.

Політологія: курс лекцій 2004 (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
20 67380
Скачать документ

2004 – Політологія. Курс лекцій

Політологія: курс лекцій

Навчальний посібник / – Тернопіль, 2004.- 236 c.

Тема 1. Політологія як наука і навчальна дисципліна  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-849.html” 1.1.
Політологія в системі суспільних наук  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-850.html” 1.2.
Об’єкт і предмет політології  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-851.html” 1.3.
Структура та функції політології  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-852.html” 1.4.
Методологія політології  

Тема 2. Політика як суспільне явище  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-854.html” 2.1.
Сутність та різновиди політики  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-855.html” 2.2.
Структура і функції політики  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-856.html” 2.3.
Об’єкт та суб’єкт політики  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-857.html” 2.4.
Рівні існування політики  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-858.html” 2.5.
Політика і суспільство  

Тема 3. Політична система: поняття, структура, типологія  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-860.html” 3.1.
Поняття політичної системи  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-861.html” 3.2.
Структура політичної системи  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-862.html” 3.3.
Функції політичної системи  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-863.html” 3.4.
Типологія політичних систем  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-864.html” 3.5.
Політична система України  

Тема 4. Економічна та соціальна політика  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-866.html” 4.1.
Сутність і цілі економічної політики держави  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-867.html” 4.2.
Сучасна економічна політика України: проблеми та стратегія розвитку  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-868.html” 4.3.
Сутність і специфіка соціальної політики  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-869.html” 4.4.
Основні напрями і особливості сучасної соціальної політики України  

Тема 5. Політична влада: природа, ресурси, легітимність  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-871.html” 5.1.
Влада як системоутворюючий чинник політичної системи  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-872.html” 5.2.
Основні концепції політичної влади  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-873.html” 5.3.
Форми та механізм політичної влади  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-874.html” 5.4.
Поняття легітимності та принцип поділу влади  

Тема 6. Держава: поняття, основні ознаки, функції та форми  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-876.html” 6.1.
Поняття “держава” і теорії її походження  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-877.html” 6.2.
Типи, структура і функції держави  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-878.html” 6.3.
Форми державного правління і державного устрою  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-879.html” 6.4.
Демократична, соціальна, правова держава  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-880.html” 6.5.
Майбутність держави  

Тема 7. Правова держава та громадянське суспільство  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-882.html” 7.1.
Поняття громадянського суспільства, його функції та риси  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-883.html” 7.2.
Особливості формування громадянського суспільства в Україні  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-884.html” 7.3.
Теорія правової та соціальної держави  

Тема 8. Політичні партії та партійні системи  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-886.html” 8.1.
Поняття політичної партії  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-887.html” 8.2.
Класифікація політичних партій  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-888.html” 8.3.
Поняття і типологія партійних систем  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-889.html” 8.4.
Роль і функції партій у суспільно-політичному житті  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-890.html” 8.5.
Становлення багатопартійності в сучасній Україні. Перспектива утворення
партійної системи  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-891.html” 8.6.
Суть політизованих громадських об’єднань та рухів, їх відмінність від
політичних партій  

Тема 9. Демократія в політичному житті сучасного світу  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-893.html” 9.1.
Поняття та роль демократії у політичному процесі  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-894.html” 9.2.
Основні принципи та ознаки демократичної організації суспільства  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-895.html” 9.3.
Вибори, як форма прояву демократії. Сутність та види виборчих систем  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-896.html” 9.4.
Становлення і розвиток демократії в сучасній Україні  

Тема 10. Політичне життя суспільства  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-898.html” 10.1.
Поняття та категорії політичного життя  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-899.html” 10.2.
Зміст і структура політичної діяльності  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-900.html” 10.3.
Форми та рівні політичної участі  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-901.html” 10.4.
Політичне життя як уособлення багатоманітності політичних процесів  

Тема 11. Політична еліта і політичне лідерство  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-903.html” 11.1.
Еліти в політиці: поняття та еволюція теорії  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-904.html” 11.2.
Типологія політичних еліт. Теорії еліти Д.Донцова та В.Липинського  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-905.html” 11.3.
Сутність та теорії політичного лідерства  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-906.html” 11.4.
Класифікація та функції політичного лідерства  

Тема 12. Феномен політичної свідомості, культури та ідеології  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-908.html” 12.1.
Сутність політичної культури  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-909.html” 12.2.
Типи та функції політичної культури  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-910.html” 12.3.
Політична свідомість: зміст, структура, типологія  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-911.html” 12.4.
Сутність політичної ідеології її структура і функції  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-912.html” 12.5.
Політична культура сучасної України  

Тема 13. Політична конфліктологія та політична стабільність. Політика і
мораль  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-914.html” 13.1.
Сутність і типи політичних конфліктів  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-915.html” 13.2.
Теорія політичної стабільності, суспільної інтеграції та організації  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-916.html” 13.3.
Співвідношення політики і моралі як регуляторів суспільного життя  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-917.html” 13.4.
Особливості взаємодії політики і релігії  

Тема 14. Сутність політичного режиму та його типи  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-919.html” 14.1.
Поняття й типологія політичних режимів  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-920.html” 14.2.
Тоталітарний політичний режим  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-921.html” 14.3.
Авторитарний політичний режим  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-922.html” 14.4.
Демократичний політичний режим  

Тема 15. Світові політико-ідеологічні доктрини  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-924.html” 15.1.
Лібералізм і неолібералізм  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-925.html” 15.2.
Консерватизм і неоконсерватизм  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-926.html” 15.3.
Соціалізм в історії людства  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-927.html” 15.4.
Історія становлення соціал-демократії  

Тема 16. Альтернативні рухи. Фашизм. Анархізм  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-929.html” 16.1.
Суть та різновиди сучасних альтернативних рухів  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-930.html” 16.2.
Фашизм і неофашизм  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-931.html” 16.3.
Анархізм як форма суспільства  

Тема 17. Етнонаціональні відносини й національна політика  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-933.html” 17.1.
Поняття етнонаціональної політики  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-934.html” 17.2.
Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-935.html” 17.3.
Етнонаціональні відносини та проблеми національної політики  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-936.html” 17.4.
Етнонаціональне самовизначення націй  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-937.html” 17.5.
Етнонаціональна політика в Україні  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-938.html” 17.6.
Етнонаціональні виміри і механізм вдосконалення українського суспільства
 

Тема 18. Міжнародні відносини та світовий політичний процес  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-940.html” 18.1.
Міжнародні відносини і зовнішньополітична роль держави  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-941.html” 18.2.
Нові тенденції в розвитку міжнародних відносин і світового політичного
процесу  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-942.html” 18.3.
Політична глобалістика  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-943.html” 18.4.
Україна в сучасному геополітичному просторі  

Тема 19. Сучасна практична політологія  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-945.html” 19.1.
Поняття політичних технологій  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-946.html” 19.2.
Політичний маркетинг: поняття, функції і види  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-947.html” 19.3.
Поняття політичного менеджменту  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-948.html” 19.4.
Сутність політичного прогнозування  

Тема 20. Політична думка Стародавнього світу та Середньовіччя  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-950.html” 20.1.
Політична думка стародавнього Сходу  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-951.html” 20.2.
Політична думка стародавнього Заходу  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-952.html” 20.3.
Політичні ідеї та вчення періоду Раннього Християнства та Середньовіччя
 

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-953.html” 20.4.
Політична думка Нового часу  

Тема 21. Політичні ідеї Нового та Новітнього часу  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-955.html” 21.1.
Політична думка епохи Відродження  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-956.html” 21.2.
Світська політична думка Нового часу  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-957.html” 21.3.
Утвердження політології як науки протягом ХХ ст.  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-958.html” 21.4.
Основні національні школи й проблемні підходи сучасної західної
політології  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-959.html” Тема 22.
Зародження і розвиток політичної думки в Україні  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-960.html” 22.1.
Політична думка Київської Русі  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-961.html” 22.2.
Українська політична думка від періоду феодальної роздробленості та
козацько-гетьманської доби  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-962.html” 22.3.
Українська політична думка XIX ст.  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-963.html” 22.4
Українська політична думка першої половини XX ст.

Тема 1. Політологія як наука і навчальна дисципліна

1.1. Політологія в системі суспільних наук

Політологія як наука вивчає політичне життя суспільства в його
різноманітних виявах, заглиблюючись у таємниці політики і влади,
закономірності діяльності політичної еліти, партій, лідерів, соціальних
верств і народних мас. Вона сприяє виробленню світоглядних і ціннісних
настанов, вмінню пов?язувати політичні знання із суспільно-політичною
практикою.

Народження політології зумовлене, насамперед, суспільними потребами в
розробленні технологій управління і методик впливу на суспільну
свідомість, у теоретичному обґрунтуванні цілей внутрішньої та зовнішньої
політики, в оптимізації управлінських рішень за умов розширення обсягів
діяльності та владних повноважень держави.

Політичне життя є об?єктом вивчення багатьох суспільних наук, поза як у
суспільстві кожна подія і кожен факт мають політичне забарвлення.
Торкаючись інтересів людей, вони можуть бути відповідно інтерпретовані
або мати політичні наслідки. З цієї точки зору суспільство в цілому є
політичним. Як зауважив французький політолог Ж. Бюрдо, «реальність
нейтральна, політичною ж є свідомість». Певна специфіка політики, а
також і те, що всі види людської діяльності, усі суспільні явища
пов?язані з політикою, зумовлюють політичний аспект усіх суспільних
наук. Водночас є науки, основне завдання яких — дослідження політичного
життя. Провідною серед них є політологія, яка являє собою галузь
наукового знання, що вивчає політику, закономірності функціонування і
розвитку політичної сфери суспільства та політичного життя в контексті
виборювання, утримання контролю, реалізації та функціонування політичної
влади в суспільстві.

Політологія (грец. politika — державні й суспільні справи, logos —
слово, поняття, вчення) — наука, об?єктом якої є політика і її відносини
з особистістю та суспільством.

Як відносно самостійна галузь знань вона сягає своїми витоками сивої
давнини. Її розвиток тісно пов?язаний з розвитком філософських знань.
Оскільки політика була інтегрована в суспільне буття, філософія як
універсальна наука супроводжувала людину все життя, здійснюючи пошук
оптимального політичного ладу. Знання про політику, які сформувала
антична філософська думка, стали основою політичної філософії наступних
епох.

Античні мислителі започаткували вивчення політичної мови і політичного
ораторства (Платон), дослідили такі політичні, соціальні, моральні
цінності, як свобода, право, справедливість, добро та ін. У новітні часи
розвивались узагальнюючі, універсальні концепції політики і влади, які
отримали політичне, гуманістичне, фундаментально-соціологічне та
економічне обґрунтування.

Розвиток соціально-орієнтованого філософського знання триває дві з
половиною тисячі років, однак ще на початку XX ст. статус політичної
філософії, як і політології, не був остаточно визначений. Упродовж XX
століття поняття політичної філософії та політології цілком прижилися, а
в 50—60-х роках настав «бум» політико-філософських та політологічних
досліджень.

Політична філософія разом з іншими філософськими дисциплінами досліджує
сутнісні засади політики в різноманітних виявах, її причини і наслідки,
прагне їх виявити, усвідомити, пояснити. Філософія озброює політологію
світоглядом, загальними методами пізнання й теорією мислення, розумінням
змісту і соціальної зумовленості політичних явищ, досліджує загальні
закони історичного розвитку та форми їх реалізації у діяльності людей,
вивчає суспільство як цілісну систему. Створюючи загальну картину світу,
філософія дає поштовх до предметних висновків у сфері науки про
політику, які конкретизуються в політичній філософії.

У пізнанні політичного життя істотна роль належить політичній історії
(вивчення і фіксація політичного життя, особливостей його функціонування
та розвитку в окремих країнах, з?ясування причинних зв?язків політичних
явищ та ін.). Відомі французькі політологи Ж.-П. Кот і Ж. Муньє
називають політичну теорію «кровною дочкою історії та права». Для
розуміння сутності й функціонального призначення політичних явищ,
інститутів важливо знати історію світових політичних вчень, яка
досліджує виникнення і розвиток теоретичних знань про політику, владу,
державу, право, демократію, генезис політичних категорій, їхній вплив на
політичне життя. Історія сприяє використанню генетичних і
функціонально-генетичних пояснень під час дослідження політичних подій
та явищ, а це важливо для політології.

Особливого значення у вивченні політичного життя суспільства набуває
політична економія, оскільки без неї не можна зрозуміти природи
соціальних суб?єктів, громадянського суспільства. До того ж розвиток
різних форм власності, який веде до подальшої диференціації соціальних і
політичних інтересів у суспільстві, істотно впливає на характер
політичної діяльності, формування наукових уявлень про неї. Предметом
аналізу економії є процеси виробництва, розподілу та обміну матеріальних
благ. Ці процеси розглядаються в контексті втручання держави до
економічної сфери суспільства (реалізацією економічної, суспільної,
соціальної політики).

Соціологія політики як суспільна наука вивчає соціальні інститути,
організації як засоби діяльності соціальних суб?єктів, а отже,
закономірно, що політологія використовує результати й методи
соціологічного пізнання, характеристики різних соціальних груп.
Соціологія постачає науці про політику дані стосовно функціонування
суспільства як цілого, а також груп, які входять до нього, і суспільних
(політичних) відносин між ними. Надзвичайно важливими є методологічні
розробки соціології, що стосуються емпіричних досліджень і насамперед
опитувань громадської думки.

У вивченні політичного життя суспільства важлива роль належить юридичній
науці як системі знань про державу і право, про об?єктивні
закономірності їх виникнення і розвитку. Юридична наука розробила
понятійний апарат, який активно використовує політологія (держава,
демократія, державна влада, право, законність, політичний режим тощо),
оскільки рівень розвитку правових норм регуляції суспільного життя є
водночас і показником якісного стану розвитку суспільства. За правовими
актами минулих епох можна досліджувати характер суспільно-політичних
відносин, соціальних настанов і т. ін.

Політична психологія досліджує соціально-психологічні компоненти
політичного життя суспільства, що формуються на рівні політичної
свідомості націй, станів, соціальних груп, урядів, окремих особистостей.
Особливого значення набувають ці дослідження під час вивчення
громадської думки, політичної соціалізації, конфліктів, електоральної
поведінки і т. ін.

Політична географія вивчає територіальні аспекти політичного життя
суспільства, що розглядається як сукупність багатьох явищ, процесів,
суспільних інститутів.

Політична антропологія (етнодержавознавство), яка своїм предметом мала
інститути управління та їх практичні функції в етнічних співтовариствах,
зокрема у примітивних суспільствах і таких, що розвиваються. Завдяки
таким дослідженням стає можливим порівнювати різні політичні системи,
виокремлюючи етнічні чинники, які визначають політичну поведінку людей.

Формальні науки не вносять до політології предметного змісту, проте,
такі науки, як теорія систем, кібернетика, статистика, логіка,
методологія дають політології форму, кількісне вимірювання і т. ін. Вони
сприяють цілісному і динамічному розумінню явищ, аналізу умов, а також
процесів втілення ідей і концепцій у практику (праксеологія)

Практично всі суспільні науки подають матеріал для аналізу політичних
подій і явищ, усебічно висвітлюють різноманітні аспекти політичного
життя суспільства, даючи політології свій інструментарій і результати
досліджень. Останнім часом наука про політику перетинається також з
науками природничими (біологією, екологією та ін.), що розширює сферу
застосування як зазначених наук, так і політології.

Незважаючи на те, що науки про суспільство висвітлюють різні аспекти
політичного життя, демократичний суспільний розвиток виявив потребу в
науці, яка б критично осмислювала існуючі політичні системи, режими,
механізми реалізації політичної влади, участь соціальних спільнот у
політичному процесі, політичні ситуації тощо. За тоталітарного режиму,
коли роль суспільних наук зводилася здебільшого до коментування і
виправдання існуючих порядків, не було необхідності в розвитку
політології. Істотним чинником активізації став вихід мільйонів людей на
арену політичного життя, зростання взаємозалежності й суперечливості
сучасного суспільства, становлення молодих незалежних держав. За цих
умов посилюється взаємодія політичних процесів і політичних систем
різних країн, що дає змогу бачити не тільки їх відмінність, а й
схожість.

Політична наука розвивається в тісному зв?язку з іншими соціальними
науками і залишиться творчою галуззю знання лише у тому випадку, якщо
збереже таку відкритість у майбутньому.

І хоча в кожній країні політологія, поряд із іншими суспільними науками,
“прив?язана” до національної специфіки, проте буде штучним
протиставлення світовому вченню про політику виділення окремої науки –
української політології, адже це свідоме відокремлення від світового
політичного процесу.

1.2. Об’єкт і предмет політології

Згідно із вище викладеним розумінням політичної науки, основним об?єктом
дослідження політології є політична сфера, яку вивчають і аналізують у
поєднанні з особливостями її функціонування і розвитку та зв?язками з
економічною, соціальною й духовною сферами суспільства.

Отож, об?єктом політології є все те, що відноситься до прояву
політичного:

– політична сфера, особливості її функціонування і розвитку;

– політична дійсність, політичне життя особи й суспільства, політичні
відносини;

– політичні ідеї, теорії і доктрини, проблеми, події, прогнози,
технології політичних процесів.

Щодо визначення предмета політології існують різні погляди. Деякі
зарубіжні вчені визначають політологію як науку «про авторитетну,
легітимізовану, консенсусну владу», тобто владу, що має підтримку
суспільства, сприймається ним як обов?язкова, хоч і спирається на
примус.

В американській енциклопедії політологію визначено як науку про характер
і функції держави й уряду, через які держава здійснює владу.

Вчені з пострадянських країн також по-різному визначають політологію: як
науку про систему закономірних взаємозв?язків соціальних суб?єктів з
політичною владою, боротьбу за політичну владу; як сутність, форми й
методи політичного владарювання; політичну культуру тощо.

Деякі політологи предметом політології вважають вивчення політичних
систем як сукупності владних інститутів, а також політичної влади як
основи функціонування й розвитку політичних систем. Так, російські
політологи Ф. Бурлацький і Г. Шахназаров вважають, що в центрі уваги
політології перебувають проблеми політичної влади, її природи і
сутності, змісту та механізму здійснення.

Однак, на відміну від інших наук, що досліджують ці проблеми,
політологія вивчає спосіб організації та здійснення влади. Такий підхід
звужує предметне поле політології.

На думку російського політолога В. Мшвенієрадзе, предметом політичної
науки є вивчення об?єктивних закономірностей світового політичного
процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав;
відносини між класами, державами, націями, де головне завдання полягає в
тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу; способи управління
соціально-політичними процесами. Політична наука аналізує структуру
державної влади, функціонування політичних інститутів, їх відносини з
політичними ідеями і теоріями в різних політичних системах, політичну
культуру, взаємозв?язок політики з економікою, з іншими формами
суспільної свідомості та діяльності.

