.

Розенфельд Ю.М., Герасіна Л.М., Осипова Н.П. та ін. 2001 – Політологія (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
19 54725
Скачать документ

Розенфельд Ю.М., Герасіна Л.М., Осипова Н.П. та ін. 2001 – Політологія

З М І С Т

ВСТУП

ГЛАВА І Політологія як наука та навчальна дисципліна

§ 1 Політика – соціальне явище

§ 2 Предмет політології

§ 3 Взаємодія політології з іншими гуманітарними науками

ГЛАВА П Становлення та розвиток політичних ідей

§ 1 Політичні ідеї Стародавнього світу

§ 2 Політичні вчення в епоху Середньовіччя та Відродження

§ 3 Політичні вчення Нового часу: західна традиція

§ 4 Політична наука ХХ сторіччя

ГЛАВА Ш Політична влада

§ 1 Поняття влади

§ 2 Структура, ресурси, види влади

§ 3 Політична влада: сутність, відмінні ознаки,
взаємодії з правом

§ 4 Легітимність політичної влади

ГЛАВА ІУ Політична система суспільства

§ 1 Системний підхід до політичного буття

§ 2 Сутність, структура і функції політичної системи

§ 3 Типологія політичних систем

§ 4 Держава як головний елемент політичної системи

§ 5 Правова політика держави

§ 6 Типи і форми держави

§ 7 Політичний режим

ГЛАВА У Суб’єкти політики

§ 1 Суб’єкти і об’єкти політики як елементи політичних
відносин

§ 2 Основні суб’єкти політики

§ 3 Об’єкти політики

ГЛАВА УІ Політичне лідерство

§ 1 Лідерство як категорія політології

§ 2 Типологія політичного лідерства.

ГЛАВА УІІ Політична еліта

§ 1 Поняття та головні теорії політичної еліти

§ 2 Структура, функції та механізми рекрутування еліти

§ 3 Шляхи легітимації політичної еліти. Динаміка еліти:
“циркуляція” та обмін еліти

§ 4 Політична елітарність депутатського корпусу України

ГЛАВА УІІІ Громадянське суспільство і держава

§ 1 Генезис ідеї громадянського суспільства

§ 2 Перспективи розвитку громадянського суспільства

ГЛАВА ІХ Політичні партії

§ 1 Походження і сутність партії, їх функції

§ 2 Правові основи створення і діяльності політичних
партій

§ 3 Типологія політичних партій і партійних систем

§ 4 Особливості становлення багатопартійної системи в
Україні

ГЛАВА Х Політичні процеси

§ 1 Поняття політичного процесу; динаміка його розвитку

§ 2 Типологія політичних процесів

§ 3 Структурна композиція та форми протікання політичних
процесів

ГЛАВА ХІ Політична поведінка та участь

§ 1 Політична поведінка

§ 2 Політична участь: форми, типи, суб’єкти

§ 3 Мотивація політичної участі

§ 4 Види політичної участі та поведінки

ГЛАВА ХІІ Політичні технології

§ 1 Сутність сучасних політичних технологій

§ 2 Технології реалізації функцій політичної системи

§ 3 Технології політичного менеджменту

§ 4 Технології проведення електоральних кампаній

§ 5 Інформаційні технології у виборчій боротьбі

§ 6 Лобізм як політична технологія

ГЛАВА ХІІІ Політична культура суспільства

§ 1 Сутність і структура політичної культури

§ 2 Функції політичної культури

§ 3 Типологія політичної культури. Політичні субкультури

§ 4 Основні шляхи і чинники формування політичної
культури

§ 5 Політична культура сучасної України

ГЛАВА ХІУ Політика та ідеологія

§ 1 Сутність ідеології, її співвідношення з політикою

§ 2 Політичні цінності

§ 3 Характеристика спектру ідейно-політичних сил.

§ 4 Сучасні політичні ідеології

ГЛАВА ХУ Етнонаціональна політика

§ 1 Сутність етносу нації. Поняття “національне” та
“націоналізм”

§ 2 Національні відносини. Національна політика

§ 3 Національна політика України

ГЛАВА ХУІ Міжнародна політика і глобальні проблеми сучасності

§ 1 Міжнародні відносини і світовий політичний процес

§ 2 Світова політика і глобальні проблеми сучасності

§ 3 Україна в сучасних міжнародних відносинах

Литература.

ГЛАВА І. ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА

Вивчення будь-якої науки починається зі з’ясування, що та як вона
досліджує, як виникла та розвивалася, які її найбільш характерні риси,
місце та роль у пізнанні та перетворенні суспільства. Політологія –
наука про політику, роль якої, особливо на певних етапах розвитку
суспільства, важко переоцінити.

Є такий вираз: якщо сучасна людина не цікавиться політикою, політика
цікавиться нею, бо нема людини, яка могла б сказати, що вона знаходиться
не в сфері діяльності політики. Навіть якщо людина вважає себе
аполітичною, вона змушена визначати та поважати рішення політичних
властей.

Політика – це необхідність і одночасно потреба сучасної людини: вона
визначає перспективу для людини, але й одночасно є обмежувачем будь-яких
її дій в усіх сферах суспільного життя. Тому знання політики відповідає
інтересам … людини, яка намагається зрозуміти своє місце та роль у
суспільстві, світі, краще задовольнити свої потреби в співтоваристві з
іншими людьми, мати вплив на вибір цілей та засобів їх реалізації в
державі.

§ 1. Політика – соціальне явище.

Що таке політика, яка стала невід’ємною частиною людського існування?

“Політика” одне з найбільш поширених та багатозначних слів в багатьох
мовах світу. В сучасні мови та культури термін “політика” увійшов як
запозичення з давньогрецької (politika). Він грунтується на
давньогрецьких поняттях, пов’язаних з державою, владними відносинами,
наукою керівництва людьми та суспільством. Давньогрецький мислитель
Аристотель (384-322 до н.е.) в своєму трактаті “Політика” сформулював
думку про те, що політика – це сфера загальних, публічних,
загальнозначимих інтересів різноманітних груп людей. Одночасно вона
виступає і як засіб вирішення задач управління загальними справами,
єднання суспільства. Політика, за Аристотелем, – це мистецтво управління
державою, а держава ототожнювалась із суспільством, в рамках якого
здійснювалось спільне життя людей.

До 19 ст. політика традиційно розглядалась як вчення про державу. Але в
новий час розвиток політичної думки та уявлень про державу привели до
виділення науки про державу та її обособлення від політичної науки.
Уявлення про політику значно розширилось, і вона опинилась предметом
різних тлумачень.

Сьогодні можна виділити наступні основні тлумачення політики:

Політика – це сфера діяльності і сама діяльність індивідів, соціальних
шарів та груп, класів, націй та держав з приводу влади. Політика –
мистецтво управління державою, участь у справах держави, визначення
задач, форм, змісту діяльності держави. Політика – це система принципів
та норм регулювання життя суспільства в цілому та соціальних груп, які є
в суспільстві. Політика – це концепції, програми дій з приводу влади та
самі дії.

В кожному з цих підходів можна побачити розуміння політики як області
між групових відносин з приводу використання влади, її публічних
інститутів для реалізації їх загальнозначних інтересів та потреб.

Найбільш адекватне визначення поняття політики дав видатний німецький
соціолог Макс Вебер (1864-1920). Поняття “політика”, – писав він,-має
надзвичайно широкий сенс та охоплює усі види діяльності з самостійного
керівництва. Кажуть про валютну політику банків, дисконтну політику
Імперського банку, про політику профспілки під час страйку; можна надати
про шкільну політику міської чи сільської спільноти, про політику
правління, яке керує корпорацією, в решті решт, навіть про політику
розумної дружини, яка намагається управляти своїм чоловіком”(Вебер М.
Избранные произведения.-М.,1990,с.644). Але, розглядаючи питання про
політику та політики в вузькому сенсі, сугубо науковому плані, М.Вебер
був схильний використовувати ці поняття, прямо пов’язуючи їх з владою та
державою. “Отже, – резюмував він свої розсуди, – політика, судячи з
усього, позначує спрямування до участі у владі або здійснення впливу на
розподіл влади, будь то між державними, будь то внутрі держави, між
групами людей які воно в себе включає.(Теж, с.646).

Об’єднуючи різні трактування, можна дати наступне визначення політики –
де особлива сфера діяльності між класами, націями та іншими соціальними
групами, ядром якої є проблема завоювання, утримання та використання
державної влади.

Під політичним розуміється все те, що має відношення до явищ,
інститутів та відносин у суспільстві, за якими стоїть влада, яка існує в
суспільстві для збереження порядку та вирішення інших задач. Саме
істотне в політиці устрій державної влади. Будь-яка проблема набуває
політичного характеру, якщо її рішення торкаються інтересів соціальних
класів, шарів та груп. Політика постійно пов’язана з інтересами тих, хто
бореться за завоювання або утримання влади.

Людське суспільство завжди було поділено на різні соціальні групи або
категорії людей. Критерії розподілу можуть бути дуже різноманітні –
класові, професійні, майнові, статовікові та ін. Але люди можуть і
об’єднуватися за різними ознаками: за рівнем освіти, ціннісним
орієнтаціям та багато якими іншими. Іншими словами, існує чимало причин,
які як об’єднують, так і роз’єднують людей, які знаходяться в тих чи
інших соціальних групах, бо й відділені вони один від одного різними
інтересами.

Інтерес, як соціальне явище, – це об’єктивно обумовлений мотив
діяльності певної соціальної групи певної людини або держави,
спрямований на досягнення конкретної мети, на відмінність від простої
потреби (її може мати будь-яка тварина). Людські інтереси спрямовані не
стільки на предмет їх задоволення, скільки на соціальні інститути,
існуючі заклади, норми взаємовідносин між людьми, на все те, від чого
залежить розподіл матеріальних та духовних благ. Прагнення до влади
(завоювання та утримання) завжди пов’язане з протиріччями та конфліктами
між крупними суспільними групами на основі розподілу різного роду благ.
Тому політичні явища та процеси – це концентрований вираз економічних
інтересів різних суспільних груп.

Зміст політики визначається інтересами провідних соціальних груп або
сил суспільства. Сфера політики охоплює усе, що пов’язано (владними
відносинами, з проведенням тієї чи іншої суспільної лінії поведінки, яка
виражає корінні інтереси тих чи інших соціальних груп, організації,
людей. Зміст політики має вираз в її цілях, програмах, цінностях, в
проблемах та задачах, які вона вирішує, в мотивах, механізмах та методах
прийняття рішень та їх реалізації. Відповідно політика може бути
демократичною та авторитарною, передовою та традиційною, революційною та
реформаторською, публічною та закритою, проводимою від імені того чи
іншого процесу чи соціально-політичного блоку.

В умовах протилежності, чи просто різниці інтересів класів, шарів та
соціальних груп суспільству життєво необхідно мати інститут для
забезпечення мінімуму їх консолідації. Що ж (або хто ж) може об’єднати
різні, нерідко протилежні інтереси в рамках єдиного суспільства, не
припустити взаємного знищення? Таким інститутом покликана бути держава,
покликана, за виразом Ф.Енгельса “примирити протилежні класи, шари”.
Держава, за думкою Ф.Енгельса, будучи продуктом та проявом непримиримих
класових протиріч разом з тим настільки “угамовує” міжкласові зіткнення,
наскільки це необхідно для того, щоб тримати їх межах “порядку” та не
дати класам з протилежними економічними інтересами винищити один одного
та суспільство в нещадній боротьбі (Див.: Маркс К., Енгельс Ф. Соч., 2-е
изд., т. 21, с.170).

Специфіка державної політики в тому, що вона, відбиваючи та захищаючи
інтереси певної соціальної групи, повинна враховувати і інтереси усіх
інших соціальних шарів та груп, що існують в суспільстві, як би
інтегруючи їх, збереження цілісності суспільства, досягнення та
підтримання громадянської згоди – однак з найважливіших задач державної
політики.

Політика завжди носить владний характер, бо досягти поставлених цілей
неможливо без примусу, волевих зусиль та впливу суб’єктів задля
досягнення загальних інтересів людей. Владний характер має вираз в
політико-державних та політико-недержавних відносинах, які дуже складні
та протирічні, зорганізовані як вертикально, так й горизонтально. В цих
відносинах люди, соціальні спільноти не створюють матеріальні та духовні
цінності, але діяльність політичних суб’єктів від цього не є менш
значимою, бо вони керують суспільно-політичними та іншими процесами
суспільств та держави.

Політика появляється там і тоді, де і коли немає природної згоди, але
існує потреба та необхідність в узгодженій поведінці. В цьому сенсі
політика являє собою регулювання суспільних відносин через їх
орієнтування, направлення розвитку в багатьох галузях або в усій їх
сукупності. Яка буде політична, тобто в якому напрямку, з якою метою, з
використанням яких засобів будуть здійснюватись владні зусилля, залежить
від рівня розвитку кожного суспільства, від його соціальної структури,
співвідношення класових сил, особливостей історичного розвитку, традицій
та культури.

В основі політики лежать або співпраця, кооперація та взаємодопомога
людей, або ворожнеча, конфронтація, насильство та конфлікти між ними, а
також організаціями, що виражають їх інтереси.

§ 2. Предмет політології.

Щоб визначити зміст політології як науки та предмета, слід нагадати, що
сучасне суспільство являє собою певну систему, яка складається з
взаємопов’язаних, але все ж самостійних підсистем (сфер діяльності):
виробничої (економічно-господарської), соціальної, духовної та
політичної. Кожної з них притаманні певні функції. Так, виробнича
підсистема забезпечує матеріальну основу життя суспільства, соціальна та
духовна – сприяє розвитку виробництва та відтворення людини, нормальному
розвитку та функціонуванню соціальних інститутів. Політична підсистема
покликана створювати найбільш благоприємні умови для ефективного
функціонування усіх ланок суспільних систем.

Кожна з найважливіших підсистем людського суспільства може зберігати
життєздатність та функціонувати лише за умови, якщо інші справно
виконують свої функції. Відсутність такого взаємозв’язку приводить до
невирішуваних проблем, що наочно виявляється на прикладі нашої країни.
Почав проводити економічну реформу та ліквідував несправедливу
зрівняльну систему розподілу матеріальних благ, влада не створила
механізм соціального захисту студентів, учнів, малозабезпечених та
незабезпечених верств населення. Щоб створити такий механізм, потрібно
провести широкомасштабні структурні політичні реформи, але такі реформи
неможливі без реальних зрушень в економічній та соціальній сфері.

Якщо виходити з того, що кожній підсистемі суспільства характерні
тільки її притаманні явища та процеси, то політологія вивчає політичну
сферу життя суспільства, причому вивчає на 3х рівнях: Перший рівень –
теоретичний, рівень філософського аналізу, де предметом міркувань є
загальна теорія суспільного розвитку. Другий рівень – практичний, рівень
конкретно-теоретичного аналізу, у центрі уваги якого знаходяться основні
положення теорії політики, яка створює науковий образ політичної
діяльності в цілому. Третій рівень – емпіричний (від “емпіріа” –
дослід), тобто аналіз конкретних результатів дійсності у вигляді описів,
пояснень, прогнозів.

Об’єктом політології виступає політична сфера суспільства, усі процеси
та явища, що проходять в ній. В самому широкому сенсі слова політична
сфера є галузь суспільних відносин, що пов’язана із взаємодією різних
спільнот людей, соціальних груп, верств, класів, націй. Вона включає в
себе ряд соціальних інститутів та організацій, якими опосередкується ця
взаємодія. Найважливішими з таких інститутів є держава. Саме участь в
справах держави, направлення держави, визначення форми, завдань,
змісту діяльності держави і є політика, є головний зміст діяльності
людей в політичній сфері.

Але цю сферу суспільного життя, як відомо, вивчає також філософія,
історія, соціологія, теорія держави та права, інші науки. Кожна з них
розглядає процеси, що проходять в сфері політики, під специфічним кутом
зору, або, як кажуть, має свій предмет вивчення, які ж боки політики,
політичної сфери суспільства вивчає політологія?

Предметом політології є головним чином, політична влада –
закономірності її формування та розвитку, форми та методи
функціонування. Так, за думкою відомого американського політолога
Г.Д.Лассуела (1902 – 1978) політика та влада взаємопов’язані та
взаємообумовлені. ”Коли ми розмовляємо про науку в області політики, –
писав він, – ми маємо на увазі науку про владу”. (Цит. По Федун А.А. “О
предмете и методе политологии”, Социально-политические науки, 1991, №3,
с.66).

Поряд з аналізом феномену політичної влади, політологія покликана також
досліджувати її боки політичних явищ, діяльності інститутів та закладів,
які залишаються не в полі зору відповідних наукових дисциплін. Мова йде,
наприклад, про дослідження різноманітних аспектів політичного
світогляду, політичної культури, політичної практики, методики та
методології пізнання політичного життя та інше.

Політологія як самостійна сфера політичних знань має систему наукових
понять та категорії. Своєрідність політології як науки полягає в тому,
що ключовим питанням та основною її категорією є політична влада. Всі
соціальні явища та процеси політологія розглядає відносно політичної
влади. Політика існує там, де існує боротьба за владу, за її оволодіння,
за її використання та утримання. Без влади не може бути політики, бо
саме влада виступає засобом її реалізації.

Отже, до понять та категорії загальної теорії політики та політичних
систем відносяться: політика, політична влада, суб’єкти політики,
політичні відносини, політична система суспільства, політичні норми,
політичні інститути, держава, політична партія, суспільне об’єднання,
суспільний рух, політична ідеологія, політична культура.

Основними поняттями, що розкривають динамічний аспект політичної
дійсності, є: політична діяльність, політична дія, політичне рішення,
політичний процес, політичний конфлікт, політична соціалізація,
політична поведінка, політична участь. Крім того, в політології широко
використовуються поняття та категорії суміжних з нею наукових дисциплін.

Як і будь-яка наука, політологія має систему закономірностей, які
характеризують найбільш істотні та стані тенденції розвитку та
використання політичної влади. В політологічній літературі
загальноприйняте (хоч і не усіма авторами) виділяти три групи
закономірностей, в залежності від сфери їх прояву.

Перша група – це політико-економічні закономірності, які відбивають
співвідношення між економічним базисом суспільства та політичною владою
як елементом надбудови. Найважливіші закономірності цієї групи були
відкриті К.Марксом та Ф.Енгельсом. з точки зору марксизму, політична
влада є лише породженням економічної влади. Політика й, відповідно, вся
система політичної, державної влади вилучені об’єктивною закономірністю,
розвитком економічних процесів. Економічні інтереси є соціальною
причиною політичних дій. Разом з тим політична влада має відносну
самостійність, яка відкриває чималі можливості для політичного впливу на
економічні процеси. але самостійність політичної влади не повинна
породжувати культ політичної влади, ілюзій відносно її реальних
можливостей, бо намагання за допомогою адміністративного примусу
“обійти” економічні закони не ведуть до досягнення поставленої мети.

Друга група закономірностей – політико-соціальні які характеризують
розвиток політичної влади як особливої соціальної системи з власною
внутрішньою логікою та структурою. Тут основною закономірністю є
зміцнення сталості політичної влади, причому, в різних системах ця
закономірність реалізується по-різному. Так, авторитарна система для
зміцнення сталості об’єктивно потребує максимальної концентрації влади,
застосування насильства в усіх сферах суспільного життя. Демократична
система передбачає розподіл влад на законодавчу, виконавчу та судову,
опору на принципи зацікавленості, згоди та консенсусу.

Третю групу закономірностей створюють політико-психологічні, що
відбувають комплекс існуючих зв’язків та відносин між особистістю та
владою. Найбільший інтерес з даної групи представляють закономірності,
пов’язані з досягненням влади політичним лідером, вперше сформульовані
ще Н.Макіавеллі (Див.:Федун Л.А О предмете и методе политологии//
Социал.-политич. науки, 1991, №3, с.66-67).

В політологічній літературі існує і інші підходи до визначення
закономірностей політології як науки та навчальної дисципліни. Так,
можна виділити закони структури, функціонування та розвитку. Закони
структури визначають способи організацій політичних систем, їх внутрішню
визначеність та взаємообумовленість. Закони функціонування – це істотні,
необхідні зв’язки між політичними суб’єктами в процесі їх часових змін.
Закони розвитку – це закони переходу від одного порядку взаємовідносин в
системі до іншого, від одного стану структури до іншого (Див. Борцов
Ю.С., Коротец И.Д., Шпак В.Ю. Политология в вопросах и ответах.
Ростов-на-Дону, “Феникс”, 1998, с.27). Г.Т. Тавадов в систему законів
(закономірностей) політології вивчає: а) закономірності виникнення та
розвитку політичних інтересів, їх взаємодію та взаємообумовленості з
економічними та іншими сферами життєдіяльності суспільства; б)
закономірності становлення, функціонування та розвиток політичної влади;
в) закономірності виникнення функціонування та розвитку політичних
відносин, процесів, явищ, подій; г) закономірності взаємовідносин між
особистістю та владою (Див.: Тавадов Г.Т. Политология: учебное пособие.
М., “Гранд”, 2000, с.9).

