Розенфельд Ю.М., Герасіна Л.М., Осипова Н.П. та ін. 2001 – Політологія (книга)

Розенфельд Ю.М., Герасіна Л.М., Осипова Н.П. та ін. 2001 – Політологія

З М І С Т

ВСТУП

ГЛАВА І Політологія як наука та навчальна дисципліна

§ 1 Політика – соціальне явище

§ 2 Предмет політології

§ 3 Взаємодія політології з іншими гуманітарними науками

ГЛАВА П Становлення та розвиток політичних ідей

§ 1 Політичні ідеї Стародавнього світу

§ 2 Політичні вчення в епоху Середньовіччя та Відродження

§ 3 Політичні вчення Нового часу: західна традиція

§ 4 Політична наука ХХ сторіччя

ГЛАВА Ш Політична влада

§ 1 Поняття влади

§ 2 Структура, ресурси, види влади

§ 3 Політична влада: сутність, відмінні ознаки,
взаємодії з правом

§ 4 Легітимність політичної влади

ГЛАВА ІУ Політична система суспільства

§ 1 Системний підхід до політичного буття

§ 2 Сутність, структура і функції політичної системи

§ 3 Типологія політичних систем

§ 4 Держава як головний елемент політичної системи

§ 5 Правова політика держави

§ 6 Типи і форми держави

§ 7 Політичний режим

ГЛАВА У Суб’єкти політики

§ 1 Суб’єкти і об’єкти політики як елементи політичних
відносин

§ 2 Основні суб’єкти політики

§ 3 Об’єкти політики

ГЛАВА УІ Політичне лідерство

§ 1 Лідерство як категорія політології

§ 2 Типологія політичного лідерства.

ГЛАВА УІІ Політична еліта

§ 1 Поняття та головні теорії політичної еліти

§ 2 Структура, функції та механізми рекрутування еліти

§ 3 Шляхи легітимації політичної еліти. Динаміка еліти:
“циркуляція” та обмін еліти

§ 4 Політична елітарність депутатського корпусу України

ГЛАВА УІІІ Громадянське суспільство і держава

§ 1 Генезис ідеї громадянського суспільства

§ 2 Перспективи розвитку громадянського суспільства

ГЛАВА ІХ Політичні партії

§ 1 Походження і сутність партії, їх функції

§ 2 Правові основи створення і діяльності політичних
партій

§ 3 Типологія політичних партій і партійних систем

§ 4 Особливості становлення багатопартійної системи в
Україні

ГЛАВА Х Політичні процеси

§ 1 Поняття політичного процесу; динаміка його розвитку

§ 2 Типологія політичних процесів

§ 3 Структурна композиція та форми протікання політичних
процесів

ГЛАВА ХІ Політична поведінка та участь

§ 1 Політична поведінка

§ 2 Політична участь: форми, типи, суб’єкти

§ 3 Мотивація політичної участі

§ 4 Види політичної участі та поведінки

ГЛАВА ХІІ Політичні технології

§ 1 Сутність сучасних політичних технологій

§ 2 Технології реалізації функцій політичної системи

§ 3 Технології політичного менеджменту

§ 4 Технології проведення електоральних кампаній

§ 5 Інформаційні технології у виборчій боротьбі

§ 6 Лобізм як політична технологія

ГЛАВА ХІІІ Політична культура суспільства

§ 1 Сутність і структура політичної культури

§ 2 Функції політичної культури

§ 3 Типологія політичної культури. Політичні субкультури

§ 4 Основні шляхи і чинники формування політичної
культури

§ 5 Політична культура сучасної України

ГЛАВА ХІУ Політика та ідеологія

§ 1 Сутність ідеології, її співвідношення з політикою

§ 2 Політичні цінності

§ 3 Характеристика спектру ідейно-політичних сил.

§ 4 Сучасні політичні ідеології

ГЛАВА ХУ Етнонаціональна політика

§ 1 Сутність етносу нації. Поняття “національне” та
“націоналізм”

§ 2 Національні відносини. Національна політика

§ 3 Національна політика України

ГЛАВА ХУІ Міжнародна політика і глобальні проблеми сучасності

§ 1 Міжнародні відносини і світовий політичний процес

§ 2 Світова політика і глобальні проблеми сучасності

§ 3 Україна в сучасних міжнародних відносинах

Литература.

ГЛАВА І. ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА

Вивчення будь-якої науки починається зі з’ясування, що та як вона
досліджує, як виникла та розвивалася, які її найбільш характерні риси,
місце та роль у пізнанні та перетворенні суспільства. Політологія –
наука про політику, роль якої, особливо на певних етапах розвитку
суспільства, важко переоцінити.

Є такий вираз: якщо сучасна людина не цікавиться політикою, політика
цікавиться нею, бо нема людини, яка могла б сказати, що вона знаходиться
не в сфері діяльності політики. Навіть якщо людина вважає себе
аполітичною, вона змушена визначати та поважати рішення політичних
властей.

Політика – це необхідність і одночасно потреба сучасної людини: вона
визначає перспективу для людини, але й одночасно є обмежувачем будь-яких
її дій в усіх сферах суспільного життя. Тому знання політики відповідає
інтересам … людини, яка намагається зрозуміти своє місце та роль у
суспільстві, світі, краще задовольнити свої потреби в співтоваристві з
іншими людьми, мати вплив на вибір цілей та засобів їх реалізації в
державі.

§ 1. Політика – соціальне явище.

Що таке політика, яка стала невід’ємною частиною людського існування?

“Політика” одне з найбільш поширених та багатозначних слів в багатьох
мовах світу. В сучасні мови та культури термін “політика” увійшов як
запозичення з давньогрецької (politika). Він грунтується на
давньогрецьких поняттях, пов’язаних з державою, владними відносинами,
наукою керівництва людьми та суспільством. Давньогрецький мислитель
Аристотель (384-322 до н.е.) в своєму трактаті “Політика” сформулював
думку про те, що політика – це сфера загальних, публічних,
загальнозначимих інтересів різноманітних груп людей. Одночасно вона
виступає і як засіб вирішення задач управління загальними справами,
єднання суспільства. Політика, за Аристотелем, – це мистецтво управління
державою, а держава ототожнювалась із суспільством, в рамках якого
здійснювалось спільне життя людей.

До 19 ст. політика традиційно розглядалась як вчення про державу. Але в
новий час розвиток політичної думки та уявлень про державу привели до
виділення науки про державу та її обособлення від політичної науки.
Уявлення про політику значно розширилось, і вона опинилась предметом
різних тлумачень.

Сьогодні можна виділити наступні основні тлумачення політики:

Політика – це сфера діяльності і сама діяльність індивідів, соціальних
шарів та груп, класів, націй та держав з приводу влади. Політика –
мистецтво управління державою, участь у справах держави, визначення
задач, форм, змісту діяльності держави. Політика – це система принципів
та норм регулювання життя суспільства в цілому та соціальних груп, які є
в суспільстві. Політика – це концепції, програми дій з приводу влади та
самі дії.

В кожному з цих підходів можна побачити розуміння політики як області
між групових відносин з приводу використання влади, її публічних
інститутів для реалізації їх загальнозначних інтересів та потреб.

Найбільш адекватне визначення поняття політики дав видатний німецький
соціолог Макс Вебер (1864-1920). Поняття “політика”, – писав він,-має
надзвичайно широкий сенс та охоплює усі види діяльності з самостійного
керівництва. Кажуть про валютну політику банків, дисконтну політику
Імперського банку, про політику профспілки під час страйку; можна надати
про шкільну політику міської чи сільської спільноти, про політику
правління, яке керує корпорацією, в решті решт, навіть про політику
розумної дружини, яка намагається управляти своїм чоловіком”(Вебер М.
Избранные произведения.-М.,1990,с.644). Але, розглядаючи питання про
політику та політики в вузькому сенсі, сугубо науковому плані, М.Вебер
був схильний використовувати ці поняття, прямо пов’язуючи їх з владою та
державою. “Отже, – резюмував він свої розсуди, – політика, судячи з
усього, позначує спрямування до участі у владі або здійснення впливу на
розподіл влади, будь то між державними, будь то внутрі держави, між
групами людей які воно в себе включає.(Теж, с.646).

Об’єднуючи різні трактування, можна дати наступне визначення політики –
де особлива сфера діяльності між класами, націями та іншими соціальними
групами, ядром якої є проблема завоювання, утримання та використання
державної влади.

Під політичним розуміється все те, що має відношення до явищ,
інститутів та відносин у суспільстві, за якими стоїть влада, яка існує в
суспільстві для збереження порядку та вирішення інших задач. Саме
істотне в політиці устрій державної влади. Будь-яка проблема набуває
політичного характеру, якщо її рішення торкаються інтересів соціальних
класів, шарів та груп. Політика постійно пов’язана з інтересами тих, хто
бореться за завоювання або утримання влади.

Людське суспільство завжди було поділено на різні соціальні групи або
категорії людей. Критерії розподілу можуть бути дуже різноманітні –
класові, професійні, майнові, статовікові та ін. Але люди можуть і
об’єднуватися за різними ознаками: за рівнем освіти, ціннісним
орієнтаціям та багато якими іншими. Іншими словами, існує чимало причин,
які як об’єднують, так і роз’єднують людей, які знаходяться в тих чи
інших соціальних групах, бо й відділені вони один від одного різними
інтересами.

Інтерес, як соціальне явище, – це об’єктивно обумовлений мотив
діяльності певної соціальної групи певної людини або держави,
спрямований на досягнення конкретної мети, на відмінність від простої
потреби (її може мати будь-яка тварина). Людські інтереси спрямовані не
стільки на предмет їх задоволення, скільки на соціальні інститути,
існуючі заклади, норми взаємовідносин між людьми, на все те, від чого
залежить розподіл матеріальних та духовних благ. Прагнення до влади
(завоювання та утримання) завжди пов’язане з протиріччями та конфліктами
між крупними суспільними групами на основі розподілу різного роду благ.
Тому політичні явища та процеси – це концентрований вираз економічних
інтересів різних суспільних груп.

Зміст політики визначається інтересами провідних соціальних груп або
сил суспільства. Сфера політики охоплює усе, що пов’язано (владними
відносинами, з проведенням тієї чи іншої суспільної лінії поведінки, яка
виражає корінні інтереси тих чи інших соціальних груп, організації,
людей. Зміст політики має вираз в її цілях, програмах, цінностях, в
проблемах та задачах, які вона вирішує, в мотивах, механізмах та методах
прийняття рішень та їх реалізації. Відповідно політика може бути
демократичною та авторитарною, передовою та традиційною, революційною та
реформаторською, публічною та закритою, проводимою від імені того чи
іншого процесу чи соціально-політичного блоку.

В умовах протилежності, чи просто різниці інтересів класів, шарів та
соціальних груп суспільству життєво необхідно мати інститут для
забезпечення мінімуму їх консолідації. Що ж (або хто ж) може об’єднати
різні, нерідко протилежні інтереси в рамках єдиного суспільства, не
припустити взаємного знищення? Таким інститутом покликана бути держава,
покликана, за виразом Ф.Енгельса “примирити протилежні класи, шари”.
Держава, за думкою Ф.Енгельса, будучи продуктом та проявом непримиримих
класових протиріч разом з тим настільки “угамовує” міжкласові зіткнення,
наскільки це необхідно для того, щоб тримати їх межах “порядку” та не
дати класам з протилежними економічними інтересами винищити один одного
та суспільство в нещадній боротьбі (Див.: Маркс К., Енгельс Ф. Соч., 2-е
изд., т. 21, с.170).

Специфіка державної політики в тому, що вона, відбиваючи та захищаючи
інтереси певної соціальної групи, повинна враховувати і інтереси усіх
інших соціальних шарів та груп, що існують в суспільстві, як би
інтегруючи їх, збереження цілісності суспільства, досягнення та
підтримання громадянської згоди – однак з найважливіших задач державної
політики.

Політика завжди носить владний характер, бо досягти поставлених цілей
неможливо без примусу, волевих зусиль та впливу суб’єктів задля
досягнення загальних інтересів людей. Владний характер має вираз в
політико-державних та політико-недержавних відносинах, які дуже складні
та протирічні, зорганізовані як вертикально, так й горизонтально. В цих
відносинах люди, соціальні спільноти не створюють матеріальні та духовні
цінності, але діяльність політичних суб’єктів від цього не є менш
значимою, бо вони керують суспільно-політичними та іншими процесами
суспільств та держави.

Політика появляється там і тоді, де і коли немає природної згоди, але
існує потреба та необхідність в узгодженій поведінці. В цьому сенсі
політика являє собою регулювання суспільних відносин через їх
орієнтування, направлення розвитку в багатьох галузях або в усій їх
сукупності. Яка буде політична, тобто в якому напрямку, з якою метою, з
використанням яких засобів будуть здійснюватись владні зусилля, залежить
від рівня розвитку кожного суспільства, від його соціальної структури,
співвідношення класових сил, особливостей історичного розвитку, традицій
та культури.

В основі політики лежать або співпраця, кооперація та взаємодопомога
людей, або ворожнеча, конфронтація, насильство та конфлікти між ними, а
також організаціями, що виражають їх інтереси.

§ 2. Предмет політології.

Щоб визначити зміст політології як науки та предмета, слід нагадати, що
сучасне суспільство являє собою певну систему, яка складається з
взаємопов’язаних, але все ж самостійних підсистем (сфер діяльності):
виробничої (економічно-господарської), соціальної, духовної та
політичної. Кожної з них притаманні певні функції. Так, виробнича
підсистема забезпечує матеріальну основу життя суспільства, соціальна та
духовна – сприяє розвитку виробництва та відтворення людини, нормальному
розвитку та функціонуванню соціальних інститутів. Політична підсистема
покликана створювати найбільш благоприємні умови для ефективного
функціонування усіх ланок суспільних систем.

Кожна з найважливіших підсистем людського суспільства може зберігати
життєздатність та функціонувати лише за умови, якщо інші справно
виконують свої функції. Відсутність такого взаємозв’язку приводить до
невирішуваних проблем, що наочно виявляється на прикладі нашої країни.
Почав проводити економічну реформу та ліквідував несправедливу
зрівняльну систему розподілу матеріальних благ, влада не створила
механізм соціального захисту студентів, учнів, малозабезпечених та
незабезпечених верств населення. Щоб створити такий механізм, потрібно
провести широкомасштабні структурні політичні реформи, але такі реформи
неможливі без реальних зрушень в економічній та соціальній сфері.

Якщо виходити з того, що кожній підсистемі суспільства характерні
тільки її притаманні явища та процеси, то політологія вивчає політичну
сферу життя суспільства, причому вивчає на 3х рівнях: Перший рівень –
теоретичний, рівень філософського аналізу, де предметом міркувань є
загальна теорія суспільного розвитку. Другий рівень – практичний, рівень
конкретно-теоретичного аналізу, у центрі уваги якого знаходяться основні
положення теорії політики, яка створює науковий образ політичної
діяльності в цілому. Третій рівень – емпіричний (від “емпіріа” –
дослід), тобто аналіз конкретних результатів дійсності у вигляді описів,
пояснень, прогнозів.

Об’єктом політології виступає політична сфера суспільства, усі процеси
та явища, що проходять в ній. В самому широкому сенсі слова політична
сфера є галузь суспільних відносин, що пов’язана із взаємодією різних
спільнот людей, соціальних груп, верств, класів, націй. Вона включає в
себе ряд соціальних інститутів та організацій, якими опосередкується ця
взаємодія. Найважливішими з таких інститутів є держава. Саме участь в
справах держави, направлення держави, визначення форми, завдань,
змісту діяльності держави і є політика, є головний зміст діяльності
людей в політичній сфері.

Але цю сферу суспільного життя, як відомо, вивчає також філософія,
історія, соціологія, теорія держави та права, інші науки. Кожна з них
розглядає процеси, що проходять в сфері політики, під специфічним кутом
зору, або, як кажуть, має свій предмет вивчення, які ж боки політики,
політичної сфери суспільства вивчає політологія?

Предметом політології є головним чином, політична влада –
закономірності її формування та розвитку, форми та методи
функціонування. Так, за думкою відомого американського політолога
Г.Д.Лассуела (1902 – 1978) політика та влада взаємопов’язані та
взаємообумовлені. ”Коли ми розмовляємо про науку в області політики, –
писав він, – ми маємо на увазі науку про владу”. (Цит. По Федун А.А. “О
предмете и методе политологии”, Социально-политические науки, 1991, №3,
с.66).

Поряд з аналізом феномену політичної влади, політологія покликана також
досліджувати її боки політичних явищ, діяльності інститутів та закладів,
які залишаються не в полі зору відповідних наукових дисциплін. Мова йде,
наприклад, про дослідження різноманітних аспектів політичного
світогляду, політичної культури, політичної практики, методики та
методології пізнання політичного життя та інше.

Політологія як самостійна сфера політичних знань має систему наукових
понять та категорії. Своєрідність політології як науки полягає в тому,
що ключовим питанням та основною її категорією є політична влада. Всі
соціальні явища та процеси політологія розглядає відносно політичної
влади. Політика існує там, де існує боротьба за владу, за її оволодіння,
за її використання та утримання. Без влади не може бути політики, бо
саме влада виступає засобом її реалізації.

Отже, до понять та категорії загальної теорії політики та політичних
систем відносяться: політика, політична влада, суб’єкти політики,
політичні відносини, політична система суспільства, політичні норми,
політичні інститути, держава, політична партія, суспільне об’єднання,
суспільний рух, політична ідеологія, політична культура.

Основними поняттями, що розкривають динамічний аспект політичної
дійсності, є: політична діяльність, політична дія, політичне рішення,
політичний процес, політичний конфлікт, політична соціалізація,
політична поведінка, політична участь. Крім того, в політології широко
використовуються поняття та категорії суміжних з нею наукових дисциплін.

Як і будь-яка наука, політологія має систему закономірностей, які
характеризують найбільш істотні та стані тенденції розвитку та
використання політичної влади. В політологічній літературі
загальноприйняте (хоч і не усіма авторами) виділяти три групи
закономірностей, в залежності від сфери їх прояву.

Перша група – це політико-економічні закономірності, які відбивають
співвідношення між економічним базисом суспільства та політичною владою
як елементом надбудови. Найважливіші закономірності цієї групи були
відкриті К.Марксом та Ф.Енгельсом. з точки зору марксизму, політична
влада є лише породженням економічної влади. Політика й, відповідно, вся
система політичної, державної влади вилучені об’єктивною закономірністю,
розвитком економічних процесів. Економічні інтереси є соціальною
причиною політичних дій. Разом з тим політична влада має відносну
самостійність, яка відкриває чималі можливості для політичного впливу на
економічні процеси. але самостійність політичної влади не повинна
породжувати культ політичної влади, ілюзій відносно її реальних
можливостей, бо намагання за допомогою адміністративного примусу
“обійти” економічні закони не ведуть до досягнення поставленої мети.

Друга група закономірностей – політико-соціальні які характеризують
розвиток політичної влади як особливої соціальної системи з власною
внутрішньою логікою та структурою. Тут основною закономірністю є
зміцнення сталості політичної влади, причому, в різних системах ця
закономірність реалізується по-різному. Так, авторитарна система для
зміцнення сталості об’єктивно потребує максимальної концентрації влади,
застосування насильства в усіх сферах суспільного життя. Демократична
система передбачає розподіл влад на законодавчу, виконавчу та судову,
опору на принципи зацікавленості, згоди та консенсусу.

Третю групу закономірностей створюють політико-психологічні, що
відбувають комплекс існуючих зв’язків та відносин між особистістю та
владою. Найбільший інтерес з даної групи представляють закономірності,
пов’язані з досягненням влади політичним лідером, вперше сформульовані
ще Н.Макіавеллі (Див.:Федун Л.А О предмете и методе политологии//
Социал.-политич. науки, 1991, №3, с.66-67).

В політологічній літературі існує і інші підходи до визначення
закономірностей політології як науки та навчальної дисципліни. Так,
можна виділити закони структури, функціонування та розвитку. Закони
структури визначають способи організацій політичних систем, їх внутрішню
визначеність та взаємообумовленість. Закони функціонування – це істотні,
необхідні зв’язки між політичними суб’єктами в процесі їх часових змін.
Закони розвитку – це закони переходу від одного порядку взаємовідносин в
системі до іншого, від одного стану структури до іншого (Див. Борцов
Ю.С., Коротец И.Д., Шпак В.Ю. Политология в вопросах и ответах.
Ростов-на-Дону, “Феникс”, 1998, с.27). Г.Т. Тавадов в систему законів
(закономірностей) політології вивчає: а) закономірності виникнення та
розвитку політичних інтересів, їх взаємодію та взаємообумовленості з
економічними та іншими сферами життєдіяльності суспільства; б)
закономірності становлення, функціонування та розвиток політичної влади;
в) закономірності виникнення функціонування та розвитку політичних
відносин, процесів, явищ, подій; г) закономірності взаємовідносин між
особистістю та владою (Див.: Тавадов Г.Т. Политология: учебное пособие.
М., “Гранд”, 2000, с.9).

Слід враховувати, що політична наука не тотожна предмету політології.
Наука – значно ширше, об’ємніше предмета включає в сферу дослідження всі
процеси та явища політичного життя. Предмет же –це мінімум знань, що
базуються на науковій політологічній основі, що обмежена певними рамками
проблем, що вивчаються.

Виходячи з такого розуміння предмета політології, можна викреслити
наступні його структурні елементи:

основні етапи історії політичної думки;

політична влада та механізм їх функціонування;

суб’єкти політичних відносин;

проблеми політичних еліт та політичного лідерства;

формування та функціонування політичних систем суспільства та їх
основних елементів (держави, політичних партій, суспільно-політичних
об’єднань, інші);

політичний процес, політичні конфлікти;

національна політика та національні відносини;

політична культура суспільства;

взаємозв’язок політики та ідеології.

В найбільш узагальненому вигляді предмет політології можна як систему
знань про тенденції та закони функціонування та розвитку політичного
життя соціальних спільнот, які відображають реальний процес включення їх
в діяльність з реалізації політичної влади та політичних інтересів.

Важливе місце в політології займають методи та засоби досліджень. Як і
будь-яка наука, політологія використовує загальні та специфічні методи
дослідження, способи та підходи до вивчення правдивих та обгрунтованих
даних. До загальних відносяться усі її методи, якими користуються окремі
суспільні науки; соціологічний, історичний, математичний. В суспільних
науках використовуються загальнологічні методи: аналіз та синтез,
індукція та дедукція, абстрагування та сходження від абстрактного,
поєднання історичного та логічного аналізу, аналіз та моделювання та
інші подібні методи.

Але є методи, які притаманні політології значно більше, ніж іншім
наукам, ті, які по суті, перетворили її в самостійну дисципліну. Ці
методи наступні:

Системний метод – передбачає комплексний аналіз політичних явищ, що
склались, механізмів функціонування політичних організацій, інститутів.
Системний метод аналізу суспільно-політичних елементів, структури,
функціонування, і т.ін.

Системний аналіз політичних процесів та явищ може торкатись трьох
різних питань (рівнів):

а) політичної системи як цілого (наприклад, система капіталізму, система
окремої держави);

б) частини окремих глобальних систем – підсистем (наприклад, партійна
система, система профспілок, система місцевої влади);

в) окремих елементів політичної системи (наприклад, політична партія,
уряд).

Біхевіористичний метод (від англ. слова behaviour –поведінка, буквально
– наука про поведінку) – суть якого в вивченні політичних явищ шляхом
аналізу поведінки окремих людей. Прибічники цього методу вважають, що
політика, як суспільне явище, – поперед усе індивідуальний вимір, і усі
групові форми діяльності обумовлюються висновками з аналізу поведінки
індивідів, об’єднаних груповими зв’язками. Участь в політичних процесах
та явищах визначається їх психічним станом, емоціями, волею.
Спостереження за політичною поведінкою особистості ставить за мету
отримання будь-якої емпіричної інформації, за допомогою або
спостереження, або косвеним шляхом отримання відомостей (анкетування,
інтерв’ю, аналіз документів).

Кількісні методи – пов’язані з біхевіористичним методом, бо політичні
явища, подібно до природних, можна вирішити, порахувати. Прибічники цих
методів широко використовують ЕОМ, інші рахувальні машини в
дослідженнях, що проводяться в політичній сфері; аналізують результати
виборів, розвиток політичних інститутів, інші.

Кількісні методи в політології реалізуються за допомогою наступних
найбільш популярних способів дослідження:

а) статистичне дослідження політичної активності, яке ставить за мету
вияв закономірностей в поведінці виборців;

б) анкетне обслідування та інтерв’ю – дають уяву про масово поширені
погляди та політичні позиції, роблять можливим їх вимір;

в) лабораторні експерименти – найбільш поширені при дослідженні
зовнішньої політики та міжнародних відносин. Сутність методу – у
випрацювані передбачаємих сценаріїв розвитку подій (наприклад, конфлікт
між державами).

Порівняльні методи – найбільш давні, ними користувались Аристотель,
Платон, Монтеск’є, Маркс, Ленін, інші. Особливості порівняльного методу
в тому, що співставляються два чи більш політичних об’єкта, або їх
частин, що мають риси подоби (наприклад, структура однотипних, але
різних військових угруповань або подібних економічних організацій,
інші).

Існують певні принципи відбору предметів для порівняння. Це, по-перш,
інституціональний принцип, коли вибирають аналогічні інститути та
аналізуються їх схожості та відмінності. (Наприклад, Верховна Рада
України та парламент Великобританії: Обидва законодавчі органи, але
різності – суттєві). По-друге, функціональний принцип, який відноситься
до політичної практики, коли беруться два чи більш об’єктів з істотними
зовнішніми відмінностями, але таких, що обслуговують її же самі інтереси
та потреби (наприклад, і соціал-демократичні, і комуністичні партії
виступають від ім’я робітничого класу, виражаючи та захищаючи формально
його інтереси).

Метод прийняття рішень – найрозповсюджений метод в політології. Його
основними поняттями є:

а) центр прийняття рішень (суб’єкт політичної діяльності, або хто
приймає рішення);

б) процес прийняття рішень (обговорення, консультації, або – як
приймаються рішення);

в) кінцевий результат прийнятого політичного рішення;

г) використання засобів для реалізації політичного рішення.

Цей метод об’єднує інші методи, спирається на аналіз доступних
матеріалів та політичних рішень.

Місце і роль будь-якої науки, у тому числі й політологів, визначається
функціями, що вона виконує. Спираючись на сутність та структуру
політології, можна викреслити наступні її основні функції.

Функція раціоналізації політичного життя: політичних інститутів та
відносин, політико-управлінських рішень, поведінки, і т. ін. Політологія
виступає теоретичною основою політичного будівництва, політичних реформ
та реорганізацій. Вона обгрунтовує необхідність створення одних та
ліквідацію інших політичних інститутів, випрацьовує оптимальні моделі
управління державою, технологію відносно безболісного вирішення
соціально-політичних конфліктів.

Описова функція – констатація політичних проблем та їх оцінка, визнання
певного стану справ бажаним чи небажаним. Політологія дає оцінку
політичному строю, інститутами, поведінці та подіями. Якщо виявляється
невідповідність політичних явищ поставленим цілям – даються рекомендації
про можливі запобіжні заходи. Опис – перший та обов’язковий крок для
переходу до інших функцій політології.

Роз’яснювальна функція – містить у відповіді на інші питання,
наприклад, з якої причини дане явище (процес) взагалі мало місце; або
чому воно має саме такі , а не інші ознаки.

Прогностична функція – полягає в тому, щоб відповісти на питання, по
якому шляху будуть розвиватись політичні процеси, який буде мати в
майбутньому вигляд політична реальність, коли будуть мати місце певні
процеси чи явища. Це необхідно для відпрацювання механізму раціональної
організації політичних процесів, особливо таких її різновидів та форм,
як авторитет, вплив, примус, інше.

Питанням передбачення майбутніх людей займається спеціальна наука –
футурологія. Характерною рисою футурології є те, що вона складає
середньотермінові прогнози (коло 50 років). Але ж період передбачення
тут занадто великий, щоб визнати вірогідним пряме прогнозування
наслідків. На сучасному етапі особливо велике значення набуває
короткотермінове прогнозування наслідків політичної поведінки суб’єктів
в різних регіонах країни та політичних акцій, що проводяться ними.

Інструментальна (або прикладна) функція покликана давати відповіді на
практичні питання: які вжити заходи або прийняти рішення, щоб отримати
бажаний результат, що потрібно зробити, щоб передбачення проектуємої
дійсності здійснилось – або не здійснилось. Щоб задовольнити цю вимогу,
необхідно мати правдиву інформацію про стан справ та знання засобів
ефективного впливу. Такі знання повинен мати кожний досвідчений політик.
Ця функція також забезпечує вивчення та облік ефективності політичних
рішень, що приймаються, етап суспільної думки, відношення громадськості
до політичних структур, інститутів та норм.

§ 3. Взаємодія політології з іншими

гуманітарними науками

Політологія як самостійна наука має свій специфічний предмет
дослідження, завдяки чому вона констатувалась в самостійну дисципліну.
Але політологія взаємодіє та тісно пов’язана з рядом інших суспільних
наук, об’єктом яких також є (більш чи менш) політична сфера суспільного
життя. До них, поперед усе, можна віднести філософію, історію,
соціологію, юриспруденцію, політична економія, соціальна психологія.

Філософія, як відомо, претендує на роль загальнометодологічної
дисципліни, предметом її дослідження виступають найбільш універсальні
принципи мислення та пізнання. Філософія розглядає найбільш загальні
питання політики, визначає методологію світоглядної спрямованості
аналізу політичних явищ та процесів. Філософське обгрунтування політики
використовується політологією для формування загального погляду на
політику, розуміння її взаємозв’зку з іншими секторами суспільного
життя, аналізу політики.

Політична історія досліджує процес розвитку політичного життя
суспільства, державних інститутів, партій та рухів. Використання
матеріалів та досягнень історичної науки допомагає враховувати досвід та
традиції, виявляти тенденції політичних процесів та їх наслідків
співвідношення політології та історії визначається тим, що , з одного
боку, політична наука допомагає створити теоретичну базу аналізу
реальної еволюції політичних процесів; з іншої – історія та сучасна
політична практика слугують не тільки визначеними критеріями
правильності теоретичних висновків політичної науки, але й основою нових
узагальнень та висновків.

Соціологія та політологія найбільш тісно пов’язані один з одним. З
точки зору об’єкту та методів дослідження політологія та така галузь
соціології як політична соціологія, мало різняться. У соціологів
політологія активно сприймає методи вивчення політичного життя, особливо
тих явищ та процесів в політиці, які проходять за участю великих мас
людей. Досягнення соціологічних знань впливають на технологію політику
виборчої боротьби, методи пропаганди, свободи керівництва масовою
поведінкою. Але залишаються і принципові відмінності в предметі їх
дослідження. Політологія розглядає політику як процес, який підкорений
певним закономірностям. Соціологія політики вивчає цей процес не сам по
собі, а його “людський вимір”. Її цікавить, як політика впливає на
розвиток людей та їх спільнот. У політології в центрі уваги політика, її
складові, рух та ефективність; в центрі уваги політичної соціології –
людина в політиці, взаємозв’язок політичних та соціальних відносин.

Правова наука, як відомо, пов’язана з врегулюванням відносин та
поведінки людей в процесі суспільного життя, в тому числі і в сфері
політики. Право та політика – дві взаємопов’язані сфери суспільного
життя. З одного боку, політична держава санкціонує та констатує систему
права, роблячи її публічною, загальнообов’язковою, всезагальною, причому
її порушення тягне за собою заходи державного впливу, але з іншого боку,
сама держава підтримується та забезпечується правом. Спільним між
політологією та правовою наукою є те, що вони досліджують
державно-правові проблеми та явища. Але між ними є й істотні
відмінності. Відомий голландський юрист Г.Гроцій вважав, що “предмет
юриспруденції – це питання права та справедливості, а предмет політичної
науки – доцільність та користь”.

Важлива відмінність між політологією та правознавством витікає з
різниці між політичною та адміністративно-правовими сферами управління.
Право та адміністративно- правова сфера – це поперед усе закони, укази,
розпорядження; політика, політична сфера управління – це стратегія та
тактика поведінки та діяльності людей та їх організацій, вплив владних
структур на суспільство за допомогою не скільки правових норм, скільки
багатьох інших засобів та заходів (силових, матеріальних, ідеологічних,
психологічних та інших). Друга відмінність між політологією та
правознавством – в тому, що норми права досить визначені, а політика
більш змінлива та непостійна. В різних групах людей існують відмінні,
змінюються політичні цінності та принципи, та й сприймаються вони
по-різному. Політика є більш гнучкою та протирічивою, менш визначеною та
постійною, ніж право, сферою взаємодії людей. Іншими словами, правову
науку цікавлять ті політичні відносини, які здійснюються за участю
держави та регулюються правом. В сфері її уваги знаходиться структура
владних відносин, норми та інші форми забезпечення її сталості.
Політологія звернена до вивчення динамічного боку цих відносин, який
несе на собі відбиток впливу людської свідомості, діяльності, культури.

Політична економія, економічно обгрунтовуючи політичні процеси,
дозволяє бачити в останніх боротьбу за реалізацію економічних
інтересів. Економіка має вирішальний вплив на політичні явища шляхом
вольових зусиль людини, яка , знаходячись в неоднорідних умовах
(історичні, ідеологічні, культурні, природньо-географічні, інші),
по-різному сприймає її вимоги, використовує різні засоби, форми та
методи впливу. Але й політика має зворотний вплив на економічні процеси,
закріплюючи, гальмуючи або стимулюючи їх розвиток. За допомогою політики
та політичної влади соціальні шари, що займають в суспільстві домінуюче
становище, закріплюють та помножують свій матеріальний стан, гарантують
його незалежність від можливих посягань з боку інших членів суспільства.
У зв’язку з цим економічну науку можна розглядати як одну з
методологічних основ політології. В свою чергу, політологія дає наукове
обгрунтування принципів відпрацювання та здійснення економічної
політики, державного регулювання економічних процесів.

Соціальна психологія вивчає закономірності та механізми формування,
функціонування та розвитку суспільно-психологічних явищ, процесів та
станів, суб’єктами яких є різні соціальні групи, шари, індивіди. Предмет
її вивчення складають суспільно-психологічні явища, в тому числі в сфері
політики. Звідси – тісна взаємодія цієї науки з політологією. Разом з
цим, кожна з цих наук виконує по відношенню один до одного методологічну
роль. Знання політичних закономірностей дозволяє розкрити сутність
психологічних явищ в сфері політики, а знання психологічних
закономірностей допомагає виявити глибинну сутність політичних процесів.

На стиці політології та соціальної психології склалася та розвивається
відносно самостійна наукова дисципліна – політична психологія, предметом
якої є психологічні фактори політичної поведінки людей.

Зрозуміло, політологія взаємодіє не тільки з вказаними вище науками.
Взаємозв’язок політології існує з географією, антропологією,
етнографією, демографією. Сучасна політична наука виявляє інтерес до
предметів вивчення таких природничих наук, як біологія, екологія, інші.

На закінчення даної теми можна поставити питання: а навіщо студенту
будь-якої “неполітичної” спеціальності потрібні знання про політику?

Справа в тому, що будь-який ВНЗ, незалежно від спеціалізації, готує
поповнення в ряди інтелігенції, особливого соціального прошарку, якому
притаманні певні соціальні риси. В “Британській енциклопедії” слово
“інтелігенція” трактується як “група інтелектуалів, яка знаходиться в
опозиції до існуючої влади”. Оригінальне визначення, але справедливо по
суті! Адже прогрес суспільства залежить від його спроможності
випрацьовувати альтернативні ідеї, відстоювати їх право на існування,
кращі з них втілювати в життя.

Громадянськість, тобто свідоме та активне виконання громадянських прав
та обов’язків – корінна якість інтелігента. Право на опозицію має кожна
особистість. Але опозиція повинна бути у відповідності з законом,
проявлятись з високою політичною культурою. А для цього необхідний
мінімум знань, вмінь, що й надає політологія.

Особливе значення політологія має для конкретної людини в суспільстві,
яке тільки створює демократичні засади життя. Політологія збагачує
особистість політичним досвідом, формує свідомого та самостійного
суб’єкта історичного процесу.

ГЛАВА ІІ. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНИХ ІДЕЙ

У політологічній літературі існують різні підходи вивчення історії
політичних вчень. Один із них – розгляд через аналіз політичних вчень
під кутом зору тяжіння їх до тієї або іншої інтелектуальної традиції.
Так, Демидов О.І. і Федосєєв О.О. аналізують історію політичних вчень з
позицій релігійної, юридичної і політико-соціологічної традицій. /Див.
Демидов А.И., Федосєєв А.А. Основы политологии.- М.”Высшая школа”, 1995,
С. 14-48/. Проте більшість авторів викладають історію політичної думки
в хронологічному /часовому / просторі, виходячи з узвичаєної
періодизації історії: древній світ, середньовіччя, новий і новітній
час.

При будь-якому підході акцентується увага на тісний зв’язок політичних
вчень минулого із сучасністю. Знання минулого допомагає краще зрозуміти
теперішнє Не випадково і сьогодні, наприкінці XX сторіччя ми продовжуємо
аналізувати тексти видатних мислителів минулого і навіть ведемо із
ними полеміку. Так, що видатний сучасний західний філософ К. Поппер
/1902 – 1994/ у своїй книзі “Відкрите товариство і його вороги полемізує
з Платоном з приводу його “політичної програми”. К.Поппер відзначає, що
коли він звертається до минулого, проблема, аналізована їм, стає
проблемою сучасності.

І ще одне попереднє зауваження. Історія становлення і розвитку
політичних ідей – не рівномірний поступальний процес планомірного
накопичення знань. Як в історії взагалі бувають стрибкоподібні,
революційні епохи, так і в історії політичних ідей були періоди, коли
відбувалися своєрідні вибухи людського інтелекту, свого роду духовні
революції, багато в чому визначавші подальший хід людської цивілізації.
Видатний німецький філософ К. Ясперс /1863-1969/ виділив два “осьових
часи”, дві «осьових епохи» у розвитку ідей і навчань. Перша “осьова
епоха” – це період приблизно між 800 і 200 р.р. до н.е., коли майже
одночасно і незалежно одне від одного утворилося декілька внутрішньо
споріднених духовних центрів / на Сході – у Китаї, Індії, Персії,
Палестині ; на Заході – у Греції/. В результаті діяльності мислителів
цього періоду з’явилась людина раціонально мисляча, спроможна до
самосвідомості, тобто до процесу, коли свідомість /мислення/ людини
робить предметом дослідження сама свідомість, саме мислення. З’явилась
людина такого типу, яка збереглася і донині.

Друга “осьова епоха” – 1500-1800 р.р. – Схід торкнулася менше і
викликала взлет людської думки в Європі. К. Ясперс називає імена
Спінози, Канта , що видатних філософів, що займалися політичними,
правовими і морально-етичними проблемами, а також і Мікеланджело,
Рафаеля, Шекспира, Гете, Баха, Моцарта й інших видатних особистостей
того часу – усі вони учинили якісний стрибок у розвитку духовного світу
людства. Остаточно кроки, що відокремлюють все історичне минуле від ще
схованого від нас майбутнього були зроблені лише в XIX сторіччі /Див.:
К. Ясперс. Зміст і призначення історії. М., 1991, С. 32-35, 96-97/.

§ 1. Політичні ідеї Древнього світу.

Історично першою формою пізнання політики було її релігійно-міфологічне
трактування. В II-I тисячоріччях до н.е. панували уявлення про
божественне походження влади і суспільно-політичного порядку.
Різноманітні версії міфу відбивали можливі варіанти упорядкування і
регуляції відповідних суспільних відносин.

Але вже в УШ-У1 вв. до н.е. намітилася тенденція відходу від релігійно
міфологічного уявлення до більш раціонального, “земному” погляду на
світ узагалі, на державу, владу , право – зокрема.

Результати цієї тенденції предстають у вигляді вчень Будди в Індії,
єврейських пророків у Йеремії і Мсайи й ін. – у Палестині, мудреців
софістів і філософів – у Греції, юристів -Римі.

Політичні погляди набувають певної філолофсько-етичної

спрямованості.

У Древньому Китаї фундаментальну роль у всій історії політичної й
етичної думки зіграло навчання Конфуція /551-479 до н.е./ “учитель Кун”.
Його вчення одержало назву “конфуціанство” і відіграло в історії Китаю
специфічну роль еквівалента релігії. Головна праця Конфуція – “Лунь-юй”
/”Бесіди і судження”/.

Признаючи божествену і природну сторони походження влади, Конфуцій свій
головний інтерес вбачав у тому, як облаштувати життя людей, забезпечити
мудрий і справедливий порядок у державі. Цей порядок припускає п’ять
різнорідних відносин: володаря і підлеглих, чоловіка і дружини, батька і
сина, старшого брата і молодшого, друзів. У перших чотирьох повинне бути
повеління, з одного боку, і повне підпорядкування – з іншого. Панувати
необхідно справедливо і з натхненням, підпорядкуватися ж правдиво і
щиро. У дружбі ж керівним принципом повинна бути взаємна чеснота.

Основними категоріями конфуціанства є поняття “шляхетного мужа”/чоловіка
/,”людинолюбства” і “правил ритуалу”. Управляти державою повинні
шляхетні чоловіки на чолі з государем – “сином неба”, причому,
шляхетність Конфуцій виділяе не за походженям, а за моральними якостями
і знаннями людей.

У основі політичного навчання Конфуція лежить принцип чесноти,
людяності. Напитання , що таке людяність, він відповідав: Тримати себе
із шанобливістю вдома, благоговейно ставитися до справи і чесно
поступати з іншими. Вищою ціллю його етичного кодексу було встановлення
справедливої соціально-політичної структури в товаристві і державі.
Соціальний порядок Конфуцій вбачав у тому, щоб у товаристві усе
знаходилися на своїх місцях і кожний знав свої права й обов’язки.
“Государ повинний бути государем, слуга – слугою, батько – батьком, син
– сином”.

Політичні ідеї Конфуція в цілому спрямовані на досягнення внутрішнього
світу між верхами і низами суспільства і стабілізації управління
Регулювання політичних відносин за допомогою норм чесноти в Навчанні
Конфуція різко протиставляєтся керуванню на основі законів.

У жовтні 1999 р. у Пекіні проходив міжнародний симпозіум, присвячений
2550-річчю від дня народження Конфуція. Учасники симпозіуму прийняли
заяву, у якій відзначалося, що конфуціанство є зразком етичного
навчання, що допоможе вирішувати всі проблеми з гасаючого / у
філоофському відношенні/ західного світу. Навчання Конфуція і сьогодні
визначає основи китайського менталітету, живучість китайської
цивілізації, що існує тисячоріччя. Сьогодні немає древніх єгиптян,
месопотамців, немає дітей древньоримской імперії. А китайці як були
китайцями тик ними і залишилися, завдяки найбільшому розуму людства на
Далекому Сході – Конфуцію.

З критикою конфуціанства виступили легісти- прихильники плину
китайської політичної думки IVв. до н.е. Фундатор легізма Шан Ян
/390-336 р.р. до н.е./вважав, що призови до чесноти в конфуціанському
стилі – порожня балачка, а конфуціанци – паразити, що сидять на шиї
народу. Легісти розробили власне навчання про техніку відправлення
влади, засноване на жорстокий -системі адміністративних розпоряджень.
Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб керування
пов’язані з їхнім розумінням взаємовідносин між владою і масами Ці
відносини носять непримиренний характер за принципом -“кто- кого”.
“Коли народ сильніший своєї влади, держава слабка; коли ж влада
сильніша свого народу , армія могутня”. Тільки насильницькими мірами ,
вважали легісти, можна навести і підтримувати порядок у суспільстві.

Будучи прем’єр-міністром /царство Цинь/, Шан Ян здійснив ряд
драконівських реформ, що сприяли посиленню одноособової влади і її
військової могутності. Ціллю правління, вважав він, є зміцнення влади
правителя і здійснення завойовницьких походів проти сусідніх держав,
захоплення їхніх земель. Народ же, підданні є не більш, ніж простий
засіб для досягнення цієї цілі.

Якщо конфуціанство вважало державу великою сім’єю, у якій глава –
турботливий батько, то у легистів народ – матеріал, із якого можна
ліпити, що завгодно. Шан Ян радить правителю поводитись з підданными як
горшечник поводиться з глиною. Народ повинний знаходиться під постійним
контролем, під страхом суворого покарання виконувати всх те, що йому
диктує держава.

Погляди легістів, крім Шан Яна поділяли і розвивали багато значних
представників школи “законників”. Всі вони з різними варіаціями
відстоювали необхідність суворих законів, як засобів керування. У такий
спосіб до II сторіччя до н.е. офіційна державна ідеологія в Китаї
сполучала в собі як конфуціанство, так і пояснення легізма. Проте
перевага конфуціанства зберігалася в ідеології Китаю аж до Синхайскої
революції 1911 – 1913 р.

З численних мислителів Древньої Греції особливе місце в розвитку
політичної думки займають Сократ, Платон і Аристотель.

Сократ /469-399 до н.е./ – видатний мислитель, що залишив глибокий слід
у розвитку політико-правової думки. Дві його головні ідеї мають особливе
значення. По-перше, це відношення до закону. Сократ був принциповим
прихильником законності. На його думку законність повинна збігатися зі
справедливістю й у суспільстві повинні панувати не сила і примус. а
чеснота і справедливість. Принцип законності Сократ використовував і в
якості найважливішого критерія класифікації і характеристики форм
державного устрою і правління. Так, у якості упорядкованих держав,
керованих гарними законами, він розцінював Спарту і Крит,аристократичні
держави помірно-олігархічними в той час – Фивы і Мегари. Негативно
ставився до “крайньої” демократії Афін, погрязшим у користолюбстві
громадян і некомпетентному демократичному правлінні. Влада, що
засновується на волі народу і на державних законах, Сократ іменував
царством, влада ж проти волі народу, що спирається не на закони, а на
свавілля правителя – тиранією. до якої він ставився різко негативно, як
режиму беззаконня, свавілля і насильства.

По-друге, Сократ вважав, що в керуванні державою верховенство повинно
бути за знанням, інтелектом, правити повинні знаючі. Ця вимога, що
резюмує Ідеальні уявлення Сократа про розумно-справедливі початки
держави, ставиться до всіх політичних форм: “Царі і правителі не ті, що
носять скіпетри, не ті, що обрані відомими вельможами, і не ті, що
досягли влади за допомогою жереба або насильства, обманом, але ті, що
вміють правити”. Проблема політичного блага є проблема розумного
упорядкування поводження людей. Для досконалості суспільних, політичних
відносин, за Сократом, необхідно панування розуму над свавіллям волі.
Звідси і його висновок про те, що в державі правити повинні добрі, що
добре знають свою справу люди.

Видатні діячи демократії ,що пришли до влади в 399 р. до н.е., висунули
проти 70-літнього Сократа обвинувачення в безбожії, порушенні
вітчизняних законів і розбещенні молоді. Друзі організовують йому побіг
із в’язниці, але осуджений на смерть Сократ залишається вірним своїм
принципам – не порушувати законів, не відповідати кривдою на кривду – і
відмовляється від побігу.

Платон /427-347 гг до н.е./ – один із видатних мислителів не тільки
античної, але і всієї історії філософії і політичних вчень. Політичні
погляди Платона викладені в діалогах “Держава”, “Політика” і “Закони”.
Платон – учень Сократа, протягом восьми років він ходив за Сократом
буквально по п’ятах і записував все, що чув від учителя. Після смерті
Сократа Платон 12 років мандрував і повернувшись в Афіни заснував свою
школу, що одержала назву Академії і проіснувала майже тисячу років.

Будучи філософом – ідеалістом, Платон розробляє ідеальні варіанти
суспільного устрою, зокрема, проект ідеальної держави.

Платон вважав, що ідеальна держава повинна відповідати природі людини
/структурі душі/, що містить у собі три складові частини: розумну, люту
і ту, що вожделіє. Кожна частина в державі повинна виступати, як
чеснота: розумна частина – як мудрість, люта – як мужність, вожделійна-
як полізна. В ідеальній державі розумній частині відповідає верства
правителів, лютій – верства воїнів, що вожделіє – верства селян і
ремісників. Кожна верства зайнята своєю справою: правителі управляють
державою, воїни її захищають, селяни і ремісники виробляють матеріальні
блага, причому верства правителів складається з філософів, людей науки.

Щоб захистити правителей-философів від усяких низинних пристрастей,
пов’язаних із володінням власністю, Платон наполягав на її ліквідації
для них ; також він виступав за скасування для них індивідуального шлюбу
і моногамної сім’ї. Для воїнів також пропонувалися суворі обмеження –
вони не повинні мати власних будинків, землі ; для них не передбачався
інститут сім’ї, уводилася спільність дружин, що народжуване потомство
переходило на виховання держави.

В ідеальній державі не повинно відбуватися ніяких змін, оскільки і так
все улаштоване кращим чином. Інтереси окремої людини, меншості
“частини”, повинні бути підпорядковані інтересам більшості і “цілого”.
Людина для держави, а не держава для людини – кредо політичної філософії
Платона.

Англійські вчені ХХ ст. А Тойнбі і К. Поппер розцінювали ідеальну
державу Платона як реакційну утопію тоталітарного толку, тому що в такій
державі передбачався тотальний контроль з боку держави за людиною у всіх
сферах її життєдіяльності, включаючи особисте життя. За пріоритет
держави на шкоду щастю кожної особистості критикував Платона і його
учень Аристотель. Саме йому належить фраза, що стала згодом знаменитою:
«Платон мені друг, але істина дорожче».

Платон створив не тільки вчення про ідеальну державу, але і дав
характеристику іншим формам правління. Такі політичні форми, як
тимократія, олігархія і демократія він вважав недосконалими. Тимократія
– панування сильних воїнів ~ завжди буде схильна воювати, тому що війна
– це збагачення приватних осіб пристрасть до збагачення призводить на
державні посади багатіїв. Так, тимократія може перерости в олігархію.
Олігархія – влада небагатьох багатих – відстороняє бідняків від
керування, розколює суспільство на дві держави: одне – багатіїв, інше –
бідняків, що будуть знаходитися в постійній ворожнечі. Перемога бідних
людей означає перехід до демократичного державногоустрою. Демократія –
влада народу, за Платоном, устрій приємний, але маючий необхідного
керування; це – влада мас, посередності, що веде до псування
моральності, воцарінню нахабності, свавілля і безсоромності. Багато
питань при демократії вирішуються за допомогою жереба, обговорюються на
форумах. Але в народних зборах усе вирішує криклива юрба, якою
управляють спритні демагоги. І утворювалося так, що демократія – це не
влада народу, а влада тих, під чиїм впливом народ знаходиться. Звідси –
демократія короткочасна юрба незабаром поступається владою перед
одноособовим тираном і з крайньої свободи, говорив Платон, виникає
найбільше і найжорстокіше рабство. Люди утомлюються від відсутності
порядку тут з’являється вовкувата фігура тирана, що наводить порядок,
але віднімає свободу.

У діалозі “Політика” Платон висвітлює ряд політико-правових проблем.
Так політика, за Платоном, це царське мистецтво, що потребує знань і
умінь управляти людьми. При наявності таких даних у правителів буде вже
не важливо, правлять вони за законами або без них. У всяких інших
державах, де немає щирих правителів, правління повинно здійснюватися
через закони, написані в міру сил знаючими людьми. Таким чином, роль
законності в схемі Платона скоріше допоміжна.

Аристотель /384 – 322 р.р. до н.е./ автор більш двадцятьох
політико-філософських робіт, головна з яких – “Політика”. Творчість
Аристотеля оцінюється як найвище досягнення античної політичної думки –
він заклав основи теорії політики. Як і Платон, Аристотель вважав, що
будь-якому індивіду властиві неприборкані пристрасті і прагнення. Але,
якщо Платон вважав, що цю пристрасть можна приборкати лише за допомогою
сили, Аристотель закликав забезпечити пануванням розуму над низинними
інстинктами і поміччю політики, держави. Держава, говорив Аристотель,
виникає з необхідності людей спілкуватися, допомагати одне одному, для
задоволення їхніх загальних потреб. Маючи поняття про справедливість і
кривду, добро і зло, істину і брехню, люди можуть жити в умовах
державного спілкування. Головне в державі – влада, що спаює її і не
дозволяє розпастися на окремі сім’ї. У державі, як і в сім’ї, хтось
повинний управляти, а хтось підпорядковуватися. Одна держава
відрізняється від іншої формою організації влади.

Головне завдання політичної науки Аристотель вбачав у тому, щоб
відшукати найбільш вдосконалений державний устрій. Проаналізувавши 158
відомих йому державних устроїв, Аристотель розробив типологію форм
державного устрою. У основу типології він поклав три критерії: Перший –
кількісний – число правлячих осіб /один, декілька, більшість; цей
критерій Аристотель вважав не головним, тому що будь-яке число
правителів може правити погано. Другий критерій – якісний – які цілі, у
чиїх інтересах здійснюється влада? Тут можливі два варіанти: в інтересах
усіх громадян держави / у загальних інтересах/ або в інтересах самих
правителів / у приватних інтересах/. І третій – майновий критерій –
правлять багаті або бідні – збігається з кількісним критерієм правління
меншості / багаті/ або бідні / більшість/ і в такий спосіб самостійної
ролі в типології державного устрою не грає.

По цих критеріях Аристотель розділив усі форми державного устрою на
“правильні” і “неправильні”. До “правильних” формам Аристотель відніс
монархію /правління одного, але на загальне благо/, аристократію
/правління деяких кращих людей в інтересах усіх/, політію / збалансоване
правління відібраної на основі цензу більшості заради загального блага/.
Політію Аристотель вважав кращою формою держави, тому що вона сполучає
принципи аристократії / чеснота/, олігархії / багатства/ і демократії
/свобода/. В політії у нравах домінує помірність, у майні – середній
статок, у влади – середній клас. «Неправильними» формами державного
устрою Аристотель вважав тиранію /необмежене керування одного в
корисливих інтересах/, олігархію / правління деяких багатих заради
власного блага/, демократію / правління незаможної більшості,
здійснювана у власних інтересах/.

Політичне правління – це, за Аристотелем, правління закону, а не людей:
правителі, навіть кращі, схильні до почуттів і афектів, закон же –
“урівноважений розум”.

Аристотель не виділяє держави із суспільства. У його вчанні, як і у
вченні Платона, мають місце тоталітарні тенденції: людина – частина
держави, особисті інтереси строго підпорядковані суспільному благу.

Отже, для політичної думки античності характерні такі риси: – пошук
ідеальної моделі держави, спроможної забезпечити справедливість і
порядок;

– розгляди політики як форми цивілізованого буття людей, що припускала
нероз’єдненість держави, суспільства й окремого індивіда ;

– відсутність чіткої межи між філософією, етикою і політикою , що
визначила моралізаторський характер робіт із політичної проблематики ;

§ 2. Політичні вчення в епохи

Середньовіччя і Відродження.

В середині сторіччя /У-ХУ1вв. / философсько – етичні концепції політики
в Західній Європі витісняються релігійною /християнською/ концепцією.
Центральною проблемою політичного знання цього періоду виявилося питання
про те, яка влада /організація/ повинна мати пріоритети: духовна
/церква/ або світська /держава/, ідеологи церкви підтверджували, що
могутність государів відбувається від церкви, а вона одержала свої
авторитет безпосередньо від Христа. Звідси – християнські государі
зобов’язані підпорядковуватися главі християнської церкви.

Одним із творців християнської політичної теорії був Хома Аквінський
/Аквинат/ /1225-1274/. Аквінський підтверджував, що влада є встановлення
божественне, вона повинна нести людям завжди добре, гарне, благе. Але
конкретніше форми і засоби придбання влади, її устрою і використання
можуть бути дурними, несправедливими, противними ідеї бога. Наскільки
дії влади відхиляються від волі божої, настільки вони суперечать
інтересам церкви, настільки піддані вправі робити цим діям опір.

Для юристів важливим є факт розробки Аквинським соціальної теорії
закону. Головне в ній – вічність закону, що уособлює собою універсальні
норми, загальні принципи божественного розуму, що управляє всесвітом.
Вічний закон існує в Богові, тотожний йому й існує сам по собі. Всі
інші закони є похідними від вічного закону і пов’язані з ним особливими
відношеннями субординації. До числа таких законів Аквінський відносить
природний закон, що є ні що інше, як відбиток вічного закону в людському
розумі, у свідомості мислячої істоти. Оскільки першоосновою практичного
розуму служить добро, остільки до природного закону відноситься все те,
що стосується добра, самозбереження і продовження людського роду.
Конкретизацією природного закону є людський закон /позитивний закон/,
основне призначення, якого складається в тому, щоб силою, страхом
спонукати людей уникати зла і досягати чесноти.

На початку XVI ст.. майже всю Європу захопила Реформація – релігійний і
політичний рух, спрямований проти католицької церкви. Мартін Лютер
/1483-1546/ поклав початок лютеранському /протестантському /
віросповіданню. Система лютеровських політичних поглядів вкрай
суперечливий. З одного боку, Лютер закликав маси звільнитися від
політичного й ідеологічного признічення церкви, додати мирським
заснуванням і світскій державі силу релігійного авторитету. З іншого, –
лютеровська система, реформаторська у своїй релігійній основі, не була
такою у своїй політико-правовій основі. Лютер був супротивником
народного розуміння Реформації як боротьби за соціальну справедливість
і євангельську рівність.

Одним із самих яскравих політичних мислителів епохи Відродження

був італієць Нікколо Макіавеллі /1469-1527/. Його погляди викладені в
працях “Государ”, “Міркування на першу декаду Тита Лівія”, “Мистецтво
війни”. Макіавеллі був фундатором світської політичної науки. Його
вчення вільне від релігії -теології і засноване на вивченні діяльності
минулих і сучасних йому урядів і держав. .На противагу католицьким
богословам, Макіавеллі відокремив політику від моралі. Політика
/заснування організації, діяльність держави/ розглядалася як особлива
сфера людської діяльності, що має свої закони, які не збігаються з
нормами християнської моралі. “Політика, – відповідав Макіавеллі, ~ це
сукупність засобів, що необхідні для того, щоб прийти до влади,
утриматися у владі і корисно використовувати її. Політика є стосунки з
владою, задане обставинами і такі, що залежать від народу або
могутності володаря , а також від поточних ситуацій”.

Макіавеллі вважав, що государ не повинний припускати того, щоб політична
влада в країні знаходилася ще в чиїхось руках ; він зобов’язаний
концентрувати її всю тільки у своїх. Стосовно керування він радить
государю виступати опікуном народу, не турбуючись особливо про етичні
норми. Государ, – пише Макіавеллі, – “якщо він хоче зберегти владу, то
повинний набути уміння відступати від добра”, а “заради зберігання
держави” піти проти свого ж слова: “Завбачливий государ не повинний
виконувати своїх обіцянок, якщо таке виконання буде для нього шкідливо”,
“государ повинний мати велике мистецтво удаваності й обдурювання… . –
людина, що вміє добре брехати, завжди знайде достатньо легковірних
людей, що охоче піддаються обману”. Макіавеллі вважав, що в політиці
треба спиратися не на мораль, а на силу. Заради благої цілі мораллю
можна зневажити: ціль виправдує засоби. Звідси – термін макіавеллізм –
уява політичної діяльності, що не нехтує ніякими засобами для досягнення
поставленої цілі. Це термін, що позначає політику лжи, обману,
підступництва. Цим керувалися багато політиків, у тому числі і лідери
Великої Французької революції кінця ХVIII ст., і більшовики в Росії, і
лідери сьогодення.

Проте звеличення в політику спритності, удаваності, хитрості – не
основне в навчанні Макіавеллі: він був великим теоретиком політики. Його
заслугою явилося формулювання предмета і методу політичної науки.
Предметом цієї науки він вважав владу в усіх її проявах, а методом –
пряме спостереження за фактами: за поводженням лідерів і мас, за їхньою
взаємодією. У його роботах поданий також весь набір методів,
використовуваних сучасною політичною наукою: соціологічний,
психологічний, антропологічний і т.д. З ім’ям Макіавеллі пов’язане
завершення становлення політики в якості самостійної сфери людської
діяльності.