Останнім часом значного поширення набув системний підхід до визначення
предметного поля політології. Згідно з ним її метою є дослідження
тенденцій і законів структури, функціонування та розвитку політичного
життя соціальних спільнот, залучення їх до діяльності з реалізації
політичної влади та політичних інтересів (Ю. Шпак, Ж. Тощенко, В.
Бабкін). Виходячи з цього, предметом політології, як раціонального
відображення політики, є закономірності політичного життя в усіх його
виявах: зміст, структура і функції, місце і роль політичної системи в
його розвитку та функціонуванні, у здійсненні політичної влади.

Загалом сукупність проблем, досліджуваних політологією, можна поділити
на три великих розділи:

1. Соціально-філософське та ідейно-теоретичне підґрунтя політики,
системоорганізуючі ознаки й характеристики політичної системи, політичні
парадигми, що відповідають конкретно-історичному періоду.

2. Політичні системи та політичні культури, політичні режими, їх
порівняльні характеристики, еволюція світових політико-ідеологічних
доктрин.

3. Політичні інститути, політичні процеси, політична діяльність і
політична поведінка.

Предметом політології є певна система знань про політичний об?єкт, а
саме:

·        історико-політичні вчення;

·        закономірності становлення, функціонування, зміна політичної
влади;

·        джерела, рушійні сили політичного життя суспільства;

·        сутність, природа, тенденції розвитку, механізми прояву
політичного;

·        конкретні прояви, процеси, відносини політичної дійсності, які
вивчаються політологами;

·        політичні інститути (конституції, центральний уряд,
регіональне, місцеве управління, адміністрація та ін.);

·        політичні партії, групи об?єднання, участь громадян в політиці,
громадська думка;

·        міжнародні відносини.

Сюди відносять також такі феномени, як: політична культура, ідеологія,
політичні еліти, політичні партії та громадсько-політичні організації,
рухи, владні відносини, держава, політична система, політична
діяльність, політична поведінка, політичне лідерство, громадська думка й
засоби масової інформації в політичному процесі, конфліктологія,
етнодержавознавство тощо.

1.3. Структура та функції політології

Структура політології як науки охоплює:

1. Загальну політологію, що вивчає історію і теорію політики, виробляє
загальні теоретичні й методологічні основи її пізнання.

2. Теорію політичних систем та їх елементів, механізмів функціонування
політичної влади, що досліджує проблеми утворення й функціонування
держав, партій, суспільно-політичних організацій, політичних режимів
шляхом вивчення конституційних та адміністративних питань, економічних
та соціальних функцій управління, аналізу політичних інститутів,
відносин між суб?єктами політики, політичної культури та комунікації і
т. ін.

3. Теорію соціального управління, що вивчає форми й методи управління
соціально-політичними, соціально-економічними, адміністративно-правовими
та соціально-психологічними процесами, досліджує проблеми участі в
політиці.

4. Теорію політичної ідеології, що досліджує роль і функції ідеології в
системі політичної влади, історію та розвиток політичних теорій,
концепцій, доктрин, особливості їх реалізації та існування в різних
суспільствах.

5. Теорію міжнародних відносин, предметом якої є система міжнародних
відносин, проблеми національної та світової політики, мирного
співіснування держав з різним соціальним устроєм. Її складовими є
геополітика, зовнішня політика, міжнародне право, діяльність міжнародних
і міждержавних організацій.

6. Практичну політологію, яка здійснює прикладні та порівняльні
дослідження в контексті конкретних політичних технологій, специфіку
політичного маркетингу та менеджменту в різних суспільно-історичних
умовах, проблеми прийняття оптимальних управлінських рішень та
ефективності їх реалізації.

Структура політології має свою внутрішню логіку й охоплює теоретичні та
практичні основи: знання про закономірності функціонування й розвитку
політичної діяльності в межах політичних відносин; знання про політичну
систему як механізм організації та здійснення влади, про теорію
міжнародної політики. На думку Ф. Бурлацького й Г. Шахназарова,
структуру політології становлять: теорія політики і політичних систем,
міжнародні відносини і світова політика, управління соціальними
процесами, політична ідеологія, історія політичних учень.

До спеціальних політичних наук відносять політичну географію, політичну
психологію, політичну історію, політичну антропологію, політичну
семантику, політичну етнографію та ін.

Власне політична наука і політологія як навчальна дисципліна мають
суттєві відмінності. Політична наука як самостійна сфера знань виникає
на рубежі Середньовіччя та Нового часу, коли мислителі почали пояснювати
політичні процеси за допомогою “земних”, а не релігійно-міфологічних
аргументів. Основи наукової політичної теорії закладають Н. Макіавеллі,
Ж. Боден, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш-Л.Монтеск?є, Дж. Віко та ін. У цей час
спеціальна галузь знань про політику іменується по-різному – політичне
мистецтво, політичне вчення тощо. Політична наука охоплює всю сукупність
знань з цього предмета.

Політологія як самостійна навчальна дисципліна почала формуватися в
другій половині XIX ст. Процес остаточного її становлення завершився на
Міжнародному колоквіумі з політичних наук ( Париж, 1948 p.), який був
організований ЮНЕСКО, і де було визначено зміст предмета цієї науки та
рекомендовано включити курс політології для вивчення в системі вищої
освіти як загальнообов?язкової дисципліни, а також створено Міжнародну
асоціацію політичної науки, метою якої є інтеграція дослідницьких зусиль
вчених різних країн, обмін інформацією та підвищення практичної
ефективності рекомендацій політичної науки. Отже, як навчальна
дисципліна політологія вивчає частину загальнотеоретичного й прикладного
матеріалу і дає знання про:

·        об?єкт, предмет та функції політології;

·        розвиток світової та вітчизняної політичної думки;

·        динаміку розвитку політичного життя;

·        політичні процеси, події та проблеми;

·        взаємодію політичних інтересів, відносин і діяльності;

·        розвиток політичних інститутів, норм, свідомості та політичної
культури;

·        об?єкти та суб?єкти політичних процесів;

·        роль людини в політичному житті сучасного світу;

·        теорію влади та владних відносин;

·        політичну систему суспільства; електоральну поведінку;

·        роль і місце демократії в політичному житті суспільства як
способу й умови діалогу, гласного обговорення проблем, взаємного
врахування суперечливих інтересів, претензій і переконань суб?єктів
політичного процесу;

·        світовий політичний процес.

Усю сукупність проблем, які вивчає політологія, можна згрупувати у такі
розділи:

·        Вступ у політологію.

·        Історія політичних вчень.

·        Теоретична і практична політологія.

Поділ політології на теоретичну і практичну(прикладну), який набув
широкого вжитку в науці, є доволі штучним, оскільки власне політична
наука має яскравий практичний характер, що і визначає її провідні
позиції серед суспільних наук.

Краще зрозуміти прикладний характер науки про політику допоможе
з?ясування основних функцій політології у суспільстві:

1. Теоретико-пізнавальна (тлумачення, інтерпритації), яка передбачає
вивчення, систематизацію, тлумачення, аналіз, узагальнення й оцінку
політичних явищ. Теоретичні знання є найбільш досконалою формою
обґрунтування практичної політичної діяльності.

2. Методологічна (інструментальна, технологічна), яка охоплює способи,
методи й принципи теоретичного дослідження політики і практичної
реалізації надбаних знань.

3. Світоглядна, яка зумовлює утвердження цінностей, ідеалів, норм
цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних
суб?єктів, що сприяє досягненню певного консенсусу в суспільстві,
оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Вивчення політології
дає змогу зрозуміти, чиї інтереси представляють певні партії, суспільні
групи, їхні лідери та державні структури. Ця функція впливає на вміння
оцінювати політичні події у зв?язку з конкретними історичними умовами.

4. Описова (дескриптивна), яка досліджує політичну реальність,
зіставляючи її з уже існуючими соціально-політичними стандартами і є
своєрідним відображенням дійсності.

5. Виховна (освітня), реалізуючи яку найважливіші надбання політичної
теорії й практики стають доступними широкому загалу, роблять участь
народних мас у політиці свідомою і ефективною.

6. Прогностична (передбачення) функція. Полягає в передбаченні шляхів
розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Це
необхідно для вироблення механізму раціональної організації політичних
процесів, урахування ресурсів політичної влади, особливо таких її
компонентів і форм, як авторитет, контроль, вплив, примус тощо. У
нинішніх умовах зростає роль прогнозування політичної поведінки
соціальних суб?єктів у різних регіонах країни, наслідків здійснюваних
політичних акцій. Процес прогнозування спирається на пізнання
об?єктивних законів суспільно-політичного розвитку, політичних
інтересів, потреб, стимулів. При цьому беруться до уваги співвідношення
політичних сил у суспільстві, їх взаємодія, стан політичної свідомості й
культури, національні традиції. Її результатом є гіпотези – прогнози, що
спираються на з?ясування тенденцій розвитку даного політичного явища та
загальні закономірності соціального процесу.

7. Інтегруюча (ідеологічна, програмова) функція. Виявляється у сфері
політичної свідомості й політичної поведінки. Важливим компонентом у
реалізації цієї функції є ідеологія, що охоплює політичні цінності,
соціально-політичні ідеали, через які політична наука впливає на
політичні процеси, сприяє розвитку політичної соціалізації, політичної
культури, національної самосвідомості. Вона спрямована на розробку
стратегії та напрямків розвитку суспільства, його політичних інститутів,
суспільних структур і політичних процесів.

8. Прикладна (управлінська) функція. Передбачає вироблення практичних
рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань,
раціональної організації політичних процесів. Вона забезпечує вивчення
ефективності політичних рішень, стану .суспільної думки, ставлення
громадськості до політичних структур, інститутів і норм. Орієнтована на
безпосереднє вирішення проблем, пов?язаних з формуванням знань про
принципи й методи практичного регулювання політичних процесів і
виконання конкретних завдань.

Політика за своєю природою – діяльнісна, тому всі функції політології,
їх якість можна виявити і визначити лише виходячи з характеру політичної
діяльності суб?єктів Політологія сприяє виробленню правильних орієнтирів
у бурхливих політичних потоках, досягненню розумного компромісу між
загальнолюдськими, регіонально-національними, локально-груповими та
особистими інтересами, запобіганню дезінтеграції суспільства. У цьому
реалізується роль політології, яка надає політиці якостей науки і
мистецтва.

Отже, політологія як наука і як навчальна дисципліна має загальний
характер, свій предмет, універсальні та специфічні закони розвитку та
виконує ряд важливих функцій.

1.4. Методологія політології

Політологія, як і будь-яка наука, має загальні й специфічні методи
дослідження, прийоми, підходи. Зарубіжна політологія застосовує
нормативно-онтологічний і емпірико-аналітичний підходи до аналізу
політичних явищ. Політика оголошується «сферою вибору, а не
необхідності». Поряд із цим застосовуються психологічні та інституційні
підходи. Поширений біхевіористський метод, пов?язаний з вивченням
політичної поведінки особи і соціальних груп, перевіркою цих досліджень
досвідом.

Важливим засобом у методологічному арсеналі політології є діалектичний
метод. Останнім часом поряд з діалектичним методом у політологічних
дослідженнях набуває поширення синергетичний метод (грец. sinergetikos —
спільний, узгоджено діючий), який передбачає багатоваріантність,
альтернативність вибору шляхів суспільно-політичного розвитку.

Метод – це спосіб, шлях дослідження або пізнання, підхід, інструмент,
яким користується певна наука для дослідження закономірностей і
категорій, що становлять її предмет. У залежності від конкретної мети,
виділяють різні методи політичних досліджень:

1. Історичний. Полягає у вивченні політичних процесів, явищ, політичних
систем в історичному плані з точки зору їх історичного взаємозв?язку та
розвитку.

2. Соціологічний. Передбачає з?ясування впливу на політичну систему
економічних відносин, соціальної структури, ідеології і культури.

3. Інституціональний. Вивчення інститутів, за допомогою яких
здійснюється політична діяльність (держави, партій, рухів, об?єднань
громадян тощо.)

4. Емпіричний (прикладний). Досліджує політичну дійсність шляхом
використання статистики, насамперед електоральної, спостереження
політичних подій, експерименту, сфокусованого групового інтерв?ю,
аналізу документів, анкетування і т.д.

5. Системний. Забезпечує цілісне сприйняття об?єкта дослідження і
всебічний аналіз зв?язків між окремими його елементами в межах цілого.
Розглядає політику як цілісну, складно організовану систему, як
саморегульований механізм.

6. Структурно-функціональний. Передбачає розчленування політичного явища
на складові частини з подальшим аналізом вивчення їх ролі для
суспільства, соціальних змін індивідів. Аналіз взаємозв?язків між рівнем
економічного розвитку і політичним устроєм, між ступенем урбанізації
населення та його політичною активністю, між кількістю партій і їх
впливом на виборчу систему.

7. Соціально-психологічний (біхевіористський). Орієнтує на вивчення
поведінки груп, класів, мас і особистостей, що виконують будь-яку
політичну діяльність, спрямовану на досягнення тієї чи іншої політичної
мети. Орієнтує на вивчення суб?єктивних механізмів, психологічних
мотивацій політичної поведінки. Передбачає застосування в політиці
методів, які використовуються в природничих науках, а також у
соціології.

8. Політичного моделювання. Припускає оперативну оцінку передбачуваного
розвитку політичних подій, на основі яких можна прийняти ефективні
рішення.

9. Порівняльний. Передбачає співставлення однотипних політичних явищ,
наприклад політичних систем, партій, електоратів, з метою виявлення їх
загальних рис і специфіки, винайдення найбільш ефективних форм
політичної організації чи оптимальних шляхів вирішення завдання.

10. Антропологічний. Вивчення зумовленості політики не соціальними
чинниками, а природою людського роду у виявленні біологічних та інших
чинників поведінки.

11. Нормативно-ціннісний. Орієнтує на розробку ідеалу політичного
устрою, в основі якого – загальне благо, справедливість, повага людської
гідності, а також визначає шляхи його практичного втілення. Дозволяє
виявити значення для суспільства конкретних політичних процесів, їх ролі
у здійсненні загальних й індивідуальних інтересів людей, осіб.

Окрім вищезгаданих загальнофілософських методів дослідження політичних
об?єктів, політологи у своїх дослідженнях використовують такі
загальнонаукові методи як:

·        аналіз і синтез;

·        індукція і дедукція;

·        моделювання;

·        формалізація;

·        ідеалізація;

·        узагальнення та ін.

У вивченні політичних процесів застосовують такі основні методологічні
принципи: об?єктивність, історизм і соціальний підхід.

1. Принцип об?єктивності. Орієнтує на вивчення об?єктивних
закономірностей, які визначають процеси політичного розвитку. Кожне
явище розглядають як багатогранне й суперечливе. Об?єктивність наукових
висновків базується на доказовості наукових фактів.

2. Принцип історизму. Передбачає розгляд фактів і політичних явищ у
конкретно-історичних обставинах, у взаємозв?язку та взаємозумовленості,
з урахуванням розстановки та політичної орієнтації соціальних,
національних груп, верств, громадських організацій. Оцінюючи політичні
системи, важливо брати до уваги генезис, зміст їх компонентів, еволюцію
і тенденції розвитку.

3. Принцип соціального підходу. Застосовується для подолання вульгарного
соціологізму, міфологізації політичної реальності, протиставлення
загальнолюдських, національних і класових ідеалів та цінностей.
Соціальний підхід має особливо важливе значення, коли оцінюють програми,
реальну політичну діяльність партій, лідерів, їх роль у політичному
розвитку суспільства. При цьому беруть до уваги характер соціальних і
класових інтересів, співвідношення соціально-класових сил у політичній
боротьбі. Соціальний аналіз дає змогу зіставити класові інтереси із
загальнолюдськими, оцінити вплив класових сил і партій на розвиток
політичних процесів, їх відповідність інтересам народу й світового
співтовариства в цілому.

На сучасному етапі політологія пішла шляхом використання синергетики,
об?єднання методологічних підходів, одночасного використання різних
методів дослідження.

5. Закони і категорії політології

Закони і категорії політології, як і будь-якої суспільствознавчої
дисципліни, є науковими узагальненнями. Закономірне в політичному житті
виявляється через діяльність суб?єктів політики та їх взаємодію. Закони
політології виражають суть політичних явищ та суттєвий, необхідний,
об?єктивний і регулярний зв?язок між ними. Закони політології :

·        Закони структури. Визначають спосіб організації політичних
систем, їх внутрішню визначеність і взаємообумовленість

·        Закони функціонування. Це суттєві необхідні зразки взаємодії
між політичними суб?єктами в процесі їх зміни в часі.

·        Закони розвитку. Це закони переходу від одного порядку
взаємовідносин в системі до іншого, від одного стану структури до
іншого.

Категорії політології в узагальненій формі виражають основний зміст та
ознаки політичних явищ і виступають результатом пізнання політичної
сфери соціального життя. Зміст об?єкта й предмета політології знаходить
відображення в системі категорій і понять.

Категорії політології:

Політика, політичні інтереси, політичні цінності, політична боротьба,
політична влада, політичний режим, політична демократія, свобода,
політична свідомість, політична ідеологія, політична культура, державний
лад, політичний інститут, держава, політична система, політична
організація, суб?єкт політики, політичні відносини, політична думка,
політична діяльність, політичне рішення, політичний процес, політичний
конфлікт, політичне лідерство, політична соціалізація та ін.

Крім того, в політології широко використовуються поняття і категорії
суміжних з нею наукових дисциплін.

Отже, в сучасній світовій політичній науці виокремлюють загальні функції
політики, які виступають у цивілізованому суспільстві на перше місце
(підтримка суспільного порядку, гарантії свободи й гідності громадян,
уникнення конфліктів, забезпечення соціальної злагоди). Це зумовлює мету
й завдання політичної освіти як складової формування політичної
свідомості та культури громадян, їх ціннісних орієнтацій та настанов.
Політична освіта спрямована на надання політиці гуманістичного
характеру, отримання виявів у політичній діяльності егоцентричності,
нетерпимості, ідеологізації, раціоналізму. Розв?язанню цих завдань і
покликана сприяти сучасна політична наука.

Тема 2. Політика як суспільне явище

2.1. Сутність та різновиди політики

Об?єктом дослідження політології є політика — явище надзвичайно складне.
За демократизації, гуманізації та індивідуалізації суспільного життя
основним завданням політики має стати підвищення її ефективності й
відповідальності.

