Харитонов О.В. 2008 – Конспект лекцій з навчальної дисципліни «Земельне
право України»
ЗМІСТ
1. Лекція 1. Предмет, метод і система земельного права………………..……….3
2. Лекція 2. Право власності на землю…………………………………..……….13 3.Лекція 3.
Право землекористування…………………………………………….20
4. Лекція 4. Правові основи управління земельним фондом………….……..….48
5. Лекція 5: Відповідальність за порушення земельного
законодавства……….60
6. Лекція 6. Правовий режим земель сільськогосподарського
призначення ……………………………………………………………………..…68
7. Лекція 7. Правовий режим земель населених пунктів………………………..74
8. Лекція 8. Правовий режим земель промисловості, транспорту, зв’язку,
оборони та іншого призначення……………………………………………………80
9. Лекція 9. Правовий режим земель природоохоронного, оздоровчого,
рекреаційного та історико-культурного призначення ……………………………89
10. Лекція 10. Правовий режим земель лісового фонду……………..…………107
11. Лекція 11. Правовий режим земель водного фонду………………………..132
Лекція 1. Предмет, метод і система земельного права
Питання:
1. Поняття предмета земельного права;
2. Метод земельного права;
3. Поняття і основні принципи земельного права;
4. Система земельного права;
5. Джерела земельного права.
1. Поняття предмета земельного права
Центральне місце в питаннях внутрішньої організації і побудови системи
права належить проблемі виділення галузей права. Будь-яка галузь права,
будучи зведеною в систему сукупністю правових норм, характеризується
наявністю специфічних ознак, які відрізняють її від інших галузей. До
цих ознак належать предмет і метод правового регулювання, принципи, на
яких базується дана галузь права, функції, які вона призначена
виконувати. Найважливішою серед них є встановлення предмета галузі права
— визначення кола, матеріального змісту і якісних відмінностей тих
суспільних відносин, що регулюються нормами цієї галузі права.
Предметом регулювання земельного права є суспільні відносини, об’єктом в
яких виступає земля. Але термін «земля» може використовуватися в різних
значеннях. Як природний об’єкт земля виконує дві важливі функції:
виступає як засіб виробництва в сільському господарстві і як
просторово-територіільний базис — місце розміщення галузей народного
господарстві, сільських і міських поселень. Вона існує незалежно від
людини, як загальна умова і предмет людського життя. Земля відноситься
до числа незнищуваних природних ресурсів.
На відміну від рослинного і тваринного світу, об’єкти якого належать до
числа відновлюваних ресурсів природи, земля не має такої властивості.
Завдяки спеціальним методам природна родючість грунту може тільки штучно
поновлюватись.
Земля також виконує екологічні функції як первинний елемент у системі
складних взаємозв’язків об’єктів природи — екологічній системі. Досить
суттєвим моментом є також те, що земля обмежена в просторі.
Земельне право являє собою систему спеціально встановлених норм. Воно
покликано регулювати особливий вид суспільних відносин — земельні
відносини. Серед них потрібно виділити основні форми відносин:
а) відносини земельної власності;
б) відносини в області управління земельним фондом;
в) відносини землекористування;
г) землеохоронні відносини.
З цього переліку відносини власності є визначальними щодо інших форм
відносин. Так, відносини з управління земельним фондом передбачають
здійснення відповідними уповноваженими органами дій щодо залучення
земельних ділянок в господарський обіг, забезпечення найбільш
ефективного і раціонального використання земельних ресурсів, ведення
обліку і реєстрації земель. Відносини власності на землю є також
визначальними і для відносин користування землею, адже право
землекористування є похідним від права власності на землю. Відносини з
охорони земель також існують не самі по собі, а в тісному зв’язку з
відносинами власності та землекористування.
2. Метод земельного права
При поділі права на галузі визначальним є предмет права. Разом з тим,
іноді недостатньо предмета правового регулювання, щоб розмежувати всю
сукупність норм на галузі. Для цього застосовують другий критерій
розмежування — метод правового регулювання.
Під методом слід розуміти засіб, спеціальний правовий процес, за
допомогою якого право впливає на суспільні відносини, встановлюються
права і обов’язки, характер взаємовідносин суб ‘єктів, правові засоби
впливу у разі порушення наданих прав і обов ‘язків.
Залежно від змісту земельних відносин їх правове регулювання
здійснюється на основі імперативного організаційного впливу шляхом
обов’язкових приписів і заборон, або диспозитивного впливу шляхом
визначення лише меж поведінки учасників відносин і надання їм можливості
вільно і самостійно регулювати свої взаємовідносини в рамках
встановлених меж. У випадках, коли норми права учасниками земельних
відносин добровільно не виконуються або порушуються встановлені ними
права і обов’язки, застосовується державний примус до виконання норм
шляхом притягнення винних до правової відповідальності і приведення цих
відносин у відповідність з правовими вимогами. Заходи державного примусу
можуть бути застосовані однією із сторін, якщо вона наділена за законом
правом самостійно застосовувати їх до другої сторони. У разі, якщо ні
одна зі сторін не наділена правом застосування засобів примусу до другої
сторони, державний примус застосовується судом, арбітражним судом або
спеціально уповноваженим на це державним органом.
Регулювання земельних відносин, коли одна сторона земельних відносин є
носієм влади, а друга зобов’язана виконувати її приписи, здійснюється на
основі застосування імперативного способу регулювання. Так, в галузі
використання і охорони земель досить велика кількість відносин
побудована за схемою: уповноважений — орган державної влади,
зобов’язаний — власник або користувач земельної ділянки. У цій галузі,
як правило, застосовують імперативний метод, тобто метод влади і
підкорення. Наприклад, при здійсненні державного контролю за
використанням і охороною земель уповноважені на це посадові особи мають
право (а власник і користувачі земельних ділянок відповідно зобов’язані
сприяти здійсненню цих прав) безперешкодно, при пред’явленні службового
посвідчення відвідувати підприємства, установи, організації, в тому
числі військові й оборонні об’єкти, незалежно від форм власності і
відомчої належності для перевірки додержання вимог земельного
законодавства щодо використання та охорони земель; давати власникам
землі й землекористувачам обов’язкові для виконання вказівки з питань
використання та охорони земель та ін.
Імперативний метод регулювання земельних відносин застосовується також
при веденні державного земельного кадастру; земельного моніторингу;
визначення порядку проведення земельних аукціонів і конкурсів та в усіх
інших випадках, коли регулюютсья відносини в галузі державного
управління земельним фондом.
Дещо інший характер відносин виникає в галузі регулювання взаємовідносин
власників земельних ділянок між собою з приводу використання землі. Всі
власники землі є рівними між собою. Вони мають рівні і необхідні права
для забезпечення раціональною використання землі. У цій галузі земельних
відносин домінує диспозитивний метол регулювання. Його суть полягає в
тому, що власник має право розпоряджатися своєю земельною ділянкою:
продати її, здати в оренду і т.ін. Власники землі мають можливість у
визначених межах самостійно регулювати взаємовідносини між собою.
Імперативний і диспозитивний методи відносяться до групи загальних
методів. В юридичній літературі окрім загальних називають ше галузеві
метоли регулювання.
Земельне право, як самостійна галузь правової системи має властивий йому
метод земельних відносин. Метод земельного права являє собою відповідні
характеру земельних відносим способи й прийоми впливу на учасників цих
відносин. Його складають встановлені земельно-правовими нормами права й
обов’язки учасників зсмельно-правових відносин і застосування до них
засобів державного примусу при недотриманні ними правових норм.
3. Поняття і основні принципи земельного права
Принципи права — це основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються
універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і
відображають суттєві положення права. Принципи права за своєю сутністю є
узагальнені відображення об’єктивних закономірностей розвитку
суспільства.
Під принципами земельного права потрібно розуміти закріплені в діючому
земельному законодавстві основоположні керівні засади, які виражаюють
сутність норм земельного права й головні напрямки в області правового
регулювання суспільних відносин, пов’язаних з раціональним використанням
і охороною земель.
У системі основних принципів земельного права слід виділити такі:
1) принцип правової рівності форм власності на землю. Згідно з чинним
законодавством в Україні встановлено три форми власності: державна,
колективна й приватна. Всі названі форми власності визнаються
рівноправними;
2) принцип державного управління земельним фондом. Об’єктивна
необхідність державного управління земельним фондом обумовлена
економічним значенням землі для життєдіяльності суспільства, просторовою
обмеженістю земельного фонду, незамінністю у сфері матеріального
виробництва та інших сферах господарської діяльності;
3) принцип багатоманітності форм землекористування. Землекористування
може здійснюватись на основі придбання землі в приватну або колективну
власність, земля також може надаватись в користування або в оренду
згідно з правилами встановленими чинним законодавством;
4) принцип раціонального використання і охорони земель. Він полягає в
забезпеченні одночасно ефективного використання земель і їх охорони.
Передбачаються спеціальні вимоги щодо збереження родючості грунтів,
підвищення врожайності, запобігання негативному впливу на стан земель,
всього навколишнього природного середовиша. Цей принцип втілюється в
багатьох нормах земельного права;
5) принцип цільового використання землі. Суть цього принципу в тому, що
ні власник земельної ділянки, ні його володілець чи орендатор не вправі
міняти цільове призначення земельної ділянки за своїм розсудом. Вони
зобов’язані використовувати землі згідно з їх цільовим призначенням.
Зміна цільового призначення землі допускається тільки в установленому
порядку спеціально уповноваженими на це органами;
6) принцип платності землеволодіння та землекористування. Згідно з
Законом України від 19 вересня 1996 р. «Про плату за землю» використання
землі в Україні є платним;
7) принцип пріоритетності сільськогосподарського використання земель,
тобто землі, придатні для потреб сільськогосподарського використання,
повинні надаватись насамперед для сільськогосподарських цілей.
4. Система земельного права
Земельне право включає в себе систему земельно-правових інститутів, які
закріплюють земельні відносини в суспільстві.
Система земельного права — це його структура, будова й внутрішня форма
організації теоретичних положень і земельно-правових норм, які є
елементами системи. Ці елементи об’єднані в певні групи за ознакою
однорідності суспільних відносин, на регулювання яких вони спрямовані.
Під системою галузі земельного права розуміють сукупність
земельно-правових інститутів, що складаються з групи земельно-правових
норм, які регулюють однорідні види земельних відносин. Прикладом можуть
бути правові норми, шо регулюють відносини, пов’язані з веденням
земельного кадастру, і складають правовий інститут державного земельного
кадастру.
Інститути, шо мають загальні положення, дія яких розповсюджується на всі
або більшість земельних відносин, створюють у своїй сукупності загальну
частину земельного права. Вона складається з інститутів права власності
на землю, державного управління земельним фондом, права користування
землею і охорони прав на землю. Загальна частина земельного права вивчає
правове регулювання використання всіх земель незалежно від їх категорій
та цільового використання.
Особлива частина земельного права складається з інститутів, що
визначають правовий режим окремих категорій земель, які виділяються за
основним цільовим призначенням. Відповідно до передбачених в
законодавстві категоріями земель особлива частина земельного права
складається з інституту правового режиму використання земель
сільськогосподарського призначення; земель населених пунктів; земель
промисловості, транспорту, енергетики, зв’язку, оборони та іншого
призначення; земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного,
історико-культурного призначення; земель лісового фонду; земель водного
фонду; земель запасу.
5. Джерела земельного права
Джерелом земельного права є нормативно-правові акти, які регулюють
земельні відносини. Структура земельного законодавства є формою
організації системи земельних нормативних актів. Якщо земельне право —
це сукупність юридичних норм, то земельне законодавство — це система
нормативних актів. Якщо земельне право можна розглядати як внутрішню
форму права, зміст якого визначається соціально-економічними
особливостями суспільних відносин, що ним регулюються, то земельне
законодавство — зовнішня форма права, тісно пов’язана з його змістом.
Отже земельне право становить зміст земельного законодавства, а
законодавство є формою вираження земельного права.
Земельне законодавство — це система нормативних актів, які містять в
собі норми, що регулюють земельні відносини. Юридична сила всіх законів
та інших нормативних актів визначається залежно від компетенції органів
державної влади, що їх видали, а також ролі нормативного акта в системі
законодавства.
Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на основні
(конституційні) й звичайні.
Конституція як основний закон держави є основою структури всього
законодавства і займає центральне місце серед джерел земельного права.
Конституція України прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р. Вона має
найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативні акти приймаються на
основі Конституції і повині відповідати їй. Конституція містить норми
різних галузей права, в тому числі норми земельного права. Так, в статті
13 закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші
природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської)
економічної зони с об’єктами права власності Українського народу.
Конституційні норми передбачають правові засади регулювання відносин
власності в Україні в загальному, а також право власності на землю
зокрема. «Земля є основним національним багатством, що перебуває під
особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це
право надається і реалізується громадянами, юридичними особами та
державою відповідно до ст. 14 Конституції України.
Після Конституції України вищу юридичну силу мають закони. Центральне
місце серед законів у галузі земельного права займає Земельний кодекс
України. Він регулює головні питання права власності та використання
земель. У ньому закріплені права й обов’язки власників землі та
землеволодільців.
Серед законів, норми яких регулюють земельні відносини, необхідно
назвати також Закони України «Про охорону навколишнього природного
середовища», «Про селянське (фермерське) господарство», «Про
природно-заповідний фонд», «Про колективне сільськогосподарське
підприємство» та ін.
Важливе місце серед джерел земельного права займають Укази Президента
України. Згідно Конституції, Президент видає укази і розпорядження, які
є обов’язковими до виконання на всій території України.
Велику групу джерел земельного права складають нормативно-правові акти,
прийняті Кабінетом Міністрів України. Такі акти відносяться до
підзаконних нормативних актів, тобто актів виконавчих органів державної
влади, які видаються в межах їх компетенції, на основі і на виконання
законів України. Декрети, постанови Кабінету Міністрів України
направленні на регулювання окремих питань земельного права,
конкретизацію положень законів України або указів Президента, вони
повинні відповідати діючому земельному законодавству. Наприклад Декрет
Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. «Про приватизацію
земельних ділянок», Постанова Кабінету Міністрів України від 12 жовтня
1995 р. «Про затвердження форми сертифіката на право на земельну частку
(пай) і зразка книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку
(пай)».
Досить значною частиною земельного законодавства є відомчі нормативні
акти. Так, регулювати земельні відносини в межах наданих повноважень
можуть Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний
комітет будівництва, архітектури та житлової політики, Міністерство
агропромислового комплексу, Державний комітет лісового господарства та
ін.
Голови місцевих державних адміністрацій, органи місцевого самоврядування
приймають в межах своїх повноважень рішення, які є обов’язковими для
виконання на відповідній території.
Вдосконаленню земельних відносин в нових умовах господарювання служать
також роз’яснення Вищого Господарського Суду України та Постанови
Пленуму Верховного Суду України.
Лекція 2. Право власності на землю
Питання:
1. Загальна характеристика права власності на землю;
2. Право державної власності на землю;
3. Право колективної власноті на землю;
4. Право приватної власності громадян на землю.
1. Загальна характеристика права власності на землю
Відносини власності, включаючи відносини земельної власності, закріплені
в Конституції України, Цивільному кодексі, Земельному кодексі, Законі
«Про власність» та в інших законодавчих актах. Розглядаючи питання
власності на землю, необхідно коротко охарактеризувати загальні ознаки
права власності.
Право земельної власності означає панування власника над земельною
ділянкою у визначених законодавством межах. Вони визначаються сукупністю
наданих йому повноважень, які називаються «правом власності». Право
власності на землю юридична категорія – виступає у формі норм права, які
закріплюють економічні відносини з володіння, користування і
розпорядження землею.
Право власності на землю має основні ознаки загального вчення про
власність. Тому його можна розглядати в об’єктивному і суб’єктивному
значенні. В об’єктивному значенні право власності на землю являє собою
сукупність правових норм, що регулюють відносини власності. У
суб’єктивному розумінні право власності на землю — це сукупність
повноважень власника з володіння, користування і розпорядження землею.
Суб’єктивне право власності незалежно від форми власності захищається
законом. Держава забезпечує захист всіх суб’єктів права власності і
господарювання.
Відносини власності на землю в Україні регулюються Конституцією України,
Законом України «Про власність», Земельним кодексом України та іншими
законодавчими актами. Закон України «Про власність» визначає право
власності як врегульовані законом суспільні відносини з володіння,
користування і розпорядження майном.
Повноваження власника з володіння, користування і розпорядження
земельною ділянкою і є змістом права власності на землю, яке
реалізується громадянами, юридичними особами і державою відповідно до
закону.
Володіння землею — означає наявність фактичного панування конкретного
власника над земельною ділянкою, можливість здійснення будь-яких дій з
нею, а також утримання землі у сфері господарювання.
Користування — гарантована правовими нормами можливість вилучення з
землі корисних властивостей, можливість її господарської експлуатації та
отримання прибутків від неї.
Розпорядження — визначення власником юридичної або фактичної долі землі.
Обмеження права власності на землю розділяють на постійні та тимчасові.
Постійні обмеження прав власника — це закріплені в законодавстві
обов’язки виконувати вимоги раціонального використання і охорони земель;
не порушувати своїми діями права й законні інтереси інших власників,
користувачів землі, виконувати особливі умови використання особливо
охоронюваних територій, охоронних зон. До тимчасових обмежень
відносяться обмеження на здійснення купівлі-продажу земельної ділянки
сільськогосподарського призначення, ведення будівництва з відхиленнями
від існуючих норм і правил та без проекту забудівлі.
З метою захисту права власності на землю чинне законодавство встановлює
спеціальний порядок оформлення права власності на землю. Документом,
який підтверджує право власника на землю, є Державний акт на право
власності землею, форма якого встановлена Постановою Верховної Ради
України. Державний акт на право власності землею засвідчує право
власності, а також є підставою для здійснення земельно-правових та
цивільно-правових угод, а також інших дій шодо розпорядження земельною
ділянкою у відповідно до чинного земельного законодавства.
Закон України «Про власність» встановлює гарантії захисту права
власності на землю. Громадянина можна позбавити права власності на
земельну ділянку тільки на підставі рішення суду, у випадках,
передбачених законом. Якшо за рішенням суду необхідно вилучити земельну
ділянку для задоволення державних або громадських потреб, колишньому
власнику надається інша рівноцінна за якістю земельна ділянка. Підстави
припинення права власності на землю передбачені земельним
законодавством.
2. Право державної власності на землю
Ст. 3 Земельного кодексу України встановлює, що власність на землю в
Україні має такі форми: державну, колективну і приватну. Слід зазначити,
що з прийняттям нової Конституції України 28 червня 1996 р., дещо
змінилися пріоритети щодо земельної власності. Так, якщо в Земельному
Кодексі на першому місці стоїть державна власність на землю, то в
Конституції першою є приватна власність.
Згідно з Земельним кодексом у державній власності перебувають всі землі
України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну
власність.
Суб’єктами права державної власності на землю є:
1) Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України;
2) Верховна Рада Республіки Крим — на землі в межах території
республіки, за винятком земель загальнодержавної власності;
3) обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів —
на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в
загальнодержавній власності.
Землі, що перебувають у державній власності, можуть передаватися в
колективну або приватну власність і надаватися в користування, у тому
числі в оренду, за винятком випадків, передбачених законодавством
України.
Земельним кодексом визначена певна категорія земель, які перебувають
виключно у державній власності і не можуть передаватись у колективну та
приватну власність: землі загального користування населених пунктів
(майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набережні, парки,
міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та
утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення будинків
органів державної влади та державної виконавчої влади; землі
гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем,
транспорту, зв’язку, оборони; землі природоохоронного, оздоровчого,
рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду,
за винятком невеликих (до 5 гектарів) ділянок лісів, що входять до
складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських)
господарств; землі водного фонду, за винятком невеликих (до 3 гектарів)
ділянок водойм і боліт, що входять до складу угідь сільськогосподарських
підприємств, селянських (фермерських) господарств; землі
сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та
їх дослідних господарств, учбових господарств навчальних закладів,
державних сортовипробувальних станцій і сортодільниць,
елітно-насінницьких і насінницьких господарств, племінних заводів,
племінних радгоспів і конезаводів, господарств по вирощуванню хмелю,
ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів і винограду.
Таким чином, в колективну і приватну власність можуть надаватися частина
земель сільськогосподарського призначення, окремі групи земель населених
пунктів та земельні ділянки із земель запасу.
3. Право колективної власності на землю.
Серед форм власності на землю Земельний кодекс називає колективну
власність на землю.
Відповідно до Земельного кодексу України суб’єктами права колективної
власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства,
сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства,
сільсько-господарські акціонерні товариства, в тому числі створені на
базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.
Розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній
власності громадян, здійснюється за рішенням загальних зборів колективу
співвласників.
У колективну власність можуть бути передані землі колективних
сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів,
сільськогосподарських акціонерних товариств, в тому числі створених на
базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств,
землі садівничих товариств — за рішенням загальних зборів цих
підприємств, кооперативів, товариств.
До прийняття такого рішення проводиться передача земельних ділянок,
розташованих у межах населених пунктів, до відання сільської, селищної,
міської Ради народних депутатів.
Площа земель, що передаються у колективну власність, становить різницю
між загальною площею земель, що знаходяться у віданні відповідної Ради,
і площею земель, які залишаються у державній власності (землі запасу,
лісовий фонд, водний фонд, резервний фонд тощо) і у власності громадян.
Земельні ділянки загального користування садівницьких товариств поділу
не підлягають.
Кожний член колективного сільськогосподарського підприємства,
сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного
товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в
натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому
Земельним кодексом.
Право на земельну частку може бути передано у спадщину в порядку і на
умовах, передбачених цивільним законодавством щодо успадкування майна і
статутом відповідного колективного підприємства. За відсутності
спадкоємців переважне право на земельну частку мають члени цих
підприємств, кооперативів і товариств.
У разі продажі власником своєї земельної частки переважне право на її
купівлю мають співвласники.
Землі загального користування (внутрішньогосподарські шляхи, полезахисні
лісосмуги та інші ґрунтозахисні насадження, гідротехнічні споруди тощо)
колективних сільськогосподарських підприємств, сільсько господарських
кооперативів та акціонерних товариств, що ліквідуються або збанкрутіли,
передаються у відання відповідних місцевих Рад народних депутатів.
4. Право приватної власності громадян на землю
Відповідно до Земельного кодексу, громадяни України мають право на
одержання у власність земельної ділянки для ведення селянського
(фермерського) господарства, ведення особистого підсобного господарства,
будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель
(присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва.
Громадяни набувають право власності на земельні ділянки у разі:
одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні
подружжя; купівлі-продажу, дарування та обміну.
Передача земельних ділянок у власність громадян проводиться місцевими
Радами народних депутатів відповідно до їх компетенції за плату або
безплатно.
Безплатно земельні ділянки передаються у власність громадян для: ведення
селянського (фермерського) господарства у межах середньої земельної
частки, що обчислюється в порядку, передбаченому законодавством, ведення
особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування
будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), в тому числі
земельні ділянки, що були раніше надані у встановленому порядку
громадянам для цієї мети, у межах граничного розміру, визначеного
Земельним кодексом, садівництва дачного і гаражного будівництва.
За плату передаються у власність громадян для ведення селянського
(фермерського) господарства земельні ділянки, розмір яких перевищує
середню земельну частку.
При визначенні розміру середньої земельної частки, що обчислюється
сільською, селищною, міською Радою народних депутатів, враховуються
сільськогосподарські угіддя (у тому числі рілля), якими користуються
підприємства, установи, організації та громадяни у межах території даної
Ради, крім тих підприємств, установ і організацій, землі яких не
підлягають приватизації.
Загальний розмір обчисленої площі поділяється на кількість осіб, які
працюють у сільському господарстві, пенсіонерів, які раніше працювали у
сільському господарстві і проживають у сільській місцевості, а також
осіб, зайнятих у соціальній сфері села.
До осіб, які працюють у сільському господарстві, належать усі працівники
колективних сільськогосподарських підприємств, підсобних сільських
господарств, селянських (фермерських) господарств, інших
сільськогосподарських підприємств, установ і організацій.
При визначенні середнього розміру земельної частки має враховуватися
якість сільськогосподарських угідь. Розмір середньої земельної частки
може переглядатися залежно від демографічних умов і конкретних обставин,
що склалися Радою народних депутатів, яка визначила цей розмір.
Надана громадянинові у власність земельна ділянка може бути об’єктом
застави лише за зобов’язанням з участю кредитної установи.
Колишнім власникам землі (їх спадкоємцям) або землекористувачам земельні
ділянки не повертаються. За їх бажанням може бути передані у власність
або надані у користування інші земельні ділянки на загальних підставах.
Іноземним громадянам і особам без громадянства земельні ділянки у
власність не надаються.
Лекція 3. Право землекористування
Питання:
1. Поняття землекористування;
2. Форми землекористування;
3. Припинення і перехід прав на землю;
4. Вилучення (викуп) земель;
5. Плата за придбання землі у власність, земельний податок, орендна
платта за землю;
6. Права і обовязки власників землі та землекористувачів;
7. Захист і гарантії прав власників землі та землекористувачів.
1. Поняття землекористування
Питанням використання земель у Земельному кодексу України присвячений
окремий розділ, але ні в Земельному кодексі, ні в інших законодавчих
актах немає чіткого визначення поняття «землекористування». При розгляді
права землекористування, на думку А.М. Шульги, необхідно враховувати, що
в умовах формування ринкових відносин в економіці країни право
землекористування дещо змінюється. Ми бачимо стійку тенденцію до
розширення повноважень землекористувачів. Крім того, земельне
законодавство йде по шляху встановлення плати за користування землею,
розширення договірної форми в галузі землекористування, а також правових
та інших гарантій прав землекористувачів.
В юридичній літературі право землекористування розглядається як:
правовий інститут, тобто сукупність норм, що регулюють права і обов’язки
землекористувачів та інших осіб, правовідношення, в якому реалізується
суб’єктивне право; суб’єктивне право, яке належить конкретному суб’єкту.
Суб’єктивним правом землекористувача є можлива поведінка особи,
регламентована законодавством, направлена на вилучення корисних
властивостей землі з метою реалізації її матеріальних, екологічних та
інших інтересів.
Деякі автори вважають, шо зміст суб’єктивного права землекористування
включає повноваження щодо користування земельною ділянкою, тобто
повноваження конкретної особи безпосередньо здійснювати в своїх
інтересах цільову експлуатацію земельної ділянки для отримання певних
благ. Це так зване обмежене тлумачення права землекористування.
Прихильники розширеного тлумачення права землекористування вважають, шо
суб’єктивне право землекористування не можна обмежувати тільки одним
повноваженням землекористувача — користуватися земельною ділянкою, воно
повинно включати також інші повноваження (володіння і розпорядження), а
також обов’язки землекористувача.
Таким чином, з урахуванням повноважень власників і землекористувачів
право землекористування можна визначити як сукупність повноважень
конкретного суб’єкта на володіння і користування певною земельною
ділянкою.
2. Форми землекористування
Законодавство України виділяє три форми користування землею громадянами
та їх колективами: на підставі отримання права приватної або колективної
власності на землю, надання землі в користування, отримання земельної
ділянки в оренду. Причому, користування землею землекористувачем і
орендарем має похідний і залежний характер, на відміну від користування
землею, яке здійснюється на праві власності.
Передача земель у власність. Реформування земельних відносин в країні
передбачає передачу земель у приватну й колективну власність. Питання
приватизації регламентуються цілою низкою законодавчих актів: Декретом
Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. «Про приватизацію
земельних ділянок», Указом Президента України від 12 липня 1995 р. «Про
приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського
призначення для здійснення підприємницької діяльності» та ін.
Приватизація — це юридично визначена процедура, за якою реалізується
матеріальна й процесуальна правосуб’єктність осіб, спрямована на
виникнення права приватної і колективної власності.
Об’єктом приватизації є всі землі в межах території України. Об’єктами
конкретних приватизаційних земельних правовідносин можуть бути,
переважно земельні ділянки резервного фонду, віднесені відповідними
радами до таких, що підлягають перерозподілу і наступній передачі в
приватну і колективну власність.
Передача земельних ділянок у колективну й приватну власність проводиться
Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні
ділянки.
Власники земельних ділянок, переданих їм Радою народних депутатів, не
вправі протягом шести років з часу набуття права власності продавати або
іншими способами відчужувати належну їм земельну ділянку, крім передачі
її у спадщину або Раді народних депутатів на тих же умовах, на яких вона
була їм передана. При наявності поважних причин суд за позовом власника
може скоротити зазначений строк.
Громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із
земель запасу, подають заяву до сільської, селищної, міської, а у разі
відмови — до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої
є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної
ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування
ділянки, мета ЇЇ використання і склад сім’ї.
Відповідна Рада народних депутатів розглядає заяву і в разі згоди
передати земельну ділянку у власність громадянину замовляє
землевпорядній організації розробку проекту її відведення. Проект
відведення земельної ділянки погоджується з сільською (селищною) Радою
народних депутатів, з районними (міськими) землевпорядним,
природоохоронним і санітарним органами, органом архітектури і подається
до районної (міської) Ради народних депутатів для прийняття рішення про
передачу громадянину земельної ділянки у власність.
Передача у власність земельної ділянки, що була раніше надана
громадянину, проводиться сільськими, селищними, міськими Радами народних
депутатів за місцем розташування цієї ділянки.
Зазначені земельні ділянки передаються у власність на підставі заяви
громадянина і матеріалів, що підтверджують її розмір
(земельно-кадастрова документація, дані бюро технічної інвентаризації,
правлінь товариств і кооперативів тощо).
Ради народних депутатів розглядають у місячний строк зазначені заяви та
матеріали та приймають відповідні рішення.
Передача у власність громадян земельних ділянок, які перебувають у
власності або користуванні інших громадян чи юридичних осіб, проводиться
місцевими Радами народних депутатів після вилучення (викупу) їх у
порядку, встановленому законодавством.
Громадяни можуть придбати у місцевих Рад народних депутатів земельні
ділянки у власність для ведення селянського (фермерського) господарства
понад площу, що передається безплатно. Таке придбання проводиться за
плату в порядку, передбаченому законодавством.
Рішення відповідної Ради народних депутатів з цього питання є підставою
для укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки з посвідченням
у нотаріальному порядку.
Укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки і документ про
оплату вартості землі є підставою для відведення земельної ділянки в
натурі (на місцевості) і видачі державного акта на право власності.
Передача земельної ділянки у колективну власність колективним
сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським
кооперати-вам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому
числі створеним на базі радгоспів та інших державних
сільськогосподарських підприємств, проводиться сільськими, селищними,
міськими Радами народних депутатів за місцем розташування земельної
ділянки на підставі клопотань зазначених підприємств, кооперативів та
товариств.
Місцева Рада народних депутатів розглядає у місячний строк зазначені
клопотання та матеріали і приймає рішення з цього питання.
Користування земельними ділянками. Користування землею являє собою
гарантовану правовими нормами можливість вилучення з землі корисних
властивостей, можливість її господарської експлуатації та отримання
прибутків з неї.
За терміном надання земельної ділянки користування землею може бути
постійним або тимчасовим. У постійне користування земельна ділянка
надається без заздалегідь установленого строку і має місце, коли
необхідно забезпечити стабільність використання землі, створити
зацікавленість у землекористувача вкладати засоби у підвищення родючості
земель. В постійне користування земельні ділянки надаються із земель, що
є державною власністю, підприємствам, відомствам та організаціям
незалежно від форм власності та сфери їх діяльності.
Тимчасове користування землею може бути короткостроковим – до трьох
років і довгостроковим — від трьох до двадцяти п’яти років. У разі
виробничої необхідності їх строки можуть бути продовжені на період, що
не перевищує одного строку відповідно короткострокового або
довгострокового тимчасового користування.
У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із
земель, що перебувають у державній власності: громадянам України для
ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного
господарства; сільськогосподарським підприємствам і організаціям;
громадським об’єднанням; релігійним організаціям; промисловим,
транспортним та іншим несільськогосподарським підприємствам, установам і
організаціям; установам, військово-навчальним закладам, підприємствам і
організаціям Збройних сил України для потреб оборони; для ведення
лісового господарства спеціалізованим підприємствам; житловим,
житлово-будівельним, гаражно-будівельним і дачно-будівельним
кооперативам; спільним підприємствам, міжнародним об’єднанням і
організаціям за участю українських, іноземних юридичних і фізичних осіб,
підприємствам, які повністю належать іноземним інвесторам.
У тимчасове користування земля надається Радами народних депутатів із
земель, що перебувають у державній власності: — громадянам України для
городництва, сінокосіння і випасання худоби, ведення селянського
(фермерського) господарства; промисловим, транспортним та іншим
несільськогосподарським підприємствам, установам і організаціям;
громадським об’єднанням; релігійним організаціям; установам,
військово-навчальним закладам, підприємствам і організаціям Збройних сил
України для потреб оборони; сільськогосподарским підприємствам і
організаціям, житловим, житлово-будівельним, гаражно-будівельним і
дачно-будівельним кооперативам; спільним підприємствам, міжнародним
об’єднанням і організаціям з участю українських, іноземних юридичних та
фізичних осіб.
У тимчасове користування із земель, що перебувають у колективній і
приватній власності, земля може надаватися відповідним власникам цієї
землі за договором, який реєструється у сільській, селищній, міській
Раді народних депутатів: громадянам України для городництва, сінокосіння
і випасання худоби; промисловим, транспортним та іншим підприємствам,
установам і організаціям для несільськогосподарських потреб. У випадках,
передбачених законодавством України і Республіки Крим, земля може
надаватися в користування іншим організаціям та особам.
Продовження строку користування земельними ділянками, наданими із
земель, що перебувають у державній власності, проводиться Радами
народних депутатів, які надали їх у користування.
Сільські, селищні Ради народних депутатів надають земельні ділянки у
користування для всіх потреб із земель сіл, селищ, а також за їх межами
для будівництва шкіл, лікарень, підприємств торгівлі та інших об’єктів,
пов’язаних з обслуговуванням населення (сфера послуг),
сільськогосподарського використання, ведення селянського (фермерського)
господарства, особистого підсобного господарства, індивідуального
житлового, дачного і гаражного будівництва, індивідуального і
колективного садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби,
традиційних народних промислів.
Районні, міські, в адміністративному підпорядкуванні яких є район, Ради
народних депутатів надають земельні ділянки за межами населених пунктів:
із земель запасу для сільськогосподарського використання; із земель
лісового і водного фонду у випадках, передбачених Земельним кодексом;
для ведення селянського (фермерського) господарства, у разі відмови в
наданні земельної ділянки сільською, селищною Радою народних депутатів.
Обласні Ради народних депутатів надають земельні ділянки із земель усіх
категорій за межами населених пунктів для будівництва шляхів, ліній
електропередачі та зв’язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних
каналів та інших лінійних споруд, та в інших випадках передбачених
законодавством.
Верховна Рада України надає земельні ділянки у разі, коли для вилучення
цих земель установлено особливий порядок.
Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або
користуванні, іншому громадянину, підприємству, установі, організації
провадиться лише після вилучення (викупу) цієї ділянки в порядку,
передбаченому Земельним кодексом.
Надання земельних ділянок здійснюється за проектами відведення цих
ділянок.
Розробку проектів відведення земельних ділянок, перенесення їх меж у
натуру (на місцевість) і виготовлення документів, що посвідчують право
користування землею, здійснюють державні та інші землевпорядні
організації.
Замовниками виконання вказаних робіт є відповідні місцеві Ради народних
депутатів, підприємства, установи і організації.
Відведення земельних ділянок для потреб громадян провадиться за кошти
державного, республіканського (Республіки Крим) та місцевих бюджетів на
замовлення сільських, селищних, міських, районних Рад народних депутатів
за місцем розташування земельної ділянки.
Умови й строки розробки проектів відведення земельних ділянок і
перенесення їх меж у натуру (на місцевість) визначаються договором,
укладеним замовником з виконавцем цих робіт.
Підприємство, установа, організація та громадяни, заінтересовані в
одержанні земельних ділянок, звертаються з відповідним клопотанням
(громадянин з заявою) до місцевої Ради народних депутатів, яка має право
надавати земельні ділянки.
Клопотання про відведення ділянок, що надаються Верховною Радою України,
подаються до обласної, Київської, Севастопольської міської Ради народних
депутатів.
До клопотання додається: копія генерального плану будівництва або інші
графічні матеріали, що обґрунтовують розмір намічуваної для відведення
площі, титульний список або довідка про фінансування будівництва, проект
рекультивації земель, інші матеріали.
У заяві громадянина про надання земельної ділянки вказуються бажані її
розмір і місце розташування, мета використання.
Відповідна місцева Рада народних депутатів розглядає клопотання (заяву)
у строк не більше місяця, дає дозвіл на складання проекту відведення
земельної ділянки і одночасно повідомляє про це Раду народних
депутатаів. на території якої розташована намічувана для відведення
земельна ділянка.
Проект відведення земельної ділянки погоджується з власником землі або
землекористувачем і подається до сільської, селищної, міської Ради
народних депутатів, яка розглядає його у місячний строк і в межах своєї
компетенції приймає рішення про надання земель.
Якщо надання земельної ділянки проводиться районною, обласною Радою
народних депутатів або Верховною Радою України, сільська, селищна,
міська Рада народних депутатів свій висновок подає до районної, міської,
в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних
депутатів.
Районна (міська) Рада народних депутатів приймає у місячний строк
рішення про надання земельної ділянки, а по проекту, за яким надання
ділянки провадиться обласною Радою народних депутатів або Верховною
Радою України, подає свій висновок до обласної Ради народних депутатів.
Обласна, Київська, Севастопольська міська Рада народних депутатів
вирішує у місячний строк питання про надання земельної ділянки, а по
проекту, за яким надання земель проводиться Верховною Радою України,
подає проектні матеріали і свій висновок до Кабінету Міністрів України,
який розглядає ці матеріали і вносить у місячний строк свої пропозиції
до Верховної Ради України.
Надаючи земельну ділянку в користування, орган, уповноважений на це
повинен враховувати категорію землі та її цільове призначення. Землі,
придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися
насамперед для сільськогосподарських цілей. Визначення земель, придатних
для потреб сільського господарства, проводиться на підставі даних
державного земельного кадастру.
Для будівництва промислових підприємств, об’єктів житлово-комунального
господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередач і
зв’язку, магістральних трубопроводів, а також для інших
сільськогосподарських потреб надаються землі сільськогосподарського
призначення, не придатні для ведення сільського господарства, або
сільськогосподарські угіддя гіршої якості.
Надання для вказаних цілей земельних ділянок із земель лісового фонду
проводиться переважно за рахунок нелісових площ або площ, зайнятих
чагарниками і малоцінними насадженнями.
Надання земельних ділянок для видобування корисних копалин відкритим
способом і торфу та проведення інших робіт, пов’язаних із порушенням
фунтового покриву, проводиться після приведення раніше наданих земельних
ділянок у стан, придатний для використання їх за призначенням, і
повернення цих ділянок попереднім шіасникам землі або землекористувачам
за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів.
Надання земельних ділянок під забудову на плоші залягання корисних
копалин (крім загально поширених) провадиться за погодженням з органами
державного гірничого нагляду, а на площах залягання загальнопоширених
корисних копалин — за погодженням з обласними Радами народних депутатів.
Спеціальним видом тимчасового землекористування є заняття земельної
ділянки для геологознімальних, пошукових. геодезичних та інших
розвідувальних робіт. Підприємства, установи і організації, які
здійснюють геологознімальні пошукові, геодезичні та інші розвідувальні
роботи, можуть проводити ці роботи на всіх землях, незалежно від їх
цільового призначення, на підставі дозволу на проведення розвідувальних
робіт і договору, шо укладається з власником землі, землекористувачем.
Земельні ділянки для проведення розвідувальних робіт у власника землі
або землекористувача не вилучаються (не викуповуються).
Дозвіл на проведення розвідувальних робіт видається органами державної
адміністрації району або виконавчим комітетом міської, в
адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів,
на строк не більше одного року, а для будівництва розвідувальних
свердловин на нафту і газ — на строк, обгрунтований проектною
документацією.
Проведення розвідувальних робіт на землях заповідників, національних,
дендрологічних, ботанічних, меморіальних парків, поховань і
археологічних пам’яток дозволяється у виняткових випадках.
Підприємства, установи і організації, що проводять розвідувальні роботи,
зобов’язані відшкодовувати власникам землі та землекористувачам усі
збитки, включаючи неодержані доходи, а також за свій рахунок приводити
займані земельні ділянки у стан, придатний для використання їх за
призначенням, і передавати за актом власникові землі або
землекористувачу.
Підприємства, установи і організації, які проводять розвідувальні роботи
і повністю або частково обмежують використання земельних ділянок
власниками землі або землекористувачами, сплачують земельний податок або
орендну плату за весь час строку зайняття ділянок.
Одним з видів тимчасового землекористування є використання землі на
умовах оренди. Правове регулювання орендних відносин в сфері
використання землі здійснюється Земельним кодексом, Законом «Про оренду
землі» та іншими спеціальними нормативними актами.
Згідно з ст. 3 Закону України «Про оренду» оренда землі — це засноване
на договорі строкове, платне володіння і користування земельною
ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої
діяльності.
Оренда землі, як і тимчасове землекористування, характеризується
тимчасовим користуванням землі. В обох випадках використання земельних
ресурсів оплатне. Але наряду із спільними рисами між тимчасовим
користуванням і орендою земльної ділянки існують певні відмінності. Так,
коло суб’єктів, які використовують землю на підставі оренди, значно
більше. На умовах оренди земельні ділянки надаються громадянам,
юридичним особам, громадським і релігійним організаціям, міжнародним
об’єднанням та організаціям, а також іноземним організаціям, іноземним
юридичним та фізичним особам, особам без громадянства.
Об’єктами оренди є земельні ділянки, шо перебувають у власності громадян
і юридичних осіб України, територіальних громад сіл, селиш, міст
(комунальній власності), держави.
Об’єктами оренди можуть бути земельні ділянки з насадженнями, будівлями,
спорудами, водоймами, що розташовані на них, якщо це передбачено
договором оренди.
При передачі в оренду земельних ділянок громадянами, які мають право на
земельну частку (пай) у недержавному сільськогосподарському
підприємстві, їх місце розташування визначається з урахуванням вимог
раціональної організації території і компактності землекористування
відповідно до спеціальних землевпорядних проектів, які затверджуються
загальними зборами членів сільськогосподарського підприємства або
зборами уповноважених, а в акціонерному товаристві — загальними зборами
товариства.
Орендодавцями земельних ділянок є громадяни і юридичні особи України, у
власності яких перебувають земельні ділянки.
Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності,
є органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські Ради.
Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є
районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні
адміністрації. Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет
Міністрів України у межах їх повноважень. Рішення про надання в оренду
земельних ділянок зазначені органи державної влади приймають при
попередньому погодженні цих питань на сесіях відповідних Рад.
Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на
підставі договору оренди належить право володіння і користування
земельною ділянкою.
Орендарями земельних ділянок можуть бути районні, обласні, Київська і
Севастопольська міські державні адміністрації. Рада міністрів Автономної
Республіки Крим та Кабінет Міністрів України; органи місцевого
самоврядування: сільські, селищні, міські ради; громадяни України,
юридичні особи, релігійні, громадські організації, міжнародні об’єднання
та організації, а також іноземні держави, іноземні юридичні та фізичні
особи, особи без громадянства.
Орендарями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для
ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути
юридичні особи, установчими документами яких передбачено здійснення
цього виду діяльності, а також фізичні особи, які мають необхідну
кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві.
Орендарі набувають права на оренду земельної ділянки на підставах і в
порядку, передбачених Земельним кодексом України, законами України та
договором оренди землі.
Підставою для укладення договору оренди і набуття права на оренду
земельної ділянки, що перебуває в комунальній або державній власності, є
рішення орендодавця.
У разі набуття права на оренду земельної ділянки на конкурентних засадах
підставою для укладення договору оренди є результати конкурсу чи
аукціону.
Громадяни, які мають право на земельну частку (пай) у недержавному
сільськогосподарському підприємстві, можуть передати в оренду відповідну
земельну ділянку лише для сільськогосподарського використання в порядку,
визначеному Земельним кодексом України і законами України.
При достроковому припиненні або розірванні договору оренди за
ініціативою орендодавця земельної ділянки, право на оренду якої набуто
за результатами аукціону (конкурсу), орендарю відшкодовуються
орендодавцем витрати на його набуття у розмірі, визначеному умовами
договору, протягом 6-ти місяців.
Земельна ділянка, обтяжена заставою, може бути передана в оренду у разі
згоди заставодержателя.
Право на оренду земельної ділянки переходить після смерті
громадянина-орендаря, якщо інше не передбачено договором оренди, до
спадкоємців, а при їх відмові стати орендарем чи відсутності таких — до
осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем та
виявили бажання стати орендарями у разі, якщо це не суперечить
законодавству України.
У разі засудження громадянина-орендаря до позбавлення волі право на
оренду земельної ділянки переходить до одного із членів його сім’ї, який
виявив бажання і може згідно з законами України стати орендарем.
Орендована для несільськогосподарського використання земельна ділянка
або її частина може за згодою орендодавця передаватись у володіння і
користування іншій особі (суборенда) у разі переходу до неї права
володіння і користування на будівлю або споруду, яка розташована на
орендованій земельній ділянці, а також в інших випадках і межах,
передбачених законом.
Орендар має право передати в суборенду земельні ділянки
сільськогосподарського призначення лише у разі і на строк: тимчасової
непрацездатності (хвороби); інвалідності; призову на строкову військову
службу до Збройних Сил України, інших військових формувань, створених
відповідно до законодавства України; навчання з відривом від
виробництва; обрання на виборні посади в органи місцевого самоврядування
та органи державної влади України, якщо згідно з законами України він не
може суміщати свою службову діяльність з іншою посадою, займатися
підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток.
Умови договору суборенди земельної ділянки (її частини) мають бути
визначені в договорі оренди земельної ділянки (її частини) і не
суперечити йому. Термін суборенди не може перевищувати строку дії
договору оренди земельної ділянки.
У разі припинення або розірвання договору оренди чинність договору
суборенди земельної ділянки припиняється.
Договір суборенди земельної ділянки підлягає державній реєстрації.
За бажанням однієї зі сторін договір суборенди земельної ділянки
посвідчується нотаріально.
Орендарі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають
переважне право на одержання орендованих земельних ділянок у власність,
крім випадків, коли їх орендарями є спільні підприємства, міжнародні
об’єднання і організації з участю українських, іноземних юридичних і
фізичних осіб, підприємства, що повністю належать іноземним інвесторам,
а також іноземні держави, міжнародні організації, іноземні юридичні
особи та фізичні особи без громадянства.
Умови використання земельної ділянки, наданої в оренду, визначаються
погодженням сторін і оформляються договором.
Договір оренди землі — це угода сторін про взаємні зобов’язання,
відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння
і користування земельну ділянку для господарського використання на
обумовлений договором строк.
Договір оренди земельної ділянки укладається у письмовій формі.
Невід’ємною частиною договору оренди є план (схема) земельної ділянки.
Договір оренди земельної ділянки посвідчується нотаріально за її
місцезнаходженням.
Умови договору оренди земельної ділянки не можуть суперечити законам
України. Істотними умовами договору оренди земельної ділянки є: об’єкт
оренди (місце розташування і розмір земельної ділянки); термін договору
оренди; орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, терміни та
порядок внесення і перегляду); цільове призначення, умови використання і
збереження якості землі; умови повернення земельної ділянки
орендодавцеві; існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної
ділянки; сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового
пошкодження або знищення об’єкта оренди чи його частини;
відповідальність сторін.
За згодою сторін у договорі оренди земельної ділянки можуть бути
зазначені й інші умови (якісний стан земельних угідь, порядок виконання
зобов’язань сторін, а також обставини, шо можуть вплинути на зміну або
припинення договору оренди тощо).
Договір оренди земельної ділянки, шо перебуває у власності громадян або
юридичних осіб, укладається між власником і особою, яка бажає одержати
земельну ділянку в оренду, в порядку, визначеному законодавством.
Особа, яка бажає одержати земельну ділянку в оренду із земель державної
або комунальної аіасності, подає до відповідного органу виконавчої влади
чи органу місцевого самоврядування заяву (клопотання).
Розгляд заяви (клопотання) і надання земельної ділянки в оренду
проводяться в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.
У разі згоди орендодавця надати земельну ділянку в оренду сторони
укладають договір, в якому обумовлюють істотні та інші умови оренди
землі.
Надання земельної ділянки в оренду без зміни її цільового призначення,
межі якої визначені в натурі, здійснюється без розроблення проекту її
відведення.
У разі зміни цільового призначення земельної ділянки надання її в оренду
здійснюється за проектом відведення в порядку, визначеному Земельним
кодексом України. Проект відведення земельної ділянки є невід’ємним
додатком до договору оренди.
Умови, строки, а також плата за розроблення проекту відведення земельної
ділянки, що перебуває у власності громадян та юридичних осіб,
визначаються за згодою сторін.
У разі надходження двох або більше клопотань (заяв) на оренду однієї й
тієї ж земельної ділянки, що є у державній або комунальній власності,
відповідні орендодавці проводять земельний аукціон (конкурс) щодо
набуття права оренди земельної ділянки, якщо законом не встановлено
інший спеціальний порядок. Порядок набуття права оренди земельної
ділянки на конкурентних засадах визначається орендодавцями з дотриманням
вимог законодавства про добросовісну конкуренцію.
Договір оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення
домовленості з усіх істотних умов, підписання його сторонами і державної
реєстрації.
У разі надання земельної ділянки в оренду в порядку відведення договір
оренди підписується після перенесення її меж у натуру (на місцевість).
Термін договору оренди земельної ділянки (у тому числі й до настання
певної умови) визначається за погодженням сторін, але не більш як на
п’ятдесят років.
Укладений договір оренди земельної ділянки підлягає державній
реєстрації.
Факт державної реєстрації засвідчується печаткою реєструючого органу з
підписом уповноваженої на це особи та зазначенням дати реєстрації на
всіх примірниках договору. Один зареєстрований примірник договору
зберігається в органі, який здійснив його реєстрацію.
Порядок і органи, що здійснюють державну реєстрацію, визначаються
Кабінетом Міністрів України.
3. Припинення і перехід прав на землю
Законодавством України передбачаються певні підстави припинення права
власності на землю, використання земельних ділянок та їх оренди. Згідно
з ст. 27 Земельного кодексу право користування земельною ділянкою чи її
частиною припиняється у разі: добровільної відмови від земельної
ділянки; закінчення строку, на який було надано земельну ділянку;
припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського
(фермерського) господарства; систематичного невнесення земельного
податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної
плати в строки, визначені договором оренди та ін.
Право користування орендованою землею припиняється також при розірванні
договору оренди землі.
Право колективної і приватної власності на земельну ділянку чи її
частину припиняється у разі: добровільної відмови від земельної ділянки;
відчуження (продажу) земельної ділянки Раді народних депутатів; викупу
земельної ділянки для державних або громадських потреб.
Припинення права власності на землю або права користування земельною
ділянкою у разі добровільної відмови власника землі або землекористувача
проводиться за його заявою на підставі рішення відповідної Ради народних
депутатів.
У разі виявлення випадків використання землі не за цільовим
призначенням, нераціонального використання або способами, що призводять
до зниження родючості грунтів і забруднення, систематичного невнесення
платежів за землю органи державного контролю за використанням і охороною
земель або фінансові органи письмово попереджують власників землі і
землекористувачів про необхідність усунення цих порушень у місячний
строк.
Якщо порушення за цей час не будуть усунуті, на правопорушників
накладається адміністративне стягнення у встановленому порядку і
надається додатково місячний строк для усунення порушень. Якщо порушення
і в цей строк не будуть усунуті, вказані органи передають відповідній
місцевій Раді народних депутатів або власнику землі, який надав земельну
ділянку в користування, акт і свій висновок про необхідність припинення
права на земельну ділянку.
Місцеві Ради народних депутатів на підставі одержаних матеріалів через
уповноважені ними органи звертаються з позовом до суду, арбітражного
суду про припинення права власності на земельну ділянку.
При переході права власності на будівлю і споруду разом з ними об’єктами
переходить і право власності або право користування земельною ділянкою
без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у
договорі відчуження будівлі та споруди. У разі зміни цільового
призначення надання земельної ділянки у власність або користування
здійснюється в порядку відведення.
При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські
будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права
власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної
ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання
земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих
об’єктів.
При передачі підприємствами, установами і організаціями будівель та
споруд іншим підприємствам, установам і організаціям разом з цими
об’єктами до них переходить право користування земельною ділянкою, на
якій знаходяться зазначені будівлі та споруди.
Право власності або право користування земельною ділянкою у перелічених
випадках засвідчується Радами народних депутатів відповідно до вимог
законодавства.
4. Вилучення (викуп) земель
Питання вилучення (викупу) земель регулює глава 4 Земельного кодексу
України. Вилучення (викуп) земельних ділянок з метою передачі їх у
власність або надання у користування громадянам, підприємствам,
установам і організаціям проводиться за згодою власників землі і
землекористувачів на підставі рішення Верховної Ради України, місцевих
Рад народних депутатів.
Вилучення земель проводиться за рішенням сільської, селищної Ради
народних депутатів: із земель сіл і селиш для усіх потреб, за винятком
випадків, передбачених законодавством; за межами сіл і селиш у разі
передачі їх у власність або надання в користування для будівництва шкіл,
лікарень, підприємств торгівлі та інших об’єктів, пов’язаних з
обслуговуванням населення (сфера послуг), сільськогосподарського
використання, ведення селянського (фермерського) господарства,
особистого підсобного господарства, індивідуального житлового, дачного і
гаражного будівництва, індивідуального і колективного садівництва,
городництва, традиційних народних промислів, крім випадків, передбачених
законодавством.
Вилучення земель (крім ріллі і земельних ділянок, зайнятих багаторічними
насадженнями) у межах міста для усіх потреб провадиться за рішенням
міської Ради народних депутатів, за винятком випадків, передбачених
законодавством.
Вилучення земель на території району за межами населених пунктів для
надання їх у тимчасове користування для сільськогосподарського
використання в порядку, а також для передачі у власність або надання у
користування для ведення селянського (фермерського) господарства
провадиться за рішенням районної, міської, в адміністративному
підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів.
Вилучення земель на території області за межами населених пунктів
провадиться за рішенням обласної Ради народних депутатів у разі їх
надання: для будівництва шляхів, ліній електропередачі та зв’язку,
трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів та інших лінійних
споруд; для будівництва промислових підприємств, інших
несільськогосподарських потреб.
У разі відмови власника землі або землекористувача дати згоду на
вилучення (викуп) земельної ділянки або у разі відмови місцевої Ради
народних депутатів у її вилученні ці питання можуть бути вирішені у
судовому порядку. При задоволенні позову рішення суду, арбітражного суду
є підставою для відведення ділянки в натурі (на місцевості) і видачі
документа, що посвідчує право власності або право користування землею.
Викуп земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній
власності, для державних і громадських потреб проводиться Радами
народних депутатів за рахунок їх бюджетів.
За межами населених пунктів, крім випадків надання земель для
будівництва лінійних об’єктів, вилучення ріллі, земельних ділянок,
зайнятих багаторічними насадженнями, для несільськогосподарських потреб,
земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення,
заказників (крім мисливських), курортів, а також лісів першої групи та
лісів з особливим режимом лісокористування (лісопарки, лісопаркові
частини зелених зон, протиерозійні ліси) для цілей, не пов’язаних із
веденням лісового господарства, допускається, як виняток, за рішенням
Верховної Ради України.
Вилучення ріллі і земельних ділянок, зайнятих багаторічними
насадженнями, у межах міст для усіх потреб допускається за рішенням
Верховної Ради України.
Вилучення особливо цінних продуктивних земель (чорноземи нееродовані
несолонцюваті суглинкові на лесових породах; лучно-чорноземні незасолені
несолонцюваті суглинкові грунти; темно-сірі опідзолені та чорноземи
опідзолені на лесах і глеюваті; бурі гірсько-лісові та дерново-буроземні
глибокі і середиьоглибокі; підзолисто-дернові суглинкові фунти;
торфовища середньоглибокі і глибокі і глибокі осушені; коричневі грунти
Південного узбережжя Криму; дернові глибокі грунти Закарпаття), земель
сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів
для несільськогосподарських потреб, крім випадків надання їх для
будівництва шляхів, ліній електропередачі та зв’язку, трубопроводів,
нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов’язаних з їх
експлуатацією, а також земель дослідних полів науково-дослідних установ
і навчальних закладів, заповідників, національних, дендрологічних та
меморіальних парків, ботанічних садів, поховань і археологічних пам’яток
не допускається.
Законодавством України може бути заборонено вилучення інших особливо
цінних продуктивних земель.
Підприємства, установи і організації, заінтересовані у вилученні
(викупі) земельних ділянок, зобов’язані до початку проектування
попередньо узгодити із власниками землі і землекористувачами та
місцевими Радами народних депутатів, а також спеціально уповноваженими
на те органами державного управління щодо охорони і використання земель
місце розташування об’єкта, розмір ділянки та умови її вилучення
(викупу) з урахуванням комплексного розвитку території, який би
забезпечував нормальне функціонування на цій ділянці і прилеглих
територіях усіх інших об’єктів, умови проживання населення і охорону
навколишнього середовища.
Вибір земельних ділянок для розміщення об’єктів провадиться у
встановленому порядку підприємствами, установами і організаціями,
заінтересованими у їх відведенні.
Попереднє погодження місць розташування об’єктів, розмірів намічуваних
для вилучення (викупу) земельних ділянок та умов їх відведення
проводиться місцевими Радами народних депутатів, які мають право
вилучати ці ділянки.
Попереднє погодження місць розташування об’єктів на землях, що
вилучаються за рішенням Верховної Ради України, а також об’єктів
власності інших держав, міжнародних організацій та іноземних юридичних
осіб проводиться Верховною Радою України.
Підприємства, установи і організації, заінтересовані у вилученні
(викупі) земельних ділянок, звертаються з клопотаннями про попереднє
погодження місць розташування об’єктів до відповідної місцевої Ради
народних депутатів. Клопотання щодо об’єктів, розміщення яких погоджує
Верховна Рада України, подаються до обласної, Київської,
Севастопольської міської Ради народних депутатів.
До клопотання додаються необхідні матеріали та розрахунки.
Відповідна місцева Рада народних депутатів розглядає у місячний строк
клопотання і дає підприємству, установі, організації дозвіл на
підготовку матеріалів попереднього погодження місця розташування
об’єкта.
Підприємство, установа, організація погоджують найбільш доцільне місце
розташування об’єкта, розміри намічуваної для вилучення земельної
ділянки та умови її вилучення (викупу) із власником землі або
землекористувачем, районними (міськими) землевпорядним, природоохоронним
і санітарним органами, органом охорони культурної спадщини, органом
архітектури і подають відповідні матеріали до сільської, селищної,
міської Ради народних депутатів, яка розглядає їх і погоджує місце
розташування того об’єкта, під який має право вилучати земельну ділянку.
Якщо попереднє погодження місця розташування об’єкта проводиться
районною, обласною Радою народних депутатів або Верховною Радою України,
сільська, селищна, міська Рада народних депутатів готує свій висновок і
подає матеріали на погодження до районної, міської, в адміністративному
підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів.
Районна (міська) Рада народних депутатів розглядає у місячний строк ці
матеріали і погоджує місце розташування того об’єкта, під який має право
вилучати земельну ділянку, або подає свій висновок до обласної Ради
народних депутатів.
Обласна Рада народних депутатів розглядає подані матеріали і погоджує
місце розташування об’єкта, під який вилучення земельної ділянки
проводиться цією Радою.
Матеріали попереднього погодження місця розташування об’єкта, що
проводиться Верховною Радою України, подаються обласною, Київською,
Севастопольською міською Радою народних депутатів із своїм висновком до
Кабінету Міністрів України, який розглядає їх у місячний строк і подає
свої пропозиції до Верховної Ради України.
Матеріали попереднього погодження місця розташування об’єкта повинні
включати: викопіювання з проекту районного планування або проекту
планіровки та забудови міста, копію плану земельної ділянки з нанесенням
на ній варіантів розміщення об’єкта із зазначенням загальної площі, яку
необхідно вилучити. Вказуються також склад угідь земельної ділянки, що
вилучається, та умови її відведення.
5. Плата за придбання землі у власність, земельний податок, орендна
плата за землю
Відповідно до Закону «Про плату за землю» від 19 вересня 1996 року плата
за землю запроваджується з метою формування джерела коштів для
фінансування заходів щодо раціонального використання та охорони земель,
підвищення родючості фунтів, відшкодування витрат власників землі і
землекористувачів, пов’язаних з господарюванням на землях гіршої якості,
ведення земельного кадастру, здійснення землеустрою та моніторингу
земель, проведення земельної реформи та розвитку інфраструктури
населених пунктів. Плата за землю стягується в вигляді земельного
податку або орендної плати, що визначається в залежності від грошової
оцінки земель.
Суб’єктом плати за землю (платником) є власник землі і землекористувач,
у тому числі орендарі, тобто громадяни і юридичні особи незалежно від
форм власності, включаючи міжнародні організації, сумісні підприємства з
участю іноземних фізичних і юридичних осіб, а також іноземні громадяни
та особи без громадянства, яким надана земельна ділянка у власність або
користування на території України.
Об’єктом плати за землю є земельна ділянка, яка перебуває у власності
або користуванні, в тому числі на умовах оренди.
Власники землі та землекористувачі щорічно сплачують плату за землю у
вигляді земельного податку або орендної плати, що визначаються залежно
від якості та місцеположення земельної ділянки, виходячи з кадастрової
оцінки земель.
Розмір земельного податку не залежить від результатів господарської
діяльності власників землі та землекористувачів і встановлюються в
вигляді стабільних платежів за одиницю площі земельної ділянки в
розрахунку за один рік. Ставки податку визначаються окремо для категорій
земель основного цільового призначення, для окремих видів і підвидів
угідь. Ставка податку на землю може змінюватись в випадку зміни оцінки
землі, а також в інших випадках, але в будь-якому разі вона не залежить
від землекористувача.
Орендар сплачує за землю орендну плату, розмір якої встановлюється за
угодою сторін у договорі оренди.
Порядок оподаткування і середні ставки земельного податку та граничні
розміри орендної плати за землю встановлюються Верховною Радою України.
Власники землі і землекористувачі сплачують земельний податок з дня
виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. В
разі припинення права власності або права користування земельною
ділянкою податок сплачується за фактичний період перебування земельної
ділянки у власності або у користуванні в поточному році.
Не справляється плата за радіоактивно й хімічно забруднені
сільськогосподарські угіддя, на які запроваджено обмеження щодо ведення
сільського господарства, а також за землі, що перебувають у тимчасовій
консервації або у стадії сільськогосподарського освоєння.
Новостворювані селянські (фермерські) господарства звільняються від
плати за землю протягом трьох років з часу передачі їх у власність або
надання в користування земельної ділянки.
Верховна Рада Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська
міські Ради народних депутатів можуть установлювати пільги щодо плати за
землю: часткове звільнення на певний строк, відстрочення сплати,
зниження ставки земельного податку.
Платежі за землю надходять до бюджетів сільських, селищних, міських Рад
народних депутатів, на території яких знаходяться земельні ділянки.
6. Права і обов’язки власників землі та землекористувачів
Користування як правомочність землекористувача розкривається через права
і обов’язки по використанню земельних ресурсів. Залежно від цільового
призначення земельної ділянки, категорії земель і суб’єкта визначаються
обсяг і зміст прав і обов’язків. Поряд з цим земельне законодавсто має
перелік загальних прав і обов’язків незалежно від категорії земель і
цільового призначення ділянки.
Власники земельних ділянок і землекористувачі мають право: самостійно
господарювати на землі; власності на вироблену сільськогосподарську
продукцію і доходи від її реалізації; використовувати у встановленому
порядку для потреб господарства наявні на земельній ділянці
загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об’єкти, а
також експлуатувати інші корисні властивості землі; зводити житлові,
виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди за погодженням з
сільською, селищною, міською Радою народних депутатів. Зведення на
орендованій земельній ділянці приміщень виробничого і невиробничого
призначення, у тому числі житла, орендарі погоджують з сільською,
селищною, міською, районною Радою народних депутатів, іншим
орендодавцем; власності на посіви і посадки сільськогосподарських
культур і насаджень; одержати від нового власника землі,
землекористувача або місцевої Ради народних депутатів компенсацію за
підвищення родючості грунтів у разі вилучення або добровільної відмови
від земельної ділянки.
Для захисту цих прав законодавство забороняє будь-яке втручання в
діяльність, яка пов’язана з використанням землі, зі сторони державних,
господарських та інших органів, за винятком випадків, передбачених
законодавством. Всі порушені права підлягають відновленню добровільно
стороною, яка нанесла збитки, або в судовому порядку в повному об’ємі.
Для раціонального використання та забезпечення охорони земель власники
земельних ділянок і землекористувачі зобов’язані: забезпечувати
використання землі відповідно до цільового призначення та умов її
надання; ефективно використовувати землю відповідно до проекту
внутрішньогосподарського землеустрою, підвищувати її родючість,
застосовувати природоохоронні технології виробництва, не допускати
погіршення екологічної обстановки на території в результаті своєї
господарської діяльності; здійснювати комплекс заходів щодо охорони
земель передбачених законодавством; своєчасно вносити земельний податок
або орендну плату за землю; не порушувати права власників інших
земельних ділянок і землекористувачів, у тому числі орендарів; зберігати
геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і
осушувальних систем; дотримувати режиму санітарних зон і територій, що
особливо охороняються; додержувати правил добросусідства:
а) дозволяти власникам і користувачам земельних ділянок прохід до доріг
загального користування, а також для спорудження або ремонту межових
знаків та споруд;
б) не чинити перешкод у проведенні до суміжної земельної ділянки
необхідних комунікацій;
в) вживати заходів до недопущення можливості стоку дощових і стічних
вод, проникнення отрутохімікатів та мінеральних добрив на суміжну
земельну ділянку.
Разом з правами, що мають загальний характер, земельне законодавство
встановлює також спеціальні права та обов’язки для землекористувачів
земельних ділянок.
7. Захист і гарантії прав власників землі та землекористувачів
Надаючи землекористувачеві певні права та накладаючи обов’язки, закон
разом з цим гарантує захист права землекористувача у випадку їх
порушення, а також відшкодування збитків, які йому нанесені.
У разі зруйнування будівлі внаслідок пожежі або стихійного лиха право на
земельну ділянку зберігається за власником або землекористувачем, у тому
числі орендарем, якщо протягом трьох років він розпочне відбудову
зруйнованої або спорудження нової будівлі, за винятком випадків, коли
проектом планіровки і забудови населеного пункту передбачено інше
використання земельної ділянки. У цьому разі землекористувачеві у
встановленому порядку надається інша земельна ділянка для спорудження
будівлі.
Громадяни, яким житловий будинок, господарські будівлі та споруди і
земельна ділянка належать на праві спільної сумісної власності,
використовують і розпоряджаються земельною ділянкою спільно.
Використання і розпорядження земельною ділянкою, шо належить громадянам
на праві спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих
об?єктів і земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній
власності на даний будинок, будівлю, споруду.
Угода про порядок використання і розпорядження земельною ділянкою є
обов’язковою для особи, яка згодом придбала відповідну частку в спільній
власності на жилий будинок і господарські будівлі.
Якщо згоди на використання та розпорядження спільною земельною ділянкою
не досягнуто, спір вирішується в судову порядку. Права власників
земельних ділянок і землекористувачів охороняються законом.
Припинення права власності на земельну ділянку або права користування
земельною ділянкою чи її частиною може мати місце лише у випадках,
передбачених законодавством. Втручання в діяльність власників земельних
ділянок і землекористувачів, пов’язану з використанням землі, з боку
державних, господарських та інших органів і організацій забороняється,
за винятком випадків порушення власниками землі та землекористувачами
земельного законодавства.
Права власників земельних ділянок і землекористувачів можуть бути
обмежені лише у випадках, передбачених законом звернення стягнення на
земельну ділянку за претензіями кредиторів може бути здійснено за
рішенням суду, арбітражного суду лише у разі відсутності у боржника
іншого майна, на яке може бути звернуто стягнення.
Звернення стягнення за претензіями кредиторів на земельну ділянку, яка
належить громадянину на праві приватної власності, не допускається, крім
випадків, коли земельна ділянка є об’єктом застави.
Порушені права власників земельних ділянок і землекористувачів
підлягають поновленню.
Поновлення прав власників земельних ділянок і землекористувачів
здійснюється Радами народних депутатів відповідно до їх компетенції,
судом, арбітражним судом або третейським судом.
Підприємства, установи, організації, інші власники землі і
землекористувачі, які розробляють родовища корисних копалин та торфу, а
також проводять інші роботи, зобов’язані передбачати і здійснювати
заходи щодо запобігання негативному впливу на сільськогосподарські,
лісові та Інші угіддя за межами переданих їм у власність або наданих у
користування земельних ділянок.
Вилучення (викуп) для державних або громадських потреб земельних ділянок
у громадян може проводитися після виділення за їх бажанням Радою
народних депутатів рівноцінної земельної ділянки, будівництва на новому
місці підприємствами, установами і організаціями, для яких відводиться
земельна ділянка, житлових, виробничих та інших будівель замість тих, що
вилучаються, і відшкодування в повному обсязі інших збитків згідно з
законодавством.
Вилучення (викуп) для державних або громадських потреб земель
колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських
науково-дослідних установ і учбових господарств, інших
сільськогосподарських та лісогосподарських підприємств і організацій
може проводитися за умови будівництва за їх бажанням житлових,
виробничих та інших будівель замість тих, що вилучаються, і
відшкодування в повному обсязі інших збитків згідно законодавства.
Збитки, заподіяні вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям
земельних ділянок, а також обмеженням прав власників землі і
землекористувачів, у тому числі орендарів, погіршенням якості земель або
приведенням їх у непридатність для використання за цільовим призначенням
у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств,
установ, організацій та громадян, підлягають відшкодуванню в повному
обсязі власникам землі і землекористувачам, у тому числі орендарям, які
зазнали цих збитків.
Відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам проводиться
підприємствами, установами, організаціями та громадянами, яким відведено
земельні ділянки, що вилучаються (викуповуються), а також
підприємствами, установами, організаціями та громадянами, діяльність
яких призводить до обмеження прав власників землі і землекористувачів, у
тому числі орендарів, або погіршення якості земель, розташованих у зоні
їх впливу.
Лекція 4. Правові основи управління земельним фондом
Питання:
1. Поняття і склад земельного фонду;
2. Органи державного управління земельним фондом і їх функції;
3. Контроль за використанням і охороною земель і їх моніторінг;
4. Державний земельний кадастр;
5. Землеустрій;
6. Вирішення земельних спорів.
1. Поняття і склад земельного фонду
Всі землі, які знаходяться в межах території України складають єдиний
земельний фонд. В залежності від цільового призначення єдиний земельний
фонд країни підрозділяють на сім категорій земель. Класифікація земель в
залежності від їх цільового призначення дозволяє диференційований підхід
до правового регулювання земельних відносин в рамках правового режиму
земельного фонду. Під цільовим призначенням земель розуміють
встановлений правовий режим, умови і межі використання земель для
конкретних цілей.
Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для
потреб сільського господарства або призначені для цих цілей. Це орні
угіддя, пасовища, луки, землі, які відводяться під огороди, сади, а
також міські угіддя, що використовуються для сільськогосподарських
потреб, земельні ділянки, відведені під городи, сади тощо.
Землі населених пунктів (міст, селищ міського типу, сільських населених
пунктів) — це землі, що знаходяться в межах міської, селищної смуги та
смуги сільського населеного пункту, а також землі надані в відання
населених пунктів за межами їх смуги. Ця категорія земель є
територіальною базою для забудови житловими, комунально-побутовими,
промисловими, транспортними та іншими будівлями та спорудами в цілях
задоволення житлово-комунальних, культурно-побутових та інших потреб
населення, яке проживає на цій території.
Землями промисловості, транспорту, зв’язку та іншого призначення
визнаються землі, надані в користування підприємствам, організаціям і
установам для здійснення покладених на них спеціальних завдань
промислового виробництва, транспорту, зв’язку тощо.
До земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та
історико-культурного призначення належать землі несільськогосподарського
(спеціального) призначення, які вилучені з господарського обігу і
використовуються для спеціальних цілей.
Землі лісового фонду поділяються на:
а) лісові:
— вкриті лісовою (деревною і чагарниковою) рослинністю;
— не вкриті лісовою рослинністю, які підлягають залісенню (зруби,
згарища, рідколісся, пустирі тощо), зайняті лісовими шляхами, просіками,
протипожежними розривами;
б) нелісові:
– зайняті спорудами, пов’язаними з веденням лісового господарства,
трасами ліній електропередач, продуктопроводів та підземними
комунікаціями тощо; зайняті сільськогосподарськими угіддями (рілля,
багаторічні насадження, сіножаті, пасовища, надані для потреб лісового
господарства); зайняті болотами і водоймами в межах земельних ділянок
лісового фонду, наданих для потреб лісового господарства.
Землями водного фонду визнаються землі, зайняті морями, річками,
озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами,
прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм;
гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а
також землі, виділені під смуги відведення для них береговими смугами
водних шляхів.
Землями запасу визнаються всі землі, не передані у власність або не
надані у постійне користування. До них належать також землі, право
власності або користування якими припинено відповідно до законодавства.
Наведені категорії земель за своїм цільовим призначенням, за своїм
внутрішнім складом не однорідні. Вони включають в себе землі, що
використовуються для різних господарсько-економічних цілей, які
визначають особливості їх правового режиму в рамках загального правового
режиму відповідної категорії земель. Так, землі населених пунктів
об’єднують в своєму складі землі забудови, землі загальногокористування,
рекреаційні землі, землі сільськогосподарського використання, землі,
зайняті лісами, водоймищами та іншими об’єктами. Вони володіють певними
особливостями режиму використання і охорони з урахуванням правового
режиму всіх категорій земель
Структура земельного фонду не є статичною. Під дією різних економічних,
екологічних та інших факторів відбуваються зміни як в складі земельного
фонду, так і в середині кожної категорії.
2. Органи державного управління земельним фондом та їх функції
Зміст державного управління земельним фондом полягає у забезпеченні
раціонального використання і ефективної охорони земель на основі
проведення організаційно правових та адміністративно-управлінських
заходів у поєднанні з стимулюючими заходами економічного характеру.
Загальне державне управління здійснюється державними органами загальної
та спеціальної компетенції і має територіальний характер. Воно
розповсюджується на всі землі в межах території України, незалежно від
категорії земель і суб’єктів, які ними володіють.
Відповідно до ст. 13 – 17 Земельного кодексу України, державне
управління у галузі використання і охорони земель здійснюють Кабінет
Міністрів України, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві
Ради народних депутатів і місцева державна адміністрація, Державний
комітет України із земельних ресурсів, Міністерство охорони
навколишнього природного середовища України та інші спеціально
уповноважені державні органи відповідно до їх компетенції.
Здійснюючи діяльність щодо управління земельним фондом в межах
повноважень, наданих законом, органи загального державного управління
покладають виконання деяких функцій на органи державного управління
спеціальної компетенції — Державний комітет України із земельних
ресурсів, Державний комітет будівництва, архітектури та житлової
політики, Міністерсво охорони навколишнього середовища і ядерної
безпеки, Міністерство охорони здоров’я та ін.
Центральним органом виконавчої влади спеціальної компетенції, який
здійснює функції управління земельними ресурсами всього земельного фонду
країни незалежно від відомчої підпорядкованості суб’єктів земельного
права, є Державний комітет України із земельних ресурсів (Держкомзем
України).
Відповідно до положення про Державний комітет України по земельних
ресурсах на Держкомзем покладено функції щодо реалізації державної
політики в галузі земельних відносин, сприяння структурній перебудові
економіки, формування системи заходів щодо забезпечення економічної
самостійності України. Головними завданнями Держкомзему України є: —
координація проведення земельної реформи, створення умов для
рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання;
організація проведення робіт, пов’язаних з роздержавленням земель,
сприяння паюванню земель у колективних сільськогосподарських
підприємствах, розвитку селянських (фермерських) господарств тощо.
Управління земельними ресурсами в межах районів, міст, селищ і сільських
населених пунктів здійснюють органи місцевого самоврядування — місцеві
Ради.
До відання місцевих Рад у галузі регулювання земельних відносин на їх
території належить:
1) передача земельних ділянок у власність, надання їх у користування у
порядку, визначеному законодавством;
2) реєстрація права власності, права користування землею і договорів на
оренду землі;
3) вилучення (викуп) земель відповідно законодавства;
4) ведення земельно-кадастрової документації, тощо.
Діяльність по управлінню земельним фондом розкривається через його
функції. Види і зміст функцій управління земельним фондом визначаються
законодавством.
Основні функції державного управління земельним фондом включають:
ведення державного земельного кадастру і обліку земель; планування
використання і охорони земель; надання та виїмка земель; здійснення
землеустрою; проведення державного контролю за використанням і охороною
земель; вирішення земельних спорів.
3. Контроль за використанням і охороною земель та їх моніторинг
Важливою функцією державного управління земельним фондом є контроль за
правильним використання і охороною землі всіма землекористувачами.
Завдання державного контролю за використанням і охороною земель полягає
у забезпеченні додержання всіма державними та громадськими органами, а
також підприємствами, установами, організаціями і громадянами вимог
земельного законодавства з метою ефективного використання та охорони
земель.
Державний контроль за використанням і охороною земель здійснюється
Радами народних депутатів, а також Державним комітетом України із
земельних ресурсів. Міністерством охорони навколишнього природного
середовища України та іншими спеціально уповноваженими державними
органами.
Система контролю за використанням і охороною земель включає в себе
здійснення ведення моніторингу земель.
Відповідно до Земельного кодексу України моніторинг земель представляє
собою систему спостереження за станом земельного фонду, в тому числі
земель, розташованих у зонах радіоактивного забруднення, з метою
своєчасного виявлення його змін, їх оцінки, відвернення й ліквідації
наслідків негативних процесів.
Об’єктом моніторингу земель є весь земельний фонд незалежно від форм
власності.
Залежно від охоплених територій здійснюється такий моніторинг земель:
глобальний, національний, регіональний, локальний.
Моніторинг земель складається із систематичних спостережень за станом
земель (зйомки, обстеження, вишукування, виявлення змін, а також оцінки:
стану використання угідь, полів, ділянок; процесів, пов’язаних із
змінами родючості грунтів (розвиток водної і вітрової ерозії, втрата
гумусу, погіршення структури фунту, заболочення і засолення), заростання
сільськогосподарських угідь, забруднення земель пестицидами тощо.
Спостереження за станом земель залежно від терміну та періодичності їх
проведення поділяються на: базові (вихідні, що фіксують стан об’єкта
спостережень на момент початку ведення моніторингу земель): періодичні
(через рік і більше); оперативні (фіксують поточні зміни).
Стан земельного фонду оцінюється шляхом аналізу ряду послідовних
спостережень і порівнянь одержаних показників.
Здійснення моніторингу земель забезпечує Держкомзем за участю
Мінприроди, Мінсільгосппроду, Української академії аграрних наук,
Національного космічного агентства та інших заінтересованих міністерств
і відомств.
Основою технічного забезпечення моніторингу є автоматизована
інформаційна система.
Інформація, одержана під час спостережень за станом земельного фонду,
узагальнюється по районах, містах, областях, Республіці Крим, а також по
окремих природних комплексах і передається в пункти збору
автоматизованої Інформаційної системи обласних, Київського й
Севастопольського міських управлінь земельних ресурсів і Комітету із
земельних ресурсів і земельній реформі Республіки Крим.
За результатами оцінки стану земельного фонду складаються доповідні,
прогнози та рекомендації, що подаються до місцевих органів державної
виконавчої влади, органів місцевого й регіонального самоврядування та
Держкомзему для вжиття заходів до відвернення і ліквідації наслідків
негативних процесів.
4 . Державний земельний кадастр
Державний земельний кадастр є інструментом державного управління
земельним фондом. Він забезпечує прийняття науково обґрунтованих рішень
в області організації раціонального використання і охорони землі.
Державний земельний кадастр призначений для забезпечення Рад народних
депутатів, заінтересованих підприємств, установ, організацій і громадян
вірогідними і необхідними відомостями про природний, господарський стан
та правовий режим земель з метою організації раціонального використання
та охорони земель, регулювання земельних відносин, землеустрою,
обгрунтування розмірів плати за землю.
Державний земельний кадастр включає дані реєстрації права власності,
права користування землею та договорів на оренду землі, обліку кількості
та якості земель, бонітування грунтів, зонування територій населених
пунктів, економічної та грошової оцінки земель.
Державний земельний кадастр ведеться за єдиною для України системою на
базі нормативних документів, затверджуваних Держкомземом.
Державний земельний кадастр ведеться Держкомземом, Комітетом із
земельних ресурсів і земельній реформі Республіки Крим, управліннями
земельних ресурсів обласних, Київської і Севастопольської міських
державних адміністрацій, відділами земельних ресурсів районних державних
адміністрацій, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських Рад
народних депутатів.
Держкомзем забезпечує постійне вивчення потреби в земельно-кадастровій
інформації.
Ведення державного земельного кадастру забезпечується проведенням
топографо-геодезичних, картографічних робіт, грунтових, геоботанічних,
радіологічних, лісотипологічних, містобудівних та інших обстежень і
розвідувань, реєстрацією права власності на землю, права користування
землею і договорів на оренду землі, обліком кількості та якості земель,
бонітуванням грунтів, зонуванням територій населених пунктів та
економічною оцінкою земель. Оперативність і точність даних земельного
кадастру забезпечується використанням аерокосмічних зйомок та
застосуванням методів дистанційного зондування земної поверхні.
Усі кадастрові відомості про землю оформлюються спеціальною
документацією, яка периодично оновлюється і складається щорічно.
Документація державного земельного кадастру ведеться на територіях
сільських, селищних, міських, районних Рад народних депутатів, областей,
Республіки Крим і України в цілому з урахуванням
природно-сільськогосподарського і лісогосподарського районувань та
функціонального зонування територій населених пунктів.
До земельно-кадастрової документації належать кадастрові карти і плани
(графічні і цифрові), схеми, графіки, текстові та інші матеріали, які
містять відомості про межі адміністративно-територіальних утворень, межі
земельних ділянок власників землі і землекористувачів, у тому числі
орендарів, правовий режим земель, що перебувають у державній,
колективній і приватній власності, їх кількість, якість,
народногосподарську цінність та продуктивність по власниках землі і
землекористувачах, населених пунктах, територіях сільських, селищних,
міських, районних Рад народних депутатів, областях, Республіці Крим та
Україні в цілому.
Організує роботу з ведення державного земельного кадастру в Україні
Держкомзем, який забезпечує здійснення картографування земельних угідь,
обстеження, оцінку угідь, розробляє методичні вказівки і інструкції по
веденню кадастра, узагальнює і аналізує земельні звіти, здійснює іншу
діяльність в межах своєї компетенції.
Дані державного земельного кадастру підлягають обов’язковому
застосуванню при плануванні використання і охорони земель, при наданні
земель, проведенні землеустрою, оцінці господарської діяльності,
здійсненні державного контролю за використанням і охороною земель.
Земельний кадастр використовують для відшкодування збитків, завданих
землі, при припиненні права на земельну ділянку в випадку ЇЇ
нераціонального або неефективного використання, при виплаті вартості
витрат на покрашення земель в зв’язку з припиненням діяльності по
рішенню державних органів та в інших випадках.
5. Землеустрій
Землеустрій включає систему заходів, спрямованих на здійснення положень
земельного законодавства, рішень Рад народних депутатів щодо організації
використання та охорони земель, створення сприятливого екологічного
середовища і поліпшення природних ландшафтів.
Основні положення землеустрою визначаються Кабінетом Міністрів України.
Землеустрій передбачає:
1) розробку прогнозів державної і регіональної програм використання та
охорони земель;
2) складання схем землеустрою, розробку техніко-економічних обгрунтувань
використання та охорони земельних ресурсів;
3) встановлення на місцевості меж адміністративно-територіальних
утворень;
4) складання проектів створення нових і впорядкування існуючих
землеволодінь і землекористувань з урахуванням контурної організації
території;
5) обгрунтування розміщення і встановлення меж територій з особливими
природоохоронними, рекреаційними і заповідними режимами;
6) складання проектів відведення земельних ділянок у власність або
користування тощо.
Землеустрій здійснюється державними землевпорядними організаціями за
рахунок коштів державного, республіканського (Республіки Крим) і
місцевих бюджетів.
Розробка землевпорядних проектів, пов’язаних з охороною земель від
селів, зсувів, підтоплення і засолення, може проводитися з ініціативи
власників землі і землекористувачів за їх рахунок державними та іншими
землевпорядними організаціями.
Розгляд і затвердження землевпорядних проектів проводиться в такому
порядку: прогнозні матеріали, техніко-економічне обгрунтування
використання та охорони земель і схема землеустрою після погодження у
порядку, встановленому у завданнях на їх розробку, розглядаються і
затверджуються відповідними Радами народних депутатів; проекти утворення
нових землеволодінь і землекористувань після погодження із
заінтересованими власниками землі й землекористувачами розглядаються і
затверджуються сільськими, селищними, міськими, районними Радами
народних депутатів; проекти відведення земельних ділянок у власність або
користування затверджуються Радами народних депутатів, які надають і
вилучають земельні ділянки; проекти внутрігосподарського землеустрою
колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських
кооперативів, радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств,
установ і організацій, селянських (фермерських) господарств після
погодження їх із власниками землі і землекористувачами, сільськими,
селищними Радами народних депутатів розглядаються та затверджуються
районними, міськими, в адміністративному підпорядкуванні яких є район,
Радами народних депутатів; робочі землевпорядні проекти, пов’язані з
упорядкуванням, докорінним поліпшенням і охороною земель, раціональним
їх використанням, розглядаються і затверджуються замовниками цих
проектів.
6. Вирішення земельних спорів
В процесі землекористування можуть виникати спори з приводу володіння,
користування та розпорядження землею. Учасниками цих спорів можуть бути
землекористувачі, а також інші особи, які своїми діями так чи інакше
зачіпають права землекористувачів. При вирішенні земельних спорів
встановлені чіткі і тверді процесуальні гарантії сторін, їхні права і
обов’язки, а також порядок розгляду земельних спорів. Відповідно до
ст.158 Земельного кодексу України, земельні спори вирішуються судами,
органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань
земельних ресурсів.
Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння,
користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у
власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування
територій сіл, селищ, міст, районів та областей.
Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах
населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності
і користуванні громадян, та додержання громадянами правил
добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.
Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують земельні
спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів,
розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів.
У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів
місцевого самоврядування, органів виконавчої влади з питань земельних
ресурсів спір вирішується судом.
Земельні спори розглядаються органами виконавчої влади з питань
земельних ресурсів та органами місцевого самоврядування на підставі
заяви однієї із сторін у місячний термін з дня подання заяви.
Земельні спори розглядаються за участю зацікавлених сторін, які повинні
бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. У разі
відсутності однієї із сторін при першому вирішенні питання і відсутності
офіційної згоди на розгляд питання розгляд спору переноситься. Повторне
відкладання розгляду спору може мати місце лише з поважних причин.
Відсутність однієї із сторін без поважних причин при повторному розгляді
земельного спору не зупиняє його розгляд і прийняття рішення.
У рішенні органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади з
питань земельних ресурсів визначається порядок його виконання.
Рішення передається сторонам у 5-денний термін з часу його прийняття.
Рішення відповідних органів виконавчої влади з питань земельних
ресурсів, органів місцевого самоврядування вступає в силу з моменту його
прийняття. Оскарження зазначених рішень у суді призупиняє їх виконання.
Виконання рішення щодо земельних спорів може бути призупинено або його
термін може бути продовжений вищестоящим органом або судом.
Лекція 5. Відповідальність за порушення земельного законодавтсва
Питання:
1. Поняття юридичної відповідальності за земельні правопорушення;
2. Кримінальна відповідальність за земельні правопорушення;
3. Адміністративна відповідальність за земельні правопорушення;
4. Цивільно-правова відповідальність за порушення земельного
законодавства.
1. Поняття юридичної відповідальності за земельні правопорушення
Юридична відповідальність — це міра покарання правопорушника шляхом
позбавлення його певних соціальних благ чи цінностей (матеріальних,
духовних чи особистих), які йому належали до факту правопорушення, від
імені держави (суспільства) на підставі закону, з метою попередження
правопорушення в перспективі і відновлення (чи відшкодування) втрачених
суб’єктивних прав на матеріальні і духовні цінності.
Юридична відповідальність — це міра покарання, яка носить, як правило,
публічний характер. Вона здійснюється від імені держави шляхом
державного примусу, повинна бути передбачена, в законодавстві, особливо
в кримінальному і адміністративному.
Юридична відповідальність настає лише за факт правопорушення. Він є
основною підставою юридичної відповідальності. Склад правопорушення
обов’язково повинен бути закріплений в діючому законодавстві.
Всі правопорушення поділяються на дві великі групи: кримінальні злочини
і проступки. Проступки, в свою чергу, поділяють на конституційні,
адміністративні (правопорушення), фінансові, цивільно-правові,
дисциплінарні. Відповідно до цього юридичну відповідальність поділяють
на такі основні види: конституційна, кримінальна, адміністративна,
дисциплінарна, цивільно-правова, матеріальна (в зв’язку із завданням
шкоди в процесі виконання трудових обов’язків).
Підставою настання відповідальності є правопорушення, відповідно
підставою настання відповідальності в земельному праві є земельне
правопорушення. Земельне правопорушення — це суспільно небезпечна винна
дія або бездіяльність, що суперечить нормам земельного права. Земельні
правопорушення представляють собою негативні соціальні явища, тому що
посягають на земельний лад і правопорядок, покликаний забезпечити
раціональне використання і охорону земель. Причинами правопорушень в
земельному праві нерідко бувають недоліки правового регулювання
земельних відносин, безконтрольність за станом використання земельного
фонду, недостатня юридична грамотність населення в земельному
законодавстві.
Суб’єктами земельних порушень можуть бути як громадяни, посадові особи,
працівники підприємств, установ, організацій. Правопорушниками можуть
бути і державні органи, які незаконно розпоряджаються земельним фондом
або здійснюють інші порушення діючих норм земельного права. Суб’єкти
земельних правопорушень — юридичні та фізичні особи — не обов’язково
повинні бути землекористувачами або суб’єктами земельних відносин.
Порушувати земельні правовідносини можуть, наприклад, проектні
організації, які розробляють проекти землеустрою, будівництва
підприємств, якщо при складанні проекту не дотримуються встановленнх
законодавством нормативів.
Об’єктами земельних правопорушень можуть бути порушення права державної,
колективної і приватної власності на землю, укладений порядок
землекористування і охорони земель, права та інтереси окремих громадян,
підприємств, установ, організацій,
Змістом земельних правопорушень є дії або бездіяльність, які суперечать
вимогам норм земельного законодавства. Вони (дії або бездіяльність) є
суспільно шкідливими і виступають в формі винних дій або бездіяльності.
Відповідальність за порушення може наступати тільки при наявності
повного складу правопорушення, яке характеризується чотирьома
елементами: суб’єкт, об’єкт, суб’єктивна сторона і об’єктивна сторона
правопорушення. Суб’єктивна сторона являє собою психічне ставлення
суб’єкта до протиправного діяння, яке він здійснив. Об’єктивна сторона
земельного правопорушення — це конкретні дії правопорушника, які
посягають на земельні інтереси учасників земельних відносин.
Юридична відповідальність за скоєне правопорушення настає в тому
випадку, якщо в законодавстві закріплений склад правопорушення і
встановлені санкції до правопорушників. Земельні правопорушення
регламентуються не тільки земельним законодавством, тому до порушників
земельних правовідносин застосовують також санкції, які встановлені
цивільним, адміністративним, кримінальним, трудовим та іншим
законодавством.
2. Кримінальна відповідальність за земельні правопорушення
Кримінальна відповідальність — це вид юридичної відповідальності, яка
встановлена кримінальним законодавством як негативна оцінка і покарання,
як особливий вид державного примусу, який має публічний характер,
застосовується тільки судом від імені держави, у формі вироку до особи,
яка винна у скоєнні злочину.
Кримінальна відповідальність є найбільш суворим видом відповідальності
за земельні правопорушення і має каральний характер. Діючий Кримінальний
кодекс України до числа суспільно небезпечних правопорушень в області
земельного правопорядку відносить такі злочини:
Стаття 239 – Забруднення або псування земель: забруднення або псування
земель речовинами, відходами чи іншими матеріалами, шкідливими для
життя, здоров’я людей або довкілля, внаслідок порушення спеціальних
правил, якщо це створило небезпеку для життя, здоров’я людей чи
довкілля, – караються штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Ті самі діяння, які спричинили загибель людей, їх масове захворювання
або інші тяжкі наслідки, – караються обмеженням волі на строк від двох
до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням
права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до
трьох років або без такого.
Стаття 254 – Безгосподарське використання земель: безгосподарське
використання земель, якщо це спричинило тривале зниження або втрату їх
родючості, виведення земель з сільськогосподарського обороту, змивання
гумусного шару, порушення структури грунту, – караються штрафом до
двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той
самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися
певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
Слід зазначити, що в наш час існує тенденція до декриміналізації окремих
складів злочинів і віднесення їх до числа адміністративних проступків.
3. Адміністративна відповідальність за порушення земельного
законодавства
Найбільш розповсюдженим видом юридичної відповідальності за земельні
правопорушення є адміністративна відповідальність.
Адміністративна відповідальність — це такий вид юридичної
відповідальності, яка наступає за адміністративні правопорушення,
передбачені Кодексом про адміністративні правопорушення та іншими
нормативними актами. Адміністративна відповідальність матеріалізується у
вигляді адміністративного стягнення. Адміністративне стягнення — міра
відповідальності за адміністративне правопорушення (проступок)
застосовується з ціллю здійснити виховну дію на порушника та інших осіб
і тим самим попередити здійснення нових проступків, а також злочинів.
Адміністративні стягнення можуть накладатися адміністративними комісіями
при виконавчих комітетах місцевих Рад народних депутатів, суддями,
держадміністраціями, органами внутрішніх справ, органами державних
інспекцій, які уповноважені здійснювати контроль і накладати такі
стягнення; органами пожежного нагляду, залізничного транспорту,
правовими і технічними інспекторами праці, митними органами,
санепідеморганами тощо.
Справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушеннями
законодавства в області використання і охорони земель і порядку
регулювання земельних відносин розглядає, відповідно до Кодексу України
про адміністративні правопорушення, державний комітет із земельних
ресурсів та його органи на місцях.
Органи Державного комітету із земельних ресурсів накладають
адміністративні стягнення за: псування і забруднення
сільськогосподарських та інших земель (ст.52); порушення правил
використання земель (ст.53); самовільне зайняття земельної ділянки
(ст.53-1); приховування або перекручення даних земельного кадастру (ст.
53-2); несвоєчасне повернення тимчасово займаних земель або неприведення
їх у стан, придатний для використання за призначенням (ст.54);
самовільне відхилення від проектів внутрігосподарського землеустрою
(ст.54); знищення межових знаків (ст.56).
За порушення санітарних правил охорони земель справи про адміністративні
правопорушення розглядають органи державного санітарного нагляду.
Адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на
момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного
віку. Це можуть бути як громадяни України, так і іноземні громадяни та
особи без громадянства крім тих, які, згідно з чинними законами та
міжнародними договорами, користуються імунітетом. Посадові особи
підлягають адміністративній відповідальності за адміністративні
правопорушення, пов’язані з недодержанням установлених правил,
забезпечення виконання яких входить до їх службових обов’язків.
Порушення умов і порядку використання земель сільськогосподарськими
виробниками, порча землі при проведенні будівельних та інших робіт,
самовільна зміна режиму використання землі, неприйняття заходів щодо
охорони земель наносять шкоду земельним ресурсам, тому вони є підставою
для застосування засобів адміністративного впливу. При виявленні
правопорушення інспектор землевпорядної служби або інша уповноважена
особа складає протокол. Останній є підставою для розгляду справи про
порушення законодавства.
Розгляд справ про адміністративні правопорушення відбувається на засадах
рівності громадян, відкрито, за наявності складу адміністративного
проступку, протоколу про адміністративне правопорушення, доказів і
пояснень зацікавлених осіб.
Найбільш поширеним видом адміністративних стягнень є штраф. При його
накладенні конкретний розмір визначається в межах санкцій конкретної
статті кодексу. Так, наприклад, згідно ст. 53 КпАП використання земель
не за цільовим призначенням, невиконання природоохоронного режиму
використання земель, розміщення, проектування, будівництво, введення в
дію об’єктів, які негативно впливають на стан земель, неправильна
експлуатація, знищення або пошкодження протиерозійних гідротехнічних
споруд, захисних лісонасаджень — тягнуть за собою накладення штрафу на
громадян від трьох до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян і на посадових осіб — від десяти до двадцяти п’яти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Крім того, розмір штрафу
буде залежати також від тяжкості проступку, ступеня вини правопорушника,
майнового положення винного, а також обставин, що обтяжують або
пом’якшують адміністративну відповідальність.
5. Цивільно-правова відповідальність за порушення земельного
законодавства
У випадках порушення майнових прав власників землі, землеволодільців,
землекористувачів і орендарів земельних ділянок або завдання їм шкоди
застосовується цивільно-правова відповідальність.
Загальні положення, що стосуються відшкодування шкоди, завданої власнику
землі, землеволодільцю, землекористувачу або орендарю землі в результаті
порушення земельного законодавства визначаються нормами цивільного
законодавства.
Цивільно-правова відповідальність — це ті невигідні для заподіювача
шкоди і боржника майнові наслідки, які встановлені законом або договором
на випадок невиконання обов’язку, а також невиконання або неналежного
виконання боржником зобов’язання.
Завданням цивільно-правової відповідальності є відновлення порушених
цивільних прав суб’єктів, відновлення майнового стану, відшкодування
збитків, зміцнення господарсько-договірної дисципліни, а також
задоволення матеріальних і духовних потреб громадян і організацій.
Підставами цивільно-правової відповідальності є факт (склад) цивільного
правопорушення, деліктоздатність особи — здатність нести юридичну
відповідальність (недієздатні і неделіктоздатні особи, за загальним
правилом, не можуть нести цивільно-правову відповідальність), наявність
чинного цивільного законодавства.
Основною підставою цивільно-правової відповідальності є факт
правопорушення, а саме: наявність майнової шкоди (збитків) в результаті
правопорушення; протиправність цивільно-правової діяльності або
поведінки боржника; наявність вини боржника за вчинення шкоди; причинний
зв’язок між протиправним діянням і шкодою, як об’єктивна підстава
цивільно-правової відповідальності.
Законом передбачаються різні види цивільно-правової відповідальності.
Так, залежно від підстав виникнення правовідносин, за порушення яких
виникає відповідальність остання поділяється на договірну і
позадоговірну. Ст. 34 Закону України «Про оренду землі» від 06 жовтня
1998 року передбачає відповідальність за невиконання зобов’язань по
договору оренди землі і порушення земельного законодавства сторонами
договору. За невиконання зобов’язань по договору оренди земельної
ділянки, в тому числі зміни або розірвання договору в односторонньому
порядку, сторони несуть відповідальність у відповідно до закону та
договору. Умови відповідальності сторін за невиконання або неналежне
виконання договору оренди землі є істотними умовами цього договору. Тому
якщо в договорі не досягнуто згоди між сторонами по всіх істотних
умовах, такий договір оренди землі вважається неукладеним.
Поряд з договірною відповідальністю в земельному праві застосовується
також позадоговірна відповідальність. Так, Земельний кодекс України
вказує, що збитки, заподіяні вилученням (викупом) або тимчасовим
зайняттям земельних ділянок, а також обмеження прав власників землі і
землекористувачів, в тому числі орендарів, погіршенням якості земель або
приведенням їх у непридатність для використання за цільовим призначенням
в результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств,
установ, організацій та громадян підлягають відшкодуванню в повному
обсязі власникам землі і землекористувачам, у тому числі орендарям, які
зазнали збитків.
Лекція 6. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення
Питання:
1. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського
призначення;
2. Земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства;
3. Земельні ділянки для ведення садівництва, городництва, сінокосіння і
випасання худоби;
4. Землі колективних сільськогосподарських підприємств,
сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних
товариств.
1. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського
призначення
Земельне законодавство відносить до категорії сільськогосподарського
призначення землі, основне цільове призначення яких – використання їх в
сільськогосподарському виробництві.
Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для
потреб сільського господарства або призначені для цих цілей.
Придатність земель для використання їх в сільському господарстві
встановлюється на підставі даних державного земельного кадастру.
Землі сільськогосподарського призначення поділяються на два основних
види. Основну їх частину складають сільськогосподарські угіддя, що
використовуються як засоби виробництва. Другий різновид цих земель —
землі, що використовуються як територіальний базис для розміщення доріг,
виробничих будівель та інших споруд, що безпосередньо обслуговують
потреби сільського господарства.
Сільськогосподарські угіддя залежно від їх природних властивостей та
економічної доцільності використання в цілях рослинництва або
тваринництва підрозділяють на наступні види: орні угіддя, пасовища,
луки, землі, які відводяться під городи, сади, а також міські угіддя, що
використовуються для сільськогосподарських потреб, земельні ділянки
відведені під городи, сади тощо.
Землі, визнані в установленому порядку придатними для потреб сільського
господарства, насамперед повинні надаватися сільськогосподарським
організаціям, підприємствам і установам. Для будівництва промислових
підприємств, житлових об’єктів», залізниць і автомобільних шляхів, ліній
електропередач, магістральних трубопроводів, а також для інших
несільськогосподарських потреб надаються землі несільсько-господарського
призначення, або непридатні для сільського господарства, або
сільськогосподарські угіддя гіршої якості. Надання для зазначених вище
цілей земельних ділянок із складу земель державного лісового фонду
проводиться переважно за рахунок не вкритих лісом площ, зайнятих
чагарниками і малоцінними насадженнями.
Землі сільськогосподарського призначення можуть бути передані у
власність і надані у користування: громадянам — для ведення особистого
підсобного господарства, садівництва, городництва, сінокосіння і
випасання худоби; сільськогосподарським науково-дослідним установам та
навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам і
загальноосвітнім школам — для дослідних і навчальних цілей, пропаганди
передового досвіду, для ведення сільського господарства;
несільськогосподарським підприємствам, установам і організаціям,
громадським об’єднанням та релігійним організаціям — для ведення
підсобного сільського господарства.
Земельні ділянки, що зазнали радіоактивного і хімічного забруднення, на
яких не забезпечується одержання чистої продукції, підлягають виключенню
із сільськогосподарського обороту. Виробництво на цих землях
сільськогосподарської продукції забороняється.
2. Земельні ділянки особистих селянських господарств
Особисте селянське господарство – це господарська діяльність, яка
проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально
або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно
проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва,
переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її
надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського
господарства, у тому числі у сфері сільського зеленого туризму.
Правовий режим земельних ділянок для ведення особистого підсобного
господарства визначений у ст. 33 Земельного кодексу України і Законі
України №742 “Про особисте селянське господарство” від 15 травня 2003
року.
Громадяни України можуть мати у власності й орендувати земельні ділянки
для ведення особистого селянського господарства.
Іноземні громадяни і особи без громадянства можуть мати земельні ділянки
для ведення особистого селянського господарства на умовах оренди.
Для ведення особистого селянського господарства використовують земельні
ділянки розміром не більше 2,0 гектара, передані фізичним особам у
власність або оренду в порядку встановленому законом.
Розмір земельної ділянки особистого селянського господарства може бути
збільшений у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки
(паю) та її спадкування членами особистого селянського господарства
відповідно до закону.
Земельні ділянки особистого селянського господарства можуть бути
власністю однієї особи, спільною сумісною власністю подружжя та спільною
частковою власністю членів особистого селянського господарства
відповідно до закону.
h
h
h
h
h
h
N
Ae
?
&
@
F
J
L
N
T
A
Ae
U
? ¦
”
h
?
?
h
h
h
h
h
( h
h
$?
–
?
?
?
c
h
h
h
h
h
h
gda
x
¶
% ha
ha
ha
@
J
L
|
~
% ha
ha
ph% ha
ha
ha
ha
gda
ha
ha
ha
h
ph% ha
ha
ha
h
+ ha
h
h
gda
ha
ha
h
ha
h
h
L N 3/4 A o
ha
ha
gda
ph% ha
% ha
ha
ph% ha
ha
h?
B
e
ph% h1
ph+ h1
n
¬
ae
ae
e
h1
hAI
hAI
hAI
-сподарства земельні частки (паї) можуть виділятися в натурі (на
місцевості) єдиним масивом у спільну часткову власність та спільну
сумісну власність (подружжя) відповідно до закону.
У випадку виходу з особистого селянського господарства кожен його член
має право на виділення належної йому земельної ділянки в натурі (на
місцевості).
Громадяни України, які реалізували своє право на безоплатну приватизацію
земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства в
розмірі менше 2,0 гектара, мають право на збільшення земельної ділянки в
межах норм, установлених ст. 121 Земельного кодексу України для ведення
особистого селянського господарства.
4. Земельні ділянки для ведення садівництва, городництва, сінокосіння і
випасання худоби
Правовий режим земель для ведення садівництва, городництва, сінокосіння
і випасання худоби регулюється ст. 34-36 Земельного кодексу.
Громадяни можуть орендувати земельні ділянки для сінокосіння і випасання
худоби.
Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування можуть
створювати на землях, що перебувають у власності держави чи
територіальної громади, громадські сіножаті і пасовища.
Громадяни України із земель державної і комунальної власності мають
право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні
ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва.
Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть мати земельні
ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва на
умовах оренди.
Земельні ділянки, призначені для садівництва, можуть використовуватись
для закладання багаторічних плодових насаджень, вирощування
сільськогосподарських культур, а також для зведення будинків,
господарських споруд тощо.
Землі загального користування садівницького товариства є його власністю.
До цих земель належать земельні ділянки, зайняті захисними смугами,
дорогами, проїздами, будівлями і спорудами та іншими об’єктами
загального користування.
Приватизація земельної ділянки громадянином – членом садівницького
товариства здійснюється без згоди на те інших членів цього товариства.
Використання земельних ділянок садівницьких товариств здійснюється
відповідно до закону та статутів цих товариств.
Громадянам або їх об’єднанням із земель державної або комунальної
власності можуть також надаватися в оренду земельні ділянки для
городництва.
На земельних ділянках, наданих для городництва, закладання багаторічних
плодових насаджень, а також спорудження капітальних будівель і споруд не
допускається.
На земельних ділянках, наданих для городництва, можуть бути зведені
тимчасові споруди для зберігання інвентарю та захисту від непогоди.
Після закінчення строку оренди зазначеної земельної ділянки побудовані
тимчасові споруди підлягають знесенню власниками цих споруд за їх
рахунок.
5. Земельні ділянки для ведення фермерського господарства
Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із
створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну
сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з
метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення
фермерського господарства, відповідно до закону. Таке господарство може
бути створене одним або кількома громадянами України, які є родичами
або членами сім’ї, відповідно до закону.
Правовий режим використання земель для ведення фермерського господарства
визначено ст. 31-32 Земельного кодексу України та Законом України №973
“Про фермерське господарство” від 19 червня 2003 року.
Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки
державної форми власності з метою ведення фермерського господарства
громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації.
Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель
комунальної власності з метою ведення фермерського господарства
громадяни звертаються до місцевої ради.
У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки,
кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на
безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування
розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності
фермерського господарства. До заяви додається рішення професійної
комісії з питань створення фермерських господарств щодо наявності у
громадянина достатнього досвіду роботи у сільському господарстві або
необхідної сільськогосподарської кваліфікації.
Заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду
районна або міська державні адміністрації або орган місцевого
самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення
дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення
земельної ділянки. Земельні ділянки для ведення фермерського
господарства передаються громадянам України у власність і надаються в
оренду із земель державної або комунальної власності.
У разі відмови органів державної влади і органів місцевого
самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського
господарства питання вирішується судом. Рішення суду про задоволення
позову є підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на
місцевості), видачі документа, що посвідчує право власності або
укладання договору оренди. Відведення земельної ділянки в натурі (на
місцевості) проводиться після збирання врожаю на цій ділянці попереднім
землекористувачем.
Громадянам України – членам фермерських господарств передаються
безоплатно у власність надані їм у користування земельні ділянки у
розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського
підприємства, розташованого на території відповідної ради. Це положення
не поширюється на громадян, які раніше набули права на земельну частку
(пай).
Землі лісового і водного фондів, що входять до складу
сільськогосподарських угідь, не можуть передаватися у приватну власність
для ведення фермерських господарств, за винятком невеликих – до 5
гектарів ділянок лісів у складі угідь фермерського господарства і
невеликих – до 3 гектарів ділянок під замкненими природними водоймами.
Фермерське господарство має право проводити залісення частини земель та
будувати замкнену водойму на земельній ділянці, що належить фермерському
господарству чи його членові на праві приватної власності.
Лекція 7. Правовий режим земель населених пунктів
Питання:
1. Поняття і склад земель населених пунктів;
2. Планування використання земель населених пунктів;
3. Землі міст;
4. Землі сільських населених пунктів;
5. Земельні ділянки для індивідуального, житлового, гаражного і дачного
будівництва.
1. Поняття і склад земель населених пунктів
Землі, зайняті населеними пунктами, призначені для розміщення міст,
селищ, сільських населених пунктів. Землями населених пунктів є всі
землі в межах сільських селищних міських населених пунктів.
Всі населені пункти підрозділяють на кілька типів. В основу їх
класифікації покладені наступні критерії: чисельність населення,
науково-виробнича спеціалізація населеного пункту, значення населеного
пункту в системі розселення населення і адміністративно-територіальній
будові країни.
Населені пункти діляться на міські (міста, селища міського типу) й
сільські.
Смуга населеного пункту. Ці землі обмежуються від інших категорій земель
єдиного земельного фонду встановленням їх адміністративних кордонів, а
саме міської, селищної, сільської смуги. Міська смуга є зовнішньою межею
міста, що відокремлює його землі від прилеглих земель інших категорій
(сільськогосподарського призначення, лісового фонду тощо). Значення цієї
смуги полягає в тому, що вона не тільки відділяє землі міст, селищ
міського типу, сільських населених пунктів, а і є кордоном даного
населеного пункту як адміністративно-територіальної одиниці, в межах
якої здійснюється компетенція міських, селищних, сільських Рад, та їх
виконкомів в області регулювання земельних відносин на підвідомчій їм
території.
Види земель населених пунктів та загальна характеристика їх правового
режиму. Землі населених пунктів (міст, селищ міського типу, сільських
населених пунктів) — одна із складових частин єдиного земельного фонду.
Ця категорія земель є територіальною базою для забудови житловими,
комунально-побутовими, промисловими, транспортними та іншими будівлями
та спорудами в цілях задоволення житлово-комунальних,
культурно-побутових та інших потреб населення, що проживає на цій
території.
Землі населених пунктів за своїм цільовим призначенням не однорідні.
До їх складу входять: землі міської, селищної та сільської забудови;
землі загального користування; землі сільськогосподарського призначення
та інші угіддя; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та
історико-культурного призначення; землі, зайняті міськими лісами; землі
промисловості, транспорту, зв’язку та іншого призначення.
Складові частини земель населених пунктів мають різне цільове
призначення. Але правовий режим всіх цих видів земель призначений
основній задачі — обслуговування різного роду потреб населеного пункту.
Землі міської, селищної та сільської забудови — найбільш важлива частина
земель населених пунктів. До них відносяться землі, забудовані або які
підлягають забудові житловими, культурно-побутовими, адміністративними,
діловими, виробничими, складськими, релігійними та іншими будівлями та
спорудами. Ці землі надаються підприємствам, установам і організаціям
для будівництва і експлуатації промислових, виробничих, житлових,
культурно-побутових, релігійних та інших будівель і споруд, а також
громадянам для індивідуального житлового будівництва.
Землі загального користування у містах, селищах і сільських населених
пунктах складаються із земель, які використовуються як шляхи сполучення
(площі, вулиці, провулки, проїзди, проїжджі частини, набережні), для
задоволення культурно-побутових потреб населення (парки, лісопарки,
сквери, сади, бульвари, водоймища, пляжі), полігонів для захоронення
неутилізованих промислових відходів, полігонів побутових відходів і
сміттєпереробних підприємств та інших земель, що призначені для
задоволення потреб міста, селища, сільського населеного пункту. На цих
землях здійснюється право загального землекористування і більша їх
частина не надана конкретним організаціям.
2. Планування використання земель населених пунктів
В основі правового регулювання використання земель населених пунктів
лежить принцип планування.
Відповідно до Закону України від 20 квітня 2000 р. №1699 “Про планування
і забудову територій”, планування територій – це процес регулювання
використання територій, який полягає у створенні та впровадженні
містобудівної документації, ухваленні та реалізації відповідних рішень.
Згідно з Земельним кодексом всі землі міст, селищ, сільських населених
пунктів використовуються за їх проектами планіровки та забудови і
планів земельно-господарського устрою. Проекти планіровки та забудови
міст, селищ, сільських населених пунктів визначають основні напрямки
використання земель для промислового, житлового та іншого будівництва,
благоустрою та розміщення місць відпочинку населення.
План земельно-господарського устрою населеного пункту складається на
основі генерального плану цього населеного пункту і затверджується
відповідною місцевою Радою народних депутатів. План
земельно-господарського устрою може виконуватись як розділ генерального
плану населеного пункту і затверджуватись в його складі.
План земельно-господарського устрою може використовуватись для
обгрунтування, розробки і подальшого планування на землях населеного
пункту необхідного обсягу організаційних та інженерно-технічних заходів
по освоєнню, поліпшенню якості земель, їх раціональному використанню,
охороні та захисту від руйнівних процесів тощо.
Планування територій здійснюється на загальнодержавному, регіональному і
місцевому рівнях.
Планування територій виконується відповідними органами державної влади
та органами місцевого самоврядування.
Планування і забудова окремих земельних ділянок, що належать на праві
власності чи праві користування, здійснюється їх власниками або
користувачами у встановленому законодавством порядку.
Рішення органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування з
питань забудови та іншого використання територій, вибору, вилучення
(викупу) і надання земельних ділянок для містобудівних потреб
приймаються в межах, визначених законом відповідно до містобудівної
документації за погодженням з спеціально уповноваженими органами з
питань містобудування та архітектури.
Рішення органів виконавчої влади і місцевого самоврядування з питань
забудови та іншого використання територій, прийняті в межах повноважень,
визначених законом, є обов’язковими для суб’єктів містобудування.
3. Землі міст
До складу земель міста належать всі землі в межах міста (землі міської
забудови, землі загального користування, землі сільськогосподарського
використання та інші угіддя, землі, зайняті міськими лісами, парками,
землі залізничного, водного, повітряного, трубопроводного транспорту,
гірничої промисловості та ін.).
Міська смуга є зовнішньою межею міста, шо відокремлює його землі від
прилеглих земель інших категорій (сільськогосподарського призначення,
лісового фонду тощо). Межа міста визначається проектом планіровкн та
забудови міста або техніко-економічним обгрунтуванням розвитку міста.
Вона встановлюється і змінюється в порядку, шо визначається Верховною
Радою України.
Включення земельних ділянок до меж міста не тягне за собою припинення
права власності і права користування цими ділянками, якщо не буде
проведено їх вилучення (викуп) відповідно до законодавства.
Порядок землеустрою території міст, надання та вилучення земельних
ділянок і умови використання земель міста здійснюється відповідно до
проектів планіровки й забудови міста.
Всі землі міста перебувають у віданні міської Ради та її виконкому,
органи комунального господарства якого здійснюють безпосереднє
управління землями міста.
Основними функціями державного управління землями міст є: відведення та
вилучення земель; державна реєстрація землекористувань і облік земель;
контроль та використання землі; вирішення земельних спорів.
Всі міські землі використовуються органами комунального господарства,
підприємствами, організаціями, громадянами або надаються в безплатне
громадське користування. Юридичною підставою для цього є акт про
відведення земельної ділянки або договір. Окремі землі загального
користування (наприклад, вулиці, сквери тощо) використовуються без
оформлення їх актом.
4. Землі сільських населених пунктів
До земель сільського населеного пункту належать всі землі, що
знаходяться в межах, установлених для цього пункту в порядку
землеустрою. Це землі сільської забудови з присадибним користуванням
громадян, землі загального користування, призначені під вулиці, майдани,
проїзди, парки, стадіони, колгоспні ринки, кладовища тощо, землі
сільськогосподарського призначення та непродуктивні землі
сільськогосподарських підприємств, землі державних організацій,
підприємств та установ.
Земельні ділянки сільськогосподарського призначення в межах сільських
населених пунктів, закріплені за сільськогосподарськими підприємствами,
використовуються для потреб сільського господарства, а ділянки
загального користування — для культурно-побутових та інших потреб
сільського населення. Земельні ділянки, що перебувають у користуванні
державних, кооперативних і громадських підприємств і установ,
використовуються ними за цільовим призначенням.
Землі сільського населеного пункту перебувають у віданні сільської Ради
народних депутатів.
Межі сільських населених пунктів встановлюються і змінюються районною,
міською, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Радою
народних депутатів.
Використання земель сільського населеного пункту здійснюється відповідно
до проектів планіровки та забудови даного населеного пункту.
5. Земельні ділянки для індивідуального, житлового, гаражного і дачного
будівництва
Громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради передаються у
власність або надаються у користування земельні ділянки для будівництва
індивідуальних житлових будинків, господарських будівель, гаражів і дач.
Земельні ділянки, що надаються для індивідуального житлового
будівництва, використовуються для будівництва житлових будинків та
службово-господарських будівель. Розмір ділянок для будівництва і
обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд
(присадибна ділянка) складає: у селах – не більше 0,25 гектара, в
селищах – не більше 0,15 гектара, в містах – не більше 0,10 гектара.
Земельна ділянка, відведена під житлове будівництво повинна бути
використана за призначенням в терміни, встановлені органами місцевого
самоуправління. При перевищенні встановленого терміну органи місцевого
самоврядування застосовують до забудовника санкції, передбачені
законодавством.
Земельні ділянки для дачного будівництва використовуються для
будівництва житлового будинку, господарських будівель і організації
відпочинку, а також для вирощування овочів, ягід, фруктів, квітів.
Розмір земельних ділянок для індивідуального дачного будівництва не
повинен перевищувати 0,1 гектара.
Земельні ділянки, надані для гаражного будівництва, використовуються для
спорудження будівель, необхідних для зберігання і обслуговування
автомобілей, інших видів транспорту. Розмір земельних ділянок для
будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гектара.
Лекція 8. Правовий режим земель промисловості, транспорту, зв’язку,
оборони та іншого призначення
Питання:
1. Загальна характеристика правового режиму земель промисловості,
транспорту, зв’язку, оборони та іншого призначення;
2. Землі промисловості;
3. Землі транспорту, зв’язку та іншого призначення;
4. Землі для потреб оборони.
1. Загальна характеристика правового режиму земель промисловості,
транспорту, зв’язку, оборони та іншого призначення
Землі промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та іншого призначення
складають самостійну категорію. Основним критерієм віднесення земельних
ділянок до цієї категорії є загальна ціль, для якої використовуються ці
землі — створення різного роду об’єктів нерухомості та їх експлуатації.
Об’єднання вказаних земель в рамках даної категорії обумовлено тим, що
вони використовуються для спеціальних несільськогосподорських потреб.
Землями промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та іншого
призначення визнаються землі, надані в користування підприємствам,
організаціям і установам для здійснення покладених на них спеціальних
завдань промислового виробництва, транспорту, зв ‘язку тощо.
Залежно від конкретних цілей, для яких надаються ці землі, розрізняють
наступні основні їх види: землі промисловості, землі транспорту, землі
зв’язку, землі оборони, землі іншого призначення.
Земельне законодавство досить детально врегульовує питання використання
вказаних земель для будівництва промислових підприємств, оборони країни
(укріплення, полігони, аеродроми тощо), потреб транспорту,
електрифікації, гірничих розробок, культурно-побутового обслуговування
населення, збереження пам’ятників природи тощо.
Найважливішого ознакою земель промислового призначення є
несільськогосподарське їх використання. Головною функцією даної
категорії земель є їх використання в якості просторово-територіального
базиса для розміщення об’єктів нерухомості: промисловості, транспорту,
енергетики, зв’язку та ін. Тому в першу чергу для вказаних потреб
надають землі несільськогосподарського призначення або не придатні для
сільського господарства, а в разі відсутності таких земель —
сільськогосподарські угіддя гіршої якості.
Головна відмінність правового регулювання використання данної категорії
земель полягає в тому, що їх правовий режим, а також правовий режим
суміжних земельних ділянок підкоряється режиму експлуатації об’єктів
нерухомості, які тісно зв’язані з землею. Іншою особливістю правового
режиму земель промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та іншого
призначення є нормування розмірів земельних ділянок, шо надаються для
використання в несільськогосподарських цілях. Згідно ст. 66 Земельного
кодексу розміри земельних ділянок, що надаються для зазначених цілей,
визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм і
проектно-технічної документації, а відведення ділянок здійснюється з
урахуванням черговості їх освоєння. Якщо такі норми не встановлені, то
площа земельної ділянки, необхідної для обслуговування об’єкта,
визначається в проекті його будівництва.
До числа особливостей правового режиму земель даної категорії належить
право підприємств, установ, організацій промисловості, транспорту,
зв’язку, оборони та інших галузей надавати невикористовані ними землі за
рішенням сільських, селищних, міських Рад у тимчасове користування
громадянам, колективним сільськогосподарським підприємствам, іншим
підприємствам, установам і організаціям для сільськогосподарських цілей.
2. Землі промисловості
Поняття земель промисловості. Землі промисловості як окремий вид
категорій земель знаходиться за територією населених пунктів. Це
визначається тим, що землі, зайняті промисловими підприємствами в містах
і інших населених пунктах, включаються в склад земель населених пунктів.
Землями промисловості визнаються землі, надані для розміщення і
експлуатації основних, підсобних та допоміжних будівель і споруд
промислових, гірничодобувних, транспортних та інших підприємств, їх
під’їзних путів, інженерних мереж адміністративно-побутових будинків,
інших споруд.
При відведенні земель для промислових цілей точно вказується призначення
певної земельної ділянки, що є підставою віднесення цієї ділянки до
категорії земель несільськогосподарського призначення.
Розміри земельних ділянок, що надаються для зазначених цілей,
визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм і
проектно-технічної документації, а відведення ділянок здійснюється з
урахуванням черговості їх освоєння. Земельні ділянки надаються
промисловим підприємствам для їх виробничої діяльності і
використовуються для розміщення виробничих об’єктів, цехів, складів,
проведення комунікацій і інших цілей.
Промислові підприємства зобов’язані використовувати свої земельні
ділянки за їх цільовим призначенням, у зв’язку з їх виробничою
діяльністю.
Земельні ділянки, що вивільняються підприємствами з видобування корисних
копалин, іншими промисловими або транспортними підприємствами на наданих
їм у користування сільськогосподарських землях чи лісових угіддях,
повинні бути приведені ними у стан, придатний для використання в
сільському, лісовому, рибному господарстві, житловому будівництві або
садівництві, а земельні ділянки на наданих у користування інших землях —
для використання за призначенням.
Навколо промислових підприємств залежно від характеру виробництва
повинні створюватися санітарно-захисні зони відповідно до норм,
затверджених у встановленому порядку. В межах цих зон житлове
будівництво забороняється.
Комплексні екологічні вимоги при розміщенні, проектуванні, будівництві,
реконструкції, введенні в експлуатацію підприємств, споруд та інших
об’єктів закріплені в Законі України «Про охорону навколишнього
природного середовища». При розміщенні, техніко-економічному
обгрунтуванні проекту, проектуванні, будівництві, реконструкції,
введенні в експлуатацію підприємств, споруд в промисловості, сільському
господарстві, на транспорті, в енергетиці, водному,
комунально-побутовому господарстві, при прокладенні ліній
електропередач, зв’язку, трубопроводів та інших об’єктів, які можуть
негативно впливати на навколишнє середовище, повинні виконуватися вимоги
екологічної безпеки і охорони здоров’я населення, передбачатися заходи
щодо охорони природи, раціонального використання природних ресурсів,
оздоровлення оточуючого природного середовища.
У разі розміщення підприємств, споруд та інших об’єктів повинно бути
забезпечено виконання вимог щодо охорони навколишнього природного
середовища, раціонального використання природних ресурсів.
3. Землі транспорту, зв’язку та іншого призначення
Землями транспорту, зв ‘язку та іншого призначення визнаються землі,
надані в користування підприємствам і організаціям залізничного,
автомобільного, морського, внутрішнього водного, повітряного та
трубопровідного транспорту, а також підприємствам і організаціям, що
здійснюють експлуатацію ліній електропередач та зв ‘язку.
Землі, надані транспорту, перебувають у розпорядженні відповідного
відомства і обслуговують:
1) технічно-експлуатаційні;
2) комерційно-експлуатаційні;
3) господарські;
4) житлово-будівельні;
потреби відповідних видів транспорту, зв’язаних з утриманням,
реконструкцією, розвитком і удосконаленням шляхів сполучення.
Розміри земельних ділянок, що надаються для вказаних цілей, визначаються
відповідно до затверджених у встановленому порядку норм і
проектно-технічної документації, а відведення ділянок провадиться з
урахуванням черговості їх освоєння.
Землі транспорту використовуються відповідними органами транспорту
безпосередньо або надаються у смузі відведення на договірних засадах в
користування іншим відомствам і організаціям, в першу чергу: а) для
будівництва під’їздних шляхів, трубопроводів, тощо, б) під склади і
організацію складських приміщень, в) для задоволення житлових,
будівельних, господарських і культурних потреб робітників і службовців
транспорту, г) для обслуговування потреб пасажирського руху.
До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення
залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з
усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного,
колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та
зв’язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними
насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими
спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.
Для забезпечення безпеки руху і експлуатації транспортних засобів,
безпеки населення, нормальної експлуатації інженерних споруд залізниці
зобов’язані дотримуватися порядку використання смуги відведення,
утримувати земельні ділянки в межах смуги відведення способами, які не
повинні наносити шкоду землі як природному об’єкту.
Землі, що використовуються водним транспортом, поділяються на дві
категорії:
1) землі, закріплені за органами річкового флоту (пристанські території,
землі під затонами, суднобудівельними заводами, соціально-культурними
установами тощо); на них поширюється правовий режим земель
несільськогосподарського призначення;
2) землі берегової смуги, що мають своєрідне правове становище, яке
полягає в тому, що вони переважно не вилучаються у землекористувачів,
але характеризуються певними обмеженнями прав останніх в інтересах
судноплавства.
Землі цивільного повітряного флоту складаються із земель, зайнятих
аеродромами, різними технічними спорудами, аеромаяками, вишками,
заводами, майстернями, житловими і службовими будинками,
культурно-побутовими приміщеннями, льотними школами тощо.
Відповідно до ст. 71 Земельного кодексу України, до земель
автомобільного транспорту належать землі під спорудами та устаткуванням
енергетичного, гаражного і паливороздавального господарства,
автовокзалами, автостанціями, лінійними виробничими спорудами,
службово-технічними будівлями, станціями технічного обслуговування,
автозаправними станціями, автотранспортними, транспортно-експедиційними
підприємствами, авторемонтними заводами, базами, вантажними дворами,
майданчиками контейнерними та для перечеплення, службовими та
культурно-побутовими будівлями й іншими об’єктами, що забезпечують
роботу автомобільного транспорту.
До земель дорожнього господарства належать землі під проїздною частиною,
узбіччям, земляним полотном, декоративним озелененням, резервами,
кюветами, мостами, тунелями, транспортними розв’язками, водопропускними
спорудами, підпірними стінками і розташованими в межах смуг відведення
іншими дорожніми спорудами та обладнанням, а також землі, що знаходяться
за межами смуг відведення, якщо на них розміщені споруди, що
забезпечують функціонування автомобільних доріг, а саме:
а) паралельні об’їздні дороги, поромні переправи, снігозахисні споруди і
насадження, протилавинні та протисельові споруди, вловлюючі з’їзди;
б) майданчики для стоянки транспорту і відпочинку, підприємства та
об’єкти служби дорожнього сервісу;
в) будинки (в тому числі жилі) та споруди дорожньої служби з виробничими
базами;
г) захисні насадження.
Статті 75 і 76 Земельного кодексу встановлюють, що до земель зв’язку
належать земельні ділянки, надані під повітряні і кабельні
телефонно-телеграфні лінії та супутникові засоби зв’язку.
Землі зв’язку можуть перебувати в державній, комунальній та приватній
власності.
Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній зв’язку, що проходять поза
населеними пунктами, а також навколо випромінювальних споруд
телерадіостанцій та радіорелейних ліній встановлюються охоронні зони.
Землями енергетичної системи визнаються землі, надані під
електрогенеруючі об’єкти (атомні, теплові, гідроелектростанції,
електростанції з використанням енергії вітру і сонця та інших джерел),
під об’єкти транспортування електроенергії до користувача.
Землі енергетичної системи можуть перебувати в державній, комунальній
та приватній власності.
Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній електропередачі
встановлюються охоронні зони.
4. Землі для потреб оборони
Землями для потреб оборони визнаються землі, надані для розміщення та
постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних
закладів, підприємств і організацій Збройних Сил України, внутрішніх
військ інших військових формувань .
Землі надаються в користування військовим частинам для спеціальних
цілей. Військова частина, яка одержала землю зобов’язана використати її
за прямим призначенням, визначеним актом відведення. Міністерство
оборони не має права змінювати цільове призначення наданої земельної
ділянки. Військовим частинам дозволено, за певних обставин, при умові,
що це не зашкодить бойовій підготовці військ і збереженню військової
таємниці, надавати сільськогосподарським підприємствам землі полігонів,
аеродромів, та інших об’єктів для сінокосіння, випасу худоби, посівів
сільськогосподарських культур. Таке використання має тимчасовий
характер. Відводити зі складу земель спеціального призначення присадибні
ділянки, городи, сади тощо не дозволяється.
Для землекористувачів військових частин встановлено на суміжних ділянках
особливі режими обмеження землекористування: а) заборонений район —
територія до 5 км навколо зовнішньої огорожі деяких військових складів.
Земельні ділянки в межах забороненого району залишаються в користуванні
сільськогосподарських підприємств, окремих громадян, але з певним
обмеженням (забороняється ставити будь-які споруди, що можуть бути
загрозою для складів); б) заборонна зона — територія з особливим режимом
користування, зміст якого залежить від характеру об’єкта.
Існує два види заборонних зон:
1) всередині земельних ділянок, зайнятих оборонними об’єктами;
2) на суміжних землекористуваннях (зовнішні оборонні зони).
Загальним обмеженням в межах зовнішніх оборонних зон є заборона ставити
будь-які будівлі, споруди, проводити будь-які земельні роботи,
прокладати електролінії, будувати водопроводні й каналізаційні мережі,
будувати чи знищувати шляхи і переправи, насаджувати чи знищувати
насадження тощо.
Порядок надання земель для потреб оборони визначається законодавством
України.
Лекція 9. Правовий режим земель природоохоронного, оздоровчого,
рекреаційного та історико-культурного призначення
Питання:
1. Землі природоохоронного призначення;
2. Землі оздоровчого призначення;
3. Землі рекреаційного призначення;
4. Землі історико-культурного призначення.
1. Землі природоохоронного призначення
До земель природоохоронного призначення належать землі заповідників,
національних, зоологічних і дендрологічних парків, парків-пам ‘яток
садово-паркового мистецтва, ботанічних садів, заказників (за винятком
мисливських), заповідних урочищ, пам’яток природи.
До земель природоохоронного значення включаються земельні ділянки, в
межах яких є природні об’єкти, що мають особливу екологічну, наукову,
естетичну, господарську, а також історико-культурну цінність. На цих
землях проводяться заходи із збереження та відновлення запасів певних
природних ресурсів (лісів, рибних запасів, рослинного світу та ін.) при
суворому обмеженні і регламентуванні використання інших природних
ресурсів
Основний принцип регулювання використання цих земель полягає в тому, шо
на природоохоронних землях допускається обмежена господарська діяльність
за умови додержання встановленого на них режиму.
Правовий режим земель природоохоронного призначення. Заказники, пам’ятки
природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та
парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва залежно від їх екологічної і
наукової цінності можуть бути загальнодержавного або місцевого значення.
Залежно від походження, інших особливостей природних комплексів та
об’єктів, шо оголошуються заказниками чи пам’ятками природи, мети і
необхідного режиму охорони:
— заказники поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні,
загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні,
гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та
карстово-спелеологічні;
— пам’ятки природи поділяються на комплексні, ботанічні зоологічні,
гідрологічні та геологічні.
Території природних заповідників, заповідні зони біосферннх
заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним
природним паркам, є власністю народу України.
Заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади,
дендрологічні парки, зоологічні парки й парки-пам’ятки садово-паркового
мистецтва можуть перебувати як у власності народу України, так і в інших
формах власності передбачених законодавством України.
У разі зміни форм власності на землю, на якій знаходяться заказники,
пам’ятки природи, заповідні урочища, парки-пам’ятки садово-паркового
мистецтва, землевласники зобов’язані забезпечувати режим їх охорони і
збереження з відповідною перереєстрацією охоронного зобов’язання.
Завдання, науковий профіль, особливості природоохоронного режиму та
характеру функціонування природних заповідників, біосферних
заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних
парків, заказників, ботанічних садів, дендрологічних парків та
зоологічних парків визначаються у положеннях, які затверджуються:
— Міністерством охорони навколишнього природного середовища України —
щодо територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного
значення;
— органами Міністерства охорони навколишнього природного середовища
України на місцях — щодо територій та об’єктів природно-заповідного
фонду місцевого значення.
Природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки,
регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні парки,
зоологічні парки загальнодержавного значення є юридичними особами.
Ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки місцевого значення
та парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва відповідно до законодавства
України можуть бути визнані юридичними особами.
Території і об’єкти, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну,
господарську, а також історико-культурну цінність, підлягають
комплексній охороні, порядок здійснення якої визначається положенням
щодо кожної з таких територій чи об’єктів, яке відповідно до
законодавства України про охорону пам’яток історії та культури
затверджується Міністерством охорони навколишнього природного середовиша
України і Міністерством культури України.
На землях природоохоронного й історико-культурного призначення
забороняється будь-яка діяльність, що негативно впливає або може
негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів
та об’єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням.
Збереження територій і об’єктів природно-заповідного фонду
забезпечується шляхом:
1) встановлення заповідного режиму;
2) організації систематичних спостережень за станом заповідних природних
комплексів і об’єктів;
3) проведення комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх
збереження та ефективного використання;
4) додержання вимог щодо охорони територій і об’єктів
природно-заповідного фонду під час здійснення господарської,
управлінської та іншої діяльності, розробки проектної і
проектно-планіровочної документації, землевпорядкування,
лісовпорядкування, проведення екологічних експертиз;
5) запровадження економічних важелів стимулювання їх охорони;
6) здійснення державного і громадського контролю за додержанням режиму
їх охорони та використання;
7) встановлення підвищеної відповідальності за порушення режиму їх
охорони та використання, а також за знищення і пошкодження заповідних
природних комплексів і об’єктів;
8) проведення широкого міжнародного співробітництва у цій сфері;
9) проведення інших заходів з метою збереження територій та об’єктів
природно-заповідного фонду.
Заготівля деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна,
випасання худоби, мисливство, рибальство та інші види використання
можуть здійснюватися лише за умови, то така діяльність не суперечить
цільовому призначенню територій і об’єктів природно-заповідного фонду,
встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та використання їх
природних комплексів і окремих об’єктів.
Спеціально уповноваженим органом державного управління в галузі
організації, охорони і використання природно-заповідного фонду є
Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.
Для забезпечення державного управління територіями та об’єктами
природно-заповідного фонду можуть створюватися спеціальні підрозділи
Міністерства охорони навколишнього природного середовища України та його
органів на місцях. Управління природними заповідниками, біосферними
заповідниками, національними природними парками, регіональними
ландшафтними парками, а також ботанічними садами, дендрологічними
парками і зоологічними парками загальнодержавного значення здійснюється
спеціальними адміністраціями.
Спеціальні адміністрації можуть створюватися також для управління
ботанічними садами, дендрологічними парками, зоологічними парками
місцевого значення та парками-пам’ятками садово-паркового мистецтва за
рішенням органів, у віданні яких вони перебувають.
До складу спеціальної адміністрації по управлінню територіями та
об’єктами природно-заповідного фонду входять наукові підрозділи, служби
охорони, господарського та іншого обслуговування.
Управління територіями і об’єктами природно-заповідного фонду, для яких
не створюються спеціальні адміністрації, здійснюється підприємствами,
установами та організаціями, у віданні яких перебувають ці території та
об’єкти.
Землі природних заповідників. Природні заповідники – природоохоронні,
науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з
метою збереження в природному стані типових або унікальних для даної
ландшафтної зони природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів,
вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них розробки
наукових засад охорони навколишнього природного середовища, ефективного
використання природних ресурсів та екологічної безпеки.
Ділянки землі й водного простору з усіма природними ресурсами повністю
вилучаються з господарського використання і надаються заповідникам у
порядку, встановленому законодавством України.
Основними завданнями природних заповідників є збереження природних
комплексів і об’єктів на їх території, проведення наукових досліджень і
спостережень за станом навколишнього природного середовища, розробка на
їх основі природоохоронних рекомендацій, поширення екологічних знань,
сприяння у підготовці наукових кадрів і спеціалістів у галузі охорони
навколишнього природного середовища та заповідної справи.
На природні заповідники покладаються також координація і проведення
наукових досліджень на територіях заказників, пам’яток природи,
заповідних урочищ у регіоні.
На території природних заповідників забороняється будь-яка господарська
та інша діяльність, що суперечить цільовому призначенню заповідника,
порушує природний розвиток процесів та явищ або створює загрозу
шкідливого впливу на його природні комплекси та об’єкти.
Землі національних природних парків. Національні природні парки є
природоохоронними, рекреаційними, культурно-освітніми,
науково-дослідними установами загальнодержавного значення, що
створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання
природних комплексів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу,
історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність.
Ділянки землі й водного простору з усіма природними ресурсами та об’єкта
ми вилучаються з господарського використання і надаються національним
природним паркам у порядку, встановленому законодавством України.
До складу територій національних природних парків можуть включатися
ділянки землі й водного простору інших землевласників та
землекористувачів.
На території національних природних парків з урахуванням
природоохоронної, оздоровчої, наукової, рекреаційної,
історико-культурної та інших цінностей природних комплексів і об’єктів,
їх особливостей встановлюється диференційований режим щодо їх охорони,
відтворення та використання згідно з функціональним зонуванням:
заповідна зона призначена для охорони та відновлення найбільш цінних
природних комплексів, режим якої визначається відповідно до вимог,
встаноаіених для природних заповідників;
зона регульованої рекреації — в її межах проводяться короткостроковий
відпочинок та оздоровлення населення.
огляд особливо мальовничих і пам’ятних місць у цій зоні дозволяється
влаштування та відповідне обладнання туристських маршрутів і екологічних
стежок, тут забороняються рубки лісу головного користування, промислове
рибальство й мисливство, інша діяльність, яка може негативно вплинути на
стан природних комплексів та об’єктів заповідної зони;
зона стаціонарної рекреації — призначена для розміщення готелів,
мотелів, кемпінгів, інших об’єктів обслуговування відвідувачів парку;
господарська зона — в її межах проводиться господарська діяльність,
спрямована на виконання покладених на парк завдань, знаходяться населені
пункти, об’єкти комунального призначення парку, а також, землі інших
землевласників та землекористувачів, включені до складу парку, на яких
господарська діяльність здійснюється з додержанням загальних вимог щодо
охорони навколишнього природного середовища.
На території зони регульованої рекреації, стаціонарної рекреації та
господарської зони забороняється будь-яка діяльність, що призводить або
може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища
та зниження рекреаційної цінності території національного природного
парку.
Землі заказників. Заказниками оголошуються природні території
(акваторії) з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх
окремих компонентів.
Оголошення заказників проводиться без вилучення земельних ділянок,
водних та інших природних об’єктів у їх власників або користувачів.
На території заказника обмежується або забороняється діяльність, що
суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про заказник.
Господарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить цілям і
завданням замовника, проводиться з додержанням загальних вимог щодо
охорони навколишнього природного середовища. Власники або користувачі
земельних ділянок, водних та інших природних об’єктів, оголошених
заказником, беруть на себе зобов’язання щодо забезпечення режиму їх
охорони та збереження.
Землі пам’яток природи. Пам’ятками природи оголошуються окремі унікальні
природні утворення, що мають особливе природоохоронне, наукове,
естетичне і пізнавальне значення з метою збереження їх у природному
стані. Оголошення пам’яток природи проводиться без вилучення земельних
ділянок водних та інших природних об’єктів у їх власників або
користувачів.
На території пам’яток природи забороняється будь-яка діяльність, шо
загрожує збереженню або призводить до деградації чи зміни первісного їх
стану.
Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних
об’єктів, оголошених пам’ятками природи, беруть на себе зобов’язання
щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.
Землі заповідних урочищ. Заповідними урочищами оголошуються лісові,
степові, болотні та інші відокремлені цілісні ландшафти, шо мають
важливе наукове, природоохоронне і естетичне значення, з метою
збереження їх у природному стані.
Оголошення заповідних урочищ проводиться без вилучення земельних
ділянок, водних та інших природних об’єктів у їх власників або
користувачів.
На території заповідних урочищ забороняється будь-яка діяльність, що
порушує природні процеси, що відбуваються у природних комплексах,
включених до їх складу, відповідно до вимог, встановлених для природних
заповідників.
Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних
об’єктів, оголошених заповідними урочищами, беруть на себе зобов’язання
щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.
Землі ботанічних садів. Ботанічні сади створюються з метою збереження,
вивчення, акліматизації, розмноження в спеціально створених умовах та
ефективного господарського використання рідкісних і типових видів
місцевої і світової флори шляхом створення, поповнення та збереження
ботанічних колекцій, проведення наукової, навчальної і освітньої роботи.
Ботанічні сади загальнодержавного значення є науково-дослідними
природоохоронними установами.
Ботанічним садам місцевого значення у встановленому порядку може бути
надано статус науково-дослідної установи, ділянки землі та водного
простору з усіма природними ресурсами вилучаються з господарського
використання і надаються ботанічним садам у порядку, встановленому
законодавством України.
На території ботанічних садів забороняється будь-яка діяльність, що не
пов’язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує збереженню
колекцій флори.
Землі дендрологічних парків. Дендрологічні парки створюються з метою
збереження і вивчення у спеціально створених умовах різноманітних видів
дерев і чагарників та їх композицій для найбільш ефективного наукового,
культурного, рекреаційного та іншого використання.
Дендрологічні парки загальнодержавного значення є науково-дослідними
природоохоронними установами.
Дендрологічним паркам місцевого значення у встановленому порядку може
бути надано статус науково-дослідної установи.
Земельні ділянки з усіма природними ресурсами вилучаються з
господарського використання і надаються дендрологічним паркам у порядку,
встановленому законодавством України.
На території дендрологічних парків забороняється діяльність, що не
пов’язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує збереженню
дендрологічних колекцій.
На території дендрологічних парків може бути проведено зонування
відповідно до вимог, встановлених для ботанічних садів.
Землі зоологічних парків. Зоологічні парки створюються з метою
організації екологічної освітньо-виховної роботи, створення експозицій
рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збереження їх генофонду,
вивчення дикої фауни і розробки наукових основ її розведення у неволі.
Зоологічні парки загальнодержавного значення є природоохоронними
культурно-освітніми установами.
Земельні ділянки з усіма природними ресурсами вилучаються з
господарського використання і надаються зоологічним паркам у порядку,
встановленому законодавством України.
На території зоологічних парків забороняється діяльність, що не
пов’язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує збереженню
сприятливих умов для життя тварин цих парків.
На території зоологічних парків з метою забезпечення виконання
поставлених перед ними завдань виділяються зони:
— експозиційна — призначена для стаціонарного утримання тварин і
використання їх у культурно-пізнавальних цілях;
— наукова — у її межах проводиться науково-дослідна робота (відвідування
зони дозволяється в порядку, який встановлюється адміністрацією парку);
— рекреаційна — призначена для організації відпочинку та обслуговування
відвідувачів парку;
— господарська — зона, де розміщуються допоміжні господарські об’єкти.
Охоронні зони земель природно-заповідного фонду. Для забезпечення
необхідного режиму охорони природних комплексів та об’єктів природних
заповідників, запобігання негативному впливу господарської діяльності на
прилеглих до них територіях установлюються охоронні зони.
У разі необхідності охоронні зони можуть створюватись на територіях,
прилеглих до окремих ділянок національних природних парків, регіональних
ландшафтних парків, а також навколо заказників, пам’яток природи,
заповідних урочищ, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних
парків та парків-пам’яток садово-паркового мистецтва.
Розміри охоронних зон визначаються відповідно до їх цільового
призначення на основі спеціальних обстежень ландшафтів та господарської
діяльності на прилеглих територіях.
Режим охоронних зон територій та об’єктів природно-заповідного фонду
визначається з урахуванням характеру господарської діяльності на
прилеглих територіях, на основі оцінки її впливу на навколишнє природне
середовище.
В охоронних зонах не допускається будівництво промислових та інших
об’єктів, розвиток господарської діяльності, яка може призвести до
негативного впливу на території та об’єкти природно-заповідного фонду.
Оцінка такого впливу здійснюється на основі екологічної експертизи, що
проводиться в порядку, встановленому законодавством України.
Положення, що визначають режим кожної з охоронних зон територій та
об’єктів природно-заповідного фонду, затверджуються державними органами,
які приймають рішення про їх виділення.
Охоронні зони територій та об’єктів природно-заповідного фонду
враховуються під час розробки проектно-планіровочної і проектної
документації.
2. Землі оздоровчого призначення
До земель оздоровчого призначення належать земельні ділянки, що мають
природні лікувальні фактори (мінеральні джерела, залежі лікувальної
грязі, кліматичні та інші умови), сприятливі для організації
профілактики та лікування.
Землі оздоровчого призначення підлягають особливій охороні. На землях
оздоровчого призначення забороняється діяльність, шо суперечить їх
цільовому призначенню або може негативно впливати на природні лікувальні
фактори цих земель.
Курортними й лікувально-оздоровчими зонами визнаються території, які
мають виражені природні лікувальні фактори: мінеральні джерела,
кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування і оздоровлення людей.
Території (акваторії), придатні для організації лікування і профілактики
захворювань, а також відпочинку населення і володіють природніми
лікувальними ресурсами (мінеральні джерела, лікувальні грязі, рапа
лиманів і озер, лікувальний клімат, пляжі, інші природні об’єкти і
умови), можуть бути віднесені до лікувально-оздоровчих місцевостей.
Лікувально-оздоровчі місцевості і курорти виділяються в цілях їх
раціонального використання і забезпечення збереження їх природних
лікувальних ресурсів і оздоровчих властивостей.
Лікувально-оздоровча місцевість — територія, що має природні лікувальні
ресурси і придатна для організації лікування та профілактики
захворювань, а також для відпочинку населення.
Курорт — особливо охоронювана територія, що освоєна і використовується в
лікувально-профілактичних цілях та має природні лікувальні ресурси і
необхідні для їх експлуатації будівлі і споруди, включаючи об’єкти
інфраструктури.
Для визнання території лікувально-оздоровчою місцевістю необхідно
наявність певних умов. На території повинно знаходитись один або
декілька унікальних природних лікувальних ресурсів, необхідний запас
мінеральної води, лікувальних грязей, і достатні ресурси інших
лікувальних факторів. Територія повинна мати площу, придатну і достатню
для курортного будівництва, а також задовольняти екологічним і
санітарно-епідемілогічним нормам і правилам, встановленим для особливо
охоронюваних територій лікувально-оздоровчого призначення. На ній
повинні бути джерела питного і технічного водопостачання і надійне
енергозабезпечення, здатні задовольнити потреби майбутнього курорту.
Природні лікувальні ресурси надаються юридичним і фізичним особам для
лікування і профілактики захворювань, а також в цілях відпочинку.
Мінеральні води можуть використовуватись для промислового розливу.
Надання лікувальних природних ресурсів для інших цілей як правило не
допускається. У виключних випадках при наявності позитивного висновку
екологічної і санітарно-епідемілогічної експертизи дозволяється
використання природних лікувальних ресурсів для цілей, не пов’язаних з
лікуванням, профілактикою і відпочинком населення, якщо це не зашкодить
для курортно-рекреаційному потенціалу відповідних територій. Природні
лікувальні ресурси надаються на підставі ліцензії у порядку, визначеному
законодавством.
Родовища мінеральних вод, лікувальних грязей, а також інших природних
лікувальних ресурсів розробляються відповідно до ліцензії. На курортах,
в курортних регіонах (районах) природні лікувальні ресурси розробляються
спеціалізованими гідрогеологічними підприємствами і організаціями, які
мають ліцензію на цей вид діяльності.
Об’єми добутих мінеральних вод, лікувальних грязей, а також інших
корисних копалин, віднесених до категорії природних лікувальних
ресурсів, лімітуються затвердженими промисловими категоріями запасу і
термінами їх експлуатації. Технічні методи, які застосовуються при
експлуатації вказаних природних лікувальних ресурсів, базуються на
технологічних схемах їх розробки. Якість природних лікувальних ресурсів
регламентується спеціальним медичним висновком, який визначає
кондиційний вміст корисних і шкідливих для людини компонентів.
Технологія видобування, підготовки і використання мінеральних вод,
лікувальних грязей, а також інших корисних копалин, віднесених до
категорії природних лікувальних ресурсів, повинна гарантувати захист
родовища від передчасного виснаження та забруднення і захисту корисних
копалин під втрати лікувальних властивостей.
У разі порушення правил використання природних лікувальних ресурсів
право користування природніми лікувальними ресурсами може бути зупинене
або обмежене. Зупинення і обмеження права користування природніми
лікувальними ресурсами не звільняє винних осіб від інших видів
відповідальності, передбачених законодавством.
Санаторно-курортним організаціям для лікувально-профілактичних цілей
надаються відповідно до вимог законодавства про природні ресурси
земельні ділянки та інші природні ресурси. Забудова земель
лікувально-оздоровчих місцевостей і курортів ведеться з дотриманням
правил, встановлених законодавством для відповідних робіт на вказаних
особливо охоронюваних природних територіях.
Особливе значення для охорони природних лікувальних ресурсів,
лікувально-оздоровчих місцевостей і курортів має організація їх
санітарної охорони.
З метою охорони природних лікувальних факторів земель оздоровчого
призначення встановлюються округи санітарної охорони. У межах цих
округів забороняється передавати земельні ділянки у власність і надавати
їх у користування, в тому числі в оренду, тим підприємствам, установам,
організаціям і громадянам, діяльність яких є несумісною з охороною
природних лікувальних властивостей та забезпеченням сприятливих умов для
відпочинку населення.
Порядок використання земель оздоровчого призначення визначається
законодавством України.
3. Землі рекреаційного призначення
До земель рекреаційного призначення належать землі, призначені для
організованого масового відпочинку і туризму населення. До них
відносяться земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку,
пансіонатів, кемпінгів, туристських баз, стаціонарних і наметових
туристсько-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих
туристських станцій, парків, зелених зон навколо міст та інших населених
пунктів; навчально-туристських стежок, маркірованих трас, дитячих і
спортивних таборів і розташовані поза землями оздоровчого призначення.
За межами міст та інших населених пунктів землі, зайняті лісопарками та
іншими зеленими насадженнями, шо виконують захисні та
санітарно-гігієнічні функції і є місцем відпочинку населення,
включаються до складу зеленої зони.
Навколо міст і промислових селищ виділяються приміські зелені зони, в
тому числі лісопаркові захисні пояси, як території, шо виконують
захисні, санітарно-гігієнічні й рекреаційні функції. На території
рекреаційних зон забороняються:
а) господарська та інша діяльність, шо негативно впливає на навколишнє
природне середовище або може перешкодити використанню їх за цільовим
призначенням;
б) зміни природного ландшафту та проведення інших дій, що суперечать
використанню цих зон за прямим призначенням.
Порядок використання земель рекреаційного призначення визначається
законодавством України.
4. Землі історико-культурного призначення
До земель історико-культурного призначення належать землі
історико-культурних заповідників, меморіальних парків, поховань,
археологічних і архітектурних пам’яток та архітектурно-ландшафтних
комплексів. Ці землі використовуються в особливому режимі. Вилучення
земель історико-культурного призначення для потреб, що суперечать їх
основному цільовому призначенню, і будь-яка діяльність, що не відповідає
встановленому режиму, не допускаються. Відповідно до законодавства
окремі землі історико-культурного призначення можуть бути повністю
вилучені з господарського використання, враховуючи землі, на яких і в
яких розташовуються історико-культурні об’єкти, шо підлягають
дослідженню і консервації.
До об’єктів, що розташовуються на землях історико-культурного
призначення, відносяться пам’ятники історії і культури.
Усі пам’ятки історії та культури, які знаходяться на території України,
охороняються державою.
До пам’яток історії та культури належать:
пам’ятки історії — будинки, споруди, пам’ятні місця і предмети,
пов’язані з найважливішими історичними подіями в житті народу, розвитком
суспільства і держави;
пам’ятки археології — городиша, кургани, залишки стародавніх поселень,
укріплень, виробництв, каналів, шляхів, стародавні місця поховань,
кам’яні скульптури, наскельні зображення, старовинні предмети, ділянки
історичного культурного шару стародавніх населених пунктів;
пам’ятки містобудування і архітектури — архітектурні ансамблі і
комплекси, історичні центри, квартали, площі, вулиці, залишки
стародавнього планування і забудови містта інших населених пунктів;
споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури,
народного зодчества, а також пов’язані з ними твори монументального,
образотворчого, декоративно-прикладного, садово-паркового мистецтва,
природні ландшафти.
До пам’яток історії та культури можуть бути віднесені й інші об’єкти, що
становлять історичну, наукову, художню або іншу культурну цінність.
Ансамблі й комплекси пам’яток історії та культури, які становлять
особливу історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність, можуть
бути оголошені рішеннями Кабінетом Міністрів історико-культурними
заповідниками, охорона яких здійснюється на підставі окремого про кожний
з них положення.
Державний контроль за охороною і використанням пам’яток історії та
культури здійснюється Радами народних депутатів, їх виконавчими органами
та спеціально уповноваженими на те державними органами відповідно до
законодавства.
Державний контроль за охороною і використанням пам’яток історії та
культури має своїм завданням забезпечити виконання всіма міністерствами,
державними комітетами і відомствами, державними, кооперативними, іншими
громадськими підприємствами, організаціями, установами і громадянами
обов’язків щодо додержання встановленого порядку охорони, використання,
обліку і реставрації пам’яток, а також інших правил, передбачених
законодавством.
Охорона і використання пам’яток природи та інших об’єктів навколишнього
природного середовища, пов’язаних з пам’ятками історії, археології,
містобудування та архітектури, здійснюються державними органами охорони
пам’яток за погодженням в необхідних випадках з іншими заінтересованими
органами.
Пам’ятки історії та культури використовуються для розвитку науки, освіти
й культури та естетичного виховання. Використання пам’яток історії та
культури в господарських і інших цілях допускається, якщо це не завдає
шкоди схоронності пам’яток і не порушує їх історико-художньої цінності.
Надання пам’яток історії та культури в користування державним
підприємствам, організаціям, установам, а також іншим організаціям і
особам для наукових, культурно-освітніх, туристських та інших цілей
здійснюється в порядку і з додержанням умов, які визначаються
законодавством.
Користування пам’ятками історії та культури здійснюється на підставі
відповідних охоронних зобов’язань.
З метою забезпечення охорони пам’яток історії, археології,
містобудування і архітектури, монументального мистецтва встановлюються
охоронні зони, зони регулювання забудови і зони охороного природного
ландшафту в порядку, що визначається законодавством.
Зони охорони пам’яток історії та культури встановлюються виконавчими
комітетами обласних, міських Рад народних депутатів за поданням
відповідних державних органів охорони пам’яток. Зони охорони пам’яток
історії та культури включаються у проекти планування, забудови і
реконструкції відповідних міст та інших населених пунктів.
У межах зазначених зон забороняються проводження земляних, будівельних
та інших робіт, а також господарська діяльність без дозволу відповідних
органів охорони пам’яток.
Проекти районного планування, генеральні плани міст, селиш міського типу
та сільських населених пунктів, проекти детальної планіровки та забудови
повинні передбачати охоронні зони, зони регулювання забудови і зони
охоронного ландшафта. Проекти планування, забудови і реконструкції міст
та інших населених пунктів, які мають пам’ятки історії, археології,
містобудування і архітектури, монументального мистецтва, підлягають
погодженню з відповідними органами охорони пам’яток.
Закон передбачає спеціальні заходи щодо забезпечення збереження пам’яток
історії та культури при будівельних та інших роботах. Будівельні,
меліоративні, шляхові та інші роботи, які можуть створювати загрозу для
існування пам’яток історії та культури, проводяться тільки за
погодженням з державними органами охорони пам’яток і після здійснення
заходів, шо забезпечують охорону пам’яток. Проекти будівельних,
меліоративних, шляхових та інших робіт повинні передбачати заходи, шо
забезпечують схоронність пам’яток історії та культури, і бути
погодженими з державними органами охорони пам’яток.
Підприємства, організації, установи в разі виявлення в процесі ведення
робіт археологічних та інших об’єктів, які мають історичну, наукову,
художню чи іншу культурну цінність, зобов’язані повідомити про це
державний орган охорони пам’яток і зупинити подальше ведення робіт.
Заходи щодо забезпечення схоронності пам’яток історії та культури при
проводженні будівельних, меліоративних, шляхових та інших робіт
організуються і координуються відповідними державними органами охорони
пам’яток. Зазначені заходи включають виявлення пам’яток, їх дослідження
і фіксацію, передачу речових знахідок в музеї або інші спеціальні
сховища, а також інші необхідні роботи, які проводяться за вказівкою
державних органів охорони пам’яток.
Державні органи охорони пам’яток мають право зупиняти будівельні,
меліоративні, шляхові та інші роботи в разі виникнення в процесі
проведення цих робіт небезпеки для пам’яток шторі, та культури або
порушення правил їх охорони до числа обмежень, які зв’язані з
забезпеченням охорони пам’ятників історії і культури, відноситься право
виконавчих органів державної влади і органів місцевого самоврядування
обмежувати або забороняти рух транспортних засобів, самохідних машин та
механізмів по шляхах, що пролягають через зони охорони пам’яток історії
та культури, якщо створюється загроза для існування пам’яток.
Особливі вимоги пред’являються до ведення розкопок і розвідок пам’яток
археології. Така діяльність допускається тільки при наявності дозволів
(відкритих листів), що видаються і реєструються у встановленому порядку.
Організації і громадяни, які здійснюють археологічні роботи, зобов’язані
забезпечити схоронність пам’яток.
Лекція 10. Правовий режим земель лісового фонду
Питання:
1. Поняття і загальна характеристика правового режиму земель лісового
фонду;
2. Право лісокористування;
3. Державне управління в галузі використання, охорони, захисту та
відтворення лісів і земель лісового фонду;
4. Правове регулювання відновлення лісів та лісорозведення;
5. Забезпечення охорони та захисту лісів.
1. Поняття і загальна характеристика правового режиму земель лісового
фонду
Землі лісового фонду займають значну територію нашої країни. Основне їх
цільове призначення — використання як засобу виробництва в лісовому
господарстві. Земельне законодавство розглядає землі лісового фонду як
самостійну категорію по відношенню до лісового фонду.
Використання і охорона лісів знаходиться в прямій залежності від стану
земель даної категорії. У свою чергу, експлуатація лісових ресурсів
впливає на стан земель лісового фонду. Відносини, пов’язані з
використанням земель лісового фонду, є різновидністю земельних відносин
і регулюються земельним і лісовим законодавством.
Відповідно до Земельного кодексу землями лісового фонду визнаються
землі, вкриті лісом, а також не вкриті лісом, але надані для потреб
лісового господарства.
У Лісовому кодексі землі лісового фонду поділяються на:
а) лісові:
вкриті лісовою (деревною і чагарниковою) рослинністю;
не вкриті лісовою рослинністю, які підлягають залісенню (зруби, згарища,
рідколісся, пустирі тощо), зайняті лісовими шляхами, просіками,
протипожежними розривами;
б) нелісові:
зайняті спорудами, пов’язаними з веденням лісового господарства, трасами
ліній електропередач, продуктопроводів та підземними комунікаціями тощо;
зайняті сільськогосподарськими угіддями (рілля, багаторічні насадження,
сіножаті, пасовища, надані для потреб лісового господарства);
зайняті болотами і водоймами в межах земельних ділянок лісового фонду,
наданих для потреб лісового господарства.
Землі лісового фонду є самостійною правовою категорією самостійним
об’єктом правового регулювання по відношенню до такої категорії, як
лісовий фонд. Відносини, пов’язані з використанням земель лісового
фонду, є різновидністю земельних відносин, як предмета земельного права.
В силу цього всі норми, які регулюють відносини з приводу земель
лісового фонду, носять земельно-правовий характер, незалежно від того
знаходяться вони в земельному законодавстві чи в лісовому кодексі.
Земельне законодавство визначає загальні положення, що відносяться до
регулювання використання і охорони земель лісового фонду, а лісове —
відображає специфіку регулювання цих відносин. Беручи до уваги цільове
призначення земель лісового фонду, їх правовий режим закріплюється в
земельному і лісовому законодавстві.
Загальна характеристика правового режиму земель лісового фонду.
Специфічні властивості лісу як природного ресурсу визначають особливості
правового регулювання земель лісового фонду. Для правильного розуміння
цього правового регулювання необхідно дати коротку характеристику
правового режиму лісів.
Усі ліси на території України становлять її лісовий фонд. До лісового
фонду належать також земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю,
але надані для потреб лісового господарства. До лісового фонду не
належать усі види зелених насаджень у межах населених пунктів, які не
віднесені до категорії лісів: окремі дерева і групи дерев, чагарники на
сільськогосподарських угіддях, садибах, присадибних, дачних і садових
ділянках.
Ліс — один із основних елементів оточуючого людину природного
середовища. З біологічної точки зору він являє собою складний комплекс,
в якому нерозривно взаємнопов’язані деревинна, кущова і трав’яниста
рослинність, тваринний світ, грибна флора, грунт і мікроклімат. Користь
лісу для суспільства полягає в тому, що він є джерелом деревини та
деяких інших видів природної сировини, служить оздоровчо-санітарним та
природно-стабілізуючим фактором всесвітнього значення.
Ліс — це сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева та
чагарники, тварини, мікроорганізми та інші природні компоненти, що в
своєму розвитку біологічно взаємопов’язані, впливають один на одного і
на навколишнє середовище.
Корисними властивостями лісів є їх здатність зменшувати вплив негативних
природних явищ, захищати грунти від ерозії, регулювати стік води,
попереджувати забруднення навколишнього природного середовища і очищати
його, сприяти оздоровленню населення та його естетичному вихованню.
Лісовими ресурсами є деревина, технічна і лікарська сировина, кормові,
харчові та інші продукти лісу, що використовуються для задоволення
потреб населення і виробництва.
Лісові ресурси за своїм значенням поділяються на лісові ресурси
державного і місцевого значення.
До лісових ресурсів державного значення належать деревина від рубок
головного користування і живиця.
До лісових ресурсів місцевого значення належать лісові ресурси, не
віднесені до ресурсів державного значення.
Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та
місцерозташуванням виконують переважно екологічні (водоохоронні,
захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні), естетичні,
виховні та інші функції, мають обмежене експлуатаційне значення і
підлягають державному обліку та охороні.
Для ведення лісового господарства важливе значення мають такі поняття,
як група лісів і категорія захисності лісів. Відповідно до економічного,
екологічного і соціального значення лісового фонду, функціями, які він
виконує, проводиться поділ лісового фонду за групами лісів і
розмежування лісів за категоріями захисності.
Лісове законодавство виділяє ліси першої і другої групи. Основна ціль
такого поділу полягає в тому, щоб визначити режим заготівлі деревини і
забезпечити охорону найбільш цінних лісів, які мають важливе
природоохоронне значення. Залежно від груп і категорій захищенності
лісів встановлюється порядок ведення лісового господарства в них,
використання лісового фонду, а також порядок вилучення ділянок лісового
фонду. Віднесення лісів до відповідної групи означає використання тих чи
інших видів і способів вирубки, ширини просік і та ін.
До першої групи належать ліси, що виконують переважно природоохоронні
функції.
Залежно від переваг виконуваних ними функцій ліси першої групи належать
до таких категорій захисності:
водоохоронні (смуги лісів уздовж берегів річок, навколо озер, водоймищ
та інших водних об’єктів, включаючи смуги лісів, що захищають
нерестовища цінних промислових риб, а також захисні лісові насадження на
смугах відводу каналів);
захисні (ліси протиерозійні, приполонинні, захисні смуги лісів вздовж
залізниць, автомобільних доріг міжнародного, державного та обласного
значення, особливо цінні лісові масиви, державні захисні лісові смуги,
байрачні ліси, степові переліски та інші ліси степових, лісостепових,
гірських районів, які мають важливе значення для захисту навколишнього
природного середовища). До цієї категорії належать також полезахисні
лісові смуги, захисні лісові насадження на смугах відводу залізниць,
захисні лісові насадження на смугах відводу автомобільних доріг;
санітарно-гігієнічні та оздоровчі (ліси населених пунктів, ліси зелених
зон навколо населених пунктів і промислових підприємств, ліси першого і
другого поясів зон санітарної охорони джерел водопостачання та ліси зон
округів санітарної охорони лікувально-оздоровчих територій).
До першої групи належать також ліси на територіях природно-заповідного
фонду (заповідники, національні природні парки, пам’ятки природи,
заповідні урочища, регіональні ландшафтні парки, ліси, що мають наукове
або історичне значення, лісоплодові насадження і субальпійські деревні
та чагарникові угруповання.
До другої групи належать ліси, що поряд з екологічним мають
експлуатаційне значення, для збереження захисних функцій, безперервності
та невиснажливості використання яких встановлюється режим обмеженого
лісокористування.
Під час поділу лісів на групи та віднесення до категорій захисту
визначаються межі земель, зайнятих лісами кожної групи та категорії
захисності.
Порядок ведення господарства залежно від груп лісів і категорій
захисності, використання лісових ресурсів і користування земельними
ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства,
культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та
проведення науково-дослідних робіт визначається Кабінетом Міністрів
України.
У лісах першої та другої груп можуть бути виділені особливо захисні
земельні ділянки лісового фонду з режимом обмеженого лісокористування.
Поділ лісів на групи та віднесення до категорій захисту. переведення
лісів з однієї групи до іншої, а також виділення особливо захисних
земельних ділянок лісового фонду провадиться, виходячи з
народногосподарського призначення лісів, їх місцерозташування та
виконуваних ними функцій.
Переведення лісів з однієї групи до іншої та віднесення їх до категорій
захисності у зв’язку з будівництвом великих господарських об’єктів
здійснюється до початку цього будівництва.
Межі лісового фонду визначаються шляхом відмежування земель лісового
фонду віл інших земель. Включення земель в склад лісового фонду і їх
вилучення з нього здійснюється в порядку, передбаченому лісовим та
земельним законодавством.
Залежно від групи лісів і категорії захисту лісів встановлюється порядок
ведення господарства в них, режим використання лісів і відповідних
земель, а також порядок вилучення земель лісового фонду для державних і
суспільних потреб. У зв’язку з цим важливе значення для забезпечення
збереження лісів має визначення порядку переведення лісових земель в
нелісові.
Переведення лісових земель до нелісових для використання у цілях, не
пов’язаних із веденням лісового господарства, використанням лісових
ресурсів і користуванням земельними ділянками лісового фонду для потреб
мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних,
спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт,
проводиться за рішенням органів, які надають ці землі користування
відповідно до земельного законодавства.
Переведення лісових земель до інших категорій проводиться за згодою
відповідних державних органів лісового господарства республіки Крим,
областей, міст Києва і Севастополя.
Переведення лісових земель до нелісових у цілях, пов’язаних із веденням
лісового господарства, спеціальним використанням лісових ресурсів і
користуванням земельними ділянками лісового фонду для потреб
мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних,
спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт,
здійснюється з дозволу відповідних державних органів лісового
господарства Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя за
погодженням з відповідними державними органами охорони навколишнього
природного середовища. Важливий елемент правового режиму земель лісового
фонду — право власності на ці землі.
Відповідно до ст. 6 Лісового кодексу всі ліси в Україні є власністю
держави. Від імені держави лісами розпоряджається Верховна Рада України.
Верховна Рада України делегує свої повноваження щодо розпорядження
лісами відповідним Радам народних депутатів, що визначені
законодавством. Ради народних депутатів в межах своєї компетенції
надають земельні ділянки лісового фонду у постійне користування або
вилучають їх в порядку, визначеному Земельним та Лісовим кодексами.
Надання земельних ділянок лісового фонду у тимчасове користування
провадиться без їх вилучення у постійних користувачів у порядку,
визначеному законодавством України.
У постійне користування земельні ділянки лісового фонду надаються
спеціалізованим лісогосподарським підприємствам, іншим підприємствам,
установам, організаціям, в яких створено спеціалізовані підрозділи для
ведення лісового господарства, а також для спеціального використання
лісових ресурсів, потреб мисливського господарства,
культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та
проведення науково-дослідних робіт в порядку, передбаченому Лісовим
кодексом.
У постійне користування для цієї ж мети окремі земельні ділянки лісового
фонду площею до п’яти гектарів, якщо вони входять до складу угідь
селянських (фермерських) господарств, можуть також надаватися громадянам
із спеціальною підготовкою.
Право постійного користування земельними ділянками лісового фонду
посвідчується державним актом на право постійного користування землею.
У тимчасове користування за погодженням з постійними лісокористувачами
земельні ділянки лісового фонду можуть надаватися підприємствам,
установам, організаціям, об’єднанням громадян, релігійним організаціям,
громадянам України, іноземним юридичним особам та громадянам для
спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського
господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і
туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт.
Тимчасове користування земельними ділянками лісового фонду може бути
короткостроковим — до трьох років і довгостроковим — від трьох до
двадцяти п’яти років.
Право тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду
оформляється договором.
Форма договору на право тимчасового користування земельними ділянками
лісового фонду, в тому числі на умовах оренди, і порядок його реєстрації
встановлюються Кабінетом Міністрів України.
У тимчасове користування земельні ділянки лісового фонду можуть
надаватися на умовах оренди. Умови оренди визначаються за згодою сторін
у договорі. Орендар має переважне право на поновлення договору оренди
земельних ділянок лісового фонду після закінчення строку його дії.
2. Право лісокористування
Поняття права лісокористування. Ліси є джерелом заготівлі деревини –
сировини для виробництва різної продукції. Поряд з цим в лісах ведеться
заготівля різної недеревинної продукції: живиці, різних смол, ефірних
масел, технічної і лікарської сировини, грибів, горіхів, меду та інших
харчових продуктів. Ліси — середовище проживання диких тварин і птахів,
в них ведеться мисливське господарство. Одночасно ліси виконують важливі
екологічні функції, які підтримують умови життя в біосфері.
Еколого-економічна характеристика лісу унікальна. При умові ведення
розумного господарства його можливо використовувати одночасно в різних
необхідних суспільству цілях: заготовляти деревину, здійснювати побічне
лісокористування, використовувати в культурно-оздоровчих цілях і та ін.
Право користування лісом — центральний інститут лісового права. Право
лісокористування являє собою сукупність правових норм, що встановлюють
умови і порядок багатоцільового використання лісів, їх збереження і
відновлення, права і обов ‘язки лісокористувачів, виходячи з інтересів
суспільства в отриманні деревинної і недеревинної лісової продукції,
використання інших корисних властивостей лісу і забезпечення охорони
навколишнього середовища.
Лісокористування здійснюється з додержанням наступних основних вимог:
забезпечення безперервного, невичерпного і раціонального використання
лісів для задоволення потреб економіки, населення в лісових ресурсах;
збереження та посилення водоохоронних, захисних та інших функцій лісів в
цілях охорони здоров’я громадян, покращення навколишнього природнього
середовища і розвитку економіки;
встановлення порядку лісокористування в залежності від значення лісів і
функцій, які вони виконують, їх місцерозташування, природних і
економічних умов;
забезпечення умов для відновлення лісів;
платність лісовикористання;
додержання науково обгрунтованих норм лісокористування.
Право лісокористування має суворо цільовий характер. Забороняється
використання ділянок лісового фонду і ділянок, які не входять в лісовий
фонд, в цілях і засобами, які протирічать вимогам лісового господарства.
Втручання органів державної влади в діяльність лісокористувачів по
використанню ділянок лісового фонду і ділянок, які не входять в лісовий
фонд, не допускається, за винятком випадків, передбачених
законодавством.
У Лісовому кодексі встановлені вимоги, при дотриманні яких допускається
здійснення права користування лісом. Одна з них — ліцензування
діяльності, яка пов’язана з використання лісів.
Права і обов’язки лісокористувачів. В Лісовому кодексі сформульовані
права і обов’язки лісокористувачів при користуванні лісовим фондом.
Кодекс визначає, що лісокористування є постійним і тимчасовим.
Постійні лісокористувачі мають право:
на ведення у встановленому порядку лісового господарства;
на першочергове спеціальне використання у встановленому порядку лісових
ресурсів, користування земельними ділянками лісового фонду для потреб
мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних,
спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт;
власності на заготовлену продукцію і доходи від її реалізації (крім
доходів від реалізації продукції, одержаної від догляду за лісом та
інших лісогосподарських заходів);
здійснювати у встановленому законодавством порядку будівництво доріг,
лісових складів, пожежно-хімічних станцій, господарських приміщень та
інших об’єктів, необхідних для ведення лісового господарства та
використання лісових ресурсів.
Тимчасові лісокористувачі мають право:
здійснювати спеціальне використання лісових ресурсів, користуватися
земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського
господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і
туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт відповідно до
умов договору; за погодженням з Радами народних депутатів, які надали їм
у користування земельні ділянки лісового фонду та постійними
лісокористувачами, у встановленому законодавством порядку прокладати
дороги, обладнувати лісові склади, стоянки для автотранспорту, зводити
господарські будівлі та споруди для зберігання і первинної обробки
заготовленої сировини тощо.
Ці права мають загальний характер і вони конкретизуються в залежності
від виду лісокористування.
Конкретні права лісокористувача фіксуються у ліцензії, лісорубному
білеті, ордері, лісовому білеті. У цих документах визначені обсяг,
терміни і види користування лісом, які дозволені лісокористувачеві.
Права лісокористувачів охороняються законом і можуть бути обмежені лише
у випадках, передбачених законодавчими актами.
Втручання в діяльність лісокористувачів з боку державних, господарських
та інших органів і організацій забороняється, за винятком випадків,
передбачених законодавчими актами. На землекористувачів покладається
певне коло загальних обов’язків, які як і права, конкретизуються залежно
від виду лісокористування. Характер обов’язків, які покладаються на
лісокористувачів, багатоманітний. Один з головних обов’язків —
дотримання вимог законодавства і умов, на яких вони користуються лісом.
Постійні лісокористувачі зобов’язані:
забезпечувати відтворення, охорону, захист і підвищення родючості
грунтів, продуктивності лісових насаджень і посилення їх корисних
властивостей, виконувати інші вимоги законодавства щодо ведення лісового
господарства та використання лісових ресурсів;
дотримуватись науково обгрунтованих норм і порядку спеціального
використання деревних та інших ресурсів лісу та користування земельними
ділянками лісового фонду;
вести лісове господарство, здійснювати спеціальне використання лісових
ресурсів та користуватися земельними ділянками лісового фонду способами,
які б забезпечували збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів,
а також створювали сприятливі умови для їх охорони, захисту;
виконувати роботи, пов’язані з відведенням у натурі земельних ділянок
лісового фонду для спеціального використання лісових ресурсів, потреб
мисливського господарства, культурно-оздоровчих, спортивних і
туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт;
вести первинний облік лісів;
забезпечувати охорону рідкісних видів рослин і тварин, рідкісних
рослинних угруповань відповідно до природоохоронного законодавства;
своєчасно вносити плату за використання лісових ресурсів, не порушувати
законні права тимчасових лісокористувачів
Тимчасові лісокористувачі зобов’язані: забезпечувати користування
земельними ділянками лісового фонду відповідно до умов їх надання; вести
роботи способами, які б забезпечували збереженя оздоровчих і захисних
властивостей лісів, а також створювали сприятливі умови для відновлення
насаджень, охорони, захисту, використання та відтворення лісів, охорони
рідкісних видів флори і фауни; своєчасно вносити плату за спеціальне
використання лісових ресурсів; не порушувати права інших
лісокористувачів; виконувати інші вимоги щодо регулювання порядку
використання лісових ресурсів, встановлені законодавством України.
Підстави виникнення, зміни і припинення права лісокористування. Право
користування ділянками лісового фонду і право користування ділянками
лісів, що не входять у лісовий фонд, виникають: з актів державних
органів; з договорів; з судових рішень; за іншими підставами,
передбаченими Лісовим кодексом.
Право користування ділянками лісового фонду виникає з моменту державної
реєстрації договорів оренди ділянки лісового фонду, отримання
лісорубного білета, ордера або лісового білета.
Припинення права лісокористування можливе у випадках, передбачених
законодавством. Постійне користування земельними ділянками лісового
фонду припиняється у випадках і порядку, передбачених Земельним кодексом
України.
Право тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду
припиняється в разі:
1) добровільної відмови від користування земельними ділянками лісового
фонду;
2) закінчення строку, на який було надано право користування земельними
ділянками лісового фонду;
3) припинення діяльності лІсокористувачів, яким було надано право
тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду;
4) невикористання у встановлені строки лісових ресурсів, порушення
правил користування земельними ділянками лісового фонду або використання
їх не за призначенням; користування земельними ділянками лісового фонду
та спеціального використання лісових ресурсів способами, які негативно
впливають на стан і відтворення лісів, призводять до погіршення
навколишнього природного середовища на наданих для користування
земельних ділянках лісового фонду та за їх межами; систематичного
невнесення у встановлені строки плати за спеціальне використання лісових
ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду; вилучення
у встановленому порядку наданої земельної ділянки лісового фонду.
Припинення права тимчасового користування земельною ділянкою лісового
фонду проводиться Радою народних депутатів, яка її надавала, а в разі
незгоди тимчасових лісокористувачів. — у судовому порядку.
Законодавчими актами можуть бути передбачені й інші випадки припинення
права тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду.
Право загального лісокористування громадян. У порядку загального
використання лісових ресурсів громадяни мають право вільно перебувати в
лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав’яні
рослини, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби, інші харчові лісові
ресурси, брати участь в культурно-оздоровчих, туристичних і спортивних
заходах, крім випадків, передбачених законодавчими актами.
На відміну від порядку надання лісів у користування на підставі
договорів або адміністративних актів для здійснення права загального
лісокористування не потрібно дозволу. Але громадяни повинні
дотримуватись ряду встановлених вимог. Так, забороняються збір і
заготівля громадянами дикорослих рослин і грибів, які занесені в Червону
книгу України. Громадяни зобов’язані виконувати вимоги пожежної безпеки
у лісах, не допускати поломки, рубки дерев та кущів, пошкодження лісових
культур, забруднення лісів, а також інші вимоги законодавства.
Лісовий кодекс допускає можливість обмеження права загального
лісокористування. Перебування громадян у лісах, збір дикорослих плодів,
ягід, горіхів, грибів, інших харчових лісових ресурсів, лікарських
рослин можуть бути обмежене в порядку, визначеному законодавством, в
тому числі в цілях пожежної безпеки лісів, а в державних природних
заповідниках, національних парках, природних парках і на особливо
охоронюваних територіях — у зв’язку з встановленим на них режимом
лісокористування.
Види права лісокористування. Лісовий кодекс не виділяє якого-небудь
пріоритетного виду права лісокористування. Цінність лісів визначається
не тільки тим запасом деревини, який знаходиться на них, а і всім
комплексом функцій, які він виконує, в тому числі екологічних:
водоохоронних, кліма-торегулюгочих, санітарно-гігієнічних, рекреаційних
та ін. В основу класифікації видів права лісокористування покладена роль
лісів, які використовуються як ресурси природи. Ця роль виражається в
значенні лісів як джерела деревини, ресурсів іншого природнього
походження та інших специфічних корисних властивостей.
Види права лісокористування класифікуються наступним шляхом:
використання деревинних ресурсів лісу (заготівля деревини, заготівля
живиці, заготівля другорядних лісових матеріалів (пень, луб, кора,
деревна зелень тощо); використання інших рослинних ресурсів лісу
(побічне лісокористування: сінокосіння, випас худоби, розміщення пасік,
заготівля соків, заготівля і збір дикорослих плодів, ягід, горіхів,
грибів, інших харчових лісових ресурсів та видів побічного
лісокористування); використання лісового середовища для відтворення
рерурсів тваринного походження (користування лісом для потреб
мисливського господарства); використання інших корисних властивостей
лісів (користування лісовим фондом в науково-дослідних,
культурнооздоровчих, туристичних і спортивних цілях).
Використання лісів можливе як з вилученням лісових ресурсів, так і без
їх вилучення. Ділянка лісового фонду може надаватися для здійснення
одного або декількох видів лісокористування одному або кільком
лісокористувачам.
Порядок заготівлі деревини. Заготівля деревини в порядку спеціального
використання здійснюється під час рубок головного користування, шо
проводяться у стиглих деревостанах. У виняткових випадках проведення цих
рубок може проводитись в пристигаючих деревостанах у лісах другої групи
в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.
Деревина заготовляється також при інших видах рубок. Так до рубок
проміжного користування відносяться: рубки, пов’язані з веденням
лісового господарства (рубки догляду за лісом, санітарні рубки, рубки,
пов’язані з реконструкцією малоцінних молодняків і похідних
деревостанів, прокладанням просік, створенням протипожежних розривів
тощо, лісовідновні рубки в деревостанах, що втрачають захисні,
водоохоронні та інші корисні властивості), інші рубки (розчищення
земельних ділянок лісового фонду, вкритих лісовою рослинністю, у зв’язку
з будівництвом гідровузлів, трубопроводів, шляхів тощо).
У лісах другої групи проводяться всі види рубок способами, що спрямовані
на поліпшення породного складу і продуктивності лісів, відновлення
господарсько-цінних деревних порід, збереження екологічних властивостей
лісів і ефективне використання їх деревних ресурсів.
У лісах першої групи проводяться всі види рубок способами, що спрямовані
на поліпшення лісового середовища, породного складу і якості лісів, на
своєчасне й раціональне використання стиглої деревини та посилення
захисних, водоохоронних й інших корисних властивостей лісів.
У лісах першої і другої зон округів санітарної охорони курортів і
лікувально-оздоровчих зон, першого і другого поясів зон санітарної
охорони джерел водопостачання, лісах, що мають наукове або історичне
значення (включаючи генетичні резервати), лісах населених пунктів,
лісопаркових частинах зелених зон, лісоплодових насадженнях, державних
лісових смугах, протиерозійних і приполонинних лісах, особливо цінних
лісових масивах і субальпійських деревно-чагарникових угрупованнях, а
також полезахисних лісових смугах, захисних лісових насадженнях на
смугах відводу залізниць, захисних лісових насадженнях на смугах відводу
автомобільних шляхів, захисних лісових насадженнях на смугах відводу
каналів допускаються тільки рубки догляду, санітарні рубки, рубки,
пов’язані з реконструкцією малоцінних мо-лодняків і похідних
деревостанів, прокладанням просік, створенням протипожежних розривів,
лісовідновні рубки — в деревостанах, що втрачають захисні, водоохоронні
та інші природні властивості, а також інші рубки (розчищення земельних
ділянок лісового фонду, вкритих лісовою рослинністю, у зв’язку з
будівництвом у встановленому порядку гідровузлів, трубопроводів, шляхів
тощо).
У лісах заповідників, заповідних і рекреаційних зон національних
природних і регіональних ландшафтних парків, пам’яток природи,
заповідних урочищ, у виняткових випадках можуть проводитися санітарні
рубки, рубки, пов’язані з реконструкцією малоцінних деревостанів та
влаштування протипожежних розривів, тільки на підставі наукового
обгрунтування і погодження з Міністерством охорони навколишнього
природного середовища України.
У смугах лісів, що захищають нерестовища цінних промислових риб, лісах
зон традиційної господарської діяльності і господарських зон
національних природних парків, у лісах регіональних ландшафтних парків,
а також у гірських лісах рубки проводяться способами, що спрямовані на
збереження захисних, протиерозійних, водорегулюючих та інших корисних
властивостей лісів.
В собливо захисних ділянках лісу може бути повністю або частково
заборонено застосування окремих видів і способів рубок.
Правила рубок лісу затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Заготівля живиці. Заготівля живиці здійснюється шляхом підсочки стиглих
хвойних деревостанів, які після закінчення строків підсочки плануються
до рубки, а також пристигаючих деревостанів, які до строку закінчення
підсочки підлягатимуть рубці.
До закінчення строків підсочки у хвойних деревостанах, призначених для
заготівлі живиці, рубки головного користування забороняються.
Вирубування цих деревостанів до їх підсочки, а також дострокове
вилучення їх з підсочки може допускатися, як виняток, у випадках,
передбачених законодавством.
Правила заготівлі живиці, а також зони обов язкової підсочки
деревостанів визначаються Кабінетом Міністрів України. Законодавством
встановлюється спеціальний порядок раціонального використання
другорядних лісових матеріалів, невиснажливого здійснення побічних
лісових користувань для задоволення потреб населення і виробництва в
лісових ресурсах і є обов’язковим для виконання всіма постійними і
тимчасовими лісокористувачами.
Зазначені лісові ресурси використовуються в порядку спеціального і
загального використання.
Заготівля другорядних лісових матеріалів і здійснення побічних лісових
користувань (включаючи спеціально створені для цього насадження) для
потреб виробничої та комерційної діяльності відносяться до спеціального
використання, проводяться за плату на підставі спеціального дозволу —
лісового квитка і тільки в межах відведених земельних ділянок лісового
фонду.
Збір громадянами у лісах дикорослих трав’янистих рослин, квітів, грибів,
ягід, горіхів та інших плодів для власного споживання належить до
загального використання лісових ресурсів і проводиться безкоштовно.
До другорядних лісових матеріалів відноситься заготівля пнів, лубу,
кори, деревної зелені. До побічних лісових користувань належать:
випасання худоби, розміщення пасік, заготівля сіна, деревних соків,
збирання і заготівля дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід,
лікарських рослин і технічної сировини, лісової підстилки й очерету.
Заготівля другорядних лісових матеріалів і побічні лісові користування
повинні здійснюватися способами і в терміни, шо виключають можливість
заподіяння шкоди лісу.
Порядок користування лісом у науково-дослідних, культурно-оздоровчих,
туристичних і спортивних цілях. Право на тимчасове користування
земельними ділянками лісового фонду для культурно-оздоровчнх.
рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення
науково-дослідних робіт надається юридичним і фізичним особам
відповідними місцевими Радами народних депутатів за погодженням з
постійними лісокористувачами.
Науково-дослідні роботи на ділянках лісового фонду здійснюються
відповідними організаціями безкоштовно. Особливістю регулювання даного
виду лісокористування є те, що для проведення науково-дослідних робіт
відповідним лісокористувачам можуть виділятися земельні ділянки лісового
фонду, на яких може бути обмежено або повністю заборонено спеціальне
використання лісових ресурсів, якшо це суперечить цілям
науково-дослідних робіт.
Користувачі ділянками лісового фонду для науково-дослідних цілей мають
право самостійно визначати структуру організації користування лісовим
фондом в науково-дослідних цілях, проводити будь-які заходи, необхідні
для підготовки і здійснення наукових дослідів та експериментів,
забезпечуючи безпеку людей, збереження лісу і відвернення негативного
впливу на оточуюче природне середовище.
Користування земельними ділянками лісового фонду в культурно-оздоровчих,
рекреаційних, спортивних і туристичних цілях здійснюється з урахуванням
вимог щодо збереження лісового середовища і природних ландшафтів і з
додержанням правил архітектурного планування приміських зон санітарних
вимог.
На ділянках лісового фонду, шо використовуються в культурно-оздоровчих,
рекреаційних, спортивних і туристичних цілях, лісокористувачі здійснюють
роботи щодо їх благоустрою при умові збереження лісів і природних
ландшафтів, з дотриманням правил пожежної безпеки і санітарних норм.
Установи та підприємства відпочинку та туризму, розташовані на території
лісового фонду, користуються ділянками лісового фонду на платній основі.
Порядок користування земельними ділянками лісового фонду в
науково-дослідних, в культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і
туристичних цілях встановлюється Кабінетом Міністрів України.
3. Державне управління в галузі використання, охорони, захисту та
відтворення лісів і земель лісового фонду
Система органів управління. Важливе значення для забезпечення
раціонального використання та охорони лісів та земель лісового фонду має
організація державного управління в цій області. В основі класифікації
органів, які здійснюють державне управління в даній сфері, лежить об’єм
і характер їх компетенції. У зв’язку з цим прийнято розрізняти органи
виконавчої влади загальної та спеціальної компетенції.
Виконавчими органами державної влади загальної компетенції, які
здійснюють державне управління в галузі охорони, захисту, використання
та відтворення лісів є Кабінет Міністрів України, Уряд Республіки Крим,
Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та його
органи на місцях, спеціально уповноважені державні органи лісового
господарства, місцеві органи державної виконавчої влади та інші органи
відповідно до законодавства України.
До відання Кабінету Міністрів України у галузі управління і контролю за
охороною, захистом, використанням і відтворенням лісів належить:
здійснення державного контролю за охороною, захистом, використанням та
відтворенням лісів; визначення порядку діяльності органів державної
виконавчої влади щодо організації охорони, захисту, використання та
відтворення лісів; встановлення порядку поділу лісів на групи,
віднесення до категорій захисності та виділення особливо захисних
земельних ділянок лісового фонду; встановлення лімітів спеціального
використання лісових ресурсів державного значення; встановлення порядку
і нормативів плати за спеціальне використання лісових ресурсів і
користування земельними ділянками лісового фонду; затвердження Правил
відпуску деревини на пні, рубки лісу, відтворення, охорони і захисту
лісів, догляду за лісом, заготівлі технічної та лікарської сировини,
інших продуктів лісу, а також користування земельними ділянками лісового
фонду; забезпечення розробки комплексних державних та регіональних
програм у галузі охорони, захисту і відтворення лісів, підвищення їх
продуктивності та раціонального використання; рийняття рішень про
обмеження або тимчасове припинення діяльності підприємств, установ і
організацій в порядку, передбаченому законодавчими актами, в разі
порушення ними лісового законодавства; вирішення інших питань у галузі
управління і контролю за охороною, захистом, використанням і
відтворенням лісів.
Спеціально уповноваженими державними органами лісового господарства є
Комітет лісового господарства України та його органи на місцях.
До відання Комітету лісового господарства України у галузі управління і
контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів
належить:
державне управління і контроль у галузі ведення лісового господарства у
всіх лісах, здійснення єдиної технічної політики, впровадження в
лісогосподарське виробництво досягнень науки, техніки, технології і
передового досвіду; визначення основних положень, організація
лісовпорядкування, ведення державного лісового кадастру, обліку лісів;
організація ведення лісового господарства, включаючи питання охорони,
захисту, раціонального використання лісових ресурсів та відтворення
лісів; розробка норм, правил та інших нормативних документів у галузі
охорони, захисту, використання та відтворення лісів; координація роботи
науково-дослідних установ у галузі ведення лісового господарства;
розробка та організація виконання комплексних державних і регіональних
програм у галузі охорони, захисту лісів, підвищення їх продуктивності,
раціонального використання та відтворення; здійснення міжнародного
співробітництва в галузі лісового господарства; встановлення сезонних
строків початку і закінчення заготівлі другорядних лісових матеріалів і
здійснення побічних лісових користувань; вирішення інших питань у галузі
управління і контролю за охороною, захистом, використанням та
відтворенням лісів у межах своєї компетенції.
Нормативні акти Комітету лісового господарства України, видані
відповідно до його компетенції, є обов’язковими для центральних та
місцевих органів державної виконавчої влади, а також підприємств,
установ, організацій та громадян.
Лісовпорядкування. Лісовпорядкування включає систему державних заходів,
спрямованих на забезпечення ефективної охорони і захисту, раціональне
використання, підвищення продуктивності лісів та їх відтворення, оцінку
лісових ресурсів, а також підвищення культури ведення лісового
господарства.
Лісовпорядкування на всій території України проводиться державними
лісовпорядними службами за кошти державного бюджету і за єдиною системою
в порядку, встановленому Комітетом лісового господарства України за
погодженням з Міністерством охорони навколишнього природного середовища.
Під час лісовпорядкування здійснюються:
визначення меж і внутрішньогосподарська організація території лісового
фонду, що перебуває у користуванні постійних лісокористувачів;
виконання топографо-геодезичних робіт і спеціального картографування
лісів;
інвентаризація лісового фонду з визначенням породного і вікового складу
деревостанів, їх стану, якісних і кількісних характеристик лісових
ресурсів;
виявлення деревостанів, що потребують рубок, пов’язаних з веденням
лісового господарства, заходи щодо відновлення лісів і лісорозведення,
меліорації, охорони та захисту лісів тощо, а також визначення порядку і
способів проведення цих робіт;
обгрунтування поділу лісів на групи і віднесення їх до категорій
захисності;
обчислення розрахункової лісосіки, обсягів рубок, пов’язаних з веденням
лісового господарства, та обсягів використання інших видів лісових
ресурсів.
визначення обсягів робіт щодо відновлення лісів і лісорозведення,
охорони лісів від пожеж, захисту від шкідників і хвороб, а також інших
лісогосподарських робіт;
лісобіологічні та інші обстеження і дослідження;
авторський нагляд за здійсненням розроблених під час лісовпорядкування
заходів, а також інші лісовпорядні дії.
4. Правове регулювання відновлення лісів та лісорозведення
Загальна характеристика. Цілі відновлення лісів— своєчасне відтворення
лісів на непокритих лісом землях, покращення складу лісів, збільшення
продуктивності лісів, забезпечення раціонального використання земель
лісового фонду. Лісорозведення являє собою створення лісів на нелісових
землях, скорочення непродуктивних земель лісового фонду, створення
захисних насаджень на землях, які не входять в лісовий фонд.
Використання ділянок лісового фонду, ведення лісового господарства
повинно забезпечувати підвищення продуктивності лісів. Підвищення
продуктивності лісів здійснюється шляхом застосування системи науково
обгрунтованих рубок, відтворення лісів, створення та ефективного
використання постійної лісонасіннєвої бази на селекційно-генетичній
основі, нагляд за лісами та проведення інших лісогосподарських робіт.
Організація відтворення лісів та лісорозведення. Заходи щодо відновлення
лісів і лісорозведення здійснюються постійними лісокористувачами.
На землях, що були вкриті лісовою рослинністю (зруби, згарища і та ін.),
здійснюється відновлення лісів, а на інших, призначених для створення
лісів, землях, насамперед непридатних для використання в сільському
господарстві (яри, балки, піски тощо), — лісорозведення.
Землі, призначені для лісорозведення, переводяться до складу земель
лісового фонду відповідно до земельного законодавства.
Обсяги і способи робіт щодо відновлення лісів та лісорозведення
визначаються на підставі матеріалів лісовпорядку-вання або спеціального
обстеження з урахуванням фактичних змін у лісовому фонді і стану земель,
що підлягають залісенню.
Відновлення лісів та лісорозведення повинні забезпечувати розширене їх
відтворення і підвищення продуктивності з метою поліпшення навколишнього
природного середовища та добробуту народу України.
Роботи, пов’язані з відновленням лісів, проводяться способами що
забезпечують створення в найкоротші строки високопродуктивних лісів з
господарсько цінних деревних і чагарникових порід за спеціальними
програмами і проектами, що розроблюються державними органами лісового
господарства.
Лісорозведення проводиться способами, що забезпечують створення лісових
насаджень з високими продукційними і захисними властивостями з метою
підвищення лісистості території, запобігання ерозійним процесам,
поліпшення навколишнього природного середовища.
Правила відновлення лісів і лісорозведення затверджуються Кабінетом
Міністрів України.
5. Забезпечення охорони та захисту лісів
Загальні вимоги щодо забезпечення охорони та захисту лісів.
Всі ліси нашої країни підлягають охороні і захисту, що передбачає
здійснення комплексу заходів, спрямованих на їх збереження від знищення,
пошкодження, ослаблення та іншого шкідливого впливу, захист від
шкідників і хвороб, а також раціональне використання.
Охорона і захист лісів здійснюються з урахуванням їх біологічних та
інших особливостей і включають в себе комплекс організаційних, правових
та інших заходів щодо раціонального використання лісового фонду та
лісів, що не входять в лісовий фонд, збереженню лісів від знищення,
пошкодження, послаблення, забруднення та інших негативних впливів.
Забезпечення охорони та захисту лісів покладається на центральні та
місцеві органи державної виконавчої влади, Верховну Раду Республіки
Крим, місцеві Ради народних депутатів та постійних лісокористувачів
відповідно до законодавства України.
Основні завдання охорони лісів від пожеж — попередження лісових пожеж,
їх виявлення, обмеження розповсюдження та гасіння. У необхідних випадках
на період високої пожежної небезпеки забороняється відвідування
громадянами лісів та в’їзд в них транспортних засобів, а також
визначення видів робіт на окремих ділянках лісового фонду.
У цілях попередження лісових пожеж, боротьби з ними місцеві Ради
народних депутатів, Уряд Республіки Крим:
— щорічно організовує розробку і здійснення лісокористувачами заходів
протипожежної профілактики в лісах;
— залучають до гасіння лісових пожеж населення, протипожежну техніку і
транспортні засоби підприємств, установ та організацій у встановленому
законодавчими актами порядку;
— забезпечують осіб, залучених до гасіння лісових пожеж, харчуванням та
медичним обслуговуванням;
— сприяють будівництву об’єктів протипожежного призначення, роботі
повітряних суден авіалісоохорони;
— організують через засоби масової інформації пропаганду правил
протипожежної безпеки, висвітлення проблем збереження лісів;
— забезпечують координацію заходів, спрямованих на охорону лісів від
пожеж у межах своєї території.
Підприємства, установи, організації та громадяни, діяльність яких
впливає на стан і відтворення лісів, зобов’язані погоджувати відповідно
до законодавства України з державними органами лісового господарства,
державними органами охорони навколишнього природного середовища та
іншими органами проведення організаційних, санітарних, технологічних та
інших заходів щодо охорони і захисту лісів.
Лісова охорона. Охорону і захист лісів на території України здійснюють:
— лісова охорона спеціально уповноважених державних органів лісового
господарства;
— лісова охорона інших постійних лісокористувачів.
Діяльність державної лісової охорони регулюється її статутом, який
затверджується Кабінетом Міністрів України.
Службові особи державної лісової охорони, лісової охорони інших
постійних лісокористувачів відповідно до законодавства мають право:
— давати обов’язкові для виконання вказівки (приписи) про усунення
порушень лісового законодавства, встановленого порядку використання
лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду,
інших порушень, що можуть завдати шкоди лісу;
— відвідувати безперешкодно підприємства, організації, установи для
виконання контрольних функцій щодо забезпечення належної охорони та
захисту лісів;
— доставляти осіб, які порушують лісове законодавство, в органи
внутрішніх справ, місцеві органи влади;
— вилучати у осіб, що порушують лісове законодавство, незаконно добуту
продукцію лісових користувань, інструменти, обладнання, транспортні та
інші засоби, що були знаряддям правопорушення, а також відповідні
документи;
— зберігати, носити і застосовувати спеціальні засоби та зброю в
порядку, передбаченому законодавством.
Службові особи лісової охорони зобов’язані:
— запобігати порушенням правил охорони і захисту лісів, установленого
порядку використання лісових ресурсів і користування земельними
ділянками лісового фонду та іншим діям, що можуть негативно впливати на
ліс, і припиняти їх;
— здійснювати заходи щодо підвищення протипожежної стійкості насаджень,
запобігання виникненню, розповсюдженню лісових пожеж та їх ліквідації, а
також захисту лісів від шкідників і хвороб;
— сприяти лісокористувачам, яким надані земельні ділянки лісового фонду
для потреб мисливського господарства, у здійсненні заходів з організації
мисливського господарства, охорони і розведення диких звірів і птахів.
Працівники лісової охорони можуть мати й інші права і обов’язки
відповідно до законодавства України.
Лекція 11. Правовий режим земель водного фонду
Правовий режим земель водного фонду розглядається у комплексі з
правовим режимом водних відносин, які разом можна назвати
водно-земельними відносинами що виступають єдиним комплексним об’єктом
правового регулювання. Виходячи з цих позицій, такі відносини
регулюються Земельним Кодексом України (гл. 12), норми якого стосуються
здебільшого земельних відносин, Водним кодексом України, переважна
більшість норм якого стосується водних відносин, а також Законом України
«Про охорону навколишнього природного середовища», оскільки земля і води
одночасно є об’єктами природи і виступають предметом екологічних
відносин.
Комплексний характер водно-земельних відносин обумовлений специфікою
призначення землі і вод у процесі створення і використання водних
об’єктів, які мають властиве лише їм призначення і здійснюють спеціальні
властиві їм функції. У ст. 1 Водного кодексу України (далі — ВК України)
визначено, що води — це всі води, що входять до складу природних ланок
кругообігу води. Усі води (водні об’єкти) на території України
становлять її водний фонд. До водного фонду України
належать: 1) поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки
(річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші
водні об’єкти;
2) підземні води та джерела;
3) внутрішні морські води та територіальне море (ст. 3 ВК України).
До складу земель водного фонду належать землі, зайняті водними
об’єктами, що перераховані в цій статті ЗК України.
Для створення сприятливого режиму водних об’єктів, попередження їх
забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і
тварин, а також зменшення коливань стоку уздовж річок, морів та навколо
озер, водосховищ та інших водойм встановлюються водоохоронні зони.
Вони є природоохоронною територією господарської діяльності. На землях
водоохоронних зон забороняється:
1) використання стійких та сильнодіючих пестицидів;
2) влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації;
3) скидання неочищених стічних вод, використовуючи рельєф місцевості
(балки, пониззя, кар’єри тощо).
Зовнішні межі водоохоронних зон визначаються за спеціально розробленими
проектами. Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим
ведення господарської діяльності в них встановлюються Кабінетом
Міністрів України. Контроль за створенням водоохоронних зон і
прибережних захисних смуг, а також за додержанням режиму використання їх
територій здійснюється місцевими державними адміністраціями, виконавчими
комітетами місцевих рад і державними органами охорони навколишнього
природного середовища.
Землі водного фонду можуть перебувати в державній, комунальній та
приватній власності.
Громадянам і юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або
органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись в
власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів).
Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку
створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.
Державним водогосподарським організаціям за рішенням органів
виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у
постійне користування землі водного фонду для догляду за водними
об’єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення,
береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами тощо.
Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади
або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть
передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних
смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера,
водосховища) інші водойми, болота та острови для сінокосіння,
рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних,
спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.
Використання земельних ділянок водного фонду для рибальства
здійснюється за згодою їх власників або за погодженням із
землекористувачами.
Вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з
метою охорони поверхневих водних об’єктів від забруднення і засмічення
та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні
ділянки під прибережні захисні смуги.
Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та
навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:
1) для малих річок, струмків а також ставків площею менш як 3 гектари —
25 метрів;
2) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею
понад 3 гектари — 50 метрів;
3) для великих річок, водосховищ на них та озер – 100 метрів.
При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної
захисної смуги подвоюється.
Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо
морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в
межах населених пунктів — з урахуванням містобудівної документації.
Створення прибережних захисних смуг уздовж річок, морів і навколо озер,
водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об’єктів
від забруднення і засмічення та збереження їх водності здійснюється в
межах природоохоронних зон, встановлення яких передбачається п. 2 ст. 58
ЗК України. Такі смуги встановлюються в порядку і розмірах, передбачених
п. 2 коментованої статті цього кодексу. У прибережних захисних зонах
забороняється розорювання земель, а також садівництво і городництво;
зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування лісних
таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних,
гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів і
стоянок автомобілів; миття та обслуговування транспортних засобів і
техніки; влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і
твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів
фільтрації тощо.
Об’єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть
експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для
експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим
режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних
смуг.
Режим господарської діяльності на земельних ділянках
прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах
встановлюється законом.
У прибережних захисних смугах уздовж морів, морських заток і лиманів та
на островах у внутрішніх морських водах забороняється:
1) влаштування полігонів побутових та промислових відходів і
накопичувачів стічних вод;
2) влаштування вигребів для накопичення господарсько-побутових стічних
вод об’ємом понад 1 кубічний метр на добу;
3) влаштування полів фільтрації та створення інших споруд для приймання
і знезаражування рідких відходів;
4) застосування сильнодіючих пестицидів.
Режим господарської діяльності на земельних ділянках прибережних
захисних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у
внутрішніх морських водах встановлюється законом.
Для забезпечення експлуатації і захисту від забруднення,
пошкодження і руйнування каналів зрошувальних і осушувальних систем,
гідротехнічних та гідрометричних споруд, водойм і гребель на берегах
річок виділяються земельні ділянки смуг відведення з особливим режимом
використання.
Розміри та режим використання земельних ділянок смуг відведення
визначаються за проектами землеустрою, що розробляються і затверджуються
в установленому порядку.
Земельні ділянки в межах смуг відведення надаються для створення
водоохоронних насаджень, берегоукріплювальних та протиерозійних
гідротехнічних споруд, будівництва переправ тощо.
Земельні ділянки у межах смуг відведення належать до земель водного
фонду і мають спеціальний правовий режим користування.
За цільовим призначенням вони надаються для забезпечення експлуатації та
захисту від екологічних порушень магістральних, міжгосподарських та
інших каналів на зрошувальних та осушувальних системах, гідротехнічних
та інших гідрометричних споруд, водойм і гребель на берегах річок.
На судноплавних водних шляхах за межами населених пунктів для
проведення робіт, пов’язаних з судноплавством, встановлюються берегові
смуги.
Розміри берегових смуг водних шляхів визначаються за
проектами землеустрою, які розробляються і затверджуються в
установленому порядку.
Порядок встановлення та використання берегових смуг
водних шляхів визначається Кабінетом Міністрів України.
Берегові смуги водних шляхів мають водоохоронне призначення. Вони
встановлюються на судноплавних водних шляхах за межами міських поселень
для проведення робіт, пов’язаних із забезпеченням судноплавства.
Земельні ділянки берегових смуг водних шляхів можуть перебувати в
державній, комунальній і приватній власності. Особливість земельних
ділянок берегових смуг водних шляхів як об’єктів права власності полягає
в тому, що до берегових смуг, пов’язаних із судноплавством, належать
земельні ділянки на судноплавних водних шляхах за межами населених
пунктів. Можливість віднесення до берегових смуг земельних ділянок
приватної і державної форм власності зауважень не викликає. Що
стосується земель комунальної власності, то об’єктами права комунальної
власності можуть бути земельні ділянки берегових смуг за межами
населених пунктів, на яких розташовані об’єкти комунальної власності
(ст. 83 ЗК України).
Розміри берегових смуг водних шляхів, режим користування ними, як і
смуг відведення відповідно до ст. 92 ВК України встановлюються за
проектами землеустрою берегових смуг водних шляхів, які розробляються і
затверджуються Міністерством транспорту України за погодженням з
відповідними державними органами охорони навколишнього природного
середовища та ядерної безпеки, водного господарства і земельних
ресурсів.
Порядок установлення берегових смуг водних шляхів та користування ними
затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р.
№ 347. Цим Порядком визначено, що спорудження тимчасових будівель і
споруд та проведення інших робіт у межах берегових смуг водних шляхів,
які не визначені проектом землеустрою берегових смуг водних шляхів,
допускається за погодженням із сільською, селищною, міською радою. У
межах берегових смуг водних шляхів дозволяється: влаштування причалів,
установлення пристроїв для навантаження і розвантаження самохідних суден
і барж, тимчасових пристроїв для швартування суден і наплавних споруд, а
також тимчасове зберігання вантажів та механічної тяги суден;
установлення берегових навігаційних знаків; гідрометрологічних постів;
зберігання твердого палива для суден підприємств і організацій водного
транспорту, а також тимчасове зберігання суднового обладнання;
влаштування тимчасових зимових приміщень і проведення інших робіт у разі
випадкової зимівлі чи виходу з експлуатації судна.
Користувачі берегових смуг водних шляхів зобов’язані: користуватися
береговими смугами за призначенням; суворо дотримуватися встановленого
режиму використання берегових смуг; вживати заходів для їх охорони від
ерозії, зсувів, руйнування, підтоплення і забруднення; забезпечувати не
проникнення стічних вод, отрутохімікатів і мінеральних добрив через
берегові смуги водних шляхів у річки та водойми.
На берегових смугах водних шляхів забороняється діяльність, що
суперечить їх цільовому призначенню, а господарська діяльність
обмежується відповідно до ст. 89 ВК України юридичні й фізичні особи,
винні в порушенні порядку встановлення берегових смуг водних шляхів та
користування ними, несуть відповідальність згідно із законодавством
України.
НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ
Конспект лекцій з дисципліни “Земельне право України”(для студентів
денної форми навчання напрямку 6.070908 – “Геоінформаційні ситеми”).
Автор: Олексій Вікторович Харитонов
Редактор: М.З.Аляб’єв
Комп’ютерний набір і верстка О.В. Харитонов, С.В.Мацишина
План 2008, поз. 141Л
Підп. до друку 14.05.08 Формат 60х84 1/16 Папір офісний
Друк на ризографі Умовн.-друк. арк. 5,8 Обл.-вид.арк.
6,3
Зам.№ Тираж 100 прим.
61002,Харків, ХНАМГ, вул. Революції,12
Сектор оперативної поліграфії ІОЦ ХНАМГ
61002,Харків,ХНАМГ,вул.Революції,12
PAGE
PAGE
PAGE 137
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