Слід враховувати, що політична наука не тотожна предмету політології.
Наука – значно ширше, об’ємніше предмета включає в сферу дослідження всі
процеси та явища політичного життя. Предмет же –це мінімум знань, що
базуються на науковій політологічній основі, що обмежена певними рамками
проблем, що вивчаються.

Виходячи з такого розуміння предмета політології, можна викреслити
наступні його структурні елементи:

основні етапи історії політичної думки;

політична влада та механізм їх функціонування;

суб’єкти політичних відносин;

проблеми політичних еліт та політичного лідерства;

формування та функціонування політичних систем суспільства та їх
основних елементів (держави, політичних партій, суспільно-політичних
об’єднань, інші);

політичний процес, політичні конфлікти;

національна політика та національні відносини;

політична культура суспільства;

взаємозв’язок політики та ідеології.

В найбільш узагальненому вигляді предмет політології можна як систему
знань про тенденції та закони функціонування та розвитку політичного
життя соціальних спільнот, які відображають реальний процес включення їх
в діяльність з реалізації політичної влади та політичних інтересів.

Важливе місце в політології займають методи та засоби досліджень. Як і
будь-яка наука, політологія використовує загальні та специфічні методи
дослідження, способи та підходи до вивчення правдивих та обгрунтованих
даних. До загальних відносяться усі її методи, якими користуються окремі
суспільні науки; соціологічний, історичний, математичний. В суспільних
науках використовуються загальнологічні методи: аналіз та синтез,
індукція та дедукція, абстрагування та сходження від абстрактного,
поєднання історичного та логічного аналізу, аналіз та моделювання та
інші подібні методи.

Але є методи, які притаманні політології значно більше, ніж іншім
наукам, ті, які по суті, перетворили її в самостійну дисципліну. Ці
методи наступні:

Системний метод – передбачає комплексний аналіз політичних явищ, що
склались, механізмів функціонування політичних організацій, інститутів.
Системний метод аналізу суспільно-політичних елементів, структури,
функціонування, і т.ін.

Системний аналіз політичних процесів та явищ може торкатись трьох
різних питань (рівнів):

а) політичної системи як цілого (наприклад, система капіталізму, система
окремої держави);

б) частини окремих глобальних систем – підсистем (наприклад, партійна
система, система профспілок, система місцевої влади);

в) окремих елементів політичної системи (наприклад, політична партія,
уряд).

Біхевіористичний метод (від англ. слова behaviour –поведінка, буквально
– наука про поведінку) – суть якого в вивченні політичних явищ шляхом
аналізу поведінки окремих людей. Прибічники цього методу вважають, що
політика, як суспільне явище, – поперед усе індивідуальний вимір, і усі
групові форми діяльності обумовлюються висновками з аналізу поведінки
індивідів, об’єднаних груповими зв’язками. Участь в політичних процесах
та явищах визначається їх психічним станом, емоціями, волею.
Спостереження за політичною поведінкою особистості ставить за мету
отримання будь-якої емпіричної інформації, за допомогою або
спостереження, або косвеним шляхом отримання відомостей (анкетування,
інтерв’ю, аналіз документів).

Кількісні методи – пов’язані з біхевіористичним методом, бо політичні
явища, подібно до природних, можна вирішити, порахувати. Прибічники цих
методів широко використовують ЕОМ, інші рахувальні машини в
дослідженнях, що проводяться в політичній сфері; аналізують результати
виборів, розвиток політичних інститутів, інші.

Кількісні методи в політології реалізуються за допомогою наступних
найбільш популярних способів дослідження:

а) статистичне дослідження політичної активності, яке ставить за мету
вияв закономірностей в поведінці виборців;

б) анкетне обслідування та інтерв’ю – дають уяву про масово поширені
погляди та політичні позиції, роблять можливим їх вимір;

в) лабораторні експерименти – найбільш поширені при дослідженні
зовнішньої політики та міжнародних відносин. Сутність методу – у
випрацювані передбачаємих сценаріїв розвитку подій (наприклад, конфлікт
між державами).

Порівняльні методи – найбільш давні, ними користувались Аристотель,
Платон, Монтеск’є, Маркс, Ленін, інші. Особливості порівняльного методу
в тому, що співставляються два чи більш політичних об’єкта, або їх
частин, що мають риси подоби (наприклад, структура однотипних, але
різних військових угруповань або подібних економічних організацій,
інші).

Існують певні принципи відбору предметів для порівняння. Це, по-перш,
інституціональний принцип, коли вибирають аналогічні інститути та
аналізуються їх схожості та відмінності. (Наприклад, Верховна Рада
України та парламент Великобританії: Обидва законодавчі органи, але
різності – суттєві). По-друге, функціональний принцип, який відноситься
до політичної практики, коли беруться два чи більш об’єктів з істотними
зовнішніми відмінностями, але таких, що обслуговують її же самі інтереси
та потреби (наприклад, і соціал-демократичні, і комуністичні партії
виступають від ім’я робітничого класу, виражаючи та захищаючи формально
його інтереси).

Метод прийняття рішень – найрозповсюджений метод в політології. Його
основними поняттями є:

а) центр прийняття рішень (суб’єкт політичної діяльності, або хто
приймає рішення);

б) процес прийняття рішень (обговорення, консультації, або – як
приймаються рішення);

в) кінцевий результат прийнятого політичного рішення;

г) використання засобів для реалізації політичного рішення.

Цей метод об’єднує інші методи, спирається на аналіз доступних
матеріалів та політичних рішень.

Місце і роль будь-якої науки, у тому числі й політологів, визначається
функціями, що вона виконує. Спираючись на сутність та структуру
політології, можна викреслити наступні її основні функції.

Функція раціоналізації політичного життя: політичних інститутів та
відносин, політико-управлінських рішень, поведінки, і т. ін. Політологія
виступає теоретичною основою політичного будівництва, політичних реформ
та реорганізацій. Вона обгрунтовує необхідність створення одних та
ліквідацію інших політичних інститутів, випрацьовує оптимальні моделі
управління державою, технологію відносно безболісного вирішення
соціально-політичних конфліктів.

Описова функція – констатація політичних проблем та їх оцінка, визнання
певного стану справ бажаним чи небажаним. Політологія дає оцінку
політичному строю, інститутами, поведінці та подіями. Якщо виявляється
невідповідність політичних явищ поставленим цілям – даються рекомендації
про можливі запобіжні заходи. Опис – перший та обов’язковий крок для
переходу до інших функцій політології.

Роз’яснювальна функція – містить у відповіді на інші питання,
наприклад, з якої причини дане явище (процес) взагалі мало місце; або
чому воно має саме такі , а не інші ознаки.

Прогностична функція – полягає в тому, щоб відповісти на питання, по
якому шляху будуть розвиватись політичні процеси, який буде мати в
майбутньому вигляд політична реальність, коли будуть мати місце певні
процеси чи явища. Це необхідно для відпрацювання механізму раціональної
організації політичних процесів, особливо таких її різновидів та форм,
як авторитет, вплив, примус, інше.

Питанням передбачення майбутніх людей займається спеціальна наука –
футурологія. Характерною рисою футурології є те, що вона складає
середньотермінові прогнози (коло 50 років). Але ж період передбачення
тут занадто великий, щоб визнати вірогідним пряме прогнозування
наслідків. На сучасному етапі особливо велике значення набуває
короткотермінове прогнозування наслідків політичної поведінки суб’єктів
в різних регіонах країни та політичних акцій, що проводяться ними.

Інструментальна (або прикладна) функція покликана давати відповіді на
практичні питання: які вжити заходи або прийняти рішення, щоб отримати
бажаний результат, що потрібно зробити, щоб передбачення проектуємої
дійсності здійснилось – або не здійснилось. Щоб задовольнити цю вимогу,
необхідно мати правдиву інформацію про стан справ та знання засобів
ефективного впливу. Такі знання повинен мати кожний досвідчений політик.
Ця функція також забезпечує вивчення та облік ефективності політичних
рішень, що приймаються, етап суспільної думки, відношення громадськості
до політичних структур, інститутів та норм.

§ 3. Взаємодія політології з іншими

гуманітарними науками

Політологія як самостійна наука має свій специфічний предмет
дослідження, завдяки чому вона констатувалась в самостійну дисципліну.
Але політологія взаємодіє та тісно пов’язана з рядом інших суспільних
наук, об’єктом яких також є (більш чи менш) політична сфера суспільного
життя. До них, поперед усе, можна віднести філософію, історію,
соціологію, юриспруденцію, політична економія, соціальна психологія.

Філософія, як відомо, претендує на роль загальнометодологічної
дисципліни, предметом її дослідження виступають найбільш універсальні
принципи мислення та пізнання. Філософія розглядає найбільш загальні
питання політики, визначає методологію світоглядної спрямованості
аналізу політичних явищ та процесів. Філософське обгрунтування політики
використовується політологією для формування загального погляду на
політику, розуміння її взаємозв’зку з іншими секторами суспільного
життя, аналізу політики.

Політична історія досліджує процес розвитку політичного життя
суспільства, державних інститутів, партій та рухів. Використання
матеріалів та досягнень історичної науки допомагає враховувати досвід та
традиції, виявляти тенденції політичних процесів та їх наслідків
співвідношення політології та історії визначається тим, що , з одного
боку, політична наука допомагає створити теоретичну базу аналізу
реальної еволюції політичних процесів; з іншої – історія та сучасна
політична практика слугують не тільки визначеними критеріями
правильності теоретичних висновків політичної науки, але й основою нових
узагальнень та висновків.

Соціологія та політологія найбільш тісно пов’язані один з одним. З
точки зору об’єкту та методів дослідження політологія та така галузь
соціології як політична соціологія, мало різняться. У соціологів
політологія активно сприймає методи вивчення політичного життя, особливо
тих явищ та процесів в політиці, які проходять за участю великих мас
людей. Досягнення соціологічних знань впливають на технологію політику
виборчої боротьби, методи пропаганди, свободи керівництва масовою
поведінкою. Але залишаються і принципові відмінності в предметі їх
дослідження. Політологія розглядає політику як процес, який підкорений
певним закономірностям. Соціологія політики вивчає цей процес не сам по
собі, а його “людський вимір”. Її цікавить, як політика впливає на
розвиток людей та їх спільнот. У політології в центрі уваги політика, її
складові, рух та ефективність; в центрі уваги політичної соціології –
людина в політиці, взаємозв’язок політичних та соціальних відносин.

Правова наука, як відомо, пов’язана з врегулюванням відносин та
поведінки людей в процесі суспільного життя, в тому числі і в сфері
політики. Право та політика – дві взаємопов’язані сфери суспільного
життя. З одного боку, політична держава санкціонує та констатує систему
права, роблячи її публічною, загальнообов’язковою, всезагальною, причому
її порушення тягне за собою заходи державного впливу, але з іншого боку,
сама держава підтримується та забезпечується правом. Спільним між
політологією та правовою наукою є те, що вони досліджують
державно-правові проблеми та явища. Але між ними є й істотні
відмінності. Відомий голландський юрист Г.Гроцій вважав, що “предмет
юриспруденції – це питання права та справедливості, а предмет політичної
науки – доцільність та користь”.

Важлива відмінність між політологією та правознавством витікає з
різниці між політичною та адміністративно-правовими сферами управління.
Право та адміністративно- правова сфера – це поперед усе закони, укази,
розпорядження; політика, політична сфера управління – це стратегія та
тактика поведінки та діяльності людей та їх організацій, вплив владних
структур на суспільство за допомогою не скільки правових норм, скільки
багатьох інших засобів та заходів (силових, матеріальних, ідеологічних,
психологічних та інших). Друга відмінність між політологією та
правознавством – в тому, що норми права досить визначені, а політика
більш змінлива та непостійна. В різних групах людей існують відмінні,
змінюються політичні цінності та принципи, та й сприймаються вони
по-різному. Політика є більш гнучкою та протирічивою, менш визначеною та
постійною, ніж право, сферою взаємодії людей. Іншими словами, правову
науку цікавлять ті політичні відносини, які здійснюються за участю
держави та регулюються правом. В сфері її уваги знаходиться структура
владних відносин, норми та інші форми забезпечення її сталості.
Політологія звернена до вивчення динамічного боку цих відносин, який
несе на собі відбиток впливу людської свідомості, діяльності, культури.

Політична економія, економічно обгрунтовуючи політичні процеси,
дозволяє бачити в останніх боротьбу за реалізацію економічних
інтересів. Економіка має вирішальний вплив на політичні явища шляхом
вольових зусиль людини, яка , знаходячись в неоднорідних умовах
(історичні, ідеологічні, культурні, природньо-географічні, інші),
по-різному сприймає її вимоги, використовує різні засоби, форми та
методи впливу. Але й політика має зворотний вплив на економічні процеси,
закріплюючи, гальмуючи або стимулюючи їх розвиток. За допомогою політики
та політичної влади соціальні шари, що займають в суспільстві домінуюче
становище, закріплюють та помножують свій матеріальний стан, гарантують
його незалежність від можливих посягань з боку інших членів суспільства.
У зв’язку з цим економічну науку можна розглядати як одну з
методологічних основ політології. В свою чергу, політологія дає наукове
обгрунтування принципів відпрацювання та здійснення економічної
політики, державного регулювання економічних процесів.

Соціальна психологія вивчає закономірності та механізми формування,
функціонування та розвитку суспільно-психологічних явищ, процесів та
станів, суб’єктами яких є різні соціальні групи, шари, індивіди. Предмет
її вивчення складають суспільно-психологічні явища, в тому числі в сфері
політики. Звідси – тісна взаємодія цієї науки з політологією. Разом з
цим, кожна з цих наук виконує по відношенню один до одного методологічну
роль. Знання політичних закономірностей дозволяє розкрити сутність
психологічних явищ в сфері політики, а знання психологічних
закономірностей допомагає виявити глибинну сутність політичних процесів.

На стиці політології та соціальної психології склалася та розвивається
відносно самостійна наукова дисципліна – політична психологія, предметом
якої є психологічні фактори політичної поведінки людей.

Зрозуміло, політологія взаємодіє не тільки з вказаними вище науками.
Взаємозв’язок політології існує з географією, антропологією,
етнографією, демографією. Сучасна політична наука виявляє інтерес до
предметів вивчення таких природничих наук, як біологія, екологія, інші.

На закінчення даної теми можна поставити питання: а навіщо студенту
будь-якої “неполітичної” спеціальності потрібні знання про політику?

Справа в тому, що будь-який ВНЗ, незалежно від спеціалізації, готує
поповнення в ряди інтелігенції, особливого соціального прошарку, якому
притаманні певні соціальні риси. В “Британській енциклопедії” слово
“інтелігенція” трактується як “група інтелектуалів, яка знаходиться в
опозиції до існуючої влади”. Оригінальне визначення, але справедливо по
суті! Адже прогрес суспільства залежить від його спроможності
випрацьовувати альтернативні ідеї, відстоювати їх право на існування,
кращі з них втілювати в життя.

Громадянськість, тобто свідоме та активне виконання громадянських прав
та обов’язків – корінна якість інтелігента. Право на опозицію має кожна
особистість. Але опозиція повинна бути у відповідності з законом,
проявлятись з високою політичною культурою. А для цього необхідний
мінімум знань, вмінь, що й надає політологія.

Особливе значення політологія має для конкретної людини в суспільстві,
яке тільки створює демократичні засади життя. Політологія збагачує
особистість політичним досвідом, формує свідомого та самостійного
суб’єкта історичного процесу.

ГЛАВА ІІ. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНИХ ІДЕЙ

У політологічній літературі існують різні підходи вивчення історії
політичних вчень. Один із них – розгляд через аналіз політичних вчень
під кутом зору тяжіння їх до тієї або іншої інтелектуальної традиції.
Так, Демидов О.І. і Федосєєв О.О. аналізують історію політичних вчень з
позицій релігійної, юридичної і політико-соціологічної традицій. /Див.
Демидов А.И., Федосєєв А.А. Основы политологии.- М.”Высшая школа”, 1995,
С. 14-48/. Проте більшість авторів викладають історію політичної думки
в хронологічному /часовому / просторі, виходячи з узвичаєної
періодизації історії: древній світ, середньовіччя, новий і новітній
час.

При будь-якому підході акцентується увага на тісний зв’язок політичних
вчень минулого із сучасністю. Знання минулого допомагає краще зрозуміти
теперішнє Не випадково і сьогодні, наприкінці XX сторіччя ми продовжуємо
аналізувати тексти видатних мислителів минулого і навіть ведемо із
ними полеміку. Так, що видатний сучасний західний філософ К. Поппер
/1902 – 1994/ у своїй книзі “Відкрите товариство і його вороги полемізує
з Платоном з приводу його “політичної програми”. К.Поппер відзначає, що
коли він звертається до минулого, проблема, аналізована їм, стає
проблемою сучасності.

І ще одне попереднє зауваження. Історія становлення і розвитку
політичних ідей – не рівномірний поступальний процес планомірного
накопичення знань. Як в історії взагалі бувають стрибкоподібні,
революційні епохи, так і в історії політичних ідей були періоди, коли
відбувалися своєрідні вибухи людського інтелекту, свого роду духовні
революції, багато в чому визначавші подальший хід людської цивілізації.
Видатний німецький філософ К. Ясперс /1863-1969/ виділив два “осьових
часи”, дві «осьових епохи» у розвитку ідей і навчань. Перша “осьова
епоха” – це період приблизно між 800 і 200 р.р. до н.е., коли майже
одночасно і незалежно одне від одного утворилося декілька внутрішньо
споріднених духовних центрів / на Сході – у Китаї, Індії, Персії,
Палестині ; на Заході – у Греції/. В результаті діяльності мислителів
цього періоду з’явилась людина раціонально мисляча, спроможна до
самосвідомості, тобто до процесу, коли свідомість /мислення/ людини
робить предметом дослідження сама свідомість, саме мислення. З’явилась
людина такого типу, яка збереглася і донині.

Друга “осьова епоха” – 1500-1800 р.р. – Схід торкнулася менше і
викликала взлет людської думки в Європі. К. Ясперс називає імена
Спінози, Канта , що видатних філософів, що займалися політичними,
правовими і морально-етичними проблемами, а також і Мікеланджело,
Рафаеля, Шекспира, Гете, Баха, Моцарта й інших видатних особистостей
того часу – усі вони учинили якісний стрибок у розвитку духовного світу
людства. Остаточно кроки, що відокремлюють все історичне минуле від ще
схованого від нас майбутнього були зроблені лише в XIX сторіччі /Див.:
К. Ясперс. Зміст і призначення історії. М., 1991, С. 32-35, 96-97/.

§ 1. Політичні ідеї Древнього світу.

Історично першою формою пізнання політики було її релігійно-міфологічне
трактування. В II-I тисячоріччях до н.е. панували уявлення про
божественне походження влади і суспільно-політичного порядку.
Різноманітні версії міфу відбивали можливі варіанти упорядкування і
регуляції відповідних суспільних відносин.

Але вже в УШ-У1 вв. до н.е. намітилася тенденція відходу від релігійно
міфологічного уявлення до більш раціонального, “земному” погляду на
світ узагалі, на державу, владу , право – зокрема.

Результати цієї тенденції предстають у вигляді вчень Будди в Індії,
єврейських пророків у Йеремії і Мсайи й ін. – у Палестині, мудреців
софістів і філософів – у Греції, юристів -Римі.

Політичні погляди набувають певної філолофсько-етичної

спрямованості.

У Древньому Китаї фундаментальну роль у всій історії політичної й
етичної думки зіграло навчання Конфуція /551-479 до н.е./ “учитель Кун”.
Його вчення одержало назву “конфуціанство” і відіграло в історії Китаю
специфічну роль еквівалента релігії. Головна праця Конфуція – “Лунь-юй”
/”Бесіди і судження”/.

Признаючи божествену і природну сторони походження влади, Конфуцій свій
головний інтерес вбачав у тому, як облаштувати життя людей, забезпечити
мудрий і справедливий порядок у державі. Цей порядок припускає п’ять
різнорідних відносин: володаря і підлеглих, чоловіка і дружини, батька і
сина, старшого брата і молодшого, друзів. У перших чотирьох повинне бути
повеління, з одного боку, і повне підпорядкування – з іншого. Панувати
необхідно справедливо і з натхненням, підпорядкуватися ж правдиво і
щиро. У дружбі ж керівним принципом повинна бути взаємна чеснота.

Основними категоріями конфуціанства є поняття “шляхетного мужа”/чоловіка
/,”людинолюбства” і “правил ритуалу”. Управляти державою повинні
шляхетні чоловіки на чолі з государем – “сином неба”, причому,
шляхетність Конфуцій виділяе не за походженям, а за моральними якостями
і знаннями людей.