§ 3. Політичні вчення Нового часу: західна традиція.

Одним із перших теоретиків політики раннього Нового часу по праву
вважають французького мислителя і правознавця Жана Бодена /1530 – 1596/.
У своїй роботі “Шість книг про державу” він першим дав тлумачення
суверенітету як найважливішої ознаки держави. У понятті Бодена
суверенітет державної влади означав вищу, необмежену, нероздільну владу,
незалежну ні від папи, ні від імперії, ні від внутрішньокласової
боротьби. Боден так само, як і Макіавеллі, чітко відокремив політику
від релігії і моралі. Вищий характер влади вбачався в її верховенстві
над всіма іншими видами держави. Абсолютна влада розумілася як її
необмеженість будь-якими умовами і неподільність.

Задовго до Монтеск’є Боден звернув увагу на вплив навколишньго
середовища на побут, удачі, психологічні особливості людей і форми
їхнього гуртожитку. Він відзначав, що для жителів півдня характерна
навичка до споглядання, що дозволила їм відкрити таємниці природи,
установити принципи математики, осягнути сутність релігії і небесних
тел. Від жителів середньосмуги походять встановлення, закони, звичаї,
адміністративне право, торгівля, красномовство і політика. У жителів
півночі зародилися механіка, гармати, плавка металів, друкарство. Жителі
півночі -цінують фізичну силу, схильні до здирств. Жителі півдня –
скаредні, частіше удаються до страху Божого, а люди середньої смуги -до
законам і справедливості.

Томас Гоббс /1588 -1679/ – англійський мислитель, виклав свою концепцію
в праці “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави”, у якій
міркування про державу починає з викладу своїх уявлень про людину. У
основі теорії держави Гоббса лежить уявлення про природу людини як
істоти егоїстичної, жадібного, боязливого і честолюбствого. Звідси
виникає фатальна неминучість “війни всіх проти всіх”. Але страх смерті й
інстинкт самозбереження домінують над всіми іншими пристрастями а розум
підказує, як люди можуть вийти зі стану тотальної воїни. Природний розум
підказує людям, на яких умовах вони можуть даний процес здійснити. Цими
умовами повинні бути природні закони, розпорядження розуму. Люди
відмовляються від природних прав / тобто свободи робити все для
самозбереження/ і передають їх державі, влада суверена в якій абсолютна.
Люди підпорядковуються монарху, добровільно обмежують свою свободу в
обмін на закон, що гарантує їм власну безпеку. Держава
наділяється абсолютною владою ; вона повинна виконувати
не тільки поліцейсько-охоронні функції, але і заохочувати промисли
займатися виховною і просвітницькою діяльністю. Люди повинні бути
вільними у всьому, що не заборонено законом. Абсолютна влада держави –
от, на думку Гоббса, гарант світу і реалізації природних законів.

Джон Локк /1632-1704/- англійський мислитель, виклав свої політичні
погляди в праці ” Два трактати про правління”. Дж. Локка по праву
вважають родоначальником лібералізму; він першим чітко розділив поняття
“особистість-суспільство-держава” і поставив особистість вище усього.
Від природи, у природному стані всі люди народжуються вільними і рівними
в правах: у праві на життя, свободу, власність, як засіб досягнення
свободи. Після того як укладений суспільний договір, засновується
держава, що зобов’язана охороняти життя людей, свободу і приватну
власність. Але, на відміну від Гоббса, Локк, що цілком відмовився від
природних прав на користь держави, тріада прав Локка – на життя, свободу
і приватну власність є невідчужуваною. Держава підпорядковується
суспільству, а суспільство – особистості.

Важливе місце в концепції Локка займає ідея відокремлення влади від
держави. Урядова влада зобов’язана виконувати волю народу. Якщо влада
порушує цей принцип, то народ має право / і навіть зобов’язаний!/
учинити революцію, яка встановить нову владу, але не ліквідує державу.
Влада, за Локком, не повинна простиратися більш, ніж необхідно для
суспільства. Діяльність держави повинна бути обмежена функцією вершителя
правосуддя, а в інші сфери життя людей воно не втручається. Держава
-нічний сторож, або поліцейський, що регулює рух.

Заслугою Локка також є висунення ідеї поділу влади на законодавчу,
виконавчу / вона ж судова/ і федеративну, що відає міждержавними
відносинами. Це, на його думку, запобігло би деспотичному використанню
влади.

Шарль Луі де Монтеск’є / 1689-1775/ – видатний французький мислитель,
один з авторитетних класиків політичної думки. Головна праця, у який
Монтеск’є виклав свої політичні думки, – “Про дух законів”. Заслугою
Монтеск’є є всебічна розробка теорії поділу влади, а також розробка
проблеми чинників, що визначають “образ правління” /”дух законів”/.

Слідом за Локком, Монтеск’є виділив три роди влади: законодавчу,
виконавчу і судову. Принцип поділу влади складається в тому, щоб вони
належали різним державним органам. Крім того, поділ влади припускає
надання їм спеціальних повноважень із тим, щоб вони обмежували і
стримували один одного, коли “одна влада зупиняє іншу”, Самим
послідовним утіленням цих принципів Монтеск’є називав державний устрій в
Англії, де законодавча. влада – парламент, виконавча – король, судова
-присяжні. Розглянута ним тріада влади стала класичною формулою
конституціоналізму як для Нового, так і Новітнього часу.

Закономірності суспільного життя Монтеск’є розкриває через поняття
загального духу законів / звідси – назва його головної праці – “Про дух
законів”/. Він аналізував вплив географічних і моральних умов на
заснування і вдачі народу, на їхні закони, тому законодавці повинні
рахуватися з ними. Так, на жаркому півдні, щоб змусити людей працювати,
необхідний страх покарання, а оскільки жара розморює сили, послабляє
мужність людей, там частіше укладається деспотизм. На загальний дух
законів впливають також грунт /родючий- сприяє підпорядкуванню,
безплодний – сприяє свободі, люди хоробрі і войовничі/ ; розміри і
положення країни /великі за розміром держави схильні до деспотизму/ ;
ландшафт /гори й острови сприяють свободі, тому що перепиняють у країну
доступ завойовникам/ ; чисельність населення й ін.

На дусі законів позначаються і моральні причини – релігійні вірування,
моральні переконання, звичаї і традиції, принципи політичного ладу й ін.

Жан Жак Руссо /1712-1778/ – видатний французький просвітитель,
представник політичної думки ХVIII сторіччя. Він був виразником не
тільки інтересів “третьої верстви”, куди входили і фінансисти, і купці,
але й інтересів задавлених потребою і гнобленням представників
“четвертої верстви”, що включала найбідніших селян, ремісників,
робітників. Ядро його політичної програми складає ідея народного
суверенітету як основний принцип республіканського ладу.

Вихідним пунктом політичної концепції Руссо признаєтся “колективне
ціле”, “загальна воля народу”, “політичне тіло”, чим є держава.
Суверенітет народу, вважав Руссо, не може бути ніким поданий у
законодавчій владі. Закони “самоосібно” ратифікуются народом. Народні
депутати “не можуть бути представниками народу, вони тільки його
комісари ; вони нічого не можуть ухвалювати остаточно: усякий закон,
котрий народ не ратифікував самоосібно, недійсний; це навіть не закон.
Так само рішуче він відмітає принцип поділу влади: “воля або є
загальною, або не є ; вона являє собою волю народу, як цілого, або
тільки однієї його частини”. Тріаду в ліберальній схемі:
“особистість-суспільство-держава/ Руссо виставляє в іншій послідовності:
“суспільство-держава-особистість”, заперечуючи самостійну роль
особистості і підпорядковуючи її інтересам суспільства. Водночас, він не
знімає відповідальності особистості перед суспільсвом, підпорядкування
особистості законам, прийнятим у державі.

Народ у цілому – джерело і носій політичної влади. Руссо -послідовний
прихильник самоврядування народу. Воно щонайкраще реалізується в
республіканському устрої. Демократія, оскільки вона, за Руссо, утілює
тільки безпосередню владу народу, може бути більше пристосована для
невеликих держав.

Логічним продовженням європейських традицій явилися ідеї американських
мислителів Б. Франкліна /1706 – 1790/, Дж. Адамса /1735 – 1826/,
Т.Джеферсона /1743 – 1826/, Дж. Медисона /1751 – 1836/, Ал. Гамільтона.
Багато які з висунутих ними ідейних принципів і постулатів нормувалися
як політичні вимоги в ході боротьби Сполучених штатів за незалежність, а
потім були закріплені в конституційних документах.

У ХІХ сторіччі Англія – батьківщина європейського лібералізму – дала
світу багатьох гідних його представників, зокрема І. Бентам /1748 –
1832/ – один із видатних теоретиків моралі і права, представник
утилітаризму /лат. – користь, вигода/ ; Д.С. Милль /1806-1873/ –
яскравий представник класичного лібералізму й ін. У Франції
антифеодальну ідеологію французької буржуазії виражало багато політичних
мислителів. Серед них особливо виділяються Б. Констан /1767 – 1830/,
якого вважають духівником лібералізму на європейському континенті, і
А.Токвиль /1805-1859/ – видатний теоретик демократії й одночасно
послідовний ліберал. Німеччина представлена багатьма мислителями, які
розробляють проблеми лібералізму. Найбільш видатні з них – І. Кант /1724
– 1804/ і Г.В. Гегель /1770 – 1831/. І. Кант відстоював ідею автономії
кожної особистості, абсолютну цінність кожної людини і неприпустимість
його перетворення в знаряддя досягнення чиїхось цілей. Він був
прихильником договірної теорії держави, розвивав ідею правового
обмеження державної влади, розробив проект створення федерації
самостійних рівноправних держав.

Г. Гегель / один із перших розробив і розмежував категорії “цивільне
суспільство” і “правова держава”, створив основи теорії групових
інтересів, які розглядав як базу громадянського.

Особливе місце в розвитку вчення про політику і політичні системи
посідає марксизм. Його основоположниками – К.Марксом /1818 – 1883/ і
Ф.Энгельсом /1820 – 1895/ написані багатотомні праці по перебудові
суспільства.

Основні ідеї марксизму, що відносяться до політології, можна звести до
таких: Політика, політичні відносини -явища надбудовні над економічним
базисом ; політика відбиває економічний базис, але й активно впливає на
йього формування і розвиток;

– Держава- продукт класових протиріч і служить інтересам економічно
панівним класам;

– економічно панівний клас панує і політично, і ідеологічно ;

– політичні погляди людей формуються під впливом їхнього положення в
суспільстві і визначають це положення;

– аналіз суспільного становища класів, соціальних прошарків і груп –
вихідний пункт для розуміння політичного положення мас ;

в альтернативному / комуністичному/ суспільстві на місце держави
прийде комуністичне самоврядування народу, “влада народу за допомогою
самого народу”, що охоплює своєю дією всі сфери суспільства.

Певне місце в розвитку політичних ідеї Нового часу посідають
українські вчені. Українська політична думка розвивалася в загальному
річищі політичних вчень, особливо тісно вона перепліталася з передовою
думкою російських вчених, мислителів. Проте особливу увагу українські
вчені приділяли проблемі децентралізації державних структур, розвитку
регіонального і національного самоврядування

У 1845-1846 рр.в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариства , на
чолі якого були історик Н. Костомаров, письменник П. Кулик, професор Н.
Гулак, етнограф О. Маркевич, професор В. Білозірський. У квітні 1846 р.
у товариство вступив Т. Шевченко. Товариство ставило своїм завданням
об’єднати всі слов’янські народи в єдину федеративну республіку. Воно
відстоювало ідеї свободи, рівності для всіх слов’янських народів і, у
першу чергу, українського народу, знаходилися багато сторіч під
колоніальним гнітом.

Драгоманов М.Д. /1841-1895/ вважається “батьком української
політології”. Він вперше у світовій практиці обгрунтував небезпеку
унітарних держав, і виступив за автономно-федеративний устрій держави,
на основі якого можуть бути вирішені соціально-економічні,
державно-політичні і національні проблеми. Основою федеративної держави
Драгоманов визначав обласну автономію місцевого самоврядування, що
вирішують усі внутрішні справи в межах своєї території.

Людську особистість він вважав найвищою цінністю й основою будь-якого
соціального порядку. Проте це можливо лише за умови об’єднання людей в
асоціації /”громади”/, що самі будуть управляти собою.

Франко І. Я. /1856-1916/ – поет, публіцист, філософ, вчений, світогляд
якого укладався під сильним впливом Т. Шевченко. Він украй негативно
ставився до політичної системи Російської імперії і до того положення, у
якому знаходився в ній український народ. Чималий інтерес Франко проявив
і до марксизму, особливо до економічного вчення К. Маркса. Водночас,
він піддав гострій критиці ряд марксистських положень, передбачив украй
негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму.

Особливе місце в працях Франко займали національні проблеми в
майбутньому суспільстві. Він закликав українську інтелігенцію сприяти
формуванню української нації як суспільного культурного організму,
спроможного до самостійного і політичного життя і протистояти
ассиміляцийним процесам.

Грушевський М. С. /1866-1934/ – автор біля 2 тисяч книг, статей,
рецензій, фундатор цілої наукової школи, перший президент України.
Центральним напрямком політологічних досліджень його була проблема
національного самовизначення. Глибокі знання історії європейських
народів і, насамперед, України і Росії, дали йому підставу говорити про
існування об’єктивних законів, що визначають політичне життя націй,
народностей і етносів. Розвиваючи ідеї Драгоманова про децентралізацію
держави на основі національної і регіональної автономії, Грушевський
визначив федеративний устрій держави як найбільше прийнятне для
багатонаціональної держави. Така держава повинна складатися з
національно-територіальних утворень, що мають широкі права за місцевим
самоврядуванням. Причому, значна частина владних повноважень повинна
бути передана на місця, у тому числі по прийняттю місцевих законів.

Таким чином, українські вчені сформулювали ідею поділу влади по
вертикалі, що є своєрідним доповненням до класичної теорії поділу влади
Ш.Л. Монтеск’є. Ці ідеї не менше актуальні в наш час. Якщо
горизонтальний поділ влади нині існує у всіх цивілізованих країнах, то
вертикальний – просувається надзвичайно важко. Тут мова йде про
ліквідацію залежності багатьох народів від поневолення /колоніалізму/ і
усяких форм гноблення, яке ще залишаються і понині, на рубежі XXI
сторіччя.

§ 4. Політична- наука ХХ сторіччя

Розвиток політичної думки кінця XIX- початку ХХст. пов’язано з іменами
таких значних представників європейської політичної традиції як М.
Вебер, Г Моска, В. Парето. Р. Міхельс і ін.

Макс Вебер /1864-1920/ – видатний німецький соціолог і історик. Його
високий авторитет у сучасній політичній науці визначається масштабом
проблем і старанністю їхньої розробки. Заслугою М. Вебера є розробка
ним:

– теорії політичної влади, що розглядає питання про принципи її
легітимності ;

– теорії панування раціональної бюрократії в сучасних суспільствах;

– теорії “плебісцитарної” демократії, що знімає витрати панування
формального права в сучасних демократіях, чреватих неминучою
бюрократизацією і знеособленістю процесів керівництва ;

– концепції аналізу сучасного капіталізму як утілення принципу
раціональності .

За Вебером, особливість сучасного західного капіталізму, що існує на
промисловій основі, в тому, що це раціонально організоване суспільство:
в економіці – це раціональне ведення господарства ; у політиці – це
суспільство з раціональним правом і державним керуванням /раціональна
бюрократія/ ; із раціональною релігією /протестантизмом/ ; із
раціональною діяльністю в сфері культури /наука/. Визначення, дані
Вебером політиці, державі, владі, методологією дослідження бюрократії
дотепер оперують багато політологів.

Слідом за Вебером і інші вчені висунули власні теорії політичного
розвитку. Однією з найбільш значимої стала теорія політичних еліт –
теорія, що розвиває тему політичної влади. Основоположниками теорії еліт
є представники італійської школи – В. Парето /1848-1923/, Г. Моска
/1858-1941/ і німець Р. Міхельс / 1676-1936/, що переїхав із Німеччини в
Італію.

Теорія еліт – це теорія про поділ людей у будь-якому суспільстві на
еліти і маси. Г.Моска розвивав уявлення про те, що у всіх суспільствах –
від слаборозвинених до могутніх, існує два класи людей – клас правлячих
і клас керованих. Перший, завжди менше численний, виконує всі політичні
функції, монополізує владу і насолоджується перевагами, які йому дає
влада ; другий же, численний клас управляється і контролюється першим.
Реальна влада, усупереч міфам про народне представництво, на ділі завжди
знаходиться в руках “політичного класу” і завжди переходить від меншості
до меншості, і ніколи – до більшості. Народовладдя, реальна демократія,
соціалізм, вважав Моска, – утопія, несумісна з законами товариства і
людської природи.

Незалежно від Г.Моски, теорію еліт розробляв В. Парето. Він також
поділяє суспільство на еліту і не еліту. /Сама еліта ділиться на
правлячу і не правлячу /контреліту/. Існують два типи еліт: “леви”
/жорсткі, рішучі керівники, що спираються на силу в керуванні/ і “лиси”
/гнучкі керівники, що використовують методи переговорів, поступок,
переконання/. Два типи еліт створюють і два типи правління, що змінюють
один одного. Розвиток суспільства, за Парето, відбувається шляхом
циркуляції або кругообягу еліт: “Історія людства – це історія постійної
зміни еліт ; одні піднімаються, інші занепадають”. Він розглянув питання
про “масової циркуляції еліт” або революції: про витиснення і заміну
старої еліти контрелітою за допомогою мас. Головним результатом
революційних змін стає поява нової еліти, із деякою домішкою старої.

Р. Міхельс відкрив закон, що управляє всіма соціальними організаціями і
назвав його “залізним законом олігархії” Відповідно до цього закону,
будь-яка значна громадська організація не може управлятися усіма її
членами і влада концептується в руках тих, хто спроможний до керування.
Проте ці “управлінці” швидко виходять з-під контролю рядових членів; у
них з’являються свої специфічні інтереси, відмінні, а нерідко і
протилежні інтересам мас. Міхельс висуває ідею неминучості олігархічного
переродження всіх демократичних організації, партій і систем,
“Демократія веде до олігархії, перетворюється в олігархію і це –
наслідок організаційних вимог, а не психологічних якостей людей”.
Олігархізація, за Міхельсом, – позитивна якість партій і організацій і
випливає з історичного досвіду : керманичі ніколи не поступалися своєю
владою низам, а лише іншим керманичам. Концепція, розроблена Міхельсом,
і понині функціонує, як теоретична платформа обгрунтування неминучості
процесів олігархізації і бюрократизації.

З середини ХХст. відбувається швидкий і плідний розвиток політичної
науки американськими вченими, що положили початок біхевіористського
/поведінкового/ напрямку в дослідженні політичних процесів. Одним із
творців сучасної політичної науки по-праву вважають Ч. Меріама
/1874-1953/ / основоположника чикагської школи політичних досліджень.
Він вважав, що реальні політичні процеси відтворюються в різноманітних
точках земної кулі. Завдання політологів – спостерігати і перевіряти
зроблені теоретичні висновки, розробивши, при цьому, більш точний
механізм вивчення типів спілкування і поводження / за допомогою
психології або соціальної психології/, або статистичного виміру тих
процесів, що постійно повторюються. Політика, за Меріамом, це реальні
дії людей у політичному житті, а не різноманітні види інститутів і
структур, через які виражають свою волю громадяни.

Прихильником біхевіористського підходу до політичної науки був і учень
Меріама, значний представник чикагської школи Г. Лассуел /1902-1978/.
Йому належить заслуга розробки типології політичних особистостей,
визначення типів політиків. Він висловив гіпотезу про “волі до влади”
політиків як суб’єктивної компенсації фізичної або духовної
неповноцінності. Головне завдання політичної науки Лассуел вбачав у
тому, щоб досліджувати питання про розподіл цінностей у суспільсті, тому
що до цього питання зводиться специфіка політичної діяльності. Той, хто
розподіляєте цінності, той і має владу..

У повоєнні десятиліття одержали подальший розвиток ті теорії, ідеї,
концепції, що були висунуті і сформовані в довоєнний період. Це,
насамперед теорія зацікавлених груп і пов’язана з нею теорія рівноваги
політичних сил /Д. Трумен, Д. Істон, Р. Тейлор і ін./ ; теорія
демократії /Р. Даль, Дж. Сарторі й ін./ ; теорія еліт і елітизма /Ч.
Мерріам, Г. Моргентау й ін./. Поряд із цим проводилися дослідження
політичних систем сучасності /Р. Арон, Г. Шиле й ін./;
партійно-політичних систем /М. Люверже, У.Д. Бернхем і ін./ ;
структурно-функціональний аналіз світу політичного /Т. Парсонс, Р.
Мертон і ін./, ідеї конфлікту і консенсусу в політиці /С. Липсет, Л.
Козер, Р. Дарендорф і ін./. У 60-і р.р. у США почав розвиватися такий
важливий напрямок політології, як емпіричне дослідження політичної
культури. У начала цього напрямку стояли Г. Алмонд, С. Верба, Л. Пай, У.
Розенбаум і ін.

У 90-і р.р. ХХ сторіччя широко розгорнулися дослідження в області
політичної науки в сучасній Україні. Вийшло чимало книг, брошур. статей,
видаються часописи політологічного профілю /насамперед – “Політична
думка”, що видається на українській, російській й англійській мовах з
1993 р./. З кожним роком збільшується число підручників і навчальних
посібників по політології, підготовлених, як правило, професорсько-
викладацьким складом вузів України.

Проте в цілому, у новітній історії України політична наука знаходиться
на початковому етапі свого розвитку і багато актуальних теоретичних і
практичних проблем політології ще чекають свого рішення.

ГЛАВА ІІІ. ПОЛІТИЧНА ВЛАДА

§ 1. Поняття влади

Влада є одним із функціональних засад людського суспільства. Вона існує
скрізь, де тільки є стійке об’єднання людей: в виробничому колективі, в
установах, в державі, в сім’ї. Сам термін “влада” багатозначний і широко
використовується, для визначення різних явищ не тільки у суспільстві,
але і в природі.

Макс Вебер відзначав, що у залежності від обставин кажуть про владу
батько над дітьми, про владу грошового мішка, про владу юридичної,
духовної, економічної і т.д. Але в першу чергу під владою мають на увазі
державну владу. Так, наприклад, в перекладі з французької мови влада le
pouvoir,- це не тільки влада, але і синонім центрального уряду: на
англійській мові the power – це не тільки влада, але і держава, держава
з усією її міцністю, на німецькій –die gewalt – це тільки влада, але і
міцність, а також насильство.

В сучасній науковій літературі немає (і не може бути) однозначного
визначення поняття “влада”, бо різні трактовки влади зв’язані не тільки
з багатомірностю самого слова “влада”, але і з різними засобами його
вживання. Так, одні вважають, що влада – це здібність досягнення
поставленої мети, накреслених планів, інші – влада – це здібність
нав’язувати і проводити в життя визначені рішення; треті трактують владу
як засіб самоорганізації людських, стосунків, заснованих на
цілеспрямований розподіл функцій управління та підкорення: інші – влада
– це особливі відношення поміж керівниками та керованими, і т.д.

Будь – яка влада, у тому числі і батьків над дітьми, старших над
молодшими, керівників над підлеглими і т.д. відбиває відповідні
відносини, де воля і дії одних панують над волею і діями других. Владні
відношення об’єктивно притаманні суспільному життю, чи, як відзначали
класики, “жити в суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо”.

У самому у загальному вигляді можна пропонувати слідуюче визначення
влади і влада – право та можливість одних панувати, розпоряджуватися і
керувати іншими; здібність та можливість одних здійснювати свою волю по
відношенню до інших, чинити відповідний вплив на їх поведінку і
діяльність, використовуючи при цьому авторитет, право, насильство та
інші засоби.

Треба мати на увазі, що з поняттям “влада” тісно пов’язані такі явища,
як “вплив”, “сила”, “управління”, “панування”.

Що є спільного і в чому різниця між владою і цим поняттям? Близькими по
своїй суті, але не тотожними, є поняття “влада” та “вплив”. Ядром
“влади” є здібність (можливість) впливу, чим-то і ким-то, “вплив” же
вказує на дії, діяння. Наприклад, лікар показує хворому рентгенівський
знімок його легенів і радить кинути палати; або – студент після
перегляду нової кінострічки прийшов у гуртожиток і розповів своїм
колегам про своє добре враження про фільм, після чого студенти також
пішли дивитися цей фільм. Тут ні лікар, ні студент не володіють владою,
але під їх впливом хворий кинув палити, а студенти пішли в кіно. Влада
же не просто здібна впливати ні чим-то ні ким-то; вона здійснюється над
людьми, їх поведінкою та свідомістю, результати влади обмежені
підпорядкованістю об’єкта суб’єкту.

Нерідко владу пов’язують, іноді і ототожнює із “силою» ,.
“насильством”. Очевидно, що ці дві категорії об’єднують особливі їх
якості – здібність до конкретної справи, здійсненню. Але влада не
обов’язково повинна бути пов’язана з насильством. Мало того, звернення
влади до сили свідчить про нестачу влади. Як уже відзначалося влада – це
здібність суб’єкта чинити діяння на об’єкт але якщо суб’єкт не володіє
такою дійсністю, значить він не володіє владою. Разом з тим, суб’єкт
може володіти владою над об’єктом, на здійснюючи її. Потенціал влади –
це її можливості і реалізація влади, а також це дві тісно пов’язані
сторони одного явища і їх неможливо противопоставити як неможливо
розв’язати послідовні стадії розвитку будь-якого явища – можливість і
дійсність. Об’єкт може сам почати діяти у відповідності з волею
суб’єкта, передбачаючи його можливі реакції. Проте, ядром поняття
з’являється якраз володіння владою, тому що тільки воно власне будь-якій
формі влади і може існувати без її здійснення.

Тісно взаємопов’язані поняття “влада” і “управління”, але і між ними
існують важливі відмінності. Управління – це функція будь-якої
організованої системи, котра забезпечує збереження, підтримку діяльності
та досягнення цілей даної системи. Головним критерієм ефективності
управління є ступінь досягнення по призначенню. Невдачи у здійсненні
політики і реалізації цілей суб’єкта управління бувають обумовлені
відсутністю у нього необхідної влади або невмінням її використовувати
(помилки в управлінні).

Виділення владних і управлінських аспектів дозволяють розуміти, в якій
сфері лежать причини невдач тих чи інших керівних дій. Воно дає
можливість вияснити відповідальність конкретних людей за невиконання
чого-небудь, якщо вони не були наділені відповідною владою, чи, навпаки,
обвинуватити їх у халатному відношенні до своїх обов’язків, якщо таку
владу мали.

У зв’язку з цим, важливим є розмежування таких понять “результат влади”
та “наслідок”. Результат влади – це підпорядкованість об’єкта. Для його
досягнення можна використовувати будь-які різноманітні засоби: погроза
застосування сили, фізичне примушування, переконання, маніпуляцію і т.д.
В будь-якому випадку результат влади проявляється в якихось змінах в
самому об’єкті, в його свідомості та поведінці.

Наслідки же здійснення влади відносяться не тільки до об’єкту; вони
можуть впливати і на інших людей, і на тварин, і на предмети неживої
природи, тобто наслідок значно ширше і різноманітніше, ніж поставлених …
цілей (проведення важливих соціальних реформ, вихід із економічної
кризи, підвищення благоустрою населення і т.д.).

Здібність досягнення бажаних цілей залежить від здібності спрямовувати
зусилля людей діями згідно з наміром тобто влади над людьми. Інакше
кажучи, влада з’являється необхідною умовою управління, його основою і
рушійною силою. Суб’єкт одночасно повинен бути і суб’єктом влади. Але
наявність влади не гарантує досягнення бажаного результату. На практиці
нерідко буває так, що суб’єкт досягає підпорядкованості об’єкта, але
об’єкт або не може зробити те, що від нього вимагають або наслідки його
дій виявляються не тими, на які суб’єкт влади споконвічно розраховував.
Виходить, підкорення об’єкта звичайно не стає кінцевою ціллю суб’єкта
влади; швидше воно виступає в якості метода (інструмента, засобу)
реалізації будь-яких задач.

Із цього можна зробити важливий висновок: керівник може “багато” влади
і бути гарним суб’єктом влади, тобто завжди здібним заставити своїх
підлеглих зробити то, що він бажає, але поганим керівником (якщо,
наприклад, він не передбачає наслідків здійснення своєї влади, або його
влада використовується не безпосередній результат (підкорення). Існує
взаємозв’язок, також і різниця поміж такими поняттями як “влада” та
“панування” (політичне). Панування політичне це один із засобів
політичного управління, заснований безпосередньо і на безумовній
покірності. Це виникає саме тоді, коли влада інституціалізується,
перетворюється у стійке відношення, коли в організації встановлюються
позиції, які дозволяють приймати рішення, наказувати, дозволяти та
забороняти.

“Панування, – писав М. Вебер, – призначений шанс зустріти покірність
певному наказу.” Політичне панування не може обмежуватися тільки фактом
реалізації влади, воно потребує віру та законність.

Панування нерозривно пов’язано з владою, є формою її організації в
суспільстві. Політична влада, яка базується на насильстві, може
виникнути і до встановлення панування. Проте у цьому випадку вона не
може довго протриматися і виконувати свої функції у суспільстві.
Панування – це політичний порядок, при якому одні керують, а інші
підкоряються, хоча перші можуть знаходитися під демократичним контролем
інших.

Отже, різні трактування феномена влади не взаємовиняток вони фіксують
різні і цілком реальні аспекти влади. В сучасній політичній літературі
нерідко виділяються три таких аспекти (або вимірювання).

По-перше, директивний аспект. Відповідно йому влада розуміється як
панування, забезпечуючи виконання наказу, директиви. Тут влада
розуміється як можливість здійснити свою волю шляхом введення в діло
різних наявних засобів, ресурсів різного роду. Очевидно, що ця реальна і
крайнє важлива характеристика влади.

По-друге, функціональний аспект, тобто поняття влади, як здібність та
вміння практично реалізувати функцію суспільного управління.
Функціональний аспект влади обумовлений тим. Що влада взагалі показує
собою визначене відношення поміж тими чи іншими суб’єктами (окремими
громадянами чи організаціями).

По-третє, комунікативний аспект влади, пов’язаний з тим фактором, що
влада так чи іначе реалізується через відносини, через визначену мову,
зрозумілий обидвам сторонам суспільного відношення влад.

Всі ці три аспекти цілком реальні хоч і не рівнозначні. Директивний
аспект, тобто влада як засіб примушення до виконання волі наказуючого,
як правило, вважається основоположним. Про це і розповідають поширені в
політології дефініції влади:

“влада” означає будь-яку можливість проводити внутрі даних соціальних
відношень власну волю навіть всупереч опору, незалежно від того, на чому
така можливість основана”.

(Макс Вебер)

Влада – це і можливість карати тоді, коли той, кому наказують, повинен
підкорятися. Кажучи про накази та покірність, ми маємо визначений тип
діяння на поведінку інших осіб, відрізняючих від того, що звичайно
називаються “впливом”.

(Ежи Вятр)

“Влада А над В є здібність А добитися того, щоби В зробив те, що він
ніколи б не зробив без впливу А”

(Роберт Даль)

Проте директивний аспект, як і функціональний та комунікативний виконує
загальну регулюючу роль у відношеннях поміж різними, і навіть
протилежними тенденціями у суспільному житті, допомагаючись реалізації
одних тенденцій і блокуючи інші.

Основними елементами влади є суб’єкт, об’єкт і ресурси.

§ 2. Структура, ресурси, види влади

Будь яка влада відтворює визначену взаємодію, має як мінімум дві
сторони. Одна – це пануюча в політології її прийнято позначати поняття
“суб’єкт”. Ним може бути інвалід, організація, держава і навіть світова
спілка (наприклад, ООН). Суб’єкт є безпосереднім носієм влади. Друга
сторона – об’єкт, на який спрямовані власні відношення. Суб’єкт повинен
володіти такими якостями, як бажання панувати, воля до влади,
компетентність. Відомо, що не всі люди прагнуть до влади, а деякі навіть
відхиляються від керівних посад, та пов’язаних з ними відповідальностей.
Але багато й таких, для яких прагнення до влади пов’язане з можливістю
одержання різних благ; високого прибутку, престижу, зв’язку, привілей і
т.д. Але крім бажання і волі суб’єкт влади повинен бути компетентним,
знати діло, за яке береться, становище і настрій підлеглих, краще інших
бачити і находити вихід з любої складної ситуації керівної соціальної
групи.

Суб’єкт визначає свою владу у наказах, розпорядженнях, командах, де
наказується поведінка об’єкта влади, називаються санкції, які тягнуть не
виконання розпоряджень. Від наказу та його вимог залежить відношення до
нього іншого важливого елемента влади – об’єкта.

Як вже відмічалося влада припускає як мінімум двох партнерів
здійснюючого владу (суб’єкта) і підкореного владі (об’єкта). Без
підкорення влада неможлива, і якщо не має такого підкорення, немає і
влади. Суб’єкт може володіти бажанням, волею панування, усіма
необхідними засобами підкорення, але все це повинно бути перенесено на
об’єкт влади. При цьому поняття “влада” неповинна впливати на відношення
поміж суб’єктів, наділеним свідомістю – індивідом, групою і предметним
світом, світом речей, тобто об’єктами, нездібними втілити волю суб’єкта
в дії, як і влада речей, почуття, дум над людиною. Якщо зустрічаються
тлумачення влади як “сили речей”, “влада грошей”, “влада над природою” і
т. п., то це не більш, ніж “метафора”, живих речей, прийнятих у побуті,
що позначає будь-який вид залежності.

Стабільність будь-якої соціальної групи та суспільства у цілому
залежить від взаємовідносин суб’єкта та об’єкта влади, від підтримки
суб’єкта об’єктом. Відношення об’єкта до суб’єкта панування можуть бути
у вигляді опору і заклику боротьби на знищення, але може підкореного
йому.

Поняття “ресурси влади використовуються у широкому і вузькому змісті.
У широкому – це все те, що суб’єкт влади може використовувати для впливу
на об’єкт; це власні якості суб’єкта (компетентність, організованість та
інше), деяка власність об’єкта (політичне доручення, звичка підкорятися
та інше), конкретна ситуація, в якій здійснюється влада (економічне
становище, міжнародне положення та інше), а також інші засоби діяння.

У вузькому змісті ресурси – це ті засоби, з допомогою яких суб’єкт влади
чинить вплив на об’єкт влади та за яких може домагатися реалізації своїх
розпоряджень. Ресурсами можуть бути будь-які цінності (гроші, предмети
споживання та інше); засоби здібні вплинути на внутрішній світ,
мотивацію людини (засоби масової інформації); знаряддя та інструменти,
за допомогою яких можна лишити людину цінностей, у тому числі самого
життя (зброя, карні органі у цілому).

Виходячи з цього, ресурси влади можна поділити на економічні,
соціальні, культурно-інформаційні, силові.

До економічних ресурсів відносяться всі матеріальні цінності, необхідні
для виробництва та споживання, гроші, земля, продукти харчування та
інші.

Соціальні ресурси частково збігаються з економічними, бо підвищення
соціального статусу індивіда пов’язані з прибутком та багатством. Але
соціальний ресурс містить в собі і такі показники, як посада, престиж,
освіта, медичне обслуговування, помешкання. У сучасній інформаційний вік
надто важливим стало культурно-інформаційні ресурси – знання та
інформація, а також засоби їх одержання. Проте юристи, правоохоронні
органи зустрічаються переважно з силовими ресурсами.

Силові ресурси, насильство – це атрибути будь-якої влади, різниця лише
у “дозах” їх використання. Від інших ресурсів влади насильство
відрізняється слідуючими особливостями.

По-перше, воно має низький творчий потенціал та в більший мірі пов’язане
з руйнуванням, ліквідуванням чого-небудь.

По-друге, силові ресурси засновані на страху. З допомогою погроз,
команд, наказів та заборон можна добитися зовнішньої слухняності і
виконання конкретних вимог, але норми та цінності які передаються людям
таким чином не стають частиною їх внутрішніх особистих переконань та
легко зникають із свідомості завжди коли зникає страх.

По-третє, насильство, як правило, є дорогокоштовним засобом, особливо
коли це насильство пов’язане із застосуванням військової техніки.
Одночасно насильство наносить і серйозну моральну шкоду, викликаючи у
відповідь неповинність, лють, помсту і тому подібне.

Все це приводить до висновку про те, що насильство, хоча і є одним із
важливіших ресурсів влади, повинно застосуватися як крайня міра, коли
всі інші не приносять бажаного результату, і, що не менш важливо
насильство повинно бути сурово обмеженим певними політичними, правовими,
а також і моральними рамками. Воно повинно мати відповідний характер,
тобто реакцію на засилля і повинно бути останнім засобом, коли всі інші
вже вичерпані; об’єктом насильства не може бути мирне насильство;
застосування насильства повинно бути виборчим, пропорційним, без
вандалізму, тотальної війни проти політичних противників. Крім того, що
суб’єкт насильства повинен максимально дотримуватися збереження
фундаментальних прав і свобод людини, тобто діяти у відповідності з
правовим законом (нормами, прийнятими демократичним шляхом, причому
обов’язок рівний для всіх громадян). Ці норми повинні базуватися на
правах людини.

Орієнтиром для політичних суб’єктів повинні бути норми міжнародного
гуманітарного права, у приватності Гаачські і Женевські конвенції,
додаткові протоколи до них, які регулюють внутрішні суперечки. Вони
захищають права мирного населення, полонених, поранених. Обмежують
об’єкт нападання (див. Женевські конвенції від 12 серпня 1949 р. та
додаткові протоколи до них М.,1994р.).

Прикладом неадекватного використання силових ресурсів може служити дія
політичної влади Росії у Чечні. Ввід російських військ до Чечні 80-90 %
її мешканців сприйняли як вторгнення ворожої армії, прагнучої підкорити
народ, відняти у нього свободу та природні багатства, заставити жити по
чужим законам. На сторону Дудаєва перейшло більше тих, хто боровся проти
нього до 11 грудня 1994 року в рядах опозиції. Об’єдналися не тільки
чеченці яких серед населення Чечні усього 40%, але і інші
національності. Не заперечуючи законності дії політичного керівництва
Росії, слід відмітити, що і міжнародне право признає законність
докладних виступів, коли народ береться за зброю, щоб відстояти свою
незалежність, свободу, інтереси.

Слід зазначити відносно правової оцінки війни у Чечні те, що згідно
конституції Росії, президент немає права вирішувати питання війни та
миру, це право парламенту, а президент Росії діяв всупереч рішенням
парламенту. Крім того, війна має ознаки агресії, бо в міжнародних
документах в якості обов’язкової ознаки агресії закріплено застосування
військової сили, тобто це ознака першості чи ініціативи. А рішенням
Генеральної Асамблеї ООН (29-я сесія, 1974 р.) поняття “агресія”
розповсюджується не тільки на міждержавні відносини, але і на
внутрішньодержавні відношення. По загальному визнанню війна у Чечні є
жорстким порушенням прав та свобод людини.

Звичайно, ознаки агресивності, незаконності, порушення
загальноприйнятих норм і правил ведіння війни виявилися і з чеченського
боку: масовий терор, диверсії, виявлення жорсткості, прикриваючись
мирним населенням та інше. В цілому, ця війна свідоцтво короткозорої
політики і не професіональності політиків, які не здібні усвідомити
важливіші уроки ХХ століття в тому, що війна перестала бути ефективним
засобом політики і вона не спроможна розв’язувати оптимально ніякі
політичні проблеми.

Різні ресурси влади звичайно використовуються її суб’єктами комплексно.
Але специфічним ресурсом влади є сама людина – демографічні ресурси.
Людина – творець матеріальних благ – (економічні ресурси), одержувач і
поширювач знань та інформації (культурно-інформаційні ресурси). Людина –
не тільки ресурс влади, але і суб’єкт і об’єкт її.

У відповідності з ресурсами, на яких влада засновується, вона
класифікується на різні види влади.

Економічна влада – це контроль над економічними ресурсами, власність на
різного роду матеріальні цінності.

Соціальна влада – це можливість розподіляти положення у соціальній
структурі статусів, посад, пільг та привілей. За допомогою соціальної
політики сучасна держава може впливати на соціальний статус населення
викликаючи тим самим їх лояльність та підтримку.

Духовно-інформаційна влада – це влада над людьми, яка здійснюється за
допомогою наукових знань та інформації. Знання використовуються для
підготовки урядових рішень і для безпосереднього діяння на свідомість
людей з метою їх підтримки уряду. Таке діяння здійснюється через школу,
вузи, а також за допомогою засобів масової інформації. Інформаційна
влада може служити різним цілям: вона може поширювати об’єктивні
відомості про дії уряду, але можуть і впливати на свідомість, обманюючи
людей на перекор їх інтересам, а нерідко і волі.

Примусова влада – опирається на силові ресурсі та означає контроль за
людьми за допомогою пристосування фізичної сили. Її легально
використовування в масштабах усього суспільства є ознакою політичної
влади, проте насильство, фізичне примушення може використуватися і
неполітичною владою, наприклад, між господарем і рабами, між деспотом –
чоловіком та його дружиною та інше.

У залежності від суб’єкта влада поділяється на державну, партійну,
профспілкову, армійську, сімейну і т.п. По широті розповсюдження
виділяються мегарівень – міжнародні організації (ООН, НАТО,ЮНЕСКО і др.)
макрорівень – центральний орган держави та мікрорівень – влада у
первинних організаціях і малих групах. Існує класифікація влади згідно
функціям її органів – законодавча, виконавча, судова.

§ 3. Політична влада: сутність,

відмінні ознаки, взаємодії з правом

Сутність політичної влади. Влада в загально-соціологічному понятті
припускає здібність окремого індивіда або групи людей за допомогою
різних засобів та методів затверджувати у сфері соціальних відношень
власну волю. Без власних відносин неможливе функціонування суспільства в
цілому, а також його елементів, їх організація та взаємодія.

Політична влада є одна з відмін влади. На відміну від моральної,
сімейної влади політична влада має не особисто – безпосередній, а
суспільно – опосередкований характер. Для політичної влади має значення
не стільки інтереси приватної особи, скільки загальні інтереси усіх груп
та соціальних прошарків суспільства. Існує немало визначень поняття
“політична влада” як у вітчизняній та і у зарубіжній літературі. У
найбільш вузькому вигляді політичну владу можна відзначити як реальну
здібність індивіда, групи людей до виявлення своєї волі у політиці на
основі свідомого політичного інтересу. Політичною владою являються усякі
основи на підкорення влади однієї групи по відношенню до іншої групи
людей, якщо ця взаємодія має політичний характер. У основі політичної
влади лежить нерівність політична, а також політичних статусів. Право
приймати відповідальне політичне рішення людина одержує якраз завдяки
своєму особистому статуту у ієрархічній структурі суспільства, коли стає
членом уряду, депутатом парламенту, лідером партії і т.п. Політична
нерівність створює передумови для управління суспільством. Адже для
координації життя соціума необхідний своєрідний управлінський центр
“мозговий штаб”, а також переборення центробіжних сил, особистого та
групового егоїзму. Ось чому історія суспільств – це історія не
ліквідації політичної нерівності, а пошук і створювання ефективних
засобів його організації.

Яке відношення політичної влади до влади державної?

Усяка державна влада є політичною, але не всяка політична – державною:
в умовах первиннообщинного устрою вже існувала (по крайній мірі, на
останньому етапі його розвитку) політична влада, але держави не було.
Важливішим признаком виникнення держави є наявність особої групи осіб, в
руках яких зосереджена влада, тобто професійно зайнятих керуванням
суспільства та використовуючих для цього соціальний апарат насильства
(армію, поліцію, в’язниці і т.д.).

Таким чином державна влада – це влада, яка здійснюється за допомогою
відокремленого професійного апарата на визначеній території, на яку
поширюється державний суверенітет у якої є можливість звернутися до
засобів організованого і законодавчого інститутуйованого насильства.
Державна влада рекомендує собою найвище, найбільш повне вираження
політичної влади, є політичною владою в її найбільш розвинутому вигляді.

Відмінні признаки політичної влади.

Політична влада відрізняється від усіх інших форм суспільної влади
слідуючими особливостями (ознаками):

а) загальністю, обов’язковістю її рішень для всіх громадян, організації
всякої влади. Політична влада може обмежити вплив могутніх корпорацій,
засобів масової інформації та взагалі любих закладів навіть до самої
ліквідації;

б) безособливістю. На відміну від приватної особистої влади, яка існує у
невеликих групах, політична влада виступає від імені усього суспільства
та звертається за допомогою права до усіх громадян;

в) монополією на фізичне насильство, як внутрішнє (право покарання), так
і зовнішнє (право на війну). Політична влада означає, що панування,
підкорення, насильство як специфічні засоби влади монополізовані та
зосереджені у спеціально створених суспільством інститутах, органах і
закладах, які у сукупності своїй складає державу. Право на силу
підкорення по відношенню до можливих дій громадян вилучено у приватних
осіб чи груп та передано державі, в обличчі якого насильство, панування
і т.п. одержує законність;

г) різноманітністю ресурсів. Політична влада і особливо держава
використовує не тільки підкорення, насильство, але й інші ресурси:
економічні, соціальні, культурно-духовні.

Отже, політична влада – це публічне і монопольне право здійснювати волю,
силу, панування у соціальному житті, тобто право визначених інститутів і
закладів приймати рішення, обов’язкове для всіх громадян, спираючись на
специфічні засоби та апарат влади.

§ 4. Легітимність політичної влади

Історичний досвід показує, що політична влада може бути сформована у
результаті вільного демократичного вибору, але може і в результаті
військового перевороту чи кривавої революції, яка забирає мільйони
людських життів та стає трагедією для суспільства на багато десятиліть.
Коли політична влада встановлюється шляхом її узурпації у громадян
даного суспільства формується недовіра до такої влади, яка незаконно
очолює державу. У цьому випадку ефективність влади занадто обмежена і
основним засобом досягнення цілей у такої влади є насильства страх.

По-іншому до політичної влади громадяни відносяться в тому випадку,
коли вона сформована демократичним шляхом, офіційно визнана самим
суспільством та закордонними державами. Така влада має потенціальну
можливість встановити оптимальні політичні відносини в державі поміж
різними класами та верств населення та досягнути визнання суспільством,
народом її права на керівну роль.

Проте, первісне законне встановлення політичної влади не є гарантією
того, що й надалі ця політична влада цілком виправдає довіру своїх
громадян. Іншими словами вона може бути законною, але не ефективною, не
викликаючою симпатії народу, але, адекватно цьому і реагуючому на любі
владні накази та директиви. Коли влада законна, але опирається тільки на
підкорення (фізичне, економічне, психологічне, матеріальне), то
можливості її край обмежені. Будучи за своєю природною взаємодією поміж
суб’єктом та об’єктом, власні відношення засновуються на підкоренні та
згоді. Авторитет влади, ступінь довіри до неї громадян визначається не
стільки підкоренням, скільки згодою громадян добровільно їй підкоритися.
Нав’язування політичною владою своєї волі може наштовхнутися на стійку
опору підлеглих.

В політології та правовій науці та влади, яка приймається масами та
спирається на їх добровільну згоду підкорятися її велінням, а не
нав’язується легітимною.

Первісний термін “легітимність”, який з’явився у Франції на початку ХІХ
століття, означав законність влади у противагу владі незаконній
узурпованій. Проте згодом значення терміна дещо змінилося. Воно стало
означати символ віри, уявлення, яке, існує у свідомості громадян. Таке
уявлення виходить із визнання влади керівників та обов’язків підкорених
підкорятися їй. Отже легітимність – це здібність влади створювати та
підтримувати у населення переконання в тому, що влада в країні наділена
правом приймати рішення, які повинні виконувати громадяни. Проте
добровільна згода підкоритися владі можлива лише в тому випадку, коли
вона сама спирається на цінності, традиції, переваги та спрямування
більшості населення. Легітимність є важливішою ознакою демократичної
влади.

Поняття “легітимність” у ХХ столітті було введене соціології Максом
Вебером. Він визначив такий порядок, який уявляв значимість для
індивідів та якому вони підкорялися як раціонально визнаній цінності.
М.Вебер розробив концепцію про три типи легітимності влади, відображаючи
особливості мотивів підкорення або відторгнення індивідами визначених
типів соціального порядку у виді норм, правил, звичаїв, законів.

По-перше, влада може знайти легітимність згідно традиції, звички
підкорюватися владі, вірі у нерушимість та священність віками існуючих
порядків. Наприклад, перехід влади по спадщині в країнах з монархічним
режимом здійснюється згідно традицією.

По-друге, політична влада передбачає законність у очах членів
суспільства внаслідок особої популярності державного діяча, який досяг
масштабності культа його особи. Такий тип влади М.Вебер назвав
харизматичним.

По-третє, легальна або раціонально-правова легітимність. Люди визнають
таку владу, що вона спирається на доцільність, добровільно прийняті ними
закони. Цей тип легітимності заснований на довірі громадян не до окремих
осіб, лідерам, а до устрою держави, він також характерний для
демократичних держав.

З цією класифікацією М.Вебер пов’язує і типологію влади: державну при її
раціональному влаштуванні та особистій, коли вона заснована на
традиційних та харизматичних легітимируючих началах. Ця типологія
популярна і в сучасній західній політичній науці.

Проблема легітимності політичної влади для юристів має особливе
значення, бо воно пов’язане не тільки з нормами права, але і
справедливою системою моральних норм.

Легітимність політичного явища не означає юридично сформованої
законності, і саме тому легітимність не слідує змішувати з легальністю,
тобто у законністю. Легітимність не володіє юридичними функціями і не є
правовим процесом.

Населення може підкоритися владі, але в душі зневажати її, сміятися над
нею, при найменшій можливості відхилятися від неї. В цьому випадку
влада застосовує підкорення, силу. Влада застосована на страху, не може
бути легітимною. Легітимація означає покору, згоду, політичну участь без
примушення. Легітимна влада авторитетна та ефективна, вона
характеризується як правомірна та справедлива. Які основні ознаки
легітимності політичної влади?

Найпершою ознакою довірливість відношень до неї пригніченої більшості
населення, заснованого на вірі в те, що існуючий порядок є найкращий
для даної країни, а влада здібна розв’язати важливі для суспільства та
індивідів проблеми.

Другою ознакою легітимності влади є визнання суспільством значимості,
цінностей як самої влади, так і її організації. Влада сприймається не як
зло, з яким неминуче треба вживатися, а як фактор, забезпечуючий порядок
у суспільстві, що захищає життя людей. Легітимність влади затверджується
тоді, коли вона проводить політику, відповідаючи інтересам, розумінню
громадян.

Ще одним, не менш важливою ознакою легітимності влади є схвалення масами
політики, яку проводить політичне та державне керівництво, і яке
відображається у згоді з їх основними цілями, методами та засобами. Ця
ознака розкриває суб’єктивне відношення людей до конкретного уряду,
лідера. Маси з розумінням відносяться до використання навіть
непопулярних засобів та методів, а у тому числі і насильницьких.

Усі перераховані ознаки тісно пов’язані між собою і у рамках реального
життя нероздільні легатимним є той політичний режим, який може
забезпечити стабільність та розвиток суспільства, не запобігаючи до
масового насильства. Американський теоретик – політолог Девід Істон
писав: “Той уряд легітимний, який відповідає уяві яка склалася у народі
про справедливість та соціальне призначення цього інститута”.

Легітимність політичної влади поєднується з протилежним їм явищем –
делегітимації – з утраченою довіри, з позбавленням політики та влади
суспільного кредиту. Розчарування в ідеалах, концепціях політики у її
цілях і методах, людей, які її подають –один із аспектів політичного
життя суспільства, така саме рушійна сила розвитку політики як і сама
легітимація. Делегітимація може чинитися внаслідок слідуючих причин:

– протиріччя між цінностями пануючими у суспільстві та егоїстичними
інтересами керуючої еліти, результатом чого є відсутність підтримки
влади народом;

– протиріччя поміж демократією та соціально-політичною, коли багато
проблем розв’язуються не демократичним, а силовим шляхом, натиском на
засоби масової інформації, обмеженням прав та свобод громадян;

– зростаюче соціальна нерівність, масове зубожіння більшості населення,
у результаті чого формується опозиція влади (як правило, із
інтелектуалів);

– ріст бюрократизації і корумпованості за умови існування нульового
контролю процеса “знизу” та надзвичайно слабому – “зверху”;

-у багатонаціональній державі – націоналізм, етнічний сепаратизм, коли
місцева влада відхиляє правомочність федеральної влади.

Взаємодії влади та права. Проблема взаємовідношення влади та права
важлива для любої країни, проте особливу гостроту вона набуває при
переході суспільства від тоталітаризму до демократії та формування
правової держави.

З давніх часів існує дві точки зору на відношення влади до права. Так,
Платон, вважав, що влада повинна належати монарху-філософу, який знає
потребу своїх підлеглих краще, ніж вони, і тому для нього влада –
самостійна цінність, яка організує життя за допомогою створених ним же
законів. Згідно цієї точки зору влада є ціль, а право – засіб укріплення
і здійснення влади.

Згідно іншого погляду – влада визначається правом, власні відношення
перетворюються у правовідношення. Влада є засобом здійснення правової
організації.

Таким чином, в разі пріоритету, влада і право нерозривно пов’язані між
собою, але і знаходяться у постійній боротьбі. Влада принципіально
утримує у собі елементи безконтрольності, завжди прагне скинуте з себе
обмеження права. Право навпаки завжди прагне підкорити собі владу,
зробити її непотрібною, бо право є по своїй суті взаємодією вільних та
рівних індивідів, є ідеєю безвладної організації. У влади завжди є
безправ’я, а у праві завжди є безвладдя.

На перший погляд, влада та право несумісні і виключають один одного.
Проте вони не тільки взаємовиключні, але і міцно взаємопов’язані, усяка
влада припускає мінімум права, а всяке право – мінімум влади. Так,
відношення панування з самого початку приймає всезначну форму права,
нормативну форму. Панує лише той, чиї накази виконуються закономірно,
нормально, а не у виді виключення; панує той, хто має право наказувати.
Законний володар той, якому повинні підкорятися усі, бо закон має форму
загальності. Право і закон роблять владу організуючою та об’єднуючою
силою. У законі і через закон сама влада істотно змінюється: вона
перестає бути свавіллям, бо право обмежує владу. Хоч елементи свавілля,
правопорушення присутні любій владі.

У правової державі пріоритетною силою виступає право, виходячи з
принципу автономності особи, суверенітету народу, його самоуправління. В
правовій державі кожний громадян може взяти участь у створенні закону,
якому він сам і буде підкорюватися; сам установлює владу, її контролює,
але і підкоряється їй.

Влада повинна служити праву і діяти в рамках права; вона не порушує, а
організовує і підтримує свободу. Влада може бути цінною і потрібною,
коли вона служить усім громадянам і кожному окремому громадянину, які
делегують їй частину своєї особистої свободи.

Разом з тим, право (позитивне право) формується і розвивається з прямою
участю політичної влади, держави, яке надає юридичним нормам
всеобов’язкової сили і забезпеченості; від характеру держави, її
політичного режиму залежать особливості права. У праві невидимий
присутній державний момент, на ньому лежить “відбиток” державної влади.
Але, обумовлене у своєму формуванні та функціонуванні державою, право, у
свою чергу, в процесі соціального розвитку може стати визначеним
фактором по відношенню до держави, реалізуючись у правової державі (с.с.
Алексіїв Теорія права. Вид. БЕК, Харків, 1994р. с.71).

Отже влада, будучи суспільним явищем, висловлює об’єктивну потребу
розвитку суспільства, його організацію і регуляцію. Влада – це
необхідний і незамінний механізм регулювання життя усього суспільства і
збереження його єдності. Функціонування політичної влади є фактором і
умовою саморозвитку політичної системи суспільства, усіх її інших
елементів. Політична влада пов’язує в єдину систему усі політичні
структури, виступає гарантом політичного розвитку, ефективність політики
та життєдіяльності усього суспільства.

ГЛАВА ІУ. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Сучасні суспільства уявляють собою складні системні утворення, що
складаються з декількох органічно пов’язаних між собою підсистем –
економічної, політичної, культурної, правової, етнічної та ін. Отже,
політична система є одним із важливих компонентів соціальної системи
суспільства (в найширшому її розумінні). У ході історичної еволюції
цивілізації соціальні зв’язки між людьми все ускладнювались, формувались
нові потреби та інтереси, змінювалось природне і соціальне середовище,
внутрішні й зовнішні умови існування політично організованих народів. І
саме в політичній системі, перш за все, з’являлися механізми адаптації
суспільства до оточуючого середовища, що змінюється, тобто вона
виступала гарантом стабільності соціуму.

§ 1. Системний підхід до політичного буття

Державно-політичні відносини – це специфічна галузь соціального буття
(“буття політичне”) із своїми фундаментальними закономірностями,
внутрішніми зв’язками, джерелами розвитку і каналами взаємозалежності
від зовнішнього середовища. Неперевершений евристичний вплив щодо
пізнання процесів обумовленості в політичному житті здійснив т. зв.
системний підхід /метод/, який склався у західній політичній соціології
в середині ХХ ст. Найважливіші принципи цього підходу:

Цілісність системи – якісно новий стан сполучених різноманітних явищ та
інститутів, що породжує нові властивості та ознаки цього єдиного
утворення.

Множина і різноманіття внутрішніх і зовнішніх зв’язків системи, які
відбивають складність і багатство відносин між елементами в середині
цілісності та взаємодії з оточуючим середовищем.

Життєздатність системи визначається балансом взаємодії процесів: зміни і
стабілізації, оновлення і збереження; впровадження і рутинізації, тощо.

Призначення системного методу /аналізу/ полягає у виявленні засобів
досягнення та підтримки врівноваженого, стабільного стану політичної
системи, її здатності адаптуватися до впливу зовнішнього середовища.
Сучасний світ стає все складнішим, посилюється ризик глобальних
катаклізмів, криз, і конфліктів, які мають соціальні, економічні,
етнонаціональні, екологічні, демографічні та інші причини. Це актуалізує
розуміння складності процесів соціально-політичного розвитку і
необхідності їх впорядкування. Політична система в усьому різномаїтті
своєї структури і функцій виступає засобом соціальної інтеграції,
стримання руйнівного впливу деструктивних процесів і корінних соціальних
відмінностей на єдине взаємопов’язане існування складових елементів
суспільного організму.

Поняття політичної системи відображає єдність двох сторін політики:
організації та діяльності, структури і дії. Формалізація, необхідне
впорядкування і, навіть, ієрархія, які впроваджуються системним
підходом, дозволяють не тільки кваліфікувати різновиди тих чи інших
політичних систем, судити про оптимальність їх організації, але й
здійснювати порівняльний аналіз різних моделей /типів/ політичного
життя.

Засновником використання системного підходу в політології вважають
американського дослідника Д.Істона, який у працях “Політична система”
/1953/, “Системний аналіз політичного життя”/1965/ та ін. запропонував
метод вивчення політичної системи будь-якої країни, а також елементів
/підсистем/ всієї політичної організації: парламенту, уряду, місцевого
самоурядування, політичної партії, громадської асоціації. Д.Істон вбачав
сенс політичної системи у врахуванні взаємодії з середовищем; зміст
системного аналізу політичного життя – у виявленні засобів підтримки
рівноваги з середовищем, а призначення політичної системи – у зменшенні
соціальних відмінностей, подоланні протиріч і політичних конфліктів.

