразковий обсяг
роботи складає 25-З0 машинописних сторінок; висновки повинні бути по
обсязі не менше 0,5 машинописних сторінок.

На 4 курсі до курсової роботи висуваються більш суворі вимоги. Вона
повинна бути методологічно послідовною, із глибоким аналізом значного
числа джерел і аргументованих висновків. Якщо попередня робота курсантів
та слухачів не була експериментальною, то на 4 курсі дається остання
можливість підготувати експериментальну базу для обгрунтованої, наукової
дипломної роботи. Обсяг останньої курсової роботи повинний складати
30-40, а висновки – 0,5-1,0 машинописних сторінок.

Дипломна робота являє собою завершене теоретико-експериментальне
дослідження в будь-якій галузі діяльності правоохоронних органів, що
систематизує, закріплює і розширює теоретичні знання і практичні навички
при вирішенні конкретної задачі, розвиває вміння самостійної наукової
праці, поглиблює оволодіння методикою дослідження при рішенні проблем і
питань, що розвиваються в дипломній роботі, виявляє наукові інтереси,
спроможності і творчі можливості слухачів та курсантів, що
характеризують підсумковий рівень кваліфікації випускника вищих закладів
освіти МВС. Дипломна робота правоохоронця може бути і чисто теоретичною,
але за умови, що одна з курсових робіт була експериментальною. Її обсяг
складає, зазвичай, 60-80 машинописних сторінок, а підсумкові висновки –
не менше 1 сторінки. Інакше кажучи, дипломна робота повинна підтвердити
спроможність автора до наукової праці.

Отже, зміст курсових і дипломних робіт складається з придбання навичок
самостійного рішення практичних проблем із наукових позицій і письмового
викладу отриманих результатів. Такі навички є необхідними не тільки
академічним вченим і дослідникам, але й усім, хто бажає присвятити себе
будь-якої інтелектуальної професії.

Курсові роботи відрізняються від доповідей і виступів слухачів та
курсантів на семінарських заняттях тим, що є суворо обов’язковими,
виконуються кожним студентом у письмовому виді на противагу «стихійним»
усним виступам. Проте, виступи на семінарських заняттях сприяють
зацікавленому виборові теми курсової роботи.

Курсова робота не є переказом вивченого матеріалу, а являє собою його
творчу переробку на основі знайомства зі станом досліджень по обраній
темі і самостійному письменному застосуванні понятійного і
методологічного апарата науки. Вона не є і власною інтерпретацією
проблеми, що нагадує шкільний твір на вільну тему по літературі або
публіцистичну статтю, тому що курсова робота завжди засновується або на
науковій проблемі, або (частіше усього) на навчальній і спирається на
джерела і періодичну наукову літературу. Курсова робота не може бути
цілком простою компіляцією і складатися з фрагментів статей і книг. Вона
повинна мати структуру, що наповнена однорідним науковим змістом:
фактами, даними, що розкривають взаємозв’язок між явищами, аргументами і
т.д. і, разом з тим, містити щось нове: узагальнення великої літератури,
матеріалів емпіричних досліджень, при цьому виявляється авторське
бачення проблеми і її рішення. Означений принцип є непорушним: структура
курсової роботи залишається незмінною, але в міру навчання змінюється її
зміст: поглиблюється фундаментальність дослідження проблеми, що
зовнішньою уявою виявляється в рості кількості першоджерел і подовження
списку літератури.

У афористичній формі найважливіші принципи наукової творчості
сформулював родоначальник досвідченої науки Нового часу англійський
філософ Ф. Бекон: «Ті, хто займався науками, були або емпіриками, або
догматиками. Емпірики, подібно комасі, тільки збирають і задовольняються
зібраним. Раціоналісти, подібно павуку, роблять тканину із самих себе.
Бджола ж обирає середній засіб: вона витягує матеріал із садових і
польових квітів, але розташовує його по своєму умінню… переробляє в
розумі». Вчений же повинен діяти подібно бджолі, а не віддаватися ні
чистому абстрагуванню, ні голому емпіризму. Таким чином, курсова робота
є кваліфікаційним навчально-науковим твором слухача та курсанта,
присвяченим самостійній розробці обраної проблеми. Вона має всі чотири
визначення наукового твору: у ній чітко сформульовані проблема і
дослідницькі питання, обгрунтована їхня актуальність, викладений ступінь
вивченості проблеми, стан її дослідження; вона виконується на основі
знайомства з теоретичними підходами до проблеми, використання
методологічних знань; містить наукові висновки, що мають значення для
подальших досліджень проблеми і, таким чином, носить цілісний,
однорідний і завершений характер.

Умови для засвоєння кваліфікаційних вимог до курсових і дипломних робіт
забезпечуються на факультеті ВЗО МВС загальним порядком їх виконання й
оцінки, що відповідають загальновузівським нормам.

Порядок підготування курсових робіт містить такі етапи:

1. Збір матеріалу, пошук літератури по темі, переклад іншомовних джерел,
підготування бібліографії, упорядкування особистого робочого плану.

2. Підготування першого варіанта.

3. Здача підготовлено тексту науковому керівнику.

4. Доробка тексту по зауваженнях наукового керівника.

5. Решта остаточно доробленого й оформленого тексту.

6. Одержання відгуку й оцінки роботи від наукового керівника або
внаслідок її захисту.

Порядок виконання дипломної роботи включає такі етапи:

1. Формулювання теми й упорядкування особистого робочого плану.

2. Систематизація матеріалу як результату роботи над джерелами,
проведення експериментів, аналізу отриманих даних.

3. Підготування тексту, його технічне оформлення і здача роботи
науковому керівнику.

4. Доопрацювання тексту по зауваженнях наукового керівника і здача
остаточного варіанта тексту на кафедру.

5. Підготування до захисту (упорядкування тексту вступу, вивчення
зауважень офіційного рецензента, одержання допуску до захисту на
засіданні кафедри).

6. Процедура захисту.

Вибір теми курсової роботи здійснюється довільно, аж до права пропозиції
своєї тематики з обгрунтуванням необхідності її розробки. Всі кафедри
публікують списки тем для написання курсових і дипломних робіт, що
поновлюються щорічно до 1 жовтня. Теми затверджуються кафедрою, де
спеціалізується слухач чи курсант. Науковий керівник призначається за
бажанням курсантів та слухачів, або вибирається самою кафедрою.

Обравши тему, слухач чи курсант не пізніше 30 жовтня подає заяву до
кафедри, на якій він спеціалізується, із проханням затвердити тему і
призначити наукового керівника. Облік заяв про вибір теми курсових
робіт, що надходять на кафедру, веде лаборант кафедри. Не пізніше 15
листопада кафедри факультету на засіданнях за участю слухачів та
курсантів підтверджують теми курсових робіт і призначають наукових
керівників. Теми дипломних робіт і наукових керівників затверджуються
наказом по факультету до 30 листопада. Після цього зміна тем дипломних
робіт і наукових керівників дипломників можлива лише як виняток
спеціальним наказом по факультеті.

Вже на першому етапі підготовки курсових і дипломних робіт, від слухача
чи курсанта вимагається знання не тільки визначеного обсягу знань, але і
включення до нової форми педагогічних відношень – у першу чергу, це
взаємодія з науковим керівником, а надалі – із рецензентом, кафедрою і
Державною атестаційною комісією. Основу цих відношень складає успішний
контакт із керівником, що забезпечує формування дослідницьких навичок і,
насамперед, уміння користуватися методами наукової праці.

Слухач чи курсант систематично працює над обраною темою відповідно до
індивідуального робочого плану і один раз на два тижні зустрічається з
науковим керівником у день, призначений останнім для консультації. На
консультаціях науковий керівник зобов’язаний надавати допомогу в
упорядкуванні особистого робочого плану курсанта (слухача), у визначенні
напрямку розробки теми, виборі понятійного і методологічного апарату
роботи, основних джерел літератури і матеріалів (що не виключає
самостійний пошук джерел і їхнє вивчення), у розробці структури роботи.

Починаючи з 3-го курсу, курсанти та слухачі розробляють плани
експериментальних досліджень, консультуються з питання вибору методу і
методик, використання й узагальнення статистичних даних, узятих з
літературних джерел. Науковий керівник перевіряє виконання роботи в
цілому.

Кафедра періодично заслуховує інформацію наукових керівників та слухачів
(курсантів) про хід підготування курсових робіт. Курсова робота здається
лаборанту кафедри не пізніше 25 квітня. Вона має бути правильно
оформлена і підписана автором на останній сторінці. Науковий керівник
ознайомлюється з роботою, оцінює її зміст, перевіряє дотримання вимог до
оформлення.

Згідно з чинним положенням, слухачі та курсанти, які закінчують вищій
заклад освіти, захищають у присутності державних екзаменаційних комісій
(ДЕК) дипломні роботи. До діяльності ДЕК входить перевірка
науково-теоретичної та практичної підготовки спеціалістів рішення
питання про присвоєння їм відповідної кваліфікації та про видачу
дипломів (без відзнаки, з відзнакою); розробку пропозицій, спрямованих
на подальше удосконалення якості підготовки спеціалістів у вищих
закладах освіти МВС України. Таким чином, захист дипломних робіт
завершує всебічну підготовку спеціаліста вищої кваліфікації. Мета
виконання дипломної роботи:

систематизація, закріплення, збільшення теоретичних та практичних знань
зі спеціальності, застосування цих знань при вирішенні конкретних
наукових та виробничих задач;

розвиток навиків самостійної роботи та оволодіння методикою дослідження;

з’ясування підготовленості слухачів та курсантів до самостійної роботи
в умовах виробництва та прогресу науки.

Існують вимоги до курсових та дипломних робіт, найважливіші з яких такі:

актуальність тематики, відповідність її сучасному стану і перспективам
розвитку відповідної галузі науки, практичним завданням і загальним
цілям виконання дипломних та курсових робіт;

вивчення та критичний аналіз монографічної і періодичної літератури за
темою курсової чи дипломної роботи;

вивчення та характеристика історії проблеми, яка є об’ктом дослідження,
та вивчення її практичного стану;

чітка характеристика предмета, мети і методів дослідження, опис і аналіз
проведених автором експериментів;

узагальнення результатів, обгрунтування висновків і практичних
рекомендацій.

Працюючи над дипломною чи курсовою роботою, курсанти та слухачі не
можуть обмежуватися реферуванням літературних джерел; вони виконують
творчу роботу на підставі глибокого вивчення теорії та історії питання,
практики, особистого досвіду, виходячи із результатів проведених ними
спостережень. Виконання курсових та дипломних робіт входить до
навчального процесу, має важливе дидактичне значення і водночас є першим
досвідом серйозної самостійної роботи слухачів та курсантів. Підготовка
дипломних робот зі спеціальних предметів сприяє підвищенню наукової
ерудиції курсантів та слухачів, закріпленню та розширенню пізнавальних
інтересів, удосконаленню теоретичних пізнань майбутніх співробітників
ОВС.

Процес підготовки до виконання дипломної роботи організовується
випускаючими кафедрами, які практикують постановку цих робіт. Випускаючі
кафедри визначають тематику дипломних робіт, яка повинна щорічно
поповнюватися і затверджуватися радою факультету. При виборі тематики
рекомендується враховувати відповідність її рівню розвитку сучасної
науки, реальним завданням структури МВС, напрями наукових досліджень
конкретної кафедри і можливості забезпечення курсантів та слухачів, які
виконують дипломні роботи, кваліфікованим науковим керівництвом.

Тематика дипломних робіт є орієнтовною як за змістом, так і за
формулюванням. Деякі теми носять проблемний характер, вирішення їх не
вичерпується рамками однієї дипломної роботи. Приблизна тематика може
містити і такі, порівняно широкі проблеми з тим, щоб, по-перше, уникнути
зайвого перевантаження переліку рекомендованої тематики дипломних робіт,
і, по-друге, надати можливість курсантам та слухачам за допомогою
наукових керівників уточнити формулювання обраних тем з урахуванням
конкретних умов, можливостей і інтересів кожного.

Затвердження тематики дипломної роботи доводиться до відома курсантів та
слухачів. Зазвичай, це робиться на початку останнього року навчання (на
випускних курсах), що відповідає вимогам «Інструкції по підготовці
дипломних проектів (робіт)» щодо закріплення за слухачами та курсантами
теми дипломної роботи перед направленням їх на останню практику. Існує
думка фахівців, що курсантам та слухачам необхідно орієнтуватися на
виконання дипломних робіт вже з першого курсу, хоча орієнтація ця
повинна нести пропедевтичний характер і здійснюватися, головним чином, у
плані вивчення індивідуальних здібностей і цілеспрямованості формування
пізнавальних наукових інтересів першокурсників.

Як правило, великою продуктивністю характеризуються дипломні роботи, що
є логічним продовженням курсових робіт, виконаних курсантами та
слухачами на попередніх курсах, або активної діяльності у наукових
гуртках, проведення досліджень за тематикою кафедр. Важливо забезпечити
відповідність і сприйняття запропонованих кафедрами тем курсових робіт,
напрямів діяльності курсантів та слухачів у наукових гуртках, участь у
дослідженні кафедр, конкурсах на кращу наукову роботу і тем дипломних
робіт. Слухачі та курсанти, які мають такий рівень підготовки,
проявляють серйозне ставлення до дипломних робіт, виконують їх грунтовно
за довго до захисту виступають з попередніми повідомленнями про хід і
результати досліджень на засіданнях кафедр, заняттях наукових гуртків,
наукових конференціях.

До обов’язків випускаючих кафедр належить розробка методичних
рекомендацій, в яких надається обов’язковий обсяг вимог щодо дипломних
робіт з урахуванням спеціальності. Такі методичні вказівки повинні бути
розроблені і надані курсантам та слухачам до початку виконання робіт. У
навчальних кабінетах кафедри забезпечують курсантів та слухачів
літературою змістовного і методичного характеру, бібліографічними
вказівками, в разі необхідності проведення досліджень безпосередньо на
виробництві, рекомендують дипломників закладам, які мають оптимальні
умови для роботи на темою зі спецпредметів. Необхідну допомогу слухачам
та курсантам, щодо вибору тем дипломної роботи, надають викладачі, які
керують їх виконанням.

Надаючи слухачам та курсантам право вибору теми дипломної роботи із
переліку, рекомендованого випускаючими кафедрами, діючі документи
дозволяють дипломникам запропоновувати для дослідження власну тему з
необхідним обгрунтуванням доцільності її розробки. У цьому випадку думка
наукового керівника, його поради і рекомендації набувають ще більшого
значення. Слухачам та курсантам повинні бути відомі вимоги до вибору
теми свого дипломного дослідження: актуальність, наукова новизна,
практична значущість.

Попередній розподіл тем дипломних робіт, затверджується кафедрами, які
здійснюють керівництво цими роботами. Згідно з Інструкцією з підготовки
дипломних робіт керівники дослідження із числа професорів і доцентів
даного ВЗО затверджують теми робіт наказом ректора. Після того, як тема
дипломної роботи буде визначена, затверджена кафедрою і закріплена за
слухачем чи курсантом, керівник надає дипломнику завдання щодо вивчення
об’єкта практики і збору матеріалу для дослідницької діяльності.
Водночас слухачу чи курсанту видається завдання на дипломну роботу,
складене керівником і затверджене кафедрою, з визначенням строку
закінчення роботи.

У завданні з підготовки роботи вказуються її тема, дата і номер наказу
про її затвердження, прізвище, ім’я та по батькові слухача чи курсанта,
факультет, курс та спеціальність, перелік основних питань, які
підлягають розробці або короткий зміст роботи, місця або об’єкта, на
якому планується виконання досліджень (спостережень, експериментів та
ін.), терміни підготовки окремих етапів і завдання завершеної роботи,
прізвище консультантів з відповідних розділів, дата видачі завдання.
Форма цього завдання встановлюється наказом ректора вищого навчального
закладу МВС.

Отримавши завдання керівника, курсант чи слухач приступає до роботи,
складає план, який розкриває зміст дипломної роботи і послідовність її
виконання. В подальшому він може частково змінитися, окремі його розділи
можуть бути розширені, конкретизовані, уточнені і доповнені. Надалі цей
план стане основою написання тексту дипломної роботи, оскільки він
відображає її основні розділи.

Літературне оформлення дипломної роботи рекомендується виконувати
спочатку на чернетці. Це дозволить вносити в текст необхідні зміни і
доповнення як з ініціативи виконавця роботи, так і у зв’язку із
зауваженням керівника.

Оскільки дипломна робота, зазвичай, має значний обсяг, її не слід
викладати цілісним текстом. Практикується поділ всього матеріалу на
смислові частини, які виділяються заголовком (поділ на розділи і
параграфи). До формулювання заголовків (назв) розділів і параграфів
дипломної роботи існують вимоги: стислість, чіткість і різноманітність;
послідовність і точність відображення внутрішньої логіки змісту
дипломної роботи.

У кожній дипломній роботі виділяється наступні структурні елементи:

титульний аркуш;

вступ;

головний обсяг роботи, який складається, зазвичай, із двох чи трьох
розділів;

закінчення;

список використаної літератури;

додаток (якщо в ньому є необхідність);

зміст.

У відповідності з існуючими правилами на титульному листі курсової та
дипломної роботи вказується назва міністерства, навчального закладу,
факультету, кафедри, прізвище та ініціали автора, повна назва роботи,
науковий ступінь, звання, прізвище та ініціали наукового керівника,
місто і рік закінчення роботи. Титульний лист є першою сторінкою робот
(номер сторінки на ньому не ставиться).

Вступ містить чітке і коротке обгрунтування вибору теми дипломної
роботи, визначення актуальності теми, формулювання предмету, мети та
задач дослідження, висунутої гіпотези, опису використаних при виконанні
роботи методів дослідження. У вступі характеризується стан проблеми.

В основній частині дипломної роботи, яка містить два-три розділи,
викладаються теоретичні основи і коротка історія поставленої проблеми,
дається всебічний і об’єктивний аналіз зібраного фактичного матеріалу,
розробляються узагальнення. У кінці кожного розділу автор може
формулювати короткі висновки.

Закінчення містить результати роботи, важливі висновки, до яких дійшов
автор, вказуються проблема і теоретична його значущість, можливість
впровадження результатів роботи і подальшій перспективі роботи над даною
темою. Важлива вимога до закінчення – його стислість і обгрунтованість,
в ньому не слід повторювати зміст вступу, основної частини роботи і
висновки, зроблені у розділах.

Список використаної літератури складається в алфавітному порядку прізвищ
авторів або назв літературних творів (при відсутності прізвищ авторів).

Оформлена дипломна робота підписується виконавцем та консультантами і
здається керівникові дослідницької роботи. В десятиденний термін після
отримання дипломної роботи від слухача чи курсанта, керівник повинен
проглянути її і в разі схвалення підписати і підготувати відгук про
роботу для начальника кафедри. Переглянувши дипломну роботу начальник
кафедри призначає рецензента, який повинен ретельно перевірити роботу,
зробити відповідні виправлення в тексті і зауваження на полях, після
чого на офіційному бланку даного навчального закладу від складає
рецензію. Рецензія містить: короткий аналіз позитивних сторін дипломної
роботи; ретельний аналіз недоліків і помилок роботи, висновок і оцінку
роботи. Після позитивного рецензування курсові та дипломні роботи
повертаються автору для усунення недоліків і підготовки до захисту.

Дипломні роботи захищаються слухачами та курсантами перед ДЕК.

Порядок захисту курсових та дипломних робіт. Повністю готова курсова або
дипломна робота подається до захисту. Захист курсових робіт проводиться
на засіданні кафедри, а дипломної роботи – на засіданні ДЕК.

Процес захисту курсової роботи включає: доповідь курсанта (слухача) за
темою дослідження, оголошення відзиву наукового керівника і зовнішньої
рецензії на роботу, запитання до доповідача та відповіді на них,
оцінювання роботи, при якому враховується якість виконання всіх етапів
курсової роботи, її зміст, оформлення, захист.

На захисті у доповіді курсанту (слухачеві) необхідно підкреслити
актуальність, наукову і практичну значущість теми, її розробленість у
науковій літературі, а також доповісти основні положення власного
дослідження, висновки та рекомендації.

Оцінка за курсову роботу заноситься до екзаменаційної відомості та
залікової книжки курсанта (слухача).

Дипломна робота оцінюється членами ДЕК на закритому засіданні після
закінчення захисту всіх слухачів. При оцінці дипломної роботи
враховується теоретико-методичний рівень дослідження, вірність
постановки та висвітлення проблеми, оформлення роботи, уміння коротко і
чітко доповісти її зміст.

Оцінка дипломних робіт оголошується головою ДЕК після завершення
закритого засідання комісії.

5.12. Виробнича практика

Динамічність змін у суспільстві, структура злочинності потребують
введення оперативних, науково-обгрунтованих засобів, спрямованих на
удосконалювання форм і методів організації навчально-виховного процесу,
підвищення фахової майстерності, фізичного і психологічної підготовки
курсантів і слухачів, формування у них навичок, умінь і готовності до
вирішення службових задач в екстремальних умовах.

Однієї зі складових навчально-виховного процесу є виробнича практика
курсантів вищих закладів освіти МВС у підрозділах органів внутрішніх
справ, за допомогою якої формуються фахові навички майбутніх
випускників. Практика курсантів як форма навчання є обов’язковою для
вищих фахових закладів освіти. Вона проводиться відповідно до Положення
про організацію і проведення навчальної і виробничої практики
(стажування) курсантів і слухачів вищих закладів освіти МВС України в
органах і установах внутрішніх справ, затвердженого наказом Міністра
внутрішніх справ України від 14 серпня 1992 р. № 506.

Виробнича практика передбачає одержання курсантами фахових знань, умінь
і навичок визначеного кваліфікаційного рівня. Протягом неї практична
підготовка курсантів здійснюється в райуправліннях міліції. Практика
організовується в умовах фахової діяльності під організаційно-методичним
керівництвом викладача ВЗО і спеціаліста органа внутрішніх справ.

Безпосередня робота курсанта в органах внутрішніх справ є одним із
найважливіших механізмів комплексної соціалізації особистості в трьох
аспектах: навчальному, соціально-психологічному і фаховому. Останній
спричиняє адаптацію курсанта до нових умов життя у виді цілісної
структури. Адаптація в такому випадку – не тільки активне звикання
особистості до нових умов, а і кінцевий результат цього процесу.

Адаптація курсантів до роботи в системі МВС – це повнокомплексний процес
звикання, пристосування особистості до нового соціального статусу,
входження її в специфічний колектив, із жорстко регламентованою системою
взаємовідносин, що обумовлює психологічну перебудову особистості з
орієнтацією на майбутню правоохоронну діяльність.

Безпосередньою метою виробничої практики є такі аспекти подальшої роботи
в практичних органах МВС України:

уміле планування й організація своєї діяльності;

застосування на практиці знань матеріального і процесуального права;

закріплення отриманих у вищому закладі освіти теоретичних знань,
тлумачення норм права;

охорона і захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб;

використання методичних і тактичних рекомендацій, науково-технічних
засобів у своїй роботі;

упорядкування відповідних юридичних документів;

здійснення процесуальної і не процесуальної діяльності щодо попередження
злочинів та інших правопорушень, пропаганда правових знань і здійснення
правового виховання громадян і багато чого іншого.

Результати виробничої практики наочно демонструють, як відбувається
фахове становлення особистості – складний процес, при якому особистість
поступово переходить від одного внутрішнього стану в інший.
Найважливішою рисою цього процесу є морально-психологічна готовність
майбутнього випускника ВЗО МВС до фахової діяльності. Це найскладніший
сплав психічних особливостей і моральних якостей особистості, що
складають основу становлення майбутнього слідчого, оперативного
працівника, дільничного інспектора міліції тощо, усвідомлення функцій
фахової діяльності, обрання фахової позиції, оптимальних засобів і
методів діяльності, співвіднесення своїх можливостей із подоланням
труднощів, які виникають при виконанні практичних завдань і досягненні
планованих результатів.

Головна функція практичних занять – організація і проведення
відпрацьовування навчального матеріалу і формування у курсанта (слухача)
умінь і навичок щодо застосування знань на практиці, самостійного
розширення і поглиблення їх.

Заняття такого типу, як правило, складаються з двох частин. Спочатку
проводиться підготовка курсантів до самостійної роботи. Потім вони
самостійно розв’яхують поставлені задачі. В остаточному підсумку
виробнича практика сприяє індивідуалізації навчання і надає можливості
щодо активізації пізнавальної діяльності курсантів. Для досягнення цього
необхідна така організація проходження практики, щоб вона забезпечувала
максимальний інтелектуальний розвиток і в той же час створювала умови
для успішного одержання знань і умінь.

Організація проходження виробничої практики у ВЗО МВС України
затверджується наказом ректора вищого закладу освіти, установлюються
терміни проходження і за узгодженням із Міністерством внутрішніх справ
України визначаються органи, у яких курсанти проходять практику з
призначенням їх на конкретну посаду. Цим же наказом визначаються
керівники практики з числа викладачів ВЗО.

Викладачі – керівники практики:

– проводять інструктаж курсантів, що направляються на практику;
здійснюють контроль за виконанням курсантами планів проходження служби;

вивчають досвід роботи випускників вузу, що проходять службу в даному
регіоні і вносять свої пропозиції по удосконаленню навчального процесу;

спрямовують керівникам органів внутрішніх справ письмовий інструктаж з
організації проходження практики.

Приступаючи до проходження виробничої практики, курсанти складають
календарний план за встановленим зразком. Проходження практики
передбачає вивчення і знання наказів МВС України, Генеральної
прокуратури й інших нормативних матеріалів, що мають відношення до
роботи в слідчих органах, принципів і порядку роботи підрозділів, у яких
курсанти і слухачі проходять практику. Все це сприяє також фаховій
адаптації курсанта в нових умовах проходження служби – психологічній
перебудові особистості з орієнтацією її на майбутню правоохоронну
діяльність в специфічних умовах служби (у тому числі певного обмеження
цивільних свобод).

Під час проходження практики курсанти повинні опанувати такими навичками
як:

– використання технічних засобів, необхідних при здійсненні
правоохоронної діяльності;

установлення психологічного контакту з всіма особами, що беруть участь у
здійсненні правоохоронної діяльності;

установлення правильних взаємовідносин із співробітниками прокуратури,
служб органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів;

з’ясування специфіки планування і послідовності слідчих дій;

виявлення прикмет повної або часткової фальсифікації документів;

такі специфічні прийоми і навички в роботі слідчих органів, як
виявлення, фіксація, виїмка, упаковування і підготування до
транспортування слідів рук, взуття, транспортних засобів, мікрооб’єктів
та інших речових доказів;

фотографування об’єктів при штучному і природному освітленні;

правильне упорядкування й оформлення необхідних документів;

використання пошукових засобів, відео-, аудіозаписувальних пристроїв.

Курсанти повинні також вивчити реальну організацію прокурорського
нагляду і відомчого контролю за виконанням законів при здійсненні
правоохоронної діяльності.

Успішність проходження виробничої практики в органах внутрішніх справ
демонструє фахову готовність курсантів і слухачів до подальшої роботи в
правоохоронних органах. Найважливішим структурним компонентом готовності
до фахової діяльності є усвідомлення своєї ролі в подальшій діяльності.
Воно є необхідним для активної регуляції власної діяльності. Розуміння
себе, своїх сподівань і можливостей, наявність адекватної самооцінки,
причетності до фахової праці є невід’ємною частиною готовності.

Адекватна самооцінка, у свою чергу, передбачає критичне відношення до
себе, постійне примірювання своїх можливостей до вимог фахової
діяльності, уміння самостійно ставити перед собою цілі, точно оцінювати
плинність своєї думки і її результати. Виробнича практика дає можливість
завдяки перевірці в реальних умовах практики з’ясувати недоліки,
допущені в процесі навчання, відмовитися від невиправданих гіпотез.

Таким чином, одним із найважливіших соціально-психологічних чинників
проходження практики є самоаналіз і самооцінка, що є атрибутом
самосвідомості особистості.

Під час проходження практики в органах внутрішніх справ самосвідомість
відіграє важливу роль в організації результативного керування своєю
поведінкою, є суб’єктивною підставою рівня вимог, тих завдань, що
ставляться перед курсантом або слухачем і до реалізації яких особистість
вважає себе причетною.

У даному випадку самосвідомість призводить до формування системи
цінностей, тобто тих духовних орієнтирів, які знаходять своє вираження в
конкретних цілях майбутньої правоохоронної діяльності випускника ВЗО.
Цінності виступають як усвідомлення індивідом типів взаємовідносин між
людьми, а також відношення до різноманітних явищ соціальної дійсності.

Критеріями фахової самосвідомості в процесі проходження практики в
органах внутрішніх справ є:

розуміння соціальної значущості майбутньої професії, відповідальність
перед власним народом;

розуміння значення вимог фахової діяльності;

адекватна самооцінка можливостей, якостей особистості, необхідних для
повноцінної фахової діяльності в органах і підрозділах ОВД;

стійка рефлексивна позиція, що виражається в постійній потребі в
самооцінці, самоаналізі своїх фахових дій, спрямованих на захист прав і
інтересів громадян і юридичних осіб.

Таким чином, виробнича практика, являючись складовим структурним
елементом освіти, стає в теперішніх умовах вирішальним чинником щодо
подальшої успішної і результативної фахової діяльності.

6. ЗАОЧНА ФОРМА НАВЧАННЯ

У низці вищих закладів освіти МВС створено факультети для підготовки
фахівців за заочною формою навчання. Такі факультети працюють сьогодні в
Університеті внутрішніх справ, Національній академії внутрішніх справ
України, Київському інституті внутрішніх справ, Харківському інституті
пожежної безпеки МВС України, Черкаському інституті пожежної безпеки ім.
Героїв Чорнобиля МВС України. Окрім цього, в окремих ВЗО МВС України
створені також позабюджетні заочні факультети для цивільної молоді.

Діяльність заочних факультетів базується на вимогах Положення про
підготовку фахівців у вищих закладах освіти МВС України без відриву від
роботи (заочна форма навчання), затвердженого наказом МВС України від 30
грудня 1997 року №919, Тимчасового положення про організацію учбової та
учбово-методичної роботи в учбових закладах МВС України, яке затверджене
наказом МВС України № 519 від 14 серпня 1992 року, наказів Міністерства
внутрішніх справ України, ректорів ВЗО МВС, положень про факультети
заочного навчання, Положення про організацію навчального процесу у вищих
навчальних закладах, затвердженого наказом Міністерства освіти України №
161 від 2 червня 1993 р.

На заочних факультетах здійснюється підготовка спеціалістів з вищою
освітою для органів внутрішніх справ:

в Університеті внутрішніх справ і Національній академії внутрішніх справ
України – фахівців для органів внутрішніх справ кваліфікаційного рівня
«спеціаліст» за спеціальністю «правознавство»;

у Київському інституті внутрішніх справ – фахівців для Державного
департаменту України з питань виконання покарань та внутрішніх військ
кваліфікаційного рівня «спеціаліст» за спеціальністю «правознавство»;

у Харківському та Черкаському інститутах пожежної безпеки – фахівців
Державної пожежної охорони кваліфікаційного рівня «спеціаліст» за
спеціальністю «Пожежна безпека».

На заочну форму навчання приймаються:

особи середнього та старшого начальницького складу органів внутрішніх
справ, які закінчили заклади освіти МВС України і мають юридичну освіту
та кваліфікаційний рівень «молодший спеціаліст»;

особи середнього та старшого начальницького складу органів внутрішніх
справ, які мають спеціальну освіту за фахом «Обслуговування техніки
протипожежного захисту», кваліфікаційний рівень «молодший спеціаліст» і
перебувають в резерві на висунення, віком до 40 років.

Якість підготовки фахівців за заочною формою навчання із року в рік
зростає, про що свідчать результати державних іспитів. Отже, при умові
постійного удосконалення підбору абітурієнтів, організації учбового
процесу і, в першу чергу, запровадження новітніх технологій навчання
можна впевнено констатувати, що заочна форма підготовки фахівців далеко
не вичерпала своїх можливостей. В цьому питанні принципово важливим є
те, наскільки виважено комплектуючими органами здійснюється відбір
кандидатів на навчання у ВЗО, адже що ці обставини впливають на якість
підготовки фахівців у вищому закладі освіти. Питання подальшого
удосконалення системи відбору слухачів на навчання зберігає свою
актуальність.

Слід зауважити, що при проведенні вступних іспитів до цього часу мають
місце окремі випадки, коли комплектуючі органи направляють на навчання
осіб, які не бажають навчатися у ВЗО МВС України. У зв’язку з цим,
абітурієнти в окремих випадках або зовсім не з’являються, або припиняють
свою участь в іспитах до їх закінчення. Деякі слухачі відраховуються за
академічну неуспішність у зв’язку з відсутністю бажання навчатися у ВЗО.
Все це свідчить про те, що система відбору кандидатів на навчання
потребує свого подальшого удосконалення.

При цьому слід зауважити, що аналіз вступних іспитів за заочною формою
навчання в минулі роки свідчить, що залучення до навчання на заочний
факультет лише осіб, які мають освітньо-кваліфікаційний рівень «молодший
спеціаліст» з правознавства та «бакалавр права», впливає на конкурс
серед абітурієнтів в бік його зниження. І як наслідок, погіршується
якісний склад слухачів факультету. Тому доцільно було б, на нашу думку,
опрацювати питання щодо направлення на навчання за заочною формою до
вищих закладів освіти МВС України також і осіб, які працюють в органах
внутрішніх справ і мають повну загальну середню освіту. Це дозволило б
більш дієво застосовувати конкурсні важелі і готувати фахівців з вищою
юридичною освітою серед вказаної категорії осіб. Про необхідність такого
рішення свідчать і чисельні звернення до керівництва МВС України як
самих співробітників органів внутрішніх справ, так і керівників їх
підрозділів.

Планування та організація навчання за заочною формою здійснюється
відповідно до вищеназваних нормативних документів. Виходячи зі
сформульованих у них вимог, факультети заочного навчання на основі
державних стандартів освіти та освітньо-професійних програм з
урахуванням навчальних планів денної форми навчання розробляють та
затверджують в установленому порядку навчальні плани підготовки слухачів
заочної форми навчання.

За 3-річною програмою здійснюється підготовка слухачів, які мають
освітньо-кваліфікаційний рівень «молодший спеціаліст-юрист». Особи, які
одержали вищу неюридичну освіту, продовжують навчання (зараз набір осіб
цієї категорії припинено) за чотирирічним курсом. Термін навчан-

ня для тих, хто вступив до ВЗО на базі повної загальної середньої
освіти, складає 5 років. Крім цього, існує категорія осіб, які
навчаються за рейтинговою системою, і, при відповідних умовах, вони
переводяться на заочний факультет, де продовжують навчання до рівня
спеціаліста.

Згідно до навчального плану заочним факультетом розробляється терміном
на 1 рік робочий навчальний план, який дозволяє більш детально та чітко
провести планування навчального процесу (визначити кількість годин,
необхідних для проведення установчих, оглядових лекцій на кожен семестр
тощо). Виходячи з робочого навчального плану формується розклад
навчально-екзаменаційних сесій.

Варто зазначити, що при складанні розкладу застосовується принцип
блокового вивчення навчальних дисциплін. При врахуванні специфіки
заочної форми навчання це дає слухачам змогу в короткі терміни
зосередитися на вивченні конкретної дисципліни.

Основними формами навчального процесу за заочною формою є установчі та
оглядові лекції, практичні та семінарські заняття, групові та
індивідуальні консультації, письмові (контрольні і курсові) роботи.

Стосовно способу викладання лекцій слід відзначити, що для більш
глибокого вивчення та закріплення навчального матеріалу є досить
ефективним використання відеолекцій, коли слухач (студент) має
можливість багаторазово переглядати відеоматеріали, зупиняючись на тих
моментах, які у нього викликають особливий інтерес, або складність.
Названий спосіб викладення лекцій може застосовуватися як для
традиційного, так і дистанційного навчання.

Заслуговує також на увагу та більш широке застосування в навчальному
процесі такої форми проведення практичних занять, як моделювання і
послідовна розробка конкретних проблемних ситуацій, що дає можливість
слухачам досить всебічно і глибоко підійти до вивчення спеціальних
дисциплін. При організації навчального процесу дуже важливим є його
забезпечення методичними матеріалами як у друкованому, так і в
електронному вигляді.

Як правило, за отриманням завдань для виконання письмових робіт і
необхідного методичного матеріалу слухачі звертаються до деканату
факультету. Ці матеріали з більшості навчальних дисциплін вони фактично
одержують через викладача-методиста. Така організація забезпечення
навчально-методичною літературою дає можливість слухачам більше
оперативно опрацьовувати навчально-методичний матеріал. Відтак з
організаційної точки зору таку практику роботи із слухачами доцільно
було б запровадити як офіційну.

Необхідність постійного удосконалення навчального процесу за заочною
формою навчання потребує, поруч з традиційною схемою його організації,
впровадження нових технологій. Досить цікавою, на наш погляд, є ідея
одержання вищої освіти за допомогою дистанційного навчання, що виникло
завдяки системі заочного навчання, яка була започаткована на теренах
колишнього Радянського Союзу.

Напрацьований позитивний досвід цієї форми навчання досить глибоко був
вивчений та оцінений як в нашій країні, так і на Заході. Проведений
аналіз вітчизняної технології заочного навчання дозволив зробити
висновок, що за допомогою такої форми можна одержати вищу освіту досить
високого рівня при значно менших витратах, ніж за очною формою.

В сучасних умовах, оцінюючи досягнення в галузі комп’ютерної техніки і
об’єднавши їх з досвідом заочної форми навчання, напрацьованим в нашій
країні, досить нагальною є необхідність і доцільність створення та
впровадження дистанційного навчання в систему освіти.

Суть дистанційного навчання полягає в передачі навчальної інформації
слухачу (студенту), стимулюванні його навчальної діяльності і вжитті
заходів з коригування його навчання. Фактично це є індивідуальне
навчання. Але вирішення проблеми дистанційного навчання не є легким
завданням навіть на сучасному етапі розвитку науки і техніки.

Найскладнішим є питання розробки курсів дисциплін і матеріалів,
розрахованих на специфіку дистанційного навчання, а також підготовка
викладачів, здатних ці курси проводити. Першою проблемою у навчальному
процесі дистанційного навчання є доставка основного матеріалу для
вивчення особі, яку навчають.

Досить важливо визначитися, в якому вигляді найбільш доцільно доставляти
навчальну інформацію до споживача. Уявляється, що в сучасних умовах
найбільш традиційним для нашої аудиторії є навчання з використанням
друкованої продукції. Але не менш ефективним і досить розповсюдженим,
особливо на Заході, є спосіб донесення інформації до споживача з
використанням аудіо- та відео-матеріалів.

Транспортування зазначених способів донесення інформації здійснюється
переважно через можливості поштового зв’язку. Дещо раніше мали місце
спроби використання можливостей телебачення для читання лекцій на
відстані для широкої аудиторії, але така спроба дистанційного навчання
не набула широкого розповсюдження у зв’язку з недосконалістю (як на той
час) її технологічного забезпечення.

Враховуючи те, що заочна форма навчання, перш за все, передбачає
самостійну роботу слухача (студента), слід відзначити, що вона є дуже
важливою і при організації дистанційного навчання. Безумовно,
інформаційні технології надають для цього різноманітні можливості,
зокрема щодо використання електронної бібліотеки, бази даних. Таким
чином, для більшої ефективності навчального процесу дуже важливим є
використання усіх названих способів в їх органічній єдності.

Для досягнення найкращого результату при самостійній роботі необхідно
знайти оптимальний варіант спілкування слухача (студента) з викладачем.
Необхідно, щоб слухач (студент) міг запитувати викладача і отримувати
від нього відповідь. В електронних засобах масової комунікації така
можливість спілкування існує щоденно. Перш за все, це електронна пошта.
Слухач (студент) надсилає викладачу питання, і викладач відповідає в
прийнятний для цього час (вранці, вдень, ввечері), і від часового поясу
це не залежить. Подібну методику доцільно застосовувати і при виконанні
письмових завдань слухачем (студентом). Значення цих робіт при
дистанційному навчанні не зменшується, а навпаки зростає.

Стосовно заключної фази дистанційного навчання, тобто іспиту, можливі
два його варіанти. Перший передбачає таку його схему, коли слухач
(студент) в письмовій формі дає відповіді на запитання, що поставлені у
завданні, а викладач або уповноважена особа лише слідкують за тим, щоб
до іспиту був допущений той, хто навчається, а не інша особа, і при
цьому був дотриманий порядок, що встановлений (одержано завдання, а
робота, після її виконання, законвертована, надіслана до ВЗО МВС на
перевірку тощо). Інший варіант полягає в тому, що оцінка виставляється
не за результатами іспиту, а за результатами самостійної роботи
(курсової, реферату або будь-якого іншого дослідження).

Таким чином, існує декілька напрямків технічного забезпечення
дистанційної освіти. Перший варіант – книга, тобто друкована продукція з
невеликими, чітко структурованими модулями, яка зорієнтована на
дистанційне навчання в поєднанні з консультаціями і застосуванням
електронної асинхронної пошти. Другий варіант – комп’ютерне
програмування навчальних посібників з елементами гри, моделювання та
наповненням бази даних. Третій варіант – електронні засоби на дискеті
або CD-ROM, а також Internet.

Враховуючи те, що дистанційне навчання є новою формою в системі
отримання освіти, особливо важливо виважено підійти до питання
організації навчального процесу за цією формою. Якщо розкласти
навчальний процес при дистанційному навчання на частини, то можна
виділити такі його складові:

– вид занять;

– мета занять;

– місце проведення занять;

– інформаційна підтримка;

– структура в часі.

Основна частина цього процесу – самостійна робота. Місце проведення
занять може бути зручне для особи, яка навчається, і не обов’язково це
приміщення ВЗО. Стосовно інформаційної підтримки – мається на увазі
навчальні посібники, аудіо- та відеоматеріали, книги, консультації
викладачів.

Вони не тільки викладають дисципліну, але і приймають участь в
організації навчального процесу: здійснюють збір слухачів (студентів) в
потрібний час і у певному місці, забезпечення безперебійного зв’язку за
допомогою факсу, або електронної пошти, забезпечення кур’єрської пошти
під час іспитів тощо. Такий викладач слідкує за тим, щоб кожен слухач
(студент) відповідав на свої і тільки свої питання.

На відміну від очної форми, де викладач одноосібно займається написанням
лекцій, розробляє плани семінарських та практичних занять, при
організації дистанційного навчання має місце спеціалізація та розподіл
праці викладачів.

Після написання курсу лекцій викладач передає його на відповідну
переробку. В процесі переробки приймають участь дизайнер, консультант з
методики навчання, спеціаліст з методів контролю за результатами
навчання тощо. Таким чином створюється допоміжна ланка між викладачем і
слухачем (студентом).

Підсумовуючи сказане, слід зробити висновок, що дистанційна форма
навчання має право на існування, і не в далекому майбутньому, а вже
сьогодні. Першим кроком на цьому шляху є розробка навчально-методичної
бази дистанційного навчання з наступним її затвердженням Міністерством
внутрішніх справ України і Міністерством освіти України та необхідність
встановлення її відповідності до державних стандартів освіти.

Отже, заочна форма навчання у ВЗО МВС України відзначається своїми
особливостями, активно розвивається. На тлі сучасного прогресу
інформаційних технологій вона має великі перспективи і добре майбутнє.

7. МЕТОДИЧНА РОБОТА У ВИЩОМУ ЗАКЛАДІ ОСВІТИ

МВС УКРАЇНИ

7.1 Організація і ведення методичної роботи

у вищому закладі освіти

Навчально-методична робота є складовою частиною цілісного
навчально-виховного процесу, в якому беруть участь керівництво,
педагогічні та наукові працівники, інженерно-технічний,
навчально-допоміжний, адміністративно-господарський персонал, слухачі та
курсанти вищих закладів освіти МВС України. Ця робота здійснюється з
метою підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів для
органів внутрішніх справ України та інших держав згідно з окремими
домовленостями.

Завдання навчально-методичної роботи визначаються чинним законодавством
України, яке регламентує підготовку спеціалістів відповідної
кваліфікації та фаху, нормативними актами Міністерства освіти і
Міністерства внутрішніх справ України, програмами освітньої діяльності,
розробленими згідно з Положенням про відповідний тип закладу освіти,
закріпленими у Статуті ВЗО, та затвердженими умовами Державної ліцензії,
рішеннями керівництва та Вченої ради вищого закладу освіти і конкретно
формулюються у кваліфікаційних характеристиках спеціалістів для органів
внутрішніх справ, навчальних планах і програмах. Навчально-методична
робота організується і проводиться відповідно з вимогами Законів України
«Про освіту», «Про міліцію», «Про мову». Положення про організацію
навчальної та навчально-методичної роботи в навчальних закладах МВС
України і базується на загальних положеннях дидактики.

Безпосередня відповідальність за організацію і проведення на високому
рівні навчальної та навчально-методичної роботи покладається на
керівництво вищих закладів освіти, яке у межах своєї компетенції
зобов’язане забезпечити цілеспрямовану, узгоджену роботу факультетів,
кафедр, циклів, підрозділів та служб щодо втілення в життя навчальних
планів та програм.

В межах вищого закладу освіти МВС України велике значення в розв’язанні
завдань з загального керівництва методичною роботою, її координацією,
належним спрямуванням і контролем за рівнем методичної роботи на
кафедрах, відповідністю поставленим вимогам підготовленої методичної та
навчально-методичної літератури тощо здійснює методична рада ВЗО. Вона
утворюється з метою сприяння якості методичного забезпечення навчального
процесу, удосконалення навчальних планів і програм та впровадження в
навчальний процес передового досвіду методики викладання навчальних
дисциплін. Персональний склад методичної ради ВЗО МВС визначається
відповідним наказом ректора. Очолює її проректор (перший проректор) з
навчальної (навчально-методичної роботи).

Центральними фігурами в навчальному процесі є викладач і курсант
(слухач), їх взаємодія складає зміст навчально-виховного процесу.
Центром навчально-методичної роботи є кафедри (у ВЗО МВС ІІІ-ІV рівнів
акредитації), цикли (у ВЗО МВС І-ІІ рівнів акредитації) і
предметно-методичні секції.

Основним завданням методичної роботи є забезпечення навчальних занять, а
саме:

– розробка та проведення заходів з удосконалення навчальної роботи,
підвищення педагогічної майстерності професорсько-викладацького складу;

– розробка та обговорення навчальних та тематичних планів, програм
навчальних дисциплін та інших документів, планування навчальної
діяльності;

– розробка та обговорення методик викладання навчальних дисциплін,
текстів лекцій, а також методик організації проведення різних видів
занять, у тому числі комплексних навчань, ігор, групових вправ тощо;

– обговорення проблем інтенсифікації навчального процесу, методики
використання навчального телебачення, технічних засобів навчання, ЕОМ та
дидактичних матеріалів до них;

– розробка та обговорення методики проведення самостійної роботи
слухачів, узагальнення досвіду цієї роботи та підготовка пропозицій щодо
його удосконалення;

– вивчення, узагальнення та поширення позитивного досвіду методичної
роботи.

Основними формами методичної роботи є:

– навчально-методичні конференції, збори, засідання методичної ради,
засідання кафедри, предметно-методичних секцій кафедр з
навчально-методичних питань;

– показові, відкриті, пробні та інструктивно-методичні заняття;

– контрольні та взаємні відвідування занять;

– лекції та доповіді з методики навчання, педагогіки та психології;

– аналітичні дослідження з питань методики навчання слухачів.

Науково-методичне забезпечення навчального процесу передбачає наявність:

– державних стандартів освіти;

– навчального плану,

– навчальних програм з усіх нормативних і вибіркових навчальних
дисциплін;

– програм навчальної, виробничої та інших видів практик;

– підручників і навчальних посібників;

– інструктивно-методичних матеріалів до семінарських, практичних і
лабораторних занять;

– індивідуальних семестрових завдань для самостійної роботи курсантів з
навчальних дисциплін;

– контрольних завдань до семінарських, практичних і лабораторних занять;

– блоків контрольних робіт з навчальних дисциплін для перевірки рівня
засвоєння курсантами навчального матеріалу;

– критеріїв оцінки рівня знань курсантів з конкретної навчальної
дисципліни;

– методичних матеріалів для курсантів з питань самостійного опрацювання
фахової літератури, написання курсових робіт і дипломних проектів
(робіт).

В організації методичної роботи у вищому закладі освіти МВС України
особлива роль належить навчальному відділу. Рівень цієї роботи, її
постійне удосконалення, поліпшення методичної бази є необхідними
передумовами виконання завдань з підготовки висококваліфікованих кадрів
для органів внутрішніх справ, поставлених перед вищими закладами освіти
системи МВС України. Провідне значення в методичному забезпеченні
навчального процесу з кожної конкретної дисципліни навчального плану
належить кафедрі.

7.2. Організація і ведення методичної роботи на кафедрі

Вище ми зупинялись на тому, що кафедра є основним навчально-науковим
структурним підрозділом вищого закладу освіти, який забезпечує
проведення навчально-методичної, наукової і організаційної роботи,
відповідає за реалізацію державної політики у сфері освіти. Робота
кафедри має бути направлена на підготовку для органів внутрішніх справ
фахівців, які відповідають кваліфікаційній характеристиці випускника
вищого навчального закладу МВС України, шляхом впровадження в навчальний
процес активних форм і засобів, технічних засобів навчання, передового
досвіду роботи органів внутрішніх справ.

Основними видами методичної роботи на кафедрі є:

розробка навчальних програм за навчальними дисциплінами (курсами), які
знову вводяться, а також підготовка їх до видання;

переробка навчальних програм та підготовка їх до видання;

написання та підготовка до видання навчальної та навчально-методичної
літератури: підручників, навчальних посібників, словників, довідників,
матеріалів (конспектів лекцій);

підготовка до перевидання навчальної та навчально-методичної літератури;

рецензування навчальної та навчально-методичної літератури;

розробка: навчальних планів, тематичних планів дисциплін;

підготовка текстів лекцій, методичних розробок ділових ігор, з
навчальних дисциплін, та підготовка їх до видання;

переробка текстів лекцій і підготовка їх до видання;

розробка планів для проведення семінарів;

розробка та підготовка до видання навчально-методичних матеріалів для
проведення занять з усіх видів навчальних дисциплін;

створення фонду кваліфікаційних завдань за спеціальністю;

експертиза фонду кваліфікаційних завдань за спеціальністю;

розробка (переробка) та підготовка навчально-методичних матеріалів для
проведення лабораторних робіт;

розробка завдань на контрольні роботи;

розробка методичних вказівок щодо виконання дипломних (курсових) робіт
(проектів, завдань);

розробка дидактичних матеріалів для використання технічних засобів
навчання у навчальному процесі: літературного сценарію для навчального
кінофільму (телефільму), літературного сценарію для навчального
кінофрагменту, кадроплани діафільмів і діапозитивів (включаючи їх
зйомку);

– розробка навчально-методичних матеріалів для проведення усіх видів
навчальних занять, які передбачені навчальними планами і програмами (у
тому числі з використанням електронної обчислювальної техніки);

підготовка комп’ютерного програмного забезпечення навчальних дисциплін;

переробка (уточнення) та підготовка до видання навчально-методичних
матеріалів для проведення занять з використанням електронної
обчислювальної техніки;

розробка матеріалів для приймання вступних іспитів;

розробка матеріалів для приймання поточних іспитів (заліків);

розробка наочних навчальних посібників (плакатів, схем, стендів, макетів
тощо);

удосконалення навчально-матеріальної бази: розробка та модернізація
елементів навчально-лабораторної бази, навчально-тренувальних засобів,
технічних засобів навчання;

підготовка до проведення навчальних занять;

контрольні та взаємні відвідування занять;

участь у науково-методичних конференціях, зборах, нарадах, семінарах,
міжкафедральних засіданнях та засіданнях кафедри, предметно-методичних
комісій, інструкторсько-методичних, показових, відкритих та пробних
заняттях;

навчання професорсько-викладацького складу на курсах підвищення
кваліфікації, стажування викладачів в практичних органах та навчальних
закладах;

відрядження, пов’язані з виконанням методичної роботи;

участь професорсько-викладацького складу у системі підвищення
кваліфікації, яка діє у даному вищому закладі освіти МВС.

Основними формами методичної роботи на кафедрі вищого закладу освіти
системи МВС є:

– навчально-методичні конференції;

– збори професорсько-викладацького складу;

– засідання методичної ради;

– засідання кафедри (циклу), предметно-методичних секцій кафедр з
навчально-методичних питань;

– показові, відкриті, пробні та інструктивно-методичні заняття;

– контрольні та взаємні відвідування занять;

– лекції та доповіді з методики навчання, педагогіки та психології;

– аналітичні дослідження з питань методики навчання слухачів;

– робота професорсько-викладацького складу щодо забезпечення навчальних
занять методичними розробками та удосконалення системи дидактичного
забезпечення навчальних дисциплін.

На кафедрах створюються навчально-методичні кабінети для узагальнення та
використання в навчальному процесі позитивного досвіду роботи кафедр,
інших ВЗО МВС, практичних органів внутрішніх справ, надання допомоги
курсантам та слухачам в їх самостійній роботі.

Система методичного забезпечення кожної навчальної дисципліни включає
такі методичні документи та матеріали:

– навчальну програму;

– тематичні плани;

– тексти лекцій (лекційних курсів) з дисциплін;

– робочі тексти лекцій;

– методичні розробки для проведення практичних занять;

– плани семінарських занять;

вказівки, завдання (задуми, фабули, задачі та їх розв’язання) щодо
проведення семінарських та практичних занять слухачів.

Серед форм методичної роботи особливе місце належить використанню
технічних засобів у навчальному процесі.

Методична робота є невід’ємною складовою діяльності кафедри. Від її
якості, уваги кожного співробітника до неї у великій мірі залежить
ефективність навчального процесу в цілому з кожної конкретної дисципліни
у вищому закладі освіти МВС України.

7.3. Використання технічних засобів навчання в навчальному процесі

На сучасному етапі розвитку суспільства обсяг та складність
інформаційних потоків з кожним роком збільшується. Тому традиційна
система навчання у вищих закладах освіти МВС України потребує постійного
удосконалення на основі сучасних досягнень науки та техніки, що
пов’язано з поліпшенням методики організації та проведення навчального
процесу. Важливим напрямом інтенсифікації навчально-пізнавального
процесу є використання технічних засобів навчання (ТЗН), в тому числі
комп’ютерної техніки.

Використання технічних засобів навчання надає навчально-методичній
роботі з курсантами та слухачами більш насичений, динамічний, творчий та
інтенсивний характер. Сучасна освіта базується в основному на
вербальному способі передачі знань, де переважає сприймання усної
інформації, яка перевантажує роботу слухового аналізатора. При цьому
візуальний канал використовується мало, виникає сенсорне голодування, що
значно знижає творчий характер навчальної діяльності.

Вирішення проблеми підвищення інтенсифікації навчально-виховної
діяльності здійснюється за двома основними напрямами:

– по-перше, по шляху подальшого якісного удосконалення методик
викладання в вищих закладах освіти;

– по-друге, по шляху удосконалення системи навчальної діяльності
курсантів та слухачів, введення елементів наукового дослідництва,
посилення самостійної творчої роботи.

Використання аудіовізуальних засобів навчання може виступати важливим
напрямом досягнення позитивних практичних результатів, як в першому так
і в другому випадках.

Доцільність використання ТЗН зумовлено об’єктивними законами фізіології
вищої нервової діяльності і заснованих на них психології особистого
сприйняття. Дані фізіології і психології свідчать, що важливу роль в
процесі засвоєння знань грають органи відчуття. Особливо велику роль у
формуванні і розвитку мислення належить візуальному та слуховому
аналізаторові.

Так, 90% всіх відомостей про навколишню дійсність людина отримує з
допомогою зору, 9% за допомогою слуху та 1% – за допомогою інших органів
відчуття. Ці дані ще раз підкреслюють, що додаткове завантаження
візуального і слухового аналізаторів за допомогою технічних засобів
навчання дає значну можливість засвоєння більшого обсягу інформації.

В умовах стрімкого зростання інформаційних потоків і збільшення дефіциту
навчального часу аудіовізуальні засоби дозволяють за один і той же
термін часу викласти і засвоїти значно більший обсяг навчальних знань.
При цьому якість інформації, що засвоюється курсантами (слухачами),
підвищується за рахунок її наочності, виділення в графіках, схемах,
слайдах, головних структурних елементах процесів і явищ.

Використання ТЗН у викладанні навчальних дисциплін дозволяє збільшити
обсяг інформації, яку необхідно запам’ятати, приблизно на 35% і підняти
ефективність занять на 20%. Крім того, це дозволяє значно
інтенсифікувати пізнавальну діяльність курсантів (слухачів), дає
можливість надати до навчального процесу додаткову інформацію.

За формою передачі інформації ТЗН поділяються на :

екранні (фільмоскопи, діапроектори, кадропроектори, графопроектори,
епідіаскопи, кадоскопи);

звуко-відеотехнічні (магнітофони, відеомагнітофони, радіо-телеприймачі,
програвачі, посилювачі).

В останній час отримав розповсюдження такий вид технічних засобів, як
навчальне телебачення, котре за допомогою сучасної телевізійної техніки
та телевізійних внутрішніх мереж і необхідного методичного забезпечення
(відеороліки, діафільми, кінофільми) набуло широкого використання у
вищих закладах освіти. Телевізійна техніка може використовуватися, як в
автономному режимі в навчальних аудиторіях, обладнаних телевізорами,
відеомагнітофонами.

Використання технічних засобів навчання підвищує ефективність
навчального процесу, посилює засвоюваність навчального матеріалу, а їх
розробка та визначення напрямів застосування є важливою складовою
методичної роботи у ВЗО МВС України.

8. ІНФОРМАТИЗАЦІЯ І КОМП’ЮТЕРИЗАЦІЯ ВИЩИХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ МВС УКРАЇНИ

8.1. Розвиток інформаційного забезпечення органів внутрішніх справ

Інформатизація є одночасно і процесом поступових перетворень і
інструментом досягнення бажаних цілей і результатів. Заклад освіти як
структурний елемент різноманітних надсистем є агентом і об’єктом
процесів інформатизації, ініційованих в цих надсистемах, тобто на
галузевому, відомчому, регіональному, державному, світовому рівнях.

З іншого боку, як інструмент, інформатизація може бути свідомо
використана для вирішення конкретних завдань вдосконалення освітньої,
наукової, господарської, управлінської та іншої діяльності. Вищий заклад
освіти системи МВС за технологією організації своєї діяльності майже
нічим не відрізняється від будь-якого закладу освіти іншого профілю,
принаймні, в контексті застосування інформаційних технологій. Втім,
важливим для побудови випереджальної освіти є усвідомлення галузевого
контексту інформатизації, бо врешті-решт споживачами кадрів, що готують
ВЗО МВС України, є практичні органи, де інформатизація не стоїть на
місці.

Практика боротьби зі злочинністю переконливо свідчить про суттєву, а в
багатьох випадках пріоритетну роль системи інформаційного забезпечення
органів внутрішніх справ як ланки, що зумовлює ефективність роботи
правоохоронних структур. Система інформаційного забезпечення здійснює
інформаційну підтримку органів внутрішніх справ у розкритті і
попередженні злочинів, установленні і розшуці злочинців, надає
багатоцільову статистичну, аналітичну та довідкову інформацію.

Досвід використання комп’ютерних інформаційних систем і технологій в
правоохоронній сфері свідчить, що основними тенденціями їх розвитку та
удосконалення є:

удосконалення форм та методів керування системами інформаційного
забезпечення;

централізація та інтеграція комп’ютерних банків даних;

впровадження новітніх комп’ютерних інформаційних технологій для ведення
кримінологічних обліків;

розбудова та широке використання ефективних та потужних комп’ютерних
мереж;

застосування спеціалізованих засобів захисту та безпеки інформації;

налагодження ефективного взаємообміну кримінологічною інформацією на
міждержавному рівні.

Концентрація зусиль на визначених напрямах забезпечила суттєве
підвищення рівня боротьби зі злочинністю в розвинених державах світу.

Фазу просування інформатизації діяльності ОВС України наприкінці ХХ
століття можна класифікувати, як початкову. Основи існуючого
інформаційного забезпечення органів внутрішніх справ України були
закладені у 70-х роках та орієнтовані в напрямі інформаційної підтримки
оперативно-службової діяльності підрозділів у боротьбі зі злочинністю.
Вирішення цих завдань на той час досягалося повною централізацією
інформаційних обліків. Принципи побудови відображали притаманний тим
рокам рівень розвитку технічних засобів і досягнень технології. Сьогодні
програмно-технічна база загальновідомчих інформаційних підсистем ОВС є
фізично та морально застарілою, не відповідає сучасним вимогам щодо
продуктивності та засобів зв’язку.

Аналіз стану інформатизації, наведений в Концепції розвитку системи
інформаційного забезпечення органів внутрішніх справ України на 1997 –
2000 роки, показав, що існуючі банки даних (БД) оперативно-розшукового і
оперативно-довідкового призначення, розробка і впровадження яких були
здійснені наприкінці 80-х та початку 90-х рр., в чималій мірі застаріли
і не виконують покладених на них функцій. Багаторічний досвід практичної
експлуатації БД дозволяє визначити їх основні недоліки:

неузгодженість при створенні та впровадженні інформаційних банків даних;

дублювання збирання і багаторазова переробка однакових даних різними
галузевими службами і на різних рівнях;

багаточисельність та недосконалість первинних облікових документів;

слабкий інформаційний зв’язок між обліково-реєстраційними,
оперативно-розшуковими і довідковими фондами різних служб;

недостатня повнота і вірогідність даних;

несвоєчасне надходження до споживачів оперативно-службової інформації
через недосконалість технології подання відомостей в банки даних і
слабкого використання сучасних засобів комп’ютерної техніки і зв’язку;

застарілість технічних комплексів МВС, УМВС України в областях,
переважна більшість яких виробила свій ресурс;

недосконалість організаційно-кадрового забезпечення інформаційних
підрозділів МВС, УМВС в областях та в галузевих службах;

нераціональне використання відповідного фінансування на підтримку та
розвиток інформаційної системи;

недосконалість та неврегульованість нормативно-правової бази
інформаційних банків даних.

Причини цього полягають, з одного боку, у недоліках постановчих розробок
систем, і з іншого – у відірваності конкретних споживачів інформації
(практичних працівників органів внутрішніх справ) від банків даних,
неможливості чи незручності безпосереднього доступу до інформації, і як
наслідок – їх незацікавленості в підтримці інформаційних підсистем в
якісному та актуальному стані.

Потребує реорганізації і кадрове забезпечення інформаційних підрозділів
ОВС, яке на даному етапі не відповідає сучасним вимогам. Відсутність
відповідних підрозділів у міськрайлінорганах, невизначеність підходу до
їх створення в галузевих службах, необхідність введення нових
підрозділів для обробки спеціальної інформації – основні питання, які
необхідно вирішувати при реорганізації організаційно-кадрового
забезпечення інформаційних підрозділів.

Втім, були відмічені і певні позитивні зрушення, пов’язані з проявом
тенденції використання персональної комп’ютерної техніки. А саме:
загальне підвищення рівня комп’ютерної грамотності працівників міліції;
збільшення переліку комп’ютерних інформаційних обліків; поширення
«географії» використання сучасних засобів комп’ютерної техніки в
діяльності усіх ланок ОВС; розвиток технологій безпаперової обробки
інформації; створення комп’ютерної мережі обміну інформацією.

Стратегія розвитку системи інформаційного забезпечення ОВС. Основною
метою системи інформаційного забезпечення органів внутрішніх справ
України проголошено всебічну інформаційну підтримку практичної
діяльності ОВС у боротьбі із злочинністю в Україні на основі комплексу
організаційних, нормативно-правових, технічних, програмних та інших
заходів.

Основними завданнями функціонування системи інформаційного забезпечення
ОВС вважаються:

забезпечення можливості оперативного отримання інформації у повному,
систематизованому та зручному для користування вигляді співробітниками
та підрозділами ОВС для розкриття, розслідування, попередження злочинів
і розшуку злочинців;

збір, обробка та узагальнення оперативної, оперативно-розшукової,
оперативно-довідкової, аналітичної, статистичної, і контрольної
інформації для оцінки ситуації та прийняття обгрунтованих оптимальних
рішень на всіх рівнях діяльності ОВС;

забезпечення динамічної та ефективної інформаційної взаємодії усіх
галузевих служб ОВС України, інших правоохоронних органів та державних
установ;

забезпечення захисту інформації.