У основі політичного навчання Конфуція лежить принцип чесноти,
людяності. Напитання , що таке людяність, він відповідав: Тримати себе
із шанобливістю вдома, благоговейно ставитися до справи і чесно
поступати з іншими. Вищою ціллю його етичного кодексу було встановлення
справедливої соціально-політичної структури в товаристві і державі.
Соціальний порядок Конфуцій вбачав у тому, щоб у товаристві усе
знаходилися на своїх місцях і кожний знав свої права й обов’язки.
“Государ повинний бути государем, слуга – слугою, батько – батьком, син
– сином”.

Політичні ідеї Конфуція в цілому спрямовані на досягнення внутрішнього
світу між верхами і низами суспільства і стабілізації управління
Регулювання політичних відносин за допомогою норм чесноти в Навчанні
Конфуція різко протиставляєтся керуванню на основі законів.

У жовтні 1999 р. у Пекіні проходив міжнародний симпозіум, присвячений
2550-річчю від дня народження Конфуція. Учасники симпозіуму прийняли
заяву, у якій відзначалося, що конфуціанство є зразком етичного
навчання, що допоможе вирішувати всі проблеми з гасаючого / у
філоофському відношенні/ західного світу. Навчання Конфуція і сьогодні
визначає основи китайського менталітету, живучість китайської
цивілізації, що існує тисячоріччя. Сьогодні немає древніх єгиптян,
месопотамців, немає дітей древньоримской імперії. А китайці як були
китайцями тик ними і залишилися, завдяки найбільшому розуму людства на
Далекому Сході – Конфуцію.

З критикою конфуціанства виступили легісти- прихильники плину
китайської політичної думки IVв. до н.е. Фундатор легізма Шан Ян
/390-336 р.р. до н.е./вважав, що призови до чесноти в конфуціанському
стилі – порожня балачка, а конфуціанци – паразити, що сидять на шиї
народу. Легісти розробили власне навчання про техніку відправлення
влади, засноване на жорстокий -системі адміністративних розпоряджень.
Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб керування
пов’язані з їхнім розумінням взаємовідносин між владою і масами Ці
відносини носять непримиренний характер за принципом -“кто- кого”.
“Коли народ сильніший своєї влади, держава слабка; коли ж влада
сильніша свого народу , армія могутня”. Тільки насильницькими мірами ,
вважали легісти, можна навести і підтримувати порядок у суспільстві.

Будучи прем’єр-міністром /царство Цинь/, Шан Ян здійснив ряд
драконівських реформ, що сприяли посиленню одноособової влади і її
військової могутності. Ціллю правління, вважав він, є зміцнення влади
правителя і здійснення завойовницьких походів проти сусідніх держав,
захоплення їхніх земель. Народ же, підданні є не більш, ніж простий
засіб для досягнення цієї цілі.

Якщо конфуціанство вважало державу великою сім’єю, у якій глава –
турботливий батько, то у легистів народ – матеріал, із якого можна
ліпити, що завгодно. Шан Ян радить правителю поводитись з підданными як
горшечник поводиться з глиною. Народ повинний знаходиться під постійним
контролем, під страхом суворого покарання виконувати всх те, що йому
диктує держава.

Погляди легістів, крім Шан Яна поділяли і розвивали багато значних
представників школи “законників”. Всі вони з різними варіаціями
відстоювали необхідність суворих законів, як засобів керування. У такий
спосіб до II сторіччя до н.е. офіційна державна ідеологія в Китаї
сполучала в собі як конфуціанство, так і пояснення легізма. Проте
перевага конфуціанства зберігалася в ідеології Китаю аж до Синхайскої
революції 1911 – 1913 р.

З численних мислителів Древньої Греції особливе місце в розвитку
політичної думки займають Сократ, Платон і Аристотель.

Сократ /469-399 до н.е./ – видатний мислитель, що залишив глибокий слід
у розвитку політико-правової думки. Дві його головні ідеї мають особливе
значення. По-перше, це відношення до закону. Сократ був принциповим
прихильником законності. На його думку законність повинна збігатися зі
справедливістю й у суспільстві повинні панувати не сила і примус. а
чеснота і справедливість. Принцип законності Сократ використовував і в
якості найважливішого критерія класифікації і характеристики форм
державного устрою і правління. Так, у якості упорядкованих держав,
керованих гарними законами, він розцінював Спарту і Крит,аристократичні
держави помірно-олігархічними в той час – Фивы і Мегари. Негативно
ставився до “крайньої” демократії Афін, погрязшим у користолюбстві
громадян і некомпетентному демократичному правлінні. Влада, що
засновується на волі народу і на державних законах, Сократ іменував
царством, влада ж проти волі народу, що спирається не на закони, а на
свавілля правителя – тиранією. до якої він ставився різко негативно, як
режиму беззаконня, свавілля і насильства.

По-друге, Сократ вважав, що в керуванні державою верховенство повинно
бути за знанням, інтелектом, правити повинні знаючі. Ця вимога, що
резюмує Ідеальні уявлення Сократа про розумно-справедливі початки
держави, ставиться до всіх політичних форм: “Царі і правителі не ті, що
носять скіпетри, не ті, що обрані відомими вельможами, і не ті, що
досягли влади за допомогою жереба або насильства, обманом, але ті, що
вміють правити”. Проблема політичного блага є проблема розумного
упорядкування поводження людей. Для досконалості суспільних, політичних
відносин, за Сократом, необхідно панування розуму над свавіллям волі.
Звідси і його висновок про те, що в державі правити повинні добрі, що
добре знають свою справу люди.

Видатні діячи демократії ,що пришли до влади в 399 р. до н.е., висунули
проти 70-літнього Сократа обвинувачення в безбожії, порушенні
вітчизняних законів і розбещенні молоді. Друзі організовують йому побіг
із в’язниці, але осуджений на смерть Сократ залишається вірним своїм
принципам – не порушувати законів, не відповідати кривдою на кривду – і
відмовляється від побігу.

Платон /427-347 гг до н.е./ – один із видатних мислителів не тільки
античної, але і всієї історії філософії і політичних вчень. Політичні
погляди Платона викладені в діалогах “Держава”, “Політика” і “Закони”.
Платон – учень Сократа, протягом восьми років він ходив за Сократом
буквально по п’ятах і записував все, що чув від учителя. Після смерті
Сократа Платон 12 років мандрував і повернувшись в Афіни заснував свою
школу, що одержала назву Академії і проіснувала майже тисячу років.

Будучи філософом – ідеалістом, Платон розробляє ідеальні варіанти
суспільного устрою, зокрема, проект ідеальної держави.

Платон вважав, що ідеальна держава повинна відповідати природі людини
/структурі душі/, що містить у собі три складові частини: розумну, люту
і ту, що вожделіє. Кожна частина в державі повинна виступати, як
чеснота: розумна частина – як мудрість, люта – як мужність, вожделійна-
як полізна. В ідеальній державі розумній частині відповідає верства
правителів, лютій – верства воїнів, що вожделіє – верства селян і
ремісників. Кожна верства зайнята своєю справою: правителі управляють
державою, воїни її захищають, селяни і ремісники виробляють матеріальні
блага, причому верства правителів складається з філософів, людей науки.

Щоб захистити правителей-философів від усяких низинних пристрастей,
пов’язаних із володінням власністю, Платон наполягав на її ліквідації
для них ; також він виступав за скасування для них індивідуального шлюбу
і моногамної сім’ї. Для воїнів також пропонувалися суворі обмеження –
вони не повинні мати власних будинків, землі ; для них не передбачався
інститут сім’ї, уводилася спільність дружин, що народжуване потомство
переходило на виховання держави.

В ідеальній державі не повинно відбуватися ніяких змін, оскільки і так
все улаштоване кращим чином. Інтереси окремої людини, меншості
“частини”, повинні бути підпорядковані інтересам більшості і “цілого”.
Людина для держави, а не держава для людини – кредо політичної філософії
Платона.

Англійські вчені ХХ ст. А Тойнбі і К. Поппер розцінювали ідеальну
державу Платона як реакційну утопію тоталітарного толку, тому що в такій
державі передбачався тотальний контроль з боку держави за людиною у всіх
сферах її життєдіяльності, включаючи особисте життя. За пріоритет
держави на шкоду щастю кожної особистості критикував Платона і його
учень Аристотель. Саме йому належить фраза, що стала згодом знаменитою:
«Платон мені друг, але істина дорожче».

Платон створив не тільки вчення про ідеальну державу, але і дав
характеристику іншим формам правління. Такі політичні форми, як
тимократія, олігархія і демократія він вважав недосконалими. Тимократія
– панування сильних воїнів ~ завжди буде схильна воювати, тому що війна
– це збагачення приватних осіб пристрасть до збагачення призводить на
державні посади багатіїв. Так, тимократія може перерости в олігархію.
Олігархія – влада небагатьох багатих – відстороняє бідняків від
керування, розколює суспільство на дві держави: одне – багатіїв, інше –
бідняків, що будуть знаходитися в постійній ворожнечі. Перемога бідних
людей означає перехід до демократичного державногоустрою. Демократія –
влада народу, за Платоном, устрій приємний, але маючий необхідного
керування; це – влада мас, посередності, що веде до псування
моральності, воцарінню нахабності, свавілля і безсоромності. Багато
питань при демократії вирішуються за допомогою жереба, обговорюються на
форумах. Але в народних зборах усе вирішує криклива юрба, якою
управляють спритні демагоги. І утворювалося так, що демократія – це не
влада народу, а влада тих, під чиїм впливом народ знаходиться. Звідси –
демократія короткочасна юрба незабаром поступається владою перед
одноособовим тираном і з крайньої свободи, говорив Платон, виникає
найбільше і найжорстокіше рабство. Люди утомлюються від відсутності
порядку тут з’являється вовкувата фігура тирана, що наводить порядок,
але віднімає свободу.

У діалозі “Політика” Платон висвітлює ряд політико-правових проблем.
Так політика, за Платоном, це царське мистецтво, що потребує знань і
умінь управляти людьми. При наявності таких даних у правителів буде вже
не важливо, правлять вони за законами або без них. У всяких інших
державах, де немає щирих правителів, правління повинно здійснюватися
через закони, написані в міру сил знаючими людьми. Таким чином, роль
законності в схемі Платона скоріше допоміжна.

Аристотель /384 – 322 р.р. до н.е./ автор більш двадцятьох
політико-філософських робіт, головна з яких – “Політика”. Творчість
Аристотеля оцінюється як найвище досягнення античної політичної думки –
він заклав основи теорії політики. Як і Платон, Аристотель вважав, що
будь-якому індивіду властиві неприборкані пристрасті і прагнення. Але,
якщо Платон вважав, що цю пристрасть можна приборкати лише за допомогою
сили, Аристотель закликав забезпечити пануванням розуму над низинними
інстинктами і поміччю політики, держави. Держава, говорив Аристотель,
виникає з необхідності людей спілкуватися, допомагати одне одному, для
задоволення їхніх загальних потреб. Маючи поняття про справедливість і
кривду, добро і зло, істину і брехню, люди можуть жити в умовах
державного спілкування. Головне в державі – влада, що спаює її і не
дозволяє розпастися на окремі сім’ї. У державі, як і в сім’ї, хтось
повинний управляти, а хтось підпорядковуватися. Одна держава
відрізняється від іншої формою організації влади.

Головне завдання політичної науки Аристотель вбачав у тому, щоб
відшукати найбільш вдосконалений державний устрій. Проаналізувавши 158
відомих йому державних устроїв, Аристотель розробив типологію форм
державного устрою. У основу типології він поклав три критерії: Перший –
кількісний – число правлячих осіб /один, декілька, більшість; цей
критерій Аристотель вважав не головним, тому що будь-яке число
правителів може правити погано. Другий критерій – якісний – які цілі, у
чиїх інтересах здійснюється влада? Тут можливі два варіанти: в інтересах
усіх громадян держави / у загальних інтересах/ або в інтересах самих
правителів / у приватних інтересах/. І третій – майновий критерій –
правлять багаті або бідні – збігається з кількісним критерієм правління
меншості / багаті/ або бідні / більшість/ і в такий спосіб самостійної
ролі в типології державного устрою не грає.

По цих критеріях Аристотель розділив усі форми державного устрою на
“правильні” і “неправильні”. До “правильних” формам Аристотель відніс
монархію /правління одного, але на загальне благо/, аристократію
/правління деяких кращих людей в інтересах усіх/, політію / збалансоване
правління відібраної на основі цензу більшості заради загального блага/.
Політію Аристотель вважав кращою формою держави, тому що вона сполучає
принципи аристократії / чеснота/, олігархії / багатства/ і демократії
/свобода/. В політії у нравах домінує помірність, у майні – середній
статок, у влади – середній клас. «Неправильними» формами державного
устрою Аристотель вважав тиранію /необмежене керування одного в
корисливих інтересах/, олігархію / правління деяких багатих заради
власного блага/, демократію / правління незаможної більшості,
здійснювана у власних інтересах/.

Політичне правління – це, за Аристотелем, правління закону, а не людей:
правителі, навіть кращі, схильні до почуттів і афектів, закон же –
“урівноважений розум”.

Аристотель не виділяє держави із суспільства. У його вчанні, як і у
вченні Платона, мають місце тоталітарні тенденції: людина – частина
держави, особисті інтереси строго підпорядковані суспільному благу.

Отже, для політичної думки античності характерні такі риси: – пошук
ідеальної моделі держави, спроможної забезпечити справедливість і
порядок;

– розгляди політики як форми цивілізованого буття людей, що припускала
нероз’єдненість держави, суспільства й окремого індивіда ;

– відсутність чіткої межи між філософією, етикою і політикою , що
визначила моралізаторський характер робіт із політичної проблематики ;

§ 2. Політичні вчення в епохи

Середньовіччя і Відродження.

В середині сторіччя /У-ХУ1вв. / философсько – етичні концепції політики
в Західній Європі витісняються релігійною /християнською/ концепцією.
Центральною проблемою політичного знання цього періоду виявилося питання
про те, яка влада /організація/ повинна мати пріоритети: духовна
/церква/ або світська /держава/, ідеологи церкви підтверджували, що
могутність государів відбувається від церкви, а вона одержала свої
авторитет безпосередньо від Христа. Звідси – християнські государі
зобов’язані підпорядковуватися главі християнської церкви.

Одним із творців християнської політичної теорії був Хома Аквінський
/Аквинат/ /1225-1274/. Аквінський підтверджував, що влада є встановлення
божественне, вона повинна нести людям завжди добре, гарне, благе. Але
конкретніше форми і засоби придбання влади, її устрою і використання
можуть бути дурними, несправедливими, противними ідеї бога. Наскільки
дії влади відхиляються від волі божої, настільки вони суперечать
інтересам церкви, настільки піддані вправі робити цим діям опір.

Для юристів важливим є факт розробки Аквинським соціальної теорії
закону. Головне в ній – вічність закону, що уособлює собою універсальні
норми, загальні принципи божественного розуму, що управляє всесвітом.
Вічний закон існує в Богові, тотожний йому й існує сам по собі. Всі
інші закони є похідними від вічного закону і пов’язані з ним особливими
відношеннями субординації. До числа таких законів Аквінський відносить
природний закон, що є ні що інше, як відбиток вічного закону в людському
розумі, у свідомості мислячої істоти. Оскільки першоосновою практичного
розуму служить добро, остільки до природного закону відноситься все те,
що стосується добра, самозбереження і продовження людського роду.
Конкретизацією природного закону є людський закон /позитивний закон/,
основне призначення, якого складається в тому, щоб силою, страхом
спонукати людей уникати зла і досягати чесноти.

На початку XVI ст.. майже всю Європу захопила Реформація – релігійний і
політичний рух, спрямований проти католицької церкви. Мартін Лютер
/1483-1546/ поклав початок лютеранському /протестантському /
віросповіданню. Система лютеровських політичних поглядів вкрай
суперечливий. З одного боку, Лютер закликав маси звільнитися від
політичного й ідеологічного признічення церкви, додати мирським
заснуванням і світскій державі силу релігійного авторитету. З іншого, –
лютеровська система, реформаторська у своїй релігійній основі, не була
такою у своїй політико-правовій основі. Лютер був супротивником
народного розуміння Реформації як боротьби за соціальну справедливість
і євангельську рівність.

Одним із самих яскравих політичних мислителів епохи Відродження

був італієць Нікколо Макіавеллі /1469-1527/. Його погляди викладені в
працях “Государ”, “Міркування на першу декаду Тита Лівія”, “Мистецтво
війни”. Макіавеллі був фундатором світської політичної науки. Його
вчення вільне від релігії -теології і засноване на вивченні діяльності
минулих і сучасних йому урядів і держав. .На противагу католицьким
богословам, Макіавеллі відокремив політику від моралі. Політика
/заснування організації, діяльність держави/ розглядалася як особлива
сфера людської діяльності, що має свої закони, які не збігаються з
нормами християнської моралі. “Політика, – відповідав Макіавеллі, ~ це
сукупність засобів, що необхідні для того, щоб прийти до влади,
утриматися у владі і корисно використовувати її. Політика є стосунки з
владою, задане обставинами і такі, що залежать від народу або
могутності володаря , а також від поточних ситуацій”.

Макіавеллі вважав, що государ не повинний припускати того, щоб політична
влада в країні знаходилася ще в чиїхось руках ; він зобов’язаний
концентрувати її всю тільки у своїх. Стосовно керування він радить
государю виступати опікуном народу, не турбуючись особливо про етичні
норми. Государ, – пише Макіавеллі, – “якщо він хоче зберегти владу, то
повинний набути уміння відступати від добра”, а “заради зберігання
держави” піти проти свого ж слова: “Завбачливий государ не повинний
виконувати своїх обіцянок, якщо таке виконання буде для нього шкідливо”,
“государ повинний мати велике мистецтво удаваності й обдурювання… . –
людина, що вміє добре брехати, завжди знайде достатньо легковірних
людей, що охоче піддаються обману”. Макіавеллі вважав, що в політиці
треба спиратися не на мораль, а на силу. Заради благої цілі мораллю
можна зневажити: ціль виправдує засоби. Звідси – термін макіавеллізм –
уява політичної діяльності, що не нехтує ніякими засобами для досягнення
поставленої цілі. Це термін, що позначає політику лжи, обману,
підступництва. Цим керувалися багато політиків, у тому числі і лідери
Великої Французької революції кінця ХVIII ст., і більшовики в Росії, і
лідери сьогодення.

Проте звеличення в політику спритності, удаваності, хитрості – не
основне в навчанні Макіавеллі: він був великим теоретиком політики. Його
заслугою явилося формулювання предмета і методу політичної науки.
Предметом цієї науки він вважав владу в усіх її проявах, а методом –
пряме спостереження за фактами: за поводженням лідерів і мас, за їхньою
взаємодією. У його роботах поданий також весь набір методів,
використовуваних сучасною політичною наукою: соціологічний,
психологічний, антропологічний і т.д. З ім’ям Макіавеллі пов’язане
завершення становлення політики в якості самостійної сфери людської
діяльності.

§ 3. Політичні вчення Нового часу: західна традиція.

Одним із перших теоретиків політики раннього Нового часу по праву
вважають французького мислителя і правознавця Жана Бодена /1530 – 1596/.
У своїй роботі “Шість книг про державу” він першим дав тлумачення
суверенітету як найважливішої ознаки держави. У понятті Бодена
суверенітет державної влади означав вищу, необмежену, нероздільну владу,
незалежну ні від папи, ні від імперії, ні від внутрішньокласової
боротьби. Боден так само, як і Макіавеллі, чітко відокремив політику
від релігії і моралі. Вищий характер влади вбачався в її верховенстві
над всіма іншими видами держави. Абсолютна влада розумілася як її
необмеженість будь-якими умовами і неподільність.

Задовго до Монтеск’є Боден звернув увагу на вплив навколишньго
середовища на побут, удачі, психологічні особливості людей і форми
їхнього гуртожитку. Він відзначав, що для жителів півдня характерна
навичка до споглядання, що дозволила їм відкрити таємниці природи,
установити принципи математики, осягнути сутність релігії і небесних
тел. Від жителів середньосмуги походять встановлення, закони, звичаї,
адміністративне право, торгівля, красномовство і політика. У жителів
півночі зародилися механіка, гармати, плавка металів, друкарство. Жителі
півночі -цінують фізичну силу, схильні до здирств. Жителі півдня –
скаредні, частіше удаються до страху Божого, а люди середньої смуги -до
законам і справедливості.

Томас Гоббс /1588 -1679/ – англійський мислитель, виклав свою концепцію
в праці “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави”, у якій
міркування про державу починає з викладу своїх уявлень про людину. У
основі теорії держави Гоббса лежить уявлення про природу людини як
істоти егоїстичної, жадібного, боязливого і честолюбствого. Звідси
виникає фатальна неминучість “війни всіх проти всіх”. Але страх смерті й
інстинкт самозбереження домінують над всіми іншими пристрастями а розум
підказує, як люди можуть вийти зі стану тотальної воїни. Природний розум
підказує людям, на яких умовах вони можуть даний процес здійснити. Цими
умовами повинні бути природні закони, розпорядження розуму. Люди
відмовляються від природних прав / тобто свободи робити все для
самозбереження/ і передають їх державі, влада суверена в якій абсолютна.
Люди підпорядковуються монарху, добровільно обмежують свою свободу в
обмін на закон, що гарантує їм власну безпеку. Держава
наділяється абсолютною владою ; вона повинна виконувати
не тільки поліцейсько-охоронні функції, але і заохочувати промисли
займатися виховною і просвітницькою діяльністю. Люди повинні бути
вільними у всьому, що не заборонено законом. Абсолютна влада держави –
от, на думку Гоббса, гарант світу і реалізації природних законів.