Походження поняття «політика» здебільшого пов?язують із назвою
однойменної праці давньогрецького мислителя Аристотеля, в якій він
розглядав основи організації та діяльності держави, політичної влади.

Як відносно самостійна сфера суспільного життя, політика виникла
водночас із соціальною, етнічною та релігійною диференціацією
суспільства. Покликали її до життя ускладнення механізмів матеріального
виробництва, культурний прогрес, зростання соціальної мобільності
суспільства. Внаслідок цих об?єктивних процесів виокремилися групи людей
з підвищеною конфліктністю, непримиренністю. Постала нагальна потреба в
соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових,
суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження
цілісності суспільства. Тому політика заявила про себе як мистецтво
суспільного існування, необхідний чинник збереження цілісності
диференційованого суспільства.

Вислів У.Черчіля: “Навіть тоді, коли ми не цікавимося політикою,
політика цікавиться нами”.

Дуже поширеною на Заході є думка про те, що політика, держава та уряд –
це механізм за допомогою якого вільні громадяни прагнуть задовольнити
власні цілі та інтереси.

«Політика» є одним з найбільш неоднозначних термінів. Це виявляється
насамперед у повсякденному житті, коли політикою називають будь-яку
цілеспрямовану діяльність: мистецтво управління суспільством, громадську
активність, сферу задоволення амбіційних і користолюбних прагнень людей
тощо.

Узагалі існують два основні підходи до тлумачення терміна “політика”: з
одного боку, це заняття малодостойне й цинічне, з іншого –
високоморальне й творче, притаманне “справжнім аристократам духу”, як
говорили древні.

Сучасні традиції вживання терміна “політика” започатковані античним
(давньогрецьким) розумінням політики як вельми благородної справи –
мистецтва державного управління, покликаного об?єднати суспільство
навколо вищої його мети.

Неоднозначність побутових уявлень про політику пов?язана зі складністю й
багатогранністю її виявів. Саме тому побутують різні наукові тлумачення,
в яких політика постає як:

– одна зі сфер життєдіяльності суспільства;

– сфера виявлення інтересів соціальних груп, їх зіткнення і
протиборства;

– спосіб певної субординації цих інтересів, підпорядкування їх найвищому
началу, більш значущому і обов’язковому;

– рух соціальних груп, спільнот, які прагнуть здійснити свої інтереси
через загальний інтерес, що набуває примусової форми для решти
суспільства;

– чинник становлення людини як вільної, унікальної і неповторної.

– система певних суспільних відносин, взаємодія класів, націй, держав
між собою і з владою;

– сукупність дій, заходів, установ, за допомогою яких узгоджуються
інтереси різних верств населення;

– прагнення здобуття і використання державної влади, цілеспрямованого
впливу на неї;

– участь у справах держави, у визначенні форм, завдань, змісту її
діяльності;

– наміри, мета і способи дій правлячої еліти та її оточення;

– прояви хитрощів, обережності, таємничості, ухилянь, обачності.

Розглядаючи політику як сферу людської діяльності, можна тлумачити її
трьома способами:

1. Політика як діяльність на етичних засадах.

Ця традиція започаткована Арістотелем, який вважав, що кожна спільнота
створюється з певною метою. Означена мета повинна перевищувати всі
індивідуальні блага окремих людей. Цією метою є справедливість або
найвище благо для всіх. Виходячи з такого розуміння домінантною рисою
політики має бути мудрість, яка полягає в умінні вибирати засоби для
реалізації моральної мети.

2. Політика як засіб досягнення егоїстичних цілей.

Характеризується як цинічне розуміння політики, яке проявляється в
наступному: “мистецтво можливого”, “після нас хоч потоп”, виправдання
збройної боротьби за “життєвий простір” та ін. Проте, таке розуміння
політики, де мета виправдовує будь-які засоби, не належить до
визначальних традицій західної політичної культури, яку започаткували ще
за часів античності.

3. Ціннісно-нейтральне розуміння політики.

Проявляється в раціональному, аналітичному тлумаченні політики як сфери
діяльності, яка регулюється правовими, соціальними та психологічними
нормами, які різняться в залежності від того чи іншого суспільства.

Перелічені варіанти інтерпретації політики не вичерпують
багатоманітності її визначень, а лише відображають найважливіші з них.
Узагальнюючи вищезазначені іпостасі політики, можна запропонувати її
наступне визначення.

Політика — одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства,
взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації
влади задля здійснення своїх суспільно значущих інтересів і потреб,
вироблення обов?язкових для всього суспільства рішень.

Функціонування політики розмежовують за різними критеріями:

1. За сферами суспільного життя:

·        економічна;

·        соціальна;

·        культурна;

·        національна;

·        військова тощо.

2. За орієнтацією:

·        внутрішня;

·        зовнішня.

3. За масштабами:

·        міжнародна,

·        світова,

·        локальна,

·        регіональна.

4. За носіями й суб?єктами:

·        політика держави;

·        партії;

·        руху;

·        особи.

5. За терміном дії:

·        короткострокова;

·        середньострокова;

·        довгострокова.

2.2. Структура і функції політики

Політика має складну структуру. Найчастіше виокремлюють у ній три
головні елементи:

1. Політичний інтерес (внутрішнє, мотиваційне джерело політичної
поведінки).

2. Політичні відносини та політична діяльність (відображають стійкий
характер взаємодії суспільних груп між собою та з інститутами влади).

3. Політична свідомість (свідчить про принципову залежність політичного
життя від свідомого ставлення людей до своїх владно значущих інтересів).

4. Політична організація (характеризує роль інститутів публічної влади
як центрів управління й регулювання суспільних процесів). Охоплює такі
елементи: сукупність органів законодавчої, виконавчої й судової гілок
влади; партійні та громадсько-політичні інститути; групи тиску;
громадські організації та рухи тощо.

У політології виокремлюють (здебільшого на загальнодержавному рівні)
такі функції політики:

– задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства;

– раціоналізація конфліктів і протиріч, спрямування їх у русло
цивілізованого діалогу громадян і держави;

– примус в інтересах окремих верств населення або суспільства загалом;

– інтеграція різних верств населення шляхом підпорядкування їхніх
інтересів інтересам усього суспільства;

– соціалізація особистості (залучення її до складного світу суспільних
відносин);

– забезпечення послідовності та інноваційності (оновлюваності)
соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої людини.

2.3. Об’єкт та суб’єкт політики

В основі різнобічних інтересів соціальних суб?єктів лежать різні
потреби: економічні, соціальні, психологічні тощо. Останні породжують
прагнення реалізувати зазначені потреби використанням політичної влади.
Кожна соціальна група намагається впливати на форми політичної влади,
конкретні напрями й методи її діяльності, аби остання відбивала інтереси
саме цієї групи. Форма впливу може бути або безпосередньою, або через
політичні партії, суспільні організації та рухи.

Зі сказаного випливає: об?єктом політики насамперед є влада. До неї
прагнуть політичні сили, які відбивають інтереси тих чи інших соціальних
груп суспільства.

Але якщо влада є самоціллю для певних політичних суб?єктів, це може
спричинити серйозний конфлікт, оскільки суспільство не здатне нормально
функціонувати, коли не враховуються інтереси інших політичних суб?єктів.

В окремі періоди історії боротьба за владу може виходити на перший план,
однак після цього обов?язково настає період, коли сфера політики стає
набагато ширшою і охоплює процеси функціонування та розвитку влади,
впливу на економічні, соціальні, духовні процеси, що відбуваються в
суспільстві.

Таким чином, констатуємо, що об?єктом політики в різних сферах
суспільства є відносини соціальних груп із питань, життєво важливих для
зазначених груп і суспільства взагалі, а також відносини між ними та
державними інституціями. У першому випадку йдеться про такі поняття, як
власність, влада, морально-етичні норми, у другому — форми й методи
реалізації економічної, суспільної, соціальної політики тощо.

Суб?єктом політики можуть бути особистість, організація або суспільна
група, які здатні творити політику й ініціювати істотні зміни в
політичних відносинах. (Під творенням політики розуміють постійну й
певною мірою самостійну участь у політичному житті відповідно до власних
і суспільних інтересів, вплив на поведінку та стан інших суб?єктів.)

Здатність творити політику характеризують терміном політична
суб?єктність, яка залежить від об?єктивних можливостей діяти (обмежених
структурою політичних сил і рівнем розвитку суб?єкта) і суб?єктивних
можливостей (мотивації, знань, умінь, послідовності дій).

Суб?єктів політики можна класифікувати за розглянутими далі ознаками:

1. Інтересом, який вони прагнуть реалізувати через політичну владу:

– громадянське суспільство загалом;

– соціальні, етнічні та конфесійні групи;

– окремі особистості.

2. Соціально-становою приналежністю:

– стани (робітничий, селянський тощо);

– політичні лідери (еліта) станів.

3. Соціальне професійною приналежністю:

– громадяни, які мають політичні права і не є професійними політиками;

– громадяни, котрі тимчасово професійно здійснюють політичну діяльність
як обрані до представницьких, виконавчих або судових органів влади;

– громадяни, які професійно здійснюють політичну діяльність (теоретичну
чи практичну);

– громадяни, які працюють у державно-адміністративному апараті, що
репрезентує державу.

4. Належністю до організованих етноконфесійних груп:

– етнополітичні об?єднання та рухи (домінуючих етносів чи національних
меншин);

– конфесійно-політичні об?єднання та рухи.

5. Ступенем і мірою організованості:

– державні організації та інституції;

– політичні партії;

– громадсько-політичні організації, об?єднання, рухи;

– політичні блоки, фракції, угруповання.

Велика суспільна група стає суб?єктом політики за умов:

1) міцних внутрішніх зв?язків і єдності;

2) усвідомлення нею власного становища і спільних інтересів, а відтак
відчуття самобутності, співдружності, ідентифікації з групою,
внутрішньої солідарності і т. ін.;

3) організації, тобто координації керівними центрами поведінки та дій
окремих територіальних, галузевих угруповань, течій, вікових, статевих,
професійних та інших категорій.

Марксистська доктрина розглядала суспільне значення діяльності та сфери
впливу індивідів і організації як віддзеркалення певного рівня
самосвідомості й організованості великих суспільних груп, їхньої
інтеграції, зв?язків конкретних людей і колективів з великою суспільною
групою, а також співвідношення сил між різними групами (станами,
верствами, національностями тощо).

В інших концепціях домінує, як правило, погляд, що зосереджується на
особистості. Остання вважається реальним суб?єктом політики, а
колективні форми діяльності та впливу розглядаються як сукупність або
сумарний вектор індивідуальних дій.

У формально інституціональних концепціях вирішальна роль відводиться
політичним організаціям та інститутам — державним органам, партіям,
об?єднанням, еліті, керівним групам. Свідомість суспільних груп тут
розглядається як результат діяльності організацій та їх керівників, а
маси — як об?єкт управління соціальними інститутами.

Отже, на цих підставах можна зробити висновки про нерівносильність
різних суб?єктів політики. Зрештою, це зрозуміло. Надто нерівнозначними
за функціями, роллю та формами участі в політичній діяльності є держави,
народи, стани, партії, рухи, профспілки, політичні лідери та звичайні
громадяни. Крім того, потрібно враховувати роль суб?єктів різного рівня
організаційної ієрархії (соціальних інститутів, великих і малих груп,
індивідів), різний рівень політичної суб?єктності або впливовості сил,
які діють на одному й тому самому рівні. Загальновідомо, що є провідні
суспільні групи, більш і менш впливові стани, рухи, партії, лідери і т.
ін.

2.4. Рівні існування політики

В політології розрізняють три рівні існування політики:

Мегарівень охоплює світовий політичний процес у всіх його взаємозв’язках
і опосередкуваннях, весь геополітичний простір, міждержавні відносини і
міжнародну політичну проблематику. На цьому рівні аналізується
діяльність міжнародних суб’єктів політики та використовуються
загальнофілософські методологічні підходи.

Макрорівень характеризує функціонування політики в
національно-державному та регіональному масштабі. Об’єктом аналізу
стають центральна і місцева влада. На цьому рівні застосовуються
структурно-функціональний, системний, порівняльний, комунікаційний та
інші методи дослідження.

Мікрорівень охоплює окремі організації-партії, профспілки, корпорації
тощо. Це такий рівень аналізу політики, що є максимально наближеним до
місцевого матеріалу, дозволяє проводити конкретні соціологічні
дослідження і процедури: узагальнення статистичних даних, анкетування,
контент-аналіз політичних документів (партійних програм, правових актів
тощо).

2.5. Політика і суспільство

Політика тісно пов?язана з різними сферами суспільного життя:

економікою, мораллю, правом, релігією, культурою, екологією тощо.

Відносини між політикою та економікою, як доводять теоретичні розробки
західних та вітчизняних політологів, слід розглядати не в розрізі
залежності політики від економіки (марксистський підхід), а з огляду на
їхню взаємозалежність і взаємопов?язаність.

У тісних відносинах перебуває політика із суспільною мораллю. Трагічні
сторінки вітчизняної історії XX ст. свідчать: якщо політика нехтує
загальнолюдськими цінностями на користь класових, групових,
корпоративних інтересів, тоді різко деформується суспільна мораль. За
сталінщини, наприклад, нормою вважали доноси, зраду друзів і родичів,
зневажання людської гідності. Поєднання політики із загальнолюдською
мораллю, характерне для демократичних країн, досягається консенсусом,
компромісами, цивілізованим ставленням до опозиції, запереченням
фанатичної жертовності.

Взаємозалежність політики і права має суперечливу природу. З одного
боку, право може бути використаним проти політичних опонентів, стати
знаряддям антидемократичної політики. З іншого — саме право визначає
межі й можливості діяльності як опозиції, так і правлячих кіл,
забезпечує стабільність політичного режиму.

Взаємозв?язок політики та релігії простежується в діяльності громадських
об?єднань, політичних партій, програми яких містять релігійні ідеї або
віровчення. Останнім часом зближення політичних і релігійних позицій,
особливо в поліконфесійних суспільствах, до яких належить і Україна,
відбувається довкола ідеї екуменізму — єднання зусиль усіх конфесій для
досягнення соціальних суспільних і політичних цілей, спрямованих на
консолідацію й забезпечення добробуту суспільства.

Невід?ємним спрямуванням діяльності будь-якої держави є культурна
політика, покликана задовольняти культурні потреби широких мас
населення, сприяти культурному прогресу шляхом цілеспрямованого розвитку
науки, освіти, літератури, мистецтва, засобів масової інформації.

Важливого значення в сучасних умовах набуває екологічна політика —
система заходів, здійснюваних державою з метою збереження довкілля й
захисту природи. Екологічна політика ґрунтується на природоохоронному
законодавстві, рівень якого значною мірою визначає її ефективність.
Важливим напрямом екологічної політики є пошук і впровадження нових
природозберігаючих технологій. Для України серйозними проблемами є
фінансування природоохоронних заходів, відшкодування заподіяних
громадянам збитків тощо. Отже, всі сфери суспільного життя не тільки
активно впливають на політику, а є об?єктами свідомого політичного
керівництва й управління.

За сучасних умов суспільно-політичного розвитку, коли людство винайшло
потужні демократичні регулятори політичних відносин і політичної
діяльності, політика покликана бути засобом регулювання економічних,
соціальних і духовних відносин, орієнтувати розвиток суспільства на
мінімальну конфліктність й максимальну життєздатність суспільних
процесів.

Сучасною політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою
сформовано чіткі засади демократичної політики:

·        оптимальне поєднання класового й загальнолюдського,
універсального й національного;

·        гуманістична спрямованість, подолання технократизму,
насильства, злочинності;

·        демократизм і моральність у здійсненні політики;

·        громадянськість і патріотизм.

Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі
основні чинники:

– конкретно історичні умови розвитку соціуму, геополітичні умови й
географічне розташування держави;

– рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних
справ;

– спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та
правової свідомості;

– етнонаціональний і демографічний чинники суспільного розвитку;

– відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції,
політичним цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й
соціальної справедливості;

– реальна міжнародна ситуація і ставлення до держави світової
громадськості.

Перехід до чесної та гуманної політики є складним і тривалим процесом,
тісно пов?язаним із корінними змінами у свідомості мас. Особливо це
стосується тих країн, які перебувають на стадії переходу від
тоталітаризму до демократії, від закритих до відкритих суспільств.

Тема 3. Політична система: поняття, структура, типологія

3.1. Поняття політичної системи

Різні політичні явища в суспільстві об?єднанні поняттям “політична
система” суспільства. Призначення політичної системи – це забезпечення
інтеграції, розробка та реалізація загальної мети суспільства. Політична
система є центральною проблемою політології.

У науковій літературі побутують різні погляди, як на тлумачення поняття
“політична система” суспільства, так і на сутність цього феномена.
Система — одне з основних понять політології, яке дає змогу скласти
уявлення про суспільство у вигляді його абстрактної, спрощеної моделі чи
окремих елементів. Поняття це запозичили з електроніки й кібернетики
американські вчені Г. Алмонд, Д. Істон, В. Мітчел, вважаючи його
універсальною категорією наукового аналізу, яка охоплює певну кількість
взаємопов?язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні
інтегративні особливості, притаманні саме цій спільноті, дотичних до
вироблення політичних рішень.

Кожна система повинна бути функціональною і, згідно з Т.Парсонсом, має
реалізовувати 4 функції, що служать задоволенню її елементарних потреб:

1. Функція адаптації – установлення зв’язків системи з навколишнім
середовищем, система пристосовується до середовища і обмінюється з ним
ресурсами.

2. Функція ціледосягнення – визначення цілей системи і мобілізація
ресурсів для їх досягнення.

3. Функція інтеграції – підтримання координації взаємовідносин елементів
системи.

4. Функція латентна – зберігання орієнтації суб’єктів системи на її
норми і цінності.

Кожне суспільство є сукупністю підсистем (сфер):

– виробничої,

– соціальної,

– духовної,

– політичної, до якої належать інститути держави і влади.

Усі ці підсистеми наділені властивими лише їм структурою, функціями,
цінностями, нормами, цілями тощо:

– виробнича забезпечує матеріальну основу життя суспільства;

– соціальна і духовна сприяють нормальному функціонуванню різних
соціальних інститутів;

– політична покликана створювати сприятливі умови для ефективної
діяльності всіх ланок суспільної системи, для повної реалізації
інтересів усіх членів суспільства.

Кожна з підсистем може зберігати життєздатність лише за умови, що всі
інші функціонуватимуть бездоганно чи хоча б задовільно.

Політична система суспільства — цілісна, інтегрована сукупність відносин
влади, суб?єктів політики, державних та недержавних соціальних
інститутів, структур і відносин, покликаних виконувати політичні функції
щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот,
суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у
життєдіяльності суспільства.

Основними ознаками політичної системи є:

– взаємозв?язок групи елементів;

– утворення цими елементами певної цілісності;

– внутрішня взаємодія всіх елементів;

– прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;

– здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.

Визначальним компонентом політичної системи є держава. Крім неї, у
політичну систему суспільства входять законодавча, судова, виконавча
системи, центральні, проміжні, місцеві системи управління
(самоуправління), політичні партії, профспілки, асоціації, ініціативні
групи, групи впливу й тиску, соціально-політичні рухи та інші
об?єднання, змістом діяльності яких є політичні процеси.

Від інших систем політичну систему відрізняють:

– забезпечення неперервності, зв?язаності, ієрархічної координації
діяльності різних політичних суб?єктів для досягнення визначених цілей;

– віднайдення механізму вирішення соціальних конфліктів і суперечностей,
гармонізація суспільних відносин;

– сприяння досягненню консенсусу різних суспільних сил щодо основних
цінностей, цілей та напрямів суспільного розвитку.

Аналіз політичної системи надзвичайно важливий для з?ясування
політичного життя суспільства, частиною якого вона є.

Політична система виникла з поділом суспільства на класи та появою
держави. У процесі еволюції державно організованого суспільства вона все
більше ускладнювалася та розгалужувалася. Тому структура, механізм її
функціонування завжди мають конкретно-історичний характер, зумовлені
рівнем економічного, соціального, духовного розвитку суспільства та
іншими чинниками.

Процес становлення політичних систем обумовлений рядом змінних:

– зміною способу виробництва (зміною форм власності тощо);

– зміною в соціально-класовій структурі суспільства;

– політичною поляризацією суспільства (спочатку переважала економічна
поляризація);

– збільшенням чисельності суб’єктів політики;

– зростанням робітничого руху і створенням буржуазних політичних партій,
рухів тощо;

– загально гуманітарним прогресом, пов’язаним з роллю ЗМІ, преси,
мистецтв тощо;

– зростанням ролі ідеології – світської і релігійної;

– глобалізацією проблем, що стоять перед людством.

Політичну систему суспільства досліджували протягом багатьох століть,
починаючи від Аристотеля. Але вагомих результатів було досягнуто лише в
XX ст. після застосування американським теоретиком Д. Істоном методу
системного аналізу (“Політична система”, “Системний аналіз політичного
життя”). Це дало можливість ученим перейти від вивчення фактів до
вироблення загальної теорії, позаяк окремі факти значущі лише в межах
загальних моделей, які сприяють чіткішому уявленню про функціонування
політичних систем. Модель Д. Істона дає змогу уявити становище та умови
дії політичної системи, прогнозувати наслідки схвалених політичних
рішень.

Американський політолог Г. Алмонд (“Порівняльні політичні системи”,
“Порівняльний політичний аналіз”) розглядав політичну систему як набір
ролей, що взаємодіють, або як рольову структуру. Найважливіша функція
політичної системи — вивчення та з?ясування особливостей ситуації.
Моделі функціонування політичної системи розробляли також Т. Парсонс, Г.
Спіро, К. Кулчар та інші західні вчені.

3.2. Структура політичної системи

Аналіз політичної системи дає змогу вивчити її структуру, тобто
внутрішню організацію окремих складових.

Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, що
пов?язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи — політична влада — зосереджена в
державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою
функцією влади є створення внутрішніх, зв?язків системи, врегулювання
конфліктів політичними засобами і регламентація поведінки людини, тобто
можливість впливати на неї з допомогою певних засобів — волі,
авторитету, права, сили. Отже, влада — це елемент, джерело управління,
основа розвитку й функціонування політичних систем.

Структуру політичної системи становлять:

1. Політичні відносини.

2. Політична організація суспільства.

3. Засоби масової інформації.

4. Політичні принципи та норми.

5. Політична свідомість і культура.

Політичні відносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та
здійснення політичної влади. Це —

– міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини;

– вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними
організаціями (державою, партіями, трудовими колективами);

– відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією,
інститутами).

З політичних відносин виростає політична організація суспільства,
охоплюючи його стабільні політичні організації та установи, які
здійснюють політичну владу. Їх поділяють на три види:

– власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні
рухи);

– політизовані організації (народні рухи, профспілки);

– неполітичні організації (об?єднання за інтересами).

Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є
держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою
гілками влади, збройними силами. Будучи головним інститутом політичної
системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його
економічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв?язок між різними
рівнями й гілками державної влади, між державою та громадянським
суспільством здійснюють політичні партії — певні групи людей, яких
єднають спільні цілі та інтереси. Головним призначенням партій є
досягнення державної влади; оволодіння апаратом управління для
реалізації соціальних інтересів, які вони представляють; участь у
розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення
державних лідерів. Поступово розширюється також впливовість трудових
колективів на функціонування політичної організації суспільства. Трудові
колективи створені для виконання виробничих завдань, але за певних умов
вони можуть стати й політичними суб?єктами. Вирішальну роль у
політичному житті суспільства відіграють громадські організації та рухи,
які мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й захист
потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професійних, молодіжних,
творчих та інших добровільних об?єднань має статут із чітко визначеними
завданнями в межах чинних державних законів.

Засоби масової інформації(Мас-медіа). Вони є активним і самостійним
елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах
відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації — це
розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та
поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську
діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики,
пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової
інформації намагаються звільнитися з-під державного й політичного
диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси
певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.

Політичні принципи й норми. Їх призначення полягає у формуванні
політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань
політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах,
законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні
відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення
правлячого режиму.

Політична свідомість і політична культура. Будучи важливими елементами
політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної
практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей,
уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових
нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як
сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя. Політична
культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища,
до головних цілей і змісту політики держави. Значущість політичної
культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння
єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для
підтримки системи влади, політичної системи загалом.

3.3. Функції політичної системи

Всі елементи політичної системи взаємодіють і утворюють політичну
цілісність. Політична система взаємодіє із зовнішнім середовищем
(суспільством), прагне забезпечити стабільність і розвиток цього
середовища. Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється
через функції політичної системи:

1. Регулятивна – виражається в координації поведінки індивідів, груп,
спільнот на основі введення політичних і правових норм, дотримання яких
забезпечується виконавчою та судовою владою.

2. Інтеграційна – вироблення політичного курсу держави та визначення
цілей і завдань розвитку суспільства; організація діяльності суспільства
щодо виконання спільних завдань і програм.

3. Дистрибутивна (розподільницька) – передбачає розподіл системою
матеріальних благ, соціальних статусів і привілеїв інститутам, групам і
індивідам. Окремі соціальні галузі вимагають централізованого
фінансового розподілу: кошти для покриття потреб армії, соціальної сфери
і управління отримуються з економіки через оподаткування.

4. Реагування – відбивається у здатності системи сприймати імпульси, що
надходять з зовнішнього середовища. Вони набувають форми вимог, що
висуваються до влади різними соціальними групами.

5. Легітимізації – діяльність, спрямована на узаконення політичної
системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного
життя, офіційної політики і правових норм.

6. Політичної соціалізації – залучення людини до політичної діяльності
суспільства.

7. Артикуляції інтересів – пред?явлення вимог до осіб, які виробляють
політику.

8. Агрегування інтересів – узагальнення та впорядкування інтересів і
потреб соціальних верств населення.

9. Політичної комунікації – припускає різні форми взаємодії та обміну
інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і
громадянами.

10. Стабілізації – забезпечення стабільності та стійкості розвитку
суспільної системи загалом.

Головним для функціональності системи є забезпечення стану динамічної
рівноваги шляхом адекватної переробки імпульсів.

3.4. Типологія політичних систем

Політичні системи типологізуються за кількома ознаками. Кожна політична
система має свої ознаки й характеристики, форми і типи. Ця практика була
започаткована ще за Платона, який вирізняв монархію, аристократію та
демократію. Розширив класифікацію форм правління Аристотель,
запропонувавши шестичленну систему: монархія — тиранія, аристократія —
олігархія, політія — демократія. Значно пізніше, коли політична система
почала набувати структурних рис, марксизм, спираючись на класові
пріоритети, вивів типологію з соціально-економічних структур
суспільства: рабовласницька, феодальна, буржуазна й соціалістична
системи.

Більш сучасною є типологія за критерієм відповідності переважаючого типу
політичної культури якості політичної системи, запропонована наприкінці
50-х років ХХ ст Г.Алмондом, який виділяє 4 типи політичних систем:

Англо-американський, які характеризуються переважанням в політичній
культурі таких цінностей, як свобода особистості, добробут, соціальна
безпека, економічний лібералізм, світоглядний індивідуалізм тощо.
Характерними рисами цього типу є чіткий розподіл влад, наявність
механізму стримувань і противаг, висока організованість, стабільність.

Континентально-європейський, яка відрізняється фрагментарністю
політичної культури, співіснуванням традиційних і нових культур (ФРН,
Австрія, Швейцарія), нерівномірним розповсюдженням і розвитком окремих
субкультур. У ньому домінують елементи притаманні англо-саксонській
політичній системі, але тут помітнішим є вплив традицій, структур, які
прийшли з доіндустріальної епохи.

До індустріальний і частково індустріальний, які теж мають політичну
культуру змішаного типу, в них вищим є рівень насилля, нечіткий поділ
влади, нижчий рівень інтелекту і раціоналізму в рішеннях і діях.

Тоталітарний, який забороняє політичну самодіяльність, всі соціальні
комунікації знаходяться під контролем держави-партії і домінує
примусовий тип політичної активності.

У сучасній західній політичній науці розрізняють такі типи політичних
систем:

– військові та громадянські;

– консервативні й ті, що трансформуються;

– закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв?язків із
зовнішнім світом);

– завершені й незавершені (основний критерій — наявність усіх
складових);

– мікроскопічні, макроскопічні та глобальні;

– традиційні й модернізовані;

– демократичні, авторитарні й тоталітарні.

Усі типології є умовними. Насправді не існує “чистого” типу політичних
систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих зусиль
людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж політична
система суспільства — своєрідне утворення, особливості якого
визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

3.5. Політична система України

Політична система тісно пов?язана із середовищем, у якому вона
функціонує і розвивається, що зумовлює способи реалізації влади,
сукупність прийомів, засобів і методів здійснення. Україна, як й інші
постсоціалістичні країни, перебуває на етапі трансформації своєї
суспільно-політичної системи. Йдеться про перехід від
авторитарно-тоталітарного суспільно-політичного устрою до демократичної,
соціальної, правової держави, а в майбутньому — до високорозвиненого
громадянського суспільства.

Україна подолала початковий етап перехідного періоду — проголошення
незалежності й набуття атрибутів державності — і перейшла до етапу
розвитку демократичних процесів, політичного та економічного
облаштування, обравши демократичний тип політичної системи суспільства.
Все чіткішими стають контури сучасної, повноцінної та цивілізованої
країни з політичною та економічною визначеністю. Але цей процес
відбувається складно, суперечливо, на тлі перманентних криз у
політичній, економічній, соціальній та духовній сфері.

Політична еліта сучасної України, становлення якої відбулося здебільшого
ще до проголошення незалежності, виявилася неспроможною вирішувати
державні проблеми на рівні загально цивілізованих правил і норм.
Посилюється апатія людей до діяльності владних структур: сподівання на
оптимізацію суспільно-політичного та економічного життя після
парламентських виборів 1998 та 2002 років не виправдалися. Влада в особі
всіх її гілок неухильно втрачає довіру народу. Країна переживає
своєрідний синдром політичної перевтоми. Результати соціологічних
опитувань, проведені в жовтні 1998 p. україно-американським Центром
стратегічних досліджень, свідчать: 48,5% опитаних вважало, що реальна
влада у країні належить кримінальним структурам, мафії, 37,2% —
“приватному капіталу”. І лише 14,6% респондентів стверджували, що влада
належить Президентові, 11,4% — уряду, 9,2% — Верховній Раді, 10,1% —
місцевим органам влади; 78,9% відповіли, що інтереси народу влада не
захищає; 58,5% вважали, що правосуддя в Україні несправедливе і не
захищає права та інтереси громадян. Цифри засвідчують невдоволеність
владою загалом.

Складна ситуація і в економічній сфері. Процес формування ринкової
системи в Україні розпочався за відсутності зрілих ринкових структур,
досвіду поведінки економічних суб?єктів у ринковому середовищі. За
переважання державної власності значно деградувало державне управління
економічними процесами, що разом з іншими чинниками призвело до
гіперспаду, гіперінфляції. За роки незалежності Україна втратила майже
половину промислового і сільськогосподарського потенціалу. Зовнішній
борг її на початок квітня 2001 p. становив 10,33 млрд дол. На його
обслуговування тільки в 1999 p. витрачено 2,5 млрд дол.

Економічні труднощі спричинені не тільки необхідністю подолання
потворних явищ адміністративної системи, а й серйозними управлінськими
помилками, яких припустилися останніми роками. Через малоефективну
неузгоджену діяльність законодавчих і виконавчих владних структур,
відсутність стратегії ринкових реформ, безоглядний розрив економічних
зв?язків з пострадянськими державами, а також з державами Центральної і
Східної Європи українська економіка ризикує опинитися на узбіччі
світового економічного процесу.

У соціальній сфері не вдалося подолати поглиблення майнової нерівності,
зупинити процес зубожіння переважної частини населення. Для соціальне
незахищених прошарків населення дедалі гострішою стає проблема фізичного
виживання. Знецінено чинники, які гарантують соціальну стабільність.
Значна частина інтелігенції, насамперед науково-технічні та
висококваліфіковані працівники, залишають виробництво, переходять у
торговельно-підприємницьку сферу.

У сфері ідеологічній посилюється криза духовності, невпевненість
багатьох людей у своєму майбутньому. Деструктивно впливають на духовну
сферу міжконфесійні конфлікти, правовий нігілізм, злочинність, корупція,
наростання ідеологічного авторитаризму, монополізація ЗМІ, виникнення
заборонених для критики зон, збідніння інформаційної сфери.

Криза, в якій опинилася Україна на зламі XX— XXI ст., є системною за
своїм характером. Відповідно перед суспільством постало питання, якою
має бути політико-ідеологічна доктрина державотворення. Щодо цього
окреслилося два підходи. Прихильники одного з них стверджують, що
“оптимальною формою організації буття нації на сучасному етапі може бути
тільки національна держава”, поза як молода українська державність є не
просто наслідком розпаду радянської імперії, а закономірним історичним
підсумком багатовікової боротьби українського народу за збереження
власної етнокультурної ідентичності та побудову національної незалежної
держави як найдієвішого чинника консолідації української нації.

Безперечно, національна ідея (національно-етнічний погляд на минуле,
сучасне і майбутнє України) має бути повною мірою врахована в
політико-ідеологічній доктрині державотворення. Але в багатонаціональній
державі, якою є Україна, вона — надто делікатний інструмент, невміле
поводження з яким може зруйнувати соціально-політичну стабільність.

Прихильники іншого підходу вважають, що пріоритет у державотворенні має
належати громадянсько-правовій ідеї. В Україні суб?єктом права на
самовизначення проголошено не націю, яка дала назву країні, а її народ
загалом, тобто не етнічну спільність, а поліетнічне громадянське
суспільство. За громадянським принципом, який відображено в Конституції
України, формуються владні структури, здійснюється адміністративне і
військове будівництво.

Перехід від командної економіки до ринкового господарства, від
авторитарно-тоталітарної системи до демократичної, соціальної, правової
держави зумовлює необхідність відповідної політичної культури населення,
формування національного менталітету, адекватного ринковій економіці та
плюралістичній демократії. І якщо європейська політологічна думка
орієнтує громадян на дотримання ними своїх обов?язків і повагу до
держави та її законів, а американська на передній план висуває інтереси
особи, її вміння вирішувати власні проблеми в цивілізованому
співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі
її розвитку важливим є врахування як потреб окремої особи, так й
інтересів держави.

Національна ідея має сприйматися більшістю населення України, позаяк
вона, за словами академіка П. Толочка, — не етнічна, а
державно-політична категорія. Для національної ідеї, спроможної
консолідувати народ України на будівництво нового суспільного устрою,
потрібна політична нація, до якої в Україні належать українці, росіяни,
білоруси, румуни, угорці, євреї, кримські татари та інші етнічні групи.
Становлення політичної нації можливе лише на загальноцивілізованих
принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи
національну економіку, науку, освіту, культуру, підняти до рівня
державної українську мову, сприяти розвитку мов інших етнічних груп,
позбутися відчуття меншовартості тощо.

Проте, сьогодні в нашій державі відбувається активний процес становлення
нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи
органів місцевого самоврядування, запровадженні інституту президентської
влади, поділі політичної влади та наявності механізму стримувань і
противаг.

Якщо узагальнити, то політична система України характеризується як:

– перехідна від неправового до правового типу;

– легітимна для більшості населення;

– перехідна до втілення консесуальної моделі соціальних конфліктів (але
при збереженні можливості на практиці суто конфронтаційної моделі);

– миролюбна, неагресивна;

– позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи
забезпечення національних інтересів;

– система, яка поки що нездатна забезпечити зростання рівня й якості
добробуту усіх основних верств населення, але яка зберігає елементи
“соціальної держави “;

– світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);

– етатизована (одержавлена);

– система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;

– система з політичним домінуванням певних соціальних верств
“реформованої традиційної номенклатури “, нової “номенклатури ” та ін.

Основними напрямками формування і розвитку політичної системи України є:

– побудова демократичної соціальної правової держави;

– утвердження громадянського суспільства;

– подальший розвиток й вдосконалення політичних відносин, політичних
принципів та норм;

– зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і
особи;

– вдосконалення діяльності засобів масової інформації.

Тема 4. Економічна та соціальна політика

4.1. Сутність і цілі економічної політики держави

Під економічною політикою розуміють взаємопов?язану систему
довгострокових і поточних цілей економічного розвитку, що визначені
державою, комплекс відповідних державних рішень та заходів, спрямованих
на досягнення цих цілей з використанням державної влади в сфері
економіки.

В політичному значенні економічна політика – це діяльність політичних
суб?єктів (держави, політичних партій, рухів тощо) щодо вироблення і
реалізації системи практичних заходів з метою впливу на економічний стан
суспільства.

Сферою економічної політики є взаємодія економіки і політики.

Суб?єктами економічної політики виступають політична влада, різні
політичні структури, недержавні союзи, об?єднання, система лобіювання.

Об?єктом економічної політики є економічна система в цілому або окремі
її ланки.

