.

Орлюк О.П. – Фінансове право України (книга)

Язык: русский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
5 69436
Скачать документ

Орлюк О.П. – Фінансове право України

HYPERLINK \l “_ПЕРЕДМОВА” ПЕРЕДМОВА

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

ЛЕКЦІЯ 1 Фінансова діяльність держави

HYPERLINK \l “_§_1._Фінанси_як економічна і юридич” § 1. Фінанси як
економічна і юридична категорія

HYPERLINK \l “_§_2._Фінансова_діяльність держави” § 2. Фінансова
діяльність держави

HYPERLINK \l “_§_3._Фінансова_система України та ї” § 3. Фінансова
система України та її складові

ЛЕКЦІЯ 2 Предмет, метод, джерела та система фінансового права

HYPERLINK \l “_§_1._Предмет_фінансового права та м” § 1. Предмет
фінансового права та методи фінансово-правового регулювання

HYPERLINK \l “_§_2._Фінансове_право в системі прав” § 2. Фінансове
право в системі права України

HYPERLINK \l “_§_3._Система_та джерела фінансового” § 3. Система та
джерела фінансового права

HYPERLINK \l “_§_4._Фінансове_право та наука фінан” § 4. Фінансове
право та наука фінансового права

ЛЕКЦІЯ 3 Фінансово-правові норми та фінансово-правові відносини

HYPERLINK \l “_§_1._Фінансово-правові_норми: зміст” § 1.
Фінансово-правові норми: зміст, особливості та види

HYPERLINK \l “_§_2._Фінансові_правовідносини: зміс” § 2. Фінансові
правовідносини: зміст та особливості

HYPERLINK \l “_§_3._Суб’єкти_фінансового права та ” § 3. Суб’єкти
фінансового права та фінансових правовідносин

ЛЕКЦІЯ 4 Правові засади фінансової діяльності органів державної влади та
органів місцевого самоврядування

HYPERLINK \l “_§_1._Правове_становище та функції о” § 1. Правове
становище та функції органів державної влади у сфері фінансової
діяльності держави

HYPERLINK \l “_§_2._Повноваження_органів місцевого” § 2. Повноваження
органів місцевого самоврядування у сфері фінансової діяльності

ЛЕКЦІЯ 5 Правові засади організації фінансового контролю в Україні

HYPERLINK \l “_§_І._Суть_і значення фінансового ко” § І. Суть і
значення фінансового контролю

HYPERLINK \l “_§_2._Види_та методи фінансового кон” § 2. Види та
методи фінансового контролю

HYPERLINK \l “_§_3._Організація_та органи проведен” § 3. Організація
та органи проведення фінансового контролю

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ І ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ДЕРЖАВНИХ І МІСЦЕВИХ ФОНДІВ КОШТІВ

ЛЕКЦІЯ 6 Бюджетне право і бюджетний устрій України

HYPERLINK \l “_§_1._Поняття_та значення бюджету дл” § 1. Поняття та
значення бюджету для функціонування держави

HYPERLINK \l “_§_2._Бюджетне_право та бюджетні пра” § 2. Бюджетне
право та бюджетні правовідносини. Бюджетне законодавство

HYPERLINK \l “_§_3._Бюджетна_система України: прин” § 3. Бюджетна
система України: принципи побудови

HYPERLINK \l “_§_4._Склад_доходів та видатків бюдж” § 4. Склад доходів
та видатків бюджетів

ЛЕКЦІЯ 7 Бюджетні повноваження держави та органів місцевого
самоврядування

HYPERLINK \l “_§_1._Поняття_бюджетних повноважень.” § 1. Поняття
бюджетних повноважень. Зміст інституту бюджетних повноважень

HYPERLINK \l “_§_2._Правові_засади розподілу доход” § 2. Правові
засади розподілу доходів і видатків за різними ланками бюджетної системи

HYPERLINK \l “_§_3._Правові_засади організації між” § 3. Правові
засади організації міжбюджетних відносин

ЛЕКЦІЯ 8 Бюджетний процес в Україні

HYPERLINK \l “_§_1._Поняття,_зміст та стадії бюдже” § 1. Поняття,
зміст та стадії бюджетного процесу

HYPERLINK \l “_§_2._Порядок_складання проекту бюдж” § 2. Порядок
складання проекту бюджету

HYPERLINK \l “_§_3._Розгляд_та прийняття Державног” § 3. Розгляд та
прийняття Державного бюджету України

HYPERLINK \l “_§4._Виконання_Державного_бюджету Ук” §4. Виконання
Державного бюджету України та бюджетів місцевого самоврядування

HYPERLINK \l “_§_5._Бухгалтерський_облік та звітні” § 5.
Бухгалтерський облік та звітність про виконання Державного бюджету
України

ЛЕКЦІЯ 9 Правовий режим цільових державних і місцевих фондів коштів

HYPERLINK \l “_§_1._Поняття,_зміст та стадії бюдже” § 1. Поняття та
класифікація цільових фондів коштів

HYPERLINK \l “_§_2._Правові_засади організації та ” § 2. Правові
засади організації та діяльності Пенсійного фонду України

HYPERLINK \l “_§_3._Порядок_правового забезпечення” § 3. Порядок
правового забезпечення загальнообов’язкового державного соціального
страхування на випадок безробіття

HYPERLINK \l “_§_4._Правові_засади функціонування ” § 4. Правові
засади функціонування Фонду соціального страхування від нещасних
випадків на виробництві та професійних захворювань

HYPERLINK \l “_§5._Правові_гаранти_у сфері соціаль” §5. ПРАВОВІ
ГАРАНТИ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ТА РЕАБІЛІТАЦІЇ ІНВАЛІДІВ

РОЗДІЛ II ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНИХ ДОХОДІВ

ЛЕКЦІЯ 10 HYPERLINK \l “_ЛЕКЦІЯ_10_Правові_засади регулюванн” Правові
засади регулювання державних доходів. Система державних доходів

ЛЕКЦІЯ 11 Правові засади організації податкової системи України

HYPERLINK \l “_§_1._Податки:_поняття, значення та ” § 1. Податки:
поняття, значення та функції

HYPERLINK \l “_§_2._Податкова_система України” § 2. Податкова система
України

ЛЕКЦІЯ 12 Податкове право, податкові правовідносини. Джерела податкового
права

HYPERLINK \l “_§_1._Податкове_право. Податкові пра” § 1. Податкове
право. Податкові правовідносини: особливості та види

HYPERLINK \l “_§_2._Джерела_податкового права. Еле” § 2. Джерела
податкового права. Елементи податкового закону

ЛЕКЦІЯ 13 Правові засади справляння податків з фізичних осіб

HYPERLINK \l “_§_І._Прибутковий_податок з громадян” § І. Прибутковий
податок з громадян

HYPERLINK \l “_§_2._Податок_на промисел” § 2. Податок на промисел

ЛЕКЦІЯ 14 HYPERLINK \l “_ЛЕКЦІЯ_14_Податки_з юридичних осіб” Податки з
юридичних осіб

ЛЕКЦІЯ 15 Непрямі податки в податковій системі України

HYPERLINK \l “_§_1._Податок_на додану вартість” § 1. Податок на додану
вартість

HYPERLINK \l “_§_2._Акцизний_збір” § 2. Акцизний збір

ЛЕКЦІЯ 16 Змішані податки в податковій системі України

HYPERLINK \l “_§_І._Податок_з власників транспортн” § І. Податок з
власників транспортних засобів

HYPERLINK \l “_§_2._Правові_засади справляння плат” § 2. Правові
засади справляння плати за землю

HYPERLINK \l “_§_3._Місцеві_податки і збори” § 3. Місцеві податки і
збори

ЛЕКЦІЯ 17 Спрощена система оподаткування

HYPERLINK \l “_§_1._Патентування_деяких видів підп” § 1. Патентування
деяких видів підприємницької діяльності. Плата за торговий патент

HYPERLINK \l “_§_2._Єдиний_податок” § 2. Єдиний податок

HYPERLINK \l “_§_3._Фіксований_сільськогосподарськ” § 3. Фіксований
сільськогосподарський податок

ЛЕКЦІЯ 18 Відповідальність за порушення податкового законодавства

HYPERLINK \l “_§_1._Кваліфікаційні_ознаки податков” § 1.
Кваліфікаційні ознаки податкового правопорушення

HYPERLINK \l “_§_2._Фінансові_санкції за порушення” § 2. Фінансові
санкції за порушення податкового законодавства

HYPERLINK \l “_§_3._Адміністративна_відповідальніс” § 3.
Адміністративна відповідальність за порушення податкового законодавства

HYPERLINK \l “_§_4._Кримінальна_відповідальність з” § 4. Кримінальна
відповідальність за порушення податкового законодавства

ЛЕКЦІЯ 19 Неподаткові доходи в системі державних доходів

HYPERLINK \l “_§_І._Митні_платежі” § І. Митні платежі

HYPERLINK \l “_§_2._Ресурсні_платежі” § 2. Ресурсні платежі

HYPERLINK \l “_§_3._Рентні_платежі” § 3. Рентні платежі

HYPERLINK \l “_§_4._Збір_на розвиток виноградарств” § 4. Збір на
розвиток виноградарства, садівництва та хмелярства

ЛЕКЦІЯ 20 Правові основи державного кредиту

HYPERLINK \l “_§_1._Поняття_та функції державного ” § 1. Поняття та
функції державного кредиту

HYPERLINK \l “_§_2._Форми_державного кредиту” § 2. Форми державного
кредиту

HYPERLINK \l “_§_3._Нормативно-правове_забезпеченн” § 3.
Нормативно-правове забезпечення відносин у галузі державного кредиту

HYPERLINK \l “_§_4._Порядок_здійснення запозичень ” § 4. Порядок
здійснення запозичень до місцевих бюджетів України

Розділ III ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНИХ ВИДАТКІВ ТА БЮДЖЕТНОГО
ФІНАНСУВАННЯ В УКРАЇНІ

ЛЕКЦІЯ 21 Правове регулювання державних видатків та
кошторисно-бюджетного фінансування

HYPERLINK “21-26/11211.htm” § І. Поняття державних видатків,
особливості відносин у галузі видатків

HYPERLINK “21-26/11212.htm” § 2. Поняття та принципи бюджетного
фінансування

ЛЕКЦІЯ 22 Правові засади кошторисно-бюджетного фінансування

HYPERLINK \l “_§_І._Кошторис_як індивідуальний фін” § І. Кошторис як
індивідуальний фінансова-плановий акт. Порядок кошторисно-бюджетного
фінансування

HYPERLINK \l “_§_2._Додержання_фінансової дисциплі” § 2. Додержання
фінансової дисципліни

ЛЕКЦІЯ 23 Кошторисно-бюджетний режим фінансування

HYPERLINK \l “_§_1._Порядок_фінансування соціально” § 1. Порядок
фінансування соціально-культурних заходів

HYPERLINK \l “_§_2._Фінансування_охорони здоров’я ” § 2. Фінансування
охорони здоров’я та фізичної культури

HYPERLINK \l “_§_3._Порядок_фінансування видатків ” § 3. Порядок
фінансування видатків на національну оборону

HYPERLINK \l “_§_4._Видатки_на утримання органів д” § 4. ВИДАТКИ НА
УТРИМАННЯ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ, ОРГАНІВ МІСЦЕВОЇ ВЛАДИ ТА
МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

РОЗДІЛ IV ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В
УКРАЇНІ

ЛЕКЦІЯ 24 Банківська система України

HYPERLINK \l “_§_1._Поняття_банківської системи Ук” § 1. Поняття
банківської системи України та її елементи

HYPERLINK \l “_§_2._Національний_банк України: йог” § 2. Національний
банк України: його роль у проведенні грошово-кредитної політики та
банківського нагляду

ЛЕКЦІЯ 25 Правові засади грошового обігу та розрахунків

HYPERLINK \l “_§_1._Правове_регулювання грошового ” § 1. Правове
регулювання грошового обігу в Україні

HYPERLINK \l “_§_2._Організація_готівкового обігу ” § 2. Організація
готівкового обігу та регулювання касових правил

HYPERLINK \l “_§_3._Правовий_режим рахунків, що їх” § 3. Правовий
режим рахунків, що їх відкривають і обслуговують банківські установи

HYPERLINK \l “_§_4._Порядок_організації безготівко” § 4. Порядок
організації безготівкових розрахунків в Україні

ЛЕКЦІЯ 26 Правові засади валютного регулювання та валютного контролю

HYPERLINK \l “_§_І._Поняття_валюти та валютних опе” § І. Поняття
валюти та валютних операцій

HYPERLINK \l “_§_2._Організація_валютного регулюва” § 2. Організація
валютного регулювання

HYPERLINK \l “_§_3._Валютний_контроль” § 3. Валютний контроль

HYPERLINK \l “_ГЛОСАРІЙ” ГЛОСАРІЙ

ПЕРЕДМОВА

Із здобуттям незалежності Україна проголосила політичний курс, що
спрямований на побудову ринкової економіки. На жаль, панування понад
півстоліття системи адміністративного планування зумовило існування
серйозних перешкод на шляху розбудови нової економічної системи, що
ґрунтується на ринкових принципах. Ці обставини та непослідовність і
вжиття половинчастих заходів призвели до того, що зусилля, які останнім
часом спрямовувалися на здійснення ринкових реформ, не сприяли створенню
ефективної ринкової економіки, а це безпосередньо пов’язано із
функціонуванням фінансової системи держави. До 1999 р. в Україні
спостерігалося падіння обсягу внутрішнього валового продукту і лише в
останні роки цей процес набув протилежного напряму.

Нормальне функціонування фінансового ринку вимагає узгоджених
взаємопов’язаних дій багатьох учасників приватного сектора та органів
державної влади. Це потребує ефективного координування дій на всіх
рівнях державного апарату та між гілками державної влади й місцевого
самоврядування.

Прийняття більшості рішень, пов’язаних з розвитком фінансового ринку,
повинно мати на меті збільшення прозорості та підвищення довіри
учасників до інститутів фінансового ринку. Зрозуміло, що фінансовий
ринок включає складні та взаємопов’язані системи. Фіскальна, монетарна,
бюджетна політика держави можуть справляти значний вплив на розвиток
фінансового ринку. При цьому надання переваг певним секторам ринку
досить часто негативно впливає на розвиток інших секторів і врешті-решт
завдає шкоди системі у цілому.

Шлях до розвинутого фінансового ринку пролягає через міцну правову базу.
Політика і економіка – це взаємопов’язані явища: бюджетна та монетарна
політика, дії органів місцевої та центральної влади, податкова система,
банківський нагляд значною мірою впливають на діяльність фінансового
ринку. У свою чергу органи державної влади та місцевого самоврядування
повинні більш чітко визначити головні Напрями своєї діяльності у сфері
фінансів та сконцентрувати на них свої зусилля.

Однією з глобальних проблем, що стоїть перед фінансовим ринком України,
є необхідність істотно зменшити контроль з боку бюрократичного апарату
над національною економікою. Дерегуляція економічної діяльності – це
предмет розгляду не лише господарського та адміністративного права, а й
не в останню чергу фінансового (з позицій зменшення податкового тягаря
на суб’єктів підприємницької діяльності та розширення самостійності
окремих учасників бюджетних відносин, зокрема у системі місцевих
фінансів). Управлінські процеси, що впливають на економіку, у тому числі
і в галузі фінансової діяльності держави, повинні бути спрощеними та
мати більшу прозорість, фахівці не раз наголошували на проведенні
активної політики боротьби з корупцією на всіх рівнях, яка підриває
довіру до фінансового ринку з боку всіх його учасників. Нарешті, слід
проводити активну політику, спрямовану на зменшення розміру тіньового
сектора економіки, оскільки фінансовий ринок не може функціонувати
належним чином, якщо суб’єкти господарювання намагаються уникати у своїй
діяльності використання послуг інститутів фінансового ринку, щоб не
розкривати інформацію про свої операції.

Фіскальна та монетарна політика мають бути збалансованими для того, щоб
уникнути гіперінфляцій та різкої девальвації (як і ревальвації)
національної валюти, дефолту за державними борговими зобов’язаннями,
демонетизації економіки країни та активного використання грошових
сурогатів (зокрема, бартерних операцій), проблем ліквідності ринку,
спричинених низьким рівнем насиченості національного ринку позичкових
капіталів.

Зростання економіки сприяє розвиткові фінансового ринку, але й розвиток
фінансового ринку також сприяє зростанню економіки. Дослідження, які
проводилися представниками Світового банку, свідчать, що за однакових
умов країни з розвинутим банківським сектором та ринком цінних паперів
розвиваються набагато швидше, ніж країни, в яких рівень розвитку цих
інститутів є невисоким. Таким чином, ефективний розвиток фінансового
ринку можливий лише за умови створення системи, яка б забезпечувала
взаємний зворотний зв’язок між державою та приватними установами.

Нині не лише на рівні приватного сектора, а й на рівні органів державної
влади поступово починає превалювати думка, що держава повинна не
керувати, а регулювати національну економіку. Відповідно, правове
регулювання фінансової діяльності є однією з форм державного регулювання
економіки.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

ЛЕКЦІЯ 1 Фінансова діяльність держави

§ 1. Фінанси як економічна і юридична категорія

Фінанси є історичною категорією. Вони виникли ще за часів
рабовласницького суспільства в умовах товарно-грошових відносин під
впливом розвитку функцій та потреб держави. Термін “фінанси” походить
від латинського, що означає грошовий платіж. Він почав активно
використовуватися у XIII – XV ст. в Італії, де такі міста, як Флоренція,
Венеція, Генуя виконували функції провідних європейських центрів
торгівлі та банківської справи. У подальшому термін поширився в усьому
світі і почав застосовуватися як поняття, пов’язане з системою грошових
відносин, утворенням грошових ресурсів, що мобілізуються державою для
виконання своїх політичних та економічних функцій.

У свою чергу з виділенням державної скарбниці та повним відокремленням
її від власності монарха (цей процес, зокрема, чітко простежується на
прикладі історії Великої Британії) виникають такі поняття, як “державні
фінанси”, “державний бюджет”, “державний кредит”.

Існування фінансів нерозривно пов’язано з товарно-грошовими відносинами,
розвиток яких обумовлений суспільним розподілом праці, наявністю різних
форм власності та основаних на них організаційно-правових формах
господарської, у тому числі підприємницької, діяльності,
зовнішньоекономічними зв’язками тощо. Саме фінанси пов’язані з
розподілом та перерозподілом внутрішнього валового продукту (ВВП) та
національного доходу, що виражаються у грошовій формі.

Фінанси є багатостороннім і складним явищем, що характеризується різними
істотними ознаками, має певні якості й форми прояву.

Фінанси – це особлива сфера економічних відносин. Їх зміст, характер
використання, закономірності розвитку визначаються
соціально-економічними відносинами, що привалюють у державі, природою та
функціями держави.

Фінанси – це вартісна категорія, яка органічно пов’язана з рухом
вартості в її грошовій формі, з утворенням та використанням різних
грошових фондів (державного бюджету, місцевих бюджетів, соціальних
фондів), з грошовими відносинами, що існують між державою та приватним
господарством. Свого часу один з відомих дореволюційних
учених-фінансистів І. X. Озеров як предмет дослідження фінансової науки
визначав фінансове господарство, тобто сукупність відносин, що виникають
внаслідок публічного характеру отримання союзами матеріальних засобів;
способи, завдяки яким такі союзи отримують для себе необхідні кошти і як
ці кошти відображаються на інших сторонах життя.

Е. Нікбахт і А. Гроппеллі визначали фінанси як “застосування
різноманітних економічних прийомів для досягнення максимального достатку
фірми або загальної вартості капіталу, вкладеного у справу”
гносеологічному розрізі під фінансами розуміють науку, що досліджує
питання здатності людей управляти витрачанням і надходженням дефіцитних
грошових ресурсів протягом певного періоду часу.

Сучасна фінансова наука також не дає однозначної відповіді щодо суті
фінансів. Тим більше, що багатогранність фінансів дає можливість вивчати
їх з позицій різних рівнів, у тому числі загальної теорії фінансів,
економіки, менеджменту, права тощо.

Фінанси – це не просто гроші, доходи або видатки. Фінанси – це
сукупність відносин, що мають розподільчий характер і опосередковуються
через доходи й видатки громадян і юридичних осіб – суб’єктів
господарської діяльності, фінансово-кредитних установ, держави,
міжнародних фінансових організацій тощо.

Характеризуючи фінанси, слід виходити з таких ключових елементів, як
фінансові відносини та фінансова діяльність. Фінансові відносини
відображають рух вартості від одного суб’єкта до іншого. Вони
характеризують розподільні, перерозподільні та обмінні процеси і
матеріально проявляються у грошових потоках. У свою чергу фінансова
діяльність проявляється у формуванні доходів та здійсненні витрат певним
суб’єктом.

Об’єктом фінансової діяльності є фінанси, які не слід ототожнювати з
грошима, що є значно вужчим поняттям. Сфери функціонування грошей і
фінансів перетинаються в певному сегменті; вони взаємопов’язані і
взаємозалежні, але не тотожні. Фактично гроші виступають інструментом
фінансових відносин.

Фінанси – це грошові відносини, що виникають у процесі розподілу і
перерозподілу вартості валового суспільного продукту і частини
національного багатства у зв’язку з формуванням грошових доходів і
нагромаджень у суб’єктів господарювання та держави і використанням їх на
розширене відтворення, матеріальне стимулювання працюючих, задоволення
соціальних та інших потреб суспільства.

Дістаючи нормативно-правове закріплення, відносини у сфері фінансової
діяльності стають уже об’єктом дослідження юриспруденції. Однак
предметом дослідження фінансового права як галузі права, науки,
навчальної дисципліни є не всі фінанси, що обертаються у суспільстві й
національній економіці і надалі набувають міжнародного значення.

§ 2. Фінансова діяльність держави

Найбільш вагомою гарантією державного суверенітету є
фінансово-економічна могутність держави. Держава має бути великим
власником національних багатств, уміти нагромаджувати для свого бюджету
кошти за рахунок стабільності, ефективності суспільного виробництва,
вмілого управління та ефективності власного виробництва, проведення
розумної цінової, кредитно-грошової й валютної політики, нагромаджувати
капітал за рахунок міжнародної торгівлі, бартеру, недопущення воєнних
дій, що підривають економіку держави, надійно захищати об’єкти державної
власності, забезпечувати своїм громадянам право на працю. Суверенна
держава повинна бути також платоспроможною, мати запас золота й інших
цінних металів, валютну грошову масу та готівку.

Фінанси – категорія фінансової науки, вони є ключовим питанням науки
фінансового права. У свою чергу говорити про предмет фінансового права
можна лише у взаємозв’язку із фінансовою діяльністю держави. Незважаючи
на те, що більшу частину фінансових відносин, що існують у суспільстві,
охоплює фінансова діяльність держави, слід мати на увазі, що не всі вони
підпорядковані державно-владній організації. Фінансові відносини
всередині підприємств, установ, організацій, а також пов’язані із
муніципальною формою власності будуються на рівності учасників, на
диспозитивносгі сторін і виходять за межі фінансового права.

Предметом дослідження фінансового права є фінанси держави, тобто
економічні відносини з мобілізації, розподілу й витрачання
централізованих і децентралізованих фондів коштів держави та органів
місцевої влади й місцевого самоврядування для забезпечення розширеного
відтворення та соціально-культурних потреб.

Державні фінанси нерозривно пов’язані з існуванням держави, хоч в
історичному аспекті є значно пізнішою категорією. У процесі руху
фінансів держави відбувається розподіл та перерозподіл сукупного
суспільного продукту та контроль за задоволенням суспільних потреб.
Відмінні риси між державними та приватними фінансами були сформульовані
у праці французького вченого П. М. Годме. Він наголошував на можливості
застосування державою примусового порядку мобілізації фінансових
ресурсів; зв’язку державних фінансів з грошовою системою, яка певною
мірою управляється державою і не залежить від волі приватного власника,
який розпоряджається лише власними фінансами; значному розмірі державних
фінансів порівняно з приватними; орієнтації приватних фінансів на
одержання прибутку, а не на задоволення загального інтересу, що
характерно для державних фінансів.

Необхідність державних фінансів зумовлена тим, що за будь-якого типу
економічних відносин основним призначенням держави є забезпечення
фінансовими ресурсами тих потреб, які не можна задовольнити через
ринковий механізм, тобто через попит і пропозицію, а також особисто
кожним громадянином у зв’язку з відповідними об’єктивними причинами. До
них слід віднести структурну перебудову економіки, боротьбу з
монополізмом, захист навколишнього середовища, захист тих громадян, які
з’являються на ринку як споживачі – малозабезпечені, інваліди, діти,
престарілі, а також проведення фундаментальних наукових досліджень,
загальну освіту, підготовку кадрів, соціальне забезпечення і
страхування, охорону здоров’я тощо.

Зрозуміло, що необґрунтовано висока частка централізації фінансових
ресурсів призводить до негативних наслідків, оскільки на рівні суцільної
централізації важко здійснювати раціональний розподіл і забезпечувати їх
ефективне використання. З іншого боку, зниження централізації при
високій частці державної власності спричинює безгосподарність і різні
перекоси в розподілі та використанні фінансових ресурсів, а у кінцевому
підсумку – фінансовий розлад у державі. Потрібна також оптимізація
перерозподілу фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні
населення: якщо держава надмірно втручається у перерозподіл частки
населення у валовому національному продукті, це підриває стимули до
праці, знижує темпи економічного зростання. Водночас невтручання держави
у цей процес або значне скорочення ресурсів також має негативні
наслідки, зокрема стримує розвиток освіти, науки, призводить до
зубожіння окремих верств населення тощо. Отже, перерозподільні процеси,
що здійснюються за допомогою державних фінансів, – це явища макрорівня,
проте роль державних фінансів виявляється не меншою мірою у формах і
методах мобілізації фінансових ресурсів. Важливе значення має те, як
мобілізуються ресурси, якими каналами і в якій формі відбувається їх
рух, за якими критеріями їх виділяють і використовують.

За матеріальним змістом фінанси являють собою фонди коштів.

Централізовані фонди коштів перебувають у розпорядженні держави як
суб’єкта публічної влади (державний бюджет, Пенсійний фонд) та органів
місцевої влади й місцевого самоврядування (місцеві бюджети). За рахунок
зібраних до цих фондів коштів фінансуються державні та місцеві видатки,
здійснюється капітальне будівництво, інвестиційна та інноваційна
діяльність, утримується соціально-культурна невиробнича сфера – освіта,
наука, фізична культура та спорт, охорона здоров’я; утримуються органи
державної влади, правоохоронні органи тощо.

Децентралізовані фонди коштів створюються у межах окремих суб’єктів
господарської діяльності (за рахунок власних прибутків) та певних
галузей національної економіки (наприклад, агропромислового сектора – як
за рахунок власних прибутків, так і за рахунок державних асигнувань). Їх
не можуть використовувати органи державної влади для фінансування
видатків держави, проте вони відіграють істотну роль на фінансовому
ринку держави. Зокрема, за рахунок цих коштів здійснюється мобілізація
фінансових ресурсів держави шляхом сплати податків. Вони активно
обертаються у кредитно-фінансовій системі, у тому числі в банківській, і
дають додаткові прибутки як власникам, так і кредитно-фінансовим
установам і, відповідно, державі.

Сукупність централізованих і децентралізованих фондів коштів являє собою
фінансові ресурси країни, що відображаються у зведеному фінансовому
балансі України.

Отже фінансова діяльність держави – це планована діяльність у сфері
мобілізації, розподілу й використання централізованих та
децентралізованих фондів коштів з метою виконання завдань і функцій
держави.

У Конституції України (ч. 2 ст. 92) є імперативна норма, що стосується
організації фінансової діяльності держави. Зокрема, виключно законами
України встановлюються: Державний бюджет України і бюджетна система
України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і
функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного
ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на
території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього
і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів,
їх види і типи. Такий підхід свідчить про розуміння державою
визначальної ролі фінансів для виконання її завдань і функцій, які
залежать від конституційного ладу та державної політики, здійснюваної
уповноваженими органами державної влади.

Характеризуючи фінансову діяльність держави, доцільно згадати її
діяльність з формування грошової системи країни та забезпечення
нормального функціонування цієї системи. Конституція України (ст. 99)
містить норму, згідно з якою грошовою одиницею України є гривня.
Забезпечення її стабільності – основна функція центрального банку
держави – Національного банку України.

Слід зазначити, що сьогодні в якості інструментів, що обертаються через
централізовані й децентралізовані фонди, виступають не лише гроші (у
готівковій та безготівковій формах), а й цінні папери (емітовані як
державою, так і суб’єктами господарювання, основаними на приватній або
колективній формах власності) та валютні цінності. Як валютні цінності
чинне законодавство України (зокрема, Декрет КМУ “Про систему валютного
регулювання і валютного контролю”) та міжнародна практика розглядають
валюту (національну або іноземну, виражену в готівковій і безготівковій
формах), цінні папери (виражені в іноземній валюті, що емітовані
відповідно до норм законодавства, встановленого у країні емісії цих
цінних паперів) , дорогоцінні метали та дорогоцінне каміння, за винятком
ювелірних виробів.

Централізовані фонди держави (Державний бюджет України, місцеві бюджети,
спеціалізовані фонди) внаслідок свого призначення є грошовими, оскільки
здійснення видатків потребує грошових розрахунків. Разом з тим
децентралізовані фонди можуть містити не лише гроші, а й інші фінансові
інструменти.

Характеризуючи фінансову діяльність держави та органів місцевого
самоврядування, слід відзначити принципи її здійснення. До них належать
загальноправові, галузеві, міжгалузеві принципи та принципи окремих
правових інститутів даної галузі права.

До загальноправових принципів відносять законність, принцип верховенства
права, суверенітет держави, рівність усіх форм власності та право
власності народу України на природні об’єкти та інші принципи, закладені
в Конституції України. Вони є визначальними для формування окремих
галузевих наук.

У свою чергу безпосередньо галузеві принципи є базовими для визначення
кола суб’єктів, що беруть участь у таких відносинах, та об’єктів
правового регулювання цих відносин. Зокрема, як визначав П. С.
Пацурківський, принципи фінансової діяльності держави гарантують
безперервність та послідовність нормотворчого процесу, забезпечують
взаємозв’язок фінансового законодавства та фінансової політики,
виступають своєрідним камертоном усієї подальшої нормотворчості у цій
сфері суспільних відносин.

До галузевих принципів фінансової діяльності належать:

1) публічний характер фінансової діяльності держави та органів місцевого
самоврядування. Наприклад, Закон України “Про Державний бюджет України”
на поточний рік приймається шляхом відкритого парламентського
обговорення і голосування та публікується у засобах масової інформації.
Відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” банки
зобов’язані публікувати в ЗМІ щоквартально звіти про свою діяльність,
капітал тощо;

2) оснований на конституційному принципі розподілу влад принцип
розподілу функцій між представницькими органами та органами виконавчої
влади у сфері фінансової діяльності. Згідно з Конституцією України
Державний бюджет України приймається виключно у формі закону Верховною
Радою України. Кабінет Міністрів України є центральним органом
виконавчої влади і організовує складання проекту закону про державний
бюджет, виконання прийнятого основного фінансового плану держави та
готує звітність про його виконання;

3) пріоритет представницьких органів держави та місцевого самоврядування
перед виконавчими органами. Цей принцип і попередній взаємопов’язані та
доповнюють один одного;

4) пріоритет публічних видатків над доходами. Це один з визначальних
принципів, який відокремлює державні та приватні фінанси, оскільки для
останніх характерна визначальна роль прибутків при формування витрат.
Цей принцип базується на положенні про те, що здійснення державою її
завдань і функцій об’єктивно не може перебувати у прямо пропорційній
залежності від обсягу доходів державної казни. Для держави видатки є
первинними, а доходи – вторинними;

5) всебічний контроль у сфері фінансової діяльності держави, який
пояснюється розумінням значення фінансів для виконання функцій державою.
Він здійснюється на всіх стадіях фінансової діяльності і має широке коло
учасників, наділених компетенцією у сфері фінансового контролю.

До інших принципів фінансової діяльності держави можна віднести принцип
здорових фінансів, принцип єдності фінансової та грошової систем
держави, принцип фінансової безпеки держави, принцип міжгалузевого
характеру фінансової діяльності держави, принципи компетентності та
самостійності у сфері фінансової діяльності органів місцевого
самоврядування у встановлених чинним законодавством межах, принцип
гласності, плановості, цільового використання фінансових ресурсів.

Базуючись на вищезазначених принципах, держава реалізує розподільчу,
перерозподільчу та контрольну функції фінансів. Це виражається переважно
через методи фінансової діяльності. Методи, тобто способи здійснення
фінансової діяльності держави, поділяють на три основні групи, що
пов’язано з роллю та призначенням державних фінансів: 1) методи
мобілізації фондів коштів; 2) методи розподілу фондів коштів; 3) методи
використання фондів коштів.

Мобілізація (рухомий) – це комплекс заходів, які здійснюються у державі
з метою планомірного формування фондів коштів. Збирання коштів
здійснюється за допомогою обов’язкового та добровільного методів
мобілізації. Обов’язковий метод являє собою, по суті, справляння
податків, зборів та інших обов’язкових платежів, за рахунок яких і
формуються переважно доходна частина бюджетної системи країни та цільові
фонди коштів. Держава на рівні закону встановлює вид обов’язкового
платежу, розмір, ставки, об’єкт та платників, порядок справляння. Метод
обов’язкових відрахувань застосовується і при проведенні обов’язкового
державного страхування.

Добровільний метод мобілізації передбачає відсутність імперативу з боку
держави при здійсненні платежів і реалізується у вигляді грошово-речових
лотерей, благодійних допомог, пожертвувань, дарунків, траншів тощо. До
добровільного методу мобілізації слід віднести й позики, що здійснюються
державою та органами місцевого самоврядування шляхом емісії державних
або муніципальних цінних паперів з метою покриття дефіциту бюджету або
виконання певних цільових програм. Зокрема, Бюджетний кодекс України
доходами бюджету вважає усі податкові, неподаткові та інші надходження
на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством
України, включаючи трансферти, дарунки, гранти.

Розподіл коштів є також одним важливих напрямів фінансової діяльності
держави. Саме під час розподілу коштів чіткіше простежуються пріоритети
державної політики та її співвідношення із функціями держави, в тому
числі закріпленими у законодавстві (в першу чергу в Конституції
України). На цьому етапі дістає своє відображення перерозподільча
функція фінансів. Розподіл коштів здійснюється на підставі Бюджетного
кодексу України відповідно до затверджених річних фінансових планів як
держави (державний бюджет), так і окремих суб’єктів (місцеві бюджети,
бюджетні розписи, кошториси бюджетних установ тощо).

До основних методів розподілу коштів належать фінансування й
кредитування. Фінансування – це безповоротний, безоплатний, цільовий
відпуск коштів, що здійснюється на підставі затверджених фінансових
планів з відповідного централізованого фонду коштів; кредитування –
виділення коштів на певний термін на засадах оплатності та поворотності
з додержанням цільового призначення. Ці методи у свою чергу поділяються
на кілька підвидів залежно від об’єкта та суб’єктів, які беруть участь у
відносинах з розподілу фінансових ресурсів, що перебувають у фондах
коштів. Зокрема, бюджетні установи можуть отримувати кошти як на умовах
фінансування, так і кредитування.

До методів використання фінансових ресурсів відносять плановість,
цільовий характер використання коштів, ефективність та економію,
науково-методологічний підхід у визначенні обсягів видатків,
використання коштів у межах встановлених лімітів та інші методи. Видатки
здійснюються за економічним призначенням (залежно від тих сфер та
економічних операцій, куди спрямовуються кошти) та за функціональним
призначенням (залежно від напрямів спрямування коштів на виконання
функцій держави, АРК, органів місцевого самоврядування тощо).

Перелічені методи фінансової діяльності є основними, але не вичерпними.
Так, на всіх етапах фінансової діяльності застосовується метод
фінансового контролю. Його призначення є досить важливим, оскільки
фінансові ресурси завжди обмежені, їх мобілізація й витрачання
регламентуються спеціальними правовими нормами. фінансовий контроль є
постійним і всебічним, оскільки фактично охоплює всі аспекти діяльності
держави, юридичних та фізичних осіб. Звідси випливають і широкі
повноваження органів фінансового контролю. Фінансова діяльність кожного
суб’єкта має бути прозорою і здійснюватися у межах чинного
законодавства.

Говорячи про фінансову діяльність, не слід забувати й такого важливого
аспекту, як аналіз перспектив інтеграції України до Європейського Союзу.
Процес розширення ЄС слід розглядати як один з визначальних факторів
розбудови сучасного українського законодавства, метою якого на рівні
державної політики є поступова гармонізація із законодавством ЄС. Однією
зі сфер такої гармонізації є саме галузь фінансового права – фіскальне,
банківське, бюджетне законодавство. Розширення ЄС з єдиною валютною
системою сприятиме збільшенню обсягів використання євро у
зовнішньоекономічних відносинах України, а отже, й деякому ослабленню
однобічної залежності української гривні від долара США. Активне
використання євро (з орієнтацією на нього в курсовій політиці) – один з
факторів, що забезпечуватиме підвищену передбачуваність валютної
політики України, зменшення валютних ризиків для суб’єктів
зовнішньоекономічної діяльності.

Більшість спеціалістів, у тому числі й міжнародні експерти провідних
фінансових інституцій, наголошує на тому, що Україна у змозі створити
національний фінансовий ринок сучасного рівня.

§ 3. Фінансова система України та її складові

Фінансова система України за останні 10 років зазнала істотних змін, але
багато з них не дістали відповідного відображення у законодавстві.
Україна потребує чіткої правової та адміністративної основи управління
податково-бюджетною сферою. Це означає, що всі функції та механізми
такого управління (бюджетною та позабюджетною діяльністю) повинні у
повному обсязі регламентуватися законами та відповідними нормативними
актами. Зрозуміло, що державні кошти слід виділяти та витрачати лише за
наявності відповідних на це правових повноважень.

Фінансову систему держави можна розглядати у кількох аспектах. Зокрема,
фінансова система – це сукупність фінансових інститутів, кожний з яких
сприяє утворенню та використанню відповідних централізованих та
децентралізованих фондів коштів для здійснення фінансової діяльності
держави, тобто діяльності з приводу мобілізації, розподілу та
використання централізованих та децентралізованих фондів коштів для
виконання завдань і функцій держави та органів місцевого самоврядування.

З іншого боку (в організаційному аспекті), фінансову систему можна
розглядати як сукупність органів державної влади та місцевого
самоврядування, які здійснюють у межах своєї компетенції керівництво
фінансовою діяльністю держави та підприємств, установ, організацій, що
беруть у ній участь.

Якщо характеризувати фінансову систему з позицій економіки, то вона буде
значно ширшою і включатиме державні фінанси (бюджет держави, фонди
цільового призначення, державний кредит, фінанси державних підприємств),
фінанси суб’єктів господарювання, міжнародні фінанси (валютний ринок,
фінанси міжнародних організацій, міжнародні фінансові інституції) та
фінансовий ринок. (ринок грошей, ринок капіталів, кредитний ринок та
ринок цінних паперів).

Державні фінанси, відіграючи винятково важливу роль в економіці, не
можуть розглядатися як єдиний або найголовніший інструмент економічної
політики. Сам стан державних фінансів та формування доходної і
видаткової частин бюджету залежать від багатьох чинників, хоч
недооцінювати його вплив на економіку країни також не слід.

Фінансова система України як предмет дослідження фінансового права
складається з таких основних ланок: державний бюджет та місцеві фінанси,
фінанси державних підприємств, установ та організацій, спеціальні
цільові фонди та кредит.

Державний бюджет – це найбільший централізований фонд коштів, що
перебуває у розпорядженні уряду, який виконує державну політику. За його
допомогою уряд концентрує у своїх руках значну частину національного
доходу, що перерозподіляється фінансовими методами. Саме у цій ланці
фінансової системи зосереджуються найбільші доходи та найважливіші у
політичному та економічному відношенні загальнодержавні видатки. У
державному бюджеті органічно пов’язані основні фінансові інститути –
податки, позики й видатки.

Бюджетний кодекс України визначає бюджет як план формування та
використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які
здійснюються органами державної влади, органами влади АРК та органами
місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.

Державний бюджет, посідаючи провідне становище, тісно пов’язаний з
іншими ланками фінансової системи. Він виступає фактично координуючим
центром, що в умовах ринкової економіки надає необхідну допомогу таким
ланкам. Ця допомога, зокрема у формі бюджетних дотацій, субвенцій,
субсидій, кредитів, гарантій, має сприяти забезпеченню нормального
функціонування інших ланок фінансової системи, здійсненню покладених на
них завдань.

Наступною за своїм значенням фінансовою ланкою є місцеві (муніципальні)
фінанси, які поступово розвиваються. В Україні спостерігається поступове
збільшення масштабів місцевого господарства, їх зв’язок та залежність
від великого капіталу, розширення та ускладнення функцій місцевої влади,
компетенція якої визначається чинним законодавством України, зокрема
Конституцією України, законами України “Про місцеве самоврядування”,
“Про місцеві державні адміністрації” тощо. У сфері фінансової діяльності
їх компетенцію встановлює, в першу чергу, Бюджетний кодекс України та
періодичні акти про бюджет місцевих органів.

Структуру місцевих фінансів визначають державний устрій та відповідний
адміністративно-територіальний поділ держави. В Україні це бюджети
областей, районів, міст, районів у містах, селищ, сіл. У Норвегії у
структурі місцевих фінансів є бюджети муніципалітетів та округів. У
державах з федеративним устроєм ця система має додаткові складові
елементи. Наприклад, у США до місцевих фінансів входять бюджети штатів,
графств, муніципалітетів, тауншипів із закріпленими за ними видатками,
джерелами доходів, у ФРН – бюджети земель, громад та міст.

Самостійну фінансову ланку утворюють фінанси державних підприємств,
функціонування яких пов’язано з розвитком державного сектора в
національній економіці. Звичайно, порівнюючи значення цієї ланки за
часів Радянського Союзу та панування командно-адміністративної економіки
з сьогоденням, можна сказати, що значення її істотно зменшилося.
Навпаки, основну роль у фінансовій , діяльності держави, особливо у
сфері фіскальної політики й формування доходної частини бюджетної
системи країни, відіграє приватний сектор шляхом перерозподілу частки
отриманих доходів у вигляді податків та обов’язкових цільових платежів.
Однак такий стан не дає підстав зменшувати значення фінансів державних
підприємств.

Державне підприємництво під впливом ряду історичних, політичних та
економічних обставин найбільше поширилося у Великій Британії, Франції,
Італії, ФРН та Австрії. Одним із завдань цієї ланки є підтримання
господарства країни шляхом збереження та розвитку ряду важливих галузей
національного виробництва, необхідних для забезпечення процесу
суспільного відтворення, галузей, які в умовах сучасного розвитку
економіки через свою специфіку мають низьку рентабельність і є
невигідними для підприємництва, а також галузей, які внаслідок своєї
орієнтації та історичного розвитку є державними монополіями (наприклад,
виробництво алкогольних напоїв, тютюнових виробів).

Особливу фінансову ланку становлять спеціальні фонди, що мають певне
цільове призначення та визначену законодавством самостійність. У
більшості європейських країн такі фонди відокремлені від державного
бюджету і управляються безпосередньо центральними, а в деяких випадках і
місцевою владою. Характерною рисою централізованих фондів є чітко
визначені джерела формування і напрями використання коштів. Створення
таких фондів визначається конкретними потребами, що стоять перед
державою, тому їх склад та включення до бюджетів є різноманітним. В
Україні до останнього часу було визнано за доцільне функціонування
цільових фондів у межах Державного бюджету України для підвищення
контролю (парламентського та спеціального фінансового контролю) за
мобілізацією, розподілом та використанням коштів, що надходять до таких
фондів. Ці фонди включаються до Спеціального фонду Державного бюджету
України і передбачають обов’язковий цільовий характер використання
коштів, визначений законодавством. Переважно кошти, що надходять до
таких фондів, спрямовані на підтримання соціальної політики держави –
забезпечення зайнятості населення, державного страхування у разі
безробіття, у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами,
зумовленими народженням та похованням, тощо.

Пенсійний фонд України є загальнодержавним цільовим фондом коштів, який
не входить до складу державного бюджету і має свій апарат та власні
повноваження у сфері здійснення контролю за мобілізацією і витрачанням
зібраних коштів. Його діяльність також спрямована на виконання
соціальної політики держави.

Ще однією ланкою фінансової системи є кредит – державний (і
муніципальний) та банківський. І хоч основні риси кредиту (відплатність,
строковість, поворотність, забезпеченість) є однаковими для цих двох
форм, ототожнювати їх у жодному разі не можна. У відносинах державного
кредиту (як зовнішнього, так і внутрішнього) позичальником виступає
безпосередньо держава. Наприклад, випускаючи облігації державної
внутрішньої позики (ОДВП), держава визначає умови їх випуску та
розміщення, строк, термін повернення та розмір відплатності (тобто
процентів, що будуть нараховані за розміщення таких ОДВП). Як
забезпечення виступає все майно держави. Фактично кошти, які збирає
держава шляхом розміщення емітованих випусків державних цінних паперів
(ОДВП, ощадних сертифікатів, казначейських зобов’язань тощо), є боргом
держави перед юридичними та фізичними особами, серед яких і здійснюється
таке розміщення. Наявний борг має погашатися у встановлені державою
терміни. Отримані кошти спрямовуються на покриття дефіциту державного
бюджету, на фінансування поточних видатків держави.

У свою чергу банківський кредит передбачає обов’язковий цільовий
характер використання запозичених коштів. Кредитором виступає
фінансово-кредитна установа, що має відповідні повноваження на
здійснення активних операцій щодо розміщення залучених ресурсів,
позичальником – юридичні та фізичні особи, які отримують такі ресурси
під відповідне забезпечення на умовах, визначених кредитором. Тобто, на
відміну від державного кредиту, умови кредитування встановлює кредитор,
а не позичальник. Банківський кредит перебуває на межі регулювання
фінансового й цивільного права, однак істотно впливає на формування
ринку позичкових капіталів і, відповідно, на утворення та обіг державних
фінансів.

Зрозуміло, що фінансову систему України не можна обмежувати переліченими
вище ланками, однак саме ці ланки є предметом дослідження науки
фінансового права. Окреме місце посідають органи, що здійснюють
управління фінансовою діяльністю держави. Політика у галузі державних
фінансів не може не враховувати специфіки відповідного етапу
соціально-економічного розвитку країни, тобто реформа державних фінансів
повинна мати певну концептуальну спрямованість. При цьому очевидним є
те, що створення ефективної системи державних фінансів можливо лише за
умови забезпечення відповідних змін в інших сферах державного
регулювання економіки. Так, реформу державних фінансів, перш за все її
податкову складову, не можна розглядати у відриві від реформи системи
оплати праці та розробки політики в галузі амортизації; реформи
формування коштів Пенсійного фонду України та створення системи
недержавних пенсійних фондів тощо.

ЛЕКЦІЯ 2 Предмет, метод, джерела та система фінансового права

§ 1. Предмет фінансового права та методи фінансово-правового регулювання

Право являє собою особливу форму соціального регулювання, що має певне
цільове спрямування. Однією з основних цілей права є сприяння досягненню
діалектичної взаємодії об’єктивно зумовлених соціальних інтересів (як
приватних, так і публічних) у процесі їх реалізації у будь-якій формі
соціальної взаємодії. Такою формою соціальної взаємодії може виступати
держава, тобто йдеться про існування державно-організованого
суспільства. Правові норми у свою чергу служать засобами реалізації
соціальних цілей. Система права – це багатогранне правове явище, яке
включає різні за своїм змістом та обсягом структурні елементи. Саме такі
структурні елементи, починаючи від норм права, які утворюють інститути
та галузі права, і створюють цілісну систему права. С. С. Алексєєв
зазначає, що “норма, взята окремо, поза зв’язку з іншими нормами, не
може регулювати суспільні відносини. Системність – найважливіша
властивість права як регулятора суспільних відносин – у окремої норми
відсутня”. Поділ системи на окремі складові структурні елементи
пояснюється значним різноманіттям суспільних відносин, які вона
відображає й регулює.

Системність суспільних відносин надає праву відповідних системних
якостей, зумовлює його структурну побудову. Теорія права визначає
основним елементом системи права галузь права, що являє собою найширше
об’єднання правових норм, які регулюють різноманіття певного виду
суспільних відносин. На відміну від інших структурних елементів системи
права, галузь права має певну автономію: самостійно функціонувати у
загальній системі права.

Разом з тим галузь права – це відносно самостійний підрозділ системи
права, який складається з правових норм, що регулюють якісно специфічний
вид суспільних відносин. С. А. Комаров розуміє під галузями права
сукупність правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини.
Галузь права становить відокремлену сукупність юридичних норм,
інститутів, що регулюють однорідні суспільні відносини, відображає більш
високий рівень системоутворюючих зв’язків, характеризується певною
цілісністю та автономністю. Будь-яка галузь права характеризується
самостійним предметом та методом (методами) правового регулювання.
Фактично це основні елементи, за якими можна відгалужувати окремі
правові галузі у системі права. Ряд теоретиків вважає, що метод
правового регулювання об’єднує об’єктивні і суб’єктивні моменти, має
щодо предмета додатковий (процесуальний) характер та виступає юридичним
критерієм виділення галузей права. В теорії права існує позиція, згідно
з якою предмет та метод правового регулювання становлять галузевий
юридичний режим регулювання суспільних відносин.

Характеризуючи галузі права, слід також згадати таке поняття, як
“юридичний режим”, під яким розуміють особливу цілісну систему
регулятивного впливу, якій властиві специфічні прийоми регулювання –
особливий порядок виникнення та формування змісту прав та обов’язків, їх
здійснення, специфіка санкцій, способів їх реалізації, а також дія
єдиних принципів, загальних положень, що поширюються на певну сукупність
норм. Кожна галузь права з юридичної точки зору виділяється у правовій
системі саме таким режимом регулювання. Публічне право як право
організації державного управління вимагає від тих, до кого воно
застосовується, свідомо сприяти загальним інтересам, у той час як
приватне право дає можливість людині прагнути досягнення своїх
індивідуальних цілей і спрямоване лише на встановлення таких обмежень
індивідуальних дій, внаслідок яких ці дії сприяли б загальним інтересам.
Л. І. Петражицький у праці, присвяченій питанням теорії права та
держави, зазначав, що вищий поділ юридичних наук повинен виходити не з
поділу права на приватне та публічне і взагалі не з поділу права на види
та різновиди, а з поділу наукових тез, що встановлюються різними
науками, які стосуються права, відносно предметів їх вивчення за
природою таких тез (відповідних суджень)’. Хоч слід зауважити, що
питання поділу галузей права на публічну та приватну досліджували не
лише представники юриспруденції, Ф. А. Хаєк, член Британської академії
та лауреат Нобелівської премії з економіки 1974 р., академік і професор
провідних наукових закладів, у своїх працях з політичної філософії
зазначав, що відмінність між універсальними правилами гідної поведінки
та правилами організації державного управління тісно пов’язана з
відмінністю між приватним і публічним правом.

Фінансове право – публічна галузь права. Саме сфера фінансів потребує
проведення складного, однак дуже важливого розмежування між необхідними
державними витратами й визначенням способу належного розподілу
податкового тягаря між різними суб’єктами. Закони, що застосовуються у
фінансах, відображають державну політику і можуть дещо різнитися від
суто “юридичних” законів. Основний акт у сфері фінансів – закон про
державний бюджет. Це не викладення правил гідної поведінки, а план дій
певної організації (держави), яка надає повноваження конкретним
учасникам фінансових відносин на мобілізацію, розподіл або використання
фондів коштів. Свого часу однією з передумов виділення окремої галузі
права було названо політичну заінтересованість держави в самостійному
регулюванні комплексу суспільних відносин, що мають певну єдність.

Характеризуючи фінансове право як галузь права, в першу чергу слід
розкрити його предмет та метод. Предмет правового регулювання являє
собою якісно однорідний вид суспільних відносин, на який впливають норми
певної галузі права. Для цих відносин характерні такі риси: 1) життєво
важливі для людини та її об’єднань відносини; 2) вольові, цілеспрямовані
(розумні) відносини; 3) стійкі, такі, що повторюються, та типові
відносини; 4) відносини поведінки, за якими можна здійснювати зовнішній
контроль (наприклад, юрисдикційними органами).

Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають,
змінюються та припиняються у сфері фінансової діяльності держави. П. М.
Годме зазначає, що фінансове право – це галузь публічного права,
предметом якого є норми, що регулюють державні фінанси. При цьому автор
цілком справедливо підкреслює публічний характер фінансового права у
країні, що має розвинуту ринкову економіку. У відносинах, пов’язаних з
формуванням і витрачанням коштів централізованих і децентралізованих
фондів, необхідних державі для виконання її функцій, завжди виявляється
владно-організуюча роль держави в розподілі й перерозподілі
національного доходу та ВВП. Саме тому такі відносини мають
владно-майновий (грошовий) характер.

З іншого боку, не всі грошові відносини є фінансовими. Зокрема,
придбання товарів через торговельну мережу є предметом регулювання
цивільного права, хоч такі відносини і мають грошовий характер. Однак
коли торговельна фірма за наслідками підприємницької діяльності
розраховує й сплачує податок до бюджету відповідного рівня, такі
відносини стають вже фінансовими, оскільки відбувається мобілізація
ресурсів до централізованого фонду коштів. Якщо клієнт отримує кредит
через банківську установу (що має виключно грошову форму), це також
відносини, що характеризуються відносною диспозитивністю сторін –
учасників відносин і регулюються цивільними правом. Однак, коли
Національний банк України перевіряє діяльність комерційного банку і
виявляє порушення в умовах надання кредиту, він має право застосувати
фінансові санкції за порушення банківського законодавства як орган, що
представляє інтереси держави у сфері забезпечення фінансової діяльності
держави.

У фінансових відносинах інтереси держави представляють органи, наділені
нею владними повноваженнями – Міністерство фінансів, Державне
казначейство, Державна податкова служба, Національний банк тощо. Іншим
учасником фінансових відносин можуть виступати як державні органи,
організації, установи (наприклад, бюджетні організації), так і суб’єкти
підприємницької діяльності та громадяни. Визначальною умовою для
віднесення таких відносин саме до фінансових є наявність діяльності щодо
мобілізації, розподілу або використання коштів централізованих та
децентралізованих фондів.

Так, фінансові відносини виникають при встановленні бюджетної,
податкової, грошово-кредитної систем держави; складанні, розгляді та
затвердженні актів про бюджет; розподілі доходів і видатків між окремими
ланками бюджетної системи; виконанні державного та місцевих бюджетів;
збиранні податків, зборів, інших обов’язкових платежів; фінансуванні та
кредитуванні; обов’язковому державному майновому й особистому
страхуванні; при відносинах у сфері державного кредиту та регулюванні
грошово-кредитної та валютної систем тощо.

Метод фінансово-правового регулювання – це сукупність засобів впливу з
боку держави на учасників фінансово-правових відносин. Основним методом
фінансового права є метод владних приписів, який за своєю структурою є
органічно цілісною системою безперервного впливу на учасників
фінансово-правових відносин з метою реалізації ними своїх функцій.

Метод владних приписів характерний для публічних галузей права –
конституційного, адміністративного та кримінального. Однак у кожній
галузі він застосовується залежно від предмета правового регулювання.
Оскільки фінансове право пов’язане з фінансовою діяльністю держави,
метод владних приписів являє собою органічну систему, що уособлює
цілісність юридичних фактів, з якими пов’язані виникнення, зміна та
припинення фінансових правовідносин, юридичний статус їхніх суб’єктів,
розподіл прав та обов’язків між ними, встановлення санкцій за порушення
приписів фінансових правових норм та порядок їх застосування.

Беручи до уваги специфічний зміст фінансової діяльності, метод владних
приписів проявляється у змісті конкретних фінансових правовідносин та у
складі їх учасників. Владні приписи стосуються забезпечення фінансової
діяльності держави: визначення розміру та порядку справляння податків,
інших обов’язкових платежів до бюджетів різних рівнів; визначення
повноважень розпорядників бюджетних коштів; встановлення порядку
розподілу компетенції між учасниками бюджетних відносин; здійснення
бюджетних трансфертів; порядку використання фінансових ресурсів, у тому
числі шляхом кошторисно-бюджетного фінансування; правового забезпечення
державного боргу; здійснення грошово-кредитної діяльності тощо.

Для державно-владних приписів у сфері фінансової діяльності характерні
такі риси, як категоричність та відсутність оперативної самостійності.
Пояснюється це насамперед тим, якого значення надає держава фінансам для
її стабільного функціонування та забезпечення суверенітету. Будь-які
приписи у сфері фінансів мають категоричний характер. Наприклад,
несплата своєчасно податку тягне за собою у будь-якому разі обов’язок
застосування санкцій з боку держави через уповноважений орган – державну
податкову службу. При стягненні таких санкцій наявність суб’єктивної
вини, на відміну від адміністративних або кримінальних відносин, не має
значення. Вчинення правопорушення автоматично тягне за собою
застосування встановлених санкцій.

Відсутність оперативної самостійності також є визначальною рисою саме
фінансового права. Податківець не має права обрати той чи інший вид
санкції за вчинене правопорушення у сфері податкових відносин – за кожне
з них передбачається конкретна санкція, розмір якої або черговість
застосування не можуть бути змінені.

Хоч деякі автори вважають, що методу фінансово-правового регулювання
притаманна оперативна самостійність, оскільки суб’єкти правозастосування
у фінансовому праві, як і в адміністративному, наділені правом вчиняти
дії на власний розсуд. Наприклад, право оперативної самостійності може
виражатися у наданні суб’єкту фінансового права можливості на його
розсуд оцінювати юридичні факти. Або до права оперативної самостійності
можна віднести прийняття уповноваженим органом рішення на основі норм,
які містять гнучкі неконкретні поняття і вирази. При цьому суб’єкт
застосування фінансово-правової норми сам з’ясовує зміст і призначення
загальних понять.

Крім того, саме на прикладі податкових відносин краще за все коментувати
метод владних приписів, оскільки чинне законодавство містить можливість
застосування санкції на санкцію, що в цілому для юриспруденції не є
характерним, логічним та виправданим. Згідно із Законом України “Про
порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та
державними цільовими фондами” пеня нараховується на суму основного
боргового зобов’язання та штрафів за вчинене правопорушення. Зрозуміло,
що інший учасник фінансових відносин тим більше позбавлений права
оперативної самостійності і зобов’язаний чітко додержуватися приписів,
встановлених фінансово-правовими нормами. Розпорядник бюджетних коштів
має право здійснювати свої повноваження виключно в межах виділених
бюджетних ресурсів у ті строки та на цілі, встановлені затвердженими
фінансовими планами (актами про бюджет, лімітними довідками, бюджетними
розписами, кошторисами установ тощо).

Поряд із методом владних приписів, для фінансового права характерні
метод субординації, метод погодження, метод рекомендації тощо, що
поступово поширюються. Особливо це стосується сфери муніципальних
фінансів, де органи місцевої влади та самоврядування дістають більшу
самостійність у реалізації своїх повноважень, у тому числі й у
фінансовій сфері. Хоч зазначені методи, як правило, застосовуються разом
з основним методом фінансового права – методом владних приписів.

Отже, фінансове право – це публічна галузь права, яка містить сукупність
юридичних норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у
процесі створення, розподілу й використання фондів коштів (фінансових
ресурсів) держави та органів місцевого самоврядування, необхідних для
реалізації їх завдань та функцій.

Слід зазначити, що вже є підстави говорити про наявність сформованого в
державі фінансового права. На підтвердження цієї тези можна згадати
нормотворчу діяльність парламенту України, зокрема прийняття Бюджетного
кодексу України, законів у сфері грошово-кредитної системи України,
закріплення на рівні законів компетенції спеціальних фінансових органів,
розгляд проекту Податкового кодексу тощо.

§ 2. Фінансове право в системі права України

Специфічною рисою правового регулювання суспільних відносин є те що, як
правило, до більшості сфер людської діяльності включається багато
різновидів соціальних зв’язків. Тому майже неможливо знайти настільки
ізольовану сферу суспільного життя, щоб у ній домінував лише один вид
суспільних відносин, що виступав предметом регулювання лише однієї
галузі права. Сфера суспільних відносин, яку організовує певна правова
галузь, постійно відчуває на собі вплив інших самостійних соціальних
утворень. У процесі функціонування вони взаємодіють і неминуче сприяють
чи, навпаки, гальмують реалізацію галузевими нормами свого прямого
соціального призначення.

Фінансове право – самостійна галузь єдиної правової системи держави.
Його самостійність обумовлена предметом правового регулювання, змістом,
якісною єдністю суспільних відносин, що регулюються фінансовим правом,
превалюванням однотипних фінансово-правових методів. З іншого боку,
характеризуючи окрему галузь права, слід брати до уваги зв’язок з іншими
елементами системи права. Фінансове право, як публічна галузь права,
тісно пов’язане з конституційним та адміністративним правом. Не менш
важливим є його зв’язок з цивільним та господарським правом.

Конституційне право охоплює суспільні відносини, що випливають з
організації держави, її устрою, адміністративне право – суспільні
відносини, пов’язані з державним управлінням. Конституційне право є
провідною галуззю національного права і складається з сукупності
конституційних норм, які регулюють політико-правові суспільні відносини,
пов’язані з взаємовідносинами особи з державою, реалізацією народного
волевиявлення, організацією і здійсненням державної влади та місцевого
самоврядування, закріпленням соціально-економічних основ владування, а
також з визначенням територіальної організації держави. Конституція
України є Основним Законом держави, єдиним нормативно-правовим актом
найвищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини, у
тому числі й у сфері фінансової діяльності. Норми фінансового права
фактично конкретизують положення конституційних норм і забезпечують
мобілізацію, розподіл і витрачання централізованих і децентралізованих
фондів коштів.

При аналізі зв’язку конституційних і фінансових норм слід враховувати їх
певну однорідність (у регулюванні однакових відносин), але розуміти, що
вони не тотожні. Норми Конституції України посідають найвище становище в
ієрархії правових норм. На відміну від фінансово-правових, конституційні
норми мають більшу юридичну насиченість, більшу щільність юридичного
змісту, що створює підстави для багатьох юридичних інтерпретацій з
урахуванням змін життєвих обставин чи суб’єктивного праворозуміння.
Отже, галузеві фінансові норми базуються на правових механізмах,
закладених у конституційних нормах, що коректуються під час
правозастосування. Адміністративне право регулює суспільні відносин
управлінського характеру, переважно у сфері державного управління, у
процесі здійснення завдань і функцій виконавчої влади, а також
внутрішньо-організаційної діяльності інших державних органів та
громадських організацій при виконанні ними делегованих повноважень і
функцій виконавчої влади. У свою чергу діяльність з формування,
розподілу й витрачання коштів за своїм характером є управлінською. Тим
більше, що витоки фінансового права містяться саме в адміністративному
праві. Хоч уже наприкінці XIX ст. фінансове законодавство виділилося з
адміністративного права в самостійну галузь права, яка доповнювала інші
галузі публічного права, зокрема конституційне право, звідки вона
вилучила частину (бюджетне право), й адміністративне право, з яким також
була тісно пов’язана (місцеві фінанси, фінансова юрисдикція, організація
управління фінансами). Спираючись на норми та принципи теорії
управління, фінансове право регулює ті відносини, що безпосередньо
пов’язані з фінансовою діяльністю держави. Здійснюючи регулювання
відносин у сфері мобілізації, розподілу й витрачання фінансових
ресурсів, фінансове право закріплює на правовому рівні виконання
державою свого призначення.

Не менш важливим є зв’язок фінансового права з цивільним і
господарським. Норми цивільного права регулюють майнові та особисті
немайнові відносини. А майнові відносин можуть також виражатися у
грошовій формі. Господарське право як галузь права регулює відносини, що
існують у сфері організації та здійснення господарської діяльності
суб’єктами усіх форм власності, пов’язаної з виробництвом промислової
продукції та товарів широкого вжитку, їх реалізацією, виконанням робіт і
наданням послуг. Національний банк України, як орган державного
управління у сфері грошово-кредитної діяльності, водночас є суб’єктом
господарювання. З одного боку, він є органом спеціальної компетенції у
сфері фінансового контролю, оскільки уповноважений забезпечувати нагляд
за діяльністю банківських установ та виконувати своє завдання, визначене
Конституцією України, – забезпечення стабільності національної грошової
одиниці. Разом з тим, центробанк має право укладати цивільно-правові
угоди з іншими учасниками банківської системи. Банки в свою чергу
надають кредити клієнтам за кредитними угодами, що є предметом
регулювання цивільного права, але при цьому підпадають під
фінансово-правове регулювання, оскільки умови кредитування у деяких
аспектах додатково обмежуються Національним банком (щодо визначення
розміру застави, права надання кредитів без застави, їх граничної
вартості тощо).

Зрозуміло, що фінансове право тісно пов’язане з іншими галузями права:
кримінальним (оскільки кримінальне законодавство встановлює
відповідальність за правопорушення у сфері фінансових відносин,
наприклад, за порушення бюджетної дисципліни, несплату податків),
трудовим (наприклад, нарахування прибуткового податку та обов’язкових
платежів на фонд оплати праці пов’язане з оформленими на підприємстві
трудовими відносинами), пенсійним, екологічним, земельним,
природоохоронним тощо.

З іншого боку, існує тісний взаємозв’язок фінансового права з економікою
та загальною теорією фінансів. Понятійно-категорійний апарат останньої є
базою для створення понятійно-категорійного апарату фінансового права,
про що йшлося вище. Об’єктом товарно-грошових відносин виступають і
гроші, і товар водночас, а об’єктом фінансових – лише гроші; їх
суб’єктом завжди є держава, а суб’єктом товарно-грошових відносин –
продавець і покупець. Тому товарно-грошові відносини є виразом
економічної рівності суб’єктів.

Фінансово-економічні відносини виражають економічну нерівність сторін,
фінансові правовідносини, які є його опосередкованим правовим виразом, –
юридичну нерівність. Звідси випливає, що товарно-грошові відносини
виступають предметом регулювання цивільного права, а
фінансово-економічні відносини – фінансового права.

§ 3. Система та джерела фінансового права

Фінансове право можна характеризувати з різних позицій. З одного боку,
це самостійна галузь права із визначеним предметом та методами правового
регулювання, з іншого – це галузь законодавства, що є сукупністю законів
та інших нормативно-правових актів, у яких фінансово-правові норми мають
своє зовнішнє вираження і становлять джерело фінансового права.

Фінансове право – це також навчальна дисципліна у системі
загальноправових курсів, що являє собою системне викладення теоретичного
та прикладного матеріалу з метою підготовки кваліфікованих кадрів, які
здатні аналізувати складні процеси у сфері фінансової діяльності
держави. Систему курсу фінансового права як навчальної дисципліни
побудовано відповідно до системи фінансового права. Навчальний матеріал
зосереджений у Загальній та Особливій частинах. Загальна частина
об’єднує норми фінансового права і правові інститути, що закріплюють:
поняття фінансів та фінансової діяльності держави, її методи, принципи
та правові форми; предмет та методи фінансово-правового регулювання;
характеристику фінансових правовідносин та фінансово-правових норм;
правовий статус уповноважених у сфері фінансової діяльності державних та
муніципальних органів; поняття фінансового контролю, його види та
методи, тобто такі норми й інститути, які є спільними для всіх інших
фінансово-правових інститутів і становлять базу для регулювання
правовідносин у сфері фінансової діяльності держави.

Особлива частина містить норми і правові інститути, що регулюють окремі
напрями фінансової діяльності держави та різні елементи фінансової
системи. Провідне місце в Особливій частині фінансового права посідає
бюджетне право, яке входить до неї як підгалузь і складається з двох
великих правових інститутів – бюджетного устрою та бюджетного процесу.
Особлива частина містить такі правові інститути: доходи бюджетної
системи (податкові та неподаткові); видатки бюджетної системи та
цільових фондів; державний кредит; державне обов’язкове страхування
(майнове та особисте); грошово-кредитна система. Ці інститути мають свої
особливості, складаються з правових норм, що регулюють певну групу
однорідних суспільних відносин у межах галузі права, але об’єднуються в
одну систему через єдиний предмет та методи фінансово-правового
регулювання. Безперечно, ці правові інститути містять правові норми, що
регулюють фінансову діяльність держави.

Від системи фінансового права, як галузі права, слід відрізняти систему
фінансового законодавства. Система законодавства складається в
результаті видання правових норм, закріплення їх в офіційних актах та
систематизації цих актів і має складну структуру. Частіше під системою
законодавства мають на увазі сукупність нормативно-правових актів, в
яких об’єктивуються внутрішні змістові та структурні характеристики
права. Збіг між системою права і системою законодавства в межах від
окремої норми до права в цілому не є абсолютним. В цих межах вони
існують самостійно, оскільки мають свою специфіку та власні тенденції
розвитку.

Залежно від підстав (критеріїв) виділяють кілька видів систем
законодавства: горизонтальну, вертикальну, федеративну, комплексну.
Горизонтальна (галузева) побудова системи законодавства обумовлена
предметом правового регулювання – фактичними суспільними відносинами. На
основі цього критерію відокремлюються галузі законодавства, що
відповідають галузям системи права (конституційне право – конституційне
законодавство, трудове право – трудове законодавство, фінансове право –
фінансове законодавство тощо).

Вертикальна (ієрархічна) побудова відображає ієрархію органів державної
влади та нормативно-правових актів за їх юридичною силою. Серед сучасних
тенденцій розвитку системи права можна назвати процес поступового
нагромадження нормативного матеріалу та розподіл його за структурними
блоками (інститутами, галузями). Наявна тенденція до уніфікації
зазначених блоків дає підстави для підвищення ефективності правового
регулювання. При цьому зазначений процес тягне за собою утворення нових
інститутів (банківське, податкове право). У свою чергу тенденції
вдосконалення законодавства пов’язують зі створенням нових комплексних
галузей законодавства (зокрема, банківського законодавства,
приватизаційного, податкового тощо), що є значним чинником впливу на
реальне розв’язання економічних та соціальних питань. У зв’язку з
удосконаленням законодавства, яке тягне за собою зменшення розриву між
чинним правом та зміненими суспільними відносинами, система
законодавства наближається до власного ідеалу – системи права, від чого
все чіткішою стає відповідність останньої системи системі суспільних
відносин.

Якщо система права – це внутрішня форма права, його будова за галузями
та інститутами, то система законодавства його зовнішня форма; це система
нормативно-правових актів, у яких галузі та інститути права знайшли свій
вираз. Внутрішня та зовнішня форми права нерозривно пов’язані і не
можуть існувати одна без одної. Система права і система законодавства
діалектичне пов’язані, їх не можна ні протиставляти, ні ототожнювати.

Для системи права первинним елементом є правова норма, структуру якої
створюють гіпотеза, диспозиція та санкція. Для системи законодавства
первинним елементом є стаття нормативно-правового акта, яка не
обов’язково має містити всі три структурні елементи правової норми.
Характерною рисою нормативно-правових актів є і те, що в них, як
правило, є норми різних галузей права і тому вони регулюють різні за
змістом види суспільних відносин. Отже, можна стверджувати, що даний
нормативно-правовий акт не може мати єдиного предмета та методу
правового регулювання. Доцільно , підтримати професора П. С.
Пацурківського, який вважає, що предметний підхід і структурний аналіз
змісту права та законодавства є головним для пізнання об’єктивної
структури права, створення на основі цього її ідеального образу
(побудови структури права) та вираження її у законодавстві.

До джерел фінансового права належать: Конституція – Основний Закон
України; загальні та спеціальні закони; постанови Верховної Ради
України; укази Президента України; постанови та декрети Кабінету
Міністрів України; відомчі нормативно-правові акти (постанови Правління
НБУ; накази Міністра фінансів; розпорядження Державного казначейства
України тощо); міжнародні правові акти, звичаї та стандарти, що
ратифіковані парламентом та входять до національного законодавства.

Фінансове законодавство характеризується системністю, яку, поряд із
іншими характеристиками, йому надають правила ієрархії норм, що
містяться у правових актах. Використання цих правил дає можливість у
разі виникнення колізій між нормативно-правовими актами віддати перевагу
одному нормативно-правовому акту над іншим. Різні правила ієрархії
нормативних правових актів зводяться до правил вертикальної та
горизонтальної ієрархії.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Відповідно, всі акти
суб’єктів фінансового права повинні відповідати Основному Закону. Акти
або їх положення, що суперечать букві або духу Конституції, не є
чинними. Конституція – акт безпосередньої дії (ч. 3 ст. 8): принципи та
норми Основного Закону можуть регулювати конкретні суспільні відносини,
у тому числі у сфері фінансової діяльності, якщо вони стосуються
предмета конституційного регулювання. Будь-яке обмеження регулятивної
дії норм Конституції є протизаконним, а винні у цьому органи та посадові
особи державної влади й місцевого самоврядування, інші суб’єкти несуть
юридичну відповідальність. Конституція України закріплює виключну
компетенцію Верховної Ради України у прийнятті фінансового
законодавства, у тому числі у сфері бюджету, податків, грошової системи,
валютних відносин (ч. 2 ст. 92); закріплює визначальні принципи побудови
бюджетної системи (ст. 95); бюджетний період (ст. 96); встановлює
компетенцію Рахункової палати України (ст. 98), Національного банку
України (статті 99,100). У Конституції України визначено компетенцію
уряду як вищого органу в системі органів виконавчої влади у сфері
фінансової діяльності (статті 116, 117), компетенцію місцевих державних
адміністрацій (статті 118, 119). В Основному Законі (статті 142, 143)
закріплено право органів місцевого самоврядування на затвердження й
виконання місцевих бюджетів, на власну матеріально-фінансову базу, на
встановлення місцевих податків і зборів тощо. Ряд інших статей
Конституції безпосередньо або опосередковано пов’язаний зі сферою
фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування, що
впливає на якість фінансового законодавства. Зрозуміло, що конституційні
норми-принципи визначають у відповідних галузях права чіткішу
деталізацію положень, в яких існує інтерес держави.

Важливе місце серед джерел банківського права посідають закони, що мають
загальне значення для здійснення господарської діяльності, встановлення
загальних засад права власності, визначення правових підстав та порядку
здійснення цивільно-правових угод тощо. До загальних можна віднести
закони України “Про господарські товариства”, “Про підприємництво”, “Про
цінні папери і фондову біржу”, “Про власність” тощо.

Найбільшу увагу конституційне законодавство приділило бюджетній
діяльності, що пояснюється значенням бюджету як центральної ланки
фінансової системи. У 2001 р. в Україні був прийнятий Бюджетний кодекс
України – перше кодифіковане джерело підгалузі фінансового права.
Опрацьовується проект Податкового кодексу України.

Низка спеціальних законів у сфері бюджетних, податкових,
грошово-кредитних відносин закріплюють високий рівень
нормативно-правового регулювання у сфері фінансової діяльності. Це, в
першу чергу, стосується законів України “Про Державний бюджет України”,
“Про систему оподаткування”, “Про банки і банківську Діяльність”. У
сфері фінансів прийнято ряд статусних законів, що визначають правовий
статус органів спеціальної фінансової компетенції, у тому числі закони
України “Про Рахункову палату України”, “Про Державну податкову службу
України”, “Про Національний банк України” тощо.

Норми фінансового права містяться і в указах Президента України, в актах
органів виконавчої влади – постановах та декретах Кабінету Міністрів
України (останні видавалися протягом 1992- 1993 років). Окреме місце
належить актам органів місцевого самоврядування та місцевої влади, що
стосуються сфери фінансової діяльності.

Велику групу джерел фінансового права становлять акти
фінансово-кредитних установ – Міністерства фінансів, Державного
казначейства, Державної податкової служби, Національного банку України
(накази, інструкції та ін.). Деякі нормативно-правові акти видаються
такими органами спільно з іншими державними або економічними органами
(наприклад, спільні постанови КМУ і НБУ) залежно від змісту відносин, що
регулюються.

Фінансово-правові норми містяться і в актах органів державної виконавчої
влади – міністерств, відомств тощо, які регулюють питання фінансів у
межах відповідної галузі або сфери управління, а також у локальних
актах, що приймаються адміністрацією підприємств, установ, організацій
(положення про розподіл прибутку, про створення резервного фонду).

Норми підзаконних нормативно-правових актів конкретизують зміст більш
загальних фінансового-правових норм, що містяться у законах. Специфічною
рисою фінансового законодавства є його постійний динамічний розвиток,
який дає змогу державі своєчасно реагувати на швидкі економічні зміни.

§ 4. Фінансове право та наука фінансового права

Поряд з іншими аспектами дослідження фінансове право можна розглядати і
як галузь юридичної науки. Наука фінансового права являє собою
сукупність теоретичних понять, тлумачень і уявлень про чинне фінансове
право, його предмет і метод, правові підгалузі та інститути, що входять
до його складу. Предметом фінансового права як науки є його гносеологія,
а також осмислення й дослідження проблем та перспектив удосконалення
цієї галузі.

Фінансове право як галузь права матеріалізується у фінансово-правових
нормах, принципах, методах; наука фінансового права матеріалізується в
узагальненнях, оцінках, висновках, концепціях, нових поняттях і
категоріях; у теоріях і доктринах, що відображаються у статтях,
монографіях, навчальних посібниках та підручниках з фінансового права.

Як і будь-яка інша наука, наука фінансового права має властиві тільки їй
предмет дослідження і понятійно-категорійний апарат, власний зміст. З
іншого боку, вона є частиною юридичної науки в цілому. Предметом науки
фінансового права виступає вся сукупність знань про фінансове право та
фінансову діяльність держави, хоч такі знання є різнорідними.

Як одна з юридичних наук, наука фінансового права вивчає історію
фінансового законодавства, розробляє наукові рекомендації Щодо його
вдосконалення. Завданнями науки фінансового права є також вивчення
фінансового законодавства інших держав, здійснення порівняльного аналізу
й використання позитивного досвіду для вдосконалення практики оновлення
фінансово-правових актів, тим паче, що нині на порядку денному у сфері
фінансової діяльності держави залишається реформування податкового
законодавства та законодавства про відносини у сфері державного кредиту.

Фінансовому праву як науці притаманний ряд особливостей. Це суспільна
наука, відповідно вона підпадає під різноманітні деформації та
політичний тиск, особливо у сфері дослідження практичного досвіду
правозастосовної діяльності органів управління у сфері фінансів. Наука
фінансового права як юридична наука досліджує цілий ряд фінансових явищ
і понять, що за своєю природою є предметом дослідження економіки та
фінансів. Отже, понятійно-категорійний апарат фінансової науки та науки
фінансового права значною мірою тотожні. На цю особливість не раз
звертали увагу видатні учені-фінансисти: В. А. Лебедєв, Ю. А.
Ровінський, Л. К. Воронова, О. Н. Горбунова, А. І. Худяков, П. С.
Пацурківський. Наука фінансового права вивчає фінансово-правові явища,
які за своєю юридичною природою є публічно-правовими і мають місце лише
у сфері державних фінансів. Сфера приватних фінансів – це предмет
дослідження цивільного права, там застосовується диспозитивний метод
правового регулювання.

Як слушно зазначає О. В. Щербанюк, враховуючи значення науки про фінанси
як науки, що вивчає економічний базис, не можна забувати про
необхідність вивчення закономірностей самої надбудови, про значення
активної творчої ролі права. Тому в галузі науки фінансового права,
використовуючи дані науки про фінанси, неприпустимо підміняти аналіз
правової дійсності викладом окремих положень науки про фінанси,
розмивати юридичну специфіку фінансово-правових норм і відносин у
вивченні їх економічного змісту. Наука фінансового права відмінна від
науки про фінанси тим, що вона, використовуючи апарат останньої, вивчає
правову форму фінансової діяльності держави і суспільних відносин, які
виникають у процесі такої діяльності, досліджує вплив цієї правової
надбудови на економічний базис.

Наука фінансового права застосовує такі методи, як спеціально-юридичний
(формально-догматичний), порівняльно-правового дослідження, метод
звернення до інших наук, метод статистичної обробки фактичного матеріалу
та ряд інших. При здійсненні досліджень фінансово-правових явищ
необхідно розуміти значення таких провідних принципів – принципу
об’єктивності та історизму. Це дає змогу не створювати однобічні наукові
теорії та концепції, що не відображатимуть об’єктивної реальності.

Серед видатних учених XIX ст., що зробили помітний внесок у становлення
й розвиток науки фінансового права, можна назвати М. М. Сперанського
(праця “План фінансів”, підготовлена у 1810р.), М. І- Тургенєва (“Досвід
теорії податків”, 1818), М. Ф. Орлова (“Про державний кредит”, 1832), І.
Я. Горлова (“Теорія фінансів”, 1841). Саме вони заклали підвалини
фінансової науки. У другій половині XIX – на початку XX ст.
дослідженнями у сфері фінансів видатні вчені В. Лебедєв, І. Тарасов, С.
Іловайський, Д. Львов, І. Янжул вивели фінансове право на нову площину і
сприяли його виділенню в окрему правову галузь. У цей же час з’явилися
перші підручники з фінансового права (з деякими з них можна ознайомитися
і зараз завдяки сучасним перевиданням).

У XX ст. найбільшого розвитку набуло бюджетне право, норми якого були
максимально висвітлені в чинному законодавстві СРСР, у першу чергу в
Конституціях, що приймалися. У контексті цього правового інституту, що
входить до фінансового права, слід назвати вчених А. М. Гурвича
(“Бюджетне право за законодавством РСФСР”, 1918) та А. А. Алексєєва
(“Бюджетне право народного представництва”, 1918).

У 1940 р. було опубліковано перший підручник з фінансового права, тоді ж
з’явилася і надзвичайно важлива праця Ю. А. Ровинського “Предмет
радянського фінансового права”. У 50-60-х роках було завершено розробку
теорії соціалістичного фінансового права з чітким акцентом на
дослідженні питань бюджету, бюджетних відносин та бюджетного процесу.
Найбільший внесок у розвиток бюджетного права зробили відомі
вчені-юристи Л. К. Воронова, В. В. Безчеревних, М. М. Піскотін, Н. І.
Хімічева, С. Д. Ципкін, М. В. Карасьова, О. М. Горбунова, Н. А.
Куфакова.

Перехід до ринкової економіки, курс на яку проголосила незалежна
Україна, поставив проблему перегляду всієї системи науки фінансового
права, починаючи від її предмета та методу й закінчуючи окремими
інститутами, категоріями й поняттями. Існування рівнозначних форм
власності обмежило предмет фінансового права, оскільки державні фінанси
припинили своє панування у фінансовій системі Держави і розглядаються
виключно у взаємозв’язку з фінансами приватними.

Нині можна говорити про те, що українська наука фінансового права
пройшла первісний етап формування і перебуває в стадії динамічного
розвитку. Серед провідних учених слід назвати Л. К. Воронову – академіка
АПрН України, професора Київського національного університету імені
Тараса Шевченка. З її ім’ям пов’язують формування вітчизняної школи
фінансового права, зокрема саме завдяки її праці в Україні вперше
з’явилися ґрунтовні підручники й навчальні посібники з фінансового
права.

У працях професора П. С. Пацурківського – декана юридичного факультету
Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича – ґрунтовно
розроблено питання теорії фінансового права. Це дуже важливо, оскільки
саме теорія фінансового права, у тому числі визначення предмета й методу
фінансово-правового регулювання, предмета фінансової діяльності держави
та методів, якими вона здійснюється, розкриття особливостей правового
статусу учасників фінансових відносин, дають можливість будувати засади
для дослідження окремих правових інститутів, що входять до складу
фінансового права як правової галузі й науки.

Перестали бути науковою цілиною й інститути податкового права,
фінансового контролю, банківської діяльності. Так, всі розуміють
значення податків для формування доходної частини бюджету, однак
формування податкової системи держави має бути відпрацьовано на певних
категорійних поняттях. Визначаючи склад податкової системи, слід
враховувати як практику розвинутих країн, так і особливості національної
економіки України, історичні традиції тощо. Наукову базу у сфері
податкових відносин заклав М. І. Кучерявенко, професор Національної
юридичної академії імені Ярослава Мудрого. Зокрема, з 2002 р. почала
виходити його монументальна Праця, пов’язана з дослідженням податків, –
“Курс податкового права”. Йому належать і підручники з податкового
права, за якими в Україні навчаються студенти юридичних вузів.

У 2002 р. в працях Л. А. Савченко – декана юридичного факультету
Академії Державної податкової служби України – нарешті набула наукового
розвитку й тема організації фінансового контролю – фінансово-правового
інституту, що пронизує всю фінансову діяльність суб’єктів
фінансово-правових відносин.

Серед провідних вітчизняних науковців-фінансистів, що досліджують окремі
фінансово-правові інститути, слід назвати Є. А. Алісова, І. Б. Заверуху,
Є. В. Карманова, С. Т. Кадькаленка, Т. А. Латківську, А. А. Нечай, Н. Ю.
Пришву, О. В. Щербанюк та багатьох інших.

Слід зазначити, що дослідження фінансово-правових відносин є актуальною
темою не лише для вивчення у вищих навчальних закладах. Фахівці-практики
добре розуміють, що впровадження фінансових законів, формування сучасної
системи міжбюджетних, податкових відносин, діяльності у
кредитно-фінансовій сфері потребують якісного наукового підґрунтя. Саме
тому за останні роки значно зросла кількість і якість дисертаційних
досліджень, що здійснюють не лише науковці, а й практики.

ЛЕКЦІЯ 3 Фінансово-правові норми та фінансово-правові відносини

§ 1. Фінансово-правові норми: зміст, особливості та види

Сутність правовідносин має визначатися зв’язком норми права та
правовідносин. У суспільному житті існує безліч сукупностей або систем
норм: норми моралі, економічні норми, технічні норми тощо. У теорії та
практиці не склалося узагальненого поняття, яке б відповідало
відносинам, врегульованим даною системою норм, як специфічної форми
реалізації норми. Таке поняття виникає лише стосовно права як сукупності
норм. Це обумовлюється місцем права в житті суспільства та особливостями
правової норми, виконання якої забезпечується можливістю застосування
державного примусу. Такий стан притаманний будь-яким правовим нормам, у
тому числі й нормам фінансового права.

У системі права норми єдині та взаємопов’язані. Вони не можуть
функціонувати ізольовано. Будь-який структурний елемент, вилучений із
системи права, втрачає системні функції, і як наслідок – соціальну
значимість. “Лише взяті в сукупності такі характеристики права, як його
зміст, засоби впливу, форми виразу, процедури, засоби забезпечення, а
також система інформування щодо правових норм, дають можливість провести
розмежування між цим регулятором та соціальними нормами… суспільства,
між правом та іншими регуляторами (моральними, груповими тощо), які
діють у суспільстві”.

Фінансово-правові норми – це загальнообов’язкові приписи компетентних
органів державної влади та місцевого самоврядування з приводу
мобілізації, розподілу й використання коштів централізованих та
децентралізованих фондів, що виражені у категоричній формі й забезпечені
силою державного примусу.

Фінансово-правові норми визначають права та обов’язки учасників
фінансових відносин, обставини, за наявності яких вони стають носіями
прав та обов’язків, і передбачають відповідальність за невиконання
приписів держави. Ці норми регулюють відносини тільки в галузі фінансів
і містять приписи та заборони, що встановлюються державою з приводу
мобілізації, розподілу й використання грошових фондів.

У свою чергу правовідносини є результатом дії правової норми.
Правовідносини виникають внаслідок дії різних факторів: матеріальних
умов життя суспільства; конкретних умов, у яких перебуває особа (особи);
виховання, традицій, звичок, психофізичного складу тощо. Реальні,
життєві відносини здійснюються відповідно до приписів правової норми.
Здійснюючи правовідносини, норма набуває свого реального буття,
втілюється у певному акті поведінки. Це – особливість реалізації норми.
Абстрактний, загальний припис норми конкретизується та набуває життєвої
сили. Особливості реалізації норми у правовідносинах визначаються
характером відносин, що регулюються.

Головна особливість фінансово-правових норм полягає в тому, що вони
мають державно-владний, імперативний характер. Держава за їх допомогою
приписує правила поведінки юридичним особам, громадянам у галузі
фінансової діяльності. Зміст фінансово-правових норм становлять правила
поведінки в суспільних відносинах, що виникають у процесі фінансової
діяльності держави.

Сама суть, зміст фінансово-правової норми зумовлює її імперативний
(владний) характер. Ці норми складаються з письмово сформульованих
вимог, виражених у категоричній формі, що не допускає їх довільної
зміни, вони повинні точно й вичерпно визначати обсяг прав та обов’язків
учасників фінансових правовідносин. Такі права та обов’язки спрямовані
безпосередньо на забезпечення загальнодержавного інтересу, а
опосередковано – на забезпечення інтересів усіх інших учасників
фінансових правовідносин.

У фінансово-правових нормах містяться адресовані суб’єктам господарської
діяльності вимоги вчасно вносити встановлені законодавцем платежі до
державного та місцевого бюджетів; користувачам бюджетних коштів –
розподіляти та використовувати ці кошти відповідно до затверджених
нормативів та їх цільового призначення, надавати звіти та інші документи
для здійснення контролю з боку компетентних органів, вчиняти інші дії,
які б забезпечували акумуляцію у централізованих фондах грошових
ресурсів та їх використання відповідно до затверджених фінансових
планів.

Отже, сутність юридичної природи фінансово-правової норми полягає в
тому, що це писане, встановлене державою у суворо визначених порядку і
формі та забезпечене заходами державного примусу, виражене у
категоричній формі правило поведінки суб’єктів фінансово-правових
відносин, що виникають з приводу мобілізації, розподілу й використання
централізованих та децентралізованих фондів коштів, яке закріплює права
та обов’язки їх учасників. Змістом усіх фінансово-правових норм є
діяльність держави з регулювання фінансових відносин.

Права та обов’язки учасників фінансових відносин спрямовані на
забезпечення загальнодержавних інтересів. Особливо яскраво це
виражається при справлянні податків та обов’язкових зборів, а також при
фінансуванні загальнодержавних програм та бюджетних установ. Водночас
спільний зміст фінансово-правових норм, пов’язаний з реалізацією
фінансової діяльності, має різний конкретний вираз, зумовлений
різноманітністю фінансових відносин та багатогранністю фінансової
системи.

Залежно від способу впливу на учасників фінансових відносин,
визначального характеру їх юридичних прав та обов’язків
фінансово-правові норми можна поділити на три види: зобов’язуючі,
забороняючі та уповноважуючі. При цьому незалежно від поділу на види
фінансово-правові норми мають категоричний характер, що пояснюється
значенням закріплених правил поведінки учасників фінансових відносин для
держави, зокрема щодо забезпечення органів державної влади та місцевого
самоврядування відповідними фінансовими ресурсами.

Зобов’язуючі фінансово-правові норми вимагають від учасників фінансових
відносин здійснювати відповідні дії і встановлюють їх права та обов’язки
у сфері цих відносин. Саме у цих нормах переважно виявляється основний
метод фінансово-правового регулювання – метод владних приписів.
Більшість норм фінансового права є зобов’язуючими. Так, відповідно до
ст. 67 Конституції України кожний зобов’язаний сплачувати податки і
збори в порядку і розмірах, встановлених законодавством. Згідно з п. 4.
ст. 85 до повноважень Верховної Ради України належить затвердження
Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за
виконанням Державного бюджету України, прийняття рішень щодо звіту про
його виконання. Відповідно до ст. 111 Бюджетного кодексу України
Міністерство фінансів України здійснює контроль за додержанням
бюджетного законодавства на кожній стадії бюджетного процесу як стосовно
державного бюджету, так і місцевих бюджетів, якщо інше не передбачено
законодавством України.

Забороняючі фінансово-правові норми містять заборону на здійснення
певних дій, встановлюють обов’язок учасників фінансових відносин
утриматися від них. Так, ч. 6 ст. 15 Бюджетного кодексу України містить
заборону використовувати емісійні кошти Національного банку України на
фінансування дефіциту Державного бюджету України. Бюджетна установа не
має права здійснювати запозичення у будь-якій формі або надавати за
рахунок бюджетних коштів позички юридичним та фізичним особам, крім
випадків, передбачених законом про Державний бюджет України (ч. 3 ст. 21
БК України). Слід зазначити, що кількість забороняючих фінансових норм,
порівняно із зобов’язуючими, є незначною. Це пояснюється існуючою
перевагою зобов’язань, що містяться у приписах уповноважуючих норм.
Оскільки у нормі є чітко встановлений припис додержуватися встановлених
правил поведінки, немає потреби встановлювати додаткові заборони.

Уповноважуючі фінансово-правові норми встановлюють права учасників
фінансових відносин на здійснення певних самостійних дій у передбачених
межах. На відміну від приватних галузей права, фінансове право як
публічна галузь також містить незначний перелік уповноважуючих приписів,
хоч їх кількість поступово розширюється, що пояснюється поступовим
переважанням приватної форми власності, у тому числі у фінансовій
діяльності. Такі норми дають можливість учасниками фінансових відносин
приймати самостійні рішення, але у чітко визначених межах. Отже,
уповноважуючі норми також мають імперативний характер, оскільки
учасникам фінансових відносин заборонено виходити за межі встановлених
приписів. Зокрема, згідно зі ст. 143 Конституції України територіальні
громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи
місцевого самоврядування затверджують бюджети, встановлюють місцеві
податки і збори відповідно до закону. За ч. 1 ст. 85 БК України держава
може передати Раді міністрів АРК чи органам місцевого самоврядування
право на здійснення видатків. У той же час встановлено обмеження, що
така передача може відбутися лише за умови відповідної передачі
бюджетних ресурсів у вигляді закріплених за відповідними бюджетами
загальнодержавних податків і зборів (обов’язкових платежів) або їх
частки, а також трансфертів з Державного бюджету України. Певною мірою
уповноважуючі фінансово-правові норми покликані розвивати ініціативу
учасників фінансово-правових відносин, у першу чергу суб’єктів
господарювання (юридичних та фізичних осіб – суб’єктів підприємницької
діяльності) та органів місцевого самоврядування. За змістом норми
фінансового права можуть бути матеріальними та процесуальними.
Матеріальні фінансово-правові норми закріплюють види та обсяг грошових
зобов’язань юридичних та фізичних осіб перед державою та територіальними
громадами, джерела утворення фінансових ресурсів, види видатків тощо,
тобто матеріальні норми виражають матеріальний (грошовий) зміст
юридичних прав та обов’язків учасників фінансових відносин. Переважна
частина норм фінансово-правового інституту бюджетного устрою є
матеріальними за змістом.

Процесуальні (процедурні) фінансово-правові норми визначають порядок
діяльності у сфері мобілізації, розподілу й витрачання фондів коштів.
Зокрема, цілий інститут фінансового права присвячений виключно
процедурним питанням – бюджетний процес. Бюджетний кодекс встановлює
процедуру складання проекту закону про Державний бюджет України,
розробку бюджетної резолюції, складання бюджетних запитів; розгляд і
затвердження акта про бюджет парламентом; його виконання; складання,
розгляд та затвердження звітності про виконання державного бюджету.

Водночас бюджетне право є винятком із загальної сукупності фінансових
інститутів, що містять, поряд з матеріальними, і процесуальні правові
норми. Це стосується як податків та неподаткових доходів, так і видатків
бюджетної системи України. На жаль, не всі фінансові норми
характеризуються високим рівнем розробки й чіткого додержання
встановлених правил поведінки, що досить часто ускладнює можливість
задоволення фінансових інтересів держави. На практиці часто виникають
ситуації, особливо у сфері податкових відносин, коли наявні колізії у
нормативно-правових актах або нечітко виписані правила поведінки тягнуть
за собою проблеми у застосуванні фінансово-правових норм їх учасниками.

Структура фінансово-правової норми тотожна будь-якій іншій нормі права.
Фінансово-правова норма може містити гіпотезу, диспозицію та санкцію,
тобто основні елементи правової норми, хоч далеко не всі фінансові норми
є повними за змістом. Однією з особливостей фінансово-правових норм є їх
розгорнутий обсяг, зокрема порівняно з нормами конституційного права.

Гіпотеза визначає умови, за яких можуть виникати передбачені нормою
юридичні права та обов’язки учасників фінансових відносин у галузі
фінансової діяльності. Такі умови повинні мати конкретний вираз.

Диспозиція є основою норми й містить саме правило поведінки учасників
фінансових відносин за наявності передбачених гіпотезою фактичних
обставин. Диспозиція виражена у безумовно визначеній формі і, як
правило, є достатньо обтяженою за змістом.

Санкція фінансово-правової норми містить вказівки на невигідні для її
порушника наслідки. Саме у санкції виражається імперативний характер
приписів у сфері фінансової діяльності. За порушення встановлених умов
законодавство передбачає можливість застосування фінансових,
адміністративних, дисциплінарних та кримінальних заходів. Тривала
наукова дискусія щодо наявності фінансової відповідальності (яка не
передбачається Конституцією України) не може не брати до уваги, що
фінансові санкції у вигляді штрафів, пені або припинення бюджетного
фінансування є обов’язковим наслідком порушення встановлених фінансовою
нормою правил поведінки. Санкціям фінансово-правових норм властивий ряд
ознак.

Зокрема, оскільки санкції є одним з видів державного примусу, вони
об’єктивно виражаються у нормах фінансового законодавства;
застосовуються спеціально уповноваженими органами; їм притаманна
імперативність та майновий характер. Метою їх є забезпечення суспільних
та державних фінансових інтересів, відшкодування недоотриманих бюджетом
та позабюджетними фондами грошових надходжень, додержання фінансової
дисципліни.

Санкції фінансово-правових норм за своєю сутністю є
економічно-юридичними (майновими), бо невигідність, небажаність
передбачуваних ними заходів полягає у зменшенні майнової сфери
правопорушника через його грошові фонди й засоби. Ці заходи покликані
впливати на економічний стан платників, вони призводять до зменшення
сум, що залишаються у їх розпорядженні, скорочують відрахування до фонду
економічного розвитку тощо.

Розглядаючи санкції фінансово-правових норм у повному обсязі, в аспекті
їх функцій можна виділити таку їх особливість, як поєднання
правовідновлювального і штрафного (карального) елементів. Завдяки
реалізації санкцій відновлюється порушена фінансова дисципліна, у тому
числі порядок нарахування та сплати податків. Отже, санкції дають змогу
відшкодувати збитки, завдані правопорушенням та відновити становище, що
існувало до вчинення правопорушення. Оптимальною є ситуація, коли
застосовуються санкції, що водночас виконують функції компенсаційного та
штрафного характеру.

Фінансова санкція – це штрафний засіб державного примусу, виражений у
грошовій формі, що застосовується уповноваженим державним органом до
платника податків за вчинення податкового правопорушення у порядку,
встановленому фінансово-правовими нормами, з метою реалізації суспільних
інтересів при забезпеченні грошових надходжень до бюджету.

§ 2. Фінансові правовідносини: зміст та особливості

Дослідження фінансових правовідносин можливо лише на базі теорії держави
і права, частиною якої виступає вчення про правовідносини. Деякі автори
вважають, що формування цілісної теорії права відбувається на шляхах
розробки категорії правовідносин як центральної у правовій науці.

Так, автор однієї з базових теоретичних праць з дослідження природи
правових відносин Р. О. Халфіна визначає правовідносини як суспільні
відносини, врегульовані нормою права. Правовідносини завжди являють
собою єдність форми і змісту. У процесі правового регулювання норма
права може надати існуючим суспільним відносинам, які не вимагали раніше
правового оформлення, правової форми. Норма може встановити
обов’язковість визначених дій, необхідних у процесі даного виду
діяльності. Вона надає форми правовідносин суспільним відносинам. У
зв’язку з розширенням сфери правового регулювання у сучасному
суспільстві багато суспільних відносин включаються до кола тих, які
можуть виступати лише у вигляді правовідносин. Таким чином,
правовідносини – необхідна форма значного кола суспільних відносин.

У фінансових правовідносинах, як і в будь-яких інших, спостерігається
єдність фактичного (матеріального) змісту і юридичної форми. Оскільки
правовідносини є формою суспільних відносин, врегульованих юридичними
нормами, останні можуть через правовідносини впливати на поведінку
людей. Теорія права констатує нерозривний зв’язок, невіддільність
правових і фактичних відносин.

Правова форма реальних фінансових відносин визначається не тільки
змістом даних відносин, а й волею держави, що встановлює для конкретного
виду відносин ту чи іншу форму. Відповідно, воля держави визначається
матеріальними умовами життя суспільства, оскільки держава, обираючи
форму для даного виду відносин, виходить також з їх змісту,
використовуючи знання законів їх розвитку для досягнення поставлених
цілей.

Розглядаючи фінансове право як галузь права, можна говорити про його
специфіку, що визначається генезисом фінансових відносин, які
регулюються нормами фінансового права й становлять предмет цієї галузі.
Відомо, що фінанси як економічна категорія, що виражає певну сферу
економічних відносин, з’являються на певній стадії історичного розвитку
суспільства при виникненні держави та розвинутих товарно-грошових
відносин. Внаслідок цих історичних та економічних передумов фінанси
формуються в розвинуту систему грошових відносин, що мають свої
особливості, які виділяють їх з інших груп суспільних відносин.

Однією з основних особливостей фінансових відносин є те, що вони завжди
виступають як грошові відносини. Виділення такої особливості фінансових
відносин пов’язано з дією законів вартості та товарно-грошових відносин.
Друга особливість фінансових відносин пов’язана з відносно специфічною
стадією суспільного відтворення – з відносинами розподілу. Розподільчий
характер фінансових відносин закладено у самих функціях фінансів, перш
за все у функції створення грошових фондів – централізованого, що
зосередився у державному бюджеті, і децентралізованих, до яких належать
грошові кошти підприємств, організацій та галузей народного
господарства. Розподільчий характер фінансових відносин проявляється і в
іншій функції фінансів – спрямуванні коштів цих фондів на задоволення
потреб суспільства.

Для фінансових відносин характерною є також їх планомірність, яка
нерозривно пов’язана з дією закону планомірного розвитку. Фінансові
відносини – це організаційні відносини. Організація фінансових відносин
безпосередньо належить до функцій держави, яка шляхом видання
нормативно-правових актів стає організатором та координатором
економічного життя суспільства у цілому. Однією з особливостей
фінансових відносин є також їх суб’єктивний склад, який обумовлений
генезисом фінансів. У фінансових відносинах одним з суб’єктів завжди
виступає держава або уповноважений нею орган державної влади. Наявність
такого суб’єкта визначає державно-владний характер цих відносин, що
встановлюється діяльністю держави, яка концентрує фінансові ресурси,
необхідні для здійснення своїх функцій. Можна сказати, що фінансові
правовідносини, які є об’єктивними економічними відносинами, мають
імперативний, державно-владний характер перш за все тому, що вони
безпосередньо стосуються найголовнішої сфери виробничих відносин –
відносин власності.

Отже, сукупність зазначених особливостей фінансових відносин істотно
відрізняє їх від усіх інших суспільних відносин та дає змогу визначити
предмет регулювання фінансового права як систему специфічних грошових
відносин, які безпосередньо пов’язані з утворенням, розподілом і
витрачанням державних фондів коштів. Тобто, фінансовим правом
регулюються тільки організаційно-майнові відносини, що виникають з
владної діяльності держави в особі повноважних органів щодо утворення і
використання нею фондів коштів. Слід визнати, що якщо виникнення
фінансових відносин Завжди пов’язано з нормативними актами, які видає
держава, то вони, на відміну від інших економічних відносин, практично
завжди мають правовий характер, тобто початкове є правовими відносинами.
Фінансові відносини існують виключно у формі правовідносин. Якщо
фінансові відносини не є правовідносинами, вони будуть порушенням
фінансового законодавства.

Фінансові відносини завжди мають цілісність, системність та формальну
визначеність, пов’язану з тим, що фінансові правовідносини регулюють
чітко визначені зв’язки, які складаються між суб’єктами.
фінансово-правові відносини створюють складну та специфічну систему
правових утворень, які становлять структуру фінансового права. Загальні
принципи побудови системи фінансового права, форми й методи здійснення
фінансової діяльності державою, наявність специфічних груп норм
всередині цієї системи дають підстави розглядати фінансове право не лише
як самостійну галузь права, а й водночас як підсистему права.

З позицій загальної теорії права підгалузі фінансового права являють
собою вужчу групу норм, ніж галузь, адже вони є лише частиною тієї сфери
відносин, які регулюються нормами всієї галузі права. Виділення
підгалузей та правових інститутів у фінансовому праві зумовлено
соціально-економічною специфікою кожної ланки системи фінансів.
Відповідно, можна назвати бюджетні, податкові, кредитні, розрахункові та
інші відносини.

Фінансові правовідносини у механізмі правового впливу на державні
фінанси виконують три основні функції: 1) вказують на коло осіб, на яких
у конкретний час поширюється дія фінансово-правової норми; 2)
закріплюють конкретну поведінку юридичних осіб і громадян у галузі
мобілізації, розподілу й витрачання фондів коштів, якої вони мають
додержуватися; 3) є умовою для можливості приведення в дію юридичних
засобів забезпечення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків учасників
фінансових відносин.

Матеріальним змістом фінансових правовідносин є поведінка суб’єктів, а
юридичним – суб’єктивні права та юридичні обов’язки учасників, що
встановлені фінансово-правовими нормами. Суб’єктивні права являють собою
міру належної фінансовому або фінансово-кредитному органові поведінки
для задоволення інтересів держави. Інший учасник наділений мірою
дозволеної поведінки, що забезпечена його юридичними обов’язками та
можливістю застосування імперативу з боку держави. Зокрема, в податкових
правовідносинах податковий орган є носієм суб’єктивних прав і наділений
мірою належної поведінки – здійснення контролю за справлянням податків.
У свою чергу платник податків є носієм юридичного обов’язку й наділений
мірою належної поведінки – у встановлених законом випадках самостійно
обчислити суму податку, своєчасно сплатити його до бюджету відповідного
рівня й подати податкову звітність.

У процесі регулювання суспільних відносин можуть скластися два основні
типи зв’язку між суб’єктивними юридичними правами та обов’язками.
Зокрема, коли правове регулювання спрямоване нате, Щоб закріпити й
упорядкувати дані суспільні відносини, виникають правовідносини
“пасивного типу”. Певним учасникам надаються права на позитивні дії, а
на всіх інших покладаються пасивні обов’язки – утримуватися від певних
дій. Так, до правовідносин пасивного типу належать фінансові відносини,
що закріплюють компетенцію державних органів та органів місцевого
самоврядування у сфері фінансової діяльності держави.

З іншого боку, коли правове регулювання спрямоване на те, щоб
забезпечити з правової сторони розвиток, динаміку суспільних відносин,
виникають правовідносини “активного типу”. У цьому разі на певних
учасників покладаються активні юридичні обов’язки – здійснення
позитивних дій, а зміст суб’єктивного права полягає у можливості
вимагати цієї поведінки від зобов’язаної особи. Отже, у змісті
правовідносин активного типу головним є юридичні обов’язки. Суб’єктивне
право іншого учасника полягає у можливості вимагати від зобов’язаної
особи виконання обов’язків. Зокрема, правовідносинами активного типу є
податкові відносини.

Об’єктом фінансових правовідносин є фонди коштів, які формуються,
розподіляються та використовуються внаслідок реалізації суб’єктивних
прав та юридичних обов’язків учасників фінансових відносин. Враховуючи
значення фінансової діяльності для функціонування держави, об’єкт
фінансових правовідносин завжди буде пов’язаний з інтересом держави.

Суб’єктами фінансових правовідносин виступають юридичні та фізичні
особи, які можуть бути носіями суб’єктивних юридичних прав та
обов’язків. З одного боку, учасником фінансових відносин є суб’єкти, що
представляють інтереси держави у сфері державних фінансів, зокрема
Міністерство фінансів, Державне казначейство, Національний банк тощо, з
іншого – суб’єктами є юридичні та фізичні особи, які, виконуючи
покладені на них юридичні обов’язки, сприяють мобілізації або
використанню фінансових ресурсів. Так, суб’єктами фінансових відносин
можуть бути як платники податків – підприємства, організації, громадяни
(у тому числі резиденти й нерезиденти), так і бюджетні установи, що
фінансуються за рахунок коштів бюджетів відповідних рівнів. Окремі
правові інститути або підгалузі фінансового права мають особливості щодо
суб’єктивного складу. Так, учасниками бюджетних відносин можуть бути
виключно юридичні особи, громадяни в них не беруть участі.

Для існування фінансових правовідносин необхідні також юридичні факти,
що поділяються на дії та події. Юридичні факти – це життєві обставини,
що приводять у дію норми права, в результаті чого настають певні
наслідки – виникають, змінюються або припиняються правові відносини.

Дії у фінансових відносинах можуть бути правомірні та неправомірні.
Правомірні дії як вольова поведінка, передбачена фінансово-правовою
нормою, поділяються на:

– юридичні акти – правомірна дія учасника фінансових правовідносин,
спрямована на отримання правового результату. Юридичні акти можуть бути
індивідуальними. Наприклад, індивідуальним актом є кошторис бюджетної
установи, податкова декларація платника податків, акт ревізії, складений
контролером Рахункової палати України, тощо;

– юридичні вчинки – правомірна дія, що зумовлює правові наслідки,
пов’язані з фактом вольової дії, яка не залежить від бажання суб’єкта
відносин. Наприклад, юридичним вчинком буде надання свідчень посадовою
особою платника податків щодо сплати обов’язкових платежів.

Неправомірні дії являють собою поведінку, що не відповідає приписам
фінансово-правових норм. Це, зокрема, несвоєчасне подання податкової
звітності платником податків, нецільове використання бюджетних коштів,
порушення терміну повернення банківського кредиту.

Юридичні факти у вигляді юридичних подій – це обставини, що не залежать
від волі їх учасників, але тягнуть за собою виникнення, зміну або
припинення фінансових правовідносин. Народження дитини надає одному з
батьків право на щомісячне зменшення оподатковуваного доходу на одну
мінімальну заробітну плату, якщо його сукупний доход не перевищує 10
мінімальних заробітних плат. За наслідками юридичні факти поділяються на
правотвірні, правозмінюючі та правоприпиняючі.

Фінансові правовідносини – це врегульовані фінансово-правовими нормами
суспільні відносини, учасники яких виступають як носії юридичних прав та
обов’язків у сфері мобілізації, розподілу й витрачання централізованих і
децентралізованих фондів коштів.

§ 3. Суб’єкти фінансового права та фінансових правовідносин

Характеризуючи фінансове право та правовідносини у сфері фінансової
діяльності держави, не слід ототожнювати їх суб’єктів.

Предметом регулювання фінансового права виступають відносини у сфері
фінансової діяльності. Регулюючи такі відносини, фінансове право
визначає права та обов’язки їх учасників – юридичних та фізичних осіб,
що беруть участь у фінансовій діяльності. Отже, такі учасники виступають
суб’єктами фінансового права. Фінансово-правові норми екстраполюються у
конкретних суспільних відносинах, які внаслідок правореалізації стають
фінансовими правовідносинами.

Відповідно, суб’єкти фінансового права можуть виступати здебільшого
суб’єктами конкретних фінансових правовідносин. Можна сказати, що
суб’єкт фінансового права та суб’єкт фінансових правовідносин певною
мірою співвідносяться як загальне і конкретне. Разом з тим не завжди
суб’єкти фінансового права стають суб’єктами фінансових правовідносин.
До уваги необхідно брати правосуб’єктність у фінансовому праві.
Суб’єктами права виступають фізичні або юридичні особи, поведінка яких
регулюється нормами права за наявності у них ознак правоздатності і
дієздатності. Поняття організації або юридичної особи у правовідносинах,
у тому числі й фінансових, є досить широким. Для всіх суб’єктів такого
роду характерна організаційна єдність, яка й дає підстави називати їх
організаціями. Правами юридичних осіб у фінансових відносинах наділені:

держава в цілому; державні органи, що діють як окремі утворення в межах
встановленої компетенції; органи місцевого самоврядування; підприємства,
установи (у тому числі бюджетні), об’єднання тощо. У своїх
взаємовідносинах та у відносинах з громадянами юридичні особи виступають
як єдиний суб’єкт, внутрішня структура якого не має значення для осіб,
що вступають з ним у відносини.

Учасники правовідносин мають бути наділені такою спеціальною юридичною
властивістю, як правосуб’єктність, тобто спроможністю бути носієм прав
та обов’язків, здійснювати їх та відповідати за їх реалізацію, що
суперечить встановленим правовим нормам. Правосуб’єктність включає
правоздатність та дієздатність. Отже, суб’єктами фінансового права
виступають фізичні або юридичні особи, поведінка яких регулюється
нормами фінансового права за наявності у них ознак правоздатності і
дієздатності.

Правоздатність – це здатність бути носієм прав та обов’язків. Відповідно
до ст. 67 Конституції України кожен громадянин зобов’язаний сплачувати
податки і збори у порядку і розмірах, встановлених законом. Усі
громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання
декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку,
встановленому законом.

Дієздатність – це здатність самостійно реалізовувати права та обов’язки.
Аналізуючи податкові правовідносини, слід зазначити, що громадянин, який
є правоздатним у сфері сплати податків, стає дієздатним (тобто може
реалізувати свої обов’язки зі сплати податків) це раніше, ніж досягне
певного віку (згідно з чинним законодавством України -16 років) і
зареєструється у податковій інспекції за місцем проживання як платник
податків та отримає ідентифікаційний код. Отже, громадянин, який є
суб’єктом фінансового права, не завжди виступатиме суб’єктом фінансових
правовідносин.

Суб’єктивне право існує в конкретних правовідносинах, в які вступає
правосуб’єктна особа. Це конкретна форма, в якій визначаються права та
обов’язки, що виникли внаслідок вступу правосуб’єктної особи у
правовідносини.

Суб’єктами фінансового права є держава, адміністративно-територіальні
утворення, юридичні особи – підприємства й організації усіх форм
власності, громадські організації, установи, тобто колективні суб’єкти
та громадяни – індивідуальні суб’єкти.

Держава як суб’єкт фінансового права. Держава виступає в особі
уповноваженого органу державної влади або місцевого самоврядування. Це
можуть бути органи загальної компетенції – Верховна Рада України,
Кабінет Міністрів України або органи спеціальної компетенції у сфері
фінансової діяльності – Державне казначейство, Державна податкова
служба, Національний банк тощо. Водночас у фінансових відносинах держава
може виступати суб’єктом безпосередньо, а не через уповноважені нею
органи. Це характерно для міжнародної діяльності держави, в першу чергу
для відносин у сфері державного кредиту (зокрема, коли Україна отримує
кошти у вигляді зовнішніх запозичень від міжнародних фінансових
організацій, іноземних юридичних осіб тощо).

Колективний та індивідуальний суб’єкти фінансового права. У фінансових
правовідносинах бере участь значна кількість колективних суб’єктів
фінансового права. Наприклад, Верховна Рада України, Верховна Рада
Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування – сільські,
селищні й міські ради відповідно до компетенції, встановленої
Конституцією України, затверджують бюджети відповідного рівня й
контролюють їх виконання. Кабінет Міністрів України в межах
конституційних повноважень розробляє проект закону про Державний бюджет
України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України
Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його
виконання. Рахункова палата України від імені Верховної Ради України
здійснює контроль за використанням коштів Державного бюджету.

Рада Національного банку України розробляє основні засади
грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.
Значне коло учасників фінансових відносин – колективних суб’єктів
становлять підприємства, установи й організації усіх форм власності. З
одного боку, за рахунок коштів Державного або місцевих бюджетів
фінансуються бюджетні установи, з іншого – майже всі підприємства й
організації є платниками податків, зборів, обов’язкових платежів. Вони
беруть активну участь у відносинах у сфері банківської діяльності.

Індивідуальними суб’єктами фінансового права, як зазначалося, виступають
фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни та особи без
громадянства. Визначальною є їх роль у податкових відносинах та
кредитно-розрахункових відносинах, у яких беруть участь
кредитно-фінансові установи. Зокрема, фізичні особи незалежно від
громадянства зобов’язані сплачувати податки та обов’язкові платежі до
централізованих фондів з доходів, джерело походження яких перебуває в
Україні. Уданому контексті визначальним буде принцип резиденства
(перебування на території держави протягом календарного року сумарно 183
дні). Згідно з чинним законодавством громадяни мають право відкривати
рахунки в національній та іноземній валюті у кредитно-фінансових
установах, що мають відповідний дозвіл на здійснення валютних операцій.

Отже, суб’єкти фінансового права – це юридичні й фізичні особи, які
мають правосуб’єктність, а суб’єкт фінансових правовідносин – це
реальний учасник цих правових відносин.

ЛЕКЦІЯ 4 Правові засади фінансової діяльності органів державної влади
та органів місцевого самоврядування

§ 1. Правове становище та функції органів державної влади у сфері
фінансової діяльності держави

Фінансову діяльність здійснюють усі без винятку органи державної влади
та місцевого самоврядування, оскільки виконати покладені на них функції
не можна без використання фінансів. Залежно від повноважень таких
органів та їхнього правового статусу визначається й обсяг участі
безпосередньо у фінансовій діяльності.

Представницькі органи та органи державної виконавчої влади забезпечують
регулювання та управління державними фінансами в межах, визначених
чинним законодавством, в першу чергу Конституцією України. У сферу
безпосередньо державного управління входять лише відносини у сфері
державних фінансів, тобто відносини у сфері мобілізації, розподілу й
витрачання фондів коштів, виключно якими можуть оперувати органи
державної влади.

Однак зменшувати значення державного регулювання фінансовими потоками не
можна. В сучасних розвинутих країнах держава міцно посіла місце одного з
чинників процесу суспільного відтворення та суспільно-економічного
прогресу загалом.

Важливою умовою для формування ринкової економіки є легітимність
державної політики, яка не викликає серед учасників активної або
прихованої протидії. У сучасній економіці така система підтримується в
ринковому середовищі, на яке впливає чимало чинників, пов’язаних з
проведенням державної політики. До чинників, що мають визначальний вплив
на формування завдань і функцій держави у сфері моделювання ринкових
відносин, належать:

1) грошова система, яка забезпечує інформацією ринкові суб’єкти, є
носієм суспільної оцінки індивідуальних зусиль, опосередковує рух
ресурсів, сприяє мотиваційній впевненості і використовується як важіль
державного регулювання;

2) фінансова система, що спирається на грошову, забезпечує перерозподіл
коштів в економічній системі, нагромадження інвестиційних ресурсів і
розширене відтворення;

3) бюджетно-податкова система, яка є складовою фінансової системи і
доповнює її дію, вилучаючи частину коштів і перерозподіляючи їх на
потреби, що не забезпечуються дією ринкових механізмів, встановлює міру
участі окремих економічних суб’єктів у фінансуванні суспільних потреб;

4) економічна структура, яку можна розглядати як технологічну й
інституційну структуру;

5) соціальна політика, що тісно пов’язана з бюджетною, створює умови для
нормального життя населення, забезпечує суспільну впевненість і
стабільність, формує довіру населення до урядової політики і
безпосередньо створює стимули до збереження державного ладу;

6) зовнішньоекономічні відносини, що діють через валютно-грошові
відносини, зовнішню торгівлю і міжнародний рух капіталів.

Щоб гарантувати реальну національну безпеку, державна економічна (у тому
числі фінансова) політика повинна забезпечувати збалансований розвиток
усіх названих підсистем. Оскільки національна безпека кожної країни є
складовою міжнародної безпеки, то адекватна та виважена державна
економічна політика виступає чинником міжнародної безпеки.

Додатково до своєї ролі законодавця та регулятора фінансового ринку
держава водночас діє на ринку як кредитор та позичальник, як акціонер та
емітент акцій. Держава є найбільшим позичальником на фінансовому ринку,
власником найбільшої кількості цінних паперів українських підприємств та
найбільшим продавцем корпоративних цінних паперів. Відповідно, аналіз
перспектив розвитку фінансового ринку в Україні потребує розуміння ролі
держави як учасника ринку.

Виходячи з принципу балансу функцій гілок влади, Конституція України
наділяє представницьку владу правом формувати бюджет та контролювати
його виконання, а виконавчу – правом проводити бюджет у життя.

Оскільки виконання завдань держави вимагає від кожного її органу
виконання певних повноважень та здійснення конкретної роботи, пов’язаної
з мобілізацією, розподілом та використанням коштів, у фінансовій
діяльності беруть участь усі як представницькі, так і виконавчі державні
органи. Проте масштаби їх фінансової діяльності і міра участі неоднакові
внаслідок відмінностей у завданнях та правовому статусі кожного з цих
органів.

До повноважень Верховної Ради України згідно зі ст. 85 Конституції
України належать: затвердження Державного бюджету України, прийняття
рішення щодо звіту про його виконання; затвердження рішень про надання
Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним
організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав,
банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених
Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням.
Вище вже зазначалися виключні повноваження парламенту щодо регулювання
відносин на рівні законів у сфері фінансової діяльності, встановлені ст.
95 Конституції. Бюджетний кодекс України конкретизує повноваження
парламенту у сфері бюджетних відносин.

Верховна Рада відповідно до ст. 9 Конституції надає згоду на
обов’язковість чинних міжнародних договорів, які після ратифікації
стають частиною національного законодавства. Особливо важливого значення
такі договори набули у сфері регулювання податкових і банківських
відносин та державного кредиту. До повноважень Верховної Ради України
належить також призначення посадових осіб державних органів, що мають
компетенцію у сфері фінансової діяльності. Зокрема, виключною
компетенцією парламенту є призначення та звільнення з посади Голови та
членів Рахункової палати України, Голови НБУ та половини складу Ради
НБУ. Верховна Рада затверджує кошторис парламенту та структуру його
апарату.

Президент України є главою держави згідно зі ст. 102 Конституції
України. Внаслідок свого особливого правового статусу Президент України
здійснює керівництво фінансовою діяльністю, зокрема, шляхом підписання
законів або застосування процедури вето; призначає Міністра фінансів та
голів місцевих державних адміністрацій і припиняє їхні повноваження на
цих посадах; призначає половину складу Ради НБУ та пропонує кандидатуру
на посаду Голови НБУ. Президент також призначає Голову Державної
податкової адміністрації України.

У межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, Президент
може створювати для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі
та інші допоміжні органи і служби. На основі та на виконання Конституції
і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є
обов’язковими до виконання на території України.

Значними повноваженнями у сфері фінансової діяльності наділений Кабінет
Міністрів України, який виступає вищим органом у системі органів
виконавчої влади. У питаннях фінансової діяльності уряд відповідальний
перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді
України у межах, передбачених статтями 85 і 87 Конституції України.

Згідно зі ст. 116 Конституції Кабінет Міністрів забезпечує державний
суверенітет та економічну самостійність України, здійснення внутрішньої
і зовнішньої політики держави (у тому числі у фінансовій сфері);
забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової
політики, політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального
захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки
і природокористування. Він розробляє проект закону про Державний бюджет
України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України
Державного бюджету України, подає Верховні Раді України звіт про його
виконання. Відповідно до ст. 33 Бюджетного кодексу України Кабінет
Міністрів України подає до Верховної Ради України проект Основних
напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період. Уряд України
здійснює також багато інших функцій, безпосередньо чи опосередковано
пов’язаних з управлінням державними фінансами та регулюванням відносин у
сфері обігу фінансів.

Водночас фінансова діяльність держави здійснюється через особливі
органи, які реалізують і скеровують її відповідно до наданих
повноважень. На відміну від вищих органів законодавчої і виконавчої
влади, що забезпечують стратегічне, загальне керівництво фінансами, вони
забезпечують організацію оперативного управління фінансами. Насамперед
ідеться про спеціалізовані державні органи виконавчої влади, склад і
структура яких зумовлені рівнем розвитку та потребами національної
економіки, її державним устроєм та історичним розвитком країни.

Отже, до спеціалізованих органів належать державні органи, що здійснюють
фінансову діяльність у зв’язку з виконанням своїх основних обов’язків та
функцій шляхом реалізації своїх повноважень. Це спеціально створена
система фінансово-кредитних органів для управління фінансами та
здіснення контролю у цій сфері, компетенція якої охоплює усі ланки
фінансової системи – бюджет, позабюджетні цільові фонди,
децентралізовані фонди підприємств, установ, організацій, страхування та
кредитування. До таких органів відносять Міністерство фінансів України,
Державне казначейство України, Національний банк України, їх
територіальні відділення, управління. Спеціальні повноваження у сфері
фінансового контролю покладено на органи Державної податкової служби та
Контрольно-ревізійної служби України.

Окреме місце у цій системі посідає Рахункова палата України – вищий
контрольний орган, фінансовою базою будь-якої держави є її бюджет, через
який перерозподіляється основна частина фінансових ресурсів. Оскільки
без публічного контролю бюджет є нереальним, у 1997 р. в Україні було
створено постійно діючий контрольний орган – Рахункову палату України.
Пізніше було створено Рахункову палату Верховної Ради Автономної
Республіки Крим.

За ст. 98 Конституції України контроль за використанням коштів
Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює
Рахункова палата, що діє на основі відповідного закону. Закон України
“Про Рахункову палату Верховної Ради України” був ухвалений Верховною
Радою України 11 липня 1996 р., однак не набрав чинності. 1 жовтня 1996
р. парламент подолав вето Президента України й ухвалив постанову “Про
тлумачення статті 98 Конституції України”. 23 січня 1997 р. Верховна
Рада внесла зміни до ст. 1 закону і відправила їх на підпис Президенту.
Оскільки згідно з внесеними змінами Рахункова палата України визначалася
як постійно діючий вищий орган парламентського фінансово-економічного
контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкований,
підзвітний та відповідальний перед нею, Президент з цим не погодився,
вважаючи положення закону такими, що не відповідають змісту ст. 98
Конституції України, і звернувся до Конституційного Суду України. У свою
чергу КСУ розглянув конституційне подання Президента, роз’єднав
конституційне провадження за ним на дві окремі справи, у яких виніс
рішення 11 липня 1997 р. та 23 грудня 1997 р. Згідно з прийнятими
рішеннями деякі положення Закону України “Про Рахункову палату Верховної
Ради України” були визнані неконституційними, і відповідні зміни було
внесено до закону.

Протягом 1998-2000 років було кілька справ, які розглянув Конституційний
Суд України, пов’язаних зі змістом Закону України “Про Рахункову палату
України” та визначенням меж її компетенції.

Рахункова палата України повинна регулярно інформувати Верховну Раду
України, її комітети про хід виконання Державного бюджету України та
стан погашення внутрішнього і зовнішнього боргу України, про результати
здійснення інших контрольних функцій, а також організовувати і проводити
оперативний контроль за використанням коштів Державного бюджету України
за звітний період. Рахункова палата здійснює свою діяльність самостійно,
незалежно від будь-яких інших органів держави.

Компетенцією контрольно-рахункових органів є виявлення порушень
фінансової дисципліни, вжиття заходів щодо їх припинення та запобігання
порушенням законності у фінансовій сфері. Як зазначає Л. А. Савченко,
досліджуючи правовий статус Рахункової палати України, на відміну від
законодавства інших країни, відповідний закон України містить спеціальну
статтю, у якій чітко зазначено, що одним із принципів здійснення
контролю є принцип плановості. Таке саме положення, що стосується
Рахункової палати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міститися і
в законодавстві АРК.

До складу Рахункової палати входять Голова Рахункової палати та члени
Рахункової палати: Перший заступник і заступник Голови, головні
контролери та Секретар Рахункової палати. Для здійснення своєї
діяльності Рахункова палата має апарат. Структуру і штатний розпис
апарату Рахункової палати затверджує колегія Рахункової палати за
поданням Голови Рахункової палати у межах бюджетних коштів, передбачених
на її утримання.

Для розгляду питань планування та організації роботи Рахункової палати,
методології контрольно-ревізійної діяльності, прийняття колегіальних
рішень і підготовки висновків з матеріалів перевірок, ревізій, обстежень
та експертиз, а також підготовки звітів та інформаційних повідомлень
створено колегію Рахункової палати. До складу колегії Рахункової палати
входять Голова Рахункової палати, Перший заступник і заступник Голови, а
також головні контролери – керівники департаментів Рахункової палати,
Секретар Рахункової палати.

Голова Рахункової палати призначається на посаду Верховною Радою України
за поданням Голови Верховної Ради України терміном на 7 років з правом
призначення на другий термін. Призначення Голови Рахункової палати
проводиться таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів. Кандидат на
посаду Голови Рахункової палати вважається призначеним, якщо за
результатами таємного голосування він отримав більшість голосів від
конституційного складу Верховної Ради України. Він не може бути народним
депутатом України, членом Уряду України, займатися підприємницькою
діяльністю, виконувати роботу за сумісництвом (крім викладацької,
наукової та іншої творчої діяльності, здійснюваної у поза робочий час).
Голова Рахункової палати видає накази і розпорядження, має право брати
участь у засіданнях Верховної Ради України, її комітетів і тимчасових
спеціальних та інших комісій під час розгляду питань, що стосуються
діяльності Рахункової палати.

Перший заступник і заступник Голови, головні контролери та Секретар
Рахункової палати призначаються на посаду Верховною Радою України за
поданням Голови Рахункової палати шляхом таємного голосування за списком
терміном на 7 років у порядку, встановленому для призначення Голови
Рахункової палати. На зазначені посади призначаються громадяни України,
які мають вищу освіту та досвід професійної діяльності в галузі
державного управління, державного контролю, економіки, фінансів, права.
Заступник Голови Рахункової палати, головні контролери – керівники
департаментів Рахункової палати виконують посадові обов’язки відповідно
до затвердженого колегією Рахункової палати напряму діяльності
департаментів та Регламенту Рахункової палати.

Згідно з Указом Президента України від 19 вересня 2000 р. з метою
забезпечення законності та підвищення ефективності використання
бюджетних коштів у 2001 р. розпочалося створення представництв
Рахункової палати у регіонах.

До єдиної системи органів державного управління фінансами в Україні
входять Міністерство фінансів України, Міністерство фінансів Автономної
Республіки Крим, фінансові управління обласних, Київської і
Севастопольської міських державних адміністрацій, фінансові відділи
районних, міських і районних у містах державних адміністрацій, які діють
у межах відповідних положень.

Міністерство фінансів України – центральний орган виконавчої влади,
підпорядкований Кабінету Міністрів України. У своїй діяльності Мінфін
України керується Конституцією України, законами України, актами
Президента України, Кабінету Міністрів України та Положенням про
Міністерство фінансів України, затвердженим Указом Президента України
від 26 серпня 1999 р. № 1081/99. На Мінфін України покладено завдання
забезпечення проведення єдиної державної фінансової, бюджетної,
податкової політики, спрямованої на реалізацію визначених завдань
економічного та соціального розвитку України, здійснення координації
діяльності у цій сфері інших центральних органів виконавчої влади.
Мінфін України також узагальнює практику застосування законодавства з
питань, що належать до його повноважень, розробляє пропозиції щодо
вдосконалення законодавства та у встановленому порядку вносить їх на
розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України. У межах
своїх повноважень Мінфін України організовує виконання актів
законодавства та здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Основними завданнями Мінфіну України є розробка та проведення єдиної
державної фінансової, бюджетної, податкової політики; здійснення разом з
іншими органами виконавчої влади аналізу сучасної економічної та
фінансової ситуації в Україні, а також перспектив її розвитку; розробка
стратегії щодо внутрішніх та зовнішніх запозичань держави і погашення та
обслуговування державного боргу; розробка проекту Державного бюджету
України та прогнозних показників зведеного бюджету України, забезпечення
у встановленому порядку виконання Державного бюджету України, контроль
за додержанням правил складання звіту про виконання Державного бюджету
України та зведеного бюджету України; забезпечення концентрації
фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах соціально-економічного
розвитку України; забезпечення ефективного використання бюджетних коштів
та здійснення у межах своєї компетенції державного фінансового контролю
та ряд інших.

У межах своєї компетенції Мінфін України виконує Державний бюджет
України, складає звіт про виконання Державного бюджету України і
зведеного бюджету України; бере участь у підготовці загальнодержавних
національних програм, забезпечує у встановленому порядку їх цільове
фінансування; координує в межах своїх повноважень діяльність центральних
органів виконавчої влади, пов’язану із забезпеченням своєчасного і
повного надходження податків, зборів (інших обов’язкових платежів) до
Державного бюджету України та місцевих бюджетів.

Як орган, що визначає загальну державну податкову політику, Мінфін
розробляє пропозиції щодо її формування, визначає порядок подання
центральними та місцевими органами виконавчої влади необхідних
матеріалів для проведення аналізу ефективності діяльності податкової
системи та пропозицій щодо її удосконалення; проводить аналітичні
дослідження впливу податкової політики на економічне зростання та
ефективність дії системи оподаткування; прогнозує й моделює на поточний
період та на перспективу податкові надходження до бюджету, готує
пропозиції щодо ефективного розподілу фінансових ресурсів для
забезпечення державних витрат. У передбачених законодавством випадках
Мінфін здійснює ліцензування окремих видів підприємницької діяльності.

Мінфін України очолює Міністр, якого призначає на посаду та звільняє з
посади Президент України у встановленому законодавством порядку. Міністр
має заступників, які призначаються на посаду та звільняються з посади
відповідно до законодавства. Міністр фінансів України здійснює
керівництво міністерством, несе персональну відповідальність перед
Президентом України і Кабінетом Міністрів України за виконання
покладених на Міністерство завдань. Також на Міністра фінансів покладено
погодження призначення на посади та звільнення з посад керівників
Головного управління Державного казначейства України, Головного
контрольно-ревізійного управління України, Державної пробірної палати,
Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю, Комітету України з
монополії на виробництво та обіг спирту, алкогольних напоїв і тютюнових
виробів.

Для погодженого вирішення найважливіших питань, що належать до
компетенції Мінфіну України, обговорення напрямів його діяльності у
Міністерстві утворюється колегія у складі Міністра (голова колегії),
заступників Міністра за посадою, інших керівних працівників. Членів
колегії затверджує та звільняє від виконання обов’язків Кабінет
Міністрів України за поданням Міністра. У Мінфіні України з урахуванням
специфіки його діяльності можуть утворюватися дорадчі та консультативні
органи. Склад цих органів і положення про них затверджує Міністр.
Структуру центрального апарату Мінфіну України затверджує
Прем’єр-міністр України. До складу Мінфіну з 2003 р. входять три
держсекретарі.

Через Мінфін України Кабінет Міністрів України спрямовує і Координує
діяльність Державного казначейства України, Головного
Контрольно-ревізійного управління України, Державної пробірної Палати,
Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю, Комітету України з
монополії на виробництво та обіг спирту, алкогольних напоїв і тютюнових
виробів.

Мінфіну України підпорядковуються Державне казначейство України, Головне
контрольно-ревізійне управління України, Державна пробірна палата. У
2002 р. у складі Мінфіну України був створений спеціалізований орган –
Державний департамент фінансового моніторингу, якому фінансово-кредитні
установи повинні передавати інформацію щодо здійснюваних сумнівних
операцій або операцій у великих розмірах відповідно до критеріїв,
визначених чинним законодавством. Голова Державного департаменту
фінансового моніторингу призначається Президентом України, водночас він
є держсекретарем Мінфіну. Діяльність цього органу набула значної
актуальності після прийняття законів, що регулюють питання запобігання
використанню банків та інших фінансових установ для легалізації
(відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом.

Державний департамент фінансового моніторингу весною 2003 р. підписав
угоду з Генеральною прокуратурою України про обмін інформацією.
Держдепартамент передаватиме Генпрокуратурі матеріали щодо всіх
сумнівних операцій, а також операцій з ознаками відмивання брудних
грошей та фінансування тероризму.

Мінфін України в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів
законодавства видає накази, організовує і контролює їх Виконання. У разі
потреби він може видавати разом з іншими центральними і місцевими
органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування спільні
акти. Нормативно-правові акти Мінфіну України підлягають державній
реєстрації у порядку, встановленому законодавством. У випадках,
передбачених законодавством, рішення Мінфіну України є обов’язковими для
виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами
місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями усіх
форм власності та громадянами.

Державне казначейство України, утворене при Міністерстві фінансів
України, діє на основі Указу Президента України від 27 квітня 1995 р. №
335/95. Систему Державного казначейства України становлять Головне
управління Державного казначейства України та його територіальні органи
– управління Державного казначейства України в Автономній Республіці
Крим, областях, містах Києві та Севастополі з відділеннями у районах,
містах і районах у містах.

Основні завдання Державного казначейства України:

– організація виконання Державного бюджету України і здійснення контролю
за цим;

– управління наявними коштами Державного бюджету України, у тому числі в
іноземній валюті, коштами державних позабюджетних фондів і
позабюджетними коштами установ та організацій, що утримуються за рахунок
коштів Державного бюджету України;

– фінансування видатків Державного бюджету України;

– ведення обліку касового виконання Державного бюджету України,
складання звітності про стан виконання Державного бюджету України;

– здійснення управління державним внутрішнім та зовнішнім боргом
відповідно до чинного законодавства;

– розподіл між Державним бюджетом України та бюджетами Автономної
Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя відрахувань від
загальнодержавних податків, зборів та обов’язкових платежів за
нормативами, затвердженими Верховною Радою України;

– здійснення контролю за надходженням, використанням коштів державних
позабюджетних фондів і позабюджетних коштів установ та організацій, що
утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України;

– розробка нормативно-методичних документів з питань бухгалтерського
обліку, звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів, які є
обов’язковими для всіх підприємств, установ та організацій, що
використовують бюджетні кошти та кошти державних позабюджетних фондів.

До державних органів, що здійснюють управління фінансами, належать також
органи Державної податкової служби України, компетенція яких визначена
Законом України “Про державну податкову службу в Україні” в редакції від
5 лютого 1998 р. До системи органів Державної податкової служби
належать: Державна податкова адміністрація України, державні податкові
адміністрації (ДПА) в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві
та Севастополі, державні податкові інспекції (ДПІ) в районах, містах
(крім міст Києва та Севастополя), районах у містах. Структуру Державної
податкової адміністрації України затверджує Кабінет Міністрів України.
Державна податкова адміністрація України залежно від кількості платників
податків та інших місцевих умов може утворювати міжрайонні (на два і
більше районів), об’єднані (на місто і район) державні податкові
інспекції та у їх складі відповідні підрозділи податкової міліції. У
Державній податковій адміністрації України та державних податкових
адміністраціях в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та
Севастополі утворюються колегії. Колегії є дорадчими органами і
розглядають найважливіші напрями діяльності відповідних державних
податкових адміністрацій. Державна податкова адміністрація України є
центральним органом виконавчої влади.

ДПА в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі
підпорядковуються Державній податковій адміністрації України. ДПІ у
районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах,
міжрайонні та об’єднані ДПІ підпорядковуються відповідним державним
податковим адміністраціям в Автономній Республіці Крим, областях, містах
Києві та Севастополі.

Визначальною рисою організації роботи податкових органів у системі інших
спеціалізованих органів у сфері фінансів є те, що вони координують свою
діяльність з фінансовими органами, органами Державного казначейства
України, органами служби безпеки, внутрішніх справ, прокуратури,
статистики, державними митною та контрольно-ревізійною службами, іншими
контролюючими органами, установами банків, а також з податковими
службами інших держав.

Державну податкову службу України очолює Голова Державної податкової
адміністрації України, якого призначає на посаду та звільняє з посади
Президент України за поданням Прем’єр-міністра України. Заступники
Голови Державної податкової адміністрації України призначаються на
посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням
Голови Державної податкової адміністрації України. Державні податкові
адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та
Севастополі очолюють голови, яких призначає на посаду і звільняє з
посади Кабінет Міністрів України за поданням Голови Державної податкової
адміністрації України. Державні податкові інспекції у районах, містах
(крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні та
об’єднані державні податкові інспекції очолюють начальники, яких
призначає на посаду і звільняє з посади Голова Державної податкової
адміністрації України за поданням голів відповідних державних податкових
адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та
Севастополі. Начальників управлінь податкової міліції призначає Голова
Державної податкової адміністрації України.

Завдання органів державної податкової служби:

– здійснення контролю за додержанням податкового законодавства,
правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів,
державних цільових фондів податків і зборів (обов’язкових платежів), а
також неподаткових доходів, установлених законодавством (далі – податки,
інші платежі);

– внесення у встановленому порядку пропозицій щодо вдосконалення
податкового законодавства;

– прийняття у випадках, передбачених законом, нормативно-правових актів
і методичних рекомендацій з питань оподаткування;

– формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб – платників
податків та інших обов’язкових платежів та Єдиного банку даних про
платників податків – юридичних осіб;

– роз’яснення законодавства з питань оподаткування серед платників
податків;

– запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до
компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення, розслідування
та провадження у справах про адміністративні правопорушення.

У складі органів державної податкової служби перебувають відповідні
спеціальні підрозділи з боротьби з податковими правопорушеннями
(податкова міліція). Податкова міліція складається із спеціальних
підрозділів з боротьби з податковими правопорушеннями, що діють у складі
відповідних органів державної податкової служби, і здійснює контроль за
додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову,
кримінально-процесуальну та охоронну функції.

Завданнями податкової міліції є: 1) запобігання злочинам та іншим
правопорушенням у сфері оподаткування, їх розкриття, розслідування та
провадження у справах про адміністративні правопорушення; 2) розшук
платників, які ухиляються від сплати податків, інших платежів; 3)
запобігання корупції в органах державної податкової служби та виявлення
її фактів; 4) забезпечення безпеки діяльності працівників органів
державної податкової служби, захисту їх від протиправних посягань,
пов’язаних з виконанням службових обов’язків. У межах своєї компетенції
податкова служба видає податкові Роз’яснення, які не мають обов’язкової
сили. Для забезпечення Діяльності власної організації Голова ДПА України
видає накази та затверджує інструкції, що регулюють відносини у сфері
оподаткування. Якщо податкова служба здійснює контрольні повноваження у
сфері формування доходної частини бюджету, то у сфері бюджетних відносин
визначальне місце просідає Державна контрольно-ревізійна служба України,
що діє на основі відповідного закону’. Державна контрольно-ревізійна
служба (ДКРС) складається з Головного контрольно-ревізійного управління
України, контрольно-ревізійних управлінь у Республіці Крим, областях,
містах Києві та Севастополі, контрольно-ревізійних підрозділів
(відділів, груп) у районах, містах і районах у містах.

До головних завдань ДКРС України належать: здійснення державного
контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням,
станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в
міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах,
бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які
отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних валютних фондів,
розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та
запобігання їм у подальшому.

ДКРС діє при Міністерстві фінансів України і підпорядковується
Міністерству фінансів України. Контрольно-ревізійні управління в
Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються
Головному контрольно-ревізійному управлінню України. До складу обласних
контрольно-ревізійних управлінь входять контрольно-ревізійні підрозділи
(відділи, групи) у районах, містах і районах у містах.

Головне контрольно-ревізійне управління України очолює заступник
Міністра фінансів України, начальник управління, якого призначає Кабінет
Міністрів України за поданням Міністра фінансів України.
Контрольно-ревізійні управління у Республіці Крим, областях, містах
Києві та Севастополі очолюють начальники, яких призначає начальник
Головного контрольно-ревізійного управління України за погодженням з
Радою Міністрів Республіки Крим, обласними, Київською та
Севастопольською міськими державними адміністраціями. Державна
контрольно-ревізійна служба координує свою діяльність з місцевими радами
та органами виконавчої влади, фінансовими органами, Державною податковою
службою, іншими контролюючими органами, органами прокуратури, внутрішніх
справ, служби безпеки.

Положення про Державну контрольно-ревізійну службу затверджує Кабінет
Міністрів України.

Головне контрольно-ревізійне управління, контрольно-ревізійні управління
в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі виконують такі
функції:

1) організують роботу контрольно-ревізійних підрозділів у Республіці
Крим, областях, містах Києві та Севастополі щодо проведення ревізій і
перевірок, узагальнюють наслідки документальних ревізій і перевірок і у
випадках, передбачених законодавством, повідомляють про них органам
законодавчої та виконавчої влади;

2) проводять ревізії та перевірки фінансової діяльності, стану
збереження коштів і матеріальних цінностей, достовірності обліку і
звітності у міністерствах, відомствах, державних комітетах та інших
органах державної виконавчої влади, в державних фондах, бюджетних
установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують
кошти з бюджету та з державних валютних фондів;

3) проводять ревізії та перевірки правильності витрачення державних
коштів на утримання місцевих органів державної виконавчої влади, установ
і організацій, що діють за кордоном і фінансуються за рахунок державного
бюджету;

4) проводять ревізії та перевірки повноти оприбуткування, правильності
витрачення і збереження валютних коштів;

5) здійснюють контроль за усуненням недоліків і порушень, виявлених
попередніми ревізіями та перевірками;

6) розробляють інструктивні та інші нормативні акти про проведення
ревізій та перевірок;

7) здійснюють методичне керівництво і контроль за діяльністю
підпорядкованих контрольно-ревізійних підрозділів, узагальнюють досвід
проведення ревізій та перевірок і поширюють його серед
контрольно-ревізійних служб, розробляють пропозиції щодо вдосконалення
контролю.

Органи контрольно-ревізійної служби розглядають листи, заяви і скарги
громадян про факти порушення законодавства з фінансових питань.

Державне регулювання банківською та кредитною системою здійснює
Національний банк України. Основна функція центрального банку держави –
забезпечення стабільності національної грошової одиниці – закріплена в
ст. 99 Конституції України та Законі України “Про Національний банк
України”. Закон України “Про Національний банк України” визначає
Національний банк України як особливий центральний орган державного
управління. Робиться це, в першу чергу, для виведення центробанку з-під
юрисдикції Кабінету Міністрів України як центрального органу виконавчої
влади. Нацбанк підтримує економічну політику уряду в тому разі, якщо
вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України.
Отже, у сфері безпосередньої діяльності НБУ наділений повною
незалежністю. Відповідно до норми, закладеної у ст. 50 Закону України
“Про Національний банк України”, будь-який орган державної влади,
законодавчої або виконавчої, не має права давати йому вказівки
обов’язкового характеру.

Як свідчить аналіз законодавчих актів та організації діяльності
банківських систем, центральні банки у більшості ринкових економік мають
виконувати такі головні функції: а) втілювати монетарну політику; б)
регулювати національну валюту і бути єдиним емісійним центром; в)
захищати національні та міжнародні резерви й управляти ними; г) діяти як
фінансові консультанти уряду й парламенту; д) регулювати процентні
ставки в межах здійснюваної грошово-кредитної політики; е) здійснювати
банківське регулювання та нагляд за банківською системою і процесом
клірингу.

Згідно з чинним законодавством України, що базується на Конституції
України, НБУ підзвітний Верховній Раді України. З Кабінетом Міністрів
НБУ проводить взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики,
розробки і здійснення загальнодержавної програми економічного та
соціального розвитку. НБУ входить до кола осіб (народні депутати,
Президент України, Кабінет Міністрів України), які наділені правом
законодавчої ініціативи. Це дає йому право вносити до Верховної Ради
України законопроекти або пропозиції щодо зміни чинного законодавства, а
також самостійно приймати рішення у межах грошово-кредитної політики.
Якщо питання є спільним для центробанку й уряду, вони можуть разом
прийняти нормативно-правовий акт, що регулюватиме відносини у певній
сфері.

Щодо статусу керівника центрального банку, то Конституція України у п.
18 ст. 85 закріплює високий статус Голови НБУ в ієрархії державних
посад: призначає на посаду та звільняє з посади Голову Національного
банку України Верховна Рада України конституційною більшістю голосів за
поданням Президента України, Керівними органами центробанку є Рада НБУ,
конституційний статус якої закріплений ст. 100 Конституції України (в
якій зазначено, що Рада НБУ розробляє основні засади грошово-кредитної
політики та здійснює контроль за її проведенням), та Правління НБУ.

Голові, членам Правління та службовцям Національного банку України
заборонено бути народними депутатами України, членами Уряду України,
займатися підприємницькою діяльністю, виконувати роботу за сумісництвом,
крім викладацької діяльності. Службовцям Національного банку
забороняється входити до керівних органів та бути акціонерами
комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ. Усім, хто
працює в НБУ, заборонено брати позички від будь-яких кредитних установ,
за винятком Національного банку. В особливому становищі, порівняно з
працівниками Національного банку, членами його Правління, перебувають
члени Ради НБУ: вони здійснюють свої повноваження на громадських
засадах, не одержуючи при цьому офіційної плати від банку.

До складу Ради НБУ входять члени Ради, призначені Президентом України та
Верховною Радою України. Голова Національного банку, який призначається
на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України,
входить до складу Ради НБУ за посадою. Президент України та Верховна
Рада призначають по сім членів Ради НБУ шляхом прийняття відповідного
указу або постанови. Строк повноважень членів Ради – сім років, крім
Голови НБУ, який входить до складу Ради на строк здійснення ним
повноважень за посадою. За Законом України “Про Національний банк
України” Раду НБУ очолює не Голова НБУ, якого призначає парламент, а
свій Голова, якого обирають члени Ради строком на три роки. Членом Ради
може бути громадянин України, який має вищу економічну чи фінансову
освіту або науковий ступінь у галузі економіки та фінансів і досвід
постійної роботи в органах законодавчої влади або на керівних посадах
центральної виконавчої влади або ж наукової роботи за фінансовою чи
економічною тематикою.

Рада НБУ аналізує вплив грошово-кредитної політики України на стан
соціально-економічного розвитку України, вносить до Правління НБУ
рекомендації стосовно методів та форм прогнозування макропоказників
економічного й соціального розвитку України, грошо-кредитної політики,
політики курсоутворення, валютного регулювання, розвитку банківської
системи, окремих нормативних актів з питань банківської діяльності;
затверджує кошторис НБУ, встановлює форми оплати праці працівників НБУ,
укладає зовнішньоекономічні договори, складає бухгалтерський баланс НБУ
і публікує його, визначає порядок покриття збитків та порядок
відрахування доходів державного бюджету та має багато інших повноважень.

Відповідно до Закону України “Про фінансові послуги та державне
регулювання фінансових послуг” восени 2002 р. в Україні створено новий
орган – Державну комісію з регулювання ринку фінансових послуг. Голова
Комісії відповідальний перед Президентом України. Завданням Комісії є
здійснення регулювання, утому числі реєстрація та ліцензування
діяльності кредитно-фінансових установ, за винятком банків, які
підпадають під юрисдикцію НБУ. До таких установ належать кредитні
спілки, ломбарди, інститути спільного інвестування (корпоративні та
пайові інвестиційні фонди, що паралельно підпадають під юрисдикцію
ДКЦПФР), а також недержавні пенсійні фонди, що засновуватимуться після
прийняття відповідного закону. Основним завданням Комісії є також
забезпечення поточного контролю за діяльністю кредитно-фінансових
установ. До складу Комісії включено чотири наглядові департаменти – за
страховим ринком, за недержавними пенсійними фондам, небанківськими
кредитними установами та фінансовими компаніями. Планується створити два
управління – безвиїзного нагляду й ліцензування та виїзного нагляду –
для здійснення перевірок на місцях. До складу Комісії входить також
Департамент державного регулювання розвитку ринків фінансових послуг,
який має забезпечувати методологічну спрямованість діяльності цього
державного органу.

Певною мірою до управління державними фінансами залучається Державна
комісія з цінних паперів та фондового ринку та Українська державна
інноваційна компанія. Окреме місце в управлінні державними фінансами
належить цільовим централізованим фондам – Пенсійному фонду України,
Фонду соціального страхування та іншим, завдання та функції яких буде
розглянуто далі.

§ 2. Повноваження органів місцевого самоврядування у сфері фінансової
діяльності

Одна з найважливіших умов побудови демократичної держави – фінансова
незалежність органів місцевого самоврядування. Ступінь фінансової
незалежності місцевих органів влади характеризує незалежність держави в
цілому, потенційні можливості її економічного розвитку, рівень
демократичних прав і свобод громадян. Форми місцевого самоврядування у
кожній державі зумовлені її політичним, територіальним устроєм,
історичними, національними, економічними та іншими ознаками. У свою
чергу суспільні відносини, які виникають у процесі мобілізації,
розподілу й використання грошових фондів органів місцевого
самоврядування, є публічними відносинами, що регулюються нормами
фінансового права та належать до предмета фінансового права. Діяльність
місцевих органів спрямована на реалізацію та задоволення територіального
(публічного) інтересу.

Оскільки органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції наділені
правом самостійного вирішення всіх питань місцевого значення з метою
забезпечення соціально-економічного розвитку своєї території, гарантією
реалізації прав з боку держави має бути виділення фінансових коштів.
Визначальне місце серед фінансових ресурсів, що нагромаджуватимуться на
відповідній території, відводиться централізованому фонду коштів –
місцевому бюджету, розмір якого й визначає безпосередньо реальний обсяг
повноважень місцевих органів, що може бути реалізований протягом
поточного бюджетного періоду.

Місцеве самоврядування, яке визначається Конституцією України як право
територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення
в межах Конституції і законів України, має відповідну фінансову базу.
Стаття 142 Конституції закріплює, що матеріальною і фінансовою основою
місцевого самоврядування є рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих
бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності
територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також
об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних
і обласних рад. Зазначені положення дістали розвиток у Законі України
“Про місцеве самоврядування в Україні”.

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого
самоврядування, фінансове підтримує місцеве самоврядування. Витрати
органів місцевого самоврядування, що виникають внаслідок рішень органів
державної влади, компенсуються державою. Наприклад, згідно зі ст. 19
Закону України “Про столицю України – місто-герой Київ” держава фінансує
у повному обсязі здійснення органами місцевого самоврядування міста
Києва столичних функцій. Кошти, необхідні для здійснення цих функцій,
щороку передбачаються в Законі про Державний бюджет України.

Так, до відання Автономної Республіки Крим відповідно до ст. 138
Конституції належать: управління майном, що належить АРК; розроблення,
затвердження та виконання бюджету АРК на основі єдиної податкової і
бюджетної політики України; розроблення, затвердження та реалізація
програм АРК з питань соціально-економічного та культурного розвитку,
раціонального природокористування, охорони довкілля відповідно до
загальнодержавних програм тощо.

Конституція закріплює за відповідними органами місцевого самоврядування
право затверджувати бюджети відповідних рівнів, встановлювати місцеві
податки і збори згідно із законом тощо. Районні та обласні ради також
наділені повноваженнями затверджувати власні бюджети, які формуються з
коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між
територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з
коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для
реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та
контролювати їх виконання.

Органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі
повноваження органів виконавчої влади. При цьому держава фінансує
здійснення таких повноважень у повному обсязі за рахунок коштів
Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у
встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків,
передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної
власності. Органи місцевого самоврядування у межах повноважень,
визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання
на відповідній території.

Згідно зі ст. 115 Бюджетного кодексу України контроль за відповідністю
бюджетному законодавству України показників затверджених бюджетів,
бюджетного розпису та кошторисів бюджетних установ здійснюється:

1) Радою міністрів Автономної Республіки Крим – стосовно бюджетів міст
республіканського значення та районних бюджетів АРК;

2) обласними державними адміністраціями – стосовно районних та міських
(міст обласного значення) бюджетів;

3) міськими державними адміністраціями в містах Києві та Севастополі –
стосовно районних у цих містах бюджетів;

4) районними державними адміністраціями – стосовно міських (міст
районного значення), сільських, селищних та їх об’єднань бюджетів;

5) виконавчими органами міських рад – стосовно бюджетів районів у місті,
сільських, селищних чи міст районного значення, що входять до складу цих
міст.

Отже, зазначені конституційні положення свідчать про те, що Україна не
тільки закріплює гарантії місцевого самоврядування в Конституції, а й
визнає його як одну з фундаментальних засад демократичного устрою
держави і суспільства. Система місцевого самоврядування у своїй основі
визначається адміністративно-територіальним устроєм України. Зокрема, у
своєму рішенні від 13 липня 2001 р. Конституційний Суд України тлумачить
поняття адміністративно-територіальної одиниці як компактної частини
єдиної території України, що є просторовою основою для організації і
діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Виконавчу владу, в тому числі у сфері фінансової діяльності, в областях
і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні
адміністрації, повноваження яких визначаються Конституцією та Законом
України “Про місцеві державні адміністрації”. Відповідно до ст. 119
Конституції місцеві державні адміністрації на певній території
забезпечують підготовку та виконання відповідних обласних і районних
бюджетів, звіт про виконання відповідних бюджетів та програм, взаємодію
з органами місцевого самоврядування тощо.

Отже, місцеві фінанси – це сукупність відносин, врегульованих нормами
фінансового права, що виникають між органами місцевого самоврядування та
територіальними громадами, органами державної влади, підприємствами,
установами, організаціями з приводу формування, розподілу та
використання фондів коштів органів місцевого самоврядування з метою
задоволення публічного інтересу територіальної громади та виконання
органами місцевого самоврядування державних функцій у процесі реалізації
власних та делегованих державою повноважень. Безпосереднього розвитку
всієї економічної системи України та її стабілізації можна досягти через
фінансове забезпечення її складових –