Джон Локк /1632-1704/- англійський мислитель, виклав свої політичні
погляди в праці ” Два трактати про правління”. Дж. Локка по праву
вважають родоначальником лібералізму; він першим чітко розділив поняття
“особистість-суспільство-держава” і поставив особистість вище усього.
Від природи, у природному стані всі люди народжуються вільними і рівними
в правах: у праві на життя, свободу, власність, як засіб досягнення
свободи. Після того як укладений суспільний договір, засновується
держава, що зобов’язана охороняти життя людей, свободу і приватну
власність. Але, на відміну від Гоббса, Локк, що цілком відмовився від
природних прав на користь держави, тріада прав Локка – на життя, свободу
і приватну власність є невідчужуваною. Держава підпорядковується
суспільству, а суспільство – особистості.

Важливе місце в концепції Локка займає ідея відокремлення влади від
держави. Урядова влада зобов’язана виконувати волю народу. Якщо влада
порушує цей принцип, то народ має право / і навіть зобов’язаний!/
учинити революцію, яка встановить нову владу, але не ліквідує державу.
Влада, за Локком, не повинна простиратися більш, ніж необхідно для
суспільства. Діяльність держави повинна бути обмежена функцією вершителя
правосуддя, а в інші сфери життя людей воно не втручається. Держава
-нічний сторож, або поліцейський, що регулює рух.

Заслугою Локка також є висунення ідеї поділу влади на законодавчу,
виконавчу / вона ж судова/ і федеративну, що відає міждержавними
відносинами. Це, на його думку, запобігло би деспотичному використанню
влади.

Шарль Луі де Монтеск’є / 1689-1775/ – видатний французький мислитель,
один з авторитетних класиків політичної думки. Головна праця, у який
Монтеск’є виклав свої політичні думки, – “Про дух законів”. Заслугою
Монтеск’є є всебічна розробка теорії поділу влади, а також розробка
проблеми чинників, що визначають “образ правління” /”дух законів”/.

Слідом за Локком, Монтеск’є виділив три роди влади: законодавчу,
виконавчу і судову. Принцип поділу влади складається в тому, щоб вони
належали різним державним органам. Крім того, поділ влади припускає
надання їм спеціальних повноважень із тим, щоб вони обмежували і
стримували один одного, коли “одна влада зупиняє іншу”, Самим
послідовним утіленням цих принципів Монтеск’є називав державний устрій в
Англії, де законодавча. влада – парламент, виконавча – король, судова
-присяжні. Розглянута ним тріада влади стала класичною формулою
конституціоналізму як для Нового, так і Новітнього часу.

Закономірності суспільного життя Монтеск’є розкриває через поняття
загального духу законів / звідси – назва його головної праці – “Про дух
законів”/. Він аналізував вплив географічних і моральних умов на
заснування і вдачі народу, на їхні закони, тому законодавці повинні
рахуватися з ними. Так, на жаркому півдні, щоб змусити людей працювати,
необхідний страх покарання, а оскільки жара розморює сили, послабляє
мужність людей, там частіше укладається деспотизм. На загальний дух
законів впливають також грунт /родючий- сприяє підпорядкуванню,
безплодний – сприяє свободі, люди хоробрі і войовничі/ ; розміри і
положення країни /великі за розміром держави схильні до деспотизму/ ;
ландшафт /гори й острови сприяють свободі, тому що перепиняють у країну
доступ завойовникам/ ; чисельність населення й ін.

На дусі законів позначаються і моральні причини – релігійні вірування,
моральні переконання, звичаї і традиції, принципи політичного ладу й ін.

Жан Жак Руссо /1712-1778/ – видатний французький просвітитель,
представник політичної думки ХVIII сторіччя. Він був виразником не
тільки інтересів “третьої верстви”, куди входили і фінансисти, і купці,
але й інтересів задавлених потребою і гнобленням представників
“четвертої верстви”, що включала найбідніших селян, ремісників,
робітників. Ядро його політичної програми складає ідея народного
суверенітету як основний принцип республіканського ладу.

Вихідним пунктом політичної концепції Руссо признаєтся “колективне
ціле”, “загальна воля народу”, “політичне тіло”, чим є держава.
Суверенітет народу, вважав Руссо, не може бути ніким поданий у
законодавчій владі. Закони “самоосібно” ратифікуются народом. Народні
депутати “не можуть бути представниками народу, вони тільки його
комісари ; вони нічого не можуть ухвалювати остаточно: усякий закон,
котрий народ не ратифікував самоосібно, недійсний; це навіть не закон.
Так само рішуче він відмітає принцип поділу влади: “воля або є
загальною, або не є ; вона являє собою волю народу, як цілого, або
тільки однієї його частини”. Тріаду в ліберальній схемі:
“особистість-суспільство-держава/ Руссо виставляє в іншій послідовності:
“суспільство-держава-особистість”, заперечуючи самостійну роль
особистості і підпорядковуючи її інтересам суспільства. Водночас, він не
знімає відповідальності особистості перед суспільсвом, підпорядкування
особистості законам, прийнятим у державі.

Народ у цілому – джерело і носій політичної влади. Руссо -послідовний
прихильник самоврядування народу. Воно щонайкраще реалізується в
республіканському устрої. Демократія, оскільки вона, за Руссо, утілює
тільки безпосередню владу народу, може бути більше пристосована для
невеликих держав.

Логічним продовженням європейських традицій явилися ідеї американських
мислителів Б. Франкліна /1706 – 1790/, Дж. Адамса /1735 – 1826/,
Т.Джеферсона /1743 – 1826/, Дж. Медисона /1751 – 1836/, Ал. Гамільтона.
Багато які з висунутих ними ідейних принципів і постулатів нормувалися
як політичні вимоги в ході боротьби Сполучених штатів за незалежність, а
потім були закріплені в конституційних документах.

У ХІХ сторіччі Англія – батьківщина європейського лібералізму – дала
світу багатьох гідних його представників, зокрема І. Бентам /1748 –
1832/ – один із видатних теоретиків моралі і права, представник
утилітаризму /лат. – користь, вигода/ ; Д.С. Милль /1806-1873/ –
яскравий представник класичного лібералізму й ін. У Франції
антифеодальну ідеологію французької буржуазії виражало багато політичних
мислителів. Серед них особливо виділяються Б. Констан /1767 – 1830/,
якого вважають духівником лібералізму на європейському континенті, і
А.Токвиль /1805-1859/ – видатний теоретик демократії й одночасно
послідовний ліберал. Німеччина представлена багатьма мислителями, які
розробляють проблеми лібералізму. Найбільш видатні з них – І. Кант /1724
– 1804/ і Г.В. Гегель /1770 – 1831/. І. Кант відстоював ідею автономії
кожної особистості, абсолютну цінність кожної людини і неприпустимість
його перетворення в знаряддя досягнення чиїхось цілей. Він був
прихильником договірної теорії держави, розвивав ідею правового
обмеження державної влади, розробив проект створення федерації
самостійних рівноправних держав.

Г. Гегель / один із перших розробив і розмежував категорії “цивільне
суспільство” і “правова держава”, створив основи теорії групових
інтересів, які розглядав як базу громадянського.

Особливе місце в розвитку вчення про політику і політичні системи
посідає марксизм. Його основоположниками – К.Марксом /1818 – 1883/ і
Ф.Энгельсом /1820 – 1895/ написані багатотомні праці по перебудові
суспільства.

Основні ідеї марксизму, що відносяться до політології, можна звести до
таких: Політика, політичні відносини -явища надбудовні над економічним
базисом ; політика відбиває економічний базис, але й активно впливає на
йього формування і розвиток;

– Держава- продукт класових протиріч і служить інтересам економічно
панівним класам;

– економічно панівний клас панує і політично, і ідеологічно ;

– політичні погляди людей формуються під впливом їхнього положення в
суспільстві і визначають це положення;

– аналіз суспільного становища класів, соціальних прошарків і груп –
вихідний пункт для розуміння політичного положення мас ;

в альтернативному / комуністичному/ суспільстві на місце держави
прийде комуністичне самоврядування народу, “влада народу за допомогою
самого народу”, що охоплює своєю дією всі сфери суспільства.

Певне місце в розвитку політичних ідеї Нового часу посідають
українські вчені. Українська політична думка розвивалася в загальному
річищі політичних вчень, особливо тісно вона перепліталася з передовою
думкою російських вчених, мислителів. Проте особливу увагу українські
вчені приділяли проблемі децентралізації державних структур, розвитку
регіонального і національного самоврядування

У 1845-1846 рр.в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариства , на
чолі якого були історик Н. Костомаров, письменник П. Кулик, професор Н.
Гулак, етнограф О. Маркевич, професор В. Білозірський. У квітні 1846 р.
у товариство вступив Т. Шевченко. Товариство ставило своїм завданням
об’єднати всі слов’янські народи в єдину федеративну республіку. Воно
відстоювало ідеї свободи, рівності для всіх слов’янських народів і, у
першу чергу, українського народу, знаходилися багато сторіч під
колоніальним гнітом.

Драгоманов М.Д. /1841-1895/ вважається “батьком української
політології”. Він вперше у світовій практиці обгрунтував небезпеку
унітарних держав, і виступив за автономно-федеративний устрій держави,
на основі якого можуть бути вирішені соціально-економічні,
державно-політичні і національні проблеми. Основою федеративної держави
Драгоманов визначав обласну автономію місцевого самоврядування, що
вирішують усі внутрішні справи в межах своєї території.

Людську особистість він вважав найвищою цінністю й основою будь-якого
соціального порядку. Проте це можливо лише за умови об’єднання людей в
асоціації /”громади”/, що самі будуть управляти собою.

Франко І. Я. /1856-1916/ – поет, публіцист, філософ, вчений, світогляд
якого укладався під сильним впливом Т. Шевченко. Він украй негативно
ставився до політичної системи Російської імперії і до того положення, у
якому знаходився в ній український народ. Чималий інтерес Франко проявив
і до марксизму, особливо до економічного вчення К. Маркса. Водночас,
він піддав гострій критиці ряд марксистських положень, передбачив украй
негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму.

Особливе місце в працях Франко займали національні проблеми в
майбутньому суспільстві. Він закликав українську інтелігенцію сприяти
формуванню української нації як суспільного культурного організму,
спроможного до самостійного і політичного життя і протистояти
ассиміляцийним процесам.

Грушевський М. С. /1866-1934/ – автор біля 2 тисяч книг, статей,
рецензій, фундатор цілої наукової школи, перший президент України.
Центральним напрямком політологічних досліджень його була проблема
національного самовизначення. Глибокі знання історії європейських
народів і, насамперед, України і Росії, дали йому підставу говорити про
існування об’єктивних законів, що визначають політичне життя націй,
народностей і етносів. Розвиваючи ідеї Драгоманова про децентралізацію
держави на основі національної і регіональної автономії, Грушевський
визначив федеративний устрій держави як найбільше прийнятне для
багатонаціональної держави. Така держава повинна складатися з
національно-територіальних утворень, що мають широкі права за місцевим
самоврядуванням. Причому, значна частина владних повноважень повинна
бути передана на місця, у тому числі по прийняттю місцевих законів.

Таким чином, українські вчені сформулювали ідею поділу влади по
вертикалі, що є своєрідним доповненням до класичної теорії поділу влади
Ш.Л. Монтеск’є. Ці ідеї не менше актуальні в наш час. Якщо
горизонтальний поділ влади нині існує у всіх цивілізованих країнах, то
вертикальний – просувається надзвичайно важко. Тут мова йде про
ліквідацію залежності багатьох народів від поневолення /колоніалізму/ і
усяких форм гноблення, яке ще залишаються і понині, на рубежі XXI
сторіччя.

§ 4. Політична- наука ХХ сторіччя

Розвиток політичної думки кінця XIX- початку ХХст. пов’язано з іменами
таких значних представників європейської політичної традиції як М.
Вебер, Г Моска, В. Парето. Р. Міхельс і ін.

Макс Вебер /1864-1920/ – видатний німецький соціолог і історик. Його
високий авторитет у сучасній політичній науці визначається масштабом
проблем і старанністю їхньої розробки. Заслугою М. Вебера є розробка
ним:

– теорії політичної влади, що розглядає питання про принципи її
легітимності ;

– теорії панування раціональної бюрократії в сучасних суспільствах;

– теорії “плебісцитарної” демократії, що знімає витрати панування
формального права в сучасних демократіях, чреватих неминучою
бюрократизацією і знеособленістю процесів керівництва ;

– концепції аналізу сучасного капіталізму як утілення принципу
раціональності .

За Вебером, особливість сучасного західного капіталізму, що існує на
промисловій основі, в тому, що це раціонально організоване суспільство:
в економіці – це раціональне ведення господарства ; у політиці – це
суспільство з раціональним правом і державним керуванням /раціональна
бюрократія/ ; із раціональною релігією /протестантизмом/ ; із
раціональною діяльністю в сфері культури /наука/. Визначення, дані
Вебером політиці, державі, владі, методологією дослідження бюрократії
дотепер оперують багато політологів.

Слідом за Вебером і інші вчені висунули власні теорії політичного
розвитку. Однією з найбільш значимої стала теорія політичних еліт –
теорія, що розвиває тему політичної влади. Основоположниками теорії еліт
є представники італійської школи – В. Парето /1848-1923/, Г. Моска
/1858-1941/ і німець Р. Міхельс / 1676-1936/, що переїхав із Німеччини в
Італію.

Теорія еліт – це теорія про поділ людей у будь-якому суспільстві на
еліти і маси. Г.Моска розвивав уявлення про те, що у всіх суспільствах –
від слаборозвинених до могутніх, існує два класи людей – клас правлячих
і клас керованих. Перший, завжди менше численний, виконує всі політичні
функції, монополізує владу і насолоджується перевагами, які йому дає
влада ; другий же, численний клас управляється і контролюється першим.
Реальна влада, усупереч міфам про народне представництво, на ділі завжди
знаходиться в руках “політичного класу” і завжди переходить від меншості
до меншості, і ніколи – до більшості. Народовладдя, реальна демократія,
соціалізм, вважав Моска, – утопія, несумісна з законами товариства і
людської природи.

Незалежно від Г.Моски, теорію еліт розробляв В. Парето. Він також
поділяє суспільство на еліту і не еліту. /Сама еліта ділиться на
правлячу і не правлячу /контреліту/. Існують два типи еліт: “леви”
/жорсткі, рішучі керівники, що спираються на силу в керуванні/ і “лиси”
/гнучкі керівники, що використовують методи переговорів, поступок,
переконання/. Два типи еліт створюють і два типи правління, що змінюють
один одного. Розвиток суспільства, за Парето, відбувається шляхом
циркуляції або кругообягу еліт: “Історія людства – це історія постійної
зміни еліт ; одні піднімаються, інші занепадають”. Він розглянув питання
про “масової циркуляції еліт” або революції: про витиснення і заміну
старої еліти контрелітою за допомогою мас. Головним результатом
революційних змін стає поява нової еліти, із деякою домішкою старої.

Р. Міхельс відкрив закон, що управляє всіма соціальними організаціями і
назвав його “залізним законом олігархії” Відповідно до цього закону,
будь-яка значна громадська організація не може управлятися усіма її
членами і влада концептується в руках тих, хто спроможний до керування.
Проте ці “управлінці” швидко виходять з-під контролю рядових членів; у
них з’являються свої специфічні інтереси, відмінні, а нерідко і
протилежні інтересам мас. Міхельс висуває ідею неминучості олігархічного
переродження всіх демократичних організації, партій і систем,
“Демократія веде до олігархії, перетворюється в олігархію і це –
наслідок організаційних вимог, а не психологічних якостей людей”.
Олігархізація, за Міхельсом, – позитивна якість партій і організацій і
випливає з історичного досвіду : керманичі ніколи не поступалися своєю
владою низам, а лише іншим керманичам. Концепція, розроблена Міхельсом,
і понині функціонує, як теоретична платформа обгрунтування неминучості
процесів олігархізації і бюрократизації.

З середини ХХст. відбувається швидкий і плідний розвиток політичної
науки американськими вченими, що положили початок біхевіористського
/поведінкового/ напрямку в дослідженні політичних процесів. Одним із
творців сучасної політичної науки по-праву вважають Ч. Меріама
/1874-1953/ / основоположника чикагської школи політичних досліджень.
Він вважав, що реальні політичні процеси відтворюються в різноманітних
точках земної кулі. Завдання політологів – спостерігати і перевіряти
зроблені теоретичні висновки, розробивши, при цьому, більш точний
механізм вивчення типів спілкування і поводження / за допомогою
психології або соціальної психології/, або статистичного виміру тих
процесів, що постійно повторюються. Політика, за Меріамом, це реальні
дії людей у політичному житті, а не різноманітні види інститутів і
структур, через які виражають свою волю громадяни.

Прихильником біхевіористського підходу до політичної науки був і учень
Меріама, значний представник чикагської школи Г. Лассуел /1902-1978/.
Йому належить заслуга розробки типології політичних особистостей,
визначення типів політиків. Він висловив гіпотезу про “волі до влади”
політиків як суб’єктивної компенсації фізичної або духовної
неповноцінності. Головне завдання політичної науки Лассуел вбачав у
тому, щоб досліджувати питання про розподіл цінностей у суспільсті, тому
що до цього питання зводиться специфіка політичної діяльності. Той, хто
розподіляєте цінності, той і має владу..

У повоєнні десятиліття одержали подальший розвиток ті теорії, ідеї,
концепції, що були висунуті і сформовані в довоєнний період. Це,
насамперед теорія зацікавлених груп і пов’язана з нею теорія рівноваги
політичних сил /Д. Трумен, Д. Істон, Р. Тейлор і ін./ ; теорія
демократії /Р. Даль, Дж. Сарторі й ін./ ; теорія еліт і елітизма /Ч.
Мерріам, Г. Моргентау й ін./. Поряд із цим проводилися дослідження
політичних систем сучасності /Р. Арон, Г. Шиле й ін./;
партійно-політичних систем /М. Люверже, У.Д. Бернхем і ін./ ;
структурно-функціональний аналіз світу політичного /Т. Парсонс, Р.
Мертон і ін./, ідеї конфлікту і консенсусу в політиці /С. Липсет, Л.
Козер, Р. Дарендорф і ін./. У 60-і р.р. у США почав розвиватися такий
важливий напрямок політології, як емпіричне дослідження політичної
культури. У начала цього напрямку стояли Г. Алмонд, С. Верба, Л. Пай, У.
Розенбаум і ін.

У 90-і р.р. ХХ сторіччя широко розгорнулися дослідження в області
політичної науки в сучасній Україні. Вийшло чимало книг, брошур. статей,
видаються часописи політологічного профілю /насамперед – “Політична
думка”, що видається на українській, російській й англійській мовах з
1993 р./. З кожним роком збільшується число підручників і навчальних
посібників по політології, підготовлених, як правило, професорсько-
викладацьким складом вузів України.

Проте в цілому, у новітній історії України політична наука знаходиться
на початковому етапі свого розвитку і багато актуальних теоретичних і
практичних проблем політології ще чекають свого рішення.

ГЛАВА ІІІ. ПОЛІТИЧНА ВЛАДА

§ 1. Поняття влади

Влада є одним із функціональних засад людського суспільства. Вона існує
скрізь, де тільки є стійке об’єднання людей: в виробничому колективі, в
установах, в державі, в сім’ї. Сам термін “влада” багатозначний і широко
використовується, для визначення різних явищ не тільки у суспільстві,
але і в природі.

Макс Вебер відзначав, що у залежності від обставин кажуть про владу
батько над дітьми, про владу грошового мішка, про владу юридичної,
духовної, економічної і т.д. Але в першу чергу під владою мають на увазі
державну владу. Так, наприклад, в перекладі з французької мови влада le
pouvoir,- це не тільки влада, але і синонім центрального уряду: на
англійській мові the power – це не тільки влада, але і держава, держава
з усією її міцністю, на німецькій –die gewalt – це тільки влада, але і
міцність, а також насильство.

В сучасній науковій літературі немає (і не може бути) однозначного
визначення поняття “влада”, бо різні трактовки влади зв’язані не тільки
з багатомірностю самого слова “влада”, але і з різними засобами його
вживання. Так, одні вважають, що влада – це здібність досягнення
поставленої мети, накреслених планів, інші – влада – це здібність
нав’язувати і проводити в життя визначені рішення; треті трактують владу
як засіб самоорганізації людських, стосунків, заснованих на
цілеспрямований розподіл функцій управління та підкорення: інші – влада
– це особливі відношення поміж керівниками та керованими, і т.д.