Згідно Д.Істону, політична система – це організм, що саморегулюється і
розвивається, та реагує на імпульси, які надходять зовні. Отже,
політична система є відкритим утворенням: вона піддається численним
впливам, що надходять із зовнішнього середовища. Система має вхід, на
який ззовні надходять імпульси у формі вимог /конструктивних і
деструктивних/ та підтримки чи протесту. Вимоги виникають і формулюються
як в оточуючому середовищі, так і всередині самої системи; підтримка
виявляється у сплаті податків, військовій службі, дотриманні законів,
участі в голосуванні, лояльному відношенні до державної влади та її
символів; протест суспільство висловлює у формах політичної незгоди, які
за певних умов можуть зруйнувати легітимність всієї політичної системи.
Вихід інформації – це результат функціонування політичної системи, він
здійснюється у вигляді рішень та політичних дій, які тим чи іншим чином
впливають на зовнішнє середовище. Вихідні дії політичної системи, за
Істоном, обумовлені її головним призначенням, згідно природи політичної
влади. Воно полягає в обов’язковому виданні політичних рішень
авторитарному розподілі цінностей та забезпеченні прийняття цього
населенням. /Див. схема за Д.Істоном/.

Системний підхід вносить до політичного аналізу ідею багатоканальної,
багатофакторної обумовленості, яка базується на тому, що поряд із
економічними чинниками та соціальними інтересами, а інколи і всупереч
їм, політичні події та інститути залежні також від культурного
середовища, від національного менталітету, від традицій і звичаїв, від
структури пануючих у суспільстві цінностей, від геополітичних умов, від
ситуативного складу різним подій та інших обставин. Виходячи з цього,
американський політолог Г.Алмонд розглядає політичну систему як множину
взаємодій, поведінок, як державних, так і недержавних, які слід
досліджувати. Він відзначає, що будь-яка політична система є
багатофункціональною та має свою власну структуру; крім того, всі
політичні системи є змішаними у культурному відношенні та, незалежно від
принципу поділу влад, деякі функції політичних систем лишаються
неподільними. Так, досить часто ми зіткаємось із законотворчою
діяльністю президентів та урядів, чи з втручанням парламенту в поточну
політику. Змішаність політичних систем у культурному сенсі значить,
наприклад, що лише в ідеалі може відтвориться “чисте” президентське або
“чисте” парламентське правління, ті чи інші “чисті” різновиди політичної
культури, свідомості тощо.

Отже, модель політичної системи Г.Алмонда долає певні вади моделі
Д.Істона, тому що вона враховує психологічні, особистісні аспекти
політичної взаємодії, імпульси, що надходять не тільки зовні , від
народу, громадянського суспільства/, але й імпульси, що надходять від
правлячої еліти. В даній моделі головна увага приділяється множині та
різноманіттю інтересів всередині системі, їх зіткненню та поєднанню,
врахуванню цих інтересів самою системою.

Таким чином, системний підхід розкриває сутність політики як цілісності;
надає засоби аналізу форм її взаємодії з природою, економікою,
культурою, соціального структурою; висвітлює канали впливу політичної
поведінки на характер політичних інститутів і структур; врешті, доводить
найзначніше призначення політики щодо забезпечення єдності, соціальної
інтеграції, мобілізації ресурсів суспільства та стабільності.

Схема: Політична система за Д.Істоном

——————————————————————-

Економічні, культурні, соціальні ресурси

В

Х

І

Д

В И М О Г И

П І Д Т Р И М К А

ПОЛІТИЧНА

СИСТЕМА

Р І Ш Е Н Н Я

І Д І Ї В

И

Х

І

Д

Економічні, інформаційні, правові, силові ресурси

ЗОВНІШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ

§ 2. Сутність, структура і функції політичної системи

Сучасні інтерпретації політичних систем вирізняються різноманіттям
теорій та концепцій, навіть визначень категорії “політична система”
існує понад двох десятків.

Першим аналогом поняття “політична система” було давньогрецьке слово
“політія”, яку Аристотель вважав за певну організацію жителів або
громадян античного полісу, що виникає через єдність прав і обов’язків та
участь у політиці.

Сучасні трактування “політичної системи” виходять з того, що це –
сукупність взаємодіючих між собою норм, ідей та заснованих на цьому
політичних інститутів і дій, що організують політичну владу та механізми
взаємозв’язку громадян і держави.

Якщо ж застосувати до визначення цього поняття соціологічний підхід, то
“політичною системою” можна вважати універсальну управлінську систему
суспільства, компоненти якої пов’язані політичними відносинами, і яка
регулює взаємні стосунки між соціальними групами, забезпечуючи
стабільність суспільства і належний соціальний порядок через
використання державної влади.

В політичній науці найчастіше сукупність державних і недержаних
суспільних інститутів, соціальних і правових норм, завдяки яким
реалізуються політико – владні відносини, визначають як політичну
систему суспільства. Отже, вона, перш за все, уявляє собою комплексний
механізм організації та функціонування політичної влади.
Системоутворюючі засади політичної організації полягають: а/ в
політичній діяльності, через яку реалізуються всі політичні відносини;

б/ в духовно-культурних цінностях даного суспільства.

Формування політичної системи це процес, який пов’язаний з поступовим
набуттям політичними відносинами низки суттєвих ознак:

по-перше, це стійка взаємозалежність різних елементів політичного життя
/за відсутністю яких може виникнути розпад системи і дезінтеграція
соціуму/;

по-друге, впорядкованість політичних відносин, оптимальне сполучення їх
розвитку та стабільності;

по-третє, це культурне підгрунтя політичної системи, що полягає в
спільності духовних цінностей, політичних символів, силі переконань, які
сприйняті членами політичної спільноти;

по-четверте, політичній системі властиве сумісне реагування усіх
складових елементів на зовнішні впливи та реакції. Саме із взаємодії,
кооперації народжується здатність політичної системи до швидкої
мобілізації необхідних ресурсів щодо вирішення певної загальної
проблеми.

Врешті, політична система відноситься до класу відкритих системних
утворень, тобто вона віддається різним впливам не тільки внутрішніх, а й
зовнішніх чинників, та формує власні механізми опору і самозбереження
щодо руйнівних дій.

Розглядаючи структуру політичної системи, доцільно, насамперед,
визначитись, що саме ті соціальні інститути /організації, установи,
усталені порядки/ та соціальні норми, традиції, які так чи інакше
пов’язані зі здійсненням політичної влади, і є найважливішими
компонентами політичної системи. Політичні інститути, норми і рішення,
які відіграють роль засобів вироблення та реалізації політичних програм,
стратегій чи акцій, слугують регулятором діяльності соціальних суб’єктів
політики, їх інтеграції та керованості, можна вважати елементами
сучасної політичних систем.

Політична система містить такі компоненти:

інституційний – складається з різних соціально-політичних інститутів та
установ. Перш за все, це – держава, її органи й установи, політичні
партії, громадські рухи, організації, об’єднання, різноманітні
інституції представницької та плебісцитарної /безпосередньої/
демократії;

функціональний – сукупність функцій, які здійснюються окремими
соціально-політичними інститутами та їх групами /політична участь,
діяльність, здійснення влади, вплив на громадське життя, політична
соціалізація/

регулятивний – комплекс політико-правових норм та інших засобів
регулювання взаємин між суб’єктами політики /звичаї, традиції, ритуали,
політичні принципи, настанови тощо/;

комунікативний – сукупність різноманітних відносин між суб’єктами
політичної системи /діалог, конкуренція, конфлікт і т.ін./, що
стосуються влади, а також опрацювання і здійснення політики;

ідеологічний – сукупність політичних ідей, теорій, концепцій, стратегій
і доктрин /політична свідомість, культура, ідеологія, правова культура,
політична наука

. Кожен із компонентів політичної системи має свою власну структуру,
особливі, підчас специфічні форми внутрішньої організації. Серед цих
структурних елементів політичної системи слід назвати найбільш важливі,
які відтворюються в будь-якому державно-політичному утворенні
сучасності:

Політичні інститути – держава, її органи і установи; політичні партії та
рухи, інші громадсько-політичні об’єднання; інститути виборів,
парламентаризму, політичного плюралізму, демократії, автократії тощо.

Політичні відносини, які відбивають зв’язки між класами, між етносами,
між соціальними групами, між особою, суспільством і державою, всередині
політичних організацій щодо оволодіння, організації та використання
влади.

Політичні принципи та норми /нормативна підсистема політичної системи/,
через які соціальні інтереси і політичні устої отримують офіційне
визначення та правове закріплення. Отже, право є механізмом легалізації
політичної системи, а значить її необхідним елементом.

Політична культура, політична ідеологія, політична свідомість. Вони
відбивають політичні прагнення та інтереси через ціннісну оцінку людьми
політичних явищ у вигляді певних ідей, поглядів, теорій,
духовно-політичних орієнтацій, уявлень і переконань. Політичні цінності
та емоції, якими керуються люди, безпосередньо визначають зміст і
характер політичної культури, отже й моделей політичної поведінки.

Політична участь і поведінка – комплекс стереотипів, зразків і
стандартів, що складають моделі й типи політичної діяльності чи
функціонування індивідів, груп, інших спільнот.

Соціальні суб’єкти політики: індивіди /громадяни, політичні лідери/,
політичні групи і колективи, класи, нації, народ.

Механізми політичної комунікації – перш за все діяльність ЗМІ
/”четвертої влади”/, політична агітація та пропаганда /”політична
реклама”/, вплив на громадську думку, засоби політичної конкуренції,
механізми політичного конфлікту чи співробітництва, діалогу тощо.

Виокремлення елементів політичної системи є досить умовним, адже кожен з
них відтворюється і функціонує повноцінно лише у зв’язку з іншими. Увесь
комплекс елементів політичної системи не є механічною сумою; завдяки
інтегруючим зв’язкам утворюється впорядкована, стійка і досить
консолідована політична сукупність, що забезпечує гармонію владної
взаємодії між особою, суспільством і державою.

Структурна складність системи, а особливо багатоманітність політичного
життя зумовили виокремлення цілого ряду важливих функцій політичної
системи.

В теорії систем будь-яка дія, що спрямована на забезпечення
життєздатності системи, на підтримку її в рівновазі, вважається
функцією. Відповідно ж, дії, які спричиняють руйнування стабільності,
організованості та зв’язків у системі, розуміють як дисфункції

Існує декілька підходів до виокремлення функцій сучасних політичних
систем. Ми поділяємо точку зору Ф.Бурлацького і А.Галкіна /”Сучасний
Левіафан”/, які головними функціями політичної системи визначили:

владно-інтеграційну, що знаходить своє виявлення в інтеграції різних
елементів соціальної структури суспільства в єдину цілісність на основі
консолідації цінностей та ідеалів, які пропонують пануючі політичні й
економічні сили;

цілеспрямовану функцію, яка полягає у визначенні цілей та завдань
політичного, економічного, соціального і культурного розвитку
суспільства;

організаторську функцію; вона виявляється в мобілізації ресурсів
суспільства /людських, матеріальних і духовних/ з метою досягнення
цілей, які правлячі соціально-політичні сили поставили перед соціумом;

регулятивну функцію, яка полягає перш за все в легітимації політики,
тобто у забезпеченні громадського визнання влади та її політичного
курсу, в поясненні й виправданні політичних рішень, діяльності
політичних інститутів, їх оновленні. Дана функція знаходить своє
виявлення також у забезпеченні добровільної та свідомої політичної
участі громадян, або у виправданні /найчастіше через право/ використання
легітимної сили й інших засобів примусу, якими влада володіє.

В західній політології загальновизнаною є класифікація функцій
політичної системи, яку здійснили Г.Алмонд і Дж.Пауелл: вони виокремили
ті функції, що загалом забезпечують “збереження системи”, а кожна окремо
– задовольнять певну потребу політичної організації /Див. малюнок 2/.

Адаптації Політичної
Контролю й

соціалізації
регулювання

Функції

політичної

системи

Дистрибутивна
Екстракційна

/розподілу ціннос-
/вилучення

тей і ресурсів/ Реагування
ресурсів із зов-

нішнього сере-

довища/

Функція політичної соціалізації підтримує існуючу політичну систему.
Вона означає процес набуття людиною політичних знань, переконань,
вірувань, цінностей, емоцій і традицій, що притаманні даному
суспільству. Залучення людини, крім того, до загально прийнятих
стандартів політичної поведінки забезпечує лояльне ставлення до
інститутів влади і в цілому збереження діючої моделі політичної системи.

Життєздатність системи забезпечується також її здібністю до адаптації в
навколишньому середовищі, й можливостями вдосконалення, що витікають з
цього. Функція адаптації, зокрема, реалізується через політичне
рекрутування /лідерів, еліт/, тобто добір і підготовку суб’єктів влади,
які здатні винаходити найефективніші шляхи політичного розвитку.

Наступною є функція реагування, завдяки якій політична система
відповідає на сигнали та імпульси, що надходять ззовні чи з середини.
Вона стає особливо важливою, коли з’являються нові вимоги соціальних
груп, партій, опозиції, якими не слід нехтувати.

Політична система може ефективно відповідати на вимоги соціальних
верств, якщо має необхідні ресурси. Звідси й виникає т.зв. екстракційна
функція – здобуття ресурсів із природнього, зовнішньоекономічного й
внутрішнього середовища.

Отримані ресурси необхідно розподілити таким чином, щоб зберегти згоду й
інтеграцію інтересів різних соціальних груп. Отже, функція
дистрибутивна, тобто розподілу матеріальних і духовних благ, послуг,
статусів і привілеїв, і виконує це завдання.

Управлінські дії політичної системи відбивають сутність функції
регулювання і контролю, адже вона здійснює свій вплив на суспільство
завдяки координації поведінки груп та індивідів. Дана функція
реалізується через легалізацію та нормативізацію політичного життя, а
також шляхом застосування санкцій адміністративної та іншої юридичної
відповідальності й неюридичного контролю щодо порушників норм і правил
політичної поведінки особи, групи.

В науковій літературі виокремлюють також функції впорядкування
політичних процесів /політична інноватика, стабілізація, зменшення
конфліктності/; політичної символізації та міфологізації, яка
виявляється у формулюванні лозунгів, символів, ідеалів та політичних
“міфів”, які інтегрують політичну свідомість громадян і спрямовують їх
політичну поведінку; функцію легітимації – досягнення певної міри
відповідальності реального політичного життя правовим нормам і усталеним
політичним традиціям та уявленням суспільства.

§ 3. Типологія політичних систем

Виходячи з того, що на процес формування і функціонування політики
впливає досить багато чинників – історичні традиції, культура,
економічний розвиток, правова система, геополітичні умови, зрілість
громадянського суспільства та інші, у сучасному світі склалось певне
різноманіття політичних систем.

Типологію політичних систем слід здійснювати на основі різних
критеріїв. Якщо за базову ознаку прийняти характер взаємин політичної
системи із зовнішнім середовищем, то можна виокремити зачинені політичні
системи /автаркії/ та відчинені системи. Автаркії мають обмежені зв’язки
із зовнішнім середовищем, самодостатні /тобто обмежуються внутрішніми
ресурсами розвитку/ та не сприймають цінності чужих систем і культур
/напр., Японія до кінця ХІХ ст., колишній СРСР, Албанія/. Відчинені
політичні системи рухливі та, сприйнятливі, успішно опановують цінності
та політичні досягнення інших систем, активно ведуть обмін ресурсами
розвитку з зовнішнім світом /це – всі провідні держави сучасного світу
та більшість країн, що здійснюють демократичну трансформацію/.

Загальновизнаною в західній політології є типологія ГАлмонда, в основі
якої закладено комплексний критерій: тип політичної культури та
вирізнення політичних ролей. Згідно цього він виокремив:

англо-американську політичну систему з гомогенною /цілісною/ політичною
культурою, коли політичні цілі поділяє практично все суспільство; з
розвинутою системою політичних відносин, інститутів та чіткою
спеціалізацією їх функцій; з багатоманітною структурою політичних ролей,
які диференційовані відповідно функцій політичної організації та
різноманіттю форм політичної участі; влада і вплив розподілені між
різними ланками політичної системи /держава, партії, групи інтересів,
опозиція, лобі тощо/; партійна система зазвичай двопартійна; висока
політична стабільність;

континентально-європейську політичну систему, яка характеризується
фрагментарністю /мозаїчністю/ політичної культури; наявністю в середині
національних культур протилежних ідеалів цінностей, орієнтацій, що
притаманні певному соціальному шару, етносу, групі, партії; має місце
також співіснування старих і нових культур. Саме тому розподіл
політичних ролей і функцій йде не у межах суспільства, а в середині
класу, еліти, партії. Партії організовані в багатопартійну систему
/обмеженого чи поляризованого плюралізму, або тривалого домінування
однієї найвпливовішої партії, блоку/; суспільство і держава відносно
стабільні, адже загальною політико-культурною основою є ліберальні /чи
соціал-демократичні/ цінності;

доіндустріальні та частково індустріальні політичні системи мають
змішану політичну культуру, в якій наявні різні види несучасних зразків
/традиційна, патріархальна, містечкова, хуторська тощо/, а також
включені політичні субкультури місцевого походження /роду, племені,
клану, громади. Політичні ролі дуже слабо диференційовані, тому
політична координація та комунікація є ускладненою; політична еліта має
олігархічний /клановий, аристократичний/ характер. Партійні системи або
гегемоністського типу, або мультипартійні /атомізований плюралізм/;
слабка політична стабільність, нерідко порушено гармонію розподілу влади
між її гілками. Отже, інтеграція суспільства йде за допомогою
насильства, що веде до концентрації влади і впливу в руках вузької групи
осіб /політичному клану чи замкненої еліти/;

тоталітарні політичні системи – грунтуються на тоталітарній свідомості
та політичній культурі, що утворює примусовий тип політичної активності.
Політичні ролі практично не виокремлені; відсутні громадські політичні
об’єднання, монолітна однопартійна система зорієнтована на пріоритет
класових, національних, расових або релігійних цінностей, тому її
моноідеологією може бути комунізм або фашизм; політична стабільність
забезпечується тотальним контролем за масовою й індивідуальною
свідомістю та поведінкою.

Класифікацію політичних систем можливо здійснити і на принципах
класового підходу. Так, марксизм виокремив політико-економічні системи
/формації/, згідно домінуючим засобам виробництва, що визначали
економічно пануючий клас: рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і
комуністичну /соціалістичну/. Первіснообщинний лад історично передував
цим формаціям, але він був ще дополітичною системою, адже не знав
державності.

Досить розповсюдженою є класифікація політичних систем за діючим
політичним режимом, тобто на основі характеру і засобів взаємодії влади,
суспільства й особистості. Таким чином виокремлюють автократії
/авторитарні й тоталітарні політичні системи/ і демократії. Їх зміст і
особливості будуть більш детально висвітлено у розділі “політичні
режими”.

Типологію політичних систем слід здійснювати на основі різних критеріїв.
Якщо за базову ознаку прийняти характер взаємин політичної системи із
зовнішнім середовищем, то можна виокремити зачинені політичні системи
/автаркії/ та відчинені системи. Автаркії мають обмежені зв’язки із
зовнішнім середовищем, самодостатні /тобто обмежуються внутрішніми
ресурсами розвитку/ та не сприймають цінності чужих систем і культур
/напр., Японія до кінця ХІХ ст., колишній СРСР, Албанія/. Відчинені
політичні системи рухливі та, сприйнятливі, успішно опановують цінності
та політичні досягнення інших систем, активно ведуть обмін ресурсами
розвитку з зовнішнім світом /це – всі провідні держави сучасного світу
та більшість країн, що здійснюють демократичну трансформацію/.

Загальновизнаною в західній політології є типологія ГАлмонда, в основі
якої закладено комплексний критерій: тип політичної культури та
вирізнення політичних ролей. Згідно цього він виокремив:

англо-американську політичну систему з гомогенною /цілісною/ політичною
культурою, коли політичні цілі поділяє практично все суспільство; з
розвинутою системою політичних відносин, інститутів та чіткою
спеціалізацією їх функцій; з багатоманітною структурою політичних ролей,
які диференційовані відповідно функцій політичної організації та
різноманіттю форм політичної участі; влада і вплив розподілені між
різними ланками політичної системи /держава, партії, групи інтересів,
опозиція, лобі тощо/; партійна система зазвичай двопартійна; висока
політична стабільність;

континентально-європейську політичну систему, яка характеризується
фрагментарністю /мозаїчністю/ політичної культури; наявністю в середині
національних культур протилежних ідеалів цінностей, орієнтацій, що
притаманні певному соціальному шару, етносу, групі, партії; має місце
також співіснування старих і нових культур. Саме тому розподіл
політичних ролей і функцій йде не у межах суспільства, а в середині
класу, еліти, партії. Партії організовані в багатопартійну систему
/обмеженого чи поляризованого плюралізму, або тривалого домінування
однієї найвпливовішої партії, блоку/; суспільство і держава відносно
стабільні, адже загальною політико-культурною основою є ліберальні /чи
соціал-демократичні/ цінності;

доіндустріальні та частково індустріальні політичні системи мають
змішану політичну культуру, в якій наявні різні види несучасних зразків
/традиційна, патріархальна, містечкова, хуторська тощо/, а також
включені політичні субкультури місцевого походження /роду, племені,
клану, громади. Політичні ролі дуже слабо диференційовані, тому
політична координація та комунікація є ускладненою; політична еліта має
олігархічний /клановий, аристократичний/ характер. Партійні системи або
гегемоністського типу, або мультипартійні /атомізований плюралізм/;
слабка політична стабільність, нерідко порушено гармонію розподілу влади
між її гілками. Отже, інтеграція суспільства йде за допомогою
насильства, що веде до концентрації влади і впливу в руках вузької групи
осіб /політичному клану чи замкненої еліти/;

тоталітарні політичні системи – грунтуються на тоталітарній свідомості
та політичній культурі, що утворює примусовий тип політичної активності.
Політичні ролі практично не виокремлені; відсутні громадські політичні
об’єднання, монолітна однопартійна система зорієнтована на пріоритет
класових, національних, расових або релігійних цінностей, тому її
моноідеологією може бути комунізм або фашизм; політична стабільність
забезпечується тотальним контролем за масовою й індивідуальною
свідомістю та поведінкою.

§ 4. Держава як головний елемент політичної системи

Виникнення держави як соціально-політичного інституту та головного
структурного елементу політичної системи було зумовлено процесами
ускладнення суспільного життя і диференціацією економічних, соціальних,
культурних та інших інтересів і потреб соціальних груп та індивідів.

Держава в своєму історичному й соціальному призначенні мала відбивати
ті спільні соціальні потреби й інтереси, які попередні соціальні
інститути не мали задовольнити. До них відносяться: потреби в
суспільному впорядкуванні, у безпеці, дотримання прав і свобод
індивідів, збереження громадянського миру і правопорядку тощо.

Як політичний інститут держава має ряд суттєвих відмінностей /ознак/
від партій, рухів та інших політичних утворень, які вказують на його
величезний вплив на суспільство.

По-перше, держава – це єдина територіальна організація політичної влади
в масштабі всієї країни. Державна влада розповсюджується на все
населення певної території; цілісність суспільства і взаємозв’язок його
членів забезпечують інститут громадянства і підданства. Просторові
/географічні/ межі держави визначаються державними кордонами, які
відділяють держави одну від одної. У цих межах держава володіє
верховенством і повнотою законодавчої, виконавчої і судової влади над
населенням.

По-друге, держава – це орган влади, соціального примусу, який активно
використовує санкції заохочення і покарання щодо дотримання чи порушення
встановлених ним норм і правил організації суспільних відносин. Механізм
держави не тільки представлений інститутами законодавчої, виконавчої та
судової влади /вертикальний поділ/ та її горизонтальними ланками
/центральне, регіональне, місцеве/, але й системою органів і установ, що
безпосередньо управляють суспільством; зокрема, для підтримки нормальних
умов існування соціуму держава застосовує “легітимне насильство” через
уповноважені органи влади – армію, поліцію, служби безпеки і
правопорядку.

По-третє, – правовий характер держави. Серед норм, що регулюють його
діяльність, особливе значення держава надає праву – обов’язковим
нормам-законам, які вона охороняє. На основі правових норм здійснюються
управління та інтеграція суспільства.

По-четверте, публічність державної влади, професіоналізація управління
соціальними справами, добровільна чи примусова передача державним
органам та їх службовцям повноважень на управління іншими людьми.

По-п’яте, держава являє собою суверенну організацію влади. Суверенітет
держави виявляється в її верховенстві й автономії від будь-яких інших
видів влади у суспільстві, в повній незалежності у взаємовідносинах з
іншими державами. Зокрема, верховенство і суверенітет державної влади
означає: а/ обов’язковість її рішень для населення; б/ можливість
скасування постанов і рішень недержавних політичних організацій; в/
володіння рядом виключних прав /прерогатив/, наприклад, право видання
законів; г/ наявність спеціальних засобів впливу на населення /апарат
примусу і насильства/; д/ утворення системи примусового стягнення
податків та інших обов’язкових платежів, яка забезпечує економічну
самостійність держави.

Таким чином, держава – це організація політичної влади, що сприяє
здійсненню конкретних соціальних інтересів /класових, загальнолюдських,
релігійних, національних та ін./ в межах певної території.

Функції держави – це основні напрямки її діяльності згідно вирішення
тих завдань, що є на часі й стоять перед нею у перспективі.

В залежності від тривалості дії функції держави поділяють на постійні
та тимчасові; в залежності від значення – на часові та допоміжні;
врешті, найчастіше говорять про внутрішні та зовнішні функції держави.

До внутрішніх функцій держави відносять:

– економічну – організація, координація, регулювання економічних
процесів за допомогою податкової та кредитної політики, створення
стимулів і пільг економічного росту або здійснення санкцій;

соціальну – полягає в задоволенні потреб людей у житлі, праці, підтримці
здоров’я, в соціальних гарантіях дітям, пенсіонерам і інвалідам; у
страхуванні життя та власності;

правову, яка містить забезпечення правопорядку, усталеного правового
режиму, захист прав і свобод людини і громадянина, охорону суспільного
ладу від руйнівних дій екстремістів;

культурно-виховну, що спрямована на задоволення культурних потреб
населення, на залучення його до звершень світової художньої культури, на
створення умов щодо самореалізації особи у творчості й аматорстві;

екологічну – ця функція за допомогою державного законодавства і контролю
утворює правовий режим природокористування, відбиває обов’язки перед
громадянами щодо забезпечення нормального середовища життя;

політичну – найважливіша функція держави, що забезпечує політичну
стабільність, здійснення владних повноважень, вироблення політичного
курсу, який би поділяли як найширші верстви суспільства /або утримання
політичного панування класу-владника/.

Серед зовнішніх функцій треба виділити оборонну, функцію підтримки
світового порядку /характерна для великих держав/, функцію
взаємовигідного співробітництва в економічній, торгівельній,
технологічній, культурній, соціальній та інших галузях з іншими
країнами.

§ 5. ПРАВОВА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

У процесі демократизації суспільних відносин і формування інститутів
цивільного суспільства, у ході усвідомлення соціальної цінності права і
природних прав людини, що гуманістично трансформують істоту всієї
юридичної системи, варто оперувати таким поняттям «правова політика»:
система правових ідей, цілей, принципів і завдань, що реалізуються
завдяки праву та у галузі дії права. Отже, це – механізми i програми
соціально-правового регулювання, що опосередковані публічною владою.

Правова політика, в ідеалі, об’єктивно обумовлена волею народу
(громадянського суспільства) і суб’єктивно опосередковується його
повноважним представником – державою. Це зумовлене тим, що переважна
частина внутрішньої й зовнішньої політики держави регулюється за
допомогою права і його норм, втілюється у законодавчі форми і спирається
на міжнародно-правові принципи.

Сучасна інтерпретація змісту правової політики не може обмежуватися лише
вузьким, прикладним підходом, який зводить її призначення лише до
утилітарних завдань оцінки адекватності чинного законодавства і
подальшого удосконалення юридичної системи держави. Вбачається, що по
сутності своїй і соціальним цілям, правова політика – це особливий
необхідний компонент державної політики, засіб юридичної легітимації,
закріплення й забезпечення політичного курсу країни, санкціонованого
волею народу і його політичних лідерів, що відбивається у діяльності
владних структур.

Серед різновидів правової політики варто виокремити – нормотворчу,
карно-виправну, судову, кримінальну, слідчу, наглядову, правоохоронну,
цивілістичну та інші.

Змістовна структура правової політики досить широка i різноманітна; вона
містить множину компонентів. Це i стратегія законотворчості, i принципи
правового регулювання, i конституційне будівництво, суддєво-правова i
адміністративна реформа i пошук оптимальних реформ парламентаризму,
вдосконалення виборчого права i кодифікованих галузей права, i зміцнення
законності, правопорядку, дисципліни, врешті, самої державності.

Різко окреслених, застиглих кордонів правової політики не може існувати.
Маючи відносну стабільність, правова політика все ж схильна до
мінливості, як під впливом об`єктивних, так i суб`єктивних чинників;
відповідно, в ній з`являються нові напрямки, дещо по-іншому акцентуються
пріоритети, відбувається переоцінка цінностей. Так, відомо, що після
вступу до Ради Європи, із правової політики України послідовно було
вилучено практику застосування смертної кари, переглянуто з більш
гуманістичних позицій діяльність пенітенціарної системи тощо.

У консолідованому вигляді правова політика документально втілюється у
Конституції України, законах і кодексах, інших нормативно-правових
актах, спрямованих на охорону і відтворення суспільних відносин, що
склалися, і сформованого політичного режиму. При всій складності і
суперечливості соціальних зв’язків право здатне внести стабільність і
впорядкованість у цей «клубок суспільних відносин», адже воно є найбільш
стабільною й упорядкованою формою спільного життя людей, що належать до
різних соціальних шарів і груп. Тому, неможна не погодитись із
Р.Штаммлером, який писав, що існує лише єдина ідея, яка з безумовною
принциповістю дійсна для будь-якого права, – це ідея людського
спілкування» SYMBOL 42 \f “Symbol” \s 14 ? .

Аналізуючи інститут правової політики, слід визначити її стрижневі
принципи стосовно до завдань побудови цивілізованої правової держави.
До них варто віднести – соціальну обумовленість і наукову
аргументованість; стійкість і передбачуваність; легітимність і
демократичність; моральність і гуманність; гласність і справедливість;
пріоритетність прав людини в сполученні з інтересами суспільства і
держави; відповідність міжнародно-правовим стандартам; тощо.

Феномен правової політики, крім того, можна характеризувати через
сукупність властивих йому атрибутивних рис i ознак. Найважливіша
властивість правової політики – її державно-вольовий характер і
владно-імперативний зміст. Звідси витікають невід’ємні риси правової
політики. Вона: 1) заснована на праві і здійснюється юридичними методами
і засобами; 2) охоплює головним чином правову сферу діяльності; 3) при
необхідності спирається на легальний примус за допомогою «особливого
апарата» держави; 4) є публічною, офіційною; 5) вирізняється
нормативно-організаційними засадами.

Звичайно, сучасна правова політика української держави – це політика
ритму життя перехідного періоду, із властивими їй недосконалостями,
зиґзаґами і непослідовністю. Перехідні стани суспільства («транзит у
демократію») є природно нестабільними і суперечливими, звідси пробіли,
вади, «забігання вперед» чи відставання в правовій політиці, в тому
числі, застосування (шокової терапії( радикальних реформ, які
випереджують правосприйняття їх населенням.

Головним завданням правової політики суверенної України залишається –
юридичне забезпечення всього спектру соціальних реформ, стабільності та
правопорядку в країні. Сьогодні, нажаль, це завдання не реалізується в
належній мірі. Процес законотворчості і правозастосування поки ще
далекий від оптимальних форм і необхідної динаміки. Країні потрібна
дієздатна і сильна влада, але не менш того, їй потрібні сильні й
ефективні закони, які б «тримали в межах правового порядку» саму владу і
її інститути.

Правова політика України визначається і виробляється її легітимними
суб’єктами – Президентом країни, Верховною Радою, депутатським корпусом,
Кабінетом Міністрів, Конституційним Судом і Верховним Судом України,
іншими представницькими і виконавчими, а також судовими органами влади,
що мають право законодавчої ініціативи чи повинні здійснювати
правозастосовчі й правоохоронні функції. Так, органи суддєвої,
прокурорської, слідчої та іншої юрисдикції, здійснюючи величезну право
виконавчу i правоохоронну практичну діяльність, нерідко суттєво
корегують правову політику держави у контексті своїх повноважень. Вони,
з одного боку, висвітлюють в ній слабкі та міцні сторони, вади i
переваги, а з іншого боку, вносять необхідні пропозиції та рекомендації
щодо її вдосконалення. Особливе місце в цьому процесі відіграє
Конституційний суд України, який своїми функціональними діями сприяє не
тільки справедливому порядку прямої дії норм Конституції України,
належним чином тлумачить їх сутність i зміст, але й підтримує
відповідність правової політики держави конституційному ладу.

Таким чином, головним провідником правової політики, її організатором і
координатором є держава з її могутнім управлінським апаратом і владними
прерогативами. Залишаючись генератором і координатором правової
політики, демократична держава сприяє опосередкованій участі в
правотворчості політичним партіям, громадським організаціям, рухам,
об’єднанням вчених і громадян, якщо не прямо, то через пресу, суспільну
думку, офіційні канали й інститути плебісцитарного представництва.

Основними методами здійснення правової політики є переконання у
раціональності, доцільності певних рішень та нормативних закріплень, а
також – примус (легітимний, соціально виправданий). Різні форми прояву
і сполучення цих методів створюють широкий арсенал засобів і
технологічних прийомів правового впливу на людей: виховання, покарання,
юридичну відповідальність (позитивну і негативну), санкції
(заохочувальні i карні), превенцію, юридичну освіту, розвиток правової
культури і правосвідомості. Можна також стверджувати, що більшість форм
реалізації права (дотримання, виконання, використання і застосування) за
суттю своєю співпадають з формами проведення правової політики.

Зміст правової політики багатомірний та, не дивлячись на автономність,
певним чином – конгламеративний. Це пояснюється тим, що правова політика
не може реально існувати в суто рафінованому, дистильованому вигляді, у
відриві від тих галузей життя та форм буття людей, яким ніби-то не
притаманні чисто юридичні засоби. Але ж правова політика виступає
засобом акумуляції та проводарем різноманітних соціальних інтересів,
потреб, прагнень (економічних, політичних, культурних, етнічних та ін.(,
отже – несе на собі їх відбиток та характерні ознаки. Узагальнюючи різні
галузі людської діяльності, вона синтезує їх в юридичних нормах i
інститутах (наприклад, інститути прав людини, виборів, парламентаризму;
кодекси – цивільний, кримінальний, податковий, митний тощо(. Таким чином
правова політика здійснює на ці сфери необхідний стабілізуючий вплив.
Саме звідси виникли змішані по суті та нерозривні поняття – (економічні
закони(, (соціальне законодавство(, трудове, адміністративне, податкове
право i багато інших. Отже, правова політика тісно пов`язана зі всіма
іншими різновидами політики та тяжіє до всеосяжного охоплення всього
різноманіття громадських стосунків.

§ 6. Типи і форми держави

В межах різних науково-методологічних підходів політологи і правознавці
здійснюють типологію держав. Досить відомим є формаційний підхід
/Маркс, Енгельс, Ленін/, в якому головним критерієм виступають
соціально-економічні ознаки /спосіб виробництва, тип виробничих відносин
між класами/ – базис, який детермінує політичну надбудову /державу,
право/. Згідно цього виокремлюють – рабовласницьку, феодальну,
буржуазну, соціалістичну державу. Останнім часом дослідники додають до
них ще – азіатський засіб виробництва.

У межах цивілізаційного підходу /О.Шпенглер, А.Тойнбі/ головними
критеріями типологізації держав виступають – культурні, релігійні,
національні, психологічні та геополітичні ознаки. І в залежності від них
держави ототожнюються з осередками цивілізацій: єгипетської, китайської,
західної, православної тощо.

Західна політологічна традиція в розумінні природи держави завжди
виходила з того, що вона не може бути ані доброю, ані справедливою.
Отже, держава весь час прагне до тиранії. Для обмеження її всевладдя
було введено принцип конституціоналізму; підкорення влади і громадян
Конституції /основному закону/. Запровадження цього принципу і утворило
новий тип – правову державу. Це така форма організації ті діяльності
державної влади, за якої сама держава, всі соціальні спільноти, окремий
індивід поважають закон, право і знаходяться в однаковому положенні щодо
нього. Право є засобом взаємозв’язку індивіда, суспільства і держави.
Головними відмінними ознаками правової держави є – 1/верховенство права
і закону в усіх галузях життя; 2/гарантованість всього спектру прав
особистості й можливість її вільного розвитку; 3/взаємна
відповідальність держави в своїх діях перед законом і одне до одного;
4/реальний розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, а
також центральну і місцеву; 5/наявність розвинутого й самодіяльного
громадянського суспільства.

Після Другої світової війни правова держава у промислово розвинутих
країнах суттєво доповнюється ще соціальною орієнтацію. Так утворився
новий сучасний тип – соціальна держава, що є такою формою організації
державної влади, якій притаманна постійне піклування про добробут
громадян, утворення гідних умов існування, рівних можливостей реалізації
їх талантів, здібностей, оцінки щодо ”слабких” членів суспільства,
підтримки сприятливого середовища буття людей. Отже, соціальна держава
формує новий тип соціальних зв’язків між людьми, що грунтується на
принципах соціальної справедливості, соціального миру і громадської
злагоди. Розбудова в Україні соціальної правової держави є конституційно
закріпленою метою і новим кроком у процесі сучасного державотворення.

Тип і форма держави співвідносяться як зміст і форма, де визначальну
роль відіграє зміст, оскільки ми вже розглянули декілька історичних
типів держави (за їх суттєвими ознаками), звернемося до поняття форми
(устрою) держави.

Теорія держави визначає форму як засіб організації політичної влади, що
охоплює форму правління, державно-територіальний устрій та політичний
режим. Форма державного правління – характеризує порядок утворення й
організації вищих органів державної влади, їх взаємовідносини одне з
одним і з населенням.

В залежності від того, ким і як здійснюється державна влада, яким чином
побудовані та діють органи влади, політична наука вирізнює монархії та
республіки.

Монархія ( від грецького слова “єдиновладдя”) – це форма правління за
якої, влада цілком або частково зосереджена в руках одноосібного
володаря, голови держави – монарха (короля, царя, шаха, імператора,
еміра, т.і.). Головні ознаки монархії влада передається за спадком;
здійснюється безстроково; не залежить від населення (підданих).

Монархії бувають абсолютними й обмеженими (конституційними). Абсолютна
монархія є такою формою правління, коли вся повнота державної влади
належить монарху і здійснюється ним персонально. Конституційна монархія
передбачає, що владу короля обмежено якимось представницьким органом, що
діє на основі конституції. До наших часів монарх лишається єдиним носієм
суверенітету держави в деяких державах (абсолютні монархії Брунею,
Саудовської Аравії); конституційні монархії зберігаються й ефективно
діють у Великій Британії, Японії, Іспанії, Швеції, Норвегії, Монако і
т.ін. Виокремлюють також дуалістичні монархії, в яких державна влада
носить подвійний характер. Юридично і фактично вона поділена між урядом,
який формується монархом, і парламентом. Отже уряд не залежить від
соціально-партійного представництва у парламенті та непідзвітне йому, а
парламент висловлює інтереси буржуазії та тих верств населення, що мали
право голосу (Кайзеровська Німеччина 1871-1918 рр.). В тих чи інших
специфічних формах монархія зберігається майже у 1/3 країн світу.

Республіка (від лат “суспільне діло”) – це форма правління, за якої
голова держави є виборним та змінюваним, а його влада вважається
похідною від волі виборців та представницького органу. Головні ознаки
республіки: влада обирається; є строковою; несе політичну
відповідальність перед виборцями; джерелом влади в республіці є народ.

Згідно того, як формуються державні органи та якими єє принципи взаємин
між ними, вирізняють президентські, парламентські та змішані
(президентсько-парламентські) республіки.

Президентській республіці (США, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Болівія,
Сірія, Росія, т. і.) притаманні жорсткий поділ законодавчої та
виконавчої влади. Президент є головою держави і водночас очолює
виконавчу гілку влади (чи керує урядом, чи цілком контролює його), він
не несе відповідальності перед парламентом, оскільки обирається на
загальних виборах всім населенням. Уряд призначається президентом і є
відповідальними перед ним. Парламент в такій країні не може винести
вотум недовіри уряду, але й президент не володіє правом розпуску
парламенту. Він володіє також відкладальним вето щодо законопроектів
парламенту, яке останній може подолати абсолютною більшістю (2/3) у
повторному голосуванні.

У парламентських республіках (ФРН, Італія, Індія, Туреччина, Ізраїль та
ін.) взаємовідносини між законодавчою і виконавчою гілками влади
грунтуються на принципах співробітництва. Президент тут також є головою
держави, але більше виконує офіційні високопредставницькі функції;
виконавча ж влада зосереджена в руках уряду на чолі з прем”єр –
міністром. Уряд формується партією ( чи коаліцією партій), що отримали
більшість депутатських місць у парламенті, та є відповідним перед
парламентом.

Президентсько-парламентська (напівпрезидентська) республіка (Франція,
Фінляндія, Польща, Україна, Болгарія, Австрія, Ірландія, Португалія)
характеризується подвійною відповідальністю уряду – перед президентом і
парламентом. Ця форма правління поєднує сильну президентську владу з
ефективними можливостями контролю за урядом збоку парламенту. З одного
боку, президент має широке коло повноважень: є головою держави, головним
командуючим, має право відкладального вето щодо рішень парламенту,
призначає премєр-міністра, взмозі розпустити парламент і призначити
нові вибори, може ввести надзвичайний стан тощо. В той же час, парламент
має можливість контролювати діяльність уряду і прем’єра через слухання
важливих питань, звіти, затвердження бюджету країни, винесення вотуму
недовіри (резолюції догани)

Політична історія державності знає й такі форми правління, що не можна
вкласти у прийняту градацію. Так, Малайзія, за конституцією 1957 року
являє собою дуже рідкий різновид конституційної монархії – виборну
монархію в конфедерації, коли монарх обирається на 5 років, згідно черги
між правителями дев’яти країн-учасниць.

В Об’єднаних Арабських Еміратах діє так званий колегіальний монарх –
еміри всіх сьоми складових територій, що входять до федерації, утворюють
Вищу Раду емірів. Рада є законодавчим органом та вирішує більшість
питань, які відповідають компетенції голови держави.

Своєрідна форма монархії склалася і в межах країн Британської
співдружності. Так, значна частина членів співдружності – це республіки,
які мають власного президента – голову держави (Кенія, Індія, Гайона та
ін.), але майже половина інших країн співдружності (Канада, Ямайка та
ін.) визначають головою держави королеву Великої Британії.

Засоби об’єднання населення певної території, зв’язок громадян через
політичні й територіальні утворення з державою, співвідношення між
державою в цілому та її складовими територіальними одиницями і відбиває
поняття “форма державного устрою”.

Найбільш розповсюдженим видом теориторіально-політичної організації
суспільства є унітарна держава. В унітарній державі утворюються загальні
для всієї країни представницькі, виконавчі та судові органи влади;
функціонує єдині системи законодавства, правова і грошова система, єдина
громадянство. Всі адміністративно-територіальні одиниці (області, округи
департаменти, провінції) мають однаковий юридичний статус без
якої-небудь політичної самостійності; але є автономними в господарчій і
соціально-культурній галузі. Унітарні держави це – Польща, Угорщина,
Болгарія, Італія, Швеція, Данія, Франція, Іспанія та ін. Рівень
централізації влади в унітарній державі може бути високим і дещо
послабленим, зокрема, в Україні унітаристський устрій включає таку
територіальну одиницю, як Автономна Республіка Крим, що має свій
парламент і законодавство.

Федеративна держава є добровільним об’єднанням декількох самостійних
державних утворень в єдину союзну державу. В наші часи федераціями є 20
країн світу: Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Бразилія,
Венесуела, Німеччина (ФРН), Індія, Канада, Мексика і т.ін. Територію
федерації утворюють території її суб’єктів (штатів, кантонів,
республік); внутрішні кордони федерації можливо змінити тільки за згодою
її суб’єктів. У федерації існує два рівня влади: федеральний і
республіканський, повновагий органів влади обох рівнів розгалужені
федеральною конституцією. Федерації притаманно – подвійна правова
система, подвійне громадянство, двопалатний парламент;
зовнішньополітичні функції здійснюють союзні органі держави. Федерації
будуються за територіальною (США), національною (Індія) або змішаними
ознаками (Росія), які визначають характер і зміст державного устрою.

Конфедерація уявляє собою досить своєрідну форму організації політичної
спільності. Фактично це – союз декількох незалежних держав, які
поєднуються для проведення єдиної політики в спільних цілях (наприклад,
для спільної оборони, рішення економічних, енергетичних, транспортних
проблем і т.ін.). Для здійснення узгодженої політики держави
конфедерації утворюють окремі органи управління; але їх рішення не мають
прямої дії та повинні затверджуватись центральними органами влади країн
–членів. У конфедерації відсутній єдиний вищій законодавчій орган, єдине
громадянство; учасниці у повному обсязі здійснюють міжнародну
діяльність, і можуть за власною волею залишити конфедерацію і розірвати
конфедеративний договір.

Досить тривалий час конфедерацією був Швейцарський союз (1291-1798 і
1815-1848), що являв собою об’єднання 23 суверенних кантонів з метою
підтримки зовнішньої і внутрішньої безпеки. Але поступово конфедерація
перетворилась на федерацію, коли до ведення центральних органів були
передані військовий бюджет, армія та призначення дипломатичного
корпусу.

Крім названих форм державного устрою в історії мали місце й деякі
специфічні форми – імперії, протекторати, ін. Імперії, зокрема, являли
собою державні утворення, які мали: обширну територію, де окремі
провінції могли не мати спільних кордонів з метрополією (центром);
сильно централізовану владу; асиметричні відносини панування –
підкорення між центром і периферією; різнорідний етнічний та культурний
склад населення; слабо (чи формально) легітимну політичну владу;
імперські еліти завжди прагнули глобальної експансії. В різні історичні
епохи існували імперії Великих Моголів, Олександра Македонського,
Римська, Британська, Російська та ін.

Протекторат – є формальною опікою слабої держави більш сильною, що, як
правило, веде до втрати суверенітету першого, а може супроводжуватись і
окупацією. Так, Велика Британія окупувала Єгипет у 1882 р., а в 1914 р.
встановила над ним протекторат.

§ 7. ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ

Це один з елементів, що характеризує форму держави. В широкому
контексті політичний режим є сукупністю головних прийомів і засобів
здійснення політичної влади; як писав Д.Істон, “це правила і цілі
політичної взаємодії”. В більш конкретному сенсі політичний режим
розглядають як державний режим. Але це не змінює його сутності щодо
системи методів і засобів, якими діє державна влада.

Порядок політичної взаємодії логічно грунтується на: 1/ цінностях –
життєво важливих цілях, ідеалах, подіях; 2/ нормах – правилах,
традиціях, на основі яких організується життя суспільства і держави; 3/
авторитеті – готовності та здатності громадян діяти за усталеними
правилами і підкорятися чинній державній владі.

Ж.-Л.Кермон, аналізуючи сутність політичних режимів, спирається на такі
визначальні показники: принцип легітимності; структура інститутів;
система партій; форма і роль держави. В залежності від співвідношення
цих елементів режиму можна оцінити характер політичної влади, спосіб її
формування, ефективність засобів і методів реалізації владних
повноважень. Від змісту й співвідношення вище зазначених компонентів
залежать типи політичних режимів.

Тоталітарний режим

Характеризується абсолютним контролем держави над усіма галузями
суспільного життя, всецільною підкорою людини політичній владі та
пануючій ідеології.

Проблеми тоталітаризму ХХ століття розробляли видатні політологи і
соціологи: Ф.Хапек “Шлях до рабства”/1944р./, Х.Арендт “Джерела
тоталітаризму”/1951р./, К.Фридрих і З.Бжезінський “Тоталітарна диктатура
і автократія”/1956р./ та ін.

Термін “тоталітарний” ввели в політичний лексікон в 20-х рр. Амендолані
Дж. та Табетті П. для характеристики режиму лідера італійських фашистів
Б.Муссоліні. Сутність такого політичного ладу він закріпив у формулі:
“Все в державі, нічого поза державою, нічого супроти держави”.

В кожній з країн, що пережили цей режим, тоталітаризм мав специфічні
вияви, але можна виокремити й систему його загальних ознак:

Загальна політизація та ідеологізація суспільства, але фактично воно
відчужено від політичної влади, хоч і не усвідомлює цього, адже в
масовій свідомості діє міф про “єдність і злиття” народу і влади.

Держава прагне за глобального панування і контролю над усіма сферами
соціального життя; законодавча, виконавча і судова система влади
контролюються теж з одного центру – правлячої партії.

Монопольний державний контроль над економікою, ЗМІ, культурою, освітою,
релігією аж до приватного життя громадян та їх поведінки; діє політична
цензура.

Неправова регламентація суспільних відносин, коли закони фактично
захищають інтереси держави; політичного права і свободи громадян
закріплені лише формально; діє принцип – “дозволено лише те, на що прямо
вказує закон”.

Державна влада сильно бюрократизована; еліта влади є номенклатурою, що
рекрутується за системою “гільдій”, її оточує “ореол таємності” та
недоторканості.

Домінуючим методом управління стає насильство, примус і терор.

Однопартійна система, фактичне володарювання однієї партії; легальна
політична опозиція заборонена і фактично відсутня духовна опозиція
виявляється здебільше у формі дисидентства.

Функціонує тільки офіційна державна ідеологія, яка визначає всі
суспільні цінності, зразки щодо виховання, стандарти поведінки тощо;
будь-які інші ідейні течії жорстоко переслідуються.

Безконтрольність репресивних органів держави: армія, поліція, служби
безпеки окрім охорони правопорядку виконують функції державних каральних
органів, тобто діють як інструменти масових репресій.

Економічна основа – це крупна власність; монополістична, державна,
громади.

Надцентралізація та надконцентрація державної влади на чолі з диктатором
/Фюрер, ватажок/ та його оточенням.

Громадянське суспільство відсутнє.

Права національних меншин формально декларовані, а в дійсності обмежені
суттєво.

Суспільство живе за подвійною мораллю, керується т.зв. “тоталітарною
свідомістю”.

Авторитарний режим

Авторитарний режим є державно-політичним устроєм суспільства, згідно
якому встановлюється режим особистої /групової/ влади за мінімальною
участю народу.

Авторитаризм домінував як режим влади на протязі всієї політичної
історії людства; всі стародавні тиранії, деспотії, тактатури були
автократіями. Кредо середньовічного авторитаризму було закріплено в
англійській політико-юридичній максимі: “Король не може переступити
закон, адже закон тотожний його волі:. Цілковитим втіленням класичного
авторитаризму стала абсолютна монархія /її апологія знайшла розкриття
теорії Ж.Бодена/.

Сучасна політологія щодо авторитаризму наших часів вважає його
проміжним станом суспільства між тоталітаризмом і демократією. Він
виникає внаслідок різкого послаблення прерогатив парламентських та інших
демократичних інститутів, нестійкості уряду і його неспроможності вести
ефективну політику, через спроби лавірувати між різними соціальними
шарами заради збереження правлячої еліти. Все це використовується як
привід щоб встановити режим “твердої влади” чи “залізної руки”. Нерідко
сучасні автократії формуються як реакція правлячого групування на
зростання соціальної напруги в суспільству, отже такі режими стають
авторитарними диктатурами: військовими, клановими, релігійними.

Головними рисами авторитаризму слід вважати – надмірну централізацію,
строгу ієрархію у відносинах між суб’єктами влади, пряму підкору на
війсково-каральний апарат. Крім того, авторитарні режими сучасності
мають ряд важливих ознак :

В центрі й на місцях відбувається концентрація всієї влади в руках
однієї особи (групи) чи державного органу та водночас йде відчуження
народу від реальних важелів влади.

Принцип розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову практично
ігнорується.

Роль представницьких органів влади обмежена, хоча вони можуть існувати.

Політичні права і свободи громадян в значній мірі обмежені; закон
здебільше на боці держави; роль суду викривлено, поряд з ним діють
позасудові органи.

Держава припускає існування легальної опозиції, але всемірно
намагається звузити можливості її дії.

В країні може бути декілька партій, але “карликових” і невпливових; їх
політична роль – мізерна, і вони мають лояльно, ставитись до влади;
політичний плюралізм – імітується.

Принцип виборності державних органів та підконтрольності посадових
осіб з боку оселення майже відсутні.

Методи державного управління здебільше командні, адміністративні, але
терор і масові репресії практично не застосовуються; режим часто
звертається до соціальної демагогії.

Держава відмовляється від тотального контролю над усіма сферами
суспільного життя.

Зберігається часткова цензура (зокрема над ЗМІ), в режимі “напів –
гласності” дозволено критикувати окремі недоліки державної політики.

В суспільстві домінує офіційна ідеологія, але дозволяються й інші ідейні
течії, за умов лояльності до режиму влади.

Церква формально відділена від держави, але фактично підтримує правлячий
клас та знаходиться під державним контролем.

Силові структури суспільству практично непідконтрольні та
використовуються нерідко у суто політичних цілях; особистість не має
гарантій безпеки у взаємовідносинах із владою.

Державний сектор економіки досить великий і жорстко регулюється
державою; вільне приватне підприємництво дозволяється, але не є
високоефективним; громадянське суспільство може існувати, але сильно
залежить від держави.

В суспільстві та державі розквітає корупція, кумівство, клановість;
норми моралі в основному консервативного характеру.

Права національних меншин суттєво обмежені.

Соціальною опорою влади є більшість населення, що поділяє офіційну
ідеологію та досить грунтується на силі, вольових якостях, інколи на
харизмі.

Одна з сучасних типологій авторитарних режимів належить німецькому
політологу Д.Берг-Шлоссеру. Він виокремлює такі різновиди авторитаризму:

Традиційні абсолютиські монархії – режими, де відсутній донині розподіл
влад, політична конкуренція, панує ідеологія аристократії /наприклад,
країни Персидської затоки, Непал, Марокко, монархії напівфеодальних
племен аборигенів деяких островів та континентів/;

Традиційні авторитарні режими олігархічного типу, розповсюджені в
Латинській Америці. Економічна і політична влада, як правило,
зосереджена в руках декількох впливових родин; один лідер зміщує другого
за допомогою перевороту чи фальсифікації результатів виборів; еліта
тісно пов’язана з церквою та військовою верхівкою /наприклад, режими
Гватемали, Колумбії/;

Гегемоністський авторитаризм нової олігархії – режим, що відбивав
інтереси компрадорської буржуазії, що здійснює посередництво між
іноземним капіталом і національним ринком /це режим Маркоса на Філіпинах
/1972-1985 рр./, в Тунісі, Камеруні/. Саме ці режими найчастіше
складаються у вигляді “військових диктатур” трьох видів:

а/ терористичне правління однієї персони /режим Аміна в Уганді, Дювал’є
на Гаїті, Франко в Іспанії, Салазара в Португалії/;

б/ військові хунти, які провадять структурні економічні реформи /режим
Піночета в Чілі, Ро-Де У і Чон Ду Хвана в Південній Кореї/;

в/ однопартійні режими, що існували в Єгипті при Г.А.Насері, при
Х.Пероні в Перу.

Зрештою, слід виділити ще один різновид авторитаризму – теократичні
режими, за яких церква цілком чи частково підміняє інститути держави, а
влада концетрується в руках духовних осіб /напр., режим аятоли Хомейні в
Ірані чи правлячий рух “талібан” в Афганістані/.

Демократичний режим

Демократія є найбільш складним різновидом політичного режиму. Сам термін
“демократія” в перекладі з грецької мови значить – “влада народу”.
Людство використовувало демократію з глибокої давнини поряд із іншими
ранніми формами політичної організації суспільства; це були – пряма
первісна, община демократія, військова племенна демократія
переддержавних етапів розвитку людства /стародавні германці, слов’яни/.
Державні форми демократії були добре відомі античному світу: в Греції
вона тривалий час чередувалась з тираніями і деспотіями /монархічним
правлінням/, а в Стародавньому Римі республіканська демократія діяла
декілька століть аж до імперії. Афінський стратег Перікл, пояснюючи
сутність демократії, наголошував, що цей лад зветься демократичним, тому
що він базується не на меншості, а на більшості. По відношенню до
приватних інтересів закони наші надають рівноправності всім”. Але
первинний сенс демократії як народовладдя часто суттєво відрізнявся від
численних форм її практичної реалізації, що й внесло чималі розбіжності
та суперечки щодо розуміння цього терміна.

Більш широке визначення поняття “демократія” було сформульовано
президентом США Авраамом Лінкольном – “народний уряд, що обраний народом
і для народу”. Однак, з часів першого вживання цього терміну в трактаті
Аристотеля “Політика” між вченими і публічними політиками йдуть
нескінченні спори щодо його змісту, окремих складових демократії,
спрямованості, етничної оцінки тощо. Можливо, народу і державі, що
скинули тортури тоталітаризму і прямують до демократичного режиму,
доцільно враховувати слова Карла Поппера: “Демократію ми обираємо не
тому, що вона багата чеснотами, а тільки для того, щоб запобігти
тиранії. Обираємо із розумінням її недоліків і пошуками, як їх
подолати”.

В політичні науці існує декілька інтерпретацій змісту демократії. В
одних випадках її трактують досить широко, як суспільну систему, яка
грунтується на добровільності всіх форм життєдіяльності громадян. В
інших випадках її тлумачать більш конкретно – як форму держави, в якій
всі громадяни володіють рівними правами на владу /на відміну від
монархії чи олігархії/. Врешті, під демократією розуміють ідеальну
модель громадського устрою, визначений суспільний світогляд, що
базується на цінностях свободи, рівноправності, прав людини. В такому
значенні під демократією розуміють політико-ідеологічно зорієнтований
соціальний рух, що втілюється у програмах і діях певних партій та
громадянських організацій.

Автори різних політологічних теорій демократії виходять або з принципа
повинності /нормативно-ціннісний підхід/, або з практики її елітарного
застосування /неопозитивістський підхід/, таким чином моделюючи
очікувані політичні режими правління

Ліберальна теорія демократії грунтується на англо-саксонській традиції
/класичний лібералізм Т.Гоббса, Дж.Локка, Ш.Монтеск’є/, яка розглядає
демократію як відповідальне і компетентне правління. Ліберальна ідея
суспільного договору як основи утворення держави і концепці розподілу
влад як умова обмеження влади правителя обумовили принципи взаємин
громадянина і держави: народ є джерелом влади; він делегує свою волю
через обраних повноважних представників; особистість автономна по
відношенню до держави і суспільства; парламентська форма представницької
демократії може бути ефективною, оскільки спирається на підтримку
більшості людей; лише Конституція закріплює обсяг тих повноважень, що
народ передає своїм обранцям та ін.

Теорія прямої /чи колективістської/ демократії, одним з авторів якої був
Ж.-Ж.Руссо, відкидає принцип представництва. Демократію розуміють як
пряме правліня народу, що сам є здатним висловити свою власну волю.

Теорія соціалістичної демократії, на відміну від ліберальних настанов,
трактують її як форму і засіб класового панування. Даний підхід мав дві
традиції – ортодоксальну /К.Маркс, Ф.Енгельс, В.І.Ленін/ та
реформистську /Е.Бернштейн, К.Каутський/. Ортодокси ідентифікували
демократію з диктатурою пролетаріату, а соціал-реформісти трактували її
як своєрідний компроміс різноманітних соціальних сил.

Концепція плюралістичної демократії, розроблена на рубежі 19-20 ст.
/М.Вебер, Г.Ласкі, С.Ліпсет та ін./, грунтується на ідеї політичного
плюралізму та включені в життя сучасних країн множини громадських рухів
і партій, які мають різні політичні цілі та виборюють владу. Головною
відмінністю плюралістичної демократії є те, що в ході виборчих кампаній
та парламентської діяльності партії та рухи представляють інтереси
численних соціальних груп суспільства, через які також реалізуються
інтереси окремої особистості. Отже процес прийняття політичних рішень
йде через боротьбу “груп інтересів” та слугує своєрідним компромісом.

