Грошевий Ю.М., Марочкін І.Є. 1997 – Органи судової влади в Україні
ЗМІСТ
Поняття судової влади 4
Судова система України 6
Ознаки і функції судової влади 8
Принципи судочинства 14
Примітки 18
1. ПОНЯТТЯ СУДОВОЇ ВЛАДИ
Новий Основний Закон України уперше на конституційному рівні закріпив
судову владу як рівноправну і самостійну в системі двох інших гілок
влади — законодавчої і виконавчої (ст. 6). Але щоб дійти до цього,
потрібні були віки. З давніх-давен у суспільстві виникали суперечки з
різних питань. Вже тоді виникла потреба у судових засобах вирішення
таких суперечок, а також у справедливому покаранні злочинців. “Давні
царі,— писав з цього приводу відомий державознавець М. М. Коркунов,—
були насамперед суддями, а не законодавцями, і в первісному суспільстві
була повністю відсутня уява про можливість довільно змінити встановлені
зачатки права. Початковою точкою прояву державного володарювання було
судове рішення, а не закон”1.
Проте історично відносини в суспільстві визначалися навіть не судовим
рішенням, а звичаєм. Звернення за вирішенням суперечок було перш за все
прерогативою старійшин роду, які виступали третейськими арбітрами. У
більшості випадків виконання рішення забезпечувалося авторитетом
старійшин роду. Якщо цього не вистачало, люди нерідко вдавалися до сили.
Але вже в Стародавній Греції зародилися сумніви щодо доцільності
поєднання владних і судових функцій в одних руках. Арістотель, зокрема,
розглядав суд як відносно самостійний елемент володарювання. Він
класифікував тодішні ірецькі суди за видами і підвидами діяльності,
звернув увагу на порядок формування судів та можливості об’єктивного
вирішення ними суперечок2.
Проблема місця і ролі судової влади в суспільстві набула особливого
значення в Західній Європі періоду буржуазних революцій. Плідними тут
були висловлювання Ш. Монтеск’є — загальновизнаного теоретика концепції
розподілу влад. На його думку, перша влада — законодавча — видає і
скасовує закони, друга — виконавча — відає зовнішніми зносинами і
забезпечує безпеку держави, третя — судова — карає злочинців та стримує
зіткнення двох перших влад. Судова влада при цьому може виконати дане
призначення тільки
4
за умови її самостійного існування. Якщо ж вона об’єднана із
законодавчою владою, життя і свобода суб’єкта піддаватимуться
свавільному контролю, суддя тоді перетворюється у законодавця. Якщо ж
вона об’єднана з виконавчою владою, суддя може поступати з усією люттю
гнобителя3.
В історії української державності перші спроби конституційного
закріплення судової влади пов’язані з Конституцією щодо прав і
вольностей Війська Запорізького Пилипа Орлика (1710 р.). Тут були
закладені певні засади щодо розподілу влад. Судові функції, зокрема,
надавалися гетьманському урядові, який одночасно здійснював і виконавчу
владу.
Ідея створення в Україні справедливого суду знайшла відображення у НІ
Універсалі Української Центральної Ради (1917 p.), a потім у Конституції
Української Народної Республіки (1918 p.). Вона фактично виходила з
принципу розподілу влад, згідно з яким судова влада в рамках цивільного,
кримінального та адміністративного законодавства мала здійснюватися
виключно судовими установами. Там же говорилося про повноту, законність
та інші принципи провадження правосудця в Україні.
У радянський період ні в Конституції Української Соціалістичної
Радянської Республіки 1919 p., ні в Конституції (Основному Законі)
Української Радянської Соціалістичної Республіки 1937 p., ні в
Конституції УРСР 1978 р. принципи розподілу влад не знайшли свого
втілення. В них була закріплена судова система, але нічого не говорилося
про судову владу як окрему гілку влади.