Будь – яка влада, у тому числі і батьків над дітьми, старших над
молодшими, керівників над підлеглими і т.д. відбиває відповідні
відносини, де воля і дії одних панують над волею і діями других. Владні
відношення об’єктивно притаманні суспільному життю, чи, як відзначали
класики, “жити в суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо”.

У самому у загальному вигляді можна пропонувати слідуюче визначення
влади і влада – право та можливість одних панувати, розпоряджуватися і
керувати іншими; здібність та можливість одних здійснювати свою волю по
відношенню до інших, чинити відповідний вплив на їх поведінку і
діяльність, використовуючи при цьому авторитет, право, насильство та
інші засоби.

Треба мати на увазі, що з поняттям “влада” тісно пов’язані такі явища,
як “вплив”, “сила”, “управління”, “панування”.

Що є спільного і в чому різниця між владою і цим поняттям? Близькими по
своїй суті, але не тотожними, є поняття “влада” та “вплив”. Ядром
“влади” є здібність (можливість) впливу, чим-то і ким-то, “вплив” же
вказує на дії, діяння. Наприклад, лікар показує хворому рентгенівський
знімок його легенів і радить кинути палати; або – студент після
перегляду нової кінострічки прийшов у гуртожиток і розповів своїм
колегам про своє добре враження про фільм, після чого студенти також
пішли дивитися цей фільм. Тут ні лікар, ні студент не володіють владою,
але під їх впливом хворий кинув палити, а студенти пішли в кіно. Влада
же не просто здібна впливати ні чим-то ні ким-то; вона здійснюється над
людьми, їх поведінкою та свідомістю, результати влади обмежені
підпорядкованістю об’єкта суб’єкту.

Нерідко владу пов’язують, іноді і ототожнює із “силою» ,.
“насильством”. Очевидно, що ці дві категорії об’єднують особливі їх
якості – здібність до конкретної справи, здійсненню. Але влада не
обов’язково повинна бути пов’язана з насильством. Мало того, звернення
влади до сили свідчить про нестачу влади. Як уже відзначалося влада – це
здібність суб’єкта чинити діяння на об’єкт але якщо суб’єкт не володіє
такою дійсністю, значить він не володіє владою. Разом з тим, суб’єкт
може володіти владою над об’єктом, на здійснюючи її. Потенціал влади –
це її можливості і реалізація влади, а також це дві тісно пов’язані
сторони одного явища і їх неможливо противопоставити як неможливо
розв’язати послідовні стадії розвитку будь-якого явища – можливість і
дійсність. Об’єкт може сам почати діяти у відповідності з волею
суб’єкта, передбачаючи його можливі реакції. Проте, ядром поняття
з’являється якраз володіння владою, тому що тільки воно власне будь-якій
формі влади і може існувати без її здійснення.

Тісно взаємопов’язані поняття “влада” і “управління”, але і між ними
існують важливі відмінності. Управління – це функція будь-якої
організованої системи, котра забезпечує збереження, підтримку діяльності
та досягнення цілей даної системи. Головним критерієм ефективності
управління є ступінь досягнення по призначенню. Невдачи у здійсненні
політики і реалізації цілей суб’єкта управління бувають обумовлені
відсутністю у нього необхідної влади або невмінням її використовувати
(помилки в управлінні).

Виділення владних і управлінських аспектів дозволяють розуміти, в якій
сфері лежать причини невдач тих чи інших керівних дій. Воно дає
можливість вияснити відповідальність конкретних людей за невиконання
чого-небудь, якщо вони не були наділені відповідною владою, чи, навпаки,
обвинуватити їх у халатному відношенні до своїх обов’язків, якщо таку
владу мали.

У зв’язку з цим, важливим є розмежування таких понять “результат влади”
та “наслідок”. Результат влади – це підпорядкованість об’єкта. Для його
досягнення можна використовувати будь-які різноманітні засоби: погроза
застосування сили, фізичне примушування, переконання, маніпуляцію і т.д.
В будь-якому випадку результат влади проявляється в якихось змінах в
самому об’єкті, в його свідомості та поведінці.

Наслідки же здійснення влади відносяться не тільки до об’єкту; вони
можуть впливати і на інших людей, і на тварин, і на предмети неживої
природи, тобто наслідок значно ширше і різноманітніше, ніж поставлених …
цілей (проведення важливих соціальних реформ, вихід із економічної
кризи, підвищення благоустрою населення і т.д.).

Здібність досягнення бажаних цілей залежить від здібності спрямовувати
зусилля людей діями згідно з наміром тобто влади над людьми. Інакше
кажучи, влада з’являється необхідною умовою управління, його основою і
рушійною силою. Суб’єкт одночасно повинен бути і суб’єктом влади. Але
наявність влади не гарантує досягнення бажаного результату. На практиці
нерідко буває так, що суб’єкт досягає підпорядкованості об’єкта, але
об’єкт або не може зробити те, що від нього вимагають або наслідки його
дій виявляються не тими, на які суб’єкт влади споконвічно розраховував.
Виходить, підкорення об’єкта звичайно не стає кінцевою ціллю суб’єкта
влади; швидше воно виступає в якості метода (інструмента, засобу)
реалізації будь-яких задач.

Із цього можна зробити важливий висновок: керівник може “багато” влади
і бути гарним суб’єктом влади, тобто завжди здібним заставити своїх
підлеглих зробити то, що він бажає, але поганим керівником (якщо,
наприклад, він не передбачає наслідків здійснення своєї влади, або його
влада використовується не безпосередній результат (підкорення). Існує
взаємозв’язок, також і різниця поміж такими поняттями як “влада” та
“панування” (політичне). Панування політичне це один із засобів
політичного управління, заснований безпосередньо і на безумовній
покірності. Це виникає саме тоді, коли влада інституціалізується,
перетворюється у стійке відношення, коли в організації встановлюються
позиції, які дозволяють приймати рішення, наказувати, дозволяти та
забороняти.

“Панування, – писав М. Вебер, – призначений шанс зустріти покірність
певному наказу.” Політичне панування не може обмежуватися тільки фактом
реалізації влади, воно потребує віру та законність.

Панування нерозривно пов’язано з владою, є формою її організації в
суспільстві. Політична влада, яка базується на насильстві, може
виникнути і до встановлення панування. Проте у цьому випадку вона не
може довго протриматися і виконувати свої функції у суспільстві.
Панування – це політичний порядок, при якому одні керують, а інші
підкоряються, хоча перші можуть знаходитися під демократичним контролем
інших.

Отже, різні трактування феномена влади не взаємовиняток вони фіксують
різні і цілком реальні аспекти влади. В сучасній політичній літературі
нерідко виділяються три таких аспекти (або вимірювання).

По-перше, директивний аспект. Відповідно йому влада розуміється як
панування, забезпечуючи виконання наказу, директиви. Тут влада
розуміється як можливість здійснити свою волю шляхом введення в діло
різних наявних засобів, ресурсів різного роду. Очевидно, що ця реальна і
крайнє важлива характеристика влади.

По-друге, функціональний аспект, тобто поняття влади, як здібність та
вміння практично реалізувати функцію суспільного управління.
Функціональний аспект влади обумовлений тим. Що влада взагалі показує
собою визначене відношення поміж тими чи іншими суб’єктами (окремими
громадянами чи організаціями).

По-третє, комунікативний аспект влади, пов’язаний з тим фактором, що
влада так чи іначе реалізується через відносини, через визначену мову,
зрозумілий обидвам сторонам суспільного відношення влад.

Всі ці три аспекти цілком реальні хоч і не рівнозначні. Директивний
аспект, тобто влада як засіб примушення до виконання волі наказуючого,
як правило, вважається основоположним. Про це і розповідають поширені в
політології дефініції влади:

“влада” означає будь-яку можливість проводити внутрі даних соціальних
відношень власну волю навіть всупереч опору, незалежно від того, на чому
така можливість основана”.

(Макс Вебер)

Влада – це і можливість карати тоді, коли той, кому наказують, повинен
підкорятися. Кажучи про накази та покірність, ми маємо визначений тип
діяння на поведінку інших осіб, відрізняючих від того, що звичайно
називаються “впливом”.

(Ежи Вятр)

“Влада А над В є здібність А добитися того, щоби В зробив те, що він
ніколи б не зробив без впливу А”

(Роберт Даль)

Проте директивний аспект, як і функціональний та комунікативний виконує
загальну регулюючу роль у відношеннях поміж різними, і навіть
протилежними тенденціями у суспільному житті, допомагаючись реалізації
одних тенденцій і блокуючи інші.

Основними елементами влади є суб’єкт, об’єкт і ресурси.

§ 2. Структура, ресурси, види влади

Будь яка влада відтворює визначену взаємодію, має як мінімум дві
сторони. Одна – це пануюча в політології її прийнято позначати поняття
“суб’єкт”. Ним може бути інвалід, організація, держава і навіть світова
спілка (наприклад, ООН). Суб’єкт є безпосереднім носієм влади. Друга
сторона – об’єкт, на який спрямовані власні відношення. Суб’єкт повинен
володіти такими якостями, як бажання панувати, воля до влади,
компетентність. Відомо, що не всі люди прагнуть до влади, а деякі навіть
відхиляються від керівних посад, та пов’язаних з ними відповідальностей.
Але багато й таких, для яких прагнення до влади пов’язане з можливістю
одержання різних благ; високого прибутку, престижу, зв’язку, привілей і
т.д. Але крім бажання і волі суб’єкт влади повинен бути компетентним,
знати діло, за яке береться, становище і настрій підлеглих, краще інших
бачити і находити вихід з любої складної ситуації керівної соціальної
групи.

Суб’єкт визначає свою владу у наказах, розпорядженнях, командах, де
наказується поведінка об’єкта влади, називаються санкції, які тягнуть не
виконання розпоряджень. Від наказу та його вимог залежить відношення до
нього іншого важливого елемента влади – об’єкта.

Як вже відмічалося влада припускає як мінімум двох партнерів
здійснюючого владу (суб’єкта) і підкореного владі (об’єкта). Без
підкорення влада неможлива, і якщо не має такого підкорення, немає і
влади. Суб’єкт може володіти бажанням, волею панування, усіма
необхідними засобами підкорення, але все це повинно бути перенесено на
об’єкт влади. При цьому поняття “влада” неповинна впливати на відношення
поміж суб’єктів, наділеним свідомістю – індивідом, групою і предметним
світом, світом речей, тобто об’єктами, нездібними втілити волю суб’єкта
в дії, як і влада речей, почуття, дум над людиною. Якщо зустрічаються
тлумачення влади як “сили речей”, “влада грошей”, “влада над природою” і
т. п., то це не більш, ніж “метафора”, живих речей, прийнятих у побуті,
що позначає будь-який вид залежності.

Стабільність будь-якої соціальної групи та суспільства у цілому
залежить від взаємовідносин суб’єкта та об’єкта влади, від підтримки
суб’єкта об’єктом. Відношення об’єкта до суб’єкта панування можуть бути
у вигляді опору і заклику боротьби на знищення, але може підкореного
йому.

Поняття “ресурси влади використовуються у широкому і вузькому змісті.
У широкому – це все те, що суб’єкт влади може використовувати для впливу
на об’єкт; це власні якості суб’єкта (компетентність, організованість та
інше), деяка власність об’єкта (політичне доручення, звичка підкорятися
та інше), конкретна ситуація, в якій здійснюється влада (економічне
становище, міжнародне положення та інше), а також інші засоби діяння.

У вузькому змісті ресурси – це ті засоби, з допомогою яких суб’єкт влади
чинить вплив на об’єкт влади та за яких може домагатися реалізації своїх
розпоряджень. Ресурсами можуть бути будь-які цінності (гроші, предмети
споживання та інше); засоби здібні вплинути на внутрішній світ,
мотивацію людини (засоби масової інформації); знаряддя та інструменти,
за допомогою яких можна лишити людину цінностей, у тому числі самого
життя (зброя, карні органі у цілому).

Виходячи з цього, ресурси влади можна поділити на економічні,
соціальні, культурно-інформаційні, силові.

До економічних ресурсів відносяться всі матеріальні цінності, необхідні
для виробництва та споживання, гроші, земля, продукти харчування та
інші.

Соціальні ресурси частково збігаються з економічними, бо підвищення
соціального статусу індивіда пов’язані з прибутком та багатством. Але
соціальний ресурс містить в собі і такі показники, як посада, престиж,
освіта, медичне обслуговування, помешкання. У сучасній інформаційний вік
надто важливим стало культурно-інформаційні ресурси – знання та
інформація, а також засоби їх одержання. Проте юристи, правоохоронні
органи зустрічаються переважно з силовими ресурсами.

Силові ресурси, насильство – це атрибути будь-якої влади, різниця лише
у “дозах” їх використання. Від інших ресурсів влади насильство
відрізняється слідуючими особливостями.

По-перше, воно має низький творчий потенціал та в більший мірі пов’язане
з руйнуванням, ліквідуванням чого-небудь.

По-друге, силові ресурси засновані на страху. З допомогою погроз,
команд, наказів та заборон можна добитися зовнішньої слухняності і
виконання конкретних вимог, але норми та цінності які передаються людям
таким чином не стають частиною їх внутрішніх особистих переконань та
легко зникають із свідомості завжди коли зникає страх.

По-третє, насильство, як правило, є дорогокоштовним засобом, особливо
коли це насильство пов’язане із застосуванням військової техніки.
Одночасно насильство наносить і серйозну моральну шкоду, викликаючи у
відповідь неповинність, лють, помсту і тому подібне.

Все це приводить до висновку про те, що насильство, хоча і є одним із
важливіших ресурсів влади, повинно застосуватися як крайня міра, коли
всі інші не приносять бажаного результату, і, що не менш важливо
насильство повинно бути сурово обмеженим певними політичними, правовими,
а також і моральними рамками. Воно повинно мати відповідний характер,
тобто реакцію на засилля і повинно бути останнім засобом, коли всі інші
вже вичерпані; об’єктом насильства не може бути мирне насильство;
застосування насильства повинно бути виборчим, пропорційним, без
вандалізму, тотальної війни проти політичних противників. Крім того, що
суб’єкт насильства повинен максимально дотримуватися збереження
фундаментальних прав і свобод людини, тобто діяти у відповідності з
правовим законом (нормами, прийнятими демократичним шляхом, причому
обов’язок рівний для всіх громадян). Ці норми повинні базуватися на
правах людини.

Орієнтиром для політичних суб’єктів повинні бути норми міжнародного
гуманітарного права, у приватності Гаачські і Женевські конвенції,
додаткові протоколи до них, які регулюють внутрішні суперечки. Вони
захищають права мирного населення, полонених, поранених. Обмежують
об’єкт нападання (див. Женевські конвенції від 12 серпня 1949 р. та
додаткові протоколи до них М.,1994р.).

Прикладом неадекватного використання силових ресурсів може служити дія
політичної влади Росії у Чечні. Ввід російських військ до Чечні 80-90 %
її мешканців сприйняли як вторгнення ворожої армії, прагнучої підкорити
народ, відняти у нього свободу та природні багатства, заставити жити по
чужим законам. На сторону Дудаєва перейшло більше тих, хто боровся проти
нього до 11 грудня 1994 року в рядах опозиції. Об’єдналися не тільки
чеченці яких серед населення Чечні усього 40%, але і інші
національності. Не заперечуючи законності дії політичного керівництва
Росії, слід відмітити, що і міжнародне право признає законність
докладних виступів, коли народ береться за зброю, щоб відстояти свою
незалежність, свободу, інтереси.

Слід зазначити відносно правової оцінки війни у Чечні те, що згідно
конституції Росії, президент немає права вирішувати питання війни та
миру, це право парламенту, а президент Росії діяв всупереч рішенням
парламенту. Крім того, війна має ознаки агресії, бо в міжнародних
документах в якості обов’язкової ознаки агресії закріплено застосування
військової сили, тобто це ознака першості чи ініціативи. А рішенням
Генеральної Асамблеї ООН (29-я сесія, 1974 р.) поняття “агресія”
розповсюджується не тільки на міждержавні відносини, але і на
внутрішньодержавні відношення. По загальному визнанню війна у Чечні є
жорстким порушенням прав та свобод людини.

Звичайно, ознаки агресивності, незаконності, порушення
загальноприйнятих норм і правил ведіння війни виявилися і з чеченського
боку: масовий терор, диверсії, виявлення жорсткості, прикриваючись
мирним населенням та інше. В цілому, ця війна свідоцтво короткозорої
політики і не професіональності політиків, які не здібні усвідомити
важливіші уроки ХХ століття в тому, що війна перестала бути ефективним
засобом політики і вона не спроможна розв’язувати оптимально ніякі
політичні проблеми.

Різні ресурси влади звичайно використовуються її суб’єктами комплексно.
Але специфічним ресурсом влади є сама людина – демографічні ресурси.
Людина – творець матеріальних благ – (економічні ресурси), одержувач і
поширювач знань та інформації (культурно-інформаційні ресурси). Людина –
не тільки ресурс влади, але і суб’єкт і об’єкт її.

У відповідності з ресурсами, на яких влада засновується, вона
класифікується на різні види влади.

Економічна влада – це контроль над економічними ресурсами, власність на
різного роду матеріальні цінності.

Соціальна влада – це можливість розподіляти положення у соціальній
структурі статусів, посад, пільг та привілей. За допомогою соціальної
політики сучасна держава може впливати на соціальний статус населення
викликаючи тим самим їх лояльність та підтримку.

Духовно-інформаційна влада – це влада над людьми, яка здійснюється за
допомогою наукових знань та інформації. Знання використовуються для
підготовки урядових рішень і для безпосереднього діяння на свідомість
людей з метою їх підтримки уряду. Таке діяння здійснюється через школу,
вузи, а також за допомогою засобів масової інформації. Інформаційна
влада може служити різним цілям: вона може поширювати об’єктивні
відомості про дії уряду, але можуть і впливати на свідомість, обманюючи
людей на перекор їх інтересам, а нерідко і волі.

Примусова влада – опирається на силові ресурсі та означає контроль за
людьми за допомогою пристосування фізичної сили. Її легально
використовування в масштабах усього суспільства є ознакою політичної
влади, проте насильство, фізичне примушення може використуватися і
неполітичною владою, наприклад, між господарем і рабами, між деспотом –
чоловіком та його дружиною та інше.

У залежності від суб’єкта влада поділяється на державну, партійну,
профспілкову, армійську, сімейну і т.п. По широті розповсюдження
виділяються мегарівень – міжнародні організації (ООН, НАТО,ЮНЕСКО і др.)
макрорівень – центральний орган держави та мікрорівень – влада у
первинних організаціях і малих групах. Існує класифікація влади згідно
функціям її органів – законодавча, виконавча, судова.

§ 3. Політична влада: сутність,

відмінні ознаки, взаємодії з правом

Сутність політичної влади. Влада в загально-соціологічному понятті
припускає здібність окремого індивіда або групи людей за допомогою
різних засобів та методів затверджувати у сфері соціальних відношень
власну волю. Без власних відносин неможливе функціонування суспільства в
цілому, а також його елементів, їх організація та взаємодія.

Політична влада є одна з відмін влади. На відміну від моральної,
сімейної влади політична влада має не особисто – безпосередній, а
суспільно – опосередкований характер. Для політичної влади має значення
не стільки інтереси приватної особи, скільки загальні інтереси усіх груп
та соціальних прошарків суспільства. Існує немало визначень поняття
“політична влада” як у вітчизняній та і у зарубіжній літературі. У
найбільш вузькому вигляді політичну владу можна відзначити як реальну
здібність індивіда, групи людей до виявлення своєї волі у політиці на
основі свідомого політичного інтересу. Політичною владою являються усякі
основи на підкорення влади однієї групи по відношенню до іншої групи
людей, якщо ця взаємодія має політичний характер. У основі політичної
влади лежить нерівність політична, а також політичних статусів. Право
приймати відповідальне політичне рішення людина одержує якраз завдяки
своєму особистому статуту у ієрархічній структурі суспільства, коли стає
членом уряду, депутатом парламенту, лідером партії і т.п. Політична
нерівність створює передумови для управління суспільством. Адже для
координації життя соціума необхідний своєрідний управлінський центр
“мозговий штаб”, а також переборення центробіжних сил, особистого та
групового егоїзму. Ось чому історія суспільств – це історія не
ліквідації політичної нерівності, а пошук і створювання ефективних
засобів його організації.

Яке відношення політичної влади до влади державної?

Усяка державна влада є політичною, але не всяка політична – державною:
в умовах первиннообщинного устрою вже існувала (по крайній мірі, на
останньому етапі його розвитку) політична влада, але держави не було.
Важливішим признаком виникнення держави є наявність особої групи осіб, в
руках яких зосереджена влада, тобто професійно зайнятих керуванням
суспільства та використовуючих для цього соціальний апарат насильства
(армію, поліцію, в’язниці і т.д.).

Таким чином державна влада – це влада, яка здійснюється за допомогою
відокремленого професійного апарата на визначеній території, на яку
поширюється державний суверенітет у якої є можливість звернутися до
засобів організованого і законодавчого інститутуйованого насильства.
Державна влада рекомендує собою найвище, найбільш повне вираження
політичної влади, є політичною владою в її найбільш розвинутому вигляді.

Відмінні признаки політичної влади.

Політична влада відрізняється від усіх інших форм суспільної влади
слідуючими особливостями (ознаками):

а) загальністю, обов’язковістю її рішень для всіх громадян, організації
всякої влади. Політична влада може обмежити вплив могутніх корпорацій,
засобів масової інформації та взагалі любих закладів навіть до самої
ліквідації;

б) безособливістю. На відміну від приватної особистої влади, яка існує у
невеликих групах, політична влада виступає від імені усього суспільства
та звертається за допомогою права до усіх громадян;

в) монополією на фізичне насильство, як внутрішнє (право покарання), так
і зовнішнє (право на війну). Політична влада означає, що панування,
підкорення, насильство як специфічні засоби влади монополізовані та
зосереджені у спеціально створених суспільством інститутах, органах і
закладах, які у сукупності своїй складає державу. Право на силу
підкорення по відношенню до можливих дій громадян вилучено у приватних
осіб чи груп та передано державі, в обличчі якого насильство, панування
і т.п. одержує законність;

г) різноманітністю ресурсів. Політична влада і особливо держава
використовує не тільки підкорення, насильство, але й інші ресурси:
економічні, соціальні, культурно-духовні.

Отже, політична влада – це публічне і монопольне право здійснювати волю,
силу, панування у соціальному житті, тобто право визначених інститутів і
закладів приймати рішення, обов’язкове для всіх громадян, спираючись на
специфічні засоби та апарат влади.

§ 4. Легітимність політичної влади

Історичний досвід показує, що політична влада може бути сформована у
результаті вільного демократичного вибору, але може і в результаті
військового перевороту чи кривавої революції, яка забирає мільйони
людських життів та стає трагедією для суспільства на багато десятиліть.
Коли політична влада встановлюється шляхом її узурпації у громадян
даного суспільства формується недовіра до такої влади, яка незаконно
очолює державу. У цьому випадку ефективність влади занадто обмежена і
основним засобом досягнення цілей у такої влади є насильства страх.

По-іншому до політичної влади громадяни відносяться в тому випадку,
коли вона сформована демократичним шляхом, офіційно визнана самим
суспільством та закордонними державами. Така влада має потенціальну
можливість встановити оптимальні політичні відносини в державі поміж
різними класами та верств населення та досягнути визнання суспільством,
народом її права на керівну роль.

Проте, первісне законне встановлення політичної влади не є гарантією
того, що й надалі ця політична влада цілком виправдає довіру своїх
громадян. Іншими словами вона може бути законною, але не ефективною, не
викликаючою симпатії народу, але, адекватно цьому і реагуючому на любі
владні накази та директиви. Коли влада законна, але опирається тільки на
підкорення (фізичне, економічне, психологічне, матеріальне), то
можливості її край обмежені. Будучи за своєю природною взаємодією поміж
суб’єктом та об’єктом, власні відношення засновуються на підкоренні та
згоді. Авторитет влади, ступінь довіри до неї громадян визначається не
стільки підкоренням, скільки згодою громадян добровільно їй підкоритися.
Нав’язування політичною владою своєї волі може наштовхнутися на стійку
опору підлеглих.

В політології та правовій науці та влади, яка приймається масами та
спирається на їх добровільну згоду підкорятися її велінням, а не
нав’язується легітимною.

Первісний термін “легітимність”, який з’явився у Франції на початку ХІХ
століття, означав законність влади у противагу владі незаконній
узурпованій. Проте згодом значення терміна дещо змінилося. Воно стало
означати символ віри, уявлення, яке, існує у свідомості громадян. Таке
уявлення виходить із визнання влади керівників та обов’язків підкорених
підкорятися їй. Отже легітимність – це здібність влади створювати та
підтримувати у населення переконання в тому, що влада в країні наділена
правом приймати рішення, які повинні виконувати громадяни. Проте
добровільна згода підкоритися владі можлива лише в тому випадку, коли
вона сама спирається на цінності, традиції, переваги та спрямування
більшості населення. Легітимність є важливішою ознакою демократичної
влади.

Поняття “легітимність” у ХХ столітті було введене соціології Максом
Вебером. Він визначив такий порядок, який уявляв значимість для
індивідів та якому вони підкорялися як раціонально визнаній цінності.
М.Вебер розробив концепцію про три типи легітимності влади, відображаючи
особливості мотивів підкорення або відторгнення індивідами визначених
типів соціального порядку у виді норм, правил, звичаїв, законів.

По-перше, влада може знайти легітимність згідно традиції, звички
підкорюватися владі, вірі у нерушимість та священність віками існуючих
порядків. Наприклад, перехід влади по спадщині в країнах з монархічним
режимом здійснюється згідно традицією.

По-друге, політична влада передбачає законність у очах членів
суспільства внаслідок особої популярності державного діяча, який досяг
масштабності культа його особи. Такий тип влади М.Вебер назвав
харизматичним.

По-третє, легальна або раціонально-правова легітимність. Люди визнають
таку владу, що вона спирається на доцільність, добровільно прийняті ними
закони. Цей тип легітимності заснований на довірі громадян не до окремих
осіб, лідерам, а до устрою держави, він також характерний для
демократичних держав.

З цією класифікацією М.Вебер пов’язує і типологію влади: державну при її
раціональному влаштуванні та особистій, коли вона заснована на
традиційних та харизматичних легітимируючих началах. Ця типологія
популярна і в сучасній західній політичній науці.

Проблема легітимності політичної влади для юристів має особливе
значення, бо воно пов’язане не тільки з нормами права, але і
справедливою системою моральних норм.

Легітимність політичного явища не означає юридично сформованої
законності, і саме тому легітимність не слідує змішувати з легальністю,
тобто у законністю. Легітимність не володіє юридичними функціями і не є
правовим процесом.

Населення може підкоритися владі, але в душі зневажати її, сміятися над
нею, при найменшій можливості відхилятися від неї. В цьому випадку
влада застосовує підкорення, силу. Влада застосована на страху, не може
бути легітимною. Легітимація означає покору, згоду, політичну участь без
примушення. Легітимна влада авторитетна та ефективна, вона
характеризується як правомірна та справедлива. Які основні ознаки
легітимності політичної влади?

Найпершою ознакою довірливість відношень до неї пригніченої більшості
населення, заснованого на вірі в те, що існуючий порядок є найкращий
для даної країни, а влада здібна розв’язати важливі для суспільства та
індивідів проблеми.

Другою ознакою легітимності влади є визнання суспільством значимості,
цінностей як самої влади, так і її організації. Влада сприймається не як
зло, з яким неминуче треба вживатися, а як фактор, забезпечуючий порядок
у суспільстві, що захищає життя людей. Легітимність влади затверджується
тоді, коли вона проводить політику, відповідаючи інтересам, розумінню
громадян.

Ще одним, не менш важливою ознакою легітимності влади є схвалення масами
політики, яку проводить політичне та державне керівництво, і яке
відображається у згоді з їх основними цілями, методами та засобами. Ця
ознака розкриває суб’єктивне відношення людей до конкретного уряду,
лідера. Маси з розумінням відносяться до використання навіть
непопулярних засобів та методів, а у тому числі і насильницьких.

Усі перераховані ознаки тісно пов’язані між собою і у рамках реального
життя нероздільні легатимним є той політичний режим, який може
забезпечити стабільність та розвиток суспільства, не запобігаючи до
масового насильства. Американський теоретик – політолог Девід Істон
писав: “Той уряд легітимний, який відповідає уяві яка склалася у народі
про справедливість та соціальне призначення цього інститута”.

Легітимність політичної влади поєднується з протилежним їм явищем –
делегітимації – з утраченою довіри, з позбавленням політики та влади
суспільного кредиту. Розчарування в ідеалах, концепціях політики у її
цілях і методах, людей, які її подають –один із аспектів політичного
життя суспільства, така саме рушійна сила розвитку політики як і сама
легітимація. Делегітимація може чинитися внаслідок слідуючих причин:

– протиріччя між цінностями пануючими у суспільстві та егоїстичними
інтересами керуючої еліти, результатом чого є відсутність підтримки
влади народом;

– протиріччя поміж демократією та соціально-політичною, коли багато
проблем розв’язуються не демократичним, а силовим шляхом, натиском на
засоби масової інформації, обмеженням прав та свобод громадян;

– зростаюче соціальна нерівність, масове зубожіння більшості населення,
у результаті чого формується опозиція влади (як правило, із
інтелектуалів);

– ріст бюрократизації і корумпованості за умови існування нульового
контролю процеса “знизу” та надзвичайно слабому – “зверху”;

-у багатонаціональній державі – націоналізм, етнічний сепаратизм, коли
місцева влада відхиляє правомочність федеральної влади.

Взаємодії влади та права. Проблема взаємовідношення влади та права
важлива для любої країни, проте особливу гостроту вона набуває при
переході суспільства від тоталітаризму до демократії та формування
правової держави.

З давніх часів існує дві точки зору на відношення влади до права. Так,
Платон, вважав, що влада повинна належати монарху-філософу, який знає
потребу своїх підлеглих краще, ніж вони, і тому для нього влада –
самостійна цінність, яка організує життя за допомогою створених ним же
законів. Згідно цієї точки зору влада є ціль, а право – засіб укріплення
і здійснення влади.

Згідно іншого погляду – влада визначається правом, власні відношення
перетворюються у правовідношення. Влада є засобом здійснення правової
організації.

Таким чином, в разі пріоритету, влада і право нерозривно пов’язані між
собою, але і знаходяться у постійній боротьбі. Влада принципіально
утримує у собі елементи безконтрольності, завжди прагне скинуте з себе
обмеження права. Право навпаки завжди прагне підкорити собі владу,
зробити її непотрібною, бо право є по своїй суті взаємодією вільних та
рівних індивідів, є ідеєю безвладної організації. У влади завжди є
безправ’я, а у праві завжди є безвладдя.

На перший погляд, влада та право несумісні і виключають один одного.
Проте вони не тільки взаємовиключні, але і міцно взаємопов’язані, усяка
влада припускає мінімум права, а всяке право – мінімум влади. Так,
відношення панування з самого початку приймає всезначну форму права,
нормативну форму. Панує лише той, чиї накази виконуються закономірно,
нормально, а не у виді виключення; панує той, хто має право наказувати.
Законний володар той, якому повинні підкорятися усі, бо закон має форму
загальності. Право і закон роблять владу організуючою та об’єднуючою
силою. У законі і через закон сама влада істотно змінюється: вона
перестає бути свавіллям, бо право обмежує владу. Хоч елементи свавілля,
правопорушення присутні любій владі.

У правової державі пріоритетною силою виступає право, виходячи з
принципу автономності особи, суверенітету народу, його самоуправління. В
правовій державі кожний громадян може взяти участь у створенні закону,
якому він сам і буде підкорюватися; сам установлює владу, її контролює,
але і підкоряється їй.

Влада повинна служити праву і діяти в рамках права; вона не порушує, а
організовує і підтримує свободу. Влада може бути цінною і потрібною,
коли вона служить усім громадянам і кожному окремому громадянину, які
делегують їй частину своєї особистої свободи.

Разом з тим, право (позитивне право) формується і розвивається з прямою
участю політичної влади, держави, яке надає юридичним нормам
всеобов’язкової сили і забезпеченості; від характеру держави, її
політичного режиму залежать особливості права. У праві невидимий
присутній державний момент, на ньому лежить “відбиток” державної влади.
Але, обумовлене у своєму формуванні та функціонуванні державою, право, у
свою чергу, в процесі соціального розвитку може стати визначеним
фактором по відношенню до держави, реалізуючись у правової державі (с.с.
Алексіїв Теорія права. Вид. БЕК, Харків, 1994р. с.71).

Отже влада, будучи суспільним явищем, висловлює об’єктивну потребу
розвитку суспільства, його організацію і регуляцію. Влада – це
необхідний і незамінний механізм регулювання життя усього суспільства і
збереження його єдності. Функціонування політичної влади є фактором і
умовою саморозвитку політичної системи суспільства, усіх її інших
елементів. Політична влада пов’язує в єдину систему усі політичні
структури, виступає гарантом політичного розвитку, ефективність політики
та життєдіяльності усього суспільства.

ГЛАВА ІУ. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Сучасні суспільства уявляють собою складні системні утворення, що
складаються з декількох органічно пов’язаних між собою підсистем –
економічної, політичної, культурної, правової, етнічної та ін. Отже,
політична система є одним із важливих компонентів соціальної системи
суспільства (в найширшому її розумінні). У ході історичної еволюції
цивілізації соціальні зв’язки між людьми все ускладнювались, формувались
нові потреби та інтереси, змінювалось природне і соціальне середовище,
внутрішні й зовнішні умови існування політично організованих народів. І
саме в політичній системі, перш за все, з’являлися механізми адаптації
суспільства до оточуючого середовища, що змінюється, тобто вона
виступала гарантом стабільності соціуму.

§ 1. Системний підхід до політичного буття

Державно-політичні відносини – це специфічна галузь соціального буття
(“буття політичне”) із своїми фундаментальними закономірностями,
внутрішніми зв’язками, джерелами розвитку і каналами взаємозалежності
від зовнішнього середовища. Неперевершений евристичний вплив щодо
пізнання процесів обумовленості в політичному житті здійснив т. зв.
системний підхід /метод/, який склався у західній політичній соціології
в середині ХХ ст. Найважливіші принципи цього підходу:

Цілісність системи – якісно новий стан сполучених різноманітних явищ та
інститутів, що породжує нові властивості та ознаки цього єдиного
утворення.

Множина і різноманіття внутрішніх і зовнішніх зв’язків системи, які
відбивають складність і багатство відносин між елементами в середині
цілісності та взаємодії з оточуючим середовищем.

Життєздатність системи визначається балансом взаємодії процесів: зміни і
стабілізації, оновлення і збереження; впровадження і рутинізації, тощо.

Призначення системного методу /аналізу/ полягає у виявленні засобів
досягнення та підтримки врівноваженого, стабільного стану політичної
системи, її здатності адаптуватися до впливу зовнішнього середовища.
Сучасний світ стає все складнішим, посилюється ризик глобальних
катаклізмів, криз, і конфліктів, які мають соціальні, економічні,
етнонаціональні, екологічні, демографічні та інші причини. Це актуалізує
розуміння складності процесів соціально-політичного розвитку і
необхідності їх впорядкування. Політична система в усьому різномаїтті
своєї структури і функцій виступає засобом соціальної інтеграції,
стримання руйнівного впливу деструктивних процесів і корінних соціальних
відмінностей на єдине взаємопов’язане існування складових елементів
суспільного організму.

Поняття політичної системи відображає єдність двох сторін політики:
організації та діяльності, структури і дії. Формалізація, необхідне
впорядкування і, навіть, ієрархія, які впроваджуються системним
підходом, дозволяють не тільки кваліфікувати різновиди тих чи інших
політичних систем, судити про оптимальність їх організації, але й
здійснювати порівняльний аналіз різних моделей /типів/ політичного
життя.

Засновником використання системного підходу в політології вважають
американського дослідника Д.Істона, який у працях “Політична система”
/1953/, “Системний аналіз політичного життя”/1965/ та ін. запропонував
метод вивчення політичної системи будь-якої країни, а також елементів
/підсистем/ всієї політичної організації: парламенту, уряду, місцевого
самоурядування, політичної партії, громадської асоціації. Д.Істон вбачав
сенс політичної системи у врахуванні взаємодії з середовищем; зміст
системного аналізу політичного життя – у виявленні засобів підтримки
рівноваги з середовищем, а призначення політичної системи – у зменшенні
соціальних відмінностей, подоланні протиріч і політичних конфліктів.

Згідно Д.Істону, політична система – це організм, що саморегулюється і
розвивається, та реагує на імпульси, які надходять зовні. Отже,
політична система є відкритим утворенням: вона піддається численним
впливам, що надходять із зовнішнього середовища. Система має вхід, на
який ззовні надходять імпульси у формі вимог /конструктивних і
деструктивних/ та підтримки чи протесту. Вимоги виникають і формулюються
як в оточуючому середовищі, так і всередині самої системи; підтримка
виявляється у сплаті податків, військовій службі, дотриманні законів,
участі в голосуванні, лояльному відношенні до державної влади та її
символів; протест суспільство висловлює у формах політичної незгоди, які
за певних умов можуть зруйнувати легітимність всієї політичної системи.
Вихід інформації – це результат функціонування політичної системи, він
здійснюється у вигляді рішень та політичних дій, які тим чи іншим чином
впливають на зовнішнє середовище. Вихідні дії політичної системи, за
Істоном, обумовлені її головним призначенням, згідно природи політичної
влади. Воно полягає в обов’язковому виданні політичних рішень
авторитарному розподілі цінностей та забезпеченні прийняття цього
населенням. /Див. схема за Д.Істоном/.

Системний підхід вносить до політичного аналізу ідею багатоканальної,
багатофакторної обумовленості, яка базується на тому, що поряд із
економічними чинниками та соціальними інтересами, а інколи і всупереч
їм, політичні події та інститути залежні також від культурного
середовища, від національного менталітету, від традицій і звичаїв, від
структури пануючих у суспільстві цінностей, від геополітичних умов, від
ситуативного складу різним подій та інших обставин. Виходячи з цього,
американський політолог Г.Алмонд розглядає політичну систему як множину
взаємодій, поведінок, як державних, так і недержавних, які слід
досліджувати. Він відзначає, що будь-яка політична система є
багатофункціональною та має свою власну структуру; крім того, всі
політичні системи є змішаними у культурному відношенні та, незалежно від
принципу поділу влад, деякі функції політичних систем лишаються
неподільними. Так, досить часто ми зіткаємось із законотворчою
діяльністю президентів та урядів, чи з втручанням парламенту в поточну
політику. Змішаність політичних систем у культурному сенсі значить,
наприклад, що лише в ідеалі може відтвориться “чисте” президентське або
“чисте” парламентське правління, ті чи інші “чисті” різновиди політичної
культури, свідомості тощо.

Отже, модель політичної системи Г.Алмонда долає певні вади моделі
Д.Істона, тому що вона враховує психологічні, особистісні аспекти
політичної взаємодії, імпульси, що надходять не тільки зовні , від
народу, громадянського суспільства/, але й імпульси, що надходять від
правлячої еліти. В даній моделі головна увага приділяється множині та
різноманіттю інтересів всередині системі, їх зіткненню та поєднанню,
врахуванню цих інтересів самою системою.

Таким чином, системний підхід розкриває сутність політики як цілісності;
надає засоби аналізу форм її взаємодії з природою, економікою,
культурою, соціального структурою; висвітлює канали впливу політичної
поведінки на характер політичних інститутів і структур; врешті, доводить
найзначніше призначення політики щодо забезпечення єдності, соціальної
інтеграції, мобілізації ресурсів суспільства та стабільності.

Схема: Політична система за Д.Істоном

——————————————————————-

Економічні, культурні, соціальні ресурси

В

Х

І

Д

В И М О Г И

П І Д Т Р И М К А

ПОЛІТИЧНА

СИСТЕМА

Р І Ш Е Н Н Я

І Д І Ї В

И

Х

І

Д

Економічні, інформаційні, правові, силові ресурси

ЗОВНІШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ

§ 2. Сутність, структура і функції політичної системи

Сучасні інтерпретації політичних систем вирізняються різноманіттям
теорій та концепцій, навіть визначень категорії “політична система”
існує понад двох десятків.

Першим аналогом поняття “політична система” було давньогрецьке слово
“політія”, яку Аристотель вважав за певну організацію жителів або
громадян античного полісу, що виникає через єдність прав і обов’язків та
участь у політиці.

Сучасні трактування “політичної системи” виходять з того, що це –
сукупність взаємодіючих між собою норм, ідей та заснованих на цьому
політичних інститутів і дій, що організують політичну владу та механізми
взаємозв’язку громадян і держави.

Якщо ж застосувати до визначення цього поняття соціологічний підхід, то
“політичною системою” можна вважати універсальну управлінську систему
суспільства, компоненти якої пов’язані політичними відносинами, і яка
регулює взаємні стосунки між соціальними групами, забезпечуючи
стабільність суспільства і належний соціальний порядок через
використання державної влади.

В політичній науці найчастіше сукупність державних і недержаних
суспільних інститутів, соціальних і правових норм, завдяки яким
реалізуються політико – владні відносини, визначають як політичну
систему суспільства. Отже, вона, перш за все, уявляє собою комплексний
механізм організації та функціонування політичної влади.
Системоутворюючі засади політичної організації полягають: а/ в
політичній діяльності, через яку реалізуються всі політичні відносини;

б/ в духовно-культурних цінностях даного суспільства.