Серед політологів є також послідовники елітарної теорії демократії
/Й.Шумпетер, Ж.Бодуен, П.Бірнбаум, Р.Арон, Д.Бернхем/, які вважають, що
слід визначитися не від ідеалу демократії, а від практики, що єдина може
вважатися нормою. Підготовка й прийняття політичних рішень вимагає
“поділу праці” на управлінців /політичну еліту та керованих. Пануюча
еліта, яку обрали на певний строк, бере функції політичного
представництва інтересів більшості населення, що добровільно на цій
строк обмежило свою політичну активність. Елітизм поступається
демократії в методах формування інститутів влади.

В останні роки в політології з’явилася теорія “хвиль демократизації”
/зокрема, С.Хантінгтон “Третя хвиля. Демократизація ХХст.”/, автори якої
вважають, що розбудова сучасних інститутів демократичного правління йшло
в три етапи з підпалами і тимчасовими занепадами, але на кожному етапі
це торкалося цілої окремої групи країн: в ХХ ст.- 20-ті, 50-60-ті, 70-ті
та 90-ті роки є періодами підйому хвиль демократії.

Однак, прибічники різних концепцій та теорій є одностайними у виділенні
загальних ознак демократії: визнання народу джерелом влади і сувереном у
державі; рівноправність громадян; підлеглість меншості більшості під час
прийняття рішень; повага до прав та інтересів меншості; виборність
ключових органів держави.

З цього ж витікають і головні характеристики демократичного режиму:

Населення бере участь у формуванні та здійсненні державної влади завдяки
прямій /референдум, плебісцит/ та представницькій демократії /вибори/.

Владу поділено на незалежні гілки – виконавчу, законодавчу і судову.

Закон панує у всіх галузях суспільного життя; він юридично закріплює, а
політична практика гарантує широкий спектр прав і свобод особистості;
діє принцип: “все, що не заборонено – дозволено”.

Правову державу розбудовано; діє громадянське суспільство з розвинутою
інфраструктурою.

Легальна опозиція користується всіма політичними правами і свободами,
діє в межах закону; політичні рішення приймаються з урахуванням
інтересів соціальної меншості; громадяни вільно висловлюють свої думки
та позиції.

Виборність та змінювальність центральних і місцевих органів державної
влади, їх підзвітність виборцям; легітимність державної влади.

Функціонує багатопартійна система /чи двопартійна/, за якої одна партія
/блок/ може замінити іншу на законних засадах в результаті виборів.

Засоби масової інформації цілком вільні від цензури; існує принцип
гласності.

В політиці домінують методи переконання, узгодження, компромісу;
легальні засоби насильства звужені до необхідного мінімуму державного
примусу та юридичного припинення.

Дії силових структур /армії, поліції, спецслужб/ регулюються законом і
знаходяться під демократичним контролем суспільства.

В суспільстві й державі відсутня пануюча офіційна ідеологія; за умов
плюралізму більшість ідейних течій протистоять одна одній. Зберігаються
та пропагуються загально-людські й соціальні національні цінності, на
яких формується суспільна свідомість.

Церкву відділено від держави, і держава не втручається у справи церкви й
релігії; державна влада має світський характер, у суспільстві діє
свобода совісті й віросповідань.

Прав національних меншин додержуються, як правило, у повному обсязі.

Демократичні суспільства також зазнають негативних явищ: тимчасові
політичні конфлікти і кризи; економічні негаразди й кризи; корупція в
державних органах влади; зростання злочинності тощо. Але, критикуючи дії
влади, більшість населення все ж свідомо підтримує демократичні
цінності.

В той же час, як свідчить політична практика багатьох демократичних
країн, демократія як ідеал і демократія як система інститутів і процедур
прийняття рішень не співпадають абсолютно. Саме цю думку послідовно
доводить американський політолог Р.Даль, який інституціональну
інфраструктуру сучасних демократій визначив поняттям “поліархія”
/багатовладдя, правління багатьох/.

За його думкою, це специфічний вид політичного режиму для управління
сучасною демократичною державою. Сутність поліархії, як політичного
порядку, передбачає наявність відносно високої терпимості до опозиції,
та досить широких можливостей для населення впливати на уряд і брати
участь навіть в усуненні мирним шляхом різних офіційних осіб.

Р.Даль виокремлює сім інститутів, які забезпечують ефективність режиму
поліархії:

Виборні посадові особи; контроль за рішеннями уряду конституційно
закріплений за обраними від народу представниками;

Вільні та чесні вибори, що виключають будь-яке насильство і примус;

Загальне голосування; право обирати і бути обраним має все доросле
населення;

Відносно висока залежність уряду від виборців та результатів виборів;

Свобода слова, яка забезпечує можливості вільно висловлювати свою думку,
включаючи критику уряду, режиму, суспільства, пануючої ідеології;

Існування альтернативних джерел інформації, які конкурують між собою та
не є підконтрольними урядові;

Висока міра свободи в утворенні відносно автономних і різних незалежних
організацій, партій, груп інтересів /в тому числі, опозиційних/.

Отже, поліархія як правління багатьох між тим забезпечує захист і повагу
прав меншості, таким чином суспільство захищає себе від диктатури
/тиранії/ більшості. Чим надійніше захищені інтереси соціальної
меншості, тим міцніше та ефективніше демократичні устрої й механізми
управління.

ГЛАВА ІУ. Суб’єкти політики.

Політика стає зрозумілою тоді, коли ясно, хто її здійснює і на
що вона спрямована, тобто визначені суб’єкти й об’єкти політичних
відносин даного суспільства на тому або іншому етапі історичного
розвитку. Взаємодія суб’єктів і об’єктів політики може відбуватися між
політичною владою і групами людей або окремих громадян. Влада або
захищає права й інтереси всіх громадян чи будь-якої їхньої частини, або
обмежує і пригноблює ці права. У свою чергу, громадяни і їхні об’єднання
або підтримують владу, або борються проти неї. Таким чином, у політичних
відносинах завжди існує суб’єкт і об’єкт, які у політичній сфері мають
свої особливості, оскільки в ролі того й іншого може виступати й
індивід, і соціальний прошарок, і група, і організація, і рухи, і
колектив, і держава, і суспільство в цілому, але в залежності від
ситуації ця роль наповнюється різним функціональним змістом. Саме тому
виявлення особливостей суб’єктів і об’єктів у політиці є передумовою
наукового підходу до неї, дає можливість підійти до визначення сутності
політичних відносин між суб’єктами, суб’єктами й об’єктами політики,
розкрити форми їхньої політичної поведінки, засоби політичної
діяльності, засоби перетворення політичного середовища.

§ 1. Суб’єкти і об’єкти політики як елементи

політичних відносин

Суб’єкти й об’єкти політики як обов’язкові елементи політичних
відносин знаходяться в постійній єдності, взаємозв’язку і
взаємозалежності між собою, при цьому кожний з них має тільки йому
властиві ознаки.

Суб’єкти політики – це люди, їхні організації, рухи, інститути,
окремі особистості, що беруть участь у політичному житті суспільства і
держави і чия активна практична діяльність спрямована на перетворення
політичної й інших сфер життєдіяльності людей як відповідних об’єктів
політики. Отже, суб’єкти політики спроможні сформулювати і реалізувати
власні цілі, мають усвідомлені інтереси і потреби, цілеспрямовану
активність, тобто суб’єкти політики є головним регулятором взаємодії з
об’єктом, керування ім.

У процесі діяльності суб’єкт взаємодіє з реальними суспільними
відносинами і вибирає з них той шар, що має для нього певний інтерес.
Тому об’єкт взагалі, і політики зокрема, – це той предмет, конкретна
галузь реальності, що стала значимою, цікавою або необхідною для
суб’єкта. Об’єкти політики – це реальна політична дійсність із
властивими їй суспільними відносинами, насамперед політичними,
політична система суспільства в цілому, її елементи, форми політичного
життя, сфера політичних інтересів, протиріччя політичного процесу, як у
межах держави, так і в регіональному або світовому просторі. Об’єкт
політики дає уявлення про те, на що суб’єкт політики спрямовує свою
активність у вигляді перетворюючої або руйнуючої політичної діяльності.

Розглянемо основні характеристики суб’єкта й об’єкта політики.

Спроможність суб’єкта творити політику, тобто впевнено і
дещо самостійно брати участь у політичному житті у відповідності зі
своїми інтересами і взаємодіяти з іншими суб’єктами політики, визначають
як «політичну суб’єктність».

Діяльність різноманітних суб’єктів у політиці може мати
різноманітні цілі і різний ступінь активності. Остання різко зростає в
кризові і перехідні періоди громадського життя і може мати як
соціально-конструктивний підтверджуючий, характер, так і деструктивний,
антисоціальний, що порушує встановлені в інтересах народу правові норми.
Прикладом останнього може слугувати політичний тероризм. Політична
активність виявляється в множині форм: переговорному процесі; діяльності
політичних лідерів, еліт, партій, державного апарату; масових політичних
діях (мітингах, демонстраціях, бунтах). Як крайня форма політичної
активності виступають соціальні революції, у ході яких відбувається
корінне руйнування сформованих суспільних відносин.

Отже, суб’єкти політики активні за своєю природою. Рушійною
силою такої активності, цілеспрямованої політичної діяльності є
наявність політичного (у сукупності й у залежності з іншими) інтересу.
Обсяг активності, обумовлений спроможністю суб’єкту, впливати на
поводження людей (взаємодіяти з іншими суб’єктами політики), підкоряти
політичні дії розробленим цілям, викликати зміни в політичному
середовищі. Суб’єктність у політиці визначається залежністю між
об’єктивними можливостями діяти, які обмежуються структурою політичних
сил і досягнутим рівнем зрілості суб’єкта, зрілістю політичного
середовища і т.п. і суб’єктивними можливостями (знаннями, уміннями
діяти, послідовністю діяльності, мотивацією, емоційним станом, волею і
т.п.).

Суб’єкти політики мають свої особливі функції, дії яких
регулюються правовими відношеннями і нормами. Так, основна функція таких
політичних суб’єктів як держава і її органи – організація і підтримка
політичної влади. Суб’єкти політики також визначають, хто є головною
особою, хто другорядно, а хто є масою, юрбою, пасивним об’єктом
маніпулювання.

Серед ряду класифікацій суб’єктів політики одним із розповсюджених є
їхній розподіл на індивідуальні і групові суб’єкти політики. До
індивідуальних відносять окремі особистості. Саме особистості є головним
суб’єктом політики, оскільки всі інші групові або колективні суб’єкти
особистісні. Але це не механічна, автоматична політична якість: бути
суб’єктом. Людина не народжується суб’єктом, а стає їм у процесі
тривалої політичної соціалізації, постійних зв’язків, певних соціальних
відношень з іншими суб’єктами політики.

До групових або колективних суб’єктів політики відносяться
соціальні спільності людей (народ, етнос, соціальні групи та ін.),
політичні інститути (держава, політичні партії, суспільно-політичні
організації та ін.). Щоб стати суб’єктом політики, соціальні спільності
людей повинні, принаймні, усвідомити свої загальні інтереси,
організовано і міцно встановити й оформити зв’язок між членами
конкретної соціальної спільності людей і реалізувати ці інтереси в
практичній діяльності.

Існує також розподіл суб’єктів політики на первинні і вторинні
суб’єкти. Первинними суб’єктами є індивіди і значні суспільні групи як
організоване ціле, об’єднане спільністю інтересів і прагнень, у тому
числі: світова співдружність, цивільне товариство, народи, етнічні і
соціальні групи, територіальні і релігійні об’єднання. Вторинними ж
суб’єктами є різноманітні сили, що відбивають політичну структуру
цивільного товариства, реалізують волю й інтереси різноманітних груп,
які грають істотну роль у політиці і у міру своєї спроможності служать
якомусь класу, прошарку, користуючись його підтримкою. До них
відносяться політичні інститути і політичні організації – держава,
партії, суспільно-політичні об’єднання, ініціативні комітети.

У значних суспільних групах, як первинних суб’єктах політики, їх
внутрішній і взаємний зв’язок, відокремлення, самовизначення,
самоорганізація і консолідація складають передумову для виникнення тих
або інших політичних організацій, суспільних інститутів, державних
органів. Їхні інтереси окреслять потенційне поле політики, сферу
конфронтації і співробітництва, функції і межі влади. Без окресленої
ними потреби було б неможливо ефективне функціонування політичних
партій, їхніх стратегій, програм, лідерів, організаційних форм, методів
діяльності. Реальним підтвердженням цього служить доля організацій, що
позбавилися суспільної опори, і політиків.

Первинні суб’єкти є вихідними у формуванні політики. Вони є
носіями політичних інтересів, потреб, на яких засновується усвідомлена і
неусвідомлена політична діяльність. Саме інтереси і потреби спонукають
до політичних дій різні соціально-політичні спільності.

Вторинні суб’єкти політики – похідні стосовно первинних, як із
генетичної точки зору (оскільки вони утворилися головним чином у
відповідь на запити певних груп), так і функціональної (тому що вони
виконують службову і виконавчу роль стосовно значних суспільних груп).
За засобами реалізації своїх завдань вони можуть відрізнятися друг від
друга диференційованим ступенем самостійності, активності, ефективності.
Їхніми головними функціями є розробка цінностей і цілей
цивільно-політичної діяльності.

Між суб’єктами політики існує динамічна система взаємовідносин –
залежності, підпорядкування, відносної автономності та ін. Місце і роль
того або іншого суб’єкта політики в цій системі визначаються його
готовністю впливати на політичні процеси, тобто наявністю необхідних
політичних якостей, політичної культури.

Окремо узятий індивід реально стає суб’єктом політичного процесу
тільки в тієї мірі, у якій він діє від імені будь-якої іншої групи
інтересів і має підтримку від цієї групи. При такому підході до
визначення політичної суб’єктности реальними суб’єктами політичної
діяльності стають групові суб’єкти політики – соціально-політичні
спільності. Ідентифікація члена спільності із суб’єктом політики –
найважливіший механізм прилучення до політичних процесів. Тому вихідною
ознакою суб’єкта політики є його положення як представника спільності,
від імені якої він виступає. Відношення представництва припускають, що
«мільйони» існують не як окремі поруч стоячі одиниці, а як якась
спільність, утворена об’єктивними зв’язками і засобом усвідомлення себе
у світі. Завдяки своїм представникам соціальна спільність усвідомлює
себе як самостійно чинний суб’єкт, від рішень і дій якого залежить життя
всього товариства в цілому. Соціально-політичні спільності як суб’єкти
політики – це цілісні утворення, що формуються на основі певних
соціально-політичних і культурно-економічних зв’язків, тенденцій і
перспектив розвитку. Кожна соціально-політична спільність діє лише
властивою їй уявою. Ієрархічна структура групових суб’єктів політичної
діяльності залежить від характеру соціально-політичних спільностей,
виконуваних ними функцій і ролі в політичній структурі товариства.

§ 2. Основні суб’єкти політики

Особистість, індивід як громадянин самі по собі мають певну
суб’єктність. Істотною передумовою політичної суб’єктності особистості є
реалізація певних чинників – матеріальних, соціально-культурних,
політико-правових. Матеріальні означають: чим багатіше товариство, тим
більше шансів для демократичних форм політичної діяльності особистості.
Соціально-культурні чинники забезпечують вмикання особистості в певні
спільності, ідентифікацію їх із соціально-класовими, етнічними
структурами і через них виявлення, осмислення, здійснення політичних
інтересів і політичних потреб. Політико-правові чинники – це існуючий
політичний режим, політична система суспільства, особливості їх
функціонування. Але, вочевидь, обмежуватися цим не можна. Якщо виходити
з того, що людина взагалі – істота бісоціальна і що відповідно у
структурі особистості вирізняють соціальний та природний компоненти, то
слід визнати, що на діяльність конкретної особи в політиці, взагалі на
її політичну поведінку впливають світогляд, політична культура особи, її
власні цілі, цінності, настанови, мотиви, інтереси й потреби. Не можна
забувати і про психологічні та біологічні елементи особи (мислення,
темперемент, воля, пам’ять, стан фізичного та психічного здоров’я,
стать, вік тощо), які також впливають на політичну суб’єктність людини.

Названі чинники дають можливість розкрити потенційні
характеристики особистості як політично свідомого громадянина, активного
політичного діяча або людини, яка відчуджена від політики,
індиферентного спостерігача політичних подій.

Так, у політико-правовому відношенні суб’єктність має декілька
рівнів у залежності від ступеня участі індивіда в політичній діяльності.
В даний час виділяють такі рівні політико-правової суб’єктності
громадянина як:

– рядовий член суспільства і громадянин їз мінімальним політичним
впливом (аж до аполітичності), який має статус виключно об’єкта
політики;

– громадянин, який є членом громадської організації, суспільного руху
або декількох організацій, опосередковано включених у сферу політичної
практики (рішень, дій), якщо це випливає з його ролі як рядового члена
організації, з його організаційного та ідейного зв’язку з усією даною
організацією, рухом;

– громадянин, котрий є членом організації, яка має яскраво виражений
політичний характер (приміром, політичної парії), цілеспрямовано або й
за власною волею безпосередньо включений у перебіг політичного життя,
принаймні в тому обсязі, в якому це відображається у внутрішньому житті
цієї організації (максимальна сфера його участі окреслюється
співвідношеннями між його намаганнями, інтересами й можливостями, що
випливають із суспільної значущості даної організації та конкретної
ролі, яку він у ній відіграє);

– громадський (передовсім політичний) діяч, тобто учасник політико-
значущих ініциатив і один з організаторів іхнього виконання;

– професійний політик, тобто учасник діяльності політичних структур,
для якого головною спеціальністю, джерелом засобів для існування, єдиним
або навіть головним заняттям і водночас змістом життя є політична
діяльність;

– політичний лідер (організаційний, ідейний, формальний або неформальний
), якій спроможний так впливати на інших учасників політичних
організацій і структур, що це веде до інтеграції їх спільної діяльності
з метою реалізації інтересів тієї соціальної спільності, що дана
політична організація представляє.

Звісна річ, такий розподіл людей дещо умовний. Головне, що випливає
з наведеної системи рівнів включення до політики, це той факт, що
знаходження на будь – якому рівні потребує від людей як різних
політичних якостей, так і різного ступеня підготовки.

Цікаву типологію політичної участі розробив американський соціолог
Л.Мілберт, запропонувавши досить своєрідну шкалу “підвищення” участі в
політичних процесах:

1.Навчальна діяльність – носіння або демонстрація плакатів і афіш,
оформлення політичних стендів, епізодична участь у політичних дискусіях.

2.Проміжна діяльність – участь у політичних зборах або мітингах,
підтримка грошовими пожертвами, контакти з офіційними особами або
політичними лідерами.

3.Активна діна діяльність – керівництво державними або партійними
закладами, забезпечення партійних фондів; участь у закритих або таких,
що виробляють стратегію, засіданнях, постійна участь у проведенні
політичних кампаній і виборів.

Розрізняють також індивідуальну й колективну, добровільну і
примусову, активну й пасивну, традиційну і альтернативну, революційну та
охоронну політичну участь. Розмежування основних форм участі особи в
політичному процесі, різні варіанти її типології мають велике значення
для конкретного аналізу особливостей практики політичної соціалізації у
тій чи іншій країні (зокрема нашій), розуміння актуалізації внутрішньо
особистісного рівня процесу входження людини в політику.

Активне включення особи в політичний процес потребує певних
передумов, їх можна поділити на три групи: матеріальні,
соціально-культурні та політико-правові.Крім того, політичну участь
особи, ту чи іншу форму цієї участі обумовлюють: політична система,
соціальне середовище, політичні й неполітичні чинникипроцесу політичної
соціалізації, про що вже йшлося.

Саме особистість є носієм політичних уявлень, орієнтирів, настанов,
мотивів і навичок політичної діяльності. Людина включається і реалізує
себе в політичному житті як громадянин, політичний діяч, політичний
лідер і виступає як носій політичних прав і обов’язків. Політичний вплив
кожного з них безперечно, хоча за обсягом та силі воно неоднаково.
Наприклад, політична влада може використовуватися особистостями в
егоїстичних цілях, як втілення індивідуального політичного інтересу. До
такого типу політичних діячів у другій половині ХХ сторіччя, що
приховували щире утримання й антинародну спрямованість увіреної їм влади
можна віднести Сталіна і Гітлера, Чаушеску і Пол Пота, Хомейни і Мао
Дзедуна й ін.

Особистість приймає безпосередню або опосередковану участь у
політиці. Особиста участь здійснюється через форми прямої демократії:
референдуми, вибори, збори й ін. Представительські форми демократії –
парламент, місцеві органи влади, представительські органи партійних і
інших громадських організацій – забезпечують опосередковану діяльність
особистості в політичній сфері. У цих органах власне політичну
діяльність здійснюють особистості як політичні діячі, політичні лідери,
політичні керівники.

Характеристикою сьогодення є теденція, пов’язана зі зростанням
політичної іммобільності, індиферентності людей, стан відчуження або
аномії. Відчуження – соціальний процес, що характеризується
перетворенням діяльності людини та її результатів на самостійну силу,
панівну над людиною, ворожу їй. Відчуження ж людини від політики зводить
останню в ранг такої ворожої сили. Політичне відчуження виявляється у
безсиллі індивіда впливати на перебіг політичних подій, почутті
ізоляції, у сприйманні індивідом соціальних і політичних інститутів,
встановлених норм як ворожих інтересам людини.

Відчуження може бути наслідком впливу об’єктивних умов
політичного життя, політичної системи, політичного режиму. Воно
пов’язане зі структурними відносинами панування й підкорення, присвоєння
та експлуатації, влади і контролю в суспільстві. Політичне відчуження
зумовлене й такими причинами, як втрата соціальних ідеалів, зневіра в
будь-яких владних структурах, психологічна втома від нескінченого потоку
політичної демагогії, непрдуманих рішень та відвертоценічної брехні.
Сучасну політичну апатію можна розглядати і під кутом зору прагнення
людини до самовідгородження від політики. Одним із чинників подібного
ставлення є обмеження, що їх влада накадає заборону на свободу слова і
вираження особистих поглядів. Існують і інші причини. Індивід може бути
позбавлений стимулів до участі в політичному житті своїм оточенням. На
нього може впливати слабка політична активність з боку інших членів
суспільства. Він може належати до групи, де політична апатія фігурує як
позитивна модель поведінки. Суттєво впливає на політичну поведінку і
свідомість політичної ефективності. Мається на увазі особисте відчуття
індивіда, пов’язане з реальним впливом на політичний процес, на основі
чого робиться висновок: а чи є сенс виконувати свої громадянські
обов’язки ? Проявами відчуження є конформізм, соіціальна апатія,
абсентеїзм, відсутність інтересу до політичних знань та подій, відмова
від виконання громадянського обов’язку як форма протесту проти політики,
влади, її лідерів.

Високий рівень аномії є характерним для періоду руйнування
старої соціальної системи. Неодмінною передумовою прогресивних змін щодо
цього є зміни об’єктивних умов (матеріальних, соціально-культурних,
політико-правових) і зрушення у свідомості громадян, що відбуваються
поступово, спонтанно, а також під цілеспрямованим державним освітнім і
виховним впливом.

Освічене громадянство, якому властиве розвинене почуття власної
гідності, знання своїх прав та обов’язків, згода і вміння їх
дотримуватися, є доконечною засадою встановлення демократичного й
заможного суспільства.

Світова співдружність стоїть першою у ряді групових суб’єктів
політики. Через відомі і новоутворені організаційні структури світова
співдружність підтверджує універсальні, загально цивілізовані підстави
ідей демократії в міжнародній системі, відчиняє демократичну перспективу
розвитку для світової популяції в цілому, для цивільного товариства
кожній із країн світу.

Після краху комуністичної системи, зникнення субординації, що
трималася на глобальних ідеологіях і силі, світова співдружність
поступово все більше гармонізує політичне життя, забезпечує
волевиявлення національних інтересів усіх держав, що раніш підкоряли
свою політику «системній дисципліні», установленої відповідно до
інтересів декількох «великих» держав. Внутрішня гармонізація світової
співдружності характеризується виникненням нових держав на території
колишнього Радянського Союзу, зміною політичних обрисів і формуванням
нових субрегіонов (країни Балтії, субрегіони Східної Європи й ін.). Це у
свою чергу розкриває можливості внутрішньої політичної творчості,
саморозвитку світової співдружності. Істотною його особливістю є
створення загальнолюдської політичної філософії, побудова світового
правопорядку, нової динамічної рівноваги, затвердження світових
політичних цінностей і інтересів. Все це не звільняє світову
співдружність від несбалансованності світових стратегічних інтересів,
урівнених розбіжностей у потенціалі регіонів і ін.

Розвитою спільністю є цивільне товариство кожної країни. Воно не
тільки є носієм предметно-практичної діяльності і пізнання в політиці,
але і прилучається до політичної діяльності або відчужується від неї.

Цивільне товариство суверенної держави як суб’єкт політики
може бути «відкритим» і «закритим».

«Відкрите товариство» має зрілі демократичні інститути,
механізми впровадження демократичних процедур, відкритість для народу
усіх владних дій, вольових актів, затвердження прав і свобод
особистостей, їхніх об’єднань і асоціацій, не є комунікативно-обмеженим,
припускає повагу до державного, національного і народного суверенітету.

«Закрите товариство» на відміну від «відкритого товариства»
примітивно і безперспективно у своєму політичному розвитку. Вичерпавши
всі ресурси, таке суспільство об’єктивно стає на шлях переходу до
«відкритого суспільства». Такий перехід означає еволюційне прямування
від спрощеної форми організації громадського життя до складної. Це
прямування проходить через кризові ситуації, політичні сплески протягом
тривалого політичного часу.

Розвиток політичного життя в значній мірі визначений тим,
наскільки активний такий суб’єкт політики, як народ. Політичне життя тим
активніше, організоване, цілеспрямоване, чим глибше народ усвідомлює
себе як спільність, чим сильніше соціально-політичні зв’язки, що
конституюють його як цілісну систему. Так, у Декларації про державний
суверенітет, прийнятої 16 червня 1990 року, підкреслюється, що Верховна
Рада виражає волю народу України, ставить ціллю суверенітет і
самоврядування народу України, що народ України є єдиним джерелом влади
в Республіці, а повновладдя народу реалізується на основі Конституції.

У сучасних умовах вершиною розвитку соціально-етнічних
спільностей є нація. В міру демократизації суспільства, розпаду імперій
нові соціальні сили ринуться заявити про себе як суб’єкти політики. Якщо
найбільше пригнобленими були нації, то в процесі демократизації активну
політичну позицію займають національні прямування як виразники
свідомості етносу, його потреб у корінних політичних змінах.

Нація як суб’єкт політики ринеться до власної державності,
створенню інфраструктури державної влади, розвитку контактів з іншими
націями, подоланню національних обмежень і міжнаціональних протиріч.

Важливе місце належить політичній суб’єктності таких значних
соціальних груп як класи. Рідко трапляються ситуації, коли якаcь
соціальна група рівною мірою контролює всі сфери. Частіше буває, що в
економічній і ідеологічній сферах домінує той клас, що у конкретній
історичній ситуації представляє прогресивні сили. У свою чергу,
застаріли політичні інститути контролюються представниками регресивного
класу (проте і тут бувають варіанти). Класи виявляють особливу
активність під час завоювання та утримання влади в суспільстві,
створення політичних організацій, формування політичних сил. У
економічно розвиненому суспільстві основними соціальними групами є такі,
що за чисельністю і впливом найбільші. Вони не належать ні до
найбагатіших, ні до найбідніших. У такому суспільстві відсутні
матеріальні полюси, а найбільше впливовим стає середній клас. У політиці
він є опорою демократичного режиму. В Ук раїні з розвитком ринкової
економіки середній клас є основою парламентаризму і сприяє формуванню
нового типу політики.

Крім класів, суб’єктность яких найбільш впливова в політиці, її
суб’єктами ринуться стати й інші соціальні групи. Група, що об’єднана
політичними інтересами і претендує на участь у процесі реалізації влади,
– це спільність індивідів, головна ціль яких – вплинути на схвалення
урядових рішень відповідним груповим інтересам. Асоційовані групи – це
високоорганізовані специфічні групи, що втілюють інтереси своїх членів.
Їхнім завданням є агітація, наприклад, серед членів Конгресу США на
користь того або іншого спеціального інституту, що сам безпосередньо не
може здійснювати таку агітацію, наприклад профспілки або комерційні
організації. Інституціональні групи – це підгрупи таких інститутів як
церква, армія, корпорації, політичні партії. Вони піклуються про
політичні інтереси відповідних інститутів: здійснюють агітацію в їхню
користь серед окремих членів уряду, наприклад, виступають як свідки під
час слухань у Конгресі США, беруть участь у пікетах і готують рекламу в
пресі, щоб збуджувати інтерес аудиторії до різноманітних проблем. Не
асоційовані групи не мають визначеної структури або процедури формування
інтересів. Вони контактують із членами уряду з метою надання допомоги
представникам слабо організованих соціально-демографічних, етнічних
груп. Аномічні групи – спонтанні, короткострокові, у складі яких
неорганізовані індивіди, що виражають свою незадоволеність під час
демонстрацій і хвилювань. Якщо група цього типу швидко не розпадається,
вона перестає бути аномічною і стає асоційованою, використовуючи для
своїх цілей насильницькі методи.

Дві основні соціальні групи, які концентрують у своїх руках
владу і виступають суб’єктами політики, є еліта і бюрократія. Джерело
їхньої сили і впливу полягає в тому, що певною мірою є стійкими і
стабільними групами. За змістом діяльності і функцій виділяють різні
види еліт, у тому числі, адміністративну, політичну, економічну,
партійну, військову, ідеологічну й ін. При всій згуртованості й
цілісності еліти всередині неї точиться постійна боротьба навколо
розподілу влади між окремими групами. Як суб’єкт політики еліта виконує
ряд функцій: приймає рішення з найважливіших питань, визначає цілі,
орієнтири і пріоритети в політиці, виробляє стратегію і тактику, створює
ідеологічні концепції, що обслуговують її політичний курс, консолідує
навколо себе політичні сили, керує політичними структурами й
організаціями.

Посередником між елітою і суспільством виступає така соціальна
група, як бюрократія. Бюрократія є необхідною у демократичному
суспільстві як сила, що забезпечує і сприяє його самозбереженню. У
такому суспільстві бюрократія як суб’єкт політики, виражаючи інтереси
народу, свою політичну діяльність спрямовує на самозбереження і розвиток
суспільства, його політичної системи. Бюрократія як суб’єкт політики
забезпечує дотримання демократичних принципів функціонування
суспільства, надає владу своєму представникові, який обирається і
наділяється необхідними повноваженнями, створює можливість переобрання
його або звільнення обраного керівництва на основі реального, а не
декларативного волевиявлення знизу або за рішенням вищої державної
влади, суворо дотримується законодавства. У випадку порушення цих норм
із боку бюрократії вона перетворюється на панівну силу незалежно від
конкретної форми влади. Такий суб’єкт влади відчужується від решти
суспільства, створює бар’єр між народом і владою, свою субкультуру,
спосіб життя і політичну поведінку. З бюрократії рекрутується нова
еліта.

Політичне життя суспільства зазнає впливу і таких соціальних
груп, як люмпенство, маргінали, які прагнуть виявити себе як суб’єкти
політики.

Люмпенство – це ледача, пасивно-заздрізна частина населення,
яка згодна жити будь-як, нездатна добре працювати ні за яких умов або
стимулів. Прагнення реалізувати свою політичну суб’єктность у люмпена
виявляється в тому, що він успішно експлуатує соціально-політичні
«завоювання» (ліквідацію приватної власності на робочу силу і талант,
«безкоштовність» соціальних благ і ресурсів, несправедливість зарплати,
поширення спекуляції і корупції тощо). Люмпени не задоволені державними
структурами, оскільки розуміють свою незатребуваність і нездатність до
такої роботи. Проте вони більше, ніж інші групи, ринуться до бунтів,
мітингів, легко піддаються провокаціям, створюють ідолів для поклоніння.
Юрба, як об’єкт чиєїсь політики зосереджує увагу винятково на
негативному, створює образ ворога. Люмпени проголошують боротьбу за
справедливість, ототожнюючи її із загальною злиденністю і зрівнялівкою.

Люмпенство – база демократії в її незрілих, первинних формах, що
має популістське забарвлення і тяжіє до охлократїї. Така демократія веде
до дестабілізації і розладу політичного організму.

Не сприяє політичній упорядкованості суспільства і така група,
як маргінали. Вони не здатні до самостійної політичної суб’єктности,
проте своєю деструктивною поведінкою впливають на політичні процеси і як
такі є суб’єктом політики.

Маргінали – це індивіди або групи, які або самі нехтують
суспільством, або суспільство зневажає їх, внаслідок чого вони
перебувають на «узбіччі» або за рамками характерних для даного
суспільства структурних підрозділів, норм і традицій. Маргінальність є
виразом специфічних відносин з існуючим суспільним ладом. До маргіналів
належать жербаки, нероби, повії, бомжи та ін. Це психологічно слабкі
типи. Активним стимулятором маргіналізації є страх. Маргіналам
притаманна охлократична свідомість, вони є руйнівниками правового і
морального клімату, носіями тоталітаристської і людоненависницької
ідеології.

Всі перераховані суб’єкти політики історично обумовлені. Їхній
вплив на об’єкти політики повинний відповідати вимогам часу. Доки
суб’єкт спроможний впливати на об’єкт політики, а його вплив забезпечує
прогресивний суспільний розвиток, доти його політичний час не буде
вичерпано, в іншому випадку він повинний зійти з політичної арени, і
тоді наступає час іншого суб’єкта політики.

§ 3. Об’єкти політики

На відміну від суб’єкта об’єкт політики є підвладною ланкою
єдності “суб’єкт – об’єкт політики”, однак це не робить об’єкт пасивним,
невпливовим. Його активність виявляєтся в тому, що він обмежує,
вимальовує потенційний простір політики, у рамках якого діє суб’єкт.
Реалії політичного життя свідчать, що суб’єкт і об’єкт політики часто
міняються місцями. Це доводить рухомість політичних відносин “суб’єкт –
об’єкт політики”. Зміни в них впливають на розв’язання суперечностей між
суб’єктом і об’єктом, сприяють виникненню нових якостей, розширенню
цілей. Зміни у функціонуванні суб’єкта і об’єкта політики забезпечують
перехід суб’єктно-об’єктної взаємодії у нову систему зв’язків і
залежностей.

Зміст політичної діяльності визначається не тільки метою, яку мають її
суб’єкти, але й типом об’єктів, на які спрямовані із зусилля.

Таких основних типів об’єктів політичних дій розрізняють два: політичні
інститути (владно-управлінські структури, політичні і правові норми) і
суспільно-політичні відносини.

Оскільки відрізняють різні рівні участі у політичному процесі,
тобто не однакові суб’єкти політичної діяльності, то це означає, що
існують і різні рівні прояву тих об’єктів, на які ця діяльність
спрямована. Першим рівнем є утворення і вдосконалення
владно-управлінських структур. Наприклад, створення такої владної
структури, як Рада, стало однією з передумов політичного панування
комуністичних партій в колишньому СРСР. І навпаки, перехід до
демократичних засад політичного устрою неможливий без заміни цих
структур іншими. Другий рівень охоплює формування громадсько-політичних
організацій і партій шляхом програм, статутів, декларацій тощо, втілення
їх у життя, вироблення політичних норм діяльності, які стають
політичними нормами у суспільстві. Третій рівень, що є об’єктом впливу
суб’єктів політичної діяльності, пов’язаний з законотворчою діяльністю,
в першу чергу, з укладанням і вдосконаленням конституції.

Регулювання суспільних відносин як об’єкта політичної діяльності
за своїм змістом може виступати в політичній практиці у двох формах.
Перша проявляється у здійсненні або модифікації політичних курсів
залежно від існуючих суспільно-політичних умов.

Другою формою є регулювання суспільних відносин як таких, тобто тих
засад, на яких базується весь політичний механізм. І одна, і друга форми
утворюють органічну єдність, бо зміна політичних курсів може призвести
або дати поштовх для зміни суспільних відносин, а їх зміна, в свою
чергу, неможлива без зміни політичних курсів. І все ж їх треба
відрізняти, оскільки в період радикальних суспільних перетворень
головним об’єктом є перетворення суспільних відносин, а в звичайний час
у центрі уваги знаходиться здійснення або певна модифікація політичних
курсів. Таким чином, об’єктом політики є політичні й соціальні відносини
і політичні інститути, що забезпечують функціонування політичної системи
суспільства.

Політичні об’єкти можуть бути індивідуальними і колективними за
своїм значенням та спрямованістю, внутрішніми та зовнішніми. Об’єкт у
політиці обмежує поле діяльності суб’єкта і стає елементом регулювання
процесу взаємодії між ними.

Звідси витікає відносність характеру взаємодії суб’єкта і
об’єкта у політиці. У політичному житті суспільства досить часто можливі
ситуації, коли об’єкт і суб’єкт обмінюються місцем, тому що політичні
відносини рухомі, динамічні і у залежності від того чи іншого
конкретного відношення виникають ситуації “перевертання”
суб’єктно-об’єктних взаємозв’язків. Тому між суб’єктом і об’єктом грані
не абсолютні. Вони взаємно переходять одне в інше і стають єдністю
протилежностей.

Об’єктом може стати будь-яка людська проблема, якщо вона стає
загально значною, загально колективною і потребує для свого вирішення
колективних дій людей, звернених до влади, мобілізації і організації
своїх інтересів. В залежності від конкретного об’єкта обирають різні
механізми і засоби для вирішення політичної проблеми, методи і ресурси,
ті матеріальні та ідеальні засади, що впливають на ступінь реальності
тих або інших політичних дій – фінансові засоби, наука, знання, стан
суспільного середовища, настрої мас, учасників політичного процесу та
інші фактори.

Серед різних феноменів суспільно-політичного буття чільне місце
посідає такий об’єкт політики як громадянське суспільство. Воно є сферою
спонтанного самовиявлення вільних громадян та добровільно створених ними
об’єднань, яка захищена відповідними законами від прямого втручання і
сваволі державної влади. Це не означає, що суб’єкти політики не
впливають на громадянське суспільство: цей вплив полягає у створенні
таких політичних умов, які забезпечили б вільний розвиток громадянського
суспільства.

Політичне життя суспільства в цілому також є об’єктом політики.
Суб’єкт політики прагне внести в нього цілеспрямованість,
організованість, забезпечити консолідацію навколо себе, мирне
функціонування. Це досягається шляхом урегулювання питань влади,
визначення ролі і місця її суб’єктів і механізму владарювання,
гармонізації та оптимізації відносин між масами і політичними лідерами,
організаційними структурами і силами, що беруть участь у політиці.
Об’єктом регулювання стає внутрішнє і зовнішнє політичне життя, державне
і партійне, формальне і неформальне, урегулювання їхніх зв’язків,
принципів функціонування. Організуючи політичне життя, спрямовуючи його
відповідно до певних цілей і напряму розвитку, суб’єкт політики формує
об’єкт власної політики – політичну систему, її структури – владу,
політичні відносини, політичну організацію суспільства, політичну
культуру.

Окрім діяльності в політичному просторі своєї держави суб’єкт
політики будує політичні відносини з іншими народами, їх політичними
системами. Отже, об’єктом політики стають світова політична система,
світовий політичний порядок, відносини між політичними системами різних
країн світу, а також між їхніми політичними об’єднаннями.

Зміни у розвитку об’єктів політики зумовлюють певні зрушення у
функціонуванні суб’єктів політики. Оновлені риси суб’єктів і об’єктів
змінюють і зміст зв’язків між ними. Такі зв’язки можуть набирати вигляду
координаційних, субординаційних, управлінських тощо. Розвиненість їх
визначається рівнем розвитку як суб’єкта, так і об’єкта політики.
Зміст взаємодії між суб’єктом і об’єктом політики може бути
найрізноманітнішим: він може охоплювати формування суспільної думки щодо
кандидатів на вибори, формування нової партії, демократизацію політичних
відносин, розробку і втілення певних політичних концепцій, удосконалення
владних структур тощо. Отже, зміст, структура і характерні особливості
політичних відносин, які виникають при цьому, розкривають політичну
атмосферу, в якій здійснюється політичний процес.

ГЛАВАУІ. ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО

Складовою становлення громадянського суспільства є відродження інституту
політичного лідерства. До появи політичних лідерів нового типу
спричиняється виникнення неформальних організацій, громадсько-політичних
рухів і народних фронтів, загалом, плюралізація політичного життя. За
новими лідерами йде маса. Політичні погляди і орієнтація таких лідерів
мають широкий спектр. І, з одного боку, нерідко саме від лідера
залежить, куди і як повернеться колесо історії, а з іншого – може
виникнути проблема насильства лідерів над масами. Тому необхідно знати і
розуміти, що являє собою феномен лідерства, а це, в свою чергу,
дозволить створити розвинені механізми, в тому числі правові, які б
захищали від насильства і сприяли найбільш ефективному функціонуванню
інституту лідерства.

§ 1. Лідерство як категорія політології

Проблема політичного лідерства сягає своїм корінням у давнину.
Геродот, Плутарх та інші античні автори приділяли головну увагу видатним
політичним діячам – монархам і полководцям, вбачали в них істинних
творців історії. У середині віки Н. Макіавеллі створив теорію, згідно з
якою люди є різними, але звички мають однакові, в масі своїй більше
схиляються до поганого, ніж до доброго. Головним, на думку мислителя, є
те, що в основі людської природи лежить інтерес, або жадоба влади й
наживи. Ідеалом лідерства для Макіавеллі був герцог Романьї Чезаре
Борджіа. У Макіавеллі навіть знаходимо перелік якостей лідера, згідно з
якою в політиці володареві слід удаватися до великих, віртуозних
шахрайств, зради, котрі, як гадав учений, вимагають мужності, особистого
впливу та авторитету. Макіавеллі вважав, що типовий політичний лідер –
правитель, володар, який для збереження свого панування і підтримки
суспільного порядку не гребує ніякими засобами, навіть аморальними.

Творцем історії, наділеним особливим талантом вважали
лідера Т. Карлейль та Р. Емерсон. Вчені були впевнені, що у видатних
особистостях найповніше виявляється божественне провидіння і творче
начало в історії. Ідею політичного лідера як надлюдини сформулював
Ф.Ніцше. На його думку, політичний лідер – це завжди сильна особистість,
наділена всіма можливими достоїнствами, яка здатна нав’язати свою волю
масам. Мислитель вказував на прагнення особи займати посаду лідера як на
природний інстинкт людини і зазначав, що лідер має право ігнорувати
мораль, культуру, політичні цінності. Сучасників Ніцше вважав утраченим
поколінням, його герої – це герої майбутнього. Людина мусить побороти в
собі всі якості, що ведуть до спокою та лінощів. Слід допомогти собі
позбавитися повсякденності, бути вищим за неї, щоб стати особою, здатною
володіти і керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення в
собі раба. Спрощений, вульгаризований підхід до концепції Ніцше
застосував фашизм, що призвело до неправильного сприйняття філософії
німецького вченого, наклало на неї тавро людиноненависницької теорії
(зокрема в колишньому СРСР).

На думку 3. Фрейда народні маси потребують авторитета так, як
сім’я потребує авторитетного батька.

За Г.Тардом, люди схильні діяти, наслідуючи поведінку яскравої
особистості, якою є лідер – як рушійна сила суспільного процесу, силою,
що спонукає та, до певної міри, скеровує розвиток людської історії. На
його думку, більшість населення не здатна до творчості, розуміння суті
історичного, політичного, соціального, розвитку, і тому цю роль виконує
лідер.

Марксисти розглядають політичне лідерство в контексті історичної
необхідності і класових інтересів. У такому розумінні лідер обслуговує
інтереси класу, що висунув його на політичну арену, не претендуючи на
особисті досягнення, а у випадку порушення традиції він може бути
усунений тим же класом, тобто можливості лідера були обмежені історичною
необхідністю і класовими інтересами – він виступав як найбільш здібний,
свідомий та умілий виразник волі класу.

Подібна увага політичних мислителів різних часів до проблеми
політичного лідерства не є випадковою. Лідерство має надто широкі
об’єктивні засади. Явища, що вкладаються у поняття лідерства, можна
спостерігати не лише в суспільстві, а й у природі, зокрема у світі
тварин, які ведуть колективний, стадний спосіб життя (оленів, мавп,
вовків та ін.) і серед яких виділяється досить сильний і рішучий вожак,
здатний повести за собою все стадо. Що ж до людських спільностей, то
тут історія переконливо свідчить, що роль політичних лідерів є досить
значною. Кожна історична епоха потребує і народжує свого лідера, якій
найбільше відповідає вимогам часу.

Так хто такий лідер і що ж таке лідерство ?

“Лідер” у перекладі з англійської означає ведучий, той, хто керує іншими
людьми; це особа, спроможна впливати на інших з метою інтеграції
загальної діяльності, спрямованої на задоволення інтересів даної
спільності. Термін “лідер” має, як мінімум, два значення:1) індивід
-той, хто має найбільш яскраві якості (“корисні” для даної групи),
завдяки яким його діяльність є найпродуктивнішою. Наприклад, реакція,
швидкість у спортсмена; 2) особа, за якою дана спільність визнає право
прийняття рішень, найбільш значущих з точки зору групового інтересу.
Вона здатна об’єднати людей для досягнення групових цілей. Лідери
очолюють, ведуть за собою різні людські спільності – від невеликих груп
людей до товариств державного рівня.

Становлення та функціонування лідерів – це об’єктивне та універсальне
явище. Об’єктивне тому, що будь – яка спільна діяльність потребує на
організацію, виробку найбільш припустимих шляхів досягнення цілей. Ці
функції виконують люди, у яких вірять, які користуються авторитетом,
люди високоактивні та енергійні. Універсальне – тому, що на лідера
потребують усі види суспільної діяльності людей, групи, організації,
рухи. Можливо казати про лідерів у політиці, бізнесі, науці, мистецтві,
релігії, у партіях, профспілках, родині, студентській групі і т.ін.

Поняття “лідер” дуже широке, воно містить у собі багато характеристик.
Про лідера говорять як про людину, за якою йдуть без примусу; як про
авангард групи, який завдяки своїй енергії користується довірою та
підтримкою; як про людину, яка керує іншими людьми, які за особистим
бажанням йдуть за ним. Дане товариство визнає за лідером право керувати.
Лідер той, хто вирішує за інших, визначає програму дій групи.

Таким чином, “лідер” – це ведучий, вождь, керівник. Отже, слід
розрізняти поняття “лідер” і “керівник”. Так, політичний керівник також
визначає мету політики і засоби її досягнення. домагається реалізації
певної стратегії і тактики. Проте він діє так, тому що призначений або
вибраний на керівну посаду. Звичайно, він може бути при цьому справжнім
лідером, що є кращим варіантом. Але можлива і відсутність у політичного
керівника, як в особи, якостей лідера. Крім того, якщо керівник
призначається, то лідер висувається стихійно.

Потреба в лідері виникає тоді, коли ситуація, до якої залучена велика
група людей, потребує оцінки, щоб сама група або хтось від її імені
виконав необхідні дії. У невеликих групах лідерство може носити
неформальний характер, переходити від однієї особи до іншої залежно від
ситуації. У великих та організованих групах, як правило, виникає
потреба і необхідність офіційного лідерства.

Лідерство як соціальне явище внутрішньо притаманне природі людини. Вже
на перших етапах розвитку людства його існування було неможливе без
формування і взаємодії тих чи інших моделей групової поведінки. А це
обумовило вибір такого порядку суспільного життя, у якому ведучу роль
грали люди із досвідом, сильні, умні, які отримали визнання, довіру,
авторитет серед своїх спів племінників.

“Лідерство” – це один з механізмів інтеграції групової діяльності, коли
індивід або частина групи виконує роль лідера, тобто об’єднує, направляє
дії групи навколо індивіда або певної її частини, що грає роль
керівника. Лідерство – це складний механізм взаємодії лідерів та тих,
хто йде за ними. Головними складовими частинами цього поняття є :
здібність лідера точно оцінювати ситуацію, знаходити правильні рішення
завдань, що стоять, впливати на розум та енергію людей в цілях
мобілізації їх на виконання будь-якого рішення. Лідерство, як особовий
механізм взаємодії лідера і членів тієї чи іншої спільності, передбачає,
що останні приймають і активно підтримують його рішення і дії, свідомо
та добровільно підкорюються йому.

Таким чином, “лідерство” належить до числа широких, комплексних понять.
З одного боку, воно передбачає генерування лідером нових ідей, активний
та дійовий вплив на людей, керування ними; з іншого боку, воно
грунтується на вірі у лідера, підкоренні йому, готовності людей
слідувати за ним, брати участь у виконанні завдань, які ставлять перед
ними.

Крім того, важливо підкреслити, що лідерство відображає об’єктивну
необхідність в організації спільної діяльності людей. Суспільний
характер праці передбачає погодженість, координацію, регулювання
індивідуальних трудових зусиль людей. Цю функцію по упорядкуванню та
управлінню суспільними процесами і здійснює інститут лідерства. Він
керує міжособистими відносинами, об’єднує та координує індивідуальні
зусилля людей. Тому лідерство існує скрізь, де є групова, колективна
діяльність. Лідерство – ведуча ознака усіх організацій. Не дивовижно, що
воно таке ж давнє, як і людство.

Отже, лідерство – це своєрідна соціально-історична потреба людей в
організації своєї діяльності. У сучасній політології воно не має
однозначного тлумачення. Існує декілька різних підходів до визначення
лідерства : “вплив, авторитет, влада і контроль над іншими” (Едінгер);
своєрідне підприємництво, що здійснюється на політичному ринку, де
підприємці” у конкурентній боротьбі обмінюють свої соціальні програми і
способи розв’язання суспільних завдань на керівні посади (Опенгеймер,
Фроліх та ін.); символ спільності і зразок політичної поведінки групи,
здатний реалізувати її інтереси з допомогою влади (Амелін, Баталов);
набір особистісних соціально – психологічних якостей лідера (Херманн,
Дженінгс); “функція певної ситуації” (Рісмен, Фромм).

Конкретний зміст та форми прояву лідерства багато в чому визначені рядом
об’єктивних та суб’єктивних факторів. Серед них : умови конкретної
ситуації; соціальне положення лідерів та тих, хто йде за ними; їх
психологічні особливості.

Американський історик Р. Такер виділяє три основні фази-функції в
діяльності лідерів: 1) функція оцінки. Від лідера завжди чекають
об’єктивної, мудрої, а головне – своєчасної оцінки подій; 2) пропонуюча
функція. Лідер пропонує повну політичну лінію, тобто напрямок дій, який
вирішуватиме проблемну ситуацію в інтересах групи; 3) мобілізуюча
функція. Лідер покликаний досягти підтримки групою даного ним визначення
її становища і запропонованого плану дій.

Ці функції можна назвати відповідно діагностичною, стратегічною і
політико – виконавчою.

Однозначне розуміння лідера як людини, котра завдяки своїм особистим
якостям має переважний вплив на членів соціальної групи, дає підстави
сформулювати загальне поняття, яке єднає спільний предмет
науково-теоретичних пошуків – політичний лідер. Політичне лідерство
-процес міжособистісної взаємодії, в ході якого авторитетні особи,
наділені реальною владою або можливостями політичного впливу на людей,
здійснюють легітимний вплив на суспільство чи певну його частину, які
добровільно віддають їм частину своїх політико – владних повноважень і
прав.

Кожному етапу суспільного розвитку, кожній соціальній групі, політичній
системі й політичному режиму властиві свої методи формування, виховання
й рекрутування політичних лідерів. За умов тоталітаризму й авторитаризму
лідерів у сучасному загальнодемократичному розумінні не існує, а є
диктатори, номенклатура і бюрократія, які прориваються до влади не за
законами політичного лідерства, а за своїми власними правилами
“захоплюючого права”, використовуючи монополію на знання, організацію й
засоби виробництва.

В Україні теоретичного дослідження політичного лідерства як проблеми
політології не існувало протягом усього сімдесятилітнього
радянсько-тоталітарного періоду її історії. І лише з досягненням
незалежності й можливостей для самостійного державотворення політичне
лідерство опинилося у центрі уваги політичної науки і практики.

В умовах демократизації політичних сил значно розширилося тлумачення
самого лідерства. До політичних лідерів останнім часом відносять не лише
тих, хто обіймає офіційні керівні посади у державі, а й популярних й
впливових учасників політичного життя або регіональних політичних
керівників, які діють сміливо, по-новаторському й незалежно. Тому
політичним лідером можна вважати будь-якого учасника політичного
процесу, “який прагне і здатен консолідувати зусилля оточуючих і активно
впливати (в межах території, міста, регіону, країни) на цей процес
задля досягнення означених і поставлених ним цілей” (Д.Видрін).

Політичне лідерство має визначені ознаки:1)наявність власної політичної
програми, уміння реалізувати її; 2)популярність, авторитет,
відповідальність. Тільки той, хто спроможний узяти на себе
відповідальність, і може виступати в ролі лідера; 3)постійно усією своєю
практикою доказувати право на лідерство і виправдувати кредит довіри.

Політичне лідерство існує на трьох соціальних рівнях.

1.Лідерство на рівні “малої групи”, об’єднаної політичними інтересами
(наприклад, групи осіб, складаючих верхівку влади у державі). Воно являє
собою механізм інтеграції групової діяльності, в якому лідер спрямовує
та організує дії групи, яка ставить лідеру певні вимоги. Лідерство цього
рівня притаманне всім суспільствам.

2. Лідерство на рівні політичних рухів. На даному рівні лідер повинен
бути особою, з якою певні верстви населення пов’язують можливості
задоволення своїх інтересів. У такому випадку принципове значення має
здатність адекватно відображати інтереси частини населення, яка його
підтримує, тобто сформулювати політичні вимоги, визначити тактику
боротьби та ефективні засоби їх задоволення. Тоді лідерство виконує не
тільки інтегративну, але й прагматичну функцію.

3. Лідерство, подане у вигляді соціального інституту. діючого в
особистих відносинах. Цей рівень характеризується деяким типом
політичної поведінки – лідерство тут передбачає взаємне задоволення
інтересів як лідера, так і його прихильників. Його діяльність
визначається певною мірою тією політичною культурою, яка є характерною
для даного суспільства.

На всіх рівнях політичне лідерство реалізується такими функціями: 1)
інтегративною – об’єднання інтересів певних верств населення навколо
конкретної політичної програми; 2) координаційною – координація
діяльності трьох владних інститутів – парламенту, адміністрації, суду;
3) прагматичною -втілення цілей і завдань, що стоять перед суспільством,
у конкретні програми дій.

Чим же відрізняється лідерство в “малих групах” від лідерства у
національному масштабі?

Лідерство у національному масштабі – це дистанційне лідерство
(лідер та його послідовники не мають прямих контактів, їх відносини
опосередковані засобами масової інформації, організаціями, людьми;
корпоративне лідерство -лідери лише пропонують рішення, які були
розроблені колективами професіоналів. У будь-якій сучасній країні лідер
-суто символічна фігура, його функції виконують інші особи. Вся
бюрократична машина працює незалежно від зміни лідера. Лідери змінюють
один одного, змінюються команди президентів, але сутність залишається
постійною; багаторольове лідерство -лідер орієнтується на очікування
свого безпосереднього оточення, політичної партії, виконавчого апарату,
врешті, широкої публіки, і його завдання – підтримувати ці проти річні
орієнтації в певній рівновазі.

За наших часів лідерство існує в малих і великих організаціях, в усіх
сферах життя: економічній, культурній, спортивній, навіть у злочинному
середовищі. Лідерство притаманне різним формам соціально-політичної
організації. Чому ж одні стають лідерами, а інші ні?

Сучасна політологія дає кілька пояснень цьому.

Заслуговує на увагу теорія особистих якостей, згідно з якою лідер є
людиною з відповідними соціально-психологічними рисами (почуттям гумору,
такту, вмінням привертати до себе увагу та ін.). Звичайно, особисті
якості відіграють тут істотну роль. Проте, перебільшуючи даний фактор,
трактуючи поняття лідера тільки як явище біопсихологічне, поза
соціально-економічною зумовленістю, ця теорія не може достатньою мірою
з’ясувати проблему політичного лідерства. Пропонується підхід, при якому
особа проголошується як функція ситуації. Поведінку лідера, його
позиції, прийнятні в одній ситуації, не можна використати в іншій. За
певних умов на посаду лідера підходить одна особа, за інших – друга
людина.. В рамках даної теорії цікаві висновки роблять Е. Фромм та Д.
Рісмен. Вони вважають, що лідером може виступати безпринципна людина,
яка є “функцією ситуації”, керівником, що підкоряється обставинам. Е.
Фромм називає подібного керівника “людиною ринкової ситуації”, що
розцінює себе як товар, який необхідно продавати відповідно до
кон’юнктури. Д. Рісмен визначає такого лідера, як “людину зовнішньої
орієнтації”. Але лідер може оволодіти ситуацією, використати або
повернути її на свою користь. Ця обставина є слабким місцем зазначеної
теорії. Поширена точка зору, що лідером стає людина, яка найбільш
успішно орієнтується на інших. Тобто той, хто хоче сягати лідером,
повинен враховувати існуючі звичаї або домінуючий характер традицій, що
дало б йому змогу зайняти без напруження або ризику керівну посаду.

Всі перелічені теорії (як і інші) дещо необ’єктивні, бо використовують
односторонній погляд на проблему. Найбільш повну характеристику може
дати “синтетичний” підхід, який повинен враховувати як риси лідера і
його оточення, так і специфічні умови, за яких вони діють. Хоча не можна
не погодитись із думкою багатьох політологів, що єдину, універсальну
теорію лідерства створити, мабуть, не можна, оскільки саме це явище дуже
різноманітне, залежить від історичних епох, особливостей лідерів та їх
груп, багатьох інших факторів.

§ 2.Типологія політичного лідерства

Кожний політичний лідер має специфічні риси характеру, методи взаємодії
з прихильниками та виборцями, засоби досягнення поставленої мети тощо.
Виходячи з різних критеріїв, можна відрізнити деякі типи політичних
лідерів.

Найбільш поширеною і майже класичною є типологія політичного лідерства,
яку розробив Макс Вебер. Він виділив три основних типи лідерства,
підкресливши, що реально “чисті” типи рідко зустрічаються, і пов’язав їх
із типами влади (правління).

1.Традиційне лідерство, що властиве традиційному правлінню. Воно
передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала
завжди. Влада правителя пов’язана з традиційними нормами, на які він
посилається, організовує свою діяльність. Правитель, який зневажає
традиції, може втратити і свою владу.

2.Раціонально-легальне лідерство означає вибір політичного лідера через
демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання яких
він несе відповідальність перед виборцями.

3.Харизматичне лідерство (харизма – винятковий дар, талант, властивий
людині), при якому влада над іншими грунтується на вірі, що правитель
має особливі магічні здібності. Люди вірять, що він покликаний
виконувати якусь наперед визначену місію. Це зумовлює покірність
підлеглих. І тут влада залежить від особистих якостей правителя, а не
від безособового права. Підлеглі вірять, що харизматичний лідер принесе
бажані, нове. Саме такими правителями М. Вебер вважав керівників

революцій; ДОСВІДЧЕНИХ ДАЛЕКОГЛЯДНИХ ПОЛІТИЧНИХ ДІЯЧІВ, релігійних
лідерів.

Взагалі, феномен харизматичного лідерства був для Вебера найбільш
цікавим; бо він заснований на вірі, а не на якихось звичаях або
настановах. Харизматична особа здійснювала владу в різних політичних
системах: Ю. Цезар – у римській імперії, Наполеон – у Франції, Гітлер –
у Німеччині, Муссоліні -у Італії, Ленін – у Росії, Мао – у Китаї і т.
ін. Якщо традиційні раціонально-легальні типи лідерів надають
політичній системі стабільності, та харизматичний лідер здатний
зруйнувати традиції та діючі закони, щоб встановити “новий порядок”
Харизматична особа створює труднощі і при успадкуванні влади. В одних
випадках вона сама призначає спадкоємця (як це нещодавно було у
Північній Кореї). Якщо цього немає, то після смерті лідера різко
загострюється боротьба за владу, вакантне місце заповнюється довго і
важко.