Істотний крок уперед було зроблено у зв’язку з підписанням 8 червня 1995
р. Конституційного договору “Про основні засади організації та
функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на
період до прийняття нової Конституції України”. За цим договором
державна влада в Україні будується на засадах її розподілу на
законодавчу, виконавчу і судову. Останню здійснюють тільки суди.
Конституційний Суд України, загальні та арбітражні суди становлять
судову систему України (ст. 36). Таким чином, поняття “судова влада” у
сучасному його розумінні уперше з’явилося в нашому законодавстві саме у
вказаному договорі. Це була преамбула до закріплення даного поняття в
Конституції України 1996 р.
Більшість сучасних дослідників судової влади визначають її як сукупність
судів, що здійснюють правосуддя. Інші ототожнюють судову владу з методом
її реалізації — правосуддям. Поняття “судова
влада” і “правосуддя” є близькими, але не тотожними. Основу судової
влади складає сукупність судових органів, наділених відповідними
повноваженнями. Головним призначенням цих органів є розв’язання правових
конфліктів: між людьми, людиною і державою, різними структурами держави.
Отже, судовій владі належить особлива роль — бути арбітром у спорах про
право. Суб’єктом судової влади є суд, наділений притаманними лише йому
повноваженнями впливати на поведінку людей і соціальні процеси.
Владні відносини як елемент судової влади, крім того, характеризуються:
наявністю правових норм, які надають суду можливість виносити рішення,
обов’язкові для виконання; вираженням до усіх учасників відносин волі
суду, забезпеченої застосуванням правових санкцій у разі невиконання
цієї волі. Роль судової влади полягає також у стримуванні двох інших
гілок влади в рамках законності, у праві здійснення конституційного
нагляду і судового контролю за ними.
Таким чином, судова влада — це специфічна гілка державної влади, яка
здійснюється уповноваженими на те державними органами — судами — і
призначенням якої є розв’язання правових конфліктів та здійснення
судового контролю.
2. СУДОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ
Відповідно до ст. 124 Конституції України судочинство здійснюється
Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Під судами
згідно зі ст. 20 Закону України “Про судоустрій” розуміються Верховний
Суд України, Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні,
Київський та Севастопольський міські суди, міжобласний суд, міжрайонні
(окружні) суди, районні (міські) суди, військові суди регіонів,
Військово-Морських Сил та гарнізонів, які становлять судову систему
загальних судів України.
У загальній юрисдикції судів треба виділяти їх спеціальну юрисдикцію,
яка може здійснюватися спеціалізованими судами (наприклад, в майбутньому
можуть бути створені господарські, адміністративні та інші суди). Стаття
125 Конституції встановлює, що система судів загальної юрисдикції в
Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Стаття
124 передбачає, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.
Делегу-
вання функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами
чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на
всі правовідносини, що виникають у державі. Народ безпосередньо бере
участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів та присяжних.
Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.
Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є
Верховний Суд України. В майбутньому законі “Про судоустрій України”
мають бути реалізовані положення ст. 125 Конституції, яка передбачає
створення апеляційних та місцевих судів. Створення надзвичайних і
особливих судів не допускається.
Стаття 126 Конституції гарантує незалежність і недоторканність суддів.
Це передусім забезпечується особливим порядком обрання суддів (Верховною
Радою України), безстроковістю повноважень суддів (ст. 128). Суддя не
може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований
до винесення обвинувального вироку судом. Особливим є порядок
фінансування органів судової влади через державний бюжет. Він окремо
передбачає виділення коштів на утримання суддів.
Стаття 126 Конституції встановляє випадки, коли суддя звільняється з
посади органом, що його обрав або призначив: закінчення строку, на який
його обрано чи призначено; досягнення суддею шістдесяти п’яти років;
неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров’я; порушення
суддею вимог щодо несумісності; порушення присяги; набрання законної
сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства;
визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; подання суддею
заяви про відставку чи звільнення з посади за власним бажанням.
На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів
громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу
юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки,
проживає в Україні не менше десяти років і володіє державною мовою (ст.
127). Тут є новація, що міститься в ч. 4 ст. 127 Конституції, згідно з
якою суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову
підготовку з питань юрисдикції цих судів. Закон може встановлювати для
окремих категорій суддів, наприклад Верховного Суду, галузевих судів
додаткові вимоги щодо стажу, віку та їх професійного рівня.
Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років
здійснюється Президентом України. В інших випадках
7
усі судді, крім Конституційного Суду України, обираються Верхов ною
Радою безстроково в порядку, встановленому законом. Голова Верховного
Суду України обирається на посаду і звільняється з неї шляхом таємного
голосування Пленумом цього суду.
Говорячи про порядок призначення (обрання) суддів, слід звернуги увагу
на те, що він істотно відрізняється від того, що існує у більшості країн
Європи. Там усі судді, за винятком вищих судових інстанцій і
конституційного суду, призначаються президентом або прем’єр-міністром за
поданням міністра юстиції. І хоча органи, подібні до Вищої ради юстиції,
створення якої передбачено ст. 131 Конституції, діють у деяких країнах
(Іспанія, Італія, Франція), проте функції та склад цього інституту
регулюються, як правило, не конституціями, а окремими законами.
Відповідно до Конституції України суд є єдиним органом, уповноваженим
здійснювати правосудця як особливу функцію держави. Як специфічний
напрямок реалізації державної влади правосуддя відрізняється від інших
правоохоронних органів низкою ознак: воно є основною формою здійснення
судової влади і не збігається з судочинством.
3. ОЗНАКИ І ФУНКЦІЇ СУДОВОЇ ВЛАДИ
Як зазначалося, судовій системі України притаманні певні ознаки.
Зупинимось на найважливіших з них, а саме ознаках виключності,
самостійності, повноти, законності та незалежності судової діяльності.
Виключність судової влади характеризується низкою властивостей.
По-перше, це означає, що жодний інший орган державної влади і управління
не має права брати на себе компетенцію судової влади. З цього випливає,
що тільки органи судової влади мають право вирішувати усі правові
суперечки.
По-друге, винесення рішення з конкретної справи є прерогативою суду, і
це положення підкреслює виключність судових рішень. Держава тільки суду
довіряє право використовувати примусові повноваження державної влади, а
саме: у встановленому законом порядку застосовувати цивільно-правові
санкції у цивільній справі; визнавати особу винною у вчиненні злочину;
призначати покарання
8
у кримінальній справі. Рішення суду є обов’язковими для виконання усіма
державними органами і посадовими особами.
По-третє, виключне правове становище суду в системі державних органів
визначається Конституцією та іншими нормативними актами України.
Формування системи органів державної влади, порядок їх організації та
діяльності належать до відання законодавчої влади. Виключаючи можливість
створення надзвичайних та особливих судів, як про це сказано в ч. 4 ст.
125 Конституції, законодавство про судоустрій допускає певну
диференціацію судових органів для вирішення різних категорій справ.
Іншими словами, діюче законодавство закріплює можливість певної
спеціалізації судів. Вони розрізнятимуться за своєю предметною
підсудністю та процесуальною формою судочинства.
По-четверте, виключність судової влади характеризується особливим
порядком формування судового корпусу і притягнення суддів до
відповідальності. Вимоги, що ставляться до судді, його обов’язки при
здійсненні правосуддя і поза судовою діяльністю, є специфічними і чітко
окресленими у чинному законодавстві.
По-п’яте, зазначеній ознаці іманентна й виключність правового становища
особи у сфері здійснення правосуддя. Саме в стадії судового розгляду
права і обов’язки учасників процесу детально регламентовані й
забезпечені відповідними гарантіями, зокрема передбаченими
Кримінально-процесуальним кодексом України.
Відповідно до ст. 62 Конституції особа вважається невинуватою у вчиненні
злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не
буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком
суду. Цьому передує ретельне дослідження судом обставин справи, при
якому враховуються як пом’якшуючі, так і обтяжуючі вину обставини, що
підкреслює виключність правового становища особи підсудного.
Самостійність судової влади обумовлена конституційним принципом
розподілу влад. Кожна з гілок влади самостійно виконує лише їй
притаманні функції, не підпорядковуючись одна одній. Судова влада
покликана захищати свободи громадян, конституційний лад України,
забезпечувати відповідність актів законодавчої та виконавчої влади
Конституції. Рішення, що виносяться органами судової влади, внаслідок
зазначеної ознаки не потребують будь-якого затвердження іншими владами.
Повнота судової влади пов’язана з межами компетенції, тобто з обсягом
судової влади і завершеністю рішень, що приймаються
відповідними органами; обов’язковістю цих рішень (п. 9 ст. 129
Конституції). У межах, визначених Конституцією, при вирішенні спорів
роль арбітра без будь-яких винятків належить судовій владі. В даному
разі судова влада поширюється на коло відносин, що виникають між різними
суб’єктами (між громадянами, громадянами і державою). Рішення та інші
акти органів судової влади, які набрали чинності, обов’язкові для усіх
органів державної влади, підприємств, установ, посадових осіб і
підлягають безумовному виконанню на усій території України. Невиконання
постановлених органами судової влади актів, що набрали чинності, вимог
суддів тягне у встановлену законом відповідальність.
Підзаконність судової влади полягає у відповідності закону судових
структур та судових процедур. Судові органи й судді діють на основі
Конституції і законів України. Законодавчою основою функціонування
судової влади в Україні є Конституція, закони України “Про судоустрій”,
“Про статус суддів”, “Про Конституційний Суд України”, “Про органи
суддівського самоврядування”, “Про кваліфікаційні комісії,
кваліфікаційну атестацію та дисциплінарну відповідальність суддів
України”, “Про арбітражний суд” та ін. В цих нормативних актах
встановлюються компетенція, порядок утворення, структура та основні
функції судів, а також регулюються питання їхнього
матеріально-технічного і організаційного забезпечення. Одні з них
детально регламентують статус носіїв судової влади, вимога, що
пред’являються до них, містять гарантії незалежності суддів. Інші
регулюють процедурні аспекти діяльності судів —
кримінально-процесуальні, цивільно-процесуальні,
арбітражно-процесуальні.
Таким чином, єдність судової влади в Україні забезпечується сукупністю
актів національного законодавства про судоустрій і судочинство, їхнім
однаковим застосуванням судами на усій території України, фінансуванням
судів з державного бюджету, єдиним статусом суддів.
Незалежність судової влади — один з головних принципів ефективної
діяльності суду. Він має два рівні — зовнішній і внутрішній. Зовнішній
рівень, у свою чергу, диференціюється на політичну і
соціально-економічну незалежність. Рівень політичної незалежності
обумовлений суспільно-політичною обстановкою, в якій здійснюється
діяльність суду. При цьому важливо наголосити, що реальна незалежність
суду абсолютно виключає будь-який вплив політичних
10
партій, громадських рухів та їх лідерів на судову владу (ст. 126
Конституції). Це положення набуває актуальності в умовах бага
топартійності, політичного плюралізму. Даний рівень незалежності
зафіксований в ст. 11 Закону “Про статус суддів”, яка встановлює, що усі
державні органи, установи, організації, органи місцевого і ~\
регіонального самоврядування, громадяни та їх об’єднання зобов’я-
зані поважати незалежність судових органів і не посягати на неї.
)
Забезпечення прогресивних перетворень потребує й соціально-
????TH
??
??TH?IF
3/4
?Т?квартиру або будинок за ринковими цінами і передати їх у користування
судді.
Суддя і члени його сім’ї мають право на безплатне медичне обслуговування
в державних установах охорони здоров’я. Життя і здоров’я суддів
підлягають обов’язковому страхуванню за рахунок державного бюджету на
суму десятирічного грошового утримування
І
за останньою посадою.
Внутрішній рівень незалежності судової влади обумовлює, з одного боку,
власне діяльність суду щодо здійснення правосуддя, а
^
з другого — статутні гарантії суддів. Правозабезпечуючими гарантіями
режиму незалежного правосуддя є насамперед Закон України “Про статус
суддів”, чинне цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне та інше
законодавство, яке передбачає відповідальність за втручання у діяльність
суду, таємницю наради суддів та заборону вимагати її розголошення.
Судді, крім того, не зобов’язані давати будь-яких пояснень по суті
справ, які розглядаються або перебувають у провадженні, а також надавати
їх кому б то не було для ознайомлення інакше як у випадках і порядку,
передбачених процесуальним законом. Важливою гарантією незалежності
суддів є також норми цивільно-процесуального,
кримінально-процесуального, арбітражно-процесуального законодавства.
Вони
11
забезпечують рух справи у визначеному порядку, передбачають
процесуальні санкції за невиконання закону і тим самим створюють умови,
які дають змогу суддям розглядати і вирішувати справи за внутрішнім
переконанням, спираючись тільки на досліджені в суді докази й незалежно
від будь-якого впливу.
Торкаючись статутних аспектів незалежності судової влади, зазначимо, що
ст. 125 Конституції, Закон “Про статус суддів” закріпила принципи
формування судової системи, вказавши порядок і строки обрання та
призначення суддів. Гадаємо, що перше призначення на посаду професійного
судді Президентом України є оптимальним і забезпечує його незалежність.
Такий порядок дає змогу уникнути впливу на суддів з боку місцевих
органів влади. Звернення до зарубіжного досвіду свідчить, що призначення
суддів на невизна-чений термін або безстроково теж є важливою гарантією
незалежності судової влади.
Судова влада має свої функції. До них належать правосуддя і контроль.
Стаття 55 Конституції проголошує: “Права і свободи людини і громадянина
захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді
рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, посадових і службових осіб”.
Функція правосуддя є визначальною, оскільки органи судової влади
переважно розглядають по суті усі правові конфлікти. Отже, сутність
правосуддя — це діяльність органів судової влади по розгляду правових
конфліктів. Тому потреба у здійсненні функції правосуддя обумовлена перш
за все наявністю конфліктів у суспільстві і прагненням держави захистити
від будь-яких посягань встановлений правопорядок. Суди це роблять у
порядку кримінального, цивільного та інших видів судочинства. Зміст
кримінального судочинства, зокрема, полягає у розгляді в судових
засіданнях кримінальних справ, застосуванні встановлених законом заходів
кримінального покарання до осіб, винних у вчиненні злочину, або
виправдання осіб, які не є винними у пред’явленому їм обвинуваченні.
Вина обвинуваченого у скоєнні злочину може бути встановлена тільки
вироком суду. У судовому порядку вирішуються й питання застосування
примусових заходів медичного характеру до певних осіб, дострокового і
умовно-дострокового звільнення від покарання тощо.
Змістом правосуддя з цивільних справ є розгляд і вирішення по суті
спорів, пов’язаних із захистом прав і законних інтересів фізичних,
юридичних осіб чи держави. Функція правосуддя по-
12
ширюється також на випадки, коли необхідно офіційно засвідчити факти,
що мають юридичне значення: безвісна відсутність особи, фактичні шлюбні
відносини тощо. Тільки суд може позбавити громадянина можливості
розпоряджатися своїми правами внаслідок душевної хвороби. До юрисдикції
органів судової влади відносяться й скарги на неправомірні дії посадових
осіб, які ущемляють права громадян.
За ст. 32 Конституції “кожному гарантується судовий захист права
спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та
права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на
відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням,
використанням та поширенням такої недостовірної інформації”. В силу п.
13 “Перехідних положень” Конституції протягом п’яти років після набуття
нею чинності зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і
затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок
проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи. Після
закінчення цього строку, ніхто не може бути заарештований або
утримуватися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки
на підставах та в порядку, встановлених законом.
Проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду
чи обшуку може бути здійснено лише за вмотивованим рішенням суду (ст. ЗО
Конституції). Кожному гарантується також таємниця листування, телефонних
розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки з цього можуть бути
встановлені тільки судом і у випадках, передбачених законом (ст. 31
Конституції).
Судовій владі притаманна і функція контролю. Йдеться про контроль за
законністю і обгрунтованістю рішень і дій державних органів та посадових
осіб. Цей контроль здійснюють Конституційний Суд України, а також
загальні суди. Останні, зокрема, розглядаючи скарги на неправомірні дії
посадових осіб, які ущемляють права громадян, тим самим контролюють
органи виконавчої влади (ст. 248і КПК України). Крім того, судовому
контролю підлягають правові акти, прийняті органами виконавчої влади,
законність яких оспорює прокурор (ст. 24815 КПК), рішення державних
органів, прийняті щодо релігійних організацій і оспорювані в суді (ст.
248 КПК).
Особливе значення надається судовому контролю за законністю у сфері
кримінального судочинства. Заінтересовані у справі особи можуть
оскаржити в суді постанову про відмову в порушенні справи
13
(ст. 236і КПК), санкцію прокурора на арешт (ст. 2363 КПК), постанову
про припинення справи (ст. 236s КПК). Розглядаючи по суті зазначені
скарги, суддя тим самим перевіряє додержання вимог закону в ході
провадження у справі, відновлює в разі необхідності порушені права
особи.
4. ПРИНЦИПИ СУДОЧИНСТВА
Законність є загальноправовим принципом, що діє в усіх галузях
державного та суспільного життя. Під законністю слід розуміти додержання
і виконання приписів Конституції України, законів та інших нормативних
актів усіма державними і недержавними підприємствами, установами й
організаціями, посадовими особами, громадянами. Цей принцип
безпосередньо відноситься до кримінального судочинства. До обов’язків
суду входить суворе додержання матеріальних і процесуальних законів при
вирішенні справ по суті, перевірці законності та обгрунтованості вироку
у вищих інстанціях. Принцип законності забезпечується такою побудовою
судочинства, при якій у кожній наступній стадії перевіряється законність
рішень, прийнятих раніше.
Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом полягає в
тому, що в судочинстві громадяни є рівними перед законом і судом. Ця
рівність не залежить від раси, національності, мови, соціального
походження, майнового і посадового становища, місця проживання,
віросповідання, переконань, належності до політичних партій і
громадських об’єднань та інших обставин. Усі суб’єкти, які займають
однакове процесуальне становище, користуються одними й тими ж правами.
З метою забезпечення реальності прав закон передбачає додаткові гарантії
особам, які з різних причин не можуть захистити свої права та інтереси.
Зокрема, встановлює обов’язкову участь захисника у справах
неповнолітніх, німих, глухих, сліпих та інших осіб, які через свої
фізичні або психічні вади не можуть самі здійснювати своє право на
захист. Особам, які не володіють мовою судочинства, надається право
користуватися рідною мовою та допомогою перекладача. Порядок судочинства
є єдиним і обов’язковим щодо усіх кримінальних справ незалежно від того,
хто притягується до відповідальності.
14
Рівність усіх перед законом припускає, що при провадженні з
кримінальної справи повинна бути забезпечена рівність у засті . ванні
кримінального закону. Кримінальний закон, який забороняє вчинення
злочинів і встановлює за них покарання, є рівно обовяэ-ковим для усіх. В
той же час він рівно захищає громадян. їх життя. честь, гідність майно.
Забезпечення доведеності вини випливає з презумпції невинуватості,
формулювання якої міститься в ст. 62 Конституції: “Особа вважається
невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному
покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і
встановлено обвинувальним вироком суду”. Презумпція невинуватості
виражає не особисту думку слідчого, судді, а об’єктивне правове
становище. Держава, суспільство вважають громадянина законослухняним до
тих пір, доки інше не доведено і не встановлено відповідно до закону
судовою владою. Особа, притягнута як обвинувачений, лише звинувачується
у скоєнні злочину і не вважається злочинцем. Обов’язок доводити
винуватість обвинуваченого лежить на тому, хто його звинувачує, а в
суді, де розглядається справа, обов’язок доказувати винуватість лежить
на обвинувачеві, котрий бере участь у судовому розгляді.
Обставини справи мають бути досліджені повністю, всебічно, об’єктивно.
Мають бути з’ясовані як викриваючі, так і виправдовуючі обвинуваченого,
а також пом’якшуючі та обтяжчуючі його відповідальність обставини.
Обвинувачений не зобов’язаний доводити свою невинуватість. Суд,
прокурор, слідчий та дізнавач не мають права перекладати обов’язок
доводити невинуватість на обвинуваченого. Забороняється домагатися
показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі,
шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. Визнання
обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувального
вироку тільки в разі підтвердження визнання сукупністю доказів, які є у
справі. Нарешті, усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на
її користь.
Змагальність сторін і свобода в поданні ними суду своїх доказів та
доведенні перед судом їх переконливості. Цей принцип припускає: а)
розподіл функцій обвинувачення і захисту та відокремлення цих функцій
від правосуддя; б) наділення обвинувача і захисника рівними
процесуальними правами при здійсненні ними своїх функцій. Обвинувач,
підсудний, захисник, а також потерпілий, цивільний позивач, цивільний
відповідач та їх представники в судовому
15
засіданні користуються рівними правами щодо подання доказів, участі в
їх дослідженні та заявленні клопотань; в) активне і керівне становище
суду в процесі.
Визнання права на змагальність — це й визнання за тими, хто змагається,
права вільно використовувати рівні засоби та можливості в поданні суду
доказів, а також у доведенні перед судом їх переконливості. Процесуальне
рівноправ’я означає, що усе, що має здійснювати обвинувач для доведення
обвинувачення, вправі здійснювати й захисник для його спростування. Як
обвинувач, так і підсудний із захисником мають право викладати свої
міркування з приводу тих питань, які виникають в судовому засіданні і
вирішуються вироком, в тому числі про кваліфікацію злочину та
застосування покарання.
Суд має створити необхідні умови для всебічного, повного й об’єктивного
дослідження справи. Він виключає із розгляду неприпустимі докази, якою б
стороною вони не подавалися, вирішує питання про дослідження доказів,
раніше виключених із розгляду справи, за клопотанням сторін розглядає
нові докази тощо.
Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором. Кон-стиціюванням
цього принципу є практичне покладення функції обвинувачення на
прокурора. В судовому розгляді він підтримує перед судом державне
обвинувачення, користуючись при цьому рівними правами з іншими
учасниками процесу. Функція обвинувачення виконується прокурором
протягом усього розгляду справи, незалежно від зайнятої ним позиції, в
тому числі тоді, коли він відмовляється від обвинувачення.
Державний обвинувач бере активну участь у дослідженні доказів, висловлює
суду свої міркування про застосування кримінального закону та міри
покарання щодо підсудного або обґрунтовує свою відмову від
обвинувачення. Взаємини прокурора з судом будуються на основі
найсуворішого додержання принципів змагальності і рівності прав сторін,
незалежності суддів та підкоренні їх тільки закону. Прокурор виступає
від імені держави і внаслідок цього підтримує обвинувачення у суворій
відповідності із законом і в тій мірі, в якій воно знаходить
підтвердження в судовому слідстві.
Забезпечення обвинуваченому права на захист означає, що на органи
(посадові особи) — слідчого, прокурора, дізнавача, суд — покладений
обов’язок реалізувати право обвинуваченого на захист.
Кримінально-процесуальний закон передбачає значний обсяг прав, що дають
змогу обвинуваченому при його вмілому використанні самостійно захищатися
від пред’явленого обвинувачення. Це такі
16
права: 1) знати, у чому він обвинувачується; 2) давати пояснення по
суті пред’явленого обвинувачення або відмовитися від давання свідчень та
відповідей на питання; 3) подавати докази; 4) заяапяти клопотання; 5)
мати захисника і побачення з ним наодинці до першого допиту; 6)
знайомитись з усіма матеріалами справи; 7) заявляти відводи; 8) подавати
скарги на дії і рішення дізнавача. слідчого, прокурора, судді та суду;
9) право на останнє слово (ч. 2, З ст. 43 КПК).
Крім того, на органи, що висунули обвинувачення, а також на суд
покладається обов’язок: 1) до першого допиту обвинуваченого пояснити
йому право мати захисника; 2) надати можливість обвинуваченому
захищатися встановленими у законі заходами; 3) дізнавач, слідчий,
прокурор, суддя та суд зобов’язані забезпечити охорону особистих і
майнових прав обвинуваченого (ст. 21 КПК).
Таким чином, принцип забезпечення обвинуваченому права на захист значною
мірою спирається на обов’язок посадових осіб реалізувати ці права. Свої
права обвинувачений може реалізувати через запрошення захисника (або
призначення захисника у випадках, коли участь останнього є обов’язковою
— ч. З ст. 46 КПК).
Нарешті, закон містить норму, яку теж можна трактувати як принцип
забезпечення обвинуваченому права на захист: суд, прокурор, слідчий та
дізнавач повинні використовувати усі передбачені законом заходи для
всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи, виявляти
не тільки викриваючі, але і виправдовуючі обвинуваченого обставини, а
також обставини, що не тільки обтяжчують, а й пом’якшують його
відповідальність (ч. 1 ст. 22 КПК).
Гласність судового процесу і його повна фіксація технічними засобами
полягає в тому, що розгляд справ в усіх судах відбувається відкрито,
крім випадків, передбачених законом. Будь-який громадянин, якому
виповнилося 16 років, має право бути присутнім у залі судового
засідання. Крім того, хід судового розгляду та його результати можуть
доводитися до відома населення за допомогою засобів масової інформації
чи іншим способом. Закрите слухання справи проводиться тоді, коли
необхідно зберегти державну таємницю. Закритий судовий процес
допускається також за вмотивованим рішенням суду стосовно справ про
злочини осіб, які не досягли 16 років, та щодо інших справ з метою
запобігання розголошення відомостей про інтимний бік життя осіб, що
беруть участь у справі.
17
Вирок суду в усіх випадках оголошується публічно, навіть якщо справу
було розглянуто у закритому засіданні. Гласність забезпечує соціальний
контроль за діяльністю органів, які здійснюють кримінальний процес.
Відкритий розгляд справи, в ході якого досліджуються докази, подані
органами попереднього розслідування і додатково одержані судом, дають
змогу присутнім громадянам самим судити про обставини справи і особу
підсудного, оцінювати перебіг та результати процесу і, отже, формувати
громадську думку про судочинство в цілому. Сторонам надається можливість
фіксувати хід судового розгляду технічними засобами.
Забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду, крім
випадків, встановлених законом. В силу даного принципу сторони мають
право на перегляд судового рішення вищим судом в порядку апеляційного і
касаційного провадження. У нових процесуальних кодексах має бути
передбачений порядок принесення відповідної скарги та її розгляду, а
також визначені межі перегляду по суті рішень суду першої інстанції,
повноваження вищих інстанцій. Згідно з цим принципом судочинства
передбачається реформування нинішньої судової системи.
Обов’язковість рішень суду означає, що ті рішення, які набрали чинності,
а також передбачені законом судові розпорядження, вимоги, доручення та
інші акти органів судової влади є остаточними і обов’язковими для усіх
без винятку органів державної влади, підприємств, посадових осіб,
громадян та їх об’єднань. Вони підлягають неухильному виконанню на усій
території України. Невиконання судових рішень, які набрали чинності,
тягне за собою встановлену законом відповідальність.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