Формування політичної системи це процес, який пов’язаний з поступовим
набуттям політичними відносинами низки суттєвих ознак:

по-перше, це стійка взаємозалежність різних елементів політичного життя
/за відсутністю яких може виникнути розпад системи і дезінтеграція
соціуму/;

по-друге, впорядкованість політичних відносин, оптимальне сполучення їх
розвитку та стабільності;

по-третє, це культурне підгрунтя політичної системи, що полягає в
спільності духовних цінностей, політичних символів, силі переконань, які
сприйняті членами політичної спільноти;

по-четверте, політичній системі властиве сумісне реагування усіх
складових елементів на зовнішні впливи та реакції. Саме із взаємодії,
кооперації народжується здатність політичної системи до швидкої
мобілізації необхідних ресурсів щодо вирішення певної загальної
проблеми.

Врешті, політична система відноситься до класу відкритих системних
утворень, тобто вона віддається різним впливам не тільки внутрішніх, а й
зовнішніх чинників, та формує власні механізми опору і самозбереження
щодо руйнівних дій.

Розглядаючи структуру політичної системи, доцільно, насамперед,
визначитись, що саме ті соціальні інститути /організації, установи,
усталені порядки/ та соціальні норми, традиції, які так чи інакше
пов’язані зі здійсненням політичної влади, і є найважливішими
компонентами політичної системи. Політичні інститути, норми і рішення,
які відіграють роль засобів вироблення та реалізації політичних програм,
стратегій чи акцій, слугують регулятором діяльності соціальних суб’єктів
політики, їх інтеграції та керованості, можна вважати елементами
сучасної політичних систем.

Політична система містить такі компоненти:

інституційний – складається з різних соціально-політичних інститутів та
установ. Перш за все, це – держава, її органи й установи, політичні
партії, громадські рухи, організації, об’єднання, різноманітні
інституції представницької та плебісцитарної /безпосередньої/
демократії;

функціональний – сукупність функцій, які здійснюються окремими
соціально-політичними інститутами та їх групами /політична участь,
діяльність, здійснення влади, вплив на громадське життя, політична
соціалізація/

регулятивний – комплекс політико-правових норм та інших засобів
регулювання взаємин між суб’єктами політики /звичаї, традиції, ритуали,
політичні принципи, настанови тощо/;

комунікативний – сукупність різноманітних відносин між суб’єктами
політичної системи /діалог, конкуренція, конфлікт і т.ін./, що
стосуються влади, а також опрацювання і здійснення політики;

ідеологічний – сукупність політичних ідей, теорій, концепцій, стратегій
і доктрин /політична свідомість, культура, ідеологія, правова культура,
політична наука

. Кожен із компонентів політичної системи має свою власну структуру,
особливі, підчас специфічні форми внутрішньої організації. Серед цих
структурних елементів політичної системи слід назвати найбільш важливі,
які відтворюються в будь-якому державно-політичному утворенні
сучасності:

Політичні інститути – держава, її органи і установи; політичні партії та
рухи, інші громадсько-політичні об’єднання; інститути виборів,
парламентаризму, політичного плюралізму, демократії, автократії тощо.

Політичні відносини, які відбивають зв’язки між класами, між етносами,
між соціальними групами, між особою, суспільством і державою, всередині
політичних організацій щодо оволодіння, організації та використання
влади.

Політичні принципи та норми /нормативна підсистема політичної системи/,
через які соціальні інтереси і політичні устої отримують офіційне
визначення та правове закріплення. Отже, право є механізмом легалізації
політичної системи, а значить її необхідним елементом.

Політична культура, політична ідеологія, політична свідомість. Вони
відбивають політичні прагнення та інтереси через ціннісну оцінку людьми
політичних явищ у вигляді певних ідей, поглядів, теорій,
духовно-політичних орієнтацій, уявлень і переконань. Політичні цінності
та емоції, якими керуються люди, безпосередньо визначають зміст і
характер політичної культури, отже й моделей політичної поведінки.

Політична участь і поведінка – комплекс стереотипів, зразків і
стандартів, що складають моделі й типи політичної діяльності чи
функціонування індивідів, груп, інших спільнот.

Соціальні суб’єкти політики: індивіди /громадяни, політичні лідери/,
політичні групи і колективи, класи, нації, народ.

Механізми політичної комунікації – перш за все діяльність ЗМІ
/”четвертої влади”/, політична агітація та пропаганда /”політична
реклама”/, вплив на громадську думку, засоби політичної конкуренції,
механізми політичного конфлікту чи співробітництва, діалогу тощо.

Виокремлення елементів політичної системи є досить умовним, адже кожен з
них відтворюється і функціонує повноцінно лише у зв’язку з іншими. Увесь
комплекс елементів політичної системи не є механічною сумою; завдяки
інтегруючим зв’язкам утворюється впорядкована, стійка і досить
консолідована політична сукупність, що забезпечує гармонію владної
взаємодії між особою, суспільством і державою.

Структурна складність системи, а особливо багатоманітність політичного
життя зумовили виокремлення цілого ряду важливих функцій політичної
системи.

В теорії систем будь-яка дія, що спрямована на забезпечення
життєздатності системи, на підтримку її в рівновазі, вважається
функцією. Відповідно ж, дії, які спричиняють руйнування стабільності,
організованості та зв’язків у системі, розуміють як дисфункції

Існує декілька підходів до виокремлення функцій сучасних політичних
систем. Ми поділяємо точку зору Ф.Бурлацького і А.Галкіна /”Сучасний
Левіафан”/, які головними функціями політичної системи визначили:

владно-інтеграційну, що знаходить своє виявлення в інтеграції різних
елементів соціальної структури суспільства в єдину цілісність на основі
консолідації цінностей та ідеалів, які пропонують пануючі політичні й
економічні сили;

цілеспрямовану функцію, яка полягає у визначенні цілей та завдань
політичного, економічного, соціального і культурного розвитку
суспільства;

організаторську функцію; вона виявляється в мобілізації ресурсів
суспільства /людських, матеріальних і духовних/ з метою досягнення
цілей, які правлячі соціально-політичні сили поставили перед соціумом;

регулятивну функцію, яка полягає перш за все в легітимації політики,
тобто у забезпеченні громадського визнання влади та її політичного
курсу, в поясненні й виправданні політичних рішень, діяльності
політичних інститутів, їх оновленні. Дана функція знаходить своє
виявлення також у забезпеченні добровільної та свідомої політичної
участі громадян, або у виправданні /найчастіше через право/ використання
легітимної сили й інших засобів примусу, якими влада володіє.

В західній політології загальновизнаною є класифікація функцій
політичної системи, яку здійснили Г.Алмонд і Дж.Пауелл: вони виокремили
ті функції, що загалом забезпечують “збереження системи”, а кожна окремо
– задовольнять певну потребу політичної організації /Див. малюнок 2/.

Адаптації Політичної
Контролю й

соціалізації
регулювання

Функції

політичної

системи

Дистрибутивна
Екстракційна

/розподілу ціннос-
/вилучення

тей і ресурсів/ Реагування
ресурсів із зов-

нішнього сере-

довища/

Функція політичної соціалізації підтримує існуючу політичну систему.
Вона означає процес набуття людиною політичних знань, переконань,
вірувань, цінностей, емоцій і традицій, що притаманні даному
суспільству. Залучення людини, крім того, до загально прийнятих
стандартів політичної поведінки забезпечує лояльне ставлення до
інститутів влади і в цілому збереження діючої моделі політичної системи.

Життєздатність системи забезпечується також її здібністю до адаптації в
навколишньому середовищі, й можливостями вдосконалення, що витікають з
цього. Функція адаптації, зокрема, реалізується через політичне
рекрутування /лідерів, еліт/, тобто добір і підготовку суб’єктів влади,
які здатні винаходити найефективніші шляхи політичного розвитку.

Наступною є функція реагування, завдяки якій політична система
відповідає на сигнали та імпульси, що надходять ззовні чи з середини.
Вона стає особливо важливою, коли з’являються нові вимоги соціальних
груп, партій, опозиції, якими не слід нехтувати.

Політична система може ефективно відповідати на вимоги соціальних
верств, якщо має необхідні ресурси. Звідси й виникає т.зв. екстракційна
функція – здобуття ресурсів із природнього, зовнішньоекономічного й
внутрішнього середовища.

Отримані ресурси необхідно розподілити таким чином, щоб зберегти згоду й
інтеграцію інтересів різних соціальних груп. Отже, функція
дистрибутивна, тобто розподілу матеріальних і духовних благ, послуг,
статусів і привілеїв, і виконує це завдання.

Управлінські дії політичної системи відбивають сутність функції
регулювання і контролю, адже вона здійснює свій вплив на суспільство
завдяки координації поведінки груп та індивідів. Дана функція
реалізується через легалізацію та нормативізацію політичного життя, а
також шляхом застосування санкцій адміністративної та іншої юридичної
відповідальності й неюридичного контролю щодо порушників норм і правил
політичної поведінки особи, групи.

В науковій літературі виокремлюють також функції впорядкування
політичних процесів /політична інноватика, стабілізація, зменшення
конфліктності/; політичної символізації та міфологізації, яка
виявляється у формулюванні лозунгів, символів, ідеалів та політичних
“міфів”, які інтегрують політичну свідомість громадян і спрямовують їх
політичну поведінку; функцію легітимації – досягнення певної міри
відповідальності реального політичного життя правовим нормам і усталеним
політичним традиціям та уявленням суспільства.

§ 3. Типологія політичних систем

Виходячи з того, що на процес формування і функціонування політики
впливає досить багато чинників – історичні традиції, культура,
економічний розвиток, правова система, геополітичні умови, зрілість
громадянського суспільства та інші, у сучасному світі склалось певне
різноманіття політичних систем.

Типологію політичних систем слід здійснювати на основі різних
критеріїв. Якщо за базову ознаку прийняти характер взаємин політичної
системи із зовнішнім середовищем, то можна виокремити зачинені політичні
системи /автаркії/ та відчинені системи. Автаркії мають обмежені зв’язки
із зовнішнім середовищем, самодостатні /тобто обмежуються внутрішніми
ресурсами розвитку/ та не сприймають цінності чужих систем і культур
/напр., Японія до кінця ХІХ ст., колишній СРСР, Албанія/. Відчинені
політичні системи рухливі та, сприйнятливі, успішно опановують цінності
та політичні досягнення інших систем, активно ведуть обмін ресурсами
розвитку з зовнішнім світом /це – всі провідні держави сучасного світу
та більшість країн, що здійснюють демократичну трансформацію/.

Загальновизнаною в західній політології є типологія ГАлмонда, в основі
якої закладено комплексний критерій: тип політичної культури та
вирізнення політичних ролей. Згідно цього він виокремив:

англо-американську політичну систему з гомогенною /цілісною/ політичною
культурою, коли політичні цілі поділяє практично все суспільство; з
розвинутою системою політичних відносин, інститутів та чіткою
спеціалізацією їх функцій; з багатоманітною структурою політичних ролей,
які диференційовані відповідно функцій політичної організації та
різноманіттю форм політичної участі; влада і вплив розподілені між
різними ланками політичної системи /держава, партії, групи інтересів,
опозиція, лобі тощо/; партійна система зазвичай двопартійна; висока
політична стабільність;

континентально-європейську політичну систему, яка характеризується
фрагментарністю /мозаїчністю/ політичної культури; наявністю в середині
національних культур протилежних ідеалів цінностей, орієнтацій, що
притаманні певному соціальному шару, етносу, групі, партії; має місце
також співіснування старих і нових культур. Саме тому розподіл
політичних ролей і функцій йде не у межах суспільства, а в середині
класу, еліти, партії. Партії організовані в багатопартійну систему
/обмеженого чи поляризованого плюралізму, або тривалого домінування
однієї найвпливовішої партії, блоку/; суспільство і держава відносно
стабільні, адже загальною політико-культурною основою є ліберальні /чи
соціал-демократичні/ цінності;

доіндустріальні та частково індустріальні політичні системи мають
змішану політичну культуру, в якій наявні різні види несучасних зразків
/традиційна, патріархальна, містечкова, хуторська тощо/, а також
включені політичні субкультури місцевого походження /роду, племені,
клану, громади. Політичні ролі дуже слабо диференційовані, тому
політична координація та комунікація є ускладненою; політична еліта має
олігархічний /клановий, аристократичний/ характер. Партійні системи або
гегемоністського типу, або мультипартійні /атомізований плюралізм/;
слабка політична стабільність, нерідко порушено гармонію розподілу влади
між її гілками. Отже, інтеграція суспільства йде за допомогою
насильства, що веде до концентрації влади і впливу в руках вузької групи
осіб /політичному клану чи замкненої еліти/;

тоталітарні політичні системи – грунтуються на тоталітарній свідомості
та політичній культурі, що утворює примусовий тип політичної активності.
Політичні ролі практично не виокремлені; відсутні громадські політичні
об’єднання, монолітна однопартійна система зорієнтована на пріоритет
класових, національних, расових або релігійних цінностей, тому її
моноідеологією може бути комунізм або фашизм; політична стабільність
забезпечується тотальним контролем за масовою й індивідуальною
свідомістю та поведінкою.

Класифікацію політичних систем можливо здійснити і на принципах
класового підходу. Так, марксизм виокремив політико-економічні системи
/формації/, згідно домінуючим засобам виробництва, що визначали
економічно пануючий клас: рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і
комуністичну /соціалістичну/. Первіснообщинний лад історично передував
цим формаціям, але він був ще дополітичною системою, адже не знав
державності.

Досить розповсюдженою є класифікація політичних систем за діючим
політичним режимом, тобто на основі характеру і засобів взаємодії влади,
суспільства й особистості. Таким чином виокремлюють автократії
/авторитарні й тоталітарні політичні системи/ і демократії. Їх зміст і
особливості будуть більш детально висвітлено у розділі “політичні
режими”.

Типологію політичних систем слід здійснювати на основі різних критеріїв.
Якщо за базову ознаку прийняти характер взаємин політичної системи із
зовнішнім середовищем, то можна виокремити зачинені політичні системи
/автаркії/ та відчинені системи. Автаркії мають обмежені зв’язки із
зовнішнім середовищем, самодостатні /тобто обмежуються внутрішніми
ресурсами розвитку/ та не сприймають цінності чужих систем і культур
/напр., Японія до кінця ХІХ ст., колишній СРСР, Албанія/. Відчинені
політичні системи рухливі та, сприйнятливі, успішно опановують цінності
та політичні досягнення інших систем, активно ведуть обмін ресурсами
розвитку з зовнішнім світом /це – всі провідні держави сучасного світу
та більшість країн, що здійснюють демократичну трансформацію/.

Загальновизнаною в західній політології є типологія ГАлмонда, в основі
якої закладено комплексний критерій: тип політичної культури та
вирізнення політичних ролей. Згідно цього він виокремив:

англо-американську політичну систему з гомогенною /цілісною/ політичною
культурою, коли політичні цілі поділяє практично все суспільство; з
розвинутою системою політичних відносин, інститутів та чіткою
спеціалізацією їх функцій; з багатоманітною структурою політичних ролей,
які диференційовані відповідно функцій політичної організації та
різноманіттю форм політичної участі; влада і вплив розподілені між
різними ланками політичної системи /держава, партії, групи інтересів,
опозиція, лобі тощо/; партійна система зазвичай двопартійна; висока
політична стабільність;

континентально-європейську політичну систему, яка характеризується
фрагментарністю /мозаїчністю/ політичної культури; наявністю в середині
національних культур протилежних ідеалів цінностей, орієнтацій, що
притаманні певному соціальному шару, етносу, групі, партії; має місце
також співіснування старих і нових культур. Саме тому розподіл
політичних ролей і функцій йде не у межах суспільства, а в середині
класу, еліти, партії. Партії організовані в багатопартійну систему
/обмеженого чи поляризованого плюралізму, або тривалого домінування
однієї найвпливовішої партії, блоку/; суспільство і держава відносно
стабільні, адже загальною політико-культурною основою є ліберальні /чи
соціал-демократичні/ цінності;

доіндустріальні та частково індустріальні політичні системи мають
змішану політичну культуру, в якій наявні різні види несучасних зразків
/традиційна, патріархальна, містечкова, хуторська тощо/, а також
включені політичні субкультури місцевого походження /роду, племені,
клану, громади. Політичні ролі дуже слабо диференційовані, тому
політична координація та комунікація є ускладненою; політична еліта має
олігархічний /клановий, аристократичний/ характер. Партійні системи або
гегемоністського типу, або мультипартійні /атомізований плюралізм/;
слабка політична стабільність, нерідко порушено гармонію розподілу влади
між її гілками. Отже, інтеграція суспільства йде за допомогою
насильства, що веде до концентрації влади і впливу в руках вузької групи
осіб /політичному клану чи замкненої еліти/;

тоталітарні політичні системи – грунтуються на тоталітарній свідомості
та політичній культурі, що утворює примусовий тип політичної активності.
Політичні ролі практично не виокремлені; відсутні громадські політичні
об’єднання, монолітна однопартійна система зорієнтована на пріоритет
класових, національних, расових або релігійних цінностей, тому її
моноідеологією може бути комунізм або фашизм; політична стабільність
забезпечується тотальним контролем за масовою й індивідуальною
свідомістю та поведінкою.

§ 4. Держава як головний елемент політичної системи

Виникнення держави як соціально-політичного інституту та головного
структурного елементу політичної системи було зумовлено процесами
ускладнення суспільного життя і диференціацією економічних, соціальних,
культурних та інших інтересів і потреб соціальних груп та індивідів.

Держава в своєму історичному й соціальному призначенні мала відбивати
ті спільні соціальні потреби й інтереси, які попередні соціальні
інститути не мали задовольнити. До них відносяться: потреби в
суспільному впорядкуванні, у безпеці, дотримання прав і свобод
індивідів, збереження громадянського миру і правопорядку тощо.

Як політичний інститут держава має ряд суттєвих відмінностей /ознак/
від партій, рухів та інших політичних утворень, які вказують на його
величезний вплив на суспільство.

По-перше, держава – це єдина територіальна організація політичної влади
в масштабі всієї країни. Державна влада розповсюджується на все
населення певної території; цілісність суспільства і взаємозв’язок його
членів забезпечують інститут громадянства і підданства. Просторові
/географічні/ межі держави визначаються державними кордонами, які
відділяють держави одну від одної. У цих межах держава володіє
верховенством і повнотою законодавчої, виконавчої і судової влади над
населенням.

По-друге, держава – це орган влади, соціального примусу, який активно
використовує санкції заохочення і покарання щодо дотримання чи порушення
встановлених ним норм і правил організації суспільних відносин. Механізм
держави не тільки представлений інститутами законодавчої, виконавчої та
судової влади /вертикальний поділ/ та її горизонтальними ланками
/центральне, регіональне, місцеве/, але й системою органів і установ, що
безпосередньо управляють суспільством; зокрема, для підтримки нормальних
умов існування соціуму держава застосовує “легітимне насильство” через
уповноважені органи влади – армію, поліцію, служби безпеки і
правопорядку.

По-третє, – правовий характер держави. Серед норм, що регулюють його
діяльність, особливе значення держава надає праву – обов’язковим
нормам-законам, які вона охороняє. На основі правових норм здійснюються
управління та інтеграція суспільства.

По-четверте, публічність державної влади, професіоналізація управління
соціальними справами, добровільна чи примусова передача державним
органам та їх службовцям повноважень на управління іншими людьми.

По-п’яте, держава являє собою суверенну організацію влади. Суверенітет
держави виявляється в її верховенстві й автономії від будь-яких інших
видів влади у суспільстві, в повній незалежності у взаємовідносинах з
іншими державами. Зокрема, верховенство і суверенітет державної влади
означає: а/ обов’язковість її рішень для населення; б/ можливість
скасування постанов і рішень недержавних політичних організацій; в/
володіння рядом виключних прав /прерогатив/, наприклад, право видання
законів; г/ наявність спеціальних засобів впливу на населення /апарат
примусу і насильства/; д/ утворення системи примусового стягнення
податків та інших обов’язкових платежів, яка забезпечує економічну
самостійність держави.

Таким чином, держава – це організація політичної влади, що сприяє
здійсненню конкретних соціальних інтересів /класових, загальнолюдських,
релігійних, національних та ін./ в межах певної території.

Функції держави – це основні напрямки її діяльності згідно вирішення
тих завдань, що є на часі й стоять перед нею у перспективі.

В залежності від тривалості дії функції держави поділяють на постійні
та тимчасові; в залежності від значення – на часові та допоміжні;
врешті, найчастіше говорять про внутрішні та зовнішні функції держави.