Сучасна політична наука намагається типологізувати політичних лідерів за
їх професійними і соціальними рисами, груповими функціями у контексті
політичних ситуацій.

Теорія рис наголошує на том, що лідер повинен мати сукупність визначних
рис, що є необхідною нормою, яка і дає змогу визначити певну особу як
лідера. Ці вимоги відображають ступінь переваги окремої особи над іншими
людьми. Необхідна кількісна перевага, глибше та масштабніше мислення,
можливість швидко знаходити вихід із певних ситуацій т.д. Якісна
перевага – це продуктивність ідей. Людина мусить оволодіти вмінням
уникати, а в разі необхідності розв’язувати конфлікти; мати “підхід” до
людей, до їхніх проблем і питань, що потребують вирішення. Лідерові слід
мати високій рівень інтелекту, нестандартне мислення; уміло вирішувати
весь комплекс вище означених питань, беручи до уваги не лише поточну
ситуацію, а й можливі наслідки своїх дій у майбутньому. Нову ідею лідер
повинен або вдосконалити, або відкинути. Так, представник цієї теорії
Е.Богардус стверджує, що лідер виділяється з оточення людей енергією,
розумом і характером. Він також вважає, що до необхідних рис лідера
треба віднести почуття гумору, а також здатність привертати до себе
увагу.

Р.Стогділл доповнює цю теорію, розкриваючи феномен лідерства через
такі параметри: риси особистості лідера, відносини між ним і його
послідовниками, рівень влади та масштаб завдань, які він виконує.
Р.Стогділл виділяє такі стилі керівництва, як авторитарний – особистий
вплив, що спирається на погрозу сили, і демократичний -залучення членів
групи до управління діяльністю.

Існує типологія лідерства, пов’язана з особливостями їх політики, яку
запропонував Г. Лассуел. Тут виділяються лідери-адміністратори,
агітатори, теоретики. Вождями-агітаторами керує почуття провини, вони
шукають полегшення долі людей через такі механізми, як викривання
помилок інших. Лідери-ідеологи – це індивідууми, які зазнали втрати
багатьох ідей. Лідери-теоретики схильні до теоретизування, вміють
поборювати тривогу. перетворюючи її у слова, заяви і маніпулюючи ними.

В. Хагеман виділяє “консервативний” та “революційний” типи лідерів.
Перший у своїй діяльності спирається на традиційні настанови та норми,
другий – основні свої дії спрямовує на їх зміни, тому мусить мати
особливі риси характеру.

Р. Такер поділяє лідерів за мірою їхнього впливу на суспільство на
“реальних” і менеджерів. Перші – це лідери герої. другі – ті, які майже
не впливають на хід подій. Дві категорії лідерів – перетворювачів та
дільців – розглядає Дж. Берне. Лідери-перетворювачі діють в ім’я
реалізації своїх глобальних. ідей, лідери ділки, навпаки, чинять
“тут і негайно”, концентруючи свою увагу на деталях, незважаючи на те,
яким повинно стати суспільство в остаточному підсумку. Дж. Берне також
пов’язує ці типи лідерів з наявною ситуацією і середовищем, де
відбувається їхня діяльність.

Цікаву типологію політичного лідерства запропонував Є. Вятр. Вона
грунтується на психологічних рисах і типах поведінки політичних лідерів
і постає у такому вигляді: виходячи зі ставлення до ідеології власного
руху відрізняють “чисті” типи лідера-ідеолога та лідера-прагматика;
за ставленнями до власних прихильників існують лідер-харизматик та
лідер-представник (перший формулює, другий виражає волю тих, хто за ним
стоїть); за ставленням до противників лідери бувають угодовцями, що
прагнуть до пом’якшення конфлікту і пошуку компромісних рішень, а також
фанатики, які намагаються навмисно загострити конфлікт і знищити
противника будь-що; за способом оцінки дійсності виділяють “чисті” типи
відкритого лідера та лідера-догматика. Є. Вятр слушно вважає, що ці
чотири дихотомії “чистих” типів лідерів взаємно не пов’язані, тобто
окремі типи виявляються в різних сполученнях.

Крім зазначених авторитарного та демократичного, можна додати до
типології лідерства за критерієм стилю такі типи як формальний, коли
лідер обирається чи призначається, і неформальний, коли лідерство
виникає на основі особистих відносин учасників.

Викликає інтерес типологія зовнішньо політичних лідерів М. Харман, хоча
сам підхід може бути використаний для характеристики лідерства взагалі.
Згідно з цією типологією виділяються чотири основних типи лідерів:
лідер-“знаменосець” – видатна людина, що має власне бачення дійсності,
власний погляд на події та шляхи їх розвитку; лідер-“службовець”
виступає у ролі виразника інтересів своїх прихильників, виборців, діє
від їх імені – такі лідери схильні до популізму; лідер-“торговець”
схожий на продавця товару, який прагне умовити покупця купити товар. Цей
тип лідера повинен запевнити осіб, які “купують” його ідеї або плани,
щоб залучити людей до їх здійснення; лідер-“пожежник” швидко реагує на
ті проблеми, що постають перед суспільством, відгукується на події і
проблеми, діє відповідним чином.

На практиці більшість політичних лідерів включають в себе всі ці чотири
типи в різних комбінаціях.

Для вітчизняної історії особливий інтерес має розподіл політичних
лідерів на дві категорії: лідерів-фанатиків і лідерів-честолюбців.
Лідерам-фанатикам притаманне честолюбство, але воно потрібне для
досягнення будь-якої вищої мети. Їм необхідна влада для реалізації
маніакальної ідеї. Характерним типом лідера-фанатика можна вважати В.Г
Леніна, який не прагнув до самопіднесення, його культ сформувався лише
після смерті.

Лідери-фанатики з’являються тоді, коли вони висувають ідею, якої
суспільство потребує і хоче в неї вірити. Свідомість таких лідерів
підлегла ідеї спасіння та виживання людства, при цьому життя конкретної
особи не має ніякої цінності.

Для лідера-честолюбця ідея є засобом захоплення влади. Він шукає ту,
спираючись на яку зможе перемогти. В цьому процесі він змінює свої
переконання, ошукує, заперечує сам собі. Особисте “Я” для нього вище за
будь-яких ідеалів.

Нарешті, слід сказати, що історичний досвід свідчить:

навіть видатні політичні лідери не могли творити історію за своїм
свавіллям, бо їх задуми суперечили суспільному розвиткові. Однак не
можна і недооцінювати ролі суспільних лідерів: вони можуть значно
впливати на його хід. Особливо величезною є роль лідера у переломні
моменти історії, коли потрібно швидко прийняти рішення, правильно
визначити конкретні завдання. Але основне призначення лідера -викликати
активність мас, усунути їх пасивність, залучити всіх членів суспільства
до управління ним.

У сучасному світі, в якому провідною є тенденція подолання
тоталітаризму, роль інституту індивідуального політичного лідерства
зростає. Це стосується також України. Становлення інституту
політичного лідерства тут має специфічний характер уже тому, що
подолання тоталітаризму відбувається водночас з національним
відродженням, становленням демократичної президентської
республіки. Істотними чинниками є також політична і поліконфесійна
структури населення, регіональні відмінності в його соціальному складі,
в політичних орієнтаціях. За цих умов не бувати без
загальнонаціонального лідера. Саме ним об’єктивно може стати президент –
глава держави, обраний на основі волевиявлення народу, здатний бути
виразником національних інтересів, людиною, що виправдовує покладену на
нього історичну місію. Своє історичне покликання він зможе реалізувати
за умови підтримки його всіма політичними силами, метою яких є розбудова
незалежної могутньої держави.

ГЛАВА У. ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА

У межах елітарного підходу та стратифікації сучасних суспільств
політична роль і потенції окремих груп соціуму, їх здатність до
утримання й легітимації влади розглядається специфічним чином. Так
складалася елітарна парадигма політології.

§ 1. Поняття та головні теорії політичної еліти.

Поняття “еліта” походить від французького elite – кращий, вибраний,
добірний. Починаючи з ХVII сторіччя його стали застосовувати для
найменування людей, що є вибраними, перш за все найвіщої знаті. В
Англії, як свідчить Оксфордський словник 1823 р., терміном “еліта”
називали вищі соціальні верстви суспільства. Однак, поняття “еліта” у
соціальних науках до кінця ХІХ – початку ХХ ст. не було широко
розповсюджено.

Політичну еліту традиційно трактують як найвищу за
соціально-політичним статусом, відносно привілейовану, автономну групу,
що складає меншість суспільства, якій притаманні ті чи інші видатні
політичні, соціально-економічні і психологічні властивості та яка
безпосередню бере участь в прийнятті та здійсненні рішень щодо
реалізації державної та іншої політичної влади.

Синтезуючи більшість існуючих думок, “еліту” можна визначити як вузьке
і досить закрите коло людей із відносно постійним і кількісно обмеженим
складом, яке об’єднано міцними внутрішніми зв’язками та має певні
переваги щодо оточення. Таким чином, політична еліта — це найбільш
впливова частина правлячої соціальної верстви (класу), яка активно
впливає на реалізацію її інтересів у владі, в політиці та, взагалі, у
суспільному житті.

На думку іспанського політолога Л.С.Саністебана, політична еліта завжди
є “організованою меншістю, що володіє владою”. З цього слідує висновок,
що будь-яка політична еліта є за природою олігархічною, отже процеси
елітарізації суспільства олігархічні за своєю суттю. Це не суперечить,
зокрема, й етимології поняття “еліта”. Ці роздуми мають сенс, бо хоч
еліту породжує велика і впливова частина соціуму, проте остання не
завжди може взяти її (політичну владу) під свій власний контроль; тобто,
еліта має змогу максимізувати чи монополізувати свій вплив. Ці
можливості посилені тим, що в її руках зосереджені найбільші матеріальні
ресурси, техніко-організаційні засоби, джерела і засоби інформації,
фінансові кошти, та й склад еліти з найбільш впливових представників
найвищих соціальних кіл у змозі сприяти цьому.

Теорія еліти – це сукупність соціально-політичних концепцій, які
стверджують, що необхідними складовими будь-якої соціальної структури є
найвищі привілейовані верстви, правляча меншість, що панує над іншим
населенням.

У добу античної філософії елітарну концепцію найбільш чітко сформулював
Платон, який раніше виступав проти наближення демосу (народу) до
управління державою, вважаючи його “натовпом”, який є ворожім мудрості.
Платон поєднував доброчинність, мужність, розум та інші чесноти як
найвищі гідності людей, що належать до аристократії та знають як правити
державою.

Пізніше елітистську парадигму було поповнено аналітичними розробками
інших відомих мислителів – Н.Макіавеллі, Ф.Ніцше, О.Шопенгауера. Однак
як цілісна система поглядів та концепцій елітизм склався у першій
половині ХХ ст., завдяки працям Вільфредо Парето, Гаетано Москі та
Роберта Міхельса.

Італійський соціолог В. Парето (1848-1923) у своїх поглядах виходив з
того, що світом за всіх часів правила і має правити вибрана меншість,
яка наділена видатними соціальними і психологічними якостями – еліта.
Для Парето еліта – це люди в будь-якій галузі діяльності, але такі, що
мають найвищі індекси якості у своїй сфері.

Головна теза Парето полягає в тому, що люди надзвичайно відрізняються
одне від одного за розумом, талантами, працелюбством, духовним
багатством. Таким чином, сукупність осіб, яких вирізняють видатні
результати чи високі показники у певній галузі життєдіяльності, і
складає еліту. В.Парето поділяє еліту на “правлячу”, що безпосередньо чи
опосередковано (але ефективно) здійснює управління, і “неправлячу” –
контреліту, людей, які володіють характерними для еліти ознаками та
якостями, але не мають доступу до керівних функцій через свій статус й
інші різні перепони. За галузями життя (діяльності) Парето визнає
існування не тільки політичної, але й художньої, наукової, економічної,
промислової еліти тощо. Він сформулював закон “циркуляції еліти”.

Г. Моска (1858 – 1941), італійський політолог, доводив неминучість
розподілу будь-якого суспільства на дві нерівні за соціальним станом і
роллю верстви — клас керівників і клас керованих. Правлячий клас
фактично виправдовує свою владу, спираючись на певні універсальні
моральні принципи, які відповідають його інтересам і цінностям. Г.Моска
також аналізує проблему формування (рекрутування) політичної еліти та її
специфічних якостей. Важливішим критерієм формування керівного класу є
здатність до управління іншими людьми, тобто організаційні здібності, та
матеріальні, моральні й інтелектуальні переваги. Г.Моска також зробив
свій внесок до проблеми динаміки еліти; постійні зміни в політичній
еліті він бачить у двох тенденціях: перша – аристократична, яка
виявляється у прагненні правлячого класу якщо не юридично ввести
спадкоємництво свого положення; друга – демократична, означає оновлення
політичної еліти через вибори і т.ін. найбільш активними і здатними до
управління представниками нижчих прошарків. Особливістю такої динаміки є
те, що через посилення аристократичної еліти може деградувати до
автаркії, тобто закриватися (“ефект фортеці”); а посилення другої
тенденції, відповідно, формує так звану “відкриту” демократичну еліту,
що визнає сучасні механізми ротації, демократичного представництва і
контролю.

Німецький політолог Р.Міхельс (1876 – 1936) зробив значний внесок у
розвиток теорії політичної і, зокрема, партійної еліти. По-перше, в його
роботах отримав подальший розвиток організаційний підхід, що
запропонував Моска, до пояснення головних важелів елітарної влади. Сама
організація суспільства потребує елітарності та закономірно відтворює
її.

По-друге, Роберт Міхельс, вивчивши внутрішнє життя німецької
соціал-демократії, започаткував так званий “залізний закон олігархії”
щодо політичних партій, який обгрунтовує видділення і захоплення влади
правлячою верхівкою партії як незворотній процес. Його теоретичні
наробки створили великий вплив на сучасну політологію, зокрема,
упередили наступні дослідження щодо виявлення причин корупції правлячої
верхівки політичної влади.

У суспільстві також діють закони олігархізації, бо утворення великих
організацій, структур неминуче веде до виокремлення і формування еліти,
адже керівництво ними не може здійснюватися усіма рядовими членами. Як
наслідок, здійснюється виділення керівного ядра і управлінського
апарату, які поступово та нездоланно виходять з-під контролю керованих
(громадян, партійців тощо), відриваються від них та підкоряють політику
власним інтересам.

Можна констатувати, що в сучасну епоху геополітичного поширення (навіть
нового ренесансу) демократичних ідей, відродження усталених ліберальних
цінностей, ідей рівності (особливо соціальної) все ж таки залишається
дещо ілюзорним через відомі історико-політичні події на євразійському
континенті наприкінці ХХ століття. Цим пояснюється, що елітарна
парадигма в політології продовжує розвиватися й поширюватися:
з’являється багато нових соціально-філософських течій, які грунтуються
на ідеї первинної ролі в політичній діяльності еліти суспільства
(наприклад, традиціоналізм, неофашизм, плюралізм еліт та інші), вважаючи
участь народу в управлінні державою непотрібною.

Американська політологія 40-60-х років розвиває теорію еліт під
тогочасним гаслом “занепаду американської демократії”. В цьому контексті
провалились дослідження технократів Дж.Бернхейма (“Ера організаторів”),
Дж. К.Гелбрейта та особливо Райта Міллса (“Владна еліта”,1956), який
препарує еліту влади у трьох площинах: єдність еліти, однорідність еліти
та аристократизм еліти. Зокрема, Р.Міллс структурний склад еліти
представляє таким чином: політична верхівка (президент, його радники,
вища адміністрація); економічна верхівка (керівники транснаціональних
корпорації); військова верхівка (командування та стратеги Пентагону). На
його думку, ці три групи верхівки і утворюють “трикутник влади”. Його
характеризують споріднені процеси формування, серед них – спільність
шляхів досягнення соціального статусу еліти, взаємозмінність між членами
трьох груп верхівки, велика внутрішня гнучкість та можливість
“циркуляції”, врешті – високий рівень закритості еліти стосовно
проникнення до її лав чужорідних елементів та осіб. Через останнє, як
відомо, забезпечується “аристократизм” еліти, яка суворо зберігає свою
ідентичність.

Фактично Р.Міллс започаткував теорію “плюралізму еліт” у суспільстві,
який є наслідком соціальної стратифікації, а кожна страта фактично
виокремлює та формує власну еліту. Кожна з елітарних груп здійснює
панування і контроль у своїй галузі діяльності, але в той же час не
здатна домінувати у всіх сферах життя суспільства. Між ними виникає
конкуренція, що запобігає монополізації влади і засобів контролю.

У 70-80-роки Роберт Даль (США) і Раймон Арон (Франція) продовжують
опрацьовувати теорію плюралізму еліт, обгрунтовуючи рух еліт від
олігархії до “поліархії”. Замість того, щоб аналізувати структури еліти
у масштабах всього суспільства, Р.Даль вдається до оцінки трьох типів
управлінських рішень, що приймаються місцевою владою, з тим, щоб
порівняти наміри та отримані результати. Це дозволило йому специфічно
висвітлити шлях від абсолютної олігархії до функціональної “поліархії”
через період влади “патриціїв” (номенклатурного істеблішменту), добу
“підприємців” та період влади “екс-плебеїв”.

Поліархічному типу влади притаманні риси “розсіяної нерівності”,
з’являється новий “ресурс влади”, сутність якого — не багатство і не
соціальний статус, а популярність, що конче потребує громадянської
легітимації. Функціонування “поліархії” припускає наявність плюралізму
еліт (політичної, економічної, адміністративної, профспілкової тощо),
які мають свої власні “резерви” досягнення влади, конкурують і
спілкуються, розподіляють сфери впливу — це найбільш новітні оцінки
елітарної теорії за сучасних умов розвитку суспільства і політики.

Узагальнюючи риси концепцій плюралізму еліт такі:

1. В суспільстві існує множина еліт; їх вплив обмежено специфічною
галуззю життєдіяльності; жодна з них не здатна домінувати у всіх сферах
життя. Отже, заперечується наявність еліти як єдиної привілейованої і
відносно обмеженої верстви.

2. Елітні групи знаходяться під контролем “материнських” соціальних
шарів (страт), що їх відокремили, завдяки механізмам виборів,
плебісциту, опитувань, груп тиску, свободної преси тощо.

3. Відбувається конкуренція еліт, яка відбиває економічну та соціальну
конкуренцію в суспільстві; вона запобігає формуванню єдиної незмінної
пануючої групи при владі.

4. В сучасному демократичному суспільстві влада розгалужена (навіть
розсіяна) між численними суспільними групами та інститутами, які через
пряму участь, тиск, блокування і спілкування можуть запобігати небажаним
політичним рішенням і надконцентрації влади та відстоювати свої
інтереси. Отже, в сучасному громадянському суспільстві та у правовій
державі відмінності між елітою та масою досить умовні.

В останні десятиліття ХХ ст. елітизм розвивався також у межах ціннісної
теорії. Це виявилось, насамперед, у мерітократичному підході. Його кредо
сформулював К.Мангейм: “Еліта – це ієрархія, що грунтується на власних
досягненнях”. У межах мерітократії склалися технократичний (А.Богданов,
Т.Веблен) та організаційно-управлінський підхід (Дж.Бернхейм, Д.Белл,
А.Гоулднер).

Більшість сучасних ціннісних теорій еліти відрізняються за відношенням
до мас, демократії тощо. Так, розроблюючи теорію “самовідношення”
пануючого класу французького суспільства, політолог- елітист П’єр
Бірнбаум по-новому характеризує структуру сучасного йому соціуму: в
основу такої структуризації він кладе насамперед соціально – культурні
фактори та механізми, що істотно впливають на склад еліти (слабкий
вертикальний і помітний горизонтальний рух членів еліти,
“заслугократія”, “спадкоємці”, “стипендіати” тощо). Формування еліти
нового часу П.Бірнбаум бачить у трьох послідовних етапах взаємодії
політичної (здебільше парламентської) еліти та соціально-економічної
еліти. Це – роз’єднання, взаємопроникнення та злиття, коли здійснюється
інтеграція інтересів та дій політико-адміністративної та економічної
еліти (“Керівний клас французького суспільства”, 1978). Він виокремлює в
еліті “керівні фракції” та “невпливові фракції” (останні — працівники
інтелектуальної сфери та ліберальних професій); оголошує про наявність
добре згуртованого “керівного класу”, який саме й ідентифікується з
елітою.

В цілому ціннісна парадигма в елітизмі має ряд загальних настанов:

– еліта – найцінніший елемент суспільства, представники якого володіють
високими здібностями і мають значні результати діяльності у
найважливіших для держави сферах;

– панівне положення еліти відповідає інтересам всього суспільства, адже
це краща, найбільш ініціативна й продуктивна частина соціуму;

– формування еліти – це не стільки результат боротьби за владу, скільки
наслідок соціально-природного відбору самим суспільством найкращих
представників, тому доцільно удосконалювати цей механізм соціальної
селекції;

– елітарність закономірно й логічно витікає з “рівності можливостей” та
не суперечить сучасній представницькій демократії (соціальну рівність
слід розуміти як рівність стартових можливостей, а не результатів,
соціальних статусів).

Деякі прибічники ціннісної теорії еліт намагалися визначити конкретні
параметри елітарних груп, які характеризують наслідки їх впливу на
суспільство. Так, М.Бердяєв на підставі історичного аналізу досвіду
різних народів, держав, культур визначив коефіцієнт еліти як відношення
високоінтелектуальної частини населення до загальної кількості
письменних. Як тільки цей коефіцієнт знижувався до 1%, імперії (держави)
припиняли існування, в суспільстві починалась стагнація, сама ж еліта
перетворювалась на касту. Зокрема, він визначав, що в дореволюційній
Росії 1913 року цей коефіцієнт був дуже високим – близько 6%.

Найбільшого розповсюдження в сучасній політології отримав владний
підхід до визначення і виокремлення еліти. Слід за Г.Москою і
Р.Міхельсом Ральф Дарендорф визначає еліту як групу, яка здійснює владні
функції щодо впливу на суспільство. Владний підхід реалізує елементи як
структурного, так і функціонального методів, щоб визначити склад і
соціальні функції еліти. Зокрема Р.Дарендорф включає до її складу: 1)
економічних лідерів; 2) політичних лідерів; 3) професорів і вчителів; 4)
духівництво; 5) видатних журналістів; 6) військових; 7) суддів і
адвокатів. Зрозуміло, що міра впливовості цих груп в еліті буде не
рівнозначною.

Отже, виходячи з численних теоретичних трактувань еліти можна дати
наступне узагальнююче її визначення:

правляча політична еліта – це соціально-політичні групи, які посіли
найвищі позиції в суспільстві та володіють всією повнотою влади і
можливостями впливу на суспільство.

§ 2. Структура, функції та механізми рекрутування еліти

Вивчення еліт передбачає виокремлення і порівняння між собою різних
елітних угруповань. Теорія демократичного елітизму, яка стала своєрідним
синтезом принципів демократії та елітизму, доводить такі положення: 1)
еліта не монолітна, в середині неї існують декілька конкуруючих груп; 2)
вхід до правлячої еліти відкритий для найбільш здібних членів
суспільства, елітна циркуляція має достатньо динамічний характер; 3)
існує опозиційна контреліта; 4) між елітою та контрелітою виникає
конкуренція; 5) суспільство контролює еліти перш за все завдяки виборам,
але еліта значно більше може впливати на маси, ніж навпаки; 6) можлива
зміна еліт ненасильницьким шляхом; 7) влада еліти має здебільше
ненасильницький характер та залежить від змін у ціннісних орієнтаціях
населення.

Елітарність сучасного суспільства є очевидною; послабити її можливо
лише через розвиток громадського самоврядування, його форм, активності
та повноважень. Але ставити завдання щодо скасування політичної еліти
практично нереально, а можливо й недоцільно за сучасних умов. З приводу
цього, під впливом теорій еліти, відомий французький політолог Моріс
Дюверже радить замінити демократичну формулу “управління народом за
допомогою народу” іншою тезою —“управління народом за допомогою еліти”,
що вийшла з народу. Для демократичної держави первісне значення має не
боротьба з елітарністю, а пошук шляхів формування корисної, найбільш
результативної для суспільства політичної еліти, забезпечення її
соціального представництва, своєчасної ротації та якісного оновлення,
запобігання процесам олігархізації, відчуження від мас і перетворення
на замкнену (автаркічну) касту.

Структурний склад еліти традиційно містить: “кращих” представників
класу (соціальної верстви), тобто тих, що мають значні матеріальні та
соціальні позиції; найбільш спеціально (фахово) підготовлених членів
соціального угрупування щодо політичної (державницької) діяльності;
поповнюється еліта (якщо вона є відкритою, а не автаркічною) із
підлеглих прошарків суспільства найбільш талановитими і корисними
особами. Але реалізує свою владу еліта не загалом вся, а опосередковано
через бюрократію й відповідні інститути влади, тому і легітимізується
вона різними засобами (включаючи легітимацію) — через право, звичаї,
силу, доцільність, харізму, адміністративні механізми, а інколи — через
неосвіченість і забобони товпи.

Щоб опанувати та упорядити численні різновиди елітних груп у сучасному
суспільстві, слід застосувати певні критерії.

По-перше, еліти в соціумі можна виокремлювати згідно сфери їх
життєдіяльності та за функціональним призначенням. Відповідно
виділяють: політичну, економічну, духовну, інформаційну,
національно-етнічну, військову, професійну еліту та деякі субеліти.

Політична еліта в цілому складається з груп, політичних лідерів та
осіб, які безпосередньо здійснюють політико-владні рішення; це особи, що
посідають високі пости в органах державної влади, як громадянського, так
і військового характеру. Виходячи з обсягів повноважень влади,
вирізняють три рівні правлячої еліти :

– вища політична еліта, до якої включають керівників держави, які
займають найвищі посади у всіх гілках влади (президент і його оточення,
вищі керівники уряду, голови і члени вищих судових органів влади, спікер
парламенту й керівники найбільших фракцій; лідери самих впливових
політичних партій і рухів); її кількість не перевищує 100 – 200 чоловік,
навіть у досить великих країнах;

– середня політична еліта, що формується з величезної маси виборних
посадових осіб — сенаторів, депутатів, представників регіональних еліт
(губернаторів, мерів), лідерів різних політичних партій та рухів;

– адміністративно-бюрократична еліта (нижчий рівень політичної) містить
досить високі прошарки держслужбовців, зокрема інших членів уряду,
високопоставлених чиновників міністерств, відомств, керівників інших
органів чи департаментів державного управління.

Економічна еліта — це найбільш багаті та відповідно могутні члени
суспільства, “фінансово-промислова олігархія”: найкрупніші власники,
банкіри, керівники фінансово-промислових груп, голови провідних
корпорацій, керівництво підприємств ВПК, володарі великих капіталів,
зокрема, “нуворіши” (нові багаті). Реалізуючи свої інтереси, економічна
еліта прямо чи опосередковано здійснює вплив на зміст і характер
рішень, які приймає політична еліта.

Думки політологів щодо взаємодії політичної та економічної еліти
розходяться. Одні вчені наполягають на цілковитій (чи відносній)
автономії політичної еліти у відправленні своїх владних функцій; інші ж
стверджують, що саме економічна еліта визначально впливає на політичну у
процесі прийняття доленосних рішень влади, адже в її руках зосереджені
найбільш значні та дефіцитні ресурси.

Духовна еліта представлена, перш за все, мерітократією
(інтелектуальною елітою); по-друге, церковно-релігійною елітою;
по-третє, елітою світа мистецтва (богема, андеграунд); врешті,
ідеологічною елітою (відповідних організацій, установ та інституцій).

Інформаційна еліта – “інфократія”— складається з видатних діячів ЗМІ,
журналістів, керівників теле- і радіоканалів, видавництв, газет і
журналів тощо. Вона досить грунтовно вважається “четвертою владою”,
адже контролює, керує і дозує потоки інформації та в головному здійснює
вплив на формування громадської думки. Ця еліта достатньо близька з
інтелектуальною (освітяни, науковці, ідеологи, митці культури), тому
інколи політологи говорять про культурно-інформаційну еліту взагалі.

Національно-етнічні еліти, так як і аристократія (родова, племінна) у
деяких суспільствах, відносяться до так званих традиційних еліт. Їх
вплив на політичний процес може виявитися дуже значним, якщо ці еліти
залишаються при владі в традиційних суспільствах, де панують системи
традиційних (у тому числі, релігійних) цінностей.

Військова еліта (“генералітет”) або складає частку політичної “еліти
влади”, або автономно керує політичними процесами за умов відповідних
диктаторських режимів.

Професійна еліта за складом нагадує інтелектуальну, але принципом її
виокремлення є наявність елітних професій в суспільстві: юристи
(адвокати, судді тощо), лікарі, вчені, політики, психологи, соціологи,
менеджери та деякі інші (цей набір залежить від конкретних умов і рівня
розвитку держави).

Соціологи та політологи вирізняють також специфічні суб-еліти –
“криміналітет”, маргінали, демографічні еліти (“золота молодь”,
феміністки), сексуальні меншини тощо. Вони не здійснюють постійного
впливу на політику, а скоріше тяжіють до її “тіньових” форм і
технологій, але також мінливо.

По-друге, за місцем у політичній системі еліти поділяються на правлячу
(еліту влади) і опозиційну (контреліту). Правляча еліта безпосередньо
здійснює функції державної влади (чи сприяє просуненню важливих
політичних рішень). До складу контреліти входять ті сили, що прагнуть
посісти визначальні позиції у владі; така потенційна еліта часто висуває
популістські лозунги, апелює за підтримкою до невдоволених шарів
суспільства.

По-третє, за структурою і характером внутрішніх зв’язків виокремлюють
еліти з високим ступенем інтеграції (поєднані) та еліти з низьким рівнем
інтеграції (роз’єднані). Останнім притаманна гостра боротьба між
угрупуваннями за оволодіння стратегічними позиціями, тактичними
можливостями, за сфери контролю та розподілу ресурсів (наприклад,
адміністративна еліта). Інтегровані еліти, навпаки, згуртовані
достатньо, інколи на релігійній чи ідеологічній основі, або завдяки
консенсуальній злагоді на певних ціннісних засадах, нормах політичної
конкуренції та процедурах здійснення політичної влади.

По-четверте, за ступенем представництва серед еліт виділяють ті, що
мають високий рівень (масштаби) соціальної репрезентативності, й такі,
що мають низький ступень представництва, тобто відображають інтереси
дуже вузьких сегментів суспільства.

Нарешті, по-п’яте, еліти поділяються на “відкриті” та “закриті”, згідно
інтенсивності їх циркуляції та засобам рекрутування, що характеризують
добір в еліту.

Політична наука виявила два головних механізму рекрутування еліти:
система гільдій та антрепренерська.

Характерними рисами система гільдій є: 1) зачиненість, відбір
претендентів на більш високі пости в основному з нижчих шарів самої
еліти; шлях вгору – повільний та еволюційний; 2) висока міра
інституціоналізації відбору через наявність численних формальних вимог
для заняття посад (вік, стать, партійність, соціальне походження,
т.ін.); 3) відносно невеликий і зачинений круг електорату (осіб, що
здійснюють добір кадрів); 4) як правило, відтворюється вже існуючий
(усталений) тип лідерства.

Номенклатурний механізм формування за часів адміністративно-
бюрократичної системи – це один із найтиповіших варіантів системи
гільдій: конкурентна боротьба відсутня у відкритому вигляді; висока
політизація і ідеологізація всіх елементів системи; домінують родинні
зв’язки.

Антрепренерська система характеризується: 1) відкритістю, широкими і
реальними можливостями різних соціальних груп увійти до еліти; 2)
незначною кількістю вимог (фільтрів) щодо претендентів; 3) широким колом
електорату; 4) реальним і високим конкурсом при відборі; 5) первинністю
значення індивідуальних якостей претендента. Даний механізм рекрутування
еліти у більшій мірі відповідає динаміці сучасного життя та
застосовується при ліберально-демократичних режимах. Систему ж гільдій
можна зустріти за сучасних умов у традиційних суспільствах і в
консервативних режимах та інституціях.

За соціально-рольовим складом еліта дуже своєрідна та певною мірою
різнобарвна, що також впливає на її відношення до процедур легітимації
та надбання статусу легітимності. Так, серед соціальних ролей еліти
називають: найвищі керівні кадри держави (політичний бомонд, Олімп);
професійні керівники (адміністративна бюрократія); так звані “ідеологи
еліти” (інтелектуали, представники світу мистецтва, духівництво);
найбільш впливові економічні кола (“олігархі”); керівники засобів
масової інформації (інфократія); члени родин елітарних персон (механізм
впливу сімейних зв’язків); “сірі кардинали”, особи, що таємно але
визначально і суттєво впливають на політику; врешті, “корисні члени”,
залучені з інших соціальних прошарків з метою обслуговування потреб
еліти.

За думками певної частини політологів, характер функцій політичних
еліт такий, що він не завжди потребує соціальної легітимації, більш
того, навіть в деякій мірі протирічить їй. Розглянувши комплекс функцій
еліт у суспільстві, можна в деякій мірі погодитись з цим твердженням.

Перша, універсальна функція – маскування фактичного громадського
джерела та класового характеру влади, — особливо стає наявною у
соціально-диференційованих політичних системах.

Друга – визначення політичної волі всього класу та розробка механізму
реалізації цієї волі.

Третя – формування політичної репрезентації класу як цілого, а саме –
посередництво між кінцевими суб’єктами політики і владою, між
представниками та прямими (безпосередніми) суб’єктами політики.

Четверта – регулювання діяльності з політичного представництва класу,
дозуючи (посилюючи чи обмежуючи) його.

П’ята – виконання ролі головного резерву керівних кадрів, своєрідного
центру відбирання кадрів до інститутів влади.

Шоста – вміння прогнозувати і діагностувати у політиці, тобто еліти
виконують т.зв. місію “штабів” у політиці.

Сьома – координація діяльності різних рівней та форм політичної
репрезентації класу, тобто посередницьке керівництво сукупною політичною
практикою.

§ 3. Шляхи легітимації політичної еліти.

Динаміка еліти: “циркуляція” та обмін еліт.

Якщо суспільство не має досить міцних та розвинутих демократичних
традиції і процедур, що закріплені у праві і могли б запобігати
зловживанням владою з боку політичної еліти, то майже єдиною рятівною
процедурою тут виступає легітимація як соціальний індикатор доцільності,
сумлінності й відповідальності громадського служіння політичної влади.

Процедура легітимації як громадського визнання будь-якої політичної
сили, дії, особи чи факту в політиці має йти такими шляхами (етапами):
визнання, пояснення, виправдання. Їх можна тлумачити так для політичних
еліт: заявка про себе соціально значущими діями, мобілізація союзників
та прибічників, різні форми і засоби громадської відповідальності щодо
покріплення свого статусу.

З метою більшого уточнення даного питання слід зазначити, що
легітимність політичної еліти не може за повним обсягом співпадати з
легітимністю влади (її інструментальних інституцій та персон), яка
побудована на визнанні пануючої влади та її доводів для доведення
правомірності та слушності її домагань. Це пов’язано з проблемою складу
(чи набору) політичної еліти.

Відомо, що у середовищі політичних еліт найчастіше виділяють еліту
влади, яка виключно репрезентує інтереси панівного класу, та контреліту,
що чинить протидію першій, конкурує з нею. Легітимність феномену
політичної еліти не завжди пов’язана безпосередньо з юридично оформленою
процедурою, а тому її не слід плутати із легальністю, а процедуру
легітимації – з легалізацією, а саме, з юридичним дозволом діяльності
певних суб’єктів політики (організацій, посад тощо), їх узаконення чи
наданням політичної сили окремому політичному акту, або дії.
Безпосередньо ж процедура легітимації політичних еліт (як і будь-якого
феномену політики) не має чисто юридичних функцій, але є за наслідками
соціально-правовим процесом, бо призводить до легітимності еліти як
найменше за усталеними соціальними нормами, а як найбільше – правовими
нормами діючого законодавства.

Процес легітимації дозволяє політичній еліті (як що вона ним не нехтує)
затвердити політику та зазіхання на владу (для контреліти), пояснює і
виправдовує певні політичні рішення, створює кодифікацію чи скасування
окремих політичних структур; легітимація дає можливість еліті
забезпечити громадську згоду в державі, соціумі, політичну участь членів
суспільства без примусу, а інколи і покірність за найменших владних
зусиль, до того ж спектр силових можливостей політичної еліти не
зменшується, він лише діє як превентивні заходи, що стримують непокору.

Таким чином, сучасна процедура легітимації, до якої доцільно звертатися
суб’єктам політичних еліт, являє собою звернення (апеляцію) до будь-якою
ідеальної чи предметної галузі: абсолютних чи найвищих цінностей
(істина, розумність, слушність тощо); загальних законів історії; емоцій
та почуттів, настрою суспільства; дійсної чи вигаданої волі народу;
інтересів націй (держави) до практичної (прагматичної) корисної політики
в економічній, соціальній, екологічній, зовнішній та інших галузях.

Враховуючи, що еліта здійснює політичне панування як специфічний вид
зв’язку (відношення) між головними соціальними верствами, відношення між
керованими та керівниками, її членам при вчиненні політичних акцій
потрібно мати на увазі, що легітимація (особливо в разі нехтування нею)
сполучається з протилежним процесам делегітимації – втрати довір’я,
кредиту громадського авторитету та навіть скасування надбаного
політичного статусу. Так, безперечно, розчарування громадськості, що
становить об’єкт політичного регулювання еліти, в ідеалах, концепціях
політики, стратегічних програмах і засобах їх реалізації, у політичних
лідерах – це суттєва проява легалізації, яка досить сильно загрожує
політичній еліті – від часткової до повної втрати попередньої
легітимності, особливо в поточному електоральному процесі. Отже, як
інструмент влади легітимація є також інструментом її контролю та
механізмом громадського впливу на адекватність і слушність політичних
інститутів щодо характеру їх діяльності заради політичної гармонізації
суспільства.

Складна соціальна структура політичної еліти не протирічить створенню
всередині її тимчасових чи досить стійких груп “інтересів” – своєрідних
хобі, які можуть на протязі певного часу впливати цілком на динаміку
еліти, на особливості характеру її діяльності.

Відомо, що частина політологів, таких як П. Бурдьє, П.Бірнбаум,
Л.Саністебан, досить жорстко пов’язують соціальний склад та динаміку
формування еліти з соціально-політичним типом суспільства (чи поділеного
на касти, чи на класи, чи на соціальні верстви), визнаючи, що саме від
цього значною мірою залежить стабільність і відтворення існуючих
соціально-економічних і політичних відносин. Всередині окремого класу
(суспільства), але поза елітою, може знаходитися певна частина осіб, які
прагнуть до включення в еліту, чи до формування нової – контр-еліти чи
субеліти. Заради цього використовуються різноманітні засоби – від
суперництва на виборах до насильницького захоплення влади, а також різні
мотиви – від особисто егоїстичних до глобально громадських.

У динаміці політичних еліт саме цими чинниками стимулюються й
активізуються дві типові тенденції: перша — автаркічна — еліта
“зачинюється”, перешкоджаючи будь-якому входженню до її лав (т.зв.
“ефект фортеці”); друга – еліта відкривається для залучення корисних
прибічників, членів до своїх рядів. Це більш життєздатні еліти, вони
мають змогу оновлюватись. Циркуляція у відкритих елітах досить
динамічна, високою тут є також міра соціальної адаптації до зовнішніх
змін; у закритих елітах – циркуляція повільна чи навіть загальмована,
але тут зберігається внутрішня стабільність, спадкоємність політики та
врівноваженість рішень, що приймаються. Для демократичних суспільств
більш характерні “відкриті” політичні еліти, що надбали легітимності і
через закон, і через легітимацію (визнання, підтримка) у свідомості
широких мас, чим забезпечується досить стабільна соціальна згода. Крім
того, в демократичних суспільствах політичні еліти опосередковано
використовують бюрократичний апарат влади і легальність її, а у
тоталітарних суспільствах – еліта зливається з апаратом влади (останні
обставини, до речі, мають досить небезпечні наслідки, бо надбана
легітимність еліти може бути витрачена разом із атрибутами легальної
влади).

Динамічні соціальні зміни у суспільстві є, за думкою В.Парето,
наслідком протиборства і “циркуляції” еліт. В своїй відомій праці
“Підйом і падіння еліт” він писав, що “історія людства – це історія
постійної зміни еліт; одні підносяться, а інші йдуть до занепаду”. Таким
чином, суспільство знаходиться в стані динамічної і постійно
поновлюваної рівноваги – “еквілібризму”, який є соціальним циклом руху
від коливань до рівноваги та залежить від “циркуляції еліт”. Циркуляцію
еліт В.Парето вважав соціальною закономірністю, яка виявляється у зміні
одних елітарних груп іншими, в оновленні елітарних якостей та ознак, у
зміні типів пануючої еліти тощо; а історія, за його думкою, стає
“цвинтарем аристократії”. Головні типи еліти, які визначив В.Парето – це
“леви”, для яких характерні консерватизм, жорсткі силові методи
правління та утримання стабільної політичної системи, та “лиси”, майстри
політичної демагогії, комбінацій та омани, прагматики та новатори, за
часів правління яких суспільство і політична система нестабільні,
динамічні, або свідомо оновлюються. Механізм соціальної рівноваги
функціонує нормально, якщо забезпечено пропорційне поповнення еліти
людьми як першої, так і другої орієнтації; припинення циркуляції
приводить до деградації правлячої еліти. Якщо ж еліта прямує до
занепаду, то контр-еліти – до активного відтворення елітарних якостей і
елементів; таким чином, виникає процес “масової циркуляції еліти чи
просто революції”.

Еліти мають загальну тенденцію до занепаду, а не-еліти здатні виробляти
потенційно елітарні елементи. Це обумовлено тим, що належність до еліти
(з точки зору її видатних ознак) не успадковується; адже відома така
народна мудрість: “природа, нажаль, відпочиває на дітях геніїв”. Саме
тому колішні еліти втрачають свою енергію та резерви утримання влади,
отже все частіше відбувається зміна старих еліт новими, які часто є
вихідцями з простої маси.

Рівень циркуляції еліт в суспільстві досить різний. Десь середній
рівень динаміки є характерним для еліт світу мистецтва, інформаційної та
політичної еліти (як вищої, середньої, так і адміністративно –
бюрократичної). Остання оновлюється через ротацію під час виборів, через
вихід у відставку, ріже смерть. Що ж до економічної та практично всіх
типів традиційної та духовно – релігійної еліти, то їм практично не
притаманні “здорові” механізми циркуляції, тільки фізичний ухід із життя
є засобом вибуття з лав цих еліт.

Таким чином, всю соціальну динаміку В.Парето пояснював “циркуляцією
еліт”, тобто системою “обміну” людьми між двома частинами соціуму –
елітою та іншім населенням. Крім того, треба зазначити, що еліта влади,
прагнучи закріпити свої позиції, здійснює обмін ресурсами, інформацією,
кадрами та інтересами з іншими елітарними групами в суспільстві, чим
робить їх своїми союзниками. Отже, циркуляція еліт тягне за собою
циркуляцію ідей, це відбувається тоді, коли правлячий клас відкритий і
визнає необхідність постійного оновлення.

§ 4. Політична елітарність депутатського корпусу України.

Серед населення України все більше формується думка, що правляча
еліта – це та група людей, яка стоїть на вищому щаблі соціальної
ієрархії, посідає соціально престижні позиції та здатна реально впливати
на процес розподілу вагомих для суспільства ресурсів. Якості правлячої
еліти, і перш за все – її політична культура, міра цілісності та
націленість на репрезентацію і захист громадських інтересів – це
найважливіший індикатор стану суспільства та його відносин із політичною
верхівкою.

Масова свідомість громадян України найчастіше ідентифікує політичну
еліту з системою таких соціально-політичних груп: народні депутати
України (чи обласних і міських рівнів); представники республіканської,
обласної чи міської адміністрації; лідери вагомих політичних партій,
рухів, громадських організацій чи угрупувань; врешті, політична
(виконавча) влада країни, а саме – президент і його найближче оточення і
склад уряду.

Виходячи з цього, можна визначити, що політична елітарність народних
депутатів – це їх особлива можливість, на відміну від інших громадян,
брати участь у вирішенні політичних питань, доленосно впливати на
політичне життя суспільства і держави.

Політична елітарність народних депутатів України може бути виміряна
системою таких чинників, що визначені в законодавстві нашої держави:

депутати є повноважними представниками народу України у вищому
законодавчому органі держави – Верховній Раді України;

депутати є носіями та представниками державної влади і безпосередньо
здійснюють законодавчу владу;

беручи участь у законодавчій діяльності, депутати мають право
законодавчої ініціативи, розглядають і обговорюють проекти законів,
приймають закони;

депутати мають право звернення і запиту до будь-якої посадової особи у
державних установах, до керівників підприємств, організацій, об’єднань
громадян;

врешті, депутати мають право у питаннях їх діяльності отримувати
вичерпану та достовірну інформацію від будь-яких державних установ,
підприємств, відомств, організацій; брати участь у розгляді будь-яких
питань, що стосується інтересів громадян.

Політична елітарність народних депутатів забезпечується і гарантується
державою, що через законодавство встановила систему економічних,
політичних і юридичних умов (гарантій) їх діяльності, які складають за
суттю депутатські привілеї, визначені у праві. Серед них – депутатська
недоторканість, забезпечення інформаційно-довідними матеріалами,
безкоштовні консультації фахівців та юридична допомога, переважне право
виступати у засобах масової інформації, пільгове матеріальне та
соціальне-побутове забезпечення, регламентація правового статусу
депутатів через спеціальні нормативні акти держави тощо.

Таким чином, характеристики та ознаки, що становлять політичну
елітарність депутатського корпусу України, є за суттю досить значним і
відповідальним державним тягарем, який покладає на цю ланку політичної
еліти вагомі обов’язки і завдання перед суспільством та державою.
Природно, якщо еліта влади прагне бути демократичною і відповідати
сучасним функціональним вимогам до політичного керівництва, їй не слід
уникати конкурентності, громадської легітимації та не припускати
перетворення в номенклатуру.

ГЛАВА УІІІ. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖАВА

Проблема громадянського суспільства займає особливе місце у розвитку
політико- юридичної думки. З одного боку, ця проблема з(явилась разом з
виникненням держави і розподілом суспільства на державну і недержавну
сфери людської діяльності і залишалась у центрі уваги мислителів
багатьох століть; з другого – у нашому лексиконі навіть сам термін
“громадське суспільство” з’явився не так давно. Його не було в
словниках, довідниках, енциклопедіях, які вийшли до 1990 р. однак в
останні роки проблеми громадського суспільства стали інтенсивно
вивчатися одразу кількома науками і навчальними дисциплінами. Зокрема
правознавство вивчає громадське суспільство як суб’єкт громадського
права і правового регулювання; політологія вивчає характер і форми
взаємодії громадського суспільства з політичними інститутами, державою в
цілому, причини й умови виникнення громадянського суспільства, його
структуру, тобто всю цілісну картину громадянського суспільства.

§ 1. Генезис ідей громадянського суспільства

Сама ідея громадянського суспільства бере початок у Стародавній Греції
та античному Римі, зокрема з творчості Платона, Цицерона та ін., коли
склались уявлення про громадянство, громадянина і виникло поняття
суспільства як спільності громадян. Однак тривалий час сам вираз
“громадянське суспільство” ототожнювалось з державою, точніше – не
відрізнялось. Для стародавніх греків усе суспільне життя було
політичним, тобто полісним, яке визначало сукупність громадян і міське
населення, і держави. Але було в них поняття “політія”, яке визначає
одночасно і права суспільства, і форму правлення, і конституцію, і
особливості державного управління. А суспільство – це сукупність
громадян, які мешкають в політії – місті державі, що відрізняється від
села. Громадянин у давньому Римі –особисто вільна людина (тобто не раб),
підданий Римській імперії (не іноземець), мешканець Італійського
півострова (а не провінції або колонії). Римлянин мав громадянські
обов’язки: служив в армії, брав участь у народних зборах і політиці. Він
мав права, навіть привілеї: його не можна було віддати на ганебну страту
– розіп’яти на хресті.

Із зростанням продуктивності праці, диференціацією різних сфер
суспільства, визволенням із-під всеохватної державної влади об(єднання
людей в різні асоціації стають чисельнішими і різноманітнішими.

Спільний інтерес пов’язує це об(єднання, вони прагнуть свободи,
автономії від держави і колективного життя. Проблема співвідносин
суспільства і держав у зв’язку з цим стає однією з важливих в працях
мислителів середини ХVII ст. Т.Гоббса, ДЖ.Локка. Ця проблема дістала
розвиток в XVIII – XIX в., у працях Ж.Ж.Руссо, Ш.-Л.Монтеск’є, Д.Віко,
В. фон Гумбольдта, І.Канта, Г.Гегеля, К.Маркса.

Починаючи з XVII століття, мислителі не ототожнювали громадське
суспільство з існуючою державою або реальними формами державного
управління. Навпаки, вони відзначали, що в дійсності реальна держава
найчастіше пригнічує громадянське суспільство, і вважали законним тільки
той уряд, який запровадили, і підкорятися якому добровільно згодилися б
усі громадяни. Дж.Локк, наприклад, вважав “абсолютну монархію, яка
деяким уявлялася єдиною формою правління у світі, насправді, несумісною
з громадянським суспільством і, отже, неможливою формою громадянського
правління. (Локк Дж. Два трактата о управлении// Локк Дж. Собр. соч. в
3-х.т.-Т.3-М.,1988.-С.312). Таким чином, поняття “громадянське
суспільство”, яке з’явилось в XVII ст., вже тоді включало в себе такі
важливі елементи, як договір, облік та реалізація інтересів громадян.

Відомий представник німецького Просвітництва XVII ст. В.фон Гумбольдт
найчіткіше провів розподіл між державою і громадським суспільством,
виділивши три головні відмінності між ними: по-перше, це система
національних суспільних закладів, які формуються “із низу самими
індивідами, і система державних інститутів; по-друге, “природне і
загальне право” і позитивне право, що видається державою: по-третє,
“людина” і “громадянин”. Він робить висновок про те, що “державний лад
не є самоціль, а лише засіб для розвитку людини. (История политических и
правовых учений XVII –XVIII вв.-М.,1988.-С.189). Державна діяльність, за
Гумбольдтом, повинна підкорятися задоволенню інтересів і потреб людини.

Ідею підкорення держави інтересам суспільства, індивіда підтримував
І.Кант. Він вважав, що громадянське суспільство – це сукупність відносин
між вільними громадянами, і вищою метою історії повинна стати така
держава, в якій розвиватимуться усі первісні задатки людського роду. І
.Кант сформував основні засади, на яких грунтується існування
громадянського суспільства: свобода члена суспільства як людини; його
рівність з другими людьми; самостійність члена суспільства як
громадянина.

Істотний вклад в розробку теорії громадянського суспільства вніс
німецький філософ Г.В.Гегель. В своїй праці “Філософія права” він
доповідно висловив свої погляди на громадянське суспільство. Для нього
громадянське суспільство – це передусім система потреб, що застосована
на приватній власності і загальній формальній рівності людей.

Гегель вважав, що громадянське суспільство може виникнути лише на
певному, досить високому етапі розвитку людства, і громадянське
суспільство він протиставляв дикості, нерозвинутості, нецивілізованості.
Під ним розуміється, звичайно, класичне буржуазне суспільство, створене,
за його словами, лише в сучасності.

Головним елементом в громадянському суспільстві, вважав Гегель, виступає
людина – її роль, функції, становище. Окрема особа є для самої себе
метою, і її діяльність спрямована передусім на задоволення власних
потреб (природних і соціальних). Тут вона являла собою егоїстичного
індивіда. Однак, в той же час, такий індивід може задовольнити свої
потреби не інакше, як знаходячись у колективі, в певних відносинах з
іншими людьми. “В громадянському суспільстві кожен для себе – мета, всі
інші для нього ніщо. Але без співвідносин з іншими він не може досягнути
всього обсягу своїх потреб”.(Гегель. Философия права.-М.,1990.-С.228).
Громадянське суспільство, по Гегелю, це не проста сукупність окремих
індивідів, а складне об(єднання різних соціальних груп, які сформувались
в результаті розподілу суспільної праці, мають внутрішню структуру і
“суспільний лад”, зумовлений, передусім, відносинами між багатими та
бідними… Основними принципами, на яких функціонує громадянське
суспільство, Гегель називає такі: а) приватну власність, б) особисту
свободу, в) публічну проінформованість, г) вільно сформовану суспільну
думку, д) справедливі і суворо дотримані закони. Пануючи в суспільстві
приватновласницькі відносини здавались Гегелю непорушними, а нерівність
людей природженою. Без приватної власності, за Гегелем, свобода особи
неможлива.

Вагомий внесок у розвиток ідей про громадянське суспільство внесли
К.Маркс та Ф. Енгельс. Маркс прийшов до чіткого усвідомлення того, що в
вивченні держави необхідно спиратися на аналіз громадянського
суспільства.

Не держава породжує суспільство, а, навпаки, родина і громадянське
суспільство складають передумови держави. В своїх ранніх працях К.Маркс
використав поняття “громадянського суспільства” для позначення ним
структури родини, станів, класів, власності, розподілу, реального життя
людей, підкреслюючи їх об’єктивний характер та економічні підстави.
К.Маркс показав, що саме громадянське суспільство, складаючи першооснову
людського співжиття і діяльності, є головним двигуном історичного
прогресу. “Візьміть певний ступінь розвитку виробництва, обміну і
споживання, – писав він, – і ви отримаєте певний суспільний лад, певну
структуру родини, станів, класів, певне громадянське суспільство.
Візьміть певне громадянське суспільство, і ви отримаєте певний
політичний лад, який є лише офіційним виразом громадянського
суспільства”(Маркс К., Енгельс Ф. Соч.-Т.3-С.64). Сфера діяльності
громадянського суспільства, за Марксом,- не тільки економіка, але й
культура, ідеологія і породжені ними суспільні рухи (Там же.-Т.8-С.145,
146, 148, 159, 161).

Відомий італійський політичний діяч і вчений А.Грамши, аналізуючи
механізм панування керуючого класу в першій половині ХХ століття,
виділив три його складові частини, три “суспільства”: економічне
(економічний фундамент панування буржуазії –її володіння засобами
виробництва і розподілу), політичне і громадянське. Сукупність тих
частин, які здійснюють функцію примусу і прямого панування (військового,
поліцейського, правового) складають “політичне суспільство”. Однак
такого суспільства, яке б відповідало системі “охорони суспільного
порядку і дотримання законів”, не існує. Воно переплітається з тією
частиною суспільства, яка іменується “громадянським суспільством”. Це
сукупність усіх тих важілів і органів в державі, які дозволяють
буржуазії здійснювати ідейне і моральне керівництво підлеглими класами.
У зв’язку з цим А.Гремши писав: ”На Сході держава була всім,
громадянське суспільство знаходилось у первісному, аморфному стані. На
Захід між державою і суспільством були упорядковані відносини, і якщо
держава починала хитатися, одразу ж виступала на поверхню міцна
структура громадянського суспільства. Держава була лише передовою
траншеєю, позаду була кріпка низка фортець і казематів”(Грамши А.
Избранные произведения. – Т.3-М.,1957.- С.200).

Наведені погляди показують, що питання про громадянське суспільство
було історично поставлено як питання про найрозумніше та найдоцільніше
влаштування людського буття. Мова йшла про новий етап розвитку
цивілізації, новий виток суспільного прогресу, який повинен був отримати
відповідальне офіційне призначення та вираження. І мислителі виділили
основні характерні риси цього етапу. По-перше, розвиток громадянського
суспільства пов’язався з поданням жорстоких меж станово– феодального
ладу з появою капіталістичних виробничих відносин. По-друге,
громадянське суспільство виникає на певному етапі суспільного розвитку і
пов’язано з історично минущими формами; воно є силою, яка постійно
складає разом з державою діалектичну єдність. По-третє, в межах
громадянського суспільства неминуче зростає значення особи в людині, яка
перетворюється з підданого в громадянина.

Громадянське суспільство називається так не тому, що воно складається з
громадян, а тому що створює певні умови для громадян.

Зміст поняття “громадянське суспільство”

На протязі більшої частини ХХ століття проблема громадянського
суспільства не отримала належного розвитку не тільки в нашій країні, але
й на Заході. Сам термін “громадянське суспільство” знову став актуальним
в 70-80 рр. Головною причиною цього була різка активізація експансії
держави в сфери приватного життя громадян не тільки в соціалістичних,
але й і в несоціалістичних, розвинутих країнах. Суттєвим змістом цього
процесу було переусвідомлювання понять громадянських прав. Громадянство
наповнювалось соціальним змістом, перетворюючись в юридичне закріплене
право громадянина на отримання певної послуги – безкоштовної освіти,
медичної допомоги, пенсії і т.п.- від держави.

У 80-ті роки з’явилась нова трактовка поняття “громадянське
суспільство”, пов’язане з іменами таких політичних діячів та вчених, як
В.Гавел, Дж.Кин, А.Арато, У.Уєйр. Формуються свої визначення
громадянського суспільства і вітчизняні вчені, такі як А.Мигранян,
В.Ступишин, Ю.Васильчук, І Кравченко та інші. Таким чином, виникло
багато різноманітних визначень поняття “громадянське суспільство”; в
кожному визначенні особливий акцент падав на один з його аспектів. І все
ж сутність всіх визначень можна звести так: громадянське суспільство –
це сучасність недержавних суспільних відносин (економічних,
духовно-моральних, родинно-побутових та ін.) та інститутів, що дають
можливість людині реалізувати його громадянські права, яка виражає
різноманітні потреби, інтереси та цінності членів суспільства.

“Позадержавні” суспільні відносини не означають повної ізоляції від
держави протиставлення йому в будь-яких формах. Це такі відносини, які
можуть існувати і мати розвиток в певній незалежності від владних
структур.

Однак громадянське суспільство та держава з’єднані один з другим цілою
низкою структурних зв’язків, оскільки держава, здійснюючи керувально –
посередницькі функції в суспільному житті не може не торкатися
громадянських цінностей та інститутів. Крім того, низка суспільних
елементів та інститутів займає маргінальне положення, часткове
переплітається з державними структурами, а частково – з громадянським
суспільством. Наприклад, правляча політична партія, яка вийшла з надр
громадянського суспільства, пов’язана в своїй діяльності з державним
апаратом.

Таким чином не можна вважати, що громадянське суспільство протистоїть
державі, являє йому антитезу; що громадянському суспільству властивий
принцип абсолютної свободи анархії, а державі – позитивістський принцип
“порядок і прогрес”. Справді, обидві ці частини реального суспільства
доповнюють одна одну. Це дві сторони однієї медалі. Без держави немає
громадянського суспільства, є хаос, дезорганізація, розпад, а без
громадянського суспільства немає демократичної правової держави, а є
тиранія, тюрма, насильство. Одне залежить від другого.

Громадянське суспільство і держава призвані не протистояти один одному,
а гармонійно взаємодіяти на основі права. Виключаються такі поняття, як
війна законів і влад, нетерпимість свавілля чиновників, використання
силових прийомів в політичній боротьбі, юридичний нігілізм, втручання
бюрократичних структур в приватне життя громадян.

Разом з цим, найбільш поширеною точкою зору на розуміння громадянського
суспільства є його ототожнення з позадержавною, позаполітичною сферою
соціуму, що володіє особливими ознаками і характеристиками
(демократичністю, відкритістю, плюралізмом, свободою вибору, особистою
автономією). Крім того, “позадержавність”, “позаполітичність” тут
розуміється не в значенні повної, абсолютної ізольованості від держави,
політики, а як відносну самостійність, автономність, своєрідну
“страховку” від довільного втручання держави, волюнтаристського диктату.
Позадержавні, позаполітичні відносини такі, які можуть розвиватись в
певній залежності від владних структур.

Громадянське суспільство має свою внутрішню структуру. Для нього
характерні не вертикальні, як в державі, ієрархічні зв’язки, а
горизонтальні – між організаціями, асоціаціями, спілками та окремими
громадянами. Ці зв’язки дуже різноманітні, їх умовно можна поділити на
три прошарки.