Структура економічної політики:

1. Структурна політика.

2. Фінансово-кредитна політика.

3. Інвестиційна політика.

4. Соціальна політика.

5. Зовнішньоекономічна політика.

6. Науково-технічна політика.

7. Податкова політика.

8. Бюджетна політика.

Призначення економічної політики держави – сприяти природному
еволюційному економічному розвитку, запобігати зловживанням економічною
владою з боку окремих осіб, груп, підприємств, а також кризовим явищам в
економіці.

Залежно від конкретних обставин, цілі економічної політики можуть і
повинні змінюватись, гнучко реагувати на фактичний стан економіки, її
проблеми та протиріччя. Можна сформулювати кілька загальних бажаних
цілей економічної політики в ринковій економічній системі:

– економічне зростання:

– ефективна зайнятість:

– стабільний рівень цін;

– зростання економічної ефективності;

– захист і підтримка принципів економічної свободи;

– соціальна безпека і стабільність.

4.2. Сучасна економічна політика України: проблеми та стратегія розвитку

У процесі трансформації політичної та економічної систем в Україні
триває пошук ефективної моделі розвитку економіки. Очевидно, що нова
економічна система не може бути “чистим” капіталізмом, який переважав
усередині XIX ст. Тим більше що в розвинених країнах домінують змішані
суспільства. У них взаємодіють ринок як засіб підвищення ефективності
економіки і система коригування ринку як засіб досягнення оптимально
справедливого розподілу доходів через структуру соціального
законодавства.

Eкoнoмiчнa політика України на початку XXI ст. має своєю головною метою
перехід до соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Риси сучасного економічного становища України:

– величезна заборгованість держави, окремих галузей і підприємств
країнам близького і далекого зарубіжжя;

– відставання сектора економіки, який виробляє товари, від сектора
економіки, який їх споживає;

– паливно-енергетична залежність від Росії;

– занадто сильний контроль економіки з боку українського уряду, що має
ефект придушення того її сектора, що виробляє товар;

– криміналізація стосунків між державним апаратом і бізнесом,
розподілення між кланами найприбутковіших секторів економіки України;

– Україна занадто відірвана від світової економіки.

Основними завданнями української держави в галузі економіки є:

– реформування електроенергетичного сектора;

– надання людям економічної свободи;

– зміцнення інституційних структур національної економіки;

– стабілізація національної валюти;

– створення умов для подолання кризи виробництва і для підвищення його
конкурентоспроможності;

– розвиток аграрного сектора економіки, перетворення землі в товар і
набуття нею реальної вартості;

– утвердження відкритого типу економіки, забезпечення прозорості
економічних процесів;

– входження України у світовий економічний простір;

– захист вітчизняного товаровиробника шляхом створення фінансового,
кредитного та податкового механізмів, які стимулюють виробництво;

– створення української економіки як самодостатньої системи;

– перехід відносин між суб?єктами господарювання з бартерних принципів
на грошовий (товарно-грошовий);

– легалізація “тіньових” капіталів і виробництв, “тіньової” економіки і
відносин;

– інтенсифікація процесів приватизації, особливо в аграрному секторі;

– посилення боротьби з економічною злочинністю, корупцією;

– переведення економіки у ліберальне русло.

Реалізація економічної політики в Україні передбачає використання таких
методів впливу держави на економіку, як:

– регулювання і планування пропорцій;

– державні замовлення;

– цільові програми;

– політика доходів;

– вирівнювання економічних потенціалів і життєвих умов різних регіонів.

Модель економічного розвитку України передбачає поетапне здійснення
цілеспрямованої, науково обґрунтованої програми виходу з кризи шляхом
поєднання регулюючого впливу державних органів на економіку і
запровадження ринкових відносин. Ключовим чинником у створенні
економічної сфери, сприятливої для підприємницької діяльності, є
держава, яка, не втручаючись у діяльність приватних підприємств,
управляє ринком і підтримує його, стримує негативні тенденції через
відповідні юридичні важелі — програми оподаткування, монетарну політику.
Держава покликана дбати про поєднання приватних і суспільних інтересів.

Здійснюючи стратегію виходу з економічної кризи, важливо брати до уваги,
що перехід суспільства від тоталітарного устрою до демократичного не
відбувається за кілька років. Економіка України потребує суттєвих
структурних змін, а це неможливо без формування механізму відтворення
цілісної національної економіки (за роки незалежності так і не вдалося
його сформувати). Тому потрібні всебічно обґрунтована концепція
економічних реформ, відповідні управлінські структури, професійно
підготовлені кадри, які б досконало володіли механізмами перетворення
сучасної економіки. У ситуації, коли першочерговим завданням є
розв?язання проблем модернізації економіки і прискорення темпів розвитку
країни, існує спокуса встановити авторитарний режим.

Та застосування авторитарних методів управління матиме лише тимчасовий
успіх. А формування соціальне орієнтованої економіки неможливе без
утвердження демократичної, соціальної, правової держави.

З огляду на реалії й особливості суспільного життя в Україні,
становлення та розвиток її політичної системи характеризуватимуть такі
параметри:

– подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом
відкриття максимального простору для самоуправління суспільства на всіх
рівнях його соціально-політичної організації;

– побудова справді демократичної, соціальної, правової держави з
ефективно діючим парламентом, професійним висококваліфікованим урядом,
незалежними судовими органами;

– формування інститутів громадянського суспільства як співтовариства
вільних людей і їх самодіяльних організацій, політичних партій, рухів,
профспілок, кооперативів, асоціацій;

– розвиток політичної свідомості та політичної культури суспільства й
особистості як на загальнодержавному, так і на побутовому рівні;

– забезпечення необхідних умов для вільного розвитку нації загалом і
кожного етносу зокрема, формування та підвищення національної свідомості
й самосвідомості, національної культури;

– удосконалення діяльності ЗМІ, підвищення їх ролі ,в регулюванні
політичних відносин, управлінні суспільством, формуванні політичної
свідомості та політичної культури суспільства і кожного громадянина;

– своєчасне самооновлення політичної системи з урахуванням внутрішнього
та міжнародного становища України (постійна самоадаптація).

Гармонізація політичної системи українського суспільства разом з
ефективними економічними перетвореннями покликані забезпечити політичну
та економічну безпеку держави, високий життєвий рівень її громадян.

4.3. Сутність і специфіка соціальної політики

Соціальна політика – це діяльність держави та її інститутів, органів
місцевого самоврядування, вітчизняних і зарубіжних підприємств, установ
усіх форм власності, їх об?єднань і асоціацій, громадських і приватних
фондів, громадських і релігійних організацій, громадян щодо розвитку й
управління соціальною сферою, щодо збалансування розвитку суспільства,
забезпечення стабільності державного правління, соціального захисту
населення, створення сприятливих умов для існування індивідів і
соціальних спільнот.

Головною метою соціальної політики є подолання соціальної напруги,
досягнення рівноваги, стабільності, цілісності, консолідації, злагоди й
динамізму суспільства.

Завдання соціальної політики:

– забезпечення ефективного розвитку соціальної сфери, соціального
простору життєдіяльності;

– здійснення заходів щодо задоволення зростаючих матеріальних і духовних
потреб членів суспільства;

– врегулювання процесів соціальної диференціації суспільством;

– підняття суспільного добробуту на рівень загальноприйнятих стандартів.

Найважливіший принцип соціальної політики – управління інтересами та
через інтереси людей.

Рівні соціальної політики:

– загальнодержавний (врахування інтересів всього суспільства);

– регіональний (інтереси адміністративної одиниці);

– місцевий (інтереси міста, району, підприємства тощо);

– локальний (допомога і підтримка громадянам, що постраждали від
стихійного лиха).

4.4. Основні напрями і особливості сучасної соціальної політики України

Здійснення економічних реформ при відсутності обґрунтованої економічної
політики та розвиненої ринкової інфраструктури за умов руйнації
економічних зв?язків призвело до кризового соціального стану
суспільства. Розпад фінансової системи і гіперінфляція в першій половині
90-х pp. XX ст., відродження “тіньової” економіки породили такі украй
негативні наслідки у соціальній сфері:

• зниження рівня життя значної частини населення;

• значну частку прихованого безробіття;

• різку поляризацію населення за рівнем доходу;

• майже повну ліквідацію відповідності між результатами й оплатою праці
між секторами економіки і сферами економічної діяльності;

• посилення неформальних суспільне нерегульованих методів вирішення
економічних і соціальних питань, розвиток корупції;

• формування маргінальних груп населення, готових до суспільне
деструктивних дій.

Нерозв?язанім соціальних проблем викликає негативні соціальні явища, які
стримують і деформують розвиток суспільства, унеможливлюють повноцінну
участь громадян у всіх сферах суспільного життя.

Сьогодні Україна стоїть перед необхідністю:

• відміни системи субсидованого житлового фонду та комунальних послуг і
підвищення видатків на комунальні послуги;

• раціоналізації і спрощення існуючої системи пільг;

• зменшення видатків на розподіл і доставку допомоги з метою підвищення
рентабельності системи;

• впровадження цільового спрямування витрат на допомогу тим, хто її
найбільше потребує, зокрема на пільги для дітей та пенсіонерів з низьким
рівнем доходів;

• реформи пенсійного забезпечення;

• переходу від державного фінансування охорони здоров?я до його
здійснення переважно на страхових засадах,

• підвищення межі пенсійного віку;

• відміни вікових пільг;

• обмеження прав на пільги:

• ліквідації прихованого безробіття тощо.

Важливими проблемами соціальної політики України є:

– визначення шляху суттєвого підвищення вартості національної робочої
сили;

– поєднання політики економічного зростання з активною і сильною
соціальною політикою;

– підвищення платоспроможного попиту населення;

– посилення мотивації праці;

– зайнятість населення.

Тема 5. Політична влада: природа, ресурси, легітимність

5.1. Влада як системоутворюючий чинник політичної системи

Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства.
Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує
скрізь, де наявні будь-які стійкі об?єднання людей, тісно пов?язана з
політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної
політики. Політична влада виникла раніше за владу державну і визначає
реальну здатність соціальної групи чи індивіда виявляти свою волю. Вона
є невід?ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних
відносин, якій властивий всеохоплюючий характер, здатність проникати в
усі сфери людської діяльності.

Будь-яка система має системоутворюючий компонент. Для політичної системи
ним є політична влада. Вона інтегрує всі елементи системи, навколо неї
точиться політична боротьба, вона — джерело соціального управління, яке,
в свою чергу, є засобом здійснення влади. Отже, влада є необхідним
регулятором життєдіяльності суспільства, його розвитку та єдності.

Галузь політичної науки, яка досліджує владу, називається кратологією, а
вчені, які аналізують її — кратологами. Політологи по-різному тлумачать
поняття “влада”. Найприйнятнішим є визначення її як здатності, права і
можливості розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, вирішальне впливати
на долі, поведінку та діяльність людей за допомогою авторитету, волі,
примусу, сили тощо.

Політична влада — здатність і можливість здійснювати визначальний вплив
на діяльність, поведінку людей та їх об?єднань за допомогою волі,
авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та
регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне панування, яке
постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких влада. У
політичній практиці інколи помилково тлумачать навпаки, що влада —
джерело панування. Автори таких тлумачень не враховують, що для
завоювання влади необхідно спершу стати реальною політичною панівною
силою і завоювати владу, а далі — закріпити своє панування.

Поняття “політична влада” ширше від поняття “державна влада”:

– По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в
додержавну добу.

– По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад,
влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна
влада — завжди політична.

– По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на
примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона
послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними,
економічними чинниками тощо.

Державна влада — вища форма політичної влади, що спирається на
спеціальний управлінсько-владний апараті володіє монопольним правом на
видання законів, інших розпоряджень і актів, обов?язкових для всього
населення.

Державна влада функціонує за політико-тeриторіальним принципом. Це
означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює
населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх
підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада —
суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах
державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх зносинах.

Загалом проблема теоретичного аналізу політичної влади полягає у
з?ясуванні трьох питань:

·        сутність влади (кому вона служить?);

·        зміст влади (у чиїх руках перебуває?);

·        форма влади (як вона організована, якими є апарат і методи її
здійснення).

Характеристика політичної влади потребує розгляду питання про її суб?єкт
і об?єкт.

Суб?єкт політичної влади. Ним є джерело активної предметно-практичної
політичної діяльності, спрямованої на об?єкт. Існує думка, що поняття
“суб?єкт влади” і “носій влади” нетотожні. Суб?єкт влади — це соціальні
групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії
влади — державні та інші політичні організації, органи і установи,
утворені для реалізації інтересів політичне домінуючих соціальних груп.
Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб?єктів.
Згідно з нею суб?єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:

1. Первинним суб?єктом за республіканського, демократичного правління є
народ — носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює
владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого
самоврядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб?єктами влади є
великі групи населення, об?єднані спільністю корінних інтересів і цілей;
неосновними — невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо.

2. Вторинні суб?єкти носіїв влади — малі групи, представницькі
колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних,
неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб?єктом політичної влади є
громадянин держави, наділений конституційними правами та обов?язками.
Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки
їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та
безплідні, благополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колективним)
носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб
організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.

Об?єкт політичної влади. Це явища і процеси політичної сфери, на які
спрямована дія суб?єктів політики. До розуміння об?єкта влади треба
підходити діалектичне, оскільки певні суб?єкти і об?єкти влади можуть
мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, соціальні
групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, громадсько-політичні
організації є суб?єктами або носіями політичної влади, водночас вони і
стосунки між ними є об?єктами владного впливу. До об?єктів політичної
влади відносять також усі сфери суспільного життя — економічну, духовну,
соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.

5.2. Основні концепції політичної влади

На сьогодні в науковій літературі існує понад 300 визначень влади.
Існування багатьох концепцій влади є свідченням творчих пошуків і
водночас недостатньої вивченості проблеми.

Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом
влади є система норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають
легітимістською (лат. legitimus — законний). Вона виходить з того, що
закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну
силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як
політичну концепцію, головна ідея якої полягає в абсолютизації правових
норм влади. Як політична доктрина вчення постало в IX—III ст. до н. е.
за існування абсолютної монархії. Тоді державна влада реалізовувала
абсолютну владу правителя, діяла деспотично, а в управлінні була вкрай
бюрократизованою. Нині в демократичних державах легітимізм базується на
звеличенні закону — основної регулюючої норми.

Органістична концепція. Її змістом є різні версії функціоналізму,
структуралізму й солідаризму, що визначають загальносуспільні функції
влади, які применшують або ігнорують її класовий характер. Наприклад, за
структурно-функціоналістською теорією влада — це особливий вид відносин
між управляючими і підлеглими. Роль особи в політичній системі чітко
визначена: підтримка існуючої суспільної системи.

У річищі органістичної концепції влади перебуває й елітна теорія влади.
Виникнення її обґрунтовується існуванням у суспільстві еліти (фран.
elite — краще, добірне, вибране), покликаної управляти масами людей
неелітного стану, усіма соціальними процесами в суспільстві (італійські
вчені Моска, Парето, німецький дослідник Міхельс та ін.). Щодо розуміння
сутності еліти нині немає одностайності. Одні відносять до неї
найактивніших у політиці, інші — високопрофесійних чи багатих осіб. Так
чи інакше, ця концепція стверджує винятковість носіїв влади, вважаючи
еліту суто політичним явищем, незалежно від сфери впливу. Однак
історичний прогрес вона розглядає як сукупність циклів зміни пануючих
еліт (“колообіг еліт”). Ця концепція вважає ідею народного суверенітету
утопічним міфом (один з її постулатів гласить, що народ відсторонений
від влади), стверджує, що соціальна нерівність — основа життя. Стрижнем
теорії еліт є абсолютизація відносин владарювання одних і підкорення
інших. Влада виникає як іманентна (внутрішньо зумовлена) властивість
постійно існуючої в суспільстві еліти. Правда, деякі західні дослідники
критикують цю терію за те, що вона не враховує існування “середнього
класу”, який становить більшість населення розвинутих суспільств,
нівелюючи їхню соціальну поляризованість та елітність.

Суб?єктивно-психологічна концепція. Вона пояснює владу як вроджений
інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії. Серед
доктрин — біхевіористська теорія влади. Вона орієнтує на дослідження
індивідуальної поведінки людей у сфері владних відносин, а прагнення до
влади проголошує домінуючою рисою людської поведінки і свідомості. Владу
тлумачить і як мету, і як засіб. Згідно з поглядами американського
політолога Г. Лассуела, будь-який вплив на політику прирівнюється до
прагнення влади. У політиці все є владою, а будь-яка влада є політикою.
До суб?єктивно-психологічного напряму примикає іструменталістський
підхід до розуміння влади — зведення її до використання певних засобів,
зокрема насильства і примусу тощо.

Індивідуалістично-соціологічна концепція. Її прихильники розглядають
владу як гру інтересів — особистих суперечностей між свободою одних та
її обмеженнями щодо інших. Цю “гру” забезпечують угоди, переговори. Її
успіх залежить від здібностей, волі, гнучкості суб?єктів, правил
“політичної гри” тощо.

Марксистська концепція влади. Беручи за основу передусім економічні
інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів,
вона тлумачить політичну владу як панування певного класу. За Марксом,
той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною
національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках
державна влада, що захищає його ж інтереси.

Нині популярною є реляціоністська теорія влади (П. Блау, Дж. Картрайт та
ін.), яка тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу
здійснювати вольовий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Тому
американський соціолог П. Блау визначає владу як здатність одного
індивіда (чи групи) нав?язувати свою волю іншим, не нехтуючи такими
засобами, як страх, покарання тощо.

5.3. Форми та механізм політичної влади

Основними формами політичної влади є:

– панування;

– політичне керівництво;

– управління.

Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних
груп) іншим.

Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття
стратегічних і тактичних рішень до об?єктів влади, через організацію,
регулювання та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить
про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів:
підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це
завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до
неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб?єкта
правління. До них належать:

· монархія — єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням)
спадкоємне правління однієї особи (монарха);

· тиранія — одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького
захоплення влади;

· аристократія — влада кращих, тобто верхівкової, знатної,
привілейованої групи;

· олігархія — влада небагатьох багатих;

· тимократія — особлива форма олігархії, за якою державна влада належить
привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто —
військовою силою;

· теократія — влада церкви;

· охлократія — влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві
настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає
деспотичною і діє тиранічне;

· демократія — влада народу на основі закону та забезпечення прав і
свобод громадян.

Сучасні дослідники виокремлюють ще владу партократії (партійної
верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного
чиновництва, засилля надцентралізованості й заформалізованості в
державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює
науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).

Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський
політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:

– наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

– волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який
передбачає санкції за непідкорення його волі;

– обов?язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

– соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших — їм
підкорятися (правове забезпечення).

Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує
оперативність і дієвість взаємозв?язку суб?єкта і об?єкта, реалізацію
функцій. Такими функціями є:

1. Інтегративна (полягає в об?єднанні соціально-політичних сил
суспільства);

2. Регулятивна (спрямовує політичну волю мас на регулювання
життєдіяльності суспільства, правотворчість);

3. Мотиваційна (формування мотивів політичної діяльності, передусім
загальнозначущих);

4. Стабілізуюча (націленість на стійкий розвиток політичної системи,
громадянського суспільства).

Вдосконалення і демократизація політичного управління передбачає пошук
нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З огляду на це
російський політичний мислитель Іван Ільїн (1882—1954) сформулював шість
аксіом державної влади:

1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове
повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила,
яка породжує право, а як правочинне повноваження. Право народжується не
від сили, а тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка
не має правової санкції, не має й правового виміру.

2. Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна.
Вона — єдине організоване волевиявлення, яке випливає з єдності права. В
кожному політичному союзі державна влада, незважаючи на принцип її
поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад
свідчить про існування двох політичних союзів.

3. Влада має здійснюватися людьми, які відповідають високому етичному й
політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя.
Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом,
а демагоги — його провідниками.

4. Політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які
мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати
природне право, а воно збігається із загальними інтересами народу і
кожного громадянина. 

5. Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально
можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних,
нездійсненних програмних накреслень.

6. Державна влада принципово пов?язана розподільчою справедливістю.
Однак влада має право і зобов?язана відступати від неї тоді, коли цього
вимагає національно-духовне буття народу.

Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом
призводить до кризи державної влади, дестабілізації суспільства,
конфліктних ситуацій, які можуть переростати навіть у громадянську
війну.

5.4. Поняття легітимності та принцип поділу влади

Легітимне ставлення до правових норм країни — одне із сучасних уявлень
про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і
випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.

Легітимність політичної влади — форма підтримки, виправдання
правомірності застосування влади і здійснення правління державою або
окремими його структурами та інститутами.

Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не
завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною
підтримкою принаймні частини населення.

Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні
суб?єкти:

– населення;

– уряд;

– зовнішньополітичні структури.

Різні можливості політичних суб?єктів підтримувати певну систему
правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є
класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:

– традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право
володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

– харизматичний (грец. charisma — милість, благодать, Божий дар,
винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи
інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади;

– раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність
існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки
влади та її інститутів. У зв?язку з цим можна говорити про кризи
легітимності.

Криза легітимності — зниження реальної підтримки органів державної влади
чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і
функцій.

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності
спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції,
нелегітимних формами насилля над людьми, неспроможністю уряду
адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням
конституційного порядку, розривом між конституційними нормами та
практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.

Сучасний російський політолог Олександр Соловйов, узагальнивши
теоретичний і практичний досвід, запропонував такі шляхи і засоби виходу
з кризових ситуацій:

– підтримка постійних контактів з населенням;

– проведення роз?яснювальної роботи щодо своїх цілей;

– посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного
оновлення законодавства;

– врівноваженість гілок влади;

– виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які
беруть у ній участь;

– організація контролю з боку організованої громадськості за різними
рівнями державної влади;

– зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;

– подолання правового нігілізму населення тощо.

Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип,
її поділу. Основоположниками теорії поділу влади вважають англійського
філософа Д. Локка і французького просвітителя, правника, філософа Ш.
Монтеск?є, хоча цю ідею висловлював ще давньогрецький історик Полібій.

За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави
мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова
влади. Це створює систему “стримувань і противаг” проти посилення однієї
гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею сприяє
продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак і
дієвості політичного керівництва та управління. Відповідно формується
особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого
індивідуума, його захисту.

Носієм законодавчої влади, як відомо, є вищий представницький державний
орган — парламент; виконавчу владу здійснюють — президент, уряд,
міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову
владу — незалежні суди, підпорядковані тільки закону.

Уперше така система влади була законодавче закріплена в Конституції США
(1787). Зафіксована вона була і в Конституції Української козацької
республіки в 1710 p. (Конституція гетьмана П. Орлика). Принцип поділу
влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився
він і в Україні.

Нині говорять і про владу засобів масової інформації, називаючи її
“четвертою владою”, а також про “владу” громадської думки тощо.
Французький соціолог Р. Арон вважає, що влада не є глобальним,
неподільним монолітом, вона розпорошена серед численних суб?єктів,
інституцій. Однак практика знає політичні системи, які функціонують в
умовах єдності влади. У цих системах влада (переважно виконавча)
зосереджена в одних руках (політичної партії, воєнної еліти тощо) і
підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за
тоталітарних або жорстких авторитарних режимів (фашистські,
напівфашистські, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії тощо).

Існує суспільно-політична течія, яка заперечує будь-яку форму
політичної, економічної і духовної влади, — анархізм. Він не визнає
державу як форму організації суспільства, обстоює нічим не обмежену
свободу людини як самоціль.

Такі ідеї відомі ще в політичній думці давнього світу. Першим вдався до
аналізу політичних та економічних форм анархізму наприкінці XVIII ст.
англійський письменник Вільям Годвін. Як суспільно-політична течія
анархізм формувався в 40—70-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи.
Провідні його теоретики П.-Ж. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, П.
Кропоткін.

Невизнання анархізмом політичної влади як важливого і необхідного
інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади
загалом і демократичних форм її реалізації, зокрема. Однак анархізм
спродукував і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, заперечуючи
деспотизм, культ одноосібного правління, пригнічення особистості,
обстоюючи ідеал взаємодопомоги й солідарності людей, регулюючі
можливості самоорганізації і саморегуляції тощо.

Отже, політична влада, її механізм повинні:

– забезпечити законні права громадян, їх конституційні свободи;

– утверджувати право як стрижень суспільних відносин і самим вміти
підкорятися праву;

– виконувати функції розбудови держави (господарські, культурні,
соціальні та ін.).

Тема 6. Держава: поняття, основні ознаки, функції та форми

6.1. Поняття “держава” і теорії її походження

Держава є одним із найважливіших інститутів суспільства, центральним
елементом його політичної системи. Одним із найважливіших завдань
політології є аналіз розвитку сутнісних рис, соціальної ролі
здійснюваних нею функцій, форм державного правління й державного устрою,
принципів міждержавної політики.

Визначальною ланкою політичної системи суспільства та її підсистеми —
політичної організації — є держава.

Термін “держава” трактується у трьох значеннях:

1) як асоціація, що міститься на окремій території, об’єднує усіх членів
суспільства. В такому розумінні цей термін використовується як синонім
понять “суспільство”, “країна”, “вітчизна”;

2) як відносини політичної влади – сукупність зв’язків між громадянами і
органами держави;

3) як адміністративні органи влади та правові норми, що визначають їх
функціонування.

У різних філософських, соціологічних і політологічних теоріях це поняття
має неоднаковий зміст.

Основні ознаки держави:

· Суверенітет. Він має внутрішній і зовнішній виміри. Це означає, що
держава володіє найвищою і необмеженою владою над внутрішніми суб’єктами
у межах кордонів тієї чи іншої країни (внутрішній вимір), а інші держави
повинні визнавати цей принцип (зовнішній вимір);

· Всезагальність. Держава охоплює своїм впливом усіх людей, що мешкають
на її території, в тому числі громадян інших держав;

· Примус. Монопольне право на примусовий вплив щодо населення і
наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армія,
поліція, суд, тюрми), які виконують функції державної влади;

· Право на застосування сили. Держава володіє первинним, вищим,
порівняно з іншими організаціями, правом застосувати силу в межах,
встановлених законом;

· Право. Держава функціонує в рамках встановленого права. Структура і
функції державних органів визначаються правом. Внутрішня і зовнішня
політика проводиться виключно в правовому полі від імені всього
суспільства;

· Суверенна законотворчість. Право видавати закони і правила,
обов?язкові для всього населення;

· Апарат держави. Наявність публічної влади, здійснюваної особами,
зайнятими винятково управлінням суспільством та охороною встановлених у
ньому порядків (державні чиновники), сукупність
управлінсько-адміністративних структур, покликаних реалізувати рішення
центральних і місцевих органів влади;

· Монопольне право на збирання податків. Для формування
загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату;

· Територія. Держава нерозривно пов’язана з певною територією, на яку
поширюється її влада, а закони мають обов’язкову силу. Організація влади
здійснюється за певним територіальним принципом: поділ населення за
територією проживання, а не за кровно-родинними ознаками.

Ці ознаки визначають внутрішні й зовнішні державні зв?язки як необхідну
форму існування і розвитку сучасних суспільств (народів).

Отже, держава — це форма організації суспільства, носій публічної влади,
сукупність взаємопов?язаних установ і організацій, які здійснюють
управління суспільством від імені народу і забезпечує безпеку особи і
нації.

Місце та роль держави в політичній системі визначаються основними
принципами її функціонування:

·        верховенство публічної влади;

·        збереження єдності держави, що ґрунтується на досягненні згоди
між тими, ким керують, і тими, хто управляє, незалежно від складу уряду
і правлячої партії;

·        досягнення єдності держави через відповідний зв?язок із
соціальними силами суспільства (класами, групами, націями, політичними
партіями тощо), за допомогою права і можливості здійснювати внутрішню й
зовнішню політику від імені народу, через органічну взаємодію з
громадянським суспільством загалом.

Держава виникла на певній стадії розвитку людства. Політична, правова
література подає різні теорії походження держави:

1. Неісторична теорія. Її висунув Аристотель, стверджуючи, що держава є
природним продуктом розвитку людських спільнот.

2. Теологічна теорія. Охоплює аналогічні за змістом традиційні концепції
християнської культури, за якими державна влада виникла з волі
надприродного чинника — Бога. Особливого змісту божественне походження
держави і влади набуло в теорії Ф. Аквінського. Усяка влада від Бога,
стверджував він. Держава є необхідність, її мета — “загальне благо”.
Існує “природний закон”, закладений Богом у серця людей. Цей
“божественний закон” вищий від “природного”. Тому церква — вище держави.
Її закони не повинні порушувати правителі. Сучасна католицька церква
підтримує божественний генезис ідеї про державу і принципи влади. Існує
навіть політичний напрям — клерикалізм, який прагне до посилення впливу
церкви на усі сфери життя та державу.

3. Патріархальна теорія. Її фундатором був англійський філософ Роберт
Філмер (XIII ст.). На його думку, держава виникла в процесі механічного
об?єднання родів у племена, племен у ширші цілісні утворення, аж до
держав (при збереженні принципу патріархальної, заступницької влади).
Отже, держава є розширеною формою патріархальної влади, що здійснюється
від імені всіх і для загального блага.

4. Теорія суспільного договору. У XVII і XVIII століттях, в
монархічно-абсолютистську добу в Європі виникли різні теорії суспільного
договору походження держави. Розквіту договірна теорія набула в період
розвитку капіталістичних відносин. Її обстоювали англійські філософи Т.
Гоббс і Дж. Локк та французький філософ Ж.-Ж. Руссо. Щоправда, такі
погляди висував ще давньогрецький філософ Епікур. Сутність означеної
теорії у тому, що держава виникає не з волі Бога, а створюється
добровільно суспільним договором суверенних громадян з правителем за
законами людського розуму. Вимоги розуму — це вимоги природного права
громадян на життя, свободу, рівність, недоторканість майна тощо. Заради
цього громадяни надають правителю та уряду (державі) відповідні
повноваження, добровільно зобов?язуючись підкорятися їх волі, закону.

5. Теорія підкорення (конфліктно-насильницька). Її фундатором є
польсько-австрійський соціолог Л. Гумплович. Ґрунтуючись на концепції
соціального дарвінізму (перенесення на суспільство сформульованого Ч.
Дарвіном закону боротьби видів за існування і виживання), він вважає, що
виникнення держави є результатом завоювання організованішими і
сильнішими групами людей гірше організованих і слабших спільнот. Тобто
держава стає формою панування переможців над переможеними, сильніших над
слабшими. Це результат соціального конфлікту, абсолютної ворожості,
органічно притаманної людям.

6. Класова теорія. Її основоположниками є К. Маркс і Ф. Енгельс. Вони
стверджували, що виникнення держави — це природно-історичний,
об?єктивний процес. Держава започатковується на пізній фазі
общинно-племінного ладу і розвивається впродовж тривалого історичного
періоду. Основними умовами її утвердження (III—IV тис. до н. е.) були
поява додаткового суспільного продукту внаслідок удосконалення
продуктивних сил і виробничих відносин, виникнення майнової нерівності,
розподілу праці, а також класів. Внаслідок цих процесів діяльність з
управління суспільством поступово трансформується у відносно самостійну
функцію, яку здійснює пануючий клас. Цей клас (в антагоністичному
суспільстві) за допомогою державного апарату (“державної машини”) тримає
в покорі всі інші класи і верстви населення, завдяки володінню засобами
виробництва експлуатує їх. У соціалістичному, неантагоністичному
суспільстві, на думку творців теорії, держава із знаряддя підкорення
одних людей іншими перетворюється на знаряддя побудови нового,
справедливого суспільства. За комунізму держава поступиться місцем
комуністичному суспільному самоврядуванню.

6.2. Типи, структура і функції держави

Тип держави визначають на підставі ознак, притаманних усім державам.
Економічною основою типології держав є певний тип виробничих відносин,
які виражають їхню соціальну сутність і призначення. Однак дотепер
існують розбіжності у поглядах як щодо критеріїв типізації, так і щодо
типології держав.

Марксисти з класових, формаційних позицій виділяють історично-формаційні
типи держав: рабовласницький, феодальний, капіталістичний,
соціалістичний. Виокремлюють також перехідний тип держави від одного
історичного типу до іншого (до речі, історично-формаційний поділ держав
не заперечує більшість вчених світу).

Західні політологи, а тепер і більшість вітчизняних, тлумачать державу
як надкласову організацію, покликану задовольнити спільний інтерес
нації. Вони поділяють держави на індустріальні й ті, що розвиваються, не
досягнувши індустріального рівня.

Поширеною на Заході і в нас є типологія держав за політичними режимами,
відповідно до якої прийнято виокремлювати: тоталітарний, авторитарний та
демократичний типи держав.

На сучасному етапі утворилася група держав, які називають
посткомуністичними, або посттоталітарними державами (країни Східної та
Центральної Європи, республіки колишнього СРСР). Ці держави перебувають
на перехідній стадії від адміністративно-командної системи до
демократичної, правової.

Деякі автори на початку 90-х років прогнозували виникнення держави
соціально-демократичного типу — держави трудящих-власників. Така
держава, на їх погляд, мала стати організацією політичної влади
трудящих-власників, що становлять більшість суспільства, і забезпечити
реальне здійснення та захист основних прав людини, прав нації й народу
на засадах свободи, справедливості та солідарності. На початку XXI ст.,
коли вже більш-менш викристалізувався сукупний досвід постсоціалістичних
трансформацій зазначених держав, вчені, в основному, акцентують увагу на
стратегії і тактиці модернізації держави перехідного типу.

Суттєвою ознакою держав, які донині декларують соціалістичний шлях
розвитку (Китай, Куба, Північна Корея, В?єтнам), є наявність у них
авторитарно-тоталітарних елементів, абсолютизація, догматизація,
національна трансформація марксистської теорії (маоїзм, ідеї чуч-хе).
Нині тут відбуваються певні демократичні перетворення. Зокрема,
обмежуються командно-адміністративні методи керівництва, запроваджуються
елементи ринкової економіки тощо. Ці зміни в різних країнах “соціалізму”
різношвидкісні й різноякісні.

Політологи виокремлюють ще національний тип держави. Ідея національної
держави виникла наприкінці XVIII ст. в Західній Європі й оформилася в
XIX ст. у “принцип національності”. Швейцарський правник І. Блюнчлі
виклав його сутність так: “Кожна нація покликана створити окрему державу
і вправі це зробити. Світ повинен бути поділений на стільки ж держав, на
скільки націй розпадається людство. Нехай кожна нація буде державою,
кожна держава національним організмом”.

Ідея національної держави мала прихильників серед західних (П. Манчіні,
М. Вебер та ін.), російських (М. Бердяев, О. Градовський, К. Каутський)
та українських вчених (В. Липинський, Д. Донцов та ін.). Загалом
більшість з них тлумачили національну державу як державу з
однонаціональним складом населення. Такий підхід не поділяють більшість
теоретиків і політичних діячів. Адже нині тільки численних народів на
планеті налічується до 3 тисяч, а держав — понад 200, з них 90% —
багатонаціональні. Відомий американський соціолог і державний діяч 3.
Бжезинський зазначив: “Будь-які спроби розплутати складні проблеми за
допомогою національного принципу приведуть до хаосу й різні”.

За іншою концепцією національна держава:

– утворюється нацією, яка компактно проживає на певній території, і, як
правило, становить більшість населення даної країни;

– є результатом здійснення певною нацією її основного
загальносоціального права на політичне самовизначення;

– створює, забезпечує необхідні умови для збереження і розвитку надбань
нації в усіх сферах життя;

– поєднує піклування про “свою” націю із створенням належних умов для
розвитку інших націй (національностей), етнічних груп, які проживають на
території держави і становлять її народ (без дотримання цього державу
слід вважати не національною, а націоналістично-шовіністичною).

 У такому розумінні більшість держав світу є національними, в тому числі
й Україна.

Американські дослідники Н. Ферніс і Т. Тілтон, взявши за основу критерій
соціальної захищеності населення і мету соціальної політики, виділили
три типи держав:

1. Позитивна держава (США) захищає власників від спотворень ринку і від
можливих посягань неімущих на перерозподіл національного доходу. Її
соціальні програми є стихійними і спорадичними, дорівнюють обсягу
допомоги, здатної забезпечити політичну стабільність, уберегти
суспільство від радикальних вимог щодо перерозподілу багатства. Така
діяльність держави важлива для збереження демократії. Але на
перерозподіл національного доходу і соціальну структуру вона впливає
мало (на 20% найбіднішого населення США в 1947 p. припадало 5,1%
національного доходу, в 1974 p. — 5,4%, в 1984 p. — 7,4% ). Тому за
високого загального рівня життя бідність продовжує існувати, хоч і в
дещо пом?якшеній формі.

2. Держава соціальної захищеності (Великобританія), мета соціального
регулювання у якій полягає в забезпеченні прожиткового мінімуму для
кожного громадянина, в ліквідації бідності й знедоленості через
соціальне страхування і соціальні програми. Тут мінімальна
забезпеченість є співмірною з мінімальними потребами в даному
суспільстві, рівень цієї забезпеченості зростає пропорційно зростанню
загального життєвого рівня. Це облагороджений варіант ліберальної
держави.

3. Держава соціального добробуту (Швеція) проводить соціальну політику,
створюючи рівні життєві умови для всіх членів суспільства — через
регулювання доходів, розширення сфери державних послуг, залучення
непривілейованих класів (передусім робітників) до контролю над елітою і
до прийняття державних рішень. Це держава загального добробуту, яка
вийшла за межі ліберальної соціальної політики, але вважати її
“соціалістичною” було б не зовсім коректно, позаяк термін “соціалізм”
дискредитований тоталітарними режимами радянського типу, а економічна
основа цієї держави — приватновласницька, капіталістична.

Структура держави

Структура держави — система органів і установ, які виконують внутрішні й
зовнішні функції держави.

Вона охоплює:

1. Органи державної влади, які є представницькими, і як правило,
законодавчими (парламент, регіональні, муніципальні, або місцеві);

2. Органи державного управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система
міністерств, відомств, адміністративні установи на місцях);

3. Президента як главу держави, який в керівництві державою
безпосередньо взаємодіє з представницькими та виконавчо-розпорядчими
органами;

4. Органи правосуддя, покликані забезпечити верховенство законів у
державі. Розрізняються за адміністративно-територіальними ознаками
(обласні, районні, міські) і за сферою юрисдикції (конституційні,
загальні, господарські, військові, адміністративні, кримінальні,
цивільні);

5. Контрольно-наглядові органи, до яких належать прокуратура (діє в
Росії, Україні, Іспанії, а в англосаксонських країнах вона функціонує в
системі судової влади), різноманітні контрольні відомства;

6. Органи охорони громадського порядку (міліція, поліція) та органи
державної безпеки.

Важливе місце в структурі держави посідають збройні сили, а також
надзвичайні органи, які створюються в екстремальних умовах (війна,
стихійне лихо) на певний час. Компетенція і повноваження надзвичайних
органів зумовлюються конкретними цілями і завданнями, задля яких вони
створюються. Складовою системи державних органів є виправні заклади
тощо.

Державні органи суттєво відрізняються від органів недержавних,
громадсько-політичних організацій. Тільки державні органи в межах своєї
компетенції виступають офіційними виразниками інтересів усього
суспільства. Вони наділені повноваженнями, що дають змогу діяти не
тільки завдяки засобам переконання, а й державного примусу. Проте свою
владу держава реалізує в тісній взаємодії з громадсько-політичними
інститутами. Особливо це стосується відносин державних органів і
політичних партій.

Функції держави.

Серед політологів побутують різні погляди щодо класифікації функцій
держави. Загальноприйнятним є поділ їх на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні функції:

– правотворча — творення і прийняття законів та інших юридичних норм
(законодавство);

– правоохоронна — контроль і нагляд за виконанням правових норм і
застосування за необхідності примусових заходів, захист прав і свобод
громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо;

– економічно-господарська — захист економічної основи суспільства,
існуючого способу виробництва, різноманітності форм власності,
регулювання господарської діяльності, ринкових відносин, державне
управління економікою;

– соціальна — регулювання відносин між соціальними та етнічними
спільнотами, запобігання соціальним конфліктам і протистоянням та їх
усунення, узгодження інтересів і потреб індивідів та соціальних груп,
ефективна демографічна політика, діяльність у галузі охорони здоров’я та
гігієни, контроль за якістю харчової та фармацевтичної продукції,
забезпечення підтримки соціально вразливих верств населення;

– культурно-виховна — регулювання і розвиток системи освіти,
забезпечення державних пріоритетів у галузі освіти, культури, науки,
фізичної культури і спорту, виховання моральності, гуманізму,
загальнолюдських та національних цінностей;

– екологічна — захист довкілля, розумне використання природних ресурсів,
формування екологічної культури, поліпшення природного середовища.

Зовнішні функції:

 — оборонна — захист країни від зовнішнього нападу, посягань на
територіальну цілісність та суверенітет держави;

 — дипломатична — відстоювання і реалізація національних інтересів
держави та її громадян у міжнародному житті, здійснення самостійної
зовнішньої політики;

 — співробітницька — розвиток економічних, політичних, культурних
відносин між державами, поглиблення інтеграційних процесів на
загальнолюдській, регіональній та політичній основі.

6.3. Форми державного правління і державного устрою

Форма правління — організація верховної державної влади, порядок
утворення її органів та їx взаємини з населенням.

Існують дві основні форми державного правління — монархічна й
республіканська.

Монархія (від грец. monarchia — єдиновладдя) — форма правління, за якої
верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена а руках
однієї особи — глави держави — спадкоємного монарха.

Монархії поділяють на абсолютні, конституційні та теократичні.

Абсолютна монархія — форма правління, за якою керівник держави (монарх)
— головне джерело законодавчої і виконавчої влади (здійснюється залежним
від нього апаратом). Він встановлює податки і розпоряджається державними
фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У рабовласницьких і феодальних
державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії.

Конституційна монархія — форма правління, за якої влада монарха обмежена
конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі —
уряду. Тут монарх є верховним носієм виконавчої влади, головою судової
системи, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право
розпоряджатися військовими і політичними силами, видавати накази,
скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо.
Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія,
Данія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малайзія, Бутан, ОАЕ).

Залежно від ступеня обмеження влади монарха конституційні монархії
поділяють на дуалістичні і парламентські. Дуалістична монархія — форма
правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства
(пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій
владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через
призначеного прем?єр-міністра. Ця форма правління була характерна для
буржуазних держав XIX ст. (Німеччина за Конституцією 1871 p., Японія за
Конституцією 1889 p.). У даний час вона не існує. Парламентська монархія
виникла в Англії, де законодавча влада зосереджена в парламенті,
виконавча — в уряді на чолі з прем?єр-міністром. Монарх за цієї форми
правління не має конституційних повноважень щодо вирішення важливих
державних справ, є символічною фігурою, носієм традицій країни.

Теократична монархія (грец. theokratia — влада Бога) — форма держави, в
якій політична і духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан,
Катар, Бахрейн).

Республіка (лат. respublika, від res — справа, public — громадський) —
форма державного правління, за якої вища влада належить виборним
представницьким органам, а глава держави обирається населенням або
представницьким органом.

Це прогресивніша порівняно з монархічною форма правління. Нині у світі
існує 143 республіки (майже 3/4 від загального числа держав). Залежно
від відповідальності уряду — перед президентом або парламентом —
розрізняють три форми республіканського правління:

– президентську,

– парламентську,

– напівпрезидентську.

Президентська форма правління. Запроваджена в США у 1789 р. За цієї
форми главою держави і уряду є президент, який обирається всенародним
голосуванням. Уряд призначається президентом, підзвітний йому і не
відповідальний перед парламентом. Парламент володіє усією повнотою
законодавчої влади, незалежний від президента, який не правомочний
розпускати парламент, однак має право “вето” — не погодитися з ухваленим
парламентом певного закону. повноваження президент Проте в разі
порушення конституції країни, він може бути притягнутий до кримінальної
відповідальності, але за дотримання особливої процедури — імпічменту
(процедура обвинувачення вищих посадових осіб). Вважається, що ця форма
правління відображає специфіку політичного розвитку сучасного
суспільства, яке потребує сильної виконавчої, інтегруючої та
координуючої влади. Нині президентська форма правління діє в США,
Мексиці, Аргентині, Ірані, Швейцарії та інших країнах.

Парламентська форма правління. За цієї форми главою держави є президент,
але повнота виконавчої влади належить уряду. Глава уряду
(прем?єр-міністр) — фактично перша особа в державі. Свої повноваження,
крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уряду. Акти
президента набувають чинності після підписання прем?єр-міністром чи
одним із відповідних міністрів. Президента обирають, як правило,
парламентським шляхом (парламент або особлива колегія, до якої входить
депутатський склад парламенту). Президент призначає уряд не на свій
розсуд, а з представників партій чи коаліції партій, що мають більшість
місць у парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або
відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових
виборів. Типові приклади парламентської республіки — Італія, Німеччина,
Австралія, Ісландія, Ірландія та ін.

Напівпрезидентська (змішана) форма республіканського правління. Вона
поєднує в собі ознаки президентської та парламентської республік.
Президент — глава держави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру
прем?єр-міністра, які підлягають обов?язковому затвердженню парламентом.
Формально уряд очолює прем?єр-міністр, однак президент володіє правом
спрямовувати діяльність уряду.

Уряд відповідальний перед парламентом, проте можливості парламентського
контролю за діяльністю уряду обмежені. Президент, якого обирають на
основі загальних виборів, має право розпуску парламенту. Така система
діє у Франції, Фінляндії, Португалії, Україні та інших країнах.

Державний устрій — спосіб організації адміністративно-територіальної,
національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її
складовими.

Розрізняють прості (унітарні) і складні (федеративні, конфедеративні)
держави.

Унітарна (лат. unitas — єдність, однорідний, що складає ціле) держава —
єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи
національно-територіальні одиниці, які не мають політичної
самостійності, статусу державного утворення.

У такій державі сформована єдина система вищих органів влади і
управління, діє єдина конституція і єдине громадянство. У багатьох
унітарних державах існують автономії, які відрізняються від звичайних
адміністративно-територіальних одиниць поділу ширшими повноваженнями. У
них водночас із загальнодержавними законами з окремих питань діють
регіональні закони, конституції тощо, якщо вони не суперечать законам
держави загалом. В автономіях незалежно від центральних органів діють
автономний парламент, уряд (однак автономія не є державним утворенням).
Більшість західних розвинутих держав —- унітарні (Франція, Швеція,
Польща, Фінляндія та ін.). Унітарною є і держава Україна.

Федерація — союзна держава, до складу якої входять державні утворення —
суб?єкти федерації.

Суб?єкти федерації мають суверенітет, зберігають відносну самостійність.
Основні ознаки федерації: єдина територія і збройні сили, спільні
митниця, грошова і податкова системи, загальна конституція за наявності
конституцій суб?єктів федерації, спільний уряд, єдине законодавство і
громадянство (подвійне — для суб?єктів федерації). Проте суб?єкти
федерації правомочні приймати законодавчі акти в межах своєї
компетенції, створювати власну правову й судову систему. Однак суб?єкти
федерації не можуть бути повністю незалежними у внутрішній і зовнішній
політиці. Вони добровільно делегують центральним органам федерації
частину своїх повноважень. У разі порушення федеральної конституції
центральна влада вправі вжити щодо них примусові заходи. Суб?єкти
федерації не володіють правом сецесії (виходу із федерального союзу). У
світі 20 федеративних держав (штати — у США, Мексиці, Бразилії,
Венесуелі, Австралії, Індії, Малайзії та ін.; землі — у Німеччині,
Австрії; кантони і напівкантони — у Швейцарії; провінції — в Аргентині,
Канаді).

Конфедерація (лат. confederatio — спілка, об?єднання) — союз суверенних
держав, які зберігають незалежність і об?єднані для досягнення певних
спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації
своїх дій.

За конфедерації існує центральний керівний орган, якому надані чітко
визначені повноваження. Його рішення приймаються і здійснюються тільки
за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації. При цьому,
звичайно, не існує єдиної території і громадянства, спільної податкової
і правової системи тощо. Правовою основою конфедерації є союзний
договір, тоді як для федерації — конституція. Кошти конфедерації
складаються із внесків її суб?єктів. Це нетривка форма державного
об?єднання. Вона передує виникненню федерації або розпаду на самостійні
держави. Нині конфедерацій у світі не існує. У минулому конфедеративним
був устрій у США (1776—1787), Швейцарії (до 1848), Німецький союз
(1815—1867). Щоправда, термін “конфедерація” вживається в назвах
швейцарської і канадської держав, але це не змінює природи їх
федерального устрою.

6.4. Демократична, соціальна, правова держава

Сучасна держава в процесі своєї еволюції набула три важливі
характеристики: демократизму, соціального захисту і правової сутності,
які знайшли своє відображення в Конституції України 1996 року.

Демократична держава — тип держави, в якій народ є джерелом влади, де
державні демократичні соціально-політичні інститути та демократичний тип
політичної культури, яка забезпечують органічне поєднання участі народу
у вирішенні загальнодержавних справ із широкими громадянськими правами і
свободами.

У демократичній державі існують реальна рівність перед законом громадян
та органів управління (верховенство закону), громадянське суспільство,
розподіл владних повноважень між одними її гілками, ефективні механізми
стримувань і противаг.

Свідченням демократизму держави в сучасних умовах є:

— забезпечення ефективності в її функціонуванні;

— наявність конкуренції у сфері державотворчої діяльності;

— встановлення рівноваги в суспільстві та гармонійних відносин між
державою і громадянами;

— високий ступінь довір?я населення до інститутів держави.

Особливого значення в сучасних умовах набуває так звана соціальна
держава.

Соціальна держава — держава, що прагне до забезпечення кожному
громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в
управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів,
можливостей для самореалізації особистості.

Термін “соціальна держава” було запроваджено ще в 1850 p. німецьким
вченим-юристом Лоренцом фон Штайном. Однак його активна теоретична
розробка і практичне втілення розпочалося в Німеччині у другій половині
XX ст. Теоретичні засади соціальної держави висвітлені в працях Г.
Ріхтера (Німеччина), К. Соле (Іспанія), А. Брауна (США), М. Боретті
(Франція).

Досвід розвинених кран переконливо свідчить, що зародження і формування
соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі
цілеспрямованої державної політики. Перехід до держави зазначеного типу
можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка
зв?язує в цілісний комплекс рух до соціально-ринкового господарства,
громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим
формуванням інститутів соціальної держави. Зміст соціальної держави
виявляється у сприянні становленню таких елементів сучасного
суспільства, як соціальна ринкова економіка, соціальна демократія,
соціальна етика.

До найважливіших принципів підтримання гармонійних відносин між
громадянами і державою, які сприяють наповненню функціонування
державного механізму соціальним змістом, належать принципи солідарності
і субсидарності.

Солідарність передбачає єдність та цілеспрямоване об?єднання різних груп
і верств суспільства навколо основних визначених державою цілей і
цінностей, як поточних, так і на довгострокову перспективу. Ідея
солідарності ґрунтується на допомозі сильніших слабким, на взаємній
підтримці та обов?язках громадян перед державою та один перед одним.

Принцип субсидарності отримав розгорнуте обґрунтування у соціальному
вченні католицької церкви і набув соціально-державного змісту в практиці
державного будівництва ФРН та ін. розвинених країн Заходу. Згідно з цим
принципом вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, які
виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані допомагати
останнім у підтриманні їхньої самостійності та власної відповідальності.
Ініційована державою субсидарність сприяє подоланню споживацької
психології у громадян та їхніх об?єднань, функціонального перевантаження
держави, неконтрольованого розростання бюрократії, а також стимулює
групову та особисту ініціативу населення.

Слід зважати й на те, що соціальна держава у кожній країні формується,
виходячи із специфіки національних, історичних, соціально-політичних,
географічних умов та традицій співіснування в межах конкретного
суспільства. Відповідно до цього створюється модель, яка дає змогу
знайти власний, оптимальний шлях до соціальної держави.

Теорія правової держави бере свій початок з античності. Давньогрецький
філософ Платон писав, що державність можлива тільки там, де панують
справедливі закони, “де закон — володар над правителями, а вони його
раби”. Починаючи з Нового часу, теорія правової держави була доповнена
завдяки безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Передові
мислителі епохи становлення капіталізму в XVII-XVIII ст. сформулювали
принцип поділу влади, покладений в основу теорії правової держави. Так,
німецький філософ І. Кант, з іменем якого пов?язують створення цієї
теорії, вважав, що держава забезпечує торжество права й
підпорядковується його вимогам. Ще один німецький філософ М. Вебер
сформулював принципи правової держави.

Правова держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство
закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність
громадянина й держави.

Правову державу характеризують:

– верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед
законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій,
службових осіб і громадян;

– вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність,
відсутність будь-якої диктатури;

– поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему
взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;

– гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна
відповідальність держави, об?єднань громадян та індивідів;

– високий рівень громадських структур, можливість громадських об?єднань
і особи брати участь в управлінні суспільством;

– дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;

– контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх
організацій;

– відповідальність держави перед світовим співтовариством правових
держав;

– органічний зв?язок прав і свобод громадян з їх обов?язками,
відповідальністю, законопослушністю, самоконтролем, самосвідомістю,
правовою культурою.

Окрім суворого дотримання законів суспільство передбачає ще одну
принципову вимогу — дотримання загальноприйнятих норм моралі. Право і
мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

6.5. Майбутність держави

Ще грецькі стоїки епохи елінізму IV—II ст. до н. е. (Зенон, Хрісіппа)
стверджували, що оскільки людство єдине, то повинна існувати єдина
всесвітня держава на чолі з мудрим царем — пастирем народів і одне
космополітичне громадянство. І. Кант, обґрунтовуючи в XIX столітті ідею
“вічного миру”, пов?язував її досягнення зі створенням у майбутньому
всеохоплюючої федерації самостійних рівноправних держав
республіканського типу. Отже, створення федеративного космополітичного
союзу держав, за Кантом, неминуче. Запорукою цього мають стати торгівля,
освіта, виховання народів. До речі, космополітичне громадянство є
головним постулатом і сучасної ідейно-політичної течії — космополітизму,
яка стверджує примат громадянина світу над громадянином держави.
Означені погляди гіпотетично підводять до думки про можливість єдиної
світової держави.

Нині існують неоднозначні підходи до майбутнього держави. Інститут
світового порядку в Нью-Йорку та інші наукові центри стверджують, що на
зламі століть відбуватиметься відчутне зближення держав-учасниць
міжнародного товариства. Завдяки цьому в системі міжнародних відносин
відбуватимуться радикальні зміни, аж до вироблення в XXI ст. світового
консенсусу, що в перспективі має привести до спільної державності. Такий
прогноз ґрунтується на вірі в нескінченний технічний прогрес, на тлі
якого відбудеться неослабне економічне зростання засобів глобального
взаємопроникнення та солідарного розвитку. Прихильники протилежного
погляду (американські дослідники Дж. Форрестер, П. Ерліх, Р. Гарріман та
ін.) виходять із перспективи тривалого існування на світовій арені
суверенних держав. Держава не може зникнути як результат якогось
відцентрового розвитку. Її роль упродовж XX ст., як свідчить історичний
досвід, не тільки не зменшилась, а навпаки, зросла. А оскільки автори
вважають маловірогідним досягнення безконфліктної, розумної світобудови
в найближчій перспективі, то немає підстав говорити про відмирання
держави.

Проте сучасний історичний розвиток, хоч і суперечливо, підтверджує точку
зору про спільну державу, особливо щодо інтеграційних процесів у світі.
Які будуть наслідки цих процесів, покаже історія. Однак існує велика
ймовірність, що держава не буде існувати вічно, оскільки продуктивні
сили вже переступили державні кордони, простежується тенденція створення
світового господарства. Хоч колишні колоніальні народи переживають
ейфорію національної державності, “стара” Європа йде до об?єднання
політичних і економічних структур. Відомо, що Європейське економічне
співтовариство за маастріхтськими домовленостями перейшло до нового
етапу інтеграції, уклало договір про політичний і валютно-фінансовий
союз. Його перейменовано у Європейський Союз з ознаками не тільки
конфедерації, а й часткової федерації: узгоджена спільна лінія у
зовнішній політиці, обороні, економіці та інших сферах. У середині 1998
p. створено спільний Центральний банк, 1 січня 1999 p. — введено єдину
валюту — евро, ліквідовано митниці тощо.

Про прагнення до єдності народів і держав свідчать численні перспективні
тенденції світового розвитку:

– міжнародна правова діяльність,

– демократизація держав,

– формування об?єднань держав і міжнародних організацій тощо.

Консолідації народів сприяє й нове політичне та економічне мислення
провідних держав світу.

Прибічники концепції відмирання держави стверджують, що цей інститут
стане перехідною формою від держави до недержави. Діяльність державних
органів набуватиме неполітичного характеру. Поступово зникне потреба в
державі як особливому політичному інституті. Утвердиться неполітичне
громадське самоврядування, де регуляторами суспільних відносин будуть
авторитет, управлінська культура, мораль, традиції, ініціатива тощо.
Однак цей процес тривалий і суперечливий. Він відбувається поступово
через зміцнення державності, посилення ролі інститутів громадянського
суспільства, а також розширення та поглиблення відносин між державами і
народами світу.

Тема 7. Правова держава та громадянське суспільство

7.1. Поняття громадянського суспільства, його функції та риси

Ідея громадянського суспільства своїм корінням сягає Давніх Греції та
Риму, знаходить своє теоретичне втілення в працях Аристотеля, Цицерона,
інших мислителів. З часом викристалізувалося розуміння громадянського
суспільства як спільноти рівноправних громадян, яка не залежить від
держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. У політичній сфері
громадянське суспільство забезпечує громадянам вільну участь у державних
і громадських справах. Головним суб?єктом такого суспільства є людина, у
ньому вільно розвивається індивідуальне та колективне життя,
децентралізована державна влада і місцеве самоврядування, демократично
розв?язуються суспільно-політичні проблеми на основі виважених,
консенсусних відносин.

Поняття «громадянське суспільство» по-різному тлумачили в суспільних
науках. Так, Ш.-Л. Монтеск?є, вважаючи, що суспільство не може існувати
без уряду, розрізняв державу як союз громадян та державу як сукупність
посадових осіб. Г. Спенсер відповідно до його органічної теорії
суспільства порівнював державу з біологічним організмом, вважав її
агрегатом органів управління, володарювання. Його «апаратна» ідея
пізніше була використана марксизмом.

Відомо, що в первісному, додержавному суспільстві існували органи
володарювання, головний з яких — збори дорослих родичів. Функції
володарювання ще не виокремилися в життєдіяльності спільноти, громада
була водночас джерелом і носієм влади. Поступово відбувалася
ієрархізація (греп. hieros — священний і archia — влада — поділ на вищі
й нижчі посади, чини; суворий порядок підлеглості нижчих щодо посади або
чину осіб вищим) громадського управління, внаслідок чого пересічні
общинники були відсторонені від управління общиною. Народні збори
замінюються сходом воєнної дружини. Ради старійшин перетворюються на
дедалі поважніші й самостійніші центри прийняття владних рішень, тільки
частина з яких виноситься на формальне затвердження зборами общини. Так
поступово відмежувалося суспільне управління від громади. Здійснювали
його відокремлені інституції, яким громада була цілком підпорядкованою.

Надалі завдяки християнському віровченню стали розрізняти державну та
приватну сфери (Богові — Богове, кесарю — кесареве). Викристалізовується
уявлення про громадянське суспільство як про засіб обмеження державної
влади, стримування її невпинного прагнення до абсолюту, авторитарності.
Формується й саме громадянське суспільство.

Впровадження у вжиток поняття «громадянське суспільство» пов?язане з
ідеєю «природних прав» людини, яка у XVII ст. була засадничою у
формуванні й поширенні юридичної свідомості, політико-правових
концепцій, передусім теорії «суспільного договору». Так, Г. Гроцій і Б.
Спіноза «природними правами» вважали свободу переконань і думок, свободу
володіння і використання власності, рівність людей між собою, їхню
захищеність від сваволі тощо. Розрізнення громадянського суспільства і
держави започаткував Ж.-Ж. Руссо в праці «Міркування про походження і
засади нерівності поміж людей». Громадянське суспільство, на його думку,
виникло внаслідок формування приватної власності, а держава витворена з
нього на підставі суспільного договору. Д. Локк вважав, що люди
домовилися заснувати державу саме з метою надійного забезпечення
природних прав, рівності й свободи, захисту особи та власності —
цінностей громадянського суспільства.

Сукупність індивідів, які необмежене користувалися своїми природними
правами, утворювала, на думку прибічників договірної теорії походження
держави, суспільство у його «природному стані» («status naturalis»). Це
стан цілковитої свободи, який призводить до «війни всіх проти всіх». Але
за таких умов мати «право на все», стверджував Гоббс, означає фактично
не мати права ні на що. Аби уникнути загроз, які неодмінно виникають у
природному стані суспільства, люди змушені були замінити його на стан
громадянський («status civilis»). Перехід від природного стану до
громадянського дає змогу піддати регулюванню законами та іншими нормами
невпорядковані відносини.

Відповідно до теорії «суспільного договору», люди укладають угоду й
створюють державу, яка постає над суспільством, відчужує й зосереджує в
собі частину їхніх природних прав. Так виникає громадянське суспільство,
котре, на відміну від природного, додержавного, є станом, у якому існує
держава. У конвенційних теоріях держави (Дж. Локк, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо)
громадянський стан суспільства сприймався як антипод природного стану, а
влада — як похідна відносин, що панують у громадянському суспільстві.

Концепція громадянського суспільства, розуміння його як царини людської
свободи, яка перебуває поза межами державної регламентації, є
породженням ліберального світогляду. «Батько лібералізму» Дж. Локк
вважав, що держава покликана передусім захищати особисту свободу і
власність, здобуту працею людей; вона діє тільки у строго окреслених
межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори; люди
повинні мати право протистояти сваволі уряду, чинити йому опір і навіть
вдаватися до сили для його повалення, коли він спрямовує свою владу на
завойовництво, узурпацію, тиранію, або у разі його розвалу.

Виходячи з визнання самоцінності й пріоритетності спонтанного людського
життя порівняно з управлінським впливом на нього, просвітники XVIII ст.
(Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск?є) проголошували, що громадянська ідея вища і
значиміша, ніж ідея державна. Громадянське суспільство і політичну
державу розрізняв Г.-В.-Ф. Гегель, який вважав його опосередкованою
через працю системою потреб, заснованою на принципі панування приватної
власності й загальній формальній рівності людей. Н. Макіавеллі, Ш.
Монтеск?є, Г.-В.-Ф. Гегель вважали, що суспільство має бути об?єктом
впливу держави, яка може діяти цілком самостійно. Політична, державна
мудрість полягає у врахуванні існуючих у суспільстві відносин, думок та
обставин. Класичні погляди на громадянське суспільство підготували
сучасне розуміння цього феномена.

Громадянське суспільство — суспільство громадян із високим рівнем
економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних рис, яке
спільно з державою утворює розвинені правові відносини; це сукупність
усіх громадян, їх вільних об?єднань та асоціацій, пов?язаних суспільними
відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та
політичної культури, які перебувають за межами регулювання держави, але
охороняються та гарантуються нею.

Формування громадянського суспільства пов?язане з утвердженням
буржуазного ладу. Воно неможливе без існування правової держави, а
тільки існування розвиненого, стабільного громадянського суспільства
уможливлює утворення правової держави. Високорозвинуте громадянське
суспільство є основою стабільного демократичного політичного режиму.

Неліберальне (тоталітарне, авторитарне) суспільство цілком або переважно
підпорядковане державі, яка регламентує, централізує управління ними.
Такий спосіб взаємодії держави й суспільства називають етатизмом (франц.
etat — держава). Етатизм як політика — це поширення повноважень держави
на всі без винятку сфери життя. Сутність його полягає у визнанні держави
найважливішим і єдиним чинником інтеграції суспільства. У тоталітарних
суспільствах сфера громадянського, цивільного зводиться до мінімально
можливих розмірів, але ніколи не зникає цілком.

Розвинене громадянське суспільство передбачає існування демократичної
правової держави, яка покликана задовольняти й захищати інтереси та
права громадян.

Передумовами громадянського суспільства є:

– ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності;

– множинність незалежних політичних сил і партій;

– недирективно формована громадська думка;

– вільна особистість з розвиненим почуттям власної гідності.

Громадянське суспільство — не тільки відокремлене від держави
суспільство, автономна царина суспільного буття, яка не підлягає прямому
контролю й регламентації з боку влади, а ще й структуроване суспільство.
Воно передбачає свободу асоціацій індивідів за інтересами й
уподобаннями. Окремі верстви населення утворюють свої угруповання,
добровільні об?єднання, покликані забезпечувати цивілізовані відносини з
іншими суб?єктами співжиття в суспільстві. Тому громадянське суспільство
є певним механізмом неформального соціального партнерства, яке
уможливлює здійснення й баланс існуючих інтересів.

Громадянське суспільство у політології, як правило, розглядають як
соціальне утворення, що протистоїть державі. Його можна розуміти як
плюралізм і організацію інтересів незалежно від держави.

Таке суспільство емансиповане від держави, царина спонтанного самовияву
вільних індивідів і добровільно сформованих асоціацій та організацій
громадян, захищених законом від прямого втручання і регламентації з боку
органів державної влади. Воно втілюється в приватному житті громадян,
існуванні вільного ринку, безперешкодному поширенні духовних,
релігійних, моральних, національних цінностей тощо. Основою
громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб,
сукупність вільно встановлених ними міжособистісних зв?язків (сімейних,
общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття
інтересів, можливостей і способів їх висловлення та реалізації.

Головні риси громадянського суспільства:

– наявність демократичної правової державності;

– відокремлена від держави структура суспільства, до якої належать
різноманітні асоціації, добровільні об?єднання людей;

– взаємна відповідальність держави та громадян за виконання демократично
прийнятих законів;

– самоврядування індивідів, добровільних організацій та асоціацій
громадян;

– адекватний вільним відносинам обміну суспільний лад, політична
система, за яких держава є похідною від громадянського суспільства та
процесів у ньому;

– утвердження безпосередніх і різноманітних інтересів, можливість їх
вираження та здійснення;

– можливість забезпечення справжнього, реального життя, на відміну від
держави — сфери умовного, формального життя;

– різноманітність форм власності (приватної, колективної, кооперативної
тощо), ринкова економіка;

– наявність вільної конкуренції, відносин обміну діяльністю та її
продуктами між незалежними власниками;

– безпосереднє спілкування людей;

– повага громадянських прав, які вважаються вищими за державні закони;

– доступ всіх громадян до участі в державних і суспільних справах;

– свобода особистості;

– плюралізм ідеологій і політичних поглядів, багатопартійність;

– плюралізм, сукупність усіх неполітичних відносин у суспільстві й
різноманітної діяльності людей;

– наявність розвинутої соціальної структури;

– багатоманіття соціальних ініціатив;

– розвинута громадянська політична культура і свідомість;

– регулювання дій людей безпосередньо самими ж людьми, передусім через
норми моралі;

– контроль суспільства за діяльністю державних органів.

Існування в громадянському суспільстві різних суперечливих інтересів,
які воно не здатне задовольнити, покликало до життя державу як втілення,
реалізацію всезагального інтересу, як інституцію, обов?язком якої є
гарантування й захист прав людини. У такому суспільстві реально
функціонує власність, здатна реалізуватися в правовому полі.

Якщо в громадянському суспільстві дії людей зумовлені їхніми реальними
потребами та вимогами здорового глузду, то держава і виконавці її волі
понад усе ставлять формальний бік справи. Будь-яку подію, значущу й
вартісну для особи (народження, шлюб тощо), держава вважає реальним
фактом тільки після виконання належних формальних процедур,
документального засвідчення (складання протоколу, підписання акту).

Якщо громадянське суспільство відстоює: природні права, економіку,
приватне життя, сфера свободи, волі; то політичне суспільство (держава)
опирається на: встановлені закони, політику, державу, публічне життя,
сферу обов’язку.

Альтернативність ознак та цінностей держави й громадянського суспільства
не означає їх антагоністичності, а навпаки, зумовлює їх взаємну потребу.
Без держави неможливе громадянське суспільство, без громадянського
суспільства неможлива повноцінна правова держава. Вони є
взаємообумовленими аспектами одного цілісного життя людини,
цивілізованого суспільного буття.

Розвинуте громадянське суспільство створює умови для вільної
самореалізації індивідів та їх різних об?єднань і утримує державу від
придушення індивідів і суспільства, роблячи її більш демократичною і
правовою.

Рівень демократії в сучасному суспільстві значною мірою визначається
існуванням системи незалежних від держави самоврядних об?єднань
суверенних індивідів і вільно встановлених зв?язків між ними —
громадянського суспільства. Сформоване на засадах плюралізму,
толерантності, лібералізму (поважання прав і свобод особи), таке
суспільство спроможне протистояти як етатистським тенденціям з боку
держави, так і анархізму, домагатися оптимального громадського
врядування. Відкрите суперництво суспільних інтересів ініціює політичний
процес, сприяє втіленню загальносоціального інтересу. Тому для
демократизації суспільства, реформування держави необхідна не тільки
ефективна законотворча, політико-юридична діяльність, а й формування
громадянського суспільства — структурованість спільноти, усвідомлення
людьми вартісності їхніх інтересів, цінування власних і чужих прав,
гідності й свободи, шанування правил та процедур суспільно-політичної
взаємодії.

7.2. Особливості формування громадянського суспільства в Україні

В Україні сьогодні відбувається поступовий процес становлення
громадянського суспільства, який ще дуже далекий від завершення. Вже
сформовані органи влади різного рівня, але вони поки що демонструють
неспроможність вивести країну із системної кризи, а тому зрозумілим є
динамічний процес відчуження громадян від держави, влади і політики.

Для громадянського суспільства характерна система представництва
інтересів різних груп населення у вигляді політичних партій, які
виражають інтереси та формулюють політичні пріоритети певних соціальних
груп. На сьогодні політичні партії (а їх зареєстровано понад 120) не
достатньо сприяють належному встановленню каналів зв?язку між державою і
громадянами.

Для становлення громадянського суспільства в Україні необхідною є
реструктуризація українського суспільства. До тенденцій трансформації
соціальної структури нашої держави можна віднести фактичну відсутність
середнього класу й значного поступу в його формуванні, люмпенізацію
численних верств населення, появу нових власників, поляризацію багатства
і бідності, збереження старою номенклатурою своїх позицій. Понад 85
відсотків населення України займають положення нижче середнього класу й
існує в умовах крайньої невизначеності та невпевненості. Через
несформованість середнього класу, розшарування суспільства на багатих і
бідних переважає принцип сили, а не принцип права, хоча повсюдно
декларується намір побудови правової держави.

Чинниками формування в Україні громадянського суспільства є:

·  вільні та альтернативні політичні вибори,

·  референдуми;

·  незалежні (насамперед, від органів влади) засоби масової інформації;

·  розвиток місцевого самоврядування;

·  політичні партії, здатні репрезентувати групові інтереси;

·  наявність ринкових відносин і економічного плюралізму.

7.3. Теорія правової та соціальної держави

Особливого значення в сучасних умовах набуває так звана соціальна
держава.

Соціальна держава — держава, що прагне до забезпечення кожному
громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в
управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів,
можливостей для самореалізації особистості.

Термін “соціальна держава” було запроваджено ще в 1850 p. німецьким
вченим-юристом Лоренцом фон Штайном. Однак його активна теоретична
розробка і практичне втілення розпочалося в Німеччині у другій половині
XX ст. Теоретичні засади соціальної держави висвітлені в працях Г.
Ріхтера (Німеччина), К. Соле (Іспанія), А. Брауна (США), М. Боретті
(Франція).

Досвід розвинених кран переконливо свідчить, що зародження і формування
соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі
цілеспрямованої державної політики. Перехід до держави зазначеного типу
можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка
зв?язує в цілісний комплекс рух до соціально-ринкового господарства,
громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим
формуванням інститутів соціальної держави. Зміст соціальної держави
виявляється у сприянні становленню таких елементів сучасного
суспільства, як соціальна ринкова економіка, соціальна демократія,
соціальна етика.

До найважливіших принципів підтримання гармонійних відносин між
громадянами і державою, які сприяють наповненню функціонування
державного механізму соціальним змістом, належать принципи солідарності
і субсидарності.

Солідарність передбачає єдність та цілеспрямоване об?єднання різних груп
і верств суспільства навколо основних визначених державою цілей і
цінностей, як поточних, так і на довгострокову перспективу. Ідея
солідарності ґрунтується на допомозі сильніших слабким, на взаємній
підтримці та обов?язках громадян перед державою та один перед одним.

Принцип субсидарності отримав розгорнуте обґрунтування у соціальному
вченні католицької церкви і набув соціально-державного змісту в практиці
державного будівництва ФРН та ін. розвинених країн Заходу. Згідно з цим
принципом вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, які
виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані допомагати
останнім у підтриманні їхньої самостійності та власної відповідальності.
Ініційована державою субсидарність сприяє подоланню споживацької
психології у громадян та їхніх об?єднань, функціонального перевантаження
держави, неконтрольованого розростання бюрократії, а також стимулює
групову та особисту ініціативу населення.

Слід зважати й на те, що соціальна держава у кожній країні формується,
виходячи із специфіки національних, історичних, соціально-політичних,
географічних умов та традицій співіснування в межах конкретного
суспільства. Відповідно до цього створюється модель, яка дає змогу
знайти власн&