Вирішення завдань сучасного інформаційного забезпечення має бути
досягнуто за рахунок:

впровадження єдиної політики інформаційного забезпечення;

створення багатоцільових інформаційних підсистем діяльності ОВС;

удосконалення організаційно-кадрового забезпечення інформаційних
підрозділів;

інтеграції та систематизації інформаційних обліків ОВС на всіх рівнях;

розбудови інформаційної мережі;

створення умов для ефективного функціонування інформаційних обліків,
забезпечення їх повноти, вірогідності, актуальності та безпеки;

переоснащення інформаційних підрозділів сучасною потужною комп’ютерною
технікою;

поширення мережі комп’ютерних робочих місць користувачів інформаційних
підсистем;

подальшої комп’ютеризації інформаційних обліків;

впровадження сучасних інформаційних технологій.

Система інформаційного забезпечення ОВС являє собою сукупність
інформаційних підсистем певних обліків, побудованих з урахуванням
дотримання та забезпечення загальновизначених та обов’язкових вимог:
нормативно-правової бази, організаційно-кадрового забезпечення
інформаційних підрозділів, навчання та перепідготовки кадрів;
комп’ютерних, програмних, телекомунікаційних засобів та технологій;
матеріально-технічного та фінансового забезпечення.

Інформаційні підсистеми, як основна складова частина системи
інформаційного забезпечення призначені для збору, накопичення,
зберігання та обробки інформації певних напрямів обліків і які
орієнтовані на використання в діяльності багатьох служб, мають
загальновідомчий характер і відносяться до загально-відомчих
інформаційних підсистем. Структурна побудова інформаційних підсистем ОВС
України поєднує принципи територіально-розподіленої та централізованої
топології і організована у вигляді трьохрівневої ієрархічної моделі.
Розрізняються центральний, регіональний і територіальний рівень побудови
інформаційних підсистем.

Інформаційні обліки в системі органів внутрішніх справ створюються для
оперативного інформаційного забезпечення службової діяльності всіх
підрозділів: від міськрайлінорганів до Міністерства внутрішніх справ
України. На територіальному рівні управління в міськрайлінорганах на
основі документів первинного обліку формуються банки даних
оперативно-розшукового, оперативно-довідкового, адміністративного та
статистичного призначення, в які включаються відомості про:

події та факти кримінального характеру;

адміністративні правопорушення;

підприємства, організації та установи, що являють оперативний інтерес;

об’єкти дозвільної системи;

зареєстрований автомототранспорт;

зареєстровану вогнепальну та газову зброю;

викрадені, загублені та вилучені предмети злочинного посягання;

знаряддя скоєння злочинів та правопорушень, речові докази;

повідомлення спецапарату та інша оперативна інформація;

фото та відеотеки (місць скоєння злочинів та пригод і осіб криміногенних
категорій);

осіб (власників посвідчень водія, які скоїли злочини; котрі відбули
покарання у місцях позбавлення волі; що скоїли адміністративні
правопорушення; наркоманів; злочинців, які знаходяться у розшуку; котрі
зникли без вісті; невпізнаних трупів та невідомих хворих; які становлять
оперативний інтерес);

паспортну реєстрацію громадян.

В межах загальновідомчих інформаційних підсистем галузевими службами
міськрайлінорганів формуються такі основні обліки:

Чергова частина (заяви та повідомлення про скоєні злочини та пригоди;
затримані та зареєстровані особи; невідкладні дії чергового при
отриманні повідомлень про правопорушення та пригоди, веденні оперативних
планів, тощо; табельна зброя, спеціальні засоби, засоби індивідуального
захисту та активної оборони);

Служба «03» (особи, що підозрюються в скоєні злочинів, підоблікові особи
визначених категорій, члени злочинних угруповань; криміногенні об’єкти;
вилучені та викрадені речі; «спецапарат»; оперативна інформація);

Кримінальний розшук (особи криміногенних категорій, члени злочинних
угрупувань та інші, які являють оперативну зацікавленість; особи
оголошені до розшуку; невпізнані трупи та невідомі хворі; викрадені та
вилучені номерні речі, автомототранспорт, зброя; криміногенні об’єкти;
«спецапарат»; оперативна інформація).

Служба БЕЗ (особи, які підозрюються у скоєнні злочинів, що займаються
позазаконними валютними операціями, фальшивомонетництвом тощо; способи
скоєння розкрадань, злочинів у валютній та кредитно-фінансовій сферах,
об’єктів господарської діяльності, які потребують оперативного нагляду,
вилучений та викрадений автомототранспорт, «спецапарат», оперативна
інформація);

Слідство (особи, що притягуються до кримінальної відповідальності,
кримінальні справи та їх рух, речові докази);

Експертно-криміналістична служба (сліди, вилучені з місць подій та
знаряддя скоєння злочинів, фотороботи підозрюваних осіб, дактилоскопія,
фото та відеотеки, вилучена фальшива валюта, кулегільзотека);

Адміністративна служба міліції (розташування сил та засобів,
індивідуальна та відомча зброя, об’єкти дозвільної системи,
адмінправопорушення, паспортна реєстрація громадян, особи, які відбули
покарання в місцях позбавлення волі);

Служба ДАІ (зареєстрований автомототранспорт, викрадений та вилучений
автомототранспорт, власники посвідчень водія, дорожньо-транспортні
пригоди, адмінправопорушення);

Служба охорони (стан та характеристики об’єктів, що охороняються);

Служба виконання покарань (спецконтингент, «спецапарат», оперативна
інформація, порушення режиму утримання, результати перевірок явок з
повинною).

Служба пожежної охорони (пожежі, протипожежний стан об’єктів).

В моделі підтримуючої освіти курсанти (слухачі) в процесі навчання або
при проходженні практики мають отримати цілісне уявлення про склад
інформаційних підсистем, їх практичне застосування, технологію збору,
зберігання, обробки і використання інформації. Обов’язкове й придбання
навичок практичної роботи з підсистемами.

В моделі ж випереджальної освіти, яка визнана нами за необхідну,
орієнтація на опанування поточного стану і особливостей функціонування
та використання інформаційно-програмних ресурсів недостатня. Слід дбати
про підготовку майбутніх фахівців, впроваджувачів сучасних технологій у
майбутньому. Для цього рівень інформатизації ВЗО МВС має бути значно
вищим, ніж нинішній стан впровадження інформаційних технологій в ОВС. Це
можливо за рахунок напрацювання власного досвіду просування
інформатизації.

8.2. Нові інформаційні технології в навчанні

Досвід просування інновацій не раз підтверджував істину про те, що нові
технології, застосовані для вирішення погано сформульованих і
недостатньо досліджених проблем, не тільки не приносять очікуваних
результатів, але часто навіть погіршують ситуацію. Щось подібне
відбувається зараз в області нових інформаційних технологій в навчанні.
Не тільки в нашій країні, але і навіть у високотехнологічних країнах
ейфорія поголовної переможної комп’ютеризації часто змінюється
розчаруванням, появою нових проблем, часто не менш гострих, ніж ті, які
висувалися спочатку. Справжній шок переживають викладачі деяких західних
університетів, коли усвідомлюють різке звуження обсягу зайнятості
внаслідок перекладу на рейки інформаційних технологій операцій доставки
інструктивних і навчальних матеріалів, контролю знань і навичок,
симуляції складних процесів. Поява ВЗО без викладачів, технологій
навчання і тренінгу, в яких центральна роль відводиться студенту,
свідчить про те, що на наших очах закладаються основи кардинальної
трансформації діяльності освітніх установ.

Важко помилитися, якщо просто сказати, що інформаційні технології треба
розвивати в наших навчальних закладах, що це важливо і відставання тут
загрожує втратою технологічних орієнтирів як освітньої системи, так і
всієї держави. Але набагато складніше йде справа, якщо спробувати
поглянути глибше, якщо задатися метою уяснити внутрішньо властиві
об’єкту аналізу властивості організації, функціонування і зв’язків. Це
дозволило б більш точно оцінити втрати і здобутки від впровадження або
гальмування нових інформаційних технологій, виявити причинно-наслідкові
зв’язки і значущі чинники, прогнозувати ефекти і наслідки, технологічно
підтримувати ефективну діяльність індивідуумів і колективів.

Відповіді на ці питання повинні бути розвитком або додатком деякої
теорії, яка змогла б оцінити, що може вийти, якщо, а також як і чому
люди (соціальні системи), користуючись інструментами діяльності,
технікою, технологіями і знаннями (технічні системи), виробляють товари,
сервіс, цінності науки, культури і мистецтв, які оцінюються споживачем
(зовнішнім середовищем). Такої розвиненої соціотехнічної теорії,
зв’язуючої в єдину пояснювальну схему відносини технологій, людей і
організований вихід їх діяльності, на жаль, не існує, і, може бути,
побудувати таку єдину теорію взагалі неможливо. І проте, питання
залишаються і інтерес до них не слабшає.

Враховуючи складну природу феноменів, що розглядаються, абстрагуємося
від усього навколишнього контексту впровадження і розвитку нових
інформаційних технологій в навчанні і зосередимо увагу на з’ясуванні
сутнісних характеристик нових феноменів, їх внутрішніх властивостях,
розглядаючи їх ідеальні моделі, що вийшли з розуму проектувальників і не
викривлені спробами їх практичного використання в наших умовах.

У зв’язку з цим показовим був би як аналіз теоретичних моделей найбільш
популярних технологій навчання, так і аналіз тих властивостей парадигми
комп’ютеризації і інформатизації взагалі, які зумовили такі широкі
можливості проникнення нових інформаційних технологій в сферу навчання і
самонавчання.

Інформація, на відміну від інших продуктів діяльності, характеризується
тим, що споживання інформації не приводить до її руйнування. Комп’ютерне
відтворення копії інформаційного продукту істотно дешевше масового
виробництва копії будь-якого іншого товару. Сучасні можливості подання
інформації забезпечують якісний і адекватний вплив на всі органи
сприйняття, а засоби віддаленої доставки інформації забезпечують
всепроникливість і зручний доступ до інформації.

Підсумовуючи, перерахуємо ряд переваг, які привносять інформаційні
комп’ютерні технології в процес навчання. До них можна б було віднести
таке:

велика гнучкість у виборі місця і часі навчання;

навчальні і тренувальні матеріали можуть легко поновлюватися;

студенти, а не викладачі, можуть управляти вибором навчального
матеріалу, комбінуючи курси різних навчальних закладів;

здатність стежити за виконанням інструкцій особою, що навчається,
запам’ятовувати її відповіді, фіксувати доступ до навчальних матеріалів;

можливість моделювання аналізу середовища і ситуації взаємодії з тим,
хто навчається;

забезпечення on-line зв’язку між студентом і віддаленим вчителем;

привабливість для сприйняття мультімедійного представлення інформації;

можливість організації контролю за порядком і темпом подачі матеріалу,
навчальною активністю що навчається;

забезпечення ефекту симуляції складних процесів без ризику і з
надзвичайно низькими витратами;

можливість настройки сервісу навчання і тренінгу на осіб з різним рівнем
здібностей;

можливість ефективної доставки для користувача широкого діапазону
тренувального матеріалу;

доступ до розподілених банків інформаційних ресурсів, навчальних і
контролюючих матеріалів;

можливість ефективного поширення накопиченого досвіду;

потенціал величезного по діапазону і глибині репозитарію змістовної
навчальної інформації;

пристосованість для реалізації моделі безперервної освіти;

свобода в пошуці і відборі матеріалу, співзвучного власним цілям і
завданням навчання;

забезпечення більшого контролю з боку учня за процесом;

надання умов для створення середовища конкуренції навчальних курсів;

можливість організації незалежного централізованого і уніфікованого
вихідного контролю знань і навичок;

забезпечення ефекту групової співпраці, створення корисного дискусійного
середовища і ефективної спеціалізації учасників віртуальних робочих
груп;

симуляція технологічного середовища представлення освітніх послуг,
створення віртуальних навчальні закладів.

Акцентування уваги на окремих привабливих сторонах організації процесу
навчання призвело до проектування декількох моделей нових технологій
навчання. Кожна з них, як правило, експлуатує невелике число ідей:
низьку собівартість надання освітніх послуг, розвиток пізнавальної
активності учнів, зручність доступу до величезних гетерогенних джерел
інформаційної підтримки навчальної діяльності, безперервний характер
навчання, групову синергію (системне поєднання) і спеціалізацію, відхід
від неефективної процедурної моделі організації навчання, перехід від
моделі навчання, орієнтованої на викладача до студенто-орієнтованої
моделі. На практиці спостерігається тенденція об’єднання фрагментів
нових технологій, що добре себе зарекомендували, з метою використання
всього кращого в контексті суб’єктивного досвіду і місцевих умов. Проте,
вважаємо за важливе дати коротку характеристику найбільш популярних
технологічних підходів.

Інструктивне дистанційне навчання базується на ідеї дистанційної
доставки широкого спектру інструктивних навчальних матеріалів. Навчання,
як правило, забезпечується процедурною схемою надання змістовної
інформації, повчальних симулюючих програм, ілюстративних і довідкових
даних, контрольних завдань і тестів.

Портфель навчальних інструктивних матеріалів може набиратися з різних
курсів, підготовлених в різних закладах освіти. Завдяки конкуренції
навчальних матеріалів забезпечується необхідний рівень якості. Вихідний
контроль проводиться, як правило, централізовано і незалежно від творців
навчальних курсів спеціально організованими сервісними тестовими
службами і акредитуючими організаціями. Це виключає необ’єктивну і
неузгоджену процедуру оцінювання, передбачає вхідний контроль і
індивідуалізацію процесу навчання. Навчання часто супроводжується
заздалегідь запланованими сеансами on-line консультацій. Найбільш
сильними чинниками розвитку вважаються цінове змагання курсів і
модуляризація (або артикуляція) навчальних планів, тобто можливість
відбору найкращих модулів з запланованого навчальним планом стандартного
сертифікованого набору, які можуть бути підготовлені різними
університетами.

Ресурсно-орієнтоване навчання – філософія і методологія навчання, яка
забезпечує викладачів цілісним підходом до організації навчального
процесу. Воно направлене не тільки на засвоєння знань і придбання
навичок, але і на тренінг здібностей самостійного і активного
перетворення проблемно-інформаційного середовища шляхом розкриття і
практичного застосування інформаційних ресурсів. Студенти розвивають
навички інформаційної культури завдяки направлюваній викладачами і
бібліотекарями практиці вирішення задач, що вимагають інформації з
багатьох джерел. Студенти замість готових знань отримують допомогу в
тому, щоб поступово розвинути спеціальні навички, що забезпечують своє
власне саморозкриття тем курсу, з’єднуючи разом інформаційні нитки для
формулювання важливих знань по темі.

Посилення автономії – одна з істотних рис даної технології навчання –
виявляється у вмінні студентів того, як взяти на себе відповідальність
за визначення того, що вони повинні вчити, де і як знайти інформацію, що
найкращим чином розкриває дану тему, яким чином зафіксувати і
інтерпретувати інформацію, як її оцінити, як взаємодіяти з колегами по
обробці інформації, як організовані інформаційні зв’язки і доступ до
інформації, як інформація засвоюється в процесі навчання.

Взаємодія студентів з безліччю ресурсів (книги, журнали, газети,
мультимедіа, телебачення, Internet, суспільство, контакти з людьми)
мотивує студентів навчатися теми, намагаючись знайти інформацію багатьма
шляхами і у всіх місцях, де це тільки можливе. Заохочення студентів в
самостійних спробах спрямовувати інформаційні пошуки зміцнює почуття
упевненості і самоуправління навчанням, а досягнення інформаційних цілей
сприяє ефективному закріпленню інформаційно-складальних і
інформаційно-обробляючих шаблонів.

Ресурсно-орієнтоване навчання – студенто-центроване, воно спирається на
посилку, що студенти навчаються в процесі діяльності і індивідуального
формування смислів. Такий процес навчання слідує реальному життю, в
якому суб’єкт націлюється на постійне полювання за інформацією, на її
інтерпретацію і використання, стаючи самокерованим студентом.
Накопичений досвід роботи з інформаційними ресурсами дозволяє студенту
сформувати репертуар навичок і основ знань, які можуть бути використані
в ситуаціях навчання в майбутньому.

Важлива роль в реалізації процесу ресурсно-орієнтованого навчання
відводиться бібліотекарям, які разом з викладачами стають мотиваторами і
прискорювачами навчальної діяльності, забезпечують початковий тематичний
поштовх, який направляє студента не тільки в його пошуках інформації,
але і в становленні творчої особистості – розв’язувача проблем. Студенти
можуть починати дослідження поставлених перед ними проблем навіть без
усвідомлення навичок, які вони мають і які їм необхідні, і того, як цих
навичок можна навчитися. Вони можуть не усвідомлювати, що бібліотекарі
ведуть їх до інформації і до ідей, що стосуються їх потреб.

Перевагою розглянутої технології вважається те, що навчальна діяльність
відбувається на фоні пізнавальних, соціальних, навичкоформуючих і
практичних цілей і має тенденцію бути міждисциплінарною.

Ресурсно-орієнтоване навчання, мотивуючи активну і творчу включеність
учнів передбачає також використання сил групової взаємодії, дослідження
проблем в складі невеликих груп, критичні обговорення, мозкові штурми і
т.п.

Подібна орієнтація найбільш яскраво виявляється в іншій популярній
технології – навчанні через співпрацю. Тут знайшов своє вираження відгук
на зростання складності і системної динаміки зовнішнього світу, які
вимагають не тільки і не стільки мистецтва прийняття рішень і
професіоналізму окремих суб’єктів, а значною мірою спільного примноження
колективних знань, мудрості і креативності. Навчання через співпрацю,
включаючи в арсенал своїх прийомів обговорення, діалог, ефективний
розподіл ролей учасників дискусій і розв’язання проблем, зв’язує
інтереси колективу і індивідуума, додає до процесу навчання групову
синергію, зіткнення точок зору, емоції, інтуїцію, містику, живе, в тому
числі конфліктне, обговорення. Хаос, який є слідством конфліктності в
процесі навчання і відсутності тиску авторитету, провокує включення
адаптивных механізмів, які є каталізаторами процесів творчості і
самореалізації. Внесення хаосу в результаті приводить до встановлення
порядку більш високого рівня.

Діалогічність навчання передбачає створення середовища циркуляції
потоків значущих сутностей між учасниками обговорень, кожний з яких
відкритий для реконструкції власної моделі знань і переконань. Тут
кожний учасник говорить, або готується щось сказати, і кожний захищає
свою точку зору, засновану на спостереженні, інтерпретації, припущенні
або узагальненні. Ефективне обговорення передбачає підтримку динамічного
балансу між відстоюванням своєї точки зору і дослідженням області
пов’язаних з нею висновків.

Групова синергія разом з усім пов’язаним з предметом обговорення
контекстом – істотна складова навчання через співпрацю. Інформаційні
технології можуть тут дати в доступ величезні бази даних та інформаційні
ресурси для ідентифікації можливих взаємозв’язків і взаємозалежності між
різними елементами знань.

У процесі співпраці колективне навчання може протікати на різних стадіях
посилення зв’язків від кооперації до співпраці, супроводжуючись
підвищенням складності і конфліктності, які виступають як каталізатори
самооновлення індивідуальної і колективної творчості.

8.3. Перспективи інформатизації

вищого закладу освіти МВС України

Усвідомивши незаперечність факту, що інформатизація це дійсно не данина
моді, а багатообіцяюча платформа суттєвих перетворень сфери освіти,
більш детально розглянемо інформатизацію відокремленого вищого закладу
освіти МВС України.

В основу діяльності по інформатизації має бути покладена концепція
інформатизації ВЗО. Нормативно-правову базу для створення такої
концепції складають Закони України «Про національну програму
інформатизації» і «Про Концепцію національної програми інформатизації
України», а також «Концепція розвитку системи інформаційного
забезпечення органів внутрішніх справ України на 1997 – 2000 роки» і
«Програма комп’ютерного інформаційного забезпечення вищих закладів МВС
України».

Доречно також познайомитись з «Концепцией информатизации сферы
образования Российской Федерации», розробленої Державним
науково-дослідницьким інститутом системної інтеграції Міністерства
освіти РФ, а також численними матеріалами відповідного напряму,
регламентуючими просування інформатизації в провідних країнах світу.
Однак, слід зазначити, що в кожному ВЗО варто розробляти власну
концепцію інформатизації, покладачись на свої умови і можливості.
Розробка і публічне авторитетне обговорення будь-якої концепції
комплексної інформатизації (незалежно від її точності і глибини) дуже
корисно як для ентузіастів-розробників (оскільки це примушує їх
проникнутися ідеями комп’ютеризації), так і для інших співробітників
(оскільки дозволяє їм краще уявити майбутнє, яке їх чекає).

Керуючись системним підходом при розробці комплексної інформатизації
вищого закладу освіти, потрібно розглянути об’єкт інформатизації як
відкриту систему. ВЗО як відкрита система, взаємодіючи із зовнішнім
середовищем, «перетворює» зовнішню інформацію, фінансові і трудові
ресурси, матеріальні кошти і об’єкти навчання в кадри для потреб органів
внутрішніх справ України, в зростання і розвиток ВЗО, розширення частки
ринку підготовки висококваліфікованих фахівців.

Процес управління ВЗО можна розглянути як такий, що складається з
чотирьох взаємопов’язаних класів функцій:

планування – формулювання напрямів зусиль усього особистого складу для
досягнення загальних цілей ВЗО;

організації – створення структур для оптимального виконання робіт і
рішення задач ВЗО;

мотивації – забезпечення для співробітників і підрозділів засобів
задовольняти свої потреби через хорошу роботу;

контролю – встановлення стандартів, вимірювання досягнутих результатів і
коригуючих дій.

Зв’язуючими процесами функцій управління, засобами для їх здійснення є
прийняття рішень і комунікації.

Використовуючи як доступні інструменти інформаційних технологій
можливості збору, обробки, відображення і передачі інформації, модель
інформатизації покликана забезпечити такі функції підтримки управління:

інформаційне забезпечення прийняття рішень;

автоматизація планування і управління технологічними процесами;

підтримка ефективних внутрішніх і зовнішніх комунікацій;

контроль і моніторинг процесів.

Комплекс засобів інформаційно-комп’ютерної підтримки процесів управління
відносять до класу інформаційно-керуючих систем. Втім, діапазон
інформатизації в сучасному ВЗО МВС має бути значно ширшим. Не менш
значущими є застосування потенцій нових технологій в процесі навчання,
активна участь ВЗО у створенні і розвиткові інформаційно-освітнього
середовища вищих закладів освіти МВС України, поширення створення
внутрішніх та обробки і надання доступу до зовнішніх інформаційних
ресурсів.

Інформаційно-освітнє середовище і інформаційні ресурси. В сучасному
світі інформаційні ресурси у всіх галузях знань і у всіх сферах
діяльності є територіально розподіленими. Практично неможливе їх
збереження або накопичення в одному географічному пункті. Це пов’язано з
величезними обсягами існуючої інформації, їх безпрецедентно швидким
збільшенням і оновленням. Тому інформаційно-освітнє середовище в
загальному вигляді, про яке тут йде мова і доступ до якого цікавить
практично всі освітні установи, може бути тільки розподіленою. Ефективне
використання таких ресурсів можливе тільки за рахунок застосування
інформаційних технологій.

Поняття «інформаційна технологія» (ІТ) в цей час відноситься до числа
найбільш популярних і часто вживаних. Подібна популярність зумовлюється
не тільки зростаючою значущістю, але і бурхливим, надзвичайно динамічним
розвитком ІТ.

У цілому, сучасні ІТ можна охарактеризувати:

– по-перше, широтою обхвату ними різних «неінформаційних» предметних
областей, в тому числі традиційних галузей промисловості;

– по-друге, масовістю оволодіння ІТ фахівцями цих областей, внаслідок
чого ІТ перестають бути прерогативою певного кола наукової і інженерної
еліти і стають доступним інструментом для рішення прикладних задач;

– по-третє, стимулюючим розвиток ІТ виявленням принципово нових
інформаційних потреб і реалізацією відповідних функцій;

– по-четверте, значним ефектом від застосування ІТ, що зумовлює
можливості здійснення якісних змін («стрибків») в процесах вдосконалення
технологій і техніки (принципово важливо, що без використання ІТ ці
зміни не можуть бути досягнуті);

– по-п’яте, тенденцією до посилення інтеграції різнорідних ІТ, що
виявляється в прагненні до уніфікації апаратних і програмних засобів, а
також створенні єдиних інформаційних середовищ.

Надзадача розуміння і реалізації проблеми інформатизації сфери освіти
полягає в тому, що в результаті повинна бути досягнута глобальна
раціоналізація інтелектуальної діяльності в суспільстві за рахунок
використання нових ІТ з метою підвищення ефективності і якості
підготовки фахівців з новим типом мислення, відповідаючим вимогам
постіндустріального суспільства.

У сфері освіти країн СНД і, передусім, у вищій школі накопичений
найбагатший інформаційний потенціал або, іншими словами, інформаційні
ресурси навчального і наукового призначення.

Під інформаційними ресурсами (ІР) навчального і наукового призначення
маються на увазі бази даних і знань, інформаційно-пошукові та
інформаційно-довідкові системи, автоматизовані бібліотечні системи,
електронні журнали, експертні системи, автоматизовані курси, навчальні
системи, автоматизовані лабораторні практикуми, комп’ютерні тренажери,
навчально-дослідницькі АСНД і САПР, автоматизовані системи управління
навчальною і науковою діяльністю підрозділів ВЗО МВС, а також
спеціалізовані інструментальні засоби для розробки перерахованих видів
ІР.

Інформаційні ресурси сфери освіти діляться на чотири класи (див. табл.
1). До першого відносяться ІР, в яких найбільшу цінність мають власне
інформаційні масиви (інформація). Це бази даних і знань,
інформаційно-пошукові і інформаційно-довідкові системи, автоматизовані
бібліотечні системи, електронні журнали, файлові масиви і т.д.

До другого класу ІР відносяться різні автоматизовані системи навчального
і наукового призначення, навчально-дослідницькі АСНД і САПР, експертні
системи, автоматизовані системи управління навчальною і науковою
діяльністю підрозділів ВЗО МВС тощо.

Третій клас ІР об’єднує автоматизовані засоби навчання: автоматизовані
навчальні курси, повчальні системи, комп’ютерні тренажери,
автоматизовані лабораторні практикуми і т.п.

Четвертий клас ІР включає спеціалізовані інструментальні засоби для
створення ІР перших трьох класів.

Перелік ІР першого класу не випадково відкривають автоматизовані
бібліотечні системи (АБС). У всі часи бібліотеки були скарбницями знань.
У наш час їх роль також важко переоцінити, особливо, в зв’язку з «другим
народженням», що переживається ними, викликаним появою нових
інформаційних і телекомунікаційний технологій.

Таблиця 1. Класифікація інформаційних ресурсів

Клас ІР Вид інформаційніх ресурсів

Клас 1.

Власне самі інформаційні ресурси 1.1. Автоматизована бібліотечна система

1.2. База данних/база знань

1.3. Інформаційно-пошукова система

1.4. Інформаційно-довідкова система

1.5. Комп’ютерний довідник/енціклопедія

1.6. Файловий масив

1.7. Електронний журнал

Клас 2.

Автоматизовані системи навчального та наукового призначення 2.1.
Автоматизована система управління навчальною та/або науковою діяльністю
підрозділів ВЗО

2.2. Навчально-дослідницка АСНД

2.3. Навчально-дослідницка САПР

2.4. Система комп’ютерного моделювання

2.5. Спеціалізований пакет прикладних програм

2.6. Експертна система

Клас 3.

Автоматизовані засоби навчання 3.1. Автоматизований лабораторний
практикум

3.2. Автоматизована навчальна система

3.3. Автоматизована система контроля знань

3.4. Автоматизований навчальний курс

3.5. Комп’ютерний задачник

3.6. Комп’ютерний довідник навчального призначення

3.7. Комп’ютерний тренажер

Клас 4.

Спеціалізовані засоби для побудови ІР перших трьох класів 4.1.
Інструментальні засоби для створення автоматизованих засобів навчання:

4.1.1. Автоматизованих лабораторних практикумів

4.1.2. Автоматизованих навчальних систем та навчальних курсів

4.1.3. Автоматизованих систем контролю знань

4.1.4. Комп’ютерних задачників

4.1.5. Комп’ютерних довідників навчального призначення

4.1.6. Комп’ютерних тренажерів

4.2. Інструментальні засоби для створення автоматизованих бібліотечних
систем

4.3. Оболонки для створення експертних систем

4.4. Система управління базами данних/базами знань

АБС забезпечують доступ до даних бібліотечних каталогів і фондів, а
також збір, обробку і зберігання відповідної інформації. У цей час
бібліотечна мережа ВЗО МВС України тільки створюється.

Інформаційна революція, що переживається людством, вельми наочно
виявляється, зокрема, в тому, що носієм і виразником знань замість книги
або енциклопедії все частіше стають їх електронні аналоги, а також
різноманітні бази даних і бази знань (БД і БЗ).

Бази даних являють собою цілісну систему даних, організовану за певними
правилами, які передбачають загальні принципи опису, зберігання і
обробки інформації.

База знань є формалізованою системою відомостей про певну предметну
область, що містить дані про властивості об’єктів, закономірності
процесів і явищ і правила використання цих даних в різноманітних
ситуаціях, котрі задаються для прийняття рішень.

БД і БЗ надають інформаційні ресурси масового і тривалого використання.
Їх можна віднести до фундаменту більшості інформаційних технологій. Як
правило, вони відкриті для поповнення і корекції. Їх застосування
найбільш ефективно в мережевому режимі при можливості віддаленого
доступу і пошуку в них інформації за запитами користувачів. У цьому
випадку користувачі мають справу з автоматизованими банками даних (АБД)
як сукупністю системи управління БД і конкретними базами даних, що
знаходяться під її управлінням.

Конкретна оцінка стану робіт за першим класом ІР, як і за іншими
класами, повинна засновуватися на виявленні міри відповідності кількості
і якості інформаційних ресурсів (АБС, БД, БЗ і т.д.) і інформаційних
послуг потребам суспільства (передусім, викладачів, курсантів, наукових
працівників, організаторів науки). Створення моніторинга подібної
відповідності – одна з першорядних задач в області розвитку
інформаційно-освітнього середовища.

БД і БЗ навчального і наукового призначення, розроблені у ВЗО СНД, як
правило, є документальними і/або фактографічними і реалізовані в
локальному варіанті для персональних комп’ютерів. Поки ще незначна їх
частина доступна користувачам локальних обчислювальних мереж. У цілому
БД і БЗ навчального і наукового призначення, що розробляються в
ініціативному порядку ВЗО, містять довідкову, репродуктивну інформацію,
необхідну для забезпечення цих видів діяльності. Однак, розвиток нових
дистанційних методів навчання, де інтерпретатором знань є учень (на
відміну від традиційних форм, де інтерпретатор знань – викладач),
вимагає нових підходів до створення БД і БЗ, що будуть враховувати дану
специфіку.

До першого класу ІР відносяться і електронні журнали. Це – періодичні
видання, матеріали яких створюються, зберігаються і доводяться до
користувачів з використанням автоматизованих інформаційних технологій.
Це вельми ефективна форма організації ІР, особливо для системи
дистанційного навчання. Швидкість доведення новітньої інформації до
споживачів в порівнянні з паперовими виданнями зростає в десятки разів
при незначній складності і вартості даної інформаційної технології для
споживачів. Сьогодні самому широкому поширенню електронних журналів
серйозно заважає ще недостатній розвиток електронних комунікацій в
країні і відсутність юридичного захисту і фінансової підтримки їх
видавців.

Другий клас ІР включає автоматизовані системи навчально-наукового
призначення (на відміну від третього класу, призначених для
інформатизації безпосередньо навчального процесу). У цьому класі
виділяються (див. таблицю 1) автоматизовані системи управління наукової
і навчальної діяльності ВЗО (АСУ ВУЗ), навчально-дослідницькі (УД) САПР
і АСНД, експертні системи і т.д.

АСУ ВЗО – це організаційно-технічна система, створена на основі
інформаційних технологій для підвищення ефективності процесів управління
ВЗО і для забезпечення методичної, інформаційно-аналітичної і
організаційної підтримки цих процесів. У ВЗО СНД такі роботи ведуться
протягом останніх 20 років. За цей час створено вже три покоління АСУ
ВЗО. Цей напрям продовжує залишатися актуальним для подальших досліджень
і розробок, що визначається, як об’єктивною необхідністю вдосконалення
діяльності ВЗО, особливо в умовах переходу до нових форм і методів
освіти, так і бурхливим розвитком нових інформаційних технологій.

Інформаційно-логічна модель управління ВЗО будується відповідно до
життєвого циклу інформаційних ресурсів (створення, організація
накопичення і зберігання, актуалізація, використання, архівація і т.д.).
В умовах соціально-економічної реформи в країні відбувається постійна
зміна процедур організації управління, тому доцільно будувати АСУ ВЗО як
відкриту розподілену динамічну автоматизовану інформаційну систему з
трьома рівнями управління (рівні ВЗО, факультетів, кафедр і
підрозділів). Це повинно забезпечувати рішення наступних основних задач:

підвищення продуктивності праці управлінських працівників за рахунок
автоматизації документообігу на всіх рівнях управління;

2

4

?

?

?

?

-E

I

°

?

>

?

?

„

T

?

¶

V

X

ae

ae

? ? Ae e ?

$

&

:

Oe n p 1/4 ‚ „ ” c O ae P R ? 1/4 O U ?   * , b d i i & ( ? ? E E & ( T V ? ? ?   " ?- c- ?- ¬- & ( :

°B

?T,

V,

†,

?,

–

–

a-

ae-

2.

4.

h.

j.

A.

A.

p/

r/

O0

.1

R1

T1

V2

X2

†3

?3

4

4

¦4

?4

?4

1/44

†5

?5

6

6

¦6

?6

?6

?6

“8

$8

28

48

¬8

®8

*9

,9

a9

ae9

|:

~:

l;

n;

e;

i;

„

?>

?>

”>

?

?

??

??

@

@

$@

&@

†@

?@

A

A

8A

:A

B

B

2D

4D

?D

1/4D

:E

Q

?Q

¶Q

AEQ

EQ

PR

RR

S

“S

ZS

\S

¤S

¦S

$T

&T

jT

lT

oT

uT

0U

2U

?U

?U

¤V

¦V

:W

[

@[

E[

I[

^

^

3/4^

A^

H_

J_

O`

U`

da

fa

oa

oa

~b

?b

Jc

Lc

@d

Bd

^d

`d

Ad

Ad

Ie

Ie

f

^f

f

Pf

Rf

”f

–f

Of

Uf

g

“g

¤g

¦g

&h

(h

?h

Oh

ri

ti

Xj

Zj

Uj

Uej

Uk

Uek

jl

ll

ael

ael

o

o

”o

–o

,p

.p

Op

Oep

Vq

Xq

jq

lq

Oq

Oq

iq

iq

zr

|r

Uer

THr

s

s

fs

hs

&t

(t

®t

°t

Du

Fu

?u

¶u

8v

:v

ev

iv

@w

Bw

ew

ew

fx

hx

*y

,y

?y

¬y

|{

~{

}

}

?}

1/4}

:~

c c ?F OF \¤ ^¤ i¤ i¤ Y -Y ?¦ ?¦ o¦ Zo¦ oe¦ "§ $§  § c§ ?§ ?§ B? D? ¤? ¦? I? ?? $© &© a© a© x? z? (¬ *¬ L N ? ? :® I I O ®O U Na *ae dae ‚ae cae Uae c 8c te –i Zi ?? THo po ?THA aA Ae Ae ZAe \Ae iAe ?Ae †A ?A AE AE °AE ?AE –C ?C E E ?E ?E ®E °E 6E 8E cE ¤E &E (E ?E ¬E >E

@E

?I

?I

I

I

?I

 I

I

I

“I

$I

I

’I

¬I

®I

3/4I

AI

I

’I

?

?

N

N

?O

?O

$O

&O

°O

?O

EO

EO

“O

$O

,Oe

.Oe

¤Oe

¦Oe

?Oe

1/4Oe

**

,*

F*

H*

®*

°*

Oe*

O*

bO

dO

?O

?O

 U

cU

IU

?U

?U

?U

Y

Y

cTH

¤TH

$ss

&ss

lss

^lss

nss

¬ss

®ss

uss

uess

Ia

?a

La

Na

^a

`a

Ia

?a

aea

ea

Pa

Ra

uea

tha

†a

?a

ae

ae

?ae

 ae

a

a

2a

4a

?a

?a

?c

?c

de

fe

oe

oee

„e

†e

e

e

2i

4i

i

i

i

’i

Oi

Oei

Ti

Vi

Oei

Oi

?i

oi

†?

??