Перший – це економічні зв’язки та відносини, які складають основу
життєдіяльності суспільства. Вони базуються на економічному плюралізмі,
різноманітності форм власності при дотриманні інтересів як особи, так і
суспільства в цілому. Кожен член громадянського суспільства володіє
цілком конкретною власністю або має право на користування і порядкування
власністю, виробленим їм суспільним продуктом за власним розсудом.

Другий прошарок – це соціокультурні відносини, в яких реалізуються
потреби в продовженні роду, в здоров’ї, вихованні дітей, духовному
удосконаленні і вірі, інформації і т.д. Ці потреби охоплюють релігійні,
родинні, етнічні так інші сталі зв’язки. Дані потреби задовольняються
через такі інститути, як родина, церква, виховні та наукові заклади,
творчі спілки, спортивні товариства та ін.

Громадянське суспільство життєздатне, якщо його члени мають високий
рівень соціального, інтелектуального, психологічного розвитку,
внутрішньої свободи і здатні до самостійних дій при включенні в той чи
інший інститут суспільного життя.

Третій прошарок складають відносини, пов’язані з потребами в політичній
участі, з індивідуальним вибором на основі політичних переваг і
ціннісних орієнтацій. Цей прошарок відносин припускає сформованість у
індивіда конкретних політичних позицій. Політичні інтереси та переваги
здійснюються за допомогою груп за інтересами, політичних партій, рухів і
т.д. Саме цей прошарок громадянського суспільства включає в себе
найбільш соціально активні інститути, тісно пов’язані з
державно–політичною системою суспільства (передусім, політичні партії).

В структуру громадянського суспільства включаються такі елементи:

-недержавні соціально-економічні відносини та інститути (власність,
праця, підприємство);

-незалежні від держави виробники (приватні фірми, банки, корпорації);

-політичні партії і рухи;

-суспільні об’єднання та організації (асоціації, спілки, товариства і
т.п.);

-сфера виконання і недержавної освіти;

-родина;

-церква;

і т.інше.

В структуру громадянського суспільства не входить держава, однак
інтереси розумних співвідносин прав і свобод громадян, життєдіяльності
та стабільності суспільства як системи потребує збереження оптимальної
рівноваги між державою і громадянським суспільством. Об’єктивно
діяльність інститутів та організацій громадянського суспільства,
пов’язаних з особистим вибором, тими чи іншими перевагами, ціннісними
орієнтаціями, націлена на зміну в розподілі влади і тому має політичний
характер. Це стосується не тільки політичних партій, але й до тих груп
по інтересам (профспілки, підприємництво, фермерські організації) та
об’єднань, руху осіб з різних соціальних груп для досягнення спільної
мети, які прагнуть рішення більшої частини своїх задач без державної
влади, на суспільному рівні.

Як тільки споживчі організації або інші суспільні організації
намагаються впливати на державні структури вирішення своїх специфічних
задач для прийняття певних законодавчих рішень, вони, не змінюючи свого
первісного призначення, починають грати політичну роль. Таким чином, в
ролі неполітичної організації, вона є складовою частиною політичної
системи суспільства.

Які ж основні ознаки громадянського суспільства? В сучасній літературі
з політології існує досить широкий кількісний розкид у визначенні ознак
– від 2-х (Див.: Общая и прикладная политология. М.,1997) до 10 (Див.:
Политология для юристов. Курс лекций. Под ред. Матузова Н.И. и Малько
А.В. – М.:Юрист, 1999). Найістотнішими з них є такі:

-Економічна свобода, що застосована на праві кожного громадянина мати
власність та отримувати справедливу нагоду за чесну працю. Вільний
власник повинен бути вільним від диктату, від втручання в його виробничі
справи державних органів політичної влади. Разом з цим, досвід ХХ
століття показав, що надмірне звільнення власників засобів виробництва
від впливу політичних структур може посилювати анархію та свавілля в
економіці, що приведе до кризи.

Однак непомірне втручання політики в економіку може привести до глибших
криз.

– Розвинутість і розгалуженість демократії. Причому, термін
“демократія” тут трактується як основний спосіб організації,
підпорядкування та регулювання відносин між елементами соціальної
структури суспільства, головним чином, з приводу їх економічних та
соціальних інтересів. Демократія будь-якого рівня припускає наявність
“керуючих” і “керованих”. Ступінь зрілості громадянського суспільства
залежить від співвідносин цих елементів демократії. Оптимальний варіант
для громадянського суспільства – рівність сторін. В ідеалі ж –
домінування (неабсолютне) “керованих” над “управляючими»
професіоналами.

– Найповніше забезпечення прав і свобод людини і громадянина, безумовне
визнання та захист природних прав.

– Рівністю всіх перед законом і правосуддям, гарантований захист прав і
свобод на підставі закону, що мають юридичну силу в усьому світовому
світі.

– Гарантована законом можливість громадян об’єднуватися в незалежні від
держави та партії суспільні об’єднання по інтересам та професійним
ознакам.

– Свобода громадян в утворенні партій та громадських рухів.

– Свобода слова, преси, поглядів, незалежність від держави засобів
масової інформації та їх діяльність за межами державної цензури.

– Існування механізмів, що стабілізує відносини між державою і
громадським суспільством, та забезпечення функціонування останнього
державними структурами. Цей механізм, формальний або неформальний,
вимагає законодавчі акти, демократичні вибори народних представників в
різні органи влади, інститути самокерування і т.п.

Для юристів важливо знати і розуміти ще й такі загальновизнані засади
громадянського суспільства, які були освячені світовим політично
-юридичним досвідом: презумпція невинності та формула ”незаборонене
законом дозволене”.

Відповідно першому припускається, що кожна людини чесна, порядна і ні в
чому не вина, доки в установленому порядку не буде доведено інше,
причому тягар доказу лежить на тих, хто звинувачує, а не на тому, кого
звинувачують. Другий принцип означає, що вільна людина в вільній країні
має право розпочинати любі дії, які не заперечуються законом та мораллю.
Регулююча роль держави зводиться до необхідного мінімуму: охорони
правопорядку, боротьби зі злочинністю, створенню нормативних умов для
різноманітної діяльності громадян. Його задача – “не заважати”
нормальному рухові суспільного життя.

Таким чином, головного діючого особою громадського суспільства є людина
як особа, як індивід, що має певну зумовлену систему потреб, інтересів,
цінностей. Наявність можливостей реалізацій цієї системи і робить людину
головним учасником суспільного розвитку, членом громадянського
суспільства.

Громадське суспільство – це своєрідні суспільний простір в якому люди
пов’язані, та взаємодіють між собою як незалежні один від одного, так і
від держави індивідів. Це система забезпечена соціокультурної і духовної
сфер, їх відтворення і передачі з покоління в покоління, система
незалежних від держав суспільних інститутів і відносин, що призвані
забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів і колективів,
реалізації приватних інтересів і потреб як особистих, так і колективних.

§ 2.Перспективи розвитку

громадянського суспільства.

Становлення і розвиток громадянського суспільства нерозривно пов’язано
зі становленням і удосконаленням сучасної цивілізації. Обидва ці процеси
припускають удосконалення як особи, перетворення її дійсно вільного,
рівноправного громадянина з певним соціальним і політичним статусом, так
і суспільство його структури, функціонування і розвитку. Громадське
суспільство несумісне з тоталітаризмом і авторитаризмом, порушення прав
людини з націоналізмом, релігійного та толерантністю і т.д.

Громадське суспільство починається з громадянина і його свободи. Саме
звання “громадянин” в свій час звучало як синонім незалежності,
рівноправна, гідності та поваги до особи.

В той же час воно відбивало почуття обов’язку відповідальності,
служіння народові, суспільству. Особливо підіймає титул громадянина
Велика французька революція, ідей якої втілились у Декларації прав
людини та громадянина 1789 р. З тих пір Захід пройшов складний шлях
еволюційного розвитку та накопичення демократичних традицій, економічних
та політичних свобод.

Зараз різні країни світу мають різноманітні показники у формуванні
громадського суспільства. Виходячи з того, що вже здобуто, та маючи на
увазі ідеал громадського суспільства, можна сформувати основні аспекти
його становлення(там де воно знаходиться у зародковому стані) та
розвитку.

По-перше, гуманістичний аспект. Він пов’язаний з необхідністю
гуманізацією людських відносин, перебудови суспільства по законам
справедливості і добра. Елементарна чесність, порядність, моральне
удосконалення людини – це те, без чого не може бути громадського
суспільства.

По–друге, економічний аспект – встановлення та розвиток ринкових
відносин з усіма економічними наслідками. Без приватної власності нема
свободи. І навпаки – якщо у людини є приватна власність, і вона захищена
законом, то вона упевнена в своїх діях перед владою любого рівня.
Сучасних розвинутих країнах Заходу недержавні підприємства складають
абсолютну більшість. Так, в Англії, Австралії, Франції та інших
західноєвропейських країнах 4/5 усіх підприємств – недержавні. В США в
загалі нема державних промислових та торгових підприємств, нема і
державних комерційних банків.

По–третє, політичний аспект – підвищення рівня світоглядної політичної
культури, вироблення розуміння взаємозв’язків особи та держави,
нерозривність свободи та внутрішнього самообмеження, простих норм
правової культури (повага до законів, вміння грамотно захищати свої
права та інші). В громадському суспільстві влада існує для громадян, а
не навпаки.

По–четверте, соціальний аспект – розгортання позадержавних структур та
відносин в масштабі всього суспільства. Створення різних асоціацій та
об’єднань людей, налагодження нормальних взаємовідносин державних
органів і суспільних організації. Сучасне громадське суспільство в
розвинутих країнах – це суспільство, що складається з величезної
кількості самостійно діючих груп людей, які мають різну спрямованість.
Свої соціальні інтереси прагнуть реалізувати через такі організації і
підприємці, і найманці, і пенсіонери, і молодь. Наприклад, в Австрії з
населенням менше 8 млн. нараховується 160 партій і біля 70 тис.
суспільних підприємств, в яких люди вчаться демократії, реалізують свої
інтереси і потреби. В США діють сотні добровільних асоціацій громадян,
лобістські групи, благодійницькі фонди, клуби за інтересами, творчі та
кооперативні об’єднання , споживчі та спортивні товариства, релігійні,
суспільно-політичні та інші організації та спілки, які відтворюють на
різноманітні інтереси у всіх сферах суспільного життя. Відомий історик і
політичний діяч ХІХ ст. А.Гоквіль вважав, що гарантом стабільності
американської демократії є розгалужена мережа інститутів громадянського
суспільства. Нині в США більш 70% громадян приймають участь у 2-х і
більше асоціаціях. У 200 споживацьких організаціях перебуває більш 70
мільйонів.

Які ж особливості становлення громадянського суспільства в Україні? Як
швидко може йти процес його формування?

На Заході громадянське суспільство формувалось еволюційно на протязі
кількох століть (і сьогодні воно далеко від ідеалу). В Україні, які в
усій Росії, елементи громадянського суспільства існували вже на межі ХХ
століття. Однак процес його визрівання був зупинений соціалістичною
революцією 1917 р. і встановленням диктатури пролетаріату. Все, що не
було дозволено пролетарською державою вважали злочинним. Про громадське
суспільство навіть в науковій літературі в загалі не згадувалось, тому
що це поняття переважно вважалось “буржуазним”. На багато років
утвердився різний розрив між декларованими, формальними принципами
суспільних організацій (передусім відносно становище людини) і реальними
суспільними відносинами. Держава заповнила собою увесь суспільний
простір. В економіці відбулося об’єднання влади і власності. В політиці
– “одержавлювання” усіх механізмів, що відкривають масам доступ до
керування суспільством; об’єднання партійного апарату з державним

В духовній сфері сформувався певний тип масової свідомості, свідомості
жаху перед державою, а жах породжував пасивність. Переобрати цю
дійсність тоталітарного суспільства, вирятувати цілі покоління від догм,
що їм прищепили, – процес довгий, який триватиме не одне десятиліття.

Ось чому саме на протязі довгого часу потрібен перехідний період
щільної, часто суперечливої взаємодії та взаємовпливу демократично
сформованих органів державної влади та інститутів громадянського
суспільства. Така взаємодія необхідна саме тому, що у випадку різкого
переходу від тоталітаризму до демократії при відсутності досвіду
суспільно-політичної діяльності широких мас існує небезпека переходу не
до демократії, а до охлократії, розвалу держави та зупинки формування
громадянського суспільства.

Тому тільки поступово, по мірі підвищення культурного рівня, придбання
керувальних навичок, компетенції в судженнях про найважливіші
суспільно-державні проблеми, громадяни через інститути громадянського
суспільства візьмуть на себе все більш функцій державної влади і будуть
переходити до самоуправління.

В Україні, як і в інших країнах СНД, є й інші, не менш складні проблеми
на шляху до громадянського суспільства. По-перше, це практично повна
відсутність реальних горизонтальних зв’язків між різними соціальними
групами. Після проголошення незалежності України державні структури, що
пронизують суспільство з верху до низу, стали єдиною основою, що
об’єднує суспільство. В таких умовах різке послаблення вертикальної
регулюючої ролі державних структур може привести до серйозних
економічних та соціальних потрясінь.

По–друге, не можна не враховувати сформовані в роки урівнюючого
“соціалізму” психології соціального утримання і існування, у зв’язку з
цим, значних соціальних прошарків, що негативно ставляться до формування
риночних відносин. Деякі люди не можуть забути про “безкоштовну” освіту,
“безкоштовну” медичну допомогу і багато чого іншого “безплатного”, хоч і
ледве животіли. Звідси – острах ринку та невміння для багатьох
пристосуватися до нових умов. До цього додається негативний досвід
переходу до ринку практично усіх країн СНД, коли цей процес нерідко стає
некерованим, пов’язаний з різким підвищенням цін, глибокої послабленням
соціального захисту простих трудівників, зростанням диференціації між
різними соціальними прошарками, появою впливових мафіозних структур,
корумпованістю на всіх ступенях державного апарату і другими негативними
явищами.

По-третє, серйозною перепоною на шляху формування громадянського
суспільства є державна бюрократія в центрі і на місцях. В ході тривалого
історичного розвитку бюрократія перетворилась в міцну соціальну
структуру, яка займає центральне місце не тільки в суто державних, але й
суспільних структурах. Більш того нерідко саме бюрократія витісняє
справжні суспільні, економічні та соціальні структури. Без скасування
подібного протиприродного становища розвиток державного суспільства
неможливий.

По-четверте, немалі труднощі залишаються і на шляху формування нових
суспільних організацій і рухів. З одного боку, значна частина населення
скептично оцінює реальні можливості впливання на суспільні відносини
таких організацій. З боку державних структур існує звідане прагнення
надати подібним організаціям напівдержавний статус і цим самим під
личиною оновлення зберегти стару систему.

Приймаючи до уваги вище зазначене можна передбачити, що процес
формування громадянського суспільства в Україні буде тільки довгий, але
й складний, болючий. До позитивного початку, безсумнівно, слід віднести
прийняття у 1996 р. Конституції України. В ній існує термін
“громадянське суспільство”, однак у багатьох статтях закріплюються
елементи його фундаменту. Так, у статті 5-й народ проголошений носієм
суверенітету та єдиним джерелом влади; ст.21 гарантує права і свободи
громадян; ст.24 – рівність усіх громадян перед законом; ст.35 – свободу
світогляду та віросповідання; ст.36 – свободу об(єднання в політичні
партії та суспільні організації; ст.41 – незалежність приватної
власності та ін.

Громадянське суспільство може існувати тільки у зв’язку з правовою
державою. Але це вже предмет наступної лекції.

ГЛАВА ІХ. ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ

§ 1. Походження і сутність партії, їх функції

У будь-якому сучасному суспільстві діють різні політичні сили, причому
одні з них відкрито, здійснюючи різні політичні акції, інші – приховані,
які не завжди афішують свій захист чиїхось інтересів. Серед реальних
політичних сил, відкрито діючи на політичній арені, найбільш впливовою є
політичні партії. Вони найбільш адекватно представляють групові і
індивідуальні інтереси і найбільш надійно можуть їх захищати.

Політичні партії займають особливе місце в політичній системі
суспільства і грають роль посередника між державою і громадським
суспільством. Вони можуть бути суб(єктом влади і політики (коли
перебувають при владі), але можуть не бути суб(єктом влади, якщо не
здійснюють владні функції. Пояснимо це положення.

Взаємовідносини людей в суспільстві відбуваються в двох координатах:
вертикальної, власної політичної, і горизонтальної – соціальної.
Вертикальні, політичні зв(язки здійснюються зверху (державна влада) вниз
(народна маса), визначаючи політичні відносини політичного управління і
підпорядкування. Горизонтальні зв(язки (соціальні) – неполітичні, однак,
при певних умовах вони можуть стати політичними, оскільки регулюються
законами. Але і політичні відносини можуть мати соціальний аспект. Так
ось, політичні партії, ті, що знаходяться в опозиції і що борються за
владу є елементами громадянського суспільства, але отримавши перемогу на
чергових виборах і попавши у владу, політична партія стає найважливішим
елементом державної структури.

Слово “партія” походить від латинського “pars”, “partis” вказуючи
частину чого-небудь. Термін “партія” в значенні групи осіб, виступаючих
в захист інтересів певної частини населення, вживався в древньому світі.
У громадянських війнах античної Греції і Рима боролися між собою різні
угруповання, які називалися партіями. Вони активно відстоювали легально
свої інтереси, в противагу нелегальним фракціям. Нерідко вони являли
собою тимчасові об(єднання для підтримки конкретної особистості

Сучасні партії виникли в Європі і Америці в XIX сторіччі. Їх поява була
обумовлена сукупністю політичних і інституційних змін, що відбулися в
європейських країнах і США.

По-перше, це становлення буржуазних відносин і зростання ролі
парламенту, формування інших представницьких органів влади.

По-друге, введення загального виборчого права і розширення можливості
громадян впливати на хід і результат виборів.

По-третє, диференціацією і поляризацією соціальної структури суспільства
і необхідністю регулювання і вирішення соціальних протиріч.

По-четверте, необхідністю представництва інтересів певних соціальних
шарів в структурах влади.

Таким чином, політичні партії виникають лише на певному етапі розвитку
суспільства, коли більшість його громадян в тій або іншій мірі
залучаються до політичного процесу, стають його учасниками. Хоча
спочатку партії не були згуртованими, націленими на боротьбу за владу.
Як правило, це були організації, що опозиційно настроєні до держави і що
представляли інтереси певних шарів суспільства. Їх опозиційність до
політичної влади сприймалася як джерело криз і розколу суспільства і
діяльність таких партій оцінювалася більшістю суспільства негативно. Не
випадково, наприклад, Дж. Вашингтон в “Прощальному посланні”
американському народу говорив про небезпечні наслідки “партійного духу”,
характеризуючи партії як “готову зброю” для підриву влади народу і
узурпування влади урядової. Цілий ряд мислителів (А. Токвіль, Дж. Милль
і інш.) негативно відносилися до партій. У той же час, наприклад, Ф.
Бекон і Е. Берк відносилися до партій більш лояльно, а Н. Макківеллі
навіть вважав їх по-своєму корисними.

М. Вебер виділив три етапи в історичному становленні сучасних політичних
партій: аристократичні гуртки (партії вибраних); політичні клуби з більш
широкою участю громадян; масові партії. Однак лише деякі з нині діючих
партій пройшли ці етапи. Більшість з сучасних партій відразу оформлялися
як масові.

В Англії партії виникли внаслідок виборчої реформи 1832 р. і створення
на місцях з ініціативи лібералів (віги організацій-спільностей по
реєстрації виборців. У 1861 р. там була заснована перша масова партія –
Ліберальне товариство реєстрації виборів в Англії. У 1863 р. в Німеччині
виникла перша масова робоча партія – Загальна німецька робоча спілка,
заснована Ф. Лассалем. У Західній Україні в 1882 р. була заснована
партія польського робочого класу “Пролетарі”, в 1890 р. –перша
українська партія –радикальна. У 20-30 роках ХХ сторіччя в Галичині,
Буковині, Закарпатті нараховувалося близько 100 політичних партій.

Французький соціолог М. Дюверже, творець загальної теорії політичних
партій у своїй роботи “Політичні партії” (1951), аналізуючи
взаємозв(язок партій з державою виділяє партії електорального і
зовнішнього походження. Формування партій електорального (електорат –
група осіб, що володіють правом голосу при виборах до органів державної
влади походження безпосередньо пов(язані з розширенням виборчого права
громадян, повноважень парламенту і зростанням ролі інституту
представництва. Такі партії виникають на базі парламентських груп і
виборчих комітетів. Партії зовнішнього походження не пов(язані ні з
парламентським механізмами тих організацій і інститутів, які існували
раніше і діяли на політичній сцені, однак не брали участь у виборах.
Так, більшість ліберальних партій в Європі сталися з філософських
спільностей; промислові і фінансові угруповання сприяли створенню різних
правих партій; з революційних угрупувань, діючих нелегально, формувалися
комуністичні партії і т.ін.

У сучасній політичний літературі виділяється ще один вид походження
партій – шляхом злиття і розколу інших партій. Так, Р.Ж. Шварценберг
стверджує, що в сучасних африканських країнах лише 1 з 13 партій має
парламентське походження.

Незалежно від специфіки формування тих або інших політичних партій,
історії їх розвитку – у всіх випадках ці процеси виражали і виражають
потребу залучення маси до керування державою, закономірну тенденцію
демократичного розвитку суспільства. З зростанням організованості
партій, активізацією їх ролі в політичній боротьбі уявлення про партії
як союз однодумців були доповнені іншими аспектами. Партія стала
розглядатися як соціальний механізм, де і доктрина, і організаційна
структура слугують досягненню певної політичної мети.

В сучасній політичній літературі немає однозначного визначення партії.
Найбільш коротке дане в кн. Політологія (Короткий енциклопедичний
словник, Ростов-на-Дону, “Фенікс”, Москва, “Зевс”, 1997)-(“група
однодумців, прагнучих до загальної мети” с.352). однак, найбільш
владним, на наш погляд, є визначення партії, дане французьким соціологом
і політологом Р.Ж. Шварценбергом: “Політична партія – це безперервно
діюча організація, існуюча як на національному, так і на місцевому
рівні, націлена на отримання і відправлення влади і прагнуча з цією
метою до народної підтримки”.

Які є ознаки, що відрізняються політичні партії від інших політичних
сил?

По-перше, партія – це організація, тобто тривале об(єднання людей на
самих різних рівнях політики – від місцевого до міжнародного. Тривалість
дії організації дозволяє відрізняти її від фракцій, кліки і інших
тимчасових організацій, які виникають і зникають разом зі своїми
натхненниками і організаторами.

По-друге, ознакою партії є існування стійких місцевих організацій,
підтримуючих регулярні зв(язки з центральним керівництвом.

По-третє, метою керівництва центральної і місцевої організації є
завоювання і здійснення державної влади. На відміну від інших
організацій (профспілок, підприємницьких союзів, селянських об(єднань та
інш.), які хоч і займаються політичною діяльністю, але орієнтуються
передусім на захист економічних і інших інтересів їх членів, головною
метою політичних партії є завоювання (поновлення) політичної влади або
участь в ній.

По-четверте, кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу – від
голосування за неї до активного членства.

По-п(яте, будь-яка партія є носієм певної ідеології або особливого
бачення світу і людини.

Питання про функції партій носить в більшій мірі конкретно-історичний
характер, бо об(єкт функцій, їх різноманіття, спеціалізація залежить від
особливостей конкретного політичного режиму, стану громадянського
суспільства і загалом рівня соціально-політичного розвитку тієї або
іншої країни. Однак, незалежно ні від чого, діяльність будь-якої
політичної партії націлена, передусім, на боротьбу за завоювання і
використання політичної влади в інтересах підтримуючих її груп
населення. Цю функцію можна конкретизувати, виділивши ряд приватних
сторін в діяльності партій.

До таких можна віднести ідеологічну, політичну і організаторську
функції.

Політична функція складається в практичній участі партії в боротьбі за
владу, в її здійсненні, в прийнятті політичних рішень і в контролі за їх
виконанням. Партії виступають як інтитуційна форма забезпечення доступу
різних груп людей до важелів державної влади, вони замінюють собою
стихійні форми боротьби за владу формалізованими і упорядкованими
формами. У сучасних демократичних країнах значення існування партій
зводиться до того, щоб перемогти на чергових виборах і сформувати вищі
державні органи влади по своїй програмі. З цією метою партії відбирають
своїх кандидатів на виборні державні посади і до представницьких органів
влади, здійснюються передбачені законодавством процедури їх висунення і
реєстрації, роботу серед виборців в підтримку своїх кандидатів.

Ідеологічна функція складається у виявленні, обгрунтовані і вираженні
інтересів людей як об(єднаних в даній партії, а також її прихильників. У
західній літературі ця функція відома як артикуляція і агрегація
інтересів. Між політичною партією і її соціальною базою існують
відносини представництва. В ідеалі мета партії відбивається в реалізації
представництва в політичній системі суспільства тих соціальних груп,
прошарків, класів, інтереси яких вона виражає. Однак, нерідко партія не
отримує тієї соціальної групи , на представництво якої вона претендує.
Інтереси однієї соціальної групи можуть представлятися декількома
партіями, разом з тим, одна партія може претендувати на одночасне
представництво різних груп або соціальних шарів. Звідси, найважливішою
функцією партії є розробка ідеально-політичної доктрини або концепції,
яка була б сукупністю взаємопов’язаних і систематизованих принципів,
ідеалів, цінностей, цілей і намірів, що лежать в основі діяльності
партії.

Сучасні партії, як правило, намагаються представите себе масі як
виразників суспільних інтересів всього населення, а не як представників
меншини. Кожна партія переслідує мету переконати в своїй ідейній правоті
якомога більшу кількість громадян, забезпечити вмотивовані практичні дії
своїх членів і прихильників.

Ідейно-політичні переконання партії виробляються її лідерами,
приймаються партійними органами і фіксуються в програмі партії, її
програмних установках, рішеннях і резолюціях партійних з(їздів,
конференцій і т.п.

Організаторська функція партій полягає в практичній реалізації ними
своїх програмних настанов. До цієї функції відноситься рішення наступних
конкретних задач:

а) політична соціалізація громадян, соціально-політична освіта,
згуртування і активізація громадян на основі спільності їх конкретних
інтернів, роз(яснення масам політичної ситуації, яка складалася, і
передбачуваної платформи дій, політичне виховання громадян;

б) організація взаємодії партії з представницькими і виконавчими
органами влади;

в) відбір і рекрутування політичних лідерів і еліт для всіх рівнів
політичної системи, бо крім висунених партією професійних політиків, в
керуванні справами суспільства і держави саме активну участь беруть
партійні експерти, аналітики, фахівці;

г) діяльність по розширенню свого чисельного складу, вдосконаленню
партійної структури, зміцненню матеріального положення центральних і
низових організацій, розвитку взаємодії з дружніми партіями;

д) поглиблення зв(язків і відносин між різними гілками влади, місцевими
і центральними органами державного керування, різноманітними політичними
інститутами.

Зрозуміло, даний перелік функцій партій носить умовний характер. На
практиці вельми важко буває визначити аспект їх діяльності від інших.
Так і конкретний зміст тих або інших функцій, їх пріоритетність не
залишаються постійними; вони змінюються по мірі зміни
соціально-політичного становища в даному суспільстві.

Крім того, одні партії можуть бути настроєні на прагматичну діяльність і
постійно використовують будь-які можливості для досягнення поставлених
цілей, а отже, на передній план виступають відповідні функції. Інші –
віддають перевагу ідеологічному стилю діяльності і вбачають своє головне
завдання в захисті ідеалів і принципів. У цих партій домінують інші
функції, відповідні їх цілям.

§ 2. Правові основи створення і діяльності

політичних партій

Крім загальносоціологічного підходу в політології існує і правова
характеристика політичних партій, бо вони є суб(єктами права. Політичні
партії беруть участь в різних відносинах, регульованих юридичними
нормами, але головним чином їх діяльність регламентується конституційним
законодавством і відповідними законами про партії. У конституціях і
законах закріплюються права і обов’язки політичних партій, вимоги, що
пред(являються до їх статутів і програм. Законодавством регламентується
порядок і умови створення і припинення діяльності партій, фінансова
сторона їх функціонування і контроль за діяльністю партії з боку
держави. У багатьох країнах, в тому числі в Україні, Конституції
забороняють створення і діяльність політичних партій і громадських
організацій, програмні цілі і дії яких суперечать принципам Основного
закону.

Юридичною ознакою політичних партій є визнання їх одним з видів
суспільних об(єднань, специфічна задача яких – участь в формуванні
органів державної влади, місцевого самоврядування, виконавчих структур.
Цілі і задачі партій формуються в їх програмах і статутах, до яких
законодавець пред(являє особливі вимоги.

З точки зору законодавства, процес створення політичних партій
регулюється в різних країнах по-різному. В одних країнах порядок
утворення партій взагалі не регулюється законодавче. Громадяни самі
проголошують створення партії, не звертаючись ні до кого і ні за яким
дозволом (Великобританія, Нова Зеландія). В інших країнах –
законодавство не вимагає формальної реєстрації, однак для проголошення
партій потрібно надати до компетентних органів певні документи
(програму, статут та інші.). передбачається і обов’язкова реєстрація
партій в певних державних органах (Міністерство внутрішніх справ,
Міністерство юстиції та інш.). у більшості країн попереднього дозволу з
боку держави на створення партії не потрібно.

В деяких державах для реєстрації партії потрібна підтримка певної
кількості громадян; в інших країнах для юридичного оформлення партії
необхідна певна кількість її членів.

Законодавством регулюються умови і межі діяльності політичних партій.
Так наприклад, практично в усіх країнах діяльність партії дозволяється,
якщо вона суперечить конституційним нормам, не закликає до повалення
існуючого ладу, не створює військові організації та інш. Правовими
актами регулюється і фінансова діяльність політичних партій (порядок
фінансування політичних партій, їх витрати на виборах, контроль за
фінансовою діяльністю).

У багатьох країнах існує фінансування політичних партій. Причому, в
одних країнах об(єм фінансування конкретної партії залежить від числа
поданих за неї голосів на попередніх виборах; в інших країнах – в
залежності від числа отриманих депутатських мандатів. Регулюються
законодавством і приватне фінансування політичних партій, але, як
правило, забороняється отримувати гроші з-за кордону. У багатьох країнах
політичні партії згідно із законом зобов(язані подавати державним
органам щорічні фінансові звіти з вказуванням джерел, з яких отримуються
ними кошті.

§ 3. Типологія політичних партій і партійних систем

Різноманіття історичних і соціально-культурних умов розвитку країн і
народів привело до виникнення політичних партій, що мають рівні
організаційні структури, різну ідеологічну спрямованість; істотно вони
відрізнялися за способами і функціями діяльності. Коли дослідники уперше
поставили задачу якось класифікувати виниклі і діючі партії, то
головними критеріями такого ділення були або моральні (“хороші” і
“неблагородні”), або кількісні (“великі” і “малі” партії). Однак
подальший розвиток політичних партій у всіх цивілізованих країнах
викликав необхідність створення більш складної типологізації, автори
якої (М.Дюверже, М.Вебер, С.Коєн, Е.Вятр, А.Боднер та інш.); за основу
класифікації беруть певні критерії, причому, всі підходи не є
альтернативними, а доповнюють одним другого.

У політологів велике поширення отримала типологізація партій
французького політолога М.Дюверже, заснована на відмінностях в структурі
партій і організації їх внутрішнього життя. По цьому критерію М. Дюверже
виділив кадрові, масові і суворо централізовані партії.

Кадрові партії нечисленні за складом, що формуються з відомих політичних
діячів і здійснюють свою діяльність лише в період перевиборчої кампанії
і виборів. Основним структурним елементом кадрових партій є комітет, що
створюється за територіальним принципом і є який має постійний склад
активістів. Члени комітету підбирають кандидатів для виборів до органів
влади, допомагають лідерам в формуванні перевиборних програм, вивчають
громадську думку, симпатії і інтереси виборців. У таких партіях відсутня
система членства з відповідною реєстрацією і регулярною сплатою
членських внесків (звідси і назад “кадрів”).

Масові партії включають в свої ряди велику кількість членів, являють
собою централізовані утворення, добре організовані і дисципліновані, з
статутним членством. Основним джерелом фінансування є сплачення членами
партії внесків. Масові партії мають постійно діючий центр, що приймає
рішення з поточних питань, партійна ж маса об(єднується в низові,
первинні організації. Такі партії ведуть роботу (головним чином,
ідеологічну) серед населення постійно, а не тільки в період виборчої
кампанії. Партійна дисципліна розповсюджується не тільки на рядових
членів, але і на парламентаріїв – членів даної партії. З суворо
централізованих М.Дюверже виділів три типи масових партій:
соціалістичні, комуністичні і фашистські. Для цих партій характерне
перетворення ідеологічного компонента в основоположний, зв(язуючий ці
організації начало. Для таких партій характерні наявність безлічі
ієрархічних ланок, сувора, майже військова дисципліна, висока
організованість дій, повага і шанування вождів.

Іншим критерієм для типологізації партій є їх соціальна база. Тобто
інтереси яких класів, соціальних груп або шарів вони виражають і
захищають. Це партії монополістичної буржуазії, партії середніх і
дрібних підприємців, робочі, селянські. Сюди ж відносяться партії в
залежності від соціальних (аграрні), етнічних (ультраліва партія в
Іспанії “Eppi батасуна”), демографічних(жіночі партії в ряді
європейських країна), культурологічних та інш. Основ їх утворення. Однак
в останні роки для багатьох партій стало очевидним: щоб досягнути успіху
на чергових виборах, необхідно спиратися не тільки на один клас або
який-небудь соціальний шар, а враховувати інтереси цілих блоків
соціальних сил. Звідси, на зміну соціально-класових партій все частіше
приходять “загальнонародні” партії, партії “для всіх”, які враховують
корінні зміни, що відбулися в соціальній структурі суспільства.

У залежності від ідеологічного вигляду партії діляться на доктринальні,
діяльність яких базується на чітко оформленій ідеології і захисті
“ідеологічної чистоти”; прагматичні – такі, що орієнтуються на
практичність доцільність дій, або, іншими словами, використання ідей,
лозунгів, які найбільш привабливі і актуальні в період виборчої
кампанії; харизматично-вождістські, в яких члени партії об(єднуються не
стільки навколо якоїсь ідеї, скільки навколо популярної особистості
вождя.

Партії одного і того ж типу, в свою чергу, можуть поділятися на різні
види в залежності від способу ідеологічного оформлення інтересів
соціальної групи, яку вони представляють. Наприклад, в сучасних
цивілізованих країнах серед партій, що виражають інтереси підприємців,
можна виділити консервативні, ліберальні і клерикальні партії. Однак при
визначенні того, до якого типу належить та або інша конкретна партія, не
завжди потрібно виходити з назви. Так, клерикальні, тобто створені на
релігійній основі, партії, нерідко відстоюють інтереси широких
соціальних шарів.

Традиційним є ділення партій по критерію прогресивності або
консервативності їх політичних програм. Історія такої класифікації
партій відноситься до Французької революції 1789 р., коли на засіданнях
Французької національної асамблеї праворуч від спікера розташовувалися
консерватори, виступаючі за збереження монархії, а зліва – радикали, що
відстоювали ідеї загальної рівності,, помірні ж займали місця в центрі.
Відтоді і виникли поняття “ліві”, “праві”, “центр”. Кожному поняттю
традиційно властивий певний набір цінностей. “Ліві” це прихильники
прогресивних суспільних змін, принципів рівності і справедливості; вони
схильні до радикально-революційних методів діяльності. “Праві” це
партії, що орієнтуються на збереження стабільності і що негативно
відносяться до революційних потрясінь; вони допускають можливість лише
самих необхідних змін.

Традиції, згідно яким праві партії відносять до консервативних,
реакційний, а ліві – до радикальних, прихильників прогресивних
суспільних змін – дожили до наших днів. Однак подібні оцінки відносні і
рухливі, бо те, що недавно було “лівим”, сьогодні може стати “правим” і
навпаки. Наприклад, в 80-х роках в західноєвропейських країнах більшість
соціал-демократичних партії (ліві) ще далі відійшли від ортодоксального
соціалізму у бік класичного лібералізму, ринкової економіки, а
консерватори (праві) нерідко виступали в захист створення системи
соціальних гарантій для незаможних верств населення. Крім того, в наш
час і ліві і праві нерідко розглядаються як екстремісти, а центр – як
помірні, які, ніби, завжди представляють правильний політичний курс.

Близько до даної типологізації знаходиться підрозділ політичних партій
за таким критерієм, як їх ставлення до існуючого суспільно-політичного
ладу. За цією ознакою розрізняють партії: революційні – такі, що
відкидають існуючий суспільний устрій і що ставлять своєю метою його
якісне, радикальне, перетворювання; реформістський –такі, що
орієнтуються на значне перетворення існуючого лаву, поліпшення життя
громадян, але за умови збереження фундаментальних основ даного
суспільного устрою; консервативні –такі , що прагнуть до стійкого
збереження форм суспільного життя, які склалася, і зміни лише того, що
дійсно дозріло до зміни; реакційні – виступаючі за часткове або повне
повернення до суспільних порядків, що раніше існували.

Досить поширеним критерієм типологізації партії є їх відношення до
правлячого режиму: правлячі і опозиційні, легальні і нелегальні, партії
– лідери і партії – аутсайдери, партії правлячі монопольно і правлячі в
складі коаліції і т.д.

Перераховані критерії типологізації політичних партій на можна
розглядати як застиглі схеми і будь-яка типологія партій відносна. Одна
і та ж партія може бути розглянута під різними точками зору,
класифікована по різних основах. Так, наприклад, соціал-демократичні
партії можуть бути правлячими і опозиційними, революційними,
реформістськими і консервативними, масовими і кадровими, лівими і
центристськими і т.д. історія останніх десятиріч свідчить про те, що
політичні партії потрібно характеризувати не тільки по їх програмах,
ідеологічних доктринах, масових гаслах, але, передусім, по їх реальній
поведінці і діям.

У цей час в різних країнах існує різна кількість політичних партій, що
беруть участь в боротьбі за політичну владу. Це число може бути від
одного до декількох десятків. Різні партії мають неоднакову вагу в
суспільстві і в структурах влади. У ході політичного процесу між
партіями виникають ті або інші взаємовідносини. Словом, в різних
складаються певні партійні системи, які як вже відмічалося, є одним з
елементів політичної системи суспільства. Отже, партійна система – це
сукупність всіх політичних партій, діючи в даній країні, їх
взаємовідносини один з одним.

*

?

?

8r„¤¦Ii

V

~

th

?¦\

?

? \

ooaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaa

J

A

th

X

A

$

?

?

c

??&?

????p??&?

????????????p ?&?

&

F

gdqOU

&

F

aeeaaOaaaa

t

?

¤

¶

?

e

l

p

„

gdqOU

$

« “« J« V« e®
uouiuiuiueaeuYuiuiuOuiuiuiueIeuCuiOiu3/4uOuOu·u·uiuOou·u·u·uOuiuiuOuiu·u
·u

hqOU

P

&

P

gdqOU

gdqOU

r?

>’

•

\–

1/4™

?

ae?

ae?

r?

†?

??

AE?

>’

Z’

p’

’

Z“

v“

?•

 •

,–

>–

B–

\–

?–

E–

O–

O–

J—

~—

„—

?—

E—

ae—

Ae™

Ue™

?›

 ›

?

vc

?c

?c

Ic

¤

¤

|§

?§

2?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?Т?Т?. Очевидно, що там, де є велика різноманітність соціально –
політичних інтересів, значну частину яких не можна об(єднати, формується
велика кількість партій. Або, в країнах, де не має значних селянських
прошарків, як правило і не має аграрних партій. У країнах же, де
сформувався який – небудь один клас, що визначає розвиток політичного
життя (наприклад, середній клас), невелика кількість партій є
домінуючими. Партійна система може бути в чималій мірі зумовлена і
неоднорідним складом населення, що передбачає партійне представництво
інтересів етнічних груп.

По – друге, історичні особливості країни, традиції демократичних
інститутів, різноманітність культур і мов, схильність або до невеликого
або значного числа партій та інш.

По-третє, чинні в різних країнах законодавства. Закони також можуть
впливати на характер партійних систем, накладаючи, наприклад, обмеження
на діяльність нечисленних партій, перешкоджаючи допуску до виборів
опозиційних партій певної спрямованості, дозволяючи насильницькі дії по
відношенню до нелегальних партій.

По – четверте, характер виборчих систем, також впливає і на число
партій в країні, і на їх взаємовідносини. Як правило, при виборчій
системі мажоритарного типу (переможець визначається по більшості
отриманих голосів) формуються двопартійні системи або з однією
домінуючою партією; пропорційна ж система тягне за собою формування
великого числа мілких партій.

Найважливішим питанням в характеристиці партійних систем є їх типологія.
Сучасні партійні системи класифікуються за двома основними ознаками:
якісному і кількісному.

Типологія партійних систем за якісними характеристиками пов(язана з
відповідними політичними системами. Тут виділяються демократичні,
авторитарні і тоталітарні партійні системи. При демократичній партійній
системі діяльність партій формально не обмежується, вони відкрито
борються за політичну владу, функціонують або у владі або в опозиції.
Однак конкретна структура таких партійних систем істотно розрізняється в
різних країнах.

При авторитарній партійній системі може існувати декілька партій, однак
лише одна законодавче закріплена як правляча партія. На практиці роль
такої партії зводиться до організації масової підтримки політики
керівництва держави.

У тоталітарній партійній системі існує тільки одна політична партія і
всі інші розпущені або заборонені. На відміну від авторитарного режиму
ця партія стоїть над державою, здійснює в суспільстві домінуючу роль.

За кількісним критерієм виділяються багатопартійні, двопартійні і
однопартійні системи.

Багатопартійна система передбачає функціонування в суспільстві більш
двох політичних партій. Їх загальна кількість залежить від багатьох
факторів, одним з основних виступає чітке структурування суспільства і
можливість вираження інтересів конкретних соціальних прошарків певною
партією. Як правило, при багатопартійній системі жодна партія не
володіє переважним впливом , тому механізмом їх взаємодії виступають
компроміс, консенсус. Прикладом багатопартійності є партійні системи
країн Західної Європи – Італія (14 партій), Голландія (більше за 20
партій), Україна (більше 50) та інш.

Двопартійна (біпартійна) система характерна наявністю двох політичних
партій, домінуючих в суспільстві і ведучих між собою реальну боротьбу
за владу в державі, причому однією з них забезпечується об(єднання
навколо себе абсолютної більшості голосів виборців. Така партія отримує
більшість парламентських місць, в результаті створюється відносно
однорідна і стабільна парламентська більшість. Двопартійні системи
склалися у Великі Британії, де у влади чергується лейбористська і
консервативна партії; в США, де у влади періодично змінюють одна одну
Демократична і Республіканська партії та у інш. країнах.

Близькою до двопартійної є система ”двох з половиною партій”, яка
характеризується тим, що дві крупні домінуючи партії збирають на виборах
приблизно рівну кількість голосів і перемога однієї на них залежить від
того, яку партію підтримає третя, вбираюча незначне число голосів
партія. Прикладом є Німеччина, де прихід до влади однієї з двох
впливових партій (соціал – демократи і ХДС/ ХСС) залежить від того, на
чию сторону встане невелика партія зі своїми голосами (НДП).

Однопартійна система представлена однією монопольно володіючою партією.
Звичайно така система характерна для тоталітарних і авторитарних
режимів. Вона існувала в СРСР, деяких інших соціалістичних країнах,
зберігається і понині (КНДР, Куба та інш).

Однопартійні системи оцінюються як неконкурентні, недемократичні, що
позбавляють громадян одного з основних демократичних прав – права
вибору (між політичними партіями, рівними програмами, платформами і т.
д.). І хоч деякі автори намагаються виправдати такі системи і навіть
довести їх необхідність при певних умовах (див., наприклад Зеркін Д. П.
Основи політології. Ростов – на – Дону, “Фенікс”, 1997. С. 294- 295 та
інш), досвід останніх десятиріч показав, що однопартійність приводить
до бюрократизму, послаблення демократичного контролю за владою з боку
виборців і партія перетворюється в ядро репресивної державної машини.

Якої ж конкретної партійної системи дати перевагу? При відповіді на це
питання вчені і практики розходяться в оцінках. Одні вважають найбільш
привабливою двопартійну систему і посилаються на досвід Великої
Британії, США, Австралії, Канади, де забезпечується політична
стабільність, можливість для громадян вибору, а урядам – зміни курсу.
Інші підтримують багатопартійні системи, які забезпечують не меншу
стабільність політичного життя, ніж у США або Великої Британії
(Нідерланди, Данія, Бельгія, Австрія та інш). Очевидно, єдиного
стандарту в оцінці тих чи інших партійних систем не може бути. Разом з
тим, важливою основою для зіставлення партійних систем є міра залучення
громадян в процес підготовки й прийняття політичних рішень, а також
можливість і здатність населення до демократичного контролю за
діяльністю владних структур.

§ 4. Особливості становлення

багатопартійної системи в Україні.

Україна має історичний досвід створення й функціонування багатопартійної
системи: з кінця ХІХ й до 20-х років ХХ сторіччя на її території
налічувалося біля 40 різних політичних партій – від крайньо лівого до
крайньо правого спрямування. Але з приходом до влади більшовиків
почався розгін й заборона всіх партій, і до середини 20-х років на всій
території держави залишилася лише одна партія – правляча партія КПРС.

Процес побудови сучасної багатопартійної системи почався наприкінці
80-х років. Він має прямий зв(язок з започаткованою в той час
“перебудовою” і потім з розпадом Радянського Союзу. Які ж особливості
складання багатопартійної системи в Україні? В чому її специфіка?

По-перше, процес проходив в умовах, коли розпочалася й постійно
продовжувала поглиблюватися еконмічна криза, результатом якої стало
різке зубожіння переважної більшості населення країни і його
негативного ставлення як до політиків, так і до політики взагалі.

По-друге, перехід до ринкових відносин пов(язаний з різким соціальним
розмежуванням суспільства: стара соціальна структура зламана, формування
нової ще не закінчено. У багатьох партій, що виникли в останні роки,
фактично відсутня соціальна база- не має тих верств, класів, інтереси
яких вони представляли на політичній арені.

По-третє, (і це витікає із попереднього) народження політичних партій
пов(язане не з інтересами певних верств населення (якою і повинна бути
партія у розуміння цього слова), а з долею політично активних і
амбіційних особистостей або невеликих соціальних груп (угрупувань) з
вузькокорпоративними інтересами.

По-четверте, відсутність протягом тривалого часу традиції політичного
плюралізму, багатьох прав і свобод, що притаманні демократичному
суспільству.

У невеликій за часом історії становлення сучасної багатопартійної
системи України можна виділит и декілька періодів (етапів).

Перший розпочався наприкінці 80-х років перебудови демократії і
гласності в масштабі всього Радянського Союзу. На цьому етапі в Україні
активно розгорнула роботу Українська Хельсінська Спілка, виникла
Українська демократична спілка. В 1989 році була створена багаточисленна
суспільно- політична організація “Народний рух України” (Рух), що
витсупила проти тоталітаризму, за демократичний розвиток України. Після
скасування 6-ї статті Конституції СРСР, що означала кінець монополії на
владу однієї партії- КПРС, почався бурний процес формування партій в
Україні: у Мінюсті України були зареєстровані Українська республіканська
партія, Українська селянська демократична партія, Партія зелених
України, Демократична партія України та інші. До кінця 1991 року уже
налічувалося 12 партій, з яких 11 (крім КПУ) виступали за суверенітет,
ринкові відносини, плюралізм, проти комуністично ідеології.

Другий період пов(язаний з проголошенням незалежності України і тією
якісно новою ситуацією, що склалася. В Україні почала формуватися нова
політична система суспільства і політичні партії отримали офіційний
статус повноцінних, повноправних суб(єктів політичної системи.
Хронологічно цей період охоплює термін від грудня 1991 року до початку
1993 року, коли в Мінюсті було зареєстровано ще біля 15 партій.
Характерною рисою цього періоду було розмежування партій на прихільників
політики президента і опозиції щодо нього. Національно- радикальний блок
партій виступив з тезою “підтримка всенародного обрання Президента
України- це підтримка форування незалежної держави ”. відповідно:
“опозиція до президента- це руйнування незалежної держави”. Бувший
президент Л. Кравчук значно спростив механізм правового регулювання
реєстрації партій: для цього, крім програми й документів про створення,
треба прикласти список з однією тисячою членів партії. Тим самим було
створено правове поле стимулювання малочислених партій, амбіційних,
псевдополітичних лідерів.

Третій період (1993, 1994 роки і по теперешній час) характерізується
стрімким зростом кількості партій. Так, у травні 2000 року у Мінюсті
було зареєстровано 98 партій, що і давали весь спектр багатопартійності
в Україні.

Сучасні політичні партії в державі в залежності від їхніх ідеологічних
та політико- соціальних концепцій можна розділити на такі групи:

Ліві партії (комуністи- соціалісти)- Комуністична партія України,
Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України,
Партія захисників Батьківщини (?) та інші.

Лівий центр ( соціал- демократи)- Соціал- демократична партія, Соціал-
демократична партія України (об(єднана), Партія слов(янської єдності
України (?), Партія праці, Партія регіонального відродження України,
Всеукраїнська партія праці, Українська партія справедливості тощо.

Центристські партії (ліберали)- Ліберально- демократична партія України,
Ліберальна партія України, Конституційно- демократична партія, Партія
економічного відродження, Всеукраїнське об(єднання “Громада”,
Міжрегіональний блок реформ, Народно – демократична партія, Аграрна
партія України, Партія “Жінки України” тощо.

Правий центр (націонал – демократи)- Народний рух України, Українська
республіканська партія, Партія зелених України, Християнсько –
демократична партія України, Християнсько – ліберальна спілка (?),
Християнсько – народна спілка (?), партія “Реформи і порядок” та інші.

Праві партії (націонал – радикали)- Українська національна асамблея,
Соціал – національна партія України, Українська консервативна
республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Організація
українських націоналістів – державників, Всеукраїнське політичне
об(єднання “Державна самостійність”, Українська національна
консервативна партія.

Із всіх партій, що формально існують в Україні, лише дві – КПУ і Рух
мають чітку ідеологію: вони відносно впізнані і впливові. Про переважну
більшість масам нічого не відомо, бо вони не мають свого “політичного
обличчя “, чітких ідеологічних позицій і осмислених програм. Жодна
партія не має достатнього впливу в загальноукраїнському масштабі. Ряд
партій посідають непримиримі позиції і діють за давно не авторитетним
принципом – “Хто не з нами – той проти нас”.

Із наведеного вище можна зробити висновок про те, що в Україні
створюється багатопартійна система, яка відповідає перехідному періоду
суспільства від тоталітаризму до демократії. З поглибленням економічних
реформ і складанням ринкових відносин, позитивної зміни і стабілізації
соціальної структури суспільства відбудуться і якісні зміни у партійній
системі. Можна сказати з вірогідністю, що більшість існуючих сьогодні
партій об(єднаються в блоки або припинять своє існування. Поступово
формуватимуться партії впливові і стабільні, з певним політичним
спектром, що мають підтримку конкретних соціальних верств і класів.

ГЛАВА Х. ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ

Багатоманітність типів і станів політичних відносин визначає
складність шляхів і різноманіття форм їх розвитку. Сучасна політологія
для пояснення динамічних змін у політичному житті суспільства
використовує поняття “політичний процес”. Саме в такому аспекті
політичний процес визначають як зміну станів політичної системи, її
функціонування в режимі часу.

§ 1. Поняття політичного процесу;

динаміка його розвитку

Політичний процес, як ми вже відзначали, відбиває мінливість
політики і розкриває взаємодію політичних інститутів і політичних
суб’єктів, що виконують певні функції та ролі. Оскільки “політичний
процес” одна з універсальних категорій політології, що має досить широке
використання взагалі в соціальних науках і в політичній практиці,
постільки трудно знайти одну строгу визначену інтерпретацію його
сутності.

Загальнонаукова трактовка терміну “процес” припускає два
підходи: а) послідовна зміна явищ, станів у розвитку певного об’єкту;
б) сукупність послідовних дій заради досягнення певного результату.
Виходячи з такого розуміння родового поняття “процес”, політичний процес
можна визначити як:

специфічну взаємодію суб’єктів політики і носіїв політичної влади на
основі політичних ролей і функцій, що вони виконують;

сукупну діяльність всіх суб’єктів політичних відносин, що пов’язана з
формуванням, розвитком, перетворенням і функціонуванням політичної
системи та опосередковує публічну владу.

Зміст політичної взаємодії складається з реальної чи прихованої
боротьби за владу, її ресурси і статуси, перерозподіл яких кожного
разу порушує усталену рівновагу інтересів і надає системі нового стану.

Сучасний політичний процес у транзитних суспільствах, до яких
відноситься й український соціум, є вкрай суперечливим і складним. Саме
цим пояснюється мотивація його наукового дослідження. Щоб зрозуміти
логіку політичних процесів у суспільствах, які модернізуються, крокуючи
від тоталітаризму до демократії, слід опанувати не тільки зміст і
послідовність політичних змін, але й конкретно-історичні обставини, що
їх супроводжують.

Якщо сприймати політичний процес як послідовну зміну станів
соціально-політичної дійсності, у першу чергу політичної системи
суспільства, що відбувається в ході сукупної діяльності політичних сил
усіх організаційних форм і масштабів, то ми вимушені безпосередньо
звернутися до логіки розвитку політичного процесу в границях часу.

Отже, розглядаючи структуру єдиного цілісного політичного процесу
в динаміці часу, можна виокремити такі стадії:

Конституювання політичної системи.

Функціонування політичної системи.

Політичний розвиток у напрямку перетворень.

Занепад політичної системи (як діалектичний процес заперечення ).

Стадії (фази) політичного процесу є взаємообумовленими та
дозволяють звісною мірою впорядкувати політичну динаміку. Коли
конкретна політична система вже існує ( чи започатковується), то процес
її розвитку має круговий (спиралєподібний) вигляд і відтворюється у тих
чи інших типових формах.

Конституювання політичної системи – історично і логічно початкова
стадія (фаза). Вона починається зазвичай з актів політичного
волевиявлення народу, акцій соціально-політичної творчості: утворення чи
установлення (шляхом виборів чи радикальними рішеннями) нових (чи інших)
органів публічної влади; пристосування колишньої політико-правової
структури до радикально оновлених обставин тощо. Ця стадія співпадає, як
правило, зі зламними чи революційними періодами в житті суспільства,
коли втрачається легітимність влади одних соціально-політичних сил і
пануючі позиції займають інші сили. Нові політичні сили перетворюють
політичну систему відповідно до своїх потреб, переорієнтовують існуючі
та нові органи влади на виконання їх політичної волі. Відповідно
змінюються інші політичні інститути, політичні та правові норми, в яких
закріплюється новий вигляд оновленої політичної системи.

На стадії функціонування, перш за все, йде процес; динамічно
відтворюються всі компоненти, що притаманні саме даному історичному типу
політичної системи, її соціальної природі та зв’язком із іншими
підсистемами суспільства. Ця стадія співпадає зі стабільним періодом
розвитку, коли владні соціальні групи посідають свої позиції міцно,
непохитно і досить довгостроково, що, зрозуміло, супроводжується
відносним соціальним спокоєм.

В цей період відтворюються та закріплюються не тільки органі
держави, політичні партії, громадські організації й рухи, але і
процедури, що їх підтримують, політичні механізми, норми, ідеали,
символіка і мова. Отже, йде відновлення суб’єктів політичних відносин у
всьому різноманіття форм, позицій, поглядів, ролей, функцій і вчинків.

Стадія (фаза) розвитку політичної системи починається з певного
перегрупування у розташуванні політичних сил. Внутрішня динаміка
політичного розвитку може виявлятися з різною силою й інтенсивністю:
модифікації, модернізації, трансформації. Якщо правлячі кола шукають
форми і методи політичного управляння, що не дестабілізували б
співвідношення політичних сил у країні та на міжнародній арені, то
керовані зміни в структурах і засобах володарювання виводять їх на
якісно новий рівень політики, що є адекватним вимогам сучасної доби. На
цій стадії приймаються і виконуються численні політико-управлінські
рішення, тобто відтворюється багатоманітна картина життя
державно-організованого суспільства, де можливі не лише успіхи, а й
неспівпадіння, помилки, протиріччя, антагонізми і конфлікти. Розвиток
політичної системи постійно супроводжується протиборством різних течій і
тенденцій, індивідів, груп, класів і спільнот, їх асоціацій;
суперечливими зіткненнями їх політичних чи партикулярних інтересів.
Своєчасне втручання та зняття політичних антагонізмів можливо
забезпечити, якщо здійснювати необхідний контроль за функціонуванням
політичної системи. Для функції політичного контролю вироблені такі
інститути як: по-перше, вибори, референдуми, звітно-перевиборчі
компанії, громадська думка, вільна преса та численні форми політичної
самодіяльності громадян як контроль з низів”; по-друге, контролюючі
органі та установи держави та законотворчість ( у т.ч. політична
нормотворчість), що легалізує політичне функціонування в системі.

Стадія занепаду політичних систем принципово співпадає з
активізацією соціальних сил, що заявляють про себе новими формулами
організації політичного життя ( владних відносин, політичного режиму,
ідеології, соціальної ієрархії, економічних зв’язків). У цьому випадку
спрямованість політичного процесу стає негативною по відношенню до
чинних інститутів влади і законодавства; руйнівні тенденції
перебільшують конструктивні, творчі; розпад режиму правління набуває
незворотнього характеру. В результаті політичного рішення втрачають
управлінську силу, а сама еліта влади – свою легітимність.

Слід відзначити, що циклічний шлях по цих 4-х стадіях не є
неподоланим, раз і назавжди визначеним. Початок і тривалість кожної
стадії у часі є обумовленим безліччю конкретно-історичних обставин.

Таким чином, політичний процес доцільно розглядати як сукупність дій
інституціоналізованих і неінституціоналізованих суб’єктів зі здійснення
своїх функцій у владі, чи політичних дісфункцій, які в кінцевому разі
ведуть до розвитку (прогресу), або ж до занепаду політичної системи
суспільства. Відтворення політичної системи – складне, діалектично
суперечливе явище. Це і повторне відновлення всіх усталених елементів і
параметрів системи, і також момент їх зміни та оновлення. Ця складова
політичного процесу закріплює і , водночас, оновлює історичний тип
політичної системи, її соціальну природу та особливі риси. Слід
розуміти, що не існує якогось єдиного спільного акту чи загального ритму
відтворення політичної системи, чи універсальних для всіх формацій і
будь-якої історичної доби засобів та методів цього процесу. Але,
наприклад, в демократичних суспільствах (асоціаціях) вже усталеним і
визначеним засобом відтворення інститутів представницької влади стали
періодичні, вільні, таємні та прямі вибори (перевибори) на
альтернативних засадах.

Політичне наступництво – одна з необхідних характеристик і
складових політичного процесу. Політична система, зрозуміло, не
коституює сама себе зі свого ж “матеріалу”, її породжує та постійно
відтворює все державно-організоване суспільство. Політичне наступництво
є умовою та принципом процесу відтворення, воно визначає сам характер
процесу відновлення елементів політичної системи.

В історії політики людства та його політичні спільності вік од віку
спадкують політичну діяльність попередніх поколінь, але водночас, вони і
перетворюють політичні реалії в нових умовах, завдяки оновленню тієї ж
політичної діяльності. Отже, в актах відтворення політичної системи
завжди присутні моменти народження якихось нових її рис та властивостей.
Відновлення правової підсистеми політики ( офіційно-правових приписів),
що регулює поведінку учасників політичного процесу, відбувається шляхом
перегляду й уточнення, поширення чинного законодавства. Політичні норми
і цінності, звичаї та ритуали, як правило, переходять у наступний цикл
політичного процесу завдяки суспільно-політичній традиції. Змістом
політичного наступництва є не тільки механічна копіювання політичних
інститутів та форм, що колись склалися, насамперед, це певним чином
впорядковані спадкоємні зв’язки в політиці, що мають свій зміст та
особливості.

Так, по-перше, політичне наступництво безпосередньо пов’язано з
характером і механізмами влади, тому сучасна кратологія вимагає
розглядати його за умов конкретного політичного режиму та з урахуванням
історичного типу лідера, що володарює в країні (партії, політичні
групи). По-друге, політичне наступництво неминуче підлягає впливу
координуючих чинників: об’єктивних – економічна ситуація, соціальний
стан, національне питання, духовно-культурна традиція; та суб’єктивних –
роль політичного лідера, наявність політичної еліти, позиція
громадянського суспільства тощо. По-третє, спадкоємність влади в
сучасних політичних системах безпосередньо визначається чинним
законодавством, що дозволяє судити про її легальний ( чи нелегальний)
характер, а у сполученні з оцінкою громадськості – про легітимність ( чи
нелегітимність) політичної наступності. У четвертих, той чи інший
різновид спадкоємства в політиці прямо пов’язаний з певним типом
політичного процесу (західного чи “незахідного”; технократичного,
ідеократичного, харізматичного тощо). Врешті, виходячи з цих та інших
рис і умов, можна виокремити такі види політичної наступності:

а) династична, коли влада передається за спадком члену династичної
родини, досить часто завдяки звичайній нормі, традиції чи політичному
ритуалу;

б) корпоративна, коли влада як ресурс володарювання переходить з рук
пануючої еліти – до контреліти (“обмін еліт”), чи в межах однієї
володарюючої еліти передається найбільш гідним до цього особам;

в) демократична, що здійснюється завдяки загальновизнаним механізмам
представницької, або плебісцитарної демократії (вибори, референдум і
т.ін.).

§ 2. Типологія політичних процесів

Сучасною політологією вже розроблено декілька типологій політичних
процесів, які виходять з різних критеріальних засад. Впорядкуванню
різних видів політичних процесів має передувати розуміння проблеми
політичного розвитку. Вона тісно пов’язана з аналізом політичного
процесу в глобальному аспекті, адже саме поняття “політичний розвиток”
було введено в науковий обіг у другій половині ХХ ст. для відображення
динаміки політичного життя. Політичний розвиток суттєво відмінний від
економічного, соціального, культурного процесів і має свої параметри:
1) він не є необоротнім, можлива й політична реверсія; 2) має свої
власні показники щодо певної історичної доби; 3) не дивлячись на
загальні критерії, політичний розвиток не буває одноманітним у різних
суспільно-політичних системах. В основі політичного розвитку традиційних
суспільств лежали звичка, інерція, традиція, місницькі уявлення та
диктат групи; в підгрунті сучасного політичного розвитку лежать
інновації, публічність і світкість політики, індивідуальний вибір і
орієнтації, політична активність.

Політичний розвиток можна визначити як зростання здатності
політичної системи постійно і ефективно адаптуватися до нових соціальних
цілей та утворювати нові інститути, які забезпечують канали для діалогу
між урядом та населенням. Критеріями політичного розвитку західна
політологія називає:

структурну диференціацію інститутів політичної системи;

здатність політичної системи до інновацій, мобілізації ресурсів влади,
до самозбереження;

тенденцію до рівноправності ( в політичній участі, в опануванні владних
посад, перед законом).

Якщо вважати політичний розвиток спрямованим та, інколи, керованим
змінами у політичній системі, які визначаються потребами
соціально-економічного і культурного середовища, то за мірою
інтенсивності та ступенем радикалізму цих змін можна виокремити процеси
– політичної модернізації, політичної трансформації та політичної
модифікації.

1.Модернізацією називають процес наближення різних фрагментів чи
цілих політичних і соціальних систем до рівня їх найбільш високого
розвитку. Об’єктивною засадою потреб у модернізації виступає реальна
цілісність людства, взаємозалежність різноманітних його частин: розрив
чи зростання протиріч у відносинах між відсталими і провідними
фрагментами соціально-політичного життя ( і в якості країн, і регіонів,
і окремих галузей), що обертається кризою чи глобальними конфліктом, аж
до політико-культурного відторгнення. Суб’єктивні чинники модернізації
часто виходили з дуже різних і суперечливих мотивів: завоювання,
окультурення, захисту, звільнення тощо. В залежності від історичної
епохи, типу культури та ідеології “лозунги” і методи модернізації теж
змінюються: підкорення варварів, місіонерська “християнізація
язичників”; “ ісламізація невірних”; колонізація або деколонізація;
експорт “світової революції”, т. і.

Головна соціальна мета модернізації – гармонізація суспільних
відносин, подолання розриву та жорстких протиріч між різними секторами
суспільного життя. Політична модернізація є складовою частиною більш
широкого процесу соціальної модернізації. Вона предметно конкретизує всі
напрямки модернізації в політичному аспекті. Наприклад, індустріалізація
та втілення нових технологій модернізує політику працевлаштування,
розподілу та всю економічну політику в цілому; інформатизація
суспільства пов’язана з опануванням неоліберальних цінностей, прав і
свобод людини, зі зміною ролі засобів масової інформації в політиці та
реалізації влади; радикально змінюється сутність і пріоритети соціальної
політики ( в освіті, культурі, охороні здоров’я, материнства і
дитинства); тощо.

Політичною модернізацією після ІІ світової війни були охоплені ті
країни, що, розвиваючись, переходили від архаїчних політичних структур
(притаманним колоніям) до сучасних форм і інститутів, опановували нові
технології політичної влади, отже, звільнялись від так званих
рудиментарних зразків політичного буття.

Найбільш помітними тенденціями політичної модернізації були і є:

а) “раціоналізація політичної влади” шляхом заміни традиційних,
династичних, релігійних, етнічних, політичних інститутів єдиною
світською політичною владою;

б) диференціація (виокремлення) нових політичних функцій і
відповідна до цього спеціалізація політичних структур (наприклад,
інститут розподілу влади, політичного плюралізму, політичного
представництва і т.ін.);

в) поширення форм і засобів політичної участі різноманітних груп
традиційних суспільств;

г) суттєве вдосконалення чинного законодавства (можливо, реформи
правових систем) та збагачення числа політичних норм і традицій,
відповідно до вимог нової політичної системи (режиму).

2. Політична трансформація по суті означає перехід від одного типу
сучасної політичної системи до іншого, як правило, від автократії
(тоталітаризму, авторитаризму) до демократії. Її мета – приведення
політичної системи в сучасний стан, що відповідає стандартам і всім
ознакам соціального прогресу.

У ХХ ст. політична трансформація торкнулася багатьох високо
розвинутих країн – Германії, Іспанії, Італії, держав Східної та
Центральної Європи, колишнього СРСР, зокрема – України і Росії. Цей
процес є найбільш радикальним, навіть революційним за своєю природою,
адже в його серцевині міститься кардинальна зміна політичного режиму, з
усіма атрибутами і ознаками влади. Політична трансформація можлива лише
за умов, що ресурси минулої влади та її легітимність вичерпано.

Сам процес переходу від тоталітаризму до демократії в сучасній
політології назвали “демократичним транзитом”, адже він грунтується на
відомому законі політики: “прямого шляху від тоталітаризму до демократії
немає; обов’язковими є авторитарний етап”. Під час проходження
останнього “транзитні суспільства” мають вирішити багато перехідних
проблем, які й складають зміст політичної трансформації:

– панування однієї ідеології та гіперідеологізація змінюється
деідеологізацією, утворюється поліідеологічне суспільство;

– однопартійність змінюється багатопартійністю, формується політична
опозиція;

– руйнується колишня корумпованість держави з правлячою партією, йде
“департизація” державних установ і соціальних інститутів; складається
дійсна ситуація горизонтального розподілу влад на виконавчу, законодавчу
і судову, а по вертикалі – на центральну, регіональну і місцеву;

– етатизована економіка роздержавлюється, демонополізується; йде
розбудова ринкової інфраструктури, перш за все, на основі інституту
приватної власності;

– монополію на інформацію та цензуру замінює “свобода слова” і “свободна
преса”, що діє як “четверта влада”;

– тоталітарні засоби і методи володарювання наступаються демократичним
механізмом і технологіями реалізації політичної влади;

– руйнуються цінності та стереотипи тоталітарної політичної культури і
свідомості, водночас поступово формуються нові прогресивні пріоритети та
зразки політичної поведінки і політичних переконань; тощо.

Слід враховувати, що процес трансформаційних переходів часто не
вільні від загрози реставрації авторитарних режимів, що може відбутися
як на грунті націоналістичного, так і релігійного екстремізму.

Своєрідні особливості мав процес переходу (трансформації) від
диктатури Франко до демократії в Іспанії в другій половині 70-х –
початку 80-х років. Тоді важливу роль стабілізуючого гаранта
легітимності переходу влади і відносно “повільної трансформації” на
основі громадського консенсусу виконав інститут монархії.

Посттоталітарні структури держав Центральної, Східної та Південної
Європи, республік колишнього СРСР також руйнувались в ході трансформації
різними шляхами: парламентським (Польща, Німеччина, Угорщина); масовими
радикальними виступами та акціями, що отримали назву “оксамитових
революцій” (Чехія, Словакія, Болгарія); збройного повстання (Румунія,
Албанія); громадянської війни (Югославія, пізніше Сербія, Хорватія,
Словенія). Україні випало на долю сполучення парламентських засобів
трансформації з окремими елементами “оксамитової революції”; в Росії ж
йде трансформація, що поєднує парламентські методи, сильну авторитарну
виконавчу владу і палаючі вогнища локальних збройних конфліктів у деяких
регіонах федерації.

3. Політична модифікація – це процес, що є характерним для досить
розвинутих і цілком прогресивних політичних систем і полягає в
закономірній зміні акцентів у розташуванні політичних сил (партій), які
конкурують на політичній арені. Під час модифікації через оновлення йде
укріплення ресурсів демократичної влади, парламентаризму,
партійно-ідеологічного плюралізму, прав і свобод людини; завдяки
коливанню центра влади між легітимними носіями, зберігається
демократична наступність та стабільність всієї політичної системи.
Наприклад, коли посилюються етатистські тенденції в функціях держави,
водночас їх врівноважує посилення активності громадських рухів і груп (
“зелених”, альтернативних, профспілок, асоціацій тощо); так,
неоконсервативні моделі політики “тетчерізму” і “рейганоміки” спричинили
помітне соціально-політичне збудження тих соціально-професійних груп США
і Великої Британії, інтереси яких були ущемлені. Політична модифікація,
як і модернізація, здебільше здійснюється шляхом реформ, принципових
політичних рішень і вдосконалення законодавства.

У західній політології розповсюдження отримала типологія політичних
процесів, яку запропонував американський політолог Л.Пай, порівнюючи
політичний розвиток західних і незахідних країн згідно критерію
“культурного коду”, що визначає поведінку і політичні орієнтації
населення. Виявлені відмінності, як вважає вчений, обумовлені
цивілізаційними особливостями західного і “незахідного” світу. Отже,
Л.Пай здійснив на прикладі так званої “ідеальної моделі” характеристику
“незахідного” (фактично, афро-азіатського) політичного процесу. Її
можливо і доцільно порівняти з відповідними характеристиками моделі
західного (“вестернізованого”) політичного процесу, що ми і робимо у
таблиці:

“Незахідний політичний процес” (Л.Пай) Західний політичний процес

1.Політична сфера не відділена чітко від сфери громадських і особистих
відносин 1.Політична сфера є досить автономною, хоча й природно
взаємодіє з іншими сферами суспільства

2.Політичні партії претендують на висловлення світогляду і зразків
образу життя. 2.Партії– це політичні субстрати, вони відбивають
політичні інтереси та ідеологічні цінності.

3. В політичному процесі домінують так звані кліки, клани. 3. В
політичному процесі домінують “групи політичних інтересів”, еліти.

4.Опозиційні партії та контреліта часто виступають як революційні рухи
4. Опозиція здебільше легальна, розвинута у формах та засобах дії

5.Слабка інтеграція учасників політичного процесу як наслідок
відсутності в суспільстві єдиної системи комунікацій. 5. Висока міра
політичної інтеграції суспільства як слідство розвинутих комунікаційних
зв’язків

6.Типовим є різкі відмінності в політичних орієнтаціях поколінь 6. За
наявністю широкого вибору в системі ідейно-політичних уявлень громадян,
між політичними перевагами поколінь зберігається політична наступність

7.В суспільстві слабкий консенсус відносно цілком легальних цілей і
засобів політичної дії 7. Соціальний консенсус щодо засобів політичного
життя досить міцний і стабільний.

8. Висока міра суміщення і взаємозаміни політичних ролей 8.Виокремлення
великої кількості політичних ролей та їх чітка диференціація.

9.Політичні дискусії в суспільстві мало пов’язані з прийняттям
політичних рішень 9.Підготовка і прийняття політичних рішень досить
пов’язані з інтенсивністю і широтою політичних дискусій в суспільстві

10.Національне керівництво вимушено апелювати до недиференційованої
громадськості.

10.Політичне керівництво країни завжди має грунтовну соціальну базу в
суспільстві, водночас підтримує соціальний діалог із іншими групами
соціуму.

11.На першому плані політики – емоційні та символічні аспекти та рішення
11.Раціональні пошуки оптимальної стратегії і тактики в політичній
діяльності

12.Велику роль грають харізматичні лідери 12. Серед типів політичних
лідерів переважають раціонально-легальні, демократичні

13.В політичному процесі практично відсутні так звані “політичні
брокери”. 13. Політичний процес часто протікає по типу “політичного
ринку”, де діє політичний торг, політичний маркетинг тощо.

Однак, слід враховувати, що в західному світі є держави, народи,
яких складаються з різних етнічних, релігійних і культурних спільнот,
політична культура таких країн гетерогенна з великою кількістю
субкультур (наприклад, Швейцарія, Бельгія, Люксембург, Австрія). У них
політичний процес має специфіку в порівнянні з політико-культурними
однорідними суспільствами; отже, тут протиставлення політичних процесів
по схемі “Захід- не – Захід” втрачає сенс.

Для розв’язання цієї дилеми політологія пропонує ще одну
типологізацію процесів ( згідно з критерієм різновидів політичної
культури):

1.Якщо в основі політичної взаємодії полягає демократична,
неетатиська політична культура, в суспільстві розвивається горизонтально
організований політичний процес. Він побудований на визнанні формальної
рівності та відносній автономії суб’єктів політики, що конкурують чи
співробітничають один з одним згідно правилам політичної гри. В
неетатиській системі цінностей домінує ідея свободи, права і консенсусу.

2. Якщо політичні відносини грунтуються на етатиській (елітиській,
технократичній) політичній культурі, то складається вертикально
організований політичний процес. За його умов, державній владі,
пануючій системі цінностей та політичній науці протистоять стихійні
вияви політичних інтересів і потреб ірраціональних мас. Отже, сенс
взаємодії держави і громадян полягає у визначенні норм поведінки
правителів і тих, ким правлять, тобто піддані визнають авторитет влади,
якщо правителі гарантують їм певну міру суспільної свободи.

У посттоталітарних суспільствах держав СНД, Східної і Центральної
Європи через особливі специфічні умови сформувалися дещо своєрідні типи
політичного процесу. До цих особливих умов слід віднести: перехідний
(транзитний) стан суспільства; наявність великої кількості субкультур і
контркультур; слабку спеціалізацію політичних функцій і ролей; величезну
соціально-економічну диференціацію населення; тощо. Виходячи з цього,
виокремлюють політичні процеси:

– технократичного типу, в якому головне місце віддано опануванню
політичних технологій, процедур, методам прийняття політичних рішень,
засобам легітимації влади. Учасники політичного процесу строго
дотримуються нормативних приписів у своїх функціях та політичних ролях;
політична культура більш гомогенна (однорідна), політична система
стабілізується, а зміни йдуть еволюційно;

– ідеократичного типу, що є характерним більше для традиційних
суспільств, де відсутня автономна політична особа, слабка диференціація
політичних ролей і функцій, тобто це суспільства на початку політичної
модернізації. Інтегрувати такі суспільства можливо на основі так званої
загально-національної поєднальної ідеї -– наприклад, соборності,
месіанства, релігії, філософсько-етичної системи, вибір і акцентуація
якої залежить від специфіки культурно-історичного досвіду народу,
країни;

– харізматичного типу, тобто політичний процес, що первинно був
характерним для східної культурно-політичної традиції, але тепер він
часто відновлюється в посттоталітарних суспільствах (Китай 80-90-х рр.,
Росія, Грузія, Азербайджан).

В особі харізматичного лідера народ шукає свої політичні ідеали,
сподівання; під нього підганяють політико-правові норми, нові традиції,
він уособлює політичні цілі, визначає завдання і методи політичної
влади. За умов низької політичної культури населення харізматичний лідер
може швидко перетворитись на вождя чи диктатора, що деформує весь
політичний процес. Отже, його необхідно контролювати і стримувати
демократичними засобами.

§ 3. Структурна композиція та

форми протікання політичного процесу

Як ми вже з’ясували, політичний процес побудований з нескінченої суми
політично значущих подій і дій всіх його учасників. Предметно-змістовні
аспекти (складові) політичного процесу розкриваються через виявлення
його співвідношення до інших соціальних явищ.

Головним тут вдається з’ясувати, які саме соціально-політичні рухи та
феномени мають в ньому місце та в яких конкретних формах вони
здійснюються: політичний розвиток (модифікація, модернізація,
трансформація); революція чи реформа; повстання, бунт, путч, заколот,
переворот; політичний конфлікт і криза; політична кампанія; політичне
рішення; пряма дія в політиці тощо. Досить важливо враховувати в межах
яких ситуацій та станів здійснюється політичний процес (співробітництво,
конкуренція, боротьба, компроміс, ризик, війна).

Деякі дослідники виділяють в структурі політичного процесу т.зв.
часткові (складові) політичні процеси або групи відносно самостійних
політичних дій: 1) виявлення різними соціальними суб’єктами своїх
потреб, інтересів, цінностей і прагнень у політиці; 2) артикуляція
інтересів, тобто репрезентація своїх інтересів політичними групами тим
інститутам, що приймають політико-управлінські рішення; 3) прийняття
рішення і формулювання політичної волі; 4) реалізація політичної волі
завдяки управлінській діяльності.

Зміст політичного життя суспільства в період, коли відбувається
перетворення старої політичної системи у нову, західними політологами
визначається як повний перегляд конституції. Сама ж конституція держави
виступає як легальний і демократичний засіб легітимації політичної влади
та всіх її інститутів Вкорінення нового політичного ладу прямо залежить
від того, чи відповідають нововведені інститути потребам суспільства. І
навпаки, труднощі з утвердженням нових політичних інститутів свідчать
інколи про їх штучність, надуманість, невідповідність вимогам часу і
потребам суспільства.

Одним із первинних, структуротворчих елементів політичного процесу
вважають політичне рішення. За суттю, це процес (технологія) визначення
завдань політичної дії, який здійснюється в колективній або
індивідуальній формі, та стосується тих чи інших засобів реалізації
влади. В сучасній державі та суспільстві не можуть існувати цілком
нейтральні політико-управлінські рішення, а також процедури їх
прийняття, форми висловлення і канали реалізації. Вказані в рішенні мета
і засоби, шляхи і методи вирішення конкретного політичного завдання
природно несуть у собі т.зв. “вказівку інтересів” найвпливовіших у
політичному світі суспільних груп.

Структурна композиція будь-якого політичного процесу передбачає
наявність дійсних центрів прийняття політико-управлінських рішень та,
особливо, тих чи інших за характером взаємовідносин їх (центрів) з тими
суб’єктами і об’єктами політики, яким саме адресовані ці рішення.
Ефективність політичних рішень як технології політичного керівництва
залежить від того, наскільки вони здатні сприяти функціям і політичної
координації (узгодження позицій і сил різнорідної маси людей); кореляції
(внесення змін у політичну тактику); політичного програмування (вибір
оптимальних моделей, цілей і засобів політичного руху).

Політична діяльність є важливішою складовою частиною політичного
процесу; це характеристика не тільки внутрішніх механізмів політичної
участі – мотивів, реакцій, спрямованості дій та форм їх виявлення, але
це всього динамічного аспекту політики. Політична діяльність – це
“солідарна діяльність в ім’я загальної мети” (І. Ільїн). Феномен
політики постає перед нами як динамічний процес, в ході якого
відбувається постійна зміна характеристик соціально-політичної
реальності. В науковій літературі діяльність представляється рушійною
силою суспільного прогресу, важливішою умовою самого існування соціуму.

Політичну діяльність, відповідно, можна визначити як систематичне
свідоме втручання окремих індивідів чи груп людей в систему
соціально-політичних зв’язків і відносин із метою пристосування її до
своїх інтересів, цінностей та ідеалів. Польський політолог А.Боднар
пише:” Політична діяльність – це індивідуальна чи колективна, спонтанна
чи організована діяльність соціальних суб’єктів, яка прямо чи скісно
виходить з інтересів великих суспільних груп та цінностей, що вони
сповідають”.

Політична діяльність постає як безперервний ряд конкретних
політичних дій. Можливо тому, іспанський політолог Л.С.Санистебан у
книжці “Основи політичної науки” визначає: “Політична дія є свідомим і
добровільним втручанням окремої людини або групи у відносини влади і
підкорення даної системи”. Найважливішими рисами політичної
діяльності є:

– зосередження зусиль політичних суб’єктів на спільних проблемах,
потребах існування соціальної спільноти;

– держава і політичні інститути розглядаються в якості головних
інструментів вирішення цих проблем;

– політична влада використовується як головний засіб досягнення
визначених цілей.

Специфіка політичної діяльності полягає і в досить детальній
регламентації її в законі. Правові норми встановлюються державою і у
зрівнянні з політичними та іншими нормами мають наступні переваги
щодо політики:

а) закони накладають на людину і державу взаємні обов’язки, тобто
певною мірою обмежують свавілля одне одного;

б) норми – закони мають відкритий, гласний характер і звертаються до
кожного члена суспільства;

в) вони відносно стабільні та найменше залежать від сваволі носіїв
влади;

г) характеризуються досить чіткою фіксацією прав і обов’язків їх
виконавців, привносять в їх діяльність необхідну визначеність.

Політична діяльність неоднорідна, за ступенем інтенсивності в ній
можна виділити декілька станів.

Політичне відчуження, коли людина перш за все зосереджується на
вирішенні особистих проблем, протиставляючи їх суспільно-політичному
життю. Політика ж оцінюється в такому випадку як галузь, що не
торкається реальних проблем та інтересів людин.

Політична пасивність виявляється в тому, що суб’єкт не прагне діяти
як самостійна політична сила (“політична фігура”), а знаходиться під
впливом більш значної соціально-політичної групи, організації. Ця
позиція є політичним конформізмом (відсутність власних політичних
інтересів і прагнень).

Політична активність найбільш природно відображає свідому
діяльність в політиці, її показниками є прагнення і можливості
реалізувати політичні потреби в ході опанування влади. Політична
активність фактично відтворюється в численних формах політичної участі,
про яку буде мова в подальших розділах.

Таким чином, можна стверджувати, що за структурною композицією
політичний процес є надзвичайно багатоманітним і складним утворенням;
його складові елементи та особливості пов’язані між собою різними
соціально-політичними зв’язками, мають неповторну специфіку і
вирізнюються динамічними аспектами.

Більш детальна характеристика і оцінка змісту політичних процесів
пов’язана з аналізом різних форм їх протікання. Виходячи з особливостей
характеру цих форм, політичні процеси досить умовно поділяють на такі,
що базуються на соціальному конфлікті через непримиренність інтересів
суб’єктів політичного життя, і на ті, що спираються на соціальний
консенсус.

Вивчаючи питання про конфлікти в політиці, ми виходимо з того, що
конфлікт є постійним елементом та супутником суспільного розвитку.
Політичний конфлікт – одна з яскравих феноменальних форм протікання
політичного процесу. Політика і конфлікт завжди поруч; вказуючи на
конфліктні ситуації та сприяючи їх вирішенню, політика доводить свою
суспільну доцільність та функціональну здатність (або нездатність).

Сучасна наукова школа конфліктології виходить з того, що конфлікт
є природнім і необхідним чинником суспільного розвитку; будь-яке
суспільство демонструє ознаки незгоди, потенційного зіткнення та
насильства.

Згідно суті конфліктної моделі Р. Дарендорфа, політична система є
відкритим простором зіткнень соціально-політичних суб’єктів; конфлікт
підштовхує суспільство до утворення механізмів та інститутів його
попередження. В такому разі політичний процес слід розуміти, з одного
боку, як процес боротьби між соціальними групами (елітами) за владу, її
статуси, повноваження і ресурси, з іншого боку, як процес формування
політичних механізмів упередження і розв’язання конфліктних ситуацій.

Політичний конфлікт – це протиборство політичних суб’єктів, яке
обумовлено несумісною протилежністю їх інтересів, потреб, ідеологічних
цінностей та поглядів у прагненні до влади та їх можливостей. Його зміст
відображає боротьбу “еліти влади” і “контр-елиті”, чи владних структур і
незадоволеного населення за первинність впливу в системі політичних
відносин, за можливість прийняття загальнозначущих рішень, за монополію
своїх інтересів і визнання їх громадсько необхідними, одним словом, за
все те, що складає прерогативи і ресурси влади та політичного панування.

Феноменологія конфлікту виділяє три головних типи політичних
конфліктів:

конфлікти інтересів, які переважно мають місце в економічно розвинутих
та усталених державах. Політичною нормою тут став “політичний торг”
навколо економічних пріоритетів (податки, обсяг соціального
забезпечення, держзамовлення, підряди тощо); цей тип конфліктів найкраще
піддається врегулюванню, адже тут завжди можливо знайти компромісне
рішення;

конфлікти цінностей є більш характерним для країн, що розвиваються, з
нестійким державним ладом, чи для суспільств у перехідному стані
(наприклад, “демократичного транзиту”), в яких загострюються
ідеологічні протиріччя. Такі конфлікти потребують значно більше зусиль
для врегулювання, компроміси в них майже неприпустимі, отже вони скоріше
закінчуються “самозагасанням” чи очевидною поразкою однієї з сторін;

– конфлікти ідентифікації зустрічаються в політичній сфері тих
суспільств, де має місце ототожнення суб’єктом себе з певною групою
(етнічною, мовною, релігійною, культурною), а не зі суспільством у
цілому. Цей конфлікт виникає за умов різкої (можливо, антагоністичної)
протилежності рас, культур, релігій та етносів. Його подолання – це
питання відповідного рівня історичної зрілості цивілізації, політичної
культури влади і народу.

Зрозуміло, що конфлікти несуть в собі серйозну загрозу
стабільності суспільства, однак вони виконують і позитивні функції. Так,
конфлікт запобігає застою і закостенінню соціально-політичної системи;
постійне розв’язання конфліктів сприяє оновленню і прогресивним змінам у
системі, інтегруючи і мобілізуючи населення (внутрішню зімкненість
групи), політичний конфлікт посилює соціальні ресурси влади; політичний
конфлікт часто приводить до появи “нової лояльності” у відносинах. Але,
водночас, політична влада може не зовсім сумлінно використовувати “образ
ворогу”, щоб через механізми конфлікту спрямувати агресивність мас
проти зовнішнього ворогу чи свого супротивника. Отже, справа не в тому,
щоб конструювати безконфліктне суспільство, а в тому, щоб навчитися їх
врегульовувати за правилами сучасної конфліктології та політичної науки.

В країнах розвинутої демократії більшість конфліктів розв’язує не
держава, а інші відповідальні соціально-політичні інститути. Держава
(уряд та інші органи) втручається лише в випадках, коли:

а) конфлікти загрожують серйозно торкнутися інтересів людей, які не
мають до них відношення;

б) учасники конфліктів застосовують насильство і тому подібні акти,
що заборонені законом;

в) є загроза перетворення конфлікту на чинник масових безладь,
затягненого насилля одних ленів суспільства над іншими.

У залежності від рівня учасників політичний конфлікт може бути
-міждержавним (де суб’єкти – держави та їх коаліції), державним
(суб’єкти – гілки влади, політичні партії та рухи), регіональним
(суб’єкти – регіональні еліти, політичні групи, лідери), місцевим.

Крім того, політичні конфлікти поділяють на позиційні
(горизонтальні) та опозиційні (вертикальні). Суб’єктами позиційних
конфліктів виступають політичні інститути, організації, що здійснюють
владу і керівні функції у даній політичній системі, але посідають при
цьому різні позиції. Отже, предмет цих конфліктів пов’язаний із критикою
окремих позицій (ліній) влади, із спробою змінити деякі елементи
системи. Їх конструктивне вирішення веде до часткових змін у владі та
політичній системі.

Суб’єктами опозиційних конфліктів виступають, з одного боку, владна
еліта, партії, державні установи та лідери, що висловлюють її інтереси,
з іншого боку, політичні сили (організації), що відбивають інтереси
підвладних мас населення. Предметом такого конфлікту стає вся існуюча
система державної влади, політичний режим у цілому. Загострення таких
конфліктів веде до системної політичної кризи, наслідком якої може стати
зміна всієї політичної системи. Не випадково тому, що опозиційні
конфлікти вважають радикальними за характером і результатами формами
політичного процесу. Вони можуть відбуватися у таких яскравих політичних
акціях (діях) як революція, повстання, заколот, громадянська війна
тощо.

Суспільства і країни, що переживають перехідний стан, природно
мають велику множину причин щодо зростання політичної конфліктності. Це
пов’язано, по-перше, із співвідношенням інтересів головних соціальних
груп і характером політичної культури (чи її кризою), а по-друге, з
рівням інституціоналізації політичних відносин і якостями політичних
керівників. За умов же наявності кризи політичної участі та ігнорування
вимог мас у підготовці рішень влади складається найвірогідніша ситуація
щодо відтворення радикальних форм політичного процесу.

Війна – одна з найжорстокіших та тяжких за наслідками форм
політичного процесу. Якщо зіткнення протилежних сторін (держав, народів
тощо) конфлікту переходить в батальну стадію зі застосуванням збройних
засобів, то конфлікт переростає в свою крайню форму – війну. В
політології війну визначають як організовану збройну боротьбу між
класами, націями, народами чи державами.

Ще з глибокої давнини почав формуватися погляд на війну як на
соціальне зло; водночас, стихійні діалектики (зокрема Геракліт)
розглядали війну як природне явище у суспільному розвитку.
Соціальну-політичну сутність війни розкрив німецький військовий теоретик
Карл фон Клаузевіц, який наголосив, що “війна є нічим іншим, як
продовженням державної політики іншими засобами”.

Глибинними джерелами війн всіх типів і масштабів є, по-перше, різка
соціально-класова диференціація суспільств; по-друге, кардинальна
несумісність протилежних інтересів соціальних верств; по-третє,
суперечливі геополітичні стратегії держав.

Політичні цілі, завдання, характер можливої війни закріплюються
державою (її правлячою елітою) у відповідному політичному акті, що
зветься військовою доктриною. Це – затвердження в країні на даний час
системи поглядів і настанов щодо суті, цілей, характеру можливої в
майбутньому війни, рівня готовності до неї ресурсів держави і збройних
сил, засобів і форм її ведення. За змістом і характером політики
виокремлюють так звані “наступальні” та “оборонні” військові доктрини
(можливі також змішані типи).

Самі війни за різними критеріями (особливостями) поділяють: на
внутрішні (громадянські) та зовнішні (міждержавні); згідно політичному
змісту – на справедливі (національно-визвольні, оборонні, вітчизняні) та
несправедливі ( загарбницькі), прогресивні та реакційні; за масштабом –
на локальні, регіональні та світові; за кількістю сторін, що воюють – на
двосторонні та багатосторонні.

Теорію політичного процесу головним чином хвилюють політичні
наслідки війн. З одного боку, на початку війни спостерігається
консолідація народу навколо війська і державних органів, в цілому
укріплюються позиції владної еліти, зокрема її легітимність ( в разі
перемоги ). З іншого боку, для політичної еліти, що потерпає поразку,
починаються складності: народ не вибачає їй втрат, жертв і руйнувань
війни; влада, яка програла війну, вимушена піти з політичної арени.
Отже, після поразки у війні перед нацією (народом) відкривається нова
доба історії – конституювання нової політичної системи.

Революція – це корінне, глибинне перетворення природи і механізмів
влади у суспільстві, радикальна зміна всієї політичної системи, яка
розкриває можливості значних соціально-економічних зрушень. Революційні
перетворення здійснюються на засадах нового проекту суспільного
розвитку, що спрямований на створення нових політичних інститутів і
цінностей.

В поясненні природи революцій й досі (навіть серед західних
політологів) найбільш розповсюдженим залишається підхід К.Маркса, який
вважав революції “локомотивами історії”, адже вони трактувалися їм як
результат антагоністичного конфлікту між продуктивними силами та
виробничими відносинами. Подібні протиріччя, вважає марксизм, стимулюють
народження нового суспільного ладу, тобто перехід від нижчої до більш
високої суспільно-політичної формації. Рішучість та повнота змін, які
відбуваються в ході революції, дозволяють розглядати їх як ефективний і
радикальний засіб соціальних перетворень.

В той же час, як правило, революційні процеси є насильницькими та
передбачають відкрите зіткнення груп (еліт), що вироблюють владу.
Революція супроводжується також жорсткою боротьбою в середині її
прибічників із програмних, доктринальних питань, через характер і шляхи
перетворень, вона характеризується можливістю розколів, переслідувань та
утисків не тільки прямих супротивників, але й відступників і всіляких
інших “угодовців”.

Оскільки революції найчастіше виникали наприкінці затягнутих,
глибоких соціально-економічних і політичних криз, що були спричинені
егоїстичною та непрозорливою політикою правлячих груп чи наслідками
війн, то їх сприймали як необхідний вихід із загальнонаціональної
катастрофи.

Але й руйнівні дії та наслідки, що супроводжують революції, також
відомі. Це дало підстави відомому історику М.Бердяєву назвати революцію
“малим Апокаліпсісом історії”.

Сучасна політична наука вже не визнає фатальної неминучості та
історичної приреченості революцій як форм розвитку політичного процесу.
Політологи-елітисти розглядають революцію як успішне повалення правлячої
еліти контр-елітою, головним чином, за допомогою політичного насильства
і мобілізації на свій бік народних мас; до того ж, перехід влади до
нової еліти супроводжується перебудовою в соціальній структурі, зміною
механізмів панування та політичної системи в цілому.

Було б помилкою вважати революції результатом політичного заколоту
одиночок чи ізольованих від мас екстремістських груп. Не дарма М.Бердяєв
писав, що “революція нікого не питає про своє право, вона стихійна і
уподібнюється геологічній катастрофі” . Таким чином, революції мають у
підгрунті своєї появи серйозні важелі об’єктивного і суб’єктивного
характеру.

Марксистська і неомарксистська наукова традиція акцентує увагу на
таких чинниках, як глибока соціально-економічна нерівність; нездатність
правлячих класів реагувати на суттєві вимоги мас; нездібність “верхів”
управляти, а “низів” – неможливість жити по-старому; усвідомлення масами
несправедливості існуючого ладу та їх здатність на організовані дії
протесту тощо. Поява в суспільстві таких чинників визначає, що визріла
так звана революційна ситуація, отже революція стає реальною можливістю.

Однією з найяскравіших праць, що присвячена аналізу сутності,
причин і наслідків революції, є труд П.Сорокіна “Соціологія революції”.
Безпосередньою умовою будь-якої революції, визначає він, є поєднання
таких чинників; а) зростаюче придушення базових інстинктів; б)
загальний характер репресій; в) безсилля груп порядку. Але головною
причиною він вважав неможливість навіть мінімального задоволення базових
інстинктів більшості населення, які знаходяться у подавленому стані.

Багато дослідників підкреслюють як визначальну причину революції
прагнення людей до рівності, вважаючи несумісним стабільний політичний
процес і наявність значної нерівності в розподілі матеріальних та інших
благ. Так, французький історик політики А. де Токвіль відзначав:” Майже
всі революції, що змінили життя народів, здійснювались або для того, щоб
укріпити, або для того, щоб знищити рівність”.

Сучасною спробою пояснити феномен революції є концепція Ч.Джонсона,
який спирається в своїх побудовах на теорію саморегульованого
суспільства Т. Парсонса. Якщо суспільство є неспроможним перетворювати
свої інститути у відповідності зі змінами, що відбуваються, вказує
Ч.Джонсон, суспільна система вступає в стан нестабільності (втрати
рівноваги). Саме ця нестабільність стає необхідною умовою для виникнення
революцій; її головним джерелом є розбалансування зв’язків між головними
культурними цінностями суспільства і системою економічного виробництва.

Одну з сучасних концепцій революції викладено в роботі Ч.Тіллі “Від
мобілізації до революції”, в який автор розглядає цю форму політичного
процесу як вияв протесту і насилля. Революційні рухи, згідно думці
Ч.Тіллі, –це тип колективної дії за умов, коли уряд із тих чи інших
причин втрачає цілком контакт із суспільством. Соціальні революції як
засіб мобілізації групових інтересів виникають, коли люди не мають
інституційних засобів виявлення своєї волі та інтересів, їх вимоги не
беруться до уваги, а масові виступи придушуються державною владою.

В процесі розвитку соціальних революцій дослідники виокремлюють
такі етапи:

1. Визрівання революції – етап формування революційної ситуації,
коли ставиться під сумнів легітимність всієї політичної системи і
владних структур.

2. Революційний вибух – відкрите зіткнення між урядовими силами і
масами, що збунтувалися; це – повстання, яке має скінчитися поразкою чи
перемогою.

3. Перемога і консолідація революційних сил – етап, коли нове політичне
керівництво, щоб укріпитися у владі, має реалізувати лозунги і первинні
цілі революції; головне завдання – це оволодіння всіма важелями
управління та створення нового адміністративного апарату.

4.Інституціоналізація нової системи влади – процес утворення нових
економічних, політичних і соціокультурних структур, які, за думкою
Л.С.Саністебана, мають визначити вигляд і характер нової
соціально-політичної системи.

Слід підкреслити, що революції несуть із собою не тільки заперечення і
руйнування минулого політичного ладу, але й наголошення й утвердження
нових суспільних ідеалів, які несе сама революція. Якщо ж між цими
ідеалами та їх конкретним виявленням виникають великі розбіжності, якщо
втіленню їх запобігає множина об’єктивних і суб’єктивних причин, виникає
реальний ризик контрреволюції.

Контрреволюція – це політичний рух соціальних сил (колишньої
владної еліти та їх прибічників), що були усунені від влади революцією.
Їх мета – повалення нового, встановленого після перемоги революції
суспільно-політичного ладу та реставрація (відновлення) минулого
політичного порядку, який поверне їм колишні панівні позиції в
суспільстві.

Досвід багатьох революцій свідчить, що в її полум’ї, у вогнищах
ненависті палають не тільки представники класу гнобителів, але й самих
революційних мас; жертв своїх революції не обирають і не лічать. Ось
чому нерідко революційний запал мас, невгамовний виплеск їх енергії
змінюється на втому і апатію, політичну байдужість більшості населення.
Такі настрої відкривають контрреволюційним силам, що не примирились із
втратою своїх привілеїв та ресурсів влади, шляхи до реставрації минулого
режиму; або іще гірше – виникає загроза і можливість встановлення
диктатур (наприклад, Робесп’єра, Леніна-Сталіна, Мао Цзедуна, Кім Ір
Сена).

Контрреволюція може здійснюватися у таких формах як озброєний опір,
громадянська війна, заколоти, диверсії, бандитизм, іноземна інтервенція,
військові путчі, блокади тощо. Організація контрреволюційних сил
потребує часу і ресурсів, тому їх розпочинають через деякий період після
поразки. Крім того, матеріальна підготовка складається, зазвичай, з
таких дій: а) вирішення проблем фінансування, зокрема, залучення
своєчасно зроблених грошових активів із-за кордону; б) мобілізація
внутрішніх соціальних і матеріальних ресурсів; в) налагодження таємних
каналів постачання зброї; г) організація підпільних політичних структур
громадської підтримки своїх акцій; д) використання підтримки іноземних
держав, що є зацікавленими у ліквідації революційного режиму.

Завершення контрреволюційного руху може бути у таких варіантах.
По-перше, коли він стимулює консолідацію широких верств населення
навколо революційної еліти, тоді контрреволюція швидко отримує поразку.
По-друге, протиборство революційних сил із контрреволюцією затягується
настільки, що конструктивного виходу не вбачається. По-третє, якщо
ностальгія втомленого від революційних перетворень народу за старими
порядками дуже посилилась, то це може привести до стрімкої перемоги
контрреволюції, отже, почнуться швидкі дії з реставрації колишніх
політичних інститутів. Але логіка політичної історії така, що колишня
еліта, повертаючись до влади, вже не може абсолютно винищити всіх
революційних новацій, ті політичні запровадження, які були створені як
вимога часу, як правило, зберігаються (такою була доля затвердження
парламентаризму, обмеженої монархії, інституту поділу влад і т.ін.).

Повстання – форма політичного процесу, яка має досить радикальний
характер, особливо через рішучі дії його учасників та використання
збройних засобів. В залежності від історичної епохи та соціального
складу учасників повстання характеризуються значним різноманіттям,
вирізнюються за ступенем інтенсивності, за рівнем організованості, за
тривалістю та тими духовними ідеалами, які надихають учасників. Велику
роль у повстанні відіграють керівники (ватажки), які саме проголошують
цілі повстанців (часто досить декларативні); мета і завдання повстанців
знаходять обгрунтування у деклараціях, лозунгах, примітивних програмах.
Цілі повстань у головному мають негативний руйнівний характер, але не
завжди політичний ( інколи національно-етнічний, визвольний від
колоніального гніту). Дії повстанців, як правило, зосереджені на певній
території чи проблемі, обмеженій конкретною метою.

Бунт – на відміну від повстання, має цілеспрямованість та елементи
організації, являє собою масові дії, що мають дуже високий рівень
інтенсивності, активності учасників та досить обмежені в часі. Бунти
породжуються конкретними проблемами буття людей, це завжди відповідна
реакція на певні екстраординарні дії (чи злочинні бездії) представників
влади, державних чиновників. За думкою А.Турена, бунт відрізняється від
повстання малочисельністю, вузькістю складу учасників, локальними
рамками здійснення опору щодо певних дій уряду, відсутністю атак на
центри влади і невизначеністю політичних цілей. Лозунги, які висовують
бунтарі, або занадто глобальні, абстрактні, або надзвичайно примітивні,
заземлені, а їх дії здебільше носять захитний характер. Політична
практика знає велике різноманіття бунтів, що були викликані соціально-
економічними, побутовими і національно-культурними чинниками: “хлібні”,
“цукрові”, “жіночі”, “горілочні”, “селянські” тощо.

Заколот – за ступенем інтенсивності та емоційної напруги є
близьким до бунту, але на відміну має ще меншу кількість учасників. Він
виникає в наслідок свідомої цілеспрямованої підготовки певної групи осіб
та має збройний характер. У заколоті ставку роблять на військову силу;
головний резерв заколотників зазвичай складає армія. Якщо кількість
організаторів заколоту невиправдано зростає, його “сценарій” втрачає
чіткість, набуває нетерплячості, то за логікою політичного розвитку
заколот має перетворитися на бунт. Якщо ж маси не підтримали
бунтівників, то їх дії можна кваліфікувати як путч.

Путч – форма (спроба) захоплення влади через використання
репресивних заходів та частини армії. Путч виявляється у воєнних діях,
які не мають широкої соціальної підтримки, не враховують специфіки
ситуації, не мають продуманої програми. Військові сили використовуються
як інструмент захоплення влади чи засобом психологічного тиску на
легітимний уряд з метою примусити його піти у відставку.

Військовий заколот завжди є формою нелегального встановлення режиму
влади військовими (генералітетом, полковниками), яка не передбачена
законом, спирається на силу і відбиває, перш за все, інтереси
керівництва армії чи власників військово-промислового комплексу.

Перевороти в практиці політичного процесу є нерідкими, але завжди
феноменальними явищем, яке набуває специфіки в залежності від
історичної доби, масштабів і “сценарних” моментів. На відміну від
революції, перевороти не ведуть до корінних соціальних змін, а лише до
персональних переміщень у центрі влади. Здійснюються перевороти
по-різному – від примусу до рішень під тиском до прямого насилля над
владою. Спрямованість і характер переворотів залежать від того, якими
силами і з якою метою їх здійснюють.

Серед політичних переворотів відомі такі:

– державний переворот – насильницька, примусова зміна голови держави чи
уряду та приведення до влади нових політичних осіб, груп із боку
впливових, але не досить уповноважених сил в апараті держави. Зміни,
таким чином, відбуваються у межах правлячої еліти;

– двірський переворот – форма зміни влади внаслідок інтриги чи заколоту
певної групи осіб, які грають чималі ролі при дворах (у палацах)
монархів. Багато прикладів двірських переворотів зазнали династії
Медічі, Капетингів, Валуа, Бурбонів, Романових та інші. Сучасні
“двірські” перевороти – це скоріше спроби заколотів у тих чи інших
інститутах влади;

– військовий переворот – путч, який вже було розглянуто раніше.

Революції та контрреволюції нерідко призводять до громадських війн
чи локальних військових конфліктів, тривалість і кількість жертв у яких
досить чітко залежать від розташування політичних сил та політичної
зрілості супротивників.

Політична криза. Практично усі розглянуті вище форми політичного
процесу виникають в умовах специфічного стану політичної системи –
кризи, що є моментом найвищого загострення протиріч, колі політичні
перетворення набули характеру необоротності. Вимоги переходу політичної
системи в якісно інший стан стають все більш жорстокими; соціальна
незадоволеність зростає дуже швидко, а дисфункції влади стають
очевидними. Кризовий стан можуть обумовити і економічні негаразди, і
екологічні катастрофи, і поразка у війні, тощо. Головна ж ознака
політичної кризи – це її комплексність багаторівневість і складність.
Виявляє себе політична криза в тому, що декларації та всілякі наміри
влади не співпадають із реальними справами і подіями. Варіантами
завершення (виходу з) кризи може бути лише:

соціальна катастрофа (катарсіс), яка означає повну дисфункцію держави,
розвал економіки, нестримане зростання злочинності, цілком незахищений
соціальний стан суспільства;

врегулювання кризового стану засобами ефективної позакризової, так
званої “рефлексивної” політики, якщо подібну стратегію управління
вдається виробити і запровадити.

Природньому протіканню політичного процесу в сучасних державах, що
здійснюють модифікацію чи модернізацію або знаходяться на шляху
“демократичного транзиту”, більш за все притаманна політика реформ.
Реформи є цілеспрямованим процесом, спланованим щодо окремої галузі
суспільного життя ( чи великої соціальної проблеми), керованим і певною
мірою передбачуваним.

Реформи, щоб відповідати своїй суті, повинні враховувати такі
вимоги: а) не суперечити інстинктам людей, не заперечувати природі
людини; б) необхідно провадити попереджуючу оцінку умов здійснення
перетворень; в) слід здійснювати спроби – перевірки очікуваних
результатів реформи у малих масштабах і після цього тільки переходити до
загального обсягу реформаційних змін; г) провадити реформи в життя лише
правовими, конституційними засобами.

Шляхом реформ влада регулює чи коректує відносини між соціальними
групами в ім’я збереження громадського порядку, при цьому вона цілком
постійно контролює хід політичного процесу. Реформи мають вирішувати
лише певні, чітко визначені проблеми життя соціуму і не переслідують
мети глобальних перетворень всієї системи. Характер реформ зазвичай
прагматичний, і їхній успіх залежить від своєчасності проведення та
ресурсного забезпечення. Як правило, реформи, що запізнились, не дають
бажаного ефекту; а ті, що нав’язуються суспільству силоміць, поза
соціальної потреби, можуть визвати акції непокори і навіть революційний
опір мас.

За своєю природою, реформи є поступками правлячої еліти під тиском
опозиції, невдоволення соціальних верств, які за інших умов можуть вийти
за межі норм політично регульованих відносин. Отже, ініціюватися реформи
можуть як “зверху”, так фактично і “знизу”, з чим влада має рахуватися.
Шлях реформ часто визначають як політику компромісу між правлячими
групами та їх соціальними опонентами, компромісу, що, заради збереження
соціально-політичної системи як цілого, йде на зміну окремих її частин.

За галуззю втілення, реформи бувають економічними, соціальними,
освітніми, культурними, політичними, правовими, військовими і багато
інших; за часом – довгостроковими і короткостроковими; за характером –
радикальні та “камуфляжні”, м’які; за провідною ідеєю – консервативні та
ліберальні.

Але реформи, що проводить держава, нерідко викликають незадоволення
як консервативних груп (що не сприймають новації), так і радикалів:
по-перше, своєю обмеженістю, фрагментарністю, частковістю; по-друге,
тим, що лише послабляють соціальну напругу, знімають окремі проблеми, а
не розв’язують увесь кризовий вузол. Отже, невдалі реформи можуть
привести до контрреформ. Це часткова чи цілковита відмова від суспільних
інновацій, які були здійснені під час реформування. Спричинюються вони
принциповими помилками попередніх реформаторів, можливо невиправданими
“перегиками” влади, а найчастіше – бажанням владної еліти повернути собі
привілеї чи прерогативи, що були втрачені в ході реформ – поступок.
Загроза, яку несуть в собі контрреформи, полягає в тому, що суспільство
“лихоманить”, реального поліпшення справ не настає, отже – соціальний
катаклізм може стати реальністю.

Політичні кампанії – найбільш чітко організовані, визначені в часі,
сплановані, професійно забезпечені та нерідко врегульовані нормою
(правовою, політичною, етичною) форми протікання сучасного політичного
процесу. Серед них слід виокремити: електоральні (вибори, перевибори)
кампанії; агітаційні-пропагандистські кампанії; рекламно-політичні
кампанії; дискредитаційні кампанії в межах політичної конкуренції;
культурно-інформаційні кампанії тощо.

РОЗДІЛ У. ПОЛІТИЧНА УЧАСТЬ ТА ПОВЕДІНКА

Політичний процес не можна обмежити лише раціональними засадами.
Визнаючи вагомість цілеспрямованих політичних дій та впливу об’єктивних
обставин, у політиці все ж не слід нехтувати суб’єктивним фактором,
тобто особистісними мотиваціями і діями, які не завжди відповідають
законам формальної логіки. Політологи, соціологи і психологи
підкреслюють, що саме сполучаючи свідомі політичні дії людей, засновані
на раціональних засадах, та інші форми і засоби політичної активності,
можна надійти розуміння понять – політична поведінка і політична участь.

§ 1. Політична поведінка.

Політична поведінка – це сукупність реакцій соціальних суб’єктів (осіб,
груп, спільнот) на певні форми, засоби і напрямки функціонування
політичної системи. Застосування в політології терміну “політична
поведінка” разом із поняттями “політична участь”, “політична дія,
діяльність” обумовлено тим, що слід відокремити дії суб’єктів політики,
які базуються на свідомому раціональному грунті, від ірраціональних форм
політичної активності, або таких поведінських актів, що є частково чи
цілком неусвідомленими.

Поняття “політична поведінка”, на наш погляд, є змістовно найбільш
осяжною та лексично – родовою по відношенню до “політичної активності,
дії, участі, діяльності, функціонування” тощо. Це підтверджується також
логікою біхевіористського підходу, який є досить вагомим в сучасній
соціології політики і психології політики. Але в науковій та навчальній
літературі з політології можна зустріти декілька позицій з цього
приводу: 1) політичну поведінку ототожнюють з політичною дією та участю;
2) вважають поведінку лише зовнішнім виявом політичної діяльності; 3)
представляють політичну поведінку поряд із політичною участю, акцентуючи
їх відмінності та специфіку; 4) політичну участь, діяльність,
функціонування розглядають як конкретні, специфічні форми реалізації
політичної поведінки.

Нам імпонує саме останній підхід, який не обмежує використання кожного
з цих понять, і водночас, визначає певним чином їх підпорядкованість та
взаємозалежність.

За допомогою поняття “політична поведінка” можливо поглиблено вивчати
сутність явищ, пов’язаних із реагуванням (раціональним та
ірраціональним) суб’єктів політики на вимоги, стимули чи зміну обставин,
що заподіяні зовнішнім політичним середовищем. Аналіз політичної
поведінки людей надає можливості зосередити увагу на найбільш рухомому,
динамічному аспекті політики – різноманітних діях осіб, які спрямовані
на реалізацію тієї чи іншої політичної мети. Вивчення цього боку
політичного процесу виявляє пряму залежність об’єктивних подій чи
обставин від стану думок і спрямованості дій тих людей, що безпосередньо
конструюють політику чи просто залучені до неї, розкриває механізми і
засоби досягнення цілей.

Серед найбільш поширених актів політичної поведінки слід виділити
наступні:

реакція – це певний вчинок, дія в політиці, що є засобом відповіді на
зовнішній вплив, який спричинено іншими людьми чи інститутами;

політична участь, пов’язана з активними формами і методами впливу на
політику, в усіх багатоманітних видах (електоральна, мобілізована,
ангажована, конвенційна участь тощо);

партиципаторна діяльність у роботі політичних організацій і партій та
рухів:

політичний дискурс – інтелектуальні дії з політичної освіти,
просвітництва, самоосвіти та наукового опанування політики;

пряма дія в політиці реалізується через такі форми як мітинг,
демонстрація, страйк, голодування, бойкот й інші акції непокори;

абсентеїзм – політична апатія, ухилення від будь-яких актів участі в
політичному житті;

політичне функціонування – засіб політичної діяльності в інституціях,
що безпосередньо реалізують функції влади (органи держави, керівні
структури партій при владі, політично впливові ЗМІ, політико-економічні,
військові структури); отже – це апаратна робота фахівців, що вважають
політику за професію.

Важливішим стимулом активації політичної поведінки є інтерес, у
підгрунті якого лежить та чи інша проблема буття політичної спільноти
(особи). Для того, щоб розуміння політичного інтересу переросло в
усвідомлену потребу до дії, необхідна нова умова – психологічний імпульс
готовності, бажання діяти та впевненість в успіху. Рушійними силами тут
можуть виступати різні мотиви політичної активізації – громадянський
обов’язок, резонансна інформація, незадоволення, стресові зміни,
прагнення до реалізації мети, перехід до певних політичних ролей і
статусів, проходження етапів політичної соціалізації.

В залежності від домінування головного мотиву формується вигляд і
характер політичної поведінки і вона може стати чисто емоційним відгуком
на певну подію, або бути зваженою, прагматичною дією з послідовної
реалізації програмних рішень; може розглядатися політичними виконавцями
як здійснення “місії” з відновлення, визволення, захвату тощо, або
протікати як належне рутинне виконання обов’язків, що є необхідним
додатком певного політичного стану.

Характер політичної поведінки обумовлюється, також досить стійкими
(практично об’єктивними) зовнішніми регуляторами:

– належність до соціальної спільноти або групи політичних інтересів, які
виникли через встановлення між членами певних відносин;

– членство в організації – формалізованій і структурованій групі, яку
утворено для здійснення конкретних ролей у політиці;

– роль – це формальні рамки поведінки, яку бере на себе учасник
політичної дії (або яка йому призначається зовні);

статус – ієрархічна позиція в політиці, що визначається сукупністю
політично-владних можливостей, специфікою політичної поведінки, обсягом
функцій, які належить реалізувати.

Сукупна оцінка статусу і ролі дозволяє політологам стверджувати, що в
будь-якому політичному процесі його учасники найчастіше виступають як:
– лідери, що очолюють політичний рух
(організацію) та своїм впливом
сприяють її згуртуванню та досягненню
спільних цілей;

– активісти – посередники між лідерами та послідовниками; вони
мобілізують учасників руху, постачають лідерам необхідну інформацію,
можуть внести корективи до стратегії й тактики мас;

– послідовники (підлеглі, рядові), що утворюють “політичну масу”,
підтримують лідера і актив, тому що їм вони делегували представництво і
захист своїх інтересів;

– “кумири думок” (інтелектуальні лідери), які не висувають політичних
директив, але своєю інтелектуальною діяльністю (публіцистичною,
науковою, агітаційною) утворюють акценти емоційної напруги навколо
актуальних проблем, що ставить їх у центр громадської уваги.

І все ж, з нашої точки зору, поняттям політичної поведінки можна
охопити будь-які види політичної активності – усвідомлену та
неусвідомлену, організовану і спонтанну, постійну та епізодичну. Якщо
поведінка має усвідомлений, цілеспрямований характер, то вона без
сумніву може вважатися політичною дією. В інших випадках ми маємо справу
з виявами неусвідомленого в політичній поведінці, що за своєю природою
не може вважатися діяльністю. Американський політолог Г.Лассуел в роботі
“Психопатологія і політика”, вперше застосувавши метод психоаналізу до
вивчення політичних явищ, виявив далекі від racio, підсвідомі мотиви-
імпульси такої поведінки (нахил до агресії, сексуальне самоствердження,
почуття провини). Для Г.Ласуелла політичний інтерес – це продукт
приватних мотивацій, які перенесені на публічний об’єкт та
раціоналізовані у політичних категоріях.

Доцільно провести типологізацію різноманітних видів політичної
поведінки, щоб систематизувати їх згідно певним критеріям:

І. Відповідно суб’єктів політичної поведінки виділяють – індивідуальну,
групову, класову, національну, партійну, масову, у натовпі тощо.

ІІ. Згідно схильностей і психічного стану – поведінка імпульсивна,
інстинктивна, емоційно-почуттєва, за настроєм, випадкова, закономірна,
стихійна, неминуча, раптова.

ІІІ. Відповідно до ситуаційного контексту – стабільна, кризова,
революційна, воєнна, конфліктна поведінка.

IV. За організаційними формами і нормами поведінки – інституціональна,
організаційна, партиципаторна, статутна, апаратно-номенклатурна,
субординаційна, легітимна (нелегітимна), неформальна.

V. Згідно тривалості поведінки – одинична акція, подія, феномен чи
динамічний пролонгований процес.

VI. За гостротою проявів поведінки – незгода до боротьби, протест, гнів,
ненависть, бунт, війна.

VII. За ступенем доцільності й успіху – функціональна та
дисфункціональна, ефективна і низькоефективна, конструктивна і
деструктивна, консолідуюча і дезінтегруюча поведінка тощо.

Опанування моделей (різновидів) політичної поведінки триває на протязі
останніх етапів соціалізації людини. Запропонувати тут якусь
універсальну модель майже неможливо, адже процес засвоєння політичних
цілей, обрання ідеалів та наближення до стандартів політичної поведінки
в кожному конкретному суспільстві є специфічним і обумовлений
особливостями культурних середовищ. Так, американські політологи Д.Істон
і Дж.Денніс із теорії “політичної підтримки” виокремлюють 4 фази
соціалізації американських дітей та підлітків від 3-х до 13-ти років.
Перша фаза – політизація, коли дитина усвідомлює, що політична влада
більш важлива, ніж батьківська; друга фаза – персоналізація політичної
влади в свідомості дитини з реальними подобами тих персон, що її
символізують (полісмен, губернатор, президент); третя фаза –
ідеалізація, коли визначальним і відомим політичним фігурам приписуються
лише позитивні якості; четверта – фаза інституціоналізації, коли
підліток починає сприймати владу не лише через яскраві персони, але й
через її формальні інститути (партії, суд, парламент, вибори, армія,
уряд тощо). Але ця схема не може бути визнана універсальною; так,
французький дослідник А.Першерон довів, що у учнів 4-6 класів шкіл
Франції більш акцентовані перша і четверта фази (особливо
інституціоналізація, але в абстрактних і далеких від реалій уявах). Це
пояснюється специфікою французького суспільства, якому властива
корпоративність і культурно-релігійна неоднорідність.

