Конституцiйне право України (до с.145)
§ 1. Предмет та метод конституційного права
Як відомо, для того, щоб визначити предмет будь-якої галузі права,
необхідно окреслити коло тих суспільних відносин, що нею регулюються. Ці
відносини і будуть утворювати предмет
галузі права.
Питання про предмет конституційно-правового регулювання вважається одним
із найбільш дискусійних у теорії конституційного права. Його обговорення
почалося ще у дореволюційній літературі.
На сучасному етапі також немає єдиної точки зору з цього
питання.
Зокрема, російські вчені дотримуються таких позицій з даного питання:
конституційне право регулює відносини, що складаютьсяв усіх сферах
життєдіяльності суспільства. При цьому предметом конституційного права є
тільки ті відносини, які можна назвати базовими в кожній із сфер життя
(К. І. Козлова);
конституційне право регулює суспільні відносини, які утворюють основу
всієї будови суспільства і держави та безпосередньо пов’язані зі
здійсненням публічної, головним чином державної, влади (В. А. Рижов);
предмет конституційного права охоплює дві основні сфери суспільних
відносин: а) охорони прав та свобод людини (відносини між людиною та
державою); б) устрій держави і державної влади (владовідносини) (М. В.
Баглай);
4) особливістю конституційно-правового регулювання суспільних відносин є
те, що в одних сферах життя суспільстваконституційне право безпосередньо
у повному обсязі регулює
Конституційне право — галузь національного права України 9
суспільні відносини, а в інших — лише основоположні, тобто такі, які
визначають зміст усіх інших відносин у цих сферах. Переважна частина
першої групи представлена суспільними відносинами, котрі виникають і
діють у сферах, що утворюють основні елементи держави, якими, як відомо,
є населення, територія і влада. Друга група відносин не є обов’язковим
атрибутом конституційного права. Вони стають елементом конституційного
права лише тоді, коли в цьому зацікавлена держава, що виражається у
відповідних нормах права, які містяться у таких основоположних актах, як
конституція, або в інших актах, що мають установчий характер (О. Е.
Кутафін)1.
Українські науковці визначають предмет конституційного права України як:
сукупність політико-правових суспільних відносин, пов’язаних з
відносинами держави та особи в Україні, народнимволевиявленням,
організацією та здійсненням державної владиі місцевого самоврядування,
закріпленням соціально-економічних умов владування, а також з
державно-територіальною організацією України, які регулюються нормами
цієї галузі національного права України (О. Ф. Фрицький)2;
суспільні відносини, які виникають і діють у процесіздійснення влади
народом України. Предмет конституційногоправа опосередковує собою чотири
групи (блоки) суспільнихвідносин:
а) відносини, які складають основоположні засади народовладдя,
суверенітету народу;
б) відносини, які опосередковують будівництво (будову)держави як
організації влади народу і для народу;
в) відносини, які опосередковують основоположні засадифункціонування
держави;
г) відносини, які визначають характер зв’язків між державою і конкретною
особою (В. Ф. Мелащенко)3;
1 Кутафин О. Е. Предмет конституционного права. — М.: Юристь, 2001. —С.
7-28.
2 Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підручник. — К.: Юрін-ком
Інтер, 2004. – С. 13-14.
3 Мелащенко В. Ф. Конституційне право — галузь національного права
України // Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. —
К.:Наукова думка, 2000. – С. 7-Ю.
10
Глава І
3) суспільні відносини, що забезпечують організаційну і функціональну
єдність суспільства як цілісної соціальної системи, основи
конституційного ладу України, статус людини і громадянина,
територіальний устрій держави, форми безпосередньої демократії, систему
органів державної влади та місцевого самоврядування (Ю. М. Тодика)1.
Отже, аналіз наведених точок зору щодо визначення предмета
конституційного права дає підстави погодитися із точкою зору О. О.
Кутафіна, відповідно до якої предмет конституційного права будь-якої
держави не може бути раз і назавжди даним. Він залежить від змісту
конституцій та інших основоположних документів, що діють у державі на
даному етапі розвитку2.
До кола проблемних належить питання не тільки про зміст предмета
конституційного права, а й про назву даної галузі права.
У період становлення радянського права ця галузь набуває стійкого
найменування «державне право».
Після прийняття Конституції СРСР 1936 р. І. П. Трайнін вніс компромісне
рішення іменувати державне право конституційним (державним) правом.
Деякі радянські вчені (В. Ф. Коток, С. М. Равін, І. Є. Фар-бер) вважали,
що дану галузь права слід називати конституційним правом, оскільки
державне право є конституційним як за змістом, так і за предметом
суспільних відносин, які воно регулює. Поняття «державне право» є
рівнозначним поняттю «право держави» і може бути застосоване щодо
будь-якої галузі. Назва галузі права має відображати його специфіку і
бути зрозумілою для широких мас населення.
Противники цієї точки зору (А. І. Лєпьошкін, А. X. Махнен-ко, Б. В.
Щетинін) зазначали, що предмет будь-якої галузі права визначається не
джерелами, а сферою його правового регулювання, тому саме назва
«державне право» відображає специфіку правового регулювання в даній
галузі права3.
Конституційне право – галузь національного права України 11
На сучасному етапі основні позиції вчених-конституціона-лістів щодо
порушеного питання зводяться до такого:
на думку О. Ф. Фрицького, розв’язання цієї проблемипов’язане з основними
напрямами юридичної думки — природно-правовим та позитивістським. Перший
виходить з того, щопершоосновою конституції є людина та її права, тому в
країнах,які визнають це положення, існує конституційне право. У
тихкраїнах, де реалізується позитивістський напрям, першоосновою
конституції визнається держава, яка визначає обсяг праві свобод людини.
А отже, галузь права іменується державнимправом1;
В. А. Рижов зауважує, що вибір терміна зазвичай зумовлюється
національною традицією слововживання. Так, англосаксонська та романська
правові системи традиційно користуються терміном «конституційне право»,
оскільки у Великобританії,США, Франції до початку або на початку XIX ст.
утвердивсяконституційний лад. Для країн германської системи (Німеччина,
Швейцарія, Австрія) характерне вживання поняття «державне право»,
оскільки у цих країнах утвердження конституційного ладу відбулося
пізніше. У соціалістичних країнах найчастіше вживають термін «державне
право» (за винятком Куби, девикористовується романська правова
термінологія)2. На думкуН. А. Богданової, така позиція є спірною,
оскільки на сьогодні вНімеччині утвердився конституційний лад, але
галузь права досі називають державним правом. Аргумент деяких авторів
проте, що в цій державі склалася така ситуація, оскільки конституція у
Німеччині називається Основним законом, Н. А. Богдано-ва вважає
несерйозним3;
О. О. Кутафін зазначає, що, по-перше, цей спір має виключно
термінологічний характер, оскільки у ньому не йшлосяпро обсяг предмета
або про зміст галузі, а, по-друге, він не мігзакінчитися перемогою
якоїсь зі сторін, оскільки предмет галу-
1 Конституційне право України: Підручник для студентів вищих навчальних
закладів / За ред. Ю. М. Тодики, В. С. Журавського. — К.: ВидавничийДім
«Ін Юре», 2002. – С. 8.
2 Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С. 26.
3 Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С. 31—33.
1 Фрицький О. Ф. Зазнач, праця. — С. 8.
2 Рьіжов В. А. Конституционное право как отрасль права в
зарубежньїхстранах // Конституционное (государственное) право
зарубежньїх стран:В 4 т.; Тома 1-2. Часть общая / Отв. ред. Б. А.
Страшун. – М.: БЕК, 2000. -С. 1-2.
3 Богданова Н. А. Цит. за Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С. 34—35.
12
Глава І
зі за змістом дійсно має швидше конституційно-державний характер, ніж
просто конституційний або просто державний *.
Отже, виходячи із вищевикладеного, можна погодитися з позицією Н. А.
Богданової, яка зауважує, що конкретна держава сама визначає ім’я
відповідній галузі свого національного права, керуючись теоретичними та
історичними, об’єктивними та суб’єктивними факторами2, та О. Ф.
Фрицького, на думку якого, у сучасний період відмінність між термінами
«конституційне» та «державне» право має відносне значення, отже, можна
говорити про відносну тотожність, синонімічність даних термінів3.
Однак, поки що в Україні найчастіше застосовується назва «конституційне
право», очевидно через необхідність утвердження верховенства Конституції
України у суспільній свідомості та з огляду на поширену тенденцію до
зміни та заперечення практично всього, що має стосунок до радянської
системи.
Для виявлення специфіки конституційного права як галузі права велике
значення має з’ясування методів правового регулювання суспільних
відносин, тобто сукупності прийомів та способів впливу на суспільні
відносини, що застосовуються державними органами при регулюванні цих
відносин4.
Характерними особливостями методу конституційного права є такі:
за допомогою конституційного регулювання закріплюються не всі, а
найголовніші принципи і положення, які визначаютьзміст та основні
напрямки розвитку суспільства;
максимально високий юридичний рівень;
безпосереднє конституційне нормозакріплення;
переваження імперативного, централізованого регулювання, при якому
відносини між суб’єктами ґрунтуються на засадах субординації;
установчий характер, який означає, що певні відносини вконституційному
праві отримують первинне правове регулювання, тобто регулюються вперше;
1 Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С. 33.
2 Богданова Н. А. Цит. за Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С. 35.
3 Фрицький О. Ф. Зазнач, праця. — С. 8.
4 Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С. 35—36.
Конституційне право — галузь національного права України 13
універсальний характер методу, оскільки його дія поширюється на всі
сфери життєдіяльності;
поєднання прямого регулювання суспільних відносин з непрямим через
наявність у Конституції України норм-принципів,які визначають засади
функціонування всіх галузей права;
поєднання стабільності і динамізму, оскільки з одного боку Конституція —
стійкий політико-правовий документ, а з іншого боку вона не може не
враховувати розвиток суспільнихвідносин1.
Основними методами, що використовуються у конституційному праві, є:
припис (позитивне зобов’язання). Цей метод знаходитьсвій вияв у
правовідносинах, в яких на одну сторону покладається юридичний обов’язок
вчинити активні дії, а інша сторонамає право вимагати, а у випадку
невиконання — реальну можливість забезпечити виконання юридичного
обов’язку. За допомогою цього методу проголошується більшість норм
конституційного права, що стосуються організації і діяльності
органівдержавної влади, тобто на державні органи та посадових
осібпокладається обов’язок діяти для досягнення конкретних цілей.Припис
може мати характер як загальнонормативної орієнтації,коли затверджуються
положення про органи, встановлюютьсяабо змінюються їх завдання,
повноваження тощо, так і конкретних доручень учинити ту або іншу
юридичне значущу дію, наприклад, виділити кошти, ухвалити рішення,
призначити абозвільнити з посади керівника тощо. З використанням
методуприпису сформульовані, наприклад, повноваження ВерховноїРади
України (ст. 85 Конституції України), повноваження Президента України
(ст. 106 Конституції України), повноваженняКабінету Міністрів України
(ст. 116) тощо;
заборона. При застосуванні цього методу правова нормапокладає на своїх
адресатів юридичне значущий обов’язок утриматися від учинення певних
юридичне значущих дій в умовах,передбачених відповідною нормою. Іноді
способом установлення заборони може бути юридична санкція за певну
поведінку.Метод заборони простежується, наприклад, у змісті ч. 1 ст.
61,ч. З ст. 62, ч. 1 ст. 64 Конституції України тощо;
1 Мелащенко В. Ф. Зазнач, праця. — С. 16—19.
14
Глава І
Конституційне право — галузь національного права України
15
3) дозвіл. Даний метод передбачає юридичний дозвіл учинити ті або інші
юридичне значущі дії в умовах, передбачених певною нормою, або
утриматися від їх учинення на свій розсуд. Метод дозволу є основним при
регулюванні прав та свобод людини і громадянина (хоча в деяких випадках
права та свободи формулюються через імператив), іноді застосовується при
визначенні повноважень державних органів. Інколи дозволи формулюються
шляхом надання суб’єкту права вибрати варіант належної поведінки1. При
цьому слід мати на увазі, що коли йдеться про норми, що формулюють права
і свободи людини і громадянина, коректніше говорити про метод
проголошення, підтримання, конкретизації, оскільки ці права та свободи
існують незалежно від держави2. Метод дозволу використано при
формулюванні практично всіх прав та свобод людини і громадянина за
Конституцією України.
У цілому конституційно-правове регулювання суспільних відносин
засновується на владно-імперативних засадах. Для нього найбільш
характерні приписи та заборони. Це пояснюється тим, що більшість норм
конституційного права визначають відносини, пов’язані з владою, хоча
конституційне право передбачає у багатьох випадках можливість виникнення
конституційно-правових відносин, побудованих на засадах юридичної
рівності сторін (це відносини між рівноправними суб’єктами —
адміністративно-територіальними одиницями, радами одного рівня тощо)3.
§ 2. Система конституційного права
Система конституційного права — це складна, структурова-на, динамічна
система, з притаманними їй законами, принципами побудови та
функціонування. Вона охоплює принципи конституційного права, його
інститути та норми.
Принципи конституційного права — це основні засади, виражені в змісті
даної галузі права, відповідно до яких вона буду-
1 Кутафин О. Е. Зазнач, праця. – С. 38-42.
2 Рьжов В. А. Зазнач, праця. — С. 4.
3 Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С. 43.
ється як система правових норм, а також здійснюється
конституційно-правове регулювання суспільних відносин1. Вони регулюють
суспільні відносини не безпосередньо, а через конкретні
конституційно-правові норми.
У конституційному праві виділяють:
загальні принципи, що декларуються конституціями: народний суверенітет,
народне представництво, розподіл влади,рівноправ’я, невідчужувані права.
Ці принципи не формулюютьконкретних прав та обов’язків і не завжди
забезпечені правовими санкціями, однак вони мають визначальне значення
для багатьох конституційно-правових норм;
принципи, що мають чітку юридичну форму вираженняі безпосередньо
застосовуються в державній діяльності: незалежність депутатів від
виборців, судовий захист конституційних прав тощо2.
Інститут конституційного права — це основний складовий елемент системи
конституційного права, який об’єднує відносно відособлену групу
взаємообумовлених та взаємопов’язаних норм конституційного права, що
регулюють конкретні сторони чи елементи суспільних відносин,
урегульованих конституційним правом3.
Як правило, до конституційно-правових інститутів відносять інститути:
основ конституційного ладу;
громадянства;
основ правового статусу людини і громадянина;
територіального устрою;
виборчого права;
системи державної влади;
системи місцевого самоврядування4.
Існує точка зору, відповідно до якої важливу роль у формуванні змісту
державно-правових інститутів відіграє практика.
1 Мелащенко В. Ф. Система конституційного права // Конституційне право
України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К.: Наукова думка, 2000. – С.
22-23.
2 Рьаков В. А. Зазнач, праця. — С. 7.
3 Поваляєва М. Інститути конституційного права України: поняття, ознаки
та критерії розмежування // Право України. — 2000. — № 5. — С. 23.
4 Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С. 57.
16
Глава І
Так, С. А. Авакьян зазначає, що навіть за відсутності належної кількості
правових приписів практика все ж забезпечує існування
конституційно-правового інституту1.
Межі такого поняття, як правовий інститут, і в теорії, і на практиці
дуже рухомі. Так, К. І. Козлова зазначає, що дане поняття може означати
і досить вузьку групу однорідних, близьких за змістом норм, і значно
більш широку їх групу аж до максимально великих правових утворень2. А.
Н. Кокотов пропонує об’єднувати інститути конституційного права в
Загальну та Особливу частини. На його думку, Загальна частина — це
сукупність конституційних принципів, що поширює свою дію на всі складові
даної галузі. Особлива частина включає державне, муніципальне право та
громадянсько-публічне право3. Серед українських авторів думку про
необхідність поділу конституційного права України на Загальну та
Особливу частини обстоює також В. Л. Федоренко4.
Слід мати на увазі, що не кожна група норм права має юридичні
властивості інституту. Інститут конституційного права є комплексним
утворенням, яке має відповідати певним критеріям, яким властивий
об’єктивний характер.
Інститути конституційного права не є однорідними за своїм
структурно-функціональним спрямуванням. Відповідно до їх конструкції
(моделі) та функціонування виділяють:
підгалузі права (парламентське, виборче право тощо) —це об’єднання
генеральних інститутів та інших елементів системи конституційного права;
генеральні інститути — це інститути, які охоплюють значне за обсягом
коло суспільних відносин і включають до свогоскладу більш дрібні
структурні елементи (наприклад, інститутоснов конституційного ладу
України, інститут конституційно-правового статусу особи і громадянина,
інститут державної влади тощо);
1 Авакьян С. А. Цит. за Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С. 55—57.
2 Козлова Е. Й. Цит. за Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С. 57.
3 Кокотов А. Н. Цит. за Кутафин О. Е. Зазнач, праця. – С. 58.
4 Федоренко В. Л. Загальна і особлива частини як основні складові
системи національного конституційного права // Бюлетень Міністерства
юстиції України. – 2006. – № 10. – С. 5-15.
Конституційне право — галузь національного права України 17
основні інститути — це інститути, які, на відміну від генеральних
інститутів, об’єднуються за більш однорідними правовими ознаками — мають
більш вузьку і конкретизовану предметно-функціональну спеціалізацію
правового регулювання, невикористовують усього арсеналу прийомів і
засобів конституційно-правового регулювання тощо;
субінститути мають усі ознаки, притаманні класичнимінститутам права, але
ці ознаки перебувають у більш усіченомувигляді. До субінститутів можна
віднести інститут притягнення депутата до юридичної відповідальності,
інститут депутатського запиту тощо;
одноелементні інститути є найдрібнішим об’єднаннямнорм конституційного
права, їм властивий незначний вміст нормативного матеріалу, обмежений
регулятивний вплив на елементи суспільних відносин та вузька
функціональна спрямованість. У більшості випадків одноелементні
інститути не входятьдо складу субінститутів та основних інститутів
конституційного права, а займають периферійне місце в складі
генеральнихінститутів (інститут державного герба, інститут державного
прапора, інститут повторних виборів тощо);
міжгалузеві інститути, що утворюються на межі взаємодії конституційного
права з іншими галузями права1 (інститутфінансування виборів та
референдумів, інститут інформаційного забезпечення виборчої кампанії
тощо).
Щодо співвідношення системи конституційного права та системи конституції
слід зазначити таке:
система конституційного права охоплює всі конституційно-правові норми,
тоді як система конституції — тільки частину з них;
для системи конституційного права характерний більш високий рівень
узагальнення правових норм за предметною ознакою, ніж для системи
конституції;
система конституційного права є суб’єктивною категорією постійно, тоді
як система конституції набуває нормативного характеру на час її дії;
система конституційного права та систем :їпостійно розвиваються, однак
система конститу
більш мінливою.
Поваляева М. Зазнач, праця. — С. 21—22.
18
Глава І
Конституційне право - галузь національного права України
19
У цілому ж проблема співвідношення системи конституційного права із
системою конституції є частиною більш загальної проблеми —
співвідношення системи права і системи законодавства. У системі джерел
певною мірою проявляється система конституційного права, через систему
джерел пра-вотворчі органи можуть впливати на систему конституційного
права1.
Вивчення та правильне розуміння питань, що стосуються системи
конституційного права та системи законодавства, мають важливе значення
для здійснення систематизації законодавства.
Місце і роль конституційного права в системі права визначається перш за
все тим, що воно регулює основні суспільні відносини, а його норми є
основоположними для всіх інших галузей права та визначають процес
створення права.
При поділі правової системи на публічне та приватне право вважається, що
конституційне право належить до публічного права. У той же час норми
конституційного права є базовими як для публічного, так і для приватного
права, і в цьому розумінні конституційне право є публічно-приватним2.
§ 3. Поняття, ознаки та види норм конституційного права
Конституційно-правова норма — це формально визначене, встановлене чи
санкціоноване Українським народом або державою чи суб'єктами місцевого
самоврядування правило поведінки, що регулює суспільні відносини, які є
предметом конституційного права, і забезпечується всіма засобами впливу,
що передбачені чинним законодавством3.
Маючи загальні ознаки норм права, норми конституційного права
характеризуються низкою особливостей.
1) Особливості структури. В юридичній літературі прийнято вважати, що
правові норми включають три елементи: гіпотезу
1 Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С. 52—55.
2 Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С. 43—49.
Погорілко В., Федоренко В. Поняття, ознаки, види і структура
конституційно-правових норм // Право України. - 2001. - № 11. - С. 9.
(визначення умов, за яких правова норма підлягає застосуванню),
диспозицію (власне правило поведінки) та санкцію (вказівка на наслідки,
які настають у випадку невиконання або неналежного виконання приписів,
що містяться у правовій нормі). Аналіз конституційно-правових норм дає
можливість стверджувати, що більшість із них не містить гіпотезу
(наприклад, у ст. 1 Конституції України зазначено, що Україна є
суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою).
Для більшості конституційно-правових норм характерна наявність
диспозиції. Однак значна їх кількість не містить чітких вказівок на
права та обов'язки учасників правовідносин, тобто в них відсутня
диспозиція в тому сенсі, в якому ЇЇ зазвичай розуміють (наприклад,
відповідно до ч. 1 ст. 148 Конституції України Конституційний Суд
України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України).
Елементи норм конституційного права України дуже важко виокремити в
конкретно об'єктивованій нормі права, в багатьох нормах гіпотеза та
диспозиція переплітаються і «зливаються» в єдине ціле1. Як правило,
конституційно-правова норма не містить санкції.
Така специфіка конституційно-правових норм зумовлена предметом
конституційного права, однак це не впливає на правовий характер цих
норм.
2) Особливості змісту, які полягають у тому, що не всі норми
конституційного права встановлюють конкретні права та обов'язки
учасників суспільних відносин. Багато норм конституційного права є
нормами-принципами, дефініціями тощо (наприклад, ч. 2 ст. 2 Конституції
України встановлює, що Україна є унітарною державою), але це жодною
мірою не впливає на ступінь їх обов'язковості для виконання.
Різноманітність конституційно-правових норм зумовлює необхідність їх
класифікації. В основу такої класифікації покладаються ті сфери
суспільних відносин, що регулюються конституційно-правовими нормами, а
також підстави, які би найбільше відображали суттєві властивості
конституційно-правових норм.
1 Сінькевич О. В. Норми конституційного права України: Автореф. дис....
канд. юрид. наук / КНУ імені Тараса Шевченка. — К., 2003. — С. 11.
20
Глава І
Конституційно-правові норми класифікують за кількома ознаками:
I. За об'єктом правового регулювання:
норми, що визначають основи конституційного ладу;
норми, пов'язані з приналежністю до держави, що регулюють відносини з
приводу громадянства;
норми, що визначають загальні принципи статусу особи;
норми, що визначають форму правління та територіальний устрій держави;
норми, що визначають основні принципи системи органів державної влади;
норми, що визначають основні засади, принципи організації місцевого
самоврядування, гарантії та форми здійснення місцевого самоврядування,
його місце в системі народовладдя;
II. За роллю в механізмі правового регулювання:
норми загального змісту — це норми, що встановлюютьвихідні засади
правового регулювання або принципи чи структуру органів держави
(установчі, відправні норми), та норми,що містять легальні визначення
тих або інших правових понять(дефінітивні норми). Це норми, які
визначають правові принципи, поняття або категорії, що мають юридичне
значення. Томувони підлягають обов'язковому врахуванню при
застосуваннібудь-яких відповідних їм конкретних норм права в цілому
абойого окремих інститутів;
конкретні (регулятивні) норми, що безпосередньо встановлюють права та
обов'язки, умови їх реалізації тощо;
III. За характером обов'язковості приписів, що в них містяться:
імперативні норми, які характерні для тих норм конституційного права, де
сторони відносин перебувають у нерівномустановищі;
диспозитивні норми, тобто ті, що допускають регулювання стосунків за
згодою сторін і встановлюють правило лише на випадок відсутності
домовленості між ними. Так, відповідно до ч. 5 ст. 94 Конституції
України закон набирає чинностічерез десять днів з дня його офіційного
оприлюднення, якщоінше не передбачено самим законом, але не раніше дня
йогоопублікування. Ця норма є диспозитивною і надає парламенту
Конституційне право — галузь національного права України 21
України право обрати той або інший строк набрання чинності законом;
3) альтернативні норми допускають різні варіанти поведінки учасників
відносин залежно від конкретних умов;
IV. За характером основного призначення приписів, що вних містяться:
уповноважуючі норми, які визначають права суб'єктів суспільних відносин
діяти в той чи інший спосіб;
зобов'язуючі норми, які покладають на суб'єктів обов'язки вчиняти певні
дії, передбачені цими нормами, обирати тойваріант поведінки, що
відповідає їх вимогам;
забороняючі норми, які містять заборони на вчинення передбачених у них
дій;
V. За територією дії:
загальнодержавні норми, що діють на території всієї держави і є
загальнообов'язковими для всіх суб'єктів права;
місцеві, або локальні, норми, які мають імперативну силу на території
певного регіону. Такі норми закріплені в актахсуб'єктів місцевого
самоврядування (територіальних громад,органів і посадових осіб місцевого
самоврядування). Особливимрізновидом місцевих норм є норми, видані
суб'єктами право-творчості Автономної Республіки Крим;
VI. За дією в часі:
норми конституційного права, що діють протягом неви-значеного часу, — це
більшість норм конституційного права;
норми з обмеженим строком дії — це норми, дія яких обмежується певними
хронологічними межами або нехронологіч-ними умовами;
VII. За сферою застосування:
загальні норми, тобто ті, дія яких поширюється на всі відносини, що
регулюються конституційним правом (це норми-принципи);
спеціальні норми, що регулюють обмежене коло суспільних відносин,
пов'язаних з певною сферою суспільного життяабо певним органом, тощо;
виняткові норми конституційного права, що видаютьсяяк доповнення до
загальних або спеціальних норм і встановлюють різноманітні винятки з
правил, що містяться в них (наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 70
Конституції України право голосу
22
Глава І
на виборах і референдумах мають громадяни України, які досяг-ли на день
їх проведення вісімнадцяти років. Частина 2 цієї ж статті встановлює, що
не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Ця
норма є такою, що містить виняток щодо першої норми);
VIII. За призначенням у механізмі правового регулювання:
матеріальні норми, які вказують на те, що потрібно робити для їх
здійснення;
процесуальні норми визначають як, яким чином, в якомупорядку їх потрібно
реалізовувати.
Слід наголосити на існуючій відмінності між матеріальними та
процесуальними нормами конституційного права та матеріальними і
процесуальними нормами інших галузей права (наприклад, кримінального та
кримінально-процесуального, цивільного та цивільно-процесуального тощо).
Так, конституційно-правові процесуальні норми обслуговують не
конституційно-правові матеріальні норми взагалі, а конкретні матеріальні
норми. Тому не можна порушувати питання про існування в конституційному
праві відокремлених процесуальних норм.
Отже, матеріальні та процесуальні конституційно-правові норми внаслідок
їх тісного і практично нерозривного взаємозв'язку не утворюють
самостійну галузь права. Вони формують єдину галузь конституційного
права, яку не можна розглядати тільки як матеріальну. Конституційне
право є однією матеріально-процесуальною галуззю національного права1.
У фаховій літературі вживаються терміни «процесуальні» та «процедурні»
конституційно-правові норми. Стосовно співвідношення цих понять існують
дві точки зору:
вони ототожнюються, оскільки будь-яка юридична процедура є юридичним
процесом (цієї думки дотримується більшість учених);
конституційно-правовими процесуальними є лише ті норми, які регулюють
провадження в конституційних або інших прирівняних до них судах;
провадження в інших державних органах регулюється процедурними нормами2.
1 Основою для написання даного параграфа є глава зазначеної вище праці
Кутафіна О. Е. (С. 71-161).
2 РьІжовВ.А. Зазнач, праця. — С. 10—11.
Конституційне право — галузь національного права України 23
§ 4. Реалізація норм конституційного
права. Тлумачення норм
конституційного права
Під реалізацією норм конституційного права розуміють їх здійснення,
досягнення тієї мети, яку переслідували при їх виданні.
Кожну конституційно-правову норму можна вважати чинною, якщо вона видана
уповноваженим на те суб'єктом у межах його компетенції, з дотриманням
установленого порядку її прийняття і набула законної сили.
Залежно від характеру правозастосовчих дій суб'єкта права виділяють
чотири основні форми реалізації правових норм:
1) здійснення (використання);
2)виконання;
дотримання;
застосування.
Здійснення (використання) норм права виражається в реалізації
можливостей, які надаються суб'єктам суспільних відносин відповідними
нормами права. В межах цієї форми здійснюються суб'єктивні права
учасників суспільних відносин, що регулюються цими нормами. Наприклад,
здійснення громадянами своїх конституційних прав та свобод відбувається
в межах цієї форми реалізації конституційно-правових норм.
Слід наголосити на існуванні відмінності між здійсненням громадянами
прав і свобод та використанням повноважень державними органами й
посадовими особами. Якщо для громадян використання належних їм
суб'єктивних прав є справою добровільною і вони не несуть жодної
відповідальності за невикористання своїх прав, то для державних органів
і посадових осіб здійснення їх повноважень є не тільки правом, а й
обов'язком.
Виконання як форма реалізації конституційно-правових норм являє собою
реалізацію зобов'язуючих норм, виконання суб'єктом права покладених на
нього обов'язків.
Дотримання пов'язане з реалізацією виключно забороняючих норм.
Призначення цієї форми реалізації конституційно-правових норм полягає у
тому, щоб не допустити вчинення дій, які могли спричинити шкоду
суспільству, державі, особі. Це досягається шляхом утримання від
учинення заборонених законом дій.
24
Глава І
Конституційне право — галузь національного права України
25
Застосування являє собою діяльність органів держави або посадових осіб,
які, використовуючи свої повноваження, видають акти індивідуального
значення на підставі норм права, вирішуючи тим самим конкретні питання
життя суспільства. На відміну від інших форм реалізації норм права, в
яких беруть участь різні суб'єкти права, включаючи фізичних та юридичних
осіб, правозастосовча діяльність може здійснюватися тільки
уповноваженими на те державними органами і посадовими особами1.
Велике значення для реалізації норм конституційного права, поряд з
юридичними, мають організаційно-правові гарантії, тобто певні
організаційні заходи і правові способи, що використовуються для
попередження порушень норм конституційного права і для припинення
можливих порушень. Частина цих гарантій стосується конституційного права
в цілому, інша ж пов'язана лише з конкретними конституційно-правовими
інститутами.
До гарантій, що мають відношення до конституційного права в цілому,
можна віднести:
процедурно-процесуальну регламентацію реалізації конституційно-правових
норм, значення якої не можна абсолютизувати через небезпеку породження
формалізму та бюрократизму;
конкретизацію, метою якої є сприяння реалізації нормиправа через
прийняття норми більш конкретного характеру.
Гарантії реалізації конституційно-правових норм можуть міститися в
нормах не тільки конституційного, а й інших галузей права. Наприклад,
серед юридичних гарантій конституційних прав, свобод та обов'язків
громадян розрізняють конституційно-правові, адміністративно-правові,
цивільно-правові, кримінально-правові гарантії, гарантії, що містяться в
трудовому праві, праві соціального забезпечення, тощо.
При цьому істотне значення мають соціальні фактори, які суттєво
впливають на конституційно-правове гарантування2.
Для реалізації норм конституційного права важливе значення має їх
тлумачення. Тлумачення норм конституційного права
Основою для написання даної частини параграфа є робота Мелащен-ка В. Ф.
Конституція — Основний Закон держави // Конституційне право України / За
ред. В. Ф. Погорілка. - К.: Наукова думка, 2000. — С. 112-113. 2 Кутафин
О. Е. Зазнач, праця. - С. 130-136.
може бути офіційним та неофіційним (що здійснюється на буденному рівні і
поділяється на доктринальне, професійне та побутове).
Офіційне тлумачення норм конституційного права може бути нормативним та
ненормативним.
В Україні офіційне нормативне тлумачення Конституції України та законів
України здійснює Конституційний Суд України (статті 147, 150 Конституції
України).
Відповідно до ст. 93 Закону України «Про Конституційний Суд України» від
16.10.1996 р., зі змінами і доповненнями, підставою для конституційного
подання щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів
України є практична необхідність у з'ясуванні або роз'ясненні, офіційній
інтерпретації Конституції та законів України. Суб'єктами права на
конституційне подання у цих випадках є: Президент України; не менш як
сорок п'ять народних депутатів України (підпис депутата не
відкликається); Верховний Суд України; Уповноважений Верховної Ради
України з прав людини; Кабінет Міністрів України, інші органи державної
влади; Верховна Рада Автономної Республіки Крим; органи місцевого
самоврядування.
Підставою для конституційного звернення із зазначеного питання є
наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або
законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо
суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести
або призвело до порушення його конституційних прав та свобод. Суб'єктами
права на конституційне звернення з цього питання є: громадяни України,
іноземці, особи без громадянства та юридичні особи.
Акти Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення Конституції
та законів України є інтерпретаційними актами та належать до актів
нормативного характеру1.
У теорії конституційного права одним із видів офіційного нормативного
тлумачення є автентичне тлумачення, тобто таке, що здійснюється органом,
який встановив норму, що тлумачиться. У радянський період таке
тлумачення здійснювалося
1 Христова Г. О. Юридична природа актів Конституційного Суду України:
Автореф. дис.... канд. юрид. наук / Національна юридична академія ім.
Ярослава Мудрого. — X., 2004. — С. 16.
26
Глава І
Конституційне право — галузь національного права України
27
Президіями Верховних Рад союзних республік, однак сьогодні вважається,
що офіційне тлумачення права є по суті судовою функцією і має
здійснюватися спеціальною судовою інстанцією; якщо ж правотворчий орган
вважає, що виданий ним акт має вади, які не можуть бути подолані в
процесі його реалізації, то він повинен у встановленому законом порядку
внести до нього необхідні поправки та уточнення.
Крім того, практика свідчить, що нормативне тлумачення норм
конституційного права може здійснюватися органами, наділеними
спеціальними повноваженнями видавати інструкції та роз'яснення щодо
застосування чинного законодавства, а також органами, які мають
спеціальне доручення правотворчого органу видавати інструкцію або
роз'яснення щодо застосування того або іншого акта. Таке тлумачення
прийнято називати легальним або делегованим. Воно має суворо підзаконний
характер і повинно проводитися в межах компетенції органу, що дає
роз'яснення1.
§ 5. Прогалини та аналогія в конституційному
праві
Прогалини в праві — це прогалини у змісті чинного права щодо факторів
суспільного життя, які знаходяться у сфері правового регулювання.
Наявність прогалин у праві тісно пов'язана з проблемою аналогії.
Розрізняють:
аналогію закону, тобто застосування норми права до випадків, що нею не
передбачені, однак аналогічні випадкам, які регулюються цією нормою;
аналогію права, тобто застосування для вирішення відповідного питання
загальних засад та принципів правового регулювання, що притаманні певній
галузі права.
У конституційному праві можливе застосування як аналогії закону, так і
аналогії права, що зумовлено традиційно слабкою деталізованістю його
положень, а також порівняно невеликим досвідом застосування новітніх
законів. Крім того, відповідно
до ч. 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на
оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Однак сфера застосування аналогії в конституційному праві не може бути
безмежною, зокрема коли:
очевидно можна встановити норму, що належить до питання, яке
вирішується;
правові норми становлять винятки із загального порядкуправового
регулювання або містять спеціальну вказівку на те, щовони застосовуються
лише у випадках, установлених у законі;
у процесі вирішення питання може бути усунуто прогалину в праві;
у нормах містяться вирази на зразок «та інші», «в аналогічних випадках»,
оскільки в цьому разі має місце точне застосування норм такого роду і
про поширення на аналогічні випадки не може йтисяг.
§ 6. Джерела конституційного права: поняття, ознаки, види
У конституційному праві джерело права — це нормативний акт, в якому
містяться конституційно-правові норми. Іноді це поняття називають формою
права, але термін «джерело права» більш зручний для використання і
традиційний для світової юриспруденції, тоді як поняття «форма права»
менш вдале, оскільки має багато значень2.
Джерела конституційного права України характеризуються загальними (тобто
притаманними для джерел інших галузей права) та спеціальними юридичними
ознаками.
До загальних ознак джерел конституційного права України можна віднести
такі:
ці джерела видаються в межах повноважень відповіднихсуб'єктів
правотворчості;
вони мають відповідати нормативним положенням актів,що видані
вищестоящими суб'єктами правотворчості;
1 Кутафин О. Е. Зазнач, праця. - С. 157-160.
1 Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С. 136—147.
2 Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С. 165.
28
Глава І
3) нормативний акт набуває загальнообов'язкової сили, як правило, за
умови його оприлюднення або через іншу форму доведення до відома
виконавців.
До спеціальних ознак джерел конституційного права України належать
ознаки, за якими джерела цієї галузі права відмежовуються від джерел
інших галузей права:
за своєю сутністю джерела конституційного права об'єктивно відображають
волю Українського народу (як на загальнодержавному, так і на локальному
рівні) та політику держави ібезпосередньо виражають зміст владних
відносин у суспільствіта державі;
за змістом джерела конституційного права мають загальнообов'язковий
характер для всіх суб'єктів конституційно-правових відносин і є основою
для формування інших галузевих джерел права;
за формою об'єктивації джерела конституційного права єзовнішньою формою
вираження об'єктивно існуючих конституційно-правових норм;
за суб'єктами правотворчості конституційно-правові норми можуть бути
встановлені чи санкціоновані виключно суб'єктами конституційної
правотворчості: Українським народом, державою чи суб'єктами місцевого
самоврядування.
Множинність джерел конституційного права передбачає необхідність їх
класифікації, що здійснюється за певними критеріями. /. За сутністю:
джерела, що є безпосереднім волевиявленням усього Українського народу —
акти всеукраїнського референдуму (первинні);
ті, що є волевиявленням держави та органів державноївлади (похідні);
волевиявлення територіальних громад та інших суб'єктівмісцевого
самоврядування.
//. За змістом (за юридичною силою):
конституційні акти (Конституція України, акти всеукраїнського
референдуму щодо внесення змін до КонституціїУкраїни);
законодавчі акти (розрізняють: конституційні, органічні,звичайні закони
та особливі різновиди законів (закони про регламенти, чинні міжнародні
договори України), декларації, акти,конституційні договори).
Конституційне право — галузь національного права України 29
При цьому слід мати на увазі, що у Рішенні Конституційного Суду України
від 09.07.1998 р. № 12-РП/981 визначено, що терміном «законодавство»
охоплюються: закони України; чинні міжнародні договори України, згода на
обов'язковість яких надана Верховною Радою України; укази Президента
України; декрети та постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в
межах їх повноважень та відповідно до Конституції та законів України.
Перелік питань, що визначаються та встановлюються виключно законами
України, передбачений ст. 92 Конституції України. Так, виключно законами
України визначаються:
права та свободи людини і громадянина, гарантії цих праві свобод;
основні обов'язки громадянина;
громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземцівта осіб без
громадянства;
права корінних народів і національних меншин;
порядок застосування мов;
засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної
зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації
та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку;
основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади
регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї,охорони дитинства,
материнства, батьківства; виховання,освіти, культури і охорони здоров'я;
екологічної безпеки;
правовий режим власності;
правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми
антимонопольного регулювання;
засади зовнішніх відносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної
справи;
засади регулювання демографічних та міграційних процесів;
засади утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань
громадян, засобів масової інформації;
1 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним
зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного
тлумачення ч. З ст. 21 Кодексу законів про працю України (справа про
тлумачення терміна «законодавство») від 09.07.1998 р. № 12-рп/98 //
Офіційний вісник України. - 1998. - № 32 (27.08.98). - Ст. 1209.
зо
Глава І
Конституційне право — галузь національного права України
31
організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної
служби, організації державної статистики та інформатики;
територіальний устрій України;
судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи,
організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства,
нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та
діяльності адвокатури;
засади місцевого самоврядування;
статус столиці України; спеціальний статус інших міст;
основи національної безпеки, організації Збройних СилУкраїни і
забезпечення громадського порядку;
правовий режим державного кордону;
правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної
екологічної ситуації;
організація і порядок проведення виборів і референдумів;
організація і порядок діяльності Верховної Ради України,статус народних
депутатів України;
засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами,
адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та
відповідальність за них.
Виключно законами України встановлюються:
• Державний бюджет України і бюджетна система України;система
оподаткування, податки і збори; засади створення іфункціонування
фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус
національної валюти, а такожстатус іноземних валют на території України;
порядок утворення і погашення державного внутрішнього і
зовнішньогоборгу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів,їх
види і типи;
> порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав;
порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших
держав на території України;
1 одиниці ваги, міри і часу; порядок установлення державних стандартів;
порядок використання і захисту державних символів; державні нагороди;
військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання; державні
свята;
• порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон,
що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального.
Законом України оголошується амністія. Особливим різновидом законів є
закони України про внесення змін до Конституції України, порядок
прийняття яких регламентується розділом XIII Конституції України.
Частиною 1 ст. 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні
договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є
частиною національного законодавства України. Відповідно до ч. 2 ст. 19
Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р.
встановлено принцип примату міжнародного права в Україні, згідно з яким,
якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому
порядку, закріплено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному
акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного
договору;
тдзаконнг акти (постанови та інші нормативно-правовіакти Верховної Ради
України, нормативні укази ПрезидентаУкраїни, нормативні постанови
Кабінету Міністрів України танормативно-правові акти центральних органів
виконавчої влади, рішення Центральної виборчої комісії та територіальних
виборчих комісій, акти реагування Уповноваженого Верховної Ради України
з прав людини, нормативно-правові акти колишніхСРСР та УРСР тощо);
локальні акти (нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим та
суб’єктів місцевого самоврядування). Норми,що містяться в актах
місцевого самоврядування, є загальнообов’язковими та гарантованими з
боку держави, тобто мають властивості правових норм.
Джерела конституційного права за змістом являють певну ієрархію, нижні
ланки якої не можуть суперечити верхнім.
///. За формою вираження: закони, постанови Верховної Ради України,
укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України тощо.
IV. За територією дії:
1) загальнодержавні акти, що діють на всій території України (закони,
постанови Верховної Ради України, укази Президента України тощо);
32
Глава І
2) локальні акти, що діють на певній частині території України (акти
місцевих органів державної влади; акти Автономної Республіки Крим; акти
суб’єктів місцевого самоврядування; акти підприємств, установ,
організацій).
V. За часом дії:
постійні акти, якими є більшість джерел конституційногоправа, вони
приймаються на невизначений термін;
тимчасові акти, що приймаються на визначений період тадіють за
визначених умов, після чого їх чинність припиняється.
VI. За чинністю:
чинні джерела (діючі);
нечинні (історичні) джерела — це джерела конституційного права України,
які свого часу були чинними, але внаслідокісторичного розвитку
конституційного права втратили своючинність. Від цих джерел слід
відрізняти нелегітимні акти, якіне набули чинності з різних причин.
VII. За національною належністю:
національні джерела, тобто джерела, прийняті на територіїУкраїни
відповідними суб’єктами конституційної правотворчості;
міжнародні джерела, тобто чинні міжнародні договориУкраїни у сфері
конституційного права України, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України. Так, наприклад, відповідно до ст. 17 Закону
України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського
суду з прав людини» від 23.02.2006 р. суди застосовують при розгляді
справКонвенцію про захист прав люди та основоположних свобод1950 р. та
практику Суду як джерело права. При цьому під практикою Суду розуміють
практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав
людини.
Джерела конституційного права України у сукупності утворюють систему
джерел конституційного права України. У науці про конституційне право
висловлюється думка про те, що для точного визначення всіх елементів
цієї системи доцільним є ухвалення закону про нормативні правові акти
України1.
Проблемним питанням джерел конституційного права України є судова
нормотворчість. З юридичної точки зору Конститу-
Конституційне право — галузь національного права України 33
ційний Суд України та суди загальної юрисдикції не мають права
створювати нові конституційно-правові норми, але фактично вони це
здійснюють. Головною причиною такого стану речей є відсутність
нормативного регулювання відповідних відносин на рівні актів тих
органів, до компетенції яких належить те або інше питання.
Дискусійним є питання про звичай як про джерело конституційного права.
Особливістю звичаю є те, що правила, які становлять його зміст, не
закріплюються рішенням суб’єктів правотворчості, а виникають у процесі
суспільної практики та існують у вигляді соціальних норм, що не мають
юридичного значення. Такі норми не можуть слугувати джерелами
конституційного права. Коли ж звичай встановлюється або санкціонується
суб’єктом правотворчості, він починає бути звичаєвою правовою нормою,
яка стає джерелом права взагалі і конституційного зокрема. Але в цьому
випадку дана норма припиняє бути звичаєм і зобов’язана йому лише своїм
походженням. Однак, у тому випадку, коли застосування звичаю у
конкретних правовідносинах санкціонується суб’єктом правотворчості, він
стає правовим і є джерелом конституційного права1. Наприклад, відповідно
до ст. 132 Конституції України територіальний устрій України ґрунтується
на засадах, що передбачають урахування цілої низки традицій. Носіями
таких традицій і є звичаї.
§ 7. Конституційно-правові відносини: поняття,
види, суб’єкти, об’єкти, зміст, підстави
виникнення, зміни та припинення
Конституційно-правові відносини — це врегульовані нормами
конституційного права суспільні відносини.
Особливості конституційно-правових відносин зумовлені особливостями
предмета конституційного права і полягають у наявності двох груп цих
відносин.
Першу групу утворюють суспільні відносини загального характеру, що
регулюються головним чином нормами Конституції України та Конституції
Автономної Республіки Крим. Ці
1 Погорілко В., Федоренко В. Джерела конституційного права України:
поняття, види і система // Право України. — 2002. — № 3. — С. 8—16.
1 Кутафин О. Е. Зазнач, праця. – С. 287-296. І КвИититуційне право
України
34
Глава І
Конституційне право — галузь національного права України
35
відносини виражають демократичний лад Української держави, його
конституційні основи, визначають основні риси механізму влади народу, що
здійснюється безпосередньо та через органи державної влади і місцевого
самоврядування, опосередковують основні зв’язки особи із суспільством та
державою, а також зв’язки, що виникають з установленням територіального
устрою України, визначають систему державних органів та основні зв’язки
між ними як елементами єдиного цілісного механізму.
Другу групу утворюють конкретні конституційно-правові відносини, для
яких характерною ознакою є наявність конкретних сторін цих відносин, а
також те, що вони складаються у сферах, які утворюють основні елементи
держави, — населення, територія та влада.
Для обох груп конституційних правовідносин характерне те, що вони:
1) мають політичний характер (хоча слід мати на увазі, щоне всі
політичні відносини є конституційно-правовими, а такожщо не всі
конституційно-правові відносини мають політичнийхарактер — наприклад,
відносини з приводу громадянства, з приводу утворення та участі в
діяльності громадських організаційтощо);
2) ці відносини є базовими в системі правовідносин у
цілому.Конституційно-правові відносини класифікують за такими
критеріями:
І. За цільовим призначенням:
установчі відносини — це переважно загальні відносини,що виникають на
основі конституційних принципів, статутних,дефінітивних та інших норм;
правовстановлюючі відносини — це такі, в яких їх суб’єктиздійснюють свої
права та виконують свої обов’язки, встановлені правовою нормою;
правоохоронні відносини — це відносини, метою яких єохорона приписів
правової норми. Ці відносини завжди маютьхарактер владовідносин. Вони
можуть бути як загальними, так іконкретними. Загальні, наприклад,
забезпечують передбаченийст. 6 Конституції України розподіл державної
влади на законодавчу, виконавчу, судову гілки, а конкретні, приміром,
забезпечують недоторканність народних депутатів України;
II. За змістом:
матеріальні правовідносини — це відносини, які складаються в процесі
реалізації матеріальних норм конституційного права. Наприклад, такі
відносини виникають у процесіреалізації норм Конституції України, що
визначають взаємо-иідносини між Президентом України та Верховною
РадоюУкраїни;
процесуальні правовідносини виникають при реалізаціїпроцесуальних норм.
Такі норми містяться, наприклад, у Регламенті Верховної Ради України,
який встановлює порядок підготовки і проведення сесій Верховної Ради, її
засідань, формування державних органів, визначає законодавчу процедуру,
процедуру розгляду інших питань, віднесених до її повноважень, тапорядок
здійснення контрольних функцій Верховної Ради;
III. За формою:
правовідносини у власному розумінні, які характеризуються тим, що в них
чітко визначені права та обов’язки суб’єктіві кожен суб’єкт здійснює
свої права та обов’язки особисто;
правові стани, які характеризуються тим, що права та обов’язки суб’єктів
мають менш визначений характер. Вони встановлюються правовими нормами,
на підставі яких складаютьсяінші правові відносини (наприклад, стан
громадянства);
IV. За часом дії:
строкові правовідносини — це більшість конституційно-правових відносин;
вони діють протягом чіткого, встановленогов нормі строку (наприклад,
правовідносини, що виникають підчас виборчої кампанії, проведення
референдуму тощо);
безстрокові правовідносини — це правовідносини, необмежені в часі, які,
однак, можуть припинити своє існування запевних умов (наприклад, смерть
громадянина припиняє усі відносини з приводу його громадянства). До
безстрокових належатьвсі відносини, що за формою є правовими станами,
відносини,пов’язані із забезпеченням державою основних прав та
свободгромадян, тощо.
Існують і інші критерії класифікації конституційних правовідносин: за
суб’єктами, за юридичними фактами тощо.
Суб’єкти конституційно-правових відносин — це їх учасники, які у
конкретному правовідношенні здійснюють свої права та несуть відповідні
юридичні обов’язки або своєю правоздатністю
36
Глава І
Конституційне право — галузь національного права України
37
породжують певні правові стани1. Зазначене поняття потрібно відрізняти
від поняття «суб’єкт конституційного права», під яким розуміють
установленого конституційними нормами носія, який може мати юридичні
права і нести відповідні обов’язки2.
Характерна особливість суб’єктів конституційно-правових відносин полягає
в тому, що вони мають різні права та обов’язки, тобто різну за змістом
конституційну правоздатність.
Усіх суб’єктів конституційно-правових відносин поділяють на
індивідуальні та колективні (комплексні)3.
Найбільш поширеними видами суб’єктів конституційно-правових відносин є:
спільноти (народ, нація, національні меншини, коріннінародності,
територіальні громади тощо);
держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування,
депутати, службові та посадові особи;
політичні партії, громадські організації та блоки (асоціації);
громадяни України, іноземці, особи без громадянства, жителі, біженці;
підприємства, установи, організації;
міжнародні органи і організації;
органи самоорганізації населення;
ЗМІ тощо4.
Об’єкти конституційно-правових відносин — це предмети або явища, з якими
норми конституційного права пов’язують поведінку учасників
конституційно-правових відносин.
Об’єктами конституційно-правових відносин є:
державна територія, оскільки територія держави є просторовою базою
здійснення її суверенітету, просторовою межеюїї влади;
влада (воля) Українського народу;
державна влада, що є об’єктом більшості конституційно-правових відносин;
1 Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С. 317.
2 Мелащенко В. Ф. Конституційно-правові відносини // Конституційнеправо
України / За ред. В. Ф. Погорілка. – К.: Наукова думка, 2000. – С. 65.
3 Кутафин О. Е. Зазнач, праця. – С. 316-318.
Погорілко В., Федоренко В. Суб’єкти конституційно-правових відносин:
поняття, ознаки, види // Право України. — 2002. – № 10.
місцеве самоврядування;
майнові та немайнові блага. Причому майнові блага якоґмжти
конституційно-правових відносин у загальній масі цихпідцосин займають
порівняно невелике місце (наприклад, зприводу майнових благ суб’єкти
конституційно-правовихпідносин реалізують права, передбачені статтями
41, 46—48Конституції України), оскільки реалізація правових норм,
щорегулюють користування власністю та іншими матеріальними благами,
здійснюється у більшості випадків у цивільно-правових,
фінансово-правових, земельно-правових відносинахтощо;
поведінка людей, дії органів держави, органів місцевого самоврядування,
об’єднань громадян, що мають певною мірою профілююче значення в
конституційному праві, оскількисаме через дії реалізується народовладдя
в різноманітних йогоформах1.
Змістом конституційно-правових відносин є соціальна поведінка
(діяльність) суб’єктів конституційного права, що забезпечується і
спрямовується державою шляхом визначення їх суб’єктивних прав і
юридичних обов’язків2.
Виникнення, зміна та припинення конституційно-правових відносин
пов’язані з певними умовами, передбаченими нормами конституційного
права. Такі умови називають юридичними фактами, їх класифікують за
кількома критеріями. Наприклад, за впливом на динаміку правовідносин
виділяють пра-востворюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі юридичні
факти.
Найбільш поширеною класифікацією юридичних фактів є класифікація за
джерелом їх походження, за якою факти поділяються на:
юридичні дії — це юридичні факти, що залежать від волілюдини;
юридичні події — це юридичні факти, що не мають вольового характеру,
хоча іноді причиною їх виникнення можуть бути вольові акти (наприклад,
смерть людини є подією, але її причиною може бути вбивство).
1 Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С. 367—369.
2 Рьжов В. А. Зазнач, праця. — С. 14.
38
Глава І
До подій, що мають конституційно-правове значення, належать:
народження людини. Із цим фактом пов’язується належність людині прав та
свобод; він є однією з підстав виникненнягромадянства;
досягнення особою певного віку. Так, наприклад, відповідно до ч. 1 ст.
70 Конституції України право голосу на виборах іреферендумах мають
громадяни України, які досягли на день їхпроведення вісімнадцяти років;
відповідно до ч. 2 ст. 103 Конституції України Президентом України може
бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти років;
смерть особи. За її настання припиняються відносини,пов’язані,
наприклад, із громадянством особи, виконанням неюпосадових обов’язків
тощо;
стихійні лиха, епідемії, епізоотії, великі аварії, що ставлять під
загрозу життя та здоров’я населення та потребуютьпроведення
аварійно-рятувальних та відновлювальнихробіт; загроза нападу, загроза
державній незалежності України тощо є підставами для запровадження
відповідно надзвичайного або воєнного стану на території України або в
окремих її місцевостях;
призначення певного строку, з яким норма права пов’язує можливість
виникнення певних правовідносин (наприклад,відповідно до ч. 5 ст. 94
Конституції України закон набирає чинності через десять днів з дня його
офіційного оприлюднення,якщо інше не передбачено самим законом, але не
раніше дняйого опублікування).
Слід звернути увагу на те, що подія має правове значення не сама по
собі, а лише оскільки вона обумовлює необхідність забезпечення певної
поведінки людей, тобто дії.
Більшість юридичних фактів, що зумовлюють виникнення
конституційно-правових відносин, мають характер юридичних дій, які
поділяють на правомірні дії та правопорушення.
До правомірних дій належать юридичні вчинки та юридичні акти.
Юридичні вчинки — це діяння, з якими норми права пов’язують виникнення,
зміну чи припинення правовідносин. Іноді вони можуть мати форму
бездіяльності.
Юридичні акти — це юридичне значущі дії, що вчиняються органами
державної влади, органами місцевого самоврядуван-
Конституційне право — галузь національного права України 39
11 я, а також шляхом народного голосування з метою створення правових
норм, з якими пов’язані виникнення, зміна чи припинення правовідносин1.
У наступному параграфі ми детально розглянемо правопорушення як підставу
виникнення конституційних правовідносин.
§ 8. Конституційно-правова відповідальність: поняття, особливості, види
Конституційно-правова відповідальність є важливим елементом забезпечення
правової охорони Конституції.
Конституційно-правова відповідальність є самостійним видом юридичної
відповідальності, тому їй властиві ознаки, які характеризують юридичну
відповідальність у цілому, а саме:
відповідальність є наслідком правопорушення;
вона пов’язана із реалізацією санкцій, встановлених у нормах права.
Водночас конституційно-правова відповідальність характеризується такими
специфічними ознаками:
вона спрямована на правову охорону Конституції України;
вона часто межує з політичною відповідальністю, але політичний характер
цієї відповідальності проявляється тількищодо тих суб’єктів
правовідносин, діяльність яких пов’язана ізздійсненням політичної влади:
Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України,
народні депутати, політичні партії тощо2;
не існує єдиної процедури застосування цього виду відповідальності.
Практично кожен захід конституційно-правовоївідповідальності має свій
особливий порядок її призначення тавиконання3.
Отже, конституційно-правова відповідальність — це передбачений нормами
конституційного права вид соціальної та юридичної відповідальності, що
існує у сфері конституційно-правових відносин, характеризується
наявністю специфічних суб’єк-
1 Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С. 377—384.
– С. 93.
2 Майданний О. Конституційно-правова відповідальність: ознаки, підстави,
суб’єкти // Право України. — 2001. — № 2.
3 Кутафин О. Е. Зазнач, праця. — С. 401.
40
Глава І
тш, механізму реалізації та санкцій і полягає у примусовому
перетерплюванні заходів впливу за протиправне діяння (ретроспективний
аспект) та у відповідальному стані зобов’язаного суб’єкта (позитивний
аспект), є найважливішою гарантією реалізації та захисту конституції.
Слід мати на увазі, що терміни «конституційно-правова відповідальність»,
«державно-правова відповідальність» та «конституційна відповідальність»
є тотожними, на відміну від таких понять, як «конституційна
відповідальність» та «відповідальність за порушення норм конституційного
права». Так, у тій частині, під якою розуміють конституційну
відповідальність за порушення конституційних норм узагалі, ці поняття
збігаються. Однак, оскільки порушення норм конституційного права
породжує не тільки власне конституційну, а й відповідальність,
передбачену іншими галузями права, поняття відповідальності за порушення
норм конституційного права є ширшим1.
Конституційно-правова відповідальність класифікується за різними
критеріями. Але найбільш важливим, з точку зору розуміння сутності цього
виду відповідальності, можна вважати класифікацію на позитивну (активну,
проспективну) конституційно-правову відповідальність, тобто
відповідальність, що виникає до протиправного вчинку та існує щодо дій у
теперішньому та майбутньому, зумовлюючи правомірну поведінку суб’єктів
права, та ретроспективну (негативну) відповідальність, що настає за
вчинення правопорушення.
Позитивну юридичну відповідальність дослідники сприймають неоднозначне,
однак дедалі частіше визнають, що вона має місце в конституційному
праві, але сфера її застосування дуже обмежена. Позитивною (тобто такою,
що існує до правопорушення) може бути лише правова відповідальність
державних органів та посадових осіб. Позитивна відповідальність є
правовим станом, що включає відповідальність за що-небудь (за належне
виконання покладених обов’язків, ефективність та доцільність роботи) та
перед ким-небудь (втілюється у правових відносинах
підзвітності-підконтрольності, в яких беруть участь
1 Наливайко Л. Проблеми визначення поняття, специфічних ознак та функцій
конституційної відповідальності у сучасній конституційній теорії //
Право України. – 1999. – № 10. – С. 45-48.
41
Конституційне право — галузь національного права України
дні сторони). Наприклад, відповідно до ст. 118 Конституції України
голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні сіюїх повноважень
відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України,
підзвітні та підконтрольні органам никонавчої влади вищого рівня.
Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині
повноважень, делего-наних їм відповідними районними чи обласними радами.
Ця відповідальність настає з моменту отримання державними органами та
посадовими особами державно-владних повно-пажень.
Позитивна та ретроспективна відповідальність у конституційному праві
тісно пов’язані. Так, позитивна відповідальність розглядається як етап
оцінки, внаслідок якої може настати одна із форм відповідальності
ретроспективної; ретроспективна конституційна відповідальність для
зазначених вище суб’єктів настає лише у тому випадку, якщо не спрацював
механізм позитивної відповідальності1.
Зупинимося на розгляді конституційної відповідальності у
ретроспективному аспекті, її підставами є:
нормативні підстави, тобто ті законодавчі акти, в яких передбачені
можливості та умови притягнення до даного виду відповідальності;
фактичні підстави, тобто юридичний факт неправомірної поведінки у
конституційно-правовій сфері.
Слід наголосити, що застосування конституційно-правової відповідальності
неможливе без установлення тієї норми права, в якій передбачені ЇЇ
підстави. Якщо ж таку норму встановити неможливо, має йтися про
політичну, а не про конституційно-правову відповідальність. Так,
відставка уряду може бути заходом конституційної відповідальності, коли
вона відбувається за неналежне виконання урядом своїх обов’язків, так і
заходом політичним, коли уряд звільняється з метою подолання політичної
кризи, що виникла у державі (іноді відставка уряду може бути як заходом
політичної, так і конституційної відповідальності)2.
1 Червяцова А. «Позитивний» аспект конституційної
відповідальності:визначення змісту // Право України. — 2000. — № 12. —
С. 95.
2 Наливайко Л. Зазнач, праця. — С. 48—49.
42
Глава І
Конституційне право — галузь національного права України
43
Склад конституційного правопорушення, що є підставою притягнення до
конституційно-правової відповідальності, є таким.
Об’єктом конституційного правопорушення є суспільні відносини, що
регулюються нормами конституційного права.
Об’єктивною стороною правопорушення є протиправна поведінка суб’єкта, що
не відповідає нормам конституційного права. У деяких складах
конституційних правопорушень передбачається необхідність доведення факту
настання шкоди та наявності причинного зв’язку між ним та порушенням
норми. Особливістю об’єктивної сторони конституційного правопорушення є
те, що вона закріплюється у конкретній регулятивній нормі, яка визначає
правове положення винного суб’єкта. Причому питання про оцінку
об’єктивної сторони конституційного правопорушення, на відміну від інших
видів юридичної відповідальності, вирішує суб’єкт, наділений правом
застосовувати конституційно-правову санкцію.
Суб’єктами конституційно-правової відповідальності у ретроспективному
аспекті є ті суб’єкти конституційного права України, які наділені
деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність за
свої протиправні вчинки1.
У конституційному праві деліктоздатність мають два види суб’єктів:
індивідуальні (громадяни України, депутати всіх представницьких органів
державної влади та місцевого самоврядування; посадові особи тощо);
колективні (органи державної влади, органи місцевого са-моврядування,
об’єднання громадян та інші соціальні утворення:комітети та комісії
представницьких органів, виборчі комісії тощо).
Певні особливості як суб’єкти конституційного правопорушення мають такі
суб’єкти.
1) Держава, яка має нести конституційно-правову відповідальність у всіх
випадках, коли вона не виконує офіційно взятих на себе зобов’язань, якщо
в результаті цього спричинено шкоду будь-кому (відповідно до ст. 56
Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави
чи органів
1 Наливайко Л. Р. Теоретичні аспекти конституційного делікту // Держава
і право: 36. наук, праць. Юридичні і політичні науки. — Вип. 13. — К.:
Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, 2001. — С. 3—8.
місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, .І; І вданої
незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органі Іі державної влади,
органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при
здійсненні ними своїх- повноважень).
Щодо народів та націй, то вони не вважаються суб’єктами
конституційно-правової відповідальності, хоча за часів радянської влади
цілі народи та нації були піддані репресіям.
2) Фізичні особи, які є суб’єктами
конституційно-правовоївідповідальності, якщо вони:
мають українське громадянство;
досягли 18 років;
є дієздатними.
У деяких випадках громадяни України можуть нести конституційно-правову
відповідальність лише якщо вони наділені спеціальною правоздатністю
депутата, посадової особи тощо.
Законодавчий орган державної влади — Верховна РадаУкраїни, Президент
України та органи місцевого самоврядування, які несуть відповідальність
перш за все перед громадянами, які їх обирають, але не тільки. Це може
бути відповідальністьза порушення норм Конституції тощо.
Виконавчі органи державної влади несуть відповідальність лише у випадку
порушення ними конституційно-правових норм.
Суб’єктивною стороною складу конституційного правопорушення є вина,
зміст якої залежить від характеру суб’єкта, що несе відповідальність.
Так, якщо це індивідуальний суб’єкт, то у змісті вини важливе значення
має психологічне ставлення особи до своїх протиправних дій та їх
можливих наслідків. Щодо вини колективного суб’єкта, то вона визнається
лише тоді, коли цей суб’єкт, маючи можливість вибору, обрав, саме
неправомірний варіант. При цьому при визнанні вини колективного суб’єкта
конституційна відповідальність покладається саме на колективного
суб’єкта, а не на окремих членів колективу чи керівників, які при цьому
паралельно можуть нести особисту відповідальність за власні протиправні
та винні дії, пов’язані із виною колективного суб’єкта. Разом із тим,
чинне законодавство передбачає випадки, коли за протиправні та винні дії
своїх працівників, що здійснювалися ними у межах службових обов’яз-
44
Глава І
Конституційне право – галузь національного права України
45
ків, відповідальність несуть колективні суб’єкти, відповідаючи за них як
за власні діяння (ст. 56 Конституції України). У таких випадках
відповідальність несуть обидва суб’єкта конституційного права: як член
колективу, так і сам колектив.
Іноді суб’єктивну сторону конституційного правопорушення характеризують
і такі додаткові ознаки, як мотив і ціль. Наприклад, відповідно до ст.
37 Конституції України утворення і діяльність політичних партій та
громадських організацій є конституційним правопорушенням лише за умови
переслідування ними протиправних цілей, передбачених цією статтею1.
Серед заходів конституційно-правової відповідальності у ретроспективному
аспекті, тобто серед її санкцій, виділяють такі:
скасування або призупинення дії актів державних органівта органів
місцевого самоврядування або їх окремих положень(наприклад, відповідно
до ч. 8 ст. 118 Конституції України рішення голів місцевих державних
адміністрацій, що суперечатьКонституції та законам України, іншим актам
законодавстваУкраїни, можуть бути відповідно до закону скасовані
Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого
рівня). Різновидом даної санкції є визнання неконституційними актів,
визначених Конституцією України державнихорганів або їх окремих
положень, що здійснюється Конституційним Судом України;
припинення діяльності державних органів, органів місцевого
самоврядування, їх посадових та службових осіб (наприклад,відповідно до
ч. 1 ст. 87 Конституції України Верховна РадаУкраїни за пропозицією
Президента України або не менш як однієї третини народних депутатів
України від конституційногоскладу Верховної Ради України може розглянути
питання провідповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти
резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України більшістю від
конституційного складу Верховної Ради України);
анулювання юридичних результатів тих або інших конституційна-правових
дій (наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 90Закону України «Про вибори
народних депутатів України» дільнична виборча комісія може визнати
голосування на виборчійдільниці недійсним у разі встановлення нею
порушень вимог
Кутафин О. Е. Зазнач, праця. – С. 419-430, 441-443.
цього Закону, внаслідок яких неможливо достовірно встановити результати
волевиявлення виборців);
обмеження або призупинення деяких основних прав громадян. Так,
відповідно до ч. З ст. 76 Конституції України не можебути обраним до
Верховної Ради України громадянин, який маєсудимість за вчинення
умисного злочину, якщо ця судимістьнепогашена і незнята в установленому
законом порядку;
скасування рішення про прийняття до громадянства України. Наприклад,
відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 19 Закону України «Прогромадянство України»
набуття особою громадянства Україничерез прийняття до громадянства
України внаслідок обману,свідомого подання неправдивих відомостей або
фальшивих документів є підставою для втрати громадянства України1.
Для впорядкування всіх складових конституційно-правової відповідальності
пропонується ухвалити закон «Про конституційно-правову
відповідальність»2 або закріпити їх у межах конкретних законів, що
регламентують правовий статус різноманітних державних інституцій,
посадових осіб3.
§ 9. Колізії в конституційному праві
Юридичні колізії — це розходження або протиріччя між окремими
нормативно-правовими актами, що регулюють одні й ті самі або суміжні
суспільні відносини, а також протиріччя, що виникають у процесі
правозастосування та здійснення компетентними органами і посадовими
особами своїх повноважень.
Виділяють такі види юридичних колізій:
між нормативними актами та окремими правовими нормами;
колізії в правотворчості (безсистемність, дублювання, видання
взаємовиключних актів);
колізії в правозастосуванні (відмінності в практиці реалізації одних і
тих самих положень);
1 Перелік видів санкцій наведено за: Кутафин О. Е. Зазнач, праця. —С.
402-419.
2 Майданник О. Зазнач, праця. — С. 118.
3 Тодьїка Ю. Н. Конституция УкраиньІ — Основной Закон государства
йобщества. – X.: Факт, 2001. – С. 196.
46
Глава І
Конституційне право — галузь національного права України
47
4) колізії повноважень та статусів державних органів, посадових осіб,
інших владних структур.
Для конституційного права особливо небезпечні колізії між природним та
позитивним правом. При цьому вважають, що перевагу слід віддавати
природному праву. Небезпечність такого роду колізій тим значніша, чим
більше вони загрожують реалізації основної функції конституційного
права: охороні прав та свобод людини і громадянина.
Колізії між нормативними актами та окремими правовими нормами в Україні
вирішуються, виходячи з таких засад:
у випадку колізії між Конституцією України та закономчи іншим
нормативно-правовим актом спір вирішується на користь конституційного
положення, оскільки Конституція маєвищу юридичну силу, а закони та інші
нормативно-правові акти повинні їй відповідати (ст. 8 Конституції
України);
у випадку колізії між законодавством України та актамиорганів Автономної
Республіки Крим пріоритет віддається актам України (ч. 2 ст. 135
Конституції України);
колізії між законами та підзаконними актами вирішуються на користь
законів, оскільки вони наділені верховенством тавищою юридичною силою;
коли суперечать акти одного і того самого органу, але видані в різний
час, застосовується акт, виданий пізніше;
якщо колізійні акти видані одночасно, але різними державними органами,
застосовується акт, що має вищу юридичнусилу (закон і указ, постанова
Кабінету Міністрів України та актміністерства тощо), тобто за основу
береться принцип ієрархіїнормативно-правових актів;
якщо розходяться загальний та спеціальний акти одногорівня, то
застосовується спеціальний, якщо різного рівня, то загальний.
Способів подолання та уникнення колізій багато, але’ найбільш
прийнятними для застосування в Україні вважаються такі:
тлумачення Конституції та законів України, що відповідно до ч. 2 ст. 150
Конституції України здійснюється Конституційним Судом України;
ухвалення нового закону, скасування старого, внесеннязмін та уточнень до
чинних законів, інших актів;
судовий та адміністративний розгляд.
Колізії в конституційному праві не варто розглядати лише як негативне
явище, оскільки їх існування також є свідченням нормального процесу
розвитку або вираженням законної вимоги встановити новий правовий стан1.
Контрольні питання та завдання
Охарактеризуйте предмет та метод конституційного праваУкраїни.
Визначте та охарактеризуйте складові елементи системи конституційного
права України.
Дайте визначення поняття норм конституційного праваУкраїни, наведіть їх
ознаки та види. Знайдіть у чинному законодавстві України приклади
закріплення названих Вамивидів конституційно-правових норм.
Що таке реалізація та тлумачення норм конституційногоправа?
Що таке прогалини та аналогія в конституційному праві?Які способи
подолання прогалин в конституційному правіВи вважаєте найбільш
ефективними? Відповідь обґрунтуйте.
Дайте визначення поняття джерела конституційного праваУкраїни.
Охарактеризуйте ознаки та види джерел конституційного права України.
Яким чином Ви б запропонуваливрегулювати питання щодо нормативного
закріплення системи джерел конституційного права України?
Дайте визначення поняття конституційно-правових відносин, визначте їх
види, суб’єкти, об’єкти, зміст, підстави виникнення, зміни та
припинення.
Охарактеризуйте поняття конституційно-правової відповідальності, її
особливості та види. Визначте особливості позитивної
конституційно-правової відповідальності. Охарактеризуйте склад
конституційного правопорушення. Наведітьприклади законодавчого
закріплення конституційно-правової відповідальності.
Що таке колізії в конституційному праві? Знайдіть їх приклади за чинним
законодавством України.
1 Тодика Ю. Н. Зазнач, праця. – С. 368-375.
48
Глава І
Нормативно-правові акти
Конституція України від 28 червня 1996 р., зі змінами, внесеними Законом
України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 р. №
2222-1V // Відомості Верховної Ради України. -2005. – № 2.
Конституція Автономної Республіки Крим, затверджена Законом України від
23.12.1998 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. – № 5-6.
Література
Баглай М. В., Туманов В. А. Малая знциклопедия конституционно-го права.
– М.: БЕК, 1998.
Конституционное (государственное) право зарубежннх стран:В 4 т.; Тома
1—2. Часть общая / Отв. ред. Б. А. Страшун. — М.:БЕК, 2000.
Конституционное право зарубежннх стран: Учебник / Под ред.М. В. Баглая,
Ю. Й. Лейбо, Л. М. Знтина. – М.: НОРМА, 2005.
Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України.Академічний
курс: Підручник: У 2 т. / За ред. В. Ф. Погорілка. —Т. 1. — К: ТОВ
«Видавництво «Юридична думка», 2006.
Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К.: Наукова
думка, 2000.
Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підручник. — К.:Юрінком
Інтер, 2004.
Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю. М. Тодики,В. С.
Журавського. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002.
Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посібник. —К.: Атіка,
2002.
Кутпафин О. Е. Предмет конституционного права. — М.: Юристь,2001.
Тодьїка Ю. Н. Конституционное право УкраиньІ: отрасль права,наука,
учебная дисциплина. — X.: Фолио Райдер, 1998.
Молдован В. В., Мелащенко В. Ф. Конституційне право: опорні конспекти. —
К.: Юмана, 1996.
Грабьиіьников А. В. Конституционное право УкраиньІ как отрасльправа й
наука: Учеб. пособие. — Днепропетровск, 1999.
Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Система конституційного права як галузі
права, юридичної науки та навчальної дисципліни //Правова держава:
Щорічник наук, праць Ін-ту держави і праваім. В. М. Корецького НАН
України. – Вип. 12. – К., 2001.
Конституційне право – галузь національного права України 49
Федоренко В. Поняття системи конституційного права України //Право
України. – 2000. – № 7.
Погорілко В., Федоренко В. Поняття, ознаки, види і структура
конституційно-правових норм // Право України. — 2001. — № 11.
Погорілко В., Федоренко В. Джерела конституційного права України:
поняття, види і система // Право України. — 2002. — № 3.
Погорілко В., Федоренко В. Об’єкти конституційного права України:
поняття, ознаки та види // Право України. — 2004. — № 2.
Погорілко В., Федоренко В. Суб’єкти конституційно-правових відносин:
поняття, ознаки, види // Право України. — 2002. — № 10.
Поваляєва М. Інститути конституційного права України: поняття,ознаки та
критерії розмежування // Право України. ^- 2000. — № 5.
Наливайко Л. Р. Теоретичні аспекти конституційного делікту //Держава і
право: 36. наук, праць. Юридичні і політичні науки. —Вип. 13. — К.: Ін-т
держави і права ім. В. М. Корецького, 2001.
Наливайко Л. Проблеми визначення поняття, специфічних ознак тафункцій
конституційної відповідальності у сучасній конституційній теорії //
Право України. — 1999. — № 10.
Майданник О. Конституційно-правова відповідальність: ознаки, підстави,
суб’єкти // Право України. — 2001. — № 2.
Цоклан В. І. Класифікація сучасних джерел конституційного праваУкраїни:
проблеми теорії та практики // Часопис Київського університету права. —
2005. — № 3.
Червяцова А. «Позитивний» аспект конституційної відповідальності:
визначення змісту // Право України. — 2000. — № 12.
Федоренко В. Л. Загальна і особлива частини як основні складовісистеми
національного конституційного права // Бюлетень Міністерства юстиції
України. — 2006. — № 10.
Наливайко Л. Р. Конституційно-правова відповідальність: питаннятеорії та
практики: Автореф. дис. … канд. юрид. наук / КНУ імені Тараса
Шевченка. — К., 2000.
Мельник О. В. Конституційно-правова відповідальність вищих органів
державної влади: Автореф. дис…. канд. юрид. наук / КНУ імені Тараса
Шевченка. — К., 2000.
Сінькевич О. В. Норми конституційного права України: Автореф.дис….
канд. юрид. наук / КНУ імені Тараса Шевченка. — К, 2003.
Чистоколяний Я. В. Конституційно-правові норми в Україні: Автореф. дис.
… канд. юрид. наук / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН
України. — К., 2005.
Глава II
Основи вчення про Конституцію
51
ОСНОВИ ВЧЕННЯ ПРО КОНСТИТУЦІЮ
§ 1. Поняття конституції, її функції та властивості
Термін «конституція» походить від лат. сопзіїШІіо — «установа»,
«устрій». Існує точка зору, відповідно до якої термін «конституція»
утворений на основі звороту гет риЬІісит сопзііїиіге, з якого починалися
акти римських імператорів1.
Іноді для позначення поняття «конституція» використовують термін
«основний закон». Дані поняття є синонімами.
Виділяють два значення поняття «конституція»:
матеріальне значення, відповідно до якого конституціяявляє собою писаний
акт або сукупність актів чи конституційних звичаїв, які перш за все
проголошують та гарантують правата свободи людини і громадянина та
визначають основи суспільного ладу, форму правління і територіального
устрою, основиорганізації центральних та місцевих органів влади, їх
компетенцію та стосунки, державну символіку та столицю;
формальне значення, за яким конституція — це закон абогрупа законів, що
мають вищу юридичну силу щодо всіх іншихзаконів та інших актів.
Конституція в цьому розумінні — закондля законів, що виражається в її
особливому порядку прийняття тавнесення до неї змін, у верховенстві в
правовій системі держави.
Усі держави мають конституцію у матеріальному змісті, але не в усіх
державах є конституція у формальному розумінні (наприклад, у
Великобританії і Новій Зеландії існує конституція у матеріальному
значенні, тобто сукупність правових норм, що регулюють зазначені
суспільні відносини, але ці норми мають такий самий статус у правовій
системі, як і інші норми права, тобто вони не характеризуються
верховенством, особливим поряд-
1 Мелащенко В. Ф. Конституція – Основний Закон держави // Конституційне
право України / За ред. В. Ф. Погорілка. – К: Наукова думка, 2000. – С.
88.
ком прийняття чи внесення змін, що свідчить про те, що в цих країнах
відсутня конституція у формальному розумінні)1. Виділяють такі основні
теорії походження конституцій:
договірна теорія, яка виходить із того, що члени суспільства уклали
договір, утілений в конституції, відповідно до якого встановлюються
принципові основи існування суспільства таправила, за якими воно
функціонує;
природно-правова теорія виходить із того, що конституція є проявом волі
народу, його суверенітету;
теологічна теорія виходить із того, що конституція — втілення
божественних приписів суспільству про правила життя;
теорія, що пов’язує виникнення конституції тільки з державною владою,
відкидаючи народний суверенітет. Державнавлада, згідно з цією теорією,
сама себе обмежує шляхом закріплення в конституції меж своїх
повноважень;
марксистсько-ленінська теорія, яка виходить із того, щоконституція
виражає волю не всього суспільства, а економічнопанівного класу.
Конституція України — це єдиний нормативно-правовий акт, що має особливі
юридичні властивості, через який Український народ виражає свою
суверенну волю, утверджує основні принципи державного та суспільного
ладу, визначає систему і структуру державної влади та місцевого
самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень,
основи правового статусу особи, територіальний устрій держави2.
Розрізняють поняття юридичної та фактичної конституції.
Юридична конституція — це визначена система правових норм, що регулює
відповідні суспільні відносини.
Фактична конституція — це самі ці відносини, тобто ті, що реально
існують. Ця конституція існує незалежно від того, знайшла вона своє
юридичне закріплення чи ні.
Розходження між юридичною та фактичною конституцією зазвичай виникають
унаслідок змін у співвідношенні політичних сил, що відбулися після
прийняття юридичної конституції.
1 Маклаков В. В. Основи теории конституции // Конституционное
(го-сударственное) право зарубєжньїх стран: В 4 т.; Тома 1—2. Часть
общая / Отв.ред. Б. А. Страшун. – М.: БЕК, 2000. – С. 44-45.
2 Тодьїка Ю. Н. Конституция УкраиньІ — Основной Закон государства
йобщества. – X.: Факт, 2001. – С. 9, 12-13.
52
Глава II
Основи вчення про Конституцію
53
Розходження між фактичною та юридичною конституцією свідчить про те, що
частина норм стала або спочатку була і залишається фіктивною. Постає
необхідність або юридичну конституцію привести у відповідність до
фактичної, або навпаки. Останнім часом дедалі більше значення у
подоланні розбіжностей між фактичною та юридичною конституцією
відіграють органи конституційної юстиції.
Фіктивність конституції, як правило, характерна для держав з
авторитарними та тоталітарними політичними режимами1. У демократичних
країнах у випадку існування розбіжності між фактичною та юридичною
конституцією вживають відповідних заходів для якнайшвидшого її
подолання.
При цьому слід мати на увазі, що не всі дослідники підтримують думку про
розмежування юридичної та фактичної конституцій. Так, наприклад, О. Ф.
Фрицький критикує ідею виокремлення фактичної конституції і зауважує, що
вона є «абстракцією, що суперечить основним засадам юридичної теорії та
практиці застосування», оскільки, за його переконанням, предмет
конституційно-правового регулювання включає дві взаємопов’язані складові
— суспільні відносини і норми, що їх регулюють. Фактична конституція —
це власне суспільні відносини, які існують поза нормативним
регулюванням, тому не може бути так званої фактичної конституції, доки
її не буде «одягнено» у відповідну правову форму2.
Конституції виконують чимало функцій, зокрема: юридичну, політичну,
ідеологічну, установчу, правотворчу, регулятивну, охоронну, економічну,
культурну, інформативну тощо.
Характеристика Конституції України має охоплювати визначення її
формально-юридичних властивостей та основних рис.
|
c
’
d
&
??+
e? ° Oe iOOOO»???‚n
?&?
??+
aJ ph
?oe??NJO?O OLO,OA*e*e???? „„p
??+
D
p
†
?
1/4
*:LAe\
^
`
|
?
¶
??+
????+
??+
&
d
??+
&
F
????+
??+
??+
&
F(
d
??+
????+
t
zEE:
®
??????:????+
??????+
??+
????+
??+
&
F7
??+
&
F9
&
F;
??+
??+
yyyy`„B????+
&
F=
??+
&
??????+
??????+
*
c
th
-
??+
????+?*
c
¤
¦
A
ue
th
-
&
FA
??+
ph
??+
ph
??+
????+
??+
&
FK
????+
??+
6
??+?номної Республіки Крим визначається тим, що:
Конституція України є Основним Законом незалежної суверенної держави,
Конституція Автономної Республіки Крим —нормативно-правовим актом
адміністративно-територіальноїодиниці, що має особливий правовий статус.
Дія КонституціїУкраїни поширюється на територію всієї держави, а
Конституції Автономної Республіки Крим — тільки в межах територіальної
автономії;
Конституція України має панівне становище в правовійсистемі України, в
тому числі й щодо актів Автономної Респуб-
ліки Крим. Це передбачено у ч. 2 ст. 135 Конституції України, мідповідно
до якої нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки
Крим та рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть
суперечити Конституції і наконам України та приймаються відповідно до
Конституції України, законів України, актів Президента України і
Кабінету Міністрів України та на їх виконання.
Отже, Конституція Автономної Республіки Крим є нормативно-правовим
актом, що більш детально порівняно з Конституцією та законами України,
але в їх межах, закріплює специфіку конституційно-правового статусу
цього автономного утворення як складової України та суттєво
відрізняється від Конституції України за юридичною силою, предметом
правового регулювання, територією дії, порядком прийняття.
Разом із тим, для Конституції України та Конституції Автономної
Республіки Крим характерні такі спільні ознаки:
єдина спрямованість правового регулювання, що є неоднаковою за обсягом;
повага до демократичних конституційно-правових цінностей;
повага до прав та свобод людини і громадянина;
визнання невід'ємних прав націй та народностей, що проживають на
території країни та Автономної Республіки Крим;
єдині принципи організації та функціонування державного механізму;
6) збереження єдності та територіальної цілісності України1.Відповідно
до Конституції Автономної Республіки Крим
(статті 4, 27) Конституція Автономної Республіки Крим приймається на
основі і відповідно до Конституції України. Конституцію Автономної
Республіки Крим, зміни і доповнення до неї приймає Верховна Рада
Автономної Республіки Крим більшістю голосів (що становить 51 голос)
депутатів від їх загального складу. Вони набирають чинності після
затвердження їх Верховною Радою України та опублікування.
Відповідно до ст. 4 Конституції Автономної Республіки Крим її норми є
нормами прямої дії. Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної
Республіки Крим і Ради міністрів Автоном-
1 Тодика Ю. Н. Зазнач, праця. - С. 21-25.
70
Глава II
Основи вчення про Конституцію
71
ної Республіки Крим або їх положення, які суперечать Конституції
Автономної Республіки Крим, не мають юридичної сили.
Відповідно до ст. 5 Конституції Автономної Республіки Крим вирішення
питань про відповідність Конституції Автономної Республіки Крим,
правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції
України здійснюється відповідно до Конституції України Конституційним
Судом України. З мотивів невідповідності нормативно-правових актів
Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та законам
України Президент України може зупинити дію цих нормативно-правових
актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасним зверненням
до Конституційного Суду України щодо їх конституційності. Крім
Президента України, до Конституційного Суду України для вирішення
питання про відповідність Конституції України нормативно-правових актів
Верховної Ради Автономної Республіки Крим (у тому числі й Конституції
Автономної Республіки Крим) мають право звернутися: не менш як сорок
п'ять народних депутатів України; Верховний Суд України; Уповноважений
Верховної Ради України з прав людини; Верховна Рада Автономної
Республіки Крим (ч. 2 ст. 150 Конституції України).
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 18 Конституції Автономної Республіки Крим
контроль за дотриманням Конституції та нормативно-правових актів
Автономної Республіки Крим та роз'яснення порядку їх застосування
перебуває у віданні Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
§ 6. Правова охорона Конституції України
Правова охорона конституції є неодмінною умовою забезпечення її
верховенства і стабільності. Вона здійснюється у двох основних формах —
конституційний контроль та конституційний нагляд. Існують дві точки зору
на співвідношення цих понять:
1) контроль — це така система відносин між органами публічної влади, за
якої контролюючий орган має право скасовувати акти підконтрольного
органу, а нагляд — така система відносин, за якої наглядовий орган має
право лише звернути увагу піднаглядного органу на його помилку та
найбільше — зупини-
ти дію його акта, але скасовувати або змінювати акт повинен с;Ім
піднаглядний орган;
2) контроль — це перевірка діяльності підконтрольного органу, що
проводиться контролюючим органом або вибірково, за класною ініціативою,
або за якимось сигналом, а нагляд — постійне спостереження за діяльністю
піднаглядного органу.
Такі відмінності розуміння зазначеного поняття зумовлені неоднаковим
його застосуванням у законодавстві зарубіжних країнах або ж однієї і
тієї самої країни.
Надалі під конституційним контролем ми будемо розуміти будь-яку форму
перевірки на відповідність конституції актів та дій органів публічної
влади, а також об'єднань громадян, що здійснюють публічні функції або
створені для участі у здійсненні публічних функцій.
Необхідність конституційного контролю обумовлена тим, що конституція в
державі має вищу юридичну силу, а отже всі правові акти повинні їй
відповідати або не суперечити (відмінність між цими поняттями було
з'ясовано вище).
Вважається, що ідея конституційного контролю з'явилася у XVII ст. у
Великобританії і була пов'язана з діяльністю Таємної ради, яка визнавала
закони легіслатур колоній недійсними, якщо вони суперечили законам
англійського Парламенту, виданим для цих колоній, або загальному праву.
Однак конституційний контроль у сучасному розумінні вперше з'явився у
СІЛА у 1803 р., коли Верховний суд США у справі У. Мербе-рі проти Дж.
Медісона оголосив, що будь-який закон Конгресу, котрий суперечить
Конституції США, може бути визнаний судом неконституційним.
Після Першої світової війни у Європі було вироблено власну модель
конституційного контролю, яку, зокрема, запозичили багато
постсоціалістичних країн, у тому числі й Україна. Автором цієї моделі є
австрійський юрист Хане Кельзен.
Найчастіше конституційний контроль здійснюється судовими або
квазісудовими органами.
Судовий конституційний контроль має дві моделі:
1) американська (децентралізована) модель, за якої консти-туційність
законів та інших актів перевіряють суди загальної юрисдикції при
розгляді конкретних справ (конкретний наступний контроль). За цієї
моделі в деяких країнах конституційність
72
Глава II
Основи вчення про Конституцію
73
законів мають право перевіряти всі загальні суди, але рішення про
неконституційність закону ухвалює верховний суд (США, Аргентина,
Японія). В інших країнах (Австралія, Індія, Мальта) конституційність
закону вправі перевіряти тільки верховний суд після того, як справа
доходить до нього після розгляду нижчими судами, які не мають права
перевіряти конституційність законів;
2) європейська (централізована) модель передбачає утворення спеціальних
судових або квазісудових органів конституційного контролю. Головна
відмінність судових та квазісудових органів тут полягає в тому, що у
квазісудових органах зазвичай використовується закрита, заснована на
письмовому провадженні, процедура, тому вони не розглядають
індивідуальних конституційних скарг1.
Відповідно до ст. 147 Конституції України єдиним органом конституційної
юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України.
Статтею 148 Конституції України встановлено, що Конституційний Суд
України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України.
Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України
призначають по шість суддів Конституційного Суду України.
Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який
на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж
роботи за фахом щонайменше десять років, проживає в Україні протягом
останніх двадцяти років та володіє державною мовою. Суддя
Конституційного Суду України призначається на дев'ять років без права
бути призначеним на повторний строк.
Основним об'єктом конституційного контролю є конституційність законів
(при цьому слід мати на увазі, що за світовою практикою закони, прийняті
на референдумі, не підлягають конституційному контролю. Хоча у
законодавстві України це положення не закріплено). Але до повноважень
Конституційного Суду України також належать і інші контрольні
повноваження (докладніше про це йдеться у § 4 глави XI).
1 Маклаков В. В. Зазнач, праця. — С. 84—99.
Відповідно до Закону України «Про внесення змін до розділу IV
«Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «І Іро Конституційний
Суд України» від 04.08.2006 р. юрисдикція Конституційного Суду України з
питань про відповідність Конституції України (конституційність) не
поширюється на закони України про внесення змін до Конституції України,
які набрали чинності.
Конституційний контроль поділяється на види за такими критеріями:
1) за часом здійснення:
попередній контроль, за якого акт перевіряється до набранняним чинності.
Можливість здійснення попереднього конституційного контролю передбачена
ст. 159 Конституції України;
наступний контроль, який поширюється на чинні, принаймніофіційно
опубліковані, акти. Можливість здійснення наступного конституційного
контролю передбачена ст. 150 Конституції України;
2) за місцем здійснення:
внутрішній контроль — проводиться самим органом, якийвидає акт;
зовнішній контроль — проводиться іншим органом (наприклад, главою
держави, якому на підпис або для промульгаціїнадійшов закон);
3) за правовими наслідками:
консультативний контроль, що не має обов'язкової юридичної сили;
постановляючий контроль, за якого, якщо акт визнано неконституційним,
він утрачає юридичну силу або повертається на розгляд органу, який його
видав. Конституційнийконтроль в Україні є постановляючим, оскільки
відповіднодо ст. 69 Закону України «Про Конституційний Суд України»
рішення і висновки Конституційного Суду України однаковою мірою є
обов'язковими до виконання;
4) за обов'язковістю проведення:
обов'язковий контроль, коли акт неодмінно підлягає конституційному
контролю, зазвичай попередньому. Таким є контроль, передбачений ч. 2 ст.
151, ст. 159 Конституції України;
факультативний контроль, коли конституційний контрольпроводиться за
ініціативою уповноваженого суб'єкта. Найчастіше конституційний контроль
є саме факультативним;
74
Глава II
Основи вчення про Конституцію
75
5) за формою:
абстрактний контроль, що означає перевірку конституцій-ності акта або
норми без зв'язку із конкретною справою. Попередній контроль може бути
тільки абстрактним. Причомув деяких державах питання про
конституційність може бутипоставлене за власною ініціативою органу
конституційногоконтролю (Австрія, Франція);
конкретний (інцидентний) контроль, що здійснюється у зв'язку із
конкретною, найчастіше судовою, справою, при вирішенніякої підлягає
застосуванню певна норма або акт, що оспорюється з точки зору
конституційності. Він — завжди наступний;
індивідуальний контроль, за якого індивід, об'єднання громадян, юридичні
особи наділені правом подавати до конституційного суду скарги про
порушення своїх прав і свободзаконами, іншими нормативно-правовими
актами, судовими рішеннями (сьогодні не застосовується в Україні);
6) за обсягом:
повний контроль, що охоплює всю систему суспільних відносин,
урегульованих конституцією;
частковий контроль, який поширюється лише на певні сфери таких відносин
(права людини і громадянина, відносиниз приводу територіального устрою
тощо);
7) за змістом:
формальний контроль, за якого перевіряється дотриманняконституційних
вимог та умов щодо видання акта;
матеріальний контроль, що передбачає перевірку відповідності змісту акта
положенням конституції.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 152 Конституції України закони та інші
правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються
неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не
відповідають Конституції України (матеріальний контроль), або якщо було
порушено встановлену Конституцією України процедуру їх розгляду,
ухвалення або набрання ними чинності (формальний контроль). А відповідно
до ст. 15 Закону України «Про Конституційний Суд України» підставою для
ухвалення Конституційним Судом України рішення щодо неконституційності
правового акта повністю чи в окремій частині є також перевищення
конституційних повноважень при його прийнятті (додаткова підстава для
формального контролю);
8) з точки зору зворотної сили:
контроль ех Сипе, за якого рішення про визнання неконституційності має
зворотну силу, і норма або акт, визнані неконституційними, вважаються
недійсними з самого початку: з моменту їх видання або набрання чинності
конституційно-правовою нормою, якій вони суперечать;
контроль ех пипс, коли рішення про неконституційність дійсне тільки на
майбутнє, а всі колишні наслідки дії неконституційної норми або
неконституційного акту залишаються в силі1. Так, відповідно до ч. 2 ст.
152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі
положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня
ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність
(тобто закріплюється правило ех пипс).
У деяких країнах (наприклад, у США) існують особливості дії рішень
органів спеціального конституційного контролю з точки зору їх зворотної
сили: судові рішення, в яких визнаються неконституційними певні правові
акти або їх окремі положення, мають зворотний характер, але лише
стосовно сторін у справі. Винятком є законодавчі акти, які регулюють
питання притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності та
відбування покарання за скоєні злочини2.
Ідею про необхідність існування спеціальних органів конституційного
контролю сприймають не в усіх демократичних державах. Так, за
конституційною теорією Люксембургу, Нідерландів, Фінляндії, Швеції,
оскільки парламент посідає вище місце у системі державних органів, то
над ним не може стояти жоден інший орган, що здійснював би
конституційний контроль. Тому тільки парламент вправі вирішувати питання
про долю закону, що суперечить конституції. При цьому у Швеції,
Фінляндії, Канаді парламент та уряд вправі попередньо проконсультуватися
у спеціальному органі або у Верховному Суді, аби
1 Класифікацію конституційного контролю див. за: Маклаков В. В.
Зазнач,праця. — С. 92—93; Колесова Н. С. МеханизмьІ защитьі прав й
свобод челове-ка й гражданина в зарубежньїх государствах // Права
человека: Учебник /Отв. ред. Е. А. Лукашева. — М.: НОРМА (Издательская
группа НОРМА-ИНФРА-М), 2001. - С. 410-413.
2 Черняк Є. В. Конституційна юстиція Сполучених Штатів Америки:
Авто-реф. дис.... канд. юрид. наук / КНУ імені Тараса Шевченка. — К,
2005. — С. 12.
76
Глава II
Основи вчення про Конституцію
77
отримати їх висновок з питання про конституційність законопроекту, що
підлягає розгляду. Але остаточну долю законопроекту вирішує все-таки
парламент1.
Аргументи на користь необхідності розгляду питань про конституційність
законів та інших нормативних актів саме судовим органом зводяться до
того, що:
суперечність про конституційність закону чи іншого нормативно-правового
акта є виключно юридичною, а тому повинна вирішуватися органом, який має
для цього відповідну компетенцію;
це випливає з принципу розподілу влади;
незалежність і неупередженість як принципи діяльностісудової влади є
гарантією того, що рішення у справі базуватиметься на правовій основі;
правила судочинства, що ґрунтуються на засадах змагальності та
гласності, забезпечують найбільш повний та всебічнийрозгляд відповідної
справи2.
Незважаючи на значну кількість позитивних моментів в інституті
конституційного контролю, слід звернути увагу і на те, що іноді
конституційний контроль використовується для обмеження прав парламенту,
відіграючи негативну роль у конкретній державі. У цілому ж роль
конституційного контролю залежить від складу органу, що його здійснює,
та від соціально-політичної ситуації в країні3.
Контрольні питання та завдання
Визначте поняття конституції, її функції та властивості.
Охарактеризуйте поняття, структуру та ознаки конституціоналізму. Чи
присутнє в Україні таке явище, як конституціоналізм? Відповідь
обґрунтуйте.
Що таке форма і структура конституції? Якою за формоюта структурою є
Конституція України?
1 Могунова М. А. Зазнач, праця. — С. 92.
2 Мелащенко В. Ф. Конституція — Основний Закон держави // Конституційне
право України / За ред. В. Ф. Погорілка. - К.: Наукова думка, 2000. -С.
115.
3 Могунова М. А. Зазнач, праця. — С. 96.
4. Які класифікації конституцій Вам відомі? Визначте, до якого з видів
належить Конституція України за названими Вами критеріями класифікації.
!>. Охарактеризуйте порядок прийняття та зміни конституцій. Який порядок
зміни Конституції України? Як має прийматися нова Конституція України?
Дайте загальну характеристику Конституції Автономної Республіки Крим та
визначте її місце в системі нормативно-правових актів України.
Розкрийте поняття правової охорони Конституції України.Які види
конституційного контролю Вам відомі та які з нихзастосовуються в
Україні?
Охарактеризуйте моделі судового конституційного контролю. Яка з них
використовується в Україні?
Нормативно-правові акти
Декларація про державний суверенітет України від 16.07.1990 р. //Голос
України. — 1991. — 6 березня.
Акт проголошення незалежності України від 24.08.1991 р. // Відомості
Верховної Ради України. — 1991. — № 38.
Конституція України від 28 червня 1996 р., зі змінами, внесенимиЗаконом
України «Про внесення змін до Конституції України» від08.12.2004 р. №
2222-ІУ // Відомості Верховної Ради України. -2005. – № 2.
Конституція Автономної Республіки Крим, затверджена ЗакономУкраїни від
23.12.1998 р. // Відомості Верховної Ради України. —1999. – № 5-6.
Закон України «Про Конституційний Суд України» від 16.10.1996 р.,зі
змінами та доповненнями // Відомості Верховної Ради України. – 1997. –
№43.
Література
Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. —К:
Знання, 1993.
Конституційні акти України. 1917—1920. Невідомі конституціїУкраїни. — К:
Філософська і соціологічна думка, 1992.
Нова Конституція України. Огляд, коментарі і текст ОсновногоЗакону / В.
Ф. Погорілко та ін. — К.: Наукова думка, 1998.
78
Глава II
Конституція України: Наук.-практ. коментар / В. Б. Авер’янов,О. В.
Батанов, Ю. В. Баулін та ін. — X.: Право, К.: Видавничий Дім«Ін Юре»,
2003.
Мучник А. Г. Комментарий к Конституции УкраиньІ. — К.: Парла-ментское
изд-во, 2003.
Конституции государств ЕвропьІ: В 3 т. / Под общ. ред. Л. А. Окунь-кова.
– М: НОРМА, 2001.
Конституции зарубежньїх государств: Учеб. пособие. — М.: БЕК,1997.
Конституции государств Центральний й Восточной ЕвропьІ. — М.:Центр
конституц. исследований МОНФ, 1997.
Сравнительное конституционное право / Ред. коллегия А. Й. Ков-лер, В. Е.
Чиркин, Ю. А. Юдин. – М.: Манускрипт, 1996.
Збзеев Б. С. Конституция. Демократия. Права человека. — М.: Пул,1992.
Тодьїка Ю. Н. Конституция УкраиньІ — Основной Закон государ-ства й
общества. — X.: Факт, 2001.
Тодьїка Ю. Н. Толкование Конституции й законов УкраиньІ: тео-рия й
практика. — X.: Факт, 2001.
Проблеми реалізації Конституції України: теорія і практика / В. Ф.
По-горілко, Л. Т. Кривенко, В. Б. Авер’янов та ін. — К.: А.С.К., 2003.
Речицкий В. Конституционализм: украинский опьіт. — X.: Фоліо, 1998.
Копиленко О. Л. Конституція Автономної Республіки Крим: проблеми
прийняття, затвердження, реалізації. — К.: Таксон, 2001.
Тихонова Е., Юзьков Л. Конституція юридична і фактична // Право України.
– 1992. – № 1.
Сліденко 1. Д. Тлумачення Конституції України: питання теорії іпрактики
в контексті світового досвіду: Автореф. дис…. канд. юрид.наук /
Одеська національна юридична академія. — Одеса, 2001.
Лунь 3.1. Правова охорона Конституції України: Автореф. дис. …канд.
юрид. наук / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАНУкраїни. – К.,
2003.
Словська І. Є. Український конституціоналізм: етапи становленняі
розвитку: Автореф. дис…. канд. юрид. наук / Ін-т держави і праваім. В.
М. Корецького НАН України. – К., 2004.
Оніщенко О. В. Конституція України як основне джерело конституційного
права України: Автореф. дис…. канд. юрид. наук / КНУімені Тараса
Шевченка. — К., 2005.
Глава III
ОСНОВИ
КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ
§ 1. Поняття, суть, ознаки конституційного
ладу України. Гарантії конституційного ладу України
Конституційний лад України є системою суспільних відносин, передбачених
і гарантованих Конституцією України і законами, прийнятими на її основі
і відповідно до неї. Конституційний лад опосередковує насамперед
суспільний та державний лад1.
При цьому не всі дослідники включають поняття суспільного ладу до
конституційного ладу. О. Ф. Фрицький зазначає, що суспільний лад
поглинає як державний лад, так і право в цілому, а тому він не може бути
складовою поняття «конституційний лад»2.
Також існує точка зору, за якою для визначення системи конституційного
ладу є недоцільним штучне виділення категорій державного та суспільного
ладу, які відповідно виражають організацію публічної влади, політичну
систему й основи демократичного ладу суспільства. Тому більш прийнятне
розглядати їх у діалектичній єдності як певний тип конституційної
системи державно організованого суспільства3.
Розділ І Конституції України має назву «Загальні засади», хоча
дослідники зауважують, що цей термін є не досить вдалим,
1 Поюрілко В. Ф. Загальні засади конституційного ладу України та
йогогарантії // Конституційне право України / За ред. В. Ф. Пог V’
Наукова думка, 2000. – С. 122.
2 Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підрком Інтер, 2004. – С.
95-97.
3 Савчин М. В. Конституційний Суд України як гар’го ладу: Автореф.
дис…. канд. юрид. наук / Ін-т державирецького НАН України. – К., 2003.
– С. 5. ••
80
Глава III
Основи конституційного ладу України
81
оскільки по суті у даному розділі йдеться про засади конституційного
ладу. У конституціях Вірменії, Білорусі, Російської Федерації
відповідний розділ має назву «Засади конституційного ладу»1.
Термін «конституційний лад» вживається у багатьох конституціях без
офіційного визначення цього поняття. Проте це можна зробити з аналізу
конкретного конституційного тексту2.
За суттю конституційний лад являє собою певний тип
конституційно-правових відносин, зумовлених рівнем розвитку суспільства,
держави, права. Нинішній конституційний лад України за своєю суттю є
перехідним, змішаним.
За змістом конституційний лад опосередковує насамперед передбачені і
гарантовані Конституцією України державний і суспільний лад,
конституційний статус людини і громадянина, систему безпосереднього
народовладдя, системи державної влади і місцевого самоврядування,
територіальний устрій, основи національної безпеки та інші важливі
інститути конституційно-правових відносин України.
За формою конституційний лад являє собою систему основних організаційних
і правових форм суспільних відносин, передбачених Конституцією України,
і є ліберально-демократичним.
Існуючий конституційний лад України, передбачений Конституцією України,
характеризується такими загальними принципами: суверенністю,
демократизмом, гуманізмом, реальністю, системністю, науковою
обґрунтованістю, історизмом, наступністю, програмним характером,
гарантованістю.
Суверенність конституційного ладу полягає у такому.
Відповідно до ст. 5 Конституції України право визначатиі змінювати
конституційний лад в Україні належить виключнонародові і не може бути
узурповане державою, її органами абопосадовими особами.
Конституційний лад установлюється конституцією, а тому її прийняття
вважається пріоритетним правом народу. Чинна Конституція України
прийнята Верховною Радою Українивід імені Українського народу. Правом
уносити зміни до всіх
1 Фрицький О. Ф. Зазнач, праця. — С. 95.
2 Шаповал В. М. Конституційний лад // Юридична енциклопедія: В 6 т. /
Ю. С. Шемшученко та ін. – К.: Укр. енцикл., 2001. – т. 3. – С. 279-280.
розділів Конституції України наділена Верховна Рада України (саме
реалізовуючи дане право 08.12.2004 р., Верховна Рада України ухвалила
Закон України «Про внесення змін до Конституції України»). Однак, щодо
змін до розділів І, III, XIII, то остаточне їх затвердження має
здійснюватися на всеукраїнському референдумі, який призначає Президент
України (ст. 156 Конституції України). Це положення конкретизує вимогу
ч. З ст. 5 Конституції України, за якою право визначати і змінювати
конституційний лад належить виключно народу України, оскільки саме
розділ І Конституції України визначає основи конституційного ладу
України.
Відповідно до п. 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду
України від 05.10.2005 р. № б-рп/20051 положення ч. З ст. 5 Конституції
України «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні
належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її
органами або посадовими особами» треба розуміти так, що тільки народ має
право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати
конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України, а
також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону
України в порядку, встановленому його розділом XIII. Належне виключно
народові право визначати і змінювати конституційний лад в Україні не
може бути привласнене у будь-який спосіб державою, її органами або
посадовими особами. Відповідно до абз. 4 п. 4.1 мотивувальної частини
згаданого Рішення народ як носій суверенітету і єдине джерело влади може
реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом
прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі.
У Зверненні Президента України до Верховної Ради України від 09.02.2006
р. пропонується створити Конституційну ко-
1 Рішення Конституційного Суду України (у справі за конституційним
поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень
ч. 1 ст. 103 Конституції України в контексті положень її ст. 5, 156 та
за конституційним зверненням громадян Галайчука Вадима Сергійовича,
Подгорної Вікторії Валентинівни, Кислої Тетяни Володимирівни про
офіційне тлумачення положень частини 2,3,4 ст. 5 Конституції України)
(справа про здійснення влади народом) від 05.10.2005 р. № 6-рп/2005 //
Урядовий кур’єр. — 2005. – 19 жовтня.
82
Глава III
Основи конституційного ладу України
83
місію, яка б розробила проект нової редакції Конституції, який слід
винести на всеукраїнський референдум1.
3) Суверенність конституційного ладу також полягає у суверенності
держави. Так, відповідно до ст. 1 Конституції України Україна є
суверенною державою, а згідно із ст. 2 суверенітет України поширюється
на всю її територію. Відповідно до ст. 17 Конституції України на
території України не допускається розташування іноземних військових баз.
У п. 14 Перехідних положень Конституції України зазначено, що
використання існуючих військових баз на території України для
тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах
оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України,
ратифікованими Верховною Радою України.
Демократизм конституційного ладу означає те, що влада належить народу і
ним здійснюється. Цей принцип проявляється через такі положення:
носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні єнарод. Народ
здійснює владу безпосередньо (тобто через вибори, референдуми тощо) і
через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5
Конституції України);
відповідно до ст. 15 Конституції України держава гарантує свободу
політичної діяльності;
держава визнає і гарантує місцеве самоврядування (ст. 7Конституції
України), що являє собою право територіальної громади — жителів села чи
добровільного об’єднання у сільськугромаду жителів кількох сіл, селища
та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах
Конституції і законів України (ст. 140 Конституції України);
у Конституції України закріплюється система політичнихправ і свобод
громадян України: право на свободу об’єднання уполітичні партії та
громадські організації; право брати участь вуправлінні державними
справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і
бути обраними до органівдержавної влади та органів місцевого
самоврядування; право
1 Звернення Президента України до Верховної Ради України у зв’язку з
Посланням Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і
зовнішнє становище України у 2005 р.» // Урядовий кур’єр. — 2006. — №
28. – С. 4.
.Ібиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і
демонстрації (статті 36, 38, 39 Конституції України) тощо.
Гуманізм конституційного ладу полягає в закріпленні і гарантуванні
Конституцією такого порядку, який ґрунтується на повазі до особи, людини
і громадянина, забезпеченні прав і свобод особи.
Так, відповідно до ст. З Конституції України людина, її життя і
здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в
Україні найвищою соціальною цінністю. Права та свободи людини та їх
гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава
відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення
прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
Гуманізм конституційного ладу проявляється у закріпленій Конституцією
національній, економічній, соціальній, культурній і екологічній політиці
держави (так, статтями 11, 12, 16 Конституції України передбачено, що
держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її
історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної,
культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і
національних меншин України. Україна дбає про задоволення
національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за
межами держави. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання
екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків
Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження
генофонду Українського народу є обов’язком держави).
Реальність конституційного ладу означає те, що конституційний лад має
відображати суспільні відносини на момент прийняття відповідної
конституції і на перспективу. Сьогодні не можна вважати реальними
положення Конституції України, наприклад, про соціальний характер
держави, соціальні права і свободи людини тощо.
Системність конституційного ладу передбачає послідовність, логічність,
усебічність і повноту закріплення в Конституції основних інститутів
суспільства і держави. Порівняно з попередніми конституціями, що діяли в
Україні, Конституція 1996 р. найбільш системно закріпила основні
інститути українського суспільства і держави.
84
Глава III
Основи конституційного ладу України
85
Наукова обґрунтованість конституційного ладу України визначається тим,
що теоретичні основи Конституції України, яка гарантує конституційний
лад, склали: надбання світової наукової конституційної думки; окремі
надбання науки радянського державного права; надбання української
конституційної думки з часу проголошення незалежності України.
Наступність конституційного ладу полягає в акумулюванні того
позитивного, що було в українському державотворенні в минулому.
Програмний характер конституційного ладу означає те, що частина положень
Конституції України визначає напрями подальшого розвитку України.
Зокрема, це стосується соціального та правового характеру держави,
системи соціальних і культурних прав тощо.
Щодо гарантованості конституційного ладу, то його гарантами виступають:
народ України; Конституція і закони; Українська держава в цілому та в
особі її спеціалізованих інститутів (організацій, служб); Верховна Рада
України; Президент України; Кабінет Міністрів України та інші органи
державної влади; Конституційний Суд України; суди загальної юрисдикції і
прокуратура; політичні партії і громадські організації; засоби масової
інформації; територіальні громади та органи місцевого самоврядування;
міжнародні організації.
Тобто гарантами конституційного ладу є практично всі основні суб’єкти
конституційно-правових відносин.
Названі гарантії переважно є загальними для всього конституційного ладу.
Поряд із ними Конституція передбачає гарантії для окремих інститутів
конституційного ладу, насамперед державного і суспільного ладу, прав і
свобод людини і громадянина тощо.
До спеціальних принципів конституційного ладу України відносять зокрема:
принцип здійснення державної влади шляхом поділу її назаконодавчу,
виконавчу, судову;
принцип верховенства права;
принцип прямої дії норм Конституції;
принцип визнання і гарантування місцевого самоврядування;
5) принцип судового захисту прав і свобод людини і громадянина тощо1.
У цілому ж система гарантій конституційного ладу — це єдність правових,
інституційних та процедурних засобів забезпечення конституційних норм та
принципів.
Правові гарантії охоплюють дію принципів верховенства прана та
справедливості, а також механізм реалізації установчої влади.
Інституційні гарантії мають організаційно-правову форму і втілюються у
демократичних засадах функціонування суспільства, свободі політичної
діяльності та належному функціонуванні публічної влади.
Процесуальні гарантії становлять комплекс процесуальних процедур
забезпечення конституційного ладу України2.
§ 2. Поняття та принципи державного ладу України. Механізм та основні
функції Української держави
Державний лад являє собою організацію (будівництво) і діяльність
держави.
Конституційним, офіційним та легітимним можна вважати той державний лад,
який передбачається і закріплюється Конституцією та реально існує.
Державний лад є складовою конституційного ладу.
Державний лад охоплює структурні (організаційні) та функціональні основи
держави, насамперед політичну, економічну, соціальну, культурну та інші
основи. Так, наприклад, політичну основу державного ладу утворюють
політичний механізм і відповідна політична функція держави тощо.
Особливостями сучасного державного ладу України є:
1) перехідний, змішаний характер, зумовлений тим, що після проголошення
незалежності України відбулися зрушення практично в усіх сферах
державного життя, але в жодній з них остаточно не сформувалися нові
суспільні відносини;
1 Основою для написання даної частини параграфа є робота Погоріл-ка В.
Ф. Загальні засади конституційного ладу України та його гарантії
//Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К.: Наукова
думка, 2000. – С. 122-139.
2 Савчин М. В. Зазнач, праця. — С. 11—12.
86
Глава III
Основи конституційного ладу України
87
2) державний лад спрямований на утвердження в Україні національної
держави. Так, відповідно до ст. 11 Конституції України держава сприяє
консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості,
традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та
релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин
України; відповідно до ст. 12 Конституції України Україна дбає про
задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які
проживають за межами держави;
у галузі державотворення Україна найбільше переймаєдосвід європейських
країн;
з моменту проголошення незалежності Україна стала важливим суб’єктом
міжнародного життя, впливаючи на нього та зазнаючи відповідного впливу з
боку інших його суб’єктів.
Конституція України передбачає такі основні принципи державного ладу:
суверенності і незалежності держави;
демократизму держави;
соціальної держави;
правової держави;
унітарності держави;
республіканської форми правління.
Пріоритетним принципом державного ладу є принцип суверенності і
незалежності України. Він закріплений у ст. 1 Конституції України і
означає верховенство держави на своїй території та її незалежність у
міжнародних відносинах1.
Незалежність України було проголошено Декларацією про державний
суверенітет від 16.07.1990 р., Актом проголошення незалежності України
від 24.08.1991 р. і підтверджено рішенням всеукраїнського референдуму
01.12.1991 р.
Щодо принципу демократизму, то, залежно від форми волевиявлення народу,
розрізняють представницьку і безпосередню демократію.
Представницька демократія полягає в тому, що державна влада здійснюється
через виборних повноважних представників,
1 Погорілко В. Ф. Конституційні основи державного ладу України //
Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К.: Наукова
думка, 2000.-С. 139-152.
які приймають відповідні нормативні акти на підставі волі тих, кого вони
представляють: весь Український народ або населення, яке мешкає на
відповідній території (статті 69, 70 Конституції України).
Безпосередня демократія полягає у безпосередньому здійсненні
волевиявлення народом або його окремими групами. Народне волевиявлення
відповідно до ст. 69 Конституції України здійснюється через вибори,
референдуми та інші форми безпосередньої демократії1.
Основним показником цього принципу є наявність виборних представницьких
органів державної влади та місцевого самоврядування.
Виборними органами державної влади в Україні є Верховна Рада України та
Президент України; виборним представницьким органом державної влади є
Верховна Рада України; виборними представницькими органами місцевого
самоврядування є сільські, селищні, міські ради; районні та обласні ради
представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою
відповідної територіальної громади з представницьким мандатом.
Демократизм держави виявляться також у принципах діяльності її органів
(гласність, відкритість, системність тощо) та в основних засадах
здійснення державної влади в цілому.
Найважливішою рисою соціальної держави є визнання людини пріоритетом
серед інших соціальних цінностей, що випливає із змісту вже цитованої
ст. З Конституції України.
Теорія соціальної держави з’явилася порівняно недавно — після Другої
світової війни. Найповніше соціальний характер держави виявляється в
системі соціальних прав і свобод людини і громадянина, передбачених і
закріплених Конституцією України (статті 43—49), та в системі їх
гарантій.
Правовий характер України виявляється у передбачених Конституцією
України:
1) верховенстві права (ст. 8 Конституції України). Причому принципи
верховенства права і верховенства закону тотожні лише в тому випадку,
коли йдеться про закон у широкому розумінні, тобто як про будь-який
нормативний акт;
1 Фрицькш О. Ф. Зазнач, праця. — С. 107.
І ІІааа НІ
здійсненні державної влади на засадах ЇЇ поділу на законодавчу,
виконавчу, судову (ст. 6 Конституції України);
взаємній відповідальності держави та особи;
4) гарантуванні прав і свобод людини і громадянина тощо.Принцип
унітарності Української держави передбачає, що
територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та
цілісності державної території (ч. 1 ст. 132 Конституції України). Міста
Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами
України (ч. З ст. 133 Конституції України). Особливий статус автономії в
Україні має Автономна Республіка Крим, але це не впливає на визначення
України як унітарної держави.
Принцип республіканської форми правління передбачений ст. 5 Конституції
України і випливає з того, що Президент України обирається громадянами
України шляхом прямих виборів строком на п’ять років.
В Україні відбувся перехід від президентсько-парламентської до
парламентсько-президентської форми правління внаслідок прийняття Закону
України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 р.
Опосередковано Конституція України закріплює принцип світської держави.
Так, відповідно до ч. З ст. 35 Конституції церква і релігійні
організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви.
Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.
Система елементів, через які і завдяки яким функціонує держава,
утворюють поняття «механізм держави».
Механізм держави — це система органів, організацій та інших інститутів
держави, які становлять її організаційну основу.
До організаційно-політичної основи держави, тобто до її політичного
механізму, належать насамперед органи державної влади, територія
держави, Збройні сили та інші державні військові формування, державні
символи, столиця держави.
До організаційно-економічної основи держави, тобто до її економічного
механізму, належать передусім бюджетна, грошова і банківська системи,
державна власність та інші організаційно-економічні важелі діяльності
держави.
89
Основи конституційного ладу України
До соціальної (організаційно-соціальної) основи держави, тоб-111 до її
соціального механізму, належать переважно громадян-стно та державні
соціальні системи: охорони здоров’я, соціального захисту тощо.
До організаційно-культурної (духовної) основи держави, тобто до її
культурного (духовного) механізму, належать насамперед державна мова,
державні системи освіти, виховання, науки, культури тощо.
Пріоритетною складовою механізму держави є її політичні основа, зокрема
органи державної влади.
Систему органів державної влади за Конституцією України утворюють:
орган законодавчої влади — Верховна Рада України;
Глава держави — Президент України;
органи виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, міністерства та інші
центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації);
органи судової влади (Конституційний Суд України та судизагальної
юрисдикції);
інші органи держави.
Характер державного ладу також опосередковується у функціях держави, які
визначають суть, тип, природу і призначення держави.
У Конституції України ці функції закріплюються як прямо, так і
опосередковано і мають різну назву:
зміст і спрямованість діяльності держави (ст. З КонституціїУкраїни);
обов’язок держави (ст. 3);
здійснення державної влади (ст. 6);
державне забезпечення, піклування (статті 11, 12, 13);
найважливіші функції держави (ст. 17) тощо.
Функції держави не закріплюються в якомусь одному розділі Конституції
України, а є змістом практично всіх розділів Конституції України, однак
найбільше їх закріплено у розділі І Конституції України.
Функції держави поділяють на об’єктні (внутрішні та зовнішні) —
політична, економічна, соціальна, культурна, екологічна тощо, та
«технологічні» — законодавча, виконавча, судова.
90
Глава III
Основи конституційного ладу України
91
Усі основні функції держави мають бути системно закріплені в Конституції
або законах України, що сприятиме посиленню ролі і відповідальності
держави в усіх сферах її діяль-
• 1
ності1
§ 3. Поняття, сутність, основні принципи
та система суспільного
ладу України
Суспільний лад — це організація і діяльність суспільства, передбачені та
гарантовані Конституцією та законами України.
Поряд із державним ладом суспільний лад є складовою конституційного ладу
кожної країни2.
Однак не всі дослідники підтримують необхідність виокремлення поняття
суспільного ладу. Так, О. Ф. Фрицький зазначає, що поняття «суспільний
лад» є досить вузьким за змістом, а тому його варто замінити поняттям
«громадянське суспільство», яке є більш широким і під яким розуміють
систему відносно автономних щодо держави інститутів, які забезпечують
конкретні способи соціального існування людей на підставі їх особистої
свободи, обумовленої правом демократичної держави3.
За своєю суттю суспільний лад є певним типом суспільних відносин. Так,
сучасний суспільний лад України характеризується як перехідний до
утвердження громадянського суспільства, змішаний.
Не кожне суспільство можна назвати громадянським. Громадянське
суспільство — це спільність вільних і рівноправних людей, кожному з яких
держава забезпечує юридичні можливості бути власником і брати активну та
всебічну участь у політичному житті.
Втручання держави у регулювання суспільних відносин повинно бути
мінімальним і спрямованим лише на гарантування та захист основ
суспільного ладу, тому конституційно-право-
1 Основою для написання даної частини параграфа є робота Погорілка В.
Ф.Конституційні основи державного ладу України // Конституційне право
України / За ред. В. Ф. Погорілка. – К.: Наукова думка, 2000. – С.
160-167.
2 Погорілко В. Ф. Суспільний лад // Юридична енциклопедія: В 6 т. /
Ред-кол.: Ю. С. Шемшученко та ін. – К.: Укр. енцикл., 2003. – Т. 5. – С.
727-728.
3 Фрицький О. Ф. Зазнач, праця. — С. 113.
ним інститутом є не суспільний лад у цілому, а лише основи суспільного
ладу.
Побудова громадянського суспільства є одним із критеріїв відповідності
держави вимогам правової держави.
За змістом суспільний лад є певною системою суспільних нідносин —
політичних, економічних, соціальних, духовних (культурних) тощо. Основу
цих відносин становлять політична, економічна, соціальна і духовна
(культурна) системи суспільства. Пріоритетним елементом системи
суспільного ладу є політична система суспільства. В Україні за
Конституцією її утворюють: Український народ; Українська держава;
політичні партії; територіальні громади; органи місцевого
самоврядування.
За формою суспільний лад становить сукупність форм безпосереднього
народовладдя, державного правління і державного устрою, діяльності
політичних партій і громадських організацій.
Основними принципами суспільного ладу, відповідно до Конституції
України, є:
принцип суверенітету Українського народу (ст. 5 Конституції України);
принцип демократизму (ст. 5);
принцип політичного, економічного та ідеологічного плюралізму
(багатоманітності) суспільного життя (ст. 15);
принцип конституційності та законності (ст. 19);
принцип гуманізму (ст. 3);
6) принцип гарантованості суспільного ладу (ст. 17).Право встановлювати
і змінювати суспільний лад належить
Українському народові і не може бути узурповане державою чи її
суб’єктами1.
Контрольні питання та завдання
1. Охарактеризуйте поняття, суть, ознаки конституційного ладу України.
Визначте систему гарантій конституційного ладу України.
1 Погорілко В. Ф. Суспільний лад // Юридична енциклопедія: В 6 т. /
Ред-кол.: Ю. С. Шемшученко та ін. – К.: Укр. енцикл., 2003. – Т. 5. – С.
727-728.
Глава IV
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ
СТАТУС ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ
§ 1. Поняття, структура та види конституційно-правового статусу людини і
громадянина
Конституційно-правовий статус людини і громадянина —
це встановлена конституцією та іншими законами система юридичних
параметрів, яка визначає фактичне становище людини і громадянина у
суспільстві на конкретному етапі суспільно-політичного розвитку
держави1.
Єдиної точки зору щодо складових цього поняття немає.
Однак, найбільш оптимальним, з нашої точки зору, є підхід російського
дослідника В. В. Невинського, який до елементів конституційно-правового
статусу людини і громадянина включає:
права, свободи і обов’язки як підвалину конституційногостатусу особи;
громадянство, правосуб’єктність, юридичні гарантії як умови реалізації
прав, свобод та обов’язків;
принципи правового статусу особи як вихідні засади, щоінтегрують у собі
нормативний зміст прав, свобод та обов’язківособи, а також умови їх
реалізації2.
При цьому, наприклад, О. А. Лукашева вважає, що громадянство не має
включатися безпосередньо до правового статусу особи, оскільки
громадянство — це передумова, що визначає правовий статус індивіда без
обмежень. Як передумову правового статусу, на думку згаданого
дослідника, слід розглядати і загальну правосуб’єктність. О. А. Лукашева
вважає, що такий
1 Шукліна Н. Г. Конституційно-правове регулювання прав і свобод людини і
громадянина в Україні (проблеми теорії і практики): Монографія. -К.:
Центр навчальної літератури, 2005. — С. 164.
2 Шукліна Н. Г. Зазнач, праця. – С. 166.
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні 95
елемент, як юридична відповідальність, що його іноді включають до
структури правового статусу, є вторинним щодо основного елементу —
обов’язку, оскільки, якщо немає обов’язку, то немає і відповідальності.
Щодо системи гарантій, то їх варто віднести до категорій, що виходять за
межі правового статусу. Отже, на думку О. А. Лукашевої, поняття
правового статусу слід обмежити категоріями прав і обов’язків, а всі
інші названі елементи варто включити в поняття «правове положення
особистості», як це пропонують Н. В. Вітрук та В. А. Кучинський1.
Стосовно іноді вживаного поняття «правове становище», то чимало
дослідників (зокрема, М. І. Матузов, Ю. М. Тодика, О. Ю. Тодика, Н. Г.
Шукліна) вважають, що воно є тотожним поняттю «правовий статус»2.
Співвідношення між термінами «конституційний статус» та «засади
правового становища особи» визначається тим, що конституційний статус
охоплює лише конституційні норми, тоді як засади статусу, поряд із
конституційними, включають і інші норми поточного законодавства3.
В юридичній літературі пропонується відмежовувати поняття «правовий
статус» та «правове положення». Під правовим статусом при цьому
розуміють сукупність нормативне закріплених прав та обов’язків
абстрактного суб’єкта, а під правовим положенням — потенційні та реальні
права та обов’язки конкретного суб’єкта. При цьому правове положення
реальної особи, на думку авторів цієї точки зору, постійно змінюється,
тоді як статус суб’єкта права незмінний, допоки не змінюються відповідні
правові норми4.
Права людини можна розглядати як основу конституціоналізму, оскільки
головний сенс створення конституцій полягав саме у забезпеченні свободи
людини перш за все від свавілля державної влади. Жодна держава, яка
претендує на визнання її демократичною, не може відмовитися від
включення певного переліку прав людини до своєї конституції.
1 Лукашева Е. А. Правовой статус человека й гражданина // Права
чело-века: Учебник / Отв. ред. Е. А. Лукашева. — М.: НОРМА (Издательская
груп-па НОРМА-ИНФРА-М), 2001. – С. 92-93.
2 Шукліна Н. Г. Зазнач, праця. — С. 161.
3 Шукліна Н. Г. Зазнач, праця. — С. 163.
4 Якимов А. Ю. Статус субьекта права (теоретические вопросьі) //
Госу-дарство й право. — 2003. — № 4. — С. 10.
96
Глава IV
Індустріальний лад характеризується дуалізмом громадянського і
політичного суспільства. Як член громадянського суспільства людина
рівноправна з усіма іншими, але як член політичного, тобто державне
організованого суспільства, вона рівноправна лише з тими, хто належить
до даної держави, тобто є Ті громадянином. Отже, права і свободи людини
належать кожному індивіду, а права і свободи громадянина — тільки тим
особам, які перебувають у громадянстві даної держави. Права і свободи
громадянина не слід плутати з громадянськими правами і свободами, котрі,
як правило, належать кожній людині.
У багатьох конституціях розмежування прав людини і прав громадянина
закріплено у формулюваннях відповідних статей. Так, для позначення
суб’єкта прав людини зазвичай використовують формули: «кожний», «всі»,
«кожна людина», «ніхто», «жодна людина» або безособистісні формулювання
на зразок «визнається право», «гарантується свобода» тощо. Щодо прав
громадян, то в статтях конституції прямо вказується «громадяни мають
право, громадянин може» тощо.
Іноді замість вживання слів «громадяни», «громадянин» зазначається
приналежність до нації, наприклад, «усі німці», «кожен іспанець» тощо.
Однак слід мати на увазі, що в західноєвропейських країнах термін
«нація» означає не етнічну, а політико-державну спільність, людський
субстрат держави, те, що у вітчизняній системі права позначається
поняттям «народ».
Співвідношення між правами людини і правами громадянина навіть у
демократичній державі відрізняється і залежить від суб’єктивного вибору
укладачів відповідної конституції. Так, одне і те саме право в
конституції однієї держави може бути сформульоване як право людини, а в
іншій — як право громадянина. Наприклад, за Конституцією Іспанії свобода
пересування формулюється як право громадян Іспанії, тоді як за
Конституцією Греції таку свободу визначено як право людини. Хоча є такі
права та свободи, до характеристики яких демократичні конституції
підходять однаково1.
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні ґрунтується
на таких принципах.
1 Маклаков В. В., Страшун Б. А. Конституционно-правовой статус чело-века
й гражданина // Конституционное (государственное) право зарубежньїх
стран: В 4 т.; Тома 1—2. Часть общая / Отв. ред. Б. А. Страшун. — М:
БЕК, 2000.-С. 118-121.
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні 97
Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека
— найвища соціальна цінність (ст. З КонституціїУкраїни).
Конституційний принцип рівноправ’я, який передбачає:
рівність громадян перед законом (частини 1, 2 ст. 24 Конституції
України);
рівність прав жінки і чоловіка (ч. З ст. 24 КонституціїУкраїни). Задля
розвитку регламентування цього аспекту принципу рівноправ’я було
ухвалено Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей
жінок і чоловіків» від 08.09.2005 р.(набув чинності з 01.01.2006 р.);
рівний доступ громадян до публічних посад (ч. 2 ст. 38Конституції
України);
рівність у галузі політичних прав (статті 38, 71 Конституції України);
рівність у виборі професії та роду трудової діяльності (ч. 2ст. 43
Конституції України);
рівність прав і обов’язків у шлюбі та сім’ї кожного з подружжя (ч. 1 ст.
51 Конституції України) та рівність дітей незалежно від походження, а
також незалежно від того, народженівони у шлюбі чи поза ним (ч. 1 ст. 52
Конституції України);
рівність перед судом (п. 2 ч. З ст. 129 Конституції України), що означає
рівний судовий захист прав та інтересів (причому у країнах з
англосаксонською системою права цей принцип обумовлений ще й тим, що суд
виступає не тільки правоза-стосовчим, а і правотворчим органом).
Не слід плутати поняття «рівноправ’я» і «соціальна рівність», оскільки
рівноправ’я — це виключно рівність прав, свобод та обов’язків. Виходячи
ж з учення марксизму, соціальна рівність — це рівне ставлення до засобів
виробництва. Однак така рівність є утопією, відтоді як людина почала
виробляти більше, ніж споживає. Водночас досвід демократичних країн
свідчить про те, що в умовах соціально-економічної нерівності
рівноправ’я цілком можливе, хоча з певними застереженнями (наприклад,
унесення грошової застави звільняє особу від утримання під вартою; якщо
ж особа відповідної грошової суми не має, вона змушена перебувати під
вартою)1.
1 Маклаков В. В., Страшун Б. А. Зазнач, праця. — С. 129—130. 4
Конституційне право України
98
Глава IV
На думку Баглая М. В., принцип рівноправ’я являє собою правило, звернене
до держави, яка повинна протидіяти будь-якій дискримінації громадян з
боку своїх органів1.
Принцип невідчужуваності та непорушності основних праві свобод (статті
21, 22, ч. 1 ст. 157 Конституції України). У тойже час, у випадках,
передбачених Конституцією України, деякіправа та свободи людини і
громадянина можуть бути обмежені.Обмеження прав та свобод людини і
громадянина можуть бутипостійно діючими (наприклад, вони передбачені ч.
З ст. ЗО, ч. Зст. 34, ч. 2 ст. 35, ст. 37 Конституції України) та
тимчасовими,обумовленими надзвичайним станом (ст. 64 Конституції
України). Цією ж статтею встановлено перелік тих прав та свобод, якіне
можуть бути обмежені за жодних умов).
Принцип єдності конституційних прав і обов’язків (принцип природного
обмеження реалізації прав і свобод людини ігромадянина правами і
свободами інших осіб (ст. 23 Конституції України). Цей принцип потрібно
розуміти так, що виконання людиною і громадянином своїх обов’язків є
передумовоюнормального існування суспільства і держави та реалізації
неюкореспондуючого обов’язку права. Так, наприклад, відповіднодо ст. 13
Конституції України, з одного боку, кожний громадянин має право
користуватися природними об’єктами права власності народу згідно із
законом. Однак з іншого боку, власністьзобов’язує. Власність не повинна
використовуватися на шкодулюдині і суспільству.
Цей принцип не можна зводити до формулювання про те, що якщо людина не
виконує певних обов’язків, вона не має прав, оскільки не можна,
наприклад, стверджувати, що якщо людина не виконала загальний військовий
обов’язок, то її можна позбавити виборчого права.
5) Принцип безпосередньої дії прав та свобод людини і громадянина (ч. З
ст. 8 Конституції України) означає те, що правата свободи людини і
громадянина, передбачені КонституцієюУкраїни, діють незалежно від того,
чи конкретизовані вони увідповідних нормативних актах. Однак відсутність
такої конк-
1 Баглай М. В. Основи правового положення личности. Конституцион-ньіе
права й свободи граждан // Конституционное право зарубежннх стран:
Учебник / Под ред. М. В. Баглая, Ю. Й. Лейбо, Л. М. Знтина. – М.: НОРМА,
2005.-С. 116.
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні 99
ротизації часто значно ускладнює або взагалі унеможливлює реалізацію
відповідних прав та свобод. Крім того, даний принцип передбачає
можливість звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод
людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.
Принцип невичерпності прав та свобод людини і громадянина, передбачених
Конституцією України. Існування цьогопринципу свідчить про те, що в
Україні застосовується так звана змішана система формулювання прав і
свобод людини і громадянина, відповідно до якої поєднуються письмове
закріплення прав та свобод людини і громадянина з визнанням природних
прав (тобто таких, якими людина наділена від народженняі які є
первинними щодо позитивного права та повинні ним гарантуватися).
Аналогічна система формулювання прав і свободлюдини і громадянина існує
і в багатьох інших країнах (наприклад, у СШ А)1.
Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина відповідно до
загальновизнаних принципів і норм міжнародного права (детально цей
принцип ми охарактеризуємо в наступній главі).
§ 2. Поняття громадянства і належність до громадянства України
Обсяг прав і свобод, якими людина може користуватися в конкретній
державі, а також ті обов’язки, які може покладати конкретна держава на
людину, залежать від наявності в останньої громадянства даної держави.
У сучасній науці конституційного права розрізняють три значення терміна
«громадянство»:
як одне з суверенних прав держави, що передбачає її можливість в
односторонньому порядку регулювати відносини громадянства. Однак при
реалізації даного права держава обмежена нормами міжнародного права та
правами людини, перш за всеправом людини на громадянство;
як конституційно-правовий інститут, тобто сукупність
конституційно-правових норм, що регулюють відносини між дер-
1 Баглай М. В. Зазнач, праця. — С. 107.
100
Глава IV
жавою, з одного боку, і громадянами, іноземцями, особами без
громадянства — з іншого;
3) як публічно-правовий стан індивіда1, що являє собою стійкий
(постійний) правовий зв’язок людини з конкретною державою, що обумовлює
взаємні права та обов’язки громадян та держави у випадках, зазначених у
законі. Громадянство у даному розумінні виникло у Франції після Великої
Французької революції.
У 1948 р. право на громадянство було визнано Загальною декларацією прав
людини як одне з основних прав людини.
Громадянин перебуває під суверенітетом держави. У свою чергу держава
може вимагати від громадянина виконання обов’язків, навіть якщо
громадянин знаходиться за кордоном держави. Держава має захищати
громадян як на своїй території, так і тоді, коли вони перебувають поза
її межами.
При визначенні поняття «громадянство» як публічно-правового стану
індивіда слід наголошувати на тому, що це саме правовий, а не
полотмко-правовий зв’язок людини з державою (як цей термін тлумачили в
радянську добу), оскільки за радянських часів практика позбавлення
громадянства і висилки «дисидентів» з країни часто обґрунтовувалася саме
непідтриман-ням цими громадянами СРСР політики держави, що, виходячи з
політичного характеру громадянства, вважалося підставою для застосування
зазначених заходів2.
Заслуговує на увагу також така ознака громадянства, як його постійність
(хоча ця ознака громадянства не міститься у визначенні, наведеному в
Законі України «Про громадянство України»), оскільки не кожен правовий
зв’язок особи з державою буде розглядатися як громадянство. Наприклад,
характер відносин між іноземцем, який постійно проживає в Україні, та
Українською державою буде також визначатися як правовий зв’язок, але цей
правовий зв’язок є тимчасовим. Він припиняється після виїзду іноземця за
межі держави, тоді як зв’язок між громадянином України та Українською
державою має стійкий характер, виникає з моменту набуття особою
українського громадянства і припиняється у зв’язку зі смертю особи або
припиненням
1 Шуклгна Н. Г. Зазнач, праця. – С. 183-184.
2 Маклаков В. В., Страшун Б. А. Зазнач, праця. — С. 139—140.
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні 101
уи|І;Ііиського громадянства. Стійкість громадянства виявляєть-І’м Іцг й
у тому, що воно не припиняється і не змінюється у зв’язку І шіїздом
громадянина України за межі держави1 (така риса Громадянства називається
екстериторіальністю громадянства).
Тсмжін «громадянство» притаманний для держав із республіканською формою
правління. У монархічних державах вжити ті-ся термін «підданство», який
сьогодні рівнозначний по-ІІиттІо громадянства. Більше того, такі держави
з монархічною формою правління, як Іспанія, Бельгія, Нідерланди замінили
термін «підданство» у поточному законодавстві на «громадян-сіно».
Основні принципи громадянства, як правило, встановлюються в
конституціях, а більш детальне їх регулювання здійс-ІІккться звичайними,
органічними (Румунія, Іспанія) законами або законами, що вимагають для
їх прийняття кваліфікованої Сил І.шості голосів (Угорщина — 2/3 від
присутніх депутатів). Хома є конституції, які взагалі не містять норми
про громадян-с’тно (наприклад, Конституції Італії та Республіки Куба)2.
У де-иких країнах (Бельгія, Франція, Алжир) діють Кодекси громадянства3.
Відповідно до ст. 4 Конституції України підстави для набуття і
припинення громадянства України визначаються законом. Таким законом є
Закон України «Про громадянство України» під 18.01.2001 р., зі змінами і
доповненнями. До 2001 р. в Україні діяв Закон України «Про громадянство
України» в редакції 1і)!)1 р., а потім — у редакції 1997 р.
В Україні чинні такі основні міжнародно-правові акти з пита 111>
громадянства:
Загальна декларація прав людини 1948 р.;
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права1966р.;
Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 р.;
1 Лотюк О. С. Громадянство України і статус іноземців // Конституційне
право України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К.: Наукова думка, 2000. —С.
224-225.
2 Маклаков В. В., Страшун Б. А. Зазнач, праця. — С. 139—141.
3 Васильєва Т. А. Гражданство // Права человека: Учебник / Отв. ред.К.
А. Лукашева. – М.: НОРМА (Издательская группа НОРМА-ИНФРА-М),2001.-С.
108.
102
Глава IV
Конвенція про статус апатридів 1954 р.;
Конвенція про громадянство заміжньої жінки 1957 р.;
Гаазька конвенція з деяких питань, що стосуються колізій законодавства
про громадянство 1930 р.;
Конвенція про скорочення випадків множинності громадянства 1963 р.;
Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р.;
Віденська конвенція про консульські відносини 1963 р.;
Декларація про права людини по відношенню до осіб, що неє громадянами
країни, в якій вони проживають, 1985 р.;
Європейська конвенція про громадянство 1997 р.
У державах з унітарною формою правління існує єдине громадянство, тоді
як для багатьох федеративних держав характерна наявність подвійного
громадянства — громадянства федерації і громадянства відповідного
суб’єкта федерації (штату, провінції тощо). Це пояснюється тим, що
суб’єкти федерації можуть мати своє законодавство, що зумовлює
необхідність визначення кола тих суб’єктів, на яких воно поширюється.
В Європейському Союзі діє громадянство Європейського Союзу, що
поширюється на всіх громадян держав—членів ЄС. Однак це не скасовує
пріоритет національного громадянства, а це означає, що в межах держави
своєї громадянської належності особа розглядається як громадянин цієї
держави; умовою ж реалізації прав, пов’язаних з європейським
громадянством, є виїзд за межі своєї країни1.
Стаття 3 Закону України «Про громадянство України» окреслює коло осіб,
які належать до громадянства України. При цьому держава проводить
своєрідну «інвентаризацію» свого населення, визначаючи, яка його частина
є її громадянами. Хоча говорячи про коло тих осіб, які є громадянами
України, некоректно вживати термін «належність», оскільки при його
використанні проглядається пріоритет держави над особою, що суперечить
сучасному розумінню характеру відносин між людиною і державою та
безпосередньо ст. З Конституції України2.
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні 103
Отже, до громадянства України належать:
усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності
України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України.
Застосування цього так званого«нульового варіанту» дозволило, на думку
дослідників, уникнути загострення суспільно-політичної ситуації, як це
мало місце в деяких інших нових незалежних державах, де в законах
прогромадянство застосовувалися інші підходи (особливо в прибалтійських
державах)1;
особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних,релігійних та інших
переконань, статі, етнічного та соціальногопоходження, майнового стану,
місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності
Законом України«Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.)
проживали в Україні і не були громадянами інших держав;
особи, які прибули в Україну на постійне проживанняпісля 13 листопада
1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р.
органами внутрішніх справ України внесено запис «громадянин України», та
діти таких осіб, якіприбули разом із батьками в Україну і на момент
прибуття вУкраїну не досягли повноліття, якщо зазначені особи
подализаяви про оформлення належності до громадянства України;
особи, які набули громадянство України відповідно дозаконів України та
міжнародних договорів України.
Особи, зазначені у п. 1, є громадянами України з 24 серпня 1991 р.,
зазначені у п. 2, — з 13 листопада 1991 р., а у п. З, — з моменту
внесення відмітки про громадянство України.
Документами, що підтверджують громадянство України, відповідно до ст. 5
Закону України «Про громадянство України», є:
паспорт громадянина України;
свідоцтво про належність до громадянства України;
паспорт громадянина України для виїзду за кордон;
тимчасове посвідчення громадянина України;
проїзний документ дитини;
1 Баглай М. В. Зазнач, праця. — С. 98.
2 Тодьжа Ю. Н. Конституционно-правовой статус человека й граждани-на в
Украине. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. – С. 20.
1 Бедрій Р. Б. Громадянство України: конституційно-правові основи:
Авто-реф. дис…. канд. юрид. наук / Національна академія внутрішніх
справ України. – К.( 2005. – С. 8.
104
Глава IV
дипломатичний паспорт;
службовий паспорт;
посвідчення особи моряка;
посвідчення члена екіпажу;
10) посвідчення особи на повернення в Україну.
§ 3. Принципи громадянства України
Принципи громадянства України — це вихідні засади, керівні ідеї, що
знайшли своє закріплення в законодавстві та у відносинах між державою та
особою.
Ці принципи втілені в Конституції України, у Декларації про державний
суверенітет України, у Декларації прав національностей, в Законі України
«Про національні меншини», в Законі України «Про громадянство України»1.
Розрізняють загальні та спеціальні принципи громадянства. Так,
загальними є ті принципи, які властиві не тільки інституту громадянства,
а й іншим правовим, політичним, соціальним інститутам. До них належать
принципи: демократизму, інтернаціоналізму, втілення в інституті
громадянства ознак суверенітету держави, поєднання інтересів
суспільства, держави, особи, поваги до норм міжнародного права тощо2.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про громадянство України»
законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах
(це спеціальні принципи).
1) Принцип єдиного громадянства — громадянства держави Україна, який
закріплений також у ст. 4 Конституції України та передбачає існування
двох аспектів:
виключення можливості існування громадянства
адміністративно-територіальних одиниць України, що є умовою існування
унітарної держави, якою є Україна;
заборона існування подвійного громадянства (біпатризму) в Україні,
оскільки, якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої
держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається
лише громадянином Украї-
1 Тодьїка Ю. Н. Зазнач, праця. — С. 39.
2 Лотюк О. С. Зазнач, праця. – С. 229.
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні 105
ті. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових
ІІІдІІосинах з Україною він визнається лише громадянином України. По
суті зміст даного принципу зводиться лише до невизнаним правових
наслідків біпатризму1.
Заборона біпатризму в Україні відповідає існуючій щодо цього питання
світовій практиці, яка виходить із того, що подвійне громадянство (у
розумінні існування громадянства кількох держав, а не громадянства
федерації та її суб’єкта або громадянства держави і громадянства
міжнародного утворення) створює значні труднощі як для держав, так і для
осіб, які є носіями подвійного громадянства (зокрема, стосовно виконання
обов’язків тощо). З огляду на це держави укладають угоди про запобігання
випадкам подвійного громадянства, зобов’язуючи осіб, які мають
громадянство обох сторін, обрати одне з них і тим самим припинити інше.
У деяких державах особи, які мають подвійне громадянство, обмежуються в
окремих правах (Румунія). Хоча є держави, які в через низку причин
(переважно історичного характеру) дозволяють існування подвійного
громадянства (Іспанія, Австрія).
Принцип запобігання виникненню випадків безгрома-дянства. Даний принцип
спрямований на те, щоб особа, яка подала заяву про набуття українського
громадянства або про вихід з нього, не втратила громадянства взагалі,
тобто не сталаапатридом — особою, права якої не захищає жодна
держава.Так, наприклад, відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 9 Закону України
«Прогромадянство України» однією з умов прийняття до громадянства
України іноземців є взяття ними зобов’язання припинитиіноземне
громадянство. Іноземці, які подали зобов’язання припинити іноземне
громадянство, повинні подати документ про це,виданий уповноваженим
органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом
двох років з моменту прийняття їх до громадянства України.
Принцип неможливості позбавлення громадянина України громадянства
України закріплений також у ч. 1 ст. 25 Конституції України. Наявність
цього принципу відповідає світовим стандартам, зокрема ст. 15 Загальної
декларації прав людини. При цьому втілення даного принципу є порівняно
новим
1 Бедрій Р. Б. Зазнач, праця. — С. 12.
106
Глава IV
явищем для законодавства України, оскільки всі закони про громадянство
СРСР аж до закону 1990 р. закріплювали таку форму втрати громадянства,
як позбавлення громадянства, що здійснювалося за ініціативою держави, в
односторонньому порядку і не передбачали згоди громадянина. Як правило,
позбавлення громадянства було формою репресії. Разом із тим, у деяких
країнах позбавлення громадянства застосовується як щодо натуралізованих
осіб (тобто прийнятих до громадянства) (Аргентина, Ірландія, Канада,
США), так і щодо осіб, які набули громадянство за народженням.
Позбавлення громадянства розглядається як небажане явище. Так, ч. 2 ст.
15 Загальної декларації прав людини, Європейська конвенція про
громадянство 1997 р. містять заборону на позбавлення громадянства,
виходячи з того, що громадянство є двостороннім, постійним зв’язком
держави і особи, який не може бути довільно розірваний державою.
Відповідно до норм міжнародного права є неприпустимим позбавлення
громадянства цілих груп осіб, позбавлення громадянства за етнічними або
расовими ознаками.
У СРСР громадянства позбавляли переважно за політичними мотивами. Однак
в умовах плюралістичної демократії, існування якої закріплене, зокрема,
у ст. 15 Конституції України, таке явище є неприпустимим. Сьогодні жодна
європейська держава не передбачає у своєму законодавстві можливості
позбавлення громадянства за політичними мотивами. А в конституціях
деяких країн (Естонія, Італія, Португалія) міститься пряма заборона на
позбавлення громадянства за політичними мотивами.
Хоча дослідники проблеми (зокрема, Ю. М. Тодика) слушно зазначають, що
нині досить складно розмежувати поняття «позбавлення громадянства» та
«втрата громадянства за законом». Так, у багатьох європейських країнах
(Іспанія, Угорщина, Молдова, Португалія, Швеція) заборона на позбавлення
громадянства має обмежений характер. Наприклад, конституція Болгарії
встановлює, що болгарський громадянин за народженням (тобто
натуралізований громадянин) не може бути позбавлений болгарського
громадянства.
Причини такого стану речей зумовлені тим, що в одних державах певна
підстава може розглядатися як підстава для втрати громадянства, а в
інших — як для його позбавлення. Наприклад,
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні 107
:иі законодавством Молдови вступ на військову службу іноземної держави є
підставою для позбавлення громадянства Молдо-ІІи, тоді як за
законодавством України це підстава для втрати громадянства України.
Р. Б. Бедрій під позбавленням громадянства пропонує розуміти
безпідставне (довільне) позбавлення громадянства, яке несумісне з
сучасними уявленнями про правову демократичну державу, правами людини і
не відповідає духу Загальної Декларації прав людини. Дослідник вважає,
що втрата громадянства — це його припинення за чітко визначеними в
законі підставами, які відповідають сучасному розумінню права та не
суперечать правам людини1.
Очевидно, що в будь-якому разі припинення громадянства має відбуватися
відповідно до підстав, визначених законодавством конкретної країни,
однак ці підстави не повинні мати політичний характер або бути
суб’єктивними, оціночними, що дозволятиме відповідним державним органам
позбавляти громадянства на свій розсуд.
Принцип визнання права громадянина України на змінугромадянства. Цей
принцип також закріплений у ч. 1 ст. 25 Конституції України. Це один з
основоположних конституційнихпринципів, що характеризує не лише інститут
громадянства, а вцілому правовий статус громадянина.
Принцип неможливості автоматичного набуття громадянства України
іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з
громадянином України або набуттягромадянства України його дружиною
(чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним із
подружжявнаслідок припинення шлюбу або припинення громадянстваУкраїни
другим із подружжя. Цей принцип виходить із того,що громадянство — це
персональний зв’язок особи із державою,а також із того, що шлюб є
рівноправним союзом, який не допускає слідування у правовому розумінні
одного з подружжя заіншим. При цьому відповідно до п. З ч. 2 ст. 9
Закону України«Про громадянство України» строк безперервного проживання
на законних підставах на території України іноземців чи осіббез
громадянства, які перебувають у шлюбі з громадянином
Бедрій Р. Б. Зазнач, праця. — С. 12.
108
Глава IV
України, як умова прийняття до громадянства України, має становити два
роки (а не п’ять років, як для всіх інших осіб).
Принцип рівності перед законом громадян України незалежно від підстав,
порядку і моменту набуття ними громадянства України. Ця норма випливає
також із змісту ч. 1 ст. 24 Конституції України.
Принцип збереження громадянства України незалежновід місця проживання
громадянина України (принцип екстериторіальності громадянства). Даний
принцип громадянства випливає із передбачених у ст. 33 Конституції
України свободипересування, вільного вибору місця проживання, права
вільнозалишати територію України.
Цей принцип уперше закріплений у Законі України «Про громадянство
України» в редакції від 2001 р., оскільки за Законом у редакції від 1997
р. громадянство України втрачалося у випадку, якщо особа, перебуваючи за
межами України, без поважних причин протягом 7 років не стала на
консульський облік.
Принцип гарантування Україною піклування та захистусвоїм громадянам, які
перебувають за її межами (даний принцип не зафіксований у Законі України
«Про громадянствоУкраїни», однак передбачений ч. З ст. 25 Конституції
України).Цей принцип зобов’язує дипломатичні представництва та
консульські установи України, їх посадових осіб уживати заходівщодо
забезпечення громадянам України можливостей у повному обсязі
користуватися правами, що надаються їм законодавством країни
перебування, міжнародними договорами, учасниками яких є Україна та
держава перебування. Функції дипломатичних представництв визначаються
Віденською конвенцієюпро дипломатичні відносини 1961 р., а консульських
установ —Віденською конвенцією про консульські відносини 1963 р.
Прицьому консульства більшою мірою, ніж дипломатичні представництва,
орієнтовані на сприяння і захист прав та інтересів своїхгромадян у
країні перебування.
Принцип неможливості вигнання або видачі громадянина України іншій
державі (даний принцип також не вафіксова-ний у Законі України «Про
громадянство України», однак передбачений ч. 2 ст. 25 Конституції
України).
Під видачею (екстрадицією) розуміють передачу злочинця державою, на
території якої він знаходиться, іншій державі з ме-
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні 109
Іою притягнення його там до кримінальної відповідальності або для
приведення до виконання винесеного там вироку. Питання про видачу
громадянина виникає у випадку, коли такий громадянин, учинивши злочин за
кордоном, повертається у свою країну. Основна проблема стосовно видачі
полягає у розбіжностях принципу території підсудності та принципу
громадянства. Як ііасвідчує практика укладення міждержавних договорів
про видачу, переважним є принцип громадянства. Цей же принцип
закріплений ч. 1 ст. 10 Кримінального кодексу України, відповідно до
якого громадяни України та особи без громадянства, що постійно
проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть
бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної
відповідальності та віддання до суду. У світовій практиці існують два
підходи до регулювання цього принципу:
громадянин не може бути виданий іншій державі за жодних умов (Україна,
Росія);
громадянин може бути виданий іноземній державі, але впорядку винятку,
тобто на умовах, передбачених міжнароднимдоговором (Білорусь).
Від видачі необхідно відмежовувати таке поняття, як вигнання
(експатріація). При цьому слід мати на увазі, що заборона на вигнання з
України не поширюється на іноземців та осіб без громадянства. Це
відповідає ст. 13 Міжнародного пакту про громадянські та політичні
права. Статтею 32 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб
без громадянства» передбачаються підстави та порядок видворення
іноземців та осіб без громадянства за межі України1.
§ 4. Порядок набуття та припинення громадянства
України. Повноваження державних
органів, які беруть участь у вирішенні
питань громадянства
Норми, що стосуються набуття громадянства України, об’єднані в розділі
II Закону України «Про громадянство України» і утворюють окремий
субінститут громадянства.
1 Основою для написання даної частини параграфа є зазначена вище праця
Тодики Ю. М. – С. 39-58.
110
Глава IV
Процедурні питання щодо набуття та припинення громадянства України
визначені Порядком провадження за заявами і поданнями з питань
громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженим Указом
Президента України від 27.03.2001 р. № 215 (у редакції Указу Президента
України від 27.06.2006 р. № 588/2006).
Кількісні показники набуття громадянства України значно перевищують
кількісні показники його припинення. Так, за період з 1992 по 2005 рр.
громадянство України набули 590 765 осіб, припинили — 18 561 особа1.
Відповідно до ст. 6 Закону України «Про громадянство України»
громадянство України набувається:
за народженням;
за територіальним походженням;
унаслідок прийняття до громадянства;
унаслідок поновлення у громадянстві;
унаслідок усиновлення;
унаслідок установлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування
дитини в дитячий заклад чи заклад охорониздоров’я, в дитячий будинок
сімейного типу чи прийомну сім’юабо передачі на виховання в сім’ю
патронатного вихователя;
унаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;
у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одногочи обох батьків
дитини;
унаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту
батьківства чи материнства;
10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
Розглянемо детально основні підстави набуття громадянства України.
Набуття громадянства за народженням (філіація) — це основна і найбільш
розповсюджена форма набуття громадянства. Вона являє собою надання
державою свого громадянства індивіду при його народженні незалежно від
його волевиявлення та не потребує вчинення будь-яких дій, що свідчать
про його бажання набути громадянство даної держави.
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні 111
Філіація ґрунтується на двох принципах:
• принцип «права крові» Оиз 5ап§иіпіз), який означає, що особа,
народжена від громадян певної держави, набуває її громадянство незалежно
від місця народження;
• принцип «права ґрунту» 0й5 8ОП)’ який означає, що особа,яка народилася
на території відповідної держави, набуває їїгромадянство незалежно від
громадянства своїх батьків1.Перевагу принципу «права крові» віддають
держави, які намагаються зберегти етнічну та культурну єдність народу
(Німеччина, Швейцарія), в державах імміграції (США, Канада) схиляються
до принципу «права ґрунту». У законодавстві більшостідержав
закріплюються змішані підходи, тобто поєднання обохпринципів2. Вибір або
переважання одного з принципів обумовлюється також демографічною
політикою держави. Якщо держава зацікавлена у швидкому зростанні
кількості громадян, вона може запровадити ці обидва принципи одночасно.
Законодавство України про громадянство виходить із поєднання обох
принципів набуття громадянства за народженням. У ст. 7 Закону України
«Про громадянство України» встановлено, що громадянином України є:
особа, батьки або один із батьків якої на момент її народження були
громадянами України;
особа, яка народилася на території України від осіб безгромадянства, які
на законних підставах проживають на території України;
особа, яка народилася за межами України від осіб безгромадянства, які
постійно на законних підставах проживаютьна території України, і не
набула за народженням громадянстваіншої держави;
особа, яка народилася на території України від іноземців,які на законних
підставах проживають на території України,і не набула за народженням
громадянства жодного з батьків;
особа, яка народилася на території України, і одному збатьків якої
надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, котра не набула
за народженням громадянства жодного з бать-
Укази на підставі клопотань // Урядовий кур’єр. – 2006. – 27 квітня.
1 Шукліна Н. Г. Зазнач, праця. — С. 193—1
2 Васильєва Т. А. Зазнач, праця. — С. 111.
112
Глава IV
ків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано
статус біженця в Україні чи притулок в Україні;
особа, яка народилася на території України від іноземця іособи без
громадянства, які на законних підставах проживаютьна території України,
і не набула за народженням громадянстватого з батьків, який є іноземцем;
новонароджена дитина, знайдена на території України, обоєз батьків якої
невідомі (знайда).
Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є
громадянином України з моменту народження.
Українське законодавство виходить із принципу рівності батька і матері
при передачі свого громадянства дитині. Цей принцип випливає зі ст. 24
Конституції України. Хоча в деяких країнах (Таїланд, Індія, Бангладеш)
громадянство дитини визначається за громадянством батька, за винятком,
коли він є особою без громадянства або невідомий1.
Для набуття особою громадянства України за територіальним походженням
вона повинна відповідати таким вимогам:
сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повно-рідні та
неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або
постійно проживали до 24 серпня 1991 р. натериторії, яка стала
територією України відповідно до ЗаконуУкраїни «Про правонаступництво
України», або сама чи хоча бодин з її батьків, дід чи баба, рідні
(повнорідні та неповнорідні)брат чи сестра народилися або постійно
проживали на іншихтериторіях, що входили на момент їх народження або під
час їхпостійного проживання до складу Української Народної Республіки,
Західноукраїнської Народної Республіки, УкраїнськоїДержави, Української
Соціалістичної Радянської Республіки,Закарпатської України, Української
Радянської СоціалістичноїРеспубліки (УРСР);
бути особою без громадянства або іноземцем, який подавзобов’язання
припинити іноземне громадянство.
Подання зобов’язання припинити іноземне громадянство не вимагається:
• від іноземців, які є громадянами (підданими) держав, законодавство
яких передбачає автоматичне припинення особа-
1 Васильєва Т, А. Зазнач, праця. — С. 111.
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні 113
ми громадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям
громадянства іншої держави;
якщо міжнародні договори України з іншими державами,громадянами яких є
іноземці, передбачають припинення особами громадянства цих держав
одночасно з набуттям громадянства України;
від осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулокв Україні (при
цьому іноземці, яким надано статус біженцяв Україні чи притулок в
Україні, замість зобов’язання припинити іноземне громадянство подають
декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи
притулок в Україні, від іноземного громадянства);
від осіб без громадянства.
Іноземці повинні подати документ про припинення іноземного громадянства,
виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого
органу України протягом двох років з моменту реєстрації їх громадянами
України. Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї
держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них
причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від
іноземного громадянства;
3) подати заяву про набуття громадянства України (а якщо це дитина — за
заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника).
Дитина, яка народилася на території України після 24 серпня 1991 р. і не
набула за народженням громадянство України та є особою без громадянства
або іноземцем, щодо якого подано зобов’язання припинити іноземне
громадянство, реєструється громадянином України за клопотанням одного з
її законних представників.
Датою набуття громадянства України за територіальним походженням є дата
реєстрації набуття особою громадянства України.
Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову
від іноземного громадянства, зобов’язується повернути паспорт іноземної
держави до уповноважених органів цієї держави. Ця вимога не поширюється
на осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні.
Набуття громадянства України внаслідок прийняття (натуралізації) — це
надання органами державної влади за наявнос-
114
Глава IV
ті певних умов громадянства особам, які подали про це клопотання. В
Україні особи, які набули громадянство шляхом натуралізації,
користуються тими самими правами і несуть ті ж самі обов’язки, що й інші
громадяни. Але в деяких державах політичні права таких осіб
обмежуються1. Так, у США, Болгарії, Естонії президентом цих держав може
бути тільки громадянин за народженням. У Мексиці тільки громадянин за
народженням може обіймати посаду начальника порту, коменданта аеродрому,
лоцмана, служити на торгівельному, морському або повітряному судні.
У світовій практиці існують два підходи до натуралізації іноземних
громадян:
за першого підходу, навіть якщо кандидат відповідає встановленим вимогам
для прийняття до громадянства, компетентний державний орган вправі
визначати, чи становить прийняттядо громадянства даної особи інтерес для
держави. За прийняттядо громадянства стягується висока плата. Негативне
рішення необґрунтовується та не підлягає оскарженню (Німеччина,
Швейцарія, Японія);
за другого підходу натуралізуються всі кандидати, яківідповідають
установленим вимогам (США, Канада, Швеція).Процедура отримання
громадянства у цих державах порівнянопроста2.
Натуралізація може бути:
індивідуальною;
внаслідок правонаступництва держави.Індивідуальна натуралізація, у свою
чергу, поділяється на:
натуралізацію, засновану на особистому виборі;
натуралізацію в результаті закону, яка є юридичним наслідком укладення
шлюбу іноземця з громадянином даної держави, усиновлення, опіки,
визнання батьківства тощо.
Законодавство різних держав закріплює неоднакові натура-лізаційні
вимоги. Єдиних критеріїв у даному питанні немає3.
Щодо України, то клопотати про прийняття до громадянства України можуть
всі дієздатні особи, які досягли 18 років.
1 Тодьїка Ю. Н. Зазнач, праця. – С. 91-108.
2 Васильєва Т. А. Зазнач, праця. — С. 112—115.
3 Тодьїка Ю. Н. Зазнач, праця. – С. 91.
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні 115
Умовами прийняття до громадянства України є:
1) визнання і дотримання Конституції України та законівУкраїни.
У цій вимозі виражається існуюча в усьому світі вимога до інтеграції (а
в деяких країнах — до асиміляції) особи, яка має намір отримати
громадянство, у відповідне суспільство. Формулювання даної умови є
досить широким, оскільки дрібне правопорушення з боку такої особи не
повинно бути перешкодою для прийняття її до громадянства України1.
2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб
без громадянства) або зобов’язання припинитиіноземне громадянство (для
іноземців).
Іноземці, які перебувають у громадянстві (підданстві) кількох держав,
подають зобов’язання припинити громадянство (підданство) цих держав.
Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні,
замість зобов’язання припинити іноземне громадянство подають декларацію
про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в
Україні, від іноземного громадянства.
Подання зобов’язання припинити іноземне громадянство не вимагається:
від іноземців, які є громадянами (підданими) держав, законодавство яких
передбачає автоматичне припинення особамигромадянства (підданства) цих
держав одночасно з набуттямгромадянства іншої держави;
якщо міжнародні договори України з іншими державами,громадянами яких є
іноземці, передбачають припинення особами громадянства цих держав
одночасно з набуттям громадянства України.
Іноземці, які подали зобов’язання припинити іноземне громадянство,
повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом
відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох
років з моменту прийняття їх до громадянства України.
Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави
підстави для отримання такого документа, з незалеж-
1 Тодьїка Ю. Н. Зазнач, праця. — С. 94.
116
Глава IV
них від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про
відмову від іноземного громадянства;
3) безперервне проживання на законних підставах на території України
протягом останніх п’яти років. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про
громадянство України» безперервне проживання на території України — це
проживання в Україні особи, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних
справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік — 180 днів. Не є
порушенням вимоги про безперервне проживання виїзд особи за кордон у
службове відрядження, на навчання, у відпустку, на лікування за
рекомендацією відповідного медичного закладу або зміна особою місця
проживання на території України.
Ця умова не поширюється на іноземців чи осіб без громадянства, які
перебувають у шлюбі з громадянином України понад два роки, і на
іноземців чи осіб без громадянства, які перебували з громадянином
України понад два роки у шлюбі, що припинився внаслідок його смерті.
Дворічний термін перебування у шлюбі з громадянином України не
застосовується до іноземців і осіб без громадянства, яким було надано
дозвіл на імміграцію відповідно до п. 1 ч. З ст. 4 Закону України «Про
імміграцію», тобто як одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким
він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України.
Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні,
термін безперервного проживання на законних підставах на території
України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця
в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в’їхали в Україну
особами без громадянства, — на три роки з моменту в’їзду в Україну.
У країнах Європи строк безперервного проживання як умова для
натуралізації становить від 5 до 15 років. Європейська конвенція про
громадянство передбачає, що тривалість проживання для отримання
громадянства не повинна перевищувати 10 років. У більшості
східноєвропейських країн встановлено 5-річний термін безпосереднього
проживання (зокрема, в Англії, Нідерландах, Франції), у Данії, Норвегії
— 7 років, в Угорщині — 8, у Молдові, Греції, Литві, Іспанії, Італії,
Німеччині — 10і;
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні 117
4) отримання дозволу на імміграцію.
Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні
або притулок в Україні, та на іноземців і осіб без громадянства, які
прибули в Україну на постійне прожинання до набрання чинності Законом
України «Про імміграцію» (7 серпня 2001 р.) і мають у паспорті
громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. відмітку про прописку або
отримали посвідку на постійне проживання в Україні;
5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі,достатньому для
спілкування.
Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі,
глухі, німі). Довідка про володіння українською мовою видається
керівником навчального закладу, місцевим органом виконавчої влади
України або виконавчим органом місцевого самоврядування.
При цьому українське законодавство досить демократично підходить до
встановлення цієї вимоги, оскільки вимагає тільки знання або розуміння
української мови в обсязі, достатньому для спілкування. Тоді як у деяких
країнах (наприклад, в Естонії) особа, яка має намір набути громадянство
цієї держави, повинна скласти іспит на володіння естонською мовою, що за
рівнем відповідає екзамену для студента-фахівця з вивчення даної мови1;
6) наявність законних джерел існування, під якими, відповідно до ст. 1
Закону України «Про громадянство України», розуміють заробітну плату,
прибуток від підприємницької діяльності або власності, пенсію,
стипендію, аліменти, соціальні виплатита допомогу, власні фінансові
заощадження або фінансову допомогу від членів сім’ї, інших фізичних та
юридичних осіб, щомають законні доходи.
Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні
або притулок в Україні.
Встановлення зазначеної вимоги є цілком справедливим, оскільки за
відсутності в особи джерел до існування держава повинна буде надавати їй
матеріальну допомогу.
Закон окреслює коло осіб, щодо яких в Україні застосовується спрощена
натуралізація:
1 Тодьїка Ю. Н. Зазнач, праця. — С. 95—96.
1 Тодьїка Ю. Н. Зазнач, праця. – С. 102.
118
Глава IV
положення, передбачені пунктами 3—6 умов прийняттядо громадянства
України, не поширюються на осіб, які маютьвизначні заслуги перед
Україною, і на осіб, прийняття яких догромадянства України становить
державний інтерес для України;
прийняття до громадянства України дитини, яка проживає в Україні і один
із батьків якої або інша особа, яка відповіднодо Закону України «Про
громадянство України» є її законнимпредставником і має дозвіл на
імміграцію в Україну, здійснюється без урахування умов прийняття до
громадянства України,передбачених пунктами 1, 3—6. Дозвіл на імміграцію
в Українуне вимагається, якщо законним представником дитини є особа,якій
надано статус біженця в Україні або притулок в Україні,або іноземець чи
особа без громадянства, які прибули в Українуна постійне проживання до
набрання чинності Законом України «Про імміграцію» (7 серпня 2001 р.) і
мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. відмітку про
прописку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні;
іноземці чи особи без громадянства, які перебувають ушлюбі з
громадянином України понад два роки, і іноземці чи особи без
громадянства, які перебували з громадянином Українипонад два роки у
шлюбі, що припинився внаслідок його смерті.
Сьогодні в європейських державах спрощено порядок прийняття до
громадянства у зв’язку з одруженням, що поширюється і на чоловіків, і на
жінок. Так, в Італії строк проживання в країні для подружжя у зв’язку з
прийняттям до громадянства скорочується з 10 років до 6 місяців, в
Іспанії — з 10 років до 1 року, в Болгарії, Чехії для натуралізації
подружжя взагалі не встановлюється ценз осілості. У деяких високо
розвинутих країнах у зв’язку із зловживанням правом на спрощену
натуралізацію встановлюється перевірка шлюбу на предмет фіктивності
(Франція)1;
4) для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні,
термін безперервного проживання на законнихпідставах на території
України встановлюється на три роки змоменту надання їм статусу біженця в
Україні чи притулку вУкраїні, а для осіб, які в’їхали в Україну особами
без громадянства, — на три роки з моменту в’їзду в Україну.
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні 119
До громадянства України не приймається особа, яка:
вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;
засуджена в Україні до позбавлення волі за скоєння тяжкого або особливо
тяжкого злочину (до погашення або зняття
судимості);
3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством
України тяжким або особливо тяжким злочином.
Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову
від іноземного громадянства, зобов’язується повернути паспорт іноземної
держави до уповноважених органів цієї держави. Ця вимога не поширюється
на осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні.
Датою набуття громадянства України у разі прийняття до громадянства
України є дата видання відповідного Указу Президента України.
У деяких державах умовою для натуралізації громадян є давання клятви на
вірність державі (Молдова)1. Пропонується запровадити таку умову
прийняття до громадянства і в Україні, оскільки «це дало б можливість
підвищити значущість і авторитет українського громадянства, а також
підняти рівень так званого морального аспекту громадянства»2.
Щодо прийняття до громадянства України внаслідок поновлення у
громадянстві, то воно застосовується до осіб, які перебували у
громадянстві України, але потім з певних причин його припинили. Від
натуралізації поновлення у громадянстві відрізняється більш спрощеним
порядком. В Україні процедура поновлення є більш складною щодо тих
колишніх громадян, які вже набули іноземне громадянство.
У громадянстві України не поновлюються:
1) особи, які втратили громадянство України у зв’язку з набуттям його
внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей чи фальшивих
документів або стосовно яких рішення про оформлення набуття громадянства
України за територіальним походженням або через поновлення скасовані
через те, що особа набула громадянство шляхом обману, внаслідок по-
Тодьжа Ю. Я. Зазнач, праця. — С. 104—105.
1 Тодьїка Ю. Н. Зазнач, праця. — С. 108.
2 Бедрій Р. Б. Зазнач, праця. — С. 5.
120
Глава IV
дання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів,
приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не
може набути громадянство України;
особи, які вчинили злочин проти людства чи здійснювали геноцид;
засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо
тяжкого злочину (до погашення або зняттясудимості);
вчинили на території іншої держави діяння, яке визнанозаконодавством
України тяжким або особливо тяжким злочином.
Датою набуття громадянства України у випадку поновлення є дата
реєстрації набуття особою громадянства України.
Інші підстави набуття громадянства України передбачені Законом України
«Про громадянство України» та міжнародними договорами.
Набуття громадянства за міжнародними договорами досить часто має місце в
результаті територіальних змін.
Набуття громадянства за територіальних змін може відбуватися у порядку:
оптації, тобто добровільного вибору особою громадянствашляхом подання
індивідуальної заяви, коли оптант буде жити на території держави, якій
передається територія його проживання. Якщо оптант бажає зберегти
громадянство держави, що передає територію, то він має бути переселений
в державу свого громадянства в установлені договором строки
зізбереженням своїх майнових прав і компенсацією за залишену
нерухомість. Так, оптація проводилася за договором міжКНР та Індонезією
1955 р., між СРСР та Чехословаччиноюз приводу Закарпатської України, у
державах, які утворилися після розпаду СРСР, тощо;
трансферту, тобто автоматичної зміни громадянства, колиразом із
переходом території автоматично змінюється громадянство її населення
незалежно від згоди або незгоди останнього. Наприклад, фактично
трансферт було здійснено приоб’єднанні ФРН та НДР1.
Сучасне розуміння громадянства як конституційно-правових відносин між
державою та особою як рівноправними суб’єк-
1 Тодьїка Ю. Н. Зазнач, праця. – С. 108-109.
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні 121
тами цих відносин означає, що громадянство може припинятися з підстав,
визначених конституцією та законами.
Відповідно до ч. 1 ст. 25 Конституції України громадянин України не може
бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство.
Згідно із ст. 17 Закону України «Про громадянство України» підставами
припинення громадянства України є:
вихід з громадянства України;
втрата громадянства України;
припинення громадянства України за підставами, передбаченими
міжнародними договорами України.
Вихід з громадянства — це припинення громадянства за ініціативою особи.
У законодавстві зарубіжних країн застосовуються терміни «вихід з
громадянства» та «відмова від громадянства». Відмінність між ними
полягає у тому, що вихід з громадянства відбувається за згодою держави,
а відмова — це припинення громадянства за ініціативою особи без
необхідності надання державою відповідного дозволу1.
Вихід з громадянства України — це головна підстава його
припинення.
Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про громадянство України»
громадянин України, який відповідно до чинного законодавства України є
таким, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства
України за його клопотанням. Закон також визначає порядок припинення
громадянства
дітей.
Обмеженнями виходу з громадянства України є такі: 1) вихід з
громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої
держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої
держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо
вийде з громадянства України. Так, Європейська конвенція про
громадянство передбачає, що держава повинна дозволяти вихід з
громадянства за умови, що в результаті цього особа не стане апатридом
(особою без громадянства). Тому більшість європейських держав не
дозволяє вихід з громадянства, якщо це призведе до апатризму особи;
1 Тодьїка Ю. Н. Зазнач, праця. – С. 115.
122
Глава IV
2) вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче
про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену в
кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок
суду, що набрав чинності і підлягає виконанню.
У законодавстві деяких країн (Болгарія, Грузія, Росія, Румунія,
Словенія, Хорватія) встановлено обмеження для виходу з громадянства у
зв’язку з невиконанням особою фінансових зобов’язань перед фізичними та
юридичними особами, перед державою. Така норма існувала і в Законі
України «Про громадянство України» в редакції 1997 р., однак у зв’язку
із зловживаннями цією нормою з боку третіх осіб дане обмеження не
включене до чинної редакції Закону.
Більшість країн поступово відмовляється від заборони виходу з
громадянства у зв’язку з непроходженням особою військової служби, хоча
поки що це обмеження міститься у законодавстві Росії, Франції, Грузії1.
Вихід дітей віком від 14 до 18 років з громадянства України може
відбуватися лише за їхньою згодою.
Датою припинення громадянства України у випадку виходу із громадянства є
дата видання відповідного Указу Президента України.
Підставами для втрати громадянства України є: 1) добровільне набуття
громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого
набуття він досяг повноліття.
Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки,
коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен
був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до
порядку, встановленого національним законодавством держави, громадянство
якої набуто.
Не вважаються добровільним набуттям іншого громадянства такі випадки:
а) одночасне набуття дитиною за народженням громадянства України та
громадянства іншої держави чи держав;
1 Тодика Ю. Н. Зазнач, праця. – С. 117-118.
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні 123
б) набуття дитиною, яка є громадянином України, громадянства своїх
усиновителів унаслідок усиновлення її іноземцями;
в) автоматичне набуття громадянином України іншого громадянства
внаслідок одруження з іноземцем;
г) автоматичне набуття громадянином України, який досягповноліття,
іншого громадянства внаслідок застосування законодавства про
громадянство іноземної держави, якщо такий громадянин України не отримав
документ, що підтверджує наявністьу нього громадянства іншої держави;
2) набуття особою громадянства України через прийняттявнаслідок обману,
свідомого подання неправдивих відомостейабо фальшивих документів.
Цю підставу для втрати громадянства передбачає у своєму законодавстві
більшість західноєвропейських держав, але у багатьох державах можливість
втрати громадянства за цією підставою обмежена в часі з моменту його
набуття (Латвія, Росія — 5 років, Іспанія — 15 років)1;
3) добровільний вступ на військову службу іншої держави, яка відповідно
до законодавства цієї держави не є загальним військовим обов’язком чи
альтернативною (невійськовою)
службою.
У деяких західноєвропейських країнах (Австрія, Греція, Іспанія, Італія,
Фінляндія, Франція) у випадку виникнення зазначеної підстави особа може
бути позбавлена громадянства2.
Положення пунктів 1, 3 не застосовуються, якщо внаслідок цього
громадянин України стане особою без громадянства.
Органами, які виступають з ініціативою припинення громадянства України
через втрату, є: органи внутрішніх справ, дипломатичні представництва чи
консульські установи України (п. 87 Порядку провадження за заявами і
поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень,
затвердженого Указом Президента України від 27.03.2001 р. № 215 (у
редакції Указу Президента України від 27.06.2006 р.
№ 588/2006).
Датою припинення громадянства України у випадку його втрати є дата
видання відповідного указу Президента України.
1 Васильєва Т.А. Зазнач, праця. — С. 115—117.
2 Тодика Ю. Н. Зазнач, праця. – С. 122-123.
124
Глава IV
Громадянин України, який подав заяву про вихід з громадянства України
або щодо якого оформляється втрата громадянства, до видання указу
Президента України про припинення громадянства України користується
всіма правами і несе всі обов’язки громадянина України.
Відповідно до ст. 21 Закону України «Про громадянство України» рішення
про оформлення набуття громадянства України скасовується, якщо особа
набула громадянство України за територіальним походженням або через
поновлення шляхом обману, внаслідок подання свідомо неправдивих
відомостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого
факту, за наявності якого особа не може набути громадянство України.
Державними органами, які беруть участь у вирішенні питань громадянства в
Україні, є:
Президент України;
Комісія при Президентові України з питань громадянства, яка діє на
підставі Положення про Комісію при Президентові України з питань
громадянства, затвердженого Указом Президента України від 27.03.2001 р.
(в редакції Указу ПрезидентаУкраїни від 27.06.2006 р. № 588/2006).
Комісія є допоміжним органом при Президенті України. Комісія утворюється
у складі Голови, заступника Голови, відповідального секретаря та інших
членів Комісії. Персональний склад Комісії затверджується Президентом
України. До складу Комісії входять не більше 13 осіб.
Організаційною формою роботи Комісії є засідання, які проводяться в міру
потреби, але не рідше одного разу на два місяці. Рішення Комісії
ухвалюється шляхом голосування. Рішення вважається прийнятим, якщо за
нього проголосувала більшість присутніх на засіданні членів Комісії. У
разі рівного розподілу голосів голос головуючого на засіданні є
вирішальним.
Комісія ухвалює рішення про внесення пропозицій Президентові України
щодо задоволення заяв про прийняття до громадянства України, про вихід
із громадянства України, подань про втрату громадянства України,
документів про припинення громадянства України з підстав, передбачених
міжнародними договорами України, або про відсутність підстав для
внесення пропозицій главі держави про задоволення таких заяв. У разі
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні 125
прийняття Комісією рішення про відсутність підстав для задоволення
Президентом України таких заяв Комісія повертає відповідні документи до
Міністерства внутрішніх справ України чи Міністерства закордонних справ
України разом із копією прийнятого рішення;
3) Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань
громадянства і підпорядковані йому органи. Вони здійснюють повноваження,
закріплені Законом України «Про громадянство України», стосовно осіб,
які проживають на території України. Відповідно до Указу Президента
України «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство
України» від 27.03.2001 р. виконання функцій спеціально уповноваженого
центрального органу виконавчої влади з питань громадянства покладено на
Міністерство внутрішніх справ України, у складі якого діє Державний
департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних
осіб. Порядок діяльності Департаменту визначається Положенням,
затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 14 червня 2002 р.
№ 844. Департамент має систему управлінь, відділів, відділень, що діють
у складі територіальних органів та підрозділів МВС на рівні міст,
районів, областей, м. Києва та м. Севастополя, Автономної Республіки
Крим;
4) Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва
та консульські установи України здійснюють повноваження стосовно осіб,
які відповідно до чинного законодавства України є такими, що постійно
проживають за кордоном, а також приймають рішення про оформлення набуття
громадянства України за народженням стосовно осіб, які народилися за
межами України.
Рішення з питань громадянства, прийняті спеціально уповноваженим
центральним органом виконавчої влади з питань громадянства,
Міністерством закордонних справ України та їх органами, можуть бути
оскаржені в установленому законом порядку до суду. Таке оскарження має
здійснюватися у порядку, визначеному Кодексом адміністративного
судочинства України.
Дії та бездіяльність посадових і службових осіб, які порушують порядок
та строки розгляду справ про громадянство і виконання рішень з питань
громадянства, можуть бути оскаржені у судовому та адміністративному
порядку.
142
Глава V
використовувати поняття «громадянські права» або «особисті
(громадянські) права». Однак вживання терміна «громадянські» щодо даної
категорії прав може призвести до їх ототожнення з правами громадян у
цілому або ж із правам громади. Вітчизняний дослідник проблеми П. М.
Рабінович запропонував іменувати дану категорію прав особистісними.
Однак з таким варіантом також складно погодитися, оскільки даний термін
указує на приналежність цієї групи прав тільки особистості, тоді як
насправді вони належать будь-якій людині незалежно від того, чи є вона
особистістю в загальнофілософському розумінні цього поняття1.
Особисті права — це природні права, які людина одержує від народження,
їх держава визнає за людиною. Вони є невід’ємним елементом свободи
людини і забезпечують особі не тільки життєво важливі умови існування, а
й надають фактичну можливість вільно розпоряджатися собою, гарантувати
невтручання у сферу ЇЇ індивідуальної життєдіяльності2. Саме тому їх
поширюють не тільки на громадян конкретної держави, а й на всіх інших
людей, що перебувають на її території. Боротьба з порушеннями особистих
прав і свобод утворює сферу кримінального та адміністративного права.
Особисті права і свободи прийнято поділяти на дві групи:
перша група прав охоплює право на життя, на свободуособи та на фізичну
цілісність;
друга група прав включає право на свободу думки і совісті, свободу
приватного життя і комунікації, право на недоторканність житла, свободу
пересування та кримінально-правові іпроцесуальні гарантії особистих прав
і свобод.
Відповідно до ст. 27 Конституції України кожна людина має невід’ємне
право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.
Обов’язок держави — захищати життя людини. Кожен має право захищати своє
життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних
посягань.
1 Шукліна Н. Г. Конституційно-правове регулювання прав і свобод людини і
громадянина в Україні (проблеми теорії і практики): Монографія. —К,:
Центр навчальної літератури, 2005. — С. 211.
2 Конституція незалежної України: Навч. посібник / За ред. В. Ф.
Пого-рілка, Ю. С. Шемшученка, В. О. Євдокимова. — К., 2000. — С. 121.
Конституційні права, свободи та обов’язки людини і громадянина 143
У зв’язку з даним правом виникає ціла низка проблемних питань:
1) проблема часових меж поняття «життя».
Так, немає єдиної точки зору стосовно того, що вважати початком життя
людини: її перебування в утробі матері чи момент народження? При цьому
моментом народження пропонується вважати як мить відділення дитини від
матері, так і момент початку фізіологічних або штучних пологів.
Наприклад, китайці рахують кількість років людини, починаючи із моменту
зачаття, а не з моменту народження. Щодо визначення моменту смерті, то
це питання врегульовано законодавчо. Так, відповідно до частин 1, 2 ст.
15 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних
матеріалів людини» від 16.07.1999 р. людина вважається померлою з
моменту, коли встановлено смерть її мозку. Смерть мозку означає повну і
незворотну втрату всіх його функцій. Момент смерті мозку може бути
встановлено, якщо виключено всі інші можливі за даних обставин причини
втрати свідомості та реакцій організму. Діагностичні критерії смерті
мозку та процедура констатації моменту смерті людини встановлює
Міністерство охорони здоров’я України;
2) питання щодо права жінки вирішувати питання про припинення вагітності
(право на аборт).
У деяких католицьких та мусульманських країнах аборт забороняється
законодавчо, тоді як в інших (Китай, Індія) з метою скорочення
народжуваності — заохочується.
Наприклад, відповідно до ст. 15 Конституції Словаччини життя варте
охорони вже до народження. Конституція Сербії встановлює, що життя
людини недоторканне (ст. 14), але разом із тим, відповідно до ст. 27,
право людини — вільно вирішувати питання про народження дитини.
Конституція Словенії у ст. 55 встановлює, що рішення про народження
дитини приймається вільно, що гарантується державою, яка створює умови
для прийняття батьками рішення про народження дітей1.
За українським законодавством ненароджена істота не розглядається як
людина, хоча в окремих випадках можуть захищатися інтереси зачатої, але
ще ненародженої дитини (ч. 2 ст. 25 Цивільного Кодексу України);
1 Маклаков В. В., Страшун Б. А. Зазнач, праця. — С. 148.
144
Глава V
3) проблема смертної кари.
Сьогодні близько 100 країн зберігають і застосовують смертну кару як вид
покарання (у тому числі США, Люксембург, Ліхтенштейн). Альтернативою
смертній карі є пожиттєве ув’язнення.
Щодо країн СНД, які мають намір вступити до Ради Європи, то однією з
умов для такого вступу було висунуто вимогу про скасування смертної
кари. 29.12.1999 р. Конституційний Суд України ухвалив Рішення1,
відповідно до якого положення Кримінального кодексу України, які
передбачають смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не
відповідають Конституції України (є неконституційними). 22.02.2000 р.
Україна прийняла Закон, яким було ратифіковано Протокол № 6 до Конвенції
про захист прав людини і основоположних свобод стосовно скасування
смертної кари в Україні. Це покарання було замінено на позбавлення волі
на певний строк або довічне позбавлення волі. 28.11.2002 р. Україна
ратифікувала Протокол № 13 до Європейської конвенції про захист прав
людини та основоположних свобод, який стосується скасування смертної
кари за будь-яких обставин (Протокол № 6 передбачав можливість
застосування смертної кари за діяння, вчинені під час війни або при
невідворотній загрозі війни);
4) проблема евтаназії.
Евтаназія — це спричинення легкої смерті безнадійно хворому за його
проханням з метою позбавити зайвих страждань2. Розрізняють активну і
пасивну евтаназію. Активна евтаназія — це введення людині, яка помирає,
будь-яких лікарських або інших засобів, або здійснення будь-яких дій, що
тягнуть за собою швидке і безболісне настання смерті. Пасивна евтаназія
— це припинення надання людині медичної допомоги, спрямованої на
продовження життя, що прискорює настання природної смерті.
1 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним
поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції
України (конституційності) положень статей 24,58,59, 60,93,190і
Кримінальногокодексу України в частині, що передбачає смертну кару як
вид покарання(справа про смертну кару) від 29.12.1999 р. № 11-рп/99 //
Офіційний вісникУкраїни. – 2000. – № 4. – Ст. 126.
2 Маклаков В. В., Страшун Б. А. Зазнач, праця. — С. 148.
Конституційні права, свободи та обов’язки людини і громадянина 145
Активна евтаназія, як правило, заборонена. Пасивну евтаназію дозволено в
Австралії, Нідерландах, Фінляндії, Швеції, деяких штатах США. Існування
такого права дає підстави ставити питання про те, чи можна розглядати
припинення власного життя як право людини1.
Відповідно до ч. 4 ст. 281 Цивільного Кодексу України забороняється
задоволення прохання фізичної особи про припинення ЇЇ життя.
Із правом на життя тісно пов’язані проблеми щодо: використання ембріонів
у медичних цілях, летаргічного сну, трансплантації органів та інших
анатомічних матеріалів людини, суїциду, клонування, сурогатного
материнства.
Відповідно до ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до
його гідності. Ця норма є логічним продовженням припису, зафіксованого у
ст. З Конституції України, згідно з яким, зокрема, честь і гідність
людини, поряд з іншими правами, визнаються в Україні найвищою соціальною
цінністю.
При цьому під гідністю людини у науці конституційного права розуміють
сукупність особистих прав і свобод, реалізація яких дозволяє кожній
людині стати, бути і залишатися особистістю. На захист гідності людини
спрямована ціла низка конституційно-правових гарантій, серед яких
зокрема:
ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або
такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню;
жодна людина без її вільної згоди не може бути підданамедичним, науковим
чи іншим дослідам;
право на недоторканність приватного життя;
право на недоторканність житла;
право на невтручання в особисте і сімейне життя;
право на свободу думки і слова;
право кожного на відшкодування за рахунок держави чиорганів місцевого
самоврядування матеріальної та моральноїшкоди, завданої незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністюорганів державної влади, органів
місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні
ними своїх повноважень.
1 Звтаназия // Конституционное право. Словарь / Отв. ред. В. В.
Маклаков. – М., 2001. – С. 536.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