 n

cn

?n

1/4n

o

o

3/4o

Ao

Zo

\o

Oo

Oeo

aeo

aeo

fo

ho

joe

 oe

aoe

aoe

n/

p/

?o

‚o

THo

ao

du

fu

?u

?u

u

u

®u

Zpo

ao

joe

u

? U

?®u

°u

:ue

$ & ¬ ® i NPoo† ? O???????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ??????????????????????????~ ? ?   ? Ae a a ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?Т?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?Т?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?Т?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?Т?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?Т?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?Т?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?Т?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?Т?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ????????? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? 6? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?Т?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? 8? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ???? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?Т?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?Т?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?Т?? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ? ?Т? і обгрунтованості прийняття рішень за рахунок проведення варіантних розрахунків, використання математичних методів планування і прогнозування; підвищення виконавської дисципліни і поліпшення контролю за виконанням прийнятих рішень. Автоматизована система наукових досліджень (АСНД) розглядається як автоматизована інформаційна система, призначена для інформаційно-аналітичного забезпечення науково-дослідних робіт. У навчально-дослідницьких (НД) АСНД до названих задач додаються функції навчання рішенню задач інформаційно-аналітичного забезпечення НДР, тобто розробка математичних моделей за результатами експериментів. НД АСНД включають в себе різноманітні інформаційні ресурси: пакети автоматизації управління процесами; пакети аналізу експериментальних даних; пакети математичних розрахунків; пакети машинної графіки тощо. Основними проблемами в області АСНД є: створення методів і засобів проектування інтелектуальних НД АСНД; розробка методичного, програмного і інформаційного забезпечення для підготовки і перепідготовки фахівців в області інформатизації наукових досліджень. До критичних технологій вищого рівня віднесені методи і засоби штучного інтелекту. У теперішній час в цьому напрямі практичні успіхи і конкретні ІР зв'язують, в основному, з експертними системами (ЕС), тобто з програмними системами, які використовують експертні знання для забезпечення високоефективного рішення задач у вузькій предметній області. Найбільше поширення останнім часом отримали інтегровані ЕС, що об'єднують традиційні підсистеми робіт зі знаннями експертів, зі складними розрахунковими моделями, що реалізовуються в спеціальних пакетах прикладних програм. Дуже перспективним вбачається розвиток технологій інтелектуальних агентів, вилучення знань із даних, інтелектуальної інтеграції гетерогенної інформації. Як загальну глобальну проблему на порозі наступного тисячоліття потрібно відмітити настійну необхідність інтелектуалізації інформаційних технологій і інформаційних ресурсів. Найбільше поширення в ВУЗах СНД отримали інформаційні ресурси третього класу: автоматизовані повчальні системи (АПС); автоматизовані навчальні курси (АНК); комп'ютерні підручники (КП); комп'ютерні задачники (КЗ); комп'ютерні тренажери (КТ) і т.д. Такі ІР активно створюються у багатьох ВЗО СНД. Могутньою технологією, яка дозволяє зберігати і передавати основний обсяг матеріалу, що вивчається, є комп'ютерні підручники і довідники. Індивідуальна робота з ними забезпечує глибоке розуміння і засвоєння матеріалу. При розвитку таких технологій з'являється можливість пристосувати існуючі АНК, КУ і т.п. до умов дистанційного навчання, використовуючи при цьому гипертекстові та мультимедійні засоби. Серед ІР третього класу особливе місце займають електронні задачники і тренажери (КЗ і КТ), що виконують роль індивідуального викладача при вирішенні курсантами (слухачами) конкретних задач, коли ними набуваються практичні досвід і знання. Інтерес складають КЗ генеруючого і консультуючого типів. Кількість задач, що генеруються в них, практично не обмежена. Забезпечується детальна демонстрація ходу рішення кожної задачі, що пред'являється курсантам. Вони можуть використовуватися як для навчання, так і для контролю знань. Звичайно такі КЗ створюються в комплексі з КУ або АНК. Методологія комплексної підготовки і підвищення кваліфікації фахівців на основі нових інформаційних технологій включає застосування ЕС і БЗ, КУ, КЗ і КТ, що базуються на ситуативних і динамічних моделях об'єктів управління, сценарному підході, семантичних просторах режимів, деревах оцінки ситуацій, методах прийняття рішень в умовах невизначеності і т.д. До четвертого класу ІР відносяться інструментальні засоби для створення автоматизованих засобів навчання і конкретних ІР перших трьох класів. До теперішнього часу для інструментальних засобів склався наступний набір основних характеристик, що відображає якість їх функціонування з точки зору авторів-розробників програмно-методичних комплексів: наявність розвинених засобів для реалізації в автоматизованих програмах навчання гіпермедіа - технологій (оцифрований звук і відео, анімація, гіперзв’язки, семантичні уявлення і т.д.); можливість підключення підсистеми моделювання і засобів створення динамічних зображень, необхідних для візуалізації на екрані різного роду процесів; здатність до формування, актуалізації і інтерпретації моделей представлення предметних областей навчання і моделей, що використовуються (відображають їх знання і уміння); здатність формування і використання індивідуальних навчальних програм і планів (індивідуальних траєкторій навчання), що забезпечує адаптивність навчальних засобів до конкретних користувачів; різноманітність засобів організації діалогу користувачів з автоматизованою системою; різноманітність, гнучкість і інтелектуальність засобів аналізу правильності відповідей курсантів на питання і завдання; наявність розвинених засобів збору і статистичної обробки результатів навчального процесу; можливості використання різних шрифтів, необхідних для відтворення на екрані заголовків, заставок і складних формул довільного вигляду; можливість варіювання кольорів з метою виділення частин інформації за значенням і поліпшення дизайну кадрів навчального матеріалу; можливість друкування навчального матеріалу з метою його тиражування; незалежність програмних засобів від обчислювальних платформ. Досвід ВЗО СНД показує, що автоматизовані інструментальні засоби, в повній мірі, які б відповідали вказаним вимогам, на наявний час відсутні. Їх створення є важливою і актуальною задачею інформатизації безпосередньо освітнього процесу. Сьогодні вирішення завдання впровадження в навчальний процес новітніх інформаційних технологій – на порядку денному діяльності ВЗО МВС України. 9. ОРГАНІЗАЦІЯ І ПРОВЕДЕННЯ НАУКОВОЇ РОБОТИ У ВИЩОМУ ЗАКЛАДІ ОСВІТИ МВС УКРАЇНИ 9.1. Завдання і зміст наукової роботи у ВЗО МВС України Завдання вищої школи у будь-які часи передбачали і передбачають підготовку фахівців найвищої кваліфікації з тієї чи іншої галузі людської діяльності. Вища освіта завжди вимагала від її здобувачів не лише широких практичних навичок і вмінь, а й грунтовної теоретичної бази, володіння найповнішими здобутками певного напрямку науки. Наука і освіта крокують поруч вже протягом багатьох століть. Технологічні прориви і революції грунтуються на здобутках фундаментальних і прикладних наук і водночас вимагають все чисельніших загонів висококваліфікованих фахівців, здатних втілювати їх у реальне життя, конкретні виробничі і невиробничі процеси. Навчальний процес у ВЗО і науково-дослідна робота є діалектично взаємопов’язаними феноменами. Саме підготовка висококваліфікованих фахівців надає вузівській науці специфічного, неповторного забарвлення, пов’язує її з народженням нової генерації спеціалістів, покладає велику відповідальність за майбутній рівень цивілізованості суспільства. Водночас існує і тенденція, спрямована у протилежний бік. Високої якості навчального процесу без відповідного рівня вузівської науки бути не може. Практично неможливо знайти випадку, коли б вищий заклад освіти, не маючи викладачів високої наукової кваліфікації, академіків, професорів, доцентів, докторів, кандидатів наук, мав би визнаний престиж і не лише випереджав, а й не відставав від інших ВЗО за рівнем підготовки своїх випускників. Все сказане у повній мірі відноситься і до вищої школи в системі МВС України. Організаційні форми управління наукового діяльність в рамках окремого ВЗО, котрі сформувались в радянські часи, в принципі збереглись досьогодні. Значні зміни відбулись на надвузівському рівні – міжвузівському та відомчому. Становлення державності в незалежній Україні поставило перед організацією наукової діяльності в країні принципово нові й складні завдання. Розбудова держави, складні соціально-економічні феномени перехідного періоду, пов’язаного з формуванням основ ринкової економіки. Структурні перебудови в суспільстві та його матеріальній базі, що набули радикального характеру, призвали до помітної соціальної нестабільності, викликало диспропорції, в тому числі і у плані наукових досліджень. Разом з формуванням нових державних кордонів порушувались не лише економічні, а й культурні, інтелектуальні, наукові зв’язки. Напрацьована система загальнодержавної наукової координації була фактично зруйнована. В таких умовах відбулось фактичне становлення відомчої науки МВС України. Воно здійснювалось паралельно з формуванням системи закладів освіти системи МВС України. В стислий час сформувалась потужна мережа відомчих ВЗО. Тут було зосереджено великий науково-педагогічний потенціал, здатний розв’язувати найскладніші наукові завдання, викликані актуальними потребами діяльності МВС України. Прикладом такого зростання може слугувати Університет внутрішніх справ. У 1992-1998 рр. кількість докторів наук тут збільшилась з 4-х до 38-х, кандидатів – з 36 до більш, ніж 170 чол. Організаційно-управлінська діяльність щодо проведення і розвитку наукових досліджень у ВЗО системи МВС України здійснюється сьогодні як складова частина цього процесу у загальноміністерському масштабі в річищі управління в органах внутрішніх справ України в цілому. Вона проходить в умовах дії певних зовнішніх і внутрішніх чинників. До зовнішніх чинників, котрі впливають на організацію і зміст наукових досліджень у вищих закладах освіти в системі МВС України належать: нормативно-правове регулювання наукової діяльності в системі МВС України; структура та методи, форма і зміст впливу з боку МВС України та його системи; актуальні потреби правоохоронної діяльності в цілому і діяльності органів внутрішніх справ зокрема; загальний розвиток наукових досліджень з певних напрямків та галузей у вітчизняній та світовій науці; ступінь інтеграції в загальну систему організації і проведення наукових досліджень незалежно від відомчого підпорядкування і спеціалізації; об’єктивні вимоги органічного поєднання навчального, методичного та наукового процесу; передумови і можливості інформаційного забезпечення, координації та кооперації наукових досліджень; питання матеріальної бази (бюджетне фінансування). Варто зауважити, що прямо чи опосередковано на організацію вузівської науки в системі МВС України впливають чимало й інших чинників загальносоціального характеру – адже ВЗО, кафедри, окремі науковці тисячами ниток зв’язані з життям суспільства в цілому. Немає жодних підстав вважати вузівську науку замкненою системою, ізольованою від навколишнього світу. Розімкненість, рухливість, рефлекторність системи вузівської науки, хоча і утруднює певною мірою виконання організаційно-управлінських завдань, але водночас дає безперечні можливості для трансформації, зростання, гнучкого і ефективного реагування на зовнішні потреби. До внутрішніх чинників, котрі впливають на організацію і зміст науково-дослідної роботи у ВЗО МВС України, можна віднести: наявність та рівень кваліфікації науково-управлінського апарату ВЗО; структуру ВЗО, наявність спеціалізованих науково-дослідних підрозділів; науковий потенціал кадрів; рівень зв’язку з практикою; відповідність структури науковим завданням, напрямок розвитку відомчої науки; можливості щодо організації підвищення наукової кваліфікації та підготовка наукових кадрів; наявність традицій, наукових шкіл; відповідність розвитку кваліфікованих наукових кадрів по кафедрах і наукових підрозділах та пріоритетних напрямків наукових досліджень; рівень організації навчального процесу та потреб його науково-методичного забезпечення; потенціал для наукової кооперації в Україні та за її межами; позабюджетна фінансово-економічна діяльність ВЗО. Наріжним каменем організації та управління науковою діяльністю у ВЗО МВС України є її нормативно-правова база. Специфіка відомчої вузівської науки полягає у тому, що вона діє в межах як загальнодержавного правового поля, визначеного нормативно-правовою базою України: законами держави, указами Президента України, Постановами Кабінету Міністрів України, а також розпорядженнями та іншими нормативними документами Міністерства України в справах науки і технологій, так і відомчої нормативно-правової бази. Варто зауважити, що безпідставним буде звуження її лише до нормативних актів, котрі безпосередньо регламентують організацію та здійснення наукових досліджень. Завдання прикладності науково-дослідної роботи об’єктивно вимагає використання відомчих нормативних документів для наповнення реальним змістом практичної роботи ОВС наукового пошуку. Практично усі сфери діяльності органів внутрішніх справ, у тому числі і наукові дослідження у відомчих ВЗО, регулюються Законом України «Про міліцію». Найбільш загальним і значущим нормативно-правовим актом, котрий регулює наукову діяльність в Україні без відміни галузі, відомчого підпорядкування та організаційної структури є Закон України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» в редакції від 1 грудня 1998 р. Закон визначає наукову діяльність як інтелектуальну творчу діяльність, спрямовану на одержання і використання наукових знань. Основними її формами є фундаментальні та прикладні наукові дослідження. Даються також дефініції науково-технічної діяльності, фундаментальних та наукових досліджень. Виходячи з цього, можна стверджувати, що вузівська наука в системі МВС України тяжіє, в першу чергу, до прикладних наукових досліджень – наукової і науково-технічної діяльності, спрямованої на одержання і використання знань для практичних цілей – задоволення потреб органів внутрішніх справ. Практичними цілями у цьому випадку виступають забезпечення законності і правопорядку, захист громадянського порядку, боротьби зі злочинністю в різноманітних її проявах, захист прав і свобод людини, інші аспекти правоохоронної діяльності. Разом з тим, не можна досить чітко відділити прикладний характер наукових досліджень від фундаментальних, адже однозначного водорозділу між ними не існує. Скажімо, наукові дослідження з різних галузей, покликані забезпечувати потреби правоохоронної діяльності, не можуть обійтись без сучасної методологічної бази, грунтованої на теоретичних здобутках філософії. Психологічні чи соціальні аспекти діяльності ОВС в сучасних умовах неможливі без творчого взаємозбагачення і взаємодії загальної і прикладної психології, загальної і прикладної соціології тощо. Серед інших законодавчих актів України, що регламентують науково-дослідну діяльність ВЗО системи МВС варто назвати Закони «Про науково-технічну інформацію», «Про освіту», «Про міліцію», «Про авторське право та суміжні права», «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки» та інші. Важливе значення для здійснення організаційно-управлінської діяльності щодо наукових досліджень у відомчих ВЗО мають нормативні акти МВС України. Зупинимось на характеристиці лише окремих з них, що є найбільш важливими і безпосередньо торкаються саме питань організації і проведення наукових досліджень у вищих закладах освіти системи МВС України. Слід мати на увазі, що на сам зміст наукової роботи мають більший чи менший вплив практично всі нормативні акти МВС, як і увесь комплекс чинного законодавства – адже правоохоронна діяльність розповсюджується на всі сторони суспільного життя. Особливе значення мають рішення колегії Міністерства від 28 лютого 1995 р. №4КМ/2 та від 14 червня 1996 р. №6КМ/3 «Про вдосконалення організації науково-дослідної діяльності в системі МВС України». Рішенням колегії МВС України №4КМ/2 було затверджене «Положення про організацію науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт у науково-дослідних установах та навчальних закладах системи МВС України». Воно встановило ефективний механізм щодо функціонування відомчої науки. На жаль, сьогодні, в силу об’єктивних (а подекуди і суб’єктивних) причин це «Положення…» не завжди спрацьовує у повній мірі, однак його позитивне значення у справі розвитку відомчої науки незаперечне. «Положення…» визначає порядок організації науково-дослідних і дослідно-констукторських робіт (НДДКР), які проводяться у науково-дослідних установах та вищих закладах освіти системи МВС України, їх планування, порядок приймання і впровадження у практику і навчальний процес результатів цих робіт; завдання НДДКР в системі МВС; коло осіб, що беруть участь у наукових дослідженнях; принципи наукової координації та кооперації; функції МВС України, його служб, Головних управлінь, управлінь в областях та на транспорті у організації та забезпеченні наукової діяльності; засади фінансування відомчої науки. Окремі розділи «Положення …» регулюють питання планування науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт в системі МВС України, порядок проведення і приймання ДДДКР, реалізацію та впровадження результатів НДДКР у практику і навчальний процес, координацію науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. Важливим здобутком «Положення …» є правове регулювання інтеграції наукових досліджень кожного конкретного ВЗО та НДУ в загальну систему відомчої науки. «Положення …» покладає загальні завдання координації НДДКР, впровадження їх результатів у практику та навчальний процес на Науково-координаційну раду України – постійно діючий консультативно-дорадчий орган при міністрі внутрішніх справ. Метою її створення було проголошено підвищення ролі МВС України у боротьбі зі злочинністю, побудові незалежної Української держави, визначення приоритетних напрямів досліджень, проведення єдиної відомчої наукової та навчально-методичної політики. Персональний склад ради затверджується наказом Міністра внутрішніх справ України. До основних завдань Координаційної науково-методичної ради МВС України віднесено: експертну оцінку аналізу наукових досліджень та навчально-методичної роботи в системі МВС, їх відповідності державним вимогам та стандартам; визначення науково обгрунтованих шляхів реформування системи МВС, основних напрямів наукових досліджень, реалізація новітніх технологій навчання у закладах МВС; пошук, вивчення та апробація передового досвіду. Виходячи з мети, основні завдання діяльності функції Координаційної науково-методичної ради МВС України визначено такими: обговорення актуальних проблем забезпечення наукових досліджень та навчально-методичної роботи; формування плану основних напрямів фундаментальних та прикладних наукових досліджень і науково-технічних розробок в системі МВС України; підготовка пропозицій щодо оптимізації мережі відомчих навчальних закладів; експертиза планів та окремих видань наукової та навчальної літератури, рекомендації щодо присвоєння спеціальних грифів; координація роботи стосовно проведення конференцій, семінарів та нарад з науково-методичних питань. Важливим документом щодо організації наукових досліджень у вищих закладах освіти системи МВС України стала «Концепція вдосконалення науково-дослідної діяльності в системі Міністерства внутрішніх справ України», затверджена рішенням колегії МВС України від 14 червня 1996 р. №6КМ/3. В «Концепції …» проаналізовано стан науково-дослідної діяльності в системі МВС України, визначено прогностичні параметрі організації науково-дослідної діяльності до 2000 року і на подальшу перспективу, запропоновано заходи щодо вдосконалення наукової роботи. «Концепція …» визначила основні завдання відомчої науки, підвела підсумки науково-дослідної діяльності, проаналізувала причини її недостатньої практичної віддачі. В «Концепції …» викладено принципи організації науково-дослідної діяльності в системі МВС України сформульовано заходи щодо підвищення ефективності наукової роботи та управління нею. Особлива увага приділяється питанням впровадження результатів досліджень у практику та навчальний процес. Обумовлено і параметри ресурсного (кадрового, матеріально-технічного, фінансового) забезпечення науково-дослідної діяльності в системі МВС України. На жаль, положення «Концепції …» щодо рівня фінансового, матеріально-технічного забезпечення, посадових окладів викладачів та науковців поки що не забезпечені належним чином внаслідок скрутного економічного становища в державі і далекого навіть від мінімальних потреб бюджетного фінансування. Серед заходів щодо вдосконалення науково-дослідної діяльності, визначених «Концепцією …» особливо важливими для розвитку відомчої науки видаються такі: створення єдиної системи регіональних наукових підрозділів НДУ з використанням можливостей ВЗО МВС України; розроблення щорічних (починаючи з 1997 року) планів МВС України з наукового та науково-технічного забезпечення діяльності органів внутрішніх справ та внутрішніх військ; використання з метою зосередження наукового потенціалу на приоритетних напрямках наукових комплексів: НДУ – спеціалізований ВЗО – профільні кафедри інших ВЗО; заходи щодо зміцнення співробітництва з Національною академією наук України, відомчою наукою правоохоронних та інших державних органів; налагодження системних наукових контактів із зарубіжними дослідними структурами, науковими центрами ООН, Ради Європи, країн-учасниць СНД та далекого зарубіжжя; включення до плану головних організаційних заходів МВС України, галузевих головних управлінь, управлінь, відділів МВС, ГУМВС, УМВС в областях, УМВСТ заходів щодо впровадження та авторського супроводження наукових розробок; створення інформаційної підсистеми «Наука» в інформаційній системі МВС (на жаль, ще не виконано у повному обсязі); орієнтування наукової продукції на конкретного споживача; використання госпдоговірної проблематики проведення досліджень за профілем діяльності, орієнтація на позабюджетні джерела фінансування. «Концепція …» мала реалізуватись у два етапи. Завдання першого (1996-1997 рр.) – подолання кризових явищ у відомчій науці, збереження її потенціалу, кадрів, матеріально-технічної бази, застосування госпрозрахунку тощо можна вважати в цілому виконаними. Щодо завдань другого етапу (1998-2000 рр.) – швидкий розвиток відомчої науки, різке посилення її прогностичних можливостей, практичної результативності, то вони поки що виконуються далеко недостатньо. Об’єктивні умови складаються так, що чимало завдань «Концепції …» залишаться, на жаль, актуальними і в третьому тисячолітті. Організаційно-правові заходи щодо зміцнення відомчої науки тривали і в наступні роки. Було затверджене міністром внутрішніх справ України «Положення про проведення науково-дослідних робіт на госпрозрахунковій основі в системі Міністерства внутрішніх справ України». Поточну організаційну діяльність щодо наукових досліджень у ВЗО та НДУ системи МВС України здійснює відділ науково-дослідних установ ГУРОС, на який покладено обов’язки секретаріату Координаційної науково-методичної ради МВС України. З метою підвищення рівня організації та координації наукових досліджень, здійснення аналізу та узагальнення наукової діяльності вищих закладів освіти і науково-дослідних установ МВС України наказом МВС від 6 червня 1998 р. №400 на базі Науково-методичного центру Національної академії внутрішніх справ створений Центр організації, координації науково-дослідних робіт вищих закладів освіти та науково-дослідних установ МВС України. В своїй службовій діяльності центр підзвітний Координаційній науково-методичній раді МВС України та Головному управлінню по роботі з особовим складом Міністерства. Нормативна база відомчої науки, в тому числі у вищих закладах освіти системи МВС України постійно вдосконалюється. Рішенням колегії МВС України від 28 лютого 1995 р. №4КМ/2 були схвалені «Приоритетні напрямки фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 1995-2000 рр.». Цей документ став результатом копіткої і продуктивної підготовчої роботи, відіграв значну роль у організації перспективного та поточного планування наукової роботи в системі МВС України, надав можливість акцентувати її на найбільш актуальних питаннях діяльності органів внутрішніх справ, грунтовної і всебічно розкрив відомчу наукову проблематику. «Приоритетні напрямки…» охоплюють усі найбільш важливі галузі відомчої науки, відзначаються комплексністю, прагненням використати найсучасніші досягнення не лише юридичних, а й інших гуманітарних, а також технічних наук. Документ складається з 6 розділів, 32 підрозділів та 246 пунктів. Про роль і значення відомчої вузівської науки свідчить те, що лише в 6 підрозділах ВЗО не визначені в якості відповідальних виконавців. У той же час, здійснення наукових досліджень згідно з 22 підрозділами покладено винятково на ВЗО МВС України різного рівня акредитації. Розділ І «Наукове забезпечення розвитку і удосконалення Української державності, системи органів державної влади та правоохорони» передбачає дослідження таких основних проблем: - історія держави, права і правоохоронних органів України; - функції держави України, форми і засоби їх здійснення; - розвиток законодавства, удосконалення законодавчого процесу, законодавчого регулювання діяльності органів та установ внутрішніх справ; - органи внутрішніх справ у системі органів державної влади та правоохорони української держави. Здійснення наукових досліджень за цими напрямами повністю покладено на ВЗО МВС України. Відповідальними виконавцями щодо всіх пунктів визначені провідні навчальні заклади системи: Національна академія внутрішніх справ України та Університет внутрішніх справ. Розділ II «Соціальні проблеми діяльності органів внутрішніх справ» відображає звернення відомчої науки до нових, демократичних суспільних орієнтирів. Ним передбачено такі напрями: - філософські та соціально-економічні проблеми діяльності органів та установ внутрішніх справ; - соціально-психологічні проблеми діяльності органів та установ внутрішніх справ; - удосконалення системи підготовки кадрів органів та установ внутрішніх справ; - організаційно-управлінські та професійні проблеми діяльності органів та установ внутрішніх справ; проблеми міжнародного співробітництва органів внутрішніх справ України. Реалізація наукових досліджень з цих напрямів також покладена практично винятково на ВЗО системи МВС України. Особливого наукового значення набуває виконання розділу Ш «Проблеми правового забезпечення діяльності органів та установ внутрішніх справ»: - правове забезпечення діяльності органів та установ внутрішніх справ; правове забезпечення соціального захисту працівників органів та установ внутрішніх справ. Про актуальність і значущість цих проблем годі й говорити. Адже саме вони тісно пов’язані з новими не лише політико-правовими, а й соціально-правовими умовами. Здійснення зазначених досліджень – також виняткове завдання вузівської науки. Виправдано великим за обсягом і різноплановістю передбачуваного наукового пошуку є розділ ІV: «Проблеми удосконалення діяльності органів внутрішніх справ по боротьбі із злочинністю та забезпеченню громадського порядку». Він складається з 13 підрозділів: - загальні проблеми аналізу та прогнозування злочинності; - аналіз, прогнозування та розробка комплексних заходів по боротьбі з організованою злочинністю; - аналіз, прогнозування та розробка комплексних засобів по боротьбі із злочинами проти здоров’я, життя, прав та майна громадян; - аналіз і розробка заходів по боротьбі із злочинністю у сфері економіки; - проблеми попередження та розкриття злочинів, скоюваних неповнолітніми; - аналіз, прогнозування та розробка комплексних заходів по боротьбі з наркоманією; - правові, методичні та тактичні основи оперативно-розшукової діяльності; - проблеми удосконалення діяльності органів внутрішніх справ по розкриттю та розслідуванню злочинів; - проблеми удосконалення організації, методики и тактики діяльності органів внутрішніх справ по профілактиці злочинів; - аналіз та розробка по охороні громадського порядку та забезпечення громадської безпеки; - розвиток і удосконалення діяльності органів та установ виконання покарань; - проблеми удосконалення діяльності державної служби охорони; - проблеми забезпечення безпеки дорожнього руху. За винятком останнього підрозділу, весь розділ виконується закладами освіти. Знову особлива роль відведена Національній академії внутрішніх справ України та Університету внутрішніх справ. Характерно, що серед виконавців не лише Донецький, Львівський, Київський, Одеський та інші інститути внутрішніх справ, а й Донецьке, Чернігівське училища міліції. Практична діяльність овс в умовах сучасної україни внесла певні корективи у виконання розділу V «Розробка та удосконалення технічних засобів боротьби із злочинністю та порушеннями громадського порядку», який поділяється на 2 підрозділи: - розробка та удосконалення у діяльності органів внутрішніх справ інформаційних технологій; створення та удосконалення засобів спеціальної техніки. «Приоритетні напрямки…» визначили серед виконавців цього розділу лише один відомчий ВЗО – Національну академію внутрішніх справ України. Решта покладалась на науково-дослідні установи. Однак, сучасна вузівська наука була поставлена перед необхідністю розв’язання цих проблем самим життям. Новітні інформаційні технології буквально увірвалися в нашу дійсність, породжуючи новий тип протиправних дій – комп’ютерну злочинність, а також технічно озброюючи учасників інших напрямів злочинної діяльності. Правоохоронні органи постали перед серйозною небезпекою відставання від злочинців у швидкості та якості збирання і обробки інформації, засобах зв’язку. Виникли нові спеціальності працівників ОВС. В зв’язку з цим, стала нагальною підготовка відповідних фахівців. Так в Університеті внутрішніх справ був створений факультет управління та інформатики. Становлення навчального процесу на ньому, впровадження комп’ютерних технологій на інших факультетах супроводжувалось і супроводжується грунтовними науковими дослідженнями на кафедрах прикладної математики, інформатики, інформаційних систем і технологій в ОВС, спецтехніки і захисту інформації, у відділі програмного забезпечення і комп’ютерних мереж. Отже, розв’язання питань інформаційного і технічного забезпечення діяльності ОВС з об’єктивних причин увійшло до стін відомчих ВЗО. Безумовно, це є свідченням результативної організаційно-управлінської діяльності керівництва конкретного навчального закладу щодо розвитку наукових досліджень. Свідченням випереджаючого темпу входження згаданої тематики до вузівської науки, її взаємозв’язку з навчальним процесом є відкриття нових спеціальностей з підготовки фахівців. У тому ж Університеті внутрішніх справ у 1998 р. була відкрита спеціальність «Захист інформації з обмеженим доступом та автоматизація її обробки». Розділ VІ. «Проблеми науково-технічного розвитку державної пожежної охорони» має більш вузьку наукову проблематику: - загально-теоретичні проблеми розвитку пожежної науки; - організаційно-правові проблеми діяльності державної пожежної охорони; - дослідження по розвитку теорії припинення горіння, розробка нових вогнегасник речовин та вогнезахисних матеріалів; - підвищення технічного рівня і ефективності засобів пожежної автоматики; - розробка вогнегасників, установок пожежогасіння та пожежно-технічного озброєння; - створення технічної та методичної бази державних і сертифікаційних випробувань у галузі пожежної безпеки. Цей напрям має найбільш прикладний характер. На підставі «Приоритетних напрямків фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 1995-2000 рр.» відомчими ВЗО та НДУ були розроблені «Головні напрямки наукових досліджень науково-дослідної установи, вищого навчального закладу « на відповідний період. Структура управління вузівською наукою визначається відповідно до її завдань, потреб ефективності роботи всіх наукових підрозділів, забезпечення необхідного рівня прикладності досліджень, впровадження їх результатів у практичну діяльність органів внутрішніх справ. Головним структурним підрозділом, на якому виконуються наукові дослідження у вузівській системі, є кафедра. Вищі заклади освіти системи МВС України не є винятком. Саме кафедра слугує осередком, де наукові дослідження відбуваються в єдиному контексті з навчально-виховним процесом. Тут гуртуються науково-педагогічні кадри з однієї або споріднених галузей чи напрямків науки, формуються наукові школи. Досить складною є організація наукової роботи на кафедрах невеликих ВЗО, коли в одному колективі опиняються представники різних наук, викладачі, хоч і споріднених, але істотно відмінних одна від одної наукових дисциплін. Особливою тут є роль начальника кафедри, котрий мусить мати широку ерудицію з цілого комплексу галузей. Важливим також є постійний контакт науковців таких кафедр з спеціалізованими, великими кафедрами провідних ВЗО МВС України, іншими крупними навчальними закладами та науково-дослідними установами. У провідних ВЗО МВС України, до котрих можна віднести, у першу чергу, Національну академію внутрішніх справ України та Університет внутрішніх справ, створено великі спеціалізовані кафедри, на котрі покладено завдання бути на «передньому краї» відомчої науки, здійснювати найбільш вагомі дослідження, гуртувати навколо себе вчених споріднених кафедр інших ВЗО МВС України. На кафедрах формуються наукові школи, саме тут здійснюється творчий зв’язок між поколіннями науковців. Правильна організація науково-дослідної роботи на кафедрі, забезпечення її спадковості дає можливість досягти необхідного рівня кумулятивності наукових знань в межах певної школи. Кафедра здійснює первинне планування науково-дослідної роботи, контроль її виконання науковцями, формує тимчасові творчі колективи. Саме на кафедрах готуються і розглядаються тематичні й календарні плани наукових досліджень, плани – проспекти рукописів. Результати наукових досліджень також розглядаються на засіданнях кафедр, котрі рекомендують їх до друку. Кафедри слугують також основними осередками організації курсантської науки. Завдання розвитку відомчої науки, проведення досліджень щодо забезпечення практичної діяльності органів внутрішніх справ спричиняють створення в рамках ВЗО спеціалізованих науково-дослідних установ, покликаних проводити комплексні грунтовні наукові дослідження з найбільш актуальних проблем. Такими є науково-дослідний інститут проблем боротьби зі злочинністю Національної академії внутрішніх справ України, створені в Університеті внутрішніх справ кримінологічна лабораторія, лабораторія соціальної та психологічній роботи в органах внутрішніх справ. Завдання вузівської науки в системі МВС України складні й різноманітні.. Вищі заклади освіти у системі МВС України в своїй діяльності прагнуть досягти триєдиної мети: забезпечення на високому науковому рівні підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів; оптимальне поєднання фундаментальних розробок з прикладними дослідженнями; ефективне наукове забезпечення практичної діяльності органів внутрішніх справ. Сучасний навчальний процес у вищому закладі освіти ставить високі вимоги щодо його науково-методичного забезпечення. Оперативно-службова діяльність співробітника органів внутрішніх справ сьогодні разюче відрізняється від того, якою вона була не лише, скажімо, сто чи п’ятдесят, а буквально кілька років тому. Фахівець з вищою освітою, котрий посідає відповідальні посади, мусить мати рівень підготовки, що відповідає вимогам не лише сьогоднішнього, а й завтрашнього дня. ВЗО системи МВС України готують сьогодні офіцерів, котрим нести службу у майбутньому тисячолітті, визначати стан правоохоронної діяльності на десятиріччя вперед. Випускник ВЗО має володіти знаннями, грунтованими на найновіших досягненнях юриспруденції, економіки, соціології, інформатики, інших наук. Сучасні інформаційні технології, темпи науково-технічного прогресу обумовлюють швидкі зміни в суспільстві, котрі потребують від фахівців гнучкості, вміння адекватно реагувати на зміни соціальних умов професійної діяльності. Варто наголосити, що співробітники ОВС не ізольовані (хоча б відносно) у певній фаховій ніші, а стикаються у своїй роботі абсолютно з усіма сферами людської діяльності, всіма верствами суспільства. Стандарти вищої освіти в системі МВС України відрізняється від загальних саме специфікою майбутньої професійної діяльності. Адже тут готуються скажемо, не юристи взагалі, а слідчі й дізнавачі, не психологи й соціологи взагалі, а працівники соціально-психологічних підрозділів тощо. З цієї точки зору особливо важливим завданням вузівської науки є адаптація загальних курсів до потреб підготовки майбутніх офіцерів міліції та внутрішньої служби, створення на грунті найновіших досягнень науки спеціальних курсів. Для розв’язання цієї проблеми науковці ВЗО МВС України велику увагу приділяють написанню підручників, навчальних посібників, матеріалів до спецкурсів тощо. В значній мірі професорсько-викладацькому складові доводиться звертати увагу і на підготовку навчальної літератури загального характеру – внаслідок недостатнього забезпечення бібліотек ВЗО необхідними підручниками і навчальними посібниками. Принципове значення для наукового забезпечення навчального процесу у системі вищої школи МВС України має розробка і впровадження сучасних технологій та методик навчання, використання комп’ютерних та інформаційних технологій у навчальному процесі.. У багатьох випадках підручники, навчальні посібники створюються на основі результатів власного наукового пошуку авторів. Окремим напрямком наукових досліджень професорсько-викладацького складу ВЗО щодо забезпечення навчального процесу є робота з науково-методичної підтримки перепідготовки і підвищення кваліфікації практичних працівників ОВС. Саме тут вони можуть ознайомитись з новими досягненнями відомчої науки, підвищити свій теоретичний та професійний рівень. Прикладом такого ряду роботи є функціонування створеного в 1996 р. згідно з Комплексною цільовою програмою боротьби зі злочинністю на 1996-2000 рр. на базі Університету внутрішніх справ Інституту перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників ОВС. На сьогоднішній день у ВЗО системи МВС України працюють чимало висококваліфікованих вчених-правознавців. Їх потенціал дозволяє успішно розв’язувати складні завдання створення та оновлення нормативної бази функціонування органів внутрішніх справ та внутрішніх військ МВС України. Саме науковці ВЗО системи МВС України гідно представляють відомчу науку в процесі законотворення в державі. Провідні вчені брали участь у розробці проектів Конституції України, багатьох законів, працюють консультантами комітетів і комісій Верховної Ради України. Рахунок законопроектів, у створенні та рецензуванні яких брали і беруть участь професори і викладачі ВЗО системи МВС України, йде на сотні.. Важко перебільшити значення не лише для органів внутрішніх справ України, усієї державної правоохоронної системи, а й суспільства в цілому, документів, над якими працюють найбільш визначні представники «міліцейської» вузівської науки: Кримінально-процесуального, Кримінального, Цивільного кодексів України, Кодексів України про адміністративні правопорушення та про процес, інших. Велика роль науковців ВЗО системи МВС України і у підготовці проектів та текстів документів, спрямованих на удосконалення відомчої нормативної бази. З цією науковою діяльністю тісно змикаються дослідження, спрямовані на удосконалення організаційно-структурних та тактичних засад оперативно-службової діяльності, поліпшення організаційно-структурної побудови системи органів внутрішніх справ, підвищення боєготовності внутрішніх військ. Безумовно, велика частка наукових досліджень (і це природньо і закономірно) у вищих закладах освіти системи МВС України присвячені актуальним проблемам сучасної правоохоронної діяльності., а саме: - здійснення наукових досліджень щодо забезпечення конституційних прав і свобод громадян, боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку, профілактики та запобігання правопорушенням, виконання покарань; - наукове забезпечення реформування системи МВС України у контексті демократичного національного державотворення та у відповідності з вимогами і завданнями сьогодення, реформування інших правоохоронних органів; - грунтовне та всебічне вивчення ефективності правового регулювання діяльності органів та установ системи МВС України; - розробку нових та удосконалення існуючих засобів криміналістичної, оперативної та спеціальної техніки; - розробку сучасних методик застосування комп(ютерних технологій у інформаційно-аналітичному забезпеченні практичної діяльності співробітників органів внутрішніх справ України. Окремим напрямом наукової діяльності вищих навчальних закладів системи МВС України є забезпечення підвищення якості відбору, підготовки кадрів, розвиток у особового складу навичок виконання поставлених перед ним завдань за нових соціальних умов. 9.2. Планування наукової роботи у вищих закладах освіти МВС України Планування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт здійснюється за схемою, спільною для вищих закладів освіти та науково-дослідних установ, визначеною «Положенням про організацію науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт у науково-дослідних установах та навчальних закладах системи МВС України», затвердженим рішенням колегії МВС України від 28 лютого 1995 р. №4КМ/2. Науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи здійснюються на планових засадах. З цією метою розробляються: - головні напрямки наукових досліджень науково-дослідної установи, вищого навчального закладу; - річні програми НДДКР міністерства щодо розробок нової техніки; річна програма одночасно є заявкою міністерства для включення робіт до державного замовлення та державного контракту. - річні плани НДДКР ВЗО (за рішенням керівництва вищого закладу освіти річні плани НДДКР можуть розробитися також у його структурних підрозділах). Головні напрямки наукових досліджень науково-дослідної установи, вищого навчального закладу розробляються на 3-5 років на підставі рішень вищих органів влади і управління, вказівок МВС України, пропозицій кафедр, лабораторій, відділів ВЗО, а також головних управлінь, управлінь, самостійних відділів МВС України. Головні напрямки наукових досліджень мають відповідати найбільш актуальним потребам удосконалення практичної діяльності органів та установ внутрішніх справ, навчального процесу в закладах освіти, підготовки кадрів в системі МВС України. Поряд з головними напрямками наукових досліджень у цьому документі мають бути визначені основні проблеми, що охоплюються цими напрямками, та підрозділи—виконавці наукових досліджень. Проект головних напрямків наукових досліджень узгоджується із зацікавленими службами МВС України. Узгодження проектів головних напрямків наукових досліджень здійснюється службами МВС України протягом 15 днів з моменту його отримання. У випадку, якщо служба не подала в зазначений строк своїх зауважень і пропозицій, проект вважається узгодженим. Проведення робіт щодо створення нової техніки при необхідності узгоджується з відповідними підприємствами, організаціями, міністерствами, відомствами. Узгодження здійснюється із замовником та з організацією-виконавцем. Узгоджений проект головних напрямків обговорюється та схвалюється на засіданні Вченої ради вищого закладу освіти і не пізніше 1 вересня року, що передує першому планованому, подається на затвердження МВС України. До поданого проекту Головних напрямків додається пояснювальна записка, в якій обгрунтовується проведення ініціативних досліджень, а також зазначаються невраховані пропозиції служб Міністерства та причини їх неврахування. Програма НДДКР з розробок нової техніки формується відповідно до «Положення про порядок формування програм і виконання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт по створенню нової техніки», затвердженого наказом МВС України від 17 грудня 1993 р. №825. Річний план НДДКР вищого закладу освіти розробляється у такому порядку. До 1 жовтня року, що передує планованому, Головні управління, самостійні відділи МВС України, виходячи з рішень колегії, наказів МВС, річної програми НДДКР міністерства, Головних напрямків наукових досліджень вищого закладу освіти, та визначених ними ініціативних проблем направляють ВЗО замовлення на проведення НДДКР. Направленню замовлення на проведення НДДКР має передувати консультування замовника і попереднє обговорення роботи з керівником підрозділу, вищого закладу освіти, що визначений у рішенні колегії, наказі МВС, річній програмі НДДКР міністерства, головних напрямках в якості виконавця НДДКР. Після цього складається замовлення. У цей же термін (до 1 жовтня) кафедра або науково-дослідній підрозділ вищого закладу освіти, виходячи з Головних напрямків наукових досліджень та передбачуваних ними основних проблем, подає до відділу організації наукової роботи ВЗО пропозиції щодо проведення нею або в її інтересах науково-дослідних робіт, в тому числі тих, результати яких мають бути впроваджені у навчальний процес. Пропозиції щодо робіт, які мають практичну спрямованість, повинні бути узгоджені кафедрою (підрозділом) з відповідним службами МВС України. На підставі поданих замовлень та пропозицій ВЗО розробляє проект свого річного плану НДДКР за розділами: - проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт; - впровадження результатів НД і ДКР в практику і навчальний процес. В проект плану НДДКР окремими розділами можуть бути включені заходи щодо організації науково-дослідної роботи слухачів (курсантів), підготовки дисертацій, проведення наукових конференцій, семінарів тощо. Проект річного плану НДДКР до 1 грудня року, що передує планованому, вноситься на розгляд Вченої ради ВЗО і після схвалення затверджується ректором вищого закладу освіти МВС. Проект річного плану НДДКР підрозділу ВЗО МВС розробляється після затвердження річного плану закладу. Він передбачає заходи щодо проведення досліджень, котрі містяться у плані НДДКР ВЗО та ініціативні роботи. Після узгодження з відділом організації наукової роботи план підрозділу підлягає затвердженню на засіданні підрозділу. План НДДКР кафедри відображається, крім того, у кафедральних та індивідуальних планах роботи кожного викладача та наукового співробітника за півріччями у вигляді окремого розділу. У плані НДДКР кафедри вищого навчального закладу мають бути визначені види, обсяги і результати робіт кожного працівника з числа професорсько-викладацького складу. Обсяги НДДКР професорсько-викладацького складу визначаються, виходячи з обсягу робочого часу, що залишається поза його навчальним та навчально-методичним навантаженням. Примірні нормативи витрат робочого часу на виконання окремих видів НД і ДКР затверджуються Вченою радою ВЗО. Термінові доручення вищим закладам освіти на проведення позапланових досліджень та розробок можливі, як виняток, лише за узгодженням з ГУРОС МВС та з керівництвом відповідних ВЗО. Завдяки своєчасному, у чіткій відповідності з відомчими нормативними документами, плануванню науково-дослідних робіт у вищому закладі освіти закладаються підвалини для її успішної організації і проведення. 9.3. Організація і проведення наукових досліджень у вищому закладі освіти системи МВС України Документами, на яких грунтується проведення науково-дослідної і дослідно-конструкторської роботи, є програма НДР, вихідні вимоги для технічного завдання на ДКР або власне технічне завдання, план-проспект рукопису, комплект договірних документів (при виконанні роботи за договором). Програма НДР, вихідні вимоги для технічного завдання на ДКР повинні відображати: - склад авторського колективу, у тому числі відомості про головного виконавця (виконавців) та співвиконавців; - підстави проведення науково-дослідної, дослідно-конструкторської роботи, проблему, на вирішення якої спрямоване дослідження або розробка, наявність у ній питань, що мають бути розв’язані науковими методами та технічними рішеннями, стан її наукової розробки в Україні та за кордоном; - головні питання (гіпотези), напрямки і завдання, дослідження; - методика дослідження (для НДР) та принципи створення дослідного зразка технічного засобу (для ДКР); - основні етапи роботи і терміни їх виконання; - передбачувані результати, їх форми, напрямки впровадження; - кошторисна вартість НДДКР, джерела фінансування. У вихідних вимогах для технічного завдання крім того можуть міститься деякі особливі умови щодо виконання НДДКР, документів, які мають бути розроблені за їх результатами, а також відносно порядку виконання та організації прийому наукової розробки. Програма НДР, вихідні вимоги для технічного завдання на ДКР розробляються авторським колективом і затверджуються проректором з наукової роботи ВЗО. При виконанні роботи за договором технічне завдання на НДДКР розробляється на основі вихідних вимог для технічного завдання на проведення ДКР, узгоджених із замовником, та затверджуються начальником служби-замовника. Для внесення коректив в програму досліджень, технічне завдання на стадіях виконання НДДКР готуються відповідні доповнення до зазначених документів. Затвердження доповнень проводиться у тому ж порядку, що й для програми дослідження, технічного завдання. Науково-дослідна робота, спрямована на підготовку лише рукопису монографії, підручника, навчального посібника тощо, проводиться на основі плану-проспекту. Останній повинен містити відомості про авторів, актуальність теми, мету написання рукопису, його основні положення, їх методологічні, методичні та емпіричні обгрунтування, передбачене використання у практиці та навчальному процесі. План-проспект розглядається та схвалюється на засіданні кафедри (лабораторії). Підготовка рукопису, крім плану НДДКР, має бути передбачена у перспективному плані випуску літератури. Організація, яка проводить НДДКР, несе відповідальність за її науково-технічний рівень, якість і своєчасність виконання. Залежно від характеру, складності та обсягу роботи до її виконання можуть бути залучені працівники інших ВЗО, НДУ, практичних органів і установ МВС України, організації інших міністерств і відомств. Коли це стосується практичного працівника органів внутрішніх справ, головний виконавець звертається до керівництва служби, якому він безпосередньо підлеглий. і вказує для виконання якої роботи, на який час і на яких умовах має бути залучений працівник. Керівництво служби у місячний термін розглядає це звернення і повідомляє головному виконавцю про прийняте рішення. Головні управління, управління, самостійні відділи МВС України мають сприяти залученню висококваліфікованих практичних працівників до участі у наукових дослідженнях та науково-технічних розробках. Головний виконавець НДДКР координує роботу і несе відповідальність перед замовником за науково-технічний рівень роботи в цілому. У випадку залучення співвиконавців з ними погоджуються конкретні завдання із зазначенням обсягу робіт, строків їх завершення, форми подання одержаних результатів. Після затвердження програми (технічного завдання) її копія направляється всім співвиконавцям робіт, а за вимогою замовника також і йому. При виконанні роботи за договором підписані (затверджені) комплекти договірних документів, включаючи технічне завдання, знаходяться у замовника та виконавця роботи. Якщо виконавець у ході виконання НДДКР з’ясує недоцільність (безперспективність) її дальшого проведення, він припиняє роботу і подає замовнику мотивоване обгрунтування припинення останньої. Питання про виключення цієї роботи з плану НДДКР вирішується так само, як і при його затвердженні. При необхідності проректором (першим проректором) ВЗО з наукової роботи і замовником утворюється спільна комісія для узгодження спірних питань, взаємних розрахунків. Пропозиції цієї комісії затверджуються тими, хто її призначив. За результатами виконання науково-дослідних робіт або їх окремих етапів складається звіт за встановленою формою. Підготовка звіту обов’язкова для всіх НДР, незалежно від складання інших підсумкових документів. Звіт про науково-дослідну роботу затверджується керівництвом організації-виконавця. Заключний звіт підлягає попередньому розгляду на засіданні Вченої ради вищого закладу освіти. Звіт про НДР розглядається, як правило, із запрошенням замовника. При цьому подаються: - програма НДР; - проміжні звіти за всіма етапами дослідження; - заключний звіт; - модель, макети, експериментальні зразки (при їх наявності); - пропозиції і рекомендації, що підготовлені за результатами НДР. В разі необхідності, що визначається замовником і відображається у замовленні, для прийняття окремих результатів НДР прикладного характеру (проекти, пропозиції, рекомендації, моделі тощо), може бути утворена приймальна комісія. Комісія з приймання результатів НДР утворюється замовником із числа провідних фахівців-практиків та вчених, у тому числі представників зацікавлених міністерств і відомств. Приймання результатів НДР, що призначені для використання не лише МВС України, а й іншими міністерствами та відомствами, а також за участю організацій та установ інших міністерств та відомств, здійснюється міжвідомчими комісіями, які утворюються цими міністерствами і відомствами. Приймання результатів НДР замовником організується протягом місяця від дня находження відповідних матеріалів, а з особливо складних робіт - протягом двох місяців. Внаслідок приймання результатів НДР, комісією або особою, уповноваженою на те замовником, складається акт, у якому викладаються підсумки розгляду поданих матеріалів, їх відповідність замовленню, висновки і рекомендації щодо можливості впровадження результатів НДР в практику і навчальний процес, порядок і терміни їх реалізації, усунення виявлених недоліків (при їх наявності). Акт затверджується особою, уповноваженою замовником, та керівником вищого навчального закладу. Приймання і оцінка результатів дослідницько-конструкторської роботи здійснюється у встановленому порядку комісією, що призначається керівником ВЗО. Результати виконання ДКР (етапи ДКР) та порядок звітності повинні відповідати вимогам технічного завдання на ДКР. При виконанні роботи за договором для приймання результатів виконання ДКР (етапу ДКР) згідно з наказом керівника ВЗО призначається комісія із залученням представників служби-замовника. Комісія розглядає результати виконання ДКР (етапу ДКР) та складає відповідний акт здачі-приймання робіт. Акт здачі-приймання робіт є основою для взаєморозрахунків між замовником та виконавцем роботи. Рукопис монографії, підручника, навчального посібника розглядається на засіданні кафедри (відділу, лабораторії), а після схвалення нею - на засіданні редакційно-видавничої ради ВЗО. Рукопис вважається таким, що відповідає меті його написання, у разі рекомендації його радою до видання. НДР, ДКР вважається закінченою, а відповідна тема плану НДДКР виконаною, якщо: - затверджено заключний звіт про НДР; - затверджено акт про приймання результатів НДР або ДКР; - рукопис монографії, підручника, навчального посібника, тощо у встановленому порядку рекомендовано до видання; - здійснена державна реєстрація виконаної НДР або ДКР; - розроблені макети, дослідні зразки або зразки технічних засобів повністю відповідають вимогам технічного завдання на ДКР; - між замовником та виконавцем здійснені взаєморозрахунки (при виконанні роботи за договором). Державна реєстрація і облік відкритих НДДКР, у тому числі дисертацій, здійснюється відповідно до порядку, затвердженого наказом Державного комітету з питань науки і технологій від 13.10.1992 р. № 44. Закриті та з обмеженим користуванням НДДКР реєструються у МВС України у порядку, визначеному наказом Державної служби України з питань спеціальної інформації та критичних технологій від 7 липня 1994 р.№ 52. Окремим напрямом наукової роботи у вищому закладі освіти МВС України є реалізація та впровадження результатів НДДКР у практику і навчальний процес. Головні управління, самостійні управління і відділи МВС України за прийнятими ними результатами НДДКР, навчальні заклади з наукових розробок, які підготовлені з питань, що охоплюються предметами викладання та програмами навчальних дисциплін, забезпечують їх реалізацію, організують впровадження у практику та в навчальний процес і несуть за це відповідальність. Вищі заклади освіти - розробники наукових пропозицій, рекомендацій, нових технічних засобів, іншої продукції у межах своєї компетенції та повноважень сприяють їх впровадженню у практику і навчальний процес. Про реалізацію результатів НДДКР, що потребують впровадження у практику, свідчить підготовка з їх використанням в МВС України, ГУМВС в областях, містах Києві та Севастополі, УМВСТ та прийняття (видання, затвердження, подання до відповідних інстанцій): - проектів законів, актів президентської влади, рішень уряду інших органів державної виконавчої влади, а також державних урядових, міжвідомчих програм тощо; - наказів, вказівок, інструкцій, інших нормативних актів Міністерства внутрішніх справ; - заходів, програм, планів, рекомендацій щодо удосконалення діяльності органів та установ внутрішніх справ; - методик, технологій, алгоритмів, стандартів, технічних вимог, моделей, дослідних зразків, спрямованих на удосконалення науково-технічного забезпечення діяльності органів внутрішніх справ; - технічних замовлень на проведення НДДКР або обгрунтувань щодо змін, припинення окремих НДДКР; - висновків за наслідками науково-технічного та іншого авторського супроводження НДДКР. Про реалізацію науково-технічної продукції можуть свідчити також: - акт її здачі-прийомки; - охоронний документ на неї (патент, свідоцтво, посвідчення), її промисловий зразок, товарний знак; - акт про використання науково-технічного результату. Основними напрямками впровадження результатів НДДКР є: - забезпечення їх використання в практичній діяльності підрозділів МВС України, УМВС, УМВСТ, міськрайорганів внутрішніх справ, органів внутрішніх справ на транспорті, пожежної охорони, установ, що виконують покарання; прийняття вищим органом державної влади та управління з їх використанням пропозицій (проектів) щодо видання законів, актів президентської влади, урядових рішень, розробки програм, планів, заходів тощо; прийняття їх для використання на підприємствах, в установах, організаціях інших міністерств і відомств, а також комерційних структур з метою забезпечення пожежної безпеки, охорони матеріальних цінностей, безпечного ведення підприємницької діяльності при виготовленні спеціальної техніки та іншої продукції в інтересах органів внутрішніх справ; застосування їх в навчальному процесі закладів освіти; - підготовка на їх основі, видання та направлення безпосереднім суб’єктам впровадження друкованих наукових праць; - їх використання у подальшій науковій та науково-технічній діяльності ВЗО МВС. Запуск продукції у виробництво, порядок проведення випробувань нової технічної продукції складного виробництва визначаються діючими стандартами, іншими нормативно-технічними документами міністерств і відомств України, на підприємствах яких виготовляється продукція в інтересах органів внутрішніх справ. Впровадження здійснюється на планових засадах. Для цього в головних управліннях, управліннях, самостійних відділах МВС України розробляється річний план впровадження результатів НДДКР, а практичну діяльність органів і підрозділів внутрішніх справ. План формується на основі рішень про приймання на реалізацію представлених результатів НДР і ДКР. План повинен передбачати конкретні організаційні, навчальні, методичні, практичні заходи, а також роботи з авторського супроводження. Останні передбачаються за узгодженням з організацією-виконавцем НДДКР. План складається за встановленою формою і до 1 листопада року, що передує планованму, затверджується начальником головного управління, управління, відділу МВС України. Після затвердження план впровадження надсилається у ГУМВС, УМВС областей і міст, УМВСТ, до відповідних науково-дослідних установ, навчальних закладів МВС України, які у своїх планах передбачають конкретні заходи щодо його виконання. Учасниками (суб’єктами) впровадження результатів НДДКР у практику в системі МВС України є служби МВС України, ГУМВС, УМВС областей і міст, УМВСТ, міськрайвідділів внутрішніх справ, органи внутрішніх справ на транспорті, пожежної охорони, органи, які виконують покарання, науково-дослідні установи, навчальні заклади, навчальні підрозділи органів внутрішніх справ. При здійсненні цієї роботи названі суб’єкти виконують такі основні функції. Головні управління, управління, відділи МВС України, ГУМВС, УМВС областей і міст, УМВСТ: - забезпечують своєчасне доведення наукових та науково-технічних розробок, які включені до плану впровадження, до підлеглих органів і установ; - вживають заходи щодо організації впровадження зазначених розробок, призначають посадових осіб, які несуть відповідальність за проведення цієї роботи; разом з представником розробника визначають необхідність для впровадження додаткових методичних рекомендацій, інструкцій, таблиць, бланків тощо; організують їх розробку; виготовлення та надсилання підлеглим органам; в разі потреби звертаються до організації-розробника щодо підготовки зазначених матеріалів; - надають практичну і методичну допомогу підлеглим підрозділам щодо впровадження наукових та науково-технічних розробок в практику. При необхідності залучення співробітників наукових установ або закладів освіти для сприяння та надання допомоги у впровадженні звертаються до керівництва відповідних установ, закладів; - при необхідності експериментального випробування наукової та науково-технічної розробки визначають для цього базові органи, безпосередньо організують в них впроваджувальну роботу; щодо найбільш складних розробок звертаються до організації-розробника за допомогою у безпосередньому їх впровадженні; - організують постійний контроль за впровадженням наукових та науково-технічних розробок, вивчають стан цієї роботи при проведенні комплексних та цільових перевірок, узагальнюють і аналізують результати впровадження, виявляють і розповсюджують досвід покращення оперативно-службової діяльності на основі використання наукових досягнень; повідомляють організаціям-розробникам наслідки впровадження, у тому числі спірні, незрозумілі питання, недоліки. Міські, районні, транспортні органи внутрішніх справ, установи, що виконують покарання: - з отриманням наукових та науково-технічних розробок організують їх безпосереднє впровадження, приймають з цього питання управлінське рішення (наказ), в якому зазначають виконавців і відповідальних за цю роботу, треміни початку її проведення, форми результату та оцінки ефективності впровадження, строки подання звітної інформації тощо; - передбачають у планах роботи заходи з впровадження наукових та науково-технічних розробок, контроль за його здійсненням, підведенню та оцінки підсумків. При потребі передбачають розробку інших документів - методик, інструкції, графіків, схем і т. п.; - організують узагальнення результатів впровадження, набуття позитивного досвіду, виявлення існуючих недоліків, визначення їх причин і шляхів усунення, в першу чергу за допомогою наукових та науково-технічних розробок, які впроваджуються; - своєчасно організують визначення відповідними співробітниками наукових та науково-технічних розробок, проведення практичного інструктажу, навчання навичок, які потрібні для їх використання у службовій діяльності; - в процесі навчання уточнюють обов’язки, форми і методи роботи виконавців у зв’язку з впровадженням розробок; відпрацьовують прийоми та способи їх практичної реалізації, в тому числі взаємодію з іншими підрозділами органів внутрішніх справ, іншими установами і організаціями, громадськими формуваннями; - періодично обговорюють роботу щодо впровадження наукових та науково-технічних розробок на службових нарадах, вживають заходів щодо усунення у цій роботі; - стимулюють роботу з впровадження, заохочують співробітників, які домоглися покращення своєї діяльності на основі впровадження досягнень науки і техніки, відображають цю роботу в службових атестаціях. Вищі заклади освіти МВС України, з метою впровадження наукових розробок здійснюють їх авторське супроводження. При цьому: - за проханням замовника готують додаткові методичні матеріали, технічну документацію, дослідні зразки та інше, що необхідно для безпосереднього впровадження розробок в практику; - визначають органи та підрозділи внутрішніх справ, де знайомляться з організацією впровадження, з’ясовують труднощі, невирішені питання, допомагають їх розв’язувати, головним чином за рахунок порад, консультування тощо; - беруть участь у навчанні особового складу органу, який здійснює впровадження наукових розробок; - разом з відповідними службами МВС України вивчають і узагальнюють досвід впровадження і використання наукових та науково-технічних розробок, виявляють недоліки в процесі цієї роботи, розробляють пропозиції щодо їх усунення, у тому числі вносять корективи у наукові та науково-технічні розробки; - надсилають до закладів освіти, а в межах одного ВЗО - відповідним кафедрам наукові розробки, що підлягають впровадженню у навчальний процес або інформацію (анотацію) про них із зазначенням їх форми та головного змісту; - заклади освіти (їх кафедри) беруть на облік усі наукові та науково-технічні розробки, що надійшли до них або опубліковані у загальному порядку, організують їх безпосередню реалізацію та впровадження. Напрями, форми, строки, результати впровадження передбачаються у відповідному розділі річного плану НДДКР ВЗО МВС, кафедри. Основними формами реалізації та впровадження результатів НД і ДКР у навчальний процес є їх використання: - у всіх видах занять; - для уточнення навчальних планів і програм; - для створення нових навчальних курсів і дисциплін; - у визначенні змісту нових лабораторних робіт, практичних занять, планів, програм стажування, тренування, навчань; - для написання навчальної літератури, навчально-методичних матеріалів; - у курсовому, дипломному проектуванні, написанні письмових робіт, виконанні науково-дослідних робіт слухачами (курсантами). Реалізація та впровадження результатів НДДКР у навчальний процес мають бути документально оформлені рішенням кафедри. Служби Міністерства узагальнюють інформацію щодо впровадження наукових розробок та вживають заходів до прискорення їх впровадження. Оцінка результатів службової діяльності органів внутрішніх справ визначається з урахуванням стану цієї роботи. В сучасних умовах особливого значення набуває організація наукової діяльності на госпрозрахункових засадах у вищих закладах освіти системи МВС України. Складність фінансово-економічної ситуації в Україні, подальший спад виробництва, падіння рівня життя, відсутність необхідних коштів для підтримки багатьох важливих державних програм призвели до явно недостатнього бюджетного фінансування системи МВС України. Хронічну нестачу коштів постійно відчуває і відомча наука, у тому числі й вузівська. Соціальне забезпечення професорсько-викладацького складу сьогодні не дозволяє підтримувати гідний рівень життя. Посадові оклади приблизно вдвічі менші, аніж у аналогічних категорій цивільних працівників, цільові програми складних і актуальних для боротьби зі злочинністю здійснюються без спеціального фінансування. Висококваліфіковані науковці змушені виконувати трудомісткі й інтелектуально насичені комплексні дослідження без будь-якої винагороди, за свою дуже скромну за нинішніми часами заробітну платню. Та справа тут не тільки і не стільки у винагороді праці.. Дослідження вимагають новітньої матеріальної бази, устаткування і обладнання, витрат ресурсів тощо. Коштів не вистачає на найнеобхідніше. В цих умовах зросте значення проведення у ВЗО МВС науково-дослідних робіт на госпрозрахункових засадах, з використанням позабюджетного фінансування. Госпрозрахункові дослідження, втім, не є лише рятівним кругом для вузівської науки в умовах нестатків коштів. Окрім цього, вони залишаються важливим джерелом залучення досліджень в умовах ринкової економіки. Наявність замовника свідчить про високу ефективність роботи і потенціал творчого колективу, його здатність дати конкретний прикладний результат. Виконання науково-дослідних робіт на госпрозрахунковій основі в системі МВС України здійснюється на підставі відповідного Положення, затвердженого Міністром внутрішніх справ України. Госпрозрахункові роботи проводяться для залучення додаткових коштів на розвиток матеріально-технічної бази ВЗО МВС України, додаткового стимулювання працівників та підвищення наукового рівня роботи, органічного поєднання наукових досліджень та навчального процесу, підвищення кваліфікації, наповнення ринку новими товарами та послугами. Такого роду роботи здійснюються на засадах рівності замовника і виконавця, підприємства, позабюджетності, підконтрольності, звітності. Договір на створення та передачу науково-технічної продукції може охоплювати весь цикл проведення досліджень та впровадження результатів наукового дослідження, або його окремі етапи. Безпосередніми виконавцями робіт виступають кафедри, відділи, лабораторії, тимчасові творчі колективи. Замовниками в різних випадках бувають установи та організації різних форм власності. В сучасних умовах госпрозрахункові дослідження нерідко здійснюються з використанням коштів донорських фондів підтримки. Характерним прикладом є виконання в Університеті внутрішніх справ на замовлення Європейської комісії з наукових досліджень і розвитку проекту за темою: «Динаміка, соціокультурні взаємозв’язки і суб’єктивні умови розповсюдження нелегальних наркотиків серед молоді в післявоєнний час: Порівняльне дослідження розвитку в Україні, Німеччині, Іспанії». У той же час, воно є взірцем здійснення міжнародної наукової кооперації. Важливим напрямом наукової роботи, без якого неможливо уявити сучасного розвитку науки, є співробітництво науковців різних вищих закладів освіти та науково-дослідних установ. Науковець сьогодні не може працювати, залишаючись обмеженим власною кафедрою чи ВЗО. Тільки на грунті взаємозбагачення, постійних наукових контактів, обміну досвідом можливий сьогодні наукових прогрес. Контакти науковців різних вищих закладів освіти не лише сприяють їх професійному зростанню, а й сприяють розвиткові координації наукових досліджень, дозволяють уникнути дублювання, зосередити увагу на найбільш значних, пріоритетних напрямах. Можна виділити чотири основних рівні наукового співробітництва: відомчий – координація та кооперація наукових досліджень в межах системи МВС України; загальнодержавний – наукові контакти з вищими закладами освіти, академічними та іншими науково-дослідними установами України; в межах країн СНД; міжнародне співробітництво з країнами далекого зарубіжжя. Кожен з цих рівнів має властиві йому особливості. Пріоритетним для ВЗО системи МВС України є перший. Науковці відомчих навчальних закладів та споріднені проблеми, їх діяльність керується і координується з одного центру, регулюється однією і тією ж нормативною базою, вони мають схожу структуру. Мережа вищих закладів освіти системи МВС України охоплює сьогодні всю територію нашої держави. Це дає можливість врахувати регіональні особливості розвитку злочинності та місцеву специфіку правоохоронної діяльності. Таким чином, накопичується багатий емпіричний і локальний науково узагальнений матеріал, котрий слугує завданням проведення грунтовних досліджень з актуальних проблем правоохоронної діяльності в Україні.. Науковці різних ВЗО можуть звертатись до окремих аспектів тієї чи іншої проблематики, розв’язувати спільними зусиллями складні наукові завдання. Наукове співробітництво на рівні держави не передбачає, переважно, відомчої специфіки. Винятком, водночас, пріоритетним напрямом такого співробітництва є наукова кооперація з вищими закладами освіти юридичного спрямування та юридичними факультетами університетів. Основний аспект робиться тут як на спільні роботи щодо виконання комплексних дослідцьких програм, так і на сумісних дослідженнях в законотворчій галузі, підготовці проектів законів та інших нормативних актів. Яскравим прикладом є співпраця науковців Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого, Національної академії внутрішніх справ України та Університету внутрішніх справ над розробкою проекту Конституції України. Перспективним є розширення співробітництва вчених-юристів ВЗО МВС України з фахівцями неюридичних закладів освіти та науково-дослідних установ, скажімо, кримінологів з соціологами, психологами, медиками, криміналістів з медиками, фізиками, хіміками, представниками інших технічних наук тощо. Про роль наукового співробітництва науковців історико-правового, соціально-правового напряму з вченими цивільних ВЗО та НДУ годі й говорити. Виділення рівня наукового співробітництва з країнами СНД обумовлюється спільністю проблематики, типологічною подібністю правових та правоохоронних систем. Злочинність, котра все більше набуває сьогодні транснаціонального характеру, налагоджує особливо тісні зв’язки на території колишнього СРСР. Для неї в значній мірі, не існує кордонів між колишніми союзниками республіками. Разом з тим, посилюються впливи злочинних угрупувань, організованих за національними ознаками, котрі діють на території інших держав. Синхронізація, узгодженість дій правоохоронних органів в різних країнах СНД вимагають грунтовного наукового забезпечення. Важливе значення має відновлення втрачених чи послаблених внаслідок розпаду СРСР наукових зв’язків, зміцнення контактів між навчальними закладами та науковими установами в межах СНД. Демократизація суспільного життя, подолання рецидивів тоталітарної системи з її «залізною завісою», побудова «відкритого суспільства» надали нові можливості для наукового співробітництва з країнами далекого зарубіжжя. Інтенсивність наукових контактів зростає. Лише в Університеті внутрішніх справ протягом 1998 року вчені брали участь у різноманітних наукових й науково-практичних конференціях, семінарах, симпозіумах тощо – загалом в 71 науковому форумі, з них 14 – за межами України. Міцнішають міжнародні наукові зв’язки Університету з країнами близького та далекого зарубіжжя. Особливо тісні зв’язки склалися з науковими установами Росії та інших країн СНД. Подальше розширення співробітництва з наукових питань в системі МВС України передбачає ускладнення і удосконалення його форм. До них можна віднести: проведення наукових, науково-практичних конференцій, семінарів, симпозіумів тощо; спільне виконання комплексних наукових досліджень; формування міжвузівських тимчасових творчих колективів; спільні заходи з впровадження результатів наукових досліджень; двосторонні та багатосторонні угоди між ВЗО про наукове співробітництво; обмін науковцями з метою стажування, підвищення кваліфікації, обміну досвідом, підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів; участь науковців та ВЗО в якості індивідуальних та колективних членів у різних спілках, асоціаціях вчених тощо. Роль наукових форумів у розвиткові досліджень важко перебільшити. Спілкування, дискусії, обмін думками та досвідом є незамінним важелем наукового прогресу. Недарма сьогодні рівень організації наукової роботи у ВЗО системи МВС України не в останню чергу визначається тим, як тут проводяться наукові конференції, семінари тощо. Природньо, що навчальні заклади системи МВС головну увагу приділяють організації і проведенню конференцій та семінарів з актуальних питань правоохоронної проблематики. В них беруть участь, окрім представників відомчої науки різних закладів та установ, депутати Верховної Ради України та місцевих рад, державні діячі, практичні працівники ОВС, представники громадських організацій. Особливого значення набувають міжнародні конференції та семінари, котрі не лише створюють можливість для обміну науковим досвідом, а й істотно сприяють налагодженню й розширенню подальшого наукового співробітництва. При організації наукової чи науково-практичної конференції, семінару, тим більше міжнародного, відомчий ВЗО повинен виконати великий обсяг підготовчої роботи. Надзвичайно важливим тут є правильний вибір проблематики форуму, котра б не лише викликала підвищений інтерес науковців, а й відповідала нагальним суспільним потребам, мала б конкретний вихід на практику. Звернення до суто теоретичних проблем не притаманне науці в системі МВС, вона повинна бути пов’язана з практичними соціальними потребами, завданнями. Рекомендованими можуть бути такі проблеми: права людини в контексті правоохоронної діяльності держави; удосконалення кримінального чи кримінально-процесуального законодавства; заходи боротьби з незаконним виробництвом і розповсюдженням наркотичних засобів; протидія економічній злочинності, у тому числі «тінізації» економіки, та багато інших. Підготовка наукового форуму має свій доволі складний алгоритм. До нього входять розробка змістових (науково-творчих) питань, своєчасне і повне інформування всіх зацікавлених науковців, матеріальне забезпечення, видання матеріалів конференції, семінару тощо. Спільне виконання комплексних наукових досліджень спрямоване, у першу чергу, на розв’язання проблем, котрі потребують не лише міжвузівського розподілу праці, а й застосування міжгалузевих знань. Цей вид наукового співробітництва дає свої плідні результати у випадках, коли проблема настільки масштабна, що дослідити її в межах одного вищого закладу освіти чи наукової установи неможливо, а також коли її розв’язання вимагає різнобічних підходів або надто стислого терміну. Такого роду дослідження здійснюються, як правило, на доручення МВС України або вищих органів державного управління, в рамках загальнодержавних комплексних наукових програм. Ці програми, затверджені Указом Президента України чи Постановою Кабінету Міністрів України, визначають з кожного питання відповідальних виконавців та співвиконавців. Відповідальний виконавець виступає головною організацією з виконання науково-дослідних робіт, розробляє загальний календарний план досліджень, за узгодженням зі співвиконавцями виділяє їм певні ділянки роботи, здійснює загальну координацію досліджень. Матеріали з результатами проведених робіт направляються виконавцями головній організації, котра аналізує і узагальнює їх для подання на наукову експертизу, а також контролюючим органам або замовнику. Особливе значення набуває проведення спільних досліджень з навчальними закладами та науковими установами зарубіжних країн, що дозволяє порівняти і узагальнити національні особливості прояву того чи іншого соціального феномену, зокрема злочинності, та чинників, що сприяють їй. Спорідненою формою виступає створення міжвузівських творчих колективів для розв’язання окремих наукових проблем. Така форма роботи передбачає створення спільних плануючих і звітних документів, вона найбільш сприяє взаємопроникненню і взаємозбагаченню наукових шкіл різних вищих закладів освіти. Спільні заходи щодо впровадження результатів наукових досліджень здійснюються, у першу чергу, вищими закладами освіти системи МВС України. Йдеться про впровадження в навчальний процес новітніх технологій навчання, підручників, навчальних посібників тощо. Обмін науковцями між вищими закладами освіти з метою стажування, підвищення кваліфікації, обміну досвідом, підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів є перспективним і зростаючим напрямом діяльності. В межах системи МВС України це направлення до цільової ад’юнктури та докторантури, на стажування тощо. Особливе значення мають подібні заходи на міжнародному рівні. Все ширшою стає практика направлення науковців відомчих закладів освіти за кордон з метою стажування та за навчальними програмами. Серед них чимало ад’юнктів та молодих вчених, що свідчить про перспективність відомчої вузівської науки. Підтвердженням цього є і та обставина, що означені заходи, як правило, здійснюються за рахунок приймаючої сторони. Важливою формою наукового співробітництва і налагодження контактів є участь вчених відомчих ВЗО у різноманітних громадських організаціях наукового характеру. Особливого значення набуває створення таких організацій - асоціацій, спілок тощо за ініціативою вищих закладів освіти системи МВС України. 9.4. Наукова робота курсантів і слухачів Невід’ємною складовою частиною наукової діяльності вищих закладів освіти в системі МВС України є науково-дослідна робота курсантів і слухачів. Загальне керівництво нею здійснює проректор (перший проректор) з наукової роботи. До функціональних обов’язків одного з наукових співробітників відділу організації наукової роботи входить керівництво та координація науково-дослідної роботи курсантів і слухачів. Організаційною формою наукової роботи курсантів і слухачів є Наукове товариство курсантів (Наукове товариство курсантів і слухачів), котре діє згідно з Положенням, затвердженим ректором. Метою організації наукової роботи курсантів і слухачів є пошук талановитої молоді, здатної до розвитку самостійного творчого мислення, наукового аналізу, виховання у неї, якостей притаманних досліднику. Важливою передумою розвитку вищого закладу освіти, закладення і збереження наукових традицій є формування своєрідної піраміди сходження до наукових знань, підготовки наукових кадрів: наукове товариство курсантів – ад’юнктура – докторантура. Втім, мета пошуку й підготовки майбутніх науковців не єдина в діяльності НТК (НТКС). Навички наукового аналізу, узагальнення емпіричного матеріалу, співставлення фактів і віднайдення в них внутрішнього логічного зв’язку стануть в нагоді колишнім учасникам курсантської науки в їх практичній оперативно-службовій діяльності. Розповсюдженими є випадки, коли після закінчення ВЗО вихованці НТК не припиняють наукового пошуку, приходять через кілька років до ад’юнктури, збагачені досвідом практичної роботи, чітко усвідомлюючи свої наукові інтереси через призму сьогоднішніх потреб органів внутрішніх справ. Форми роботи НТК (НТКС) різноманітні. На кафедрах формуються курсантські гуртки, де під керівництвом досвідчених доцентів і викладачів молоді люди навчаються азам наукового пошуку, знайомляться з методологією досліджень, досягають певного власного творчого результату. Гуртки, як правило, формуються за спільною науковою проблематикою, а тому не окремих кафедрах їх може бути по декілька. Скажімо, виглядає природнім, коли на кафедрі теорії та історії держави і права діють два гуртки з відповідних наукових напрямів. На засіданнях гуртків курсанти виступають з підготовленими ними під керівництвом викладачів – досвідчених вчених доповідями з окремих наукових проблем, обговорюють їх, висловлюють один одному зауваження і пропозиції. Дискусія, що виникає, стимулює творчу активність курсантів, допомагає сформувати основи наукового мислення. З метою активізації участі курсантів (слухачів) у науковій роботі створюються курсантські науково-дослідні лабораторії, котрі здійснюють під керівництвом досвідчених вчених дослідження з актуальних проблем діяльності ОВС, у тому числі на міжгалузевому рівні. Особливим значенням у розвитку курсантської науки мають конференції НТК (НТКС). Вони мають як організаційний (вибори ради, розв’язання поточних організаційних та інших питань), так і творчий характер. Важливою формою розвитку творчих здібностей курсантської молоді є проведення внутрішньовузівських предметних олімпіад та конкурсів, участь у республіканських олімпіадах Призове місце на них не лише підносить престиж вищого закладу освіти МВС України, а й додає впевненості самій молодій людині, дає надії на можливість подальшого розвитку як майбутнього науковця. Принципове значення для курсантської науки є зв’язок з іншими НТК (НТКС) ВЗО системи МВС України, студентською наукою взагалі. Важливою формою роботи тут є участь у курсантських та студентських наукових конференціях, у тому числі і за кордоном. Своєрідним підсумком річної діяльності НТК (НТКС) є наукова конференція курсантів та слухачів. За рекомендацією кафедр та кафедральних гуртків на неї виносяться кращі наукові роботи за кожним напрямом. Кращі з кращих молодих науковців отримують почесне право виступати з науковими доповідями на пленарному засіданні, у присутності керівництва вищого закладу освіти та запрошених почесних гостей. На такі конференції запрошуються курсанти-науковці з інших ВЗО. Перспективним видається надання курсантським конференціям статусу міжнародних. Так, у 1998 р. в роботі курсантської конференції Університету внутрішніх справ взяли участь представники Бєлгородського юридичного інституту МВС Російської Федерації. Найкращі виступи заохочуються наказами ректорів грамотами, подяками тощо. Та чи не найбільш значущим для початківців-науковців є можливість видати друком свою першу наукову працю. Розвиток курсантської (слухацької) науки є сьогодні справжнім резервом майбутньої науково-дослідної діяльності вищих закладів освіти МВС України. 9.5. Підготовка наукових педагогічних кадрів. Ад’юнктура, докторантура, магістратура. Національна система атестації науково-педагогічних кадрів Підготовка науково-педагогічних та наукових кадрів є невід'ємною складовою частиною навчального процесу вищих закладів освіти ІІІ-ІV рівнів акредитації. Міністерство внутрішніх справ України здійснює підготовку науково-педагогічних кадрів через здобуття наукового ступеня у докторантурі та ад’юнктурі при вищих закладах освіти, а також у цільовій аспірантурі та у порядку здобуття наукового ступеня при ВЗО і НДУ інших відомств. Ця підготовка здійснюється згідно з Законами України «Про освіту», «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності», «Про міліцію», постановами Кабінету Міністрів України, Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, наказами і розпорядженнями Міністерства внутрішніх справ України, нормативними актами Міністерства освіти України, які стосуються організації навчального процесу та науково-дослідницької діяльності, Статутом і наказами ректора вищого закладу освіти. Порядок вступу та навчання в докторантурі та ад’юнктурі встановлюється наказом МВС України №282 від 15 квітня 1993 року «Про затвердження Положення про підготовку науково-педагогічних та наукових кадрів і Правил відбору й прийому в докторантуру та ад’юнктуру вищих навчальних закладів МВС України». Докторантура і ад’юнктура при ВЗО МВС України є складовою частиною єдиної системи безперервної освіти й основною формою планомірної підготовки науково-педагогічних та наукових кадрів. Докторантура та ад’юнктура мають за мету поглиблення теоретичної, спеціальної підготовки науково-педагогічних і наукових кадрів, оволодіння ними методами та засобами наукових досліджень, вмінням самостійно й на високому рівні проводити наукову, педагогічну та виховну роботу. Підготовка докторантів, ад’юнктів та здобувачів здійснюється за галузями наук та спеціальностями у відповідності з діючою номенклатурою спеціальностей наукових працівників. При цьому акцент робиться на підготовку науково-педагогічних кадрів найвищої кваліфікації з найбільш актуальних для правоохоронної діяльності галузей. Скажімо, в Університеті внутрішніх справ до 70% від загальної кількості місць в ад’юнктурі з юридичних спеціальностей відводиться для осіб, які займаються проблемами слідства, оперативно-розшукової діяльності, криміналістики, спеціальної техніки, кримінального і кримінально-виконавчого права. Докторантура та ад’юнктура при ВЗО МВС України відкривається та ліквідується Міністерством освіти України. Штатна чисельність докторантури та ад’юнктури встановлюється МВС України з урахуванням необхідності заміщення посад, що підлягають комплектуванню особами з науковими ступенями. Докторантура відкривається з відривом від служби. Ад’юнктура – з відривом (очна) та без відриву від служби (заочна). Термін підготовки в докторантурі та очній ад’юнктурі не повинен перевищувати 3-х років, а в заочній ад’юнктурі – 4-х років. Період хвороби (понад місяць), перебування у відпустці по вагітності і пологам, догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також періоди, коли докторант і ад’юнкт не мають можливості працювати над дисертацією з поважних причин, передбачених законодавством, не включаються у термін підготовки. Вчена рада вищого закладу освіти оцінює обставини, що виключили можливість працювати над дисертацією, і визначає термін, на який подовжується навчання (як правило, не більше року). Планування, керівництво та контроль за підготовкою наукових та науково-педагогічних кадрів у вищих закладах освіти здійснює ГУРОС МВС України. Вищі заклади освіти МВС України не пізніше, ніж за три місяці до прийому в докторантуру та ад’юнктуру оголошують у пресі про конкурсний прийом на вакантні місця із зазначенням спеціальності, термінів та умов прийому, переліку необхідних документів. Планування підготовки науково-педагогічних та наукових кадрів за фахом (за держзамовленням), їхня кількість здійснюється ГУРОС МВС України на підставі щорічних та перспективних замовлень вищих закладів освіти МВС України. Може також здійснюватись підготовка докторантів та ад’юнктів на умовах контракту за рахунок коштів фізичних та юридичних осіб. Громадяни інших держав можуть бути зараховані до докторантури і ад’юнктури на підставі міжнародних договорів, загальнодержавних програм, договорів, укладених ВЗО МВС з юридичними та фізичними особами. До докторантури приймаються громадяни України із числа середнього, старшого і вищого начальницького складу органів внутрішніх справ віком до 42 років, кандидати наук, які мають значні наукові досягнення в обраній галузі, проявили себе перспективними науково-педагогічними працівниками, здатними на високому рівні проводити фундаментальні наукові дослідження і вирішувати наукові проблеми. Докторант подає необхідні документи на кафедру, де заслуховують його наукову доповідь, розглядають плани роботи над дисертацією і роблять висновки про можливість зарахування в докторантуру. Вчена рада ВЗО МВС України розглядає висновки відповідних кафедр і приймає рішення про зарахування, яке оформлюється наказом ректора. До ад’юнктури приймаються громадяни України із числа осіб середнього та старшого начальницького складу органів внутрішніх справ (на денну форму навчання у віці до 35 років, на заочну – до 40 років; при цьому вік кандидатів на навчання до ад’юнктури враховується згідно з положенням на 31 грудня року вступу). Кандидат на навчання в ад’юнктурі повинен мати вищу освіту за профілем, який дає можливість навчатися наукової спеціальності, з якої відкрита ад’юнктура, кваліфікацію спеціаліста або магістра, а при прийомі до ад’юнктури по кафедрах спеціальних дисциплін також стаж практичної роботи не менше двох років. Відповідність профілю вищої освіти й характеру практичної роботи обраній науковій спеціальності визначає приймальна комісія ВЗО МВС. Випускники вищих закладів освіти МВС України, які закінчили їх з відзнакою, можуть бути допущені до конкурсних іспитів в ад’юнктуру безпосередньо після закінчення ВЗО тільки за наявності рекомендації Вченої ради відповідного закладу освіти. Особи, які висловили бажання вступити до ад’юнктури визначаються з обраною науковою спеціальністю та формою навчання. До приймальної комісії по команді подають необхідні. документи, яка приймає рішення по допуску до вступних іспитів. Вступники до ад’юнктури складають конкурсні вступні іспити з спеціальності, філософії та однієї з іноземних мов в обсязі діючої програми для ВЗО. На підставі рішення приймальної комісії ректор вищого закладу освіти МВС України видає наказ про зарахування до ад’юнктури. Особи, зараховані в очну ад’юнктуру, звільняються від посад за місцем попередньої служби та відряджаються до відповідного вищого навчального закладу. Для проведення науково-методичної допомоги у виконанні дисертаційного дослідження кожному ад’юнкту затверджується науковий керівник. Вченою радою ВЗО МВС, кожному докторанту і ад`юнкту затверджується індивідуальний план роботи на весь період навчання і тема дисертаційного дослідження, яка повинна бути пов’язана з комплексним планом пріоритетних напрямків фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів системи МВС України або з цільовими чи комплексними науковими програмами. Докторант та ад’юнкт за час навчання зобов’язаний: - виконувати індивідуальний план роботи над дисертацією; - звітувати на засіданні кафедри (ад’юнкти - не менш, ніж двічі на рік) та Вченої ради ВЗО МВС про хід виконання дисертаційного дослідження; - завершити роботу над дисертацією і представити її до захисту у спеціалізовану раду в установлені терміни; - додатково ад’юнкт повинен скласти кандидатські іспити з філософії, іноземної мови та спеціальної дисципліни, а також при необхідності скласти додаткові іспити по дисциплінам, які визначаються рішенням вченої ради вищого закладу освіти МВС України з урахуванням профілю підготовки. Докторанти та ад’юнкти щороку проходять атестацію відповідно кафедрою та науковим керівником, результати якої затверджуються наказом ректора ВЗО МВС. Докторант або ад’юнкт може бути відрахований за грубе порушення правил внутрішнього розпорядку ВЗО МВС, за вчинення протиправних дій, а також за невиконання індивідуального плану без поважних причин. Рішення про це приймає Вчена рада ВЗО МВС, на його підставі видається відповідний наказ ректора. Якщо відрахований з наведених причин докторант або ад’юнкт навчався за держзамовленням, він відшкодовує вартість навчання згідно з чинним законодавством. Докторанти та ад’юнкти, що навчаються очно, користуються щорічною відпусткою на загальних підставах з особами керівного та офіцерського складу. Ад’юнктам, що навчаються заочно, успішно виконують індивідуальний план ад’юнктської підготовки, надається за місцем служби додаткова щорічна відпустка (із збереженням грошового утримання в порядку і у розмірах, передбачених Положенням про грошове утримання осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ) тривалістю 30 календарних днів для складання кандидатських іспитів та виконання робіт з дисертації. До відпустки надається додатковий час на проїзд від місця служби до місця знаходження вищого навчального закладу і назад із збереженням грошового утримання. Їм надається за їх проханням один вільний день на тиждень (крім вихідних) протягом 4-х років підготовки в ад’юнктурі з оплатою в розмірі 50% грошового утримання. Ці дні закріпляються за ад’юнктами – заочниками наказом по органу (установі) внутрішніх справ. Сьогодні у вищих закладах освіти системи МВС України створюється нова форма підготовки кадрів – магістратура. Вона успішно діє в Національній академії внутрішніх справ України та впроваджується в Університеті внутрішніх справ. Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр» здійснюється у ВЗО МВС за спеціальностями «Управління в сфері правопорядку» та «Правознавство» на грунті положень Законів України «Про освіту» та «Про міліцію», Указу Президента України від 12 вересня 1995 р. №632 «Про основні напрями реформування вищої освіти в Україні», Положення про державний вищий заклад освіти, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 р. №1074, нормативних документів МВС України. Право на відкриття магістратури надається ВЗО ІV рівня акредитації. Навчання не повинно перевищувати 1,5 року, набір здійснюється на конкурсній основі за результатами вступних іспитів. Здобуття кваліфікації магістра здійснюється на базі освітньо-професійної програми спеціаліста. Кваліфікація магістра передбачає поглиблені знання з юридичних, гуманітарних, соціально-економічних, професійно-орієнтованих та спеціальних дисциплін, здатність вільно володіти відповідними основами науково-педагогічної діяльності, аналізувати, прогнозувати стан, структуру, динаміку злочинності, приймати оптимальні рішення щодо виконання професійних завдань, здійснювати підготовку науково обгрунтованих пропозицій з проблем управління органами внутрішніх справ, оптимізації їх структури, правового забезпечення та взаємодії з іншими правоохоронними органами держави і зарубіжних країн. Атестація магістрантів здійснюється Державною екзаменаційною комісією після завершення навчання за умови повного виконання навчального плану у формі складання комплексного державного іспиту та захисту письмової магістерської роботи. Магістерська робота є самостійним науковим дослідженням, що виконується за допомогою наукового керівника (із залученням наукових консультантів), оформлюється у вигляді спеціально підготовленої праці, написаної державною мовою України. Здобувачами наукового ступеня, що працюють над дисертаціями поза ад’юнктурою (далі – здобувачі), можуть бути громадяни України, які безпосередньо працюють в науково-дослідній галузі, на практичній роботі в органах внутрішніх справ, які мають закінчену вищу освіту, кваліфікацію спеціаліста або магістра, глибокі професійні знання у відповідній галузі науки і техніки та відпрацювали перед зарахуванням не менше як 2 роки за обраною спеціальністю, а також іноземці та особи без громадянства на умовах, визначених для докторантів та ад’юнктів. Здобувачі прикріплюються до ВЗО МВС, що мають ад’юнктуру з відповідних спеціальностей, для поглибленого теоретичного вивчання спеціальних дисциплін, філософії та іноземних мов, а також підготовки і захисту кандидатської дисертації. Для складання кандидатських іспитів здобувачі прикріпляються на строк не більше 2-х років, а для роботи над дисертацією – не більше 3-х років. Загальний строк перебування в ролі здобувача не повинен перевищувати 5-ти років. Особи що пройшли повний курс навчання в ад’юнктурі за державним замовленням, правом прикріплення як здобувачі не користуються. Ректор вищого навчального закладу на підставі результатів співбесіди передбачуваного наукового керівника зі здобувачем та висновків відповідної кафедри видає наказ про прикріплення здобувача за зазначеним терміном прикріплення і призначенням наукового керівника. Здобувач складає за місцем прикріплення кандидатські іспити на загальних підставах згідно з переліком дисциплін, затвердженим для ад’юнктів відповідного фаху. Здобувачі, які склали відповідні кандидатські іспити і виконали індивідуальний план, допускаються до захисту дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук. Слід вказати про такі передбачені пільги, як надання творчих відпусток для завершення дисертацій. Творчі відпустки надаються для завершення та захисту дисертацій тим особам, котрі раніше не навчалися в ад’юнктурі та докторантурі. Відпустки надаються зі збереженням грошового утримання за місцем служби на термін до 3-х місяців для роботи над кандидатською і до 6-ти місяців - над докторською дисертацією. Здобувач наукового ступеня в період творчої відпустки повинен захистити дисертацію або подати її для захисту в спеціалізовану раду. Наукові ступені доктора і кандидата наук на підставі прилюдного захисту дисертацій присуджують спеціалізовані вчені ради. ВАК провадить експертизу дисертаційних робіт, розгляд атестаційних справ здобувачів та видачу дипломів доктора або кандидата наук на підставі рішень спеціалізованих вчених рад та атестаційного висновку президії ВАК. Спеціалізовані вчені ради створюються в установленому порядку за рішенням президії ВАК у навчальних, наукових, науково-дослідних закладах та інших організаціях, що проводять наукові, науково-технічні дослідження, за клопотанням центральних органів виконавчої влади, Національної академії наук, Академії медичних наук, Української академії аграрних наук, Академії педагогічних наук та Академії правових наук. Спеціалізовані вчені ради несуть відповідальність за обгрунтованість прийнятих ними рішень і покликані забезпечувати високий рівень вимог під час проведення атестації. Забезпечення організацій, у яких діють спеціалізовані вчені ради. всім необхідним для розгляду і захисту дисертацій здійснюється тими організаціями, за клопотанням яких створено ці ради. Головою спеціалізованої вченої ради призначається провідний вчений, доктор наук, фахівець за профілем ради і, як правило, штатний працівник організації, в якій створюється рада. Порядок створення і діяльності спеціалізованих вчених рад визначається Положенням про спеціалізовані вчені ради, яке затверджує ВАК. Організації, в яких створено спеціалізовані вчені ради, сплачують витрати, пов'язані з функціонуванням спеціалізованих вчених рад, оформляють атестаційні справи і засвідчують їх своїми підписами та печатками. Керівники цих організацій зобов'язані створювати належні умови для роботи спеціалізованих вчених рад. Кошти на оплату праці офіційних опонентів та їх відрядження, друкування автореферату може надавати організація, де працює чи до якої прикріплений здобувач. Норми оплати праці офіційних опонентів визначають ВАК і Мінпраці України. Дисертація на здобуття наукового ступеня є кваліфікаційною науковою працею, виконаною особисто у вигляді спеціально підготовленого рукопису або опублікованої наукової монографії. Вона містить висунуті автором для прилюдного захисту науково обгрунтовані теоретичні або експериментальні результати, наукові положення, а також характеризується єдністю змісту і свідчить про особистий внесок здобувача в науку. Дисертація, що має прикладне значення, додатково до основного тексту повинна містити відомості та документи, що підтверджують практичне використання отриманих автором результатів (впровадження у виробництво, достатню дослідно-виробничу перевірку, отримання нових кількісних і якісних показників, суттєві переваги запропонованих технологій, зразків продукції, матеріалів тощо). Дисертація, ж яка має теоретичне значення, – рекомендації щодо використання наукових висновків. Вживання мов у дисертації здійснюється згідно з чинним законодавством України. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наук є кваліфікаційною науковою працею обсягом основного тексту у межах 250-300 машинописних сторінок (для суспільних і гуманітарних наук - 350-400 машинописних сторінок), наявність не менше 20 публікацій за темою дисертації у наукових провідних фахових журналах, оформлених відповідно до Державного стандарту. Вона повинна містити проведені автором дослідження, що відповідають одній з таких вимог: а) отримання нових науково обгрунтованих результатів у певній галузі науки, які в сукупності розв'язують важливу наукову проблему; б) здійснення нових науково обгрунтованих розробок у певній галузі науки, які забезпечують розв'язання значної прикладної проблеми. Докторська дисертація може бути подана до захисту за однією або за двома спеціальностями, зокрема за кожною спеціальністю вона повинна відповідати зазначеним вимогам. У разі, коли дисертація виконана за двома спеціальностями, а спеціалізована вчена рада має право на проведення захисту дисертацій тільки за однією з них, спеціалізована вчена рада може проводити разовий захист лише з дозволу ВАК. Порядок формування складу спеціалізованої вченої ради для проведення разового захисту визначає ВАК. Положення, які виносилися здобувачем на захист кандидатської дисертації, не можуть виноситися ним на захист докторської дисертації. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук є кваліфікаційною науковою працею обсягом основного тексту у межах 100-150 машинописних сторінок (для суспільних і гуманітарних наук - 140-180 машинописних сторінок, наявність не менше трьох публікацій у наукових фахових журналах), оформлених відповідно до Державного стандарту. Вона повинна містити проведені автором дослідження, що відповідають одній з таких вимог: а) отримання нових науково обгрунтованих результатів, які в сукупності вирішують конкретне наукове завдання, що має суттєве значення для певної галузі науки; б) отримання нових науково обгрунтованих теоретичних або експериментальних результатів, які в сукупності є суттєвими для розвитку конкретного напряму певної галузі науки. Кандидатська дисертація може бути подана до захисту лише за однією спеціальністю. Основні наукові результати дисертації відображають особистий внесок автора в їх досягнення і обов'язково повинні бути опубліковані автором у формі наукових монографій, підручників, посібників, брошур чи статей у наукових фахових виданнях України або інших країн, перелік яких затверджує ВАК. До опублікованих праць, які додатково відображають наукові результати дисертації, належать також дипломи на відкриття, патенти і авторські свідоцтва на винаходи, державні стандарти, промислові зразки, алгоритми та програми, що пройшли експертизу на новизну, статті в друкованих засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження (із суспільних та гуманітарних наук), рукописи праць, депонованих в установах державної системи науково-технічної інформації та анотованих у наукових журналах, препринти, технологічні частини проектів на будівництво, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння підприємств, інформаційні карти на нові матеріали, що внесені до державного банку даних, тези доповідей, виголошених на наукових конференціях і симпозіумах. Повноту викладу матеріалів дисертації в опублікованих працях здобувача визначає спеціалізована вчена рада. Кожна дисертація супроводжується окремим авторефератом, який здобувач друкує державною мовою обсягом до двох друкованих аркушів для докторської та одного друкованого аркуша для кандидатської дисертації. Обсяг автореферату в галузі гуманітарних наук може бути розширеним не більш як на 30 відсотків. Вимоги до оформлення автореферату визначає ВАК. Автореферат дисертації видається друкарським способом у кількості, визначеній спеціалізованою вченою радою і надсилається членам спеціалізованої вченої ради та зацікавленим організаціям не пізніше, як за місяць до захисту дисертації. Список адресатів визначає спеціалізована вчена рада, яка прийняла дисертацію до захисту. Перелік організацій, яким обов'язково надсилають автореферат, визначає ВАК. У разі текстових запозичень, використання ідей, наукових результатів і матеріалів інших авторів без посилання на джерело, дисертація знімається з розгляду незалежно від стадії проходження без права її повторного захисту. Здобувач наукового ступеня кандидата чи доктора наук, який не має базової вищої освіти в галузі науки, за профілем якої підготовлено дисертацію, складає додатковий кандидатський іспит із загальнонаукової дисципліни даної галузі науки. Організація, де виконувалась дисертація або до якої був прикріплений здобувач, проводить попередню експертизу поданої дисертації та робить висновок про наукову та практичну цінність дисертації. Висновок видається здобувачеві не пізніше як через два місяці з дня подання на попередню експертизу кандидатської та не пізніше трьох місяців - докторської дисертації. Керівник організації несе персональну відповідальність за якість, об'єктивність і терміни підготовки висновку. Спеціалізована вчена рада приймає дисертацію для попереднього розгляду за наявності супроводжуючих документів за переліком, який визначає ВАК. Процедура попереднього розгляду дисертації регулюється Положенням про спеціалізовану вчену раду. Спеціалізована вчена рада приймає до захисту не пізніше як через два місяці з дня подання здобувачем усіх необхідних документів кандидатську і через три місяці - докторську дисертацію. Спеціалізовані вчені ради призначають для захисту дисертації офіційних опонентів з числа компетентних вчених у даній галузі науки таким чином, щоб забезпечити незалежність експертизи. Для розгляду докторської дисертації призначають трьох офіційних опонентів - докторів наук, причому тільки один з них може бути членом спеціалізованої вченої ради, де відбувається захист, або співробітником установи, в якій створено спеціалізовану вчену раду. Для розгляду кандидатської дисертації призначають двох офіційних опонентів, з яких один повинен бути доктором наук, а другий - доктором або кандидатом наук, причому тільки один з них може бути членом спеціалізованої вченої ради, де відбувається захист, або співробітником установи, в якій створено цю спеціалізовану вчену раду. Офіційними опонентами не можуть бути голови, заступники голів і вчені секретарі спеціалізованих вчених рад, в яких розглядають дисертацію, наукові керівники, співавтори опублікованих праць здобувача, співробітники установ, які призначені спеціалізованими вченими радами як провідні установи для апробації дисертації, а також ректори і проректори вищих закладів освіти, керівники організацій та їхні заступники, співробітники кафедр, лабораторій, секторів, відділів, де виконувалась дисертація, де працює здобувач або де проводились науково-дослідні роботи, щодо яких здобувач є замовником чи виконавцем (співвиконавцем). Офіційні опоненти не можуть бути співробітниками однієї і тієї ж організації. Члени президії та працівники апарату ВАК, керівники та члени експертних рад ВАК можуть бути призначені офіційними опонентами тільки з дозволу ВАК. Офіційний опонент на основі вивчення підготовленої дисертації та праць, опублікованих за темою дисертації, подає до спеціалізованої вченої ради відзив, оформлений відповідно до вимог ВАК. Спеціалізована вчена рада повинна повернути офіційному опоненту відзив для доопрацювання, якщо він не відповідає зазначеним вимогам або замінити офіційного опонента. Спеціалізовані вчені ради визначають за дисертаціями провідні установи, відомі своїми досягненнями у відповідній галузі науки, перелік яких затверджує ВАК. Провідна установа надає відзив про дисертацію на основі її колективного розгляду і обговорення згідно з вимогами, що встановлює ВАК. Спеціалізована вчена рада має право повернути відзив провідної установи, якщо він не відповідає зазначеним вимогам, або замінити провідну установу. Провідною не може бути установа, де виконувалась дисертація, працює здобувач, науковий консультант чи науковий керівник. Копії письмових відзивів офіційних опонентів та провідної установи видають здобувачеві не пізніше як за десять днів до захисту дисертації. Захист докторської дисертації можна проводити не раніше, як через два місяці, а кандидатської - не раніше, як через місяць після опублікування праць здобувача, які відображають основні наукові результати дисертації. Для ознайомлення наукової громадськості з доробком здобувача один примірник дисертації та два примірники автореферату не пізніше як за місяць до захисту передають у бібліотеку організації, спеціалізована вчена рада якої прийняла дисертацію до захисту. За бажанням здобувача спеціалізована вчена рада зобов'язана призначити захист дисертації за умови негативних відзивів, але якщо наявні три негативні відзиви (з числа офіційних опонентів і провідної установи) на докторську дисертацію або два - на кандидатську, тоді захист дисертації не проводять і її знімають з розгляду, про що спеціалізована вчена рада зобов'язана прийняти відповідне рішення. Прилюдний захист дисертації відбувається на засіданні спеціалізованої вченої ради, яке вважається правомочним, якщо в його проведенні взяло участь щонайменше дві третини її складу, а також за умови обов'язкової участі щонайменше чотирьох докторів наук з кожної спеціальності докторської дисертації і щонайменше трьох докторів наук з спеціальності кандидатської дисертації. Рішення спеціалізованої вченої ради щодо присудження наукового ступеня вважають позитивним, якщо за нього проголосувало щонайменше три чверті членів ради, які брали участь у засіданні. Прилюдний захист дисертації повинен мати характер наукової дискусії, в якій зобов'язані взяти участь усі присутні на захисті члени спеціалізованої вченої ради - доктори наук з кожної спеціальності, за якими подано дисертацію. Офіційні опоненти зобов'язані бути присутніми на захисті дисертації. Якщо з поважної причини відсутній один з офіційних опонентів, то захист дисертації може відбутися за умови позитивного відзиву відсутнього опонента. Тоді на засіданні спеціалізованої вченої ради оголошується відзив відсутнього опонента і заслуховується виступ додаткового офіційного опонента, затвердженого керівництвом спеціалізованої вченої ради до захисту дисертації. Захист дисертації не може відбутись у разі відсутності двох офіційних опонентів або у разі відсутності офіційного опонента, який подав негативний відзив про дисертацію. Після закінчення захисту дисертації спеціалізована вчена рада проводить таємне голосування щодо присудження наукового ступеня. Протокол лічильної комісії затверджується відкритим голосуванням простою більшістю голосів членів спеціалізованої вченої ради, які брали участь у засіданні. Процедура проведення засідання спеціалізованої вченої ради під час захисту дисертації визначається Положенням про спеціалізовану вчену раду. Спеціалізована вчена рада у місячний термін після захисту надсилає до ВАК перший примірник докторської (кандидатської) дисертації з двома примірниками облікової картки дисертації та атестаційну справу здобувача. Другий примірник захищеної докторської (кандидатської) дисертації надсилається до Українського інституту науково-технічної та економічної інформації. Після прийняття президією ВАК рішення про видачу диплома доктора (кандидата) наук перший примірник його дисертації передають на зберігання до Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. Атестаційні справи здобувачів наукового ступеня оформлюються згідно з вимогами ВАК і зберігаються у спеціалізованій вченій раді протягом десяти років. У разі негативного рішення спеціалізованої вченої ради щодо присудження наукового ступеня здобувачеві повертаються документи за переліком, що визначає ВАК. Про негативне рішення спеціалізованої вченої ради повідомляють ВАК у місячний термін з дня захисту. Одночасно надсилають до ВАК автореферат і стенограму (розшифровану та засвідчену фонограму) засідання спеціалізованої вченої ради. Дисертація, за результатами захисту якої спеціалізована вчена рада прийняла негативне рішення, може бути подана до повторного захисту в переробленому вигляді не раніше, як через рік з дня такого рішення. Дозволу ВАК для повторного захисту не потрібно. У разі повторного захисту склад опонентів повинен бути повністю замінений. Ректорам і проректорам вищих закладів освіти, керівникам організацій та їх заступникам не дозволяється захищати дисертації у спеціалізованих вчених радах, які діють за місцем їх основної роботи. Контроль за науковим рівнем дисертацій, їх науковою та практичною цінністю, роботою спеціалізованих вчених рад, досягненням єдності вимог до здобувачів наукових ступенів, експертизи дисертаційних робіт та підготовки рекомендацій президії ВАК забезпечують експертні ради ВАК, які відповідають за якість і об'єктивність підготовленого нею атестаційного висновку щодо відповідності дисертаційної роботи вимогам цього Порядку, а здобувача - науковому ступеню кандидата або доктора наук. Якщо експертна рада ВАК встановила, що експертизу дисертаційної роботи під час захисту в спеціалізованій вченій раді проведено неякісно, або висновок спеціалізованої вченої ради недостатньо аргументовано, вона готує проект відповідного атестаційного висновку і подає його на ухвалення президії ВАК або може рекомендувати президії ВАК повернути дисертацію і атестаційну справу до спеціалізованої вченої ради, надіслати її до іншої спеціалізованої вченої ради на додатковий висновок (колективну рецензію). Якщо виявилась розбіжність позицій експертної ради ВАК та спеціалізованої вченої ради, де відбувався захист дисертації, щодо оцінки дисертації, то експертна рада ВАК зобов'язана запросити на своє засідання здобувача і, у разі потреби, керівника спеціалізованої вченої ради, у якій захищалася дисертація або здійснювалося її колективне рецензування, офіційних опонентів, наукового керівника або наукового консультанта, а також представників провідних установ. У разі неявки здобувача без поважної причини експертна рада ВАК розглядає дисертацію без нього. Здобувач має право ознайомитися з усіма матеріалами своєї атестаційної справи тільки після ухвали президією ВАК атестаційного висновку. ВАК у місячний термін видає здобувачеві на його прохання копії відповідних документів. Ухвалення президією ВАК негативного атестаційного висновку щодо дисертаційної роботи, як правило, тягне за собою призупинення діяльності спеціалізованої вченої ради, в якій було захищено цю дисертаційну роботу, на термін, що встановлюється ВАК. Термін розгляду дисертаційних робіт та атестаційних справ про присудження наукового ступеня доктора наук у ВАК не повинен перевищувати шести місяців. Термін розгляду атестаційних справ про присудження наукового ступеня кандидата наук у ВАК не повинен перевищувати чотирьох місяців. У ці ж терміни розглядаються індивідуальні або колективні пропозиції та заяви, у яких міститься оцінка дисертацій та матеріалів атестаційних справ. Виправляти у дисертації недоліки, виявлені спеціалізованою вченою радою або ВАК у процесі розгляду, заборонено. Здобувач має право зняти дисертацію з розгляду у спеціалізованій вченій раді до початку таємного голосування, а у ВАК - до прийняття рішення про видачу диплома доктора (кандидата) наук. Рішення спеціалізованої вченої ради або президії ВАК про зняття дисертації з розгляду за письмовою заявою здобувача є остаточним. Після зняття дисертації з розгляду вона може бути подана до захисту як нова праця. Важливим напрямом діяльності ВЗО МВС України є атестація науково-педагогічних кадрів (присвоєння вчених звань професора, доцента, старшого наукового співробітника). Вона слугує однією із важливих форм визначення професійного рівня працівників вищих закладів освіти ІІІ- ІV рівня акредитації. Єдина національна система атестації науково-педагогічних кадрів існує в Україні вже сім років. За цей час вдалося створити струнку, розгалужену систему державного контролю за якістю наукових, навчально-методичних розробок і професійним зростанням викладацьких і наукових кадрів. Нині існують чіткі критерії визначення фахового рівня науково-педагогічних кадрів, налагоджена висококваліфікована експертиза, зміцнені організаційні засади, поліпшена нормативна база й кадрове забезпечення в усіх ланках новоутвореного механізму атестації. Присвоєння вчених звань у ВЗО МВС (як і в Україні в цілому) здійснюється згідно з Порядком присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 644 (із змінами і доповненнями, внесеними постановою Кабміну від 5 серпня 1998 р. № 1241) та Порядком розгляду атестаційних справ науково-педагогічних працівників про присвоєння вчених звань професора і доцента, затвердженим наказом Міністерства освіти України від 13 листопада 1997р. № 406. До компетенції Міністерства освіти України віднесені питання присвоєння вчених звань професора і доцента, а прерогативою Вищої атестаційної комісії (ВАК) України є присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника. Розглянемо питання державної атестації науково-педагогічних кадрів у площині діяльності ВЗО МВС України. Вчене звання професора присвоюють докторам наук, які працюють у вищих закладах освіти МВС ІІІ-ІV рівня акредитації на посадах завідуючого кафедрою, професора, ректора (проректора з навчальної та наукової роботи), завідуючого (начальника) науково-дослідним відділом (відділенням, сектором, лабораторією), головного наукового співробітника, провідного наукового співробітника, вченого секретаря, які мають вчене звання доцента (старшого наукового співробітника), стаж педагогічної (наукової) роботи не менше п'яти років (з них не менше двох календарних років на одній із зазначених посад), друковані наукові та науково-методичні праці, зокрема не менше десяти праць (в тому числі монографій), опублікованих після захисту докторської дисертації, підготували не менше трьох кандидатів наук і залучені до педагогічної роботи. Як виняток вчене звання професора може бути також присвоєне: - кандидатам наук, які працюють на перелічених посадах після успішної роботи на них не менше двох календарних років зі стажем педагогічної роботи у вищих закладах освіти ІІІ-ІV рівня акредитації та прирівняних до них навчальних закладах післядипломної освіти не менше десяти років і мають вчене звання доцента (старшого наукового співробітника), а також є одноосібними авторами підручника (навчального посібника) або не менше трьох підручників (навчальних посібників), написаних у співавторстві, з грифом Міносвіти або інших центральних органів виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі заклади освіти (з відповідних напрямів діяльності) та виданих протягом останніх десяти років; мають значні навчально-методичні або наукові праці (не менше 25), які використовуються у педагогічній практиці і опубліковані у провідних (фахових) наукових виданнях України та інших держав; викладають основні навчальні курси на високому методичному і науковому рівні та підготували не менше п'яти кандидатів наук; - докторам наук - висококваліфікованим фахівцям правоохоронної діяльності, залученим до педагогічної роботи на посади завідуючого кафедрою або професора, після успішної роботи на цих посадах не менше двох календарних років, які мають стаж педагогічної роботи у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівня акредитації та прирівняних до них навчальних закладах післядипломної освіти не менше трьох років і вчене звання доцента (старшого наукового співробітника), вагомі навчально-методичні праці, що використовуються у педагогічній практиці, викладають на високому методичному рівні основні навчальні курси, пов’язані з відповідною галуззю правоохоронної діяльності, і мають досвід підготовки кандидатів наук. Вчене звання доцента присвоюють докторам і кандидатам наук, які працюють на посадах доцента, професора, завідуючого кафедрою, ректора (проректора з навчальної та наукової роботи) у вищих закладах освіти МВС ІІІ-ІV рівня акредитації за умови успішної роботи на цих посадах не менше двох календарних років, мають стаж педагогічної роботи у вищих закладах освіти ІІІ-ІV рівня акредитації не менше трьох років і п'яти друкованих навчально-методичних і наукових праць, які використовуються у педагогічній практиці та опубліковані після захисту дисертації у провідних (фахових) наукових виданнях України та інших країн. Вчене звання старшого наукового співробітника присвоюють докторам і кандидатам наук, які працюють на перелічених вище посадах і зараховані на ці посади за визначеним у ньому переліком або обрані за конкурсом чи призначені у порядку атестації на посаду старшого наукового співробітника, а також докторам і кандидатам наук, обраним за конкурсом або призначеним у порядку атестації у вищому закладі освіти МВС на посаду завідуючого (начальника) науково-дослідним відділом (відділенням. сектором, лабораторією), головного наукового співробітника, провідного наукового співробітника, старшого наукового співробітника або призначеним на посаду вченого секретаря із стажем наукової роботи не менше трьох років за наявності у них не менше п'яти винаходів або друкованих наукових праць, опублікованих після захисту дисертації у провідних фахових виданнях України та інших країн, і за умови успішної роботи на цих посадах не менше двох календарних років. Вчене звання професора присвоюється Атестаційною колегією Міносвіти України на основі рішень Вчених рад вищих закладів освіти, наукових установ і організацій. Вчене звання доцента присвоюється Атестаційною колегією Міносвіти України на основі рішень Вчених рад вищих закладів освіти. Вчене звання старшого наукового співробітника присвоює Вища атестаційна комісія України на основі рішень Вчених рад ВЗО (у випадку, коли ВАКом надано їм таке право). Вчені звання можуть бути присвоєні особам, які працюють за сумісництвом на відповідних посадах. Порядок оформлення атестаційних справ професора і доцента визначає Міносвіти України, старшого наукового співробітника - ВАК. 9.6. Редакційно-видавнича діяльність Скрутне матеріальне становище багатьох вищих закладів освіти, фінансування не в повному обсязі наукових досліджень і навчального процесу, слабка забезпеченість літературою робить актуальним розвиток редакційно-видавничої діяльності ВЗО МВС взагалі і позабюджетної насамперед, що обумовлює і розвиток цивільно-правових відносин у видавничій справі. Відомчий освітянський друк – це дуже важлива і велика частина державного друку взагалі. Наприклад, з 1966 до 1970 року кількість виданої продукції відомчих установ зросла з 35 до 47,6 % від загальної кількості виданого по країні. В 1982 році в РРФСР список вузів, яким офіційно було надано право видавничої діяльності, нараховував 90 назв, до яких було прикріплено ще 49 навчальних закладів, а кількість виданого в 1981 році, зокрема, в Українській РСР дорівнювало: усього книг і брошур 8450 найменувань, а міністерствами, комітетами і відомствами – 6102 назви. Аналіз стану видавничої справи закладів освіти свідчить про велику кількість нормативно-правових актів, які регулюють цей процес і, навпаки, відсутність єдиного документу, який би акумулював у собі основні положення видавничої діяльності ВЗО. Окрім цього, деякі з цих актів є внутрішньо суперечливими. Джерелами видавничої діяльності ВЗО МВС є: Конституція України, Всесвітня конвенція про авторське право, закони України «Про видавничу справу», «Про освіту», «Про авторські та суміжні права», «Про державну таємницю», Положення про вищий заклад освіти, Статут вищого закладу освіти, постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися державними навчальними закладами», наказ Міністерства освіти України «Про затвердження Положення про порядок підготовки, експертизи, апробації підручників, навчальних та навчально-методичних посібників», плани науково-дослідних робіт ВЗО МВС, положення про редакційно – видавничу діяльність та багато інших. Видавнича діяльність – це організаційно-творча та виробничо-господарська діяльність, підсумком якої є виготовлення видавничої продукції та її розповсюдження. Сьогодні практично в кожному ВЗО МВС є засоби поліграфії, які підпорядковані редакційно-видавничим відділам. Тобто, ми маємо редакційно-видавничі комплекси, які можуть поєднувати і контролювати кожний етап видавничої діяльності. Відповідно до ст.3 Закону України «Про видавничу справу», метою видавничої справи є задоволення потреб у видавничій продукції та отримання прибутку від цього виду діяльності. Не є винятком і відомчий друк. Редакційно-видавничі відділи практично є видавництвами в тому розумінні, як його дає закон. Але це – підрозділи ВЗО. Сам навчальний заклад за законом є видавничою організацією -- «установою, статутом якої поряд з іншими видами діяльності передбачено підготовку і випуск в світ видавничої продукції», і виготівником видавничої продукції, тобто особою, що здійснює виготовлення замовленого тиражу видання (ст.1). Його можна роздивлятись і як видавця (ст.10), і як засновника у видавничій справі (ст.11). Ми вважаємо, що в нашому ланцюзі видавничої справи є і остання ланка – розповсюдження, бо видавець в розумінні закону – фізична чи юридична особа, яка здійснює підготовку і випуск видання. Він дає право бути розповсюджувачем видавничої продукції (ст.17). В Положеннях про державний вищий заклад освіти та вищий заклад освіти МВС України відмічено, що додатковими джерелами фінансування є: кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані закладом освіти на замовлення підприємств, установ, організацій та громадян; доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств. Основними завданнями редакційно-видавничої діяльності ВЗО МВС є: - забезпечення навчального процесу та наукових досліджень вчених ВЗО МВС України науковою, навчальною та методичною літературою; - впровадження наукових досліджень вчених ВЗО в навчальний процес і практику органів внутрішніх справ; - постачання служб ВЗО бланковою продукцією. Об'єктом видавничої справи вищого закладу освіти є видавнича продукція, що розрізняється відповідно до державних стандартів за: - цільовим призначенням видань – офіційні, наукові, науково-популярні, науково-виробничі, науково-методичні, виробничо-практичні, нормативні з виробничо-практичних питань, виробничо-практичні для аматорів, навчальні, навчально-методичні, громадсько-політичні, довідкові, рекламні, літературно-художні видання, видання для організації дозвілля та відпочинку; - аналітико-синтетичною переробкою інформації – інформаційні, бібліографічні, реферативні, оглядові видання, дайджести; - інформаційними знаками – текстові, нотні, картографічні, образотворчі видання; - матеріальною конструкцією видань – книжкові, аркушеві видання, буклети, плакати, поштові картки, комплектні видання; - обсягом видань - книги, брошури, листівки; - складом основного тексту – моновидання, збірники; - періодичністю видань - неперіодичні, серіальні, періодичні видання, видання, що продовжуються; - структурою видань - серії видань, однотомні, багатотомні видання, зібрання творів, вибрані твори. Предметом редакційно-видавничої діяльності вищого закладу освіти МВС України можна, на наш погляд, назвати: - підручники (навчальні видання - посібники, що містять систематичний виклад навчальної дисципліни чи її розділу (частини), які відповідають навчальній програмі та офіційно затверджені як даний вид видання); - навчальні посібники (навчальні видання, які частково або повністю замінюють чи доповнюють підручники та офіційно затверджені як даний вид видання); - практикуми (навчальні видання, що містять практичні завдання чи вправи, які сприяють опануванню, закріпленню пройденого матеріалу та перевірці знань); - курси лекцій, хрестоматії, наочні посібники (текстові навчальні видання, зображувальні видання, що містять матеріали на допомогу вивченню, викладанню, вихованню); - навчально-методичні посібники, що забезпечують навчальний процес: типові та робочі навчальні програми, методичні посібники, рекомендації, розробки та ін. (видання, що містять матеріали з методики викладання навчальних дисциплін); збірники наукових праць, вісники, (наукові видання з дослідними матеріалами професорсько-викладацького складу, наукових працівників, ад`юнктів, здобувачів, слухачів, практичних працівників з важливих наукових і науково-технічних проблем, що мають принципове наукове значення та практичну цінність), інші друковані засоби масової інформації - газети, журнали (періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію); - матеріали наукових, науково-практичних і методичних конференцій, у т.ч. й тих, що проводяться спільно з іншими навчальними закладами (наукові видання - неперіодичні збірники з підсумками наукової конференції, програмами, доповідями, рекомендаціями, рішеннями); - тези доповідей на наступні наукові, науково-практичні та методичні конференції, семінари (наукові видання - неперіодичні збірники з опублікованими до початку конференції матеріалами попереднього характеру - анотаціями, рефератами або повідомленнями); - монографії (наукові видання у вигляді книги, що містять повне і всебічне дослідження однієї проблеми чи теми, написане одним автором); - автореферати дисертацій (наукові видання у вигляді брошури, що містять складений автором реферат проведеного ним дослідження, поданого на здобуття вченого ступеня); - неофіційні тексти законів, інших нормативних актів, збірники таких актів; - технічні описи, інструкції, правила, настанови, статути, програми, умови оглядів і конкурсів, інші нормативні матеріали; - статистичні, бухгалтерські та канцелярські бланки, інша документація, необхідна для службового користування; - рекламні проспекти, буклети, плакати, запрошувальні квитки; - видання, підготовлені на замовлення підприємств, установ і організацій, суб`єктів підприємницької діяльності, за дорученням Міносвіти, Мінпресінформу з метою придбання додаткових коштів для вищого закладу освіти. Хоч ВЗО і надане право не реєструватись видавцями, але все ж-таки, на нашу думку, це треба робити. Відсутність реєстрації дозволяє лише безоплатне розповсюдження своєї видаваної продукції, що невигідно економічно, а наявність такої реєстрації відносить ВЗО не тільки до організацій-видавців, але й до розповсюджувачів. Крім того, це робить можливим отримувати офіційні нормативні акти з видавничої справи, бути занесеними до переліків ВАКу як спеціалізоване наукове видавництво, підтримувати зв’язки на офіційному рівні з усіма науковими установами, бібліотеками та ін. Слід мати на увазі, що крім реєстрації в наведеному Державному реєстрі видавців, виготовників і розповсюджувачів видавничої продукції, існує й інша реєстрація - друкованих засобів масової інформації. Відповідно до Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», під друкованими засобами масової інформації (пресою) розуміються періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року. Тобто, за цією дифініцією, до друкованих засобів масової інформації, які видаються навчальними закладами, належать збірники наукових праць, вісники ВЗО, їх газети. Такі види видань мають право виходити тільки на підставі свідоцтва про державну реєстрацію. Додатки до них у вигляді видань газетного чи журнального типу є окремими виданнями і підлягають реєстрації на загальних підставах, незалежно від сфери розповсюдження, тиражу і способу його виготовлення. Заява про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації подається засновником до Міністерства інформації України, в якій повинні бути вказані: засновник видання; вид; назва і мова видання; сфера розповсюдження та категорії читачів; програмні цілі або тематична спрямованість; передбачувані періодичність випуску, обсяг і формат; юридична адреса засновника, його банківські реквізити; місцезнаходження редакції. Існує ще один вид реєстрації - Вищої Атестаційної комісії України. Постановою президії ВАК від 26.07.97 №1а/6 затверджений перелік друкованих засобів масової інформації, в яких можуть бути опубліковані основні матеріали (статті) дисертаційних досліджень. Мова йдеться про так звані фахові видання. У заяві про внесення суб'єкта видавничої справи до Державного реєстру мають бути зазначені: - засновник (співзасновники), включаючи: повне найменування, місцезнаходження, номери засобів зв'язку та банківських рахунків; - повні дані про суб'єкта видавничої справи; - мови, якими планується випускати чи розповсюджувати видавничу продукцію, - державною, російською, іншими мовами національних меншин України (конкретно якими), іноземними мовами (якими); - джерела надходження видавничої продукції - вітчизняні видавництва, зарубіжні (з яких країн); - джерела фінансового та матеріально-технічного забезпечення діяльності видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції. Традиційно у вищих закладах освіти редакційно-видавничою діяльністю безпосередньо керують проректори з наукової роботи, котрим за розподілом функціональних обов`язків між проректорами належить керівництво видавництвами або редакційно-видавничими відділами. І це є слушним, бо джерела редакційно-видавничої діяльності з її предметним втіленням – підручниками, навчальними посібниками, монографіями, хрестоматіями тощо знаходяться в планах наукових досліджень ВЗО МВС. Вихід друкованого матеріалу в світ – це одна з багатьох форм впровадження наукових досліджень в практику органів внутрішніх справ і навчальний процес. Написання книги, її рецензування, наукове і літературне редагування – це щабелі підготовки наукового твору – навчальної книги. Тому тільки редакційно-видавничі ради (РВР) на чолі з проректорами з наукової роботи контролюють якість книги і дають їй дозвіл побачити світ. Редакційно-видавнича рада навчального закладу колегіально керує організацією редакційно-видавничої діяльності у відповідності з Законами України, постановами та розпорядженнями Президента і Кабінету Міністрів України, нормативними актами МВС, Міносвіти, Мінінформу України. До складу ради входять заступник голови, відповідальний секретар і члени - найбільш компетентні співробітники кафедр і відділів, котрі беруть активну участь у підготовці видань. Основні завдання редакційно-видавничої ради: визначення актуальності тематики видаваної літератури, підвищення наукового і теоретичного рівня видань і культури видавничої роботи, визначення якості поданої до редагування та підготовленої до видання навчальної `та наукової літератури, контроль за ходом виконання тематичного видавничого плану, розв`язання спірних питань, що виникають у процесі роботи над рукописами. Редакційно-видавнича рада може виконувати наступні основні функції: оцінювати, за поданням РВВ, заявки та рукописи, запропоновані кафедрами для включення їх до проекту тематичного видавничого плану; розглядати проекти перспективного, річного тематичного видавничого планів; затверджувати відповідальних (наукових) редакторів окремих видань, розглядати пропозиції про склад редколегій та авторських колективів найважливіших видань; заслуховувати звіти начальників кафедр, редакторів, авторів, які не забезпечили своєчасну підготовку рукопису або подали його без дотримання поставлених вимог, і приймати відповідні рішення; регулярно обговорювати результати редакційно-видавничої діяльності, хід виконання редакційних планів, якість виданої літератури; клопотатись про виплату авторських гонорарів і винагород за участь у підготовці рукописів (друкаркам, редакторам, художникам та ін.); звертатись з клопотанням до про надання авторам особливо актуальних видань творчих відпусток; вносити необхідні зміни до тематичного видавничого плану; розглядати питання і клопотання про видання рукописів за кошти авторів або в авторській редакції. Оцінюючи рукописи, РВР враховує, що включення до плану видань рукописів, які не відповідають навчальним програмам, не допускається. Оцінки рукописів і рекомендації РВР про доопрацювання матеріалів, а також установлені строки є для авторів обов`язковими. Члени редакційно-видавничої ради зобов`язані вживати всіх заходів щодо поліпшення якості поданих до видання матеріалів і вправі пропонувати для обговорення будь-які питання, від вирішення яких залежить успішне здійснення редакційно-видавничої діяльності ВЗО МВС. Розглянемо порядок планування редакційної і видавничої діяльності. В недалекому минулому редакційно-видавничі відділи ВЗО працювали щонайменше за трьома планами: планом редакційної підготовки рукописів, планом видання і перспективним (на 5 років) планом. Процес підготовки книги від задуму до виходу в світ розтягувався на 2-3 роки. Динамічність сьогоднішнього життя робить недоцільними такі терміни. Треба наближатись до так званого стандарту «сьогодні - на сьогодні». Тобто, від задуму до тиражування навчальної книги повинно пройти мінімальна кількість часу. Така оперативність не заперечує існуванню плановості. Навпаки, це повинно підштовхувати авторів, кафедри, саме видавництво до прискіпливого, виваженого аналізу необхідного, прораховуванню матеріальних і фінансових витрат, можливого ринку збуту і отримання прибутку. Сьогодні робота з підготовки і видання літератури повинна здійснюватись на основі річного тематичного плану видання підручників та навчальних посібників. Проект цього плану складається напередодні (у листопаді -- грудні) року, що передує планованому, на основі виважених заявок кафедр, окремих авторів з використанням даних, які містяться в поточному плані науково-дослідних робот ВЗО МВС. При цьому беруться до уваги рекомендації та заявки МВС України і практичних органів. Заявки кафедр ретельно вивчаються видавництвом разом з бібліотекою, навчальним відділом і вносяться в проект плану, який розглядається на редакційно-видавничій раді у грудні і після ухвалення - передається для розгляду Вченою радою і подальшого затвердження ректором. Затверджений і схвалений проект плану в грудні року, передуючого планованому, подається до МВС України з метою одержання для планованих видань грифу «Підручник (навчальний посібник) для закладів освіти МВС України». Для одержання грифа «підручник (навчальний посібник) для закладів освіти МВС України» разом з проектом плану в МВС України направляються подання керівництва, рішення кафедри і РВР про можливість і необхідність такого видання з короткою характеристикою рукопису і пропозицією про видачу грифу, редакційний висновок, зовнішні рецензії, довідка автора про усунення зауважень тощо. У заявках, які обговорюються на кафедрах, вказується: назва дисципліни за навчальним планом; кількість годин за навчальним планом; автор (прізвище, ім`я, по батькові) або авторський колектив з перерахуванням усіх авторів і найменувань глав або інших розділів, ними написаних; назва підручника (навчального посібника); рецензенти; анотація, що розкриває наукову і практичну цінність видання; обсяг в авторських аркушах, мова, обмежувальний гриф; орієнтовний тираж; час подання рукопису до видавництва (для редакційної обробки, коректорської правки, набору та верстки тощо); дата, до якої необхідно випустити тираж. При цьому авторам слід мати на увазі, що згідно з діючими нормативами рукопис обсягом 2 авторські аркуші знаходиться в наборі, коректорській та редакторській обробці не менше одного місяця з дня надходження і стільки ж - у друкарні. Після затвердження тематичного видавничого плану, головний редактор на їх основі складає в січні планового року детальний тематичний план видань поточного року з технологічними строками опрацювання рукописів і виготовлення тиражів. Далі план тиражується і розсилається для відомості та визначення тиражів в усі заклади освіти і правоохоронні органи України, юридичні ВЗО країн близького і далекого зарубіжжя. Видання навчально-допоміжних матеріалів (розкладів занять, методичних розробок, різних бланків, звітної документації та ін.) здійснюється видавництвом за заявками кафедр по мірі їх надходження і при наявності паперу і поліграфічних можливостей. Рукописи навчальних і наукових видань готуються авторами відповідно до плану науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт ВЗО МВС і тематичного видавничого плану. У термін, передбачений планом НДР, автор (авторський колектив) подають рукопис начальнику кафедри. Він організовує оцінку й наукове редагування рукопису, для чого доручає його вивчення не менш ніж двом членам кафедри. До вивчення рукопису можуть залучатися також спеціалісти інших кафедр ВЗО, які дають на рукопис письмові рецензії. Термін рецензування встановлюється начальником кафедри з урахуванням обсягу рукопису в межах одного місяця з моменту його отримання. Крім цього, якщо рукопис являє собою навчальний, практичний посібник або лекцію, які розраховані на працівників відповідних служб органів внутрішніх справ, начальник кафедри направляє його на відгук спеціалісту відповідної служби. При обговоренні рукопису на засіданні кафедри ведеться детальний протокол, в якому фіксуються всі зауваження, висловлені членами кафедри, погодження з ними чи заперечення автора. Обговорення рукопису на кафедрі передбачає оцінку розробки теми (з точок зору науково-теоретичної, політичної, методичної) та оцінку її літературної форми. Якщо тема не планувалась, визначається, наскільки виправданий її вибір автором. У результаті обговорення колектив кафедри приймає рішення: - рекомендувати рукопис для включення до тематичного видавничого плану наступного року або клопотатися перед РВР про необхідність його видання в поточному році; - повернути рукопис автору для доопрацювання; - відхилити рукопис як непридатний для видання. При необхідності, в рішенні викладаються конкретні обгрунтовані пропозиції автору про доопрацювання рукопису. Якщо рукопис підготовлений міжкафедральним колективом, керівник авторського колективу організовує його обговорення на спільному засіданні відповідних кафедр. На обговорення рукописів, як правило, запрошуються представники видавництва. Автор (авторський колектив) відповідно до пропозицій кафедри допрацьовує рукопис і знову подає його начальнику кафедри з довідкою, в якій відображаються характер та обсяг доопрацювання рукопису, а потім висловлюються мотивовані заперечення на ті зауваження, з якими автор не згоден. На начальника кафедри покладається рішення про кафедральну готовність рукопису. Він зобов`язаний пересвідчитися в тому, що автором виконані обов`язкові пропозиції кафедри про доопрацювання рукопису, враховані всі суттєві зауваження, висловлені рецензентами і членами кафедри. При необхідності рукопис може бути вдруге обговорений на засіданні кафедри - в цілому або в частині, підданій доопрацюванню. Про доопрацьований рукопис кафедра виносить остаточне рішення, відображаючи в ньому обгрунтованість позиції автора щодо зауважень, які ним не враховані. Начальник кафедри і рецензенти поряд з автором несуть моральну і цивільну відповідальність за науковий і методичний рівень рукописів, рекомендованих до видання, а крім цього, автор несе ту ж відповідальність за правильність написання цитат, які повинні наводитися державною мовою в перекладі автора, або у виняткових випадках - з дотриманням правил правопису, пунктуацій (курсив, розрядка) першоджерела. На рукопис, призначений до відкритого друку або з грифом обмеженого користування, до подання у видавництво начальник кафедри отримує висновок експертної комісії, яка визначає можливість його публікації відкритим друком або з обмежувальним грифом. Доопрацьований рукопис, завізований начальником кафедри, автор особисто (або через відповідні служби ВЗО МВС - для рукописів з обмежувальним грифом) передає до видавництва. Рукопис повинен повністю відповідати загальноприйнятим видавничим вимогам. До рукопису додаються: - виписка з детального протоколу обговорення рукопису на засіданні кафедри (міжкафедральному засіданні) з рекомендацією до видання; - всі зовнішні і внутрішні письмові відгуки (рецензії) на рукопис (але не менше двох); - авторська довідка, що відображає характер і ступінь доопрацювання рукопису після його рецензування та обговорення; - акт експертизи. Зовнішнє рецензування рукописів, включених до тематичного видавничого плану, оплачується ВЗО на договірній основі з рецензентами. Угода на рецензування складається в 2-х екземплярах, як правило, за ініціативою начальника кафедри чи головного редактора. Рецензент повинен у письмовому вигляді дати оцінку рукопису в цілому й окремих його частин та висновок про доцільність його видання, принципову оцінку його наукового рівня, практичної корисності. Якщо рецензент не виконає в строк узятих на себе зобов`язань і не узгодить питання про відстрочку їх виконання або подасть рецензію, що не відповідає умовам договору, ВЗО МВС вправі розірвати договір і передати роботу іншій особі без виплати рецензенту, який порушив угоду, винагороди. Рукопис подається в машинописному екземплярі та в комп`ютерній версії - на дискеті, набраній за допомогою текстових редакторів «Word», «Аldus PM», «Ventura» тощо комплектно: тексти обкладинки і титульного аркуша, зворот титульного аркуша з анотацією, бібліографічним описом і вказанням рецензентів, передмова або вступ, основний текст, довідковий та бібліографічний апарат, заголовки, ілюстрації з підписами під малюнками окремим аркушем, з вихідними даними роботи. Рукопис повинен відповідати наступним вимогам. Він має бути надрукований через 1,2–1,5 інтервали на білому писальному папері форматом 210х300 мм крупним чітким шрифтом (кеглем 11–12) крізь чорну жирну стрічку на одному боці аркуша - для машинописних і комп’ютерних робіт. Довжина рядка в суцільному тексті повинна відповідати 58–65 знакам (враховуючи пропуски між словами), а сторінка має складатися з 35–40 рядків. На сторінці обов`язково слід залишати береги розміром: ліве - 25 мм, праве - 10 мм, верхнє - 20 мм і нижнє - 25 мм. Абзацний відступ повинен бути однаковим і дорівнювати 3–4 знакам. При дотриманні цих умов 16–20 сторінок машинописного тексту складають близько 40000 знаків, або один авторський аркуш. Виноски слід друкувати також через 1,2–1,5 інтервали. Сторінки нумерувати по порядку, від першої до останньої, враховуючи титул, зворот титула, зміст. Колонтитул ставиться внизу, посередині. Якщо робота буде ілюстрована, то в авторському оригіналі слід залишати місце для рисунків. Увесь зображальний матеріал (графіки, креслення, рисунки, схеми) має бути контрастним (виконаний чорною тушшю) і поданий разом з рукописом. Видавництво вправі не прийняти рукопис, якщо він оформлений з порушенням вимог, викладених вище. Наявність повністю оформленого рукопису і згадка про нього в темплані дає право видавництву почати редакторську і коректорську правку матеріалу для підготовки оригінал-макету і підпису його до друку. Якщо рукопис, що знаходиться на доопрацюванні з приводу зауважень рецензентів, кафедри або РВР, не надійшов до видавництва у встановлені терміни, він може бути прийнятий у виробництво за додатковим клопотанням РВР при наявності редакційно-видавницьких можливостей, при жагучій необхідності навчально-виховного процесу. Підготовлений рукопис передається головному (старшому) редактору, який складає календарний графік роботи над рукописом і передає його провідному редактору. До редагування рукопису, крім головного (старшого) і провідного редакторів, можуть залучатися на договірних засадах титульний (відповідальний) або спеціальний (науковий) редактори з числа досвідчених спеціалістів у даній галузі науки і практики. В окремих випадках, якщо рукопис містить дискусійні положення, а редактор і автор не знаходять компромісного рішення, можливе видання матеріалу в авторській редакції. В цих випадках видавництво у спеціальному зверненні до читачів інформує про це або повідомляє про своє ставлення до окремих положень книги. Видавництво самостійно або через РВР ВЗО МВС має право організації і додаткового рецензування всіх рукописів, навчальних посібників, а в необхідних випадках - і наукових видань. У цих випадках рукопис направляється на відгук двом зовнішнім рецензентам: колективному та індивідуальному. Відредагований рукопис після узгодження всіх правок з автором передається редактором для набору чи верстки на ЕОМ. Оператор ЕОМ набраний і роздрукований рукопис дає редактору (коректору) для усунення помилок набору. Після цього рукопис знову повертається до оператора ЕОМ для виправлення помилок і роздрукування для 1-ої або, якщо це необхідно, і 2-ої редакторської (коректорської) читки. Тільки після проходження всього редакторсько-коректорського циклу рукопис може бути направлений на верстку. Зверстаний рукопис (готовий оригінал-макет) послідовно переглядає редактор (коректор) і, перед підписом до друку та після виправлення всіх неточностей, - головний (старший) редактор. Після цього рукопис підписується до друку і передається в друкарню.. Вимоги максимального задоволення потреб читачів виробило деякі редакторські правила підготовки видань, які повинні бути знайомі й авторам: - готуючи нову роботу, треба знати все, що було видано з цієї тематики раніше: - в новому рукописі повинні бути елементи новизни (тема, засоби викладення, літературні прийоми і т.ін.): - працюючи над рукописом, треба пам’ятати, що в ньому повинно бути викладений мотив, пояснення щодо цієї роботи; - кількість пояснюючих елементів нової роботи повинна бути необхідною і достатньою, а також мати правильне співвідношення зі змістом нового повідомлення, яке складає смислову основу цієї роботи. Науковці і викладачі навчальних закладів працюють, як правило, над науковою і навчальною літературою. Кожен з цих видів потребує окремого авторського і редакторського підходу. Одним з найбільш авторитетних жанрів наукової літератури є монографія. Це науковий твір, в якому із найбільшою повнотою викладені матеріали, що зв’язані з певною проблемою. Монографія дає можливість від опису окремих емпіричних фактів та їх вивчення перейти до системного викладення наукових теорій, до обгрунтування концепцій, відпрацювання стратегії наукового пошуку. Наукова монографія - це підведення підсумків проведеної наукової роботи і необхідний щабель для подальшого наукового пізнання. Досить активно використовується і такий жанр, як наукова стаття. Вона не ставить за мету всебічне і вичерпне відображення результатів наукового пошуку. Статті фіксують хід поетапної наукової діяльності. Дисертація - це науково-дослідницька робота, що підготовлена для привселюдного захисту та отримання наукового ступеню, її зміст та структура повинні відображати предмет і завдання наукового дослідження, його актуальність та практичну значущість, основні підсумки і перспективи використання отриманих автором результатів. Підготовка до видання наукової літератури припускає всебічний аналіз змісту, відповідності до жанрових особливостей, цільового призначення та читацької адреси. Цільове призначення навчальної літератури - це засіб навчання, виховання і розвитку творчих здібностей курсантів (слухачів). Тип закладу освіти, для якого видається посібник, обов’язково впливає на характер викладання предмету навчання або засоби його викладення. Безперечно, що підручник з цивільного права або оперативно-розшукової діяльності має бути викладений різними мовами і бути різними за обсягом для цивільних юридичних вузів і вузів МВС України, Створення навчальної книги - справа професійно важлива. Мова підручника повинна бути ясною, точною, виразною, лаконічною. Стиль викладення повинен бути досить емоційним (а таку забарвленість можуть дати образні вирази, яскраві приклади). Обов’язковим атрибутом будь-якого видання, здійсненого ВЗО МВС є його бездоганне бібліографічне оформлення. У виданні повинні бути вказані вихідні відомості, оформлені видавцем у відповідності з діючими стандартами. Всі книжкові видання в Україні, незалежно від мови основного тексту, повинні мати обов'язкову анотацію та вихідні бібліографічні відомості державною мовою. Винятком можуть бути тільки видання іноземними мовами, призначені для розповсюдження за кордоном або серед іноземців. Вихід у світ видання без обов'язкових для нього вихідних відомостей не допускається. Збірники наукових праць вищого закладу освіти МВС повинні бути виданнями дослідного характеру, що містять матеріали й результати теоретичних і експериментальних досліджень, проведених професорсько-викладацьким та курсантським (слухацьким) складом ВЗО і практичними працівниками органів внутрішніх справ. Для підготовки збірника матеріалів (тез) конференції до видання наказом ректора створюється редакційна колегія у складі відповідального редактора (який має науковий ступінь), його заступника, відповідального секретаря і членів редакційної колегії з числа провідних наукових працівників і спеціалістів з тематики конференції. Редакційна колегія здійснює наукове й організаційне керівництво підготовкою видань, відповідає, поряд з авторами, за науково-теоретичний рівень опублікованих матеріалів і тематичну цілісність видання, забезпечує його наукове, а при необхідності - літературне редагування; інформує зацікавлені ВЗО та практичні органи МВС України про намічене видання; подає підготовлений (повністю укомплектований і віддрукований) матеріал до видавництва для коректорської правки і видання. Рішення про затвердження (або відхилення) статті приймає редколегія. Редколегія підтверджує автору прийняття статті до опублікування або протягом місяця повертає її авторові з обгрунтованим висновком про відмову в публікації. Статті й матеріали, прийняті до опублікування, повинні мати позитивні рецензії. У випадку, якщо автор не згоден з рішенням редколегії про повернення статті, редколегія зобов`язана вдруге розглянути поданий матеріал, при необхідності направивши його на додаткове рецензування. Повторне рішення редакційної колегії є остаточним. Якщо з питання публікації тієї чи іншої статті серед членів редакційної колегії виникають розбіжності, то питання про публікацію вирішується більшістю голосів. При рівному числі голосів голос відповідального редактора є вирішальним. Автор має право публікуватися у збірнику один раз; другий раз (навіть у співавторстві) - у виняткових випадках, за спеціальним рішенням редколегії. Рукописи статей більш, ніж двох авторів, як правило, не приймаються. Рукописи статей направляються в редколегію збірників для публікації за рекомендаціями відповідних кафедр, рад ВЗО чи інших підрозділів наукових закладів, практичних органів, а також за власною ініціативою автора. Рекомендація офіційного органу, завірена гербовою печаткою, прирівнюється до позитивної рецензії. Видання збірників наукових праць (матеріалів конференцій) здійснює видавництво ВЗО МВС. Тиражі видань встановлюються на основі заявок, що надходять, у залежності від наявності паперу та можливостей поліграфічного виробництва. «Вісники» – наукові періодичні видання вищих закладів освіти. Основною метою заснування таких видань є розповсюдження наукових здобутків вчених ВЗО МВС, інтеграція наукових досліджень і практичних досягнень правоохоронних органів. Тут друкуються статті як науковців свого вищого закладу освіти, так і провідних вчених України і зарубіжних країн. Персональний склад редакційної колегії Вісника затверджується ректором. Засідання редколегії проводяться в міру необхідності. Її рішення набувають чинності при наявності не менше половини складу. Результати кожного засідання оформлюються протоколом. Голова редколегії безпосередньо здійснює керівництво редколегією і веде її засідання; дбає про організаційно-фінансове забезпечення видання, його голос є вирішальним при рівності голосів під час голосування; підписує матеріали до друку. Відповідальний секретар забезпечує організацію засідань редколегії, контролює хід реалізації її рішень; приймає рукописи для розгляду, контролюючи дотримання авторами чинних нормативів щодо оформлення рукописів та фіксуючи дату надходження матеріалів до редколегії; повертає рукописи на доопрацювання, організує друкування, верстку, редагування і коректорську правку матеріалів, дбає про розповсюдження і рекламу у засобах масової інформації. Видавничий оригінал-макет перед здачею до друку і виходом у світ візують автор, титульний (відповідальний) або спеціальний (науковий) редактор, провідний редактор, коректор, головний (старший) редактор, а підписує - проректор з наукової роботи. Дозвіл на тиражування і розсилку дає проректор ВЗО МВС з наукової роботи. Тиражі видань, включених до річного видавничого плану, визначаються видавництвом за погодженням з відповідними кафедрами, навчальним відділом і бібліотекою, з урахуванням замовлень закладів освіти та науково-дослідних установ, органів внутрішніх справ, потреб ринку. Ціна видань визначається, виходячи з понесених матеріальних витрат. Реалізація видань здійснюється через книготорговельні організації або шляхом позабюджетної діяльності. Адресатів обов`язкової розсилки, крім визначених законодавством, встановлює проректор з наукової роботи. Для задоволення замовлень, що надходять додатково, ВЗО МВС може залишити резерв видань обсягом 10% від тиражу, який зберігається в архіві видавництва. Матеріально-технічне забезпечення редакційно-видавничої діяльності покладається на господарський відділ ВЗО МВС. Фінансування редакційно-видавничої діяльності здійснюється за рахунок кошторисних асигнувань, призначених на наукові дослідження і редакційно-видавничу діяльність на основі річного плану випуску літератури. Видавництво щороку складає звіт про підсумки виконання річного видавничого плану (окремо щодо відкритих, для службового користування і таємних видань). Звіти затверджуються ректором і направляються в МВС України в установлені строки. В 10-денний строк після виходу в світ будь-якого видання видавництво через секретаріат представляє на їх адресу по 1 контрольному екземпляру кожного видання. 10. СИСТЕМА ВИХОВАННЯ, ЗМІЦНЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ І ЗАКОННОСТІ 10.1. Проблема формування світогляду правоохоронця в умовах сучасної трансформації українського суспільства Світогляд, коротко кажучи, це система поглядів на світ та місце в ньому людини, на відношення людини до оточуючої її реальності та до самої себе, а також обумовлені цими поглядами головні життєві позиції людей, їх переконання, ідеали, принципи пізнання й інших видів діяльності, ціннісні орієнтації. Ще десять років тому, за часів СРСР проблеми формування світогляду в принципі не існувало. Всім було відомо, що світогляд чи то «радянської людини» взагалі, чи то правоохоронця зокрема мав грунтуватися на засадах «єдино вірної» теорії марксизму-ленінізму та відповідної конкретизації її положень у випадку тієї або іншої фахово-орієнтованої системи освіти. Припускалось існування лише окремих методичних або суто технічних питань - у який спосіб, в яких обсягах та часових інтервалах доносити до мас безумовно вірні, а тому й всесильні висновки творів К.Маркса, Ф.Енгельса, В.І.Леніна, а також рішення чергового з’їзду КПРС. Оскільки зазначений доробок вважався вищим досягненням тисячолітнього розвитку науки, то атрибутом марксистсько-ленінського світогляду – і тільки його – стверджувалась науковість. Отже, формування такого гатунку «наукового світогляду» низкою різноманітних засобів, в тому числі і засобами вищої освіти, було одним з головних завдань ідеологічної роботи і КПРС, і відповідних інституцій Радянської держави, зокрема Мінвузу. Сьогодні вже немає ані колишньої КПРС з її зазіханнями на довершене знання «шляхів до комунізму», ані СРСР з його Міністерством вищої освіти. Життя в нашій країні спливає за зовсім інших історичних умов, найголовнішими серед яких є зникнення світової системи соціалізму та її лідера - Союзу Радянських Соціалістичних Республік, а також утворення України, яка проголосила себе суверенною і незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою. Невідомі раніше об’єктивні процеси загальнолюдського значення створюють універсальну «проблемну ситуацію», однією з важливих складових якої виявляється проблема формування адекватного їм світогляду. Часи глобальних соціальних трансформацій ніколи не були легкими, не є винятком і наше сьогодення. Тривале падіння виробництва і, цілком природно, споживання; загрозлива поляризація суспільства на багатих і бідних, «західних» і «східних», прихильників вступу до НАТО та їх супротивників, християн Московського і Київського патріархатів і т.д., і т.п.; смертельно небезпечне зростання злочинності і заповнення духовного простору країни найгіршими сурогатами з Заходу – все це загострює питання щодо правильності обраного Україною наприкінці 1991 року шляху в майбутнє. Різнобічна криміналізація суспільства – одна з найнебезпечніших тенденцій в житті українського суспільства. Як її стримати і знешкодити? Розбудовувати правову державу далі або повернутися до всевладдя нового «батька всіх народів» та вдатися до репресій на зразок масового знищення «ворогів народу» наприкінці 30-х років? Щоб відповісти на ці запитання, знань «вузьких фахівців» замало. Зокрема, спеціалісти в галузі «позитивного права» та практичної правоохоронної діяльності, котрі за визначенням мають захищати наявну організацію суспільства, не в змозі самі по собі винайти напрямки бажаної їх подальшої трансформації у відповідності з стратегемами нової Конституції України. Адже ніхто не спроможний витягти себе з болота за власне волосся: тут необхідні зовнішні точки спирання та хоч і найзагальніші, але стійкі «дороговкази в майбутнє». Надати їх в змозі сучасний світогляд, що відповідав би як всесвітнім, так і регіональним зрушенням в соціальній реальності, як цінностям загальнолюдським, так і усталеним цінностям професії правоохоронця. Чи слід за умов сьогодення прагнути, як і раніше, формування наукового світогляду? Або маємо, відкидаючи в значній мірі скомпрометовану марксистсько-ленінську теорію, повністю відкинути і потяг до науковості світоглядного знання? З давніх часів відомі три історичних типи світогляду – міфологічний, релігійний та філософський. Два останніх є типовими дотепер. Науковий світогляд на засадах марксизму-ленінізму – це специфічна форма світогляду філософського, сформованого за умов ототожнення філософії з наукою. Щодо релігійного світогляду, то він, особливо у православній традиції, вкрай підозріло ставиться до здобутків науки, зокрема природознавства. Це випливає з фундаментальної дилеми віри і розуму. Якщо релігійний світогляд грунтується переважно на вірі, припускаючи раціональне пізнання лише в тій мірі, в якій воно слугує потребам релігії і не вступає в суперечність з її догматами, то наука виключає аргумент до безумовної віри, маючи критичне мислення за універсальний інструмент пізнання. Отже, релігійний світогляд по суті не може бути науковим, хоч і не виключає елементів наукового знання категорично. Ця обставина слугувала однією з причин різноманітного утиску християнської релігії та її служителів за часів СРСР, спроб «спростування» або насильницької заборони релігійного світогляду з позицій «войовничого матеріалізму» і «наукового атеїзму». Але сьогодні, коли свобода віросповідання не тільки проголошена de jure, а й набула визнання de facto, настанова на формування у всіх і виключно наукового світогляду вступила б в суперечність з фундаментальними положеннями Конституції. В такому зв’язку доречно зазначити, що сьогодні в навчальних планах вищих закладів освіти, у тому числі ВЗО МВС вже немає дисципліни «Науковий атеїзм», яка була обов’язковим засобом формування марксистсько-ленінського світогляду за часів СРСР. Введено новий курс «Релігієзнавство», спрямований на неупереджене вивчення історії і змісту світових релігій, особливостей місцевих вірувань. Конституція України проголошує не тільки свободу сповідувати будь-яку релігію, а й не сповідувати ніякої, тобто триматися атеїзму. Тому не можна брати за орієнтир державної освіти формування релігійного світогляду в тій же мірі, в якій недоречне прагнення універсалізації вимоги світогляду наукового. Отже, з зазначених вище причин єдиною дисципліною, котра має легітимний потенціал формування світогляду, в державних вищих навчальних закладах України залишається філософія. Та чи в змозі вона вирішити це завдання? Ми вважаємо, що так, оскільки філософія – це, за влучним висловом Ортеги-і-Гасета, «теорія Універсуму». А Універсум – це, з латини, «все взагалі» або «весь світ», Всесвіт. Тому предметом філософії виявляється дослідження зв’язків всіх найголовніших складових Всесвіту, а саме Бога – природи – суспільства – людини. Навіть не маючи віри в Бога, філософ-атеїст повинен досліджувати цю проблему, принаймні для обгрунтування її негативного розв’язання. Але задля вирішення завдання формування світогляду за сучасних умов філософія повинна суттєво трансформуватися і, перш за все, відмовитися від претензії на статус науки. Це зробити не так вже й важко, адже ототожнення філософії з наукою, точніше з системою знань на зразок математики або математичного природознавства, є характерним продуктом «проекту Модерну», обмеженість якого сьогодні вже не викликає сумніву. Філософії слід відмовитися і від принципу партійності, який набув особливої сили в межах марксистсько-ленінського світогляду. Натомість має бути визнано і в визначених законом рамках проведено принцип толерантності – як у ставленні до різноманітних релігійних конфесій, так і до поділу на віруючих та атеїстів. Крім того, цей же принцип має бути поширеним і на вивчення історії самої філософії, в усій різноманітності її проявів. Проблему формування світогляду сучасної людини засобами філософії не можна вичерпати в короткому розділі або навіть в одній книзі. Її розв’язання ще потребує значних зусиль як філософів, так і фахівців інших спеціальностей, теоретиків та практиків. Ми ж вважаємо за доречне додати до сказаного вище тільки одне зауваження, яке конкретизує проблему формування світогляду саме сучасного українського правоохоронця. Довгий час теорія і практика правоохоронної діяльності в нашій країні мали переважно каральну спрямованість. Зараз актуальним є перехід до погляду на неї як активність, що має за мету головним чином захист законослухняної особи від злочинних посягань на життя, свободу та інші невід’ємні її права. Така еволюція відповідає загальнолюдським цінностям, вона спрямована на практичну реалізацію проголошеного в Конституції визначення України як правової держави. Отже, світогляд сучасного курсанта ВЗО МВС має формуватися з урахуванням пріоритету не каральної, а захисної функції правоохоронних органів. 10.2. Професійне виховання, зміцнення дисципліни і законності Кожен співробітник органів внутрішніх справ на певному етапі життєвого та трудового шляху зробив (як в свій час і представник всякої іншої професійної групи) важливий для себе вибір: обрав не якусь іншу, а саме цю професію – діяльність в сфері правопорядку. При цьому кожний, звичайно, зважував всі «за» та «проти», виходячи зі своїх уявлень про авторитетність, престижність, специфіки роботи в органах внутрішніх справ, про те, що обіцяє йому майбутня професійна діяльність і в матеріальному, і в моральному плані. В залежності від ступеню обізнаності кожний абітурієнт, кандидат на зарахування в кадри органів внутрішніх справ безумовно оцінює і ту суму моральних (професіонально-етичних) вимог, які суспільство ставить до працівників служби правопорядку. Сучасна концепція педагогічного процесу будується на підставі діяльнісного підходу, як конкретній методологічній основі. З позиції цього підходу механізмом засвоєння соціального досвіду виступає інтеріоризація, тобто перетворення структури предметної діяльності в структуру внутрішнього плану свідомості. Це означає, що виховання і розвиток особистості проходить в діяльності і через діяльність. Результати виховання проявляються у відношенні особистості до інших людей, до праці, до себе самого через вчинки, поведінку, у спілкуванні, в процесі праці. Спонукою особистісних змін виступає, як правило протиріччя між вимогами до особистості, які продиктовані новими для неї видами діяльності, а також тими якостями, якими вона володіє на даний момент. В реальних умовах конкретного органу внутрішніх справ співробітники включені до оперативно-службової, навчальної, суспільної, спортивної та деяких інших видів діяльності, яка здійснює певний виховний вплив на особистість співробітника, спонукаючи його розвивати, вдосконалювати або формувати необхідні якості. Але, щоб вплив носив цілеспрямований характер, необхідно кожному виду діяльності надавати виховного характеру. Виховний характер будь-якого виду діяльності, в яку включається співробітник, визначається, по-перше, тим, наскільки вона спроможна розвивати професійно значущі якості співробітника органів внутрішніх справ, який у неї професійно-виховний потенціал. По-друге, наскільки педагогічно грамотно поставлена вона (задані цілі виховання, розроблена методика, є матеріальне і технічне оснащення). Провідний вид діяльності працівників органів внутрішніх справ - правоохоронна діяльність, комунікативна за змістом, гуманістична за суттю. Разом з тим, вона носить в собі елемент деформації, котрий визначається як самим її змістом, так і умовами здійснення. Реалізуючи виховання співробітників у процесі оперативно-службової діяльності, керівник підрозділу може здійснювати його через: - створення сприятливого морально-психологічного клімату в колективі; - забезпечення робочого місця співробітників згідно з фізіологічними та психологічними рекомендаціями; - підтримання службових стосунків на належному етичному рівні; - турбота про фізичне, психологічне та моральне здоров’я персоналу. Визначаючи зміст та направленість виховної діяльності, керівник орієнтується на таке : - розвиток демократії, пріоритет загальнолюдських цінностей, свободи та прав громадян потребують від співробітників правоохоронних органів уміння виконувати свої професійні обов’язки на підставі дотримання високих моральних та морально-етичних норм. Тому всіма засобами впливу, організацією процесу навчання ці норми та вимоги повинні входити до свідомості персоналу, формувати їх світогляд та визначати професійну поведінку; - в праці робітників органів внутрішніх справ все більшого значення набувають функції, пов’язані з аналізом соціальних, психологічних, економічних, політичних, педагогічних аспектів життя суспільства. Сучасний співробітник ОВС повинен оцінити, порівняти різноманітні фактори й прийняти рішення в ситуації обмеженого часу. Тому, всіма засобами виховання та навчання слід розвівати якості й здібності працівників ОВС, необхідні для професійної діяльності; - процеси відкритості всіх сторін життя суспільства безпосередньо стосуються сфери охорони правопорядку. Діяльність органів внутрішніх справ знаходиться під все більшим громадським контролем. Тому так необхідно розвивати комунікативні уміння у співробітників, орієнтацію на співпрацю, колективізм, відповідальність у виконанні професійного обов’язку; - ускладнення, інтенсифікація соціальних процесів зумовили ускладнення виявлення та розкриття злочинів. Сучасний співробітник органів внутрішніх справ не може успішно діяти як простий виконавець, для розвитку творчості слід постійно демонструвати зразки передового досвіду роботи та передові технології; - колосальні зміни, які відбуваються в суспільстві, стрімке зростання об’ємів інформації потребує від співробітників постійного самовдосконалення у професійній діяльності. Особливо важливо для цього оволодіти навичками самостійності, самоорганізації, самоуправління. Тому, зміст кожного педагогічного, виховного впливу керівника повинен розвивати потреби співробітника в самоосвіті та самовихованні, формувати стійку необхідність в знаннях. Зміст професійного виховання – одна з найголовніших проблем педагогічної практики. В реальних умовах правоохоронної діяльності він визначається її метою та завданнями й включає: 1. Систему впливу на свідомість співробітника з метою формування світогляду, системи поглядів та переконань. Основні напрями – ідеологія, правосвідомість, моральність співробітника органів внутрішніх справ. Світогляд співробітника органів внутрішніх справ являє систему знань, достовірних ідей, теорій про природні явища та соціальне життя. Погляди співробітника допомагають йому зрозуміти своє місце в умовах правоохоронної діяльності, слугують орієнтиром поведінки та діяльності, визначають систему його цілей, цінностей та стосунків. На основі поглядів формуються емоційно-моральна, вольова, інтелектуальна сфери особистості співробітника органів внутрішніх справ. В реальній практиці виховання в процесі трудової діяльності формування світогляду здійснюється в результаті інтелектуально-творчої взаємодії в ході вирішення службових завдань: як результат обговорення, дискусії, диспуту, обміну думками, вироблення сумісного погляду з проблем діяльності. Багато шкоди розвитку світогляду наносить нав’язування стилю діяльності, як раз й назавжди встановлених норм і правил. Такі стосунки відучають мислити, аналізувати, мати свою думку. Важливий компонент світогляду – воля в досягненні мети діяльності. Співробітник повинен не тільки оволодіти системою ідей про мету і способи діяльності, але і виробити необхідні навички, бути готовим докласти вольові зусилля в роботі. Світогляд визначає почуття особистості, особливо моральні, такі, як прагнення до добра, переживання несправедливості, прикрощі за біль інших людей, радість торжества добра і справедливості, гордість за свою професію та інші. Світогляд виконує важливу функцію саморозвитку особистості. Розвинутий, глибокий світогляд спонукає співробітника самовиховуватись, вдосконалюватись, тобто забезпечує його професійний розвиток. 2. Громадське виховання, котре полягає у вихованні людини, яка готова жити і діяти в умовах демократичного суспільства, прагнути до його зміцнення і розвитку. Громадське виховання – явище дуже широке. Воно включає всі напрямки виховання громадянина-патріота, який володіє розвинутою політичною свідомістю, інтернаціоналіста, гуманіста, культурного і грамотного члена суспільства, що професійно виконує свій обов’язок. Виховання культури в широкому розумінні включає культуру поведінки, спілкування, роботи, зовнішнього вигляду, кругозір, освіту, етику та естетику. Громадське виховання здійснюється через механізм пізнання, спілкування і діяльності. Для його організації необхідно: навчати правил поведінки співробітників органів внутрішніх справ; випрацьовувати навички наукової організації праці; виховувати культуру зовнішнього вигляду; розвивати культуру спілкування та естетику інтер’єру. 3. Професійне виховання персоналу органу внутрішніх справ має суттєву специфічну рису – особливу роль фізичного виховання. Основною метою фізичного виховання є фізична культура. Фізична культура – частина способу життя співробітника органів внутрішніх справ – є системою поглядів на роль та місце фізичного здоров’я й фізичної готовності до професійного виконання службових завдань, а також володіння спеціальними вправами його підтримання й розвитку. Фізична культура слухача виховується через спортивні й фізкультурні (масові та індивідуальні) заняття й спеціальні бойові вправи. Роль фізичної культури надзвичайно велика: вона забезпечує надійність співробітника під час несення служби; допомагає йому психологічно підготуватися самому й сприятливо впливати на колег у повсякденній службі й, особливо, в умовах загострення оперативної обстановки, створює передумови високої працездатності співробітника, що дуже важливо у колективній діяльності; допомагає співробітнику мобілізувати всі ресурси організму в необхідний момент; забезпечує особисту безпеку співробітника та його колег. Бойова та фізкультурно-спортивна підготовка впливають на моральну та вольову сферу особистості: групові форми занять розвивають колективізм, співробітництво і здорове суперництво, прагнення до досягнення найвищих результатів, вміння критично оцінювати результати особистих зусиль; формують адекватну самооцінку. Конкретний зміст фізичного виховання співробітників органів внутрішніх справ відображений в спеціальних нормативах і включає загальнофізичну та спеціальну фізичну підготовку. Втім, було б неправильно зводити фізичне виховання лише до спеціальних занять. Воно повинно формувати у співробітників органів внутрішніх справ відношення до свого здоров’я, як цінності, тобто виховувати потребу в здоровому способі життя (відмова від алкоголю, дурних звичок, надмірностей); навчити прийомам самоуправління та саморегуляції своїм станом; сформувати стійку звичку дотримання правил особистої гігієни та фізичної культури; створити умови для реалізації кожним потреби в підтриманні та закріпленні хорошої фізичної форми. Неможливо переоцінити значення такого напряму виховної роботи у вищому закладі освіти МВС України, як прищеплення дисципліни і законності в діяльності майбутніх працівників ОВС. Дисципліна в перекладі з латинської мови означає «суворий порядок, організація». Вона проявляється у ретельному виконанні соціальних принципів і норм поведінки, у звичці до суворого порядку, дотриманні законів і у підпорядкуванні власного інтересу інтересам організації. Порушення загальноприйнятних норм поведінки, державних законів і установлень вносить дисгармонію в роботу організацій, завдає матеріальної і моральної шкоди суспільству, послаблює матеріальні та духовні підвалини. Порушення дисципліни тягне за собою застосування правових і моральних заходів впливу щодо порушників загальноприйнятих норм поведінки. У виховному процесі у ВЗО МВС повинні враховуватись особливості дисципліни в органах правопорядку. Працівник цієї державної служби покликаний, з одного боку, сам суворо дотримуватись вимог законів, а з іншого – вимагати від посадових осіб, громадян безумовного виконання цих законів та інших законодавчих актів, здійснювати інші правоохоронні та правозахисні заходи з метою зміцнення правопорядку в суспільстві. Дисципліна в органах внутрішніх справ зобов’язує кожного працівника рядового і начальницького складу дотримуватись законодавства, виконувати вимоги Присяги, статутів, наказів начальників, сприяти керівництву у зміцненні дисципліни і забезпеченні статутного порядку. Підтримання дисципліни і законності серед особового складу органів внутрішніх справ має важливе громадське значення, оскільки протиправні дії працівників органів правопорядку, як правило, викликають зниження законослухняності громадян, призводять до інших негативних наслідків. Розуміння цього повинно просякнути увесь навчально-виховний процес у ВЗО МВС, стати невід’ємною рисою особистості як викладача, співробітника, так і кожного курсанта, слухача. Важливою є обставина, що відомчий вищий заклад освіти готує не лише просто практичних працівників органів внутрішніх справ, кваліфікованих фахівців, а майбутніх керівників, у тому числі й високого рангу, котрим доведеться приділяти велику увагу вихованню дисципліни і законності серед підлеглого особового складу. 10.3. Патріотичне виховання Патріотизм - (від грецького patria - батьківщина) - соціальний і моральний принцип та почуття, яке висловлює любов та відданість громадян до своєї батьківщини. Патріотизм, як моральне почуття висловлює прагнення людини зробити свою Вітчизну більш міцною, могутньою, процвітаючою, а також готовність вирушити на її захист від посягань чужоземних загарбників. Отже, завдання патріотичного виховання перемінного складу вищого закладу освіти МВС України полягає в розвитку та поглибленні у душі кожного громадянина цього почуття, тому вважаємо доцільним зосередити роботу з патріотичного виховання за такими напрямами: - підвищення загальнокультурного та інтелектуального рівня перемінного складу (чим більше громадянин знає про свою батьківщину, тим більше він нею пишається та прагне приносити користь); - підвищення професійного рівня (чим вище кваліфікація фахівця після закінчення учбового закладу, тим більша користь його для Вітчизни); - підвищення морального рівня. Але ці напрями досить умовні, бо робота з людьми є комплексним процесом. Працюючи над підвищенням загальнокультурного рівня курсантів (слухачів), серед багатьох напрямків слід виділити такі: - відвідування курсантами (слухачами), ліцеїстами місць, які пов’язані з героїчними подіями в історії України; - читання патріотичної літератури з наступним обговоренням у групах; - організація і проведення читацьких конференцій, зустрічей з героями та очевидцями подій, відвідування книжкових виставок, ярмарок, музеїв тощо; - організація роботи університету культури для перемінного складу, який взяв би на себе забезпечення зв’язку з музеями, театрами та концертними залами, щоб курсанти (слухачі) мали можливість не тільки відвідувати виставки, вистави з національної тематики, слухати кращу народну музику, але й слухати діячів мистецтв, критиків на лекціях та співбесідах; - організація етнографічних кутків-світлиць на кожному курсі, етнографічного музею ВЗО, причому слід звернути увагу курсантів (слухачів) на дбайливе збереження народних традицій тих областей України, звідки вони приїхали на навчання; - відновлення практики проведення щотижневих інформаційних бесід. Роботу групи «Пошук» слід спрямовувати на виховання у курсантів (слухачів) почуття гордості за обрану професію майбутнього міліціонера, основне завдання якого полягає в охороні громадського порядку, державності. При цьому слід виділити такі напрями роботи: - вивчення історії, організації, діяльності не тільки вітчизняних органів внутрішніх справ, але й світових досягнень щодо охорони громадського порядку; - надання навичок пошукової і дослідницької роботи, виховання поваги до ветеранів ОВС, використання кращих традицій старшого покоління; - отримання навичок осмислення історичного процесу, уміння вірно оцінювати події сьогодення, пов’язані із становленням і розвитком управління державою; - з повагою ставитись до державної символіки, традицій, форми одягу; - приймати активну участь у засіданнях гуртків, надавати допомогу у зборі документів і матеріалів, займатись виставками музеїв, готувати реферати, брати участь в проведенні святкових заходів, відвідувати установи і організації ОВС. Для підвищення патріотичної спрямованості у виховній роботі доцільно: - провести збори на факультетах, курсах, у взводах з порядком денним: «Значення висококваліфікованих фахівців ОВС для незалежної України»; - під час проведення занять за спеціальними дисциплінами приділяти більше уваги аналізу і перспективам розвитку юридичної науки в Україні, приводити як можна більше прикладів особистого внеску відповідними працівниками МВС в збереження національного багатства країни, захист її економіки, попередження злочинів проти її громадян; - організувати перегляд кінофільмів про співробітників ОВС, а потім провести бесіди з аналізом проявлених зразків героїзму міліціонерами при виконанні своїх обов’язків перед Батьківщиною; - при проведенні занять з фізичної підготовки приділяти більш уваги елементам національної спортивної підготовки; - приділяти певну увагу самостійній роботі перемінного складу щодо підвищення професійного рівня, активізації наукової роботи по вивченню досвіду роботи міліції України; - організувати зустрічі з курсантами (слухачами), ад’юнктами інших вузів МВС України для обміну досвіду з умовною назвою «Всі вузи МВС України – ланка єдиної системи національного та економічного відродження держави»; - приділяти більш уваги оформленню Дошки пошани на кожному курсі, факультеті вузу в цілому, як інструменту заохочення курсантів (слухачів), що найбільше відзначились в навчанні; проведення «Дня форми». Сьогоднішнім працівникам органів внутрішніх справ незалежної України є, чим пишатись і є, що примножувати. Необхідно, щоб вищі заклади освіти системи МВС формували національно свідомі кадри, просякнуті не неприйнятними у сьогоднішньому світі проявами націоналізму в будь-якій його формі, а сповнені високого патріотизму, жертовної любові до Батьківщини. 10.4. Моральне, естетичне виховання Формування морально досконалої особистості було і залишається одним із центральних напрямів виховання громадян, працівників різних професій. Разом з тим, в суспільстві є професії, для представників яких моральне виховання має особливе значення. До їх числа належать і співробітники правоохоронних органів, для яких норми моралі, моральні переконання і почуття власної гідності професійно значущі. Причому по мірі гуманізації і демократизації суспільства роль моральних елементів в поведінці і діяльності цих співробітників неухильно зростає. Моральне виховання особового складу – необхідна умова і засіб формування і активізації морального фактору в діяльності правоохоронних органів. Планомірно, на науковій основі і всюди моральне виховання, що здійснюється, не тільки формує моральний облік співробітників, але і створює ту необхідну морально-психологічну атмосферу, яка стимулює високоморальні вчинки, регулює поведінку особового складу. Все це, а також ряд інших причин обумовлюють особливий інтерес до питань морального виховання, його змісту, організації, особливостей. Тому моральне виховання курсантів (слухачів) у ВЗО МВС України є невід’ємною частиною системи підготовки фахівців. Моральне виховання – це цілеспрямований процес формування у людини етичних знань, моральних потреб, ідейно-моральних переконань, моральних якостей і почуттів, стійких та звичних норм поведінки, які відповідають моральному ідеалу на основі засвоєння норм і принципів моралі та участі в практичній діяльності. Основною метою морального виховання курсантів (слухачів) є узгодження їх поведінки з інтересами суспільства (моральними нормами), перетворення знань у переконання, формування позитивних моральних почуттів (совісті, честі, обов’язку, відповідальності, гідності тощо) і моральних якостей (чесності, доброти, дисциплінованості, принциповості, сміливості, надійності, сумлінності тощо), тобто досягнення моральної зрілості як стану, що оптимально відповідає потребам моралі та забезпечує свідоме виконання курсантами (слухачами) загальносуспільних та професійних обов’язків. Необхідність морального виховання курсантів (слухачів) обумовлена рядом причин: по-перше тим, що людина не народжується моральною істотою, а лише може стати нею у процесі своєї життєдіяльності; по-друге, тим, що особистий досвід будь-якого курсанта (слухача) відображає його індивідуальні інтереси. Усвідомлення загальних інтересів та цінностей, формування здібності орієнтувати свою поведінку на них – складний процес, який передбачає цілеспрямований вплив вихователя. По-третє, тим, що процес морального виховання не починається і не закінчується у період навчання. Курсанти (слухачі) приходять до ВЗО з багато в чому сформованими поглядами на життя, моральними нормами і цінностями, що визнані в суспільстві, тобто з певним рівнем зрілості моральної культури. При цьому вона являє собою єдність визначених етичних знань, моральних якостей, принципів та переконань, а також здібностей до моральної діяльності і активності їх прояву в конкретних практичних діях, тобто включає культуру моральної поведінки. Культура моральної свідомості визначається рівнем етичної освіченості, ступенем розвиненості моральних якостей та почуттів, рівнем усвідомлення мотивів поведінки. Культура моральної поведінки виявляється через співвідношення вчинків курсантів (слухачів) з відповідними соціальними, професійними та моральними нормами. Тому навчання повинно сприяти входженню курсантів до соціального середовища, що обумовлено обраною професією, тобто самоідентифікацією як робітника ОВС. Отже, перед викладачами та вихователями вищих закладів освіти МВС України постають завдання забезпечення спадкоємності морального виховання (сім’я - школа - армія - трудові колективи і т.ін.), а також сприяння соціалізації курсантів (слухачів), формування зрілих фахівців, які характеризуються високим ступенем розвиненості інтелектуально-професіних, соціально-культурних та морально-вольових якостей особистості, що відображає рівень сформованості їх професійної та моральної культури. При цьому важливо враховувати, що професійна та моральна зрілість фахівця виявляється в узгодженості його соціальних характеристик та поведінки. Отже, моральне виховання в вищих закладах освіти МВС України має забезпечувати професійну і соціальну адаптацію курсантів (слухачів), що передбачає формування стійких адекватних реакцій по відношенню до суспільства і його цінностей, до людини й до самого себе. Цей процес включає вплив соціального середовища і результатів цілеспрямованої діяльності вихователів. Враховуючи сьогоднішню невдосконаленість середовища у моральному відношенні, особливого значення набуває діяльність вихователів. Основні методи морального виховання курсантів (слухачів): - етична інформація; - моральна оцінка; - моральний приклад; - проблема та конфліктна ситуація. Перші три методи забезпечують досягнення певного рівня готовності курсантів (слухачів) до вирішення моральних проблематичних ситуацій – вибір мети та способу діяльності. Процес вирішення проблемної ситуації сприяє як засвоєнню моральних норм та принципів, так і реалізації їх у конкретній діяльності. Розглянемо більш докладно особливості використання цих методів у процесі навчання та виховання курсантів (слухачів). Моральне виховання здійснюється в навчальному процесі та в позанавчальний час й має свою специфіку для курсантів початкового періоду навчання і слухачів, які закінчують підготовку у вищому закладі освіти. Основним напрямом морального виховання у ході навчального процесу є гуманізація останнього, тобто формування у курсантів (слухачів) ставлення до людини, як найвищої цінності, а не як засобу досягнення особистих цілей. На різних етапах підготовки майбутніх працівників ОВС можливе використання декількох методів морального впливу. Так, для курсантів перших і других курсів найбільш ефективними є методи етичної інформації і моральної оцінки. Це означає, що при вивченні на першому курсі етики, логіки, історії України, української та зарубіжної культури, безпеки життєдіяльності, на другому курсі – філософії, соціології, загальної психології, цивільного та сімейного права важливо не лише знайомити курсантів із загально людськими нормами і цінностями, але й використовувати метод їх моральної оцінки, сприяти формуванню у них адекватного відношення до цих цінностей, тобто становленні моральної свідомості майбутніх працівників ОВС. Для цього поряд з традиційними (включення відповідних проблем в лекції, обговорення їх на семінарських та практичних заняттях і т.ін.) використовуються і нетрадиційні (ділові та рольові ігри, соціальне моделювання, соціально-психологічні тренінги тощо) методи. Працюючи з курсантами III–IV курсів, доцільно не стільки знайомити їх з загальнолюдськими моральними нормами, скільки акцентувати увагу на тому, що специфіка їх майбутньої професійної діяльності потребує приоритетного прояву таких моральних якостей, як справедливість, толерантність, чесність, непідкупність, чутливість і т. ін. Тому основним напрямом морального виховання стає ступеневий контроль засвоєння та реалізації цих якостей курсантами, а також корекція цього процесу, що може здійснюватися завдяки використанню метода проблемних, у тому числі конфліктних, ситуацій. Моделювання та розгляд в ході навчання проблемних ситуацій сприяє не лише засвоєнню та передачі інформації, але й взаємозбагаченню учасників обговорення, виникненню ефекту групової рефлексії, яка дозволяє курсантам (слухачам) співвіднести свою оцінку проблеми з іншими, а викладачам оцінити ступінь їх моральної зрілості. Крім того, враховуючи перевагу спецпредметів в навчальних програмах старших курсів, доцільно використовувати при їх викладанні конкретні приклади діяльності працівників ОВС у різних ситуаціях, які характеризують професійну етику і норми професійних ділових відносин. Необхідно визначити, що результатом морального виховання є реалізація моральних почуттів і якостей в повсякденній поведінці та практичній діяльності курсантів (слухачів). Тому особливого значення набуває моральне виховання в позанавчальний час. Це передбачає здійснення таких заходів: - організація зустрічей з ветеранами ОВС, а також тематичних диспутів та обговорення відповідної публіцистики, книг, фільмів за місцем проживання курсантів (слухачів); - проведення днів кафедр із запрошенням курсантів (слухачів) або відвідування їх за місцем проживання, що дозволяє не лише організувати їх спілкування з викладачами у неформальних умовах, але й розповісти про майбутню професію, професійну етику та норми професійних ділових відносин; - включення до планів роботи курсантських наукових гуртків загальноосвітніх і соціальних проблем, які сприяють формуванню і підвищенню рівня зрілості моральної культури курсантів (слухачів). Основним методом морального виховання в позанавчальний час є метод морального прикладу, тобто курсанти (слухачі) повинні бачити, що у їх викладачів та вихователів слово не розходиться з ділом і вони не лише прагнуть викласти найважливіші соціальні та професійні моральні норми і цінності, але й свою діяльність здійснюють у суворій відповідності з останніми. Таким чином, в процесі морального виховання можуть виникати деякі специфічні труднощі. Перш за все, враховуючи, що курсанти (слухачі) приходять до ВЗО із сформованим, певним рівнем моральної культури, перед вихователем постає завдання корекції деяких їх ціннісних орієнтацій, мотивів, установок, бо перевиховання завжди складніше, ніж виховання. Тому велике значення має індивідуальний підхід з використанням особистих і групових бесід, спільна організація дозвілля вихователів і курсантів (слухачів) тощо. Крім того, моральний вплив на особистість курсантів (слухачів) здійснюють не лише вихователі, але і навколишнє середовище. До того ж цей вплив, на жаль, не завжди має позитивну спрямованість. Тому досить доцільним в межах морального виховання є використання соціально-психологічних тренінгів та рольових ігор, які впливають на набуття спільного визначення оптимальних методів вирішення неоднозначних проблемних ситуацій. В цілому ж моральне виховання внаслідок складності і важливості завдань, які воно вирішує, займає пріоритетне місце в системі виховної роботи з курсантами (слухачами) вузів МВС України. Поряд з цим, велика увага повинна приділятись і естетичному вихованню майбутніх правоохоронців. Естетичне виховання будить і розвиває почуття прекрасного, збагачує особистість. Людина, чуйна до прекрасного, відчуває потребу будувати своє життя за законами краси. Естетичне виховання нерозривно пов’язане з моральним, патріотичним, розумовим, трудовим та фізичним. Любов до природи, літератури, театру, музики, поезії, живопису та інших видів мистецтва служить стимулом для всебічного розумового розвитку. Естетичне виховання має величезне значення для формування моральності. Естетичну насолоду викликають не тільки твори мистецтва, але і хороші справи, вірність колективу. Естетичне виховання - це процес спільної діяльності педагогів і вихованців, спрямований на формування естетичної культури останніх. Даний процес є органічно необхідним компонентом загальної системи виховання. Естетичне виховання включає в себе розвиток почуттів, свідомості, поведінки та діяльності вихованців, а саме: - емоційну чутливість на прекрасне і огидне; піднесене і негідне, героїчне і брутальне, комічне і трагічне у мистецтві, житті, природі, побуті, роботі, в поведінці та діяльності, а також здатність стримувати свої почуття; - знання та розуміння сутності естетичного у мистецтві та оточуючій дійсності, художню «грамотність», вірні уяви, судження та переконання, що пов’язані з естетичним сприйняттям творів мистецтва та явищ життя; - наявність естетичного ідеалу та здатність на його підставі вірно оцінювати твори мистецтва, мати ідейно-емоційний відгук на ці твори; - опанування культурною спадщиною минулого, ставлення до сучасного мистецтва та чутливість до прогресивних тенденцій у розвитку мистецтва; - розвиток творчих здібностей, інтересу і прагнення до естетичного опанування світу; - міра причетності до художньої творчості; практична участь у створенні прекрасного у житті; - потреба та уміння будувати життя «за законами краси», затверджувати її ідеали у стосунках з людьми, в роботі та громадській діяльності. Названі компоненти естетичної культури разом з тим виступають як критерії вихованості, визначають завдання і зміст естетичного виховання курсантів (слухачів). Естетичне виховання представляє собою систему педагогічної діяльності, яка своєчасно і досить повно використовує свої об’єктивні і суб’єктивні можливості розвитку вихованців. Дана система включає в себе навчальну діяльність курсантів (слухачів), ліцеїстів, позанавчальну роботу, діяльність в різних організаціях, установах, естетичне виховання в сім’ї та відповідне самовиховання. При здійсненні кожного з цих елементів використовуються форми і методи педагогічної роботи. Методи естетичного виховання: - роз’яснення, аналіз творів мистецтва, предметів і явищ; - виконання естетичних завдань (визначення жанрів мистецтва тощо); - вправляння у мистецтво (слухання музики, гра на музичних інструментах, малювання тощо). Формами естетичного виховання є організація бесід і лекцій на естетичні теми, відвідування художніх музеїв, виставок, вечорів поезії, дискотек і т.ін. У різноманітній естетичній діяльності вихованців, якою керують педагоги, застосовується комплекс художньо-естетичних засобів. Основними з них є пізнання, труд, гра, спілкування, природа, мистецтво, література, побутова обстановка. Ці засоби органічно входять до системи естетичного виховання. Розглянемо їх особливості і значення для естетичного розвитку курсантів (слухачів). Науково-пізнавальний процес має великі можливості для естетичного виховання курсантів (слухачів). Проникаючи думкою у сутність предметів, процесів і явищ, що пізнаються, людина разом з тим опановує естетичні властивості, які їм притаманні. Сам процес пізнання об’єктивності, як відомо, починається з чуттєвого сприйняття (живого споглядання). Пошук істини завжди забарвлений емоційними переживаннями. К.Д. Ушинський вважав, що в будь-якій науці є певний естетичний елемент, передачу якого учням повинен мати на увазі наставник. Для мисленого поглиблення естетичних переживань К.Г. Паустовський вважав, що освічена людина побачить красу землі там, де її ніколи не побачить неосвічена. Краса виступає одним з критеріїв істинності знання. Відомий французький фізик Поль Дірак стверджував, що аксіоми можуть бути і непростими, але обов’язково витонченими і красивими. Розумова і фізична праця активно впливає на естетичний розвиток вихованців такими шляхами: самим процесом праці, її змістом роботи та результатами, відносинами у процесі праці. Естетичне почуття людини вдосконалюють такі елементи праці як ритм, темп, симетрія, гармонія. Правильно організована праця завжди супроводжується почуттям задоволення і навіть насолоди. Естетичне начало матеріали, креслення та знаряддя праці (технічна естетика). Людину радують результати праці. Велике виховне значення мають злагодженість і красота, взаємовідносини між курсантами (слухачами) в спільній праці. А.С.Макаренко стверджував, що у вихованні естетика костюма, кімнати, сходів, станка має не менше значення, ніж естетика поведінки. Сказане повною мірою стосується також і спортивних, рольових ігор. Однак, естетично-виховні можливості ігор значно багатші. У них більш яскраво проявляються гармонія рухів, обстановка, а ритуали ігор дозволяють застосовувати і засоби мистецтва. Спілкування вихованців у колективі - це вид діяльності, який відповідає їх самим глибинним духовним потребам. Це добра школа естетичного виховання та самовиховання курсантів (ліцеїстів). Засобами спілкування виступають слово, міміка, жести, практичні дії. Вони є джерелом естетичного сприйняття виховання. Для цього, однак, засоби спілкування повинні відповідати вимогам естетики. Основними засобами спілкування є мова курсантів (слухачів). Багато позитивних якостей мови поєднано в одному понятті «красномовність». Зміст і чистота мови - головні умови її красоти. Тут, звичайно, неприпустиме словесне сміття. Це далекосяжний недолік, бо мова здійснює зворотній вплив на внутрішній світ людини. Культура мови включає в себе художній смак. Добре враження справляє мова виразна, лаконічна, зігріта почуттям, чітко продумана. Дійсна красномовність - це уміння сказати все, що потрібно, і не більше, ніж потрібно. Прикрашає мову і образність. Хороший оповідач приводить яскраві порівняння, метафори, свіжі епітети. Пожвавлює мову і доречне застосування крилатих виразів, афоризмів, прислів’їв, дотепних і доброзичливих жартів. Культура мови полягає в її плавності, м’якості, ритмі, чіткій дикції. Міміка, жести, поза, рухи естетично вихованої людини м’які, доречні, гармонійні та скромні. Вони викликають у інших людей аналогічне відповідне почуття. Природа - це багате джерело естетичних переживань людини. На відміну від творів мистецтва, природа натуральна та рухлива, картини природи завжди свіжі. В них присутній широкий спектр барв, який постійно змінюється у залежності від пори року, доби та погоди. В кожний момент в оточуючій природі є щось прекрасне. Природа облагороджує почуття, впливає на весь духовний спосіб життя людини. Природа - це і музика (шелест листя, спів птахів, дзюрчання води). Поєднання краси з ароматом лісів і ланів викликає у людини цілий комплекс переживань, які при постійному спілкуванні з природою стають дорогими та близькими людям і складають основу патріотичного почуття. Важливим засобом естетичного виховання є мистецтво. Твори мистецтва спонукають людину бачити життя крізь призму образності. Мистецтво повинно збуджувати в людях почуття митця, але мова йде не про професію, а про чутливість до прекрасного, розвиток здатності вносити художнє начало у повсякденне життя. Естетична насолода при сприйманні творів мистецтва виникає як результат співпричетності з творчістю митця, мистецтво поєднує почуття, думки і волю людей. Для естетичного виховання та розвитку курсантів (слухачів) кожний від мистецтва має своє специфічне значення. Так, наприклад, образотворче мистецтво формує художній смак у виборі речей і предметів повсякденного життя. Циркове мистецтво завжди захоплює молодь своєю безкорисливістю і разом з тим сміливістю, грацією, стрімкістю, ритмом та іншими позитивними якостями. Архітектура - це наочне формування дійсності за законами красоти. Вона вражає уяву людини своєю виразністю, симетрією і ритмічністю форм. Скульптура, як просторово-образотворче мистецтво завжди передає рух. Одна мить цієї дії ніби-то поєднує в особі минуле й майбутнє. В скульптурі, в її монументальності і однокольоровості закладено широке узагальнення. Цей вид мистецтва є найбільш важливим для сприйняття дітьми та юнаками. Мистецтво в цілому відтворює світ багатогранно і яскраво. Митець показує нам цей світ через власне сприйняття. твори мистецтва викликають глибокі почуття, які спонукають до благородних вчинків. «Мистецтво, - писав психолог Л.С. Виготський, - є скоріше організація нашої поведінки на майбутнє, установка наперед, вимога, яка, можливо, ніколи і не буде здійснена, але яка змушує нас прагнути поверх нашого життя до того, що лежить за ним». Велику роль у житті людини відіграє література, яка впливає на духовний світ особистості. В системі мистецтва вона посідає провідне місце. слово як засіб літературно-художнього мистецтва здатно створювати яскраві образи і аналізувати явища життя. Все більш значну роль відіграє в естетичному вихованні зовнішній вигляд навчальних закладів. Чистота і зелень газонів, доріжки, квіти - все це разом з порядком у приміщеннях створюють у курсантів (слухачів) почуття гармонії, причетності до краси, викликають життєрадісний настрій. Однак слід мати на увазі, що вирішальним фактором естетичного розвитку курсантів (слухачів) є не самі засоби, а активне ставлення до них. 11. ПРОФЕСІЙНА ОРІЄНТАЦІЯ ГРОМАДЯН З МЕТОЮ ПРИЙОМУ У ВЗО МВС НА НАВЧАННЯ 11.1 Основні завдання і принципи профорієнтації Під професійною орієнтацією розуміють науково обгрунтовану систему форм, методів та засобів впливу на осіб, що навчаються та влаштовуються на роботу, яка сприяє своєчасному їх залученню до суспільного виробництва, раціональному розташуванню, ефективному використанню та закріпленню за місцем праці на основі об'єктивної оцінки та врахування схильностей, здібностей та інших індивідуальних якостей людини. Основними формами профорієнтації є профінформація (освіта, профпропаганда), профконсультація, профвідбір, а також профадаптація, яка формально виходить за межі процесу підготовки молоді до свідомого вибору професії, але за сутністю його доповнює та завершує. Кожна із названих форм профорієнтації специфічна за своїми завданнями, предметом, методами, характером впливу на професійне самовизначення молоді. В той же час між профінформацією, профконсультацією, профвідбором та профадаптацією існує взаємодія та взаємодоповнення. Вони можуть бути розглянуті як послідовні етапи особистої та соціальної біографії людини. Професійна інформація - це планомірний процес ознайомлення працездатного населення й, передусім, молоді, що навчається у загальноосвітній школі, із основними професіями та спеціальностями: їх змістом, умовами, організацією, режимом та оплатою праці; вимогами до психофізиологічних та моральних якостей людини; перспективами розвитку, а також формами та термінами засвоєння, можливостями працевлаштування та професійно-кваліфікаційного й посадового зростання. На переважну увагу при цьому заслуговують професії, за якими відчувається недолік кадрів, очікується поширення підготовки у зв'язку із змінами в структурі зайнятості. Як правило, ця форма роботи містить у собі елементи професійно-територіальної інформації. Профінформація повинна бути: виховною, що проявляється у розкриванні соціального та економічного значення праці, важливості вірного та своєчасного вибору професії. Суттєвим моментом виховного характеру профінформації є доказове обгрунтування положення про те, що вибір професії є не тільки важливим, але й складним життєвим кроком, пов'язаним із рішенням проблеми «ким бути», визначенням свого місця у різноманітному світі праці; об'єктивною та перспективною, тобто змістовно та точно відображати сучасний стан професії, зміни, що намічаються в ній у наступні 3-4 роки та у більш віддаленій перспективі (5-10 років). Перспективність інформації не означає надмірного «забігання» вперед при її описі. Необхідно відобразити те нове та суттєве у методах, прийомах, умовах праці, що виходять із передбачених державою планів та прогнозів змін у науково-технічному базисі виробничої, керівної та обслуговуючої праці, в їх організації; всебічною, що передбачає опис та показ професії не тільки з техніко-технологічної та організаційно-економічної точки зору, а й з соціальної, «особистісної». Необхідно розкрити шляхи формування ефективного спеціаліста, труднощі, які він долає при оволодінні знаннями, самовихованні та ін. Всебічність профінформації означає насиченість її морально-психологічним змістом, «сюжетністю» та життєвістю, підкреслення ролі психофізіологічних та інших якостей в успішному оволодінні професією; оптимальною, для чого необхідно свідчення про професії, а саме, їх всебічне описання розробляти таким чином, щоб вони узгоджувались із віковими особливостями відповідних категорій осіб, що влаштовуються на роботу. З цієї точки зору є можливість неоптимальної інформації, яка є надмірною для даної категорії людей з певними соціально-демографічними орієнтаціями та ускладнює процес вибору ними професії й влаштування на роботу. Критерій оптимальності інформації вимагає, щоб повні уявлення про професію формувались у людини поетапно, в певні послідовності та при цьому відрізнялись структурною упорядкованістю та кількісною мірою. Професійна інформація при вірній її постановці містить у собі установку на самоконсультацію та самовибір професії - на серйозні роздуми над проблемами «ким бути» та «яким бути», на самостійне прийняття рішення, на самоперевірку його обгрунтованості та практичне здійснення. Професійна консультація - це процес вивчення організму та особистості людини, що закінчується видачею їй усної чи письмової рекомендації про вибір професії, навчального закладу, місця роботи. Рекомендації складаються та формулюються в результаті аналізу та співставлення трьох видів інформації - про актуальні та потенційні можливості індивіда (стан здоров'я, рівень нервово-фізичної витривалості, спрямованість та структура здібностей, інтересів), про вимоги професії до працівника (професіограми та соціограми), про дійсні та перспективні потреби народного господарства, економічного району у кадрах. З даного визначення виходить, що крім медичної та психологічної профконсультації, до завдання якої входять аналіз індивідуальних властивостей та якостей людини та їх співставлення з вимогами тих чи інших професій, повинна здійснюватись також і довідкова профконсультація, в процесі котрої уточнюються строки, шляхи, можливості засвоєння різних професій, спеціальностей, працевлаштування за ними, перспективи професійно-посадового зростання. В процесі довідкової консультації повідомляється також про рівень та характер вимог до знань та навичок при складанні іспитів в спеціальні, вищі та середні, а також професійні навчальні заклади, наявності та розміри конкурсів в них. Ефективність професійної консультації в більшій мірі залежить від повноти, конкретності та обгрунтованості письмових характеристик, які повинні відобразити найбільш суттєві особливості та риси характеру людини, дата надійний матеріал для її виховання, розвитку здібностей та ін. Наступним етапом стає професійний відбір - спеціально організований дослідницький процес, що має метою виявлення та визначення за допомогою науково обгрунтованих методів ступеню та можливостей формування медичної, психофізіологічної та соціально-психологічної придатності претендентів на навчання складним, відповідальним професіям або на зайняття відповідних вакансій. 11.2 Професійний психологічний відбір кандидатів на навчання Найбільш важливими джерелами комплектування органів внутрішніх справ кваліфікованими спеціалістами є вищі та середні освітні установи МВС України. Правоохоронні органи на місцях зацікавлені в тому, щоб до них на службу приходили молоді спеціалісти, що мають солідний вантаж професійних знань, умінь та навичок. Освітній рівень випускників залежить не тільки від ефективно побудованого навчального процесу, але й від якісного комплектування слухачами освітніх установ МВС України. Вибір найбільш придатних кандидатів на навчання призваний забезпечити існуючий в системі МВС України багатоступінчатий професійний відбір. Професійний відбір - це спеціально організований дослідницький процес, що має метою виявлення та визначення за допомогою науково обгрунтованих методів ступеню та можливостей формування медичної, психофізіологічної та соціально-психологічної придатності претендентів на навчання до складних, відповідальних професій або на зайняття відповідних вакансій. Виходячи з цього, вирішується питання про надання переваги тим особам, які мають високий, відповідний до певних статистично встановлених нормативів, рівень (оцінку) професійно важливих властивостей та якостей та сприятливі перспективи їх розвитку й тому можуть бути розглянуті як потенційно більш корисні працівники у відношенні до того чи іншого виду праці. Профвідбір грунтується не тільки на якісних, але й на достатньо чітких кількісних критеріях та оцінках професійної придатності. Процедура отримання оцінок профпридатності полягає в тому, щоб за допомогою абсолютних (якщо можна визначити точку відрахунку) або відносних, тобто порядкових шкал та інших методів виміряти виявлені у людини властивості та якості та, співставивши отримані результати із нормативами придатності даної професії (посади), зробити висновок про те, чи може, при інших рівних умовах, дана особа розраховувати на успішне оволодіння нею та ефективну працю. У випадку, якщо низька оцінка психологічної профпридатності є однією із причин для відмови у прийомі до закладу освіти або на роботу за даною професією, то цю відмову, при об'єктивному та науково обгрунтованому проведенні роботи з профвідбіру, слід розглядати як економічно та соціально виправдану. Виходячи із теоретичних положень та досягнень науки у питаннях психології праці, основними методичними підходами до психологічних досліджень з метою профвідбору слід вважати: вивчення цілісної особистості; дослідження динамічних боків особистості; порівняльне вивчення діяльності людини в оптимальних та екстремальних режимах (при відборі з професій, що пов'язані з великим нервово-емоційним напруженням); спеціальне дослідження окремих властивостей особистості, які мають особливе значення для даного виду трудової діяльності. Для успішного вирішення завдання розробки систем психологічного відбору спеціалістів необхідна певна послідовність дій. Загальне завдання полягає у підборі найбільш інформативних методик, за допомогою яких можна було б повністю охарактеризувати ті якості спеціалістів, від яких безпосередньо залежить успіх діяльності. Особливі труднощі полягають в тому, що потрібно охарактеризувати не тільки наявні властивості, але й побудувати прогноз щодо їх розвитку в процесі навчання. Починати дослідження потрібно з проведення аналізу професіограми спеціалістів. Професіограма дозволяє встановити, котрі саме та в якій мірі психофізиологічні та інші характеристики людини необхідні для успішного оволодіння професією та самостійної праці. У зв’язку з цим, виникає проблема – як ці характеристики виявити та оцінити їх рівень у здобувача професії. Успішне здійснення професійної діяльності працівником ОВС в значній мірі опосередковується його особистими якостями, що виявляються за допомогою психологічного аналізу структурних компонентів особистості. Психологічні особливості суб’єкта правоохоронної діяльності, безумовно, впливають на її протікання. Це положення полягає в основі розуміння сутності професійної майстерності, пояснює вплив рівня розвитку професійно важливих якостей на результати діяльності, дозволяє вирішувати проблему професійної придатності та надійності працівника ОВС. Найбільш повно структура особистості працівника органів внутрішніх справ представлена у моделі особистості, розробленої А.М. Столяренко. Згідно з цією моделлю в структурі особистісних якостей та властивостей виділяються чотири відносно самостійних рівня: 1 рівень. Ціле-мотиваційні якості. Ці якості розкривають спрямованість особистості, яка характеризує в соціальному плані людину за найбільш суттєвими характеристиками: ставлення до інших, до себе, до майбутнього, до професії тощо. Ціле-мотиваційні якості розділяються на дві групи: ідейно-мотиваційні якості, до яких відносяться світогляд, переконання, політична культура, правова культура, усвідомлення свого значення та функції у правоохоронній діяльності; та професійно-мотиваційні якості, що включають конкретні цілі діяльності, мотиви вчинків та службові інтереси, особисті плани та прагнення, відношення до перспектив службового просування. 2 рівень. Морально-психологічні (морально-ділові) якості. Виступаючи частиною ціннісно-нормативної сфери особистості, дана група якостей характеризує систему домінуючих соціальних відношень: ціннісні орієнтації працівника, що визначають його відношення до виконання службових обов’язків. Серед них: сумлінність, відповідальність, дисциплінованість, любов до праці, почуття обов’язку, гуманність, справедливість, тактовність, вимогливість до себе, самокритичність, а також якості, що визначають моральну стійкість та непідкупність. Морально-ділові якості особистості працівника ОВС взаємопов’язані із спрямованістю особистості через високорозвинену правосвідомість, що включає в себе розуміння та дотримання усіх принципів права, усвідомлене почуття законності у здійсненні правоохоронної діяльності. 3 рівень. Професійно-ділові якості. Він охоплює спеціальні здібності та професійну підготовку працівника. До них належать: загальний інтелект, професійне мислення, спостережливість, розвинута пам’ять; професійна майстерність як сукупність професійних знань, умінь та навичок, як здатність приймати рішення; вольові та організаційні якості, що характеризуються цілеспрямованістю, настійливістю, мужністю, наполегливістю та самостійністю; психологічна підготовленість як психічна стійкість в екстремальних ситуаціях, витримка, здоровий ризик; спеціальні здібності - розшукові, слідчі, педагогічні, виховні, комунікативні. 4 рівень. Професійно важливі психофізіологічні властивості: емоційність; швидкість моторних реакцій; працездатність; врівноваженість стійкість до фізичних та психічних навантажень, психологічному тиску, здатність до ризику. Необхідно відзначити, що професійно важливі якості не можна розглядати абстрактно, поза контекстом тієї спеціалізованої діяльності, до якої як суб'єкт включений працівник ОВС. Враховуючи приведену вище модель особистості співробітника ОВС, слід підкреслити, що професійний відбір передбачає власне вибір кращого із декількох кандидатів, який зможе оптимально здійснювати у майбутньому професійну діяльність. Науково обгрунтований відбір повинен будуватися не на виборі найбільш здібного кандидата із усіх, а на основі відповідності якостей кандидата необхідним вимогам. В загальному вигляді відбір до ОВС являє собою чотири послідовних етапи: соціально-правовий, медичний, психологічний та конкурсно-іспитовий. Так, кандидат повинен бути громадянином України, віком не старше 35 років, мати певний рівень освіти, не мати судимості та компрометуючих зв'язків, позитивно характеризуватися на попередньому місці роботи, навчання або служби. Соціально-правовий аспект відбору здійснюється кадровими апаратами, які використовують свої специфічні методи ознайомлення та оцінки кандидата. Медичний відбір включає в себе вивчення соматичного та психічного здоров'я кандидата. Він здійснюється окружними військово-лікарськими комісіями (ОВЛК) та Центрами психодіагностики (ЦПД). Останні, глибоко досліджуючи психічну сферу кандидата, переслідують цілі, пов'язані із виявленням прикордонних та клінічних порушень психіки, бо залучення психічно хворих до органів внутрішніх справ представляє велику соціальну небезпеку та є важливою причиною різних надзвичайних випадків в системі МВС. Таким чином, в діяльності Центрів психодіагностики домінує психіатричний компонент відбору. Придатність кандидата на даному етапі визначається відсутністю у нього захворювань, передбачених Наказом МВС України від 10 червня 1994 року № 303 «Про удосконалення психіатричної допомоги та медичного психофізиологічного відбору». Третій етап відбору - винятково психологічний і здійснюється відділеннями (групами) психологічного забезпечення освітніх закладів МВС України. І якщо усі інші ступені відбору мають тверду юридичну базу, відпрацьовані методи дослідження, перевірені багаторічною практикою, то психологічний відбір, що здійснюється відділеннями психологічного забезпечення, знаходиться на етапі свого становлення та розвитку. Методичне забезпечення психологічного відбору до кінця не розроблене. Не досить досліджений зв'язок його результатів із успішністю засвоєння курсантами програми професійної освіти. Висновки відділень психологічного забезпечення мають в основному рекомендувальний характер. Остаточне рішення про допуск до вступних іспитів, які можна розглядати як четвертий, конкурсно-іспитовий етап професійного відбору, виносять приймальні комісії освітніх закладів. Вони ж й вирішують питання про зачислення кандидата. Наслідком такого становища є все більш часті випадки відсіву з І і ІІ курсів, низька успішність ряду курсантів та слухачів, кількість осіб, що не відповідають вимогам закладів освіти МВС. Так, аналіз основних причин відрахування слухачів першого року навчання, проведений науковцями науково-дослідного центру Української академії внутрішніх справ в 10 навчальних закладах МВС України за 1990 - І квартал 1993 рр. показав, що найбільша кількість відрахувань пов'язана із небажанням вчитись та академічною заборгованістю (44,3%), різного роду порушеннями дисципліни, в тому числі: за здійснення злочинів відраховано 32,3% слухачів, за так званими «сімейними обставинами» - 20,4% і лише 3% - за станом здоров'я. Згідно з комплексною експертною оцінкою викладачів Української академії внутрішніх справ 41,1% слухачів ІІІ курсу другого факультету за результатами навчання і професійної відповідності роботі в ОВС характеризуються як слабкі та посередні. Наведені дані дають всі підстави вважати актуальним і необхідним запровадження професійного психологічного відбору кадрів для діяльності ОВС. При цьому психологічний відбір кандидатів, що вступають до навчальних закладів МВС України, є провідним напрямом професійного відбору кадрів для ОВС, якому належить розв'язати двоєдину задачу. По-перше, це відбір осіб, які бажають і об'єктивно здатні працювати в міліції; по-друге, це відбір абітурієнтів, котрі бажають і об'єктивно здатні до навчання в спеціальних закладах освіти юридичного профілю. В системі професійного відбору, що склалася, де кадрові служби на місцях націлені головним чином на чистоту анкетних даних, центри (лабораторії) психодіагностики - в основному на виявлення нервово-психічної патології, екзаменаційні комісії - на оцінку знань, отриманих у загальноосвітній середній школі, роль власне психологічного відбору, що проводиться відділеннями (групами) психологічного забезпечення, безумовно повинна зростати. Згідно із нормативними документами, психологічний відбір кандидатів на навчання - це частина професійного відбору, що становить комплекс заходів, спрямованих на якісне комплектування освітніх закладів МВС України курсантами (слухачами) у відповідності до вимог навчання та подальшої професійної діяльності. Основними завданнями відбору кандидатів на навчання є: встановлення придатності кандидата до навчання; удосконалення відбору на основі аналізу результатів навчання курсантів та подальшої професійної діяльності випускників (працівників). Кандидати на навчання до вищих закладів освіти МВС України йдуть за напрямом відділів чи підрозділів ОВС і спочатку обстежуються в регіональному Центрі (лабораторії) психодіагностики за 3-4 місяці до вступних іспитів. На даному етапі психологи ЦПД допомагають психіатрам у діагностиці маловиражених психічних розладів, використовуючи при цьому стандартний комплекс психодіагностичних методик: колірний тест Люшера, прогресивні матриці Равена, стандартизований багатофакторний метод дослідження особистості Л.Н. Собчик. В деяких випадках, при підозрі на приховану нервово-психічну патологію, для більш поглибленого вивчення кандидата використовується ряд патопсихологічних методик («Четвертий-зайвий», «Суттєві ознаки», «Класифікації», рахунок за Крепеліним та ін.). У діяльності центрів психодіагностики не передбачені окремі критерії придатності кандидатів на навчання, до них висуваються такі ж вимоги, як до усіх інших, що вступають на службу до ОВС. Якщо у кандидата на навчання не знайдено захворювань, передбачених Наказом МВС України від 10 червня 1994 року №303, він вважається придатним до служби та навчання в системі МВС. У висновку ЦПД вказуються результати проведених за психодіагностичними методиками досліджень, а також дається їх короткий змістовний опис. Закінчується документ висновком рекомендаційного характеру про доцільність чи недоцільність використання кандидата на передбаченій посаді, тобто остаточне рішення про прийом кандидата у даному випадку залишається за комплектуючими органами на місцях. Висновок, як правило, дається у скороченому стандартному формулюванні, яке не дозволяє посадовим особам освітніх закладів скласти цілісну уяву про індивідуально-психологічні особливості кандидата. Спеціалісти ЦПД у висновку можуть вказати категорію придатності кандидата до передбаченої посади: 1 категорія - «рекомендується без обмежень» (повністю відповідає вимогам передбаченої посади); 2 категорія - «рекомендується умовно» (мінімально відповідає вимогам передбаченої посади, допускається до навчання чи професійної діяльності при недоліку кандидатів, відноситься до «групи ризику», при зачисленні на службу після закінчення строку стажування підлягає повторному психодіагностичному обстеженню); 3 категорія - «не рекомендується» (не відповідає вимогам передбаченої посади чи навчання). Таким чином, відбір, що здійснюється ЦПД, маючи виражену психіатричну спрямованість, не враховує специфіки контингенту кандидатів на навчання, прирівнюючи його до тих, що поступають на службу. Хоча очевидно, що правоохоронна діяльність та навчальна діяльність мають різну структуру та зміст, тим самим обумовлюючи до своїх суб'єктів вимоги далеко не ідентичні. Крім того, психологічна інформація на кандидата, що надається центрами психодіагностики, досить замала, щоб зробити висновок про придатність кандидата до навчання в освітньому закладі МВС України. Наступний етап психологічного відбору здійснюють на місцях відділення (групи) психологічного забезпечення (ВПЗ) освітніх закладів МВС України. Завданнями ВПЗ є: проведення психологічного відбору та остаточне визначення придатності кандидатів до навчання; розробка заходів психологічного супроводження курсантів освітніх закладів; підготовка рекомендацій з оптимального розподілу курсантів в навчальні групи та на посади молодших командирів; аналіз ефективності заходів відбору та розробка пропозицій з їх удосконалення. Працівники ВПЗ, ознайомившись із супроводжувальними матеріалами на кандидата, зобов'язані провести його психологічне обстеження, спрямоване на поглиблене вивчення та оцінку психологічних особливостей особистості, рівня розвитку його пізнавальних здібностей, мотиваційної та емоційно-вольової сфери, моральних якостей, особливостей спілкування та поведінки в колективі. З 1994 р. абітурієнти проходять психологічне тестування у відповідності із Розпорядженням МВС України від 11.02.94 р. №13 «Про організацію роботи з психологічного відбору кандидатів в навчальні заклади МВС України». З цією метою, згідно із Розпорядженням, створюються тимчасові групи з числа спеціалістів психофізиологічних лабораторій, військово-лікарських комісій, працівників відділів по роботі із особовим складом та психологів. Відбір проводиться на основі визначення мотиваційної та інтелектуальної готовності до навчання за допомогою методик, які розроблені науково-дослідницьким центром Української академії внутрішніх справ. За результатами обстеження виноситься один із наступних висновків про придатність кандидата до навчання: «рекомендується в першу чергу» - перша категорія придатності - кандидат повністю відповідає вимогам навчання; «рекомендується» - друга категорія придатності - кандидат в основному відповідає вимогам навчання; «рекомендується умовно» - третя категорія придатності - кандидат частково відповідає вимогам навчання; «не рекомендується» - четверта категорія придатності - не відповідає вимогам навчання. Єдиних критеріїв (крім вищевказаного Розпорядження, яке не є вичерпним) для встановлення груп придатності не розроблено. Як критерії ВПЗ використовують частіше всього відповідні тестові норми методик, які придатні для психологічного обстеження кандидатів, або нормативну шкалу будують самостійно на основі вибіркового статистичного розподілу результатів проведення тестування. Треба вказати на деякі проблеми, що виникають у професійному відборі кандидатів на навчання в освітні заклади МВС України. Визначення цілей та завдань психодіагностичного обстеження кандидатів на навчання мають першочергове значення при виборі психологічних методик. Якщо завданням дослідження абітурієнта є визначення професійної придатності, то точність прогнозу буде заздалегідь дуже низькою, які б методи не використовувались. За думкою багатьох спеціалістів в галузі вивчення персоналу, професійна придатність формується в самій діяльності, причому успішність та швидкість її формування залежить від наступних головних факторів: від особливостей професійної мотивації; від повноти та адекватності спеціальних знань та умінь; від особистісних особливостей; від деяких достатньо стійких психофізіологічних характеристик (енергетичних, темпових, лабільних та інших, пов'язаних із властивостями гуморальної та нервової систем). Надзвичайно важким завданням є прогнозування успішної чи неуспішної майбутньої професійної діяльності у 19-22-річного кандидата, якому належить пройти ще довгий курс навчання професії у ВЗО МВС. За цей період людина дорослішає, змінюються установки, інтереси, розвиваються здібності, набуваються специфічні знання, уміння, навички, змінюється ієрархія цінностей, відбувається інтенсивне становлення світогляду. Врахувати заздалегідь усі ці динамічні характеристики, які в значній мірі визначають професійну успішність, вбачається невирішуваним завданням. Тому реальним завданням при обстеженні абітурієнтів є визначення інтелектуально-мотиваційної готовності до навчання в освітніх закладах МВС України, оскільки високий рівень цієї готовності буде сприяти повноцінному засвоєнню професійних знань, навичок, умінь, що лежать в основі професійної придатності. І якщо в теперішній час у практичних працівників існують сумніви відносно зв'язку між академічною успішністю та ефективністю подальшої професійної діяльності, то причини удаваної незалежності якості навчання та подальшої професійної успішності слід шукати в неадекватності змісту навчання або в несприятливих умовах професійної діяльності, що не дозволяють реалізуватися повноцінній професійній підготовці випускника. Слід відзначити, що концепція діагностики рівня готовності молоді до навчання базується на ідеї всебічного врахування ступеня придатності особистості до певної трудової (навчальної) діяльності. Готовність до навчання тісно пов'язана із розвитком загальних здібностей людини. Так, М.С. Лейтес вважає необхідною умовою розвинутих загальних здібностей здатність людини до розумової активності, психічної саморегуляції. С.Л. Рубінштейн, Д. Векслер також пов'язують загальні здібності з інтелектом, який є важливим фактором об'єктивної готовності вчитися. До структури загальних здібностей обов'язково входять також неінтелектуальні фактори, які включають до себе багато властивостей особистості, зокрема особливості мотиваційної і емоційної сфери, темпераменту. Доведено, що максимальній ефективності діяльності відповідає оптимальна сила мотивації. Успішності трудової і навчальної діяльності, як правило, відповідає середній рівень мотивації на власний престиж і добробут, а зв'язок між успішністю і мотивацією на взаємні дії, соціальну комунікацію є зворотнім. Особливе значення для оволодіння кандидатом професії правоохоронця мають особливості мотивів її вибору. Виявлення професійних мотивів, врахування їх динаміки в процесі оволодіння професією, цілеспрямоване формування в ході навчально-виховної роботи дозволяє: відбирати до ОВС кандидатів зі стійкою професійною мотивацією та зменшити тим самим матеріальні витрати на їх підготовку, а також, що не менш важливо, зменшити, якщо не виключити зовсім, пов'язані з цим моральні витрати; підвищити ефективність професійної підготовки та навчання, що є особливо важливим у зв'язку з постійним збільшенням обсягу необхідних знань та для скорішого включення в професійну діяльність; забезпечити найшвидше становлення спеціаліста, керівника, організатора; значною мірою забезпечити самостійне засвоєння людиною знань як протягом навчання в навчальному закладі, так і після його закінчення. Виявлення професійної мотивації дозволяє також правильно намітити шляхи її формування та зміцнення при навчанні у ВЗО МВС (від чого залежить наступна професійна діяльність), а також під час адаптації випускника на робочому місці; удосконалювати сам процес навчання в залежності від розуміння важливості того чи іншого предмету для наступної професійної діяльності. Виявити мотиви вибору професії - це означає зменшити відсів майбутніх спеціалістів ще у процесі навчання. Як показує практика, більш ретельний професійний відбір, виявлення професійних мотивів дають позитивні результати. І навпаки, там, де виявленню професійних мотивів приділяється недостатньо уваги, спостерігається велика плинність кадрів. За даними психологічних досліджень при застосуванні мотиваційного критерію у відборі, кількість відрахованих із ВЗО курсантів (слухачів) зменшується у 1,5 - 2 рази. Підвищується й успішність навчання. Ті, у кого були більш високі результати на вступних іспитах, але ж була відсутня достатньо сильна та стійка мотивація, звичайно успішно оволодівають програмою першого курсу (коли вивчаються переважно загальноосвітні дисципліни). Та на наступних курсах у них спостерігається тенденція погіршення результатів навчання. Інший стан у студентів з сильною та стійкою мотивацією. Якщо на першому курсі вони не завжди досягають відмінних результатів, то на другому та третьому курсах (коли починають глибоко вивчати спеціальні дисципліни) вони мають більший успіх у навчанні, ніж спершу. Дослідження показують, що високі значення діагностичного показника (та, відповідно, більш сприятливий прогноз майбутньої академічної успішності абітурієнта) визначається такими факторами: високий рівень інтелектуального розвитку; високі значення середнього балу атестату та вступних іспитів; відсутність у абітурієнта скарг та занепокоєння з приводу соматичного здоров'я; відсутність зайвої нормативності (надконтролю); незалежність, розкутість, свобода та швидкість при прийманні рішень; уміння брати на себе відповідальність; виражена готовність до адаптації у нових соціальних умовах та професійному середовищі; правдивість та щирість при відповіді на запитання психологічних тестів, відсутність бажання прикрасити свій характер. 11.3 Психологічні основи навчального процесу Навчання як система пізнавальних дій, спрямованих на розв’язання завдань навчання. В основі характеристики процесу навчання лежить ідея діяльнісного підходу, розроблена у вітчизняній педагогіці та психології. Навчання - це система пізнавальних дій тих, хто навчається, спрямованих на розв’язання навчально-виховних завдань. Виходячи з положень філософії про роль праці у становленні людини, сучасна психологія стверджує, що предметна діяльність людини змінює тип її поведінки. Разом з тим, для людини характерною є водночас з предметною й внутрішня психічна діяльність, яка здійснюється за допомогою словесних, цифрових та інших знаків. Ця діяльність веде до психічного розвитку людини, її особистості. Різноманітними знаками та матеріальними предметами людина особливо активно оволодіває під час спеціального організованого навчання. Соціальні стосунки людей, які проявляються, зокрема, у навчанні, ведуть до розвитку їх вищих психічних функцій. Про це Л.С. Виготський казав: «Навчання йде попереду розвитку». Сучасна вітчизняна педагогічна психологія орієнтується на активне формування психічних функцій, а не на пасивну їх реєстрацію та пристосування до рівня, що вже є. Тому вельми важливе методологічне значення має ідея такої побудови навчання, яке враховувало б «зону найближчого розвитку» особистості, тобто необхідно орієнтуватися не на існуючий сьогодні рівень розвитку, а на дещо вищий, якого студент (курсант, учень) може досягти під керівництвом та з допомогою викладача. Спираючись на вчення Л.С. Виготського, вітчизняні та радянські психологи О.М. Леонтьєв, П.Я. Гальперін, Д.Б. Ельконін, В.В. Давидов, Л.В. Занков, Н.О. Менчинська та інші розробили теоретичні основи навчання, які особливо сприятливо впливають на розвиток інтелектуальної, вольової, емоційної та мотиваційної сфер особливості, а також забезпечують її різнобічне виховання. Сучасна педагогічна психологія вважає, що для кожного вікового періоду існує свій, найбільш характерний, провідний вид діяльності. Важливо постійно розвивати все багатство видів діяльності, які забезпечують всебічний розвиток особливості. Разом з тим, знання провідних видів діяльності дозволяє педагогам, викладачам активніше використовувати та формувати їх у навчанні та вихованні. Підкреслюючи провідну роль діяльності для розвитку особистості, окремі психологи вважають, що спілкування - це вид діяльності. Для дидактики більш практичною є точка зору психолога Б.С. Ананьєва, який вбачав особливу роль спілкування у розвитку людини, разом з пізнанням та працею. У відповідності з цією концепцією необхідно виділити при описові процесу навчання не тільки діяльнісний аспект, а й аспект спілкування. В ході пізнання й труда забезпечується активне засвоєння знань. Спілкування ж створює умови для засвоєння та активізує цей процес. Правильна організація пізнання, спілкування та труда - найважливіша умова для успішного функціонування навчального процесу з метою всебічного розвитку. Навчально-пізнавальна діяльність супроводжується внутрішнім психічним процесом засвоєння тими, хто навчається, навчальної інформації. У відповідності з діяльнісним підходом, на думку психологів, у того, хто навчається, має формуватися не знання, а відповідні види діяльності, до яких знання входить як певний елемент. Для дидактики таке тлумачення ролі знань є неповним, адже воно не враховує загальної логіки побудови цілей та змісту освіти, де формування знань виділяється як особливо важлива мета. Крім того, відомо, що знання існують об’єктивно те тільки у свідомості особливості, а й у вигляді інформації, яка зберігається у книгах, «банках ЕОМ» та ін., яка стає надбанням особливості у процесі пізнавальної діяльності. В той же час не можна розглядати знання й поза зв’язком з діяльністю, адже вони потрібні перш за все для того, щоб діяти, вони мають бути дієвими. Все сказане не означає приниження значення формування у тих, хто навчається, різноманітних видів діяльності. Це передбачається дидактичними вимогами формування у курсантів (слухачів) практичних, спеціальних та загальнонавчальних умінь і навичок, які включають у себе й знання про способи здійснення цих дій. У психології розроблено кілька підходів до організації процесу засвоєння знань. Наприклад, Н.О. Менчинська та Д.Н. Богоявленський особливо детально досліджували роль в цьому аналітико-синтетичної діяльності, порівнянь, асоціацій, узагальнень, які спираються на конкретні дані, а також значення самостійного пошуку ознак понять, що засвоюються, та способів розв’язування нових типів завдань у процесі засвоєння. Н.О. Менчинська при цьому приділяла велику увагу розвитку здатності навчатися, у яку вона включає узагальненість розумової діяльності, економічність мислення, змістову пам’ять, характер зв’язку наочно-образних та абстрактних компонентів мислення. Розвиваючи у процесі навчання ці якості мислення, можна забезпечити розвиток здатності до навчання, а на цій основі сприяти підвищенню ефективності процесу засвоєння в цілому. Д.Б. Ельконін і В.В. Давидов досліджували такі шляхи засвоєння, коли узагальнення з’являлись не традиційно, на основі переходу від часткового до формально загального, а на основі первинного ознайомлення тих, хто навчається, з деякими більш узагальненими теоретичними положеннями (змістовими абстракціями), щоб потім дедуктивно виводити з них більш часткові властивості, більш конкретні знання про явища предметного характеру. Нових відтінків набуває структура циклу засвоєння в теорії, розробленій П.Я. Гальперіним і Н.Ф. Тализіною. У відповідності з цією теорією існує п’ять етапів засвоєння нових дій. Цей ланцюг розумових дій забезпечує перехід дій із зовнішнього плану до внутрішнього. Такий процес називають інтеріоризацією. Але ця концепція більш стосується пояснювально-ілюстративного навчання, а не проблемного, яке далеко не завжди починається з предметного сприйняття, а передбачає осмислення логічних завдань зразу ж у словесній формі зовнішнього чи внутрішнього плану. Незважаючи на цілий ряд можливих підходів до характеристики процесу навчальної діяльності, все ж можна охарактеризувати деякі типові варіанти дій тих, хто навчається (зокрема, курсантів та слухачів ВЗО МВС), під керівництвом викладача та під час повністю самостійної навчальної діяльності. Типові варіанти структури учення курсантів (слухачів) Умовно можна виділити два типи варіантів навчальної діяльності курсантів (слухачів) ВЗО МВС. Один з них протікає під час заняття або іншої форми навчання курсантів, де провідну, спрямовуючу роль здійснює викладач. Інший - під час самостійної роботи курсантів на занятті або під час їх самопідготовки. У випадку, коли навчальна діяльність протікає під керівництвом викладача, можна виділити такі навчальні дії курсантів (слухачів): - прийняття навчальних завдань та плану дій, запропонованого викладачем; - здійснення навчальних дій і операцій щодо розв’язання висунутих завдань; - регулювання навчальної діяльності під впливом контролю викладача та самоконтролю; - аналіз результатів навчальної діяльності, що здійснюється під керівництвом викладача. В ході самостійної навчальної діяльності, яка здійснюється без безпосереднього керівництва викладача в даний момент, зазвичай виділяють такі дії: - планування або конкретизація завдань своєї навчальної діяльності; - планування методів, засобів та форм навчальної діяльності; - самоорганізація навчальної діяльності; - самоконтроль в ході навчальної діяльності; - саморегулювання учення; - самоаналіз результатів навчальної діяльності. Структурні елементи навчальної діяльності дещо змінюються в залежності від характеру навчальних завдань, що вирішуються, від провідних методів, що при цьому використовуються. Структура навчальної діяльності курсантів (слухачів) при безпосередньому керівництві нею з боку педагога повною мірою узгоджується з структурою дій викладача. Взаємодія викладача і курсанта проявляється і в тому випадку, коли курсанти зайняті самостіною навчальною діяльністю поза аудиторією або під час виконання самостійної роботи на занятті. В цьому випадку педагог опосередковано спрямовує дії курсантів (слухачів), тому що перед цим він поставив перед ними задачі, спрямував активне виконання завдань, візьме участь в аналізі результатів виконання завдання. Типова структура процесу засвоєння Після того, як ми розглянули структуру діяльності викладача та курсантів (слухачів) у вищому закладі освіти МВС, необхідно зазначити, що водночас з названими процесами викладання й учення протікає внутрішній процес засвоєння знань і способів діяльності. Розглянемо психологічну характеристику процесу засвоєння, який включає в себе сприймання, розуміння, осмислювання, узагальнення, закріплення, застосування. Сприймання передбачає відображення у свідомості людини окремих властивостей предметів і явищ, які впливають у цей момент на органи почуттів. До сприйняття входять не тільки дані безпосередніх відчувань курсанта (зорових, моторних, тактильних), а й дані його попереднього досвіду. В цьому розумінні сприйняття багатіше за безпосередні відчуття. Сприймання передбачає впізнання предметів і явищ, віднесення їх до певних груп, що відомі курсанту з його попереднього досвіду. Б.К. Анохіним доведено існування так званого випереджаючого відображення, яке проявляється в тому, що людина в процесі сприймання вже очікує проявів деяких властивостей явищ, спираючись на свої попередні знання, практичний досвід тощо. В процесі навчання відбувається сприймання не тільки предметної наочності, а й її знакових форм, а також словесної інформації викладача. Сучасний підхід до процесу засвоєння передбачає на пасивне, а активне самостійне сприймання навчальної інформації та життєвої реальності. Завдання педагога полягає в тому, щоб підключити до сприйняття якомога ширший спектр почуттів курсантів, повніше спиратися на їх життєвий досвід, поєднувати предметну та знакову наочність, підтримувати увагу, вчити виділяти головне, суттєве, активізувати власні зусилля курсанта щодо засвоєння нового матеріалу. Сприймання обов’язково має переростати в розуміння того, що вивчається. Це здійснюється шляхом первинною й значною мірою узагальненого встановлення зв’язків між явищами і процесами, з’ясування їх побудови, складу, призначення, розкриття причин явищ чи подій, що вивчаються, мотивів окремих вчинків історичних осіб, тлумачення змісту текстів, змісту окремих слів, термінів. Для підвищення ефективності розуміння того, що вивчається, важливо доступне й логічно чітке викладення, яке дозволяє успішно слідувати за думкою викладача. Особливо важливо будувати навчання у такий спосіб, щоб самі курсанти (слухачі) залучались до зіставлення фактів, дослідних даних, з’ясовували їх першопричини, самостійно робили деякі попередні висновки. Розуміння ще не забезпечує повного засвоєння явища, що вивчається. Воно є лише вихідним підгрунтям для наступного, більш глибокого та різнобічного осмислення інформації, що вивчається. Цей елемент засвоєння характеризується все більш глибоким протіканням процесів порівняння, аналізу зв’язків між явищами, що вивчаються, розкриттям різнобічних причинно-наслідкових залежностей. В ході осмислення значно збагачується розуміння того, що вивчається, воно стає більш різнобічним й глибоким. На цьому етапі з’являється певне ставлення до вивченого, зачатки переконань, умінь доводити справедливість певних висновків, робити навчальні відкриття тощо. В результаті курсанти (слухачі) не тільки розуміють матеріал, а й глибоко осмислюють його та впевнено оволодівають ним. Для ефективного протікання осмислення дуже важливо формувати у курсантів (слухачів) загальнонавчальні уміння й навички, різноманітні прийоми розумової діяльності (аналіз, синтез, порівняння і т.і.), широко використовувати елементи проблемного навчання, залучати курсантів до евристичної бесіди, до проведення дослідних демонстрацій. Осмислення безпосередньо переростає у процес узагальнення знань, в ході якого виділяються та об’єднуються загальні суттєві риси предметів та явищ дійсності, що вивчаються у відповідний період навчання. Саме у виділенні основного, суттєвого у навчальній інформації особливо яскраво проявляє себе узагальнення. Але, щоб здійснити виділення основного, треба аналізувати факти й властивості, синтезувати їх певним способом, абстрагуватися від деталей та конкретностей, порівнювати їх значущість та робити обгрунтовані висновки про те, які з них найбільш суттєві. Під час навчання все це проявляється в рухах думки курсанта до заA?воєння змісту та визначення поняття, до складання плану, висновків, резюме, до здійснення класифікаційних та систематизуючи схем, таблиць. Процес узагальнення не обов’язково завершує навчання. Узагальнені дані (закон, визначення, дефініція і т.і.) можуть бути подані й на початку вивчення теми. Це відбувається, як правило, при дедуктивному підході. Міра узагальнення знань перевіряється в ході переносення їх на розв’язання нових навчально-практичних завдань. Процес узагальнення в ході навчання протікає при активному управлінні з боку викладача, який спеціально включає курсантів (слухачів) у діяльність, яка формує уміння узагальнювати те, що вивчаєься, відпрацьовувати, за психологічною термінологією, діяльність узагальнення. Важливим елементом процесу засвоєння є закріплення. Для міцного запам’ятовування необхідно повторне осмислення, неодноразове відтворення того, що вивчається, частинами та в цілому. Осі чому необхідне закріплення того, що вивчається. Здійснюється воно шляхом заучування деяких основних фактів, визначень, зв’язків, способів доведення, шляхом відтворення деяких особливо важливих елементів матеріалу, що вивчається, узагальнень і висновків, виконання письмових і лабораторних робіт та вправ, спеціально спрямованих на зміцнення отриманих знань. Під час закріплення дуже важливо не «задовблювати» те, що має бути вивченим, а збагачувати його новими підтвердженнями та аргументами. Важливо здійснювати закріплення на новій основі, на нових вправах, на нових прикладах у порівняні з тими, які використовувались при поясненні навчального матеріалу викладачем чи застосовувались у тексті підручника. Вельми цінними є завдання курсантам щодо відшукування своїх власних прикладів явищ, що вивчаються, законів, закономірностей, причинно-наслідкових залежностей тощо. В такому випадку закріплення не просто забезпечує міцне запам’ятовування, а поглиблює знання, здійснює їх перенесення у нову ситуацію, розвиває навчально-пізнавальні уміння і навички. В ході засвоєння треба забезпечити не тільки міцність, глибину та усвідомленість, а й дієвість знань, тобто уміння застосовувати їх на практиці у навчанні та житті. Ось чому в акті засвоєння обов’язково має бути елемент застосування. Застосування знань здійснюється у самих різних видах і багато в чому залежить від характеру навчального предмету, специфіка змісту матеріалу, що вивчається. Його можна організувати шляхом виконання вправ, лабораторних робіт, через організацію трудової діяльності під час проходження практики. Особливо глибокими за своїм впливом є застосування засвоєних знань та умінь при розв’язанні навчально-дослідних завдань. Застосування знань сприяє більш вільному опануванню ними, посилює мотивацію учення, розкриває практичну значущість питань, що вивчаються, робить знання більш міцними, життєвими, а тому не тільки абстрактно, а й реально осмисленими. Взаємозв’язок елементів засвоєння. Дуже важливо підкреслити, що всі описані елементи засвоєння існують не ізольовано. Вже під час сприймання мають місце деякі початкові елементи розуміння та осмислення, але саме сприймання домінує на цьому етапі засвоєння. Розуміння також неможливо відокремити від осмислення матеріалу, що вивчається. Тут вже відбувається деяке первинне, контурне осмислювання. В кожному елементі засвоєння проявляються попередні елементи цього процесу, адже при осмислюванні курсант (слухач) сприймає деякі додаткові об’єкти, він розуміє ті чи інші не охоплені раніше зв’язки. Так само синтетично проявляють себе елементи засвоєння й в узагальненні, закріпленні та застосуванні навчального матеріалу, що вивчається. І все ж знання окремих елементів засвоєння, їх основних завдань, умов ефективного протікання дозволяє педагогам краще управляти процесом засвоєння. Послідовність етапів засвоєння не можна уявити собі один раз й назавжди визначеною. Можливі випадки, коли засвоєння навчального матеріалу починається з розв’язання проблемної життєвої задачі, яка веде курсанта від життєвого застосування до його теоретичного пояснення, розуміння та осмислення. При дедуктивному підході до навчання, як відмічалось вище, дуже часто засвоєння починається немов би з теоретичних висновків. Тому неможливо підходити до організації процесу засвоєння догматично. Послідовність і міра застосування елементів засвоєння залежатимуть від завдань навчання, специфіки змісту, можливостей курсантів та самого викладача. Тому завжди необхідно усвідомлено вибирати найбільш раціональний варіант його організації у відповідній ситуації. Розвиток мотивації навчання у процесі засвоєння. Ефективність засвоєння залежить від мотивації навчання. Знаючи навчальні мотиви курсантів групи, педагог може намітити, над подоланням яких саме недоліків слід наполегливо попрацювати найближчим часом. Якщо викладач виявляє, що у курсантів недостатньо розвинуті мотиви обов’язку, то він вживає заходів щодо роз’яснення суспільної значущості навчання. Водночас педагог вчить розуміти й суб’єктивне значення навчання: що може дати вивчення цього предмета для розвитку здібностей курсанта, для його професійної орієнтованості, для оволодіння професією. Все це сприяє формуванню у курсанта (слухача) уміння знаходити у змісті нової теми імпульс, котрий сприяє її активному вивченню, виходячи з актуальності, новизни, значущості змісту тощо. Крім того, необхідно раціонально застосовувати у навчальному процесі вимоги і заохочення, адже при недодержуванні почуття міри неминучі у першому випадку мотиви страху, боязні, постійного чекання покарання, а в другому - при непомірних заохочуваннях з боку викладача - розвиток честолюбства, створення стресових станів тощо. Психологічні основи навчального процесу у вищому закладі освіти не вичерпуються наведеними основними рисами. Вони не можуть стояти на місці, потребують постійного зміцнення, розширення, збагачення, творчого переосмислення та впровадження усіх здобутків вітчизняної та зарубіжної педагогічної й психологічної наук. 11.4. Основні заходи психологічного супроводження навчального процесу у вищих закладах освіти МВС України. Обов’язковим напрямом у роботі з особовим складом вищих закладів освіти МВС України є психологічне супроводження навчального процесу. Структурним підрозділом, який забезпечує підготовку та проведення основних заходів психологічного супроводження навчального процесу, є служба психологічного забезпечення. Головним завданням служби при здійсненні психологічного супроводженні навчального процесу є сприяння оптимізації діяльності окремих підрозділів та надання окремим особам з числа курсантів (слухачів) та співробітників допомоги у вирішенні особистісних проблем у навчальній та професійній діяльності. У відповідності до Концепції створення служби, завдання психологічного супроводження навчального процесу знаходяться ще у стані розробки, але накопичений досвід дозволяє визначити проблеми, які перш за все повинні вирішуватись службою: психологічна підтримка адаптації курсантів, слухачів та працівників до умов служби відповідно до їх фаху та особистісних особливостей. Проведення з особами, у яких визначені слабкі адаптаційні здібності, відповідної профілактичної та коригувальної роботи; проведення первинної психопрофілактики відхилень у поведінці осіб, в яких виявлені ознаки девіантної поведінки, вивчення актуальної ситуації для цих осіб та проведення психокорекційної роботи з ними. В разі необхідності, направлення до центрів психіатричної допомоги для здійснення вторинної психопрофілактики; оцінка можливостей кваліфікаційного зростання курсантів у просуванні по службі відповідно до їх психологічних даних, та формування серед них резерву на висунення (призначення на посади молодших командирів). Участь в атестуванні курсантів та надання рекомендацій атестаційній комісії щодо прогнозу їх подальшого навчання; вивчення морально-психологічного клімату в структурних підрозділах, виявлення соціальних проблем об(єктивного чи суб(єктивного характеру, розробка за результатами цієї роботи відповідних рекомендацій; формування у співробітників та курсантів психологічної готовності до діяльності в екстремальних ситуаціях, позитивної мотивації до вибору безпечних технологій виконання службових завдань, відповідального ставлення до дотримання правил безпеки у службовій діяльності; формування соціально-психологічної культури, розуміння значення психологічних знань в оптимізації процесу навчання й виховання, саморозвитку та самоудосконалення. Умовно ці завдання відносяться до трьох основних функцій психологічної служби - дослідницької, прикладної та пропагандистської. Вони нерозривно пов’язані й взаємодоповнюють одна одну. У відповідності до означених функцій та завдань, психологічна служба забезпечує основні заходи психологічного супроводження навчального процесу. Основні заходи в межах дослідницької функції: 1) Проведення соціометричних досліджень серед перемінного складу - вивчення соціометричної структури курсантських колективів, надання консультативної допомоги керівникам структурних підрозділів у вирішенні питань щодо призначення кандидатів на посади молодших командирів, консультування керівництва курсів з питань психологічної допомоги слабоадаптованим курсантам. 2) Проведення соціологічних досліджень серед постійного і перемінного складу - опити та анкетування особового складу, визначення за отриманими результатами соціально-психологічних проблем та стану морально-психологічного клімату в підрозділах, підготовка рекомендацій щодо вирішення соціально-психологічних проблем та оптимізації морально-психологічного клімату. 3) Проведення психологічних обстежень серед постійного і перемінного складу - обстеження осіб, у яких виявлені ознаки девіантної поведінки, а саме: спостерігається різке погіршення результативності у службовій діяльності чи навчанні, визначені прояви негативного емоційного стану або визначена схильність до самогубства, має місце конфліктність в колективі або сім’ї. При проведенні обстежень враховується думка керівників структурних підрозділів, дисциплінарна практика, успішність в навчанні (курсантів), актуальна ситуація, стан здоров(я та можливість перебування в екстремальних ситуаціях. З урахуванням означених вище факторів, готуються пропозиції ректору вищого закладу освіти МВС щодо віднесення цих осіб до групи особливої психологічної уваги та групи «ризику». Віднесення до групи «ризику» пропонується у разі виявлення у поведінці особи схильності до протиправних дій та схильності до суїциду. Основні заходи в межах прикладної функції: 1) Групова форма психопрофілактичної та корекційної роботи серед перемінного складу. Метою групової форми роботи є надання можливості курсантам сформувати навички вирішення соціально-психологічних проблем і формування психологічної готовності до діяльності в екстремальних ситуаціях. Групова форма має перевагу по відношенню до індивідуальної форми в тому, що надає можливість проводити профілактичну та корекційну роботу під час безпосереднього спілкування курсантів та дає змогу довгострокового прогнозування поведінки курсантів у групі. Вона проводиться, в першу чергу, з тими курсантами, які за результатами соціометричних досліджень були віднесені до аутсайдерів та відчувають труднощі в адаптації до умов навчання, а також з тими, хто висловив бажання відвідувати такі заняття для удосконалення своїх навичок у спілкуванні. Для слабоадаптованих курсантів та тих, хто вважає, що має проблеми у спілкуванні, найбільш доцільними повинні бути соціально-психологічні тренінги за темами: «Увага: конфлікт!», «Ти та я», «Взаємовідносини в сім(ї» тощо. При формуванні психологічної готовності до діяльності в екстремальних ситуаціях, найбільш доцільними виявляються рольові ігри. Вони дозволяють створити різноманітні сценарії екстремальних ситуацій, змоделювати емоційну ситуацію, максимально наближену до реальної. Найбільш доцільним при цьому можна вважати проведення занять за сценарієм рольової гри «Захоплення заручників». Основними правилами проведення групових занять вважаються: активна участь кожного учасника групи, відкритий зворотний зв(язок, відсутність оціночних суджень, довірливість в спілкуванні та рівність позицій. Проведення соціально-психологічного та рольового тренінгу не виключає в подальшому індивідуальної форми роботи, але індивідуальна форма застосовується, за необхідністю, у роботі з тими, хто потребує допомоги у вирішенні проблем особистісного характеру. 2) Індивідуальна форма психокорекційної роботи. Перш за все, індивідуальна форма застосовується у роботі з групою «ризику» та групою особливої психологічної уваги. Вона складається з трьох етапів, а саме: ознайомлювальної співбесіди, проведення психодіагностики особливостей особистості та проведення психокорекційної роботи. Головними завданнями на етапі попередньої ознайомлювальної співбесіди є: - встановлення продуктивного психологічного контакту (ознаки контакту: відчуття психологічної безпеки, виникнення дійсного бажання розібратись разом з психологом в існуючій ситуації та усвідомити особисті недоліки); - визначення актуальної ситуації, ознайомлення з проблемою, яка непокоїть та, у разі необхідності, виділення ознак можливого психічного розладу, визначення дійсної проблеми в поведінці; - планування подальшої психодіагностичної і психокорекційної роботи. На цому етапі важливим є з’ясування відповідей на такі запитання: в чому особа бачить проблеми, через які її запрошено до психологічної служби? Чим вона пояснює ці проблеми? Відповіді на ці запитання дозволяють психологу з(ясувати наявність критичності до існуючої ситуацій та локусу контролю (тобто на кого особа покладає відповідальність за ситуацію - на себе, чи на інших). Ці відповіді дають змогу визначити наявність у особи психологічних резервів для корекційної роботи. Етап психодіагностики. Головні завдання на цьому етапі є: - визначення особливостей особистості за допомогою психодіагностичних методик; - визначення особистісного конфлікту, який може обумовлювати існуючі труднощі. Етап психокорекції. Головні завдання: - доведення до свідомості особи психологічних чинників, через які виникають труднощі; - консультування щодо питань, пов’язаних із самовихованням витримки, самовладання, вміння спілкуватися. На даному етапі особливу роль відіграє готовність особи до співпраці з психологом, здатність визнати в собі існування психологічних рис, які заважають в навчальній та службовій діяльності, в міжособистих відносинах тощо. Окремо слід відзначити психокорекційну роботу з особами, які звертаються за допомогою до служби за власною ініціативою. В цьому випадку прогноз щодо результатів корекційної роботи більш сприятливий. Велике значення при цьому має лінія «Телефону довіри». Вона надає допомогу тим, хто звертається до фахівців служби, без побоювання за інтимність хвилюючих проблем і наслідки від того, що про них стане відомо іншим. Пропагандистська функція є супроводжуючою по відношенню до перелічених вище функцій психологічного супроводження процесу навчання. Її головною метою є формування попиту на психологічні послуги з боку керівників структурних підрозділів, курсантів, слухачів та співробітників вищого закладу освіти. Вона передбачає такі заходи: - проведення фахівцями служби зустрічей з особовим складом в структурних підрозділах; - участь співробітників служби в нарадах з керівниками структурних підрозділів; - проведення занять спеціалістами служби в межах службової підготовки. Перспективними є заходи, спрямовані на горизонтальну та вертикальну розбудову структури організації заходів психологічного супроводження навчального процесу у вищих закладах освіти МВС України. Горизонтальна структура - це налагодження робочих зв’язків співробітників служби всіх закладів освіти МВС України. По-перше, це необхідно для розробки найбільш оптимальних технологій у організації заходів з психологічного супроводження навчального процесу. По-друге, це необхідно для вирішення питань психолого-психіатричного характеру та розробки найбільш оптимальних технологій при проведенні диагностико-корекційної роботи. Вертикальна структура - це побудова єдиної системи психологічного супроводження осіб, що навчаються у вищих закладах освіти МВС України. Вона повинна починатися з професійного психологічного вивчення кандидатів на навчання, проводитись у процесі навчання та продовжуватись під час роботи випускників в практичних підрозділах. До цієї структури повинні входити: психологічна служба закладів середньої освіти, психофізіологічні лабораторії ВЛК, психологічна служба вищих закладів освіти і практичних підрозділів МВС України, реабілітаційні відділи ОВС. Ознаками вертикальної структури можна вважати: - уніфіковані зразки робочих документів (висновки за результатами психологічних обстежень, бланки тестів, стенографії співбесід тощо); - доступність баз даних психологічних служб різних структур (в перспективі доцільним може виявитись створення єдиного архіву психологічних даних); - регулярне проведення сумісних робочих нарад співробітників психологічних служб. Загалом основними характеристиками такої системи повинні бути спадкоємність та послідовність її роботи на всіх означених рівнях. 12. СОЦІАЛЬНА РОБОТА З КУРСАНТАМИ (СЛУХАЧАМИ) ВЗО МВС УКРАЇНИ 12.1 Соціальні відносини (процеси) у ВЗО МВС України і реалії сучасності. Найважливішим суб’єктом виховання курсанта (слухача) є колектив навчального закладу в цілому, факультету, курсу, навчальної групи і ті соціальні відносини і процеси, що властиві даним групам. За період навчання курсант (слухач) «проживає» у колективі ВЗО значний етап розвитку особистості, набуває фахових знань, умінь, навичок. У колективі формуються важливі особистісні якості курсанта, його світогляд, фахова компетентність майбутнього працівника ОВС. Відносини, що складаються у курсанта в колективі, відіграють важливу роль в адаптації до фахового середовища. Можна виділити три рівні відношень, що взаємопроникають, які складаються в первинних колективах: функціонально-рольові відносини, що залежать від формальних приписів, вимог статуту, дисципліни; емоційно-оціночні, неформальні відносини, що залежать від виникаючих симпатій-антипатій, приятельських уподобань, ворожнечі тощо; особистісно-значущі, змістові відносини, що породжують стабільні відносини, визначають орієнтації в значущих ситуаціях. Ці рівні відносин, які виникають у процесі контактів, складають дві основні системи відносин: формальну і неформальну. Формальні відносини зв'язують курсантів, викладачів, начальників підрозділів як виконавців визначених виробничих, суспільних, навчальних функцій, що задаються суспільством. Виконуючи певну суспільну або виробничу функцію, людина залишається особистістю, котра вибірково ставиться до інших людей, точно так же, як інші не байдужні до неї. Так, у навчальній групі курсанти (слухачі) до одних одногрупників відчувають симпатію, до інших антипатію, до третіх - байдужі. Всі ці відношення і складають систему неформальних взаємовідносин, що укладаються з різноманітних за характером, усталеністю, значенням для людини міжособистісних відносин. Це і дружба, і товариство, і ворожнеча, що складають сутність неформальних відношень. Неформальні відносини немов би пронизують групу невидимими зв'язками симпатій, уподобань, антипатій, роблячи сильний вплив на життя кожного члена групи і на діяльність групи в цілому. Саме неформальні відносини являють собою один із важливих чинників емоційного клімату групи, емоційного добробуту її членів. Кожний курсант у навчальній групі займає визначене місце не тільки в системі формальних відносин, але й у системі неформальних, що спеціально ніким не встановлюються, а складаються стихійно в силу цілого ряду психологічних обставин. Становище курсанта (слухача) може бути благополучним: він почуває себе прийнятим у групі, відчуває симпатію з боку своїх однокурсників і сам симпатизує їм. Така психологічна ситуація переживається як почуття єдності з групою, що, у свою чергу, створює впевненість у собі, захищеність, про яку писав А.С. Макаренко. Неблагополуччя у взаємовідносинах з одногрупниками, переживання почуття «зайвості» у групі може переживатися як важкий емоційний стан і негативно впливати на діяльність людини та її особистісний розвиток у цілому. Усередині будь-якої офіційної групи майже в кожної людини є коло найближчого спілкування, індивідуальне мікросередовище, що багато в чому визначає і розвиток людини, і її творчі успіхи, і емоційний добробут. Кожен член групи посідає всередині цих тісних угрупувань певне місце. Для нього складається своя неповторна ситуація взаємовідносин із оточуючими, котра може бути сприятливою або несприятливою. Іноді угрупування є для членів групи більш значущими (референтними), ніж формальні органи групи. В угрупуванні складається своя етика взаємовідносин, свої вимоги до особистості. Вони можуть більш-менш збігатися з вимогами формальної системи взаємовідносин, а можуть у значній мірі розходитися. У випадку протиріч у навчальному процесі може виникнути, як вказує Л.І. Божович, змістовий бар'єр між учнями і педагогами. При дослідженні міжосибистісних відносин у групі варто спеціально аналізувати те, як взаємодіють формальна і неформальна системи взаємовідносин. Першокурсник, який потрапляє до ВЗО МВС, зустрічається з низкою специфічних умов, характерних для фахового середовища і спрямованих на вироблення у курсантів необхідних службових навичок. Ці умови стосуються різних моментів: від чисто фізичних умов (проживання в казармі, обов'язкова участь у господарській діяльності, значні фізичні навантаження, сувора регламентація часу) до специфічної субкультури міжособистісних відносин. Специфіка відносин полягає в суворій ієрархії, їх регламентації за рангами, переважно авторитарному стилі управління, суворому обмеженні спілкування. Особливо необхідно вказати на питання взаємовідносин статей у даних умовах. Курсанти (юнаки і дівчата) мають специфічну спрямованість віку не тільки на фахову соціалізацію, але і на оволодіння необхідними стереотипами статеворольової поведінки. В умовах депривації юнаків (дефіцит спілкування з протилежною статтю) і надлишкової присутності в колі спілкування дівчат осіб чоловічої статі, можуть виникати специфічні реакції, пов'язані з взаємовідносинами статей (корисливе використання дівчат, дезадаптація дівчат-курсанток до умов служби). Питання адаптації дівчат до умов служби і навчання повинні бути на особливому контролі курсових офіцерів. Обмеження спілкування, казармений стан, суворі вимоги статуту умовно можна назвати стресовими обставинами, до яких першокурснику необхідно адаптуватися. У цих умовах можуть виникати аномальні міжособистісні відносини, засновані на реакції фрустрації. У психології фрустрація розуміється як стан емоційно-психологічного розладу, пов'язаного з переживанням невдачі в досягненні поставленої цілі, із даремністю прикладених зусиль. Фрустрація супроводжується подразненням, розчаруванням, тривогою, іноді розпачем і сприяє виникненню конфліктів у групах, дезадаптації курсантів. Процес адаптації йде по-різному і залежить великою мірою від соціально-психологічного клімату первинного колективу. Він містить у собі сукупність моральних норм і цінностей, якими керуються члени групи у відношенні один до одного і до справи, що об'єднує їх. Психологічний клімат істотно характеризує переважаючий у групі емоційний настрій, що впливає на самопочуття курсанта, актуалізує або позитивні, або негативні якості особистості. Частка курсантів, які мають труднощі адаптації до колективу, відхилену поведінку, конфліктність, невиконання вимог статуту, вища в тих групах, де соціально-психологічний клімат негармонійний, спостерігається невисокий рівень розвитку групи як колективу. Специфіка колективів ВЗО МВС полягає в тому, що в них функціонують декілька великих груп, котрі умовно можна розділити на два прошарки: постійний професорсько-викладацький і офіцерський склад - стабільна основа колективу; перемінний склад - курсантський, ад’юнктський тощо. У цих умовах джерелом сприятливого клімату повинен стати перший, стабільний прошарок колективу. Саме від рівня його розвитку, від гармонійності процесів, що протікають у ньому, наявності або відсутності конфліктності, стилю керівництва і лідерства, рівня дисципліни будуть залежати процеси, що виникають у групах перемінного складу. Колективи постійного складу повинні продукувати у знову організованих групах перемінного складу найбільш сприятливий клімат відносин. Причиною несприятливого клімату на практиці часто буває підвищена конфліктність відносин. У свою чергу, причиною міжособистісних конфліктів є упередженість, непорядне, несправедливе, нечесне ставлення однієї людини (або групи) до іншої. Шляхи зняття цих негативних явищ міжособистісних відносин можуть бути такими: розвиток у кожного члена групи спроможності правильно, без упередження сприймати й оцінювати людей; розвиток умінь і навичок конструктивного міжособистісного спілкування; стимулювання і заохочення прямих, чесних міжособистісних контактів. Важливим завданням виховної і соціальної роботи з курсантами (слухачами) є забезпечення необхідних умов для оптимальної адаптації першокурсників до нових для них умов. Серед найбільш ефективних напрямів у вирішенні проблеми адаптації, зниження конфліктності можна перелічити: виховні заходи, спрямовані на роботу з групами курсантів; психологічну роботу з курсантами, як діючий засіб психогігієни, психопрофілактики, управління станом людини в стресових умовах. Характеризуючи в найбільш загальному вигляді виховні заходи в умовах ВЗО МВС України, відзначимо основні принципи їх ефективного здійснення: безперервність; індивідуальний і диференційований підхід; опора на позитивне в особистості курсанта і його поводженні; виховання в групі і за допомогою групи. Серед основних напрямів виховної роботи з курсантським складом можна виділити такі, як правове, патріотичне, моральне, естетичне виховання. Необхідним аспектом даної проблеми є спрямоване формування ієрархії мотивів курсантів, сумісної з успішною діяльністю співробітника ОВС. Мова йде про фаховий розвиток особистості в умовах ВЗО МВС. На відміну від фахової деформації особистості, цей процес є позитивним і виступає невід'ємною частиною досягнення суб'єктом більш оптимального засобу організації фахової діяльності і цілеспрямованого його функціонування як суб'єкта праці. Під фаховим зростанням особистості працівників ОВС ми маємо на увазі спрямування особистісного зростання у бік високих морально-моральних якостей, відданості інтересам суспільства, високого професіоналізму, психологічної стійкості, соціальної спрямованості. Професійно-психологічна робота може вестися в декількох напрямах: організація зняття психічної напруги в умовах сеансу психологічного розвантаження; організація удосконалювання і корекції навичок спілкування, усвідомлення цілей і цінності міжособистісного спілкування різних рівнів; організація індивідуальної психологічної роботи з проблем, що виникають у деяких курсантів в області відносин. Під час проведення психологічної роботи з курсантами особлива увага приділяється тим із них, хто відносяться до «групи ризику» (погано адаптуються до колективу, до умов навчання, мають відхилену поведінку, порушення дисциплінарних вимог, підвищену конфліктність). Серед форм психологічної роботи з курсантами ми можемо відзначити такі, як: проведення сеансів психо-емоційного розвантаження на основі аутогенного тренування за спеціальним графіком; навчання курсантів навичок ефективного спілкування на гурткових заняттях соціально-психологічним тренінгом; робота з індивідуальними проблемами курсантів у рамках служби «Телефон довіри». Як виховна, так і професійно-психологічна робота дозволяє оптимізувати соціальні процеси і відносини, що виникають у групах курсантів (слухачів), благодійно впливає на психологічний клімат усього колективу ВЗО МВС. 12.2 Соціальні дослідження у ВЗО МВС України Наукове управління ВЗО системи МВС України, як і будь-якою соціальною системою має своїм завданням забезпечення його оптимального функціонування і розвитку. Одним з найважливіших аспектів його реалізації є цілеспрямований вплив на основні сфери і структури даної соціальної системи з метою їхнього планомірного удосконалювання і розвитку - тобто здійснення соціального управління. Наукове соціальне, як і будь-яке інше управління, здійснюється за допомогою накопичення, переробки і передачі інформації. Тому воно використовує різноманітні засоби одержання і перетворення інформації. До них відносяться: повсякденне пізнання, що здійснюється в ході повсякденного практичного життя людей; теоретичне дослідження соціальної дійсності в рамках різноманітні суспільствознавчих наук; емпіричне дослідження соціальної дійсності - соціальне дослідження. Процес соціального дослідження є однією з форм наукового підходу до досягнення визначених цілей у практиці соціального управління ВЗО МВС. Він застосовується для одержання нових відомостей, за допомогою яких повинні вирішуватися істотні проблеми в соціальній сфері. В остаточному підсумку, мова завжди йде про те, щоб за допомогою соціальних досліджень прийти до нових, практично перевірених, теоретично обгрунтованих висновків, що дозволяють пояснити, прогнозувати суспільні процеси й управляти ними. Можна розчленувати процес соціального дослідження на такі етапи: підготовка й організація дослідження; емпіричне обстеження; опрацювання емпіричних даних (у тому числі статистична і теоретична опрацювання); практичне застосування отриманих результатів. У радянській літературі з початку 60-х років ствердився такий підхід. У кожної суспільствознавчої дисципліни (права, економіки, філософії, історії, соціології, соціальної - психології тощо), крім теорії, існують два типи емпіричних досліджень. Перший тип - власне дисциплінарний (наприклад юристи вивчають соціальні проблеми злочинності, історики - соціальні проблеми історичної реальності тощо). Другий тип був названий конкретними соціальними дослідженнями. Таким чином, у кожної суспільствознавчої дисципліни на нижньому поверсі розташовані «свої» конкретні соціальні дослідження. Отже, можна виділити ряд характеристик соціального дослідження: поняття «соціального дослідження» не відбиває конкретну науку, що стоїть за ним; соціальне дослідження не визначене предметом певної науки; соціальне дослідження - міждисциплінарний метод пізнання, що охоплює будь-які соціальні проблеми соціальної системи; соціальне дослідження відбиває широкий погляд на соціальну систему. Особливе місце в системі соціальних досліджень займає соціологічне дослідження. Чіткого розуміння того, у чому складається специфіка соціального і соціологічного дослідження не існує ні у закордонній, ні у вітчизняній літературі. Іноді вони розуміються як синоніми, іноді як загальне (соціальне) і окреме (соціологічне). Такий стан справ обумовлений тим, що на відміну від більшості наук, що вивчають окремі підструктури соціальної системи, окремі види соціальних відношень, соціологія досліджує соціальну реальність як цілісність, як цілісний функціонуючий і соціальний організм, що розвивається. Якщо економічні, політичні або юридичні чи інші конкретні науки вивчають внутрішні закономірності розвитку окремих сторін, сфер, підструктур, видів суспільних відносин, то соціологія аналізує взаємодію основних сторін, підструктур соціальної системи, дозволяє розкрити особливості цієї системи як цілісності. Таким чином, можна сказати, що соціологи за допомогою емпіричних методів вивчають те, що не досліджують юристи, економісти, філософи і т.ін. У подібний «осадок» можуть бути включені соціальна структура і її зміни, різноманітні види соціальних відношень, процес соціалізації тощо. Соціологічний підхід дозволяє не тільки описувати явища, процеси, але і пояснювати їх, давати модель окремих феноменів і суспільства в цілому. Аналіз процесу в динаміці дозволяє уловлювати тенденції змін і формулювати прогнози щодо подальшого розвитку. Соціологічне дослідження може виходити на різні рівні узагальнення: від пояснення загальних соціальних закономірностей до опису окремих емпіричних залежностей в обмеженому проміжку часу. Комплексність, багатоплановість, аналіз соціального об'єкта у всій сукупності зв'язків і відношень відрізняють соціологічне дослідження від інших соціальних досліджень. Відтак воно найчастіше виглядає одночасно і соціально-економічним, і соціально-політичним, і соціально-психологічним тощо. Вимога комплексності наказує соціологам вести дослідження по всьому фронту наукового пошуку, мати повну поінформованість про задачі, характери і методи одержання знання в суміжних областях, використовувати їхні результати. У соціологічному дослідженні обов'язковим є також вимога виявлення ступеня взаємовпливу всіх соціальних чинників, що визначають досліджуваний процес. Звідси випливає необхідність використання теоретичних положень і сукупності методик інших суспільних наук, їхніх евристичних можливостей у даному дослідженні. Особлива роль соціологічних досліджень у комплексі соціальних досліджень при управлінні ВЗО МВС визначається також специфікою наукового соціального управління, що полягає в тому, що воно базується на знанні об'єктивних законів розвитку і функціонування соціальних систем. Тому необхідною передумовою наукового управління є наявність спеціальної теоретичної науки, що вивчає об'єкти соціального управління, до яких і належить ВЗО МВС України. У якості такої науки виступає соціологія. Ця область знання являє собою теоретичну основу соціального управління. Внаслідок цього і всі дослідження в соціології (у тому числі й емпіричні) мають для соціального управління особливе значення на відміну від досліджень, проведених у рамках інших суспільних наук. За допомогою соціологічних досліджень у рамках наукового управління ВЗО МВС можуть бути вирішені такі завдання: удосконалення системи управління ВЗО; управління процесом суспільної думки; розробка заходів щодо удосконалення соціальної інфраструктури ВЗО; проведення заходів для розвитку адекватної завданням суспільства і органів внутрішніх справ мотивації навчання і роботи; підвищення задоволеності навчанням і роботою курсантами і співробітниками ВЗО; розробка і проведення заходів щодо поліпшення соціально-психологічного клімату в навчальних і трудових колективах, зміцнення їх; оптимізація використання вільного часу курсантами і розвиток різноманітних форм дозвілля; вивчення чинників девіантної поведінки у ВЗО і вироблення заходів для її профілактики; розробка і реалізація програм щодо розвитку національної самосвідомості та формування національної ідентичності. Для вироблення і реалізації вищезгаданих напрямів соціального управління у ВЗО, необхідні щонайменше два види діяльності: по-перше, пізнавальна діяльність, функції якої складаються в наборі необхідної інформації, побудові моделей, що пояснюють, прогнозуванні тощо; по-друге, власне управлінська, пов'язана з виробітком цілей і програм практичних дій людей, здійсненням контролю в процесі реалізації рішень. З огляду на це можна зробити висновок, що в науковому керуванні соціальні (і зокрема соціологічні) дослідження виконують дві основні групи функцій: пізнавальні і власне управлінські. До пізнавальних функцій відносяться: опис, пояснення і прогнозування соціальних явищ. До управлінських - формування конкретних цілей соціальної діяльності, визначення програм їхній досягнення і вироблення рекомендацій з коригування прийнятих і що втілюються в життя управлінських рішень. Пізнавальні функції соціальних досліджень у науковому управлінні виступають у якості засоби для здійснення власне управлінських функцій. Здійснення ефективного керування ВЗО МВС потребує активного застосування не тільки соціологічних, але і соціально-психологічних досліджень, що спрямовані на вивчення закономірностей поводження і діяльності людей, обумовлених їхнім включенням до різноманітних соціальних груп. Хоча потреби, інтереси, соціальні установки, ціннісні орієнтації, думки і настрої людей є спільним предметом дослідження для соціальної психології і соціології, проте для кожної з цих наук характерний специфічний підхід до вивчення даних явищ. Оскільки соціальна психологія виникла на стику соціології і психології, поруч із психологічними методами спостереження, лабораторного і природного експерименту, тестування, із соціальної психології широко застосовуються соціологічні методи - анкетні опитуванння й інтерв'ю, контентаналіз, соціальний експеримент. Розроблено також спеціалізовані соціально-психологічні методи (соціометрія, групова оцінка особистості тощо). З допомогою соціально-психологічних досліджень можливим є вирішення таких основних проблем як: навчання майбутніх співробітників міліції прийомів і навичок правильного безконфліктного спілкування з різними категоріями населення; здійснення адекватного психологічного підготування майбутніх керівників; формування резерву керівних кадрів; підвищення ефективності взаємодії між індивідами і групами як у рамках вузу, так і в системі ОВД у цілому; управління міжособистісними і рольовими конфліктами, визначення шляхів їх розв’язання; формування необхідного іміджу як окремих представників, так і вищих закладів освіти, а також системи МВС України в цілому; розробка професіограм різноманітних фахів, за якими здійснюється підготовка у ВЗО МВС України; вивчення індивідуальних особливостей курсантів і робітників ВЗО. Таким чином, здійснення різноманітних і грунтовних соціальних досліджень у вищих закладах освіти МВС України викликані сучасними умовами підготовки фахівців і специфікою їх майбутньої службової діяльності і потребують подальшого розширення і поглиблення, постійного використання в управлінні навчальним процесом і вищим закладом освіти в цілому. 12.3 Роль громадських організацій в соціальній роботі з курсантами (слухачами) Соціальна та виховна робота з курсантами та слухачами у вищому закладі освіти МВС України передбачає не лише формування професійних якостей, необхідних для майбутньої службової діяльності, а й різнобічного розвитку особистості. Це передбачає, зокрема, вироблення активної громадянської позиції. У соціальній роботі у ВЗО МВС України особлива роль належить мережі громадських організацій, створених з метою активізації діяльності курсантів і слухачів, реалізації засад курсантського самоврядування. Вони формуються для сприяння керівництву факультетів та курсів у всіх напрямках громадського життя, забезпечення оптимальної адаптації курсантів до умов навчання, цілеспрямованого формування та розвитку професійно-значущих особистих якостей, покращання морально-психологічного клімату та забезпечення дійового самоврядування в курсантських колективах. Особлива роль належить утворюваним у ВЗО МВС радам курсантів та слухачів. До їх складу входять представники громадських формувань факультетів, курсів. Рада курсантів та слухачів обирає голову, секретарів та створює такі сектори: - навчальний; - культурно-масовий; - спортивно-масовий; - господарсько-побутовий; - раду командирів. У роботі ради беруть участь голови товариських судів та вільний представник від кожного курсу. Голови секторів обирають завідуючих секторами, які є заступниками голови ради. Склад ради курсантів та слухачів затверджується наказом ректора вищого закладу освіти МВС на підставі протоколів виборів. Рада працює за планом, складеним на семестр. Кожне засідання ради оформлюється протоколом. Рада інформує курсантів (слухачів) про свою діяльність. Рада курсантів і слухачів ВЗО: - допомагає вдосконаленню навчального та виховного процесу, зміцненню дисципліни, підвищенню культури курсантів та слухачів, покращанню побутових умов, розширенню матеріально-технічної бази; - організує роботу громадських формувань курсів, які обираються з числа курсантів та слухачів, заслуховує звіти цих комісій; - заслуховує на своїх засіданнях курсантів та слухачів, котрі не виконують навчальні плани, скоїли грубі порушення дисципліни, за якими може бути порушена кримінальна справа. Клопочеться перед керівництвом ВЗО та товариським судом про притягнення винних до дисциплінарної відповідальності; - вносить пропозиції керівництву про заохочення курсантів і слухачів по вдосконаленню організації, функціонуванню окремих структурних підрозділів. - бере участь у проведенні громадських, спортивних та культурно- масових заходів, у оформленні наочної агітації. Рада курсантів і слухачів ВЗО МВС діє на підставі Положення про Раду, затвердженого ректором. На факультетах також утворюються відповідні ради. Особливе значення для формування особистості майбутніх співробітників ОВС, виховання навичок самостійного і творчого мислення має Наукове товариство курсантів та слухачів. Основні напрями його діяльності викладено у підрозділі 9.4. Важливі функції щодо сприяння здійсненню навчально-виховного процесу у ВЗО МВС належать раді командирів, яка є також громадською організацією. Вона створюється з командирів навчальних груп та відділень. Рада обирає голову, його заступника та секретаря. Склад ради затверджується розпорядженням начальника факультету за поданням начальника курсу та на підставі протоколу засідання ради про вибори голови, його заступника та секретаря. Свою роботу рада організує згідно з місячним планом, який затверджується начальником курсу. Рада командирів: - надає допомогу керівництву курсу, факультету та професорсько-викладацькому складу у зміцненні дисципліни, підвищенні організованості, додержанні правил внутрішнього розпорядку та носіння форменого одягу курсантами (слухачами); - заслуховує на своїх засіданнях звіти членів ради; - узагальнює та розповсюджує передовий досвід роботи командирів навчальних груп та відділень; - аналізує стан дисципліни курсантів (слухачів), результати несення служби, викриває причини порушень та вносить свої пропозиції керівництву щодо їх усунення; - клопочеться перед керівництвом курсу про заохочення кращих курсантів (слухачів) та притягнення до відповідальності порушників; - аналізує дотримання вимог Дисциплінарного статуту ОВС, планує заходи щодо його безумовного виконання усіма курсантами (слухачами); використовує засоби масової інформації ВЗО МВС з метою зміцнення дисципліни та порядку. З метою здійснення самоврядних заходів щодо активізації громадського впливу на навчальних курсах формується низка комісій, які складаються з обраних на зборах навчальних груп представників. Комісія обирає із свого складу голову, його заступника та секретаря. Свою роботу вона організовує згідно з місячним планом, який затверджується начальником курсу. Культурно-масова комісія: - займається залученням курсантів (слухачів) до різноманітних гуртків та секцій; - організовує концерти художньої самодіяльності, перегляди кінофільмів, конференції читачів, диспути, лекції, бесіди, екскурсії, культпоходи та ін.; - бере участь в організації та проведенні свят; - організовує художнє оформлення наочної агітації приміщень та території курсів; - заслуховує звіти членів комісій; - надає матеріали раді курсантів (слухачів) про зроблену роботу; - інформує про свою роботу через засоби масової інформації ВЗО та на зборах. Спортивно-масова комісія: - залучає курсантів (слухачів) до спортивних секцій; - організує та проводить спортивні змагання; - бере участь у військово-патріотичному вихованні курсантів (слухачів); - пропагує фізичну культуру та спорт, оформлює наочну агітацію, організує зустрічі з видатними спортсменами, відвідування спортивних змагань у вищому закладі освіти та за його межами; - проводить заходи щодо благоустрою спортивного комплексу та розширенню спортивної бази ВЗО МВС; - забезпечує ретельне використання та ремонт спортивного інвентаря; - організує чергування у спортивних залах; - розглядає питання поліпшення спортивно-масової роботи та вносить свої пропозиції керівництву курсу та ВЗО; - заслуховує на своїх засіданнях членів комісії про проведену ними роботу. Господарсько-побутова комісія: - надає допомогу керівництву курсу щодо підтримання належного стану житлових приміщень, місць загального користування та території, закріпленої за курсом; - складає графік санітарних обходів членами комісії житлових приміщень, місць загального користування та веде «Екран санітарного стану»; - організує роботу щодо благоустрою території, приміщень, ремонту меблів, виготовленню господарчого інвентарю; - бере участь у додержанні належного порядку та створення затишку у гуртожитку, обладнанні побутових приміщень та комор; - виявляє факти недбалого ставлення курсантів (слухачів) до інвентарю, розглядає їх поведінку на своїх засіданнях та вносить пропозиції щодо заходів реагування; - заслуховує на своїх засіданнях звіти членів комісії, підводить підсумки проведеної роботи в навчальній групі; - один раз на квартал проводить інвентаризацію на курсі і про результати інформує начальника курсу; - у своєї роботі активно використовує місцеве радіо та телебачення, настінну пресу. Свої заходи комісія проводить у тісній взаємодії із службою тилу, медичною частиною, адміністрацією факультетів. Навчальна комісія: - надає допомогу керівництву курсів та професорсько-викладацькому складу у підвищенні якості навчання та зміцненні навчальної дисципліни серед курсантів (слухачів); - заслуховує на своїх засіданнях звіти про роботу членів комісії; - узагальнює та розповсюджує передовий досвід відмінного навчання; - щомісячно підводить підсумки навчання, аналізує їх, викриває причини поганої успішності та вносить свої пропозиції керівництву курсу щодо вдосконалення навчального процесу; - заслуховує на своїх засіданнях курсантів (слухачів), які відстають у навчанні, організовує надання їм допомоги, здійснює контроль за їх успішністю; - розглядає на своїх засіданнях факти недбалого ставлення слухачів до навчання, вносить свої пропозиції керівництву курсу до прийняття відповідних заходів; - організовує роботу щодо збереження навчальної літератури, наочних посібників та технічних засобів навчання; - інформує курсантів (слухачів) про свою діяльність через стінгазету та стенд «Результати успішності»; організовує надання допомоги відстаючим слухачам (курсантам). У ВЗО МВС України започатковуються й інші ефективні форми громадської діяльності слухачів та курсантів. Зокрема, в Університеті внутрішніх справ успішно діють громадські журналістські пости на факультетах. Вони складаються з обраних на зборах курсів представників (по одному представнику від курсу). Громадські журналістські пости обирають із свого складу голову, заступника та секретаря. Свою роботу громадські журналістські пости організовують згідно з планом роботи на півріччя. Громадські журналістські пости : - займаються висвітленням життя Університету в стінних газетах, телебаченні Університету внутрішніх справ та в засобах масової інформації (офіційні зустрічі, концерти художньої самодіяльності, наукові конференції, диспути, лекції, бесіди, екскурсії, спортивні змагання тощо); - пропагують масову культуру; - інформують про свою роботу раду курсантів та слухачів; - надають матеріали групі громадських зв`язків Університету внутрішніх справ. Члени громадських журналістських постів мають право: - за узгодженням з керівниками структурних підрозділів робити запити щодо інформації про їх діяльність та результати проведеної роботи; бути присутніми на офіційних зустрічах, наукових конференціях, концертах художньої самодіяльності, диспутах, лекціях, спортивних змаганнях тощо. Всі заходи громадські журналістські пости проводять у тісній взаємодії з ВРОС, клубом, групою громадських зв`язків. Кращі позаштатні журналісти та пости заохочуються правами ректора. Результати роботи громадських журналістів відображаються у випускних атестаціях. З громадськими журналістами не менше чотирьох разів на рік проводити навчально-методичні семінари. З метою сприяння вихованню рядового і начальницького складу в дусі свідомого додержання дисципліни, точного і своєчасного виконання вимог Статуту, попередження проступків і правопорушень з боку осіб рядового і начальницького складу, створення умов непримиримості до порушників дисципліни, у вищих закладах освіти МВС створюються товариські суди трьох видів: - товариські суди рядового і молодшого начальницького складу; - товариські суди честі середнього начальницького складу; - товариські суди честі старшого начальницького складу. Загальне керівництво товариськими судами здійснює ректор вищого закладу освіти МВС. Склад товариського суду обирається в кількості 5 або 7 осіб на загальних зборах відкритим голосуванням терміном на 2 роки (для рядового і молодшого начальницького складу - на загальних зборах всіх атестованих співробітників; для середнього начальницького складу - на загальних зборах осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу; для старшого начальницького складу - на загальних зборах осіб старшого і вищого начальницького складу). Число членів суду встановлюється зборами перед висуненням кандидатів. До складу товариського суду рядового і молодшого начальницького складу можуть бути вибрані 1-2 члени з осіб середнього та старшого начальницького складу, а до суду честі середнього начальницького складу - відповідно 1-2 члени з осіб старшого начальницького складу. На своєму першому засіданні члени товариського суду вирішують організаційні питання. Обирається голова суду, який несе всю відповідальність за діяльність громадської організації та його заступник. Обов’язки секретаря суду всі інші члени суду виконують по черзі. Склад вибраного товариського суду оголошується наказом ректора. Члени товариського суду, які не сумлінно ставляться до виконання свого почесного громадського доручення або з певних причин не виправдали високу довіру колективу, можуть бути достроково відізвані з його складу рішенням загальних зборів осіб рядового і молодшого начальницького складу, середнього і старшого начальницького складу шляхом відкритого голосування. Довибори нових членів суду проводяться в такій же послідовності, як і вибори всього складу суду, що також оголошується наказом начальника органу внутрішніх справ. Велике значення для організації роботи товариського суду має правильне планування, облік та контроль проведених заходів щодо вивчення та аналізу стану дисципліни і законності серед особового складу, з’ясування та усунення причин та умов, які сприяли здійсненню проступків (правопорушень), конкретного визначення основних завдань, над рішенням яких потрібно працювати. В планах повинна знайти відображення профілактична діяльність членів товариського суду стосовно доведення до свідомості особового складу вимог Присяги, Статутів, наказів та вказівок МВС України з питань зміцнення дисципліни та законності: проведення лекцій, доповідей, бесід на правові та морально-етичні теми, організація індивідуально-виховної роботи з особами, схильними до порушень, заслуховування окремих членів суду з питань виконання покладених на них доручень тощо. Щоквартально плануючи свою діяльність, товариський суд координує і проводить її в тісній взаємодії з іншими громадськими організаціями, формуваннями ВЗО МВС, спирається на їх допомогу і підтримку. Членам товариських судів необхідно глибоко вивчати і суворо додержувати на практиці організаційні принципи діяльності цієї громадської організації. Діяльність судів повинна бути гласною. Це сприяє більш ефективному профілактичному, виховному і психологічному впливу прийнятих судом заходів щодо порушників дисципліни. Вона досягається забезпеченням присутності на засіданні товариських судів максимальної кількості співробітників і доведенням до всього особового складу його рішення, в тому числі використання засобів наочної агітації, стінної преси, телебачення. Як в процесі засідання, так і при доведенні слухачам рішення товариського суду необхідно додержуватись такту, не ображати людську гідність. Облік загальних заходів веде секретар в спеціальному журналі. Кожний член суду враховує проведену ним індивідуально-виховну роботу з особами, схильними до порушень в спеціально заведеному для цього журналі. Товариські суди глибоко аналізують свою діяльність. Діяльність товариських судів регулярно обговорюється на оперативних нарадах, зборах постійного атестованого складу ВЗО МВС. Однією з основних і найбільш дійових форм роботи товариських судів є розгляд на їх засіданнях справ про провини (правопорушення) співробітників, які порушують дисципліну, статутний та громадський порядок, недобросовісно ставляться до виконання службових обов’язків, негідно поводять себе в побуті тощо. Разом з тим, товариський суд не може розглядати справи про проступки, за якими ведеться слідство або оголошений вирок народного суду, а також про проступки, за які винні покарані або за якими раніше відбулись рішення товариського суду. Справи у відношенні співробітників, які скоїли правопорушення, розглядаються судом за рішенням ректора. Таке рішення може бути прийняте за їх власною ініціативою або на підставі повідомлень державних органів, громадських організацій, в зв’язку з постановою зборів осіб рядового і начальницького складу, заявою потерпілого або пропозицією товариського суду. Крім того, товариські суди розглядають і справи, припинені в кримінальному або адміністративному порядку і передані їм у відповідності з законом. Невід’ємною умовою об’єктивного розгляду справ у товариському суді і прийняття справедливих, відповідних вчиненому мір покарання є глибоке попереднє вивчення і перевірка заяви, що надійшла, та інших матеріалів, що пов’язані з провиною співробітника, якого притягують до суду. Така перевірка проводиться головою суду або за його дорученням одним з його членів, що не є начальником особи, яка притягується до суду, або особою, зацікавленою у вирішенні справи. Вона повинна проводитись без зволікань і не призводити до порушень десятиденного терміну розгляду справи з моменту її надходження в суд (про прийняте рішення по справах, які надійшли з прокуратури чи суду, товариський суд сповіщає ці органи також в десятиденний термін). При необхідності перевіряючий опитує або відбирає пояснення від особи, яка скоїла проступок, потерпілого, позивача, свідків. Від відповідних посадових осіб беруться і приєднуються до справи необхідні документи (заяви, характеристики, пояснення тощо). Член суду, який проводить перевірку, зобов’язаний за її результатами скласти висновок, в якому викласти фактичні обставини справи, причини та умови, які сприяли скоєнню проступка, дані про особу, яка притягується до суду, свої висновки та пропозиції з цієї справи. Ретельна досудова перевірка має велике значення для зміцнення авторитету суду і визначення міри покарання співробітнику, який допустив порушення. Це дає об’єктивну можливість товариському суду надати засіданню діловий, конкретний характер, а особовому складу та іншим членам суду надати переконливі докази того, винний чи ні співробітник. У випадку, якщо дані, що стали підставою для прийняття рішення про розглядання справи на товариському суді, в процесі досудової перевірки не знайшли свого підтвердження, голова товариського суду зобов’язаний доповісти відповідному начальнику для прийняття рішення. Голова або один з членів товариського суду (бажано особа, що проводила перевірку) зобов’язаний ознайомити із всіма її матеріалами того, кого притягують до відповідальності, а також потерпілого, позивача. Після ознайомлення кожний з них має право клопотатися перед головою суду про додаткову перевірку окремих фактів та матеріалів, про витребування нових документів та викликання свідків. Голова суду може відхилити прохання про задоволення клопотання, але при цьому зобов’язаний розтлумачити підставу відмови. При відмові той, хто притягується до суду, потерпілий та позивач мають право знову заявити про своє клопотання судовому засіданню або в процесі розгляду справи. Час та місце засідання товариського суду узгоджуються головою з ректором або з проректорами та заздалегідь оголошуються особовому складу. Вони визначаються з таким розрахунком, щоб на засіданні могла бути присутня максимальна кількість співробітників. На засіданні судів честі середнього начальницького складу можуть бути присутніми особи середнього та старшого начальницького складу, а на засіданні судів честі старшого начальницького складу - тільки особи старшого та вищого начальницького складу. Виклик на засідання співробітника, який скоїв проступок, а також інших осіб рядового та начальницького складу, присутність яких необхідна на суді, здійснюється головою суду через керівників відповідних структурних підрозділів. Присутність на засіданні суду співробітника, якого обговорюють, обов’язкова. Товариськими судами справи розглядаються у складі трьох, п’яти або семи членів під керівництвом голови або його заступника, а якщо вони відсутні, - одного з членів суду. Члени суду можуть бути притягнені до участі в засіданнях по черзі. Голова або член суду, прямо або непрямо зацікавлений у вирішенні справи, не має права брати участі в її розгляді та зобов’язаний заявити про самовідведення. До обов’язків голови входить загальне керівництво засіданням та спостереження за порядком у приміщенні. Він зобов’язаний своєчасно припиняти грубі виступи та репліки з місць, прагнути до того, щоб справа була розглянута всебічно та об’єктивно. Після відкриття засідання товариського суду голова зобов’язаний засвідчитись в явці осіб, які викликані до суду (винного, потерпілого або позивача), пояснити їм їх права в судовому засіданні (участь в дослідженні доказів, заява про клопотання і т.д.), з’ясувати, чи немає відводів до оголошеного складу суду та інших клопотань. Якщо надійде відвід до якого-небудь із членів суду, то питання про його задоволення або відмову вирішується шляхом голосування всього складу суду, який розглядає цю справу. При рівності голосів ця особа вважається відведеною і замінюється іншим членом суду. Після вирішення питань про відводи і клопотання, голова оголошує, що суд переходить до розгляду справи. Потім він, або член товариського суду, який безпосередньо займався досудовим розслідуванням, коротко і доступно викладає суть скоєного проступка (правопорушення), а також результати перевірки. У виступі необхідно відобразити, хто притягується до суду, від кого поступив матеріал і які дії стали підставою для притягнення до відповідальності. Члени суду послідовно заслуховують пояснення притягненого до суду, потерпілого, позивача, свідків і розглядають всі зібрані по справі матеріали. Присутні на засіданні співробітники, а також потерпілі з дозволу суду можуть задавати питання, виступати по суті справи, що розглядається, з оцінкою відомих їм фактів, з характеристикою про поведінку особи, яка скоїла проступок. Притягнений до суду має право ставити питання свідкам, потерпілому і позивачу. На завершення судового розгляду головуючий опитує осіб, які брали безпосередню участь у справі, щодо доповнень до матеріалів, що розглядаються. Якщо таких не надходить, то він надає останнє слово співробітнику, притягненому до відповідальності. Після його виступу оголошується перерва в роботі суду. Весь хід засідання товариського суду повинен бути повністю відображений в протоколі, який веде член суду, призначений секретарем. В ньому обов’язково, крім даних про характер справи, часу та місця його розгляду, складу суду, кількості присутніх, повинні знайти своє відображення всі без винятку дії суду в тій послідовності, в якій вони проходили, короткий зміст пояснень, виступів, а також клопотань, прохань і прийняті щодо них судом дії і заходи. Це робиться для того, щоб надалі за протоколом була можливість впевнитись в обгрунтованості та законності прийнятого судом рішення. Протокол засідання підписується головуючим та членом суду, який його вів. Суд виходить в окреме приміщення, де більшістю голосів шляхом відкритого голосування приймає рішення. Якщо виникає необхідність для одержання додаткових відомостей, суд, не виносячи рішення, може поновити засідання або перенести його на інший строк. Прийняте рішення товариського суду повинне бути викладене в письмовій формі і підписане головуючим та членами суду до його оголошення особі, яку обговорюють, та присутнім на засіданні. В ньому зазначаються місце та час розгляду справи, назва і склад товариського суду, дані про особу, у відношенні якої ведеться справа, зміст проступка, мотиви рішення та доказу, визначена судом міра впливу, а також строк і порядок оскарження рішення. Якщо хто-небудь з членів суду не підтримав прийнятого рішення і при голосуванні утримався або проголосував проти нього, він все-таки зобов’язаний підписати це рішення, але його думка, викладена окремо, додається до справи і не оголошується присутнім на суді. Під час наради при винесенні рішення та при визначенні міри громадського стягнення членам товариського суду необхідно керуватись діючим законодавством, Положенням про товариські суди і усвідомленням свого громадського і службового обов’язку, враховуючи всі обставини справи, особистість винуватого (попередню поведінку, службовий і життєвий досвід, чи вперше притягується до товариського суду і т.д.), його щире каяття в скоєному або непризнання вини, а також думки, оцінки, клопотання членів колективу та ін. В залежності від всіх обставин товариський суд може визнати особу, яка притягується, невинною і виправдати її, про що вказується в рішенні; не приймаючи заходів впливу, обмежитись розглядом проступка в суді, якщо винний щиро розкається, принесе вибачення колективу та потерпілому, добровільно відшкодує збитки, а також винести одну з мір громадського впливу: 1. Оголосити товариське попередження. 2. Оголосити громадське засудження. 3. Оголосити громадську догану. 4. Порушити клопотання про позбавлення нагрудного знака органів внутрішніх справ. 5. Порушити клопотання про пониження в посаді. 6. Порушити клопотання про пониження в спеціальному званні на одну ступінь. 7. Порушити клопотання про відрахування (курсанта, слухача) з навчального закладу (підрозділу). 8. Порушити клопотання про звільнення з органів внутрішніх справ. При розгляді майнових претензій товариський суд може або задовольнити повністю чи частково пред’явлені вимоги, або відмовити в них, припинити справу за примиренням учасників суперечки або роз’яснити зацікавленим особам їх право звернутись з позовом в народний суд. При порушенні товариським судом клопотання про пониження в посаді або в спеціальному званні, про відрахування з закладу освіти або звільнення з органів внутрішніх справ рішення приймається в місячний строк ректором, на розгляд якого направляється клопотання товариського суду. Ці рішення в місячний термін повинні бути доведені до відома особового складу. Рішення товариського суду оголошується на його засіданні притягненому до відповідальності, а також всім присутнім, а потім доводиться до ректора. Копія рішення суду на прохання притягненого видається йому на руки. На розсуд ректора, рішення товариського суду може бути оголошене у відношенні осіб рядового і молодшого начальницького складу - на зборах осіб рядового і начальницького складу. Якщо співробітник, справу якого обговорювали в суді, потерпілий, позивач не задоволені прийнятим рішенням, вони мають право звернутись із скаргою до ректора протягом 7 днів; а якщо до цього необхідно провести додаткову перевірку, до 15 днів. Про прийняте по скарзі рішення повідомляється заявник. Якщо скарга виявиться обгрунтованою, або на його погляд, рішення суду суперечить закону або Положенню про товариський суд, ректор може з наведенням мотивів відмінити прийняте рішення і запропонувати суду розглянути справу знову або взагалі припинити по ній провадження. Міра громадського впливу, яка винесена рішенням товариського суду, діє протягом року, після чого вона вважається погашеною, якщо особа, яка притягувалась до суду, за цей час не вчинить нового проступка (правопорушення). При зразковій поведінці і сумлінному ставленні до служби міра громадського впливу може бути знята товариським судом до закінчення річного строку, але не раніше, як через 6 місяців з дня винесення. Питання про зняття накладеного судом стягнення може бути порушене за заявою особи, притягненої до відповідальності, або її начальника по службі, на клопотання зборів осіб рядового і начальницького складу, підтриманого начальником, а також за ініціативою самого суду або іншої громадської організації. Рішення про розгляд на засіданні товариського суду таких клопотань приймається ректором. Рішення товариського суду про дострокове зняття міри впливу на розсуд ректора доводиться до відома на зборах осіб рядового і начальницького складу. Співробітники, до яких були застосовані такі міри впливу, як пониження в спеціальному званні, в посаді або відрахування з закладу освіти, після того, як ця міра буде достроково знята судом або погашена в зв’язку з закінченням річного строку, можуть бути поновлені в попередньому званні, призначені на вищі посади, прийняті у ВЗО МВС на навчання на загальних засадах з тими співробітниками, до яких вказані міри впливу були застосовані без клопотання товариського суду. Зняття або погашення в зв’язку з закінченням річного строку такої міри покарання, як клопотання про звільнення з органів внутрішніх справ, не тягне поновлення винного в кадрах органів внутрішніх справ і зміни в наказі підстави звільнення. Копія рішення товариського суду про притягнення співробітника до відповідальності направляється у відділ по роботі з особовим складом для приєднання до його особової справи і занесення в списки ВРОС. Крім цього, накладені товариським судом міри громадського впливу заносяться в заведені на кожного співробітника службові картки обліку і стягнень. Всі матеріали справ, розглянутих товариським судом, зберігаються в окремій папці в секретаріаті ВЗО. Якщо співробітник перевівся в інший орган внутрішніх справ до зняття або погашення стягнення товариського суду, то матеріали справи направляються в цей орган. За умови ефективного функціонування товариські суди та інші громадські організації є важливим чинником виховної роботи у вищому закладі освіти МВС, формування особистості майбутніх правоохоронців, закладення підвалин дисципліни і законності. 12.4 Фінансове і матеріально-технічне забезпечення курсантів (слухачів) Фінансове і матеріально-технічне забезпечення курсантів та слухачів вищих закладів освіти МВС України здійснюється згідно з нормативними актами, які регламентують життєдіяльність закладів освіти МВС загалом та забезпечення курсантів та слухачів зокрема. Ст. 24 Закон України «Про міліцію» присвячена саме питанням фінансового та матеріально-технічного забезпечення. Але, перш ніж торкатися теми фінансового і матеріально-технічного забезпечення слухачів та курсантів, треба з`ясувати правове становище цієї категорії перемінного складу органів внутрішніх справ. Наказ МВС України від 13 вересня 1994 року № 505 «Про статус слухачів та курсантів вищих навчальних закладів МВС України» розкриває поняття «слухачі та курсанти»: - слухачами закладів освіти МВС є особи старшого та середнього начальницького складу органів внутрішніх справ, офіцери внутрішніх військ, які навчаються у цих закладах; - до числа курсантів відносяться особи рядового та молодшого начальницького складу органів внутрішніх справ та військовослужбовці внутрішніх військ без офіцерських звань, які навчаються у закладах освіти МВС. Крім того, у частині фінансового та матеріально-технічного забезпечення, курсанти денної форми навчання розподіляються на тих, хто отримує збережене грошове утримання за останньою посадою, що вони займали на день відкомандирування на навчання, та на курсантів з числа громадянської молоді. Розподіл цих категорій слухачів та курсантів щодо грошового, речового, продовольчого та деяких інших видів забезпечення провадиться таким чином: - курсантам з числа громадянської молоді виплачується грошове утримання, що складається з окладу грошового утримання та окладу за спеціальне звання (згідно з Указом Президента України від 8 вересня 1998 року № 1036/98 оклад за спеціальне звання виплачується лише тим курсантам з числа громадянської молоді, що прийняті до закладу освіти МВС до 1999 року). Вони забезпечуються житлом, харчуванням за нормами курсантського пайку безкоштовно; - курсантам та слухачам закладів освіти денної форми навчання з числа осіб рядового та молодшого, середнього та старшого начальницького складу виплачуються: посадовий оклад за штатною посадою в органах внутрішніх справ на день відкомандирування на навчання, оклад за спеціальне звання, відсоткова надбавка за вислугу років, грошова компенсація замість продовольчого пайка (або продовольчий пайок в натурі). Житло та харчування надаються їм за платню. Щодо матеріально-технічного забезпечення слухачів та курсантів, тобто продовольством, речовим майном, зброєю, то воно провадиться згідно з нормами, які розроблюються МВС України та затверджуються в установленому порядку. На підставі Закону України «Про міліцію» наказом Міністра внутрішніх справ від 9 грудня 1997 року № 854 з 1 грудня 1997 року введено в дію «Положення про умови та порядок грошового забезпечення осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ». П.2в розділу І «Загальні положення» цього наказу визначає, що грошове утримання виплачується особам рядового і начальницького складу, які навчаються в закладах освіти МВС України. У пункті 3 того ж розділу уточнюється, що «основні умови грошового утримання осіб рядового і начальницького складу визначаються Указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів України». Розділи ІІ, ІІІ, ІV Положення розкривають поняття «основне грошове утримання» (до якого відносяться посадові оклади, оклади за спеціальними званнями та відсоткова надбавка за вислугу років), «додаткові види грошового утримання» (що складаються з доплат, надбавок, матеріальної допомоги та преміювання, підвищення посадових окладів за особливі умови служби тощо) та «порядок та умови виплати грошового утримання» у разі збереження грошового утримання, виплат різниці в грошовому утриманні, виплати грошового утримання за час початкової підготовки, перепідготовки, при тимчасовому обійманні посади, під час хвороби тощо. Ці розділи торкаються більшою частиною постійного рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ і тому детально не розкриватимуться. Розділ, де мова йде про порядок та умови виплати грошового утримання, містить у собі деякі норми, що розповсюджуються на увесь особовий склад ОВС, як постійний, так і перемінний. До таких норм відносяться порядок і умови виплати грошового утримання особам, підданим арешту, на час їх перебування під арештом, а також поновленим на службі особам, виплата грошового утримання за час відпустки, при звільненні з органів внутрішніх справ та у разі смерті особи рядового і начальницького складу. Розділ V наказу повністю присвячений грошовому утриманню слухачів та курсантів закладів освіти МВС України. П.124 пояснює, що слухачам і курсантам денної форми навчання з дня зарахування виплачуються: а) прийнятим на навчання з числа осіб рядового та начальницького складу: посадовий оклад за останньою основною (не тимчасовою) штатною посадою в органах внутрішніх справ, яку обіймав на день відкомандирування на навчання; оклад за персонально присвоєним спеціальним званням; відсоткова надбавка за вислугу років; б) курсантам, прийнятим з числа осіб цивільної молоді: - оклад грошового утримання; -оклад за персонально присвоєним спеціальним званням (виплачується курсантам, що прийняті до закладу освіти до 1999 р.). П.125 того ж розділу гарантує, що «слухачам та курсантам навчальних закладів МВС України, яким у період навчання зберігається грошове утримання за останньою штатною посадою, що обіймалася до направлення до навчання, розмір грошового утримання змінюється в разі зміни відсоткової надбавки за вислугу років, присвоєння чергового спеціального звання або загальної зміни посадових окладів у цілому по системі МВС згідно з чинним законодавством». У п.129 оголошується, що «особам, які закінчили навчальні заклади і направлені за розподілом на службу до відповідних органів внутрішніх справ, з дня закінчення навчання та надання їм відпустки до дня вступу у виконання обов`язків за штатною посадою виплачується грошове утримання в розмірі окладу грошового утримання, посадового окладу, що одержувався в період навчання, окладу за персонально присвоєним спеціальним званням начальницького складу та відсоткової надбавки за вислугу років (особам начальницького складу, які одержували її в період навчання)». Згідно з цим же наказом взаємовідносини між фінансовими підрозділами органів внутрішніх справ при переміщенні осіб рядового і начальницького складу, у тому числі курсантів та слухачів, щодо їх грошового утримання, здійснюються на підставі грошових атестатів, у яких відображаються усі фактичні дані про всі виплати, які складають грошове утримання особи, котра переводиться, відомості про надані відпустки тощо. Указом Президента України від 4 жовтня 1996 р. №926/96 «Про умови грошового забезпечення осіб рядового та начальницького складу та оплати праці працівників органів внутрішніх справ» (Наказ МВС від 31 жовтня 1996 р. № 750) затверджені оклади грошового утримання курсантів та схеми посадових окладів, окладів за спеціальними званнями слухачів навчальних закладів МВС України. Щодо посадових окладів слухачів та курсантів із збереженим грошовим утриманням, то наказ № 750 дає повний перелік посадових окладів постійного складу органів внутрішніх справ, з лав якого вони і були відкомандировані до закладів освіти. Оклади грошового утримання курсантів з числа цивільної молоді, згідно додатку № 8 цього наказу, встановлені такі: - курсантам вищих закладів освіти МВС України на першому і другому курсах навчання - 14 гривень, на третьому курсі навчання - 16 гривень, на четвертому та наступних курсах - 18 гривень; - курсантам середніх навчальних закладів на першому і другому курсах навчання - 12 гривень,на третьому і наступних курсах - 14 гривень. Крім того, наказом передбачений підвищений розмір окладу грошового утримання для курсантів з дітей-сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків. Додатком № 9 до наказу МВС № 750 – 1996 р. (із змінами згідно з наказом МВС України від 5 лютого 1999 року № 76 в бік їх суттєвого підвищення з 1 липня 1999 року) оголошені розміри окладів за спеціальними званнями осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ, у тому числі курсантів і слухачів закладів освіти МВС. Розміри відсоткових надбавок за вислугу років до окладів грошового утримання осіб рядового та начальницького складу ОВС оголошені додатком № 10 до того ж наказу. Вони стосуються осіб із збереженим грошовим утриманням, для яких на термін навчання розрахунки вислуги років не припиняються. Вони встановлені у таких розмірах: - при вислузі від 1 до 2 років - 5%; - від 2 до 5 років - 10%; - від 5 до 10 років - 20%; від 10 до 15 років - 25%; від 15 до 20 років - 30%; від 20 до 25 років - 35%; від 25 і більше років - 40% Для курсантів з числа цивільної молоді право на отримання відсоткової надбавки за вислугу років наступає після закінчення закладу освіти МВС та призначення на штатну посаду в ОВС. До структури фінансового забезпечення слухачів і курсантів ВЗО МВС України входять і деякі інші виплати, пов`язані з переміщенням по службі як у термін навчання, також і після закінчення закладу освіти. До таких виплат належать: компенсація вартості проїзду до місця проведення стажування чи відпустки та назад, підйомна допомога при зарахуванні осіб постійного складу МВС на навчання в іншій місцевості з терміном навчання один рік і більше, підйомна допомога при призначенні на штатні посади в органи МВС осіб, що закінчили заклади освіти МВС з терміном навчання один рік і більше, добові за кожен день перебування у дорозі при призначеннях та переміщеннях, пов`язаних з переїздом до іншого населеного пункту у розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України. Окрім зазначених виплат, які мають обов`язковий характер, існують деякі види грошових заохочень слухачів та курсантів, котрі сумлінно ставляться до навчання, мають зразкову службову поведінку, особливо відзначились у навчальній, науковій роботі та суспільному житті. Такі заохочення передбачені наказом МВС України від 1 грудня 1994 року № 659 «Про затвердження порядку призначення персональних грошових винагород міністра внутрішніх справ України слухачам і курсантам вищих навчальних закладів МВС України». Розмір такого заохочення складає 100% посадового окладу (окладу грошового утримання) та окладу за спеціальним званням. Розглянувши структуру фінансового забезпечення слухачів і курсантів навчальних закладів МВС України, більш детально розкриємо питання матеріально-технічного забезпечення цієї категорії перемінного складу органів внутрішніх справ. Перш за все, необхідно зауважити, що курсанти з числа цивільної молоді на термін навчання знаходяться на повному державному утриманні. Це поняття складається з кількох складових, до яких, окрім грошового утримання (воно суттєво відрізняється як розміром, так і структурою від стипендіального забезпечення студентів цивільних ВЗО), входять і таки безкоштовні для курсантів види забезпечення, як речове, продовольче тощо. Забезпечення осіб начальницького і рядового складу, відкомандированих та прийнятих на навчання до закладу освіти речовим майном здійснюється безкоштовно. Продовольче забезпечення цієї категорії курсантів та слухачів передбачає видачу їм продовольчого пайка в натурі або виплату грошової компенсації замість нього. Щодо речового забезпечення, то воно здійснюється згідно з затвердженими наказами МВС України від 29 грудня 1997 р. № 916 Положенням про речове забезпечення в органах внутрішніх справ, від 3 вересня 1997 р. №586 Нормами забезпечення речовим майном осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, що мають спеціальні звання міліції. Ці документи передбачають порядок видачі, терміни носіння та асортимент речового майна, у тому числі і інвентарного, що надається безкоштовно особам, яким присвоєне спеціальне звання міліції. Крім надання права на отримання речового забезпечення, наказом №916 передбачена матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну майну, що знаходиться на інвентарному обліку, тобто повинне бути повернене після закінчення терміну експлуатації. Речове забезпечення включає до себе не тільки видачу майна. До цього виду забезпечення входить і лазньо-пральне, і побутове обслуговування (ремонт речового майна, умови зберігання та догляду за ним). Курсантам після прийняття присяги та присвоєння спеціального звання видається нова форма міліції. У подальшому вона обновлюється згідно норм і термінів, передбачених наказами МВС. Слухачам і курсантам, які до відкомандирування обіймали штатні посади в органах внутрішніх справ, форма видається згідно записів у їх речових атестатах, що були їм видані по попередньому місцю служби. Продовольче забезпечення курсантів і слухачів здійснюється на підставі наказу МВС України від 20 вересня 1996 р. №684 «Про забезпечення продовольчими пайками осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, військовослужбовців внутрішніх військ, курсантів та слухачів навчальних закладів системи МВС України». Ним оголошені норми харчування курсантів з числа цивільної молоді та норми продовольчого пайка курсантів і слухачів, відкомандированих на навчання з органів внутрішніх справ. Для курсантів передбачається на добу безкоштовне триразове харчування в їдальнях закладу освіти, яке виготовляється згідно з калькуляцією, що затверджується керівництвом ВЗО після перевірки її лікарем за асортиментом та калорійністю. На випадок відсутності тих, чи інших продуктів харчування наказом № 684 передбачена таблиця замін одних продуктів іншими. Норми котлового харчування та продовольчого пайку розраховані на науковій основі і передбачають усі необхідні продукти харчування. Вартість кожної норми щорічно (а деколи і кілька разів на рік) уточнюється Головним управлінням матеріально-технічного забезпечення МВС України в залежності від цін, що складаються в державі на поточний період. Наказом МВС України від 13 червня 1995 р. №438 передбачені норми забезпечення майном продовольчої служби, у яких перелічені необхідне обладнання їдалень, посуд, майно для харчування слухачів та курсантів. Поставлення на продовольче забезпечення, зняття з нього здійснюються на підставі продовольчих атестатів або, якщо в органі внутрішніх справ не передбачено їх видачу, запису у грошовому атестаті про виплату компенсації замість продовольчого пайка. Крім вищезгаданих видів забезпечення існують і деякі інші положення, які стосуються утримання слухачів і курсантів навчальних закладів щодо їх медичного обслуговування, розміщення, перевезень, обладнання навчальних приміщень, норм витрат учбових матеріалів та боєприпасів, забезпечення їх необхідною літературою та підручниками, тобто надання їм можливостей навчатися у вищих навчальних закладах МВС України і набувати необхідних навичок та майстерності співробітника органів внутрішніх справ. 12.5 Організація побуту і дозвілля курсантів і слухачів вищих закладів освіти системи МВС України В сучасних умовах розбудови і організаційного зміцнення Міністерства внутрішніх справ України важлива роль відводиться вихованню у курсантів та слухачів вищих закладів освіти системи МВС України належного рівня державної свідомості, відданості своєму конституційному обов’язку, високих моральних та бойових якостей. У вищих закладах освіти працює багато досвідчених офіцерів. Великим та різноманітним є коло їхніх обов’язків, але до виконання будь-якого складного завдання вони ставляться сумлінно та відповідально. Їх відзначають такі якості, як висока працьовитість, нетерпимість до недоліків у роботі, чуйне та доброзичливе ставлення до особового складу. Життя курсанта та слухача з моменту його зарахування до вищого закладу освіти системи МВС України розпочинається із внутрішнього порядку у новому колективі. А внутрішній порядок згідно ст.85 Тимчасового статуту Внутрішньої Служби Збройних Сил України - це суворе дотримання визначених військовими статутами правил розміщення, повсякденної діяльності, побуту військовослужбовців у військовій частині (підрозділі) й несення служби добовим нарядом. Це в повній мірі відноситься і до курсанта вищого закладу освіти системи МВС, оскільки його навчання у цьому закладі прирівнюється до служби у Збройних Силах України. Курсанти та слухачі, які навчаються у ВЗО системи МВС України розміщуються у гуртожитках, слухачів забезпечують (по можливості) кімнатами у сімейних гуртожитках. Кожен курсант, слухач має дбати про збереження та зміцнення свого здоров’я. Турбота начальника (заступника) навчального курсу про здоров’я підлеглих - один із його основних обов’язків. Відділи по роботі з особовим складом разом із заступниками начальників навчальних курсів з виховної та соціально-психологічної роботи свій багатий теоретичний та практичний досвід мають доводити до кожного курсанта та слухача. Сучасний етап розвитку України відкриває нові можливості в культурному оновленні суспільства. В державі активно закладаються підвалини демократичного правового устрою, затверджується пріоритет загальнолюдських цінностей. Триває процес перегляду філософських, історичних, соціально-політичних поглядів, формування організаційних структур, що є складовими незалежної держави. Всі ці зміни висувають принципово нові вимоги до змісту та організації існуючої системи культурно-виховної, просвітницької роботи та організації дозвілля курсантів, слухачів, членів їх сімей, працівників органів внутрішніх справ. Як свідчить досвід та підсумки за попередні навчальні роки (особливо після різкого скорочення офіцерів на навчальних курсах), ефективність культурно-виховної, просвітницької роботи, організація побуту і дозвілля залишається на недостатньому рівні. Багато заходів проводиться безадресно, що здійснює достатнього впливу на рішення конкретних завдань бойової та мобілізаційної підготовки, посилення військової дисципліни та статутного порядку, згуртування курсантських колективів. Не досягнута в достатній мірі участь в культурно-виховній роботі керівного складу вищих закладів освіти системи МВС, офіцерів відділів по роботі з особовим складом та інших структурних відділів і відділень, які мають високий інтелектуальний потенціал. З метою забезпечення високого змістовного, психологічного, організаційного та програмно-методичного рівня культурно-виховної роботи, вдосконалення її якості та впливу на життєдіяльність ВЗО МВС України, на нашу думку, було б доцільним заступникам Міністра внутрішніх справ, Начальникам Головних управлінь МВС України, начальникам УМВС, УМВСТ, ректорам ВЗО системи МВС України, начальникам всіх рівнів та їх заступникам по виховній та соціально-психологічній роботі привести зміст, систему, стиль та методи культурно-виховної роботи, організацію дозвілля курсантів, слухачів, членів їх сімей, у відповідність до державної політики в галузі боротьби зі злочинністю та охороні законних прав і інтересів громадян. А для того, щоб вирішити проблеми організації побуту та дозвілля курсантів і слухачів, необхідно в основу цієї роботи покласти: відродження духовності особового складу курсантів та слухачів через звернення до традицій та глибинних джерел культури народу України, сприяння органічному входженню української національної ідеї в їх свідомість, виховання відданості конституційному устрою України і готовності до її захисту, підпорядкованість культурно-виховних та просвітницьких заходів інтересам підготовки висококваліфікованих спеціалістів для органів внутрішніх справ; залучення широкого кола курсантської та слухацької громадськості в самодіяльну художню творчість, сприяння розкриттю талантів та дарувань, залучення курсантів та слухачів до наукових гуртків, організація аматорських об’єднань, клубів за інтересами; створення нових виставок та концертних програм, кінофільмів, комплексних ігор з профілюючих дисциплін, зразків образотворчого мистецтва народної творчості, розвиток всіх її видів та жанрів; організація культурного обслуговування курсантів та слухачів, створення постійно діючих колективів художньої самодіяльності у курсантських та слухацьких підрозділах, зміцнення зв’язків творчої інтелігенції з курсантськими та слухацькими колективами художньої самодіяльності, залучення працівників літератури та мистецтва України, творчої молоді, викладачів навчальних закладів культури та мистецтв України до культурно-шефської роботи серед курсантів та слухачів; на заняттях з етики та естетики курсанти та слухачі повинні вивчати не тільки теоретичний матеріал, а й практичні навички поведінки в побуті, культури вживання їжі в місцях громадського харчування, безалкогольних та напівалкогольних напоїв, уміння користуватися столовими приборами; організація зустрічей із найдосвідченішими практичними працівниками, які за підсумками року були визнані «кращими за професією»; покращення рівня методичної роботи, вивчення та широке розповсюдження передового досвіду культурно-виховної та просвітницької роботи, посилення контролю за формуванням репертуару самодіяльної творчості.; правильне використання центрами культури, просвіти та дозвілля фінансових коштів і виконання планів економічної роботи; щомісячне планування з культурно-виховної, просвітницької роботу та організації дозвілля; в культурно-виховній та просвітницькій роботі повною мірою використовувати військові традиції: Дні прийняття присяги співробітника органів внутрішніх справ, Дні факультетів, Дні вищого закладу освіти системи МВС України, Дні відкритих дверей, а також знаменні, пам’ятні дати в історії України, її народу та міліції; поширювати шефські відносини, зв’язки та взаємодії з цих питань із суспільно-професійними об’єднаннями, місцевими державними та громадськими організаціями і рухами, установами та підприємствами, батьками курсантів, навчальними закладами, творчими та трудовими колективами. Планувати та проводити місячники військово-патріотичного виховання і залучення до охорони громадського порядку на стадіонах, в концертних залах, зустрічі з ветеранами воєн та органів внутрішніх справ, вшанування кращих за професією, творчі фестивалі, зльоти курсантських матерів, брати участь в організації Днів пам’яті, людей похилого віку та інше; виходячи з питань виховання та культурного розвитку, освіти особового складу курсантів та слухачів, планувати організацію та проведення вечірнього часу, дозвілля у вихідні дні з використанням можливостей центрів культури, просвіти та дозвілля, клубів та бібліотек, народознавчих світлиць, програм передач та радіомовлення, шефських зв’язків з творчими спілками, громадськими та науково-освітніми закладами, музеями; встановити періодичність, забезпечити якісну підготовку та високий художній, теоретичний рівень проведення культурно-просвітницьких та виховних заходів на всіх рівнях. Доцільним було б на базі існуючих відділів по роботі з особовим складом створити Центри культури, просвіти та дозвілля (ЦКПД). Роботу ЦКПД, клубів та бібліотек необхідно планувати на місяць, семестр, рік. Планування має організовуватись та здійснюватись під керівництвом заступника начальника навчального курсу з виховної та соціально-психологічної роботи. В планах належить передбачати роботу з забезпечення підготовки висококваліфікованих спеціалістів та відточення професійної майстерності, культурно-виховні та просвітницькі заходи, роботу в підрозділах (з читачами), організаційно-методичну, внутрішню (бібліотечну) роботу. Постійну увагу необхідно звертати на заходи щодо роботи у гуртках (наукових, правових, технічних, художньої самодіяльності, народної творчості та інших), а також організації (за планами начальників кафедр, факультетів та курсів) вечорів запитань та відповідей. Для більш ефективної роботи з особовим складом курсантів та слухачів поза навчальним часом необхідно широко залучати кураторів навчальних груп, а щоб їх діяльність була більш відчутною, запропонувати керівництву ВЗО при атестуванні з займаної посади офіцерів-кураторів особливу увагу звертати на індивідуальну роботу з курсантами. Заслуховувати звіт офіцера-куратора один раз на рік на Раді факультету. На кожному факультеті (навчальному курсі) обладнується змістовна та естетично оформлена наочну агітацію з питань майбутньої роботи курсанта (слухача) та діяльності Міністерства внутрішніх справ України. Стінні газети навчальних курсів, факультетів, в яких висвітлюються проблеми побуту, навчання, несіння внутрішньої служби, патрулювання, виховання, просвіти, дозвілля, узагальнення та пропаганди передового досвіду, інформування - випускати щомісячно. Фото, сатиричні газети, бойові аркуші, листи слави, передового досвіду та інше випускаються за необхідністю як додаток до стінних газет. Важливою формою організації дозвілля є огляди-конкурси музеїв, кімнат історії ВЗО системи МВС України, клубів та бібліотек, народознавчих світлиць, настінних газет, художньої самодіяльності З метою підвищення організації побуту і дозвілля курсантів і слухачів, членів їх сімей, працівників ВЗО МВС України, доцільним було б передбачити: 2-денні навчально-методичні збори з начальниками клубів, та офіцерами відділів (відділень) по роботі з особовим складом з організації культурно-художньої роботи та роботи з сім’ями курсантів і слухачів - 1 раз на рік на міжвузівських зборах (по регіонах); 2-денні навчально-методичні збори з начальниками та заступниками начальників навчальних курсів з виховної та соціально-психологічної роботи щодо культурно-виховної роботи навчальних курсів та факультетів - 1 раз на рік в ВЗО системи МВС та міжвузівських зборах (по регіонах); 2-денні навчально-методичні збори з завідуючими бібліотеками, начальниками клубів - 1 раз на рік у ВЗО та регіонах; 1-денні семінари з працівниками бібліотек, спецбібліотек - 1 раз на квартал в ВЗО; 1-денні навчально-методичні семінари з викладачами-методистами, інспекторами відділів по роботі з особовим складом з питань виховної, просвітницької роботи та дозвілля - 1 раз на квартал на факультетах, навчальних курсах. Важливим заходом з активізації культурно-виховної роботи було б створення ректорами ВЗО, начальниками факультетів з рад клубів вищих закладів освіти системи МВС України з питань організації дозвілля курсантів та слухачів, з членами яких проводити одноденні практичні заняття 1 раз на квартал. Потрібно також: методичні заняття з членами редколегії стіннівок проводити 1 раз на семестр; огляди-конкурси оркестрів ВЗО на краще виконання стройових пісень та концертно-художнього репертуару проводити 1 раз на рік на навчальних курсах, факультетах; огляди-конкурси на краще виконання стройової пісні серед курсантських груп проводити 1 раз на місяць на факультетах. Вирішення наведених завдань необхідно, на нашу думку, вважати одними з головних при оцінці результатів діяльності виховної та соціально-психологічної роботи у курсантських та слухацьких підрозділах вищих закладів освіти системи МВС України щодо організації побуту і дозвілля курсантів і слухачів. 12.6 Традиції, ритуали і обряди в соціальній роботі Ритуал - це стійкий вид суспільних відношень, що склалися протягом життя багатьох поколінь і проявляються в символічній формі та регламентуються суспільною думкою, звичаями, а іноді і законами. Емоційно ритуали виражають суть, зміст традицій, пов'язаних із суттєвими подіями в житті суспільства. Вони виникають на основі народного досвіду, у якому на перший план виступає естетична, наочно-чуттєва сторона. Це особлива форма соціального спілкування. Незважаючи вплив моральності, політики, права, релігії, філософії, ритуали не поглинаються ними, а в свою чергу, впливають на суспільний настрій, суспільну думку та в якійсь мірі на інші форми суспільного усвідомлення. Прийнято розрізняти ритуали на цивільні, побутові, релігійні та військові, які включають в себе й ритуали органів внутрішніх справ. Військовий ритуал – це форма поведінки військовослужбовців, яка склалася історично, при здійсненні військових обрядів, урочистих та траурних церемоній. Військові ритуали служать закріпленню військових традицій, вони соціально обумовлені. Виникнення ритуалів, обрядів пов’язано з практичними потребами життя первісних людей, з необхідністю зберегти і передати нащадкам трудові навички, світогляд, культурні і соціальні відносини свого часу. Ритуали зародились на основі трудової діяльності і суспільних відносин первісних людей. Органічно поєднуючи в собі танці, музику, пісні, перші ритуали задовольняли певну потребу людей у самовираженні, у переданні різноманітних почуттів. Давні ритуали вважають однією з форм первісного мистецтва, специфічною формою естетичного засвоєння дійсності. Кожен з давніх ритуалів уявляв собою сукупність церемоній – урочистих та урочисто-траурних процесій, урочистих прийомів і обрядів – традиційних дій, пов’язаних з виконанням певних суспільних актів, традиційних ігор, розваг. Кожна наступна суспільно-економічна формація, починаючи з рабовласницької, мала вже достатньо сформовані військові ритуали. На сьогодні існують військові ритуали, основу яких складають давні традиції, але це не закінчений процес, бо поряд зі змінами у державі, змінюється й форма проведення ритуалів. Ритуали міліції України містять в собі благородні ідеали мужності, героїзму, високої громадської активності, відданості народу України. Вони охоплюють три галузі відношень – бойової, навчально-бойової та повсякденної діяльності. Відношення у галузі бойової діяльності (між правоохоронцем та суспільством, між підрозділами міліції) розкривають суть міліції України як державного озброєного органу виконавчої влади, що захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. Прийняття Присяги працівника органів внутрішніх справ, вручення нагород, урочисте вшанування героїв, урочисті похорони – у піднесеній, емоційній формі цих ритуалів матеріалізуються традиції безмежної любові до Батьківщини, традиції взаємодопомоги і виручки при виконанні службових обов’язків. Ритуали навчально-бойової діяльності, які закріплені в статутах, повинні сприяти вихованню у майбутніх правоохоронців високих моральних, психологічних якостей, яких потребують специфічні умови роботи. Ритуали повсякденної діяльності також повинні сприяти формуванню у фахівців-юристів високої правосвідомості, дисциплінованості, додержанню морально-етичних норм, високоморальної поведінки в побуті. За характером емоційно-психологічного впливу ритуали міліції поділяються на урочисті, урочисто-траурні та на ритуали покарання. Міліцейські ритуали, перш за все, характеризуються урочистою піднесеністю, красою і величністю. Це своєрідне видовище, масова театралізована вистава. Бойові традиції, що знайшли своє відображення у ритуалах української міліції, не тільки переконують, але й викликають нечуваний прилив енергії, незвичайне натхнення, сприймаються як достовірні факти. Гармонічна розмірність, доцільна організація властиві міліцейським ритуалам, як й іншим явищам мистецтва. Широта узагальнень, багатовікова традиційна основа, неповторна своєрідність та переконливість живого споглядання обумовлюють їм активність та емоційність. Ритуали української міліції здійснюють героїко-патріотичне виховання особового складу. Вони відрізняються своєю соціальною широтою, яка виявляється в їх національному та інтернаціональному характері. Ритуали служать інтересам України, містять в собі бойові традиції української армії, яка завжди відстоювала незалежність своєї Батьківщини. Вони поєднують національні та інтернаціональні традиції й повинні виховувати правоохоронця, відданого народу України, з високою громадською активністю. Ритуали української міліції за багаторічний період свого розвитку змінюють зміст, але продовжують зберігати традиційні форми як данину поваги та вдячності попереднім поколінням. В цьому їх усталеність. Основу міліцейської ритуальності складають нові ритуали, що сформувалися за роки існування міліції, але дуже багато запозичено з минулих віків. Це цілком зрозуміло, бо кожне нове суспільство, затверджуючись на історичній арені, створює культуру, побут, ритуали, використовуючи досягнення та досвід попередніх поколінь. За допомогою традицій, ритуалів здійснюється зв’язок між минулим та майбутнім, старше покоління передає молодому свої почуття, практичний досвід, норми поведінки. Постійний розвиток та узагальнення міліцейських ритуалів – складний процес безперервних змін як форми, так і традиційного змісту, що породжуються корінними перемінами, які відбуваються в органах внутрішніх справ після перебудови нашої держави. Джерелом всього нового, прогресивного залишаються старі бойові традиції, самовіддана праця особового складу української міліції. Ритуал прийняття присяги завжди займав особливе місце в системі військових ритуалів і його виникнення сягає у сиву давнину. У варязьких військах члени князевої дружини складали йому присягу на вірність і могли віддати за нього своє життя. А пізніше, у часи існування Київської Русі, коли дружина князя була доступна тільки для бояр, їх головним обов’язком була вірність князеві. У літописах не раз згадується про те, що коли князь був примушений залишити свою землю, бояри йшли за ним. І, навіть, коли він втрачав своє князівство, бояри повинні були залишатися йому вірними та йти з ним. Пройшло багато часу, а військова присяга завжди служила основою для прояви воїнами патріотизму у виконанні своїх обов’язків перед Батьківщиною. Так, наприклад, у часи існування Української Держави в 1918 р. під час зарахування на штатну посаду урядовець державної варти повинен був скласти урочисту обітницю на вірність Української Державі. Її текст ретельно розроблявся у департаменті і був розісланий по місцевих установах. Вступник до лав варти урочисто обіцяв вірно служити Українській Державі, визнавати її державну владу, виконувати її закони і всіма силами охороняти її інтереси і добробут. Відразу ж у тексті обітниці підкреслювалось, що особа стає на службу добровільно, намагаючись служити не на страх, а на совість. Новий службовець обіцяв виконувати всі накази і розпорядження керівництва, визнавати дисциплінарну владу начальника і відбувати дисциплінарні стягнення. Підписаний власноручно текст обітниці зберігався в особових справах службовців варти в управліннях і канцеляріях не нижче повітової. В усі часи військовослужбовці з особливими почуттями ставилися до прийняття Присяги на вірність Батьківщині. Наприклад, у роки Великої Вітчизняної війни, радянські воїни показали всьому світу зразки мужності і патріотизму, відданості своїм обов’язкам, Присязі. День прийняття військової присяги для них був єдиним і незабутнім днем у житті, згадка про який в найтяжчі хвилини війни допомагала їм знаходити сили для боротьби. Військова присяга завжди служила основою для прояви воїнами патріотичних почуттів у виконанні своїх обов’язків перед Батьківщиною. У наш час майбутні правоохоронці, вступаючи до служби в органи внутрішніх справ, приймають Присягу на вірність Батьківщині. Коротким словом «Клянусь!» вони беруть на себе високі зобов’язання завжди бути готовим до повсякденних труднощів на службі, виявляти мужність та непримиренність під час захисту правопорядку. Своєрідність ритуалів полягає в тому, що їх ідейний зміст проявляється у конкретно-чуттєвій, символічній формі. Це стає можливим завдяки використанню характерних для кожного ритуалу символів. Як символи можуть виступати емоційно забарвлене слово, виразний жест, соціально вагомий предмет, меморіальна споруда. В ролі символу може виступати умовний знак, образ, який містить в собі важливу соціальну інформацію про історичні події або суспільні явища, про його суть, ідеї та ідеали. При проведенні ритуалів обов’язковим є виконання Державного Гімну України. Віддати честь Державному прапору, прапору закладу освіти для кожного робітника правоохоронних органів непорушний закон, вираз глибоких національних і патріотичних почуттів. Ще з часів існування Запорізької Січі дуже шанувалися клейноди – символи влади військових старшин. До клейнодів належали: хорогва, бунчук, булава та її різновиди (палиця, пернач), литаври та печатка. Зберігалися клейноди в приміщенні Військової скарбниці на території Січової фортеці. Клейноди були святинею Запорізької Січі, втрата їх вважалася ганьбою. Щоб підсилити обожнювання клейнодів, для їх охорони, а також виносу в урочистій чи бойовій обстановці були призначені військові старшини з посадами хорунжого, булавничого, бунчужного та перначого. Великою повагою та авторитетом користувався військовий довбиш. Без його ударів у литаври січова рада не могла бути скликаною. При проведенні урочистих заходів усі клейноди виносились на чільне місце. Перед початком ради кошовий отаман брав булаву і ставав під хоругвою, суддя і осавул тримали тростини, оздоблені сріблом. Військовий старшина ставав під бунчуком. Це дійство супроводжувалося ударами в литаври, звуками сурм. Система відзнак, притаманна будь-якому війську новітньої доби, включає однострої, складовою частиною яких є знаки розрізнення рангів і національної належності, бойові знамена частин і різноманітні службові прапори. Істотним елементом цієї системи є також функціональні, почесні та пам’ятні відзнаки і нагороди за вояцьку звитягу й майстерність полководців. Без перебільшення можна твердити, що вже тисячоліттями жодне військо немислиме без колективних відзнак – стягів. З символів влади в давнину, що подекуди мали сакральне значення, вони з часом перетворились на символи честі та слави певних військових відділів, наочне уособлення самого існування певного полку. Прапори відіграють важливу роль, особливо національні, тому що вони є найбільш відомими і тому що вони символи, які в наш час збуджують найсильніші емоції – від гордості при їх підйомі до ненависті при ритуальному акті спалення. Дуже чемно ставляться до прапора, як до своєї національної символіки, громадяни всіх країн світу. Бойові традиції вшанування прапору живуть у наш час в органах внутрішніх справ України. Бути гідним Прапору означає суворо дотримуватись вимог Присяги, статутів, наказів. Бути вірним для правоохоронця означає суворо дотримуватися законності, бездоганно виконувати службові обов’язки та бути взірцем високоморальної поведінки у побуті. В мирний час позбутися Прапору означає втратити військову честь. Вірні славним традиціям, українські міліціонери бережуть свій Прапор, як святиню. Пост навколо нього довіряється найкращим співробітникам органів внутрішніх справ. В дні прийняття Присяги, при проведенні парадів, стройових оглядів, при здійсненні інших військових ритуалів можна спостерігати урочистий винос Знамена підрозділу. Проведенню цього ритуалу передує ретельна підготовка. Для виносу Знамена розпорядженням командиру підрозділу повинні бути споряджені почесна варта і, в залежності від кількості змін вартових, два-три знаменщики, а також знаменний взвод. В призначений час знаменщики та почесна варта зі знаменом повинні прибути на місце проведення церемоніалу. Знаменний взвод повинен супроводжувати знамена. Відповідальний за проведення урочистих заходів для зустрічі знамен прохає всіх встати. Лунає команда: «Знамена внести!» Оркестр виконує марш. Під звуки маршу відчиняються двері та вносяться знамена: начальник почесної варти, за ним асистент, знаменщик зі знаменом та другий асистент. Заміна вартових відбувається без команди. Все це повинно виконуватись чітко та красиво. Закриваючи урочистий захід, відповідальний за його проведення оголошує: «Для виносу знамен прошу всіх встати. Знамена винести!» За командою начальника варти під звуки оркестру знамена виносяться в тій же черзі, що і заносились. У спостерігачів та учасників цього величного ритуалу надовго в душі залишаються патріотичні почуття. Цей ритуал символізує велику пошану і подяку всім тим, хто відстоював незалежність України. Закріпленню традиції вірності Знамені служить одна з форм заохочення правоохоронців – фотографування біля розгорнутого Прапору частини, підрозділу. Це велика честь для співробітників органів внутрішніх справ, удостоюються якої за відмінне виконання службових обов’язків, за вагомий особистий внесок у боротьбу зі злочинністю, зміцнення законності та правопорядку, за високий професіоналізм. Військова музика виникла в сиву давнину. Спочатку вона зводилась до системи сигналів для здійснення керування військами на полі бою та регламентації їх побуту, потім стала застосовуватись з метою піднесення настрою, бойового духу. Пізніше військова музика стає символом воїнської доблесті. Частини та підрозділи, які відзначались у боях, нагороджувались поряд із штандартами (знаменами) та орденами ще й срібними трубами. В наші часи музика не тільки здійснює оповіщення та керування військами, а ще й сприяє патріотичному вихованню воїнів, емоційно впливаючи на їх духовний світ. Основним жанром військової музики є марш (стройовий, похідний, зустрічний, урочистий, траурний, фанфарний та ін.) Музика – один з найбільш дійових компонентів художнього оформлення міліцейських ритуалів. З усіх елементів образної форми ритуалів вона є найбільш стійким. Наповнюються новим змістом старі ритуали, змінюється порядок і форми їх проведення, але музична основа зберігається протягом століть. Можна певно сказати, що сприйняття ідейного змісту ритуалів, тих героїчних ідей, які вони несуть, в багатьох випадках залежить від яскравого та вправного музичного оформлення. Твори у виконанні духових оркестрів надають ритуалу саме ту форму, через яку більш яскраво виражається його суть. Вона вносить до ритуалів особливу урочистість, створює святковий настрій, надає натхнення учасникам церемоніалу. Ритуальна музика проста й виразна, вона повинна зливатися з елементами міліцейських ритуалів і легко запам’ятовуватись, її ідейний зміст має усвідомлюватись легко та швидко. Якість музичного виконання допомагає глибше усвідомити суть музичного твору, зрозуміти його емоційний зміст. Особливе місце в системі міліцейських ритуалів належить маршовій музиці. Вона допомагає організовувати та дисциплінувати службовців, що сприяє виробленню чітких та узгоджених рухів. У стройовому та похідному марші особливо акцентується пружна ритміка, бадьорий настрій, що створює урочисту обстановку та демонструє весь блиск ритуалу. Стройові огляди, проходження в строю та інші ритуали супроводжуються піснями. Пісня займає велике значення у житті правоохоронця. Патріотичний та національний зміст, гарне музичне оформлення пісні при колективному її виконанні в строю здійснюють глибокий емоційний вплив та збуджують піднесені почуття. В наші часи музика звучить при прийнятті присяги, виносі прапору, врученні нагород, проведенні стройових оглядів, парадів, при здійсненні інших ритуалів. Поряд з використанням символів, майстерним виконанням стройових прийомів, командирською мовою, що чітко та образно звучить, музика, пісня допомагає зробити ритуал справжнім витвором мистецтва. Важливим елементом міліцейських ритуалів є стрій. Відмінна стройова підготовка, красива форма одягу, висока злагодженість у діях підрозділів залишають незабутні враження у всіх, хто хоча б раз спостерігав за цим ритуалом. Проведення всіх ритуалів у ВЗО МВС вимагає відмінної стройової підготовки та дисципліни кожного курсанта (слухача), налагодженості строю підрозділів. Чітке виконання команд, виправка, відпрацьований стройовий крок, бездоганність важких перестроювань надають особливого блиску і краси ритуалу. Але стройова підготовка слугує не тільки для естетичного виховання. В сучасних статутах, настановах стройова підготовка визначається як важливий елемент бойової підготовки, бо від вміння чітко діяти в строю в значній мірі залежить боєздатність підрозділів. Стрій привчає до зібраності, чіткості дій, уважності. Правоохоронець, який має добру стройову виучку, завжди підтягнений, по формі та охайно одягнений, а це в значній мірі свідчить про його військову культуру – вміння перестроюватися з одного строю в інший, досконало володіти зброєю, бездоганно виконувати команди, що сприяє досягненню високої налагодженості підрозділів, їх мобільності та керованості. Відпрацювання стройових прийомів, що здійснюються в процесі проведення ритуалів, - дійовий засіб виховання морально-бойових якостей курсантів (слухачів), зміцнення організованості, дисципліни. Стройова виправка, дисципліна, чітке виконання команд, відпрацювання стройового кроку сприяють вихованню таких важливих якостей, як підтягнутість, ретельність. Вже саме проходження в строю виробляє у курсантів уважність, мобілізує їх на певні дії, котрі вимагаються від них специфікою служби в органах внутрішніх справ. Важливу роль в досягненні єдності та налагодженості підрозділів МВС України відіграють статути. Давню історію має закріплений в статуті військовий ритуал стройового огляду. Урочистим та строгим він був цей ритуал ще у Київській Русі. В наш час проведення стройового огляду вимагає підготовки до нього всього особового складу підрозділу, внесення духу змагання, продуманого підведення підсумків, оцінки одиночної стройової виучки та налагодженості підрозділів. Командир підрозділу на підставі отриманих вказівок оголошує місце, час і порядок шикування, а також намічає заходи щодо підготовки спорядження, озброєння, бойової та іншої техніки, яка буде представлена на стройовому огляді, вказує форму одягу, порядок шикування і вихід особового складу. Все це входить до плану організації і проведення стройового огляду. До плану додається схема шикування особового складу підрозділу. Визначається порядок проходження підрозділів урочистим маршем. На плацу, де буде проведено стройовий огляд, робиться необхідна розмітка. Для визначення лінії проходження урочистим маршем призначаються лінійні, які вишиковуються в колону по одному на правому фланзі. Якщо в частині немає оркестру, то організовується зведена група барабанщиків підрозділів. Місце шикування і порядок виходу зі строю те ж саме, що й для оркестру. Під час стройового налагодження в підрозділі направляються музиканти оркестру для вивчення стройових пісень. Командири підрозділів після виконання всього комплексу підготовчих заходів доповідають командиру частини про готовність підрозділів до стройового огляду. В день проведення огляду в призначений час частина вишикується на плацу, виноситься Прапор. Добре підготовлений і чітко проведений ритуал стройового огляду повинен переконувати майбутніх правоохоронців в тому, що їх колектив – це єдине ціле. Ефективність стройового огляду досягається лише тоді, коли вживаються рішучі заходи щодо усунення недоліків. «Військова честь – це поняття, що важко піддається чіткому визначенню. Необхідність її існування, як умови військового побуту, зізнається всіма, але її істота залишається майже невловимою. Не можна не зауважити, що військова честь являє собою явище вкрай складне, чим, звичайно, і пояснює його невловимість». Таке визначення військової честі дали у своєму енциклопедичному словнику Ф.А. Брокгауз і І.А. Ефрон. Військова честь, безсумнівно, властива війську і складає його характерну рису в усі епохи людського існування. Поняттю військової честі в різні епохи повідомлявся різноманітний зміст, але воно завжди вміщувало в собі щось невіддільне від поняття честі взагалі. Поняття честі не є правовим поняттям. Воно корениться винятково в моральній самосвідомості і, не маючи формальної підстави, є таким же відносним, як і принципи моральності. Але це поняття не є і моральним принципом, принаймні, в істотній своїй частині, воно не збігається з етикою. Поняття честі розпадається на поняття особистої честі і колективної. Військова честь - це честь корпоративна і вже в силу цього, відмінна від честі взагалі. Але також вона відмінна за змістом і від честі інших соціальних одиниць, тому що військо являє собою одиницю своєрідну. Поняття військової честі розвинулося на грунті самоповаги. Функція війни складає важкий обов'язок для людини. Вона вимагає від нього ризику власним життям, приношення вищого найбільш реального блага - життя - у жертву відверненому уявленню про загальне благо. Для виконання функцій війни необхідний, отже, такий стимул, який був би в стані подавити в людині почуття особистого самозбереження. Цей стимул може мати винятково моральний характер, тому що ніякі реальні блага не в силах конкурувати з благом життя. Стимул повинний коренитися в природі людини, тому що узятий ззовні, він не буде мати достатню інтенсивність. У нашому випадку таким стимулом є почуття особистої самоповаги. Задоволенням його, яке робить завжди найбільший ефект, слугують зовнішні почесті. Поряд із почуттям особистої самоповаги, в основі поняття військової честі лежить почуття колективного самолюбства, що розвивається завжди при спільній діяльності і є складовим істотним чинником колективного життя. Маючи таке глибоке обгрунтування, військова честь є позитивною умовою військового побуту. Її спад неодмінно викличе неможливість для війська виконувати своє призначення. Але однобічність поняття військової честі, її корпоративний характер зобов'язують ставитися з крайньою обережністю до всіх питань, пов'язаним із нею. З погляду інтересів військової справи, вона є тільки позитивною умовою. З державної ж точки зору, а тим більше, із широкої точки зору соціального життя взагалі, вона є відносно позитивною умовою, тому що: -вимоги військової честі дуже часто вступають у протиріччя з вимогами моральності; - її крайній розвиток веде до виняткового відокремлення війська. А військо, представляючи собою могутню силу, у випадку відокремлення легко може придушити державну організацію і всі підвалини соціального життя. Тому держава і суспільство, поряд із заходами, спрямованими на підняття військової честі, намагається обмежити її односторонній, крайній розвиток. Важливим ритуалом навчально-бойової діяльності є віддання військової честі. Цей ритуал має давню історію. Його виникнення пов’язано зі встановленням ХІІІ столітті у лицарів звичаю при зустрічі «у чистому полі», коли вони не мали наміру вступати до бою – вони підіймали забрало своїх металевих шоломів. Пізніше, коли на зміну шоломам із забралом прийшли залізні каски, цей звичай підносити руку до голови в знак дружелюбного ставлення зберігся. Згодом цей звичай закріпився у воїнських статутах, як обов’язковий акт військової ввічливості при зустрічі військовослужбовців. Віддати честь – це значить віддати данину поваги славним традиціям органів внутрішніх справ. Віддання військової честі – це не формальний знак уваги, це, перш за все, вираз взаємної пошани, єдності службовців. Важливо, щоб курсанти (слухачі) не тільки правильно і чітко виконували ритуал віддання честі, а й розуміли, що змістом цього ритуалу є повага до своїх товаришів по зброї. Чіткість і краса виконання цього ритуалу віддання військової честі свідчать про високу культуру міліціонера. Історія свідчить, що нагороди й відзнаки відомі з найдавніших часів. Споконвіку у всіх цивілізованих країнах праця воїнів, що охороняють порядок, була на виду і в пошані. Держава не тільки піклувалась про людей, які захищали інтереси суспільства і народу, але й відзначались їхні здобутки перед Батьківщиною. Так з’явились ордени та інші нагороди. Співробітників органів внутрішніх справ України ще до недавнього часу нагороджували лише державними нагородами. Згодом правоохоронці отримали свої відомчі знаки такі, як «Почесний знак МВС України», «За відзнаку в службі», «Кращому працівникові пожежної охорони», почесне звання «Заслужений юрист України». Вручаються вони працівникам підрозділів органів внутрішніх справ не тільки за особисту мужність та самовідданість при виконанні службових обов’язків, сміливість та зразкове виконання нелегких завдань, але й видатні показники в роботі, одне слово, кращим з кращих. З метою морального стимулювання співробітників органів внутрішніх справ в Україні створюються нові державні нагороди і відомчі відзнаки. Зокрема, виготовлено зразок медалі «За охорону громадського порядку», який уже узгоджено у відомчих інстанціях і передано на розгляд до Верховної Ради України. Після затвердження медаль матиме статус державної нагороди. Передбачається, що нагороджуватимуть нею тих, хто виявив особисту мужність, самовідданість та сміливість при охороні громадського порядку, затриманні небезпечних злочинців, за високі результати в роботі. Серед відомчих нагород системи МВС окреме місце посідає знак до премії «За міжнародне співробітництво у правоохоронній діяльності». Премія встановлена з метою стимулювання працівників правоохоронних органів у їхній службовій діяльності та зміцненні законності, правопорядку, захисті інтересів держави, боротьби з міжнародною злочинністю, за активну участь у миротворчих операціях. Також розроблюється зразок заохочувальної відзнаки МВС України з умовною назвою «За поранення при виконанні службових обов’язків». Премією МВС України «За міжнародне співробітництво у правоохоронній діяльності» нагороджуються співробітники органів внутрішніх справ за досягнення значних успіхів у боротьбі з міжнародною злочинністю, ініціативність і наполегливість у боротьбі з відпрацювання і розвитку плідної взаємодії з правоохоронними структурами інших держав. 6 вересня 1997 р. з’явилася заохочувальна відзнака МВС України «Хрест Слави». Поява цієї відзнаки, без перебільшення, стала значною подією у житті органів внутрішніх справ країни. Ця нагорода є фактично найвищою відомчою відзнакою у системі МВС, ухваленою відділом нагород Адміністрації Президента України та затвердженою колегією Міністерства внутрішніх справ. Отримують її за виняткові заслуги в боротьбі зі злочинністю чи вагомий особистий внесок у роботу правоохоронних органів по захисту інтересів держави, прав і свобод громадян та багаторічну плідну працю не лише правоохоронці, але й інші громадяни України. Наказом МВС України від 22 січня 1998 р. з метою морального і матеріального стимулювання працівників правоохоронних органів у їх службовій діяльності щодо зміцнення законності й правопорядку та на відзначення бездоганної служби в складній криміногенній ситуації, напружених економічних умовах господарювання і активну протидію злочинності встановлено заохочувальну премію Міністерства внутрішніх справ України «Лицарю звитяги». Пам’ятний знак до цієї премпії складається з стилізованої настільної скульптурної композиції та нагрудного знака. Славні традиції органів внутрішніх справ найбільш повно виражаються в різноманітних, але обов’язково яскравих за формою ритуалах. Чим виразніше форма ритуалу, тим сильніше його вплив не тільки на почуття, але й на свідомість співробітників міліції. Саме образно-художня природа ритуалів обумовлює їх емоційну активність, вплив на психологію і духовний світ правоохоронця. Краса ритуалів – як в їх традиційному змісті, так і в їх формі. Це краса звуків, ритму, фарб. Форма кожного ритуалу складна і багатогранна. Вона складається з різноманітних елементів, оригінальне сполучення яких надає ритуалу яскраву емоційність. Більшість ритуалів уявляють собою своєрідні видовища. Музика, театралізація, образна мова, символіка – це елементи мистецтва, які знаходять місце в ритуалах міліції, виконують роль виразних засобів, що розкривають їх традиційний зміст. Всі елементи ритуальної форми повинні розміщатися у певній послідовності. Всіляке порушення організаційної основи ритуалу, традиційного порядку його проведення призводить до зруйнування ритуалу як системи, до різкого послаблення його емоційної активності. Співробітники відділів по роботі з особовим складом повинні турбуватися про ідейну насиченість, багатство змісту, виразність кожного ритуалу; про творчий розвиток, збагачення ритуалів; домагатися суворої відповідності церемоній, що проводяться згідно з вимогами статутів. Проведенню кожного ритуалу повинна передувати всебічна, творчо продумана підготовча робота, бо промови командира, текст присяги, ритуальна музика – це сигнали, за якими у правоохоронця закріплюються в пам’яті відповідні уявлення, враження. Яскравість і повнота естетичного сприйняття полягає не тільки в життєвому досвіді і накопичених знаннях, але, насамперед, в знаннях про традиційний зміст і значення ритуалу, отриманих в процесі служби. Багато тут залежить від пропаганди національних бойових традицій, постійної турботи про активність героїко-патріотичне виховання. При підготовці і проведенні ритуалів необхідно враховувати, що найменше порушення налагодженості, гармонії, ритмічності відразу ж кидається у вічі, викликає негативні емоції в учасників та спостерігачів. Творча діяльність співробітників підрозділів по роботі з особовим складом, командирів при проведенні ритуалів вимагає високої ідейності, натхнення та таланту, почуття відповідальності. Організатори ритуалів повинні використовувати всі можливості для розкриття в них національної ідеї, духовного багатства та моральної чистоти українських правоохоронців. Ретельно підготовлені та бездоганно виконані ритуали викликають глибокі естетичні переживання, виховують як учасників, так і людей, що їх спостерігають, за законами величної військової краси. Життя не стоїть на місці – в організації виховної роботи відбуваються суттєві зміни; прагнення підвищувати емоційний настрій правоохоронців при виконанні службових обов’язків викликає до життя народження нових ритуалів. Тому завдання командирів – збирати, узагальнювати, перевіряти на практиці нові елементи міліцейської ритуальності, цілеспрямовано впроваджувати їх у життя правоохоронців. Добре організовані та чітко проведені ритуали міліції викликають у правоохоронців патріотичні почуття, надихають на боротьбу із злочинністю. Урочисто-траурний ритуал похоронів з військовими почестями – данина великої поваги живих людей людям, що загинули при виконанні службових обов’язків. Ритуал похоронів загиблих в бою ратників і князів з військовими почестями відомий ще з княжих часів. Воїнів, що полягли на полі бою, військо хоронило особливо урочисто. Вшановувались також місця, де в бою склали свої голови звичайні, рядові вояки: на тому місці ставили хрест. Урочисто-траурний ритуал похоронів в органах внутрішніх справ – це данина великої поваги правоохоронцям, які загинули у боротьбі зі злочинністю. Цей ритуал викликає не тільки почуття скорботи та болю, усвідомлення непоправності того, що трапилось, але й розкриває силу характеру українських міліціонерів, приклади самовідданої служби щодо забезпечення правопорядку. Церемонія похоронів з військовими почестями сумна та строга. Урочистості ритуалу надає виконання Державного гімну України, прощальний артилерійський або рушничний салют, урочистий марш частин або почесного ескорту. В органах внутрішніх справ існує добра традиція свято берегти в серцях і в пам’яті імена співробітників системи МВС, які загинули у боротьбі зі злочинністю. Наприкінці серпня, у Всеукраїнський день пам’яті загиблих правоохоронців, відбуваються урочисті заходи щодо їх вшанування. 13. ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ТА ПЕРЕПІДГОТОВКА КАДРІВ В СИСТЕМІ МВС УКРАЇНИ Зміни, що сталися у суспільно-політичному житті, поставили перед МВС завдання щодо реформування системи і вдосконалення форм та методів підготовки висококваліфікованих спеціалістів для органів внутрішніх справ України. Ускладнення криміногенної ситуації, поширення організованої злочинності, поява нових видів злочинів, використання кримінальними структурами досягнень науково-технічного прогресу пред’являє сьогодні до працівника органів внутрішніх справ підвищені вимоги як до професіонала високого класу. Для ефективного розслідування кримінальних справ вже недостатньо знань, які отримані в вищому закладі освіти, необхідно постійно їх поповнювати та вдосконалювати. В Комплексній програмі вдосконалення роботи з кадрами йдеться мова про те, що серед головних передумов подальшого нарощування зусиль в боротьбі зі злочинністю є підвищення авторитету органів внутрішніх справ і міліції зокрема. На вирішення цієї проблеми мають бути спрямовані заходи з забезпечення системи МВС України висококваліфікованими, відданими справі кадрами. Є проста і зрозуміла формула - міліція повинна працювати для людей, а не навпаки. На жаль, ще непоодинокі випадки, коли співробітник міліції зловживає службовим становищем, характерним відмічається байдужість, непрофесіоналізм. Непрофесійні дії при виконанні службових обов’язків ведуть до поранення та загибелі працівників органів внутрішніх справ, що породжує сумнів громадян у спроможності міліції надійно захищати правопорядок. Є суттєві недоліки в професійній підготовці, належній навчально-методичній й інформаційній забезпеченості діяльності органів внутрішніх справ. На 1999-2005 рр. підготовлені додаткові заходи по роботі з кадрами, передбачається удосконалення нормативно-правової, організаційно-штатної управлінської діяльності органів внутрішніх справ. Успішне вирішення цих проблем багато в чому залежить від підвищення кваліфікації та професійної перепідготовки працівників органів внутрішніх справ. Післявузівська (післядипломна) перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів здійснюється на базі завершеної вузівської підготовки за відповідними напрямами, як без змін, так і з зміною існуючого освітнього і кваліфікаційного рівнів. Вона також передбачає можливість досягнення освітньо-кваліфікаційного рівня магістра, наукового ступеня кандидата, доктора наук. Система підвищення кваліфікації та перепідготовки відповідає принципу безперервної відомчої освіти з максимальним забезпеченням відповідності рівня підготовки працівників органів внутрішніх справ вимогам функціональних обов’язків за посадовим призначенню. На цей час організацію підвищення кваліфікації, перепідготовку працівників органів внутрішніх справ на Україні здійснюють: Національна академія внутрішніх справ України; Університет внутрішніх справ; Львівський інститут внутрішніх справ; Запорізький юридичний інститут МВС України; Одеський інститут внутрішніх справ; Харківський інститут пожежної безпеки; Донецьке училище міліції. Підвищення кваліфікації та перепідготовка керівних кадрів органів внутрішніх справ з присвоєнням освітньо-кваліфікаційного рівня «Спеціаліст», «Магістр» за спеціальністю «Правознавство» здійснює факультет підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації Національної академії внутрішніх справ. Існуючий на Україні Інститут перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів внутрішніх справ Університету внутрішніх справ здійснює підвищення кваліфікації працівників підрозділів слідства, штатного дізнання, оперуповноважених Державної служби по боротьбі з економічною злочинністю за спеціальністю «Правознавство» без надання освітньо-кваліфікаційного рівня. На наш погляд, для організації підвищення кваліфікації та перепідготовки працівників органів внутрішніх справ необхідно узагальнити досвід роботи закладів освіти, спеціальних підрозділів післядипломної підготовки, визначити більш необхідні терміни навчання, відпрацювати навчальні плани, робочі навчальні програми, тематичні плани, удосконалити нормативно-правову базу, а насамперед «Настановлення по організації професійної підготовки рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ», «Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ». Нормативно-правова база повинна відповідати вимогам часу, бути спрямована на постійне підвищення рівня підготовки співробітників органів внутрішніх справ. Для здійснення підвищення кваліфікації та перепідготовки працівників ОВС вбачається необхідним визначити такі основні організаційні напрями: упорядкувати підготовку категорій працівників відповідним закладом освіти; визначити провідний вищий заклад освіти в системі підвищення кваліфікації та перепідготовки працівників органів внутрішніх справ; узагальнити порядок проходження та навчальні плани, робочі навчальні програми, тематичні плани, привести їх у повну відповідність до професійних потреб та змісту єдиної державної освіти України; широко впроваджувати в зміст навчання пріоритет загальнолюдських цінностей, пов’язаних з потребами, інтересами та правами особи - громадянина правової держави; формувати правовий світогляд особи, що навчається, на засадах врахування норм міжнародного права та досягнень світової юридичної думки; здійснювати прикладну (профільну) спеціалізацію навчання з урахуванням існуючих потреб практики боротьби зі злочинністю й інтересів конкретних кадрових замовників. Система перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів для органів внутрішніх є органічною складовою частиною державної системи освіти. Головне її завдання – сприяння формуванню професійного ядра висококваліфікованих фахівців з усіх напрямів діяльності органів внутрішніх справ, надання їм необхідних знань, навичок та вмінь працювати в умовах розбудови державності, формування ринкових відносин. Підвищення кваліфікації кадрів здійснюється з метою послідовного удосконалення професійної майстерності, вивчення найновіших досягнень науки і техніки, використання позитивного досвіду у роботі. Система підвищення кваліфікації працівників органів внутрішніх справ України повинна, на нашу думку, мати таку послідовність: - професійна підготовка молодого фахівця: Після одержання базової або повної вищої освіти та призначення на посаду професійна підготовка здійснюється за місцем служби. Важливу роль в формуванні професійної майстерності молодого фахівця повинні здійснювати підрозділи, відділи професійної підготовки УМВС в областях, УМВСТ. Термін підготовки від 3 до 5 років, проводиться навчання на навчальних полігонах, кабінетах професійної майстерності, цільових учбових зборах. Результати навчання відображаються у картці обліку професійної підготовки. Вони є головними документами, які посвідчують професійний рівень. Відомості, що містяться у них, обов’язково враховуються при атестації, просуванні по службі. У випадку зарахування в резерв на висунення на вищу посаду, працівник органів внутрішніх справ направляється на підвищення кваліфікації до вищого закладу освіти МВС України. Співробітник, маючи при собі картку обліку професійної підготовки, копію наказу про зарахування в резерв на висунення, повинен прибути у призначений термін до навчального закладу; - підвищення кваліфікації працівників середньої ланки органів внутрішніх справ: Працівник органів внутрішніх справ повинен виконувати функціональні обов’язки відповідно призначеної посади, а також відповідати освітньо-кваліфікаційним вимогам рівня підготовки за спеціальністю. Працівник при зарахуванні на підвищення кваліфікації до вищого закладу освіти МВС повинен підтвердити знання функціональних обов’язків, вимоги кваліфікаційних характеристик. Для цього він складає іспити у формі тестування. Підтвердивши вимоги посадовому призначенню та освітньо-кваліфікаційній характеристиці, співробітник ОВС проходить навчання у відповідності до вимог висунення на вищу посаду (згідно з зарахуванням в кадровий резерв), не підтвердивши - проходить навчання по існуючий посадовій посаді. Після закінчення навчання працівник складає комплексні випускні іспити, для приймання яких створюється екзаменаційна комісія. До екзаменаційної комісії запрошуються наукові, практичні працівники УМВС в областях, УМВСТ, Міністерства внутрішніх справ України. Працівникам, які пройшли навчання та підтвердили вимоги відповідно до посадового призначення, освітньо-кваліфікаційних характеристик, видається свідоцтво, а також робиться відповідний запис у картці обліку професійної підготовки. Співробітникам, які не виконали навчальний план, не склали випускні іспити, видається довідка про проходження підвищення кваліфікації. Підвищення кваліфікації працівників середньої ланки органів внутрішніх справ з конкретної спеціалізації або посади здійснюється один раз на 5 років. Термін навчання - 1 місяць; - підвищення кваліфікації керівних кадрів органів внутрішніх справ: Ефективність протікання управлінського процесу у підрозділах, стосунки між працівниками залежать від професійних якостей керівного складу органів внутрішніх справ. Підвищення кваліфікації професійних якостей керівного складу підрозділів МВС - важливе завдання органів внутрішніх справ. Діяльність керівника є багатоплановою. Реальний вплив на діяльність підрозділу, здійснюваний керівником будь-якого рангу, від начальника відділення до начальника Головного управління МВС України, грунтується не тільки на його офіційних повноваженнях, але й на особистому авторитеті. Потребує подальшого вдосконалення і механізм переходу керівника від однієї статусної позиції до іншої. Підвищення кваліфікації керівних кадрів органів внутрішніх справ повинно здійснюватись у провідному вищому закладу освіти системи підвищення кваліфікації та перепідготовки. Навчальні плани, робочі навчальні програми, тематичні плани щодо підвищення кваліфікації повинні розроблятися під контролем ГУРОС МВС України і затверджуватись керівництвом МВС України. На підвищення кваліфікації направляються працівники, зараховані в резерв на висунення до керівного складу органів внутрішніх справ (починаючи від начальників відділення, їм рівних і вище). При зарахуванні на навчання з підвищення кваліфікації до вищого закладу освіти МВС працівник повинен підтвердити знання функціональних обов’язків та вимоги кваліфікаційних характеристик за спеціальністю. По закінченні навчання працівник складає комплексні іспити екзаменаційній комісії, йому видається свідоцтво, яке приєднується до особистої справи, а також робиться позначка у картці обліку професійної підготовки. Поданий вище проект системи підвищення кваліфікації працівників органів внутрішніх справ, на наш погляд, має визначену послідовність, поліпшує добір, розстановку і виховання кадрів, стимулює ініціативність, творчу активність та відповідальності працівників за доручену справу. Працівник, який пройшов підвищення кваліфікації, зарахований в резерв на висунення, проходить атестацію на відповідну посаду. Перепідготовка працівників органів внутрішніх справ на теперішній час здійснюється в разі переміщення їх на іншу роботу (перехід на споріднену спеціальність), виконання якої потребує нових знань, умінь і навичок, а також з метою одержання нової спеціальності (одержання наступного освітньо-кваліфікаційного рівня). Перепідготовка працівників організується як у вищих закладах освіти МВС, так і за місцем служби. Терміни, форми навчання визначені відповідними нормативними документами. Переміщення працівників середньої ланки органів внутрішніх справ по службі, перехід на іншу роботу - це процес складний, непослідовний. Це випливає з багатьох причин. По-перше, виникають складності при плануванні працівників певних категорій на навчання до ВЗО МВС. Перепідготовку цих осіб необхідно організовувати за місцем служби, шляхом самостійного освоєння специфіки роботи на новій посаді, за індивідуальним планом під керівництвом безпосереднього начальника. Перепідготовка керівного складу органів внутрішніх справ, яка потребує вироблення професійних якостей керівника, вимагає її організації у вищих закладах освіти. Термін навчання повинен складати, на наш погляд, 1-2 місяці. Перепідготовка працівників органів внутрішніх справ з метою одержання нової спеціальності, наступного освітньо-кваліфікаційного рівня повинна здійснюватися в спеціально визначених відомчих вищих закладах освіти. Організується це навчання за заявками органів, підрозділів внутрішніх справ, ГУРОС МВС України. Для забезпечення навчального процесу розроблені навчальні плани, програми, тематичні плани повинні затверджуватися керівництвом МВС України. Важливим питанням організації перепідготовки та підвищення кваліфікації є забезпечення працівників, направлених на навчання, грошовим постачанням. Нормативні документи, які забезпечують у цьому випадку грошове постачання, не відпрацьовані. Вищі заклади освіти не мають можливості забезпечувати безкоштовне харчування, проживання в гуртожитках. Навчально-матеріальна база училищ, факультетів, інститутів не відповідає вимогам часу. Вдосконалення професійної майстерності, вивчення найновіших досягнень науки і техніки, одержання нової спеціальності потребує матеріальних коштів. З метою вдосконалення діяльності органів внутрішніх справ, стимулювання підвищення кваліфікації необхідно підвищити персональну відповідальність начальників усіх ступенів за організацію і проведення професійної підготовки, підтримування високої професійної майстерності. Картка обліку професійної підготовки працівників є головним документом, яка посвідчує його професійний рівень. Начальники органів внутрішніх справ повинні стимулювати у особового складу потребу до безперервного навчання, і вживати заходи до того, щоб кожний працівник протягом усієї служби постійно підвищував рівень професійних знань. Не останнє слово тут належить державі, адже саме вона мусить підтримувати матеріально прагнення співробітників ОВС до самоосвіти, самовдосконалення, зростання професійної майстерності, забезпечувати соціальний захист «солдатів правопорядку». 14. Зарубіжний досвід організації підготовки кадрів поліцейських систем За кордонами України сьогодні накопичений великий, різноманітний і різноаспектний досвід підготовки кадрів для поліцейських служб. Організація діяльності щодо забезпечення правопорядку, громадської безпеки, боротьби зі злочинністю у всіх її проявах в кожній країні має свою специфіку і особливості. Відповідно до структури, завдань, правового регулювання органів внутрішніх справ в різних країнах будуються і національні системи підготовки кадрів. Ясна річ, що всебічне і комплексне висвітлення проблематики організації та здійснення підготовки поліцейських в різних країнах потребує спеціального комплексного дослідження, використання великих масивів інформації загальноправового, відомчого нормативного, організаційного, фактичного (оперативно-службового, статистичного, методичного тощо) характеру. Скажімо, в Китаї або Ефіопії принципи побудови системи кадрової підготовки правоохоронців будуть разюче відрізнятися від тих, що працюють у США чи ФРН. Чинників, котрі впливають (а у багатьох випадках і визначають) на особливості підготовки фахівців у галузі громадського порядку, декілька: особливості побудови національних поліцейських систем та правового регулювання їх діяльності; історичні традиції правоохоронної діяльності в тій чи іншій країні світу; особливості соціально-економічного та культурного розвитку певної держави на сучасному етапі (матеріальна база правоохоронної діяльності, рівень демократизму політико-правової системи, взаємодії державних структур та інститутів громадянського суспільства, загальної та правової культури і правосвідомості населення тощо) і т. ін. Поліцейські системи розвинутих країн світу, насамперед, таких як Франція, Великобританія, Сполучені Штати Америки, Італія, Канада, Австрія, Японія, Федеративна Республіка Німеччина мають довготривалу історію, великий досвід боротьби зі злочинністю й охорони громадського порядку, тісні взаємозв’язки між собою. Усе це накладає відбиток на організацію підготовки кадрів для них, змушує враховувати усі здобутки минулого і сучасного дня, широко розвивати міжнародну кооперацію не лише в питаннях безпосередньо правоохоронної діяльності, а й навчання, стажування, обміну досвідом персоналу поліцейських служб та органів. Принципи побудови систем підготовки кадрів у розвинених демократичних зарубіжних країнах у своїй сутності відповідають їх типологічним особливостям, спільним для всіх цих держав, проаналізованого авторами на основі особистого ознайомлення авторів з досвідом поліції низки зарубіжних країн. Такими особливостями вбачаються: розгалуженість і різноманітність поліцейських систем, наявність поліцейських органів у різних міністерствах і відомствах, незалежність їх між собою. Це означає, що відповідної складності й структурованості набуває побудова системи підготовки фахівців, орієнтованість їх не лише на загальні завдання правоохоронної діяльності, а передусім на специфіку конкретної роботи в конкретній поліцейській службі. У цьому випадку максимально скорочується період адаптації до професійної діяльності, вона набуває необхідної ефективності; розподіл поліцейських систем за джерелами фінансування на державні (федеральні), муніципальні (місцевого самоврядування), приватні (поліція фірм, концернів, синдикатів) в умовах тісної співпраці між ними. Як наслідок, різноманітними є й джерела фінансування підготовки кадрів для цих систем, що надає їм специфічних властивостей, певною мірою впливає і на зміст та форми підготовки; соціальна спрямованість роботи поліції. Навчання і професійна підготовка майбутнього співробітника орієнтовані на захист, насамперед, прав і свобод громадянина; усвідомлення того, що він особисто і поліція в цілому утримується за рахунок податків населення і відповідно служить платнику податків; глибоке розуміння, що поліція зобов’язана надати допомогу кожному громадянину і коли скоюється злочин, і при нещасному випадку, в екстремальній ситуації, побутовому конфлікті, раптовому захворюванні чи, скажімо, несподіваних пологах на вулиці. До миттєвих і правильних дій у всіх цих випадках поліцейський повинен бути готовим беззастережно, його навички при підготовці мають бути доведені до автоматизму; високий професіоналізм поліції. Він досягається не лише завдяки глибокій професійній підготовці у фахових поліцейських закладах освіти – поліцейський в США, Великобританії, Франції, в інших країнах змушений протягом всієї служби навчатись, від цього залежить його просування по службі, присвоєння офіцерського чину, оплата праці, пільги тощо. Для цього підготовка в навчальних закладах повинна закласти не лише знання і уміння, а й здатність до саморозвитку, адаптації до нових соціальних, інформаційних, технічних та технологічних вимог, кваліфікованого здобуття нових знань шляхом самоосвіти – тобто мусить грунтуватись на засадах випереджальної освіти; позапартійність в роботі поліції. Майбутній фахівець психологічно готується до того, що обраний ним професійний шлях накладає певні обмеження щодо проявів політичних, партійних переконань, навчається неупередженості в своїй службовій діяльності, усвідомлення і переконання того, що поліція служить народу, державі, а не партіям чи класам; активна діяльність громадських добровільних об’єднань, спрямована на підтримку і допомогу поліції. Відтак, майбутній поліцейський мусить розбиратися в тонкощах громадського життя, вміти вступати в позитивні безконфліктні контакти з громадськістю, виявляти витримку і тактовність; відкритість, гласність, постійна апеляція до громадської думки при вирішенні складних ситуацій, що виникають у правоохоронній практиці, забезпечують поліції довіру і підтримку населення. Підготовка правоохоронців спрямована на те, щоб застерегти їх від психології професійної обмеженості, сформувати переконання про те, що якою б розгалуженою і матеріально забезпеченою та наділеною необхідною правовою підтримкою не була правоохоронна система, без співпраці з громадськістю, передусім, населенням вона не зможе в повній мірі розв’язувати покладені на них завдання. Поліція бере активну участь в усіх заходах, що проводяться серед населення, в організації спортивних змагань, свят, працює в школах і дошкільних закладах, виконує патронажну роботу, звітує перед населенням і цим реалізує ідею зближення з ним. Під час навчання кадрів, службової підготовки в поліції США, ФРН, Франції, Італії вивчається спеціальний курс «Робота з населенням». Для поліцейських систем зарубіжних країн у досить великій кількості готуються працівники відділів психологічної, соціальної роботи, зв’язків з населенням, громадськими організаціями, засобами масової інформації; на підготовку кадрів впливає і та обставина, що у переважній більшості європейських країн, у США і Японії в міністерствах внутрішніх справ зосереджено і поліцейські служби, і служби державної безпеки, а також розподіл компетенції органів контррозвідки, котра (за винятком США, де входить до системи Міністерства юстиції) входить до системи МВС, і зовнішньої розвідки; у навчальних програмах з підготовки фахівців для поліцейських служб велике місце належить напрацюванню навичок і вмінь роботи з науково-технічними засобами, котрі надзвичайно широко застосовуються в роботі поліції зарубіжних країн; кадри поліції ретельно і всебічно готуються до тісної взаємодії національних служб як через Інтерпол і безпосередньо між собою. В міжнародних контактах, на конференціях, симпозіумах, семінарах, при обміні досвідом та делегаціями питанням підготовки поліцейських кадрів неодмінно приділяється підвищена увага. Не останню роль в підготовці кадрів поліції зарубіжних країн відіграє престижність правоохоронної діяльності, котра підтримується, передусім, за рахунок високого рівня соціальної захищеності поліцейського, а також створення державою і значною кількістю засобів масової інформації позитивного іміджу поліцейських структур. Матеріальна забезпеченість спонукає поліцейського до відповідального виконання обов’язків, професійного зростання, що позитивно позначається на кадровій стабільності. Зупинимось на особливостях підготовки кадрів поліцейських систем в деяких зарубіжних країнах. У Франції існує досить розгалужена структура поліції, як національної, так і муніципальної. Загальне керівництво цією багатопрофільною системою здійснює Міністерство внутрішніх справ. В складі МВС Франції серед інших галузевих керівних структур діє дирекція особового складу і навчальних закладів поліції. Вона здійснює загальне управління роботою з персоналом органів поліції, визначає поточні та прогностичні параметри розвитку та організації навчального процесу відомчих закладів освіти. Головними напрямами їх роботи є підготовка кваліфікованих кадрів як для адміністративної, так і для судової (кримінальної) поліції. У США успішно функціонує одна з найбільш складних за структурою поліцейських систем. Різноманітність організаційно-правових форм обумовлена специфікою історичного розвитку, правової системи англо-американського типу, а також федеративним державним устроєм. Поліцейські сили діють на федеральному (ФБР), штатному, місцевому (у містах, графствах та інших муніципальних одиницях) рівнях. Існують органи поліції і в окремих міністерствах та відомствах: Міністерстві фінансів, митній службі, службі внутрішніх доходів, федеральних органах контролю за банками та інших, а також приватна поліція. Все це накладає свою специфіку на підготовку кадрів поліції, котра здійснюється в навчальних закладах, що традиційно мають назву поліцейських академій. Так Федеральне бюро розслідувань має власну систему підготовки кадрів – від низки академій та університетських факультетів і коледжів до короткотермінових курсів. Кадри поліції готуються діяти в умовах жорсткого конролю з боку спеціальних агентств, відповідальних за законність і гласність в роботі правоохоронних органів, виконавчих органів, суддів, прокуратури, адвокатури, бюро присяжних. Це вимагає особливого професіоналізму, а також високих особистих моральних якостей. Поліція Канади також має складну структуру, поділяється на федеральну, провінційну і муніципальну. Провідна роль належить федеральним структурам – Королівській канадській кінній поліції (КККП), що є унікальним формуванням, котре діє на державному і провінційному рівні. Вона має свою систему підготовки кадрів, в якій найбільш розповсюдженою формою є спеціалізовані навчальні центри КККП. Головним навчальним закладом є Канадський поліцейський корпус у Оттаві, де слухачі опановують програму, що складається із 41 курсу. Першочергове значення надається практичній підготовці поліцейського до служби. Щорічно Коледж випускає 500 курсантів. КККП має також школу верхової їзди, школу служби поліцейських собак, школу стройової музики, низку інших закладів освіти. Підготовка кадрів для поліцейських сил Італії характеризується потребою забезпечення кваліфікованими фахівцями поліції в складі різних міністерств, органів місцевого самоврядування і приватної. Кожне міністерство для підготовки кадрів поліції має власні навчальні заклади. Високий ступінь децентралізації поліції впливає на навчання майбутніх фахівців з цієї галузі у Великобританії. Система поліцейських органів тут включає в себе, окрім Скотленд-Ярда (англійської кримінальної поліції), поліцейські департаменти графств, транспортну поліцію, поліцію Північної Ірландії. Кадри поліції готуються в спеціальних навчальних закладах МВС, серед яких Поліцейський коледж у Лондоні, Поліцейський коледж у Прінстоні, Коледж цивільної оборони, Коледж організації пожежної служби, Коледж техніки протипожежної служби, Коледж служби попередження і застереження правопорушень та інші. Поліція ФРН працює в складі Міністерства внутрішніх справ, яке має компетенцію, значно ширшу від МВС інших країн і фактично контролює всі сфери внутрішнього життя країни. У відповідності з цим побудована і національна система підготовки кадрів поліції у ФРН. Специфіка навчання поліцейських у Японії обумовлюється досить складною, розгалуженою і деталізованою за напрямами діяльності структурою поліції. Вона складається з трьох рівнів: національних (загальнодержавних) органів; місцевих (регіональних) органів; приданих організацій. Для поліцейської системи Японії характерною є наявність на всіх рівнях підготовки кадрів. Заклади освіти японської поліції зосереджені переважно на рівні приданих організацій. Тут діють: провідний заклад з підготовки майбутніх поліцейських найвищої кваліфікації – Національна поліцейська академія, школа імператорської охорони, курси криміналістів, вищі курси для керівників слідчих органів, школа поліцейського зв’язку. При кожному регіональному поліцейському управлінню, які діють у містах Тохоку, Канто, Тюбу, Кінкі, Тюгоку, Сикоку, Кнею (поліцейські управління Токіо і префектури Хоккайдо), працюють поліцейські школи. При підготовці співробітників поліції в Японії велика, як ніде, увага приділяється питанням боротьби з молодіжною злочинністю. Тут готуються фахівці для спеціальних підрозділів: відділу роботи з молоддю, відділу попередження злочинності, що входять до складу управління кримінальних розслідувань, підрозділу для роботи з дитячими і юнацькими установами у відділі охорони тощо. Системи підготовки фахівців для органів внутрішніх справ в країнах колишнього СРСР розвиваються на базі закладів освіти МВС радянського періоду, однак, вони зазнали значного розвитку і помітних змін. Якщо в перші роки після розпаду Радянського Союзу вони були схожі між собою, то подальший суверенний розвиток відповідних держав спричинив певні особливості організації підготовки кадрів. Загальною тенденцією реформування органів внутрішніх справ, а відтак, і розвитку системи відомчої освіти на теренах колишнього СРСР є наближення до європейських стандартів. В одних країнах вона спрацьовує більше, в інших менше. Заслуговують на увагу реформи у Литві, Латвії, Естонії та Молдові. Тут міліцію перейменовано на поліцію. Начальники департаментів поліції (генеральний комісар у Литві) є заступниками міністрів внутрішніх справ. На місцях створено муніципальну поліцію, яка структурно входить до департаменту поліції, але підпорядкована органам місцевого самоврядування. Поруч з кадровими апаратами з’явились такі нові підрозділи по роботі з особовим складом, такі, як відділ професійної етики і соціального захисту в Литві, відділ соціально-економічного розвитку в Молдові, психологічна служба в Латвії. Такі структурні зміни передбачають розширення спектру спеціальностей та спеціалізацій підготовки фахівців у національних поліцейських закладах освіти, таких, як Поліцейська академія ім. Штефана чел-Маре, Кишинівська школа поліції в Молдові, Поліцейська академія Литви та ін. Серед країн СНД найбільший навчальний потенціал щодо підготовки співробітників органів внутрішніх справ залишився у спадщину від СРСР Російській Федерації. Тут працює розгалужена система підготовки кадрів, «на чолі» якої стоїть вищий заклад освіти з потужним науково-педагогічним потенціалом і великими традиціями, успадкований від Радянського Союзу, Академія МВС Російської Федерації. Плідно працює низка юридичних інститутів та вищих шкіл МВС РФ. Напрями реформування навчального процесу і наукових досліджень у Російській Федерації схожі на вітчизняні, відтак розвиваються широкі двосторонні та багатосторонні контакти ВЗО МВС України та ВЗО МВС РФ, укладаються угоди про співробітництво. Специфіка підготовки правоохоронців в Російській Федерації визначається реформуванням структури органів внутрішніх справ, певними змінами акцентів в їх роботі, розвитком правової бази діяльності. Зросла потреба у фахівцях з боротьби з організованою злочинністю, економічною злочинністю, незаконним обігом наркотиків. Відповідним чином перестроюється і навчальний процес у відомчих ВЗО. Особливим напрямом підготовки кадрів для органів внутрішніх справ у національних системах відомчої освіти є навчання фахівців для Міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерпол). Україну було прийнято до Інтерполу в листопаді 1995 р. На цей час до складу Міжнародної організації кримінальної поліції входили 176 країн світу. Інтерпол як міжнародна професійна організація був створений у 1923 р., штаб-квартира його розташована в м. Ліоні (Франція). Вищим керівним органом Інтерполу є Генеральна асамблея, на якій обираються робочі органи – Генеральний секретаріат і Виконавчий комітет. Особливе значення має підготовка кадрів для Генерального секретаріату, де працює до 280 співробітників. Сюди потрапляють найбільш кваліфіковані фахівці національних поліцій, котрі, окрім високої професійної підготовки та великого практичного досвіду, повинні володіти не менш, ніж двома робочими мовами Інтерполу, якими є англійська, французька, іспанська, арабська. В країнах-учасницях Міжнародної організації кримінальної поліції утворюються національні центральні бюро (НЦБ) Інтерполу, що виступають під відповідними назвами: «Інтерпол-Париж», «Інтерпол-Лондон», «Інтерпол-Київ», «Інтерпол-Москва», «Інтерпол-Бангкок», «Інтерпол-Пекін» тощо (другим у назві вказується місто, де розташована робоча група НЦБ). Кадри для НЦБ Інтерполу готуються в рамках національних поліцейських освітянських систем. Зокрема, в Україні фахівців для НЦБ Інтерполу готує Університет внутрішніх справ. Підготовка кадрів для органів внутрішніх справ у кожній країні потребує тісної взаємодії відомчих навчальних закладів (це ж стосується і відомчої вузівської науки). Серед беззастережних здобутків поліцейської освіти в розвинених країнах є її висока технічна оснащеність, прикладність навчального процесу і наукових досліджень, навчання конкретної роботи, вироблення навичок і вмінь (часто доведених до автоматизму). Тут готуються фахівці з конкретних напрямів діяльності, адаптовані до реальних умов. Це, безумовно, той стандарт, якого повинні прагнути ВЗО МВС України. Разом з тим, загальноосвітня, теоретична підготовка, світоглядні питання за кордоном певною мірою поступається вітчизняній. І це не можна вважати недоліком, котрий слід долати. З багатьох позицій відомчої освіти нам сьогодні треба «тягтися» до західного рівня, але чимало вітчизняних здобутків є, їх слід зберігати, примножувати, пишатись ними. ВИСНОВКИ На розсуд читачів виноситься праця, в котрій робиться перша спроба наукового узагальнення питань організації та діяльності ВЗО системи МВС України на першому етапі їх існування. Враховуючи цілком природні суб’єктивні моменти (надто короткою є історична дистанція, з якої розглядається феномен відомчої вищої школи), наша книга є своєрідною розвідкою. Автори не лише опрацювали наявний фактичний матеріал, а й використали власний досвід роботи на керівних посадах в Міністерстві внутрішніх справ, парламентської діяльності (це дало можливість загальнодержавного підходу до проблеми), керівництва провідним відомим ВЗО, практичної, педагогічної, наукової роботи. Всі побажання, зауваження, пропозиції щодо змісту цієї книги, будуть сприйняті з вдячністю. Явища і процеси, що відбуваються сьогодні в українському суспільстві, відбиваються на системі МВС як на макро- так і на мікрорівні. Економічні негаразди, хронічний нестаток коштів унеможливлюють чимало глибоких і ефективних при їх виконанні планів, програм, напрацювань, що зароджуються і розвиваються в надрах системи Міністерства внутрішніх справ. Багато добрих і по-справжньому потрібних починань не знаходять, на жаль, фінансової підтримки. Вищі заклади освіти подекуди змушені буквально “виживати” в матеріальному плані. Немає коштів і на перспективні наукові дослідження, чимало з яких не лише присвячені актуальним проблемам діяльності ОВС, а й просто конче необхідні для ефективного протистояння валові злочинності. На мікрорівні - співробітники органів внутрішніх справ не ізольовані від суспільства. У першу чергу це стосується курсантів відомчих закладів освіти, оскільки більшість з них приходить до аудиторій зі шкільної лави, не маючи за спиною ані роботи на посадах молодшого начальницького складу в ОВС, ані служби в Збройних Силах. Спілкування з однолітками, вплив не кращих взірців масової культури, вікова легковажність заважають сформувати той єдиний моральний стрижень, котрий лише і дозволяє юнакові стати мужнім, свідомим і відданим Батьківщині і своїй справі правоохоронцем. Можна впевнено сказати, що такої сукупності завдань і проблем, котра постає сьогодні, національна вища школа Міністерства внутрішніх справ ще не знала. Досвід роботи вищих закладів освіти МВС показує, що основними напрямами її удосконалення є: розвиток нормативної та організаційно-структурної складової (удосконалення законодавчої та відомчої нормативно-правової бази, підвищення ефективності організаційно-управлінської діяльності, удосконалення структури та управління в межах конкретного вищого закладу освіти та ін.); підвищення ефективності навчального процесу (покращення якості викладання, розробка і впровадження нових методик навчання, удосконалення методичної роботи, поліпшення якості педагогічного процесу, застосування нових методів організації навчального процесу, широке залучення новітніх технологій, передусім інформаційних, тощо); удосконалення соціальної, психологічної, виховної роботи (підвищення ефективності професійної орієнтації та професійного відбору, психологічного супроводження навчального процесу, соціальної роботи та соціальних досліджень в рамках ВЗО МВС). Вищі заклади освіти МВС сьогодні не чекають на “кращу долю”, склавши руки. Провідні фахівці активно працюють над удосконаленням законодавчої бази діяльності органів внутрішніх справ. Щороку вони готують і подають до Верховної Ради України, її комітетів десятки науково обгрунтованих законопроектів, поправок та доповнень до чинних правових актів. Ця робота потребує подальшої координації, адже неприпустимо, щоб слушні і потрібні суспільству пропозиції фахівців найвищої кваліфікації губилися в коридорах влади, а самі автори залишались непочутими. Позитивним видається той факт, що науково-педагогічний персонал ВЗО МВС багато й плідно працює над вдосконаленням відомчої нормативної бази. Цю роботу необхідно посилити й активізувати. Існуюча структура вищих закладів освіти системи МВС України, в цілому, відповідає поставленим перед ними завданням. Ректорати, вчені ради мають власну, чітко визначену компетенцію і здійснюють реальне керівництво всіма сторонами діяльності ВЗО. Особливе значення у найбільш крупних закладах відомчої вищої школи, таких, як Національна академія внутрішніх справ України та Університет внутрішніх справ, набуває організація навчально-виховного процесу на факультетському рівні. У підвищенні ролі і значення факультетів вбачається не стільки данина традиційній вузівській автономії (звичайно, позитивно, що навіть в умовах обмежень, викликаних проходженням професорсько-викладацьким складом служби в ОВС, вона існує у досить значному обсязі, зберігаючи сам дух вищої освіти з її демократизмом), скільки об’єктивна потреба ефективності управління, зосередження зусиль на певних напрямах підготовки фахівців. Цю тенденцію необхідно підтримувати і розвивати. Сучасні умови виключають споживацьке ставлення, очікування, “що ж вирішить ректор”, вимагають активності і самостійності у прийнятті оперативних управлінських рішень, вміння брати на себе, якщо потрібно, відповідальність. Потрібно докласти організаційних зусиль на всіх рівнях, аби активізувати ради факультетів, подолати існуючу певну відстороненість кафедр від факультетських проблем, зробити факультети разом з випускаючими кафедрами справді єдиним організмом. За пройдений відомчою вищою освітою шлях існування склалися кафедри як основні, базові структурні підрозділи, котрі наповнюють навчальний процес реальним змістом. Робота з кафедрами потребує поліпшення в плані підвищення їхньої сприйнятності до освітянських інновацій, активізації творчого ставлення до навчального процесу, бажання шукати, знаходити і застосовувати на практиці нові методи і форми роботи. Багато залежить в роботі ВЗО МВС і від допоміжного персоналу. Сьогодні не потрібні клерки, котрі “відсиджують” свій робочий час. Саме робота навчальних, науково-дослідних відділів, відділів по роботі з особовим складом повинна щоденно, постійно створювати умови для якнайкращого розгортання навчального, наукового, виховного процесів у вищих закладах освіти МВС. Аналізуючи питання планування та організації навчальної роботи, автори не стільки зверталися до вчорашньої та сьогоднішньої (подекуди, на жаль, сумної своєю рутинністю й схоластичністю) практики, а прагнули показати все розмаїття форм роботи, котре дозволило б якнайширше розкрити потенціал і курсанта чи слухача, і власне викладача – центральних фігур у навчальному процесі. Переконані, що показано ці форми не вичерпно, адже життя не стоїть на місці, щоденно, щогодинно привносячи щось нове. Чи не найголовніше в організації навчального процесу – запобігти монологу викладача, зацікавити курсанта, “змусити” його самого навчатися, розкрити інтелектуальні й емоційні резерви, “навчити вчитися”, дати основи наукового світогляду й інструменти наукового пізнання світу. Серед форм організації навчального процесу повинні сусідувати як традиційні (лекція, семінар, практичне заняття), так і інноваційні. Особлива роль тут належить методиці ділових ігор, котрій присвячено чимало рядків цієї книги. Лише невпинна методична робота, пошук нових форм і методів роботи, якнайширше використання технічних засобів навчання і особливо комп‘ютерної техніки та інформаційних технологій дадуть можливість зберегти те, чим пишається вітчизняна система міліцейської освіти - високий рівень теоретичної бази, фундаментальність наукових досліджень, живе взаємозбагачуюче спілкування викладача і курсанта, широта загального кругозору, поруч з тим, щоб перейняти у західних країн їхні здобутки в справі підготовки кадрів для поліції - високий рівень практичних навичок, спеціалізацію, здатність до постійної взаємодії з населенням, вміння працювати з найсучаснішою технікою і ефективно використовувати її в правоохоронній діяльності. Великі надії у питаннях визначення напрямів розвитку методичної роботи, розробки і впровадження нових методик навчання покладаються сьогодні на Навчально-методичний центр МВС України при Університеті внутрішніх справ. Саме умовами сьогодення, необхідністю не “латати дірки”, а крокувати вперед, аби не відстати від цивілізації “назавжди”, викликана потреба в якнайширшому використанні новітніх інформаційних технологій. Про концептуальні питання інформатизації відомчої вищої освіти говорилось на сторінках цієї праці особливо докладно. Безумовні досягнення в підготовці кадрів поліції США, Канади, Франції, Великобританії, Польщі не означають, що в Україні потрібно відкинути усі напрацювання, досягнуті за короткий час незалежності, грунтовані на здобутках радянської, а подекуди і дореволюційної доби. Ця дилема насправді є удаваною, протиріччя - діалектичними, розв‘язання їх, на нашу думку, можливе лише на грунті філософії діалогу. Діалог, взаємозбагачення, не просте запозичення, а творче переосмислення, бачення, куди й навіщо йдемо, - ось стратегічні завдання відомчої вищої освіти. Це ж у повній мірі стосується і наукових досліджень у ВЗО системи МВС. Не звертаючись до питань стратегічного планування, зупинимось на розгляді найближчих перспективах розвитку вузівської науки в системі МВС України. Необхідно вжити подальших заходів для підвищення рівня координації і синхронізації наукових досліджень. Сьогодні у відомчих ВЗО накопичено великий науково-педагогічний потенціал. Науковці здатні розв‘язувати складні завдання як фундаментального, так і прикладного характеру. Варто зосередити організаційні заходи на цілеспрямованому використанні цього потенціалу, запобіганні дублюванню досліджень та їх недостатній пов‘язаності з правоохоронною проблематикою. З цією метою необхідно чітко організувати ефективну роботу новоствореного Центру організації, координації науково-дослідних робіт вищих закладів освіти та науково-дослідних установ МВС України. Нагальною є необхідність поліпшення роботи щодо організації наукових досліджень за замовленнями галузевих Головних управлінь, управлінь, окремих відділів МВС України, ГУМВС, УМВС в областях та на транспорті. Важливим напрямом наближення наукових досліджень до потреб практичних органів внутрішніх справ, посилення прикладності результатів наукового пошуку є більш тісна співпраця з ОВС низової ланки, залучення до творчих колективів найбільш досвідчених і кваліфікованих практичних працівників. Перспективним видається напрям подальшого розвитку на базі відомчих ВЗО мережі спеціалізованих науково-дослідних лабораторій, потенціал яких буде спрямований на дослідження конкретних проблем, викликаних потребами практичної діяльності ОВС в сучасних умовах. Важливим завданням є підвищення рівня організації інформаційного забезпечення наукових підрозділів ВЗО та НДУ з тематики актуальних для МВС наукових досліджень, конференцій, які заплановані ВЗО та НДУ. Потрібно продовжити і інтенсифікувати розвиток міждержавних наукових зв‘язків з вченими відомчих ВЗО та НДУ правоохоронних систем країн близького та далекого зарубіжжя щодо визначення проблематики і проведення спільних досліджень. Окремо слід сказати про те, що реально підвищується рівень психологічної та виховної роботи у ВЗО МВС. Різноманітними стають форми організації дозвілля. Особлива роль тут належить фізкультурі і спорту. Недарма серед чемпіонів світу, Європи, особливо з силових єдиноборств, бачимо курсантів та викладачів ВЗО МВС України. Перед тут веде Університет внутрішніх справ, де навчаються борці найвищого класу брати Савінови та інші відомі в Україні та за її межами спортсмени. Своєрідною візитною карткою цього ВЗО стала команда КВН, котра минулого року виступала в півфіналі вищої ліги СНД. Сучасні відомчі вищі заклади освіти виконують великий обсяг робіт, роблять свій плідний внесок в розвиток системи МВС України, не стоять осторонь актуальних проблем розбудови української державності, реформування політико-правової системи та економіки. Тисячі випускників сьогодні успішно стоять на сторожі правопорядку в Україні. Чимало вже зроблено, та заспокоюватись ще не час. Підсумовуючи, зауважимо, що зроблено лише перший крок в науковому аналізі сучасної вищої школи в МВС. Здійснено спробу розглянути вищий заклад освіти як складну комплексну систему, разом з тим, уникнути її ізольованого показу, відобразити численні незримі ниті, що зв‘язують його з суспільством. Окремі аспекти проблеми потребують подальшого дослідження, зокрема, історія відомчої освіти в Україні. Скрутний матеріальний стан стримує розвиток навчальної бази, впровадження новітніх технологій навчання. Разом з тим, ВЗО МВС активно шукають кошти, організовують позабюджетне навчання і наукові дослідження, пристосовуючись до ринкових умов. Матеріальна база відомчих вищих закладів освіти невпинно зростає, що дає певні підстави для оптимізму. Та головне – це люди, тисячі професорів, доцентів, наукових співробітників, котрі самовіддано, не отримуючи, на жаль, належного їх рівню кваліфікації матеріального відшкодування праці, трудяться в аудиторіях і навчальних класах на благо системи МВС і держави в цілому. У відомчій освіті є над чим працювати, але є і кому працювати. Впевнені, що сучасні кризові явища будуть подолані, а вища школа МВС вийде на рівень, котрий не поступався б нікому в світі. НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ ТА ЛІТЕРАТУРА Конституція України. К.,1996. Про міліцію: Закон УРСР // Відомості Верховної Ради УРСР. 1991. № 4. Ст. 20; 1992. № 36. Ст. 526; 1993. № 11. Ст. 83; 1993. № 22. Ст. 234. Про освіту: Закон УРСР // Відомості Верховної Ради УРСР. 1991. № 34.; 1994. №29. Ст.258; 1996. №21. Ст.84; 1998. №48. Ст.294. Про державну службу: Закон України //Відомості Верховної Ради України. 1993. № 52. Ст. 490. Про державну таємницю: Закон України //Відомості Верховної Ради України. 1994. № 16. Ст. 93. Про загальний військовий обов’язок і військову службу: Закон України //Відомості Верховної Ради України. 1992. № 27. Ст. 385. Про пожежну безпеку: Закон України //Відомості Верховної Ради України. 1994. № 5. Ст. 21. Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді України: Закон України //Відомості Верховної Ради України. 1993. №16. Ст. 167. Про державну таємницю: Закон України //Відомості Верховної Ради України. 1994. №16. Ст.93. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні: Закон України // Відомості Верховної Ради України. 1993. №1. Ст.1. Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ: Затв. Указом Президії Верховної Ради України//Відомості Верховної Ради України. 1991. №7. Збірник законодавчих актів України, регламентуючих діяльність міліції. К., 1991. Збірник нормативних актів України з питань правопорядку. К., 1993. Положення про національне центральне бюро Інтерполу: Затв. постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1993 р.//ЗПУ. 1994. №2.- Ст.25. Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР: Затв. Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 р. // Збірник нормативних актів України з питань правопорядку. К., 1993. Порядок надання вченим (науково-технічним) радам права присвоювати вчене звання старшого наукового співробітника // Бюлетень Вищої атестаційної комісії України. 1997. №2. Порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань // Бюлетень Вищої атестаційної комісії України. 1997. №3. Порядок розгляду атестаційних справ науково-педагогічних працівників про присвоєння вчених звань професора і доцента. К., 1998. Приказ Министерства образования РСФСР № 152 от 11.03.82. / / Сборник руководящих и нормативных материалов для редакционных работников. М., 1983. Про навчання іноземних громадян в Україні: Постанова Кабінету Міністрів України //ЗПУ. 1993. №6. Ст.109. Про спеціальні звання, форменний одяг та знаки розрізнення в органах внутрішніх справ України: Постанова Верховної Ради України від 2 квітня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. 1993. № 22. Ст. 234. Про умови оплати праці працівників органів внутрішніх справ: Постанова Кабінету Міністрі України від 2 квітня 1993 р. //Урядовий кур’єр. 1993. 22 квіт. Про усунення серйозних недоліків у видавничій діяльності міністерств, відомств та організацій: Пост. ЦК КПРС від 25 дек. 1970 г. //Об идеологической работе КПСС. М.,1983. Тимчасові статути Збройних Сил України. К., 1993. Актуальные проблемы профессиональной подготовки кадров в вузах МВД СССР в современных условиях. К., 1979. Актуальные проблемы развития высшей школы. Переход к многоуровнему образованию: Межвуз. сб. науч. трудов. М., 1993. Алексюк А.М. Педогогіка вищої освіти України: Історія. Теорія: Підручник для вузів. К., 1998. Багалій Д. Український мандрований філософ Григорій Сковорода. К., 1992. Балл Г.О. Кардинальний шлях розвитку освіти і школа діалогу культур //Діалог культур і духовний розвиток людини. Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. К.,1995. Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. Х.,1996. Бандурка О.М. Управління в органах внутрішніх справ України: Підручник. Х.,1998. Бельчиков Я.М., Бирштейн М.М. Деловые игры. М.,1989. Беспалько В.П., Татур В.Г. Системно-методическое обеспечение учебно-воспитательного процесса подготовки специалистов. М., 1989. Бутенко Н.Ю. Воспроизводство специалистов с высшим образованием. К., 1990. Валуев С.А. Организационное обеспечение систем управления научными исследованиями вуза. М., 1983. Ващенко Н.М. Управление учебным процессом в системе повышения квалификации. К., 1987. Вертузаев М.С. и др. К вопросу методологии компьютеризации ОВД //Информационный бюллетень МВД РФ. - 1992. - №17. Вища освіта в Україні: реалії, тенденції, перспективи розвитку: Матеріали Міжн. наук.-практ. конф. К., 1996. Вольтер. Бог і люди. В 2-х т. М., 1961. Вопросы обучения и воспитания в военно-учебных заведениях. Под редакцией Н.Н. Шкадова. М., 1976. Вопросы организации работы органов внутренних дел. Л.,1969. Воробьев В.В., Оболенский М.А. Основы научных исследований: Курс лекций. Х., 1993. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та іторія: Навчальний посібник для вузів. К., 1995. Галушко В.П. Деловые игры. К.,1989. Гейхман В.Л., Мичиль Т.П. Высшая школа: правовые вопросы (Справочник). К., 1990. Гельвеций С.А. Соч. в 2-х т. М., 1973-1974. Голосніченко І. П. Адміністративна діяльність ОВС. К.,1995. Горчикова В.В. Современное высшее образование: функции, реализация, перспективы. Томск, 1988. Губанов А.В. Полиция Запада: основы деятельности по охране правопорядка. М.,1993. Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. М., 1986. Гуманізація і гуманітаризація - пріоритетний напрямок державної політики України в галузі вищої освіти: Тези докладів міжвузівської науково-практичної конференції (Дніпропетровськ, 13-15 травня 1992 р.). В 3 ч. Дніпропетровськ, 1992. Дамаскин О.В., Зюбин В.Р. Правовое воспитание курсантов. М., 1990. Деркач А.А., Лазаренко В.С. Психология развития личности: Развитие познавательных способностей (Российская академия государственной службы при Президенте РФ). Луганск, 1998. Довідник автора і редактора: Зб. нормат. актів та метод. рекомендацій щодо здійснення ред.-видав. діяльності. Х.,1997. Довідник науковця, ад’юнкта, винахідника: Зб. нормат. актів та метод. рекомендацій з організації, планування і впровадження НД і ДКР. Х.,1997. Епископ Александр (Семенов-Тян-Шанский). Православний катехизис. М., 1990. Збірник нормативних актів та методичних рекомендацій з питань організації, планування та проведення навчально-виховного процесу в навчальних закладах МВС України. У 2 ч. Х.,1996 - 1999. Информационная технология обучения: сборник статей. М., 1991. Каніщенко Л.О., Литвин В.М. Вища школа: шляхи перебудови. Х., 1988. Клинберг Л. Проблемы теории учения. М., 1984. Кобыляцкий Н.Н. Основы педагогики высшей школы. К., 1978. Ковалев А.П. Педагогические системы: оценка текущего состояния и управление: Учебное пособие. Х., 1990. Концептуальні проблеми модернізації вищої освіти: Міжнародна наукова конференція. Донецьк, 1998. Концептуальные вопросы развития высшего образования: Сборник научных трудов; Редколлегия: Б.Б. Косов (ответственный редактор) и др. М., 1991. Кортяєв П.І. та інші Педагогіка вищої школи. К., 1990. Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. Історія українського війська. Львів,1992. Кузь О.М. Вища школа України напередодні ХХІ століття: стан та перспективи розвитку: Автореф. дис. … канд. соціол. наук. Х., 1995. Лутай В.С. Філософія сучасної освіти. К., 1996. Международное сотрудничество высшей школы: направления развития и совершенствования (Под редакцией Н.А. Черкасова). Л., 1988. Мельничук О.С. Історія педагогіки України: Навчальний посібник. Кіровоград, 1998. Методические рекомендации по перестройке подготовки специалистов без отрыва от производства: Сб. статей. Полтава, 1989. Михайловский В.А. Педагогика высшей школы: Учебное пособие. Х., 1991. Навчальні заклади України. К., 1996. Нечаев Н.Н. Психолого-педогогические основы формироваия профессиональноъ деятельности. М., 1988. Обучение в вузе без отрыва от производства: формы, методы и средства совершенствования: Межвуз. сб. науч. трудов. М., 1990. Організація виховної та соціально-психологічної роботи в учбових закладах МВС України. Х.,1996. Орлов Н.Н. и др. Система планирования и организации учебного процесса. К., 1974. Педагогика и психология высшей школы: Учебное пособие для вузхов (Буланова-Топоркова М.В., Духавнева А.В. и другие). Ростов-на-Дону, 1998. Педагогічні технології: Навч. посібник для вузів /Падалка О.С., Нісімчук А.С. та ін. К., 1995. Перестройка обучения в вузах МВД СССР: Материалы совещания-семинара. Горький,1988. Полежаев А.П., Минаев В.А. Целевое управление научными исследованиями и разработками в системе МВД СССР //Совершенствование управления научно-исследовательской деятельностью и повышение вклада вузов в НТП. М.,1990. Поппер К.-Р. Відкрите суспільство та його вороги. У 2 т. К., 1994. Преса Української РСР. 1918-1985. Х., 1986. Про порядок підготовки, експертизи, апробації підручників, навчальних і навчально-методичних посібників. К., 1998. Проблемы эффективности научных исследований: Реферативный сборник. М., 1991. Психологическое сопровождение подготовки специалистов в вузе: Материалы науч.-практ. конф. 10-14 января 1988 г. Новосибирск, 1988. Рецензування окремих видів літератури /За ред. проф. М.М. Сикорського. М.,1987. Розенбаум Ю.А. Формирование управленческих кадров: Социально-правовые проблемы. М., 1982. Руссо Ж.Ж. Трактаты. М., 1969. Сальников Е.Н. Повышение эффективности научно-технических изданий // Современное советское книгоиздание. М., 1985. Сериков Г.Н. Элементы теории системного управления образованием. В 5 ч. Челябинск, 1994. Серых В.Д. Воинские ритуалы. М., 1986. Старченко Т.Я. та інші. Вища школа на шляху оновлення. Львів, 1991. Столяренко А.М. Психологические и педагогические проблемы управления в МВД. М., 1982. Стоян О.М. Становлення спеціалістів. Досвід перебудови вищої школи. К.,1986. Сулейманова Л.А. Ценностные ориентации личности и регуляция взаимоотношений в контактных группах. Баку, 1989. Томсон Дж. Дух науки. М., 1970. Тягло А.В. Логика с элементами критического мышления. Х., 1999. Тягло О.В., Воропай Т.С. Конфлікт, діалог, лад// Діалог культур і духовний розвиток людини: Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. К., 1995. Тягло О.В., Кривуля О.М., Воропай Т.С. Філософія. Книга І. Хронологічно-тематичний огляд. Х., 1998. Управління національною освітою в умовах становлення і розвитку української державності: Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (28-30 жовтня 1998 р.). К., 1998. Учебный процесс в высшей школе: Сборник статей /Редколлегия А.А. Зайченко и др. Ростов-на-Дону, 1983. Фейерабенд П. Против методологического принуждения // Избранные труды по методологии науки. М., 1986. Филонов Л.Б. Тренинги делового общения сотрудников органов внутренних дел с различными категориями граждан. М.,1992. Философский энциклопедический словарь. М., 1981. Формы и методы интенсификации учебно-воспитательного процесса: Тезисы докладов науч.-метод. конф. Тюмень, 1990. Хабермас Ю. Теория коммунистического понимания. В 2 т. М., 1994. Хмель С.Ф. Украинская партизанка. Львов, 1993. Шитко В.М., Кушнаренко В.М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: Підручник для вузів. Х., 1998. Шляхи розвитку та вдосконалення системі післядипломної освіти: Матеріали наук.-практ. конф. (24-25 листопада 1994 р., Київ). К., 1995. Adaptation of university management structures and strategies for new requirements: Report third mid-term conference of the heads of universities, University of Alexandria, Egypt, 19-22 October, 1992. Paris, 1994. de Nicolas A.T. Habits of mind: an introduction to the philosophy of education N.-Y., 1986. Our flag. U.S. Government Printing Office. Washington, 1989. The Cambridge Dictionary of Philosophy / Robert Audi (general editor). Cambridge University Press, 1995. Додаток ВИЩІ ЗАКЛАДИ ОСВІТИ МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ (ЗА СТАНОМ НА 1999 Р.) Національна академія внутрішніх справ України Денна форма навчання Факультет № 1 - підготовки керівних кадрів органів внутрішніх справ: - з підготовки керівних кадрів органів внутрішніх справ кваліфікаційного рівня «магістр», за спеціальністю «Управління у сфері правопорядку»; - з підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів кваліфікаційного рівня «магістр», за спеціальністю «Правознавство»; - з підготовки керівних кадрів середньої ланки органів внутрішніх справ кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правознавство». Факультет № 2 - кримінальної міліції: - з підготовки фахівців для оперативних підрозділів органів внутрішніх справ кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правознавство». Факультет № 3 - слідчо-криміналістичний: - з підготовки фахівців для слідчих та експертно-криміналістичних підрозділів органів внутрішніх справ кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правознавство». Факультет № 4 - підготовки кадрів спеціальних підрозділів кримінальної міліції: - з підготовки фахівців для підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю ДСБЕЗ, кримінального пошуку кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правознавство». Прикарпатська філія: - з підготовки фахівців для підрозділів адміністративної служби міліції кваліфікаційного рівня «молодший спеціаліст», за спеціальністю «Правознавство». Заочна форма навчання Факультет № 5: - з підготовки фахівців для органів внутрішніх справ кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правознавство». Київський інститут внутрішніх справ Денна форма навчання Факультет № 1 - юридичний: - з підготовки фахівців для Державного департаменту України з питань виконання покарань кваліфікаційного рівня «магістр», за спеціальністю «Правознавство»; - з підготовки фахівців для Державного департаменту України з питань виконання покарань кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правознавство»; - з підготовки фахівців кримінальної міліції кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правоохоронна діяльність». Факультет № 2 - психологічний: - з підготовки фахівців психологічної служби органів внутрішніх справ кваліфікаційного рівня «магістр», за спеціальністю «Психологія»; - з підготовки фахівців психологічної служби органів внутрішніх справ та Державного департаменту України з питань виконання покарань кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Психологія». Приймаються особи, зазначені в п.2.1.1, термін навчання - 4 роки. Факультет № 3 - внутрішніх військ: - з підготовки фахівців внутрішніх військ кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правознавство». Заочна форма навчання Факультет № 4: - з підготовки фахівців для Державного департаменту України з питань виконання покарань та внутрішніх військ кваліфікаційною рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правознавство». Львівський інститут внутрішніх справ Денна форма навчання Факультет № 1 - економічної безпеки: - з підготовки фахівців для оперативних підрозділів по боротьбі з економічними злочинами кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правознавство». Факультет № 2 - кримінальної міліції: - з підготовки фахівців кримінальної міліції кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правознавство». Університет внутрішніх справ (м. Харків) Денна форма навчання Факультет № 1 - юридичний: - з підготовки фахівців для слідчих підрозділів органів внутрішніх справ кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правознавство». Факультет № 2 - економічної безпеки: - з підготовки фахівців для оперативних підрозділів по боротьбі з економічними злочинами кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальностями «Правознавство», «Фінанси», «Облік і аудит». Факультет № 3 -управління та інформатики: - з підготовки фахівців штабних, аналітичних га інформаційних підрозділів органів внутрішніх справ кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальностями «Правознавство», «Інформаційні управляючі системи та технології», «Захист інформації з обмеженим доступом та автоматизація її обробки». Факультет № 4- соціально-психологічний: - з підготовки фахівців кадрових і соціально-психологічних служб органів внутрішніх справ кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальностями «Психологія», «Соціальна робота». Факультет № 5 - громадської безпеки: - з підготовки фахівців адміністративної служби міліції кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правоохоронна діяльність». Факультеті № 6 - карного розшуку: - з підготовки фахівців для підрозділів карного розшуку кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правоохоронна діяльність». Кримський факультет: - з підготовки фахівців кримінальної міліції кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правознавство». Заочна форма навчання Факультет № 7: - з підготовки фахівців для органів внутрішніх справ кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правознавство». Дніпропетровський юридичний інститут МВС України Денна форма навчання Факультет № 1 - кримінальної міліції: - з підготовки фахівців кримінальної міліції кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правоохоронна діяльність». Факультет № 2- економічної безпеки: - з підготовки фахівців для оперативних підрозділів по боротьбі з економічною злочинністю кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правоохоронна діяльність». Донецький інститут внутрішніх справ Денна форма навчання Факультет № 1 - економічної безпеки: - з підготовки фахівців для оперативних підрозділів по боротьбі з економічною злочинністю кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правознавство». Факультет № 2 - кримінальної міліції: - з підготовки фахівців кримінальної міліції кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правоохоронна діяльність». Факультет № 3 - слідчо-криміналістичний: - з підготовки фахівців для слідчих та експертно-криміналістичних підрозділів органів внутрішніх справ кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правознавство». Запорізький юридичний інститут МВС України Денна форма навчання Факультет № 1: - з підготовки фахівців для слідчих підрозділів органів внутрішніх справ кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правоохоронна діяльність». Херсонський факультет: - з підготовки фахівців для слідчих підрозділів органів внутрішніх справ кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правоохоронна діяльність». Луганський інститут внутрішніх справ Денна форма навчання Факультет № 1 - кримінальної міліції: - з підготовки фахівців кримінальної міліції кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правознавство». Приймаються особи, зазначені в п.2.1.1, термін навчання - 4 роки. Факультет № 2 - слідчо-криміналістичний: - з підготовки фахівців для слідчих та експертно-криміналістичних підрозділів органів внутрішніх справ кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правознавство». Факультет № 3 - економічної безпеки: - з підготовки фахівців оперативних підрозділів по боротьбі з економічними злочинами кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правознавство». Одеський інститут внутрішніх справ Денна форма навчання Факультет № 1 - кримінальної міліції: - з підготовки фахівців для підрозділів карного розшуку та адміністративної служби міліції кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правоохоронна діяльність». Факультет № 2 - транспортної міліції: - з підготовки фахівців для підрозділів внутрішніх справ на транспорті кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правоохоронна діяльність». Харківський інститут пожежної безпеки МВС України Денна форма навчання - з підготовки фахівців Державної пожежної охорони кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Пожежна безпека». Заочна форма навчання - з підготовки фахівців Державної пожежної охорони кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Пожежна безпека». Черкаський інститут пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля МВС України Денна форма навчання - з підготовки фахівців Державної пожежної охорони кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Пожежна безпека». 3аочна_форма навчання - з підготовки фахівців Державної пожежної охорони кваліфікаційною рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Пожежна безпека» Слідчо-криміналістичний факультет МВС України Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого Денна форма навчання - з підготовки фахівців для підрозділів органів внутрішніх справ кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальністю «Правознавство». Факультет внутрішніх військ МВС України при Академії прикордонних військ ім. Богдана Хмельницького Денна форма навчання - з підготовки фахівців внутрішніх військ кваліфікаційного рівня «спеціаліст», за спеціальностями «Експлуатація автомобільної та спеціальної техніки», «Командно-тактична спеціальність мотострілецьких військ». Донецьке училище міліції МВС України Денна форма навчання - з підготовки фахівців Державтоінспекції кваліфікаційного рівня « молодший спеціаліст», за спеціальністю «Правоохоронна діяльність». Чернігівське училище внутрішніх справ МВС України Денна форма навчання - з підготовки фахівців для Державного департаменту України з питань виконання покарань кваліфікаційного рівня «молодший спеціаліст», за спеціальністю «Правоохоронна діяльність». Львівське пожежно-технічне училище МВС України Денна форма навчання - з підготовки фахівців Державної пожежної охорони кваліфікаційного рівня «молодший спеціаліст», за спеціальністю «Обслуговування техніки протипожежного захисту». ЗМІСТ TOC \o "1-2" ПЕРЕДМОВА PAGEREF _Toc453485956 \h 3 1. ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ ОСВІТИ PAGEREF _Toc453485957 \h 6 1.1. Філософія освіти: історія і сучасність PAGEREF _Toc453485958 \h 6 1.2. Загальнокультурні та філософські засади сучасної української освіти PAGEREF _Toc453485959 \h 16 1.3. Актуальні освітянські проблеми сьогодення. Інформатизація освіти PAGEREF _Toc453485960 \h 21 2. МОДЕЛЬ СУЧАСНОГО ПРАЦІВНИКА ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ PAGEREF _Toc453485961 \h 34 2.1. Модель сучасного працівника органів внутрішніх справ PAGEREF _Toc453485962 \h 34 2.2. Засоби діагностики ступеня досягнення кінцевих цілей вищої освіти PAGEREF _Toc453485963 \h 38 3. СТРУКТУРА ВИЩИХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ МВС УКРАЇНИ PAGEREF _Toc453485964 \h 46 3.1. Ректорат. Вчена рада PAGEREF _Toc453485965 \h 46 3.2. Факультет – основний структурний підрозділ ВЗО PAGEREF _Toc453485966 \h 56 3.3. Кафедра та завдання, які вона розв’язує PAGEREF _Toc453485967 \h 62 3.4. Відділи та інші структурні підрозділи PAGEREF _Toc453485968 \h 68 4. ПЛАНУВАННЯ НАВЧАЛЬНОЇ РОБОТИ ВЗО МВС УКРАЇНИ PAGEREF _Toc453485969 \h 76 4.1. Освітньо-професійна програма та її компоненти (зміст навчання) PAGEREF _Toc453485970 \h 76 4.2 Спрямованість та послідовність розробки нормативної та методичної документації навчального процесу PAGEREF _Toc453485971 \h 79 4.3. Навчальна програма дисципліни PAGEREF _Toc453485972 \h 82 4.4. Тематичний план вивчення дисципліни PAGEREF _Toc453485973 \h 92 4.5. Розклад навчальних занять PAGEREF _Toc453485974 \h 97 5. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ РОБОТИ PAGEREF _Toc453485975 \h 100 5.1. Проблемне навчання PAGEREF _Toc453485976 \h 100 5.2. Традиційна організація навчального процесу PAGEREF _Toc453485977 \h 107 5.3. Програмоване навчання PAGEREF _Toc453485978 \h 112 5.4. Методи навчання PAGEREF _Toc453485979 \h 116 5.5. Лекція, її провідне значення у педагогічному процесі PAGEREF _Toc453485980 \h 120 5.6. Семінарські заняття PAGEREF _Toc453485981 \h 132 5.7. Лабораторні заняття PAGEREF _Toc453485982 \h 133 5.8. Практичні заняття PAGEREF _Toc453485983 \h 133 5.9. Групові вправи, тактичні заняття і навчання PAGEREF _Toc453485984 \h 133 5.10. Ігрові заняття як форма розвитку активного навчання PAGEREF _Toc453485985 \h 133 5.11. Курсові та дипломні роботи PAGEREF _Toc453485986 \h 133 5.12. Виробнича практика PAGEREF _Toc453485987 \h 133 6. ЗАОЧНА ФОРМА НАВЧАННЯ PAGEREF _Toc453485988 \h 133 7. МЕТОДИЧНА РОБОТА У ВИЩОМУ ЗАКЛАДІ ОСВІТИ МВС УКРАЇНИ PAGEREF _Toc453485989 \h 133 7.1 Організація і ведення методичної роботи у вищому закладі освіти PAGEREF _Toc453485990 \h 133 7.2. Організація і ведення методичної роботи на кафедрі PAGEREF _Toc453485991 \h 133 7.3. Використання технічних засобів навчання в навчальному процесі PAGEREF _Toc453485992 \h 133 8. ІНФОРМАТИЗАЦІЯ І КОМП'ЮТЕРИЗАЦІЯ ВИЩИХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ МВС УКРАЇНИ PAGEREF _Toc453485993 \h 133 8.1. Розвиток інформаційного забезпечення органів внутрішніх справ PAGEREF _Toc453485994 \h 133 8.2. Нові інформаційні технології в навчанні PAGEREF _Toc453485995 \h 133 8.3. Перспективи інформатизації вищого закладу освіти МВС України PAGEREF _Toc453485996 \h 133 9. ОРГАНІЗАЦІЯ І ПРОВЕДЕННЯ НАУКОВОЇ РОБОТИ У ВИЩОМУ ЗАКЛАДІ ОСВІТИ МВС УКРАЇНИ PAGEREF _Toc453485997 \h 133 9.1. Завдання і зміст наукової роботи у ВЗО МВС України PAGEREF _Toc453485998 \h 133 9.2. Планування наукової роботи у вищих закладах освіти МВС України PAGEREF _Toc453485999 \h 133 9.3. Організація і проведення наукових досліджень PAGEREF _Toc453486000 \h 133 у вищому закладі освіти системи МВС України PAGEREF _Toc453486001 \h 133 9.4. Наукова робота курсантів і слухачів PAGEREF _Toc453486002 \h 133 9.5. Підготовка наукових педагогічних кадрів. Ад’юнктура, докторантура, магістратура. Національна система атестації науково-педагогічних кадрів PAGEREF _Toc453486003 \h 133 9.6. Редакційно-видавнича діяльність PAGEREF _Toc453486004 \h 133 10. СИСТЕМА ВИХОВАННЯ, ЗМІЦНЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ І ЗАКОННОСТІ PAGEREF _Toc453486005 \h 133 10.1. Проблема формування світогляду правоохоронця в умовах сучасної трансформації українського суспільства PAGEREF _Toc453486006 \h 133 10.2. Професійне виховання, зміцнення дисципліни і законності PAGEREF _Toc453486007 \h 133 10.3. Патріотичне виховання PAGEREF _Toc453486008 \h 133 10.4. Моральне, естетичне виховання PAGEREF _Toc453486009 \h 133 11. ПРОФЕСІЙНА ОРІЄНТАЦІЯ ГРОМАДЯН З МЕТОЮ ПРИЙОМУ У ВЗО МВС НА НАВЧАННЯ PAGEREF _Toc453486010 \h 133 11.1 Основні завдання і принципи профорієнтації PAGEREF _Toc453486011 \h 133 11.2 Професійний психологічний відбір кандидатів на навчання PAGEREF _Toc453486012 \h 133 11.3 Психологічні основи навчального процесу PAGEREF _Toc453486013 \h 133 11.4. Основні заходи психологічного супроводження PAGEREF _Toc453486014 \h 133 навчального процесу у вищих закладах освіти МВС України. PAGEREF _Toc453486015 \h 133 12. СОЦІАЛЬНА РОБОТА З КУРСАНТАМИ (СЛУХАЧАМИ) ВЗО МВС УКРАЇНИ PAGEREF _Toc453486016 \h 133 12.1 Соціальні відносини (процеси) у ВЗО МВС України PAGEREF _Toc453486017 \h 133 і реалії сучасності. PAGEREF _Toc453486018 \h 133 12.2 Соціальні дослідження у ВЗО МВС України PAGEREF _Toc453486019 \h 133 12.3 Роль громадських організацій в соціальній роботі з курсантами (слухачами) PAGEREF _Toc453486020 \h 133 12.4 Фінансове і матеріально-технічне забезпечення курсантів (слухачів) PAGEREF _Toc453486021 \h 133 12.5 Організація побуту і дозвілля курсантів і слухачів PAGEREF _Toc453486022 \h 133 вищих закладів освіти системи МВС України PAGEREF _Toc453486023 \h 133 12.6 Традиції, ритуали і обряди в соціальній роботі PAGEREF _Toc453486024 \h 133 13. ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ТА ПЕРЕПІДГОТОВКА КАДРІВ В СИСТЕМІ МВС УКРАЇНИ PAGEREF _Toc453486025 \h 133 14. Зарубіжний досвід організації підготовки кадрів поліцейських систем PAGEREF _Toc453486026 \h 133 ВИСНОВКИ PAGEREF _Toc453486027 \h 133 НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ ТА ЛІТЕРАТУРА PAGEREF _Toc453486028 \h 133 Науково-практичний посібник Ануфрієв Микола Іванович Бандурка Олександр Маркович Ярмиш Олександр Назарович Вищий заклад освіти МВС України Редактори О.М. Головко, А.С. Тяпкін Комп’ютерний набір К.М. Кашина Комп’ютерна верстка С.О. Осятинський Обкладинка А.Є. Будрейко Підп. до друку 09.06.99. Формат 60х84/16. Папір офсетний. Друк офсетний. Умов. друк. арк. 23,2. Обл.-вид. арк. 22,4. Зам. Університет внутрішніх справ. Україна, 310080, Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27. Наприклад, учень у школі Піфагора був повинен перші п’ять років мовчати (тільки відповідав на запитання) і вже потім отримував дозвіл на самостійну точку зору. Відомо, що до Академії Платона не приймали учнів, які не вміли плавати та їздити верхи. Детальніше див.: Поппер К.-Р. Відкрите суспільство та його вороги. (У двох т.). – К., 1994. Хабермас Ю. Теория коммунистического понимания. (в 2-х т.)- М., 1994. «Наукове дослідження зберігає свою свободу і після Євангелія Христа, але лише оскільки воно не нав’язує метафізику, що суперечить Божественному Одкровенню та власній сутності, котра є переважно запитанням», - повчає сучасний православний ієрарх. Переклад з: Епископ Александр (Семенов-Тян-Шанский). Православний катехизис. М., 1990. С.15. Спробу «непартійного» підходу до побудови курсу філософії для тих, хто навчається в юридичних вузах, здійснено, напр., в навчальному посібнику: Тягло О.В., Кривуля О.М., Воропай Т.С. Філософія. Книга І. Хронологічно-тематичний огляд. Харків: Університет внутрішніх справ, 1998. У відповідності з існуючими навчальними планами крім власне філософії, цю задачу мають вирішувати й інші споріднені їй дисципліни - логіка, етика та естетика, політологія тощо. PAGE 2 Індивідуально-психологічні якості Типологічні якості (темперамент): працездатність, урівноваженість, лабільність, характер (рішучість, наполегливість, дисциплінованість тощо) Здібності: загальні та професійні (організаторські, аналітико-синтетичні, мнемічні, ораторські та ін.) Регуляторні якості (емоційно-вольові) Прийняття рішень Оперативна готовність Професійні навички та звички Вольові якості Саморегуляція Самоконтроль Стресостійкість Почуття відповідальності Патріотизм Комунікативні якості Контактність Відкритість Емпатія Емоційна стійкість Культура спілкування Імідж Культура поведінки Когнітивні якості Сприйняття Пам’ять Мислення Увага Уява Спілкування Цілеспрямованість Постановка професійних задач Розподіл обов’язків Контроль Прогнозування Мотивація Потреба Професійні інтереси Ідеали Професійна направленість Ціннісні орієнтації Професійно важливі якості особистості співробітника ОВС

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter