Мачуський, Ієрусалимова – Правове середовище малого бізнесу, 2005
ЗМІСТ
Вступ 5
Тематичний план дисципліни 5
Програма дисципліни «Правове середовище малого бізнесу»
Методичні поради до вивчення тем дисципліни 9
Тема 1. Загальноправова характеристика малого підприємництва 9
Тема 2. Суб’єкти малого підприємництва 18
Тема 3. Державна підтримка малого підприємництва 29
Тема 4. Майнова основа малого підприємництва 34
Тема 5. Правочини та зобов’язання у сфері малого підприєм-
ництва 46
Тема 6. Правове регулювання спрощеної системи оподаткування
суб’єктів малого підприємництва 64
Тема 7. Правове регулювання підприємництва в країнах Європей-
ського Союзу 72
Типові тестові завдання 77
Індивідуальні завдання 90
Система поточного та підсумкового контролю знань 91
Перелік питань за робочою програмою дисципліни 97
Рекомендована література 100
Нормативно-правові акти 100
Термінологічний словник 102
МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ
ДО ВИВЧЕННЯ ТЕМ ДИСЦИПЛІНИ
Тема 1. Загальноправова характеристика
малого підприємництва
( Поняття підприємництва та малого підприємництва
Вивчаючи тему «Загальноправова характеристика малого підприємництва»,
необхідно враховувати, що з 1 січня 2004 р. набрали чинності Цивільний
кодекс України (далі — ЦК) і Господарський кодекс України (далі — ГК).
Водночас скасовано чинність Законів України «Про підприємництво» (крім
ст. 4) і «Про підприємства в Україні».
Привертає до себе увагу та обставина, що підприємництво із самостійного
виду діяльності перетворилось на різновид господарської діяльності.
Відповідно до ч. 2 ст. 3 ГК господарська діяльність, що здійснюється для
досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання
прибутку, є підприємниц-
твом, а суб’єкти підприємництва — підприємцями. Господарська діяльність
також може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна
господарська діяльність).
Отже, господарська діяльність поділяється на підприємницьку (комерційну)
і некомерційну господарську діяльність. Іншими словами, будь-яка
підприємницька діяльність є господарською діяльністю, але не всяка
господарська діяльність є підприємництвом.
Заслуговує на увагу також і назва гл. 4 ГК, присвяченої правовій
регламентації підприємницької діяльності, а саме: «Господарська
комерційна діяльність (підприємництво)».
Безпосередньо поняття підприємництва міститься в ст. 42 ГК, де
зазначено, що підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична,
на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами
господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і
соціальних результатів та одержання прибутку.
З’ясовуючи поняття підприємництва, доцільно звернути увагу на ознаки
підприємницької діяльності. Саме вони мають слугувати чіткими критеріями
відмежування підприємництва від інших видів соціально значущої
діяльності.
Потрібно мати на увазі, що в численних працях науковців — юристів і
економістів — наводяться такі ознаки підприємницької діяльності:
творчий та інноваційний характер цієї діяльності;
самостійна юридична відповідальність;
соціально відповідальний характер;
особиста майнова відповідальність;
майнова відповідальність юридичної особи;
постійне самооновлення.
Поряд із цим ознаки підприємницької діяльності наводять виходячи зі
змісту законодавчого визначення підприємництва.
У контексті вивчення даної теми такий підхід видається більш вдалим і
виправданим.
Отже, зі змісту ст. 42 ГК можна визначити такі ознаки підприємництва:
самостійність — стан, який дає змогу підприємцю без обмежень приймати
рішення та здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить
чинному законодавству;
ініціативність передбачає здійснення особою певних дій, яким властивий
прояв винахідливості, кмітливості, індивідуальних здібностей;
систематичність означає постійний, регулярний (а не разовий) характер
діяльності з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг і т.
ін.;
ризиковий характер підприємницької діяльності має дві особливості, одна
з яких пов’язана з можливістю одержання позитивного результату
(прибутку), а друга — з можливістю настання несприятливих наслідків
(збитків) від такої діяльності, які не завжди можна передбачити й
запобігти їм;
одержання прибутку (доходу) — мета діяльності з виробництва продукції,
виконання робіт, надання послуг чи заняття торгівлею, бо результати
діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на оплатних засадах, а
в ціну товару (послуги) включається і можливий прибуток (дохід);
державна реєстрація осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність.
Водночас варто зазначити, що ГК дещо зміщує акценти стосовно до мети
підприємництва. Якщо в Законі України «Про підприємництво» єдиною метою
підприємницької діяльності було отримання прибутку, то ст. 42 ГК має
певне економічне забарвлення. Виявляється, що перш за все підприємництво
здійснюється з метою досягнення економічних і соціальних результатів, а
вже потім — «…та одержання прибутку».
Щодо поняття безпосередньо малого підприємництва можна відзначити таке.
Чинне законодавство не містить визначення малого підприємництва, а
наводить лише поняття суб’єктів малого підприємництва. Тож, з’ясовуючи
поняття малого підприємниц-
тва, слід мати на увазі, що категорії підприємництва та малого
підприємництва необхідно розглядати як тотожні. Визначальним критерієм
відмежування малого підприємництва від підприємництва взагалі є,
зокрема, кількість працівників і обсяг річного валового доходу. Тобто,
висвітлюючи поняття малого підприємництва, необхідно вести мову перш за
все про суб’єкти малого підприємництва.
( Принципи підприємницької діяльності
Відповідно до ст. 44 ГК підприємництво здійснюється на основі:
вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;
самостійного формування підприємцем програми діяльності;
вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється;
залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів,
використання яких не обмежено законом, установлення цін на продукцію та
послуги відповідно до закону;
вільного наймання підприємцем працівників;
комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;
вільного розпоряджання прибутком, що залишається в підприємця після
сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;
самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності,
використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій
розсуд.
( Обмеження підприємницької діяльності
З’ясовуючи питання обмеження підприємницької діяльності, треба мати на
увазі, що в ст. 42 Конституції України зазначено: кожен має право на
підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Крім того, ст. 43
ГК проголошує свободу підприємницької діяльності. Водночас здійснення
підприємницької діяльності забороняється органам державної влади та
органам місцевого самоврядування, а підприємницька діяльність посадових
і службових осіб органів державної влади та органів місцевого
самоврядування обмежується законом у випадках, передбачених частиною
другою ст. 64 Конституції України. Тобто в умовах воєнного або
надзвичайного стану можуть установлюватись окремі обмеження прав і
свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.
( Державна реєстрація суб’єктів підприємництва
Під час розгляду питання щодо державної реєстрації суб’єктів
підприємництва необхідно враховувати, що відносини, які виникають у
сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб —
підприємців, регулюються Законом України «Про державну реєстрацію
юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» (далі — Закон) від
15.05.03 (набрав чинності з 01.01.04). Закон містить низку нових
положень стосовно до державної реєстрації осіб — підприємців: уперше
визначено поняття державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб —
підприємців (ст. 4 Закону), уточнено визначення місця проживання
фізичної особи та місцезнаходження юридичної особи (ст. 1 Закону),
з’явилося поняття резервування найменування юридичної особи (ст. 23
Закону), наводиться визначення спеціальної посадової особи — державного
реєстратора (ст. 1 Закону), значна увага приділена державній реєстрації
припинення підприємни-
цької діяльності (розд. IV, VI Закону), окремі розділи регулюють
реєстрацію юридичної особи (розд. III Закону) і реєстрацію фізичної
особи (розд. V Закону).
Крім того, змінився строк державної реєстрації. Для юридичних осіб він
становить три робочих дні, а для фізичних — два робочих дні.
Разом з тим слід звернути увагу на особливості державної реєстрації
господарських товариств, пов’язані з набранням чинності з 01.01.04
Цивільного та Господарського кодексів України. Так, товариство, створене
однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою. Крім
того, ст. 142 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) декларує, що якщо
товариство з обмеженою відповідальністю засновують кілька осіб, то ці
особи в разі потреби визначити взаємовідносини між собою щодо створення
товариства укладають договір у письмовій формі, який установлює порядок
заснування товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо
створення товариства, розмір статутного капіталу, частку в статутному
капіталі кожного з учасників, строки та порядок внесення вкладів та інші
умови.
Договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю (а не
установчий договір) не є установчим документом. Подання цього договору
для державної реєстрації товариства не є обов’язковим.
Необхідно також звернути увагу на те, з якого віку фізична особа має
право бути учасником (засновником) юридичних осіб, зокрема господарських
товариств. Ст. 32 ЦК визначає, що фізична особа у віці від чотирнадцяти
до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право, зокрема, бути
учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом
або установчими документами юридичної особи.
Одночасно цією самою статтею встановлено, що згода на вчинення
неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з
батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків
(усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути
здійснений з дозволу органу опіки та піклування.
( Ліцензування господарської діяльності
З’ясовуючи питання ліцензування господарської діяльності, слід
ураховувати, що види господарської діяльності, які підлягають
ліцензуванню, порядок їх ліцензування, державний контроль у сфері
ліцензування, відповідальність суб’єктів господарювання та органів
ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування встановлює
Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»
(далі — Закон) від 01.06.2000;
ст. 12, 14 ГК.
Крім того, слід звернути увагу на такі ключові поняття, що містяться в
Законі:
ліцензування — видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача
дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів,
контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача
розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також
розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування;
ліцензія — документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата
на провадження зазначеного в ньому виду господар-
ської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання
ліцензійних умов;
ліцензійні умови — установлений з урахуванням вимог законів вичерпний
перелік організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог,
обов’язкових для виконання під час провадження видів господарської
діяльності, що підлягають ліцензуванню;
орган ліцензування — орган виконавчої влади, визначений Кабінетом
Міністрів України, або спеціально вповноважений виконавчий орган рад для
ліцензування певних видів господарської діяльності.
Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову в
її видачі у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження
заяви про видачу ліцензії та документів, які додаються до заяви, якщо
спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської
діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види
діяльності.
Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності
встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально
вповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим за
три роки.
Для кожної філії, кожного відокремленого підрозділу ліцензіата, які
провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ними
ліцензії, орган ліцензування видає ліцензіату засвідчені ним копії
ліцензії, які реєструються в журналі обліку заяв та виданих ліцензій.
Засвідчена органом ліцензування копія ліцензії є документом, що
підтверджує право філії або іншого структурного підрозділу ліцензіата на
провадження певного виду господарської діяльності на підставі отриманої
ліцензії.
Водночас треба мати на увазі ту обставину, що ліцензування банківської
діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної
діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері
електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері
освіти, ліцензування в галузі інтелектуальної власності, виробництва й
торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та
тютюновими виробами, у сфері телекомунікацій здійснюється згідно з
законами, що регулюють відносини в цих сферах.
Крім того, для більш повного з’ясування питання ліцензування
господарської діяльності необхідно знати основні положення таких
нормативних актів: Порядку формування, ведення і користування
відомостями ліцензійного реєстру та подання їх до Єдиного Ліцензійного
реєстру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від
08.11.2000 № 1658; Переліку органів ліцензування, затвердженого
постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 № 1698; Постанови
Кабінету Міністрів України «Про запровадження ліцензії єдиного зразка
для певних видів господарської діяльності» від 20.11.2000 № 1719;
Постанови Кабінету Міністрів України «Про термін дії ліцензії на
провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок
зарахування плати за її видачу» від 29.11.2000 № 1755; Постанови
Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку документів, які
додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської
діяльності» від 04.06.01 № 756.
( Патентування підприємницької діяльності
Вивчаючи питання патентування підприємницької діяльності, треба
пам’ятати, що порядок патентування торговельної діяльності за готівкові
кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних
карток, діяльності у сфері торгівлі іноземною валютою, діяльності з
надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг, що
провадиться суб’єктами підприємницької діяльності, визначає Закон
України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» (далі
— Закон) від 22.03.96; ст. 12, 14 ГК.
Слід звернути увагу на такі ключові поняття, що містяться в Законі:
торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта
підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого)
підрозділу провадити зазначені в Законі види підприємницької діяльності.
Торговий патент не засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності
на інтелектуальну власність. У разі коли суб’єкт підприємницької
діяльності має структурні (відокремлені) підрозділи, торговий патент
придбавається окремо для кожного структурного (відокремленого)
підрозділу (торгової точки);
торговельна діяльність — роздрібна та оптова торгівля, діяльність у
торговельно-виробничій (громадське харчування) сфері за готівкові кошти,
інші готівкові платіжні засоби та з використанням кредитних карток.
Також у ст. 263 ГК міститься визначення господарсько-торговельної
діяльності. Господарсько-торговельною є діяльність, що здійснюється
суб’єктами господарювання у сфері товарного обігу, спрямована на
реалізацію продукції виробничо-технічного призначення та виробів
народного споживання, а також допоміжна діяльність, яка забезпечує їх
способом надання відповідних послуг;
пункти продажу товарів — крамниці та інші торгові точки, які розташовані
в окремих приміщеннях, будівлях або їх частинах і мають торговельний зал
для покупців або використовують для торгівлі його частину; кіоски,
палатки та інші малі архітектурні форми, які займають окремі приміщення,
але не мають вбудованого торговельного залу для покупців; автомагазини,
розвозки та інші види пересувної торговельної мережі; лотки, прилавки та
інші види торгових точок у відведених для торговельної діяльності
місцях, крім лотків, прилавків, що надаються в оренду суб’єктам
підприємницької діяльності — фізичним особам та розміщені в межах
спеціалізованих підприємств сфери торгівлі — ринків усіх форм власності;
стаціонарні, малогабаритні й пересувні автозаправні станції, заправні
пункти, які здійснюють торгівлю нафтопродуктами та стиснутим газом;
фабрики-кухні, фабрики-заготівельні, їдальні, ресторани, кафе,
закусочні, бари, буфети, відкриті літні майданчики, кіоски та інші
пункти громадського харчування; оптові бази, склади-магазини або інші
приміщення, які використовуються для здійснення оптової торгівлі за
готівкові кошти, інші готівкові платіжні засоби та з використанням
кредитних карток.
Термін дії торгового патенту на здійснення торговельної діяльності
становить 12 календарних місяців.
Необхідно добре усвідомити, що суб’єктами правовідносин, які підлягають
регулюванню за Законом, є юридичні особи та суб’єкти підприємницької
діяльності, котрі не мають статусу юридичної особи, — резиденти й
нерезиденти, а також їх відокремлені підрозділи (філії, відділення,
представництва тощо), які ведуть підприємницьку діяльність, передбачену
частиною першою цієї статті.
Разом з тим відповідно до ст. 1 Закону чинність його не поширюється на
торговельну діяльність та діяльність із надання побутових послуг: 1)
підприємств і організацій Укоопспілки, військової торгівлі, аптек, які
перебувають у державній власності, та торгово-виробничих державних
підприємств робітничого постачання в селах, селищах та містах районного
підпорядкування (щодо офіційного тлумачення положення п. 1 ч. 3 ст. 1
див. Рішення Конституційного Суду від 21.12.2000 № 16-рп/2000);
2) суб’єктів підприємницької діяльності — фізичних осіб, які: здійснюють
торговельну діяльність із лотків, прилавків і сплачують ринковий збір
(плату) за місце для торгівлі продукцією в межах ринків усіх форм
власності; сплачують податок на промисел у порядку, передбаченому чинним
законодавством; здійснюють продаж вирощених в особистому підсобному
господарстві, на присадибній, дачній, садовій і городній ділянках
продукції рослинництва, худоби, кролів, нутрій, птиці (як у живому
вигляді, так і продукції їх забою в сирому вигляді та у вигляді
первинної переробки), продукції власного бджільництва; сплачують
державне мито за нотаріальне посвідчення договорів про відчуження
власного майна, якщо товари кожної окремої категорії відчужуються не
частіше одного разу на календарний рік; сплачують фіксований податок
відповідно до законодавства про оподаткування доходів фізичних осіб; 3)
суб’єктів підприємницької діяльності, створених громадськими
організаціями інвалідів, які мають податкові пільги згідно з чинним
законодавством та здійснюють торгівлю виключно продовольчими товарами
вітчизняного виробництва та продукцією, виготовленою на підприємствах
Україн-
ського товариства сліпих та Українського товариства глухих.
Крім того, не допускається визначення видів підприємницької діяльності,
що підлягають патентуванню, порядку та суб’єктів патентування в інших
нормативно-правових актах, а також рішеннями органів державної влади та
органів місцевого само-
врядування.
( Цивільний та Господарський кодекси України
Розглядаючи питання джерел правового регулювання підприємницької
діяльності, потрібно вільно орієнтуватися в основних положеннях
Цивільного й Господарського кодексів України. Цивільним кодексом України
(далі — ЦК) від 16.01.03 (набрав чинності з 01.01.04) регулюються
особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані
на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх
учасників.
Разом з тим Господарський кодекс України (далі — ГК) від 16.01.03
(набрав чинності з 01.01.04) містить положення, що передбачають
застосування до регулювання господарських відносин положень ЦК
(наприклад, у ст. 175 ГК зазначено, що майнові зобов’язання, які
виникають між учасниками господарських відносин, регулюються ЦК з
урахуванням особливостей, передбачених ГК).
Варто зауважити, що розмежування предмета регулювання ГК і ЦК є складною
проблемою, що виникла після набрання чинності цими новими кодексами.
Виходячи зі змісту ГК і ЦК можна зробити висновок що застосування
положень ЦК до регулювання господарських відносин не виключається, але
за наявності колізії переважному застосуванню підлягають норми,
сформульовані в ГК.
Господарський кодекс України установлює правові засади господарської
діяльності (господарювання).
ГК має на меті забезпечити зростання ділової активності суб’єктів
господарювання, розвиток підприємництва та на цій основі підвищення
ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість
відповідно до вимог Конституції України, утвердити суспільний
господарський порядок в економічній системі України, сприяти
гармонізації її з іншими економічними системами.
ГК визначає основні засади господарювання в Україні, установлює загальні
принципи господарювання та регулює господарські відносини, що виникають
у процесі організації та здійснення господарської діяльності між
суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими
учасниками відносин у сфері господарювання.
ГК становлять 9 розділів: розділ І «Основні засади господарської
діяльності»; розділ ІІ «Суб’єкти господарювання»; розділ ІІІ «Майнова
основа господарювання»; розділ ІV «Господарські зобов’язання»; розділ V
«Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання»; Розділ VІ
«Особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання»;
розділ VIІ «Зовнішньоекономічна діяльність»; розділ VIIІ «Спеціальні
режими господарювання»; розділ ІX «Прикінцеві положення».
Тема 2. Суб’єкти малого підприємництва
( Поняття суб’єктів малого підприємництва
Розглядаючи поняття суб’єктів малого підприємництва, треба запам’ятати,
що відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну підтримку малого
підприємництва» (далі — Закон) від 19.10.2000 суб’єктами малого
підприємництва є:
1) фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як
суб’єкти підприємницької діяльності;
2) юридичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності будь-якої
організаційно-правової форми та форми власності, в яких середньооблікова
чисельність працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує
50 осіб та обсяг річного валового доходу не перевищує 500 000 євро.
Також необхідно брати до уваги, що середньооблікова чисельність
визначається з урахуванням усіх працівників, у тому числі тих, що
працюють за договорами та за сумісництвом, а також працівників
представництв, філій, відділень та інших відокремлених підрозділів.
Крім того, відповідно до Закону суб’єктами малого підприємництва не
можуть бути: довірчі товариства; страхові компанії; банки; ломбарди;
інші фінансово-кредитні та небанківські фінансові установи; суб’єкти
підприємницької діяльності, які провадять діяльність у сфері грального
бізнесу, здійснюють обмін іноземної валюти, які є виробниками та
імпортерами підакцизних товарів, а також суб’єкти підприємницької
діяльності, у статутному фонді яких частка вкладів, що належить
юридичним особам — засновникам та учасникам цих суб’єктів, які не є
суб’єктами малого підприємництва, перевищує 25 відсотків.
Привертає до себе увагу та обставина, що критерії визначення суб’єктів
малого підприємництва певною мірою кореспондуються з визначенням малих
підприємств. Згідно з ч. 7 ст. 63 ГК малими (незалежно від форми
власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність
працівників за звітний (фінансовий) рік не перевищує п’ятдесяти осіб, а
обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей
період не перевищує суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за
середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
Крім того, певні положення, що визначають статус суб’єктів малого
підприємництва, містяться і в Указі Президента України «Про державну
підтримку малого підприємництва» (далі — Указ) від 12.05.98 № 456/98. На
відміну від Закону і ГК, в Указі визначальною ознакою суб’єктів малого
підприємництва є не обсяг річного валового доходу, а обсяг виручки від
реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік, що не повинен
перевищувати 1 000 000 гривень.
Водночас слід ураховувати, що виходячи зі змісту ГК суб’єкти малого
підприємництва не можуть не бути учасниками господарських відносин
(схема 1).
Схема 1
Отже, суб’єкти малого підприємництва можна поділити на дві групи: 1)
фізичні особи — суб’єкти малого підприємництва; 2) юридичні особи —
суб’єкти малого підприємництва.
( Фізичні особи — суб’єкти малого підприємництва
З’ясовуючи правовий статус фізичних осіб — суб’єктів малого
підприємництва, треба мати на увазі, що в ст. 50—54 ЦК та в
ст. 128 ГК сформульовано низку нових положень, які стосуються фізичних
осіб — підприємців. Замість терміна «громадянин», що вживався раніше, ЦК
використовує термін «фізична особа». Проте в ГК використовується термін
«громадянин—підприємець».
Відповідно до ст. 128 ГК громадянин визнається суб’єктом господарювання
в разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної
реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи. Крім того,
підприємницька діяльність може здійснюватись лише фізичними особами, які
мають повну цивільну дієздатність. Варто зазначити, що згідно з ч. 3 ст.
35 ЦК повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка
досягла шістнадцяти років і яка бажає вести підприємницьку діяльність.
За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів),
піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути
зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної
цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.
