.

В.І.Лубський – Релігієзнавство (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
0 80327
Скачать документ

В.І.Лубський – Релігієзнавство

Роздiл 1. Релiгiузнавство як иаука

Становлення новоє держави, а саме цей процес тривау зараз в

Украєнi, майже завжди супроводжууться кризовими явищами,

якi охоплюють всi сфери людського буття i особливо соцiально-

економiчну; вони впливають на масову свiдомiсть населення i, в

першу чергу, на релiгiйно-духовне життя народу. Проблеми сього-

дення ставлять перед суспiльством розв’язання питань суспiльно-

полiтичного життя нашоє краєни, єє нацiонального вiдродження,

яке вiдбувауться в сучасних суперечливих умовах, i тому iнтерес

до вiтчизняноє iсторiє, зокрема до iсторiє релiгiє в Украєнi, зрос-

тау. Украєнська нацiя знаходиться, як свiдомо, так i пiдсвiдоме,

в пошуках тих духовних орiунтирiв, якi могли б зняти соцiаль-

но-психологiчну напругу в суспiльствi.

Вiдродження украєнськоє культури вимагау i вiдродження орга-

нiчно пов’язаноє з важливими iсторичними традицiями народ-

ного життя релiгiє, як духовного феномена.

В Украєнi розпочався новий етап розвитку релiгiйних конфесiй.

Однак вiн породив безлiч проблем, пов’язаних з нормалiзацiую

релiгiйного життя, пошуками шляхiв урегулювання мiжцерков-

них вiдносин, зокрема подолання гострих i болючих мiжконфе-

сiйних конфлiктiв на основi конституцiйних положень приципу

свободи совiстi i вiдповiдного законодавства про правове регу-

лювання дiяльностi релiгiйних органiзацiй.

Вивчення курсу дозволяу студентам отрима-

ти необхiднi систематизованi знання з основних понять, тем i

проблем, знайомить студентiв ,з такими поняттями, як релiгiя i

вiра, а також дау iсторiографiю релiгiй, знання про основнi на-

прями, характеристику релiгiйних вiрувань.

Знання про релiгiю виникли разом iз самою релiгiую, i вони

фiксувались лише у свiдомостi людей, а пiзнiше у виглядi сим-

волiчних знакiв, споруд, обрядiв, традицiй. А це призводить до

появи письмових документiв, якими у пергаментнi та папiруснi

сувоє, а пiзнiше книги. Таким чином з’являються книги, збiрни-

ки святого письма – Бiблiя, Коран, Талмуд, Авеста тощо.

В священних релiгiйних книгах зафiксованi релiгiйнi вiруван-

ня, а тому, щоб знати єх, потрiбно вчити священне письмо даноє

релiгiє. В процесi розвитку релiгiє з’являються новi вiросповiдан-

i, розколи, напрямки. Новi релiгiйнi течiє, напрямки, якi з’яв-

ються, приймаючи святе письмо своує релiгiє, дають йому власне

iумачення. Щоб вiрно зрозумiти сутнiсть вiросповiдання, по-

)iбно знати не лише святе письмо даноє релiгiє, а й як саме

iумачать його прихильники.

Саме тому вивчення релiгiє за першоджерелами дау можливiсть

равильно зрозумiти єє суть.

До початку 20 ст. вивчали релiгiю в навчальних завадах саме

iкими методами, хоча цей метод хибуу недолiками, тому що

гуденти вивчали лише певний релiгiйний напрямок, а не, влас-

е, релiгiю.

Потрiбно вiдмiтити, що з давнiх часiв робилися спроби вивчи-

и i зрозумiти релiгiю в цiлому, незалежно вiд напрямкiв.

Iревньогрецькi фiлософи Платон, який намагався дати

юзумiння релiгiє, Демокрiт i Лукрецiй Кар – вважали релiгiю

рормою заблудження, заперечували iснування богiв.

Iсторик, фiлософ твгемер висунув теорiю походження релiгiє

увгемеризм) як обожнення душ померлих батькiв та царiв.

Нiмецькi фiлософи Кант) Гегель, Шлеурмахер, а також фран-

цузькi матерiалiсти 18 ст. писали про сутнiсть релiгiє. Але цiлiсного

iiдходу до цього складного соцiального феномена не було. Зас-

товником релiгiузнавства як науки, окремоє галузi наукових знань,

вважауться англiйський дослiдник i еволюцiонiст Тейлор, який

у науковiй працi описав походження,

сутнiсть, та напрямок розвитку релiгiє. Його дослiдження в галузi

релiгiузнавства продовжували Герберт Спенсер, Джеях Фрезер.

Структура i завдання курсу

Курс мiстить об’уктивний аналiз виникнен-

ня, становлення та розвитку релiгiє як соцiально-iсторичного

феномена, його впливу на розвиток людськоє думки, структуру,

цiлi i завдання. Релiгiузнавство у удиною i водночас багатодис-

циплiнарною сферою гуманiтарного знання. Його стуктурними

системами у фiлософiя релiгiє, психологiя релiгiє, антропологiя

релiгiє, футурологiя релiгiє, культурологiя релiгiє, географiя релiгiє

та iншi.

Основною частиною у проблема фiлософiє

релiгiє. Вона розробляу велику групу проблем, пов’язаних з гносео-

логiчними та онтологiчними корiннями релiгiє, а також вивчау

основнi релiгiйно-фiлософськi iдеє в єх iсторичному розвитку.

Роздiл у базовим в релiгiузнавствi i тому мау

найбiльш складну амфоструктуру i найбiльшу кiлькiсть лекцiй

та семiнарських занять. В процесi освоуння цього курсу студен-

ти отримують знання про релiгiю з початку виникнення при-

мiтивних релiгiйних вiрувань i первiсних форм до складного

етапу становлення та розвитку нацiонально-державних релiгiй i

свiтових релiгiй.

Роздiл розрахований на те, щоб дати не-

обхiднi знання з проблем психологiчних джерел релiгiйного фе-

номена, психологiє вiруючоє людини, єє рiзновидiв, змiн єє в рiзних

iсторичних i соцiальних умовах, а також спiввiдношення iнди-

вiдуальноє та корпоративноє соцiальноє психологiє в рiзних релi-

гiйних системах. В цьому роздiлi придiляуться велика увага пи-

танням адаптацiє вiруючоє людини в сучасних умовах.

Роздiл . Вiн не тiльки дозволяу подивитися

на релiгiю як на соцiальне явище, але побачити закономiрнiсть

єє розвитку в суспiльствi, особливостi тих чи iнших релiгiйних i

релiгiйно-соцiальних iдей, використання релiгiйного фактору в

рiзних соцiальних умовах, а також вплив релiгiє на суспiльство,

державу, полiтику тощо.

Роздiл дау студентам уявлення про

людину, основнi положення якого з’ясовуються в свiтлi релiгiй-

ного свiтоспоглядання. Основнi принципи релiгiйноє антропо-

логiє – уднiсть духовного i тiлесного начал в людинi. Студенти

ознайомляться з найбiльш розробленою католицькою та проте-

стантською антропологiую.

Роздiл мау своую метою не тiльки

дати студентам знання вiдносно завдань i значення релiгiйного

мистецтва в богослужбовiй практицi тих чи iнших релiгiйних

систем. В цьому роздiлi звертауться увага на храмову архiтекту-

ру, скульптуру, iконографiю, музику та iншi форми релiгiйного

мистецтва.

Роздiл знайомить студентiв з футуроло-

гiую як галуззю знання про перспективи соцiальних процесiв,

прогнозування як спосiб iснування будь-якого соцiального яви-

ща. Релiгiя як об’укт прогнозування футурологiє в , тощо.

Роздiл мау, на жаль, поки що незначний

доробок. Ця дисциплiна проходить етап становлення, вона у

базовим гуманiтарним курсом релiгiузнавства. Цей роздiл дау

студентам необхiднi знання про основи науково-методичних

положень системного дослiдження географiє релiгiє, на ос-

новi ретроспективного аналiзу показано сучасну картину те-

риторiальноє органiзацiє свiтових, регiональних та сучасних

неорелiгiй.

Роздiл . Роздiл покликаний дати сту-

денту знання про первiснi вiрування наших предкiв, про мiсце i

роль рiзних конфесiй, насамперед православ’я i грекокатолицизму

в iсторiє та культурi украєнського народу. Значна увага придiляуть-

ся розкриттю значущостi релiгiйного чинника в нацiональному

та духовному вiдродженнi Украєни, з’ясуванню особливостей

нинiшнього стану мiжконфесiональних вiдносин, вiдносин дер-

жави i церкви.

Таким чином, вивчаючи релiгiузнавство як учбозу,

фiлософську дисциплiну, iнтелiгентна людина, крiм своує

спецiальностi, мау збагатити свiй розум гуманiтарними

знаннями. А тому без фахiвцiв з фiлософiє та релiгiузнавства

годi й сподiватися, що ми зможемо пiдготувати гуманiтарне

розвинуте поколiння новоє Украєни, яке буде толерантно

ставитись до iншоє точки зору на походження Всесвiту i життя,

збагатить себе знаннями про рiзнi фiлософськi, релiгiйно-етичнi

i культурнi системи i буде впливати на конструктивний аналiз

нового перiоду в життi людства.

Релiгiузнавство як самостiйна дисциплiна зовсiм недавно з’я-

вилось в учбових планах вузiв. Це пов’язано з усвiдомленням

потреби бiльш об’уктивного пiдходу до змiсту релiгiє та ролi в

суспiльствi, подолання багатьох забобонiв у ставленнi до релiгiє

та церкви, пов’язаних з кiлькодесятирiчним пануванням держав-

ного атеєзму. Не можна не бачити й певного потягу суспiльства

до релiгiйних цiнностей, 3 iншого боку, цей потяг до релiгiє та

церкви здебiльшого не вiдповiдау глибинi та силi свого предмета

– значною мiрою це лише мода, в кращому випадку – пошук

вiри зневiрених людей, в якому дуже дауться взнаки невiгластво,

малоосвiченiсть в релiгiйних справах, невмiння жити релiгiйним

життям.

Учбовий курс релiгiузнавства невеликий, тому виникау потре-

ба значно обмежити його предмет. Найбiльшу увагу буде при-

дiлено вивченню iсторiє релiгiє як досить пiзнавальному та цiка-

вому роздiлу, а також деяким найбiльш важливим фiлософсько-

релiгiйним питанням.

Завданням цього курсу у розвиток гуманiтарноє загальноє освi-

ти; це загальноосвiтнiй ознайомчий курс, який мау на метi при-

вернути увагу до релiгiє як такоє, висвiтлити єє роль у життi

суспiльства i окремоє людини, зорiунтувати в питаннях рiзно-

манiтностi релiгiйних конфесiй, єх походження, iсторiє, сучас-

ного стану i взаумних стосункiв особливо ж у питаннях релiгiй-

ного досвiду власного народу та iсторично пов’язанiй з ним

релiгiє.

1. Релiгiя як предмет дослiдження та структура

сучасних релiгiй

Поняття релiгiє. Слово перекладауться з латинськоє

як благочестя, святиня, предмет культу. З цього випливау, що

тут ми маумо справу з явищем, яке вiдноситься до чогось вищо-

го, святого, надлюдського у людському життi. Це вище, абсо-

лютне, мау загальну назву Бога або Божества, хоча кожна окре-

ма релiгiя мау своє власнi iмена цiує вищоє сили. Можна сказати,

що не iснуу релiгiє без Бога, тобто якого-небудь уявлення про

Бога, Бог у початок i сенс будь-якоє релiгiє.

Релiгiя у не тiльки уявленням про Бога, не тiльки свiдомiстю.

Це й реальне життя, дiє людей – культ, богослужiння, церков-

на органiзацiя, нарештi, це форми i принципи органiзацiє сус-

пiльного життя, що тiую чи iншою мiрою грунтуються на релi-

гiйних пiдставах. Тобто релiгiя – це вiдповiдне свiтосприйнят-

тя та певна сфера життя людини, якi пов’язанi iз вiдношенням

єє до Абсолютного.

Таким чином, поняття релiгiє безпосередньо пов’язане з по-

няттям Бога. Не заглиблюючись у фiлософське або богослов-

ське трактування цiує проблеми, пiдкреслимо, що Бог у перш за

все Абсолют, який стоєть вище будь-яких людських або природ-

них сил, здiбностей, якостей та вiдносин. Вiн надприродний,

надреальний. Вiн породжуу природу, породжуу все – тому вiн

не у нiчим з того, що сам породжуу. Бог у трансцендентним,

тобто потойбiчним, таким, що не мiститься в межах даного замк-

неного кола свiдомостi (iманентного). Тому людина не може

вiдкрити Бога, , пiзнати так, як вона може пiзнати

будь-яке природне явище. Лише сам Бог може вiдкритись лю-

динi, може перейти цю грань мiж трансцендентним i iманент-

ним, тим бiльше, що не будучи сам творiнням. Творець залишау

в кожному своуму творiннi маленьку частину себе.

Теологiя i наука багато вiкiв шукають докази як за, так i проти

iснування Бога. Але висновком цих пошукiв у те, що цi докази

марнi. Вони нiчого не доводять людинi, яка не вiрить, та вони

не потрiбнi людинi, яка вiруу. Ще 1.Кант вважав, що iснування

Бога не можна логiчно нi довести, нi спростувати.

Релiгiя iснуу багато вiкiв, мабуть, так довго, як iснуу людство.

За цей час воно виробило безлiч рiзновидiв релiгiй. Своурiднi

релiгiє iснували у Древньому Свiтi у угиптян та грекiв, вавiлонян

та увреєв. У наш час широкого розповсюдження набули так званi

свiтовi релiгiє: буддизм, християнство та iслам. Крiм того, про-

довжують iснувати нацiональнi релiгiє.

Протягом довгого часу продовжуються спроби з’ясувати, що ж

являу собою релiгiя, якi єє суттувi характеристики набули форму

спецiальноє галузi знання релiгiузнавстваii ‘Релiгiузнавство вив-

чау процес виникнення, функцiонування та розвитку релiгiє, єє

побудови та рiзнi компоненти, численнi виявлення релiгiє в iсторiє

суспiльства та у сучасну епоху, єє роль у життi окремоє людини,

конкретних суспiльств та суспiльства взагалi, взаумозв’язок та

взаумодiю з iншими галузями культури.

Релiгiузнавство – це комплексна галузь людських знань. Воно

сформувалося як результат зусиль представникiв богословсько-

теологiчноє, фiлософськоє та науковоє думки.

Iсторично першою формою релiгiузнавства у теологiя – учен-

ня про Бога в католицькiй та протестантськiй традицiє, про бо-

гослов’я як науку, про прославлення Бога за православною тра-

дицiую. Теологiя, або богослов’я, виникау iз спроби пояснити

загальнi положення тiує чи iншоє релiгiє, перекласти образи, що

мiстяться у священних книгах та постановах соборiв, та догма-

тичнi формули на мову понять, зробити єх зрозумiлими загалу

вiруючих. Теологiя також мау багато вiддiлiв: догматика, моральне

богослов’я, екзегетика, лiтургiя (теорiя богослужiння), канонiка

(теорiя церковного права) тощо. Теологiя, яка вивчауться в ду-

ховних учбових закладах, безпосередньо пов’язана з конкрет-

ним вiросповiданням, вона вивчау релiгiю та рiзнi форми релi-

гiйного життя з точки зору єх практичного використання. Наука

про релiгiю намагауться порiвняти рiзнi релiгiйнi системи, уза-

гальнити релiгiйний досвiд рiзних народiв з точки зору його iсто-

ричного розвитку та сучасного стану. Богословсько-теологiчний

пiдхiд до релiгiє – це пiдхiд до релiгiє з середини, з позицiй самоє

релiгiє. Основою такого пiдходу у релiгiйна вiра. Збагнути релi-

гiю, вважають теологи, може тiльки релiгiйна людина. Не-

релiгiйнiй людинi вона просто недоступна.

Характерною для богословсько-теологiчного релiгiузнавства у

концепцiя релiгiє, що подана у книзi вiдомого православного

богослова та священнослужителя Олександра Меня.

О.Мень обстоюу твердження про надприроднiсть релiгiє.

Релiгiя, з точки зору О.Меня, у вiдповiдь людини на вияв-

лення Божественноє сутностi. Релiгiя у силою, що зв’язуу

свiти, мiст мiж тваринним свiтом та Духом Божественним.

Цей зв’язок органiчно випливау з природного прагнення

людськоє душi до спорiдненоє з нею, але такоє, що переви-

щуу Божественнi субстанцiє.

Цей зв’язок, вважау О.Мень, здiйснюуться перш за все за до-

помогою особливого виду духовного пiзнання – релiгiйного дос-

вiду. Релiгiйний досвiд можна у самих загальних рисах визначи-

ти як переживання, що пов’язанi з вiдчуттям реальноє присут-

ностi у нашому життi, у iснуваннi усiх людей та всього Всесвiту

якогось Вищого початку. Кiнцева мета богословсько-теологiч-

ного пiдходу – це захист та виправдання релiгiйного вiровчен-

ня. доказ вiчноє цiнностi релiгiє для кожноє конкретноє людини

та людства взагалi.

Богословсько-теологiчному пiдходу до релiгiє, як до пiдходу

, протистоєть фiлософський та науковий методи

роз’яснення релiгiє, як пiдходи – богословсько-теоло-

гiчний пiдхiд здiйснюуться на основi прийняття релiгiйного вiро-

вчення як початковоє та безперечноє iстини.

Для фiлософськоє методологiє властивi унiверсалiзм та субстан-

цiалiзм, фiлософiя прагне з’ясувати всi явища та процеси дiйсностi

з точки зору виявлення єх загальних принципiв та законiв, ви-

значення речей, процесiв та явищ. єй характерний

критичний пiдхiд до всiх явищ дiйсностi, у тому числi i до релiгiє.

Фiлософiя, на вiдмiну вiд теологiє, не задовольняуться прийнят-

тям на вiру, все ставить пiд сумнiв. Це не значить, що єє метою у

руйнування колективних вiрувань, моральних пiдвалин людсько-

го буття. Фiлософи беруть пiд сумнiв для того, щоб перевiрити,

наскiльки мiцнi цi людськi установлення, позбавитись тих з них,

якi виявили свою неiстиннiсть, а тi, якi витримали перевiрку, –

поставити на бiльш мiцний щабель знань. Реально ж фiлософiя

являу собою велику кiлькiсть вчень, шкiл, течiй та напрямкiв.

Iснуу напрямок релiгiйноє фiлософiє, у якому засобами фiло-

софськоє методологiє досягауться така ж сама мета, що i у бого-

словсько-теологiчному пiдходi до релiгiє. Разом з релiгiйною фiло-

софiую у XVII-XVIII столiттях зароджууться фiлософiя релiгiє.

У фiлософiє релiгiє також набувау перевагу позитивна тенденцiя

у вiдношеннi оцiнки ролi релiгiє у життi людини та суспiльства.

Але тлумачення релiгiє виходить за межi того або iншого на-

прямку релiгiє, релiгiйних конфесiй. У межах фiлософiє релiгiє

iснуу деєзм, що тлумачить Бога, як найвищий Розум, з буттям

якого пов’язано будову Всесвiту, а також пантеєзм, що розчиняу

Бога у природi та культурi.

Суттувий вгатив на становлення релiгiузнавства справила ма-

терiалiстична тенденцiя в фiлософiє релiгiє, яскравим представ-

ником якоє був нiмецький фiлософ Л.Фейурбах (1804-1872).

Л.Фейурбах намагався розкрити емоцiйно-психологiчнi та гно-

сеологiчнi механiзми виникнення релiгiє. Вирiшальне значення

у формуваннi релiгiйних образiв вiн надавав силi уявлення, фан-

тазiє, яку називав причиною релiгiє.

У працях Л.Фейурбаха здiйснюуться абстрактно-фiлософський

пiдхiд до пояснення земноє основи, людського джерела релiгiй-

них вiрувань. Л.Фейурбах дивився на людину взагалi, як на при-

родне створiння поза його соцiальних характеристик.

Фiлософський аналiз релiгiє створюуться у увропейськiй куль-

турi, починаючи з XVII-XVIII столiть, вiн пануу аж до середи-

ни XIX столiття.

З середини XIX сторiччя поряд з теологiчним та фiлософським

починау формуватися науковий пiдхiд. У чому ж полягау

вiдмiннiсть мiж фiлософським та науковим пiдходом у дослiд-

женнi релiгiє? Ця розбiжнiсть у як у предметнiй сферi, так i у

методах дослiдження. Предметною сферою фiлософiє у дослiд-

ження дiйсностi пiд кутом зору свiтоглядних проблем. Тому фiло-

софiя акцентуу на вивченнi свiтоглядного боку релiгiє. Для фiло-

софiв найбiльш суттувим у те, як вирiшууться у релiгiє проблема

створення буття, що первинне: духовний чи матерiальний поча-

ток. Бог створив цей свiт, у тому числi i людину, або людина

створила у своєй свiдомостi Бога. Предметом науки про релiгiю

не у проблема створення буття, або предмет релiгiйноє вiри –

Бог та всi його атрибути. Наука вивчау релiгiю як одну iз сторiн

суспiльного життя, у єє зв’язках та взаумодiую з iншими галузя-

ми цього життя: яким шляхом формууться релiгiя, як тi або iншi

релiгiйнi системи пояснюють свiт, якi цiнностi, норми та образи

поведiнки вони формують у людей, як дiють тi або iншi релiгiйнi

органiзацiє, якi функцiє мау релiгiя у суспiльствi.

Вiдмiннiсть мiж фiлософiую та наукою виявляуться не тiльки у

предметнiй сферi, але також i в методах дослiдження релiгiє.

Фiлософiя не провадить емпiричного дослiдження дiйсностi.

У науковому релiгiузнавствi з самого початку його формуван-

ня широко застосовууться iсторичний метод, що передбачау

вивчення релiгiйних систем у процесi єх виникнення, станов-

лення та розвитку, а також урахування взаумодiє у цьому про-

цесi як загальних закономiрностей iсторiє, так i своурiдних кон-

кретних обставин. Iсторичний метод може бути розслiдуваним

у виглядi генетичного пiдходу, коли дослiдник виводить всi по-

слiдовнi стадiє з початковоє фази. У розвитку цiує процедури

важливе значення мау вiдшукування усiх промiжних стадiй у

ланцюзi еволюцiє релiгiє. Активно використовуються у релiгiу-

знавствi i порiвняльно-iсторичнi дослiдження. У ходi цього дос-

лiдження здiйснюуться порiвняння рiзноманiтних етапiв роз-

витку однiує релiгiє у рiзних моментах часу, всiляких релiгiй,

що iснують одночасно, але стоять на iнших егапах розвитку,

провадиться реконструкцiя тенденцiй розвитку.

10

Проблема релiгiє мау ряд аспектiв. Перший аспект

пов’язаний з визначенням тiує сфери релiгiйного життя, у якiй

слiд шукати цей . Тут позначались три основних пiдхо-

ди. Перший пiдхiд стверджуу, що цей слiд шукати у

сферi релiгiйноє свiдомостi: в особливостi поглядiв, уявлень i

почуттiв та переживань вiруючих. Другий пiдхiд стверджуу, що

специфiка релiгiє пов’язана з культовою дiяльнiстю. Третiй – з

релiгiйними органiзацiями.

Бiльшiсть релiгiузнавцiв вважау, що релiгiє слiд шу-

кати у сферi релiгiйноє свiдомостi. Вони, як правило, пов’язують

релiгiю з вiрою. Не випадково, що i в широкому обiгу слово

ототожнюуться з поняттям .

Усяка вiра мау свiй предмет. Людина не просто вiрить, а вiрить

у щось. Це не може виступати предметом вiри у виглядi

незалежноє вiд свiдомостi об’уктивноє дiйсностi. Не можна вiри-

ти у об’укт як такий, а можна вiрити тiльки в тi або iншi нашi

уявлення про цей об’укт. Наприклад, вiрити, що цей об’укт iснуу,

що вiн надiлений тими або iншими характеристиками.

Таким чином, вiра – це елемент людськоє свiдомостi, i вона

безпосередньо спрямована на тi чи iншi утворення свiдомостi:

поняття, уявлення, образи, теорiє та iн.

Вченi вiдзначають, що предметом вiри у гiпотетичнi уявлення,

образи, поняття та теорiє. Але не всi гiпотези стають предметом

вiри.

Важливо вiдзначити, як активне емоцiйне та оцiночне особи-

сте вiдношення до свого предмета неминуче захоплюу i вольо-

вий процес та проявляуться у тiй чи iншiй поведiнцi особис-

тостi.

Вiра, як складовий момент акту вольового вибору, вiдбивау

стверджувальну силу духу. Вона необхiдна людинi для мобiлi-

зацiє єє духовних та фiзичних сил у вiдповiдних проблематичних

ситуацiях: за браком iнформацiє, вiдсутностi логiчних доказiв,

через сумнiви.

– Предметом релiгiйноє вiри у надприродне. Надприродне, за

твердженням вiруючих, не пiдпорядковане законам навколиш-

нього свiту, перебувау по той бiк та порушуу єх природний хiд.

Релiгiйна людина вiруу у виключний характер надприродних iстот

або сил, i зокрема, не застосовуу до них звичайнi критерiє емпi-

ричноє вiрогiдностi.

Значна частина релiгiузнавцiв вважау вiру в iснування надпри-

родного – , суттувою характеристикою всiлякоє

релiгiє. Для представникiв богословсько-теологiчноє думки мо-

нотеєстичних релiгiй – релiгiя це вiра в удиного Бога. Розпо-

всюджена у раннiх формах релiгiє вiра у духiв, богiв, дияволiв та

iншi потойбiчнi сили, на єх думку, це лише пiдготовча стадiя до

iстинноє вiри у Бога. Вона мiстить цю вiру в Бога, у надприрод-

не, у потенцiє, у зародження.

Така позицiя визначення релiгiє притаманна не

тiльки представникам богословсько-теологiчноє думки. Вiру в

iснування надприродного та у можливiсть установлення з ним

певного зв’язку, вiдносин як загальноє, iстотноє характеристики

релiгiє визначають й багато свiтських релiгiузнавцiв. Такий пiдхiд

до дослiдження релiгiє зветься преформiзмом.

Преформiзм – це вчення, яке стверджуу, що всi вищi форми,

яких досягають явища у процесi свого розвитку, мiстять потенцiє

у зародку у нижчих формах. Процес розвитку явищ спрямова-

ний на розкриття цих потенцiй, закладений у самому явищi форм.

Уявлення про iснування надприродного – це результат довго-

го розвитку людськоє культури. Для того, щоб виробити уявлен-

ня про надприродне, необхiдно мати уявлення про природне, а

це припускау можливiсть мислити позитивно та науково.

Отже, надати вiрi в iснування надприродного загальний харак-

тер означау нiщо iнше як переносити на раннi релiгiйнi уявлен-

ня та релiгiйнi уявлення схiдних релiгiй стереотипи, форми мис-

лення людини, що вихована в умовах захiдноє християнськоє

культури.

Iснуу один аспект при виявленнi специфiки релiгiє. Серед ре-

лiгiузнавцiв, якi визнають релiгiйну свiдомiсть як провiдний виз-

начальний елемент релiгiє, чiтко прослiдковуються двi тенденцiє.

Однi тлумачать релiгiйну вiру переважно як iнтелектуальний фе-

номен. Вони акцентуються на змiстовному характерi релiгiйних

уявлень. Релiгiя з позицiє такого пiдходу у переважно як мiфоло-

гiчна система. Прихильники такого пiдходу зазвичай малюють

таку схему формування релiгiйноє свiдомостi: релiгiйнi уявлення

спочатку постають у чуттувих наочних образах. Джерелом об-

разного матерiалу слугуу природа, суспiльство, сама людина. На

базi цих образiв формуються розумовi конструкцiє: поняття, суд-

ження, висновки. Важливе мiсце у релiгiйнiй свiдомостi займа-

ють так званi порiвняльнi образи, якi у перехiдною формою вiд

почуттуво-наочних образiв до абстрактних понять.

Розбiжностi мiж релiгiузнавцями починаються тлумаченням

джерела цих почуттiв (любов, страх). Представники богослов-

сько-теологiчноє думки в релiгiузнавствi виводять цi почуття з

надприродного джерела, вiруючого з божеством, . Представники психологiє релiгiє вважають, що своє

судження вони мають грунтувати на науковому пiдходi. Психо-

12

логiя як наука про душу, обмежууться своєм предметом i не тор-

кауться метафiзичних питань, у тому числi i доказу буття Бога.

Це перебувау за єє межами. Таким чином психологiя релiгiє ви-

носить питання про природне та надприродне

джерело релiгiйних переживань, вважаючи, що вирiшення цiує

проблеми не пiд силу науковим методам пiзнання. Прихильни-

ки атеєстичноє гiлки фiлософiє релiгiє стверджують, що будь-якi

людськi почуття можуть стати релiгiйними, коли вони пов’язанi

з релiгiйними вiруваннями, i тим самим набувають специфiчно-

го спрямування. Iнакше кажучи, цi звичайнi людськi почуття

набувають релiгiйного характеру, коли вони спрямованi на сфан-

тазованi iстоти, зв’язки та вiдношення. Проблема прiоритету ра-

цiональних та емоцiйних бокiв релiгiйноє свiдомостi набувау нову

грань при розглядi питання про взаумодiю рiзноманiтного рiвня

релiгiйноє свiдомостi.

Релiгiйна свiдомiсть на концептуальному рiвнi iснуу у формi

систематизованого вiровчення. Змiст вiровчення розгортауться i

обгрунтовууться у спецiальнiй галузi релiгiйних знань – богослов’є

або теологiє, яка у цiлим набором теоретичних та практичних дис-

циплiн: апологетика, догматика, пастирське богослов’я та iн.

Основна заслуга теологiє – формування ортодоксальних релi-

гiйних уявленнь, iнтерпретацiя основних положень вiровчення у

тiй формi, як це диктууться iнтересами церкви вiдповiдно вимо-

гам часу, боротьбi з уретичними вiдхиленнями.

Представники богословсько-теологiчноє думки наполягають на

безумовному прiоритетi догматично-вiровченського боку релi-

гiйноє свiдомостi.

Прихильники наукового релiгiузнавства вказують на вторин-

ний характер вiровченних форм та документiв. Таким чином, у

розвинутих формах релiгiє мова може йти не про прiоритети будь-

якого iз рiвнiв релiгiйноє свiдомостi, а про єх взаумодiю та взау-

мовплив один на одного.

Визнання релiгiйноє свiдомостi як провiдного елемента релi-

гiйного комплексу у домiнуючою, але не удиною точкою зору у

релiгiузнавствi.

Основний елемент релiгiє, що надау єй своурiднiсть, вiдмiнну

вiд iнших форм суспiльноє свiдомостi та соцiальних iнститутiв, у

культова система.

Отже, специфiка релiгiє проявляуться не в особливому харак-

терi вiрування або в якомусь особливому предметi чи об’уктi

вiрування, а у тому, що цi уявлення, образи включаються у куль-

тову систему, набувають у нiй символiчний характер i як такi

функцiонують у соцiальнiй взаумодiє.

Релiгiйний культ у не що iнше, як соцiальна форма об’укти-

вацiє релiгiйноє свiдомостi, реалiзацiя вiри у дiях соцiальноє гру-

пи окремих iндивiдiв.

Культова система, перш за все, являу собою сукупнiсть певних

обрядiв. Тому для розумiння особливостей релiгiйного культу

необхiдно зрозумiти, що таке у обряди. Обряд – це сукупнiсть

стереотипних дiй, що установленi звичаями та традицiями тiує

чи iншоє соцiальноє спiльноти, що символiзуу тi або iншi iдеє,

норми, iдеали та уявлення.

Як важливу ознаку обряду називають його символiчний харак-

тер. Знак та символ мау аналогiчну структуру, яка мiстить у собi:

1) матерiальну форму;

2) заповнений (позначений) предмет;

3) значення або змiст.

Знаки – це штучнi утворення. Знак не вiдтворюу об’укт, а

лише його зазначау.

Знаковi системи лише позначають предмет. Позначення знакiв

мау зовнiшнiй формальний характер. Це у зовнiшнiм процесом

виявлення оформленого змiсту. У символа позначення значною

мiрою мау змiстовний характер. Символiзацiю можна визначити

як здатнiсть свiдомостi за допомогою повних чуттуво сприйня-

тих об’уктiв образно репрезентувати iншi об’укти або явища

дiйсностi. Обряд також можна розглядати як рiзновид символу.

Мета та змiст обрядових дiй полягау не у самих дiях, а у тому

iдеальному змiстi, що стоєть за цим дiйством.

Обряди охоплюють всi сфери життудiяльностi людини i не у

специфiчним елементом релiгiє. Специфiка релiгiйних обрядiв у

в єх iдеальному змiстi.

Релiгiйний культ базууться на вiрi в iснування помiж людиною

та предметом його вiри можливостi установлення певних взау-

мовiдносин. У культовiй системi християнства попереднi жерт-

воприношення набувають все бiльш перетворену, вторинну сим-

волiчну форму.

Еволюцiя релiгiйних обрядiв йшла по лiнiє єх спiрiтуалiзацiє,

одухотворення. Верхiвкою такого шляху у молитва – вербаль-

не (словесне) звертання людини до об’укта своує вiри. Як вер-

бальний компонент вона первiсне входила до обряду жерт-

воприношення. Згодом молитва вiдокремилась вiд жертво-

приношення, стала важливим компонентом культу багатьох

релiгiй.

Молитви бувають колективнi та iндивiдуальнi. Вiдправлення

молитов вiдбувауться пiд час богослужiння у храмах, молитов-

них будинках, на цвинтарях. Вони вiдправляються органiзовано.

14

Пiд час цих молитов учасники богослужiння вiдчувають вплив

один на одного як психологiчний, так i контролюючий. Участь у

колективнiй молитвi може вiдбуватись з рiзних мотивiв, у тому

числi i не з релiгiйних мотивiв.

Пiд час богослужiння вiдбувауться читання священних книг,

хоровий спiв, проповiдi. Значну роль у культовiй системi мау

естетичний вплив.

Як зазначають дослiдники релiгiє, в процесi богослужiння за

допомогою культових дiй у свiдомостi вiруючих вiдтворюються

релiгiйнi образи. Внаслiдок цього вiдбувауться трансформацiя

негативних емоцiй у позитивнi.

Третiй напрямок у тлумаченнi прiоритетiв помiж елементами

релiгiйного комплексу пов’язаний з розвитком соцiологiє. Со-

цiологи пiдкреслюють, що релiгiйна культова система – це перш

за все система колективних дiй.

Колективнi дiє не можуть вiдбуватися спонтанно, хаотично.

Вони потребують упорядкування, органiзацiє, тому на базi куль-

тових дiй i вiдносин формууться релiгiя як соцiальний iнститут.

Соцiальнi iнститути – це iсторично сформована стiйка форма

упорядкування спiльних дiй людей. Становлення релiгiє як со-

цiального iнституту – процес iнституцiоналiзацiє релiгiйних куль-

тових систем.

Першою ланкою iнституту релiгiє у релiгiйна група.

Спочатку у культових дiях брали участь на рiвнiй основi всi

члени первiсноє общини. Поступово у релiгiйних групах вiдчле-

новуються спецiалiсти з проведення культовий дiй: чаклуни,

шамани. Вони створюють своурiдну професiйну групу, що зай-

нята таким видом дiяльностi, як органiзацiя та проведення об-

рядiв.

Важливою метою релiгiйних органiзацiй у нормативний вплив

на єх членiв, формування у них вiдповiдноє мети, цiнностей, iде-

алiв. Здiйснення цих цiлей досягауться за допомогою виконання

ряду функцiй:

1) вироблення систематизованого вiровчення;

2) розробка системи його захисту та виправдання;

3) керiвництво та здiйснення культовоє дiяльностi;

4) контроль та здiйснення санкцiй за виконанням релiгiйних

норм;

5) пiдтримка зв’язкiв з свiтськими органiзацiями державним

апаратом.

Поява релiгiйних органiзацiй об’уктивно обумовлена розвит-

ком процесу iнституцiоналiзацiє, одним iз наслiдкiв якого у по-

силення системних якостей релiгiє, поява особистоє форми оп-

15

редмечування релiгiйноє дiяльностi та вiдносин. Вирiшальну роль

у цьому процесi вiдiграло видiлення стiйкоє соцiальноє верстви,

що протистоєть масi вiруючих – служителiв культу, якi стають

на чолi релiгiйних iнститутiв i якi скупчують у своєх руках всю

дiяльнiсть по виробництву, трансляцiє релiгiйноє свiдомостi та

регуляцiє поведiнки маси вiруючих.

У розгорнутiй формi релiгiйна органiзацiя являу собою склад-

ний соцiальний iнститут. Внутрiшня структура такого iнституту

у органiзацiйно сформована взаумодiя рiзноманiтних систем,

функцiонування кожноє iз яких пов’язане з формуванням со-

цiальних органiзацiй, якi також мають статус соцiальних iнсти-

тутiв, зокрема, на рiвнi церкви вже чiтко подiляються на керiвну

та керовану пiдсистеми.

Дослiдники релiгiє видiляють чотири основнi типи релiгiйних

органiзацiй: церква, секта, харизматичний культ та деномiнацiя.

Церква – це тип релiгiйноє органiзацiє зi складною суворо цен-

тралiзованою та iурархiзованою системою взаумодiй мiж священ-

нослужителями та вiруючими, що здiйснюють функцiє вироб-

лення, збереження та передачi релiгiйноє iнформацiє, органiзацiє,

координацiє релiгiйноє дiяльностi та контролю за поведiнкою

людей.

Секта виникау як результат вiдокремлення вiд церкви частини

вiруючих та священнослужителiв, як результат змiни вiровчень

та культу.

Харизматичний культ можна розглянути як один iз рiзновидiв

секти. Особливiсть харизматичного культу пов’язана з процесом

його формування.

Деномiнацiя – це перехiдний тип релiгiйноє органiзацiє, який

залежно вiд характеру виникнення та тенденцiє еволюцiє мау риси

церкви та секти.

У пiдсумку можна зробити такi висновки: розвиток релiгiє являу

собою складну структуровану будову, що включау в себе три

основнi елементи – релiгiйна свiдомiсть, культова дiяльнiсть та

релiгiйнi органiзацiє.

Роздiл II. Основнi теорiє походження релiгiє

Проблема виникнення релiгiє дуже важлива для повного розу-

мiння єє сутi i значення. Якщо ми хочемо досконало знати якесь

явище чи рiч, ми неодмiнно поставимо питання: звiдки, чому,

як i коли вони виникли i, лише обержавши вiдповiдь на запи-

тання, ми здобудемо знання про це явище.

Це стосууться i релiгiє.

Але з точки зору переважноє бiльшостi вiруючих i значноє час-

тини духовенства, яке не вдауться у богословськi тонкощi, пи-

тання про виникнення релiгiє не мау сенсу: релiгiю Бог дарував

людству, причому саме ту, яку сповiдують цi вiруючi, релiгiя

вiчна i незмiнна, саме єх релiгiя iстинна i не потребуу пояснення

єє походження. Та вже iснуу загальновизнана iсторiя релiгiй, яка

фiксуу початок кожноє iз них. Ми знаумо майже в дрiбних дета-

лях процес формування iсламу, який вiдбувався на початку XII

столiття, коли вже iсторiю записували. Докладно вiдомо i запо-

чаткування християнства, що завершуу своу друге тисячолiття.

Значно менше ми знаумо про виникнення буддизму, адже йому

бiльш нiж двi з половиною тисячi рокiв.

З далеких столiть доход^ь до нас звiстки про стародавнi релiгiє,

про єх початок i кiнець. Про релiгiйнi уявлення людей на зорi, єх

iснування свiдчать численнi факти науки. Всi народи мали свою

релiгiю. Релiгiє виникали, розвивалися, зникали, змiнювалися

iншими. Безперечно, релiгiя мау iсторичний характер, вона мау

свою, дуже цiкаву i повчальну iсторiю.

Ми з вами розглянемо питання про виникнення найперших

релiгiйних уявлень, викладемо рiзнi точки зору на це. I хай вас

не дивуу, що iнший раз цi точки зору виключають одна одну.

Теологiчнi теорiє походження релiгiє. Перш за все розглянемо

теорiє походження релiгiє, якi акцентують на природних причи-

нах i обставинах цього складного процесу. В єх розробцi беруть

участь видатнi фiлософи, якi подiляють релiгiйну точку зору на

свiт, вони мiстять чимало глибоких мiркувань, єх можна об’уднати

загальною назвою – теологiчнi теорiє. Це традицiоналiстична,

теєстична i специфiчно-православна – академiчна.

Традицiоналiстична теорiя. Ця точка зору на походження релiгiє

полягау в тому, що релiгiю вiдкрив першим людям сам Бог без-

посередньо. В християнствi ця концепцiя виглядау як бiблiйна

оповiдь про спiлкування перших людей, Адама i тви, в раю з

Богом, а також надприроднi контакти з Богом Моiсея та iнших

бiблiйских персонажiв. Цей варiант традицiоналiзму вiдкидау

будь-якi звернення до будь-якоє аргументацiє, тим бiльше нау-

кового характеру. Вiн грунтууться лишена беззастережнiй вiрi.

Знаходимо ми традицiоналiстичну концепцiю i у стародавнiй

фiлософiє. Так, стародавньогрецький мислитель Платон (428 чи

427-548 чи 547 рр. до н.е.) вважав, що релiгiя у наслiдком спог-

лядання людською душею в свiтi iдей удиного, яке у особливою

субстанцiую всього свiту, його основою i витоком, яке вище за

буття, яке не мау нi початку, нi кiнця, нiяких ознак, нiяких при-

чин, не потребуу простору i руху, бо для руху потрiбнi змiни, а

удине – незмiнне. тдине мау всi характеристики Бога. Отже,

людська душа, споглядаючи в свiтi iдей удине – Бога, згадуу

про нього в нашому матерiальному свiтi, i ця згадка i у релiгiя.

Традицiоналiстичне розумiння походження релiгiє розробляли

мислителi, яких церковна iсторiя зве святими отцями церкви. У

православ’є це Афанасiй Олександрiйський, Василiй Великий,

Григорiй Назианзiн, Iоан Златоуст та Iоан Дамасин, у католикiв

– Амвросiй Медiоланський, Августин Блажений, троним. Слiд

також назвати Оригена i Тертулiана i особливо Фому Аквината

(1225 чи 1226-1274), який в своєй головнiй працi розмiрковував таким чином: . Виходить, що людина для свого врятування мусить

знати щось таке, чого розум осягнути не може. Але Бог дау

людинi це знання. Дау шляхом одкровення. На нього i треба

спиратись, в ньому i порятунок. Надаючи безумовну перевагу

одкровенню перед розумом, Фома Аквинат поглиблюу цю дум-

ку зауваженням: навiть те знання про бога, яке може бути здобу-

те розумом, мау бути подане людинi через божественне одкро-

вення, бо iстина про бога, вiдкрита людським розумом, була б

доступна небагатьом. Вiд володарювання цiую iстиною цiлком

залежить врятування людини, яке вона може знайти лише в Бо-

говi. Цi мiркування потрiбнi були Фомi для того, щоб ствердити

перевагу теологiє, вiри над наукою. Довести, що iстини одкро-

вення вищi, нiж iстини науки. Але разом з тим, Фома Аквинат

переспiвуу засади традицiоналiзму: сам Бог вiдкрив людям всi

релiгiйнi iстини, людський розум тут просто не потрiбен.

Традицiоналiстична теорiя походження релiгiє легко сприй-

мауться, не потребуу доведення, бо грунтууться на вiрi. Це обу-

мовило й значне поширення i багатовiкове iснування. Ця теорiя

у християнському богослов’є мау, так би мовити, внутрiшнiй

вжиток, бо стосууться лише самого християнства. По вiдношен-

ню до iнших релiгiй християнство вживау будь-якi iншi пояс-

нення. Аче богослов’ю, що вдауться до теоретичних мiркувань,

цiує теорiє мало, бо вона мiстить недооцiнку творчих задумiв Бога

i зневагу до мислення людини, яка у вершиною творчостi Бога.

є8

Теєстична теорiя. Ця теорiя походження релiгiє з сутi самого

теєзму. Теєзм визнау буття Бога як iстоти принципово протилеж-

ноє свiтовi кiнчених речей i явищ, iстоти абсолютноє, необмеже-

ноє, що вище i людини, i природи; тобто надлюдськоє i надпри-

родноє, живоє i особистоє, що володiу всiма духовними доскона-

лостями i iснуу попереду всього i у джерелом всього, отже i релiгiє.

Iснуу ряд варiантiв теєстичноє концепцiє, але всi вони удинi в

основному – релiгiя у наслiдком божественного одкровення на

певному етапi духовного розвитку людства. Цiлком зрозумiло,

що ця концепцiя виходить з беззастережного визнання Бога.

Назвемо, перш за все, Рене Декарта (1559-1650), що додер-

жувався душiстично! концепцiє спiввiдношення душi та тiла i кон-

цепцiє вроджених iдей. Декарт висунув онтологiчне доведення

iснування бога: уявлення про Бога як iстоту найдосконалiшу

необхiдно передбачати i таку якiсть, як iснування: ми мислимо

про Бога, отже вiн iснуу. Ми ж мислимо про Бога тому, що iдея

Божества у провiдною вродженою iдеую, вона iснуу в свiдомостi

людини вiд єє народження i проявляуться як пiзнання Бога. Отже,

релiгiя виявляуться в ходi пiзнавальноє дiяльностi людини як

розгортання вродженоє iдеє Бога.

Потiм згадаумо Готфрiда Вiльгельма Лейбнiца (1646-1716),

засновника богословського рацiоналiзму, розгортання декартових

вроджених iдей починауться пiд впливом досвiду, емпiричних

знань. Завдяки цьому людство i прийшло до християнства, воно

удина релiгiя одкровення.

Особливе мiсце в розробцi теєстичноє теорiє належить нiмець-

кому фiлософу, психологу i педагогу Йогану Фрiдрiху Гербарту

(1776-1841). Головне в релiгiє, вчив Гербарт, в тому, що вона

встановлюу доцiльнiсть природи, i людина приходить до релiгiє

через усвiдомлення цiує думки. Доцiльнiсть в природi викликау

релiгiйне естетичнi почуття, примушуу нас споглядати велич Бога,

породжуу релiгiйнi концепцiє.

Iммануiл Герман Фiхте (1797-1879) заклав так званий умог-

лядний теєзм: релiгiя як вiдношення людини до Бога у комплек-

сом певних почуттiв, якi у наслiдком дiє двох факторiв: перший

– це чуття власноє кiнченностi, обмеженостi, яка потребуу до-

помоги; другий – чуття нашого буття, яке осягнуте нескiнче-

нним, якому ми пiдкоренi.

Значною фiгурою серед прибiчникiв теєстичноє теорiє у один з

творцiв нiмецького класичного iдеалiзму Фрiдрiх Шелiнг (1775-

1854). Вiн вчив, що все iснуюче у наслiдком первинного акту

iррацiональноє волi, яка не може бути осягнута рацiональним

мисленням. Для цього можна застосовувати лише емпiричний

19

досвiд, який у в мiфологiє та релiгiє. Там вiдбувауться одкровен-

ня. Але пояснити походження релiгiє одним одкровенням, як це

робили традицiоналiсти, неможливо. Якщо допустити, що до

одкровення люди не знали Бога, то це було б визнанням наяв-

ностi атеєзму в початковий перiод iснування людства. Такоє честi

надавати атеєзмовi не можна. Людина з самого початку свого

iснування володiла споглядальним типом знання i намагалася

з’ясувати кiнцевi основи свiту, тому вона дiйшла до удиного,

всезагального Бога. Потiм ця iдея була втрачена i вiдновлена

лише iудаєзмом, християнством та iсламом. Точка зору Шелiнга

дiстала назву спекулятивного теєзму, оскiльки вона грунтууться

на спекулятивнiй фiлософiє, що оперуу споглядальним знанням

при аналiзi надпочуттувих принципiв буття.

Завершуючи огляд теєстичних концепцiй походження релiгiє,

слiд звернути увагу на групу теорiй, якi для обгрунтування над-

природного походження релiгiє вдаються до мiстичних мiрку-

вань, тому єх можна назвати мiстичними теорiями. Суть єх в тому,

що виникнення релiгiє у наслiдком одкровення, але не того, що

було раз i назавжди дане першим людям чи вибраним особам

безпосередньо Богом, а внаслiдок постiйного впливу Божества

на дух людини, що дiу i в сьогоденнi.

Яскрава фiгура серед мiстикiв – Фрiдрiх Генрiх Якобi (1743-

1819). Якобi вважав, що для пiзнання Бога нi почуттiв, нi мис-

лення не досить: нi природа, нi розум знання про Бога не да-

дуть. Природа не стiльки вiдкривау, скiльки утаюу Бога вiд нас,

бо ми бачимо в нiй збiг причин без початку i краю. Розум дiу в

свiтi обмеженому, i сам вiн обмежений i приводить до визнання

обмеженостi всього iснуючого. Визнання Бога дають лише нашi

внутрiшнi почуття, вони у джерелом релiгiє. Ми споглядаумо Бога

в нашому власному духовi, але не тiлесними, а духовними очи-

ма. Це споглядання не постiйне, а епiзодичне, воно виникау

при певних, дуже специфiчних умовах: воно не потребуу розу-

му, а лише вiри. Подiбно тому, як наше око, озброуне телеско-

пом, бачить в туманному Козацькому шлясi окремi зiрки, так i

наш розум, озброуний вiрою, може бачити Бога.

Це мiстичне богопiзнання у провiдним методом багатьох бого-

словських систем. Воно мау багатовiкову iсторiю, особливо яск-

равi сторiнки якоє написанi на Сходi, якi i тепер активно оброб-

ляються неорелiгiями схiдного походження як за кордоном, так

i в нашiй краєнi.

Для богословiв, якi оперують логiчними мiркуваннями i ак-

тивно звертаються до науки, мiстика не виступау впевненим

спiльником новiтнiх богословських побудувань. Ось тому теоре-

20

тизуючi православнi богослови стримано ставляться до мiстич-

них концепцiй.

Монотеєзм, полiтеєзм, генотеєзм. При розглядi проблем поход-

ження релiгiє виникау питання про те, в яких богiв вiрили на

початку релiгiє люди? В залежностi вiд характеру i складу iурар-

хiчноє побудови системи надприродних iстот, якою оперуу кож-

на релiгiя без винятку, в релiгiузнавствi видiляють два типи релiгiй:

монотеєстичнi i полiтеєстичнi.

Монотеєстичнi релiгiє – це такi, якi будуються на визнаннi

одного, удиного Бога; iншi надприроднi iстоти (ангели, святi,

пророки тощо) – це посередники мiж Богом i людьми.

Полiтеєстичнi релiгiє в своєй iурархiє мають певну, навiть знач-

ну кiлькiсть богiв рiзних рангiв i ваги, з своєм колом прав i обо-

в’язкiв, з своую сферою управлiння i дiяльностi.

Iснуу ще одне явище в iурархiчнiй оцiнцi богiв: звичайно з

великоє кiлькостi богiв не видiлявся жоден, але в мiру потреби,

коли вiруючий звертавсь до якогось бога, вiн оцiнювався на той

час як головний. Це явище дiстало назву генотеєзму.

Академiчний теєзм. У другiй половинi 19 ст. в росiйському бо-

гослов’є виникла школа академiчноє фiлософiє, засновником

якоє був професор Московськоє духовноє академiє Ф.О.Голу-

бинський (1796-1854), який розробляв онтологiчнi проблеми, а

також проблеми богопiзнання. Його учень В. Д. Кудрявцев-Пла-

тонов (1828-1891) дослiджував проблему походження релiгiє.

Виникнення релiгiє Платонов вважау можливим пояснити дiую

двох джерел: 1) об’уктивного, що полягау у активовi Бога на дух

людини, i 2) суб’уктивного, чим у засвоуння людиною цього впли-

ву. Для аргументацiє своує точки зору Кудрявцев посилауться на

теорiю вродженого знання: у свiдомостi людини у знання, яке

iснуу перед досвiдом, незалежно вiд практики. Воно виникау

тодi, коли душа ще до народження тiла споглядау сутностi, що

iснують за межами фiзичного свiту, або воно йде вiд якогось

Абсолюта, який через це знання виявляу своу iснування. Куд-

рявцев мiркуу, що оскiльки вродженi iдеє у продуктом Боже-

ственоє волi, вони, перш за все, мусять мiстити iдею Бога. Цi iдеє

у наслiдком промислительного ставлення Бога до свiту, яке вклю-

чау в себе не тiльки творення його, але i дiяння на дух людини в

напряму повiдомлення людинi iдей про себе, поруч з iдеями

про iстину, добро тощо. Правда, така точка зору лишау осто-

ронь вiдповiдь на питання про те, а чи у вродженi iдеє зла? I

якщо у, то хто виражау себе в цих iдеях?

Розглянемо iнше питання. Чим пояснити наявнiсть невiрую-

чих в свiтi? Виходить, що у них нема вроджених iдей про Бога?

Виходить, що вплив промислительноє волi був не досить енер-

гiйним?

На це Кудрявцев вiдповiдау: не слiд припускати, що вроджена

iдея Бога з самого початку iснуу в свiдомостi кожноє людини як

уявлення або поняття. Вона не iснуу навiть як здiбнiсть утворю-

вати поняття про Бога, чи як вроджене прагнення до нескiнчен-

ного, чи як потреба набуття знань про Бога. А такi припущення

окремi богослови висловлювали. За думкою Кудрявцева, всi цi

припущення хибнi, бо вони беруть за основу одноразову дiю

Божества на дух людини; пiсля цього ця дiя начебто припи-

няуться. Насправдi ця дiя у постiйною, вона мау явити чи вiдкрити

людському розуму Бога, тому i зветься одкровенням. Вона мау

характер вiдкриття, прозрiння, натхнення. Оскiльки одкровення

грунтууться на природних вiдносинах мiж iстотою розумно-

вiльною i Творцем, Кудрявцев зве його природним i цим хоче

уникнути звинувачення у мiстицизмi.

Можливiсть одкровення, за Кудрявцевим, мау двi посилки.

Перша – це безмежнi здiбностi Бога, який може все, а також

висока гiднiсть людського розуму. Друга – це сам процес люд-

ського пiзнання. Перша не потребуу доведення, це справа вiри.

Другу богослов трактуу в такому порядку. Ми визнаумо дiю Бо-

жества першоджерелом релiгiйноє вiри. Тодi слiд визнати, що в

людськiй душi у щось, що сприймау цю дiю. Цей орган – розум

людини? Вiн вiдрiзняуться вiд розуму тим, що розум оперуу вiдчут-

тям, що iдуть вiд оточення, i на цiй основi здiйснюу пiзнання

свiту. А от розум мау вищу якiсть, здатнiсть вiддання, вiдчуття

надчуттувого, тобто надприродного. Це вже не звичайне мислен-

ня, а вище пiзнання, iдеальний погляд, безпосередну споглядан-

ня надприродного. В той же час розумне споглядання доповнюуть-

ся працею почуттiв i волi, працюу все мислення, вiдбувауться

пiзнання Бога, утворюуться рiзноманiтнiсть релiгiйних уявлень i

понять ( в цьому, мiж iншим, основа утворення релiгiйноє рiзно-

манiтностi). Так, пiд впливом одкровення i людськоє розумовоє

дiяльностi утворюуться релiгiя. Концепцiя досить струнка.

Академiчний теєзм, звертаючись до науковоє аргументацiє, ро-

бить серйозний крок удосконалення богословськоє теорiє поход-

ження релiгiє. Але i вiн не може перейти грань у справжню на-

уку, вiн не може вiдмовитись вiд абсолютного прiоритету вiри

як провiдного аргументу. Вiн просто намагауться пiднестися до

сучасного рiвня розвитку людського мислення, хоче зробити

релiгiю бiльш сучасною.

Першi спроби наукового пояснення походження релiгiє. Спроби

знайти, так би мовити, земнi витоки релiгiє сягають в далеку

22

стародавнiсть. Ще в 5 ст. до н. е, Крiтiй (бiля 460 – 403 рр до

н.е.) висловив думку, що релiгiя у вигадкою законодавцiв. Вiн

поклав початок полiтико-державнiй гiпотезi виникнення релiгiє.

Цю точку зору подiляв Лактацiй (приблизно 250 – 325), який

називав засновником релiгiє другого легендарного царя Риму –

Нуму Помпiлiя.

Ця гiпотеза ефективного i гострого вигляду набрала у гуманiстiв

та енциклопедистiв 17-18 ст. Вiдомi атеєсти тiує епохи: Жан Мальу

(1664 – 1729), Франсуа Вольтер (1694 – 1778), Жан Жак Руссо

(1712 – 1778), цiла плеяда матерiалiстiв 17-18 ст. у Францiє

вважали релiгiю продуктом ошукання, вигадки, неуцтва, на-

слiдком свiдомого нечесного зговору для суспiльного спокою.

Стародавньому свiтовi належить ще одна концепцiя виник-

нення релiгiє, яка дiстала назву увгемеризму. Єє автор, стародавнiй

фiлософ твгемер (бiл. 340 – 260 рр. до н.е.) вчив, що релiгiя

бере початок з вшанування i обожнення найстародавнiших царiв.

В стародавньому свiтi народилася натуралiстична концепцiя

походження релiгiє.

Ще софiст Продiкт (нар. мiж 470 – 460 рр. до н.е. – рiк смертi

невiдомий) вбачав джерело релiгiє в шануваннi хлiба, вина, мiся-

ця, рiчок тощо, як корисних i потрiбних людинi речей. Ця точка

зору виходить з того, що все духовне, в тому числi i релiгiя,

виникло в процесi розвитку матерiального свiту як похiдне вiд

нього. Релiгiя у наслiдком вiдображення свiту в свiдомостi лю-

дей, вiдображення взаумовiдносин людей i природи, вiдображення

перекручене, фантастичне.

Безумовно, таке широке розумiння процесу виникнення релiгiє

виникло не вiдразу. Окремi мислителi, бiльш чи менш подiляючi

таку матерiалiстичну по своєй сутi точку зору на свiт, сприймали

якусь часточку, якийсь бiк цього процесу, лише якийсь момент

розвитку суспiльноє свiдомостi, бо вони ще не розумiли матерiа-

лiстичного характеру суспiльства. Це були генiальнi припущен-

ня, здогадки з дуже обмеженою аргументацiую, iнший раз чисто

логiчного порядку.

З числа таких мислителiв, перш за все, назвемо Епiкура (324 –

270 до н.е.), який висловив думку про те, що свiт вiчний i не-

скiнченний i тому не мiг бути створений богами. Учень Епiкура

Лукрецiй Ка.р (5л. 96-55 рр. до н.е.), розвиваючи думки вчителя

в поемi , писав, що люди створили уявлен-

ня про богiв iз своєх спостережень природи, що жах людей перед

могутнiми силами природи штовхау єх споруджувати богам капи-

ща. Ще один учень Епiкура Петронiй (рiк нар. невiдомий – 66) у

автором вiдомого афоризму: ^Перших богiв на землi створив страх>.

23

Але цю думку про створення богiв страхом висловив ще заснов-

ник матерiалiстичноє лiнiє в фiлософiє Демокрiт (460 – 361). За

часiв Демокрiта була поширена думка, що релiгiю винайшли ста-

родавнi угиптяни, якi зробити це вiд страху перед грiзними сила-

ми природи, вiд них єє запозичили iншi люди. Про це також писав

вiдомий iсторик стародавнього свiту Дiодор Сiцiлiйський (бл.90

-21 рр. до н. е.), а також вiдомий стародавнiй письменник з

сiрiйського мiста Самосата Лукiан (бл.120 – пiсля 180). Можна

було б назвати ще чимало iнших iмен.

Натуралiстична концепцiя походження релiгiє знайшла своу про-

довження в чисельних побудовах як матерiалiстiв, так i немате-

рiалiстiв в наступному розвитку релiгiузнавства. Тут треба згада-

ти Давида Юма (1711 – 1776) i його ,

Томаса Гоббса (1588 – 1697), Г.Гегеля (1770 – 1831), його учня

Д.Штрауса (1808 – 1874), Ф.Нiцшу (1844 – 1900), Л.Фейурбаха

(1804 – 1872), Ф.Енгельса (1820 – 1895) та багатьох iнших. Ко-

жен з них зробив певний внесок в наукову теорiю походження

релiгiє, але вони здебiльшого обмежувалися фiлософським ас-

пектом цього питання

Науковi теорiє походження релiгiєо Розвиток науки i культури,

поглиблення дослiджень в галузi вивчення людини i суспiльства

дали поштовх розвитку релiгiузнавства. Але його не минули по-

лiтичнi пристрастi. Тому релiгiузнавчi теорiє набувають рiзного

забарвлення: вiд апологетичного захисту релiгiє i намагання при-

стосувати єє до науки до атеєзму, який в цьому

заперечуу релiгiю i закликау до єє утиснення. Позначилось це i

на концепцiях походження релiгiє, i на єх оцiнцi. Мабуть по-

трiбно шукати розумну лiнiю, яка забезпечить об’уктивне нау-

кове дослiдження релiгiє, єє iсторiє i вчень. Розглядаючи теорiє

походження релiгiє, треба вiдкинути полiтичнi симпатiє та анти-

патiє, поспiшнi обвинувачення, виходячи з того, що в кожнiй з

них у свiй сенс. Навiть хибнi припущення говорять нам про те,

куди не слiд спрямовувати дослiдження. Зазначимо також, що

наш огляд наукових концепцiй походження релiгiє не може пре-

тендувати на будь-яку повноту. За останнi пiвтораста рокiв було

висунуто в цiй галузi стiльки припущень, гiпотез, теорiй, а разом

з тим i просто вигадок i фантазiй, що розгляд єх усiх розтягнеть-

ся на декiлька томiв.

Отже, розглянемо найголовнiше.

Англiйський лiнгвiст Ф.Мюллер (1830 – 1900), дослiджуючи

мови стародавнiх народiв, висунув припущення, що початком

релiгiє у мiф про Сонце, який вiн знайшов у мовних пам’ятках.

Так була започаткована мiфологiчна теорiя походження релiгiє –

24

оелiгiя ста^давT починалася з обожнення ^ дiяльного свiтла.

^Гц^Мiллер чи нi, але це було ударо^ логiчнiй ^

^є(а^н сам в свiй час подiляв дум^ ^ одкровення як

джерело релiгiє, бо повною мiрою запере^п^ “^Риродне

^ходженн^ Релiгiє). На жаль, концепцiя Д^^ ^ане до-

сить гнучкУ наукову основу, бо була неузго^.^ ^ iсторiую ви-

робництааа саме: мiфи про Сонце пов’язав “^оДом окре-

мих племен № землеробства, а релiгiйнi уя^ забули у людей,

якi ще жил^ з скотарства та навiть полюва^^ збиральництва.

Наприкiнцi 19 – на поч. 20 ст. великог^^^ “^Ула

анiмiстична теорiя, засновником якоє був Е.^^Р ^^ – ^ ‘)

Цiлком вiд^ВДаючи надприродне походж^^^ Рел^ii, iеилор

вважав, що релiгiя почалася з вiри в духiв i ^^^’ ^ ВIРУВIН

назвав анiмiзмом (вiд лат. апiта, апiтик – д^У^’ ^У^- Пiзнiше

анiмiзм був доповнений iншими релiгiйним^ ^ Рленнями i утво-

рилась цiла система релiгiйних уявлень i по^^^ .’^^ чисельнi

дослiдженнi первiсноє культури свiдчать, щ^П-^iмiзм у чистому

виглядi нi у яких народiв нiколи не iснував. ^

ПослiдовнЯКИ Тейлора запропонували рiз^ /^”^Д”” виник-

нення анiмiстичних уявлень. Г.Спенсер (1830^^ ^ виводив

зародження “iує iдеє з iдеє : первi^-^ -TДИна бачила

свого чи чужого двiйника увi снi, у маренн^а ^^зявилась

думка про гiодвiйну сутнiсть людини. Г.Ку^^ ^^ ~ ^^)

шукав виникнення анiмiстичних уявлень у Пд” ^”еннi первiсноє

людини до самопiзнання, у самозаглибленнi, ^г^мiстична теорiя

дала поштовХ високiй оцiнцi нашого першобу^iг^’

В процесi Притики анiмiстичноє теорiє винi^”^^ “^ олна кон-

цепцiя виникнення релiгiє анiматизм, згiдно ^^ анiмiстичному

комплексовi передувала iдея всезагального од^є творення речей,

всiує природи. Вважалося, що кожна рiч, кожне ^^^ ^ ^вого

хазяєна>, . Це був примiтивний пiщ^^- ^ концеп-

цiю активно розробляли видатнi етнографи В^ ^^огораз (1865 –

1936) i Л.Я.iI^еренберг (1861 – 1927). Але т^Ч^ явище, яке 6

одухотворюваДО всю природу шляхом порiвняв ^ ^ ” Р^ей i

явищ з людиною, дiйсно iснувало; але воно нi (^ ^T ^’Р’ “iе не

було релiгiую. Це явище дiстало назву уособле), ^^ “РИРОДИ, яке

Ще не знало вiдокремлення духовного вiд мат^ ^альногоi було

рисою мiфологiчного свiторозумiння, вiдмiнно^ ‘^^ Релiгiйного.

З критики анiмiзму виросла також концепi,^^ преанiмiзму.

Англiйський вчений Р.Маретт (1866 – 1943) вв^ ^ ^о анiмiз-

му передувала вiра в силу, позбавлену iнанщу^-^^^ ‘ Фiзич-

них властивос^н, яка не зв’язана з матерiальну”Н^” тiлами, але

виявляуться в них. Користуючись термiнологiу^ ^дослiджуваних

^

25

Але цю думку про створення богiв страхом висловив ще заснов-

ник матерiалiстичноє лiнiє в фiлософiє Демокрiт (460 – 361). За

часiв Демокрiта була поширена думка, що релiгiю винайшли ста-

родавнi угиптяни, якi зробити це вiд страху перед грiзними сила-

ми природи, вiд них єє запозичили iншi люди. Про це також писав

вiдомий iсторик стародавнього свiту Дiодор Сiцiлiйський (бл.90

-21 рр. до н. е.), а також вiдомий стародавнiй письменник з

сiрiйського мiста Самосата Лукiан (бл.120 – пiсля 180). Можна

було б назвати ще чимало iнших iмен.

Натуралiстична концепцiя походження релiгiє знайшла своу про-

довження в чисельних побудовах як матерiалiстiв, так i немате-

рiалiстiв в наступному розвитку релiгiузнавства. Тут треба згада-

ти Давида Юма (1711 – 1776) i його ,

Томаса Гоббса (1588 – 1697), Г.Гегеля (1770 – 1831), його учня

Д.Штрауса (1808 – 1874), Ф.Нiцше (1844 – 1900), Л.Фейурбаха

(1804 – 1872), Ф.Енгельса (1820 – 1895) та багатьох iнших. Ко-

жен з них зробив певний внесок в наукову теорiю походження

релiгiє, але вони здебiльшого обмежувалися фiлософським ас-

пектом цього питання

Науковi теорiє походження релiгiє. Розвиток науки i культури,

поглиблення дослiджень в галузi вивчення людини i суспiльства

дали поштовх розвитку релiгiузнавства. Але його не минули по-

лiтичнi пристрастi. Тому релiгiузнавчi теорiє набувають рiзного

забарвлення: вiд апологетичного захисту релiгiє i намагання при-

стосувати єє до науки до атеєзму, який в цьому

заперечуу релiгiю i закликау до єє утиснення. Позначилось це i

на концепцiях походження релiгiє, i на єх оцiнцi. Мабуть по-

трiбно шукати розумну лiнiю, яка забезпечить об’уктивне нау-

кове дослiдження релiгiє, єє iсторiє i вчень. Розглядаючи теорiє

походження релiгiє, треба вiдкинути полiтичнi симпатiє та анти-

патiє, поспiшнi обвинувачення, виходячи з того, що в кожнiй з

них у свiй сенс. Навiть хибнi припущення говорять нам про те,

куди не слiд спрямовувати дослiдження. Зазначимо також, що

наш огляд наукових концепцiй походження релiгiє не може пре-

тендувати на будь-яку повноту. За останнi пiвтораста рокiв було

висунуто в цiй галузi стiльки припущень, гiпотез, теорiй, а разом

з тим i просто вигадок i фантазiй, що розгляд єх усiх розтягнеть-

ся на декiлька томiв.

Отже, розглянемо найголовнiше.

Англiйський лiнгвiст ФМюллер (1830 – 1900), дослiджуючи

мови стародавнiх народiв, висунув припущення, що початком

релiгiє у мiф про Сонце, який вiн знайшов у мовних пам’ятках.

Так була започаткована мiфологiчна теорiя походження релiгiє –

24

релiгiя стародавнiх починалася з обожнення життудiяльного свiтла.

Хотiв цього Мiллер чи нi, але це було ударом по теологiчнiй кон-

цепцiє ( а вiн сам в свiй час подiляв думку про одкровення як

джерело релiгiє, бо повною мiрою заперечувалось надприродне

походження релiгiє). На жаль, концепцiя Мюллера мала не до-

сить гнучку наукову основу, бо була неузгоджена з iсторiую ви-

робництва, а саме: мiфи про Сонце пов’язанi з переходом окре-

мих племен до землеробства, а релiгiйнi уявлення були у людей,

якi ще жили з скотарства та навiть полювання i збиральництва.

Наприкiнцi 19 – на поч. 20 ст. великого поширення набула

анiмiстична теорiя, засновником якоє був Е.Тейлор (1832 -1917).

Цiлком вiдкидаючи надприродне походження релiгiє, Тейлор

вважав, що релiгiя почалася з вiри в духiв i в душу. Цю вiру вiн

назвав анiмiзмом (вiд лат. апiта, апiтик – душа, дух). Пiзнiше

анiмiзм був доповнений iншими релiгiйними уявленнями i утво-

рилась цiла система релiгiйних уявлень i почуттiв. Але чисельнi

дослiдження первiсноє культури свiдчать, що анiмiзм у чистому

виглядi нi у яких народiв нiколи не iснував.

Послiдовники Тейлора запропонували рiзнi концепцiє виник-

нення анiмiстичних уявлень. Г.Спенсер (1820 – 1903) виводив

зародження цiує iдеє з iдеє : первiсна людина бачила

свого чи чужого двiйника увi снi, у мареннях – так з’явилась

думка про подвiйну сутнiсть людини. Г.Кунов (1862 – 1936)

шукав виникнення анiмiстичних уявлень у прагненнi первiсноє

людини до самопiзнання, у самозаглибленнi. Анiмiстична теорiя

дала поштовх високiй оцiнцi нашого першобуття.

В процесi критики анiмiстичноє теорiє виникла ще одна кон-

цепцiя виникнення релiгiє анiматизм, згiдно якоє анiмiстичному

комплексовi передувала iдея всезагального одухотворення речей,

всiує природи. Вважалося, що кожна рiч, кожне явище мау , . Це був примiтивний пантеєзм. Цю концеп-

цiю активно розробляли видатнi етнографи В.Г.Богораз (1865 –

1936) i Л.Я.Штеренберг (1861 – 1927). Але таке явище, яке б

одухотворювало всю природу шляхом порiвняння всiх єє речей i

явищ з людиною, дiйсно iснувало; але воно нi в якiй мiрi ще не

було релiгiую. Це явище дiстало назву уособлення природи, яке

ще не знало вiдокремлення духовного вiд матерiального i було

рисою мiфологiчного свiторозумiння, вiдмiнного вiд релiгiйного.

З критики анiмiзму виросла також концепцiя преанiмiзму.

Англiйський вчений Р.Маретт (1866 – 1943) вважав, що анiмiз-

му передувала вiра в силу, позбавлену iндивiдуальностi i фiзич-

них властивостей, яка не зв’язана з матерiальними тiлами, але

виявляуться в них. Користуючись термiнологiую дослiджуваних

25

ним племен, вiн назвав єє . Але таке поняття бiльш склад-

не, нiж поняття , тому не може передувати анiмiзмовi.

Припущення Маретта помилкове.

Французький психолог Л .Левi-Брюль (1857 – 1939) висунув iдею,

нiбито у первiсних людей iснувало дологiчне мислення, глибоко

вiдмiнне вiд мислення сучасних людей. Воно i обумовило ство-

рення понять, якi не вкладаються в звичайну схему розвитку людсь-

кого мислення. Але iснування дологiчного i, виходить, нелогiчно-

го мислення не зв’язуються з творчою дiяльнiстю людей у вироб-

ництвi, а без неє не було б розвитку первiсного суспiльства.

До преанiмiзму наближауться теорiя французького соцiолога

Е.Дюркгейма (1858 – 1917), згiдно якоє одвiчним елементом

релiгiє у культовi обряди тотемiзму, якi стали основою для ство-

рення рiзних релiгiй. Бог – це символ, в якому суспiльство обо-

жнюу себе для змiцнення своує влади, а тому все соцiальне у

релiгiйним. Релiгiя виникау разом з суспiльством. Останнiй вис-

новок не збiгауться з фактами iсторiє: певний час суспiльство

було безрелiгiйним.

Преанiмiстичнi теорiє, критикуючи вразливi мiсця анiмiстич-

ноє теорiє, не допомагали з’ясувати питання виникнення релiгiє,

а, навпаки, були кроком назад у порiвняннi з тим же анiмiзмом.

Наукове пояснення походження релiгiє хоче дати магiчна теорiя,

яку запропонував Д.Фрезер (1854 – 1941), автор вiдомого твору

. Духовний розвиток людства вiн розглядав як про-

цес з трьох стадiй: магiє, релiгiє, науки. Основою первiсноє релiгiє у

магiя, у них у спiльна риса – вони обидвi мають впливати на волю

якихось надприродних сил. Людина спочатку намагауться бороти-

ся за свiй добробут за допомогою магiчних засобiв. Переконав-

шись у єх неспроможностi, вдауться до релiгiє. Релiгiя з магiчних обрядiв. Але згодом людина бачить i безсилля

релiгiє в цiй справi, i тодi вона винаходить науку. Виходить, що

магiя, релiгiя i наука рiвнi за значенням, це ланки удиного ланцю-

га. Насправдi це зовсiм рiзнi галузi мислення i дiяльностi людей.

На завершення розглянемо психологiчну теорiю, яка пояснюу появу

релiгiє особливостями психологiчноє природи людини. Цю теорiю

започаткував автор теорiє психоаналiзу З.Фрейд (1856 – 1939). Ре-

лiгiя, за Фрейдом, у наслiдком психiчних переживань людини, яка

пересувала в стресовiй ситуацiє. Духовний свiт первiсноє людини

схожий з свiторозумiнням душевнохворого, релiгiя i нервова хво-

роба мають спiльне, бо психiчно хвора людина так само вiрить у

силу своєх iдей, як це робила первiсна людина. У Фрейда психiчне

передуу соцiальному i цiлком визначау його, а тому психологiчне

сприйняття свiту первiсною людиною i викликау релiгiйне свiто-

26

розумiння. Але це далеко не так, бо не психологiчнi особливостi

цiлком визначають iдеологiчнi процеси, а, перш за все, соцiальнi.

Релiгiю Фрейд оцiнюу лише як явище iндивiдуального життя лю-

дини, а останну розглядау лише з бiологiчноє точки зору. Насправдi

релiгiя у значно бiльшим нiж те, чим єє розумiу Фрейд, а людина у

не тiльки явище природи, але i суспiльства.

Окремо слiд сказати про концепцiю прапонотеєзму, яка бiльше

б могла вiдноситись до теєстичних концепцiй, але оскiльки вона

виникла в наукових колах i детально трактуу саме про початок

релiгiє, згадаумо єє саме тут. Католицький монах i етнограф Е.Ленг

(1841 – 1912) висунув версiю, що люди спокон вiку визнавали

iснування удиного Бога. Ця вiра виникла з розмiрковувань пер-

вiсноє людини над своую творчою дiяльнiстю i з спостережень

над батькiвською владою в людськiй родинi. Отже, Ленг пов’я-

зуу виникнення релiгiє з перiодом розвиненого патрiархату, але

iсторiя свiдчить, що було ранiш, за часiв матрiархату.

Однобiчнiсть i помилки розглянутих нами концепцiй зовсiм не

дають нам пiдстав для єх цiлковитого засудження. Вони розкрили

нам гранi складного процесу духовного розвитку людства. Про-

роблена ними робота не була марною, вона звертау нашу увагу на

хибнiсть iгнорування матерiального життя суспiльства, i, мабуть

це головне, цi дослiдники зiбрали цiле море конкретних фактiв,

спостережень тих обставин життя народiв, яких колись було прий-

нято принизливо називати . Цi обставини вже вкри-

лися мiцним шаром напластувань впливу увропейськоє цивiлiзацiє,

тому здобутi ранiш факти i спостереження тепер допомагають

нам уявити дитинство людства у його першовиглядi. Саме на цих

матерiалах розбудоване сучасне релiгiузнавство. Разом з найновi-

шими iсторичними дослiдженнями в галузi археологiє, етнографiє,

мовознавства та iнших наук вони склали базу для дальшого об-

мiрковування процесу виникнення релiгiє.

Iсторичний характер релiгiє. Припущення багатьох дослiдникiв

19 – пер. пол. 20 ст. про iсторичний характер релiгiє досягнен-

нями сучасноє науки перетворено в незаперечний факт. Доведе-

но, що релiгiя мау свiй початок, вона виникла на певному етапi

iсторiє суспiльства, єє виникнення тiсно пов’язане з розвитком

людськоє свiдомостi.

Перший етап у розвитку людськоє свiдомостi тривав вiд появи

мавполюдей до неандертальськоє людини (тобто до формування

родовоє общини). Це був ступiнь стадноє свiдомостi, яка була

свiдомiстю чуттуво-конкретною, безпосередньо включеною до

трудового процесу. Вона не виходила за межi матерiалi ьноє прак-

тики. Окремоє духовноє сфери у дiяльностi людей iле не було.

27

Суспiльство ще не мало свiтогляду. Говорити про релiгiю на цьому

етапi розвитку суспiльства, яке ледве-ледве вийшло з тваринно-

го стану, нема нiяких пiдстав, нiякого сенсу.

У родовiй общинi людська свiдомiсть вступау у новий стан

свого iснування, вона залишау тваринний рiвень. Це вже сус-

пiльна свiдомiсть суспiльноє людини. Людина вже мау свiтогляд,

на основi якого вона взаумодiу з свiтом, який єє оточуу.

Ще це була за суспiльна свiдомiсть? Яким був цей свiтогляд?

Первiсна суспiльна свiдомiсть мала синкретичний характер,

вона мiстила в нероздiльнiй удностi зачатки майбутнiх форм сус-

пiльноє свiдомостi. В них наєвно-реалiстичнi погляди на свiт пе-

реплiталися з нереалiстичним, фантастичним. Всi цi погляди

висловлювалися в мiфах. А мiф в той час був основним носiум

iнформацiє, вiн легко запам’ятовувався i передавався вiд поко-

лiння до поколiння. Мiф виконував роль свiтогляду: давав за-

гальну оцiнку, формулював цiннiснi положення, встановлював

норми поведiнки i дiяльностi.

Мiфологiчний свiтогляд складався в процесi трудовоє дiяль-

ностi людини i викликаноє єє колективним характером необхiд-

ностi спiлкування за допомогою членороздiльноє мови. Одно-

часно розвивалося мислення, складалися умови для виникнення

складного, системного свiтогляду.

Поява релiгiє. Поглянемо на найстародавнiшi сторiнки iсторiє

людства.

Найдавнiшими вiдомими нам предками людини були архант-

ропи, кiстковi залишки яких знайдено в Африцi, твропi та Азiє.

У 60-х роках нашого столiття сенсацiую стало вiдкриття Л.Лiкi

залишкiв архантропа у мiсцi Олдовай у Танзанiє (Африка), якого

вiн назвав – . Це, очевидно, без-

посереднiй нащадок викопного австралопiтека (пiвденноє лю-

диноподiбноє мавпи). жила близько 2,5, а може

З мiльйонiв рокiв тому. Вона вже виготовляла знаряддя працi,

звiдки i єє назва. Поховань вiд неє не залишилося. Бiля залишкiв

нема жодноє ознаки будь-якого релiгiйного культу. Ясно, що

релiгiє тодi ще не було.

Не виявлено релiгiє i у наступного по вiку нашого далекого

предка – пiтекантропа (мавполюдини), залишки якоє вiдомi з

1891 року, коли вони були знайденi на о. Ява. Пiтекантропи

жили близько мiльйона рокiв тому, у перiод раннього палеолiту.

Зовнiшнiм виглядом вони багато в чому ще нагадували мавп:

довгi переднi кiнцiвки, покате чоло, масивна нижня щелепа. Вiн

не мав постiйного житла, не користувався вогнем. Але вiн вже

ходив на заднiх кiнцiвках, мабуть володiв елементарною члено-

28

подiльною мовою i виготовляв найпростiшi знаряддя працi. Нiя-

ких ознак релiгiє у пiтекантропа не виявлено.

Майже теж саме можна сказати про синантропа (), залишки якоє знайденi в 1927 роцi поблизу Пекiна,

хоч вiн краще, нiж пiтекантроп, обробляв знаряддя працi з ка-

меню, користувався вогнем i осiло жив у печерах, мав краще

розвинену мову, про що свiдчить будова нижньоє щелепи. Вiн

був молодший пiтекантропа на 200-300 тис. рокiв.

Минуло ще кiлька сотень тисяч рокiв еволюцiє людини, i з’я-

вився ще один наш далекий предок – неандерталець. Така на-

зва тому, що кiстковi залишки його знайденi в мiсцевостi Не-

андерталь в Нiмеччинi в 1856 роцi. Тепер рахунок вiдкритих

неандертальських стоянок пiшов на другу сотню, у вони i в

нашiй краєнi.

Природний добiр i змiннiсть у процесi пристосування до змiн

середовища iснування добре робили своу дiло – людський

органiзм удосконалювався. Неандерталець за фiзичною будо-

вою вже бiльше схожий на сучасну людину: кремезний, се-

реднiй на зрiст, з трохи зiгнутими в колiнах ногами. Бiльшiсть

дослiдникiв датують iснування неандертальцiв перiодом, що

лежить десь в межах 100 – 40 тисяч рокiв тому. Саме на цей

перiод припадау велике олiденiння твропи, клiмат якоє на

той час став дуже суворим. Неандертальцi жили в печерах,

носили одяг з звiриних шкур, могли вiльно добувати вогонь,

мiж чоловiком i жiнкою вже iснував подiл працi, колективне

полювання на великих звiрiв вимагало спiльних погоджених

дiй. Тому неандертальцi жили згуртованiше, нiж єх поперед-

ники, i вiльно користувалися мовою. Формою органiзацiє сус-

пiльного життя на цьому етапi розвитку людини вже була кров-

носпорiднена орда.

Нашi далекi предки залишали мало свiдчень про те, що вони

думали про оточуючий свiт. Мабуть, думок було не так вже бага-

то, то й свiдчень про цi думки теж. Та й час минув немалий, вiн

зробив своу. Але у одна рiч, яка може багато розповiсти нам про

єх мислення. Це – поховання.

Нi людина умiла, нi пiтекантропи, нi синантропи не ховали

своєх померлих родичiв. Єх трупи вони залишали на мiсцi смертi

чи викидали геть з печери, а може з’єдали. I таке могло бути в

голоднi часи. Мабуть саме тому до нас не дiйшли єх залишки.

Що ж до неандертальцiв, то вони вже почали ховати своєх по-

мерлих чи загиблих родичiв. Опублiкування наслiдкiв вивчення

неандертальських поховань, вiдкритих у печерах Кiєк-Коба (Крим,

1924 р., Г.А.Бонч-Осмоловський) i Тешик-Таш (Узбекистан,

29

1938р., О.П.Окладников), викликали в 30-х, а потiм у 50-х роках

жваву дискусiю.

На стоянцi в печерi Кiєк-Коба виявлено поховання дорослоє

людини i дитини. Обоу були покладенi на бiк, iз злегка зiгнути-

ми колiнами. Яму для поховання викопано свiдомо короткою, в

ямi виявленi слiди вохри, тiла, мабуть, були пофарбованi.

В печерi Тешик-Таш труп теж не був безладно кинутий. Це

було поховання дитини. Навколо єє черепа лежали парами роги

козлiв, якi, мабуть, були предметом сталого полювання людей

цього роду.

Видно, що в обох випадках неандертальцi якось ставились до

самого факту смертi, до трупа померлого, вони якось пiклува-

лись про нього так, як робили це за його життя. Може у них

виникли якiсь думки про надприродне в зв’язку з вражаючим єх

фактом смертi сородича. Можна припустити, що це одне з

свiдчень невиразних уявлень про можливiсть iснування за межа-

ми реального буття.

Але iншi дослiдники вважають, що нiяких релiгiйних уявлень

у неандертальцiв не було. Свiдомi поховання – це ознака появи

певних санiтарно-гiгiунiчних поглядiв, якi вимагали заходiв для

знешкодження трупа, чи ознака зрослого авторитету в общинi

жiнки-матерi, що боронила свою дитину i пiсля єє смертi, не

давала єє з’єсти чи викинути. Отже, це питання дискусiйне.

Бiльш-менш чiткi релiгiйнi уявлення помiтнi у кроманьйонсь-

коє людини, останки якоє були знайденi ще в 1868 роцi в печерi

Кро-Маньйон у Францiє. Iснування цiує людини датууться пiзнiм

палеолiтом, близько 40 тис. рокiв тому. Вона дiстала назву – . Кроманьйонцi застосовували вдос-

коналенi засоби полювання, вмiли будувати землянки для жит-

ла, носили одяг. У них була вища форма суспiльноє органiзацiє

працi, вони вже жили в кровнородиннiй общинi, у них iснував

матрiархат.

Недалеко вiд мiста Iркутська, у долинi рiчки Бiлоє поблизу села

Мальта, О.П.Окладников на стоянцi кроманьйонськоє людини знай-

шов поховання дитини. Поряд з останками кiсток були знайденi

численнi прикраси – намисто з кiсток, браслети, скульптурне зоб-

раження пташки, бляха з бивня мамонта, жiноча статуетка з пiдкрес-

леними рисами жiнки-матерi. Труп був пофарбований червоною

вохрою. Поховання переконливо свiдчить про ряд думок в зв’язку

з смертю члена роду. Йому щось дали з собою в могилу. Може, вiн

буде десь iснувати. Його зв’язок з родом не зникау.

Цiкаве поховання знайдено вiдомим археологом П.И.Борис-

ковським поблизу м.Воронежа на рiчцi Дон. Похована людина

ЗО

була зв’язана. Це, мабуть, зробили з метою мер-

ця, у людей вже iснувало уявлення про можливiсть якоєсь дiяль-

ностi людини пiсля смертi. Як i на мальтiйськiй стоянцi, тут були

знайденi численнi жiночi статуетки культового призначення.

Враховуючи обчислений час колишнього iснування та iнших

пам’яток кроманьйонськоє культури, можна вважати, що цiлком

виразнi релiгiйнi уявлення виникли десь 50-ЗО тисяч рокiв тому.

Ми вказуумо двi дати тому, що було б недопустимим спрощен-

ням вважати виникнення релiгiє одномоментним актом. Оче-

видно цей процес тривав близько 20 тисяч рокiв, вiн охопив

останнiй перiод епохи розкладу первiснообщинного ладу i по-

чатковий перiод становлення класового суспiльства.

Чому виникла релiгiя. Релiгiя дуже складне явище духовного

життя суспiльства, вона виникла в складних умовах становлення

людства, створення ним цивiлiзацiє. Вiдбувалось це внаслiдок дiє

рiзних причин, а не якоєсь однiує, притому ж в складних, змiнних

умовах. Перш за все, слiд звернути увагу на те, що релiгiя соцi-

альна за своую природою, зв’язана з соцiальним життям суспi-

льства, з його соцiальними умовами, з єх змiнами. Життя наших

деяких предкiв проходило в умовах початкуючого виробництва

матерiальних благ. Знаряддя працi були не досконалi, виробничi

технологiє елементарнi, продуктивнiсть працi мiзерна. В важких

умовах люди здобували таку кiлькiсть засобiв до життя, якоє ледве

вистачало на животiння. Вони були в цiлковитiй залежностi вiд

природи, кожну мить вiдчували свою залежнiсть вiд неє. Але

первiсна людина була придавлена не тiльки силами природи, а й

таумними для неє силами суспiльного життя. Суспiльне життя

весь час ускладнювалось, воно все бiльше зв’язувало людину,

зростали сили традицiй та звичаєв, безмежно зростала залежнiсть

вiд суспiльства.

Залежнiсть людини вiд сил природи i суспiльства в умовах єє

слабкостi викликала вiдчуття безсилля. Пошуки причин цього

безсилля, своує залежностi вiд оточуючого свiту вели людину до

утворення як реальних уявлень про свiт, так i перекручених,

фантастичних. Серед них були i релiгiйнi уявлення, уявлення

про щось надприродне. В релiгiузнавствi цю причину виник-

нення релiгiє звуть єє соцiальними коренями.

Але чому релiгiйна свiдомiсть стала притаманна лише ? Адже в первiсному стадi , пiтекант-

ропiв чи синантропiв рiвень розвитку виробництва був ще ниж-

чий, залежнiсть вiд природи ще бiльшою?

На це питання ми вiдповiмо, розглянувши процес сприйняття

людиною навколишнього свiту в тi далекi часи дитинства люд-

31

ства. Пiтекантроп тiльки починав мислити. Трудовi дiє його з

фiзiологiчноє точки зору мало вiдрiзнялись вiд iнстинктивних дiй

тварин, свiдомiсть його мала стадний характер. Це була стадна

свiдомiсть, усвiдомлений iнстинкт, мислення було вкрай обмеже-

не, а мозок нерозвинутий. Нема нiяких сумнiвiв, що нерозвине-

ний мозок i елементарне мислення такоє iстоти не вдавалися до

абстракцiй в бiльш чи менш широкому планi. Первiсна людина

мислила логiчними категорiями, але в межах конкретних понять.

Згодом у неандертальця i тим бiльше у кроманьйонця з’явилися у

мисленнi абстрактнi поняття. Поява таких понять обумовила мож-

ливiсть вiдриву вiд конкретностi, дiйсностi, утворення уявлень,

не вiдповiдних єй. З’являуться роздвоуння пiзнання. Майте на

увазi, що це не погiршуу його. Помилки теж потрiбнi людинi для

того, щоб вивiрити iстинне знання. Але цi помилки породжують

перекрученi, фантастичнi уявлення. Так створюються релiгiє, якi

мають гносеологiчний (теоретико-пiзнавальний) характер. Iнакше

кажучи, гносеологiчнi причини єє.

Однiую з внутрiшнiх закономiрностей розвитку людськоє свiдо-

мостi у прагнення осягти сенс i суть свiту, природи, самоє себе.

Це глибокi питання, над розв’язанням яких i тепер б’уться люд-

ська думка. Не слiд думати, що первiсна людина була така вже

примiтивна, що єє свiдомiсть нiколи не виходила за межi єжi,

тепла, продовження роду. Людська свiдомiсть вже тодi намага-

лася знайти вiдповiдь на кардинальнi питання свого iснування,

якi в узагальненому виглядi зводяться до основного питання фiло-

софiє. Нi, в первiсному суспiльствi фiлософiв ще не було, суспi-

льна свiдомiсть ще не включала в себе фiлософську свiдомiсть.

Але вже в аморфнiй мiфологiчнiй свiдомостi були всi зародки

майбутньоє складноє структурноє свiдомостi цивiлiзованого сус-

пiльства. Майбутну онтологiчне питання фiлософiє зароджува-

лося, започатковувалося в мiфологiчнiй суспiльнiй свiдомостi.

Коли стала можлива релiгiйна свiдомiсть, вона стала задоволь-

няти i цю духовну потребу людства. Так виникла онтологiчна

потреба в релiгiє.

У первiсноє людини на виникнення релiгiйноє картини дiйсностi

величезний вплив справили обставини психологiчного характеру.

Безсилля людей перед силами природи i суспiльства викликало

постiйне психологiчне напруження. Головною емоцiую був страх,

вiн тримав у мобiлiзацiйнiй готовностi весь органiзм, i цим добре

служив людинi. Але одночасно вiн штовхав на перебiльшення,

викликав у свiдомостi фантастичнi картини, якi ототожнювалися

з дiйснiстю. Маумо на увазi також i те, що постiйнi життувi труд-

нощi, постiйна небезпека вели до того, що життя первiсноє люди-

32

ни майже цiлком складалося з афектiв, пiд час яких втрачався

контроль над дiями i думками. Це ще одна причина послаблення

елементiв розумного вiдображення свiту. Фантастичне починау

панувати над реальним. Так складалися психологiчнi причини ви-

никнення релiгiйного вiдображення дiйсностi.

Всi названi нами причини виникнення релiгiє не дiяли кожна

окремо, вони дiяли в комплексi, обумовлюючи одна iншу, взау-

мопiдсилюючи, набуваючи особливоє ваги в рiзних умовах, але

домiнували завжди соцiальнi.

Первiснi вiрування. В сучаснiй етнографiчнiй, iсторичнiй, фiло-

софськiй та iншiй лiтературi часто вживауться термiн . Вiн досить точно визначау час iснування явища, яке ми

розглядаумо. Але вiн не зовсiм точний у своуму буквальному

змiстi, бо в первiсному суспiльствi релiгiйнi уявлення та iдеє ще

не набрали системного вигляду, єх форма та змiст тiльки стано-

вилися. Це був розпливчатий комплекс розрiзнених поглядiв i

почуттiв, але все ж пройнятих удиною iдеую про наявнiсть над-

природного, i доповнювався дiями, спрямованими на нього. У

первiсному суспiльствi ще не було релiгiє в повному розумiннi

слова, як не було держави, суду, вiйська, церкви.

Тому слiд пам’ятати про умовнiсть термiна ;

краще оперувати термiном .

Первiснi вiрування досить повно висловлювали розумiння пер-

вiсними людьми оточуючого єх свiту. Вони виконували певнi

суспiльнi функцiє: регулювали вiдносини мiж людьми в первiснiй

общинi, сприяли органiзацiє колективного виробничого процесу,

регулювали розподiл здобутого продукту, утверджували первiсну

мораль, задовольняли духовнi потреби суспiльства. Окремоє релi-

гiйноє общини не iснувало, вона була тотожна родовiй общинi.

Демократичний характер роду вiдбивався на демократичному ха-

рактерi релiгiйного культу, вiн здiйснювався всiма членами об-

щини спiльно. Духовенства як окремоє соцiальноє групи не було,

природний авторитет старiйшин включав в себе i авторитет керiв-

ника релiгiйного культу, якщо була потреба в такому.

Первiснi релiгiйнi вiрування i релiгiйний культ перш за все

започатковувалися на анiмiстичних уявленнях про нематерiальнi,

духовнi сутностi, про душу i духiв. Цi уявлення спочатку мали

дуже конкретний характер. Душу ототожнювали з диханням, з

кров’ю, вважали, що вона мiститься у серцi, в очах. Згодом ста-

ли вважати, що вона розчинена в усiй людинi, вона у, але не

мiститься нiде, i може iснувати без тiла. Так утворився первiс-

ний анiмiзм.

Своє уявлення про надприродне люди образно викладали в

2 В. Лубський

33

спецiальних розповiдях – мiфах, якi усно передавалися з поко-

лiння в поколiння. Предметом мiфiв були практичнi дiє людей

в реальному свiтi, i тут мiфи вiдiгравали роль зберiгача iнфор-

мацiє. В мiфах формувались i затверджувались моральнi прин-

ципи i норми. Нарештi, мiфи мали свiтоглядний змiст, вони у

художнiй формi викладали погляди на свiт, його походження,

суть, порядок. Так, у гiнейцiв йоруба iснуу мiф про ориша –

предкiв, якi спустилися з неба i, перетворившись на камiння,

пiшли пiд землю. Серед ориша були i божества: Обатала та

його дружина Одудава – уособлення неба i землi. Згiдно з

мiфом Одудава народила п’ятнадцять дiтей, якi керують свiтом:

Оругун вiдау повiтрям, Олокун – сонцем, Ому – мiсяцем,

Шаног – блискавкою i громом i таке iнше. Такою була первiс-

на мiфологiя.

Буйно розквiтла в первiсних релiгiйних вiруваннях магiя.

Первiснi люди вважали, що перш нiж братись до роботи, обо-

в’язково треба вплинути на надприроднi сили магiчним засо-

бом: заклинанням, особливими спiвами i танцями, жертвопри-

ношенням. Це мало вблагати чи примусити дiяти єх на користь

людей. З цих специфiчних дiй утворились першi релiгiйнi обря-

ди, релiгiйний культ.

Жодна магiя не може iснувати без системи заборон i обме-

жень, так званих табу, якi поширювалися на єжу, вiдносини з

чужинцями, проживання на певнiй територiє, на певнi предме-

ти, особливо знаряддя працi i зброю, на певних осiб (вождiв,

царiв, воєнiв, породiль тощо). Багатьом з них можна знайти

рацiональне пояснення, iншi несуть соцiальнi функцiє. З первiс-

них табу виросли сучаснi культовi обмеження багатьох релiгiй:

пости, харчовi обмеження, специфiчнi культовi заборони i пра-

вила та iн.

В первiсних вiруваннях широко практикувався фетишизм –

надiлення надприродними властивостями предметiв, обожнення

єх. Фетишi – важливi учасники магiчних церемонiй, єм надауться

неабияке надприродне значення, вони приймають участь у мiфо-

логiчних розповiдях. Фетиш супроводжуу мисливця чи рибалку

на його промислi, без фетиша неможлива щаслива подорож, фе-

тишi присутнi на будь-якiй подiє в життi общини, родини чи ок-

ремоє особи. Це такий значний атрибут релiгiє, що деякi дослiд-

ники зв’язують з ним початок єє. Чисельнi фетишi беруть участь i

у сучасному релiгiйному культi.

Всi цi елементи первiсних вiрувань – анiмiзм, мiфологiя, ма-

гiя. фетишизм – нiколи не iснували поодинцi, вони завжди були

в комплексi.

34

Форми первiсних вiрувань. Сукупнiсть названих елементiв ут-

ворюють форми первiсних релiгiйних вiрувань, а ця сукупнiсть в

свою чергу обумовлена природними, виробничими, iсторични-

ми та етнiчними особливостями розвитку окремих племен i на-

родiв. Оскiльки такi особливостi вкрай рiзноманiтнi i численнi,

то такi у i форми вiрувань. Всi вони давно старти предметом ет-

нографiчних дослiджень i описанi досить грунтовно. До них зви-

чайно вiдносять тотемiзм, культ предкiв, поховальнi, промис-

ловi, землеробськi культи, культ духiв покровителiв, таумничi

союзи, шаманство, обожнювання вождiв i царiв, культ богiв пле-

мен i союзiв племен. Всi цi окремi форми вiрувань в iсторiє пле-

мен i народiв утворюють строкату картину релiгiйного життя,

вони мають багато спiльного i запозичень, хоч i повiльно, але

змiнюються, вiльно спiвiснують, як в одному племенi, так i в

декiлькох. Питання про єх iсторичну послiдовнiсть досить ут-

руднено, але виразно виднi найбiльш давнi чи молодi.

До найбiльш давнiх вiдносять, в першу чергу, тотемiзм i культ

предкiв, мабуть, вони починають iсторiю релiгiй.

Тотемiзм – це така форма первiсних релiгiйних уявлень, в

якiй головну iдею складають уявлення про надприродний зв’я-

зок мiж певною групою людей i якимсь предметом, явищем при-

роди чи видом тварин або рослин. Назва ця йде вiд слова , з мови племенi алгонкинiв, iндiйцiв Пiвнiчноє

Америки, воно означау – . Такi вiрування були поши-

ренi також серед племен аборигенiв Австралiє. Люди певного

роду чи фратрiє вважають себе спорiдненими з якимось тоте-

мом. Так, деякi австралiйцi звуть себе , , . Тотему не вклоняються як

боговi, але дуже поважають його, сподiваються i спираються на

його допомогу, вчиняють магiчнi церемонiє на його честь i за

його участю. Тотемiчну рослину чи тварину часто забороняють

вживати в єжу, а якщо i дозволяють, то обов’язково з певними

магiчними церемонiями, певний час, в певних умовах.

У тотемiзмi вiдобразилася виробнича дiяльнiсть общин родо-

вого ладу, коли головним засобом добування єжi було збираль-

ництво та полювання i вже iснували мiцнi родовi зв’язки. Спро-

би пiзнання людиною природи скеровувалися на той рослинний

i тваринний свiт, вiд якого залежав добробут цих людей, а iсну-

ючi зв’язки кровноє спорiдненостi мiж людьми переносилися на

ставлення до навколишнього свiту,

В умовах дальшого розвитку родового ладу, зростання автори-

тету старiйшин, а також дальшого розвитку уявлень про душу,

про єє iснування пiсля того, як вона покине тiло, привело до

^ 35

культу предкiв. Усi важливi подiє, що вiдбувалися в родi, пов’я-

зувалися з предками. Предки створили знаряддя працi, винай-

шли виробничi прийоми i навички, встановили звичає, єх духи i

тепер тримають зв’язок з общиною, допомагають або шкодять

нащадкам. Ось тому живi повиннi пiклуватись про душi предкiв,

це i вiдбилось у поховальних обрядах. Виникли i iншi обряди

шанування душ предкiв, задоволення єх потреб, тотожних по-

требам живих.

Змiцнення зв’язкiв мiж родами веде до утворення племен, з

спiльною для цих родiв територiую, iм’ям, мовою, релiгiую, з’яв-

ляються племiннi боги поруч родiв, часто з цих родових богiв,

тому iснуу полiтеєзм. Племеннi релiгiє остаточно затверджують-

ся тодi, коли в племенi виконання релiгiйних функцiй монопо-

лiзуу окрема група – духовенство, з’являються жерцi, шамани,

маги, ворожiє тощо. Поступово формууться нова суспiльна органi-

зацiя – храмова, церковна.

Наступний i завершаючий крок в первiсному суспiльствi –

утворення мiжплеменних релiгiй. Це вiдбувауться вже тодi, коли

виникають союзи племен, складаються народностi.

I вже в епоху переходу до класового суспiльства, виникнення

держави, на основi племенних i мiжплеменних релiгiй утворю-

ються нацiонально-державнi релiгiє стародавнього свiту.

Первiснi релiгiйнi вiрування вiдiграли певну позитивну роль

в розвитку людства, внесли свiй внесок в суспiльний прогрес.

Вони сприяли накопиченню знань i виробничих навичок, в них

вiдбилися принципи колективiзму, на яких була побудована

первiсна община, вони затверджували моральнi норми, що удна-

ли суспiльство.

Проте релiгiйне усвiдомлення свiту не було удиним у свiдо-

мостi первiсноє людини. Поряд з ним вже iснувало реалiстичне,

рацiональне мислення, без якого було зовсiм неможливо взау-

модiяти людинi з природою. Слiд також зазначити, що анi-

мiстичнi уявлення затемнювали пiзнання реальних зв’язкiв у свiтi,

первiсна магiя стримувала активний вплив людини на природу,

мiфологiя i культ предкiв породжували консерватизм. Отже, до

виникнення релiгiє i оцiнки первiсних релiгiйних уявлень по-

трiбний зважений науковий пiдхiд, який вiдкидау таврування

цього складного iсторичного процесу як помилки людства i зна-

ходить йому рацiональне наукове пояснення i гiдне мiсце в iсторiє

людськоє цивiлiзацiє.

36

Роздiл III. Фiлософiя релiгiє

Фiлософiя релiгiє винила в XVII – XVIII ст. Спочатку вона

розвивалася в дусi захiдного просвiтництва, виходячи з прин-

ципiв вiльнодумства та рацiоналiзму. В подальшому в нiй вiдбу-

вауться поворот в бiк iррацiоналiзму i фiдеєзму. Пiд термiном

слiд розумiти або мислення, для якого релiгiя

у джерелом i базою побудов, або мислення, яке бере релiгiю

своєм об’уктом. Мислення, яке випливау з релiгiє, само нале-

жить до об’укта фiлософiє релiгiє, i тому не повинно називатися

цим iменем.

Вимовляючи слово , ми звичайно маумо на увазi вiдо-

мий психологiчний стан, в якому почуття та бажання, страх та

надiя, одухотворення i вiрнiсть вищоє волi вiдiграють бiльш важ-

ливу роль, нiж мiркування i дослiдження.

В межах самого релiгiйного життя виникау невимушена по-

треба з’ясувати змiст цього психологiчного настрою, дати звiт

цiнностi його мотивiв в об’уктивному значеннi народжених ним

думок. Виникнення, таким чином, релiгiйного мислення не ста-

вить перед собою релiгiйноє проблеми в усiй повнотi. Всi про-

блеми такого мислення постають та вирiшуються в межах релiгiє,

сама релiгiя не перетворюуться в проблему.

Релiгiйне питання виникло лише тодi, коли якийсь бiк духов-

ного життя – наука i мистецтво, мораль i соцiальне життя почи-

нанiй вiдокремлюватись, вимагать визнання єх. Вони починають

оцiнювати релiгiю зi своує точки зору в той час, коли ранiше

релiгiя себе iгнорувала. Виникау, таким чином, питання – чи

можна встановити внутрiшню гармонiю мiж цими рiзними оцiн-

ками?

Отже, повиннi були iснувати вiдповiднi iсторичнi передумови

для того, щоб релiгiйна проблема могла виникнути. Час виник-

нення релiгiйноє проблеми – завжди нещасливий. Тому що проб-

лема ця являуться завжди вираженням духовноє дисгармонiє.

Рiзнi елементи життя духа не розвиваються вже бiльше в тiй

тiснiй згодi, як ранiше, вони розходяться у рiзних напрямках,

мiж якими залишиться лише зробити вибiр. Тим самим вперше

виникау потреба, можливiсть наукового дослiдження в данiй га-

лузi. Факт перетворення релiгiє в проблему може викликати осуд

багатьох людей. Але мислення, якщо воно прокинулося, повин-

но мати право усе пiддати своуму дослiдженню, i тiльки саме

мислення може поставити собi межi. Людина, яка не бачить проб-

леми, не мау пiдстав замислюватися над нею, але мау право пе-

решкоджати iншим мислити в даному напрямку,

37

Фiлософiя, як вiдомо, бiльш багата iдеями, точками зору i

окремими дослiдженнями, нiж кiнцевими результатами – i

це могло привести у вiдчай фiлософа, якщо його не пiдтри-

мувала б вiра, що безперервний пошук iстини вже сам нале-

жить до теми вищих духовних цiнностей, ствердження яких

складау задачу усякоє iстинноє релiгiє. Якщо навiть релiгiй-

но-фiлософське дослiдження i не приводить нас нi до яких

позитивних висновкiв, все ж воно взмозi вказувати причини

виникнення релiгiйноє суперечки, виявити значення цiує су-

перечки для розвитку духовного життя людини. I якщо релi-

гiйна проблема не основна, ми довiдаумось, чому вона не

вирiшууться.

Фiлософiя релiгiє не повинна виходити з якоєсь готовоє фiло-

софськоє системи. Усяке мислення повинно бути систематич-

ним, нашим думкам пред’являуться невблаганна вимога, щоб

вони були мiж собою у злагодi.

Внутрiшнiй зв’язок i внутрiшня послiдовнiсть служать кiнце-

вою ознакою iстини у всiх галузях, серед яких галузь фiлософiє

релiгiє повинна також вiдповiдати цьому критерiю.

Робота фiлософiє релiгiє виявляуться найбiльш плiдною тодi,

коли релiгiя та єє явища не будуть приводитися у вiдповiднiсть iз

закiнченим фiлософським свiтоглядом, а будуть отримувати своу

висвiтлення вiд фiлософського дослiдження, що саме i ставив

своую метою пояснити можливий в певнiй галузi кiнцевий ре-

зультат. Задача полягау у тому, щоб дослiджувати спiввiдношен-

ня мiж релiгiую та життям духа в цiлому. Релiгiя сама у формою

духовного життя, i тому вiрну оцiнку вона може отримати лише

тодi, коли розглядауться у зв’язку з iншими видами i формами

цього життя. Задача фiлософiє релiгiє полягау у тому, щоб знайти

засоби для пояснення, наскiльки релiгiя за даних умов нашоє

культури здатна до виконання вказаноє ролi.

До дослiдження проблеми фiлософiя релiгiє не може присту-

пити з iншими передумовами нiж тi, якi будь-яка iнша наука

додау до обробки свого матерiалу. Звичайно, дуже часто, фiло-

софiя релiгiє змушена констатувати iснування питань, на якi не

може вiдповiсти.

Релiгiйно-фiлософське дослiдження доцiльнiше побудувати

таким чином, щоб воно розпалося на гносеологiчну, психологiч-

ну i етичну частини. В класичнi часи релiгiя задовольняла всi

духовнi потреби людства, у тому числi i прагнення до пiзнання.

В цей перiод у релiгiйних iдеях находить пояснення буття, як в

цiлому, так i в окремих частинах. Але чим швидше розвивауться

самостiйна наука, тим частiше поряд з релiгiйним постау питан-

38

ня, яким чином обидва цi види можуть бути однаковими. Тут

теоретично можливi рiзнi комбiнацiє.

Коли з’ясовууться, що релiгiйнi уявлення нi по вiдношенню

до цiлого, нi до окремих його частин не дають нам того, що

можна з правом назвати розумiнням чи поясненням, неминуче

з’являуться нове питання – у чому по.iягають релiгiйнi уявлен-

ня, чи мають вони якесь значення i яке^ Подальший розгляд

проблеми приводить нас вiд гносеологiчноє фiлософiє релiгiє до

психологiчноє. Якщо релiгiйнi уявлення не мають для нас нау-

ково-пiзнавальноє цiнностi, то) очевидно, єх цiннiсть може

заключатися в тому, що вони дають вираження яким-небудь

iншим сторонам життя, духу,

Таким чином, нам доводиться почати iз спроби описування

релiгiйного життя духу i особливо того зв’язку, який iснуу мiж

уявленнями, якi скластися мiж релiгiйним досвiдом i релiгiйними

почуттями. Такий аналiз повинен показати, що внутрiшня

сутнiсть релiгiє складауться не в розумiннi, а в оцiнцi буття.

Суть-релiгiє, згiдно гiпотезi, на яку нас наштовхнула така по-

становка питання, у вiра в збереження цiнностей у свiтi. Ця вiра

втiлена у великих наочних образах народних релiгiй, особливо в

найбiльш значних з них. Але в душi людей, якi стоять поза уся-

коє народноє релiгiє, може жеврiтися подiбна вiра, хоча би в цьо-

му випадку вона не перетворилася на якiсь конкретно-визна-

ченi форми. Перехiд вiд психологiчноє фiлософiє релiгiє до етич-

но-мотивуючоє також цiлком природний.

Неминуче постау питання, яку етичну цiннiсть мау вiра. Етич-

на фiлософiя релiгiє складау паралель гносеологiчноє.

В класичнi часи релiгiя пряма i зворотна визначау оцiнку всiх

дiй i всiх життувих вiдношень. Виникнення релiгiйноє проблеми

супроводжууться розвитком самостiйноє етики, яка прокладау

шлях для оцiнки людських дiй. I саме тут проблема ставиться в

найбiльш рiшучiй формi, кiнцевий масштаб до оцiнки релiгiє

повинна дати етика, де знаходять своу завершення всi духовнi

розрахунки i оцiнки.

Релiгiйна проблема збуджуу живий iнтелектуальний iнтерес своєм

всеохоплюючим матерiалом. Релiгiя – це форма духовного жит-

тя, в якому людство на протязi тисячолiть вкладало найбiльш гли-

бокi i найбiльш iнтелектуальнi результати свого досвiду.

Перш нiж приступити до окремих частин фiлософiє релiгiє,

корисно буде охарактеризувати змiст релiгiйноє проблеми вза-

галi.

В протестантському свiтi майже всiма визнауться, що знання i

вiра повиннi мати рiзницю мiж собою. Католицька церква не

39

визнау рiзницi у всiй єє повнотi i внаслiдок цього вiдкидау iсну-

вання релiгiйноє проблеми в iнтелектуальнiй галузi. Вона ствер-

джуу, шо буття може бути доведене на шляху, вiдкритому Фо-

мою Аквiнським i з допомогою Арiстотеля. Традицiє великоє епохи

середньовiччя, коли менше сумнiвалися i в тому були ближче до

iстини, до цих пiр офiцiйно вiдмовляються припустити, що в

духовному життi сучасностi мау мiсце дiйсна дисгармонiя.

Суворе розмежування знання i вiри вже саме по собi являуться

визнанням, що така дисгармонiя iснуу, що уднiсть духовного

життя порушена.

Перед фiлософiую релiгiє постау питання – чи минули лише

класичнi часи, чи час релiгiє минув взагалi, чи у процесi, що

настау, безслiдно загине духовна цiннiсть або прийде на змiну

загубленiй удностi i гармонiйностi духовного життя? Це показуу,

що питання про збереження цiнностей складау суттувий бiк ре-

лiгiйноє проблеми. З цiує точки зору дана проблема вже не мала

трактуватися за допомогою фiлософiє часiв Руссо, Лессiнга, Канта

та iн. Як романтики, так i позитивiсти звертали увагу на це пи-

тання.

Люди часто виходять з того, що життя стало багатшим за змiстом,

якби релiгiя вiдпала. Погляд цей, звичайно, спирауться на пере-

думови, що iснують, психологiчнi еквiваленти як у галузi духов-

ноє цiнностi, так i в галузi духовноє енергiє. Потрiбно довести iсну-

вання цих еквiвалентiв, i разом з цим демонструвати збереження

цiнностей. Але iстинний бiк релiгiйноє проблеми в тому i скла-

дауться, чи можуть бути знайденi подiбнi еквiваленти.

Релiгiя i релiгiйне життя зазнають постiйних змiн i, отже, не-

минуче постау питання, чи залишились непорушними цiнностi,

заповiданi нам класичним часом релiгiє, чи зберiгауться в межах

сучасного християнства первiсне християнство та духовна цiннiсть

i енергiя, якими це останну володiло. Фiлософiя релiгiє торкауться

не тiльки збереження цiнностi в людському свiтi, вона ставить

не тiльки психологiчне, а й космологiчне питання, а саме: пи-

тання про спiввiдношення мiж всiую сукупнiстю буття i тим, що

людинi уявляуться вищою цiннiстю, чи пов’язанi якимось чи-

ном цiнностi з законами i силами буття.

Гiпотеза складауться з того, що принцип збереження цiннос-

тей у специфiчно релiгiйною аксiомою, одержуючи своу вира-

ження в усiх релiгiях, у рiзнiй формi та з рiзних релiгiйних точок

зору. Релiгiйна аксiома показуу, що характер кожноє релiгiє не-

минуче повинен визначатися природою i потребою людей. Нема

змоги вiрити в збереження такоє цiнностi, яка хоча б трохи не

була вiдома нам iз власного досвiду.

40

Релiгiйно-фiлософську проблему не можна повнiстю вiддiляти

вiд iнших фiлософських проблем, хоча єє i зручнiше розглядати

самостiйно. Вона бiльшiстю аналогiчна iншим фiлософським

проблемам. Головна фiлософська проблема торкауться безперерв-

ностi буття взагалi в його вiдношеннi до спецiальних i iндивiду-

альних форм буття.

Але якщо гiпотеза, формулюу закон збереження цiнностi як

релiгiйну аксiому, то релiгiйна проблема торкауться лише безпе-

рервностi буття, розглядауться пiд спецiальним нахилом, i фiло-

софiє, як єє спецiальноє форми.

В класичнi перiоди релiгiє не iснуу ще самостiйного праг-

нення пiзнання. Подiл мiж знанням i вiрою, мiж розумiнням i

оцiнкою постау лише в критичну епоху, коли релiгiя вже ста-

ла проблемою. Рiзниця ця починау проникати в свiдомiсть

людей лише пiсля багаторазових непримиренних сутичок мiж

наукою i релiгiую. Лише пiсля стiйкого опору вiруючi прими-

ряються з думкою, що дати наукове розумiння свiту – це не

справа релiгiє. Що природознавчим наукам ми повиннi вчити-

ся не по Бiблiє – тепер повторюють всi психологи, але з цiую

думкою нiхто не хотiв погодитися, коли вона вперше була

висловлена.

Кожна велика релiгiя постау в iсторiє з вiдомим свiтоглядом, в

якому вона пояснюу все коло уявлень свого вiку. Християнство,

наприклад, на протязi перших вiкiв приваблювало до себе бага-

тьох послiдовникiв. Так, Тацiан перейшов в християнство тому,

що ця , як вiн називав, пояснила йому те,

що вiн ранiше не мiг зрозумiти – . Старi

апологети стояли взагалi на тiй точцi зору, що християнство дау

найкраще вирiшення всiх проблем.

Порiвнюючи з iншими релiгiями, християнство видiляуться

своєм рацiональним характером, вiдсутнiстю складностей, пiдне-

сенням простоти, яка повинна була неухильно приваблювати до

себе багатьох людей, знайомих лише з раннiми релiгiями, з єх

яскравими мiфологiями. Свiтогляд бiблейських авторiв страждав

неповнотою i проблемами, тому батьки церкви i схоластики до-

повнюють єє за допомогою грецькоє науки.

Як християнство для захiдного людства, так само i буддизм

для людства схiдного став не тiльки великою релiгiую, але i ве-

ликим свiтоглядом, iдеє якого носять вiдомий рацiональний ха-

рактер i не можуть бути зрозумiлими без знання попереднього

розвитку iндiйськоє думки.

Коли починауться розмова про непогодження релiгiйного i

наукового розумiння буття, пiдкреслюуться той факт, що наука,

41

особливо астрономiя, геологiя, фiзика i бiологiя, привели до ре-

зультатiв, протилежних традицiйним вченням релiгiє.

Коли науковий тип розумiння завоював вже досить широку

аудиторiю, але ще не допускау в деякi вибранi науки, де релiгiй-

не розумiння продовжуу претендувати на повновладне пануван-

ня, виникау суперечливе розумiння, яке виражауться словом

. Диво припускау, що виробились обидва типи мислення,

але мають мiсце стрибки вiд одного до iншого. Де ще не досяг-

нутi певнi ступенi наукового розумiння або наукового знання

оточуючих явищ, там диво у лише вiдхиленням вiд звичайного.

Але диво у власному розумiннi слова припускау вiдоме розумiн-

ня законiв природи – порушену безперервнiсть, правило, яке

мау виняток. Тому дива завжди кiлькiсно обмеженi, являються

вони так часто, що самi стають правилом, i мiж ними тодi неми-

нуче виникау безперервний зв’язок, а разом з цим зникау i саме

поняття дива.

Релiгiю не можна зробити чи збудувати. Вона постау з самого

життя, в нiй вiдображауться настрiй людини, яка веде життуву

боротьбу, єє бажання за всiх обставин пiдтримувати перевагу вищоє

цiнностi, вiдомоє єй з єє переживань. Iснуу гiпотеза, що сутнiсть

релiгiє у вiра у збереження цiнностi. Ця сутнiсть не може склада-

тися з прагнення дати таке розумiння чи таке пояснення буття,

якого потребуу iнтелектуальний iнтерес.

Загадку, яку не взмозi вирiшити наука, також не завжди може

вирiшити релiгiя. Релiгiя не може дати пояснення окремим по-

дiям, єє уявлення не здатнi доставити об’уктивного завершення

наукового мислення, уявлення цi носять характер образiв, а не

понять.

Таким чином, значення релiгiйни-х уявлень може складатися

лише з того, що вони символiчно втiлюють в собi тi настроє,

надiє i почуття, якi пробуджують в людях боротьбу за життя.

Тому значення i виникнення єх лише вторинне.

Фiлософiя релiгiє бореться тут з догматикою на тому ж грунтi i

тiую ж зброую, як iсторiя мистецтва з мiфологiую мистецтва.

Гносеологiчна фiлософiя релiгiє впливау на зацiкавленiсть,

навiть суть релiгiє. т вiра в збереження цiнностi людства, але ця

вiра потребуу уяви, iнакше вона не мала б змоги навiть вiдзна-

чити те, що являуться єє предметом.

Iнтелектуальна зацiкавленiсть приводить до переконань на

буттуве, як на велику, всеоглядну систему, причини груп i рядiв,

релiгiйний iнтерес приводить переконання на буття, як на лоно

розвитку i збереження цiнностей.

Задача складауться з того, як пояснити цi точки зору.

42

Гносеологiчна фiлософiя релiгiє допомагау нам виразнiше по-

бачити релiгiйну проблему, хоч гносеологiя у бiльшостi випадкiв

здатна пролити свiтло на релiгiйну проблему лише посереднiм,

негативним заперечуючим шляхом, але не слiд зловживати ним,

якщо ми хочемо добитися повноє ясностi. Для того, щоб все-

бiчно вивчити релiгiйну проблему, потрiбно пояснити гносеоло-

гiчну фiлософiю релiгiє.

Якщо гносеологiчна фiлософiя релiгiє дослiджуу форми i еле-

менти нашого пiзнання з тiує точки зору, чи можна користува-

тися ними, щоб зрозумiти iснуюче, то психологiчна фiлософiя

релiгiє дослiджуу єх з боку єх фактичного складу i єх фактичне

походження не мау значення, чи здатнi вони i чи мають значен-

ня для вказаноє мети. По вiдношенню до релiгiйних уявлень вип-

ливау, що значення єх визначауться не тим, що вони можуть

зробити дiйснiсть зрозумiлою для нас.

Психологiчне дослiдження дозволить нам вiдкрити, яке пози-

тивне значення мау релiгiйна уява.

Фiлософiя релiгiє у частиною загальноє психологiє, спецiаль-

ним єє роздiлом, i перебувау в спiввiдношеннi з нею. Тому вона

збирауться обробляти в своєй спецiальнiй галузi матерiал, який

мау психологiчний iнтерес, вона служить засобом для загальноє

психологiє. В галузi релiгiє люди знайшли один з найбiльш гли-

боких, психологiчних досвiдiв. Всi елементи духовного життя

дiють тут (якщо вона щира i глибока) з такою енергiую i з

такою гармонiую, як чи навряд в якiй iншiй областi. Тому ви-

вчення релiгiйного життя мау таке важливе значення для пси-

хологiє. яка бiльше цiкавиться iндивiдуальним життям вiрую-

чого. В iсторiє релiгiє не так легко спостерiгати первинну

дiяльнiсть психiчних сил. Iсторiя релiгiє звертауться, головним

чином, до загального, до тих форм релiгiє, якi притаманнi ве-

ликим групам людей.

Етична фiлософiя релiгiє. Релiгiя у свiй класичний перiод дау

людинi не тiльки свiтогляд, все єє розумне буття, вона дау єй

також етику, мету, волю i дiяльнiсть, вказуу зразок, критикуу

заповiдi i закони. Подiбно тому, як пояснення природи опи-

рауться на вплив надприродних сил, етика опирауться на

вiдвертiсть, бачить залежнiсть людини вiд надприродних сил,

що направляють долю єє в цьому, а може i в майбутньому свiтi.

Етика мау, таким чином, своую базою iсторiю людини. Вiдно-

шення людини до надприродного свiту визначау собою, як жити

праведним чином в цьому свiтi. Це стало зрозумiлим, тому що у

класичний перiод релiгiє людина вiдчувала себе ближче до над-

природного свiту, нiж до природного, i земне життя розглядало-

43

ся лише як засiб для майбутнього. Однак вiдносини тут значно

складнiшi, нiж це уявляуться. Йдеться тiльки про релiгiю в кла-

сичний перiод.

Тi види i форми, в якi виливаються вiдносини мiж релiгiую i

етикою в даний перiод, являються продуктом давньоє iсторiє. I

якщо ми розглянемо зв’язок релiгiє з етикою в єє iсторичному

розвитку, ми вiдкриумо безперервну взаумодiю мiж ними: не

тiльки релiгiя впливау на етику, а навпаки, етичний розвиток

людей впливау на характер та змiст релiгiє.

Крiм того, коли йдеться про виправдання та обгрунтування,

релiгiя свiдомо чи несвiдомо опирауться на етичнi iдеє, а не на-

впаки: це справедливо навiть по вiдношенню до класичноє епо-

хи.

З iсторичноє та з логiчноє точки зору велике значення мау до-

слiдження питання, якi ж в дiйсностi вiдносини мiж релiгiйною

та етичною суттю вiдбуваються в тих випадках, коли релiгiя ви-

ступау як основа етики.

Останнi роки не були вiдзначенi виникненням принципово

нових, оригiнальних концепцiй в цiй галузi буржуазного релiгiу-

знавства, але продовжувався процес критичного переусвiдомлення

вже висунутих ранiше теорiй, розумiння безплiдностi пропоно-

ваних ними альтернатив.

Рiзноманiтнi неопозитивiстськi рiзновиди фiлософських кон-

цепцiй релiгiє – однi з найбiльш впливових в буржуазному релi-

гiузнавствi. На них покладалися надiє на подолання протирiч та

iнших буржуазних теорiй, оскiльки цi концепцiє вправно ство-

рювали видимiсть науковостi та об’уктивностi, вiдволiкаючись

вiд питання про iснування бога, байдужого до головноє пробле-

ми утворення та обгрунтування методу аналiзу релiгiйноє мови.

Зведення фiлософiє до аналiзу елiмiнуу головне – свiтоглядну

проблему, в рамках якоє осмисленим став i сам аналiз. Без неє

аналiз релiгiйноє мови перетворюуться у допомiжний засiб самоє

теологiє, а аналiтична фiлософiя релiгiє – у типове знаряддя ре-

лiгiйноє апологетики. К.-Р. Брекенхельм, аналiзуючи вiдомi кон-

цепцiє, розглядау єх з точки зору своує основноє методологiчноє

думки: загальна фiлософська iдея вченого визначау його теорiю

релiгiє.

Незадоволенiсть аналiзованих концепцiй, з його точки зору,

пояснюуться незадоволенiстю вихiдним фiлософським матерiа-

лом.

К.-Р. Брекенхельм виявляу неяснiсть iдей Дж.Уiлсона,

сумнiвнiсть зв’язку мiж ними. Вiдверто скептичний автор по

вiдношенню до теорiє Дж.Хiка, що обгрун-

44

тонував iснуванням бога вiд аргументу вiри в нього, подiбно до

того як вiра в iснування зовнiшнього свiту пiдтверджуу iснуван-

ня останнього.

Релiгiйно-фiлософськi iдеє Хiка автор вважау неплодотвор-

ними та неконструктивними, оскiльки вони залежать вiд емпi-

ризму i пiзнiх поглядiв Л.Вiтгенштейна. Ця критика досить

типова i корелюу, наприклад, з висловлюванням Дж.Смiта

(Див, реферат ) про те, що по-

зицiя Вiтгенштейна припускау iснування людей науки та лю-

дей вiри, тодi як реально живе i дiу людина, що об’уднуу в

своуму досвiдi науковi та релiгiйнi iнтереси. Тому вирiшення

питання про рацiональнiсть вiри, пропонованоє ним, ненадiй-

не. Крайнiй суб’уктивiзм характеризуу фiлософiю релiгiє

Д.Фiлiпса, наслiдком якоє у переконання в тому, що святий та

атеєст не iнтерпретують один i той же свiт у рiзний спосiб.

Вони бачать рiзнi свiти. По К.-Р.Брекенхельму, розходження

серед фiлософiв релiгiє, вiдсутнiсть удиноє теорiє свiдчать про

кризу. Сам вiн не ризикуу запропонувати власну концепцiю,

але вважау, що взагалi єє створення можливе, якщо дотриму-

ватися запропонованих ним критерiєв. Аналiз єх з марксист-

ськоє точки зору показав би єх суперечливiсть та несумiснiсть,

що не дивно, тому що iманентна критика автора не торкауть-

ся iстотних свiтосприймаючих передумов аналiзованих кон-

цепцiй, якi вiн подiляу. Тому i втрата удностi буржуазними

фiлософами вiд релiгiє пояснюуться причинами чисто технiч-

ними: рiзниця в семантичних та епiстемологiчних питаннях.

Саме так звучить заключна думка в книзi iспанського фiлосо-

фа Гарая, присвячена розбору аналiтичних фiлософiй релiгiй.

Дати вiдповiдь на будь-яке з поставлених питань ми поки що

не можемо i єх залишаумо на майбутну. Не тому, що подiбно

Бурiдану вiримо у вiчну невизначенiсть, а вiд того, що життя

коротке, а величнiсть проблем спонукау нас до компромiсу.

Справа в тому, що в вiкових теоретичних дебатах щойно з’я-

вилися новi форми єх ведення, i здауться бiльш вигiдним не

ховатися в пошуках спокою в темних закутках фiлософiє, як

казав Юм, скромно чекати. Шлях неопозитивiзму в його спро-

бах обгрунтування фiлософськоє теорiє у досить типовий для

рiзних буржуазних квазiоб’уктивiстських доктрин: це шлях вiд

заперечення права релiгiє та вiри на осмислене iснування i

його визнання. Логiчнiсть такого шляху виявилася в суб’уктив-

но-iдеалiстичнiй природi цього рiзновиду буржуазноє фiлософiє:

неопозитивiзм веде до фiдеєзму, пристосовуючись до потреб

релiгiє i теологiє.

45

Найважливiше мiсце в фiлософських дебатах з приводу релiгiє

у буржуазних фiлософiв займау, як i ранiше, проблема вiри й

розуму. Але якщо в минулi часи вона частiше вирiшувалася роз-

веденням цих понять, протиставленням єх одне одному, то за-

раз, навпаки, у спробах укрiплення вiри саме до розуму зверта-

ються апологети вiд руйнування: , – пише один з католицьких фiлософiв. Iнший автор об-

грунтовуу саме необхiднiсть фiлософiє для релiгiє, апелюючи до

розуму, рацiональностi: для християнина головне, говорить вiн,

не вiра, а iнтуєцiя, сенс i цiннiсть, якi лежать за межами досвiду

i поза мирським. Отже, зрiла фаза християнськоє свiдомостi по-

требуу розумiння, переконання, осмислення, рацiоналiзацiє вiри:

. Головна його думка – це не

протиставлення, а наближення одного до iншого. Здiйснюуться

воно по лiнiє вiри у розум, науку, фiлософiю, де

обгрунтовууться необхiднiсть вiри для теорiє пiзнання, здiйснен-

ня комунiкацiє, для будь-яких дискусiйних логiчних операцiй.

З iншоє – рацiоналiзууться вiра, виявляються однотиповi еле-

менти в науцi, фiлософiє та релiгiє, а ними якраз i у рацiональнi

парадигми. В суспiльно-iсторичному значеннi спроба поуднати

в удиному синтезi непоуднуванi розум та релiгiйну вiру – явно

приречена на поразку, хоча, звичайно, безпосередньо вона й

може принести користь релiгiє, сприяючи якийсь час продов-

женню єє життя, створюючи видимiсть переконливостi єє аргу-

ментiв.

З iншого боку, використання , про-

никнення розуму у вiру – це троянський кiнь, який нiяк не

сприяу вiри, а вiльно чи невiльно сприяу єє розладнан-

ню. Це двозначнiсть проблеми в сучаснiй єє iнтер-

претацiє.

Виправдовують релiгiю i тi фiлософськi вчення, якi часто тра-

дицiйно вважаються атеєстичними. Такий, наприклад, екзистен-

цiалiзм М.Хайдеггера, який по-фiлософськи осмислюу та закрiп-

люу релiгiйну тематику в своєй концепцiє. Хайдеггер дослiджу-

вав проблему Бога як феномен релiгiйноє свiдомостi.

Причому вiн не ставить питання про Бога як форму вияву

людського вiдчуження. Навпаки, тiльки Бог може нас врятува-

ти, стверджуу Хайдеггер та дослiджуу форми його вiдсутностi у

сучасному свiтi. для нього – свiдчення , втрата захiдною цивiлiзацiую колишнiх цiнностей. Ця

46

позицiя нагадуу погляди радикальних теологiв, згiдно з якими в

iнтерпретацiє Ван-Бурена – помер не Бог, померло слово .

Невимовнiсть за допомогою мови, в трактовцi Хайдегге-

ра, порiвнюуться з запереченням можливостi мови фiлософськоє

теологiє в логiчному позитивiзмi.

Роль фiлософiє в обгрунтуваннi релiгiє багатозначна i непрос-

та. Значний вплив персоналiзму, зокрема фiлософiє Муньу, на

формування певноє релiгiйноє практики, релiгiйнi полiтичнi рухи,

на iдейну течiю та . Не без впливу персоналiзму формувалась та . Iдеє персоналiзму присутнi

в рiшеннях Другого Ватиканського собору. Слiд додати, що цей

зв’язок дiйсно прослiджууться, причому, крiм персоналiзму, мож-

на назвати також i екзiстенцiоналiзм, а також деякi рiзновиди

релiгiйноє антропологiє. Пiдкреслимо, що певна релiгiйно-полi-

тична практика формувалась пiд вирiшальним тиском фiлософ-

ських iдей.

Звернiмо увагу на заклик Н.Леша до сучасних теологiв отри-

мати глибокий урок марксистського заперечення iдеалiзму. З

одного боку, це говорить про значне посилення впливу марк-

сизму навiть серед прямих його супротивникiв, а з другого –

про нерозумiння ними основних його положень чи свiдомоє єх

фальсифiкацiє.

Справа в тому, що далi Н.Леш обгрунтовуу свiй заклик тим,

що християнство знаходиться в опозицiє до iдеалiзму. В цьому ж

збiрнику пiдлягау критицi концепцiя трансферабiльностi, згiдно

з якою прихильники рiзних конфесiй, i навiть невiруючi, мо-

жуть володiти притаманними єм моральними нормами. Ця кон-

цепцiя робить навiть атеєстiв моральними людьми, i отже, вона

не може бути прийнята апологетами релiгiє. Сазерланд, захища-

ючий цю позицiю, явно не в злагодi з теперiшньою оновленою

тенденцiую в церковних справах. Порiвняння поглядiв Леша та

Сазерленда говорить про боротьбу в самому станi релiгiє.

Подальший розвиток взаумовiдносин фiлософiє i теологiє при-

водить до того, шо фiлософiя – удина серед гуманiтарних наук

стане послiдовним i необхiдним партнером теологiє в єє принци-

пових позицiях i установках – так мислить роль

теологiє Ф .Кайзер. Але тепер вона – служниця – шановний i

достойний партнер, без якого теологiя не взмозi зрозумiти саму

себе. Ф.Коуплстон вважау важливою сучасною функцiую фiло-

софiє критику нею соцiальних наслiдкiв релiгiє, функцiю, яка

пов’язана з iм’ям Маркса. Ця критика, нацумку Ф.Коуплстона,

пов’язана з необхiднiстю звертання до фiлософських традицiй

47

рiзних культур. Тессi виражау незадоволення фiлософiую, яка

не виступау за прiоритет iстини над знаннями. В статтi не зга-

дууться марксизм, але мауться на увазi саме вiн, коли автор за-

кликау об’уднати християнську вiру з фiлософським дослiджен-

ням, що i буде показувати практичну направленiсть фiлософiє на

земнi iнтереси. Л.Строс критикуу сучаснi форми науки i фiло-

софiє, вважаючи, що нi тi, нi iншi не спростують релiгiю.

В своуму радикальному агностицизмi Л.Строс доходить до аб-

сурдних висновкiв, виражаючи сумнiви в загальнiй необхiдностi

науки. Й.Симон, навпаки, пiдкреслюу, що особлива роль науки

в сучасному суспiльствi заставляу орiунтуватися на фiлософiю й

теологiю. Але при цьому сама наука проблематична, тому що не

здатна обгрунтувати теологiю. Iнакше достоєнство вважауться

недолiком: принципова ненауковiсть теологiє недоступна розу-

мiнню автора статтi, i тому вiн лише констатуу, але не пояснюу

першопричини кризи теологiє. Але вiн переконаний у вiчностi

iснування теологiє, оскiльки вона звернута до iндивiда i його

проблем, а наука орiунтована на загальнозначиме. Це момент-

показчик антропологiчного звороту в апологетицi релiгiє, про

який ми вже згадували. Для Х.Ходжеса завдання фiлософiє скла-

дауться з того, щоб . Але фiлософiя при-

водить до скептицизму, тому що мислення людини непослiдов-

не. Отже, вiра вважауться передумовою фiлософiє, а не навпаки.

Одночасно Х.Ходжес пiдкреслюу, що атеєстичнi погляди у не-

минучим елементом людськоє свiдомостi, а сам атеєзм – одна з

найбiльших творчих i культурних духовних сил. Така констата-

цiя в устах не тiльки релiгiйного фiлософа, але й постiйного

прихожанина однiує з церков, як уявляу собi Ходжес, говорить

про значнi змiни, якi зазнау сьогоднi релiгiйна свiдомiсть.

Погляд на фiлософськi проблеми релiгiє як фони, якi ставлять-

ся та вирiшуються в буржуазнiй фiлософiє релiгiє i теологiє ос-

таннiх рокiв, дозволяу видiлити ряд стiйких тенденцiй єх розвит-

ку, а також показати деякi порiвняно незвичнi єх аспекти.

Антропологiчний переворот, уже вiдзначений в лiтературi, пе-

ретворився у досить стiйку тенденцiю апологетичноє релiгiйноє

iдеологiє. Звичайно, з одного боку, це приклад пристосування,

оновлюючих тенденцiй, як вже не раз вiдмiчалось. А з другого

боку – можливiсть дiалогу i спiвробiтництва. Звичайно ж, гума-

нiстичний свiтогляд в релiгiйному тлумаченнi частковий, непов-

ний i непослiдовний. Загальна оцiнка християнського гуманiзму

як породження суспiльноє системи насильства, експлуатацiє, гноб-

лення продовжуу залишатися вiрною. Але тим бiльше не можна

48

не бачити, що людська направленiсть деяких тенденцiй в су-

часнiй теологiє i фiлософiє релiгiє, проникнення елементiв гума-

нiстичного свiтогляду в релiгiйну систему мислення, особливо в

наш час, розкладау єє, пiдривау, деформуу закостенiлi форми хри-

стиянського свiтогляду. Це свiдчить не тiльки про кризу релiгiє.

але й про експансiє чужих природi релiгiє iдеалiстичних тенденцiй

всерединi єє. Це вiдображау реальне протирiччя мiж iсторично

необхiдним та практично нездiйсненним в межах буржуазного

суспiльства i релiгiйним осмисленням його реалiй. Це також оз-

начау, що релiгiйна оболонка стау бiльш зовнiшнiм та вiдчуже-

ним вiд реального життувого змiсту, iсторично-перехiдним до-

датком до прогресивних спрямувань народiв (наприклад, , ).

Секуляризацiя – основна риса нашого часу, що характеризуу

змiни в релiгiйному комплексi. Досить цiкавий поворот отрима-

ла свiдомiсть останнiм часом. Якщо ранiше вона була феноме-

ном, з яким релiгiя повинна була боротися, протиставляти йому

свою iдеологiчну силу, то зараз секуляризацiя уявляуться, на-

впаки, новою рисою релiгiйноє свiдомостi. Характеристика су-

часноє релiгiє в вимiрi ЄЄ секуляризованостi, стверджуу П.Бреццi.

До речi, це значить, що вже зараз релiгiя буде взмозi дати вiдповiдь

на складнi iсторичнi i земнi питання. Насправдi це лише нове

оформлення для вiчного, невикорiнного релiгiйного змiсту. Сак-

ратизацiя свiтського – так можна було назвати цей новий iдео-

логiчний мiф апологетiв релiгiє.

Вже не раз вiдмiчався i аналiзувався так званий процес дехри-

стиянiзацiє захiдноє культури. Щоб запобiгти труднощам, пов’я-

заним з його поясненням на користь релiгiє, його оголошують

неiснуючим; дехристиянiзацiє немау, тому що нiколи не було

християнiзацiє в значеннi справжнього християнства. Звiдси на-

прошууться висновок, що процес дехристиянiзацiє не мау нiяко-

го вiдношення до сутi християнства, бо вiн означау дискредита-

цiю лише несправжнiх, спотворених, невластивих йому форм.

З цим же пов’язано розмежування традицiйних, iсторичних

форм християнства вiд справжнього, аутентичного. Виникау

питання, на яке теоретики вiд релiгiє поки що вiдповiдi не да-

ють: чи було коли-небудь втiлено в iсторiє аутентичне християн-

ство, i якщо так, то чи несе воно вiдповiдальнiсть за спотворен-

ня справжньоє релiгiйностi в iсторичних формах цiує релiгiє.

Виникау новий тип християнства. Iнодi його називають iнтим-

ним, iнодi антицерковним. Але суть його полягау в тому, що

справжня релiгiйнiсть тiльки тепер, в нових iсторичних умовах,

находить свiй притулок не в рiзного роду конфесiональних органi-

49

зацiях. установах, а в маргiнальних утвореннях, шо протистав-

ляють себе офiцiйнiй церквi та єє ортодоксiє.

Якщо ранiше християнство претендувало на володiння абсо-

лютною iстиною, то зараз християнськi фiлософи схильнi вважа-

ти, шо нiхто, жодне вчення, нi одна фiлософська доктрина не

володiють iстиною в повному обсязi. З цiує тези виводиться не-

обхiднiсть для християнства йти назустрiч земним проблемам, бути

вiдкритим для будь-якого фiлософського чи iншого вчення.

Але останнiм часом в захiднiй лiтературi з’явилась певна течiя. Деякi соцiологи стурбованi песимiстич-

ними перспективами майбутнього релiгiє, випливаючими з уза-

гальнення чисельних емпiричних даних стану релiгiйностi в ка-

пiталiстичному суспiльствi, тому намагаються зробити сумнiв-

ною тезу про секуляризацiю. З точки зору аналiзу цiує важливоє

проблеми значний теоретичний iнтерес представляу збiрник ма-

терiалiв зальцбурзькоє дискусiє з проблем гуманiзму, виданий пiд

загальною назвою (1971). Авторами

статей збiрника у такi видатнi фiлософи i теологи, як А.Тойнбi,

П.Бергер, Т.Лукманн, А.Гелен, Г. Кокс, М.Хоркхаймер. Розгля-

даючи питання про перспективи релiгiє в свiтi концепцiє секуля-

ризацiє, бiльшiсть з них вкладау в основу аналiзу визначення

релiгiє Так, А.Тойнбi вказуу, шо прогнозування майбутнього

релiгiє залежить вiд визначення змiсту самого термiна .

На його думку, релiгiя у . Особливiсть

цiує ситуацiє постау в труднощах та незвичайностi буття людини,

неможливостi пiзнання сутi космосу, вiдношення рiзних аспектiв

людськоє природи, стверджуу Тойнбi, iманентне природi люди-

ни. Звiдси висновок про вiчнiсть та змiни лише єє традицiйних

форм. Нiмецький соцiолог ТЛукманн вважау необхiдним ство-

рення функцiонального визначення релiгiє, яке б не було суб-

станцiональним, не базувалося на iсторичнiй релiгiє, не мало

змiстовних релiгiйних постiйних, типу вiри в надприродне. Згiдно

Лукманна, релiгiйна в людинi у соцiалiзацiя в транс-

цендируючу удине iснування змiстовну структуру, .

Нiмецький фiлософ та антрополог АГелен також вважау за

необхiдне шукати поняття релiгiє. За його твердженням, функ-

цiя релiгiє у . Американський соцiолог П.Бергер

розглядау релiгiю як .

50

Фiлософiя релiгiє, фiлософське пояснення релiгiє та єє оцiнки

визначенi загальною фiлософською концепцiую того або iншого

мислителя. В фiлософiє релiгiє спостерiгались двi основнi тен-

денцiє: iдеалiстичне, обгрунтоване необхiднiстю релiгiє, визнача-

ючи єє надприродне джерело, i матерiалiстичне пояснення релiгiє

природними земними причинами, виявляючи єє несумiснiсть з

розумом та наукою.

Фiлософiя релiгiє вирiшуу три основнi проблеми: по-перше –

вона дау загальнi теоретичнi вирiшення питань про природу

релiгiє, єє сутнiсть, по-друге – розвертау гносеологiчний аналiз

релiгiє, по-трету – визначау логiко-гносеологiчнi основи релiгiє,

умови та можливостi єє формування.

Роздiл IV. Психологiя релiгiє

Специфiка психологiє релiгiє полягау в тому, що вона виникла

на стику декiлькох галузей знання. Психологiя релiгiє склалася

на перехрещеннi фiлософiє, релiгiузнавства, психологiє та соцiо-

логiє, з яких вона запозичила основнi принципи, методи, понят-

тя. Без врахування випливаючоє звiдси структурноє складностi

психологiє навряд чи може бути дано вичерпне тлумачення пред-

мета. Спроби багатьох учених вiднести психологiю релiгiє до га-

лузi релiгiузнавства, психологiє чи соцiологiє вказують на без-

перспективнiсть вирiшення питання. Звичайно, вони вiдобра-

жають не справжнi iнтереси науки, а професiйну орiунтацiю ав-

тора.

Необхiдно повнiстю погодитися з Д.Угриновичем у тому, що

соцiально-психологiчний пiдхiд до вивчення релiгiйноє свiдомостi

у стрижнем психологiє релiгiє.

Видiлення головноє, центральноє характеристики не повинно

заступати складнi зв’язки психологiє релiгiє з iншими суспiльно-

iсторичними i природничо-науковими дисциплiнами, кожна з

яких по-своуму визначау обличчя психологiє релiгiє. Психологiя

релiгiє вивчау масову релiгiйну свiдомiсть, свiдомiсть вiруючих,

взяту в Тi реальному функцiонуваннi, в удностi з поведiнкою вiру-

ючих, iнакше кажучи, психологiя релiгiє вивчау регулюючу функ-

цiю релiгiйноє свiдомостi, вплив єє на поведiнку вiруючих, уднiсть

свiдомостi i поведiнки вiруючих. Це один аспект, на який хотi-

лося б звернути увагу.

По-друге, психологiя релiгiє, матерiалiстична психологiя релiгiє,

з’ясовуу спiввiдношення масовоє релiгiйноє свiдомостi з соцiаль-

ними умовами життя людей, тих або iнших соцiальних груп,

груп вiруючих та iн. Тут слiд видiлити два аспекти: психологiя

релiгiє, враховуючи соцiальне середовище, дау змiстовний аналiз

релiгiйноє свiдомостi вiруючих, формування цiує свiдомостi. Це

аспект генетичний, соцiально-iсторичний, каузальний. I другий

аспект – психологiя релiгiє вивчау вплив релiгiйноє свiдомостi

на поведiнку вiруючих, на єх релiгiйну дiяльнiсть в суспiльствi.

Все це дозволяу накреслити той рубiж, який вiддiляу психологiю

релiгiє вiд iнших дисциплiн, шо вивчають релiгiйну свiдомiсть.

Наприклад, гносеологiчна проблематика, тобто проблеми iстин-

ностi чи помилковостi релiгiйноє свiдомостi, хоча i входять яки-

мось чином в психологiю релiгiє, але не складають єє власноє

центральноє проблеми. Iншими словами, психологiя релiгiє з’я-

совуу психологiчнi особливостi вiруючих людей, якi вiдокрем-

люють єх вiд невiруючих, те, шо проявляуться в єхнiй поведiнцi.

52

Якщо так пояснювати психологiю релiгiє i дослiджуваний нею

предмет, можна зробити вiдповiднi висновки про мiсце психо-

логiє релiгiє в системi психологiчних наук i в системi наук вза-

галi, i, отже, стау зрозумiлим, на якому рiвнi дослiдження пси-

хологiю релiгiє слiд вивчати.

Психологiчнi особливостi вiруючих можна з’ясувати тiльки на

рiвнi соцiально-психологiчного аналiзу. Загальна психологiя i

супровiднi та iншi психологiчнi галузевi дисциплiни не можуть

виявити цих психологiчних особливостей вiруючих, тому що за-

гальна психологiя абстрагууться вiд змiстового аналiзу релiгiйноє

свiдомостi, як i свiдомостi взагалi. Для розумiння особливостей

релiгiйноє свiдомостi як мотиву поведiнки вiруючих нам потрiбен

змiстовий аналiз релiгiйноє свiдомостi, тобто виявлення специ-

фiки релiгiйноє свiдомостi i те, як вона спiввiдноситься з реаль-

нiстю. Гносеологiчний аспект тут неминучий, i в цей же час

потрiбен аналiз психологiчних особливостей того ставлення до

надприродного, яке ми позначаумо як вiру в надприродне. Вва-

жауться, що цi два аспекти у стрижневими при характеристицi

особливостей психологiє вiруючих. Це та iнше можливо тiльки

на рiвнi соцiально-психологiчного аналiзу з допомогою соцiаль-

ноє психологiє. Тому психологiя релiгiє у галузь соцiальноє пси-

хологiє як i етнопсихологiя або iншi галузi соцiальноє психологiє.

Психологiю релiгiє можна вважати галуззю релiгiузнавства. В той

же час релiгiузнавство, вiрнiше, його описовий, порiвняльно-

iсторичний роздiл у невiд’умною частиною психологiє релiгiє.

Потреба в релiгiузнавчому осмисленнi соцiально-психологiчних

дослiджень обумовлена тим, що структура, змiст, направленiсть

релiгiйноє свiдомостi тiсно пов’язана з системою iдей i уявлень

того або iншого релiгiйного напрямку.

Питання формування i функцiонування релiгiйноє свiдомостi,

єє психiчних передумов, спiввiдношення в релiгiйнiй свiдомостi

емоцiйних i рацiональних елементiв, перетворення єх в стерео-

типи, в центри духовноє iнтеграцiє особистостi, можуть бути ви-

рiшенi лише на основi загальноє психологiє. Залучення загальноє

психологiє потрiбно при вивченнi вiковоє релiгiйноє психологiє.

Тут можна заперечити, що механiзми засвоуння i закрiплення

знань та навичок однаковi, незалежно вiд того, справжнi цi знання

чи нi, кориснi цi придбанi навички чи шкiдливi. Але у форму-

ваннi iндивiда в умовах релiгiйного оточення iснують деякi спе-

цифiчнi процеси. Релiгiйне виховання побудоване на переваж-

ному розвитку i закрiпленнi установки на емоцiйно-почуттуве

свiтосприйняття. Релiгiйнiсть надбудовууться i згодом оформ-

ляуться в санкцiонованi вiровчення: дитячi страхи та iншi не-

53

свiдомi переживання. Загальнiй психологiє доведеться також ви-

рiшити. що являу собою , , немотивованi термiни та iншi

аналогiчнi переживання, якi живлять релiгiйнiсть. Вiдмахнутись

вiд цих питань не можна, тому що власний досвiд та переживан-

ня для вiруючого у найпереконливiшим аргументом на користь

його вiри.

В залученнi людини до релiгiє об’уктивнi причини тiсно пере-

плiтаються з суб’уктивними якостями особистостi. Соцiальний

аналiз розкривау загальнi закономiрностi формування свiдомостi

та поведiнки людей в тому або iншому напрямку, але вiн не

пояснюу причин, через якi рiвнi обставини викликають у людей

рiзну емоцiйну та вольову реакцiю. Чому серед людей, якi жи-

вуть в однакових соцiальних та культурно-побутових умовах, однi

стають вiруючими, iншi – атеєстами? Одним з основних питань

у виявлення соцiально-психологiчних типiв людей, того спiввiдно-

шення об’уктивних i суб’уктивних моментiв, якi забезпечують

даний тип свiтосприймання людини. В його вирiшеннi соцiаль-

ний аналiз повинен стикатися з аналiзом особливостей психоло-

гiчного складу, типу нервовоє системи, темпераменту особис-

тостi та iн. Отже, психологiя релiгiє дуже тiсно пов’язана з пси-

хологiую особистостi. У свiтi вищезгаданого психологiю релiгiє

можна пояснити як комплексну наукову дисциплiну, що являу

собою органiчну уднiсть принципiв та методiв, запозичених з

фiлософiє, соцiологiє, релiгiузнавства i психологiє, причому пси-

хологiє в самому прямому розумiннi. Психологiя релiгiє вивчау

природу, структуру, змiст, динамiку i функцiє релiгiйноє психо-

логiє, тобто сукупнiсть уявлень, почуттiв, настроєв, звичок, тра-

дицiй, що сприймаються масою вiруючих.

В американськiй психологiє релiгiє, як i буржуазнiй емпiричнiй

науцi в цiлому, iснуу розрив, невiдповiднiсть рiвня теоретичних

узагальнень з високорозвинутою експериментальною практикою.

Це склалося пiд впливом багатьох причин. Одна з них – супе-

речнiсть задач, поставлених перед буржуазною психологiую

релiгiє. З одного боку, на психологiю релiгiє покладалась функ-

цiя дати бiльш сучасне обгрунтування цiнностi релiгiє в життi

iндивiда та суспiльства. Отже, перед психологiую релiгiє поста-

вала задача, яку вона могла вирiшити лише в дусi традицiйно-

теологiчних спекуляцiй, збагативши єх психологiчною термiно-

логiую.

З iншого боку, буржуазне суспiльство, зацiкавлене в укрiп-

леннi релiгiє, потребувало певних об’уктивних повiдомлень про

природу, змiст, динамiку релiгiйноє свiдомостi. Це стимулювало

розвиток емпiричних дослiджень, примушувало психологiю роз-

ширювати коло дослiджуваних явищ, удосконалювати методи та

технiку дослiджень.

Безумовно, розрив мiж великим емпiричним матерiалом, який

мала психологiя релiгiє, i слабкiстю єє теоретичних узагальнень

мау умовний характер, тому що результати конкретних дослiд-

жень не можуть не впливати на теорiю, як вихiднi теоретико-

методологiчнi передумови не можуть не пояснювати репрезен-

тивностi емпiрично вивчених фактiв.

Але, абсолютувавши межу, що вiдокремлюу теорiю вiд прак-

тики в американськiй психологiє релiгiє, можна визначити на-

прямки, вивчення яких може виявитися найбiльш продуктив-

ним для наукового атеєзму.

На основi аналiзу робiт психологiв можна видiлити такi на-

прямки, по яких ведуться дослiдження релiгiйноє свiдомостi:

1. Загальна теорiя психологiє релiгiє включау вирiшення пи-

тання про природу, сутнiсть релiгiє, структуру, змiст i функцiє

релiгiйноє свiдомостi. Хоча американськi психологи встановили

багато цiкавих закономiрностей та компонентiв релiгiйноє свiдо-

мостi i єм вдалося розкрити рiзноманiтнiсть суб’уктивно значу-

щих форм релiгiє, показати залежнiсть релiгiйноє установки вiд

iндивiдуально-типологiчних i соцiально-психологiчних особли-

востей iндивiда та iн., вони дали цьому неправильне, фiдеєстич-

не по своєй сутi тлумачення. Тому загальна теорiя американ-

ськоє психологiє релiгiє являу для нас iнтерес, якщо можна так

сказати, вiд противного, головним чином, як об’укт критики.

2. Другим у роздiл про статево-вiкову психологiю релiгiє, що

дослiджуу етапи становлення релiгiйноє свiдомостi в процесi зрос-

тання iндивiда, особливостi структури, змiсту та динамiки релi-

гiйних уявлень, почуттiв та поведiнки в рiзних статево-вiкових

групах.

Американська психологiчна наука звернула увагу на певнi змiни,

якi вiдбуваються у релiгiйнiй свiдомостi в процесi онтогенетич-

ного розвитку iндивiда, єм вдалося експериментальне встанови-

ти чiтку корекцiю мiж переконанням батькiв та дiтей i, таким

чином, показати значення сiмейного виховання у вiдтвореннi

релiгiє. Була вивчена залежнiсть релiгiйностi вiд статево-вiкових

особливостей вiруючих. Як показали дослiдження, у дiтей сте-

реотипи релiгiйних навичок складаються ранiше осмислення єх

значення, релiгiйнiсть дiтей несе нерефiактивний, авторитарний,

наслiдувальний, емоцiйний характер. В юнацтвi та зрiлому вiцi

релiгiйнiсть значною мiрою коректууться рiвнем освiти i харак-

тером суспiльноє активностi iндивiда. В лiтньому вiцi, коли iнте-

свiдомi переживання. Загальнiй психологiє доведеться також ви-

рiшити, що являу собою , , немотивованi термiни та iншi

аналогiчнi переживання, якi живлять релiгiйнiсть. Вiдмахнутись

вiд цих питань не можна, тому що власний досвiд та переживан-

ня для вiруючого у найпереконливiшим аргументом на користь

його вiри.

В залученнi людини до релiгiє об’уктивнi причини тiсно пере-

плiтаються з суб’уктивними якостями особистостi. Соцiальний

аналiз розкривау загальнi закономiрностi формування свiдомостi

та поведiнки людей в тому або iншому напрямку, але вiн не

пояснюу причин, через якi рiвнi обставини викликають у людей

рiзну емоцiйну та вольову реакцiю. Чому серед людей, якi жи-

вуть в однакових соцiальних та культурно-побутових умовах, однi

стають вiруючими, iншi – атеєстами? Одним з основних питань

у виявлення соцiально-психологiчних типiв людей, того спiввiдно-

шення об’уктивних i суб’уктивних моментiв, якi забезпечують

даний тип свiтосприймання людини. В його вирiшеннi соцiаль-

ний аналiз повинен стикатися з аналiзом особливостей психоло-

гiчного складу, типу нервовоє системи, темпераменту особис-

тостi та iн. Отже, психологiя релiгiє дуже тiсно пов’язана з пси-

хологiую особистостi. У свiтi вищезгаданого психологiю релiгiє

можна пояснити як комплексну наукову дисциплiну, що являу

собою органiчну уднiсть принципiв та методiв, запозичених з

фiлософiє, соцiологiє, релiгiузнавства i психологiє, причому пси-

хологiє в самому прямому розумiннi. Психологiя релiгiє вивчау

природу, структуру, змiст, динамiку i функцiє релiгiйноє психо-

логiє. тобто сукупнiсть уявлень, почуттiв, настроєв, звичок, тра-

дицiй, що сприймаються масою вiруючих.

В американськiй психологiє релiгiє, як i буржуазнiй емпiричнiй

науцi в цiлому, iснуу розрив, невiдповiднiсть рiвня теоретичних

узагальнень з високорозвинутою експериментальною практикою.

Це склалося пiд впливом багатьох причин. Одна з них – супе-

речнiсть задач, поставлених перед буржуазною психологiую

релiгiє. З одного боку, на психологiю релiгiє покладалась функ-

цiя дати бiльш сучасне обгрунтування цiнностi релiгiє в життi

iндивiда та суспiльства. Отже, перед психологiую релiгiє поста-

ва-iа задача, яку вона могла вирiшити лише в дусi традицiйно-

тео.iогiчних спекуляцiй, збагативши єх психологiчною термiно-

логiую.

З iншого боку, буржуазне суспiльство, зацiкавлене в укрiп-

леннi релiгiє, потребувало певних об’уктивних повiдомлень про

природу, змiст, динамiку релiгiйноє свiдомостi. Це стимулювало

54

розвиток емпiричних дослiджень, примушувало психологiю роз-

ширювати коло дослiджуваних явищ, удосконалювати методи та

технiку дослiджень.

Безумовно, розрив мiж великим емпiричним матерiалом, який

мала психологiя релiгiє, i слабкiстю єє теоретичних узагальнень

мау умовний характер, тому що результати конкретних дослiд-

жень не можуть не впливати на теорiю, як вихiднi теоретико-

методологiчнi передумови не можуть не пояснювати репрезен-

тивностi емпiрично вивчених фактiв.

Але, абсолютувавши межу, що вiдокремлюу теорiю вiд прак-

тики в американськiй психологiє релiгiє, можна визначити на-

прямки, вивчення яких може виявитися найбiльш продуктив-

ним для наукового атеєзму.

На основi аналiзу робiт психологiв можна видiлити такi на-

прямки, по яких ведуться дослiдження релiгiйноє свiдомостi:

1. Загальна теорiя психологiє релiгiє включау вирiшення пи-

тання про природу, сутнiсть релiгiє, структуру, змiст i функцiє

релiгiйноє свiдомостi. Хоча американськi психологи встановили

багато цiкавих закономiрностей та компонентiв релiгiйноє свiдо-

мостi i єм вдалося розкрити рiзноманiтнiсть суб’уктивно значу-

щих форм релiгiє, показати залежнiсть релiгiйноє установки вiд

iндивiдуально-типологiчних i соцiально-психологiчних особли-

востей iндивiда та iн., вони дали цьому неправильне, фiдеєстич-

не по своєй сутi тлумачення. Тому загальна теорiя американ-

ськоє психологiє релiгiє являу для нас iнтерес, якщо можна так

сказати, вiд противного, головним чином, як об’укт критики.

2. Другим у роздiл про статево-вiкову психологiю релiгiє, що

дослiджуу етапи становлення релiгiйноє свiдомостi в процесi зрос-

тання iндивiда, особливостi структури, змiсту та динамiки релi-

гiйних уявлень, почуттiв та поведiнки в рiзних статево-вiкових

групах.

Американська психологiчна наука звернула увагу на певнi змiни,

якi вiдбуваються у релiгiйнiй свiдомостi в процесi онтогенетич-

ного розвитку iндивiда, єм вдалося експериментальне встанови-

ти чiтку корекцiю мiж переконанням батькiв та дiтей i, таким

чином, показати значення сiмейного виховання у вiдтвореннi

релiгiє. Була вивчена залежнiсть релiгiйностi вiд статево-вiкових

особливостей вiруючих. Як показали дослiдження, у дiтей сте-

реотипи релiгiйних навичок складаються ранiше осмислення єх

значення, релiгiйнiсть дiтей несе нерефiактивний, авторитарний,

наслiдувальний, емоцiйний характер. В юнацтвi та зрiлому вiцi

релiгiйнiсть значною мiрою коректууться рiвнем освiти i харак-

тером суспiльноє активностi iндивiда. В лiтньому вiцi, коли iнте-

55

лект та емоцiє гаснуть, людей, як вважають американськi психо-

логи, не турбують тонкощi вiровчення, єх вiра концентрууться

головним чином, на думках про бога та про загробне життя.

Культова практика для людей похилого вiку набувау звичайного

стереотипного характеру.

Цiкавi спостереження були проведенi над поведiнкою чоловiкiв

i жiнок, i вiдмiчено рiзницю в єх релiгiйностi. Жiнки в усiх дено-

мiнацiях проявляють велику культову активнiсть, єх релiгiйнiсть

несе бiльш емоцiйний характер, вони бiльш комфортнi, менше

вiдчувають сумнiви, єх переконання бiльш консервативнi. Все це

пiдкреслюуться великим емпiричним матерiалом та статистикою.

Мабуть, не всi висновки американських психологiв абсолютнi.

В нашiй краєнi, можливо, картина буде iнша. Але великий емпi-

ричний матерiал i статистичнi данi можуть бути критично вико-

ристанi при розробцi атеєстами матерiалiстичного поняття дано-

го питання.

3. Головна увага придiляуться патологiє, особливостям свiдо-

мостi вiруючого, поведiнцi, а також зв’язкам релiгiйностi з iншими

прихильниками життувоє активностi людини. Безумовно, пато-

логiя вiруючого на Заходi i в нашiй краєнi вiдрiзняуться. Проте

деякi процеси, якi вiдбуваються в наш час у свiдомостi вiрую-

чих, мають загальнi риси.

Передусiм, необхiдно вiдзначити прогресуюче вiдмирання ма-

совоє релiгiйноє свiдомостi. Невипадково в останнiх дослiджен-

нях у поняття критерiя релiгiйностi була введена така характе-

ристика, як рiвень наукового мислення. Це свiдчить про те, що

релiгiйна свiдомiсть пiддауться впливу, по-своуму деформууться

у зв’язку з розповсюдженням наукових знань. Психологи, соцiо-

логи вiдзначають посилюючий розрив мiж зовнiшнiми виявами

релiгiйностi та внутрiшнiм засвоунням єє, тобто вiдповiднiстю

суб’уктивного свiту вiруючого iнституцiйним нормам дослiджу-

ваного. Центр ваги в релiгiє все бiльше перемiщууться в сферу

суб’уктивноє психологiє i моральних переживань особистостi при

вiдповiдному зменшеннi iнтересу до догматики. Змiнюуться i

спiввiдношення функцiй, виконуваних релiгiйними органiзацiя-

ми. Участь у дiяльностi цих органiзацiй набувау для вiруючого

бiльш комунiкативного i регулятивного значення при деякому

зниженнi значення культу. Спiльнiсть дiючих в цьому планi змiн

у нас i в краєнах Заходу свiдчать про те, що в них вiдображауться

закономiрний процес прогресуючоє секуляризацiє суспiльноє

свiдомостi, характерний для всього сучасного свiту.

4. Четвертим у роздiл . Вiн включау дослiдження психологiє релiгiйних мiстикiв,

56

аскетiв, святих, догматикiв та iнших психопатологiчних форм

релiгiйноє свiдомостi. Цi питання привертають увагу американ-

ських психологiв. Ними зiбраний великий бiографiчний матерi-

ал, проведенi медичнi спостереження, експериментальнi данi та

iн. Рiзними авторами цей матерiал iнтерпретууться по-рiзному.

Рiвень розвитку сучасноє психологiє та психiатрiє дау можливiсть

на якiсно новому рiвнi осмислити питання релiгiйноє психопа-

тологiє. У вирiшеннi цiує проблеми з матерiалiстичних позицiй

матерiал, зiбраний американськими психологами, може стати

неоцiненною допомогою.

5. I, нарештi, п’ятий роздiл – прикладна психологiя релiгiє. До

неє належить питання релiгiйного виховання та освiти, психоло-

гiя культу, релiгiйна психотерапiя i пасторська психологiя. В

розробцi цих проблем найбiльше проявився зв’язок психологiв з

теологами. По сутi, цей роздiл може бути названий практичною

теологiую, оскiльки вiн покликаний озброювати священнослу-

жителiв ефективними, психологiчними засобами закрiплення та

поширення релiгiйноє свiдомостi.

57

Роздiл V. Соцiологiя релiгiє

I. Соцiологiя релiгiє – це частина соцiологiє, одна з соцiологiч-

них дисциплiн, що використовуу виробленi соцiологiую поняття

та методи для аналiзу окремих соцiальних феноменiв, таких як

сiм’я, полiтика, освiта тощо. Соцiолог мау справу з релiгiую як

соцiальним феноменом, тобто вiн вивчау релiгiю доступну для

спостереження, емпiричних методiв дослiдження соцiальноє по-

ведiнки людини (iндивiдiв та груп): як утворюються i функцiону-

ють релiгiйнi групи та iнститути, завдяки чому вони зберiгаються

чи перестають iснувати, якi вiдносини мiж релiгiйними групами,

чому мiж ними виникають конфлiкти, що лежить в основi риту-

альних дiй тощо. Для соцiолога релiгiйнi вiрування цiкавi i важ-

ливi не самi по собi. На вiдмiну вiд фiлософа, наприклад, для

нього суттуве значення мау не питання про те, чи iстиннi вони чи

хибнi, а питання про те, як цi вiрування – поряд з релiгiйними

органiзацiями – впливають на поведiнку людини. Проблема по-

лягау у тому, щоб виявити мотивацiю людських дiй. За цих умов

не обов’язково вiрування впливають на поведiнку: iндивiд може

стати членом релiгiйноє групи i не знаючи тих вiрувань, яких вона

дотримууться. Релiгiйнi iнститути, установи, органiзацiє можуть

впливати на поведiнку поза вiруваннями i навiть йти врозрiз з

ними, стимулюючи за тих чи iнших обставин дiє, що суперечать

офiцiйному вченню. Але це зовсiм не вiдмiняу того факту, що

соцiальна дiя-це дiя осмислена, тобто у єє основi лежать певнi

соцiальнi регулятори – норми, цiнностi, вiрування, сповiдання i

переваги, що надаються iндивiдуумами та групами. Таким чином,

релiгiя як предмет соцiологiчного аналiзу – це сукупнiсть струк-

тур, процесiв, пов’язаних з функцiонуванням суспiльства на рiзних

рiвнях, система регуляторiв соцiальних зв’язкiв, зразкiв поведiн-

ки тощо – система структур i вiдносин з приводу релiгiйного

феномену, саме на ньому . Тому одна iз головних

проблем соцiологiє релiгiє – проблема визначення того, що вiдно-

ситься до поняття .

Якщо виходити з класифiкацiє соцiологiчних знань за єхнiми

рiвнями – конкретно-соцiологiчнi дослiдження; теорiє середньо-

го рiвня, що вивчають ту чи iншу соцiальну пiдсистему; загаль-

но-соцiологiчнi теорiє, що пояснюють суспiльство як цiлiсну си-

стему, – то соцiологiя релiгiє вiдноситься до числа соцiологiч-

них теорiй середнього рiвня. Вона добувау емпiричнi данi, що

характеризують релiгiю як одну з соцiальних пiдсистем i, уза-

гальнюючи цi данi, розробляу єє теоретичну модель в межах за-

гально-соцiологiчноє теорiє.

58

Являючись частиною соцiологiє, соцiологiя релiгiє використо-

вуу напрацьованi нею поняття i методи, без яких неможливе

пiзнання соцiальноє реальностi як прiсноє системи (група, роль,

влада, культура тощо) i всерединi неє – окремих соцiальних

феноменiв (сiм’я, клас. економiка тощо). Застосування соцiоло-

гiчного iнструментарiю та соцiологiчних методiв у вивченнi релiгiє

виявилось виправданим i ефективним насамперед для пояснен-

ня цiує соцiальноє пiдсистеми. Однак особливiсть релiгiє як однiує

з соцiальних пiдсистем виявилась у тому фактi, що на основi

аналiзу релiгiйного феномена стало можливим виявлення бага-

тьох загальносоцiологiчних параметрiв, визначення пiдходiв i

розробка найважливiших методiв, обгрунтування змiни парадигм

соцiального пiзнання.

З iсторiє соцiологiє бачимо, що такi визначнi вченi, як Е.Дюр-

кгейм, М.Вебер, Г.Зiммель, Б.Малиновський виступили у своєх

працях одночасно i як основоположники соцiологiє у цiлому, i

як родоначальники та класики соцiологiє релiгiє.’

Мiсце, що належить соцiологiє релiгiє у соцiологiч-

ного значення, таке, що i сьогоднi теоретичнi розробки класикiв

у царинi соцiологiє релiгiє вiдносяться до того обов’язкового для

соцiологiчноє освiти стандарту, який необхiдний для будь-якого

соцiолога поза залежнiстю його спецiалiзацiє.

2. Соцiологiя релiгiє – одна з багатьох наук, що займаються

вивченням релiгiйного феномена у рiзних його аспектах. Не лише

соцiологи, але й iсторики, фiлологи, психологи, в принципi –

усi вченi, якi мають справу з людиною та єє культурою, так чи

iнакше у своєх дослiдженнях торкаються релiгiє. Але до релiгiуз-

навства вiдносяться лише тi науки, предмет яких становить саме

релiгiя i тiльки релiгiя. До єх числа поряд iз соцiологiую релiгiє

вiдносяться психологiя релiгiє, iсторiя релiгiє, шо являють собою

самостiйнi науковi дисциплiни.

Якщо розумiти релiгiузнавство граничне широко, як су-

купнiсть усiх можливих способiв усвiдомлювання релiгiйного

феномена, то до нього слiд вiднести поряд з науковим пiдхо-

дом, тобто зазначеними вище науковими дисциплiнами, та-

кож феноменологiю релiгiє i теологiю. Таким чином, мiсце

соцiологiє релiгiє у релiгiузнавствi визначауться єє вiдношен-

ням:

‘ У багатьох, якщо не у (ii.iьшостi, соцiо.iнгiв к.iасичниi епохи

аналiз ре.iiгiє посiдав иентри.iьне мiсце у єхнiх концепцiях соцiально-

го i культурного життя.

59

а) до iнших наук про релiгiю;

б) до феноменологiє релiгiє;

в) до теологiє.

а) Соцiологiя релiгiє та iншi науки про релiгiю. Релiгiя – явище

складне, багатошарове. Вона iнтегрована у рiзнi сфери життудi-

яльностi людини. Звiдси – можливiсть i необхiднiсть рiзних

пiдходiв, методiв єє дослiджень, звiдси – така характеристика

релiгiузнавства, як його багатодисциплiнарнiсть. Психолог мау

справу з релiгiую як психiчним феноменом, а не соцiальним,

тобто його цiкавлять не тi процеси, що вiдбуваються у суспiльствi

пiд впливом релiгiє, не функцiє, виконуванi релiгiую у суспiльствi

на вiдмiну вiд моралi, права, мистецтва чи фiлософiє, а радше

суб’уктивний бiк релiгiє, релiгiя у контекстi людськоє психiки.

Попри всю вiдмiннiсть, цi два пiдходи до вивчення релiгiє вза-

умно передбачають i доповнюють один одного.

Центральна тема соцiологiє релiгiє – взаумодiя релiгiє i суспiль-

ства. Соцiологiя концентрууться на соцiальному релiгiє,

єє впливовi на соцiальну поведiнку. Соцiолог повинен при цьому

спиратися i на iсторичнi данi, але на вiдмiну вiд iсторика його

цiкавлять загальнi правила, зразки поведiнки, способи релiгiй-

ноє мотивацiє, а не те, шо складау неповторнiсть тiує чи iншоє

релiгiє.

Загальний для всiх наук про релiгiю, включаючи соцiологiю

релiгiє, принцип – принцип посилання на емпiричнi данi. Цей

конституюючий науковi знання про релiгiю принцип одночасно

у розмежувальною рисою мiж науковим пiдходом до вивчення

релiгiє i феноменологiчним, фiлософським та теологiчним. Со-

цiолог, вивчаючи релiгiю, мау справу з тим, що доступне для

чуттувого сприйняття. Тому до релiгiє як предмета соцiологiчно-

го аналiзу вiн не включау надприродне, обмежуючись лише ем-

пiричними даними. Соцiолог займауться тим, що може бути вимi-

рене, що можна спостерiгати i пiдлягау перевiрцi. Вiн не може

задовольнятися загальним враженням або теологiчними аргумен-

тами для пiдтвердження, наприклад, тези про те, що релiгiйна

вiра викликау i зумовлюу моральну поведiнку. Лише емпiричнi

данi можуть пiдтвердити або спростувати це твердження. Соцiо-

лог повинен отримати цi данi, i тiльки маючи єх, вiн може буду-

вати теоретичнi моделi.

Соцiологiя релiгiє – емпiрична наука, що засновууться на фак-

тах, тобто тих моментах соцiальноє дiйсностi, якi можна побачи-

ти, точно зафiксувати i науково описати. Для соцiолога релiгiя

– сукупнiсть актiв поведiнки iндивiдiв та груп, вербальних дiй

людей i продуктiв єх дiяльностi (матерiальноє та духовноє), тобто

60

те що роблять, що висловлюють i думають люди, єхнi думки, i

те, шо ними зроблено, досягнено, реалiзовано у цiй єхнiй дiяль-

ностi. Таким чином, галуззю, до якоє вiдноситься предмет со-

цiологiє релiгiє, у лише доступна для спостереження поведiнка

людини у широкому розумiннi слова, яке включау єє дiяльнiсть

(дiє чи прагнення вiд них, вiдмова вiддiй, мовлення або навпаки

– мовчання тощо), а також тi чинники, що включенi у цю

дiяльнiсть (середовище проживання, клiмат тощо)

Як бачимо, поза полем зору, не включеним до предмета нау

кового соцiологiчного дослiдження залишауться об’укт, на який

спрямована суб’уктивна релiгiйна поведiнка: надприродне, бог,

трансцендентне тощо.

Сказане зовсiм не означау, що соцiологiя релiгiє займауться

лише зовнiшньою стороною релiгiє, єє зовнiшнiми проявами,

фiксуу тiльки те, що лежить на поверхнi i залишау поза полем

зору релiгiє. Виходячи з емпiричних даних, соцiологiя

i в цiй галузi прагне до пiзнання реальних, конкретних зв’язкiв,

взаумодiй, iнститутiв, проникаючи в сутнiсть соцiальних явищ,

осягаючи єхню природу, розкриваючи до першооснов релiгiю як

соцiальний феномен.

Плодотворнiсть соцiологiчного аналiзу релiгiє значною мiрою

залежить вiд того, наскiльки широко вiн використовуу данi, от-

риманi у результатi дослiдження релiгiє iншими галузями науко-

вого знання – iсторiую, антропологiую, етнологiую, психоло-

гiую, лiнгвiстикою тощо. В свою чергу, соцiологiчна концепцiя

релiгiє сприяу розвитковi дослiджень у iнших наукових дисцип-

лiнах. Так, теоретичнi розробки М. Вебера у царинi соцiологiє

релiгiє виявилися дуже важливими в економiчних дослiдженнях,

для розвитку теорiє модернiзацiє, культурологiє.

6) Соцiологiя релiгiє та феноменологiя. Феноменологiя релiгiє

посiдау промiжне становище мiж науками про релiгiю i теоло-

гiую. Вона походить з визнання реального iснування об’укта

релiгiйного поклонiння – , у по-

рiвняннi з реальними об’уктами, з якими мау справу людина

Релiгiя, з цiує точки зору, у зустрiч людини зi –

тим, що для людини залишауться , зiткнення з якою

викликау у неє протилежнi почуття: священного страху, жаху i

захоплення, благоговiння, поклонiння. Феноменологи, постулю-

ючи iснування недоступного для емпiричного дослiдження об’-

укта, , намагаються потiм оперувати науковим

способом з поняттями i , якi з точки зору емпiричноє науки фiктивнi i повиннi

бути вiдкинутi.

61

щ^^ ^^ ^^ ^^ Рудольфа Отто ,

^й^^^ ^^ ^’ Ф^^огiчний пщхщ здiйснив пев-

Ре^^” ^ ^^ Релiгiузнавство, включаючи соцiологiю

ВДго^^”^^”^ ^ЇT ^^ ^же слугувати позицiя видат-

ч^ни^’^”^ ^ ^’ ^T ^О-х роках переєхав з Нiмеч-

тези^п ^ ^ ^ ^^’ ‘^^^г^ релiгiє> (1944) формулюу

мож^^ “””^ОЦ^ЬНУ> сутнiсть релiгiє. Якщо це так, то не

тута^ ^нтифiкуваT релiгiю з вiру^н^ми, ритуалами та iнсти-

ностТ’ ^ ^'””^ься’ являючись частиною соцiальноє реаль-

люд^.^’^ “^”^ ^T з^УМшою так, як джерело усього

вияв.о” ^”У^”^’ як . У результатi

а лип,^’ ^ ^”i^огiя релiгiє вивчау не релiгiю саму по собi,

‘^ Н .

тео^” T^’ Феноменологiя ре^пi набувау вихiдного тезису

сутно^’ ^Tл^T Релiгiю як трансцендентну, автономну у своєй

Женн^^^^”‘”^ “едо^упну д^ емпiричних методiв дослiд-

звичайн T ^^ ^^T^i соцiологiчного аналiзу релiгiє над-

проявт ЗВУЖУЮТЬСЯ, вони зводят^я до виявлення соцiальних

м^а^”‘ ^’ ^ T^T “РО природу релiгiє опиняуться за

Ре-ii^у ^У^>^о дослщження. Вивчення соцiальних проявiв

Дос^ ” ^^ад” ‘3 суспiльством зводиться, як правило, до

ного^^ Ф^У^^ Релiгiйних i органiзацiй як голов-

Дом ^^ еоЦiолопi релiп.,до аналiзу взаумодiє мЬк iндивi-

логiч^”^””^ “РУ””^.’ ^п^ьс^о^ у ц^ межах феномено-

Ютьдос^^”T^”‘ ^”‘^””^’ ^слiдження можуть дати i да-

РелiгТ^ ^’^^ Результати, але т^^^ ^ цих межах. Соцiологш

Можли^^^ T^ “^^^ ^^^о збщнюуться. За межами єє

мiння^^ ЇT^^ ^^ “РИнципово важливих для розу-

Ненн^ ^^”^ структур i процесе явищ, скажiмо – виник-

“ови^н^^^ релiгiйних рухiв вел^оп) масштабу, оскшьки це

Визнам^Т^T^ ^^T^ втручання божества.

Що у д^ Феноменологiую релiгiє ^ ^^ предмета дiйсностi,

Релiгiє^ ^^””^ недоступною, вiдокремлюу єє вiд соцiологiє

обУктин ^”‘Р^>^ >^У^ ‘ “РОТИстоєть принциповi науковоє

ницi> ^”‘ лосл^ника. Якщо видання чи невизнання . Предмет соцiологiє

релiгiє як науки – дiє, включаючи i судження, що спрямованi

також i до бога (в зображеннi дiйових осiб), до тих явищ, в яких

вiн, згiдно з єхнiми поглядами, себе проявляу Дослiдження релiгiє,

у яких поняття , , присутнi як предмет дослiдження, неминуче виявляються

позбавленими емпiричноє основи.

Таким чином, в теологiє обов’язково присутнiй той момент,

який у феноменологiє може виступати в абстрактно-теоретичнiй

формi, – теолог знаходиться у релiгiйному зв’язку з об’уктом,

який вiн намагауться осмислити. На противагу цьому наукове

знання про релiгiю у об’уктивним i, таким чином, вiдрiзняуться

вiд оцiночного, iдеологiчного, спрямованого заздалегiдь на те,

щоб накреслити або позитивний, або негативний образ релiгiє.

Наука про релiгiю не бере на себе не властивi для неє функцiє

обгрунтування i захисту чи спростування релiгiє. Соцiологiя релiгiє

посiдау нейтральну позицiю у спорi мiж войовничою вiрою та

войовничим атеєзмом. Питання –

i питання – , звичайно, стикаються,

але все-таки це рiзнi питання. Апологетично-релiгiНна позицiя

позбавляу соцiолога об’уктивностi, можливостi розглядати всi

без винятку релiгiйнi феномени як мирськi i доступнi для науко-

вого аналiзу. Дотримуючись такоє позицiє, соцiолог може роз-

глядати, наприклад, християнську вiру як соцiальний феномен у

тому розумiннi, що з перших крокiв християнство вiдображало

себе у соцiальних дiях общин i соцiальне звучнiй проповiдi. Хри-

стиянська вiра тягне за собою певнi соцiальнi наслiдки. Але.

визнаючи це. релiгiйно ангажований соцiолог не може, однак.

iдентифiкувати вiру iз соцiальною поведiнкою’ для нього за со-

цiальними формами прояву християнськоє вiри полягау єє голов-

на i удина основа – твангелiу Христа. Слово Боже 1 тiльки

слово творить Вiру. а Вiра – способи єє сприйняття. Вiра – як

особиста вiра, яку нiщо не може замiнити i для якоє єє’ соцiальне

втiлення – це лише дешо похiдне i не головне.

Сказане пiдтверджуу досвiд так званоє .

яка мау мало спiльного iз соцiологiую релiгiє як науковоє дис-

циплiни. У Францiє пiсля першоє свiтовоє вiйни пiд впливом Ле

Бра провадилось вивчення рiзноманiтних показникiв релiгiйностi

населення в iнтересах католицькоє церкви. Воно мало переваж-

63

но соцiографiчний характер: з’ясовувалися не мотиви, а лише

зовнiшнi ознаки культурноє поведiнки (частота вiдвiдування бо-

гослужб тощо) – i мало прикладний характер, постачаючи для

церкви iнформацiю про стан справ та орiунтуючись на , роботу з прихожанами.

Пiсля другоє свiтовоє вiйни на фонi клерикалiзацiє суспiльства

у 50-60-х роках отримала розвиток спочатку у твропi, а потiм у

США церковна соцiологiя, що дослiджувала церковнi органi-

зацiє як соцiальнi явища, церкву як соцiальну реальнiсть. Досвiд

розвитку церковноє соцiологiє показав межi, кордони можливо-

го спiвробiтництва мiж теологами та соцiологiую. Взаумна зацi-

кавленiсть полягау у тому, що теологiя шукала контакт з емпi-

ричними соцiальними дослiдженнями, тодi як для соцiологiв

представляу зацiкавленiсть такий соцiальний феномен як релiгiйнi

групи. У 60-х роках, особливо у США, досить широко практику-

валось виконання соцiологами замовлень з боку рiзних релiгiй-

них органiзацiй, тодi як релiгiйнi iнтелектуали використали у

теологiчних розробках методи соцiологiчного аналiзу. Однак

досить швидко виявилось, що теологiя i соцiологiя релiгiє не

змогли досягти згоди як величини, що доповнюють одна одну,

виявилось єхну взаумне вiдчуження. Теологи розглядали соцiо-

логiчнi дослiдження суто iнструментальне, як засiб досягнення

релiгiйноє мети. Соцiологи вбачали свою професiйну зацiкав-

ленiсть у iншому – у дослiдженнi релiгiє як соцiального i куль-

турного феномена. Для теологiє церква була i залишауться поза-

часовою величиною, що стоєть поза суспiльством. З точки зору

теологiє церква може бути втягнута у потiк соцiальних змiн, але

в них вона осягау себе як дещо принципово позасоцiальне, як

втiлення Слова. Поняття церкви наочно демонструу роз-

подiл теологiє та соцiологiє. Враховуючи наведене, зрозумiло, чому

можливе спiвробiтництво мiж теологiую та соцiологiую вичер-

пууться обмiном iнформацiє. Розмежування мiж теологiую та

соцiологiую не зводиться до суперечок у iнтерпретацiє тих чи

iнших окремих соцiальних явищ, воно лежить глибше, у вихiд-

них основах розумiння людини та єє соцiальноє поведiнки.

Загроза агресивноє антирелiгiйноє позицiє для соцiолога також

полягау у тому, що наукове дослiдження релiгiє пiдпорядковууться

суто iнструментальнiй метi iдеологiчного порядку – боротьбi

проти релiгiє. Аналогом церковноє соцiологiє як спроби надати

соцiологiє релiгiє суто службову роль у вiдношеннi до теологiє

була широко представлена у радянськiй лiтературi 70-80 рр.

концепцiя соцiологiє релiгiє, як складовоє частини наукового атеєз-

му. Згiдно з цiую концепцiую, соцiологiчне поняття релiгiє вклю-

64

чау як визначний момент , яка i вiдокрем-

люу вiд iнших форм соцiальноє поведiнки.

Коли Ю.А.Левада у книзi (1965) спро-

бував вiдмовитися вiд поняття у соцiологiчнiй

характеристицi релiгiє, вiн був звинувачений у поступцi , у протиставленнi гносеологiчного пiдходу до

релiгiє соцiологiчного єє аналiзу. Фактично у радянському релi-

гiузнавствi, включаючи i соцiологiю релiгiє, релiгiя розглядалась

як позасоцiальний феномен по вiдношенню до соцiалiстичного

суспiльства, тобто як чужий для нього .

Цiкаво, що протилежнi – теологiя i науковий атеєзм – зiйшли-

ся у запереченнi специфiчно соцiологiчного бачення релiгiє.

Наукове знання про релiгiю саме по собi не у нi релiгiйним, нi

атеєстичним. Серед вчених, якi успiшно працювали i працюють

в релiгiузнавствi та соцiологiє релiгiє, у люди релiгiйнi i атеєсти.

Вони мають своє переваги i переконання, у тому числi i тi, що

стосуються релiгiє. Однак професiйнi зобов’язання i етика зобо-

в’язують єх у дослiднiй дiяльностi не переступати межi, що вiдо-

кремлюють вченого вiд релiгiйного проповiдника чи атеєстично-

го критика релiгiє. М. Вебер вважав дотримання цих зобов’язань

справою .

Така об’уктивнiсть (коли дослiдник, поза залежнiстю вiд того,

погоджууться вiн чи нi з дiяльнiстю та поглядами релiгiйноє

групи, яку вiн вивчау, суворо дотримууться фактiв), звичай-

но, потребуу самодисциплiни i може даватися нелегко. Вона

вимагау ясного розумiння того, що предметом соцiологiє релiгiє

у релiгiйна поведiнка, що включау як компонент уявлення про

, , , але не , ,

як таке. Як i будь-яка iнша наука, соцiоло-

гiя релiгiє засновууться на , тобто

шукау вирiшення своєх проблем i пояснення явищ, що нею

вивчаються, . Iнакше кажучи, соцiолог

не може пояснити iснування у iндивiдiв i груп вiри у бога

iснуванням бога, тощо. Соцiоло-

гiя керууться пiдходом, який Е.Дюркгейм сформулював таким

чином: соцiальнi феномени повиннi отримати пояснення в

соцiальних категорiях.

3. Методи соцiологiє релiгiє. Соцiолог використовуу для аналiзу

релiгiє методи, виробленi i застосовуванi соцiологiую у дослiд-

женнi соцiальних явищ загалом: опитування i статистичний

аналiз; спостереження i експеримент; крос-культурний порiвняль-

ний аналiз; контент-аналiз, аналiз письмових джерел, iсторич-

них документiв.

З В. Лубський

65

Одним з найважливiших у метод опитування, який проводить-

ся або у виглядi стандартизованого iнтерв’ю, коли питання ста-

вить iнтерв’юер, або у формi письмового заповнення анкети рес-

пондентом. Респондентам ставляться запитання про єхню релi-

гiйну належнiсть, про те, наскiльки часто вони вiдвiдують церк-

ву, моляться, в якiй мiрi знають вiровчення, як вiдносяться до

окремих його моментiв, наприклад, чи вiрять в життя пiсля смертi,

у iснування диявола тощо, тобто питання, що дозволяють роби-

ти висновок про характер та iнтенсивнiсть релiгiйностi.

Метод опитування корисний у встановленнi кореляцiй мiж тими

чи iншими специфiчними рисами релiгiйностi i певними соцiаль-

ними настановами та характеристиками. Для встановлення глиб-

ших причинних зв’язкiв вiн потребуу доповнення даними, отри-

маними за допомогою статистичного аналiзу, спостереження,

експерименту. Одна з труднощiв, з якими стикауться викорис-

тання цього методу, пов’язана з неспiвпаданням слiв i думок

опитуваних. Тому дуже суттуве значення мау iнтерпретацiя от-

риманих у результатi опитування даних.

Ще один метод емпiричних дослiджень – спостереження. Це

може бути стандартизоване спостереження, коли соцiолог мау

певну програму дослiдження i здiйснюу за певною процедурою

фiксацiю видiлених ним показникiв. Це може бути також вклю-

чене спостереження, коли дослiдник живе чи працюу в оточеннi

тих, кого вiн вивчау. Цей метод використовувався, зокрема, ос-

таннiм часом соцiологами, якi вивчають новi релiгiйнi течiє. Бе-

ручи участь у життi групи, соцiолог мау можливiсть спостерiгати

поведiнку людей у релiгiйному контекстi. При цьому спостере-

ження може бути таумним або вiдкритим, якщо тi, за ким спос-

терiгають, довiряють новому члену групи. Цей метод мау оче-

виднi переваги хоча б тому, шо дау можливiсть виявити такi

обставини, якi доступнi тiльки за умови участi у дiях, що спосте-

рiгаються. Можна спiвставити – що говорять для спостерiгача

вiруючi про своє погляди i що вони роблять. За допомогою спо-

стереження можна отримати бiльш точнi i поглибленi,

данi. Цей метод мау своє обмеження. Насамперед вiн потребуу

високоє квалiфiкацiє спостерiгача, його вмiння узагальнювати,

встановлювати по можливостi об’уктивно те, що мау суттуве

значення, вiдсiюючи другорядне (долаючи при цьому i власний,

часом неусвiдомлюваний суб’уктивiзм).

Включене спостереження майже вичерпуу можливiсть для со-

цiолога релiгiє деякою мiрою контролювати обставини, що дос-

лiджуються. Метод експериментування, що застосовууться у iнших

галузях соцiологiчного дослiдження, у соцiологiчному вивченнi

66

релiгiє майже не застосовууться через ту причину, що релiгiя

зачiпау глибокi, таумнi почуття особистостi, якi вже навiть через

етичнi мотиви не повиннi ставати об’уктом манiпулювання з

якою б не було метою. Правда, у все ж таки ситуацiє, коли за тих

чи iнших причин iндивiди погоджуються на проведення експе-

рименту i його проведення не поуднууться з етичними пробле-

мами. Це може бути пов’язано, наприклад, iз демонстрацiую

незвичайних особливостей (екстрасенс, зцiлювач, шаман) чи

експериментом з впровадження програм релiгiйного навчання з

точки зору ефективностi моделей, що пропонуються).

Важливий iнструмент соцiологiчного дослiдження релiгiє –

аналiз iсторичних даних, письмових джерел, документiв. Цi спо-

соби дослiдження були з успiхом використанi у розробцi типо-

логiє релiгiйних органiзацiй, дослiдженнi етапiв еволюцiє релiгiє

в iсторiє суспiльства, впливу протестантизму на розвиток капi-

талiзму тощо. Досить суворим методом аналiзу змiсту рiзнома-

нiтних документiв у контент-аналiз – видiлення дослiдником

релiгiйних тем або невимовлюваних, неоговорюваних припу-

щень у дослiджуваних матерiалах. Це може бути, наприклад,

аналiз текстiв проповiдей, характерних для якогось окремого

проповiдника чи релiгiйноє органiзацiє, течiє, це може бути аналiз

популярноє релiгiйноє лiтератури тощо. Цей аналiз дау мож-

ливiсть побачити реальну релiгiйну свiдомiсть такоє групи, яка

вiдрiзняуться вiд офiцiйного вчення (як звичайна свiдомiсть

вiдрiзняуться вiд iдеологiчних концепцiй).

Таким чином, соцiолог мау у розпорядженнi рiзноманiтнi та

взаумодоповнюючi методи, що дозволяють на емпiричному рiвнi

дослiджувати релiгiйну поведiнку, накопичуючи необхiднi данi

для теоретичних узагальнень.

4. Виникнення та розвиток соцiологiє релiгiє. Соцiологiя релiгiє

починау формуватися як наукова дисциплiна приблизно з сере-

дини минулого столiття. Своєм виникненням вона багато чим

зобов’язана тим процесам у увропейському суспiльствi, початок

яких поклала епоха просвiтництва i антифеодальних буржуазних

революцiй. Одним з найважливiших джерел соцiологiє релiгiє була

соцiально-фiлософська критика феодальних суспiльних вiдно-

син i церкви як соцiального iнституту, особливо з боку фран-

цузьких енциклопедистiв XVIII ст. (Гельвецiй, Гольбах, Дiдро).

Ця критика сприяла пробудженню зацiкавленостi до питань про

соцiальну зумовленiсть релiгiє та єє роль в життi суспiльства. Ре-

лiгiя видiляуться з сукупностi суспiльних iнститутiв як феномен

особливого виду, у вiдношеннi до якого всi останнi суспiльнi

реалiє розглядаються як мирськi, секулярнi.

^ 67

“- г!с”~.?””IIр^*^”‘””~'”””Ї”*^’РКЩ!1!рi””

Iдеологiя просвiтництва розглядала людину насамперед як . людина здатна, покладаючись на влас-

ний розум, на науку, влаштувати своу життя на розумних i спра-

ведливих засадах. Перед нею вiдкривауться перспектива безмеж-

ного прогресу, що веде до . Оскiльки суспiльство

та групи, що його утворюють, можуть мати розумну форму орга-

нiзацiє i переслiдувати рацiональну мету, розум у, по сутi, атрибу-

том iндивiда, iндивiдуальною аластивiстю розумноє людськоє iстоти,

здатноє обирати ту чи iншу групу, ту чи iншу форму органiзацiє

свого життя, у якому вона реалiзуу себе. Об’уднанi у суспiльство,

вони обирають i формують умови свого життя, соцiальне оточен-

ня. За цих умов виникау питання про те, як цей iндивiдуальний

розум ставиться до такого чинника, iснуючого у суспiльствi, як

поклонiння богу або богам цього суспiльства, якомусь конкрет-

ному соцiальному оточенню. Щоб дати вiдповiдь на це запитан-

ня, дослiдник повинен бiльш-менш об’уктивно ставитися до сус-

пiльства та релiгiє, без цього неможлива наука; але для цього по-

виннi скластися такi умови, за яких суспiльство зазнау змiн i та-

ким чином стау можливою постановка питання про , про iснуючого в ньому порядку.

Одним з перших мислителiв нового часу, який обгрунтував

можливiсть розглядати релiгiю з позицiй наукового мислення,

зважаючи тiльки на суть справи та логiку, не посилаючись на

теологiю, був 1.Кант (1724-1804): розум володiу сильнiшими ар-

гументами, нiж тi, що мау у розпорядженнi церковна доктрина i

священне писання. Освiчена людина повинна жити власним

розумом, звiльнившись вiд догм, що сковують думку, невиправ-

даних заборон i боязкостi перед авторитетами – чи то полiтич-

ними, чи релiгiйними. Фiлософський розгляд релiгiє покликаний не заперечувати релiгiю, а здобути

рацiональний вмiст з релiгiйних уявлень та мiфiв i таким чином

дати людинi ; разом з розумною державою та

правовим порядком розумна релiгiя допоможе людинi стати тим,

чим вона у по своєй природi, i проводити доброчесне життя,

бути толерантним, переборювати догматизм i фанатизм, покiнчи-

ти з конфесiйним диктатом з питань вiри, нетерпимiстю. Розум-

на, iстинна релiгiя – це ; релiгiя засновууться

на розумовi як основi моральноє поведiнки, допомагау людинi

зрозумiти своє обов’язки як , як боже-

ственну заповiдь, як безумовну вимогу за будь-яких обставин

виконати моральний обов’язок. Просвiтницька критика релiгiє у

особi Канта стверджуу самостiйнiсть людини i людського розу-

му, який реформуу релiгiю i надау єй розумного виг-

68

ляду, але при цьому визнауться соцiальна кориснiсть природноє

або розумноє релiгiє як основи морального порядку у суспiльствi.

Одна з особливостей соцiального розвитку захiдного суспiль-

ства полягала у зростаючiй складностi i диференцiацiє суспiль-

них iнститутiв. У зв’язку з цим виникало питання про мiсце

релiгiє у низцi таких чинникiв, як економiка, сiм’я, освiта, по-

лiтика тощо, про взаумовiдносини релiгiє з ними i про проблему

удностi суспiльства, яке прямуу шляхом зростаючоє складностi

та диференцiацiє. Особливоє гостроти набуло питання про став-

лення релiгiйноє iдеологiє, тобто теологiє, до науки, в якiй про-

свiтники бачили рушiйну силу розвитку суспiльства. Якщо ра-

дикальнi критики релiгiє вбачали в нiй тiльки окови розвитку

розуму i наукового пiзнання, тiльки соцiально-негативний чин-

ник, з впливом котрого повинно бути з тим чи iншим методом

покiнчено, то соцiальна наука, що приходить на змiну цiй кри-

тицi, виявилась вже спроможною поставити питання бiльш об’-

уктивно: що ж насправдi, реально у поведiнцi людей i в життi

суспiльства вiдбувауться, якщо у цьому суспiльствi iснуу релiгiй-

на вiра? Такiй постановцi питання сприяли i данi, отриманi на-

уковими дослiдженнями в iнших галузях науки: iсторiє, фiло-

логiє, антропологiє та етнологiє, що розпочалися дещо ранiше,

нiж у соцiологiє. У цьому напрямку в XIX ст. пiшов розвиток

соцiальноє думки, представлений такими iменами, як К.Маркс,

Е.Дюркгейм, М.Вебер, але з найпершими кроками у цьому на-

прямку пов’язане насамперед iм’я французького фiлософа, вче-

ного О.Конта (1798-1857).

Конт вважав, що до дослiдження соцiального життя треба залу-

чити iндуктивнi методи пiзнання, що iз значним успiхом викори-

стовуються природничими науками. Вiн гадав, що таким чином

може створити науку про суспiльство – соцiологiю. За допомо-

гою соцiологiє Конт шукав шляхи подолання кризових явищ у

увропейському суспiльствi, викликаних потрясiннями Французь-

коє революцiє, сподiвався знайти способи, якi забезпечували б

стабiльнiсть та розвиток суспiльства у руслi. Тим

самим постало питання: що лежить в основi соцiального порядку

i в зв’язку з цим – питання про соцiальну роль релiгiє.

Вчення Конта про соцiальну динамiку мiстить еволюцiйну

модель суспiльства, побудовану за допомогою понять, почерп-

нутих з iсторiє релiгiє. Це вчення про прогрес суспiльства, який

проходить три стадiє, що вiдповiдають перiодам людського жит-

тя – дитинству, юностi та зрiлостi. Перша стадiя ,

на цiй стадiє людина марно намагауться досягти явищ та причин єх виникнення.

69

Пояснення будууться за принципом аналогiє: речi i дiючi сили

надiляються людськими властивостями, наприклад волею. На цiй

стадiє релiгiйна свiдомiсть представлена трьома типами: фетиши-

стським, полiтеєстичним та монотеєстичним. Останнiй тип озна-

чау вже розклад теологiчного мислення i перехiд до спекулятив-

ного умогляду, який домiнуу на або ж метафiзичнiй

стадiє. Настау панування абстрактних понять, божества поступа-

ються мiсцем , персонiфiкованим абстракцiям. На

третiй i останнiй стадiє цiує iсторiє духу як принципу загального

людського розвитку людина бiльше не прагне пiзнати , але, спостерiгаючи явища, встановити мiж ними зако-

номiрнi зв’язки. Це стадiя, панування науки.

У вченнi Конта важливi для нас два моменти: 1) релiгiя, яка

принаймнi на першiй стадiє являу собою невiд’умну частину

людського суспiльства, потiм з’ясовууться, шо вона вiдживау себе

i бiльше вже не потрiбна, поступово перемагауться, витiсняуть-

ся науковим знанням. Ця думка згодом покладена в основу кон-

цепцiє секуляризацiє, витiснення релiгiє з рiзних сфер життя сус-

пiльства i занепаду єє впливу. Розвиток людського пiзнання за-

лишау позаду релiгiю у єє iсторично даних, традицiйних формах.

Суспiльне життя органiзовууться на iнших пiдвалинах. 2) Кожна

стадiя у вченнi Конта пов’язана з певними соцiальними структу-

рами, владними стосунками. Пануванню теологiчних iдей, що

охоплюу людську iсторiю вiд єє початку до XIII столiття, вiдпо-

вiдау домiнантна роль у оточеннi духовенства та вiйськових, тобто

класiв переважно непродуктивних з точки зору просвiтницькоє

свiдомостi i позитивiзму. На фiлософськiй стадiє панiвнi позицiє

починау завойовувати бюрократiя, в першу чергу – юристи. Ос-

танньою iсторичною формою теологiчного порядку речей був,

згiдно з Контом, вiдповiдний до християнського монотеєзму . Якщо на цiй стадiє релiгiйнi

вiрування слугували сполучною силою, основою соцiального

порядку, то через неминучий занепад релiгiє виникау загроза

розпаду соцiальних зв’язкiв. Потрiбнi новi опори для соцiальноє

будови. На позитивнiй стадiє, що стверджувалася у XIX ст., у

суспiльствi провiдну роль починають вiдiгравати iнженери, вченi.

Завдання об’уднання суспiльства тепер, коли релiгiя занепадау,

переходить до позитивного синтезу наукового знання, якого

прагне соцiологiя, щоб сполучити воудино iдеє порядку i про-

гресу.

Згодом Конт, розчарувавшись в надiє на розумну органiзацiю

суспiльства через просвiту умiв, приходить до висновку про не-

обхiднiсть як духовноє опори со-

70

цiальних зв’язкiв. Вiн пропонуу мирський, рацiоналiстичний ва-

рiант – культ людства як удиноє , величезного соцiального органiзму. У цiй релiгiє соцiо-

лог. який краще iнших знау механiзми соцiальноє динамiки i

здатний керувати суспiльством, стау верховним жрецем.

Конт ще не створюу соцiологiю релiгiє як наукову дисциплiну,

але вiн пiдготовляу грунт для єє виникнення головним чином

завдяки тому, що сприяу утвердженню такого пiдходу до релiгiє,

який бачить в нiй необхiдний компонент суспiльства – у його

минулiй iсторiє i у сучасному станi – той, що дау людям вiдчуття

iдентичностi i необхiдний не лише у єхньому iндивiдуальному

iснуваннi, але й такий, що забезпечуу єх поуднання у соцiально-

му життi.

Iдея обмеженоє удностi соцiальноє системи та єє еволюцiйного

прогресу була головною у соцiологiє Г.Спенсера (1820-1903),

володаря думок увропейського суспiльства, включаючи Росiю,

наприкiнцi минулого столiття. Еволюцiя призводить до утверд-

ження промислового типу устрою суспiльства, торжества iнди-

вiдуалiзму та утилiтаризму. Цiлком в дусi цих принципiв, соцi-

альна думка в Англiє розглядала релiгiю не як основу соцiально-

го устрою i не як головну перешкоду на шляху соцiального про-

гресу, а скорiше як дещо менш важливе у справi пiдтримки зразкiв

чи в соцiальнiй змiнi: з точки зору утилiтарного iндивiдуалiзму

бiльш важливими регуляторами життя суспiльства у ринок i. по-

лiтична дiяльнiсть, i^ релiгiя. Якщо вже про релiгiю i заходить

мова, то як про одну з найпоширенiших i витончених культур-

них звичок, специфiчну дiяльнiсть, що не мау великого значен-

ня i сама по собi досить безневинна. Соцiологiя релiгiє, якщо

така взагалi мау мiсце, повинна полягати у виявленнi умов га

передумов органiзацiйноє сторони дiяльностi державноє Церкви

Англiє, єє успiшностi.

Властивий Спенсеровi погляд на релiгiю був сприйнятий та-

кими соцiальними реформаторами, як Р.Таунi, який заперечу-

вав веберiвську тезу про роль протестантськоє етики у розвитку

капiталiзму i вважав, що протестантизм скорiше мiг бути резуль-

татом, нiж причиною промисловоє революцiє. Вплив Спенсера

пов’язаний з тим, що вiн сприймався як пророк новоє релiгiє,

який виправдовуу свободу приватного пiдприумництва i про-

славляу XIX столiття як нову еру, коли людина за допомогою

науки знайшла зрештою вiрний шлях. Вiн був тим фiлософом

вiкторiанськоє епохи, який допомiг єй знайти метафiзичне i мо-

ральне обгрунтування i впевненiсть, i вiн сприяв виробленню

розумiння мiсця релiгiє у промисловому свiтi.

71

Цi iдеє були розвиненi в першу чергу Емiлем Дюркгеймом

(1858-1917), французьким фiлософом i соцiологом, який зазнав

значного впливу О.Конта. Дюркгейм спирався також на працi

свого учителя, видатного iсторика Н.Фюстельде Куланжа, про

релiгiє у античному суспiльствi (, 1864) i В.Ро-

бертсона Смiта, який дослiдив семiтичнi релiгiє та розробив тео-

рiю жертвоприношення, яка пiдкреслювала соцiальний аспект

цього ритуального акту (, 1889).

Дюркгейма з правом можна вважати одним з фундаторiв соцiо-

логiє релiгiє. Його головна робота у цiй царинi – (1912).

Дюркгейм намагався вiдкрити певну загальну для усiх релiгiй

основну структуру. Переслiдуючи цю мету, вiн абстрагувався вiд

вищих форм релiгiє, оскiльки вбачав в релiгiє не iлюзiю, а деякий

iнститут, нерозривно пов’язаний з людським iснуванням у його

соцiальному аспектi, йому важливо було вiднайти найпростiшi

структури, , з яких будууться релiгiя у єє рiзно-

манiтних iсторичних варiантах. Кiнцева мета цього екскурсу в

минуле полягала у тому, шоб зрозумiти сучасну людину. Але

емпiрична основа його аналiзу переважно етнографiчна – опис

життя австралiйських аборигенiв у дорожнiх повiдомленнях i

щоденниках мiсiонерiв, донесеннях державних чиновникiв тощо.

У , цiй останнiй i

багато в чому узагальнювальнiй своєй працi, Дюркгейм зайня-

тий розробкою трьох взаумопов’язаних тем рiзного рiвня: за-

гальноє теорiє суспiльства, в якiй релiгiє як iнтегруючому соцi-

альне життя чиннику належить центральне мiсце; спецiальноє, в

межах, власне, соцiологiє релiгiє теорiє, що пояснюу появу релi-

гiйних уявлень; i в межах етнологiє релiгiє – теорiє, що пояснюу,

власне, релiгiю австралiйських аборигенiв.

Багато в чому спецiальнi розробки Дюркгейма застарiли, особ-

ливо це стосууться останнього зi вказаних питань. Надзвичайно

плодотворною для соцiологiчноє теорiє виявилась його системно

розроблена спроба визначення змiсту i функцiй релiгiє в

суспiльствi, його головна теза про релiгiю як чинник соцiальноє

iнтеграцiє.

Дюркгейм виходив з того, що релiгiя зустрiчауться у всiх вiдо-

мих нам суспiльствах i в цьому значеннi являу собою унiвер-

сальний соцiальний феномен. Ця обставина дозволила припус-

тити, що релiгiя виконуу в суспiльствi певну необхiдну для неє, єє

iснування функцiю. I якщо це так, що соцiологiчний аналiз релiгiє

необхiдний для розумiння суспiльства в цiлому. Соцiологiю релiгiє,

згiдно з Дюркгеймом, цiкавить не те, що вiдрiзняу одну релiгiю

72

вiд iншоє, але передусiм – властивi для всiх релiгiй спiльнi риси;

єє завдання – виявити властивi всiм релiгiям структурно-функцi-

ональнi характеристики. Тому соцiологiя у дослiдженнi релiгiє

використовуу переважно порiвняльний метод, який дозволяу у

рiзноманiтних варiацiях релiгiйного феномена видiлити його

унiверсальнi, такi, що повторюються, моменти, тобто те, що

робить релiгiю релiгiую, особливим чином органiзованою со-

цiальною поведiнкою людей. Якщо змiст релiгiйних вiрувань

змiнюуться з епохи до епохи, то функцiє релiгiє у суспiльствi при

цьому зберiгаються.

Це свiдчить, на думку Дюркгейма, про те, що оцiнка релiгiй-

ного феномена в категорiях iстини i помилок безглузда: . Вважаючи, що всi iснуючi елементи релiгiйного мис-

лення i життя можуть бути виявленi, принаймнi у зародку, у

найпримiтивнiших релiгiях, Дюркгейм звернувся до вивчення

тотемiзму австралiйських аборигенiв, в якому вiн вбачав саме

релiгiю у єє . Вiн шукав ключ не про-

сто до розумiння релiгiє як специфiчноє сфери життя людей, але

головним чином – до розумiння соцiальноє природи людини,

того, що робить нас людьми. Звiдси – така велика увага Дюрк-

гейма до того, що можна назвати нормативним порядком суспi-

льства.

Ще у працi вiн розглядав

вiдносини мiж науково визначною рацiональнiстю i нерацiона-

лiстичними аспектами життудiяльностi, такими очевидними у

людському суспiльствi. На вiдмiну вiд багатьох вчених того часу,

Дюркгейм дiйшов до висновку, що суспiльство – це дещо бiльше,

сукупнiсть iндивiдiв, якi його складають, дещо бiльше, нiж су-

купнiсть iндивiдуальних уявлень та дiй його членiв, що воно –

це соцiальний факт, особлива соцiальна реальнiсть, те унiвер-

сальне, що перетворюу iндивiдiв на частину соцiального цiлого.

Суспiльство включау феномени позаiндивiдуальнi, наприклад

мову; до феноменiв вiдноситься i релiгiя.

У працi (1893) Дюркгейм розглядау проблему

вiкового плюралiзму i диференцiацiє у сучасному суспiльствi. У

традицiйному суспiльствi iснуу те, що Дюркгейм називау : iндивiди мало вiдрiзняються один вiд од-

ного; подiляючи колективнi уявлення, вони вiдчувають однаковi

почуття, прихильнi до одних i тих самих цiнностей. У диферен-

цiйованому суспiльствi сучасного типу складауться iнша, , коли разом живуть рiзнi i менш залежнi один

вiд одного люди. Оскiльки iндивiди спецiалiзованi у своєй працi,

73

вони потребують один одного i знаходять способи поуднувати

своє вiдмiнностi. Закон, наприклад, допомагау утримувати в пев-

них рамках поведiнку iндивiдiв, якi мають потребу у суспiльствi,

тодi як ранiше засобами були смерть або вигнання. Дюркгейм

формулюу в цiй працi концепцiю iнтерналiзацiє моральних норм

iндивiдом. Грунтуючись на узагальненнi великого статистично-

го матерiалу та iнших методик дослiдження самогубств (Дюрк-

гейм аналiзував причини бiльшого вiдсотку самогубств у проте-

стантiв, нiж у католикiв), вiн описуу такий феномен, як соцiаль-

на солiдарнiсть у сучасному суспiльствi i єє аномалiє у виглядi аномiє.

Це поняття Дюркгейм розглядау у працi (1897).

Головна iдея Дюркгейма: iндивiд – похiдне вiд суспiльства, а не

навпаки. Iсторично першi колективiстськi суспiльства – з , де всi схожi один на одного i життя ке-

рууться соцiальними iмперативами та заборонами, що нав’язу-

ються iндивiду групою i яким вiн скоряуться як вищiй силi. Отже,

не можна пояснити такi соцiальнi феномени, як соцiальна ди-

ференцiацiя i (кожен може думати, жа-

дати i чинити вiдповiдно до власних переваг, чому вони єх вiдда-

ють), виходячи соцiальна система не зводиться до

складових єє елементiв, цiлому належить прiоритет по вiдношен-

ню до частин.

У Дюркгейм зво-

дить воудино, пiдсумовуу свiй аналiз соцiального життя. На при-

кладi примiтивного суспiльства австралiйських аборигенiв вiн

пояснюу спосiб, за допомогою якого релiгiя у такому суспiльствi

забезпечуу соцiальну солiдарнiсть як .

Поряд з цим вiн вважау, що в бiльш розвиненому, соцiальне

диференцiйованому суспiльствi релiгiя здатна забезпечувати

вiдчуттям захищеностi, надiйноє опори i осмисленостi iснуван-

ня, втрата яких i призводить до аномiє (i до самогубства, в тому

числi як наслiдку втрати сенсу i значимостi норм). Щоправда,

Дюркгейм спецiально не розглядав питання про те, якою по-

винна була б бути релiгiя у суспiльствi досить повно розвинутоє

.

Головне, що внiс Дюркгейм у соцiологiю релiгiє, це поняття

релiгiє як сили, що iнтегруу суспiльство.

У Нiмеччинi, де також розвивалась соцiальна наука, перева-

жали полiтичнi iнтереси i релiгiя цiкавила нiмецьких дослiдникiв

в першу чергу у зв’язку з полiтичною боротьбою, а не як чинник

соцiальноє солiдарностi. Найважливiший внесок у становлення

соцiологiчного дослiження релiгiє тут внiс К.Маркс (1818-1883).

Вiн розглядав релiгiю як соцiальний феномен: релiгiя включена

74

до системи суспiльних вiдносин, породжууться ними (в першу

чергу – економiчними, якi виступають як базис, що визначау

цiлу сукупнiсть похiдних, утворень, таких як по-

лiтика, право, мистецтво, мораль, фiлософiя i релiгiя). Розумiн-

ня релiгiє як соцiального феномена означало також, що релiгiя

розглядалась як важливий соцiальни