.

Юрій М.Ф. 2006 – Політологія (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
4 57654
Скачать документ

Юрій М.Ф. 2006 – Політологія

Політологія — це відносно нова дисципліна. З самої назви випливає, що
політологія (в англомовних країнах встановився інший термін —
“політологічна наука”) — це наука про політику. Сам термін утворився з
двох грецьких слів: politike (державні або суспільні справи) і logos
(вчення, слово). Політологія виникла на рубежі ХІХ—ХХ ст., коли вона
стала на шлях активного теоретичного і методологічного розмежування з
історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. На рубежі ХІХ—ХХ
ст. політологія формує принципово нові методологічні підходи до
дослідження політичних явищ, що призводить до появи різнобічних шкіл і
напрямів. В першу чергу, політологія, що народжувалася, відчула на собі
вплив позитивістської методології, принципи якої були сформульовані
О.Контом і Т.Спенсером. Як будь-яка наука, політологія має свій об’єкт і
предмет дослідження. Об’єктом політології є політична сфера суспільства
і всі процеси, що в ній відбуваються. У вітчизняній політології склались
дві позиції стосовно предмету політології. Згідно з першою, політологія
— це цілісна й інтегративна наука про політику, яка включає в себе весь
комплекс часткових політичних знань. Сама ж політологія виступає як
міждисциплінарне знання, а її предмет складає сукупність закономірностей
функціонування і розвитку різних сторін політичної діяльності, які
досліджуються окремими субдисциплінами — політичною філософією,
політичною соціологією, політичною психологією тощо. Згідно з другою
позицією, політологія — це загальна теорія політики, яка не намагається
охопити всю політичну проблематику і має свій специфічний предмет
дослідження: закономірності відносин соціальних суб’єктів з приводу
влади і впливу, механізм владовідносин та взаємодій між владарюючими і
підвладними, керованими і керуючими. Структура політології передбачає
розмежування фундаментальної теоретичної (часто її називають загальною)
і прикладної політології. Теоретична політологія ставить своїм завданням
отримання нового знання, пояснення і розуміння політичної реальності,
розробку нових концептуальних моделей реальності. Але її вплив на
практику носить опосередкований характер. Навпаки, прикладна політологія
безпосередньо орієнтована на досягнення реального політичного ефекту.
Два напрями політології доповнюють один одного. Теоретична політологія
дає прикладній загальну концептуальну модель і методологію дослідження,
але в той же час у своїх узагальненнях вона сама спирається на
емпіричний матеріал, зібраний практиками-політологами. Політологія
допомагає зрозуміти людині свою роль у світі політики, озброює її
політичним досвідом і усвідомленням своїх прав та можливостей. Сучасна
політологія використовує різнобічні теоретичні, філософські,
загальнологічні та емпіричні методи дослідження.

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/annotation.h
tm” Анотація

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/introduction
.htm” Вступ

Зміст

РОЗДІЛ I. Ідейні витоки політології. Політологія як наука і навчальна
дисципліна

Тема 1. Політологія як наука і навчальна дисципліна

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part1/101.ht
m” Становлення політології як науки і навчальної дисципліни

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part1/102.ht
m” Предмет, структура і функції політології

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part1/103.ht
m” Методи політології

Тема 2. Історія політичної думки

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part1/201.ht
m” Політична думка Стародавнього світу

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part1/202.ht
m” Політична думка Середньовіччя і епохи Відродження

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part1/203.ht
m” Політична думка Нового часу

Тема 3. Базові характеристики української політичної думки

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part1/301.ht
m” Українська політична думка в X-XVIII ст.

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part1/302.ht
m” Розвиток вітчизняних політичних концепцій у ХІХ-ХХ ст.

РОЗДІЛ II. Політики і влада як соціальні явища

Тема 4. Політика як суспільне явище

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part2/401.ht
m” Походження політики

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part2/402.ht
m” Сутність політики: головні і теоретичні підходи

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part2/403.ht
m” Функції політики і її види. Структура політики

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part2/404.ht
m” Політика та інші сфери суспільного життя

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part2/405.ht
m” Політика і економіка

Тема 5. Політична влада

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part2/501.ht
m” Сутність влади: основні теоретичні підходи

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part2/502.ht
m” Види влади. Специфіка політичної влади

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part2/503.ht
m” Структура політичної влади

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part2/504.ht
m” Легітимність влади

РОЗДІЛ III. Політичні системи і політичні режими

Тема 6. Політична система суспільства

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part3/601.ht
m” Теоретичні моделі політичних систем

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part3/602.ht
m” Структура політичної системи

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part3/603.ht
m” Функції політичної системи

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part3/604.ht
m” Типологія політичних систем

Тема 7. Недемократичні політичні режими: тоталітаризм і авторитаризм

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part3/701.ht
m” Поняття політичного режиму

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part3/702.ht
m” Тоталітарні і авторитарні політичні режими: основні риси

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part3/703.ht
m” Передумови встановлення тоталітарних і авторитарних режимів

Тема 8. Демократичний політичний режим

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part3/801.ht
m” Сутність демократичного політичного режиму

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part3/802.ht
m” Основні форми демократії

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part3/803.ht
m” Теоретичні моделі демократії

РОЗДІЛ IV. Основні політичні інститути

Тема 9. Держава як суб’єкт політики

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/901.ht
m” Концепції походження держави

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/902.ht
m” Ознаки і сутність держави

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/903.ht
m” Функції держави

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/904.ht
m” Структура і форми держави

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/905.ht
m” Правова і соціальна держава

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/906.ht
m” Держава і громадянське суспільство

Тема 10. Соціальні групи як суб’єкти політики

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/1001.h
tm” Основні елементи теорії соціальних груп

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/1002.h
tm” Суспільні організації

Тема 11. Політичні партії. Партійні системи. Суспільно-політичні рухи

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/1101.h
tm” Політична партія: поняття, структура, функції

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/1102.h
tm” Типи партій

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/1103.h
tm” Партійні системи

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/1104.h
tm” Громадсько-політичні організації та рухи

РОЗДІЛ V. Соціальні суб’єкти політичної влади

Тема 12. Політична еліта

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part5/1201.h
tm” Поняття еліти. Теорії еліт

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part5/1202.h
tm” Причини елітизму. Функції і типи еліт

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part5/1203.h
tm” Канали і системи рекрутування політичної еліти

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part5/1204.h
tm” Особливості еволюції політичної еліти України

Тема 13. Політичне лідерство

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part5/1301.h
tm” Сутність політичного лідерства

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part5/1302.h
tm” Стилі і типи політичного лідерства

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part5/1303.h
tm” Імідж політичного лідера

РОЗДІЛ VI. Вибори і виборчі системи

Тема 14. Вибори і виборчі системи

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part6/1401.h
tm” Вибори: поняття, принципи

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part6/1402.h
tm” Стадії виборчого процесу

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part6/1403.h
tm” Типи виборчих систем

РОЗДІЛ VII. Політична культура і політична участь

Тема 15. Політична культура і політична участь

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part7/1501.h
tm” Сутність політичної культури. Рівні політичної культури

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part7/1502.h
tm” Типи політичних культур

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part7/1503.h
tm” Політична соціалізація

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part7/1504.h
tm” Політична участь

Тема 16. Політична свідомість

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part7/1601.h
tm” Місце і роль політичної свідомості у відношеннях влади

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part7/1602.h
tm” Політична ідеологія та її різновиди

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part7/1603.h
tm” Політична психологія як елемент політичної свідомості

РОЗДІЛ VIII. Політичні процеси і конфлікти

Тема 17. Політичні конфлікти і кризи

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1701.h
tm” Сутність соціальних конфліктів. Специфіка політичних конфліктів

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1702.h
tm” Типологія політичних конфліктів і криз

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1703.h
tm” Етнополітичні конфлікти

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1704.h
tm” Стадії розвитку політичних конфліктів і шляхи їх вирішення

Тема 18. Процеси демократизації сучасних суспільств

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1801.h
tm” Сутність і структура політичного процесу

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1802.h
tm” Типи і різновиди політичного процесу

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1803.h
tm” Основні теорії політичної модернізації

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1804.h
tm” Необхідні передумови утвердження демократії. Етапи демократичного
процесу

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1805.h
tm” Модернізаційний процес в Україні: основні проблеми та умови їх
розв’язання

Тема 19. Міжнародні відносини і проблеми глобалізації

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1901.h
tm” Основні теоретичні підходи до дослідження міжнародних відносин

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1902.h
tm” Основні суб’єкти сучасних міжнародних відносин

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1903.h
tm” Вплив процесу глобалізації на міжнародні відносини

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1904.h
tm” Поняття національного інтересу. Національні інтереси України

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/literature.h
tm” Література з політології

Анотація

Мета даного підручника – ознайомити студентів і всіх, хто цікавиться
політичною проблематикою, з основами сучасної політичної науки і
демократичної культури. Він орієнтований на реальні потреби України у
політичній освіті громадян. Автор намагався познайомити читача з
основами сучасної політичної теорії і в той же час сконцентрувати увагу
на найбільш нагальних в українських умовах проблемах: демократизації і
модернізації суспільства, правової соціальної держави, гуманістичних,
ненасильницьких засадах у політиці, цивілізаційної участі у ній громадян
тощо.

Підручник адресований студентам вищих навчальних закладів, викладачам,
аспірантам, всім зацікавленим політичною наукою.

Рецензенти:

Доктор історичних наук, професор Чернівецького НУ ім. Ю. Федьковича О.В.
Добржанський.

Доктор філософських наук, професор Чернівецького ТЕІ КНТЕУ В.В.
Павловський.

Вступ

У всі часи, а в наші дні особливо, політика справляє важливий, інколи
доленосний вплив на життя окремих людей і цілих народів. Вона нерозривно
пов’язана з самими глибокими основами людської цивілізації. Як відзначав
ще у V ст. до Р.Х. великий мислитель античності Аристотель, політика
коріниться у природі людини як соціальної істоти, здатної повноцінно
жити лише у колективі, суспільстві і “приреченої” взаємодіяти з іншими
людьми.

Політичні знання і культура потрібні сьогодні будь-якій людині,
незалежно від її професійної приналежності, оскільки, живучи у
суспільстві, вона обов’язково повинна взаємодіяти з іншими людьми і
державою. Без володіння такими знаннями особистість ризикує стати
розмінною монетою у політичній грі, перетворитися в об’єкт маніпулювання
і приниження зі сторони більш активних у політичному відношенні сил.

Масова політична грамотність громадян необхідна і всьому суспільству,
тому що оберігає його від деспотизму і тиранії, від антигуманних і
економічно неефективних форм державної і суспільної організації. Тому
свідоме формування політичної культури як мистецтва сумісного
цивілізованого проживання людей у державі – турбота всього сучасного
суспільства, важлива умова його добробуту.

І якщо у державах з міцно вкоріненими у свідомості мас демократичними
традиціями і ефективними інститутами контролю за урядом та іншою владою
частина громадян може дозволити собі деяку аполітичність, то в країнах,
які недавно пережили авторитарні і тоталітарні режими, в тому числі і
Україна, масова відторгненість від політики може спровокувати важкі
соціальні наслідки. Демократичний устрій не може утвердитися і бути
ефективним без відповідної політичної культури населення. Демократія
передбачає перетворення людини у джерело влади. І хоча в умовах
демократичної держави далеко не кожен індивід чинить реальний вплив на
прийняття політичних рішень, саме від усвідомленого вибору і активності
більшості громадян залежить облік у державній політиці інтересів різних
груп населення, компетентність і відповідальність правлячих еліт.

Здатність громадян до прийняття раціональних рішень, участь у політиці
не формується стихійно, а здобувається в ході систематичного набуття
ними відповідних знань і досвіду. Сьогодні у всіх індустріально
розвинутих демократичних країнах існують спеціальні інститути політичної
освіти, які допомагають вирішувати ці завдання. Діяльність таких установ
не може замінити засоби масової політичної комунікації – телебачення,
радіо, газети, що змальовують, як правило, лише поверхневу картину
подій.

Демократична політична освіта базується на визнанні основних
гуманістичних цінностей і, перш за все, свободи і достоїнства кожної
особистості, її природних, невід’ємних прав. Вона допомагає громадянину
вірно оцінити відповідний суспільний устрій, усвідомити своє місце і
роль у державі, права і обов’язки. Головна її мета – навчити людину
адекватно орієнтуватися у складному і суперечливому сучасному світі,
виражати і захищати свої інтереси, поважаючи інтереси і права інших
людей, колективно вирішувати спільні проблеми. Вона направлена також на
формування у громадян поваги до демократичного порядку, державних і
громадських інститутів, що його забезпечують, тому свобода окремої
особистості не може бути реальною.

Демократична політична освіта покликана надати політиці людський вимір,
стримувати прояви у політичних діях егоцентричної мотивації,
нетерпимості і емоційної неврівноваженості, а також ідеологічного
класового або націоналістичного ірраціоналізму, що нерідко виступає під
гаслом боротьби за тотальну раціоналізацію суспільства. Одне з її
первинних завдань – вироблення у громадян стійкого імунітету або, у
крайньому випадку, розумного, критичного відношення до різного роду
радикалістських ідеологій, ворожих демократичному ладові і які
намагаються нав’язати суспільству ту чи іншу соціальну утопію.

В країнах з недавнім тоталітарним минулим, в тому числі і в Україні,
охоплених глибокою кризою, небезпека руйнівного впливу нових
радикалістських ідеологій досить велика. Відсутність у населення стійкої
демократичної культури, твердих орієнтацій на загальнолюдські цінності,
посткомуністична масова ментальність, що доповнюються напівжебрацьким
існуванням широких верств населення, гострими соціальними конфліктами,
можуть призвести і вже приводять багатьох людей в обійми нових
екстремістських ідеологій, панування яких не менш руйнівне, ніж вплив
офіційного марксизму. Тому оволодіння громадянами основами політичної
науки і демократичної культури – одна із важливіших умов успіху
політичних і суспільних реформ в Україні. Відомо, що будь-які соціальні
зміни починаються, перш за все, у свідомості людей.

Перехід від командної економіки до ринкового господарювання і від
тоталітарної політичної системи до правової держави вимагає корінних
змін у політичній культурі населення, формування масового менталітету,
адекватного ринковій економіці і плюралістичній демократії. Демократична
політична освіта здатна значною мірою прискорити цей процес.

У нашому суспільстві вона покликана виконати кілька конструктивних
функцій і, перш за все, допомагати людям виробляти раціоналістичний і
демократичний менталітет, засвоювати цінності і норми демократичної
політичної культури, формувати такі якості, як політична толерантність
(терпимість), здатність до партнерства і компромісу, прагнення до
консенсусу, вміння цивілізовано і інституціалізовано (в межах закону і
за допомогою демократичних інститутів) виражати і захищати свої
інтереси, попереджати або відносно безболісно вирішувати соціальні
конфлікти, зміцнювати українську загальнонаціональну ідентичність,
патріотизм і державність. Розвиток демократичної політичної свідомості
сприяє також зміцненню у населення відчуття громадянського обов’язку,
відповідальності перед суспільством і державою, обмежує вплив
політичного радикалізму і екстремізму.

Особливо необхідні політичні знання і навички молодому поколінню, яке
відрізняється великим радикалізмом суджень і дій, підтвердженим
сприйняттям різних утопічних ідеологій тощо.

Мета цього підручника – ознайомити студентів і всіх, хто цікавиться
політичною проблематикою з основами сучасної політичної науки і
демократичної культури. Він орієнтований на реальні потреби України у
політичній освіті громадян. Автор намагався познайомити читача з
основами сучасної політичної теорії і в той же час сконцентрувати увагу
на найбільш нагальних в українських умовах проблемах: демократизації і
модернізації суспільства, правової соціальної держави, гуманістичних,
ненасильницьких засадах у політиці, цивілізаційної участі у ній громадян
тощо.

Становлення політології як науки і навчальної дисципліни

Політологія – це відносно нова дисципліна. З самої назви випливає, що
політологія (в англомовних країнах встановився інший термін –
“політологічна наука”) – це наука про політику. Сам термін утворився з
двох грецьких слів: politike (державні або суспільні справи) і logos
(вчення, слово). Виникнення політології пов’язують з рубежем ХІХ-ХХ ст.,
коли вона стала на шлях активного теоретичного і методологічного
розмежування з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. До
цього політичне життя суспільства традиційно розглядалося в межах цих
галузей знань. Але витоки сучасної політології необхідно шукати в
політичних ідеях і теоріях попередніх історичних епох.

В історії розвитку політичного знання виділяють три великих етапи:

перший етап сягає корінням в історію стародавнього світу, античності і
продовжується до Нового часу; це період панування міфологічних, а
пізніше – філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ і
поступової їх заміни раціональними трактуваннями; при цьому політичні
ідеї розвиваються в загальному потоці гуманітарних знань;

другий етап починається з Нового часу і продовжується приблизно до
середини XIX ст.: політичні теорії звільняються від релігійного впливу,
набувають світського характеру і найголовніше – стають більш
прив’язаними до конкретних потреб історичного розвитку; центральними
питаннями політичної думки стають проблема прав людини, ідея поділу
влади, правової держави і демократії; у цей період відбувається
становлення перших політичних ідеологій, політика усвідомлюється як
особлива сфера життєдіяльності людей;

третій етап – це період становлення політології як самостійної наукової
і освітньої дисципліни; процес оформлення політології починається
приблизно у другій половині XIX ст., потім знадобиться майже сто років
для кінцевого оформлення та професіоналізації політичної науки.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. у політології формуються принципово нові
методологічні підходи до дослідження політичних явищ, що призводить до
появи різнобічних шкіл і напрямів, які відіграли значну роль у
становленні сучасної політологічної науки. В першу чергу, політологія,
що народжувалася, відчула на собі вплив позитивістської методології,
принципи якої були сформульовані О.Контом і Т.Спенсером. Під впливом
позитивізму в політичних дослідженнях утвердився принцип версифікації
(від лат. verus – шукати, facio – роблю), тобто підтвердження, згідно з
яким наукову цінність можуть мати вірогідні емпіричні факти, які можна
перевірити шляхом спостереження, вивчення документів і кількісних
методів аналізу. Позитивізм стимулював розвиток емпіричного напряму
політології. Значний внесок у розвиток емпіричних досліджень внесла
Чиказька школа політичної науки (20-40 pp. XX ст.), заснована відомим
американським політологом Ч.Мерріамом.

Другий методологічний підхід, що утвердився, – соціологічний – тлумачив
політичні явища як похідні від інших сфер суспільного життя: економіки,
культури, етики, соціальної структури суспільства. Зокрема, марксизм
заклав традицію економічного детермінізму – розуміння політики через дію
об’єктивних економічних законів класового суспільства.

У цілому для європейських політологів початку XX ст. (а вони одночасно
були і соціологами) було характерне дослідження політики в широкому
соціальному контексті з виходом у сферу філософії, історії, соціології
та психології. Розвиток політології цього періоду пов’язано з іменем
Макса Вебера, якого закономірно вважають засновником теорії легітимності
влади і сучасної теорії бюрократії. Важливу роль у становленні
політичної теорії зіграли Г.Моска, В.Парето і Р.Міхельс, які заклали
основу теорії еліт.

Могутній вплив на становлення методології і проблематику політології
мали ідеї засновника психоаналізу З.Фрейда. Він звернув увагу на роль
несвідомих імпульсів у детермінації політичних явищ. Значною мірою під
впливом психоаналізу в політології сформувалися напрями, що досліджують
політичну поведінку, спонукальні причини потягу до влади. Значний внесок
для утвердження в політології методів психоаналізу й експериментальної
психології внесли Ч.Мерріам і його соратник по Чиказькій школі
Г.Лассуелл. Діяльність Чиказької школи підготувала ґрунт для
біхевіоралістської (від англ. behaviour -поведінка) революції в західній
і перш за все в американській політології після другої світової війни.
Політична поведінка була визнана основою політичної реальності, що
підлягає емпіричній фіксації, за допомогою, в першу чергу, методів
природничих наук. У межах цього напряму були досліджені моделі поведінки
в різних ситуаціях, наприклад, на виборах, при прийнятті політичних
рішень. Об’єктом досліджень стала мотивація, яка спонукала індивіда до
дій.

Біхевіоралістський підхід був орієнтований на два принципи
неопозитивізму:

принцип версифікації, що вимагає встановлення істинності наукових
тверджень за допомогою їх емпіричної перевірки;

принцип звільнення науки від ціннісних суджень і етичних оцінок.