До внутрішніх функцій держави відносять:

– економічну – організація, координація, регулювання економічних
процесів за допомогою податкової та кредитної політики, створення
стимулів і пільг економічного росту або здійснення санкцій;

соціальну – полягає в задоволенні потреб людей у житлі, праці, підтримці
здоров’я, в соціальних гарантіях дітям, пенсіонерам і інвалідам; у
страхуванні життя та власності;

правову, яка містить забезпечення правопорядку, усталеного правового
режиму, захист прав і свобод людини і громадянина, охорону суспільного
ладу від руйнівних дій екстремістів;

культурно-виховну, що спрямована на задоволення культурних потреб
населення, на залучення його до звершень світової художньої культури, на
створення умов щодо самореалізації особи у творчості й аматорстві;

екологічну – ця функція за допомогою державного законодавства і контролю
утворює правовий режим природокористування, відбиває обов’язки перед
громадянами щодо забезпечення нормального середовища життя;

політичну – найважливіша функція держави, що забезпечує політичну
стабільність, здійснення владних повноважень, вироблення політичного
курсу, який би поділяли як найширші верстви суспільства /або утримання
політичного панування класу-владника/.

Серед зовнішніх функцій треба виділити оборонну, функцію підтримки
світового порядку /характерна для великих держав/, функцію
взаємовигідного співробітництва в економічній, торгівельній,
технологічній, культурній, соціальній та інших галузях з іншими
країнами.

§ 5. ПРАВОВА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

У процесі демократизації суспільних відносин і формування інститутів
цивільного суспільства, у ході усвідомлення соціальної цінності права і
природних прав людини, що гуманістично трансформують істоту всієї
юридичної системи, варто оперувати таким поняттям «правова політика»:
система правових ідей, цілей, принципів і завдань, що реалізуються
завдяки праву та у галузі дії права. Отже, це – механізми i програми
соціально-правового регулювання, що опосередковані публічною владою.

Правова політика, в ідеалі, об’єктивно обумовлена волею народу
(громадянського суспільства) і суб’єктивно опосередковується його
повноважним представником – державою. Це зумовлене тим, що переважна
частина внутрішньої й зовнішньої політики держави регулюється за
допомогою права і його норм, втілюється у законодавчі форми і спирається
на міжнародно-правові принципи.

Сучасна інтерпретація змісту правової політики не може обмежуватися лише
вузьким, прикладним підходом, який зводить її призначення лише до
утилітарних завдань оцінки адекватності чинного законодавства і
подальшого удосконалення юридичної системи держави. Вбачається, що по
сутності своїй і соціальним цілям, правова політика – це особливий
необхідний компонент державної політики, засіб юридичної легітимації,
закріплення й забезпечення політичного курсу країни, санкціонованого
волею народу і його політичних лідерів, що відбивається у діяльності
владних структур.

Серед різновидів правової політики варто виокремити – нормотворчу,
карно-виправну, судову, кримінальну, слідчу, наглядову, правоохоронну,
цивілістичну та інші.

Змістовна структура правової політики досить широка i різноманітна; вона
містить множину компонентів. Це i стратегія законотворчості, i принципи
правового регулювання, i конституційне будівництво, суддєво-правова i
адміністративна реформа i пошук оптимальних реформ парламентаризму,
вдосконалення виборчого права i кодифікованих галузей права, i зміцнення
законності, правопорядку, дисципліни, врешті, самої державності.

Різко окреслених, застиглих кордонів правової політики не може існувати.
Маючи відносну стабільність, правова політика все ж схильна до
мінливості, як під впливом об`єктивних, так i суб`єктивних чинників;
відповідно, в ній з`являються нові напрямки, дещо по-іншому акцентуються
пріоритети, відбувається переоцінка цінностей. Так, відомо, що після
вступу до Ради Європи, із правової політики України послідовно було
вилучено практику застосування смертної кари, переглянуто з більш
гуманістичних позицій діяльність пенітенціарної системи тощо.

У консолідованому вигляді правова політика документально втілюється у
Конституції України, законах і кодексах, інших нормативно-правових
актах, спрямованих на охорону і відтворення суспільних відносин, що
склалися, і сформованого політичного режиму. При всій складності і
суперечливості соціальних зв’язків право здатне внести стабільність і
впорядкованість у цей «клубок суспільних відносин», адже воно є найбільш
стабільною й упорядкованою формою спільного життя людей, що належать до
різних соціальних шарів і груп. Тому, неможна не погодитись із
Р.Штаммлером, який писав, що існує лише єдина ідея, яка з безумовною
принциповістю дійсна для будь-якого права, – це ідея людського
спілкування» SYMBOL 42 \f “Symbol” \s 14 ? .

Аналізуючи інститут правової політики, слід визначити її стрижневі
принципи стосовно до завдань побудови цивілізованої правової держави.
До них варто віднести – соціальну обумовленість і наукову
аргументованість; стійкість і передбачуваність; легітимність і
демократичність; моральність і гуманність; гласність і справедливість;
пріоритетність прав людини в сполученні з інтересами суспільства і
держави; відповідність міжнародно-правовим стандартам; тощо.

Феномен правової політики, крім того, можна характеризувати через
сукупність властивих йому атрибутивних рис i ознак. Найважливіша
властивість правової політики – її державно-вольовий характер і
владно-імперативний зміст. Звідси витікають невід’ємні риси правової
політики. Вона: 1) заснована на праві і здійснюється юридичними методами
і засобами; 2) охоплює головним чином правову сферу діяльності; 3) при
необхідності спирається на легальний примус за допомогою «особливого
апарата» держави; 4) є публічною, офіційною; 5) вирізняється
нормативно-організаційними засадами.

Звичайно, сучасна правова політика української держави – це політика
ритму життя перехідного періоду, із властивими їй недосконалостями,
зиґзаґами і непослідовністю. Перехідні стани суспільства («транзит у
демократію») є природно нестабільними і суперечливими, звідси пробіли,
вади, «забігання вперед» чи відставання в правовій політиці, в тому
числі, застосування (шокової терапії( радикальних реформ, які
випереджують правосприйняття їх населенням.

Головним завданням правової політики суверенної України залишається –
юридичне забезпечення всього спектру соціальних реформ, стабільності та
правопорядку в країні. Сьогодні, нажаль, це завдання не реалізується в
належній мірі. Процес законотворчості і правозастосування поки ще
далекий від оптимальних форм і необхідної динаміки. Країні потрібна
дієздатна і сильна влада, але не менш того, їй потрібні сильні й
ефективні закони, які б «тримали в межах правового порядку» саму владу і
її інститути.

Правова політика України визначається і виробляється її легітимними
суб’єктами – Президентом країни, Верховною Радою, депутатським корпусом,
Кабінетом Міністрів, Конституційним Судом і Верховним Судом України,
іншими представницькими і виконавчими, а також судовими органами влади,
що мають право законодавчої ініціативи чи повинні здійснювати
правозастосовчі й правоохоронні функції. Так, органи суддєвої,
прокурорської, слідчої та іншої юрисдикції, здійснюючи величезну право
виконавчу i правоохоронну практичну діяльність, нерідко суттєво
корегують правову політику держави у контексті своїх повноважень. Вони,
з одного боку, висвітлюють в ній слабкі та міцні сторони, вади i
переваги, а з іншого боку, вносять необхідні пропозиції та рекомендації
щодо її вдосконалення. Особливе місце в цьому процесі відіграє
Конституційний суд України, який своїми функціональними діями сприяє не
тільки справедливому порядку прямої дії норм Конституції України,
належним чином тлумачить їх сутність i зміст, але й підтримує
відповідність правової політики держави конституційному ладу.

Таким чином, головним провідником правової політики, її організатором і
координатором є держава з її могутнім управлінським апаратом і владними
прерогативами. Залишаючись генератором і координатором правової
політики, демократична держава сприяє опосередкованій участі в
правотворчості політичним партіям, громадським організаціям, рухам,
об’єднанням вчених і громадян, якщо не прямо, то через пресу, суспільну
думку, офіційні канали й інститути плебісцитарного представництва.

Основними методами здійснення правової політики є переконання у
раціональності, доцільності певних рішень та нормативних закріплень, а
також – примус (легітимний, соціально виправданий). Різні форми прояву
і сполучення цих методів створюють широкий арсенал засобів і
технологічних прийомів правового впливу на людей: виховання, покарання,
юридичну відповідальність (позитивну і негативну), санкції
(заохочувальні i карні), превенцію, юридичну освіту, розвиток правової
культури і правосвідомості. Можна також стверджувати, що більшість форм
реалізації права (дотримання, виконання, використання і застосування) за
суттю своєю співпадають з формами проведення правової політики.

Зміст правової політики багатомірний та, не дивлячись на автономність,
певним чином – конгламеративний. Це пояснюється тим, що правова політика
не може реально існувати в суто рафінованому, дистильованому вигляді, у
відриві від тих галузей життя та форм буття людей, яким ніби-то не
притаманні чисто юридичні засоби. Але ж правова політика виступає
засобом акумуляції та проводарем різноманітних соціальних інтересів,
потреб, прагнень (економічних, політичних, культурних, етнічних та ін.(,
отже – несе на собі їх відбиток та характерні ознаки. Узагальнюючи різні
галузі людської діяльності, вона синтезує їх в юридичних нормах i
інститутах (наприклад, інститути прав людини, виборів, парламентаризму;
кодекси – цивільний, кримінальний, податковий, митний тощо(. Таким чином
правова політика здійснює на ці сфери необхідний стабілізуючий вплив.
Саме звідси виникли змішані по суті та нерозривні поняття – (економічні
закони(, (соціальне законодавство(, трудове, адміністративне, податкове
право i багато інших. Отже, правова політика тісно пов`язана зі всіма
іншими різновидами політики та тяжіє до всеосяжного охоплення всього
різноманіття громадських стосунків.

§ 6. Типи і форми держави

В межах різних науково-методологічних підходів політологи і правознавці
здійснюють типологію держав. Досить відомим є формаційний підхід
/Маркс, Енгельс, Ленін/, в якому головним критерієм виступають
соціально-економічні ознаки /спосіб виробництва, тип виробничих відносин
між класами/ – базис, який детермінує політичну надбудову /державу,
право/. Згідно цього виокремлюють – рабовласницьку, феодальну,
буржуазну, соціалістичну державу. Останнім часом дослідники додають до
них ще – азіатський засіб виробництва.

У межах цивілізаційного підходу /О.Шпенглер, А.Тойнбі/ головними
критеріями типологізації держав виступають – культурні, релігійні,
національні, психологічні та геополітичні ознаки. І в залежності від них
держави ототожнюються з осередками цивілізацій: єгипетської, китайської,
західної, православної тощо.

Західна політологічна традиція в розумінні природи держави завжди
виходила з того, що вона не може бути ані доброю, ані справедливою.
Отже, держава весь час прагне до тиранії. Для обмеження її всевладдя
було введено принцип конституціоналізму; підкорення влади і громадян
Конституції /основному закону/. Запровадження цього принципу і утворило
новий тип – правову державу. Це така форма організації ті діяльності
державної влади, за якої сама держава, всі соціальні спільноти, окремий
індивід поважають закон, право і знаходяться в однаковому положенні щодо
нього. Право є засобом взаємозв’язку індивіда, суспільства і держави.
Головними відмінними ознаками правової держави є – 1/верховенство права
і закону в усіх галузях життя; 2/гарантованість всього спектру прав
особистості й можливість її вільного розвитку; 3/взаємна
відповідальність держави в своїх діях перед законом і одне до одного;
4/реальний розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, а
також центральну і місцеву; 5/наявність розвинутого й самодіяльного
громадянського суспільства.

Після Другої світової війни правова держава у промислово розвинутих
країнах суттєво доповнюється ще соціальною орієнтацію. Так утворився
новий сучасний тип – соціальна держава, що є такою формою організації
державної влади, якій притаманна постійне піклування про добробут
громадян, утворення гідних умов існування, рівних можливостей реалізації
їх талантів, здібностей, оцінки щодо ”слабких” членів суспільства,
підтримки сприятливого середовища буття людей. Отже, соціальна держава
формує новий тип соціальних зв’язків між людьми, що грунтується на
принципах соціальної справедливості, соціального миру і громадської
злагоди. Розбудова в Україні соціальної правової держави є конституційно
закріпленою метою і новим кроком у процесі сучасного державотворення.

Тип і форма держави співвідносяться як зміст і форма, де визначальну
роль відіграє зміст, оскільки ми вже розглянули декілька історичних
типів держави (за їх суттєвими ознаками), звернемося до поняття форми
(устрою) держави.

Теорія держави визначає форму як засіб організації політичної влади, що
охоплює форму правління, державно-територіальний устрій та політичний
режим. Форма державного правління – характеризує порядок утворення й
організації вищих органів державної влади, їх взаємовідносини одне з
одним і з населенням.

В залежності від того, ким і як здійснюється державна влада, яким чином
побудовані та діють органи влади, політична наука вирізнює монархії та
республіки.

Монархія ( від грецького слова “єдиновладдя”) – це форма правління за
якої, влада цілком або частково зосереджена в руках одноосібного
володаря, голови держави – монарха (короля, царя, шаха, імператора,
еміра, т.і.). Головні ознаки монархії влада передається за спадком;
здійснюється безстроково; не залежить від населення (підданих).

Монархії бувають абсолютними й обмеженими (конституційними). Абсолютна
монархія є такою формою правління, коли вся повнота державної влади
належить монарху і здійснюється ним персонально. Конституційна монархія
передбачає, що владу короля обмежено якимось представницьким органом, що
діє на основі конституції. До наших часів монарх лишається єдиним носієм
суверенітету держави в деяких державах (абсолютні монархії Брунею,
Саудовської Аравії); конституційні монархії зберігаються й ефективно
діють у Великій Британії, Японії, Іспанії, Швеції, Норвегії, Монако і
т.ін. Виокремлюють також дуалістичні монархії, в яких державна влада
носить подвійний характер. Юридично і фактично вона поділена між урядом,
який формується монархом, і парламентом. Отже уряд не залежить від
соціально-партійного представництва у парламенті та непідзвітне йому, а
парламент висловлює інтереси буржуазії та тих верств населення, що мали
право голосу (Кайзеровська Німеччина 1871-1918 рр.). В тих чи інших
специфічних формах монархія зберігається майже у 1/3 країн світу.

Республіка (від лат “суспільне діло”) – це форма правління, за якої
голова держави є виборним та змінюваним, а його влада вважається
похідною від волі виборців та представницького органу. Головні ознаки
республіки: влада обирається; є строковою; несе політичну
відповідальність перед виборцями; джерелом влади в республіці є народ.

Згідно того, як формуються державні органи та якими єє принципи взаємин
між ними, вирізняють президентські, парламентські та змішані
(президентсько-парламентські) республіки.

Президентській республіці (США, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Болівія,
Сірія, Росія, т. і.) притаманні жорсткий поділ законодавчої та
виконавчої влади. Президент є головою держави і водночас очолює
виконавчу гілку влади (чи керує урядом, чи цілком контролює його), він
не несе відповідальності перед парламентом, оскільки обирається на
загальних виборах всім населенням. Уряд призначається президентом і є
відповідальними перед ним. Парламент в такій країні не може винести
вотум недовіри уряду, але й президент не володіє правом розпуску
парламенту. Він володіє також відкладальним вето щодо законопроектів
парламенту, яке останній може подолати абсолютною більшістю (2/3) у
повторному голосуванні.

У парламентських республіках (ФРН, Італія, Індія, Туреччина, Ізраїль та
ін.) взаємовідносини між законодавчою і виконавчою гілками влади
грунтуються на принципах співробітництва. Президент тут також є головою
держави, але більше виконує офіційні високопредставницькі функції;
виконавча ж влада зосереджена в руках уряду на чолі з прем”єр –
міністром. Уряд формується партією ( чи коаліцією партій), що отримали
більшість депутатських місць у парламенті, та є відповідним перед
парламентом.

Президентсько-парламентська (напівпрезидентська) республіка (Франція,
Фінляндія, Польща, Україна, Болгарія, Австрія, Ірландія, Португалія)
характеризується подвійною відповідальністю уряду – перед президентом і
парламентом. Ця форма правління поєднує сильну президентську владу з
ефективними можливостями контролю за урядом збоку парламенту. З одного
боку, президент має широке коло повноважень: є головою держави, головним
командуючим, має право відкладального вето щодо рішень парламенту,
призначає премєр-міністра, взмозі розпустити парламент і призначити
нові вибори, може ввести надзвичайний стан тощо. В той же час, парламент
має можливість контролювати діяльність уряду і прем’єра через слухання
важливих питань, звіти, затвердження бюджету країни, винесення вотуму
недовіри (резолюції догани)

Політична історія державності знає й такі форми правління, що не можна
вкласти у прийняту градацію. Так, Малайзія, за конституцією 1957 року
являє собою дуже рідкий різновид конституційної монархії – виборну
монархію в конфедерації, коли монарх обирається на 5 років, згідно черги
між правителями дев’яти країн-учасниць.

В Об’єднаних Арабських Еміратах діє так званий колегіальний монарх –
еміри всіх сьоми складових територій, що входять до федерації, утворюють
Вищу Раду емірів. Рада є законодавчим органом та вирішує більшість
питань, які відповідають компетенції голови держави.

Своєрідна форма монархії склалася і в межах країн Британської
співдружності. Так, значна частина членів співдружності – це республіки,
які мають власного президента – голову держави (Кенія, Індія, Гайона та
ін.), але майже половина інших країн співдружності (Канада, Ямайка та
ін.) визначають головою держави королеву Великої Британії.

Засоби об’єднання населення певної території, зв’язок громадян через
політичні й територіальні утворення з державою, співвідношення між
державою в цілому та її складовими територіальними одиницями і відбиває
поняття “форма державного устрою”.

Найбільш розповсюдженим видом теориторіально-політичної організації
суспільства є унітарна держава. В унітарній державі утворюються загальні
для всієї країни представницькі, виконавчі та судові органи влади;
функціонує єдині системи законодавства, правова і грошова система, єдина
громадянство. Всі адміністративно-територіальні одиниці (області, округи
департаменти, провінції) мають однаковий юридичний статус без
якої-небудь політичної самостійності; але є автономними в господарчій і
соціально-культурній галузі. Унітарні держави це – Польща, Угорщина,
Болгарія, Італія, Швеція, Данія, Франція, Іспанія та ін. Рівень
централізації влади в унітарній державі може бути високим і дещо
послабленим, зокрема, в Україні унітаристський устрій включає таку
територіальну одиницю, як Автономна Республіка Крим, що має свій
парламент і законодавство.

Федеративна держава є добровільним об’єднанням декількох самостійних
державних утворень в єдину союзну державу. В наші часи федераціями є 20
країн світу: Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Бразилія,
Венесуела, Німеччина (ФРН), Індія, Канада, Мексика і т.ін. Територію
федерації утворюють території її суб’єктів (штатів, кантонів,
республік); внутрішні кордони федерації можливо змінити тільки за згодою
її суб’єктів. У федерації існує два рівня влади: федеральний і
республіканський, повновагий органів влади обох рівнів розгалужені
федеральною конституцією. Федерації притаманно – подвійна правова
система, подвійне громадянство, двопалатний парламент;
зовнішньополітичні функції здійснюють союзні органі держави. Федерації
будуються за територіальною (США), національною (Індія) або змішаними
ознаками (Росія), які визначають характер і зміст державного устрою.

Конфедерація уявляє собою досить своєрідну форму організації політичної
спільності. Фактично це – союз декількох незалежних держав, які
поєднуються для проведення єдиної політики в спільних цілях (наприклад,
для спільної оборони, рішення економічних, енергетичних, транспортних
проблем і т.ін.). Для здійснення узгодженої політики держави
конфедерації утворюють окремі органи управління; але їх рішення не мають
прямої дії та повинні затверджуватись центральними органами влади країн
–членів. У конфедерації відсутній єдиний вищій законодавчій орган, єдине
громадянство; учасниці у повному обсязі здійснюють міжнародну
діяльність, і можуть за власною волею залишити конфедерацію і розірвати
конфедеративний договір.

Досить тривалий час конфедерацією був Швейцарський союз (1291-1798 і
1815-1848), що являв собою об’єднання 23 суверенних кантонів з метою
підтримки зовнішньої і внутрішньої безпеки. Але поступово конфедерація
перетворилась на федерацію, коли до ведення центральних органів були
передані військовий бюджет, армія та призначення дипломатичного
корпусу.

Крім названих форм державного устрою в історії мали місце й деякі
специфічні форми – імперії, протекторати, ін. Імперії, зокрема, являли
собою державні утворення, які мали: обширну територію, де окремі
провінції могли не мати спільних кордонів з метрополією (центром);
сильно централізовану владу; асиметричні відносини панування –
підкорення між центром і периферією; різнорідний етнічний та культурний
склад населення; слабо (чи формально) легітимну політичну владу;
імперські еліти завжди прагнули глобальної експансії. В різні історичні
епохи існували імперії Великих Моголів, Олександра Македонського,
Римська, Британська, Російська та ін.

Протекторат – є формальною опікою слабої держави більш сильною, що, як
правило, веде до втрати суверенітету першого, а може супроводжуватись і
окупацією. Так, Велика Британія окупувала Єгипет у 1882 р., а в 1914 р.
встановила над ним протекторат.

§ 7. ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ

Це один з елементів, що характеризує форму держави. В широкому
контексті політични