Юрій М.Ф. 2006 – Політологія (книга)

Юрій М.Ф. 2006 – Політологія

Політологія — це відносно нова дисципліна. З самої назви випливає, що
політологія (в англомовних країнах встановився інший термін —
“політологічна наука”) — це наука про політику. Сам термін утворився з
двох грецьких слів: politike (державні або суспільні справи) і logos
(вчення, слово). Політологія виникла на рубежі ХІХ—ХХ ст., коли вона
стала на шлях активного теоретичного і методологічного розмежування з
історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. На рубежі ХІХ—ХХ
ст. політологія формує принципово нові методологічні підходи до
дослідження політичних явищ, що призводить до появи різнобічних шкіл і
напрямів. В першу чергу, політологія, що народжувалася, відчула на собі
вплив позитивістської методології, принципи якої були сформульовані
О.Контом і Т.Спенсером. Як будь-яка наука, політологія має свій об’єкт і
предмет дослідження. Об’єктом політології є політична сфера суспільства
і всі процеси, що в ній відбуваються. У вітчизняній політології склались
дві позиції стосовно предмету політології. Згідно з першою, політологія
— це цілісна й інтегративна наука про політику, яка включає в себе весь
комплекс часткових політичних знань. Сама ж політологія виступає як
міждисциплінарне знання, а її предмет складає сукупність закономірностей
функціонування і розвитку різних сторін політичної діяльності, які
досліджуються окремими субдисциплінами — політичною філософією,
політичною соціологією, політичною психологією тощо. Згідно з другою
позицією, політологія — це загальна теорія політики, яка не намагається
охопити всю політичну проблематику і має свій специфічний предмет
дослідження: закономірності відносин соціальних суб’єктів з приводу
влади і впливу, механізм владовідносин та взаємодій між владарюючими і
підвладними, керованими і керуючими. Структура політології передбачає
розмежування фундаментальної теоретичної (часто її називають загальною)
і прикладної політології. Теоретична політологія ставить своїм завданням
отримання нового знання, пояснення і розуміння політичної реальності,
розробку нових концептуальних моделей реальності. Але її вплив на
практику носить опосередкований характер. Навпаки, прикладна політологія
безпосередньо орієнтована на досягнення реального політичного ефекту.
Два напрями політології доповнюють один одного. Теоретична політологія
дає прикладній загальну концептуальну модель і методологію дослідження,
але в той же час у своїх узагальненнях вона сама спирається на
емпіричний матеріал, зібраний практиками-політологами. Політологія
допомагає зрозуміти людині свою роль у світі політики, озброює її
політичним досвідом і усвідомленням своїх прав та можливостей. Сучасна
політологія використовує різнобічні теоретичні, філософські,
загальнологічні та емпіричні методи дослідження.

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/annotation.h
tm” Анотація

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/introduction
.htm” Вступ

Зміст

РОЗДІЛ I. Ідейні витоки політології. Політологія як наука і навчальна
дисципліна

Тема 1. Політологія як наука і навчальна дисципліна

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part1/101.ht
m” Становлення політології як науки і навчальної дисципліни

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part1/102.ht
m” Предмет, структура і функції політології

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part1/103.ht
m” Методи політології

Тема 2. Історія політичної думки

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part1/201.ht
m” Політична думка Стародавнього світу

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part1/202.ht
m” Політична думка Середньовіччя і епохи Відродження

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part1/203.ht
m” Політична думка Нового часу

Тема 3. Базові характеристики української політичної думки

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part1/301.ht
m” Українська політична думка в X-XVIII ст.

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part1/302.ht
m” Розвиток вітчизняних політичних концепцій у ХІХ-ХХ ст.

РОЗДІЛ II. Політики і влада як соціальні явища

Тема 4. Політика як суспільне явище

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part2/401.ht
m” Походження політики

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part2/402.ht
m” Сутність політики: головні і теоретичні підходи

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part2/403.ht
m” Функції політики і її види. Структура політики

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part2/404.ht
m” Політика та інші сфери суспільного життя

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part2/405.ht
m” Політика і економіка

Тема 5. Політична влада

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part2/501.ht
m” Сутність влади: основні теоретичні підходи

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part2/502.ht
m” Види влади. Специфіка політичної влади

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part2/503.ht
m” Структура політичної влади

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part2/504.ht
m” Легітимність влади

РОЗДІЛ III. Політичні системи і політичні режими

Тема 6. Політична система суспільства

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part3/601.ht
m” Теоретичні моделі політичних систем

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part3/602.ht
m” Структура політичної системи

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part3/603.ht
m” Функції політичної системи

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part3/604.ht
m” Типологія політичних систем

Тема 7. Недемократичні політичні режими: тоталітаризм і авторитаризм

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part3/701.ht
m” Поняття політичного режиму

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part3/702.ht
m” Тоталітарні і авторитарні політичні режими: основні риси

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part3/703.ht
m” Передумови встановлення тоталітарних і авторитарних режимів

Тема 8. Демократичний політичний режим

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part3/801.ht
m” Сутність демократичного політичного режиму

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part3/802.ht
m” Основні форми демократії

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part3/803.ht
m” Теоретичні моделі демократії

РОЗДІЛ IV. Основні політичні інститути

Тема 9. Держава як суб’єкт політики

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/901.ht
m” Концепції походження держави

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/902.ht
m” Ознаки і сутність держави

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/903.ht
m” Функції держави

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/904.ht
m” Структура і форми держави

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/905.ht
m” Правова і соціальна держава

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/906.ht
m” Держава і громадянське суспільство

Тема 10. Соціальні групи як суб’єкти політики

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/1001.h
tm” Основні елементи теорії соціальних груп

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/1002.h
tm” Суспільні організації

Тема 11. Політичні партії. Партійні системи. Суспільно-політичні рухи

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/1101.h
tm” Політична партія: поняття, структура, функції

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/1102.h
tm” Типи партій

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/1103.h
tm” Партійні системи

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part4/1104.h
tm” Громадсько-політичні організації та рухи

РОЗДІЛ V. Соціальні суб’єкти політичної влади

Тема 12. Політична еліта

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part5/1201.h
tm” Поняття еліти. Теорії еліт

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part5/1202.h
tm” Причини елітизму. Функції і типи еліт

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part5/1203.h
tm” Канали і системи рекрутування політичної еліти

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part5/1204.h
tm” Особливості еволюції політичної еліти України

Тема 13. Політичне лідерство

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part5/1301.h
tm” Сутність політичного лідерства

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part5/1302.h
tm” Стилі і типи політичного лідерства

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part5/1303.h
tm” Імідж політичного лідера

РОЗДІЛ VI. Вибори і виборчі системи

Тема 14. Вибори і виборчі системи

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part6/1401.h
tm” Вибори: поняття, принципи

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part6/1402.h
tm” Стадії виборчого процесу

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part6/1403.h
tm” Типи виборчих систем

РОЗДІЛ VII. Політична культура і політична участь

Тема 15. Політична культура і політична участь

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part7/1501.h
tm” Сутність політичної культури. Рівні політичної культури

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part7/1502.h
tm” Типи політичних культур

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part7/1503.h
tm” Політична соціалізація

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part7/1504.h
tm” Політична участь

Тема 16. Політична свідомість

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part7/1601.h
tm” Місце і роль політичної свідомості у відношеннях влади

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part7/1602.h
tm” Політична ідеологія та її різновиди

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part7/1603.h
tm” Політична психологія як елемент політичної свідомості

РОЗДІЛ VIII. Політичні процеси і конфлікти

Тема 17. Політичні конфлікти і кризи

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1701.h
tm” Сутність соціальних конфліктів. Специфіка політичних конфліктів

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1702.h
tm” Типологія політичних конфліктів і криз

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1703.h
tm” Етнополітичні конфлікти

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1704.h
tm” Стадії розвитку політичних конфліктів і шляхи їх вирішення

Тема 18. Процеси демократизації сучасних суспільств

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1801.h
tm” Сутність і структура політичного процесу

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1802.h
tm” Типи і різновиди політичного процесу

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1803.h
tm” Основні теорії політичної модернізації

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1804.h
tm” Необхідні передумови утвердження демократії. Етапи демократичного
процесу

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1805.h
tm” Модернізаційний процес в Україні: основні проблеми та умови їх
розв’язання

Тема 19. Міжнародні відносини і проблеми глобалізації

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1901.h
tm” Основні теоретичні підходи до дослідження міжнародних відносин

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1902.h
tm” Основні суб’єкти сучасних міжнародних відносин

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1903.h
tm” Вплив процесу глобалізації на міжнародні відносини

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/part8/1904.h
tm” Поняття національного інтересу. Національні інтереси України

HYPERLINK
“http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/literature.h
tm” Література з політології

Анотація

Мета даного підручника – ознайомити студентів і всіх, хто цікавиться
політичною проблематикою, з основами сучасної політичної науки і
демократичної культури. Він орієнтований на реальні потреби України у
політичній освіті громадян. Автор намагався познайомити читача з
основами сучасної політичної теорії і в той же час сконцентрувати увагу
на найбільш нагальних в українських умовах проблемах: демократизації і
модернізації суспільства, правової соціальної держави, гуманістичних,
ненасильницьких засадах у політиці, цивілізаційної участі у ній громадян
тощо.

Підручник адресований студентам вищих навчальних закладів, викладачам,
аспірантам, всім зацікавленим політичною наукою.

Рецензенти:

Доктор історичних наук, професор Чернівецького НУ ім. Ю. Федьковича О.В.
Добржанський.

Доктор філософських наук, професор Чернівецького ТЕІ КНТЕУ В.В.
Павловський.

Вступ

У всі часи, а в наші дні особливо, політика справляє важливий, інколи
доленосний вплив на життя окремих людей і цілих народів. Вона нерозривно
пов’язана з самими глибокими основами людської цивілізації. Як відзначав
ще у V ст. до Р.Х. великий мислитель античності Аристотель, політика
коріниться у природі людини як соціальної істоти, здатної повноцінно
жити лише у колективі, суспільстві і “приреченої” взаємодіяти з іншими
людьми.

Політичні знання і культура потрібні сьогодні будь-якій людині,
незалежно від її професійної приналежності, оскільки, живучи у
суспільстві, вона обов’язково повинна взаємодіяти з іншими людьми і
державою. Без володіння такими знаннями особистість ризикує стати
розмінною монетою у політичній грі, перетворитися в об’єкт маніпулювання
і приниження зі сторони більш активних у політичному відношенні сил.

Масова політична грамотність громадян необхідна і всьому суспільству,
тому що оберігає його від деспотизму і тиранії, від антигуманних і
економічно неефективних форм державної і суспільної організації. Тому
свідоме формування політичної культури як мистецтва сумісного
цивілізованого проживання людей у державі – турбота всього сучасного
суспільства, важлива умова його добробуту.

І якщо у державах з міцно вкоріненими у свідомості мас демократичними
традиціями і ефективними інститутами контролю за урядом та іншою владою
частина громадян може дозволити собі деяку аполітичність, то в країнах,
які недавно пережили авторитарні і тоталітарні режими, в тому числі і
Україна, масова відторгненість від політики може спровокувати важкі
соціальні наслідки. Демократичний устрій не може утвердитися і бути
ефективним без відповідної політичної культури населення. Демократія
передбачає перетворення людини у джерело влади. І хоча в умовах
демократичної держави далеко не кожен індивід чинить реальний вплив на
прийняття політичних рішень, саме від усвідомленого вибору і активності
більшості громадян залежить облік у державній політиці інтересів різних
груп населення, компетентність і відповідальність правлячих еліт.

Здатність громадян до прийняття раціональних рішень, участь у політиці
не формується стихійно, а здобувається в ході систематичного набуття
ними відповідних знань і досвіду. Сьогодні у всіх індустріально
розвинутих демократичних країнах існують спеціальні інститути політичної
освіти, які допомагають вирішувати ці завдання. Діяльність таких установ
не може замінити засоби масової політичної комунікації – телебачення,
радіо, газети, що змальовують, як правило, лише поверхневу картину
подій.

Демократична політична освіта базується на визнанні основних
гуманістичних цінностей і, перш за все, свободи і достоїнства кожної
особистості, її природних, невід’ємних прав. Вона допомагає громадянину
вірно оцінити відповідний суспільний устрій, усвідомити своє місце і
роль у державі, права і обов’язки. Головна її мета – навчити людину
адекватно орієнтуватися у складному і суперечливому сучасному світі,
виражати і захищати свої інтереси, поважаючи інтереси і права інших
людей, колективно вирішувати спільні проблеми. Вона направлена також на
формування у громадян поваги до демократичного порядку, державних і
громадських інститутів, що його забезпечують, тому свобода окремої
особистості не може бути реальною.

Демократична політична освіта покликана надати політиці людський вимір,
стримувати прояви у політичних діях егоцентричної мотивації,
нетерпимості і емоційної неврівноваженості, а також ідеологічного
класового або націоналістичного ірраціоналізму, що нерідко виступає під
гаслом боротьби за тотальну раціоналізацію суспільства. Одне з її
первинних завдань – вироблення у громадян стійкого імунітету або, у
крайньому випадку, розумного, критичного відношення до різного роду
радикалістських ідеологій, ворожих демократичному ладові і які
намагаються нав’язати суспільству ту чи іншу соціальну утопію.

В країнах з недавнім тоталітарним минулим, в тому числі і в Україні,
охоплених глибокою кризою, небезпека руйнівного впливу нових
радикалістських ідеологій досить велика. Відсутність у населення стійкої
демократичної культури, твердих орієнтацій на загальнолюдські цінності,
посткомуністична масова ментальність, що доповнюються напівжебрацьким
існуванням широких верств населення, гострими соціальними конфліктами,
можуть призвести і вже приводять багатьох людей в обійми нових
екстремістських ідеологій, панування яких не менш руйнівне, ніж вплив
офіційного марксизму. Тому оволодіння громадянами основами політичної
науки і демократичної культури – одна із важливіших умов успіху
політичних і суспільних реформ в Україні. Відомо, що будь-які соціальні
зміни починаються, перш за все, у свідомості людей.

Перехід від командної економіки до ринкового господарювання і від
тоталітарної політичної системи до правової держави вимагає корінних
змін у політичній культурі населення, формування масового менталітету,
адекватного ринковій економіці і плюралістичній демократії. Демократична
політична освіта здатна значною мірою прискорити цей процес.

У нашому суспільстві вона покликана виконати кілька конструктивних
функцій і, перш за все, допомагати людям виробляти раціоналістичний і
демократичний менталітет, засвоювати цінності і норми демократичної
політичної культури, формувати такі якості, як політична толерантність
(терпимість), здатність до партнерства і компромісу, прагнення до
консенсусу, вміння цивілізовано і інституціалізовано (в межах закону і
за допомогою демократичних інститутів) виражати і захищати свої
інтереси, попереджати або відносно безболісно вирішувати соціальні
конфлікти, зміцнювати українську загальнонаціональну ідентичність,
патріотизм і державність. Розвиток демократичної політичної свідомості
сприяє також зміцненню у населення відчуття громадянського обов’язку,
відповідальності перед суспільством і державою, обмежує вплив
політичного радикалізму і екстремізму.

Особливо необхідні політичні знання і навички молодому поколінню, яке
відрізняється великим радикалізмом суджень і дій, підтвердженим
сприйняттям різних утопічних ідеологій тощо.

Мета цього підручника – ознайомити студентів і всіх, хто цікавиться
політичною проблематикою з основами сучасної політичної науки і
демократичної культури. Він орієнтований на реальні потреби України у
політичній освіті громадян. Автор намагався познайомити читача з
основами сучасної політичної теорії і в той же час сконцентрувати увагу
на найбільш нагальних в українських умовах проблемах: демократизації і
модернізації суспільства, правової соціальної держави, гуманістичних,
ненасильницьких засадах у політиці, цивілізаційної участі у ній громадян
тощо.

Становлення політології як науки і навчальної дисципліни

Політологія – це відносно нова дисципліна. З самої назви випливає, що
політологія (в англомовних країнах встановився інший термін –
“політологічна наука”) – це наука про політику. Сам термін утворився з
двох грецьких слів: politike (державні або суспільні справи) і logos
(вчення, слово). Виникнення політології пов’язують з рубежем ХІХ-ХХ ст.,
коли вона стала на шлях активного теоретичного і методологічного
розмежування з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. До
цього політичне життя суспільства традиційно розглядалося в межах цих
галузей знань. Але витоки сучасної політології необхідно шукати в
політичних ідеях і теоріях попередніх історичних епох.

В історії розвитку політичного знання виділяють три великих етапи:

перший етап сягає корінням в історію стародавнього світу, античності і
продовжується до Нового часу; це період панування міфологічних, а
пізніше – філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ і
поступової їх заміни раціональними трактуваннями; при цьому політичні
ідеї розвиваються в загальному потоці гуманітарних знань;

другий етап починається з Нового часу і продовжується приблизно до
середини XIX ст.: політичні теорії звільняються від релігійного впливу,
набувають світського характеру і найголовніше – стають більш
прив’язаними до конкретних потреб історичного розвитку; центральними
питаннями політичної думки стають проблема прав людини, ідея поділу
влади, правової держави і демократії; у цей період відбувається
становлення перших політичних ідеологій, політика усвідомлюється як
особлива сфера життєдіяльності людей;

третій етап – це період становлення політології як самостійної наукової
і освітньої дисципліни; процес оформлення політології починається
приблизно у другій половині XIX ст., потім знадобиться майже сто років
для кінцевого оформлення та професіоналізації політичної науки.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. у політології формуються принципово нові
методологічні підходи до дослідження політичних явищ, що призводить до
появи різнобічних шкіл і напрямів, які відіграли значну роль у
становленні сучасної політологічної науки. В першу чергу, політологія,
що народжувалася, відчула на собі вплив позитивістської методології,
принципи якої були сформульовані О.Контом і Т.Спенсером. Під впливом
позитивізму в політичних дослідженнях утвердився принцип версифікації
(від лат. verus – шукати, facio – роблю), тобто підтвердження, згідно з
яким наукову цінність можуть мати вірогідні емпіричні факти, які можна
перевірити шляхом спостереження, вивчення документів і кількісних
методів аналізу. Позитивізм стимулював розвиток емпіричного напряму
політології. Значний внесок у розвиток емпіричних досліджень внесла
Чиказька школа політичної науки (20-40 pp. XX ст.), заснована відомим
американським політологом Ч.Мерріамом.

Другий методологічний підхід, що утвердився, – соціологічний – тлумачив
політичні явища як похідні від інших сфер суспільного життя: економіки,
культури, етики, соціальної структури суспільства. Зокрема, марксизм
заклав традицію економічного детермінізму – розуміння політики через дію
об’єктивних економічних законів класового суспільства.

У цілому для європейських політологів початку XX ст. (а вони одночасно
були і соціологами) було характерне дослідження політики в широкому
соціальному контексті з виходом у сферу філософії, історії, соціології
та психології. Розвиток політології цього періоду пов’язано з іменем
Макса Вебера, якого закономірно вважають засновником теорії легітимності
влади і сучасної теорії бюрократії. Важливу роль у становленні
політичної теорії зіграли Г.Моска, В.Парето і Р.Міхельс, які заклали
основу теорії еліт.

Могутній вплив на становлення методології і проблематику політології
мали ідеї засновника психоаналізу З.Фрейда. Він звернув увагу на роль
несвідомих імпульсів у детермінації політичних явищ. Значною мірою під
впливом психоаналізу в політології сформувалися напрями, що досліджують
політичну поведінку, спонукальні причини потягу до влади. Значний внесок
для утвердження в політології методів психоаналізу й експериментальної
психології внесли Ч.Мерріам і його соратник по Чиказькій школі
Г.Лассуелл. Діяльність Чиказької школи підготувала ґрунт для
біхевіоралістської (від англ. behaviour -поведінка) революції в західній
і перш за все в американській політології після другої світової війни.
Політична поведінка була визнана основою політичної реальності, що
підлягає емпіричній фіксації, за допомогою, в першу чергу, методів
природничих наук. У межах цього напряму були досліджені моделі поведінки
в різних ситуаціях, наприклад, на виборах, при прийнятті політичних
рішень. Об’єктом досліджень стала мотивація, яка спонукала індивіда до
дій.

Біхевіоралістський підхід був орієнтований на два принципи
неопозитивізму:

принцип версифікації, що вимагає встановлення істинності наукових
тверджень за допомогою їх емпіричної перевірки;

принцип звільнення науки від ціннісних суджень і етичних оцінок.

Біхевіоралізм, з одного боку, заперечив ідеологічну тенденційність у
поясненні політики, а з іншого – відмовляв політології в постановці
проблем, спрямованих на соціальне реформування суспільства, що викликало
критику з боку значної частини відомих політологів. У 70-х pp. XX ст. у
розвитку західної політології почався новий період, який отримав назву
“постбіхевіоральної революції”. Було визнано, що головним у політології
є не тільки опис, але й тлумачення політичних процесів, також відповіді
на запити суспільного розвитку і вироблення альтернативних рішень. Це
призвело до відродження інтересу до різнобічних дослідницьких підходів:
історико-пізнавального методу, дослідницького підходу, розробленого
М.Вебером, марксизму і неомарксизму, зокрема до ідей представників
Франкфуртської школи Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермаса, Е. Фромма.
Політологія знову звернулася до нормативно-інституціональних методів, що
пояснюють політику як взаємодію інститутів, формальних правил і
процедур. Наслідком постбіхевіоральної революції став своєрідний
консенсус політологів стосовно рівноправності найбільш різнобічних
підходів у вивченні політичної сфери: неприпустимості визнання
пріоритету якого-небудь одного напряму.

У післявоєнний період політологія суттєво розширила і сферу своїх
досліджень.

Це перш за все такі питання, як:

політичні системи (Г. Парсонс, Д. Істон, К. Дойч);

політична культура (Г. Алмонд);

політичні режими (Х. Арендт, К. Поппер, К. Фрідріх, З. Бжезинський);

партії і партійні системи (М. Дюверже, Дж. Сарторі);

конфлікт і консенсус у політиці (Р. Дарендорф, С. Ліпсет).

Політична наука збагатилася новими напрямами в дослідженні проблем
демократії. Р. Даль, Дж. Сарторі, Й. Шумпетер розробили нові теоретичні
моделі демократії. В останні десятиліття зросла цікавість до проблем
політичної модернізації (С. Хантінгтон) і проблем створення умов, що
визначають демократичні перетворення різних країн.

Розвиток політології як самостійної науки і навчальної дисципліни – це
не тільки період визначення її предметної сфери та методологічної
основи, але й період організаційного оформлення. З другої половини XIX
ст. політологія стає на шлях активного організаційного оформлення. Існує
декілька поглядів щодо початку інституціоналізації політології, тобто її
оформлення в самостійний напрям у сфері освіти і наукових досліджень.
Деякі вчені пов’язують її появу з виникненням у середині XIX ст. в
Німеччині правової школи, орієнтованої на вивчення держави. Пізніше, у
1871 р. в Парижі створюється інший політологічний центр – Вільна школа
політичних наук. Інші дослідники символічною датою появи політології
називають 1857 p., коли у США в Колумбійському коледжі, що згодом став
університетом, став читатися курс політичної теорії. У 1880 р. тут
відкривається Школа політичної науки. З цього року в США починає
видаватися перший політологічний журнал. Після другої світової війни у
багатьох країнах спостерігається своєрідний “бум” на політологічні
дослідження. Це стимулювало створення академічних політичних інститутів
і міжнародних центрів. Так, у 1949 р. в межах ЮНЕСКО була заснована
Всесвітня асоціація політичних наук. У 70-90 pp. XX ст. відбувається
кінцева інституціоналізація політичної науки. З допоміжної дисципліни,
яку нерідко розглядали як доповнення до юриспруденції і соціології,
політологія перетворилася в загальновизнану, організаційно оформлену
академічну дисципліну з широко розгалуженою системою освітніх та
дослідницьких закладів

Предмет, структура і функції політології

Як будь-яка наука, політологія має свій об’єкт і предмет дослідження.
Під об’єктом науки розуміються сторони об’єктивної реальності, що
підлягають розгляду. Не виключено, що один і той самий об’єкт може
вивчатися різними науками під особливим кутом зору, з позиції свого
предмету та методів. Об’єктом політології є політична сфера суспільства
і всі процеси, що в ній відбуваються. Але існує більше десяти
гуманітарних та соціальних наук, що розглядають політику: наприклад,
філософія, соціологія, теорія держави і права, історія. У зв’язку з цим
виникає питання про специфіку предмету політології, тобто того кола
проблем, яке підлягає всебічному дослідженню.

У вітчизняній політології склались дві позиції стосовно предмету
політології. Згідно з першою, політологія – це цілісна й інтегративна
наука про політику, яка включає в себе весь комплекс часткових
політичних знань. Сама ж політологія виступає як міждисциплінарне
знання, а її предмет складає сукупність закономірностей функціонування і
розвитку різних сторін політичної діяльності, які досліджуються окремими
субдисциплінами – політичною філософією, політичною соціологією,
політичною психологією тощо.

Згідно з другою позицією, політологія – це загальна теорія політики, яка
не намагається охопити всю політичну проблематику і має свій специфічний
предмет дослідження: закономірності відносин соціальних суб’єктів з
приводу влади і впливу, механізм владовідносин та взаємодій між
владарюючими і підвладними, керованими і керуючими. При цьому влада
розглядається як сутність феномену політики. Не вступаючи в дискусію про
політологію, можна висловити думку, що “широке” і “вузьке” розуміння
предмету політичної науки не суперечать одне одному, а співвідносяться
як два “концентричні кола” накопичення політичного знання.

Більшість дослідників розглядають політологію як єдину інтегровану
науку, хоча і внутрішньо диференційовану на субдисципліни.

Залежно від проблематики, що вивчається, вона містить у собі такі
напрями:

політичну філософію, яка досліджує ціннісні аспекти політики, ідеали і
норми, на основі яких функціонує політика та влада; крім того, політична
філософія формує понятійний апарат науки, її методологічну базу;

теорію політики; це більш конкретна дисципліна, що вивчає політику і
владу, механізми функціонування останньої, вона має свої внутрішні
структурні ланки: теорія політичної системи, теорія влади, теорія
демократії, теорія еліт тощо;

політичну соціологію, яка акцентує увагу на соціальному обґрунтуванні
влади: вплив соціальних груп і в цілому громадянського суспільства на
політику;

політичну психологію, котра досліджує роль установок, переконань,
мотивів і несвідомих факторів на політичну поведінку; ця дисципліна
розглядає як масові форми участі в політичних процесах, так і
психологічні аспекти феномену лідерства;

історію політичних учень, що вивчає етапи еволюції уявлень про політичне
життя і її компонентів у різні політичні епохи;

політичну антропологію, яка вивчає вплив соціобіологічних якостей людини
на політику, а також зв’язок політики з культурою і
національно-психологічними особливостями того чи іншого народу;

теорію міжнародних відносин, яка розглядає проблеми світової політики і
взаємовідносин держав; всередині цього напряму виділяють геополітику, що
розглядає використання державами просторових факторів для досягнення
політичних завдань.

Це далеко не повний список субгалузей, що входять у структуру
політології. За різними оцінками, в єдину систему політичної науки
об’єднуються від двадцяти до сорока дисциплін, що відображають процес
поглиблення спеціалізації політичного знання.

Друга структура політології передбачає розмежування фундаментальної
теоретичної (часто її називають загальною) і прикладної політології.
Один напрям відрізняється від іншого завданнями, дослідницькими
процедурами і зв’язками з практикою. Теоретична політологія ставить
своїм завданням отримання нового знання, пояснення і розуміння
політичної реальності, розробку нових концептуальних моделей реальності.
Але її вплив на практику носить опосередкований характер. Навпаки,
прикладна політологія безпосередньо орієнтована на досягнення реального
політичного ефекту. Вона вивчає і пропонує способи впливу на певні сфери
політичної реальності. Кінцевою метою досліджень у цій сфері є прогнози,
рекомендації, поради учасникам політичного процесу. Даний напрям
політології має безпосередній зв’язок з практикою. Про практичний напрям
прикладної політології свідчить і сфера її уваги: технології виборчих
кампаній, вивчення суспільної думки, електоральна поведінка, технологія
організації влади, прийняття політичних рішень, політичне прогнозування,
моделювання політичних процесів тощо.

Два напрями політології доповнюють один одного. Теоретична політологія
дає прикладній загальну концептуальну модель і методологію дослідження,
але в той же час у своїх узагальненнях вона сама спирається на
емпіричний матеріал, зібраний практиками-політологами.

Призначення політології для суспільства розкривається в її функціях.

Пізнавальна функція полягає у дослідженні багатогранності політичних
явищ з метою отримання знання про їхню сутність, зміст і закономірності
розвитку.

Аналітична функція – всебічний аналіз політичних процесів, оцінка
діяльності інститутів політичної системи.

Прогностична функція – вироблення наукових прогнозів подальших змін у
політичній сфері, виявлення тенденції розвитку суспільних процесів.

Інструментально-практична функція – розробка рекомендацій для
удосконалення яких-небудь сторін політичної практики.

Політична соціологія – формування громадянської культури.

Політичне знання допомагає зрозуміти людині свою роль у світі політики,
озброює її політичним досвідом і усвідомленням своїх прав та
можливостей.

Методи політології

Сучасна політологія використовує різнобічні теоретичні, філософські,
загальнологічні та емпіричні методи дослідження.

1. Серед методів теоретичного пізнання, тобто прийомів дослідження,
способів узагальнення і формування системи знання, як правило, виділяють
такі:

інституціональний метод, який передбачає, що в центрі дослідження
повинні знаходитися політичні структури, їхні властивості і
взаємозв’язки, а також фіксовані норми, на основі яких функціонують ці
інститути;

соціологічний метод орієнтований на виявлення соціальної обумовленості
політики, вплив на неї економіки, культури, ідеології та соціальної
структури;

історичний метод, який розглядає політичні явища в процесі їх
становлення в минулому і розвитку в теперішньому;

системний метод, котрий застосовується при дослідженні складних
багаторівневих об’єктів (політичні системи, інститути); об’єкт
розглядається як цілісність, що формується взаємодією елементів і
знаходиться в багатогранних зв’язках із зовнішнім середовищем;

порівняльний метод передбачає співставлення однотипних об’єктів
(політичних систем або їх окремих структурних компонентів, моделей
політичних режимів у різних країнах) у різних народів з метою виявлення
подібностей і відмінностей;

структурно-порівняльний метод, який полягає у розгляді внутрішньої
структури системи з позиції функціонального призначення кожного її
елементу;

антропологічний метод, котрий пояснює політику, виходячи з природи і
універсальності родових якостей людини;

психологічний метод спрямований на вивчення психологічних механізмів
політичної поведінки;

біхевіоралістський метод, який розглядає політику як поведінку індивідів
і груп, що мають певну мотивацію та установки; як уже зазначалося, цей
підхід вимагає емпіричної перевірки всіх висновків;

нормативно-ціннісний метод оцінює політичні процеси з погляду
оптимального варіанту, ідеалу.

2. У другу групу входять філософські та загально-логічні методи, які
використовуються не тільки в політології, але й в інших науках:

діалектичний метод, який передбачає розгляд політичних явищ з
урахуванням їхньої постійної зміни, взаємозв’язку частин, компонентів і
внутрішнього протиріччя;

метод сходження від абстрактного до конкретного;

аналіз і синтез;

індукція і дедукція;

узагальнення.

3. Поряд з теоретичними в політології застосовуються численні емпіричні
методи збору і аналізу інформації, запозичені з природничих наук,
кібернетики і соціології. До них відносять:

опитування – один з найпоширеніших методів збору політичної інформації;
воно може проводитися у формі розмов, інтерв’ю, анкетування, що дозволяє
виявити стан суспільної думки з того чи іншого питання;

спостереження, яке дозволяє безпосередньо відслідковувати політичні
факти; спостереження буває двох типів: невключеним і включеним; у
першому випадку події і факти відслідковуються зі сторони, у другому –
передбачається безпосередня участь спостерігача в якій-небудь події або
діяльності організації;

статистичні методи, за допомогою яких здійснюється накопичення і
систематизоване узагальнення різнобічних емпіричних даних, що
характеризують різні стани об’єкта;

математичні методи, які відкривають можливість для моделювання
політичних процесів;

метод моделювання: модель – це схематичний зразок об’єкта, що
вивчається, який відображає його сутнісні якості. Моделювання дозволяє
перевірити гіпотези, скласти прогнози, пояснити чи описати які-небудь
політичні явища і процеси.

Політична думка Стародавнього світу

Сучасна політична наука спирається на фундамент політичної думки
попередніх епох. З глибокої давнини до періоду виникнення ранньокласових
суспільств і держав беруть початок перші спроби усвідомлення сутності
політичних явищ. Історично першою формою пояснення нової соціальної
реальності стало релігійно-міфологічне тлумачення природи владних
відносин і соціальної ієрархії. Згідно з древніми міфами земна
організація життя має божественне походження та є відображенням
загальносвітового космічного порядку. Боги передають владу земним
правителям або поряд з останніми продовжують залишатися вершителями
земних справ.

Конфуцій. Пізніше політична думка, порвавши з міфологією, прийняла більш
раціональну форму. При розгляді проблем влади і соціального порядку стає
домінувати філософсько-етичний підхід, що пояснює ці явища через призму
досягнення загального блага та справедливості. Подібна тенденція
прослідковується в ученнях Конфуція, грецьких філософів і
політико-правової думки Риму. В центрі уваги древніх мислителів такі
питання, як принципи організації держави, проблема законів і
справедливості, обґрунтування ідеальної форми правління.

Китайський філософ Конфуцій – один з найвідоміших представників
політичної думки Стародавнього Сходу. Він відмовився від ідеї
божественного походження держави і розвинув концепцію патріархальної
аристократичної держави. Згідно з його вченням, держава виникає з
об’єднання, сімей і уподібнюється сім’ї, де імператор – батько, що
турбується про своїх підданих – дітей. Кінцева мета державної влади –
досягнення спільного блага. Хоч Конфуцій негативно ставився до крайнощів
майнової диференціації (до поділу суспільства на багатих і бідних), він
виправдовував моральну ієрархію: поділ людей на “благородних” і “темних”
– простий народ. Перших від других відрізняють такі якості, як знання,
справедливість, почуття обов’язку, повага до старших, дотримання
моральних норм. Політичний ідеал давньокитайського мислителя – влада,
здійснювана аристократами, доброчинність, строге дотримання кожною
людиною своїх обов’язків і наслідування ритуалів, що склалися. Конфуція
відрізняло недовір’я до законів, він вважав, що суспільний порядок
повинен підтримуватися ритуалами і мораллю.

У працях мислителів Давньої Греції аналізується антична
соціально-політична практика. Державність цього періоду втілилася у
формі полісів – невеликих міст-держав і навколишніх поселень. Центром
давньогрецької цивілізації став афінський поліс періоду розквіту
демократії (VI-V ст. до н.е.). Демократичні процедури передбачали участь
вільного чоловічого населення в роботі народних зборів і прийняття
рішень, рівність громадян перед законом, право на заміщення виборної
суспільної посади. Практикою функціонування демократія спричинила вплив
на уявлення древніх мислителів Еллади і бажаної форми держави. Багато з
них зробили свій вибір не на користь демократії. Серед тих, хто розділяв
аристократичні погляди на правління, були Піфагор, Геракліт, Сократ.
Правити, на їхню думку, повинен не весь народ, а тільки кращі люди,
доброчесністю яких є мудрість. Прибічником “поміркованої” цензової
демократії був Демокрит.

В античних авторів присутнє розуміння Закону, що перетворює Хаос у
Космос. Поліс у їхньому уявленні виступає відображенням космічного
порядку. Так, у вченні Піфагора міститься думка про закон космічної
гармонії, що визначає порядок для всього сутнісного.

Сократ. Відчайдушним захисником ідеї компетентного правління і панування
законів в організації полісного життя був Сократ. Він стверджував, що
правити повинні знаючі люди-філософи, а саме правління є мистецтвом, яке
здатні сприймати лише окремі “кращі” люди завдяки своєму народженню,
вихованню і навчанню. Його критика демократії мала реальне підґрунтя:
ірраціональність рішень, що приймалися афінськими громадянами, часто
призводила до нестабільності політичного життя. До інших відомих ідей
Сократа належить його вимога дотримання законів. Він поділив закони на
божественні, незалежні від волі людей, людські. І ті й інші закони
вимагають послуху, тому що законне і справедливе – одне й те саме.
Сократ власною смертю показав приклад загально слухняності. Засуджений
до смерті афінським демосом (народом), він відмовився від
запропонованого йому плану втечі, посилаючись на те, що суспільство може
загинути, якщо судові рішення не будуть мати ніякої сили.

Платон. Подальший розвиток античної політичної думки пов’язаний з іменем
знаменитого філософа Платона. Вперше його політичні ідеї були викладені
в окремих політичних трактатах, написаних у формі діалогів: “Держава”,
“Політик”, “Закони”. Давньогрецький філософ продовжив традицію, що
намітилася, – обґрунтування ідеальної форми, держави. Подібний підхід
збережеться включно до епохи Нового часу. Інша проблема, яку зачепив
Платон, – зміна державних форм.

На думку Платона, ідеальну державу можна обґрунтувати, уподібнивши її до
тіла або душі людини.

Трьом частинам душі людини – розумній, завзятій і бажаючій – повинні
відповідати три стани:

правителі, достоїнством яких є мудрість;

воїни, яких від інших відрізняє хоробрість;

виробники (ремісники, купці, землероби, актори), для яких характерно
наситити свій шлунок і емоції.

Подібне виділення станів визначається необхідністю поділу праці, тому що
кожен вид діяльності вимагає певних знань і навичок. Ідеальна держава
Платона ієрархічна. Вищим станом є правителі, тому що вони, володіючи
мудрістю, здатні забезпечити спільне благо. Нижче становище займають
виробники. Для закріплення соціальної ієрархії філософ використовує міф
про домішування Богом до кожного стану певного металу: правителям –
золота, воїнам – срібла, виробникам – міді і заліза. Справедливість, як
принцип досконалої держави, полягає в тому, що кожен стан займається
своєю справою і має своє особливе становище у суспільній ієрархії.

Друга риса ідеальної держави – аристократичне правління, при якому
правлять тільки розумні люди. Здатність засвоїти мудрість, яка
передається нащадкам шляхом підбору батьків і довгого навчання
„мистецтву політики”, присутня філософам. Єдність держави може підірвати
егоїзм окремих людей. Платон бачив вирішення цієї проблеми в обмеженні
споживання тільки найнеобхіднішим і в скасуванні будь-якої власності та
сім’ї для станів правителів, воїнів.

Держава залишається ідеальною доти, доки кожен стан займається своєю
справою, в чому і виражається, на думку Платона, справедливість. Однак
псування характеру правителів та підлеглих, необгрунтовані претензії
інших станів (тих, хто не володіє мудрістю) на владу призводять до
розкладу ідеальної держави і до поступової її заміни більш низькими
державними формами. Ідеальна держава, реалізована у формі монархії
(царської влади) або у формі аристократії (правління філософів),
вироджується в тимократію (владу воїнів), потім в олігархію (владу
небагатьох, яку Платон розуміє як плутократію -панування багатих).
Надмірна майнова нерівність викликає невдоволення народу, що призводить
до утвердження демократії, яка потім замінюється найгіршою формою
держави – тиранією. Колообіг державних форм завершується поверненням в
ідеальний стан. Але сам Платон не розкриває механізму облагородження
тиранії. Демократію він також розглядає як недосконалу форму держави,
що, ймовірно, було продиктовано несприйняттям грецьким мислителем її
практичного втілення в афінському полісі: рішення народу не завжди були
мудрими, демократичними процедурами часто користувалися авантюристи для
приходу до влади. Насамкінець Платон не пробачив афінським громадянам
смертний вирок його вчителю Сократу. Аргументуючи своє ставлення до
демократії, філософ виказує проникливу думку про небезпеку надмірної
свободи, тому що з крайньої свободи може народитися найжорстокіше
рабство. Історія знає приклади, що підтверджують цей прогноз. Багато
диктаторських режимів виникали з криз, спровокованих станом анархії і
розпадом форм взаємовідносин між людьми, що склалися, домінуванням у
настрої людей ідеї нічим не обмеженої свободи.

Треба відзначити, що і великі революції, які надихалися демократичною
ідеєю, в результаті закінчувалися диктатурами:

якобінська диктатура й імперія Наполеона у Франції;

диктатура Кромвеля в Англії;

диктатура більшовиків у СРСР.

У той самий час у проекті ідеальної держави Платона прослідковуються
контури тоталітаризму: пріоритет держави над індивідом, наявність
цензури, організація життя за планом, встановленим правителями,
однаковість у житті всіх громадян, регламентація всіх її сторін,
включаючи інтимне життя. Але в спадщині Платона є чимало позитивних
ідей. Для свого часу він виказав сміливу ідею про рівноправ’я громадян,
вважаючи, що найдостойніші з них можуть стати правителями.

Аристотель. Великий внесок в розвиток політичної думки вніс Аристотель.
Його можна назвати „батьком” використання порівняльного методу в
політології. Разом з учнями він проаналізував сто п’ятдесят вісім
конкретних видів державного устрою і створив класифікацію державних
форм, яка протягом наступних століть вважалася класичною. Він використав
два критерії для виділення форм правління. Кількісний критерій вказує на
кількість владарюючих: один, кілька, більшість. Своєрідним якісним
критерієм є принципи, що лежать в основі влади: законність і турбота про
спільне благо. Форми держави, що базуються на цих принципах, Аристотель
визнавав правильними, а відповідно ті з них, де правителі порушують
закони і турбуються тільки про власні інтереси, – неправильними.
Подібний підхід вже зустрічався у Платона, але Аристотель вніс суттєві
зміни у схему свого вчителя. Добра влада одного – це монархія,
викривленням якої є тиранія. Влада небагатьох, заснована на
доброчинності та вихованні, – аристократія, коли “уряд сформований з
найкращих людей”. Її викривленням є олігархія – влада заснована на
багатстві і відстороненні від влади більшості населення. Третьою
правильною формою Аристотель визнає політію або конституцію – правління
більшості, що визнає закон. Їй протиставляється демократія, де при владі
переважають бідні, які не мають необхідного виховання і якостей для
того, щоб займатися управлінням. Вплив Аристотеля на наступну політичну
думку був значним, а його оцінка демократії як “поганої” форми правління
повторювалася багатьма мислителями включно до епохи Нового часу. Але сам
Аристотель диференційовано підходить до демократії, виділивши п’ять її
видів. Об’єктом критики мислителя є крайня демократія, де не діють
закони, а фактично правлять демагоги. В той же час його трактування
політії як правління більшості на основі закону певною мірою відповідає
сучасному уявленню про демократію. Саме ця форма держави виступає
політичним ідеалом для Стагірита. Він був прибічником наслідування
принципу “вірної міри” – знаходження у всьому “золотої середини”. В
організації полісного життя потрібна величина йому бачилася саме в
політії, що була поєднанням олігархічного і демократичного елементів.
Політія – це своєрідний компроміс між добробутом і рівністю.

Багато ідей Аристотеля – це протилежні позиції його знаменитого вчителя
Платона. У Ватикані зберігається відома картина Рафаеля “Афінська
школа”. Великий митець відобразив на цьому полотні суперечку
давньогрецьких мислителів. Платон показує вгору, тим самим підкреслюючи,
що справжнє буття має світ ідей, а земний світ – лише видимість
дійсності, яка є відображенням ідей. Обидва світи, згідно з мислителем,
поєднуються за допомогою світової душі. Аристотель, навпаки, показує
вниз. Він вважав, що земне життя можна раціонально усвідомити й
удосконалити. Це стосується і політичного життя. Учитель та учень
розійшлися також з питання про найкращий соціально-економічний устрій
полісу. Аристотель критикував ідею Платона про ліквідацію приватної
власності і сім’ї як таких, що протирічать природі людини. В той же час
він попереджав про небезпеку надмірної майнової нерівності у
суспільстві, що призводило до суспільної нестабільності та виступів
бідних проти багатих. Вихід з цього становища він бачив не в знищенні
приватної власності, а в її відносному вирівнюванні і формуванні
заможного середнього прошарку. Саме в політії, де, на його думку,
переважають люди середнього статку – люди не бідні, але й не досить
багаті, – досягається суспільна рівновага і політична стабільність.
Геніальна здогадка про „середній елемент” випередила свій час та знайшла
своє продовження в сучасній теорії “середнього класу” як соціальної
основи стабільних демократичних режимів.

Марк Тулій Цицерон. Давньоримська політична думка продовжила грецьку
традицію обґрунтування найбільш правильної форми правління, але вже з
урахуванням нової політико-правової практики. В 509 р. до н.е. в Римі
стверджується республіканська форма правління. Визначним представником
політичної думки цього періоду і захисником республіканського правління
був знаменитий римський оратор і політик Марк Тулій Цицерон. Він
визначав республіку як “справу”, “надбання народу”, підкреслюючи, що сам
народ є об’єднанням людей, пов’язаних згодою у питаннях права і
спільністю інтересів. Звертаючись до проблеми правильно влаштованої
держави, він віддає перевагу змішаній державній формі, що поєднує в собі
одночасно царський (монархічний), аристократичний і демократичний
елементи. Ідеалізуючи дійсність, він бачив аналог подібного правління в
Римській республіці, до речі, у розподіленні владних повноважень між
магістрами і перш за все консулами, що відповідають за загальну політику
та командують армією (царська засада), сенатом (аристократична засада).
В ідеях Цицерона про правове об’єднання громадян республіки і правову
регламентацію державної діяльності про розподіл повноважень між
республіканськими інститутами, їх взаємній рівновазі лежать витоки
теорії “правової держави”.

Політична думка Середньовіччя і епохи Відродження

Августин Блаженний. Європейська середньовічна політична думка
знаходиться під впливом християнської релігії і римсько-католицької
церкви. Авторитетний богослов раннього Середньовіччя Августин Блаженний
у своєму трактаті “Про град Божий” розвинув концепцію теологічного
розмежування духовної (релігійної) і світської (державної) влади. Перша
зображена ним у образі “Граду Божого”, вираженням якого є церква, друга
– як “град земний”. Град Божий об’єднує праведників, що наслідують
божественні настанови. Земний град, як результат гріховної природи
людини, побудований на відносинах панування, підпорядкування і рабства.
Хоча Августин виступав за самостійність кожної з влад, обґрунтування
різноякісності двох “градів” фактично ставило духовну владу вище
світської.

Тома Аквінський. Ідея духовної зверхності над державною владою отримала
подальший розвиток у вченні великого католицького теолога Томи
Аквінського. Хоча будь-яка державна влада має божественне призначення,
не виключено, що конкретні її форми можуть суперечити божественній волі:
правителі забувають про заповіді Христа, справедливість і спільне благо.
В цьому випадку церква має право на опір гріховній владі.

Учення Августина і Томи Аквінського були використані в католицизмі
Середньовіччя для обґрунтування примату церкви над державою і права
Римського Папи призначати та змішувати монархів. Практичне втілення цих
ідей часто призводило до війн між світською і церковною владами.

Ніколо Макіавеллі. Наприкінці Середньовіччя держави починають виходити
з-під впливу церкви, відбувається процес становлення сучасних держав.
Епоха Відродження, що прийшла на зміну, дала поштовх розвитку
інтелектуального життя і поширенню знань. Центром Відродження стала
Італія. Саме з історією цієї країни, і зокрема з Флоренцією, яку
називають колискою Ренесансу, пов’язана доля найзнаменитішого
політичного мислителя цього періоду Ніколо Макіавеллі. Заперечивши
філософсько-етичну і релігійну традиції попередніх епох, він розробив
оригінальну концепцію політики. Макіавеллі вважав, що моральні критерії
добра і зла не можуть поширюватися на політику. Вона має власну
автономну систему цінностей, головні з яких – інтереси держави. Заради
останніх політик може зневажити моральністю. З його роздумів випливав
висновок: “мета виправдовує засоби”. Обґрунтований мислителем принцип
виявився дуже затребуваний у політичній практиці для виправдання
жорстокості і терору інтересами держави або іншими вищими завданнями. В
політичному лексиконі затвердилося поняття “макіавеллізм”, під яким
розуміють політику, засновану на зневажанні норм моралі, на інтригах і
на насильстві.

Якщо у мислителів минулого головною була проблема, як використати
державну владу, щоб досягти справедливості і спільного блага, то для
Макіавеллі – проблема самої влади і засобів, які дозволяють цю владу
завоювати, утримати і розширити. Розкриттю подібних владних технологій
він присвячує свою головну працю “Правитель”.

Серед порад, які він дає політикам, такі:

вміти грати людськими пристрастями;

покладатися на силу або закон;

використовувати страх і любов, але віддавати перевагу діям на підданих
через силу і страх;

прагматично використовувати брехню і відмовлятися від обіцянок.

Ідеалом для Макіавеллі виступає політик, який поєднує риси лева та
лисиці: силу, вміння навіяти страх у підданих і одночасно хитрість,
здатність до інтриг. Макіавеллі відкрито заявляє про утилітарне
використання релігії. Для нього релігія – це засіб впливу в руках
держави. Він визнає доцільність політичних вбивств. Не випадково
прототипом для створення образу правителя для нього став Чезаре Борджа,
який прославився своєю жорстокістю і зрадами.

Н. Макіавеллі ввійшов в історію політології як мислитель, який
розмежував суспільство і державу. Він, власне, ввів у науку і сам термін
“держава” (stato).

Жан Боден. Проблема сутності держави знайшла продовження в працях
французького мислителя, відомого ідеолога абсолютизму Жана Бодена. Він
вказав на головні ознаки держави, що відрізняють її від усіх інших форм
людського спілкування: “правове управління” і суверенітет. Суверенітет –
це “постійна і абсолютна влада”, право творити та вимагати виконання
законів. Концепція суверенітету стала важливим внеском Ж.Бодена в
політичну теорію.

Подальший розвиток політичної думки буде пов’язаний з обговоренням
проблем: хто є носієм суверенної влади (одна особа чи народ), чи повинен
суверенітет бути єдиним. Сам Ж.Боден розвивав ідею єдиного і
неподільного суверенітету, що, на його думку, втілюється у монархії.
Пізніше зміст абсолютної влади монарха висловить французький король
Людовік XIX в знаменитій фразі: “Держава – це я”.

Томас Мор і Томмазо Кампанелла. Гуманізм епохи Відродження знайшов
вираження у формуванні нової течії суспільної думки, що ставить питання
про несправедливість соціальної нерівності, що склалася, і захищає
інтереси найбезправніших верств населення – утопічного соціалізму. Ідеї
нового вчення в художньо-романтичній формі виразили Томас Мор у творі
“Утопія” і Томмазо Кампанелла в “Місті сонця”. В перекладі “утопія”
означає “місце, яке не існує”. Після Мора утопічними будуть називати всі
нездійсненні проекти перетворення суспільства відповідно до уявлень про
ідеальний суспільний лад. Установлення відносин соціальної рівності Мор
і Кампанелла пов’язували зі знищенням приватної власності, загальним
обов’язком праці, з рівним розподіленням суспільних благ, їх проекти
ідеального суспільного устрою, як і проект грецького філософа Платона,
мали риси грубої зрівняльності і аскетизму, непослідовності (Мор
зберігав рабство). Але якщо метою Платона було збереження соціальної
ієрархії і нерівності, аристократичне чи монархічне правління, то для
Мора та Кампанелли – досягнення соціальної рівності і покращання життя
простого народу. Платон же, описуючи ідеальну організацію суспільного
життя, залишає без уваги стан “виробників”. Відрізняються і їх уявлення
про організацію політичного життя. Так, у місті Сонця функціонують
народні збори (Велика рада), які обирають і контролюють посадових осіб.
У той же час верховний правитель та три його радники не можуть бути
звільнені народною волею. Політичний устрій на острові Утопія більш
демократичний. Всі посадові особи обираються народом. Але все ж
політичний ідеал Мора більше відповідає “змішаному правлінню”. Поряд з
народними зборами верховну владу поділяє сенат, що обирається щорічно
(аристократична засада), і князь, який обирається пожиттєво (монархічна
засада).

Політична думка Нового часу

Новий час у Європі – епоха буржуазних революцій і наступного розвитку
капіталізму на основі промислового перевороту та політичних перетворень.
Початок Нового часу пов’язаний із формуванням ідеології Просвітництва,
яке інтелектуально підготувало буржуазні революції. Ідеологія
засновувалася на переконанні в здатності людського розуму пізнати діючі
у світі закони і змінити всю систему суспільних відносин. Політична
думка починає приділяти велику увагу проблемі індивіда як громадянина і
характеру його взаємовідносин з державою.

Гуго Гроцій. Основними політичними доктринами епохи Просвітництва стали
теорії “природного права” і “суспільного договору”. Засновником
концепцій вважається голландський юрист і дипломат Гуго Гроцій. Ідеї,
витоки яких йдуть ще з античності, набули класичної форми в епоху, коли
став актуальним принцип особистої свободи. За вченням Гроція, природні
права визначені самою природою людини і за змістом є свободою будь-якої
людини використовувати свої сили для збереження власного життя. Він
виділяв природне право та волеустановлене, яке в свою чергу розділив на
божественне право і людське право. Хоча зміст природного права не
розходиться з божественною волею, воно не може бути змінене навіть
Богом. Людське право хоча і є змінним, в результаті не повинно
суперечити людській природі і природному праву.

На основі концепції природного права виникла договірна теорія походження
держави, що трактує її появу як результат свідомої діяльності людей.
Теорія спирається на виділення двох станів людей: природного – без
держави – і громадянського, заснованого на державній владі і юридичних
законах. Цей перехід здійснюється через укладання договору між людьми.
Хоча ще в догромадянському стані люди володіли природними правами, але
вони не були надійно захищеними з тієї причини, що не всі індивіди
достатньо розумні. В особі держави (уряду) люди отримують безпеку і
захист їх природних прав. Найвідоміші версії договірної теорії були
створені Т.Гоббсом, Дж.Локком, Ж.-Ж.Руссо.

Томас Гоббс. Згідно з думками англійського мислителя Томаса Гоббса,
природний стан людей – це постійний конфлікт, війна всіх проти всіх.
Подібна війна випливає з егоїстичної природи людей, зі схильності робити
один одному зло, що склалося внаслідок своєрідної рівності людей, права,
яке припускає робити все, що завгодно і проти кого завгодно. Інстинкт
самозбереження штовхає людей до укладення договору. Жертвуючи своєю
свободою, вони здобувають захист з боку суверена – держави. Саму державу
Гоббс порівнює то зі штучною людиною, то з витвореним Богом, то
Левіафаном, біблейським персонажем, що є величезним морським
чудовиськом. Тільки навіюючи страх своїм підданим, держава здатна
припинити постійну війну людей. Уклавши договір, люди вже не мають права
від нього відмовитися, не мають права опиратися діям суверена. Лише в
тому випадку, якщо влада не здатна гарантувати самозбереження підданим,
вона перестає бути законною. Будучи прибічником абсолютної монархії,
Гоббс наполягав на неподільному характері державної влади і був
супротивником принципу поділу влади.

Джон Локк. Співвітчизник Гоббса Джон Локк дав інше трактування
природному стану і відносинам людей з державною владою після підписання
договору. Він вважав, що більшість людей наслідують природним правам
через свою розумність і доброту, хоча можуть тягтися до владної вигоди.
Тому вони потребують незалежного суддю. Створивши державу (своєрідного
опікуна), народ виступає як його підопічний і як його засновник. Останнє
дає право народу відміняти закони, які протирічать його інтересам.

Більше того, народ має право відібрати владу у правителів, які порушують
його природні права. Дж.Локка називають батьком лібералізму. Саме його
уявлення про природні права людини лягло в основу формування ліберальної
ідеології.

До природних, невідсуджуваних прав людини він відніс такі:

право на життя, що захищає безпеку людини;

право на свободу, що знищує пригнічення людини і дає можливість
визначити своє життя відповідно до своїх бажань;

право на власність – право працювати і володіти результатами своєї
праці. Дж. Локк виправдовував приватну власність, бо вважав, що вона
створюється індивідуальними зусиллями й ініціативою.

Жан-Жак Руссо. Найрадикальнішу концепцію суспільного договору створив
французький мислитель Жан-Жак Руссо. Ідеалізуючи природний стан,
своєрідний “золотий вік”, він вважав, що громадянський стан повинен
гарантувати людині відшкодування природної рівності у вигляді договорено
установлених свобод. Руссо вважається батьком класичної теорії
демократії, тому що саме йому належить ідея народного суверенітету.
Створивши державу, люди не віддають себе під владу суверена, а є носіями
верховної влади. Вважаючи суверенітет народу неподільним, він виступав
проти поділу верховної влади між будь-якими органами. Законодавча влада
не може бути передана парламенту, а повинна здійснюватися безпосередньо
народом. Всі закони створюються спільною волею народу.

Політичні ідеали Руссо взаємозаперечні. Переконаний прибічник свободи,
якому належить відомий вислів “людина народжується вільною, але скрізь
вона у кайданах”, в своєму політичному трактаті “Суспільний договір”
конструює модель політичної асоціації, що гарантує особистості її права
і свободи. Але його модель створює нові кайдани. Спільна воля народу, що
формується при укладенні договору, виключає ті інтереси, які не можна
узагальнити. Індивід перетворюється в неподільну частину колективного
цілого. Ніхто з громадян не може висловити своєї приватної цікавості.
Руссо виступає проти суспільного і політичного плюралізму, вважаючи, що
партії та приватні асоціації ускладнюють процес формування спільної
волі. Він декларує, що тих громадян, які не усвідомили свого права на
свободу і відмовляються підкорятися спільній волі, можна заставити бути
вільними.

Ідеї Просвітництва сприяли формуванню революційної свідомості у Франції.
Один з перших документів Великої французької революції – Декларація прав
людини і громадянина (1789) – проголошував право людини на свободу,
власність та на опір насильству. Отримала практичне втілення також ідея
“спільної волі” Руссо. Знаменитий якобінець М. Робесп’єр і його
прибічники використали ідеї Руссо для виправдання масового терору.
Головним засобом ствердження “спільної волі” стала гільйотина. В роки
революції внаслідок її використання загинуло сімнадцять тисяч людей,
серед яких були як прибічники монархії, так і самі революціонери. В XX
столітті ідея панування колективного цілого (держави, суспільства) над
особистістю була реалізована тоталітарними режимами.

У XVII-XVIII ст. сформувалася політико-правова теорія поділу влади. Її
зміст полягав в обґрунтуванні відповідної організації державності, яка
дозволяла б творити додаткові гарантії проти тиранії і порушення
політичних свобод. Дж. Локк, противник абсолютної монархії, запропонував
поділити суверенітет між двома гілками влади: законодавчою і виконавчою.
Законодавча влада хоча і є верховною, не носить абсолютного характеру.
Серед умов, які її обмежують, він називає рівність закону для всіх –
багатих і бідних, а також спрямованість закону на досягнення блага
людей.

Функції виконавчої влади належать монарху і міністрам. Теоретична модель
Локка відображала, як йому здавалося, форму політичного управління, що
склалося в Британії після Славної революції 1688 р. Насправді гілки
влади були не настільки незалежні одна від одної: суд був частиною
виконавчої системи, а монарх через міністрів здійснював вплив на роботу
парламенту.

Шарль Луї де Монтеск’є. Класичний варіант теорії поділу влади був
створений французьким просвітником Шарлем Луї де Монтеск’є. Він
захоплювався римською республікою і конституційною монархією Англії,
бачачи в них втілення змішаного правління. Прибічник врівноваженої
конституції та поділу влади, він ідеалізував форму правління в Англії,
вважаючи, що в ній поєднуються кращі риси монархії у виконавчій владі,
аристократії у палаті лордів як верховному суді і демократії в
законодавчій владі палати общин. У подібному поділі повноважень він
побачив гарантії проти свавілля. Монтеск’є сформулював базові положення
доктрини поділу влади.

1. Кожна гілка влади відповідає за виконання певних функцій:

законодавча влада приймає закони, обов’язкові для всіх громадян;

виконавча влада відповідальна за практичне втілення законів;

судова влада відповідає за безпеку громадян.

2. Взаємоконтроль гілок влади, що дозволяє досягти балансу сил.
Прибічник народовладдя, він розумів, що сам народ через організаційні
складнощі не зможе постійно виконувати функцію контролю над владою, тому
запропонував, що більш ефективним буде взаємоконтроль гілок влади по
горизонталі. Монтеск’є розробив теорію народного представництва,
обґрунтувавши право кожного громадянина вибирати своїх представників в
органи влади. Збори представників, володіючи законодавчою владою,
виражають народну (спільну) волю.

Джеймс Медісон. Ідеї Монтеск’є спричинили великий вплив на практику
конституціоналізму. Послідовником його ідей був один з “батьків”
американської конституції Джеймс Медісон. Ефективність поділу влади він
пов’язав з механізмом струмувань і противаги, що дозволяли усунути
загрозу гарантії з боку будь-якого органу: хоча кожна влада має певні
повноваження, але ряд з них контролюється гілками влади. Додатковим
бар’єром від помилок свавілля повинен був стати, згідно з твердженням
Едісона, поділ самої законодавчої влади на дві палати. Ідея системи
струмувань і противаги у сучасному світі втілена у конституціях сучасних
демократичних держав, що забезпечує стабільність цих політичних систем.
Так, виконавча влада може наділятися правом законодавчої ініціативи,
закони можуть бути призупинені правом вето, в той же час голова
виконавчої влади може бути відсторонений від посади через процедуру
імпічменту при відповідній функції Конституційного суду тощо.
Звертаючись до проблеми форм правління, він розробляє концепцію
республіканського правління як представницької демократії.

Іммануїл Кант. Традиція Просвітництва була продовжена знаменитим
німецьким мислителем Іммануїлом Кантом. Він заклав філософську основу
теорії правової держави. Згідно з ученням Канта, держава – це поєднання
множинності людей, що підпорядковуються праву. Але сама влада повинна
бути обмежена правом, інакше вона ризикує перерости в свавілля і
тиранію. Ідея обов’язковості права в ученні Канта поєднується з ідеєю
народного суверенітету, що знайшло вираження в такій фразі: “Чого народ
не може вирішити щодо самого себе, того і правитель не може вирішити
щодо народу”. В правовій державі самі громадяни у своїх діях керуються
вмінням розуму і моральними нормами, тобто вимогами категоричного
імператива.

Він дає два визначення категоріального імператива:

“дій так, щоб твої дії були зразком загального закону поведінки”;

“завжди стався до всього людського в собі та в інших як до самоцілі і
ніколи не стався до нього тільки як до засобу”. Іншими словами, не можна
використовувати іншу людину як засіб для досягнення чужого благополуччя.

Едмунд Бьорк і Жозеф де Местр. На рубежі XVIII-XIX ст. формується новий
напрям суспільної думки – консерватизм. Біля його витоків стояли
англійський філософ Едмунд Бьорк і французький філософ Жозеф де Местр.

Консерватизм став своєрідною реакцією на ідеологію Просвітництва і
французької революції. Виступаючи проти революційних змін, ідеологи
консерватизму підкреслювали, що в основі органічної цілісності
суспільства лежить традиція, що знищення традиційної основи веде до
загибелі суспільства. Якщо просвітники вірили у можливість перебудови
світу на основі розуму, то консерватори, захищаючи порядок і традицію,
зробили ставку на релігійні почуття та віру.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Опозицію лібералізму й ідеї народного
суверенітету склала політико-правова теорія Г.Гегеля. Захоплене
ставлення до французької революції і Наполеона в кінці життя змінилося
на критику демократії і захист прусської поліцейської держави, що
здавалося йому реалізацією політичної розумності. Він поставив державу
вище суспільства й особистості. Особистість здобуває свободу, виконуючи
свій борг перед державою. Сама держава в змозі захищати себе від людей,
чиї переконання порушують суспільний порядок. Разом з тим Гегель зробив
великий внесок у розвиток наступної філософської і політичної думки,
створивши теорію діалектики та обґрунтувавши ідею закономірного поступу
історії. Досить цікавими є і погляди Гегеля на громадянське суспільство.
Прибічники теорії суспільного договору фактично ототожнювали
громадянське суспільство з державою. У Гегеля громадянське суспільство
хоч і пов’язане з державою, воно є іншим соціальним утворенням, ніж
держава. В його вченні громадянське суспільство нестійке і конфліктне.
Суперечливість суспільства визначається майновою нерівністю людей і
наявністю в його структурі станів, що переслідують особисті інтереси.
Навпаки, держава – це єдиний організм, оскільки всі його частини існують
заради цілого. Співвідношення громадянського суспільства з державою – це
співвідношення здорового глузду з розумом. Звідси випливає, що держава
покликана домінувати над суспільством. Тільки обмежуючи громадянське
суспільство, держава може забезпечити його свободу.

Бенджамін Констан. Після французької революції традиція лібералізму була
продовжена у працях мислителя Бенджаміна Констана. Він побачив головний
парадокс великої революції в тому, що народ-суверен виявився відчуженим
від влади. Тиранія нового типу (якобінський терор, бонапартизм) виникла
як вираження спільної волі. Не заперечуючи ідею народного суверенітету,
він, на противагу ідеям Руссо, стверджував, що спільна воля не повинна
володіти необмеженим авторитетом стосовно індивідуальної волі. Свобода у
тлумаченні Констана – це “мирне користування своєю незалежністю”.
Громадянська свобода розкривається в правах індивіда як свобода
віросповідання і слова, свобода зборів, недоторканність особистості та
власності.

Алексіс де Токвіль. Співвітчизник Констана і його молодший сучасник
Алексіс де Токвіль також був занепокоєний проблемою захисту
індивідуальної свободи від “тиранії більшості”. Власне він і ввів
поняття “тиранія більшості”. Він був прибічником демократії і вважав, що
падіння правління аристократії та демократичні перетворення є
універсальним процесом, викликаним утвердженням соціальної рівності.
Суперечка про перевагу демократії чи аристократії вирішена на користь
першої, але можливі різні альтернативи демократії: рівність у поєднанні
зі свободою або рівність без свободи. Небезпека для індивідуальної
свободи ховається в тому, що демократія може володіти важко вираженим
різновидом деспотизму – влада суспільної думки, яка придушує будь-яку
незгоду.

Джон Стюарт Мілль. Ідея Токвіля про те, що небезпека для індивідуальної
свободи може виходити від суспільної думки, знайшла теоретичне
продовження в ученні англійського мислителя Джона Стюарта Мілля.
Гарантією проти подібної тиранії, на його думку, повинна стати абсолютна
свобода думки. Придушення дискусій несправедливе і навіть шкідливе для
суспільства, тому що воно втрачає можливість пізнати думку, яка може
виявитися слушною. Наслідування догмам, які не піддаються екзамену
вільного обговорення, не залишає суспільству шанс подальшого розвитку.

Представники утопічного соціалізму. Протиріччя капіталізму, що
розвивався, породили нові уявлення про необхідність суспільних
перетворень. Ідея природної рівності людей перейшла кордони
політико-правового тлумачення (політичні права, рівність перед законом)
і поширювалась на сферу соціальних економічних відносин. Питання про
найкраще облаштування суспільства розглядалося через призму вирішення
питання про ліквідацію експлуатації людини людиною і вирішення інших
соціальних питань.

Ці ідеї були розвинуті такими представниками утопічного соціалізму
початку XIX ст.:

Шарлем Фур’є;

Робертом Оуеном;

Анрі де Сен-Симоном.

Вони виказали цілий ряд ідей, що стали вихідним моментом для
комуністичної теорії К.Маркса і Ф.Енгельса.

Серед них:

суперечливий характер суспільного процесу, боротьба класів як зміст
історичного процесу;

знищення протиріч між розумовою і фізичною працею, містом і селом;

праця як перша потреба людини;

принцип розподілення відповідно до кількості та якості затраченої праці;

індустріальні технології (Сен-Симон, власне, і ввів в ужиток терміни
“індустріалізація” та “індустріальне суспільство”).

Проектовані ними риси майбутнього справедливого суспільства вже не несли
рис зрівняльності, властивих першим соціалістичним утопіям. Більше того,
ні Фур’є, ні Сен-Симон не пішли шляхом повного знищення приватної
власності. За Сен-Симоном, повна рівність недосяжна. Наближення до
рівності полягає у ліквідації паразитизму старих правлячих класів. Він
висловив досить оригінальні думки щодо політичної влади в новому
суспільстві. Сен-Симон вважав, що світська влада повинна належати
індустріалам – найбільш здатним представникам промислового класу, до
якого він відносив підприємців і робітників. Духовна влада повинна бути
зосереджена в руках учених, їхнє завдання – поширення знань серед інших
класів. Він вважав, що в майбутньому може бути знищена різниця між
керуючими і керівниками, а політична влада трансформується в
адміністративну, яка буде здійснювати управління виробничими процесами,
керуючись планом. Майбутнє суспільство уявлялося як єдина промислова
асоціація з перспективою поступового утвердження всесвітньої асоціації
народів.

Ш.Фур’є виступив з ідеєю децентралізації влади. Майбутнє суспільство
уявлялося йому як асоціація автономних фаланг (виробничо-споживчих
товариств). Мета фаланги – забезпечення особистих свобод. Рішення
приймаються зі згоди всіх членів товариства.

Проект політичної реорганізації суспільства Р.Оуена передбачав
об’єднання “поселень спільноти і співробітництва”, які самоуправлялися
на основі конституції в національні федерації, які в свою чергу
переростають в об’єднання міжнародного масштабу з єдиним управлінням і
єдиними законами.

Представники комуністичної теорії. У другій половині XIX ст.
відбувається становлення нової течії суспільної думки, що здійснила
значний вплив на теорію і політичну практику цього та наступного
століття, – марксизму. Як теорія, ідеологія і практика, він був
розроблений Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом.

Марксистський аналіз політики включає в себе ряд положень:

обумовленість політики економічною сферою і визнання за нею відносної
самостійності, здатності впливати на економіку;

ідея класових конфліктів, в яких проявляються протиріччя
класово-антагоністичних суспільств;

класова боротьба і революції як рушійна сила суспільних змін;

трактування влади і політики як організованого насильства одного класу
над іншим;

боротьба за державну владу як спосіб реалізації класових інтересів;

класове бачення процесу походження і сутності держави;

необхідність соціалістичної революції та диктатури пролетаріату для
переходу до нового суспільства;

ідея досягнення принципово нового, безкласового типу суспільства, яке
потягне за собою відмирання держави.

Ставлення до марксизму з боку політичної науки суперечливе. Багато
сучасних концепцій з’явилося або в суперечці з марксизмом, або як
поглиблення його окремих теоретичних положень. Але в цілому сучасна
політологія розглядає марксизм як один з підходів при дослідженні
сутності політичного життя.

Розвиток політичної думки другої половини XIX ст. пов’язаний із
становленням соціології як самостійної науки. Її виникнення пов’язують з
іменем засновника позитивізму Огюста Конта. Примітний факт: його відома
класифікація наук за мірою складності – математика, астрономія, фізика,
хімія, біологія, соціологія – першопочатково мала інший вигляд: на місці
соціології знаходилася “політична наука”.

Багато ідей позитивізму здійснили вплив на розвиток власне політичної
науки: уявлення про суспільство як про систему, в якій окремі елементи
виконують певні функції, про механізми, що підтримують стійкі соціальні
зв’язки. Настільки ж цінними для розвитку дослідницької практики
політології були погляди О.Конта на основні наукові методи пізнання
соціальної реальності: порівняльний метод, спостереження і експеримент.
Він сформулював головну вимогу позитивізму: неупереджений, вільний від
оцінок підхід до дослідження соціальної реальності, підкріплення
достовірності висновків фактами.

Наприкінці XIX ст. починається процес виділення політичної науки в
самостійну наукову дисципліну зі своїм предметом, об’єктом і методами
дослідження.

Українська політична думка в X-XVIII ст.

Найважливішими передумовами формування політичної думки на українських
теренах були такі: перехід українського суспільства від варварської
(докласової, доцивілізованої) фази розвитку до стадії цивілізованості
(станово-класовий устрій, чітка диференціація суспільства з наявними
механізмами регулювання суспільних суперечностей); інституціоналізація
політичної системи українського суспільства феодального типу (князівська
державність, інтеграція ранніх мікрополітичних утворень племінних
княжінь у державно-політичні макрооб’єднання імперського зразка);
поширення давньої писемності, освіти, наукових знань, прихід
християнства та його запровадження як офіційної релігійної доктрини
Київської Русі; синтез орієнтальних (східно-візантійських) та
окцидентальних західноєвропейських культурних цінностей.

На початкових етапах своєї еволюції, а надто на першому з них – часів
Київської Русі (Х-ХШ ст.) – українська політична думка розвивалась у
різноманітних виявах інтелектуальної духовно-естетичної діяльності (в
художній літературі, історичних творах, публіцистиці, правових
документах, релігійних проповідях і текстах тощо). Це пояснювалося
синкретизмом суспільної свідомості та слабкою диференціацією
інтелектуальної діяльності. Тому політичні ідеї, що вперше були
сформульовані у творах державних діячів, церковних ієрархів, літописців
Київської Русі, стосувалися питань виникнення української державності,
її суспільно-політичного устрою, відносин влади церкви, влади та
особистості, місця Русі серед інших народів і держав світу та інших
проблем. Найбільш відомими серед цих творів були “Слово про закон і
благодать” (1052) першого митрополита з русинів Іларіона; “Руська
Правда” (XI ст.), що складалася з трьох частин – “Правди Ярослава”
(початок XI ст.), “Правди Ярославичів” (1073-1076) та широкої редакції
“Руської Правди” (початок XII ст.); “Повість минулих літ” (1113-1116),
написана монахами – літописцями Нестором і Сильвестром, – перший
загальнодержавний документ історичного змісту, споріднений із
середньовічними західноєвропейськими хроніками; “Повчання” (приблизно
1117 p.), написане великим князем київським Володимиром Мономахом
(1053-1132); “Слово про Ігорів похід” (1185 чи 1187 p.), написане
невідомим автором, – найвизначніша поетична пам’ятка Київської Русі.

У згаданих творах було порушено такі політичні проблеми: забезпечення
незалежності та єдності Русі; утвердження рівноправного статусу
Київської Русі серед інших країн світу; закріплення норм права і
християнської моралі в суспільних та міжособистісних стосунках;
дотримання присяги та норм права князями; верховенство світської влади
над церковною; обґрунтування ідеї соціальної відповідальності влади
перед народом (захист простих людей від утисків, сваволі привілейованих
груп населення та княжої адміністрації); засудження князівських
міжусобиць, селянських і міських заворушень як чинників, що
дестабілізували становище всередині країни і полегшували її загарбання
іноземними завойовниками.

Наступний етап розвитку української політичної думки пов’язаний з
галицько-волинським і польсько-литовським періодами української історії
(XIV – перша половина XVII ст.). Його початок збігся в часі з утратою
Україною національної незалежності й переходом під владу іноземних
держав – Золотої Орди, Великого князівства Литовського та Польщі.
Становище тимчасово стабілізувалося лише з Люблінською унією 1569 p., за
умовами якої більша частина України була інкорпорована до складу
Польського королівства. Розвиток української політичної думки за цих
умов значно загальмувався. Певною мірою пам’ятками політичної думки в
Україні можна вважати Судебник 1468 p. (прийнятий за Казимира IV) і три
Литовські статути – 1529 р. (за Сигізмунда І Старого), 1566 р. (за
Сигізмунда II Августа) і 1588 р. (за Сигізмунда III). У цих документах
поряд із правовими ідеями викладено й певні політичні погляди щодо
централізації держави, зміцнення королівської влади тощо. Але практично
до середини XVI ст. скільки-небудь помітних і яскравих виявів
пожвавлення політичної думки не спостерігалося.

Від середини XVI ст. українська політична думка розвивалась у двох
напрямах: гострополітичному, або полемічному (В.Суразький,
С.Оріховський, З.Копистенський, І.Борецький, І.Вишенський, Г. і
М.Смотрицькі), та культурно-освітньому (Ю.Рогатинець, К.Ставровецький,
С. і Л.Зизанії). Ідеї морального консерватизму (традиціоналізму) та
шанування закону (легізму), що складалися ще за часів Київської Русі,
виявились у творчості С.Оріховського (1513-1566; основна праця –
“Напучення королю польському Сигізмунду”), який намагався синтезувати
демократично-правові традиції Київської Русі з сучасними йому
гуманістичними поглядами та обґрунтувати потребу оптимізації форми
правління і політичного режиму Речі Посполитої. Він екстраполював
принципи гуманізму в суспільно-політичну площину і підкреслював такі
положення: пріоритетність закону перед будь-яким рішенням монарха чи
інших осіб; роль моралі та освіченості монарха в управлінні державою;
необхідність врахування політичною елітою досягнень науки про
керівництво суспільством і принципи справедливості. “Найсправедливіше, –
радив Оріховський королю, -щоб ти перебував у межах свого обов’язку”;
“…король вибирається задля держави, а не держава задля короля
існує…”; “закон же, коли він є душею і розумом держави, є тому далеко
кращим за непевну державу та більшим за короля”; “…король є вустами,
очима й вухами закону”. Фактично, Оріховський уперше в українській
політичній думці сформулював демократичні принципи правової держави
(задовго до виникнення самої концепції правової держави): верховенство
права в суспільному та державному житті, зв’язаність законами дій
державної влади тощо.

Визначними політичними мислителями в Україні наприкінці XVI – в першій
половині XVII ст. були також Х.Філалет (?-?), І.Вишенський (1560-1620),
П.Могила (1597-1647).

Х.Філалет (основна праця – “Апокрисис”) будував свою концепцію у вигляді
антитези поглядам польського єзуїта П. Скарги, викладеним у праці “Синод
брестський” (1597). Концепція Філалета випливала з таких положень:
захист у релігійній формі ідеї рівності людей незалежно від соціального
статусу; обов’язковий елемент суспільного клімату – релігійна
толерантність, свобода совісті; необхідність дотримання прав народу його
володарями; право народу на захист порушених свобод (у тому числі
збройний); заперечення абсолютної влади королів, магнатів і папи
римського; підпорядкованість дій феодалів суду підданих. Х.Філалет одним
із перших українських мислителів, які перебували в річищі гуманістичної
та раціоналістичної традицій, запропонував та обґрунтував ідеї
суспільного договору і природного права, обмеження влади законом тощо.

Проблема співвідношення релігії та політики, влади духовної та світської
займала центральне місце в політичних концепціях І.Вишенського та
П.Могили. І.Вишенський, автор численних полемічних памфлетів,
спрямованих проти всевладдя духовних і світських можновладців, намагався
обґрунтувати свої погляди, спираючись на ідею необхідності повернення до
гуманістичних та демократичних принципів раннього християнства. Він,
зокрема, визначив ці принципи (рівність, братерство, свобода,
справедливість) наріжними для побудови справедливих суспільних відносин
у сфері як релігійного, так і світського життя; базуючись на ідеї
рівності, висловив думку про необхідність соборного правління
християнської церкви людьми духовного сану та мирянами: стверджував
рівноправність церков і необхідність підпорядкування їх лише Богові;
відкинув як абсолютно безпідставну, необгрунтовану і невиправдану
доктрину католицького універсалізму та абсолютного централізму папи
римського; піддав гострій критиці дії світської влади, що порушували
ідеали раннього християнства; велику роль відводив правосуддю, зокрема
судовому захистові громадянських прав і свобод у разі їх порушення з
можновладцями.

Продовжуючи аргументацію І.Вишенського, П.Могила обстоював ідею
верховенства церкви над державою, що об’єктивно сприяло вмотивуванню
незалежного від влади папи римського і польського короля існування
Української православної церкви та збереженню ідентичності українського
народу. Погляди П.Могили на співвідношення впливів церкви й держави в
суспільному житті поділяли багато його сучасників і набули значного
поширення з утвердженням російського впливу на українських теренах у
XVII-XVIII ст.

Національно-визвольна революція середини XVII ст, і створення
козацько-гетьманської держави започаткували нову фазу розвитку
української політичної думки (середина XVII-XVIII ст.). Цей період її
еволюції характерний насамперед посиленою увагою до осмислення проблем
міжнародних союзів і міждержавних об’єднань України з Польщею, Росією,
Османською імперією, Кримським ханством та іншими суб’єктами тогочасної
міжнародної політики, визначенням політичного статусу українського
народу і створенням перших конституційно-правових документів.

Розв’язання порушених проблем було запропоноване на державному рівні
Б.Хмельницьким (1595-1657) у “Березневих статтях” 1654 р. та
І.Виговським (?-1658) і Ю.Немиричем (1612-1659) у “Гадяцькому трактаті”
1658 р. У першому випадку йшлося про встановлення міждержавного
(передусім воєнного) союзу з Росією, у другому – про створення
федералістського об’єднання Польщі, Великого князівства Литовського та
України. Обидва політико-правові документи не були повністю реалізовані:
у першому випадку – через свідоме порушення Росією умов укладеної угоди,
у другому – через відсутність соціальної бази.

Найпомітнішим українським політичним мислителем другої половини XVII ст.
був І.Гізель (1600-1683), основну працю якого “Мир з Богом людині”
заборонив 1690 р. Священний Синод за оригінальність думки та
невідповідність деяких її ідей догмам офіційного російського
православ’я. Концепція І. Гізеля базувалася на постулатах суспільного
договору та природного права. Мислитель, зокрема, визнавав за підданими,
право в разі порушення володарем умов угоди між ним і народом повстати і
відібрати в нього владу. Позиція І.Гізеля стосовно Москви відзначалася
непослідовністю й суперечливістю: саме з кола людей, близьких до нього,
вийшов “Синопсис” (1663), що мав чітку промосковську і промонархічну
орієнтацію. Близькі до І.Гізеля позиції займали також Л.Баранович
(1620-1693) та І.Галятовський (?-1688).

Продовжувачами ідей П.Могили та І.Гізеля у першій чверті XVIII ст.
виступили Ф.Прокопович (1682-1736) і С.Яворський (1658-1722). Каменем
спотикання в накреслених ними концепціях було ставлення до реформ Петра
І. Ф.Прокопович, поділяючи ідеї Петра І, виступив на захист повного
підпорядкування Української церкви Російській державі та за встановлення
абсолютистсько-монархічної форми правління – царського самодержавства,
залучивши для вмотивування цієї позиції аргументацію, частково
запозичену навіть із модерних на той час західноєвропейських доктрин
суспільного договору та природного права. С.Яворський, навпаки,
засуджував російський “цезарепапізм” і прагнув обґрунтувати
самостійність існування церковної влади та її пріоритетність щодо влади
світського монарха.

Величезне значення для розвою української політичної думки мав документ,
розроблений групою козацьких старшин на чолі з П.Орликом (1672-1742),
П.Герциком і А.Войнаровським, він відомий як “Конституція П.Орлика”
(1710). Хоча ця “Конституція” не мала юридичної сили, оскільки не
набрала чинності в Україні, її поява свідчила про спорідненість
української політико-правової традиції з західно-європейською. Перша
конституційна пам’ятка Європи нового часу містила низку демократичних і
прогресивних ідей: умотивовувала національно-державну незалежність
України; закріплювала права та свободи козаків та інших соціальних груп
українського суспільства; передбачала обмеження влади правом;
забезпечувала поділ державної влади, гарантувала спадковість українських
козацьких традицій демократизму, рівності й справедливості.

Свідком занепаду української державності та інтенсивної її інкорпорації
до російсько-імперських структур був С.Климовський (?-1730). Основні
його праці: “Про правосудця керуючих, правду та бадьорість їх” та “Про
смиренність найвищих”. Він запропонував ідеал політичного ладу, що
відображав настрої соціальних низів і водночас базувався на традиційних
моральних цінностях та історичних надбаннях українського народу.
Центральною категорією концепції Климовського була правда, яку він
тлумачив як головну засаду суспільно-політичних відносин. На цьому
принципі мислитель обгрунтував такі ідеї: рівність усіх людей від
природи; необхідність обмеження влади монарха законом; високу роль
правосуддя в суспільному житті; протистояння насильству й деспотії за
допомогою права та моралі.

Певною мірою підсумком розвитку української політичної думки за
попередні два століття слід вважати погляди Г. Сковороди (1722-1794).
Його політична концепція нагадує витриману в ранньохристиянському дусі
конструкцію І. Вишенського і містить такі базові положення: нищівну
критику існуючого суспільного ладу з позицій раннього християнства,
синтезованого з просвітницькою ідеологією; майбутню форму правління (в
ідеалі) – демократичну республіку, де буде забезпечено соціальну
рівність усіх громадян; способи досягнення окресленого суспільного
ідеалу – просвітницькі; самопізнання, самовдосконалення, вияви
“загальної любові”, “доброї волі”, “доброчесності” тощо, поширення
освіти в народі, плекання моральних традицій.

Розвиток вітчизняних політичних концепцій у ХІХ-ХХ ст.

Національно зорієнтоване Просвітництво домінувало в українській
політичній думці на зламі XVIII-XIX ст., грунтуючись на концепції
суспільного договору, ідеях природної рівності та свободи всіх людей,
виступало з критикою тиранії та кріпацтва. В часи нищення залишків
української автономії саме представники цієї інтелектуальної течії –
В.Каразин (1773—1842), В.Капніст (1758-1823), Я.Козельський (1729-1795),
П.Лодій (1764-1829), В.Лукашевич (1783-1886), М.Рєпнін-Волконський
(1778-1845), І.Тимковський (1772-1853), Ф.Туманський (?-1805) були
нечисленними захисниками державних традицій України. Саме в цьому
середовищі з’явилася “Історія Русів”. Відповідно до часткової
лібералізації суспільно-політичного життя Російської імперії за
Олександра I, зростаючої ерозії архаїчних абсолютистсько-кріпосницьких
структур в українських колах дедалі частіше лунали заклики до обмеження
царської влади, скасування кріпацтва, модернізації суспільства.
Наслідком поширення просвітницьких ідей була поява секуляризованого
“юридичного” світогляду, в центрі якого стояла людина як самоціль.
Свобода і правова рівність вважалися необхідною основою розвитку вільної
особистості.

Особливості української політичної думки ХІХ-ХХ ст. визначалися тим, що
вона розвивалася в соціальному середовищі, в якому зникали давні
спадково-майнові ознаки, поступово руйнувався сільський традиційний
спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне
суспільство.

Україна впродовж ХІХ-ХХ ст. перебувала майже виключно в російській (з
1922 р. радянській) сфері впливу. Тому українська політична думка
згаданого періоду зазнавала щонайперше впливів таких російських
інтелектуально-політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво,
більшовизм і лише опосередковано – західноєвропейських течій, зокрема
лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо.

З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки ХІХ-ХХ
ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і
окремих, хоча взаємопов’язаних та взаємозалежних напрямів, а саме:
демократичне народництво (український соціалізм); лібералізм;
націонал-демократія (демократичний, або державницький, націоналізм);
консерватизм; націонал-комунізм; інтегральний націоналізм.

Демократичне народництво виникло на першій фазі українського
національного відродження та було найстарішим напрямом української
політичної думки модерної доби. Спершу воно було досить тісно пов’язане
з декабристським рухом на підросійських землях (П.Борисов,
П.Вигодовський, І.Горбачовський, Я.Драгоманов, О.Усовський та ін.).
Однією з перших пам’яток цього напряму української політичної думки була
Програма Товариства об’єднаних слов’ян, де висловлено наскрізні ідеї
українського демократичного народництва:

ворожість до кріпацтва й самодержавства;

думки щодо демократизації суспільного та державного життя;
конституційного перевлаштування імперії;

створення демократичної панслов’янської федерації.

Подальший розвиток демократичного народництва пов’язаний із прагненням
його чільних представників зблизити соціальне й національне питання та
розв’язати їх у перебігові соціальної революції, яка водночас мала би
бути національною за характером і рушійними силами. Органічне поєднання
національно-федеральних, демократичних і соціалістичних
(немарксистських) ідей дає підстави визначати демократичне народництво
як специфічно український різновид соціалізму – український соціалізм.

Поява Кирило-Мефодіївського братства (1846) свідчила про кристалізацію
народницько-демократичного руху в Україні та про широке осмислення
власне українських проблем у контексті політичного буття всього
слов’янського світу. Лідерами цієї організації були М.Костомаров
(1817-1885), П.Куліш (1819-1897) і Т.Шевченко (1814-1861). Один із
братчиків Г.Андрузький (1827-?) вперше в новітній історії України
запропонував конституційний проект організації суспільно-політичного
устрою майбутньої України, що ґрунтувався б на засадах демократизації та
федералізації Росії (“Начерки конституції республіки”).

Програма діяльності кирило-мефодіївців спиралася на ідеї соціального
месіанізму, панславізму, федералізму, християнського світогляду,
егалітаризму. Новим елементом у цій програмі була поява романтичного
націоналізму (патріотизму). Основою національного відродження братчики
вважали визволення селянських мас (“народу”) від кріпацтва, метою була
проголошена українська демократична республіка у складі федерації
слов’янських народів. Ієрархія завдань уявлялася такою: знищення
кріпацтва й самодержавства в Російській імперії; демократизація
суспільного життя; побудова слов’янської спілки християнських республік;
поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок
здійснення слов’янами своєї християнської місії. У концентрованому
виразі ці погляди було висловлено у праці “Закон Божий (Книги буття
українського народу)”, написаній М.Костомаровим, та в численних
поетичних творах Т.Шевченка. Загалом, ідеологія кирило-мефодіївців була
синтезом романтичного етнографізму і культурництва з традиціями
козацької державності та західноєвропейськими ідеями демократії, першими
носіями яких в Україні XIX ст. були російські декабристи.
Кирило-Мефодіївська програма стала платформою українського
національно-визвольного руху на кілька наступних десятиліть (до 1917 р.
включно).

Українське народництво протягом другої половини XIX ст. розвивалось
двома напрямами. Перший репрезентували поляки-українофіли, або
хлопомани: Ф.Духінський (1816-1893), І.Терлецький (1807-1888),
М.Чайковський (1804-1886), В.Антонович (1834-1908); другий, впливовіший,
започаткував М.Драгоманов (1841-1895).

У концепції одного з найяскравіших представників першої течії
В.Антоновича, автора численних історичних і публіцистичних праць, було
висловлено такі ідеї: вроджена нездатність та нелюбов українського
народу до державного життя і перманентність опозиції до будь-якої форми
держави; протиставлення самозорієнтованості державності вільній творчій
суспільності; несумісність принципів демократизму з існуванням
бюрократичного апарату; ототожнення демократії з народоправством, а
українського народу – з трудовим селянством.

М.Драгоманов (основні праці – “Переднє слово до “Громади”, 1878;
“Шевченко, українофіли і соціалізм”, 1879; “Історична Польща і
великоруська демократія”, 1881-1882; “Вольний Союз (Вільна Спілка)”,
1884; “Лібералізм і земство в Росії”, 1889; “Чудацькі думки про
українську національну справу”, 1891; “Листи на Наддніпрянську Україну”,
1893), критикуючи абсолютизацію інтересів трудового народу, водночас
продовжував народницько-демократичну традицію під прапором соціалізму
(громадянства), який, щоправда, не був революційним, радикальним, і
започаткував ліберальний напрям в українській політичній думці. Метою
перевлаштування суспільства мислитель проголосив “безначальство” –
анархосоціалізм прудонівського зразка (тому його концепція перебувала в
річищі традиції еволюційного, або “етичного”, соціалізму, хоч і
зазнавала відчутного впливу марксизму). Суть програми, виробленої
Драгомановим, полягала в забезпеченні національних інтересів України
через конституційно-правову реорганізацію Росії; федералізацію Росії та
Австро-Угорщини; надання твердих гарантій конституційним правам
громадян; надання права самоврядування для окремих регіонів і
національностей та забезпечення вільного розвитку української культури.
Провідною для Драгоманова була думка про те, що “не народи існують для
держав, а держави для народів”.

Ідейними спадкоємцями М.Драгоманова виступили С.Подолинський
(1850-1891), М.Павлик (1853-1915), І.Франко (1856-1916), С.Петлюра
(1879-1926), М.Грушевський (1866-1934) та ін. Цікаво, що С.Подолинський
і М.Павлик кристалізували саме соціалістичні аспекти – драгоманівської
програми, І.Франко та С.Петлюра поступово еволюціонували від соціалізму
до націонал-демократії, а М.Грушевський навпаки – від
націонал-демократії до соціалізму, причому прорадянського забарвлення.
Серед партійних діячів Наддніпрянщини соціалістичні ідеї розвивали
Л.Юркевич-Рибалка (1894-1919), Б.Грінченко (1863-1910), С.Єфремов
(1876-1939), М.Порш (1877-1944), М.Шаповал (1882-1932), В.Винниченко
(1880-1951).

Народницько-демократичну традицію України кінця XIX – початку XX ст.
характеризували два виразні складники:

1) прагнення до громадянської та національної свободи;

2) ідеалізація народу й вимоги соціальної справедливості.

З названих компонентів виразнішим був другий. Турбота про захист
соціально-економічних інтересів знедолених мас, поєднана з виразним
егалітаристським ухилом, становила ідеологічний лейтмотив усього
напряму. Однак наполягання М. Драгоманова на важливості існування
відповідної та добре спланованої структури демократичних інститутів не
залишило тривкого сліду. Волелюбність українського народництва була
щирою, ґрунтувалася вона на ненависті до царського самодержавства.
Розуміння “правил гри” в ефективно діючій демократичній системі та
обмеження, що їх передбачає представницьке правління, залишилося вкрай
недорозвиненим. Це мало далекосяжні (переважно негативні) наслідки для
становлення національної державності в 1917-1918 pp.

Водночас демократично-народницька течія отримала й певне наукове
обгрунтування. Особливою оригінальністю відзначалися наукові розробки,
що їх нарівні з М.Грушевським здійснювали в міжвоєнний час (1918-1939
pp.) Р.Лащенко (1878-1929; основні праці – “Лекції з історії
українського права”, 1923; “Автономний статут демократичної Української
республіки”) та С.Шелухін (1864-1939; основні праці – “Монархія чи
республіка?”; “Україна”; “Право України на свою державність”; “Шляхи до
української соборності”). М.Грушевський, Р.Лащенко та С.Шелухін
обґрунтовували можливість і доцільність федеративного чи
конфедеративного об’єднання з тими країнами, з якими Україна мала й
підтримувала історичні зв’язки, зокрема з Литвою та Білоруссю
(М.Грушевський), Росією (Р.Лащенко), Чехією, Сербією, Хорватією,
Словенією, Словаччиною (С.Шелухін). Загалом історико-правовий аспект
виявився найбільше опрацьованим у творчості вчених-народників. Вони
вважали, що федерація є оптимальною формою державного устрою майбутньої
України і має сприяти зміцненню її державності. Стрижневими у
світоглядній платформі вчених-народників були такі засади:
народоправство (демократизм); егалітаризм та ідея безкласовості
української нації; розуміння народу як територіальної (а не етнічної)
одиниці; пріоритет прав народу над правами держави. Зазначалося, що
“прогресивне українство не виділяє вирішення свого національного питання
із загальної проблеми перетворення старої бюрократичної централізованої
Росії у вільну правову державу”, і навіть “забезпечення успішного
національного розвитку українського народу, автономію України вони
(українці – С.Л.) розглядають як складову частину більш загальної
проблеми: перебудови Росії на основі рівноправності народностей,
децентралізації і національно-територіальної автономії” (М.
Грушевський). Задля цього лунали заклики до об’єднання “всіх наших сил в
ідеї народного суверенітету та народоправства “без холопа і без пана”.
Се нам диктує сама наша українська нація” (С.Шелухін). Водночас
учені-народники звинувачували у відсутності української державності
сусідні країни (насамперед Росію та Польщу) і доводили, що український
визвольний рух є неповторним, підкреслюючи необхідність спиратися в
майбутньому державному будівництві на власний політичний досвід та
історичні традиції.

Позиції демократичного народництва помітно ослабли у 20-30-х pp. XX ст.
Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів –
інтегрального націоналізму, націонал-комунізму та націонал-демократії
(два останні були “уламками” окремих течій українського соціалізму, де в
першому випадку наголос змістився в бік соціального аспекту, а в другому
– в бік національного); усвідомленням провини українських соціалістів за
поразку у визвольних змаганнях 1917-1920 pp.; кризою демократичних
режимів у загальноєвропейському масштабі; становленням тоталітарних
режимів.

У 30-50-х pp. соціалістичні ідеї (немарксистського характеру) в
еміграції намагалися розвивати В.Винниченко та І.Багряний (1906-1963),
які пережили тривалий період захоплення націонал-комунізмом.
В.Винниченко (основна праця -“Конкордизм”) виступив зі спробою
обґрунтування нового суспільного ладу, який має поєднувати кращі
здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Фактично це був
український варіант доктрини конвергенції двох антагоністичних систем,
висунутої на Заході в 50-60-х pp. І.Багряний, автор численних
публіцистичних оглядів, умотивував потребу відмовитися від тоталітаризму
(у вигляді комунізму, інтегрального націоналізму чи фашизму) та
переорієнтувати свою діяльність на засвоєння й поширення демократичних
ідей (близьких до ідей Соцінтерну). Особливі надії він покладав на
здобуття Україною незалежності внаслідок демократичної революції та
дезінтеграції СРСР.

Лібералізм. Поширення ліберальних ідей в Україні не мало такого розмаху
і не привело до “тріумфальної ходи” лібералізму, як це мало місце в
країнах Західної Європи XIX ст. Процес сприйняття політико-економічних
постулатів лібералізму в Україні не був ані цілісним, ані успішним.
Такий неуспіх і вкрай повільне сприйняття ліберальної доктрини
українською інтелігенцією та широкими колами українського суспільства
обумовлювалися наявністю авторитарного типу політичного режиму в
підросійській Україні, жорстоким придушенням будь-яких проявів
національно-визвольного руху і внаслідок цього – засиллям і популярністю
радикальних течій (у формі російського революціонізму чи українського
народництва). Сам характер політичної системи, яка впродовж тривалого
часу перебувала в незмінному вигляді, консервував наявний стан речей і
перешкоджав розвиткові й поширенню поміркованих поглядів. Унаслідок
цього ліберальна модель перевлаштування суспільного життя так і не
набула в Україні завершеної форми упродовж ХІХ-ХХ ст.

Вирізняють дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Перша була
пов’язана з намаганням М.Драгоманова імплантувати західні ліберальні
ідеї в українське середовище у другій половині XIX ст. та поєднати їх із
соціальною та національною ідеями; друга мала переважно космополітичне
забарвлення і виявилася в діяльності (переважно в науково-культурній)
представників російської ліберальної течії в Україні кінця XIX -початку
XX ст. Частково ліберальні ідеї прижилися, хоча й зазнали певної
трансформації в українському народництві, націонал-демократії та
консервативній доктрині В.Липинського, який вважав саме М.Драгоманова
своїм попередником. Поширенню ліберального світогляду в Україні, окрім
М.Драгоманова, сприяли також Б.Кістяківський (1863-1920),
М.Туган-Барановський (1871-1916), М.Ковалевський (1871-1916),
М.Славинський (1868-1945), В.Вернадський (1863-1945), А.Кримський
(1871-1942).

Серед помітних діячів української діаспори виразну прихильність до ідей
лібералізму зберіг хіба що один І.Лисяк-Рудницький (1919-1984). За
винятком кількох концептуальних праць Б.Кістяківського (“Держава правова
і соціалістична”, “Соціальні науки і право”), жоден із цих мислителів не
залишив спеціально присвяченої проблемам лібералізму праці.

Центральними в системі координат українського лібералізму були такі
погляди:

існування демократичної держави можливе лише за умови політичної свободи
(М.Драгоманов), де остання тлумачиться як сукупність конституційно
закріплених прав громадян;

домінантною цінністю у співвідношенні “людина -суспільство – держава” є
“людина” незалежно від соціального статусу конкретної особистості;

в системі політико-економічних категорій центральною є категорія
приватної власності на засоби виробництва (М.Туган-Барановський);

визнання верховенства права в суспільному житті, взаємозалежності права
та свободи, необхідності поєднання соціальної та правової ідей
(Б.Кістяківський);

пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи
національними, необхідність раціонального влаштування суспільного життя
(на цьому ґрунті постало вчення В.Вернадського про ноосферу як сферу
людського розуму);

децентралізація держави як засіб обмеження державної влади та надання
гарантій існуванню місцевого самоврядування (М.Драгоманов);

популяризація етичних засад політичної діяльності, пов’язаності політики
та моралі (М.Драгоманов: “Чисте діло потребує чистих засобів”).

Більшість українських лібералів вірила в можливість здійснення
національних прагнень українського народу та захисту конституційних
принципів у межах оновленої та демократизованої федеративної Росії.
Слідом за М.Драгомановим ліберали вважали, що “принципи сучасної
всесвітньої цивілізації найбільше відповідають поступові: лібералізм у
його найпослідовнішій формі – федералізмові у справах соціальних із його
найтвердішою гарантією – асоціацією в справах економічних, раціоналізм у
справах письменницьких, наукових, умілостях”. Осягнувши в особі своїх
кращих представників (зокрема Б.Кістяківського) необхідність створення
правової держави, український лібералізм кінця XIX – початку XX ст.
залишився байдужим до проблем самостійності України й побудови
суверенної національної держави. У 70-80-х pp. XX ст. гуманістична
традиція українського лібералізму була сприйнята українським
дисидентським підпіллям і знайшла вияв у правозахисній діяльності
(зокрема в діяльності та програмних документах Української Гельсінської
групи). Тоді й було порушено питання політичної незалежності України з
дотриманням прав і свобод особистості.

У першій половині 90-х pp. XX ст. в Україні було здійснено третю спробу
рецепції ліберального світогляду. На цьому етапі його носіями стало
майже 10 політичних партій (ЛПУ, ЛДПУ, КДП, НДП та ін.). Знову постало
питання синтезу соціального й національного елементів у ліберальній
течії.

Націонал-демократія, або націонал-державництво. Цей напрям української
політичної думки зародився в Галичині наприкінці XIX ст. та був
пов’язаний насамперед з іменами І.Франка, Ю.Бачинського та
Л.Цегельського. Лише згодом нова інтелектуально-політична течія набула
певного поширення серед діячів Наддніпрянщини, які до подій 1917-1918
pp. перебували переважно на соціалістичних позиціях і поступово
еволюціонували від вимог народницького федералізму до ідей
національно-державної незалежності (С.Петлюра, О.Шульгин, Є.Чикаленко та
ін.). Кристалізація націонал-демократичної платформи відбувалась у
20-30-х pp. під впливом усвідомлення провини українських соціалістів за
поразку національної революції 1917-1920 pp. та ознайомлення з
політичною ситуацією в тогочасній Європі. Так, О.Шульгін запропонував
остаточно відмежуватися від ідеологічної спорідненості з соціалізмом і
не ототожнювати його з демократією, що було властиве політичному
мисленню багатьох державних діячів доби УНР.

Науковий фундамент під націонал-демократичні ідеї підвели
С.Дністрянський (1870-1936; основні праці – “Загальна наука права і
політики”; “Погляд на теорії права і держави”, 1925; “Нова держава”,
1923; “Нові проекти української конституції”, 1920), В.Старосольський
(1878-1942; основні праці -“Теорія нації”, 1922; “Держава і політичне
право”, 1924; “Суспільно-політичні рухи та їх носії”‘), О.Бочковський
(1885-1939; основні праці – “Боротьба народів за національне
визволення”, 1932; “Народження нації”‘, 1939; “Життя нації”, 1939),
С.Рудницький (1877-1937; основні праці – “Українська справа зі становища
політичної географії”, 1923; “До основ українського націоналізму”,
1923), О.Ейхельман (1854-1943; основні праці -“Меморандум уряду УНР”,
1921; “Проект Конституції -основних державних законів УНР”, 1921),
О.Лотоцький (1870-?); основні праці – “Українські джерела церковного
права”, 1931; “Схід і Захід у проблемі української культури”, 1939),
А.Яковлів (1872-1955; основні праці – “Українське право”, “Основи
Конституції УНР”, 1935).

С.Дністрянський і О.Ейхельман зробили спробу підготувати проекти
конституцій для України, врахувавши притаманні, на їхню думку,
українському народові національно-державні та етнопсихологічні традиції.
Окрім того, представники націонал-демократичного напряму обґрунтовували
концепцію федерації, яку намагалися поєднати з постулатом про право
народів на самовизначення.

Базовими для націонал-демократичного напряму були такі засади:

інтерес нації та держави – найвищий критерій історичної оцінки в разі
домінування суверенності нації над суверенністю держави (за винятком
позиції О.Ейхельмана);

обгрунтування права українського народу на самовизначення в межах
власної етнічної території;

ідеї демократичного політичного режиму і республіканської форми
правління як основи політичного ладу української нації;

визнання національної ідеї та психології основою буття й сутності нації.

Водночас обстоювався погляд на національну ідею як на основний критерій
за розмежування народу і нації, підкреслювалася необхідність проведення
політики “дрібної праці” та утвердження ролі Галичини як “П’ємонту”
України.

Спадкоємцями національно-державницьких ідей (і певною мірою –
несоціалістичних елементів демократичного народництва) виступають
представники сучасних правоцентристських партій України (Рух, УРП та
деякі інші).

Консерватизм. В Україні він набув ще меншого поширення, ніж лібералізм,
і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свідченням існування
нетривких, монархічних традицій. Безпосередня його поява була викликана
необхідністю захисту національних традицій, що опинилися в небезпеці
внаслідок уніфікаторсько-нівелювального впливу русифікації (в
підросійській Україні) та полонізації (в Галичині). Однією з перших
пам’яток консервативної думки в Україні була “Історія Русів” (1818-1822
pp.) – полемічна праця з виразним антиросійським спрямуванням. У XIX ст.
до консервативної течії української політичної думки належали: Г.Галаган
(1819-1888), Г.Милорадович (1839-1905), В.Горленко (1853-1907), П.Куліш
(1819-1897), М.Гарасевич (1763-1836), Д.Зубрицький (1777-1862),
І.Могильницький (1771-1831), Й.Лозинський (1807-1889), Й.Левицький
(1801-1860) та ін. На галицьких теренах особливо помітний внесок у
розвиток консервативного напряму зробила “Руська трійця” – М.Шашкевич
(1811-1843), І.Вагилевич (1811-1866) та Я.Головацький (1814-1888), які
поєднували несприйняття й засудження тогочасної дійсності з
апологетизацією минулого.

Кристалізація ідейного підґрунтя українського консерватизму була
спричинена існуванням в Україні Гетьманату П.Скоропадського (1918),
необхідністю вмотивування політико-правових підстав цього режиму й
доведення правонаступництва монархічно-гетьманських традицій в
українському політичному середовищі. Український консерватизм формувався
як політико-ідеологічна концепція під досить відчутним впливом
західноєвропейської історіографії та політології. Традиційними для нього
є екскурси як в історію середньовічної України (Галицько-Волинського
князівства, гетьманської держави Б.Хмельницького), так і в історію
України новітнього часу (доби національно-визвольних змагань 1917-1920
pp.). Наслідком синтезу таких різнорідних елементів стала поява
консервативної концепції – очевидно, найціннішої складової доробку
української політичної думки. На концептуальному рівні ця концепція
постала переважно завдяки діяльності трьох найвидатніших представників
консерватизму – В.Липинського (1882— 1931), С.Томашівського (1875-1930),
В.Кучабського (1895-1945). На консервативних позиціях у першій половині
XX ст. перебували також такі відомі мислителі, як О.Назарук (1883—
1940), Д.Дорошенко (1882-1951) та А.Шептицький (1865-1944). Найбільшим і
найвпливовішим представником українського консерватизму і водночас
найоригінальнішим українським політичним мислителем після М.Драгоманова
був В.Липинський (основні праці – “Україна на переломі”, 1657-1659;
“Замітки до історії українського державного будівництва в XVII
столітті”, 1920, “Релігія і церква в історії України”, 1925; “Листи до
братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму”,
1926).

Провідними цінностями політичної філософії В.Липинського були держава і
нація. “Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і
ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути”, –
таким було політичне кредо мислителя. Ототожнивши поняття “нація” та
“держава”, В.Липинський зняв проблему кристалізації модерної української
нації, замінивши її проблемою творення держави. Ідеал майбутньої
Української держави він убачав у незалежній трудовій і легітимній
(правовій) монархії зі спадковою (дідичною) гетьманською владою –
монархії англійського взірця. До такої форми правління як оптимального
способу організації вищої державної влади В.Липинський прийшов,
проаналізувавши три методи розв’язання проблеми державного будівництва:
демократія з республікою; охлократія з диктатурою; класократія з
правовою – “законом обмеженою і законом обмежуючою” монархією. Під
демократією вчений розумів нічим не обмежений суверенітет
(самодержавство народу), під охлократією – необмежене панування однієї
соціальної групи (верстви чи партії) над суспільством, під класократією
– владу виборної аристократії, обмеженої послухом монархові, моральними
традиціями та правом.

Основною умовою реалізації ідеї української державності В.Липинський
вважав єдність – релігійну, регіональну, політичну, національну,
організаційну. Досягнення цієї єдності мислитель вбачав у плеканні ідеї
територіального патріотизму (всупереч поширеним тоді етнічним формам
патріотизму) -єдності всіх громадян України, незалежно від національної,
конфесійної чи соціально-класової ознак, та залученні до творення
Української держави не тільки народних мас, а й еліти. Політична
програма будувалася на таких засадах: гарантії прав і свобод
особистості; стабільний державний правопорядок; поділ державної влади;
забезпечення права приватної власності на землю і проведення аграрної
реформи, що зупинила б пролетаризацію селянства й забезпечила стабільну
соціальну опору державній владі; об’єднання всіх українських земель в
одній державі (ідея соборності); відмова від будь-яких
зовнішньополітичних орієнтацій, орієнтація на власні сили; організація
української еліти, яка пропагувала б культ держави і навколо якої мали б
згуртуватися всі верстви українського суспільства; християнська етика –
ірраціональний чинник, що має сприяти процесові державотворення.

Відсутність української державності та поразку національної революції
1917-1920 pp. В.Липинський розглядав як закономірні результати хибного
курсу, неправильної державної стратегії та браку об’єднавчої
національної ідеї: “Побили ми себе самі. Ідеї, віри, легенди про
одну-єдину, всіх українців об’єднуючу, вільну й незалежну Україну
провідники нації не сотворили, за таку ідею не брались, і тому,
зрозуміло, така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не
змогла”.

Консервативна концепція С.Томашівського (основні праці – “Під колесами
історії”, 1925; “Про історію, героїв і політику”, 1929) складалася з
уявлень про консервативні традиції Галицько-Волинського князівства,
апології діяльності греко-католицької церкви та її релігійно-етичних
засад (клерикалізм), ідеї територіального патріотизму (в останні роки
життя він перейшов на позиції полонофільства). Причинами втрати Україною
шансу на здобуття державної незалежності в 1917-1920 pp. мислитель
уважав відсутність єднальної державної ідеї, брак політико-економічної
та культурної рівноваги між містом і селом, політичну гіпертрофію
українського народу (надмірну політизацію мас).

С.Томашівський запропонував теорію європеїзації, де йшлося про
необхідність адаптації запозичених західноєвропейських здобутків до
реальних політичних потреб України. На думку мислителя, практична
політика має грунтуватися лише на апробованих історичним досвідом
зразках політичного життя країн Західної Європи, зокрема Англії. На
відміну від В.Липинського С.Томашівський не розмежовував монархії та
республіки і не ототожнював їх із демократіями. Він уважав, що монархія
сумісна з демократією, якщо вона не є абсолютною; республіка є
прийнятною для України формою правління, якщо вона еволюціонуватиме
спочатку від традиційної монархії – гетьманату.

В.Кучабський (основні праці – “Більшовизм і сучасне завдання
українського заходу”, 1925; “Україна і Польща”, 1933) назвав свою
концепцію “позитивним мілітаризмом”; вона була пройнята вірою в те, що
провідну роль у заснуванні монархічної держави мають відігравати люди
військового духу та організації. Програма В.Кучабського містила в собі
такі вимоги: подолання анархізму української еліти та її підпорядкування
державним інтересам; підвищення освітнього рівня, насамперед молоді,
відродження традиційних моральних цінностей; рекрутування нової еліти з
представників різних верств суспільства; усунення декласованої
інтелігенції від проводу в національному русі. Особлива надія на
відродження української державності покладалася на “український П’ємонт”
– Галичину, яка зможе організувати решту України на визвольну боротьбу.

Усіх трьох найвпливовіших представників українського консерватизму
об’єднували такі ідеї: критичне ставлення до української
народницько-соціалістичної демократії, націоналізму та російського
більшовизму; визнання провідної ролі держави в соціально-політичному
житті; пошуки нових методів організації суспільних відносин, що
спиралися б на представництво і співробітництво всіх класів; визнання
керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому
процесі.

Після другої світової війни консервативний напрям не набув значного
поширення та великої суспільної ваги навіть в еміграції. У 90-х pp. XX
ст. наявні спроби деяких сучасних політичних партій України, насамперед
правого та правоцентристського спрямування, використати консервативну
традицію української політичної думки для обгрунтування своїх
ідеологічних позицій (УРП, УКРП, УНКП).

Український націонал-комунізм. Його поява й поширення спричинені
насамперед слабкістю, незрілістю та розколом українського демократичного
руху. Програні визвольні змагання та розпочата більшовиками українізація
(з 1923 р.) навіяли деяким представникам українських лівих надію на те,
що можна виправити критичне становище, в якому опинилася Україна,
методом порозуміння, компромісу з російськими більшовиками, які
перебрали на себе державне керівництво, і навіть досягти незалежної
державності. Виступаючи за співпрацю з російськими більшовиками на
ґрунті спільної (марксистської) доктрини, українські націонал-комуністи
об’єктивно сприяли подальшому розколові єдиного фронту боротьби за
самостійність України і прирікали себе на політичну поразку.

Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною
політико-ідеологічною течією та розпадався на кілька напрямів:

1) ліва течія в УСДРП (1917-1918 pp.; головні представники – П.Буценко,
В.Врублевський, Е.Касьяненко, Ю.Медведєв, Е.Неронович);

2) течія, що обстоювала потребу створення самостійної української
компартії (більшовиків) (1918-1919 pp.; головні представники –
Г.Лапчинський, С.Мазлах, В.Шахрай, певною, мірою М.Скрипник);

3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше – УКП (боротьбисти) (1918-1920
pp.; головні представники – Г. Гринько, В. Еллан-Блакитний, О.Любченко,
О. Шумський);

4) незалежна ліва течія УСДРП, пізніше УКП (укапісти) (1920-1925 pp.;
головні представники – М.Авдієнко, А.Драгомирецький, Ю.Кулиниченко,
А.Річицький (Пісоцький), М.Ткаченко);

5) самостійницька течія федералістів у КП(б)У (1919— 1920 pp.; головні
представники – Е.Касьяненко, Я.Ландер, Г.Лапчинський, П.Попов);

6) закордонна група УКП (1920-1922 pp.; головні представники –
В.Винниченко, З.Висоцький, В.Левицький, В.Мазуренко, певний час
М.Чечель).

Теоретичним підґрунтям українського націонал-комунізму стали гостро
полемічні та публіцистичні твори В.Шахрая (1888-1919; “Революція на
Україні”, 1918), С.Мазлаха та В.Шахрая (“До хвилі. Що діється на Вкраїні
і з Україною?”, 1919), М.Хвильового (1893-1933; “Камо грядеши”, “Думки
проти течії”; “Україна чи Малоросія?”; “Апологети писаризму”). Політичну
концепцію націонал-комуністів складали економічні дослідження
М.Волобуєва, Г.Гринька, С.Діманштейна і В.Доброгаєва про колоніальний
статус української економіки в системі народногосподарського комплексу
СРСР та історичні праці М.Равича-Черкаського і М.Яворського, в яких
обґрунтовувалися ідеї “двокорінності” КП(б)У та потреби незалежного
розвитку української радянської державності. У площині практичної
політики під час українізації (1923-1933 pp.) ідеї націонал-комунізму
намагалися реалізувати М.Скрипник (1872-1933) та О.Шумський (1890—
1946).

Найяскравішим представником націонал-комунізму є письменник і публіцист
М.Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він
вважав: 1) подолання комплексу просвітянської провінційності,
меншовартості (“малоросійства”), виплеканих століттями російського
панування; 2) переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення
українцями ідеалу європейської людини фаустівського типу –
людини-громадянина, носія етики активізму, творця культурних і
суспільно-політичних цінностей та рушія історії.

Гасло культурного Ренесансу на українських теренах, проголошене
М.Хвильовим, було наслідком відмови від однобічної орієнтації на Росію
(“Дайош Європу!” – закликав мислитель), наслідком обраного курсу на
засвоєння культурної спадщини “психологічної Європи”. Оскільки для
М.Хвильового культурні процеси уявлялися тісно пов’язаними з
політичними, він вважав боротьбу за самостійність української культури
складовою процесу кристалізації української нації та створення
повноцінного й незалежного від Москви державного організму у формі
радянської соціалістичної республіки. Він виявився фактично і
найпослідовнішим поборником ідеї самостійної комуністичної України.

Націонал-комуністичні ідеї набули “другого дихання” на ранньому етапі
дисидентського руху в Україні (60-ті pp.). Їх обстоювали тоді І.Дзюба,
Л.Плющ, М.Руденко та ін. Націонал-комунізмом був пройнятий один із
перших програмних документів українського дисидентства – праця І.Дзюби
“Інтернаціоналізм чи русифікація?” (1965), в якій викривалися відхилення
радянської національної політики в Україні від ленінських принципів і
закликалося відновити ці принципи. Надалі націонал-комуністичні ідеї
поширення не набули. Концепція “загірної комуни” (М.Хвильовий) з
українським “обличчям” виявилась утопічною й нежиттєздатною.

Інтегральний націоналізм. Як модерний напрям політичної думки та
ідеологічна підстава організованого (чинного) націоналістичного руху
проминув у своїй еволюції три стадії:

1) ранню, або романтичну, пов’язану майже виключно з ім’ям
М.Міхновського (1873-1924);

2) класичну, або власне інтегральну, яку уособлювали Д.Донцов
(1883-1973), М.Сціборський (1897-1941), С.Бандера (1906-1959), Я.Стецько
(1912-1986);

3) сучасну, що не має виразного ідеологічного обличчя; уособлюється
діяльністю декількох політичних угруповань (КУН, ОУН(м), ОУН(б), ДСУ,
УНА – УНСО), які так чи інакше намагаються ревізувати ідеологічні
постулати своїх попередників.

Романтичний націоналізм М.Міхновського (основні праці – “Самостійна
Україна”, 1900; “Програма” та “10 заповідей УНП”, 1906; “Основний закон
“Самостійної України” спілки народу українського”, 1905) виник у формі
соціал-самостійництва – суміші незалежницьких ідей та віри в
соціалістичний лад як єдино можливий для України устрій. Але таке
спрямування не набуло поширення в самому націоналістичному русі, а було
частково запозичене українським націонал-комунізмом. Ранній націоналізм
об’єктивно був споріднений з галицькою самостійницькою платформою
В.Будзиновського та Ю.Бачинського (праця останнього – “Україна
ірредента”, 1895) та значною мірою посприяв еволюції І.Франка від
соціалізму до націонал-демократії (праця “Поза межами можливого”, 1900).

Запеклим ворогом України М.Міхновський називав Росію, закликав до
безкомпромісної боротьби з нею; головною вадою українського визвольного
руху вважав “брак націоналізму серед широкого загалу”. Завдання-мінімум,
поставлене перед українством М.Міхновським, – відновлення історичного
легітимізму й повернення до умов Переяславської угоди 1654 р. –
перебувало в річищі консервативної традиції та не мало реальних підстав
для реалізації. Досягнення повної незалежності України мислитель вважав
метою-максимумом. Він одним із перших висунув гасло “Україна для
українців”, яке стало невід’ємною ознакою українського інтегрального
націоналізму. Рушійною силою майбутньої національної революції
М.Міхновський визначив нову (“четверту”) українську інтелігенцію.

Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих
розмірів в ідеологічній конструкції Д.Донцова (основні праці – “Підстави
нашої політики”, 1921; “Націоналізм”, 1926; “Політика принципіальна і
опортуністична”, 1928; “Дурман соціалізму”, 1936; “Де шукати наші
історичні традиції”, 1938; “Росія чи Європа”, 1955; “Від містики до
політики”, 1957; “Клич доби”, 1968). Як і М.Міхновський, Д.Донцов на
початку своєї ідейної еволюції віддав данину захопленню соціалізмом,
потім неодноразово змінював свої позиції. Застосувавши принцип
західноєвропейської “життєвої філософії” у своїх публіцистичних творах,
він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а в його
концепції інтегрального націоналізму домінували такі тези: треба
“зміцнювати волю до життя, до влади; до експансії”; необхідно плекати
“устремління до боротьби та свідомість її конечності”; у сприянні
націоналізмові мають панувати романтизм і догматизм; слід насаджувати
войовничість та аморальність як антитезу так званим загальнолюдським
цінностям; імперіалізм повинен стати основою та змістом державної
політики; “творче насильство ініціативної меншості” має підпорядкувати
власний народ національним завданням та змусити його до агресії проти
сусідів.

У час, коли тоталітарні рухи здобували перемоги в Європі (20-30-ті pp.),
ідеї Д.Донцова набули величезної популярності в середовищі галицької
молоді. А втім, спроба Д.Донцова підпорядкувати тоталітаризмові
український національний рух не була єдиною, тим більше, що сам ідеолог
руху організаційно не належав до націоналістичних структур. Свою модель
майбутньої української державності запропонував один із чільних лідерів
ОУН М.Сціборський (основні праці – “Націократія”, 1935; “Нарис проекту
основних законів (Конституції) Української держави”, 1940). Піддавши
гострій критиці демократію, соціалізм, комунізм і монархізм, він
запропонував створення альтернативної державної форми – націократії як
“режиму панування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх
соціально корисних верств об’єднаних відповідно до їхніх
суспільно-продукційних функцій – у представницьких органах державного
управління”. М.Сціборський, обстоюючи гасло “держава вище партій і
класів”, заперечував право участі політичних партій в управлінні
державою та розглядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення
державної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати
революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе
диктаторські функції на час перехідного періоду. Населенню, за схемою
М.Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному
житті через представництво в органах місцевого самоврядування, в
синдикалістських організаціях фашистського зразка та через вибори до
обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту – Державної
Ради.

Після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини,
поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтегрально-націоналістичні доктрини
швидко втрачали соціальну базу. Тоталітарна хвиля в країнах Заходу
почала спадати. Перебуваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху
мусили враховувати ці суттєві зміни в політичному кліматі Європи.
Відповідно до цього почався перегляд ідеологічних постулатів, які
тривалий час вважалися непорушними, та поступова “демократизація”
інтегрального націоналізму. З особливою виразністю ця трансформація
простежується в працях націоналістично зорієнтованих авторів повоєнного
періоду: Й.Горнового (“СРСР – країна найжорстокішого гноблення народів:
визиску працюючих”), П.Полтави (“Концепція самостійної України і основна
тенденція політичного розвитку сучасного світу”), Я.Старуха (“Упир
фашизму”), П.Думи (“Ідейно-політичне обличчя більшовиків”), Д.Шахая
(“Тактика щодо російського народу”).

Завдяки публіцистичним творам В.Мороза (“Серед снігів”, “Репортаж із
заповідника імені Берія”) інтегрально-націоналістичні ідеї потрапили в
середовище українських дисидентів, хоча ні в 60-80-х pp., ні згодом
помітного успіху вже не мали.

Роки української незалежності (після 1991 р.) отримали досить потужне
філософсько-політичне осмислення. Аналізом соціально-економічної та
політичної ситуації займалися українські фахівці всіх напрямів
суспільствознавства, а також політичні лідери, урядові функціонери та
найвищі державні керівники. Дискусії здебільшого породжували питання
спрямованості та швидкості руху від тоталітаризму.

Представники однієї орієнтації Д.Видрін і Д.Табачник (“Україна на порозі
XXI ст. Політичний аналіз”, 1995), В.Гриньов (“Нова Україна, якою я її
бачу”, 1995), А.Деркач, С.Веретєнников та А.Єрмолаєв (“Бесконечно
длящееся настоящее. Украйна: четыре года пути”, 1995), критикуючи
націонал-лібералізм, пропонують обрати за основу державної стратегії
лівоцентристську ідеологію, складовими якої мають стати такі положення:
формування авторитарного режиму в межах президентського правління;
федералізація України; формування єдиного Євразійського союзу й подальше
зближення з Росією та іншими країнами СНД; засудження розвалу СРСР,
тотальної “українізації” та “вестернізації” (“американізації”);
збереження монопольних позицій державного сектора в національній
економіці та створення “згори” соціально орієнтованої моделі ринкової
економіки.

Виразники протилежної орієнтації – Є.Бистрицький, О.Дергачов, С.Макєєв,
В.Полохало, М.Томенко та інші наголошують на необхідності відмовитися
від продовження етатистського курсу в державній політиці та віддають
пріоритет розв’язанню проблеми формування в Україні громадянського
суспільства (“Політологія посткомунізму: політологічний аналіз
посткомуністичних суспільств”, 1995; “Українська державність у XX
столітті: історико-політологічний аналіз”, 1996; “Демони миру та боги
війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби”, 1997). Так, зокрема,
М.Томенко (основна праця – “Українська перспектива:
історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії””, 1995)
виступив за синтез кращих (національних і світових) здобутків
соціал-демократії, лібералізму та консерватизму у вигляді українського
соціального лібералізму (або “сучасного українського традиціоналізму”)
та утворення руху “нової демократії”, ідеологічна платформа якої має
спиратися на такі засади: пріоритет прав особистості; верховенство права
в суспільному житті; поділ державної влади; механізм ухвалення рішень –
консенсус між рідними групами суспільства; правові гарантії діяльності
політичної опозиції.

Зі здобуттям незалежності України активно розвивається національна школа
політології, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних
навчальних закладах, наукових установах та громадських об’єднаннях
(Інститут держави і права, Інститут національних відносин і політології,
Українська академія політичних наук, Асоціація молодих українських
політологів і політиків, Українська асоціація політологів, Асоціація
політичних психологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політології
спрямовані на відродження національної та утвердження загальнолюдської
політичної культури; формування національної демократичної доктрини,
створення концепції широкої політичної просвіти й системи політологічної
освіти в Україні; публікацію першоджерел національної політичної думки,
відродження забутих імен визначних вітчизняних політичних мислителів, а
також переклад і видання праць сучасних закордонних політологів;
налагодження дійових контактів та спільної роботи з провідними центрами
світової науки та освіти.

Походження політики

Термін “політика” в науковий обіг ввів Аристотель в IV ст. до н.е.
Грецький філософ визначив її як мистецтво управління державою, під якою
розумівся поліс. Однак виділення політики в особливу сферу суспільного
життя відбулося задовго до того, як греки почали активно користуватися
цим поняттям. Хоча політика виникла кілька тисяч років тому, вона
формується значно пізніше, ніж економічні і соціальні відносини, а також
мораль.

З чим був пов’язаний генезис політики? Історія політичної думки дає
різні відповіді на це запитання.

Першим уявленням про природу політики було теологічне, що пояснює її
природу, як і в цілому людського життя, з божественної волі.

Другим поширеним підходом стало антропологічне трактування, що
обґрунтовує необхідність політики людською природою. Так, визначення
людини як істоти політичної, висловлене Аристотелем, підкреслювало, що
політичне спілкування відповідає природі людини і її прагненню до благ.
Поза політикою він або тварина, або божество, тому що тварина і бог не
потребують законів і прав. Початковими формами політичного спілкування
виступали сім’я і поселення, а вищою формою – держава. Політика
дозволила людині приборкати власну егоїстичну основу і втілити загальну
користь і справедливість. Близьку думку в XV ст. висловить англійський
мислитель Г.Гоббс, який трактував природу людини як егоїстичну і
жадібну, що породжує у суспільстві “війну всіх проти всіх”. Інстинкт
самозбереження та природний розум підказує людям необхідність створення
такого політичного інституту, як держава. Таким чином, політика
формується завдяки виходу людини з власного тваринного стану, а сама
політика перетворює тварину в людину. Гоббс виходив з біологічної
природи людини, поширюючи на неї властивості живої природи.

Визнання загальних для людського і тваринного засад (спільних
інстинктів, моделей поведінки) лежить в основі сучасних біологічних
трактувань природи і політики. Так, згідно з уявленням австрійського
етолога К.Лоренца, людині, як і будь-якій тварині, присутні агресивність
та інстинкт боротьби за виживання, при цьому, на відміну від більш
небезпечних тварин, менш небезпечні істоти – люди – володіють більш
слабким, стримуючим агресивність початком. Саме агресивністю Лоренц
пояснював численні війни, конфлікти і революції, хоча вважав можливим її
послаблення та обмеження проявів у відкритих формах за допомогою
контролю.

Біологічні трактування походження політики дуже часто мають багато
спільного з психологічним поясненням політичних процесів. Сутність цього
підходу полягає в тому, що в природі людини закладені потреби, інтереси,
емоції і потяги. Саме вони породжують політичні взаємодії.

Оригінальну теорію переходу суспільства з передсоціального в соціальне,
в тому числі і політичний стан, розробить З.Фрейд. Він виходить з того,
що політика є проявом лібідозної енергії індивідів. Так, держава і право
виступають як замінники колись існуючого прародителя “батька”, який був
убитий синами, що повстали проти його монополії на сексуальну насолоду.
Таким чином, природа влади і політики корениться у несвідомому – в
лібідозному комплексі й у відчутті вини. Фрейд вважав, що в ставленні
людей до лідерів і держави проявляється дитячий потяг дорослої людини до
колись існуючого батька. До них індивід буде відчувати протилежні
почуття – одночасно вимагати захисту (патерналізму) і ненавидіти
(критика і невдоволення владою).

Згідно з соціальним трактуванням політика має суспільне походження.
Зокрема, широке обгрунтування отримав підхід, що розглядає її формування
в ході історичної еволюції суспільства як результат росту її
неоднорідності і складності організації. Первісне суспільство було
соціально однорідним. У ньому не було політичних установ і організацій,
не було політики, хоча була влада, яка здійснювалася всіма дорослими
членами роду. Ускладнення суспільства в міру його розвитку, поява в
ньому суперечливих інтересів обумовили виникнення держави, а разом з тим
і політики. Політика виникає як діяльність з організації сумісного життя
людей в соціально неоднорідному суспільстві разом з поділом на
керівників і керованих, багатих і бідних. Суспільні зміни були похідними
від політичної революції, яка змінила всі форми господарства і спосіб
життя людей. З неолітичною революцією історики пов’язують появу
металічних знарядь праці, перехід від присвоюючого типу господарства
(полювання і збиральництво) до виробничого (землеробство, скотарство),
до осілого способу життя, появи міст. У результаті це призвело до зміни
у владних відносинах.

Логіку появи політики можна показати таким чином:

1. Ріст продуктивної діяльності людини зробив можливим появу додаткової
продукції, яка трансформувалася у приватну власність.

Приватна власність сприяла:

подальшому поділу праці і розвитку економіки, зокрема, зростанню обміну,
торгівлі, появі ремесел, міст, тим самим складаються різні соціальні
групи, ускладнюються форми економічних взаємовідносин;

росту автономії особистості, її незалежності від влади “цілого” (роду,
племені). З тих пір соціальний статус відособленої людини став
визначатися не родинними зв’язками, а економічними можливостями і
багатством. Це викликало до життя формування інститутів, спрямованих на
забезпечення прав і самостійності особистості;

підсиленню майнового розшарування, складання різних класів і груп з
протилежними інтересами і конфліктними формами взаємовідносин.

2. Поглиблення соціальної диференціації за етнічними і релігійними
ознаками.

3. Ріст густоти населення і потреби розширення сфери землеробства та
скотарства призвело до територіальних претензій племен одне до одного.
Актуальною стала проблема збереження територіальної цілісності і
незалежності від зовнішніх претензій.

Таким чином, політика формується як результат нерівного розподілення
багатства, відмінності статусів, різних інтересів соціальних груп,
невідворотності протиріч і конфліктів у суспільстві. Її поява була
пов’язана з тим, що класові, етнічні і релігійні проблеми, міжплемінні
конфлікти, з якими зіткнулося суспільство, вже не могли бути вирішені за
допомогою попередніх регуляторів – традицій, звичаїв, моральних норм.
Для вирішення цих проблем стали потрібними нові регулятори (правові і
політичні) і нова організаційна структура – держава. Насамкінець,
говорячи про походження політики, слід враховувати і природні
відмінності людей: біологічні, психологічні, інтелектуальні (наприклад,
фізична сила або чітко виражене бажання до домінування – в одних, і,
навпаки, бажання до підпорядкування – в інших). Ця природна нерівність
людей має тенденцію закріплюватися в нерівності соціальній, тобто в
різному доступі до багатства, влади, в престижі тощо.

Політика безпосередньо пов’язана з такими явищами, як влада і держава.
Влада є головним інструментом політики і основним об’єктом політичної
боротьби. В первісному суспільстві вона не носила політичного характеру.

Французький політолог М.Дюверже виділив три історичних форми влади:

1) анонімна, яка розпорошена між всіма членами роду (у деяких племен
навіть не було старійшин, прийняття рішень здійснювалося всіма дорослими
членами роду);

2) індивідуалізована, пов’язана з виділенням особливого статусу вождя
племен;

3) інституціоналізована, пов’язана з появою особливого інституту –
держави.

Перші дві форми влади носять додержавний характер, а такі суспільства
називають потестарними (від лат. potestas -влада). Як правило,
виникнення політики дослідники асоціюють з виникненням держави, коли
влада набуває державно-публічного характеру.

З появою держави (перші держави виникли п’ять тисяч років тому в
Месопотамії і Єгипті) пов’язують перехід від неполітичної (племінної
кровно-родинної) до політичної організації суспільства. Держава стала
новою соціальною силою, покликаною підтримувати цілісність суспільства
за допомогою важелів адміністративного і правового регулювання
суспільних відносин. Потреба в захисті своїх інтересів породила
об’єднання людей, що створили різні асоціації (партії, суспільні
об’єднання).

Сутність політики: головні і теоретичні підходи

Хоча сутність політики досліджується в науці більше двох тисяч років,
питання про те, що таке політика, залишається відкритим. Існують різні
розуміння політики:

1. Історично перше визначення політики як управління суспільством
актуальне і в сучасній політології. Політика трактується як діяльність з
управління якими-небудь суспільними процесами. В змістовному плані ця
діяльність постає як вирішення всіх проблем, за винятком моральних
(Д.Істон, Г.Алмонд), як авторитарне розподілення цінностей (Д.Істон), як
спосіб регулювання конфліктів.

2. Субстанціональний підхід, вказуючи на сутність політики, підкреслює
її прямий зв’язок із владою. Політика – це або управління з
використанням влади, або боротьба за завоювання і утримання влади.
Владні трактування яскраво виражені в роботах Н.Макіавеллі, М.Вебера, К
Маркса, в американській політології. М.Вебер, наприклад, визначає
політику як “потяг до участі у владі або сприяння впливу на розподілення
влади чи то між державою, чи то всередині держави між групами людей, які
воно в себе включає”.

3. Інституційний підхід робить акцент на організації, в якій
матеріалізується влада. В одних трактуваннях політика -це участь у
справах держави, використання класами державної влади для здійснення
своєї мети (В.Ленін). Але політика здійснюється не тільки державою, тому
інші визначення вказують на різні інститути й організації, які можуть
виступати суб’єктами політики.

4. Соціологічний підхід пов’язаний з розглядом суспільства як структури,
що складається з різних груп, що мають власні інтереси і потреби,
головним важелем реалізації яких є влада. Політика в такому випадку
розглядається як відносини, напрями і способи діяльності соціальних груп
у відстоюванні своїх інтересів і задоволенні своїх потреб за допомогою
різноманітних засобів, серед яких головну роль відіграє влада. Саме це
визначення політики в подальшому буде використовуватися як робоче.

5. Теологічний підхід трактує політику як особливу форму людського
існування, пов’язану з ціледосягненням і організацією. Подібне
трактування розширює кордони політики, тому що обдумування мети є в
будь-якій сфері діяльності, і відповідно політику можна віднайти (що й
роблять прибічники цього підходу) в найрізноманітніших відносинах,
наприклад, між подружжям, у стосунках між викладачем і студентом.

Настільки несхожі визначення політики вирішують питання про значення
політики в житті суспільства.

6. Згідно з консенсусним підходом політика – це сфера об’єднання всіх
членів суспільства, коли суспільні проблеми вирішуються ненасильницькими
методами через пошук компромісів, без переможців і переможених. Політика
буде розумітися як діяльність, спрямована на досягнення громадянами
згоди виключно мирними і ненасильницькими засобами.

7. Конфліктний підхід розглядає політику як сферу боротьби, в якій
перемагає найсильніший, як панування одних над іншими. Політика
трактується як поле зіткнення інтересів соціальних груп і інститутів з
приводу влади, з приводу контролю над механізмом розподілення суспільних
благ.

Розглядаючи прояви політики, необхідно визнати неприпустимість
абсолютизації будь-якого з підходів. У політиці присутні дві засади.

Перша пов’язана з тим, що суспільство постійно відтворює соціальну
нерівність, тому що більшість суспільних благ є дефіцитними. Це породжує
протиріччя і конкуренцію соціальних груп за оволодіння джерелами благ.
Широку популярність отримало трактування сутності політики як механізму
розподілення цінностей у суспільстві, яке було обгрунтоване Г.Лассуелом.
Він визначив політику як процес визначення того, “хто, що, коли і як
отримує”. Подібне розуміння дає пояснення боротьби індивідів і
соціальних груп за державну владу. Саме володіння владою дозволяє
створити умови (наприклад, прийняття законів, встановлення певного рівня
податків, соціальних програм), які б забезпечували життєдіяльність і
присвоєння цінностей певними соціальними групами. Таким чином, політика
– це конфлікт інтересів.

Друга засада політики бачиться в пошуку інтегруючої домінанти, без чого
б суспільство розпалося. В цьому проявляється потреба обмежити вплив на
суспільство фактору випадковості і непередбачуваності. Тому політика –
це пошук рівноваги і компромісу. Саме цей момент домінує в стабільних
демократичних системах.

Функції політики та її види. Структура політики

Таким чином, призначення (функції) політики полягає в такому:

політика є інструментом реалізації владно значущих інтересів соціальних
груп;

політика покликана забезпечувати урегульованість і порядок соціальних
процесів і відносин, умов матеріального суспільного виробництва і
сумісної праці;

політика забезпечує як спадкоємність, так і інноваційність суспільного
розвитку. Інновація проявляється в обгрунтуванні і реалізації нових
моделей розвитку;

політика необхідна для того, щоби раціоналізувати суспільні відносини,
згладити соціальні протиріччя і направити ситуацію на пошук зважених
рішень.

Функція раціоналізації суспільного життя диктується цілим рядом
обставин:

небезпекою для суспільства випадкових і не передбачуваних явищ, які
можуть бути детерміновані природним фактором, діями інших країн,
егоїстичними інтересами індивідів і, груп, необдуманими рішеннями
політиків;

необхідністю більш раціонального виробництва і збереження матеріальних і
духовних цінностей;

потребою в передбаченні майбутнього і раціональних шляхів його
досягнення.

Однак раціональну складову в політиці не можна абсолютизувати. В
політиці суттєвий момент складають ірраціональні фактори, емоції, що
проявляється, наприклад, в упередженнях одних етнічних груп стосовно
інших, в електоральних перевагах, коли голосування визначається не
раціональним вибором на користь програми кандидата, а симпатіями чи
антипатіями стосовно політика.

Політика має складну, багатовимірну структуру. Вона може бути розглянута
на рівні суб’єктів. Суб’єктами політики виступають різні соціальні групи
(класи, етнічні і конфесіональні спільноти тощо), держави, партії,
міжнародні організації тощо. Треба визначити, що під суб’єктами політики
розуміються учасники політичного процесу, здатні діяти вільно і
самостійно. Останнє значить, що вони усвідомлюють своє становище у
суспільстві і безпосередньо через владу (в першу чергу, державну)
намагаються реалізувати свої інтереси і завдання. В політології для
позначення суб’єкта політики використовують поняття актор. Маючи
відтінок театральності, воно достатньо точно характеризує учасника
політичного життя як носія певної ролі (функцій). Ці ролі в політичному
процесі не є рівнозначними, наприклад, роль рядового виборця і роль
представника правлячої еліти. Активність політичного актора може бути
виражена на індивідуальному, груповому і інституціональному рівнях.

Одна з найбільш відомих типологій акцентує увагу на трьох рівнях
суб’єктів політики:

соціальний: індивіди, класи, еліти, етноси, мафія, натовп (в умовах
кризи і відсутності організованої політичної сили може встановитися
охлократія, тобто влада натовпу), корпоративні групи (певні фінансові і
промислові бізнес-еліти);

інституціональний: партії, органи державної влади, суспільні організації
тощо; політика представлена і такими суперінститутами, як держава-нація:
ООН, НАТО;

функціональний: армія (виступаючи частиною держави, нерідко сама бере
владу в свої руки, встановлюючи воєнний режим правління), органи
розвідки, лоббі, опозиція, бюрократія. Бюрократію можна відносити і до
соціального рівня. Бюрократія – це соціальна група, покликана зробити
процес управління ефективним (функціональний аспект). Але вона часто
використовує знання механізмів управління: надання їй повноваження у
власних інтересах і здатна концентрувати владу в своїх руках. Бюрократія
виступає суб’єктом політики через те, що на неї покладається функція
проведення якихось державних (управлінських) рішень у життя, тому вона
здатна заблокувати виконання будь-якого з них, якщо воно суперечать її
інтересам.

Об’єктами політики виступають суспільні явища, на які направлена
діяльність суб’єктів політики, зокрема влада. Суб’єкти, здійснюючи
політичну діяльність, вступають у політичні відносини, взаємодіючи з
приводу використання влади. Ці взаємодії будуть визначатися політичними
інтересами учасників, які є безпосередньо спонукальною причиною
політичної активності. Вони формуються з усвідомлення економічних,
соціальних (релігійних, етнічних) інтересів, усвідомлення свого
становища на основі порівняння зі становищем інших груп і передбачають
орієнтацію на участь у політично управлінській діяльності як умова
закріплення або зміни цього становища.

Характер політичної діяльності і відносин визначається також ціннісними
орієнтаціями, ідеалами і дуже часто емоціями, тобто політичною
свідомістю. На рівні раціонального усвідомлення політична свідомість
виступає як ідеологія, а на рівні емоцій, переживань і почуттів – як
політична психологія.

Нарешті, з середини 50-х pp. XX ст. суспільнознавці стали виділяти
особливий феномен, який хоч і має багато спільного з політичною
свідомістю, але ж повністю не дублює його – політичну культуру.

У структурі політики можна виділити нормативний аспект, виражений
конституціями, законами, програмними документами партій і політичних
рухів. Названі елементи політичного життя можна об’єднати в більш
загальні види явищ: політичну систему, політичні режими (частина
політологів розглядає політичний режим як функціональну підсистему
політичної системи) і політичні процеси.

Політична система включає в себе відносно стійкий клас явищ (інститути,
відносини, політичну культуру тощо) і характеризує устрій політичної
влади у суспільстві.

Політичний режим розкриває функціональні і динамічні аспекти політичної
системи.

Політичні процеси включають у себе відносно більш змінні явища.
Політичний процес – це взаємодія суб’єктів політики, результатом яких є
зміни, переміни в політичному житті суспільства.

Політика – явище багатоаспектне, що дозволяє виділяти її різні види.

1. Так, залежно від сфери суспільства, в якій політика виражена своєю
регулюючою функцією, виділяють економічну, соціальну, національну,
науково-технічну, екологічну, культурну і воєнну політику.

2. За масштабом вона може бути внутрішньою і зовнішньою. Залежно від
пріоритетності говорять про політику нейтральну, “відкритих дверей”,
національного примирення, компромісів.

3. За змістом і характером розрізняють прогресивну, реакційну, науково
обгрунтовану і волюнтаристську політику.

4. За суб’єктами політики, тобто залежно від того, хто її здійснює, вона
може виступати політикою держави, світового співтовариства, політикою
партії, політикою суспільних організацій, політикою банку або фірми
тощо.

Політика та інші сфери суспільного життя

У реальному житті політика існує у взаємозв’язку з іншими сферами
суспільства. Але у неї є межі. Не всі явища включають у себе політичний
компонент. Навіть далеко не всі органи державної влади займаються
політикою (діяльність податкової і митної служб, судочинство). Існує
більша сфера міжособистісних відносин, яка є об’єктом тільки морального
регулювання. Найбільшою мірою політичний аспект виражений в діяльності
законодавчих органів. Демократичний парламент -це сфера представництва
різних груп, де в мирних формах виясняється співвідношення їхніх і сил,
що виражається в прийнятті рішень з принципових питань внутрішнього і
зовнішньополітичного життя. Характер політичних проблем, що
розглядається законодавчими органами, різнобічний: від гарантій прав і
свобод особистості до питань про норми власності, рівня оподаткування і
соціальних витрат держави. Для того щоби показати межі поширення
політики, в науці використовується поняття політична сфера. Політична
сфера – це галузь політики, політичного життя суспільства, межі
поширення безпосередніх дій політиків і політичних організацій, вплив
політичних ідей.

У соціологічній теорії ствердився підхід, згідно з яким суспільство
можна уявити у вигляді комплексу взаємопов’язаних, але все ж самостійних
сфер (підсистем):

господарсько-економічна сфера забезпечує всю матеріальну інфраструктуру
і включає в себе відносини з приводу виробництва і розподілення
матеріальних благ;

соціальна сфера розвивається на основі між особистісних і групових
відносин з урахуванням соціологічного статусу кожного індивіда, в тому
числі з урахуванням спільності і відмінності громадян за типом занять,
розміром доходів, престижу, – а також за етнічною, демографічною,
соціально-територіальною та іншою приналежністю. До соціальних відносять
коло проблем, пов’язаних з організацією праці і побуту, здоров’я,
добробуту і захисту;

політична сфера складається з приводу влади і участі в державному
управлінні;

духовна сфера включає в себе виробництво духовних цінностей, світогляду,
науки, а також відносин з приводу вжитку духовних благ.

Взаємозв’язок політики з іншими суспільними сферами проявляється в двох
аспектах. З одного боку, політика детермінована економічними, духовними
факторами, соціальною структурою суспільства, зокрема статусними
характеристиками соціальних груп, рівнем соціального розшарування
суспільства, етнічною і конфесійною структурою. З іншого – сама політика
здатна впливати на ці сфери, проникати в них.

Це пов’язано з такими сутнісними проявами політики:

політика покликана забезпечити умови, при яких створення і присвоєння
суспільних цінностей, вироблених у матеріальній і духовній сферах,
відповідало б інтересам тих чи інших соціальних груп; ця особливість
політики відображена в широко виражених визначеннях влади як інструменту
розподілення цінностей у суспільстві;

політика присутня у всіх суспільних сферах через властиві їй регулюючі
функції. На раціоналізацію відносин між людьми в цих сферах, а також
більш раціональне використання суспільних цінностей направлені такі види
державної політики, як економічна, воєнна, науково-технічна, соціальна,
культурна, екологічна тощо.

Політикою може стати будь-яка проблема, породжена якою-небудь суспільною
сферою. Це значить, що для її вирішення недостатньо моральних чи
правових норм. Але у політики є межі здійснення впливу на суспільні
відносини. В іншому випадку суспільство стикається зі штучною
політизацією. Політизація означає посилення впливу політики на інші
сфери життя; надання скільки-небудь значним питанням суспільного життя
політичного звучання; підвищення ролі держави в суспільстві. Крайніми
проявами політизації є практика контролю тоталітарної держави за всіма
сторонами життя, включаючи особисте життя людини, заміна механізму
економічного саморегулювання політичним, в основі якого лежать
ідеологічні стереотипи, наприклад: ринок – “погано”, планування –
“добре”. Позитивною стороною політизації є активне залучення населення
до участі в політиці, яке безпосередньо передує падінню тоталітарних і
авторитарних режимів.

Мораль і право. Політика взаємодіє з такими соціальними регуляторами, як
мораль і право. Загальне в цих формах соціальної регуляції визначено
єдиними причинами їх походження і основним призначенням – регулюванням
внутрішньо суспільних відносин, підтримкою необхідного рівня суспільної
організованості і стабільності. Але існують і відмінності як між
політикою і мораллю, так і між політикою і правом. Так, право і політика
виникають значно пізніше від моралі як потреба в регулюванні відносин у
соціально неоднорідному суспільстві саме через недостатність
регулятивної ролі моралі. Ієрархічність і складність організації
сучасного суспільства вимагають збереження політичних і правових
регуляторів. Але хоча мораль не може замінити собою інші норми
соціальної регуляції, політика і право не можуть обійтися без моралі,
яка встановлює критерії гуманності для політичних і правових норм.
“Убудованість” моралі в політику залежить від характеру політичного
режиму, від норм політичної етики безпосередніх суб’єктів політики.

Потреба у взаємо доповненні визначається й іншими відмінностями моралі і
політики. Якщо мораль спирається на силу суспільної думки і переконання,
совість, то політика може використовувати як переконання, так і примус,
включаючи силу держави. Для моралі насильство неприйнятне. Розрізняються
і критерії оцінки суспільних процесів і поведінки. Мораль виходить з
категорій добра і зла, а політика такими засадами вважає користь або
шкоду. Насамкінець якщо в моральних нормах виражені універсальні
суспільні цінності, то в політичних – як спільні, так і групові
цінності, які можуть носити ситуативний характер. Ситуативність може
визначатися побічними прагматичними інтересами груп, що знаходяться при
владі.

Політика і право. В буденній свідомості політику і право інколи
ототожнюють. Хоч і вони взаємообумовлені, але все ж є різними формами
регуляції.

Вони відрізняються:

за своїм змістом: зміст права обмежений правовими нормами, політика може
виходити за межі діючих законів;

за критеріями оцінки поведінки і законно чи незаконно – в праві, користь
чи шкода – в політиці;

механізмом забезпечення: право підтримується силою юридичних санкцій
держави, політика може спиратися на силу як закону, так і переконання,
навіювання, стимулювання, на здатність інститутів влади і лідерів
забезпечувати собі безпосередню підтримку населення;

за критерієм відкритості: право публічне, політика ж поряд з публічними,
відкритими формами регулювання суспільних відносин може бути і
“тіньовою”, що не афішує себе;

динамікою змін: право порівняно з політикою більш консервативне, тому що
вимагає певних законодавчих процедур для закріплення нових норм;

за нормою вираження: формами вираження права є нормативно-правові акти,
прецеденти, правові звичаї, договори. Частіше за все право фіксується у
письмовій формі. Форми вираження політики більш різноманітні і можуть не
фіксуватися письмово: політико-юридичні документи, програми і статути
партій та рухів, ідеологічні концепції, заяви політичних лідерів,
політичні дії.

Автономність політики і права є відносною. Право має політичний зміст.
Воно використовується як для оформлення загальнозначущих політичних
відносин, інститутів і цінностей, так і для закріплення планування
певних соціальних груп і класів. У той же час право виступає важливішим
джерелом легітимації політичної влади, обмежує політичну активність
певною мірою.

Політика і економіка

Вирішальну роль у розвитку суспільства відіграє взаємодія економіки і
політики. Економіка виступає важливішим фактором, що визначає політичне
життя. Ця залежність отримала всебічне обґрунтування у марксизмі.
К.Маркс виходив з того, що держава, політичні відносини (“надбудова”)
визначаються характером економічних відносин і рівнем розвитку
виробничих сил (“базис”). Ця ідея була розвинута В.Леніним. Відоме
ленінське визначення політики як “концентрованого вираження економіки”.
Позиція однолінійного економічного детермінізму, виражена в марксизмі,
не дозволила визначити відносну автономність політики і пояснити певну
кількість історичних прикладів, які не вміщуються в цю схему (наприклад,
як на основі рабовласницького способу виробництва виникла демократична
форма правління в стародавніх Афінах). Світовий досвід показує, що
суспільства, які знаходяться на одному рівні розвитку виробничих сил,
обміну і споживання, можуть мати різні теми політичної системи,
відрізнятися соціальною структурою. Наприклад, сучасна ринкова економіка
може поєднуватися як з демократичною, так і з авторитарною владою.
Насамкінець політика може бути детермінована й іншими факторами:
культурними, географічними і природними, технологічними, особливостями
соціальної структури суспільства й історичного розвитку.

Разом з тим вплив економічних відносин на політику існує, хоча це не
завжди буває помітним у повсякденному житті.

Політичні інтереси людей перш за все детерміновані їхніми економічними
інтересами. Наприклад, одні будуть зацікавлені у зменшенні податків,
інші – ні. Одні хочуть скоротити соціальні витрати в державному бюджеті,
інші – ні. Відповідно різні соціальні групи будуть виступати з різними
вимогами, програмами. Нарешті, економічні інтереси “заставляють”
бізнес-еліту фінансувати виборчі кампанії, безпосередньо впливати на
політиків для прийняття вигідних для бізнесу рішень.

Економічна нестабільність і кризи народжують кризи довір’я до існуючої
влади, а причинами її зміни, росту не конвенціональних форм активності і
навіть революцій.

Зовнішня політика держави будується з урахуванням інтересів національної
економіки. Про це свідчить практика тиску західних урядів на уряди
країн-експортерів нафти з метою зниження цін на сировину або практика
забезпечення в інших регіонах інтересів власних транснаціональних
корпорацій.

Зворотний вплив політики на економіку виявляється в такому:

стабільність політичної ситуації впливає на стабільність економічного
життя, робить країну привабливою для інвестицій; політична
нестабільність призводить до відтоку капіталу, “розумової” еліти за
кордон;

реалізація науково-технічної політики впливає на ріст продуктивності
праці, на умови і зміст праці робітників;

у впливі через реалізацію економічної функції держави;

політика змінює економічне середовище шляхом обгрунтування нових
концепцій економічного розвитку і їх втілення в економічних реформах.

Питання про те, наскільки політичний фактор (яким, у першу чергу,
виступає держава) може бути присутнім у економіці, є спірним. Цей вплив
може бути як позитивним, так і негативним. Командування економікою за
допомогою директив обертається ростом тіньової економіки, дефіцитом
товарів, втратою економічної зацікавленості, що врешті-решт закінчується
кризою суспільної системи. Але настільки ж небезпечний і “дикий ринок”,
що не має зовнішнього регулюючого початку.

Відповідно існує необхідність підтримувати порядок і відрегульованість
економічних відносин, стримувати негативні прояви ринку засобами
політики.

Сутність влади: основні теоретичні підходи

Природа влади – першоджерела влади. Віссю, навколо якої обертається все
політичне життя, є влада. Вона повсюдна і пронизує всі структури
суспільства, виступаючи його цементуючим елементом, підтримуючи
внутрішню цілісність, організованість і ієрархічність суспільних
відносин. Суспільство, полишене влади, пронизане хаосом.

У політологічній теорії не склалося єдиного визначення влади. Найбільш
часто наводяться:

силове, яке трактує владу як панування і примушення до підкорення;

вольове, що розуміє владу як здатність проводити свою волю навіть
наперекір опору (М.Вебер);

влада як вплив. Зміст впливу полягає в здатності впливати на поведінку
інших. Така взаємодія описується формулою: влада А над Б є здатність
добиватися того, щоби Б “ніколи не зробив би без впливу А” (Д.Даль);

телеологічне, відповідно до якого влада – це досягнення певної мети;

інструменталістське, що трактує владу як здатність до мобілізації
ресурсів для досягнення певних цілей;

конфліктне, що зводить владу до позиції панування, пов’язаної із
здатністю окремих груп і індивідів контролювати механізм розподілення
дефіцитних суспільних цінностей;

структуралістське, яке характеризує владу як особливі відносини між
керівником і керованим.

Наведені визначення не є взаємовиключними. Акцентуючи увагу на різних
аспектах влади, вони взаємно доповнюють одна одну. Визнаючи факт, що на
сьогодні в науці склалася загальна теорія влади, вітчизняні політологи
систематизували численні теорії влади. Було виділено кілька
концептуальних підходів при розгляді сутності влади.

Реляціоністські теорії (від англ. relation – відносини) розуміють владу
як взаємодію індивідів, в яких один індивід змінює поведінку іншого.

Цей підхід виражений кількома варіантами:

теорія опору розглядає владу як відносини, в якому суб’єкт придумує опір
об’єкту. Відповідно розробляється класифікація різноманітних ступенів і
форм опору, а також основ влади. Вводиться поняття “сила влади”, що
розуміється як максимальна потенційна здатність агента вплинути на
іншого;

теорія обміну трактує владу як ситуацію обміну ресурсами. Ресурси
розподіляються нерівномірно: одні індивіди їх полишені і потребуються в
них. У цьому випадку надлишки ресурсів, якими володіють інші, можуть
трансформуватися у владу. Надлишками поступаються тим, у кого їх немає,
в обмін на бажану поведінку. Це підкреслює асиметричний характер
відносин влади: той, хто володіє надлишком ресурсів, займає більш високе
соціальне становище;

теорія розділу сфер впливу (Д.Ронг) ставить під сумнів питання щодо
асиметричності відносин влади. Влада – це взаємодія, де учасники
періодично міняються ролями. Наприклад, профспілка контролює найом
робочої сили, той, хто наймає, диктує час і місце роботи. Таким чином, у
певних ситуаціях підлеглі мають владу над керівником.

Системні теорії влади розглядають владу як безособову властивість
будь-якої соціальної системи.

У межах цієї концепції виділяють кілька напрямів:

влада як атрибут макросоціальної системи. Так, для Т.Парсонса влада – це
узагальнений посередник у політичній системі. Він порівнював її з
грішми, які виступають узагальненим посередником економічного процесу.
Влада розуміється як реальна здатність системи акумулювати свої
інтереси, досягати поставленої мети;

мезопідхід (М.Кроз’є) розглядає владу на рівні підсистем (сім’я,
організація). Вказується на безпосередній зв’язок влади з організаційною
структурою;

мікропідхід трактує владу як взаємодію індивідів, що діють у рамках
специфічного соціального середовища. Влада визначається як здатність
індивіда впливати на інших. Сама здатність впливати випливає зі статусу
виконуючих суб’єктом ролей;

комунікативний підхід (Х.Арендт, К.Дойч, Ю.Хабермас) розуміє владу як
засіб багатостороннього інституціонального спілкування. Дійсний прояв
влади полягає в здатності прийти до певної згоди і забезпечити
інтеграцію суспільства;

поструктуралістський підхід, виражений теоріями М.Фуко і П.Бурд’є.
М.Фуко відмовився від традиційного розгляду сутності влади через
проблему насильства і співвідношення її суб’єкта і об’єкта. Влада
безсуб’єктна, і її не можна присвоїти. Вона виступає не як відносини між
суб’єктами, а як дія у відповідь на дію. Ця дія трансформує поведінку
інших. Співвідношення сил буде постійно видозмінюватися. Бурд’є, взявши
з фізики поняття “поле” і з економіки – “капітал”, конструює поняття
“символічної влади”, яка є сукупністю капіталів (економічний, культурний
капітал, репутація, престиж), які розподіляються між суб’єктами влади
відповідно до їх позицій в “політичному полі”. Самі позиції і капітали
суб’єктів можуть змінюватися.

Біхевіоралістські концепції влади, як і реляціоністські теорії,
розглядають владу як відносини між людьми, при яких одні володарюють, а
інші підпорядковуються. Сутність влади корениться в природі людини: її
біологічних чи психологічних особливостях.

Виділяється кілька варіантів трактувань:

силова модель (Г.Лафсуелл) засновується на тому, що першопричиною влади
є психологічний імпульс – бажання влади. Із зіткнень і взаємодій
індивідуальних воль до влади будується вся політична матерія. Сама ж
влада проявляється у прийнятті рішень і в контролі над ресурсами;

ринкова модель (Дж.Кетлін) виходить з аналогії між політикою і
економікою. У політиці діють закони ринкової торгівлі: облік попиту і
пропозиції, конкуренція, потяг до вигоди;

ігрова модель (Ф.Знанецький) вважає, що на політичному ринку суб’єкти
розрізняються не тільки різними запасами влади, але й здібностями,
гнучкістю стратегії, азартом. Боротьба за владу може мотивуватися
“ігровим” характером, що приносить задоволення учасникам. Політика – це
поле гри, театр, де успіх залежить від спритності, акторства і здатності
суб’єкта до перевтілення.

Різноманітність наукових підходів підтверджує багатозначність проявів
влади. У наведених вище підходах влада трактується або як характеристика
індивідуума (персональна влада), або як ресурс чи товар. Найбільш
популярною є характеристика влади як взаємодія (відносини), структурними
компонентами якої будуть суб’єкт і об’єкт. Суб’єкт – активна сторона,
яка виступає причиною зміни дій іншого об’єкту.

Природа влади – першоджерело. У цих, а також інших теоріях знайшли
обгрунтування різні точки зору щодо природи влади – першоджерела влади.
Ось деякі з них.

Психологічні трактування виводять владу з психології людини, з волі до
влади. Більшою популярністю в поясненні природи влади користується
психоаналітична традиція, яка виводить потяг до влади з несвідомих
імпульсів. Трактування первинних імпульсів варіюється у різних
дослідників. У послідовників З.Фрейда такими є бажання здійснити лібідо
або агресивний потяг, підлеглість інших індивідів визначається бажанням
останніх бути прислужливими, потребою приєднання до більш сильної волі.
Згідно з підходом О.Адлера, влада виступає засобом компенсації відчуття
власної неповноцінності, наприклад, фізичної, сексуальної,
інтелектуальної.

Антропологічний підхід випливає з природи людини. Одна з оригінальних
теорій була створена Е.Канетті. Джерело влади – страх кожного окремого
індивіда, який породжується загрозою насильницької смерті. Цей страх
заставляє людей об’єднуватися в масу. Влада діє на індивіда і масу
наказом і загрозою смерті, чим сильніше від влади виходить загроза
смерті, тим ця влада більш абсолютна. Диктаторська влада спирається на
зростання маси мертвих і є тріумфом живого. Найпатологічніший випадок,
на думку Канетті, – А.Гітлер і Й.Сталін, в основі влади яких лежала
величезна маса мертвих ворогів і співвітчизників.

Структурно-організаційний і системний підходи виводять владу за рамки
психології і пов’язують її з природою організації (своєрідний “ефект”
організації), зі статусом індивіда в організації, що дає йому можливість
ставити умови іншим і використовувати ресурси влади, негативні чи
позитивні санкції.

Соціологічний підхід виводить природу влади з контексту суспільних
відносин. Так, наприклад, марксизм акцентує увагу на класовій природі
влади. Відносини панування і підпорядкування визначаються логікою
економічних відносин, економічною нерівністю.

Категорія “влада” має декілька споріднених понять -панування, вплив і
авторитет. Саме ці поняття найбільш часто зустрічаються при визначенні
влади. Владу пов’язують з пануванням, під яким розуміють примусове
насильство, наказ. Хоча влада не може бути зведена до примусу, вона
включає в себе директивний момент – нав’язування своєї волі у формі
наказу, що супроводжується загрозою покарання. Він присутній у владі як
узагальнюючий символ (можливість застосувати пряме насильство,
покарання) і як реальна влада щодо тих, хто порушив закони, крім
панування, влада може виступати у формі впливу і авторитету та не
застосовувати насильства.

Влада може здійснюватися у формі впливу. Але вплив за змістом ширший від
влади. Говорити про владу можна в тому випадку, якщо цей вплив не носить
випадкового характеру, а спостерігається постійно. Влада як вплив
здійснюється або у формі переконання (вплив на раціональний рівень
свідомості), або у формі навіювання (вплив на несвідоме), що передбачає
використання особливих способів маніпулювання. Існують різні технології
впливу і переконання, апробовані владою протягом багатьох століть:
особливі методи ораторського мистецтва, різні гасла, символіка,
монументальні споруди. Так, багатство палаців царського трону, що
асоціюються з місцем розташуванням вищої влади, особливі символи влади
повинні підкреслювати її велич, до найважливіших засобів здійснення
політичного впливу відноситься пропаганда. Сам термін з’явився у 1622 p.
і означав інформацію церкви про переваги католицизму. Борючись проти
Реформації, папа римський Григорій XV пише спеціальну конгрегацію,
покликану підтримати віру і зберегти церкву – “конгрегацію пропаганди і
віри”. Вже сама історія походження цього терміна відобразила важливішу
функцію пропаганди: закріплення повної системи уявлень і цінностей в
індивідуальній і суспільній свідомості. Сучасні засоби масової
комунікації (газети, радіо, телебачення, Інтернет) відкрили великі
можливості для поширення пропагандистського впливу. Сила цього впливу
вперше була усвідомлена вождями тоталітарних режимів (“геббелівська
пропаганда”, “сталінська пропаганда”). Пропаганді, що поширює і
закріплює в суспільній свідомості певні ідеологічні символи і
стереотипи, була відведена вирішальна роль у консолідації мас на
підтримку влади.

Авторитет розглядається як форма і джерело влади. Авторитет – це
керівництво, що добровільно визнає за суб’єктом влади з боку підвладних
право на владу внаслідок його моральних якостей або ділової компетенції
(авторитет учителя, пророка, духовного лідера нації, керівника країни,
політичний і економічний курс якого забезпечить суспільну стабільність
вирішення кризових ситуацій і ріст суспільного благоустрою).

Види влади. Специфіка політичної влади

Багатозначність влади проявляється й у іншому аспекті: влада може
виступати як соціальна, тобто бути присутньою у відносинах між великими
соціальними групами, і як міжособова (у стосунках між друзями, між
подружжям тощо). Соціальна влада проявляється в політичній і
неполітичній формах. Політична влада взаємопов’язана з іншими видами
соціальної влади, причому всі вони можуть бути використані в політичних
цілях. Інші види соціальної влади виділяються залежно від сфери
поширення і методів володарювання.

Економічна влада означає контроль над ресурсами, що мають вартісне
вираження власністю, над матеріальними цінностями.

Адміністративно-примусова (політична влада у вузькому значенні)
передбачає опір на силові ресурси і означає контроль за людьми за
допомогою застосування або загрози застосування фізичної сили.

Духовно-інформаційна – культурна, релігійна, влада ЗМІ. Особливого
значення у сучасному суспільстві набули ЗМІ, оскільки виступають
основним каналом впливу на масову аудиторію. О.Тоффлер визначив владу
ЗМІ в сучасному суспільстві таким чином: вона дозволяє досягти
поставленої мети, мінімально витрачаючи ресурси влади, дозволяє
перетворити супротивників у союзників.

Зростання ролі ЗМІ, особливо телебачення і Інтернету, ставить цілий ряд
проблем. З одного боку, підвищується ступінь інформованості людей, що
дозволяє розширити їх участь у політичному житті, а різноманітність
джерел інформації забезпечує індивіду свободу вибору з потоку політичної
інформації. Але, з іншого боку, зберігається проблема довір’я до ЗМІ.
Нарешті крупні медіа зливаються з іншою владою – економікою і виступають
провідником впливу останньої на владу політичну. Громадськість України
сьогодні ставить запитання: “Чи панують політики над ЗМІ, чи ЗМІ над
політиками?”. Дійсно, спілкування політиків з громадянами відбувається
через ЗМІ. Саме вони створюють “віртуальний” образ політика, який
повинен сприйматися масами як реальний. ЗМІ впливають на формування
переваг електорату. Один популярний журналіст може замінити величезну
кількість партійних агітаторів. ЗМІ склали на сьогодні серйозну
конкуренцію політичним партіям у здійсненні функції мобілізації виборців
на підтримку кандидатів, що претендують на прихід у владні структурі.

Специфіка політичної влади пов’язана із здатністю індивідів, груп і їх
організацій реалізувати свої інтереси і волю за допомогою засобів
політико-державного управління і контролю. Політична влада поділяється
на державну і суспільну, носіями якої є партії, суспільні рухи, ЗМІ.

До інших проявів специфіки політичної влади можна віднести такі:

на відміну від міжособистісної, політична влада присутня у відносинах
між великими соціальними групами, державами, співтовариствами,
суспільними організаціями;

політична влада передбачає необхідність організаційних процедур для
вираження інтересів спільної у політичній сфері, інституціональну
оформленість (вираження політичного інтересу через партію, державу та
інші інститути);

можливість використання найрізноманітніших ресурсів (економічних,
примусових, інформаційних тощо);

поєднання відкритих і тіньових центрів влади, що діють приховано, поза
сферою суспільного контролю;

моноцентричність, тобто наявність єдиного центру прийняття рішень (на
відміну від влади економічної, яка в умовах ринку передбачає плюралізм
суб’єктів влади);

ієрархічність відносин влади;

делегування (передача) частини владних повноважень від одного суб’єкта
іншому, який бере на себе відповідальність за їх виконання (модель:
центральна влада > місцева влада);

ідеологічність.

Спеціальне призначення політичної влади неоднозначне, що проявляється в
її здатності виступати фактором як інтеграції, так і дезінтеграції
суспільства. В першому випадку за допомогою влади підтримується
суспільний порядок, вирішуються конфліктні ситуації, у другому –
забезпечується панування одних соціальних груп над іншими.

Структура політичної влади

Структура влади – це ті компоненти, без яких вона не відбувається.
Такими є її суб’єкт, об’єкт, підпорядкування об’єкту, джерела і ресурси
влади.

Влада може здійснитися тільки через взаємодію суб’єкта влади і її
об’єкта. Суб’єкт виражає свою волю щодо об’єкта через наказ
(розпорядження, команду), що супроводжується загрозою санкції у випадку
його невиконання.

Джерелом влади суб’єкта (владна першооснова) може виступати його сила,
краса, багатство, авторитет. Нарешті, влада може породжуватися традицією
(влада батьків над дітьми, влада старійшин) і законом, який надає
суб’єкту влади право вимагати і використовувати різноманітні ресурси.
Специфічним джерелом влади виступають знання, володіння якою-небудь
інформацією. Наприклад, жерці в Стародавньому Єгипті використовували
знання про сонячні затемнення для зміцнення своєї влади. В минулому
такою владою володіли шамани і чаклуни, сьогодні – вчені, викладачі,
політики, професіонали.

Зростання ролі експертів-носіїв унікальних знань в якихось сферах життя
призвело до появи таких різновидів влади, як експертократія і
меритократія. Однак монополія на інформацію, секретні знання може стати
основою абсолютної влади. Цю думку висловив Е.Канетті. Саме секретність
і культ таємниці, на його думку, підтримують тоталітарну владу.
Достатньо згадати сталінський режим, який створив таємницю навколо життя
вождів, умів приховувати свою сутність, насаджував культ доносів,
відмовив громадськості у праві на доступ інформації. Причина послаблення
диктатур і розвитку демократій, вважав Е.Канетті, – поширення таємниці
(інформації) серед багатьох людей. Проблема взаємовідносин влади і знань
розглядалася М.Фуко. Він стверджував, що влада продукує знання, а знання
дає владу. Для сучасного суспільства характерно посилення ролі знань, а
відповідно, і влади над індивідуумом.

Суб’єкти політичної влади мають багаторівневий характер: її первинний
рівень виражений індивідами, вторинний -політичними організаціями,
суб’єкти більш високого рівня -політичні еліти і лідери. Суб’єкти влади
виділяються і за іншими критеріями. Вони можуть бути розглянуті і через
призму їх публічності, відкритості для суспільства.

З цієї позиції можна виділити:

відкриту (видиму) владу: безпосередні учасники здійснення політичної
влади – публічні політики: президенти, депутати, лідери опозиції,
парламентських фракцій тощо;

напівприховану владу, під якою розуміються групи тиску, що
використовують різні канали впливу – від законних (через ЗМІ, взаємодію
з представниками влади, демонстрації, ініціативи, пожертвування у
виборчі фонди партій і політиків) до незаконних (підкуп, шантаж) на
офіційну владу. У зв’язку з цим вживається поняття лобізм, під яким
розуміють тиск з боку певних груп інтересів на державну і виконавчу
владу з метою прийняття вигідних для груп рішень. Лобі, в першу чергу,
виражено найбільш заможними верствами суспільства, що контролюють
провідні сектори економіки (галузеве, промислово-фінансове,
воєнно-промислове лобі), телемагнатами, військовими. Класичний лобізм
передбачає, що групи інтересів і влада взаємодіють через посередника –
професійного лобіста (така практика поширена на Заході), депутата,
якого-небудь політика. Але ця взаємодія може здійснюватися за більш
спрощеною схемою. У цьому випадку представники яких-небудь корпорацій
безпосередньо засідають у законодавчих органах влади або входять до
складу кабінету міністрів;

тіньову владу, яка себе не афішує. До подібного “тіньового сектора”
влади можна віднести, наприклад, органи національної безпеки, які
використовують свої знання про становище в країні для маніпулювання
політичними лідерами; армійські угруповання, кримінальні структури, якщо
вони мають важелі тиску на владу.

Влади не може бути без підпорядкування об’єкта. Здатність до
підпорядкування залежить від кількох факторів: засобів (ресурсів)
впливу, якими володіє суб’єкт, і від мотивації підпорядкування, яка може
бути викликана:

страхом за свою безпеку, страхом залишитись без певних благ;

звичкою виконувати накази;

апатією;

переконанням у необхідності підпорядкування;

зацікавленістю, щоб бути в підлеглості;

відчуттям обов’язку;

авторитетом суб’єкта влади.

Влада, побудована на інтересі і переконанні, є найбільш стабільною, тому
що передбачає добровільне виконання розпоряджень, що робить лишнім
застосування негативних санкцій. Однією з найбільш прийнятних для влади
мотивацій підпорядкування є авторитет суб’єкта влади. Навпаки, влада,
заснована на страху і примусі, породжує бажання об’єкта “піти” з поля
влади.

Ресурси влади являють собою все те, що може бути використане для впливу
на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб’єкта влади. Існують
відкриті і приховані типи впливу.

У першому випадку використовуються такі ресурси, як:

силовий примус – втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія
людства знає безліч прикладів цього – тортури, концтабори), смертна
кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з
роботи тощо;

закон – традиція, звичай;

стимулювання – створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші
блага, що ними об’єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що
вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі,
керівники організацій, політики.

Прихований вплив передбачає використання методів переконання, тобто
раціональних аргументів, або навіювання. Залежно від того, які ресурси
використовуються, говорять про три способи володарювання: панування,
вплив і стимулювання.

Існують і інші класифікації ресурсів. Наприклад, ресурси поділяються
залежно від сфер життєдіяльності.

Економічні ресурси – матеріальні цінності, необхідні для суспільного
виробництва і споживання, гроші, родючі землі, продукти харчування тощо.

Соціальні ресурси – соціальні і демографічні структури, соціальна
інфраструктура: освіта, медичне обслуговування, соціальне забезпечення
тощо.

Культурно-інформаційні ресурси – знання й інформація, а також засоби їх
отримання і поширення: інститути науки і освіти, ЗМІ тощо. Через ці
інститути контролюється формування суспільної думки. Особливо великий
вплив на політичне життя мають ЗМІ. Хто контролює ЗМІ, той і володіє
ресурсами переконання і навіювання.

Адміністративно-правові ресурси – система управління, сукупність владних
установ.

Силові ресурси – це зброя і апарат фізичного примусу (армія, поліція,
внутрішні війська, спецслужби, суд і прокуратура з їх матеріальними
атрибутами: будівлями, спорядженням, тюрмами).

Легітимність влади

Дієздатність влади багато в чому залежить від її легітимності. Це один з
показників ефективності політичної влади. В легітимності відображається
ставлення громади до влади, її можна визначити як стан влади, коли вона
визнається більшістю народу законною і справедливою. Легітимність і
авторитетність влади – явища певною мірою схожі. Легітимність означає
згоду народу з владою, коли він добровільно визнає її право приймати
рішення, які повинні виконуватися. Чим нижчий рівень легітимності, тим
частіше влада буде спиратися на силовий примус. Від легітимності
потрібно відрізняти легальність влади. Це юридичне поняття, яке означає
відповідність влади діючим законам. Наприклад, влада президента
легальна, тому що він обраний відповідно до законів і в здійсненні своїх
повноважень опирається на закон; влада монарха легальна, тому що не був
порушений порядок престолонаслідування.

Між легітимністю і легальністю може бути протиріччя. Не всі закони,
прийняті відповідно до встановленої процедури, можуть оцінюватися
населенням як справедливі, нарешті, законно обрана влада у випадку
невиконання своїх зобов’язань, невдалого економічного курсу, який
призвів до різкого падіння рівня життя, може втратити довір’я з боку
суспільства. У цьому разі спостерігається процес делегітимації влади. У
той же час нелегальна за своїм походженням влада може бути виправдана і
підтримана народом. Історія знає багато подібних прикладів: повалення
монархій у ході буржуазних революцій. Порушивши попередній правопорядок,
нова влада в результаті забезпечила собі легітимацію.

Легітимація – це спосіб або процес, методом якого влада отримує
виправдання. Ідеальні легітимності (рівень 100% підтримки населенням) не
буває. У будь-якому суспільстві є люди, що порушують закони або
ставляться до влади апатично. Нарешті, в демократичному суспільстві
існує опозиція офіціальній владі. Відповідно будь-яка влада повинна
підтверджувати свій авторитет, доказувати населенню, що саме вона
найбільшою мірою відповідає його інтересам.

Легітимність стосується як політичного режиму, у тому числі форми
правління, так і конкретних персональних суб’єктів влади. Це створює ще
одну лінію можливого протиріччя в межах легітимності. При легітимному
політичному режимі конкретні політичні лідери (президенти, монархи)
можуть втратити підтримку народу. В умовах демократії це протиріччя
вирішується через вибори.

Яким чином влада набуває легітимності? Тут принагідно звернутися до
теорії легітимності М.Вебера, яка вважається класичною в політології.
Він виділив три можливих типи легітимності (панування) залежно від її
джерел.

Традиційна легітимність спирається на традицію, на колись встановлений
порядок. Сама традиційна влада має декілька видів:

геронтократія – влада старійшин;

патріархальна – влада племінних вождів;

патримоніальна – влада монарха, яка в минулому знаходила підкріплення не
тільки в традиції престолонаслідування, але й зверталася до релігійної
легітимації – монарх як помазаник Божий; напівбожествений образ монарха
підтримувався особливими символами: ритуалами, розкішністю одягу і
трону, спеціальними зображеннями;

султанізм (різновид патримоніальної), де традицією є використання
насильства, а влада правителя звільняється від традиційних обмежень і
характеризується абсолютним свавіллям. Така влада була поширена в
стародавніх східних деспотіях. У Росії проявом “східного деспотизму”
стало правління Івана Грозного;

влада суверена над феодалами-васалами, яка домінувала в середньовічну
епоху. Сучасним проявом цієї влади є феномен клієнтея (від лат. cliens –
слухняний) – влада керівника над групою людей, які проявляють особисту
відданість йому в обмін на доступ до якихось благ.

Харизматична легітимність заснована на вірі в особисті якості лідера. В
харизматичному лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість,
святість, героїзм. Харизматична легітимність будується на емоційному
заряді, на бездумному довір’ї вождю. Зразки харизми М.Вебер бачив у
Христі, Будді, Магометі. Сучасні політологи бачать харизму не тільки у
засновників світових релігій, але й поширюють її на революційних і
тоталітарних вождів, на духовних батьків нації. Наполеон, М.Ганді,
В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун в очах своїх послідовників
володіли особливою святістю. Особливий випадок – харизма Папи Римського.
Він володіє нею завдяки своєму становищу (функціональна харизма), тому
що є спадкоємцем святого Петра, намісника Христа на землі.

Легальна (раціональна) легітимність має за джерело раціонально
встановлені правила, норми (закони). В демократичних країнах це основний
тип легітимності, що опирається на конституції і конкретні правові
норми. Саме вони виступають посередниками між владою і народом, будучи
обов’язковими і для народу, і для керівництва. Іншим проявом легальної
влади, на думку М.Вебера, виступає бюрократія, яка стає раціональною в
епоху капіталізму. Раціонально-бюрократичний тип управління передбачає
компетентність, наявність спеціальної освіти, наслідування в
управлінській діяльності установленим правилам.

Інші типи легітимності. Веберівська типологія отримала загальне
визнання, хоча деякі вчені доповнюють її іншими типами легітимності.
Американський політолог Д.Істон виділив ідеологічну легітимність, яка
опирається на переконаність індивідів у вірності тих ідеологічних
цінностей, які проголошені владою (це найбільш ефективний тип
легітимності); структурну легітимність, що випливає з довір’я населення
до структур і норм режиму (до законів, органів влади); персональну
легітимність, що має своїм джерелом віру громадян у компетентність
лідера, його здатність відповідним чином використовувати владу. В умовах
демократії подібний тип легітимності проявляється у повторному
переобранні лідерів на виборах. Наприклад, період президентства
Б.Клінтона співпав з найдовшою за весь післявоєнний період хвилею
економічного росту в США, що асоціювалося громадянами з успіхами
діяльності його адміністрації і спричинило його повторне обрання.

Французький політолог Т.Л.Шабо говорить про можливість демократичної
(опирається на волевиявлення керованих), технократичної (пов’язана з
умінням володарювати) і онтологічної (відповідність влади універсальним
принципам людського і соціального буття) легітимності.

Італійський соціолог і історик Г.Ферреро, характеризуючи типи
легітимності форм правління, залежно від джерела походження влади
виділяє два типи легітимності: монархічну і демократичну.

У реальній практиці різні типи легітимності можуть взаємно доповнювати
один одного. Наприклад, у суспільствах, де зберігаються елементи
патріархальної або підданської культури, традиції родоплемінних
відносин, президенти, які пройшли через процедуру виборів, намагаються
заручитися і традиційною легітимністю. Подібне поєднання правових і
традиційних основ влади спостерігається і в минулих радянських
республіках СРСР, а нині в суверенних державах Азії. Так, у біографії
деяких президентів включені дані, що підкреслюють їх пряме походження
від правителів або приналежність до найстаріших родів, які традиційно
правили тут до входження цих територій у склад Російської імперії.
Можливе поєднання харизматичної легітимності з легальною. Так, харизма
генерала Ш.де Голля, національного героя Франції після обрання його
президентом отримала підкріплення з боку авторитету права.

Найбільшим потенціалом легітимності володіють демократичні режими, в
яких додатковим джерелом легітимності влади є економічна і соціальна
ефективність режиму, що виражається високим рівнем життя населення.
Диктаторські режими, побудовані на примусі, також намагаються заручитися
легітимністю. Значною мірою тоталітарні режими (СРСР,
націонал-соціалістична Німеччина) опиралися на ідеологічну і
харизматичну легітимність. Тут за допомогою ідеологічних міфів і
пропаганди були створені культи вождів і віра у справедливість існуючого
режиму.

Теоретичні моделі політичних систем

Поняттям політичної системи розкривається характерний устрій політичної
влади в конкретному суспільстві. Політична система – це цілісна
сукупність державних і недержавних суспільних інститутів, правових і
політичних норм, взаємовідносин політичних суб’єктів, засобом яких
здійснюється влада і управління суспільством.

Щодо поняття “політична система” більш широким виявляється поняття
“політичне життя”, яке охоплює всі політичні зв’язки, явища і процеси,
що мають місце у суспільстві і на всіх його рівнях. Політична система –
це лише частина політичного життя.

Поняття “система” прийшло у суспільні науки з біології і кібернетики. У
соціології і політології його вперше використав американський дослідник
Т.Парсонс. Інший американський політолог Д.Істон у 1953 р. вводить у
науку і саме поняття “політична система”. Сутність системного опису
суспільства найбільше вираження отримала в теоретичних побудовах
Т.Парсонса. Він підійшов до розгляду суспільства як складної відкритої
системи, яка складається з чотирьох підсистем, кожна з яких виконує
певну функцію.

Виконання кожною підсистемою своєї функції забезпечує стійкість і
цілісність суспільства:

економічна підсистема відіграє роль з’єднуючої ланки між суспільством і
природою (функція адаптації);

політична підсистема, яка включає в себе всі форми прийняття рішень,
визначає колективні цілі і забезпечує мобілізацію ресурсів для їх
досягнення (функція взаємозобов’язання);

соцієнтальна підсистема підтримує спосіб життя, що утвердився, і включає
в себе всі інститути соціального контролю – від законів до неформальних
правил (функція інтеграції);

підсистема соціалізації (культурна) дозволяє включити людину в існуючу
культурну систему і містить у собі культуру, релігію, сім’ю і школу
(функція стійкості і самозбереження).

Значення теорії Парсонса для розвитку політології полягає в тому, що він
заклав основи системного і структурно-функціонального підходів до
дослідження політичної системи. З позицій системного підходу, політична
сфера суспільства може бути розглянута як система.

Як і будь-яка система, вона буде володіти такими ознаками:

складатися з багатьох взаємопов’язаних структурних елементів; цей
взаємозв’язок забезпечує властивість цілісності і єдність системи;

існувати в межах зовнішнього оточення чи середовища;

мати кордони поширення і виділеність стосовно зовнішнього середовища;

мати відкритий характер (тобто вона піддається впливам, що йдуть із
зовнішнього середовища);

характеризуватися такими властивостями, як потяг до рівноваги і
стійкості, до адаптації і інтеграції.

Що виступає зовнішнім середовищем політичної системи? Д.Істон виділив
два середовища (оточення):

інтрасоцієнтальне – інші підсистеми суспільства: економічна, соціальна,
культурна;

екстрасоцієнтальне – інші суспільства, міжнародні інститути і відносини.

Але будь-яке суспільство, в тому числі і його політична підсистема,
відчувають вплив позасоціальної – природної – середовища. Перелічені
фактори будуть детермінувати зміну політичної системи. Тільки реагуючи
на імпульси, що йдуть з зовнішнього середовища, система зберігає
здатність до стабільного функціонування і розвитку.

У політології розроблено кілька теоретичних моделей функціонування
політичних систем:

системна;

структурно-функціональна;

інформаційно-кібернетична.

1. Системна модель вперше була розроблена Д.Істоном. Сутність політичної
системи, за тлумаченням вченого, розкривається в її функції –
авторитарному розподіленні цінностей у суспільстві. Процес
функціонування системи описується через відносини обміну з зовнішнім
середовищем. Вона зберігає стійкість, якщо знайдений певний баланс між
імпульсами, що “входять”, проникаючими у середовища, і імпульсами, що
“виходять”, що є реакцією системи на отриману інформацію. “Вхід”
виражений двома видами імпульсів: вимога громадськості (підвищення
заробітної плати, розширення соціальних програм, права і свободи
громадян) і підтримка. Підтримка може проявлятися як у матеріальній
формі (сплата податків, військова служба), так і у вигляді дотримання
законності, повага до органів влади, до державної символіки, активної
участі у політичному житті. Переробивши інформацію, політична система
приймає конкретні рішення (закони, накази) і здійснює все для їх
реалізації (“вихід”). “Вхід” і “вихід” складають безперервний цикл, який
називається “петлею зворотного зв’язку”.

Якщо імпульси, що “виходять”, відповідають оцінюванням населення, то
суспільна підтримка політичної системи посилюється. Підтримка з боку
народу рішень і дій системи є умовою її легітимності.

Істон виділяє два види легітимності:

дифузна (емоційна) легітимність є більш стійкою і може проявлятися у
підтримці системи навіть в умовах криз;

інструментальна (специфічна) легітимність більш короткочасна і
орієнтована на результат і заохочення.

І навпаки, відсутність підтримки може призвести до кризи політичної
системи. Дестабілізуючим фактором можуть стати помилкові рішення влади,
прийняті або в результаті досить слабких імпульсів (система не має
достатньої інформації для прийняття оптимальних рішень), або в
результаті досить високих вимог, що викликає перенасиченість системи
інформацією.

2. Структурно-функціональну модель політичної системи розробив Г.Алмонд.
Політична система, на його думку, є типами дій, що стосуються прийняття
політичних рішень. Головна функція системи – забезпечення легітимного
примусу, що дозволяє зберегти суспільну стабільність.

Аналіз системи повинен здійснюватися на двох рівнях:

інституціональному (дослідження політичних інститутів);

орієнтаційному (дослідження політичної культури).

У структурному плані вона включає в себе формальні (урядові органи) і
неформальні інститути (групові об’єднання), поведінницькі аспекти цих
інститутів, активність окремих громадян.

На основі порівняльного аналізу політичних систем різних країн Алмонд
прийшов до таких висновків:

всі політичні системи мають власну структуру;

політична система багатофункціональна;

всі політичні системи виконують аналогічні універсальні функції,
необхідні для соціального життя; функції виконуються різними інститутами
(структурами) системи (суди, законодавчий орган, партії) і з різною
частотою;

всі політичні системи є змішаними в культурному розумінні;

відмінність між простими (традиційними) і розвинутими системами полягає
в диференціації функцій і спеціалізації структур. Ці системи подібні за
функціями, але розрізняються за структурними характеристиками.

3. Інформаційно-кібернетичну модель політичної системи запропонував
К.Дойг. Використовуючи положення і термінологію, розроблені в
кібернетиці, автор розглядає політичну систему через потоки інформації.
Функція системи полягає в координації зусиль людей для досягнення
поставлених завдань.

Процес функціонування системи складається з кількох етапів:

етап перший: отримання інформації і формування блоку даних;

етап другий: селекція інформації – відбір і оцінка отриманої інформації;

етап третій: прийняття рішень;

етап четвертий: реалізація поставленої мети.

Прийняття рішень і їх корекція здійснюються з урахуванням результатів
попередніх дій і на основі інформації про становище у суспільстві і про
відстань, яка залишилася до мети.

Структура політичної системи

Політична система має власну структуру, яку можна виразити у вигляді
таких підсистем (елементів):

інституціональна підсистема, що складається з різних державних і
суспільно-політичних інститутів, і неполітичних організацій, ЗМІ
(стосовно цієї підсистеми деякі дослідники використовують поняття
“політична організація суспільства”);

комунікативна підсистема – система, що є сукупністю відносин і принципом
взаємодії, які складаються як усередині політичної системи, так і між її
підсистемами. Відносини за формою можуть виступати як примус, конфлікт,
нейтралізація, ізоляція або співробітництво;

нормативна підсистема, що виступає як сукупність різних
політико-правових норм та інших засобів регулювання взаємозв’язків між
суб’єктами політичної системи (конституція, закони, нормативні акти,
історичні та національні традиції і звичаї, мораль);

культурно-ідеологічна підсистема, що включає в себе сукупність
політичних поглядів, теорій і концепцій, політичну і правову культуру.
Політична культура здійснює великий вплив на функціонування політичної
системи. На її основі формуються політичні погляди і переконання
особистості, від яких залежить участь людини в політичному житті.
Політична культура, з одного боку, визначає стійкість і життєздатність
будь-якої політичної системи, з іншого – надає своєрідності політичним
системам, роблячи нормативно однакові форми політичного устрою
багатоваріантними;

функціональна підсистема об’єднує способи реалізації влади, які
визначають характер взаємовідносин влади і громадянського суспільства,
способи підтримки його єдності і цілісності.

Провідна роль у політичній системі суспільства належить
інституціональній підсистемі, яка забезпечує її цілісність і
стабільність, формує нормативно-правову базу та інші засоби впливу на
суспільство. Якщо політичні системи минулого виражалися мінімальною
кількістю інститутів (більша частина функцій була зосереджена в руках
монарха), то сучасна політична система відрізняється більш складною
структурною диференціацією, тобто виділенням різних структур
(інститутів) за функціональною ознакою.

Інститути організації, що входять в цю підсистему, умовно поділяються на
такі групи.

1. Власне політичні:

держава – фундаментальний елемент політичної системи;

політичні партії і окремі громадські організації, що мають політичний
характер, причому сюди включаються опозиційні партії і організації.

Держава і партії мають безпосередній зв’язок з політикою, а політичні
завдання і здійснення влади є безпосередньою причиною їх появи і
функціонування. З партіями також пов’язані функції виявлення інтересів
різних груп суспільства і перетворення їх у конкретні програми дій.

2. Не власне політичні: профспілки, молодіжні, ветеранські,
підприємницькі союзи, екологічні рухи, ЗМІ тощо. Хоча політика не є
прямою метою їх створення, вони виступають як групи тиску на державну
владу і здійснюють суттєвий вплив на виборчі кампанії, не дивлячись на
те, що в більшості сучасних країн світська і духовна влада поділені,
активну політичну роль у суспільстві може виконувати церква. В умовах
теократії вона перетворюється в центральний елемент політичної системи.

3. Неполітичні організації виражені спільнотами різного любительського
типу (культурні, спортивні тощо). Незначного політичного відтінку у
своїй діяльності вони набувають як об’єкти впливу з боку держави та
інших політичних організацій, так і через свою здатність здійснювати
тиск на владу.

Функції політичної системи

Будь-яка політична система багатофункціональна. До її основних функцій
належать такі:

політичне керівництво суспільством, в тому числі визначення стратегічних
завдань і перспектив суспільного розвитку;

консолідація суспільно-політичного ладу на базі цінностей, ідеалів,
символів;

регулятивна функція – вироблення певних правил поведінки, притримуватися
яких зобов’язані суб’єкти політики;

мобілізація ресурсів: ця функція покликана забезпечити максимальне
використання ресурсів суспільства для здійснення поставлених завдань;

функція розподілення матеріальних і духовних цінностей тощо.

Є й інші підходи. Г.Алмонд поділив функції політичної системи на два
види.

1. Функції, що “входять”:

політична соціалізація, яка спрямована на формування певного типу як
учасника політичного життя, і рекрутування – підбір людей для заповнення
статусів у політичних інститутах;

артикуляція інтересів;

агрегування інтересів;

політична комунікація – діяльність за згодою, досягнення компромісів.

2. Функції, що “виходять”:

нормотворчість;

використання правил і норм;

контроль з боку держави за дотриманням правил і норм.

У здійсненні цих функцій, на думку вченого, проявляється механізм
саморегуляції системи, що дозволяє їй зберегти стійкість і єдність.

Існують і інші підходи щодо класифікації функцій політичної системи, з
яких виділяють:

авторитарне розподілення цінностей (передбачає контроль над процесом
розподілення суспільних цінностей між різними суспільними групами);

впорядкування політичних процесів (ця функція визначена самою природою
політики);

поновлення (розвиток) – пристосування до змін у суспільному житті;

стабілізація, збереження соціальної цілісності.

Типологія політичних систем

Політичні системи можна класифікувати, застосовуючи певну типологію.

1. Залежно від політичного режиму розрізняють такі політичні системи:

тоталітарні;

авторитарні;

демократичні.

2. За характером взаємодії з зовнішнім середовищем виділяють:

відкриті системи;

закриті системи.

Приклади закритої є політична система радянського типу, що склалася в
СРСР, для якої було притаманно відсутність широких міжнародних
економічних і культурно-інформаційних контактів. Символом цієї
закритості стало вираження про існування “залізної завіси” у відносинах
між СРСР і країнами Заходу. К.Поппер, вперше при описанні
культурно-історичних і політичних систем використавши поняття “відкрите”
і “закрите” суспільство, під першим розумів демократичні системи, які
легко пристосовуються до змін зовнішнього середовища, просякнуті духом
критики і раціональним розумінням світу, під другим – тоталітарні
системи, для яких характерний догматизм, магічне мислення.

3. В історичному аналізі використовується характеристика систем з
позицій формаційного підходу.

Відповідно виділяються системи:

рабовласницькі;

феодальні;

капіталістичні;

командно-адміністративні.

Досить поширене виділення традиційних (до індустріальних) і
модернізованих політичних систем. Для перших характерно нерозвинуте
громадянське суспільство, підданська або патріархальна політична
культура, влада у формі диктатури (прикладом виступає більшість країн,
що розвиваються). У других системах існує розвинуте громадянське
суспільство, раціональний спосіб обґрунтування влади, диференціація
політичних ролей.

5. Виділяють політичні системи перехідного типу, які включають у себе
елементи модернізованої системи, що народжується, і елементи старої
системи. Політична система сучасної України носить риси подібної
перехідності, що проявляється у поєднанні лібералізму з авторитаризмом,
у відсутності раціональної, тобто відповідальної і компетентної
бюрократії, в слабкості інститутів громадянського суспільства.

6. Існують різні типології політичних систем, виділені за типом
політичної культури, домінуючої у суспільстві, і станом політичної
структури. Одна з них розроблена Д.Алмондом і Д.Пауеллом. Залежно від
ступеня структурної диференціації і секулярності, виділяють примітивні,
традиційні і сучасні системи.

У примітивній системі переважає “парафіяльна культура”, спостерігається
мінімум структурної диференціації.

Традиційні системи характеризуються слабкою диференціацією політичних
структур і “культурою підпорядкування”. Підкоряючись владі, людина
очікує від неї благ, гарантій.

Сучасні системи є ще більш диференційованими в структурному плані, в них
функціонує культура участі, коли людина орієнтована на активну участь у
політиці. Такі системи можуть бути демократичними, в яких домінують
автономні підсистеми і “культура участі”, і авторитарними, в яких мають
місце управління підсистемами і “культура підпорядкування участі”. В
свою чергу авторитарні системи можуть бути радикально-тоталітарними,
консервативно-тоталітарними, консервативно-авторитарними і
авторитарно-модернізованими.

Політологи звернули увагу на те, що політична культура США за характером
цінностей відрізняється від культури, що склалася в Європі.

Це дозволило Д.Алмонду і С.Вебер виділити такі типи політичних систем:

англо-американську з секулярною, плюралістичною і гомогенною культурою,
що означає: більшість громадян поділяють спільні базові цінності і
норми;

континентально-європейську, яка характеризується фрагментарною
політичною культурою;

до індустріальні і частково індустріальні з диференційованою політичною
культурою;

тоталітарну з гомогенною політичною культурою, причому сама гомогенність
визначається відсутністю плюралізму і можливістю реалізації власного
інтересу.

Поняття політичного режиму

Функціональний і динамічний аспекти політичної системи розкриваються в
політичному режимі. Політичний режим (у загальному плані) – це
сукупність методів і законів здійснення політичної влади. Дослідження
політичного режиму скласти реальне уявлення про реалізацію політичної
влади, ступінь свободи і правове становище особистості в конкретній
країні в певний історичний період часу. Так, політичний режим кінця 80-х
pp. (так звана епоха “застою”, що асоціювалася з іменем Л.Брежнєва) і
тим більше відрізнявся від режиму, встановленого в 30-х pp. Подібна
еволюція політичного режиму здійснювалася в межах радянської політичної
системи.

У політології існують декілька трактувань політичного режиму.

1. Інституціональний (політико-правовий) підхід ототожнює політичний
режим з формами правління і державного устрою та акцентує увагу на
формально-юридичних характеристиках: особливостях поділу державної влади
і співвідношення між гілками влади, на типах урядових структур.

Прослідковується тенденція ототожнення політичного режиму з формою
правління. Однобокість подібного підходу полягає в тому, що реальна
практика реалізації влади може протирічити закріпленим у конституціях
нормам, а сам політичний режим виражає собою більш широке явище, ніж
форма правління. Проголошена республіканська форма правління ще не
означає встановлення реальної демократії, про що свідчать приклади СРСР
і Німеччини 30-х pp. Разом з тим європейські конституційні монархії
розглядаються як класичні прояви ліберальної демократії.

2. Соціологічний підхід ставить акцент на характері відносин між
державою і суспільством, які склалися реально і необов’язково відповідно
до продиктованих конституцією та іншими правовими актами нормами
політичної поведінки. В межах цього підходу звертається увага на
соціальні обгрунтування влади, групи тиску, взаємовідносини еліт і
народу.

3. Широке трактування політичного режиму виходить за межі тільки
політико-правового або тільки соціологічного аналізу і розглядає його
через співвідношення кількох компонентів, що дозволяє відрізняти одні
типи політичних режимів від інших.

Політичний режим включає в себе:

політичні структури влади, їх реальний статус і роль у суспільстві;

методи здійснення державної влади: яким методам управління і панування
віддається перевага – прямим чи непрямим, насильницьким чи методам
переконання;

реальний рівень свобод людини, обсяг її прав;

методи вироблення політичних рішень;

способи урегулювання конфліктів;

плюралізм, у тому числі наявність або відсутність легальної
(нелегальної) опозиції;

конфігурацію партійної системи: однопартійні чи багатопартійні системи;

ідеологію і те місце, яке відводиться їй у мобілізації суспільства;

форми ставлення населення до політичної участі (політична пасивність,
мобілізована або автономна участь);

тип легітимності: харизматична, традиційна, раціонально-легальна,
ідеологічна тощо;

структурованість правлячої еліти: ступінь її згуртованості, відкритість
і закритість, канали рекрутування.

Режим вказує на соціальну природу влади: які групи пануючого класу
знаходяться при владі, на підтримку яких соціальних верств опирається
влада.

Вищеназвані ознаки служать критеріями для виділення різних типів
політичних режимів. Спектр політичних режимів сучасного світу
розкривається в таких поняттях, як демократія, авторитаризм і
тоталітаризм. При визначенні сутності режиму акцент робиться на
протиставлення держави, з одного боку, і громадянського суспільства – з
іншого. Характер взаємовідносин визначається силою або слабкістю
громадянського суспільства. В умовах демократії суспільство має важелі
впливу на владу включно до заміни на чергових виборах. У недемократичних
режимах держава контролює і регламентує громадянське суспільство
повністю (тоталітаризм) або частково (авторитаризм). Більшість
політологів трактує тоталітаризм як злиття держави з громадянським
суспільством, що практично ставить під сумнів саму можливість існування
останнього.

Тоталітарні і авторитарні політичні режими: основні риси

Недемократичні режими виражені різними формами тоталітаризму і
авторитаризму.

У перекладі з пізньолатинської “тоталітарний” означає “як такий, що
відноситься до цілого”. Зміст тоталітаризму обгрунтував ідеолог
італійського фашизму Дж.Джентіле, який закликав до тотального
підпорядкування людини державі і розчиненню індивіда в політичній
історії, оскільки все людське і духовне губить цінність поза державою. У
політичну лексику цей термін ввійшов після промови Б.Муссоліні 1925 p.,
в якій він використовує саме поняття “тоталітарна держава”. В подальшому
опоненти фашизму вживають цей термін в негативному розумінні – як
протилежність демократії. Спочатку під тоталітаризмом розумівся
фашистський режим в Італії і націонал-соціалістичний рух у Німеччині,
але після публікації в газеті “Таймс” (1929), де давалася характеристика
радянського ладу, цей термін почали застосовувати і до політичного
режиму СРСР.

Хоча ще в кінці 30-х pp. були зроблені спроби наукового усвідомлення
тоталітаризму, найбільший вплив на суспільне уявлення про сутність цього
явища здійснили знамениті романи-антиутопії Є.Замятіна, О.Хакслі,
Дж.Оруелла. Роман Є.Замятіна “Ми” – це прогноз розвитку суспільства,
побудованого на засадах колективізму, де раціонально обґрунтовані всі
сторони життя, але де відсутній найважливіший елемент суспільства –
особистість (замість неї – номер). О.Хакслі в романі “О дивний новий
світ” показав повністю заорганізований світ, в якому потяг до досягнення
досконалої ефективності не залишив місця для особистої свободи. В
найбільш яскравій літературній формі технологія тоталітарної влади була
розкрита в романі Дж.Оруелла “1984”.

З початку 50-х pp. з’являються наукові роботи, присвячені
політологічному і соціологічному аналізу тоталітарних режимів:
дослідження Х.Арендт “Походження тоталітаризму”, сумісна монографія
К.Фрідріха і З.Бжезинського “Тоталітарна диктатура і автократія”.
Концептуальна модель тоталітаризму, запропонована К.Фрідріхом і
З.Бжезинським, найбільш популярна в політології.

Нижче наведені шість базових характеристик тоталітаризму, сформульованих
К.Фрідріхом у роботі “Природа тоталітаризму” (1954):

офіційна ідеологія, яка претендує на охоплення всіх аспектів людського
існування і орієнтується на досягнення одвічних цілей, наприклад, на
створення досконалого суспільства;

масова партія, яка зливається з державною бюрократичною організацією;

монополія партії над ефективними засобами комунікації;

концентрація в руках партії і держави всіх засобів збройного насильства;

централізований контроль і керівництво економікою;

система терористичної поліцейської влади.

Вищезгадана модель тоталітаризму вимагає додаткового пояснення.
Встановлення диктатури однієї партії призводить до злиття партійних
структур з державними і до формування своєрідного феномена
“держава-партія”. Сама партія монополізує право виступати від імені
всього суспільства. Одночасно відбувається “розчинення” громадянського
суспільства в державі, всі дозволені суспільні організації (профспілки,
молодіжні, жіночі організації) зобов’язані виступати своєрідними
“приводними ременями” в механізмі влади партії, приводити її генеральну
лінію в життя. На вершині піраміди тоталітарної влади знаходиться
харизматична фігура вождя (фюрера, дуче, лідера партії). Дії вождя і
партійна догма не підлягають критиці. Наприклад, у всіх школах Італії
висів портрет Б.Муссоліні з написом “Муссоліні завжди правий”.

Тоталітарна влада поширює контроль на всі сторони життя людини,
включаючи сімейні відносини і сферу відпочинку. Як відзначила Х.Арендт,
при тоталітаризмі був реалізований принцип: “приватною особою
залишається тільки той, хто спить”. Таким чином, для тоталітаризму
характерна загальна статизація – держава-партія здійснює тотальний
контроль над всіма сферами життєдіяльності суспільства в цілому і
окремого індивіда в тому числі. Тому серед політологів утвердилося і
більш коротке визначення тоталітаризму: це закрита система, в якій все –
від виховання дітей до випуску продукції -контролюється з єдиного
центру.

Тоталітарні режими традиційно поділяють на “ліві” і “праві” форми.
Правий або право радикальний режим отримав розвиток в Італії з 1922 р. і
в Німеччині з 1933 р. після приходу до влади А.Гітлера. Ліворадикальний
(комуністичний) тоталітаризм утвердився в СРСР (класична модель – період
сталінізму з середини 20-х до середини 50-х pp.), в країнах Східної
Європи і Азії, на Кубі. Найбільш яскравий приклад тоталітаризму в Азії –
Китай періоду політики “великого стрибка” і “культурної революції” (50-х
– середини 70-х pp.), коли на чолі керівництва країни стояв Мао Цзедун.

Дві форми тоталітаризму відрізняються характером ідеологій (фашизм,
націонал-соціалізм, комунізм), в тому числі завданнями, які ставлять
перед масами партії – гегемони: досягнення “народного капіталізму” і
завоювання світового панування або побудова комуністичного суспільства і
світова революція. Є й інша відмінність: лівий тоталітаризм був більше
“добудований”: партія володіла монополією не тільки на політичну, але й
на економічну владу, що проявилося в повній або частковій ліквідації
приватної влади, зосередженні в руках держави основних засобів
виробництва, ліквідації ринку. В праворадикальних режимах збереглася
свобода підприємництва, однак це не виключало прямого державного
втручання в економічну сферу підпорядкування її завданням воєнного
виробництва, централізованого розподілення робочої сили.

Деякі політологи виділяють третю, теократичну форму тоталітаризму,
бачачи приклад останнього в Ірані періоду правління ісламського лідера
аятоли Хомейні (1979-1989), і в режимі, встановленому (тепер вже в
минулому) талібами в Афганістані.

Авторитаризм (від лат. auctor засновник, творець і auctoritas – думка,
рішення, право) розуміється як режим, зміст управління при якому полягає
в концентрації влади в руках одного або кількох лідерів, які не
приділяють уваги досягненню суспільної згоди стосовно легітимності їх
влади. Тоталітаризм інколи розглядається як крайня форма авторитарного
режиму. Але наявність деяких спільних рис (свавілля лідерів, значний
репресивний апарат, обмеження прав людини, використання сили при
вирішенні конфліктних ситуацій, відсутність реального поділу влади,
формально вільний характер виборів у законодавчі органи, відсутність
альтернативності вибору) не дає підстав для їх ототожнення. Тому доречно
зупинитися на відмінностях двох режимів.

1. При тоталітаризмі партія-гегемон забороняє всі елементи
суспільно-політичного плюралізму, опозиційні партії і рухи. Ініціатива
допускається тільки в межах створених “зверху” і “патронованих” партією
суспільних організацій. При авторитаризмі має місце обмежений плюралізм.
Правляча влада в певних межах допускає інакодумство і підконтрольну
опозицію.

2. При тоталітаризмі ядром політичної системи виступає партія-гегемон,
яка монополізувала державну владу, при авторитаризмі – сама держава (в
деяких випадках правляча еліта створює під себе “партію влади”).

3. При тоталітаризмі особлива роль відводиться ідеології. Вона виконує
дві важливі функції: легітимацію цього режиму і мобілізацію мас на
виконання поставлених партією завдань. Для об’єднання народу навколо
влади у свідомість мас через ЗМІ, мистецтво, освіту втілюються потрібні
для пануючої партії стереотипи. Могутня пропагандистська машина малює
утопічні завдання, “велике майбутнє” – комуністичний або расовий рай.
Одночасно створюється “образ ворога”, яким виступають “реакційні класи”
або “нижчі народи”, прибічники інших ідеологій. Теза про зовнішніх і
внутрішніх ворогів покликана виправдати жорсткі методи управління,
обмеження свободи особистості, масові репресії і весь уклад життя, що
нагадує життя в облозі. Що стосується авторитаризму, то тут може бути
відсутня якась детально розроблена ідеологічна доктрина. Інструментом
консолідації суспільства виступає релігія, націоналізм, традиції.
Політичні еліти сучасних авторитарних режимів інколи намагаються
запропонувати масам “ідеологію розвитку”, що пояснює завдання
економічної і соціальної модернізації суспільства.

4. Тоталітарна влада опирається на широку підтримку народу. Для такого
режиму характерний культ вождя партії, який в очах народу володіє
харизмою, йому приписуються надприродні властивості: непогрішність,
мудрість. Тоталітаризм широко використовує такі форми мобілізації мас,
як вибори, урочисті збори, “всенародні обговорення”, мітинги. Особливо
часто використовував організацію масових маніфестацій і смолоскипову
ходу А.Гітлер. Він прекрасно розумів, що масою легше маніпулювати, тому
що людина, потрапивши в масу, часто губить здатність критично сприймати
інформацію, а його свідомість розчиняється в загальному колективному
настрої. Авторитаризм може залишатися байдужим до проблеми легітимації
влади, не звертається, як правило, до інтенсивної мобілізації народу на
підтримку влади. Для цього режиму характерна деполітизація мас,
інферентне або вороже ставлення до влади. Не маючи масової підтримки,
авторитарна влада знаходить опору в бюрократії, армії, церкві, великих
підприємницьких прошарках, намагається використати історичні традиції
або націоналістичні гасла. Можливі випадки авторитаризму, що спирається
на харизму лідера.

5. Необхідно відзначити ще одну принципову відмінність режимів.
Авторитарний режим не намагається встановити тотальний контроль над
усіма сферами життя, зберігає автономність особистості і суспільства у
неполітичних сферах. Допускаючи, як правило, вільні ринкові відносини в
економіці, заохочуючи приватне підприємництво, деякі сучасні авторитарні
режими демонструють високі темпи економічного росту (сучасний Китай,
Сінгапур, Південна Корея, Чилі).

Таким чином, сучасні авторитарні режими можуть мати деякі риси
перехідного режиму – займати проміжне становище між демократією і
тоталітаризмом. Вони володіють більшими шансами, ніж тоталітаризм, для
переходу до демократії. Тут існує потенціал для політичної
самоорганізації громадянського суспільства, тому що вже проявляються
незалежні від держави економічні інтереси, на основі яких можуть
сформуватися політичні інтереси. При переході від тоталітаризму до
демократії необхідні не тільки політичні реформи, але й комплексна
економічна реформа, що вимагає створення інститутів ринкової економіки,
реформи власності і формування на цій основі нових соціальних верств.

Авторитаризм може існувати в найрізноманітніших формах. В історичному
минулому він виступав у формі древніх тираній, деспотій, абсолютних
монархій і у формі різних аристократичних режимів.

Виходячи з вищесказаного, є необхідність зупинитися на типології
сучасних форм авторитаризму. Залежно від того, на які соціальні групи і
інститути спирається влада, можна виділити такі форми авторитарного
режиму:

Військові диктатури, що передбачають опір на армію. В умовах
нерозвинутого громадянського суспільства і слабких демократичних
традицій військові виступають найбільш організованою силою, яка володіє
ресурсами для захоплення влади (як правило, шляхом державного
перевороту). Подібні режими – досить часте явище в Африці, латинській
Америці, на близькому Сході. Придушуючи політичні свободи, військові
можуть виступити ініціаторами економічної модернізації суспільства
(військова диктатура генерала А.Піночета в Чилі).

Теократичний – з опорою на духовенство і релігію. На зразок можна
навести сучасний Іран, де з середини 90-х pp. намітилась тенденція до
лібералізації режиму.

Олігархічний – влада належить певним корпоративним кланам.

Вождистський (режим особистої влади), що опирається на авторитет
сильного лідера. Сам режим може мати підтримку народу. Основою для
виникнення подібних режимів може стати відчуття зовнішньої загрози для
країни. Самі лідери часто використовують націоналістичні гасла, ідеї
незалежності або “модернізаційного прориву” (швидкого вирішення проблем
економічної відсталості і бідності) для консолідації населення навколо
власної влади.

Змішані, поєднуючи в собі елементи різних режимів. Так, режим,
встановлений С.Хусейном в Іраці, володів властивостями військового,
вождистського і частково теократичного режимів одночасно. Військовий
режим, встановлений у 1973 р. в Чилі, пізніше трансформувався в режим
особистої влади А.Піночета.

Як видно, форми сучасного авторитаризму демонструють строкату картину.
Поряд з вищевказаними виділяють однопартійні і багатопартійні,
президентські і парламентські, традиційні і мобілізаційні форми
авторитаризму. Зрештою авторитарний режим може виступати у формі
реакційної диктатури або бути більш ліберальним. Останні форми
авторитаризму є своєрідним симбіозом авторитарних демократичних
тенденцій.

Гібридні режими існують у різних формах і отримали різні назви:

“диктабланда” – режим, у якому відбулася певна лібералізація, але без
наступної демократизації. Хоча населенню надані певні права, але воно не
втягнуте в політичне життя, немає розвинутого громадянського
суспільства;

“демократ ура” – є елементи демократії (багатопартійність,
багатопартійні вибори), але немає лібералізації. Елементи демократії
носять формальний характер, а вибори покликані гарантувати перемогу
правлячої партії;

“делегативна демократія” передбачає встановлення сильної виконавчої
влади на чолі з президентом. Виборці делегують право приймати важливі
рішення не законодавчому органу, а президенту.

Передумови встановлення тоталітарних і авторитарних режимів

На відміну від авторитаризму, приклади якого можна віднайти в тиранічних
режимах минулого, тоталітаризм з’являється в XX ст. При дослідженні
проблеми тоталітаризму виникає ряд запитань, зокрема:

Що сприяло його виникненню в одних країнах і чому його уникнули інші
країни?

Чи є в цьому певні закономірності?

Чи закінчилася в XX ст. епоха тоталітаризму, чи в майбутньому демократія
не відступить перед новою хвилею деспотизму?

Де необхідно шукати коріння тоталітаризму: в економіці, в ідеології чи в
самій свідомості людей?

Дослідники дають різні варіанти відповідей на ці запитання. Нижче
наведені найбільш типові підходи, які пояснюють феномен тоталітаризму.
Згідно з першою версією, потенційна можливість тоталітаризму ховається у
розширенні функції державного контролю і регулювання. Вже сам собою
державний капіталізм, що з’явився на рубежі ХІХ-ХХ ст., є авторитарною
тенденцією. Є думка, що якщо процес регулювання з боку держави заходить
достатньо далеко, то суспільство губить здатність до самоконтролю і
прирікає себе на тоталітаризм. Подібного погляду притримувався К.Поппер,
який розглядав тоталітарну систему такою, а держава присвоює собі
функції управління у всіх сферах, насильницьки регулює їх у дусі
пануючої, орієнтованої на ідеальне майбутнє, ідеології. Серед інших
причин дослідники називають концентрацію ресурсів у руках держави в
період Першої світової війни, що потенційно посилило можливості держави
в управлінні іншими суспільними процесами. На цю причину вказував у 40-х
pp. Ф.Хайєк, який побачив у посиленні планового регулювання “дорогу до
рабства”.

Деякі дослідники розглядають тоталітаризм як перемогу тоталітарних
ідеологій, які виявилися затребуваними масами. Духовну передумову
подібних ідеологій XX ст. намагаються вивести з ідей минулого, зокрема,
з політичних ідей Платона, Н.Макіавеллі, Ж.-Ж.Руссо, Ф.Гегеля.
Встановлюється генетичний зв’язок ліворадикального тоталітаризму з
соціалістичною теорією К.Маркса, Ф.Енгельса і В.Леніна, а
праворадикального тоталітаризму – з теорією Гегеля.

Так, К.Поппер побачив безпосереднє обгрунтування тоталітарного
націоналізму в таких ідеях Гегеля:

існування в кожній історичній епосі вибраної нації, визначеної для
світового панування;

одвічна ворожість держав одна до одної і війна як спосіб їх утвердження;

свобода держави від моральних обов’язків;

моральна цінність війни (Гегель вважав, що довгий, а тим більше вічний
мир “розбещує націю”);

ідеал героїчного життя (“живи ризикуючи”) на противагу буржуазному
спокою тощо.

Виникає запитання: чому тоталітарні теорії виявилися затребуваними на
початку XX ст.? Відповідь на нього передбачає вивчення стану самого
суспільства, що і роблять представники соціально-політичного підходу,
згідно з яким тоталітаризм – результат активності “масової людини” і
розширення форм її політичної участі. Цей ракурс дослідження бере
початок з робіт Х.Ортеги-і-Гассета, Х.Арендт, М.Бердяєва. Масове
суспільство починає формуватися з кінця XIX – початку XX ст, як
результат процесу модернізації. Під модернізацією розуміють процес
переходу від аграрного до індустріального типу виробництва, урбанізацію,
розвиток засобів масової комунікації, підвищення загального рівня
грамотності тощо. Одночасно модернізація призвела до різного розмивання
традиційних структур (сільської общини, сім’ї) і звичного укладу життя,
до ерозії традиційних культурних і моральних цінностей та викликала
підйом соціально-політичної активності масової людини.

Слід звернути увагу ще на інший бік модернізації – розширення технічних
можливостей контролювати свідомість і поведінку людей. Поява в 20-30-х
pp. XX ст. доступних засобів масової інформації (газет, радіо, а пізніше
телебачення) надало тоталітарним лідерам унікальну можливість
маніпулювати мільйонами людей.

Тоталітаризм можна розглядати як реакцію “масової людини” на політичні і
соціально-економічні кризи першої половини XX ст.: революції, світові і
громадянські війни, затяжні економічні кризи. Ці явища супроводжувалися
масовою маргіналізацією населення, тобто появою величезної кількості
людей, “вибитих” з своїх соціальних груп (класових, професійних,
сімейних, національних тощо). Необхідно відзначити, що під
маргінальністю розуміється викликане якимись обставинами (наприклад,
мінрацією, урбанізацією, економічними кризами) знаходження індивіда поза
своєю соціальною групою, а також розрив індивіда з груповими
соціокультурними нормами. Результатом розпаду традиційних структур стала
поява атомізованих (з послабленими соціальними зв’язками) людей, які
стали зручним об’єктом для маніпулювання. Атомізована маса була найбільш
чутливою на заклики тоталітарних вождів, які запропонували їй нову
консолідуючу основу – ідеологію, за допомогою якої створювалася ілюзія
залучення індивіда до класу або раси, до держави.

Визнання того, що тоталітаризм спирається на певний тип свідомості і
психологію “масової людини” знайшло відображення в
соціально-психологічному трактуванні причин тоталітаризму. Так, Е.Фромм
зробив спробу пояснити конформізм і послушність особистості при
тоталітаризмі не тільки зовнішнім тиском з боку лідерів, а певними
універсальними якостями несвідомого у психіці людини, які можуть
проявити себе при певних умовах. Кризи і війни першої третини XX ст.
спричинили у цілих групах населення відчуття втрати і страху за свою
безпеку, що знайшло вихід у специфічному психологічному феномені, який
отримав назву – “втеча від свободи”. Іншими словами, ця втеча має від
відповідальності, яка супроводжувалася пошуком вождів, здатних відновити
гарантії особистої безпеки порядок і знищені соціальні зв’язки. Це
дозволяє подивитися на тоталітарну диктатуру в іншій площині: особлива
духовна сутність цього режиму формується не тільки як результат
маніпулювання свідомістю народу, але й основі психічних імпульсів, що
йдуть від мас до вождів. Страх перед хаосом і анархією, розпадом
традиційних зв’язків, які спостерігаються в період гострих криз і
революційних перетворень, лежить в основі мотивації пошуку вождів,
здатних “залізною рукою” відновити суспільну стабільність. Культ вождів,
який має місце при тоталітаризмі, також може бути пояснений психологією
атомізованої маси. Маса не просто хоче підпорядковуватися сильному
лідеру, але вона підносить цих лідерів. Через подібний ірраціональний
зв’язок з вождями маса відчуває себе головним суб’єктом історії.
Х.Арендт звернула увагу на таке явище, як повна ідентифікація мас з
лідерами. Як відзначила дослідниця, причина любові мас до тоталітарних
вождів полягала в тому, що біографії останніх втілили в себе біографію
мас тієї епохи: невдачі у професійному і соціальному житті, нещастя в
особистому житті тощо. Тому велич вождів сприймалася масами як власне
піднесення. Звичайно, поява культу вождів має й іншу причину. Міф про
вождів-героїв активно втілюється у свідомість народу всіма засобами
пропаганди. Що стосується И.Сталіна, то тут було присутнє явище, яке
М.Вебер визначив як функціональну харизму – перенесення на Й.Сталіна
авторитету В.Леніна. Був створений образ Сталіна як вірного соратника,
учня: продовжувача справ Леніна.

Соціально-політичний і соціально-психологічний підходи можуть бути
доповнені версією “модернізації, що спізнилася” (модернізація
“навздогін”). Її найбільш часто використовують для пояснення причини
виникнення тоталітаризму в 65 деяких сучасних авторитарних режимах.
Модернізація, що спізнилася, є формою форсованого розвитку, коли
робляться спроби швидкого переходу суспільства на новий економічний,
технологічний і соціальний рівень, який демонструється більш розвинутими
країнами (індустріалізація в СРСР, економічний ріст сучасних країн
Південно-Східної Азії). Подібна форма модернізації містить загрозу
становлення так званих постмодернізаційних диктатур. Під цим розуміється
різке посилення ролі держави у здійсненні всіх перетворень. У колишньому
СРСР це проявилося у формуванні командно-адміністративної системи, яка
взяла на себе функцію мобілізації всіх ресурсів суспільства для
забезпечення плану індустріалізації країни. Не випадково, що в
теперішній час більшість країн, які намагаються в економіці і технології
“наздогнати” розвинуті країни, являють собою авторитарні політичні
режими. Є й інші причини, що сприяють виникненню авторитарних режимів.
Авторитаризм може стати реакцією на соціальну напругу в суспільстві і
політичну нестабільність, які можуть бути викликані економічними
кризами, різкою майновою диференціацією населення у поєднанні з
проблемами бідності і голоду. Правлячі еліти, намагаючись зберегти
суспільну стабільність, роблять ставку на недемократичні механізми її
забезпечення.

Іншими причинами можуть стати:

загострення протиріч в етнорелігійній сфері;

фрагментарна політична культура, коли населення орієнтується на різні
ідеології і моделі розвитку при одночасній відсутності єдиних
загальнонаціональних цінностей;

нерозвиненість політичних інститутів, які дозволяють виразити інтереси
різних верств населення.

Поряд з внутрішньою напругою, авторитаризм може утвердитися як відповідь
на зовнішню (реальну або уявну) загрозу: можливість воєнних конфліктів,
втрати незалежності. Одночасно авторитаризм може виростати з політичної
пасивності народу, архаїчної політичної культури, зі звички підкорення
владі.

Хоча авторитаризм часто виступає реакцією на внутрішню нестабільність
суспільства, сам він потенційно нестабільний.

Це пов’язано з деякими причинами:

відсутність масової підтримки і чітко вираженого джерела легітимності
влади;

справа тримати суспільство в установлених владою межах викликає зворотну
реакцію демократичної опозиції;

невирішеність таких соціальних проблем, як голод, абсолютна бідність
населення. Наприклад, у деяких країнах Південно-Східної Азії і Африки
відсутні елементарні соціальні програми (в тому числі і пенсійні);

поглиблення соціального розшарування між багатими і бідними, яке в
деяких країнах виступає зворотною стороною швидкого економічного росту.

Сутність демократичного політичного режиму

У перекладі з грецької демократія означає “влада народу” (demos – народ,
cratos – влада). Більш розгорнуте визначення демократії, що стало
класичним, було дано американським президентом А. Лінкольном у його
відомій гетисбурській промові (1863): правління народу, вибране народом
і для народу. Але, не дивлячись на очевидність трактування демократії як
народовладдя, існує ряд проблем, які належать до змісту і функціонування
демократії. Ці питання викликають серйозні суперечки, що знайшло
відображення у появі різних теорій демократії, наголос робиться на різні
її властивості: свободу (лібералізм), рівність (марксизм), участь народу
у прийнятті рішень (партисипаторна теорія або демократія участі),
конкуренцію за голоси виборців між елітами (елітарні теорії).

Перше уявлення про демократію як форму правління виникло в античній
Греції. Аристотель визначав демократію як “правління всіх”. Але при
розгляді історії становлення демократії виявляється, що поняття “всі” і
“народ” не завжди співпадали. З усіх існуючих у минулому прикладів
найбільш демократичною була “первісна демократія”, де рішення приймали
всі дорослі члени роду або племені.

У період розкладу первісного суспільства виникає воєнна демократія, де
народ, іншими словами, ті, що мають право брати участь в управлінні і
здійснювати правосуддя, обмежувався тільки озброєними чоловіками. У
древніх Афінах, що подарували світові досвід першої прямої політики
демократії, під народом розумілося тільки дорослі вільні чоловіки. Саме
вони мали право особисто брати участь у роботі народних зборів і
голосувати. Жінки, раби, метеки (особисто вільні переселенці) політичних
прав не мали. Таким чином, в Афінах демократія поширювалася на кілька
тисяч людей. Ця влада була далекою від досконалості ще й тому, що
придумувала інакшу думку, приймаючи форму тиранії “більшості”. Так,
афінська демократія приговорила до смерті Сократа, а також могла
будь-якого непопулярного громадянина піддати остракізму (вигнанню з
міста терміном на десять років). Відомо, що з Афін був вигнаний
полководець і політик Фемістокл зі словами: “Ти кращий від нас, а нам не
потрібно кращих”. Цієї долі ледве уникнув і відомий прибічник афінської
демократії – Перикл. Нарешті, треба відзначити, що демократія древності
існувала за рахунок інституту рабства. Настільки ж звуженою була
категорія громадян – народу у середньовічних муніципальних демократіях –
у феодальних містах-республіках.

Найвизначнішими подіями, які заклали основи демократичної тенденції,
стали Англійська революція (1688), війна за незалежність Північної
Америки (1775-1783) і французька революція (1789). У прийнятих у цей
період документах – Біллі про права (Англія), Декларації незалежності і
Біллі про права (США), Декларації прав людини і громадянина (Франція,
1791) – були висунуті демократичні цінності і принципи, які
проглядаються у сучасній практиці функціонування системи представництва,
взаємовідносини гілок влади і законодавства в галузі прав людини.

Але найбільш зрілих форм демократія досягла в середині XX ст., коли
стали реальністю рівні для усіх верств суспільства громадянські і
політичні права. Необхідно підкреслити, що сучасна демократія
відрізняється від попередніх історичних моделей і іншими суттєвими
ознаками: захистом прав людини, визнанням права опозиції (тих, хто в
даний момент залишився у меншості) захищати свою думку і критикувати
уряд.

Сучасні політики дуже часто зловживають словом демократія. Більшість
сучасних партій містять у своїй назві термін “демократична”, практично
всі сучасні політичні режими, навіть авторитарні, претендують на
демократичність. Подібна вільність у вживанні поняття “демократія” і
сама різноманітність трактувань її сутності спонукає окремих
авторитетних вчених зробити висновок, що демократія – це поняття, яке не
піддається визначенню. Тим не менш політологи, різні міжнародні
організації використовують це поняття, погодившись щодо критеріїв, що
дозволяють віднести той чи інший режим до демократичного.

Що є сучасною політичною демократією? В узагальненому плані її можна
визначити як режим, в якому народ має можливість реалізувати свою волю
безпосередньо або через своїх представників, а влада несе
відповідальність перед громадянами за свої дії.

Сутність демократії конкретизується в певній сукупності цінностей,
інститутів і процедур. Головні з них такі:

Суверенітет народу. Визнання цього принципу означає, що народ є джерелом
влади, саме він вибирає своїх представників влади і періодично їх
змінює. Визнання цього принципу означає, що конституція, форма правління
можуть бути змінені при загальній згоді народу і за встановленими,
закріпленими в законі процедурами.

Періодична виборність головних органів влади дозволяє забезпечити чіткий
легітимний механізм правонасту-пності влади. Державна влада народжується
з чесних виборів, а не завдяки військовим переворотам і заколотам. Влада
вибирається на певний і обмежений термін.

Всезагальне, рівне виборче право і таємне голосування. Демократичні
вибори передбачають реальну змагальність різних кандидатів,
альтернативність вибору, реалізація принципу “один громадянин – один
голос” розкриває зміст політичної рівності.

Гарантія основних прав людини. Права людини характеризують принципи
відносин між державою і громадянином та визначаються як свободи. Свобода
– це захищеність особистості від свавілля інших людей і влади, захист
від зубожіння і голоду. В преамбулі Загальної Декларації прав людини,
прийнятої Генеральною асамблеєю ООН в 1948 році, описані чотири свободи:
свобода слова, свобода переконань, свобода від страху і свобода від
злиднів. Ці, а також інші свободи асоціюються з декількома категоріями
прав.

Громадянські права. Цими правами люди користуються як приватні особи, і
вони захищають громадян від свавілля влади. До них можна віднести
рівність всіх громадян перед законом, право на приватне життя, право не
піддаватися тортурам, покаранню без суду, свободу віросповідання тощо.

Політичні права дають громадянину можливість брати участь у процесі
управління і впливати на прийняття рішень законодавчими і виконавчими
органами: право вибирати і бути вибраним, свобода вираження політичних
суджень, свобода голосування, право на демонстрації, право на створення
політичних і суспільних організацій, право подавати петиції владі.

Соціальні й економічні права. Реалізація цих прав – необхідна умова
забезпечення політичної рівності. Пов’язано це з тим, що проголошення
політичної рівності не усуває практики, що склалася, коли окремі
громадяни через свій суспільний статус і благоустрій володіють великими
можливостями впливати на владу, використовуючи для цього ЗМІ,
безпосередні контакти з урядовими чиновниками, дружні зв’язки.
Реалізація соціально-економічних прав покликана знівелювати соціальну
нерівність, що є, і підвищити тим самим активність рядових громадян у
політичному житті, нарешті, ці права закріплюють умови життя, які
виступають своєрідним імунітетом проти страху нестатків, наприклад,
страху перед безробіттям, злиднями. Вони включають у себе право на
достойний життєвий рівень, гарантії соціального захисту, право на освіту
і участь у культурному житті, доступ до охорони здоров’я. Зміст
економічних прав зафіксовано в Міжнародному пакті про економічні,
соціальні і культурні права (1966). Вони включають у себе право кожної
людини заробляти собі на життя працею, яку вона вільно вибирає, і право
на справедливі і сприятливі умови життя. Реалізація цих прав вимагає
підкріплення гарантіями проти дискримінації при прийомі на роботу, в
оплаті праці за ознаками статті, релігії, раси або мови. Забезпечення
соціальних і економічних прав передбачає активність держави в розробці і
здійсненні соціальних програм. Розглядаючи перспективи розвитку
демократії, деякі автори вказують на актуалізацію в майбутньому вимог
гарантій рівності у сфері екології.

Треба відзначити, що свобода слова, свобода друку, доступ до засобів
інформації розглядаються демократичною спільнотою як необхідні умови
реалізації інших прав. Ці свободи дозволяють критикувати уряд, виражати
протест проти порушення певних індивідуальних та колективних прав, брати
участь у дебатах з найважливіших суспільних проблем.

Демократична практика останніх десятиліть характеризується визнанням
необхідності гарантувати колективні права релігійних, етнічних і мовних
меншин. Вони включають у себе гарантії проти появи дискримінації у
будь-якій формі, а також право на збереження самобутності. Декларація
Генеральної асамблеї ООН (1992) до цих прав відносить такі: розвивати
свою культуру, сповідувати свою релігію і обряди, використовувати для
спілкування свою мову, брати участь у процесі прийняття рішень, що
стосуються цих меншин, тощо.

Конституція – документ, що закріплює права і свободи громадян, обов
‘язки держави щодо захисту цих прав та передбачає механізм вирішення
суперечок між особистістю і державою.

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову у побудові
державного апарату дозволяє уникнути можливості зловживань з боку
будь-якої з гілок влади.

Наявність розвинутої системи представництва (парламентаризму).

Політичний плюралізм дозволяє легально діяти не тільки політичним і
суспільним рухам, що підтримують політику уряду, але й опозиційним
партіям і організаціям.

Демократична процедура прийняття рішень: вибори, референдуми,
парламентське голосування тощо.

Принцип більшості передбачає прийняття рішень більшістю голосів при
одночасному визнанні права меншості проявляти незгоду, меншість
(опозиція) має право виступати з критикою на адресу правлячої влади і
висувати альтернативні програми, створювати свої об’єднання.

Вирішення конфліктів мирним шляхом.

Основні форми демократії

Залежно від форм участі народу у здійсненні влади виділяють пряму і
представницьку демократію.

1. Пряма демократія. У прямій демократії між волею народу і її втіленням
у рішення немає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в
обговоренні і прийнятті рішень. У подібній формі демократія була
реалізована в Афінському полісі, відомо, що народні збори, як правило,
збиралися кожні дев’ять років для прийняття важливіших рішень. Подібний
варіант самоуправління використовується і сьогодні в організаціях і
невеликих територіальних спільнотах (містах, общинах) у формі зборів, у
ході яких громадяни обговорюють проблеми управління, фінансування
суспільних проектів, соціальних програм. Поширення подібної практики
обмежується територіальним фактором і залежить від того, наскільки
децентралізований процес прийняття рішень. Іншою формою прямої
демократії є сам процес виборів, в ході яких здійснюється волевиявлення
народу стосовно своїх представників в органи державної влади.

Законодавство багатьох країн передбачає: безпосередні форми участі
громадян у законодавстві – референдум і ініціативні рухи.

Референдум, який інколи називається плебісцитом (що в дослідному
перекладі – народне рішення), є прямим голосуванням народу з
найважливіших державних питань. Розрізняють два види референдумів. Одні
з них є своєрідним опитуванням, за результатами якого закони не
приймаються, але влада повинна враховувати його результати. Наприклад, у
березні 1991 року був проведений референдум колишнього Радянського Союзу
з приводу збереження СРСР в оновленому вигляді, в грудні того року 1991
р. – Український референдум – про незалежність України. Результати
референдумів другого виду мають значення закону. З їх допомогою
затверджуються конституції або поправки до неї, проекти законів.
Світовий досвід показує, що питання, які виносяться на референдум,
можуть бути найрізноманітнішими: заміна монархії республікою (Греція,
1974), про незалежність якої-небудь території (провінція Канади Квебек,
1995), дозвіл розлучень і абортів (Італія) тощо.

Ініціатива – це процедура, засобом якої громадяни пропонують обговорити
яке-небудь питання, безпосередньо на референдумі, або законодавчими
органами. Ініціатива реалізується через збір певної кількості підписів
громадян на підтримку проведення референдуму. До інших форм
демократичної участі, які дозволяють громадянам впливати на владу, можна
віднести демонстрації, мітинги, звернення до владних структур всіх
рівнів і до ЗМІ.

2. Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій
(репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а через
інститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією.
Депутати, політичні лідери, отримавши “мандат довір’я” від народу через
процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які
приймаються. Між народними представниками і тими, кого вони виражають,
встановлюються відносини, засновані на повноваженнях і відповідальності
влади перед народом.

Плюси і мінуси кожної форми демократії.

Учені сперечаються про плюси і мінуси кожної форми демократії. Опоненти
прямої демократії приводять аргументи її неефективності, вказуючи:

на складність прийняття погоджених рішень;

на недостатню компетентність і на емоційну неврівноваженість народу;

на високий ступінь маніпульованості суспільною думкою з боку професійних
політиків, що дозволяє перемогти на виборах не мудрим лідерам, а
демагогам;

на значне поширення різних думок, що заважає виробленню рішень.

Крім того, проведення референдумів складне, і дорого вартує, важливішою
проблемою є низький рівень громадянської активності, що виражається в
ухиленні виборців від голосування.

Прибічники прямої демократії, навпаки, вказують на її істинність, на те,
що вона сприяє розширенню політичного кругозору громадян, і критикують
представницьку демократію за можливість виникнення певних негативних
моментів:

відрив депутатів від народу і їх бюрократизація;

пріоритетний вплив на прийняття рішень сильних груп тиску;

відчуженість рядових депутатів від прийняття рішень;

зростання впливу спеціалізованих органів (комітетів і комісій), які
перетворюються в центри прийняття рішень;

на послаблення демократичного контролю знизу.

Однак у представницької демократії є свої значні плюси. Некомпетентність
пересічного виборця змінюється професіоналізмом депутатів, які мають
можливість підготовчої роботи і можуть залучати експертів для оцінок цих
рішень. Нарешті, якщо при прямій демократії рішення приймаються простою
більшістю, при обговоренні того ж питання у парламенті з’являється
можливість досягти балансу інтересів.

Розвиток сучасних комп’ютерних технологій приносить нові моменти в
розвиток сучасної демократії. Прибічники прямої демократії пов’язують
вирішення проблеми абсентеїзму з розвитком “комп’ютерної демократії” або
“телематичної демократії”. Під телематикою розуміють з’єднання в єдину
мережу комп ‘ютера, телевізора і телефона. Мова йде про можливість для
громадянина кнопкового або телефонного голосування з різних питань,
включаючи вибори депутатів з будинку. Комп’ютерна демократія технічно
можлива, але в неї можуть бути й свої мінуси. Поряд з загальними
недоліками прямої демократії (наприклад, “тиранією некомпетентності”)
може виникнути проблема з анонімністю голосування. Якщо урна для
голосування є анонімним методом реєстрації переваг, то електронні
технології дозволяють накопичувати свідчення про тих, хто голосував.

Сучасні потреби демократичного розвитку вимагають збалансованого
співвідношення прямої і представницької демократії. Демократія є
постійним процесом удосконалення, тому що сучасні її форми не є
ідеальними. Крилатою стала фраза У.Черчілля про те, що демократія є
найгіршою формою правління, за винятком всіх інших форм, які час від
часу випробовувалися. Переваги демократії полягають у тому, що вона
дозволяє зберегти політичну стабільність, передбачає низький рівень
потенційного насильства. В умовах демократії між рішеннями влади і
реакцією суспільства існує зворотний зв’язок. Відповідні сигнали
суспільства можуть виражатися у вигляді підтримки або критики, що є
можливим завдяки незалежній пресі.

Теоретичні моделі демократії

Практика сучасної демократії викликає суперечки. Це пов’язано з
дискусійністю самого питання про те, що складає сутність демократії.
Слід визнати, що в сучасній політичній науці немає єдиної теорії
демократії. В середині XX ст. ЮНЕСКО закликала учених розробити поняття
“демократія”. Тоді було дано кілька десятків визначень. Сьогодні ж можна
нарахувати п’ятсот п’ятдесят трактувань демократії. Серед них є і ті, що
вказують на “обрізані” форми демократії, які зводять її тільки до
процедури проведення альтернативних виборів.

Існують різні способи класифікації моделей і концепцій демократії.
Залежно, як розуміється воля народу, в політології розрізняють
ідентитарні і конкурентні теорії демократії.

Ідентитарні теорії демократії (від лат. identitas – тотожність,
ідентичність) виходять з того, що існує народ як певне цілісне утворення
з єдиною волею, яка повинна бути виражена без опосередкованих ланок.
Основний акцент переноситься на пряму демократію, а принцип
представництва обмежується або заперечується взагалі. Суверенітет
розуміється як здійснення загальної волі, при цьому сам індивід відчужує
свої права на користь спільного, подібне трактування демократії бере
початок з теорії Ж.-Ж.Руссо, знайшла продовження у марксизмі і
реалізована у “соціалістичній практиці”. Негативними сторонами
практичного втілення цієї моделі демократії стали такі: диктатура
більшості над меншістю, заборона на право мати іншу думку, придушення
опозиції, заперечення автономії особистості і розгляд індивіда як
частини цілого (класу, нації), зведення свободи особистості до прийняття
того, що добре для всіх.

Конкурентна теорія демократії виходить з визнання можливого
неспівпадання інтересів різних груп і права виражати власну думку.
Визнається законність існування у суспільстві протиріч і конфліктів,
завдяки чому і складається політична воля, основою для згоди вважається
принцип більшості, але визнається, що меншість має право бути почутою.
Ідея конкурентної демократії конкретизується в ліберальних і
плюралістичних теоріях демократії.

Ліберальна концепція демократії заснована на парадигмі автономії
особистості і її первинності щодо народу, на вимозі обмеження
зовнішнього тиску на індивідуальну свободу, на ствердженні, що вся
політична влада в результаті знаходиться в руках людей. Слабкими
сторонами ліберальної моделі є абсолютизація можливості участі всіх
громадян в управлінні, в той час, як виправдання майнової поляризації
населення робить цю можливість важко здійсненною для нижчого класу
суспільства.

Сучасні трактування демократії можуть бути зведені до двох інтерпретацій
її суті, американські політологи К.Джанда, Дж.Беррі і Дж.Голдман
визначили ці підходи як процедурний і субстанційний.

Процедурний підхід виходить з того, що демократія – це форма правління,
і акцентує увагу на процедурах, які дозволяють народу проявити свою волю
(вибори, мітинги, збори громадськості). Ці процедури вказують на те, хто
бере участь у прийнятті важливіших рішень, як враховується кожен голос і
скільки голосів необхідно для досягнення рішення. Відповідно виділяються
критерії демократії: універсальна політична участь, політична рівність
(“одна людина – один голос “, принцип більшості).

Ці принципи поширюються як на пряму, так і на представницьку демократію.
Щодо останньої прибічники процедурного підходу наполягають на четвертому
принципі – принципі реагування (відгуку) влади на суспільну думку.

Субстанційний підхід фокусує увагу на тому, що робить вибрана влада,
бачачи сутність демократичного правління в державній політиці у сфері
забезпечення свобод і прав особистості. Прибічники цього підходу
вказують на суттєвий недолік першої теорії – уряд зобов’язаний робити
те, що вимагає більшість. Але виникає запитання: як забезпечити права
меншин (релігійних, етнічних тощо), згідно з субстанційною моделлю,
головним критерієм демократії є політика уряду, яка гарантує свободи
(свободу віросповідання, свободу виражати власну думку) і права
громадян, у тому числі право на відсутність дискримінації з якихось
ознак. Залежно від того, як розуміється участь індивіда в політиці
(безпосередня участь або через якусь групу), в межах процедурного
підходу виділяють кілька теорій демократії.

Мажоритарна теорія виходить з класичного уявлення про демократію,
правління народу розуміється як правління більшості народу. В цій
інтерпретації демократія повинна бути максимально наближена до прямих
форм, а уряд зобов’язаний реагувати на думку народу. В свою чергу,
громадяни мають можливість контролювати своїх представників в органах
влади, вибирати мудрих і компетентних, знову перебираючи їх або
відмовляючи їм у довір’ї.

Слабким моментом цієї теорії є одвічне припущення, що всі громадяни
добре поінформовані про політичне життя, бажають брати участь у
політичному процесі і керуються раціональними мотивами при голосуванні.

Теорія партисипаторної демократії (демократії участі). Подібні уявлення
про демократію знайшли продовження і конкретизацію в теорії
партисипатрної демократії або демократії участі, сама теорія, розроблена
в 60-х pp. XX ст. була досить популярною серед ідеологів лівих партій і
рухів.

Головні положення цієї теорії такі:

залучення всіх верств суспільства в політичний процес від вироблення
рішень до їх здійснення;

поширення принципу участі на неполітичні сфери, наприклад, в освіті
(доступність отримання освіти), в економіці (самоуправління і робітничий
контроль на виробництві);

децентралізація прийняття рішень – це означає, що з менш складних питань
рішення приймаються через процедури прямої демократії;

спрощення процедури виборів, стосовно США ідеологи лівих наполягають на
відміні інституту виборців і на перехід до прямих виборців, на відміні
системи реєстрації виборців.

Не заперечуючи необхідності в сучасних умовах представницької
демократії, прибічники цієї моделі наполягають на змішаній формі
політичної організації, на своєрідній пірамідальній системі, з прямою
демократією в основі і демократією представників на кожному рівні вище
основи. Стверджується, що депутат зобов’язаний виражати волю конкретних
виборців, які мають право “відкликати” депутата.

Плюралістична теорія демократії переносить акцент з загальної маси
виборців на організовані групи інтересів. Демократія в цьому трактуванні
– це правління народу, але який діє через конкуруючі групові інтереси.

Ця теорія включає в себе такі положення:

суспільство складається з численних груп, які об’єднуються особливими
економічними, релігійними, етнічними або культурними інтересами;

групи є головними суб’єктами політики, намагаються вплинути на владу;

визнається конкуренція між групами за вплив на прийняття урядових
рішень;

в суспільстві існують різноманітні, незалежні від уряду центри влади –
фірми, університети, партії тощо;

політична воля народу, виражена в рішеннях влади, є компромісом між
різними груповими інтересами;

держава виступає як нейтральний арбітр між групами інтересів, що
суперничають, а самі державні структури децентралізовані таким чином,
щоби забезпечити групам інтересів відкритий доступ до чиновників.

Слабким місцем плюралістичної теорії є уявлення про те, що всі політичні
сили здатні об’єднатися і прийняти рішення з урахуванням інтересів всіх
груп, ця теорія абсолютизує нейтральність держави й ігнорує той факт, що
економічні сильні групи інтересів краще організовані, більш активні, а
відповідно, мають більше можливостей впливу на владу, ніж найменш
забезпечені групи населення.

Теорія поліархії. Однією з найбільш відомих теорій плюралістичної
демократії є теорія поліархії, розроблена Р.Далем. На думку вченого, те,
що називають демократичними режимами, – це поліархії (з грецьк. arhe –
суверенітет, початок, роlі – багато), де влада здійснюється не усім
народом, а багатьма. Демократія – це ідеал, до якого треба наближатися,
але якого повністю не можна досягти, оскільки весь народ не може
управляти.

Поліархія як політичний режим включає в себе:

політичну конкуренцію і участь;

політичний плюралізм;

право громадян створювати незалежні організації, в тому числі політичні
партії і групи за інтересами;

політичні свободи, серед яких – право громадян отримувати інформацію з
альтернативних джерел;

право опозиції заперечувати рішення уряду;

вільні і чесні вибори, відкритий характер конфліктів між політичними
лідерами.

Це трактування плюралізму є найбільше, тому що критерій публічної
загальності груп і лідерів у боротьбі за владу поєднується з вимогою
широкої залученості громадян у політичний процес. У роботі
“Плюралістична демократія в США” американський політолог обгрунтував
фундаментальну аксіому плюралістичної теорії про існування різноманітних
центрів влади, ні один з яких не може володіти монопольною владою.

Теорія консенсуальної демократії. У політологів велику цікавість
викликає концепція консенсуальної демократії, розроблена А.Лейхартом.
Сутність демократії розкривається у процедурних механізмах прийняття
рішень, що дозволяють врахувати інтереси різних меншин. Подібна модель,
на думку ученого, може бути ефективною в багатоскладових суспільствах,
тобто у суспільствах з вираженими сегментними протиріччями релігійного,
культурного, регіонального, расового і етнічного характеру. Так само, як
і в інших плюралістичних теоріях, політичний процес розглядається через
взаємодію сегментів, на основі яких виникають партії, групи інтересів.

Ключовими моментами даної моделі демократії є чотири принципи:

максимальна автономність кожної групи при вирішенні своїх внутрішніх
питань;

пропорційне представництво в органах влади і в розподіленні ресурсів;

коаліційний уряд;

принципи взаємного вето, що гарантує меншинам додаткові механізми
захисту власних інтересів.

Теорія елітарної демократії. Суперечливим є і питання про масштаб
політичних атрибутів представницької демократії, основоположниками
мінімалістських трактувань демократії, які розвиваються у межах
елітарних теорій, були М.Вебер і Й.Шумпетер. М.Вебер запропонував модель
плебісцитарної демократії, в якій демократія виступає способом вибрання
лідерів і способом надання їх владі легітимного характеру. Однак
класичну формулу елітарних теорій демократії визначив Й.Шумпетер:
демократія – це суперництво еліт за голоси виборців, таким чином, в
елітарних теоріях демократія виступає не як правління народу, а
правління еліт (правління меншості) із згоди народу. Ідея Шумпетера
отримала подальший розвиток і була доповнена критеріями лібералізму.

Концепції походження держави

Центральним елементом політичної системи виступає держава. В
повсякденному житті термін “держава” ототожнюється з країною або
суспільством.

Але в науковій літературі існують два основних значення цього терміна:

держава трактується як сукупність державних установ, тобто апарат
управління суспільством;

як особливий вид політико-правової влади суспільства.

У політології поширене інше визначення. Держава розуміється як
організація політичної влади, яка поширюється на всю територію країни і
її населення і володіє для цього спеціальним апаратом управління, видає
обов’язкові для всіх постанови і володіє самостійністю при вирішенні
внутрішніх і зовнішніх справ.

Існує декілька концепцій походження держави.

Теологічна концепція пояснює виникнення держави, а також всі її рішення,
діями і санкціями божественної волі. На монарха покладені основні
обов’язки з поширення вчення Божого, з покарання ворогів, що творять
зло, і зі створення умов для благочестивого життя людей.

Патріархальна концепція розглядає державу як продукт сім’ї, яка
розрослася до розмірів держави, при цьому влада правителя тлумачиться як
влада батька в сім’ї, а відносини між підданими і володарями – як
сімейні відносини.

Договірна концепція засновується на тому, що виникненню держави передує
природній стан суспільства і людини, який характеризується необмеженою
свободою. Тільки, після укладення суспільного договору безмежна свобода
була введена в розумні межі шляхом створення держави як організації,
покликаної забезпечити баланс різних суспільних інтересів, права і
свободи особистості.

Психологічна концепція виходить з того, що держава існує через наявність
у людини психологічних потреб жити в межах організованого суспільства, у
відчутті необхідності колективної взаємодії або через схильність
більшості до підпорядкування.

Класова (марксистська) концепція трактує державу класову за походженням
(з’являється разом з поділом суспільства на класи) і за суттю (орган
класового панування: орган пригнічення одного класу іншим).

Теорія завоювання (насильства) розглядає походження держави як результат
завоювання сильними племенами слабких. Аналогічним чином тлумачиться і
походження класової експлуатації. Для підтримки порядку і придушення
опору знадобилося створення державних органів і прийняття законів.
Подібне тлумачення держави було обгрунтоване австрійським політичним
соціологом соціал-дарвиністського напряму А.Гумиловичем.

Расова концепція спирається на постулат, що існують вищі і нижчі раси, а
держава необхідна для забезпечення панування перших над іншими. Сучасні
дослідники відкинули цю теорію.

Органічна концепція проводить аналогію між державою і живим організмом
як у структурі, так і в функціях. Всі елементи держави взаємопов’язані і
доповнюють один одного. Порушення цієї гармонії призводить до хвороби
всього організму і навіть до його смерті. Цей погляд на державу
обгрунтував англійський соціолог Т.Спенсер.

Іригаційна концепція пов’язує походження держави з необхідністю побудови
великих зрошувальних систем. Цей підхід використовується для пояснення
історії країн Стародавнього Сходу.

Спортивна концепція, отримавши розвиток у працях іспанського філософа
Х.Ортеги-і-Гассета, виводить генезис держави з поширення спорту. Система
фізичного виховання в Спарті, на його думку, сприяла виникненню сильної
армії і в підсумку – держави. Олімпійські ігри стали фундаментом процесу
об’єднання давньогрецьких міст і виникнення держави.

Як показують дослідження істориків і етнографів, не може існувати тільки
одне пояснення щодо виникнення всіх держав. Більшість наведених теорій
відображають певні групи факторів, що стали причинами генезису держави.
Держава з’являється в результаті розкладу родового ладу, коли влада
вождів відособлюється від суспільства.

На цей процес впливали різноманітні фактори:

поява приватної власності і майнової нерівності, а в результаті – і
антагоністичних класів;

ріст чисельності і збільшення густоти населення;

завоювання одних народів іншими;

потреба у захисті від зовнішніх ворогів;

суспільний поділ праці і виділення управління в особливий вид
діяльності;

потреба в організації іригаційних робіт (держави Стародавнього Сходу).

Нарешті, виникнення держави було викликане потребою в судовому
арбітражі, що відобразила в собі теорія суспільного договору, хоча сам
договір виступає швидше, як гіпотетичний, ніж реальний акт створення
держави. Певною мірою досвід середньовічних вічових республік Новгорода
і Пскова в Київській русі можна розглядати як ілюстрацію цієї теорії,
народ закликав князя з Києва (Володимир, його син Ярослав Мудрий були
покликані на князювання у Новгород), укладав з ним договір про його
функції. Князь не міг бути ні законодавчим, ні управителем, а уособлював
арбітражну функцію: творив суд за законами, що були, і був перш за все
військовоначальником.

Ознаки і сутність держави

Держава має свої специфічні риси, які відрізняють її від усіх інших форм
об’єднання людей (роду, сім’ї), інститутів і організацій (партій, рухів
тощо).

1. Відділення публічної влади від суспільства, її неспівпадання з усім
населенням, поява прошарку професійних управлінців. Це відрізняє державу
від родоплемінної організації, заснованої на принципах самоуправління.
Здійснення публічної влади вимагає певної організації – спеціального
апарату (чиновників, суддів, армії тощо). Сучасна держава поєднує
професійний апарат управління з представницькою системою, яка формується
через вибори.

2. Територіальний поділ населення. Закони і повноваження державних
органів поширюються на людей, які проживають у контурі кордонів
державної території, держава будується на основі територіальної
спільності людей, а не за принципами кровнородинних зв’язків або
релігійними принципами, правда, в історії були приклади, коли кордони
держави не були чітко визначені, наприклад, кочова імперія, створена
Чингізханом.

3. Суверенітет. Це така властивість державної влади, яка виражається в
її верховенстві і незалежності стосовно будь-яких інших влад всередині
країни, а також у сфері міждержавних відносин. Виділяють внутрішній
суверенітет, що означає право влади приймати або змінювати закони,
обов’язкові для всього населення, і зовнішній суверенітет (в контексті
міжнародних відносин), який передбачає свободу держави від контролю
ззовні.

4. Монополія на легальне застосування сили, фізичний примус. Діапазон
державного примусу простягається від обмеження свободи до фізичного
знищення людини. Для виконання функцій примусу у держави є спеціальні
засоби (зброя, тюрми тощо), а також органи – армія, поліція, служба
безпеки, суд, прокуратура.

5. Монопольне право на стягнення податків і зборів з населення. Податки
необхідні для утримання апарату управління і для матеріального
забезпечення державної політики.

6. Організація суспільного життя на правових засадах. Без права,
законодавства держава не в стані ефективно керувати суспільством,
забезпечувати безумовну реалізацію рішень, що приймаються. В будь-якому
сучасному суспільстві є багато суб’єктів влади (сім’я, церква, партії
тощо), однак, вищою владою, рішення якої обов’язкові для всіх громадян,
організацій і установ, є держава. Лише їй належить право на видання
законів і норм, що мають загальнообов’язковий характер.

7. Претензія на представництво суспільства в цілому і захист загальних
інтересів і спільного блага. Ніяка інша організація не може представляти
і захищати всіх громадян і не володіє для цього необхідними засобами.

Сутність держави – головне, що обумовлює об’єктивну необхідність
існування держави, а також те, чиїм інтересам вона служить. Традиційно
дослідники звертають увагу на дві головні причини, що обумовлюють
державу – класову і загально соціальну. Дійсно, держава як історичне
явище має подвійну природу. Будучи організацією політичної влади
економічно пануючого класу (класова сутність), вона одночасно є
організатором “спільних справ”, тобто забезпечує безпеку, економічні,
політичні і культурні умови життєдіяльності людей (загально соціальна
сутність). Як свідчить досвід сучасної демократії, сфера прояву загально
соціального призначення держави суттєво розширилася. Держава виступає у
ролі надкласового арбітра, намагаючись у своїй політиці враховувати
багатогранність, часом антагоністичні інтереси, роблячи акцент на
регулюванні потенціальних і реальних конфліктів як всередині держави,
так і поза нею. “Зняття” функцій класового насильства і розширення
функцій регулювання відносин між соціальними групами, вираження їх
інтересів через механізми демократії дозволяє говорити про тенденцію
становлення правової і соціальної держави.

Функції держави

Місце і роль держави в політичній системі суспільства розкривається в
його функціях. Традиційно їх ділять на внутрішні і зовнішні.

До внутрішніх відносяться такі:

Економічна – захист існуючого способу виробництва, регулювання через
правові механізми взаємовідносин між суб’єктами ринку, стабілізація
економіки і створення стимулів для економічного росту, регулювання
“природних” монополій (зв’язок, енергетика). Питання про межі державного
втручання в економічну сферу є одним з найскладніших у сучасній теорії і
практиці. З одного боку, повну неспроможність показала практика прямого
директивного втручання держави в економіку (СРСР). З іншого –
стихійність і непередбачуваність робить небезпечним для суспільства і
абсолютно вільний ринок. Сучасна держава повинна використовувати правові
й економічні важелі (податки, пільги, кредити) для регулювання
економічних процесів.

Соціальна – задоволення потреб людей в роботі, житлі, підтримці
здоров’я, надання соціальних гарантій соціально незахищеним групам
населення (молоді, пенсіонерам, безробітним, сиротам, інвалідам,
багатодітним сім’ям тощо). Держава цією функцією коригує негативні
наслідки ринкової конкуренції, регулює нерівність в доходах.

Правова – забезпечення законності і правопорядку.

Політична – забезпечення політичної стабільності, вироблення політичного
курсу, що відповідає потребам максимально широких верств населення або
потребам підтримки політичного панування класу власника.

Освітня і культурно-виховна – ці функції спрямовані на формування умов
для отримання загальнодоступної загальної і середньої професійної
освіти, а також умов для задоволення культурних потреб населення.

Екологічна – охорона природного середовища.

До зовнішніх функцій належать такі:

захист інтересів держави;

забезпечення оборони країни;

розвиток співробітництва і інтеграції з іншими країнами.

Для здійснення вказаних функцій держава використовує певні засоби
(ресурси державної влади) і спирається на комплекс спеціальних органів,
що складають у сукупності структуру держави. Всі розглядані в лекції
“Політична влада” ресурси можуть бути використані державою, але до
виключної монополії держави належить використання законів, інших
юридичних норм і силових ресурсів.

Структура і форми держави

Як політична структура, держава має складну будову і включає в себе
систему органів і установ, яка отримала назву механізм держави.

У структурі держави виділяють три гілки державної влади і відповідно три
види органів влади:

законодавча влада, яка приймає закони та інші важливі документи, що
визначають життя країни (в різних країнах органи законодавчої влади
мають різні назви, наприклад, у США – Конгрес, у Фінляндії – Сейм, в
Україні – Верховна Рада);

виконавча влада, що забезпечує виконання законів і здійснює повсякденне
управління державою;

судова влада, покликана здійснити правосуддя і вирішення юридичних
суперечок (в Україні до цих органів належить конституційний, арбітражний
та інші суди).

У системі управління можна виділити також інститут глави держави
(інститут президентства або інститут монархії), контрольно-наглядові
органи, які здійснюють контроль за виконанням норм права і притягнення
винних до відповідальності (прокуратура, спеціальні органи контролю),
органи державної безпеки, збройні сили, місцеві органи влади.

Подальший аналіз держави пов’язаний з виділенням можливих форм держави.

Форми державного правління.

Форми державного устрою.

Форми політичного режиму (характеристика режимів розглядається в окремій
лекції).

1. Форми державного правління. Форма правління держави – це структура
вищих органів державної влади, порядок їх утворення і розподілення,
компетенції між ними. Держави за формою правління класифікуються на
республіки і монархії.

Монархія (з грець. monarhia – єдиновладдя) – форма правління, при якій
верховна державна влада здійснюється одноособово і переходить, як
правило, за спадковістю. Монархічна форма правління характерна сьогодні
для п’ятдесяти держав, з яких дванадцять – європейські. Сучасні форми
монархії розрізняються за такою різновидністю, а саме: абсолютна
монархія (Саудівська Аравія, Оман, Катар), конституційна парламентська
(Великобританія, Іспанія, Норвегія, Японія тощо) і дуалістична
(Йорданія, Кувейт, Марокко, Бахрейн).

При абсолютній монархії в руках монарха зосереджується вся повнота
державної влади. Монарх сам видає закони, керує внутрішньою і зовнішньою
політикою держави, призначає і усуває уряд, керує вищим судом.

Конституційна парламентська монархія характеризується такими
особливостями:

влада монарха обмежується конституцією, що затверджується парламентом.
Монарх не має права змінювати конституцію, а його влада символічна,
наприклад, у Великобританії закони, прийняті парламентом, і рішення
кабінету міністрів повинні мати королівський підпис, але при цьому самі
монархи не користувалися правом вето з 1710 року і не збираються
використовувати його в майбутньому;

уряд формується парламентом з представників певних партій, що отримали
більшість голосів на виборах в парламент;

лідер партії, що володіє найбільшим числом депутатських місць, стає на
чолі уряду (прем’єр-міністр найбільш значна особа в політичному житті);

уряд відповідає перед парламентом а не перед монархом.

У чому зміст збереження інституту монархії в цих країнах? Це певний
загальнонаціональний символ, в якому актуалізується історична пам’ять
народу.

У дуалістичній монархії повноваження монарха обмежені в законодавчій
сфері, але достатньо широкі у сфері виконавчої влади, парламент,
навпаки, не має впливу ні на формування уряду, ні на його склад і
діяльність. Цей тип монархії має тенденцію до переростання в
конституційну монархію або в республіку.

Республіка (від лат. respublica – суспільна справа) – форма правління,
при якій верховна державна влада здійснюється виборними органами, що
обираються населенням на певний термін.

У сучасних державах переважають два основні різновиди республіканської
форми правління:

парламентська (ФРН, Італія, Індія, Ізраїль);

президентська республіка (США, Аргентина, Мексика тощо). Кожна з них
передбачає власну модель поділу влади.

Парламентська республіка. Ця форма правління мало чим відрізняється від
парламентської монархії (деякі політологи наводять приклад
Великобританії як класичного парламентського правління). За основу
правління покладений принцип: слабкий президент – сильний парламент.
Президент, як і монарх, є формальним главою держави, але його самостійна
роль невелика. Фактично виконавча влада зосереджена в руках голови
уряду. Суттєве місце у балансі гілок влади належить парламенту: він
назначає і звільняє голову виконавчої влади, формує із свого складу уряд
і може виказувати йому недовіру. В той же час президент може володіти
правом розпуску нижньої палати парламенту, наприклад, у Німеччині, а у
Великобританії цим правом володіє прем’єр-міністр.

Президентська республіка. Класичним прикладом даної форми правління є
США. Ця форма правління будується за принципом: сильний президент –
сильний парламент, що передбачає більш послідовний поділ повноважень
законодавчої і виконавчої влади (в деяких країнах Латинської Америки,
які намагались скопіювати американську модель, утвердилися
суперпрезидентські республіки, тому що влада президента не
врівноважується дійсно сильним парламентом). Президент одночасно є
головою держави і головою виконавчої влади. Він обирається всенародним
голосуванням і має фіксований термін повноважень. Президент призначає
уряд і визначає його склад. Щодо вищого представницького органу
(парламенту) президент має право накладати вето на його законодавчі
акти. Право вето носить відносний характер: парламент повторно
проголосує за відхилений закон, але щоби перебороти президентське вето,
прибічники закону повинні зібрати дві третіх голосів. У надзвичайних
випадках, наприклад, коли президент обвинувачується у злочинах і в
порушенні конституції, парламент має право на імпічмент – право на
порушення процесу дострокового звільнення глави держави від посади і
притягнення його до судової відповідальності. Подібна модель поділу
влади сприяє зміцненню їх взаємозалежності і взаємоконтролю.

У деяких країнах склалися форми правління, які важко поєднати з
вищеназваними “чистими” формами. Їх називають змішаними. Ці моделі
можуть бути найрізноманітнішими: одні з них тяжіють до парламентських
форм правління, інші – до президентських.

Західні політологи М.С.Шугарт і Дж.М.Кері виділили три можливі моделі:

прем’єр-президентську;

президентсько-парламентську;

асамблейно незалежну.

Прем’єр-президентська модель (Франція в умовах П’ятої республіки,
Фінляндія) передбачає таку модель поділу влади:

дуалізм виконавчої влади: з одного боку, президент, який зазвичай
головує на засіданнях кабінету міністрів і затверджує його рішення, а
також безпосередньо може впливати на формування уряду (висування
кандидатур міністрів), а з іншого – прем’єр як голова уряду;

президент вибирається всенародно;

президент наділяється широким повноваженням в питаннях керівництва
збройними силами і органами безпеки, у зовнішній політиці і, як правило,
правом розпуску парламенту;

відсутність у президента права зміщувати міністрів;

відповідальність кабінету міністрів і самого прем’єра перед парламентом.

Обсяг повноважень президента може варіюватися залежно від конкретних
обставин, зокрема від того, чи належить парламентська більшість до тієї
ж партії, що й президент.

Президентсько-парламентська (Росія, Україна, Еквадор, Перу) модель
передбачає:

наявність всенародно вибраного президента;

закріплення повноважень з формування кабінету міністрів за президентом і
парламентом одночасно; хоча президент призначає і усуває членів уряду,
але уряд повинен користуватися довір’ям законодавчого органу;

відповідальність уряду перед президентом і парламентом, законодавчий
інститут влади може виразити недовір’я уряду;

президент має право розпустити парламент.

Асамблейно-незалежна модель склалася у Швейцарії. Хоча парламент вибирає
уряд (Федеральна рада), але не може його відкликати, виразивши вотум
недовір’я. Уряд володіє правом законодавчої ініціативи. Федеральна Рада
здійснює функції “колективного президента”. Щорічно з його складу
вибирається президент, який здійснює чисто представницькі функції.

2. Форми державного устрою. Форма державного устрою характеризує
територіальний поділ держави і співвідношення повноважень центральних і
регіональних (місцевих) органів влади.

Головними формами державного територіального устрою є унітарна держава,
федерація і конфедерація.

Унітарна (від лат. unitas – єдність) держава передбачає поширення на всю
її територію єдиної системи права, органів державної влади і управління,
єдиного громадянства (Болгарія, Угорщина, Великобританія). Місцеві
органи управління не володіють якоюсь політичною самостійністю, не
можуть бути самостійними у господарській і соціально-культурній сферах.
Унітарні держави бувають централізованими (Швеція, Данія) і
децентралізованими, що ближче до федеративної форми устрою (Іспанія,
Франція, Україна). Децентралізована форма передбачає більшу автономність
і широкі повноваження великих регіонів, які можуть мати навіть власні
парламенти і уряди.

Федерація (від лат. federatio – союз, об’єднання) – це складна союзна
держава, що складається з державних утворень (штатів, кантонів,
республік, земель тощо), що володіють певною політичною самостійністю в
межах розподілення повноважень між загальнофедеральним центром і
суб’єктами федерації. Класичне виникнення федеративних держав
здійснювалося “знизу” “уверх” через інтеграцію раніше самостійних
державних утворень в єдину державу. Правда, ініціатива “знизу” могла
підкріплюватися силовим впливом: громадянська війна у США (1861-1865),
політика О.Бісмарка з об’єднання Німеччини.

Федеральні конституції (у рідкісних випадках – договір) встановлюють
ступінь самостійності суб’єктів федерації. Відносини між центром і
суб’єктами будуються на основі фіксації кінцевих меж самостійності її
суб’єктів у різних сферах і розподілення повноважень: частина з них є
виключно компетенцією федерального центру, інша – суб’єктів федерації,
третя – в сумісній компетенції. Суб’єкти федерації можуть мати власні
конституції, правову і судову системи, свої органи влади і управління,
своє громадянство. В більшості випадків члени федерації не мають права
одностороннього виходу з союзу. Як правило, в таких державах існує
додатковий розподіл самої законодавчої влади між двома палатами
парламенту. Одна палата с органом представництва суб’єктів федерації,
інша – органом загальнофедерального представництва. У федеральних Зборах
Російської федерації ці функції відповідно виконують Рада федерації, в
яку входять по два представники від кожного суб’єкта (по одному від
законодавчого і виконавчого органу державної влади), і Державна Дума: у
федеративній Німеччині – Бундесрат і Бундестаг; в США – Сенат і Палата
представників.

Федерації створюються за різними ознаками:

за територіальною (адміністративною) – США, Німеччина, Бразилія;

за національною (етнотериторіальною); за цим принципом будувалися такі,
тепер уже в колишньому, федерації, як СРСР, Югославія, Чехословаччина.
Історія показала, що національна федерація виявилася менш стійкою, ніж
територіальна (адміністративна).

Нарешті, федерація може виражати змішаний тип, поєднуючи в собі обидва
підґрунтя (сучасна Росія, Пакистан). Різнотипний характер Російської
федерації в наявності трьох видів суб’єктів, що закріплено у ст. 5
Конституції Російської Федерації: національні республіки,
адміністративно-територіальні одиниці (край, область) і
національно-територіальні одиниці (автономний округ, автономна область).
Суб’єктами федерації є Москва і Санкт-Петербург. Таким чином, з 89
суб’єктів Російської Федерації 32 є етнічними утвореннями, 57 –
адміністративними одиницями (краї, області, два міста федерального
значення).

Складність федеративної побудови Росії проявляється також у тому, що
один суб’єкт федерації (автономія) може входити до складу іншого
суб’єкта (область, край). Подібний принцип “два в одному” породжує
комплекс економічних адміністративних проблем в складно складених
регіонах (Тюменська область, Красноярський край тощо). На хвилі
суверенізації 90-х pp. XX ст. різко загострилася проблема
децентралізації подібних регіонів, що виразилася в бажанні автономій
стати повністю самостійними і незалежними від обласної (крайової) влади.
У першу чергу, ці проблеми стосувалися тих складно складених суб’єктів
Російської Федерації, де спостерігається великий розрив між субрегіонами
з основних показників економічного розвитку і рівнем життя, разом з тим,
світовий досвід, в тому числі й історія останніх років існування СРСР
показує, що надмірна економічна гетерогенність часто провокує сепаратизм
більш “багатих” (з точки зору економічного потенціалу) регіонів.

Таким чином, федералізм – явище складне і взаємозаперечне. Він може
поєднувати в собі тенденцію до централізації і децентралізації, сили, що
ведуть до об’єднання і роз’єднання (центробіжні). До сказаного треба
додати, що центробіжні сили, які розколюють федерацію, можуть
визначатися мовною, релігійною і культурною гетерогенністю суспільства.
Центробіжним протиставлені об’єднуючі сили: господарсько-економічні
зв’язки, фінансова система, витрати федеральної влади на соціальні
програми, утримання збройних сил тощо.

Деякі вчені виділяють симетричні і асиметричні федерації. Перша означає
повну рівноправність всіх суб’єктів, друга передбачає через певні
причини (наприклад, з метою погасити тенденцію до сепаратизму), надання
окремим суб’єктам більш широких прав у сфері податкової політики, у
сфері зовнішньоекономічної діяльності тощо. До подібних держав відносять
Бельгію, Іспанію, Індію, Пакистан, Малайзію і Росію.

Конфедерація – союз юридично і політично незалежних державних утворень
для здійснення конкретних сумісних завдань. Такими завданнями є оборона,
зовнішня політика, економічне співробітництво. Члени конфедерації
зберігають свій державний суверенітет, незалежну систему органів влади,
власне громадянство, валюту і законодавство. Конфедеративна держава
нестійка і переростає або у федерацію (США у XVIII ст., Швейцарія в XIII
ст., Німеччина у XIX ст.), або розпадається.

В історичному минулому зустрічалася така специфічна форма державного
устрою, як імперія (наприклад, Бельгійська, Британська, Російська).
Імперії мали величезну територіальну основу, різноманітний етнічний
склад населення і будувалися на основі панування і підпорядкування між
центром і периферією, метрополією і колонією.

У теперішній час з’являються нові форми міждержавних союзів, які важко
віднести до якоїсь конкретної форми державного устрою. Прикладом може
бути Союз незалежних держав (СНГ) – більш аморфна, ніж конфедерація
форма об’єднання держав. І навпаки, Європейської спільноти, створивши
єдиний ринок, єдину валюту і національні політичні органи –
Європарламент, Раду Євросоюзу, Європейський суд, виражають тенденцію до
об’єднання у специфічну асоційовану форму державного устрою.

Правова і соціальна держава

Розвиток демократії безпосереднім чином пов’язаний із встановленням
правової держави.

Головні принципи правової держави такі:

верховенство закону, його панування над усіма сферами життя;

правовий характер самих законів, тобто їх відповідність міжнародним
правовим стандартам;

пріоритет прав і свобод особистості і її вільний розвиток; держава
визнає за особистістю певну сферу свободи, куди втручання держави
недопустимо. Загальновідома формула: “все, що не заборонено індивіду,
йому дозволено”, а для влади: “все, що не дозволено владі, їй
заборонено”;

взаємовідповідальність держави і особистості. У правовій державі
відносини між ними будуються не тільки на правовій основі, але також
просякнуті морально-естетичними обов’язками;

поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, що виключає
монополію будь-якого органу на владу.

Сутність сучасної демократичної держави відповідає не тільки правова,
але й соціальна форма, якщо сутнісним змістом правової держави є захист
свобод людини від обмежень з боку держави, то соціальна держава,
навпаки, передбачає активну політику з метою забезпечення права, яке
можна визначити як право на достойне існування.

Соціальна держава – це держава, яка прагне до забезпечення кожному
громадянину достойних умов існування, прав на соціальний захист, на
участь в управлінні виробництвом. Перші ознаки соціальної держави стали
проявлятися з кінця XIX ст. у формі діяльності уряду боротьби з бідністю
і покращенню становища робітничого класу. Німеччина стала першою
країною, де були прийняті соціальні закони, що передбачають страхування
за старістю, хворобою, а також встановлюють пенсії за старістю. У США
імпульсом для соціалізації держави стали соціальні перетворення
В.Вільсона. Президент закликав відмовитися від підходу до держави тільки
як до “нічного сторожа”, завдання якої – охорона власності. На його
думку, активна діяльність держави в соціально-економічній сфері може
стати основою загального добробуту. Основні напрями соціальної політики
американської держави були визначені “новим курсом” президента
Ф.Рузвельта – програмою виходу з країни з глибокої економічної кризи
1929-1933 pp., названої “великою депресією”.

Компетенція сучасної соціальної держави набагато ширша і поширюється на
такі сфери, як освіта, охорона здоров’я, ринок праці, система
соціального страхування від таких класичних ризиків, як хвороба,
безробіття, вік тощо. В різних країнах прийняті програми, покликані
гарантувати загальнодоступність і безкоштовність медичного
обслуговування, основної загальної і середньої професійної освіти,
допомога інвалідам, пенсіонерам та іншим соціально незахищеним групам,
програми зі створення нових місць праці і розвитку системи перенавчання
безробітних і з працевлаштування молоді. Подібним чином держава гарантує
право своїх громадян на “достойне проживання”, право на мінімальний
стандарт благополуччя, а в ідеалі – приблизно однакові для всіх
соціальних груп стартові можливості для реалізації життєвих завдань.

Внутрішню політику соціальної держави можна охарактеризувати як засіб
ствердження соціального компромісу в суспільстві. У перерозподіленні
допомоги від одних груп до інших (від працюючих до пенсіонерів та
інвалідів, від високодохідних громадян до малозабезпечених тощо)
реалізуються відносини солідарності. Іншою метою соціальної держави є
пом’якшення соціальної нерівності і підтримка стабільного
соціально-економічного становища громадян.

Ефективність соціальної держави відбувається залежно від факторів, серед
яких виділяють:

високий рівень економічного розвитку країни, економічний ріст, що
дозволяє забезпечити перерозподілення засобів на соціальні програми;

згода основних політичних сил про необхідний набір соціальних програм,
що реалізуватимуться державою, досягнення подібного консенсусу дозволяє
зберегти правонаступність соціальної політики у випадку приходу до влади
інших політичних партій;

розвинуте відчуття відповідальності, законослухняності, суспільної
солідарності.

Реалізація соціальних прав людини дозволяє характеризувати політику
держави термінами соціальної справедливості, ці аспекти завжди
знаходяться в центрі уваги політичних партій і рухів, є важливішою
складовою частиною їх програм.

Соціал-демократичні і комуністичні партії наполягають на розширенні
соціальних програм, у той час, як праві партії критикують соціальну
державу, пов’язуючи з нею такі явища, як розростання бюрократичного
апарату, ріст масового утриманства, підвищенні податків, що в підсумку
негативно відбивається на приватній ініціативі і може стати гальмом
економічного розвитку. Наприклад, неоконсерватори відстоюють тезу про
адресну соціальну підтримку, що повинно скоротити кількість отримувачів
соціальної допомоги.

Справді, в останні роки країни Заходу зіткнулися з деякими проблемами в
реалізації державою своїх соціальних функцій. Серед причин можна
виділити і спад економіки деяких країн, і необхідність збільшення
інвестицій у виробництво для його технічного переозброєння, і тенденції
до дебюрократизації управління. До цього слід додати демографічну
ситуацію, що змінилася в більшості країн: збільшення частки людей
похилого віку стосовно іншого населення. Забезпечення їх права на
достойне існування вимагає збільшення соціальних витрат. У багатьох
країнах ця проблема отримує нове вирішення: не тільки держава, але й
структури громадянського суспільства беруть на себе відповідальність за
розподілення соціальної допомоги, створюючи недержавні форми соціального
страхування і соціальної підтримки.

Держава і громадянське суспільство

Формування правової держави можливе лише на основі розвинутого
громадянського суспільства. В понятті “громадянське суспільство”
відображена інша, ніж держава, сфера соціального життя – сфера
приватногосподарського життя людей, де домінує підприємництво,
ініціатива і приватний інтерес.

Громадянське суспільство – це сфера соціального життя, в якій люди
взаємодіють самостійно і автономно щодо держави. В державі переважають
вертикальні відносини й ієрархічні зв’язки, для громадянського
суспільства характерне переважання горизонтальних зв’язків – відносин
конкуренції і солідарності між юридично вільними і рівноправними
партнерами.

Який стан системи соціальних відносин можна визначити як громадянське
суспільство? У сучасній теорії немає єдиної відповіді. Одні дослідники
вважають можливим застосувати епітет “громадянське” до додержавного
суспільства (такий підхід навряд чи є продуктивним, тому що первісне
суспільство передбачало не автономію, а розчинення індивіда в
родоплемінній групі), інші вважають, що таким воно стає, коли
з’являється держава; треті нав’язують його з розвитком капіталізму і
перетворення характеру відносин між владою і населенням, коли відносини
між владою і підданими трансформувалися у відносини між владою і
громадянами.

До найважливіших умов існування громадянського суспільства можна
віднести такі:

автономність стосовно держави, що передбачає наявність правового
механізму, який захищає його від прямого втручання з боку держави,
реальні гарантії особистих прав і свобод;

наявність вільних і самостійних громадян як основних факторів політики;

різноманітність структурних елементів, у тому числі організацій і
інститутів, через які різні групи виражають свої інтереси;

здатність до колективних дій і самоорганізації: активність громадян не
обмежується тільки періодичним голосуванням на виборах, а проявляється в
ініціативних рухах, у створенні різноманітних недержавних асоціацій
тощо; показником здатності громадянського суспільства до самоорганізації
є багатопартійність; партії покликані “відфільтрувати” інтереси різних
соціальних груп і втілити їх у конкретні рішення державної влади, тим
самим громадянське суспільство є джерелом законів;

відносини солідарності, які урівноважують конкуренцію і потенційну
конфліктність груп інтересів самого суспільства; це проявляється у
створенні недержавних благодійних організацій, в участі громадян у
суспільно корисних видах діяльності. Так, наприклад, кожен третій
громадянин Німеччини, віком більше чотирнадцяти років безоплатно працює
в середньому по п’ять годин на тиждень у певній суспільній або
благодійній організації. Своєрідною формою вираження солідарності з
майбутніми поколіннями виступають дії екологічних рухів на захист
довкілля;

обмеження соціальних конфліктів цивілізаційними кордонами;

багатоукладна ринкова економіка як основа незалежності громадян від
держави.

Відносини між державою і громадянським суспільством можуть носити
складний і взаємозаперечний характер. З одного боку, держава покликана
реагувати на імпульси, що йдуть від суспільства, і в результаті повинна
підпорядковуватися його інтересам, але, з іншого – вона сама намагається
розширити свій вплив на суспільство. Остання тенденція отримує завершене
втілення при тоталітаризмі: громадянське суспільство практично
“розчиняється” у державі. І навпаки, можлива ситуація, коли громадянське
суспільство намагається поставити себе на місце держави. Надмірна
активність суспільства також може спровокувати серйозні
суспільно-політичні й економічні кризи. Приклад: в Російській імперії
напередодні 1917 р. існувала велика кількість ідеологічно різноманітних
організацій, які активно конкурували з державною владою і заперечували
саму можливість діалогу з нею. Є й інша небезпека. В середині XX ст.
суспільствознавці виступили з попередженням, що надмірно велика
кількість активних груп інтересів може паралізувати функції
представницької влади і викривити їх на користь більш “організованих”
груп навіть в умовах зрілої демократії.

Нарешті, не тільки надмірна присутність держави в економічній сфері, але
й громадянське суспільство може негативно вплинути на економічну
ефективність. Наприклад, вимоги певних груп інтересів про збільшення
соціальних витрат держави можуть стимулювати інфляційні процеси.

Конструктивна взаємодія громадянського суспільства з державою
передбачає:

ініціювання прийнятих рішень органами влади, що тим самим спонукає до
активності саму державу;

зміцнює приватну ініціативу, що дозволяє вирішити деякі назрілі
економічні і соціальні проблеми без втручання держави (організація
суспільно корисних видів діяльності, благодійних фондів, недержавних
навчальних закладів тощо);

формування політичної культури громадян, у тому числі громадянських форм
поведінки.

Американський політолог Ф.Шміттер вказує ще на одне важливе призначення
громадянського суспільства – виступати джерелом потенційного опору
сваволі і тиранії правителів, незалежно, чи то незаконні узурпатори, чи
фанатична більшість.

Таким чином, громадянське суспільство є позадержавною сферою соціуму.
Дослідники, як правило, розміщують його між державою і економічною
сферою.

У структурному плані воно буде включати в себе:

по-перше, сімейно-родинні, етнічні, релігійні і моральні відносини, а
також неопосередковані державою політичні відносини між партіями і
суспільними рухами;

по-друге, соціальні інститути: сім’я, церква, недержавні ЗМІ, культурні,
релігійні, спортивні асоціації, партії, органи місцевого суспільного
самоуправління, профспілки, торгові палати, союзи підприємців.

Основні елементи теорії соціальних груп

Поряд з поняттями “влада”, “політична система” одним із найголовніших
понять у політології є поняття суспільної групи. Латинське слово
socialis – означає суспільний, тому надалі вживатимемо слова соціальний
і суспільний як тотожні. Поняття “група” взято з математики й у
політології вживається в двох значеннях: широкому, при визначенні
будь-якого зібрання людей, між якими виникають хоча б якісь суспільні
відносини; вузькому, при визначенні об’єднання людей, що сполучені
суспільними зв’язками, члени такої групи мусять бути свідомі своїх
зв’язків у рамках групи або у відносинах з представниками інших груп.
Дане поняття було впроваджено в науку в XX ст. Американський соціолог
Ч.Г.Коолей поділив групи на первинні і вторинні. До первинних належать
групи, що складаються з невеликої кількості людей, які безпосередньо
контактують, мають особисті зв’язки, певну сталість буття. До вторинних
належать великі групи людей, які не мають жодних особистих зв’язків,
контактів. Отже, до первинних може належати сім’я, сусідські спільності,
тимчасові групи відпочинку і т.д. До вторинних – співробітники на
фабриці, політичні партії тощо. Вторинні групи виникли в період розпаду
первісного суспільства, з початком формування наступних, більш складних
і чисельних суспільств. З часом проходить подальша диференціація
суспільства, крім первинних і вторинних, вирізняються формальні й
неформальні групи. До формальних груп належать ті, хто об’єднаний
будь-якими формальними зв’язками при виконанні суспільної ролі. До
неформальних зараховуються ті, хто не є формальною групою, а також ті,
кого об’єднують особисті зв’язки. Далі відбувається поділ на добровільні
й недобровільні групи, зовнішні, внутрішні, групи натиску, референтні і
т.п.

Людське суспільство складається з величезної кількості різноманітних
груп. У політології панує погляд, що цю групову суспільну мозаїку можна
впорядкувати з точки зору визначення суб’єктів політики. При тому можна
скористатись спадком Ч.Г.Коолея й сказати, що існують первинні й
вторинні суб’єкти політики. Але, вважається, що первинними суб’єктами
політики є великі суспільні групи як організовані цілості, об’єднані
спільністю інтересів і прагнень. Вторинними суб’єктами політики є різні
сили – політичні інститути, їх органи, малі групи, певні об’єднання, які
реалізують у кінцевому результаті інтереси і волю великих суспільних
груп, відіграючи суттєву роль у політиці в залежності від своїх
можливостей служити інтересам й політиці груп.

Первинні суб’єкти політики є вирішальними. Серед них розрізняються
суб’єкти головні: нації, класи, верстви, та другорядні: групи
маргінальні, малі групи. Все разом творить своєрідну суспільну політичну
ієрархію, яка не є статичною, а перебуває в постійному русі. Серед
вторинних суб’єктів можна виділити посередницькі суб’єкти (організації і
інститути, які виражають інтереси великих суспільних груп) та
безпосередні суб’єкти – малі групи, об’єднання і навіть особи, що діють
як представники вищеназваних організацій, або діють самостійно.

В основі поділу суспільства на групи лежить той факт, що суспільні групи
є рушіями суспільного поступу, адже без них, їх активності, дій
суспільство припинить свій розвиток. Крім цього, від характеру самих
суспільних груп залежать не лише динаміка суспільства, але і його
статика, тобто якість функціонування всіх суспільних інститутів у той чи
інший момент історичного розвитку. Залежно від того, з яких груп
складається суспільство, хто з них панує, а хто підпорядковується, від
реальної їх діяльності залежить і тип суспільства, його
суспільно-політичний і державний лад. Отже, виходячи зі складної будови
суспільства, його системної побудови, ми приходимо до висновку, що крім
поділу суспільства на політичні, економічні та ін. системи, його можна
вивчати під кутом зору діяльності різних суспільних великих і малих
(макро- і мікро-груп). Для цього нам потрібно встановити, з яких
соціальних груп складається суспільство, тобто встановити саму будову,
структуру даного суспільства. Можна твердити, що соціальна структура –
це сукупність соціальних груп, що розрізняються за своїм становищем у
суспільстві.

Для структурного аналізу, як і взагалі для будь-якого аналізу, нам
потрібно дотримуватися певних загальних засад, які є обов’язковими.
Загальновизнаними імперативами кожного структурного аналізу є: а)
предметом вивчення є всі, без винятку, суспільні групи; б) до їх
аналізу, порівняння слід підходити з одними і тими ж критеріями; в)
кількість критеріїв повинна бути достатньою для охоплення об’єкта,
аналізу як кількісно, так і якісно.

Сучасна ідеологія й політологія користуються універсальним засобом для
аналізу суспільства, що включає вищенаведені вимоги, ним є теорія
соціальної стратифікації. Слово стратифікація (від лат. stratum –
верства і fasio – роблю) взяте з геології, до нього додано означення
“соціальне”, що разом дало нам подвійне поняття: це і процес, який
безперервно проходить у суспільстві, і результат цього процесу. Вперше в
соціології дане поняття застосував американський соціолог Едвард А.Росс
(1866-1951). Англомовні соціологічні словники розуміють під соціальною
стратифікацією впорядкування елементів у групи, що розташовані на різних
горизонтальних рівнях, впровадження соціальних станів, які відрізняються
між собою як вище- і нижчерозташовані. Таким чином, це не лише метод
виявлення й вивчення суспільних верств, але й своєрідний миттєвий в часі
портрет даного суспільства. Зрозуміло, що можна отримати такі “знімки”
кожного людського суспільства, бо суспільні верстви або групи існували й
існуватимуть поки існуватимуть які-небудь відмінності між людьми.
Причому, соціальна стратифікація означає не просто різне становище в
суспільстві окремих осіб, сімей або цілих верств (страт, груп), а власне
нерівне їх становище.

Для науки принципове значення має розроблена політологами К.Девісом, а
особливо М.Тьюменом приблизна шкала політичних вартостей при оцінці тих
чи інших страт. Критерієм шкали виступає принцип: хто виконує важливі
функції для суспільства, що вимагають спеціальної підготовки, затрат,
тому суспільство змушене компенсувати це більш широким доступом до
дефіцитних благ. В свою чергу, таке становище змушує до конкуренції за
право виконання важливих функцій, а суспільство отримує можливість
вибору кращих. При оцінці важливості функціональних становищ треба
враховувати два критерії: а) ступінь функціональної унікальності різних
становищ; б) ступінь залежності даного становища від інших в певних
питаннях. Опираючись на ці критерії, можна отримати певний порядок таких
важливих становищ. Серед них можна виділити такі політичні поняття, як
“влада”, “роль”, “статус”, “посада”, “професія”, “ранг”, “престиж”.
Серед них одне з найважливіших – становище. Воно складається з престижу,
рангів, винагороди і т.д. Становище тісно пов’язане з владою. Влада – це
головний критерій престижу, становища. Таким чином, дана теорія
розглядає людину як працівника і споживача, бо вона враховує всі позиції
в системі влади, які вона здатна мати в суспільстві. Тут і кількість, і
якість засобів виробництва, предметів споживання, якими він в стані
управляти, а також усі види і розміри благ, які він в стані отримати від
суспільства.

Отже теорія стратифікації будує своєрідну піраміду влади даного
суспільства, яка опирається на розміри, обсяг влади та розміри прибутків
тих чи інших суспільних груп, верств, страт. Оскільки до останнього часу
в СРСР не проводилися такі соціологічні дослідження, то сьогодні ми не в
змозі зробити науковий стратифікаційний аналіз жодної із
національно-державних утворень СРСР (для цього нам потрібно зробити
порівняльний аналіз, а окремі соціологічні дослідження такого типу
проводились ще у 20-х роках). Лише в останні два роки були проведені
окремі дослідження, що дають змогу уявити лише окремі параметри піраміди
влади в СРСР. Так, наприклад, якщо Держкомстат країни вже майже три роки
повідомляє дані про грошові прибутки зайнятих в державному секторі, то
він не повідомляє про те, як розподіляються прибутки серед панівних
страт державно-адміністративного, партійного апарату, що робить
фрагментарною картину і не дає змоги збудувати піраміду влади. Ще важче
її побудувати з причини незнання соціальних умов походження панівних
верств, рівня отримання освіти і т.д., хоча вже є значні зрушення в
даному питанні. Проте вони охоплюють лише останні роки, тобто ми можемо
отримати стратифікаційний портрет суспільства кінця 80-х років, який
важко порівняти з минулим.

Керуючись імперативами структурного аналізу окремі соціологи будували
свої схеми структури суспільства. Однією з поширених у Європі таких схем
є концепція М. Вебера, який у ряді своїх праць, а головне в роботі
“Господарство і суспільство” запропонував своє бачення суспільства.
Основою поділу суспільства, вважав він, є диференціація його на три
системи: систему, що опирається на ієрархію економічну, систему, що
опирається на ієрархію участі в реалізації влади, і систему, що
опирається на ієрархію суспільного престижу. Великі групи людей, які
мають однакову економічну базу, М.Вебер називав класами, однак в
суспільстві головним елементом його структури є станові групи, що
розрізняються за рівнем престижу або його відсутності в суспільстві.
Найбільш важливою характеристикою, за Вебером, станового рівня є
осягнення тією чи іншою групою певного стилю життя. Класи, в його
розумінні, є елементами економічної системи суспільства, а стани –
елементами суспільної системи. Клас характеризують насамперед відносини
обміну матеріальних багатств та рівень певної кваліфікації, що
проявляється на товарному ринку. Тому первісні форми класів з’являються
з становленням первісних форм товарного ринку, і, відповідно, класова
боротьба точиться за споживацькі кредити, за засоби споживання, за
доступ до ринку і за ціни. Таким чином, М.Вебер розглядав класовий поділ
суспільства як ставлення певних розрядів людей до способу виробництва й
отримання прибутків. Становий же поділ він виводив із відносин груп
людей до способу споживання прибутків, добра, що проявляється насамперед
у стилі життя. Станова ситуація людей є детермінована загальновизнаними
критеріями престижу в даному суспільстві. Правда, самі ці критерії у
М.Вебера сформульовані дуже загально.

Дещо близьким до веберівського є марксистський підхід до структури
суспільства. Марксисти розглядають великі суспільні групи насамперед як
класи, тобто як сукупність, групу як таку, що має спільні ознаки.
Найбільш ґрунтовну характеристику класу дав В. І.Ленін у праці “Великий
почин”. Він визначив клас як велику групу людей, що відрізняється за
місцем у певній історичній системі виробництва, що означало виділення їх
за владою, або участю в реалізації влади у відношенні до засобів
виробництва, тобто хто володіє, розпоряджається і використовує цю
власність по розмірах і по способах отримання прибутків, тобто і по
тому, чи вони можуть, чи не можуть привласнювати працю інших. Таким
чином, дані ознаки синтетичні, загальні, але вони характеризуються явною
економічною домінацією. В 30—70-і роки в СРСР ці ленінські ознаки
використовувались при аналізі суспільства вульгарним сталінським
підходом. Він полягав у тому, що, нехтуючи імперативами структурного
аналізу, було довільно взято великі групи людей, зайнятих у промисловому
виробництві та у сільському господарстві, й до їх характеристики
застосовано лише другу ознаку, до всіх решта, яких названо прошарком
інтелігенції, застосовано ознаки освіти та змісту праці. Отже аналіз
структури не був однаковим для всіх груп і здійснювався за різними
критеріями, що робило його в науковому відношенні безглуздим. Однак і до
сьогодні цей підхід є ще панівним у нашій країні.

Нам залишається лише зупинитися на питанні формування суспільних груп як
суб’єктів політичного процесу. В цілому виділяються такі фази формування
групи як суб’єкта. Перша – це коли формування йде самовільно, стихійно;
друга -коли члени груп усвідомлюють свою належність до даної групи;
третя – коли члени групи доходять до усвідомлення необхідності
діяльності (боротьби) за владу чи панування даної групи; четверта – це
коли члени групи усвідомлюють необхідність своєї організації для
завоювання й утримання влади.

Як вже зазначалось в попередніх лекціях, суть політичної влади полягає у
тому, що її суб’єктом і носієм є пануюча суспільна група. Політична
боротьба розгортається в процесі зіткнення інтересів соціальних груп і
окремих осіб, між різноманітними етноконфесійними групами та між
управителями і тими, ким управляють. Французький політолог М.Дюверже
зводить політичну боротьбу до двох аспектів: з одного боку – між
групами, класами і людьми, які борються за завоювання, розподіл або
вплив на владу; з іншого – між владою, яка керує, і громадянами, які їй
протидіють.

Характеризуючи політичну владу, маємо на увазі таку її важливу ознаку,
як наявність певної спеціальної групи, соціальної верстви, що професійно
займається управлінням. Традиційно такі управлінські групи називають
бюрократією (фр. слово buredu – бюро і грець, kiatos – влада). У
сучасній політології існує не менше трьох значень поняття бюрократичної
групи. По-перше, це буквальне розуміння бюрократа як управлінця, що
керує, сидячи за бюро (спеціальним конторським столом) і за допомогою
державного апарату, його чиновників, які призначаються владою й залежать
від неї. Така влада відповідає закону, але реалізує владу без участі
громадян. По-друге, поширеним є розуміння бюрократії, яке сформулював
М.Вебер. Він розумів бюрократію: а) як певну ієрархічну організацію
чиновників, в якій є обов’язковими принципи компетенції, певного
освітнього цензу; б) як визначений тип відносин між адміністрацією і
рештою суспільства; тобто тут бюрократія виступає як група, що має певні
привілеї, вона виступає як стан і, не підлягаючи дієвому контролю,
монополізує функції управління; в) як певний тип поведінки і діяльності,
який детермінується через організаційні структури сучасної
адміністрації. Таким чином, М.Вебер розумів бюрократію як раціональну
діяльність певних суспільних груп і організацій, на основі визначених
правил і функцій, відповідно до яких здійснюється розподіл компетенції і
відповідальності. Основним принципом діяльності бюрократії він вважав
ієрархічність (досить суворо дотримувану), розмежування компетенції на
різних регламентованих рівнях, рутинний характер рішень, що приймаються.
По-третє, існує і досить поширене розуміння бюрократії, як відчуженого
апарату влади, що характеризується насамперед бездушністю,
консерватизмом, прямолінійністю, формалізмом і безвідповідальністю.

Більшість політологів відзначають, що головною тенденцією сучасних
політичних процесів є зростання державного апарату, ріст чисельності
чиновників. Цей ріст відбувається за зростаючою кривою. Таку тенденцію
описав англійський політолог, письменник Сіріл Н.Паркінсон (1909 р.н.).
В аксіоматичній формі перший закон Паркінсона проголошує: чиновник
множить чиновників, але не суперників; чиновник працює один для іншого.
Математично це виглядає так: у будь-якій адміністративній установі в
мирний час приріст чиновників можна розрахувати за такою формулою:

x=(2sm+l)/n,

де s – кількість чиновників, які набирають собі підлеглих, щоб
просунутись по службі; l – кількість років, проведених на роботі; m –
кількість людино-годин, затрачених на обробку матеріалу; n – кількість
потрібних чиновників; х ~ потрібна кількість нових чиновників на рік.

Математикам зрозуміло, що для вирахування приросту в процентах потрібно
х помножити на 100 і розділити на число чиновників минулого року – у:

100(2sm+l)/y%,

Отримане число буде незмінне, десь між 5,17 і 6,56%, незалежно від
обсягу роботи і навіть при повній її відсутності . Вважається, що число
чиновників в цілому зростає безупинно, що дає змогу говорити деяким
політологам і соціологам про “адміністративну революцію”. Тут слід
визнати, що зростання чисельності суспільної групи управління в умовах
сучасної науково-технічної революції закономірне і само по собі ще не
означає бюрократизації влади. Бо, насамперед, важливе значення мають
напрямки цього зростання. Справа також у тому, що на сьогодні головною
негативною рисою бюрократії стала не її зростаюча чисельність, а те, що
вона в своїй діяльності обминає успішно парламентський контроль.

Спочатку представницька влада була тісно пов’язана з народом, що її
висував, і тоді вона дійсно володіла певною владою. Однак, як влучно
зазначив у 1917 p. M.Вебер, у кожній масовій державі демократія веде до
бюрократичних урядів, бюрократизація є “невблаганною тінню прогресуючої
масової демократії”. Тому зростаюча всемогутність бюрократичних верхів у
кінцевому розумінні дискредитує саму законодавчу владу.

В умовах панування адміністративно-наказової системи, зрощення
управлінської бюрократії з партійним апаратом, з військово-промисловим
комплексом в СРСР у минулі роки сформувався унікальний феномен –
специфічна соціальна група – номенклатура. В чому її особливості? Вона
як прибуток присвоювала те, чим володіла, і розподіляла його так, як
розподілялась сама в ієрархії структур влади. За свою управлінську працю
номенклатура отримувала державну зарплату, за участь у державній
власності – місця в спільноті власників. За працю номенклатурі платили
самими владними функціями з прибутком у вигляді службової кар’єри. До
солідної посади додавалися й солідні привілеї. Наприклад, навіть уже в
роки перебудови, номенклатура, насамперед партійна, а потім державна,
збільшила собі зарплату, ще до масового зростання цін, яке почалося з
1990 р. Солідні привілеї, які за рішеннями законодавчої влади потрібно
було ліквідувати, номенклатура залишила собі далі лише під іншим
виглядом, так було в розподілі житла, спецхарчування, одягу, побутових
товарів і т.п. Таким чином, номенклатура, віддалившись від народу,
інтереси якого вона мала представляти, почала існувати сама по собі, для
власних інтересів, і в цьому її характерна риса. Крім цього, кожний
номенклатурник мав власну, відведену йому ділянку владарювання (чи не
напрошується порівняння з феодалізмом?). Як правильно зазначає
М.Восленський, “…вся номенклатура є своєрідною системою ленів, які
надаються відповідним партійним комітетом – сюзереном його васалам –
членам номенклатури цього комітету…, але – номенклатурний “лен”
складається з влади”. Не власність, а влада є головним для неї.
“Буржуазія -клас імущий, а тому пануючий. Номенклатура – клас пануючий,
і тому імущий”. Тому на сучасному етапі перед нами стоїть надзвичайно
складне завдання: зберігаючи в цілому апарат управління (бо ще ніхто в
суспільстві не обходився без управління), подолати номенклатуру, тобто
радянську бюрократію, яка володіє груповою монополією керівників на
функції управління і засоби влади. Шлях для вирішення цієї проблеми один
-широка гласність в управлінні, кадрових переміщеннях, демократизація
всього політичного суспільного життя.

Сама по собі бюрократія не є злом. Вона в стані зберігати
соціально-культурний образ різноманітних груп населення, але це можливо
лише за умов, що вона буде зберігати демократичні принципи й передасть
владу своєму представнику, вибір якого забезпечить йому необхідні
повноваження. Це можливо й тоді, коли вибраний керівник може бути
переобраний або знятий за вимогою виборців або вищої державної влади,
тобто коли в суспільстві відмиратиме етатизм, проходитиме
децентралізація. Все це стане можливим при нормальній, регулярній
циркуляції панівних груп легітимної влади.

На завершення зупинимось на аналізі змін, які відбуваються в соціальній
структурі суспільств в умовах автократичного, тоталітарного режиму. За
таких умов суспільство повністю підпорядковується державою, вона і
політичні партії (часто навіть одна партія) – є центром рішень,
міжгрупова боротьба не ведеться навколо власності на засоби виробництва,
бо вона зводиться до боротьби навколо розподілу й перерозподілу благ,
контролю над мережею розподілу. При домінації принципу перерозподілу
(редістрібуції) розподіл відбувається по вертикалі, це позатоварний,
нееквівалентний продуктообмін, що здійснюється у вигляді вольових
рішень, примусового вилучення прибутків центральною владою. Як наслідок
– соціальна структура різко деформується, бо суспільство перестає
поділятися на традиційні суспільні групи і верстви, а ділиться на дві
функціональні частини, що складаються із низових виробників і
розпорядників, які забирають прибуток і регулюють розподіл. З метою
приховування цього процесу в політичну свідомість утверджуються спрощені
соціальні схеми – два класи, один прошарок і стереотипи загальної
єдності. Як уже зазначалось, розподільчі функції виконує група, названа
“номенклатурою”, формуються офіційні й неофіційні статуси суспільних
груп. Така деформована соціальна структура консервувала, спричинювала
застій, гальмувала науково-технічний поступ. Сама ж структура починає
нагадувати желе, оскільки в суспільстві відсутня справжня власність,
немає дійсних економічних і правових суб’єктів, руйнується мережа
соціальних груп, а її складові елементи інтегрувалися у
вертикально-корпоративні структури – відомчі, регіональні тощо. На рівні
макрогруп відбувається поляризація – виробництво і розподіл, на рівні
мікрогруп структура ускладнюється за рахунок панування
вертикально-корпоративних зв’язків над горизонтальними, адміністративних
– над економічними. Крім цього, всередині макрогруп теж проходить
диференціація, вони дробляться системою розподілу, що в кінцевому
результаті посилює апарат розподілу.

Отже, в основі впорядкування суспільства як системи лежить визначення
суб’єкта політики. З цією метою використовується структурний аналіз, що
дає змогу визначити соціальну структуру суспільства. В результаті
отримується образ суспільства, що складається з багатьох соціальних
груп, які розташовані на різних горизонтальних рівнях за певною
ієрархією. Соціальна стратифікація допомагає вивести піраміду влади
даного суспільства. Існує ряд структурних схем суспільства, серед яких
можна виділити схеми М.Вебера та марксистську.

Суспільні організації

Суспільні організації, спілки, об’єднання виникають як прояв свідомої і
цілеспрямованої діяльності людей, відображення суспільних зв’язків,
активності людей в різних сферах їх життя, їх диференційованих інтересів
і потреб, що усвідомлюються і вимагають відповідної діяльності.

На відміну від рухів для суспільних організацій і об’єднань вирішальним
є тип об’єднання, встановлення довготривалих відносин між членами, факт
фіксованого членства в даному об’єднанні. У зв’язку з цим мета вже не є
вирішальним елементом, навпаки, створюється певний простір для зміни
цілей, а домінуючим інтегратором організації є поряд із спільністю
інтересів і членство. Для суспільних організацій характерним є те, що в
процесі реалізації інтересів її членів висуваються і реалізуються
конкретні цілі. Інтереси, що спонукають людей до створення об’єднань,
умовно можуть бути поділені на інструментальні, коли для членів їх
членство і діяльність є засобом для досягнення певного завдання, та
інтереси заради об’єднання, з метою отримання задоволення від зв’язку зі
своїми друзями і звільнення від відчуття загубленості серед
супротивників.

Суспільна організація є добровільним об’єднанням у тому розумінні, що
особа, яка планує вступити до неї, повинна заявити про причину свого
вступу хоча б формально. Це, однак, не означає, що до суспільної
організації може вступити й бути її членом кожний. Більшість організацій
у своїх документах регулюють правила вступу і принципи членства. Можуть
існувати деякі обмеження, наприклад, вік, стать, освіта, національність,
походження, система інтересів і т.п.

В організаціях члени обирають функціонерів – голову, секретаря і т.п., а
також колективний орган керівництва, завдання яких полягає у здійсненні
необхідних керівних функцій. Формування керівних органів і їх функції
мають велике значення для організації. Обрання керівних органів є цілком
логічний крок і не загрожує інтересам його членів, оскільки члени можуть
контролювати обрані органи й окремих осіб.

Однак, це є першим кроком у напрямку до можливого поступового
розподілення організації на її членів і функціонерів, що спираються з
часом на керівників нижчого рангу або професійних працівників. Такий
розподіл передбачає розподіл інтересів, коли визначальні загальні
інтереси помалу поступаються місцем інтересам апарату, тобто
функціонерів і професіоналів. Надалі, і це відбувається досить часто,
інтереси членів організації можуть виступати ширмою, легітимацією для
інтересів, які відстоює апарат.

Мету організації, принципи її діяльності, організаційну структуру,
спосіб самої організації і становлення, принципи членства визначають
документи, які члени організації виробляють і приймають як обов’язкові.
Сукупні принципи утворення і діяльності суспільних організацій можуть
виникати з норм діючого права (якщо суспільна організація приймає тільки
легальні форми реалізації своїх завдань). Обов’язкові в конкретній
державі вимоги права можуть не дозволяти об’єднання визначених
суспільних груп і забороняти об’єднання з метою досягнення певних цілей.
Основними документами, що регулюють функціонування організації, є статут
і програма діяльності.

У політичній системі суспільні організації виконують дуже важливі для
суспільства функції. Серед них найважливішими є: виховна функція;
функція активізації громадян даного суспільства; функція підбору і
підготовки кадрів політичного активу; функція артикуляції групових
інтересів.

Виховний процес реалізується різноманітними формами й засобами, включає
поширення ідей і цінностей спільної діяльності серед членів організації,
вироблення в організації дисципліни, формування відчуття
відповідальності за власну поведінку.

Суспільна організація активізує значні групи даного суспільства,
залучаючи громадян до спільної діяльності при вирішенні актуальних
суспільних питань. Діяльність членів об’єднань спрямована на досягнення
спільних інтересів, що сприяє зміцненню міжособистісних зв’язків у
об’єднаннях. Активна громадсько-політична діяльність простих членів і
керівників різного рангу виявляє таланти, виробляє навички політичної
діяльності. Внаслідок цього суспільні організації виступають своєрідною
школою підготовки кадрів політичних і державних діячів.

Функція артикуляції полягає в формулюванні, оформленні в документах
сутності членів спілки. Але дана функція значною мірою залежить від
способу утворення самої організації. Якщо суспільна організація виникає
спонтанно, стихійно, то вона, особливо на початковій фазі свого
функціонування відображає потреби й інтереси певної групи громадян. З
часом гострота такого сприймання стирається, одночасно з ієрархієзацією
і формалізацією організації.

Якщо ж суспільна організація створювалась бюрократично, то вона рідко
стає автентичним представником інтересів певних груп громадян і борцем
за реалізацію цих інтересів.

Залежно від функцій суспільну організацію можуть підтримувати держава
або певні політичні сили, що діють на її території. Громадські
організації зберігають відносну незалежність щодо органів і апарату
держави. Їх діяльність може бути обмежена тільки сукупно встановленим у
державі правом щодо даного роду організацій. При цьому з боку держави не
може бути втручання в поточні справи. Однак, існують різні незаконні дії
– тиск, переслідування, навіть свідоме створення труднощів у діяльності
організації. Про незалежність суспільної організації від держави можна
говорити лише в формально-правовому плані. Фактично завжди існує якщо не
безпосередня, то опосередкована залежність від держави або її органів, а
також політичних партій. Неформальна залежність суспільних організацій
від держави виникає у випадках дозування їх діяльності. Подібна
залежність найчастіше виникає щодо масових організацій, які утримують
звільнений персонал. Відносини між громадськими організаціями або
організаціями – політичними партіями регулюються неписаними
домовленостями чи програмними деклараціями цих організацій.

Функціонування суспільної організації в політичній системі може бути
стабільним тоді, коли інтереси політичної влади держави співпадають з
інтересами груп, об’єднаних у організації. Функціональна здатність
організації виникає при суперечності інтересів політичної влади і груп,
пов’язаних із організацією. Суспільна організація може дестабілізуюче, а
навіть і згубно впливати на політичну систему. Як правило,
дисфункціональна діяльність короткочасна, якщо тільки суспільство не
переживає глибоку кризу й не відбувається перехід до якісно нових
принципів організації суспільства. В інших випадках раніше або пізніше
переважають сили, що підтримують політичну владу.

Суспільна організація може виконувати й нейтральну роль у політичній
системі. Для масових організацій така позиція не характерна, буває
досить рідко і продовжується недовго. Нейтральну роль може виконувати
тільки суспільна організація, що локалізована на периферії політичного
життя і має невелику кількість членів.

У рамках політичної системи діють також і неофіційні суспільні
об’єднання. В соціологічному плані вони теж є суспільними організаціями.

Категорія таких суспільних організацій є досить різнорідною. До них, в
основному, відносяться організації, що діють нелегально, мафіозного
типу, групи тиску (pussure groups) (частково, залежно від свого статусу
в конкретному суспільстві).

У сучасних політичних системах нелегальні організації, що ставлять собі
за мету боротьбу з існуючим політичним ладом, не є масовими. Здебільшого
вони кадрові за своїм характером, мають невелику кількість членів і не є
довготривалими. Хоча є приклади, коли певні терористичні організації
функціонують довгий час. У більшості випадках вони характеризуються
стихійністю виникнення, спонтанністю в діяльності, націленістю на
реалізацію поточних, одноразових інтересів.

Особливе місце в суспільстві, в тому числі і “соціалістичних країн”,
займають групи тиску. Вони можуть бути офіційно зареєстрованими як,
наприклад, у США, або діяти нелегально. Лоббі, первісний вираз груп
тиску, означає наявність і здійснення тиску окремих груп у “вітальні”,
“фойє” парламенту або партійних бюро. Лоббі й салон (salon) були в
Америці першим місцем зустрічей і місцем утворення груп за інтересами та
груп тиску. На сучасному етапі вони виступають як спеціалізовані
організації інтересантів, які, на відміну від політичної партії, не
мають на меті завоювання і здійснення політичної влади за допомогою
відповідних інститутів політичної системи, а головне своє завдання
вбачають у систематичному тиску на ці інститути з метою досягнення і
захисту певного окремого інтересу. Вони використовують різні форми
впливу: від відкритих демонстрацій, публікацій у пресі, виступів по
телебаченню, до менш помітних – клубних, релігійних, соціальних,
етнічних “зв’язків” та використання різноманітних засобів корупції,
махінацій, тиску і навіть терору.

Аналізуючи інституціональні форми суспільного життя у відповідній мірі
форми і функції політичних організацій доцільно було б їх аналізувати з
точки зору їх місця і ролі в сукупності суспільних процесів. Поділ
організацій на типи передбачає врахування таких факторів: функції, які
виконує дана суспільна організація щодо системи влади в державі і
функції, які вона виконує щодо інтересів своїх членів.

Типологія суспільних організацій засновується на виділенні певних ознак,
домінуючими рисами яких є:

1. Мета діяльності. Класифікація груп, члени яких співпрацюють між собою
з метою отримання певного становища через проголошення відповідних
політичних рішень:

а) економічні групи інтересів: капіталісти (наприклад, картелі, трести,
концерни, комбінати), які крім економічної функції мають важливе
політичне міждержавне значення; робітники (наприклад, профспілки); різні
верстви населення (наприклад, селяни, дрібнокапіталістичні господарі);

б) суспільні (політичні) групи інтересів. Це переважно організації, що
спрямовують свою політичну діяльність на досягнення конкретних
політичних цілей, але не пов’язані з політичними партіями (наприклад,
комітет Рассела, що бореться за одностороннє роззброєння
Великобританії), а також релігійні організації, культурні, гуманітарні,
філантропічні та ін.

2. Методи діяльності. Суттєвим у цьому плані є з’ясування того, яким
чином діє дана організація – легально чи нелегально, і чи її члени діють
як група тиску. Методи діяльності визначають також формальний або
неформальний характер структури організації. Формальною структура є
тоді, коли наперед визначена й зафіксована система взаємозв’язків у
організації, норми поведінки й методи діяльності її членів, і
неформальною є та, яка допускає різні релятивні форми взаємодії і
діяльність своїх членів.

3. Місце знаходження, тобто розташування в політичній структурі
конкретної країни (лоббі – в конгресі США).

4. Типи інтересів. Групові інтереси можуть формуватися в межах певного
класу, соціальної групи, регіону, релігійної общини. Вони набувають
політичного змісту в разі поєднання економічних і позаекономічних
інтересів.

Наведена класифікація являє собою групоутворення за інтересами і
функціонує в капіталістичних країнах. Щодо класифікації суспільних
об’єднань, що діють в східноєвропейських країнах, і в першу чергу в
Радянському Союзі, то загальноприйнята раніше кваліфікація вже не
відображає різноманітності діючих і виникаючих об’єднань. Тому описана
вище кваліфікація є більш коректною щодо цих утворень.

Можна виділити загальні, спільні для всіх організацій стадії
внутрішнього розвитку:

1. Створення передумов руху або об’єднання. В основі лежить
незадоволення існуючим станом або потреба в діях з метою зміцнення
існуючого становища перед якоюсь загрозою. Що і стає підставою для
контактів, які встановлюються між найбільш активними особами. Сума таких
контактів, заснованих значною мірою на подібності відчуттів і емоцій,
може пізніше стати базою для формування руху. На початковому етапі
виникають також перші форми обміну ідеями, й виробляються спільні
погляди щодо основних завдань, мети. Це у випадку стихійного процесу.
Коли ж ініціаторами виступають центри політичної і економічної влади, то
передумови створюються згори шляхом відповідного пропагандистського
впливу.

2. Стадія артикуляції устремлінь. Характеризується інтеграцією
розрізнених фактично індивідуальних устремлінь, що проявляються у формі
створення більш або менш розробленої програми, яка формулює загальні
цілі й устремління руху. Характер артикуляції у рухах і суспільних
організаціях неоднаковий.

3. Стадія агітації полягає в поясненні і наголошенні на причинах, що
привели до утворення даних об’єднань, пропаганді своїх завдань, цілей
різними шляхами.

4. Стадія розвинутої політичної діяльності може мати різну
довготривалість.

5. Стадія згасання політичного руху, діяльності суспільної організації
наступає тоді, коли досягнута мета, або коли вона виявилась
нездійсненою, або внаслідок внутрішнього розвитку об’єднання, порушення
інтегративних принципів.

Таким чином, у сучасних суспільствах суспільно-політичні рухи відіграють
досить важливу роль. Це визначається такими факторами: з одного боку,
зростає потреба в спеціалізації організаційних структур у суспільстві, з
іншого – зростають очікування з боку держави і груп громадян, що
суспільні організації і рухи стануть вагомою противагою бюрократизації
політичного життя. Вони, співпрацюючи з політичними партіями, впливають
на суперечливий процес політичного розвитку суспільства, добиваючись
прийняття конкурентних політичних рішень, самі ж не беруть
безпосередньої участі в їх прийнятті, а відповідно і не несуть
політичної відповідальності, хоча політичні дивіденди отримують. Їх
значення полягає і в виконанні посередницької ролі між громадянином і
державою. Без їх існування громадяни й суспільні групи були б
беззбройними перед пристрасною діяльністю політичної влади та й
політичних партій.

Політична партія: поняття, структура, функції

Політика – це специфічний спосіб взаємодії держави і суспільства.
З’єднуючою ланкою між ними виступають політичні партії і
суспільно-політичні рухи. Будучи елементом громадянського суспільства,
вони дозволяють йому ефективно впливати на політику держави.

Політична партія – це організована група громадян, що виражає інтереси
тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом
боротьби за державну владу і її використання.

Що відрізняє партію від інших суспільно-політичних організацій і груп
тиску?

Організаційна оформленість: стійкі внутрішньопартійні відносини і
наявність розгалуженої структури на загальнонаціональному, регіональному
і місцевому рівнях (виборні центральні органи і сітка регіональних
відділень).

Відкрита налаштованість на владу. Ця ознака відрізняє партії не тільки
від суспільних рухів, але й від груп тиску. Останні часом володіють
реальною владою, але не афішують цього, віддаючи перевагу озвученню
своїх інтересів через партійних лідерів.

Пошук масової опори: безпосередньо активних членів і виборців. Це
вимагає від партій проведення агітаційної роботи, пропаганди своїх
доктрин.

Ідеологічність партійних доктрин. Правда, у сучасній практиці поширений
феномен електоральних партій, в яких ідеологія виступає на задній план,
а головними функціями стає висування кандидатів: мобілізація виборців на
підтримку кандидата. На думку відомого французького політолога
М.Дюверше, такими є демократична і республіканська партії США – свого
роду команди спеціалістів з завоювання голосів і адміністративних посад.
Але в будь-якому випадку партія пропонує своїм послідовникам певну
систему орієнтацій стосовно стратегії розвитку суспільства.

Наявність програмної мети – певного проекту розвитку суспільства.
Програма відображає інтереси окремої соціальної групи або претендує на
вираження інтересів більш широких мас.

Ці риси відрізняють реальну партію не тільки від суспільних рухів, але й
від карликових партій, “одноденних” партій, характерних для країн, які
здійснюють перехід до демократії.

Не дивлячись на наявність значної літератури, присвяченої партіям,
єдності в розумінні їх сутності немає.

Найбільш поширеними є такі підходи:

Класовий. Становлення партій пов’язується з виділенням великих
соціальних груп (класів), а самі партії є найбільш активною і
організованою частиною якого-небудь класу, що виражає його інтереси. Цей
погляд на партію отримав обґрунтування у роботах К.Маркса, Ф.Енгельса і
В.Леніна. Сьогодні класовий підхід зустрічає все більше критики, що
пов’язано з розмиванням самих класів;

Ідеологічний. Становлення партій пов’язується з виділенням груп,
основних не стільки на спільності соціально-економічного становища,
скільки на спільності поглядів. Сама ж партія, як писав Б.Констан, є
групою людей, які визнають одну і ту ж політичну доктрину.

Інституціональний. Партія розуміється як організація, діюча в системі
держави (М.Дюверже).

Функціонально-прагматичний. Становлення партій пов’язується з метою
завоювання влади, самі вони трактуються як групи людей, що ставлять
перед собою завдання приходу до влади. Саме даний підхід домінує у
сучасній політології.

Партії покликані виражати і захищати специфічні інтереси певних груп і
верств суспільства. В цьому розумінні партійні утворення існували уже в
Стародавньому світі. Зокрема, про них згадує Аристотель, який виділяє
серед громадян Афінської держави партії жителів гори, рівнини і
узбережжя. Аналогічні угруповання існували і в Римі. В Римі вперше
виникає і сам термін “партія”, що в перекладі з латинської означає
“частина” – частина якоїсь великої спільноти. Для всіх партій вказаного
періоду були характерні такі риси: становий характер, нечисленність,
нестійкість (будь-яка зміна ситуації вела до розпаду групи),
організаційна неоформленість, слабкий зв’язок з масами (угруповання
носили елітарний характер). Аналогічні аморфні угруповання виникали і в
період європейського Середньовіччя, наприклад, відома боротьба партій
“чорних” (феодалів-нобілей) і “білих” (багатих міщан) у Флоренції в XI
ст. Буржуазні революції дали імпульс для появи багатьох партій у формі
політичних клубів. Вони відрізнялися від аристократичних угруповань
більшою організованою оформленістю й ідеологічними орієнтаціями. Так,
французька революція 1789 р. призвела до формування політичних клубів
фельянів, жирондистів і якобінців.

Суттєвий вплив партій на політику став відчуватися лише з першої чверті
XIX ст. У цей час формуються перші масові партії в таких країнах, як США
(1828 р. – Демократична партія, 1854 р. – Республіканська партія) і
Великобританія (1850 р. – ліберальна партія, 1867 р. – Консервативна
партія). В інших країнах партії з’являються пізніше. Загальною
тенденцією розвитку партій у Європі і США було формування спочатку
буржуазних і лише потім робітничих партій.

Інакша ситуація складалася в Російській імперії. Тут першою виникає
робітнича партія (РСДРП). Вона була утворена у 1898 р. Буржуазні партії
з’являються лише після царського маніфесту від 17 жовтня 1905 p., що
легалізував громадські організації.

Посиленню ролі партій у політичному процесі в XIX-XX ст. сприяло
декілька причин:

формування елементів демократизму у сфері суспільного управління, тільки
система, що допускає різні думки (ідеологічний плюралізм), могла стати
основою для політичних партій;

усвідомлення великими соціальними групами (буржуазія, пролетаріат,
селянство, інтелігенція, жителі колоній, нації тощо) спільності своїх
внутрішніх інтересів і бажання їх реалізувати;

розширення виборчих прав громадян, оформлення політичного плюралізму, а
також необхідність проведення виборчих кампаній і агітації за конкретних
кандидатів.

?&?

A

?

u

?&?

–

`

?????????J?J?J???????`

U

t

a

*

o

U

~

Ae

N ~

Ae

c!

1/4!

“#

:#

ae#

$

z

U@

A

B

.B

C

JC

>E

VE

zF

?F

¶F

aF

H

&H

AeH

eH

?I

AI

?&?X???d?d?????%?ичних відносин. Вони займають центральне місце в
організації виборчих кампаній, в мобілізації електорату на підтримку
конкретних лідерів і програм.

З XIX ст. проявилися й основні способи формування партій.

Партії можуть виникнути:

з електоральних структур: асоціацій з реєстрації виборців (Ліберальна і
Консервативна партії Великобританії), комітетів на підтримку
конкурентних кандидатів (Республіканська і Демократична партії США);

з парламентських фракцій;

з ініціативи суспільних організацій: профспілок, екологічних, молодіжних
рухів тощо; типова в цьому плані історія британської лейбористської
партії, створена за ініціативою Конгресу тред-юніонів (профспілок) у
1899 р. У створенні власних партій бувають зацікавлені й інші
організовані корпоративні групи інтересів – союзи підприємств, аграрні
об’єднання, релігійні етнічні общини.

Крім того, в літературі виділяють й інші способи формування партій.
Залежно від того, як ініціюється створення партії, виділяють:

шлях “зверху” – це коли члени партії рекрутуються з чиновників
державного апарату, членів політичної еліти, з парламентських груп або
партійних функціонерів після розколу якої-небудь партії;

шлях “знизу” – суттєву роль відіграють маси, які орієнтуються на ту чи
іншу доктрину або лідера;

комбінований шлях, який поєднує риси двох перших способів.

Значущість партій для політичного життя розкривається у функціях, які
вони виконують стосовно суспільства і держави. В їх числі:

активізація і інтеграція великих суспільних верств;

артикуляція, тобто перетворення розмитих думок людей у конкретні пакети
вимог і їх озвучення та агрегація інтересів, тобто погодження вимог
певних верств населення, їх оформлення у політичні програми;

політична соціалізація і формування суспільної думки;

розробка політичної ідеології і програм розвитку суспільства;

рекрутування у політичну еліту і висування лідерів; у багатьох державах
уряди і представницькі органи формуються з членів великих політичних
партій, а президенти і прем’єр міністри, як правило, очолюють правлячі
партії;

мобілізація виборців на виборах;

участь у боротьбі за державну владу через вибори;

здійснення державного управління з приходом до влади або контроль за
діяльністю влади;

рекрутування нових членів партії.

Говорячи про настільки значну роль партій у політичному житті
суспільства, необхідно відзначити, що частина західних дослідників уже з
початку 70-х pp. порушує питання про кризу партій. Під кризою
розуміється зниження впливу на суспільство, що проявляється у скороченні
їх чисельності і у втраті виборців, які традиційно голосували за ці
партії.

Падінню ролі партій сприяє ряд факторів:

зниження напруги соціальних конфліктів;

послаблення класового розколу суспільства;

зростаюча соціальна і географічна мобільність і, як наслідок,
фрагментація класів та послаблення групової солідарності;

конкуренція з боку ЗМІ, які сильно відтиснули у здійсненні таких
функцій, як мобілізація електорату у період виборчих кампаній, політична
соціалізація і формування суспільної думки;

падіння цікавості до традиційних ідеологій; люди часто голосують за
імідж лідера, а не за ідеологічну доктрину партії;

конкуренція з боку нових рухів і корпоративних структур, орієнтованих на
вирішення окремих проблем, завдяки яким людина намагається висловити
актуальні для неї культурні, естетичні, професійні, вікові, інші
інтереси.

Але ставити питання про зникнення партій з політичного простору було б
передчасно. Можна сказати, що історія їх буде продовжена, хоча самі
партії втратили монопольне становище на цьому просторі. Суттєвий вплив
на визначення партій у політиці робить держава. Вона може або піднімати,
або принижувати статус партій, тим самим спрощуючи або ускладнюючи їх
діяльність. Відносини партій і держави, як правило, регулюються законом,
що гарантує їх права і обов’язки.

У найбільш загальному вигляді до прав партій відносять:

право висувати кандидатів на виборні посади;

право на критику уряду;

право вільно поширювати інформацію про свою діяльність;

право на свободу внутрішньопартійного життя;

право на державні дотації і компенсації у період виборчих кампаній;

право на володіння майном.

Найбільш загальними обов’язками партій є:

обов’язок визнавати легальність існуючого ладу;

обов’язок дотримуватись правил, що регламентують діяльність партій.

У структурному плані партія є складним організмом, що складається з
таких компонентів:

вищий лідер і штаб, які виконують керівну роль: приймають важливі
рішення; концентрують у своїх руках всю інформацію про діяльність
партій; маніпулюють свідомістю і поведінкою партійних мас;

бюрократичний апарат, що здійснює зв’язки між вище- і нижчестоящими
партійними структурами і виконує накази керівництва.

Інколи бюрократичний апарат може відособлюватися від інших ланок партії
і навіть брати партійне керівництво у свої руки.

Класичний приклад: висунення в 20-і pp. в РКП (б) секретаріату ЦК на
чолі з Й. Сталіним на перше місце у структурі партії.

активні члени партії, що беруть участь у її житті і сприяють реалізації
партійної програми, пропагують її ідеї, але не входять до складу
бюрократії;

пасивні члени партії, які, входячи до її складу, практично не беруть
участі у житті організації, не сприяють реалізації партійної програми;

соціальна база партії, тобто ті верстви населення, які орієнтуються на
неї і можуть підтримувати її у фінансовому плані. Частина соціальної
бази партії, яка не тільки підтримує її програму, але й постійно голосує
за неї на виборах, називається електоратом даної партії.

Типи партій

Світ партій багатогранний, вони відрізняються не тільки назвами, але й
більш суттєвими ознаками, що дозволяє виділити різні їх типи.

Залежно від соціальної бази розрізняють:

партії моносередовищні, що складаються виключно з представників якихось
окремих груп, верств, класів (наприклад, партії жіночі, націоналістичні,
робітничі, буржуазні);

партії проміжні, які включають у себе представників кількох соціальних
груп, верств, класів;

партії універсальні, які об’єднують все суспільство незалежно від
наявності групових і класових перешкод;

корпоративні партії, що виражають більш вузькі групові інтереси (окремих
верств бізнесу, робітничого класу тощо). Загальною тенденцією розвитку
партій є розмивання моносередовищних партій і перетворення їх або в
універсальні, або в більш вузькі, корпоративні.

Відомі й інші типології політичних партій, найпопулярніша з них була
розроблена М.Дюверже, який звернув увагу на особливості інфраструктури
партії і характер членства. Значною мірою спираючись на його
порівняльний аналіз партій, політологи виділяють такі їх типи:

Прямі і непрямі партії. У перших (більшість соціалістичних і
комуністичних партій) індивід безпосередньо пов’язаний з партійною
спільнотою, платить внески, бере участь у зборах місцевої організації. У
других (британські лейбористи) індивід входить у партію як учасник іншої
організації (профспілки, кооперативу).

Партії зі слабкою і сильною структурою. Статути перших партій не
регламентують принципи реалізації первинних осередків і способи їх
інтеграції (більшість консервативних партій). В іншому випадку –
структура базових елементів чітко регламентована. За цим принципом
побудовано більшість соціалістичних, комуністичних,
християнсько-демократичних партій. Централізм і жорсткість структури
часто є причиною олігархізації партії, зміцнення панування вождів над
рядовими членами партії.

Централізовані і децентралізовані. У централізованих партіях всі рішення
приймаються центральним керівництвом, компетенція низових організацій
суттєво обмежена (британська Консервативна партія), децентралізовані
партії, навпаки, передбачають більш широкі повноваження місцевих
організацій і навіть допускають наявність фракцій у власних рядах.
Високий рівень децентралізації характерний і для демократів, і для
республіканців у США. Для них притаманне більш терпиме ставлення до
прояву різних поглядів у своїх рядах, а регіональні організації
незалежні від національних партійних комітетів при організації виборів
членів Конгресу.

“М’які” і “жорсткі” партії. Подібна типологія відноситься до
парламентських партій і характеризує, наскільки депутат може діяти
незалежно від партійної парламентської фракції, наприклад, демократи і
республіканці в Конгресі США можуть голосувати на власний розсуд.
Американський президент не завжди може бути впевненим, що за його
програми члени його партії, котрі засідають у Конгресі, будуть
голосувати як один. Консервативна партія Великобританії “Єдність” і
Народна партія Росії, навпаки, – приклад “жорстких” партій, які
вимагають дотримання дисципліни голосування.

Залежно від організаційної структури, кількості і характеру членства
партії можуть бути поділені на такі:

Кадрові партії, які є об’єднанням невеликої за кількістю групи значних
людей (політтехнологів, фінансистів, популярних особистостей) навколо
конкретних політиків, для такого типу партій характерне вільне членство
(немає системи реєстрації членів), відсутність регулярних внесків і
нестабільність складу. Активність кадрових партій проявляється переважно
під час виборів і направлена на організацію підтримки виборцями своїх
кандидатів. Прикладом подібних партій, як правило, наводять
Республіканську і Демократичну партії США (правда, сам М.Дюверже
відносив їх до напівмасових). Кожна з цих партій нараховує дві-три
тисячі професійних партійних функціонерів.

Масові партії відрізняються від кадрових набагато більшою кількістю
членів; більш високим ступенем організованості; наявністю певної
партійної дисципліни й ідеології; фіксованим членством. Ці партії, що
працюють на постійній основі, мають розгалужений управлінський апарат і
численну мережу місцевих організацій, партія орієнтується на
рекрутування нових членів, вирішуючи тим самим фінансові (внески) і
політичні проблеми, демонструючи під час виборів свою незалежність віл
грошових мішків.

Відкриті і закриті партії. Подібний поділ акцентує увагу на різних
способах рекрутування нових членів. У перших партіях вступ до неї нічим
не регламентується, у других – передбачається дотримання певних умов і
формальностей: рекомендації, анкети, кінцеві рішення місцевого
підрозділу партії. У минулому жорстка регламентація прийому була
характерна для КПРС, а також інших комуністичних і соціалістичних
партій, але сьогодні, коли партії зіткнулися з проблемами звуження своєї
соціальної бази, більшість партій стали відкритими.

За ступенем причетності індивіда до партії. М.Дюверже запропонував
розрізняти тоталітарні і спеціалізовані партії. У перших (фашистські
партії, КПРС) партійність стає своєрідним способом життя, все життя
людини ставиться на службу партії, сама ж вона виходить за межі власне
політичної сфери і поширює свій вплив на сімейне життя і дозвілля
індивіда. Тоталітарні партії завжди носять закритий характер,
забороняють фракційність. Спеціалізовані партії не передбачають такого
ступеня злиття індивіда з партією. В них можливі різноманітні погляди,
які оформлені у фракції і течії.

Залежно від місця, яке займає партія в політичній системі, виділяють:

Правлячі партії – партії, що отримали в результаті виборів у
законодавчий орган країни право формувати уряд і реалізувати політичну
програму розвитку суспільства відповідно до своїх завдань. Правлячих
партій може бути одна або декілька. В останньому випадку вони об’єднані
в коаліцію.

Опозиційні партії – партії, що потерпіли поразку на виборах, або такі,
які не допускалися до виборів правлячим режимом і через це зосередили
свою діяльність на критиці офіційного урядового курсу і на розробці
альтернативних програм. Опозиційні партії, у свою чергу, можуть бути
поділені на такі, що відіграють суттєву роль у суспільстві і не
відіграють. Наприклад, після президентських виборів 7 листопада 2001 р.
в США республіканці стали правлячою партією, демократи -опозиційною
партією, яка відіграє суттєву роль, а більше 20 інших партій залишаються
опозиційними і не відіграють суттєвої ролі, крім цього, опозиційні
партії можуть бути легальними, тобто зареєстрованими і діючими в межах
закону; не зареєстрованими, але й не забороненими; нелегальними.

Нарешті, залежно від ставлення до ідеології і її спрямування виділяють
такі типи партій:

ідейно-політичні, які будуються на базі ідеології: комуністичні,
соціалістичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні,
фашистські;

проблемно орієнтовані партії, сконцентровані навколо однієї проблеми або
групи проблем (партії “зелених”, жіночі партії);

електоральні партії: мегнідеологічні і навіть позаідеологічні
організації, що висувають цілий набір завдань, орієнтованих на широкі
маси населення.

За певними критеріями можна класифікувати і політичні партії в Україні,
такими критеріями можуть бути: ставлення до державного суверенітету,
соціально-економічні пріоритети, ідейно-політичні засади тощо. За
ідейно-політичним спрямуванням в Україні можна вирізнити такі типи
партій: національно-радикальні, націонал-демократичні,
загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.

Партії виступають носіями різних ідеологій.

Політична ідеологія – це система поглядів, теорій, доктрин, що виражають
інтереси і владні прагнення певних соціальних груп.

Ідеологія містить у собі три компоненти:

пояснення існуючої дійсності (що слушно, а що ні);

система цінностей (того, до чого слід прагнути і чому надається особливе
значення);

уявлення про мету і тактику їх досягнення.

Ідеологічна доктрина відіграє суттєву роль в інтеграції самих партій,
згуртовуючи навколо них людей зі спільними поглядами на дійсність і
політичними намірами, нарешті, ідеологія – це і канал зв’язку між
партією і масами її прибічників.

Найбільш значущі ідеології, що поділяються сучасними партіями, такі:
консервативна, ліберальна, соціал-демократична і комуністична.

В основі консерватизму лежить ідея недосконалості людської природи, що
служить обгрунтуванням таких положень:

невідворотності соціальної нерівності і ієрархічності суспільних
відносин;

потреби у підтримці моралі, релігії, традиції як регуляторів поведінки
людини;

розуміння соціального порядку як наслідування моделям влади, що
встановилися, і традиційним зразкам взаємовідносин;

потреба у сильній державі, функція якої – захист власності і життя
громадян, традиційних соціокультурних норм, а в цілому – соціального
порядку і законності;

пряма демократія недосконала; якостями лідера наділяються далеко не всі,
тому тільки окремі можуть взяти на себе відповідальність щодо
керівництва іншими.

У порівнянні з іншими ідеологіями консерватизм на перше місце ставить
соціальний порядок, надаючи перевагу йому перед свободою і рівністю. Не
заперечуючи можливості соціальних змін, консерватори вважають, що вони
можуть бути успішними, якщо будуть досягати цього еволюційним, а не
революційним шляхом. Елементи консерватизму можна побачити в програмах
багатьох європейських партій (наприклад, британська Консервативна
партія), а в США – в заявах політиків-республіканців. В останні
десятиліття класичний консерватизм трансформувався в неоконсерватизм,
який, з одного боку, відстоює традиційні консервативні цінності (сім’я,
релігія, мораль, порядок, законність), а з іншого – звертається до
ліберальних цінностей (права людини, свобода особистості), сучасний
консерватизм повністю не заперечує і необхідності державного
регулювання, в той же час вважаючи, що держава не повинна заважати
розвитку ринку і обмежувати конкуренцію.

У лібералізмі на першому місці стоїть принцип індивідуалізму:
автономність особистості, вільний прояв особистої ініціативи.

Як політична ідеологія, лібералізм включає в себе такі принципи:

індивідуальна свобода, коріння якої лежать поза політикою – в приватному
житті, в підприємництві;

конституційний порядок, який закріплює і гарантує свободи особистості;

народний суверенітет: уряд формується зі згоди народу, а кожен
громадянин має право впливати на прийняття політичних рішень.

У межах теорії лібералізму отримали розвиток ідеї правової держави і
поділу влади.

Класичний лібералізм свободу особистості і рівність можливостей вважає
більш пріоритетними, ніж соціальна рівність. Ринок і вільна конкуренція
розглядаються як умови реалізації рівних можливостей в економічній
сфері. Але в другій половині XX ст. класична ліберальні ідеологія
зазнала певних змін. Більш демократичний варіант лібералізму переглянув
формулу класичного лібералізму “мінімум держави – максимум ринку” і не
заперечує як необхідності державного регулювання економіки (регулювання
монополій, ринку праці тощо), так і соціальних програм, покликаних
пом’якшити крайнощі соціальної нерівності. В останні десятиліття на
зміну соціальному лібералізму прийшов неолібералізм, який робить наголос
не стільки на прямі програми допомоги, скільки на створення умов для
його професійної підготовки і перепідготовки як реального втілення ідеї
рівностей можливостей. У США ідеї неолібералізму отримали практичне
втілення в діяльності адміністрації президента Б.Клінтона.

Одночасно є прибічники і більш радикальних варіантів лібералізму:

Лібертаріанство, яке включає в себе установку на “нульову державу”
(обмеження дій держави, які можуть принести шкоду ринку) і виступає за
розширення вільної конкуренції. Держава повинна охороняти лише
фундаментальні права людини, віддавати перевагу рівності можливостей
перед соціальною рівністю.

Лібертаризм, що виходить з ідеї терпимості і надання повної свободи
індивідам у виборі стилів життя і моделей поведінки. З їх точки зору,
будь-яка дія допустима, якщо вона не приносить шкоди іншим. У США ці
ідеї відстоює Лібертаристська партія.

Соціал-демократична ідеологія стверджує цінності свободи, справедливості
(рівності) і солідарності. Досягнення цих цінностей здійснюється через
еволюційне перетворення капіталістичного суспільства у новий стан –
демократичний соціалізм.

Шлях до останнього лежить через ствердження політичної, економічної і
соціальної демократії. Політична демократія передбачає розвиток правової
держави, інститутів громадянського суспільства, місцевого
самоуправління. Під економічною демократією розуміється співучасть
робітників в управлінні підприємствами, співіснування форм власності
(“змішана економіка”, обмеження стихії ринку і великого приватного
капіталу державним регулюванням і антимонопольним законодавством.
Соціальна демократія розглядається як тенденція вирівнювання добробуту і
статусів людей через механізм перерозподілу доходів на користь
малозабезпечених верств населення. На відміну від анархізму і комунізму
соціал-демократія розглядає державу не як негативу силу, а як інструмент
досягнення справедливості і рівності. Справді, забезпечення гарантій
соціальних і економічних прав (право на роботу, житло, медичне
обслуговування тощо) вимагає більш активної урядової політики. Уявлення
соціал-демократії про класову боротьбу відрізняється від традиційного
марксистського підходу. “Класова боротьба” обмежена спектром
конвенціональних форм поведінки, головна з яких – участь у виборах.
Після Другої світової війни соціал-демократія стала однією з головних
політичних сил у багатьох країнах світу, але перш за все у Європі.

З 80-х pp. XX ст. глибоку ідейно-теоретичну кризу переживає комуністична
ідеологія. Для неї характерна ідея корінної перебудови суспільства:
усунення приватної власності як засобу досягнення економічної,
соціальної і політичної рівності, справжнього народовладдя, розуміння
справедливості як відсутність експлуатації, ідея побудови спочатку
соціалістичного, а потім безкласового комуністичного суспільства. Не
дивлячись на різке скорочення чисельності комуністичних партій, у
багатьох постсоціалістичних країнах, зокрема в Україні, ці партії
зберегли свій вплив на частину населення. Сучасні комуністи пом’якшили
свою негативну оцінку ринку, заявляючи про необхідність формування
планово-ринкової, соціально орієнтованої економіки.

Для характеристики ідейно-політичного спектра партій використовується
інша система координат, що позначається термінами: “ліві”, “праві”,
“центристи”. Приналежність партії до того чи іншого флангу визначається
її ставленням до обсягу державного втручання в економічні процеси, до
ринку і соціальних програм. До правих відносять партії, які орієнтовані
на досягнення економічної ефективності шляхом стимулювання “вільної гри”
суб’єктів ринку при мінімальному втручанні держави в економіку, на більш
економну державу, що може бути досягнуто методом упорядкування
соціальних виплат і допомоги, обмеженням кількості отримувачів
соціальної допомоги (тільки найбільш слабкі і знедолені групи
населення). Для правих партій також характерне підозріле ставлення до
будь-яких альтернативних форм колективного управління.

Ліві партії, навпаки, роблять акцент на “соціальній” ефективності, шлях
досягнення якої вони бачать в обмеженні стихійних проявів ринку, в
активному державному регулюванні економічних процесів, в зменшенні
соціальної нерівності через розширення соціальних програм. У сфері влади
ліві притримуються моделей колективного самоуправління на виробництві і
демократії участі. До лівого флангу традиційно відносять партії
соціал-демократичні і помірних комуністів. До центру належать партії,
чиї переваги стосовно ринку і державного регулювання чітко не визначені
або носять компромісний характер. У країнах Заходу цей спектр
політичного простору частіше за все займають ліберали.

Поряд з подібним поділом у політології існує уявлення про крайньо лівий
і крайньо правий фланги, до яких відносять партії, які мають особливі
радикальні програми. Західноєвропейська традиція відносить до крайньо
лівого флангу радикалів, комуністів і анархістів. Під крайньо правими,
як правило, розуміють націоналістів і релігійних фундаменталістів.

Партійні системи

Здійснюючи взаємозв’язок між громадянами і державою, партії вступають у
контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення
способу цього взаємозв’язку партій використовується термін “партійна
система”. У найбільш загальному вигляді партійна система – це сукупність
зв’язків і відносин між партіями, які претендують на володіння владою в
країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується
кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До
кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або
відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень
загальності між партіями.

Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють
такі типи партійних систем.

Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших
партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва.
Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних
режимів.

“Уявна” багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що
реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі
діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім
комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну
роль КПК. Інша назва цієї системи – “система з партією-гегемоном”.

Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї
характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з
якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на
виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії),
отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе
виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу
владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою
партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ
влади.

Система “двох з половиною партій”. Від попередньої вона відрізняється
тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може
сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така
модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є
Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі
третьої партії виступали вільні демократи, які об’єднувалися то з СДПГ
(1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали
правлячою партією, вступивши в коаліцію з “зеленими” (“Союз до зелені”).

Багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій.

Залежно від характеру суперництва між партіями багатопартійні системи, в
свою чергу, поділяються на такі:

помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються
від інших орієнтованістю всіх існуючюс партій на співробітництво,
невеликими ідеологічними відмінностями між партіями;

поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне
ідеологічне розмежування між партіями за шкалою “ліві – праві”,
відсутність сильних центристських партій, а також прагнення до укладення
недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд;

атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність
значної кількості слабо пов’язаних між собою і з населенням партій (від
тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них
важелів впливу на владу.

Крім того, залежно від характеру союзів, що укладаються між партіями,
багатопартійність може бути:

Блоковою, коли близькі за ідеологією партії об’єднуються в блоки і йдуть
на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою. Наприклад, для
Франції характерна двоблоковість, коли на президентські вибори партії
йдуть двома блоками – лівим і правим.

Коаліційною, близької до поляризованої багатопартійності. Ні одна з
партій не має більшості в парламенті, достатньої для того, щоб
самостійно впливати на склад кабінету міністрів, що формується. Тільки
союз з іншим партійними фракціями дозволяє сформувати коаліційний уряд.

Нарешті, залежно від реальної політичної ваги партії і кількості
депутатських місць, отриманих нею на виборах, прийнято виділяти такі
партійні системи:

системи, засновані на партіях з мажоритарним покликанням, подібна модель
партійної системи характеризується тим, що при рівних можливостях, які
створюються державою для усіх партій, населення протягом довгого часу
віддає перевагу лише одній партії (наприклад, партія Індійського
національного конгресу, ліберально-демократична партія Японії,
соціал-демократична у Швеції);

система з домінуючою партією, яка намагається набрати не менше 30%
голосів на виборах, але вимушена шукати союзників для формування уряду;

система, що опирається на коаліцію міноритарних партій, яка функціонує,
як і описана вище коаліційна багатопартійність.

У демократичних країнах домінують дво- і багатопартійні системи. Увагу
політологів притягує питання про переваги і недоліки кожної з системи.

З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний
спектр суспільства, демонструє реальні відносини змагальності, але з
іншого – для неї притаманні суттєві мінуси:

призводить до надмірної сегментації електорального поля під час виборів.
Велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не є
гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у
парламенті. Так, наприклад, результати виборів до Верховної Ради
показують зворотну залежність: чим більше партій і блоків було подано
для голосування, тим менша їх кількість зуміла перебороти виборчий
поріг, необхідний для отримання депутатських місць;

надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює проблему
формування стабільного і ефективного кабінету міністрів;

сприяє появі феномену “безвідповідальної опозиції”, не маючи можливості
прийти в законодавчий орган, дрібні партії можуть роздавати популістські
обіцянки, знаючи, що відповідати за них не прийдеться. Тим самим подібні
партії сприяють радикалізації настроїв у суспільстві.

У свою чергу двопартійна система забезпечує велику стійкість політичного
життя: стабільний однопартійний уряд, домінування протягом довгого часу
єдиного політичного курсу. Але й практика функціонування цієї системи
викликає критику з боку громадськості тих країн, де вона поширена. Її
негативними моментами є практично монопольне становище двох партій на
політичному просторі (в структурах влади, у виборчій політиці), роблячи
практично неможливими серйозні претензії на владу з боку третьої партії.
Наприклад, починаючи з 1856 р. всі президенти США були республіканці або
демократи; після 1998 р. в Конгресі був тільки один депутат, який
вибирався як незалежний кандидат. Провідні партії можуть сприяти
прийняттю таких виборчих правил, які б “працювали” тільки на ці партії.

Серед факторів, які визначають тип партійної системи (історичні
традиції, особливості соціальної структури, ступінь фрагментарності
політичних орієнтацій, законодавство, що регламентує реєстрацію і
діяльність партій, президентська або парламентська форма правління)
найбільше значення має виборча система. Вплив мажоритарної і
пропорційної виборчих систем на характер партійної системи буде
розглянуто в лекції “Виборчі системи”.

Громадсько-політичні організації та рухи

Громадсько-політичні організації та рухи – це добровільні об’єднання
громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної
активності й самодіяльності для задоволення й захисту їхніх
багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань і цілей,
закріплених у їхніх статутах.

Останнім часом значно активізувався процес утворення масових організацій
і рухів, пожвавилась і їх діяльність. Причини активності зумовлені
такими обставинами:

наростанням явищ і процесів у різних сферах людського життя;

загрозою війни з застосуванням зброї масового знищення;

дедалі більшим руйнуванням життєвого середовища людини – виникненням
екологічної катастрофи;

реакцією-відповіддю на наступ консервативних сил у різних країнах
сучасного світу, які намагаються ущемити права, свободи людини, життєвий
рівень людей;

актуалізацією гуманістичних цінностей та ідеалів у суспільній свідомості
й боротьбою за їхнє практичне втілення в життя;

зростаючим культурним рівнем широких верств населення;

стрімким розвитком усіх видів комунікацій, які полегшують спілкування
людей та сприяють їхньому об’єднанню.

Громадські організації та рухи виникають із природної потреби сучасної
людини бути співучасником у справах суспільства. Оскільки в
повсякденному житті людина не може займатися справами суспільства, це за
неї роблять громадські об’єднання. Вони звільняють людину від
необхідності бути постійним учасником суспільно-політичного життя,
самостійно вирішувати безліч проблем. Ціна, яку платить людина за краще
відображення й задоволення власних потреб та інтересів організацією,
полягає в обов’язку коритися встановленим у ній правилам. Членам
організації визначено різні ролі, що їх вони повинні виконувати, аби
сприяти успішному виконанню цілей усієї організації. В такий спосіб
обмежується довільний характер поведінки людини. Коли виникає потреба,
організація може вимагати підпорядкування власних інтересів громадським;
здійснення діяльності, в доцільності якої окремий член організації не
зовсім упевнений; пристосовуватися до звичаїв і традицій, властивих
організації (це, зокрема, можуть бути загальноприйняті зразки
поведінки).

Відзначають, що громадські об’єднання виникають здебільшого знизу, але
іноді й за ініціативою згори, створюються для реалізації різних потреб і
суспільних інтересів та діють в інтересах своїх членів. Громадські
організації та рухи – це спільна життєдіяльність людей, що передбачає
їхню взаємну залежність і потребу одне в одному та забезпечує збереження
й розвиток соціального організму. Це перебування людей безпосередньо в
колективі, соціальній групі, де здійснюються спільна діяльність,
спілкування, обмін послугами, користування спільними речами й
цінностями.

Свідченням колективістського характеру діяльності громадських
організацій і рухів є їхня масовість, характер внутрішньої структури.
Громадські організації та рухи надають широкі можливості для суспільної
ініціативи мас, виявлення їхнього самоврядування завдяки демократичним
принципам їхнього устрою, які, до речі, властиві більшою чи меншою мірою
всім громадсько-політичним об’єднанням громадян – політичним партіям,
громадським організаціям і рухам. Такими принципами є: добровільність
членства, виборність усіх керівних органів, підзвітність і
підконтрольність керівництва членам організацій, гласність у роботі,
колегіальність.

Громадські об’єднання найчастіше реалізують себе у вигляді формальних і
неформальних громадських організацій і громадських рухів. Формальні
громадські організації відзначаються своєю масовістю. Вони створюються
для реалізації довгострокових цілей як за ініціативою громадян, так і
державних органів. Їм притаманні такі риси: чітка структура; свій
статут; офіційна реєстрація в органах влади; діяльність в інтересах
суспільства (держави) і в межах чинної законності; власний
адміністративний апарат.

На базі формальних громадських організацій часто виникають неформальні.
Неформальні громадські організації можуть бути як масовими, так і
локальними. Іноді їх важко відрізнити від господарських об’єднань,
кооперативів, хоча всім їм властиве соціальне спрямування, а також
відсутність офіційної реєстрації та чіткої програми; незалежність від
офіційних державних органів; діяльність на принципах самоврядування;
нетипові програми й нетипова діяльність. До неформальних організацій
можна віднести, наприклад, різні аматорські об’єднання, клуби авторської
та аматорської пісні, молодіжні організації, групи оздоровчо-духовних
систем.

Громадські організації та рухи мають різноманітні функції, їх можна
поділити на дві групи: функції, що їх громадські організації та рухи
виконують відносно системи влади в державі; функції, виконувані щодо
інтересів членів цих організацій та рухів. У першій групі можна
виокремити дві основні функції: опозиційну і творчу, що тісно
взаємопов’язані. Діяльність громадських організацій та рухів утримує
сучасні демократичні держави від надмірної централізації, відіграє
вирішальну роль у тому, щоб держава поставала як оптимальна організація
життєдіяльності суспільства. Із другої групи функцій, виконуваних
громадськими організаціями та рухами щодо своїх членів, можна виокремити
захисну й допоміжну. Громадські організації та рухи захищають своїх
членів від державних структур. Це особливо важливо тоді, коли
законодавчий демократичний процес перебуває у стадії формування і коли
існує негативна традиція невиконання законів і нешанобливого ставлення
до особистості в державних структурах. Допоміжна функція виявляється в
наданні громадськими організаціями та рухами через власні структури
можливостей своїм членам вирішувати особисті проблеми.

Щоб розібратися в широкому спектрі громадських об’єднань, треба
зупинитись на їхній топології. Насамперед, громадські організації та
рухи можна поділити на традиційні та нові. До традиційних громадських
організацій і рухів відносять: профспілкові, жіночі, молодіжні,
економічні, освіти й культури, наукові й науково-технічні, творчі,
оборонні, спортивні, туристські та ін. До нових соціальних організацій і
рухів належать: екологічні; альтернативні; громадської ініціативи;
національні.

Громадські організації та рухи можна класифікувати за інтересами чи
діяльністю:

за економічними інтересами, зокрема, можна вирізнити організації
підприємців, що працюють за наймом, селян, представників вільних
професій, кооперативи, споживчі спілки;

за суспільно-політичними інтересами розрізняють організації культурного,
гуманітарного напрямів, релігійні;

за методами діяльності та правового-статусу: легальні та офіційні,
напівлегальні та неформальні (наприклад, масонська ложа);

за місцем діяльності, за місцем докладання сил у структурі політичної
влади: лобі, самоврядні організації, які добиваються урядових дотацій;

за видами діяльності: економічні, освіти й культури, наукові й
науково-технічні, опікунські, охорони здоров’я, природи, національні,
конфесійні, оборонні, спортивні й туристські.

В Україні станом на 2003 р. було зареєстровано майже 600 громадських
організацій. Беручи за основу дещо інші критерії, їх можна класифікувати
так:

соціально усвідомлені – жіночі (Союз українок, Союз жінок України та
ін.), молодіжні (Спілка українських студентів, Спілка незалежної
української молоді та ін.), економічні (Український союз промисловців і
підприємців, Загальноукраїнське об’єднання приватних підприємців та
ін.);

ціннісно орієнтовані: Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка,
“Просвіта”, “Знання” та ін.;

соціально ціннісні: Федерація профспілок України, Національна
конференція профспілок, Всеукраїнське об’єднання солідарності трудящих,
профспілка “Єднання”, Спілка офіцерів України та ін.;

асоціальні – мафіозні організації та подібні до них;

політизовані організації: Конгрес національно-демократичних сил,
Українська ліга християнської молоді, Молодіжний рух України та ін.;

політизовані опозиційні: Фронт трудящих України, Трудова Україна,
Громадянський конгрес України, Всеукраїнський робітничий союз,
Соціалістичний конгрес молоді України та ін.

Друга половина XX ст. ознаменувалася справжнім сплеском, потоком масових
рухів. Від громадських організацій рухи відрізняються такими
особливостями: відсутність чіткої організаційної структури; спільність
інтересів громадян, що приєднуються до рухів; наявність у них груп і
течій неоднакових політичних поглядів, світогляду, вірувань; відсутність
індивідуального членства.

Громадсько-політичні рухи можна поділити на дві великі групи: з чітко
вираженим політичним змістом і з переважно загальнодемократичним
змістом. Для політичних громадських рухів характерні такі риси: вони
користуються політичними засобами; беруть участь у боротьбі за владу;
беруть участь або справляють вплив на засоби здійснення влади.

Політичні рухи можна поділити на такі типи:

рухи, які виникли на класовій основі, – робітничий, селянський,
дрібнобуржуазний;

рухи, які виникли на класоподібній основі, – інтелігенції, військових,
докласових елементів;

міжкласові рухи – національно-визвольні, антифашистські й т.ін.;

політичні рухи, які виражають ставлення до наявного політичного та
економічного устрою, – консервативні, реформаторські, революційні,
контрреволюційні й т.ін.;

політичні рухи, що відзначаються ступенем і формою їхньої
організованості, – високоорганізовані, слабоорганізовані, стихійні.

Основними різновидами масових демократичних рухів є: антивоєнні – проти
загрози руйнівної війни; екологічні – на захист навколишньої природи та
умов існування людей; на захист демократії, прав і свобод особи;
статево-вікові – жіночі, молодіжні, дитячі, ветеранські тощо; професійні
– вчених, лікарів, інженерів, письменників і т.ін.; альтернативні.

Громадські організації та рухи виконують важливу роль у політичній
системі, в суспільно-політичному житті в цілому. Вони є своєрідною
з’єднувальною ланкою між функціонуванням державних органів і
відповідними діями населення країни.

Громадські об’єднання надають велику допомогу владним структурам у
виконанні функцій управління. Громадські організації та рухи привертають
увагу широких мас населення до гострих проблем, пропонують способи
вирішення проблем.

Поняття еліти. Теорії еліт

Владні відносини передбачають наявність двох сторін: керуючих і
керованих. Взаємовідносини між ними характеризуються асиметричністю:
кількісна нечисленна керуюча група здійснює суттєвий вплив на спосіб
життя значної за кількістю групи пересічних громадян. Ця керуюча
меншість називається “елітою”.

Термін “еліта” (від фр. elite – кращий, відбірний) ввійшов у наукову
термінологію на рубежі ХІХ-ХХ ст. У широкому соціологічному контексті
ним позначається вищий, відносно замкнутий за чисельністю прошарок
суспільства, контролюючий його основні економічні, політичні і культурні
ресурси.

При розгляді еліти стосовно до сфери політики вчені оперують двома
близькими, але не ідентичними термінами: “політична еліта” і
“володарююча еліта”. Найбільш містким є поняття “володарююча еліта”: це
всі групи, які можуть і реально здійснюють вплив на владу.

Володарюючи еліта складається з таких елементів:

економічна еліта – група людей, яка контролює головні економічні ресурси
суспільства: великі власники, можновладці і провідні менеджери
фінансово-промислових корпорацій тощо. Вони виступають найбільш
відчутною групою тиску на владу, використовуючи для цього як
безпосередні контакти з політиками, так і підконтрольні собі ЗМІ і
гроші, направлені на фінансування партій і виборчих компаній;

військова еліта – генералітет і вище офіцерство. Вплив на владу
визначається концентрацією в її руках значної кількості засобів знищення
і людей, готових за першим наказом їх використати, а також мірою
мілітаризму самого суспільства;

бюрократична еліта – чиновники державного апарату, їх роль і вплив
обумовлюється участю в процесі підготовки і реалізації важливих
політичних рішень;

ідеологічна еліта – видатні діячі культури, науки, представники
мас-медіа, що формують ідеологію суспільства і свідомість мас;

власне політична еліта – включає в себе керівників держави, членів
уряду, депутатів законодавчого органу, тобто тих, хто безпосередньо
приймає політичні рішення на державному рівні. У більш широких
трактуваннях до неї відносять і політичні фігури середньої ланки,
значущі для регіональної політики.

Виходячи з трактування політичної еліти як одного з елементів
володарюючої еліти, їй можна дати таке визначення: це певна група
суспільства, яка концентрує у своїх руках державну владу і відповідає за
вироблення стратегії розвитку всієї системи.

Сутність еліти викликає значні суперечки серед учених. Перші трактування
були дані ще в стародавні часи. Конфуцій, Платон, Аристотель заклали
основи ціннісного підходу до розуміння еліти. Згідно з цією версією,
еліта включає кращих з кращих, тобто тих, хто володіє такою
доброчесністю, як мудрість і справедливість.

Значний вплив на формування елітарних теорій здійснили ідеї Н.Макіавеллі
і Ф.Ніцше. Але сучасне розуміння проблеми складається у кінці XIX – на
початку XX ст. Виникнення елітарних концепцій стало своєрідною реакцією
на теорії демократії і на марксистське вчення про роль народних мас в
історії. У перших елітарних теоріях містилася критика демократії.
Значущою в цьому плані є оцінка демократії з боку російського філософа і
історика Л.Карсавіна. Він відзначав, що демократична держава анархічна:
зовсім не керує державою “народ” (демос), майже не керує парламент,
трохи керує уряд, а найбільше – бюрократія, єдиний політичний елемент
влади.

Але нині більшість політологів намагається знайти компроміс між
елітизмом і принципами демократії, розробляючи концепції демократичного
елітизму.

Елітарний підхід до розгляду суспільства був обгрунтований зусиллями:

Гастано Моска;

Вільфредо Парето;

Роберта Міхельса.

Г.Моска вводить спочатку поняття “політичного класу”, а потім більш
широке – “правлячого класу” для визначення тієї групи людей, яка,
володіючи певними якостями і ресурсами – високе становище у суспільстві,
військова сила, священний сан, багатство, походження (переважно
народження, сімейні зв’язки), знання і досвід управління – монополізує
владу в своїх руках. Наявність такого класу, на думку Моска, – не закон:
“суспільство завжди керується меншістю”, “навіть коли відбувається зміна
влади, вона передається з рук однієї меншості до рук іншої меншості”.
Правлячий клас схильний до змін через притаманні йому дві тенденції:
аристократичну і демократичну. Перша тенденція проявляється у прагненні
еліти “закритися” від іншої частини суспільства, передати свої привілеї
за спадковістю. Наслідком цієї тенденції стає виродження еліти і
суспільний застій. Демократична тенденція проявляється у поновленні
правлячого класу за рахунок активних представників нижчих верств. На
думку вченого, поєднання двох тенденцій дозволяє суспільству зберегти
стабільність в управлінні і його якісне поновлення.

В.Парето ввів у науковий обіг термін “еліта”. У “Трактаті з загальної
соціології” він визначив її як групу осіб, що володіють вищими
показниками у своїй галузі діяльності. Висуванню людей в еліту сприяє
наявність у них специфічних психологічних якостей, наприклад, інстинкту
комбінацій, уміння передбачити і виражати приховані потяги мас. На думку
Парето, у суспільстві поряд з елітою завжди існує “контреліта”
(потенційна еліта) – особи, які за своїми психологічними якостями могли
б увійти в еліту, але не ввійшли через своє соціальне становище.
Найнижчу верству суспільства складає не еліта – ті, хто не володіє ні
суб’єктивними, ні об’єктивними можливостями ввійти в еліту. Сама еліта
не є незмінною, а знаходиться у безперервній трансформації. Коли
контреліта досягає певних показників у своєму розвитку, вона займає
місце правлячої еліти, а колишня правляча еліта, втративши свої кращі
якості, переходить у нееліту. Відома теза В.Парето, що історія – це
“кладовище аристократій”. Подібний колообіг еліт дослідник описав як
“закон циркуляції еліт”. Зміна еліт дозволяє зберегти соціальну
рівновагу, тому що забезпечує прихід до влади еліт, які володіють
якостями, затребуваними суспільною ситуацією. Поновлення може
здійснюватися у двох формах: поступальній (вибори і кооптація у свої
ряди представників контреліти) і обвальної. Останній варіант – це
революції і перевороти.

Залежно від методів володарювання В.Парето виділив два типи еліт:

Еліта лисиць, в якій володіє “інстинкт комбінацій”: здатність
лавірувати, переконувати, обманювати. Прихід цієї еліти в систему
управління втілює суспільну тенденцію до зміни.

Еліта левів. Для цього типу еліти характерна ставка на силові методи
впливу і нездатність до укладання компромісів. Леви виражають
консерватизм, тенденцію до стабільних форм організації суспільного
життя.

Р.Міхельс у своїй праці „Соціологія політичних партій в умовах
демократії”, дослідивши соціальні механізми, що породжують елітарність
суспільства, зробив висновок, що причини ховаються не в якостях людей, а
в сутності самої організації: будь-яка організаційна система вимагає
виділення керівного апарату і невідворотно відтворює олігархію.
Виділення елітарних груп у сучасному суспільстві, де значну роль
відіграють партії, він назвав “залізним законом олігархізаці”. Сама
еліта, в розумінні Міхельса, – це активна меншість, що намагається вийти
з-під контролю громадян і підпорядковує політику власним інтересам.
Дослідник робить висновок, що демократія навряд чи здійсненна, тому що
обов’язково перетворюється в олігархію.

Роботи Г.Моска і Р.Міхельса склали основу макіавеллівського підходу до
аналізу еліти. Для цього підходу характерний розгляд еліт як правлячого
класу, незважаючи на моральні чи інші якості людей, що входять до її
складу. Головний акцент робиться на ролі еліти у суспільстві, на
параметрах групової згуртованості (зокрема, досліджується роль елітарної
свідомості і дотримання установлених “правил гри”), на механізмі
функціонування (зміна еліти, внутрішньо елітарна боротьба).

Для цієї школи елітології характерно також:

визнання невідворотності елітарності будь-якого суспільства;

розгляд еліти як групи осіб, що володіють певними ресурсами і отримують
матеріальні і нематеріальні цінності у максимальному розмірі. Так, у
трактуванні американського політолога Г.Лассуела, еліта – це ті, хто
отримує більшість з того, що варто отримувати.

На противагу макіавеллістській традиції в XX ст. виявилися й інші
теоретичні підходи до розуміння еліти.

Прибічники ціннісного підходу розвивають ідею В.Парето про те, що еліту
складають люди, які володіють особливими якостями. Еліта трактується як
прошарок суспільства, згуртований на основі турботи про спільне благо. В
еліту входять видатні особистості, які довели своїм умінням ставити
суспільне вище особистого, що володіють особливими моральними і
інтелектуальними якостями. Так, наприклад, відомий іспанський філософ
Х.Ортега-і-Гассет головною властивістю еліти вважав найвище відчуття
відповідальності, а французький соціолог О.Конт – раціональність. Еліта
будується не за принципом “блакитної крові”, а за принципом
результативності і висувається самим суспільством, яке зайняте постійним
удосконаленням своїх керівників.

Але більшість сучасних політологів віддають перевагу
структурно-функціональному підходу у поясненні феномену політичної
еліти. З цієї точки зору, еліта розташовується на вершині суспільної
пірамід через важливість функцій управління. При цьому визнається, що
фактор компетентності і професіоналізму людей, які приймають політичні
рішення, мають серйозні наслідки для суспільства.

Стосовно сучасного суспільства ставиться питання про необхідність надати
право вирішення економічних і соціальних проблем еліті експертів.
Політична влада, таким чином, трансформується в експертократію.

Ліберальний підхід при розгляді зв’язку політичної еліти з пересічними
громадянами виражений в різних теоріях демократичного елітизму. Сутність
цього підходу виражена у формулі: “еліта повинна правити, щоби влада
народу вижила”. Демократія розуміється як правління еліт, яке
схвалюється народом. Основи подібного розуміння демократії були
закладені М.Вебером ще на початку XX ст. Еліта, згідно з його
трактуванням, – це прошарок професійних політиків, наділених довір’ям
народу. Еліта через систему виборів залежить від населення, а тому
намагається завоювати симпатії тих, ким керує. Німецький політолог
обмежив форми політичної участі мас лише перед виборами, тому що не
вірив у можливість існування мудрого народу. Ідеї М.Вебера отримали
подальший розвиток в теоріях елітарної демократії Й.Шумпетера,
С.Ліпсета, Р.Даля, Дж.Сарторі. У працях двох останніх американських
політологів була розроблена теорія поліархічної демократії. Так, у
розумінні Дж.Сарторі, демократія є, по-перше, селективною поліархією
(принцип селективності передбачає відбір через вибори серед конкуруючих
меншин); по-друге, поліархію „на основі достоїнства”.

У другій половині XX ст. до дискусій про сутність еліт додалися дискусії
про їх склад. Виділилися два підходи:

1. Концепція плюралізму еліт містить такі положення:

Еліта неоднорідна, а складається з кількох елітарних груп. Вплив кожної
з них обмежується чітко певною галуззю діяльності. Плюралізм еліт
визначається різноманітністю соціальних груп: економічних, професійних,
релігійних, демографічних.

Суспільство виражене великою кількістю груп інтересів політики, кожна з
яких виділяє свою власну еліту і контролює її.

Поділ на еліту і масу носять умовний характер. Еліти “відкриті” для
включення у свої ряди найбільш активних, здатних і результативних
представників мас.

Конкуренція між елітами утруднює монополізацію влади з боку однієї з
них.

Політична влада розсереджена між усіма конкуруючими групами.

2. Критична (ліволіберальна) концепція еліт пов’язана з іменем
американського політолога Чарльза Райта Міллса. Опонуючи прибічникам
плюралістичного підходу, він головною ідеєю висунув тезу про
однорідність еліти. Еліта – це прошарок людей, які займають стратегічні
командні посади, складається з політиків, представників бізнесу і
військових. Збіг основних інтересів дозволяє їм приймати спільні
рішення, що мають наслідки для народу. Гомогенність еліти визначається
близькістю біографій, спільністю стилю життя, системою цінностей, що
поділяють. Міллс звернув увагу на такі засоби консолідації еліти, як
шлюбні зв’язки; освіту, яку представники елітарних кіл отримують в одних
і тих же престижних приватних школах, а потім і університетах; дружні
зв’язки; членство в аристократичних клубах. Найважливіші рішення, на
думку вченого, приймаються головним чином у межах неофіційного
спілкування. Політолог зробив висновок про неможливість існування
відкритих еліт: рекрутування в еліту здійснюється зі свого власного
середовища. Доступ же до неї для представників не елітарних верств
утруднений багатьма соціальними бар’єрами. Міллс відкинув тезу
прибічників плюралістичної теорії про розосередження влади між групами.
На відміну від них, він вважав, що тенденцією сучасного суспільства є
концентрація влади в руках єдиної еліти. Розглядаючи суспільство у
вертикальному розрізі, політолог виділив еліти як вершину піраміди
влади. На середньому рівні знаходяться групи тиску на уряд, про яких
розмірковують прибічники плюралістичних теорій. В основі піраміди
розташована неорганізована маса рядових громадян, які лише
підпорядковуються волі інших і практично не здійснюють впливу на еліту.

Кожна з розглянутих теорій піддавалася критиці з боку багатьох
політологів. Висунені положення не завжди адекватно відображають
дійсність. Але невиправданим було б ігнорування багатьох положень цих
теорій при дослідженні феномена еліт різних країн.

Причини елітизму. Функції і типи еліт

Суттєві відмінності в розумінні суті еліти компенсуються спільним для
усіх напрямів і шкіл поглядом на неї як на невід’ємний атрибут будь-якої
(незалежно від історичної епохи) політичної системи. Найбільш загальними
причинами завжди і з невідворотністю відтворюючих елітні групи у сфері
політики, в літературі найчастіше виділяють:

1. Біологічну, психологічну і соціальну нерівність людей: відмінності у
здійсненнях і можливості брати участь в політичному житті. Не всі люди
однаково політично активні і рівною мірою мотивовані “спрагою” влади і
“спрагою” слави. Як відзначив відомий британський філософ і публіцист
Б.Рассел, хоча любов до влади – “один з найсильніших мотивів, однак вона
досить часто нерівномірно розподілена між людьми і часто буває обмеженою
багатьма іншими пристрастями: до науки, спокою, задоволення”.

2. Негативне ставлення частини населення до політики.

3. Закон розподілу праці, який вимагає наявності певних професійних
якостей і навичок у будь-якому вигляді діяльності, включаючи й
управління.

4. Престижність управлінської праці, можливість отримання високого
морального (нагороди, звання) і матеріального (гроші, подарунки)
заохочення за свою працю.

5. Відсутність ефективних способів контролю, що йде “знизу”, за
діяльністю керівників і тягне за собою бажання останніх відособитися від
суспільства.

6. Психологічна принадність влади як способу самореалізації.

Ці та інші причини, що породжують елітизм, дають обґрунтування
трактувати його як вічного супутника людства.

Будучи компонентом політичної системи, еліта виконує певні функції. До
найважливіших з них відносяться:

функція соціального моніторингу, яка передбачає постійне вивчення
інтересів різних соціальних груп і побудову субординації цих інтересів;

стратегічна функція, що має на увазі ініціювання соціальних змін і
вироблення політичних ідеологічних доктрин, конституцій, законів,
програм реформ;

інтегративна функція – об’єднання суспільства на основі сформульованих
елітою цінностей, подолання між групових непорозумінь і конфліктів; у
здійсненні цієї функції бере участь не тільки правляча еліта, але й
опозиційна;

організаційна функція – створення дієвого механізму втілення у життя
політичних задумів; створення і корекція інститутів політичної системи;
призначення кадрового апарату органів управління;

функція рекрутування (висування) зі свого середовища політичних лідерів:
політики державного масштабу не можуть з’явитися нізвідки, вони, як
правило, пов’язані з певними сегментами самої еліти: законодавчою,
виконавчою, регіональною, партійною тощо.

Ефективність виконання елітою вказаних функцій прямо залежить від міри
внутрішньої згуртованості груп, що входять до неї. У межах зовнішньо
єдиної еліти піддаються виділенню:

1. Групи, які розрізняються за обсягом своїх повноважень і рівнем
компетенції:

Вища еліта – провідні політичні керівники (президент, голова уряду,
парламенту, керівники найбільших партій), їхнє найближче оточення. Саме
цей численно незначний прошарок людей приймає всі найважливіші рішення.

Середня еліта (приблизно 3-5% населення країни) -люди, що займають
виборні суспільні посади (парламентарії, сенатори), регіональні лідери
(губернатори, мери великих міст).

Місцева еліта – провідні політичні фігури місцевого рівня. Нижчий
структурний рівень еліти часто позначається терміном “субеліта”.

Адміністративна еліта – вищий прошарок державних службовців: чиновники
міністерств, департаментів та інших державних органів. Ця еліта менш
залежна від результатів виборів, а тому менш прозора для суспільного
тиску і контролю.

2. Групи, які розрізняються за ступенем своєї інтегрованості у політичну
систему:

правляча еліта характеризується реальним володінням важелями і
механізмами здійснення владних рішень;

опозиційна еліта при інтегрованості у систему влади (опозиція може бути
представлена у парламенті) виражає погляди, що відрізняються від
поглядів домінуючої групи; представники цієї еліти можуть бути віднесені
до лояльної або помірної опозиції;

контреліта – виключена з системи владних відносин і заперечує існуючу
політичну систему, це так звана нелояльна, непримирима еліта.

3. Групи, які розрізняються за характером свого впливу на маси:

спадкова еліта, яка має вплив через фактор “крові”;

ціннісна еліта – базує свій вплив на інтелектуальному і моральному
авторитеті;

функціональна еліта: джерелом впливу виступає наявність професійних
знань і здібностей, необхідних для виконання управлінських функцій

4. Групи, які розрізняються за способом свого формування і методами
тиску на суспільну думку:

Відкрита еліта. Цей тип еліти формується завдяки виборам, приналежність
до неї визначається професіоналізмом, відомістю, політичним статусом,
економічним впливом. Турбуючись про свій авторитет, еліта намагається
забрати зі свого середовища не результативні елементи, що
скомпрометували себе в очах суспільної думки.

Закрита еліта. Відбір в еліту здійснюється з “кола собі подібних”.
Головним достоїнством кандидата виступає справність і готовність
дотримування установленого кодексу поведінки. Ця еліта непроникна для
суспільної думки, що неминуче відбивається на її здатності керувати
суспільними процесами.

Відносини між окремими секторами еліти можуть носити найрізноманітніший
характер: конфронтаційний, конкурентний, партнерський.

Конфронтаційні внутрішньо елітні відносини можуть спостерігатися в
періоди суспільних потрясінь, коли різні елітарні групи орієнтуються на
прямо протилежні моделі виходу з кризи і перспективи розвитку.
Конфронтаційні відносини можуть складатися і всередині ідеологічно
єдиної еліти тоталітарної і авторитарної політичних систем. Об’єктом
конфлікту виступає особлива увага фактичного керівника держави.
Політична “вага” людини визначається умінням доказати свою відданість
“вождю”, “фюреру”, “господарю” і здатність “обійти” і знешкодити
суперників.

У конкурентній моделі об’єктом претензій виступає певна посада у владній
ієрархії. Політичний статус більш залежний від ділової компетенції
кандидатів, які претендують на цю посаду.

Партнерська модель передбачає згоду різних сегментів еліт при
необхідності дотримання певних правил гри, а також щодо базових
ідеологічних цінностей. Згуртуванню різних груп в єдине ціле сприяє
наявність у них спільної для всіх ідеології і світогляду. В основу
елітної ідеології кладуться універсальні ідеї про власний месіанізм
(моральному праві і обов’язку керувати суспільством, визначати долю
народу) і влади як вищої цінності, володіння якою необхідно заслужити.
Такою, зокрема, була ідеологія радянських комуністів (згуртованої
меншості, зобов’язаної привести народ до “світлого майбутнього”).

Канали і системи рекрутування політичної еліти

Під рекрутуванням у політології розуміється процес відбору і просування
людей до активного політичного життя. Суттєве місце серед різних рівнів
процесу рекрутування займає рекрутування еліти. Формування еліти в
кожній конкретній країні на кожному конкретному етапі її розвитку
відрізняється значною своєрідністю. Існують, однак, загальні
закономірності процесу входження людей у правлячу групу. Універсальними
для всіх країн є канали рекрутування еліти – ті соціальні інститути,
входження в які дає людям змогу досягти влади.

До таких відносять:

Політичні партії. Особливо велика їх роль у західноєвропейських
державах, де претендент на входження в еліту повинен пройти всі ступені
партійної ієрархії. Так робили свою кар’єру М.Тетчер, Ф.Міттеран,
Г.Колль і ті політики, які сьогодні змінили їх на ключових державних
посадах.

Бюрократичний апарат. Значна частка чиновників прослідковується в еліті
всіх країн, що розвиваються, а також таких високо розвинутих країн, як
Японія і Швеція.

Церква і церковні релігійні організації. Цей канал рекрутування більш
характерний для іспанських країн і країн з сильним впливом католицизму.

Профспілки. Профспілкові лідери відіграють помітну роль у політичних
елітах багатьох країн. Колишній президент США Р.Рейган і колишній
президент Польщі Л.Валенса “увійшли у велику політику” як лідери
профспілкових рухів.

Економічні інститути, сфера бізнесу.

Армія. Вплив цього фактора особливо великий у країнах Латинської
Америки, Африки й Азії. Три останніх прем’єр-міністри Ізраїлю – бойові
генерали.

Система освіти відіграє суттєву роль у всіх країнах. За відгуками
британських політологів, цією країною керують виключно люди, які
закінчили Оксфорд або Кембридж і мають одну або дві вищі освіти, частіше
юридичну і економічну. Американський істеблішмент (цим поняттям у США
називають правлячу еліту), як правило, складається з випускників
університетів, що належать до так званої “Ліги плющів”, серед яких
Гарвардський, Уельський і Пристонький.

Універсальними є й основні системи рекрутування еліти. Система
рекрутування – це механізм формування і відтворення еліти, що включає в
себе критерії, порядок і коло осіб, які здійснюють відбір. У найбільш
загальному вигляді уявлення про системи рекрутування у формі
демократичної і аристократичної тенденцій були сформульовані ще Г.Моска.
Сучасна наука трактує їх відповідно як антрепренерську систему і систему
гільдій.

Система гільдій передбачає закритий і неконкурентний характер відбору,
який здійснюється достатньо вузьким колом осіб (селекторатом), повільне
просування кандидатів вгору, до влади. Відбір здійснюється з певних
(досить обмежених) соціальних груп або партій. Щодо кандидатів
висувається багато формальних вимог, покликаних підтвердити не стільки
їх компетентність, скільки лояльність перед вищим начальством.
Поновлення еліти відбувається повідано і нерегулярно. Подібний тип
формування еліти характерний для традиційних суспільств (еліта – каста в
Стародавній Індії, еліта – аристократія у середньовічній Європі). У XX
ст. найбільш чітко система гільдій проявилася у тоталітарних (еліта КПРС
в СРСР) і авторитарних (еліта – корпорація в Чилі, Ірані) політичних
системах. Крайнім вираженням системи гільдій став номенклатурний спосіб
формування еліти у колишньому СРСР. Еліта підбиралася зверху з
урахуванням рекомендацій партійних органів, соціального походження,
партійності, декларованій вірності офіційній ідеології.

При антрепренерській системі відбір носить відкритий, конкурентний
характер, здійснюється великим колом осіб (в ідеалі – всім населенням
через вибори) і з різних за своїм становищем груп. Присутня тенденція
регулярного поновлення еліти. Критерії відбору орієнтуються, в першу
чергу, на особисті якості кандидата, на його вміння привернути до себе
увагу людей, на здатність доказувати свою компетентність.

Використання кожної з систем може мати неоднозначні наслідки як для
самої еліти, так і для суспільства в цілому. Так, система гільдій, з
одного боку, формує однорідну еліту, забезпечує передбачуваність і
спадкоємність політичного курсу. Але, з іншого – її тривале використання
призводить до відриву еліти від суспільства до її старіння:
бюрократизації, а в результаті – до виродження пануючої групи і втрати
нею здатності до управління суспільством. Антрепренерський спосіб
рекрутування еліти характерний для сучасних демократичних суспільств,
забезпечує динамізм і гнучкість еліти, більш повну легітимацію її влади.
Але у цієї системи є свої недоліки.

До найважливіших необхідно віднести:

нестійкість внутрішньої структури еліти, можливість виникнення
конфліктів між її різними сегментами;

часту зміну політичного курсу через відсутність єдності у поглядах
різних політиків;

ризик популізму, можливість приходу в політику випадкових людей, не
стільки компетентних, скільки відомих.

Указані способи рекрутування багато в чому є еталонними. Реально не
існує ні чистої антрепренерської системи, ні чистої системи гільдій,
тому що немає абсолютно відкритих і абсолютно закритих суспільств. З
одного боку, будь-яка закрита система передбачає наявність каналів, які
дозволяють представникам “низів” прийти до влади. Прикладом може бути
роль партії як каналу рекрутування в межах СРСР. Так у 1986 р. згідно з
соціологічними даними, серед членів КПРС частка вихідців із нижчих
верств досягла 90%. З іншого боку, будь-яка відкрита (демократична)
система відчуває постійне бажання елітарних груп до самоізоляції.
Протягом всього XX ст. у демократичних державах у межах політичної еліти
переважали вихідці з вищих верств населення. Наприклад, у 1993 році з
435 членів Палати представників США 31% склали бізнесмени, 19% –
професійні політики. Ті ж самі групи зі ста членів сенату склали
відповідно 27% і 12%. Очевидно, що поповнення еліти з представників
нижчих верств суспільства в подібній ситуації стає досить важким.
Випадки, подібні до висунення на першу роль у керівництві Великобританії
М.Тетчер (дочки дрібного купця) швидше є рідкісними випадками, ніж
закономірністю. Правда, і високе походження не гарантує успішної
політичної кар’єри і суттєвого політичного впливу. Так, Палата лордів
парламенту Великобританії, яка складається зі спадкоємної аристократії,
не є інститутом, що володіє реальним політичним впливом. Більш амбітні
політики намагаються заявити про себе через Палату общин, пройшовши
процедуру виборів. Питання про соціальне представництво політичної еліти
демократичного суспільства залишається відкритим. Як відзначають західні
політологи, у парламентах Великобританії, Німеччини, Франції серед
депутатів від лейбористської і соціалістичної партій домінують не самі
робітники і фермери, а профспілкові лідери, які стали професійними
політиками. Навпаки ж, половина депутатів Верховної Ради СРСР була
представлена робітниками і селянами. Але при цьому сам представницький
орган влади збирався менше ніж на чотири тижні в рік для схвалення
рішень, що приймалися в Політбюро КПРС. Подібна практика ставила під
сумнів питання про реальну участь представників народу в законодавчій
діяльності. Багато сучасних політологів поділяють позицію, що
законодавча влада не повинна безпосередньо відображати весь соціальний
склад населення. Головним, на їхню думку, є компетентність політиків,
яка дозволяє прийняти ефективні нормативні рішення в інтересах всіх
верств суспільства. Соціальне представництво трансформувалося в
організаційну приналежність – входження в партії, суспільні рухи,
профспілки. Саме через ці структури найбільш активні представники нижчих
верств суспільства можуть бути рекрутовані в політичну еліту і
відстоювати інтереси своїх груп.

Особливості еволюції політичної еліти України

Останнє десятиліття XX ст. в Україні стало періодом становлення нової
пострадянської еліти. Головна особливість даного процесу – внутрішня
суперечливість. З іншого боку, у надрах еліти до цих пір стабільно
відтворюються зразки світогляду і поведінки, які були характерні для
радянської номенклатури: прагнення виразити свій корпоративний інтерес,
створити собі привілеї тощо. На відтворення попередніх стереотипів, як
вважає більшість політологів, впливають традиції, що укорінилися у
свідомості українців, спадкоємність об’єктивних проблем і генетична
(кадрова) спорідненість з радянською елітою: за соціологічними
дослідженнями, на кінець 90-х pp. XX ст. 75% політичної і 61%
бізнес-еліти складали вихідці зі старої партійної, радянської,
комсомольської і господарської номенклатури або ці люди знаходилися на
посадах, що межували з номенклатурними: замісники керівників, начальники
відділів. Ще більшою мірою вказана спадкоємність прослідковується на
регіональному рівні. Тим самим підтверджується теза макіавеллістської
школи елітології про те, що, не дивлячись на докорінну соціальну
трансформацію, частина старої еліти переходить у нову еліту. Генетична
спорідненість сучасної еліти з радянською є найбільш суттєвою її
особливістю. Враховуючи той факт, що у старій ієрархії представники
сучасної еліти займали далеко не перші ролі, а, як правило, знаходились
у другому і третьому ранзі номенклатури, їх висування в 90-х pp. XX ст.
багато хто схильний розглядати як “революцію замісників”.

Але не дивлячись на факт тісного взаємозв’язку з радянським правлячим
класом, найбільш загальні якісні характеристики зазнали в кінці 90-х pp.
XX ст. – на початку третього тисячоліття достатньо суттєвих змін:

відбулося її значне омолодження (у порівнянні з радянським періодом на
сім-десять років). Середній вік представника еліти кінця 90-х pp. XX ст.
– сорок п’ять років;

значно знизилася частка вихідців з нижчих верств суспільства; населення
продемонструвало чітко виражене небажання голосувати за робітників і
селян, протягом десятиліття частка цих верств в елітарних колах
скоротилася приблизно у два з половиною рази;

збільшилася кількість осіб з вищою освітою: якщо в радянські часи
рекрутування відбувалося з кола осіб з вищою технічною освітою, то тепер
у пошані юридична і економічна освіта.

Змінилася й сама система рекрутування. У пострадянський період став
можливим номенклатурний шлях наверх для субелітних груп. Суттєвою
ознакою сучасної української еліти є її структурна неоднорідність. Вона
проявляється на рівні ціннісних орієнтацій. Виділяються три основних
типи еліти залежно від її ставлення до реформ, що проводяться:
ліберальна, неконсервативна і соціалістична. Неоднорідність проявляється
також і на рівні одвічних статусних позицій людей, що складають
теперішню українську еліту.

Крім вихідців з кіл радянської номенклатури, в ній чітко
прослідковуються групи:

колишніх дисидентів – противників комуністичного режиму;

представників бізнесу, що зробили кар’єру і становище в період
перебудови і після неї;

колишніх кадрових офіцерів;

наукової і художньої інтелігенції;

політиків, вільних від номенклатурного минулого, що заявили про себе як
про лідерів нових партій і рухів.

Наслідком неоднорідності є слабкість внутрішніх корпоративних
взаємозв’язків між окремими ланками еліти. Регіональна еліта у більшості
випадків знаходиться в опозиції до центральної; в межах самої
центральної еліти йде постійна боротьба за монопольне панування на
політичній арені. Конфліктні взаємовідносини складаються між різними
сегментами економічної еліти. Небезпека полягає в тому, що кожна з них
намагається використати політичну владу для послаблення конкурентів.

Спеціалісти роблять висновок, що, починаючи з кінця 90-х pp. XX ст.
проявилася тенденція до відособлення еліти від суспільства і прагнення
до самоізоляції. Крім того, поєднання влади і власності сприяє розквіту
різних фірм “апаратного” підприємництва, коли політики, використовуючи
переваги свого становища, починають безпосередньо займатися бізнесом.

Таким чином, процес формування нової демократичної еліти в країні
далекий до свого завершення, висування на головні політичні долі людей
принципово іншої, ніж сучасна, генерацій політиків – справа швидше
завтрашнього, а не сьогоднішнього дня.

Сутність політичного лідерства

Однією з головних функцій політичної еліти є висування зі свого
середовища політичних лідерів (від англ. leader -ведучий, керуючий).
Лідери виступають ключовими фігурами політичного життя і реально
впливають на суспільні процеси. До таких прийнято відносити індивідів,
які визнаються суспільством як керівники і отримують в силу цього право
на прийняття політичних рішень. В ролі лідерів можуть виступати не
тільки окремі особистості, але й цілі організації: партії (КПРС в
колишньому СРСР), держави (США у сучасному світі).

Політичне лідерство як спосіб організації і реалізації влади методом
надання виняткових повноважень окремим суб’єктам політики випливає з
самої природи людини. Розвиваючись паралельно з еволюцією самого
суспільства, лідерство на кожному історичному етапі набуває своїх
специфічних форм. Так, на ранніх стадіях розвитку цивілізації воно
проявлялося у вигляді силового домінування окремих індивідів. В період
Античності авторитет лідера опирався на його знання та досвід, а саме
лідерство існувало у вигляді наставництва. Феодальна епоха створила тип
лідерства, в основу якого був покладений принцип приналежності до сім’ї
або клану. Лідерство розумілося як богообраність. Нарешті, в Новий час
(XX ст.) сформувалися дві протилежні форми лідерства: однією з них
(характерна для авторитарних і тоталітарних режимів) є вождізм, другою ж
(характерна для демократичних режимів) – легальне лідерство, засноване
або на призначенні, або на виборі керівника населенням.

Незважаючи на різницю у проявах, лідерство постає явищем універсальним.
Універсальність проявляється в єдності функцій, які у всі історичні
епохи покладалися суспільством на лідерів.

До таких належать:

діагностична – люди очікують від лідерів авторитетної, точної і
своєчасної оцінки політичної ситуації у суспільстві;

стратегічна – люди очікують від лідерів вироблення оптимального
політичного курсу, що відповідає ситуації, яка склалася у суспільстві;

мобілізуюча – люди очікують від лідерів постійного обґрунтування
вірності даної ними оцінки політичної ситуації і їх спонукання до дій
для досягнення поставлених завдань;

інтегративна – люди очікують від лідерів створення атмосфери, в якій
різноманітні суспільні групи могли би відчувати себе єдиним цілим;

патронажна і арбітражна – люди очікують від лідера захисту від
беззаконня і свавілля бюрократії, допомоги при надзвичайних і кризових
ситуаціях;

персоніфікація політичних явищ. Ця функція знімає відчуття безособовості
політичних процесів, тому відповідальність за значні події суспільного
життя, які мають як позитивні, так і негативні наслідки, покладаються на
політиків. Наприклад, процеси лібералізації радянської системи, виражені
терміном “перебудова”, у суспільній свідомості асоціюються з іменем
М.Горбачова, а ринкові реформи в Україні – з іменем В.Пинзеника.

Як значущий елемент політичної системи лідерство викликає постійний і
незатухаючий інтерес в учених, що висловлюють найрізноманітніші погляди
на вузлові його аспекти. Різні думки викликає питання про те, кого слід
відносити до лідерів. На думку одних, лідерами є всі великі політичні
діячі, які виконують управлінські функції: державні чиновники вищого
рівня, призначені на свої посади (наприклад, міністри) або вибрані на
них (президент, парламентарії). Інші автори, на противагу виказаній
позиції, заявляють, що лідерство – це форма визнання авторитету не усіх
політичних керівників, а лише найбільш видатних. З цією метою вони
ділять всіх політичних діячів на великих і звичайних або взагалі не
визнають останніх такими. Видатним лідерам – рятувальникам нації або
реформаторам (в Україні до таких відносять Б.Хмельницького, який
визволив український народ з-під польського гніту; в США – Ф.Рузвельта,
який утілив у життя програму виходу країни з кризи; в Німеччині –
Г.Коля, який зробив дуже багато для об’єднання країни) – протистоять
керівники-менеджери з набагато скромнішою місією і більш вузькою сферою
діяльності. Кількість реальних лідерів, таким чином, значно зменшується.
Вона стає ще меншою, якщо підходити до питання про сутність лідерства з
позицій третьої групи учених, які вважають, що лідерство є неформальний,
заснований тільки на авторитеті аспект управління і як такий протистоїть
формальному керівництву – управлінню, заснованому на значенні офіційної
посади. Згідно з даною точкою зору, реально лідерами визначаються лише
значні суспільні діячі, механізм взаємодії яких з керованими будується
на впливові сили авторитету, особистої харизми, а самі вони при цьому
виступають у ролі своєрідного персоніфікованого центру національної
орієнтації свого народу. Прикладом подібного лідерства є М.Ганді.

Перелічені підходи відображають окремі прояви феномену політичного
лідерства. Думається, що праві ті дослідники, які вважають, що лідерство
– це явище комплексне і може поєднувати у собі два аспекти: неформальний
статус, пов’язаний з суб’єктивними можливостями і можливостями
особистості впливати на послідовників, і формально-посадовий, що дає
право приймати політичні рішення та використовувати різноманітні правові
й адміністративні ресурси. З цієї точки зору політичний лідер – це
будь-який учасник політичного процесу, що активно впливає на нього і
стимулює соціальну групу чи суспільство в цілому на досягнення певної
мети.

Немає єдиної думки і щодо природи лідерства. Одні дослідники вважають,
що лідерство є результатом психопатології особистості. Одним з перших цю
версію у XIX ст. висунув італійський лікар Ч.Ламброзо в книзі
“Геніальність і божевільність”. Він вважав, що природа геніальності як у
мистецтві, науці, так і в політиці має в основі психічну аномалію. За
Ч.Ламброзо, саме геніальним безумцям (революціонерам, “пророкам”,
реформаторам), здатним передбачати потреби часу, народи зобов’язані
прискоренням історичного розвитку.

У XX ст. трактування лідерства як дефектів особистості було продовжене у
психоаналітичних теоріях. В межах цього напрямку популярність отримало
складання психобіографій відомих політиків, написаних, як правило, під
впливом теоретичних ідей основоположника психоаналізу З.Фрейда або його
учня О.Адлера. З.Фрейд вважав, що природа всіх суспільних інститутів, в
тому числі політичних, а також феномен лідерства пов’язані з проявом
двох основних інстинктів людини: сексуального, втілюваного через енергію
лібідо, і агресивного. Ця енергія може розряджатися різними способами, в
тому числі в соціально прийнятих видах активності: у творчості,
професійній діяльності, спорті, політиці. З.Фрейд позначив цей процес
переводу енергії терміном “сублімація”. Але можливі патологічні прояви
цих інстинктів. З цієї точки зору жорстокість, садизм та підступність
відомих тиранів (наприклад, Нерона, Сталіна) є не що інше, як прояв
невротичної агресивності. До речі, цю ідею З.Фрейда розвиває сучасний
американський психоаналітик Д.Ранкур-Лафррієр. В книзі “Психіка Сталіна”
він висловлює версію про сформований в дитинстві у майбутнього вождя
комплекс незахищеності, який потім переріс у бажання помсти – “бити”,
знищувати опонентів. Могутній вплив на дослідження природи лідерства
спричинили ідеї учня З.Фрейда – О.Адлера. Згідно з цим ученням, джерелом
прагнення індивіда до влади і зверхності є відчуття власної
неповноцінності. Комплекс неповноцінності бере початок у ранньому
дитинстві (переживання дитячої незахищеності й залежності від батьків,
фізичних дефектів) і пізніше компенсується в різних формах поведінкової
активності. Прибічники цієї теорії намагаються довести її,
використовуючи посилання на історичні приклади: американський президент
Ф.Рузвельт, який страждав від паралічу, шведський король Карл XII і
Наполеон, низький ріст яких ніби визначив їх орієнтацію на завойовницьку
політику. Ідея О.Адлера про можливість патологічної компенсації
(гіперкомпенсації) неповноцінності лежить в основі трактувань феноменів
тиранії Й.Сталіна (фізичні вади) та А.Гітлера (сексуальні проблеми,
невдача при вступі до віденської Академії мистецтв). Дещо інший варіант
розуміння природи лідерства запропонував американський політолог
Г.Лассуелл. Бажання влади, властиве окремим людям, є спроба компенсації
неадекватної самооцінки (відчуття моральної та інтелектуальної
неповноцінності, відчуття слабкості, відчуття власної посередності) або
якоїсь травмуючої події дитинства. За Г.Лассуеллом, пережите у дитинстві
відчуття сорому є ключем для розуміння природи лідера-агітатора (потреба
викривати інших), а крах дитячих та юнацьких надій пояснює феномен
лідера-теоретика. В полі уваги політичних психологів цього напрямку
знаходяться проблеми мотивації лідерства, тобто спонукальних причин, які
змушують людей прагнути до влади, стилі лідерства, а також питання
ранньої соціалізації майбутніх політиків, в тому числі вплив
взаємовідносин у сім’ї на формування самооцінки і мотивів самореалізації
у політиці. Однак навряд чи буде вірно розглядати феномен лідерства
тільки як компенсацію психологічних дефектів особистості. Незгідні з цим
дослідники запропонували інші теорії. Одна з найоригінальніших версій
була запропонована Л.Гумільовим. Імпульсом до лідерства є пасіонарність
– особливий вид енергії, особлива пристрасть, притаманна лише окремим
людям і спрямована на перетворення оточуючого світу. На думку ученого,
Наполеон, Олександр Македонський та інші історичні особистості –
приклади пасіонаріїв, які зуміли поламати інерцію традиції і дали
пасіонарний імпульс для історичного злету своїх народів.

У 40-50-х pp. XX ст. в західній політології отримала поширення теорія
рис, яка пояснювала феномен лідерства природженими особистими якостями:
енергійністю, компетентністю, гостротою розуму, здатністю брати на себе
відповідальність, хоробрістю тощо. Але прибічникам цього напрямку не
вдалося прийти до спільної думки щодо тих рис, які обов’язкові для
висування індивіда у лідери. Кількість цих рис нараховувалася десятками
у одних і досягала двохсот у інших. Слід визнати, що дійсно, позиція
лідерства вимагає прояву особливих якостей. Навряд чи нерішуча, закрита
й нездатна до спілкування людина буде намагатися реалізувати себе у
політиці. Але ці теорії не враховували того, що не все у політиці
залежить від якостей лідера. Якщо б становище індивідів у системі
владних відносин визначалося тільки природженими якостями та
психологічною орієнтацією на домінування чи підпорядкування, не було б
самого факту політичної боротьби. Остання ж доводить, що природа
лідерства визначається й іншими факторами, зовнішніми стосовно людини:
ставленням виборців до політика, організаційною підтримкою, можливістю
використовувати переваги свого посадового становища у передвиборних
кампаніях. Ці фактори були враховані у концепціях, які прийшли на зміну
теорії рис.

Ситуаційна теорія наполягає на тому, що лідерів формує ситуація: місце,
час, обставини. Кожна ситуація висуває на передній план тих людей, які
здатні її вирішити, а тому різні обставини вимагають появи якісно різних
лідерів. Так, наприклад, мітингова стихія робить затребуваним тип
політика-агітатора, але ця людина може виявитися неефективною як
політик, здатний запропонувати програму виходу країни з кризи. І
навпаки, політик-теоретик може почуватися безпорадним в ролі публічного
лідера на мітингу, оскільки ситуація змінилася, і від нього вимагаються
якості оратора, здатного зрозуміло й емоційно пояснити власне бачення
суспільних проблем.

Теорія визначаючої ролі послідовників розвиває тезу про те, що лідерів
“роблять” оточуючі їх послідовники. Лідер трактується як людина, яка
найбільш успішно здійснює орієнтацію на вираження потреб інших людей.
Існують різні версії цієї теорії. Згідно з однією з них лідер здатний
розпізнати потреби та інтереси своїх послідовників і запропонувати їм
програму їхнього здійснення. За іншою версією лідер – лише маріонетка в
руках своєї групи і виконує її прямі вказівки.

Нарешті, ще одна група учених захищає точку зору, згідно з якою
лідерство є результатом сукупного впливу цілої низки факторів, в тому
числі й вище зазначених (інтегративна теорія). Лідерство постає явищем
багатомірним, що визначається цілим комплексом змінних величин, серед
яких: індивідуальні риси лідера (суб’єктивні якості, мотивація, яка
визначає прагнення до лідерства),фактори зовнішнього стосовно індивіда
середовища (ситуація, характеристика послідовників), а також механізм
його взаємозв’язку з послідовниками.

Стилі і типи політичного лідерства

Багатогранність феномену лідерства проявляється в існуванні
різноманітних лідерських типів і стилів.

Стиль лідерства як стійка відтворювана відмітна модель здійснення
лідером своїх функцій фіксує своєрідність його поведінки, характер
взаємодії з наближеним оточенням і послідовниками, ціннісні орієнтації,
особливості прийняття рішень і низка інших факторів. Психологи й
політологи виділяють різні стилі лідерства залежно від певних ознак.

1. Найпоширеніша типологія акцентує увагу на характері взаємовідносин
політика з найближчим оточенням (командою політика).

Відповідно відрізняють:

авторитарний стиль, який передбачає одноосібний спрямовуючий вплив
лідера. Головний метод керівництва -директиви, накази і доручення,
засновані на загрозі застосування покарання. Від підлеглих вимагається
безвідмовне виконання його волі та відданість;

демократичний стиль. В цьому випадку для лідера характерне урахування
інтересів і думок оточуючих його людей, залучення їх до прийняття рішень
та стимулювання ініціативи. Головний метод керівництва – заохочення та
похвала оточуючих;

відсторонений стиль проявляється у пасивній позиції лідера при
здійсненні ним управлінських функцій і наданні достатньої самостійності
виконавцям, а також в бажанні уникнути можливих конфліктів. Основний
метод керівництва – прохання, переконання, поради. Можливі ситуації,
коли саме найближче оточення починає маніпулювати політиком.

При розгляді стилів політичного лідерства не втратили актуальності й
ідеї Н.Макіавеллі та В.Парето про політиків-лисиць і політиків-левів.
Лідерський стиль перших визначатиметься переважанням таких якостей, як
обережність, здатність до лавіювання, намагання досягти компромісу. В
поведінці ж левів переважатиме прямолінійність, рішучість і схильність
до використання силових ресурсів.

2. На основі такого критерію, як ставлення лідера до змін і здатності до
інновацій, виділяють:

консервативний стиль. Консервативні лідери орієнтовані на керівництво у
відповідності з нормами, що раніше установилися. Їхніми сильними
сторонами є витримка, вірність справі, терпимість, увага і вміння
передбачити обставини;

ініціативний стиль проявляється у здатності лідера виходити за межі
загальновизнаних правил управління і в генерації нових ідей. Для
ініціативних політиків типові, з одного боку, рішучість, сміливість,
упертість при досягненні мети, з іншого ж, – надмірна вимогливість,
невміння змінювати поставлені завдання, імпульсивність, намагання дуже
багато брати на себе. Стосовно суспільного діяча ініціативний стиль, в
свою чергу, може проявлятися в декількох формах:

реформаційне лідерство – лідер ставить завдання поступового еволюційного
перетворення політичної реальності;

революційне лідерство – лідер орієнтований на завдання фундаментальної
зміни суспільної системи в цілому або окремих її сфер;

реалістичне лідерство – політик висуває адекватні ситуації завдання,
враховує наявність ресурсів для їх досягнення і прогнозує можливі
наслідки;

авантюристичне лідерство – при прийнятті рішень політик керується
емоціями, а не тверезим розрахунком, прагне до досягнення завищених або
ризикованих завдань.

3. Залежно від мети, на яку орієнтований політик, виділяють:

інструментальне лідерство, яке сконцентроване на досягненні поставлених
завдань і відповідно вимагає від лідера та його команди високого рівня
компетентності;

емоційне лідерство, орієнтоване на установлення добрих стосунків з
послідовниками.

4. Багатогранність феномену політичного лідерства, що включає у себе
стиль керівництва, домінуючі риси характеру, мотивацію до лідерства й
образи лідера, існуючі у свідомості його послідовників, спонукала до
життя різноманітні варіанти типологій лідерства. Одна з найпопулярніших
типологій опирається на ідею М.Вебера про різні типи легітимності.

Залежно від природи авторитету, на якому побудована влада лідера, у
політології виділяють:

традиційне лідерство, яке передбачає вплив, заснований на вірі
послідовників у святість традицій (монархи, старійшини та вожді племен);

харизматичне лідерство, що формується на основі віри населення у
виключні особисті якості лідера;

раціональне лідерство. Ресурси впливу лідера базуються на факті
призначення або вибрання його на певну посаду. Саме такою легітимністю
володіє більшість сучасних президентів і голів виконавчої влади.

Типологія М.Вебера не втратила актуальності й сьогодні. Найбільшу
цікавість викликає феномен харизматичного лідерства, а точніше умови, що
визначають можливість його появи. В першу чергу подібне лідерство буває
затребуваним у надзвичайних ситуаціях. Суспільство відчуває потребу у
появі лідера, який би міг піднятися над корпоративними груповими
інтересами, згуртувати націю і запропонувати їй програму виходу з кризи.
Відомі випадки, коли харизматичний авторитет зміцнював собою легальну
легітимність (Ф.Рузвельт). Відсутність екстремальних умов не виключає
можливості появи харизматичних лідерів, що асоціюються у масовій
свідомості з сильним типом особистості, здатним добиватися поставлених
завдань. Харизматичний авторитет, крім того, вимагає постійного
підкріплення. Це можуть бути успіхи антикризової програми, ріст
добробуту, успіхи у зовнішній політиці. Інакше зв’язок лідера і
послідовників слабшає, а сам політик втрачає свою популярність.
Прикладом є політична біографія Ш. де Голля -національного героя і
президента Франції. Останні роки його президентства характеризувалися
негативним ставленням з боку населення до політики, яку він проводив.
Після поразки на референдумі де Голль оголосив про свою відставку.

Будь-який сучасний політик хотів би володіти харизматичною популярністю.
Але не усі з них володіють яскраво вираженими особистими якостями. В
цьому випадку найближче оточення може спробувати штучну харизму. Для
цього будуть використовуватися міфи, покликані закріпити його
богообраність та велике призначення. Це може проявитися і в детальній
увазі до всіх етапів життєвої біографії політика, в нагородженні його
різними почесними званнями й нагородами.

5. Лідерство – явище багатофункціональне і вимагає від політика
виконання найрізноманітніших ролей. В одних він буде більш успішним, в
інших – ні. Тому багато типологій лідерства побудовані з урахуванням
домінуючої функції лідера.

Так, наприклад, Г.Лассуелл розрізнив три типи лідерства:

лідер-ідеолог, який маніпулює ідеями, концепціями суспільної перебудови
(К.Маркс, Мао Цзедун, А.Лінкольн);

лідер-агітатор, який маніпулює емоціями, настроями послідовників, який
уміє захопити маси (Ф.Кастро, М.Л.Кінг);

лідер-організатор, який маніпулює ситуаціями. Більшість сучасних
політиків виступають в ролі адміністраторів і менеджерів.

Щоправда, сам учений не виключав, що політик може ефективно поєднувати в
собі три функції, і бачив приклад цього у В.Леніні.

Соціальні психологи виділяють велику кількість функцій, які входять в
коло обов’язків лідера як первинних, так і більш великих організацій.
Більшість з них поширюється і на феномен політичного лідерства.

Це дозволяє виділити базові типи лідерства, які доповнюють класифікацію
Г.Лассуелла:

лідер-плановик, орієнтований на методи і засоби, які б дозволили досягти
намічених завдань;

лідер-експерт, який персоніфікує собою професійну компетенцію.

6. Авторитет багатьох політиків засновується на особистій репутації
економістів чи юристів, а також на технократичній репутації тієї команди
консультантів і помічників, на яку він опирається.

Професійна компетентність лідера полягає у його здатності згуртувати
навколо себе команду експертів, здатну розробити ефективні економічні та
політичні програми:

лідер- “ключник” є “обличчям” групи, яку він виражає у зовнішньому
середовищі і від імені якої діє;

лідер-третейський суддя і миротворець. Політик орієнтується на вирішення
соціальних конфліктів, на роль судді, гаранта суспільної безпеки. Цей
тип політика відображає, з одного боку, прагнення різних сегментів еліти
мати арбітра, який гасив би її корпоративні конфлікти, а з іншого –
прагнення населення мати захисника від свавілля бюрократії і можливих
ризиків, викликаних конфліктними суспільними відносинами або
економічними труднощами;

лідер-“символ”. Багато суспільно-політичних рухів ідентифікуються з
іменами своїх засновників або найбільш яскравих лідерів. Сам лідер часто
виступає еталоном політичної поведінки членів групи. Лідер-“символ” може
виступати в різних іпостасях: втілює собою релігійність (Р.Хомейні),
суспільно-політичну (Й.Сталін, А.Сахаров) або національну орієнтацію
(О.Бісмарк як втілення “німецькості”);

лідер-“батько”. Політик подібного типу концентрує в собі увесь набір
ролей, очікуваних від нього його послідовниками. Політик ідентифікується
з ідеалами групи чи усього населення і вбирає в себе позитивні емоції і
відчуває відданість з боку своїх послідовників. Можливі ситуації, коли
складається культ особи, під яким розуміють крайню, максимально завищену
оцінку функцій і ролі політичних лідерів в історії, включно до їхнього
обожнення. Найчастіше він зустрічається у суспільствах з патріархальним
і підданицьким типами політичної культури, при тоталітаризмі.
Найважливішим наслідком культу може стати велика концентрація
політичної, духовної, економічної та інших типів влади в руках однієї
людини;

лідер – “офірний цап”. Як справедливо зазначають психологи, наскільки
лідер може бути об’єктом позитивних відчуттів у випадку досягнення
групою поставленої мети, настільки ж він може служити мішенню для
звинувачувань у випадку невдачі. На політика переноситься
відповідальність за невдалий економічний і політичний курс, за політичну
нестабільність, за падіння престижу країни на міжнародній арені.

Зовнішні фактори, що впливають на формування політичного лідера.

Формування того чи іншого типу і стилю політичного лідерства
визначається комбінацією факторів як суб’єктивного характеру
(особистісні якості політика як людини), так і цілою низкою зовнішніх у
відношенні до особистості обставин. Серед останніх факторів найбільшою
мірою політичне лідерство визначають такі:

1. Політико-історичні фактори. Найважливіші з них – особливості
політичного режиму, що вже само по собі є заставою появою авторитарних
або демократичних лідерів опозиції, і основні способи рекрутування в
еліту. Нарешті, політичне лідерство може бути визначено домінуючим
вектором розвитку суспільства: форсований, революційний розвиток
суспільства, як правило, призводить до створення авторитарних тенденцій
у керівництві, а еволюційний шлях – демократичних.

2. Політична культура. Мова йде про вплив на політика домінуючого у
суспільстві типу політичної культури, яка включає у себе народні
стереотипи ідеального політика, а також орієнтацію на припустимі правила
політичної боротьби. Наприклад, у патріархальній культурі домінує
орієнтація на лідера-героя, у підданській – на лідера-“батька”,
лідера-господаря, лідера-вождя, а в громадянській – на лідера-служителя,
лідера-адміністратора.

Фактор політичної культури визначає й загальну налаштованість виступів
політиків. В Україні, де завжди актуальним було питання: “Хто винен?”,
населення більше схильне довіряти тому, хто більше критикує і
звинувачує. Дослідники американської електоральної культури зазначають
інший цікавий факт: політики, що виступають з поганими прогнозами, у
більшості випадків зазнають поразки.

1. Ситуаційний фактор. Людство завжди здійснюється у контексті
конкретної економічної, політичної, соціальної і міжнародної ситуації.
Роль ситуації зумовлюється її впливом на висування першочергових завдань
керівництва, на створення умов, в межах яких лідеру доведеться діяти,
визначає коло потенційних прибічників і опонентів, здійснює вплив на
формування певного типу політика. Наприклад, ситуація війни чи кризи
продукує тип жорсткого політика.

2. Потенціал організації, на яку опирається політик, в тому числі її
здатність до проведення ефективної електоральної політики під час
виборів, її імідж та політична доктрина. На політика переноситься образ
його організації, що посилює позитивне чи негативне сприйняття політика
масами.

3. Характеристики послідовників: їхні переваги, очікування та
орієнтації, стереотипи мислення.

Індивідуальні риси, що впливають на формування лідера.

Крім вказаних факторів, характер лідерства визначається індивідуальними
рисами політика.

Особистіші якості політика: моральні, організаційні якості та здатності,
що визначають професійність у сфері управління. Питання про те, які
якості необхідні для успішної політичної діяльності, залишається
відкритим.

Але, видно, серед них може бути й комбінація таких:

здатність акумулювати та відображати у своїй діяльності інтереси широких
мас;

здатність підкоряти своїй волі оточуючих;

певний ступінь амбіційності;

висока працездатність та володіння собою;

мужність брати на себе ініціативу і відповідальність за власні дії та
дії своїх прибічників;

здатність висувати нові політичні ідеї, комбінувати та удосконалювати
раніше висунені;

уміння вибудовувати з розрізнених ідей цілісні програми політичних дій;

рішучість у відстоюванні своєї позиції;

здатність здобувати вигоду з будь-яких змін політичної ситуації;

інтуїція, що дозволяє прийняти потрібні рішення у потрібний час.

Природно, що у кожного великого політичного лідера окреслені якості
проявляються чітко індивідуально. Окремі риси набувають домінуючого
характеру, інші відходять на задній план. Крім того, лідерів відрізняє
наявність багатьох чисто індивідуальних, присутніх тільки їм, рис, що
формує особливий стиль лідерства.

Серед інших особистісних характеристик, детермінуючих характер
лідерства, дослідники виділяють:

уявлення політика про самого себе, якість самооцінки;

мотивацію, що визначає політичну поведінку;

систему політичних переконань;

стиль прийняття політичних рішень;

стиль міжособистісних відносин;

стійкість до стресу.

Політичне переконання, самооцінка і мотивація здобуття влади накладають
найбільший відбиток на виконання політиком своїх ролей. Ідеальний
приклад політичного лідерства -це політик з адекватною самооцінкою і
мотивацією на досягнення суспільного блага. Завищена чи занижена
самооцінка лідера держави може мати неоднозначні наслідки для
внутрішнього та міжнародного становища країни: спроба довести собі й
оточуючим власну значущість може призвести до прийняття хоч і
ефективних, але в той же час ризикованих за своїми наслідками політичних
рішень. Настільки ж різноманітними можуть бути спонукаючі мотиви, якими
керується політик у своєму прагненні до влади: це може бути одночасно і
мотив виконання обов’язку перед своїми послідовниками, і мотиви
особистого самоствердження.

Залежно від того, який мотив стає домінуючим, дослідники виділяють
соціоцентричний і егоцентричний типи лідерства:

політик першого типу розглядає владу як служіння класу чи суспільству в
цілому. Влада для нього – це засіб вирішення якої-небудь суспільної
проблеми і спосіб досягнення суспільних ідеалів;

політик другого типу може також розглядати владу інструментально. Як і в
першому випадку, влада – теж засіб, але тепер уже засіб, який дозволяє
досягти особистого матеріального достатку, якихось привілеїв більш
високого статусу і престижу. Нарешті, для другого лідера найбільш
важливим є володіння владою як такою. Вихідним компонентом потреби у
владі може бути “азарт гри” – перемогти суперника і піднятися над
обставинами (тип лідера-авантюриста),бажання реваншу або потреба у
компенсації відчуття неповноцінності. Можна стверджувати, що у багатьох
відомих тиранів переважав компенсаторний мотив влади, який до того ж був
посилений невротичною агресивністю (Калігула, Гітлер, Сталін). Виділення
типів політиків на основі домінуючих стимулів для досягнення влади
носить умовний характер; це означає, що одні мотиви не обов’язково
виключають інші.

Імідж політичного лідера

Лідерство – це особливий механізм взаємозв’язку політика з
послідовниками. На відміну від лідерства в малих групах, лідерство
загальнонаціонального масштабу відрізняється відсутністю безпосередніх
особистих контактів з масами. Це своєрідне дистанційне керівництво. Про
політика як реальну людину та її лідерський потенціал ми, як правило,
судимо за тим образом, який складається під впливом ЗМІ, політичної
реклами і самих заяв політика, а також за результатами його діяльності.
При цьому “віртуальний” образ політика не завжди співпадає з реальним
прототипом. Наприклад, відсутність якоїсь якості, настільки важливої для
створення позитивного образу політика, може бути компенсовано роботою
іміджмейкерів, результатом чого стане видимість наявності цієї якості у
людини. Образи політика, якоїсь організації, сформовані у суспільній
свідомості, позначаються поняттям імідж.

Дослідники зазначають, що стосовно будь-якого політика, як і
організації, можна говорити про кілька типів іміджів:

дзеркальний (суб’єктивний), тобто образ політика у власних очах. Це те,
що думає політик про самого себе;

модельований бажаний імідж-образ, який команда політика намагається
закріпити у суспільній свідомості;

негативний імідж, що створюється опонентами;

поточний імідж, позитивний чи негативний образ, який складається у
суспільній свідомості як стихійно, так і в силу застосування спеціальних
технологій.

Нижче піде мова про модельовані іміджі, які враховують стереотипи, що
склалися у масовій свідомості, і відповідають соціальним очікуванням
певних соціальних груп. З цієї точки зору імідж – це сконструйований
образ, який може володіти будь-якими характеристиками, затребуваними
послідовниками. За допомогою іміджу створюється яскравий образ політика,
який запам’ятовується. Дійсно, якщо подивитися на ситуацію, яка склалася
в Україні у 90-х pp. XX ст., то можна зазначити, що суспільство проявило
значно більше уваги політикам, які зруйнували стереотипне уявлення про
керівника, що склалося у радянські часи, і продемонстрували принципово
нову модель поведінки (наприклад, перший президент незалежної України
Л.Кравчук, який стояв у витоків злому тоталітарної системи, вперше з
вітчизняних керівників зняв краватку і не приховував свої людські
слабкості) – ніж політикам, які не зуміли створити свого образу.

На психологічному рівні суспільний діяч може асоціюватися з одним із
образів: “мудрець”, “герой-захисник”, “вірний послідовник” (спадкоємець
ідей іншого популярного лідера), “батько нації”, “слуга народу” тощо.
Масова свідомість може ототожнювати політика з декількома образами
одночасно, що значно розширює соціальну базу. Наприклад, всі
перераховані вище образи були використані для створення харизматичного
образу Й.Сталіна. Нинішня ситуація нестабільності в Україні робить
затребуваними образи політиків, що асоціюються у масовій свідомості з
типом сильної особистості (лідер-“захисник”), здатним захистити
населення від хаосу і гарантувати суспільну безпеку. Інший популярний
образ – це політик господарник, здатний облаштувати життя регіону чи
країни в цілому.

Імідж політика складається з цілої низки компонентів, які в ідеалі
повинні “працювати” на створення єдиного образу:

програм, заяв, в яких відображені основні ідеї лідера. Це, як правило,
кілька найбільш злободенних проблем суспільного життя, що вимагають
вирішення. У передвиборчий період мета політичного курсу, що
пропонується лідером, висловлюється в короткій і доступній для розуміння
формулі-тезі. Багато претендентів на вищі державні посади асоціюються з
простими за формулюванням, але яскравими гаслами своїх виборчих
кампаній: “Новий курс” – Ф.Рузвельт, “Нові горизонти” -Дж.Картер,
“Головне – це люди” – Б.Клінтон, “На захист працюючих сімей” – А.Гор;

поведінки, що дозволяє продемонструвати риси характеру, які у суспільній
свідомості пов’язуються з поняттям лідера. Серед них такі, як рішучість
у відстоюванні своїх ідей, компетентність. Важливо, щоб поведінка
політика демонструвала простоту, відкритість у спілкуванні та інші
якості, які викликають симпатію і довір’я у людей;

зовнішності (одяг, обличчя, фігура), жестів, красномовності. Психологи
говорять, що ставлення до політика визначається не тільки тим, що він
говорить і пропонує, але також і тим, як він виглядає. Навіть стиль
одягу покликаний підкреслити візуальний образ політика, наблизити його
до певних груп населення. Наприклад, символами деяких політиків стали
певні деталі одягу: шинель (Й.Сталін), морський кітель (У.Черчілль).
Відомо, що М.Тетчер, дочка дрібного купця, ставши британським
прем’єр-міністром, підкреслювала свій зв’язок з середнім класом, купуючи
одяг в системі магазинів для цього класу;

біографії: походження, освіта, професія, партійність. Авторитет
кандидата може підкріпити його посадовий статус та імідж тієї
організації, з якою він у професійному плані пов’язаний. Підтвердити
право на лідерство можуть і яскраві факти життєвого шляху, що
підтверджують сміливість і рішучість політика, наприклад, служба в
армії, участь у військових діях, боротьба з корупцією та привілеями, з
проявами несправедливості.

Імідж включає в себе додаткові складові, які покликані наблизити
політика до пересічного громадянина, роблячи його образ більш близьким і
знайомим: це характеристики, що розривають взаємовідносини з членами
сім’ї чи певні захоплення.

Підсумовуючи, можна навести думку відомого французького спеціаліста з
виборчих технологій Ж.Сегела.

Свої спостереження, що стосуються побудови вдалих іміджів, він
запропонував у формі восьми заповідей:

Голосують за людину, а не за партію.

Голосують за ідею, а не за ідеологію.

Голосують за майбутнє, а не за минуле.

Голосують за образ соціальний, а не політичний.

Голосують за людину-легенду, а не за посередність.

Голосують за долю, а не за буденність.

Голосують за переможця, а не за невдаху.

Голосують за цінності справжні, а не надумані.

Вибори: поняття, принципи

Виборча система є важливою складовою політичного режиму. З одного боку,
вона встановлює правила формування органів влади, а з іншого – здійснює
безпосередній вплив на електоральний процес. Нарешті, виборча система є
одним з факторів, що визначають конфігурацію партійної системи у країні.
Вивчення виборів дозволило сформуватися особливому науковому напрямку –
псефології. Поняття “виборча система” використовують у двох значеннях. В
широкому розумінні поняття “виборча система” включає в себе всі
суспільні процеси і правила, пов’язані з виборами, тоді як у вузькому
розумінні виборча система – це спосіб урахування голосів виборців і
розподіл місць в органах державної влади між кандидатами (групами
кандидатів).

Головним компонентом виборчих систем є вибори. Вибори – це спосіб
формування органів державної влади і наділення повноваженнями посадової
особи через волевиявлення громадян. Крім виборів у суспільстві існують і
інші способи формування органів влади: насильницьке захоплення влади
(революція, переворот), успадкування влади (при монархічній формі
правління), призначення на посаду вищою посадовою особою. В умовах
демократії вибори є головною функцією політичної участі громадян, в якій
реалізується їхній вплив на формування політичних інститутів і процес
вироблення політичних рішень.

До головних функцій виборів можна віднести такі:

артикуляція інтересів різних соціальних груп;

мирне вирішення конфлікту між політичними акторами, що претендують на
владу;

легітимація структур влади;

політична соціалізація і мобілізація громадян.

Всі сучасні політичні режими використовують процедуру виборів для
легітимації влади, але не усі вони дозволяють відобразити справжню волю
народу. Тоталітарні й авторитарні режими демонструють ситуацію, яку
американські політологи Р.Таагепера і М.Шугарт визначили як “вибір без
вибору”.

Подібна практика може мати різні прояви:

правляча партія висуває тільки одного кандидата на кожну виборчу позицію
(така практика існувала в СРСР до 1989 p., причому не вимагалося навіть
заповнення бюлетеня, а сам незаповнений бюлетень розглядався як
голосування за кандидата);

висування кількох кандидатів від правлячої партії, які дотримуються
єдиної ідеології, але змагаються між собою за голоси виборців.

Подібна практика поширена в однопартійних тоталітарних і авторитарних
системах. Але й системи, що є лише формально багатопартійними, здатні
обмежити право вибору:

правляча партія допускає висування другорядних, маловідомих кандидатів,
які не можуть скласти конкуренцію для головного кандидата, але створюють
видимість альтернативності вибору;

створюється привілейоване становище окремих кандидатів, які користуються
перевагою у фінансуванні, у доступі до ЗМІ;

фальсифікація підсумків голосування;

введення різноманітних обмежень на висування кандидатів (обмеження на
ідеологічні орієнтації, расову приналежність кандидатів тощо) і
передвиборчу агітацію.

Дотримання загальних принципів, що визнаються світовим співтовариством,
дозволяє надати виборам дійсно демократичного характеру.

1. Обов’язковість виборів означає, що вибори є єдино легітимним способом
формування державної влади.

2. Періодичність виборів, дозволяє гарантувати змінність виборних осіб
за підсумками голосування.

3. Загальність виборчого права. Цей принцип означає, що всі громадяни,
які досягли віку соціально-політичної дієздатності, незалежно від їхньої
статі, раси, національності, соціального становища, релігійних і
політичних переконань, мають право вибирати (активне виборче право) і
бути обраними (пасивне виборче право) в органи влади. Вік
соціально-політичної дієздатності визначається законом. У більшості
держав громадяни отримують виборчі права з вісімнадцяти років. Це свого
роду обмеження принципу всезагальності виборчого права – ценз. Існують і
інші цензи, які обмежують виборче право (особливо пасивне) додатковими
умовами.

Ценз осідлості – виборцем чи кандидатом може стати лише той, хто прожив
в даній місцевості (країні) не менше встановленого законом терміну.
Наприклад, для парламентських виборів у США встановлено обмеження в один
місяць, в Норвегії – не менше десяти років, в Ірландії цей ценз
виражений у вимозі мати місце для сина.

Ценз громадянства поширює пасивне виборче право тільки на громадян за
народженням.

Віковий ценз для реалізації пасивного виборчого права, як правило, вище
двадцяти років. В Україні кандидатом на посаду президента може стати
громадянин не молодший тридцяти п’яти років, а депутатом Державної Думи
– не молодший двадцяти одного року.

Майновий ценз – володіння майном або фіксованою величиною доходу. У
сучасному світі у відкритій формі подібний ценз зустрічається рідко.
Часто кандидат, щоб бути зареєстрованим, зобов’язаний внести майнову
заставу.

Ценз статі, обмежуючий участь жінок у виборах, зберігається у деяких
мусульманських країнах, наприклад, у Саудівській Аравії, Кувейті,
Йорданії.

В деяких країнах існує ценз грамотності, коли для отримання права голосу
вимагається свідоцтво про освіту. В інших же країнах для неписьменних
вводиться спеціальна спрощена система голосування.

Моральний ценз встановлює певні моральні вимоги, що пред’являються перед
виборцем, наприклад, заборона на участь у виборах людей, позбавлених
батьківських прав, які відбувають покарання за вироком суду. В різних
країнах установлюються додаткові цензи. У Великобританії особливий ценз
установлений для членів партії лордів (вони не мають права брати участь
у голосуванні), а служителі церкви не можуть бути обрані у Палату Общин.

Принцип загального виборчого права стверджувався в міру того, як процеси
демократизації пом’якшували цензові обмеження. Спочатку виборчі права
отримали дорослі багаті та освічені чоловіки. Так, у 1830 р. в Англії
виборчим правом володіло тільки 4% дорослих чоловіків. У Франції в 1848
р. вперше в історії загальне виборче право отримали чоловіки. У 1893 р.
в Новій Зеландії, у 1902 р. в Австралії і в 1906 р. у Фінляндії виборчі
права вперше отримали жінки. У 1917 р. їх приклад наслідувала Росія. В
1920 р. жінки отримали виборчі права у США. У Швейцарії жінки були
позбавлені виборчого права до 1971 p., а в Ліхтенштейні – до 1986 р.

4. Альтернативність вибору передбачає наявність двох і більше
претендентів на владу і змагальність між ними. Немає сенсу проводити
вибори з одного кандидата, однак, і при видимій альтернативності виборів
ця умова може бути не виконана. Наприклад, реально на владу претендує
один кандидат, а інші запрошуються ним для створення демократичного
антуражу. Дійсно вільні і чесні вибори вимагають надання реальних
можливостей для презентації своїх програм усіх кандидатів.

Це означає:

рівна кількість голосів для усіх виборців. Найчастіше ця вимога виражена
у формулі “Одна людина – один голос”. В деяких країнах кожен виборець
може наділятися декількома голосами. Наприклад, на виборах депутатів
Державної Думи Росії виборець володіє двома голосами, що пояснюється
використанням змішаної системи голосування;

від однакової кількості виборців вибирається однакова кількість
депутатів, що вимагає утворення приблизно рівних за чисельністю виборних
округів. У цьому випадку голоси виборців мають однакову “вагу”.

Принцип рівності виборців спостерігається не завжди. Наприклад, перша
Державна Дума Російської імперії (вибори відбулися у 1906 р.)
формувалася за становим принципом. Виборці були поділені на чотири
курії: землевласники (великі поміщики); міщани, що володіли нерухомістю;
селяни-домогосподарі і робітники. Норма представництва від курій була
різною. Найбільша кількість депутатів була обрана від першої курії, хоч
найбільша кількість виборців була представлена робітничою курією. У
теперішній час у деяких державах допускається відхилення від принципу
рівності виборців з метою гарантувати представництво таких груп
суспільства, які інакше взагалі не зможуть отримати місця у
представницьких органах (етнічні меншини, жінки).

Відомі й інші способи порушення цього принципу:

нерівномірне за чисельністю нарізування виборчих округів. При
використанні мажоритарної виборчої системи подібна ситуація означає, що
“вага” виборців неоднакова. Норма представництва виборців у
малочисельних округах буде вищою, ніж у більш населених округах. Для
уникнення подібного законодавства більшість країн встановлює граничні
норми відхилення у чисельності виборців в округах. В США нерівність у
нарізці округів було ліквідовано в 1960-ті роки XX ст. Вважається
прийнятним, якщо на виборах у Конгрес різниця в кількості жителів
округів складає 2%, а самі округи залежно від демографічної динаміки та
підсумків перепису кожні десять років перенарізаються;

маніпуляції з визначенням географічних кордонів округів. Подібна
практика дозволяє будь-яким політичним силам за допомогою підконтрольних
виборчих комісій збирати голоси їхніх супротивників в одних округах і
забезпечувати перевагу “своїм” кандидатам в інших;

наділення окремих груп громадян додатковими голосами (подібна практика
може спостерігатися на ранніх етапах процесу демократизації
однопартійних тоталітарних або авторитарних режимів, коли правляча еліта
намагається зберегти за собою контроль над законодавчим органом).
Наприклад, перші альтернативні вибори, проведені в СРСР у 1989 p., поряд
з голосуванням у виборчих округах, передбачали вибори депутатів від
громадських організацій членами цих організацій.

5. Рівні права кандидатів дозволяють реалізувати пасивне виборче право
громадянина. Всі кандидати повинні мати однакову можливість для
висування, агітації, доступу до засобів масової інформації. Виходячи з
цього, законодавством багатьох країн передбачено обмеження виборчих
витрат і суми приватних пожертвувань у фонд кандидатів, часткове
державне фінансування виборчої кампанії зареєстрованих учасників.
Використання подібної практики переслідує й іншу мету – обмеження
лобізму стосовно політичних партій (кандидатів), які перемогли, з боку
субсидуючих груп. Держава бере на себе фінансування або усіх
зареєстрованих кандидатів, або тих, хто володіє певним рівнем
громадської підтримки.

6. Дотримання закону при проведенні виборів на усіх стадіях.

7. Вільне волевиявлення виборців і гарантії таємниці голосування.
Таємниця голосування необхідна для того, щоб уникнути можливого
переслідування виборців збоку державних органів і громадських об’єднань
за політичними мотивами. Більше того, громадянин має право не ходити на
вибори (принцип добровільного голосування). Тим самим він виражає своє
ставлення до політичних процесів, що визначається словом абсентеїзм.
Абсентеїзм став досить частим явищем. Однак це негативно впливає на
політичне життя, тому що вибори, на які з’явилася меншість виборців, не
відображають реальної політичної картини. Може перемогти не та партія,
чию програму підтримує більшість суспільства, а та, яка зуміла за
рахунок партійної дисципліни забезпечити явку своїх небагаточисленних
прибічників на вибори. В абсентеїзму є ще один негативний аспект – при
низькій активності виборців вибори можуть бути визнані як такими, що не
відбулися. В цьому випадку призначаються нові вибори, що значно збільшує
витрати на організацію виборів. Для боротьби з абсентеїзмом в деяких
країнах (Австралії, Бельгії, Італії, Греції) введений інститут
обов’язкової участі у виборах, використовуються штрафи, позбавлення на
певний термін водійських прав. В Туреччині передбачається ув’язнення на
певний термін. Таємниця голосування забезпечується особливими засобами:
відсутністю нумерації (виняток – Індія), однаковістю усіх бюлетенів та
їхнім заповненням в ізольованих кабінах.

8. Прозорість виборів дозволяє забезпечити відкритий характер виборів і
довір’я до них. Даний принцип реалізується в наданні громадськості права
спостерігати за виборчим процесом через інститут спостерігачів (в тому
числі міжнародних) та ЗМІ, а також права знати, від кого і звідки
кандидати і партії отримують гроші та скільки їх витрачають на виборчу
кампанію.

Стадії виборчого процесу

Вибори – складна сукупність суспільних відносин, яку можна уявити у
вигляді змінних у часі стадій єдиного процесу. Політична боротьба в цей
період часу строго регламентована, щоб не допустити зловживань з боку
осіб, які прагнуть влади.

Організаційно-практична сторона виборчого процесу представлена виборчою
процедурою – це заходи держави з організації і проведення виборів. Від
виборчої процедури слід відрізняти виборчу (передвиборчу) кампанію, під
якою розуміють дії безпосередніх учасників виборів: висування
кандидатів, розробку передвиборних програм, агітацію та інші форми
роботи з електоратом.

Виділяють кілька стадій виборчого процесу:

1. Призначення дати виборів. Дата виборів призначається уповноваженим
органом (наприклад, президентом, прем’єр-міністром) у відповідності з
законодавством країни. В деяких країнах дата виборів прямо вказується у
Конституції або в законі.

2. Реєстрація виборців.

У сучасній практиці використовуються декілька форм реєстрації:

обов’язкова (Україна, Росія), яка означає, що держава сама складає
списки виборців на основі свідчень про їх проживання на певній
території;

добровільна (США), яка передбачає, що виборці повинні самі
зареєструватися на виборній дільниці. Політологи вважають, що подібна
практика негативно впливає на електоральну активність. Наприклад, не усі
американці реєструються і не всі зареєстровані беруть потім участь у
виборах.

3. Установлення виборчих округів і виборчих дільниць.

4. Створення виборчих органів. Для організаційного керівництва виборчим
процесом, як правило, створюють центральний виборчий орган,
територіальні (окружні) виборчі органи, дільничні комісії.

5. Висування кандидатів, формування партійних списків. На даній стадії
визначається коло осіб, з яких будуть вибрані президент, сенатори,
депутати.

6. Реєстрація кандидатів і списки партій.

7. Передвиборна кампанія зареєстрованих кандидатів. Вона включає у себе
роботу кандидатів (партій) і груп для переконання виборців у
необхідності проголосувати за цього кандидата або активно підтримуючих
їх партійний список.

Проведення сучасних виборчих кампаній особливо вимагає проведення
спеціальних досліджень у сфері політичного маркетингу, що дозволяють
визначитися з програмами кандидатів, орієнтованими на різні групи
виборців, а також вибудувати певні імідж-стратегії. Для переконання
виборців у достоїнствах кандидатів і перевагах їхніх програм
використовуються різноманітні засоби:

реклама в ЗМІ, головна увага відводиться телебаченню (політологи
вважають, що 70% іміджу створюється саме за допомогою TV);

агітаційна кампанія “від дверей до дверей”, яка передбачає безпосередню
роботу активістів кандидата з електоратом за місцем проживання;

зустрічі кандидата з виборцями;

листівкова і плакатна агітація, графіті;

проведення різних акцій (мітинги, шоу, розповсюдження партійної
символіки тощо). Використовуються й інші способи рекламування політиків
і партій. Наприклад, республіканці як свій символ часто використовують
живих слонів.

Проведення передвиборчої кампанії вимагає значних грошових коштів, які
поступають з добровільних пожертвувань, виділяються партіями і частково
державою.

Проведення процедури голосування. Сам термін “голосування” прийшов з
античної Спарти, де вищий орган влади формувався у ході загальних зборів
загальними криками, а вибраним вважався той спартанець, за якого кричали
голосніше. Подібна практика прийняття рішень носить і іншу назву –
“акламація”. Таким чином, наприклад, приймалися рішення у Візантії в VII
ст., у середньовічних республіках Новгороду і Пскова. З античних Афін
прийшла й виборча урна. В урну кидали чорне та біле каміння (своєрідні
бюлетені), голосуючи “за” чи “проти” рішення (подібним чином громадяни
афінського полісу винесли вирок Сократу).

Сучасне голосування відбувається різними способами:

підняттям рук (в невеликих поселеннях при виборах органів місцевого
самоврядування);

найпоширеніший спосіб – на паперових бюлетенях для голосування, коли
навпроти прізвища кандидата, що обирається, ставиться певний знак;

із застосуванням електронних машин шляхом натискування на кнопки або
важелі (останній спосіб використовується в США).

В більшості країн виборець голосує безпосередньо за кандидата (прямі
вибори). В деяких країнах використовуються непрямі вибори. Тобто
громадяни спочатку обирають проміжні органи (колегії виборців), які
потім обирають того кандидата, за якого їм доручено голосувати
громадянами. Показними в цьому відношенні є вибори президента у США.

Президентська кампанія у США проходить в декілька етапів.

Перший етап – висування кандидатів на пост президента і віце-президента.
Сама система висування кандидатів достатньо складна, тому що не
прописана в Конституції і визначається законодавством кожного штату.
Після Другої світової війни затвердилася практика первинних виборів
(праймеріз), через які прибічники партії (демократичної або
республіканської) визначаються з партійними кандидатами на загальні
вибори чи голосують за делегатів, яких вони уповноважують голосувати за
конкретного кандидата на національному з’їзді партії. Самі праймеріз
можуть бути двох типів: “закриті” – в їхній роботі беруть участь тільки
зареєстровані члени цієї партії; “відкриті” – прибічники однієї партії
можуть брати участь тільки у праймеріз іншої партії. “Відкриті”
праймеріз дозволяють урахувати таку специфіку електоральної поведінки
американців, як періодичність голосування, одного і того ж виборця за
демократів і республіканців. Крім праймеріз, існує і інший спосіб
визначення делегатів на національний з’їзд партії – проведення
багатоступеневих партійних конференцій.

Другий етап – проведення національних з’їздів партій, на яких кожна
партія визначає свого кандидата на посаду президента і віце-президента.
З’їзди несуть велике пропагандистське навантаження і за формою нагадують
театралізований мітинг, даючи старт президентській кампанії.

Вирішальний етап – національні вибори, які дозволяють визначити
переможців – президента і віце-президента. Їх проводять у вівторок,
після першого понеділка у листопаді кожного високосного року. Виборець,
голосуючи за кандидата тієї чи іншої партії на посаду президента,
насправді голосує за виборців, висунутих цією партією в даному штаті.
Кандидат у президенти, що набрав у цьому штаті більше голосів, ніж його
суперник, отримує голоси усіх виборців даного штату (за принципом
“переможець отримує все”). Тому принципове значення має навіть
мінімальна перевага голосів, відданих за виборців штату.

Наступний етап – голосування колегії виборців (грудень). Кандидати в
президенти і віце-президенти повинні отримати більше половини голосів
виборців (не менше 270 з 538 голосів). Списки з підсумками голосування
направляються голові сенату (за Конституцією ним є віце-президент).

Заключний етап – сумісне засідання обох палат Конгресу (січень
наступного за виборами року), на якому оголошуються списки колегій
виборців. Конституція передбачає, що якщо жоден з кандидатів не отримав
більшості голосів виборців, президент буде визначений голосуванням
палати представників.

Типи виборчих систем

Виборча система у вузькому розумінні цього терміну – це спосіб розподілу
місць в органі державної влади між кандидатами залежно від результатів
голосування виборців. В різних країнах виборчі системи будуть
відрізнятися за багатьма параметрами. Ця різноманітність визначається
історичними, культурними особливостями, а також політичними завданнями.
Як зазначають Р.Таагепера і М.Шугарт, порівняно з іншими елементами
політичної системи електоральними правилами легше маніпулювати, вони
дозволяють створити перевагу кільком сильним партіям і звести нанівець
роль дрібних партій або навпаки дати останнім право на парламентське
представництво.

Як правило, виборчі системи є різними модифікаціями двох основних типів:
мажоритарної і пропорційної.

Мажоритарна система. В основі мажоритарної системи лежить принцип
більшості (переможцем на виборах вважається кандидат, який набрав
найбільше голосів). Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від
кожного округу обирається один депутат. Мажоритарна система має свої
різновиди. При мажоритарній системі відносно їх (простої) більшості
обраним вважається той кандидат, який отримав голосів виборців більше,
ніж будь-який з його суперників. Система проста, тому що забезпечує
перемогу одній партії (кандидата) навіть при мінімальній перевазі. Але
може трапитися так, що за партію, яка перемогла, проголосує меншість
виборців (решту голосів заберуть інші партії), і уряд, який сформує ця
партія, не буде користуватися підтримкою більшості громадян. В
теперішній час ця система використовується у США, Канаді,
Великобританії, Новій Зеландії тощо.

Мажоритарна система абсолютної більшості передбачає, що вибраним є той
кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, які брали
участь у голосуванні (50% плюс один голос).

У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи:

система двох турів. Якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини
голосів виборців, проводиться другий тур виборів, в якому, як правило,
беруть участь два кандидати, які домоглися кращих результатів, що
дозволяє одному з них отримати більшість голосів (абсолютне або
відносне);

альтернативне голосування. Використовується при виборах у нижчу палату
парламенту Австралії. В одномандатному окрузі виборець голосує за
кількох кандидатів, відзначаючи цифрами (1, 2, 3 тощо) навпроти прізвищ
тих, кому віддається найбільша перевага (рейтингове голосування). Якщо
жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості, з подальшого
підрахунку виключаються кандидати з найменшими першими перевагами, а
голоси, подані за них, передаються кандидатам других переваг. Потім
виключаються кандидати з найменшою кількістю перших і других переваг.
Перерозподіл голосів відбувається до того часу, поки один з кандидатів
не набере абсолютну кількість голосів.

Дуже рідко використовується мажоритарна система кваліфікованої
більшості, коли потребується підтримка двох третіх або трьох четвертих
від загальної кількості поданих голосів (знайшла застосування у Чилі при
виборі депутатів парламенту).

Пропорційна система. Пропорційна система передбачає голосування за
списками партій, що означає виділення багатомандатного округу (округом є
вся територія країни) або кілька округів. Це найбільш поширена система
(країни Латинської Америки, Бельгія, Швеція тощо). Зміст цієї системи
полягає в тому, щоб кожна партія отримувала у парламенті кількість
мандатів, пропорційну кількості поданих за неї голосів. При всій
демократичності у цій системі є один недолік. Вона гарантує
представництво навіть дрібних партій, що при парламентській чи змішаній
формах правління створює проблеми з формуванням уряду. Таке стає
можливим, коли жодна партія не має у парламенті абсолютної більшості або
не може її створити, не вступивши в коаліцію з іншими партіями. В
багатьох країнах намагаються згладити цей недолік, а також надлишкову
фрагментацію партій, вводячи “виборчий поріг” (бар’єр) -найменша
кількість голосів, необхідна для обрання одного депутата. Як правило, в
різних країнах це 2-5%.

Існує багато варіантів пропорційної системи голосування:

система із загальнонаціональним партійним списком (Ізраїль, Нідерланди).
Голосування відбувається у масштабі всієї країни в межах єдиного
загальнонаціонального округу;

система з регіональними партійними списками передбачає формування
кількох округів (Австрія, Скандинавські країни, Іспанія, Греція тощо);

система з закритим списком: виборець голосує за партію і не може
виразити свою перевагу окремим кандидатом, занесеним у партійний список.
Кандидати у партійному списку розташовуються у порядку убутної
важливості, і ті, що розташовані у кінці списку, мають менше шансів на
перемогу;

система з відкритим списком дозволяє голосувати за партію і виражати
перевагу комусь з її кандидатів, тобто виборці можуть змінити
розташування кандидатів у списку (преференційоване голосування).
Робиться це різними способами: виборець ставить хрестик навпроти прізвищ
кандидатів, яких він хотів би бачити (Бельгія); вписує прізвища
кандидатів у бюлетень (Італія); розташовує кандидатів за ступенем
значущості (Швейцарія, Люксембург тощо).

Ідеальної виборчої системи не існує. Кожна з них має свої плюси й
мінуси.

Прибічники використання традиційних різновидів мажоритарної системи
голосування серед головних її недоліків виділяють такі:

не відображає реального становища політичних сил в країні і не
забезпечує їхнього адекватного представництва у парламенті. В першу
чергу це поширюється на систему голосування в один тур, коли перемігшою
стороною є кандидат, що набрав менше половини голосів від загальної їх
кількості. Але навіть якщо одна сторона набирає 52%, проблема
зберігається – 48% виборців будуть позбавлені представництва. Бувають
випадки, коли “пропадають” до двох третіх голосів, поданих за
кандидатів, що не пройшли. Подібна ситуація може виступати джерелом
потенційних політичних конфліктів і сприяти активізації непарламентських
методів боротьби з боку сторони, яка програла;

породжує диспропорції між набраними голосами і отриманими мандатами.
Наприклад, у 1997 р. на парламентських виборах у Великобританії
лейбористи отримали 64% мандатів, при цьому за них проголосувало лише
44% виборців, консерватори отримали відповідно 31% голосів і 25%
мандатів, а ліберальні демократи – 17% голосів і всього 7% місць;

встановлює залежність результатів голосування від нарізання округів, що
може створити “спокусу” махінацій з визначенням їх кордонів і
чисельністю виборців для отримання виборчої вигоди;

можливість переважання регіональних (місцевих) інтересів над
загальнонаціональними;

призводить до подорожчання виборчого процесу при необхідності проведення
другого туру.

До позитивних моментів пропорційної системи виборів відносять такі:

забезпечує більш адекватне представництво політичних сил;

скорочує кількість “неврахованих” голосів виборців. Навіть при
використанні виборчого бар’єру рідко буває, щоб виявилося неврахованим
більше однієї четвертої голосів, і ще рідше ця кількість наближається до
однієї другої;

дозволяє забезпечити представництво меншостям (наприклад, етнічним,
релігійним);

стимулює створення партій і розвиток політичного плюралізму.

Але у цієї системи є слабкі сторони:

слабкий зв’язок кандидата у депутати з виборцями;

залежність депутата від партійної фракції у парламенті;

породжує більшу кількість фракцій у парламенті, що змагаються між собою
і як наслідок – негативно впливає на стабільність роботи останнього;

сприяє формуванню (при парламентській і змішаній формах правління)
коаліційних урядів, які інколи бувають менш ефективними і стабільними,
ніж однопартійні уряди;

потенційно збільшує вплив партійної еліти при формуванні виборчих
списків, особливо якщо використовується система з закритим списком.

В деяких країнах (Німеччина, Болгарія) намагаються знайти компроміс між
двома системами виборів і використовують різні варіанти змішаної
системи, яка передбачає поєднання елементів пропорційної і мажоритарної
систем. Це ж саме питання піднімається й у Верховній Раді України.

В політології активно обговорюється питання про вплив систем голосування
на конфігурацію партійної системи країни і характер міжпартійних
взаємовідносин.

Західний політолог Р.Кац, проводячи дослідження у Великобританії,
Ірландії та Італії, прийшов до таких висновків:

пропорційне представництво сприяє прояву з боку партій більш
ідеологізованих і радикальних позицій з політичних питань, ніж в умовах
відносної більшості;

у двопартійних системах ідеологічні позиції партій поступово
наближаються;

партії, які конкурують в малих округах, будуть переважно орієнтуватися
на персоналії лідера і патронаж, а партії, що конкурують у великих
округах, будуть схильні до проблемної орієнтації.

Французький політолог М.Дюверже вивів закономірність, яка отримала назву
“закону М.Дюверже”. Згідно з цим законом, мажоритарна система відносної
більшості сприяє становленню двопалатної системи (чергування двох
великих партій при владі). Пояснюється це тим, що виборці будуть
прагнути до “корисного” (стратегічного) голосування, тобто голосування
за великі партії, які мають шанси на успіх, розуміючи, що голоси, подані
за дрібні партії, “пропадуть”. В цьому проявляється своєрідний
“психологічний ефект” виборчої системи. Дрібні партії або приречені на
постійну поразку, або змушені об’єднуватися з однією з партій
-“фаворитів”. Мажоритарна система у два тури сприяє появі численних та
відносно стабільних партій, які залежать одна від одної. Пропорційне
представництво сприяє формуванню багатопартійності, що складається з
самостійних і стабільних партій з жорсткою структурою. Помічена
М.Дюверже закономірність не є абсолютною і передбачає виключення.

Сутність політичної культури. Рівні політичної культури

Політична культура виступає структурним елементом політичної системи.
Вона розкриває взаємовідносини суб’єктів політики, ступінь їхньої
свідомості, активності і готовності до тих чи інших політичних дій. В
політологічній теорії існують різноманітні визначення політичної
культури, що пояснюється широким спектром думок стосовно того, що є
культура взагалі. Одні автори розуміють політичну культуру як
суб’єктивну сферу, що лежить в основі політичної діяльності. Її зводять
до орієнтацій, системи цінностей, символів, віруванням і установкам
індивідів на політичні дії. Інші трактують її як спосіб
духовно-практичної діяльності, наприклад, як реалізацію політичних
знань, ціннісних орієнтацій і моделей поведінки. В цьому випадку
культура розуміється як політична свідомість і політична поведінка.
Відповідно у структурі політичної культури виділяються компоненти
пізнавального, емоційного, оцінного та поведінкового характеру.

Більш широкі трактування включають в культуру політичні інститути.
Вважається, що якщо на індивідуальному та груповому рівнях культура
виступає як єдність політичної свідомості і поведінки, то на рівні
соцієнтальному вона повинна бути доповнена культурою функціонування
інститутів, що складають політичну систему суспільства.

Виходячи зі сказаного, політичну культуру можна визначити як сукупність
відносно стійких і типових для будь-якої спільноти або індивідів
орієнтацій та моделей поведінки, що історично склалися, стосовно
політичної системи, а також типових моделей функціонування інститутів,
які складають цю систему.

Політична культура – явище неоднорідне. Вона функціонує на загальному
(політична культура суспільства), груповому та індивідуальному рівнях.

Політичну культуру суспільства слід розглядати як органічну частину
більш широкої загальнонаціональної культури, її специфіка детермінована
особливостями історичного досвіду і національного характеру, комплексом
соціально-політичних і економічних факторів, особливостями
геополітичного становища країни, природними факторами. В якості її
складових елементів виступають політичні традиції, ідеї, концепції,
діючі норми політичної практики, що формувалися протягом багатьох
поколінь.

Політична культура характеризує конкретне суспільство (англійське,
німецьке, українське), тому, враховуючи специфіку національного
характеру, ментальність народу, можна говорити про самобутність
політичних культур різних країн. Так, головні риси політичної культури
США включають у себе індивідуалізм, розрахунок на власні сили, уявлення
про демократію як рівність можливостей, розуміння свободи як відсутність
зовнішнього примусу, в тому числі і від уряду, захист ідей свободи.
Дослідники зазначають такий факт: американці ніколи не захищають землю –
вони борються за свободу. Ідея захисту свободи і вибраності
американського народу прослідковується і у зовнішньополітичній доктрині
США. Навпаки, у політичній культурі України домінує ідея захисту землі
та її територіальної цілісності, ідеали справедливості в облаштуванні
світу, пошук “правди”. Можна сказати, що українська людина шукає правди,
яку мислить то релігійно, то морально, то соціально. Іншими словами,
політична культура того чи іншого народу тісно пов’язана з його
ментальністю, є похідною від неї. Тому досліджуючи взаємозв’язок і
взаємодію ментальності і політичної культури, слід мати на увазі такі
особливості першої.

1. Ментальність нації як специфічний спосіб сприйняття (апперцепції) і
розуміння (інтерпретації) етносом свого внутрішнього світу та зовнішніх
обставин, виробляється під впливом багатовікових культурно-історичних,
геополітичних, природнокліматичних та інших чинників. Їх зміна
детермінує і певну еволюцію ментальних властивостей. Однак саме
ментальність долає історичні епохи, зберігає код нації. Вона не може
змінитися протягом життя одного або кількох поколінь. Соціальні
катаклізми можуть істотно впливати на форми вияву і навіть деформувати
окремі ментальні риси.

2. Цей феномен має перш за все практичне спрямування: перевірений
поколіннями досвід орієнтує людей на те, що треба використовувати й
розвивати, а чого уникати, як вижити й утвердити себе в довколишньому
світі. У цивілізованому суспільстві існує особливо тісний взаємозв’язок
ментальності з політичною сферою, яка несе відповідальність за
організацію та цілеспрямований розвиток народу.

3. Ментальність не має внутрішньої диференціації на моральну, політичну
та інші складові частини, виступає як цілісне духовне утворення. Тому її
часто визначають як “душу народу”, те, що пронизує всі сфери
життєдіяльності людей.

4. Ментальність нації виявляється в домінуючих життєвих настроях, у
характерних особливостях світосприйняття, у системі моральних вимог,
норм, цінностей і принципів виховання; у формах взаємин між людьми та
родинних засадах; у ставленні до природи і праці; в національному
характері та темпераменті; в різних компонентах культури етносу, в тому
числі й політичної.

Ментальність особи, соціальної групи чи нації можна уявити як сукупність
певних ментальних настанов. За своєю спрямованістю вони бувають
предметними (спрямованими на зовнішній світ) і рефлексивними
(орієнтованими на внутрішній світ людини). Як перші, так і другі
світосприйманні настанови диференціюються на споглядальні (пасивні) й
активні, спрямовані на зміну або перетворення сприйнятого.

Етнічна ментальність є продуктом взаємодії різноманітних чинників на
історичному шляху нації. Відомий за рубежем український психолог
Олександр Кульчицький виділяв такі основні фактори філогенези
української нації: расовий, геопсихічний, історичний, культуроморфічний,
соціопсихічний, а також колективне підсвідоме. Якщо розглядати онтогенез
ментальності (індивідуальний розвиток будь-якого організму від
зародження до кінця життя), то можна виділити зовнішні та внутрішні
фактори-умови: внутрішні – філогенетична спадковість, обсяг і глибина
життєвого досвіду, рівень самоактуалізації та особливості розвитку
окремих психічних функцій; зовнішні – традиції родини, зміст і форми
взаємодії з референтною групою, первинним колективом, педагогічним
колективом, засобами масової інформації та ін. Отже, формування
ментальності особи може коригуватися різними чинниками. Певною мірою це
стосується і великих суспільних груп, суспільства в цілому.

Які ж основні риси української ментальності? В цілому можна погодитися з
думкою академіка О.В.Киричука, що ментальності українського народу
властиві чотири системотворчі ознаки:

інтроверсивність вищих психічних функцій у сприйнятті навколишньої
дійсності, що виявляється в зосередженості особи на фактах і проблемах
внутрішнього, особистісно-індивідуального світу;

кордоцентричність, що проявляється в сентименталізмі, чутливості,
емпатії, любові до природи, в пісенному фольклорі, яскравій обрядовості,
естетизмі народного життя, культуротворчості;

анархічний індивідуалізм, що виявляється в різних формах відцентрового,
партикулярного прагнення до особистої свободи, без належного прагнення
до державності, коли бракує ясних цілей, достатньої стійкості,
дисципліни й організованості;

перевага емоційного, почуттєвого над волею та інтелектом, перевага
морального буття над інтелектуальним у відношенні до екзистенціального
значення.

Політична культура, як і ментальність, має діяльнісну природу. Політичні
ідеали, традиції, стереотипи мислення і поведінки формуються в процесі
політичної діяльності, є її результатами. З іншого боку, соціальне
призначення політичної культури, її функції проявляються саме в процесі
політичної діяльності. Справа в тому, що ефективна політична діяльність
і політичний процес у цілому можуть відбуватися лише на основі певної
сукупності досягнень культурного освоєння політичних відносин. Як немає
політичної культури без політичної діяльності, так не може бути
політичної діяльності без політичної культури. Ці міркування допомагають
обгрунтувати відповідь на запитання, коли зародилася, з якого часу
функціонує українська політична культура.

Якщо існувала давня українська держава Київська Русь, то її народ,
“державні мужі”, які жили і творили в політичне організованому
суспільстві, повинні були мати певні уявлення про систему державного
управління, про права і обов’язки громадян, про традиції і цінності
політичного життя. Втрата українським народом своєї державності не
означала втрати набутої ним політичної культури В умовах іноземного
поневолення вона виконувала нові функції – служила
національно-визвольній боротьбі й будівництву майбутніх українських
держав. Кожного разу нові державні утворення базувалися на традиційних
для української політичної культури демократичних засадах.

Серцевиною політичної культури будь-якої нації є усвідомлення потреби
власної держави, ідеал цієї держави, тобто найкращі з національної точки
зору форми державного правління й устрою, функції держави в суспільстві.
У цілому політична культура виступає складним системним утвором, в якому
функціонують світоглядні, нормативно-ціннісні, практично-поведінкові та
інституційні компоненти. Певною мірою вони близькі за змістом до
ментальних настанов нації, є їх конкретним втіленням і проявом у
політичному житті суспільства.

Історія показує, що ментальність українців має визначальний вплив на
такі основні риси їх політичної культури: волелюбність, демократизм,
миролюбність, толерантність, а також зверхність особистих інтересів над
загальнонародними, політичний конформізм, схильність до анархізму,
міжусобної боротьби. Однак виникають запитання: що в ментальності
української нації є головним, визначальним? Які з особливостей
українського світосприйняття породжують позитивні, а які – негативні
риси української політичної культури?

Відомий український вчений Володимир Янів у своїх дослідженнях зробив
висновок, що українці за своїм психологічним складом є народом
західного, європейського типу, тоді як росіяни – східного, азійського.
Для європейських народів, стверджує він, характерний гармонійний
розвиток усіх основних духовних функцій людини: розуму, почуттів і волі.
Вони перебувають у постійному напруженні, активному впливові один на
другий, у динаміці, але й одночасно в рівновазі. Це породжує постійну
активність, рухливість і динамізм європейця.

Для пояснення особливостей українського індивідуалізму, його “вибуялого
характеру”, В.Янів звертає увагу на геополітичну, культурну та
психологічну “межовість” України. Україна найбільше з європейських
народів віддалена від Західної Європи і перебуває на межі двох світів –
Східного і Західного. Тому вона відчуває постійний вплив східної
культури. А для Сходу властива перевага почуттів над розумом і волею.
Ось чому український індивідуалізм, не контрольований розумом, не
опанований волею, надто керований почуттями, закономірно веде до згубних
наслідків.

Причину українських невдач, як зазначає вчений, можна сформулювати
парадоксом: “в неволі ми опинилися тому, що надто любили волю. Ми
боялися свого власного тирана і послаблювали себе внутрішньою боротьбою,
не виявляючи одночасно досить активності назовні, так довго, аж
запанували над нами чужинці”.

Вельми цікавим і продуктивним є ще один підхід до розкриття суті і
особливостей української психіки та пояснення її впливу на різні сфери
суспільного життя. О.Кульчицький підкреслював, що в історії українського
народу притягують особливу увагу “межові ситуації” (в екзистенціальному
розумінні) – “загрози смерті”, “випадковості”, “терпіння”, що витворила
геополітична ситуація України… багатої межової смуги поміж Заходом і
Сходом. У цій екзистенціально-межовій ситуації можливі були два види
реакції: “авантюрно-козацький”, героїчний стиль і стиль “притаєного
існування”, який вів до пристосовницького і пасивного ставлення до
довколишнього світу. При такому підході до пояснення сутності
української ментальності формується своєрідна біполярна модель, яка
поєднує лицарсько-козацький і пасивно-споглядальний типи ставлення до
довкілля; ці типи або чергуються в часі, або (з часом усе більше)
проявляються паралельно. У політичній сфері ці ментальні настанови
матеріалізуються в бунтарстві, героїчній боротьбі за національні
цінності та державну самостійність України, і разом з тим – в
егоцентризмі, байдужості до долі власного народу і власної держави.

Розвиваючи підхід О.Кульчицького, А.Бичко показує, як межовість, що
тривалий час була пов’язана з відсутністю власної держави, породжує
комплекс національної “меншовартості” українця, а останній продукує
комплекс “кривди”, образи. Ця кривда може проявитися “або в орієнтації
на реактивну агресію щодо дійсної чи уявних причин меншовартості.., або
в напрямку сублімації в стражданнях, або в соціально-утопічному
мрійництві”.

Ряд характерних рис української душі зумовлює соціопсихічний фактор.
Суть його в тому, що для українців, які споконвіку були хліборобською
нацією, властива селянська психологічна настанова, яка проявляється,
зокрема, в схильності до творення малих інтимних груп-спільнот, що
характеризуються почуттєвою близькістю, симпатіями, співчуттями, а не
національне обґрунтованими прагненнями до спільної мети. “Групи типу
спільнот, – пише О.Кульчичький, – не вимагали і не розвивали активних
настанов, навпаки, давали радше почин настановам рефлексивним, зверненим
у власне нутро…” У політичному житті цей соціопсихічний селянський
фактор, підсилений крайнім індивідуалізмом, проявлявся в схильності
українців до малих форм організації і самоуправління (громадоцентризмі),
в розколах і доробленні політичних партій та інших масових об’єднань, у
невмінні і небажанні виробляти і реалізувати загальнонаціональні
політичні програми.