Біхевіоралізм, з одного боку, заперечив ідеологічну тенденційність у
поясненні політики, а з іншого – відмовляв політології в постановці
проблем, спрямованих на соціальне реформування суспільства, що викликало
критику з боку значної частини відомих політологів. У 70-х pp. XX ст. у
розвитку західної політології почався новий період, який отримав назву
“постбіхевіоральної революції”. Було визнано, що головним у політології
є не тільки опис, але й тлумачення політичних процесів, також відповіді
на запити суспільного розвитку і вироблення альтернативних рішень. Це
призвело до відродження інтересу до різнобічних дослідницьких підходів:
історико-пізнавального методу, дослідницького підходу, розробленого
М.Вебером, марксизму і неомарксизму, зокрема до ідей представників
Франкфуртської школи Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермаса, Е. Фромма.
Політологія знову звернулася до нормативно-інституціональних методів, що
пояснюють політику як взаємодію інститутів, формальних правил і
процедур. Наслідком постбіхевіоральної революції став своєрідний
консенсус політологів стосовно рівноправності найбільш різнобічних
підходів у вивченні політичної сфери: неприпустимості визнання
пріоритету якого-небудь одного напряму.

У післявоєнний період політологія суттєво розширила і сферу своїх
досліджень.

Це перш за все такі питання, як:

політичні системи (Г. Парсонс, Д. Істон, К. Дойч);

політична культура (Г. Алмонд);

політичні режими (Х. Арендт, К. Поппер, К. Фрідріх, З. Бжезинський);

партії і партійні системи (М. Дюверже, Дж. Сарторі);

конфлікт і консенсус у політиці (Р. Дарендорф, С. Ліпсет).

Політична наука збагатилася новими напрямами в дослідженні проблем
демократії. Р. Даль, Дж. Сарторі, Й. Шумпетер розробили нові теоретичні
моделі демократії. В останні десятиліття зросла цікавість до проблем
політичної модернізації (С. Хантінгтон) і проблем створення умов, що
визначають демократичні перетворення різних країн.

Розвиток політології як самостійної науки і навчальної дисципліни – це
не тільки період визначення її предметної сфери та методологічної
основи, але й період організаційного оформлення. З другої половини XIX
ст. політологія стає на шлях активного організаційного оформлення. Існує
декілька поглядів щодо початку інституціоналізації політології, тобто її
оформлення в самостійний напрям у сфері освіти і наукових досліджень.
Деякі вчені пов’язують її появу з виникненням у середині XIX ст. в
Німеччині правової школи, орієнтованої на вивчення держави. Пізніше, у
1871 р. в Парижі створюється інший політологічний центр – Вільна школа
політичних наук. Інші дослідники символічною датою появи політології
називають 1857 p., коли у США в Колумбійському коледжі, що згодом став
університетом, став читатися курс політичної теорії. У 1880 р. тут
відкривається Школа політичної науки. З цього року в США починає
видаватися перший політологічний журнал. Після другої світової війни у
багатьох країнах спостерігається своєрідний “бум” на політологічні
дослідження. Це стимулювало створення академічних політичних інститутів
і міжнародних центрів. Так, у 1949 р. в межах ЮНЕСКО була заснована
Всесвітня асоціація політичних наук. У 70-90 pp. XX ст. відбувається
кінцева інституціоналізація політичної науки. З допоміжної дисципліни,
яку нерідко розглядали як доповнення до юриспруденції і соціології,
політологія перетворилася в загальновизнану, організаційно оформлену
академічну дисципліну з широко розгалуженою системою освітніх та
дослідницьких закладів

Предмет, структура і функції політології

Як будь-яка наука, політологія має свій об’єкт і предмет дослідження.
Під об’єктом науки розуміються сторони об’єктивної реальності, що
підлягають розгляду. Не виключено, що один і той самий об’єкт може
вивчатися різними науками під особливим кутом зору, з позиції свого
предмету та методів. Об’єктом політології є політична сфера суспільства
і всі процеси, що в ній відбуваються. Але існує більше десяти
гуманітарних та соціальних наук, що розглядають політику: наприклад,
філософія, соціологія, теорія держави і права, історія. У зв’язку з цим
виникає питання про специфіку предмету політології, тобто того кола
проблем, яке підлягає всебічному дослідженню.

У вітчизняній політології склались дві позиції стосовно предмету
політології. Згідно з першою, політологія – це цілісна й інтегративна
наука про політику, яка включає в себе весь комплекс часткових
політичних знань. Сама ж політологія виступає як міждисциплінарне
знання, а її предмет складає сукупність закономірностей функціонування і
розвитку різних сторін політичної діяльності, які досліджуються окремими
субдисциплінами – політичною філософією, політичною соціологією,
політичною психологією тощо.

Згідно з другою позицією, політологія – це загальна теорія політики, яка
не намагається охопити всю політичну проблематику і має свій специфічний
предмет дослідження: закономірності відносин соціальних суб’єктів з
приводу влади і впливу, механізм владовідносин та взаємодій між
владарюючими і підвладними, керованими і керуючими. При цьому влада
розглядається як сутність феномену політики. Не вступаючи в дискусію про
політологію, можна висловити думку, що “широке” і “вузьке” розуміння
предмету політичної науки не суперечать одне одному, а співвідносяться
як два “концентричні кола” накопичення політичного знання.

Більшість дослідників розглядають політологію як єдину інтегровану
науку, хоча і внутрішньо диференційовану на субдисципліни.

Залежно від проблематики, що вивчається, вона містить у собі такі
напрями:

політичну філософію, яка досліджує ціннісні аспекти політики, ідеали і
норми, на основі яких функціонує політика та влада; крім того, політична
філософія формує понятійний апарат науки, її методологічну базу;

теорію політики; це більш конкретна дисципліна, що вивчає політику і
владу, механізми функціонування останньої, вона має свої внутрішні
структурні ланки: теорія політичної системи, теорія влади, теорія
демократії, теорія еліт тощо;

політичну соціологію, яка акцентує увагу на соціальному обґрунтуванні
влади: вплив соціальних груп і в цілому громадянського суспільства на
політику;

політичну психологію, котра досліджує роль установок, переконань,
мотивів і несвідомих факторів на політичну поведінку; ця дисципліна
розглядає як масові форми участі в політичних процесах, так і
психологічні аспекти феномену лідерства;

історію політичних учень, що вивчає етапи еволюції уявлень про політичне
життя і її компонентів у різні політичні епохи;

політичну антропологію, яка вивчає вплив соціобіологічних якостей людини
на політику, а також зв’язок політики з культурою і
національно-психологічними особливостями того чи іншого народу;

теорію міжнародних відносин, яка розглядає проблеми світової політики і
взаємовідносин держав; всередині цього напряму виділяють геополітику, що
розглядає використання державами просторових факторів для досягнення
політичних завдань.

Це далеко не повний список субгалузей, що входять у структуру
політології. За різними оцінками, в єдину систему політичної науки
об’єднуються від двадцяти до сорока дисциплін, що відображають процес
поглиблення спеціалізації політичного знання.

Друга структура політології передбачає розмежування фундаментальної
теоретичної (часто її називають загальною) і прикладної політології.
Один напрям відрізняється від іншого завданнями, дослідницькими
процедурами і зв’язками з практикою. Теоретична політологія ставить
своїм завданням отримання нового знання, пояснення і розуміння
політичної реальності, розробку нових концептуальних моделей реальності.
Але її вплив на практику носить опосередкований характер. Навпаки,
прикладна політологія безпосередньо орієнтована на досягнення реального
політичного ефекту. Вона вивчає і пропонує способи впливу на певні сфери
політичної реальності. Кінцевою метою досліджень у цій сфері є прогнози,
рекомендації, поради учасникам політичного процесу. Даний напрям
політології має безпосередній зв’язок з практикою. Про практичний напрям
прикладної політології свідчить і сфера її уваги: технології виборчих
кампаній, вивчення суспільної думки, електоральна поведінка, технологія
організації влади, прийняття політичних рішень, політичне прогнозування,
моделювання політичних процесів тощо.

Два напрями політології доповнюють один одного. Теоретична політологія
дає прикладній загальну концептуальну модель і методологію дослідження,
але в той же час у своїх узагальненнях вона сама спирається на
емпіричний матеріал, зібраний практиками-політологами.

Призначення політології для суспільства розкривається в її функціях.

Пізнавальна функція полягає у дослідженні багатогранності політичних
явищ з метою отримання знання про їхню сутність, зміст і закономірності
розвитку.

Аналітична функція – всебічний аналіз політичних процесів, оцінка
діяльності інститутів політичної системи.

Прогностична функція – вироблення наукових прогнозів подальших змін у
політичній сфері, виявлення тенденції розвитку суспільних процесів.

Інструментально-практична функція – розробка рекомендацій для
удосконалення яких-небудь сторін політичної практики.

Політична соціологія – формування громадянської культури.

Політичне знання допомагає зрозуміти людині свою роль у світі політики,
озброює її політичним досвідом і усвідомленням своїх прав та
можливостей.

Методи політології

Сучасна політологія використовує різнобічні теоретичні, філософські,
загальнологічні та емпіричні методи дослідження.

1. Серед методів теоретичного пізнання, тобто прийомів дослідження,
способів узагальнення і формування системи знання, як правило, виділяють
такі:

інституціональний метод, який передбачає, що в центрі дослідження
повинні знаходитися політичні структури, їхні властивості і
взаємозв’язки, а також фіксовані норми, на основі яких функціонують ці
інститути;

соціологічний метод орієнтований на виявлення соціальної обумовленості
політики, вплив на неї економіки, культури, ідеології та соціальної
структури;

історичний метод, який розглядає політичні явища в процесі їх
становлення в минулому і розвитку в теперішньому;

системний метод, котрий застосовується при дослідженні складних
багаторівневих об’єктів (політичні системи, інститути); об’єкт
розглядається як цілісність, що формується взаємодією елементів і
знаходиться в багатогранних зв’язках із зовнішнім середовищем;

порівняльний метод передбачає співставлення однотипних об’єктів
(політичних систем або їх окремих структурних компонентів, моделей
політичних режимів у різних країнах) у різних народів з метою виявлення
подібностей і відмінностей;

структурно-порівняльний метод, який полягає у розгляді внутрішньої
структури системи з позиції функціонального призначення кожного її
елементу;

антропологічний метод, котрий пояснює політику, виходячи з природи і
універсальності родових якостей людини;

психологічний метод спрямований на вивчення психологічних механізмів
політичної поведінки;

біхевіоралістський метод, який розглядає політику як поведінку індивідів
і груп, що мають певну мотивацію та установки; як уже зазначалося, цей
підхід вимагає емпіричної перевірки всіх висновків;

нормативно-ціннісний метод оцінює політичні процеси з погляду
оптимального варіанту, ідеалу.

2. У другу групу входять філософські та загально-логічні методи, які
використовуються не тільки в політології, але й в інших науках:

діалектичний метод, який передбачає розгляд політичних явищ з
урахуванням їхньої постійної зміни, взаємозв’язку частин, компонентів і
внутрішнього протиріччя;

метод сходження від абстрактного до конкретного;

аналіз і синтез;

індукція і дедукція;

узагальнення.

3. Поряд з теоретичними в політології застосовуються численні емпіричні
методи збору і аналізу інформації, запозичені з природничих наук,
кібернетики і соціології. До них відносять:

опитування – один з найпоширеніших методів збору політичної інформації;
воно може проводитися у формі розмов, інтерв’ю, анкетування, що дозволяє
виявити стан суспільної думки з того чи іншого питання;

спостереження, яке дозволяє безпосередньо відслідковувати політичні
факти; спостереження буває двох типів: невключеним і включеним; у
першому випадку події і факти відслідковуються зі сторони, у другому –
передбачається безпосередня участь спостерігача в якій-небудь події або
діяльності організації;

статистичні методи, за допомогою яких здійснюється накопичення і
систематизоване узагальнення різнобічних емпіричних даних, що
характеризують різні стани об’єкта;

математичні методи, які відкривають можливість для моделювання
політичних процесів;

метод моделювання: модель – це схематичний зразок об’єкта, що
вивчається, який відображає його сутнісні якості. Моделювання дозволяє
перевірити гіпотези, скласти прогнози, пояснити чи описати які-небудь
політичні явища і процеси.

Політична думка Стародавнього світу

Сучасна політична наука спирається на фундамент політичної думки
попередніх епох. З глибокої давнини до періоду виникнення ранньокласових
суспільств і держав беруть початок перші спроби усвідомлення сутності
політичних явищ. Історично першою формою пояснення нової соціальної
реальності стало релігійно-міфологічне тлумачення природи владних
відносин і соціальної ієрархії. Згідно з древніми міфами земна
організація життя має божественне походження та є відображенням
загальносвітового космічного порядку. Боги передають владу земним
правителям або поряд з останніми продовжують залишатися вершителями
земних справ.

Конфуцій. Пізніше політична думка, порвавши з міфологією, прийняла більш
раціональну форму. При розгляді проблем влади і соціального порядку стає
домінувати філософсько-етичний підхід, що пояснює ці явища через призму
досягнення загального блага та справедливості. Подібна тенденція
прослідковується в ученнях Конфуція, грецьких філософів і
політико-правової думки Риму. В центрі уваги древніх мислителів такі
питання, як принципи організації держави, проблема законів і
справедливості, обґрунтування ідеальної форми правління.

Китайський філософ Конфуцій – один з найвідоміших представників
політичної думки Стародавнього Сходу. Він відмовився від ідеї
божественного походження держави і розвинув концепцію патріархальної
аристократичної держави. Згідно з його вченням, держава виникає з
об’єднання, сімей і уподібнюється сім’ї, де імператор – батько, що
турбується про своїх підданих – дітей. Кінцева мета державної влади –
досягнення спільного блага. Хоч Конфуцій негативно ставився до крайнощів
майнової диференціації (до поділу суспільства на багатих і бідних), він
виправдовував моральну ієрархію: поділ людей на “благородних” і “темних”
– простий народ. Перших від других відрізняють такі якості, як знання,
справедливість, почуття обов’язку, повага до старших, дотримання
моральних норм. Політичний ідеал давньокитайського мислителя – влада,
здійснювана аристократами, доброчинність, строге дотримання кожною
людиною своїх обов’язків і наслідування ритуалів, що склалися. Конфуція
відрізняло недовір’я до законів, він вважав, що суспільний порядок
повинен підтримуватися ритуалами і мораллю.

У працях мислителів Давньої Греції аналізується антична
соціально-політична практика. Державність цього періоду втілилася у
формі полісів – невеликих міст-держав і навколишніх поселень. Центром
давньогрецької цивілізації став афінський поліс періоду розквіту
демократії (VI-V ст. до н.е.). Демократичні процедури передбачали участь
вільного чоловічого населення в роботі народних зборів і прийняття
рішень, рівність громадян перед законом, право на заміщення виборної
суспільної посади. Практикою функціонування демократія спричинила вплив
на уявлення древніх мислителів Еллади і бажаної форми держави. Багато з
них зробили свій вибір не на користь демократії. Серед тих, хто розділяв
аристократичні погляди на правління, були Піфагор, Геракліт, Сократ.
Правити, на їхню думку, повинен не весь народ, а тільки кращі люди,
доброчесністю яких є мудрість. Прибічником “поміркованої” цензової
демократії був Демокрит.

В античних авторів присутнє розуміння Закону, що перетворює Хаос у
Космос. Поліс у їхньому уявленні виступає відображенням космічного
порядку. Так, у вченні Піфагора міститься думка про закон космічної
гармонії, що визначає порядок для всього сутнісного.

Сократ. Відчайдушним захисником ідеї компетентного правління і панування
законів в організації полісного життя був Сократ. Він стверджував, що
правити повинні знаючі люди-філософи, а саме правління є мистецтвом, яке
здатні сприймати лише окремі “кращі” люди завдяки своєму народженню,
вихованню і навчанню. Його критика демократії мала реальне підґрунтя:
ірраціональність рішень, що приймалися афінськими громадянами, часто
призводила до нестабільності політичного життя. До інших відомих ідей
Сократа належить його вимога дотримання законів. Він поділив закони на
божественні, незалежні від волі людей, людські. І ті й інші закони
вимагають послуху, тому що законне і справедливе – одне й те саме.
Сократ власною смертю показав приклад загально слухняності. Засуджений
до смерті афінським демосом (народом), він відмовився від
запропонованого йому плану втечі, посилаючись на те, що суспільство може
загинути, якщо судові рішення не будуть мати ніякої сили.

Платон. Подальший розвиток античної політичної думки пов’язаний з іменем
знаменитого філософа Платона. Вперше його політичні ідеї були викладені
в окремих політичних трактатах, написаних у формі діалогів: “Держава”,
“Політик”, “Закони”. Давньогрецький філософ продовжив традицію, що
намітилася, – обґрунтування ідеальної форми, держави. Подібний підхід
збережеться включно до епохи Нового часу. Інша проблема, яку зачепив
Платон, – зміна державних форм.

На думку Платона, ідеальну державу можна обґрунтувати, уподібнивши її до
тіла або душі людини.

Трьом частинам душі людини – розумній, завзятій і бажаючій – повинні
відповідати три стани:

правителі, достоїнством яких є мудрість;

воїни, яких від інших відрізняє хоробрість;

виробники (ремісники, купці, землероби, актори), для яких характерно
наситити свій шлунок і емоції.

Подібне виділення станів визначається необхідністю поділу праці, тому що
кожен вид діяльності вимагає певних знань і навичок. Ідеальна держава
Платона ієрархічна. Вищим станом є правителі, тому що вони, володіючи
мудрістю, здатні забезпечити спільне благо. Нижче становище займають
виробники. Для закріплення соціальної ієрархії філософ використовує міф
про домішування Богом до кожного стану певного металу: правителям –
золота, воїнам – срібла, виробникам – міді і заліза. Справедливість, як
принцип досконалої держави, полягає в тому, що кожен стан займається
своєю справою і має своє особливе становище у суспільній ієрархії.

Друга риса ідеальної держави – аристократичне правління, при якому
правлять тільки розумні люди. Здатність засвоїти мудрість, яка
передається нащадкам шляхом підбору батьків і довгого навчання
„мистецтву політики”, присутня філософам. Єдність держави може підірвати
егоїзм окремих людей. Платон бачив вирішення цієї проблеми в обмеженні
споживання тільки найнеобхіднішим і в скасуванні будь-якої власності та
сім’ї для станів правителів, воїнів.

Держава залишається ідеальною доти, доки кожен стан займається своєю
справою, в чому і виражається, на думку Платона, справедливість. Однак
псування характеру правителів та підлеглих, необгрунтовані претензії
інших станів (тих, хто не володіє мудрістю) на владу призводять до
розкладу ідеальної держави і до поступової її заміни більш низькими
державними формами. Ідеальна держава, реалізована у формі монархії
(царської влади) або у формі аристократії (правління філософів),
вироджується в тимократію (владу воїнів), потім в олігархію (владу
небагатьох, яку Платон розуміє як плутократію -панування багатих).
Надмірна майнова нерівність викликає невдоволення народу, що призводить
до утвердження демократії, яка потім замінюється найгіршою формою
держави – тиранією. Колообіг державних форм завершується поверненням в
ідеальний стан. Але сам Платон не розкриває механізму облагородження
тиранії. Демократію він також розглядає як недосконалу форму держави,
що, ймовірно, було продиктовано несприйняттям грецьким мислителем її
практичного втілення в афінському полісі: рішення народу не завжди були
мудрими, демократичними процедурами часто користувалися авантюристи для
приходу до влади. Насамкінець Платон не пробачив афінським громадянам
смертний вирок його вчителю Сократу. Аргументуючи своє ставлення до
демократії, філософ виказує проникливу думку про небезпеку надмірної
свободи, тому що з крайньої свободи може народитися найжорстокіше
рабство. Історія знає приклади, що підтверджують цей прогноз. Багато
диктаторських режимів виникали з криз, спровокованих станом анархії і
розпадом форм взаємовідносин між людьми, що склалися, домінуванням у
настрої людей ідеї нічим не обмеженої свободи.

Треба відзначити, що і великі революції, які надихалися демократичною
ідеєю, в результаті закінчувалися диктатурами:

якобінська диктатура й імперія Наполеона у Франції;

диктатура Кромвеля в Англії;

диктатура більшовиків у СРСР.

У той самий час у проекті ідеальної держави Платона прослідковуються
контури тоталітаризму: пріоритет держави над індивідом, наявність
цензури, організація життя за планом, встановленим правителями,
однаковість у житті всіх громадян, регламентація всіх її сторін,
включаючи інтимне життя. Але в спадщині Платона є чимало позитивних
ідей. Для свого часу він виказав сміливу ідею про рівноправ’я громадян,
вважаючи, що найдостойніші з них можуть стати правителями.

Аристотель. Великий внесок в розвиток політичної думки вніс Аристотель.
Його можна назвати „батьком” використання порівняльного методу в
політології. Разом з учнями він проаналізував сто п’ятдесят вісім
конкретних видів державного устрою і створив класифікацію державних
форм, яка протягом наступних століть вважалася класичною. Він використав
два критерії для виділення форм правління. Кількісний критерій вказує на
кількість владарюючих: один, кілька, більшість. Своєрідним якісним
критерієм є принципи, що лежать в основі влади: законність і турбота про
спільне благо. Форми держави, що базуються на цих принципах, Аристотель
визнавав правильними, а відповідно ті з них, де правителі порушують
закони і турбуються тільки про власні інтереси, – неправильними.
Подібний підхід вже зустрічався у Платона, але Аристотель вніс суттєві
зміни у схему свого вчителя. Добра влада одного – це монархія,
викривленням якої є тиранія. Влада небагатьох, заснована на
доброчинності та вихованні, – аристократія, коли “уряд сформований з
найкращих людей”. Її викривленням є олігархія – влада заснована на
багатстві і відстороненні від влади більшості населення. Третьою
правильною формою Аристотель визнає політію або конституцію – правління
більшості, що визнає закон. Їй протиставляється демократія, де при владі
переважають бідні, які не мають необхідного виховання і якостей для
того, щоб займатися управлінням. Вплив Аристотеля на наступну політичну
думку був значним, а його оцінка демократії як “поганої” форми правління
повторювалася багатьма мислителями включно до епохи Нового часу. Але сам
Аристотель диференційовано підходить до демократії, виділивши п’ять її
видів. Об’єктом критики мислителя є крайня демократія, де не діють
закони, а фактично правлять демагоги. В той же час його трактування
політії як правління більшості на основі закону певною мірою відповідає
сучасному уявленню про демократію. Саме ця форма держави виступає
політичним ідеалом для Стагірита. Він був прибічником наслідування
принципу “вірної міри” – знаходження у всьому “золотої середини”. В
організації полісного життя потрібна величина йому бачилася саме в
політії, що була поєднанням олігархічного і демократичного елементів.
Політія – це своєрідний компроміс між добробутом і рівністю.

Багато ідей Аристотеля – це протилежні позиції його знаменитого вчителя
Платона. У Ватикані зберігається відома картина Рафаеля “Афінська
школа”. Великий митець відобразив на цьому полотні суперечку
давньогрецьких мислителів. Платон показує вгору, тим самим підкреслюючи,
що справжнє буття має світ ідей, а земний світ – лише видимість
дійсності, яка є відображенням ідей. Обидва світи, згідно з мислителем,
поєднуються за допомогою світової душі. Аристотель, навпаки, показує
вниз. Він вважав, що земне життя можна раціонально усвідомити й
удосконалити. Це стосується і політичного життя. Учитель та учень
розійшлися також з питання про найкращий соціально-економічний устрій
полісу. Аристотель критикував ідею Платона про ліквідацію приватної
власності і сім’ї як таких, що протирічать природі людини. В той же час
він попереджав про небезпеку надмірної майнової нерівності у
суспільстві, що призводило до суспільної нестабільності та виступів
бідних проти багатих. Вихід з цього становища він бачив не в знищенні
приватної власності, а в її відносному вирівнюванні і формуванні
заможного середнього прошарку. Саме в політії, де, на його думку,
переважають люди середнього статку – люди не бідні, але й не досить
багаті, – досягається суспільна рівновага і політична стабільність.
Геніальна здогадка про „середній елемент” випередила свій час та знайшла
своє продовження в сучасній теорії “середнього класу” як соціальної
основи стабільних демократичних режимів.

Марк Тулій Цицерон. Давньоримська політична думка продовжила грецьку
традицію обґрунтування найбільш правильної форми правління, але вже з
урахуванням нової політико-правової практики. В 509 р. до н.е. в Римі
стверджується республіканська форма правління. Визначним представником
політичної думки цього періоду і захисником республіканського правління
був знаменитий римський оратор і політик Марк Тулій Цицерон. Він
визначав республіку як “справу”, “надбання народу”, підкреслюючи, що сам
народ є об’єднанням людей, пов’язаних згодою у питаннях права і
спільністю інтересів. Звертаючись до проблеми правильно влаштованої
держави, він віддає перевагу змішаній державній формі, що поєднує в собі
одночасно царський (монархічний), аристократичний і демократичний
елементи. Ідеалізуючи дійсність, він бачив аналог подібного правління в
Римській республіці, до речі, у розподіленні владних повноважень між
магістрами і перш за все консулами, що відповідають за загальну політику
та командують армією (царська засада), сенатом (аристократична засада).
В ідеях Цицерона про правове об’єднання громадян республіки і правову
регламентацію державної діяльності про розподіл повноважень між
республіканськими інститутами, їх взаємній рівновазі лежать витоки
теорії “правової держави”.

Політична думка Середньовіччя і епохи Відродження

Августин Блаженний. Європейська середньовічна політична думка
знаходиться під впливом християнської релігії і римсько-католицької
церкви. Авторитетний богослов раннього Середньовіччя Августин Блаженний
у своєму трактаті “Про град Божий” розвинув концепцію теологічного
розмежування духовної (релігійної) і світської (державної) влади. Перша
зображена ним у образі “Граду Божого”, вираженням якого є церква, друга
– як “град земний”. Град Божий об’єднує праведників, що наслідують
божественні настанови. Земний град, як результат гріховної природи
людини, побудований на відносинах панування, підпорядкування і рабства.
Хоча Августин виступав за самостійність кожної з влад, обґрунтування
різноякісності двох “градів” фактично ставило духовну владу вище
світської.

Тома Аквінський. Ідея духовної зверхності над державною владою отримала
подальший розвиток у вченні великого католицького теолога Томи
Аквінського. Хоча будь-яка державна влада має божественне призначення,
не виключено, що конкретні її форми можуть суперечити божественній волі:
правителі забувають про заповіді Христа, справедливість і спільне благо.
В цьому випадку церква має право на опір гріховній владі.

Учення Августина і Томи Аквінського були використані в католицизмі
Середньовіччя для обґрунтування примату церкви над державою і права
Римського Папи призначати та змішувати монархів. Практичне втілення цих
ідей часто призводило до війн між світською і церковною владами.

Ніколо Макіавеллі. Наприкінці Середньовіччя держави починають виходити
з-під впливу церкви, відбувається процес становлення сучасних держав.
Епоха Відродження, що прийшла на зміну, дала поштовх розвитку
інтелектуального життя і поширенню знань. Центром Відродження стала
Італія. Саме з історією цієї країни, і зокрема з Флоренцією, яку
називають колискою Ренесансу, пов’язана доля найзнаменитішого
політичного мислителя цього періоду Ніколо Макіавеллі. Заперечивши
філософсько-етичну і релігійну традиції попередніх епох, він розробив
оригінальну концепцію політики. Макіавеллі вважав, що моральні критерії
добра і зла не можуть поширюватися на політику. Вона має власну
автономну систему цінностей, головні з яких – інтереси держави. Заради
останніх політик може зневажити моральністю. З його роздумів випливав
висновок: “мета виправдовує засоби”. Обґрунтований мислителем принцип
виявився дуже затребуваний у політичній практиці для виправдання
жорстокості і терору інтересами держави або іншими вищими завданнями. В
політичному лексиконі затвердилося поняття “макіавеллізм”, під яким
розуміють політику, засновану на зневажанні норм моралі, на інтригах і
на насильстві.

Якщо у мислителів минулого головною була проблема, як використати
державну владу, щоб досягти справедливості і спільного блага, то для
Макіавеллі – проблема самої влади і засобів, які дозволяють цю владу
завоювати, утримати і розширити. Розкриттю подібних владних технологій
він присвячує свою головну працю “Правитель”.

Серед порад, які він дає політикам, такі:

вміти грати людськими пристрастями;

покладатися на силу або закон;

використовувати страх і любов, але віддавати перевагу діям на підданих
через силу і страх;

прагматично використовувати брехню і відмовлятися від обіцянок.

Ідеалом для Макіавеллі виступає політик, який поєднує риси лева та
лисиці: силу, вміння навіяти страх у підданих і одночасно хитрість,
здатність до інтриг. Макіавеллі відкрито заявляє про утилітарне
використання релігії. Для нього релігія – це засіб впливу в руках
держави. Він визнає доцільність політичних вбивств. Не випадково
прототипом для створення образу правителя для нього став Чезаре Борджа,
який прославився своєю жорстокістю і зрадами.

Н. Макіавеллі ввійшов в історію політології як мислитель, який
розмежував суспільство і державу. Він, власне, ввів у науку і сам термін
“держава” (stato).

Жан Боден. Проблема сутності держави знайшла продовження в працях
французького мислителя, відомого ідеолога абсолютизму Жана Бодена. Він
вказав на головні ознаки держави, що відрізняють її від усіх інших форм
людського спілкування: “правове управління” і суверенітет. Суверенітет –
це “постійна і абсолютна влада”, право творити та вимагати виконання
законів. Концепція суверенітету стала важливим внеском Ж.Бодена в
політичну теорію.

Подальший розвиток політичної думки буде пов’язаний з обговоренням
проблем: хто є носієм суверенної влади (одна особа чи народ), чи повинен
суверенітет бути єдиним. Сам Ж.Боден розвивав ідею єдиного і
неподільного суверенітету, що, на його думку, втілюється у монархії.
Пізніше зміст абсолютної влади монарха висловить французький король
Людовік XIX в знаменитій фразі: “Держава – це я”.

Томас Мор і Томмазо Кампанелла. Гуманізм епохи Відродження знайшов
вираження у формуванні нової течії суспільної думки, що ставить питання
про несправедливість соціальної нерівності, що склалася, і захищає
інтереси найбезправніших верств населення – утопічного соціалізму. Ідеї
нового вчення в художньо-романтичній формі виразили Томас Мор у творі
“Утопія” і Томмазо Кампанелла в “Місті сонця”. В перекладі “утопія”
означає “місце, яке не існує”. Після Мора утопічними будуть називати всі
нездійсненні проекти перетворення суспільства відповідно до уявлень про
ідеальний суспільний лад. Установлення відносин соціальної рівності Мор
і Кампанелла пов’язували зі знищенням приватної власності, загальним
обов’язком праці, з рівним розподіленням суспільних благ, їх проекти
ідеального суспільного устрою, як і проект грецького філософа Платона,
мали риси грубої зрівняльності і аскетизму, непослідовності (Мор
зберігав рабство). Але якщо метою Платона було збереження соціальної
ієрархії і нерівності, аристократичне чи монархічне правління, то для
Мора та Кампанелли – досягнення соціальної рівності і покращання життя
простого народу. Платон же, описуючи ідеальну організацію суспільного
життя, залишає без уваги стан “виробників”. Відрізняються і їх уявлення
про організацію політичного життя. Так, у місті Сонця функціонують
народні збори (Велика рада), які обирають і контролюють посадових осіб.
У той же час верховний правитель та три його радники не можуть бути
звільнені народною волею. Політичний устрій на острові Утопія більш
демократичний. Всі посадові особи обираються народом. Але все ж
політичний ідеал Мора більше відповідає “змішаному правлінню”. Поряд з
народними зборами верховну владу поділяє сенат, що обирається щорічно
(аристократична засада), і князь, який обирається пожиттєво (монархічна
засада).

Політична думка Нового часу

Новий час у Європі – епоха буржуазних революцій і наступного розвитку
капіталізму на основі промислового перевороту та політичних перетворень.
Початок Нового часу пов’язаний із формуванням ідеології Просвітництва,
яке інтелектуально підготувало буржуазні революції. Ідеологія
засновувалася на переконанні в здатності людського розуму пізнати діючі
у світі закони і змінити всю систему суспільних відносин. Політична
думка починає приділяти велику увагу проблемі індивіда як громадянина і
характеру його взаємовідносин з державою.

Гуго Гроцій. Основними політичними доктринами епохи Просвітництва стали
теорії “природного права” і “суспільного договору”. Засновником
концепцій вважається голландський юрист і дипломат Гуго Гроцій. Ідеї,
витоки яких йдуть ще з античності, набули класичної форми в епоху, коли
став актуальним принцип особистої свободи. За вченням Гроція, природні
права визначені самою природою людини і за змістом є свободою будь-якої
людини використовувати свої сили для збереження власного життя. Він
виділяв природне право та волеустановлене, яке в свою чергу розділив на
божественне право і людське право. Хоча зміст природного права не
розходиться з божественною волею, воно не може бути змінене навіть
Богом. Людське право хоча і є змінним, в результаті не повинно
суперечити людській природі і природному праву.

На основі концепції природного права виникла договірна теорія походження
держави, що трактує її появу як результат свідомої діяльності людей.
Теорія спирається на виділення двох станів людей: природного – без
держави – і громадянського, заснованого на державній владі і юридичних
законах. Цей перехід здійснюється через укладання договору між людьми.
Хоча ще в догромадянському стані люди володіли природними правами, але
вони не були надійно захищеними з тієї причини, що не всі індивіди
достатньо розумні. В особі держави (уряду) люди отримують безпеку і
захист їх природних прав. Найвідоміші версії договірної теорії були
створені Т.Гоббсом, Дж.Локком, Ж.-Ж.Руссо.

Томас Гоббс. Згідно з думками англійського мислителя Томаса Гоббса,
природний стан людей – це постійний конфлікт, війна всіх проти всіх.
Подібна війна випливає з егоїстичної природи людей, зі схильності робити
один одному зло, що склалося внаслідок своєрідної рівності людей, права,
яке припускає робити все, що завгодно і проти кого завгодно. Інстинкт
самозбереження штовхає людей до укладення договору. Жертвуючи своєю
свободою, вони здобувають захист з боку суверена – держави. Саму державу
Гоббс порівнює то зі штучною людиною, то з витвореним Богом, то
Левіафаном, біблейським персонажем, що є величезним морським
чудовиськом. Тільки навіюючи страх своїм підданим, держава здатна
припинити постійну війну людей. Уклавши договір, люди вже не мають права
від нього відмовитися, не мають права опиратися діям суверена. Лише в
тому випадку, якщо влада не здатна гарантувати самозбереження підданим,
вона перестає бути законною. Будучи прибічником абсолютної монархії,
Гоббс наполягав на неподільному характері державної влади і був
супротивником принципу поділу влади.

Джон Локк. Співвітчизник Гоббса Джон Локк дав інше трактування
природному стану і відносинам людей з державною владою після підписання
договору. Він вважав, що більшість людей наслідують природним правам
через свою розумність і доброту, хоча можуть тягтися до владної вигоди.
Тому вони потребують незалежного суддю. Створивши державу (своєрідного
опікуна), народ виступає як його підопічний і як його засновник. Останнє
дає право народу відміняти закони, які протирічать його інтересам.

Більше того, народ має право відібрати владу у правителів, які порушують
його природні права. Дж.Локка називають батьком лібералізму. Саме його
уявлення про природні права людини лягло в основу формування ліберальної
ідеології.

До природних, невідсуджуваних прав людини він відніс такі:

право на життя, що захищає безпеку людини;

право на свободу, що знищує пригнічення людини і дає можливість
визначити своє життя відповідно до своїх бажань;

право на власність – право працювати і володіти результатами своєї
праці. Дж. Локк виправдовував приватну власність, бо вважав, що вона
створюється індивідуальними зусиллями й ініціативою.

Жан-Жак Руссо. Найрадикальнішу концепцію суспільного договору створив
французький мислитель Жан-Жак Руссо. Ідеалізуючи природний стан,
своєрідний “золотий вік”, він вважав, що громадянський стан повинен
гарантувати людині відшкодування природної рівності у вигляді договорено
установлених свобод. Руссо вважається батьком класичної теорії
демократії, тому що саме йому належить ідея народного суверенітету.
Створивши державу, люди не віддають себе під владу суверена, а є носіями
верховної влади. Вважаючи суверенітет народу неподільним, він виступав
проти поділу верховної влади між будь-якими органами. Законодавча влада
не може бути передана парламенту, а повинна здійснюватися безпосередньо
народом. Всі закони створюються спільною волею народу.

Політичні ідеали Руссо взаємозаперечні. Переконаний прибічник свободи,
якому належить відомий вислів “людина народжується вільною, але скрізь
вона у кайданах”, в своєму політичному трактаті “Суспільний договір”
конструює модель політичної асоціації, що гарантує особистості її права
і свободи. Але його модель створює нові кайдани. Спільна воля народу, що
формується при укладенні договору, виключає ті інтереси, які не можна
узагальнити. Індивід перетворюється в неподільну частину колективного
цілого. Ніхто з громадян не може висловити своєї приватної цікавості.
Руссо виступає проти суспільного і політичного плюралізму, вважаючи, що
партії та приватні асоціації ускладнюють процес формування спільної
волі. Він декларує, що тих громадян, які не усвідомили свого права на
свободу і відмовляються підкорятися спільній волі, можна заставити бути
вільними.

Ідеї Просвітництва сприяли формуванню революційної свідомості у Франції.
Один з перших документів Великої французької революції – Декларація прав
людини і громадянина (1789) – проголошував право людини на свободу,
власність та на опір насильству. Отримала практичне втілення також ідея
“спільної волі” Руссо. Знаменитий якобінець М. Робесп’єр і його
прибічники використали ідеї Руссо для виправдання масового терору.
Головним засобом ствердження “спільної волі” стала гільйотина. В роки
революції внаслідок її використання загинуло сімнадцять тисяч людей,
серед яких були як прибічники монархії, так і самі революціонери. В XX
столітті ідея панування колективного цілого (держави, суспільства) над
особистістю була реалізована тоталітарними режимами.

У XVII-XVIII ст. сформувалася політико-правова теорія поділу влади. Її
зміст полягав в обґрунтуванні відповідної організації державності, яка
дозволяла б творити додаткові гарантії проти тиранії і порушення
політичних свобод. Дж. Локк, противник абсолютної монархії, запропонував
поділити суверенітет між двома гілками влади: законодавчою і виконавчою.
Законодавча влада хоча і є верховною, не носить абсолютного характеру.
Серед умов, які її обмежують, він називає рівність закону для всіх –
багатих і бідних, а також спрямованість закону на досягнення блага
людей.

Функції виконавчої влади належать монарху і міністрам. Теоретична модель
Локка відображала, як йому здавалося, форму політичного управління, що
склалося в Британії після Славної революції 1688 р. Насправді гілки
влади були не настільки незалежні одна від одної: суд був частиною
виконавчої системи, а монарх через міністрів здійснював вплив на роботу
парламенту.

Шарль Луї де Монтеск’є. Класичний варіант теорії поділу влади був
створений французьким просвітником Шарлем Луї де Монтеск’є. Він
захоплювався римською республікою і конституційною монархією Англії,
бачачи в них втілення змішаного правління. Прибічник врівноваженої
конституції та поділу влади, він ідеалізував форму правління в Англії,
вважаючи, що в ній поєднуються кращі риси монархії у виконавчій владі,
аристократії у палаті лордів як верховному суді і демократії в
законодавчій владі палати общин. У подібному поділі повноважень він
побачив гарантії проти свавілля. Монтеск’є сформулював базові положення
доктрини поділу влади.

1. Кожна гілка влади відповідає за виконання певних функцій:

законодавча влада приймає закони, обов’язкові для всіх громадян;

виконавча влада відповідальна за практичне втілення законів;

судова влада відповідає за безпеку громадян.

2. Взаємоконтроль гілок влади, що дозволяє досягти балансу сил.
Прибічник народовладдя, він розумів, що сам народ через організаційні
складнощі не зможе постійно виконувати функцію контролю над владою, тому
запропонував, що більш ефективним буде взаємоконтроль гілок влади по
горизонталі. Монтеск’є розробив теорію народного представництва,
обґрунтувавши право кожного громадянина вибирати своїх представників в
органи влади. Збори представників, володіючи законодавчою владою,
виражають народну (спільну) волю.

Джеймс Медісон. Ідеї Монтеск’є спричинили великий вплив на практику
конституціоналізму. Послідовником його ідей був один з “батьків”
американської конституції Джеймс Медісон. Ефективність поділу влади він
пов’язав з механізмом струмувань і противаги, що дозволяли усунути
загрозу гарантії з боку будь-якого органу: хоча кожна влада має певні
повноваження, але ряд з них контролюється гілками влади. Додатковим
бар’єром від помилок свавілля повинен був стати, згідно з твердженням
Едісона, поділ самої законодавчої влади на дві палати. Ідея системи
струмувань і противаги у сучасному світі втілена у конституціях сучасних
демократичних держав, що забезпечує стабільність цих політичних систем.
Так, виконавча влада може наділятися правом законодавчої ініціативи,
закони можуть бути призупинені правом вето, в той же час голова
виконавчої влади може бути відсторонений від посади через процедуру
імпічменту при відповідній функції Конституційного суду тощо.
Звертаючись до проблеми форм правління, він розробляє концепцію
республіканського правління як представницької демократії.

Іммануїл Кант. Традиція Просвітництва була продовжена знаменитим
німецьким мислителем Іммануїлом Кантом. Він заклав філософську основу
теорії правової держави. Згідно з ученням Канта, держава – це поєднання
множинності людей, що підпорядковуються праву. Але сама влада повинна
бути обмежена правом, інакше вона ризикує перерости в свавілля і
тиранію. Ідея обов’язковості права в ученні Канта поєднується з ідеєю
народного суверенітету, що знайшло вираження в такій фразі: “Чого народ
не може вирішити щодо самого себе, того і правитель не може вирішити
щодо народу”. В правовій державі самі громадяни у своїх діях керуються
вмінням розуму і моральними нормами, тобто вимогами категоричного
імператива.

Він дає два визначення категоріального імператива:

“дій так, щоб твої дії були зразком загального закону поведінки”;

“завжди стався до всього людського в собі та в інших як до самоцілі і
ніколи не стався до нього тільки як до засобу”. Іншими словами, не можна
використовувати іншу людину як засіб для досягнення чужого благополуччя.

Едмунд Бьорк і Жозеф де Местр. На рубежі XVIII-XIX ст. формується новий
напрям суспільної думки – консерватизм. Біля його витоків стояли
англійський філософ Едмунд Бьорк і французький філософ Жозеф де Местр.

Консерватизм став своєрідною реакцією на ідеологію Просвітництва і
французької революції. Виступаючи проти революційних змін, ідеологи
консерватизму підкреслювали, що в основі органічної цілісності
суспільства лежить традиція, що знищення традиційної основи веде до
загибелі суспільства. Якщо просвітники вірили у можливість перебудови
світу на основі розуму, то консерватори, захищаючи порядок і традицію,
зробили ставку на релігійні почуття та віру.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Опозицію лібералізму й ідеї народного
суверенітету склала політико-правова теорія Г.Гегеля. Захоплене
ставлення до французької революції і Наполеона в кінці життя змінилося
на критику демократії і захист прусської поліцейської держави, що
здавалося йому реалізацією політичної розумності. Він поставив державу
вище суспільства й особистості. Особистість здобуває свободу, виконуючи
свій борг перед державою. Сама держава в змозі захищати себе від людей,
чиї переконання порушують суспільний порядок. Разом з тим Гегель зробив
великий внесок у розвиток наступної філософської і політичної думки,
створивши теорію діалектики та обґрунтувавши ідею закономірного поступу
історії. Досить цікавими є і погляди Гегеля на громадянське суспільство.
Прибічники теорії суспільного договору фактично ототожнювали
громадянське суспільство з державою. У Гегеля громадянське суспільство
хоч і пов’язане з державою, воно є іншим соціальним утворенням, ніж
держава. В його вченні громадянське суспільство нестійке і конфліктне.
Суперечливість суспільства визначається майновою нерівністю людей і
наявністю в його структурі станів, що переслідують особисті інтереси.
Навпаки, держава – це єдиний організм, оскільки всі його частини існують
заради цілого. Співвідношення громадянського суспільства з державою – це
співвідношення здорового глузду з розумом. Звідси випливає, що держава
покликана домінувати над суспільством. Тільки обмежуючи громадянське
суспільство, держава може забезпечити його свободу.

Бенджамін Констан. Після французької революції традиція лібералізму була
продовжена у працях мислителя Бенджаміна Констана. Він побачив головний
парадокс великої революції в тому, що народ-суверен виявився відчуженим
від влади. Тиранія нового типу (якобінський терор, бонапартизм) виникла
як вираження спільної волі. Не заперечуючи ідею народного суверенітету,
він, на противагу ідеям Руссо, стверджував, що спільна воля не повинна
володіти необмеженим авторитетом стосовно індивідуальної волі. Свобода у
тлумаченні Констана – це “мирне користування своєю незалежністю”.
Громадянська свобода розкривається в правах індивіда як свобода
віросповідання і слова, свобода зборів, недоторканність особистості та
власності.

Алексіс де Токвіль. Співвітчизник Констана і його молодший сучасник
Алексіс де Токвіль також був занепокоєний проблемою захисту
індивідуальної свободи від “тиранії більшості”. Власне він і ввів
поняття “тиранія більшості”. Він був прибічником демократії і вважав, що
падіння правління аристократії та демократичні перетворення є
універсальним процесом, викликаним утвердженням соціальної рівності.
Суперечка про перевагу демократії чи аристократії вирішена на користь
першої, але можливі різні альтернативи демократії: рівність у поєднанні
зі свободою або рівність без свободи. Небезпека для індивідуальної
свободи ховається в тому, що демократія може володіти важко вираженим
різновидом деспотизму – влада суспільної думки, яка придушує будь-яку
незгоду.

Джон Стюарт Мілль. Ідея Токвіля про те, що небезпека для індивідуальної
свободи може виходити від суспільної думки, знайшла теоретичне
продовження в ученні англійського мислителя Джона Стюарта Мілля.
Гарантією проти подібної тиранії, на його думку, повинна стати абсолютна
свобода думки. Придушення дискусій несправедливе і навіть шкідливе для
суспільства, тому що воно втрачає можливість пізнати думку, яка може
виявитися слушною. Наслідування догмам, які не піддаються екзамену
вільного обговорення, не залишає суспільству шанс подальшого розвитку.

Представники утопічного соціалізму. Протиріччя капіталізму, що
розвивався, породили нові уявлення про необхідність суспільних
перетворень. Ідея природної рівності людей перейшла кордони
політико-правового тлумачення (політичні права, рівність перед законом)
і поширювалась на сферу соціальних економічних відносин. Питання про
найкраще облаштування суспільства розглядалося через призму вирішення
питання про ліквідацію експлуатації людини людиною і вирішення інших
соціальних питань.

Ці ідеї були розвинуті такими представниками утопічного соціалізму
початку XIX ст.:

Шарлем Фур’є;

Робертом Оуеном;

Анрі де Сен-Симоном.

Вони виказали цілий ряд ідей, що стали вихідним моментом для
комуністичної теорії К.Маркса і Ф.Енгельса.

Серед них:

суперечливий характер суспільного процесу, боротьба класів як зміст
історичного процесу;

знищення протиріч між розумовою і фізичною працею, містом і селом;

праця як перша потреба людини;

принцип розподілення відповідно до кількості та якості затраченої праці;

індустріальні технології (Сен-Симон, власне, і ввів в ужиток терміни
“індустріалізація” та “індустріальне суспільство”).

Проектовані ними риси майбутнього справедливого суспільства вже не несли
рис зрівняльності, властивих першим соціалістичним утопіям. Більше того,
ні Фур’є, ні Сен-Симон не пішли шляхом повного знищення приватної
власності. За Сен-Симоном, повна рівність недосяжна. Наближення до
рівності полягає у ліквідації паразитизму старих правлячих класів. Він
висловив досить оригінальні думки щодо політичної влади в новому
суспільстві. Сен-Симон вважав, що світська влада повинна належати
індустріалам – найбільш здатним представникам промислового класу, до
якого він відносив підприємців і робітників. Духовна влада повинна бути
зосереджена в руках учених, їхнє завдання – поширення знань серед інших
класів. Він вважав, що в майбутньому може бути знищена різниця між
керуючими і керівниками, а політична влада трансформується в
адміністративну, яка буде здійснювати управління виробничими процесами,
керуючись планом. Майбутнє суспільство уявлялося як єдина промислова
асоціація з перспективою поступового утвердження всесвітньої асоціації
народів.

Ш.Фур’є виступив з ідеєю децентралізації влади. Майбутнє суспільство
уявлялося йому як асоціація автономних фаланг (виробничо-споживчих
товариств). Мета фаланги – забезпечення особистих свобод. Рішення
приймаються зі згоди всіх членів товариства.

Проект політичної реорганізації суспільства Р.Оуена передбачав
об’єднання “поселень спільноти і співробітництва”, які самоуправлялися
на основі конституції в національні федерації, які в свою чергу
переростають в об’єднання міжнародного масштабу з єдиним управлінням і
єдиними законами.

Представники комуністичної теорії. У другій половині XIX ст.
відбувається становлення нової течії суспільної думки, що здійснила
значний вплив на теорію і політичну практику цього та наступного
століття, – марксизму. Як теорія, ідеологія і практика, він був
розроблений Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом.

Марксистський аналіз політики включає в себе ряд положень:

обумовленість політики економічною сферою і визнання за нею відносної
самостійності, здатності впливати на економіку;

ідея класових конфліктів, в яких проявляються протиріччя
класово-антагоністичних суспільств;

класова боротьба і революції як рушійна сила суспільних змін;

трактування влади і політики як організованого насильства одного класу
над іншим;

боротьба за державну владу як спосіб реалізації класових інтересів;

класове бачення процесу походження і сутності держави;

необхідність соціалістичної революції та диктатури пролетаріату для
переходу до нового суспільства;

ідея досягнення принципово нового, безкласового типу суспільства, яке
потягне за собою відмирання держави.

Ставлення до марксизму з боку політичної науки суперечливе. Багато
сучасних концепцій з’явилося або в суперечці з марксизмом, або як
поглиблення його окремих теоретичних положень. Але в цілому сучасна
політологія розглядає марксизм як один з підходів при дослідженні
сутності політичного життя.

Розвиток політичної думки другої половини XIX ст. пов’язаний із
становленням соціології як самостійної науки. Її виникнення пов’язують з
іменем засновника позитивізму Огюста Конта. Примітний факт: його відома
класифікація наук за мірою складності – математика, астрономія, фізика,
хімія, біологія, соціологія – першопочатково мала інший вигляд: на місці
соціології знаходилася “політична наука”.

Багато ідей позитивізму здійснили вплив на розвиток власне політичної
науки: уявлення про суспільство як про систему, в якій окремі елементи
виконують певні функції, про механізми, що підтримують стійкі соціальні
зв’язки. Настільки ж цінними для розвитку дослідницької практики
політології були погляди О.Конта на основні наукові методи пізнання
соціальної реальності: порівняльний метод, спостереження і експеримент.
Він сформулював головну вимогу позитивізму: неупереджений, вільний від
оцінок підхід до дослідження соціальної реальності, підкріплення
достовірності висновків фактами.

Наприкінці XIX ст. починається процес виділення політичної науки в
самостійну наукову дисципліну зі своїм предметом, об’єктом і методами
дослідження.

Українська політична думка в X-XVIII ст.

Найважливішими передумовами формування політичної думки на українських
теренах були такі: перехід українського суспільства від варварської
(докласової, доцивілізованої) фази розвитку до стадії цивілізованості
(станово-класовий устрій, чітка диференціація суспільства з наявними
механізмами регулювання суспільних суперечностей); інституціоналізація
політичної системи українського суспільства феодального типу (князівська
державність, інтеграція ранніх мікрополітичних утворень племінних
княжінь у державно-політичні макрооб’єднання імперського зразка);
поширення давньої писемності, освіти, наукових знань, прихід
християнства та його запровадження як офіційної релігійної доктрини
Київської Русі; синтез орієнтальних (східно-візантійських) та
окцидентальних західноєвропейських культурних цінностей.

На початкових етапах своєї еволюції, а надто на першому з них – часів
Київської Русі (Х-ХШ ст.) – українська політична думка розвивалась у
різноманітних виявах інтелектуальної духовно-естетичної діяльності (в
художній літературі, історичних творах, публіцистиці, правових
документах, релігійних проповідях і текстах тощо). Це пояснювалося
синкретизмом суспільної свідомості та слабкою диференціацією
інтелектуальної діяльності. Тому політичні ідеї, що вперше були
сформульовані у творах державних діячів, церковних ієрархів, літописців
Київської Русі, стосувалися питань виникнення української державності,
її суспільно-політичного устрою, відносин влади церкви, влади та
особистості, місця Русі серед інших народів і держав світу та інших
проблем. Найбільш відомими серед цих творів були “Слово про закон і
благодать” (1052) першого митрополита з русинів Іларіона; “Руська
Правда” (XI ст.), що складалася з трьох частин – “Правди Ярослава”
(початок XI ст.), “Правди Ярославичів” (1073-1076) та широкої редакції
“Руської Правди” (початок XII ст.); “Повість минулих літ” (1113-1116),
написана монахами – літописцями Нестором і Сильвестром, – перший
загальнодержавний документ історичного змісту, споріднений із
середньовічними західноєвропейськими хроніками; “Повчання” (приблизно
1117 p.), написане великим князем київським Володимиром Мономахом
(1053-1132); “Слово про Ігорів похід” (1185 чи 1187 p.), написане
невідомим автором, – найвизначніша поетична пам’ятка Київської Русі.

У згаданих творах було порушено такі політичні проблеми: забезпечення
незалежності та єдності Русі; утвердження рівноправного статусу
Київської Русі серед інших країн світу; закріплення норм права і
християнської моралі в суспільних та міжособистісних стосунках;
дотримання присяги та норм права князями; верховенство світської влади
над церковною; обґрунтування ідеї соціальної відповідальності влади
перед народом (захист простих людей від утисків, сваволі привілейованих
груп населення та княжої адміністрації); засудження князівських
міжусобиць, селянських і міських заворушень як чинників, що
дестабілізували становище всередині країни і полегшували її загарбання
іноземними завойовниками.

Наступний етап розвитку української політичної думки пов’язаний з
галицько-волинським і польсько-литовським періодами української історії
(XIV – перша половина XVII ст.). Його початок збігся в часі з утратою
Україною національної незалежності й переходом під владу іноземних
держав – Золотої Орди, Великого князівства Литовського та Польщі.
Становище тимчасово стабілізувалося лише з Люблінською унією 1569 p., за
умовами якої більша частина України була інкорпорована до складу
Польського королівства. Розвиток української політичної думки за цих
умов значно загальмувався. Певною мірою пам’ятками політичної думки в
Україні можна вважати Судебник 1468 p. (прийнятий за Казимира IV) і три
Литовські статути – 1529 р. (за Сигізмунда І Старого), 1566 р. (за
Сигізмунда II Августа) і 1588 р. (за Сигізмунда III). У цих документах
поряд із правовими ідеями викладено й певні політичні погляди щодо
централізації держави, зміцнення королівської влади тощо. Але практично
до середини XVI ст. скільки-небудь помітних і яскравих виявів
пожвавлення політичної думки не спостерігалося.

Від середини XVI ст. українська політична думка розвивалась у двох
напрямах: гострополітичному, або полемічному (В.Суразький,
С.Оріховський, З.Копистенський, І.Борецький, І.Вишенський, Г. і
М.Смотрицькі), та культурно-освітньому (Ю.Рогатинець, К.Ставровецький,
С. і Л.Зизанії). Ідеї морального консерватизму (традиціоналізму) та
шанування закону (легізму), що складалися ще за часів Київської Русі,
виявились у творчості С.Оріховського (1513-1566; основна праця –
“Напучення королю польському Сигізмунду”), який намагався синтезувати
демократично-правові традиції Київської Русі з сучасними йому
гуманістичними поглядами та обґрунтувати потребу оптимізації форми
правління і політичного режиму Речі Посполитої. Він екстраполював
принципи гуманізму в суспільно-політичну площину і підкреслював такі
положення: пріоритетність закону перед будь-яким рішенням монарха чи
інших осіб; роль моралі та освіченості монарха в управлінні державою;
необхідність врахування політичною елітою досягнень науки про
керівництво суспільством і принципи справедливості. “Найсправедливіше, –
радив Оріховський королю, -щоб ти перебував у межах свого обов’язку”;
“…король вибирається задля держави, а не держава задля короля
існує…”; “закон же, коли він є душею і розумом держави, є тому далеко
кращим за непевну державу та більшим за короля”; “…король є вустами,
очима й вухами закону”. Фактично, Оріховський уперше в українській
політичній думці сформулював демократичні принципи правової держави
(задовго до виникнення самої концепції правової держави): верховенство
права в суспільному та державному житті, зв’язаність законами дій
державної влади тощо.

Визначними політичними мислителями в Україні наприкінці XVI – в першій
половині XVII ст. були також Х.Філалет (?-?), І.Вишенський (1560-1620),
П.Могила (1597-1647).

Х.Філалет (основна праця – “Апокрисис”) будував свою концепцію у вигляді
антитези поглядам польського єзуїта П. Скарги, викладеним у праці “Синод
брестський” (1597). Концепція Філалета випливала з таких положень:
захист у релігійній формі ідеї рівності людей незалежно від соціального
статусу; обов’язковий елемент суспільного клімату – релігійна
толерантність, свобода совісті; необхідність дотримання прав народу його
володарями; право народу на захист порушених свобод (у тому числі
збройний); заперечення абсолютної влади королів, магнатів і папи
римського; підпорядкованість дій феодалів суду підданих. Х.Філалет одним
із перших українських мислителів, які перебували в річищі гуманістичної
та раціоналістичної традицій, запропонував та обґрунтував ідеї
суспільного договору і природного права, обмеження влади законом тощо.

Проблема співвідношення релігії та політики, влади духовної та світської
займала центральне місце в політичних концепціях І.Вишенського та
П.Могили. І.Вишенський, автор численних полемічних памфлетів,
спрямованих проти всевладдя духовних і світських можновладців, намагався
обґрунтувати свої погляди, спираючись на ідею необхідності повернення до
гуманістичних та демократичних принципів раннього християнства. Він,
зокрема, визначив ці принципи (рівність, братерство, свобода,
справедливість) наріжними для побудови справедливих суспільних відносин
у сфері як релігійного, так і світського життя; базуючись на ідеї
рівності, висловив думку про необхідність соборного правління
християнської церкви людьми духовного сану та мирянами: стверджував
рівноправність церков і необхідність підпорядкування їх лише Богові;
відкинув як абсолютно безпідставну, необгрунтовану і невиправдану
доктрину католицького універсалізму та абсолютного централізму папи
римського; піддав гострій критиці дії світської влади, що порушували
ідеали раннього християнства; велику роль відводив правосуддю, зокрема
судовому захистові громадянських прав і свобод у разі їх порушення з
можновладцями.

Продовжуючи аргументацію І.Вишенського, П.Могила обстоював ідею
верховенства церкви над державою, що об’єктивно сприяло вмотивуванню
незалежного від влади папи римського і польського короля існування
Української православної церкви та збереженню ідентичності українського
народу. Погляди П.Могили на співвідношення впливів церкви й держави в
суспільному житті поділяли багато його сучасників і набули значного
поширення з утвердженням російського впливу на українських теренах у
XVII-XVIII ст.

Національно-визвольна революція середини XVII ст, і створення
козацько-гетьманської держави започаткували нову фазу розвитку
української політичної думки (середина XVII-XVIII ст.). Цей період її
еволюції характерний насамперед посиленою увагою до осмислення проблем
міжнародних союзів і міждержавних об’єднань України з Польщею, Росією,
Османською імперією, Кримським ханством та іншими суб’єктами тогочасної
міжнародної політики, визначенням політичного статусу українського
народу і створенням перших конституційно-правових документів.

Розв’язання порушених проблем було запропоноване на державному рівні
Б.Хмельницьким (1595-1657) у “Березневих статтях” 1654 р. та
І.Виговським (?-1658) і Ю.Немиричем (1612-1659) у “Гадяцькому трактаті”
1658 р. У першому випадку йшлося про встановлення міждержавного
(передусім воєнного) союзу з Росією, у другому – про створення
федералістського об’єднання Польщі, Великого князівства Литовського та
України. Обидва політико-правові документи не були повністю реалізовані:
у першому випадку – через свідоме порушення Росією умов укладеної угоди,
у другому – через відсутність соціальної бази.

Найпомітнішим українським політичним мислителем другої половини XVII ст.
був І.Гізель (1600-1683), основну працю якого “Мир з Богом людині”
заборонив 1690 р. Священний Синод за оригінальність думки та
невідповідність деяких її ідей догмам офіційного російського
православ’я. Концепція І. Гізеля базувалася на постулатах суспільного
договору та природного права. Мислитель, зокрема, визнавав за підданими,
право в разі порушення володарем умов угоди між ним і народом повстати і
відібрати в нього владу. Позиція І.Гізеля стосовно Москви відзначалася
непослідовністю й суперечливістю: саме з кола людей, близьких до нього,
вийшов “Синопсис” (1663), що мав чітку промосковську і промонархічну
орієнтацію. Близькі до І.Гізеля позиції займали також Л.Баранович
(1620-1693) та І.Галятовський (?-1688).

Продовжувачами ідей П.Могили та І.Гізеля у першій чверті XVIII ст.
виступили Ф.Прокопович (1682-1736) і С.Яворський (1658-1722). Каменем
спотикання в накреслених ними концепціях було ставлення до реформ Петра
І. Ф.Прокопович, поділяючи ідеї Петра І, виступив на захист повного
підпорядкування Української церкви Російській державі та за встановлення
абсолютистсько-монархічної форми правління – царського самодержавства,
залучивши для вмотивування цієї позиції аргументацію, частково
запозичену навіть із модерних на той час західноєвропейських доктрин
суспільного договору та природного права. С.Яворський, навпаки,
засуджував російський “цезарепапізм” і прагнув обґрунтувати
самостійність існування церковної влади та її пріоритетність щодо влади
світського монарха.

Величезне значення для розвою української політичної думки мав документ,
розроблений групою козацьких старшин на чолі з П.Орликом (1672-1742),
П.Герциком і А.Войнаровським, він відомий як “Конституція П.Орлика”
(1710). Хоча ця “Конституція” не мала юридичної сили, оскільки не
набрала чинності в Україні, її поява свідчила про спорідненість
української політико-правової традиції з західно-європейською. Перша
конституційна пам’ятка Європи нового часу містила низку демократичних і
прогресивних ідей: умотивовувала національно-державну незалежність
України; закріплювала права та свободи козаків та інших соціальних груп
українського суспільства; передбачала обмеження влади правом;
забезпечувала поділ державної влади, гарантувала спадковість українських
козацьких традицій демократизму, рівності й справедливості.

Свідком занепаду української державності та інтенсивної її інкорпорації
до російсько-імперських структур був С.Климовський (?-1730). Основні
його праці: “Про правосудця керуючих, правду та бадьорість їх” та “Про
смиренність найвищих”. Він запропонував ідеал політичного ладу, що
відображав настрої соціальних низів і водночас базувався на традиційних
моральних цінностях та історичних надбаннях українського народу.
Центральною категорією концепції Климовського була правда, яку він
тлумачив як головну засаду суспільно-політичних відносин. На цьому
принципі мислитель обгрунтував такі ідеї: рівність усіх людей від
природи; необхідність обмеження влади монарха законом; високу роль
правосуддя в суспільному житті; протистояння насильству й деспотії за
допомогою права та моралі.

Певною мірою підсумком розвитку української політичної думки за
попередні два століття слід вважати погляди Г. Сковороди (1722-1794).
Його політична концепція нагадує витриману в ранньохристиянському дусі
конструкцію І. Вишенського і містить такі базові положення: нищівну
критику існуючого суспільного ладу з позицій раннього християнства,
синтезованого з просвітницькою ідеологією; майбутню форму правління (в
ідеалі) – демократичну республіку, де буде забезпечено соціальну
рівність усіх громадян; способи досягнення окресленого суспільного
ідеалу – просвітницькі; самопізнання, самовдосконалення, вияви
“загальної любові”, “доброї волі”, “доброчесності” тощо, поширення
освіти в народі, плекання моральних традицій.

Розвиток вітчизняних політичних концепцій у ХІХ-ХХ ст.

Національно зорієнтоване Просвітництво домінувало в українській
політичній думці на зламі XVIII-XIX ст., грунтуючись на концепції
суспільного договору, ідеях природної рівності та свободи всіх людей,
виступало з критикою тиранії та кріпацтва. В часи нищення залишків
української автономії саме представники цієї інтелектуальної течії –
В.Каразин (1773—1842), В.Капніст (1758-1823), Я.Козельський (1729-1795),
П.Лодій (1764-1829), В.Лукашевич (1783-1886), М.Рєпнін-Волконський
(1778-1845), І.Тимковський (1772-1853), Ф.Туманський (?-1805) були
нечисленними захисниками державних традицій України. Саме в цьому
середовищі з’явилася “Історія Русів”. Відповідно до часткової
лібералізації суспільно-політичного життя Російської імперії за
Олександра I, зростаючої ерозії архаїчних абсолютистсько-кріпосницьких
структур в українських колах дедалі частіше лунали заклики до обмеження
царської влади, скасування кріпацтва, модернізації суспільства.
Наслідком поширення просвітницьких ідей була поява секуляризованого
“юридичного” світогляду, в центрі якого стояла людина як самоціль.
Свобода і правова рівність вважалися необхідною основою розвитку вільної
особистості.

Особливості української політичної думки ХІХ-ХХ ст. визначалися тим, що
вона розвивалася в соціальному середовищі, в якому зникали давні
спадково-майнові ознаки, поступово руйнувався сільський традиційний
спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне
суспільство.

Україна впродовж ХІХ-ХХ ст. перебувала майже виключно в російській (з
1922 р. радянській) сфері впливу. Тому українська політична думка
згаданого періоду зазнавала щонайперше впливів таких російських
інтелектуально-політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво,
більшовизм і лише опосередковано – західноєвропейських течій, зокрема
лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо.

З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки ХІХ-ХХ
ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і
окремих, хоча взаємопов’язаних та взаємозалежних напрямів, а саме:
демократичне народництво (український соціалізм); лібералізм;
націонал-демократія (демократичний, або державницький, націоналізм);
консерватизм; націонал-комунізм; інтегральний націоналізм.

Демократичне народництво виникло на першій фазі українського
національного відродження та було найстарішим напрямом української
політичної думки модерної доби. Спершу воно було досить тісно пов’язане
з декабристським рухом на підросійських землях (П.Борисов,
П.Вигодовський, І.Горбачовський, Я.Драгоманов, О.Усовський та ін.).
Однією з перших пам’яток цього напряму української політичної думки була
Програма Товариства об’єднаних слов’ян, де висловлено наскрізні ідеї
українського демократичного народництва:

ворожість до кріпацтва й самодержавства;

думки щодо демократизації суспільного та державного життя;
конституційного перевлаштування імперії;

створення демократичної панслов’янської федерації.

Подальший розвиток демократичного народництва пов’язаний із прагненням
його чільних представників зблизити соціальне й національне питання та
розв’язати їх у перебігові соціальної революції, яка водночас мала би
бути національною за характером і рушійними силами. Органічне поєднання
національно-федеральних, демократичних і соціалістичних
(немарксистських) ідей дає підстави визначати демократичне народництво
як специфічно український різновид соціалізму – український соціалізм.

Поява Кирило-Мефодіївського братства (1846) свідчила про кристалізацію
народницько-демократичного руху в Україні та про широке осмислення
власне українських проблем у контексті політичного буття всього
слов’янського світу. Лідерами цієї організації були М.Костомаров
(1817-1885), П.Куліш (1819-1897) і Т.Шевченко (1814-1861). Один із
братчиків Г.Андрузький (1827-?) вперше в новітній історії України
запропонував конституційний проект організації суспільно-політичного
устрою майбутньої України, що ґрунтувався б на засадах демократизації та
федералізації Росії (“Начерки конституції республіки”).

Програма діяльності кирило-мефодіївців спиралася на ідеї соціального
месіанізму, панславізму, федералізму, християнського світогляду,
егалітаризму. Новим елементом у цій програмі була поява романтичного
націоналізму (патріотизму). Основою національного відродження братчики
вважали визволення селянських мас (“народу”) від кріпацтва, метою була
проголошена українська демократична республіка у складі федерації
слов’янських народів. Ієрархія завдань уявлялася такою: знищення
кріпацтва й самодержавства в Російській імперії; демократизація
суспільного життя; побудова слов’янської спілки християнських республік;
поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок
здійснення слов’янами своєї християнської місії. У концентрованому
виразі ці погляди було висловлено у праці “Закон Божий (Книги буття
українського народу)”, написаній М.Костомаровим, та в численних
поетичних творах Т.Шевченка. Загалом, ідеологія кирило-мефодіївців була
синтезом романтичного етнографізму і культурництва з традиціями
козацької державності та західноєвропейськими ідеями демократії, першими
носіями яких в Україні XIX ст. були російські декабристи.
Кирило-Мефодіївська програма стала платформою українського
національно-визвольного руху на кілька наступних десятиліть (до 1917 р.
включно).

Українське народництво протягом другої половини XIX ст. розвивалось
двома напрямами. Перший репрезентували поляки-українофіли, або
хлопомани: Ф.Духінський (1816-1893), І.Терлецький (1807-1888),
М.Чайковський (1804-1886), В.Антонович (1834-1908); другий, впливовіший,
започаткував М.Драгоманов (1841-1895).

У концепції одного з найяскравіших представників першої течії
В.Антоновича, автора численних історичних і публіцистичних праць, було
висловлено такі ідеї: вроджена нездатність та нелюбов українського
народу до державного життя і перманентність опозиції до будь-якої форми
держави; протиставлення самозорієнтованості державності вільній творчій
суспільності; несумісність принципів демократизму з існуванням
бюрократичного апарату; ототожнення демократії з народоправством, а
українського народу – з трудовим селянством.

М.Драгоманов (основні праці – “Переднє слово до “Громади”, 1878;
“Шевченко, українофіли і соціалізм”, 1879; “Історична Польща і
великоруська демократія”, 1881-1882; “Вольний Союз (Вільна Спілка)”,
1884; “Лібералізм і земство в Росії”, 1889; “Чудацькі думки про
українську національну справу”, 1891; “Листи на Наддніпрянську Україну”,
1893), критикуючи абсолютизацію інтересів трудового народу, водночас
продовжував народницько-демократичну традицію під прапором соціалізму
(громадянства), який, щоправда, не був революційним, радикальним, і
започаткував ліберальний напрям в українській політичній думці. Метою
перевлаштування суспільства мислитель проголосив “безначальство” –
анархосоціалізм прудонівського зразка (тому його концепція перебувала в
річищі традиції еволюційного, або “етичного”, соціалізму, хоч і
зазнавала відчутного впливу марксизму). Суть програми, виробленої
Драгомановим, полягала в забезпеченні національних інтересів України
через конституційно-правову реорганізацію Росії; федералізацію Росії та
Австро-Угорщини; надання твердих гарантій конституційним правам
громадян; надання права самоврядування для окремих регіонів і
національностей та забезпечення вільного розвитку української культури.
Провідною для Драгоманова була думка про те, що “не народи існують для
держав, а держави для народів”.

Ідейними спадкоємцями М.Драгоманова виступили С.Подолинський
(1850-1891), М.Павлик (1853-1915), І.Франко (1856-1916), С.Петлюра
(1879-1926), М.Грушевський (1866-1934) та ін. Цікаво, що С.Подолинський
і М.Павлик кристалізували саме соціалістичні аспекти – драгоманівської
програми, І.Франко та С.Петлюра поступово еволюціонували від соціалізму
до націонал-демократії, а М.Грушевський навпаки – від
націонал-демократії до соціалізму, причому прорадянського забарвлення.
Серед партійних діячів Наддніпрянщини соціалістичні ідеї розвивали
Л.Юркевич-Рибалка (1894-1919), Б.Грінченко (1863-1910), С.Єфремов
(1876-1939), М.Порш (1877-1944), М.Шаповал (1882-1932), В.Винниченко
(1880-1951).

Народницько-демократичну традицію України кінця XIX – початку XX ст.
характеризували два виразні складники:

1) прагнення до громадянської та національної свободи;

2) ідеалізація народу й вимоги соціальної справедливості.

З названих компонентів виразнішим був другий. Турбота про захист
соціально-економічних інтересів знедолених мас, поєднана з виразним
егалітаристським ухилом, становила ідеологічний лейтмотив усього
напряму. Однак наполягання М. Драгоманова на важливості існування
відповідної та добре спланованої структури демократичних інститутів не
залишило тривкого сліду. Волелюбність українського народництва була
щирою, ґрунтувалася вона на ненависті до царського самодержавства.
Розуміння “правил гри” в ефективно діючій демократичній системі та
обмеження, що їх передбачає представницьке правління, залишилося вкрай
недорозвиненим. Це мало далекосяжні (переважно негативні) наслідки для
становлення національної державності в 1917-1918 pp.

Водночас демократично-народницька течія отримала й певне наукове
обгрунтування. Особливою оригінальністю відзначалися наукові розробки,
що їх нарівні з М.Грушевським здійснювали в міжвоєнний час (1918-1939
pp.) Р.Лащенко (1878-1929; основні праці – “Лекції з історії
українського права”, 1923; “Автономний статут демократичної Української
республіки”) та С.Шелухін (1864-1939; основні праці – “Монархія чи
республіка?”; “Україна”; “Право України на свою державність”; “Шляхи до
української соборності”). М.Грушевський, Р.Лащенко та С.Шелухін
обґрунтовували можливість і доцільність федеративного чи
конфедеративного об’єднання з тими країнами, з якими Україна мала й
підтримувала історичні зв’язки, зокрема з Литвою та Білоруссю
(М.Грушевський), Росією (Р.Лащенко), Чехією, Сербією, Хорватією,
Словенією, Словаччиною (С.Шелухін). Загалом історико-правовий аспект
виявився найбільше опрацьованим у творчості вчених-народників. Вони
вважали, що федерація є оптимальною формою державного устрою майбутньої
України і має сприяти зміцненню її державності. Стрижневими у
світоглядній платформі вчених-народників були такі засади:
народоправство (демократизм); егалітаризм та ідея безкласовості
української нації; розуміння народу як територіальної (а не етнічної)
одиниці; пріоритет прав народу над правами держави. Зазначалося, що
“прогресивне українство не виділяє вирішення свого національного питання
із загальної проблеми перетворення старої бюрократичної централізованої
Росії у вільну правову державу”, і навіть “забезпечення успішного
національного розвитку українського народу, автономію України вони
(українці – С.Л.) розглядають як складову частину більш загальної
проблеми: перебудови Росії на основі рівноправності народностей,
децентралізації і національно-територіальної автономії” (М.
Грушевський). Задля цього лунали заклики до об’єднання “всіх наших сил в
ідеї народного суверенітету та народоправства “без холопа і без пана”.
Се нам диктує сама наша українська нація” (С.Шелухін). Водночас
учені-народники звинувачували у відсутності української державності
сусідні країни (насамперед Росію та Польщу) і доводили, що український
визвольний рух є неповторним, підкреслюючи необхідність спиратися в
майбутньому державному будівництві на власний політичний досвід та
історичні традиції.

Позиції демократичного народництва помітно ослабли у 20-30-х pp. XX ст.
Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів –
інтегрального націоналізму, націонал-комунізму та націонал-демократії
(два останні були “уламками” окремих течій українського соціалізму, де в
першому випадку наголос змістився в бік соціального аспекту, а в другому
– в бік національного); усвідомленням провини українських соціалістів за
поразку у визвольних змаганнях 1917-1920 pp.; кризою демократичних
режимів у загальноєвропейському масштабі; становленням тоталітарних
режимів.

У 30-50-х pp. соціалістичні ідеї (немарксистського характеру) в
еміграції намагалися розвивати В.Винниченко та І.Багряний (1906-1963),
які пережили тривалий період захоплення націонал-комунізмом.
В.Винниченко (основна праця -“Конкордизм”) виступив зі спробою
обґрунтування нового суспільного ладу, який має поєднувати кращі
здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Фактично це був
український варіант доктрини конвергенції двох антагоністичних систем,
висунутої на Заході в 50-60-х pp. І.Багряний, автор численних
публіцистичних оглядів, умотивував потребу відмовитися від тоталітаризму
(у вигляді комунізму, інтегрального націоналізму чи фашизму) та
переорієнтувати свою діяльність на засвоєння й поширення демократичних
ідей (близьких до ідей Соцінтерну). Особливі надії він покладав на
здобуття Україною незалежності внаслідок демократичної революції та
дезінтеграції СРСР.

Лібералізм. Поширення ліберальних ідей в Україні не мало такого розмаху
і не привело до “тріумфальної ходи” лібералізму, як це мало місце в
країнах Західної Європи XIX ст. Процес сприйняття політико-економічних
постулатів лібералізму в Україні не був ані цілісним, ані успішним.
Такий неуспіх і вкрай повільне сприйняття ліберальної доктрини
українською інтелігенцією та широкими колами українського суспільства
обумовлювалися наявністю авторитарного типу політичного режиму в
підросійській Україні, жорстоким придушенням будь-яких проявів
національно-визвольного руху і внаслідок цього – засиллям і популярністю
радикальних течій (у формі російського революціонізму чи українського
народництва). Сам характер політичної системи, яка впродовж тривалого
часу перебувала в незмінному вигляді, консервував наявний стан речей і
перешкоджав розвиткові й поширенню поміркованих поглядів. Унаслідок
цього ліберальна модель перевлаштування суспільного життя так і не
набула в Україні завершеної форми упродовж ХІХ-ХХ ст.

Вирізняють дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Перша була
пов’язана з намаганням М.Драгоманова імплантувати західні ліберальні
ідеї в українське середовище у другій половині XIX ст. та поєднати їх із
соціальною та національною ідеями; друга мала переважно космополітичне
забарвлення і виявилася в діяльності (переважно в науково-культурній)
представників російської ліберальної течії в Україні кінця XIX -початку
XX ст. Частково ліберальні ідеї прижилися, хоча й зазнали певної
трансформації в українському народництві, націонал-демократії та
консервативній доктрині В.Липинського, який вважав саме М.Драгоманова
своїм попередником. Поширенню ліберального світогляду в Україні, окрім
М.Драгоманова, сприяли також Б.Кістяківський (1863-1920),
М.Туган-Барановський (1871-1916), М.Ковалевський (1871-1916),
М.Славинський (1868-1945), В.Вернадський (1863-1945), А.Кримський
(1871-1942).

Серед помітних діячів української діаспори виразну прихильність до ідей
лібералізму зберіг хіба що один І.Лисяк-Рудницький (1919-1984). За
винятком кількох концептуальних праць Б.Кістяківського (“Держава правова
і соціалістична”, “Соціальні науки і право”), жоден із цих мислителів не
залишив спеціально присвяченої проблемам лібералізму праці.

Центральними в системі координат українського лібералізму були такі
погляди:

існування демократичної держави можливе лише за умови політичної свободи
(М.Драгоманов), де остання тлумачиться як сукупність конституційно
закріплених прав громадян;

домінантною цінністю у співвідношенні “людина -суспільство – держава” є
“людина” незалежно від соціального статусу конкретної особистості;

в системі політико-економічних категорій центральною є категорія
приватної власності на засоби виробництва (М.Туган-Барановський);

визнання верховенства права в суспільному житті, взаємозалежності права
та свободи, необхідності поєднання соціальної та правової ідей
(Б.Кістяківський);

пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи
національними, необхідність раціонального влаштування суспільного життя
(на цьому ґрунті постало вчення В.Вернадського про ноосферу як сферу
людського розуму);

децентралізація держави як засіб обмеження державної влади та надання
гарантій існуванню місцевого самоврядування (М.Драгоманов);

популяризація етичних засад політичної діяльності, пов’язаності політики
та моралі (М.Драгоманов: “Чисте діло потребує чистих засобів”).

Більшість українських лібералів вірила в можливість здійснення
національних прагнень українського народу та захисту конституційних
принципів у межах оновленої та демократизованої федеративної Росії.
Слідом за М.Драгомановим ліберали вважали, що “принципи сучасної
всесвітньої цивілізації найбільше відповідають поступові: лібералізм у
його найпослідовнішій формі – федералізмові у справах соціальних із його
найтвердішою гарантією – асоціацією в справах економічних, раціоналізм у
справах письменницьких, наукових, умілостях”. Осягнувши в особі своїх
кращих представників (зокрема Б.Кістяківського) необхідність створення
правової держави, український лібералізм кінця XIX – початку XX ст.
залишився байдужим до проблем самостійності України й побудови
суверенної національної держави. У 70-80-х pp. XX ст. гуманістична
традиція українського лібералізму була сприйнята українським
дисидентським підпіллям і знайшла вияв у правозахисній діяльності
(зокрема в діяльності та програмних документах Української Гельсінської
групи). Тоді й було порушено питання політичної незалежності України з
дотриманням прав і свобод особистості.

У першій половині 90-х pp. XX ст. в Україні було здійснено третю спробу
рецепції ліберального світогляду. На цьому етапі його носіями стало
майже 10 політичних партій (ЛПУ, ЛДПУ, КДП, НДП та ін.). Знову постало
питання синтезу соціального й національного елементів у ліберальній
течії.

Націонал-демократія, або націонал-державництво. Цей напрям української
політичної думки зародився в Галичині наприкінці XIX ст. та був
пов’язаний насамперед з іменами І.Франка, Ю.Бачинського та
Л.Цегельського. Лише згодом нова інтелектуально-політична течія набула
певного поширення серед діячів Наддніпрянщини, які до подій 1917-1918
pp. перебували переважно на соціалістичних позиціях і поступово
еволюціонували від вимог народницького федералізму до ідей
національно-державної незалежності (С.Петлюра, О.Шульгин, Є.Чикаленко та
ін.). Кристалізація націонал-демократичної платформи відбувалась у
20-30-х pp. під впливом усвідомлення провини українських соціалістів за
поразку національної революції 1917-1920 pp. та ознайомлення з
політичною ситуацією в тогочасній Європі. Так, О.Шульгін запропонував
остаточно відмежуватися від ідеологічної спорідненості з соціалізмом і
не ототожнювати його з демократією, що було властиве політичному
мисленню багатьох державних діячів доби УНР.

Науковий фундамент під націонал-демократичні ідеї підвели
С.Дністрянський (1870-1936; основні праці – “Загальна наука права і
політики”; “Погляд на теорії права і держави”, 1925; “Нова держава”,
1923; “Нові проекти української конституції”, 1920), В.Старосольський
(1878-1942; основні праці -“Теорія нації”, 1922; “Держава і політичне
право”, 1924; “Суспільно-політичні рухи та їх носії”‘), О.Бочковський
(1885-1939; основні праці – “Боротьба народів за національне
визволення”, 1932; “Народження нації”‘, 1939; “Життя нації”, 1939),
С.Рудницький (1877-1937; основні праці – “Українська справа зі становища
політичної географії”, 1923; “До основ українського націоналізму”,
1923), О.Ейхельман (1854-1943; основні праці -“Меморандум уряду УНР”,
1921; “Проект Конституції -основних державних законів УНР”, 1921),
О.Лотоцький (1870-?); основні праці – “Українські джерела церковного
права”, 1931; “Схід і Захід у проблемі української культури”, 1939),
А.Яковлів (1872-1955; основні праці – “Українське право”, “Основи
Конституції УНР”, 1935).

С.Дністрянський і О.Ейхельман зробили спробу підготувати проекти
конституцій для України, врахувавши притаманні, на їхню думку,
українському народові національно-державні та етнопсихологічні традиції.
Окрім того, представники націонал-демократичного напряму обґрунтовували
концепцію федерації, яку намагалися поєднати з постулатом про право
народів на самовизначення.

Базовими для націонал-демократичного напряму були такі засади:

інтерес нації та держави – найвищий критерій історичної оцінки в разі
домінування суверенності нації над суверенністю держави (за винятком
позиції О.Ейхельмана);

обгрунтування права українського народу на самовизначення в межах
власної етнічної території;

ідеї демократичного політичного режиму і республіканської форми
правління як основи політичного ладу української нації;

визнання національної ідеї та психології основою буття й сутності нації.

Водночас обстоювався погляд на національну ідею як на основний критерій
за розмежування народу і нації, підкреслювалася необхідність проведення
політики “дрібної праці” та утвердження ролі Галичини як “П’ємонту”
України.

Спадкоємцями національно-державницьких ідей (і певною мірою –
несоціалістичних елементів демократичного народництва) виступають
представники сучасних правоцентристських партій України (Рух, УРП та
деякі інші).

Консерватизм. В Україні він набув ще меншого поширення, ніж лібералізм,
і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свідченням існування
нетривких, монархічних традицій. Безпосередня його поява була викликана
необхідністю захисту національних традицій, що опинилися в небезпеці
внаслідок уніфікаторсько-нівелювального впливу русифікації (в
підросійській Україні) та полонізації (в Галичині). Однією з перших
пам’яток консервативної думки в Україні була “Історія Русів” (1818-1822
pp.) – полемічна праця з виразним антиросійським спрямуванням. У XIX ст.
до консервативної течії української політичної думки належали: Г.Галаган
(1819-1888), Г.Милорадович (1839-1905), В.Горленко (1853-1907), П.Куліш
(1819-1897), М.Гарасевич (1763-1836), Д.Зубрицький (1777-1862),
І.Могильницький (1771-1831), Й.Лозинський (1807-1889), Й.Левицький
(1801-1860) та ін. На галицьких теренах особливо помітний внесок у
розвиток консервативного напряму зробила “Руська трійця” – М.Шашкевич
(1811-1843), І.Вагилевич (1811-1866) та Я.Головацький (1814-1888), які
поєднували несприйняття й засудження тогочасної дійсності з
апологетизацією минулого.

Кристалізація ідейного підґрунтя українського консерватизму була
спричинена існуванням в Україні Гетьманату П.Скоропадського (1918),
необхідністю вмотивування політико-правових підстав цього режиму й
доведення правонаступництва монархічно-гетьманських традицій в
українському політичному середовищі. Український консерватизм формувався
як політико-ідеологічна концепція під досить відчутним впливом
західноєвропейської історіографії та політології. Традиційними для нього
є екскурси як в історію середньовічної України (Галицько-Волинського
князівства, гетьманської держави Б.Хмельницького), так і в історію
України новітнього часу (доби національно-визвольних змагань 1917-1920
pp.). Наслідком синтезу таких різнорідних елементів стала поява
консервативної концепції – очевидно, найціннішої складової доробку
української політичної думки. На концептуальному рівні ця концепція
постала переважно завдяки діяльності трьох найвидатніших представників
консерватизму – В.Липинського (1882— 1931), С.Томашівського (1875-1930),
В.Кучабського (1895-1945). На консервативних позиціях у першій половині
XX ст. перебували також такі відомі мислителі, як О.Назарук (1883—
1940), Д.Дорошенко (1882-1951) та А.Шептицький (1865-1944). Найбільшим і
найвпливовішим представником українського консерватизму і водночас
найоригінальнішим українським політичним мислителем після М.Драгоманова
був В.Липинський (основні праці – “Україна на переломі”, 1657-1659;
“Замітки до історії українського державного будівництва в XVII
столітті”, 1920, “Релігія і церква в історії України”, 1925; “Листи до
братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму”,
1926).

Провідними цінностями політичної філософії В.Липинського були держава і
нація. “Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і
ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути”, –
таким було політичне кредо мислителя. Ототожнивши поняття “нація” та
“держава”, В.Липинський зняв проблему кристалізації модерної української
нації, замінивши її проблемою творення держави. Ідеал майбутньої
Української держави він убачав у незалежній трудовій і легітимній
(правовій) монархії зі спадковою (дідичною) гетьманською владою –
монархії англійського взірця. До такої форми правління як оптимального
способу організації вищої державної влади В.Липинський прийшов,
проаналізувавши три методи розв’язання проблеми державного будівництва:
демократія з республікою; охлократія з диктатурою; класократія з
правовою – “законом обмеженою і законом обмежуючою” монархією. Під
демократією вчений розумів нічим не обмежений суверенітет
(самодержавство народу), під охлократією – необмежене панування однієї
соціальної групи (верстви чи партії) над суспільством, під класократією
– владу виборної аристократії, обмеженої послухом монархові, моральними
традиціями та правом.

Основною умовою реалізації ідеї української державності В.Липинський
вважав єдність – релігійну, регіональну, політичну, національну,
організаційну. Досягнення цієї єдності мислитель вбачав у плеканні ідеї
територіального патріотизму (всупереч поширеним тоді етнічним формам
патріотизму) -єдності всіх громадян України, незалежно від національної,
конфесійної чи соціально-класової ознак, та залученні до творення
Української держави не тільки народних мас, а й еліти. Політична
програма будувалася на таких засадах: гарантії прав і свобод
особистості; стабільний державний правопорядок; поділ державної влади;
забезпечення права приватної власності на землю і проведення аграрної
реформи, що зупинила б пролетаризацію селянства й забезпечила стабільну
соціальну опору державній владі; об’єднання всіх українських земель в
одній державі (ідея соборності); відмова від будь-яких
зовнішньополітичних орієнтацій, орієнтація на власні сили; організація
української еліти, яка пропагувала б культ держави і навколо якої мали б
згуртуватися всі верстви українського суспільства; християнська етика –
ірраціональний чинник, що має сприяти процесові державотворення.

Відсутність української державності та поразку національної революції
1917-1920 pp. В.Липинський розглядав як закономірні результати хибного
курсу, неправильної державної стратегії та браку об’єднавчої
національної ідеї: “Побили ми себе самі. Ідеї, віри, легенди про
одну-єдину, всіх українців об’єднуючу, вільну й незалежну Україну
провідники нації не сотворили, за таку ідею не брались, і тому,
зрозуміло, така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не
змогла”.

Консервативна концепція С.Томашівського (основні праці – “Під колесами
історії”, 1925; “Про історію, героїв і політику”, 1929) складалася з
уявлень про консервативні традиції Галицько-Волинського князівства,
апології діяльності греко-католицької церкви та її релігійно-етичних
засад (клерикалізм), ідеї територіального патріотизму (в останні роки
життя він перейшов на позиції полонофільства). Причинами втрати Україною
шансу на здобуття державної незалежності в 1917-1920 pp. мислитель
уважав відсутність єднальної державної ідеї, брак політико-економічної
та культурної рівноваги між містом і селом, політичну гіпертрофію
українського народу (надмірну політизацію мас).

С.Томашівський запропонував теорію європеїзації, де йшлося про
необхідність адаптації запозичених західноєвропейських здобутків до
реальних політичних потреб України. На думку мислителя, практична
політика має грунтуватися лише на апробованих історичним досвідом
зразках політичного життя країн Західної Європи, зокрема Англії. На
відміну від В.Липинського С.Томашівський не розмежовував монархії та
республіки і не ототожнював їх із демократіями. Він уважав, що монархія
сумісна з демократією, якщо вона не є абсолютною; республіка є
прийнятною для України формою правління, якщо вона еволюціонуватиме
спочатку від традиційної монархії – гетьманату.

В.Кучабський (основні праці – “Більшовизм і сучасне завдання
українського заходу”, 1925; “Україна і Польща”, 1933) назвав свою
концепцію “позитивним мілітаризмом”; вона була пройнята вірою в те, що
провідну роль у заснуванні монархічної держави мають відігравати люди
військового духу та організації. Програма В.Кучабського містила в собі
такі вимоги: подолання анархізму української еліти та її підпорядкування
державним інтересам; підвищення освітнього рівня, насамперед молоді,
відродження традиційних моральних цінностей; рекрутування нової еліти з
представників різних верств суспільства; усунення декласованої
інтелігенції від проводу в національному русі. Особлива надія на
відродження української державності покладалася на “український П’ємонт”
– Галичину, яка зможе організувати решту України на визвольну боротьбу.

Усіх трьох найвпливовіших представників українського консерватизму
об’єднували такі ідеї: критичне ставлення до української
народницько-соціалістичної демократії, націоналізму та російського
більшовизму; визнання провідної ролі держави в соціально-політичному
житті; пошуки нових методів організації суспільних відносин, що
спиралися б на представництво і співробітництво всіх класів; визнання
керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому
процесі.

Після другої світової війни консервативний напрям не набув значного
поширення та великої суспільної ваги навіть в еміграції. У 90-х pp. XX
ст. наявні спроби деяких сучасних політичних партій України, насамперед
правого та правоцентристського спрямування, використати консервативну
традицію української політичної думки для обгрунтування своїх
ідеологічних позицій (УРП, УКРП, УНКП).

Український націонал-комунізм. Його поява й поширення спричинені
насамперед слабкістю, незрілістю та розколом українського демократичного
руху. Програні визвольні змагання та розпочата більшовиками українізація
(з 1923 р.) навіяли деяким представникам українських лівих надію на те,
що можна виправити критичне становище, в якому опинилася Україна,
методом порозуміння, компромісу з російськими більшовиками, які
перебрали на себе державне керівництво, і навіть досягти незалежної
державності. Виступаючи за співпрацю з російськими більшовиками на
ґрунті спільної (марксистської) доктрини, українські націонал-комуністи
об’єктивно сприяли подальшому розколові єдиного фронту боротьби за
самостійність України і прирікали себе на політичну поразку.

Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною
політико-ідеологічною течією та розпадався на кілька напрямів:

1) ліва течія в УСДРП (1917-1918 pp.; головні представники – П.Буценко,
В.Врублевський, Е.Касьяненко, Ю.Медведєв, Е.Неронович);

2) течія, що обстоювала потребу створення самостійної української
компартії (більшовиків) (1918-1919 pp.; головні представники –
Г.Лапчинський, С.Мазлах, В.Шахрай, певною, мірою М.Скрипник);

3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше – УКП (боротьбисти) (1918-1920
pp.; головні представники – Г. Гринько, В. Еллан-Блакитний, О.Любченко,
О. Шумський);

4) незалежна ліва течія УСДРП, пізніше УКП (укапісти) (1920-1925 pp.;
головні представники – М.Авдієнко, А.Драгомирецький, Ю.Кулиниченко,
А.Річицький (Пісоцький), М.Ткаченко);

5) самостійницька течія федералістів у КП(б)У (1919— 1920 pp.; головні
представники – Е.Касьяненко, Я.Ландер, Г.Лапчинський, П.Попов);

6) закордонна група УКП (1920-1922 pp.; головні представники –
В.Винниченко, З.Висоцький, В.Левицький, В.Мазуренко, певний час
М.Чечель).

Теоретичним підґрунтям українського націонал-комунізму стали гостро
полемічні та публіцистичні твори В.Шахрая (1888-1919; “Революція на
Україні”, 1918), С.Мазлаха та В.Шахрая (“До хвилі. Що діється на Вкраїні
і з Україною?”, 1919), М.Хвильового (1893-1933; “Камо грядеши”, “Думки
проти течії”; “Україна чи Малоросія?”; “Апологети писаризму”). Політичну
концепцію націонал-комуністів складали економічні дослідження
М.Волобуєва, Г.Гринька, С.Діманштейна і В.Доброгаєва про колоніальний
статус української економіки в системі народногосподарського комплексу
СРСР та історичні праці М.Равича-Черкаського і М.Яворського, в яких
обґрунтовувалися ідеї “двокорінності” КП(б)У та потреби незалежного
розвитку української радянської державності. У площині практичної
політики під час українізації (1923-1933 pp.) ідеї націонал-комунізму
намагалися реалізувати М.Скрипник (1872-1933) та О.Шумський (1890—
1946).

Найяскравішим представником націонал-комунізму є письменник і публіцист
М.Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він
вважав: 1) подолання комплексу просвітянської провінційності,
меншовартості (“малоросійства”), виплеканих століттями російського
панування; 2) переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення
українцями ідеалу європейської людини фаустівського типу –
людини-громадянина, носія етики активізму, творця культурних і
суспільно-політичних цінностей та рушія історії.

Гасло культурного Ренесансу на українських теренах, проголошене
М.Хвильовим, було наслідком відмови від однобічної орієнтації на Росію
(“Дайош Європу!” – закликав мислитель), наслідком обраного курсу на
засвоєння культурної спадщини “психологічної Європи”. Оскільки для
М.Хвильового культурні процеси уявлялися тісно пов’язаними з
політичними, він вважав боротьбу за самостійність української культури
складовою процесу кристалізації української нації та створення
повноцінного й незалежного від Москви державного організму у формі
радянської соціалістичної республіки. Він виявився фактично і
найпослідовнішим поборником ідеї самостійної комуністичної України.

Націонал-комуністичні ідеї набули “другого дихання” на ранньому етапі
дисидентського руху в Україні (60-ті pp.). Їх обстоювали тоді І.Дзюба,
Л.Плющ, М.Руденко та ін. Націонал-комунізмом був пройнятий один із
перших програмних документів українського дисидентства – праця І.Дзюби
“Інтернаціоналізм чи русифікація?” (1965), в якій викривалися відхилення
радянської національної політики в Україні від ленінських принципів і
закликалося відновити ці принципи. Надалі націонал-комуністичні ідеї
поширення не набули. Концепція “загірної комуни” (М.Хвильовий) з
українським “обличчям” виявилась утопічною й нежиттєздатною.

Інтегральний націоналізм. Як модерний напрям політичної думки та
ідеологічна підстава організованого (чинного) націоналістичного руху
проминув у своїй еволюції три стадії:

1) ранню, або романтичну, пов’язану майже виключно з ім’ям
М.Міхновського (1873-1924);

2) класичну, або власне інтегральну, яку уособлювали Д.Донцов
(1883-1973), М.Сціборський (1897-1941), С.Бандера (1906-1959), Я.Стецько
(1912-1986);

3) сучасну, що не має виразного ідеологічного обличчя; уособлюється
діяльністю декількох політичних угруповань (КУН, ОУН(м), ОУН(б), ДСУ,
УНА – УНСО), які так чи інакше намагаються ревізувати ідеологічні
постулати своїх попередників.

Романтичний націоналізм М.Міхновського (основні праці – “Самостійна
Україна”, 1900; “Програма” та “10 заповідей УНП”, 1906; “Основний закон
“Самостійної України” спілки народу українського”, 1905) виник у формі
соціал-самостійництва – суміші незалежницьких ідей та віри в
соціалістичний лад як єдино можливий для України устрій. Але таке
спрямування не набуло поширення в самому націоналістичному русі, а було
частково запозичене українським націонал-комунізмом. Ранній націоналізм
об’єктивно був споріднений з галицькою самостійницькою платформою
В.Будзиновського та Ю.Бачинського (праця останнього – “Україна
ірредента”, 1895) та значною мірою посприяв еволюції І.Франка від
соціалізму до націонал-демократії (праця “Поза межами можливого”, 1900).

Запеклим ворогом України М.Міхновський називав Росію, закликав до
безкомпромісної боротьби з нею; головною вадою українського визвольного
руху вважав “брак націоналізму серед широкого загалу”. Завдання-мінімум,
поставлене перед українством М.Міхновським, – відновлення історичного
легітимізму й повернення до умов Переяславської угоди 1654 р. –
перебувало в річищі консервативної традиції та не мало реальних підстав
для реалізації. Досягнення повної незалежності України мислитель вважав
метою-максимумом. Він одним із перших висунув гасло “Україна для
українців”, яке стало невід’ємною ознакою українського інтегрального
націоналізму. Рушійною силою майбутньої національної революції
М.Міхновський визначив нову (“четверту”) українську інтелігенцію.

Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих
розмірів в ідеологічній конструкції Д.Донцова (основні праці – “Підстави
нашої політики”, 1921; “Націоналізм”, 1926; “Політика принципіальна і
опортуністична”, 1928; “Дурман соціалізму”, 1936; “Де шукати наші
історичні традиції”, 1938; “Росія чи Європа”, 1955; “Від містики до
політики”, 1957; “Клич доби”, 1968). Як і М.Міхновський, Д.Донцов на
початку своєї ідейної еволюції віддав данину захопленню соціалізмом,
потім неодноразово змінював свої позиції. Застосувавши принцип
західноєвропейської “життєвої філософії” у своїх публіцистичних творах,
він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а в його
концепції інтегрального націоналізму домінували такі тези: треба
“зміцнювати волю до життя, до влади; до експансії”; необхідно плекати
“устремління до боротьби та свідомість її конечності”; у сприянні
націоналізмові мають панувати романтизм і догматизм; слід насаджувати
войовничість та аморальність як антитезу так званим загальнолюдським
цінностям; імперіалізм повинен стати основою та змістом державної
політики; “творче насильство ініціативної меншості” має підпорядкувати
власний народ національним завданням та змусити його до агресії проти
сусідів.

У час, коли тоталітарні рухи здобували перемоги в Європі (20-30-ті pp.),
ідеї Д.Донцова набули величезної популярності в середовищі галицької
молоді. А втім, спроба Д.Донцова підпорядкувати тоталітаризмові
український національний рух не була єдиною, тим більше, що сам ідеолог
руху організаційно не належав до націоналістичних структур. Свою модель
майбутньої української державності запропонував один із чільних лідерів
ОУН М.Сціборський (основні праці – “Націократія”, 1935; “Нарис проекту
основних законів (Конституції) Української держави”, 1940). Піддавши
гострій критиці демократію, соціалізм, комунізм і монархізм, він
запропонував створення альтернативної державної форми – націократії як
“режиму панування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх
соціально корисних верств об’єднаних відповідно до їхніх
суспільно-продукційних функцій – у представницьких органах державного
управління”. М.Сціборський, обстоюючи гасло “держава вище партій і
класів”, заперечував право участі політичних партій в управлінні
державою та розглядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення
державної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати
революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе
диктаторські функції на час перехідного періоду. Населенню, за схемою
М.Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному
житті через представництво в органах місцевого самоврядування, в
синдикалістських організаціях фашистського зразка та через вибори до
обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту – Державної
Ради.

Після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини,
поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтегрально-націоналістичні доктрини
швидко втрачали соціальну базу. Тоталітарна хвиля в країнах Заходу
почала спадати. Перебуваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху
мусили враховувати ці суттєві зміни в політичному кліматі Європи.
Відповідно до цього почався перегляд ідеологічних постулатів, які
тривалий час вважалися непорушними, та поступова “демократизація”
інтегрального націоналізму. З особливою виразністю ця трансформація
простежується в працях націоналістично зорієнтованих авторів повоєнного
періоду: Й.Горнового (“СРСР – країна найжорстокішого гноблення народів:
визиску працюючих”), П.Полтави (“Концепція самостійної України і основна
тенденція політичного розвитку сучасного світу”), Я.Старуха (“Упир
фашизму”), П.Думи (“Ідейно-політичне обличчя більшовиків”), Д.Шахая
(“Тактика щодо російського народу”).

Завдяки публіцистичним творам В.Мороза (“Серед снігів”, “Репортаж із
заповідника імені Берія”) інтегрально-націоналістичні ідеї потрапили в
середовище українських дисидентів, хоча ні в 60-80-х pp., ні згодом
помітного успіху вже не мали.

Роки української незалежності (після 1991 р.) отримали досить потужне
філософсько-політичне осмислення. Аналізом соціально-економічної та
політичної ситуації займалися українські фахівці всіх напрямів
суспільствознавства, а також політичні лідери, урядові функціонери та
найвищі державні керівники. Дискусії здебільшого породжували питання
спрямованості та швидкості руху від тоталітаризму.

Представники однієї орієнтації Д.Видрін і Д.Табачник (“Україна на порозі
XXI ст. Політичний аналіз”, 1995), В.Гриньов (“Нова Україна, якою я її
бачу”, 1995), А.Деркач, С.Веретєнников та А.Єрмолаєв (“Бесконечно
длящееся настоящее. Украйна: четыре года пути”, 1995), критикуючи
націонал-лібералізм, пропонують обрати за основу державної стратегії
лівоцентристську ідеологію, складовими якої мають стати такі положення:
формування авторитарного режиму в межах президентського правління;
федералізація України; формування єдиного Євразійського союзу й подальше
зближення з Росією та іншими країнами СНД; засудження розвалу СРСР,
тотальної “українізації” та “вестернізації” (“американізації”);
збереження монопольних позицій державного сектора в національній
економіці та створення “згори” соціально орієнтованої моделі ринкової
економіки.

Виразники протилежної орієнтації – Є.Бистрицький, О.Дергачов, С.Макєєв,
В.Полохало, М.Томенко та інші наголошують на необхідності відмовитися
від продовження етатистського курсу в державній політиці та віддають
пріоритет розв’язанню проблеми формування в Україні громадянського
суспільства (“Політологія посткомунізму: політологічний аналіз
посткомуністичних суспільств”, 1995; “Українська державність у XX
столітті: історико-політологічний аналіз”, 1996; “Демони миру та боги
війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби”, 1997). Так, зокрема,
М.Томенко (основна праця – “Українська перспектива:
історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії””, 1995)
виступив за синтез кращих (національних і світових) здобутків
соціал-демократії, лібералізму та консерватизму у вигляді українського
соціального лібералізму (або “сучасного українського традиціоналізму”)
та утворення руху “нової демократії”, ідеологічна платформа якої має
спиратися на такі засади: пріоритет прав особистості; верховенство права
в суспільному житті; поділ державної влади; механізм ухвалення рішень –
консенсус між рідними групами суспільства; правові гарантії діяльності
політичної опозиції.

Зі здобуттям незалежності України активно розвивається національна школа
політології, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних
навчальних закладах, наукових установах та громадських об’єднаннях
(Інститут держави і права, Інститут національних відносин і політології,
Українська академія політичних наук, Асоціація молодих українських
політологів і політиків, Українська асоціація політологів, Асоціація
політичних психологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політології
спрямовані на відродження національної та утвердження загальнолюдської
політичної культури; формування національної демократичної доктрини,
створення концепції широкої політичної просвіти й системи політологічної
освіти в Україні; публікацію першоджерел національної політичної думки,
відродження забутих імен визначних вітчизняних політичних мислителів, а
також переклад і видання праць сучасних закордонних політологів;
налагодження дійових контактів та спільної роботи з провідними центрами
світової науки та освіти.

Походження політики

Термін “політика” в науковий обіг ввів Аристотель в IV ст. до н.е.
Грецький філософ визначив її як мистецтво управління державою, під якою
розумівся поліс. Однак виділення політики в особливу сферу суспільного
життя відбулося задовго до того, як греки почали активно користуватися
цим поняттям. Хоча політика виникла кілька тисяч років тому, вона
формується значно пізніше, ніж економічні і соціальні відносини, а також
мораль.

З чим був пов’язаний генезис політики? Історія політичної думки дає
різні відповіді на це запитання.

Першим уявленням про природу політики було теологічне, що пояснює її
природу, як і в цілому людського життя, з божественної волі.

Другим поширеним підходом стало антропологічне трактування, що
обґрунтовує необхідність політики людською природою. Так, визначення
людини як істоти політичної, висловлене Аристотелем, підкреслювало, що
політичне спілкування відповідає природі людини і її прагненню до благ.
Поза політикою він або тварина, або божество, тому що тварина і бог не
потребують законів і прав. Початковими формами політичного спілкування
виступали сім’я і поселення, а вищою формою – держава. Політика
дозволила людині приборкати власну егоїстичну основу і втілити загальну
користь і справедливість. Близьку думку в XV ст. висловить англійський
мислитель Г.Гоббс, який трактував природу людини як егоїстичну і
жадібну, що породжує у суспільстві “війну всіх проти всіх”. Інстинкт
самозбереження та природний розум підказує людям необхідність створення
такого політичного інституту, як держава. Таким чином, політика
формується завдяки виходу людини з власного тваринного стану, а сама
політика перетворює тварину в людину. Гоббс виходив з біологічної
природи людини, поширюючи на неї властивості живої природи.

Визнання загальних для людського і тваринного засад (спільних
інстинктів, моделей поведінки) лежить в основі сучасних біологічних
трактувань природи і політики. Так, згідно з уявленням австрійського
етолога К.Лоренца, людині, як і будь-якій тварині, присутні агресивність
та інстинкт боротьби за виживання, при цьому, на відміну від більш
небезпечних тварин, менш небезпечні істоти – люди – володіють більш
слабким, стримуючим агресивність початком. Саме агресивністю Лоренц
пояснював численні війни, конфлікти і революції, хоча вважав можливим її
послаблення та обмеження проявів у відкритих формах за допомогою
контролю.

Біологічні трактування походження політики дуже часто мають багато
спільного з психологічним поясненням політичних процесів. Сутність цього
підходу полягає в тому, що в природі людини закладені потреби, інтереси,
емоції і потяги. Саме вони породжують політичні взаємодії.

Оригінальну теорію переходу суспільства з передсоціального в соціальне,
в тому числі і політичний стан, розробить З.Фрейд. Він виходить з того,
що політика є проявом лібідозної енергії індивідів. Так, держава і право
виступають як замінники колись існуючого прародителя “батька”, який був
убитий синами, що повстали проти його монополії на сексуальну насолоду.
Таким чином, природа влади і політики корениться у несвідомому – в
лібідозному комплексі й у відчутті вини. Фрейд вважав, що в ставленні
людей до лідерів і держави проявляється дитячий потяг дорослої людини до
колись існуючого батька. До них індивід буде відчувати протилежні
почуття – одночасно вимагати захисту (патерналізму) і ненавидіти
(критика і невдоволення владою).

Згідно з соціальним трактуванням політика має суспільне походження.
Зокрема, широке обгрунтування отримав підхід, що розглядає її формування
в ході історичної еволюції суспільства як результат росту її
неоднорідності і складності організації. Первісне суспільство було
соціально однорідним. У ньому не було політичних установ і організацій,
не було політики, хоча була влада, яка здійснювалася всіма дорослими
членами роду. Ускладнення суспільства в міру його розвитку, поява в
ньому суперечливих інтересів обумовили виникнення держави, а разом з тим
і політики. Політика виникає як діяльність з організації сумісного життя
людей в соціально неоднорідному суспільстві разом з поділом на
керівників і керованих, багатих і бідних. Суспільні зміни були похідними
від політичної революції, яка змінила всі форми господарства і спосіб
життя людей. З неолітичною революцією історики пов’язують появу
металічних знарядь праці, перехід від присвоюючого типу господарства
(полювання і збиральництво) до виробничого (землеробство, скотарство),
до осілого способу життя, появи міст. У результаті це призвело до зміни
у владних відносинах.

Логіку появи політики можна показати таким чином:

1. Ріст продуктивної діяльності людини зробив можливим появу додаткової
продукції, яка трансформувалася у приватну власність.

Приватна власність сприяла:

подальшому поділу праці і розвитку економіки, зокрема, зростанню обміну,
торгівлі, появі ремесел, міст, тим самим складаються різні соціальні
групи, ускладнюються форми економічних взаємовідносин;

росту автономії особистості, її незалежності від влади “цілого” (роду,
племені). З тих пір соціальний статус відособленої людини став
визначатися не родинними зв’язками, а економічними можливостями і
багатством. Це викликало до життя формування інститутів, спрямованих на
забезпечення прав і самостійності особистості;

підсиленню майнового розшарування, складання різних класів і груп з
протилежними інтересами і конфліктними формами взаємовідносин.

2. Поглиблення соціальної диференціації за етнічними і релігійними
ознаками.

3. Ріст густоти населення і потреби розширення сфери землеробства та
скотарства призвело до територіальних претензій племен одне до одного.
Актуальною стала проблема збереження територіальної цілісності і
незалежності від зовнішніх претензій.

Таким чином, політика формується як результат нерівного розподілення
багатства, відмінності статусів, різних інтересів соціальних груп,
невідворотності протиріч і конфліктів у суспільстві. Її поява була
пов’язана з тим, що класові, етнічні і релігійні проблеми, міжплемінні
конфлікти, з якими зіткнулося суспільство, вже не могли бути вирішені за
допомогою попередніх регуляторів – традицій, звичаїв, моральних норм.
Для вирішення цих проблем стали потрібними нові регулятори (правові і
політичні) і нова організаційна структура – держава. Насамкінець,
говорячи про походження політики, слід враховувати і природні
відмінності людей: біологічні, психологічні, інтелектуальні (наприклад,
фізична сила або чітко виражене бажання до домінування – в одних, і,
навпаки, бажання до підпорядкування – в інших). Ця природна нерівність
людей має тенденцію закріплюватися в нерівності соціальній, тобто в
різному доступі до багатства, влади, в престижі тощо.

Політика безпосередньо пов’язана з такими явищами, як влада і держава.
Влада є головним інструментом політики і основним об’єктом політичної
боротьби. В первісному суспільстві вона не носила політичного характеру.

Французький політолог М.Дюверже виділив три історичних форми влади:

1) анонімна, яка розпорошена між всіма членами роду (у деяких племен
навіть не було старійшин, прийняття рішень здійснювалося всіма дорослими
членами роду);

2) індивідуалізована, пов’язана з виділенням особливого статусу вождя
племен;

3) інституціоналізована, пов’язана з появою особливого інституту –
держави.

Перші дві форми влади носять додержавний характер, а такі суспільства
називають потестарними (від лат. potestas -влада). Як правило,
виникнення політики дослідники асоціюють з виникненням держави, коли
влада набуває державно-публічного характеру.

З появою держави (перші держави виникли п’ять тисяч років тому в
Месопотамії і Єгипті) пов’язують перехід від неполітичної (племінної
кровно-родинної) до політичної організації суспільства. Держава стала
новою соціальною силою, покликаною підтримувати цілісність суспільства
за допомогою важелів адміністративного і правового регулювання
суспільних відносин. Потреба в захисті своїх інтересів породила
об’єднання людей, що створили різні асоціації (партії, суспільні
об’єднання).

Сутність політики: головні і теоретичні підходи

Хоча сутність політики досліджується в науці більше двох тисяч років,
питання про те, що таке політика, залишається відкритим. Існують різні
розуміння політики:

1. Історично перше визначення політики як управління суспільством
актуальне і в сучасній політології. Політика трактується як діяльність з
управління якими-небудь суспільними процесами. В змістовному плані ця
діяльність постає як вирішення всіх проблем, за винятком моральних
(Д.Істон, Г.Алмонд), як авторитарне розподілення цінностей (Д.Істон), як
спосіб регулювання конфліктів.

2. Субстанціональний підхід, вказуючи на сутність політики, підкреслює
її прямий зв’язок із владою. Політика – це або управління з
використанням влади, або боротьба за завоювання і утримання влади.
Владні трактування яскраво виражені в роботах Н.Макіавеллі, М.Вебера, К
Маркса, в американській політології. М.Вебер, наприклад, визначає
політику як “потяг до участі у владі або сприяння впливу на розподілення
влади чи то між державою, чи то всередині держави між групами людей, які
воно в себе включає”.

3. Інституційний підхід робить акцент на організації, в якій
матеріалізується влада. В одних трактуваннях політика -це участь у
справах держави, використання класами державної влади для здійснення
своєї мети (В.Ленін). Але політика здійснюється не тільки державою, тому
інші визначення вказують на різні інститути й організації, які можуть
виступати суб’єктами політики.

4. Соціологічний підхід пов’язаний з розглядом суспільства як структури,
що складається з різних груп, що мають власні інтереси і потреби,
головним важелем реалізації яких є влада. Політика в такому випадку
розглядається як відносини, напрями і способи діяльності соціальних груп
у відстоюванні своїх інтересів і задоволенні своїх потреб за допомогою
різноманітних засобів, серед яких головну роль відіграє влада. Саме це
визначення політики в подальшому буде використовуватися як робоче.

5. Теологічний підхід трактує політику як особливу форму людського
існування, пов’язану з ціледосягненням і організацією. Подібне
трактування розширює кордони політики, тому що обдумування мети є в
будь-якій сфері діяльності, і відповідно політику можна віднайти (що й
роблять прибічники цього підходу) в найрізноманітніших відносинах,
наприклад, між подружжям, у стосунках між викладачем і студентом.

Настільки несхожі визначення політики вирішують питання про значення
політики в житті суспільства.

6. Згідно з консенсусним підходом політика – це сфера об’єднання всіх
членів суспільства, коли суспільні проблеми вирішуються ненасильницькими
методами через пошук компромісів, без переможців і переможених. Політика
буде розумітися як діяльність, спрямована на досягнення громадянами
згоди виключно мирними і ненасильницькими засобами.

7. Конфліктний підхід розглядає політику як сферу боротьби, в якій
перемагає найсильніший, як панування одних над іншими. Політика
трактується як поле зіткнення інтересів соціальних груп і інститутів з
приводу влади, з приводу контролю над механізмом розподілення суспільних
благ.

Розглядаючи прояви політики, необхідно визнати неприпустимість
абсолютизації будь-якого з підходів. У політиці присутні дві засади.

Перша пов’язана з тим, що суспільство постійно відтворює соціальну
нерівність, тому що більшість суспільних благ є дефіцитними. Це породжує
протиріччя і конкуренцію соціальних груп за оволодіння джерелами благ.
Широку популярність отримало трактування сутності політики як механізму
розподілення цінностей у суспільстві, яке було обгрунтоване Г.Лассуелом.
Він визначив політику як процес визначення того, “хто, що, коли і як
отримує”. Подібне розуміння дає пояснення боротьби індивідів і
соціальних груп за державну владу. Саме володіння владою дозволяє
створити умови (наприклад, прийняття законів, встановлення певного рівня
податків, соціальних програм), які б забезпечували життєдіяльність і
присвоєння цінностей певними соціальними групами. Таким чином, політика
– це конфлікт інтересів.

Друга засада політики бачиться в пошуку інтегруючої домінанти, без чого
б суспільство розпалося. В цьому проявляється потреба обмежити вплив на
суспільство фактору випадковості і непередбачуваності. Тому політика –
це пошук рівноваги і компромісу. Саме цей момент домінує в стабільних
демократичних системах.

Функції політики та її види. Структура політики

Таким чином, призначення (функції) політики полягає в такому:

політика є інструментом реалізації владно значущих інтересів соціальних
груп;

політика покликана забезпечувати урегульованість і порядок соціальних
процесів і відносин, умов матеріального суспільного виробництва і
сумісної праці;

політика забезпечує як спадкоємність, так і інноваційність суспільного
розвитку. Інновація проявляється в обгрунтуванні і реалізації нових
моделей розвитку;

політика необхідна для того, щоби раціоналізувати суспільні відносини,
згладити соціальні протиріччя і направити ситуацію на пошук зважених
рішень.

Функція раціоналізації суспільного життя диктується цілим рядом
обставин:

небезпекою для суспільства випадкових і не передбачуваних явищ, які
можуть бути детерміновані природним фактором, діями інших країн,
егоїстичними інтересами індивідів і, груп, необдуманими рішеннями
політиків;

необхідністю більш раціонального виробництва і збереження матеріальних і
духовних цінностей;

потребою в передбаченні майбутнього і раціональних шляхів його
досягнення.

Однак раціональну складову в політиці не можна абсолютизувати. В
політиці суттєвий момент складають ірраціональні фактори, емоції, що
проявляється, наприклад, в упередженнях одних етнічних груп стосовно
інших, в електоральних перевагах, коли голосування визначається не
раціональним вибором на користь програми кандидата, а симпатіями чи
антипатіями стосовно політика.

Політика має складну, багатовимірну структуру. Вона може бути розглянута
на рівні суб’єктів. Суб’єктами політики виступають різні соціальні групи
(класи, етнічні і конфесіональні спільноти тощо), держави, партії,
міжнародні організації тощо. Треба визначити, що під суб’єктами політики
розуміються учасники політичного процесу, здатні діяти вільно і
самостійно. Останнє значить, що вони усвідомлюють своє становище у
суспільстві і безпосередньо через владу (в першу чергу, державну)
намагаються реалізувати свої інтереси і завдання. В політології для
позначення суб’єкта політики використовують поняття актор. Маючи
відтінок театральності, воно достатньо точно характеризує учасника
політичного життя як носія певної ролі (функцій). Ці ролі в політичному
процесі не є рівнозначними, наприклад, роль рядового виборця і роль
представника правлячої еліти. Активність політичного актора може бути
виражена на індивідуальному, груповому і інституціональному рівнях.

Одна з найбільш відомих типологій акцентує увагу на трьох рівнях
суб’єктів політики:

соціальний: індивіди, класи, еліти, етноси, мафія, натовп (в умовах
кризи і відсутності організованої політичної сили може встановитися
охлократія, тобто влада натовпу), корпоративні групи (певні фінансові і
промислові бізнес-еліти);

інституціональний: партії, органи державної влади, суспільні організації
тощо; політика представлена і такими суперінститутами, як держава-нація:
ООН, НАТО;

функціональний: армія (виступаючи частиною держави, нерідко сама бере
владу в свої руки, встановлюючи воєнний режим правління), органи
розвідки, лоббі, опозиція, бюрократія. Бюрократію можна відносити і до
соціального рівня. Бюрократія – це соціальна група, покликана зробити
процес управління ефективним (функціональний аспект). Але вона часто
використовує знання механізмів управління: надання їй повноваження у
власних інтересах і здатна концентрувати владу в своїх руках. Бюрократія
виступає суб’єктом політики через те, що на неї покладається функція
проведення якихось державних (управлінських) рішень у життя, тому вона
здатна заблокувати виконання будь-якого з них, якщо воно суперечать її
інтересам.

Об’єктами політики виступають суспільні явища, на які направлена
діяльність суб’єктів політики, зокрема влада. Суб’єкти, здійснюючи
політичну діяльність, вступають у політичні відносини, взаємодіючи з
приводу використання влади. Ці взаємодії будуть визначатися політичними
інтересами учасників, які є безпосередньо спонукальною причиною
політичної активності. Вони формуються з усвідомлення економічних,
соціальних (релігійних, етнічних) інтересів, усвідомлення свого
становища на основі порівняння зі становищем інших груп і передбачають
орієнтацію на участь у політично управлінській діяльності як умова
закріплення або зміни цього становища.

Характер політичної діяльності і відносин визначається також ціннісними
орієнтаціями, ідеалами і дуже часто емоціями, тобто політичною
свідомістю. На рівні раціонального усвідомлення політична свідомість
виступає як ідеологія, а на рівні емоцій, переживань і почуттів – як
політична психологія.

Нарешті, з середини 50-х pp. XX ст. суспільнознавці стали виділяти
особливий феномен, який хоч і має багато спільного з політичною
свідомістю, але ж повністю не дублює його – політичну культуру.

У структурі політики можна виділити нормативний аспект, виражений
конституціями, законами, програмними документами партій і політичних
рухів. Названі елементи політичного життя можна об’єднати в більш
загальні види явищ: політичну систему, політичні режими (частина
політологів розглядає політичний режим як функціональну підсистему
політичної системи) і політичні процеси.

Політична система включає в себе відносно стійкий клас явищ (інститути,
відносини, політичну культуру тощо) і характеризує устрій політичної
влади у суспільстві.

Політичний режим розкриває функціональні і динамічні аспекти політичної
системи.

Політичні процеси включають у себе відносно більш змінні явища.
Політичний процес – це взаємодія суб’єктів політики, результатом яких є
зміни, переміни в політичному житті суспільства.

Політика – явище багатоаспектне, що дозволяє виділяти її різні види.

1. Так, залежно від сфери суспільства, в якій політика виражена своєю
регулюючою функцією, виділяють економічну, соціальну, національну,
науково-технічну, екологічну, культурну і воєнну політику.

2. За масштабом вона може бути внутрішньою і зовнішньою. Залежно від
пріоритетності говорять про політику нейтральну, “відкритих дверей”,
національного примирення, компромісів.

3. За змістом і характером розрізняють прогресивну, реакційну, науково
обгрунтовану і волюнтаристську політику.

4. За суб’єктами політики, тобто залежно від того, хто її здійснює, вона
може виступати політикою держави, світового співтовариства, політикою
партії, політикою суспільних організацій, політикою банку або фірми
тощо.

Політика та інші сфери суспільного життя

У реальному житті політика існує у взаємозв’язку з іншими сферами
суспільства. Але у неї є межі. Не всі явища включають у себе політичний
компонент. Навіть далеко не всі органи державної влади займаються
політикою (діяльність податкової і митної служб, судочинство). Існує
більша сфера міжособистісних відносин, яка є об’єктом тільки морального
регулювання. Найбільшою мірою політичний аспект виражений в діяльності
законодавчих органів. Демократичний парламент -це сфера представництва
різних груп, де в мирних формах виясняється співвідношення їхніх і сил,
що виражається в прийнятті рішень з принципових питань внутрішнього і
зовнішньополітичного життя. Характер політичних проблем, що
розглядається законодавчими органами, різнобічний: від гарантій прав і
свобод особистості до питань про норми власності, рівня оподаткування і
соціальних витрат держави. Для того щоби показати межі поширення
політики, в науці використовується поняття політична сфера. Політична
сфера – це галузь політики, політичного життя суспільства, межі
поширення безпосередніх дій політиків і політичних організацій, вплив
політичних ідей.

У соціологічній теорії ствердився підхід, згідно з яким суспільство
можна уявити у вигляді комплексу взаємопов’язаних, але все ж самостійних
сфер (підсистем):

господарсько-економічна сфера забезпечує всю матеріальну інфраструктуру
і включає в себе відносини з приводу виробництва і розподілення
матеріальних благ;

соціальна сфера розвивається на основі між особистісних і групових
відносин з урахуванням соціологічного статусу кожного індивіда, в тому
числі з урахуванням спільності і відмінності громадян за типом занять,
розміром доходів, престижу, – а також за етнічною, демографічною,
соціально-територіальною та іншою приналежністю. До соціальних відносять
коло проблем, пов’язаних з організацією праці і побуту, здоров’я,
добробуту і захисту;

політична сфера складається з приводу влади і участі в державному
управлінні;

духовна сфера включає в себе виробництво духовних цінностей, світогляду,
науки, а також відносин з приводу вжитку духовних благ.

Взаємозв’язок політики з іншими суспільними сферами проявляється в двох
аспектах. З одного боку, політика детермінована економічними, духовними
факторами, соціальною структурою суспільства, зокрема статусними
характеристиками соціальних груп, рівнем соціального розшарування
суспільства, етнічною і конфесійною структурою. З іншого – сама політика
здатна впливати на ці сфери, проникати в них.

Це пов’язано з такими сутнісними проявами політики:

політика покликана забезпечити умови, при яких створення і присвоєння
суспільних цінностей, вироблених у матеріальній і духовній сферах,
відповідало б інтересам тих чи інших соціальних груп; ця особливість
політики відображена в широко виражених визначеннях влади як інструменту
розподілення цінностей у суспільстві;

політика присутня у всіх суспільних сферах через властиві їй регулюючі
функції. На раціоналізацію відносин між людьми в цих сферах, а також
більш раціональне використання суспільних цінностей направлені такі види
державної політики, як економічна, воєнна, науково-технічна, соціальна,
культурна, екологічна тощо.

Політикою може стати будь-яка проблема, породжена якою-небудь суспільною
сферою. Це значить, що для її вирішення недостатньо моральних чи
правових норм. Але у політики є межі здійснення впливу на суспільні
відносини. В іншому випадку суспільство стикається зі штучною
політизацією. Політизація означає посилення впливу політики на інші
сфери життя; надання скільки-небудь значним питанням суспільного життя
політичного звучання; підвищення ролі держави в суспільстві. Крайніми
проявами політизації є практика контролю тоталітарної держави за всіма
сторонами життя, включаючи особисте життя людини, заміна механізму
економічного саморегулювання політичним, в основі якого лежать
ідеологічні стереотипи, наприклад: ринок – “погано”, планування –
“добре”. Позитивною стороною політизації є активне залучення населення
до участі в політиці, яке безпосередньо передує падінню тоталітарних і
авторитарних режимів.

Мораль і право. Політика взаємодіє з такими соціальними регуляторами, як
мораль і право. Загальне в цих формах соціальної регуляції визначено
єдиними причинами їх походження і основним призначенням – регулюванням
внутрішньо суспільних відносин, підтримкою необхідного рівня суспільної
організованості і стабільності. Але існують і відмінності як між
політикою і мораллю, так і між політикою і правом. Так, право і політика
виникають значно пізніше від моралі як потреба в регулюванні відносин у
соціально неоднорідному суспільстві саме через недостатність
регулятивної ролі моралі. Ієрархічність і складність організації
сучасного суспільства вимагають збереження політичних і правових
регуляторів. Але хоча мораль не може замінити собою інші норми
соціальної регуляції, політика і право не можуть обійтися без моралі,
яка встановлює критерії гуманності для політичних і правових норм.
“Убудованість” моралі в політику залежить від характеру політичного
режиму, від норм політичної етики безпосередніх суб’єктів політики.

Потреба у взаємо доповненні визначається й іншими відмінностями моралі і
політики. Якщо мораль спирається на силу суспільної думки і переконання,
совість, то політика може використовувати як переконання, так і примус,
включаючи силу держави. Для моралі насильство неприйнятне. Розрізняються
і критерії оцінки суспільних процесів і поведінки. Мораль виходить з
категорій добра і зла, а політика такими засадами вважає користь або
шкоду. Насамкінець якщо в моральних нормах виражені універсальні
суспільні цінності, то в політичних – як спільні, так і групові
цінності, які можуть носити ситуативний характер. Ситуативність може
визначатися побічними прагматичними інтересами груп, що знаходяться при
владі.

Політика і право. В буденній свідомості політику і право інколи
ототожнюють. Хоч і вони взаємообумовлені, але все ж є різними формами
регуляції.

Вони відрізняються:

за своїм змістом: зміст права обмежений правовими нормами, політика може
виходити за межі діючих законів;

за критеріями оцінки поведінки і законно чи незаконно – в праві, користь
чи шкода – в політиці;

механізмом забезпечення: право підтримується силою юридичних санкцій
держави, політика може спиратися на силу як закону, так і переконання,
навіювання, стимулювання, на здатність інститутів влади і лідерів
забезпечувати собі безпосередню підтримку населення;

за критерієм відкритості: право публічне, політика ж поряд з публічними,
відкритими формами регулювання суспільних відносин може бути і
“тіньовою”, що не афішує себе;

динамікою змін: право порівняно з політикою більш консервативне, тому що
вимагає певних законодавчих процедур для закріплення нових норм;

за нормою вираження: формами вираження права є нормативно-правові акти,
прецеденти, правові звичаї, договори. Частіше за все право фіксується у
письмовій формі. Форми вираження політики більш різноманітні і можуть не
фіксуватися письмово: політико-юридичні документи, програми і статути
партій та рухів, ідеологічні концепції, заяви політичних лідерів,
політичні дії.

Автономність політики і права є відносною. Право має політичний зміст.
Воно використовується як для оформлення загальнозначущих політичних
відносин, інститутів і цінностей, так і для закріплення планування
певних соціальних груп і класів. У той же час право виступає важливішим
джерелом легітимації політичної влади, обмежує політичну активність
певною мірою.

Політика і економіка

Вирішальну роль у розвитку суспільства відіграє взаємодія економіки і
політики. Економіка виступає важливішим фактором, що визначає політичне
життя. Ця залежність отримала всебічне обґрунтування у марксизмі.
К.Маркс виходив з того, що держава, політичні відносини (“надбудова”)
визначаються характером економічних відносин і рівнем розвитку
виробничих сил (“базис”). Ця ідея була розвинута В.Леніним. Відоме
ленінське визначення політики як “концентрованого вираження економіки”.
Позиція однолінійного економічного детермінізму, виражена в марксизмі,
не дозволила визначити відносну автономність політики і пояснити певну
кількість історичних прикладів, які не вміщуються в цю схему (наприклад,
як на основі рабовласницького способу виробництва виникла демократична
форма правління в стародавніх Афінах). Світовий досвід показує, що
суспільства, які знаходяться на одному рівні розвитку виробничих сил,
обміну і споживання, можуть мати різні теми політичної системи,
відрізнятися соціальною структурою. Наприклад, сучасна ринкова економіка
може поєднуватися як з демократичною, так і з авторитарною владою.
Насамкінець політика може бути детермінована й іншими факторами:
культурними, географічними і природними, технологічними, особливостями
соціальної структури суспільства й історичного розвитку.

Разом з тим вплив економічних відносин на політику існує, хоча це не
завжди буває помітним у повсякденному житті.

Політичні інтереси людей перш за все детерміновані їхніми економічними
інтересами. Наприклад, одні будуть зацікавлені у зменшенні податків,
інші – ні. Одні хочуть скоротити соціальні витрати в державному бюджеті,
інші – ні. Відповідно різні соціальні групи будуть виступати з різними
вимогами, програмами. Нарешті, економічні інтереси “заставляють”
бізнес-еліту фінансувати виборчі кампанії, безпосередньо впливати на
політиків для прийняття вигідних для бізнесу рішень.

Економічна нестабільність і кризи народжують кризи довір’я до існуючої
влади, а причинами її зміни, росту не конвенціональних форм активності і
навіть революцій.

Зовнішня політика держави будується з урахуванням інтересів національної
економіки. Про це свідчить практика тиску західних урядів на уряди
країн-експортерів нафти з метою зниження цін на сировину або практика
забезпечення в інших регіонах інтересів власних транснаціональних
корпорацій.

Зворотний вплив політики на економіку виявляється в такому:

стабільність політичної ситуації впливає на стабільність економічного
життя, робить країну привабливою для інвестицій; політична
нестабільність призводить до відтоку капіталу, “розумової” еліти за
кордон;

реалізація науково-технічної політики впливає на ріст продуктивності
праці, на умови і зміст праці робітників;

у впливі через реалізацію економічної функції держави;

політика змінює економічне середовище шляхом обгрунтування нових
концепцій економічного розвитку і їх втілення в економічних реформах.

Питання про те, наскільки політичний фактор (яким, у першу чергу,
виступає держава) може бути присутнім у економіці, є спірним. Цей вплив
може бути як позитивним, так і негативним. Командування економікою за
допомогою директив обертається ростом тіньової економіки, дефіцитом
товарів, втратою економічної зацікавленості, що врешті-решт закінчується
кризою суспільної системи. Але настільки ж небезпечний і “дикий ринок”,
що не має зовнішнього регулюючого початку.

Відповідно існує необхідність підтримувати порядок і відрегульованість
економічних відносин, стримувати негативні прояви ринку засобами
політики.

Сутність влади: основні теоретичні підходи

Природа влади – першоджерела влади. Віссю, навколо якої обертається все
політичне життя, є влада. Вона повсюдна і пронизує всі структури
суспільства, виступаючи його цементуючим елементом, підтримуючи
внутрішню цілісність, організованість і ієрархічність суспільних
відносин. Суспільство, полишене влади, пронизане хаосом.

У політологічній теорії не склалося єдиного визначення влади. Найбільш
часто наводяться:

силове, яке трактує владу як панування і примушення до підкорення;

вольове, що розуміє владу як здатність проводити свою волю навіть
наперекір опору (М.Вебер);

влада як вплив. Зміст впливу полягає в здатності впливати на поведінку
інших. Така взаємодія описується формулою: влада А над Б є здатність
добиватися того, щоби Б “ніколи не зробив би без впливу А” (Д.Даль);

телеологічне, відповідно до якого влада – це досягнення певної мети;

інструменталістське, що трактує владу як здатність до мобілізації
ресурсів для досягнення певних цілей;

конфліктне, що зводить владу до позиції панування, пов’язаної із
здатністю окремих груп і індивідів контролювати механізм розподілення
дефіцитних суспільних цінностей;

структуралістське, яке характеризує владу як особливі відносини між
керівником і керованим.

Наведені визначення не є взаємовиключними. Акцентуючи увагу на різних
аспектах влади, вони взаємно доповнюють одна одну. Визнаючи факт, що на
сьогодні в науці склалася загальна теорія влади, вітчизняні політологи
систематизували численні теорії влади. Було виділено кілька
концептуальних підходів при розгляді сутності влади.

Реляціоністські теорії (від англ. relation – відносини) розуміють владу
як взаємодію індивідів, в яких один індивід змінює поведінку іншого.

Цей підхід виражений кількома варіантами:

теорія опору розглядає владу як відносини, в якому суб’єкт придумує опір
об’єкту. Відповідно розробляється класифікація різноманітних ступенів і
форм опору, а також основ влади. Вводиться поняття “сила влади”, що
розуміється як максимальна потенційна здатність агента вплинути на
іншого;

теорія обміну трактує владу як ситуацію обміну ресурсами. Ресурси
розподіляються нерівномірно: одні індивіди їх полишені і потребуються в
них. У цьому випадку надлишки ресурсів, якими володіють інші, можуть
трансформуватися у владу. Надлишками поступаються тим, у кого їх немає,
в обмін на бажану поведінку. Це підкреслює асиметричний характер
відносин влади: той, хто володіє надлишком ресурсів, займає більш високе
соціальне становище;

теорія розділу сфер впливу (Д.Ронг) ставить під сумнів питання щодо
асиметричності відносин влади. Влада – це взаємодія, де учасники
періодично міняються ролями. Наприклад, профспілка контролює найом
робочої сили, той, хто наймає, диктує час і місце роботи. Таким чином, у
певних ситуаціях підлеглі мають владу над керівником.

Системні теорії влади розглядають владу як безособову властивість
будь-якої соціальної системи.

У межах цієї концепції виділяють кілька напрямів:

влада як атрибут макросоціальної системи. Так, для Т.Парсонса влада – це
узагальнений посередник у політичній системі. Він порівнював її з
грішми, які виступають узагальненим посередником економічного процесу.
Влада розуміється як реальна здатність системи акумулювати свої
інтереси, досягати поставленої мети;

мезопідхід (М.Кроз’є) розглядає владу на рівні підсистем (сім’я,
організація). Вказується на безпосередній зв’язок влади з організаційною
структурою;

мікропідхід трактує владу як взаємодію індивідів, що діють у рамках
специфічного соціального середовища. Влада визначається як здатність
індивіда впливати на інших. Сама здатність впливати випливає зі статусу
виконуючих суб’єктом ролей;

комунікативний підхід (Х.Арендт, К.Дойч, Ю.Хабермас) розуміє владу як
засіб багатостороннього інституціонального спілкування. Дійсний прояв
влади полягає в здатності прийти до певної згоди і забезпечити
інтеграцію суспільства;

поструктуралістський підхід, виражений теоріями М.Фуко і П.Бурд’є.
М.Фуко відмовився від традиційного розгляду сутності влади через
проблему насильства і співвідношення її суб’єкта і об’єкта. Влада
безсуб’єктна, і її не можна присвоїти. Вона виступає не як відносини між
суб’єктами, а як дія у відповідь на дію. Ця дія трансформує поведінку
інших. Співвідношення сил буде постійно видозмінюватися. Бурд’є, взявши
з фізики поняття “поле” і з економіки – “капітал”, конструює поняття
“символічної влади”, яка є сукупністю капіталів (економічний, культурний
капітал, репутація, престиж), які розподіляються між суб’єктами влади
відповідно до їх позицій в “політичному полі”. Самі позиції і капітали
суб’єктів можуть змінюватися.

Біхевіоралістські концепції влади, як і реляціоністські теорії,
розглядають владу як відносини між людьми, при яких одні володарюють, а
інші підпорядковуються. Сутність влади корениться в природі людини: її
біологічних чи психологічних особливостях.

Виділяється кілька варіантів трактувань:

силова модель (Г.Лафсуелл) засновується на тому, що першопричиною влади
є психологічний імпульс – бажання влади. Із зіткнень і взаємодій
індивідуальних воль до влади будується вся політична матерія. Сама ж
влада проявляється у прийнятті рішень і в контролі над ресурсами;

ринкова модель (Дж.Кетлін) виходить з аналогії між політикою і
економікою. У політиці діють закони ринкової торгівлі: облік попиту і
пропозиції, конкуренція, потяг до вигоди;

ігрова модель (Ф.Знанецький) вважає, що на політичному ринку суб’єкти
розрізняються не тільки різними запасами влади, але й здібностями,
гнучкістю стратегії, азартом. Боротьба за владу може мотивуватися
“ігровим” характером, що приносить задоволення учасникам. Політика – це
поле гри, театр, де успіх залежить від спритності, акторства і здатності
суб’єкта до перевтілення.

Різноманітність наукових підходів підтверджує багатозначність проявів
влади. У наведених вище підходах влада трактується або як характеристика
індивідуума (персональна влада), або як ресурс чи товар. Найбільш
популярною є характеристика влади як взаємодія (відносини), структурними
компонентами якої будуть суб’єкт і об’єкт. Суб’єкт – активна сторона,
яка виступає причиною зміни дій іншого об’єкту.

Природа влади – першоджерело. У цих, а також інших теоріях знайшли
обгрунтування різні точки зору щодо природи влади – першоджерела влади.
Ось деякі з них.

Психологічні трактування виводять владу з психології людини, з волі до
влади. Більшою популярністю в поясненні природи влади користується
психоаналітична традиц