.

Колодний А.М., Ніколаюк Т.А. 2003 – Релігієзнавство (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
3 59466
Скачать документ

Колодний А.М., Ніколаюк Т.А. 2003 – Релігієзнавство

ЗМІСТ

ЯК КОРИСТУВАТИСЯ ПОСІБНИКОМ

ЗМІСТ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

МОДУЛЬ І

Вступ до курсу. Релігієзнавство як наука

Розділ І. РЕЛІГІЯ ЯК ДУХОВНИЙ І СУСПІЛЬНО-

ІСТОРИЧНИЙ ФЕНОМЕН

Тема 1. Феномен релігії: природа, структура, функціональність

Тема 2. Релігія як суспільно-історичне явище

Тема 3. Етнічні релігії

Тема 4. Світові релігії

ПЕРШИЙ ПРОМІЖНИЙ КОНТРОЛЬ

МОДУЛЬ II

Розділ II. ХРИСТИЯНСТВО В ЙОГО ПРИРОДІ І

КОНФЕСІЙНОМУ РІЗНОМАНІТТІ

Тема 5. Християнство: витоки, становлення, поділи

Тема 6. Основні напрямки християнства

Тема 7. Християнство: віровчення і культ

ДРУГИЙПРОМІЖНИЙКОНТРОЛЬ

МОДУЛЬ III

Розділ III. РЕЛІГІЯ В ІСТОРІЇ І СЬОГОДЕННІ УКРАЇНИ

Тема 8. Історія релігії в Україні

Тема 9. Релігія і церква в незалежній Україні

Тема 10. Релігійна мережа і тенденції конфесійних змін в Україні

Тема 11. Нові релігійні течії в Україні

Тема 12. Законодавче закріплення свободи совісті

ТРЕТІЙ ПРОМІЖНИЙ КОНТРОЛЬ

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДОКУМЕНТАЛЬНИХ ДЖЕРЕЛ

ТЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК

ПРАВИЛЬНІ ВІДПОВІДІ НА ТЕСТИ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ (ресурси дисципліни)

ДОДАТКИ

ЯК КОРИСТУВАТИСЯ ПОСІБНИКОМ

ШАНОВНИЙ ДРУЖЕ!

Ви тримаєте у руках навчальний посібник для дистанційної форми навчання
з дисципліни “Релігієзнавство”. Уважно ознайомтеся з розділом “Зміст
навчального матеріалу”, який одразу дасть вам можливість уявити, що
вивчає даний курс і за яким принципом побудований посібник. Нехай вас не
дивує словосполучення “дистанційний курс з дисципліни “Релігієзнавство”,
— ніяких технологій навіювання, 25-го кадру чи пропозицій вступити до
якоїсь релігійної спільноти в ньому немає. Перед вами звичайний
посібник, створений за методиками, які застосовують в системі
дистанційного навчання.

Слід зазначити, що для України дистанційна форма навчання справа нова, і
дуже почесне, що одним із засновників цієї справи в Україні є ВНЗ
“Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”.

Світовий досвід доводить, що одним із шляхів, який дозволяє зробити вищу
освіту однаково доступною для всіх верств населення, є відкриті
університети, основна форма навчання в яких отримала назву дистанційної.

Дистанційне навчання (ДН) має багато позитивних якостей і переваг. Воно
надає можливість навчатися, не покидаючи основного місця проживання та
роботи, дозволяє зменшити вартість навчання, забезпечує широкий доступ
до вітчизняних та світових освітніх ресурсів, дозволяє ефективно
організувати процес самонавчання тощо.

Навчальний посібник містить в собі такі розділи:

– ЗМІСТ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ;

– ВСТУП;

– ЕЛЕМЕНТИ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ – навчальний матеріал, контрольні
завдання, уривки з документів, рисунки, тематика рефератів, практичні
завдання тощо;

– МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ;

– СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДОКУМЕНТАЛЬНИХ ДЖЕРЕЛ;

– ТЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК;

– ПРАВИЛЬНІ ВІДПОВІДІ НА ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ;

– СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

– ДОДАТКИ.

Увесь курс поділяється на три модулі, які включають по 3-5 тем
навчальної програми дисципліни “Релігієзнавство” (табл.1).

Таблиця І

Розподіл навчального матеріалу дистанційного курсу за модулями

НОМЕРИ МОДУЛІВ

НОМЕРИ РОЗДІЛІВ

НАЗВА РОЗДІЛІВ

Вступ

Релігієзнавство як наука

1

Релігія як духовний і суспільно-історичний феномен

11

2

Християнство в його природі і конфесійному різноманітті

111

3

Релігія в історії і сьогоденні України

Посібник створено таким чином, щоб сприйняття і відтворення знань
відбувалось найпростішим способом. Запропонована система перевірки знань
дозволяє не тільки міцно закріпити отримані знання та навички, але й
надає студентові можливість творчого самовираження. Це виконання
практичних або індивідуальних (за місцем проживання) творчих завдань,
опрацювання документів, відповіді на тести, написання рефератів тощо.

Запропоновані завдання відповідають трьом рівням складності:

а) репродукції, або відтворенню теоретичних знань, засвоєних на
лекційних заняттях та під час самостійної роботи;

б) умінню застосовувати отримані знання;

в) застосуванню знань в ускладнених ситуаціях (практичні завдання та
тести).

Після засвоєння матеріалів кожного модуля вам необхідно виконати
нижчевказані завдання:

а) дати письмову відповідь на контрольні запитання;

б) виконати практичну роботу (після ознайомлення з документами;

в) написати один реферат, вибравши тему, яка вас зацікавила;

г) відповісти на запитання тестів.

Для правильного оформлення робіт користуйтесь методичними вказівками,
які розміщено після 3-го розділу посібника. Письмові відповіді на
контрольні запитання до наданих текстів і документів та написання
рефератів це обов’язкові завдання для отримання допуску до заліку.

Завдання до практичних робіт (складання тлумачного словника, календарів
тощо) не є обов’язковими. Але якщо студент, крім обов’язкових завдань,
виконав завдання до практичних робіт на “відмінно”, він може отримати
підсумковий залік на підставі сукупних результатів виконання всіх
завдань без обов’язкової присутності на заліку.

Контрольні завдання складені відповідно до наявного навчального
матеріалу посібника. Звертання до додаткових джерел мінімальні: вони
потрібні тільки при роботі над контрольними запитаннями та при написанні
рефератів. Серед рекомендованої літератури зустрічаються книги
антирелігійного спрямування. Вивчення цих джерел може бути зумовлено
відсутністю в бібліотеках інших видань з теми. Тож ви маєте критично
ставитися до змісту подібних видань, сприймаючи в них лише те, що
відповідає вашим світоглядним уподобанням.

Але, незважаючи на уподобання, ви повинні уважно та детально опрацювати
і засвоїти весь матеріал посібника, в тому числі і документальний.
Формою перевірки знань буде залік. Наведені в посібнику запитання до
заліку та тестові завдання допоможуть вам зорієнтуватися і якнайкраще
підготуватися до нього. Письмово відповідати на ці запитання та тести не
потрібно, оскільки вони є лише підготовкою до заліку. Залік може
проводитися як письмово, так і усно.

Бажаємо успіху!

ЗМІСТ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

МОДУЛЬ І

Вступ до курсу. Релігієзнавство як наука

1. Об’єкт і предмет релігієзнавства

2. Структура релігієзнавства.

3. Категорії, принципи і риси академічного релігієзнавства.

РОЗДІЛ І. Релігія як духовний і суспільно-історичний феномен

Тема 1. Феномен релігії: природа, структура,

функціональність

1.1.1. Сутність релігії.

1.1.2. Структура релігії.

1.1.3. Соціальні функції релігії.

Тема 2. Релігія як суспільно-історичне явище

1.2.1. Природа та історизм релігії.

1.2.2. Історія релігії як ускладнення віри в надприродне.

1.2.3. Релігії різних етапів етноконсолідації. Тема 3. Етнічні релігії

1.3.1. Характерні риси етнічних релігій.

1.3.2. Різновиди етнічних релігій. Тема 4. Світові релігії

1.4.1. Особливості світових релігій.

1.4.2. Буддизм.

1.4.3. Іслам.

МОДУЛЬ II

РОЗДІЛ II. Християнство в його природі і конфесійному різноманітті

Тема 5. Християнство: витоки, становлення, поділи

2.5.1. Ісус Христос як засновник нової релігії.

2.5.2. Джерела становлення християнства.

2.5.3. Поділи християнства.

Тема 6. Основні напрямки християнства

2.6.1. Католицизм.

2.6.2. Православ’я.

2.6.3. Протестантизм.

Тема 7. Християнство: віровчення і культ

2.7.1. Біблія – віроповчальне джерело християнства.

2.7.2. Символ віри християнства.

-2.7.3. Моральна концепція християнства.

2.7.4. Обрядова система християнства.

МОДУЛЬ III РОЗДІЛ III. Релігія в історії і сьогоденні України

Тема 8. Історія релігії в Україні. 3.8.1.Особливості релігійності
українця.

3.8.2. Закономірності релігійного процесу в Україні.

3.8.3. Основні віхи релігійної історії України.

Тема 9. Релігія і Церква в незалежній Україні

3.9.1. Релігійне відродження в демократичній Україні.

3.9.2. Свобода буття релігії і Церкви в Україні.

3.9.3. Проблеми церковно-релігійного життя України.

Гема 10. Релігійна мережа і тенденції конфесійних змін в Україні

3.10.1. Історія конфесійної карти України.

3.10.2. Релігійна мережа незалежної України.

3.10.3. Тенденції конфесійних змін в Україні.

Тема 11. Нові релігійні течії в Україні

3.11.1. Визначення нових релігійних течій.

3.11.2. Класифікація нових релігійних течій.

З 11.3. Причини і тенденції поширення НРТ.

Тема 12. Законодавче закріплення свободи совісті

3.12.1. Свобода совісті – поняття багатоаспектне.

3.12.2. Міжнародні стандарти свободи совісті.

3.12.3. Правові засади релігійного життя України.

МОДУЛЬ І

ЗАВДАННЯ № 1. Ознайомтеся із запропонованим текстом.

Вступ до курсу. РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ЯК НАУКА

Об’єкт і предмет релігієзнавства.

2. Структура релігієзнавства.

3. Категорії, принципи і риси академічного релігієзнавства.

1. Об’єкт і предмет релігієзнавства. Релігієзнавство — порівняно молода
і водночас одна з найдавніших галузей гуманітарного знання, її складові
почали формуватися в систему знання лише в ХУІІІ-ХІХ століттях.
Найдавніша, бо ж окремі знання про релігію (переважно у богословській
формі) виникають уже в стародавніх країнах. В комуністичні часи
релігієзнавству взагалі було відмовлено в праві на самостійне існування.
Воно включалося в контекст так званого наукового атеїзму і було
зорієнтоване на філософське, історичне та природничонаукове заперечення
релігії. Тому лише в демократичній Україні виникла можливість
конституювання єдиної академічної науки про релігію. Це актуалізувало
питання здолання тих заідеологізованих установок ленінізму, які
розглядали релігію як опіумне явище, що, як гальмо суспільного розвитку,
підлягає подоланню.

Будь-яка гуманітарна наука вивчає специфічний аспект відносин людини.
Об’єктом вивчення релігієзнавства є такий особистнісний стан людини,
який можна назвати станом самовизначення її в світі, здобуття самої себе
на основі віднайдення в собі того, що єднає її з трансцендентним,
божественним. Його ще прийнято називати релігійним досвідом індивіда.
Проте в своєму функціонуванні релігія виходить за межі свого
індивідуального буття, піддається доктринальній і обрядово-культовій
(символічній) інтерпретації, входить в різні сфери людської
життєдіяльності, сакралізуючи їх, по-своєму при цьому організаційно
оформляючись. Тому релігієзнавство у своєму предметі значно ширше, ніж у
своєму об’єкті. Предметом релігієзнавства в широкому його аспекті є,
окрім природи релігії, її функціональність в трьох формах –
віроповчальній, обрядовій та організаційній.

Визначитися з об’єктом свого дослідження релігієзнавству виявилося
значно важче, ніж іншим гуманітарним Наукам. Справа в тому, що описати
релігію — цей потаємний феномен духовності людини в усьому обсязі його
сутності — за допомогою звичних понять і категорій не можна. Особливістю
релігії є те, що вона виступає як засіб позалогічного освоєння людиною
своєї причетності до процесів, що відбуваються у Всесвіті, зазнають
впливу якихось вищих сил, які не піддаються логічному вираженню та
пізнанню.

Проте релігія – це не лише віра людини в Абсолют, що є сутністю, законом
світу, не лише віра в реальну присутність в її житті і світі якоїсь
вищої Розумної Реальності, а й засіб залучення людини до цього Вищого
Начала не за допомогою розуму чи обрядової дії, а шляхом якоїсь
містичної інтуїції, так званого ейдетичного бачення. Це внутрішнє
бачення, внутрішній досвід індивіда, скажемо тут словами відомого
німецького філософа І.Канта, є та річ-в-собі, що, маючи індивідуальне
значення, не піддається зовні об’єктивному вираженню, об’єктивному
формулюванню.

Релігія орієнтує людину не на відхід від життя, гостеве перебування у
цьому світі, а на вироблення практичних рецептів, які дають можливість
їй пом’якшити, компенсувати негативні вияви своєї життєдіяльності.
Навіть К. Маркс відзначав, що релігія не просто вияв безсилля людини, а
й протест її проти свого становища як стражденної істоти,’своєрідний
енциклопедичний мінімум, логіка світу в популярній формі, моральна
санкція життя людини в ньому. Відтак релігія не забирає, а навпаки –
стверджує в людині людське.

Релігія – це форма осмислення людиною фундаментальних проблем свого
існування. Осмислення людиною самої себе, тобто самоосягнення, виступає
в ролі форми її релігійного досвіду. Дійсний релігійний досвід полягає
не в формальному дотриманні обрядових приписів і визначених
регламентацій способу життя, а, як це слушно зауважує Е.Фромм, у
“відновленні людиною божественного образу своєї особистості”. Релігія
все більше починає відігравати в житті людини роль символів, ціннісних
орієнтирів і морального еталону життєдіяльності.

2. Структура релігієзнавства. Відмінні світоглядні позиції, слідування
різним культурним традиціям, навіть громадські оцінки характеру наукової
діяльності зумовлюють різноманіття дослідницьких установок
релігієзнавців. Працюючи в одній і тій самій предметній сфері, вони
можуть користуватися різними нормами пізнання — світськими чи
богословськими. Звідси поділ релігієзнавства на академічне і
богословське. На відміну від першого, останнє входить до богословського
комплексу, розвивається певною мірою на основі закономірностей цього
виду духовності. Проте світськість академічного релігієзнавства – це не
якась ворожість щодо релігії. Характерною особливістю його є дотримання
принципу нейтральності, а не заангажованості на релігію, чого немає в
богословському релігієзнавстві, яке, до того ж, ще має конфесійну
зорієнтованість. Є православне, католицьке, мусульманське та інше
конфесійне релігієзнавство.

Релігієзнавство є єдиною і водночас багатодисциплінарною сферою
гуманітарного знання. За основу виділення його дисциплінарних утворень
слід брати, по-перше, теоретичну зорієнтованість дослідницьких пошуків,
по-друге, — параметри і сфери функціональності релігії. Дисциплінарними
системами релігієзнавства є філософія і феноменологія релігії,
соціологія і психологія релігії, історія та історіософія релігії.
Останнім часом розвивається географія і політологія релігії, етнологія і
культурологія її, герменевтичне і порівняльне релігієзнавство.
Розглянемо коротко деякі з них.

Філософія релігії – це розділ академічного релігієзнавства, в якому
дається раціональне осмислення природи, сутності й сенсу релігійного
феномену. Вона має свої дисциплінарні складники — метафізику,
епістемологію та праксеологію релігії. Ці останні репрезентовані,
відповідно, такими проблемами, як: ірраціонально-буттійні витоки віри в
надприродне, людина і Бог, вічність і час, “ніщо” і абсолют тощо;
гносеологічне релігійне відношення, проблема богопізнання, докази Божого
буття, споглядання Бога і т.п.; з’ясування питань діяльнісних аспектів
функціонування феномену релігії, провіденції і свободи волі, добра і зла
тощо. Головною рисою філософії релігії є її людиномірність, бо
найважливішим у системі релігійного світорозуміння і світоставлення в
релігійному комплексі взагалі є відношення “людина — надприродне”.
Основи філософії релігії заклав ще голландський філософ Б. Спіноза.
Особливий слід в її розвитку залишив німецький філософ Г. Гегель.
Філософія релігії щодо інших дисциплін релігієзнавства служить
теоретично-методологічною основою їх досліджень та змістовного синтезу
їх результатів.

Феноменологія релігії є одним із напрямків у релігієзнавстві, що
узагальнено відображає прагнення до вивчення релігійного феномену без
якихось світоглядних та ідеологічних упереджень. Керуючись принципом
“епохе” (від грецьк. “зупинка”), феномено-логи релігії (Шантепі де ля
Соссе, Р. Отто, М. Шелер та ін. в той чи інший спосіб зосереджують увагу
на з’ясуванні власних якостей релігійних явищ — рис, ознак, яких
безпосередньо не дає процес релігійного відображення і які є продуктом
мисленьового виповнення сущого й творення віруючим належного (категорії
“спасіння”, “спокута”, “священне й профанне” тощо). Феноменологія
релігії слугує плідним теоретико-методологічним засобом з’ясування сенсу
релігійності, а відтак — і природи та сутності релігії, але за умови,
якщо при цьому вона не збиватиметься на суб’єктивістський, споглядальний
підхід до власних якостей релігії, не відриватиметься від суспільної
історії та відображального відношення суб’єкта віри.

Соціологія релігії є складовою частиною релігієзнавства і водночас
специфічною галуззю соціологічного знання. Її предметне поле, як це
визначає М.Бабій, охоплює сукупність проблем, базовими серед яких є
релігія, суспільство, людина в їх взаємозв’язку і взаємозумовленості.
Соціологія релігії має два рівні осмислення проблем:
загальносоціологічний та емпіричний. Загальносоціо-логічний рівень
соціології релігії — теоретичне осмислення проблем природи релігії, її
соціальної сутності, детермінованості, генезису, структури релігійного
комплексу, взаємодії її елементів; експлікації релігії як
суспільно-функціонуючого феномену через рефлексію її функцій, ролі,
місця в суспільній системі, зокрема взаємозв’язку релігії і структурних
компонентів соціуму; дослідження форм інституалізації, типів релігійних
організацій, їхньої функціональності й ролі, релігійної діяльності й
відносин, в тому числі міжконфесійних, внутрішньоцерковних. Емпіричний
рівень соціології релігії — це осмислення проблем релігії методом
конкретно-соціологічних досліджень через систему операційне
інтерпретованих понять та емпіричних узагальнень як на мікрорівні
(віруючі, релігійні групи), так і на макрорівні (суспільство, певні
географічні регіони, конфесії і т.ін.). Соціологія релігії має свою
систему категорій і понять, свою методику теоретичних і
конкретно-соціологічних досліджень, спеціальний інструментарій.

Як окрема галузь релігієзнавства, соціологія релігії оформилась у кінці
XIX—на поч. XX ст. Її засновниками вважають М. Вебера і Е. Дюркгейма.
Вона є однією із найбільш сформованих релігієзнавчих дисциплін. Існують
різні напрями (академічний, конфесійне зорієнтований та ін.), школи,
розмаїття методологічних підходів в соціологічному осмисленні релігії як
суспільного феномена. Психологія релігії як релігієзнавча дисципліна
об’єктом свого дослідження має емоційний вимір релігії. На відміну від
філософії релігії, раціоналізованої за змістом форми осягнення феномену
релігії та його проявів, сферою зацікавленості психології релігії,
предметами її комплексного вивчення постають релігійні почуття,
переживання; релігійний досвід, настрої, вольові мотиви, установки тощо.
Найбільш ефективними методами дослідження психології релігії є
спостереження, інтроспекція, опис, метод опитування, аналізу
біографічного матеріалу, вивчення документів, дослідження установки й
диспозиції особистості, соціометрія. Як самостійна сфера знання,
психологія релігії виникла в другій половині XIX ст. її обґрунтування як
самостійної дисципліни пов’язане з виходом в світ праці Ф.Шлейєрмахера
“Психологія” (1862). Розвитку психології релігії сприяли відомі філософи
і психологи В.Вундт, Т.Рібо, У.Джемс, Дж.Леуба та ін.

Поняття історія релігії має двозначний зміст. Насамперед воно фіксує
реальний розвиток релігійних вірувань, культових дій та релігійних
організацій, їх місце і роль в суспільній життєдіяльності, відображає
процес формування й становлення специфічного способу практично-духовного
входження людини в світ. Але історія релігії — це є й специфічна галузь
знання, розділ релігієзнавства, що вивчає походження і розвиток релігії
у її власних відношеннях і в загальних соціально-історичних та
соціально-культурних зв’язках. Збираючи й опрацьовуючи фактичні дані
щодо минулого релігії, її станів, форм і конфесій, історія релігії веде
систематизацію і типізацію досліджуваного, виявляє причини явищ, робить
узагальнення, відтворює минуле релігії. Для становлення історії релігії
багато зробили Г. Гегель, Й.Г. Гердер, Є.Є. Голубинський, Шантепі де ля
Соссе, Ф. Шлейєрмахер, М. Парнов, 1.1. Огієнко та ін.

Проте якщо історія релігії на фактологічному рівні в певній
послідовності відтворює процес розвитку релігійних феноменів, то
історіософії релігії належить функція рефлексії щодо дисциплінарного
відтворення історії релігії. Вона займається дослідженням процесу
становлення релігії як в іманентних її історично-релігійних зв’язках,
так і в загальному суспільно-історичному та історико-культурному
контексті, через порівняння і класифікацію релігійних феноменів,
встановлення загальних закономірностей релігійного процесу. На відміну
від історії релігії, яка займається конфесійно-хронологічною
конкретикою, історіософія релігії має осягнути загальну логіку
релігійного процесу, виокремити ті закономірності, які характеризують
еволюцію релігійного феномену від примітивних природних його форм до
розвинутих релігіних систем світового масштабу. Вона покликана дати
раціональне осмислення витоків, сутності й сенсу реального процесу
розвитку релігійного феномену. Історіософії релігії належить також
функція теоретично-методологічного забезпечення систематики історичних
типів надприродного, форм релігійних вірувань і культу та історичного
аналізу мови релігії. Історіософія релігії започаткована в
західноєвропейській філософії релігії передусім працями Г. Гегеля, який
розглядав розвиток релігійних вірувань як єдиний закономірний процес і
першим окреслив його історичні стадії.

Герменевтика релігієзнавча – це мистецтво витлумачення релігійних
текстів, вчення про принципи, певні правила й особливості інтерпретацій
цих текстів з метою з’ясування їх дійсного смислу. В історичному
контексті релігієзнавча герменевтика функціонує переважно як
герменевтика біблійна. Є також герменевтика релігійна. Біблійні тексти
витлумачуються при цьому як Богом відкриті істини. Започаткувалася вона
ще Августином Блаженним. Порівняльне релігієзнавство — одне з
дисциплінарних утворень академічного релігієзнавства, метою якого є
з’ясування особливостей різних релігійних комплексів на основі
співставлення їх віроповчальних принципів, обрядових дійств,
функціонування. Матеріал свій порівняльне релігієзнавство запозичує з
історії релігії, історії культури, етнографії, антропології,
мовознавства, соціології тощо. Назву цю вперше вжив німецький дослідник
Макс Мюллер в 1867 році. Саме йому належить думка, що коли ти знаєш одну
релігію, то ти не знаєш жодної.

Проте ще чітко не визначена однозначність поглядів вчених на мету і
завдання цієї науки. Одні з них порівняльним релігієзнавством
користуються при вивченні релігій народів, споріднених за походженням
або ж мовою. Інші — обмежують його порівняльно-історичним вивченням
релігій народів культурних, тобто тих, які мають свою історію. Дехто
предмет порівняльного релігієзнавства зводить до дослідження сутності
релігії та її проявів.

Саме співставлення різних релігій дає можливість віднайти їх спільну
основу, історію розвитку, наступність і взаємовплив. Порівняльне
релігієзнавство дає матеріал для класифікацій релігій, , з’ясування
тенденцій їх розвитку. Зразком такої класифікації є порівняльний аналіз
різних конфесій, проведений відомими дослідниками релігій Гегелем, Тіле,
Тойнбі та ін.

3. Категорії, принципи і риси академічного релігієзнавства. Категорії
– це такі універсальні форми мислення і свідомості, які відображають
всезагальну визначеність і сутність релігійного феномену в цілісності
його відношень і суспільно-історичних та соціокультурних зв’язків.
Предметним полем категорій релігії є основні й загальні схеми природи,
сутності і сенсу релігії як специфічного практично-духовного способу
входження людини в світ. В розвинутих релігіях категорії відіграють роль
граничних визначень, вузлових пунктів, структурних елементів і принципів
побудови мислительного процесу.

Оскільки релігієзнавство вивчає власні якості релігії і ті позарелігійні
визначеності, що зумовлюють її виникнення, відтворення й функціонування,
то в ньому виділяються два великі розділи категорій, які можна означити
як “самі про себе” та “про умови існування”. Вони, відповідно, можуть
бути репрезентовані категоріями “віра релігійна”, “святе”, “благодать
Божа”, “надприродне” тощо, а також “буттійна основа релігії”,
“суб’єкт-об’єктне релігійне відношення”, “релігійне виповнення” та ін.
Окремий розділ релігієзнавства становлять категорії вільнодумного плану
— “безрелігійність”, “атеїзм”, “скептицизм щодо релігії”,
“секуляризація” тощо.

У дисциплінарному відношенні серед категорій релігієзнавства
розрізняються форми філософського, соціологічного, психологічного,
історіософського, історичного, етнічного планів. Кожній з груп властиві
зв’язки і відношення сурядності, підрядності, антиномізму тощо,
відповідно: “релігійне відображення” “релігійне виповнення”;
“надприродне” — його “історичні типи” (чуттєво-надчуттєвий,
демоністичний, атеїстичний); “сакралізація” — “секуляризація” тощо.
Окрему групу відношень становлять категорії “релігійно-релігієзнавчого”
різночитання (“святе” — “надприродне”) та категорії особливо широкого
змісту — сакрального (“благодать Божа” і т.п.) і релігієзнавчого
(“релігійне уособлення” і т.п.). На даний час проблема категорій
релігієзнавства, їх визначення і співвідношення ще не є достатньо
науково осмисленою, а відтак часто має багато протилежних суджень.

Принципи релігієзнавчого пізнання — це такі гносеологічні феномени, які
є логічним синтезом тривалого релігієзнавчого процесу і водночас
гарантом при їх слугуванні для наукової об’рунтованості, доказовості й
актуальності релігієзнавчого пошуку. Релігієзнавство утримує в своїй
структурі принципи, які виступають вихідним пунктом розвитку всієї його
дисциплінарної системи знань. Кожний з вихідних її принципів —
об’єктивності, історизму, загальнолюдяності тощо — включає в себе певну
логічно і змістовно взаємопов’язану сукупність похідних від них
принципів. Так, “блок об’єктивності” розкривається принципами
відкритості, позаконфе-сійності, плюралізму, цілісності; “блок
історизму” виявляє себе через принципи конкретності, розвитку,
актуалізму, конфесійності, етнічності.

Сучасне світське релігієзнавство загалом характеризує низка рис.
Насамперед йому притаманний світоглядний плюралізм, чого не має
теологія. Дослідження релігійних феноменів ведеться ним з точки зору
різних світоглядних установок за відсутності будь-якої упередженості
щодо релігії. Це релігієзнавство є позаконфесійним, що виключає
однобічність оцінок і водночас гарантує включення до об’єкта дослідження
широкої палітри конфесій, вивчення як трансцендентних, так і світських
та громадянських релігій. Академічне релігієзнавство є відкритим. Воно
виходить за межі традиційних релігійних комплексів, аналізує прояви
неорелігій, з’ясовує їх сутність. Вивчення релігійних явищ сучасним
релігієзнавством характеризує системність, бо ж релігія – складний
духовно-практичний феномен, кожний з елементів його внутрішньої і
зовнішньої структури не має залишатися поза увагою науковців.

Розділ І. РЕЛІГІЯ ЯК ДУХОВНИЙ І СУСПІЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ ФЕНОМЕН

Тема 1. ФЕНОМЕН РЕЛІГІЇ:

ПРИРОДА. СТРУКТУРА. ФУНКЦІОНАЛЬНІСТЬ

Сутність релігії.

Структура релігії.

3. Соціальні функції релігії

1. Сутність релігії. Багатоманіття типів, форм і функцій релігії, як
історичних, так і сучасних, робить практично неможливим • коротке і
однозначне її визначення. В сучасному релігієзнавстві їх нараховують
більше трьохсот. У своїх спробах визначитися в природі релігії
дослідники частіше за все звертаються до латинського слова ге1і§аге
(пов’язувати, зв’язувати). Перевага віддається його етимології, а тому
релігія постає як засіб зв’язку людини з Богом в служінні йому. Релігія
– це духовний феномен, який виражає не лише віру людини в існування
надприродного Начала, що є джерелом буття всього існуючого, а й виступає
для неї засобом спілкування з ним, входження в його світ.

Витоки релігії знаходять відмінне витлумачення в дослідників різних
світоглядних орієнтацій. Для матеріалістів вона є продуктом фантазії, що
виник із прагнення людини з’ясувати ті зовнішні сили — природні чи
соціальні, які панують над нею в її повсякденному житті. Розвивалася
вона від фетишистських й анімістичних уявлень до демонологічних
вірувань, політеїзму і монотеїзму. Але при такому ході мислення
надприродне виступає не більш як ідея, тобто щось абстраговане від
світу. Відтак заперечується реальна наявність в бутті як людей, так і
всього Всесвіту якогось Вищого Начала, Абсолютної Реальності, що лежить
за світом явищ, утримує світовий процес, пов’язує всі його ланки й
відкривається кожному через якесь внутрішнє відчуття його присутності,
особливе переживання Священного. Саме з останнім, а воно виражається в
різній містичній сприйманності і відмінних рівнях Богопізнання,
пов’язане історичне різноманіття релігій, етапи їх розвитку й форми їх
вияву.

Особливістю релігії є те, що в ній відображаються не якісь зовнішні щодо
людини сили, а такий її особистісний стан, який можна назвати станом
самовизначення у світі, здобуття людиною самої себе. Будь-яку релігійну
систему характеризує віра в трансцендентне і система зв’язків з ним. З
огляду на це, особливістю релігії (і тут ми ще раз є співпадання з
думками першої теми) є те, що вона виступає не у формі когнітивного, а в
ролі засобу позалогічного освоєння людиною своєї причетності до
процесів, що відбуваються у Всесвіті, знаходяться під впливом якихось
Вищих Сил і не піддаються логічному аналізу. Але головна суть релігії не
в тому, що вона дає можливість людині усвідомити свою причетність до
Всесвіту, а в тому, що служить засобом самовизначення її у світі на
основі відчуття наявності в собі якогось надприродного начала і віри в
можливість свого прилучення до Вищої Сутності не за допомогою рації чи
якоїсь обрядової дії, а через містичну інтуїцію, так зване ейдетичне
бачення.

В релігії людина усвідомлює своє ставлення до світу насамперед через
відношення до свого роду межових основ особистого буття. В ній природні
й історичні об’єкти одержують роль знаків людських символів і ціннісних
орієнтирів, а людина здобуває можливість відчути свою причетність до
всесвітніх процесів, що є продуктом дії якихось незбагненних, реально
існуючих Вищих Сил. Релігійні символи, хоч вони й мають людське
походження, завжди виходять за межі цього буття і виконують в житті
людини свої функції саме завдяки тій “вісті”, яку вони несуть. Ці
символи дають можливість людині через інтуїтивне прозріння відчути
реальну присутність у своєму особистому житті, бутті всіх людей і всьому
Всесвіті якогось Вищого Начала, Вищої Премудрості, Вселенського Розуму,
що спрямовує і робить осмисленим як існування Всесвіту, так і її власне
існування. Релігія не є відображенням якоїсь гостевості чи випадковості
буття людини в світі, відходу її від нього, а навпаки — підтвердженням
її входження в світ, самоусвідомленням себе як його невід’ємної
часточки. Саме тому вона не забирає, а утверджує в людині людське.

Проте у своєму функціонуванні релігія виходить за межі свого
індивідуального буття. Вона піддається доктринальній і
обрядово-культовій (символічній) інтерпретації, входить у різні сфери
людської життєдіяльності, сакралізуючи їх. Все це засвідчує обмеженість,
вузьке розуміння її як релігійного досвіду особи – безпосереднього
переживання людиною Бога, виводить на широке осягнення релігії у всьому
обсязі її функціональності.

Найбільш істотним в релігійній свідомості є віра в надприродне і
поклоніння йому. Надприродне – це гносеологічна ознака образів богів,
духів, душ тощо, а також сакральних зв’язків і властивостей реальних
предметів і явищ. В релігії надприродне є увіруваним і уявлюваним в
культовій практиці, уособлюваним, наділеним рисами субстанційності та
розумінням предмета віри як такого, що справляє визначальний вплив на
людину і природу. Відомі три основні історичні типи уявлень про
надприродне: “чуттєво-надчуттєвий”, демоністичний і теїстичний. Для
першого, найдавнішого типу характерні уявлення про зрощеність
надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморфність,
обмеженість сфери впливу та притаманність йому орудної функції; для
другого — уявлення про безплотність предмета віри — духа, розширення
сфер його впливу, можливість його переселення і перевтілення, поява
ознак творильності; для третього — уявлення про надприродне як довершену
й абсолютну особу з іманентною їй деміургічною функцією розпорядника і
творця природних і суспільних явищ.

Важливою категорією релігійної свідомості є святе. Воно характеризує
віру в найвищу визначеність цінностей у їх трансцендентному вимірі як
абсолютну довершеність і передвічну благодатність. Поняття “святе” —
порівняно пізній феномен розвитку релігії. Хоча своїми коренями він
сягає ранніх релігійних вірувань, але пов’язаний головним чином з
монотеїстичними уявленнями про надприродне, з його деміургічною
функцією. В ідеї святого знаходить релігійний вираз оцінка
соціокультурних цінностей, виповнювальне усвідомлення й переживання
індивідом сенсу свого буття, символізація належного як досконалішого й
вищого. Віра в святе відіграє роль морального регулятора взаємин особи й
суспільства. В академічному релігієзнавстві уявлення про святе
характеризуються атрибутивними рисами надприродного, Бога.

Окрім трансцендентних релігій, є ще й релігії світські, які також має
вивчати релігієзнавство. Світські релігії — це наділення надприродними
властивостями особи, нації, певної суспільної інституції (держави,
наприклад) тощо. За своїм характером світські релігії є
соціоцентричними, бо ж вони зосереджені на сакралізації об’єктів земного
походження. Вшанування небесних Богів ці релігії підмінюють поклонінням
богам земним. Так, у марксизмі-ленінізмі роль Святого Письма виконували
праці його класиків, Св. Переказів — мемуари відомих більшовиків,
вселенських соборів — партійні з’їзди, ікон — портрети вождів; були свої
таїнства й не обійшлося без сектантства.

2. Структура релігії — поняття, яке фіксує складність релігії як
соціального та духовного явища. Структурні елементи релігії чітко
виокремлюються при розгляді її сутності, природи, місця і ролі в
суспільно-історичній дійсності, особистому житті. В структурі релігії
виокремлюють дві сторони (сфери) — духовну (релігійна свідомість,
релігійна психологія) та практичну (культова діяльність, релігійні
організації, релігійні відношення). Духовний елемент у структурі релігії
тісно пов’язаний з практичним. Всі елементи релігійної системи
взаємопов’язані між собою, утворюють цілісний комплекс.

В переважній більшості випадків релігійність особистості формується на
основі вже історично сформованих релігійних систем, до яких входить їх
усталене віровчення, його обрядове вираження й певним чином
організаційно оформлене певне конфесійне життя. Все це прийнято називати
суспільним життям релігій.

Розглянемо тепер коротко специфіку елементів релігійного комплексу.
Визначальним елементом тут постає релігійна свідомість — спосіб
відношення віруючого до світу через систему поглядів і почуттів, смисл і
значення яких ст?човить віра в надприродне.

Релігійні погляди основним своїм об’єктом мають людину — її долю,
призначення, смисложиттєві орієнтації, її сучасне і майбутнє, питання
добра і зла, смерті і безсмертя. Вони існують у формі уявлень, понять і
суджень, що пронизані конфесійне оформленою вірою в надприродне. В
релігії надприродне є увіруваним і уявлюваним в культовій практиці,
уособлюваним, наділеним рисами субстанційності та розумінням предмета
віри як такого, шо виявляє визначальний вплив на людину і світ.

Важливими ознаками релігійної свідомості є її образність, символічність,
діалогічність, глибока інтимність, складне й суперечливе поєднання
ілюзорного і реалістичного, емоційна насиченість, активний вплив на
вольові стани особи і колективу віруючих.

В розвинутих конфесійних системах їх релігійне світорозуміння знаходить
своє теоретичне оформлення у вигляді усталеного віровчення. Останнє
претендує на стрункість, послідовність і навіть доказовість. Воно
оформляється і розвивається богословами конфесій і знаходить свій
завершений вигляд у їх релігійній літературі і насамперед в священних
книгах релігій. Такими, зокрема, є: “Авеста” (зороастризм), “Веди”
(індуїзм),”Трипітака” (буддизм), “Біблія” (іудаїзм, християнство),
“Коран” (іслам) та ін. Теоретична релігійність постає в ролі ідеології
тоді, коли у своєму функціонуванні вона підпорядковується інтересам
певних суспільних сил.

Окрім теоретичного, релігійні погляди мають ще й буденний рівень. Це, як
правило, релігійні уявлення рядових віруючих, які не постають у формі
цілісної системи віровчення, а функціонують як неоформлені, розрізнені
погляди і уявлення про об’єкт віри, про все те, що сприймається через
призму релігійного світорозуміння. Релігійна свідомість зароджується в
первісних своїх формах у ранньородовому суспільстві, відбуває тривалий
розвиток як складник синкретичного світорозуміння і світоставлення;
еволюціонує в осібний елемент свідомості й релігійного комплексу з
виділенням о індивіда з родового колективу і формуванням особистісних
якостей людини в соціально-диференційованому суспільстві. Головною
проблемою релігійної свідомості є проблема людини — її існування, смислу
буття, життя .і смерті, добра і зла, чеснот і тварності.

Найзагальніші погляди на світ і місце людини в ньому у світлі їх
релігійного світосприймання оформляються в релігійну картину світу. Хоч
вона й притаманна всім релігіям, проте в деталях розроблена в таких
розвинутих релігійних системах, як іудаїзм, християнство, іслам.
Характерними рисами цієї картини є визнання роздвоєності світу на
потусторонній і посюсторонній, творення його надприродною силою і
залежністю в розвитку від останньої, що постійно втручається в хід
земних подій. Людина не може впливати на зміни в природі, а відтак —
втручатися у “справи господні”. В релігійній картині світу останній
поділяється на природний і надприродний, земний і небесний при
абсолютному пануванні останнього над першим. Картина ця
антропоцентрична, оскільки розглядає людину вінцем Божого творіння, а
все існуюче — для нього створеним. Характерними рисами релігійної
картини світу є креаціонізм і есхатологія.

Релігія має також і свій емоційний вияв. Це велике різноманіття почуттів
– страх, любов, благоговінння тощо. Хоч вони і мають свій специфічний
об’єкт зорієнтованості – світ надприродного, проте за своїм
психофізіологічним змістом, характером емоційного відношення ці почуття
нічим не відрізняються від звичайних. Вони не є також чимось вродженим,
одвічним, а постають в ролі емоційного під’рунтя і засобу оформлення
того світорозуміння, яке формує кожна людина на основі особистнісного
сприйняття світу надприродного. Релігійні почуття немовби доповнюють
недостатню віроповчальну освіченість віруючого.

Складовим і неодмінним елементом будь-яких релігійних систем є
сукупність прийнятих ними і закріплених в динамічному стереотипі
особливих обрядових дій, вчинків, ритуалів, звичаїв, за допомогою яких
віруюча людина прагне впливати на надприродні сили, прославляти їх або ж
виражати свої почуття до них, що в своїй сукупності становить релігійний
культ. Релігійний культ – це не лише форма ставлення віруючого до
надприродного, зв’язку з ним, а й форма відносин між віруючими, яка
перетворює релігійний текст у факт соціального спілкування, засіб
своєрідного опредмечення конфесійного віровчення, оприсутнення його
змісту. Так, Ісус Христос в православних і католицьких храмах під час
Різдва і Пасхи щороку народжується і помирає.

Культ – це мова релігії. Всі його складові – предмети, дії, співи –
мають певне символічне значення і віроповчальний зміст. Якщо у
віроповчальному елементі різні конфесії мають багато спільного, то в їх
культових системах щонайбільше виражається їх своєрідність і
відмінність.

Складною є система обрядових дій в сучасних світових релігіях.
Центральне місце в ній належить богослужінню. Релігійна обрядовість є
найбільш консервативним елементом будь-якого релігійного комплексу. Вона
детермінована релігійними переконаннями, почуттями, нормами, приписами,
установками церкви. Окрім культової діяльності як сукупності релігійних
дій, пов’язаних з відношенням до надприродного (молитви, богослужіння,
таїнства, обрядові, ритуальні, магічні дії, каяття, жертвопринесення), є
ще й позакультова релігійна діяльність. Це – сукупність релігійно
обумовлених дій віруючих, релігійних інститутів, спрямованих на
задоволення духовних та практичних потреб функціонування релігійних
організацій.

Помітне місце в релігійному комплексі будь-якої конфесії займають різні
релігійні організації. Вони постають як специфічні форми поєднання
віруючих за віроповчальним або віросповідним принципом. Релігійні
організації виникають насамперед на основі спільних інтересів, потреб,
прагнень послідовників певних віросповідань. Цілісність і єдність їх
забезпечується сумісним визнанням, як свого, змісту певного віровчення,
його культового оформлення, прийняттям певних принципів, правил,
розподілу ролей, організаційного співжиття.

3. Функції релігії. Розкриття функціональної ролі релігії – це виявлення
тих суспільних та індивідуальних потреб, які вона задовольняє. Способи
такого задоволення позначають поняттям “функції релігії”. Водночас цим
поняттям визначають також форми, способи і напрями впливу релігії на
соціум, його структурні елементи, людські спільноти, особистість. Обсяг,
ступінь функціонального впливу релігії на соціум, людину визначають
рівень її престижу, вказують на її соціальну значимість, місце в
суспільстві. Функції релігії, її роль і місце в тому чи іншому
суспільстві історично і соціальне обумовлені. Релігієзнавці виділяють
цілу систему функцій релігії.

Той факт, що релігія постає в ролі засобу самовираження людини в світі,
засвідчує функціонування її насамперед як світоглядного явища. Саме
релігія, на думку М.Булгакова, розкриває суб’єкту сенс життя, відповідає
на його основні, життєзначимі питання, що стосуються його відносин зі
світом. Як світогляд, релігія дає віруючій людині певний набір символів,
понять і категорій, в межах яких вона визначає своє ставлення до
довкілля, свою життєдіяльність.

Виповнювальна (компенсаційна) функція релігії виявляється в тому, що
віра в надприродне компенсує людині те, чого вона не може добитися
реальними способами із-за своєї немочі. Вона постає як процес зняття в
трансцендентному вимірі життєво важливих суперечностей і проблем
людського буття й в такий спосіб наповнює оптимістичним змістом сенс
життя людини. В світі релігії віруючий одержує емоційну втіху і надію на
краще при зустрічі з якоюсь небезпекою чи з невизначеністю свого
майбуття. Виповнювальна функція релігії абсолютизувалася марксизмом в
його відомій формулі: “релігія є опіум для народу”.

Забезпечуючи людину можливістю спільнотного життя чи то в громаді, чи то
в церкві в цілому, релігія тим самим відіграє інтегративну функцію.
Інтеграція віруючих відбувається не лише на основі спільності віри, а й
на основі великого різноманіття спільної діяльності. Виявом
інтегративних дій релігії є національні церкви українського народу,
серед яких УПЦ Київського Патріархату, УАПЦ, УГКЦ. Близькою до
інтегративної є комунікативна функція релігії. Завдяки широкій
функціональності релігія постає формальною основою зв’язку між людьми,
які належать до одного віросповідання. Важливою функцією релігії є
регулятивна. Будь-яка релігія створює свою систему норм і цінностей,
приписів і заборон, що регламентують поведінку людини, задають їй певні
типи. Згадаймо принагідне Декалог Мойсеїв чи заповіді блаженства Ісуса
Христа.

Соціальні функції релігії не співпадають із соціальними функціями
релігійних організацій. Протягом всієї історії останні виконували
помітну легітимуючу (узаконюючи певні суспільні порядки) й
культурно-транслюючу функції.

Процес функціонального впливу релігії, релігійних організацій на
суспільство характеризують поняття сакралізація і секуляризація. Якщо
перше з них відображає процес розширення простору і сфер функціонування
релігії, то друге – характеризує звуження її впливів, звільнення
життєдіяльності людей від релігійно-церковного санкціонування.

Тема 2. РЕЛІГІЯ ЯК СУСПІЛЬНО-ІСТОРИЧНЕ ЯВИЩЕ

Природа та історизм релігії.

Історія релігії як ускладнення віри в надприродне.

3. Релігії різних етапів етноконсолідації.

1. Природа та історизм релігії. Як певна знакова система, релігія не
залишається незмінною. Кожний етап її розвитку є продуктом певної
суспільної епохи. Змінюються не лише зовнішні вияви релігії – обряд та
організація, а й переоцінюються, навіть змінюються, її віроповчальні
системи.

Факт того, що релігія є суспільним явищем, засвідчує її існування лише в
людській спільноті, взаємодія з різними суспільними структурами, її
тісне, а то й органічне включення в систему духовного життя суспільства,
виконання нею суспільне значимих функцій тощо.

Складних метаморфоз зазнала релігія за часи своєї історії. Про
історичність релігії свідчить наступне: поява її на певному етапі
людської історії (десь 40 тис. років тому в пізнього неандертальця, коли
з’явилася можливість до абстрактних узагальнень); змінність релігійних
систем з успадкуванням ними в тій чи іншій формі минулого релігійного
“матеріалу”; наявність в релігійних вченнях передісторичного змісту,
тобто того, що своєю появою зумовлене такими суспільними умовам, які
залишилися в минулому, та ін.

Не станемо тут відтворювати ті концепції природи релігії, які існували
до появи релігієзнавства як окремої сфери гуманітарного знання, бо ж це
є об’ємне завдання. Кожний філософ вважав за свій обов’язок висловити
своє бачення релігійного феномену. Розглянемо лише коротко ті концепції
появи і становлення релігії як духовного явища, які склалися в другій
половині XIX і в XX століттях. Теоретики різних шкіл прагнули з’ясувати
процес виникнення релігійних уявлень на основі здобутків певної сфери
наукового знання, використання до аналізу релігійного феномену
порівняльного, історичного, лінгвістичного та інших методів пізнання.
Так, представники міфологічної школи (брати Грімм, М.Мюллер,
О.Афанасьєв, О.Потебня та ін.) виводили релігійні *вірування із
прагнення людини з’ясувати природу небесних явищ, уособлення і
обожнювання їх. Анімістична школа (Е.Тейлор, Г.Спенсер та ін.) появу
релігії виводить із прагнення людини розкрити особливість таких своїх
станів, як сон, непритомність, галюцинація і, нарешті, смерть. На основі
цього виникає віра в душу-двійника. Прамонотеїстична теорія (Е. Ленг, В.
Шмідт та ін.) обстоювали давність віри в Бога-Творця і вторинний щодо
неї характер політеїстичних уявлень, які з’явилися пізніше з метою
якогось пояснення природних стихій, загадок довкілля. Ідея первинності
єдинобожжя фактично знімає питання про еволюцію релігійного феномена,
обмежує його виключно іманентними зв’язками й не має
історико^культурного вираження.

Послідовники преанімістичної концепції (Дж. Фрезер, Р. Маретт, В.
Богораз та ін.) вихідним етапом становлення релігійної віри вважали віру
в магічну силу самої людини, всезагальну одухотвореність природи.
Аніматична концепція (В. Вундт, Л. Штерн-берг) віру в душу (анімізм)
ставила на третю сходинку. На другій була віра в духів, а на першій —
уособлена жива природа всього довкілля, “тілесна душа”. Соціологічне
вчення про релігію (Е. Дюркгейм, Л. Леві-Брюлль) виходило із поняття
колективних уявлень, з’ясовувало релігію законами “дологічного
мислення”, зокрема законом співпричетності. Прагматичний напрямок (Д.
Дьюї, У. Джеме) виводив релігію із зручності саме такого пояснення
світу, корисності його. Феноменологізм як концепція (М. Еліаде, Ван дер
Леєр та ін.) виступає за дослідження ахронної сутності “релігії в собі”,
утверджує думку про позаісторичний характер релігії, оскільки їй
притаманна “сокровенна сутність”.

Прихильники марксистської концепції релігії розглядають її як наслідок
теоретичного осмислення боротьби людини за панування над природними і
суспільними силами, боротьби трудящих проти економічного і духовного
гніту. Основою марксистської концепції релігії вважається розкриття
змісту соціальних коренів релігії як вирішальної умови з причин її
виникнення і розвитку. Відтак релігія — не результат неосвіченості чи
продуманого обману (хоч це абсолютно не виключається), а насамперед
продукт рабської залежності людини від природних і суспільних сил, які
панують над нею.

Існують ще й інші концепції суті, походження та історії релігії. Не
станемо тут детально аналізувати кожну з них. Всі вони мають своє
раціональне зерно, але водночас містять і однобічний підхід до природи
релігії. Багатоманіття цих концепцій свідчить не лише про складність
феномену релігії, а й недосконалість ретроспективних методів у пізнанні
явищ глибокої давнини.

2. Історія релігії як ускладнення віри в надприродне.

Еволюцію релігійних вірувань можна вивчати в різних аспектах. Все
залежить від юго, який чинник кладеться в основу виділення етапів її
змін. Якщо в основу етапізації покласти основну ознаку релігії – віру в
надприродне, то при цьому чітко виділяються шість етапів її розвитку.
Першим з них буде етап аніматизму (від лат. апітаіи.5 — живий). Це такий
етап, коли відбувається перенесення психічних властивостей людей на
природу, ставлення до неї як до живої істоти, оживлення її. Це рівень
казкового мислення. Проте аніматизм хоч і є хибним світорозумінням, але
ще не є релігією. Світ тут не роздвоюється, а лише уособлюється. Знаючи
більше всього саму себе, людина свої властивості переносить на довкілля.
При цьому відсутня віра в надприродне.

Наступним етапом у розвитку людського світорозуміння буде фетишизм (від
португ. [еіісо — зачарована річ). Фетишизм — це така форма найдавніших
вірувань, що виявлялася у мисленно-фантазійному наділенні деяких
предметів неживої природи “чуттєво-надчуттєвими” якостями. Фетишизм
виник у ранньородовому суспільстві за вкрай низького розвитку
продуктивних сил і знань. Вважалося, що фетишизовані предмети — камінці,
кістки, панцирі черепах, пір’я тощо — є живими істотами й можуть мати
для людини охоронне значення (амулети, талісмани), завдавати шкоди
ворогові, викликати чи припиняти дощ і т.п. Фетишам не поклонялися, їх
вшановували. В ролі фетишів виступали частіше всього такі природні
об’єкти, які виявляли в чомусь свою незвичність або були надто значимі в
житті первісної людини і приносили їй добро.

Анімізм (від лат. апіта — душа) — форма найдавніших вірувань, пов’язаних
з уявленнями про існування в тілі людини її двійника — душі, від якої,
ніби, залежить саме життя особи, її фізіологічний і психологічний стани.
Це є третій етап у розвитку людського світорозуміння. Зібрав матеріали й
вперше повно описав анімістичні вірування англійський етнолог і
релігієзнавець Е.Тейлор у книзі “Первісна культура”. За історичними
даними, душа видавалася хоча й таємничою, проте істотою — чоловічком у
зіниці ока, пташкою у грудях, парою, кров’ю тощо. Ще зовсім не обізнані
з власною природою, зокрема природою сну і сновидінь, * непритомності,
смерті, відображенням у воді тощо, люди вірили, що від душі залежать
їхні стани — життя і смерті, сну і неспання, здоров’я й недуги. Спершу
люди не мали уявлень про переселення та перевтілення душ . Вони
видавалися їм індивідуалізованими носіями життя, які тимчасово залишали
тіло (наприклад, під час сну), потім поверталися саме до свого носія.

Власне з анімізму і починають розвиватися й ускладнюватися релігійні
вірування. З’являється анімізм на етапі пізнього неандертальця, цебто
десь 40 тис. років тому. На цьому етапі розвитку людського
світорозуміння з’являється різноманіття форм первісних вірувань. Однією
з них був тотемізм (від індіанськ. оі-оіет — його рід) — форма
найдавніших вірувань, пов’язаних з уявленнями про надприродні кровні
зв’язки даного роду чи племені з певним видом рослин, тварин, рідше –
просто деяких предметів природи. Тотемами виявилися передусім стадні
тварини (вовки, олені тощо), а також ті об’єкти природи, що привертали
увагу якимись важливими рисами (орли — гостротою зору, ведмеді — силою,
черемуха — кольором соку, що нагадував кров, і т.д.). Первісні люди
вірили, що тотеми — їхні співродичі, піклуються про них як про своїх
братів і сестер; їх шанували, на них заборонялося полювати. Залишки
тотемізму проявляються й досі в розвинутих релігіях та повір’ях. Зокрема
в індуїзмі існує поклоніння коровам. Для наших предків тотемною твариною
був скоріше всього кінь.

На етапі анімізму виникає також віра в можливість людини шляхом
використання різних чаклунських дійств впливати через душ-двійників на
навколишній світ. Ця форма вірувань одержала назву магії (від грецьк.
та^еіа — чаклунство). Магія — це сплав релігійної свідомості і дії,
перевернутий практично-духовний спосіб оволодіння світом за допомогою
закликань, жертвоприношень, обрядів, табу, ритуальних піснеспівів тощо.
В цьому відношенні магія є зародковою формою релігійного культу. У
функціональному відношенні вона з часу появи була мисливською,
лікувальною, любовною, лиходійною (чорною) і т.п. Елементи первісної
магії у трансформованому вигляді збереглися в усіх сучасних релігіях.

Різновидом форм первісних вірувань поставало і шаманство (від евенк,
шаман, саман — знахар). Воно Грунтується на вірі у можливість
спілкування людини з духом. Особливо поширене у народів Північної Азії
(бурятів, хантів, мансі, чукчів та ін.). Шаманство характеризує широке
коло анімістичних уявлень (переважно віра в злих духів), наявність
служителів культу, здатних приводити себе в екстатичний стан і виступати
нібито в ролі посередника між людиною і духами. Шаманам приписується
здатність передбачення, узнавання, впливу на довкілля, здатність
супроводжувати померлого в підземному світі. Основний обряд шаманства —
камлання, що використовується віруючими з метою лікування від різних
хвороб, забезпечення успіху під час своєї виробничої діяльності.

В первісному суспільстві, оскільки основним видом виробничої діяльності
поставало землеробство, надто розвинутими були аграрні культи —
сукупність релігійно-магічних вірувань та обрядів, пов’язаних із
землеробством й зорієнтованих на забезпечення і збереження врожаю шляхом
звертання за допомогою до духів. Особливе місце в первісних віруваннях
займає культ предків — віра в збереження надприродного зв’язку між
людьми та їх померлими предками. Склався в період існування
патріархального роду, коли старше покоління було носієм життєвого
досвіду, охоронцем традицій. Оскільки духовне в людині здавалось
безсмертним, то його прижиттєве шанування переходило в посмертний культ
духа. Центральним елементом культу предків є уявлення про те, що духи
предків залишаються членами роду, стоять над людьми і від них залежить
майбутнє роду.

Наступним етапом у розвитку віри в надприродне був етап політеїзму, або
демонізму, як його ще називають. Перехід до нього зумовлювало розширення
пізнання і практичного освоєння людиною свого довкілля. Останнє
переконувало її у відсутності ‘ якогось двійника-душі у будь-якому
предмету і явища. Виникає уява про збірний образ духа — покровителя
різних сфер світобудови, споріднених явищ і процесів довкілля.

Демонізм – це така форма давніх вірувань, яка полягала в уявленнях про
існування надприродних істот — демонів, як безплотних сутностей, що
існують десь вже за реальними об’єктами (дух лісу, дух звірів тощо). За
терміном “демон” в індоєвропейських мовах закріплено поняття “дух”
незалежно від ступеня його абстрактності чи мови про добрих або злих
духів.

Демонізм, як віра в духів, складається в умовах розвинутого
первіснообщинного суспільства, а своїми коренями сягає найдавніших
вірувань — анімізму, фетишизму, тотемізму. Духи орудують більш широкими
сферами довкілля, ніж їхні “чуттєво-надчуттєві” попередники-душі. Один і
той самий дух може завідувати і приплодом овець, і ростом трав, які вони
поїдають, і випадінням дощу, від якого залежить ріст трав. Дійсність
остаточно роздвоюється на два світи — видимий, нижчий і надприродний,
невидимий. Залежність людини від останнього все більше зростає.

Дещо пізніше демоністичні вірування послужили первісним матеріалом для
вироблення образів духів-богів, появи політеїзму (багатобожжя). З часом
в пантеоні богів один виділився як головний. Так, серед давньогрецьких
божеств ним став Зевс, в пантеоні києво-руських – Сварог. Цей бог
керував і зумовлював усі сфери і предмети довкілля. Інші ж боги
поставали покровителями якоїсь частини його чи якихось явищ і процесів в
ньому (неба, землі, лісів, господарства, кохання тощо). Такі вірування
прийнято називати генотеїзмом. Від останніх, але це вже при наявності
високого рівня абстрактного мислення і при виникненні державних утворень
з монархічною формою правління, релігія розвивалася до свого
монотеїстичного етапу, тобто появи віри в єдиного Бога.

Бог — верховна надприродна сутність, яка, згідно з різними релігійними
вченнями, будучи наділеною вищим розумом, абсолютною досконалістю і
всемогутністю, є творцем світу і детермінантом всього, що в ньому
відбувається. Якщо політеїстичні уявлення характеризує віра в багатьох
богів, які є вищою силою щодо певних сфер світобудови, то в розвинених
релігійних системах Бог є єдиним і персоніфікованим. Так, в іудаїзмі
існує віра в Бога Яхве. Для християн Бог є один, але в трьох іпостасях —
Бог-Батько, Бог-Син і Бог-Дух Святий. Індуїсти вшановують Брахму, Вішну,
Шиву, зороастристи — Ахурамазду, мусульмани — Аллаха.

Бог в монотеїстичних релігіях наділяється такими атрибутами, як
духовність, самобутність, незбагненність (непізнаваність), святість,
всеблагість, вседосконалість, вічність, безмежність, всемогутність,
всюдисутність, єдиність. Людина, яка вірить в буття Бога, може вступити
у зв’язок з ним шляхом виконання певних обрядових дійств. Релігійне
вчення про Бога одержало назву теології (богослов’я). В сучасних
богословських вченнях домінуючою стає думка про Бога як духовну
сутність, яку можна знати, вірити в неї, але не можна пізнати прийнятими
в науці методами логічного осягнення. З’явилася навіть концепція
“мертвого Бога”. Відтак “вмирає” не Бог, а старі уявлення про нього, в
яких він персоніфікувався, розчинявся в реальному світі.

3. Релігії різних етапів етноконсолідації. Еволюцію релігії можна
вивчати в різних аспектах – історичному (конфесійні зміни) і
системно-структурному (зміни в структурі і функціях релігії), на різних
рівнях – загальносоціологічному та індивідуальногруповому. Вивчаючи її
за рівнем етноконсолідації, в її розвитку виділяють родоплем’яні,
етнічні (державно-національні) та світові релігії.

Родоплем’яні культи – це поняття для позначення у широкому розумінні
всіх тих вірувань і обрядів, які виникли і побутували в умовах
первісного суспільства аж до часу утворення національних і державних
релігій. Поширення цих культів обмежувалося рамками родової чи плем’яної
спільноти. Через них фіксувалися особливості соціальної організації,
економічної структури і духовного розвитку родоплем’яних спільнот.

На етапі родоплем’яних відносин релігія виявлялася у поклонінні різного
роду духам, яким спочатку надавалися зооморфні, а часом і антропоморфні
риси. Формами первісної релігії виступали фетишизм, тотемізм, магія та
ін. Для плем’яних культів характерним є збереження найбільш архаїчних
форм сакралізації вождів, культ предків, тотемістичні уявлення.
Родоплем’яні вірування існували, як правило, у формі системи обрядових
дійств. Саме тому їх називають культами. Частіше всього розпорядником
цих дійств виступав вождь роду чи племені. Тут ще не відбулося
виокремлення стану жреців, священнослужителів. Вірування ці, обрядові
дійства передавалися в усній та імітативній формі як певна непорушна
традиція.

Родоплем’яні культи відомі нам переважно з етнографічного матеріалу
народів Африки, Австралії, Океанії, доколумбової Америки. Вони є ще в
окремих етносів Півночі та Сибіру.

На зміну родоплем’яним культам прийшли етнічні релігії, а останнім —
світові. Про їх особливості і конфесійні вияви йтиме мова далі.

Тема 3. ЕТНІЧНІ РЕЛІГІЇ

Характерні риси етнічних релігій.

2. Різновиди етнічних релігій

1. Риси етнічних релігій. На зміну родо-плем’яним віруванням приходять
етнічні релігії, які подекуди ще називають національними чи
національно-державними. Обов’язковим історичним під’рунтям їх появи є
наявність в суспільстві спільнот, породжених соціальною диференціацією,
і консолідація їх у формі держави. Етнічні релігії – це такі релігійні
вірування, які, як правило, охоплюють своїм * впливом всі прошарки
населення в межах однієї національної держави. Не всі народи пройшли
етап етнічних релігій. Деякі з них сприйняли у свій світогляд якусь
світову релігію, знаходячись ще на стадії родо-плем’яної. Так, більшість
арабських народів і багато народів Африки не проходили стадію етнічних
релігій і відразу прийняли якусь із світових.

У національних релігіях конфесійні й етнічні кордони, як правило,
співпадають, хоча за певних умов і обставин їх прихильниками можуть бути
особи інших національностей. Існуючи на конкретному етнічному ‘рунті,
вони тісно переплелися з елементами національної культури, традицій і
звичаїв народів, що їх сповідували чи сповідують. Національні релігії
справляють значний вплив на формування менталітету народу, регламентують
поведінку і побут його представників, сприяють розвитку та збереженню
відповідного етносу, перешкоджають його культурній і мовній асиміляції.
Функціонуючи в межах певних етнічних визначеностей, релігія так тісно
переплітається з ними, що можемо говорити про певний етноконфесійний
синкретизм.

Витоки етноконфесійних утворень пов’язані з довготривалим існуванням
релігій на ‘рунті різних історичних типів спільностей людей, починаючи
від первісних племен і закінчуючи сучасними розвинутими націями.
Формування зв’язків між ними переростають в етноконфесійні спільноти,
які є наслідком взаємодії певної релігії з елементами етносу. Під
впливом етнічних і релігійних традицій у етноконфесійній спільноті
складається відносно замкнутий тип її життєдіяльності, специфічні риси
побуту. Для етноконфесійних утворень характерний високий ступінь
ізоляції від інших етносів і релігій, який підтримується забороною
міжнаціональних і міжконфесійних шлюбів, ревнивим захистом своєї
етнічної винятковості та істиності власної віри.

Етап етнічних релігій пов’язаний переважно із домінуванням політеїзму, а
то й генотеїзму. На цьому етапі вже відбулося чітке відмежування касти
жреців-служителів етнічного культу. Значно спрощуються, але вже
оформляються у строгу систему дотримання обрядові дійства, інших форм
набирає жертвоприношення. Етнічні релігії мають письмову традицію,
з’являються їх “священні тексти”. Утверджується вчення про потойбічну
відплату кожному за його земне життя.

Не всі етнічні релігії збереглися. Їх, як правило, витіснили світові
релігії (рис.1.1., див. кольорову вкладку). Ті ж, що збереглися, зазнали
значних трансформацій і не постають у своєму витоковому вигляді.

2. Різновиди етнічних релігій. Характерною особливістю духовної історії
різних народів світу є те, що вони на певних етапах своєї історії
витворюють свою власну релігійну систему. Розглянемо коротко деякі з
них.

Давньогрецька релігія — система політеїстичних вірувань і культів племен
та народів Стародавньої Греції, що з’явилися і оформилися в період
виникнення й розвитку рабовласницького суспільства. Характерними
особливостями цієї релігії були уособлення й одушевлення явищ природи
(анімалізм), пов’язані з ними людиноподібні боги та тлумачення їхньої
поведінки за допомогою міфів. Все, що оточувало стародавніх греків, за
їхніми уявленнями, було заселене божествами. Особливою шаною у давніх
греків користувалась годувальниця всього — Гея, що відображало вплив
матріархату. За панування родової знаті дрібні місцеві божества були
замінені олімпійськими божествами, ієрархію яких очолив Зевс — “батько
людей і богів”. Зевс втілював у релігійній формі риси патріархального
владики: панував над небом, землею, морем і пеклом. Пантеон
давньогрецьких богів описали Гомер (VIII ст. до н.е.) в “Іліаді” й
“Одисеї” та Геосид (VII ст. до н.е.) у “Теогонії”, тобто “Родоводі
богів”. На початку нової ери стара грецька віра все більше і більше
поступається християнству, яке більше відповідало вимогам часу і
духовним потребам людей.

Давньоєгипетська релігія як політеїстична система вірувань і культів
сформувалась у УІ-ГУ ст. до н.е. (рис. 1.2., див. кольорову вкладку). У
кожній області (номі) Єгипту були свої пантеони та культи богів,
втілених у небесних світилах, камінні, деревах, звірях, птахах, зміях і
т.д. Пізніше місцеві божества групуються у вигляді тріад на чолі з
богом-деміургом (фіванська тріада — бог сонця Амон, його дружина Мут —
богиня неба, їхній син Хонсу —^бог місяця; мемфіська — Птах, його
дружина Сехмет — богиня війни, їхній син Нефертум — бог рослинності і
т.д.). Велику роль у давньоєгипетській релігії відігравали уявлення про
загробне життя як безпосереднє продовження земного, але тільки в могилі.
З часом виникають уявлення про те, що душі (ба) померлих подорожують по
світу тощо. Характерною рисою цієї релігії є обожнювання тварин. До
найбільш шанованих тварин — втілення різних богів — належить: бик (Апіс,
Мневіс та ін.), корова (Хатор, Ісіда), баран (Амон, Хнум), змія,
крокодил (Себек), кішка (Баст), сокіл (Гор), ібіс (Тот) і т.д. За
уявленнями стародавніх єгиптян, світ спочатку мав вигляд хаосу, був
водною безоднею, з якої вийшли боги, що створили землю, небо, людей
тварин і рослини. Тут на перше місце бога-деміурга виступає сонце.
Традицією давньоєгипетської релігії було обожнювання фараонів, які
бачились як “служителі Гора”, що впливало на династійність царювання.

Давньоіндійська релігія — сукупність релігійних поглядів та обрядів, що
виникають у II тис. до н.е. в середовищі так званих індо-аріїв. У
становленні цієї релігії виділяють ведичну та брахманську доби. Перша з
них характеризується створенням Вед — священних книг, де описуються
пантеон богів, важливі сторони ритуалу та обрядовості. Весь пантеон
складається з 33 богів (хоча згадуються й інші числа), які поділяються
на земних, атмосферних та небесних. Важливе місце у цей період займають
також різноманітні божества як уособлення абстрактних понять, напівбоги,
міфологізовані діячі, ворожі сили. Головний сенс обрядовості —
жертвоприношення (яджна) як вживання священного напою сома або
принесення в жертву богам рослин, тварин, людей. Світ, за Ведами,
створений або з води ворожими силами (девами і асурами), або з яйця
богом Праджапаті, чи Брахманом. Всесвіт складається з 5 елементів —
води, землі, вогню, повітря, ефіру (акаша). Брахманська доба
відзначається зміною ритуалу, створенням коментарів до Вед — брахманів
та аран’як, а також релігійно-брахманів, поширюється явище аскези. Світ,
згідно з вченням цього періоду, керується загальними законами карми,
якій підкоряються боги й люди. Панівною стає концепція реінкарнації
(переселення душ) та необхідності звільнення від нескінченних змін своїх
станів (сансара).

Джерелгії. ‘т вчення давньоіндійської релігії, зокрема брахманізму, є:
1) чоіири збірки Вед (“Рігведа”, “Атхарваведа”, “Самаведа”,
“Яджурведа”); 2) Брахмани — тексти-коментарі до відповідних Вед; 3)
Аран’яки — тексти, пов’язані з Брахманами; 4) Упанішади —
релігійно-філософські тексти періоду брахманізму. Головний принцип
світосприйняття брахманізму — обожнювання природи. Більшість богів
пантеону Вед втілюють окремі природні явища та стихії. Ці боги
поділяються на земних, атмосферних і небесних. Богам-девам протистоять
демонічні істоти — асури, пані, даса та ін. Першоосновою світу і діючих
в ньому законів, універсальним принципом Всесвіту, якому підкоряються
боги і люди, є Ріта. Йому протистоїть принцип Анріта — безладдя, хаоси,
відсутність істини. Пізніше в брахманізмі Ріта дасть поштовх до появи
концепції карми і дхарми.

Привілейованим станом в давньоіндійському суспільстві були
жреці-брахмани. Спочатку основна їх функція складалася з виконання
обрядів та промовляння або співання молитв. Але з розвитком релігійного
мислення вони монополізують практично всі сфери життя суспільства. З
цього часу в брахманізмі починається перехід від багатопланового
пантеону Рігведи, в якому був відсутній центральний, об’єднуючий образ,
до системи, зафіксованої в Упанішадах, яка зводила всі прояви буття до
безособового космічного абсолюту – Брахмана.

Поява в VI ст. до н.е. таких релігійних систем, як буддизм і джайнізм,
призвело до ослаблення брахманізму і поставило перед ним завдання
реформації. Наслідком цієї реформації була поява наприкінці І тис. до
н.е. індуїзму.

Давньоіранську релігію називають ще зороастризмом (інколи – парсизмом).
Ця дуалістична релігія виникла в Х-\ЧІ ст. до н.е. й поширилась в
Середній Азії та Азербайджані. Її засновником вважають пророка
Заратустру (Зороастра), якому приписують створення священної книги
Авести і об’єднання основних релігійних уявлень стародавніх персів.
Основна ідея цієї релігії — визнання боротьби двох існуючих сил —
Ахурамазди (уособлює світло, добро, істину і життя) і Анхра-Майнью
(темрява, зло, омана і смерть). Ареною боротьби цих. сил є світ. В ній
беруть участь і люди, які володіють свободою вибору. Зусилля прибічників
Ахурамазди повинні привести зрештою до перемоги світла і добра.
Праведним життям, вартим спасіння, в зороастризмі вважалося примноження
матеріальних благ за допомогою землекористування. Культ зороастризму
зводиться до визнання безсмертя душі, загробного життя і кінця світу,
вшанування священного вогню, якому присвячувались храми (вогонь
розглядається ними як “сила, що очищує “). В наш час ця релігія
збереглась у парсів в м. Бомбеї (Індія) та у вогнепоклонників в Ірані.

Давньоримська релігія значною мірою відображена у римській міфології,
яка зазнала великого впливу від грецької. З утворенням Римської держави
боги (їх було близько ЗО) стали загальнодержавними, не пов’язаними з
певною територією. Найвищим серед цих богів, що уособлював могутність
Риму, вважався Юпітер. У Римі для всіх громадян був встановлений
обов’язковий культ так звані трійці (Юпітера, Юнони й Мінерви).
Перетворення Риму на середземноморську державу спричинило помітний вплив
тут східних культур з культами їхніх богів, зокрема мітраїзму. Криза ж
суспільного ладу в Римі на початку нової ери і особливо в ІП-У ст. н.е.
викликала глибокі соціальні та світоглядні зміни в житті імперії,
спричинила перехід величезних мас населення до християнства.

Індуїзм в його класичному вигляді сформувався в середині І тисячоліття
н.е. внаслідок еволюції і злиття ведичної і брахманістської традицій. В
основу його віровчення покладено релігійні і філософські ідеї
брахманізму (дхарма, карма, сансара, мокша, реінкарнація). Серед
розмаїття богів в індуїзмі найбільш поширеними і шанованими є Брахма,
Вішну і Шива. Вони складають “тримурті” — тріаду головних індійських
богів і уособлюють три основні функції — творчу, охоронну і руйнівну.
Сьогодні самостійний культ Брахми майже відсутній. Перевага віддається
богам Вішну і Шиві, які доступні і близькі рядовим віруючим.
Шанувальники цих богів — вішнуїти (вайшнави) та шиваїти складають дві
основні групи індуїстів. Бог Вішну з’являється в багатьох образах і
приймає десятки різних імен. Восьмим втіленням (аватарою) Вішну був
Крішна, дев’ятим — Будда, прихід десятої аватари — Калкі — лише
очікується. Шива поєднує в собі протилежні, але злиті між собою риси:
він водночас і носій смерті, і переможець її, він знищує і дарує життя
(рис. 1.3., див. кольорову вкладку). В індуїзмі популярний культ богинь,
які виступають у ролі дружин основних богів. Крім того, кожний індуїст
обирає для поклоніння особистого бога серед трьох тисяч існуючих.

Культова практика індуїзму така ж різнорідна, як і саме вчення. Але
спільним є визнання трьох шляхів (марги) вшанування Бога, наближення до
нього і спасіння: кармамарга (праведне життя у відповідності до
релігійних настанов), джнянамарга (правильне пізнання Бога через
філософствування і роздуми), бхактімарга (наближення до Бога через
безмежну любов до нього). Всі об’єкти пошанування в індуїзмі — священні
камені, рослини, тварини, Боги — мають свої храми, часовні, вівтарі,
яких в Індії тисячі з різними культурними традиціями, архітектурними
формами. (рис. 1.4, див. кольорову вкладку).

В індуїзмі відсутня єдина церковна організація. Його функціонування
забезпечується інститутом жрецтва, високий авторитет якого зберігається
й досі. Храмові жреці відправляють культ в храмах, місцях масових
молінь, домашні — наглядають за релігійним життям у родинах. Індуїстів
нині у світі біля мільярда. Його сповідує 85 % населення Індії, він
поширений у Пакистані, Малайзії, Шрі-Ланці, Непалі, Бангладеш, ряді
країн Африки (рис. 1.1, див. кольорову вкладку). Є прихильники і серед
європейців та американців, які сповідують його, найчастіше в
реформованих чи модернізованих варіантах. В Україні неоіндуїзм
репрезентують громади Товариства Свідомості Крішни, Ошо Раджніша,
Саї-Баби, Шрі-Чінмоя, Товариства Всесвітньої Чистої релігії та ін.

Китай презентують дві національні релігії – даосизм і конфуціанство.

Даосизм (від кит. дао цзя — школа дао) виник у другій пол. І тис. до
н.е. Згідно з традицією засновником його вважається Лао-цзи. Даосизм як
релігія базується на вченні про дао (шлях, вічний, абсолютний і
загальний закон спонтанного виникнення, розвитку і зникнення Всесвіту).
В основі практики лежить принцип наслідування Дао, який дістав назву “у
вей” (недіяльності). Даосизм увібрав у себе магію, алхімію, лікування,
демонологію та інші елементи народних культів та шаманських вірувань.
Абсолютизація ідеї безсмертя стимулювала пошуки даосами різних способів
продовження життя (цан шен) за допомогою сексотерапії, дієти,
пневмотерапії тощо.

Пантеон даосизму налічує тисячі безсмертних духів, героїв місцевих
культів та інших істот. Цей пантеон очолювався спочатку трьома
абстрактними містичними символами: Тай-чу, Тай-су, Тай-і, а за іншою
-версією — Тянь-і (небесний початок), Ді-і (земний початок) і Тай-і
(вище єдине). В процесі розвитку даосизму і поглинення ним народних
культів абстрактні категорії цієї тріади були персоніфіковані в образах
Лао-цзи, Хуань-ді і Пань-чу (іноді Тай-і).

Конфуціанство (власне жу цзя — школа вчених книжників) — найбільш
впливова релігійно-філософська течій Китаю. Заснована вона філософом
Конфуцієм (рис. 1.5, див. кольорову вкладку). Це є своєрідне
етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідають питання
моральної природи людини, її життя в родині, суспільстві, державі.
Важливе місце в своїй системі Конфуцій відвів концепції “неба” і
“небесного веління”. “Небо” — це частина природи, але й вища духовна
сила. Людина, обдарована “небом” певними етичними якостями, повинна жити
в злагоді з ними, з моральним законом (дао) й удосконалювати їх за
допомогою навчання. Мета вдосконалення — досягнення рівня “благородного
чоловіка” (Цзюнь-цзи), який має 5 “шляхетних якостей”: Жень
(людяність), І (обов’язок). Лі (норми поведінки), Чжи (знання), Сінь
(вірність). Ці якості мають базуватися на принципі Сяо — любові сина до
своїх батьків. Після смерті Конфуція його течія поділилася на 8 шкіл.

Національною релігією японців є синтоїзм (від японськ. синто — шлях
богів). Вона сформувалася в УІ-УП ст. на базі родо-плем’яних
анімістичних культів і шаманства. Синтоїсти поклоняються сонму божеств й
духів (камі), які, згідно з їхніми уявленнями, оживляють всю природу і
здатні втілитися в будь-який предмет (спис, фігурку божества, дзеркало
та ін.), що стає об’єктом поклоніння (синтай — дослівно “тіло бога”).
Найважливішою серед божеств в синтоїзмі є сонячна богиня Аматерасу
Омікамі. Головне в синтоїзмі — поклоніння численним камі, які спочатку
були уособленням тварин і рослин, предметів і явищ природи, душ предків.
Згідно з сінтоїзмом зв’язок між камі і людьми здійснюється через
представника богині Сонця на Землі — імператора (мікадо), який
вважається родоначальником усіх японців. Священною книгою синто є
збірник легенд “Кодзікі”.

Складовими частинами державного синтоїзму в Японії стали: тенноїзм —
культ імператора (тенно) і його предків; династичний синтоїзм, тобто
культ, що особливо вшановується імператорською сім’єю, яка нібито
перебуває в родинних зв’язках з богами; храмовий синтоїзм — культ різних
богів у храмах; домашній синтоїзм — культ богині Аматерасу з її кнотами
в кожній “вірнопідданій” сім’ї.

Метою життя, згідно з синтоїзмом, є здійснення ідеалів предків. На
відміну від буддизму, який одночасно визнають багато японців, що
вбачають в ньому гарант свого потойбічного благополуччя, з синтоїзмом
вони пов’язують свої надії на краще земне життя. З 1946 року синтоїзм в
Японії відокремлено від держави. Формально був відкинутий культ
імператора, хоч покійні імператори продовжують вшановуватися як “боги” і
на їх честь в країні споруджено багато храмів.

Класичним зразком національної релігії є іудаїзм, поширений головним
чином серед євреїв (рис. 1.1, див. кольрову вкладку). Формування
іудаїзму починається в II тис. до н.е. і відзначається, зрештою,
розвитком принципово нової релігійної концепції — ідеї єдиного
Бога-творця й володаря Всесвіту. Традиційну космогонічну міфологію
давніх вірувань заступає вчення про створення світу творчою волею Бога
та історична епопея, у центрі якої — формування народу Ізраїлю і його
завіт з Яхве — богом племені Іуди, яке відіграло головну роль у
формуванні давньоєврейської держави. В ній він перетворюється на
загальнодержавний культ, а згодом — і культ єдиного Бога. Ці уявлення
відтворені у П’ятикнижжі Мойсея (Торі), що письмово зафіксувало
багатовікову еволюцію вірувань євреїв (рис. 1.6., див. кольрову
вкладку).

Важливий етап у розвитку іудаїзму пов’язаний з коментуванням його
священної книги Біблії законовчителями, внаслідок чого була вироблена
галаха — частина Талмуду, яка регламентувала життя єврея і стала
найповнішим виразом його релігії. Наріжними засадами іудаїзму є: віра в
єдиного, живого, всюдисущого, ненародженого, не вмираючого і не
воскресаючого Бога; віра в месію, воскресіння мертвих; необхідність
дотримуватися 613 заповідей (365 заборон і 248 установлень). Здійснив
комплексне сформулювання їх Маймонід. Емансипація європейського
єврейства у новий час спричинила до різних реформ в іудаїзмі, виникнення
реформістської, консервативної, реконструктивістської його течії. Згідно
з даними 00Н у сучасному світі нараховується приблизно 14’млн
прибічників іудаїзму.

Тема 4. СВІТОВІ РЕЛІГІЇ

Особливості світових релігій.

Буддизм.

3. Іслам.

1. Особливості світових релігій. Світовими є релігії, які долають
етнонаціональні обмеженості й постають доступними для сприйняття
будь-якої людини. До них прийнято відносити буддизм, християнство та
іслам. Якщо становлення національних релігій відображає процес утворення
незалежних держав, яким ці релігії служили ідеологічним під’рунтям, то
формування світових релігій відбувається за умов розбудови “світових
імперій” як їх ідеологічне доповнення. На їх змісті позначилася
специфіка способу життя народів великих географічних регіонів.

Особливістю світових релігій є те, що вони своєю появою нібито
супроводжують значні історичні зміни в житті великих мас людей,
переважно знаменують появу феодальних відносин. Так, буддизм виник в VI
ст. до н.е. в Індії і країнах Центральної та Південно-С’хідної Азії,
коли вони, відкидаючи кастовий устрій, переходили до класових відносин.
Утвердження християнства пов’язане з політичним об’єднанням
Середземномор’я під владою римських імператорів. Іслам також з’явився в
роки переходу аравійських племен до феодальних відносин.

Характерною ознакою світових релігій є їх міжетнічний, космополітичний
характер, оскільки вони гарантують спасіння незалежно від етнічної
(національної) належності їх послідовників.

Так, за новозавітними повчаннями, християнином міг бути і грек, й іудей,
і варвар, і скіф. Своєю п’ятидесятницею – посланництвом апостолів до
різних країн і земель — Христос підтвердив можливість сприйняття істин
його вчення всіма народами і їх рідною мовою.

Оскільки законсервовані національними релігіями складні обрядові форми
заважали спілкуватися з іновірцями, навіть формували щодо них
нетерпимість, то світові релігії на перших етапах свого становлення
взагалі не прагнули до своєї специфічної обрядовості, а використовували
в асимільованому вигляді обряди автохтонних народів. Так, своя
обрядовість в християнстві почала формуватися лише з IV століття.

Особливістю світових релігій є також те, що вони визнають рівність перед
Богом всіх людей незалежно від їхнього соціального стану. Так, буддизм
постав як протидія поділу індійського суспільства на касти, який
санкціонував до нього індуїзм. Християнину неважливо хто ти є – раб чи
вільний. Так повчали новозавітні книги.

Світові релігії також актуалізують вчення про спасіння. І хоч воно в
кожній з них має свою специфіку, але їх вчення переносять ідеали кращого
життя із Землі на небо, в потойбіччя. Світові релігії характеризує те,
що їх засновники приходять до людей як спасителі і як вісники благодаті
для всього людства.”Ви світло світу, сіль землі”,— повчало християнство.

Відтак світовість релігії засвідчується не кількістю її послідовників,
значною територіальною поширеністю чи прагненням до своєрідного зняття,
синкретизування всіх раніше існуючих значних конфесій, а тим, що вони
слугують засобом віросповідного зв’язку людей незалежно від їхньої
етнічної, мовної, соціальної, політичної самоідентифікації.

2. Буддизм. Ця світова релігійна система виникла в УІ-У ст. до н.е. в
Індії і поширилась в Південній, Південно-Східній і Центральній Азії та
на Далекому Сході (рис. 1.7, див. кольорову вкладку). Є громади
послідовників буддизму в Америці, Європі (в т.ч. і в Україні). Нині в
світі близько 400 млн буддистів (з них біля 1 млн — ченці).

Засновник буддизму — царевич Сіддхартха Гаутама. Після свого
“просвітлення” він став Буддою. Від цього епітету пішла назва релігійної
системи. Будду ще називають Шак’ямуні (від санскр. дослівно — мудрець з
племені Шак’я). З точки зору буддійської міфології Сіддхартха Гаутама
був останнім земним буддою, який проповідував дхарму. Шак’ямуні як
засновник буддизму — реальна історична особа, яка жила в Північній
Індії. Є деякі розбіжності в датах його життя і смерті (560-480,
566-476, 563-473 рр. до н.е.). В тибетській традиції виділяють 12 етапів
життя Шак’ямуні: прийняття рішення народитися у світі людей; сходження з
неба тушита; входження в лоно матері; народження; накопичення світських
знань; життя в розвагах і насолодах; залишення палацу; аскетичні вправи;
перемога над Марою; досягнення стану будди; проповідь дхарми; входження
в нірвану. В махаяні образ Шак’ямуні має деякі специфічні риси. Так,
вважається, що в світі з’явилось лише його нірманакая, в той час як
самбхогакая залишилось на небі. Залежно від інтелекту слухачів Шак’ямуні
проповідував різні дхарми. Індо-тибетська традиція махаяни вважає, що
він зробив три так звані “повороти колеса дхарми”. На першому етапі він
проповідував хінаяну, потім _ праджняпараміту і нарешті — віджнянаваду
(останні дві створюють махаяну). Шак’ямуні у віці 80 років пішов у повну
нірвану (махапарінірвану).

Буддизм можна вивчати і як релігію, і як філософію, і як культурний
комплекс, і як спосіб життя. Буддизм як релігія виникає на основі
стародавніх релігійно-філософських вчень Індії. Основна його ідея
‘рунтується на твердженні, що “життя є страждання” і що “є шлях до
порятунку”.

Характерною особливістю буддизму є його етико-практична спрямованість.
Стрижень змісту цієї релігії становить проповідь Будди “Про чотири
балагородні істини”. Перша істина: “існує страждання”. Його неодмінно і
обов’язково зазнає будь-яка жива істота, а тому все життя є стражданням.
Друга істина: “є причина страждання”, а це — наше Его, у якого є
бажання. Останні стимульовані невіглаством і приводять до дій, що
створюють карму. Третя істина: “можна припинити страждання”. Повне
викорінення і добрих, і поганих бажань відповідає стану нірвани, коли
людина перериває процес відродження. Четверта істина стверджує: “є шлях
до припинення страждань”. Цим шляхом є так званий “благородний
восьмирічний шлях”, який складається з вірного розуміння, вірного
наміру, вірної мови, вірної поведінки, вірного життя, вірного зусилля,
вірного відношення, вірного зосередження. Цей шлях у буддизмі дістав
назву “серединного” шляху. Розвиваючи ці істини, буддизм багато уваги
приділяє розробці таких специфічних понять, як дарма, карма, нірвана,
дукха, шуньята, віджня та ін.

Буддизм прийнято поділяти на ряд течій, зокрема хінаяну (мала
колісниця), махаяну (велика колісниця), ваджраяну (алмазна колісниця).
Ці течії не є трьома етапами в розвитку буддизму. Швидше за все вони
мали спільні витоки в первісному буддизмі безпосередньо, але потім
розвивалися відносно самостійно. Письмово зафіксовані канони хінаяни і
перші сутри махаяни з’являються майже одночасно (І ст. до н. е.), а
перші відомі тексти ваджраяни у III ст. н. е. Ці течії, розробляючи
різні аспекти первісного буддизму, не відрізняються між собою в
загальних принципах.

Хінаяна (від санскр. — мала колісниця, або вузький шлях спасіння), як
напрямок буддизму, оформився внаслідок розколу останнього в І ст. н. е.
Визначальний акцент у вченні хінаяни робиться на особистому спасінні, на
власних зусиллях віруючих для звільнення від уз сансари. Послідовники
хінаяни відмовляються від всього мирського, вважають, що досягнути
святості та нірвани можна лише через чернецтво, шляхом багатьох
перероджень. Хінаяна як самостійна течія була поширена в основному в
Східній Індії. З часом в ній з’явилися чужі для раннього буддизму
релігійні явища — пишний культ (рис. 1.8, див. кольорову вкладку,),
масове паломництво до “святих місць” тощо. Хінаяністи в традиціях
раннього буддизму шанують Будду не як божество, а як людину — великого
вчителя, що досягнув моральної самодосконалості шляхом праведного життя
і споглядання. Послідовники хінаяни мешкають у Шрі-Ланці,
Південно-Східній Азії (рис. 1.7, див. кольорову вкладку).

Махаяна (від санскр., дослівно — “велика колісниця”) — течія в буддизмі,
яка дістала поширення в Тибеті, Монголії і країнах Далекого Сходу (рис.
1.7, див. кольорову вкладку,). Всі основні концепції махаяни вже
існували в ранньому буддизмі. Від хінаяни махаяна відрізняється більшою
релігійністю. Якщо метою хінаяни є досягнення особистого спасіння, то
метою махаяни є досягнення стану ботхисатви, відмова від особистого
спасіння заради допомоги всім живим істотам, щоб привести їх до
визволення. В махаяні по-новому розглядається концепція Будди. Реальний
Шак’ямуні — це тільки втілення вічного світового принципу, знаряддя
цього принципу. Кожна жива істота має природу Будди. Відтак кількість
будд — безмежна, (рис. 1.9; рис. 1.10; рис. 1.11, див. кольорову
вкладку) але існує їх внутрішня єдність – Трікая. В махаяні створено
свій пантеон ботхисатв.

Одним із організаційно незалежних різновидів махаяністського напряму
буддизму, що склався в Тибеті в УІІ-ХІУ ст. внаслідок проникнення сюди
махаяни і тантризму, поєднання їх з релігією тибетців бон-по (форма
шаманізму) є ламаїзм. Його засновником був тибетський лама Цзон-каба
(кінець ХІV-початок XV ст.). В XVI ст. ламаїзм поширюється серед
монголів, а в XVII ст. проникає на територію Росії, де знаходить
послідовників серед бурятів, тувинців і калмиків. Зберігаючи основні
буддійські положення, ламаїзм водночас має специфічні особливості,
насамперед в ускладненій обрядовості, в масовому поширенні інституту
лам, в підвищеному пошануванні їх, в беззастережній покірності, яка
вважається головною чеснотою. Старший син в кожній родині послідовників
ламаїзму, як правило, посвячується в лами. Звідси і величезна кількість
ламаїстських (тибетсько-буддійських) монастирів. Особливе місце у
ламаїзмі відводиться прийдешньому Будді — Майдарі, який покарає
грішників й нагородить за релігійні заслуги гідних, встановить
справедливе життя. Розроблено вчення про “10 чорних гріхів” і “10 білих
чеснот” як основу моралі. Моляться в ламаїзмі, обертаючи наповнені
молитовними текстами і святою літературою барабани, що замінює
багаторазове виголошення молитов і заклинань. Сьогодні в тибетському
буддизмі існує декілька шкіл, єдиних у своїй основі, але різних у
способах повчань. Найвідоміші з них: н’їнма, каг’ю, сак’я, гелуг.
Нинішній глава ламаїзму — вищий духовний авторитет всього світового
буддизму Далай-Лама XIV після вигнання зі своєї історичної батьківщини
(Тибету) живе в Індії .

Основним загальнобуддійським священним джерелом є Тіпітака (“Три
кошики”) — збірка канонічних текстів мовою палі хінаянської школи
тхеравади, зафіксованих письмово в І ст. до н.е. на острові Цейлон.

3. Іслам. Однією зі світових релігій є іслам (від араб. — покірність,
віддання себе Богу). Виник він у VII ст. в Аравії і багато в чому
визначив історію, ідейне і культурне життя значної частини населення
Азії, Африки й частково Європи в середні віки, новий і новітній час.

Засновником ісламу є Мухаммед (бл. 570-632), який постає як “посланець
Аллаха”, головний і останній пророк істинної віри (рис. 1.12, див.
кольорову вкладку). Збереглося дуже мало відомостей про дитячі та
юнацькі роки Мухаммеда. Достовірно відомо, що він рано став сиротою і
виховував його дядько Абу Таліб, який брав хлопчика в поїздки за
торговельними справами у Сирію. В цих поїздках Мухаммед познайомився з
новим для нього світом християнських, іудейських та інших релігійних
громад. Розповідають, що коли Мухаммед перебував у печері Хіра, під
Меккою, йому з’явився ангел з наказом нести людям істинне слово — слово
Аллаха, тобто Коран {рис. 1.13, див. кольорову вкладку). В 610 році,
коли Мухаммеду було приблизно 40 років, він одержав перше одкровення від
Аллаха. В 8-й день священного місяця зульхаджжа у 632 році Мухаммед
разом із сім’єю відбув “велике паломництво” в Мекку, що увійшло в
історію як прощальне. Через три місяці після паломництва Мухаммед помер.

Характерною ознакою ісламу є його роль як соціального і культурного
регулятора. В мусульманській спільноті всі сторони життя людини і
суспільства регламентовані релігією. У власне релігійному плані
народження ісламу пов’язане як з впливом і розвитком монотеїстичних
релігій — іудаїзму і християнства, так і з еволюцією релігійної
свідомості жителів Аравії. В цю епоху виникають нові форми суспільного і
духовного життя, активно йде процес етнічної і культурної консолідації
арабів, формується єдина арабська мова.

Переважна увага ранніх мусульман до питань права і зовнішньої
обрядовості знайшла відображення у п’яти стовпах віровчення: визнання
єдиного Бога — Аллаха і пророчої місії Мухаммеда; п’ятиразова щоденна
молитва (салят) (рис. 1.14, див. кольорову вкладку); дотримання посту
Рамадан (саум); обов’язкова пожертва на користь бідних (зак’ят) і
паломництво до святинь, насамперед, до Мекки (хадж).

Ідейні розходження серед мусульман призвели до того, що вже у середині
VIII ст. в ісламі утворилось не менше п’яти основних
релігійно-політичних угруповань. Це — харіджити, шиїти, мурджиїти,
мутазиліти і суніти. Кожне з угруповань відстоювало своє вчення як єдино
вірне, звинувачуючи своїх супротивників у відході від істинної віри.

Домінуючим напрямком ісламу є сунізм. Його послідовники називають себе
ахль ас-суна (люди суни) і вважають, що саме вони дотримуються традицій
пророка Мухаммеда. Суніти визнають, не лише Коран, а й святість Суни.
Формально сунітом вважається той, хто визнає перших чотирьох правовірних
халіфів і правдивість збірок хадисів. В галузі теології головна різниця
сунізму від шиїзму полягає в тому, що він не визнає можливості якогось
посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухаммеда, заперечує
ідею про особливу природу Алі і право його нащадків на імамат,
управління громадою. Сунізм відрізняється від шиїзму також у принципах
юридичних рішень, характері свят, ставленні до іновірців, у деталях
молитви тощо. В сунізмі утворилися і набули поширення чотири
релігійно-юридичні школи: халіфітська, маліхітська, шафіїтська,
ханбалітська. Священними містами сунітів є Мекка і Медина (рис. 1.15,
див. кольорову вкладку).

Як релігійний напрям, сунізм не є централізованим. Наприкінці XVIII і в
XIX століттях в сунізмі розвинулися різні релігійно-політичні течії
(наприклад, ваххабізм). У ХІХ-ХХ ст. з’явилися реформаційні і
модерністські напрями.

Шиїзм (від арабськ. ші’а — угрупування, партія), виникнувши як політична
течія у другій половині VII ст. в Іраці, в VIII ст. поширився переважно
в Ірані, сприйнявши при цьому деякі елементи віровчення і культу
зороастризму, мітраїзму і буддизму. Засновниками шиїзму вважається група
прихильників Алі — двоюрідного брата Мухаммеда, яка домоглася обрання
Алі халіфом. Шиїти визнають 12 імамів з числа прямих потемків Алі.
Дванадцятий законний імам, як вчить шиїзм, народився у 873 році, але
опісля таємно зник і має ще згідно волі Аллаха з’явитися у ролі
спасителя. Тоді нібито й настане вік соціальної рівності й
справедливості. Право самостійності з релігійних і правових питань —
іджтихад — шиїти ( зберігають за муджтахидами “таємного імама”. Як і
суніти, шиїти визнають Коран “божественним одкровенням”, але вважають,
що в османовій його редакції відсутні аяти, які мають відношення до Алі.
Тому в шиїзмі Коран доповнюється ахбаром — Святим Переказом. Обряди
шиїтів мало чим відрізняються від обрядів сунітів. Поруч з хаджем вони
здійснюють також паломництво в місця, що пов’язані з ім’ям шиїтських
імамів, відзначають на честь останніх спеціальні свята. Шиїти вірять у
можливість переселення душ, вважають, що в тілах імамів втілилася
пророча душа Мухаммеда. “Прихованого імама” шиїзм визнає як верховного
правителя всіх шиїтських держав, а царствуючих владик розглядає лише як
його представників на землі. В наш час шиїзм поширений переважно в
Ірані, Іраці, Йемені {рис. 1.16. див. кольорову вкладку).

Проблема правовірності стала однією з центральних проблем
мусульманського богослов’я. Теократичний характер вчення Мухаммеда й
досі є ідеалом “мусульманського правління”, стверджує неподільність
духовної і світської влади в руках глави мусульманської громади.

Ототожнення релігійного і національного у масовій свідомості мусульман,
з одного боку, і уявлення про мусульманську єдність, засновану на
головній ідеї ісламу про єдинобожжя, з іншого, зумовили формування
теорії “ісламського шляху” розвитку. У сучасному світі ці ідеї
пропагуються багатьма міжнародними організаціями (Організація ісламської
конференції. Всесвітній ісламський конгрес та ін.).

В Україні нині існує 360 громад мусульман (див. 3-ю стор. обкладинки —
Арабський культурний центр в м. Одесі, вул. Рішел’євська, 49 (зверху
вниз): будинок центру; внутрішня зала; сходи). Переважним регіоном
поширення ісламу в Україні є Крим, що пов’язано історично з 1242 роком,
коли Крим був завойований татаро-монголами і увійшов до складу Золотої
Орди. Оскільки хани Золотої Орди були сунітами, то в Криму набув
поширення сунізм як одна з течій ісламу. У XV ст. у зв’язку з розпадом
Золотої Орди в Криму виникло самостійне Кримське ханство, яке з 1475
року ввійшло до складу Османської імперії. На чолі мусульманського
духовенства Кримського ханства був муфтій як вища духовна особа після
халіфа — турецького султана. Всім життям релігійної громади керував
імам. У XVIII ст. тільки в Бахчисараї було 32 мечеті. Відкривалися
мектеби і медресе. У 60-х роках XIX ст. в Криму було 23 медресе і 131
мектеб (школа початкової освіти). У 1774 році Кримське ханство після
війни Росії з Туреччиною отримало самостійність, але у 1783 році вона
була втрачена і Крим був приєднаний до Російської імперії, яка
утискувала татар, що сповідували іслам, не лише економічно, а й духовно.
У другій половині XIX століття Крим залишило 161 тис. татар. У 1917 році
татари складали лише 36,6 % сільського і 11,3 % міського населення. В
цей же час розгортається в Криму дискусія між кадимистами (прихильниками
догматичного ісламу) і джадідами, які виступали за реформу старої
системи мусульманської освіти, за європейський одяг і побут, політичні
реформи. Зазнавало утисків татарське населення Криму і за часів
Радянського Союзу. У травні 1944 року з Криму було виселено 188 626
татар. Нині йде процес їх повернення до Криму і відродження
мусульманських релігійних громад. Мусульманські громади України діють в
структурі трьох об’єднань — Духовного управління мусульман України
(ДУМУ), Незалежного Духовного Центру МУ, ДУМ Криму.

ЗАВДАННЯ № 2. Дайте письмову відповідь на контрольні запитання. Для
цього скористайтеся викладеним матеріалом, додатками і методичними
рекомендаціями, які запропоновані у розділах 4 і 9.

1. Чітко визначте об’єкт і предмет релігієзнавства.

2. З’ясуйте відмінності між богословським та академічним
релігієзнавством.

3. Яким є предметне поле філософії релігії?

4. Дайте характеристики феноменології, історії та соціології релігії.

5. З’ясуйте категорії, принципи і риси академічного релігієзнавства.

6. Охарактеризуйте категорії релігійної свідомості.

7. Визначте структуру та функції релігії.

8. Охарактеризуйте первісні релігійні вірування.

9. Назвіть характерні риси етнічних релігій.

10. Дайте характеристику стародавніх етнічних релігій.

11. Охарактеризуйте давноіндійська та китайські релігійні системи й
іудаїзм.

12. Назвіть ознаки, які характеризують буддизм та іслам саме як світові
релігії. С

13. В чому своєрідність буддизму як релігії?

14. В чому своєрідність ісламу як світової релігії?

15. Які є течії ісламу?

16. Порівняйте ставлення до Бога в іудеїв та індуїстів.

17. Складіть таблицю: Географія релігій

Релігії

Іслам

Буддизм

Іудаїзм

Індуїзм

Даосизм, конфуціанство

Країни

18. Як себе треба поводитися віруючому під час Рамадану, Песаха, Сукоту
Холі (див. додаток 3 про свята).

ЗАВДАННЯ № 3. Ознайомтеся з документами № 1-7 і дайте

відповіді:

— Що таке віра і релігія?

— Які функції виконує релігія?

— Чи згодні ви з атеїстичним визначенням сутності релігії 3. Фрейда,
Ф.Енгельса?

Документ 1. Г. Зіммель. Релігійний елемент в стосунках між людьми.

Віра, яку називали найсутгевим в релігії та її субстанцією, перш за все
виступає як відношення між людьми: бо мова йдеться про практичну віру
яка аж ніяк не являє собою нижчого ступеня або послаблення теоретичної
упевненості в істинності чого-небудь. Якщо я кажу, що вірую в Бога це
означає не лише те, що я приймаю буття Боже, хоча воно і не доведене зі
всією строгістю; але це значить одночасно визначене, внутрішнє ставлення
до нього, самовіддачу почуття, спрямування до нього усього життя; в
цьому -унікальна суміш віри в розумінні пізнання з практичними
імпульсами і станами сприйняття…

Віра, яка живе во взаємостосунках людей як соціальна необхідність стає
тепер самостійною, типовою функцією людини, яка знаходить собі
підтвердження спонтанно, зсередини. Практика людських стосунків… часто
демонструє, що основою й” є віра як психологічна форма, що в цій
практиці зростає потреба взагалі “вірити”, яка і засвідчує себе своїми
власними об’єктами створеними саме цією потребою і заради неї самої…
Кваліфікація об’єктів як любих чи шанованих є лише рефлексивним
відображенням потреби суб’єкта Схожим чином, з іншого боку, і
світоспоглядального Бога називають продуктом людської потреби в
казуальному поясненні.

Інший бік соціальної сутності, яка перетворюється у відповідний бік
сутності релігійної, міститься в понятті єдності… Як безпосередньо
саме єдність групи стикається з релігійно-оформленими функціями
допоможуть з’ясувати два міркування. Єдність групи, особливо в більш
примітивні епохи, визначається або підкреслюється відсутністю всередині
неї боротьби і конкуренції на противагу відношенню до всього для неї
зовнішнього. Немає, мабуть, жодної іншої сфери де б ця форма
безконкуретного існування, тотожності мети і інтересів виступала б так
чисто і повно, як у сфері релігійній… здійснитися повно, без взаємної
конкуренції, енергії індивіда можуть лише в області релігійного, бо, як
чудово промовив Ісус, для всіх є місце в божому будинку. Хоча в усіх
мета єдина, але всім надана можливість досягнути її, до того ж,
наслідком цього стає не взаємне виведення, а навпаки: взаємне приєднання
один до одного…

Про релігію можна повідомити, що вона уявляє в субстанції те, що регулює
групове життя як форма і функція; можна також говорити, що релігія
деяким чином якраз з того і складається, щоб це субстанціалізувати.

…ті внутрішні зв’язки між індивідом і групою, які називаються
моральними є повною аналогією відношенням індивіда до свого бога, мовби
останні були нічим іншим, ніж ущільненням і перетворенням перших. Боги,
які примушують і карають, бог, який любить, бог Спінози, який не може
відповісти на нашу любов, бог, який дає нам безпосередні вказівки до дії
і одночасно дарує і відбирає у нас сили для їх виконання – цими знаками
відзначений також і розвиток сил і протилежностей етичного відношення
між групою і індивідами що її складають.”

Документ 2. П. Сорокін. Система соціології.

…В релігії суть справи не у віруваннях, не в тих чи інших комплексах
ідей, а в чуттєво-емоційних переживаннях віри людиною. В останніх —
докорінне ядро релігії’. Вірування, догма – це лише вуаль, “ідеологічне
виправдання” і прояв почуттів — емоцій людини. Неважливо, щоб вони були
логічними,— важливо , щоб віра була палкою. Логіка мало турбує віру як
комплекс чуттєво-емоційних станів, остання в судженнях, ясних за
тенденцією і неясних за фрмою, що виводяться нею із самої себе, шукає
лише задоволення. Неважливо, якщо догма буде протирічною. Жива віра мало
засмучується такими труднощами. Вона сприйме будь-яке безглуздя, якщо
останнє співвпадає з її апетитами.

Документ 3. 3. Фрейд Майбутнє однієї ілюзії*.

В минулі часи релігійні уявлення, незважаючи на свою безперечно
недостатню підкріпленність, мали величезний вплив на людство. Це чергова
психологічна проблема. Треба спитати, в чому полягає внутрішня сила цих
вчень, якій обставині вони зобов’язані своєю незалежною від санкції
розуму дієвістю?

…Добра влада божественого передбачення пом’якшує острах перед
життєвими небезпеками, постулювання морального світопорядку забезпечує
свято справедливості, чиї вимоги так часто залишаються усередині
людської культури невиконаними, продовження земного існування в
наступному житті пропонує просторові і насові рамки, усередині яких
треба чекати виконання цих бажань,

… Повертаючись після цього уточнення до релігійних вчень, ми маємо
знову . таки сказати: вони всі — іллюзії, доказів їм немає, нічого
неможна примусити вважати їх істинними, вірувати в них. Деякі з них
настільки неправдоподібні, настільки протирічать всьому нашому в праці
здобутому знанню щодо реальності світу, що ми маємо повне право — з
необхідним урахуванням психологічних відмінностей – порівняти їх із
маячневими ідеями. Щодо відповідності більшості із них дійсному стану
речей ми не можемо судити. Наскільки вони недоведені, настільки ж
неспростовувані.

Документ 4. П. Бергер. Релігійний досвід і традиція.

Релігійна традиція, які б інститути не виникали навколо неї, існує як
факт звичайного буденного життя. Вона опосередковує досвід іної
реальності, як для тих, хто таким досвідом не володів, так і для тих,
хто мав його, але завжди в небезпеці забути його.

Будь-яка традиція є колективною пам’яттю. Релігійна традиція є
колективною пам’яттю тих миттєвостей, в які реальність іншого світу
вдирається в переважаючу реальність повсякденного життя. Але традиція не
тільки опосередковує релігійний досвід, вона його також приручає. Щодо
самої своєї природи, релігійний досвід є постійною загрозою суспільному
порядку — тільки в розумінні того чи іншого соціального політичного
кіаїш цію, але також в більш фундаментальному розумінні життєдіяльності.

Релігійний досвід радикально релятивізує, якщо не знецінює зовсім
буденні турботи людського життя. Там, де віщають ангели, всілякі життєві
справи стають незначними, блідими до стану нереальності. Якщо б ангели
розмовляли весь час, то ділове життя, певно, цілком би зупинилося. Жодне
суспільство не мало б вижити в застиглій позі зустрічі з надприродним.
Для того щоб суспільство вижило (а це означає і продовження людського
життя), такі зустрічі повинні обмежуватись, контролюватися, їм повинні
бути поставлені межі. Таке приручення релігійного досвіду є однією з
найбільш фундаментальних соціальних і психологічних функцій релігійних
інститутів. Таким чином, релігійна традиція являє собою також захисний
механізм переважаючою повсякденної реальності; вона оберігає її кордони
від погрози спустошливого вторгнення надприродного.

З урахуванням загального і центрального становища релігійного досвіду в
усі попередні епохи стає зрозумілим, що таке його придушення або
відкидання мають катаклізмічні наслідки. Це відчув Ніцше своєю
промовистою фразою:

“Бог помер”. На його думку, світ, в якому помер Бог, став холоднішим.
Цей холод має як психологічну, так і соціальну вартість. Кажучи словами
Ніцше:

“Як вдалося нам випити море? Хто дав нам губку, щоб стерти фарбу зі
всього обрію? Що зробили ми, відірвавши цю землю від її сонця? Куди
тепер рухається вона? Куди рухаємось ми? Геть від усіх сонць? Чи не
падаємо ми безперервно? Назад, вбік, вперед, в усіх напрямках? Чи є ще
верх та низ? Чи не блукаємо ми немовби в безкінечному Ніщо? Чи не дихає
на нас порожній простір? Чи не стало бо холодніше?”.

Само собою, більшість сучасних людей не відчуває цього зникнення
божества так гостро. На будь-якого Ніцше або Достоєвського є тисячі тих,
більш-менш пристосувалися…

Документ 5. Е. Фромм. Психоаналіз і релігія.

Немає такої людини, яка б не відчувала релігійної потреби — в системі
орієнтування і в об’єкті служіння… навіть найірраціональна орієнтація,
коли її поділяє значна кількість людей, дає індивіду чуття єдності,
визначеної безпечності і стабільності… коли догма, якою б
ірраціональною вона не була, відбирає владу в суспільстві, мільйони
людей оберуть скоріше її, ніж вигнання і одинокість.

Документ 6. З.Фрейд. Майбутнє однієї ілюзії.

Боги зберігають своє потрійне завдання: нейтралізують жах перед
природою, примірюють перед грізним фатумом (долею), що з’являється
частіше за все інше в образі смерті, і винагороджують за страджання і
злидні, що випадають на долю людини в культурному суспільстві…

…релігійні уявлення вважаються дорогіцінним надбанням культури, вищою
цінністю, яку вона в змозі запропонувати своїм учасникам, набагато
вищою, ніж усі мистецтва і вміння, що дозволяють відкривати земні надра,
постачати людство їжею або запобігати його хворобам. Люди кажуть, що
життя стане нестерпним, якщо релігійні уявлення втратять для них ту
цінність, яку вони їм приписують.”

Документ 7. Ф. Енгельс. Анти-Дюрінг.

Всяка релігія є не чим іншим, як фантастичним відображенням у головах
людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному житті,
відображенням, в якому земні сили набирають форми неземних. На початку
історії об’єктами цього відображення є насамперед сили природи, які при
подальшій еволюції проходять у різних народів через найрізноманітніші й
найстрокатіші уособлення. Цей первісний процес простежений за допомогою
порівняльної міфології – принаймні в індоєвропейських народів – до його
першого прояву в індійських ведах, а в дальшому своєму розвитку він
детально досліджений у індусів, персів, греків, римлян, германців і,
наскільки вистачає матеріалу, також у кельтів, литовців та слов’ян. Але
незабаром, поряд із силами природи, вступають в дію також і суспільні
сили — сили, які протистоять людині, спочатку так само незрозумілі для
неї і так само чужі, як і сили природи, і подібно до останніх панують
над нею з тією ж позірною природною необхідністю. Фантастичні образи, в
яких спочатку відображалися тільки таємничі сили природи, набувають
тепер також і суспільних атрибутів і стають представниками історичних
сил.

ЗАВДАННЯ 4.

Документ 8. Старий Завіт.

— В першій книзі Старого Завіту — книзі Буття — викладені різні версії
світостворення. Це пояснюється тим, що у 925 р. до н. е. єдине
Ізраїльсько-іудейське царство розпалося на дві держави – Ізраїль та
Іудею. В цих державах (~ Старий Завіт створювався у різній редакції, і
через таке його роздільне написання він має деякі розбіжності у поданні
подій. З’ясуйте ці відмінності у версіях про

створення світу і людей.

— Розшифровуючи тексти клинописних табличок, які були знайдені
археологами у XIX столітті в месопотамських містах Ур, Вавілон, Ніневія,
вчені виявили, що Старий Завіт, який протягом століть вважали
оригінальним староєврейським твором і книгою одкровення, сягає корінням
у месопотамську традицію, що багато подробиць та переказів більше чи
менше запозичені з багатої скарбниці шумерських міфів і легенд.
Ознайомтесь з наведеними версіями про потоп в Старому Завіті і в “Поемі
про Гільгамеша “та зробіть власний висновок про існування в Біблії
запозичень.

— Ознайомтеся з уривком із Старого Завіту і спробуйте з’ясувати, як, з
точки зору сучасних знань з біології про вік людини, ви ставитесь до
таких повідомлень.

—Дайте по пунктах характеристику морально-етичним і правовим приписам
іудеїв, які дав їм Бог: а) міжконфесійні відносини; б) про ставлення до
людського життя; в) ставлення до жінок; г) класифікація забороненого,
допущеного й рекомендованого Старим Завітом; д) поняття добра і зла.

Таблиця 1.

Різні версії Творення за Старим Завітом

Книга Буття

Розділ 1:1-31

Розділ 2: 1-25

Початковий стан Всесвіту

Земля була пуста й порожня та й темрява була над безоднею, а дух Божий
ширяв

над водами.

Не було ще на землі ніякої польової рослини й не росла ще ніяка трава
на полі, бо Господь Бог не посилав дощу на землю і не було людини, щоб
порати землю.

Порядок творення А)

І сказав Бог: “Нехай буде світло! І настало світло. І побачив Бог
світло, що воне добре та й відділив Бог світло від темряви. Назвав же
Бог світло — день, а темряву назвав ніч.

Тоді Господь Бог утворив чоловіка з земного пороху та вдихнув йому в
ніздрі віддих життя, і чоловік став живою істотою.

Б)

Тоді сказав Бог: “Нехай посеред вод буде твердь і нехай вона відділяє
води від вод!”. І зробив Бог твердь і віддилив води, що під твердю, від
вод, що над твердю. Й назвав Бог твердь — небо.

Господь Бог насадив сад у Едемі, на сході, й оселив там чоловіка, що
його бу.в утворив.

В)

Тоді сказав Бог: “Нехай зберуться води, що під небом, в одне місце і
нехай з’явиться суша.” І так сталося. І назвав Бог сушу — земля, а збір
вод назвав морями.

1 виростив Господь Бог із землі всяке дерево, принадне на погляд і
добре для поживи, і дерево життя посеред саду та й дерево пізнання добра
й зла.

Г) »

Бог сказав: “Нехай земля зростить рослини: траву, що розсіває насіння,
і плодові дерева, що родять плоди з насінням, за їхнім родом на землі”.

І сотворив Господь Бог з землі всіляких польових звірів і всіляких
птахів піднебесних і привів їх до чоловіка побачити, як він назве їх і
дав чоловік назви всякій скотині, всякому птаству піднебесному і всякому
звіреві польовому…

Д)

Тоді сказав Бог: “Нехай будуть світила на тверді небесній,щоб відділяти
день від ночі й нехай вони будуть знаками для пір року, для днів і
років, нехай будуть світила на тверді небесній, щоб освітлювати землю. І
зробив Бог два великі світила: світило більше — правити днем, а світило
менше — правити ніччю, і зорі. І примістив їх Бог на тверді небесній,
щоб освітлювати землю, та правити днем і ніччю

Для чоловіка не знайшлося помочі, йому придатної. Тоді Господь Бог
навів глибокий сон на чоловіка, і коли він заснув, узяв одне з його
ребер і затулив те місце тілом. Потім з ребра, що його взяв від
чоловіка, утворив Господь Бог жінку і привів її до чоловіка. 1 чоловік
сказав: “Це справді кість від моїх костей і тіло від мого тіла. Вона
зватиметься жінкою, бо її взято від чоловіка.”

і відділяти світло від темряви.

Ж)

Тоді сказав Бог: “Нехай

закишать води живими

створіннями й нехай птаство

літає над землею попід твердю небесною”. 1 сотворив Бог

великих морських потвор і

всілякі живі створіння, що

повзають та кишать у воді, за

їхнім родом, і всіляке птаство

крилате за його родом.

3)

Тоді сказав Бог: “Нехай земля виведе з себе живі створіння

за їхнім родом: скотину,

плазунів і диких звірів за їхнім родом”. 1 сотворив Бог диких

звірів за їхнім родом, скотину

за родом її, і всіх земних плазунів за їхнім родом. Тож сказав Бог:
“Сотворімо людину на наш образ і нашу подобу, і нехай вона панує над
рибою

морською, над птаством небесним, над скотиною, над

усіма дикими звірями й над

усіма плазунами, що повзають на землі і сотворив Бог людину на свій
образ; на Божий образ

сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх. 1 благословив їх Бог і
сказав їм: “Бідьте плідні

й множтеся і наповняйте землю

та підпорядкуйте її собі; пануйте над рибою морською, над птаством
небесним і над

усяким звірем, що рухається по землі”. По тому сказав Бог: “Ось я даю
вам усяку траву,

.•

що розсіває насіння по всій

землі, та всяке дерево, що

приносиить плоди з насінням: вони будуть вам на поживу”.

Буття 6:5-8, 13-22, 7:4-24, 8:1-22.

Побачив Господь, що людська злоба на землі велика та що всі думки й
помисли сердець увесь час тільки злі, і жалував, що створив людину на
землі, тож на серці йому стало важко; і сказав: “Знищу з лиця землі
людину, яку я сотворив: людину, скотину, плазунів і птиць піднебесних,
бо каюсь, що створив їх”. Та Ной здобув ласку в очах Господніх…

І сказав Бог до Ноя: “Я ухвалив покласти кінець кожному тілу, бо земля
переповнена насильством через них. Отож я знищу їх разом із землею.
Зроби собі ковчег із соснового дерева. Зробиш його з переділами й
просмолиш його зсередини та ззовні смолою. Зробиш його так: триста
ліктів завдовжки, п’ятдесят завшир і тридцять заввиш. Дах зробиш у
ковчезі й зведеш його на один лікоть вище. Двері в ковчезі зробиш збоку.
Збудуєш його поверхами: долішній, середній і верхній. Оце я наведу потоп
вод на землю, щоб вигубити під небом всяке тіло, що в ньому віддих
життя. Все, що є на землі, загине. Але з тобою я зроблю союз. Ти ввійдеш
у ковчег, ти, твої сини, твоя жінка й жінки твоїх синів з тобою. З
усього, що живе, з усякого тіла введеш у ковчег по двоє з кожного роду,
щоб зберегти їх живими з тобою. Нехай будуть самець і самиця. З кожного
роду птаства, з кожного роду скоту й з кожного роду земних плазунів, по
двоє з кожного роду прийдуть до тебе, щоб зберегти їх живими. Ти ж
візьми для себе всяких харчів і збережи їх у себе, щоб ти й вони мали що
їсти”. І Ной зробив усе так, як велів йому Бог, саме так і зробив він…

“І я пошлю дощ на землю, сорок днів і сорок ночей, і вигублю з лиця
землі всі сотворіння, що їх я створив”. І зробив Ной усе, як велів йому
Господь…

І ввійшов Ной, сини його, жінка його й жінки синів його з ним у ковчег
перед потопом вод. З чистої скотини і з нечистої скотини, з птаства й зо
всього, що повзає по землі, прийшли до Ноя в ковчег по парі, самець і
самиця, як велів Бог Ноєві. І сталося, по семи днях хлинули води потопу
на землю..’ прорвалися усі джерела великої безодні й небесні загати
розімкнулись і лив дощ на землю – сорок днів і сорок ночей.

Того ж самого дня ввійшов Ной і Сим, Хам та Яфет, сини Ноя, його жінка і
три жінки його синів з ним у ковчег, вони і всякого роду звірі, всякого
роду скот, всякого роду земні плазуни, всіляке птаство і все, що має
крила. Увійшло до Ноя в ковчег по парі всякого створіння, в якому віддих
життя. Ті, що ввійшли, були самець і самиця з усякого створіння, як
велів йому Бог, і Господь зачинив його.

І був потоп на землі сорок днів; води, прибуваючи, підняли ковчег, і він
звишився над землею. Води ж зростали, і прибуло їх дуже багато на землю,
а ковчег носився по верху вод. І зросли води на землі сильно дуже й
укрили всі найвищі гори, що були під небом. Води піднялись угору на
п’ятнадцять ліктів і закрили гори. Всяке створіння, що рухається на
землі загинуло: птаство, скот, звірі, всі плазуни, що повзають на землі,
і всі люди. Все, що має віддих життя в ніздрях та що живе на суші,
згинуло. Ось так вигинуло всяке створіння, що було на землі: люди, скот,
плазуни і птаство піднебесне – їх вигублено з землі; остався тільки Ной
та й ті, що були з ним у ковчезі. І панували води на землі сто п’ятдесят
днів.

Згадав Бог про Ноя, про всіх звірів і про всяку скотину, що були з ним у
ковчезі, і навів Бог вітер на землю й води стали відпливати. Джерела
безодні й небесні загати замкнулись, і дощ із неба припинився. Води ж
стали раз-у-раз із землі відступати, і як проминуло сто п’ятдесят днів,
опали; і сьомого місяця, сімнадцятого дня ковчег осів на горах Арарату.
А води опадали дедалі аж до десятого місяця, а першого дня десятого
місяця стало видно верхів’я.

По сорока днях відчинив Ной віно, що його був зробив у ковчезі і
випустив крука, і той літав туди й сюди, поки не висохли води на землі.
Тоді він випустив голуба, щоб побачити, чи опала вода з поверхні землі.

Та голуб не знайшов місця, де вчепитися ногами, і повернувся в ковчег до
нього, бо води вкривали ще поверхню землі. Ной простягнув руку й узяв
його до себе. Ще сім днів почекав він і знову випустив голуба з ковчега.
І повернувся голуб до нього надвечір із свіжозірваним оливковим листком
у дзьобі, тож і довідався Ной, що води з землі відплили. Тоді почекав
він ще других сім днів і відпустив голуба, та цей уже не повернувся до
нього.

…коли води висохли на землі, Ной зняв покрівлю з ковчега й глянув – аж
ось поверхня землі була суха… тоді Бог сказав до Ноя: “Вийди з
ковчега, ти, твоя жінка, твої сини й жінки твоїх синів з тобою. Все
живе, що з тобою, з усякого тіла, птаство, скотину, плазунів, що
повзають по землі, виведи з собою:

нехай кишать на землі, плодяться й размножуються на землі”. І вийшов Ной
із синами, з жінкою й з жінками своїх синів. Усі звірі, всі плазуни, все
птаство, усе, що рухається на землі, порода за породою, вийшло з
ковчегу. Тоді Ной спорудив Господеві жертовник, узяв усякого роду чистих
тварин і всякого роду чистих птахів і приніс усепалення на жертовнику.
Господь почув лагідний запах і сказав сам до себе: “Не проклинатиму вже
більше землі через людину, бо помисли людського серця злі вже з
молодощів, і не губитиму ніколи всього, що живе, як то я вчинив був.
Покіль земля землею,— сівба й жнива, холод і спека, літо й зима, день і
ніч не перестануть більше бути.”

Буття 11:10-26, 17:24, 25:7-8, 35:28-29, 47:7-9, 50:22, 26. Як Симові
було сто років, він породив Арпахшада… Породивши Арпахшада, жив Сим ще
500 років і зродив синів і дочок… жив Арпахшад 403 роки. Породивши
Евера, жив Шелах 403 роки. Породивши Пелега, жив Евер 430 роки.
Породивши Реу, жив Пеяег 209 роки. Породивши Серуга, жив Реу 207 років.
Породивши Нахора, жив Серуг 200 років. Породивши Тераха, жив Нахор 119
рогів. Було ж Авраамові дев’ядесят дев’ять років, як обрізано в нього
тіло на передній шкірці.” “Ось літа віку Авраама, що прожив він – 175
років. І переставився, помер Авраам у старості щасливій, підтоптаним,
поживши досхочу. Було ж днів Ісаакові — сто вісімдесят років. І
переставився Ісаак, умер і приєднався до свого роду, старий, нажившися
на світі. Тоді привів Йосиф Якова, свого батька, і появив його
фараонові, та й Яків привітав фараона. Фараон же спитав Якова: “Скільки
років життя твого?” А Яків відповів фараонові: “Час кочування мого — сто
тридцять років. Мало їх і важкі були вони — роки мого життя; не досягли
вони числа літ моїх батьків”. Ажив Иосиф сто десять років… і помер
Йосиф мавши сто десять років, а вони забальзамували його й поклали у
труну в Єгипті.

Вихід 20:1-17. Тоді Бог промовив усі ці слова, кажучи:

“Я — Господь, Бог твій, що вивів тебе з землі Єгипетської, з дому
неволі.

Нехай не буде в тебе інших богів крім мене.

Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі,
на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, в водах.

Не падатимеш перед ними ниць, не служитимеш їм, бо я Господь, Бог твій,
Бог ревнивий, що караю беззаконня батьків на дітях до третього й
четвертого покоління тих, хто ненавидять мене, і творю милосердя до
тисячного покоління тим, хто люблять мене і бережуть заповіді мої.

Не прикликатимеш імені Господа, Бога твого, марно, бо не пустить Господь
безкарно того, хто прикликає його ім’я марно.

Пам’ятай на відпочинковий день, щоб святити його. Шість днів
працюватимеш і робитимеш всяке діло твоє.

День же сьомий — відпочинок на честь Господа, Бога твого; не робитимеш
ніякого діла сам, ані син твій, ані дочка твоя, ані раб твій, ані рабиня
твоя; худоба твоя, ані чужинець, що перебуває в твоєму дворі.

Бо шість днів творив Господь небо і землю, й море, і все, що в них, а
сьомого дня відпочив; тим і благословив Господь сьомий день і освятив
його.

Шануй твого батька і матір твою, щоб довголітній був ти на землі, що
Господь, Бог твій, дасть тобі.

Не вбиватимеш.

Не чужоложитимеш.

Не крастимеш.

Не свідкуватимеш ложно на ближнього твого.

Не зазіхатимеш на дім ближнього твого; не пожадатимеш жінки ближнього
твого, ані раба його, ані рабині його, ані вола його, ані його осла, ані
чого-небудь, що належало б ближньому твоєму.”

Вихід 20:1-17; 21:1-29,32; 22:1-3, 24-30; 23:1-5, 20, 23-24, 27-33;
34:12-16.

Оці судові закони ти покладеш перед ними. Коли купиш раба, єврея, шість
років служитиме тобі, а сьомого року вийде на волю, без відшкодування.
Коли він сам прийшов до тебе, сам і на волю вийде, коли з жінкою, то й
жінка його вийде з ним. Коли господар дав йому жінку, і вродила вона
йому синів або дочок, жінка й діти її будуть господареві, він же вийде
сам один. Як же раб скаже: люблю я господаря мого, жінку мою і дітей
моїх, не хочу виходити на волю, тоді нехай його господар приведе його
перед Бога, підведе до дверей або до одвірка та й проколе йому господар
вухо шилом, і той служитиме йому довіку.

А коли хто продасть дочку свою як рабиню, то нехай вона не виходить як
виходять раби. Якщо вона не до вподоби своєму господареві, що набув її
був для себе, нехай дозволить викупити її; чужому ж народові продати її
не має права, бо обманув її. Коли ж синові своєму набув її, по праву
дочок мусить поступати з нею. Коли ж другу візьме собі, нехай не вменшує
її харчу, плаття її і подружніх прав її. А коли цих трьох речей не
додержав, можна їй вийти безвідшкодовно, без викупу.

Хто вдарить чоловіка так, що той помре, скарати нещадно його смертю.
Коли ж би то сталось однак ненароком, а Бог допустив, щоб він упав у
його руки, то я призначу тобі місце, кудою втікати йому. Якби ж хто
замислив підступно вбити ближнього свого, то навіть від жертовника мого
відірвеш його, щоб смертю скарати. Хто вдарить батька свого або матір,
скарати його смертю. Хто вхопить людину та продасть, або знайдеться вона
в руках у нього, скарати його смертю. Хто проклинатиме свого батька або
матір, скарати того смертю. Коли посваряться люди, і один вдарить
другого каменем чи своїм кулаком, і той не вмре, але лежатиме в ліжку, і
згодом підведеться, і хоч би й на палиці, а зможе вийти з хати, то той
хто вдарив, буде вільний, тільки дасть відшкодування за втрату часу, що
пролежав, та вилікує його зовсім.

Коли хто вдарить раба чи рабиню своєю палицею так, що вмре під його
рукою, мусить бути строго покараний. Однак же, коли ще поживе день або
два, залишити без покарання; бо він його власність. Коли б’ються
чоловіки та поштовхнуть при тому вагітну жінку, і вона скине дитину, але
без іншої шкоди, то той мусить заплатити відшкодування, яке накладе
жінчин чоловік, і винний заплатить згідно з судовим присудом. А коли
буде яка шкода, то даси життя за життя, око за око, зуба за зуба, руку
за руку, ногу за ногу, опечину за опечину, рану за рану, синяка за
синяка. Коли хто влучить в око раба свого або рабиню свою, і занапастить
його, на волю нехай випустить його за його око. А коли виб’є рабові
своєму або рабині своїй зуба, на волю випустить його за того зуба.

Коли віл вдарить рогами мужчину або жінку на смерть, укаменувати вола на
смерть, і його м’яса не можна їсти; чий же віл, той неповинен. Коли ж
бик уже здавна битливий, і господаря остережено, а він не доглядав за
ним, і бик заколе мужчину чи жінку, вола мусять убити камінням, а його
господар буде скараний смертю… коли ж бик заколе раба або рабиню,
нехай дасть тридцять шеклів власникові, а бика вбити камінням…

Коли впіймають злодія, який вломлюватиметься, і поб’ють так, що вмре,
нема злочину крові. Коли ж над ним уже зійшло сонце, тоді є кривавий
злочин; злодій мусить відшкодувати; коли в нього нічого нема, так
продадуть його самого за крадіж. Коли ж украдене, чи то віл, чи осел, чи
ягня, знайдеться у нього живим, поверне вдвоє.

…коли позичиш гроші комусь із мого народу, вбогому, що при тобі, то не
станеш для нього лихварем, ані не накладатимеш на нього відсотків. Коли
візьмеш у заставу одежину ближнього твого, мусиш повернути її йому до
заходу сонця; бо стільки й прикриття його, що та одежинка на його тілі;
у чім же лягти йому? Як заголосить до мене, я почую його, бо я
милосердний. Не хулитимеш Бога, і князя народу твого не проклинатимеш. З
надміру врожаю твого та з соків точила твого не гаятимешся з приносом.
Первенця з дітей твоїх віддаватимеш мені. Так робитимеш з волом і з
дрібним скотом твоїм; сім днів буде воно при матері своїй, восьмого ж
дня даси його мені. Будьте ж мені людьми святими; м’яса розшматованого
звірюкою в полі не їстиме; псам викинете його.

Не пускатимеш пустої чутки; не захищатимеш беззаконника, стаючи
фальшивим свідком. Не ходитимеш за більшістю для лихої цілі, і не
свідкуватимеш на судовій розправі, приєднуючись до більшості та
нагинаючи правду. І для вбогого не будеш стороннім на розправах.

Коли натрапиш на вола ворога твого чи осла його, що заблукав, мусиш
завести його до нього. Коли побачиш осла ненависника твого, що лежить
під тягарем, гляди, не покидай його, а поможи йому піднести його…

Ось я посилаю ангела мого перед тобою, щоб стеріг тебе в дорозі і привів
тебе до того місця, що я приготував… бо мій ангел ітиме перед тобою й
приведе тебе до Аморія і Хетгита, Перізія, Ханаанія, Хіввія і Євусія, і
я винищу їх. Не падатимеш ниць перед їхніми богами і не служитимеш їм, і
не ходитимеш рабом їхнім, ні! До нащаду руйнуватимеш їх і розбиватимеш
стовпи їх…

Острах мій пошлю поперед тебе, збентежу всі народи, куди прийдеш, і
пожену всіх ворогів твоїх перед тобою навтеки. Я пошлю шершнів поперед
тебе, і повиганяють вони хіввіїв, ханаанян і хеттитів перед тобою. Не за
один рік повиганяю я їх з-перед тебе, щоб не опустіла земля та й не
намножилось дикого звіря понад твої сили. Поволі виганятиму їх з-перед
тебе, докіль не розростешся, щоб заволодіти краєм. Я поставлю границі
твої від Червоного моря до флістимлянського моря, і від пустині до
Евфрату; бо я віддам у руки ваші мешканців краю, і ти їх проженеш
з-перед тебе. Не заключатимеш договорів з ними й з їхніми богами. Не
сміють вони жити в землі твоїй, щоб не довели тебе до гріха проти мене;
бо ти служив би їхнім богам, і це стало б погибіллю для тебе.

Бережися заключати союз із мешканцями краю, куди ввійдеш, щоб вони не
стали тенетами для вас. Ба більш: ви мусите зруйнувати їхні жертовники,
порозбивати їхні стовпи й порубати їхні ашери. Ти не будеш поклонятися
іншому богові; бо Ревнивий – ім’я Гоподнє, він Бог ревнивий. Ти не
входитимеш у союз із мешканцями тієї країни, а то вони блудуватимуть з
богами своїми й жертвуватимуть своїм богам, та й покличуть тебе, і
зачнеш їсти їхні жертви. Згодом почнеш брати їхніх дочок для синів
своїх, і будуть блудувати дочки їхні з богами своїми і вводити синів
твоїх до блуду з богами їхніми.

Левіт 12:2-7; 25:32-55.

Коли жінка завагітніє й вродить хлоп’ятко, буде нечистою сім днів… а
восьмого дня обріжуть крайню плоть у нього, а вона ж тридцять три дні
нехай сидить у хаті, очищаючись від крови; ні до чого святого нехай не
доторкається й до святині нехай не заходить, поки не сповняться дні
очищення її. Якщо вродить дівчатко, буде нечистою два тижні… шістдесят
шість днів сидітиме вдома, очищаючись від крови. Як же сповняться дні
очищення її, чи за сина, чи за доньку, принесе ягня-однолітка на
всепалення та голубеня чи горлицю в жертву за гріх, до входу в намет
зборів, священникові.

Що ж до міст левітів (духовенство), то доми, що будуть там їхньою
власністю, можуть бути викуплені ними повсякчасно. А коли хто з левітів
не викупить дому, що був проданий у місті їхньої власності, то дім під
час ювілею буде вільний; доми бо в містах левітів – це їхня власність
посеред синів Ізраїля. І вигони навкруги їхніх міст не можна продавати,
бо це їхня віковічна власність. Якщо твій брат зубожіє й буде в злиднях
у тебе, допоможи йому, наче б він був приходень або комірник, щоб він
міг жити при тобі. Не братимеш від нього відсотків, ані лихви, а
боятимешся Бога твого, й нехай брат твій живе при тобі. Грошей не
позичатимеш йому на відсоткі, і не даватимеш йому харчів на лихву: я —
Господь, Бог ваш, що вивів вас із Єгипетської землі, щоб дати вам
Ханаан-землю, і бути в вас Богом.

Коли брат твій зубожіє в тебе й продається тобі, ти не присилуєш його до
невільничої праці; нехай буде при тобі як наймит, як комірник, і нехай
служить тобі до ювілейного року, а тоді нехай відійде від тебе на волю,
сам він і його діти, і нехай повертається до своєї родини, нехай
повернеться й до посілості батьків своїх. Бо вони мої слуги, що їх я
вивів із Єгипетської землі; їх не можна продавати, як запродують
невільників. Не верховодитимеш над ним із суворістю, боятимешся Бога
твого.

Щодо раба та рабині тобі до послуг, то в народів, що навколо вас,
набувайте собі раба та рабиню. Так само з дітей комірників, що
перебувають у вас, і з “їхніх сімей, що народились у вашім краю, можете
собі купувати рабів і тримати їх собі як власність. Ви можете навіть
зоставити їх вашим дітям після вас як власність у спадщині і назавжди
послугуватись ними; над братами ж вашими, дітьми Ізраїля, не
верховодитимете одне над одним із суворістю.

Якщо чужинець або комірник, що перебуває коло тебе, забагатіє, брат же
твій у нього заборгує та й продасться чужинцеві або комірникові, чи
нащадкам родини чужинця, то після того, як продався, матиме право на
викуп; хто-небудь із братів його може викупити його; або його дядько,
або син дядька, або хтось із кровних, з його родини, може викупити його,
або сам може викупитися, як його спромога. Він полічить із тим, хто
купив його, від року, коли йому продався, аж до ювілейного року, і ціна,
що за неї продався, буде відповідна до лічби років, немовби йшло про
наємну зарплату в нього. Якщо ще багато років зостанеться, то відповідно
до них та ціни, що за неї його куплено, поверне вартість свого викупу.
Коли ж мало років зостанеться до ювілейного року, то нехай, полічивши
їх, відповідно до них заплатить викуп за себе. Як наймит, з року в рік,
буде в нього; нехай не поводиться з ним суворо на твоїх очах. Коли ж не
викупиться таким роком, то вийде на волю в ювілейнім році, сам він і
діти його з ним, бо це мої раби – діти Ізраїля; вони мої раби, яких я
вивів із землі Єгипетської: я – Господь, Бог ваш.

Документ 9. “Епос про Гільгамеша”.

Гільгамеш, вражений смертю свого друга, вирішив з’ясувати у свого предка
Утнапіштима, що обійшов смерть, як це йому вдалося. Подолавши багато
труднощів, Гільгамеш знайшов Утнапіштима, який пояснює Гільгамешу як
йому вдалося досягти безсмертя.

Спочатку Утнапіштим нагадує Гільгамешеві, що історія, яку він збирається
йому розповісти,— дещо “невідоме, таємниця богів”. Він говорить про себе
як про людину із Шурупака, найдавнішого з-поміж акадських міст. Бог Еа
повідомив йому через стіну його очеретяної хижки, що боги вирішили
наслати потоп і знищити будь-які паростки життя. Еа дає розпорядження
Гільгамешеві побудувати ковчег, у який він має перенести “все живе”.
Наводяться розміри і форма ковчега – куб 120х120х120, 7 поверхів, 9
вівділень.Утнапіштим запитує Еа, як йому пояснити жителям Шурупака свої
дії, і Еа наказує йому сказати, що він накликав на себе невдоволення
бога Енліля і що той виганяє його зі своєї землі. Він говорить жителям:
“Зійду до океану, до владики Еа”. Далі він повідомляє їм, що Енліль
збирається послати їм достаток, і таким чином, вводить їх в оману
відносно наміру бога. Далі бог Адад посилає грім, бог Нергал вириває
ворота, які втримували води верхнього океану. Буря вирувала шість днів і
ночей. На сьомий день вона почала стихати. Утнапіштим повертається і
бачить, що земля кругом рівна, неначе рівний дах, що “все людство стало
глиною”.

Ковчег зупиняється біля гори Ніцир. Утнапіштим вичікує сім днів, а тоді
посилає голуба, який повертається, не знайшовши притулку. Потім він
посилає ластівку, вона те ж повертається. Насамкінець він посилає
ворона, і той знаходить їжу і не повертається. Тоді він відпускає всіх,
хто був у ковчегу, і приносить жертву. Боги чують апетитні солодкі
пахощі і збираються біля жертви.

До жертви підходить Енліль, він розгніваний, що комусь дозволили
врятуватися. Богиня Нінурта звинувачує Еа в тому, що він відкрив
таємницю богів, а Еа умовляє Енліля і заступається за Утнапіштима та
його жінку і дарує їм безсмертя. Він наказує, щоб віднині вони жили
далеко, біля гирла річки.

Іслам

ЗАВДАННЯ № 5. Ознайомтесь із документом і дайте характеристику
морально-етичних засад мусульманського світу за пунктами:

— поняття добра і зла;

— класифікація забороненого, допущеного й рекомендованого Кораном;

— канони аморальності;

— про ставлення до людського життя;

— ставлення особи до чуттєвого світу;

— міжконфесійні відносини;

— ставлення до жінки, батьків;

— дайте характеристику ісламському баченню таких понятійних категорій як
“війна і людина”, “війна й мораль”, “війна і релігія”, “війна та
справедливість”.

Документ 10. Коран.

Коран (від араб. — читання вголос, декламація) — збірка текстів
проповідей засновника ісламу пророка Мухаммеда ібн Абдаллаха (570
(?)-632), які він проголосив у формі “божественних прозрінь”, переданих
йому єдиним богом через архангела Джабраїля (біблійного Гавриїла). За
життя Мухаммеда єдиного канонічного тексту Корану не існувало (оскільки
він постійно доповнювався новивими “прозріннями”, які Мухаммед віщував у
стані виснажливого психологічного трансу), тільки після смерті
“посланника Аллаха” склались умови для створення остаточного коранічного
тексту в його письмовій фіксації. До щєї роботи залучили колегію
науковців, очолити її халіф Осман (644-656) доручив Зейду ібн Сабіту —
колишньому секретареві Пророка. Врешті-решт на основі однієї з
попередніх версій з урахуванням уривків десятків інших записів, а також
усних свідчень тих соратників Мухаммеда, хто знав якісь його проповіді
напам’ять, між 650 і 656 рр. створення канонічного тексту Корану було
завершено, після чого саме цей варіант проголосили єдино правильною
священною книгою всіх мусульман у складі 114 сур (коранічних глав), 90 з
яких — мекканські (тобто виголошені Мухаммедом у Мецці до Хіджри), а 24
— мединські. Не підлягає сумніву також і те, що абсолютна більшість сур
теж складена з уривків різних “прозрінь”, та ще й викладених у різний
час і з різних приводів, що стало результатом своєрідного походження
тексту.

Сура 93 РАНОК

9. І ось сироту ти не кривдь,

10. А прохача не проганяй,

11. А про милість твого Господа сповіщай!

Сура 80 ВІН СПОХМУРНІВ

11. Проте ні! Це ж нагадування, —

12. І хто забажає, його згадає 13-У сувоях преславних,

14. Величних, пречистих,

15. Написаних руками писарів поважних і праведних.

16. Нехай би вбило людину, якщо невірна вона!

24. Тож нехай гляне людина на свою їжу, —

25. Як пролили Ми воду зливою,

26. Потім розсікли землю тріщинами

27. Та виростили на ній зерна

28.1 виноград, і траву,

29.1 оливки, і пальми,

ЗО. І сади фруктові,

31.1 овочі, і рослини

32. На користь вам і вашим тваринам.

Сура 68 ПИСЬМОВА ТРОСТИНА

1. Нун. Клянуся письмовою тростиною й тим, що пишуть!

10. Не корися ж нікчемі, який постійно клянеться.

11. Ані хулителеві, який оббріхує ближніх своїх,

12. Ані гонителеві добра, ворогові, грішникові,

13. Жорстокому і до того ж безрідному,

14. Навіть якщо б і володів він майном та дав би синів. 51.1 хоча ті, що
не увірували в Бога, злісно печуть тебе поглядами, коли ти нагадуєш їм
про Страшний Суд, і кажуть: “Воістину, він же одержимий!”. 52. Але Він є
нагадуванням для всього світу!

Сура 95 СМОКОВНИЦЯ

Клянуся смоковницею та маслиновим деревом!

І горою Синай,

3. І цим безпечним містом Меккою!

4. Ми сотворили людей, дали їм зграбне тіло,

5. А потім знову перетворимо їх на глину.

6. Крім тих, які увірували та творили добрі справи, а* тому буде їм
щедра винагорода.

Сура 101 СТРАШНИЙ СУД

1. Страшний Суд… 2 Що таке Страшний Суд?

3. Як пояснити тобі, що таке Страшний Суд?

4. Того дня розлетяться люди немов метелики,

5. А гори будуть, немов клоччя вовни…

6. А в кого гирі будуть важкі,

7. То його чекатиме райська втіха,

8. А в кого гирі легкі будуть,

9. Того прийме в обійми пекло.

Сура 82 РОЗКОЛЮВАННЯ

1. Коли небо розколеться,

2. І коли зорі розсипляться,

3. І коли моря переповняться,

4. І коли могили перевернуться,

5. Тоді душа дізнається, що вона чинила раніше і що робитиме згодом.

6. Так ні! Вони вважають Страшний Суд вигадкою!

10. Але ж є над вами хранителі —

11. Шляхетні писарі.

12. Знають вони, що ви робите.

Сура 81 ЗГОРТАННЯ

1. Коли сонце загорнеться в морок,

2. зорі впадуть униз,

3. коли гори зрушаться з місць,

4. коли вагітні верблюдиці на десятому місяці залишаться без нагляду,

5. коли зберуться дикі звірі,

6. коли моря переповняться,

7. коли душі з’єднаються,

8. коли запитають дівчинку, поховану живцем,

9. За який гріх її вбили?

10. І коли розгорнуться сувої,

11. І коли небо буде зірване,

12. І коли пекло буде розпалене,

13. І коли рай буде наближений,

14. Дізнається душа, що вона собі приготувала.

Сура 78 ВІСТКА

6. Чи не Ми сотворили землю рівною,

7. А гори — високими?

8. І вас Ми сотворили парами,

9. А ваш сон сотворили заспокійливим,

10. І ніч сотворили покровом,

11. А день сотворили як час для того, щоб жити.

12. І над вами Ми сотворили сім міцних сфер.

13. І сотворили світило, яке яскраво палає.

14. І Ми спустили з дощових хмар щедрі зливи.

15. Водою Ми змусили прорости злаки та інші рослини,

16. І сади рясні.

17. Воістину, вирок буде виконано в призначений день!

18. У той день, коли засурмлять сурми, і ви прийдете юрбами,

19. І небеса відкриються й стануть вратами,

20. І зрушать гори та стануть міражем.

31. Воістину, для праведних є місце рятунку,

32. Сади й виноградники,

33. І повногруді дівчата

34. Та повна чара.

Сура 38 САД

3. І дивувалися вони, що прийшов до них із них напувач. І казали
невірні:

“Це — чаклун, брехун! Невже він обертає богів в єдиного Бога? Воістину,
адже це річ дивна!”

5. І пішли найшляхетніші з них, говорячи: “Ступайте й терпіть за ваших
богів! Воістину, це — щось, чого від нас прагнуть.

6. Не чули ми про це в останній релігії. Це не що інше, як сотворіння.

7. Хіба йому серед нас нагадування дароване? Так, вони мають сумнів про
Моє нагадування! Так, вони не скуштували Мого покарання!

35. І підпорядкували Ми йому вітер, що віє за його наказом, легким, куди
він забажає,

36.1 шайтанів, усякого будівельника та пірнальника,

37. Та інших, з’єднаних у кайданах.

49. …У праведних добре пристанище —

50. Сади вічності з відкритими для них брамами;

51. Лежачи там, вони багато плодів і питва потребують. 52.1 є в них
ровесниці з очима сором’язливими.

53. Ось що обіцяно вам для розрахунку!

54. Це — наш уділ — немає йому вичерпування!

55. Так! А для неслухів, звичайно, найгірший притулок —

56. Геєна, в якій вони горять, і кепське це ложе!

57. Так! Нехай же скуштують вони його — кип’яток і гній, 58.1 інше в
такому ж роді, тих же сортів.

71. Ось сказав Господь твій ангелам: “Я творю людину із глини.

72. А коли Я її завершу і вдмухну в неї Мого духу, так припадіть до ніг
її вклоняючись!”

73.1 впали ниць ангели всі разом,

74. Окрім Ібліса, — загордився він і виявився невірним.

75. Він сказав: “О Ібліс, що утримало тебе від поклоніння тому, кого Я
“сотворив своїми руками?”.

77. Він сказав: “Я кращий від нього: Ти сотворив мене з вогню, а його
сотворив із глини”.

78. Він сказав: “Виходь же звідти; адже ти — битий камнями. 79.1 над
тобою Моє прокляття до дня Страшного Суду”.

80. Він сказав: “Господе, даруй мені до дня, коли вони воскреснуть!”.

81. Він сказав: “Воістину, ти з тих, кому відстрочено

82. До дня визначеного терміну!”.

83. Він сказав: “Клянуся ж Твоєю величчю, я спокушу їх усіх,

84. Окрім рабів Твоїх серед них праведних!”.

Сура 72 ДЖИНИ

14. І серед нас є такі, що віддали себе Аллахові, і серед нас є
відступники;

а хто віддав себе, той пішов праведним шляхом,

15. А відступники — вони дрова для геєни.

16. А якби вони вистояли прямо на шляху, Ми б напоїли їх водою щедрою,

17. Щоб випробувати їх цим; а хто ухиляється від згадування про свого
Господа, того веде Він до покарання тяжкого.

Сура 67 ВЛАДА

1. Благословенний той, у чиїх руках влада і хто над усякою річчю
володарює,

2. Хто сотворив смерть і життя, щоб випробувати все, хто з вас кращий за
діяннями, — Він великий, даруючий —

3. Хто сотворив сім небес рядами. Ти не бачиш у творінні Милосердного
ніякої невідповідності. Оберни свій погляд: чи побачиш ти розлад?

Сура 23 ВІРУЮЧІ

1. Щасливі віруючі,

2. Які в молитвах своїх смиренні,

3. Які від марнослів’я ухиляються,

4. Які творять очищення,

5. Які зберігають свої члени,

6. (Окрім як від своїх дружин і того, чим оволоділа їхня десниця, — адже
не стрінуть вони докору,

7. А хто чіпляється за це, той уже порушник),

8. Які дотримуються своїх домовленостей і договорів,

9. Які дотримуються своїх молитов, —

10. Це вони нащадки,

11. Що успадкують рай, вони в ньому перебуватимуть вічно.

12. Ми вже сотворили людину з есенції глини,

13. Потім помістили Ми її краплею в надійному місці,

14. Потім сотворили із краплі згусток крові та сотворили із згустка
крові шматок м’яса, сотворили із цього шматка кістки та огорнули кістки
м’ясом, потім Ми виростили його в іншому творінні, — шляхетнославний же
Аллах, кращий із творців!

15. Потім після цього ви помираєте.

16. Потім у день воскресіння встанете з мертвих.

18. Дарували Ми з неба воду в міру та помістили її в землі, і Ми можемо
її вилучити.

19.1 виростили Ми нею для вас сади з пальм і винограду, для вас там
багато плодів, і їх ви їсте, —

20.1 дерево, яке походить з гори Сінаю; воно дає олію та барвник для
тих, хто їсть.

21. Для вас у тваринах повчання: Ми поїмо вас тим, що в них у шлунках,
для вас з них велика користь, і від них ви харчуєтеся, і на них, і на
суднах переміщаєтеся.

23. Ми послали Нуха до його народу, і сказав він: “О народе мій! Шануй
Аллаха, немає у тебе іншого божества, окрім Нього, — хіба ти не боїшся?”

24.1 сказав сонм, ті з його народу, хто не вірував: “Це — лише чоловік,
подібний до вас, він бажає здобути над вами перевагу. А якщо б забажав
Аллах, то, звичайно, Він дарував би ангелів, ми ж не чули про таке серед
наших перших батьків.

25. Це — лише чоловік, в якому божевілля, зачекайте з ним до певного
часу”.

27. І навчили Ми його: “Зроби ковчег на Наших очах і за Нашою
настановою, а як надійде Наш наказ і завирує піч,

28. То введи до нього з усіх створінь по дві пари й твою родину…”. 53.
О посланники, їжте смачне та чиніть благо, воістину, Я знаю, що ви

робите!

54.1 воістину, це ваш народ — народ єдиний, і Я — ваш Господь, бійтеся

ж Мене!

55. А вони розділили свою справу на шматки; будь-яка партія радіє тому,
що в неї.

56. Полиш же їх у їхній безодні до часу.

64. Ми покладаємо на душу тільки те, що вона може; є в Нас книга, яка
виголошує істину, і не будуть вони скривджені.

69. А якби пішла істина за пристрастями їхніми, тоді прийшли б у
безладдя небо й земля, і ті, хто на них…

Сура 17 ПЕРЕНЕСЕННЯ ВНОЧІ

12. А людина благає зла так само, як благає вона добра; адже людина
поспішлива.

13.1 зробили Ми ніч і день двома знаменнями; і стираємо Ми знамення ночі
й робимо знамення дня тим, хто бачить, аби шукали ви милість від вашого
Господа й щоб знали кількість років та лічбу, і кожну річ Ми розподілили
в порядку.

24.1 вирішив твій Господь, аби не поклонялися ви нікому, окрім Нього, і
до батьків — благодіяння. Якщо досягне в тебе старості один з них або
обоє, то не кажи їм: “Тьфу!”. І не кричи на них, а кажи їм слово
шляхетне.

25.1 схиляй перед ними обома крило лагідності з милосердя та кажи:

“Господе! Помилуй їх, вони ж виховали мене маленьким”.

28. І давай родичеві належне йому, і біднякові, і подорожньому й не
витрачай нерозсудливо,—

29. Адже марнотратники — брати сатани, а сатана перед своїм Господом
невдячний.

30. А якщо відвернешся ти від них, шукаючи милості від твого Господа, на
яку сподіваєшся, то скажи їм слово легке.

31.1 не роби твою руку прив’язаною до шиї та не розкривай її усім
повністю, аби не залишитися тобі засудженим, жалюгідним.

33. Г не вбивайте дітей ваших, боячись збідніти: прогодуємо Ми їх та
вас;

воістину, убивати їх — великий гріх!

І не наближайтеся до перелюбства, адже це — мерзенність і поганий шлях!

І не вбивайте душу, яку заборонив Аллах, інакше, як по праву. А якщо хто
був убитий несправедливо, то ми його близькому дали владу, проте нехай
він не зловживає убиванням. Воістину, дарована йому допомога.

І не наближайтеся до майна сироти інакше, як для його добра, поки
досягне він своєї зрілості, і чесно дотримуйтесь договорів: адже
спитають про договір.

І в мірі акуратними будьте, коли відміряєте, і зважуйте на точних
терезах. Це — краще і ліпше для результатів.

І не йди за тим, про що немає в тебе знань: адже слух, зір, серце — усіх
їх про це спитають.

І не ходи землею гордовито: адже ти не просвердлуєш землю й гір висотою
не досягнеш!

64. Сказав він (сатана): “Чи бачиш Ти: це — той, кого Ти передо мною
поставив? Якщо Ти відстрочиш мені до дня воскресіння, я знищу його
потомство, окрім небагатьох”.

65. Сказав Він: “Іди! А хто піде за тобою з них, то воістину, геєна —
ваше покарання, покарання повне!

66. Спокушуй, кого ти можеш з них, твоїм голосом і збирай проти них свою
кінноту й піхоту, виявляй турботу про їхні багатства й дітей та обіцяй
їм, — воістину, обіцяє сатана тільки для обману!..”.

80. Виконуй молитву від заходу сонця до темряви ночі, а Коран — на
світанку. Воістину, Коран на світанку має свідків!

81.1 вночі впадай у ньому добровільно для себе,— можливо, пошле тобі
твій Господь місце належне.

83. І скажи: “Прийшла істина, і зникла неправда; воістину, неправда
зникає!”

92.1 сказали вони: “Не повіримо ми тобі, доки не виведеш ти нам джерело
із землі,

93. Або буде в тебе сад з пальмами й виноградом, і проведеш між ними
канали…

95. Або буде в тебе будинок із золотих прикрас, піднімешся ти на
небо…”

102. Скажи: “Якби володіли ви скарбницями милості Господа мого, і тоді б
ви утрималися від страху збідніти. Воістину, людина — скупа!”.

107. І Коран Ми розділили, щоб читав ти його людям з витримкою, і
дарували Ми його даруванням.

108. Скажи: “Віруйте в нього чи не віруйте, — ті, кому було дароване
знання до нього, коли читається він їм, падають, на бороди схиляючись, і
говорять: “Хвала Господу нашому! Воістину, обіцянка Господа нашого
здійснюється”.

109. І пада скажи: “Кличте Аллаха або кличте Милосердого; хоч би як
звали ви, у Нього найкращі імена”. Не промовляй голосно своєї молитви,
але й не шепчи, а йди шляхом між цим.

Сура 32 УКЛІН

20. А ті, що розпутствували, їхнє пристанище — вогонь. Щоразу, як
забажають вони звідти вийти, їх туди повертають і говорять їм:
“Скуштуйте покарання вогнем, який ви вважали брехнею!”.

Сура 45 ТА, ЩО СХИЛИЛА КОЛІНА

15. Ми дали синам Ісраїла книгу, мудрість і пророцтво та дарували їм
блага, піднісши їх над світами.

16.1 дарували Ми їм ясні знамення про справу; проте розійшлися вони
після того, як прийшло до них знання, через злоби між собою. Воістину,
Господь твій вирішить між ними в день воскресіння те, з приводу чого
вони сперечалися!

Сура 16 БДЖОЛИ

4. Він сотворив людину із краплі. І ось, він — відверто ворожий.

5. — І худобу Він сотворив; для вас у ній — зігрівання й користь, і від
неї ви харчуєтеся.

7. І переносять вони ваші вантажі в країну, якої б ви не досягли, не
втомившись. Воістину, Господь ваш — лагідний, милостивий!

8.1 коней, і мулів, і віслюків, щоб ви на них їздили та для
прикрашування. І творить Він те, чого ви не знаєте.

10. Він — той, хто дарує з небес воду: для вас від неї питво, і від неї
дерева, де ви пасете.

11. Він вирощує завдяки їй для вас посіви, маслини, пальми, лозу й усі
плоди; воістину, в цьому — знамення для людей думаючих!

13.1 те, що розсіяв Він вас по землі різними за кольором; воістину, в
цьому — знамення для людей пригадуючих! Підпорядкував Він вам море, аби
ви харчувалися з нього свіжим м’ясом та витягували звідти прикраси, які
надягаєте. Ти бачиш кораблі, — можливо, ви будете вдячними!

15.1 кинув Він на землю (підпірки), що міцно стоять, аби вона не
хиталася з вами, і ріки й шляхи, —можливо, підете ви прямою дорогою! —

16. І прикмети, а за зіркою вони знаходять дорогу.

26.1 коли говорять їм: “Що ж дарував ваш Господь?” — вони відповідають:

“Казки давніх”.

28. Ухитрялися ті, що були до них, і Аллах знищив їхню будову від
підвалин. І впав на них згори дах, і звершилося над ними покарання
звідти, звідки вони й не чекали.

43. А ті, що виселилися заради Аллаха, після того, як їх утискали, — Ми
помістимо їх у тутешньому світі до чудового (місця), а нагорода
майбутнього життя — більше, якби вони знали.

44. Ті, що терпіли й на Господа свого покладаються.

53.1 сказав Аллах: “Не беріть двох богів; адже Бог — тільки один, і
Мене бійтеся!”.

60.1 як одного з них обрадують дівчинкою, обличчя його стає чорним, і
він засмучений.

61. Ховаючись від народу від гіркоти з того, чим обрадували: чи утримати
це для приниження чи приховати його у поросі? Погано вони міркують!

68. Для вас і у (вашій) худобі — напучення. Ми поїмо вас тим, що в неї в
шлунку… молоком чистим, приємним для тих, хто п’є.

69.1 з плодів пальм та лоз ви берете собі напій, від якого п’янієте, та
хороший талан. Воістину, в цьому — знамення для людей розумних!

70.1 навчив Господь твій бджолу: “Влаштовуй у горах домівки і на
деревах, і в тому, що вони будують.

71. Харчуйся потім плодами всілякими та ходи шляхами Господа твого із
смиренністю”. Виходить із нутрощів їхніх питво різного кольору, в якому
лікування для людей. Воістину, в цьому знамення для людей, що
роздумують!

73. Аллах дав вам перевагу одним перед іншими в життєвому талані. Але
•гі, яким дана перевага, не повернуть своєї долі тим, ким їхня десниця
оволоділа, щоб вони стали в цьому рівними. Невже відкинуть вони милість
Аллаха?

70. Аллах дав вам з-посеред вас самих дружин, дарував вам від ваших
дружин і дітей, і онуків та благами вас збагатив. То невже ж у неправду
вони вірують, а в милість Аллаха — не вірують?

77. Нагадує Аллах притчу про раба-невільника, який нічого не може, і
того, кого наділили Ми від Себе хорошим таланом, і він витрачає його
таємно та явно. Хіба ж вони однакові? Хвала Аллахові! Але більшість з
них не знає!

78.1 повідав Аллах притчу про двох людей: один — німий, нічого не може,
і він — тягар для свого володаря. Куди б він його не послав, він з
добром не повернеться.

Хіба ж однакові він і той, хто спонукає до справедли-вості, стоячи на
прямому шляху?

82. Дав вам Аллах житло у ваших домівках і дав вам із шкір худоби житла,
які ви легко переносите в день вашого вирушання й у день вашої зупинки;
від вовни й волосся їхнього — начиння для користування до певного часу.

83.1 Аллах дав вам з того, що сотворив, тінь, і дав вам притулок у
горах, і дав вам одяг, що від спеки вас захищає, і дав вам одяг, що від
запеклості вашої вас оберігає…

93. Чітко дотримуйтеся договору з Аллахом, коли його уклали, і не
порушуйте клятв після їхнього закріплення: ви зробили Аллаха поручителем
за вас. Воістину, Аллах знає те, що ви робите!

94. Не будьте такими, як та, що розладнала свою пряжу, після того, як
укріпила її на нитки. Ви свої клятви обертаєте на обман між вами, бо
один народ численніший від іншого. Аллах тільки випробовує вас цим, і
Він роз’яснить вам у день воскресіння те, в чому ви різноголосили.

95. А якби Аллах забажав. Він зробив би вас одним народом. Проте Він
збиває тих, кого забажає, і веде прямим шляхом тих, кого забажає, і
спитають вас про те, що робили.

96. Отож не обертайте своїх клятв на обман між собою, аби не
посковзнулася ваша нога, після того, як стояла твердо, інакше скуштуєте
ви зло від того, що ухилилися від шляху Аллаха, і вам — велике
покарання.

103. А коли Ми замінюємо одне знамення іншим, — адже Аллах краще знає,
що він дарує, — вони говорять: “Ти — лише вигадувач?” Так, більшість
їхня не відає!

104. Скажи: “Дарував його Дух Святий від твого Господа во істині, аби
утвердити тих, що увірували, на праведному шляху, і радісну звістку для
мусульман”.

105. Ми знаємо, що вони говорять:”Адже його вчить тільки людина”. Мова
того, на кого вони вказують, іноземна, а це — мова арабська, зрозуміла.

Сура 7 ПЕРЕШКОДИ

78. …Ось сказав він своєму народові: “Невже творитимете ви
мерзотність, в якій ніхто із світів вас не випередив?

79. Адже приходите ви з пристрастю до чоловіків замість жінок. Так, ви
-люди, що вийжли за межі!”.

Сура 46 ПІСКИ

14. Заповідали Ми людині благо робити своїм батькам; мати, страджаючи,
виношує дитину й народжує її в муках; (і виношування маляти й годування
його триває ЗО місяців), а коли він зміцніє (і досягне сорока років),
він говорить:

“Господе, навій мені змогу дякувати за Твою милість, яку Ти дарував мені
та моїм батькам; допоможи робити добро, приємне Тобі, і влаштуй для мене
благе в моєму потомстві! Я звернувся до Тебе, я – з тих, хто віддався у
твої руки”.

Сура 6 ХУДОБА

138. І так товариші їхні поприкрашали багатьом з язичників убивання
своїх дітей, щоб їх вигубити й затемнити їхню віру…

141. У збитку – ті, хто вбив своїх дітей з безглуздості, через незнання
й заборонив те, що дарував їм Аллах, вигадуючи на Аллаха. Збилися вони
зі шляху й не йдуть прямо!

Сура 2 КОРОВА

19. …О люди! Схиляйтеся перед Господом, який сотворив вас і тих, хто
був до вас…

20. Що землю для вас зробив килимом, а небо — будівлею, і дарував з неба
воду, і вивів завдяки їй плоди для вас їжею…

23. І порадуй тих, які увірували й творили благе, що для них — сади, де
внизу ріки струмують. Щоразу, як їм даруються в уділ звідти якісь плоди,
вони говорять: “Це — те, що було дароване нам раніше”, — тим часом як їм
лише подібне достачають. Для них там — дружини чисті, і перебуватимуть
вони там довічно.

26. Чому ви не віруєте в Аллаха? Ви були мертвими, і Він вас оживив,
потім Він вас умертвить, потім знову оживить, потім до Нього ви
повернетеся.

27. Він — той, хто сотворив вам усе, що на землі, потім звернувся до
неба й влаштував його із семи небес. Він про кожну річ відає!

28.1 сказав твій Господь ангелам: “Я призначу на землі намісника”. Вони
сказали: “Хіба ти призначиш на ній того, хто творитиме там безчестя й
кров • проливатиме, а ми підносимо хвалу Тобі й Тебе святимо?” Він
відрік: “Воістину, я знаю те, чого ви не знаєте!”

29.1 навчив Він Адама всім іменам, а потім ангелам їх запропонував і
сказав: “Перекажіть Мені імена свої, якщо ви правдиві”.

30. Вони сказали: “Хвала Тобі! Ми знаємо лише те, чому Ти нас навчив.
Воістину, Ти — обізнаний, мудрий!”

31. Він сказав: “О Адаме, перекажи їм імена їхні!” І коли той переказав
їм імена їхні, то Він сказав: “Хіба Я вам не казав, що знаю приховане на
небесах і на землі й знаю те, що ви виказуєте, і те, що приховуєте?”

32.1 сказали Ми ангелам: “Вклоніться Адамові!”. І поклонилися вони, крім
Ібліса. Він відмовився, загордившись, і невіруючим залишився.

33.1 Ми сказали: “О Адаме! Оселися ти зі своєю жінкою в раю й харчуйтеся
звідти на втіху, де забажаєте, але до цього дерева не наближайтеся, щоб
не потрапити до неправедних”.

34.1 примусив їх сатана оступитися й вивів їх звідти, де вони
перебували. І Ми сказали: “…Спадіть ворогами один одному! Земля для
вас — місце перебування і користування до (судного) часу”.

38 О сини Ісраїла! Згадайте милість Мою, яку Я вам дарував, і постійно
Мій Завіт пам’ятайте, тоді і Я Завіт з вами зберігатиму. Мене бійтеся…

40. І відстоюйте молитву, і давайте очищення, і кланяйтеся з тими, хто
схиляється.

44. О сини Ісраїла! Згадайте милість Мою, яку Я вам дарував, і що
звеличив Я вас над світами.

46.1 врятували Ми вас від людей Фірауна, які зле знущання на вас
накладали, убиваючи ваших синів і залишаючи живими ваших жінок. У цьому
для вас від Господа вашого велике випробування!

54. І покрили Ми вас хмарою й дарували вам манну та перепелів…

57. А попросив Муса питво для свого народу, і Ми сказали: “Вдар своєю
палицею по скелі!” І потекли з неї дванадцять струмків, і ви це
бачили…

58.1 сказали ви ось що: “О Мусо! Ми не можемо зносити однакову їжу.
Виблагай для нас те, що дарує земля із своїх овочів, кабачків, часнику,
сочевиці й цибулі”.

59. Воістину, ті, що увірували, і ті, хто в іудейство обернувся, і
християни, і сабії, які увірували в Аллаха і в Останній день і творили
благе, — їм нагорода їхня в Господа їхнього, немає страху над ними, і
вони не журитимуться.

60. Ось і взяли Ми домовленість з вас і звели гору над вами: “Візьміть
те, що дарували Ми вам з силою і пам’ятайте про те, що там, — можливо,
будете ви богобоязливими!”.

63.1 сказав Муса своєму народові: “Ось, Аллах наказує вам зарізати
корову”.

Вони сказали: .”Чи не глузуєш ти з нас?” Він сказав: “До Аллаха я
вдаюся, аби не показати себе дурнем!” Вони сказали: “Приклич для нас
твого Господа, щоб Він пояснив нам, яка вона”. Він сказав: “Вона —
корова, не стара і не теличка, середня за віком…”

66. “…Вона — корова не приборкана, що оре землю, і не зрошує оранку,
збереглася вона в цілості, немає плям на ній”. Вони сказали: “Тепер ти
приніс істину”. І зарізали вони її, хоча готові були цього не робити.

75. Так! Ті, хто здобув зло й кого оточив власний гріх, то вони —
мешканці вогню, вони в ньому вічно перебувають.

76. А ті, що увірували й творили благе, ті — жителі раю, вони в ньому
вічно перебувають.

77.1 ось взяли Ми договір із синів Ісраїла: “Ви не будете поклонятися
нікому, крім Аллаха; батькам — благо й родичам, і сиротам, і біднякам.
Кажіть людям про добро, відстоюйте молитву, приносьте очищення”. Потім
ви відвернулися, крім небагатьох з вас, і ви відгорнулися.

79. Потім ви виявилися тими, хто убивав один одного та виганяв одну
частину з вас з власних жител, допомагаючи один одному проти них гріхом
і ворожнечею. А якщо приходили до вас бранці, ви викуповували їх, а вам
заборонено їх виводити. Хіба ви віруватимете в одну частину (Святого)
Письма і не будете вірувати в іншу?

81. Дали Ми Мусі (Святе) Письмо, і вслід за ним Ми відрядили
посланників;

і Ми дарували Ісі, сину Марйам, ясні знамення та підкріпили його духом
святим. Невже щоразу, як приходить до вас посланник з тим, чого ваші
душі не прагнуть, ви хизуєтеся? Одних ви брехунами оголосили, інших ви
вбиваєте.

90. …Вони найпожадливіщі до життя люди, навіть із тих, які додали
(Аллахові) товаришів; будь-який з них бажає, аби дано було йому в тисячу
років життя. Але й те не віддалить його від покарання, якщо дароване
йому буде довге життя; бо Аллах бачить, що вони роблять !

98. О ті, що увірували! Не кажіть: “Врятуй нас!”, а кажіть: “Поглянь на
нас!” — і слухайте. А для невірних – покарання нестерпне!

99. Не хотіли б ті, хто має (Святе) Письмо, та з язичників, які не
вірують, щоб благо нам від нашого Господа дарувалося, та Аллах обирає
Своїм милосердям, кого забажає: бо Аллах — володар великої милості!

100. Щоразу, як вірш ми скасовуємо або примушуємо його забути, наводимо
ми кращий, ніж той, або схожий на нього. Хіба ти не відаєш, що Аллах над
усякою річчю могутній?

101. Хіба ти не відаєш, що в Аллаха влада над небесами й землею і немає
у вас, окрім Аллаха, ані близького, ані помічника?

109. Аллахові належить і схід, і захід; і куди б не обернулися ви, там
лик Аллаха…

114.1 ніколи не удовольняться тобою ані іудеї, ані хистияни, доки не
підеш ти за їхнім ученням. Скажи: “Воістину шлях Аллаха є справжній
шлях!” — а якщо ти їхні пристрасті наслідуватимеш після справжнього
знання, що до тебе прийшло, то не буде тобі від Аллаха ані близького,
ані помічника.

118.1 випробував Господь Ібрахіма словами й потім закінчив їх. Він
сказав: “Воістину, Я зроблю тебе для людей імамом “. Він сказав: “Із
мого потомства?” Він сказав: “Не покриває завіт Мій неправедних”.

119.1 зробили Ми цей дім зборищем для людей і надійним місцем: “І
візьміть собі місце Ібрахіма місцем моління”. І заповідали Ми Ібрахімові
та Ісмаїлові: “Звільніть Мій дім для тих, хто обходить і приходить, і
схиляється, і падає ниць!”

121. Споруджує Ібрахім основи дому, і Ісмаїл: “Господе наш! Прийми нас,
бо Ти, воістину, — чуєш і знаєш!

122. Господе наш! І зроби нас Твоїми шанувальниками і з нашого потомства
— общину, що Тобі віддалася, і покажи нам місця нашого поклоніння, і
обернись до нас, бо Ти — дбайливий, милосердий!

123. Господе наш! І зведи серед них посланника з них, який прочитає їм
Твої знамення й навчить їх (Святому) Письму та мудрості, і очистить їх,
бо Ти, воістину, — великий, мудрий!”

124. А хто відвернувся від релігії Ібрахіма, окрім тих, що душу свою
одурили? Ми обрали його вже в ближньому світі, а в майбутньому він,
звичайно, серед праведних.

128. Це — народ, що вже минув: йому — те, що він здобув, і вам — те, що
ви здобули, і вас не спитають про те, що робили вони.

129. Вони говорять: “Будьте іудеями або християнами — знайдете прямий
шлях”. Скажи: “Ні, — общиною Ібрахіма, ханіфа, бо він не був із
язичників”.

130. Скажіть: “Ми увірували в Аллаха і в те, що даровано нам, і що
даровано Ібрахімові, Ісмаїлові, Ісхакові, Якубові та колінам їхнім і що
було даровано Мусі та Ісі, і що було даровано пророкам від Господа
їхнього. Ми не виділяємо серед них кого-небудь, і Йому віддаємося”.

131. А якщо вони увірували в подібне до того, у що ви увірували, то вони
вже знайшли правильний шлях; якщо ж вони відвернулися, то вони в
розколі, і Аллах звільнить тебе від них: бо Він — чує, знає.

134. Чи ви мовите, що Ібрахім та Ісмаїл, та Ісхак, та Якуб, та коліна
їхні були іудеями або християнами? Скажи: “Ви більше знаєте чи Аллах?
Хто ж нечестивіший від того, хто приховав у себе свідчення Аллаха?
Воістину, не забуде Аллах те, що ви робите!”.

136. А скажуть дурні з людей: “Що відвернуло їх від кибли, якої вони
дотримувалися?” Скажи: “Аллаху належить і схід, і захід. Він веде, кого
бажає, прямим шляхом!”

137. І там зробили Ми вас общиною для посередництва, щоб були ви
свідками про людей, і щоб посланник був свідком про вас.

138.1 зробили ми киблу, якої ти дотримувався, лише для того, аби
дізнатися Нам, хто йде за посланником з тих, що повертають назад…

139. Ми бачимо повертання твого обличчя по небу, і Ми обернемо тебе до
кибли, якою будеш ти задоволений. Оберни ж своє обличчя в бік
забороненої мечеті. І де б ви не були, обертайте ваші обличчя в її
бік…

146. …Ми послали до вас посланника з вашого оточення; він читає вам
Наші знамення та очищує вас, і навчає вас (Святому) Письму, й мудрості,
і вчить вас тому, чого ви не знали раніше.

148. О ті, що ввірували! Звертайтеся по допомогу до терпіння й молитви,
воістину, Аллах — з терпеливими!

149. Не кажіть про тих, кого вбивають на шляху Аллаха: “Мертві”. Ні,
вони живі! Та ви не відчуваєте.

150. Ми випробуємо вас дечим із жаху, голоду, браку в майні й душах, і
плодах, — і порадуй терплячих, —

151. Тих, які, коли з ними лихо стається, говорять: “Воістину, ми
Аллахові належимо, і до нього ми повертаємося!”

152. Це — ті, над якими благословіння від їхнього Господа й милість, і
вони — праведним шляхом ідуть.

156. Воістину, ті, що не увірували й померли, будучи невірними, — над
ними прокляття Аллаха і ангелів, і людей — усіх!

158. 1 бог ваш — Бог єдиний, немає божества, крім нього, милостивого,
милосердого!

159. Воістину, у творінні небес і землі, у зміні ночі й дня, у кораблі,
який пливе морем з тим, що людям корисне, у воді, яку Аллах з неба
послав та оживив нею землю після її смерті, і розвіяв на ній усяких
тварин, і в зміні вітрів, і в хмарі підлеглій, між небом і землею,—
знамення людям розумним!

160. А посеред людей є такі, що беруть, окрім Аллаха, рівних; вони
люблять їх, як люблять Аллаха…

163. О люди! Їжте те, що на землі (є) дозволеним, благим, і не йдіть
услід сатані, — бо він для вас ворог явний!

164. Він наказує вам тільки зло й мерзотність, і щоб ви говорили на
Аллаха те, чого не знаєте.

165. І коли кажуть їм: “Ідіть услід за тим, що Аллах дарував!” — вони
говорять: “Ні, ми йдемо вслід за тим, на чому застали наших батьків”. А
якщо б їхні батьки нічого не розуміли та не йшли прямим шляхом?

167. О ви, котрі увірували! Їжте блага, якими Ми вас наділили, і дякуйте
Аллахові, якщо перед Ним ви схиляєтеся.

168. Бо ж Він заборонив вам лише мертвеччину й кров, і м’ясо свині, і
те, що закололи не для Аллаха. Хто ж змушений, не будучи нечестивим і
злочинцем, — немає гріха в тому: адже Аллах прощаючий, милосердий!

172. Не в тому благочесть, щоб вам обертати свої обличчя в бік сходу й
заходу, а благочесть — хто увірував в Аллаха й в останній день, і в
ангелів, і в (Святе) Письмо, і в пророків, і давав майно, незважаючи на
любов до нього, близьким і сиротам, і біднякам, і подорожнім, і
прохачам, і на рабів, і вистоював молитву, і давав очищення, — і ті, що
виконують свої завіти, якщо (їх) укладають, і терпеливі в нещасті й
злиднях і в часи лиха, — це ті, які були правдивими, це вони —
богобоязливі.

173. О ті, що ввірували! Приписана вам відплата за вбитих: вільний — за
вільного й раб — за раба, і жінка — за жінку. А кому його брат що-небудь
« пробачить, це — відповідає звичаю й відплата йому благом.

176. Приписано вам, коли прийде до кого-небудь із вас смерть, якщо він
залишає майно, заповіт для батьків і близьких за звичаєм, як обов’язок
для віруючих.

177.А хто змінить це після того, як чув, то гріх буде тільки на тих, які
змінюють це. Воістину, Аллах — чує, знає!

178. Хто ж від заповідувача побоюється ухиляння або гріха і їх
виправить, то немає на ньому гріха. Воістину, Аллах — прощаючий,
милосердий!

179. О ті, що ввірували! Приписаний вам піст, так само, як приписаний
він тим, хто був до вас, — можливо ви боятиметеся Бога!.

180. На визначені дні; а хто з вас хворий або в дорозі, тому (така ж)
кількість інших днів. А на тих, які це можуть, — викуп годуванням
бідняка. А хто добровільно візьметься за благо, це — краще для нього. А
щоб ви посталися, це — краще для вас, якщо ви знаєте.

181. Місяць рамадан, в який надісланий був Коран як порадник для людей і
як роз’яснення прямого шляху й розпізнавання, — і ось, хто з вас застає
цей місяць, хай проводить його в посту, а хто хворий або в дорозі, тому
(така ж) кількість інших днів. Аллах прагне для вас полегшення й не
прагне для вас утруднень, і щоб завершили ви число й звеличили Аллаха за
те, що Він вивів вас, — може будете ви вдячними!

183. Дозволяється вам у ніч посту наближення до ваших жінок: покривайте
взаємно один одного. Дізнався Аллах, що ви обманюєте самих себе, і
звернувся до вас та вибачив вас. А тепер торкайтеся їх і шукайте того,
що приписав вам Аллах, їжте й пийте, доки не почне розпізнаватися перед
вами біла нитка й чорна нитка на зорі, потому витримуйте піст до ночі. І
не торкайтеся до них, коли ви благочесно перебуваєте в місцях
поклоніння…

184. І не проїдайте ваше майно між собою даремно й не віддавайте його
суддям, щоб з’їли злочинно частину майна людей, в той час як ви (про це)
знаєте.

185. Запитують вони тебе про молодики. Скажи: “Вони — визначення часу
для людей і для хаджу”. Не в тому благочесть, аби до дому з позаду
входити, але благочесть — хто став Бога боятися. Входьте ж у будинки
через двері й Аллаха бійтеся, — може й будете ви щасливими!

186. І бийтеся на шляху Аллаха з тими, хто б’ється з вами, але не чиніть
злочинств, — воістину, Аллах не любить тих, хто злочинства чинить!

187. І вбивайте їх, де зустрінете, і виганяйте їх звідти, звідки вони
вигнали вас: бо спокуса — гірше, ніж убивання! І не бийтеся з ними біля
забороненої мечеті, доки не почнуть вони битися там з вами. Якщо ж вони
битимуться з вами, то вбивайте їх: така вона — відплата невірним!

189. І бийтеся з ними, доки не зникне спокуса, а релігія не належатиме
Аллахові. А якщо вони утримуються (від битви), то немає ворожнечі, окрім
як до неправедних!

190. Заборонений місяць — за заборонений місяць. І заборони —
(змінюються як і) відплата. Якщо хто ж злочинствує проти вас, — то й ви
злочинствуйте проти нього так само, як він злочинствував проти вас. І
бійтеся Аллаха та знайте, що Аллах — з тими, хто Бога боїться!

191. І витрачайте на шляху Аллаха, але не кидайтеся з руками своїми до
погибелі та благо робіть, — воістину, Аллах любить тих, хто добродіє.

192.1 закінчуйте хадж і відвідування заради Аллаха. Якщо ви в скруті,
тоді — та із жертовних тварин, яка доступна. І не голіть своїх голів,
доки не дійде жертва до свого місця. А якщо хто з вас хворий чи
страждання в нього в голові, тому викуп постом або милостинею, або
жертвою. А коли ви в безпеці, то тому, хто користується помешканням для
ходжу, тому — та з жертовних тварин, яка доступна; а хто не знайде, тому
— піст три дні під час ходжу й сім, коли повернетесь; ось —десять
повних…

193. Хадж — відомі місяці, і хто зобов’язався в них на хадж, тому немає
наближення (до жінки) й розпусності, і сперечання під час ходжу, а якщо
ви благе зробите, то Аллах знає.

200. Є такий серед людей, промови якого захоплюють тебе в найближньому
житгі, і він прикликає Аллаха у свідки тому, що в нього на серці, і
упертий він в сперечанні.

201. А коли відвернеться він, то ходить землею, щоб поширювати там
ганьбу та знищити й посіви, і потомство, — а Аллах не любить ганьби!

202. А коли скажуть йому: “Бійся Аллаха!”, то охоплює його велич гріха.
Доволі ж з нього геєни, і погане вона пристанище!

209. Були люди однією общиною, і послав Аллах пророків вісниками та
пояснювачами, і надіслав з ними (Святе) Письмо з істиною, щоб розсудити
людей в тому, в чому вони розійшлися. А розійшлися лише ті, кому вона
була дарована, після того, як прийшли до них ясні знамення, по
злостивості між собою. І Аллах вивів тих, що ввірували, до тієї істини,
стосовно якої вони розійшлися з Його дозволу. Аллах веде, кого забажає,
до прямої дороги!

212. Приписана вам битва, а вона для вас ненависна.

213. І може бути, ви ненавидите щось, а воно для вас благо, і може бути,
вам подобається що-небудь, а воно для вас зло, — воістину, Аллах знає, а
ви не знаєте!

214. Запитують вони тебе про заборонений місяць — битву в ньому. Скажи:

“Битва в ньому велика, а відвернення від Аллаха, невіра в Нього й
заборонену мечеть та вигнання звідти її мешканців — ще більше перед
Аллахом: адже спокуса — більше, ніж убивання!”. А вони не припинять
битися з вами, доки не відвернуть вас від вашої релігії, якщо здужають.
А якщо хто з вас відпаде від вашої релігії та невірним помре, у таких —
марні їхні діяння в ближньому та майбутньому житті! Ці — мешканці вогню,
вони довіку в ньому перебувають!

216. Запитують вони тебе про вино й майсир”. Скажи: “У них обох —
великий гріх і деяка користь для людей, але гріх їхній — більший від
користі…”

218. …І запитують вони тебе про сиріт. Скажи: “Здійснення для них
благого — добро”.

220. Не одружуйтеся з язичницями, доки вони не увірують: звичайно,
віруюча рабиня — краща від язичниці, хоча б ви нею й захоплювалися. І не
видавайте заміж за язичників, доки вони не увірують: звичайно, віруючий
раб

— кращий від язичника, хоча б ви ним і захоплювалися.

222. Вони запитують тебе про менструації. Скажи: “Це — страждання”. *
Отож відчужуйтеся від жінок під час менструацій і не наближайтеся до
них, доки вони не очистяться. А коли вони очистяться, то приходьте до
них так, як наказав вам Аллах…

223. Ваші жінки — нива для вас, ходіть на вашу ниву, коли забажаєте,
поминайте Аллаха або бажайте дитину й бійтеся Аллаха та знайте, що ви
Його зустрінете, — і порадуй віруючих!

224. І не робіть Аллаха предметом ваших клятв, що ви в чесноті й Бога
боїтеся й порядок людям приносите. Воістину, Аллах — чує, відає!

225. Аллах не карає вас за марнослів’я у ваших клятвах, але спитає з вас
за те, що серця ваші здобули. Воістину, Аллах прощаючий, лагідний!

226. Для тих, хто за дружин своїх поклянеться, — вичікування (протягом)
чотирьох місяців. І якщо вони повернуться…, то, воістину, Аллах
прощаючий, милосердий!

227. А якщо наважаться вони на розлучення, то, воістину, Аллах — чує,
відає!

228. А розлучені вичікують самі із собою три періоди, і не дозволяється
їм утаювати те, що створив Аллах в їхніх утробах, якщо вони вірують у
Аллаха і в останній день. А чоловікам їхнім — достойніше при цьому їх
повернути, якщо вони бажають замирення…

229. Розлучення — дворазове: після нього — або утримати, згідно зі
звичаєм, або відпустити з благодіянням. І не дозволяється вам забирати з
того, що ви їм дарували, нічого…

230. Якщо ж утретє дав він розлучення їй, то не дозволяється вона йому
далі, доки не вийде вона за іншого чоловіка, а якщо той дав їй
розлучення, то немає гріха над ними, якщо вони повернуться…

231. А як дали ви дружинам розлучення, і вони досягли своєї межі, то
утримуйте їх або відпускайте згідно з ухваленим, але не утримуйте їх
силою, злочинствуючи: якщо хто таке робить, той несправедливий до самого
себе. І не обертайте знамення Аллаха на глум; поминайте милість Аллаха
до вас і те, що Він дарував вам із (Святого) Письма та знайте, що Аллах
про кожну річ відає!

232. А як дали ви дружинам розлучення, І вони досягли своєї межі, то не
перешкоджайте їм вступати в шлюб із чоловіками їхніми, якщо погодяться
вони між собою згідно з ухваленим…

233. А матері годують своїх дітей два повних роки; це — для тих,хто
забажає завершити годування. А на тих, у кого народилися, — харчування
їхнє та одяг згідно з звичаєм. Хай не ображають матір за її дитину й
того, у кого (дитина) народилася, за його дитину. І спадкоємцеві — те
саме. А якщо обидва вони забажають відлучення за згодою між ними й
радою, то немає гріха над ними. А якщо ви проситимете вигодувати ваших
дітей, то немає гріха над вами, якщо ви вручите те, що даєте за звичаєм.
І бійтеся Аллаха та знайте, що Аллах бачить те, що ви робите!

234. А ті з вас, які заспокояться та полишать дружин, — вони вичікують
самі із собою чотири місяці й десять (днів). А як досягнуть вони своєї
межі, то немає гріха над вами в тому, що робитимуть вони самі із собою
за звичаєм. Воістину, Аллах відає, що ви робите!

237. Немає гріха над вами, якщо дасте ви розлучення жінкам, доки не
торкнулися їх та не повідомили їм умови. Дайте їм у користування, — на
багатому — його міра й на бідному — його міра, — в користування за
звичаєм, як належить тим, хто добродіє.

238. А якщо дастр ви розлучення раніше, ніж до них доторкнетеся, проте
умову для них уже повідомивши, то їм — половина того, що ви обумовили,
хіба що вони вибачать і вибачить той, у руках якого шлюбний союз. А якщо
ви вибачите, то це — ближче до богобоязливосгі. І не забувайте милосердя
між собою, — адже бачить Аллах, що ви робите!

239. Зберігайте молитви й молитву середню та стійте перед Аллахом
благопристойно.

240. А якщо боїтеся ви, то (моліться) пішими або кінними, коли ж ви в
безпеці, то згадуйте Аллаха, як Він вас тому навчив, чого ви раніше не
знали.

241. А ті з вас, що заспокояться й дружин залишать, то заповіт їхнім
дружинам — користування до року без примусу піти. А якщо вони підуть, то
немає гріха на вас у тому, що вони зроблять самі із собою згідно з
прийнятим.. Воістину, Аллах — великий, мудрий!

245. І бийтеся на шляху Аллаха та знайте, що Аллах — чує, відає!

250. …Скільки невеликих загонів перемогли загін численний з дозволу
Аллаха! Воістину, Аллах — з терпеливими.

255. О ті, що увірували! Витрачайте з того, чим Ми вас наділили, перш
ніж прийде день, коли ані торгівлі, ані дружби, ані заступництва не
залишиться. А невірні, вони — напасники.

257. Немає примусу в релігії. Уже виразно визначився прямий шлях до
омани. Хто не вірує в ідолопоклонство та вірує в Аллаха, той за надійну
опору вхопився…

259. А ті, що невірні, друзі їхні — ідоли; вони виводять їх до світла з
мороку. Це — мешканці вогню, вони в ньому вічно перебувають.

263. Ті, що витрачають своє майно на шляху Аллаха, подібні до зернини, з
якої виросли сім колосів, у кожному колосі — сто зернин. І Аллах
подвоює, кому забажає. Воістину, Аллах всюдисущий, знаючий!

264. Ті, що витрачають своє майно на шляху Аллаха й потім те, що
витратили, не супроводжують докорами й прикрістю, їм — їхня винагорода
від Господа їхнього, і немає страху над ними, і не тужитимуть вони.

266. О ви, які ввірували! Не марнуйте ваші милостині докорами й
прикрістю, як той, хто витрачає майно з облудою перед людьми й не вірує
в Аллаха й останній день. Подібний він до скелі, на якій земля: не
настигла її злива й залишила голою. Не володіють вони нічим з того, що
придбали: адже не веде Аллах прямим шляхом людей невірних!

267. А той, хто витрачає своє майно, прагнучи від Аллаха благословіння
та укріплення власної душі, подібний до саду на пагорбі: настигла його
злир” і ‘ приніс він плоди свої подвійні. А якщо злива його не настигла,
тоді — роса. Воістину, Аллах бачить те, що ви робите!

268. Хіба хотів би хтось з вас, щоб був у нього сад із пальм та
виноградника, де внизу ріки струмують, де для нього — усякі плоди, і
спостигла б його старість, у той час як слабким є в нього потомство, і
сад побив би ураган, в якому вогонь, і згорів би він? Так роз’яснює
Аллах нам знамення, — можливо, ви обміркуєте!

273. Хоча б яку витрату ви зробили, хоча б яку обітницю дали, воістину,
Аллах знає це, і немає помічників у несправедливих! Якщо ви явно даєте
милостиню, то це добре; а якщо утаїте ви, подаючи її бідним, то це —
краще для вас і перекриє для вас ваші злі вчинки: воістину, Аллах відає,
що ви робите!

276. Ті хто пожирають (лихварський) ріст, повстануть тільки такими ж, як
повстане той, кого вкидає (у лихо) сатана своїм доторканням. Це — за те,
що говорили вони: “Адже торгівля — те саме, що ріст”. ААллах дозволив
торгівлю й заборонив ріст…

///. Винищує Аллах ріст й вирощує милостиню. Воістину не полюбляє Аллах
усякого невірного грішника!..

278. О ви, які увірували! Бійтеся Аллаха й полиште те, що від росту
залишилося, якщо ви віруючі!

280. А коли хто в скруті, то — очікування до полегшення, — адже милість
вчинити — краще для вас, якщо ви знаєте!

281. І бережіться того дня, в який будете ви повернуті до Аллаха; відтак
усякій душі буде сплачено цілком за те, що вона набула, і не будуть вони
скривджені!

Сура 8 ЗДОБИЧ

39. Скажи тим, які не увірували: “Якщо утримаються вони, їм буде
вибачено те, що сталося давніше, а якщо повернуться (проти ісламу), то
вже прийшов приклад перших.

40. І бийтеся з ними, доки не буде спокуси, і релігія вся належатиме
Аллахові!”. А якщо вони утримаються… адже Аллах бачить те, що вони
роблять!

57. Воістину, найзяіші з тварин у Аллаха — гі, що не вірували, і вони не
вірують, —

58. Ті, з якими уклав ти союз, а погім вони порушують його щоразу, і
вони — не бояться Бога.

60. А якщо ти боїшся від людей зради, то відкинь договір з ними згідно
зі справедливістю, воістину, Аллах не любить зрадників!

62.1 приготуйте для них, скільки можете, сили й загонів кінноти; ними ви
застрахаєте ворогів Аллаха й вашого ворога, й інших, окрім них; ви їх не
знаєте, Аллах знає їх. І що б не витратили ви на шляху Аллаха, буде вам
повністю відшкодовано, і не будете ви скривджені.

63. А якщо вони схиляться до миру, то схились і ти до нього та
покладайся на Аллаха; адже Він — чує, знає!

66. О пророче! Спонукай віруючих до битви. Якщо буде серед вас двадцять
терпеливих, то вони переможуть дві сотні; а якщо буде серед вас сотня,
то вони переможуть тисячу з тих, що не вірують, через те, що вони —
народ не розуміючий.

67. Нині полегшив вам Аллах; Він знає, що у вас є слабкість. А якщо буде
серед вас сотня терпелива, то вона переможе дві тисячі з дозволу Аллаха:
адже Аллах — з терпеливими!

68. Жодному пророкові не годилося мати бранців, доки він не здійснював
винищення на землі. Ви прагнете випадковостей ближнього світу, а Аллах
прагне майбутнього, Аллах — великий, мудрий!

70. Їжте ж те, що взяли ви в здобич дозволеним, благим, і бійтеся
Аллаха:

воістину, Аллах — прощаючий, милосердий!

73. Воістину, ті, що увірували й виселилися та боролися своїм майном і
душами на шляху Аллаха, й ті, що дали притулок і допомогли, — ці близькі
один одному. А ті, що увірували, але не виселилися, — немає у вас ніякої
близькості до них, доки вони не виселяться! А якщо попросять вони у вас
допомоги в релігії, то на вас лежить допомога, якщо тільки не проти того
народу, між яким і вами є договір. І Аллах бачить те, що ви робите!

75. А ті, що увірували й виселилися та боролися на шляху Аллаха, і ті,
що притулок дали та допомогли, — вони — віруючі; обов’язком для них —
дарування й щедра доля.

76. А ті, що увірували потім і виселилися та боролися разом з вами, —
вони — з-поміж вас; володарі ж споріднення — одні ближчі до інших у
(Святому) Письмі Аллаха. Воістину, Аллах про всяку річ знає!

Сура 3 РОДИНА ІМРАНА

1. …Аллах — немає божества, окрім Нього, — живий, сущий!

2. Дарував Він тобі (Святе) Письмо в істині, підтверджуючи правдивість
того, що даровано до нього. І дарував Він Тору та Євангелію раніше як
порадник для людей, і дарував Одкровення.

11. Було для вас знамення у двох загонах, що зустрілися: один загін
б’ється на шляху Аллаха, а інший — невірний. І побачили вони їх на
погляд удвічі більшими, ніж вони були. Адже підсилює Аллах своєю
допомогою, кого забажає. Воістину, в цьому — напучення для тих, хто
володіє зором!

12. Поприкрашена людям любов пристрастей: до жінок і дітей, до
нагромаджених кінтарів золота й срібла, до мічених коней і худоби та до
посівів. Це — користування ближнього життя, а в Аллаха — добре
пристанище.

17. Воістину, релігія перед Аллахом — іслам, і зійшлися ті, кому було
дароване (Святе) Письмо, лише після того, як прийшло до них знання,
через злобу між собою. А якщо ви не віруєте в знамення Аллаха… так
Аллах же швидкий в розрахунку!

22. Хіба не бачив ти тих, кому була дарована частина (Святого) Письма?
Закликають їх до (Святого) Письма Аллаха, щоб вирішило воно між ними;

потім деякі з них відвертаються, відгорнувшись.

23. Це — тому, що вони говорили: “Ніколи не торкнеться нас вогонь, хіба
що на обумовлені дні”. І звабило їх у їхній релігії те, що вони
вимишляли.

27. Нехай віруючі не беруть собі близькими невірних, окрім віруючих. А1
хто це зробить, у того з Аллахом нічого спільного немає, якщо тільки не
будете ви побоюватися їхнім страхом. Застерігає вас Аллах від самого
Себе…

39. Це — із розповідей про приховане, що Ми тобі відкриваємо. Ти не був
при них, коли кидали вони тростини свої для письма… » 47. І хитрували
вони, і хитрував Аллах, а Аллах — кращий із хитрунів.

57. Скажи: “О володарі (Святого) Письма! Приходьте до слова, одного для
нас щля вас, щоб нам не поклонятися нікому, окрім Аллаха, і нікого не
додавати Йому в товариші, і щоб одним з нас не обертати інших на панів,
окрім Аллаха. Якщо ж вони відвернуться, то скажіть: “Засвідчіть, що ми —
віддаємося (Аллахові)”.

58. О володарі (Святого) Письма! Чому сперечаєтеся ви про Ібрахіма? Тора
і Євангелія були даровані тільки після нього. Хіба ви не усвідомите?

60. Ібрахім не був ані іудеєм, ані християнином, а був він ханіфам, що
віддався й не був із язичників.

68. Є серед володарів (Святого) Письма такі, що, коли доручиш ти їм
кінтар, вони тобі повернуть, але є серед них і такі, що, коли доручиш їм
динар , то не повернуть вони його тобі, якщо не стоятимеш ти весь час
над ними.

70. Так! Хто вірно виконав свій договір і був богояздивим… Воістину,
полюбляє Аллах богобоязливих!

79. Хто ж шукає не ісламу як релігії, то не приймуть того, і він в
останньому житті опиниться серед тих, що зазнали збитку.

80. Як Аллах вестиме прямим шляхом людей, котрі зреклися після того, як
вони увірували й засвідчили, що посланник — істина, і прийшли до них
явні знамення? Воістину, Аллах не веде людей неправедних! Цим відплата —
в тому, що на них — прокляття Аллаха й ангелів, і всіх людей.

82. Вічно перебуватимуть вони в ньому, — не будеполегшене їм покарання,
і не буде дана їм відстрочка, — окрім тих, які обернулися після цього і
зробили благе. Воістину, Аллах прощаючий, милосердий!

84. Воістину, ті, що зреклися після того, як увірували, потім посилилися
невір’ям, — не буде прийняте їхнє повернення. Воістину, вони — заблудні!

85. Воістину, ті, що не увірували й померли, будучи невірними, — від
жодного з них навіть земля, наповнена золотом, не буде прийнята, навіть
коли б захотів він викупити себе цим. Для них — покарання нестерпне, і
немає їм помічників!

86. Ніколи не досягнете ви благочинності, доки не витрачатимете те, що
полюбляєте. А для того, щоб ви не витратили, — Аллах про це відає.

100. Нехай буде серед вас община, що закликає до добра, наказує схвалене
та вберігає від несхваленого. Ці — щасливі.

106. …А якби увірували володарі (Святого) Письма, було б краще для
них. Є серед них віруючі, але більша частина — розпусники.

107. Вони не зашкодять вам, хіба лише стражданням; і якщо битимуться
вони з вами, то повернуться до вас тилом. Відтак не буде їм допомоги.

114. О ви, які увірували! Не беріть собі близьких друзів, окрім вас
самих. Вони вам неодмінно шкодитимуть, хотіли б вони, аби потрапили ви в
біду. Із уст їхніх ненависть відкрилася, а те, що їхні душі приховують,
— більше. Пояснили Ми вам знамення, якщо ви розумні!

115. Ось, ви — ті, що люблять їх, а вони вас не люблять. Ви віруєте в
(Святе) Письмо цілим, і коли вони вас зустрінуть, то говорять: “Ми
увірували”. А коли залишаться на самоті, то кусають від злоби до вас
пальці. Скажи:

“Помирайте від вашого гніву! Воістину, Аллах відає про те, що в душах”.

119. Уже допоміг вам Аллах біля Бадра, коли були ви принижені. Бійтеся ж
Аллаха — можливо, ви будете вдячними!

125. О ви, які увірували! Не пожирайте зростання, удвічі подвоєного, і
бійтеся Аллаха, — можливо, будете ви щасливими!

126.1 бійтеся вогню, невірним гарантованого, і Аллаха та посланника
слухайтеся, — можливо, ви будете помилувані!

138. І Мухаммед — тільки посланник, до якого були посланники. Хіба ж
якщо він помре або буде вбитий, ви назад обернетеся? Хто назад
обертається, той ні в чому Аллахові не зашкодить, і Аллах відплатить
вдячним.

139. Не личить душі помирати інакше, як з дозволу Аллаха, за (Святим)
Письмом з терміном визначеним. І якщо хто прагне нагороди в останньому,
Ми даруємо йому її, — і відплатимо ми вдячним!

151. І, звичайно, якщо ви загинули на шляху Аллаха або померли, то
прощення від Аллаха й милосердя краще — від того, що ви збираєте.

152. І якщо ви помрете або загинете, то, звичайно, до Аллаха ви будете
зібрані.

153. …А якщо ти наважився, то покладайся на Аллаха, — воістину, Аллах
любить тих, що покладаються!

158. Виказав Аллах милість віруючим, коли підніс серед них посланника з
них самих; він читає їм Його знамення, очищає їх і вчить їх (Святому)
Письму та мудрості, хоч вони й перебували раніше в явній омані.

163.1 не вважай ні в якому разі тих, що загинули на шляху Аллаха,
мертвими. Ні, живі! Вони в Господа свого уділ отримують,

164. Радіючи тому, що дарував їм Аллах із Своєї милості, і радіють вони
за тих, які до них ще не приєдналися, їх наслідуючи, що над ними немає
страху й не сумуватимуть вони!’

173. Не такий Аллах, аби залишити віруючих у тому стані, як ви, до того,
як відокремить він мерзенного від хорошого.

174. І не такий Аллах, щоб ознайомити вас з потаємним, проте обирає
Аллах із Своїх посланників, кого забажає. Віруйте ж в Аллаха та Його
посланників, а якщо увіруєте й боятиметеся, то вам — нагорода велика!

181. Якщо визнали вони тебе брехуном, так були ж оголошені брехунами
посланники до тебе, котрі приходили з ясними знаменнями і з книгами, та
зі (Святим) Письмом, що висвітлює.

182. Усяка душа куштує смерть, і вам нагороди ваші сповна даровані
будуть у день воскресіння. І кого від вогню віддалять та до раю введуть,
той усіх дістав. А ближнє життя — тільки користування спокусою.

200. О ви, які увірували, терпіть і будьте терпимими, стійкими будьте й
бійтеся Аллаха, — можливо, ви щасливими будете!

Сура 4 ЖІНКИ

1. О люди! Бійтеся Господа вашого, що створив вас з однієї душі та
створив їй пару із неї, а від них поширив багато чоловіків і жінок. І
бійтеся Аллаха, яким ви один одного вмовляєте, і родинних зв’язків.
Воістину, Аллах — над вами наглядач!

2. І давайте сиротам їхнє майно й не замінюйте поганим хорошого. І не
пожирайте майна їхнього на додаток до вашого, — адже це — великий гріх!

3. А якщо боїтеся ви, що не будете справедливими із сиротами, то
одружуйтеся з тими, які приємні вам, жін-ками — і двома, і трьома, і
чотирма.

А якщо боїтеся, що не будете справедливими, тоді — з однією або з тими,
якими володіли ваші десниці. Це — ближче, щоб не ухилятися. І давайте
дружинам віно їхнє в дар…

4. І не давайте нерозумним ваше майно, яке Аллах вам для підтримки
справив, і наділяйте їх з нього та одягайте їх, і кажіть їм слово благе.

5. І сиріт випробовуйте, а як дійдуть вони до шлюбного віку, то якщо
побачите ви в них розуму зрілість, віддавайте їм їхнє майно; і не
пожирайте його марнотратне й поспіхом,

6. Доки вони не виростуть. А хто багатий, хай стриманим буде; а хто
бідний, хай з гідністю їсть.

7. А як віддаєте ви їм їхнє майно, то беріть свідків до них. І
рахівником вистачить Аллаха!

8. Чоловікам — уділ з того, що залишили батьки й близькі, і жінкам —
уділ з того, що залишили батьки й близькі, — із того, чого мало або
багато, уділ певний.

9. А коли присутніми є при розділі родичі, сироти й бідняки то наділяйте
їх з цього та кажіть їм слово благе.

11. Воістину, ті, що пожирають майно сиріт несправедливо, у своєму
череві вогонь пожирають, і горітимуть вони в полум’ї!

12. Наказує вам Аллах стосовно ваших дітей: сину — частка як частка двох
дочок. А якщо вони (діти) — жінки кількістю більше двох, то їм — дві
третини того, що він залишив, а якщо одна, то їй — половина. А батькам
його, кожному з двох — одна шоста того, що він залишив, коли є в нього
дитина. А якщо немає в нього дитини і батьки йому наслідують, то матері
— третина. А якщо є в нього брати, то матері — одна шоста після
відписаного, яке відказує він, або боргу. Батьки ваші або сини ваші — ви
не знаєте, хто з них ближче вам за користю, як Аллахом запроваджено.
Воістину, Аллах — знаючий, мудрий!

13.1 вам — половина того, що залишили ваші дружини, якщо немає в них
дитини. А якщо є в них дитина, то вам — чверть того, що вони залишили
після відписаного, яке відказують вони, або боргу.

14. А їм — чверть того, що залишили ви, якщо немає у вас дитини. А якщо
є у вас дитина, то їм — одна восьма того, що залишили ви після
відписаного, що відказуєте ви, або боргу.

15. А якщо чоловік з побічної гілки стає спадкоємцем або жінка, і є в
нього брат або сестра, то кожному з них обох — одна шоста. А якщо їх
більше цього, то вони — спільники в третині після відписаного, що
відказує він, або боргу,

16. Не чинячи шкоди, за наказом від Аллаха. Воістину. Аллах — знаючий,
лагідний!

19. А ті з ваших жінок, які мерзенність учинять, — візьміть свідками
проти них чотирьох із вас. І якщо засвідчать вони, то тримайте їх у
домах, доки не заспокоїть їх смерть чи Аллах для них шлях влаштує.

20. А ті двоє з вас, хто це вчинить, — завдайте їм болю… 23. О ви, що
увірували! Не дозволяється вам успадковувати жінок примусом. І не
перешкоджайте їм забирати частину того, що ви їм дарували, хіба що
вчинять вони явну мерзенність. Поводьтеся з ними належно. Якщо ж
ненавидите ви їх, то можливо щось вам і ненависно, а Аллах влаштував у
цьому велике благо.

24. А якщо забажали ви заміни однієї дружини іншою, то одній з них дали
кінтар, то не відбирайте з нього нічого. Хіба братимете ви облудно, як
явний гріх?

26. Не одружуйтеся з тими жінками, з якими ваші одружені були, хіба
тільки раніше це відбулося. Воістину, це — мерзенність та огида і бридко
як шлях!

27.1 заборонені вам ваші матері й ваші дочки, і ваші сестри, і тітки
ваші по батькові й матері, і дочки брата, і дочки сестри, і ваші матері,
які зас вигодували, і ваші сестри молочні, і матері ваших дружин, і ваші
підопічні, шо під вашим покровительством від ваших дружин, до яких ви
уже ввійшли; а якщо не ввійшли ви ще до них, немає гріха на вас; і
дружини ваших синів, що від ваших стегон; і — зводити двох сестер, якщо
не було цього раніше. Воістину, Аллах даруючий, милосердий!

28.1 — заміжні з жінок, якщо ними не оволоділи ваші десниці за (Святим)
Письмом Аллаха над вами. І дозволено вам у тому, що за цим, шукати своїм
майном, дотримуючись доброчесності без розпусти. А за те, чим ви
користуєтеся від них, давайте їм нагороду за встановленням. І немає
гріха над вами, в чому погодитеся ви між собою після встановлення.
Воістину, Аллах — знаючий, мудрий!

29. А хто з вас не має достатку, щоб з охороняємими віруючими
одружитися, то одружуйтесь з тими, ким оволоділи ваші десниці, із
віруючих ваших рабинь. Воістину, Аллах краще вашу віру знає. Ви — одні
від інших. Та одружуйтеся з ними з дозволу їхніх сімей і давайте їм з
гідністю їхню плату, — доброчесним і не розпусним, які приятелів не
беруть.

30. І якщо доброчесними вони були… А якщо вчинять мерзенність, то їм —
половина того, що доброчесним, в покарання…

33. О ви, які увірували! Не пожирайте майна вашого між собою даремно,
якщо це тільки не торгівля за взаємною згодою між вами. І не вбивайте
самі себе. Воістину, Аллах до вас милосердий!

38. Стоять чоловіки над дружинами за те, що Аллах одним дав перед іншими
перевагу, і за те, що витрачають вони із свого майна. І порядні жінки —
пристойні, зберігають таємне в тому, що Аллах зберігає. А тих,
непокірності яких ви боїтеся, наставляйте й кидайте їх на ложах та
ударяйте їх. І якщо вони повиняться вам, то не шукайте шляху проти них,
— воістину, Аллах величний, славний!

39. А якщо боїтеся ви розриву між обома, то пошліть суддю з його родини
та суддю з її родини: якщо забажають вони примирення, то Аллах допоможе
їм. Воістину, Аллах — знаючий, відаючий!

40. І схиляйтеся перед Аллахом і не додавайте Йому нікого в товариші, а
батькам — робіть добро, і близьким, і сиротам і бідним, і сусідові
близькому родинністю, і сусідові чужому, і другові за сусідством, і
подорожанинові і тому, чим десниці ваші оволоділи. Воістину, Аллах не
любить тих, хто гордувато хвалькуватий, —

41. Хто скупиться і людям скупість наказує, і приховує те, що Аллах йому
дарував від Своєї щедрості!..

46. О ви, які увірували! Не наближуйтеся до молитви, коли ви п’яні, доки
не будете розуміти, що ви говорите, або опоганеними — окрім як будучи
мандрівниками в дорозі — доки не омиєтеся. А якщо ви хворі або в
мандрівці, або хтось із вас прийшов із відхожого місця, або торкалися ви
до жінки і не знайшли води, то омивайтеся чистим піском та обтирайте
ваші обличчя й руки. Воістину, Аллах вибачаючий та прощаючий!

52. Хіба ти не бачив тих, що самих себе очищають? Ні, Аллах очищає, кого
забажає, і не будуть вони ображеними ані на фінікову кісточку!

59. Воістину, тих, які не увірували в Наші знамення, Ми спалимо у вогні!
Щоразу, як згорає їхня шкіра, Ми замінимо її іншою шкірою, щоб
скуштували вони покарання. Воістину, Аллах — великий, мудрий!

60. А тих, що увірували та творили благе, введемо Ми до садів, де внизу
ріки струмують, вічно перебуватимуть там. Для них там — чисті дружини. І
введемо Ми ‘їх у тінь затишну.

62. О ви, які увірували! Скоряйтеся перед Аллахом і перед посланником
скоряйтеся та перед володарями влади серед вас…

76. Нехай б’ються на шляху Аллаха ті, що за найближче життя майбутнє
купляють! 1 якщо хто б’ється на шляху Аллаха й загине або переможе, Ми
дамо йому велику винагороду.

82. Хто скоряється перед посланником, той скоряється перед Аллахом. А
хто відвертається.., то не посилали Ми тебе охоронцем над ними.

88. І коли вітають вас будь-яким вітанням, то вітайте кращим або його ж
поверніть. Воістину, Аллах кожну річ рахує!

89. Аллах — немає божества, окрім Нього! — звичайно, збере вас у день
воскресіння, — немає в тому сумніву! А хто правдивіше від Аллаха у
розповіді?

91. Вони хотіли б, щоб стали ви невірними, як невірними вони були, і
стали б ви однаковими. Не беріть же з них друзів, доки не вийдуть вони
на шлях Аллаха; якщо ж відвернуться вони, то схоплюйте їх та вбивайте,
де б їх не знайшли. І не беріть із них ані друзів, ані помічників,

92. Окрім тих, що пов’язані з народом, між яким і вами є союз; або
прийшли вони до вас, а душі їхні в скруті, щоб битися з вами чи битися з
їхнім народом. А якби хотів Аллах, то дав би їм владу над вами, і билися
б вони з вами. А якщо відійдуть вони від вас, не борючись з вами, та
запропонують вам мир, то Аллах не дає вам ніякого шляху проти них.

93. …І, якщо вони не відійдуть від вас і не запропонують вам мир і не
спинять свої руки, то беріть їх вбивайте, де б ви їх не зустріли. Над
цими Ми дали вам явну владу!

94. Не слід віруючому вбивати віруючого, хіба тільки помилково. А хто
вб’є віруючого помилково, тому -звільнення віруючого раба й пеня, що
належатиме його родині, якщо не роздадуть вони її милостинею. А якщо він
з народу ворожого вам і віруючий, тоді — звільнення віруючого раба. А
якщо він з народу, між яким і вами договір, тоді — пеня, що належатиме
його родині, та звільнення віруючого раба. Хто ж не знайде, тому — піст
двомісячний послідом як покута перед Аллахом. Воістину, Аллах — знаючий,
мудрий!

95. А якщо вб’є хто віруючого навмисно, то відплата йому — геєна для
вічного там перебування. І розгнівався на нього Аллах та прокляв його, і
велике покарання йому приготував.

97. Не зрівнюються ті з віруючих, що сидять склавши руки й не відчувши
шкоди, і гі, що стараються на шляху Аллаха своїм майном і своїми душами.
Дав Аллах перевагу тим, що стараються своїм майном і своїми душами, на
ступінь перед тими, що сидять склавши руки. Усім обіцяв Аллах благо, а
тим, що стараються, дав Аллах перевагу великою нагородою перед тими, що
сидять

склавши руки.

99. …І скажуть вони: “Ми були слабкими на землі”…У цих притулок —
геєна вогняна, і кепське пристанище це!

100. Окрім слабких чоловіків, жінок і дітей, які не можуть ухитритися та
не знаходять прямого шляху. Цим, можливо, вибачить Аллах; адже Аллах —

вибачаючий та прощаючий.

102. А коли пересуваєтеся ви землею, то немає на вас гріха, аби
скоротили ви молитву, коли боїтеся, що випробуватимуть вас ті, які не
увірували. Воістину, невіруючі — для вас явний ворог!

103. І коли перебуваєш ти серед них і твориш для них молитву, нехай
стоїть поряд з тобою один загін з них, і хай зброю вони свою візьмуть. А
як здійснять поклоніння, нехай позаду від вас перебувають, і хай інший
загін прийде, який ще не молився, і хай моляться вони з тобою разом,
проте візьмуть нехай обачність і зброю. Ті, що не вірують, хотіли б, щоб
ви нехтували своєю зброєю та майном, і вони напали б на вас єдиним
спрямуванням. І немає гріха на вас, якщо є у вас неприємність через дощ
чи хворобу, що складете ви зброю свою, — та обачними будьте! Воістину,
Аллах приготував невірним принизливе покарання!

104. А як ви скінчите молитву, так згадуйте Аллаха — стоячи, сидячи та
на боках своїх. А коли ви заспокоїтеся, то вистоюйте молитву. Воістину,
молитва для віруючих — на певний час приписана.

105. І не слабшайте в пошуках цих людей. Якщо ви страждаєте, то й вони
страждають так само, як ви страждаєте, притому що ви покладаєтеся від
Аллаха на те, на що вони не покладаються; адже Аллах — знаючий, мудрий!

106. Ми дарували тобі (Святе) Письмо до істини, щоб міг ти судити серед
людей так, як показав тобі Аллах. Не сперечайся ж заради зрадників і
прохай в Аллаха вибачення: адже Аллах — прощаючий, милостивий!

107. І не сперечайся за тих, що обманюють один одного. Воістину, не
любить Аллах тих, хто зрадник, грішник!

110. А як зробить хто зло чи душу свою скривдить, а відтак прощення в
Аллаха проситиме, він знайде Аллаха прощаючим, милостивим.

112. А хто провину дістане чи гріх, потім невинного в цьому звинуватить,
той бере на себе неправду і явний гріх.

115. А якщо хто відмовляється від посланника після того, як ясним йому
прямий шлях став, і йде він не шляхом віруючих, повернемо Ми його до
того, до чого він сам повернувся, та спалимо його в геєні. Кепське
пристанище це!

116. Воістину, не дарує Аллах, аби Йому додавали товаришів, але дарує
те, що менше від цього, кому Він забажає. А хто додає Аллахові
товаришів, той далекою помилкою схибив.

122. …Хто чинить зло, тому віддячено буде тим самим, і не знайде він
собі заступника, окрім Аллаха, чи помічника.

127.1 якщо жінка боїться суворості від свого чоловіка або ухиляння, то
немає гріха на них, щоб влаштували вони між собою згоду. Адже згода —
краще…

128. І ніколи ви не зможете справедливими бути між дружинами, хоча б і
бажали цього.

134. О ви, які увірували! Будьте стійкими в справедливості, свідками
перед Аллахом, хоча й проти самих себе або батьків, або близьких; нехай
багатий чи бідний — Аллах ближче від усіх до обох. Не йдіть же за
пристрастю, аби не порушити справедливість. А якщо скривдите ви чи
ухилятиметеся, то Аллах відає те, що ви робите!

135. О ви, які увірували! Віруйте в Аллаха та Його посланника, і в
(Святе) Письмо, яке дарував Він Своєму посланникові, і в (Святе) Письмо,
яке раніше Він дарував. Хто не вірує в Аллаха та Його ангелів, і Його
(Святе) Письмо, і Його посланників, і в день Страшного Суду, той далекою
помилкою схибив.

136. Воістину, ті, що увірували, а потім зреклися, потім знову
увірували, потім зреклися, потім посилили невір’я, — не такий Аллах, щоб
дарувати їм або шляхом їх повести.

141. Воістину, облудники намагаються одурити Аллаха, тоді як Він обманює
їх! А як стають вони на молитву, то стають лінивими, роблячи вигляд
перед людьми, і лише трохи Аллаха згадують…

143. О ви, які увірували! Не беріть невірних друзями замість віруючих.
Хіба бажаєте ви дати Аллахові ясний доказ проти вас?

144. Воістину, лицеміри — у нижньому шарі вогню, і не знайдеш ніколи ти
для них помічника, -‘-

145. Окрім тих, що обернулися й примирилися та вхопилися за Аллаха, та
очистили свою релігію перед Аллахом!..

147. Не полюбляє Аллах розголошування про зло у слові, якщо не від того,
кого образили. Воістину, Аллах — чує, відає!

148. Якщо викажете ви добро або його приховаєте, або зло вибачите, то,
воістину, Аллах — прощаючий, могутній!

156. …Їхні слова: “Адже вбили ми Месію, Ісу, сина Майрам, посланника
Аллаха” (а вони не вбили його й не розіп’яли, але привидилося це їм
лише;

і, воістину, ті, що цьому суперечать, — у сумнівах про нього; немає в
них про це ніякого знання, окрім прямування за домислом. Не вбивали вони
його, — точно, ні, Аллах підніс його до Себе, адже Аллах великий,
мудрий!..).

158. За несправедливість тих, хто іудейство сповідує, заборонили Ми їм
блага, що були їм дозволені, і за відвернення ними багатьох від шляху
Аллаха,

159.1 за те, що брали вони зростання, хоч було Їм це заборонено, і
пожирали майно людей марно, і приготували Ми невірним із них покарання
нестерпне.

160. Але тверді в знаннях з них і віруючі, які вірять у те, що тобі
даровано й що даровано до тебе, які молитву вистоюють та очищення дають,
і в Аллаха вірують та в день Страшного Суду, — цим дамо Ми велику
винагороду!

161. Адже відкрили Ми тобі так само, як відкрили Нухові та пророкам
після нього, і відкрили Ми Ібрахімові та Ісмаїлові, та Ісхакові, та
Якубові й колінам, та Ісі, та Айюбові, та Юнусові, та Харунові, та
Сулайманові, і дали Ми Даудові Псалтир.

169. О володарі (Святого) Письма! Не надуживайте у вашій релігії та не
кажіть нічого проти Аллаха, окрім істини. Адже Месія, Іса, син Марайм, —
тільки посланник Аллаха та Його слово, яке Він Марайм кинув, і дух Його.
Віруйте ж у Аллаха та Його посланників і не кажіть — три! Утримуйтеся,
це — найкраще для вас. Воістину, Аллах — тільки єдиний Бог…

Сура 24 СВІТЛО

2. Перелюбника та перелюбницю – побивайте кожного з них сотнею ударів.
Нехай не оволодіває вами жалість до них у релігії Аллаха, якщо віруєте
ви в Аллаха та в день Страшного Суду. І нехай під час їхнього покарання
група віруючих буде присутня.

31.1 скажи (жінкам) віруючим, хай вони понурюють свої очі та оберігають
свої члени, і хай не показують свої прикраси, хіба лише те, що з них
видно, нехай накидають свої покривала на розрізи на грудях, хай не
показують свої прикраси, хіба тільки своїм чоловікам чи своїм братам, чи
батькам своїх чоловіків, чи своїм братам, чи синам своїх братів або
синам своїх сестер, чи своїм жінкам або тим, ким оволоділи ваші десниці,
чи слугам із чоловіків, які не володіють бажанням, чи дітям, котрі не
розуміють наготи жінок; і хай не б’ють своїми ногами так, щоб
дізнавалися, які вони приховують прикраси.’..

Сура 9 ПОКАЯННЯ

3. …Порадуй же тих, які не увірували, покаранням нестерпним,

4. Окрім тих язичників, з якими ви уклали союз, а потім вони нічим перед
вами його не порушували й нікому проти вас не допомагали! Закінчіть же
договір з ними до їхнього терміну, адже Аллах полюбляє богобоязливих!

5. А як скінчаться місяці заборонені, то винищуйте язичників, де їх
знайдете, захоплюйте їх, облягайте, влаштовуйте засідку проти них в
усякому місці прихованому! Якщо вони навернулися та виконували молитву й
давали очищення, то звільніть їм дорогу: адже Аллах Даруючий,
милосердий!

6. А якщо хто-небудь з язичників просив у тебе притулку, то дай притулок
йому, доки він не почує слів Аллаха. Потім достав його у безпечне для
нього місце. Це — тому, що вони — люди, які не знають.

7. Як буде в язичників союз з Аллахом та його посланцем, окрім тих, з
якими ви уклали союз біля мечеті священної? І доки вони прямі стосовно
вас, будьте і ви прямі до них: адже Аллах полюбляє богобоязливих!

10. Вони не дотримуються стосовно віруючих ані клятви, ані умови. Вони

— ЗЛОЧИНЦІ.

11. А якщо вони навернулися та виконали молитву й дали очищення, то вони
— брати ваші в релігії…

12. А якщо вони порушили свої клятви після договору й ганьбили вашу
релігію, то бийтеся з імамами невір’я, — адже немає для них клятв, —
можливо, вони утримаються!

14. Бийтеся з ними, — покарає їх Аллах вашими руками та зганьбить їх, і
допоможе вам проти них, і зцілить душі людей віруючих.

15. І виведе гнів з їхніх сердець…

20. Ті, що увірували й виселились і боролися на шляху Аллаха своїм
майном і своїми душами, — вище вони щаблем у Аллаха: вони — здобули
успіх.

23. О ви, які увірували! Не беріть своїх батьків і братів друзями, якщо
вони полюбили невір’я більше віри. А хто з вас бере їх у друзі, ті —
несправедливі.

-4. Скажи: “Якщо ваші батьки й ваші сини, і ваші брати, і ваші дружини,
і ваша родина, і майно, яке ви придбали, і торгівля, застою в якій ви
боїтеся, і оселі, які ви схвалили, миліші вам, ніж Аллах та Його
посланець, боротьба на Його шляху, то вичікуйте, доки прийде Аллах зі
Своїм велінням. А Аллах не веде народ розпусний!

28. О ви, які увірували! Адже язичники — погань. Нехай же вони не
наближаються до мечеті священної після цього року! А якщо боїтеся ви
нестатку, то збагатить вас Аллах від Своєї щедрості, якщо забажає.
Воістину, Аллах — знаючий, мудрий!

29. Бийтеся з тими, хто не вірує в Аллаха й у день Страшного Суду, не
забороняє того, що заборонив Аллах і Його посланець, і не підкоряється
релігії істини — з тих, кому дароване (Святе) Письмо, доки вони не
дадуть відкупу своєю рукою, будучи приниженими.

34. О ви, які увірували! Багато хто з книжників і ченців пожирає майно
людей по-пустому й сходить зі шляху Аллаха. А ті, що збирають золото й
срібло та не витрачають його на шляху Аллаха, — обрадуй їх покаранням
нестерпним.

35. В той день, коли у вогні геєни розпалять і затаврують цим Їхні лоби,
боки й хребти! Це — те, що ви для себе зберегли. Смакуйте ж те, що ви
зберігали!

36. Воістину, кількість місяців у Аллаха — дванадцять місяців у
(Святому) Письмі Аллаха на той день, як створив Він небеса й землю. З
них — чотири заборонених, це — стійка релігія: не завдавайте ж протягом
них зла самі собі й бийтеся всі з язичниками, як вони всі б’ються з
вами. І знайте, що Аллах — з богобоязливими.

37. Вставка — тільки збільшення невір’я; помиляються в цьому ті, що не
вірують; вони дозволяють це в один рік і забороняють в інший, щоб
узгодити з тією лічбою, яку Аллах заборонив. І вони дозволяють те, що
заборонив Аллах…

41. Вирушайте легкими і важкими й борітеся своїм майном та душами на
шляху Аллаха! Це — найкраще для вас, якщо ви знаєте!

42. Якби напрям був близьким і шлях помірним, вони пішли б за тобою. Але
далека для них відстань, і клястимуться вони Аллахом: “Якби могли ми, то
вийшли б разом з вами!”. Вони гублять самих себе, а Аллах знає, що вони
— брехуни.

44. Не запитують у тебе дозволу ті, що вірують в Аллаха й у день
Страшного Суду, щоб битися своїм майном і своїми душами. А Аллах знає
богобоязливих!

45. Питають у тебе дозвіл лише ті, що не вірують в Аллаха й у Судний
день, і серця яких сумніваються, — і вони вагаються у своїх сумнівах.

57. Якби знайшли вони притулок чи печери, чи вихід, то повернули б вони
до нього, стрімко прямуючи.

58. Є серед них і такі, що наклеп зводять на тебе з милості. Якщо їм
дано було що-небудь, вони задоволені, а якщо їм не дано, то ось, — вони
гніваються.

60. Милостині — тільки для бідних, нужденних і тих, хто над цим працює,
— тим, в кого серця навернені на викуп рабів, боржникам, на шляху
Аллаха, подорожнім, — за постановою Аллаха. Аллах — знаючий, мудрий!

74. О пророче! Борися з невірними та лицемірами і будь до них жорстоким.
Їхній притулок — геєна, і кепське це повернення!

85. І не молися за кожного з них, хто помер, і не стій над його могилою.
Адже вони не вірували в Аллаха та Його посланця й померли, будучи
розпусними!

91.1 прийшли ті з бедуїнів, хто вибачався, що ти їм дозволив, і
залишилися ті, які вважали брехливими Аллаха та Його посланця. Уразить
тих з них, котрі не вірували, болісне покарання!

98. Бедуїни — ще сильніші в невір’ї та лицемірстві й здатні не знати меж
того, що дарував Аллах Своєму посланцеві. Аллах — знаючий, мудрий!

99. І серед бедуїнів є й такі, які приймають те, що вони витрачають, за
пеню й вичікують (лихих) поворотів для вас. Супроти них — поворот зла.
Воістину, Аллах — чує, знає!

100. Серед бедуїнів є й -такі, що вірують в Аллаха та в день Страшного
Суду…

102. А серед бедуїнів, що навколо вас, та мешканців Медини є лицеміри;

вони — вперті в лицемірстві. Ти їх не знаєш. Ми їх знаємо. Ми покараємо
їх двічі, потім вони будуть повернені до великого покарання.

103. Є й інші, що визнали свої гріхи; вони змішували справу добру й іншу
— погану, — можливо, Аллах обернеться на них: адже Аллах — даруючий,
милостивий!

104. Візьми з майна їхнього милостиню, якою ти їх очистиш і виправдаєш.
І молися над ними, адже твоя молитва — заспокоєння для них, а Аллах —
чує, знає!

112. Воістину, Аллах купив у віруючих їхні душі та їхнє майно за те, що
їм

— рай! Вони б’ються на шляху Аллаха, вбивають та бувають убиті, згідно з
обіцянням від Нього істинним у Торі, Євангелії та Корані…

114. Не слід пророкові й тим, що увірували, просити прощення для
язичників, хоча б вони були родичами, після того, як стало зрозумілим
для них, що вони — мешканці вогню.

123. Не слід віруючим вирушати всім. Чому б з кожної частини їхньої не
вирушав який-небудь загін, аби вивчали вони релігію та щоб напучували
свій народ, коли повернуться до них? Можливо, вони остерігатимуться.

124. О ви, які увірували! Бийтеся з тими, котрі близькі до вас. І хай
вони знайдуть у вас суворість. І знайте, що Аллах — з богобоязливими!”.

Сура 5 ТРАПЕЗА

1. О ви, які увірували! Будьте вірними в договорах. Дозволена вам
всіляка твар із худоби, окрім тої, про що вам читається, без дозволу для
вас на полювання, коли ви в харамі. Воістину, Аллах вирішує те, що
забажає!

3. А коли ви в стані дозволеності, то полюйте, і хай не накличе на вас
гріх ненависть до людей за те, що відхилили вони вас від мечеті
священної…

4. Заборонені вам м’ясо померлих та кров, та м’ясо свині й те, що
закололи з прикликанням не Аллаха, і задушене, і вбите ударом, і вбите
під час падіння, і заколоте рогами, і те, що їв дикий звір, — окрім
того, що уб’єте за обрядом, — і те, що закололи на жертовниках, і щоб
ділили ви за стрілами. Це — нечестя. Сьогодні зневірилися ті, що не
вірували, у нашій релігії; не бійтеся ж їх, а бійтеся Мене.

5. Сьогодні Я завершив для вас вашу релігію й закінчив для вас Мою
милість і задовольнився для вас ісламом як релігією. Хто ж винен у
голоді, не схиляючись до гріха — так Аллах же — прощаючий, милостивий!

6. Вони запитують тебе: що їм дозволено? Скажи: “Дозволені вам блага й
те, чому навчили ви диких тварин, дресируючи їх, як собак, яких вчите ви
тому, чому навчив вас Аллах. Їжте ж те, що вони схоплять для вас, та
згадуйте над цим ім’я Аллаха; і бійтеся Аллаха, — воістину, Аллах
швидкий в розрахунку!

7. Сьогодні дозволені вам блага; і їжа тих, кому дароване (Святе)
Письмо, дозволяється вам, і ваша їжа дозволена їм. І цнотливі із
віруючих та цнотливі з тих, кому дароване (Святе) Письмо до вас, якщо
дали ви їм винагороду, будучи цнотливими, не розпутними й не тримаючи
наложниць. А якщо зрікся хто віри, то в нього — справа даремна, і він в
останньому житгі — серед потерпілих збиток”.

8. О ви, які увірували! Як встаєте на молитву, то мийте ваші обличчя й
руки до ліктів, обтирайте голову й ноги до щиколоток.

9. А якщо ви не чисті, то очищайтеся; а якщо ви хворі чи в дорозі, чи
прийшов хтось з вас із відхожого місця, або торкалися ви жінок і не
знайдете води, то обмивайтеся чистим піском, — обтирайте ним свої
обличчя й руки…

21. І сказали іудеї та християни: “Ми — сини Аллаха та улюблені Його”.
Скажи: “Тоді чому Він вас карає за ваші гріхи? Ні, ви — лише люди з тих,
кого Він створив. Він вибачає, кому забажає, і карає, кого забажає.
Аллахові належить влада над небесами й землею, і тим, що між ними, і до
Нього — повернення”.

37. Дійсно, відплата тим, що воюють з Аллахом і Його посланцем та
намагаються на землі викликати нечестя, в тому, що вони будуть убиті чи
розіп’яті, чи будуть відрубані в них руки й ноги навхрест, чи будуть
вони вигнані із землі. То для них — ганьба в цьому житгі, а в
потойбічному — велике покарання…

42. Злодієві та злодійці відтинайте їхні руки у відплату за те, що
здобули вони, як залякування від Аллаха. Воістину, Аллах — великий,
мудрий!

43. А хто повернеться після своєї несправедливості й виправить, то Аллах
обернеться до Нього. Воістину, Аллах — прощаючий, милосердий!

48. Дарували Ми Тору, в якій порадник та світло; судять за нею
пророки…

49.1 приписали Ми їм у ній, що душа — за душу, і око — за око, і ніс —
за ніс, і вухо – за вухо, і зуб — за зуб, і за поранення — помста. А хто
пожертвує це милостинею, то це — спокута за нього. А хто судить не за
тим, що послав Аллах, ті — несправедливі.

50. І відрядили Ми слідами їхніми Ісу, сина Майрам, з підтвердженням
того, що даровано раніше в Торі, і дарували Ми йому Євангелії, в яких —
порадник і світло, та з підтвердженням того, що даровано до нього в Торі
і порадником та ученням для богобоязливих.

51.1 нехай судять володарі Євангелій по тому, що дарував їм Аллах. А хто
не судить по тому, що дарував Аллах, ті — розпусники.

52. І Ми дарували тобі (Святе) Письмо з істиною, для підтвердження
правдивості того, що даровано до нього із (Святого) Письма та для його
збереження. Суди ж серед них по тому, що дарував Аллах, і не відходь за
пристрастями їхніми в бік від істини, що прийшла до тебе. Кожному з вас
влаштували Ми дорогу й шлях.

56. О ви, які увірували! Не беріть іудеїв та християн друзями: вони —
друзі один одному. А якщо бере хто з вас їх собі в друзі, той сам із
них. Воістину, Аллах не веде людей неправедних!

62. О ви, що увірували! Не беріть друзями тих, які вашу релігію
сприймають за глум і забаву, з тих, кому до вас дароване (Святе) Письмо,
та невірних. Бійтеся ж Аллаха, якщо ви віруючі!

73. Воістину, ті, що увірували й сповідують іудейство, і сабії, і
християни, — хто увірував в Аллаха та день Страшного Суду і благо
творив, — немає страху над ними, і не сумуватимуть вони!

77. Не вірували ті, хто казав: “Адже Аллах — третій із трьох”, — тоді як
немає ніякого божества, окрім єдиного Бога. А якщо не утримаються вони
від того, що кажуть, тоді торкнеться тих з них, які не увірували,
покарання нестерпне.

79. Месія, син Майрам, — тільки посланець, пройшли вже до нього
посланці, а мати його — праведниця. Обоє вони їли ‘їжу…

85. Усвідомиш ти, звичайно, що з усіх людей найсильніші ненавистю до
тих, хто увірував, іудеї та язичники, і усвідомиш ти, звичайно, що
найближчі любов’ю до тих, хто увірував, ті, які казали: “Ми —
християни!”. Це — тому, що є серед них ієреї та монахи, і що вони не
вихваляються.

92. О ви, які увірували! Вино, майсир, жертовники, стріли — огида з
діянь сатани. Стороніться ж цього, — можливо, ви щасливими будете!

93. Прагне сатана збудити поміж вас ворожнечу й ненависть вином і
майсиром та відхилити вас від згадування Аллаха й від молитви. Чи
утримаєтеся ви? Слухайте ж Аллаха й посланця, слухайте й стережіться! А
якщо ввернетеся ви, то знайте, що на Нашому посланцеві лише ясне
передавання.

96. О ви, які увірували! Не вбивайте здобич, коли ви в харамі, а хто
уб’є з вас зумисно, то відплата — худоби стільки ж, скільки він убив…
• 97. Дозволене вам полювання в морі та харчування ним у користування
вам і подорожнім. Але заборонене вам полювання на суші, доки ви в
харамі. Бійтеся Аллаха, до якого ви будете зібрані!

98. Запровадив Аллах Каабу, священний будинок, твердженням для людей, і
священний місяць, і жертовну тварину, і прикраси. Це—для того, щоб
дізналися ви, що Аллах відає про те, що в небесах та що на землі, і що
Аллах про всяку річ знає. Пам’ятайте, що Аллах сильний у покаранні та що
Аллах — прощаючий, милостивий!

99. Обов’язок посланця — тільки сповіщення; а Аллах знає, що ви
виявляєте й що ви приховуєте!

101. О ви, які увірували! Не питайте про речі, які вас засмутять, якщо
вам вони не відкриються. А якщо спитаєте ви про них, коли дарується
Коран, вони відкриються вам. Аллах вибачить за них: адже Аллах —
прощаючий, лагідний. Питали про них люди до вас; потім виявилися
невіруючими в них.”

Буддизм

ЗАВДАННЯ Ло 6. Ознайомтися з документом і дайте відповідь на запитання:

— основні положення буддійської картини світу;

— основні моральні засади буддизму;

— сенс буття людини, буддійські уявлення про сутність людини;

— буддійські настанови і приписи.

Документ 11. Дхаммапада.

Дхаммапада (дослівно – “шлях вчення”) – найбільш відомий текст
палійського канону Трипітаки. Містить 423 важливі вислови з різних
текстів Трипітаки, які поділені на 26 розділів. Згідно з традицією,
Дхаммапада містить все вчення Будди і осягається в першу чергу серцем, а
не розумом. Поширена серед прихильників як махаяни, так і хінаяни.

І. Розділ парних строф*

1

Джамми обумовлені розумом, їх найкраща частина – розум, із розуму вони
народжені. Якщо хто-небудь каже або робить з нечистим розумом, то за ним
йде лихо, як колесо за слідом того, хто везе.

2

Джамми обумовлені розумом, їх найкраща частина – розум, із розуму вони
народжені. Якщо хто-небудь каже або робить з чистим розумом, то за ним
йде щастя, як невідступна тінь.

3

“Він скривдив мене, він вдарив мене, він взяв верх наді мною, він
обікрав ” мене”. Для тих, хто приховує в собі такі думки, ненависть ні
припиняється.

4

“Він скривдив мене, він вдарив мене, він взяв верх наді мною, він
обікрав мене”. У тих, хто не тримає в собі таких думок, ненависть
припиняється.

5

Бо ніколи в цьому світі ненависть не припинялася ненавистю, але
відсутністю ненависті припиняється вона. Це — вічна джамма.

6

Адже деякі не відають, що нам призначено тут загинути. У тих же, хто
знає це, відразу припиняються сварки.

7

Того, хто живе в спогляданні задоволень, нестриманого в своїх почуттях,
надмірного в їжі, ледачого, нерішучого, — саме його нищить Мара, як
вихор — безсиле дерево.

8

Того, хто живе без споглядання задоволень, стриманого в своїх почуттях і
помірного в їжі, сповненого віри та рішучості, — саме його не може
знищити Мара, як вихор не може скрушити камінну гору.

9

Хто одягається в жовте вбрання, не очистившись від бруду, не знаючи ні
істини, ні самообмеження, саме той не гідний жовтого вбрання.

10

Але хто звільнився від бруду, хто непохитний в доброчесностях,
виповнений істини та самообмеження, саме той гідний жовтого вбрання.

11

Ті, хто удають суть в не суті і бачать не суп» в сугі, вони ніколи не
дійдуть до сучі, тому що їх доля — хибні наміри.

12

Ті, хто визнають суть за суть і не суть за не суть, вони дістануться
суті, тому що їх доля — істинні наміри.

13

Як в будинок з поганим дахом просочується дощ, так і в погано розвинутий
розум просочується пожадливість.

14

Як в будинок з добрим дахом не просочується дощ, так і в добре
розвинутий розум не просочується пожадливість.

15

На цьому світі він тужить і на тому — тужить. В обох світах злочинець
тужить. Він тужить, він страджає, бачучи зло своїх діянь.

20

Навіть якщо людина мало повторює Писання, але живе, дотримуючись джамми,
звільнившись від пристрасті, ненависті і невігластва, володіючи *
істинним знанням, вільним розумом, не маючи прихильностей ні на цьому,
ні в іншому світі,— вона причетна до святості.

III. Розділ про думки

36

Нехай мудрець охороняє свою думку, важко зрозумілу, надто витончену, що
спотикається де завгодно. Збережена думка призводить до щастя.

37

Ті, хто упокорять свою думку, блукаючу у далечині, що тиняється на
самоті, безтілесну, сховану в серці, звільняться від Мари.

VII. Розділ про архати

90

У того, хто здійснив мандри, у безпечального, у вільного в усіх
відношеннях, у скинувшого всі пуги, немає лихоманки пристрасті.

91

Мудрі видаляються; вдома для них немає насолоди. Як лебеді, що залишили
свій ставок, покидають вони свої домівки.

92

Вони не роблять запасів, у них вірний погляд на їжу, їхня доля — воля,
без бажань і необумовлена. Їх шлях, як у птахів в небі, важкий для
розуміння.

93

У нього знищені бажання, і він не прив’язаний до їжи, його доля —
звільнення, вільне від бажань і умовностей. Його стежина, як у птахів в
небі, важке для розуміння.

94

Почуття у нього спокійні, як коні приборкані візницею. Він відмовився
від погорди і позбавлений бажань. Такому навіть боги заздрать.

95

Подібний до землі, він не знає сум’яття, такий доброчинний подібний
стовпу Індри, він як ставок без бруду. У такого немає сансар.

VIII. Розділ про тисячу

100

Одне корисне слово, почувши яке стають спокійними, краще тисячі промов,
складених із недоречних слів.

101

Один напіввірш, почувши який стають спокійнішими, краще тисячі віршів,
складених з пустих слів.

102

Один напіввірш, почувши який стають спокійними, краще, ніж хто-небудь
продекламував сто віршів, складених із пустих слів.

103

Як би хто-небудь в бою тисячеразово переміг тисячу людей, а другий
переміг би самого себе, то саме той другий – найвеличніший переможець в
бою.

104

Воістину, перемога над собою людини, що живе в постійному самообмеженні,
яка упокорила себе, краще, ніж перемога над іншими людьми.

105

Ні Мара з Брахмою, ні гавдхарва, ні навіть сам Господь не зможуть
перетворити у такої людини перемогу на поразку.

106

Нехай хто-небудь місяць за місяцем тисячеразово протягом ста років
здійсює жертвоприношення і нехай інший ушанує – хоча б на мить – того,
хто удосконалює себе. Воістину, таке пошанування краще сторічних
жертвопринесень.

107

Нехай людина сто років доглядає за вогнем в лісі і нехай вона пошанує —
хоча б на одну мить — того, хто себе удосконалює. Воістину, таке
вшанування краще сторічних жертвопринесень.

108

Що б не пожертвувала на цьому світі протягом року доброчинна людина — як
подаяння або пожертву, – все це не коштує і ламаного гроша. Повага до
тих, які ведуть спасенне життя, – краща.

109

У того, хто шанобливий і завжди поважає старих, збільшуються чотири
дхамми: життя, краса, щастя, сила.

110

Один день життя доброчесного і самозаглибленого, краще сторічного
існування розпусної і розбещеної людини.

111

Один день життя умудреного і самозаглибленого краще сторічного існування
неосвіченої і розбещеної людини.

112

Один день життя того, хто володіє вируючою енергією, краще сторічного
існування ледачої і позбавленої енергії людини.

IX. Розділ про зло

116

Нехай він поспішає вершити благо; нехай від зла він стримує свій розум.
Тому що розум того, хто не поспішає робити добро, знаходить задоволення
в злі.

117

Навіть, якщо людина зробила зло, нехай вона не робить його знову і
знову, нехай не будує на ньому свої наміри. Накопичення зла — прикро.

118

Навіть якщо людина зробила добро, нехай вона робить його знову і знову,
нехай будує на ньому свої наміри. Накопичення добра – радісно.

119

Навіть злий бачить щастя, доки зло не визріло. Але коли зло визріло,
тоді ‘ злий бачить зло.

120

Навіть благий бачить зло, доки благо не визріло. Але коли благо визріло,
тоді благий бачить благо.

XXIV. Розділ про бажання

334

Бажання людини, яка безтурботно живе, росте як мавпа. Вона метушиться із
існування в існування, як мавпа в лісі в пошуках плодів.

335

Як плодюча трава бірана, виростають печалі у того, хто перемагає це
нещасливе бажання — прихильність до світу.

336

Хто в цьому світі перемагає це нещасливе, важкопоборюване бажання, в
того зникають печалі, як краплі з листа лотосу.

337

Ось що кажу я вам: “Благо вам, скільки б вас тут не зібралося! Виривайте
коріння бажання, як виривають бірану, щоб знайти благовонне коріння
усиру! Хай не зможе перемогти вас Мара, як потік – очерету.

338

Як дерево, хоча й вирване, продовжує зростати, якщо коріння його не
пошкоджене і сильне, так і страджання народжуються знову і знову, якщо
не викорінена схильність до бажань.

339

У кого сильні тридцять шість потоків, спрямованих до задоволення, а
думки направлені на пристрасть, того, що відхилився від вірних поглядів,
занесуть потоки.

340

Потоки течуть всюди. Лата пишно буяє. Побачивши цю лату, що розквітла,
виріжте її коріння за допомогою мудрості.

XXVI. Розділ про брахманів

390

Для брахмана немає нічого вищщого, ніж стримування свого розуму від
приємного. Де зникає бажання знищувати, там припиняється страджання.

391

Я вважаю брахманом того, хто не здійснив зла ані тілом, ані словом, ані
думкою – хто стримує себе в трьох речах.

392

Від кого б ми не пізнали дхамму, що вказана досконало просвітленим, з
подякою треба вшанувати його, як брахман – жертовний вогонь.

393

Брахманом стають не через скубойджене волосся, родоводу або народження.
В кому істина і дхамма, той щасливий і той брахман.

394

Яка користь тобі в скуйдовженому волоссі, о дурень! Яка користь тобі в
одязі із шкіри, адже в тобі — джунглі, ти печешся тільки про
зовнішність.

395

Людину, що носить запилений одяг, виснажену, з просвічуваними венами,
самотню, що розмірковує в лісі, я вважаю брахманом.

396

Але я не вважаю людину брахманом тільки за його родовід, або по матері.
Хто має прихильність, ім’я тому “той, хто каже бхо”. Я ж називаю
брахманом того, хто вільний від прихильності і позбавлений благ.

397

Я називаю брахманом того, хто розірвав пута і хто дійсно не тремтить від
страху, хто подолав прихильність і відірвався від світу.

398

Я називаю брахманом того просвітленого, який усунув перешкоди і розірвав
ремінь, батог і ланцюг з вуздечкою.

399

Я називаю брахманом того, хто, не будучи винним, терпить всі докори,
покарання, ув’язнення, у нього терпіння — сила, а сила – військо.

400

Я називаю брахманом того, хто вільний від гніву, дотримується своїх
обов’язків, доброчесний і позбавлений похоті, хто стриманий і для кого
це тіло — останнє.

401

Я називаю брахманом того, хто не горнеться до хтивих задоволень подібно
воді на листях лотосу або гірчичному зерну на вістрі шила.

402

Я називаю брахманом того, хто відцурався від світу і скинув тягар, хто
навіть в цьому світі знає знищення свого страджання.

403

Я називаю брахманом того, хто досяг вищого блага, хто знає вірний шлях і
хибний шлях, мудреця, чиї знання глибокі.

404

Я називаю брахманом того, в кого мало бажань, хто не має будинку і не
пов’язаний ані з домовласниками, ані з безпритульними.

405

Я називаю брахманом того, хто не вбиває і не примушує вбивати, хто не
піднімає палицю на живі створіння, боягузливі вони чи хоробрі.

406

Я називаю брахманом того, хто серед схвильованих залишається
несхвильо-ваним, серед тих, хто піднімає палицю,— спокійним, серед
прив’язаних до світу – вільним від прихильностей.

407

Я називаю брахманом того, в кого і пристрасть, і ненависть, і погорда, і
«облуда скидаються так само легко, як гірчичне зерно з вістря шила.

408

Я називаю брахманом того, хто говорить правдиву промову, повчальну, без
гостроти, яка нікого не ображає.

409

Я називаю брахманом того, хто тут, в цьому світі, не бере того, що не
дано, будь воно довгим чи коротким, малим чи великим, добрим чи злим.

410

Я називаю брахманом того, у кого ані в цьому світі, ані в тому немає
бажань, хто відчужений і не має прихильностей.

411

Я називаю брахманом того, у кого немає бажань, хто за допомогою знання
звільнився від сумнівів і досяг заглиблення в безсмертя.

412

Я називаю брахманом того, хто тут уникнув прихильностей і до доброго і
до злого, хто безпечальний, безжурний і чистий.

413

Я називаю брахманом того, хто як місяць, без плям чистий, безтурботний,
несхвильований, у кого згасла радість існування.

414

Я називаю брахманом того, хто подолав цей брудкий, важкий шлях, сансару,
обман, хто пережив та досяг іншого берега, хто вдумливий, вільний від
бажань і позбавлений сумнівів, не має прихильностей і спокійний.

415

Я називаю брахманом того, хто відмовившись від бажання, безпритульний,
блукає навкруги, у кого згасло бажання існувати.

416

Я називаю брахманом того, хто залишив прихильність до людства, подолав і
небесні прихильності, хто відчужився від усіх прихильностей.

417

Я називаю брахманом чоловіка, який переміг цей світ, хто відмовився від
приємного і неприємного, хто холоднокровний і відрізає собі шлях до
нового народження.

ЗАВДАННЯ № 7. Напишіть реферат на будь-яку із тем, що пропонуються. Для
правильного написання реферату скористуйтеся методичними вказівками у 4
розділу посібника

Тематика рефератів

1. Об’єкт релігієзнавства як науки.

2. Основні різновиди вільнодумства: порівняльний аналіз.

3. Історична природа релігії.

4. Співвідношення об’єктивного і суб’єктивного в релігії.

5. Релігія первісного суспільства.

6. Умови і причини виникнення етнічних релігій.

7. Характерні особливості етнічних релігій.

8. Релігійні уявлення давніх єгиптян, греків та римлян (окремо кожного
народу на вибір).

9. Релігія Давнього Дворіччя.

10. Роль індуїзму (або сінто, конфуціанства, зороастризму) в розвитку
індійського (або відповідно японського, китайського, іранського) народу.

11. Особливості віровчення і культу іудаїзму.

12. Порівняльний аналіз буддизму та ісламу.

13. Своєрідність буддизму як релігії.

14. Течії буддизму і їх відмінності.

В написанні реферату першого модуля вам допоможе література:

1. Ал-Маддуді Абу. Принципи ісламу.— Львів, 1995.

2. Ат. Тантаун Али. Общее представление об исламе,— К., 2002.

3. Вайнтруб Й. Священньїе лики цивилизаций.— К., 2001.

4. Васильєв Л. История религий Востока.— М., 1999.

5. Гараджа В. Социология религий.— М., 1996.

6. Дейвіс Б. Вступ до філософії релігії.— К., 1996.

7. Джеме У. Многообразие религиозного опьіта.— СПб, 1993.

8. Іван Павло II. Віра і розум.- К., 2000.

9. Ислам: происхожденив, история, современность,— М., 1984.

10. История религий. В 2-х т.- М., 2002.

11. История религий мира.Знциклопедия. В 2-х т.— М.,1996.

12. Капустин Н. Особенности зволюци религий.— М.,1984.

13. Кимелев Ю.А. Современная западная философия религий.— М., 1989.

14. Кимелев Ю.Н. Философия религий.— М., 1998.

15. Классики мирового религиеведения.— М., 1998.

16. Классический буддизм.— СПб., 1999.

17. Колодний А. М. Феномен релігії. — К., 1999.

18. Коул У. Индуизм.- М., 1999.

19. Лобовик Б. Религиозное сознание й его особенности.— К., 1986.

20. Малерб М. Религий человечества.- М.— СПб., 1997.

21. Мень А. Истоки религий.— М.,1991.

22. Павленко Ю. Історія світових цивілізацій.— К., 1996.

23. Паскаль Б. Думки про релігію.— Львів, 1995.

24. Релігієзнавство: предмет, структура, методологія.— К., 1996.

25. Религиозньїе традиции мира. В 2-х т.— М., 1996.

26. Токарев С. Ранние формьі религий.— М., 1990.

27. Токарев С. Религия в истории народов мира,— М.

28. Филипович Л.О. Етнології релігії.— К., 2000.

29. Шлейермахер Ф. Речи о религий.— М., 1994.

ЗО. Зррикер К. Буддизм.- М., 1999.

ПЕРШИЙ ПРОМІЖНИЙ КОНТРОЛЬ

Тепер вам необхідно перевірити свої знання. Для цього треба дати
правильні відповіді на тестові завдання. Для перевірки своїх знань,
порівняйте свої відповіді з правильними, які ви знайдете наприкінці
посібника.

Тести

№ 1. Визначте структуру релігієзнавства.

№ 2. Назвіть основні відмінності релігієзнавства від теології.

№ 3. Розкрийте природу релігії.

№ 4. Виберіть правильний варіант відповіді:

Представники якого напряму виводили релігійні вірування із прагнення
людини з’ясувати природу небесних явищ:

А) анімістичного;

Б) марксистського;

В) міфологічного;

Г) феноменологічного. № 5. Виберіть правильний варіант відповіді:

Представники якої концепції стверджували, що релігія є І фантастичним
відображенням пануючих над людиною } стихійних сил природи і
суспільства:

А) марксизм;

Б) універсалізм;

В) антропоморфізм. № 6. Виберіть правильний варіант відповіді:

Тотемізм – це

А) форма найдавніших вірувань, що виявлялася у мисленно-фантазійному
наділенні деяких предметів неживої природи “чуттєво-надчуттєвими”
якостями;

Б) віра у можливість спілкування людини з духом;

В) форма найдавніших вірувань, пов’язаних з уявленнями про надприродні
кровні зв’язки даного роду чи племені з певним видом рослин, тварин,
рідше – просто деяких предметів природи;

Г) форма найдавніших вірувань, пов’язаних з уявленнями про існування в
тілі людини її двійника – душі, від якоїзалежить саме життя особи.

Етнічні та світові релігії

№ 1. Виберіть правильний варіант відповіді:

В якій релігії вперше з’явилася ідея про відплату по ділах людини, яка
потім стала стрижневою у світових релігіях:

А) в давньоєгипетській;

Б) в давньогрецькій;

В) в давньоримській;

Г) в шиваїзмі.

№ 2. Назвіть, в яких релігіях присутня віра у потойбічне життя. № 3.
Виберіть правильний варіант відповіді:

За релігійними уявленнями якого народу після смерті воскресала не лише
душа людини, а й її тіло:

А) давньоєгипетського;

Б) давньогрецького;

В) давньоримського;

Г) давньоіндійського. № 4. Виберіть правильний варіант відповіді:

А) Іудаїзм – основа для християнства та ісламу. Б) Іудаїзм – основа для
християнства та індуїзму. В) Іудаїзм – основа для буддизму та ісламу. №
5. Виберіть правильний варіант відповіді:

В якій релігії вперше було сформульовано три основні ідеї:

У світі ведеться непримиренна боротьба між світлом і темрявою, добром і
злом.

Уже почався третій, заключний етап цієї боротьби, який завершиться
перемогою світла.

Кожна людина повинна брати участь у цій космічній боротьбі, щоб
наблизити прихід царства Добра.

А) в зороастризмі;

Б) в даосизмі;

В) в шиваїзмі;

Г) в вішнуїзмі. № 6. Виберіть правильний варіант відповіді:

Яка релігія вперше сформулювала ідею про кінець світу та страшний суд:

А) конфуціанство;

Б) зороастризм;

В) іслам;

Г) буддизм.

№ 7. Виберіть правильний варіант відповіді:

Трипітака — священна книга — А) буддизму;

Б) даосизму;

В) індуїзму;

Г) ісламу. № 8. Виберіть правильний варіант відповіді:

В якій релігії відсутня ідея про всемогутнього Бога-творця:

А) в буддизмі;

Б) в ісламі;

В) в конфуціанстві. № 9. Виберіть правильний варіант відповіді:

В якій релігії розвинуто ідею про можливість досягнення фізичного
безсмерття:

А) в буддизмі;

Б) в брахманізмі;

В) в даосизмі;

Г) в ведизмі. № 10. Виберіть правильний варіант відповіді:

А) Старий Завіт – це іудейська Тора.

Б) П’ятикнижжя Мойсея – це іудейська Тора.

В) Біблія – це іудейська Тора. № 11. Виберіть правильний варіант
відповіді:

А) Рігведа – священна книга індусів.

Б) Рігведа – священна книга аріїв. № 12. Виберіть правильний варіант
відповіді:

А) Зороастризм – етнічна релігія Ірану.

Б) Зороастризм – реформована релігія аріїв. № 13. Визначте, до якої
релігії належить це вчення про переселення душ: “5 цьому житті ти раб,
бо в попередньому погано себе поводив, але щоб у наступному житті бути
паном — працюй тихо на свого пана, підкоряйся йому, не кради…; саме
так ти позбудешся ланцюга вічних перевтілень’. № 14. Назвіть, які з
етнічних релігій нині є державними? № 15. Визначте, з якої релігії
походить догмат про месію і в яких ще релігіях він поширений?

№ 16. Визначте, з якої релігії походить догмат про Страшний Суд над
мертвими, що воскреснуть?

№ 17. Назвіть п’ять категорій класифікації дій мусульманина за шаріатом.

№ 18. Назвіть 8 сходинок до шляху спасіння людини за буддизмом.

№ 19. Виберіть правильний варіант відповіді:

У лем це -А) мусульманський законознавець та богослов;

Б) мусульманський монах-жебрак, дервіш;

В) служитель культу в іудейській релігії. № 20. Дайте правільну
відповідь:

Шиїзм розповсюджений.:

А) в Ірані;

Б) в Іспанії;

В) в Кореї;

Г) в Єгипті.

МОДУЛЬ II

ЗАВДАННЯ № і. Ознайомтесь із запропонованим текстом.

Розділ II. ХРИСТИЯНСТВО В ЙОГО ПРИРОДІ Й КОНФЕСІЙНОМУ РІЗНОМАНІТТІ

Тема 5. ХРИСТИЯНСТВО: ВИТОКИ, СТАНОВЛЕННЯ, ПОДІЛИ

Ісус Христос як засновник нової релігії.

Джерела становлення християнства.

3. Поділи християнства.

Християнство — найчисленніша нині світова релігія. Вона має понад 2 млрд
своїх послідовників, які належать до великого різноманіття його
конфесійних спільнот (рис. 1.1, див. кольорову вкладку). З’явилося
християнство в І столітті у східних провінціях Римської імперії
внаслідок проникнення сюди ідей ряду месіаністичних сект іудаїзму.
Свідченням того, що християнство як релігія сформувалося в єврейській
діаспорі, є факт написання його священних книг – Нового Завіту Біблії
давньогрецькою мовою, яка була у вжитку у діаспорних євреїв, відсутність
згадки про них в книзі єврейського історика 1 століття Йосифа Флавія
“Іудейські війни”, відсутність звернення до християнських громад з
іудейських територій в книзі “Одкровення Івана Богослова” та ін.

1. Ісус Христос — засновник нової релігії. Згідно з християнським
вченням засновником нової релігії є Ісус Христос -Син Божий, який з волі
Батька-Бога зійшов з небес на Землю, влюднився через народження його
Дівою Марією, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв страждальницьку
смерть з метою спокути першородного гріха (рис. 2.1, рис. 2.2, див.
кольорову вкладку), воскрес і вознісся на небо, і, як невід’ємна
іпостась Святої Трійці, зайняв своє місце справа від Батька і має ще раз
прийти у світ для здійснення страшного суду.

За християнським віровченням, засновником цієї світової релігії є Ісус
Христос (від грецьк. сНгізіоз – помазник, месія). Більшість
християнських церков, окрім монофізитських, вшановують Ісуса Христа як
боголюдину. В новозавітній літературі (зокрема в Євангелії від Матфія)
говориться, що дружина плотника Йосипа Марія чудово зачала від Духа
Святого і, залишившись непорочною, народила у Віфлеємі Ісуса {рис. Д4,
див. кольорову вкладку). Щоб зберегти дитя від переслідувань царем
Іродом, сім’я за порадою архангела Гавриїла відправилася в Єгипет. Після
повернення звідти в Галілею Ісус був хрещений Іваном Хрестителем і почав
активну пропаганду свого вчення. Допомагали йому в цьому 12 учнів,
названих апостолами.

Зраджений своїм учнем Іудою, Ісус був засуджений синедріоном (іудейським
судом) до смерті — розіп’ятий на хресті, а опісля був похований в
печері. Після суботи він воскрес (рис. Д1, Д4, Д5, див. кольорову
вкладку). Християни вірять у друге пришестя Ісуса Христа. Проте не всі
вони однаково уявляють Спасителя. Так, іудео-християни вважають його
сином Йосипа, монофізити не визнають людську природу Ісуса Христа. Цельс
і Талмуд дають версію Ісуса Христа, яка не співпадає з офіційною
християнською. Ісус, нібито, був незаконним сином пряхи Марії та
римського солдата Пантери. Уява про Ісуса Христа в християнській
свідомості змінювалася протягом І-ІІІ ст. Якщо в найраннішій
новозавітній книзі “Одкровення” св. Івана Богослова (68-69 рр.) Ісус
Христос – небесна істота, то вже в Євангеліях знаходимо описання його
земного життя.

Окрім богословської, існують інші версії Ісуса Христа. Посилаючись на
суперечливість його описання в новозавітній літературі, мовчання відомих
діячів І ст. в своїх творах про Ісуса Христа, ряд дослідників вважають
його міфічною особою. Багато дослідників визнають історичну основу
образу. Відома для свого часу особа — “праведна людина”, “вождь
заколоту”, проповідник — з часом здобула риси Спасителя, була наділена
його шанувальниками надприродними властивостями. Додатково аргументи для
історичної школи дали кумранські рукописи. Страчений першосвящеником
“наставник праведності” громади, згідно з вченням есенів, воскресне і
буде судити всі народи. До того ж, в останніх розділах Євангелія від
Матфія описуєься перепоховання тіла Ісуса, чим історична школа з’ясовує
появу версії про його воскресіння як просто пущений слух.

З точки зору космічної концепції, Ісус Христос – це реальний пришелець
із інших світів, якого земляни наділили надприродними властивостями. Про
це свідчить нібито відсутність описання дитячих і юнацьких років його
життя в ранніх Євангеліях від Марка та Івана, поява на небі нової зірки
– Віфлеємської, появи Ісуса Христа, зокрема в Євангелії від Івана, про
достовірність існування на небі його “батька небесного”, зображення на
деяких іконах об’єктів, що нагадують своєю формою ракету, й розміщення в
них Ісуса Христа, малювання на головах святих німбів-скафандрів тощо.
Багато інших космічних елементів утримує Апокаліпсис та Євангеліє від
Івана.

Незважаючи на різнобій в розумінні природи Ісуса Христа, всі названі
концепції визнають його засновником нової релігії.

2. Джерела становлення християнства. Християнство як світова релігія
з’явилося тоді, коли “прийшла повнота часу” і Бог зміг послати на Землю
сина свого (Гал. 4:4). Цю повноту часу підготували три народи – римляни,
греки і євреї. Внесок римлян є політичний. Завоювавши і об’єднавши в
одній державі всі народи, які жили на берегах Середземного моря, вони
цим виробили в них почуття єдності, необхідності підпорядковуватися
одному Закону. На зміну місцевим релігійним культам прийшло
християнство, що об’єднало їх ідеєю єдиного Бога-Спасителя. Давні греки
створили духовний ‘рунт для поширення християнства, дали йому
універсальну мову, якою писалися новозавітні книги і на яку було
перекладено і Старий Завіт Біблії. Переклад цей називається Септуагінта.
Грецькі філософи створили вчення, які зруйнували старі політеїстичні
вірування, формували неприязнь до земного світу як лише тіні істинного
світу, в якому існують вищі ідеали. Але їх філософія не вела до Бога як
особистості, взагалі не виявила якусь свою життєздатність. Зруйнувавши
політеїстичні світобачення, вона створила той духовний вакуум, який
заповнило християнство. Давні євреї релігійне підготували появу
християнства. Зародившись в єврейському середовищі, християнство
запозичило від іудаїзму весь канон його священних книг — Старий Завіт,
його Бога і святих, моральний канон – Десять заповідей Мойсея, багато
елементів культу. На формування самобутності ідеології християнства
великий вплив мали різні месіаністичні іудейські секти. Найбільшу роль в
цьому зіграла громада ессенів, або кумранітів.

Ессени – члени релігійної громади, яка існувала на березі Мертвого моря
в долині Кумран у II ст. до н.е.-І ст. н.е. Хоч кумраніти й сповідували
іудаїзм, проте вони не визнавали першосвящеників, себе називали “синами
світла”, вірячи в те, що сутичка із “синами тьми” призведе їх до
перемоги над злом. Кумраніти жили замкнутою громадою, яка називалася
“Новий Завіт”. Вони не підтримували ніяких зв’язків з містами із-за
“зіпсованості” їх мешканців. В громаді була сувора дисципліна.

Кумраніти засуджували рабство, ввели спільність майна, сумісну працю,
обов’язкове вивчення своїх “священних книг”. Режим життя в їх громаді
був близьким до монастирського. Засновником громади кумранітів вважався
якийсь переслідуваний “нечестивим жрецем” “вчитель праведності”,
“наставник мудрості”, в прихід якого на Землю кумраніти глибоко вірили.
Сюжетне описання життя цього “вчителя” в кумранських книгах й Ісуса
Христа в Новому Завіті значною мірою співпадає. До того ж, засновника
своєї громади кумраніти називали Христом, тобто Спасителем.

Вчення кумранізму відіграло велику роль у формуванні ідеології раннього
християнства. Характерно, що як кумраніти називали себе “синами світла”,
то так само і християни називаються в новозавітних книгах. Їх поєднує
також ідея спільності майна, заперечення шлюбу і сім’ї, ряд обрядів і
звичаїв, зокрема хрещення.

Проте для раннього християнства не є характерним той дуалізм (боротьба
світла й пітьми), який притаманний ідеології Кумрану, та строга
регламентація діяльності своїх членів, яка характерна для кумранської
громади. У вченні кумранізму відсутні ті догмати (трійці, втілення та
ін.), які є основою християнської релігії. Кумранізм — це іудейська
секта з яскраво вираженою ідеєю винятковості й обраності єврейського
народу. Кумранітство скоріше є перехідною сходинкою від іудаїзму до
християнства, ніж ранньохристиянською громадою.

Одним із теоретичних джерел християнства була філософія Філона
Александрійського (20 р. до н.е.-50 р. н.е.), зокрема його вчення про
Логоса — Сина Божого як посередника між Богом і людьми. Формування
християнської догматики і культу відбувалося протягом декількох століть.
Первісне християнство не мало уявлень про Трійцю, першородний гріх,
боговтілення, хрещення та ін., не мало строго лімітованих обрядових
дійств. Тривалий час різні регіональні християнські об’єднання вели між
собою дискусії з приводу витлумачення деяких догматів, зокрема Трійці,
ставлення до обрядів, принципів організації християнської церкви.

З II ст. управління об’єднаннями християн переходить до єпископів. З III
ст. вищим органом влади християн стали з’їзди єпископів — собори.
Нікейський (325) і Константинопольський (381) «собори затвердили Символ
віри християнства. В У-УШ століттях ще відбулося п’ять
загальнохристиянських соборів, які зіграли помітну роль у формуванні
віровчення нової релігії. З II ст. на провідну роль у християнстві стали
претендувати єпископи Риму.

При імператорі Константині в 324 році християнство стало державною
релігією. Завдяки космополітичному характеру свого вчення, відсутності
на ранніх етапах розвитку закріплених форм культу, абстрактності
суспільно-політичних і моральних принципів, нівеліюванню соціальної
нерівності тощо християнство з часом стало світовою релігією. Для нього
тоді неістотним було те, хто ти є – елін, іудей чи скіф, раб чи вільний,
виконуєш іудейські обряди, чи ні.

3. Поділи християнства. В організаційному відношенні християнство ніколи
не було єдиним. Проте з перших десятиліть свого формування як нової
релігії, що засвідчують Послання апостолів, християнство не було
однорідним. Так, вже в Одкровенні Івана Богослова згадуються різні групи
християн, зокрема николаїти, прибічники Валаама, пророчиці Єзавелі.
Однією з ранніх християнських сект були іудео-християни, тобто ті
християни, які повністю не порвали з іудаїзмом і дотримувалися ряду
іудейських обрядів. Себе вони називалися “ебіонітами” (жебраками),
“євреями”, “назореями”. Іудео-християни проповідували,цілковите зречення
від світу, чекали другого пришестя, засуджували багатство, вшановували
Ісуса Христа як праведну людину, на яку при хрещенні зійшов дух Божий.

В II ст. серед християн поширюється гностицизм, секта монтаністів. В
ІП-ГУ ст. кількість християнських сект збільшується, з’являються секти
донатистів, агностиків, поширюється аріанство. В боротьбі цих груп
відточувалися принципи ортодоксального християнства.

В 1054 році відбувся поділ християнства на православ’я і католицизм, а в
XVI ст. із останнього, внаслідок Реформації, сильного антифеодального і
антикатолицького руху в Європі, виділилася протестантська гілка, яка
являє собою велику сукупність різних течій. В свою чергу православ’я,
поділяючись на ряд автокефальних церков, також породило у своєму
середовищі численні секти і напрями.

Поділ Римської імперії на Західну і Східну, який відбувся в 395 році,
поклав початок розколу християнства на православ’я і католицизм. Йшла
боротьба між владиками Константинополя і Риму за право домінування в
християнському світі. Особливої гостроти ця боротьба набула в IX
столітті, коли вони не змогли поділити владу над Болгарію. Зрештою в
1054 році відбулося взаємне прокляття, яке майже на тисячоліття
виключило будь-які контакти між Патріархом Константинопольським і Папою
Римським. Оскільки Східне християнство не вносило ніяких змін ні в
догматику, ні в канони чи обряди раннього християнства, то воно
перебрало на себе назву православ’я. Західне християнство прагнуло
утвердити себе як вселенську (кафолічну) церкву, посилаючись на те, що
першим папою в Римі був апостол Петро, якому Христос збудував свою
церкву. Саме тому воно стало називатися католицьким.

Відзначаючи той факт, що і православ’я і католицизм є християнством, бо
ж вони ‘рунтуються на одному і тому свмосу Символі віри і рішеннях
перших Семи Вселенських Соборів, визнають Біблію як свою священну книгу,
вкажемо тут на ті особливості догматичного, канонічного і обрядового
характеру, які їх відрізняють.

А) Відмінності догматичного характеру. Насамперед різнить ці течії
християнства розуміння сходження Духу Святого (спір про йііооие). Якщо
православні стверджують, що він сходить лише від Бога-Батька, то
католики вважають, що він сходить також і від Бога-Сина. Окрім раю і
пекла, у католиків є вчення про чистилище, куди душа попадає відразу
після смерті людини. За земні гріхи можна відкупитися, придбавши
необхідну кількість індульгенцій. Такого у вченні православних немає.
Окрім цього, католики також прийняли догмат непорочного зачаття Марії
(1854 р.) і догмат непогрішимості Папи (1870 р.).

Б) Відмінності канонічного характеру. Католики, на відміну від
православних, визнають верховенство Папи і мають Ватикан за свій
світовий духовний центр. У православних хоч Патріарх
Константинопольський і вважається Вселенським, але він лише перший за
рангом серед глав інших православних церков. Православ’я роз’єднане на
більше двох десятків автокефальних церков і не має свого вселенського
центру. У католиків, окрім трьох історично усталених ступенів священства
– диякони, пресвітери (ієреї) та єпископи, є ще й четвертий – кардинали.
Якщо в останніх наявна заборона священикам одружуватися (вони мають
дотримуватися целібату), то православний не одержить священичий сан без
одруження або прийняття монашества. Православні визнають лише перші сім
Вселенських соборів. Нові вони не спромоглися провести. То в католиків
їх уже понад двадцяти. Католики, до того ж, визнають латинську мову як
канонічну.

В) Обрядова відмінність. Якщо в православ’ї хрещення має відбуватися
через занурення у воду, то в католицизмі – через обливання. Обряд
миропомазання православний священик здійснює під час хрещення, а
католицький (і то лише єпископ) – під час обряду конформації десь у
7-12-річному віці. У православ’ї і клір, і миряни причащаються водночас
хлібом і вином (тілом і кров’ю Христа), в католицизмі миряни
причащаються під час таїнства євхаристії лише тілом Спасителя, клір –
тілом і кров’ю. Католики мають як канонічний чотириконечний хрест,
православні -шестиконечний. Православні хрестяться трьома пальцями (на
честь святої Трійці), католики – п’ятьма, що символізують рани Христа
під час його розп’яття. Якщо католики абсолютизують в своїй обрядовій
практиці страсті Ісуса Христа, то православні возвеличують його
воскресіння, а відтак поєднання землі з небом.

Тема 6. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ХРИСТИЯНСТВА

Католицизм.

2. Православ’я.

3. Протестантизм.

Розглянемо коротко особливості основних течій християнства. 1.
Католицизм як віровчення і церковна організація сформувався після
розділення церков. Він має ряд особливостей у віровченні, культі і
структурі релігійної організації. Віровчення католицизму ‘рунтується на
Святому Письмі, переказі Отців церкви ІІІ-У століть. Право тлумачити
Біблію у католицизмі визнається лише за віронавчальною владою Церкви на
чолі з Римським папою. До джерел віровчення течії належать також ухвали
соборів цієї церкви, настанови, повчання, енцикліки римських пап.
Найважливішим віросповідним документом є “Сповідання католицької віри”,
прийнятий Тридентським собором (1545-1563). Нікео-Констан-тинопольський
Символ віри та постанови перших семи Вселенських соборів католицизм
доповнив у VI столітті додатком про сходження Святого Духа “і від Сина”.
Зростанню авторитету католицизму сприяє вчення про спасіння людини,
обтяженої першородним гріхом, за допомогою Церкви, яка володіє “запасом
(скарбницею) добрих справ” (складається із заслуг Ісуса Христа, Божої
Матері та святих). Користуючись цією скарбницею, Церква, розподіляючи її
здобутки, може скоротити перебування грішників у чистилищі – такому
особливому місці (чи стані), де душі померлих очищаються від гріхів,
після чого можуть здобути право на переселення в рай.

Особливе місце в католицизмі займає вшанування Богородиці. Тут, окрім
догмату про вільність від первородного гріха Діви Марії із-за
непорочного її зачаття, важливим є прийнятий католиками догмат про
тілесне вознесіння Богородиці на небо (1950 р.). У зв’язку з цим у
католицизмі сформувався спеціальний напрям теології — Маріологія.
Католицизм визнає, як і православні, сім таїнств, однак хрещення і
євхаристію він здійснює, як зазначалося вище, дещо по-своєму. Під час
католицької літургії здійснюється перетворення хліба і вина в тіло і
кров Ісуса Христа, тому поза таїнством євхаристії, а відтак і поза
Церквою, згідно з вченням конфесії, спасіння неможливе.

Центр римо-католицької Церкви – папська держава Ватикан, що розташована
на території Риму і є з 1870 року офіційною резиденцією Пап і Римської
курії, має всі державні атрибути, в тому числі дипломатичні відносини з
більш як 100 країнами світу. При Папі існує уряд (Римська курія), який
очолює кардинал -статс-секретар. Для вирішення церковних справ у
Ватикані існує ще дорадчий орган — синод, утворений рішенням II
Ватиканського Собору. Ватикан має широку мережу університетів, академій
(в тому числі Папську академію наук), коледжів і семінарій.

Главою католицької Церкви є Папа Римський. Він обирається на
спеціальному зібранні колегії кардиналів – конклаві з їх середовища.
Папа призначає кардиналів, патріархів, митрополитів, архієпископів та
єпископів, які очолюють відповідні підрозділи церкви — дієцезії. Папа є
сувереном теократичної держави Ватикан. На І Ватиканському соборі
(1869-1870 рр.) було затверджено догмат про непогрішність Папи, коли він
виступає з питань віри і моралі.

Важливу роль в своєму функціонуванні католицька Церква відводить
чернецтву. Воно організоване в ордени, які спеціалізуються у
місіонерській діяльності, поєднуючи її з різними формами освітянства,
виховання, добродійності. Найвпливовішими чернечими орденами є
домініканці, францисканці, бернардинці. Особливо відомим є “Товариство
Ісуса” (єзуїти). Церквою створено також напівчернечі організації мирян.
Це так звані секулярні інститути для євангелізаторської праці в сім’ї,
серед різних спільнот.

Католицизм є найчисленнішою за кількістю вірних течією у *христянстві.
їх нараховується десь 1100 млн осіб. Регіонами найбільшого поширення
католицизму в Європі є Австрія, Бельгія, Італія, Іспанія, Ірландія,
Литва, Німеччина, Польща, Португалія, Словаччина, США, Франція,
Угорщина, Хорватія. Це християнство поширене в країнах Латинської
Америки. Зміцнюються позиції католицизму в ряді африканських та
азіатських країн. Після проголошення незалежності України католицизм
повертає свої колишні позиції в нашій країні. На початок 2003 року маємо
тут біля 3,5 тисяч греко-католицьких і біля тисячі римо-католицьких
організацій. Встановлено дипломатичні відносин між Україною і
Апостольською Столицею. Нунцієм останньої в Україні є архиєпископ Микола
Етерович.

2. Православ’я. Поряд з католицизмом важлива роль в історії християнства
належить Православ’ю. Воно має біля двохсот мільйонів своїх
послідовників, головним чином у країнах Східної Європи і Близького
Сходу. Склалося православ’я на території Візантії, а самостійною течією
в християнстві офіційно стало в середині XI століття в результаті
церковного розколу, підготовленого поділом Римської імперії 395 року.

Будучи вже з початку IV століття державною релігією і перебуваючи в
залежності від імператорської влади, православ’я зазнало на собі впливу
особливостей історичного розвитку Візантійської імперії. Одна з
характерних рис православ’я — прихильність до традиційного
християнського догматичного базису і культу. Віровчення його грунтується
на двох головних джерелах — Святому Письмі (Біблія) та Священному
переказі (рішення вселенських і помісних соборів IV-VIII ст., праці
Отців церкви). Догматика православ’я, як і всього християнства,
викладена в Нікео-Константинопольському Символі віри (IV ст.), який
визнає триєдність Бога, боговтілення, спокутну жертву Ісуса Христа,
потойбічне воздання та ін. Церква вважається посередником між Богом і
людьми. Духовенство в православ’ї ділиться на чорне (ченці, з яких, як
правило, висуваються кандидати у вищі церковні чини) і біле (одружені
парафіяльні священики) (рис. Д2, ДЗ, ДІЇ, див. кольорову вкладку).

Велике значення в православ’ї надається обрядності, центральною
складовою якої є сім християнських таїнств. Особлива роль тут
відводиться культу святих, вшануванню ікон, церковним святам, постам.
Православ’я має чоловічі та жіночі монастирі. Воно не приймає ряд
католицьких догматів, зокрема про філіокве, чистилище, непорочне зачаття
діви Марії Анною, про непогрішимість Папи Римського та ін. На відміну
від католицизму православ’я не має свого єдиного світового центру,
представлене понад двадцяттю автокефальними і автономними православними
церквами.

Незважаючи на проголошуваний принцип вірності історичним традиціям, а
відтак право (вірно) – славності, сучасні богослови і церковні діячі
цієї християнської течії також оновлюють своє віровчення і культ,
намагаються подавати божественні істини, як вони кажуть, “відповідно до
вимог часу”. Православні церкви підтримують активні взаємні контакти,
беруть участь в миротворчій, благодійницькій, культурно-освітній
діяльності, а також в екуменічному русі.

Найбільшою у світовому православ’ї є Російська (з 1943 — Руська)
православна церква. З’явилася вона в неканонічний спосіб, без
попередньої згоди на те Константинополя, на базі російських північних
єпархій Київської митрополії Константинопольського патріархату в роки,
коли відбувалося утвердження Московської державності. Вже з самого свого
зародження московське православ’я набувало істотних відмінностей від
українського, з якого неканонічно вийшло в 1448 році. Процес виділення
російських єпархій у самостійну митрополію, що почався ще наприкінці XIV
століття, завершується висвяченням у Москві Собором російських ієрархів
без згоди на те Константинопольського патріарха митрополита Московського
і всієї Русі. Цим антикано-нічним актом фактично була самопроголошена
автокефалія Російської церкви й розірвана канонічна єдність з
Константинопольським патріархатом. Процес становлення самостійної РПЦ
завершився лише в 1589 році висвятою митрополита Іова на патріарха
Московського і всієї Русі й проголошенням її автокефалії.

У 1686 шляхом симонії РПЦ неканонічно приєднала до себе Київську
митрополію, знищивши з часом більшість традицій православ’я
українського.

Особливістю РПЦ є прийняття і освячення традицій візантійського
консерватизму та цезаропапизму. Останні, зокрема, сприяли відміні в
Московії патріаршества і запровадженню у 1721 році Правлячого Синоду РПЦ
як церковного уряду начолі з обер-прокурором, секуляризації у 1764
церковних володінь та ін. Все це перетворило РПЦ у державну церкву, а
православ’я – в офіційну ідеологію російського самодержавства, духовний
засіб обгрунтування російського колоніалізму.

31917 року в РПЦ було відновлено патріаршество. Патріархом Церкви було
обрано Тихона (Белавина). І хоч Помісний собор 1917-1918 рр. визначив,
що духовенство не буде займатися політикою, Тихон прокляв атеїстичну
радянську владу і заборонив будь-які спілкування з нею. Почалися арешти
духовенства, репресії щодо священиків. В 1927 році патріаршим
місцеблюстителем РПЦ став митрополит Сергій (Старгородський). Він
створив при собі Тимчасовий Синод, який надто швидко був визнаний владою
і зареєстрований ДПУ. В 1939 році в Церкви залишилося всього біля 100
парафій. В повоєнні десятиліття РПЦ проводили активну політику на
підтримку владних структур. За ці роки вплив РПЦ в Союзі значно занепав.

З 1990 року РПЦ очолює патріарх Алексій (Рідігер). Наступив період
відродження православ’я в Росії, чому сприяє перетворення РПЦ в фактично
державну релігію країни.

Протягом семи століть (Х-ХУП ст.) практично незалежного від
Константинополя існування (він призначав лише митрополитів) на теренах
Руси-України сформувалося своє православ’я. Специфіка Українського
Православ’я виявлялась у самобутності обрядово-культової сфери,
мистецького оформлення церковно-релігійного життя, а також в
оригінальному витлумаченні деяких канонів православ’я. Його
характеризують такі риси, як демократизм церковного життя,
соборноправність, софійність, гуманізм, відкритість до інших конфесій і
висока віротерпимість, національністність, тобто онаціональнення
обрядово-культової сфери, церковного мистецтва і певною мірою самого
віровчення. Українське православ’я іноді приймало на себе функції
національної інституційності. Завершений вигляд воно знайшло в
Могилянській добі, коли Могилянським Атенеєм були створені такі шедеври
світового православ’я, як Катехизис і Требник. Нині традиції
українського православ’я продовжують в Україні Церква Київського
Патріархату і Автокефальна Церква.

3. Протестантизм. Третім напрямком християнства є протестантизм (від
лат. ргоіезіапз — той, що заперечує, незгодний). Назва течії пов’язана з
“протестацією” 6 князів-лютеран і представників 14 німецьких міст з
приводу посягань католицької партії (Шпейєрський рейхстаг, 1529 рік) на
принцип свободи віросповідання. Ранні протестантські течії —
лютеранство, кальвінізм, англіканство, що утворилися в XVI столітті,
дали поштовх появі анабаптизму, меннонітству, антитриніатаризму,
социніанству. Пізній протестантизм (кінець ХІХ-ХХ ст.) пов’язаний з
пієтизмом і виникненням методистів, баптистів, квакерів, мормонів,
адвентистів, свідків Ієгови, П’ятидесятників. Наявні загальні
віросповідні принципи, які поєднують певною мірою різні течії
протестантизму. Всупереч претензіям церкви на посередницьку роль між
людиною і Богом протестантизм особисту віру визнав єдиним шляхом
спасіння. Біблію — єдиним джерелом Одкровення, заперечивши водночас
необхідність священних переказів. Через ідею Богом даної благодаті
обґрунтовано принцип загального священства віруючих, відкинуто інститут
чернецтва, закладено основи демократизму церковного життя (автономність
громади, виборність і підзвітність священика). Оздоблення молитовних
споруд спрощено, богослужіння зведено до проповідей, молитов, співу.
Протестантами залишено лише два християнських таїнства (хрещення,
причащання). Поклоніння іконам, мощам, святим відкинуто.

Протестантизм не має якогось єдиного світового центру. Ранні і частина
пізніх течій беруть участь в екуменізмі, суспільно-політичному і
культурному житті. Протестантизм поширений на всіх континентах, особливо
в Північній і Латинській Америці та Європі.

Розглянемо коротко особливості основних напрямків протестантизму.
Насамперед піде мова про течії його раннього етапу.

Лютеранство належить до раннього протестантизму. Виникло воно внаслідок
реформаційних рухів у Європі в XVI ст. Основні принципи віровчення течії
сформульовані доктором теології М. Лютером в 1517 році у його 95 тезах
(рис. 2.3, див. кольорову вкладку), спрямованих проти практики
індульгенцій, а в 1530 році ним і його сподвижниками викладених в
Аугсбурзькому віросповіданні. За вченням Лютера, людину спасає лише її
особиста віра в Бога. Відтак в земному житті, а не у втечі від світу,
вона повинна шукати шлях до спасіння. Лютер заперечує духовенство як
наділеного благодаттю посередника між Богом і людиною. Ним проголошено
вчення про всезагальне священство, про рівність всіх віруючих перед
Богом.

Крім Біблії, перекладеної національними мовами, для лютеран священною є
“Книга згоди”, що включає в себе Великий і Малий катехизис Лютера,
“Шмалькальдендські статті”, “Формулу згоди”. Лютеранський культ
відповідає потребам “дешевої церкви”. З християнських таїнств в
лютеранстві збереглося лише хрещення й причастя. Відкидається чернецтво,
поклоніння святим, мощам, заперечується католицька ієрархія, авторитет
папських декретів, послань, рішень святих соборів. Кожний віруючий, за
вченням Лютера, має право тлумачити Святе Письмо за своїм розумінням.
Богослужіння ведеться національними мовами.

Лютеранство переважно поширене в Європі. Нині в світі є 75 млн лютеран,
близько 200 лютеранських церков.

Другим напрямком раннього протестантизму є кальвінізм. Вчення його
розроблене Ж. Кальвіном у видрукуваній ним в 1536 році праці
“Настановлення християнської віри”. Кальвін, поділяючи . ринципи
спасіння особистою вірою, загального священства віруючих,
богонатхненності лише Біблії, доповнив їх догматом про абсолютне
передвизначення. За ним. Бог ще до створення світу одним людям дарував
спасіння, іншим — загибель. Доля кожного перевіряється результатами
праці, навчання, фінансовими чи сімейними успіхами, що веде до активної
життєвої позиції віруючого (догмат мирського призначення). Обрядовий
елемент в кальвінізмі надто спрощений, обряди хрещення і причащання
витлумачуються символічно; богослужіння складається з проповідей,
колективного співу і молитов. В кальвінізмі кожна громада незалежна і
самокерована, пастор обирається віруючими.

Сучасний кальвінізм поділений на реформаторство, пресвітеріанство,
конгрегаціоналізм, що мають часткові організаційні відмінності.
Найбільші кальвіністські церкви є в Голландії, Німеччині, Новій
Зеландії, ПАР, США, Франції, Шотландії, Швейцарії.

Помітною течією раннього протестантизму є також англіканство, що виникло
в Англії в XVI ст. в ході боротьби короля Генріха VIII за політичну
незалежність від папства. Воно поєднує вчення католицизму про спасенну
місію церкви з протестантським догматом про спасіння особистою вірою.
Символ віри англікан включає 33 статті “Книги загальних молитов” (1562
р.). В організації і культі англіканство зберегло багато чого від
католицизму. Структура Церкви – єпископальна, глава Церкви — король,
примас — архієпископ Кентерберійський. Англіканство є державною релігією
в Англії. Існує також в США, Австралії, Канаді, інших колишніх
британських колоніях. Посерединне місце між католицизмом і
протестантизмом допомагає успішній участі англікан в екуменічному русі.

Тепер розглянемо найбільш відомі у нас течії пізнього протестантизму.

Серед них виділяється своєю організованістю, активністю і кількістю
баптизм (від грецьк. Ьарііго — занурювати, хрестити у воді). На початку
XVII ст. в Англії незалежно один від одного виникають два його
різновиди. В 1609 році англійські індепенденти,

116 СТ.

місіонерські товариства тощо. Перша громада баптистів в Україні виникла
в 1867 році в с. Карпівка на Херсонщині, а вже в 1884 році утворюється
Союз російських баптистів, до якого входили й українські баптисти.
Православна церква, спираючись на допомогу державних органів, всіма
засобами боролась проти баптизму. Баптисти не сприйняли Жовтневу
революцію 1917 року. Вони виступили з ідеєю “революції духу”. З часом
баптисти перейшли рл іі^зиції лояльності щодо нової влади. Вже в 1927
році Союз баптистів нараховував біля 500 тис. членів. Переслідування і
репресії 20-30-х рр. минулого століття призвели до саморозпуску Союзу.
Але в 1942 році відновилася організована діяльність баптистів. В
1944-1945 рр. відбулося об’єднання баптистів, євангельських християн і
християн віри євангельської, утворення єдиної організації Євангельських
Християн-Баптистів. Органом ЄХБ став журнал “Братский весник”. В 1961
році від Всесоюзної Ради ЄХБ відкололася група баптистів, яка не
прийняла примиренську політику керівництва Церкви щодо влади і утворила
Союз Церков ЄХБ. Нині баптистська Церква в Україні, хоч вона й поділена
на ряд об’єднань, постає як добре організована християнська течія. На
початок 2003 року в Україні функціонувало біля 3-х тисяч громад ЄХБ.

Адвентизм (від лат. асіиепіиз — пришестя) виник в 30-х роках XIX ст. у
США. Його засновник баптист У. Міллер пророкував друге пришестя Ісуса
Христа між 1843 та 1844 роками. Попри провал цих пророкувань вчення про
близьке друге пришестя все ж посіло особливе місце у догматиці
адвентизму, яка вперше була кодифікована 1845 році на з’їзді в Олбані
(США). Вважається, що друге пришестя буде супроводжуватися воскресінням
праведників, а після тисячолітнього царства Христа воскреснуть і
неправедні. Адвентизм зберіг від баптизму водне хрещення дорослих й
омовіння ніг. З ім’ям ідеолога течії Олени Уайт пов’язані інші положення
віровчення адвентизму: дотримання суботи (“четверта заповідь”),
заперечення безсмертя душі, пекла, а також введення “санітарної
реформи”, складовою частиною якої є заборона вживати м’ясо “нечистих”
тварин, каву, алкоголь тощо. Найчисленнішою течією сучасного адвентизму
є Церква Адвентистів сьомого дня. Вона налічує більше 5 млн членів, веде
широку місіонерську роботу, утримує лікарні, школи, сиротинці, будинки
людей похилого віку та інвалідів. В Україні діє Уніонна конференція
Церкви АСД (біля 900 громад).

До євангельського протестантизму відносяться п’ятидесятники, що
акцентують увагу на сходженні на п’ятидесятий день після воскресіння
Христа на його апостолів Духа Святого і необхідності, окрім водного, ще
й духовного хрещення. Течія виникла в кінці XIX ст., а з XX століття
поширює свій вплив на Північну Америку і Європу. П’ятидесятники не мають
єдиного світового центру і єдиної церковної структури. Найбільші їх
церкви — Асамблея Божа (Спрінгфілд), Церква Божа (Теннесі), Церква Божа
(Клівленд). Хоч і з’явилися вони в США, але мають свої місії у багатьох
країнах світу. Саме їхніми зусиллями було започатковано діяльність в
20-х роках минулого століття п’ятидесятників в Україні: в Одесі
(Асамблея Божа), в Галичині та на Волині (Асамблея Божа і Церква Божа в
Теннесі). В своєму віровченні п’ятидесятники актуалізують подію зішестя
Святого Духа на апостолів, оголошуючи при цьому можливість отримання
хрещення Святим Духом, а через нього — плодів і дарів Духа будь-якою
людиною в її буденному житті. Серед цих дарів передують дари одержання
інших мов (глосолалії) та зцілення вірою. П’ятидесятники вважають, що
отримання дарів досягається під час безпосереднього спілкування з Богом.
Церковна структура і культ у них відповідає принципам
пізньопротестант-ського типу. Вони дотримуються обрядів хрещення та
євхаристії. В Україні нині діє низка течій п’ятидесятництва (християни
євангельської віри, п’ятидесятники-сіоністи, п’ятидесятники-звершенці,
євангельські християни в дусі апостольському тощо). Загальна кількість
п’ятидесятників у світі нині перевищує 60 мільйонів. В Україні вони
мають біля 2-х тисяч громад.

В руслі розвитку пізнього протестантизму в 70-х роках XIX ст. постала в
США християнська течія Свідків Єгови. У 1884 році було зареєстровано в
штаті Пенсільванія її керівний орган — “Товариство Вартової башти.
Біблії і Брошур”. Біблійна хронологія, дослідження “знаків часу” —
стрижень віровчення Свідків Єгови. Згідно з ним 1914 рік є “початком
часу кінця” і другого приходу Христа, а 1975 рік — закінченням 6 тис.
років людської історії і підготовки до Нового Божого світу і
теократичного правління на Землі Христа. Віровчення течії має
апокаліптичну і міленаристську особливість. Всесвітня історія
зображається в ньому як боротьба Бога Єгови і Сатани за панування над
світом. Вирішення спірної проблеми “всесвітнього суверенітету”, знищення
“існуючої злої системи речей”, виправдання імені Єгови, зневаженого
Сатаною, має відбутися в Армагеддоні – всесвітній божественній війні ще
за життя нинішнього покоління. Все це спонукає єговістів у своїй
проповідницькій діяльності акцентувати увагу на глобальних проблемах
сучасності, гострота яких з’ясовується ними як наближення людства до
Ар^агеддону, а можливість їх вирішення пов’язується із встановленням
царства Божого на Землі. У ставленні до політики, ідеологічної боротьби,
інших релігій Свідки Єгови дотримуються принципу нейтральності й
ізоляціонізму. Ставлення до світської влади, демократичної держави,
громадських обов’язків в єговістів є позитивним. Проте не все з
віровчення традиційного християнства сприймається єговізмом. Так,
піддаються критиці релігійні догмати і віровчення про трійцю,
безсмертність душі, пекло, чистилище, рай, відкидаються як невідповідна
Біблії вся традиційна релігійна обрядовість і культ. Центр світового
єговізму знаходиться в Брукліні – районі Нью-Йорку. Свої філії і громади
“Товариство” має в майже 270 країнах світу. В Україні перші громади
Свідків Єгови з’явилися в 20-х роках XX ст. Нині їх десь біля 1300.

Третій етап у розвитку протестантизму пов’язаний з діяльністю тих
християнських течій, які нині в сукупності часто називають
неохристиянством. Серед них Новоапостольська церква, Церква Христа,
велике різноманіття харизматичних спільнот. Сім’я та ін. Характерним для
них є не лише зміна форм проведення богослужінь, а й прагнення відродити
витокове християнство без тих змін і доповнень, які внесли в нього
Собори, Отці Церкви та ін.

Тема 7. ХРИСТИЯНСТВО: ВІРОВЧЕННЯ І КУЛЬТ

Біблія — віроповчальне джерело християнства.

Символ віри християнства.

Моральна концепція християнства.

4. Обрядова система християнства.

Незважаючи на свою конфесійну строкатість, християнство є цілісною
культурно-релігійною традицією. Ця цілісність зумовлюється визнанням
Біблії як єдиного віроповчального джерела, прийняттям
Нікео-Константинопольського Символу віри як спільної догматичної основи,
а Заповідей Мойсея і Заповідей Блаженства — як єдиного морального
канону.

1.Біблія – віроповчальне джерело християнства. Священною книгою
християнства є Біблія (з грецьк. віЬІіа – книги). Формувалася вона
протягом І тис. до н. е.-ІІ ст. н.е. шляхом відбору, редагування та
написання текстів, які вважаються богонатхненними. Якщо її Старий Завіт
визнають священним писанням іудеї і християни, то Новий -лише останні. В
основі назви “Завіт” лежить біблійна ідея про угоду, союз (завіт) Бога
зі своїми вірними. Мовами Біблії є давньоєврейська та арамейська у
Старому і давньогрецька у Новому Завіті.

Як одна з найзначніших збірок сакральних творів. Біблія вирізняється
величезною жанровою та тематичною різноманітністю. Тут знаходимо і
виклади міфологічних систем, і історичні оповіді. Вона вміщує
філософсько-етичні твори, релігійну публіцистику, містичні писання і
ліричну поезію. Саме тому Біблія постає не лише як священна книга, а й
як культурна та історична пам’ятка.

Кожна з частин Біблії ділиться на окремі книги. Різні течії християнства
по-своєму формують біблійний канон, а тому в їх виданнях маємо різну
кількість книг. Так, в католиків їх 72, в православних – 77, в
протестантів – 66. Всі вони до Нового Завіту відносять 27 книг – 4
Євангелія (від Матфія, Марка, Луки та Івана), 21 Послання апостолів (14
з них – ап.Павла), Дії апостолів та Одкровення Івана Богослова. Окрім
канонічних біблійних творів є ще й апокрифічні. Це ті, які виникли в
лоні біблійної традиції, але не ввійшли до жодного з варіантів канону.
Ними, зокрема, є Премудрості Соломонові, книги Товіт, Ісуса сина
Сирахова, книги Маковеїв та ін. Найчисельнішою є група апокрифічних
Євангелій. Їх – до 50. Тут є Євангеліє Фоми, Петра, Юди Іскаріота,
Якова, Євангеліє досконалості, істини та ін.

В Старому Завіті відповідно до його змісту виділяють чотири групи книг:
П’ятикнижжя Мойсееве, історичні, пророцькі та такі, що вчать. Головною
проблемою П’ятикнижжя є угода давніх євреїв з Богом та правдиве
виконання ними божественних настанов -Закону, який у вигляді 10
заповідей дав їм Господь-Бог через пророка Мойсея на горі Синай.
Історичні книги сакралізовано висвітлюють реальні близькосхідні події
майже всього першого тисячоліття до н.е. Пророки в своїх книгах
піднімають питання відповідальності євреїв як богообраного народу перед
Богом за виконання ними умов Завіту, твердять, що духовне оновлення
прийде в світ лише через численні випробування. В поетичних творах
Біблії маємо релігійно-філософське, художньо-естетичне, морально-етичне
осмислення місця людини в її суспільному бутті та її відносин з Богом.

Але якщо лейтмотивом Старого Завіту є сакралізована історія єврейського
народу, то Новий Завіт вже говорить про освячення своєю постійною
присутністю Богом-Творцем і його сином Ісусом Христом історії кожного
народу і кожної окремої людини. Кульмінаційною подією всієї біблійної
історії є відтворена в Новому Завіті діяльність на Землі Ісуса Христа як
Божественного Месії. Згідно з християнським вченням жертва Ісуса Христа
є Божою жертвою, що спокутує першородний гріх, дає людству надію на
краще майбутнє, на оновлення Завіту з Богом і зрештою — містичний шлях
до спасіння. Образ Христа-Спасителя єднає Новий Завіт із старозавітною
традицією очікування месії, який згідно з книгами пророків має прийти до
іудеїв.

Якщо Євангелія (благовіствування) розповідають про земне життя Ісуса
Христа, то в Посланнях маємо (з чітким формулюванням сутності
християнського вчення) переписку апостолів з християнськими громадами.
Зокрема апостол Павло, відзначивши значення даного Богом Закону для
підготовки людства до спасіння, наголосив, що після Христової жертви
людина спасається вірою в Христа та любов’ю до Бога і ближнього. Апостол
Павло визначив також практичні засади соціальної поведінки християн
(коритися господарям своїм, визнавати державу як Божий витвір тощо).
Книга Дій апостолів розповідає про містичне виникнення християнської
Церкви та про початок місійної діяльності учнів Христа. Зразком
християнської есхатологічної містики є Одкровення. Тут йдеться про
неминучість останньої битви Бога з Дияволом, торжество Христа і перемогу
його над Антихристом, встановлення тисячолітнього царства, оновлення
неба і Землі.

2. Символ віри християнства. Ядром християнського віровчення є догмати –
істини, які згідно з вченням Церкви, мають божественне походження і
виражають внутріщню сутність цієї світової релігії. Беззастережне
сприйняття істинності догматів є необхідним для кожного християнина.
Основні догмати християнства формувалися та проголошувалися на перших
його семи Вселенських соборах (IV-VIII століття). Скликати Перший
Вселенський Собор в м. Нікеї в 325 році спонукала необхідність здолати
вчення Арія, який відкидав Божественну сутність Христа, вчив, що Син
Божий є творінням Божим. На Другому Соборі в 381 році у Константинополі
було засуджено вчення єпископа Македонія, який відкидав Божественну
сутність Святого Духу. На цих двох Соборах було укладено Символ віри,
який чітко визначив віросповідні формули християнської релігії. Кожний з
дванадцяти його членів являє собою догмат віри:

1. Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього
видимого і невидимого. 2. І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого
Єдинородного, що від Отця нгродився перше всіх віків. Світла від Світла,
Бога істинного від Бога істинного, рожденного, не сотворенного,
Єдиносущого з Отцем, що через нього все сталося. 3. Він для нас, людей,
і для нашого спасіння зійшов з небес, і тіло прийняв від Духа Святого і
Марії Діви, і став чоловіком. 4. І розп’ятий був за нас при Понтії
Пілаті, і страждав, і був похований (рис. 2.5, див. кольорову вкладку).
5.1 воскрес на третій день, за Писанням. 6. І вознісся на небо.. і
сидить праворуч Отця. 7. І знову прийде у славі судити живих і мертвих,
і Царству Його не буде кінця. 8. І в Духа Святого, Господа
Животворящого, що від Отця (так у православних, а у католиків – і Сина.
– А.К.) походить, що Йому з Отцем і Сином однакове поклоніння і однакова
слава, що говорив через пророків. 9. В єдину, Святу Соборнуі
Апостольську Церкву. 10. Визнаю одно хрещення на відпущення гріхів. 11.
Чекаю Воскресіння мертвих. 12. І життя будучого віку. Амінь.

В культовій практиці Символ віри використовується як молитва на
богослужіннях, а також для хорового співу в храмі. Детальне витлумачення
Символу віри міститься в катехізисах, катехізичних повчаннях або в
спеціальних документах, т. зв. сповіданнях віри.

Основним християнським догматом є догмат Трійці, згідно з яким єдиний
бог одночасно існує у трьох особах (або іпостасях) Бога-Отця, Бога-Сина,
Бога-Духа святого. Церква оголошує його “великою таємницею”,
“незбагненною вічною істиною”, що має засвідчити його неземне
походження. Не всі християнські конфесії визнають положення традиційного
християнства про нероздільну, єдиносущу Трійцю. З приводу цього існують
постійні дискусії в богословській літературі. Так, в ієговістському
віровченні Ісус Христос не визнається Богом і Богом-людиною, а духовним
сином Єгови. В теології Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів
обстоюється думка, що божество складають три окремі особи — Бог-Батько,
його син Ісус Христос і Святий дух, які діють в довершеній єдності і
гармонії мети й учення. Якщо для Бога-Батька всі люди є дітьми, то для
Бога-Сина — його братами і сестрами. Саме Ісус Христос є, згідно з цією
теології, Творцем Всесвіту, Викупителем і Спасителем Людства.

Одним із провідних понять християнської догматики є Боговлюднення,
згідно з яким Син Божий (друга іпостась Св. Трійці) заради спасіння
людства від прабатьківського гріха і вічної смерті зійшов з небес і з
натхнення Св. Духа вселився у пренепорочну Діву Марію. Від неї він
втілився (або влюднився), тобто народився, сприйнявши людське тіло і
душу, але був безгрішний як Боголюдина. Св. Письмо виразно говорить про
людську природу Христа Спасителя:

воно називає його мужем і чоловіком (Ін 8, 40; Дії 17, 31), другим
Адамом (1 Кор 15, 45; Рим 5, 14), оповідає, що за тілесною своєю
природою він підлягав тим самим законам, що й сини Адама: набував віку,
відчував голод, спрагу і втому, спав, страждав і помер. Визнаючи
Спасителя істинною і цілісною людиною, вчення, засноване на одкровенні,
вказує на його людські переваги, що відрізняють його від інших, а саме:
безмужнє народження від Св. Духа, непідлеглість спадковій гріховній
зіпсованості, будь-якому особистому гріху.

3. Моральна концепція християнства. Основи християнської моралі
викладені в Св. Письмі, творах отців церкви, різних церковних документах
Характерною особливістю цієї моралі є те, що всі її положення вважаються
встановленими Богом, уявляються ідеальними й абсолютними, вічними і
незмінними. Важлива риса християнської моралі — її тісний зв’язок з
віровченням, догмами, культовою практикою християнства. Особливого
розуміння і з’ясування в християнській релігії набувають такі моральні
принципи, як добро і зло, смирення і покірність, каяття і спокута та ін.
Еталоном моральної поведінки, морального ідеалу в християнстві є Бог,
Ісус Христос, Богородиця, праведники, а також святість і богошанування.

Християнське вчення про мораль ‘рунтується насамперенд на Десяти
Заповідях Божих (так звані Декалозі), одержаних Мойсеєм на горі Синай
від самого Бога (рис. 2.7, див. кольорову ; вкладку). Ось вони: 1. Я
Господь, Бог твій… Хай не буде тобі інших богів передо Мною. 2. Не
роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі і що на землі
долі, і що в воді, під землею. Не вклоняйся і не служи їм 3. Не призивай
Імення Господа, Бога твого не даремно.

4. Пам’ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби
всю працю свою, а день сьомий – неділя для Господа Бога твого.

5. Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі,
яку Господь.Бог твій, дає тобі! 6. Не вбивай! 7. Не чини перелюбу! 8. Не
кради! 9. Не свідчи неправдиво на свого ближнього! 10. Не жадай дому
ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані
невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що у
ближнього твого! (Вих. 20:2-17).

Важливу роль у формуванні християнського морального вчення відіграла
Нагірна проповідь Ісуса Христа з її дев’ятьма заповідями Блаженства: 1.
Блаженні убогії духом, бо їхнє Царство Небесне. 2. Блаженні засмучені,
бо вони будуть утішені. 3. Блаженні лагідні, бо землю успадкують вони.
4. Блаженні голодні та спрагненні правди, бо вони наситяться. 5.
Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть. 6. Блаженні чисті серцем,
бо вони оудуть бачити Бога.

7. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назовуться.

8. Блаженні вигнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне. 9. Блаженні
ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас.
наговорювати всяке слово лихе ради мене. Радійте та веселіться -нагорода
бо ваша велика на небесах! Бо так гнали й пророків, що були перед вами
(Мт 5:3-12) (рис. 2.6, див. кольорову вкладку).

Що відрізняє заповіді Декалогу від заповідей Блаженства? Якщо перші
мають заборонний підтекст і не визначають характер праведної поведінки,
то останнє ми знаходимо в заповідях Блаженства. Якщо перші звучать як
повеління, як Закон, то другі переломлюються через душу людини, стають
її внутрішнім моральним виміром. Так, в християнстві засудженню
підлягають не лише ті, хто вбиває чи чинить перелюб, а й ті, у кого
навіть думка з’явилася на таку дію.

Ядром християнської моральної доктрини є зафіксована в Новому Завіті
заповідь Любові: “Люби Господа Бога всім серцем своїм і всією душою, і
всією’своєю думкою”; “Люби ближнього свого, як самого себе” (Мт
22:37-40). Головне правило практичної моралі християнства звучить так:
“То ж усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і
ви. Бо в цьому – Закон і Пророки” (Мт 7:12). Християнство відкидає
навіть злість за злі наміри іншого, у відповідь за скоєне зло.
Виголошуючи необхідність ставитися до свого ближнього як до найвищої
цінності, християнська мораль відтак радикально змінила існуючі до неї
моральні засади тим, що закликала не відповідати на зло злом, любити
навіть ворога свого.

4. Обрядова система християнства. Якщо раннє християнство не мало якоїсь
упорядкованої обрядової системи, то в IV-V століттях Отці Церкви
приділили значну увагу її формуванню. Християнський культ у їх витворі й
посьогодні зберегли православні і католики. Правда, останні в минулому
столітті значно модернізували й оновили його.

Християнський культ загалом відтворює догматично-віроповчальні
особливості цієї релігії. Окрім вшанування Ісуса Христа, в ньому •значне
місце відводиться також вшануванню Богородиці, різних святих, священних
предметів (хреста, ікон, святих місць тощо) (рис. Д6, Д7, Д10, див.
кольорову вкладку).

Особливе місце в структурі християнського культу займають таїнства (від
лат. засгатепіит) – це такі дії, через які, згідно з вченням Церкви,
“невидимим чином” віруючому передається Божа благодать, відбувається
поєднання “небесного світу” із “земним”, прилучення людини до
божественного, священного. Ортодоксальна християнська традиція визнає
сім таїнств: хрещення, миропомазання, причастя, або євхаристію, сповідь
(покаяння), священство, шлюб та маслоосвяття (єлеоосвячення,
соборування) {рис. Д8, Д9, див. кольорову вкладку). Правда, форми їх
здійснення дещо відмінні у православних і католиків, хоч догматичний
смисл їх загалом однаковий. Протестантизм визнає лише хрещення і
причащання, але розглядає їх не як таїнства, а як символічні дії.

Серед найбільш поширених обрядових дій в усіх течіях християнства є
молитва у великому різноманітті її форм. В православ’ї і католицизмі
важливе місце займає іконовшанування (див. 1-у стор. обкладинки:

іконостас Троїцкої церкви Києво-Печерської лаври, 1734 р.) і вшанування
хреста. Наголошується на обов’язковості відвідування храмів – місця
Господнього (рис. 2.12, див. кольорову вкладку).

Система богослужінь, або відправ в православ’ї і католицизмі складається
із добового (вечірні, повечірні, опівношниці, утрені та ін.), тижневого
(кульмінацією тут є недільна літургія) та річного кола. Елементами
останнього постає річне коло християнських свят на честь Ісуса Христа,
Богородиці, апостолів, архангелів, священних ікон тощо. В християнському
календарі особливо виділяються т.зв дванадесяті свята (Благовіщення
(рис. 2.8, див. кольорову вкладку), Різдво Христове, Стрітення Господнє,
Хрещення Господнє, Преображення (рис. 2.9, див. кольорову вкладку), Вхід
Господній в Єрусалим (рис. 2.10, див. кольорову вкладку), Вознесіння,
Трійця, Різдво Богородиці, Введення до храму Богородиці, Успіння
Богородиці, Воздвиження хреста Господнього). Святом свят є Пасха
(Великдень) -свято Воскресіння Ісуса Христа (рис. 2.11, див. кольорову
вкладку). В християнському календарі є свята рухомі (Пасха та інші
свята, що пов’язані з місячним колом) і нерухомі (пов’язані з сонячним
колом). Кожне зі свят має свою традиційну символічну обрядовість, в якій
використано багато елементів народної традиції.

Значне місце займають в християнському культі пости. Більше двохсот днів
відводить їм православний церковний календар. Окрім передріздв’яного
(пилипівки). Великого передпасхального, петрівського і спасівського
постів, церква радить дотримуватися також щотижневих постів – середа і
п’ятниця. Пости постають як форма випробування віруючих на стійкість від
спокус, на терпіння і смирення. Зараз Церква наголошує не стільки на
утриманні під час посту від деякої їжі, як на “духовному утриманні”.

У витлумаченнях культових дій кардинально відрізняється від православ’я
і католицизму протестантизм. Окрім того, що він відмовився від більшості
обрядових дійств, протестантизм не визнає їх містичного характеру і
розглядає просто як знаки-символи. Він утверджує примат особистої віри
над ритуально-обрядовою стороною релігійності.

ЗАВДАННЯ № 2. Дайте письмову відповідь на контрольні запитання. Для
цього скористайтесь викладеним текстом, додатками і методичними
рекомендаціями, які подані у розділі 4 та у розділі 9 підручника.

1. Які джерела становлення християнства?

2. Які основні поділи відбулися в християнській Церкві з початку його
формування?

3. З’ясуйте відмінності між католицькою та православною конфесіями.

4. Коли і як виник у християнстві рух протестантів?

5. Які основні течії, конфесії і деномінації є в протестантизмі?

6. Які риси характеризують Українське християнство?

7. Яку структуру має Біблія?

8. Розкрийте зміст віросповідних формул Символу віри.

9. Назвіть і охарактеризуйте структурні елементи християнського культу.

10. Чим відрізняється ієрархічна та суспільна роль римського Папи від
ролі патріархів православних церков?

11. Які найважливіші дії здійснюються під час таїнства?

12. Чи можливе об’єднання католицизму й православ’я?

13. Порівняйте ставлення до Ісуса Христа в ісламі та християнстві.

14. Порівняйте концепції про те, що відбувається після смерті, у
християнмусульман та буддистів.

15. Складіть таблицю: Географія релігій світу

Релігії

Християнство

Іслам шиїті

Іслам суніти

Буддизм махаяна

Буддизм хінаяна

Країни

ЗАВДАННЯ № З.Ознайомтеся з документами і викотите заадааая.

Документ 1. Новий Завіт

І Завдання. Користуючись рисунками (рис. 2.5; рис. 2.7; рис. 2.8;
рис. 2.9; рис. 2.10; рис. 2.11, див. кольорову вкладку);

—з позицій сучасності висловіть свою точку зору на моральні заповіді
християнства;

– порівняйте християнські моральні засади з іудейськими, у висловленими
в П’ятикнижжі Мойсея (рис. 2.6, див. кольорову вкладку);

– які події з життя Діви Марії та Ісуса Христа згадуються І під час
свята Благовіщення; зелених свят; Страстної п’ятниці, І Пасхи; Спаса.

Православна церква

Документ 2. їларіон Київський “Слово про Закон і ; Благодать”.
Завдання:

– назвіть причини непорозумінь між християнами та іудеями з точки зору
православ’я;

– які докази наведені християнським віровченням про одночасні боже і
людське єство Ісуса Христа?

Іларіон (?- бл. 1053) — церковний діяч і письменник Київської Русі.
Обстоював ідею на універсальний і цілісний розвиток історії як втілення
буття і руху від старозавітного Закону до довершеності — Благодаті.
Вперше «Слово про Закон і Благодать» було виголошено в Софійському
соборі 1049 року з приводу завершення будівництва київських оборонних
споруд. Воно переростає жанрові рамки урочистої проповіді і, по суті, є
церковно-політичним трактатом, написаним у період воєнних сутичок Русі з
Візантією та напруження у стосунках між руською і візантійською
церквами. Проповідь їларіона складається з трьох частин, визначених у
заголовку твору: перша “Про Закон, Мойсеєм даний, і про благодать та
істину, що були Ісусом Христом, і як закон од і й шов, а благодать і
істина всю землю сповнили, і віра на всі народи поширилась, і на наш
народ руський”; друга – “І похвала кагану нашому Володимиру, що ним
охрещені ми були”; третя – “І молитва до Бога од усієї землі нашої”.

Господи, благослови. Отче! Благословен Господь Бог Ізраїлів, Бог
християнський! Він навідав людей своїх і сотворив їм вибавлення. Він не
дав до кінця творінню своєму ідольським мороком одержимому бути і в
бісівському слугуванні тнути, а направив спершу плем’я Авраамове
скрижалями і законом, а потім Сином своїм усі народи спас, Євангелієм і
хрещенням увівши їх в оновлене буття, у життя вічне. Хвалімо ж Його і
прославляймо, хвалимого ангелами безперестанно! І поклонімось тому, кому
кланяються херувими і серафими, за те, що зглянувся він на людей своїх,
і не через посла чи вісника, а сам спас, не привидом прийшовши на землю,
а істинно, постраждавши за нас плоттю аж до могили і з собою воскресивши
нас.

До людей, що жили на землі, в плоть одягнувшись, прийшов той, а до сущих
у пеклі розп’яттям^і в труні лежанням зійшов, аби і ті і ті, і живі й
мертві, пізнали одвідини Його і Божий прихід і зрозуміли, що і для
живих, і для мертвих міцний і сильний Бог є.

Хто ж бо може зрівнятися величчю з Богом нашим? Він єдиний, творячи
чудеса, готуючи істину і благодать, установив закон, аби в ньому
обвиклося людське єство, од багатобожжя ідольського одхиляючись до віри
в єдиного Бога; аби, як брудна посудина, людство обмилось водою, законом
і обрізанням, прийняло в себе молоко благодаті й хрещення.

Закон бо предтечею був і слугою благодаті й істині. Істина ж і благодать
слугами суть майбутньому віку, життю нетлінному. Як закон привів
узаконених до благодатного хрещення, так хрещення впускає синів своїх у
вічне життя. Мойсей бо і пророки про Христове пришестя повідали, а
Христос і апостоли його — про воскресіння і про майбутній вік.

Отож, нагадувати в писанні сьому пророчі проповідування про Христа й
апостольські повчання про майбутній вік було б зайвим і марнославним. Що
бо в інших книгах писано і вам відомо, те тут викладати було б
зарозумілістю і славопрагненням. Не до невігласів бо пишемо, а до таких,
що досхочу наситилися солодощами книжними; не до ворогів Божих
чужовірних, а тільки до синів його; не до сторонніх, а до таких, що
приймуть у спадок небесне царство.

Отож про закон, Мойсеєм даний, і про благодать і істину, які з’явилися
через Христа (Іван 1, 17), повість ся і про те, чого досяг закон і чого
досягла благодать, – спершу закон, а потім благодать; спершу тінь, а
потім істина.

Образ же закону і благодаті – Агар і Сарра, спершу – рабиня, а потім —
вільна. Аби зрозумів той, хто читатиме, як Авраам бо в юності своїй
Сарру мав за жону собі, вільну, а не рабиню (Буття 16, 1-16), так і Бог
з передвіку зводив і умислив сина свойого у світ послати і тим у
благодаті себе явити.

Сарра ж не народжувала, бо була неплідна, власне, була не неплідна, а
замкнута божим помислом, щоб на старість розродитись.

Безвісною ж бо до часу і затаєною премудрість Божа була од ангелів і
людей, не як неіснуюча, а як прихована, щоб виявитись наприкінці віку.

Сарра ж сказала Авраамові: «Се замкнув мене Господь Бог не народжувати.
Увійди бо до раби моєї Агарі і народи од неї» (Буття 16, 2).

Благодать же сказала Богу: «Як не настав ще час зійти мені на землю і
спасти світ, то зійди на гору Сінай і закон встанови».

Послухав Авраам мови Сарриної і увійшов до раби її Агарі.

Послухав же і Бог благодаті словес і зійшов на Сінай.

І народила рабиня Агар од Авраама рабинича, і нарік Авраам його
Ізмаїлом.

Зніс бо і Мойсей із Сінайської гори закон, а не благодать, тінь, а не
істину.

По сьому, коли вже старі були Авраам і Сарра, з’явився Бог Аврааму, як
сидів той перед дверима шатра свойого опівдні при дубі маврійському.
Авраам же вийшов назустріч Йому, поклонився Йому до землі і прийняв Його
в шатро своє (Буття 18, 1-33).

Коли ж вік сей став до кінця наближатися, навідав Господь рід людський і
зійшов із небес, в утробу дівиці ввійшовши. Прийняла його дівиця з
поклоном у шатро плоті своєї безболісно, кажучи так до архангела: «Я
раба Господня, хай же буде мені по мові твоїй» (Лука 1, 38).

Тоді бо одімкнув Бог лоно Саррине і, зачавши, народила вона Ісаака,
вільна — вільного (Буття 21, 1-3).

І як навідав Бог людське єство, з’явилося безвісне й утаєне, і
народилася благодать і істина, а не закон – син, а не раб.

І як одняли отроча Ісаака од сосців материних, і як зміцнів він, то
скликав Авраам гостину велику на честь того, що однімається Ісаак, син
його, од сосців матері своєї (Буття 21, 8).

А як був Христос: уже на землі і не зміцнілою ще була благодать, то
ссала вона зо тридцать літ, поки Христос таївся. Коли ж уже одлучилася
вона і зміцніла, то з’явилася благодать Божа усім людям в Іорданській
ріці. Скликав Бог гостину і частування щедре урядив телям, угодованим од
віку (Матфій 22, 4) возлюбленим сином своїм Ісусом Христом, зібравши на
спільне свято усіх небесних і земних, разом ангелів і людей.

По сьому ж Сарра, побачивши, що Ізмаїл, син Агаріїн, граючись із
Ісааком, сином її, зобидив Ісаака, сказала до Авраама: “Прожени сю рабу
із сином її, не сміє бо бути меншим од сина рабині син вільної” (Буття
21, 9-10).

По вознесінні ж Господа Ісуса учням його і всім, хто в Єрусалимі вірував
уже в Христа, і тим, і тим, сумісно сущим, іудеї християнам [насилля
чинили]. Бо хрещення благодатне зобиджуване було обрізанням законним, і
не приймали в Єрусалимі християнської церкви єпископа необрізаного, тому
що давніші настановлялися із обрізаних. Насилували іудеї християн,
рабиничі – синів вільних-1 бували між ними часті роздори і міжусобиці.
Вільна ж благодать, побачивши дітей своя, християн, зобидженими іудеями,
синами рабського закону, заволала до Бога: «Оджени іудейство із його
законом, розсій його по всіх усюдах. Бо ж що може бути спільного у тіні
з істиною, у іудейства з християнством?»

І прогнана була рабиня Агар із сином її Ізмаїлом. А Ісаак, син вільної,
наслідником став Аврааму, отцю своєму (Буття 21, 14; 25, 5).

І прогнані були іудеї і розсіяні по всіх усюдах. І діти благодаті,
християни, наслідниками стали Богу і Отцю. Блякне бо світло місяця перед
сяйвом сонячним. Так і закон перед благодаттю. І холод нічний минає, як
сонячна теплота землю зігріває. І вже не горбиться в законі людство, а в
благодаті випростано ходить. Іудеї бо при свічці законній шукали своє
виправдання, християни ж при благодатнім сонці своє спасіння плекають.

Іудейство тінню і законом виправдовувалось і не спаслося. Християни ж
істиною і благодаттю не виправдовуються, а спасаються.

У іудеїв бо виправдання, у християн же спасіння. Виправдання у всьому
світі є, а спасіння — в майбутньому віці. Іудеї бо земному раділи,
християни ж радіють майбутньому на небесах.

До того ж, виправдання іудейське скупе було, бо зависливе. Не ширилося
на інші народи, а тільки в Іудеї самій було. Християнське ж спасіння
благе і щедре, бо шириться на всі краї земні.

Збулося благословіння (на іудеях Єфремове, а на християнах) Манасіїне,
бо старійшинство Манасіїне лівицею Іакова благословлене було, а Єфремове
чернецтво правицею. Хоч і старший Манасія од Єфрема, а благословінням
Іакова менший був (Буття 48, 13-14).

Так і іудейство, хоч ранішим було, але благодаттю християнство більшим
стало.

Коли сказав Йосиф до Іакова: “На сім, отче, поклади правицю, бо старший
сей”, то одповів Іаков: “Відай, чадо, відай — і той вийде в люди і
вознесеться, але брат його менший більшим од нього буде і плем’я його
розростеться у множестві народів” (Буття 48, 17-18). Як і сталося.

Закон бо ранішим був, а вознісся невисоко і одійшов. Віра ж
християнська, пізніше з’явившись, більшою од ранішої стала і розійшлася
між множеством народів.

І Христова благодать усю землю обняла і, як вода морська, покрила її. І
все старе, зістаріле заздрістю іудейською, одхиливши, нове держить.

За пророцтвом Ісайїним: “Старе пройшло, а нове вам сповіщаю. Співайте
Богу пісню нову, і хай славиться ім’я Його по всіх кінцях землі, і між
тими, що виходять у море і плавають по ньому, і на островах усіх” (Ісайя
41, 9-10). І ще: “Всі ті, що трудяться на мене, наречуться ім’ям новим,
яке благословиться на землі. Благословлять бо вони Бога істинного”
(Ісайя 65,15-16). Якщо раніше Богові тільки в Єрусалимі поклонялися, то
нині поклоняються Йому по всій ,

землі.

Як рече Гедеон до Бога: «Якщо рукою моєю спасеш Ізраїль, то хай буде
роса на руні тільки, а по всій землі суша» (Суддів 6,36-38). І було так.

По всій бо землі суша була раніше. Ідольською облудою народи були
одержимі і роси благодатної не приймали: “В Іудеї бо тільки знаний був
Бог, і в Ізраїлі тільки величали ім’я Його, і в Єрусалимі тільки славили
Бога” (Псалом 75, 2-3).

Рече знову ж таки Гедеон до Бога: “Хай буде суша на руні тільки, а по
всій землі роса” (Суддів 6, 39). І було так.

Іудейство бо перестало бути, і закон одійшов, жертви неприйнятими
зосталися; ківот, скрижалі і очистилище одняті були. А по всій землі
роса, а по всій землі віра розпростерлася, дощ благодатний обросився,
купіль одродження синів своїх в нетління огорнула.

Так і самаритянці, сказав Спас, що гряде година, як і сталося нині, коли
ані на горі сій, ані в Єрусалимі не поклонятимуться Отцю тільки, а
прийдуть Істинні поклонники, які поклонятимуться Отцю з духом й істиною,
бо Отець таких шукає, які поклонялися б Йому, а також Синові і Святому
Духові (Іван 4,21-23).

Так і є вже по всій землі. Бо вже славиться Свята Трійця і поклоніння
приймає од усієї тварі. Малі й великі славлять Бога, за пророцтвом: “І
научить кожний ближнього свойого, і брат брата свойого, кажучи: “Пізнай
Господа!”. І пізнають Мене всі, од малого до великого” (Ієремія-пророк
31, 34).

І Спас Христос од Отця промовляв: “Визнаю тебе, Отче, Господе неба і
землі, що втаїв се єси до премудрих і розумних і одкрив єси немовлятам.
Так, Отче, бо таким було Твоє благовоління!” (Матфій 11, 25-26).

І стількох милує благий Бог з роду людського людей тілесних хрещенням,
скільки з них благими ділами за синів Богові і причасників Христу
бувають, як рече євангеліст: “Тим, які прийняли його, і дав він владу
дітьми Божими бути, тим, які віру прийняли в ім’я Його, що не од крові,
не од похоті плотської, не од похоті чоловічої, а од Бога народилися
Святим Духом у святій купелі” (Іван 1, 12-13). Усім же тим, хто не
славить, хто не хвалить Його, хто не поклоняється величі слави Його, хто
не дивується невичерпному Людолюбству Його, Бог наш на небесі і на
землі, що схоче, те і зробить. Перед віком од Отця народжений,
єдинопрестольний Отцю, єдиносущний із Ним, як сонячне світло, зійшов на
землю, одвідав людей своїх, не одлучившись од Отця, і втілився од дівиці
чистої, безмужньої і безскверної, ввійшовши в неї, як сам відає, і,
плоть прийнявши, вийшов, як і ввійшов, єдиним будучи у Трійці, у

двох єствах — божество і людськість.

Вповні людина, бо влюднився, а не привидівся, і вповні Бог по божеству,

а не проста людина. Показав на землі він і Боже, і людське.

Бо, як людина, утробу материну розтяв і, як Бог, вийшов, дівства не
пошкодивши. Як людина, материне молоко приймав, і, як Бог, приставив
ангелів з пастухами співати «Слава в вишніх Богу». Як людина, сповився у
пелюшки, і, як Бог, волхвів звіздою вів. Як людина, лежав у яслах, і, як
Бог, од волхвів дари і поклоніння приймав. Як людина, тікав у Єгипет, і,
як Богу, рукотворіння єгипетські поклонилися Йому. Як людина, прийшов на
хрещення, і, як Бога, Йордан устрашився Його і потік назад. Як людина,
роздягшись, увійшов у воду, і, як Бог, од Отця послух прийняв: “Се, син
мій улюблений!” (Матфій 3, 17). Як людина, пестився сорок днів, голод
терплячи, і, як Бог, переміг спокусника.

Як людина, йшов на весілля в Кану Галілейську, і, як Бог, воду у вино
перетворив. Як людина, на кораблі спав, і, як Бог, заборонив море вітрам
хвилювати, і послухали ті Його. Як людина, по Лазарю просльозився, і, як
Бог, воскресив його з мертвих. Як людина, на осля сів, і, як Бога,
величали Його: “Благословенний той, хто гряде в ім’я Господнє!”. Як
людина, розп’ятий був, і, як Бог, своєю владою разом із Ним розп’ятого
впустив у рай. Як людина, оцет п’ючи, випустив дух, і, як Бог, сонце
мороком закрив і землею потряс.

Як людина, в труну покладений був, і, як Бог, пекло зруйнував і душі
звільнив. Як людину, запечатали його в труні, і, як Бог, вийшов він із
труни, печаті цілими зберігши. Як людське, намагались іудеї втаїти
воскресіння Його, платячи стражникам, та, як Бога, побачили Його і
пізнали у всіх кінцях землі.

Воістину, чий Бог величчю зрівняється з Богом нашим? Той Богом є, хто,
творячи чудеса, вчинив спасіння посеред землі, хрестом і мукою, на місці
лобнім, засмакувавши оцту й жовчі, аби злочин і гріх солодкого
смакування Адамового од дерева заказаного смакуванням гіркоти прогнати.
Сотворивши се, спіткнувся він об камінь і розбився, як Господь сказав:
«Хто впаде на камінь сей, розіб’ється, а на кого той сам упаде, розіб’є
того» (Матфій 21, 44). Прийшов бо до них, сповняючи пророцтва, віщовані
про нього. Як сказав:

«Послано мене тільки до загиблих овець дому Ізраїлевого» (Матфій 15,
24). І ще: «Не порушити прийшов я закон, а сповнити» (Матфій 5, 17). І
до хананеянки-чужинки, яка благала зцілення дочки своєї, сказав: «Не
добре одняти хліб у дітей і кинути псам» (Матфій 15, 22-26). Ті ж
нарекли сього облудником [і од блуду народженим]. І чарівником, який
силою Вельзевула бісів виганяє (Матфій 12, 24). Христос сліпих їхніх
просвітив, прокажених очистив, скорчених виправив, біснуватих зцілив,
розслаблених укріпив, мертвих воскресив. Вони ж його, як лиходія,
мучачи, до хреста пригвоздили. За що зійшов на них гнів Божий.

Бо ж самі вони спричинили свою погибель. Запитав Спас у притчі про
виноград і про робітників: “Що бо сотворив виноградар робітникам тим?”.
І одповів: “Злих зле погубив, а виноград передав іншим робітникам, які
оддадуть йому плоди в належний час” (Марк 12, 1-9).

І самі своєї погибелі пророками вони були. Прийшов бо Ісус на землю
одвідати їх. І не прийняли вони Його. Бо діла їхні темні були. Не
возлюбили вони світла, аби не виявилися темні діла їхні. А тому Ісус,
прийшовши до Єрусалима і дивлячись на город, заплакав і сказав до нього:
“О, якби ти хоч у сей день твій пізнав, що потрібне для миру твойого! Та
нині сховано од очей твоїх, що прийдуть лихі дні на тебе, і оточать
вороги твої тебе валом і обляжуть тебе і стиснуть тебе звідусюди, і
розорять тебе, і переб’ють дітей твоїх в тобі, бо не збагнув ти часу
нападу на себе” (Лука 19, 41-44).

І ще: “Єрусалиме! Єрусалиме! Побиваєш ти пророків. Камінням побиваєш
посланих до тебе. Скільки разів скликав я дітей твоїх, як скликає квочка
пташенят під крила свої, а ви не збирались! І зостається дім ваш
пусткою” (Матфій 23, 37-38). Як і було. Бо прийшли римляни, полонили
Єрусалим, розбили город аж до підвалин його. Іудейство одтоді згибло. І
закон по сьому, як вечірня зоря, погас. І розсіялись іудеї по всіх
усюдах, аби не вкупі зле пробувало.

Прийшов бо Спас і не шмйнятий був Ізраїлем. І, за євангельським словом,
до своїх Він прийшов, і свої Його не прийняли. Чужими ж народами
прийнятий Він був (Іван 1, 11-12). Як каже Іаков: “І Той надія народам”
(Буття 49, 10). Бо на Різдво Його волхви од чужих народів раніше
поклонилися Йому. А іудеї, щоб убити, Його шукали. І з-за нього немовлят
вибили (Матфій 2, 1-5, 16).

І збулося слово Спасове: “Багато хто зі сходу і заходу прийде і засяде з
Авраамом, і Ісааком, і Яковом у царстві небесному, а сини царства
вигнані будуть у темряву кромішню” (Матфій 8, 11-12).

І ще: “(Здійметься од вас царство Боже і дасться народові, який
творитиме * плоди його” (Матфій 21, 43).

До них же послав Ісус учнів своїх, кажучи: “Ідучи по всьому світу,
проповідуйте Євангеліє всьому створінню. І той, хто увірує й
охреститься, спасен буде” (Марк 16, 15-16).

“А йдучи, научіте всі народи, хрестячи їх ім’ям Отця і Сина і Святого
Духа, навчаючи їх берегти все, що заповідав я вам” (Матфій 28, 19-20).

Добре було благодаті й істині між новими людьми возсіяти. Не вливають
бо, за словами Господніми, вина нового вчення благодатного в міхи старі,
зістарілі в іудействі. А то міхи прорвуться і вино проллється (Матфій 9,
17). Якщо не могли іудеї закону тіні вдержати, раз у раз ідолам
поклоняючись, то як же їм істинної благодаті вдержати вчення? Як нове
вчення, то й нові міхи – нові народи. Тоді й те, й те ціле буде (Матфій
9, 17). Як і є. Віра бо благодатна по всій землі поширилась. І до нашого
народу руського дійшла. Озеро ж закону пересохло, а євангельське
джерело, наводнившись і всю землю покривши, аж до нас розлилося. Се ж бо
й ми вже з усіма християнами славимо Святу Трійцю. А Іудея мовчить.
Христос прославляється, а іудеї проклинаються. Народи навернені, а іудеї
одвергнугі.

Як пророк Малахія каже: «Немає волі моєї між синами Ізраїлевими, і
жертви од рук їхніх не прийму я. Бо од сходу до заходу ім’я моє
славиться в усіх країнах, і на всякому місці теміан імені моєму
приноситься, бо ім’я моє величається по всіх усюдах» (Малахія-пророк 1,
10).

І Давид: “Уся земля хай поклониться Тобі і співає хвалу імені Твоєму”
(Псалом 65, 4). “О Господи, Господь наш! Як величається ім’я Твоє по
всій землі!” (Псалом 8, 2).

Уже й ми не ідолослужителями зовемося, а християнами; і не без надії вже
живемо, а сподіваючись на життя вічне. І вже не капище сатанинське
городимо, а Христові церкви зводимо; вже не заколюємо бісам один одного,
а Христос за нас заколюється і приноситься в жертву Богу і Отцю. І вже
не жертвенну кров куштуючи, погибаємо, а причащаючись Христовою святою
кров’ю, спасаємось. Усі сторони благі Бог наш помилував, і нами не
знехтував, і спас нас, і до розуму істинного привів. У пустинній бо й
пересохлій землі нашій, висушеній ідольським жаром, зненацька забило
джерело євангельське, напуваючи всю землю нашу.

Як каже Ісайя: “Розверзеться вода перед тими, що ходять по безводді, і
перетвориться безводдя в болота, і в землі спраглій джерело води буде”
(Ісайя 35, 6-7).

Хоч були ми сліпі й істинного світла не бачили, і в облудах ідольських
блудили, а до того ще й глухі були до спасенного вчення, помилував нас
Бог, і возсіяло й у нас світло розуму, щоб пізнали ми Його.

За пророцтвом: “Тоді одверзуться очі сліпих, і вуха глухих почують”
(Ісайя 35, 5).

І до нас, що, спотикаючись на путях погибелі, йшли слідом за бісами,
путі, яка веде до життя, не бачучи, ще й гугнявіли язиками нашими,
молячись ідолам, а не Богові своєму і Творцю, прийшло людолюбство Боже.
І вже не йдемо ми слідом за бісами, а ясно славимо Христа, Бога нашого.

За пророцтвом: “Тоді скочить, наче олень, кривий, і ясним стане язик
гугнявих” (Ісайя 35,6).

І нам, що були раніше наче звірина і скотина, не розуміючи, де праве, а
де ліве, до земного прикуті, ані трохи про небесне не дбаючи, послав
Господь заповіді, які ведуть у життя вічне.

За пророцтвом Іосіїним: “І буде в день той казати Господь: “Заповідаю їм
заповіт із птицями небесними і звірями земляними”; “і кажу людям не
моїм: “Люди мої ви!” І ті мені скажуть: “Господь Бог наш єси Ти!” (Іосія
2,18,20,23,25).

Отак чужинцями бувши, ми людьми Божими нареклися; і ворогами бувши,
синами Його прозвалися. І не іудейське хулимо, а християнське
благословляємо;

радимося не про те, як розп’ясти, а про те, як розп’ятому поклонитися;
не розпинаємо Спаса, а руки до Нього здіймаємо, не пробиваємо ребра
Його, а з них п’ємо, як із джерела нетління; не тридцять срібняків
беремо за Нього, а один одного і все життя наше Йому вручаємо; не таїмо
воскресіння Його, а в усіх домах своїх проголошуємо: “Христос воскрес із
мертвих!”. Не кажемо, що вкрадено Його було, а стверджуємо, що вознісся
Він туди, де й був.

Не невіруємо, а, як Петро, до Нього кажемо: “Ти єси Христос, Син Бога
живого!” (Матфій 16,16). З Томою: “Господь наш і Бог Ти єси!” (Іван 20,
28). З розбійником: “Пом’яни нас, Господи, в царстві своєму!” (Лука 23,
42).

>

@

V

?

Ue

(

?

O

&

j

&

&

e

e

I

&

I

&

?

A

Ae

Ae

?

B

?

?

E

8 ? A ¶

6

?

th `

®

O

&

&

?

&

j

l

Ue(

ue j

Отак віруючи в Нього і святих отців семи соборів настанови приймаючи,
молимо Бога ще і ще посприяти нам і направити нас на путь заповідей
Його.

І збулося на нас, народам проречене: “Одкриє Господь руку свою святу
перед всіма народами, і уздрять усі кінці землі спасіння од Бога нашого”
(Ісайя 52, 10).

І друге: “Живу я, – каже Господь, — і поклониться мені кожне коліно, і
кожний народ визнає Бога” (Послання апостола Павла до римлян 14, 11).

І від Ісайї: “Всяка дебрь наповниться, і всяка гора і всякий горб
змиряться, і буде все криве випрямлене, і все гостре на путі вигладжене.
І з’явиться слава Господня. І всяка плоть узрить спасіння Бога нашого”
(Ісайя 40, 4; Лука 3, 4).

І Даниїлове: “Усі люди, племена і народи тому служитимуть”
(Даниїл-пророк 7, 14).

І від Давида: “Хай визнають Тебе люди, Боже! Хай визнають Тебе люди
всі!” (Псалом 66,4-6). “Хай возвеселяться і возрадуються народи! І всі
народи, возплещіть руками і заволайте до Бога голосом радості, що
Господь вишній і страшний, що Він — цар великий над усією землею”
(Псалом 46, 2). І трохи далі: “Співайте Богу нашому, співайте! Співайте
цареві нашому, співайте! Бо ж Бог — цар всієї землі. Співайте розумно!
Воцарився Бог над народами!” (Псалом 46, 7-9). “І вся земля хай
поклониться Тобі і співає Тобі! Хай співає імені Твоєму, о Вишній!”
(Псалом 65, 4, 8). “І хваліть Господа, всі народи, і восхваліть Його,
всі люди!” (Псалом 116, 1). І ще: “Зі сходу і до заходу хай буде хвалене
ім’я Господнє! Вознісся над усіма народами Господь. Над небесами слава
Його” (Псалом 112, 1; Псалом 148, 11-13). “Як ім’я Твоє, Боже, так і
хвала Твоя на всіх кінцях землі” (Псалом 47,11). “Почуй нас, Боже,
Спасителю наш, надіє для всіх кінців землі і для тих, хто в морі
далеко!” (Псалом 64, 6). «І хай пізнаємо на землі путь Твою і для всіх
народів спасіння Твоє!» (Псалом 66, 3). “І царі земні, і всі люди, князі
і всі судді земні, юнаки і діви, старі з юними хай хвалять ім’я
Господнє!” (Псалом 148, 11-13).

І Ісаїне: “Послухайте мене, люди мої, каже Господь. І царі, до мене
прислухайтесь! Закон од Мене вийде. І суд Мій — світло країнам.
Наближається скоро правда Моя. І вийде, як світло, спасіння Моє. Мене
острови ждуть, і на руку Мою країни надію покладають” (Ісайя-пророк 51,
4-5).

Хвалить же похвальними голосами Римська сторона Петра і Павла, бо од них
увірувала в Ісуса Христа, Сина Божого; Азія, й Ефес, і Патм – Івана
Богословця, Індія — Тому, Єгипет – Марка. Всі краї, і городи, і народи
почитають і славлять кожний свого учителя, того, що навчив їх
православній вірі. Похвалімо ж і ми, по силі нашій, хоч малими
похвалами, того, хто велике і дивне діло сотворив, нашого вчителя і
наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря,
а сина славного Святослава, про мужність і хоробрість якого в літа його
володарювання слух пройшов по багатьох сторонах, а звитяги його і
могутність поминаються й пам’ятаються ще й нині. Не в худорідній бо і
невідомій землі володарював той, а в Руській, про яку відати і чути на
всі чотири кінці землі…»

Католицизм та протестантизм

Завдання до документів 3-5: ознайомтесь із матеріалами Другого
Ватиканського собору (1962—1965 р.), поглядами М. Вебера і дайте
відповіді на запитання:

– В чому суть і значущість поновлення католицької церкви, про які
оголосив цей собор;?

– З’ясуйте сучасне ставлення християнської католицької церкви до
нехристиянських конфесій, до власності.

– Чим кальвінізм відрізняється від католицизму за М. Вебером?

Документ 3. Догматична конституція “Про Боже Об’явлення”.

Подобалось Богу об’явити себе самого і показати нам Таїнство Своєї Волі,
говорячи до людей як до своїх приятелів. Через Христа у Святому Дусі
можуть люди прийти до Отця й бути учасниками Божої правди. Це Об’явлення
сіяє у Христі, який становить повноту Об’явлення [2].

Бог, мимо того, що в сотворіннях дає людям безнаставне свідоцтво про
себе, об’явився Прародичам, а по їхньому упадку — патріярхам і пророкам,
які підготували прихід Спасителя [З].

В кінці Бог послав Єдинородного Сина, Боже Слово, воплощене від Діви
Марії, що освітлює людей і сповнює діло людського відкуплення, щоб
увільнити нас від гріха й воскресити до життя вічного [4].

Коли Бог об’являє, людина має підпорядковуватись вірі, для чого
необхідна Божа ласка й дари Святого Духа [5].

Священний Собор заявляє, що людина може дійти до пізнання Бога своїм
розумом, але заявляє також, що завдячуємо Божому Об’явленню, якщо всі
люди можуть пізнати Бога з певністю та без блудів, а зокрема ці Божі
правди, які самі собою недоступні людському розумові [6].

Боже Об’явлення з волі Божої передається усім поколінням проповідуванням
Євангелія. Апостоли передали все, що чули з навчання Христа. Деякі з
них, натхнені Святим Духом, списали благовість Спасіння. Апостоли
передали Єпископам, своїм наслідникам, Учительський Уряд у Христовій
Церкві [7].

Проповідування Апостолів, виражене особливо у святих книгах, має
зберігатись аж до кінця світу. Те, що передали Апостоли, містить у собі
усе потрібне для святості життя і для все більшої повноти віри Божого
люду. Тому-то Церква своїм життям, своїми Богослужбами зберігає й
передає для усіх поколінь те, що вона має і в що вірить.

Передання Церкви діянням Святого Духа розвивається завдяки роздумам
вірних, дослідженням вчених, проповідуванням учителів віри, тобто
Єпископів. Таким чином Бог, який говорив людям у минулому, говорить і
тепер через свою Церкву [8].

Усна Традиція і Святе Письмо з’єднуються й зливаються. Вони творять
єдиний Святий Схов Божого слова в Церкві. Завдання пояснювати Боже
слово, списане або передане, має Учительський Уряд Церкви. Святе Письмо,
Передання й Учительський Уряд так між собою поєднані, що ні одне з них
не може незалежно існувати [9, 10].

Церква признає, що всі книги Старого й Нового Завіту є святі, бо
натхнені Святим Духом і мають Бога як автора, який у списуванні їх
послуговувався вибраними людьми. І вони як правдиві автори написали усе
це, і тільки те, що Бог бажав [II].

Святе Письмо маємо читати з цим самим Духом, яким було написане, беручи
під увагу зміст і цілість Святого Письма і живу Традицію в цілій Церкві,
піддаючись завжди автентичному поясненню Церкви, яка має від Бога це
завдання [12].

Слова Святого Письма Старого Завіту мають назавжди неминущу вартість.
Старий Завіт підготував прихід Спасителя. Книги Старого Завіту отримують
повноту значення в Новому Завіті, якому вони дають також насвітлення і
пояснення [14-16].

Боже слово об’являється в найкращий спосіб у Новому Завіті, в якому
Христос об’явив Апостолам свого Отця і самого себе, щоб вони
проповідували Євангеліє й поширювали Церкву, Боже Царство на Землі [17].
Євангелія, які виникають над усіма книгами Святого Письма, списали
Апостоли. Це книги, без сумніву, історичні, й вони вірно описують нам
життя, діла та науку Христа, що їх Апостоли, натхнені Святим Духом,
передали своїм слухачам. До книг Нового Завіту входять Послання св.
Апостола Павла й інші листи Апостолів, в яких ще більше пояснюється
Христова наука [17-20].

Церква завжди почитала й почитає Святе Письмо. У ньому знаходить свій
корм, зокрема в святій Літургії, і разом з Традицією вважає його як
найвище правило віри [21].

Треба, щоб вірні мали повний доступ до Святого Письма. Церква
старається, щоб пізнання Святого Письма було завжди якнайкращим.
Богослов’я має свої основи в Святому Письмі та в Традиції. Собор гаряче
доручає і науку Святого Письма, але одночасно нагадує, що Єпископи
повинні повчати про добре вживання святих книг з відповідними
поясненнями. Таким чином Боже Слово, все більше пізнане, разом з
Євхаристією дадуть Церкві новий поштовх у духовному житгі її вірних
[22-26].

Документ 4. Душпастирська конституція “Про Церкву в сучасному світі”.

Вселенський Собор звертається до усіх людей і з ними встановлює діалог,
подаючи до їхньої диспозиції ласку, яку дістає від Христа, щоб спасти
людську особу та щоб будувати людську спільноту [1-3].

Сучасна людина, незважаючи на прогрес, почувається непевною серед
великих контрастів, бо земному прогресові не відповідає належний
духовний розвиток. Сучасна людина є свідком великих змін – соціальних і
релігійних. Вона бачить великі контрасти в сучасному світі, а також
великі прагнення людства, залишаючись надалі перед основними запитами
людини про свою ціль, про біль, про смерть. Церква учить, що тільки
Христос може дати відповідь на всі ці питання [4-40].

Гідність людської особи виявляється в тому, що вона сотворена Богом на
його подобу, хоч через гріх людина схильна до злого. Але сам Бог
відкупив її. Тіло, призначене до воскресіння, разом з безсмертною душею
творять основні елементи людини, її розум пізнає життєву правду, а
совість шукає справедливості, прямуючи до своєї цілі через вільний вибір
добра.

Християнська віра у вічне призначення людини – це єдина відповідь на
тезу про її смерть. Церква відкидає атеїзм і йому протиставляє свою
науку та свідоцтво життя своїх вірних. Вона вимагає для своїх віруючих
свободу визнавати віру й запрошує невіруючих роздумувати над Євангелієм,
яке стоїть у повній гармонії з покликанням людської гідності. У Христі
людська природа піднесена до божественної гідності. Він з’єднав нас з
Небесним Отцем. Дав нове значення життю і смерті. В Ньому людина цілком
відроджена включно з воскресінням й тіла [11-22].

Християнство сприяє співжиттю людей у братерстві. Бог бажає, щоб усе
людство творило одну сім’ю. Усі соціальні установи спрямовані для добра
людської особи як такої. Кожній людині треба запевнити рівень життя,
гідний людської особи, якій належиться пошана та любов. Усі люди рівні
між собою у людській гідності, тому усякі дискримінації — расові чи
релігійні — є несправедливістю і насильством над людською гідністю.

Надмірні економічні й соціальні нерівності кривдять людську гідність. В
міру людського співжиття треба все більше плекати моральні та соціальні
чесноти. Виховання повинне прагнути до розвитку людської особистості, до
почуття відповідальності й участі в суспільному житгі. Христос сам став
членом людської родини. Він проповідував людське братерство й заснував
Церкву, в якій аж до кінця світу зростатиме все більше й більше це
людське братерство у християнській любові [23-32].

Технічними винаходами людина щораз більше поширює своє панування над
Землею. Але людська діяльність повинна скеровуватись на користь людини,
зберігаючи вищість моральних вартостей над прогресом; бо гідність людини
полягає в тому, чим вона є, а не чим вона володіє. Часто діяльність
людини є зіпсута гордістю та самолюбством. Християнська любов є головною
засадою людської досконалості, а воскреслий Христос не тільки збуджує
бажання будучого світу, але робить більш людяним земне життя. Знаємо, що
з кінцем цього світу буде нове Небо і нова Земля, але в очікуванні ‘їх
треба трудитись над покращанням теперішньої землі [33-39].

Церква, хоч має потойбічний характер і ціль, живе також у цьому світі й
поділяє долю світу. Дбаючи про вічне Спасіння, вона дає світло правди
світові. Церква відкриває людині її” вічне призначення і проповідує
свободу совісті, справедливості права, невідділеного від Божого Закону,
але узгідненого з Божими планами Спасіння. Вона дає світло й силу, що
все більше єднає людське суспільство, і також освітлює Божим світлом усю
людську діяльність, хоч не йдеться про розв’язання окремих конкретних
проблем.

Церква завдячує також багато чим світові. Вона послуговується мовами,
культурами, філософіями різних народів для проповідування і поширення
Божого Царства. У цьому обміні зі світом Церква має тільки одну ціль:

здійснювати Боже Царство. Боже Слово, Христос, є якраз зосереджуючою
точкою всього [40-45].

Деякі проблеми сучасного світу мають особливу нагальність. Дуже часто
родинний стан затемнений і споганений самолюбством і гедонізмом. Собор
учить про святість подружжя і родини та про його нерозривність. Подружня
любов, освячена Тайною, вимагає нерозривної вірності. Хай знає подружжя,
що воно співдіє з Богом у переданні людського життя, і хай сповнює цей
обов’язок з почуттям людської та християнської відповідальності. У
почутті цієї відповідальності заслуговують на особливу похвалу подружжя,
які зі взаємною згодою приймають з Божих рук більшу кількість дітей.
Собор розуміє труднощі, з якими часто зустрічається багато подружжів, бо
їхнє становище не дозволяє їм мати більшого числа дітей. Не бракує
таких, що в цих випадках діють неморально. Церква нагадує, що людська
істота – це щось святе, і що один раз зачата, вона не може бути усунена.
Тому засуджує як невимовні злочини аборти і вбивання немовлят.

Щоб осягнути родинну ціль, треба порозуміння та співпраця батьків у
вихованні дітей. Не нехтуючи соціальними правами жінки, треба зберігати
її присутність у домашньому середовищі. Треба виховувати дітей, щоб вони
і почуттям відповідальності вибрали життєвий стан, включно з покликанням
до духовного стану. Усі ті, хто має вплив у суспільстві, нехай
співпрацюють у забезпеченні родинних вартостей [46-52].

Людина осягає повний рівень людського життя культурою. Боже Об’явлення й
Воплочення прищепилось до даної культури, але Церква як така не зв’язана
з даними культурними традиціями й приймає всі форми культури зі взаємним
збагаченням себе і даної культури. Культура повинна прагнути до плекання
людської гідності. Вона має бути автономна, а не на службі політичних чи
економічних сил. Культура має бути доступна всім. Християни хай живуть з
духом теперішнього часу, гармонізуючи нові здобутки науки і техніки з
«Християнським навчанням [53-62].

У той час коли впорядковане економічне життя повинне знести
несправедливу соціальну різницю, часто воно її поглиблює. Деякі люди, а
то й цілі народи живуть у розкошах, а інші залишаються у приниженні, не
достойному людської гідності.

Економічна діяльність повинна розвиватися згідно з власними законами,
але й згідно із законами моралі та згідно з Божими планами.

Економічний розвиток не може здійснюватись гуртком людей, чи деяких
могутніх держав, але повинен бути під контролем людини загалом. Тому
треба осудити ті вчення, які в ім’я фальшивої свободи опираються проти
необхідних реформ, а також і теорії, які відбирають основні блага людини
в ім’я колективу.

Бог створив Землю для всіх людей. Кожний має право використовувати те,
чим володіє, не тільки своє добро, але також спільне добро, яке служить
йому, але одночасно на користь ближньому. Кожна людина має право на
необхідне їй добро і в стані крайньої необхідності може придбати собі це
необхідне, навіть послуговуючись багатствами інших. Церква настоює, щоб
усі вживали своє добро для розвитку одиниць і народів.

Власність сприяє розвиткові особи, тому треба сприяти, щоб усі люди мали
доступ до приватної власності, що ніяк не протистоїть різним формам
громадськості.

Християни повинні бути компетентними у соціально-економічній ділянці й
завжди зберігати правопорядок у вірності Христові та Його навчанню
[63-72].

Почуття людської гідності сприяє у політичному житті щораз більшій
пошані до прав людини. Зростає пошана до прав меншостей і до тих, що
мають інші ідеї чи релігійні переконання. Осуджуються ті політичні
устрої, які топчуть ці людські свободи.

Згідно з людською природою всі громадяни повинні брати участь у
державному житті, дбаючи про спільне добро (сюди належать права людини
та родин). Громадяни повинні любити свою батьківщину духом любові до
всього людства. Церква стоїть над усіма політичними устроями й охороняє
трансцендентальний характер людини. Держава й Церква — обидві на службі
людини, але між собою незалежні. Церква має право проповідувати Христову
віру й виконувати свою спасительну місію; гак само має право судити в
справах політичного характеру, коли цього вимагає збереження основних
прав людини і спасіння душ [73-76].

Людство не зможе розбудувати людяний світ без справжнього миру, тому
Собор, осудивши нелюдяність війни, заохочує всіх християн до співпраці,
щоб між людьми запанував мир, опертий на справедливості й любові. Мир —
це плід Божого порядку, здійсненого людьми. Він виплив з пошани, з
любові ближнього і є образом і плодом Христового миру. Бо Христос
замирив усіх людей з Богом і злучив усіх в один Народ. Мимо того що
недавні війни принесли світові величезні матеріальні та моральні втрати,
на жаль, у деяких країнах світу війна продовжує руїну серед таких
варварств, які безмірно перевищують варварства минулих століть. У таких
обставинах Собор звертає увагу на незмінну важливість природного права
народів і його універсальних засад. Дії, які йому не підпорядковуються,
– це нічим не виправдані злочини. В час, коли існує війна й немає
компетентної міжнародної влади, повинне бути право на справедливу
оборону. Але одна справа обороняти зброєю права народів, а друга —
зброєю накидати іншим народам своє панування. В часи війни не все є
дозволено воюючим.

Нові засоби війни могли б довести до взаємного знищення. Тому-то Собор,
повторюючи свій осуд тотальної війни, заявляє, що будь-яка воєнна дія,
що знищує міста або цілі території, – це злочин проти Бога і цілого
людства.

Часом нагромадження зброї має за мету запобігти агресії. Як би там не
було, однак є певним, що нагромадження зброї не є дорогою до миру.
Озброєння- це страшенне лихо людства, й воно нещадно кривдить бідних.
Треба старатись і підготувати час, щоб універсальна влада, визнана
всіма, могла ефективно гарантувати народам безпеку і запоруку права.

Нині треба дбати про спільну безпеку взаємним довір’ям, спільним
роззброєнням, відповідними взаємними договорами і підтримувати всіх, що
посвячуються мирові. З другого боку, треба молити Бога за мир, який
вимагає зречення всякої несправедливої зверхності, духу пошани всіх
націй. Доки існують погорда, недовір’я, расова ненависть, не зможемо
мати миру. Тому треба духовного оновлення.

Причини незгоди випливають із соціальної нерівності, з жадоби панування
над іншими, з погорди до інших, із самолюбства, з гордості. Щоб
перемогти й попередити ці лиха, необхідне порозуміння серед міжнародних
установ. Зокрема, потрібна міжнародна співпраця в економічній ділянці.
Ця співпраця необхідна для розв’язання проблем, що відносяться до
зростання населення. Відносно цієї проблеми Собор доручає всім
збереження моральних законів. Виключно батьки мають непорушне право
вирішувати про кількість дітей, які народяться у них, з повним
збереженням Божого Закону. Християни повинні співпрацювати на
міжнародному рівні, щоб полегшити долю людства [93].

Документ 5. М. Вебер. Протестантська етика і дух капіталізму.

Абсолютне усунення віри у врятування душі за допомогою церкви і таїнств
було тією рішучою ідеєю, яка відрізняла кальвінізм від католицтва. В
цьому знайшов своє завершення той великий історично-релігійний процес
розчаклування світу, початок якого відноситься до часу давньоіудейських
пророків, і який в поєднанні з елінським науковим мисленням знищив всі
магічні засоби порятунку, проголосивши їх невір’ям і кощунством.
Справжній пуританин навіть біля труни своїх близьких відмовлявся від
усіх релігійних церемоній і ховав їх тихо і непомітно, щоб не попустити
ніякої надії на порятунок шляхом магічних, сакраментальних засобів. Не
існувало не тільки магічних, але й взагалі ніяких засобів, які мали
обернути божеське милосердя на того, хто був позбавлений його волею
Бога.

…ця внутрішня ізольованість людини слугує причиною негативного
відношення пуританізму до всіх чуттєво-емоційних елементів культури і
суб’єктивної релігійності… тим самим і причиною принципової відмови
від «цієї чуттєвої культури взагалі…

Кальвініст сам “створює” своє врятування, правільніше було б зазначити —
впевненність у врятуванні.., що це врятування, однак, не може бути
придбане, як того вимагає католицизм, послідовним накопиченням окремих
гідних діяній, а є наслідком систематичного самоконтролю, який постійно
ставить віруючого перед альтернативою: вибраний чи невибраний?..

Католику надавалась можливість знайти благодать, яка передається
таїнствами церкви, і тим самим подолати недосконалість людської природи:

священник був магом, який творив диво, в руках якого була “влада
ключів”;

до нього мав право звернутися віруючий, сповнений розкаяння і здатний до
покаяння; священник дарував умиротворення, надію на порятунок,
впевненність в прощенні і знімав цим ту велику напругу, яка була
неминучою і нічим не пом’якшеною долею кальвініста.

Кальвініст не знав цієї милосердної людської розради і не мав змоги,
подібно до католика і навіть лютеранина, сподіватися на те, що хвилини
слабкості і легковажності будуть врівноважені наступною концентрацією
доброї волі. Кальвіністський Бог вимагав від своїх вибраних не окремих
“добрих справ”, а святості, зведеної в систему. Тут не було місця…
чергуванням гріхів, покаянь відпущенням одних гріхів і здійсненням
інших.

Церковні календарі

ЗАВДАННЯ № 4 до таблиць. Ознайомтеся з документами та текстом і зробіть
практичні завдання:

— В чому була причина запровадження григоріанського календаря?

— На скількі діб відрізняється зараз православний календар від
католицького?

— Складіть таблицю дат початку відзначення нового року в іудеїв,
мусульман, буддистів, католиків і православних з 2004 до 2015 року.

Юліанський календар

Це календар всієї християнської церкви з дати її заснування і до 1582
року, а з 1582 року — лише православної церкви. Це – сонячний календар,
в якому тривалість року складає 365 діб. З кожних 4 років три роки мають
по 365 діб, четвертий — 366 діб. В середньому тривалість такого
календарного року на 0,0078 діб більш, ніж тривалість тропічного року, і
ця разність накопичується протягом 128 років і складає одну добу. Тому
кожні 128 років будь-яке явище тропічного року (наприклад, весняне
рівнодення) зміщується на одну добу на більш ранні дати. А за 400 років
– на 3 доби раніше. Так із табл. 1 можна побачити, що якщо весняне
рівнодення у 300 році припадало на 20 березня, у 700 році – на 17
березня, то у 1600 році – вже на 10 березня.

Таблиця 1 Дати весняного рівнодення в юліанському календарі

Роки н.е. Числа березня Роки н.е. Числа березня

100 22,00 900
15,76 200 21,22 1000
14,98 300 20,43 1100
14,21 400 19,66 1200
13,45 500 18,87
1300 12,68 600 18,10
1400 11,90 700 17,32
1500 11,14 800 16,53
1600 10,36

Пересування дня весняного рівнодення за 15 століть з 22 березня до 10
березня мало важливе значення для визначення дати Пасхи – одного з
найважливіших свят християнської церкви. На Нікейському Соборі в 325
році “батьки християнської церкви” визначили, що святкувати Пасху
необхідно:

1) після веснянного рівнодення, 2) після першого повного місяця, що
стався після цього рівнодення, 3) після святкування Песаху іудеями, під
час якого і відбулися страта і воскресіння Христа, 4) першої неділі
після повного місяця. Таким чином, якщо в 325 році під час Нікейського
Собору і визначення дати Пасхи весняне рівнодення’припадало на 21
березня і Пасха святкувалася в квітні, то вже в XVI столітті весняне
рівнодення пересунулося на 10 березня. Але рахувати дату рівнодення
продовжували 21 березня, хоча це не відповідало реальним астрономічним
явищам. Через те священники повний місяць між 11 та 21 березня весняним
не вважали і Пасху визначали для святкування лише через ЗО днів, після
наступного повного місяця. В наслідок цього це весняне свято
пересувалося в бік літа, що не залишилося без уваги.

Реформу календаря для пересування дати весняного рівнодення на
астрономічне місце — на 21 березня здійснив Папа Григорий XIII на основі
проекту італійського лікаря і математика Луіджі Ліліо. В спеціальній
буллі від 24 лютого 1582 року Папа зафіксував: “Було турботою нашою не
лише поновити рівнодення на в давнину встановлене йому місто, від якого
з часу Нікейського Собору воно відступило на 10 діб приблизно, і місяцю
повернути його місце, від якого він на 4 і 5 днів відходить, також
встановити спосіб і правила, за якими буде досягнуто, щоб в майбутньому
рівнодення і місяць зі своїх місць ніколи не пересувалися… А тому з
метою повернути ввесняне рівнодення на його колишнє місце, які батьки
Нікейського собору встановили на 21 березня, ми приписуємо і наказуємо
стосовно жовтня поточного 1582 року, щоб десять днів від 5 жовтня до 14
жовтня включно були скасовані.” Таким чином весняне рівнодення було
пересунуто на 21 березня, “на своє місце”. А для того, щоб помилка в
подальшому не накопичувалася, було вирішено з кожних 400 років викидати
три доби. Простими вважають ті століття, число сотень яких не
поділяється без залишку на 4. Така календарна система отримала назву
григоріанської, або “нового стилю”. В противагу їй за юліанським
календарем затвердилася назва “старого стилю”.

Календарна реформа 1582 року викликала протести і жорстку полеміку серед
вчених та священників православної і протестантської церков. У відповідь
на папську іуллу з’явився цілий потік памфлетів, чуток про близький
“кінець світу”. Особливо багато ‘їх розповсюджували протестанти, які
вважали, що “краще розійтись з Сонцем, ніж зійтись із Папою”. А
протестантський професор Лука Осіандер назвав реформу безбожною, а Папу
— антихристом, якій забажав керувати зірками. Через те григоріанський
календар в протестантських країнах був проведений із запізненням на
50-100 років. Католицькі країни Європи перейшли на новий стиль практично
одразу.

Православна церква відмовилася прийняти григоріанську календарну
систему, хоча ще в 1583 році на Константинопольському Соборі визнала
неточність юліанського календаря.

Таблиця 2

Хронологія запровадження григоріанського календаря в окремих країнах
світу

Країна Дата останнього дня Дата першого дня

юліанського календаря григоріанського календаря

Італія 4 жовтня 1582 р. 15 жовтня 1582 р. І
спанія 4 жовтня 1582 р. 15 жовтня 1582 р.
Португалія 4 жовтня 1582 р. 15 жовтня 1582 р.
Польща 4 жовтня 1582 р. 15 жовтня 1582 р.
Франція 9 грудня 1582 р. 20 грудня 1582 р.
Голландія 21 грудня 1582 р. 1 січня 1583 р.
Баварія 5 жовтня 1583 р. 16 жовтня 1583 р.
Австрія 6 січня 1584 р. 17 січня 1584 р.
Швейцарія 11 січня 1584 р. 22 січня 1584 р.
Угорщина 21 жовтня 1587 р. 1 листопада 1587 р.
Пруссія 22 серпня 1610 р. 2 вересня 1610 р.
Протестантська

Німеччина ‘ 18 лютого 1700 р. 1 березня 1700 р.
Норвегія 18 лютого 1700 р. 1 березня 1700 р.
Данія 18 лютого 1700 р. 1 березня 1700 р.
Великобританія 2 вересня 1752 р. 14 вересня 1752 р.
Швеція 17 лютого 1753 р. 1 березня 1753 р.
Фінляндія 17 лютого 1753 р. 1 березня 1753 р.
Болгарія (в державі) 31 березня 1916 р. 14 квітня 1916 р.
Радянська Росія

(в державі) 31 січня 1918 р. 14 лютого 1918 р.
Сербія (в державі) 18 січня 1919 р. 1 лютого 1919 р.
Румунія (в державі) 18 січня 1919 р. 1 лютого 1919 р.
Греція (в державі) 9 березня 1924 р. 23 березня 1924 р.

Таблиця З

Дати найвахливих неперехідних свят православної церкви

ДАТА СВЯТО

нов. ст. Ст. ст.

07.01 25.12 Різдво Христове

14.01 01.01 Обрізання Господнє; Василя Великого (379 р.)

19.01 06.01 Хрещення Господнє; Богоявлення

12.02 30.01 Трьох святителів (Василя Великого, Григорія Богослова

і Івана Златоуста)

15.02 02.02 Стрітення Господнє

22.03 09.03 40 мучеників, що мучилися в Севастийському озері (біля 320
р.)

30.03 17.03 Алексія, людину Божу (411 р.)

07.04 25.03 Благовіщення Пресвятої Богородиці

•Об.05 23.04 Великомученика Георгія Переможця (303р.)

21.05 08.05 Апостола і євангеліста Івана Богослова (98-117)

22.05 09.05 Перенесення мощів святителя Миколи (1087 р.)

24.05 11.05 Рівноапостольних Мефодія (885р.) і Кирилла (869 р),

вчителів Словенських

07.07 24.06 Різдво Івана Хрестителя

12.07 29.06 Апостолів Петра і Павла (біля 67 р.)

28.07 15.07 Рівноапостольного князя Володимира (1015 р.)

02.08 20.07 Пророка ІліТ (IX ст. до Р.Х.)

09.08 27.07 Великомученика і цілителя Пантелеймона (305 р.)

14.08 01.08 Хрещення Русі. Сім мучеників Маккавеїв (166р. до Р.Х.)

19.08 06.08 Преображення Ісуса Христа (Спасів день)

28.08 15.08 Успіння Пресвятої Богородиці

11.09 29.08 Усікновіння голови Івана Предтечі

14.09 01.09 Початок церковного новоліття; Семенов день

(Симеона Стовпника, 459 р.)

21.09 08.09 Різдво Пресвятої Богородиці

27.09 14.09 Воздвиження Чесного Христа Господнього

14.10 Покрова Пресвятої Богородиці

08.11 26.10 Великомученика Димитрія Солунського (біл. 306 р.)

21.11 08.11 Собор Архистратига Михаїла

27.11 14.11 Апостола Филипа. Заговини на Різдвяний Піст

04.12 21.11 Введення в храм Пресвятої Богородиці

07.12 24.11 Великомучениці Катерини (біля 313 р.)

, 13.12 30.11 Апостола Андрія Первозваного (62 р.)

17.12 04.12 Великомучениці Варвари (біля 306 р.) ”

19.12 06.12 Святителя Миколи Чудотворця (біля 345 р.)

22.12 09.12 Зачаття прав. Анною Пресвятої Богородиці

Єврейський календар

В основі єврейського сонячно-місячного календаря, який є і релігійним,
покладено принцип: в сонячному році міститься 12 повних місячних місяці
і одна третина. Тому рік в сонячно-місячному календарі може складатись
або з 12 або з 13 місячних місяців. Вставка 13-го місяця у євреїв
відбувається 7 разів за 19 років. Тому при накладанні григоріанського
сонячного календаря на сонячно-місячний єврейський календар для
визначення дат за новим стилем дані будуть мінятися. Так, Новий рік за
єврейським календарем починається у місяць Тишри, який співпадає в
одному році на григоріанський вересень, а в іншому році – на жовтень.

Таблиця 4 Співвідношення дат єврейського і григоріанського календарів

Дата григоріанського календаря. Кількість днів в
році на яку приходиться 1 Тишри (Новий рік)

27.09.2003. суб. 355 16.09.2004
чет. 383 04.10.2005. вівт.
354 23.09.2006. суб.
355 13.09.2007. чет.
383 30.09.2008. вівт. 354
19.09.2009. суб. 355 09.09.2010.
чет. 385 29.09.2011. чет.
354 17.09.2012. пон.
353 05.09.2013. чет.
385 25.09.2014. чет. 354
14.09.2015. пон. 385 03.10.2016.
пон. 353 21.09.2017. чет.
354 10.09.2018. пон.
385 30.09.2019. пон.
355 19.09.2020. суб. 353

Буддійський календар

Цей календар сонячно-місячний, з 60-річним циклом. Він складається з 22
років із вставленим 13-м місяцем і з 38 звичних років, в яких
нараховується по 21911 та 21912 діб. Через кожні 600 років при лічбі
днів виконується вставка цілого місяця в ЗО днів. Початок кожного року
6-річногобудійського сонячно-місячного календаря припадає на період з 22
січня до 28 лютого (включно) за григоріанським календарем.

До того ж, кожен рік циклу має назву тварини та колір, в яких
уособлюється позитивні чи негативні риси, які треба очікувати від
наступного року. Наприклад, за уявленням китайців, синій колір — це
колір дерева, червоний — вогню, жовтий – землі, білий — металу, чорний —
води.

Таблиця 5

Назве і початок років в 60-річному циклі буддійського календаря

Рік 60-річного Рік григоріанського Початок року за Назва
циклу календаря за григоріанським тварини і
колір календарем

19 2002 12.02 Чорний
кінь

20 2003 01.02 Чорна
вівця

21 2004 22.01 Синя
Мавпа

22 2005 09.02 Синя
Курка

23 2006 29.01 Червона
Собака

24 2007 18.02 Червона
Свиня

25 2008 07.02 Жовта Миша

26 2009 26.01 Жовта
Корова

27 2010 14.02 Білий
Тигр

28 2011 03.02 Білий
Заяць

29 2012 23.01 Чорний
Дракон

30 2013 10.02 Чорна
Змія

31 2014 31.01 Синій
Кінь

32 2015 » 19.02 Синя
Вівця

33 2016 08.02 Червона
Мавпа

34 2017 28.01 Червона
Курка

35 2018 . 16.02 Жовтий
Собака

Мусульманський календар

Коран (Сура 9, 36-37) визначив число місяців в календарному році:

“…кількість місяців у Аллаха-дванадцять місяців… Вставка – тільки
збільшення невір ‘я…”, тобто їх повинно бути дванадцять, вставка
додаткового 13-го місяця заборонялася вже в 631 р. Через декілька років
після смерті Мухаммеда халіф Омар запровадив місячний календар в
державний ужиток. Було вирішено також вважати роки від переселення
(хіджри) пророка Мухаммеда із Мекки до Медини

– від 16 липня 622р. Таким чином, зрозуміло, що в доісламський період
араби мали сонячно-місячний календар. Аль Біруні так розповідає про це:
“І ось вони (араби) навчилися у євреєв, що були їх сусідами, додавати до
року місяці

— це було десь за 200 років до хіджри — стали робити з місяцями те саме,
що робили євреї, тобто додавати до місяців надлишок часу між їх місяцем
і роком до сонця, коли цей надлишок складе повний місяць”. Вставку
додаткового місяця було названо “насі”.

Після відміни вставки 13-го місяця для пристосування до змін фаз Місяця
в мусульманському календарі, що складається з 12 місяців, приймається,
що всі непарні місяці мають до ЗО діб, всі парні – до 29 діб. Таким
чином, рік мусульманського календаря складається з 354 днів. Але, такий
календарний рік на 0,36 доби коротший, ніж тривалість 12 Місячних
астрономічних місяців. Тому щоб утримати початок повного Місяця у
першого числа місяця, до останнього місяці року протягом кожних 30-ті
років додають один день.

Таблиця 6 Співвідношення дат мусульманського і григоріанського
календарів

Год хіджри Кількість днів у році Дата григоріанського
календаря і день тижня, на який припадає 1 Мухаррама (початок року)

1424 354 04.03.2003. вівторок

1425 354 22.02.2004. неділя

1426 355 10.02.2005. четвер

1427 354 31.01.2006.
вівторок

1428 355 20.01.2007. субота

1429 354 10.01.2008. четвер

1430 354 29.12.2008.
понеділок

1431 355 18.12.2009.
п’ятниця

1432 354 08.12.2010. середа

1433 354 27.11.2011. неділя

1434 355 15.11.2012. четвер

1435 354 05.11.2013. вівторок

1436 355 25.10.2014. субота

1437 354 15.10.2015. четвер

ЗАВДАННЯ № 5. СКЛАДІТЬ ТЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК ОСНОВНИХ ПОНЯТЬ 3 НАВЕДЕНОЇ
ТЕМИ

ЗАВДАННЯ № 5.

А) Складіть православний календар всіх свят церкви. Б) Складіть календар
перехідних свят православної церкви.

ЗАВДАННЯ Л» 6. Напишіть реферат на будь-яку із тем, що пропонуються
нижче. Для правильного написання реферату скористуйтесь методичними
вказівками, поданими у розділі 4 підручника.

Тематика рефератів

Етапи становлення християнства як релігії.

Загальна характеристика православ’я.

3. Особливості Українського Православ’я.

4. Православні монастирі.

5. Загальна характеристика католицизму.

6. Католицькі ордени.

7. Протестантизм: виникнення і основні течії.

8. Виникнення ісламу як виклик часу.

9. Міжконфесійні відносини в Україні і шляхи їх толерантизації.

10. Загальна характеристика сунізму та шиїзму.

11. Біблія як священна книга і культурно-історична пам’ятка.

12. Біблія на українських теренах.

13. Християнське вчення про Святу Трійцю.

14. Догмати християнського віровчення.

15. Християнські таїнства та дії під час їх здійснення.

16. Походження християнського культу.

17. Культ святих у православному християнстві.

18. Моральна доктрина християнства.

19. Конфесійні відмінності в святковому календарі християн.

20. Спільні догматичні та віросповідні засади в усіх протестантських
конфесіях.

В написанні реферату другого модуля вам допоможе література:

1. Библейская знциклопедия.— М., 1991.

2. Валько В. Первісне християнство.— Львів, 1997.

3. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму.— К.,1998.

4. Владимиров А. Кумран й Христос. — М., 2002.

5. Головащенко С. Біблієзнавство. — К., 2001.

6. Головащенко С. Історія християнства. — К.,1999.

7. Догматичне богослов’я католицької Церкви. — Львів, 1994.

8. Закон Божий. – К., 2003.

9. Иоанн Павел II. Единство в многообразии. — М., 1993.

10. Каспер В. Ісус Христос. – К., 2002.

11. Катехизис. – К., 1991.

12. Катехізис християнської віри.— Львів, 1991.

13. Котрій Ю. Божі Заповіді. — Львів, 1999.

14. Котрій Ю. Пізнай свій обряд.— Львів, 1994.

15. Керкс 3. Дорогами христианства.— М., 1995.

16. Конрад Р. Вера католической Церкви. — К., 1997.

17. Любачівський М. Вірую в єдиного Бога.— Рим, 1990.

18. Массорі В. Гіпотези про Ісуса. — Львів, 1998. , 19. Мень А. Мир
Библии.- М., 1990.

20. Павленко П. Ісус Христос — постать історії. — Біла Церква, 2002.

21. Паренте П. Богослов’я Христа. — Львів, 1995.

22. Поснов М. История христианской Церкви. — 1994.

23. Ранович А. Первоисточники по истории раннего христианства.— М.,
1990.

24. Рауз С. Православне й религия будущего. — К., 2002.

25. Свенцицкая Й. Раннєє христианство: страницьі истории.— М., 1987

26. Соціальна доктрина католицької Церкви.— Львів, 1998.

27. Стасюк С., Зав/ла Р. Основи догматичного богослов’я. — Львів, 1997.

28. Християнство і духовність. — К., 1988.

29. Християнство: контекст світової історії і культури.— К., 2000.

30. Шмеман А. Исторический путь православия,— К., 2003.

31. Янг Дж. Христианство.- М., 1998.

ДРУГИЙ ПРОМІЖНИЙ КОНТРОЛЬ

Тепер вам необхідно перевірити свої знання. Для цього треба дати
правильні відповіді на тестові завдання. Для перевірки своїх знань
порівняйте свої відповіді з правильними, які знайдете наприкінці
посібника.

Тести № 1. Виберіть правильний варіант відповіді:

А) Ісус Христос є засновником універсального християнства.

Б) Апостол Павло є засновником універсального християнства.

В) Ісус Христос був родоначальником християнської теології. № 2.
З’ясуйте наступне. Що спільного в святах Пасхи в християнстві і Песах в
іудаїзмі?

№ 3. Які з Біблійних легенд, канонів чи висловів ви вважаєте
негуманними, застарілими чи шовіністськими (назвати не менше
п’яти-семи)? № 4. Дайте правильну відповідь:

Чому у протестантських, католицьких і православних виданнях Біблія
містить різну кількість книг? № 5. Виберіть правильний варіант
відповіді:

Віровчення про чистилище є:

А) догматом православ’я;

Б) догматом католиків;

В) догматом лютеран. № 6. Виберіть правильний варіант відповіді:

Примас – це:

А) в католицькій церкві головний з єпископів, який має вищу владу
стосовно духовенства даної країни;

Б) в католицькій та англіканській церквах головний з єпископів, який має
вищу владу стосовно духовенства даної країни;

В) людина, яка прийняла нову віру;

Г) в протестантських церквах і християнських сектах — керівник громади.
ЛЗ? 7. Виберіть правильний варіант відповіді:

А) протестантизм заперечує таїнство священства;

Б) православ’я заперечує таїнство священства;

В) католицизм заперечує таїнство священства. № 8. Виберіть правильний
варіант відповіді Кірха – це:

А) головний убір православних монахів;

Б) лютеранський храм;

В) католицьке таїнство;

№ 9. Виберіть правильний варіант відповіді:

А) Ісус Христос був сповідником іудаїзму. Б) Ісус Христос був
сповідником християнства. № 10. Виберіть правильний варіант відповіді:

А) Православ’я – це назва східної гілки християнства. Б) Православ’я –
це назва етнічної віри східних слов’ян;

В) Православ’я – це назва західної гілки християнства. № 11.
Підкреслить, в чому, на вашу думку, причина постійного розпаду
християнства на безліч напрямків і сект (суперечливість віровчення,
етнічна різноманітність сповідників, незрозумілість догматів, людська
природа, штучність створення, відірваність від сучасного життя,
застарілість вчення чи щось інше). № 12. Дайте правильні відповіді:

До яких релігій чи їх напрямків належать ці Символи Віри (кредо):

А) “Вірую в усіх українських Богів, єдиних у Сварозі”. Б) “Вірую в
єдиного Бога-отця і Бога-Сина, і Бога-Святого Духа, що від Отця
походить”.

В) “Вірую в єдиного Бога-отця і Бога-Сина, і Бога-Святого Духа, що від
Отця і від Сина походить”. № 13. Назвіть: Хто був першим християнином і
чому? № 14. Виберіть правильний варіант відповіді:

Що святкують християни під час свята Трійці? А) Різдво Діви Марії;

Б) Вознесіння Христове;

В) Сходження Святого Духа на учнів Христа;

Г) Преображення Іісуса Христа під час молитви на горі.

№ 15. Виберіть правильний варіант відповіді:

Яке свято відсутнє в календарі католиків?

А) Різдво.

Б) Пасха.

В) Покрова.

Г) Різдво Богородиці.

Д) Перша Пречиста. 16. Виберіть правильний варіант відповіді:

Яке свято довго не визнавали прихильники православ’я?

А) Стрітення.

Б) Спас.

В) Воздвиження Хреста Господнього.

Г) Вхід Господній в Єрусалим. № 17. Дайте правільну відповідь:

Чому щорічно Християнську Пасху святкують в інший день? № 18. Дайте
правільну відповідь:

Чому католицька і православні Пасхи іноді святкуються в різні дні одного
і того ж року? № 19. Дайте вірну відповідь:

Християнство існує як домінуюча релігія:

а) В Китаї.

б) В Об’єднаних Арабських Еміратах.

в) В Індії.

г) На о. Кріт.

МОДУЛЬ З

ЗАВДАННЯ № 1. Ознайомтесь з текстом.

Розділ III. РЕЛІГІЯ В ІСТОРІЇ І СЬОГОДЕННІ УКРАЇНИ

Тема 8. ІСТОРІЯ РЕЛІГІЇ В УКРАЇНІ

Особливості релігійності українця.

Закономірності релігійного процесу в Україні.

3. Основні віхи релігійної історії України.

1. Особливості релігійності українця. Межове розташування України між
Сходом і Заходом, Північчю і Півднем, між християнством і
мусульманством, католицизмом і православ’ям зумовило складність
релігійних процесів на її теренах. На них позначилася також тяжка
історична доля українського народу, особливість його господарства,
духовності, національної психології, сусідства. Історіософське
осмислення релігійного процесу в Україні дає підстави виокремити такі
його риси: синкретизація релігій на буденному рівні і негатив щодо інших
релігій – на теологічному;

секуляризація релігії і її суспільне й господарське офункціо-нальнення;
поліконфесіоналізація релігійного життя при загалом толерантному
ставленні українця до різних конфесійних виявів релігійності; практицизм
і утилітарність, що вводить релігію в контекст сімейного побуту;
буденність і простота релігійного вияву при певній байдужості до широких
богословських узагальнень; феміністичність (жіночість) не лише релігіє
виявів, а й характеру інституалізації релігійного життя.

Жодний народ чи країна не може мати монополію на якусь особливість
релігійності чи закономірність релігійного процесу. Одначе їх специфічне
поєднання і форма вияву в кожного народу, географічного регіону чи
країни є своїми.

Релігійна духовність українця не ідентифікується з якоюсь конфесійною
належністю і вираженістю, бо ж навіть православність не була в ній
абсолютною. Ця релігійність насамперед виявляється в якійсь підсвідомій
впевненості в існуванні чогось надприродного, абсолютного, в Божій
всеприсутності. Вона є кордоцентричною, оскільки пов’язана, перш за все,
з емоційно-чуттєвим сприйняттям світу, виступає як форма емоційного
ставлення людини до дійсності і божества. Як інтроверсну націю,
українців характеризує перенесення релігійності у сферу індивідуальної,
внутрішньої набожності. Українці завжди були селянською нацією, що
постійно пов’язувало їх з природою. Зумовлені природними стихіями
труднощі землеробської долі і водночас захоплення красотами природи, її
довершеністю і гармонією формували впевненість в наявності творця,
розвивали таку релігійність, в основі якої лежали прагнення забезпечити
господарчу вдачу.

Тісно пов’язана з господарчим роком селянина і його життєвим циклом
обрядовість в комплексі з тими уявленнями і віруваннями, які її
супроводжують, може слугувати джерелом знань про особливості
релігійності українця. Поєднання широкого спектру загалом несвободної
господарчої діяльності, різноманіття в цілому невільних суспільних
зв’язків українця з багатим світом його фантазії спричинило його високу
забобонність. Виявом останньої є віра українця в якісь магічні сили,
чародійство, різні прикмети тощо.

Спроби окреслити загальні особливості релігійності українця виводять нас
ще на такі її риси, як своєрідний пантеїзм, наявність своєї Трійці (Ісус
Христос, Божа Матір і Святий Миколай),, дотримання “натуральних форм” в
описанні і сприйнятті Божих іпостасей та святих, двоєвірність, що
поєднує християнство з язичництвом, неприйняття ортодоксії релігії,
свобода релігійного мислення, вшанування Біблії як святині при, власне,
незнанні її змісту, обрядовірство, пошана до священства, нехтування
проповідуваним християнством аскетизмом, підхід до сім’ї як Богом
санкціонованої святощі тощо.

2. Закономірності релігійного процесу в Україні.

Дослідження релігійної історії України дало можливість визначити ряд її
закономірностей. Назвемо їх:

А) Жодна з християнських конфесій в усьому спектрі її віровчення і
обрядовості не з’явилася в Україні як продукт органічного саморозвитку
суспільства в цілому. Поширення її має відосередній характер, від центру
її появи. Це, природно, веде до розколу суспільства, міжконфесійних
суперечок, трагедій в національному бутті, зумовлених релігійними
чинниками. З часу появи на українських землях християнства тут практично
не було конфесійної єдності між народними масами і їх духовними
наставниками, владними провідниками країни.

Б) В Україні практично завжди з часу прийняття християнства політика
домінувала над релігією. Між тим релігійне начало було основною
категорією влади в усій українській історії незалежно від того, хто
конкретно владою репрезентував Україну. В періоди політичної деградації,
коли проявлялася втрата українським етносом матеріальних ознак свого
самовияву (зокрема державності) і перетворення його в суто духовний
фактор, провідна роль в етнорозвитку і етноінтеграції переходила до
однієї з християнських церков, яка виступала на той час єдиним
провідником національної ідеї, інтеграції всіх національних сил,
відігравала роль тієї національної інституції, яка сприяла культурній
індивідуалізації українського народу.

В) Міжконфесійні суперечності, поляризуючи український народ, стримували
процес національної інтеграції і самовизначення, робили його легкою
здобиччю різних держав і церков. Але водночас вони відігравали й роль
фактора, що сприяв збереженню українського етносу як такого. Саме
конфесійна строкатість не дала можливості українству повністю
зросіянитися чи полонізуватися. Християнство в Україні слугувало і
засобом соціального й національного поневолення народу, і чинником його
боротьби проти соціального і національного гноблення.

Г) Сприятливим грунтом для включення християнства в процес національної
ідентифікації були такі риси духовності українців, як висока чуттєвість,
перевага почуттєвого над інтелектуальним і вольовим, певний
індивідуалізм, прагнення до духовного усамітнення, висока витривалість і
терпеливість, якась життєва невпевненість, меланхолія, а також труднощі
землеробської долі й прагнення віднайти заступника від усіх злигоднів
соціального, господарчого і національного життя. Підміна національного
почуття релігійним, протиставлення релігійного “МИ” національному
негативно позначилося на динаміці національного “МИ” українців, вела до
деградації їх етнічної свідомості, до внутрішньонаціональних чвар на
релігійному ‘рунті. Тому релігія сама по собі в Україні ніколи не була
етноутворюючим і етноінтегративним фактором, не відігравала ролі
визначального засобу національного відродження. Пріоритет у цьому завжди
належав національній ідеї. Лише сходження на рівень цього найважливішого
принципу гарантує підхід ,до конфесійної різниці як чогось перехідного
або неосновного в суспільному чи релігійному процесі.

Д) Складність історичного буття українського народу формувала у нього
плюралістичний світогляд і конфесійну неоднозначність. Окрім
релігійності, його свідомості притаманні й елементи вільнодумства, що
виявилося у вигляді релігійного інакомислення, скептицизму,
індиферентизму, антиклерикалізму, політеїзму, деїзму, антитеїзму.
Раціоналістичні та ірраціоналістичні підходи мають місце у різних сферах
української духовної культури – в науці, філософії, освіті, мистецтві,
навіть у богослов’ї.

3. Основні віхи релігійної історії України. Вихідним етапом релігійного
процесу в Україні було язичництво. Язичництво – це назва давньої
релігії, що існувала до прийняття світових релігій у всіх народів.
Поняття це охоплює широкий спектр вірувань народу з найдавніших часів:
уособлення природи, віра в духів, культ предків, тотемізм, магія,
чаклунство, знахарство та ін. Етнічно забарвлене українське язичництво
одержало ще назву давньоукраїнської релігії.

Давньоукраїнська релігія – вірування і культи слов’янських племен, які
мешкали в основному в межах сучасної України, та політеїстичні вірування
формованого українського етносу. Праісторією давньоукраїнської релігії є
так зване поганське язичництво (від лат. ра§и5 – село). Воно виводить
свої витоки ще з глибин індоєвропейської культури і в східнослов’янській
та ранньоукраїнській міфології представлене образами добрих і злих духів
– упирів, берегинь, русалок, домових, водяних, лісовиків, рожаниць тощо.
Пізніше уявлення про них позначилися на змісті образів богів. Таким був,
зокрема, Род, що поєднував у собі орудну і деміургічну функцію,
притаманну лише богам. Він поставав заступником урожайності і плідності
худоби, а водночас був також і творцем життя.

Давньоукраїнський пантеон богів склався задовго до княжої доби. Головним
персонажем у ньому був Сварог – бог неба і вогню, який утримував риси й
“культурного героя” і дарував людям ковальське ремесло. Ім’я його сина
Дажбога походить від давньоукраїнського “дажь” – він був богом сонця й
подавачем живильних променів, творцем життєвої сили. З часом чільне
місце в цьому пантеоні займає Перун – бог вогню і воїнства, хоча в
свідомості простолюду не менш поважаними залишаються Велес, Мокоша та
інші боги. Характерною рисою давньоукраїнської релігії є надто розвинуте
символічне мислення і форми культової практики.

В релігійній історії України були такі події, які залишили свій слід в
усіх сферах суспільного і духовного життя її народу. Всебічний підхід до
історії християнства на українських теренах засвідчує те, що ця релігія
у долі українства зіграла надто суперечливу роль.

Як свідчить історична наука, християнство з’явилося на наших теренах
задовго до хрещення України—Русі князем Володимиром у 988 році (рис.
3.1; рис. 3.2, див. кольорову вкладку). Тут слід згадати прихід в 1-му
ст. на Київські гори апостола Андрія Первозванного, просвітницьку місію
в IX столітті Кирила і Мефодія, Аскольдове хрещення 860 року, прийняття
християнства княгинею Ольгою, а також поширення християнства у грецьких
містах на півдні наших теренів. Оскільки язичництво не відповідало
соціальним і духовним запитам нового часу, то з’явилася потреба в
релігії, яка б сповідувала ідею Богоданності держави і законопослушання.
Одним із мотивів, чому Володимир прийняв християнство візантійського
зразка, була підлеглість в Константинополі церкви державній владі.

Поширення християнства зустрічало протидію язичництва. Оскільки
християнство – це релігія особи в її суспільних відносинах і
особистісних зв’язках, то воно не могло замінити чи витіснити язичництво
як релігію природи і господаря – людини в ній. Суспільне зумовлений
синкретизм цих двох різних релігій призвів до утворення двовір’я.

Запровадження християнства на Русі було зумовлене потребами феодального
ладу: сформоване родоплемінним суспільством язичництво вже не
відповідало соціальним і духовним запитам нового часу;
князівсько-боярська верхівка бачила в новій релігії, яка проповідувала
ідеї богоданності держави, законопослушання, християнської духовності
тощо, засіб зміцнення своєї влади, централізації Руської держави,
зміцнення її міжнародного становища. Той факт, що Володимир віддав
перевагу православ’ю, пояснюється ще рядом обставин: наявністю давніх
торговельних та інших зв’язків між Київською Руссю та Візантією,
укоріненим в ньому принципом підлеглості церкви державній владі
(“принцип візантизму”), можливістю використання у даній конфесії
слов’янської мови під час богослужіння. Але Київське християнство,
запозичуючи зі Сходу обрядові і культові форми, не сприймало
візантійської теократії, цезаропапізму, не надавало виключної уваги
специфічним формам візантійської набожності, буквалізму, ритуалізму, що
пізніше знайшли сприятливі умови для розвитку на ‘рунті Московського
християнства. Основні філософські т^ теологічні засади Київського
християнства обґрунтовані митрополитом їларіоном у “Слові про Закон і
Благодать”.

Саме християнство в Україні-Русі, прийняття якого князем Володимиром
було своєрідною духовною революцією зверху, стало категорією влади і
об’єднання, сприяло витворенню правопорядку і громадського ладу, провело
докорінну ревізію суспільного добра і зла за євангельським вченням,
сприяло формуванню особистості і сім’ї, на новий ‘рунт поставило наші
міжнародні відносини й вводило нас в сім’ї культурних народів та ін.

Проте функціональна роль християнства в українській долі не може
оцінюватися, скажемо так, лише за знаком “плюс”. Але при цьому слід
відрізняти християнство як релігію від діяльності його інституалізованих
структур. Негатив останньої в нашій національній історії, як на нас,
виявляється в наступному:

А) Християнство прийшло в Україну у готовому вигляді як штучний витвір і
не є наслідком природного розвитку на власному ‘рунті. Відтак, воно
постало у нас як духовна революція зверху. Методи поширення
християнства, починаючи ще з Володимирових років (“Якщо не прийде хто
завтра до річки…, то буде мені ворогом”), на відміну, скажімо, від
Греції, в Україні-Русі виявилися згубними, оскільки це призвело до
винищення її багатої тисячолітньої дохристиянської культурної традиції,
зокрема нашої народної міфології, багатьох традицій і звичаїв, зручної
для вжитку української абетки тощо. Панування в Україні протягом трьох
століть православ’я в його змосковщеному ортодоксальному варіанті
призвело до нашої відстороненості від духовних здобутків західного світу
з домінуючою в них католицькою і протестантською християнською
традицією. Водночас це панування з XVIII століття призвело до знищення
того Українського Східного обряду, який сформувався на наших теренах
протягом семи століть автономного існування Київської митрополії в
структурі Константинопольського патріархату.

Східний обряд, як історично освячена традицією органічна єдність
віровчення і культури українського народу, сформувався на основі синтезу
певних елементів візантійсько-християнського обрядового типу з
особливостями національного духу українства, його світобаченням,
світовідчуттям, художніми смаками і потребами. Якщо в інших східних
церквах обряд їх є більш практичним, то в Українській Церкві він служить
виявом високих естетичних почуттів народу, своєрідно витлумаченим
містичним змістом Божого Слова. В українській східній традиції домінує
не культ Голгофи (рис. Д5, див. кольорову вкладку), містика Христових
страстей, а культ воскреслого Спасителя (рис. Д1, див. кольорову
вкладку). В нашому обряді порівняно із західним особлива увага
приділяється богородництву Діви Марії як її причетності до таємниці
Боговтілення.

Відмінною рисою українського східного обряду є підкреслення людської
природи Богородиці. Якщо в західному обряді домінує христоцентричність,
то в східному – богослужіння на честь Святого Духа. Український східний
обряд чітко зорієнтований на символіку, яка пронизує всю його літургію
та обрядовість. Саме релігійна система із глибокою за змістом символікою
відповідає потребам серця українця. Постійна присутність в Українському
Східному Обряді у знятому вигляді всього змісту християнського
віровчення робить його найкращою школою життя. Саме в ньому гармонійно
поєднані земне з небесним, природне з надприродним, індивідуальне
благочестя і колективне віровиявлення.

Б) Якщо прийняття християнства спочатку духовно консолідувало
український народ, то конфесійний поділ на православ’я і
греко-католицизм спричинив до регіоналізації України за конфесійною
ознакою, а відтак зробив її легкою здобиччю для хижацьки налаштованих
щодо неї сусідніх держав – Польщі і Росії, часто призводив до ворожих
протистоянь “України з Україною”. Наявна й нині церковна строкатість
України використовується політичними силами для поляризації країни на
східняків і західників за віросповідним принципом, для утвердження через
ідею “руськості православ’я” необхідності утворення на замін колишнього
СРСР якоїсь східнослов’янської держави.

В) Історичні умови існування українства, особливості його національного
характеру сприяли розвитку в Україні християнської поліконфесійності,
певною мірою виключили релігійний фактор із модусів етноутворення і
етноінтеграції, національної індивідуалізації. Доповнений конфесійним
гнобленням національний гніт за умов царської Росії і тоталітарного
режиму зупинив перетворення українського православ’я в національну
релігію українства. Відтак, християнство стало в руках владних структур
Росії і Союзу духовною силою національного поневолення України,
зденаціоналізації її народу, нищення його самобутно”! культури і її
духовних репрезентів, засобом протидії становленню України як незалежної
держави.

Значимою подією в релігійній історії України була Берестейська унія 1596
року, коли єпископат Київської митрополії, зігнорувавши . свою
належність до Константинопольської Церкви, пішов на союз з Ватиканом,
визнав верховенство над собою Папи Римського, але зберіг для об’єднаної
церкви східний обряд. Уніатство поділило Україну конфесійне, внесло
розкол в націю, чим зробило її легкою здобиччю сусідніх Польщі і
Московії. Проте саме завдяки йому вдалося зберегти самобутність
українського східного обряду і культурність його релігійних форм,
українську мову в Богослужінні. Було налагоджено підготовку саме
українського духовенства й організацію української освіти шляхом
відкриття українських навчальних закладів. Унія постала забороною і
проти полонізації, і проти оросійщення українців. Нині ця церква носить
назву греко-католицької.

Українська греко-католицька церква – одна з традиційних історичних
церков українського народу. Неприйняття Берестейської церковної унії
частиною православного населення Київської митрополії призвело до поділу
української нації за конфесійною ознакою на православних (дезуніатів) та
католиків (уніатів), що стало однією з причин, яка перешкоджала
консолідації народних сил у найвідповідальніші періоди історії. Впродовж
XVIII – початку XIX ст. уніатська церква еволюціонувала в традиційне
віросповідання корінного населення Галичини і Закарпаття. За часів
Австро-Угорської імперії розпорядженням 1774 року імператриці Марії
Терези уніатська церква дістала назву “греко-католицька церква”, чим
підкреслювалося, з одного боку, визнання нею примату Папи Римського,
верховенства над собою Апостольської Столиці, а з другого, – збереження
східного (грецького) обряду. Саме УГКЦ (і в цьому її історична заслуга)
сприяла збереженню в Галичині чинників національної ідентичності
українців – мови, культури, традицій, а також вихованню української
інтелігенції, розвиткові національної економіки. УКГЦ була ліквідована в
1946 році на Львівському соборі, скликаному спецслужбами СРСР. З того
часу і до 1989 року вона існувала нелегально в межах Радянського Союзу,
а на Заході – легальне під назвою Української католицької Церкви. Від
1991 року керівництво УГКЦ перебуває в Україні. Очолює УГКЦ кардинал
Любомир Гузар. Проте йому не підпорядковані греко-католицькі парафії
Закарпаття (ними опікається Апостольський нунцій в Україні) і Польщі
(вони безпосередньо підпорядковані Апостольській столиці). Церква і
миряни ведуть активну боротьбу за офіційну реабілітацію державою УГКЦ,
за визнання її Патріархату Апостольською столицею, канонізацію
митрополита Андрія Шептицького, організаційне підпорядкування всіх
українських греко-католицьких єпархій Верховному Архієпископові. Церква
має велику кількість мирянських організацій. В 2003 році в Україні діяло
понад 3330 греко-католицьких парафій.

Але повернемося до українського православ’я. Відновлена в 1621 році за
сприяння гетьмана Петра Сагайдачного Київська православна митрополія
особливого розквіту набула за митрополитства Петра Могили в 1633-1647
роках (рис. 3.3, див. кольорову вкладку). Написаний Могилянським Атенеєм
“Православний Катехізис” визнав увесь православний світ. Проте в 1686
році з порушенням канонів Київську митрополію було включено до
Московського Патріархату. Це призвело до зникнення Українського
Православ’я з такими його характерними рисами, як соборноправність,
демократизм, націоналістичність, відкритість, софійність, побутовість.
Православ’я в Україні набуло московських ортодоксальних форм. Після
реформ царя Петра І (1721), які виявилися зокрема в заміні Патріаршества
управлінням Синоду, воно взагалі втратило свою самобутність і постало як
елемент державної структури Російської імперії і духовний засіб
колоніального поневолення.

Відтак Україна має складну релігійну історію. Лише із здобуттям
незалежності вона одержала змогу вирішувати питання відродження своєї
релігійної самобутності, формування своїх національних церков.

Тема 9. РЕЛІГІЯ І ЦЕРКВА В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

Релігійне відродженню в демократичній Україні.

Свобода буття релігії і Церкви в Україні.

3. Проблеми церковно-релігійного життя

України. Релігійне відродження в демократичній Україні. Україна – одна з
великих країн Європи. Три з половиною століття вона знаходилася в стані
колонії в складі Російської імперії. Нині Україна переживає своє
національне відродження. Йде процес національного державотворення,
формуються правові закони, відроджується національна культура,
національні і релігійні традиції (див. 1-у стор. обкладинки,:
Михайлівський Золотоверхий собор і дзвіниця у м. Києві — символ
відродженої незалежної України. Відтворені у 1999р. Належить Українській
Православній церкві Київського Патріархату). В країні йде процес
становлення нової духовної атмосфери. Зроблені надзвичайно швидкі кроки
до плюралізму світоглядів, утвердження свободи буття релігії і
віровизнань. Прийнятий ще в 1991 році Верховною Радою України Закон “Про
свободу совісті і релігійні організації” виявився одним із
найдемократичніших у світі. Надто швидко в країні росте релігійна
мережа. Якщо в тоталітарній Україні було офіційно зареєстровано
державними ‘органами біля 5 тисяч релігійних організацій, то нині їх вже
понад ЗО тисяч.

Законодавство України про релігійні культи тоталітарної доби рунтувалося
на Декреті Раднаркому 1918 року про свободу совісті за підписом В.
Леніна. Його вихідними принципами було: відсутність свободи вільного
вибору віровизнань, бо ж діяльність багатьох конфесій була забороненою;
всіляке обмеження діяльності релігійних організацій, законодавче
позбавлення їх важливих суспільне значимих функцій, права юридичної
особи; заборона будь-яких форм катехізації, релігійної освіти і
просвіти; надання переваг тим конфесіям і церквам, які йшли на
пристосування до комуністичних порядків і комуністичної ідеології;
позбавлення прав релігійних організацій у сфері матеріального
забезпечення їх діяльності, будівництві храмів і будинків молитви;
дискримінація віруючих людей, зокрема у сфері освіти, культури,
громадської діяльності та ін.

Але не закон тоді визначав положення релігійних організацій і права
віруючих в країні. Він, скоріше, відігравав формально-декоративну
функцію. У сфері державно-церковних відносин, духовній сфері домінували
установки Комуністичної партії на подолання релігії як гальма
суспільного розвитку. А вони були визначаючими, бо ж Конституція
закріплювала керівну роль КПРС в країні.

Із крахом комуністичного режиму рухнула й тоталітарна політика держави
щодо релігії і церкви. Релігія та її репрезенти – релігійні організації,
які нині виступають активним чинником духовного відродження. Зріс їх
суспільний статус. В громадській думці переважають оцінки релігії як
визначального елементу духовної культури, невід’ємної складової
духовності особи. Якщо в недалекому минулому зараховували себе до
віруючих лише близько 5% респондентів, то нині їх вже біля 70%. Зросла
кількість віруючих серед молоді, інтелігенції, чоловіків, соціальне
активних верств населення. Можна сказати, що релігійність в Україні
стала масовою.

Проте нинішнє зростання релігійності населення не є результатом
діяльності релігійних спільнот, місіонерів. Воно є наслідком, передусім,
спонтанних духовних пошуків і прагнень людей. Духовний вакуум, який
утворився після краху домінуючого комуністичного світорозуміння,
заповнюється поступово релігійним у різних його конфесійних
визначеностях. А їх нині – більше ста. Активізували свою проповідницьку
діяльність в різних регіонах країни (переважно східних і південних)
різні зарубіжні релігійні місії неохристиянського і неоорієнталістського
спрямування.

2. Свобода буття релігії і Церкви в Україні. За умов незалежності
Українській державі вже вдалося вирішити ряд важливих проблем
релігійного життя: забезпечена свобода віросповідань і релігійної
діяльності; відновлена діяльність заборонених в минулому конфесій і
церков, зокрема Української автокефальної православної і Української
греко-католицької церков, які виражали особливості українського
прочитання християнства, вільно діють вже раніше заборонені свідки Єгови
і п’ятидесятники; релігійні організації одержали можливість вільно і
безперешкодно проводити свою канонічну, катехізаційну та проповідницьку
діяльність; діють помісні власне українські Церкви – Київський
Патріархат, Українська греко-католицька церква. Українська лютеранська
церква та ін.; конфесіям повертаються відібрані у них в комуністичні
роки для світських потреб культові споруди; релігійні організації
підтримують вільні зв’язки зі своїми закордонними центрами; налагоджено
видавничу справу в конфесіях, ними друкується велика кількість
періодичних видань, богослужбової літератури; конфесіями утворена
система підготовки кадрів священнослужителів, пасторів, проповідників і
місіонерів, налагоджейа також система релігійної просвіти з
використанням радіо і телебачення, місіонерства; налагоджено будівництво
нових культових споруд, ремонт і реставрація старих; налагоджено вільну
реєстрацію в державних органах релігійних організацій, що ставить їх у
становище правового захисту, хоча сама ця реєстрація в країні не є
обов’язковою.

Все це сприяє стабілізації суспільства, підтриманню громадянського миру
і злагоди, формуванню у віруючих почуття патріотизму, політичної
лояльності і законослухняності.

Але разом з тим такої складної суперечності релігійного життя, його
невизначеності, як це має місце нині в Україні, певно, що не має жодна
країна світу. Небувалу кризу переживає тут православ’я, яке поділене на
три самостійні і ворогуючі між собою церкви -Московського Патріархату,
Київського Патріархату та Автокефальну. Ця криза має чітко визначений
геополітичний, а не внутрішньоцерковний характер. Вона постає одним із
нюансів державних відносин України і Росії та можливих змін в середовищі
Вселенського Православ’я.

Вивільнення в процесі перебудови нашого суспільства нівельованих раніше
конфесійних, національних, групових та особистих зацікавлень призводить
до зіткнення інтересів різних релігійних об’єднань, створює різнобічні
та багатопланові конфліктні ситуації в релігійно-церковному комплексі.
Міжконфесійні і міжцерковні протистояння в Україні, особливо у
відносинах православних церков, а також між православними і
греко-католиками мають не лише релігійне, а подеколи й політичне
під’рунтя, особливо з огляду на те, що в УПЦ Московського Патріархату
багато таких, хто обстоює повернення до якогось нового союзу, а то й
Російської імперії. Ця церква всіляко вшановує останнього російського
імператора Миколу II і водночас анафемізує борця за незалежність України
гетьмана Івана Мазепу. Названі протистояння ведуть до регіоналізації
України за релігійною основою. Вони суттєво обмежують і навіть
дискредитують роль і значення конфесійного чинника у перетворенні
соціального простору на засадах свободи і вільного розвитку особи.

В роки тоталітарного суспільства традиційні церкви були доведені різними
законодавчими обмеженнями до такого стану, що нині їм у відтворенні їх
статусу як повноцінної духовної і соціальної інституції потрібна дієва
організаційна, а то й матеріальна допомога суспільства. Особливо з
огляду на те, що вони програють свій двобій із різними зарубіжними
місіонерськими організаціями, які мають на меті утворення в Україні
нетрадиційних для неї релігійних структур.

Існує пряма кореляція між національним духовним відродженням України і
втручанням різних іноземних духовних центрів, зокрема Московського
Патріархату і Ватикану в релігійне життя підпорядкованих їм спільнот, в
релігійне життя України взагалі. Це актуалізує питання законодавчого
вирішення проблеми зв’язків українських релігійних об’єднань зі своїми
закордонними центрами.

Незважаючи на законодавче визначену заборону релігійним організаціям
брати участь в політичному житті, маємо все ж пряме або опосередковане
підключення деяких з них до тих політичних протистоянь, що відбуваються
в нашому суспільстві. Вкрай некваліфіковано, непрофесійне, тенденційно,
а часто ще й конфесійне заангажовано подається релігійна проблематика в
засобах масової інформації, що створює враження наявності “державних
церков”, “єдиних національних релігій” тощо. Хоч згідно з Конституцією в
Україні не може бути державної церкви. На таку роль в нашій країні
претендує Київський Патріархат, а за підтримки місцевих властей і
політичних сил в галичанському регіоні країни практично певною мірою
державною стає греко-католицька Церква, на сході і півдні України й в
Криму – Церква Московського Патріархату.

3. Проблеми церковно-релігійного життя України.

Національне відродження українського етносу актуалізувало питання його
національної релігії, її інституалізації в Українську Християнську
Церкву. В ролі національних церков, як це свідчить історія, виступають
такі конфесійні об’єднання певного етносу, які, функціонуючи в певний
часовий проміжок історії, опираючись на свою етноконфесійну традицію,
використовуючи мову свого народу як богослужбову й маючи масове
поширення серед населення певної країни чи території, сприяють розвитку
етнокультури, національної самосвідомості й державності своєї нації,
утвердженню її національної ідентичності. За наших нинішніх складних і
важких умов національного відродження в ролі національної постає та
церква України, яка несе її національну ідею – незалежність країни,
сприяє розвитку і збереженню нашої національної культури, зокрема
української мови як її невід’ємного елемента, репрезентує в різних
світових релігійних центрах та інституціях, в тому числі й в центрі
своєї юрисдикції, нашу суверенну державу. Нині в Україні до національних
релігійних об’єднань можна віднести Церкву Київського Патріархату,
Автокефальну Православну, Українську греко-католицьку та Українську
лютеранську церкви, а також рідновірські течії.

Національне орієнтовані політичні сили прагнуть використати релігію як
засіб духовного будівництва, здолання тих чинників, які протягом століть
слугували засобом денаціоналізації українців. Відроджуючи українську
культуру у всьому комплексі її складових, вони особливе місце відводять
в ній релігії, розраховуючи на її високий моральний потенціал, засіб
регулювання міжособистісних відносин.

Багато у нас пишуть і говорять про релігійне відродження в Україні.
Проте з такими оцінками нашого нинішнього релігійного процесу повністю
погодитися не можна. Маємо насамперед зростання кількісних показників в
появі нових конфесій, збільшенні релігійних організацій, друку
релігійної літератури, виконанні обрядів тощо. Поруч з цим наявні зримі
вияви кризи ряду конфесій і церков. Вона виявляється у загостренні
міжконфесійних, міжцерковних і навіть внутріцерковних протистоянь.
Помітну матеріальну скруту переживають історичні церкви, занепадає їх
вплив на молоде покоління. Релігійним полем України все більше
оволодівають різні зарубіжні місіонери, чому історичні церкви не можуть
щось протиставити. Релігія ще часто відсутня в ролі морального
імперативу у сфері повсякденного життя віруючої людини. Зростають
зовнішні вияви релігійності при відсутності у багатьох з тих, хто себе
відносить до віруючих, глибокої і усталеної віри. Сучасного віруючого в
Україні вже не влаштовують релігії, які ‘рунтуються переважно на
обрядових пишнотах і утвердженні гріховної природи, а не величі людини.
Відбувається ірраціоналізація, містифікація і уособлювання релігії.

В орієнтаціях молоді на релігійний феномен часто виявляється
екзотичність і прагматизм (вивчити іноземну мову, поїхати за кордон,
одержати грошову винагороду тощо). Релігія у нас ще не включилася в
процеси національного відродження, а подекуди, зокрема в Східному і
Південному регіоні, через спільноти Московського Патріархату навіть
дезорганізує його.

Нині йде розробка нового Закону про свободу совісті. При цьому часто
звучать пропозиції не допустити появи в Україні якихось нових релігійних
течій, законодавче забезпечити існування лише традиційних церков, а то й
однієї Церкви – Московського Патріархату. Проте це не тільки суперечить
міжнародним правовим документам, зокрема Загальній Декларації прав
людини, прийнятій в 00Н за підписом і України ще в 1948 році, яка
закріпила право на поширення інформації будь-якими засобами і незалежно
від державних кордонів (ст. 19). Це також ігнорує суверенність
особистості громадянського суспільства. До того ж, обмежує можливості
конфесійного розвитку, консервує церковно-релігійне життя. Конкретні
релігії, як і все на світі, якщо вони не піддаються необхідним
трансформаціям в дусі часу, приречені на відмирання.

Вихід із нинішньої складної ситуації в церковно-релігійному житті і
державно-церковних відносинах пролягає не лише через демократизацію
існуючого Закону про свободу совісті, а й через формування в Україні
національної громадянської релігії як особливого надцерковного
ідеологічного утворення. Ставлячи на перше місце національний інтерес,
вона бачитиме своє покликання в орієнтації всіх громадян країни на
сприйняття авторитету своєї держави як святині. Світоглядним ядром
громадянської релігії могла б бути віра у Вищу Силу-Абсолют і в особливу
місію України у світі. Громадянська релігія повністю корелюється з
основами того громадянського суспільства, яке утверджується в
демократичній Україні.

Тема 10. РЕЛІПЙНА МЕРЕЖА І ТЕНДЕНЦІЇ КОНФЕСІЙНИХ ЗМІН В УКРАЇНІ

Історія конфесійної карти України.

Релігійна мережа України.

3. Тенденції конфесійних змін в Україні.

1. Історія конфесійної карти України. Релігійна карта України ніколи не
була моноконфесійною. Навіть в часи давньої України-Русі, окрім богів,
яким поклонявся весь східнослов’янський світ, окремі племена поклонялися
ще й місцевим богами. Ввівши християнство державницькими засобами –
шляхом “хрещення Русі”, – Володимир відтак ще більше ускладнив картину
релігійного життя, сприяв появі двовір’я.

Активна місіонерська діяльність з боку католицької церкви і різних
протестантських течій країн Західної Європи вносила зміни в релігійну
конфігурацію України, а відтак сприяла постійним перерозподілам її
території, а то й відторгненням її земель недружелюбними
державами-сусідами. Так, католицизм в Україну (переважно в Галичину, на
Волинь і Поділля) принесли поляки, а різні протестантські віровизнання,
зокрема, баптизм і адвентизм, на її південь – німці-колоністи. Разом з
міграцією із Західної Європи в Україну євреїв сюди прийшов іудаїзм. Саме
тут виникла така його містична течія, як хасидизм. Мусульманські громади
з’явилися на українських теренах в часи татарських завоювань.

Проте найбільш помітку зміну в релігійну карту України внесла
Берестейська унія 1596 року: вона конфесійне розділила українців на
православних і греко-католиків, що згодом призвело до регіоналізації
країни на схід і захід.

Толерантність українців щодо інших релігій дала можливість знаходити на
їх терені притулок послідовникам різних, гнаних в сусідніх країнах,
переважно з Росії, конфесій. Відтак, ми зустрічаємо в себе старообрядців
різних толків, духоборів, молокан. З Польщі на Волинь ще в XVII столітті
прийшли протестантські спільноти антитринітаріїв і соцініан.

За часів царизму закони держави не лише всіляко протистояли поширенню
нових вірувань, а й обмежували діяльність всіх інших конфесій, окрім
православної, яка мала статус державної. Забороненими в Росії були
опозиційні щодо православ’я течії, зокрема духобори, молокани,
старообрядці-безпопівці, хлисти, скопці та ін.

На українських землях, які перебували у володінні Австро-Угорщини й
Польщі, відносно успішно в ХІХ-на початку XX ст. розвивалася мережа
православних і греко-католицьких парафій.

Своєрідним бумом конфесійної диференціації в Україні, як і в усьому
Радянському Союзі, до якого вона 70 років належала, були 20-30-ті роки
XX століття. В цей час на ‘рунті православ’я тут з’являються різні
обновленські течії, іоаніти, федорівці, істинно-православна церква,
апокаліпсисти, єговісти-ільїнці, підгорнці та ін.

В першій половині XX ст. на українських теренах виникає ряд
кеносистичних сект, зокрема інокентіївці (Одещина), леонтіївці (Волинь),
мальованці (Київщина), митрофанівці (Кіровоградщина), мурашківці
(Полісся). Особливістю їх є віра в “живого Бога”, ім’я якого звучить в
самій назві течії.

В повоєнну добу, хоч Конституція УРСР формально і гарантувала свободу
совісті, релігійна діяльність в Україні всіляко обмежувалася. Офіційно
було зареєстровано біля 10 релігійних течій. Якщо на початку 20-х років
в Україні храми існували в кожному селі, навіть на більшості хуторів, то
на початок 1963 р. кількість діючих тут церков і молитовних будинків
зменшилася до 5595. Лише в 1962 році в Україні було знято з реєстрації
1144 релігійні громади. В Україні залишився лише єдиний духовний заклад
– православна семінарія в Одесі.

З монастирів незакритими було тільки 7 – Російської православної церкви.
В 1960 році було закрито навіть Києво-“Православний вісник”. Закриті
були всі фабрики з виробництва церковної утварі і атрибутики. Все це
завозилося з Росії.

2. Релігійна мережа України. Пожвавлення релігійної діяльності різних
конфесій в Україні почалося лише з початком перебудовчих процесів. Воно
захопило переважно західні і центральні області. Цьому сприяло, певною
мірою, також відзначення в 1988 році тисячолітнього ювілею прийняття
християнства. Фактично в усіх населених пунктах, в яких збереглися
культові приміщення, відновлювалася діяльність відповідних релігійних
громад. Спостерігається посилення місіонерської діяльності прибулих
із-за кордону проповідників, зокрема протестантських церков.

Поліетнічність України сприяла розвитку в ній багато-конфесійності.
Різні культурні об’єднання національних меншин починають сприяти
розвитку у нас специфічно їхніх конфесій. Активізувалося німецьке
лютеранство, корейський і бурятський буддизм, кримо-татарське
мусульманство, караїмство та ін. В 1988 році виходить з підпілля
Українська греко-католицька церква. В лютому 1989 р. заявила про себе
Українська автокефальна православна церква. Наступив період не лише
повернення культових споруд різним конфесіям, а й розгорнулося
будівництво ними біля двох тисяч нових.

В 1991 році в Україні вже діяло 12962 релігійні громади. В цей час
почали свою діяльність й нові, як для неї та її історії, течії, зокрема
Товариство свідомості Кришни, буддисти. Велике Біле Братство, РУНВіра,
Церква Повного Євангелія, бахаї, мормони, караїми, пресвітеріани, ІПЦ,
даосисти та ін. В 1991 році в Україні було вже 24 громади харизматичного
напряму

Останнє п’ятиріччя – це період інтенсивного розвитку релігійної мережі в
Україні. При цьому зростає не лише кількість релігійних громад (на
січень 2003 року їх було офіційно зафіксовано 27436), священнослужителів
(25991), монастирів (346), навчальних закладів (156), релігійних
періодичних видань (335), чисельність послідовників різних конфесій, а й
сама кількість цих конфесій. Якщо в 1991 році у нас на реєстрації
знаходилося 42 релігійні об’єднання, то на початок 2003 року їх було
понад 120 (з них біля 70 християнського коріння, 8 іудейських та 4
мусульманських, 7 неоязичницьких, 16 орієнта-лістських, 6 автохтонних,
чи синкретичних).

Найважливішою складовою релігійного життя в Україні є православ’я.
Загалом воно об’єднує 14705 організацій. Домінуючою в православ’ї є
Українська православна церква, що знаходиться в юрисдикції Московського
Патріархату. На сьогодні вона має 36 єпархій, в яких діють більше 10
тисяч громад віруючих, налічує 142 монастирі, 15 духовних навчальних
закладів, 116 періодичних видань, 3245 недільних шкіл та 33 братства.
Церковну службу здійснюють 8283 священики. Предстоятелем церкви є
митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан).

Українська православна церква – Київський патріархат -нараховує 31
єпархію, 3336 релігійних організацій. Вона має 32 монастирі, 2514
священнослужителів, 16 духовних навчальних закладів, 25 періодичних
видань та 881 недільну школу. УПЦ КП очолює Патріарх Київський і всієї
України-Русі Філарет (Денисенко).

Українська автокефальна православна церква має 1145 релігійних
Організацій, 70% з яких знаходиться у галичанських областях України.
Предстоятелем Церкви є митрополит Мефодій. Церковну службу в УАПЦ
здійснюють 676 священиків. В восьми семінаріях церкви навчалось 260
слухачів. Вона мала 248 недільних шкіл.

Крім названих вище, в Україні діють понад 200 малочисельних громад
віруючих з 50 різних релігійних напрямів, течій і толків. Тут варто,
хіба що, назвати порівняно нову течію, яка з’явилася серед єврейської
меншини. Це – іудео-християнство, 14 громад яких діють в шести областях
і Києві. Назвемо також даоські та англіканські громади. З 21 громади
Вірменської апостольської церкви 7 діють в Криму. Центр церкви,
очолюваний архієпископом Григорісом, – у Львові.

3. Тенденції конфесійних змін в Україні. Порівняльний аналіз цифрового
матеріалу про зміни релігійної мережі за 1986-2003 рр. засвідчує, що
екстенсивний етап розвитку релігійного життя в Україні вже закінчується
і переходить в інтенсивний. Його бум припав на 1988-1990 роки, коли
кількість громад збільшувалася щороку в середньому на 32%. Але в 1991
році це зростання вже становило 30%, в 1992 – менше 8%, а в 1993-1998
роках – 5-6%. Порівняно з 2001 роком в 2002 кількість громад зросла на
1,4 тисячі.

Які загальні тенденції характеризували зміну релігійної мережі в останнє
п’ятиріччя?

1) Відродження (скоріше, відтворення) громад традиційних для України
християнських течій там, де вони діяли раніше і де для цього наявною
була (хай навіть зруйнована) матеріальна база. Наслідком цього є те, що
зростання мережі йшло переважно за рахунок православних громад (більше
половини), греко-католиків і традиційних протестантів.

2) Порівняно швидкий ріст православних і католицьких громад за незначної
кількості активних їх членів і порівняно бідній духовній освіченості
парафіян.

3) Найбільш інтенсивне зростання релігійної мережі відбулося в
західно-українських областях, що пояснюється порівняно високим рівнем
релігійних потреб громадян цього регіону, для яких релігія стала
невід’ємним елементом їх способу життя і виявом духовної культури.
Загалом вже маємо насичення парафіями УГКЦ і РКЦ західного регіону
країни.

4) Порівняно розвинута інфраструктура ортодоксальних конфесій в
західно-українському регіоні, поєднання у свідомості людей своєї
релігійної належності з національною, включеність певного конфесійного
чинника в систему культури і побуту зумовили блокування проникнення в ці
області нових релігійних течій.

5) Кількісні покажчики зростання релігійних громад, монастирів, видань
різних конфесій не засвідчують про таке саме зростання кількості їх
послідовників. Конкурентна боротьба між конфесіями спонукає керівництво
деяких з них штучно розширювати свою інституційну мережу. Відмінною
також є кількість парафіян в протестантських і греко-католицьких
громадах. Останні в західноукраїнському регіоні мають в порівнянні з
першими в середньому у 20 разів більше вірних.

6) Регіональні відмінності в рівні національної самосвідомості громадян
позначаються на географії поширення українських національних
християнських церков. Тут слід відзначити помітне поширення парафій УПЦ
КП і УАПЦ в західних і центральних областях і водночас незначну
кількість їх в південному і східному регіонах країни, де домінує УПЦ МП.
Абсолютне домінування в галичанських областях має УГКЦ.

7) Зростанню кількості римсько-католицьких громад явно сприяє
етноконфесійний чинник, зокрема розселеність польської меншини на
Поліссі, Поділлі і Галичині. Розширення свого конфесійного регіону
римо-католиками зустрічає протидію цьому з боку православних і
греко-католиків.

8) Висунення в церковно-релігійному житті ідеї “традиційної канонічної
території”, що характерне зокрема для відносин православ’я,
греко-католицизму і римо-католицизму, веде до певної регіоналізації
України за релігійними чинниками, а відтак – і до міжконфесійної
напруги.

9) В намаганні заповнити той духовний вакуум, який утворився після
занепаду марксистсько-ленінської ідеологічної монополії і втрати свого
авторитету церквами, які діяли в умовах пристосування до тоталітарних
політичних порядків, певний успіх мають нові релігійні течії, які
привносяться в Україну переважно західними християнськими місіонерами. З
нових релігійних течій успіх у поширенні мають харизмати, а ось
неоязичники і неоорієнталісти вже дещо стабілізувалися у своєму
зростанні.

10) Відносини між релігійними спільнотами України загалом толерантні,
хоч подекуди і має місце протистояння між православними і
греко-католиками, між православними церквами, між греко- і
римо-католиками із-за володіння храмами. Частіше напругу релігійне життя
має в Криму між мусульманами і православними УПЦ МП.

Тема 11. НОВІ РЕЛІГІЙНІ ТЕЧІЇ В УКРАЇНІ

Визначення НРТ.

Типологія нових релігій.

3. Причини і тенденції поширення НРТ.

1. Визначення НРТ. Під “новими” релігіями розуміються такі релігійні
комплекси, які донедавна були невідомі в Україні. Серед них, по-перше,
релігійні течії, що сформувалися ще в XIX ст. і потім привнесені в
Україну завдяки місіонерству їх адептів, а по-друге, новотвори другої
половини XX ст., що з’явилися в результаті діяльності релігійних
реформаторів, які, базуючись на певній або декількох віросповідних
традиціях, творять нові віровчення, культ, організацію. Як правило, НРТ
історично не успадковані від попередніх епох, генетичне не притаманні
релігійній духовності українського народу, культурно, побутове,
ментальне не укорінені в його традиційному житті, але в умовах
глобалізації стають складовою духовного обліку нації. “Нові релігії” –
це не абсолютний, а відносний термін, який з часом змінить своє
наповнення і застосовуватиметься до новіших релігійних явищ.

2. Типологія нових релігій. НРТ типологічне можна об’єднати у декілька
груп:

І. Найчисельнішою і найпотужнішою з них буде неохрис-тиянська, до якої
відносяться як історичні, але нетрадиційні для України християнські
церкви, так і нові, недавно створені організації християнського
походження. Серед них назвемо такі: “Армія спасіння”, Церква Ісуса
Христа Святих останніх днів (мормони), Християнські церкви
харизматичного напряму (Церква Повного Євангелія, Церква Посольства
благословенного Царства Божого для всіх народів. Церква Живого Бога,
Українська Християнська євангельська Церква, Духовний центр “Нове
покоління” християнських церков України, Церква Христа, Київський
християнський центр “Нове життя”, Новоапостольська церква, Церква Нового
Єрусалиму (сведенборгці), Богородична церква тощо. Майже всі із
перерахованих місій, центрів, новітніх церков привнесені в Україну з-за
кордону.

Всі ці релігійні течії виникали в рамках традиційного християнства з
метою його осучаснення. Вчення новоутворених церков, звісна річ,
базуються на Біблії як основному віросповідному джерелі і на особі Ісуса
Христа як центральної фігури релігійних доктрин.

Характерним для неохристиянських угруповань є критика ортодоксального
християнства за відхід від первісних традицій; оголошення своєї церкви
виключно істинним, відроджувальним рухом євангельського християнства,
навіть месіанським у долі Христової віри; досконале знання Біблії з
дозволом вільного прочитання її і власної інтерпретації; піднесення книг
своїх пророків і вчителів до рангу віросповідних джерел, часом навіть
авторитетніших за Біблію; визнання поруч з Ісусом Христом свого лідера
керівником церкви, пророком або ж посланцем Бога. Неохристиянство від
історичного християнства відрізняється в дечому своїм власним розумінням
Трійці, природи Ісуса Христа, сутності Святого Духа, пекла, раю тощо.

II. Релігійні організації орієнталістського спрямування репрезентовані
неоіндуїзмом, течіями буддійського толку, поодинокими рухами японської,
китайської, корейської орієнтації. Неоіндуїзм, який виник в першій
половині XIX століття, сьогодні є неодмінним елементом релігійного життя
не лише Індії, а й багатьох країн Європи й Америки. Характерним для
неоіндуїстських рухів є опора на давню ведичну традицію при вдалому
використанні досягнень інших культур, а також цінностей багатьох
релігій. Всі течії неоіндуїзму проголошують себе різними учнівськими
наступностями спільної духовної традиції індусів, в основі якої лежить
принцип монізму, єдності в багатоманітті, нероздільності буття духовного
і матеріального, профанного і сакрального. В усіх неоіндуїстських
вченнях популярні ідеї універсалізму, синкретизму, рівності всіх релігій
як пошуку своїх шляхів до Бога, духовного базису в реконструкції
суспільства. Обов’язковим для неоіндуїзму є наявність вчителя, майстра
(гуру) як проповідника вчення і провідника духовних пошуків особистості,
групи, течії. Неоіндуїстські рухи, будучи адаптованими до сучасної
людини, особливо активно поширюються східними місіонерами з середини XX
століття переважно у формах культурних, просвітницьких, оздоровчих
заходів. В Україні неоіндуїзм представлений громадами і центрами
Міжнародного Товариства Свідомості Кришни, Ошо Раджніша, Саї-Баби,
Шрі-Чінмоя, Місії “Світло душі”. Міжнародного товариства “Всесвітня
чиста релігія” (сахаджи), Трансцендентальної медитації та ін.

‘Буддійські течії поширені в Україні переважно у,їх модернових формах.
Історично необуддизм виникає ще в першій половині минулого століття в
Японії, але найбільше поширення одержує після другої світової війни в
тій самій Японії, в США, Західній Європі. Характерним для необуддійських
течій є їх акцент на одній або декількох рисах буддійського вчення.
Кожна з них претендує на ортодоксальне витлумачення вчення Будди,
поєднуючи в своїх релігійних системах ідеї різних східних традицій,
навіть християнства. Буддизм в Україні представлений громадами таких
напрямів: дзен-буддизм, нітерен, різні школи тибетського буддизму (карма
каг’ю, дзог чен, гелугпа, ріме).

III. Цікавим явищем сучасного релігійного життя в Україні можна вважати
відродження дохристиянських релігій, язичницьких світоглядних
комплексів, серед яких громади послідовників вчителів і пророків
Володимира Шаяна, Лева Силенка, прихильників прадавніх дохристиянських
вірувань українського народу (РУНВіра – Рідна Українська Національна
віра, рицарі сонячного ордену, рідновіри, ладовіри, вогнепоклонники,
шанувальники давньоруської богині Берегині тощо).

IV. Синтетичні (штучно створені) релігії, які в своїх догматах й культі
опираються на множинні традиції (християнство, ведизм, буддизм, іслам),
але не просто еклектично поєднують їх, а створюють свої власні вчення,
систему обрядових дійств, сильну церковну організацію, претендуючи на
статус надрелігії. В цих течіях надто розвинутий культ лідера, авторитет
власних віросповідних джерел, присутня ідея богообраності їх
послідовників. До цієї групи відносяться Велике Біле Братство, Церква
об’єднання (або уніфікації), АУМ сінрікьо.

V. Різні позавіросповідні езотеричні об’єднання (теософське,
антропософське, послідовники вчення Гурджієва, екстрасенсорики тощо) та
сайєитологічні рухи (Діанетика-Фонд Хаббарда, Наука розуму, Християнська
наука). Вони як прояв нової й нетрадиційної для України релігійності є в
певному відношенні опозицією до офіційної ідеології традиційних релігій.
Так, зокрема, вчення сучасних езотериків, акумулювавши езотеричні
традиції різних епох, включили в себе віру в існування надприродного
світу, містичні уявлення про нього, магічні засоби спілкування з ним,
підкорення його своїм інтересам. Всі засновники езотеричних течій
переконані, що тільки вони дають надзвичайно глибокі, приховані від
“непосвячених” позитивні знання про світ. Сайєнтологічні вчення прагнуть
поєднати в собі науку і релігію, адекватно віддзеркалити проблеми
сучасного індустріального суспільства. Більшість існуючих в Україні
езотеричних і сайєнтологічних рухів мають іноземне походження, тобто
поширилися тут завдяки західним проповідникам, хоч їх засновниками часто
виступали й наші співвітчизники (Олена Блаватська, подружжя Реріхів).

VI. Крім зазначених вище груп, в Україні є прихильники обожнення сил
зла, поклоніння Сатані (Дияволу або Люциферу) -сатанізм. В кінці 70-х
років в Росії, а на початку 80-х рр. в Україні сатанізм заявив про себе
як репрезентована в декількох громадах релігійна течія, віросповідні
догмати і культові дії якої, будучи своєрідним антиподом християнства,
побудовані на дзеркальному відображенні останнього. Сатаністи вшановують
не Бога, а Сатану, читають Біблію навпаки, проводять так звані “чорні
меси” з використанням чорних свічок, перекинутих розп’ять, проклять,
ритуальних жертвоприношень тощо. Моральна програма сатаністів
відзначається крайнім індивідуалізмом, прагматизмом, егоїзмом, що
утверджує особистісні пріоритети, перевагу над всіма, культ сили.
Прихильники Сатани в Україні не чисельні, організаційно не об’єднані.
Вони існують переважно як молодіжні угруповання з явними музичними
(трешофільськими чи хардроківськими) зацікавленнями та екстремістськими
світоглядними пристрастями, які з часом, при відповідному керівництві,
можуть перерости у цілісну структуру.

3. Причини і тенденції поширення НРТ.

Серед причин появи НРТ в Україні виділяють зовнішні і внутрішні,
соціально-економічні і політичні, але є суто духовні, наприклад криза
традиційних віровчень та історичних церков, полірелігійність більшості
країн світу, взаємовплив різноманітних духовних традицій, успіхи свободи
релігій і віросповідань, дискредитація комунізму як ідеології і
моральної доктрини, світоглядна революція, зміна життєвих домінант
сучасного покоління та ін.

Поширення в Україні НРТ має свою специфіку.

В українському поліконфесійному середовищі доля нових релігійних течій і
рухів незначна – приблизно 3,5 відсотка, а кількість послідовників
коливається в межах 0,1-0,3 відсотків від загальної кількості населення.
При цьому кількість НРТ дуже повільно, але постійно збільшується.

Є специфічні закономірності в географії поширення нових течій, яка
кардинально відрізняється від поширення традиційних конфесій. Захід,
найрелігійніший район України, де розміщено більше половини всіх
релігійних громад, найменше відчуває на собі вплив новітніх рухів.
Південні та східні області України, місто Київ нині є регіонами
найінтенсивнішого їх поширення. Базуючись на статистичних даних і
враховуючи те, що кількісно НРТ продовжує зростати переважно за рахунок
цих, в минулому затеїзованих регіонів, можна сказати, що поширення
новітніх течій носить не всеукраїнський, а регіональний характер.

Неорелігії з’явилися як міський феномен. Новітня релігійність зберігає
цю характеристику й понині.

Сучасний неовіруючий відрізняється від традиційно віруючого за
специфічним соціально-демографічним портретом носіїв новітньої
релігійності. В нових течіях більше половини їх членів (51%) становлять
молоді люди віком від 20 до 29 років, значною є й середня вікова група
(від ЗО до 49 років) – 38,2%. Як бачимо, переважна більшість членів
новітніх громад у віковому сенсі є соціальне найактивнішою частиною
українського населення. Саме цей віковий прошарок суспільства працює,
створює матеріальні та духовні цінності, а отже тісно контактує із
соціумом. Зрозуміло, що саме такі люди мають чималий вплив на оточуючих
своїм життєвим досвідом, який, в разі його позитивності, є прикладом для
наслідування і гарантом правильності обраного духовного шляху. Є
підстави вважати появу нетрадиційної релігійності переважно молодіжним
явищем.

Рівень освіченості неовіруючих достатньо високий. З вищою та
незакінченою вищою освітою серед них є 54,1 %. Найвищий відсоток тих,
хто має вищу і незакінчену вищу освіту, спостерігаємо у багаї -82 %.
Скажімо, серед буддистів такий рівень освіти мають 52,4% опитаних.

Неовіруючі займають відносно привілейоване місце в соціумі, виконуючи
функції ідеологів, проповідників, духівників, оскільки серед них багато
представників інтелігенції (педагоги, науковці, лікарі, художники,
інженери та ін.) та студентів, які становлять відповідно 29,2% і 21,5%
від числа усіх опитаних. Найменшим в новітніх рухах є прошарок
робітників, службовців, працівників сільського господарства.

Безперечно, новий віруючий формує нове розуміння Бога, бачить
нетрадиційні шляхи свого зв’язку з ним, практикує вже модернові обряди і
переживає незвичайні психологічні стани. Твориться новий тип віруючого,
нова релігійність. Український неофіт відрізняється від свого
зарубіжного побратима тим, що останній приходив до неорелігій внаслідок
переосмислення офіційних церковних доктрин і релігійної символіки, їх
раціоналізації або ж розмивання системи догматичних релігійних норм. В
Україні неорелігійні рухи поповнювалися переважно за рахунок невіруючих,
а іноді й колишніх атеїстів, тобто тих, хто не мав попереднього
релігійного досвіду. Зрозуміло, що це суттєво впливає і на характер
релігійної організації, в якій вирішальна роль надається лідеру при
одночасному збереженні демократичних форм управління громадою.

На відміну від західних країн, де новітні релігійні явища постали певною
альтернативою існуючим традиційним релігіям, на наших теренах вони
виникали як рухи протесту, і не стільки спочатку як протесту
релігійного, скільки загально світоглядного та ідеологічного – проти
комунізму як теорії та практики. Тому ці рухи носили дисидентське
забарвлення. Тільки з часом вони перетворювалися з рухів “проти” на рухи
“за”. Відбувалася позитивізація змісту їх діяльності, настроїв. В цілому
ж неорухи запропонували конструктивні, хоч і специфічні, шляхи подолання
кризових станів людини, сім’ї, суспільства.

В останні роки громади акцентують увагу на інтенсивності свого розвитку,
працюють над якісними показниками своєї-присутності в суспільстві. Вони
не стільки прагнуть залучити в свої спільноти нових вірних, скільки
підняти духовний рівень вже наявних членів. Тут є певні досягнення:
налагоджено видання своєї літератури, відбувається підготовка
українських проповідників, ведеться індивідуальна робота з кожним
віруючим, залучення його до навчання, підвищення його культурного,
освітнього, богословського рівня, а через це – й всієї громади. Нові
течії виступають за активну присутність віруючого в житті громади і
суспільства, успішну адаптацію до конкретного етнокультурного
середовища. Можна сказати, що зараз громади НРТ переживають етап
активного пристосування. Поступово неорелігійні організації
відмовляються від відреченості і неприйняття світу, від критицизму на
його адресу. Вони, як правило, нині вже зацікавлені у своєму включенні в
соціум. Соціалізація нових рухів відбувається через благодійницьку
діяльність, просвітництво, видання і поширення релігійної літератури,
пропаганду істин свого вчення в засобах масової інформації, через факт
визнання їх державою – реєстрацію в органах влади, через бажання
налагодити стосунки з традиційними церквами тощо. Нові течії все частіше
прагнуть якнайповніше включитись в різні сфери суспільного життя.

В руслі адаптаційних процесів для новітніх течій лежить і проблема
врахування ними історичного, культурного та національного контексту в
своїй місіонерській діяльності. Незнання місіонерами релігійної історії
України та її сучасної релігійної конфігурації, особливостей релігійної
духовності народу, серед якого вони проповідують свої вчення, лише
шкодить новим рухам, їх утвердженню в Україні.

На сьогодні більшість неорелігійних громад вже організаційно оформилися,
уточнили віросповідні положення, зміцнили свої позиції в соціумі, серед
людей. Отже, в цілому відбулася стабілізація як кількості неорелігійних
громад та представлених в Україні різних релігійних течій, так і
прихильників або членів цих громад.

Тема 12. ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАКРІПЛЕННЯ СВОБОДИ СОВІСТІ

Свобода совісті — поняття багатоаспектне.

Міжнародні стандарти свободи совісті.

3. Правові засади релігійного життя України.

1. Свобода совісті — поняття багатоаспектне. Воно передбачає можливість
вільного, за велінням власної совісті, без якихось зовнішніх спонук
вибору світоглядних орієнтацій і насамперед вибору релігійності чи
нерелігійності. Свобода релігії передбачає свободу мати релігію, вільно
її сповідувати і водночас відправляти релігійні культи, поширювати
релігійні переконання, виховувати в них своїх дітей. Проте свобода
релігії не тотожна свободі віровизнань. В радянські часи, незважаючи на
значні обмеження, свобода релігії все ж була наявною, але при цьому
діяльність багатьох конфесій знаходилася поза законом. То ж відсутньою
була можливість вільного вибору віровизнань, а відтак і можливість
вільної зміни своєї конфесійності, свободи віросповідань. Отже, свобода
віровизнань або конфесійної належності – це право людини на
безперешкодний, відповідний її власній совісті вибір і сповідування
будь-якої релігії і дотримання її обрядів.

Свобода совісті передбачає право сповідувати будь-яку релігію
одноособове чи разом із своїми одновірцями. Останнє передбачає свободу
об’єднань віруючих, тобто утворення релігійних організацій свободу
церкви. Як вище зазначалося, будь-яка релігійна система включає як
складовий елемент релігійну діяльність – культову і позакультову. То ж
релігія не матиме повної свободи свого буття без права на свободу
релігійної діяльності.

Свобода совісті – це атрибут особистості, а відтак її прийняття
суспільством – це визнання цінності і духовного суверенітету останньої.
Але якщо у філософському аспекті свобода совісті включає внутрішню
здатність особистості вільно самовизначатися в світоглядах, приймати
релігію і діяти за її установками і нормами, то в правовому аспекті її
характеризує сукупність тих юридичних норм, що визначають межі і
можливості практичної реалізації особистістю свого права на свободу
совісті. Скажемо дещо по-іншому. Право регулює не процес світоглядного
вибору особистості, вибору нею релігії, а лише ті дії, вчинки і
поведінку, які з цього вибору витікають, тобто зовнішні форми вияву
релігійності.

Релігієзнавчий аспект свободи совісті передбачає право знання
особистістю особливостей великого різноманіття релігій і вибору однієї з
них як своєї. Якщо для богослова є лише одна істинна релігія – це його,
а решта – єресі, то релігієзнавець прагне дати об’єктивні, повні,
незаангажовані й неупереджені знання про всі конфесії. Цим самим він
ставить їх в один ряд перед особистістю, яка вибирає для себе одну з
них.

2. Міжнародні стандарти свободи совісті. Свобода совісті має різні свої
виміри. Насамперед це залежить від того, які відносини складаються між
державою і церквою. Виділяються три основні типи державно-церковних
відносин. Два з них – крайні. Якщо перший поєднує державу і церкву,
підпорядковує релігійні організації інтересам держави (цезаропапізм) або
державні інституції церкві (папоцезаризм), ототожнюючи тією чи іншою
мірою світську і духовну влади (теократія), то третій тип відокремлює
державу і церкву, забезпечує їх взаємне невтручання і толерантність
відносин, вільне існування будь-якої релігійної течії чи організації.
Прикладом першого типу можуть бути Ватикан, Іран, ряд інших
мусульманських країн, Греція тощо, то типовим прикладом третього типу є
США, де свободі відправлення релігій наданий широкий законодавчий
захист. Навіть невеличка релігійна течія тут має такі ж права, як і
велика церковна спільнота. Близькою до цього типу державно-церковних
відносин є нині Україна.

Більшість країн світу в наш час мають проміжну модель державно-церковних
відносин. Але якщо в одних країнах відокремлення церкви від держави
стосується на рівних всіх конфесій, то в деяких інших характерною є
підтримка державою окремих конфесій'(церков). Так, в Німеччині нині є
десь біля 15 релігій і церков, спеціальний статус яких дозволяє їм
одержувати певні державні дотації, звільнення від податків.

Окрім власного законодавства, що регулює в кожній країні
державно-церковні відносини і регламентує свободу релігії й віровизнань,
є цілий ряд міжнародних правових документів,

зорієнтованих на гарантування свободи релігії. Насамперед це “Загальна
Декларація прав людини”, прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н в 1948 році.
Документ, окрім іншого, урівняв людей у правах незалежно від того, яку
релігію вони сповідують, дав їм право свободи совісті, “свободу
сповідувати свою релігію чи переконання як одноосібне, так і разом з
іншими, публічно або приватне в ученні, богослужінні та здійсненні
релігійних і ритуальних обрядів”. Декларація наголосила на необхідності
взаєморозуміння, терпимості і дружби між людьми, незалежно від їх
релігійної належності. Свобода людини може бути обмеженою включно з
метою забезпечення належного визнання й поваги прав і свобод інших та з
метою задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку,
загального добробуту. В Міжнародному Пакті 00Н про громадянські і
політичні права (1976 рік) повторяються положення Декларації, але більш
конкретизовано. Тут знову засуджується примус при виборі релігії. До
мотивів обмеження сповідання релігії відносить шкоду здоров’ю, порушення
суспільної безпеки, виступи на користь релігійної ненависті. Наголошено
на праві меншин “сповідувати свою релігію і виконувати її обряди”.
Стаття 19 Пакту дає право кожній людині “шукати, одержувати і поширювати
будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно,
письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими
способами на свій вибір”.

Особливо важливим міжнародним правовим документом в забезпеченні свободи
релігії є “Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та
дискримінації на підставі релігії і переконань” Генеральної Асамблеї 00Н
від 25 листопада 1981 року. Виходячи з того, що релігія для її
сповідників є “одним з основних елементів розуміння ним життя”, що
свобода релігії сприяє досягненню загального миру, соціальної
справедливості та дружби між народами і ліквідації ідеологій та практики
колоніалізму й расової дискримінації, документ наголошує на необхідності
всім країнам -членам 00Н найшвидше ліквідувати будь-яку дискримінацію на
‘рунті релігії, бо ж вона є “образою гідності людської особистості”.
“Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати
релігію чи переконання на свій вибір”. В статті 6 Декларації чітко
перераховані ті свободи, які в сукупності розкривають свободу совісті. В
1992 році 00Н прийняла також “Декларацію про права осіб, що належать до
національних або етнічних, релігійних та мовних меншин”.

В унісон з документами 00Н звучать основні положення про свободу совісті
і віросповідання Ради Європи, інших європейських інституцій та ОБСЄ,
зокрема “Європейська Конвенція з прав людини” (1950 р.), “Паризька
Хартія для Європи” (1990 рік), Рекомендація Ради Європи 1396 “Релігія та
демократія” (1999 рік) та ін.

3. Правові засади релігійного життя в Україні, державно-церковних
відносин регламентовані Законом “Про свободу совісті і релігійні
організації”, прийнятим Верховною Радою в квітні 1991 року і доповнений
деякими змінами в наступні роки. Документ відповідає загалом міжнародним
правовим нормам свободи релігії і віровизнань. Він не лише гарантує
свободу совісті у всьому спектрі її складових, але й значно деталізує
положення про рівність громадян незалежно від їх ставлення до релігії,
відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави і школи від
церкви. Закон наголошує на світськості державної освіти, але надає право
релігійним організаціям відповідно до своїх внутрішніх настанов
створювати свої навчальні заклади. Держава бере на себе зобов’язання
поважати традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо
вони не суперечать чинному законодавству. Закон розписує статус різних
релігійних організацій (громад, управлінь, монастирів, братств, місій,
духовних навчальних закладів) як юридичних осіб і розкриває принципи їх
реєстрації державою або припинення їх діяльності. Окрім названих
міжнародними документами причин для закриття, український Закон фіксує
такою також “систематичне порушення релігійною організацією
встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних
заходів”, “спонукання громадян до невиконання своїх конституційних
обов’язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського
порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських або
релігійних організацій” (ст. 16). Закон чітко виписує майнове право
релігійних спільнот, їх права і Обов’язки, що пов’язані із свободою
віросповідання, правове забезпечення трудової діяльності в релігійних
організаціях та ін.

Окремі положення, пов’язані із свободою релігії і релігійної діяльності,
є в інших українських правових документах, зокрема в “Кодексі законів
про працю України”, “Кодексі про шлюб та сім’ю України”, Законі України
про альтернативну (невійськову) службу, Законі України про освіту,
Кримінальному кодексі України та ін. Узагальнюючою фіксацією свободи
буття релігії в Україні є стаття 35 Конституції: “Кожен має право на
свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу
сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно
відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і ритуальні
обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути
обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я
і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і
релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від
церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або
відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань”.

Україна протягом своєї історії мала шість моделей державно-церковних
відносин, у формуванні яких помітну роль відігравали історичні і
національні традиції, співвідношення в країні політичних сил, реальний
стан самих суб’єктів відносин – церкви і держави, зовнішній фактор.
Попередниками нинішньої моделі були києво-руська (Х-ХГУ ст.ст.),
могилянська і козацька (XVII ст.), синодальна (ХУШ-поч. XX ст.) і
радянська (1918-1990 роки). Ознаками сучасної української моделі
державно-церковних відносин є: світський характер і демократизм держави;
відокремленість церкви від держави і забезпечення останньою повної
свободи буття релігії і церкви, відвернення спроб політизації
релігійного життя; світськість державної освіти; закріплення правового
статусу релігійних організацій шляхом визнання їх юридичною особою;
рівність всіх релігійних організацій, віруючих і невіруючих; утвердження
толерантності міжконфесійних і міжцерковних відносин; сприяння держави
релігійним організаціям у їх соціально-значимій діяльності, включенню в
громадське життя.

ЗАВДАННЯ № 2. Дайте письмову відповідь на контрольні запитання. Для
цього користуйтеся запропонованим текстом, додатками, а також
методичними рекомендаціями, які подані у розділах 4 і 9 підручника

1. В чому особливість релігійності українця?

2. В чому закономірності релігійного процесу в Україні?

3. Охарактеризуйте пантеон проукраїнських язичницьких богів.

4. Що послужило причиною і мотивом прийняття князем Володимиром
християнства?

‘ 5. В чому виявляється негатив християнства в нашій національній
історії?

6. Визначте роль Берестейської унії для подальшого існування
християнства в Україні.

7. Охарактеризуйте буття релігії в тоталітарну добу та порівняйте його
із становищем релігії і Церкви в незалежній Україні?

8. Що служить причиною міжконфесійних колізій в нинішній Україні?

9. Охарактеризуйте історію конфесійної карти України.

10. Визначте релігійну мережу сучасної України.

11. Які загальні тенденції характеризували зміну релігійної мережі в
останнє п’ятиріччя?

12. Які нові релігійні течії і рухи діють в сучасній Україні? Визначте
специфіку їх поширення в Україні.

13. Назвіть причини і тенденції поширення нових релігійних течій.

14. Порівняйте ставлення до Ісуса Христа у крішнаїзмі, мормонів та
Свідків Єгови.

15. З’ясуйте, в чому відмінність у ставленні до того, що відбувається
після смерті у крішнаїтів, мормонів та Свідків Єгови.

16. Розкрийте зміст категорій “свобода совісті”, “свобода віровизнань”,
“свобода церкви”, “свобода релігійної діяльності”.

17. Які є три основні типи державно-церковних відносин?

18. З’ясуйте, якими правовими положеннями Конституція захищає свободу
совісті громадян України.

19. В яких формах держава має поставати гарантом свободи совісті?

20. Які пріоритети державної політики України щодо релігії та Церкви?

ЗАВДАННЯ № 3. Опрацюйте документи і дайте відповіді на запитання.

Документ 1. Повість врем’яних літ Завдання:

— назвіть вірування та звичаї східних слов я”н- язичників;

— визначте, як хрестили населення Київської Русі.

“Повість врем’яних літ” (“Повість минулих літ”), літописне зведення,
укладене в Києві на початку XII ст. Відоме у трьох редакціях: укладення
першої (близько 1113 р.) пов’язують з Нестором (див. 2-у стор.
обкладинки (третє фото, зліва направо):

Нестор-літописець, автор “Повісті врем’яних літ”) (не збереглося); друга
(1116 р.) створена ігуменом Видубецького монастиря Сильвестром; третя
(1118-1119 рр.) збереглася у списках ХІУ-ХУІ ст. (Лаврентіївському,
Іпатіївському).

<... > Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду
слов’янського і назвалися полянами, а деревляни теж [пішли] вщ слов’ян і
назвалися древлянами. Радимичі ж в’ятичі [походять] од ляхів. Бо було в
ляхів два брати — [один] Радим, а [другий] В’ятко. І, прийшовши, сіли
вони: Радим на ріці Сожі, од якого й прозвалися радимичі, а В’ятко сів
своїм родом по Оці, од нього прозвалися в’ятичі. І жили в мирі поляни, і
древляни, і сіверяни, і радимичі, і в’ятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили
по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Буїу
і по Дніпру, сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо
сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до
сьогодні. Через те називали їх греки “Велика Скіфія”.

[Усі племена] мали ж свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти,
кожне — свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і
лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів
своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І
весільний звичай мали: вони не ходив жених- по молоду, а приводили [ЇЇ]
ввечері, а на завтра приносили [для її родини те], що за неї дадуть. А
древляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи і вбивали вони один
одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони
дівчат коло води. А радимичі, і в’ятичі, і сіверяни один звичай мали:
жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я
[було] в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало в
них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на
всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, — з якою ото хто
умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав — чинили
їй вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на
вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали
[їх] у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як [це]
роблять в’ятичі й нині. Сей же обичай держали і кривичі, й інші погани,
не відаючи закону божого, бо творили вони самі собі закон. <...>

У рік 6496 (988). І тоді єпископ корсунський з попами цесарициними,
огласивши його, охрестили Володимира. І коли возложив (єпископ) руку на
нього – він зразу прозрів. Як побачив Володимир це раптове зцілення, він
прославив бога, сказавши: “Тепер узнав я бога істинного”. А коли
побачила це дружина його, — многі охрестилися. <...>

Охрестився ж він у церкві святої Софії. І єсть церква та в городі
Корсуні, стоїть вона на високому місці посеред города, де ото чинять
торг корсуняни, палата Володимирова стоїть край церкви і до сьогодні, а
цесарицина палата — за олтарем. По схрещенні ж привів він цесарицю на
обручення. А сього не відаючи, (деякі) неправильно говорять, ніби він
охрестився в Києві, інші ж — кажучи, (що) у Василеві, а другі, говорячи,
(ще) інакше кажуть.

Коли ж охрестили Володимира у Корсуні, (то) передали йому віру
християнську, кажучи так: “Хай не спокусять тебе деякі з єретиків. А ти
віруй, так говорячи: “Вірую во єдиного бога отця вседержителя, творця
неба і землі”, – і до кінця цей символ віри. І ще: “Вірую во єдиного
бога отця народженого, і в єдиного сина рожденного, і в єдиний святий
дух, що з’являється: три сутності довершені, мисленні, що розділяються
по числу і власній сутності, а нероздільні в божестві, і з’єднуються
вони нероздільно. Отець бо, бог отець, — він завжди перебуває в
отцівстві, він нерожденний, безначальний, начало (і) причина всьому
одним (не) рожденням він старший од сина і духа; од нього ж рождається
син; раніше ж від усіх віків з’являється дух святий і поза часом і без
тіла; вкупі син, вкупі дух святий єсть. Син подібносущий (єсть) до
безначального отця, рожденням тільки одрізняючись від отця і Духа. Дух
єсть пресвятий, отцю і сину побідносущий і вічносущий. Отцю бо —
отцівство, сину ж — синівство, святому духу — з’явлення. Ні отець бо в
сина чи в Духа (не) переходить, ні син в отця і Духа, ні дух у сина або
в отця; не змінні бо (їхні) сутності. Не трибоги, а один бог, тому що
божество єдине в трьох ликах…

І коли (Володимир) прибув, повелів він поскидати кумирів – тих порубати,
а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста
і волочити з Гори по Боричевому (узвозу) на ручай, і дванадцятьох мужів
приставив бити (його) палицями. І це (діяли йому) не яко древу, що
відчуває, а на знеславлення біса. Коли спокушав він сим образом людей –
хай одплату прийме від людей! “Велик ти єси, господи, дивні діла твої!”.
Учора шанований людьми, а сьогодні знеславлений!

І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні
люди, бо іще не прийняли вони були хрещення. І, приволікши його, вкинули
його в Дніпро. І приставив Володимир (до нього людей), сказавши: “Якщо
це пристане він, то ви одпихаите його від берега, до поки пороги пройде.
Тоді облиште його”. І вони вчинили звелене. Коли пустили (його) і
пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні
звуть Перунова рінь.

Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи:

“Якщо не з’явиться хто завтра на ріці — багатий, чи убогий, чи старець,
чи раб, — то мені той противником буде”. І, це почувши, люди з радістю
йшли, радуючись, і говорили: “Якби се недобре було, князь і’бояри сього
б не прийняли”. А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними й
корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду
і стояли – ті до шиї, другі до грудей. Діти ж (не відходили) од берега,
а інші немовлят держали. Дорослі ж бродили (у воді), а попи, стоячи,
молитви творили.

І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ
спасається, а диявол тужив, говорячи: “Горе мені, бо проганяють мене
звідси! Тут бо думав я житво мати, бо тут немає вчення апостольського,
не знають (тут) люди бога. І радів я з служіння їх, тому що служили вони
мені. І ось побіждає мене невіглас оцей, а не апостол і мученик, і вже
не буду я царствувати у землях сих”.

Люди ж, охрестившись, ішли кожен у доми свої. А Володимир, рад бувши, що
пізнав він бога сам і люди його, і глянувши на небо, сказав: “Боже
великий, що сотворив небо і землю! Поглянь на новії люди свої! Дай же
їм, господи, узнати тебе, істинного бога, як ото узнали землі
Християнськії, і утверди в них віру правдиву і незмінную. (А) мені
поможи господи, проти врага-диявола, щоб, надіючись на тебе і на твою
силу, одолів я підступи його”.

І це сказавши, повелів він робити церкви і ставити (їх) на місцях, де
ото стояли кумири. І поставив він церкву святого Василія (Великого) на
пагорбі, де ото стояли кумири Перун та інші і де жертви приносили князь
і люди. І почав він ставити по городах церкви, і попів (настановляти), і
людей на хрещення приводити по всіх городах і селах. І, пославши (мужів
своїх), став він у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення
книжне”.

Греко-католицька церква

Документ 2. Артикули, що належать до поєднання з Римською Церквою.
Завдання:

— причини, що викликали унію з точки зору греко-католицького
духовенства;

— умови союзу православної церкви в Україні з Апостольським Престолом;

— які обряди греко-католицької церкви і чим відрізняються від
католицьких?

Артикули, на які ми потребуємо запоруки від панів римлян перед, тим, як
приступимо до єдності з Римською Церквою.

1. Тому, що між римлянами і греками існує суперечка про походження
С[вятого] Духа, яка неабияк перешкоджає з’єдиненню і, правдоподібно,
триває не через що інше, як через те, що ми не хочемо одні одних
зрозуміти, — просимо, щоб нас до іншого віровизнання не примушували, а
щоб ми залишалися в тому, яке знаходимо викладеним у С[вятому] Письмі, в
Євангелії, а також у писаннях С[вятих] грецьких Докторів [Отців], а саме
що С[вятий] Дух не має двох начал, ані подвійного походження, а походить
з одного начала, як з джерела, – від Отця через Сина.

2. Щоб Божа хвала і всі молитви – ранні, вечірні та нічні — нам
залишилися незмінними згідно зі стародавнім звичаєм Східної Церкви, а
саме: С[вяті] Літургії, яких є три — Василія, Золотоустого і Епіфанія,
яка буває на Великий піст з наперед освяченими дарами, — а також усі
інші церемонії та обряди нашої Церкви, які ми мали дотепер, оскільки це
зберігається і в Римі під послухом Найвищого Архієрея; і щоб усе це в
нас було нашою мовою.

3. Щоб найсвятіїлі Тайни Тіла і Крові Господа нашого Ісуса Христа нам
були збережені цілковито такими, якими ми їх уживали дотепер під
обидвома видами – хліба і вина, щоб нам це було збережено на вічні часи,
цілком і непорушне.

4. Щоб Тайна С[вятого] Хрещення та її форма була збережена цілковито,
без жодних додатків, — так, як ми її уживали дотепер.

5. Про Чистилище не вдаємося в суперечку, але ми є готові до того, щоб
С[вята] Церква нас навчила.

6. Новий календар, якщо не можна вживати старого, ми приймемо, однак не
порушуючи Пасхалії і наших свят, тобто так, як це бувало за часів згоди,
бо ми маємо деякі свої особливі свята, яких панове римляни не мають: це,
наприклад, у день 6 січня, коли відзначається пам’ять Хрещення Господа
Христа, і на перше об’явлення Бога, в Трійці єдиного, яке в нас зветься
Богоявленням; того дня ми маємо особливу церемонію посвячення води.

7. Щоб нас не примушували відбувати процесії на день свята Тіла
Христового, а щоб ми могли ходити з процесіями зі своїми Святими
Тайнами, бо в нас є інша [практика щодо] Святих Тайн.

8. Щоб [нас теж не примушували] перед Великоднем посвячувати вогонь,
уживати калатал, а також відбувати інші церемонії, яких ми в нашій
Церкві дотепер не мали, а щоб ми збереглися — згідно з порядком і
уставом нашої Церкви — без змін у наших церемоніях.

9. Щоб подружжя священиків залишилися незмінними, за винятком
двоєженців.

10. Щоб митрополичих, єпископських та інших високих духовних санів
нашого обряду не давали нікому іншому, крім людей народу руського або
грецького і нашої релігії. А оскільки в наших канонах зазначено, що такі
особи як митрополит чи владики, які спершу обираються духовенством,
повинні бути людьми гідними, просимо його Королівська] м[илість] дати
нам свободу таких виборів; з тим, аби при цьому не порушувалася воля
його Королівської] м[илості] призначати обранця за власним бажанням. Це
означає, щоб ми невдовзі після смерті достойника обрали чотирьох
кандидатів, а його Королівська] м[илість] призначила з-посеред них того,
кого їй буде завгодно. Це передусім тому, щоб на такі високі посади
обирали людей гідних і вчених, оскільки його Королівська] м[илість],
будучи іншої релігії, не може знати, хто саме є до того гідний. Бо
раніше траплялися такі неуки, з-поміж яких декотрі заледве вміли читати.
Якщо ж його Королівська] м[илість] з ласки своєї забажає віддати такий
духовний уряд якійсь світській людині, то вона повинна буде протягом не
довше як трьох місяців прийняти свячення, під загрозою (в разі
зволікання) втратити цей уряд, відповідно до ухвали Гродненського сейму
й артикулів світлої пам’яті короля Жигимонта Августа, що їх підтвердив
нинішній король. Бо тепер є деякі, що по кільканадцять років духовні
уряди обіймають, а в духовний сан не висвячуються, захищаючи себе
якимись винятками, наданими королем]. Просимо, щоб на майбутнє такого не
було.

11. Щоб наших владик не посилали до Риму за сакрою, але якщо його
Королівська м[илість] зводить надати якесь владицтво, то
архієпископ-митрополит кожного такого [достойника] за давнім звичаєм
повинен висвятити. Однак сам митрополит, перед тим як обійняти
митрополичий уряд, повинен звернутися до Отця Папи за сакрою, і лише
після того як така сакра надійде з Риму, щоб владики (щонайменше двоє)
висвятили його за нашим звичаєм. А якщо б когось із єпископів обрали на
митрополита, то він уже не мусить звертатися за сакрою, адже його вже
раніше висвячували на єпископа; а лише скласти свій послух Найвищому
Архієреєві перед 0[тцем] архієпископом Гнєзненським, але не як перед
архієпископом, а як перед примасом.

12. Щоб ми мали більшу владу і щоб наші овечки нас більше поважали і
шанували, просимо надати нашим митрополитові і єпископам місця в сенаті
його Королівської] м[илосгі], і це з багатьох слушних причин: адже ми
маємо той самий єпископський уряд і гідність, що і їх м[илості] панове
римляни. А насамперед через те, що коли б хтось із нас складав сенатську
присягу, то одночасно міг би скласти присягу й на послух Найвищому
Архієреєві, щоб не трапилося якогось такого розриву, який стався після
смерті київського митрополита Ізидора, коли владики, яких не
зобов’язувала жодна присяга і які проживали віддалено, легко відступили
від єдності, ухваленої на Флорентійському соборі. Якщо ж [єпископ] буде
зв’язаний сенатською присягою, то йому буде важко й подумати про
роз’єднання. Тому нехай до нас теж надсилають листи про скликання сейму
і сеймиків.

13. Якщо б з часом, з Божої волі, і решта братії нашої народу і релігії
грецької прилучилася до цієї ж святої єдності, то щоб вони нам не чинили
закидів за те, що ми їх випередили у цій єдності. Бо ми мусили це
вчинити з певних і слушних причин задля згоди в християнській Р[ечі]
Посполитій] і щоб уникнути подальшого неладу і незгод.

14. Щоб не допускати до того, аби посланці з Греції чинили якісь
підбурливі дії, в’їжджали в державу з листами про відлучення від Церкви
і ламали цю згоду, породжуючи заворушення в народі. Адже між людьми
зосталося ще немало таких затятих, які ладні при найменшій нагоді
привести людей до заворушення. І взагалі того, хто сіяв би неспокій і
приїздив у державу з листами про відлучення від Церкви, належить карати,
бо ті його дії могли б перерости в міжусобну війну. А передусім треба
дбати про те, щоби в наших єпархіях священики нашої релігії —
архімандрити, ігумени, пресвітери та інші духовні особи, які не хочуть
нам підкоритися, – ніде не сміли виконувати духовних чинностей. А
особливо щоб не насмілювалися виконувати духовні чинності в наших
єпархіях чужинці-владики і ченці, які приїздять з Греції. Бо якщо таке
дозволити, то від нашої згоди не залишиться й сліду.

15. Якщо б у майбутньому люди нашої релігії, гордуючи своєю релігією і
церемоніями, захотіли прийняти римські церемонії, — то щоб їх не
приймати як таких, що нехтують церемоніями однієї Божої Церкви; адже,
перебуваючи в одній Церкві, будемо мати одного Папу.

16. Нехай будуть дозволені подружжя між римлянами і Руссю, без
примушування до релігії [одного з подругів], бо вони [перебувають] в
одній Церкві.

17. Через те що чимала кількість наших церковних маєтків виявилася
протиправне заставленою з вини наших попередників, які, будучи
тимчасовими господарями, могли заставляти ‘їх лише на час власного
життя, — ми уклінно просимо, щоб ці маєтки було повернено церквам; бо
через зубожіння наших престолів ми не те що не можемо задовольнити
потреби Божої Церкви, а й самі не маємо необхідного забезпечення. А якщо
би хтось мав право довічного володіння церковними маєтками, то нехай би
з них платив церкві принаймні якусь оренду, а після його смерті ці
[маєтки] нехай би поверталися церкві; і щоб ніхто не міг їх домогтися
без згоди єпископів та крилоса. Ті ж усі надання, якими церква зараз
володіє і які вписані до Євангелій, – навіть якщо на них не було
привілеїв, але які є її маєтками віддавна, — щоб надалі належали
[церкві], і щоб церква мала право повернути собі також ті, які були
давно відібрані.

18. Щоб після смерті митрополита і єпископів ані старости, ані
підскарбії не втручалися до справ церковних маєтків, а щоб ними, як це
заведено в Римській Церкві, до часу виборів нового єпископа
розпоряджався крилос. Стосовно ж приватних маєтків самого єпископа, то
щоб підданим і рідним померлого не завдавали кривди, але щоби все
відбувалося так, як після смерті панів духовних Римської Церкви. На це
ми вже маємо привілей, але [просимо] його внести до конституції.

19. Архімандрити, ігумени, ченці та їх монастирі нехай і надалі, як
давніше, перебувають під послухом у єпископів своєї єпархії, бо в нас є
тільки один чернечий устав, яким керуються й владики. А провінціалів не
маємо.

20. Щоб ми в трибуналі поміж панами духовними римськими, могли мати двох
[духовних осіб] нашого обряду, які відстоювали б права наших церков.

21. Щоб архімандритам, ігуменам, священикам, архідияконам та дияконам й
іншому нашому духовенству надавалася така ж шаноба, що й панам духовним
римським; і щоб вони користувалися тими давніми вільностями, які їм
надав король Володислав; і щоб вони були звільнені від сплати податків з
особи і з церковного обійстя, які на них досі накладалися, хіба що хтось
із них мав би власні маєтки; тоді він повинен сплачувати податки так
само, як і інші, але не з особи і не з церкви. А ті духовні [особи] і
священики, які тримають надання в посілостях панів і шляхти, повинні
визнавати своє підданство і проявляти послух своїм панам, передусім з
огляду на їх ґрунти і надання, не вдаючись до іншої інстанції і не
позиваючи своїх панів до суду, а цілковито зберігаючи за своїми панами
право патронату. Але з огляду на особу і духовний уряд, який вони
обіймають, їх ніхто не має права карати, окрім власного єпископа на
подання їх панів. Особливо це стосується тих [духовних осіб], які є
власними підданими і достойними синами своїх панів. І так не будуть
порушені ані духовне ні світське право, ані шляхетські вільності з Двох
боків.

22. Щоб пани римляни не забороняли нам у наших церквах по містах і всюди
дзвонити у Велику П’ятницю.

23. Щоб нам не забороняли публічно, при свічках і в ризах, згідно з
нашим звичаєм, нести до недужих Святі Тайни.

24. Нехай нам буде дозволено у святкові дні, якщо виникне потреба, без
жодних перешкод ходити з процесіями за нашим звичаєм.

25. Щоб монастирі й церкви наші руські не перетворювали на костели. А
взагалі, якщо б католик у своєму маєтку завдав шкоди церквам, то він
повинен їх для своїх підданих народу руського направити, або нові
побудувати, або старі відновити.

26. Якщо церковні братства – новопоставлені патріархами і підтверджені
його Королівською] м[илістю], як, наприклад, у Львові, Бересті, Вільні
та деінде, – з яких Божа Церква має велику користь і завдяки яким
примножується Божа хвала, хочуть перебувати у цій єдності, то нехай
залишаються непорушними під послухом єпископів (митрополита) тієї
єпархії, в якій вони є, і до якої належать.

27. Щоб нам було дозволено засновувати школи, семінарії грецької і
слов’янської мови в тих місцях, де це буде найдоречніше, а також
відкривати друкарні, але під наглядом митрополита і єпископів та з їх
відома; і нехай у них нічого не друкується без відома і дозволу
єпископів, щоб запобігти поширенню якихось єресей.

28. А оскільки – як в королівщинах, так і в [маєтках] панів та землян
-мають місце великі збитки і непослух нам від священиків наших, які
іноді під захистом своїх урядників і панів чинять великі збитки і
розпусту, [даючи] розлучення подружжям; а деколи й самі пани старости та
деякі їх урядники, задля тих мізерних прибутків, що звичайно надходять
за такі розлучення, своїх священиків захищають, на собори до єпископів
не пускають, а нам, єпископам, карати свавільних не дозволяють, наших
візитаторів оббріхують, ганьблять і б’ють, – просимо покласти цьому
край, щоб ми мали право карати свавільних і наглядати за порядком. А
якщо б єпископ когось за непослух чи якесь зловживання відлучив від
Церкви, то щоб уряд і пани, довідавшись про це від єпископів і
візитаторів, таким [священикам] не дозволяли відправляти духовні
чинності, ані служити в церквах, доки вони не оправдаються перед своїм
пастирем. Це стосується і архімандритів, і ігуменів, і інших духовних
осіб, які підлягають єпископам і їх владі.

29. Щоб у великих містах і всюди в державі його Королівської] м[илосгі]
собори та парафіяльні церкви, незалежно від їх влади і підданства
-королівської, міської чи шляхетської дотації – перебували під
юрисдикцією і владою своїх єпископів, а світські люди щоб ними не
управляли. Бо є такі, що виявляють непослух своїм єпископам і самі на
свій розсуд рядять ними [церквами], а своїм єпископам не хочуть
підпорядковуватися. Отож, щоб на майбутнє такого не було.

30. Якщо когось за якусь провину свої єпископи відлучили від Церкви, то
того нехай не приймають у Римській Церкві; більше того: нехай його
оголосять проклятим; тоді й ми чинитимемо так само з тими, кого
відлучили від Римської Церкви, адже це наша спільна справа.

31. Коли б Пан Бог зі своєї С[вятої] волі й ласки зволив дочекати того
щоб і решта нашої братії Східної Церкви грецького обряду прилучилася до
святої єдності з Західною Церквою, і після спільного з’єднання та
дозволу всієї Церкви, було впроваджено виправлення до обрядів і
правопорядку Грецької Церкви, — то щоб і ми в усьому цьому брали участь,
як люди однієї релігії.

32. Знаючи, що дехто поїхав до Греції, щоб виклопотати собі певні
церковні повноваження та, згодом, повернувшись сюди, урядувати і
підпорядкувати собі духовенство та поширити на нас свою юрисдикцію, – то
аби між людьми не було великого заворушення, просимо, щоб його
Королівська м[илість] зволив дати панам старостам розпорядження стежити
на кордонах за тим, щоби нікого з такими юрисдикціями чи екскомуніками
до держави його Королівської м[илості] не пропускати, бо тоді постало б
немале заворушення між пастирями і овечками Божої Церкви.

33. Ми, нижче пойменовані особи, бажаючи цієї святої згоди на хвалу
Божого імені та задля миру Святої Християнської Церкви, всі ці артикули,
які вважаємо потрібними нашій Церкві, й умови, на які спершу потребуємо
запевнень від С[вятішого] Отця Папи і від нашого милостивого пана його
Королівської м[илості], — задля кращої достовірності виклали в цій нашій
інструкції для наших превелебних братів у Бозі отця Іпагія Потія,
прототронія, єпископа володимирського і берестейського та отця Кирила
Терлецького, екзарха і єпископа луцького й Острозького, щоб вони від
нашого і свого імені просили найсвятішого Отця Папу і нашого милостивого
пана його Королівську] м[илість] наперед підтвердити і запевнити ці всі
артикули, що їх ми подали на письмі. Щоб отак ми, будучи впевнені в
[збереженні] нашої віри. Святих Тайн і наших церемоній без порушення
сумління нашого і доручених нам овечок Христових, — приступали до цієї
святої згоди зі святою Римською Церквою; щоб опісля й інші, які ще
вагаються, побачивши, що нам усе наше збережено непорушеним, – тим
швидше слідом за нами до цієї С[вятої] єдності прийшли.

Дано року Божого 1595 червня, 1 дня за старим календарем. Михайло
митрополит київський і галицький, рукою власною. Іпатій єпископ
володимирський і берестейський, власною рукою. Кирило Терлецький Божою
ласкою екзарх, єпископ луцький і острозький, власною рукою. Леонтій
Пельчицький з ласки Божої єпископ пінський і турівський, рука власна”.
(8 печаток, серед яких — єпископа львівського Гедеона Балабана і
холмського Діонізія Збируйського; на звороті 7 аркуша є підпис Іони
Гоголя: “Іона архімандрит кобринський церкви Святого Спаса, власною
рукою підписав”. Всі підписи кирилицею).

Документ 3. Іван Вишенський. Послання до вищого українського
духовенства, прийнявшого унію.

Завдання:

—дайте відповідь, яке становище мало духовенство православної церкви
напередодні прийняття унії.

Талановитим письменником-полемістом, визначним культурним і громадським
діячем кінця XVI—початку XVII ст. був Іван Вишенський. У своїх творах
він став на захист знедолених і гноблених, відтворивши правдиві картини
життя і побуту українського народу. Як і всі письменники-полемісти, Іван
Вишенський був глибоко релігійною людиною, палким прихильником східної
церкви. У його світогляді боролися погляди релігійно-аскетичні, життєві,
церковні, які зрештою стали основою талановитої спадщини
письменника-патріота. До нас дійшло 16 творів полеміста в різних
рукописних списках. Ще у 1599—1600 рр. частину своїх творів письменник
переписав у спеціальну “книжку”, яку він готував до друку в Острозькій
друкарні. Подаємо деякі з них.

Покажіть мені, о принявші унію, де ж той з вас, хто у вірі заснованій на
непорушному фундаменті, з виконаними заповідями себе знайшов? Чи ж не
ви, ваші милості, ділами гріховними віру зламали? Чи ж не ваші милості,
прагненням мирського достатку та лиходійством грошовим паростки похоті в
собі зрошуєте, а оскільки наситилися ніяк не можете, то ще більшою
жадобою та жагою світських багатств мучитеся? Покажіть мені, о прийнявші
унію, де ж той з вас, хто у світському житті шість заповідей, Христом
узаконених, виконав, тобто голодних нагодував, спраглих напоїв, нагих
одягнув, ув’язнених відвідав, бездомним притулок дав і хворим допоміг?

Чи ж не ви, ваші милості, ті шість заповідей не тільки у світському
житті зневажали, а й прийнявши сан духовний постійно порушуєте?

Чи ж не ви, ваші милості, голодних голодом морите і підданим, Що як і ви
образ Божий мають, напитися не дасте і від сиріт харчі, дані їм
благочестивими християнами, одбираєте; зі стодол хліб та худобу
волочите; самі зі своїми прислужниками об’єдаєтеся; працю і піт кривавий
інших, лежачи і сидячи, сміючись і бавлячись пожираєте; трубки курите,
пиво варите і в провалля ненаситного черева виливаєте; самі з гостями
своїми насичуєтеся, а сироти церковні їсти і пити хочуть, а нещасні
піддані з дітьми всіляких утисків зазнають і бояться, щоб їм хліба до
наступного врожаю вистачило?

Де той з вас, хто бездомних у дім впустив, притулок їм дав і догодив,
ноги по-авраамськи мандрівнику помив? Чи ж не ви, милості, прийнявши сан
духовний, з бездомних насміхаєтеся, їх лаєте, ганите, ганьбите й
ненавидите, на них лихословите і наклеп зводите? І що ж з’явилося з тих
уст, сморідну унію уклавших, які тим духом лаялися, кажучи: “А хто такі
патріархи чи то владики грецькі?”. Жебраки, волоцюги, нікчеми, чи не
бачите мудрування

свого безумства?

Де ті, що нагих одягали? Чи ж не ви, ваші милості, самі роздягаєте, із
комор бідних підданих коней, волів і овець волочите, данину грошима,
потом і працею з них витягаєте? Їх обдираєте, роздягаєте, мучите,
морите, до роботи зимою і літом, у люту негоду гоните — а самі, як
ідоли, на одному місщ возсідаєте, а як трапиться того трупа
ідолоподібного на інше місце перенести, то в каретах, безтурботно
сидячи, наче вдома, переїжджаєте. А нещасні піддані ваші день і ніч на
вас роблять і муки терплять. Їх кров, сили і працю виссавши та з обор і
комор забравши все, виродків ваших у дорогі шати вбираєте та гарним
виглядом око прислужників своїх кормите. А нещасні піддані й простої
сорочини, що нею наготу свою прикрити могли б, не мають. Ви їхнім потом
мішки грішми золотими талярами, півталярами, четвертаками й потрійниками
повні напихаєте та й напихаєте, а ті нещасні не мають за що солі купити.

Де ті, що хворим слугували? Чи не ви, ваші милості, ще самі насильство
чините, здорових б’єте, мучите, убиваєте?…

Де ті, що ув’язнених відвідували?

Чи не ви, ваші милості, людей за правду ув’язнюють і бідним християнам
мучеництво ладнаєте?

Чи не ви, ваші милості, так добре Никифора відвідали, що він й досі у
тюрмі пропадає. З брехнею безпечно собі пануєте, а папа ваш і не зважає
на таке відступництво. Але знайте, що Бог бачить те горе, навіть коли
люд німіє, і ви, пізнавши до кінця таїнство життя, з потойбічного світу
угледите гріховні діла свої.

Покажіть мені, о принявші унію, де той, що залишив дім, села, маєтки,
світське життя заради Господа. Чи не ви, ваші милості, заради скарбів,
маєтків, фошей і прибутків, заради слуг, що їх у церкві Божій вдвічі та
втричі більше знайдете, ніж перед тим мали, біскупство здобуваєте?
Славою віку цього коронуєтеся, в достатках розкішних, як у маслі,
безтурботно плаваєте, дочок з багатим віном біскупським віддаєте, зятів
панами горловими робите, добром церковним, сирітським і тих, що сліду
Христового тримаються, їх збагачуєте, титули мирські славні їм даєте: з
вояків на судді, з суддей на каштеляни, з каштелянів на старости, з
старостів на воєводи перетворюєте!

Документ 4. Виступ міністра сповідань Олександра Лотоцького про
необхідність автокефалії Української церкви

Завдання:

— назвіть причину, згідно з якою, за думкою Лотоцького, незалежній
українській державі потрібна незалежна від Москви церква.

У листопаді 1918 р. новим міністром сповідань гетьманського уряду став
Олександр Лотоцький. У цей час у Києві відбувалася осіння сесія
Всеукраїнського Церковного Собору. 12 листопада міністр Лотоцький
виголосив на Соборі промову, заявивши, що в самостійній Українській
Державі церква має бути самостійною і національною.

“У нових умовах нашого державного і духовного життя виникає конечна
потреба улаштувати церковні справи. Влада державна за мого попередника
пішла на тимчасове і компромісне рішення: вдалася до порозуміння з
Московським патріархом з огляду на попередні зв’язки нашої Церкви з
колишньою Церквою російською. Але та спроба не тільки не допомогла
розв’язати справу, а ще більше її ускладнила. Автократичні домагання
Московського патріарха, що навіть бажає затверджувати українських
єпископів, ставлять справу знову на самий її початок. Перед Державною
владою та перед церковним Собором – знову те саме завдання:

утворити церковний лад, а для того в першу чергу установити основний
закон української національної Церкви.

Становище вимагає, щоб правительство ясно й твердо зазначило гі свої
принципові засади, на яких воно стоїть у справі будування правних
церковнодержавних відносин. У нас Церква перебуває в зв’язку з державою,
– тому державна влада має не лише право, але й обов’язок установити
взаємовідносини між ними. Державна влада тим охотніше виконує такий
обов’язок, бо це відповідає нашим старим національним традиціям: в
історії нашої національно-державної боротьби моменти Церкви й нації були
тісно сполучені і помагали один одному в процесі тієї боротьби.

Основна засада української державної влади полягає в тому, що в
самостійній державі має бути і самостійна Церква. Цього однаково
вимагають інтереси і держави, і Церкви. Ніякий уряд, що розуміє свої
державні обов’язки, не може згодитись на те, щоб осередок церковної
влади перебував в іншій державі. Тим менше можна допустити це в даному
випадку – з огляду на кардинальну різницю між становищем Церкви в
Московщині і на Україні. Тому в своїх відносинах до інших Церков
українська Церква має бути автокефальною під головуванням Київського
митрополита та в канонічному зв’язку з іншими самостійними Церквами. Що
ж далі до взаємних відносин у нас між Церквою й державою, то
взаємовідносини ті мають стояти на непорушній основі: кесареве
—кесареві, Боже – Богові. Я зазначаю лиш гі основні засади, з якими
мусить бути погоджено часткові сторони церковної організації.

Державна влада має глибоке переконання, що лише на таких засадах
збудована церковна організація єдино відповідає церковним, державним і
взагалі народнім інтересам. Самостійність Церкви допоможе проявитися тим
громадським силам, що виявили таку надзвичайну самодіяльність в нашому
колишньому національному житті. Ту самодіяльність було приборкано, живі
основи церковної соборності занедбано, коли Церква наша провадилася
чужими, силою їй накинутими основами життя; але та самодіяльність
церковно-народна має відживитися, коли наша Церква твердо стане на грунт
властивого їй самостійного життя — автокефалії Церкви.

Таким чином, автокефалія української Церкви — це не лише церковна, але й
національна наша необхідність. Це конечна потреба нашої Церкви, нашої
держави, нашої нації. І хто розуміє та щиро до серця приймає інтереси
українського народу, той приймає й автокефалію української Церкви. І
навпаки. В імені уряду Української Держави маю за честь оголосити його
тверду і непохитну думку, що українська Церква має бути автокефальною”.

Документ 5. Проголошення автокефалії Української Православної Церкви.
Завдання:

— які негативні наслідки, на погляд ВПУР, для української церкви мало
приєднання її до Москви;

— з’ясуйте підвалини, на яких. постала Українська автокефальна церква.

Лист перший ВПЦР Всеукраїнської Православної Церковної Ради від 5 травня
1920 р. з’ясовує історію церковних подій в Україні після революції 1917
р., зокрема ворожого ставлення російського єпископату до українського
церковного руху, й обґрунтовує необхідність проголошення Радою
автокефалії соборноправності Української православної церкви.

“ВІД ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКОВНОЇ РАДИ ДО УКРАЇНСЬКОГО
ПРАВОСЛАВНОГО ГРОМАДЯНСТВА

Лист перший

Дорогі брати та сестри України – діти Православної нашої Церкви! З
давніх-давен український народ має одну прикмету, покладену в основу
його натури, це – незламану прихильність до волі та незалежності. Ця
його прикмета цілком виявилась і в справі будування устрою своєї Церкви.
Оскільки відомо, від початку на Україні християнства і аж до прилучення
її до Московщини, протягом біля 600 літ, українська Церква не знала над
собою чужоземного ярма – була фактично автокефальною, перебуваючи лише в
деякій мірі в духовній підлеглості Царгородським патріархам.

За прикладом перших християн, українська людність вибирала собі духовних
владик і панотців і сама ж через своїх обранців, що складали духовні
Собори, керувала всіма церковними справами, тобто була соборноправною.

Беручи живу і безпосередню участь в церковному будівництві, український
нарід досить повно виявив свої національні здібності в різних ділянках
церковно-громадського побуту: в будуванні храмів, шкіл для народу і
утворенні досить високої культури і освіти, в установленні різних
звичаїв і обрядів, з якими відбувались свята і відправи Божих служб, в
спорудженні чудових церковних співів — дійсний зразків богонатхненної
творчості і т. ін. Тому і всі тодішні відправи Божих служб являли з себе
справжні акти єднання людності з Богом, а Христові заповіти глибоко
проймали народне життя.

Але після прилучення України до Московщини, духовна влада останньої, за
допомогою влади цивільної шляхом заборон, заслань, насильств і терору,
крок за кроком скасувала не тільки незалежність і соборноправність
української Церкви, а майже і все те в ній, що мало на собі хоч
які-небудь прикмети національної творчості, властивої українському
народові.

Дуже сумні наслідки для української Церкви мало оте московське
господарювання: народ було цілком усунено від порядкування церковними
справами, а керівництво ними перейшло до владик-чужинців; на парафіях
посіли в більшості чужі народові, а то й просто ворожі йому, призначені
владиками, панотці; замість живої української мови та мови слов’янської
з українською вимовою, заведено в Церкві мову мертву слов’янську з
вимовою московською, українському народові зовсім незрозумілу;
заборонено відправи Божих служб з стародавніми обрядами та звичаями, а
також українські співи іт.п.

Таким чином, українську Церкву поволі було обернено на пустиню
велелюдну, де з одного боку народ, а з другого чуже йому духівництво,
замість духовної єдності являли з себе два ворожі табори. Інакше кажучи,
живу Церкву було забито і Дух Божий відлетів від неї.

Історія українського народу дає багацько прикладів героїчної боротьби
його за свою Церкву, і ідея визволення Церкви з чужоземної московської
неволі і повернення їй всього того, чого вона була позбавлена, ніколи не
вмирала серед кращих його синів.

1917 року, коли впали пута самодержавного московського царату, на який
головним чином спиралась вища духовна влада, та ідея стала провідним
гаслом для певної частини укр. духівництва і інтелігенції, заходами яких
і було скликано так званий Всеукраїнський Церковний Собор. Але через
інтриги та шахрайства московських владик той Собор зробив лише шкоду
українській Церкві, чим церковний рух на деякий час навіть було
спаралізовано. Але вже весною 1919 р. рух прокинувся з новою силою,
головним чином серед народної інтелігенції та робітництва м. Києва, і
незабаром охопив широкі верстви людності, як великих міст – Полтави,
Кам’янця, Одеси, і ін., так і багатьох сіл України, маючи своїм гаслом
автокефалію і соборноправність.

У м. Києві та його околицях церковний рух зразу ж набрав організованих
форм: людність почала засновувати на зразок стародавніх українських
братств українські парафії, які потім об’єднались у Спілку, а Спілка для
керування церковними справами утворила Всеукраїнську Православну
Церковну Раду, в яку ввійшли представники всіх об’єднаних парафій.

Київські парафії, розпочали українські відправи Божих служб. Оскільки
дозволяли умови і обставини часу, в цих парафіях українська людність
почала відновляти свій стародавній церковний устрій: встановила обрання
причетів, завела до вжитку у відправах українську мову і спів, відновила
також український обряд і звичаї і т.ін.

Всеукраїнська Церковна Рада розгорнула широку діяльність по організації
і упорядкуванню українських парафій і керуванню ними, по перекладу на
українську мову богослужбових книг, покладенню на ноти перекладених
співів, контактуючи таким ладом всі ділянки свого церковного життя.

І от, певне нема тепер на Україні такого кутка, де б людність не чула
про те, що майже на протязі цілого року в київських святих храмах —
кафедральному соборі св. Софії, соборі св. Миколая, церкві св. ап.
Андрія Первозванного лунає слово Боже і свята молитва на рідній, живій
українській мові, ллються хвилі богонатхненого співу і людність,
відвідуючи ці храми, молитовне лине серцем до Живого Бога. Лише в
животворчих українських відправах Божих служб, українська православна
людність знаходить для своєї душі справжню духовну поживу.

Провадячи в такому напрямку свою діяльність, українське православне
громадянство, керуючись заповітами Святої Апостольської Церкви, зовсім
не мало на меті відокремлюватися від вищої духовної влади, а навпаки –
всю свою працю по відродженню Церкви бажало провадити в погодженні з
єпископатом, делегуючи для порозуміння з ним кращих своїх людей.

Як же поставилась до цього визвольного руху вища місцева духовна рада —
єпископат? Вихований в традиціях московського самодержавства, Київський
єпископат, розуміючи, що справа йде про дійсне визволення української
Церкви з-під Церкви московської і про цілковите позбавлення московської
духовної влади всіх її прав та привілеїв, виступив рішуче проти змагань
українського народу, не визнаючи за ним жодного права на втручання в
справи церковні. Так наприклад, коли українські парафії законними
засобами добували в своє користування храми, які до того були не
парафіяльні, єпископат в особі Назарія, єпископа Черкаського, що за
відсутністю митрополита Антонія правив Київською єпархією, вживав всіх
заходів, щоб тих церков українцям не дано, не давав благословення
українським священикам на відправи Божих служб, вів відверту агітацію
через підвладне йому духівництво по церквах проти українського
церковного руху, трактуючи українців боговідступниками, уніатами тощо.
Почасти єпископ Назарій не бажав розмовляти з представниками українських
парафій, навіть були випадки, коли він їх вигонив.

Але ця ворожнеча до українського церковного руху набула особливо гострих
форм під час денікінщини. Митрополит Антоній, що прибув на Україну разом
з денікінцями, відібрав від українців всі храми і, маючи на меті цілком
придушити церковний рух, виголосив заборону 13-ти українським панотцям
та дияконам священнослужити. Але по звільненні України від денікінських
загонів, коли церковний рух пішов ще жвавішим темпом, єпископат в
боротьбі з ним все ж не лишав своїх старих методів, 3-го травня було
виголошено нову заборону українським панотцям, і поставлено таким чином
українське громадянство перед дилемою: або підлягти волі єпископату і
зректися справи визволення своєї Церкви, або зректись ворожого
єпископату і йти своєю дорогою, вживаючи заходів до набуття єпископату
власного. І в особі вищого керівного органу — Всеукраїнської
Православної Церковної Ради — воно вибрало останнє.

Всеукраїнська Православна Церковна Рада, яка є дійсним виразником волі і
бажань організованої української православної людності, і яка стоїть на
сторожі інтересів рідної Церкви, мусила прийняти зухвалий виклик,
зроблений єпископатом українській людності, і дати йому належну
відповідь.

Церковна Рада твердо переконана, що ті кроки, які вона вжила внаслідок
єпископського виклику, єдині в цей момент можливі й доцільні, і що вони
знайдуть в серцях всієї української православної людності щирий відгук,
співчуття і моральну підтримку. Отже, маючи на увазі:

1) Що український церковний рух у всіх своїх проявах по суті не має в
собі нічого антиканонічного, позаяк базується на підвалинах свого
стародавнього церковного устрою і лише відновлює тим свої права,
самовладне знищені московською владою;

2) Що український церковний рух – є рух живий, народній і йде певним і
твердим шляхом до цілковитого визволення Української Православної Церкви
від підлеглості Церкві московській і повернення їй устрою автокефального
і соборноправного;

3) Що Київський єпископат, будучи представником московської духовної
влади, постійним гальмуванням українського церковного руху, врешті,
заборонами священиків, виразно виявив себе не пастирем добрим, а ворогом
українського народу і цим своїм вчинком відійшов від української Церкви;

4) Що в наслідок всього цього Українська Православна Церква, що
складається з українських парафій, залишилась без єпископів, в той же
час безперервно перебуваючи в лоні Єдиної Соборної і Апостольської
Церкви,

Церковна Рада ухвалила:

1) Визнати розпорядження представника московської духовної влади —
Київського єпископату в особі Назарія, єпископа Черкаського про заборону
священнодійства українським причетам, актом антиморальним і
антиканонічним і через це нікчемним, якому не повинні коритися
заборонені члени причетів;

2) Вважати, що віднині Українська Православна Церква, яка складається з
українських парафій, не має єпископів і тому Всеукраїнська Православна
Церковна Рада визнає необхідним тимчасово до обрання єпископату і
утворення Всеукраїнським Церковним Собором належних органів керівництва,
взяти на себе головне порядкування справами Української Православної
Церкви як по містах, так і по селах України;

Тому ніяких розпоряджень єпископату, представника московської духовної
влади, українські парафії і причети не повинні виконувати і ні в які
стосунки з ним не входити, звертаючись по всіх своїх справах виключно до
Всеукраїнської Православної Церковної Ради;

3) Вважати Українську Православну Церкву звільненою від московської
зверхності – автокефальною (незалежною) і соборноправною;

4) Вжити належних і негайних заходів до підготування і законного
переведення українською православною людністю виборів українських
єпископів;

5) Закликати українську православну людність поставитись з належною
свідомістю до всього, що подіялось, і підтримувати Всеукраїнську
Православну Церковну Раду, як в її боротьбі з ворогами Церкви, так і в
великій роботі по відбудуванню всього церковного устрою, а також
піклуватись про свої Божі храми і за виконанням релігійних потреб
звертатися лише до причетів українських парафій;

6) Запропонувати парафіяльним Радам всіх українських парафій як по
містах, так і по селах, вжити належних заходів, аби цього листа
Всеукраїнської Православної Церковної Ради було негайно після його
одержання оголошено у св. храмах і на парафіяльних зборах.

м. Київ Травня 5 дня, 1920
р.

Всеукраїнська Православна Церковна Рада”

Документ 6. Митрополит Василь Липківський про ліквідацію УАПЦ. Завдання:

— яких утисків зазнала УАПЦ від радянської влади?

— які були причини та заходи ліквідації УАПЦ?

Митрополит Василь Липківський в “Історії Української Православної
Церкви” (розділ VII) дав критичну оцінку надзвичайних церковних Соборів
1930 року та її учасників. Поруч з критикою суто суб’єктивного характеру
він аналізує події тогочасної дійсності.

“Радвлада утворила цю “соборну ліквідацію УАПЦ” запевне лише про людське
око; в затінку цієї ліквідації вона робить справжню і невпинну
ліквідацію взагалі віри і Христової Церкви за своєю комуністичною
програмою, і в першу свою п’ятирічку взялась до ліквідації УАПЦ, як
наймолодшої, значить найменш тривкої, та ще й такої, що дуже захоплює
селянство. Комуна в останні часи “повернулась лицем до села”, опановує
українське селянство, усуспільнює, українську землю і селянські коні, і
воли й корови, і самих селян під своєю диктатурою. Заводить радгоспи й
колгоспи без попів і без церков, хоче все селянство обернути в
безвірницьку пролетаризовану масу. Самих попів повним унеможливленням
для них та їхніх родин життя в радянській державі цілими гуртами жене до
зречення сану, цілком унеможливила заснування релігійних шкіл, видання
часописів, книг релігійного змісту, і взагалі цілком нищить і релігійний
і національний дух українського народу, робить духовну руїну, і коли
робить, то і зробить.

Наша рідна земля, наш рідний народ споконвіку мають таку тяжку долю, що
їх в певні терміни заливає всяка повінь. Колись, кажуть, наша Україна
вся була залита морем, скована льодом, завмерла. Але зійшло море, розтав
лід і вона, як квітка, розцвіла і прийняла на своє лоно наш рідний
народ. Та й його скільки раз заливала ворожа повінь. Мабуть, ще за часів
переселення народів в IV—V віках народна повінь дуже заливала наших
прабатьків на їхній землі. Потім уже в історичні часи наш народ до краю
заливала повінь половецька, татарська і руїна кримських ханів. Та вся ця
руїна прийшла і відійшла, а народ наш живе і потужніє. Навалилась на наш
народ не лише фізична, а й духовна повінь — польсько-московська,
обертала в руїну не лише землю, а й віру, й саму душу нашого народу. Але
й вона як прийшла, так і зійшла, а народ наш живе й відроджується. На
Бога надія, що й жахлива комуністична повінь, що зараз своїми хвилями
намагається з головою залити наш народ, змести зі світу і його віру, і
Церкву, і все, що для нього найдорожче, всю його людську природу, його
волю, націю, теж зникне, як прийшла, а народ і від неї врятується і
житиме.

Але свята Українська Автокефальна Православна Церква – вона як і
Христос, Голова її, воскреснувши з мертвих, вже більше не вмирає, смерть
над нею вже влади не має.

Тим часом життя йде й невпинно висуває свої вимоги. І як ліквідація УАПЦ
нагадує обставини смерті Христової перед його воскресінням… Уже помер
Христос, вже Його поховано, привалено гріб каменем, а між тим вороги
Його неспокійні, вони прийшли до Пілата й кажуть: “Цей обманщик казав:
“На третій день воскресну”. Так звели забезпечити гріб вартою, щоб
ученики не вкрали його і не казали, що він воскрес з мертвих…” Хіба не
те ж саме трапилось і з українською Церквою?

І от не пройшло і року після скликання “надзвичайного собору”, як ДПУ
скликає вже другий надзвичайний Собор, щоб поставити варту коло її
гробу. , Чому це? Запевне, це таємниця самого ДНУ. Ми можемо робити лише
догадки. З першим надзвичайним Собором уже надто перемудрило. Воно не
лише зліквідувало УАПЦ, а й усю його організацію: ВПЦР, повітові й
районові Ради, зліквідувало служіння митрополита й єпископів. Але все ж
після всіх ліквідацій залишилось українських парафій щось коло 300. І в
якому стані вони залишились? Вони сказались вільними від усякого
контролю, крім звичайної в кожній радянській спілці агентури ДПУ,
вільними від усякого церковного начальства. Я навіть вітав такий стан
українських парафій, в такому стані вони могли найкраще підготуватись до
утворення в слушний час нового уже справді і церковного, всенародне
соборноправного керівництва. Але ДПУ швидко спохватилось. Справді, в той
час, як більшовицька влада всі свої інституції проймає самою суворою
централізацією, вводить “єдиноначаліє” в усіх своїх фабриках, колгоспах,
радгоспах та всіх інших закладах, найбільше боїться всякої “фуповосгі”,
українські парафії опинились в стані анархічному, стали окремими
незалежними гуртками людності та ще в справі найбільш підозрілій для
більшовиків — в справі релігійній. І от в грудні 1930 р. ДПУ скликає
другий надзвичайний Собор і на ньому виправляє свою помилку, відновлює
всю церковну організацію і з порушенням запевне всенародної та й іншої
соборноправносгі, ставить варту коло гробу УАПЦ, щоб мати в своїх руках
певні органи і певних відповідальних осіб за мертвий спокій української
Церкви.

Але ДПУ… мало на думці, здається, викопати ще один гріб і в ньому
поховати ще одного небезпечного для себе покійника. Річ у тім, що
предковічним осередком і церковного й національного життя українського
народу є місто Київ, до нього завжди звертались думки, серця і мрії
українського народу з усіх країв світу; Київ серце українського народу.
От чому митрополити Київські, хоч вони від “татарів” мусили “тікати” до
Москви і більше двохсот років жили в Москві, але все ж звались
“Київськими і всієї Русі”. Коли Московська митрополія відділилась від
Києва, Київські митрополити більш двохсот років жили у Вільні, але
звалися все ж “Київськими і всієї Русі”. Осередком церковного життя
України при всіх пригодах незмінне залишався Київ… Отже Київ, як
предковічний церковний осередок українського народу кладеться в могилу,
а замість нього висувається новий осередок – Харків, столиця
більшовицької української інтернаціональної держави…

Так ДПУ “пустило в расход” зразу двох покійників і поставило надійну
варту коло їх могил. Але певне ж воно, що ці небіжчики вже не встануть?
Ми віримо, віримо, що вони все ж воскреснуть і ніяка варта їх не
встереже.

14/23. X. року Божого 1930.

Дев’яті роковини моєї хіротонії.

[Митр. В. Литовський]”

ЦЕРКОВНА ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОГО УРЯДУ

(20-30-ті рр. XX ст.)

З перших днів утвердження більшовицької влади репресивна система взялася
за знищення церкви як суспільного інституту. Державний орган, що
займався справами релігії при наркоматі юстиції, називався ліквідаційним
відділом. І лише значна кількість віруючих та небезпека народних
повстань стримували тотальну ліквідацію церковного кліру. Церковні
структури витіснялися з усіх сторін народного життя. Інструкції
Народного комісаріату юстиції забороняли релігійним організаціям
займатися благодійницькою діяльністю, в тому числі і на користь
голодуючих. Про те, що під прикриттям допомоги голодуючим проводилася
акція боротьби з православною церквою, засвідчують документи. Завдання
до документів 7а-7б:

— з’ясуйте ставлення радянської держави до церкви;

—висловіть своє відношення до вилучення радянською владою церковного
майна.

Документ 7а.

ПОСТАНОВА

Ради Народних комісарів УСРР про відокремлення церкви від держави (3
серпня 1920 р.)

<...> 1) Проведення в життя декрету робітничо-селянського уряду УСРР від
22 січня 1919р. про відокремлення церкви від держави і школи від
церкви… покласти на Народний комісаріат юстиції та його органи.

2) Про зміну ст. 12 зазначеного вище декрету робітничо-селянського
уряду, позбавити церковні та релігійні товариства прав юридичної особи.

3) Доручити Народному комісаріатові юстиції скласти детальну інструкцію
про проведення в життя декрету від 22 січня 1919р. про відокремлення
церкви від держави і школи від церкви і ввести її в дію за погодженням з
заінтересованими відомствами. <...>

Документ 76.

ІНСТРУКЦІЯ

Про порядок вилучення церковних цінностей, які знаходяться в ужитку груп
віруючих

1. Комісія з вилучення церковних цінностей, які перебувають у
користуванні груп віруючих, зазначена у параграфі 2 постанови ВЦВК від
16 лютого, вимагає від усіх місцевих Рад, щоб вони протягом одного тижня
представили завірені копії списків і угод з групами віруючих, яким
передано в користування храми і церковні будівлі.

2. На основі списків та інших наявних даних установлюється черговий
порядок роботи з вилучення цінностей залежно від того, які цінності
знаходяться в тому чи іншому храмі, причому в першу чергу вилученню
підлягають цінності з найбагатших храмів, монастирів, синагог, каплиць і
т. ін.

Примітка: Комісія приступає до роботи в найбагатших храмах, не чекаючи
на списки з цілої губернії.

3. Устійнивши порядок найближчих робіт, комісія призначає день і годину
проведення робіт у даному будинку, викликає через місцеві виконкоми на
означену годину 3-5 осіб з-посеред тієї громади, в користуванні якої
знаходиться дана будівля з усіма належними документами та списками,
причому обов’язково мусить бути представлений старий, до 1917 р.,
церковний список або інвентарна книга. * 4. Для проведення робіт у
повітах комісія залучає місцеві виконкоми у вигляді підкомісії, яка
складається з уповноваженого представника виконкому, представника
повітового фінансового відділу і представника повітового комітету
допомоги голодуючим. Губерніальна комісія і виїзна підкомісія в
означеному складі не створюють окремого апарату, але користуються
існуючим апаратом виконкому й апаратом комісій для збирання цінностей
всюди, де вони існують, діючи з ними у тісному контакті.

5. При складані списків вилучених цінних предметів усі вилучені золоті і
срібні предмети й дорогоцінні камені точно описуються і запаковуються
згідно з інструкцією місцевим комісіям з обліку, вилучення і
зосереджування цінностей від 23 січня 1922 р., і в присутності членів
комісії відзначаються у церковних списках і заносяться в окремий
протокол, який мають підписати як члени комісії, так і представники груп
віруючих, у користуванні яких ті предмети знаходяться.

Примітка: Якщо якого-небудь предмету, що знаходиться в користуванні
групи віруючих, бракує, про це треба негайно скласти окремий протокол і
передати слідчим органам для проведення слідства і притягнення винних до
відповідальності.

6. Представники груп віруючих мають право вносити до протоколу всі свої
зауваження і заперечення у справі передачі на користь голодуючих
предметів, без яких відправляння богослужіння неможливе, й замінити їх
іншими дорогоцінностями. У випадку, якщо серед вилучених цінностей
знаходяться речі, які є на обліку губмузеїв, або виявляються речі
безсумнівного музейного значення, навіть якщо вони ще не є на музейному
обліку губернії, вони вилучаються з храму під наглядом представника
місцевого музейного відділу і передаються на зберігання у відділ музеїв
аж до особливого розпорядження комісії з вилучення церковних щнностей,
які знаходяться у користуванні груп віруючих, і на постійному обліку
останньої.

7. Все церковне майно, вилучене на основі цієї інструкції, пересилається
до губерніальних або до повітових фінансових відділів для направлення
його, згідно з інструкціями для місцевих комісій з обліку, вилучення та
зосереджування цінностей від 23 січня, в центральний орган державної
охорони • на окремий облік Центральної комісії помголу для реалізації їх
на харчові продукти, насіння і т. ін. для голодуючих.

Примітка: Ніякої реалізації цінностей на місцях не проводиться.

8. Ця комісія негайно обертає реалізовані суми на закупівлю харчів і
насіння для голодуючих.

9. Губерніальні і повітові фінансові відділи, а також губерніальні і
повітові комітети допомоги голодуючим зобов’язані представляти до
Центральної комісії помголу й Народному комісаріату фінансів раз на
місяць відомості щодо вилучених предметів, золотих і срібних – у вимірах
ваги, і дорогоцінних каменів — у штуках, із зазначенням їх назв, і
щомісяця представляти докладний звіт для публікації в газетах.

10. Губкомісії з вилучення церковних цінностей раз на місяць публікують
докладний перелік цінностей, вилучених з місцевих храмів, молитовних
домів, синагог і т. ін., із зазначенням їхніх назв.

Центр, коміс. Помгол ВЦВК М. Калінін

Нар. Ком. Юстиції Д. Курський”

Документ 8. Закон України “Про свободу совісті та

релігійні організації”. Завдання:

– чи вважаєте ви, що в Україні створено реальну базу для нормального,
вільного функціонування всіх існуючих релігійних організацій?
Об’рунтуйте свою думку, базуючись на правових нормах наведеного
документа;

– з’ясуйте правові відношення церкви, і держави, церкви і освіти в
Україні.

Розділі Загальні положення Стаття 1 Завдання Закону Завданнями цього
Закону є:

– гарантування права на свободу совісті громадянам України на здійснення
цього права;

– забезпечення відповідно до Конституції України, Декларації про
державний суверенітет України та норм міжнародного права, визнаних
Україною, соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних
інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії;

– визначення обов’язків держави щодо релігійних організацій;

– визначення обов’язків релігійних організацій перед державою і
суспільством;

– подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і
церкви;

– гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і
гуманізму, громадської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх
світогляду чи віровизнання.

Стаття 2

Законодавство України про свободу совісті та релігійні організації

В Україні усі правовідносини, пов’язані із свободою совісті і діяльністю
релігійних організацій, регулюються законодавством України.

Законодавство України про свободу совісті та релігійні організації
складається з цього Закону та інших законодавчих актів України, виданих
відповідно до нього.

Стаття З

Право на свободу совісті

Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це
право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання
за своїм вибором і свободу одноособове чи разом з іншими сповідувати
будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні
культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або
атеїстичні переконання.

Ніхто не може встановлювати обов’язкових переконань і світогляду. Не
допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого
ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії,
до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях,
навчання релігії.

Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право
виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та
ставлення до релігії.

Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим
обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку,
життя, здоров’я і моралі, а також прав і свобод інших громадян,
встановлені законом і відповідають міжнародним зобов’язанням України.

Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних
ними при сповіді віруючих.

Стаття 4

Рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії

Громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх
галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя
незалежно від їх ставлення до релігії. В офіційних документах ставлення
громадянина до релігії не вказується.

Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи
непрямих переваг громадян залежно від їх релігії, так само як і
розпалювання пов’язаних з цим ворожнечі й ненависті чи ображання
почуттів громадян, тягнуть за собою відповідальність, встановлену
законом.

Ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від
виконання конституційних обов’язків. Заміна виконання одного обов’язку
іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених
законодавством України.

Стаття 5

Відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави

В Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви належить
виключно до відання України.

Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави.
Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє
встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й
поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між
віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до
відома і поважає традиції та внутрішні .настанови релігійних
організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.

Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність і
релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій,
створених за ознакою ставлення до релігії.

Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед
законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії,
віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається.
Релігійні організації не виконують державних функцій. Релігійні
організації мають право брати участь у громадському житті, а також
використовувати нарівні з громадськими об’єднаннями засоби масової
інформації.

Релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і
не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають
кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або
фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів.
Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з
усіма громадянами.

Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших
релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу
нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань.

Релігійна організація зобов’язана додержувати вимог чинного
законодавства і правопорядку.

Стаття 6

Відокремлення школи від церкви (релігійних організацій)

Державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних
організацій), має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів
освіти надається громадянам незалежно від ‘їх ставлення до релігії.

Не допускається обмеження на ведення наукових досліджень, у тому числі
фінансованих державою, пропаганду їх результатів або включення їх до
загальноосвітніх програм за ознакою відповідності чи невідповідності
положенням будь-якої релігії або атеїзму.

Громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну
освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову навчання.

Релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх
настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні
заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах,
використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у
користування.

Викладачі релігійних віровчень і релігійні проповідники зобов’язані
виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до громадян, які не
сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань.

Розділ II Релігійні організації в Україні

Стаття? Релігійні організації

Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення
релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють
відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають,
призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами
(положеннями).

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і
центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії),
духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з
вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об’єднання
представляються своїми центрами (управліннями). На інші організації,
утворені за реліїійною ознакою, дія цього Закону не поширюється.

Стаття 8

Релігійна громада

Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян
одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які
добровільно об’єдналися з метою задоволення реліїійних потреб.

Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і
організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами
релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості.

Повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є
обов ‘язковим.

Стаття 9

Релігійні управління і центри

Релігійні управління і центри діють на підставі своїх статутів
(положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 цього
Закону.

Релігійні організації, керівні центри яких знаходяться за межами
України, можуть керуватись у своїй діяльності настановами цих центрів,
якщо при цьому не порушується законодавство України.

Не регламентовані законом відносини держави з релігійними управліннями і
центрами, в тому числі й тими, що знаходяться за межами України,
регулюються відповідно до домовленостей між ними і державними органами.

Стаття 10

Монастирі, релігійні братства і місії

Релігійні управління і центри мають право відповідно до своїх
зареєстрованих статутів (положень) засновувати монастирі, релігійні
братства, місіонерські товариства (місії), які діють на підставі своїх
статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14
цього Закону.

Монастирі та релігійні братства можуть бути утворені також у порядку,
передбаченому цим Законом для утворення релігійних громад, з реєстрацією
їх статутів (положень).

Стаття 11

Духовні навчальні заклади

Релігійні управління і центри відповідно до своїх зареєстрованих
статутів (положень) мають право створювати духовні навчальні заклади для
підготовки священнослужителів і служителів інших необхідних їм
релігійних спеціальностей. Духовні навчальні заклади діють на підставі
своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому
статтею 14 цього Закону.

Громадяни, які навчаються у вищих і середніх духовних навчальних
закладах, користуються правами і пільгами щодо відстрочення проходження
військової служби, оподаткування, включення часу навчання до трудового
стажу в порядку і на умовах, встановлених для студентів та учнів
державних навчальних закладів.

Стаття 13

Релігійна організація-юридична особа

Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації
її статуту (положення).

Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе
обов’язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту
(положення).

Стаття 14

Реєстрація статутів (положень) релігійних організацій

(подана в редакції Закону № 3795-ХП від 23. 12. 1993 р.)

Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи
громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягай
18- річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до
обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації,
а у Республіці Крим – до Уряду Республіки Крим.

Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та
духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до
державного органу України у справах релігій.

Орган, який здійснює реєстрацію, в місячний термін розглядає заяву,
статут (положення) релігійної організації, приймає відповідне рішення і
не пізніш як у десятиденний термін письмово повідомляє про нього
заявникам.

У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію статутів
(положень) релігійних організацій, може зажадати висновок місцевої
Державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної,
міської Ради народних депутатів, а також спеціалістів. У цьому разі
рішення про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій
приймається у тримісячний термін.

Перевищення встановленого цим Законом терміну прийняття рішень про
реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій може бути
оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним
законодавством України.

Зміни і доповнення статутів (положень) релігійних організацій підлягають
реєстрації в тому ж порядку і в ті ж терміни, що і реєстрація статутів
(положень).

Уразі необхідності в розгляді питання про реєстрацію статуту (положення)
можуть брати участь з дорадчим голосом представники релігійної
організації.

Стаття 15

Відмова в реєстрації статуту (положення) релігійної організації
(доповнено частиною четвертою і п ‘ятою Закону № 3795-ХІІ від 23. 12.
1993 р.)

У реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути
відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному
законодавству.

Рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної
організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам
письмово в десятиденний термін. Це рішення може бути оскаржено в суд у
порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України.

Стаття 16

Припинення діяльності релігійної організації

Діяльність релігійної організації може бути припинено у зв’язку з її
реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.

Реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється
відповідно до її власних настанов. Реєстрація статутів (положень)
новоутворених після реорганізації релігійних організацій здійснюється в
порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

У разі порушення релігійною організацією, що є юридичною особою, *
положень цього Закону та інших законодавчих актів України її діяльність
може бути припинено також за рішенням суду.

У судовому порядку діяльність релігійної організації припиняється лише у
випадках:

1) вчинення релігійною організацією дій, недопустимість яких передбачена
статтями 3,5 і 17 цього Закону;

2) поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної
організації з посяганнями на життя, здоров’я, свободу і гідність особи;

3) систематичного порушення релігійною організацією встановленого
законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів
(богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо);

4) спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов’язків
або до дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку
чи посяганням на права і майно державних, громадських чи релігійних
організацій.

Суд розглядає справу про припинення діяльності релігійної організації
порядком позовного провадження, передбаченого Цивільним процесуальним
кодексом України, за заявою органу, уповноваженого здійснювати
реєстрацію статуту конкретної релігійної організації, або прокурора”.
МІЖНАРОДНІ ПРАВОВІ АКТИ ТА ДОКУМЕНТИ, ЯКІ РЕГУЛЮЮТЬ ЦЕРКОВНО-РЕЛІГІЙНІ
ВІДНОСИНИ

Велика кількість релігійних організацій та рухів спонукають міжнародне
товариство до створення нормативно-правової бази їх діяльності.
Генеральною Асамблеєю 00Н, Радою Європи прийняті документи, які
зобов’язують дотримуватись принципів толерантності, поваги до чужих
релігійних вчень, традицій, звичаїв тощо. Досвід, закріплений у
нормативно-правових документах, є актуальним для вирішення
міжконфесійних і міжрелігійних проблем. Тому деякі з них підписані
Україною і включені в її правове поле.

ЗАВДАННЯ ДО ДОКУМЕНТІВ 9-12:

— чому вивчення духовної релігійної спадщини людства е необхідним?

— висловіть своє ставлення до релігійної нетерпимості і порівняйте його
з рекомендаціями 00Н та Парламентської Асамблеї Ради Європи з цього
приводу;

— яке ставлення Європарламенту до зловживань у релігійній сфері?

Документ 9. Рекомендація № 1178 (1992 р.) Парламентської Асамблеї Ради
Європи

(Виклад у редакції Державного комітету України у справах, релігій за
сприяння Міністерства закордонних справ України).

Рекомендація пропонує для країн — членів Ради Європи включити до базових
освітніх програм об’єктивну всебічну інформацію про головні релігії
світу та про права людини, елементи порівняльного релігієзнавства.
Інформація про різні релігійні утворення, їхні особливості й реальну
діяльність повинна бути доступною широкому загалу.

З цією метою тим країнам, які ще не ратифікували Європейську Конвенцію
про захист дітей (1980 р), рекомендується утворювати незалежні
інституції, що накопичували б та поширювали відповідну інформацію, а
також ухвалити законодавство, яке б дало змогу реально запровадити
Конвенцію у життя.

Чинне законодавство про захист дітей має виконуватись більш послідовно,
до того ж усі, хто належить до “сект” або новітніх релігійних рухів,
повинні бути поінформовані про те, що вони можуть вийти з них. Нарешті,
ті, хто працює у “сектах”, мають бути зареєстровані в органах
соціального забезпечення, й на них мають поширюватись усі соціальні
гарантії, навіть у тому разі, якщо вони вирішать покинути “секту”.

Документ 10. Рекомендація 1202 (1993 р.) Парламентської Асамблеї Ради
Європи про релігійну терпимість у демократичному суспільстві.

14. Загальна важливість релігійної свободи, яка гарантована Статтею 18
Загальної Декларації прав людини й підтримується Статтею 9 Європейської
Конвенції про права людини повинна бути підтвердженою знову. Корені цієї
свободи — у людській гідності, й реалізація її є основою вільного
демократичного суспільства.

Документ 11. Декларація Об’єднаних Націй при виключення всіх форм
нетерпимості на підставі релігії чи віросповідання (витяги).

Стаття 1.1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії. Це
право включає свободу мати релігію або переконання й право, як
одноосібне, так і спільно з іншими, публічно чи приватне відправляти
культ, виконувати релігійні й ритуальні обряди та вчення.

Стаття 2.1. Ніхто не повинен зазнати дискримінації з боку держави,
установи, групи людей чи окремої особи на підставі релігії чи інших
переконань.

Документ 12. Резолюція Європарламенту від 29. 02.1996 р.

Резолюція підтверджує беззастережність свободи совісті та релігії як
фундаментальних свобод, зосереджує увагу країн – членів Ради Європи на
певних елементах діяльності деяких “асоціацій, які називають сектами”.

Оскільки ці асоціації діють всередині Європейського Союзу, вони можуть
розраховувати на захист своїх свобод та індивідуальних свобод для своїх
членів. Проте, враховуючи, що деякі з них пригнічують особистість,
порушують права людини та національне законодавство, культивують
расистську ідеологію, практикують фінансові зловживання та ухиляння від
сплати податків, вживають наркотики тощо, Європарламент був змушений ще
раз повернутися до цієї проблеми.

У зв’язку з цим Європарламент рекомендує країнам-учасницям ефективно
застосовувати чинне законодавство проти зловживань у релігійній сфері,
забезпечити такі законодавчі адміністративні, фіскальні, карні заходи,
які б виявилися достатніми для попередження незаконної діяльності
“сект”.

Урядам пропонується утримуватись від автоматичного надання статусу
релігійних організацій і навіть передбачити можливості переглянути
діяльність тих “сект”, що користуються правовими перевагами, наданими
релігійним організаціям, у кримінальних цілях.

Країни-учасниці запрошуються для більш активного обміну інформацією між
собою з “сектантської” проблематики, а також до більшої пильності — аби
субсидії Європейського співтовариства не були використані для незаконної
“сектантської” діяльності.

Документ 13. Рекомендація № 1396 (1999 р.) Парламентської Асамблеї Ради
Європи щодо релігії та демократії. Завдання:

— визначте проблеми сучасного суспільства, що мають релігійний характер;

— висловіть вашу думку про сумісність релігії і демократії та порівняйте
її з підходами до цієї проблеми в наведеній рекомендації № 1396;

— які заходи щодо релігії запропонувала Асамблея Ради Європи країнам
-членам?

— порівняйте пункт с) II розділу ст.13 Рекомендації і статтю 6
Конституції України 1996 р.; хіба не містять вони різні підходи до
визначення ролі церкви в освіті?

1. Рада Європи, згідно зі своїм статутом, є, по суті, гуманістичною
організацією. Водночас як охоронець прав людини вона повинна
забезпечувати свободу думки, совісті та релігій, як це затверджено у
статті 9 Європейської Конвенції прав людини. Вона також має
забезпечувати утримання виявів релігії у рамках обмежень, встановлених
цією ж статтею.

2. Асамблея вже цікавилася різноманітністю .культур релігій в Європі. Їх
співіснування і взаємодія значно збагатили європейську спадщину.
Зокрема, Асамблея посилається на Резолюцію 885 (1987) про єврейський
внесок у розвиток європейської культури. Резолюцію 916 (1989) про
полишені культові споруди, Реко- мендацію 1162 (1991) та Розпорядження №
465 про внесок ісламської цивілізації у європейську культуру та
Рекомендацію 1291 (1996) відносно культури ідиш.

3. Асамблея також свідома того, що навіть у демократичних суспільствах
усе ще є певна напруженість між релігійними проявами й політичною
владою. Багато проблем, перед якими постало сучасне суспільство, мають
релігійний аспект: нетолерантні фундаменталістські рухи та терористичні
акти, расизм, ксенофобія, етнічні конфлікти; має бути розглянута також
статева нерівність у релігіях. Асамблея вже зверталася до цих проблем у
Рекомендації 1202 (1993) про релігійну толерантність у демократичних
суспільствах та у Рекомендації 1222 (1993) з боротьби проти расизму,
ксенофобії й нетерпимості. Екстремізм не є власне релігією, а її
викривленням. Жодна з великих стародавніх релігій не проповідує
насильства. Екстремізм є людським витвором, що збочує релігію з
гуманістичного шляху, перетворюючи її на знаряддя влади.

4. Розв’язання релігійних проблем не є справою політики або домагатися
політичної влади; вони мають поважати визначення прав людини, що їх
містить Європейська Конвенція прав людини, та положення закону.

5. Демократія і релігія не обов’язково є несумісними, навпаки.
Демократія довела, що вона створює найкращі рамкові умови для свободи
совісті, віровиявлення та релігійного плюралізму. У цьому сенсі релігія,
з огляду на її моральні та етичні зобов’язання, на цінності, які вона
підтримує, її критичний підхід та культурні вияви, може бути дійовим
партнером демократичного суспільства.

6. Демократичні держави, секулярні чи пов’язані з релігією, повинні
дозволяти всім релігіям, що чітко дотримуються умов, встановлених
Європейською Конвенцією прав людини, розвиватися в рівних умовах, а
також давати їм можливість віднаходити відповідне місце у суспільстві.

7. Проблеми виникають тоді, коли влада намагається використовувати
релігію у власних цілях або коли релігії вдаються до зловживань стосовно
держави заради досягнення своєї мети.

8. Багато конфліктів також виникає внаслідок обопільного неуцтва, що
призводить до формування стереотипів і, врешті-решт, відторгнення. У
демократичній системі політики мають обов’язок запобігати тому, щоб уся
повнота релігій асоціювалася з тими акціями, що їх здійснюють,
наприклад, фанатичні релігійні меншості.

9. Релігійний екстремізм, що заохочує нетерпимість, упередженість та
насильство, є також симптомом неблагополучного суспільства і загрожує
демократії. Оскільки він піддає ризикові’громадський устрій, то має бути
поборений тими засобами, які перебувають у відповідності із законом, а
оскільки екстремізм є виявом недуги суспільства, то його можна подолати
лише за тієї умови, що власті переймуться розв’язанням реальних
соціальних проблем.

10. Просвіта є ключовим засобом подолання неуцтва і стереотипів.
Перегляд шкільних та університетських курсів є нагальною справою, що
дасть змогу забезпечити краще розуміння різних релігій, релігійні
настанови не повинні здійснюватися за рахунок уроків про релігії як
сутнісну складову історії, культури та філософії людства.

11. Релігійні лідери могли б зробити значний внесок щодо зусиль,
спрямованих на подолання упередженості через свою громадську позицію та
вплив на віруючих.

12. Для подолання упередженості й пересудів також необхідний розвиток
екуменізму та діалог між релігіями.

13. Тому Асамблея рекомендує, щоб Комітет Міністрів запропонував урядам
країн-членів:

І. Гарантувати свободу совісті та релігійних проявів у рамках умов,
визначених Європейською Конвенцією прав людини для всіх громадян,
зокрема:

а) зберігати релігійний плюралізм, надаючи можливість усім релігіям
розвиватися в рівних умовах;

Б) сприяти згідно із лімітованими статтею 9 Європейської Конвенції прав
людини дотриманню релігійних обрядів та звичаїв, наприклад, стосовно
одруження, вбрання, свят (з можливістю відповідного звільнення від
роботи) та військової служби;

с) викривати будь-які спроби розпалювання внутрішньо та міжрелігійних
конфліктів для досягнення вузькопартійних цілей;

гі) забезпечувати свободу й рівні права на освіту для всіх громадян
незалежно від їх релігійних переконань, звичаїв і обрядів;

е) забезпечувати справедливий і рівний доступ до громадських засобів
масової інформації для всіх релігій.

II. Сприяти розвиткові знань про релігію, зокрема:

а) у межах етичної та суспільно-демократичної освіти підтримувати
навчання тому, що релігії є зібранням цінностей, розрізнення яких
повинно бути розвиненим серед молоді;

Ь) сприяти викладанню у школах порівняльної історії різних релігій,
наголошуючи на їх походження, подібність деяких їхніх цінностей та
розмаїття звичаїв, традицій, свят і т.п.;

с) заохочувати до вивчення історії і філософії релігій та дослідження
цих предметів в університетах паралельно з теологічними дослідженнями;

(1) співпрацювати з релігійними навчальними установами для введення або
підсилення в їхніх курсах аспектів, що стосуються прав людини, історії,
філософії та науки;

е) уникати — якщо йдеться про дітей – будь-яких конфліктів між
здійснюваним державою навчанням релігії та релігійною вірою сімей,
поважаючи їхній вільний вибір у цьому дуже делікатному питанні.

III. Сприяти покращанню відносин між релігіями, зокрема:

а) залучати до більш регулярного діалогу релігійних і гуманістичних
лідерів для обговорення головних проблем, які постали перед
суспільством, що сприятиме врахуванню культурних та релігійних поглядів
населення перед прийняттям політичних рішень, залучати релігійні общини
та організації з метою підтримки демократичних цінностей і впровадження
інноваційних ідей;

Ь) заохочувати діалог між релігіями, забезпечуючи можливості для
вираження, обговорення й зустрічей між представниками різних релігій;

с) сприяти регулярному діалогу між теологами, істориками та філософами,
а також представниками інших галузей знання;

о) розширювати і змщнювати партнерські відносини між релігійними
общинами й організаціями, зокрема з тими, у яких глибокі соціальні та
етичні традиції серед місцевого населення в соціальній, благодійницькій,
місіонерській, культурній та освітній сферах.

IV. Сприяти культурним і соціальним виявам релігій, зокрема:

а) забезпечувати рівні умови для утримання, збереження культових споруд,
іншого майна всіх релігій як невід’ємної частини національної і
загальноєвропейської спадщини;

Ь) сприяти тому, щоб пусті релігійні споруди надалі використовувались у
такий спосіб, що в міру можливостей враховував оригінальне призначення
їхнього спорудження;

с) зберігати культурні традиції та різні релігійні свята;

d) заохочувати соціальну й милосердницьку працю, що здійснюють релігійні
громади та організації.

14. Асамблея також рекомендує Кабінетові Міністрів:

І. Закласти в основу його проектів щодо демократично-громадянської
освіти та викладання історії вказівки для впровадження їх в освітні
програми, що містяться в пунктах 13. II. а, Ь цієї Рекомендації.

II. Продовжити створення умов для загальноєвропейської зустрічі
представників різних релігій.

ЗАВДАННЯ № 4. Напишіть реферат з будь-яких тем, що пропонуються далі.
Для правильного написання реферату скористуйтесь методичними вказівками,
поданими у розділі 4 підручника.

Тематика рефератів

1. Особливості вірувань і обрядовість давніх жителів українських
теренів.

2. Світоглядні засади етнічної релігії українців.

3. Вплив язичництва на формування та самоідентифікацію українців.

4. Шляхи поширення християнства в Україні-Русі.

5. Особливості Українського Православ’я.

6. Уроки Берестейської унії.

7. Християнізація України-Русі.

8. Православна церква в Україні в період пізнього середньовіччя (XIV –
середина XVII ст.)

9. Могилянська церковна реформа у Київській митрополії.

10. “Требник” Петра Могили в контексті його церковної діяльності.

11. Церква і духовна культура в Україні (кінець ХУП-ХУІІЇ ст.).

12. Церковна політика Радянського уряду (20-30-ті рр. XX ст.).

13. Питання міжконфесійної єдності в діяльності митрополита А.
Шептицького та УГКЦ.

14. Політика радянського уряду щодо УГКЦ (40-50-ті рр. XX ст.)

15. Міжконфесійні відносини в незалежній Україні і шляхи їх терпимого
співіснування.

16. Нові релігійні течії і рухи на теренах сучасної України.

17. Структура свободи совісті.

18. Специфіка філософського і правового розуміння свободи буття релігії.

19. Свобода релігії і свобода віровизнань: спільне й відмінне.

20. Державні гарантії свободи віровизнань.

21. Міжнародні правові документи про гарантування свободи релігії.

В написанні реферату третього модуля вам допоможе така література:

1. Бабій М.Ю. Свобода совісті. – К., 1994.

2. Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. — К., 1988.

3. Державно-церковні відносини в Україні: регіональні аспекти. —
Хмельницький, 2003.

4. Дудар Н., Филипович Л. Нові релігійні течії: український контекст. —
К., 2000.

5. Іванишин В. Українська Церква і процес національного відродження. —
Дрогобич, 1992.

6. Екуменізм і проблеми міжконфесійних відносин в Україні. — К., 2001.

7. Єленський В. Релігія після комунізму. – К., 2002.

8. Історія православної Церкви в Україні. – К., 1996.

9. Історія релігії в Україні / За ред. А. Колодного і П. Яроцького. —
К., 1999.

10. Історія релігії в Україні. В 10-ти томах. — К., 1996—2004.

11. Колодний А., Филипович Л. Українська релігійна духовність. — Львів,
1996.

12. Липинський В. Релігія і Церква в історії України. — К., 1993.

13. Лозко Г. Українське релігієзнавство. – К., 1994.

14. Моделі церковно-державних відносин країн Західної Європи і США. —
К., 1996.

15. Народи й религии мира. Знциклопедия. — М., 1998.

16. Огієнко І. Українська Церква. – К., 1993.

17. Павлов С., Мезенцев К., Любінцева О. Географія релігій. — К., 1998.

18. Петрик В. та ін. Новітні та нетрадиційні релігії. – К., 2002.

19. Правові основи свободи совісті, релігії та релігійних організацій.
Міжнародні та українські правові документи. — К., 2002.

20. Релігійна свобода: історичне підґрунтя, правові основи і реалії
сьогодення. – К,, 1998.

21. Релігійна свобода: мас-медіа, школа і церква як суспільні фактори
утвердження. – К., 2001.

22. Релігійна свобода: природа, правові і державні гарантії. – К., 1999.

23. Релігійна свобода: свобода релігії і національна ідентичність. – К.,
2002.

24. Релігія в духовному житті українського народу. – К., 1994.

25. Релігія і Церква в подільському регіоні. — Хмельницький, 2002.

26. Релігія і церква років незалежності України. – Київ; Дрогобич, 2003.

27. Рибачук М.Ф. та ін. Національне відродження і релігія. – К., 1995.

28. Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. –
Тернопіль, 2000, 2002.

29. Свобода віровизнань. Церква і Держава в Україні. – К., 1996.

30. Суттнер Е. Українське християнство на початку третього тисячоліття.
– М., 2001.

31. Українське відродження і національна Церква. – К., 1999.

32. Християнство в контексті історії і культури України. — К., 1996.

33. Федорів Ю. Історія Церкви в Україні. – 1990.

34. Шевців І. Християнська Україна. – Київ; Дрогобич, 2003.

35. Ярмусь Ст. Досвід віри українця. — К., 2002.

ЗАВДАННЯ № 5. Складіть тлумачний словник основних понять із наданої
теми.

ТРЕТІЙ ПРОМІЖНИЙ КОНТРОЛЬ

Тепер вам необхідно перевірити свої знання. Для цього вам необхідно дати
правильні відповіді на тестові завдання

№ 1. Прокоментуйте твердження: “Викладання в школах “Закону Божого” та
підтримка державою християнської церкви є порушенням Конституції
України, Законів про Освіту та про Свободу совісті й релігійних
віросповідань”.

№ 2. Допишіть: “Християни запозичили з українського язичництва такі
святкові обряди: ….” (назвати не менше десяти).

№ 3. Виберіть правильний варіант відповіді:

А) Етнічна віра українців була політеїстична.

Б) Етнічна віра українців була дуалістична.

В) Етнічна віра українців була монотеїстична.

№ 4. Дайте правильну відповідь:

Окресліть основні пріоритети державної політики України щодо релігії та
церкви.

№ 5. Дайте правильну відповідь:

Назвіть головні складові понять – толерантність і свобода совісті.

№ 6. Виберіть правильний варіант відповіді:

Віруючі якої релігії дотримуються наступних поглядів:

“Ісус – Бог, відмінний від Отця (Елогіма). Він, як духовне дитя, не був
створений на Небесах Отцем і Матір’ю і є “старшим братом” всіх людей і
духовних створінь. Його тіло було створено через статевий зв’язок
Елогіма з Марією. Ісус був одружений. Його хресна смерть не є досконалою
спокутою всіх гріхів, але дає всім можливість воскресіння”.

А) мусульмани;

Б) мормони;

В) Свідки Єгови;

Г) індуїсти.

№ 7. Виберіть правильний варіант відповіді:

В якій релігії віруючі дотримуються наступних поглядів:

“Ісус є неважливим. Звичайно Його вважають просвітленим вчителем –
вегетаріанцем, що вчив людей медитирувати. Він не є втіленням Бога.
Вважають, що Ісус був великим аватаром (вчителем).”

А) іудаїзм;

Б) крішнаїзм;

В) свідки Єгови;

Г) християнство.

№ 8. Виберіть правильний варіант відповіді:

В яких нових релігійних течіях надто розвинутий культ лідера, авторитет
власних віросповідних джерел:

А) сайєнтологічних;

Б) язичницьких;

В) орієнталістських;

Г) синтетичних.

№ 9. Виберіть правильний варіант відповіді:

Князем, який запровадив у Київській Русі християнство, був:

А) Володимир Великий;

Б) Ярослав Мудрий;

В) Володимир Мономах.

№ 10. Виберіть правильний варіант відповіді:

Церковну реформу у Київській митрополії у XVII ст. запровадив:

А) їларіон Київський;

Б) Герасим Смотрицький;

В) Іван Вишенський;

Г) Петро Могила;

Д) Василь Липківський.

№11. Виберіть правильний варіант відповіді:

Першим митрополитом відновленої у 1921 р. УАПЦ був:

А) О. Лотоцький;

Б) В. Липківський;

В) М. Борецький;

Г) Л. Гузар.

№ 12. Виберіть правильний варіант відповіді:

Хто з 2001 р. очолив УГКЦ?

А) митрополит А. Шептицький;

Б) Папа Іван Павло II;

В) кардинал Любомир Гузар;

Г) Патріарх Філарет.

№ 13. Напишіть правильні відповіді:

Кому підпорядковані в Україні вірмени, уніати, католики, християни УПЦ
Київського Патріархату?

ЗАЛІК

Ось ви й дійшли до кінця вивчення курсу “Релігієзнавство”. Вас чекає
залік. Ознайомтеся з методикою підготовки до заліку у розділі підручника
“Методичні рекомендації”.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ.

ЯК НАПИСАТИ ПРАВИЛЬНО РЕФЕРАТ.

Для того щоб написати та правильно оформити реферат, треба дотримуватись
таких правил:

1) На титульному листі вкажіть: назву навчального закладу, дисципліну,
тему реферату, своє ім’я і прізвище, ім’я, по батькові та прізвище
викладача, місто і рік, де і коли написаний реферат.

2) Мова, якою ви пишете реферат, – державна, українська.

3) Обсяг сторінок реферату – друкованих – 8-Ю, написаних від руки – до
20.

4) Для повного розкриття теми спочатку ознайомтеся з рекомендованою
літературою, потім складіть план реферату.

5) В плані і по тексту роботи першим елементом є “Вступ”.

6) Основний зміст теми розкривається в розділі “Основна частина” (з
підпунктами плану).

7) Обов’язковим елементом плану і роботи повинні бути “Висновки”, в яких
коротко подаються основні результати вашого дослідження теми.

8) Останній пункт плану – “Список використаної літератури”, до якої ви
зверталися при написанні роботи. За зразок оформлення свого списку
можете використати будь-який з наведених в підручнику.

До уваги! Титульна сторінка контрольної роботи оформлюється аналогічним
чином; замість назви – РЕФЕРАТ – пишеться — • КОНТРОЛЬНА РОБОТА.

Як приклад наводимо титульну сторінку реферату.

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ “УКРАЇНА”

Реферат

з курсу “РЕЛІГІЄЗНАВСТВО”

на тему

“БУДДИЗМ”

Студента (Прізвище, ім’я та по батькові)

ВИКЛАДАЧ: (Прізвище, ім’я та по батькові;

науковий ступінь та вчене звання)

м.Івано-Франківськ

ЯК ПІДГОТУВАТИСЬ ДО ЗАЛІКУ

І. Ознайомтесь з питаннями заліку.

ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАЛІКУ

1. Предмет релігієзнавства.

2. Структура релігієзнавства, його категорії, принципи і риси.

3. Сутність і структура релігії. Соціальні функції релігії.

4. Основні теорії походження релігії.

5. Релігія як суспільно-історичне явище.

6. Релігійний дуалізм. Монотеїзм та політеїзм.

7. Загальна характеристика етнічних релігій.

8. Загальна характеристика світових релігій.

9. Первісні релігійні вірування.

10. Релігія Давнього Єгипту, Давньої Греції і Давнього Риму.

11. Релігія давніх слов’ян та давніх іранців.

12. Виникнення та розвиток іудаїзму. Тора і Талмуд.

13. Філософські й моральні принципи іудаїзму.

14. Іудейські свята і обряди.

15. Синтоїзм як релігія. Інрійські релігії. Релігії Давнього Китаю.

16. Морально-етичні принципи буддизму.

17. Напрями і течії буддизму.

18. Виникнення християнства. Біблія — священна книга християн.

19. Християнські віровчення, культ, свята.

20. Православ’я. Характеристика головних православних церков.

21. Історичний розвиток православ’я в Україні.

22. Історія УАПЦ та УГКЦ.

23. Католицизм та його особливості в порівнянні з православ’ям.

24. Протестантизм та його течії.

25. Священні книги мусульман. Віровчення, обряди та свята ісламу.

26. Напрями і течії ісламу.

27. Свобода совісті як загальнолюдська цінність.

28. Основні віхи релігійної історії України.

29. Характеристика основних релігійних конфесій у сучасній Україні.

30. Нові релігійні течії в Україні.

31. Міжнародні стандарти свободи совісті.

32. Правові засади реліїійного життя України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДОКУМЕНТАЛЬНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Буддизм / Сост. Я.В. Боцман. – Харків, 2001. – С. 23-88. (Українській
переклад І. Б. Ніколаюка).

2. Верига В. Конфіскація церковних цінностей в Україні в 1922 р. – К,
1996. – С. 125-126, 128-129.

3. Давня українська література: Хрестоматія / Упоряд. М.М. Судима. — К-,
1992. – С. 166-182.

4. Дудар Н.П., Филипоеич Л.О. Нові релігійні течії: український контекст
(огляд, документи, переклади). – К., 2000. – С. 98-101.

5. Історія релігії. Збірник документів і матеріалів./ Упорядники:

Е. В. Бистрицька, І.С. Зуляк. – Тернопіль: Астон, 2003. – С. 244-250,
275-276, 347-353, 360-364, 465-472, 517-524.

6. Климишин И.А. Календарь й хронология. – М., 1990. – С. 191, 245, 259,
287-310. (Переклад українською – Т.А. Ніколаюк).

7. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України
28 червня 1996 року.

8. Культурне будівництво в Українській РСР. Найважливіші рішення
Комуністичної партії і Радянського уряду. 1917-1959 рр.: Збірник
документів:

У 2 т. – К, 1960. – Т. 1. – С. 67.

9. Літопис руський. – К, 1989. – С. 7-Ю, 63-64, 66.

10. Маркс К., Енгельс Ф. Анти-Дюрінг. Повн. зібр. тв. В 30-ти т. Т. 20.
— К, 1965. – С. 309.

11. Религия й общество. Хрестоматия по социологии религии. — М., 1996. –
С. 216-217, 263, 314, 318, 328-330, 352, 356, 366-367, 484, 486.
(Переклад українською І. Б. Ніколаюк).

12. Протоірей Серафим Слободський. Закон Божий. Підручник для сім’ї та
школи.- Н., 2003.

13. Рубель В.А. Історія середньовічного Сходу. Тематична хрестоматія:
Навч. посібник. – К, 2000. – С. 283-289, 298-313, 316-319, 330-341,
344-378.

14. Святе Письмо Старого та Нового Завіту. – ипіїегі ВіЬІе 8осіеие5,
1990.

15. Українська література ХГУ-ХУІ ст. Апокрифи. Агіографія. Паломницькі
твори. Історіографічні твори. Полемічні твори. Перекладні повісті.
Поетичні твори. – К, 1988. – С. 240-245.

16. Хрестоматия по истории Древнего Востока / Подред. акад. В. В. Струве
иД.Г. Редера. – М., 1963. – С. 264-268.

КОРОТКИЙ ТЛУМАЧНИЙ РЕЛІГІЄЗНАВЧИЙ СЛОВНИК

Абат — титул настоятеля монастиря в католицькій церкві. Інколи А.
домагається незалежності від єпископів і підпорядковується безпосередньо
папі. У деяких випадках А. – загальна назва священиків і вищого
духовенства в католицькій церкві.

Абсолют — безумовне, незалежне від будь-чого начало.

Авіустишзм — течія у християнській філософії, яка розвиває уявлення про
віру як внутрішнє спілкування людини з Богом, про пізнання Бога
ірраціональним шляхом. Засновником А. є середньовічний богослов Августин
Аврелій (354-430 рр.). Протягом низки століть А. був панівним ученням у
католицькій церкві. Після XIII ст. офіційним ученням католицизму стає
томізм. Нині А. не є офіційною філософією католицизму, проте
користується в католицьких колах значним впливом.

Автохтонний — корінний, наявний давно.

Аграрні (землеробські) культи – сукупність релігійно-магічних вірувань і
обрядів у давніх землеробських народів з метою впливу надприродним
шляхом на стихії природи, щоб підвищити продуктивність праці. А.к.
включають у себе магічні дії, спрямовані проти небезпек, що загрожують
урожаю або свійським тваринам (посуха, градобій, сарана, падіж худоби
тощо).

Аллах (від араб. Аль ілах — божество) — ім’я Бога в мусульманській
релігії. Культ А. поряд з культом інших божеств був відомий в
доісламській Мецці. В ісламі А. — єдиний Бог, визнання якого є першою
вимогою мусульманського віровчення.

Амвон — у православному храмі — підвищення перед середньою частиною
іконостаса, з якого читаються Євангелія, виголошуються проповіді та
єктенії (молитви).

Амулет (від араб. Натиіа — дослівно — носити) – талісман – невеликий
предмет, який фантазійне наділяється надприродною силою, здатністю
захищати, оберігати його власника від всіляких нещасть, хвороб, ворожих
чар тощо. Віра в чудодійну силу амулета виникла в первісному
суспільстві, пов’язана з фетишизмом та магічними уявленнями.

Анафема – прокляття від імені Бога, відлучення від церкви, вигнання із
громади віруючих, вища церковна кара в християнстві. А. застосовується
церквою в боротьбі з атеїзмом, передовою наукою і суспільною думкою,
прогресивними демократичними рухами.

Ангел – в іудаїзмі, християнстві, ісламі — небесний служитель Бога,
надприродна істота, посередник між Богом і людьми. Культ А. є
асимільованим • та пристосованим до монотеїзму культом добрих і злих
“духів”, який був поширений у первісних релігіях.

Антиклерикалізм — антицерковний.

Антиномічний — суперечливий.

Антитринітарії — течія, яка не визнає триєдність Бога.

Антихрист — у християнському віровченні супротивник Христа, посланець
сатани, який ніби прийде незадовго до другого пришестя і вестиме
боротьбу з християнською церквою, але вреііггі-решт буде переможений
Христом. Уявлення про А. — релігійна персоніфікація злого начала, на
противагу Богу

як доброму началу.

Антропоморфізм — подібний людині, наділений її якостями.

Апокрифи – твори іудейської та ранньохристиянської літератури, сюжетно
пов’язані з творами канонічної літератури, які, однак, давали тлумачення
подій, відмінне від офіційного церковного віровчення. А. відображали
боротьбу різних течій у християнстві до виникнення церкви.

Армагеддон — у віровченні свідків Єгови — остання битва між силами
Христа і сатани. А. – це назва місцевості в Палестині, де часто
відбувалися військові сутички. Єговісти пов’язують А. з атомною
катастрофою, з третьою світовою війною, у вогні якої загине все “грішне”
людство, живими залишаться тільки свідки Єгови (померлі єговісти
воскреснуть) і ті, хто їм допомагав.

Архієрей – загальна назва вищих сановників (єпископів, архієпископів,
митрополитів, патріархів) у православній церкві.

Архімандрит – найвищий (до єпископа) чернечий сан у православній церкві.

Астральні культи (від грець, а^ігоп — зірка) — обряди, церемонії,
молитви, заклинання та інші релігійні дії, пов’язані з обожненням
небесних тіл. Властиві різною мірою всім давнім і новим релігіям. Іноді
А.к. називаються астролатрією (від грець Іаігеіа – служіння) чи
сабеїзмом, за назвою племені сабеїв (Південна Аравія).

Атеїзм – безбожність, вільне від Бога життя.

Аят – вірш у Корані. Кілька А. становлять суру (главу) в священній книзі
мусульман.

Бадр (Бедр) – назва колодязя, біля якого в березні 624 р. мусульмани
здобули першу воєнну перемогу над мекканцямя-язичниками (згадується в
Корані).

Беатифікація — приєднання до лику блаженних у католицькій церкві. Процес
Б. офіційно регламентований і відбувається, як правило, протягом кількох
років. Остаточне рішення про приєднання до лику блаженних належить
римському папі.

Благодать — у християнському віровченні — божественна милість, дарована
людині. У давніх християнських громадах під Б. найчастіше розуміли дар
чудотворення, пророцтва та ін. Згодом християнське віровчення почало
розглядати Б. як необхідну умову для спасіння.

Богородиця — жіноче божество в багатьох релігіях. Божа Мати, Богиня, яка
народжує Бога чи богів. До богородиць належали: вавилонська Іштар,
фінікійська Астарта і малоазійська Кібела. Близька до них і грецька
Деметра. Культ Б. тісно пов’язаний з основним заняттям населення –
землеробством. Б. шанували як богиню родючості. У християнстві цей культ
жіночого божества зазнав змін. Тут Б. – діва, яка народила Ісуса Христа,
Сина Божого. З поширенням християнства культ Б. зливається з місцевими
віруваннями і залежно від соціальних умов набуває різного характеру: у
Західній Європі в умовах феодалізму він перетворився на культ мадонни,
на Русі злився з язичеським культом богині землі і родючості й поступово
його витіснив.

Богослужіння — здійснення певних релігійних обрядів, які поділяють на
суспільні (славні) і приватні (треби) — на замовлення окремих віруючих.

Богохульство – образа імені Бога, Діви Марії, святих, предметів культу,
яка карається церквою і світськими властями тих держав, де церква є
державною. Покарання за Б. були одним із засобів боротьби проти
вільнодумства, свободи совісті. Згідно із законами царської Росії, за Б.
було передбачено кару від 6 до 15 років каторги.

Брахма — вищий Бог у пантеоні індуїзму. Виникнення уявлення про Б. як
творця та охоронця загального порядку припадає на пізньоведичний період
(перша половина І тис. до н.е.), коли виникло класове суспільство,
виділились і набули величезного впливу жерці-брахмани. Вони висунули і
розвинули исю про божественну трійцю — “тримурті”, в якій Б. виступав як
творче начало. Проте в очах віруючих Б. був надто абстрактним образом, і
значно більше поширилося поклоніння двом іншим богам трійці — Вішну і
Шиві.

Брахман (неточно — брамін, браман) – жрець, представник вищої касти в
Індії. З уведенням культу Брахми та ускладненням релігійного ритуалу
обов’язки жерця стали спадковою професією, а Б. утворили особливу
соціальну групу. Вони монополізували вивчення Вед, оголосивши їх мову
(ведичний санскрит) священною, користуватись якою могли тільки Б., і
стверджували, що здатні впливати на богів. У наш час Б. займаються не
тільки культовим служінням, а й іншими видами діяльності.

Брахманізм — давня індійська релігія, яка виникла на початку І тис. до
н.е. як подальший розвиток ведичної релігії. Зародження Б. знаменувало
вироблення єдиного релігійного канону.

Будда — в буддизмі назва віровчителів, які вказують людям істинний шлях
спасіння. Згідно з вченням буддизму, кожного разу, коли людство
відхиляється від цього шляху, приходить новий Б., щоб вказати людям
істину. Інколи ім’ям Б. називають того, хто самостійно досяг святості і
стану нірвани. У буддійських релігійних книгах вказано різну кількість
Б., подано різну їх класифікацію. Не виключено, що в основі традиційної
біографії Б. — життя одного з перших буддійських віровчителів. Якщо в
ранній період Б. зображали людиною, яка першою увійшла в нірвану, то
пізніше він був обожнений. На його честь почали споруджувати храми,
утвердився складний культ, інколи у формі ідолопоклонства.

Вакханалія – нічне свято на честь Вакха (Діоніса), яке мало характер
оргій і користувалося особливою популярністю в Давньому Римі на початку
II ст. до н.е. У В. брали участь вільні та раби незалежно від статі,
віку, народності. Жрецькі функції виконували переважно жінки. Вакханки в
священному шаленстві розривали на частини живого бика і поїдали сире
м’ясо заради прилучення до божественного начала. З цим обрядом пов’язане
християнське причастя.

, Вівтар – східна частина храму, піднята над підлогою на дві-три
сходинки. У православних церквах В. відгороджений від решти приміщення
іконостасом. Тут знаходиться престол. У В. готуються для причастя хліб і
вино, прийняття яких у християнстві замінює жертвопринесення.

Відлучення — релігійне покарання, засіб впливу на віруючих шляхом
прийняття відповідного рішення вищої церковної інстанції, яке полягає у
виключенні із церкви чи реліїійної громади. Служить засобом залякування
віруючих погрозою неминучого потрапляння відлученого після смерті в
пекло.

Відспівування (похоронна відправа) — церковна служба над померлим, яка
ніби сприяє полегшенню його становища “на тому світі”. Обряд засвоєний
християнством, ісламом, іудаїзмом та іншими релігіями. Деякими сучасними
сектами не здійснюється.

Вікарій – намісник, заступник духовної особи. У католицькій церкві папа
іменується “вікарієм Христа”. Свої В. є у єпископів, нерідко у абатів
монастирів і священиків великих парафій. У протестантській церкві В.
зустрічаються у ролі помічника священика. В православній церкві інститут
В. (з 1565) було уведено в усіх єпархіях.

Віфлеєм – місто в Палестині поблизу Єрусалима, яке, згідно із Старим
Завітом, є місцем народження Давида і прийдешнього месії. Виходячи з
цієї старозавітної вказівки, християнство проголосило В. місцем
народження Христа. В. вважається священним місцем у християн і в іудеїв.

Вішну – один із основних богів індуїстського пантеону. У наш час
поклоніння В. та його аватарам (втіленням) – найпоширеніша форма
релігійного культу в Індії. Із аватар В. найпопудярніші Кришна і Рама,
до них індуїзм відносить також Будду.

Волхви (від санскр. “вал” — дослівно — горіти, світити) — служителі
язичницьких культів, мудрі, наділені таємними знаннями люди, які
розумілися на астрономії, читали священні письмена, розгадували сни,
передбачали майбутнє, лікували від хвороб.

Вселенські собори — з’їзди вищого християнського духовенства, а після
поділу церков – з’їзди католицького духовенства. Скликаються
нерегулярно. Перший В.с. відбувся у 325 р. До кінця IX ст. було вісім
В.с. Спроби прихильників соборного руху, що виник наприкінці XIV ст.,
перетворити В.с. у верховний орган католицької церкви успіху не мали.
В.с. і далі скликалися лише з ініціативи римського папи і нерегулярно.
Постанови В.с. ставали законом завдяки рішенню імператорів. На соборах
обговорювались богословські, політичні та інші питання. Постанови цих
В.с. були спрямовані на зміцнення християнської церкви, розробку
догматики, боротьбу з єресями. В.с. після поділу церков скликаються
римськими папами для схвалення їх рішень.

Всесвітня рада церков — керівний орган екуменічного руху, який об’єднує
протестантські та деякі православні церкви. Має резиденцію в Женеві.
В.р.ц. підзвітна асамблеї, яка скликається кожні 5-6 років й обирається
нею. До складу В.р.ц. входять президія, центральний комітет, призначений
ним виконком, а також секретаріат. Генеральний секретар – фактичний
керівник В.р.ц.

Говіння — один з обрядів православної церкви, який готує віруючих до
таїнств причастя і сповіді. Людина, яка говіє, зобов’язана відвідувати
церковні служби, молитися вдома, постити, тобто не їсти м’яса, молока,
тваринних жирів тощо.

Гугеноти (від фр. Ни^иепоІ5) — протестанти, прихильники кальвінізму у
Франції у ХУІ-ХУІІІ ст. До угруповань Г. належали аристократи, які
боролися проти зміцнення королівської влади, торгова буржуазія, міські
низи, що виступали проти феодальної експлуатації. Г. переслідувала
католицька церква. Загальновідомий сумний епізод цих переслідувань —
Варфоломіївська ніч. Гоніння призвели до релігійних воєн між Г. і
католиками.

Гурії – фантастичні діви, які існують, згідно з ученням ісламу, для
усолоджування праведників у раю. В Корані Г. визначаються як “чисті
жінки”, яких не торкалися ні люди, ні джини.

Далай-лама — титул глави ламаїстської церкви в Тибеті, якого шанують
віруючі як “живого Бога” (бодхісатву) в образі людини. Титул Д.-л.
встановлений у XIV ст. Церковна і світська влада його не спадкова (як і
всі лами він зв’язаний обітницею безшлюбності). Його спадкоємець, за
релігійними правилами, обирається спеціальною групою вищих лам, які ніби
визначають, у кого із хлопчиків, народжених незабаром після смерті
Д.-л., перевтілився попередній Д.-л.

Дацан- ламаїстський храм, монастир.

Декан – помічник абата в католицькому монастирі, старший священик у
католицькій та англіканській церквах, який завідує справами кількох
парафій, а також старший кардинал-єпископ.

Десятина — відрахування десятої частини всіх прибутків віруючого на
користь церкви. В наш час зберігається в адвентистів та в інших сектах
як примусовий збір. В ісламі різновидом Д. є закят.

Діалогічність — виявлення двох думок, точок зору.

Двовір’я – поєднання двох вір, зокрема язичництва і християнства.

Деїзм – визнання Бога як творця, але не промислителя.

Деміург — творяще Начало.

Держава — орган політичної влади.

Детермінанти – те, що визначає, зумовлює.

Догмат — основне положення віровчення, яке визнається незаперечною
істиною, що має силу непохитного авторитету і не підлягає критиці.
Вимога беззастережного визнання догматів, сліпого прийняття їх на віру —
одна з головних вимог християнської церкви.

Догматика — систематичний виклад основних догматів.

Домініканці — католицький чернечий орден. Заснований на початку XIII ст.
монахом Домініком для боротьби з єретиками. Д. одержали право повсюдної
проповіді та викладання в університетах. Із рядів Д. вийшли відомі
схоласти (Альберт Больштедт, Фома Аквінський) і містики (Мейстер Екхарт,
Сейс, Таулер.) Всіляко допомагали папству подавляти антикатолицькі та
антифеодальні виступи. Зараз один із найвпливовіших орденів.

Друге пришестя — у християнському віровченні, яке знайшло своє
відображення в “символі віри”, – очікувана друга поява Христа на землі
для посоромлення “нечестивців” і дарування “блаженства” віруючим. Віра в
Д.п. поширила серед християн в міру формування євангельського міфу про
земне життя Христа.

Дхарма — багатозначне поняття: вчення Будди; правило, прояв закону;

причина, вища реальність.

Ейдетика – інтелектуальна інтуїція, трансцендентна умоосягаюча форма

утаємничене пізнання.

Експлікація – коротке роз’яснення (оцінка) чогось. Емпіричне –
грунтується на конкретних даних, даних досвіду. Есхатологія — (від
грець. ехсЬаіох — останній, 1о§о5 — вчення) — релігійне вчення про
кінцеву долю людства і світу. Есхатологічні сподівання наявні в
іудаїзмі, християнстві, ісламі, буддизмі. Складовими частинами
есхатології є уявлення про Царство Боже на землі, про антихриста,
воскресіння мертвих,

страшний суд, рай, пекло.

Етнос – спільнота людей у вигляді роду, племені, народності, нації.

Єзуїти — члени чернечого католицького ордену “Товариство Ісуса”,
створеного в 1534 р. іспанцем Ігнатієм Лойолою для боротьби з народними
рухами, передовою думкою, для зміцнення авторитету католицької церкви.

Єпархія — церковний адміністративний округ на чолі з архієреєм
(єпископом).

Єпископ (архієрей) – вищий ступінь священства в християнських церквах,
які визнають єпископат. Тільки Є. можуть посвячувати в диякони,
священики та єпископи (останнє — разом з іншими єпископами). Є. також
призначає на нижчі посади кліру, освячує храми і т.ін., йому
підпорядковані всі церковні установи його єпископату (єпархії,
монастирі, духовні семінарії тощо, крім тих, що знаходяться в
безпосередньому віданні церковного центру). В Руській православній
церкві Є. обов’язково повинен бути монахом, в Грузинській — безшлюбним,
але чернецтво не обов’язкове. Нагородні почесні звання для Є.:
архієпископ і митрополит. У церкві є три основних ступеня священства:
диякон, ієрей (священик) та єпископ.

Єпитимія – в православній та католицькій церквах морально-виправна міра

у формі посту, тривалої молитви, земних поклонів, ходіння на прошу до
святих місць чи святинь і т.ін., яка добровільно виконувалася віруючими,
що розкаялися у своїх гріхах. Є. призначається найчастіше під час
сповіді.

Єресь – слово, яке використовується церковниками щодо поглядів і вчень,
що відступають від прийнятої церквою доктрини в питаннях догматики і
культу.

Єретик — у християнстві – людина, яка відступила від догм панівної
церкви, послідовник єресі.

Жрецтво (від старослов. “жрети “— приносити жертву) — група людей, яка в
політеїстичних релігіях виконує функції посередника між віруючими і
надприродними силами, а також здійснює релігійні обряди. Саме Ж. вело
літописи, займалося астрономічними спостереженнями тощо. Інколи виші
жерці поєднували релігійну і державну владу (фараон Давнього Єгипту,
верховний жрець-правитель держав давнього Дворіччя).

Заповіді — релігійно-моральні настанови в іудейській релігії, які ніби
власноруч написав бог Ягве на кам’яних плитах і вручив Мойсею на горі
Сінай. З виникненням християнства ці 3. було доповнено так званими
заповідями блаженства, проголошеними Христом у Нагорній проповіді, й
віднесено до християнського віросповідального арсеналу. Відбір заповідей
з безлічі побутових, моральних та інших правил поведінки значною мірою
здійснювали іудейські, а потім християнські священики в інтересах
панівних класів.

Зооморфізм — приписування тваринних властивостей.

Ігумен — настоятель православного монастиря.

Ідол – предмет, що зображує божество, якому поклонялися у глибоку
давнину. Ідолопоклонство – пережиток тотемізму та фетишизму,
зберігається в сучасних релігіях у вигляді поклоніння іконам, статуям,
культовим атрибутам, священним книгам, мощам святих тощо.

Ієрархія – сукупність церковних чинів знизу доверху в порядку їх
підпорядкованості.

Ієрей – офіційна назва священика, запозичена християнами із грецької
культової термінології.

Імам – духовна особа в ісламі: 1) верховний глава шиїтського напряму
ісламу; 2) засновник кожного із чотирьох напрямів сунізму; 3) верховний
правитель ісламської теократичної держави, який зосередив у своїх руках
всю повноту світської та релігійної влади; 4) керівник богослужіння в
мечеті;

5) духовний керівник, наставник мусульман.

Іманентний — внутрішньо властивий, притаманний.

Індекс заборонених книг – перелік книг і журналів, які католицька церква
заборонила читати, видавати, розповсюджувати без особливого на те
дозволу. Вперше був підготовлений та виданий за вказівкою Папи Павла IV
у 1559 р. Сюди входять праці природознавців, філософів, істориків,
письменників, читання яких, на думку католицьких ідеологів, може
загрожувати вірі в Бога. Список іноді переглядається і доповнюється.

Індивідуалізм – протиставляння себе іншим, уособлення.

Індиферентний — байдужий до чогось.

Індульгенція — папська грамота, яка давала віруючим відпущення гріхів,
тобто звільнення від покарання за скоєний гріх. Католицька церква з
метою збагачення організовувала широку торгівлю І. Не тільки за скоєні,
а й за не скоєні гріхи. Торгівля І. повсюдно викликала обурення усіх
прошарків суспільства, вимога покінчити з нею була одним із головних
гасел Реформації.

Ініціація — обряд прийняття підлітків, молоді в повноправні члени
племені. Обряди І. полягали у суворих, іноді жорстоких фізичних
випробуваннях: робили надрізи на шкірі, обрізання, обпалювання вогнем,
вибивали зуби, вищипували волосся тощо. Старійшини і племінні чаклуни
розкривали юнакам зміст звичаїв, священних переказів і вірувань племені.

Інквізиція – судова установа католицької церкви, створена в XIII ст. для
боротьби з єретиками. У більшості країн Західної Європи І. була
скасована у XVIII ст.

Інституція — установа, заклад, організація.

Інституалізація — оформлення в організації, спільноти.

Інтеграція – зближення, поєднання.

Інтимність – глибока особисгісність.

Інтровертний — спрямований всередину, на себе.

Інтроспекція — самоспостереження.

Інтуїція — здогадливість, прийняття якихось висновків без обгрунтування
їх досвідом.

Ірраціоналізм – позасвідомий, позарозумовий. Історіософія – вчення про
закон