Положення ч. 2 ст. 50 ЦК про право фізичної особи на підприємницьку
діяльність за умови державної реєстрації в установленому порядку
поширюються лише на підприємницьку діяльність фізичної особи без
створення юридичної особи. Неправильним було б уважати, що фізична особа
повинна зареєструватись як підприємець, перш ніж стати учасником
господарського товариства чи зареєструвати приватне підприємство.
Необхідно звернути увагу, що до підприємницької діяльності фізичних осіб
застосовуються нормативно-правові акти, які регулюють підприємницьку
діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не
випливає із суті відносин.
Разом з цим відповідальність фізичних осіб — підприємців має свої
особливості. Відповідно до ст. 52 ЦК фізична особа — підприємець
відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю,
усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути
звернено стягнення. А фізична особа — підприємець, яка перебуває в
шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою
діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної
сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.
( Юридичні особи — суб’єкти малого підприємництва
Варто наголосити, що новизна й недостатня узгодженість (навіть
суперечливість) положень ГК і ЦК, що стосуються правового статусу
юридичних осіб, викликає суттєві труднощі під час вивчення даного
питання. Також, поряд з цією неузгодженістю, спостерігається зайве
дублювання норм, що регламентують правове становище юридичних осіб.
Наприклад, і в ГК, і ЦК наводяться поняття та види господарських
товариств.
Юридичні особи — суб’єкти малого підприємництва (як і суб’єкти
господарювання взагалі) мають три підстави створення: 1) юридичні особи,
створені відповідно до ЦК; 2) юридичні особи — державні, комунальні та
інші підприємства, створені відповідно до ГК; 3) інші юридичні особи,
які здійснюють господар-
ську діяльність і зареєстровані в установленому законом порядку.
( Юридичні особи, створені відповідно до ЦК
Відповідно до ст. 80 ЦК юридичні особи залежно від порядку їх створення
поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб
публічного права.
Юридичні особи приватного права, своєю чергою, поділяються на:
товариства, установи та юридичні особи, створені в інших формах
відповідно до Закону (схема 2).
Схема 2
Товариством є організація, створена способом об’єднання осіб
(учасників), які мають право участі в цьому товаристві. Товариство може
бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом.
Товариства поділяються на підприємницькі та непідприєм-
ницькі.
Підприємницькими є товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність
із метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками,
і можуть бути створені лише як господарські товариства (повне
товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою
відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи.
Непідприємницькими є товариства, які не мають на меті одержання прибутку
для його наступного розподілу між учасниками (наприклад, споживчі
кооперативи, об’єднання громадян, біржі, торгово-промислові палати
тощо).
Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або
засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом.
Установою є організація, створена однією або кількома особами
(засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, способом
об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної
засновниками, за рахунок цього майна. Установа створюється на підставі
індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником
(засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. В
установчому акті установи вказується її мета, визначаються майно, яке
передається установі, необхідне для досягнення цієї мети, структура
управління установою.
Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об’єднання громадян
тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати
підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця
діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її
досягненню.
Крім того, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади
мають право створювати, в тому числі одноособово, підприємницькі
(господарські) товариства, що є юридичними особами приватного права (ч.
3 ст. 167, ч. 3 ст. 168, ч. 3 ст. 169 ЦК).
( Юридичні особи, створені відповідно до ГК
З огляду на загальний поділ юридичних осіб на юридичних осіб приватного
права і юридичних осіб публічного права потрібно зауважити, що переважна
більшість юридичних осіб приватного права утворюється відповідно до ЦК,
а юридичні особи публічного права утворюються відповідно до положень
Конституції України, ГК та законів (схема 3).
Схема 3
До юридичних осіб публічного права належать усі установи (організації),
що створюються державою, Автономною Республікою Крим і територіальними
громадами та не здійснюють господарську діяльність (наприклад навчальні
заклади).
Юридичними особами, створеними відповідно до ГК, є державні, комунальні
та інші підприємства. Відповідно, юридичними особами публічного права є
державні унітарні підприємства та державні комунальні підприємства.
Відповідно до ст. 73 ГК державне унітарне підприємство утворюється
компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі
відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на
частки, і входить до сфери його управління.
Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є
представником власника й виконує його функції у межах, визначених ГК та
іншими законодавчими актами.
Майно державного унітарного підприємства перебуває в державній власності
й закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання
чи праві оперативного управління.
Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства
(ст. 74 ГК) або казенні підприємства (ст. 76 ГК).
Державне комерційне підприємство є суб’єктом підприємницької діяльності,
діє на підставі статуту на принципах підприємництва, зазначених у ст. 44
ГК, і несе відповідальність за на-
слідки своєї діяльності всім належним йому на праві господар-
ського відання майном згідно з ГК та іншими законами, ухваленими
відповідно до ГК.
Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві
господарського відання.
Статутний фонд державного комерційного підприємства утворюється
вповноваженим органом, до сфери управління якого воно входить, до
реєстрації цього підприємства як суб’єкта господарювання. Мінімальний
розмір статутного фонду державного комерційного підприємства
встановлюється законом.
У разі якщо вартість активів державного комерційного підприємства за
результатами його діяльності виявиться меншою, ніж розмір статутного
фонду, передбачений статутом підприєм-
ства, орган, до сфери управління якого входить дане підприєм-
ство, зобов’язаний провести в установленому законодавством порядку
зменшення його статутного фонду, але не нижче від установленого
мінімального розміру статутного фонду.
Держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне
підприємство, не несуть відповідальності за його зобов’язаннями, крім
випадків, передбачених ГК та іншими законами.
Державне комерційне підприємство зобов’язане приймати та виконувати
доведені до нього в установленому законодавством порядку державні
замовлення й державні завдання, а також ураховувати їх під час
формування виробничої програми, визначення перспектив свого економічного
й соціального розвитку та вибору контрагентів.
Державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати
належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків,
передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об’єкти,
що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові
комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне
підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери
управління якого воно входить, і, як звичайно, на конкурентних засадах.
Казенні підприємства створюються в галузях народного господарства, в
яких:
законом дозволено здійснення господарської діяльності тільки державним
підприємствам;
основним (понад п’ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт,
послуг) виступає держава;
за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників
чи споживачів;
переважним (понад п’ятдесят відсотків) є виробництво су-
спільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами й
характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути
рентабельним;
приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено
законом.
Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України.
У рішенні про створення казенного підприєм-
ства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а
також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що
створюється. Реорганізація та ліквідація казенного підприємства
проводяться відповідно до вимог ГК за рішенням органу, до компетенції
якого належить створення даного підприємства.
Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного
управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства.
Орган, до сфери управління якого входить казенне підприєм-
ство, затверджує статут підприємства, призначає його керівника, дає
дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності,
визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію
якої поширюється зазначений дозвіл.
Казенне підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до
виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно входить.
Комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом
місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої
частини комунальної власності та входить до сфери його управління.
Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне
підприємство, є представником власника — відповідної територіальної
громади й виконує його функції в межах, визначених ГК та іншими
законодавчими актами.
Майно комунального унітарного підприємства перебуває в комунальній
власності та закріплюється за таким підприємством на праві
господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві
оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).
Статутний фонд комунального унітарного підприємства утворюється органом,
до сфери управління якого воно входить, до реєстрації його як суб’єкта
господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду комунального
унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою.
Комунальне унітарне підприємство не несе відповідальності за
зобов’язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до сфери
управління якого воно входить.
( Інші юридичні особи, які здійснюють господарську
діяльність і зареєстровані в установленому
законом порядку
Загальний порядок створення, організаційно-правові форми та правовий
статус юридичних осіб приватного права встановлюється ЦК, а правовий
статус унітарних і корпоративних підприємств регламентується ГК. Проте,
ураховуючи положення ч. 2
ст. 9 ЦК («… законом можуть бути передбачені особливості регулювання
майнових відносин у сфері господарювання…»), юридичними особами
приватного права можуть визнаватись певні підприємства, створені
відповідно до положень ГК. Наприклад, ст. 114—117 ГК передбачають
можливість створення селянських (фермерських) господарств, орендних
підприємств, підприємств з іноземними інвестиціями, іноземних
підприємств. Зазначені суб’єкти господарювання не є особливими
організаційно-правовими формами підприємств, а тому мають створюватися в
організаційно-правових формах, передбачених для юридичних осіб
приватного права. Крім того, за певних обставин до юридичних осіб
приватного права, не передбачених ЦК, можна віднести як унітарні, так і
корпоративні підприємства, передбачені ГК. Наприклад, створене фізичною
особою унітарне (приватне) підприємство, унітарні підприємства, створені
споживчими товариствами, об’єднаннями громадян, релегійними
організаціями або корпоративне підприємство (господарське товариство),
створене на основі приватної власності юридичної особи, слід, на наш
погляд, визнавати юридичними особами приватного права.
Юридичними особами приватного права та суб’єктами господарювання можуть
визнаватись також кредитні спілки, благодійні та неприбуткові
організації (ст. 130, 131 ГК).
Організаційні, правові та економічні засади створення та діяльності
кредитних спілок, їх об’єднань, права та обов’язки членів кредитних
спілок та їх об’єднань визначаються Законом України «Про кредитні
спілки» від 20.12.01.
Кредитною спілкою є неприбуткова організація, заснована громадянами в
установленому законом порядку на засадах добровільного об’єднання
грошових внесків з метою задоволення потреб її членів у взаємному
кредитуванні та наданні інших фінансових послуг. Кредитна спілка є
юридичною особою та діє на підставі статуту, який затверджується
загальними зборами членів кредитної спілки.
Статусу юридичної особи кредитна спілка набуває з дня її державної
реєстрації.
Порядок державної реєстрації кредитних спілок та об’єднаних кредитних
спілок, їх перереєстрації, внесення змін до установчих документів та
порядок скасування державної реєстрації кредитних спілок визначається
Положенням про реєстрацію кредитних спілок, затвердженим розпорядженням
Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від
11.11.03 № 115-б.
Відповідно до ст. 131 ГК юридичні особи незалежно від форм власності, а
також повнолітні громадяни можуть утворювати благодійні організації
(благодійні фонди, членські благодійні організації, благодійні установи
тощо).
Загальні засади благодійництва, правове регулювання відносин у
суспільстві, спрямованих на розвиток благодійної діяльності, умови
діяльності благодійних організацій установлює Закон України «Про
благодійництво та благодійні організації» від 16.09.97.
Благодійною організацією визнається недержавна організація, яка здійснює
благодійну діяльність в інтересах суспільства або окремих категорій осіб
без мети одержання прибутків від цієї діяльності. Благодійні організації
утворюються та діють за територіальним принципом.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також
державні й комунальні підприємства, установи, організації, що повністю
або частково фінансуються з бюджету, не можуть бути засновниками
(засновником) та/або членами благодійної організації.
Благодійна організація діє на підставі статуту (положення), що
затверджується вищим органом управління благодійної організації, і є
юридичною особою.
Умови й порядок державної реєстрації всеукраїнських, місцевих та
міжнародних благодійних організацій визначаються Положенням про порядок
державної реєстрації благодійних організацій, затвердженим постановою
Кабінету Міністрів України від 30.03.98 № 382.
Благодійна організація має право здійснювати неприбуткову господарську
діяльність, спрямовану на виконання її статутних цілей та завдань.
Порядок визначення структури ознаки неприбуткових установ (організацій)
затверджено наказом Державної податкової адміністрації України від
03.07.2000 № 355. Здійснення благодійними організаціями діяльності у
вигляді надання певних послуг (виконання робіт), що підлягають
обов’язковій сертифікації або ліцензуванню, допускається після такої
сертифікації або ліцензування в установленому законом порядку.
Тема 3. Державна підтримка малого підприємництва
( Правові засади державної підтримки
суб’єктів малого підприємництва
Вивчаючи цю тему, треба мати на увазі, що правові засади державної
підтримки суб’єктів малого підприємництва незалежно від форми власності
з метою якнайшвидшого виходу з економічної кризи та створення умов для
розширення впровадження ринкових реформ в Україні визначає Закон України
«Про державну підтримку малого підприємництва» (далі — Закон) від
19.10.2000.
( Мета й основні напрями державної підтримки
малого підприємництва
Мета й основні напрями державної підтримки малого підприємництва
визначені в ст. 4 і 5 Закону.
Метою державної підтримки малого підприємництва є:
створення умов для позитивних структурних змін в економіці України;
сприяння формуванню та розвитку малого підприємництва, становлення
малого підприємництва як провідної сили в подоланні негативних процесів
у економіці та забезпечення стійкого поступального розвитку суспільства;
підтримка вітчизняних виробників;
формування умов для забезпечення зайнятості населення України,
запобігання безробіттю, створення нових робочих місць.
Державна підтримка малого підприємництва здійснюється за такими
напрямами:
формування інфраструктури підтримки й розвитку малого підприємництва,
організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення
кваліфікації кадрів для суб’єктів малого підприємництва;
установлення системи пільг для суб’єктів малого підприємництва;
запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та
звітності;
фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва;
залучення суб’єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних
і соціально-економічних програм, здійснення постачання продукції (робіт,
послуг) для державних та регіональних потреб.
( Органи, що здійснюють підтримку малого
підприємництва
Відповідно до ст. 6 Закону державна підтримка малого підприємництва
здійснюється Кабінетом Міністрів України, центральним органом виконавчої
влади з питань регуляторної політики та підприємництва, іншими
центральними органами виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України в межах своїх повноважень сприяє розвитку
малого підприємництва, скеровує, координує та контролює діяльність
органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики
щодо його підтримки.
Центральний орган виконавчої влади з питань регуляторної політики та
підприємництва в межах своїх повноважень бере участь у формуванні та
забезпеченні реалізації державної політики розвитку малого
підприємництва. Таким центральним органом виконавчої влади є Державний
комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва (далі —
Держпідприємництва України) — центральний орган виконавчої влади зі
спеціальним статусом, який забезпечує реалізацію державної політики у
сфері підприємництва. Діяльність Держпідприємництва України скеровується
й координується Кабінетом Міністрів України.
Необхідно також ураховувати, що Держпідприємництва України є також
спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування та державної
регуляторної політики у сфері господарської діяльності.
Держпідприємництва України у своїй діяльності керується Конституцією
України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів
України, а також Положенням «Про Державний комітет України з питань
регуляторної політики та підприємництва», затвердженим Указом Президента
України від 25 травня 2000 р. № 721/2000.
( Державні програми сприяння розвитку малого
підприємництва в Україні
Розглядаючи питання державної підтримки малого підприємництва, слід
звернути увагу на державні програми сприяння розвитку малого
підприємництва в Україні. Законом передбачені: Національна програма
сприяння розвитку малого підприємниц-
тва в Україні, програми підтримки малого підприємництва в
Автономній Республіці Крим, регіональних та місцевих програм підтримки
малого підприємництва.
Потрібно знати основні положення таких державних програм: Національної
програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні, затвердженої
законом України від 21.12.2000, Державної програми підтримки молодіжного
підприємництва на 2002—2005 рр., затвердженої Постановою Кабінету
Міністрів України від 12.04.02, Київської міської програми розвитку
малого підприємництва на 2003—2004 рр., затвердженої рішенням Київської
міської ради від 28.11.02 № 144/304.
( Фінансово-кредитна підтримка суб’єктів малого
підприємництва
Фінансове забезпечення реалізації державної політики у сфері підтримки
малого підприємництва здійснюють відповідно до своєї компетенції: на
загальнодержавному рівні — Український фонд підтримки підприємництва; на
регіональному рівні — регіональні фонди підтримки підприємництва; на
місцевому рівні — місцеві фонди підтримки підприємництва.
Регіональні та місцеві фонди підтримки підприємництва є юридичними
особами, засновниками яких можуть бути місцеві органи виконавчої влади,
органи місцевого самоврядування, Український фонд підтримки
підприємництва, юридичні та фізичні особи.
Кошти Українського фонду, регіональних та місцевих фондів підтримки
підприємництва формуються за рахунок бюджетних коштів, коштів, одержаних
від приватизації державного та відчуження комунального майна,
добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, у тому числі іноземних,
та інших коштів.
Вивчаючи питання фінансово-кредитної підтримки суб’єктів малого
підприємництва, треба засвоїти основний зміст таких нормативних актів:
Постанови Кабінету Міністрів України «Про Український фонд підтримки
підприємництва» від 27.08.95
№ 687; Положення про порядок використання Українським фондом підтримки
підприємництва коштів, передбачених на розвиток підприємництва в
Україні, затвердженого наказом Держпід-
приємництва від 07.04.03 № 41; Положення про Фонд підтримки
підприємництва Київської міської ради, затвердженого рішенням Київради
від 28.12. 99 № 214/716; Положення про фінансово-кредитну підтримку
суб’єктів підприємницької діяльності в м. Києві, затвердженого рішенням
Київської міської ради від 05.07.01.
№ 375/1351.
( Державна регуляторна політика у сфері господарської
діяльності
Правові та організаційні засади реалізації державної регуляторної
політики у сфері господарської діяльності визначає Закон України «Про
засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності»
(далі — Закон) від 11.09.03.
Під час розгляду даного питання необхідно звернути увагу на такі
поняття, що містяться в Законі:
державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності — напрям
державної політики, орієнтований на вдосконалення правового регулювання
господарських відносин, а також адміністративних відносин між
регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами
господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та
неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави в
діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку
господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та в
спосіб, що встановлені Конституцією та законами України;
регуляторний акт — 1) прийнятий уповноваженим регуляторним органом
нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на
правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних
відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади
та суб’єктами господарювання; 2) ухвалений уповноваженим регуляторним
органом інший офіційний письмовий документ, який установлює, змінює чи
скасовує норми права, застосовується неодноразово та щодо невизначеного
кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове
регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин
між регуляторними органами або іншими органами державної влади та
суб’єктами господарювання незалежно від того, чи вважається цей документ
відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері,
нормативно-правовим актом;
регуляторний орган — Верховна Рада України, Президент України, Кабінет
Міністрів України, Національний банк України, Національна рада України з
питань телебачення і радіомовлення, інший державний орган, центральний
орган виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада
міністрів
Автономної Республіки Крим, місцевий орган виконавчої влади, орган
місцевого самоврядування, а також посадова особа будь-якого із
зазначених органів, якщо відповідно до законодавства ця особа має
повноваження одноособово ухвалювати регуляторні акти. До регуляторних
органів також належать територіальні органи центральних органів
виконавчої влади, державні спеціалізовані установи та організації,
некомерційні самоврядні організації, які здійснюють керування та
управління окремими видами загальнообов’язкового державного соціального
страхування, якщо ці органи, установи та організації відповідно до своїх
повноважень ухвалюють регуляторні акти;
регуляторна діяльність — діяльність, спрямована на підготовку,
ухвалення, відстежування результативності та перегляд регуляторних
актів, яка здійснюється регуляторними органами, фізичними та юридичними
особами, їх об’єднаннями, територіальними громадами в межах, у порядку
та в спосіб, що встановлені Конституцією України, Законом та іншими
нормативно-правовими актами.
Також необхідно знати основні положення таких нормативно-правових актів:
Постанови Кабінету Міністрів України «Про офіційне оприлюднення
регуляторних актів, прийнятих місцевими органами виконавчої влади,
територіальними органами центральних органів виконавчої влади та їх
посадовими особами, і внесення змін до Порядку оприлюднення у мережі
Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади» від
11.02.04 № 150, Положення про апеляційну регуляторну комісію,
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.04 № 226,
Методики проведення аналізу впливу регуляторного акта і Методики
відстеження результативності регуляторного акта, затверджених постановою
Кабінету Міністрів України від 11.03.04 № 308.
Тема 4. Майнова основа малого підприємництва
Засадами правового режиму майна суб’єктів малого підприємництва є право
власності та інші речові права (ст. 133 ГК). Основне речове право у
сфері господарювання — право власності (ст. 134 ГК). До інших речових
прав належать: право господар-
ського відання (ст. 136 ГК), право оперативного управління (ст. 137 ГК),
право оперативного використання майна (ст. 138 ГК), а також корпоративні
права (ст. 167 ГК), право довірчої власності
(ч. 2 ст. 316 ЦК), речові права на чуже майно (гл. 30 ЦК) та інші
грошові або майнові права та обов’язки. Крім того, поняття та джерела
формування майна суб’єктів господарювання містяться в ст. 139, 140 ГК.
Об’єкти цивільних прав (зокрема речі та майно) визначені в розд. III кн.
1 ЦК. Так, відповідно до ч. 4 ст. 191 ЦК підприємство або його частина
можуть бути об’єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших
правочинів.
( Право власності
Поняття права власності міститься в ст. 2 Закону України «Про власність»
(далі — Закон) і в ст. 316 ЦК.
На відміну від Закону, що трактує право власності, так би мовити, з
об’єктивного погляду, як урегульовані законом суспільні відносини щодо
володіння, користування й розпоряджання майном, у ЦК право власності
визначається через можливість суб’єкта — фізичної або юридичної особи
своєю волею, незалежно від волі інших осіб здійснювати право власності
на річ (майно). Тобто право власності особи на річ (майно) ЦК декларує
як таке, що вона (особа) здійснює відповідно до закону незалежно від
волі інших осіб. Стосовно до права власності ЦК проводить принцип
«дозволено все, що не заборонено». Так, відповідно до ст. 319 ЦК власник
володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд і
має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать
закону. У ст. 320 закріплено право власника на використання свого майна
для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, установлених
законом. Законом можуть бути встановлені умови використання власником
свого майна для здійснення підприємницької діяльності.
Організаційно-установчі повноваження власника більш детально визначені в
ст. 135 ГК.
Разом з тим ст. 319 ЦК містить нове положення, яке наголошує на
необхідності додержання власником під час здій-
снення своїх прав та виконання обов’язків моральних засад су-
спільства.
Поняття змісту права власності наводиться в ст. 317 ЦК. Власникові
належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На
зміст права власності не впливають місце проживання власника та
місцезнаходження майна.
Вдалим є наведення в ЦК чітко визначених підстав набуття (гл. 24 ЦК) і
припинення (гл. 25 ЦК) права власності.
Під час вивчення даної теми потрібно звернути увагу на нові правові
конструкції: відмову від права власності (ст. 347 ЦК), набуття права
власності на рухому річ, від якої власник відмовився (ст. 336 ЦК).
По-новому врегульовані відносини, що виникають у разі знаходження
загубленої речі (ст. 337 ЦК) і в разі виявлення скарбу (ст. 343 ЦК).
Пильну увагу потрібно звернути на появу поняття набувальної давності
(ст. 344 ЦК). Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і
продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом
десяти років або рухомим майном — протягом п’яти років, набуває право
власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено
ЦК.
У ст. 49 Закону й у ст. 328 ЦК проголошується правомірність володіння
майном. Володіння майном уважається правомірним, якщо інше не буде
встановлено судом або третейським судом. Крім того, об’єктом права
власності визнається не тільки річ
(ст. 179 ЦК), а й майно взагалі (ст. 190 ЦК). Отже, предметом договору
купівлі-продажу можуть бути не тільки речі та майно, а й майнові права.
( Суб’єкти та види права власності
Суб’єктами права власності є український народ (ст. 318 ЦК), фізичні та
юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим,
територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного
права (схема 4).
Схема 4
Право власності українського народу визначено в ст. 13 Конституції
України, у ст. 1 Закону й у ст. 324 ЦК. Земля, її надра, атмосферне
повітря, водні та інші природні ресурси в межах території України,
природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської)
економічної зони є об’єктами права власності українського народу.
Водночас право власності українського народу не виключає права власності
на той самий об’єкт іншого суб’єкта. Наприклад, земля належить на праві
власності українському народу, що не виключає перебування її в
державній, комунальній або приватній власності.
Ст. 41 Конституції України, Закон та ст. 325—327 ЦК називають ще три
види права власності: право приватної власності, право державної
власності, право комунальної власності.
Право приватної власності. Суб’єктами права приватної власності є
фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути
власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які
відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість і вартість
майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є
обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної
ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.
Право державної власності. У державній власності є майно, у тому числі
грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах
держави Україна право власності здійснюють, відповідно, органи державної
влади.
Право комунальної власності. У комунальній власності є майно, у тому
числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління
майном, що є в комунальній власності, здійснюють безпосередньо
територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Право спільної власності. Глава 26 ЦК визначає поняття й види права
спільної власності (ст. 355 ЦК). Майно може належати особам на праві
спільної часткової або на праві спільної сумісної власності (ст. 356 і
368 ЦК). Суб’єктами права спільної власності можуть бути фізичні особи,
юридичні особи, держава, територіальні громади.
Право колективної власності. Розглядаючи це поняття, слід пам’ятати, що
між ЦК і ГК існують певні суперечності стосовно до права колективної
власності. Ані в Конституції України, ані в ЦК право колективної
власності не визначається. ГК у розд. III «Майнова основа
господарювання» взагалі не визначає видів права власності, але в гл. 10
ГК використовується поняття «підприємства колективної власності» (схема
5).
Схема 5
Безпосередньо праву колективної власності присвячений розд. IV Закону.
Відповідно до ст. 20 Закону суб’єктами права колективної власності є
трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні
підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські
товариства, господарські об’єднання, професійні спілки, політичні партії
та інші громадські об’єднання, релігійні та інші організації, що є
юридичними особами.
( Інші речові права
У ГК містяться визначення понять права господарського відання, право
оперативного управління та права оперативного використання майна (схема
6).
Схема 6
Відповідно до ст. 136 ГК право господарського відання є речовим правом
суб’єкта підприємництва, який володіє, користується й розпоряджається
майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з
обмеженням правомочності розпоряджання щодо окремих видів майна за
згодою власника у випадках, передбачених ГК та іншими законами.
Згідно зі ст. 137 ГК правом оперативного управління визнається речове
право суб’єкта господарювання, який володіє, користується й
розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним
органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності в межах,
установлених ГК та іншими законами, а також власником майна (схема 7).
Схема 7
Право оперативного використання майна визначається в ст. 138 ГК таким
чином: суб’єкт господарювання — відокремлений підрозділ (структурна
одиниця) господарської організації використовує надане йому майно для
здійснення господарської діяльності на праві оперативного використання
майна.
Треба мати на увазі, що право господарського відання та право
оперативного управління — це речові права, а право оперативного
використання не є речовим правом. Крім того, право господарського
відання є речовим правом суб’єкта підприємництва,
а право оперативного управління є речовим правом суб’єкта
господарювання, що здійснює некомерційну господарську діяльність.
Водночас власник майна, закріпленого на праві господарського відання,
здійснює контроль за збереженням та використанням майна, не втручаючись
в оперативно-господарську діяльність підприємства, а власник майна,
закріпленого на праві оперативного управління, має право вилучати в
суб’єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не
використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.
Речові права на чуже майно встановлює розд. II кн. 3 ЦК. Речовими
правами на чуже майно є: 1) право володіння (ст. 397—400 ЦК); 2) право
користування (сервітут) (ст. 401—406 ЦК);
3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських
потреб (емфітевзис) (ст. 407—412 ЦК; 4) право забудови земельної ділянки
(суперфіцій) (ст. 413—417).
( Право володіння чужим майном
Право володіння чужим майном є новим інститутом у вітчизняному
законодавстві. Володільцем чужого майна визнається особа, яка фактично
тримає його в себе. Необхідно звернути увагу на ту обставину, що
фактичне володіння майном уважається правомірним, якщо інше не випливає
із закону або не встановлено рішенням суду. Також підстави виникнення
права володіння встановлені ст. 398 ЦК. Право володіння виникає на
підставі договору з власником або особою, якій майно було передано
власником, а також на інших підставах, установлених законом. Прикладом
інших підстав, установлених законом, може бути набувальна давність (ст.
344 ЦК).
( Право користування чужим майном (сервітут)
Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо
земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або
іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть
бути задоволені іншим способом (ст. 401 ЦК).
Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном (ст.
403 ЦК) і встановлюється договором, законом, заповітом або рішенням
суду.
Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної
ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення
строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов’язана вносити плату за
користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом,
заповітом або рішенням суду. Договір про встановлення земельного
сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, установленому для
державної реєстрації прав на нерухоме майно. У разі недосягнення
домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір
вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.
( Право користування чужою земельною ділянкою
або іншим нерухомим майном (ст. 404 ЦК)
Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном
полягає в можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку,
прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку і
трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.
Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної
ділянки, а в разі потреби — від власника (володільця) іншої земельної
ділянки надання земельного сервітуту.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого
нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
( Право членів сім’ї власника житла на користування
цим житлом (ст. 405)
Члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на
користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, в якому вони мають право перебувати, визначається
його власником.
Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у
разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо
інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
( Припинення сервітуту (ст. 406)
Сервітут припиняється в разі:
1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлено сервітут,
і власника майна, обтяженого сервітутом;
2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлено сервітут;
3) спливу строку, на який було встановлено сервітут;
4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;
5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;
6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна
за наявності обставин, які мають істотне значення.
Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо
він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим
призначенням.
Необхідно засвоїти, що, з одного боку, сервітут не підлягає відчуженню,
а з другого — сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він
установлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.
Водночас сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права
власності на майно, щодо якого його встановлено.
З’ясовуючи поняття земельного сервітуту, треба також ураховувати
положення гл. 16 Земельного кодексу України, що, своєю чергою, і навіть
детальніше, ніж ЦК, регламентують право земельного сервітуту.
( Право користування чужою земельною ділянкою
для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)
Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських
потреб (емфітевзис) регламентують гл. 33 ЦК, Закон України «Про оренду
землі» і ст. 124 Земельного кодексу України.
Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між
власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися
цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (далі —
землекористувач).
Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських
потреб (емфітевзис) може відчужуватись і передаватись у порядку
спадкування.
Строк дії договору про надання права користування чужою земельною
ділянкою для сільськогосподарських потреб установлюється договором.
Якщо договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб укладено на невизначений строк, кожна зі
сторін може відмовитися від договору, заздалегідь попередивши про це
другу сторону не пізніше ніж за один рік.
( Права та обов’язки власника земельної ділянки, наданої
в користування для сільськогосподарських потреб
Власник земельної ділянки має право вимагати від землекористувача
використання її за призначенням, установленим у договорі.
Власник земельної ділянки має право на одержання плати за користування
нею. Розмір плати, її форма, умови, порядок та строки її виплати
встановлюються договором.
Власник земельної ділянки зобов’язаний не перешкоджати
землекористувачеві в здійсненні його прав.
( Права та обов’язки землекористувача
Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в повному
обсязі, відповідно до договору.
Землекористувач зобов’язаний вносити плату за користування земельною
ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом.
Землекористувач зобов’язаний ефективно використовувати земельну ділянку
відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість,
застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від
дій, які можуть призвести до погіршання екологічної ситуації.
( Право землекористувача на відчуження права
користування земельною ділянкою
Землекористувач має право на відчуження права користування земельною
ділянкою для сільськогосподарських потреб, якщо інше не встановлено
законом.
У разі продажу права користування земельною ділянкою власник цієї
земельної ділянки має переважне перед іншими особами право на її
придбання за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах.
Землекористувач зобов’язаний письмово повідомити власника земельної
ділянки про продаж права користування нею. Якщо протягом одного місяця
власник не надішле письмової згоди на купівлю, право користування
земельною ділянкою може бути продано іншій особі.
У разі порушення права переважної купівлі настають наслідки, передбачені
ст. 362 ЦК.
У разі продажу землекористувачем права користування земельною ділянкою
для сільськогосподарських потреб іншій особі власник земельної ділянки
має право на одержання відсотків від ціни продажу (вартості права),
встановлених договором.
( Припинення права користування земельною ділянкою
для сільськогосподарських потреб
Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб
припиняється в разі:
1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та
землекористувача;
2) спливу строку, на який було надано право користування;
3) викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю.
Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб
може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, установлених
законом.
( Право користування чужою земельною ділянкою
для забудови. Підстави виникнення права користування
чужою земельною ділянкою для забудови
Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі
для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових
та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі
договору або заповіту.
Право користування земельною ділянкою, наданою для забудови, може бути
відчужене землекористувачем або передаватись у порядку спадкування.
Право користування чужою земельною ділянкою для забудови може бути
встановлено на визначений або на невизначений строк.
( Права та обов’язки власника земельної ділянки,
наданої для забудови
Власник земельної ділянки, наданої для забудови, має право на одержання
плати за користування нею.
Якщо на земельній ділянці збудовано промислові об’єкти, договором може
бути передбачено право власника земельної ділянки на одержання частки
від доходу землекористувача.
Власник земельної ділянки має право володіти, користуватися нею в
обсязі, установленому договором із землекористувачем.
Перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не впливає на
обсяг права власника будівлі (споруди) щодо користування земельною
ділянкою.
( Права та обов’язки землекористувача
Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в обсязі,
установленому договором.
Землекористувач має право власності на будівлі (споруди), споруджені на
земельній ділянці, переданій йому для забудови.
Особа, до якої перейшло право власності на будівлі (споруди), набуває
право користування земельною ділянкою на тих самих умовах і в тому
самому обсязі, що й попередній власник будівлі (споруди).
Землекористувач зобов’язаний вносити плату за користування земельною
ділянкою, наданою йому для забудови, а також інші платежі, установлені
законом.
Землекористувач зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно
до її цільового призначення.
( Припинення права користування земельною
ділянкою для забудови
Право користування земельною ділянкою для забудови припиняється в разі:
1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та
землекористувача;
2) спливу строку права користування;
3) відмови землекористувача від права користування;
4) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років
підряд.
Право користування земельною ділянкою для забудови може бути припинено
за рішенням суду в інших випадках, установлених законом.
( Правові наслідки припинення права користування
земельною ділянкою
У разі припинення права користування земельною ділянкою, на якій була
споруджена будівля (споруда), власник земельної ділянки та власник цієї
будівлі (споруди) визначають правові на-
слідки такого припинення.
У разі недосягнення домовленості між ними власник земельної ділянки має
право вимагати від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення
земельної ділянки до стану, в якому вона була до надання її в
користування.
Якщо знесення будівлі (споруди), розміщеної на земельній ділянці,
заборонено законом (житлові будинки, пам’ятки історії та культури тощо)
або є недоцільним у зв’язку з явним перевищенням вартості будівлі
(споруди) проти вартості земельної ділянки, суд може з урахуванням
підстав припинення права користування земельною ділянкою постановити
рішення про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій
вона розміщена, або про викуп власником земельної ділянки будівлі
(споруди), або визначити умови користування земельною ділянкою власником
будівлі (споруди) на новий строк.
Тема 5. Правочини та зобов’язання
у сфері малого підприємництва
( Правочини
Положення про правочини містяться в ст. 202—250 ЦК. Термін «правочин» є
новим для вітчизняного законодавства й уживається замість поняття
«угода». І хоч визначення правочину й угоди практично тотожні, однак
термін «правочин» є ширшим, ніж термін «угода», бо за своїм змістом
охоплює і поняття угоди,
і поняття юридично значущої дії.
Вивчаючи це питання, слід мати на увазі, що в ГК не вживається термін
«правочин», а використовується застаріле поняття угоди. Наприклад,
відповідно до ст. 174 ГК господарські зобов’язання можуть виникати в
тому числі з господарського договору та інших угод, передбачених
законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не
суперечать.
Відповідно до ст. 202 ЦК правочином визнається дія особи, спрямована на
набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Як і Цивільний кодекс 1963 р., новий ЦК зберіг основний поділ правочинів
на односторонні та дво- чи багатосторонні (договори). Водночас положення
про односторонні правочини є більш чіткими й детальними.
Уперше в ст. 203 ЦК визначено загальні вимоги, додержання яких є
обов’язковим для чинності правочину. Серед них привертає до себе увагу
вимога про те, що зміст правочину не може суперечити моральним засадам
суспільства. Проте чинне законодавство не містить визначення моральних
засад суспільства. Певною мірою моральні засади суспільства можна
схарактеризувати за допомогою поняття «суспільна мораль». У ст. 1 Закону
України «Про захист суспільної моралі» читаємо: «Суспільна мораль є
системою етичних норм, правил поведінки, що склались у суспільстві на
основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро,
честь, гідність, громадський обов’язок, совість, справедливість».
Важливим є положення щодо презумпції правочину, установлене ст. 204 ЦК.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена
законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Форми правочину, правочини, які можуть вчинятись усно, та вимоги до
письмової форми правочину встановлено ст. 205—207 ЦК. Треба мати на
увазі, що використання під час вчинення правочинів факсимільного
відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого
копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога
власноручного підпису допускається у випадках, установлених законом,
іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін,
в якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних
підписів.
Відповідно до ст. 210 правочин підлягає державній реєстрації лише у
випадках, установлених законом. Такий правочин уважається вчиненим з
моменту його державної реєстрації.
Новою правовою конструкцією є передбачена ст. 213 ЦК можливість
тлумачення змісту правочину. Зміст правочину може бути витлумачений як
стороною (сторонами), так і судом. На вимогу однієї або обох сторін суд
може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. Для такого
тлумачення беруться до уваги однакове для всього змісту правочину
значення слів і понять, а також узвичаєне у відповідній сфері відносин
значення термінів.
Якщо буквальне значення слів і понять, а також узвичаєне у відповідній
сфері відносин значення термінів не дає змоги з’ясувати зміст окремих
частин правочину, то він установлюється за допомогою порівняння
відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його
змістом, намірами сторін.
Якщо за правилами, передбаченими частиною третьою цієї статті, немає
можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги
беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика
відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, дальша поведінка
сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне
значення.
Підстави недійсності правочину зазначено в ст. 203 і 215 ЦК. Недійсним є
правочин, якщо його недійсність установлено законом (нікчемний
правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не
вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом,
але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його
дійсність на підставах, установлених законом, такий правочин може бути
визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Правові наслідки недійсності правочину передбачено ст. 216 ЦК. Перш за
все недійсний правочин не створює юридичних на-
слідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. Крім того, у разі
недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути другій
стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в
разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає
в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати
вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент
відшкодування.
Також якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні
або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають
відшкодуванню винною стороною.
( Представництво
Положення про представництво містяться в ст. 237—250 ЦК. Опановуючи це
поняття, потрібно засвоїти, що представництвом є правовідносини, в яких
одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин
від імені другої сторони, яку вона представляє. Суть представництва
полягає в тому, що правочин, вчинений представником, створює, змінює,
припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє.
Унаслідок дій представника права й обов’язки виникають між особою, яку
представляють, і третіми особами. Представник може бути вповноважений на
вчинення тільки тих правочинів, право на вчинення яких має особа, котру
він представляє. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих
інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на
ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Та
обставина, що представник діє від свого імені, відрізняє його від
комісіонера, який вчиняє правочини від свого імені й за рахунок
комітента. Якщо особою, яку представляють, може бути будь-яка людина, то
представником — тільки особа, що має цивільну правоздатність у повному
обсязі.
Положення про передоручення сформульовані в ст. 240 ЦК.
З одного боку, представник зобов’язаний вчиняти правочин за наданими
йому повноваженнями особисто, а з другого — він може передати своє
повноваження частково або в повному обсязі іншій особі. Така інша особа
визначається як замісник.
Представництво може ґрунтуватися на законі (ст. 242 ЦК), договорі, а
також акті органу юридичної особи (ст. 244 ЦК). У ст. 243 ЦК закріплено
нову правову конструкцію — комерційне представництво. На відміну від
звичайного представника, комерційним представником є особа, яка постійно
та самостійно виступає представником підприємців під час укладення ними
договорів у сфері підприємницької діяльності.
За довіреністю може здійснюватися представництво, яке ґрунтується на
договорі або акті органу юридичної особи.
Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі
для представництва перед третіми особами. Потрібно звернути увагу на той
факт, що в ЦК вживається термін «безвідклична довіреність» (ст. 249 ЦК).
Надання безвідкличної довіреності забудовником управителю передбачено
ст. 10 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління
майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю». Крім того,
строк дії довіреності не обмежується трьома роками. Якщо строк
довіреності не встановлено, вона зберігає чинність до припинення її дії
(ст. 247 ЦК).
( Позовна давність
Положення про позовну давність містяться в ст. 256—268 ЦК. Поняття й
загальний строк позовної давності не змінилися. Позовна давність — це
строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист
свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК). Загальна позовна
давність установлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК). Законодавець
відмовився від поняття скорочених строків позовної давності. Натомість
використовується поняття спеціальної позовної давності (ст. 258 ЦК).
Спеціальна позовна давність може бути або скороченою (один рік), або
більш тривалою проти загальної позовної давності (п’ять або десять
років). Позовна давність, установлена законом, не може бути скорочена за
домовленістю сторін, але за домовленістю сторін може бути подовжена (ст.
259 ЦК).
Ст. 261 ЦК зберігає загальне правило про початок перебігу позовної
давності від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про
порушення свого права. Разом з тим передбачено низку нових положень:
якщо особа не знала, хто порушив її право, позовна давність починає
перебіг від дня, коли управнена особа дізналася про це. Крім того,
загальне правило про початок позовної давності скориговано стосовно до
окремих порушень цивільного права та окремих позовів. Виключено
обмеження застосування правил про зупинення позовної давності. Позовна
давність зупиняється незалежно від того, коли виникли обставини, з якими
закон пов’язує зупинення (ст. 263 ЦК). Розширено й підстави переривання
перебігу позовної давності: перебіг позовної давності переривається
вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або
іншого обов’язку (ст. 264 ЦК). Залишення позову без розгляду не зупиняє
перебігу позовної давності (ст. 265 ЦК). Сплив позовної давності не
виключає виконання цивільного обов’язку та не є підставою вимоги про
повернення виконаного. Особа, яка виконала зобов’язання після спливу
позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть
якщо вона в момент виконання не знала про сплив позовної давності (ст.
267 ЦК). Заява про захист цивільного права або інтересу має бути
прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Якщо
суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене
право підлягає захисту.
( Загальні положення про зобов’язання
Визначення цивільно-правового зобов’язання міститься в
ст. 509 ЦК: зобов’язанням є правовідносини, в яких одна сторона
(боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора)
певну дію (передати майно, виконати роботу, надати по-
слугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор
має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
Тобто зобов’язання встановлює юридичний зв’язок між двома сторонами:
кредитором, якому належить право вимоги, і боржником, на якого
покладається обов’язок виконання. З одного боку, зміст зобов’язання може
бути реалізований, як правило, тільки через дії боржника, з другого —
вирішальне значення має надання кредитору можливості вимагати певних дій
від боржника. Якщо кожна зі сторін у зобов’язанні має одночасно і права,
і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана
вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що
вона має право вимагати від неї. У цьому полягає відмінність
зобов’язальних відносин від правовідносин власності, оскільки в останніх
перш за все важлива можливість здійснення певних дій безпосередньо
власником. Зобов’язальні правовідносини передбачають передачу майна не
взагалі до не визначеного кола осіб, а лише до чітко визначених
кредиторів. Зобов’язання встановлюється між конкретними суб’єктами
(боржником і кредитором), тобто має відносний характер, на відміну від
абсолютного характеру відносин власності, де з однієї сторони виступає
власник, а з другої — коло осіб, які не повинні чинити перепони власнику
під час здійснення його права власності.
Важливою рисою зобов’язальних відносин є також чітка визначеність
їхнього змісту. Боржник у кожному окремо взятому зобов’язанні повинен
або здійснити певні дії, або утриматися від них.
Визначення безпосередньо господарського зобов’язання наводиться в ст.
173 ГК: господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом
господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері
господарювання з підстав, передбачених ГК, унаслідок якого один суб’єкт
(зобов’язана сторона, у т. ч. боржник) зобов’язаний вчинити певну дію
господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь
іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати
інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт
(управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від
зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.
Цікавою є та обставина, що визначення господарського зобов’язання,
наведене в ст. 173 ГК, загалом відповідає визначенню цивільно-правового
зобов’язання, яке міститься в ст. 509 ЦК. Зокрема, у визначенні
господарського зобов’язання, як і у визначенні цивільно-правового
зобов’язання, використовуються подібні поняття: боржник і кредитор,
зобов’язання вчинити певну дію на користь другої (іншої) сторони, право
вимагати від боржника (зобов’язаної сторони) виконання його (її)
обов’язку. Проте визначення господарського зобов’язання має і свої
відмінності. Головна відмінність полягає в тому, що сторонами в
господарському зобов’язанні можуть бути не тільки боржник і кредитор, як
це є в цивільно-правовому зобов’язанні, а й зобов’язана та управнена
сторони — суб’єкт господарювання і наділені господарською компетенцією
органи державної влади та місцевого самоврядування (так звані
організаційно-господарські зобов’язання). Крім того, предметом
господарського зобов’язання може бути обов’язок однієї зі сторін
здійснити не тільки господарську дію (чи певну дію, як у
цивільно-правовому зобов’язанні), а й учинити певну дію саме
управлінсько-господарського характеру.
Основними видами господарських зобов’язань вважаються
майново-господарські та організаційно-господарські зобов’язання (ч. 2
ст. 173 ГК). Крім того, у ГК містяться поняття соціально-комунальних
зобов’язань (ст. 177 ГК) і публічних зобов’язань (ст. 178 ГК).
Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов’язання, що
виникають між учасниками господарських відносин під час здійснення
господарської діяльності, унаслідок яких зобов’язана сторона повинна
вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися
від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної
сторони виконання її обов’язку.
Майнові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських
відносин, регулюються ЦК з урахуванням особливостей, передбачених ГК.
Різновидом майново-господарських зобов’язань є господар-
сько-договірні зобов’язання. Неодмінною ознакою господарсько-договірних
зобов’язань є чітко визначена підстава виникнення таких зобов’язань —
господарський договір (ст. 179 ГК).
Інакше кажучи, господарсько-договірними є майново-господарські
зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або між
суб’єктами господарювання й негосподарюючими суб’єктами — юридичними
особами на підставі господарських договорів.
Отже, і цивільно-правові зобов’язання, і майново-господарські
зобов’язання регулюються ЦК. Також положення ЦК поширюються на
майново-господарські зобов’язання з урахуванням особливостей,
передбачених ГК.
Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов’язання, що
виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб’єктом
господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень,
унаслідок яких зобов’язана сторона повинна здійснити на користь другої
сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або
утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від
зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.
Організаційно-господарські зобов’язання можуть виникати:
між суб’єктом господарювання та власником, який є засновником даного
суб’єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування,
наділеним господарською компетенцією щодо цього суб’єкта;
між суб’єктами господарювання, які разом організовують об’єднання
підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих
об’єднань чи товариств;
між суб’єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо другого
дочірнім підприємством.
( Соціально-комунальні зобов’язання суб’єктів
господарювання
Суб’єкти господарювання зобов’язані за рішенням місцевої ради за рахунок
своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для
осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їхню професійну
підготовку.
Суб’єкти господарювання відповідно до ч. 4 ст. 175 ГК можуть незалежно
від статутної мети своєї діяльності брати на себе зобов’язання про
господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених
пунктів, їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні
соціально-культурних об’єктів та об’єктів комунального господарства й
побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою
розв’язання місцевих проблем. Суб’єкти господарювання мають право брати
участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не
встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного
й соціального розвитку територій.
( Публічні зобов’язання суб’єктів господарювання
Суб’єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих
документів зобов’язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або
продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах,
не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару
за наявності в нього такої можливості або надавати перевагу одному
споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.
Суб’єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання
публічного зобов’язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим
збитки в порядку, передбаченому законом.
Кабінет Міністрів України може у визначених законом випадках видавати
правила, обов’язкові для сторін публічного зобов’язання, у т. ч. щодо
встановлення або регулювання цін. Умови зобов’язання, що не відповідають
цим правилам або встановленим цінам, є недійсними.
Загальні підстави виникнення господарських зобов’язань передбачено ст.
174 ГК, а підстави виникнення цивільно-правових зобов’язань — ст. 11 ЦК.
Господарські зобов’язання можуть виникати:
безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює
господарську діяльність;
з акта управління господарською діяльністю;
з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з
угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать;
унаслідок заподіяння шкоди суб’єктові або суб’єктом господарювання,
придбання або зберігання майна суб’єкта або суб’єктом господарювання за
рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;
у результаті створення об’єктів інтелектуальної власності та інших дій
суб’єктів, а також у зв’язку з подіями, з якими закон пов’язує настання
правових наслідків у сфері господарювання.
Важливою підставою виникнення господарсько-договірних зобов’язань є
господарський договір. Порядок укладання, зміни та розірвання
господарських договорів визначено у гл. 20 ГК.
Необхідно мати на увазі, що хоча господарські договори за загальним
правилом і укладаються відповідно до вимог, установлених ЦК,
безпосереднє укладання господарських договорів повинно здійснюватися
насамперед з урахуванням особливостей, передбачених ГК, а також інших
нормативно-правових актів щодо окремих видів договорів.
Укладання господарського договору є обов’язковим для сторін, якщо він
заснований на державному замовленні, виконання якого є обов’язком для
суб’єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує
пряма вказівка закону щодо обов’язковості укладання договору для певних
категорій суб’єктів господарювання чи органів державної влади або
органів місцевого самоврядування.
Під час укладання господарських договорів сторони можуть визначати зміст
договору на підставі:
вільного волевиявлення, коли сторони мають право узгоджувати на свій
розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;
примірного договору, рекомендованого органом управління суб’єктам
господарювання для використання під час укладання ними договорів, коли
сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови,
передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;
типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у
випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли
сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають
право конкретизувати його умови;
договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих
суб’єктів, коли ці суб’єкти в разі вступу в договір не мають права
наполягати на зміні його змісту.
Зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення,
повинен відповідати цьому замовленню.
Суб’єкти господарювання, які забезпечують споживачів, за-
значених у частині першій цієї статті, електроенергією, зв’язком,
послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках,
передбачених законом, також і інші суб’єкти зобов’язані укладати
договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством
можуть бути передбачені обов’язкові умови таких договорів.
( Істотні умови господарського договору
Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені
угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення
господарських зобов’язань, як погоджені сторонами, так і ті, що беруться
ними як обов’язкові умови договору відповідно до законодавства.
Господарський договір уважається укладеним, якщо між сторонами в
передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо всіх його
істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні
для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі
сторін повинна бути досягнута згода.
Під час укладення господарського договору сторони зобов’язані в
будь-якому разі узгодити предмет, ціну та строк дії договору.
Умови про предмет у господарському договорі мають визначати найменування
(номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а
також вимоги до їхньої якості. Вимоги щодо якості предмета договору
визначаються відповідно до обов’язкових для сторін нормативних
документів, зазначених у ст. 15 ГК, а за їх браку — у договірному
порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих
споживачів товарів і послуг.
Ціна в господарському договорі визначається в порядку, установленому ГК,
іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у
господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої
ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у
скорочені строки проти нормативних.
Строком дії господарського договору є час, протягом якого існують
господарські зобов’язання сторін, що виникли на підставі цього договору.
На зобов’язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського
договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не
передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не
звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце
під час дії договору.
( Загальний порядок укладання господарських договорів
Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного
документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається
укладання господарських договорів у спрощений спосіб, тобто через обмін
листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також через
підтвердження взяття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено
спеціальні вимоги до форми та порядку укладання даного виду договорів.
Проект договору може бути запропонований будь-якою зі сторін. У разі
якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій
стороні у двох примірниках.
Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами
оформляє договір і повертає один примірник договору другій стороні або
надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після
одержання договору.
За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала
проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться
застереження в договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій
стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним
договором.
Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов’язана
протягом двадцяти днів розглянути його, у цей самий строк ужити заходів
для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору
всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились
неврегульованими, передати в цей самий строк до суду, якщо на це є згода
другої сторони.
У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених
у протоколі розбіжностей, така згода має бути підтверджена в письмовій
формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами,
телетайпограмами тощо).
Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, що
ґрунтується на державному замовленні або такого, укладення якого є
обов’язковим для сторін на підставі закону, або сторона — виконавець за
договором, визнана в установленому порядку монополістом на певному ринку
товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не
передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що
залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються
прийнятими.
У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського
договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).
Якщо одна зі сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові
наслідки таких дій визначаються нормами ЦК.
( Особливості укладання попередніх договорів
За попереднім договором суб’єкт господарювання зобов’язується в певний
строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього
договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених
попереднім договором.
Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити
предмет, а також інші істотні умови основного договору. До укладання
попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладання
господарських договорів.
У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект
договору від другого сторони, ухиляється від укладення основного
договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в
судовому порядку.
Зобов’язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором,
припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти
основний договір, одна зі сторін не надішле проект такого договору
другій стороні.
Відносини щодо укладання попередніх договорів регулюються ЦК з
урахуванням особливостей, передбачених ГК.
Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається
попереднім договором і не породжує юридичних на-
слідків.
( Особливості укладання господарських договорів
за державним замовленням
Договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом
суб’єктами господарювання — виконавцями державного замовлення та
державними замовниками, уповноваженими від імені держави укладати
договори (державні контракти), в яких визначаються господарські
зобов’язання сторін та регулюються відносини замовника з виконавцем щодо
виконання державного замовлення.
Держава в особі Кабінету Міністрів України виступає гарантом за
зобов’язаннями державних замовників.
Укладення сторонами договору за державним замовленням (державного
контракту) здійснюється в порядку, передбаченому ст. 181 ГК, з
урахуванням особливостей, передбачених законодавством. Державний
контракт укладається підписанням сторонами єдиного документа.
Ухиляння від укладення договору за державним замовленням є порушенням
господарського законодавства і тягне за собою відповідальність,
передбачену ГК та іншими законами. Спори, пов’язані з укладенням
договору за державним замовленням, у т. ч. в разі ухиляння від укладення
договору однієї або обох сторін, вирішуються в судовому порядку.
Виконавець державного замовлення звільняється від обов’язку укладення
державного контракту на умовах, визначених державним замовленням, у разі
визнання в судовому порядку державного замовлення недійсним.
( Загальні умови виконання господарських зобов’язань
Суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні
виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до
закону, інших правових актів, договору, а за браку конкретних вимог щодо
виконання зобов’язання — відповідно до вимог, що за певних умов звичайно
ставляться.
До виконання господарських зобов’язань застосовуються відповідні
положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених ГК.
Виконання господарського зобов’язання може бути покладено в цілому або в
частині на третю особу, що не є стороною в зобов’язанні. Управнена
сторона зобов’язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою —
безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або
характеру зобов’язання не випливає обов’язок сторони виконати
зобов’язання особисто.
На противагу положенням ЦК (ст. 510—523 ЦК), що визначають можливість
заміни сторони в зобов’язанні (поступку права та переведення боргу,
заміну кредитора та боржника), у ГК міститься поняття передавання
(делегування) прав у господарських зобов’язаннях (ст. 179 ГК).
Відповідно до ст. 199 ГК виконання господарських зобов’язань
забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників
господарських відносин, передбаченими ГК та іншими законами. За
погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі,
що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов’язань, які
звичайно застосовуються в господарському (діловому) обігу.
У даній статті ГК зазначено, що до відносин щодо забезпечення виконання
зобов’язань учасниками господарських відносин застосовуються відповідні
положення ЦК.
У ЦК забезпечення виконання зобов’язань регламентує гл. 49, в якій
написано, що виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою,
порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Неустойка (штраф, пеня) — грошова сума або інше майно, що боржник
повинен передати кредиторові в разі порушення боржником зобов’язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного
або неналежно виконаного зобов’язання.
Пеня — неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно
виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.
Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме й нерухоме майно.
Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір установлюється
договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки,
установлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть
домовитися про зменшення розміру неустойки, установленого актом
цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом.
( Порука
За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за
виконання ним свого обов’язку.
Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання
боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково
або в повному обсязі. Поручителем може бути одна або кілька осіб.
У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник
і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо
договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність
поручителя.
Поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й
боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки,
відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно,
якщо інше не встановлено договором поруки.
( Гарантія
За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація
(гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником
(принципалом) свого обов’язку.
Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.
Гарантія діє протягом строку, на який її видано, і не може бути
відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.
У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, гарант
зобов’язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов
гарантії. Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми
відповідно до виданої ним гарантії пред’являється в письмовій формі. До
вимоги додаються документи, зазначені в гарантії. Кредитор може
пред’явити вимогу до гаранта в межах строку, установленого в гарантії,
на який її видано.
Поняття гарантії наводиться також у ст. 200 ГК, а саме: гарантія є
специфічним засобом забезпечення виконання господар-
ських зобов’язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа)
банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська
гарантія) про задоволення вимог управненої сторони в розмірі повної
грошової суми, зазначеної в письмовому підтвердженні, якщо третя особа
(зобов’язана сторона) не виконає вказане в ньому певне зобов’язання, або
настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні.
( Застава
Унаслідок застави кредитор (заставоутримувач) має право в разі
невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого
заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно
перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено
законом (право застави).
Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери,
майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути
звернене стягнення.
( Притримання
Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові
або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк
зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові
пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її в себе
до виконання боржником зобов’язання.
( Припинення господарських зобов’язань
До відносин щодо припинення господарських зобов’язань застосовуються
відповідні положення ЦК (гл. 50) з урахуванням особливостей,
передбачених ГК (ст. 202).
Загальні умови припинення господарських зобов’язань визначає ст. 202 ГК.
Господарське зобов’язання припиняється: виконанням, проведеним належним
чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового
зобов’язання; у разі поєднання управненої та зобов’язаної сторін в одній
особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших
випадках, передбачених ГК або іншими законами.
Господарське зобов’язання припиняється також у разі його розірвання або
визнання недійсним за рішенням суду.
( Припинення господарського зобов’язання виконанням
або зарахуванням
Досягнення мети, заради якої встановлювалося зобов’язання, здійснюється
його виконанням. Виконання зобов’язання, проведене належним чином, —
найпоширеніший спосіб припинення зобов’язань.
Господарське зобов’язання, усі умови якого належно виконано,
припиняється, якщо виконання прийнято управленою стороною. У разі якщо
зобов’язана сторона як належить виконала одне з двох або кількох
зобов’язань, щодо яких вона мала право вибору (альтернативне
зобов’язання), господарське зобов’язання припиняється виконанням.
Господарське зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічної
однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи
визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї
сторони.
Господарське зобов’язання може бути припинено зарахуванням страхового
зобов’язання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи
страхового зобов’язання.
Для застосування зарахування обов’язкова наявність певних умов, а саме:
вимоги повинні бути зустрічними, тобто такими, що випливають із різних
взаємних зобов’язань між двома особами;
вимоги повинні бути однорідними. Як звичайно, ідеться про взаємні вимоги
грошових сум;
настання строку виконання за всіма зустрічними вимогами.
Наявність зазначених умов дає право одній зі сторін здійснити
зарахування, повідомивши про це другу сторону. За своєю юридичною
природою зарахування являє собою односторонній правочин, який викликає
відповідні юридичні наслідки. У тому випадку, коли зустрічні вимоги
сторін є рівними, зобов’язання припиняється. Якщо розмір вимог не
однаковий, то зобов’язання з більшим розміром суми вимог лишається
чинним, але в меншому розмірі. Не допускається зарахування вимог за
зобов’язаннями: а) за якими минув строк позовної давності; б) про
відшкодування шкоди, викликаної ушкодженням здоров’я або заподіянням
смерті; в) про довічне утримання; г) в інших випадках, передбачених
законом.
( Припинення господарського зобов’язання за згодою сторін чи в разі
поєднання його сторін в одній особі
Господарське зобов’язання може бути припинене за згодою сторін, зокрема
угодою про заміну одного зобов’язання іншим між тими самими сторонами,
якщо така заміна не суперечить обов’язковому акту, на підставі якого
виникло попереднє зобов’язання.
Господарське зобов’язання припиняється в разі поєднання управненої та
зобов’язаної сторін в одній особі. Зобов’язання виникає знову, якщо це
поєднання припиняється.
( Припинення господарського зобов’язання в разі
неможливості виконання
Господарське зобов’язання припиняється за неможливістю виконання в разі
виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше
не передбачено законом.
У разі неможливості виконання зобов’язання цілком або частково
зобов’язана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майновим
та іншим наслідкам повинна негайно повідомити про це управнену сторону,
яка має вжити необхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків.
Таке повідомлення не звільняє зобов’язану сторону від відповідальності
за невиконання зобов’язання відповідно до вимог закону.
J
L
R
^
`
I
?
O
Oe
Ue
e
R
.
0
6
d
f
l
?
?
^CJ
&
&
’?‚‘ae?U 4!ooocooooooooooocoooooooooc
?Т?Т??
R
0?
&
R
T
O
O
–
?
?
`„
`„Vth
n
p
ae
e
`bueth
I
o
ueI
`„hth
&
F
6
E
?????y??????
?
`„jth
&
`6Господарське зобов’язання припиняється через неможливість виконання в
разі ліквідації суб’єкта господарювання, якщо не допускається
правонаступництво за цим зобов’язанням.
У разі неспроможності суб’єкта господарювання через недостатність його
майна задовольнити вимоги кредиторів, він може бути оголошений за
рішенням суду банкрутом. Умови, порядок та наслідки оголошення суб’єктів
господарювання банкрутами встановлюються ГК та іншими законами.
Ліквідація суб’єкта господарювання — банкрута є підставою припинення
зобов’язань за його участі.
Тема 6. Правове регулювання спрощеної системи
оподаткування суб’єктів малого підприємництва
Опановуючи правове регулювання спрощеної системи оподаткування суб’єктів
малого підприємництва, слід мати на увазі, що відповідно до ст. 1 Указу
Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та
звітності суб’єктів малого підприємництва» (далі — Указ) від 3 липня
1998 р. спрощена система оподаткування, обліку та звітності
запроваджується для таких суб’єктів малого підприємництва:
1) фізичних осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення
юридичної особи й у трудових відносинах з якими, включаючи членів їхніх
сімей, протягом року перебуває не більше ніж 10 осіб та обсяг виручки
яких від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не
перевищує 500 тис. гривень;
2) юридичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності будь-якої
організаційно-правової форми та форми власності, в яких за рік
середньооблікова чисельність працівників не перевищує 50 осіб і обсяг
виручки яких від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не
перевищує 1 млн гривень.
Необхідно враховувати, що показник середньооблікової чисельності всіх
працівників у еквіваленті повної зайнятості обчислюється згідно з
Інструкцією зі статистики чисельності працівників, затвердженою наказом
Мінстату України від 07.07.95 № 171. Під час його розрахунку слід
зважати на те, що до персоналу, який залучався до роботи у звітному
періоді, належать як штатні працівники підприємства, так і ті, що не
перебувають в обліковому складі й залучені до роботи згідно зі
спеціальними договорами та мали нарахування з фонду оплати праці.
Чисельність штатних працівників у еквіваленті повної зайнятості
розраховують пропорційно оплаченому робочому часу як відпрацьованому,
так і невідпрацьованому (щорічні відпустки, неявки згідно із
законодавством, оплачені простої та ін).
Треба запам’ятати, що чинність Указу не поширюється:
1) на суб’єктів підприємницької діяльності, на яких поширюється чинність
Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької
діяльності» в частині придбання спеціального патенту;
2) довірчі товариства, страхові компанії, банки, інші фінансово-кредитні
та небанківські фінансові установи;
3) суб’єктів підприємницької діяльності, у статутному фонді яких частки,
що належать юридичним особам — учасникам та засновникам даних суб’єктів,
які не є суб’єктами малого підприємництва, перевищують 25 відсотків;
4) фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності, які ведуть
підприємницьку діяльність без створення юридичної особи та здійснюють
торгівлю лікеро-горілчаними й тютюновими виробами, пально-мастильними
матеріалами;
5) спільну діяльність, визначену п. 7.7 Закону України «Про
оподаткування прибутку підприємств».
Тобто якщо засновником суб’єкта підприємництва є нерезидент — юридична
особа, який не є суб’єктом малого підприємництва та якому належить
більше ніж 25 відсотків статутного фонду підприємства, такий суб’єкт
підприємництва не може перейти на спрощену систему оподаткування, обліку
та звітності зі сплатою єдиного податку.
У разі, коли суб’єкт малого підприємництва — юридична особа, який має
засновника нерезидента — фізичну особу та частка внесків якого до
статутного фонду підприємства перевищує 25 відсотків, необхідно мати на
увазі, що обмежень щодо засновників — фізичних осіб Указом не
передбачено. Отже, якщо засновником підприємства є фізична особа —
нерезидент, то незалежно від її частки у статутному фонді підприємства
та в разі відповідності вимогам Указу стосовно до обсягу виручки від
реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) і середньооблікової
чисельності працівників, а також за умови сплати всіх установлених
податків та обов’язкових платежів за попередній звітний (податковий)
період підприємство може перейти на спрощену систему оподаткування,
обліку та звітності зі сплатою єдиного податку.
Для переходу на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності
суб’єкт малого підприємництва — юридична особа подає письмову заяву до
органу державної податкової служби за місцем державної реєстрації згідно
з Порядком видачі свідоцтва про право сплати єдиного податку суб’єктом
малого підприємництва — юридичною особою, затвердженим наказом Державної
податкової адміністрації України від 13.10.98 № 476.
Слід засвоїти, що відповідно до ст. 1 Указу виручкою від ре-
алізації продукції (товарів, робіт, послуг) вважається сума, фактично
отримана суб’єктом підприємницької діяльності на розрахунковий рахунок
або (та) в касу за здійснення операцій із продажу продукції (товарів,
робіт, послуг).
Тобто застосовується касовий метод обчислення виручки, за якого
враховуються всі надходження коштів, отримані на розрахунковий рахунок
або (та) в касу підприємства.
Суб’єкт підприємницької діяльності — юридична особа, який перейшов на
спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, самостійно вибирає
одну з таких ставок єдиного податку:
1) 6 % суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг)
без урахування акцизного збору в разі сплати податку на додану вартість
згідно із Законом України «Про податок на додану вартість»;
2) 10 % суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг),
за винятком акцизного збору, у разі включення податку на додану вартість
до складу єдиного податку.
Отже, за сплати єдиного податку за ставками 6 чи 10 відсотків сума
єдиного податку обчислюється із суми виручки від реалізації продукції
(товарів, робіт, послуг) без урахування акцизного збору.
Згідно з Порядком складання розрахунку сплати єдиного податку суб’єктом
малого підприємництва — юридичною особою, затвердженим наказом ДПА
України від 28.02.03 № 98, у рядку 4 розрахунку відображається загальна
сума коштів, отримана на розрахунковий рахунок або (та) в касу суб’єкта
малого підприємництва, яка підлягає обкладанню єдиними податком.
Також згідно з Порядком ведення книги обліку доходів і витрат суб’єктами
малого підприємництва — юридичними особами, що застосовують спрощену
систему оподаткування, обліку та звітності, затвердженим наказом ДПА
України від 12.10.99
№ 554, у книзі обліку доходів і витрат у дохідній частині відображаються
всі надходження, отримані на розрахунковий рахунок та в касу суб’єкта
малого підприємництва від продажу продукції (товарів, робіт, послуг),
майна, включаючи основні фонди, які належать суб’єкту малого
підприємництва й реалізовані у звітному (податковому) періоді,
позареалізаційні доходи та виручка від іншої реалізації.
Згідно зі згаданим Порядком до позареалізаційних доходів та виручки від
іншої реалізації відносять суми, фактично отримані суб’єктом
підприємницької діяльності на розрахунковий (поточний) рахунок та в касу
від інших операцій (фінансовий результат від продажу цінних паперів,
малоцінних швидкозношуваних предметів, матеріалів, палива), орендну
плату, відсотки, грошові кошти, отримані у вигляді безповоротної
фінансової допомоги, кредиторську заборгованість, щодо якої минув строк
позовної давності, а також дивіденди, якщо вони не були оподатковані у
джерела виплати відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку
підприємств».
Отже, для визначення бази обкладання єдиним податком потрібно включати
всі надходження, отримані на розрахунковий рахунок та в касу суб’єкта
малого підприємництва від продажу продукції (товарів, робіт, послуг),
позареалізаційні доходи, включаючи кредиторську заборгованість, щодо
якої минув строк позовної давності, та виручку від іншої реалізації.
( Особливості спрощеної системи оподаткування
фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності
З 1 січня 2004 р. набув чинності Закон України «Про податок з доходів
фізичних осіб» (далі — Закон). Водночас у п. 22.10 ст.
22 Закону зазначено, що Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня
1992 р. № 13—92 «Про прибутковий податок з громадян» втратив чинність,
крім розділу IV в частині оподаткування доходів фізичних осіб від
заняття підприємницькою діяльністю (далі — Декрет), що застосовується з
урахуванням положень
п. 9.12 ст. 9 Закону та діє до набрання чинності спеціальним законом з
питань оподаткування фізичних осіб — суб’єктів підприємницької
діяльності (далі — спеціальний закон).
До спеціального законодавства щодо оподаткування фізичних осіб —
суб’єктів підприємницької діяльності на сьогодні належать спеціальна
(спрощена) система оподаткування (згідно з Указом Президента України від
3 липня 1998 р. № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та
звітності суб’єктів малого підприємництва» (далі — Указ) та звичайна
(загальна) система оподаткування (згідно з розд. IV Декрету 13—92).
Таким чином, з 1 січня 2004 р. паралельно з розд. IV Декрету діє також і
Указ. Тому терміни, поняття (в частині об’єкта оподаткування,
оподатковуваного доходу суб’єктів підприємницької діяльності, виду
податку) і норми, що містяться в Декреті та Указі, будуть і далі діяти й
застосовуватися з урахуванням положень п. 9.12 ст. 9 Закону.
Що стосується правових норм підп. 9.12.1 п. 9.12 ст. 9 Закону, то ним
установлено, що оподаткування доходів, отриманих фізичною особою від
продажу нею товарів (надання послуг, виконання робіт) у межах її
підприємницької діяльності без створення юридичної особи, а також
фізичною особою, яка сплачує ринковий збір, здійснюється за правилами,
установленими спеціальним законодавством із цих питань, з урахуванням
норм цього пункту. Тобто за правилами, установленими Декретом для
фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності на звичайній
(загальній) системі оподаткування та Указом для фізичних осіб —
суб’єктів підприємницької діяльності, які застосовують спрощену систему
оподаткування, обліку та звітності.
На сьогодні існують і надалі передбачені для фізичних осіб —суб’єктів
підприємницької діяльності кілька способів оподаткування доходів,
одержуваних ними від здійснення підприємни-
цької діяльності, кожен з яких має певні обмеження та переваги, а також
різний порядок оподаткування таких доходів, ведення обліку доходів та
витрат і порядок подання звітності. Тому діяльність щодо кожного з них
регулюється відповідними законодавчими та нормативно-правовими актами.
З 2004 року правові норми щодо здійснення фізичними особами
підприємницької діяльності встановлюються Цивільним кодексом України від
16.01.03, що набрав чинності з 1 січня 2004 р. Згідно зі ст. 50 ЦК
України право на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої
законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Фізична
особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її
державної реєстрації в порядку, установленому законом.
Треба звернути увагу, що з 1 січня 2004 р. Закон України «Про
підприємництво» втратив чинність (крім ст. 4), а підприємницька
діяльність здійснюється відповідно до норм Господарського кодексу
України від 16.01.03, згідно зі ст. 42 гл. 4 якого сутність визначення
поняття «підприємництво» практично не змінюється.
Крім того, підприємницька діяльність фізичних осіб без створення
юридичної особи продовжує регулюватися багатьма законодавчими та
нормативно-правовими актами (які чинні й у 2005 р.), вимог яких фізичні
особи — суб’єкти підприємницької діяльності повинні будуть дотримуватися
під час її здійснення. Наприклад, у разі вибору фізичною особою —
суб’єктом підприємницької діяльності загальної системи оподаткування
своїх доходів (розд. IV Декрету) залежно від визначеного виду
діяльності, нормативною базою разом зі згаданими актами будуть, зокрема:
закони України «Про державну податкову службу в Україні», «Про систему
оподаткування», «Про ліцензування деяких видів господарської
діяльності», «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»,
«Про податок на додану вартість», «Про застосування реєстраторів
розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та
послуг», «Про оподаткування прибутку підприємств», «Про порядок
погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними
цільовими фондами»; декрети Кабінету Міністрів «Про прибутковий податок
з громадян», «Про акцизний збір»; відповідні постанови Верховної Ради
України; інструктивні матеріали Міністерства фінансів України, податкові
роз’яснення Державної податкової адміністрації України тощо.
Разом з тим прикінцевими положеннями Закону передбачено, що у випадках,
коли норми інших законів або інших законодавчих актів, що містять
правила оподаткування доходів (прибутків) фізичних осіб, суперечать
нормам цього Закону, пріоритет мають норми цього Закону (п. 22.2 ст.
22).
Слід пам’ятати, що з 2004 року разом із Законом діє розд. IV Декрету і
Указ.
Ст. 14 розд. IV Декрету встановлює, що доходи громадянина, отримані від
здійснення підприємницької діяльності, які обкладаються фіксованим
податком, не включаються до складу його сукупного оподатковуваного
доходу. Якщо платник фіксованого податку протягом календарного року має
будь-які інші доходи (крім оподатковуваних фіксованим податком), вони
оподатковуються в загальному порядку.
Згідно зі ст. 2 Указу дохід, отриманий від здійснення підприємницької
діяльності, що обкладається єдиним податком, не включається до складу
сукупного оподатковуваного доходу такого платника за підсумками звітного
року, а сплачена сума єдиного податку — остаточна та не включається до
перерахунку загальних податкових зобов’язань платника єдиного податку.
Відповідно до ст. 6 Указу платник єдиного податку не є платником податку
на доходи фізичних осіб (прибуткового податку з громадян) саме від
здійснення того виду підприємницької діяльності, дохід від якої
обкладається єдиним податком.
До ухвалення спеціального закону оподаткування доходу фізичної особи —
суб’єкта підприємницької діяльності від продажу товарів, надання послуг,
виконання робіт у межах її підприємницької діяльності без створення
юридичної особи здійснюється на підставі Декрету й Указу (а не Закону!).
Згідно з п. 1.6 ст. 1 Закону термін «загальний оподатковуваний дохід»
визначається як будь-який дохід, що підлягає оподатковуванню відповідно
до цього Закону, нарахований (виплачений) на користь платника податків
протягом звітного податкового періоду (далі — оподатковуваний дохід).
У зв’язку з цим термін «загальний оподатковуваний дохід (оподатковуваний
дохід)» у значенні, установленому Законом, до доходу фізичної особи —
суб’єкта підприємницької діяльності без створення юридичної особи від
продажу товарів, надання послуг, виконання робіт у межах її
підприємницької діяльності не застосовується.
Отже, на підставі положень п. 1.6 ст. 1 Закону (а також підп. 4.3.25 п.
4.3 ст. 4, підп. 9.12.1 і 9.12.2 п. 9.12 ст. 9, ст. 17 Закону; ст. 2 і 6
Указу; ст. 14 Декрету) можна зробити висновок: особа, відповідальна за
нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з
доходів фізичних осіб при виплаті доходів фізичній особі — суб’єкту
підприємницької діяльності за виконані роботи, надані послуги, продані
товари в межах підприємницької діяльності такої фізичної особи, не
повинна (не має правових підстав) включати такі доходи до об’єкта
оподаткування — оподатковуваного місячного доходу такого приватного
підприємця під час здійснення виплати такого доходу, оскільки це
призведе до подвійного оподаткування такого доходу й порушення сфер
правового регулювання між Указом, Декретом і Законом.
З урахуванням того, що немає законодавчих та методологічних підстав для
утримання податку (прибуткового податку з громадян та податку з доходів
фізичних осіб) у джерела виплати з доходу, отриманого фізичною особою —
суб’єктом підприємницької діяльності (у тому числі платником єдиного чи
фіксованого податку) у межах здійснення її підприємницької діяльності,
не можуть застосовуватися до таких доходів положення ст. 8 (у частині
утримання податку у джерела виплати) та інші норми Закону, зокрема,
абзацу другого п. 1.8 ст. 1 Закону. Дане застереження не
поширюватиметься на «інші доходи» суб’єктів підприємницької діяльності
(у розумінні підп. 9.12.2 п. 9.12 ст. 9 Закону).
Що стосується правових норм згаданого підп. 9.12.2 Закону, то він
установлює вимоги щодо оподаткування саме «інших доходів» суб’єкта
підприємницької діяльності (у розумінні Закону — це інші доходи, ніж
визначені в підп. 9.12.1 цього пункту), тобто доходів, отриманих
суб’єктом підприємницької діяльності не в межах здійснення власної
підприємницької діяльності.
Виходячи з наведеного норма абзацу другого п. 1.8 ст. 1 Закону не
поширюється на суб’єктів підприємницької діяльності, котрі є платниками
єдиного податку відповідно до Указу, платниками фіксованого податку
відповідно до ст. 14 Декрету або працюють на загальній системі
оподаткування (ст. 14 Декрету), якщо це підтверджується наявністю в
таких приватних підприємців відповідного свідоцтва, патенту або
платіжного повідомлення. Зазначена норма абзацу другого п. 1.8 ст. 1
Закону поширюється тільки на «інші доходи» суб’єктів підприємницької
діяльності — фізичних осіб, специфіка отримання яких (у тому числі
згідно з умовами договору) покладає отримання всіх видів вигід,
винагород і понесення всіх ризиків, пов’язаних із наданням або
ненаданням послуг (виконанням робіт), на замовників таких послуг
(робіт).
Згідно з Указом фізичні особи, які здійснюють підприємни-
цьку діяльність без створення юридичної особи, за дотримання ними умов,
визначених ст. 1 цього Указу, мають право самостійно вибрати спосіб
оподаткування доходів від здійснення такої підприємницької діяльності за
єдиним податком через отримання свідоцтва про сплату єдиного податку в
розмірі, установленому місцевою радою залежно від виду підприємницької
діяльності: від 20 до 200 грн у місяць (ст. 2 Указу).
Якщо фізична особа здійснює підприємницьку діяльність без створення
юридичної особи з продажу товарів та надання супутніх такому продажу
послуг на ринках, сплачуючи згідно з чинним законодавством ринковий
збір, то відповідно до ст. 14 (розд. IV)
Декрету вона має право самостійно вибрати спосіб оподаткування доходів,
отриманих від цієї діяльності, через придбання патенту за фіксованим
розміром податку (від 20 до 100 грн), установленим місцевою радою
залежно від виду підприємницької діяльності.
Що стосується ставки оподаткування доходів суб’єктів підприємницької
діяльності безпосередньо від здійснення цієї діяльності, які не вибрали
спрощену систему оподаткування (за єдиним податком — відповідно до Указу
або за фіксованим податком — відповідно до Декрету), а працюють за
загальною системою оподаткування (ст. 14 Декрету), то на підставі п.
22.3 Закону з 1 січня 2004 р. по 1 січня 2007 р. для таких доходів
діятиме ставка податку з доходів фізичних осіб на рівні 13 % від об’єкта
оподаткування.
Якщо фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності одержують інші
доходи, ніж від безпосереднього здійснення підприємницької діяльності,
то такі доходи згідно з підп. 9.12.2
п. 9.12 ст. 9 Закону оподатковуватимуться за загальними правилами,
установленими цим Законом для платників податків, котрі не є суб’єктами
підприємницької діяльності.
Тема 7. Правове регулювання підприємництва
в країнах Європейського Союзу
( Адаптація законодавства України
до законодавства Європейського Союзу
З’ясовуючи дане питання, необхідно мати на увазі, що адаптація
законодавства України до законодавства Європейського Союзу — це поетапне
ухвалення та впровадження нормативно-правових актів України, розроблених
з урахуванням законодавства Європейського Союзу.
Водночас важливим фактором проведення правової реформи та інтеграції
України до Європейського Союзу є формування й виконання
Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до
законодавства Європейського Союзу (далі — Загальнодержавна програма), а
також створення ефективного механізму її реалізації.
Передумови розроблення Загальнодержавної програми адаптації
законодавства України до законодавства Європейського Союзу, її головні
завдання, принципи формування, виконання та фінансування були визначені
в Концепції Загальнодержавної про-
грами адаптації законодавства України до законодавства Європейського
Союзу, схваленої Законом України від 21.11.02.
Наразі вже створено політико-правове та організаційне підґрунтя для
проведення адаптації законодавства України до законодавства
Європейського Союзу:
Угодою про партнерство і співробітництво між Україною та Європейським
Співтовариством і його державами-членами від 14 червня 1994 р. визначено
пріоритетні напрями наближення законодавства України до законодавства
Європейського Союзу.
Спільною стратегією щодо України, схваленою Європей-
ською Радою на Гельсінкському саміті 11 грудня 1999 р., Європейський
Союз підтримав процес економічних перетворень в Україні та поступового
наближення законодавства України до законодавства Європейського Союзу у
визначених пріоритетних сферах.
Стратегією інтеграції України до Європейського Союзу, затвердженою
Указом Президента України від 11 червня 1998 р.
№ 615, визначено основні положення зовнішньополітичної стратегії щодо
інтеграції України в європейський правовий простір, мету та етапи
правової адаптації.
Програмою інтеграції України до Європейського Союзу, схваленою Указом
Президента України від 14 вересня 2000 р.
№ 1072, визначено шляхи й темпи реалізації окремих пріоритетів, які
мають бути обумовлені ходом проведення економічних реформ та спрямовані
на досягнення критеріїв, що випливають із цілей валютного, економічного
й політичного союзу держав — членів Європейського Союзу та сформульовані
Європейською Радою на Копенгагенському саміті в червні 1993 р.;
Указом Президента України від 30 серпня 2000 р. № 1033 з метою
координації діяльності органів державної влади з питань адаптації
законодавства при Президентові України створено Національну раду з
питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського
Союзу.
На виконання Указу Президента України від 9 лютого 1999 р. № 145 «Про
заходи щодо вдосконалення нормотворчої діяльності органів виконавчої
влади» Кабінетом Міністрів України запроваджено єдину систему
планування, координації та контролю за нормотворчою діяльністю й роботою
з адаптації законодавства органів виконавчої влади, затверджено
Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського
Союзу. Крім того, Кабінет Міністрів України щороку розробляє та за-
тверджує план роботи з адаптації законодавства, а також передбачає в
проекті Державного бюджету України на відповідний бю-
джетний рік витрати на фінансування заходів для його виконання.
На Копенгагенському саміті Україна — Європейський Союз 4 липня 2002 р.
Європейський Союз підтвердив свою готовність і далі співпрацювати і
підтримувати Україну в адаптації законодавства, що є одним з ключових
елементів співробітництва між Україною та Європейським Союзом.
Європейський Союз привітав прагнення України розробити план-графік
адаптації законодавства у пріоритетних сферах.
Указом Президента України від 30 серпня 2002 р. № 791 з метою реалізації
стратегічних цілей державної політики щодо забезпечення входження
України в європейський політичний, економічний та правовий простір,
створення передумов для набуття Україною членства в Європейському Союзі,
підвищення ефективності координації та контролю за діяльністю органів
влади у сфері європейської інтеграції створено Державну раду з питань
європейської та євроатлантичної інтеграції України.
На Ялтинському саміті Україна — Європейський Союз
7 жовтня 2003 р. досягнуто спільне розуміння, що одним з найбільш
ефективних шляхів використання можливостей нинішнього розширення ЄС для
України є інтенсифікація нею роботи в напрямі адаптації національного
законодавства, норм і стандартів до відповідних норм ЄС. Європейський
Союз знову підтвердив свою готовність продовжувати співробітництво й
підтримку України в процесі адаптації законодавства.
Потрібно взяти до уваги, що Загальнодержавну програму адаптації
законодавства України до законодавства Європейського Союзу (далі —
Програма) затверджено Законом України від
18 березня 2004 р. Програма визначає механізм досягнення Україною
відповідності третьому Копенгагенському та Мадридському критеріям
набуття членства в Європейському Союзі. Цей механізм включає адаптацію
законодавства, утворення відповідних інституцій та інші додаткові
заходи, необхідні для ефективного правотворення та правозастосування.
Метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського
Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis
communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським
Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього.
На першому етапі виконання Програми пріоритетними сферами, в яких
здійснюється адаптація законодавства України, є сфери, визначені ст. 51
УПС, а саме: митне право; законодавство про компанії; банківське право;
бухгалтерський облік компаній; податки, у т. ч. непрямі; інтелектуальна
власність; охорона праці; фінансові послуги; правила конкуренції;
державні закупівлі; охорона здоров’я та життя людей, тварин і рослин;
довкілля; захист прав споживачів; технічні правила і стандарти;
енергетика включаючи ядерну; транспорт.
( Правова система Європейського Союзу
Правова система Європейського Союзу Acquis communautaire (acquis)
включає акти законодавства Європейського Союзу (але не обмежується
ними), ухвалені в рамках Європейського спів-
товариства, спільної зовнішньої політики та політики безпеки й співпраці
у сфері юстиції та внутрішніх справ.
Адаптація законодавства України до законодавства Європей-
ського Союзу полягає, зокрема, у приведенні законів та інших
нормативно-правових актів України у відповідність з acquis
communautaire.
Джерела acquis communautaire:
первинне законодавство:
Договір про заснування Європейського економічного співтовариства 1957 р.
(з 1993 р. — Договір про заснування Європейського співтовариства);
Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії
1957 р. з наступними змінами, внесеними Маастрихтським договором
(Договір про утворення Європейського Союзу 1992 р.), Амстердамським
договором 1997 р. та Ніццьким договором 2001 р., а також актами про
приєднання;
Договір про Європейський Союз 1992 р., зі змінами, внесеними
Амстердамським договором 1997 р. та Ніццьким договором 2001 р., а також
договорами про приєднання;
Договір про злиття 1965 р.;
акти про приєднання нових держав-членів;
вторинне законодавство:
директива;
регламент;
рішення;
рекомендація або висновок;
джерело права у формі міжнародної угоди;
загальний принцип права Європейського співтовариства;
рішення Європейського суду;
спільна стратегія у сфері спільної зовнішньої політики та політики
безпеки, як це визначено ст. 13 Договору про Європейський Союз;
спільні дії в рамках спільної зовнішньої політики та політики безпеки;
спільна позиція у сфері спільної зовнішньої політики та політики
безпеки;
рамкове рішення щодо гармонізації законодавства в контексті положень
Договору про Європейський Союз про співробітництво правоохоронних та
судових органів у кримінальних справах (ст. 34 Договору про Європейський
Союз);
спільна позиція в контексті положень Договору про Європейський Союз про
співробітництво правоохоронних та судових органів у кримінальних справах
(ст. 34 Договору про Європейський Союз);
рішення в контексті положень Договору про Європейський Союз про
співробітництво правоохоронних та судових органів у кримінальних справах
(ст. 34 Договору про Європейський Союз);
загальне положення або принцип у сфері спільної зовнішньої політики та
політики безпеки.
Офіційні видання Європейського Союзу:
Офіційний вісник Європейських співтовариств (Official Journal of
European Communities);
Вісник Європейського Суду (European Court Reports).
Крім того, зауважимо, що постановою КМУ від 15.05.03
№ 716 був утворений Центр європейського та порівняльного права.
Відповідно до пп. 5.3, 5.13 та 6.2 Положення про Центр європейського та
порівняльного права, затвердженого наказом Міні-
стерства юстиції України від 23.06.03 № 68/5, Центр здійснює переклад
актів європейського права на українську мову, надає консультативну
допомогу з питань європейського права, вивчає стан і здійснює аналіз
європейського права та національного права європейських держав.
Інформацію щодо напрямів діяльності Центру, тексти нормативно-правової
бази ЄС українською мовою розміщено на його сторінці в Інтернеті:
www.clc.org.ua
( Правове забезпечення підприємництва та надання
послуг у країнах Європейського Союзу
Вивчаючи дане питання, варто ґрунтовно засвоїти основні положення таких
нормативних актів: Договору про заснування Європейського економiчного
спiвтовариства (м. Рим, 25 березня 1957 р.), Єдиного Європейського Акта
(Люксембург, 17 лютого 1986 р.), Договору про Європейський Союз
(Маастрихт, 17 лютого 1992 р.), Європейської конвенції про облаштування
та підприємництво від 13.12.55, Конвенції Організації Об’єднаних Націй
про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11.04.80,
Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів (Правила ІНКОТЕРМС
у редакції 2000 р.)
Надання послуг взагалі регламентовано Договором про заснування
Європейского співтовариства (далі — Договір), а саме розд. III «Вільне
пересування осіб, послуг та капіталів». Відповідно до ст. 50 Договору
послугами вважаються такі послуги, коли вони, як правило, надаються за
винагороду й не підлягають дії положень про свободу пересування товарів,
капіталу та осіб. До «послуг» зокрема належать: а) діяльність
промислового характеру; б) діяльність комерційного характеру;
в) діяльність ремісників; г) професійна діяльність.
Договором передбачено поступове скасування будь-яких обмежень на вільне
надання послуг у межах Співтовариства відносно до громадян
держав-членів, що здійснюють своє право на заснування та підприємницьку
діяльність в іншій державі-члені Співтовариства, ніж та, громадянину
якої надаються послуги.
ТИПОВІ ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ
1. Підприємство:
а) не має у своєму складі інших юридичних осіб;
б) має у своєму складі інші юридичні особи;
в) може мати у своєму складі дочірні підприємства;
г) не має у своєму складі представництв;
ґ) не має у своєму складі філій.
2. Загальні збори акціонерів скликаються не рідше:
а) одного разу на рік;
б) двох разів на рік;
в) трьох разів на рік;
г) шести разів на рік;
ґ) дванадцяти разів на рік.
3. Державній реєстрації підлягають:
а) представництва підприємства;
б) філії підприємства;
в) дочірні підприємства;
г) структурні підрозділи підприємства;
ґ) відособлені підрозділи підприємства.
4. За загальним правилом строк державної реєстрації юридичної особи не
має перевищувати:
а) трьох робочих днів з дати надходження документів для проведення
державної реєстрації юридичної особи;
б) п’яти робочих днів з дати надходження документів для проведення
державної реєстрації юридичної особи;
в) семи робочих днів з дати надходження документів для проведення
державної реєстрації юридичної особи;
г) двох тижнів з дати надходження документів для проведення державної
реєстрації юридичної особи;
ґ) одного місяця з дати надходження документів для проведення державної
реєстрації юридичної особи.
5. За загальним правилом строк державної реєстрації фізичної особи не
повинен перевищувати:
а) одного робочого дня з дати надходження документів для проведення
державної реєстрації юридичної особи;
б) двох робочих днів з дати надходження документів для проведення
державної реєстрації юридичної особи;
в) трьох робочих днів з дати надходження документів для проведення
державної реєстрації юридичної особи;
г) п’яти робочих днів з дати надходження документів для проведення
державної реєстрації юридичної особи;
ґ) семи робочих днів з дати надходження документів для проведення
державної реєстрації юридичної особи.
6. Асоціація — це:
а) договірне об’єднання, створене з метою постійної координації
господарської діяльності підприємств, що об’єдналися, способом
централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій,
розвитку спеціалізації та кооперації виробництва, організації спільних
виробництв на основі об’єднання учасниками фінансових та матеріальних
ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників
об’єднання;
б) договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих,
наукових і комерційних інтересів підприємств, що об’єдналися, з
делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання
діяльності кожного з учасників органам управління об’єднання;
в) тимчасове статутне об’єднання підприємств для досягнення його
учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових
програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо);
г) статутне об’єднання підприємств, а також інших організацій на основі
їхньої фінансової залежності від одного або групи учасників об’єднання,
з централізацією функцій науково-технічного й виробничого розвитку,
інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності;
ґ) державні та комунальні господарські об’єднання.
7. Розмір статутного фонду товариства з обмеженою відповідальністю
становить суму, еквівалентну:
а) 50 мінімальним заробітним платам;
б) 100 мінімальним заробітним платам;
в) 250 мінімальним заробітним платам;
г) 350 мінімальним заробітним платам;
ґ) 625 мінімальним заробітним платам.
8. Засновник (засновники) юридичної особи має право зарезервувати
найменування юридичної особи строком на:
а) два тижні;
б) один місяць;
в) два місяці;
г) три місяці;
ґ) шість місяців.
9. Консорціум — це:
а) договірне об’єднання, створене з метою постійної координації
господарської діяльності підприємств, що об’єдналися способом
централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій,
розвитку спеціалізації та кооперації виробництва, організації спільних
виробництв на основі об’єднання учасниками фінансових та матеріальних
ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників
об’єднання;
б) договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих,
наукових і комерційних інтересів підприємств, що об’єдналися, з
делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання
діяльності кожного з учасників органам управління об’єднання;
в) тимчасове статутне об’єднання підприємств для досягнення його
учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових
програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо);
г) статутне об’єднання підприємств, а також інших організацій на основі
їхньої фінансової залежності від одного або групи учасників об’єднання з
централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку,
інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності;
ґ) державні й комунальні господарські об’єднання.
10. Ведення справ повного товариства здійснюється:
а) головою правління;
б) генеральним директором;
в) одним з учасників, який виступає від імені товариства;
г) директором;
ґ) дирекцією.
11. За загальним правилом власник:
а) не відповідає за зобов’язаннями створених ним юридичних осіб;
б) відповідає за зобов’язаннями створених ним юридичних осіб на підставі
рішення Державної податкової адміністрації;
в) відповідає за зобов’язаннями створених ним юридичних осіб;
г) не відповідає за зобов’язаннями створеної спільно з іншими власниками
юридичної особи — повного товариства;
ґ) може відповідати за зобов’язаннями створених ним юридичних осіб на
підставі рішення адміністративно-контрольних ор-
ганів.
12. Акціонерне товариство зобов’язане видати акціонерам акції
(сертифікати акцій) не пізніше ніж через:
а) один місяць після реєстрації випуску акцій;
б) три місяці після реєстрації випуску акцій;
в) шість місяців після реєстрації випуску акцій;
г) дев’ять місяців після реєстрації випуску акцій;
ґ) дванадцять місяців після реєстрації випуску акцій.
13. Учасник повного товариства, що було створено на невизначений строк,
може в будь-який час вийти з товариства, попередивши про це не пізніш як
за:
а) 1 місяць;
б) 3 місяці;
в) 6 місяців;
г) 9 місяців;
ґ) 12 місяців.
14. Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії в строк не
пізніше ніж:
а) 10 робочих днів з дати надходження заяви;
б) 20 робочих днів з дати надходження заяви;
в) 30 робочих днів з дати надходження заяви;
г) три місяці з дати надходження заяви;
ґ) шість місяців з дати надходження заяви.
15. За загальним правилом монопольним визнається становище суб’єкта
господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує:
а) 25 відсотків;
б) 30 відсотків;
в) 35 відсотків.
г) 50 відсотків.
ґ) 75 відсотків.
16. Якщо строк виконання зобов’язання не встановлено, то боржник повинен
виконати таке зобов’язання:
а) протягом семи днів від дня пред’явлення вимоги кредитором;
б) протягом десяти днів від дня пред’явлення вимоги кредитором;
в) протягом чотирнадцяти днів від дня пред’явлення вимоги кредитором;
г) протягом тридцяти днів від дня пред’явлення вимоги кредитором;
ґ) у строк, вибраний на свій розсуд.
17. Якщо строк у довіреності не встановлено, то вона:
а) є недійсною;
б) є дійсною та зберігає чинність до її припинення;
в) є дійсною, але зберігає чинність протягом одного року з дня її
вчинення;
г) є дійсною, але зберігає чинність протягом двох років з дня її
вчинення;
ґ) зберігає чинність протягом трьох років з дня її вчинення.
18. Спеціально вповноваженим органом з питань ліцензування є:
а) Ліцензійна палата;
б) Антимонопольний комітет;
в) Кабінет Міністрів України;
г) Держпідприємництва України;
ґ) Державна податкова адміністрація.
19. Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії у строк, не
пізніше ніж:
а) 10 робочих днів з дати надходження заяви;
б) 20 робочих днів з дати надходження заяви;
в) 30 робочих днів з дати надходження заяви;
г) три місяці з дати надходження заяви;
ґ) шість місяців з дати надходження заяви.
20. Корпорація — це:
а) договірне об’єднання, створене з метою постійної координації
господарської діяльності підприємств, що об’єдналися, способом
централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій,
розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних
виробництв на основі об’єднання учасниками фінансових та матеріальних
ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників
об’єднання;
б) договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих,
наукових і комерційних інтересів підприємств, що об’єдналися, з
делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання
діяльності кожного з учасників органам управління об’єднання;
в) тимчасове статутне об’єднання підприємств для досягнення його
учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових
програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо);
г) статутне об’єднання підприємств, а також інших організацій на основі
їхньої фінансової залежності від одного або групи учасників об’єднання з
централізацією функцій науково-технічного та виробничого розвитку,
інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності;
ґ) державні й комунальні господарські об’єднання.
21. Розмір статутного фонду акціонерного товариства становить суму,
еквівалентну:
а) 100 мінімальним заробітним платам;
б) 300 мінімальним заробітним платам;
в) 500 мінімальним заробітним платам;
г) 625 мінімальним заробітним платам;
ґ) 1250 мінімальним заробітним платам.
22. За загальним правилом створення (заснування) суб’єкта
підприємницької діяльності — юридичної особи:
а) не є підприємницькою діяльністю;
б) є підприємницькою діяльністю;
в) є підприємницькою діяльністю за умови володіння корпоративними
правами;
г) не є підприємницькою діяльністю за умови створення повного
товариства;
ґ) є підприємницькою діяльністю за умови створення товариства з
обмеженою відповідальністю.
23. Підприємництво — це:
а) самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська
діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з
метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання
прибутку;
б) створення (заснування) суб’єкта підприємницької діяльності —
юридичної особи, а також володіння корпоративними правами;
в) безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність із
виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання
прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами,
зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності в порядку,
установленому законодавством;
г) діяльність суб’єктів у сфері суспільного виробництва, спрямована на
виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг
вартісного характеру, що мають цінову визначеність;
ґ) виробнича, науково-дослідна та комерційна діяльність із метою
одержання відповідного прибутку (доходу).
24. Концерн — це:
а) договірне об’єднання, створене з метою постійної координації
господарської діяльності підприємств, що об’єдналися, способом
централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій,
розвитку спеціалізації й кооперації виробництва, організації спільних
виробництв на основі об’єднання учасниками фінансових та матеріальних
ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників
об’єднання;
б) договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих,
наукових і комерційних інтересів підприємств, що об’єдналися, з
делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання
діяльності кожного з учасників органам управління об’єднання;
в) тимчасове статутне об’єднання підприємств для досягнення його
учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових
програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо);
г) статутне об’єднання підприємств, а також інших організацій на основі
їхньої фінансової залежності від одного або групи учасників об’єднання,
з централізацією функцій науково-технічного та виробничого розвитку,
інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності;
ґ) державні й комунальні господарські об’єднання.
25. Рада акціонерного товариства (спостережна рада):
а) створюється в обов’язковому порядку;
б) обов’язково створюється, якщо кількість акціонерів перевищує 25 осіб;
в) обов’язково створюється, якщо кількість акціонерів перевищує 50 осіб;
г) обов’язково створюється, якщо кількість акціонерів перевищує 75 осіб;
ґ) обов’язково створюється, якщо кількість акціонерів перевущує 100
осіб.
26. Повідомлення про скликання загальних зборів акціонерного товариства
має бути зроблене не пізніше ніж за:
а) 15 днів до скликання загальних зборів;
б) 30 днів до скликання загальних зборів;
в) 45 днів до скликання загальних зборів;
г) 60 днів до скликання загальних зборів;
ґ) 90 днів до скликання загальних зборів.
27. Збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю вважаються
повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що
володіють у сукупності більш як:
а) 30 відсотками голосів;
б) 50 відсотками голосів;
в) 60 відсотками голосів;
г) 75 відсотками голосів;
ґ) 90 відсотками голосів.
28. Учасники товариства з обмеженою відповідальністю мають право
вимагати скликання позачергових зборів учасників, якщо вони володіють у
сукупності більш як:
а) 10 відсотками голосів;
б) 20 відсотками голосів;
в) 25 відсотками голосів;
г) 30 відсотками голосів;
ґ) 50 відсотками голосів.
29. Дивіденди за акціями виплачуються:
а) один раз на рік за підсумками календарного року;
б) два рази на рік за підсумками кожних шести місяців;
в) не менше ніж два рази на рік;
г) один раз у квартал;
ґ) не менше ніж один раз у квартал.
30. Порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до
поручителя від дня настання строку виконання основного зобов’язання
протягом:
а) одного місяця з дня настання строку зобов’язання;
б) трьох місяців із дня настання строку зобов’язання;
в) шести місяців із дня настання строку зобов’язання.
г) одного року з дня настання строку зобов’язання.
ґ) трьох років із дня настання строку зобов’язання.
31. Договір застави не потребує нотаріального посвідчення, коли
предметом застави є:
а) нерухоме майно;
б) транспортні засоби;
в) космічні об’єкти;
г) товари в обігу або в переробці;
ґ) іпотека.
32. Загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої
порушено (позовна давність), встановлюється:
а) в один рік;
б) у два роки;
в) у три роки;
г) у п’ять років;
ґ) строком не обмежується.
33. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання,
зобов’язаний сплатити суму боргу, а також:
а) один відсоток річних із простроченої суми;
б) три відсотки річних із простроченої суми;
в) п’ять відсотків річних із простроченої суми;
г) десять відсотків річних із простроченої суми;
ґ) двадцять п’ять відсотків річних із простроченої суми.
34. Якщо строк основного зобов’язання не встановлено або встановлено
моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, коли кредитор не
пред’явить позову до поручителя протягом:
а) одного місяця з дня настання строку зобов’язання;
б) трьох місяців із дня настання строку зобов’язання;
в) шести місяців із дня настання строку зобов’язання;
г) одного року з дня настання строку зобов’язання;
ґ) трьох років із дня настання строку зобов’язання.
35. Суб’єктами малого підприємництва є юридичні особи — суб’єкти
підприємницької діяльності, в яких середньооблікова чисельність
працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує:
а) 10 осіб;
б) 25 осіб;
в) 50 осіб;
г) 100 осіб;
ґ) 500 осіб.
36. Суб’єктами малого підприємництва є юридичні особи — суб’єкти
підприємницької діяльності, в яких обсяг річного валового доходу не
перевищує:
а) 50 тис. євро;
б) 100 тис. євро;
в) 250 тис. євро;
г) 500 тис. євро;
ґ) 1 млн євро.
37. Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких
середньооблікова чисельність працівників за звітний (фінансовий) рік
перевищує:
а) 50 осіб;
б) 100 осіб;
в) 300 осіб;
г) 500 осіб;
ґ) 1000 осіб.
38. Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких обсяг
валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік
перевищує суму, еквівалентну:
а) 100 тис. євро;
б) 500 тис. євро;
в) 1 млн євро;
г) 3 млн євро;
ґ) 5 млн євро.
39. Загальні збори акціонерів скликаються не рідше від:
а) одного разу на рік;
б) двох разів на рік;
в) трьох разів на рік;
г) шести разів на рік;
ґ) дванадцяти разів на рік.
40. Мають право вимагати скликання позачергових зборів учасників у
будь-який час і з будь-якого приводу учасники товариства з обмеженою
відповідальністю, що володіють у сукупності більш як:
а) 10 відсотками голосів;
б) 20 відсотками голосів;
в) 25 відсотками голосів;
г) 30 відсотками голосів;
ґ) 50 відсотками голосів.
41. Право господарського відання — це:
а) речове право суб’єкта підприємництва, який володіє, користується й
розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним
органом), з обмеженням правомочності розпоряджання щодо окремих видів
майна за згодою власника;
б) речове право суб’єкта господарювання, який володіє, користується й
розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним
органом), для здійснення некомерційної господарської діяльності;
в) використання суб’єктом господарювання наданого йому майна для
здійснення господарської діяльності на праві оперативного використання
майна;
г) використання суб’єктом господарювання наданого йому майна для
здійснення будь-якої господарської діяльності;
ґ) використання суб’єктом господарювання наданого йому майна для
здійснення діяльності, визначеної власником майна.
42. Право оперативного управління — це:
а) речове право суб’єкта підприємництва, який володіє, користується й
розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним
органом), з обмеженням правомочності розпоряджання щодо окремих видів
майна за згодою власника;
б) речове право суб’єкта господарювання, який володіє, користується й
розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним
органом), для здійснення некомерційної господарської діяльності;
в) використання суб’єктом господарювання наданого йому майна для
здійснення господарської діяльності на праві оперативного використання
майна;
г) використання суб’єктом господарювання наданого йому майна для
здійснення будь-якої господарської діяльності;
ґ) використання суб’єктом господарювання наданого йому майна для
здійснення діяльності, визначеної власником майна.
43. Майново-господарськими визнаються:
а) господарські зобов’язання, що виникають у процесі управління
господарською діяльністю;
б) цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учасниками
господарських відносин під час здійснення господарської діяльності;
в) зобов’язання про господарську допомогу в розв’язанні питань
соціального розвитку населених пунктів;
г) публічні зобов’язання суб’єктів господарювання;
ґ) господарські дії для досягнення спільної мети.
44. Організаційно-господарськими визнаються:
а) господарські зобов’язання, що виникають у процесі управління
господарською діяльністю;
б) цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учасниками
господарських відносин під час здійснення господарської діяльності;
в) зобов’язання про господарську допомогу в розв’язанні питань
соціального розвитку населених пунктів;
г) публічні зобов’язання суб’єктів господарювання;
ґ) господарські дії для досягнення спільної мети.
45. За попереднім договором суб’єкт господарювання зобов’язується
укласти основний господарський договір не пізніше від:
а) одного місяця з моменту укладення попереднього договору;
б) трьох місяців з моменту укладення попереднього договору;
в) шести місяців з моменту укладення попереднього договору;
г) одного року з моменту укладення попереднього договору;
ґ) трьох років з моменту укладення попереднього договору.
46. Гарантом за зобов’язаннями державних замовників виступає держава в
особі:
а) Верховної Ради України;
б) Кабінету Міністрів України;
в) Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції;
г) Фонду державного майна;
ґ) Держкомпідприємництва.
47. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до господарського
договору, зобов’язана розглянути його протягом:
а) семи днів;
б) десяти днів;
в) двадцяти днів;
г) тридцяти днів;
ґ) строку, визначеного на свій розсуд.
48. Предметом неустойки не може бути:
а) грошова сума;
б) корпоративні права;
в) рухоме майно;
г) нерухоме майно;
ґ) відсотки за неустойку.
49. Набувальна давність на нерухоме майно становить:
а) шість місяців;
б) один рік;
в) три роки;
г) п’ять років;
ґ) десять років.
50. Набувальна давність на рухоме майно становить:
а) шість місяців;
б) один рік;
в) три роки;
г) п’ять років;
д) десять років.
51. Спеціальна позовна давність становить:
а) три місяці;
б) шість місяців;
в) один рік;
г) три роки;
ґ) п’ять років.
ІНДИВІДУАЛЬНІ ЗАВДАННЯ
Індивідуальні (обов’язкові) завдання — одна з форм організації
навчального процесу, що має на меті поглиблення, узагальнення та
закріплення знань, які студенти здобувають у процесі навчання.
Індивідуальні завдання з навчальної дисципліни «Правове середовище
малого бізнесу» полягають у підготовці студентами рефератів.
Реферат (навчальний або науковий) — це письмовий твір, в якому
розкривається певна тема на базі присвячених їй друкованих праць. Отже,
основою написання реферату є ретельне вивчення літературних джерел з
вибраної теми. Характерною ознакою реферату є досконале знання студентом
фахових монографій, статей, підручників тощо. Але не варто вважати, що
автор реферату повинен тільки наводити основні положення з джерел. У
більш широкому сучасному розумінні реферат має базуватися на творчому
підході, і тому бажано, щоб студент наводив у ньому власні погляди й
міркування.
Теми рефератів
Поняття підприємництва.
Поняття малого підприємництва.
Обмеження підприємницької діяльності.
Державна реєстрація суб’єктів підприємництва.
Ліцензування господарської діяльності.
Патентування підприємницької діяльності.
Джерела правового регулювання підприємницької діяльності.
Фізичні особи — суб’єкти малого підприємництва.
Юридичні особи — суб’єкти малого підприємництва.
Загальні засади державної підтримки малого підприємництва.
Основні напрями державної підтримки малого підприємництва.
Правовий статус державних органів, що здійснюють під-
тримку малого підприємництва.
Державні програми підтримки малого підприємництва.
Фінансово-кредитна підтримка суб’єктів малого підприємництва.
Державна регуляторна політика у сфері підприємництва.
Дерегулювання підприємницької діяльності.
Поняття та зміст права власності.
Речові права на чуже майно.
Право господарського відання.
Право оперативного управління.
Право оперативного використання майна.
Поняття та види правочинів.
Форма правочину.
Нотаріальне посвідчення правочину.
Державна реєстрація правочину.
Тлумачення змісту правочину.
Недійсність правочину.
Правові наслідки недійсності правочину.
Поняття та підстави представництва.
Поняття та види строків позовної давності.
Поняття зобов’язання та підстави його виникнення.
Поняття та види господарських зобов’язань.
Виконання зобов’язань.
Способи забезпечення виконання зобов’язань.
Припинення зобов’язань.
Поняття та види договору.
Укладання, зміна та розірвання цивільних і господарських договорів.
Суб’єкти малого підприємництва, щодо яких може бути застосовано спрощену
систему оподаткування.
Способи оподаткування доходів суб’єктів малого підприємництва єдиним
податком.
Порядок обліку єдиного податку суб’єктів малого підприємництва.
Система поточного та підсумкового контролю знань
Оцінювання знань студентів здійснюється виходячи з результатів поточної
роботи.
Об’єктом контролю поточної роботи студентів денної та вечірньої форм
навчання є виконання обов’язкових завдань навчальної програми і
проходження модульного контролю знань.
Обов’язкове завдання полягає в написанні студентом двох рефератів за
вибраною темою. Реферат потрібно виконати перед першим і другим
проходженням модульного контролю знань. Успішне виконання одного
реферату оцінюється в 5 балів (двох —
у 10 балів); невиконання реферату — у 0 балів.
За даною навчальною дисципліною передбачено два модулі. Перший модульний
контроль знань провадиться після вивчення студентами 1—4-ї тем
дисципліни, другий — після вивчення
5—7-ї тем. Час і місце проведення першого та другого модульного контролю
знань визначає деканат. Модульний контроль знань полягає у виконанні
студентом модульних завдань. Кожне модульне завдання складається з блоку
тестів, що містить три тестових питання, які можуть змінюватись для
найбільш повного охоплення всіх програмних питань з навчальної
дисципліни. Відповідь на кожне тестове питання оцінюється в 10, 5 або 0
балів. Оцінювання поточної роботи студента здійснюється в межах 40
балів.
У разі непроходження модульного контролю з поважних причин студент має
право з дозволу декана виконати завдання в час, визначений деканатом.
Студент, який за результатами поточної роботи набрав незадовільну
кількість балів (менше від 20), у час, визначений кафедрою, може пройти
повторний модульний контроль знань. Така можливість надається студентові
один раз.
( Поточний контроль знань студентів
заочної форми навчання
Об’єктом контролю поточної роботи студентів заочної форми навчання є
виконання обов’язкового завдання навчальної програми та проходження
модульного контролю знань. Обов’язкове завдання полягає в написанні
студентом реферату за заданою темою. Студент повинен виконати реферат
перед проходженням модульного контролю знань. Реферат оцінюється в 10, 5
або 0 балів.
Модульний контроль знань полягає у виконанні студентом модульного
завдання. Кожне модульне завдання складається з блоку тестів, що містить
шість тестових питань, які можуть змінюватися для якнайповнішого
охоплення всіх програмних питань з навчальної дисципліни. Правильна
відповідь на кожне тестове питання оцінюється в 5 балів, неправильна — у
0 балів. Оцінювання поточної роботи студента заочної форми навчання
здій-
снюється в межах 40 балів.
( Підсумковий контроль знань студентів
Підсумковою формою контролю з даної дисципліни є залік, який
виставляється за результатами оцінювання поточної роботи в семестрі.
Умовою одержання заліку є виконання всіх обов’язкових завдань та
проходження модульного контролю знань, а також отримання не менше ніж 20
балів у процесі поточної роботи в семестрі. Студент, який не набрав ці
20 балів, не одержує заліку та вважається таким, що має заборгованість
із даної дисципліни, яка (заборгованість) погашається в установленому
порядку.
Залік з дисципліни «Правове регулювання малого підприємництва» має
диференційований характер. Переведення даних
40-балової шкали оцінювання в 4-балову здійснюється в такий спосіб:
оцінка «відмінно» — 35 — 40 балів;
оцінка «добре» — 25 — 30 балів;
оцінка «задовільно» — 20 балів;
оцінка «незадовільно» — менше ніж 20 балів.
ЗРАЗОК МОДУЛЬНОГО ЗАВДАННЯ ДЛЯ СТУДЕНТІВ
ДЕННОЇ ТА ВЕЧІРНЬОЇ ФОРМ НАВЧАННЯ
Модульне завдання №__
1. Корпорації — це:
а) тимчасові статутні об’єднання промислового і банківського капіталу
для досягнення спільної мети;
б) статутні об’єднання підприємств промисловості, наукових організацій,
транспорту, банків, торгівлі;
в) договірні об’єднання, створені на основі поєднання виробничих,
наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень
централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;
г) договірні об’єднання, створені з метою постійної координації
господарської діяльності;
ґ) постійні статутні об’єднання промислового й банківського капіталу для
досягнення спільної мети.
2. Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії у строк не
пізніше ніж:
а) 10 робочих днів з дати надходження заяви;
б) 20 робочих днів з дати надходження заяви;
в) 30 робочих днів з дати надходження заяви;
г) трьох місяців з дати надходження заяви;
ґ) шести місяців з дати надходження заяви.
3. Підприємницька діяльність — це:
а) самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність із
виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття
торгівлею з метою одержання прибутку;
б) створення (заснування) суб’єкта підприємницької діяльності —
юридичної особи, а також володіння корпоративними правами;
в) безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність із
виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання
прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами,
зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності в порядку,
установленому законодавством;
г) діяльність суб’єктів у сфері суспільного виробництва, спрямована на
виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг
вартісного характеру, що мають цінове визначення;
ґ) самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська
діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з
метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання
прибутку.
ЗРАЗОК КОНТРОЛЬНОГО ЗАВДАННЯ ДЛЯ СТУДЕНТІВ
ЗАОЧНОЇ ФОРМИ НАВЧАННЯ
Модульне завдання №__
1. Суб’єктами малого підприємництва є юридичні особи — суб’єкти
підприємницької діяльності, в яких обсяг річного валового доходу не
перевищує:
а) 250 тис. євро;
б) 500 тис. євро;
в) 1 млн євро;
г) 1 млн 500 тис. євро;
ґ) 3 млн євро.
2. Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності провадиться
в строк, що не перевищує:
а) трьох робочих днів;
б) п’яти робочих днів;
в) семи робочих днів;
г) двох тижнів;
ґ) одного місяця.
3. Корпорації — це:
а) тимчасові статутні об’єднання промислового та банківського капіталу,
створені для досягнення спільної мети;
б) статутні об’єднання підприємств промисловості, наукових організацій,
транспорту, банків, торгівлі;
в) договірні об’єднання, створені на основі поєднання виробничих,
наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень
централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;
г) договірні об’єднання, створені з метою постійної координації
господарської діяльності;
ґ) постійні статутні об’єднання промислового й банківського капіталу,
створені для досягнення спільної мети.
4. Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії у строк не
пізніше ніж:
а) 10 робочих днів з дати надходження заяви;
б) 20 робочих днів з дати надходження заяви;
в) 30 робочих днів з дати надходження заяви;
г) три місяці з дати надходження заяви;
ґ) шість місяців з дати надходження заяви.
5. Підприємницька діяльність — це:
а) самостійна ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність із
виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття
торгівлею з метою одержання прибутку;
б) створення (заснування) суб’єкта підприємницької діяльності —
юридичної особи, а також володіння корпоративними правами;
в) безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність із
виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання
прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами,
зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності в порядку,
установленому законодавством;
г) діяльність суб’єктів у сфері суспільного виробництва, спрямована на
виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг
вартісного характеру, що мають цінове визначення;
ґ) самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська
діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з
метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання
прибутку.
6. Власник:
а) не відповідає за зобов’язаннями створених ним юридичних осіб;
б) може відповідати за зобов’язаннями створених ним юридичних осіб;
в) відповідає за зобов’язаннями створених ним юридичних осіб;
г) не відповідає за зобов’язаннями створеної спільно з іншими власниками
юридичної особи — повного товариства;
ґ) може відповідати за зобов’язаннями створених ним юридичних осіб на
підставі рішення Державної податкової адміністрації.
ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ЗА РОБОЧОЮ
ПРОГРАМОЮ ДИСЦИПЛІНИ
Поняття підприємництва.
Поняття малого підприємництва.
Співвідношення малого підприємництва, підприємництва та господарської
діяльності.
Принципи підприємницької діяльності.
Обмеження підприємницької діяльності.
Державна реєстрація суб’єктів підприємництва.
Ліцензування господарської діяльності.
Патентування підприємницької діяльності.
Інші умови здійснення підприємницької діяльності.
Джерела правового регулювання підприємницької діяльності.
Загальна характеристика Цивільного кодексу України та Господарського
кодексу України як джерел правового регулювання підприємницької
діяльності.
Поняття суб’єктів малого підприємництва.
Фізичні особи — суб’єкти малого підприємництва.
Товариства. Господарські товариства.
Установи.
Підприємство.
Види та організаційні форми підприємств.
Державні та комунальні унітарні підприємства.
Підприємства колективної власності.
Приватні підприємства. Інші види підприємств.
Об’єднання підприємств.
Інші організаційно-правові форми суб’єктів малого підприємництва.
Загальні засади державної підтримки малого підприємництва.
Основні напрями державної підтримки малого підприємництва.
Правовий статус державних органів, що здійснюють підтримку малого
підприємництва.
Державні програми підтримки малого підприємництва.
Фінансово-кредитна підтримка суб’єктів малого підприємництва.
Державна регуляторна політика у сфері підприємництва.
Дерегулювання підприємницької діяльності.
Поняття та зміст права власності.
Форми власності.
Суб’єкти права власності.
Здійснення права власності.
Використання власником свого майна для здійснення підприємницької
діяльності.
Непорушність права власності.
Право спільної власності.
Набуття права власності.
Набувальна давність.
Припинення права власності.
Захист права власності.
Речові права на чуже майно.
Право господарського відання.
Право оперативного управління.
Право оперативного використання майна.
Поняття та види правочинів.
Загальні вимоги, додержання яких є обов’язковим для чинності правочину.
Форма правочину.
Нотаріальне посвідчення правочину.
Державна реєстрація правочину.
Тлумачення змісту правочину.
Недійсність правочину.
Правові наслідки недійсності правочину.
Поняття та підстави представництва.
Передоручення.
Представництво за довіреністю.
Припинення представництва за довіреністю.
Поняття та види строків позовної давності.
Поняття зобов’язання та підстави його виникнення.
Поняття та види господарських зобов’язань.
Виконання зобов’язань.
Способи забезпечення виконання зобов’язань.
Припинення зобов’язань.
Поняття та види договору.
Укладання, зміна й розірвання цивільних і господарських договорів.
Суб’єкти малого підприємництва, щодо яких може бути застосована спрощена
система оподаткування.
Способи оподаткування доходів суб’єктів малого підприємництва єдиним
податком.
Порядок обліку єдиного податку суб’єктів малого підприємництва.
Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу.
Законодавство Європейського Союзу.
Підприємництво та надання послуг у країнах Європей-
ського Союзу.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Мачуський В. В., Пустульга В. Є. Господарське законодавство. — К., 2004.
Щербина В. С. Господарське право. — К., 2003.
Мачуський В. В. Правове забезпечення підприємницької діяль-
ності. — К.: КНЕУ, 2002.
Саниахметова Н. О. Предпринимательское право. — Одесса., 2000.
Нормативно-правові акти
Конституція України.
Цивільний кодекс України.
Господарський кодекс України.
Закон України «Про систему оподаткування» від 25.06.91.
Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»
від 04.02.94.
Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.94.
Закон України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»
від 23.03.96.
Закон України «Про ліцензування певних видів господар-
ської діяльності» від 01.06.2000.
Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» від
19.10.2000.
Закон України «Про Національну програму сприяння розвитку малого
підприємництва в Україні» від 21.12.2000.
Закон України «Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації
законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від
21.11.02.
Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб —
підприємців» від 15.05.03.
Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.03.
Закон України «Про іпотеку» від 05.06.03.
Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері
господарської діяльності» від 11.09.03.
Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»
від 18.11.03.
Закон України «Про Державний бюджет України на 2004 рік» від 27.11.03.
Указ Президента України «Про державну підтримку малого підприємництва»
від 12.05.98. № 456/98.
Указ Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та
звітності суб’єктів малого підприємництва» від 03.07.98 № 727/98
Указ Президента України «Про деякі заходи з дерегулювання
підприємницької діяльності» від 23.07.98 № 817/1998.
Указ Президента України «Про запровадження єдиної державної регуляторної
політики у сфері підприємництва» від 22.01.2000 № 89/2000.
Указ Президента України «Питання Державного комітету України з питань
регуляторної політики та підприємництва від 25.05.2000 № 721/2000.
Указ Президента України «Про заходи щодо забезпечення підтримки та
дальшого розвитку підприємницької діяльності» від 15.07.2000 № 906/2000.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про Порядок координації проведення
планових виїзних перевірок фінансово-господарської діяльності суб’єктів
підприємницької діяльності контролюючими органами» від 21.01.99 № 112.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної
програми підтримки молодіжного підприємництва» на 2002—2005 роки від
12.04.02 № 536.
ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
Адміністративно-господарські санкції — заходи організаційно-правового
або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення
суб’єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.
Адміністративно-господарський штраф — грошова сума, що сплачується
суб’єктом господарювання до відповідного бюджету в разі порушення ним
установлених правил здійснення господарської діяльності.
Акціонерне товариство: 1) — господарське товариство, яке має статутний
фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної
вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном
товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю
товариства, у межах вартості належних їм акцій; 2) товариство, статутний
капітал якого поділений на визначену кількість акцій однакової
номінальної вартості.
Андерайтинг — купівля на первинному ринку цінних паперів з наступним їх
перепродажем інвесторам; укладання договору про гарантування повного або
часткового продажу цінних паперів емітента інвесторам, про повний чи
частковий їх викуп за фіксованою ціною з наступним перепродажем або про
накладання на покупця обов’язку робити все можливе, щоб продати якомога
більше цінних паперів, не беручи зобов’язання придбати будь-які цінні
папери, що не були продані.
Асоціація — договірне об’єднання, створене з метою постійної координації
господарської діяльності підприємств, що об’єдналися, шляхом
централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій,
розвитку спеціалізації й кооперації виробництва, організації спільних
виробництв на основі об’єднання учасниками фінансових та матеріальних
ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників
асоціації.
Асоційовані підприємства (господарські організації) — група суб’єктів
господарювання — юридичних осіб, пов’язаних між собою відносинами
економічної та/або організаційної залежності у формі участі в статутному
фонді та/або управлінні.
Аудит — перевірка бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів
та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб’єктів
господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку,
його повноти й відповідності законодавству та встановленим нормативам.
Аудиторська діяльність — діяльність громадян та організацій, предметом
якої є здійснення аудиту, організаційне й методичне забезпечення аудиту
та надання інших аудиторських послуг.
Аудиторська палата України — самоврядний орган, що здійснює сертифікацію
суб’єктів, які мають намір вести аудиторську діяльність, затверджує
програми підготовки аудиторів, норми й стандарти аудиту, веде облік
аудиторських організацій та аудиторів.
Банк — юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії
Національного банку України здійснювати в сукупності такі операції:
залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та
розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на
власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та
юридичних осіб.
Банківська гарантія — письмове підтвердження (гарантійний лист) банку,
іншої кредитної установи, страхової організації (банків-
ська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони в розмірі повної
грошової суми, зазначеної в письмовому підтвердженні, якщо третя особа
(зобов’язана сторона) не виконає вказане в ньому певне зобов’язання, або
настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні.
Банківська діяльність — залучення у вклади грошових коштів фізичних і
юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на
власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських
рахунків фізичних та юридичних осіб.
Банківський кредит — будь-яке зобов’язання банку надати певну суму
грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов’язання придбати право вимоги
боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін
на зобов’язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на
зобов’язання на сплату відсотків та інших зборів з такої суми.
Банкрутство — нездатність боржника відновити свою платоспроможність та
задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через
застосування визначеної судом ліквідаційної процедури.
Бартер (товарний обмін) — господарська операція, яка передбачає
проведення розрахунків за товари (роботи, послуги) у будь-якій формі,
іншій ніж грошова, включаючи будь-які види заліку та погашення взаємної
заборгованості, у результаті яких не передбачається зарахування коштів
на рахунки продавця для компенсації вартості таких товарів (робіт,
послуг).
Благодійна організація — недержавна організація, яка здійснює благодійну
діяльність в інтересах суспільства або окремих категорій осіб без мети
одержання прибутків від цієї діяльності.
Валовий дохід — загальна сума доходу платника податку від усіх видів
діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в
грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території
України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній
зоні, так і за її межами.
Велике підприємство — підприємство, в якому середньооблікова чисельність
працівників за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг
валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік
перевищує суму, еквівалентну п’яти мільйонам євро за середньорічним
курсом Національного банку України щодо гривні.
Виробничий кооператив — добровільне об’єднання громадян на засадах
членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка
базується на їхній особистій трудовій участі та об’єднанні його членами
майнових пайових внесків.
Відповідальне зберігання — господарська операція платника податку, що
передбачає передавання згідно з договорами схову матеріальних цінностей
на зберігання іншій особі без права їх використання в господарському
обороті такої фізичної чи юридичної особи, з дальшим поверненням цих
матеріальних активів платнику податку без зміни їх якісних або
кількісних характеристик.
Вклади учасників та засновників господарського товариства — будинки,
споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права
користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками,
спорудами, а також інші майнові права (включаючи майнові права на
об’єкти інтелектуальної власності), кошти, в тому числі в іноземній
валюті.
Внутрішньогосподарські відносини — відносини, що складаються між
структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та відносини суб’єкта
господарювання з його структурними підрозділами.
Господарська діяльність — діяльність суб’єктів господарювання у сфері
суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію
продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що
мають цінову визначеність.
Господарсько-торговельна діяльність — діяльність, що здійснюється
суб’єктами господарювання у сфері товарного обігу, спрямована на
реалізацію продукції виробничо-технічного призначення та виробів
народного споживання, а також допоміжна діяльність, яка забезпечує їх
реалізацію шляхом надання відповідних послуг.
Господарське об’єднання — об’єднання підприємств, утворене за
ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних
засадах об’єднали свою господарську діяльність.
Господарське товариство: 1) підприємство або інший суб’єкт
господарювання, створений юридичними особами та/або громадянами способом
об’єднання їхнього майна й участі в підприємницькій діяльності
товариства з метою одержання прибутку; 2) юридична особа, статутний
(складений) капітал якої поділений на частки між учасниками.
Господарсько-виробничі відносини — майнові та інші відносини, що
виникають між суб’єктами господарювання під час безпосереднього
здійснення господарської діяльності.
Гудвіл — нематеріальний актив, вартість якого визначається як різниця
між балансовою вартістю активів підприємства та його звичайною вартістю
як цілісного майнового комплексу, що виникає внаслідок використання
кращих управлінських якостей, домінуючої позиції на ринку товарів
(робіт, послуг), нових технологій тощо.
Державна регуляторна політика у сфері господарської діяль-
ності — вектор державної політики, спрямований на вдосконалення
правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних
відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади
та суб’єктами господарювання, недопущення прийняття економічно
недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання
держави в діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для
розвитку господарської діяльності, що здій-
снюється в межах, у порядку та в спосіб, установлені Конституцією та
законами України.
Державне замовлення — засіб державного регулювання економіки способом
формування на договірних (контрактних) засадах складу та обсягів
продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення
державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання
робіт, надання послуг) серед суб’єктів господарювання, незалежно від їх
форми власності.
Державне комерційне підприємство — суб’єкт підприємницької діяльності,
діє на основі статуту на принципах підприємництва та несе
відповідальність за наслідки своєї діяльності всім належним йому на
праві господарського відання майном.
Державне (комунальне) господарське об’єднання — об’єднання підприємств,
утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету
Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням
міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять
підприємства, що утворюють об’єднання), або рішенням компетентних
органів місцевого самоврядування.
Державне майно у сфері господарювання — цілісні майнові комплекси
державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно,
інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, акції
(частки, паї) держави в майні суб’єктів господарювання різних форм
власності, а також майно, закріплене за державними установами й
організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності, та
майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам і
організаціям або в оренду для використання його в господарській
діяльності.
Державне унітарне підприємство — утворюється компетентним органом
державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини
державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до
сфери його управління.
Державний контракт — договір, укладений державним замовником від імені
держави із суб’єктом господарювання — виконавцем державного замовлення,
в якому визначаються економічні та правові зобов’язання сторін і
регулюються їх господарські відносини.
Державний реєстратор — посадова особа, яка відповідно до цього Закону
здійснює державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб —
підприємців.
Дериватив — стандартний документ, що засвідчує право та/або зобов’язання
придбати або продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи,
а також кошти на визначених ним умовах у майбутньому.
Дивіденд — платіж, який здійснюється юридичною особою — емітентом
корпоративних прав чи інвестиційних сертифікатів на користь власника
таких корпоративних прав (інвестиційних сертифікатів) у зв’язку з
розподілом частини прибутку такого емітента, розрахованого за правилами
бухгалтерського обліку.
Довіреність — письмовий документ, що видається однією особою іншій особі
для представництва перед третіми особами.
Договір — домовленість двох або більше сторін, спрямована на
встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Договір на користь третьої особи — договір, в якому боржник зобов’язаний
виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не
встановлена в договорі.
Договір приєднання — договір, умови якого встановлено однією зі сторін у
формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише
шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому.
Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Договір управління майном — угода, за якою установник управління передає
управителю в довірчу власність майно з метою досягнення визначених ним
цілей та встановлює обмеження щодо окремих дій управителя з управління
цим майном.
Економічна конкуренція (конкуренція) — змагання між суб’єктами
господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над
іншими суб’єктами господарювання, унаслідок чого споживачі, суб’єкти
господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями,
покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначати умови
обігу товарів на ринку.
Електронний документ — документ, інформація в якому зафіксована у
вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа.
Електронний документообіг (обіг електронних документів) — сукупність
процесів створення, оброблення, відправлення, передавання, одержування,
зберігання, використання та знищення електронних документів, які
виконуються із застосуванням перевірки цілісності та в разі потреби з
підтвердженням факту одержання таких документів.
Електронний цифровий підпис — вид електронного підпису, отриманого за
результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який
додається до цього набору або логічно з ним поєднується й дає змогу
підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувача.
Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців —
автоматизована система збирання, нагромадження, захисту, обліку та
надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців.
Залежне господарське товариство — господарське товариство (товариство з
обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство), в
якому іншому (головному) господарському товариству належать двадцять або
більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або
додатковою відповідальністю чи двадцять або більше відсотків простих
акцій акціонерного товариства.
Застава — унаслідок застави кредитор (заставоутримувач) має право в разі
невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого
заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно
перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено
законом (право застави).
Збитки — витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження
її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала
б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил
здійснення господарської діяльності другою стороною.
Зобов’язання — правовідносини, в яких одна сторона (боржник) зобов’язана
вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно,
виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від
певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його
обов’язку.
Зовнішньоекономічна діяльність суб’єктів господарювання — господарська
діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетину митного
кордону України майном та/або робочою силою.
Інвестиції у сфері господарювання — довгострокові вкладення різних видів
майна, інтелектуальних цінностей та майнових прав у об’єкти
господарської діяльності з метою одержання доходу (прибутку) або
досягнення іншого соціального ефекту.
Інжиніринг — надання послуг (виконання робіт) зі складання технічних
завдань, проведення наукових досліджень, складання проектних пропозицій,
проведення техніко-економічних обстежень та інженерно-розвідувальних
робіт із будівництва об’єктів, розробка технічної докумен-
тації, проектування та конструкторське опрацювання об’єктів техніки й
технології, консультації та авторський нагляд під час монтажних та
пусконалагоджувальних робіт, а також консультації економічного,
фінансового або іншого характеру, пов’язані з такими послугами
(роботами).
Інноваційна діяльність — діяльність учасників господарських відносин, що
здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання
довгострокових науково-технічних програм з тривалими строками окупності
витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та
в інші сфери суспільного життя.
Іноземне підприємство — унітарне або корпоративне підприємство, створене
за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців
або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю
у власність цих осіб.
Іпотека — вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що
залишається у володінні й користуванні іпотекодавця, згідно з яким
іпотекоутримувач має право в разі невиконання боржником забезпеченого
іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок
предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника.
Іпотечні активи — реформовані в консолідований іпотечний борг
зобов’язання за договорами про іпотечний кредит здійснювати платежі в
рахунок погашення основного зобов’язання протягом строку обігу
сертифікатів.
Іпотечний пул — об’єднання іпотек за іпотечними договорами, що
забезпечує виконання основних зобов’язань, реформованих у консолідований
іпотечний борг.
Командитне товариство — 1) господарське товариство, в якому один або
кілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку
діяльність і несуть за його зобов’язаннями додаткову солідарну
відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено
стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності
товариства лише своїми вкладами (вкладники); 2) товариство, в якому
разом з учасниками, що здійснюють від імені товариства підприємницьку
діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність
за зобов’язаннями товариства всім своїм майном (повними учасниками), є
один чи кілька учасників (вкладників), котрі несуть ризик збитків,
пов’язаних з діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів
та не беруть участі в діяльності товариства.
Комерційне посередництво (агентська діяльність) — підприємницька
діяльність, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб’єктам
господарювання під час здійснення ними господарської діяльності способом
посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок
суб’єкта, якого він презентує.
Комерційний представник — особа, яка постійно та самостійно виступає
представником підприємців під час укладання ними договорів у сфері
підприємницької діяльності.
Комунальне унітарне підприємство — утворюється компетентним органом
місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої
частини комунальної власності та входить до сфери його управління.
Консорціум — тимчасове статутне об’єднання підприємств для досягнення
його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових
програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо).
Концерн — об’єднання підприємств, а також інших організацій на основі їх
фінансової залежності від одного або групи учасників об’єднання, з
централізацією функцій науково-технічного й виробничого розвитку,
інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності.
Концесія — надання з метою задоволення суспільних потреб уповноваженим
органом державної влади чи органом місцевого самоврядування на підставі
концесійного договору на платній та строковій основі вітчизняним або
іноземним суб’єктам господарювання (концесіонерам) права на створення
(будівництво) та/або управління (експлуатацію) об’єктом концесії за
умови взяття концесіонером на себе відповідних зобов’язань, майнової
відповідальності і підприємницького ризику.
Кооперація — система кооперативних організацій, створених з метою
задоволення економічних, соціальних та інших потреб своїх членів.
Корпоративне підприємство — утворюється, як правило, двома або більше
засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі
об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності
засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі
корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються,
участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків
підприємства.
Корпоративні права — права особи, частка якої визначається у статутному
фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на
участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання
певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі
ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності,
передбачені законом та статутними документами.
Корпорація — договірне об’єднання, створене на основі поєднання
виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що
об’єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого
регулювання діяльності кожного з учасників органам управління
корпорації.
Кредитна спілка — неприбуткова організація, заснована громадянами в
установленому законом порядку на засадах добровільного об’єднання
грошових внесків з метою задоволення потреб її членів у взаємному
кредитуванні та наданні інших фінансових послуг.
Лізинг — господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи
залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу
однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні
(лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю
або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи
погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця)
майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових
платежів.
Ліцензія — документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта
господарювання—ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду
господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання
ліцензійних умов.
Ломбардна операція — операція фізичних чи юридичних осіб з отримання
коштів від юридичної особи, кваліфікованої як фінансова установа згідно
із законодавством України, під заставу товарів або валютних цінностей.
Майно — 1) окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та
обов’язки; 2) сукупність речей та інших цінностей (включаючи
нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи
використовуються в діяльності суб’єктів господарювання та відображаються
в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку
майна цих суб’єктів.
Майно підприємства — виробничі й невиробничі фонди, а також інші
цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі
підприємства.
Майново-господарське зобов’язання — цивільно-правове зобов’язання, що
виникає між учасниками господарських відносин під час здійснення
господарської діяльності, унаслідок якого зобов’язана сторона повинна
вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися
від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної
сторони виконання її обов’язку.
Мале підприємство — підприємство, в якому середньооблікова чисельність
працівників за звітний (фінансовий) рік не перевищує п’ятдесяти осіб, а
обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей
період не перевищує суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за
середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
Місцезнаходження юридичної особи — місцезнаходження постійно діючого
виконавчого органу юридичної особи, а в разі його відсутності —
місцезнаходження іншого органу чи особи, уповноваженої діяти від імені
юридичної особи без довіреності, за певною адресою, яка вказана
засновниками (учасниками) в установчих документах і за якою здійснюється
зв’язок з юридичною особою.
Місце проживання фізичної особи — житловий будинок, квартира, інше
приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у
відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно,
переважно або тимчасово, що має визначену адресу, за якою здійснюється
зв’язок з фізичною особою — підприємцем.
Монопольне становище — домінуюче становище суб’єкта господарювання, яке
дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб’єктами обмежувати
конкуренцію на ринку певного товару (робіт, послуг).
Недобросовісна конкуренція — будь-які дії в конкуренції, що суперечать
правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності
(неправомірне використання ділової репутації суб’єкта господарювання,
створення перешкод суб’єктам господарювання у процесі конкуренції та
досягнення неправомірних переваг у конкуренції, неправомірне збирання,
розголошення та використання комерційної таємниці та ін.).
Некомерційне господарювання — самостійна систематична господарська
діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на
досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети
одержання прибутку.
Непідприємницьке товариство — товариство, яке не має на меті одержання
прибутку для його наступного розподілу між учасниками.
Нерухоме майно (нерухомість) — земельні ділянки, а також об’єкти,
розташовані на земельній ділянці й невід’ємно пов’язані з нею,
переміщення яких неможливе без їхнього знецінення та зміни їх
призначення.
Неустойка (штраф, пеня) — грошова сума або інше майно, які боржник
повинен передати кредиторові в разі порушення боржником зобов’язання.
Об’єднання підприємств — господарська організація, утворена у складі
двох або більше підприємств з метою координації їхньої виробничої,
наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та
соціальних завдань.
Оперативно-господарські санкції — заходи оперативного впливу на
правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень
зобов’язання, що використовуються самими сторонами зобов’язання в
односторонньому порядку.
Опціон — стандартний документ, який засвідчує право придбати (продати)
цінні папери (товари, кошти) на визначених умовах у майбутньому, з
фіксацією ціни на час укладення такого опціону або на час такого
придбання за рішенням сторін контракту.
Організаційно-господарські відносини — відносини, що складаються між
суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських
повноважень у процесі управління господарською діяльністю.
Організаційно-господарське зобов’язання — господарське зобов’язання, що
виникає у процесі управління господарською діяльністю між суб’єктом
господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень,
унаслідок якого зобов’язана сторона повинна здійснити на користь другої
сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або
утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від
зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.
Орендне підприємство — підприємство, створене орендарем на основі оренди
цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального
підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу
(структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення
підприємницької діяльності.
Перевезення вантажів — господарська діяльність, пов’язана з переміщенням
продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного
споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними
шляхами, а також транспортування продукції трубопроводами.
Підприємництво — самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик
господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання
(підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів
та одержання прибутку.
Підприємство — самостійний суб’єкт господарювання, створений
компетентним органом державної влади або органом місцевого
самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та
особистих потреб способом систематичного здійснення виробничої,
науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності.
Підприємство з іноземними інвестиціями — підприємство, у статутному
фонді якого не менш як десять відсотків становить іноземна інвестиція.
Підприємство колективної власності — корпоративне або унітарне
підприємство, що діє на основі колективної власності засновника
(засновників).
Підприємство — об’єднання громадян, релігійної організації — унітарне
підприємство, засноване на власності об’єднання громадян (громадської
організації, політичної партії) або власності релігійної організації для
здійснення господарської діяльності з метою виконання їхніх статутних
завдань.
Повне товариство — товариство, учасники якого відповідно до укладеного
між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені
товариства та солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність
за його зобов’язаннями всім майном, що їм належить.
Позовна давність — строк, у межах якого особа може звернутися до суду з
вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Попередній договір — договір, сторони якого зобов’язуються протягом
певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний
договір) на умовах, установлених попереднім договором.
Посадові особи товариства — голова та члени виконавчого органу, голова
ревізійної комісії (ревізор), а в разі створення ради товариства
(спостережної ради) — голова і члени цієї ради.
Право власності — право особи на річ (майно), яке вона здійснює
відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Право господарського відання — речове право суб’єкта підприємництва,
який володіє, користується й розпоряджається майном, закріпленим за ним
власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності
розпоряджання щодо окремих видів майна за згодою власника.
Право оперативного використання майна — використання суб’єктом
господарювання — відокремленим підрозділом (структурною одиницею)
господарської організації наданого йому майна для здійснення
господарської діяльності
Право оперативного управління — речове право суб’єкта господарювання,
який володіє, користується й розпоряджається майном, закріпленим за ним
власником (уповноваженим ним органом) для здій-
снення некомерційної господарської діяльності.
Право притримання — кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає
передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання
ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування
кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право
притримати її в себе до виконання боржником зобов’язання.
Правочин — дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення
цивільних прав та обов’язків.
Представництво — 1) відокремлений підрозділ юридичної особи, що
розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво й
захист інтересів юридичної особи; 2) правовідносини, в яких одна сторона
(представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені
другої сторони, яку вона презентує.
Приватне підприємство — підприємство, що діє на основі приватної
власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства
та його (їх) праці чи з використанням найманої праці.
Природна монополія — стан товарного ринку, за якого задоволення попиту
на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції
внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв’язку з істотним
зменшенням витрат виробництва на одиницю продукції в міру збільшення
обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб’єктами
господарювання, не можуть бути замінені у споживанні іншими, у зв’язку з
чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на такі
товари, ніж попит на інші товари (послуги).
Промислово-фінансова група — об’єднання, яке створюється за рішенням
Кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних
програм розвитку пріоритетних галузей виробництва та структурної
перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міжнародними
договорами України, а також з метою виробництва кінцевої продукції.
Проценти — дохід, який сплачується (нараховується) позичальником на
користь кредитора у вигляді плати за використання залучених на
визначений строк коштів або майна.
Публічний договір — договір, в якому одна сторона — підприємець взяла на
себе обов’язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання
послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення
транспортом загального користування, послуги зв’язку, медичне, готельне,
банківське обслуговування тощо).
Регуляторний акт — ухвалений уповноваженим регуляторним органом
нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на
правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних
відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади
та суб’єктами господарювання.
Роялті — платежі будь-якого виду, одержані як винагорода за користування
або за надання права на користування будь-яким автор-
ським правом на літературні твори, твори мистецтва або науки, включаючи
комп’ютерні програми, інші записи на носіях інформації, відео- або
аудіокасети, кінематографічні фільми або плівки для радіо чи
телевізійного мовлення; за придбання будь-якого патенту, зареєстрованого
знака на товари й послуги чи торгової марки, дизайну, секретного
креслення, моделі, формули, процесу, права на інформацію щодо
промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау).
Свідоцтво про державну реєстрацію — документ установленого зразка, який
засвідчує факт внесення до Єдиного державного реєстру запису про
державну реєстрацію юридичної особи або фізичної особи — підприємця.
Спеціальна (вільна) економічна зона — частина території України, на якій
установлено спеціальний правовий режим господарської діяльності,
особливий порядок застосування та чинності законодавства України.
Спеціальний торговий патент — державне свідоцтво, яке засвідчує право
суб’єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до
закону.
Споживче товариство — самоврядна організація громадян, які на основі
добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об’єднуються
для спільної господарської діяльності з метою колективного
організованого забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів.
Страхування — діяльність спеціально вповноважених державних організацій
та суб’єктів господарювання (страховиків), пов’язана з наданням
страхових послуг юридичним особам або громадянам (страхувальникам) щодо
захисту їхніх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи
договором страхування подій (страхових випадків), за рахунок грошових
фондів, які формуються способом сплати страхувальниками страхових
платежів.
Строк — певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія,
що має юридичне значення.
Суб’єкти господарювання — учасники господарських відносин, які
здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію
(сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно
та несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна,
крім випадків, передбачених законодавством.
Сублізинг — вид піднаймання предмета лізингу, згідно з яким
лізингоодержувач за договором лізингу передає третім особам (лізинго-
одержувачам за договором сублізингу) у користування за плату на
погоджений строк відповідно до умов договору сублізингу предмет лізингу,
отриманий раніше від лізингодавця за договором лізингу.
Суспільна мораль — система етичних норм, правил поведінки, що склались у
суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей,
уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов’язок, совість,
справедливість.
Термін — певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія,
що має юридичне значення.
Товари — матеріальні та нематеріальні активи, а також цінні папери та
деривативи, що використовуються в будь-яких операціях, крім операцій з
їх випуску (емісії) та погашення.
Товариство з додатковою відповідальністю — 1) господарське товариство,
статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими
документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми
зобов’язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники
цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у
визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу
кожного з учасників; 2) товариство, засноване однією або кількома
особами, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких
визначений статутом.
Товариство з обмеженою відповідальністю — 1) засноване одним або
кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на
частки, розмір яких установлюється статутом; 2) господарське товариство,
що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається
установчими документами, і несе відповідальність за своїми
зобов’язаннями тільки своїм майном.
Торгівля на виплат — господарська операція, яка передбачає продаж
резидентом або нерезидентом товарів фізичним чи юридичним особам на
умовах розстрочення кінцевого розрахунку, на визначений строк та під
процент.
Торговий патент — державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта
господарювання вести певні види підприємницької діяльності протягом
установленого строку.
Унітарне підприємство — створюється одним засновником, який виділяє
необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не
поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи,
безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує
підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового
наймання, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.
Управління іпотечними активами — цивільно-правові відносини під час
здійснення юридичних і фактичних дій щодо розпоряджання платежами за
іпотечними активами від свого імені, за рахунок та в інтересах
установників управління майном.
Установа — організація, створена однією або кількома особами
(засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, способом
об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної
засновниками, за рахунок цього майна.
Установчі документи суб’єкта господарювання — рішення про його утворення
або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут
(положення) суб’єкта господарювання.
Учасники відносин у сфері господарювання — суб’єкти господарювання,
споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування,
наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та
інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання
чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі
відносин власності.
Фермерське господарство — форма підприємницької діяльності громадян зі
створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну
сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з
метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення
фермерського господарства, відповідно до закону.
Філія — відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її
місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.
Фінанси суб’єктів господарювання — самостійна ланка національної
фінансово-кредитної системи з індивідуальним обігом коштів, що
забезпечує покриття витрат виробництва продукції (робіт, послуг) і
одержання прибутку.
Фінансовий лізинг — вид цивільно-правових відносин, що виникають із
договору фінансового лізингу.
Форвардний контракт — стандартний документ, який засвідчує зобов’язання
особи придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час
та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу
під час укладення такого форвардного контракту.
Ф’ючерсний контракт — стандартний документ, який засвідчує зобов’язання
придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на
визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання
зобов’язань сторонами контракту.
Холдингова компанія — суб’єкт господарювання, що володіє контрольним
пакетом акцій дочірнього підприємства (підприємств).
Цінний папір — документ установленої форми з відповідними реквізитами,
що посвідчує грошове або інше майнове право й визначає відносини між
суб’єктом господарювання, який його випустив (видав), і власником та
передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його випуску, а також
можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.
Штрафні санкції — господарські санкції у вигляді грошової суми
(неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин
зобов’язаний сплатити в разі порушення ним правил здійснення
господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання
господарського зобов’язання.
Юридична особа — організація, створена й зареєстрована в установленому
законом порядку.
Юридичні послуги — надання консультацій з питань чинного законодавства,
здійснення захисту прав та інтересів осіб, які перебувають у складних
життєвих обставинах, сприяння застосуванню державного примусу й
реалізації юридичної відповідальності осіб, що вдаються до протиправних
дій щодо цієї особи (оформлення правових документів, адвокатська
допомога, захист прав та інтересів особи тощо).
Ядерний страховий пул — об’єднання страховиків-резидентів України, які в
установленому порядку отримали ліцензію на проведення обов’язкового
страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду.
Якість продукції — сукупність властивостей, які відображають безпеку,
новизну, довговічність, надійність, економічність, ергономічність,
естетичність, екологічність продукції та надають їй здатність
задовольняти споживача відповідно до її призначення.
Ярмарок — захід, безпосередньо пов’язаний з торгівлею (роздрібною чи
оптовою), що провадиться регулярно в певному місці та у визначені
строки.
Див.: Мачуський В. В. Правове забезпечення підприємницької діяльності.
— К.: КНЕУ, 2002. — С. 8—18.
Acquis communautaire (фр. «акі комюнотер») — букв. «надбання
співтовариства»
У кожному тестовому завданні правильною є тільки одна відповідь.
PAGE
PAGE 7
Унітарні підприємства, що створені споживчими товариствами,
об(єднаннями громадян, релігійними організаціями
Інші
Право колективної власності
(ст. 93 ГК)
Приватні підприємства
(ст. 113, ст. 136 ГК)
інші юридичні особи, що здійснюють господарську діяльність
державні, комунальні та інші підприємства, об(єднання, створені
відповідно до Господарського кодексу
юридичні особи, створені відповідно
до Цивільного
кодексу
Відокремлені підрозділи господарських організацій
Фізичні особи-підприємці
Господарські організації
Органи
державної влади та місцевого самоврядування, наділені господарською
компетенцією
Споживачі
Суб(єкти господарювання
Учасники відносин у сфері господарювання
Громадяни, громадські та
інші організації-засновники
суб’єктів господарювання
підприємницькі
непідприємницькі
приватні підприємства
Установи
Товариства
Юридичні особи приватного права
Інші
унітарні підприємства, створені споживчими товариствами, об’єднаннями
громадян, релігійними організаціями
господарські товариства
споживчі кооперативи
біржі
виробничі кооперативи
об’єднання громадян
торгово-промислові палати
комерційні
Державні унітарні підприємства
Установи, засновані на комунальній власності
Державні
установи
Юридичні особи публічного права
некомерційні
Комунальні унітарні підприємства
право спільної, спільної часткової та
сумісної власності (ст. 355—372 ЦК)
право комунальної власності
(ст. 327 ЦК)
право
державної власності
(ст. 326 ЦК)
право приватної власності
(ст. 325 ЦК)
право українського народу
(ст. 324 ЦК
ст. 148 ГК)
Види права власності
за Цивільним та Господарським кодексами
право колективної власності (ст. 93 ГК)
Суб’єктивні права колективної власності
кооперативні
(ч. 2 ст. 93 ГК)
споживчі
кооперативи,
їхні спілки,
об’єднання
(ч. 5 ст. 111 ГК)
релігійні
організації
(ч. 5 ст. 93 ГК)
інші підприємства
(ч. 2 ст. 93 ГК)
унітарні
комерційні підприємства об(єднань
громадян, релігійних організацій
(ч. 5 ст. 112,
136 ГК)
унітарні
комунальні підприємства споживчої
кооперації
(ч. 8 ст. 111,
136 ГК)
комунальні унітарні комерційні підприємства
(ст. 78,
136 ГК)
державні
унітарні комерційні підприємства
(ст. 73, 74,
136 ГК)
Суб(єкти права господарського відання
приватні підпри-
ємства
(ст. 113,
136 ГК)
унітарні некомерційні підприємства споживчої кооперації
(ч. 8 ст. 111,
137 ГК)
комунальні унітарні некомерційні підприємства
(ч. 3 ст. 78,
137 ГК)
державні унітарні некомерційні підприємства,
у тому числі казенні
(ст. 73, 136 ГК)
Суб(єкти права оперативного управління
унітарні некомерційні підприємства об’єднань громадян
(ч. 5 ст. 112,
137 ГК)
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