Саме тому доцільно розглянути декілька головних моделей політичної
соціалізації, які суттєво відрізняються одне від одного. Виділяючи
окремий тип політичної соціалізації, політологи описують стандарти,
найхарактерніші зразки взаємодії індивіда і влади, в результаті якої
здійснюється політична спадкоємність, передача політичних традицій від
покоління до покоління. На етапі історичної соціалізації відбувається
закріплення стійких зразків політичної поведінки особи, в якій
відбувається рівень її політичної зрілості, самостійності, здатність
бути відповідальним за свій політичний вибір. На цій стадії соціалізації
характер політичної взаємодії влади та індивіда може бути діалогічним,
консенсуальним чи конфліктним: це обумовлено типом домінуючої в
суспільстві політичної культури та наявності в ній різних субкультур.
Західна політологія на основі характеру політичних цінностей і норм, що
приписують індивідам певні стандарти і зразки політичної поведінки,
виокремлює декілька моделей соціалізації.

Гармонійний тип політичної соціалізації вимагає наявності культурно
однорідного середовища (гомогенності), зрілих демократичних традицій та
громадянського суспільства, які забезпечують поважний діалог індивіда і
влади. Передбачається, що подібний ступінь політико-культурної
гомогенності є властивим американському і британському суспільствам.
Стабільність цих систем пояснюється схильністю до традицій; британську
політичну культуру не можна уявити без старих вікторіанських цінностей,
без моралі та консерватизму, консенсусу і толерантності, без клубів,
асоціацій та інших форм недержавної політичної активності; хоча
політичний “абсентеїзм” і протест також тут має місце, особливо на
виборах.

Плюралістичний тип політичної соціалізації переважає в країнах
материкової Західної Європи. Йому властивий опосередкований характер
взаємодії особи та влади; наявність різноманітних субкультур; наявність
численного “середнього класу”, який сприяє політичному консенсусу в
суспільстві; наявність єдиного “культурного коду”, який представлений
ліберальними цінностями (свобода, приватна власність, індивідуалізм,
права людини, демократія, плюралізм тощо). Стандарти політичної
поведінки тут формуються спочатку в межах своєї культурно – етнічної,
конфесійної групи. Але кінцева соціалізація членів цих спільнот сприяє
виробленню таких якостей, як терплячість, лабільність, динамізм
політичних захоплень. Консолідована демократія в межах цієї моделі
політичної соціалізації грунтується на динамічній рівновазі трьох засад:
розвинутого громадянського суспільства, конституційних обмежень влади та
індивідуальної свободи особистості.

Суспільство незахідної цивілізації характеризуються конфліктним типом
політичної соціалізації: злиденний рівень життя більшості населення,
жорстка відданість індивіда місницьким цінностям клану, роду, племені
гальмували досягнення згоди між владою і носіями різноманітних
цінностей. Значна культурна неоднорідність (гетерогенність) та існування
маргінальних субкультур супроводжується постійним застосуванням
політичного насильства, як у боротьбі за владу, так і в інших
ситуаціях.

Гегемоністський тип політичної соціалізації західні автори вважають
характерним для закритих політичних систем (автаркій), здебільше
тоталітаристського толку (комунізму, фашизму, релігійного фанатизму). В
них людина входить до політики виключно через цінності якогось класу
(наприклад, пролетаріату, буржуа), певної релігії (наприклад,
мусульманства, іудаїзму) чи її політизованих реконструктів (ісламського
фундаменталізму, сіонізму), або політичної ідеології. Слід відмітити, що
деякі фанатично політизовані та гіперідеологізовані особи в
ліберально-демократичних системах є також продуктом цього типу
політичної соціалізації.

§ 2. Політична участь: форми, типи, суб’єкти.

Політична участь – це вплив громадян на функціонування політичної
системи, формування політичних інститутів і вироблення політичних
рішень.

До найбільш розповсюджених видів політичної участі можна віднести:
– дії по делегуванню політичних
повноважень (електоральна поведінка);

– активістську діяльність, яка спрямована на підтримку кандидатів і
партій у виборчих компаніях;

– професійну політичну діяльність як публічних політиків, так і осіб, що
фахово забезпечують реалізацію політико-державних функцій;

– відвідування мітингів, політичних зборів та участь в демонстраціях;

– участь в діяльності партій, політичних рухів і груп інтересів.

Історія людства доводить, що всі досить помітні політичні зрушення
супроводжуються і, водночас, спричинюються прагненням раніше пригнічених
груп і верств отримати доступ до політичної влади, до участі в
державному управлінні. Становлення і занепад багатьох політичних
утворень, життєздатність одних політичних феноменів, інститутів і
нежиттєздатність інших, політична стабільність і нестабільність, війни,
революції та інші політичні конфлікти тощо отримують глибинне пояснення
завдяки розгляду саме політичної участі.

Суб’єктами політичної участі виступають – індивіди; соціальні групи і
верстви; культурно-професійні, етнонаціональні, конфесіональні та
політично згуртовані спільності; всі дорослі громадяни державно
-організованих суспільств; врешті, міжнародні спільноти (наприклад, під
час виборів у Европарламент). Вони безпосередньо чи будь-яким іншим
чином залучені до вироблення і реалізації політичного курсу держав,
політико-управлінських рішень, до рекрутування політико-посадових осіб
та впливу на їх діяльність.

Політична участь характеризується багатоманітністю; це явище із
захопленням класифікують політологи. За масштабами участь здійснюється
на рівні місцевої, регіональної, державної чи міжнародної політики.
Згідно сили політичного впливу участь поділяють на пряму (безпосередню)
чи опосередковану, загальну і обмежену. Відповідно до системи
використаних політичних засобів виокремлюють мирні та насильницькі,
добровільні та примусові, традиційні й інноваційні, легітимні та
нелегітимні, законі (легальні) і протиправні (нелегальні) різновиди
політичної участі.

За ступенем активності політичну участь поділяють на пасивну і активну.
Дані типи участі можливо сполучити ще з двома параметрами: припустимі та
неприпустимі форми політичної участі. Політична активність
класифікується також на конвенціальну, тобто легальну, регламентовану
законом політичну участь та неконвенціальну – незаконні види участі
/демонстрації, пікети, мітинги, не разрешенніе владами і т.п./.

Політичну участь можна також поділити на такі різновиди:

автономна участь – це добровільна політична діяльність людей, які
переслідують особисті чи групові інтереси;

мобілізована участь – має примусовий характер, її стимулами є
адміністративний примус, страх, сила традиції тощо. Як правило,
мобілізована участь спрямована на підтримку політичної системи; її метою
є демонстрація відданості правлячій еліті, “всенародної єдності” і
схвалення чинної політичної лінії. Такий тип участі домінує в
автократіях (тоталітарних і авторитарних режимах);

“ангажована” участь – характеризує цілеспрямовану на реалізацію групових
інтересів (партій, руху, лобі, політичної “команди”) політичну
поведінку, яка є цілком усвідомленою, спланованою та, здебільше,
професійною. Ангажовану позицію посідають природно всі партійні лідери
та помітні партійні діячі, практично всі відомі публічні політики є
безпосередньо чи приховано “ангажованими” впливовими політичними силами;
абсолютна більшість засобів масової інформації також “ангажована”
певними політичними групами, організаціями чи державою.

Сучасний політичний процес характеризується великим різноманіттям видів
та форм політичної участі; зокрема, в демократичних суспільствах
домінують автономна, конвенційна, ортодоксальна участь, але окремі
елементи інших видів тут також присутні й виявляються у відповідних
обставинах. Отже, засоби політичної участі, їх інтенсивність та наслідки
виявляють перш за все процесуально-функціональні властивості політичної
системи даного суспільства, особливості його політичної культури.

Політична участь виконує певні соціальні функції: 1) відображення,
узгодження і реалізація різних інтересів та вимог; 2) відбір політиків
та управлінців; 3) рекрутування і просування по службі (політичній
кар’єрі) публічних політиків та управлінців (“політичних
адміністраторів”); 4) залучення населення до вироблення і реалізації
політичних рішень; 5) політична соціалізація; 6) упередження та
розв’язання конфліктів; 7) боротьба з бюрократизмом і скасування
відчуження громадян від політики та управління.

Завдяки цим функціям, політичну участь населення визнано в числі
головних прав людини, які отримали міжнародно-правове визнання. Так,
ст.25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (Рез.
2200(ХХІ) ГА ООН від 16 грудня 1966 р.) містить наступні положення:
“Кожен громадянин повинен мати без якої б то ні було дискримінації право
і можливості: а) брати участь у веденні державних справ як
безпосередньо, так і через посередництво вільно обраних представників;
б) голосувати і бути обраним на дійсно періодичних виборах, які
здійснюються на засадах загального і рівного виборчого права при
таємному голосуванні та забезпеченні вільного волевиявлення виборців; в)
мати доступ у своїй країні на загальних умовах рівності до державної
служби”.

§ 3. Мотивація політичної участі.

Аналізуючи феномен політичної участі, неможливо обійти питання
мотивації політичної діяльності особи. До найбільш значущих мотивів
треба віднести ідеологічний, нормативний, рольовий.

Ідеологічний мотив означає, що особа бере участь в політичному житті,
поділяючи і підтримуючи принципи офіційної ідеології держави. Така
мотивація участі забезпечує ідентифікацію політичних цінностей особи з
політичними цінностями держави і більшості суспільства. Водночас,
розходження особистих і політичних настанов може визвати різко
негативну, навіть ворожу реакцію проти держави та політичної системи.
Отже, це стає підгрунтям для формування опозиційних поглядів, ідей та
політичних структур.

Нормативна мотивація виявляється в тому, що політична поведінка
будується за правилами, які диктує політична система і приписує
нормативно-правова підсистема. Цей мотив політичної участі не
сполучається обов’язково з особистісними цінностями і настановами.
Підпорядкування політичній системі розглядається особою як виключно
правильна і цінна орієнтація, а політична поведінка (участь) за
характером є завжди легітимною та правослухняною.

Рольовий мотив пов’язаний із тією соціальною роллю, яку особа виконує в
даній політичній системі, тобто – з її соціальними станом і власною
самооцінкою: чим нижче соціальне положення, тим вірогідніше стає
радикальний настрій особи проти існуючої влади. Прагнення певної частини
людей у суспільстві підвищити свій соціальний статус закономірно
підштовхує їх до опанування нових помітних політичних ролей, отже, й до
підняття свого соціально-політичного статусу.

Мотиваційні теорії політичної участі в західній політології
представлені прибічниками так званої “гуманістичної” психології. Згідно
ствердженням її засновника А.Маслоу, існує п’ять головних мотивів-потреб
особистості: фізіологічні; потреби в безпеці; в коханні; у
самоствердженні; у самоактуалізації. Вони утворюють стійку ієрархію, де
дві останні є найвищими та тягнуть за собою потреби в підвищенні
соціального статусу і престижу, потреби висловити і реалізувати свої
переконання й цілі в політичній галузі. Але й за певних умов і
фізіологічні потреби, і кохання, і пошуки безпеки можуть
трансформуватися згідно тенденціям і вимогам політичного життя
(прагнення до миру, добробуту, правопорядку, до збереження
національно-культурної ідентичності).

Отже, політична участь, її форми, інтенсивність та спрямованість
обумовлені не тільки станом політико-державних інститутів і норм, але й
зацікавленістю в ній самого громадянина. Це його суб’єктивні орієнтації
щодо: а) ціннісно-ідеологічних переваг; б) залучення
(внутрішньо-психологічного) до політичного процесу; в) інтересу до
політики в цілому та в часткості (внутрішня чи зовнішня, центральна чи
місцева тощо); г) ідентифікація себе з якоюсь політичною течією,
партією; д) відчуття довіри (недовіри) до політичної системи.

Суб’єктивні можливості політичної участі окремих індивідів, соціальних
груп і верств залежать також від “ресурсів участі”, якими вони наділені:
вільного часу, грошей та інших матеріальних резервів, освіти,
інформації, знань, вмінь і навичок політичної дії, доступності до ЗМІ,
належності до політичної партії, організації чи руху, релігійно-етичних
дозволів (заборон), родинно-династичних коренів, знайомств та інших
соціальних зв’язків.

Важливими для участі є не тільки соціально-економічні,
соціально-політичні чинники, різноманітні суб’єктивні настанови, але й
політико-психологічні властивості особи. Мова йде про її психологічний
тип: авторитарний чи демократичний; конформістський чи
принципово-громадянський; пасивний чи активний.

Російський політолог В.В. Ільїн наводить свої надзвичайно цікаві
політико-психологічні роздуми щодо формування “політичних типів” у ході
політичної участі. По-перше, він аргументує тезис: визначеність
політичних типів детермінується не фізіологічно, а, головним чином,
екзістенційно і соціально. Хоча вплив психо-соматики на політичну участь
у вигляді базових схильностей є реальним.

По-друге, використовуючи відомий підхід І. Павлова та комбінуючи
особливості центральної нервової системи (темперамент) з акцентованими
якостями особи, він здійснює таку класифікацію та персоналізацію:

І. Сангвінік – сильний, надактивний, “невгамовний” – політичний тип
Петра І, В.І. Леніна, Л. Троцького.

ІІ. Флегматик – сильний, врівноважений інертний – політичний тип
імператорів Миколи І, Олександра ІІІ, гетьмана І. Мазепи.

ІІІ. Холерик – сильний, неврівноважений, рухливий – політичний тип
Олександра ІІ, гетьмана Б. Хмельницького, президента України Л.
Кравчука.

IV. Меланхолік – слабий, неврівноважений – політичний тип Петра ІІ,
Петра ІІІ, деякою мірою Миколи ІІ(.

Психічне у політичному В.В.Ільїн бачить здебільше у вигляді стійких
схильностей, мотивацій, автономних передумов змісту безпосередньої
політичної самоактуалізації. Використовуючи сучасні психіко-політичні
поняття, він виокремлює такі політичні типи:

– циклоїдний: імпульсивна діяльність, що інколи регулюється
немотивованою, спонтанною зміною настроїв (М. Хрущев);

– гіпертимний тип: дещо розкидана діяльність, на рівні біостимульованої
активності (А. Гітлер, Б. Єльцин);

– лабільний тип: ситуаційна мінливість темпераменту, політична
діяльність на ентузіазмі захоплення новим (М. Горбачов, Б. Клінтон);

– астенічний тип: схильний до іпохондрії, пасивності, заниженої
самооцінки (Іван V Олексійович, Людовик ХІІІ);

– сенситивний: тип, що постійно відчуває деструктивний комплекс
неповноцінності, боязливий (Вільгельм І, при якому Німеччиною фактично
правив О. Бісмарк);

– психастенічний: тип, що відрізняється нерішучістю, помисливістю,
недовірливістю (Єлизавета, яка, боючись перевороту, постійно змінювала
місце ночівлі);

– шизоїдний тип: тривальний товстошкірий самодур із атрофією співчуття
та дефіцитом інтуїції в комунікації (Фрідріх Вільгельм І – так званий
“фельдфебель на троні”);

– епілептоїдний тип: з елементами роздратованості, агресивності,
конфліктності (Павло І);

– параноїдальний тип: має тяжіння до домінування, підозрілості,
образливості, стійких негативних афектів (І. Сталін, Іван IV Грозний);

– істероїдний тип: пихатий, удаваний, постійно приваблюючий до себе
увагу, схильний до містицизму (Олександра Федорівна, дружина Миколи ІІ,
Г.Гебельс);

– дистімний тип: депресивний, у похмурих настроях (Річард ІІІ);

– нестійкий: тип, підвладний сильному впливу оточуючих, податливий (цар
Федір Іоанович);

– конформний тип: не досить критичний, несамодостатній (Едуард V, КарлV,
Генріх ІІІ, Л. Брежнєв);

– патологічний тип: фізично неповноцінний, психічно у розладі (Фрідріх
Вільгельм ІV, Георг ІІІ).

Врешті, треба враховувати, що так звані “чисті” типи в політиці
зустрічаються дуже рідко, на практиці фігурують амальгамні типи, які
ідентифікуються через сполучення форм.

В сучасній західній політології отримали розповсюдження дослідження
змін у політичній поведінці на основі концепції Р. Інглхарта. Згідно її
положенням, у стабільних економічно розвинутих суспільствах, де головні
матеріальні потреби людей задоволені, відбувається зрушення в бік
постматеріальних цінностей. На перший план виходять потреби в покрашенні
якості життя, екології, більшого включення людини в процес прийняття
рішень на місцевому рівні, подолання бюрократизму і корупції,
гармонізації соціальних відносин і т.і. Пояснення феномену нових масових
рухів – молодіжних, екологічних, пацифістських та “неформальних” –
виходить саме з концепції формування нових постматеріальних потреб
постіндустріального суспільства.

Вивчаючи соціальні чинники політичної участі, С. Ліпсет і Д. Лернер
запропонували дві моделі – ліберальну і популістську – взаємозв’язку
участі з іншими факторами (інституціоналізації, рівнями
соціально-економічної рівності, можливостями соціальної мобільності,
стабільності та ін.).

Ліберальна модель має відношення до країн ліберальної демократії;
згідно їй динамічний соціально-економічний розвиток обумовлює зрівняння
соціальної нерівності, отже, забезпечує укріплення політичної
стабільності. Обидва чинника впливають на демократичний характер
політичної участі.

Популістська модель відбиває політичні процеси і види участі в країнах,
що розвиваються. В її побудові виходять здебільше з форм прямої
(неінституціоналізованої) участі, яка спрямована на перерозподіл
власності, благ і привілеїв. Посилення такої участі запобігає
економічній модернізації, погіршує соціальні умови економічного
розвитку, веде до політичної дестабілізації. Популістська модель тісно
пов’язана з такими явищами, як криза участі в суспільствах, що
модернізуються.

Взаємозалежність політичної участі та нестабільності в країнах, що
розвиваються, була проаналізована С. Хантінгтоном у книзі “Політичний
порядок у суспільствах, що змінюються”. Свої висновки американський
політолог висловив у формулах:

1.

Політична участь

= Політична

нестабільність

Політична інституціоналізація

2.

Політична

участь

Соціальна фрустрація

= Політична

участь

мобільність

За його думкою, в умовах модернізації авторитаризму забезпечення
стабільності прямо пов’язано із обмеженням ролі політичної участі мас,
яке в іншому випадку підірве надійність інститутів влади (1).
Незадоволеність своїм становищем (тобто фрустрація) за дефіцитом
соціальної мобільності веде до активізації політичної участі (2).

Таким чином, умовами політичної участі, яка не руйнує стабільності
політичної системи, є : високий ступінь інституціоналізації, який
вводить політичну активність у межі норм, процедур і законів; низький
ступінь соціальної фрустрації мас; інтенсивна вертикальна і
горизонтальна мобільність; активізація економічного розвитку за умов
послаблення соціальної мобілізації.

§ 4. ВИДИ ПОЛІТИЧНОЇ УЧАСТІ ТА ПОВЕДІНКИ

Більшість сучасних політологів вважають, що ознакою нормально
функціонуючої системи політичних відносин є не всезагальна політизація
населення, а нормальна діяльність громадян і політиків у своїх сферах.
Важливо враховувати результативність, можливості та межі політичної
участі різних суб’єктів політичної поведінки. Особи, що успішно
займаються своєю справою і повноцінно забезпечують своє життя, як
правило, рідко втручаються у політику, обмежуючи свої політичні дії
участю у виборах і референдумах. Професійні політики (при владі та в
опозиції), особливо ті, що уособлюють певні політичні інститути, беруть
на себе більшу частку відповідальності та компетенції у здійснені
політичних функцій. Їх форма політичної участі – професійно-політична
діяльність в державних органах влади та політичних партіях — вже нами
розглядалась раніше.

Особливої уваги заслуговує масова поведінка в політиці, адже в
більшості політичних процесів люди беруть участь об’єднуючись не тільки
в однорідні організовані групи, але й у випадкові, тимчасові утворення
(натовп, публіка, аудиторія, глядачі).

Знаходячись у такому стані, люди набувають специфічних ознак
політичної маси:

а) статистичність – сукупність елементів, що не має системних зв’язків
цілісного утворення;

б) стохастичність – вірогідність, випадковість невпорядкованість
відносин, границі маси нечіткі, склад нестійкий;

в) ситуативність – характер маси цілком визначається місцем, часом,
видом дій, приводом, з якого вона виникла;

г) різнорідність складу, що має міжгрупову природу;

д) аморфність – відсутність внутрішньої організації, чіткої структури;

є) анонімність – члени маси не розкриваються один перед одним ніякими
особистісними властивостями і якостями.

Саме через випадковість утворення, неоднорідність складу в політичній
масі виявляються специфічні риси поведінки людей, коли раціональність є
подавленою, емоції різко перебільшують розум, що веде до втрати
особистої відповідальності.

Оцінюючи або прогнозуючи поведінку політичної маси, слід брати до уваги
те, що вона матеріалізується здебільше у двох формах:

– публіки, що формується на основі духовної (інтелектуальної)
взаємодії, чи подібних інтересів;

– натовпу, який виникає в наслідок фізичної взаємодії людей, що
вступили у випадковий контакт через якісь спільні обставини (мітинг,
масове гуляння з урочистостей, черга і т.п.).

У публіки тип зв’язку відносно постійний та певною мірою стійкий;
формується на засадах спільних інтересів, отже, її поведінка є
раціональною і передбачуваною, хоча вона може складатися з різноманітних
соціальних груп.

Рисами натовпу є скупченість в обмеженому просторі відносно тривалий
час спільного перебування, відсутність контролю над взаємодіями,
швидкість взаємного зараження східними почуттями. Звідси, в політичному
аспекті натовп є менше керованим логічними аргументами, а скоріше –
емоційними спекуляціями та популістськими лозунгами. Через відсутність
цементуючих інтересів, натовп не має стійких чинників спільності, отже
він не може вважатися серйозною політичною силою, хоча у багатьох видах
активної політичної участі часто складається саме натовп і його зі
спекулятивними цілями використовують нечесні політикани.

Найрозповсюдженою формою політичної участі є електоральна поведінка,
тобто поведінка виборців під час відповідних компаній.

Численні дослідження політологів, соціологів і психологів виявили, що
на поведінку виборців впливають декілька чинників: вік, стать,
конфесійна (релігійна) належність, особливості соціалізації,
ідейно-політичні переваги тощо. Було виявлено декілька загальних
тенденцій в поведінці окремих електоральних груп. Наприклад, чоловіки в
цілому набагато активніше, ніж жінки, беруть участь у виборах; на
електоральну активність досить помітно впливає освіта: чим вона вище,
тим активніші форми участі у виборчих кампаніях і голосуванні обирають
люди. Особи в віці від 35 до 60 років більш активні, ніж молодь чи люди
досить похилого віку. Погляди та політичні віддання жінок більш
консервативні, ніж у чоловіків, молодь тяжіє до радикалізму і віддає
свої голоси тим, хто гарантує соціальні зрушення. Сімейний стан також
відбивається на процесі вибору; так, заміжні жінки, що не працюють,
частіше дотримуються політичних настанов своїх чоловіків.

Безумовно, наведені тенденції не є абсолютними і незмінними; кожні
вибори, як “художній спектакль”, мають свою політичну фабулу,
акцентовані події, специфічні обставини та об’єктивно залежать від
зовнішніх неполітичних чинників (економічного стану, соціальної
фрустрації, духовного фактору і т.і.). Це і породжує в електоральній
поведінці все нові й нові тенденції, коли, наприклад, виборці,
незадоволені традиційними політичними партіями, під впливом обставин
стрімко змінюють свої переваги та орієнтації.

Однією з форм політичної діяльності, яку використовують суб’єкти
політики, є опозиція.

Категорія “опозиція” походить від латин. – протиставлення, заперечення.
В сучасній політологічній літературі це поняття інтерпретується таким
чином – “сукупність політичних сил, які виражають незгоду і чинять
протидію офіційному державному курсу, політиці, яку проводить партія, що
перебуває при владі”. Отже, за суттю, опозиція є політичною силою, що
протистоїть офіційній владі. В більш широкому значенні під опозицією
розуміють всі прямі чи посередні прояви суспільного незадоволення
ігноруючим режимом. Але більш предметно слід розглядати опозицію як
політичний інститут демократії, певний ряд політичних партій, рухів,
інших політичних організацій, що в даний історичний момент є не при
владі.

Опозиція є невід’ємною складовою демократично влаштованого суспільства.
Цілком природнім за умов демократії та розвинутою демократичної культури
є повага соціально-політичної більшості до опозиції, до її права на
вільну критику влади, на боротьбу щодо легальної заміни у ході виборів
правлячої еліти. Отже, культура демократизму потребує визнання опозиції
не як антиурядової, антидержавної сили /діяльності/, чогось ворожого
щодо існуючого політичного ладу, а як політичного механізму виявлення
суперництва і змагальності в державному житті, що прагне здобути
помітної ролі у розв’язанні суспільних проблем.

Відсутність альтернативних політичних програм веде до політичної
стагнації, лишає суспільство можливості вибору, а державу – динамічної
перспективи; більшість імперій в політичній історії, які знищили
“здорову” внутрішню конкуренцію, розвалилися /від Римської до Радянської
тоталітарної імперії/. Але антиурядові виступи, боротьба з владою в
тоталітарних суспільствах є специфічним видом опозиції, відмінним від
такої у суспільстві демократичному.

Її учасники, вдаючись до нелегальних, інколи терористичних замахів,
виступів, актів громадянської непокори, як правило, прагнуть підірвати
легітимність існуючої політичної системи, домагаються не тільки зміни
курсу, але й загального перевлаштування суспільства, зміни усталених
тоталітарних цінностей та інститутів. Діяльність таких сил у
посттоталітарних суспільствах кваліфікується як різновиди
“позасистемної”, “безвідповідальної”, “принципової”, “конфронтаційної”,
“непримиренної” опозиції.

Тільки в стабільній демократичній державі влада може дозволити безкарну
критику на свою адресу, здійснювану у межах закону протидію; отже, таким
чином формується вид т.зв. “конструктивної” опозиції. За умов дійсно
сильної влади й сталої політичної системи зміна особового складу органів
державного управління чи оновлення /корекція урядового курсу не
сприймаються як політична “трагедія” й не становлять загрози для
громадсько-політичної стабільності.

Західна політологія традиційно виокремлює два головних типи опозиції –
“позасистемну” та “системну” /лояльну, відповідальну/. До першої
зазвичай відносять ліво- та праворадикальні партії й групування,
програмні цілі й тактика яких цілком або досить помітно суперечить
офіційним політичним цінностям і чинному державному ладу. Їх діяльність
цілеспрямована на підрив чи повалення державної влади /неофашистські,
комуністично-ортодоксальні партії, “червоні бригади” в Італії,
Ірландська революційна армія тощо/.

Лояльна системна опозиція може виступати у формі фракцій /зокрема,
парламентських/, коаліцій та блоків тих партій чи політичних
організацій, що не формували владу. Звідси виникають різновиди опозиції,
які називають – “парламентська” /внутрішня та поза-/ й “внутріпартійна”.
Ліберальні та соціал-демократичні, неоконсервативні,
демократично-християнські та ін. партії визнаючи непохитність головних
політичних та соціально-економічних засад суспільства, посідають
опозиційну лінію через незгоду з урядом щодо вибору засобів і механізмів
досягнення стратегічної суспільної мети. Кожна з них у чітко визначений
період виборів має змогу перейти із стану опозиції до стану правлячої
партії чи коаліції. Таким чином, в країнах розвинутої демократії
опозиція виконує роль політичної противаги, що відбиває інтереси
соціальної меншості, й водночас є елементом механізму “тримань і
противаг”.

Крім того, умовно опозицію ще поділяють на “культурну” /цивілізовану/
та “дику”. Перша діє і межах чинного законодавства, має певний юридичний
статус і конституційні гарантії та прагне тримати під контролем
офіційний уряд легальними політичними засобами. Інколи така опозиція
утворює свій уряд – т.зв. “тіньовий” кабінет”, займається тіньовою,
альтернативною законотворчистю, розповсюджуючи свої наробки та ідеї
через опозиційну пресу, щоб громадськість мала можливість порівнювати її
пропозиції з шляхами офіційної влади. В стратегічному плані цивілізована
опозиція виступає за збереження стабільності та знаходження консенсуса
різних політичних сил у суспільстві.

Руйнування і соціальна дестабілізація – це кредо “дикої” опозиції, що
діє засобами і методами політичного екстремізму й терорізму /див. далі/.

Таким чином, функціональне призначення опозиції в сучасних
демократичних і посттоталітарних суспільствах – слугувати “каналом”
висловлення соціального незадоволення, бути важливим чинником майбутніх
змін та оновлення суспільства, виявляти та обмежувати зловживання владою
/зокрема, її надконцентрацію та корупцію/, запобігати порушенню
політичних і громадянських прав і свобод громадян.

Класичним прикладом політичної опозиції вважають “лояльну опозицію її
Величності” в Англії, що діє з рівною мірою політичної відповідальності
з урядом, маючи дуже аргументовано критикувати останній; у США існує
система “роздільного правління”, де партія, що перемогла на виборах
президента, формує уряд, а інша /що отримає більшість голосів у
парламенті/ – контролює фактично Конгрес, тобто законодавчу гілку влади.
Інтеграція опозиції в політичну систему має місце і в Західній Європі, і
в Японії, і в Україні, і в Росії. Впливові опозиційні партії формують,
наприклад, парламентську меншість, або контролюють деякі місцеві органи
самоврядування.

В структурі політичної участі певне специфічне місце займають протестні
форми поведінки. Взагалі, політичний протест – це вияв негативного
ставлення до політичної системи в цілому, її окремих елементів, норм,
цінностей та політичних рішень у відкрито демонстрованій формі.

До протестних форм політичної участі відносять: мітинги, демонстрації,
страйки, гнівні процесії, пікетування, масові та групові акції
насильства і погромів. Визиваються ці різновиди протестної поведінки
багатьма причинами, серед яких є одна визначальна, що має комплексний
характер – депривація. Це стан соціального (індивідуального)
незадоволення, що викликане реальним і болісним неспівпаданням між
дійсним і очікуваним станом, до якого прагне суб’єкт політики. Тобто,
депривація є розходженням між бажаннями, сподіваннями, очікуваннями
людей і реальними можливостями їх задовольнити. Якщо таке розходження
стає значним, а незадоволення набуває масового характеру, виникає
мотивація участі в протестних діях. Чинниками, що посилюють депривацію,
можуть стати економічні (занепад, різке зростання податків і цін);
руйнування стандартів у переконаннях і соціальних нормах; втрата
соціального статусу; невиправдані очікування тощо.

Як свідчить політична практика, незадоволення викликає протест перш за
все у тих, хто не втратив надії “вийти в люди” і вже мав успішні спроби
покращити свій стан. Загостренню депривації та активізації політичного
протесту сприяє розповсюдження радикальних ідеологій, лозунгів і
символічних акцій, недовіра до політичного режиму, зневіра у традиційних
засобах висування політичних вимог. Саме тому, що мітинги, демонстрації,
страйки і пікети без певного рівня інституціоналізації можуть привести
до масового безладдя, в багатьох демократичних країнах їх проведення
регулюється спеціальним законодавством, що запобігає прямому зіткненню з
владою і застосуванню насильства. Мова йде про такі заходи, як
повідомлення владних інституцій про заплановану акцію, отримання
організаторами попереднього дозволу щодо певного заходу, закріплення
відповідного місця і часу для нього і т.і.

До насильницьких неконвенційних форм політичної поведінки й участі
відносять тероризм. У широкому контексті під тероризмом розуміють
політичний терор держави проти свого народу чи політичних діячів інших
країн, вбивства політичних конкурентів, як кримінально-політичні
делікти. У більш конкретному розумінні тероризм розглядається як
опозиційна діяльність екстремістських організацій чи окремих осіб, метою
яких є систематичне або одиничне застосування насилля (чи його загрози)
для залякування населення і погроз урядові. Характерною відмінністю
політичного тероризму від чисто кримінальних злочинів є проведення таких
насильницьких акцій, які мають визвати шок у суспільстві, визвати
широкий негативний резонанс та цим вплинути на прийняття політичних
рішень і весь політичний процес(.

Дослідники виокремлюють різні види політичного тероризму, зводячи їх до
певних блоків за такими критеріями:

Згідно ідеологічних орієнтацій

Правий(неофашистський чи правоавторитарний) і лівий(революційний,
анархістський, неотроць-кістський) тероризм

за цілями, що пере-слідують терористи

Ідеологічний тероризм; культуро-творчій (тероризм, що збуджує масову
свідомість крива-вими акціями); раціональний тероризм як засіб
політичної участі;

Згідно історичних форм і завдань Анархо-ідеологічний (прагне
зруйнувати тради-ційну політичну систему, припинити історико-політичне
наслідування); націонал-сепара-тистський (воліє відновити світ предків,
колишні велич і єдність нації, суверенітет, помститися за втрати).

Окреме місце посідає так званий релігійний тероризм, що прагне вести
війну проти “невірних”; він отримав найширше розповсюдження у діяльності
груп ісламського фундаменталізму. Крім того, не нехтують терористичними
методами діяльності і сіоністські організації.

До заходів і методів тероризму відносять: вбивства політичних діячів;
викрадення; погрози; шантаж; організацію вибухів у громадянських місцях;
захоплення споруд і організацій; захоплення і утримання заручників;
провокування озброєних зіткнень; викрадення літаків та інших
транспортних засобів. Члени терористичних угрупувань намагаються
виправдати свої дії, як правило, якимось “найвищими цілями”,
неможливістю інакше вплинути на ситуацію. Однак, мотивація терористичної
діяльності насправді значно ширше – тут є і матеріальна зацікавленість,
і соціальна невдоволеність, і психопатологія агентів тероризму, і,
безперечно, ідейно-політичні настанови. Головною умовою в боротьбі з
тероризмом, окрім досвіду професіоналів-правоохоронців, є відповідний
емоційно-інтелектуальний настрій суспільства, що має засудити терор як
виключно асоціальний негативний феномен.

Численні політологічні дослідження констатують, що політична участь має
свої розумні межі, які є необхідними для стабільного функціонування
системи. У цьому випадку навіть обмежена політична участь населення може
розцінюватись як стабілізуючий фактор; так відомо, що політична
активність громадян США не перевищує 40%, до того ж під час виборів, але
ця обставина не розхитує політичної системи цієї країни. Крім того, не є
секретом, що до цього часу в політичній сфері зберігаються т.зв.
“закриті зони”, а західні політологи взагалі стверджують, що до 90%
населення планети не мають можливості контролювати дії інститутів вади,
які безпосередньо торкаються їх життя. В той же час, вони відзначають,
що несподівана активізація аполітичних верств населення, невпорядковане
їх втручання в уставний політичний процес може привести до
дестабілізації всієї системи.

Отже, політичній участі протистоїть такий різновид політичної
поведінки, як абсентеїзм. Сутність його полягає в свідомому ухиленні від
участі в політичному житті (голосуваннях, виборчих кампаніях, акціях
протесту чи агітації, діяльності партій). Абсентеїзм ще прирівнюють до
політичної апатії, втрати інтересу до політики, зневіри у політичних
нормах і традиціях. Почуття політико-психологічного відчуження особливо
загрозливе, адже у рівній мірі може привести і до апатії, і до
екстремізму. Політичне відчуження виявляється у відчутті власного
безсилля, неможливості вплинути на політику, на державні органи і
посадових осіб; відчуття безглуздості політики, коли політичні інститути
і процеси здаються незрозумілими і непередбаченими, а за відсутності
політичних норм поведінка політиків і управлінців вдається випадковою і
немотивованою.

Абсентеїзм присутній в будь-якому суспільстві, але його зростання
свідчить про серйозну кризу легітимності політичної системи, її норм і
цінностей. Головний чинник, який обумовлює абсентеїзм, – це домінування
в особі норм і ознак відповідної субкультури за умов повного знецінення
норм загальної політичної культури. Високий ступінь задоволення
особистісних потреб (насамперед, фізіологічних) також може привести до
втрати інтересу до політики. Політичну апатію в рівній мірі може
спричинити як здатність особи самостійно вирішувати будь-які проблеми,
так і почуття власної безпорадності перед складними проблемами й
недовіри до політичних інститутів. Абсентеїзм інколи зумовлюється
розпадом групових норм, втратою індивідом чуття належності до якоїсь
соціальної групи, отже, втратою цілей і норм. Абсентеїзм найчастіше
спостерігається у молоді, представників маргінальних субкультур, осіб
із низьким рівнем освіти.

У посткомуністичних суспільствах на появу і зростання абсентеїзму
вплинув крах політичного міфу про “економічне чудо”, що відбудеться з
країною (Україною, Росією) після переходу до ринку; демократії та
входження у лоно високорозвинутих країн. В цілому ж абсентеїзм є
наслідком кризи масової свідомості суспільств, що трансформуються,
конфлікту цінностей, відчуження населення від влади за умов декларованих
ліберальних свобод і демократичних механізмів, отже, зростання
політико-правового нігілізму.

ГЛАВА ХІІ. ПОЛІТИЧНІ ТЕХНОЛОГІЇ

В сучасному політичному житті важливо не тільки знання теоретичних
підходів, концепцій, але й те, “як насправді? якими методами, засобами?
за допомогою яких технологій реалізується політика?”

На ці питання відповідає прикладна або практична політологія, яка
займається дослідженням, прогнозуванням конкретних політичних подій,
надає можливостей суб’єктам політичної діяльності за допомогою
технологій дістати намічених цілей.

§ 1.Сутність сучасних політичних технологій.

Поняття “політичні технології” досить поширено у сучасній
соціально-філософській та політологічній літературі, публіцистиці, але
на сьогодні ще не має загальноприйнятого визначення. Але в загальному
розумінні оптимальним можна вважати трактування, згідно якого політичні
технології — це технології реалізації влади. І в цьому смислі
різноманітність влади породжує безліч політичних технологій, спрямованих
на завоювання та утримання політичної, духовної влади, влади над умами
та серцями людей, над громадською думкою.

Нажаль, вітчизняна історія свідчить про те, що серед універсальних
засобів завоювання та утримання влади насильницькі політичні технології
переважали, ставали “бабою-повитухою історії”. У спорі політичних
технологій еволюції та політичних технологій кризи дуже часто перемагали
революційні технології. Не випадково у вітчизняній літературі значно
повніше вивчені механізми заколотів, терору, різних форм політичного
екстремізму, ніж політичні технології еволюції, наприклад, технології
парламентаризму тощо.

Можна констатувати, що політична влада та політична система в цілому
реалізують свої сутнісні властивості вираження інтересів, владування,
організації, підпорядкування і т.ін. як через відповідні функції, так і
через технології. Вони розвиваються, трансформуються з урахуванням
конкретно-історичних обставин, відмирають старі, з’являються нові,
видозмінюються ті, що існували раніше. Як і елементи, функції, що
складають технології політичної системи, не є статичними та пасивними.
Вони знаходяться у постійній динаміці, оновленні.

Виходячи з вищесказаного, а також з найбільш загальних визначень терміну
“технології”, можна запропонувати таке формулювання політологічної
категорії: політичні технології — це сукупність найбільш доцільних
прийомів, засобів, процедур реалізації функцій політичної систем
спрямована на підвищення ефективності політичного процесу та досягнення
бажаних результатів в сфері політики. Політичні технології містять в
собі як прийоми досягнення негайних локальних короткочасних результатів
(тактика), так і отримання глибинного, глобального, тривалого ефекту
(стратегія). Використання тих чи інших політичних технологій визначає
ефективність політичного управління, регулювання політичних процесів,
стійкість політичної системи і всього політичного простору. Політичні
технології в більшому ступені визначаються типом суспільного
розвитку (домінування в ньому еволюційних чи революційних процесів),
характером режиму (демократичний, тоталітарний та ін.).

У зв’язку з цим слід підкреслити, що не існує абстрактних політичних
технологій. Кожна з них, з одного боку, досить конкретна та унікальна,
оскільки повинна забезпечити взаємодію різних політичних сил та
структур для вирішення цілком конкретних питань. З іншого боку, кожна
технологія багатопланова за своїм змістом та характером, багатоаспектна
за умовами здійснення, складом виконавців, видами політичної діяльності
та проблемами, що потребують вирішення.

Зупинимося на основних найважливіших видах і типах політичних
технологій, що використовуються в сучасній політичній практиці.

§ 2. Технології реалізації функцій політичної системи

Сучасна політологічна наука виділяє декілька функцій політичної системи
та технології здійснення цих функцій на різних рівнях наукового
аналізу.

Перший рівень — це можливості системи, тобто її дія як елементу свого
середовища. Під час взаємодії із суспільством (середовищем) політична
система виконує такі головні функції:

регулююча, тобто управління, координація поведінки індивідів та груп.
Вона реалізується за допомогою таких технологій, як: політичне
управління; формування громадської думки, маніпулювання нею; прийняття
необхідних законів; регулювання заробітної платні та цін, відсоткових
ставок та податків; силове придушення антиконституційних дій та ін.;

мобілізуюча, яка означає, що будь-яка система повинна черпати необхідні
для свого функціонування ресурси. Вона робить це через технології
формування політичних партій, громадських об’єднань; створення різних
фондів і т.п.; прийняття законів про військову або альтернативну службу,
оподаткування, інші заходи, спрямовані на мобілізацію талантів та праці
людей на виконання завдань, пов’язаних з досягненням поставлених цілей);

дистрибутивна функція як розподіл політичною системою благ, послуг,
інших знаків відміни соціальним групам або окремим особам. Технології6
преференції, нагородження, заохочення та інше. За програмами соціального
забезпечення та благодійності направляються гроші незаможним та старим;
заходи щодо захисту громадянських прав мають ціллю рівність можливостей;
за допомогою відповідних технологій прибутки та податкові міри можуть
бути направлені на перерозподіл прибутків від більш заможної частини
суспільства до низькооплачуваних верств та ін.;

реагуюча, за допомогою якої система відповідає на вимоги окремих людей
та груп. Технології: виборчих кампаній; вивчення, формування громадської
думки, референдуми, діяльність PR та ін.;

символізуюча, пов’язана з потребою в легітимності та підтримці в ім’я
ефективного здійснення своїх функцій. Технології: масової комунікації
тощо.

Другий рівень аналізу відображає те, що відбувається в самій системі.
При цьому можна виділити функції входу — артикуляції та агрегування
інтересів, та функції виходу — нормотворчості, реалізації норм, контролю
над нормами, політичної комунікації. Всі ці функції реалізуються за
допомогою політичних, соціальних, економічних, адміністративних та інших
технологій. Розділити їх можна не завжди, бо вони взаємно переплетені та
реалізуються одночасно у поєднанні різних компонентів, форм, методів.
Щодо функцій входу, то їхні технології мають бути спрямовані на
виконання вимог та підтримки з боку системи, а це виконується за
допомогою: участі у політичному житті; уваги до офіційної інформації;
поваги до офіційної влади, символіки; проведення референдумів, виборів,
мітингів, маніфестацій, пікетів, кампаній листів, здійснення звернень,
публікацій у ЗМІ; матеріальної підтримки, сплати податків, надання
послуг системі (безкоштовна праця, військова служба, дотримання законів
тп директив тощо). Таким чином, названі функції реалізуються як за
допомогою політичних, так і інших технологій та механізмів діяльності.

Функції виходу називають “урядовими функціями”, тобто функціями розробки
правил, засобів їхнього застосування, контролю. Ці функції реалізуються
через певні визначені технології, часто закріплені законодавчо та маючи
чіткі алгоритми виконання (докладніше вони будуть розглянути трохи
пізніше).

Третій рівень. Тут аналізуються функції, що сприяють збереженню та
адаптації системи — політичного рекрутування та політичної соціалізації.
Для їхньої реалізації використовуються такі технології: вивчення,
підбору, розстановки, навчання, переміщення, перепідготовки кадрів і
т.і.; придбання знань, вірувань, засобу існування, розуміння та
співчуття, властивих саме тому суспільству, де живе людина; інтеграція
культури в психологічну структуру особистості та її адаптація до певного
економічного та соціального середовища.

Слід підкреслити, що співвіднесення тих чи інших технологій з певною
функцією політичної системи досить умовно і в чистому вигляді можливо
лише теоретично, оскільки на практиці всі вони взаємно переплетені та
реалізуються у складних сполученнях соціально-політичних,
соціально-економічних, інформаційно-аналітичних та інших підходів.

§ 3. Технології політичного менеджменту.

Термін “політичний менеджмент” або “політичне управління” тривалий час
викликав непорозуміння серед фахівців-політологів, як вітчизняних, так і
західних. Це було пов’язано з тим, що політичне управління асоціювалось
з маніпулюванням масовою свідомістю та поведінкою в умовах
тоталітаризму. Але сьогодні у зв’язку зі змінами, які переживає
суспільство, цей термін, а також практика політичного менеджменту
набувають прав громадянства, з’являються нові тенденції в політичній
сфері, здійснюється розвиток у напрямку партиципаторності, орієнтації
політичної участі на вирішення конкретних проблем. Якщо вважати, що
політичний менеджмент — це цілеспрямована діяльність, сенс якої
міститься у перетворенні політичних вимог різних соціальних груп в
політичні рішення та політичні дії, які відповідають інтересам
більшості, то можна виділити деякі технології, підходи, форми
політичної діяльності, що мають сьогодні актуального значення.

Прийняття політичного рішення — це технологічне перетворення політичної
влади в управління соціальними процесами. По суті, даний процес
присутній як на “вході”, так і на “виході” системи. При цьому збільшення
вимог населення, соціальне “обурення” середовища поширюють масштаб
управління і підвищують його роль в організації політичного життя. З
іншого боку, ефективність реалізації прийнятих рішень безпосередньо
впливає на ступінь підтримки та авторитет режиму правління.

На теперішній час в політичній науці склалося два основних підходи до
розуміння процесу прийняття рішень. Так, нормативна теорія трактує його
як процес раціонального вибору політичних цілей в складних ситуаціях. Як
важливіший засіб оптимізації такого вибору виступають різні математичні
моделі, дослідження операцій та інші інструментальні прийоми.
Біхевіористська теорія, що розглядає даний процес як специфічну
взаємодію людей, зорієнтована на опис різноманітних факторів, які
впливають на прийняття рішень у конкретній ситуації.

Такого роду підходи відображають подвійний —
раціонально-ірраціональний — характер управлінського процесу. Політична
влада реалізується через особистий вплив управляючих і, незважаючи на
регламентуючу роль правил та процедур прийняття рішень, привносить в цей
процес непередбачуваність та непрогнозуємість. Врешті-решт процес
прийняття рішень являє собою симбіоз раціонально організованої взаємодії
структур та інститутів влади та значного суб’єктивізму управляючих.

Ці дві ознаки співвідносяться та взаємодіють на різних етапах прийняття
рішень. Технологія процесу формування рішення містить такі фази:
вивчення проблеми; аналіз вихідної інформації; оцінка альтернатив та
вибір оптимального варіанту; прийняття рішення; реалізація рішення;
контроль виконання; оцінка результатів.

Вивчення процесів прийняття та реалізації рішень в різних організаціях
стали підставою розробки моделей цього процесу, чим займається так звана
якісна теорія рішень. Модель містить вказівки, як здійснювати роботу на
кожній фазі, забезпечуючи їхній взаємозв’язок. Слідування технології
дозволяє раціоналізувати процес прийняття рішень.

Першим етапом прийняття рішення є підготовчий етап. На цьому етапі із
загального соціального контексту вибирають ті вимоги та конфлікти, які
мають політичного характеру. Таким чином формується сукупність проблем,
які необхідно вирішити політичними засобами та методами регулювання. Як
правило, на цьому етапі різні групи відстоюють власне розуміння того, в
якій черговості слід вирішувати важливі суспільні проблеми. Активну роль
в цьому процесі відіграють різні структури — формальні (парламентські
комітети, комісії, лобі) та неформальні (міжособистісні об’єднання
політиків, експертів і т.д.). При цьому великого значення має той факт,
чи готується вирішення крупних, стратегічних або звичайних, рутинних
питань. В першому випадку значно гостріше ведеться явна чи неявна
полеміка політичних груп та сил, зростає напруженість в правлячих колах,
посилюється вплив тіньових важелів влади.

Головною умовою цього етапу є отримання інформації, яка відображає ті
принципові моменти, що треба врахувати при прийнятті рішень. Також ця
інформація повинна бути співвіднесена з ціннісними перевагами осіб, які
приймають рішення, а також з діючими правилами та регламентами
розглядання питань.

На другій стадії — етапі прийняття рішення — формулюються політичні цілі
та засоби їх досягнення. На цьому етапі враховується динаміка
зовнішнього середовища, оцінюються та обираються альтернатив,
визначаються критерії вибору та оптимізації рішень, законодавчо
закріплюється порядок їх прийняття.

На процес формулювання політичних цілей та вибору засобів помітно
впливає форма правління, форма державного устрою, політичний режим,
ступінь однаковість культурного середовища, рівень життя населення тощо.

Найбільш важливий елемент даної стадії — вибір методів реалізації
сформульованих цілей. Можна сподіватись на інтуїцію та здоровий глузд,
можна використати метод спроб та помилок. Але витрати від подібних
технологій помітно перевищують їх ефективність.

В політичному менеджменті існують різні методи. Один з них —
раціонально-універсальний — передбачає оптимальний варіант вирішення
проблеми на основі всебічної інформації, розумної поведінки груп при
розв’язанні даної проблеми, відсутності будь-яких перешкод зовні. На
практиці такий варіант не проходить з причин суперечливої природи самої
людини, рухомості її інтересів.

Більш прагматичним є метод гілок, що виходить з поетапних кроків та
рішень в реалізації конкретної проблеми. Це своєрідне “пілотування” на
маршруті досягнення глобальної цілі, коли можливий і відхід вбік, і
повернення для вирішення виникаючих важливих завдань. Цей метод дозволяє
прораховувати ефективність витрат на шляху до кінцевої цілі, вносити
поправки до стратегії руху. Але при даному методі важко забезпечити
досягнення будь-яких великих проривів в політичному реформуванні
суспільства.

Враховуючи переваги та недоліки кожного з методів, деякі вчені
пропонують використовувати так званий змішано-скануючий метод, який
передбачає, з одного боку, широкий раціональний погляд на політичні
проблеми суспільства та виділення їхніх типових, загальних рис, а, з
іншого, — використання уявлень, що розкривають глибинні основи протиріч,
для розробки якої-небудь однієї проблеми, виникаючої за конкретних
обставин.

Третій етап — реалізація політичного рішення. Тут важливо добитися
підтримки прийнятих рішень та засобів їх здійснення з боку населення.
Позитивна мотивація у населення складається за рахунок умілого
пропагандистського забезпечення, доказу переваг обраного варіанту
вирішення проблеми.

Як правило, прийнято виділяти декілька основних типів (технологій)
реалізації рішень: популізм, елітизм, консерватизм, демократизм та
радикалізм. Популізм передбачає пряму апеляцію до громадської думки,
до безпосередню опору на масові настрої. Тому він обов’язково
зорієнтований на спрощення, а інколи і вульгаризацію запропонованих
цілей. Правлячі еліти намагаються виробити якийсь заклик до населення,
реалізація якого ,за їх думкою, забезпечить подолання всіх протиріч та
швидке просування до успіху. Нерідко в таких випадках використовують
лестощі, залякування внутрішньою або зовнішньою погрозою, безпідставні
обіцянки тощо. Найбільш часто популізм використовується при
харизматичному правлінні, але популістські заходи можуть стати складовою
частиною політичного курсу і при інших режимах, які дотримуються
раціональних методів управління.

Елітизм зорієнтований на попередження значної участі громадян у
розробці рішень, в корегуванні урядового курсу. Такі режими заохочують
діяльність різного роду посередницьких форм взаємодії з електоратом,
акцентують увагу на розвиток представницьких органів та структур в
політичному процесі. Широкого розповсюдження набуває тут діяльність
тіньових, апаратних механізмів влади.

Консерватизм характеризує стійке прагнення влади за будь-яких суспільних
перетворень приймати рішення, які сприяють збереженню тих чи інших
інститутів, структур або стосунків влади.

Радикалізм призводить до протилежних результатів, він рідко приносить
суспільству мир, порядок та спокій, насилля виступає як основний метод
управління і перетворює владу у майже смертельну зброю.

На відміну від радикалізму, демократизм орієнтується на реальні потреби
громадян, відтворення їх невід’ємних прав та свобод. Дотримання процедур
виборчих циклів, принципу розподілу влади, цивілізованих відносин з
опозицією, як правило, виключає з арсеналу політичного управління засоби
жорсткого соціального примусу, заохочує механізми самодисципліни та
самопримусу.

У будь-якому випадку добитися підтримки своїх дій та лояльності з боку
громадян влада може тільки тоді, коли засоби та методи рішення
спираються на стійкі стереотипи поведінки, існуючи цінності та уяви
більшої частини населення.

У кожного політика існує свій стиль прийняття політичних рішень —
індивідуальні методи, зумовлені особливостями особистості керівника,
його менталітету, волі. На цей стиль впливають також ставлення до
інформації, спрямованість інформаційного потоку, когнітивна здібність,
здібність протистояти дійсності. Стиль прийняття рішення може бути:
гнучким — зі схильністю до ризику; гнучким — зі схильністю до
сторожкості; жорстким — зі схильністю до ризику; жорстким — зі
схильністю до сторожкості. Крім того, можна казати про реагуючий стиль
прийняття рішень, коли не тільки лідер, а взагалі уряд прагне
співпрацювати з зацікавленими групами за допомогою переговорів,
спрямованість на збереження їхнього статусу, встановлює стійкі зворотні
зв’язки через опитування громадської думки. Поряд з тим використовується
активний інтервенціонистський стиль, коли уряд нав’язує різним групам
довгострокову програму, де приватні інтереси підпорядковуються
національним.

В умовах сучасної України існує певний дуалізм політичних стилів. З
одного боку, переважає авторитарний стиль прийняття рішень вузькою
групою осіб з політичної верхівки без консультацій з іншими учасниками
“політичної гри2. А, з іншого, — спостерігається активний
інтервенціонистський стиль, який проявляється у нав’язуванні келійно
прийнятих рішень суспільству. Багато в чому ця ситуація відчуження
більшості населення від процесу прийняття рішень зумовлена незрілістю
громадянського суспільства, розколотістю його культури.

§ 4. Технології проведення електоральних кампаній

Електоральна (виборча) кампанія є найбільш цікавим феноменом політичного
процесу, адже за змістом, структурою вона містить окремі форми практично
всіх інших політичних кампаній, крім того, за своєю спрямованістю вона
безпосередньо сприяє конституюванню політичної системи.

Будь-яка політична (отже і виборча) кампанія – це система
колективних дій, що розраховує на досягнення конкретно визначеної цілі.
Успіх виборчої кампанії в значній мірі залежить від масштабів підтримки
тих цілей, програм, які висуваються партією (чи окремим кандидатом), що
мала більшу кількість людей. Очевидними проявами підтримки можна вважати
кількість членів організації чи політичного руху, регулярність
виконання громадянами свого виборчого обов’язку, розмір реального
електорату політичної партії або окремого кандидата, силу
емоційно-психологічного співчуття (оптимізму) щодо своїх обранців, яку в
різних формах висловлюють виборці.

Вибори є не тільки суттєвою ознакою, атрибутом демократії, вони –
необхідна умова її існування. У Загальній Декларації прав людини, яку
прийняла 10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН, наголошується: “Воля
народу повинна бути основою урядової влади; ця воля має знаходити своє
висловлення у періодичних і нефальсифікованих виборах, які мають
провадитись при загальному і рівному виборчому праві, шляхом таємного
голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу
голосування.”

Виборча система є порядком організації та проведення виборів до
представницьких установ або індивідуального керівного представника
(наприклад, президента країни), що закріплений в юридичних нормах, а
також чинній практиці діяльності державних і громадянських організацій.
Виборча система є складовою частиною політичної системи, крім того, сама
поділяється на:

виборче право – теоретико-юридичний компонент;

виборчу процедуру (або виборчий процес) – практико-організаційний
компонент.

Класифікувати вибори можна, використовуючи декілька критеріїв:

-згідно об’єкту виборів – вони можуть бути президентські,
парламентські, муніципальні (до органів місцевого самоврядування);

– відповідно до строків – чергові, позачергові, додаткові;

– за рівнем демократизації (протилежні пари) – загальні чи обмежені
(центрові);

– рівні чи нерівні;

– прямі чи непрямі (багатоступеневі);

– із таємним чи відкритим голосуванням.

Для політичної оцінки є важливим розумінням ознак, які
характеризують міру демократизму виборів: загальність, рівність, прямий
характер, таємне голосування. Так, у багатьох країнах світу (навіть із
розвинутою демократичною традицією) зберігаються так звані виборчі цензи
і відносно активного виборчого права (права обирати), і відносно
пасивного (бути обраним). Виборчі цензи бувають: майновими (володіння
майном чи прибутками); пов’язані з осілістю проживання на даній
території не менш визначеного законом строку; освітніми (зокрема,
володіння державною мовою); віковими і т.ін.

В Конституціях та виборчому законодавстві кожної суверенної країни
відзначаються ці особливі умови, походження яких пов’язано з
історичною традицією, політичною культурою, політичною нормою тощо. Так,
у Канаді до Сенату може ввійти тільки особа, що володіє нерухомою
власністю; у Великій Британії, щоб отримати право бути обраним, слід
внести виборчу заставу досить великого розміру; віковий ценз для
депутатів верхньої палати парламенту в відповідних країнах досить
високий: у США та Японії – 30 років, у Франції –35, у Бельгії та
Іспанії – 40 років.

Вибори вважаються рівними, якщо забезпечено єдину норму
представництва – кількість виборців, яких представляє один кандидат. Але
цей принцип досить легко можна порушити через поділ країни на виборчі
округи таким чином, як це вигідно пануючій еліти; саме так здійснюється
технологія так званої “виборчої географії” ( чи “виборчої геометрії”).

Виборчий процес самим безпосереднім чином пов’язаний із нормами
закону і ефективністю чинного законодавства. При цьому забезпечуються
три важливі умови:

а) дотримання рівності можливостей для всіх кандидатів і партій, які
беруть участь у виборах (рівне фінансування, доступність ЗМІ,
нейтралітет держапарату);

б) інститут реєстрації претендентів на посади, згідно вимог і цензів,
закріплених законодавством;

в) інститут реєстрації виборців шляхом складання списків виборців.

Виборчий процес неможливо ні вивчати, ні досліджувати, якщо не
визначитись у специфіці виборчих систем, отже і відповідного
законодавства, що їх регулює в межах тієї чи іншої національно-правової
системи.

Виборчі системи пройшли майже тривіковий історичний шлях. В
сучасному світі діють дві головні системи виборів – мажоритарна і
пропорційна; на їх основі застосовуються і змішані форми. Суттєві
відмінності між ними полягають не тільки у формальних моментах, але й
у політико-правових механізмах, завдяки яким досягаються визначені
політичні цілі.

При мажоритарній системі ( системі більшості) кандидати висуваються
на територіях виборчого округу і обраним вважається той, що отримав
більшість голосів виборців. Відомі два різновиди цієї системи –
абсолютної більшості та відносної більшості. При першій кандидата
вважають обраним, якщо він набрав абсолютну більшість голосів (50% плюс
один голос); саме тому за умов такої системи дуже вірогідним стає другий
тип виборів, в якому беруть участь лише два претенденти, що отримали
найбільшу кількість голосів у першому турі. При мажоритарній системі
відносної більшості перемагає кандидат, який набрав голосів більше, ніж
кожний з його суперників. Чималою політичною вадою такої виборчої
системи є те, що партія, яка на виборах мала меншу прихильність
виборців, ніж її головний суперник, може отримати більшість міст у
парламенті країни. В той же час ця система сприяє витисненню у
законодавчих органів влади представників малих і невпливових політичних
організацій і допомагає тенденції становлення (поступово) двох- чи
трипартійної системи.

Дана виборча система застосована у таких країнах як США, Канада,
Велика Британія, Австралія, Нова Зеландія, Франція, Японія.

Пропорційна виборча система передбачає, що мандати розподіляються
чітко пропорційно кількості наданих голосів виборців. Політичною метою
застосування цієї системи виборців є забезпечення широкого і
пропорційного представництва в органах влади політичних партій, а також
соціальних і етнічних груп. Дана система сприяє розвиткові та
вдосконаленню багатопартійності. Існує також два її різновиди: