.

Політологія: курс лекцій 2004 (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
17 67130
Скачать документ

2004 – Політологія. Курс лекцій

Політологія: курс лекцій

Навчальний посібник / – Тернопіль, 2004.- 236 c.

Тема 1. Політологія як наука і навчальна дисципліна  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-849.html” 1.1.
Політологія в системі суспільних наук  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-850.html” 1.2.
Об’єкт і предмет політології  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-851.html” 1.3.
Структура та функції політології  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-852.html” 1.4.
Методологія політології  

Тема 2. Політика як суспільне явище  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-854.html” 2.1.
Сутність та різновиди політики  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-855.html” 2.2.
Структура і функції політики  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-856.html” 2.3.
Об’єкт та суб’єкт політики  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-857.html” 2.4.
Рівні існування політики  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-858.html” 2.5.
Політика і суспільство  

Тема 3. Політична система: поняття, структура, типологія  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-860.html” 3.1.
Поняття політичної системи  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-861.html” 3.2.
Структура політичної системи  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-862.html” 3.3.
Функції політичної системи  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-863.html” 3.4.
Типологія політичних систем  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-864.html” 3.5.
Політична система України  

Тема 4. Економічна та соціальна політика  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-866.html” 4.1.
Сутність і цілі економічної політики держави  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-867.html” 4.2.
Сучасна економічна політика України: проблеми та стратегія розвитку  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-868.html” 4.3.
Сутність і специфіка соціальної політики  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-869.html” 4.4.
Основні напрями і особливості сучасної соціальної політики України  

Тема 5. Політична влада: природа, ресурси, легітимність  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-871.html” 5.1.
Влада як системоутворюючий чинник політичної системи  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-872.html” 5.2.
Основні концепції політичної влади  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-873.html” 5.3.
Форми та механізм політичної влади  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-874.html” 5.4.
Поняття легітимності та принцип поділу влади  

Тема 6. Держава: поняття, основні ознаки, функції та форми  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-876.html” 6.1.
Поняття “держава” і теорії її походження  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-877.html” 6.2.
Типи, структура і функції держави  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-878.html” 6.3.
Форми державного правління і державного устрою  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-879.html” 6.4.
Демократична, соціальна, правова держава  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-880.html” 6.5.
Майбутність держави  

Тема 7. Правова держава та громадянське суспільство  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-882.html” 7.1.
Поняття громадянського суспільства, його функції та риси  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-883.html” 7.2.
Особливості формування громадянського суспільства в Україні  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-884.html” 7.3.
Теорія правової та соціальної держави  

Тема 8. Політичні партії та партійні системи  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-886.html” 8.1.
Поняття політичної партії  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-887.html” 8.2.
Класифікація політичних партій  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-888.html” 8.3.
Поняття і типологія партійних систем  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-889.html” 8.4.
Роль і функції партій у суспільно-політичному житті  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-890.html” 8.5.
Становлення багатопартійності в сучасній Україні. Перспектива утворення
партійної системи  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-891.html” 8.6.
Суть політизованих громадських об’єднань та рухів, їх відмінність від
політичних партій  

Тема 9. Демократія в політичному житті сучасного світу  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-893.html” 9.1.
Поняття та роль демократії у політичному процесі  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-894.html” 9.2.
Основні принципи та ознаки демократичної організації суспільства  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-895.html” 9.3.
Вибори, як форма прояву демократії. Сутність та види виборчих систем  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-896.html” 9.4.
Становлення і розвиток демократії в сучасній Україні  

Тема 10. Політичне життя суспільства  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-898.html” 10.1.
Поняття та категорії політичного життя  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-899.html” 10.2.
Зміст і структура політичної діяльності  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-900.html” 10.3.
Форми та рівні політичної участі  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-901.html” 10.4.
Політичне життя як уособлення багатоманітності політичних процесів  

Тема 11. Політична еліта і політичне лідерство  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-903.html” 11.1.
Еліти в політиці: поняття та еволюція теорії  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-904.html” 11.2.
Типологія політичних еліт. Теорії еліти Д.Донцова та В.Липинського  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-905.html” 11.3.
Сутність та теорії політичного лідерства  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-906.html” 11.4.
Класифікація та функції політичного лідерства  

Тема 12. Феномен політичної свідомості, культури та ідеології  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-908.html” 12.1.
Сутність політичної культури  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-909.html” 12.2.
Типи та функції політичної культури  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-910.html” 12.3.
Політична свідомість: зміст, структура, типологія  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-911.html” 12.4.
Сутність політичної ідеології її структура і функції  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-912.html” 12.5.
Політична культура сучасної України  

Тема 13. Політична конфліктологія та політична стабільність. Політика і
мораль  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-914.html” 13.1.
Сутність і типи політичних конфліктів  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-915.html” 13.2.
Теорія політичної стабільності, суспільної інтеграції та організації  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-916.html” 13.3.
Співвідношення політики і моралі як регуляторів суспільного життя  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-917.html” 13.4.
Особливості взаємодії політики і релігії  

Тема 14. Сутність політичного режиму та його типи  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-919.html” 14.1.
Поняття й типологія політичних режимів  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-920.html” 14.2.
Тоталітарний політичний режим  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-921.html” 14.3.
Авторитарний політичний режим  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-922.html” 14.4.
Демократичний політичний режим  

Тема 15. Світові політико-ідеологічні доктрини  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-924.html” 15.1.
Лібералізм і неолібералізм  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-925.html” 15.2.
Консерватизм і неоконсерватизм  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-926.html” 15.3.
Соціалізм в історії людства  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-927.html” 15.4.
Історія становлення соціал-демократії  

Тема 16. Альтернативні рухи. Фашизм. Анархізм  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-929.html” 16.1.
Суть та різновиди сучасних альтернативних рухів  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-930.html” 16.2.
Фашизм і неофашизм  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-931.html” 16.3.
Анархізм як форма суспільства  

Тема 17. Етнонаціональні відносини й національна політика  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-933.html” 17.1.
Поняття етнонаціональної політики  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-934.html” 17.2.
Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-935.html” 17.3.
Етнонаціональні відносини та проблеми національної політики  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-936.html” 17.4.
Етнонаціональне самовизначення націй  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-937.html” 17.5.
Етнонаціональна політика в Україні  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-938.html” 17.6.
Етнонаціональні виміри і механізм вдосконалення українського суспільства
 

Тема 18. Міжнародні відносини та світовий політичний процес  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-940.html” 18.1.
Міжнародні відносини і зовнішньополітична роль держави  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-941.html” 18.2.
Нові тенденції в розвитку міжнародних відносин і світового політичного
процесу  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-942.html” 18.3.
Політична глобалістика  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-943.html” 18.4.
Україна в сучасному геополітичному просторі  

Тема 19. Сучасна практична політологія  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-945.html” 19.1.
Поняття політичних технологій  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-946.html” 19.2.
Політичний маркетинг: поняття, функції і види  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-947.html” 19.3.
Поняття політичного менеджменту  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-948.html” 19.4.
Сутність політичного прогнозування  

Тема 20. Політична думка Стародавнього світу та Середньовіччя  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-950.html” 20.1.
Політична думка стародавнього Сходу  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-951.html” 20.2.
Політична думка стародавнього Заходу  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-952.html” 20.3.
Політичні ідеї та вчення періоду Раннього Християнства та Середньовіччя
 

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-953.html” 20.4.
Політична думка Нового часу  

Тема 21. Політичні ідеї Нового та Новітнього часу  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-955.html” 21.1.
Політична думка епохи Відродження  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-956.html” 21.2.
Світська політична думка Нового часу  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-957.html” 21.3.
Утвердження політології як науки протягом ХХ ст.  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-958.html” 21.4.
Основні національні школи й проблемні підходи сучасної західної
політології  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-959.html” Тема 22.
Зародження і розвиток політичної думки в Україні  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-960.html” 22.1.
Політична думка Київської Русі  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-961.html” 22.2.
Українська політична думка від періоду феодальної роздробленості та
козацько-гетьманської доби  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-962.html” 22.3.
Українська політична думка XIX ст.  

HYPERLINK “http://www.info-library.com.ua/books-text-963.html” 22.4
Українська політична думка першої половини XX ст.

Тема 1. Політологія як наука і навчальна дисципліна

1.1. Політологія в системі суспільних наук

Політологія як наука вивчає політичне життя суспільства в його
різноманітних виявах, заглиблюючись у таємниці політики і влади,
закономірності діяльності політичної еліти, партій, лідерів, соціальних
верств і народних мас. Вона сприяє виробленню світоглядних і ціннісних
настанов, вмінню пов?язувати політичні знання із суспільно-політичною
практикою.

Народження політології зумовлене, насамперед, суспільними потребами в
розробленні технологій управління і методик впливу на суспільну
свідомість, у теоретичному обґрунтуванні цілей внутрішньої та зовнішньої
політики, в оптимізації управлінських рішень за умов розширення обсягів
діяльності та владних повноважень держави.

Політичне життя є об?єктом вивчення багатьох суспільних наук, поза як у
суспільстві кожна подія і кожен факт мають політичне забарвлення.
Торкаючись інтересів людей, вони можуть бути відповідно інтерпретовані
або мати політичні наслідки. З цієї точки зору суспільство в цілому є
політичним. Як зауважив французький політолог Ж. Бюрдо, «реальність
нейтральна, політичною ж є свідомість». Певна специфіка політики, а
також і те, що всі види людської діяльності, усі суспільні явища
пов?язані з політикою, зумовлюють політичний аспект усіх суспільних
наук. Водночас є науки, основне завдання яких — дослідження політичного
життя. Провідною серед них є політологія, яка являє собою галузь
наукового знання, що вивчає політику, закономірності функціонування і
розвитку політичної сфери суспільства та політичного життя в контексті
виборювання, утримання контролю, реалізації та функціонування політичної
влади в суспільстві.

Політологія (грец. politika — державні й суспільні справи, logos —
слово, поняття, вчення) — наука, об?єктом якої є політика і її відносини
з особистістю та суспільством.

Як відносно самостійна галузь знань вона сягає своїми витоками сивої
давнини. Її розвиток тісно пов?язаний з розвитком філософських знань.
Оскільки політика була інтегрована в суспільне буття, філософія як
універсальна наука супроводжувала людину все життя, здійснюючи пошук
оптимального політичного ладу. Знання про політику, які сформувала
антична філософська думка, стали основою політичної філософії наступних
епох.

Античні мислителі започаткували вивчення політичної мови і політичного
ораторства (Платон), дослідили такі політичні, соціальні, моральні
цінності, як свобода, право, справедливість, добро та ін. У новітні часи
розвивались узагальнюючі, універсальні концепції політики і влади, які
отримали політичне, гуманістичне, фундаментально-соціологічне та
економічне обґрунтування.

Розвиток соціально-орієнтованого філософського знання триває дві з
половиною тисячі років, однак ще на початку XX ст. статус політичної
філософії, як і політології, не був остаточно визначений. Упродовж XX
століття поняття політичної філософії та політології цілком прижилися, а
в 50—60-х роках настав «бум» політико-філософських та політологічних
досліджень.

Політична філософія разом з іншими філософськими дисциплінами досліджує
сутнісні засади політики в різноманітних виявах, її причини і наслідки,
прагне їх виявити, усвідомити, пояснити. Філософія озброює політологію
світоглядом, загальними методами пізнання й теорією мислення, розумінням
змісту і соціальної зумовленості політичних явищ, досліджує загальні
закони історичного розвитку та форми їх реалізації у діяльності людей,
вивчає суспільство як цілісну систему. Створюючи загальну картину світу,
філософія дає поштовх до предметних висновків у сфері науки про
політику, які конкретизуються в політичній філософії.

У пізнанні політичного життя істотна роль належить політичній історії
(вивчення і фіксація політичного життя, особливостей його функціонування
та розвитку в окремих країнах, з?ясування причинних зв?язків політичних
явищ та ін.). Відомі французькі політологи Ж.-П. Кот і Ж. Муньє
називають політичну теорію «кровною дочкою історії та права». Для
розуміння сутності й функціонального призначення політичних явищ,
інститутів важливо знати історію світових політичних вчень, яка
досліджує виникнення і розвиток теоретичних знань про політику, владу,
державу, право, демократію, генезис політичних категорій, їхній вплив на
політичне життя. Історія сприяє використанню генетичних і
функціонально-генетичних пояснень під час дослідження політичних подій
та явищ, а це важливо для політології.

Особливого значення у вивченні політичного життя суспільства набуває
політична економія, оскільки без неї не можна зрозуміти природи
соціальних суб?єктів, громадянського суспільства. До того ж розвиток
різних форм власності, який веде до подальшої диференціації соціальних і
політичних інтересів у суспільстві, істотно впливає на характер
політичної діяльності, формування наукових уявлень про неї. Предметом
аналізу економії є процеси виробництва, розподілу та обміну матеріальних
благ. Ці процеси розглядаються в контексті втручання держави до
економічної сфери суспільства (реалізацією економічної, суспільної,
соціальної політики).

Соціологія політики як суспільна наука вивчає соціальні інститути,
організації як засоби діяльності соціальних суб?єктів, а отже,
закономірно, що політологія використовує результати й методи
соціологічного пізнання, характеристики різних соціальних груп.
Соціологія постачає науці про політику дані стосовно функціонування
суспільства як цілого, а також груп, які входять до нього, і суспільних
(політичних) відносин між ними. Надзвичайно важливими є методологічні
розробки соціології, що стосуються емпіричних досліджень і насамперед
опитувань громадської думки.

У вивченні політичного життя суспільства важлива роль належить юридичній
науці як системі знань про державу і право, про об?єктивні
закономірності їх виникнення і розвитку. Юридична наука розробила
понятійний апарат, який активно використовує політологія (держава,
демократія, державна влада, право, законність, політичний режим тощо),
оскільки рівень розвитку правових норм регуляції суспільного життя є
водночас і показником якісного стану розвитку суспільства. За правовими
актами минулих епох можна досліджувати характер суспільно-політичних
відносин, соціальних настанов і т. ін.

Політична психологія досліджує соціально-психологічні компоненти
політичного життя суспільства, що формуються на рівні політичної
свідомості націй, станів, соціальних груп, урядів, окремих особистостей.
Особливого значення набувають ці дослідження під час вивчення
громадської думки, політичної соціалізації, конфліктів, електоральної
поведінки і т. ін.

Політична географія вивчає територіальні аспекти політичного життя
суспільства, що розглядається як сукупність багатьох явищ, процесів,
суспільних інститутів.

Політична антропологія (етнодержавознавство), яка своїм предметом мала
інститути управління та їх практичні функції в етнічних співтовариствах,
зокрема у примітивних суспільствах і таких, що розвиваються. Завдяки
таким дослідженням стає можливим порівнювати різні політичні системи,
виокремлюючи етнічні чинники, які визначають політичну поведінку людей.

Формальні науки не вносять до політології предметного змісту, проте,
такі науки, як теорія систем, кібернетика, статистика, логіка,
методологія дають політології форму, кількісне вимірювання і т. ін. Вони
сприяють цілісному і динамічному розумінню явищ, аналізу умов, а також
процесів втілення ідей і концепцій у практику (праксеологія)

Практично всі суспільні науки подають матеріал для аналізу політичних
подій і явищ, усебічно висвітлюють різноманітні аспекти політичного
життя суспільства, даючи політології свій інструментарій і результати
досліджень. Останнім часом наука про політику перетинається також з
науками природничими (біологією, екологією та ін.), що розширює сферу
застосування як зазначених наук, так і політології.

Незважаючи на те, що науки про суспільство висвітлюють різні аспекти
політичного життя, демократичний суспільний розвиток виявив потребу в
науці, яка б критично осмислювала існуючі політичні системи, режими,
механізми реалізації політичної влади, участь соціальних спільнот у
політичному процесі, політичні ситуації тощо. За тоталітарного режиму,
коли роль суспільних наук зводилася здебільшого до коментування і
виправдання існуючих порядків, не було необхідності в розвитку
політології. Істотним чинником активізації став вихід мільйонів людей на
арену політичного життя, зростання взаємозалежності й суперечливості
сучасного суспільства, становлення молодих незалежних держав. За цих
умов посилюється взаємодія політичних процесів і політичних систем
різних країн, що дає змогу бачити не тільки їх відмінність, а й
схожість.

Політична наука розвивається в тісному зв?язку з іншими соціальними
науками і залишиться творчою галуззю знання лише у тому випадку, якщо
збереже таку відкритість у майбутньому.

І хоча в кожній країні політологія, поряд із іншими суспільними науками,
“прив?язана” до національної специфіки, проте буде штучним
протиставлення світовому вченню про політику виділення окремої науки –
української політології, адже це свідоме відокремлення від світового
політичного процесу.

1.2. Об’єкт і предмет політології

Згідно із вище викладеним розумінням політичної науки, основним об?єктом
дослідження політології є політична сфера, яку вивчають і аналізують у
поєднанні з особливостями її функціонування і розвитку та зв?язками з
економічною, соціальною й духовною сферами суспільства.

Отож, об?єктом політології є все те, що відноситься до прояву
політичного:

– політична сфера, особливості її функціонування і розвитку;

– політична дійсність, політичне життя особи й суспільства, політичні
відносини;

– політичні ідеї, теорії і доктрини, проблеми, події, прогнози,
технології політичних процесів.

Щодо визначення предмета політології існують різні погляди. Деякі
зарубіжні вчені визначають політологію як науку «про авторитетну,
легітимізовану, консенсусну владу», тобто владу, що має підтримку
суспільства, сприймається ним як обов?язкова, хоч і спирається на
примус.

В американській енциклопедії політологію визначено як науку про характер
і функції держави й уряду, через які держава здійснює владу.

Вчені з пострадянських країн також по-різному визначають політологію: як
науку про систему закономірних взаємозв?язків соціальних суб?єктів з
політичною владою, боротьбу за політичну владу; як сутність, форми й
методи політичного владарювання; політичну культуру тощо.

Деякі політологи предметом політології вважають вивчення політичних
систем як сукупності владних інститутів, а також політичної влади як
основи функціонування й розвитку політичних систем. Так, російські
політологи Ф. Бурлацький і Г. Шахназаров вважають, що в центрі уваги
політології перебувають проблеми політичної влади, її природи і
сутності, змісту та механізму здійснення.

Однак, на відміну від інших наук, що досліджують ці проблеми,
політологія вивчає спосіб організації та здійснення влади. Такий підхід
звужує предметне поле політології.

На думку російського політолога В. Мшвенієрадзе, предметом політичної
науки є вивчення об?єктивних закономірностей світового політичного
процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав;
відносини між класами, державами, націями, де головне завдання полягає в
тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу; способи управління
соціально-політичними процесами. Політична наука аналізує структуру
державної влади, функціонування політичних інститутів, їх відносини з
політичними ідеями і теоріями в різних політичних системах, політичну
культуру, взаємозв?язок політики з економікою, з іншими формами
суспільної свідомості та діяльності.

Останнім часом значного поширення набув системний підхід до визначення
предметного поля політології. Згідно з ним її метою є дослідження
тенденцій і законів структури, функціонування та розвитку політичного
життя соціальних спільнот, залучення їх до діяльності з реалізації
політичної влади та політичних інтересів (Ю. Шпак, Ж. Тощенко, В.
Бабкін). Виходячи з цього, предметом політології, як раціонального
відображення політики, є закономірності політичного життя в усіх його
виявах: зміст, структура і функції, місце і роль політичної системи в
його розвитку та функціонуванні, у здійсненні політичної влади.

Загалом сукупність проблем, досліджуваних політологією, можна поділити
на три великих розділи:

1. Соціально-філософське та ідейно-теоретичне підґрунтя політики,
системоорганізуючі ознаки й характеристики політичної системи, політичні
парадигми, що відповідають конкретно-історичному періоду.

2. Політичні системи та політичні культури, політичні режими, їх
порівняльні характеристики, еволюція світових політико-ідеологічних
доктрин.

3. Політичні інститути, політичні процеси, політична діяльність і
політична поведінка.

Предметом політології є певна система знань про політичний об?єкт, а
саме:

·        історико-політичні вчення;

·        закономірності становлення, функціонування, зміна політичної
влади;

·        джерела, рушійні сили політичного життя суспільства;

·        сутність, природа, тенденції розвитку, механізми прояву
політичного;

·        конкретні прояви, процеси, відносини політичної дійсності, які
вивчаються політологами;

·        політичні інститути (конституції, центральний уряд,
регіональне, місцеве управління, адміністрація та ін.);

·        політичні партії, групи об?єднання, участь громадян в політиці,
громадська думка;

·        міжнародні відносини.

Сюди відносять також такі феномени, як: політична культура, ідеологія,
політичні еліти, політичні партії та громадсько-політичні організації,
рухи, владні відносини, держава, політична система, політична
діяльність, політична поведінка, політичне лідерство, громадська думка й
засоби масової інформації в політичному процесі, конфліктологія,
етнодержавознавство тощо.

1.3. Структура та функції політології

Структура політології як науки охоплює:

1. Загальну політологію, що вивчає історію і теорію політики, виробляє
загальні теоретичні й методологічні основи її пізнання.

2. Теорію політичних систем та їх елементів, механізмів функціонування
політичної влади, що досліджує проблеми утворення й функціонування
держав, партій, суспільно-політичних організацій, політичних режимів
шляхом вивчення конституційних та адміністративних питань, економічних
та соціальних функцій управління, аналізу політичних інститутів,
відносин між суб?єктами політики, політичної культури та комунікації і
т. ін.

3. Теорію соціального управління, що вивчає форми й методи управління
соціально-політичними, соціально-економічними, адміністративно-правовими
та соціально-психологічними процесами, досліджує проблеми участі в
політиці.

4. Теорію політичної ідеології, що досліджує роль і функції ідеології в
системі політичної влади, історію та розвиток політичних теорій,
концепцій, доктрин, особливості їх реалізації та існування в різних
суспільствах.

5. Теорію міжнародних відносин, предметом якої є система міжнародних
відносин, проблеми національної та світової політики, мирного
співіснування держав з різним соціальним устроєм. Її складовими є
геополітика, зовнішня політика, міжнародне право, діяльність міжнародних
і міждержавних організацій.

6. Практичну політологію, яка здійснює прикладні та порівняльні
дослідження в контексті конкретних політичних технологій, специфіку
політичного маркетингу та менеджменту в різних суспільно-історичних
умовах, проблеми прийняття оптимальних управлінських рішень та
ефективності їх реалізації.

Структура політології має свою внутрішню логіку й охоплює теоретичні та
практичні основи: знання про закономірності функціонування й розвитку
політичної діяльності в межах політичних відносин; знання про політичну
систему як механізм організації та здійснення влади, про теорію
міжнародної політики. На думку Ф. Бурлацького й Г. Шахназарова,
структуру політології становлять: теорія політики і політичних систем,
міжнародні відносини і світова політика, управління соціальними
процесами, політична ідеологія, історія політичних учень.

До спеціальних політичних наук відносять політичну географію, політичну
психологію, політичну історію, політичну антропологію, політичну
семантику, політичну етнографію та ін.

Власне політична наука і політологія як навчальна дисципліна мають
суттєві відмінності. Політична наука як самостійна сфера знань виникає
на рубежі Середньовіччя та Нового часу, коли мислителі почали пояснювати
політичні процеси за допомогою “земних”, а не релігійно-міфологічних
аргументів. Основи наукової політичної теорії закладають Н. Макіавеллі,
Ж. Боден, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш-Л.Монтеск?є, Дж. Віко та ін. У цей час
спеціальна галузь знань про політику іменується по-різному – політичне
мистецтво, політичне вчення тощо. Політична наука охоплює всю сукупність
знань з цього предмета.

Політологія як самостійна навчальна дисципліна почала формуватися в
другій половині XIX ст. Процес остаточного її становлення завершився на
Міжнародному колоквіумі з політичних наук ( Париж, 1948 p.), який був
організований ЮНЕСКО, і де було визначено зміст предмета цієї науки та
рекомендовано включити курс політології для вивчення в системі вищої
освіти як загальнообов?язкової дисципліни, а також створено Міжнародну
асоціацію політичної науки, метою якої є інтеграція дослідницьких зусиль
вчених різних країн, обмін інформацією та підвищення практичної
ефективності рекомендацій політичної науки. Отже, як навчальна
дисципліна політологія вивчає частину загальнотеоретичного й прикладного
матеріалу і дає знання про:

·        об?єкт, предмет та функції політології;

·        розвиток світової та вітчизняної політичної думки;

·        динаміку розвитку політичного життя;

·        політичні процеси, події та проблеми;

·        взаємодію політичних інтересів, відносин і діяльності;

·        розвиток політичних інститутів, норм, свідомості та політичної
культури;

·        об?єкти та суб?єкти політичних процесів;

·        роль людини в політичному житті сучасного світу;

·        теорію влади та владних відносин;

·        політичну систему суспільства; електоральну поведінку;

·        роль і місце демократії в політичному житті суспільства як
способу й умови діалогу, гласного обговорення проблем, взаємного
врахування суперечливих інтересів, претензій і переконань суб?єктів
політичного процесу;

·        світовий політичний процес.

Усю сукупність проблем, які вивчає політологія, можна згрупувати у такі
розділи:

·        Вступ у політологію.

·        Історія політичних вчень.

·        Теоретична і практична політологія.

Поділ політології на теоретичну і практичну(прикладну), який набув
широкого вжитку в науці, є доволі штучним, оскільки власне політична
наука має яскравий практичний характер, що і визначає її провідні
позиції серед суспільних наук.

Краще зрозуміти прикладний характер науки про політику допоможе
з?ясування основних функцій політології у суспільстві:

1. Теоретико-пізнавальна (тлумачення, інтерпритації), яка передбачає
вивчення, систематизацію, тлумачення, аналіз, узагальнення й оцінку
політичних явищ. Теоретичні знання є найбільш досконалою формою
обґрунтування практичної політичної діяльності.

2. Методологічна (інструментальна, технологічна), яка охоплює способи,
методи й принципи теоретичного дослідження політики і практичної
реалізації надбаних знань.

3. Світоглядна, яка зумовлює утвердження цінностей, ідеалів, норм
цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних
суб?єктів, що сприяє досягненню певного консенсусу в суспільстві,
оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Вивчення політології
дає змогу зрозуміти, чиї інтереси представляють певні партії, суспільні
групи, їхні лідери та державні структури. Ця функція впливає на вміння
оцінювати політичні події у зв?язку з конкретними історичними умовами.

4. Описова (дескриптивна), яка досліджує політичну реальність,
зіставляючи її з уже існуючими соціально-політичними стандартами і є
своєрідним відображенням дійсності.

5. Виховна (освітня), реалізуючи яку найважливіші надбання політичної
теорії й практики стають доступними широкому загалу, роблять участь
народних мас у політиці свідомою і ефективною.

6. Прогностична (передбачення) функція. Полягає в передбаченні шляхів
розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Це
необхідно для вироблення механізму раціональної організації політичних
процесів, урахування ресурсів політичної влади, особливо таких її
компонентів і форм, як авторитет, контроль, вплив, примус тощо. У
нинішніх умовах зростає роль прогнозування політичної поведінки
соціальних суб?єктів у різних регіонах країни, наслідків здійснюваних
політичних акцій. Процес прогнозування спирається на пізнання
об?єктивних законів суспільно-політичного розвитку, політичних
інтересів, потреб, стимулів. При цьому беруться до уваги співвідношення
політичних сил у суспільстві, їх взаємодія, стан політичної свідомості й
культури, національні традиції. Її результатом є гіпотези – прогнози, що
спираються на з?ясування тенденцій розвитку даного політичного явища та
загальні закономірності соціального процесу.

7. Інтегруюча (ідеологічна, програмова) функція. Виявляється у сфері
політичної свідомості й політичної поведінки. Важливим компонентом у
реалізації цієї функції є ідеологія, що охоплює політичні цінності,
соціально-політичні ідеали, через які політична наука впливає на
політичні процеси, сприяє розвитку політичної соціалізації, політичної
культури, національної самосвідомості. Вона спрямована на розробку
стратегії та напрямків розвитку суспільства, його політичних інститутів,
суспільних структур і політичних процесів.

8. Прикладна (управлінська) функція. Передбачає вироблення практичних
рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань,
раціональної організації політичних процесів. Вона забезпечує вивчення
ефективності політичних рішень, стану .суспільної думки, ставлення
громадськості до політичних структур, інститутів і норм. Орієнтована на
безпосереднє вирішення проблем, пов?язаних з формуванням знань про
принципи й методи практичного регулювання політичних процесів і
виконання конкретних завдань.

Політика за своєю природою – діяльнісна, тому всі функції політології,
їх якість можна виявити і визначити лише виходячи з характеру політичної
діяльності суб?єктів Політологія сприяє виробленню правильних орієнтирів
у бурхливих політичних потоках, досягненню розумного компромісу між
загальнолюдськими, регіонально-національними, локально-груповими та
особистими інтересами, запобіганню дезінтеграції суспільства. У цьому
реалізується роль політології, яка надає політиці якостей науки і
мистецтва.

Отже, політологія як наука і як навчальна дисципліна має загальний
характер, свій предмет, універсальні та специфічні закони розвитку та
виконує ряд важливих функцій.

1.4. Методологія політології

Політологія, як і будь-яка наука, має загальні й специфічні методи
дослідження, прийоми, підходи. Зарубіжна політологія застосовує
нормативно-онтологічний і емпірико-аналітичний підходи до аналізу
політичних явищ. Політика оголошується «сферою вибору, а не
необхідності». Поряд із цим застосовуються психологічні та інституційні
підходи. Поширений біхевіористський метод, пов?язаний з вивченням
політичної поведінки особи і соціальних груп, перевіркою цих досліджень
досвідом.

Важливим засобом у методологічному арсеналі політології є діалектичний
метод. Останнім часом поряд з діалектичним методом у політологічних
дослідженнях набуває поширення синергетичний метод (грец. sinergetikos —
спільний, узгоджено діючий), який передбачає багатоваріантність,
альтернативність вибору шляхів суспільно-політичного розвитку.

Метод – це спосіб, шлях дослідження або пізнання, підхід, інструмент,
яким користується певна наука для дослідження закономірностей і
категорій, що становлять її предмет. У залежності від конкретної мети,
виділяють різні методи політичних досліджень:

1. Історичний. Полягає у вивченні політичних процесів, явищ, політичних
систем в історичному плані з точки зору їх історичного взаємозв?язку та
розвитку.

2. Соціологічний. Передбачає з?ясування впливу на політичну систему
економічних відносин, соціальної структури, ідеології і культури.

3. Інституціональний. Вивчення інститутів, за допомогою яких
здійснюється політична діяльність (держави, партій, рухів, об?єднань
громадян тощо.)

4. Емпіричний (прикладний). Досліджує політичну дійсність шляхом
використання статистики, насамперед електоральної, спостереження
політичних подій, експерименту, сфокусованого групового інтерв?ю,
аналізу документів, анкетування і т.д.

5. Системний. Забезпечує цілісне сприйняття об?єкта дослідження і
всебічний аналіз зв?язків між окремими його елементами в межах цілого.
Розглядає політику як цілісну, складно організовану систему, як
саморегульований механізм.

6. Структурно-функціональний. Передбачає розчленування політичного явища
на складові частини з подальшим аналізом вивчення їх ролі для
суспільства, соціальних змін індивідів. Аналіз взаємозв?язків між рівнем
економічного розвитку і політичним устроєм, між ступенем урбанізації
населення та його політичною активністю, між кількістю партій і їх
впливом на виборчу систему.

7. Соціально-психологічний (біхевіористський). Орієнтує на вивчення
поведінки груп, класів, мас і особистостей, що виконують будь-яку
політичну діяльність, спрямовану на досягнення тієї чи іншої політичної
мети. Орієнтує на вивчення суб?єктивних механізмів, психологічних
мотивацій політичної поведінки. Передбачає застосування в політиці
методів, які використовуються в природничих науках, а також у
соціології.

8. Політичного моделювання. Припускає оперативну оцінку передбачуваного
розвитку політичних подій, на основі яких можна прийняти ефективні
рішення.

9. Порівняльний. Передбачає співставлення однотипних політичних явищ,
наприклад політичних систем, партій, електоратів, з метою виявлення їх
загальних рис і специфіки, винайдення найбільш ефективних форм
політичної організації чи оптимальних шляхів вирішення завдання.

10. Антропологічний. Вивчення зумовленості політики не соціальними
чинниками, а природою людського роду у виявленні біологічних та інших
чинників поведінки.

11. Нормативно-ціннісний. Орієнтує на розробку ідеалу політичного
устрою, в основі якого – загальне благо, справедливість, повага людської
гідності, а також визначає шляхи його практичного втілення. Дозволяє
виявити значення для суспільства конкретних політичних процесів, їх ролі
у здійсненні загальних й індивідуальних інтересів людей, осіб.

Окрім вищезгаданих загальнофілософських методів дослідження політичних
об?єктів, політологи у своїх дослідженнях використовують такі
загальнонаукові методи як:

·        аналіз і синтез;

·        індукція і дедукція;

·        моделювання;

·        формалізація;

·        ідеалізація;

·        узагальнення та ін.

У вивченні політичних процесів застосовують такі основні методологічні
принципи: об?єктивність, історизм і соціальний підхід.

1. Принцип об?єктивності. Орієнтує на вивчення об?єктивних
закономірностей, які визначають процеси політичного розвитку. Кожне
явище розглядають як багатогранне й суперечливе. Об?єктивність наукових
висновків базується на доказовості наукових фактів.

2. Принцип історизму. Передбачає розгляд фактів і політичних явищ у
конкретно-історичних обставинах, у взаємозв?язку та взаємозумовленості,
з урахуванням розстановки та політичної орієнтації соціальних,
національних груп, верств, громадських організацій. Оцінюючи політичні
системи, важливо брати до уваги генезис, зміст їх компонентів, еволюцію
і тенденції розвитку.

3. Принцип соціального підходу. Застосовується для подолання вульгарного
соціологізму, міфологізації політичної реальності, протиставлення
загальнолюдських, національних і класових ідеалів та цінностей.
Соціальний підхід має особливо важливе значення, коли оцінюють програми,
реальну політичну діяльність партій, лідерів, їх роль у політичному
розвитку суспільства. При цьому беруть до уваги характер соціальних і
класових інтересів, співвідношення соціально-класових сил у політичній
боротьбі. Соціальний аналіз дає змогу зіставити класові інтереси із
загальнолюдськими, оцінити вплив класових сил і партій на розвиток
політичних процесів, їх відповідність інтересам народу й світового
співтовариства в цілому.

На сучасному етапі політологія пішла шляхом використання синергетики,
об?єднання методологічних підходів, одночасного використання різних
методів дослідження.

5. Закони і категорії політології

Закони і категорії політології, як і будь-якої суспільствознавчої
дисципліни, є науковими узагальненнями. Закономірне в політичному житті
виявляється через діяльність суб?єктів політики та їх взаємодію. Закони
політології виражають суть політичних явищ та суттєвий, необхідний,
об?єктивний і регулярний зв?язок між ними. Закони політології :

·        Закони структури. Визначають спосіб організації політичних
систем, їх внутрішню визначеність і взаємообумовленість

·        Закони функціонування. Це суттєві необхідні зразки взаємодії
між політичними суб?єктами в процесі їх зміни в часі.

·        Закони розвитку. Це закони переходу від одного порядку
взаємовідносин в системі до іншого, від одного стану структури до
іншого.

Категорії політології в узагальненій формі виражають основний зміст та
ознаки політичних явищ і виступають результатом пізнання політичної
сфери соціального життя. Зміст об?єкта й предмета політології знаходить
відображення в системі категорій і понять.

Категорії політології:

Політика, політичні інтереси, політичні цінності, політична боротьба,
політична влада, політичний режим, політична демократія, свобода,
політична свідомість, політична ідеологія, політична культура, державний
лад, політичний інститут, держава, політична система, політична
організація, суб?єкт політики, політичні відносини, політична думка,
політична діяльність, політичне рішення, політичний процес, політичний
конфлікт, політичне лідерство, політична соціалізація та ін.

Крім того, в політології широко використовуються поняття і категорії
суміжних з нею наукових дисциплін.

Отже, в сучасній світовій політичній науці виокремлюють загальні функції
політики, які виступають у цивілізованому суспільстві на перше місце
(підтримка суспільного порядку, гарантії свободи й гідності громадян,
уникнення конфліктів, забезпечення соціальної злагоди). Це зумовлює мету
й завдання політичної освіти як складової формування політичної
свідомості та культури громадян, їх ціннісних орієнтацій та настанов.
Політична освіта спрямована на надання політиці гуманістичного
характеру, отримання виявів у політичній діяльності егоцентричності,
нетерпимості, ідеологізації, раціоналізму. Розв?язанню цих завдань і
покликана сприяти сучасна політична наука.

Тема 2. Політика як суспільне явище

2.1. Сутність та різновиди політики

Об?єктом дослідження політології є політика — явище надзвичайно складне.
За демократизації, гуманізації та індивідуалізації суспільного життя
основним завданням політики має стати підвищення її ефективності й
відповідальності.

Походження поняття «політика» здебільшого пов?язують із назвою
однойменної праці давньогрецького мислителя Аристотеля, в якій він
розглядав основи організації та діяльності держави, політичної влади.

Як відносно самостійна сфера суспільного життя, політика виникла
водночас із соціальною, етнічною та релігійною диференціацією
суспільства. Покликали її до життя ускладнення механізмів матеріального
виробництва, культурний прогрес, зростання соціальної мобільності
суспільства. Внаслідок цих об?єктивних процесів виокремилися групи людей
з підвищеною конфліктністю, непримиренністю. Постала нагальна потреба в
соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових,
суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження
цілісності суспільства. Тому політика заявила про себе як мистецтво
суспільного існування, необхідний чинник збереження цілісності
диференційованого суспільства.

Вислів У.Черчіля: “Навіть тоді, коли ми не цікавимося політикою,
політика цікавиться нами”.

Дуже поширеною на Заході є думка про те, що політика, держава та уряд –
це механізм за допомогою якого вільні громадяни прагнуть задовольнити
власні цілі та інтереси.

«Політика» є одним з найбільш неоднозначних термінів. Це виявляється
насамперед у повсякденному житті, коли політикою називають будь-яку
цілеспрямовану діяльність: мистецтво управління суспільством, громадську
активність, сферу задоволення амбіційних і користолюбних прагнень людей
тощо.

Узагалі існують два основні підходи до тлумачення терміна “політика”: з
одного боку, це заняття малодостойне й цинічне, з іншого –
високоморальне й творче, притаманне “справжнім аристократам духу”, як
говорили древні.

Сучасні традиції вживання терміна “політика” започатковані античним
(давньогрецьким) розумінням політики як вельми благородної справи –
мистецтва державного управління, покликаного об?єднати суспільство
навколо вищої його мети.

Неоднозначність побутових уявлень про політику пов?язана зі складністю й
багатогранністю її виявів. Саме тому побутують різні наукові тлумачення,
в яких політика постає як:

– одна зі сфер життєдіяльності суспільства;

– сфера виявлення інтересів соціальних груп, їх зіткнення і
протиборства;

– спосіб певної субординації цих інтересів, підпорядкування їх найвищому
началу, більш значущому і обов’язковому;

– рух соціальних груп, спільнот, які прагнуть здійснити свої інтереси
через загальний інтерес, що набуває примусової форми для решти
суспільства;

– чинник становлення людини як вільної, унікальної і неповторної.

– система певних суспільних відносин, взаємодія класів, націй, держав
між собою і з владою;

– сукупність дій, заходів, установ, за допомогою яких узгоджуються
інтереси різних верств населення;

– прагнення здобуття і використання державної влади, цілеспрямованого
впливу на неї;

– участь у справах держави, у визначенні форм, завдань, змісту її
діяльності;

– наміри, мета і способи дій правлячої еліти та її оточення;

– прояви хитрощів, обережності, таємничості, ухилянь, обачності.

Розглядаючи політику як сферу людської діяльності, можна тлумачити її
трьома способами:

1. Політика як діяльність на етичних засадах.

Ця традиція започаткована Арістотелем, який вважав, що кожна спільнота
створюється з певною метою. Означена мета повинна перевищувати всі
індивідуальні блага окремих людей. Цією метою є справедливість або
найвище благо для всіх. Виходячи з такого розуміння домінантною рисою
політики має бути мудрість, яка полягає в умінні вибирати засоби для
реалізації моральної мети.

2. Політика як засіб досягнення егоїстичних цілей.

Характеризується як цинічне розуміння політики, яке проявляється в
наступному: “мистецтво можливого”, “після нас хоч потоп”, виправдання
збройної боротьби за “життєвий простір” та ін. Проте, таке розуміння
політики, де мета виправдовує будь-які засоби, не належить до
визначальних традицій західної політичної культури, яку започаткували ще
за часів античності.

3. Ціннісно-нейтральне розуміння політики.

Проявляється в раціональному, аналітичному тлумаченні політики як сфери
діяльності, яка регулюється правовими, соціальними та психологічними
нормами, які різняться в залежності від того чи іншого суспільства.

Перелічені варіанти інтерпретації політики не вичерпують
багатоманітності її визначень, а лише відображають найважливіші з них.
Узагальнюючи вищезазначені іпостасі політики, можна запропонувати її
наступне визначення.

Політика — одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства,
взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації
влади задля здійснення своїх суспільно значущих інтересів і потреб,
вироблення обов?язкових для всього суспільства рішень.

Функціонування політики розмежовують за різними критеріями:

1. За сферами суспільного життя:

·        економічна;

·        соціальна;

·        культурна;

·        національна;

·        військова тощо.

2. За орієнтацією:

·        внутрішня;

·        зовнішня.

3. За масштабами:

·        міжнародна,

·        світова,

·        локальна,

·        регіональна.

4. За носіями й суб?єктами:

·        політика держави;

·        партії;

·        руху;

·        особи.

5. За терміном дії:

·        короткострокова;

·        середньострокова;

·        довгострокова.

2.2. Структура і функції політики

Політика має складну структуру. Найчастіше виокремлюють у ній три
головні елементи:

1. Політичний інтерес (внутрішнє, мотиваційне джерело політичної
поведінки).

2. Політичні відносини та політична діяльність (відображають стійкий
характер взаємодії суспільних груп між собою та з інститутами влади).

3. Політична свідомість (свідчить про принципову залежність політичного
життя від свідомого ставлення людей до своїх владно значущих інтересів).

4. Політична організація (характеризує роль інститутів публічної влади
як центрів управління й регулювання суспільних процесів). Охоплює такі
елементи: сукупність органів законодавчої, виконавчої й судової гілок
влади; партійні та громадсько-політичні інститути; групи тиску;
громадські організації та рухи тощо.

У політології виокремлюють (здебільшого на загальнодержавному рівні)
такі функції політики:

– задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства;

– раціоналізація конфліктів і протиріч, спрямування їх у русло
цивілізованого діалогу громадян і держави;

– примус в інтересах окремих верств населення або суспільства загалом;

– інтеграція різних верств населення шляхом підпорядкування їхніх
інтересів інтересам усього суспільства;

– соціалізація особистості (залучення її до складного світу суспільних
відносин);

– забезпечення послідовності та інноваційності (оновлюваності)
соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої людини.

2.3. Об’єкт та суб’єкт політики

В основі різнобічних інтересів соціальних суб?єктів лежать різні
потреби: економічні, соціальні, психологічні тощо. Останні породжують
прагнення реалізувати зазначені потреби використанням політичної влади.
Кожна соціальна група намагається впливати на форми політичної влади,
конкретні напрями й методи її діяльності, аби остання відбивала інтереси
саме цієї групи. Форма впливу може бути або безпосередньою, або через
політичні партії, суспільні організації та рухи.

Зі сказаного випливає: об?єктом політики насамперед є влада. До неї
прагнуть політичні сили, які відбивають інтереси тих чи інших соціальних
груп суспільства.

Але якщо влада є самоціллю для певних політичних суб?єктів, це може
спричинити серйозний конфлікт, оскільки суспільство не здатне нормально
функціонувати, коли не враховуються інтереси інших політичних суб?єктів.

В окремі періоди історії боротьба за владу може виходити на перший план,
однак після цього обов?язково настає період, коли сфера політики стає
набагато ширшою і охоплює процеси функціонування та розвитку влади,
впливу на економічні, соціальні, духовні процеси, що відбуваються в
суспільстві.

Таким чином, констатуємо, що об?єктом політики в різних сферах
суспільства є відносини соціальних груп із питань, життєво важливих для
зазначених груп і суспільства взагалі, а також відносини між ними та
державними інституціями. У першому випадку йдеться про такі поняття, як
власність, влада, морально-етичні норми, у другому — форми й методи
реалізації економічної, суспільної, соціальної політики тощо.

Суб?єктом політики можуть бути особистість, організація або суспільна
група, які здатні творити політику й ініціювати істотні зміни в
політичних відносинах. (Під творенням політики розуміють постійну й
певною мірою самостійну участь у політичному житті відповідно до власних
і суспільних інтересів, вплив на поведінку та стан інших суб?єктів.)

Здатність творити політику характеризують терміном політична
суб?єктність, яка залежить від об?єктивних можливостей діяти (обмежених
структурою політичних сил і рівнем розвитку суб?єкта) і суб?єктивних
можливостей (мотивації, знань, умінь, послідовності дій).

Суб?єктів політики можна класифікувати за розглянутими далі ознаками:

1. Інтересом, який вони прагнуть реалізувати через політичну владу:

– громадянське суспільство загалом;

– соціальні, етнічні та конфесійні групи;

– окремі особистості.

2. Соціально-становою приналежністю:

– стани (робітничий, селянський тощо);

– політичні лідери (еліта) станів.

3. Соціальне професійною приналежністю:

– громадяни, які мають політичні права і не є професійними політиками;

– громадяни, котрі тимчасово професійно здійснюють політичну діяльність
як обрані до представницьких, виконавчих або судових органів влади;

– громадяни, які професійно здійснюють політичну діяльність (теоретичну
чи практичну);

– громадяни, які працюють у державно-адміністративному апараті, що
репрезентує державу.

4. Належністю до організованих етноконфесійних груп:

– етнополітичні об?єднання та рухи (домінуючих етносів чи національних
меншин);

– конфесійно-політичні об?єднання та рухи.

5. Ступенем і мірою організованості:

– державні організації та інституції;

– політичні партії;

– громадсько-політичні організації, об?єднання, рухи;

– політичні блоки, фракції, угруповання.

Велика суспільна група стає суб?єктом політики за умов:

1) міцних внутрішніх зв?язків і єдності;

2) усвідомлення нею власного становища і спільних інтересів, а відтак
відчуття самобутності, співдружності, ідентифікації з групою,
внутрішньої солідарності і т. ін.;

3) організації, тобто координації керівними центрами поведінки та дій
окремих територіальних, галузевих угруповань, течій, вікових, статевих,
професійних та інших категорій.

Марксистська доктрина розглядала суспільне значення діяльності та сфери
впливу індивідів і організації як віддзеркалення певного рівня
самосвідомості й організованості великих суспільних груп, їхньої
інтеграції, зв?язків конкретних людей і колективів з великою суспільною
групою, а також співвідношення сил між різними групами (станами,
верствами, національностями тощо).

В інших концепціях домінує, як правило, погляд, що зосереджується на
особистості. Остання вважається реальним суб?єктом політики, а
колективні форми діяльності та впливу розглядаються як сукупність або
сумарний вектор індивідуальних дій.

У формально інституціональних концепціях вирішальна роль відводиться
політичним організаціям та інститутам — державним органам, партіям,
об?єднанням, еліті, керівним групам. Свідомість суспільних груп тут
розглядається як результат діяльності організацій та їх керівників, а
маси — як об?єкт управління соціальними інститутами.

Отже, на цих підставах можна зробити висновки про нерівносильність
різних суб?єктів політики. Зрештою, це зрозуміло. Надто нерівнозначними
за функціями, роллю та формами участі в політичній діяльності є держави,
народи, стани, партії, рухи, профспілки, політичні лідери та звичайні
громадяни. Крім того, потрібно враховувати роль суб?єктів різного рівня
організаційної ієрархії (соціальних інститутів, великих і малих груп,
індивідів), різний рівень політичної суб?єктності або впливовості сил,
які діють на одному й тому самому рівні. Загальновідомо, що є провідні
суспільні групи, більш і менш впливові стани, рухи, партії, лідери і т.
ін.

2.4. Рівні існування політики

В політології розрізняють три рівні існування політики:

Мегарівень охоплює світовий політичний процес у всіх його взаємозв’язках
і опосередкуваннях, весь геополітичний простір, міждержавні відносини і
міжнародну політичну проблематику. На цьому рівні аналізується
діяльність міжнародних суб’єктів політики та використовуються
загальнофілософські методологічні підходи.

Макрорівень характеризує функціонування політики в
національно-державному та регіональному масштабі. Об’єктом аналізу
стають центральна і місцева влада. На цьому рівні застосовуються
структурно-функціональний, системний, порівняльний, комунікаційний та
інші методи дослідження.

Мікрорівень охоплює окремі організації-партії, профспілки, корпорації
тощо. Це такий рівень аналізу політики, що є максимально наближеним до
місцевого матеріалу, дозволяє проводити конкретні соціологічні
дослідження і процедури: узагальнення статистичних даних, анкетування,
контент-аналіз політичних документів (партійних програм, правових актів
тощо).

2.5. Політика і суспільство

Політика тісно пов?язана з різними сферами суспільного життя:

економікою, мораллю, правом, релігією, культурою, екологією тощо.

Відносини між політикою та економікою, як доводять теоретичні розробки
західних та вітчизняних політологів, слід розглядати не в розрізі
залежності політики від економіки (марксистський підхід), а з огляду на
їхню взаємозалежність і взаємопов?язаність.

У тісних відносинах перебуває політика із суспільною мораллю. Трагічні
сторінки вітчизняної історії XX ст. свідчать: якщо політика нехтує
загальнолюдськими цінностями на користь класових, групових,
корпоративних інтересів, тоді різко деформується суспільна мораль. За
сталінщини, наприклад, нормою вважали доноси, зраду друзів і родичів,
зневажання людської гідності. Поєднання політики із загальнолюдською
мораллю, характерне для демократичних країн, досягається консенсусом,
компромісами, цивілізованим ставленням до опозиції, запереченням
фанатичної жертовності.

Взаємозалежність політики і права має суперечливу природу. З одного
боку, право може бути використаним проти політичних опонентів, стати
знаряддям антидемократичної політики. З іншого — саме право визначає
межі й можливості діяльності як опозиції, так і правлячих кіл,
забезпечує стабільність політичного режиму.

Взаємозв?язок політики та релігії простежується в діяльності громадських
об?єднань, політичних партій, програми яких містять релігійні ідеї або
віровчення. Останнім часом зближення політичних і релігійних позицій,
особливо в поліконфесійних суспільствах, до яких належить і Україна,
відбувається довкола ідеї екуменізму — єднання зусиль усіх конфесій для
досягнення соціальних суспільних і політичних цілей, спрямованих на
консолідацію й забезпечення добробуту суспільства.

Невід?ємним спрямуванням діяльності будь-якої держави є культурна
політика, покликана задовольняти культурні потреби широких мас
населення, сприяти культурному прогресу шляхом цілеспрямованого розвитку
науки, освіти, літератури, мистецтва, засобів масової інформації.

Важливого значення в сучасних умовах набуває екологічна політика —
система заходів, здійснюваних державою з метою збереження довкілля й
захисту природи. Екологічна політика ґрунтується на природоохоронному
законодавстві, рівень якого значною мірою визначає її ефективність.
Важливим напрямом екологічної політики є пошук і впровадження нових
природозберігаючих технологій. Для України серйозними проблемами є
фінансування природоохоронних заходів, відшкодування заподіяних
громадянам збитків тощо. Отже, всі сфери суспільного життя не тільки
активно впливають на політику, а є об?єктами свідомого політичного
керівництва й управління.

За сучасних умов суспільно-політичного розвитку, коли людство винайшло
потужні демократичні регулятори політичних відносин і політичної
діяльності, політика покликана бути засобом регулювання економічних,
соціальних і духовних відносин, орієнтувати розвиток суспільства на
мінімальну конфліктність й максимальну життєздатність суспільних
процесів.

Сучасною політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою
сформовано чіткі засади демократичної політики:

·        оптимальне поєднання класового й загальнолюдського,
універсального й національного;

·        гуманістична спрямованість, подолання технократизму,
насильства, злочинності;

·        демократизм і моральність у здійсненні політики;

·        громадянськість і патріотизм.

Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі
основні чинники:

– конкретно історичні умови розвитку соціуму, геополітичні умови й
географічне розташування держави;

– рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних
справ;

– спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та
правової свідомості;

– етнонаціональний і демографічний чинники суспільного розвитку;

– відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції,
політичним цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й
соціальної справедливості;

– реальна міжнародна ситуація і ставлення до держави світової
громадськості.

Перехід до чесної та гуманної політики є складним і тривалим процесом,
тісно пов?язаним із корінними змінами у свідомості мас. Особливо це
стосується тих країн, які перебувають на стадії переходу від
тоталітаризму до демократії, від закритих до відкритих суспільств.

Тема 3. Політична система: поняття, структура, типологія

3.1. Поняття політичної системи

Різні політичні явища в суспільстві об?єднанні поняттям “політична
система” суспільства. Призначення політичної системи – це забезпечення
інтеграції, розробка та реалізація загальної мети суспільства. Політична
система є центральною проблемою політології.

У науковій літературі побутують різні погляди, як на тлумачення поняття
“політична система” суспільства, так і на сутність цього феномена.
Система — одне з основних понять політології, яке дає змогу скласти
уявлення про суспільство у вигляді його абстрактної, спрощеної моделі чи
окремих елементів. Поняття це запозичили з електроніки й кібернетики
американські вчені Г. Алмонд, Д. Істон, В. Мітчел, вважаючи його
універсальною категорією наукового аналізу, яка охоплює певну кількість
взаємопов?язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні
інтегративні особливості, притаманні саме цій спільноті, дотичних до
вироблення політичних рішень.

Кожна система повинна бути функціональною і, згідно з Т.Парсонсом, має
реалізовувати 4 функції, що служать задоволенню її елементарних потреб:

1. Функція адаптації – установлення зв’язків системи з навколишнім
середовищем, система пристосовується до середовища і обмінюється з ним
ресурсами.

2. Функція ціледосягнення – визначення цілей системи і мобілізація
ресурсів для їх досягнення.

3. Функція інтеграції – підтримання координації взаємовідносин елементів
системи.

4. Функція латентна – зберігання орієнтації суб’єктів системи на її
норми і цінності.

Кожне суспільство є сукупністю підсистем (сфер):

– виробничої,

– соціальної,

– духовної,

– політичної, до якої належать інститути держави і влади.

Усі ці підсистеми наділені властивими лише їм структурою, функціями,
цінностями, нормами, цілями тощо:

– виробнича забезпечує матеріальну основу життя суспільства;

– соціальна і духовна сприяють нормальному функціонуванню різних
соціальних інститутів;

– політична покликана створювати сприятливі умови для ефективної
діяльності всіх ланок суспільної системи, для повної реалізації
інтересів усіх членів суспільства.

Кожна з підсистем може зберігати життєздатність лише за умови, що всі
інші функціонуватимуть бездоганно чи хоча б задовільно.

Політична система суспільства — цілісна, інтегрована сукупність відносин
влади, суб?єктів політики, державних та недержавних соціальних
інститутів, структур і відносин, покликаних виконувати політичні функції
щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот,
суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у
життєдіяльності суспільства.

Основними ознаками політичної системи є:

– взаємозв?язок групи елементів;

– утворення цими елементами певної цілісності;

– внутрішня взаємодія всіх елементів;

– прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;

– здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.

Визначальним компонентом політичної системи є держава. Крім неї, у
політичну систему суспільства входять законодавча, судова, виконавча
системи, центральні, проміжні, місцеві системи управління
(самоуправління), політичні партії, профспілки, асоціації, ініціативні
групи, групи впливу й тиску, соціально-політичні рухи та інші
об?єднання, змістом діяльності яких є політичні процеси.

Від інших систем політичну систему відрізняють:

– забезпечення неперервності, зв?язаності, ієрархічної координації
діяльності різних політичних суб?єктів для досягнення визначених цілей;

– віднайдення механізму вирішення соціальних конфліктів і суперечностей,
гармонізація суспільних відносин;

– сприяння досягненню консенсусу різних суспільних сил щодо основних
цінностей, цілей та напрямів суспільного розвитку.

Аналіз політичної системи надзвичайно важливий для з?ясування
політичного життя суспільства, частиною якого вона є.

Політична система виникла з поділом суспільства на класи та появою
держави. У процесі еволюції державно організованого суспільства вона все
більше ускладнювалася та розгалужувалася. Тому структура, механізм її
функціонування завжди мають конкретно-історичний характер, зумовлені
рівнем економічного, соціального, духовного розвитку суспільства та
іншими чинниками.

Процес становлення політичних систем обумовлений рядом змінних:

– зміною способу виробництва (зміною форм власності тощо);

– зміною в соціально-класовій структурі суспільства;

– політичною поляризацією суспільства (спочатку переважала економічна
поляризація);

– збільшенням чисельності суб’єктів політики;

– зростанням робітничого руху і створенням буржуазних політичних партій,
рухів тощо;

– загально гуманітарним прогресом, пов’язаним з роллю ЗМІ, преси,
мистецтв тощо;

– зростанням ролі ідеології – світської і релігійної;

– глобалізацією проблем, що стоять перед людством.

Політичну систему суспільства досліджували протягом багатьох століть,
починаючи від Аристотеля. Але вагомих результатів було досягнуто лише в
XX ст. після застосування американським теоретиком Д. Істоном методу
системного аналізу (“Політична система”, “Системний аналіз політичного
життя”). Це дало можливість ученим перейти від вивчення фактів до
вироблення загальної теорії, позаяк окремі факти значущі лише в межах
загальних моделей, які сприяють чіткішому уявленню про функціонування
політичних систем. Модель Д. Істона дає змогу уявити становище та умови
дії політичної системи, прогнозувати наслідки схвалених політичних
рішень.

Американський політолог Г. Алмонд (“Порівняльні політичні системи”,
“Порівняльний політичний аналіз”) розглядав політичну систему як набір
ролей, що взаємодіють, або як рольову структуру. Найважливіша функція
політичної системи — вивчення та з?ясування особливостей ситуації.
Моделі функціонування політичної системи розробляли також Т. Парсонс, Г.
Спіро, К. Кулчар та інші західні вчені.

3.2. Структура політичної системи

Аналіз політичної системи дає змогу вивчити її структуру, тобто
внутрішню організацію окремих складових.

Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, що
пов?язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи — політична влада — зосереджена в
державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою
функцією влади є створення внутрішніх, зв?язків системи, врегулювання
конфліктів політичними засобами і регламентація поведінки людини, тобто
можливість впливати на неї з допомогою певних засобів — волі,
авторитету, права, сили. Отже, влада — це елемент, джерело управління,
основа розвитку й функціонування політичних систем.

Структуру політичної системи становлять:

1. Політичні відносини.

2. Політична організація суспільства.

3. Засоби масової інформації.

4. Політичні принципи та норми.

5. Політична свідомість і культура.

Політичні відносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та
здійснення політичної влади. Це —

– міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини;

– вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними
організаціями (державою, партіями, трудовими колективами);

– відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією,
інститутами).

З політичних відносин виростає політична організація суспільства,
охоплюючи його стабільні політичні організації та установи, які
здійснюють політичну владу. Їх поділяють на три види:

– власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні
рухи);

– політизовані організації (народні рухи, профспілки);

– неполітичні організації (об?єднання за інтересами).

Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є
держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою
гілками влади, збройними силами. Будучи головним інститутом політичної
системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його
економічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв?язок між різними
рівнями й гілками державної влади, між державою та громадянським
суспільством здійснюють політичні партії — певні групи людей, яких
єднають спільні цілі та інтереси. Головним призначенням партій є
досягнення державної влади; оволодіння апаратом управління для
реалізації соціальних інтересів, які вони представляють; участь у
розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення
державних лідерів. Поступово розширюється також впливовість трудових
колективів на функціонування політичної організації суспільства. Трудові
колективи створені для виконання виробничих завдань, але за певних умов
вони можуть стати й політичними суб?єктами. Вирішальну роль у
політичному житті суспільства відіграють громадські організації та рухи,
які мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й захист
потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професійних, молодіжних,
творчих та інших добровільних об?єднань має статут із чітко визначеними
завданнями в межах чинних державних законів.

Засоби масової інформації(Мас-медіа). Вони є активним і самостійним
елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах
відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації — це
розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та
поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську
діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики,
пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової
інформації намагаються звільнитися з-під державного й політичного
диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси
певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.

Політичні принципи й норми. Їх призначення полягає у формуванні
політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань
політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах,
законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні
відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення
правлячого режиму.

Політична свідомість і політична культура. Будучи важливими елементами
політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної
практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей,
уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових
нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як
сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя. Політична
культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища,
до головних цілей і змісту політики держави. Значущість політичної
культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння
єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для
підтримки системи влади, політичної системи загалом.

3.3. Функції політичної системи

Всі елементи політичної системи взаємодіють і утворюють політичну
цілісність. Політична система взаємодіє із зовнішнім середовищем
(суспільством), прагне забезпечити стабільність і розвиток цього
середовища. Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється
через функції політичної системи:

1. Регулятивна – виражається в координації поведінки індивідів, груп,
спільнот на основі введення політичних і правових норм, дотримання яких
забезпечується виконавчою та судовою владою.

2. Інтеграційна – вироблення політичного курсу держави та визначення
цілей і завдань розвитку суспільства; організація діяльності суспільства
щодо виконання спільних завдань і програм.

3. Дистрибутивна (розподільницька) – передбачає розподіл системою
матеріальних благ, соціальних статусів і привілеїв інститутам, групам і
індивідам. Окремі соціальні галузі вимагають централізованого
фінансового розподілу: кошти для покриття потреб армії, соціальної сфери
і управління отримуються з економіки через оподаткування.

4. Реагування – відбивається у здатності системи сприймати імпульси, що
надходять з зовнішнього середовища. Вони набувають форми вимог, що
висуваються до влади різними соціальними групами.

5. Легітимізації – діяльність, спрямована на узаконення політичної
системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного
життя, офіційної політики і правових норм.

6. Політичної соціалізації – залучення людини до політичної діяльності
суспільства.

7. Артикуляції інтересів – пред?явлення вимог до осіб, які виробляють
політику.

8. Агрегування інтересів – узагальнення та впорядкування інтересів і
потреб соціальних верств населення.

9. Політичної комунікації – припускає різні форми взаємодії та обміну
інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і
громадянами.

10. Стабілізації – забезпечення стабільності та стійкості розвитку
суспільної системи загалом.

Головним для функціональності системи є забезпечення стану динамічної
рівноваги шляхом адекватної переробки імпульсів.

3.4. Типологія політичних систем

Політичні системи типологізуються за кількома ознаками. Кожна політична
система має свої ознаки й характеристики, форми і типи. Ця практика була
започаткована ще за Платона, який вирізняв монархію, аристократію та
демократію. Розширив класифікацію форм правління Аристотель,
запропонувавши шестичленну систему: монархія — тиранія, аристократія —
олігархія, політія — демократія. Значно пізніше, коли політична система
почала набувати структурних рис, марксизм, спираючись на класові
пріоритети, вивів типологію з соціально-економічних структур
суспільства: рабовласницька, феодальна, буржуазна й соціалістична
системи.

Більш сучасною є типологія за критерієм відповідності переважаючого типу
політичної культури якості політичної системи, запропонована наприкінці
50-х років ХХ ст Г.Алмондом, який виділяє 4 типи політичних систем:

Англо-американський, які характеризуються переважанням в політичній
культурі таких цінностей, як свобода особистості, добробут, соціальна
безпека, економічний лібералізм, світоглядний індивідуалізм тощо.
Характерними рисами цього типу є чіткий розподіл влад, наявність
механізму стримувань і противаг, висока організованість, стабільність.

Континентально-європейський, яка відрізняється фрагментарністю
політичної культури, співіснуванням традиційних і нових культур (ФРН,
Австрія, Швейцарія), нерівномірним розповсюдженням і розвитком окремих
субкультур. У ньому домінують елементи притаманні англо-саксонській
політичній системі, але тут помітнішим є вплив традицій, структур, які
прийшли з доіндустріальної епохи.

До індустріальний і частково індустріальний, які теж мають політичну
культуру змішаного типу, в них вищим є рівень насилля, нечіткий поділ
влади, нижчий рівень інтелекту і раціоналізму в рішеннях і діях.

Тоталітарний, який забороняє політичну самодіяльність, всі соціальні
комунікації знаходяться під контролем держави-партії і домінує
примусовий тип політичної активності.

У сучасній західній політичній науці розрізняють такі типи політичних
систем:

– військові та громадянські;

– консервативні й ті, що трансформуються;

– закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв?язків із
зовнішнім світом);

– завершені й незавершені (основний критерій — наявність усіх
складових);

– мікроскопічні, макроскопічні та глобальні;

– традиційні й модернізовані;

– демократичні, авторитарні й тоталітарні.

Усі типології є умовними. Насправді не існує “чистого” типу політичних
систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих зусиль
людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж політична
система суспільства — своєрідне утворення, особливості якого
визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

3.5. Політична система України

Політична система тісно пов?язана із середовищем, у якому вона
функціонує і розвивається, що зумовлює способи реалізації влади,
сукупність прийомів, засобів і методів здійснення. Україна, як й інші
постсоціалістичні країни, перебуває на етапі трансформації своєї
суспільно-політичної системи. Йдеться про перехід від
авторитарно-тоталітарного суспільно-політичного устрою до демократичної,
соціальної, правової держави, а в майбутньому — до високорозвиненого
громадянського суспільства.

Україна подолала початковий етап перехідного періоду — проголошення
незалежності й набуття атрибутів державності — і перейшла до етапу
розвитку демократичних процесів, політичного та економічного
облаштування, обравши демократичний тип політичної системи суспільства.
Все чіткішими стають контури сучасної, повноцінної та цивілізованої
країни з політичною та економічною визначеністю. Але цей процес
відбувається складно, суперечливо, на тлі перманентних криз у
політичній, економічній, соціальній та духовній сфері.

Політична еліта сучасної України, становлення якої відбулося здебільшого
ще до проголошення незалежності, виявилася неспроможною вирішувати
державні проблеми на рівні загально цивілізованих правил і норм.
Посилюється апатія людей до діяльності владних структур: сподівання на
оптимізацію суспільно-політичного та економічного життя після
парламентських виборів 1998 та 2002 років не виправдалися. Влада в особі
всіх її гілок неухильно втрачає довіру народу. Країна переживає
своєрідний синдром політичної перевтоми. Результати соціологічних
опитувань, проведені в жовтні 1998 p. україно-американським Центром
стратегічних досліджень, свідчать: 48,5% опитаних вважало, що реальна
влада у країні належить кримінальним структурам, мафії, 37,2% —
“приватному капіталу”. І лише 14,6% респондентів стверджували, що влада
належить Президентові, 11,4% — уряду, 9,2% — Верховній Раді, 10,1% —
місцевим органам влади; 78,9% відповіли, що інтереси народу влада не
захищає; 58,5% вважали, що правосуддя в Україні несправедливе і не
захищає права та інтереси громадян. Цифри засвідчують невдоволеність
владою загалом.

Складна ситуація і в економічній сфері. Процес формування ринкової
системи в Україні розпочався за відсутності зрілих ринкових структур,
досвіду поведінки економічних суб?єктів у ринковому середовищі. За
переважання державної власності значно деградувало державне управління
економічними процесами, що разом з іншими чинниками призвело до
гіперспаду, гіперінфляції. За роки незалежності Україна втратила майже
половину промислового і сільськогосподарського потенціалу. Зовнішній
борг її на початок квітня 2001 p. становив 10,33 млрд дол. На його
обслуговування тільки в 1999 p. витрачено 2,5 млрд дол.

Економічні труднощі спричинені не тільки необхідністю подолання
потворних явищ адміністративної системи, а й серйозними управлінськими
помилками, яких припустилися останніми роками. Через малоефективну
неузгоджену діяльність законодавчих і виконавчих владних структур,
відсутність стратегії ринкових реформ, безоглядний розрив економічних
зв?язків з пострадянськими державами, а також з державами Центральної і
Східної Європи українська економіка ризикує опинитися на узбіччі
світового економічного процесу.

У соціальній сфері не вдалося подолати поглиблення майнової нерівності,
зупинити процес зубожіння переважної частини населення. Для соціальне
незахищених прошарків населення дедалі гострішою стає проблема фізичного
виживання. Знецінено чинники, які гарантують соціальну стабільність.
Значна частина інтелігенції, насамперед науково-технічні та
висококваліфіковані працівники, залишають виробництво, переходять у
торговельно-підприємницьку сферу.

У сфері ідеологічній посилюється криза духовності, невпевненість
багатьох людей у своєму майбутньому. Деструктивно впливають на духовну
сферу міжконфесійні конфлікти, правовий нігілізм, злочинність, корупція,
наростання ідеологічного авторитаризму, монополізація ЗМІ, виникнення
заборонених для критики зон, збідніння інформаційної сфери.

Криза, в якій опинилася Україна на зламі XX— XXI ст., є системною за
своїм характером. Відповідно перед суспільством постало питання, якою
має бути політико-ідеологічна доктрина державотворення. Щодо цього
окреслилося два підходи. Прихильники одного з них стверджують, що
“оптимальною формою організації буття нації на сучасному етапі може бути
тільки національна держава”, поза як молода українська державність є не
просто наслідком розпаду радянської імперії, а закономірним історичним
підсумком багатовікової боротьби українського народу за збереження
власної етнокультурної ідентичності та побудову національної незалежної
держави як найдієвішого чинника консолідації української нації.

Безперечно, національна ідея (національно-етнічний погляд на минуле,
сучасне і майбутнє України) має бути повною мірою врахована в
політико-ідеологічній доктрині державотворення. Але в багатонаціональній
державі, якою є Україна, вона — надто делікатний інструмент, невміле
поводження з яким може зруйнувати соціально-політичну стабільність.

Прихильники іншого підходу вважають, що пріоритет у державотворенні має
належати громадянсько-правовій ідеї. В Україні суб?єктом права на
самовизначення проголошено не націю, яка дала назву країні, а її народ
загалом, тобто не етнічну спільність, а поліетнічне громадянське
суспільство. За громадянським принципом, який відображено в Конституції
України, формуються владні структури, здійснюється адміністративне і
військове будівництво.

Перехід від командної економіки до ринкового господарства, від
авторитарно-тоталітарної системи до демократичної, соціальної, правової
держави зумовлює необхідність відповідної політичної культури населення,
формування національного менталітету, адекватного ринковій економіці та
плюралістичній демократії. І якщо європейська політологічна думка
орієнтує громадян на дотримання ними своїх обов?язків і повагу до
держави та її законів, а американська на передній план висуває інтереси
особи, її вміння вирішувати власні проблеми в цивілізованому
співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі
її розвитку важливим є врахування як потреб окремої особи, так й
інтересів держави.

Національна ідея має сприйматися більшістю населення України, позаяк
вона, за словами академіка П. Толочка, — не етнічна, а
державно-політична категорія. Для національної ідеї, спроможної
консолідувати народ України на будівництво нового суспільного устрою,
потрібна політична нація, до якої в Україні належать українці, росіяни,
білоруси, румуни, угорці, євреї, кримські татари та інші етнічні групи.
Становлення політичної нації можливе лише на загальноцивілізованих
принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи
національну економіку, науку, освіту, культуру, підняти до рівня
державної українську мову, сприяти розвитку мов інших етнічних груп,
позбутися відчуття меншовартості тощо.

Проте, сьогодні в нашій державі відбувається активний процес становлення
нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи
органів місцевого самоврядування, запровадженні інституту президентської
влади, поділі політичної влади та наявності механізму стримувань і
противаг.

Якщо узагальнити, то політична система України характеризується як:

– перехідна від неправового до правового типу;

– легітимна для більшості населення;

– перехідна до втілення консесуальної моделі соціальних конфліктів (але
при збереженні можливості на практиці суто конфронтаційної моделі);

– миролюбна, неагресивна;

– позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи
забезпечення національних інтересів;

– система, яка поки що нездатна забезпечити зростання рівня й якості
добробуту усіх основних верств населення, але яка зберігає елементи
“соціальної держави “;

– світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);

– етатизована (одержавлена);

– система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;

– система з політичним домінуванням певних соціальних верств
“реформованої традиційної номенклатури “, нової “номенклатури ” та ін.

Основними напрямками формування і розвитку політичної системи України є:

– побудова демократичної соціальної правової держави;

– утвердження громадянського суспільства;

– подальший розвиток й вдосконалення політичних відносин, політичних
принципів та норм;

– зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і
особи;

– вдосконалення діяльності засобів масової інформації.

Тема 4. Економічна та соціальна політика

4.1. Сутність і цілі економічної політики держави

Під економічною політикою розуміють взаємопов?язану систему
довгострокових і поточних цілей економічного розвитку, що визначені
державою, комплекс відповідних державних рішень та заходів, спрямованих
на досягнення цих цілей з використанням державної влади в сфері
економіки.

В політичному значенні економічна політика – це діяльність політичних
суб?єктів (держави, політичних партій, рухів тощо) щодо вироблення і
реалізації системи практичних заходів з метою впливу на економічний стан
суспільства.

Сферою економічної політики є взаємодія економіки і політики.

Суб?єктами економічної політики виступають політична влада, різні
політичні структури, недержавні союзи, об?єднання, система лобіювання.

Об?єктом економічної політики є економічна система в цілому або окремі
її ланки.

Структура економічної політики:

1. Структурна політика.

2. Фінансово-кредитна політика.

3. Інвестиційна політика.

4. Соціальна політика.

5. Зовнішньоекономічна політика.

6. Науково-технічна політика.

7. Податкова політика.

8. Бюджетна політика.

Призначення економічної політики держави – сприяти природному
еволюційному економічному розвитку, запобігати зловживанням економічною
владою з боку окремих осіб, груп, підприємств, а також кризовим явищам в
економіці.

Залежно від конкретних обставин, цілі економічної політики можуть і
повинні змінюватись, гнучко реагувати на фактичний стан економіки, її
проблеми та протиріччя. Можна сформулювати кілька загальних бажаних
цілей економічної політики в ринковій економічній системі:

– економічне зростання:

– ефективна зайнятість:

– стабільний рівень цін;

– зростання економічної ефективності;

– захист і підтримка принципів економічної свободи;

– соціальна безпека і стабільність.

4.2. Сучасна економічна політика України: проблеми та стратегія розвитку

У процесі трансформації політичної та економічної систем в Україні
триває пошук ефективної моделі розвитку економіки. Очевидно, що нова
економічна система не може бути “чистим” капіталізмом, який переважав
усередині XIX ст. Тим більше що в розвинених країнах домінують змішані
суспільства. У них взаємодіють ринок як засіб підвищення ефективності
економіки і система коригування ринку як засіб досягнення оптимально
справедливого розподілу доходів через структуру соціального
законодавства.

Eкoнoмiчнa політика України на початку XXI ст. має своєю головною метою
перехід до соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Риси сучасного економічного становища України:

– величезна заборгованість держави, окремих галузей і підприємств
країнам близького і далекого зарубіжжя;

– відставання сектора економіки, який виробляє товари, від сектора
економіки, який їх споживає;

– паливно-енергетична залежність від Росії;

– занадто сильний контроль економіки з боку українського уряду, що має
ефект придушення того її сектора, що виробляє товар;

– криміналізація стосунків між державним апаратом і бізнесом,
розподілення між кланами найприбутковіших секторів економіки України;

– Україна занадто відірвана від світової економіки.

Основними завданнями української держави в галузі економіки є:

– реформування електроенергетичного сектора;

– надання людям економічної свободи;

– зміцнення інституційних структур національної економіки;

– стабілізація національної валюти;

– створення умов для подолання кризи виробництва і для підвищення його
конкурентоспроможності;

– розвиток аграрного сектора економіки, перетворення землі в товар і
набуття нею реальної вартості;

– утвердження відкритого типу економіки, забезпечення прозорості
економічних процесів;

– входження України у світовий економічний простір;

– захист вітчизняного товаровиробника шляхом створення фінансового,
кредитного та податкового механізмів, які стимулюють виробництво;

– створення української економіки як самодостатньої системи;

– перехід відносин між суб?єктами господарювання з бартерних принципів
на грошовий (товарно-грошовий);

– легалізація “тіньових” капіталів і виробництв, “тіньової” економіки і
відносин;

– інтенсифікація процесів приватизації, особливо в аграрному секторі;

– посилення боротьби з економічною злочинністю, корупцією;

– переведення економіки у ліберальне русло.

Реалізація економічної політики в Україні передбачає використання таких
методів впливу держави на економіку, як:

– регулювання і планування пропорцій;

– державні замовлення;

– цільові програми;

– політика доходів;

– вирівнювання економічних потенціалів і життєвих умов різних регіонів.

Модель економічного розвитку України передбачає поетапне здійснення
цілеспрямованої, науково обґрунтованої програми виходу з кризи шляхом
поєднання регулюючого впливу державних органів на економіку і
запровадження ринкових відносин. Ключовим чинником у створенні
економічної сфери, сприятливої для підприємницької діяльності, є
держава, яка, не втручаючись у діяльність приватних підприємств,
управляє ринком і підтримує його, стримує негативні тенденції через
відповідні юридичні важелі — програми оподаткування, монетарну політику.
Держава покликана дбати про поєднання приватних і суспільних інтересів.

Здійснюючи стратегію виходу з економічної кризи, важливо брати до уваги,
що перехід суспільства від тоталітарного устрою до демократичного не
відбувається за кілька років. Економіка України потребує суттєвих
структурних змін, а це неможливо без формування механізму відтворення
цілісної національної економіки (за роки незалежності так і не вдалося
його сформувати). Тому потрібні всебічно обґрунтована концепція
економічних реформ, відповідні управлінські структури, професійно
підготовлені кадри, які б досконало володіли механізмами перетворення
сучасної економіки. У ситуації, коли першочерговим завданням є
розв?язання проблем модернізації економіки і прискорення темпів розвитку
країни, існує спокуса встановити авторитарний режим.

Та застосування авторитарних методів управління матиме лише тимчасовий
успіх. А формування соціальне орієнтованої економіки неможливе без
утвердження демократичної, соціальної, правової держави.

З огляду на реалії й особливості суспільного життя в Україні,
становлення та розвиток її політичної системи характеризуватимуть такі
параметри:

– подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом
відкриття максимального простору для самоуправління суспільства на всіх
рівнях його соціально-політичної організації;

– побудова справді демократичної, соціальної, правової держави з
ефективно діючим парламентом, професійним висококваліфікованим урядом,
незалежними судовими органами;

– формування інститутів громадянського суспільства як співтовариства
вільних людей і їх самодіяльних організацій, політичних партій, рухів,
профспілок, кооперативів, асоціацій;

– розвиток політичної свідомості та політичної культури суспільства й
особистості як на загальнодержавному, так і на побутовому рівні;

– забезпечення необхідних умов для вільного розвитку нації загалом і
кожного етносу зокрема, формування та підвищення національної свідомості
й самосвідомості, національної культури;

– удосконалення діяльності ЗМІ, підвищення їх ролі ,в регулюванні
політичних відносин, управлінні суспільством, формуванні політичної
свідомості та політичної культури суспільства і кожного громадянина;

– своєчасне самооновлення політичної системи з урахуванням внутрішнього
та міжнародного становища України (постійна самоадаптація).

Гармонізація політичної системи українського суспільства разом з
ефективними економічними перетвореннями покликані забезпечити політичну
та економічну безпеку держави, високий життєвий рівень її громадян.

4.3. Сутність і специфіка соціальної політики

Соціальна політика – це діяльність держави та її інститутів, органів
місцевого самоврядування, вітчизняних і зарубіжних підприємств, установ
усіх форм власності, їх об?єднань і асоціацій, громадських і приватних
фондів, громадських і релігійних організацій, громадян щодо розвитку й
управління соціальною сферою, щодо збалансування розвитку суспільства,
забезпечення стабільності державного правління, соціального захисту
населення, створення сприятливих умов для існування індивідів і
соціальних спільнот.

Головною метою соціальної політики є подолання соціальної напруги,
досягнення рівноваги, стабільності, цілісності, консолідації, злагоди й
динамізму суспільства.

Завдання соціальної політики:

– забезпечення ефективного розвитку соціальної сфери, соціального
простору життєдіяльності;

– здійснення заходів щодо задоволення зростаючих матеріальних і духовних
потреб членів суспільства;

– врегулювання процесів соціальної диференціації суспільством;

– підняття суспільного добробуту на рівень загальноприйнятих стандартів.

Найважливіший принцип соціальної політики – управління інтересами та
через інтереси людей.

Рівні соціальної політики:

– загальнодержавний (врахування інтересів всього суспільства);

– регіональний (інтереси адміністративної одиниці);

– місцевий (інтереси міста, району, підприємства тощо);

– локальний (допомога і підтримка громадянам, що постраждали від
стихійного лиха).

4.4. Основні напрями і особливості сучасної соціальної політики України

Здійснення економічних реформ при відсутності обґрунтованої економічної
політики та розвиненої ринкової інфраструктури за умов руйнації
економічних зв?язків призвело до кризового соціального стану
суспільства. Розпад фінансової системи і гіперінфляція в першій половині
90-х pp. XX ст., відродження “тіньової” економіки породили такі украй
негативні наслідки у соціальній сфері:

• зниження рівня життя значної частини населення;

• значну частку прихованого безробіття;

• різку поляризацію населення за рівнем доходу;

• майже повну ліквідацію відповідності між результатами й оплатою праці
між секторами економіки і сферами економічної діяльності;

• посилення неформальних суспільне нерегульованих методів вирішення
економічних і соціальних питань, розвиток корупції;

• формування маргінальних груп населення, готових до суспільне
деструктивних дій.

Нерозв?язанім соціальних проблем викликає негативні соціальні явища, які
стримують і деформують розвиток суспільства, унеможливлюють повноцінну
участь громадян у всіх сферах суспільного життя.

Сьогодні Україна стоїть перед необхідністю:

• відміни системи субсидованого житлового фонду та комунальних послуг і
підвищення видатків на комунальні послуги;

• раціоналізації і спрощення існуючої системи пільг;

• зменшення видатків на розподіл і доставку допомоги з метою підвищення
рентабельності системи;

• впровадження цільового спрямування витрат на допомогу тим, хто її
найбільше потребує, зокрема на пільги для дітей та пенсіонерів з низьким
рівнем доходів;

• реформи пенсійного забезпечення;

• переходу від державного фінансування охорони здоров?я до його
здійснення переважно на страхових засадах,

• підвищення межі пенсійного віку;

• відміни вікових пільг;

• обмеження прав на пільги:

• ліквідації прихованого безробіття тощо.

Важливими проблемами соціальної політики України є:

– визначення шляху суттєвого підвищення вартості національної робочої
сили;

– поєднання політики економічного зростання з активною і сильною
соціальною політикою;

– підвищення платоспроможного попиту населення;

– посилення мотивації праці;

– зайнятість населення.

Тема 5. Політична влада: природа, ресурси, легітимність

5.1. Влада як системоутворюючий чинник політичної системи

Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства.
Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує
скрізь, де наявні будь-які стійкі об?єднання людей, тісно пов?язана з
політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної
політики. Політична влада виникла раніше за владу державну і визначає
реальну здатність соціальної групи чи індивіда виявляти свою волю. Вона
є невід?ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних
відносин, якій властивий всеохоплюючий характер, здатність проникати в
усі сфери людської діяльності.

Будь-яка система має системоутворюючий компонент. Для політичної системи
ним є політична влада. Вона інтегрує всі елементи системи, навколо неї
точиться політична боротьба, вона — джерело соціального управління, яке,
в свою чергу, є засобом здійснення влади. Отже, влада є необхідним
регулятором життєдіяльності суспільства, його розвитку та єдності.

Галузь політичної науки, яка досліджує владу, називається кратологією, а
вчені, які аналізують її — кратологами. Політологи по-різному тлумачать
поняття “влада”. Найприйнятнішим є визначення її як здатності, права і
можливості розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, вирішальне впливати
на долі, поведінку та діяльність людей за допомогою авторитету, волі,
примусу, сили тощо.

Політична влада — здатність і можливість здійснювати визначальний вплив
на діяльність, поведінку людей та їх об?єднань за допомогою волі,
авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та
регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне панування, яке
постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких влада. У
політичній практиці інколи помилково тлумачать навпаки, що влада —
джерело панування. Автори таких тлумачень не враховують, що для
завоювання влади необхідно спершу стати реальною політичною панівною
силою і завоювати владу, а далі — закріпити своє панування.

Поняття “політична влада” ширше від поняття “державна влада”:

– По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в
додержавну добу.

– По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад,
влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна
влада — завжди політична.

– По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на
примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона
послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними,
економічними чинниками тощо.

Державна влада — вища форма політичної влади, що спирається на
спеціальний управлінсько-владний апараті володіє монопольним правом на
видання законів, інших розпоряджень і актів, обов?язкових для всього
населення.

Державна влада функціонує за політико-тeриторіальним принципом. Це
означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює
населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх
підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада —
суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах
державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх зносинах.

Загалом проблема теоретичного аналізу політичної влади полягає у
з?ясуванні трьох питань:

·        сутність влади (кому вона служить?);

·        зміст влади (у чиїх руках перебуває?);

·        форма влади (як вона організована, якими є апарат і методи її
здійснення).

Характеристика політичної влади потребує розгляду питання про її суб?єкт
і об?єкт.

Суб?єкт політичної влади. Ним є джерело активної предметно-практичної
політичної діяльності, спрямованої на об?єкт. Існує думка, що поняття
“суб?єкт влади” і “носій влади” нетотожні. Суб?єкт влади — це соціальні
групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії
влади — державні та інші політичні організації, органи і установи,
утворені для реалізації інтересів політичне домінуючих соціальних груп.
Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб?єктів.
Згідно з нею суб?єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:

1. Первинним суб?єктом за республіканського, демократичного правління є
народ — носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює
владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого
самоврядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб?єктами влади є
великі групи населення, об?єднані спільністю корінних інтересів і цілей;
неосновними — невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо.

2. Вторинні суб?єкти носіїв влади — малі групи, представницькі
колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних,
неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб?єктом політичної влади є
громадянин держави, наділений конституційними правами та обов?язками.
Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки
їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та
безплідні, благополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колективним)
носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб
організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.

Об?єкт політичної влади. Це явища і процеси політичної сфери, на які
спрямована дія суб?єктів політики. До розуміння об?єкта влади треба
підходити діалектичне, оскільки певні суб?єкти і об?єкти влади можуть
мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, соціальні
групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, громадсько-політичні
організації є суб?єктами або носіями політичної влади, водночас вони і
стосунки між ними є об?єктами владного впливу. До об?єктів політичної
влади відносять також усі сфери суспільного життя — економічну, духовну,
соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.

5.2. Основні концепції політичної влади

На сьогодні в науковій літературі існує понад 300 визначень влади.
Існування багатьох концепцій влади є свідченням творчих пошуків і
водночас недостатньої вивченості проблеми.

Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом
влади є система норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають
легітимістською (лат. legitimus — законний). Вона виходить з того, що
закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну
силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як
політичну концепцію, головна ідея якої полягає в абсолютизації правових
норм влади. Як політична доктрина вчення постало в IX—III ст. до н. е.
за існування абсолютної монархії. Тоді державна влада реалізовувала
абсолютну владу правителя, діяла деспотично, а в управлінні була вкрай
бюрократизованою. Нині в демократичних державах легітимізм базується на
звеличенні закону — основної регулюючої норми.

Органістична концепція. Її змістом є різні версії функціоналізму,
структуралізму й солідаризму, що визначають загальносуспільні функції
влади, які применшують або ігнорують її класовий характер. Наприклад, за
структурно-функціоналістською теорією влада — це особливий вид відносин
між управляючими і підлеглими. Роль особи в політичній системі чітко
визначена: підтримка існуючої суспільної системи.

У річищі органістичної концепції влади перебуває й елітна теорія влади.
Виникнення її обґрунтовується існуванням у суспільстві еліти (фран.
elite — краще, добірне, вибране), покликаної управляти масами людей
неелітного стану, усіма соціальними процесами в суспільстві (італійські
вчені Моска, Парето, німецький дослідник Міхельс та ін.). Щодо розуміння
сутності еліти нині немає одностайності. Одні відносять до неї
найактивніших у політиці, інші — високопрофесійних чи багатих осіб. Так
чи інакше, ця концепція стверджує винятковість носіїв влади, вважаючи
еліту суто політичним явищем, незалежно від сфери впливу. Однак
історичний прогрес вона розглядає як сукупність циклів зміни пануючих
еліт (“колообіг еліт”). Ця концепція вважає ідею народного суверенітету
утопічним міфом (один з її постулатів гласить, що народ відсторонений
від влади), стверджує, що соціальна нерівність — основа життя. Стрижнем
теорії еліт є абсолютизація відносин владарювання одних і підкорення
інших. Влада виникає як іманентна (внутрішньо зумовлена) властивість
постійно існуючої в суспільстві еліти. Правда, деякі західні дослідники
критикують цю терію за те, що вона не враховує існування “середнього
класу”, який становить більшість населення розвинутих суспільств,
нівелюючи їхню соціальну поляризованість та елітність.

Суб?єктивно-психологічна концепція. Вона пояснює владу як вроджений
інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії. Серед
доктрин — біхевіористська теорія влади. Вона орієнтує на дослідження
індивідуальної поведінки людей у сфері владних відносин, а прагнення до
влади проголошує домінуючою рисою людської поведінки і свідомості. Владу
тлумачить і як мету, і як засіб. Згідно з поглядами американського
політолога Г. Лассуела, будь-який вплив на політику прирівнюється до
прагнення влади. У політиці все є владою, а будь-яка влада є політикою.
До суб?єктивно-психологічного напряму примикає іструменталістський
підхід до розуміння влади — зведення її до використання певних засобів,
зокрема насильства і примусу тощо.

Індивідуалістично-соціологічна концепція. Її прихильники розглядають
владу як гру інтересів — особистих суперечностей між свободою одних та
її обмеженнями щодо інших. Цю “гру” забезпечують угоди, переговори. Її
успіх залежить від здібностей, волі, гнучкості суб?єктів, правил
“політичної гри” тощо.

Марксистська концепція влади. Беручи за основу передусім економічні
інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів,
вона тлумачить політичну владу як панування певного класу. За Марксом,
той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною
національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках
державна влада, що захищає його ж інтереси.

Нині популярною є реляціоністська теорія влади (П. Блау, Дж. Картрайт та
ін.), яка тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу
здійснювати вольовий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Тому
американський соціолог П. Блау визначає владу як здатність одного
індивіда (чи групи) нав?язувати свою волю іншим, не нехтуючи такими
засобами, як страх, покарання тощо.

5.3. Форми та механізм політичної влади

Основними формами політичної влади є:

– панування;

– політичне керівництво;

– управління.

Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних
груп) іншим.

Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття
стратегічних і тактичних рішень до об?єктів влади, через організацію,
регулювання та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить
про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів:
підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це
завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до
неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб?єкта
правління. До них належать:

· монархія — єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням)
спадкоємне правління однієї особи (монарха);

· тиранія — одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького
захоплення влади;

· аристократія — влада кращих, тобто верхівкової, знатної,
привілейованої групи;

· олігархія — влада небагатьох багатих;

· тимократія — особлива форма олігархії, за якою державна влада належить
привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто —
військовою силою;

· теократія — влада церкви;

· охлократія — влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві
настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає
деспотичною і діє тиранічне;

· демократія — влада народу на основі закону та забезпечення прав і
свобод громадян.

Сучасні дослідники виокремлюють ще владу партократії (партійної
верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного
чиновництва, засилля надцентралізованості й заформалізованості в
державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює
науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).

Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський
політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:

– наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

– волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який
передбачає санкції за непідкорення його волі;

– обов?язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

– соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших — їм
підкорятися (правове забезпечення).

Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує
оперативність і дієвість взаємозв?язку суб?єкта і об?єкта, реалізацію
функцій. Такими функціями є:

1. Інтегративна (полягає в об?єднанні соціально-політичних сил
суспільства);

2. Регулятивна (спрямовує політичну волю мас на регулювання
життєдіяльності суспільства, правотворчість);

3. Мотиваційна (формування мотивів політичної діяльності, передусім
загальнозначущих);

4. Стабілізуюча (націленість на стійкий розвиток політичної системи,
громадянського суспільства).

Вдосконалення і демократизація політичного управління передбачає пошук
нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З огляду на це
російський політичний мислитель Іван Ільїн (1882—1954) сформулював шість
аксіом державної влади:

1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове
повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила,
яка породжує право, а як правочинне повноваження. Право народжується не
від сили, а тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка
не має правової санкції, не має й правового виміру.

2. Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна.
Вона — єдине організоване волевиявлення, яке випливає з єдності права. В
кожному політичному союзі державна влада, незважаючи на принцип її
поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад
свідчить про існування двох політичних союзів.

3. Влада має здійснюватися людьми, які відповідають високому етичному й
політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя.
Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом,
а демагоги — його провідниками.

4. Політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які
мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати
природне право, а воно збігається із загальними інтересами народу і
кожного громадянина. 

5. Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально
можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних,
нездійсненних програмних накреслень.

6. Державна влада принципово пов?язана розподільчою справедливістю.
Однак влада має право і зобов?язана відступати від неї тоді, коли цього
вимагає національно-духовне буття народу.

Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом
призводить до кризи державної влади, дестабілізації суспільства,
конфліктних ситуацій, які можуть переростати навіть у громадянську
війну.

5.4. Поняття легітимності та принцип поділу влади

Легітимне ставлення до правових норм країни — одне із сучасних уявлень
про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і
випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.

Легітимність політичної влади — форма підтримки, виправдання
правомірності застосування влади і здійснення правління державою або
окремими його структурами та інститутами.

Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не
завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною
підтримкою принаймні частини населення.

Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні
суб?єкти:

– населення;

– уряд;

– зовнішньополітичні структури.

Різні можливості політичних суб?єктів підтримувати певну систему
правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є
класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:

– традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право
володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

– харизматичний (грец. charisma — милість, благодать, Божий дар,
винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи
інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади;

– раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність
існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки
влади та її інститутів. У зв?язку з цим можна говорити про кризи
легітимності.

Криза легітимності — зниження реальної підтримки органів державної влади
чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і
функцій.

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності
спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції,
нелегітимних формами насилля над людьми, неспроможністю уряду
адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням
конституційного порядку, розривом між конституційними нормами та
практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.

Сучасний російський політолог Олександр Соловйов, узагальнивши
теоретичний і практичний досвід, запропонував такі шляхи і засоби виходу
з кризових ситуацій:

– підтримка постійних контактів з населенням;

– проведення роз?яснювальної роботи щодо своїх цілей;

– посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного
оновлення законодавства;

– врівноваженість гілок влади;

– виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які
беруть у ній участь;

– організація контролю з боку організованої громадськості за різними
рівнями державної влади;

– зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;

– подолання правового нігілізму населення тощо.

Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип,
її поділу. Основоположниками теорії поділу влади вважають англійського
філософа Д. Локка і французького просвітителя, правника, філософа Ш.
Монтеск?є, хоча цю ідею висловлював ще давньогрецький історик Полібій.

За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави
мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова
влади. Це створює систему “стримувань і противаг” проти посилення однієї
гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею сприяє
продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак і
дієвості політичного керівництва та управління. Відповідно формується
особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого
індивідуума, його захисту.

Носієм законодавчої влади, як відомо, є вищий представницький державний
орган — парламент; виконавчу владу здійснюють — президент, уряд,
міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову
владу — незалежні суди, підпорядковані тільки закону.

Уперше така система влади була законодавче закріплена в Конституції США
(1787). Зафіксована вона була і в Конституції Української козацької
республіки в 1710 p. (Конституція гетьмана П. Орлика). Принцип поділу
влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився
він і в Україні.

Нині говорять і про владу засобів масової інформації, називаючи її
“четвертою владою”, а також про “владу” громадської думки тощо.
Французький соціолог Р. Арон вважає, що влада не є глобальним,
неподільним монолітом, вона розпорошена серед численних суб?єктів,
інституцій. Однак практика знає політичні системи, які функціонують в
умовах єдності влади. У цих системах влада (переважно виконавча)
зосереджена в одних руках (політичної партії, воєнної еліти тощо) і
підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за
тоталітарних або жорстких авторитарних режимів (фашистські,
напівфашистські, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії тощо).

Існує суспільно-політична течія, яка заперечує будь-яку форму
політичної, економічної і духовної влади, — анархізм. Він не визнає
державу як форму організації суспільства, обстоює нічим не обмежену
свободу людини як самоціль.

Такі ідеї відомі ще в політичній думці давнього світу. Першим вдався до
аналізу політичних та економічних форм анархізму наприкінці XVIII ст.
англійський письменник Вільям Годвін. Як суспільно-політична течія
анархізм формувався в 40—70-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи.
Провідні його теоретики П.-Ж. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, П.
Кропоткін.

Невизнання анархізмом політичної влади як важливого і необхідного
інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади
загалом і демократичних форм її реалізації, зокрема. Однак анархізм
спродукував і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, заперечуючи
деспотизм, культ одноосібного правління, пригнічення особистості,
обстоюючи ідеал взаємодопомоги й солідарності людей, регулюючі
можливості самоорганізації і саморегуляції тощо.

Отже, політична влада, її механізм повинні:

– забезпечити законні права громадян, їх конституційні свободи;

– утверджувати право як стрижень суспільних відносин і самим вміти
підкорятися праву;

– виконувати функції розбудови держави (господарські, культурні,
соціальні та ін.).

Тема 6. Держава: поняття, основні ознаки, функції та форми

6.1. Поняття “держава” і теорії її походження

Держава є одним із найважливіших інститутів суспільства, центральним
елементом його політичної системи. Одним із найважливіших завдань
політології є аналіз розвитку сутнісних рис, соціальної ролі
здійснюваних нею функцій, форм державного правління й державного устрою,
принципів міждержавної політики.

Визначальною ланкою політичної системи суспільства та її підсистеми —
політичної організації — є держава.

Термін “держава” трактується у трьох значеннях:

1) як асоціація, що міститься на окремій території, об’єднує усіх членів
суспільства. В такому розумінні цей термін використовується як синонім
понять “суспільство”, “країна”, “вітчизна”;

2) як відносини політичної влади – сукупність зв’язків між громадянами і
органами держави;

3) як адміністративні органи влади та правові норми, що визначають їх
функціонування.

У різних філософських, соціологічних і політологічних теоріях це поняття
має неоднаковий зміст.

Основні ознаки держави:

· Суверенітет. Він має внутрішній і зовнішній виміри. Це означає, що
держава володіє найвищою і необмеженою владою над внутрішніми суб’єктами
у межах кордонів тієї чи іншої країни (внутрішній вимір), а інші держави
повинні визнавати цей принцип (зовнішній вимір);

· Всезагальність. Держава охоплює своїм впливом усіх людей, що мешкають
на її території, в тому числі громадян інших держав;

· Примус. Монопольне право на примусовий вплив щодо населення і
наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армія,
поліція, суд, тюрми), які виконують функції державної влади;

· Право на застосування сили. Держава володіє первинним, вищим,
порівняно з іншими організаціями, правом застосувати силу в межах,
встановлених законом;

· Право. Держава функціонує в рамках встановленого права. Структура і
функції державних органів визначаються правом. Внутрішня і зовнішня
політика проводиться виключно в правовому полі від імені всього
суспільства;

· Суверенна законотворчість. Право видавати закони і правила,
обов?язкові для всього населення;

· Апарат держави. Наявність публічної влади, здійснюваної особами,
зайнятими винятково управлінням суспільством та охороною встановлених у
ньому порядків (державні чиновники), сукупність
управлінсько-адміністративних структур, покликаних реалізувати рішення
центральних і місцевих органів влади;

· Монопольне право на збирання податків. Для формування
загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату;

· Територія. Держава нерозривно пов’язана з певною територією, на яку
поширюється її влада, а закони мають обов’язкову силу. Організація влади
здійснюється за певним територіальним принципом: поділ населення за
територією проживання, а не за кровно-родинними ознаками.

Ці ознаки визначають внутрішні й зовнішні державні зв?язки як необхідну
форму існування і розвитку сучасних суспільств (народів).

Отже, держава — це форма організації суспільства, носій публічної влади,
сукупність взаємопов?язаних установ і організацій, які здійснюють
управління суспільством від імені народу і забезпечує безпеку особи і
нації.

Місце та роль держави в політичній системі визначаються основними
принципами її функціонування:

·        верховенство публічної влади;

·        збереження єдності держави, що ґрунтується на досягненні згоди
між тими, ким керують, і тими, хто управляє, незалежно від складу уряду
і правлячої партії;

·        досягнення єдності держави через відповідний зв?язок із
соціальними силами суспільства (класами, групами, націями, політичними
партіями тощо), за допомогою права і можливості здійснювати внутрішню й
зовнішню політику від імені народу, через органічну взаємодію з
громадянським суспільством загалом.

Держава виникла на певній стадії розвитку людства. Політична, правова
література подає різні теорії походження держави:

1. Неісторична теорія. Її висунув Аристотель, стверджуючи, що держава є
природним продуктом розвитку людських спільнот.

2. Теологічна теорія. Охоплює аналогічні за змістом традиційні концепції
християнської культури, за якими державна влада виникла з волі
надприродного чинника — Бога. Особливого змісту божественне походження
держави і влади набуло в теорії Ф. Аквінського. Усяка влада від Бога,
стверджував він. Держава є необхідність, її мета — “загальне благо”.
Існує “природний закон”, закладений Богом у серця людей. Цей
“божественний закон” вищий від “природного”. Тому церква — вище держави.
Її закони не повинні порушувати правителі. Сучасна католицька церква
підтримує божественний генезис ідеї про державу і принципи влади. Існує
навіть політичний напрям — клерикалізм, який прагне до посилення впливу
церкви на усі сфери життя та державу.

3. Патріархальна теорія. Її фундатором був англійський філософ Роберт
Філмер (XIII ст.). На його думку, держава виникла в процесі механічного
об?єднання родів у племена, племен у ширші цілісні утворення, аж до
держав (при збереженні принципу патріархальної, заступницької влади).
Отже, держава є розширеною формою патріархальної влади, що здійснюється
від імені всіх і для загального блага.

4. Теорія суспільного договору. У XVII і XVIII століттях, в
монархічно-абсолютистську добу в Європі виникли різні теорії суспільного
договору походження держави. Розквіту договірна теорія набула в період
розвитку капіталістичних відносин. Її обстоювали англійські філософи Т.
Гоббс і Дж. Локк та французький філософ Ж.-Ж. Руссо. Щоправда, такі
погляди висував ще давньогрецький філософ Епікур. Сутність означеної
теорії у тому, що держава виникає не з волі Бога, а створюється
добровільно суспільним договором суверенних громадян з правителем за
законами людського розуму. Вимоги розуму — це вимоги природного права
громадян на життя, свободу, рівність, недоторканість майна тощо. Заради
цього громадяни надають правителю та уряду (державі) відповідні
повноваження, добровільно зобов?язуючись підкорятися їх волі, закону.

5. Теорія підкорення (конфліктно-насильницька). Її фундатором є
польсько-австрійський соціолог Л. Гумплович. Ґрунтуючись на концепції
соціального дарвінізму (перенесення на суспільство сформульованого Ч.
Дарвіном закону боротьби видів за існування і виживання), він вважає, що
виникнення держави є результатом завоювання організованішими і
сильнішими групами людей гірше організованих і слабших спільнот. Тобто
держава стає формою панування переможців над переможеними, сильніших над
слабшими. Це результат соціального конфлікту, абсолютної ворожості,
органічно притаманної людям.

6. Класова теорія. Її основоположниками є К. Маркс і Ф. Енгельс. Вони
стверджували, що виникнення держави — це природно-історичний,
об?єктивний процес. Держава започатковується на пізній фазі
общинно-племінного ладу і розвивається впродовж тривалого історичного
періоду. Основними умовами її утвердження (III—IV тис. до н. е.) були
поява додаткового суспільного продукту внаслідок удосконалення
продуктивних сил і виробничих відносин, виникнення майнової нерівності,
розподілу праці, а також класів. Внаслідок цих процесів діяльність з
управління суспільством поступово трансформується у відносно самостійну
функцію, яку здійснює пануючий клас. Цей клас (в антагоністичному
суспільстві) за допомогою державного апарату (“державної машини”) тримає
в покорі всі інші класи і верстви населення, завдяки володінню засобами
виробництва експлуатує їх. У соціалістичному, неантагоністичному
суспільстві, на думку творців теорії, держава із знаряддя підкорення
одних людей іншими перетворюється на знаряддя побудови нового,
справедливого суспільства. За комунізму держава поступиться місцем
комуністичному суспільному самоврядуванню.

6.2. Типи, структура і функції держави

Тип держави визначають на підставі ознак, притаманних усім державам.
Економічною основою типології держав є певний тип виробничих відносин,
які виражають їхню соціальну сутність і призначення. Однак дотепер
існують розбіжності у поглядах як щодо критеріїв типізації, так і щодо
типології держав.

Марксисти з класових, формаційних позицій виділяють історично-формаційні
типи держав: рабовласницький, феодальний, капіталістичний,
соціалістичний. Виокремлюють також перехідний тип держави від одного
історичного типу до іншого (до речі, історично-формаційний поділ держав
не заперечує більшість вчених світу).

Західні політологи, а тепер і більшість вітчизняних, тлумачать державу
як надкласову організацію, покликану задовольнити спільний інтерес
нації. Вони поділяють держави на індустріальні й ті, що розвиваються, не
досягнувши індустріального рівня.

Поширеною на Заході і в нас є типологія держав за політичними режимами,
відповідно до якої прийнято виокремлювати: тоталітарний, авторитарний та
демократичний типи держав.

На сучасному етапі утворилася група держав, які називають
посткомуністичними, або посттоталітарними державами (країни Східної та
Центральної Європи, республіки колишнього СРСР). Ці держави перебувають
на перехідній стадії від адміністративно-командної системи до
демократичної, правової.

Деякі автори на початку 90-х років прогнозували виникнення держави
соціально-демократичного типу — держави трудящих-власників. Така
держава, на їх погляд, мала стати організацією політичної влади
трудящих-власників, що становлять більшість суспільства, і забезпечити
реальне здійснення та захист основних прав людини, прав нації й народу
на засадах свободи, справедливості та солідарності. На початку XXI ст.,
коли вже більш-менш викристалізувався сукупний досвід постсоціалістичних
трансформацій зазначених держав, вчені, в основному, акцентують увагу на
стратегії і тактиці модернізації держави перехідного типу.

Суттєвою ознакою держав, які донині декларують соціалістичний шлях
розвитку (Китай, Куба, Північна Корея, В?єтнам), є наявність у них
авторитарно-тоталітарних елементів, абсолютизація, догматизація,
національна трансформація марксистської теорії (маоїзм, ідеї чуч-хе).
Нині тут відбуваються певні демократичні перетворення. Зокрема,
обмежуються командно-адміністративні методи керівництва, запроваджуються
елементи ринкової економіки тощо. Ці зміни в різних країнах “соціалізму”
різношвидкісні й різноякісні.

Політологи виокремлюють ще національний тип держави. Ідея національної
держави виникла наприкінці XVIII ст. в Західній Європі й оформилася в
XIX ст. у “принцип національності”. Швейцарський правник І. Блюнчлі
виклав його сутність так: “Кожна нація покликана створити окрему державу
і вправі це зробити. Світ повинен бути поділений на стільки ж держав, на
скільки націй розпадається людство. Нехай кожна нація буде державою,
кожна держава національним організмом”.

Ідея національної держави мала прихильників серед західних (П. Манчіні,
М. Вебер та ін.), російських (М. Бердяев, О. Градовський, К. Каутський)
та українських вчених (В. Липинський, Д. Донцов та ін.). Загалом
більшість з них тлумачили національну державу як державу з
однонаціональним складом населення. Такий підхід не поділяють більшість
теоретиків і політичних діячів. Адже нині тільки численних народів на
планеті налічується до 3 тисяч, а держав — понад 200, з них 90% —
багатонаціональні. Відомий американський соціолог і державний діяч 3.
Бжезинський зазначив: “Будь-які спроби розплутати складні проблеми за
допомогою національного принципу приведуть до хаосу й різні”.

За іншою концепцією національна держава:

– утворюється нацією, яка компактно проживає на певній території, і, як
правило, становить більшість населення даної країни;

– є результатом здійснення певною нацією її основного
загальносоціального права на політичне самовизначення;

– створює, забезпечує необхідні умови для збереження і розвитку надбань
нації в усіх сферах життя;

– поєднує піклування про “свою” націю із створенням належних умов для
розвитку інших націй (національностей), етнічних груп, які проживають на
території держави і становлять її народ (без дотримання цього державу
слід вважати не національною, а націоналістично-шовіністичною).

 У такому розумінні більшість держав світу є національними, в тому числі
й Україна.

Американські дослідники Н. Ферніс і Т. Тілтон, взявши за основу критерій
соціальної захищеності населення і мету соціальної політики, виділили
три типи держав:

1. Позитивна держава (США) захищає власників від спотворень ринку і від
можливих посягань неімущих на перерозподіл національного доходу. Її
соціальні програми є стихійними і спорадичними, дорівнюють обсягу
допомоги, здатної забезпечити політичну стабільність, уберегти
суспільство від радикальних вимог щодо перерозподілу багатства. Така
діяльність держави важлива для збереження демократії. Але на
перерозподіл національного доходу і соціальну структуру вона впливає
мало (на 20% найбіднішого населення США в 1947 p. припадало 5,1%
національного доходу, в 1974 p. — 5,4%, в 1984 p. — 7,4% ). Тому за
високого загального рівня життя бідність продовжує існувати, хоч і в
дещо пом?якшеній формі.

2. Держава соціальної захищеності (Великобританія), мета соціального
регулювання у якій полягає в забезпеченні прожиткового мінімуму для
кожного громадянина, в ліквідації бідності й знедоленості через
соціальне страхування і соціальні програми. Тут мінімальна
забезпеченість є співмірною з мінімальними потребами в даному
суспільстві, рівень цієї забезпеченості зростає пропорційно зростанню
загального життєвого рівня. Це облагороджений варіант ліберальної
держави.

3. Держава соціального добробуту (Швеція) проводить соціальну політику,
створюючи рівні життєві умови для всіх членів суспільства — через
регулювання доходів, розширення сфери державних послуг, залучення
непривілейованих класів (передусім робітників) до контролю над елітою і
до прийняття державних рішень. Це держава загального добробуту, яка
вийшла за межі ліберальної соціальної політики, але вважати її
“соціалістичною” було б не зовсім коректно, позаяк термін “соціалізм”
дискредитований тоталітарними режимами радянського типу, а економічна
основа цієї держави — приватновласницька, капіталістична.

Структура держави

Структура держави — система органів і установ, які виконують внутрішні й
зовнішні функції держави.

Вона охоплює:

1. Органи державної влади, які є представницькими, і як правило,
законодавчими (парламент, регіональні, муніципальні, або місцеві);

2. Органи державного управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система
міністерств, відомств, адміністративні установи на місцях);

3. Президента як главу держави, який в керівництві державою
безпосередньо взаємодіє з представницькими та виконавчо-розпорядчими
органами;

4. Органи правосуддя, покликані забезпечити верховенство законів у
державі. Розрізняються за адміністративно-територіальними ознаками
(обласні, районні, міські) і за сферою юрисдикції (конституційні,
загальні, господарські, військові, адміністративні, кримінальні,
цивільні);

5. Контрольно-наглядові органи, до яких належать прокуратура (діє в
Росії, Україні, Іспанії, а в англосаксонських країнах вона функціонує в
системі судової влади), різноманітні контрольні відомства;

6. Органи охорони громадського порядку (міліція, поліція) та органи
державної безпеки.

Важливе місце в структурі держави посідають збройні сили, а також
надзвичайні органи, які створюються в екстремальних умовах (війна,
стихійне лихо) на певний час. Компетенція і повноваження надзвичайних
органів зумовлюються конкретними цілями і завданнями, задля яких вони
створюються. Складовою системи державних органів є виправні заклади
тощо.

Державні органи суттєво відрізняються від органів недержавних,
громадсько-політичних організацій. Тільки державні органи в межах своєї
компетенції виступають офіційними виразниками інтересів усього
суспільства. Вони наділені повноваженнями, що дають змогу діяти не
тільки завдяки засобам переконання, а й державного примусу. Проте свою
владу держава реалізує в тісній взаємодії з громадсько-політичними
інститутами. Особливо це стосується відносин державних органів і
політичних партій.

Функції держави.

Серед політологів побутують різні погляди щодо класифікації функцій
держави. Загальноприйнятним є поділ їх на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні функції:

– правотворча — творення і прийняття законів та інших юридичних норм
(законодавство);

– правоохоронна — контроль і нагляд за виконанням правових норм і
застосування за необхідності примусових заходів, захист прав і свобод
громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо;

– економічно-господарська — захист економічної основи суспільства,
існуючого способу виробництва, різноманітності форм власності,
регулювання господарської діяльності, ринкових відносин, державне
управління економікою;

– соціальна — регулювання відносин між соціальними та етнічними
спільнотами, запобігання соціальним конфліктам і протистоянням та їх
усунення, узгодження інтересів і потреб індивідів та соціальних груп,
ефективна демографічна політика, діяльність у галузі охорони здоров’я та
гігієни, контроль за якістю харчової та фармацевтичної продукції,
забезпечення підтримки соціально вразливих верств населення;

– культурно-виховна — регулювання і розвиток системи освіти,
забезпечення державних пріоритетів у галузі освіти, культури, науки,
фізичної культури і спорту, виховання моральності, гуманізму,
загальнолюдських та національних цінностей;

– екологічна — захист довкілля, розумне використання природних ресурсів,
формування екологічної культури, поліпшення природного середовища.

Зовнішні функції:

 — оборонна — захист країни від зовнішнього нападу, посягань на
територіальну цілісність та суверенітет держави;

 — дипломатична — відстоювання і реалізація національних інтересів
держави та її громадян у міжнародному житті, здійснення самостійної
зовнішньої політики;

 — співробітницька — розвиток економічних, політичних, культурних
відносин між державами, поглиблення інтеграційних процесів на
загальнолюдській, регіональній та політичній основі.

6.3. Форми державного правління і державного устрою

Форма правління — організація верховної державної влади, порядок
утворення її органів та їx взаємини з населенням.

Існують дві основні форми державного правління — монархічна й
республіканська.

Монархія (від грец. monarchia — єдиновладдя) — форма правління, за якої
верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена а руках
однієї особи — глави держави — спадкоємного монарха.

Монархії поділяють на абсолютні, конституційні та теократичні.

Абсолютна монархія — форма правління, за якою керівник держави (монарх)
— головне джерело законодавчої і виконавчої влади (здійснюється залежним
від нього апаратом). Він встановлює податки і розпоряджається державними
фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У рабовласницьких і феодальних
державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії.

Конституційна монархія — форма правління, за якої влада монарха обмежена
конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі —
уряду. Тут монарх є верховним носієм виконавчої влади, головою судової
системи, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право
розпоряджатися військовими і політичними силами, видавати накази,
скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо.
Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія,
Данія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малайзія, Бутан, ОАЕ).

Залежно від ступеня обмеження влади монарха конституційні монархії
поділяють на дуалістичні і парламентські. Дуалістична монархія — форма
правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства
(пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій
владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через
призначеного прем?єр-міністра. Ця форма правління була характерна для
буржуазних держав XIX ст. (Німеччина за Конституцією 1871 p., Японія за
Конституцією 1889 p.). У даний час вона не існує. Парламентська монархія
виникла в Англії, де законодавча влада зосереджена в парламенті,
виконавча — в уряді на чолі з прем?єр-міністром. Монарх за цієї форми
правління не має конституційних повноважень щодо вирішення важливих
державних справ, є символічною фігурою, носієм традицій країни.

Теократична монархія (грец. theokratia — влада Бога) — форма держави, в
якій політична і духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан,
Катар, Бахрейн).

Республіка (лат. respublika, від res — справа, public — громадський) —
форма державного правління, за якої вища влада належить виборним
представницьким органам, а глава держави обирається населенням або
представницьким органом.

Це прогресивніша порівняно з монархічною форма правління. Нині у світі
існує 143 республіки (майже 3/4 від загального числа держав). Залежно
від відповідальності уряду — перед президентом або парламентом —
розрізняють три форми республіканського правління:

– президентську,

– парламентську,

– напівпрезидентську.

Президентська форма правління. Запроваджена в США у 1789 р. За цієї
форми главою держави і уряду є президент, який обирається всенародним
голосуванням. Уряд призначається президентом, підзвітний йому і не
відповідальний перед парламентом. Парламент володіє усією повнотою
законодавчої влади, незалежний від президента, який не правомочний
розпускати парламент, однак має право “вето” — не погодитися з ухваленим
парламентом певного закону. повноваження президент Проте в разі
порушення конституції країни, він може бути притягнутий до кримінальної
відповідальності, але за дотримання особливої процедури — імпічменту
(процедура обвинувачення вищих посадових осіб). Вважається, що ця форма
правління відображає специфіку політичного розвитку сучасного
суспільства, яке потребує сильної виконавчої, інтегруючої та
координуючої влади. Нині президентська форма правління діє в США,
Мексиці, Аргентині, Ірані, Швейцарії та інших країнах.

Парламентська форма правління. За цієї форми главою держави є президент,
але повнота виконавчої влади належить уряду. Глава уряду
(прем?єр-міністр) — фактично перша особа в державі. Свої повноваження,
крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уряду. Акти
президента набувають чинності після підписання прем?єр-міністром чи
одним із відповідних міністрів. Президента обирають, як правило,
парламентським шляхом (парламент або особлива колегія, до якої входить
депутатський склад парламенту). Президент призначає уряд не на свій
розсуд, а з представників партій чи коаліції партій, що мають більшість
місць у парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або
відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових
виборів. Типові приклади парламентської республіки — Італія, Німеччина,
Австралія, Ісландія, Ірландія та ін.

Напівпрезидентська (змішана) форма республіканського правління. Вона
поєднує в собі ознаки президентської та парламентської республік.
Президент — глава держави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру
прем?єр-міністра, які підлягають обов?язковому затвердженню парламентом.
Формально уряд очолює прем?єр-міністр, однак президент володіє правом
спрямовувати діяльність уряду.

Уряд відповідальний перед парламентом, проте можливості парламентського
контролю за діяльністю уряду обмежені. Президент, якого обирають на
основі загальних виборів, має право розпуску парламенту. Така система
діє у Франції, Фінляндії, Португалії, Україні та інших країнах.

Державний устрій — спосіб організації адміністративно-територіальної,
національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її
складовими.

Розрізняють прості (унітарні) і складні (федеративні, конфедеративні)
держави.

Унітарна (лат. unitas — єдність, однорідний, що складає ціле) держава —
єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи
національно-територіальні одиниці, які не мають політичної
самостійності, статусу державного утворення.

У такій державі сформована єдина система вищих органів влади і
управління, діє єдина конституція і єдине громадянство. У багатьох
унітарних державах існують автономії, які відрізняються від звичайних
адміністративно-територіальних одиниць поділу ширшими повноваженнями. У
них водночас із загальнодержавними законами з окремих питань діють
регіональні закони, конституції тощо, якщо вони не суперечать законам
держави загалом. В автономіях незалежно від центральних органів діють
автономний парламент, уряд (однак автономія не є державним утворенням).
Більшість західних розвинутих держав —- унітарні (Франція, Швеція,
Польща, Фінляндія та ін.). Унітарною є і держава Україна.

Федерація — союзна держава, до складу якої входять державні утворення —
суб?єкти федерації.

Суб?єкти федерації мають суверенітет, зберігають відносну самостійність.
Основні ознаки федерації: єдина територія і збройні сили, спільні
митниця, грошова і податкова системи, загальна конституція за наявності
конституцій суб?єктів федерації, спільний уряд, єдине законодавство і
громадянство (подвійне — для суб?єктів федерації). Проте суб?єкти
федерації правомочні приймати законодавчі акти в межах своєї
компетенції, створювати власну правову й судову систему. Однак суб?єкти
федерації не можуть бути повністю незалежними у внутрішній і зовнішній
політиці. Вони добровільно делегують центральним органам федерації
частину своїх повноважень. У разі порушення федеральної конституції
центральна влада вправі вжити щодо них примусові заходи. Суб?єкти
федерації не володіють правом сецесії (виходу із федерального союзу). У
світі 20 федеративних держав (штати — у США, Мексиці, Бразилії,
Венесуелі, Австралії, Індії, Малайзії та ін.; землі — у Німеччині,
Австрії; кантони і напівкантони — у Швейцарії; провінції — в Аргентині,
Канаді).

Конфедерація (лат. confederatio — спілка, об?єднання) — союз суверенних
держав, які зберігають незалежність і об?єднані для досягнення певних
спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації
своїх дій.

За конфедерації існує центральний керівний орган, якому надані чітко
визначені повноваження. Його рішення приймаються і здійснюються тільки
за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації. При цьому,
звичайно, не існує єдиної території і громадянства, спільної податкової
і правової системи тощо. Правовою основою конфедерації є союзний
договір, тоді як для федерації — конституція. Кошти конфедерації
складаються із внесків її суб?єктів. Це нетривка форма державного
об?єднання. Вона передує виникненню федерації або розпаду на самостійні
держави. Нині конфедерацій у світі не існує. У минулому конфедеративним
був устрій у США (1776—1787), Швейцарії (до 1848), Німецький союз
(1815—1867). Щоправда, термін “конфедерація” вживається в назвах
швейцарської і канадської держав, але це не змінює природи їх
федерального устрою.

6.4. Демократична, соціальна, правова держава

Сучасна держава в процесі своєї еволюції набула три важливі
характеристики: демократизму, соціального захисту і правової сутності,
які знайшли своє відображення в Конституції України 1996 року.

Демократична держава — тип держави, в якій народ є джерелом влади, де
державні демократичні соціально-політичні інститути та демократичний тип
політичної культури, яка забезпечують органічне поєднання участі народу
у вирішенні загальнодержавних справ із широкими громадянськими правами і
свободами.

У демократичній державі існують реальна рівність перед законом громадян
та органів управління (верховенство закону), громадянське суспільство,
розподіл владних повноважень між одними її гілками, ефективні механізми
стримувань і противаг.

Свідченням демократизму держави в сучасних умовах є:

— забезпечення ефективності в її функціонуванні;

— наявність конкуренції у сфері державотворчої діяльності;

— встановлення рівноваги в суспільстві та гармонійних відносин між
державою і громадянами;

— високий ступінь довір?я населення до інститутів держави.

Особливого значення в сучасних умовах набуває так звана соціальна
держава.

Соціальна держава — держава, що прагне до забезпечення кожному
громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в
управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів,
можливостей для самореалізації особистості.

Термін “соціальна держава” було запроваджено ще в 1850 p. німецьким
вченим-юристом Лоренцом фон Штайном. Однак його активна теоретична
розробка і практичне втілення розпочалося в Німеччині у другій половині
XX ст. Теоретичні засади соціальної держави висвітлені в працях Г.
Ріхтера (Німеччина), К. Соле (Іспанія), А. Брауна (США), М. Боретті
(Франція).

Досвід розвинених кран переконливо свідчить, що зародження і формування
соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі
цілеспрямованої державної політики. Перехід до держави зазначеного типу
можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка
зв?язує в цілісний комплекс рух до соціально-ринкового господарства,
громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим
формуванням інститутів соціальної держави. Зміст соціальної держави
виявляється у сприянні становленню таких елементів сучасного
суспільства, як соціальна ринкова економіка, соціальна демократія,
соціальна етика.

До найважливіших принципів підтримання гармонійних відносин між
громадянами і державою, які сприяють наповненню функціонування
державного механізму соціальним змістом, належать принципи солідарності
і субсидарності.

Солідарність передбачає єдність та цілеспрямоване об?єднання різних груп
і верств суспільства навколо основних визначених державою цілей і
цінностей, як поточних, так і на довгострокову перспективу. Ідея
солідарності ґрунтується на допомозі сильніших слабким, на взаємній
підтримці та обов?язках громадян перед державою та один перед одним.

Принцип субсидарності отримав розгорнуте обґрунтування у соціальному
вченні католицької церкви і набув соціально-державного змісту в практиці
державного будівництва ФРН та ін. розвинених країн Заходу. Згідно з цим
принципом вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, які
виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані допомагати
останнім у підтриманні їхньої самостійності та власної відповідальності.
Ініційована державою субсидарність сприяє подоланню споживацької
психології у громадян та їхніх об?єднань, функціонального перевантаження
держави, неконтрольованого розростання бюрократії, а також стимулює
групову та особисту ініціативу населення.

Слід зважати й на те, що соціальна держава у кожній країні формується,
виходячи із специфіки національних, історичних, соціально-політичних,
географічних умов та традицій співіснування в межах конкретного
суспільства. Відповідно до цього створюється модель, яка дає змогу
знайти власний, оптимальний шлях до соціальної держави.

Теорія правової держави бере свій початок з античності. Давньогрецький
філософ Платон писав, що державність можлива тільки там, де панують
справедливі закони, “де закон — володар над правителями, а вони його
раби”. Починаючи з Нового часу, теорія правової держави була доповнена
завдяки безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Передові
мислителі епохи становлення капіталізму в XVII-XVIII ст. сформулювали
принцип поділу влади, покладений в основу теорії правової держави. Так,
німецький філософ І. Кант, з іменем якого пов?язують створення цієї
теорії, вважав, що держава забезпечує торжество права й
підпорядковується його вимогам. Ще один німецький філософ М. Вебер
сформулював принципи правової держави.

Правова держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство
закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність
громадянина й держави.

Правову державу характеризують:

– верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед
законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій,
службових осіб і громадян;

– вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність,
відсутність будь-якої диктатури;

– поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему
взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;

– гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна
відповідальність держави, об?єднань громадян та індивідів;

– високий рівень громадських структур, можливість громадських об?єднань
і особи брати участь в управлінні суспільством;

– дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;

– контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх
організацій;

– відповідальність держави перед світовим співтовариством правових
держав;

– органічний зв?язок прав і свобод громадян з їх обов?язками,
відповідальністю, законопослушністю, самоконтролем, самосвідомістю,
правовою культурою.

Окрім суворого дотримання законів суспільство передбачає ще одну
принципову вимогу — дотримання загальноприйнятих норм моралі. Право і
мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

6.5. Майбутність держави

Ще грецькі стоїки епохи елінізму IV—II ст. до н. е. (Зенон, Хрісіппа)
стверджували, що оскільки людство єдине, то повинна існувати єдина
всесвітня держава на чолі з мудрим царем — пастирем народів і одне
космополітичне громадянство. І. Кант, обґрунтовуючи в XIX столітті ідею
“вічного миру”, пов?язував її досягнення зі створенням у майбутньому
всеохоплюючої федерації самостійних рівноправних держав
республіканського типу. Отже, створення федеративного космополітичного
союзу держав, за Кантом, неминуче. Запорукою цього мають стати торгівля,
освіта, виховання народів. До речі, космополітичне громадянство є
головним постулатом і сучасної ідейно-політичної течії — космополітизму,
яка стверджує примат громадянина світу над громадянином держави.
Означені погляди гіпотетично підводять до думки про можливість єдиної
світової держави.

Нині існують неоднозначні підходи до майбутнього держави. Інститут
світового порядку в Нью-Йорку та інші наукові центри стверджують, що на
зламі століть відбуватиметься відчутне зближення держав-учасниць
міжнародного товариства. Завдяки цьому в системі міжнародних відносин
відбуватимуться радикальні зміни, аж до вироблення в XXI ст. світового
консенсусу, що в перспективі має привести до спільної державності. Такий
прогноз ґрунтується на вірі в нескінченний технічний прогрес, на тлі
якого відбудеться неослабне економічне зростання засобів глобального
взаємопроникнення та солідарного розвитку. Прихильники протилежного
погляду (американські дослідники Дж. Форрестер, П. Ерліх, Р. Гарріман та
ін.) виходять із перспективи тривалого існування на світовій арені
суверенних держав. Держава не може зникнути як результат якогось
відцентрового розвитку. Її роль упродовж XX ст., як свідчить історичний
досвід, не тільки не зменшилась, а навпаки, зросла. А оскільки автори
вважають маловірогідним досягнення безконфліктної, розумної світобудови
в найближчій перспективі, то немає підстав говорити про відмирання
держави.

Проте сучасний історичний розвиток, хоч і суперечливо, підтверджує точку
зору про спільну державу, особливо щодо інтеграційних процесів у світі.
Які будуть наслідки цих процесів, покаже історія. Однак існує велика
ймовірність, що держава не буде існувати вічно, оскільки продуктивні
сили вже переступили державні кордони, простежується тенденція створення
світового господарства. Хоч колишні колоніальні народи переживають
ейфорію національної державності, “стара” Європа йде до об?єднання
політичних і економічних структур. Відомо, що Європейське економічне
співтовариство за маастріхтськими домовленостями перейшло до нового
етапу інтеграції, уклало договір про політичний і валютно-фінансовий
союз. Його перейменовано у Європейський Союз з ознаками не тільки
конфедерації, а й часткової федерації: узгоджена спільна лінія у
зовнішній політиці, обороні, економіці та інших сферах. У середині 1998
p. створено спільний Центральний банк, 1 січня 1999 p. — введено єдину
валюту — евро, ліквідовано митниці тощо.

Про прагнення до єдності народів і держав свідчать численні перспективні
тенденції світового розвитку:

– міжнародна правова діяльність,

– демократизація держав,

– формування об?єднань держав і міжнародних організацій тощо.

Консолідації народів сприяє й нове політичне та економічне мислення
провідних держав світу.

Прибічники концепції відмирання держави стверджують, що цей інститут
стане перехідною формою від держави до недержави. Діяльність державних
органів набуватиме неполітичного характеру. Поступово зникне потреба в
державі як особливому політичному інституті. Утвердиться неполітичне
громадське самоврядування, де регуляторами суспільних відносин будуть
авторитет, управлінська культура, мораль, традиції, ініціатива тощо.
Однак цей процес тривалий і суперечливий. Він відбувається поступово
через зміцнення державності, посилення ролі інститутів громадянського
суспільства, а також розширення та поглиблення відносин між державами і
народами світу.

Тема 7. Правова держава та громадянське суспільство

7.1. Поняття громадянського суспільства, його функції та риси

Ідея громадянського суспільства своїм корінням сягає Давніх Греції та
Риму, знаходить своє теоретичне втілення в працях Аристотеля, Цицерона,
інших мислителів. З часом викристалізувалося розуміння громадянського
суспільства як спільноти рівноправних громадян, яка не залежить від
держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. У політичній сфері
громадянське суспільство забезпечує громадянам вільну участь у державних
і громадських справах. Головним суб?єктом такого суспільства є людина, у
ньому вільно розвивається індивідуальне та колективне життя,
децентралізована державна влада і місцеве самоврядування, демократично
розв?язуються суспільно-політичні проблеми на основі виважених,
консенсусних відносин.

Поняття «громадянське суспільство» по-різному тлумачили в суспільних
науках. Так, Ш.-Л. Монтеск?є, вважаючи, що суспільство не може існувати
без уряду, розрізняв державу як союз громадян та державу як сукупність
посадових осіб. Г. Спенсер відповідно до його органічної теорії
суспільства порівнював державу з біологічним організмом, вважав її
агрегатом органів управління, володарювання. Його «апаратна» ідея
пізніше була використана марксизмом.

Відомо, що в первісному, додержавному суспільстві існували органи
володарювання, головний з яких — збори дорослих родичів. Функції
володарювання ще не виокремилися в життєдіяльності спільноти, громада
була водночас джерелом і носієм влади. Поступово відбувалася
ієрархізація (греп. hieros — священний і archia — влада — поділ на вищі
й нижчі посади, чини; суворий порядок підлеглості нижчих щодо посади або
чину осіб вищим) громадського управління, внаслідок чого пересічні
общинники були відсторонені від управління общиною. Народні збори
замінюються сходом воєнної дружини. Ради старійшин перетворюються на
дедалі поважніші й самостійніші центри прийняття владних рішень, тільки
частина з яких виноситься на формальне затвердження зборами общини. Так
поступово відмежувалося суспільне управління від громади. Здійснювали
його відокремлені інституції, яким громада була цілком підпорядкованою.

Надалі завдяки християнському віровченню стали розрізняти державну та
приватну сфери (Богові — Богове, кесарю — кесареве). Викристалізовується
уявлення про громадянське суспільство як про засіб обмеження державної
влади, стримування її невпинного прагнення до абсолюту, авторитарності.
Формується й саме громадянське суспільство.

Впровадження у вжиток поняття «громадянське суспільство» пов?язане з
ідеєю «природних прав» людини, яка у XVII ст. була засадничою у
формуванні й поширенні юридичної свідомості, політико-правових
концепцій, передусім теорії «суспільного договору». Так, Г. Гроцій і Б.
Спіноза «природними правами» вважали свободу переконань і думок, свободу
володіння і використання власності, рівність людей між собою, їхню
захищеність від сваволі тощо. Розрізнення громадянського суспільства і
держави започаткував Ж.-Ж. Руссо в праці «Міркування про походження і
засади нерівності поміж людей». Громадянське суспільство, на його думку,
виникло внаслідок формування приватної власності, а держава витворена з
нього на підставі суспільного договору. Д. Локк вважав, що люди
домовилися заснувати державу саме з метою надійного забезпечення
природних прав, рівності й свободи, захисту особи та власності —
цінностей громадянського суспільства.

Сукупність індивідів, які необмежене користувалися своїми природними
правами, утворювала, на думку прибічників договірної теорії походження
держави, суспільство у його «природному стані» («status naturalis»). Це
стан цілковитої свободи, який призводить до «війни всіх проти всіх». Але
за таких умов мати «право на все», стверджував Гоббс, означає фактично
не мати права ні на що. Аби уникнути загроз, які неодмінно виникають у
природному стані суспільства, люди змушені були замінити його на стан
громадянський («status civilis»). Перехід від природного стану до
громадянського дає змогу піддати регулюванню законами та іншими нормами
невпорядковані відносини.

Відповідно до теорії «суспільного договору», люди укладають угоду й
створюють державу, яка постає над суспільством, відчужує й зосереджує в
собі частину їхніх природних прав. Так виникає громадянське суспільство,
котре, на відміну від природного, додержавного, є станом, у якому існує
держава. У конвенційних теоріях держави (Дж. Локк, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо)
громадянський стан суспільства сприймався як антипод природного стану, а
влада — як похідна відносин, що панують у громадянському суспільстві.

Концепція громадянського суспільства, розуміння його як царини людської
свободи, яка перебуває поза межами державної регламентації, є
породженням ліберального світогляду. «Батько лібералізму» Дж. Локк
вважав, що держава покликана передусім захищати особисту свободу і
власність, здобуту працею людей; вона діє тільки у строго окреслених
межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори; люди
повинні мати право протистояти сваволі уряду, чинити йому опір і навіть
вдаватися до сили для його повалення, коли він спрямовує свою владу на
завойовництво, узурпацію, тиранію, або у разі його розвалу.

Виходячи з визнання самоцінності й пріоритетності спонтанного людського
життя порівняно з управлінським впливом на нього, просвітники XVIII ст.
(Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск?є) проголошували, що громадянська ідея вища і
значиміша, ніж ідея державна. Громадянське суспільство і політичну
державу розрізняв Г.-В.-Ф. Гегель, який вважав його опосередкованою
через працю системою потреб, заснованою на принципі панування приватної
власності й загальній формальній рівності людей. Н. Макіавеллі, Ш.
Монтеск?є, Г.-В.-Ф. Гегель вважали, що суспільство має бути об?єктом
впливу держави, яка може діяти цілком самостійно. Політична, державна
мудрість полягає у врахуванні існуючих у суспільстві відносин, думок та
обставин. Класичні погляди на громадянське суспільство підготували
сучасне розуміння цього феномена.

Громадянське суспільство — суспільство громадян із високим рівнем
економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних рис, яке
спільно з державою утворює розвинені правові відносини; це сукупність
усіх громадян, їх вільних об?єднань та асоціацій, пов?язаних суспільними
відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та
політичної культури, які перебувають за межами регулювання держави, але
охороняються та гарантуються нею.

Формування громадянського суспільства пов?язане з утвердженням
буржуазного ладу. Воно неможливе без існування правової держави, а
тільки існування розвиненого, стабільного громадянського суспільства
уможливлює утворення правової держави. Високорозвинуте громадянське
суспільство є основою стабільного демократичного політичного режиму.

Неліберальне (тоталітарне, авторитарне) суспільство цілком або переважно
підпорядковане державі, яка регламентує, централізує управління ними.
Такий спосіб взаємодії держави й суспільства називають етатизмом (франц.
etat — держава). Етатизм як політика — це поширення повноважень держави
на всі без винятку сфери життя. Сутність його полягає у визнанні держави
найважливішим і єдиним чинником інтеграції суспільства. У тоталітарних
суспільствах сфера громадянського, цивільного зводиться до мінімально
можливих розмірів, але ніколи не зникає цілком.

Розвинене громадянське суспільство передбачає існування демократичної
правової держави, яка покликана задовольняти й захищати інтереси та
права громадян.

Передумовами громадянського суспільства є:

– ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності;

– множинність незалежних політичних сил і партій;

– недирективно формована громадська думка;

– вільна особистість з розвиненим почуттям власної гідності.

Громадянське суспільство — не тільки відокремлене від держави
суспільство, автономна царина суспільного буття, яка не підлягає прямому
контролю й регламентації з боку влади, а ще й структуроване суспільство.
Воно передбачає свободу асоціацій індивідів за інтересами й
уподобаннями. Окремі верстви населення утворюють свої угруповання,
добровільні об?єднання, покликані забезпечувати цивілізовані відносини з
іншими суб?єктами співжиття в суспільстві. Тому громадянське суспільство
є певним механізмом неформального соціального партнерства, яке
уможливлює здійснення й баланс існуючих інтересів.

Громадянське суспільство у політології, як правило, розглядають як
соціальне утворення, що протистоїть державі. Його можна розуміти як
плюралізм і організацію інтересів незалежно від держави.

Таке суспільство емансиповане від держави, царина спонтанного самовияву
вільних індивідів і добровільно сформованих асоціацій та організацій
громадян, захищених законом від прямого втручання і регламентації з боку
органів державної влади. Воно втілюється в приватному житті громадян,
існуванні вільного ринку, безперешкодному поширенні духовних,
релігійних, моральних, національних цінностей тощо. Основою
громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб,
сукупність вільно встановлених ними міжособистісних зв?язків (сімейних,
общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття
інтересів, можливостей і способів їх висловлення та реалізації.

Головні риси громадянського суспільства:

– наявність демократичної правової державності;

– відокремлена від держави структура суспільства, до якої належать
різноманітні асоціації, добровільні об?єднання людей;

– взаємна відповідальність держави та громадян за виконання демократично
прийнятих законів;

– самоврядування індивідів, добровільних організацій та асоціацій
громадян;

– адекватний вільним відносинам обміну суспільний лад, політична
система, за яких держава є похідною від громадянського суспільства та
процесів у ньому;

– утвердження безпосередніх і різноманітних інтересів, можливість їх
вираження та здійснення;

– можливість забезпечення справжнього, реального життя, на відміну від
держави — сфери умовного, формального життя;

– різноманітність форм власності (приватної, колективної, кооперативної
тощо), ринкова економіка;

– наявність вільної конкуренції, відносин обміну діяльністю та її
продуктами між незалежними власниками;

– безпосереднє спілкування людей;

– повага громадянських прав, які вважаються вищими за державні закони;

– доступ всіх громадян до участі в державних і суспільних справах;

– свобода особистості;

– плюралізм ідеологій і політичних поглядів, багатопартійність;

– плюралізм, сукупність усіх неполітичних відносин у суспільстві й
різноманітної діяльності людей;

– наявність розвинутої соціальної структури;

– багатоманіття соціальних ініціатив;

– розвинута громадянська політична культура і свідомість;

– регулювання дій людей безпосередньо самими ж людьми, передусім через
норми моралі;

– контроль суспільства за діяльністю державних органів.

Існування в громадянському суспільстві різних суперечливих інтересів,
які воно не здатне задовольнити, покликало до життя державу як втілення,
реалізацію всезагального інтересу, як інституцію, обов?язком якої є
гарантування й захист прав людини. У такому суспільстві реально
функціонує власність, здатна реалізуватися в правовому полі.

Якщо в громадянському суспільстві дії людей зумовлені їхніми реальними
потребами та вимогами здорового глузду, то держава і виконавці її волі
понад усе ставлять формальний бік справи. Будь-яку подію, значущу й
вартісну для особи (народження, шлюб тощо), держава вважає реальним
фактом тільки після виконання належних формальних процедур,
документального засвідчення (складання протоколу, підписання акту).

Якщо громадянське суспільство відстоює: природні права, економіку,
приватне життя, сфера свободи, волі; то політичне суспільство (держава)
опирається на: встановлені закони, політику, державу, публічне життя,
сферу обов’язку.

Альтернативність ознак та цінностей держави й громадянського суспільства
не означає їх антагоністичності, а навпаки, зумовлює їх взаємну потребу.
Без держави неможливе громадянське суспільство, без громадянського
суспільства неможлива повноцінна правова держава. Вони є
взаємообумовленими аспектами одного цілісного життя людини,
цивілізованого суспільного буття.

Розвинуте громадянське суспільство створює умови для вільної
самореалізації індивідів та їх різних об?єднань і утримує державу від
придушення індивідів і суспільства, роблячи її більш демократичною і
правовою.

Рівень демократії в сучасному суспільстві значною мірою визначається
існуванням системи незалежних від держави самоврядних об?єднань
суверенних індивідів і вільно встановлених зв?язків між ними —
громадянського суспільства. Сформоване на засадах плюралізму,
толерантності, лібералізму (поважання прав і свобод особи), таке
суспільство спроможне протистояти як етатистським тенденціям з боку
держави, так і анархізму, домагатися оптимального громадського
врядування. Відкрите суперництво суспільних інтересів ініціює політичний
процес, сприяє втіленню загальносоціального інтересу. Тому для
демократизації суспільства, реформування держави необхідна не тільки
ефективна законотворча, політико-юридична діяльність, а й формування
громадянського суспільства — структурованість спільноти, усвідомлення
людьми вартісності їхніх інтересів, цінування власних і чужих прав,
гідності й свободи, шанування правил та процедур суспільно-політичної
взаємодії.

7.2. Особливості формування громадянського суспільства в Україні

В Україні сьогодні відбувається поступовий процес становлення
громадянського суспільства, який ще дуже далекий від завершення. Вже
сформовані органи влади різного рівня, але вони поки що демонструють
неспроможність вивести країну із системної кризи, а тому зрозумілим є
динамічний процес відчуження громадян від держави, влади і політики.

Для громадянського суспільства характерна система представництва
інтересів різних груп населення у вигляді політичних партій, які
виражають інтереси та формулюють політичні пріоритети певних соціальних
груп. На сьогодні політичні партії (а їх зареєстровано понад 120) не
достатньо сприяють належному встановленню каналів зв?язку між державою і
громадянами.

Для становлення громадянського суспільства в Україні необхідною є
реструктуризація українського суспільства. До тенденцій трансформації
соціальної структури нашої держави можна віднести фактичну відсутність
середнього класу й значного поступу в його формуванні, люмпенізацію
численних верств населення, появу нових власників, поляризацію багатства
і бідності, збереження старою номенклатурою своїх позицій. Понад 85
відсотків населення України займають положення нижче середнього класу й
існує в умовах крайньої невизначеності та невпевненості. Через
несформованість середнього класу, розшарування суспільства на багатих і
бідних переважає принцип сили, а не принцип права, хоча повсюдно
декларується намір побудови правової держави.

Чинниками формування в Україні громадянського суспільства є:

·  вільні та альтернативні політичні вибори,

·  референдуми;

·  незалежні (насамперед, від органів влади) засоби масової інформації;

·  розвиток місцевого самоврядування;

·  політичні партії, здатні репрезентувати групові інтереси;

·  наявність ринкових відносин і економічного плюралізму.

7.3. Теорія правової та соціальної держави

Особливого значення в сучасних умовах набуває так звана соціальна
держава.

Соціальна держава — держава, що прагне до забезпечення кожному
громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в
управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів,
можливостей для самореалізації особистості.

Термін “соціальна держава” було запроваджено ще в 1850 p. німецьким
вченим-юристом Лоренцом фон Штайном. Однак його активна теоретична
розробка і практичне втілення розпочалося в Німеччині у другій половині
XX ст. Теоретичні засади соціальної держави висвітлені в працях Г.
Ріхтера (Німеччина), К. Соле (Іспанія), А. Брауна (США), М. Боретті
(Франція).

Досвід розвинених кран переконливо свідчить, що зародження і формування
соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі
цілеспрямованої державної політики. Перехід до держави зазначеного типу
можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка
зв?язує в цілісний комплекс рух до соціально-ринкового господарства,
громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим
формуванням інститутів соціальної держави. Зміст соціальної держави
виявляється у сприянні становленню таких елементів сучасного
суспільства, як соціальна ринкова економіка, соціальна демократія,
соціальна етика.

До найважливіших принципів підтримання гармонійних відносин між
громадянами і державою, які сприяють наповненню функціонування
державного механізму соціальним змістом, належать принципи солідарності
і субсидарності.

Солідарність передбачає єдність та цілеспрямоване об?єднання різних груп
і верств суспільства навколо основних визначених державою цілей і
цінностей, як поточних, так і на довгострокову перспективу. Ідея
солідарності ґрунтується на допомозі сильніших слабким, на взаємній
підтримці та обов?язках громадян перед державою та один перед одним.

Принцип субсидарності отримав розгорнуте обґрунтування у соціальному
вченні католицької церкви і набув соціально-державного змісту в практиці
державного будівництва ФРН та ін. розвинених країн Заходу. Згідно з цим
принципом вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, які
виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані допомагати
останнім у підтриманні їхньої самостійності та власної відповідальності.
Ініційована державою субсидарність сприяє подоланню споживацької
психології у громадян та їхніх об?єднань, функціонального перевантаження
держави, неконтрольованого розростання бюрократії, а також стимулює
групову та особисту ініціативу населення.

Слід зважати й на те, що соціальна держава у кожній країні формується,
виходячи із специфіки національних, історичних, соціально-політичних,
географічних умов та традицій співіснування в межах конкретного
суспільства. Відповідно до цього створюється модель, яка дає змогу
знайти власний, оптимальний шлях до соціальної держави.

Теорія правової держави бере свій початок з античності. Давньогрецький
філософ Платон писав, що державність можлива тільки там, де панують
справедливі закони, “де закон — володар над правителями, а вони його
раби”. Починаючи з Нового часу, теорія правової держави була доповнена
завдяки безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Передові
мислителі епохи становлення капіталізму в XVII-XVIII ст. сформулювали
принцип поділу влади, покладений в основу теорії правової держави. Так,
німецький філософ І. Кант, з іменем якого пов?язують створення цієї
теорії, вважав, що держава забезпечує торжество права й
підпорядковується його вимогам. Ще один німецький філософ М. Вебер
сформулював принципи правової держави.

Правова держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство
закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність
громадянина й держави.

Правову державу характеризують:

– верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед
законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій,
службових осіб і громадян;

– вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність,
відсутність будь-якої диктатури;

– поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему
взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;

– гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна
відповідальність держави, об?єднань громадян та індивідів;

– високий рівень громадських структур, можливість громадських об?єднань
і особи брати участь в управлінні суспільством;

– дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;

– контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх
організацій;

– відповідальність держави перед світовим співтовариством правових
держав;

– органічний зв?язок прав і свобод громадян з їх обов?язками,
відповідальністю, законопослушністю, самоконтролем, самосвідомістю,
правовою культурою.

Окрім суворого дотримання законів суспільство передбачає ще одну
принципову вимогу — дотримання загальноприйнятих норм моралі. Право і
мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

Тема 8. Політичні партії та партійні системи

8.1. Поняття політичної партії

Політичне життя в сучасному суспільстві не мислиме без партій. Партії
надають йому динаміки, оскільки вони є ареною змагання політичних
курсів, ідей, які виражають інтереси різних суспільних груп. Знання про
партії як суспільний інститут, їх місце і роль у суспільно-політичному
житті мають не лише теоретичне, а й практичне значення.

Термін “партія” (від лат. partio – ділю, розділяю) у перекладі з латини
означає частину великої спільноти. Сучасним політичним партіям
передували їх прообрази — протопартії. Існує думка, що партії виникли
водночас із політикою, тобто в рабовласницькому суспільстві. З розвитком
рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації
суспільства, в тому числі й самого панівного класу, для здійснення влади
вже було недостатньо державних політичних структур.

В VI ст. до н. е. в Греції діяли:

– партії великих землевласників – педіеї;

– торгово-реміснича поміркована партія – парамії;

– селянська партія – діакрії.

В Стародавньому Римі у ІІ – І ст. до н.е. протистояли партії оптиматів
(знаті) і популарів (простого народу).

В епоху Середньовіччя виникали та діяли партії: в Італії XII—XV ст. між
собою ворогували гвельфи (прихильники світської влади папи римського) та
гібеліни (прихильники сильної королівської влади). Партії античного
світу і європейського середньовіччя найчастіше поставали як клієнтели —
тимчасові об?єднання для підтримки певних знатних осіб, сімей.
Суперництво політичних груп, об?єднаних навколо впливових сімей,
популярних лідерів, упродовж багатьох століть було суттєвою ознакою
політичної історії. Особливого імпульсу розвиткові партій надали
буржуазні революції в Англії, Франції та інших європейських країнах.

У Європі в другій половині XIX ст. виникли масові партії. Їх появі
сприяли два основні чинники:

– розширення виборчих прав;

– розвиток робітничого руху.

Масові політичні партії як інститут європейської культури у сучасному
розумінні сформувалися лише в середині ХХ ст. і поступово поширилися й
закріпилися в культурах країн і народів інших континентів.

Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують. Нині
урізноманітнилися причини і способи їх виникнення, багато в чому
змінюються їхні форми і сутність, уявлення про їхню роль у суспільстві
та й сама ця роль, методи діяльності та функції.

Ознаки політичних партій:

– добровільність об’єднання;

– певна тривалість існування в часі;

– наявність організаційної структури;

– прагнення влади;

– пошук народної підтримки.

Причинами виникнення партій є необхідність захисту соціально-класових,
національних, а нерідко й племінних, релігійних, регіональних інтересів,
а також цілі, пов?язані з виборчою боротьбою. Різноманітними є способи
виникнення партій. Свого часу М. Вебер в історії становлення партії
вирізняв три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масова
партія. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті,
орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної
еліти.

Політичні партії утворюються:

– внаслідок об?єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного
спрямування, які виникли та існували окремо в різних місцях країни;

– у надрах масових рухів;

– внаслідок розколу однієї партії на дві та більше чи об?єднання двох та
більше партій в одну;

– під виливом міжнародної партійної системи;

– як своєрідне відродження партій, які існували раніше, що підвищує їхню
легітимацію, створює певну наступність політичного розвитку;

– внаслідок діяльності лідерів, які організували партії “під себе”;

– на основі регіональних організацій партії, яка існувала раніше;

– з ініціативи профспілок ( лейбористські партії у Великобританії,
Австралії, Канаді та інших країнах, які переважно виражають інтереси
робітників, було створено саме з ініціативи профспілок, що стали
колективними членами цих партій і фінансують їх).

Утворення партій, як і громадсько-політичних рухів, відбувається на
установчих з?їздах або конференціях. Усні заяви про появу нової
громадсько-політичної організації не вважаються достовірною інформацією.
Нею є факт реєстрації партії державним органом — в Україні, наприклад,
Міністерством юстиції.

Щодо тлумачення поняття “політична партія” серед політологів немає
одностайності, що зумовлено складністю та багатоманітністю партій як
об?єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та
різними традиціями національних політологічних шкіл. Попри те можна
визначити спільні ознаки, які характеризують партію. Серед них
найважливіша — добровільність об?єднання.

Політична партія — організована група однодумців, яка виражає інтереси
частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається
реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.

Кожна партія повинна мати:

– ідеологію;

– політичну платформу;

– організаційну структуру;

– певні методи й засоби діяльності;

– соціальну базу;

– електорат (виборців, які голосують за неї).

Основна мета діяльності політичної партії — здобути політичну владу в
державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, політичні,
ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та
судової гілок влади.

Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через
ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли
оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію й
тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних
політичних умов.

Структура політичної партії:

– ядро (керівні органи вищої і нижчої ланок, партійні лідери,
активісти);

– рядові члени партії;

– прибічники.

Організаційно партія поділяється на партійний апарат та партійну масу,
способи зв?язку апарату з цією масою, партії та політичного середовища,
партії та суспільства. Часто партійна система охоплює створювані партією
молодіжні, жіночі, іноді військові організації, які є засобом проведення
партійної політики серед відповідних груп населення.

Сприйняття партій та їхньої ролі в житті суспільства тривалий час було
негативним. Європейська політична думка радикально змінила ставлення до
них у XVII— XVIII ст. Нині остаточно утвердилася думка, що без сильних
політичних партій, альтернативних політичних рухів демократична природа
влади неможлива. Політичні партії забезпечують зв?язок між народом і
представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може
звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати
керівництво і висувати вимоги до нього.

8.2. Класифікація політичних партій

Політичні партії відрізняються одна від одної походженням, місцем і
роллю в політичній системі, соціальною базою, ідеологією, програмою і
т.д.

Існує декілька класифікацій політичних партій за різними ознаками:

1. За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у т.ч.
комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні.

2. За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у т.ч.
революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.

3. За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або
центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій не
існує).

4. За формами і методами правління та характером політичної поведінки:
ліберальні, демократичні, диктаторські, тоталітарні.

5. За принципами організації та членства: кадрові та масові.

6. За місцем у системі влади: легальні, напівлегальні, нелегальні.

7. За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні,
фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні,
анархістські та ін.

8. За віросповіданням: християнські, мусульманські.

Деякі політологи виділяють партії: прагматичні (виборчі), парламентські,
харизматично-вождистські та ін.

Політичні партії в Україні можна класифікувати за такими критеріями:

– ставлення до державного суверенітету;

– соціально-економічні пріоритети;

– ідейно-політичні засади тощо.

За ідейно-політичним спрямуванням виокремлюють:

– національно-радикальні,

– національно-демократичні,

– загальнодемократичні,

– соціалістичного спрямування,

– національних меншин.

8.3. Поняття і типологія партійних систем

Залежно від багатьох обставин, а надто від політичного режиму, в кожній
країні формується певна партійна система.

Партійна система – це сукупність політичних партій, характер їх
взаємодії, а також місце і вплив у державному механізмі.

Політична наука (згідно Дж.Сарторі) виокремлює такі типи партійних
систем, кожна з яких відображає конкретні особливості певного
суспільства:

1. Однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не
допускається; партійний апарат зрощується з державним. Така система
існувала в 20-40-х роках ХХ ст. у фашистській Італії, у 30-40-х роках –
у гітлерівській Німеччині, у 20-80-х роках – у Радянському Союзі.
Сьогодні – на Кубі, в Північній Кореї, та деяких країнах Африки: Кенії,
Малі, Лівії та ін.);

2. Домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів
незмінно залишається при владі протягом десятків років; уряд формується
лише домінуючою партією);

3. Двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні
поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу; впливова опозиція
партії, що програла вибори);

4. Трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною
системою (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни
самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки
третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в
парламенті);

5. Чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та
лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);

6. Партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні
антисистемні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на
участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між
партіями);

7. Партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві
наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа,
стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне
ідеологічне розмежування між ними);

8. Атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного
підрахунку числа партій, всі вони невпливові; тут виникає поріг, за яким
кількість партій не має значення; уряд формується на позапартійній
основі, або на засадах широкої коаліції).

8.4. Роль і функції партій у суспільно-політичному житті

Політичні партії активно впливають на діяльність органів державної
влади, економіку, соціальні процеси, відносини між країнами. Вони є
одним із базових інститутів сучасного суспільства, без якого не можливе
функціонування представницької демократії, яка потребує розвинутих і
добре організованих партій. За їх відсутності посилюється загроза
виникнення авторитарного режиму. Демократія забезпечується участю партій
у виборах, позаяк на багатопартійних виборах зіштовхуються не амбіції
особистостей, а інтереси суспільних груп. Партії нині є невід?ємною
частиною всієї демократичної системи, особливо парламентської
демократії, оскільки парламентська робота здійснюється переважно через
партії.

Багатопартійність е певною гарантією проти корупції, зловживань владою,
своєрідним способом контролю державних діячів.

Перспективи посттоталітарного розвитку колишніх соціалістичних країн, у
тому числі України, пов?язані зі становленням політичних партій.
Відсутність сильних партій, які легітимне представляють інтереси
основних соціальних груп у відносинах з державою, нібито ставить державу
над суспільством і розв?язує їй руки у виборі політики. Однак це ілюзія,
бо замість політично організованих опонентів, з якими можна вести діалог
і шукати консенсус, владі за таких обставин протистоїть стихійна маса
людей. Слабкість партій неминуче обертається безсиллям держави, яка
позбавляється зворотного зв?язку з масами і втрачає контроль над
політичним процесом.

Вплив політичних партій на маси, а отже, і завоювання владних позицій у
суспільстві визначається такими чинниками:

– наявністю приваблюючих ідеологій, які визначають цілі розвитку,
відображають інтереси мас;

– організаційною оформленістю, мобільністю організаційних структур,
здатних реалізовувати намічені цілі;

– рівнем компетентності, авторитетності партійних керівників (вождів,
лідерів, функціонерів);

– достатньою масовістю й активністю рядових членів партії;

– вмінням практично організувати діяльність партії в конкретній
історичній ситуації;

– вмінням відобразити гострі суспільні проблеми в зрозумілих масам
конструктивних лозунгах;

– наявністю достатніх коштів для діяльності ідейно-пропагандистських і
культурних центрів партії, для оприлюднення її політики через засоби
масової інформації.

Суспільно-політична роль партій виявляється в їхніх функціях. У
політології існують різні підходи щодо обсягу, змісту і суті функцій
політичних партій. Американський політолог Дж. Брайс виділяє такі
функції партій:

·        підтримка одностайності між членами партії;

·        рекрутування нових прихильників;

·        стимулювання ентузіазму виборців, акцентуючи увагу на
численності партії та важливості її мети;

·        інформування виборців про політичні питання, які вирішує
партія, про особисті достоїнства вождів і недоліки суперників;

·        відбір кандидатів на певну посаду.

У політології фігурують й інші функції партій:

·        організація громадської думки з питань, які торкаються життєвих
інтересів нації;

·        мобілізація виборців навколо партійних кандидатів;

·        виховання громадської думки і дедалі активніше виконання
партіями загальноосвітньої ролі в процесі політичної соціалізації;

·        забезпечення неперервності політичних зв?язків між парламентом
і народом;

·        формування разом з іншими політичними інститутами механізму
державного і громадського управління, забезпечення стабільності влади;

·        створення сприятливих умов для послідовної зміни складу уряду
за дво- і багатопартійної системи.

Особливу роль у життєдіяльності партії відіграє функція політичного
рекрутування (кадрова). Вона передбачає підбір і висунення кадрів як для
партії, так і для інших організацій, які належать до політичної системи,
у тому числі висунення кандидатів у представницькі органи влади й у
виконавчий апарат держави. Авторитет партії в суспільстві залежить від
того, наскільки ефективно вона реалізовує функцію вироблення політики і
здійснення політичного курсу. Обсяг і ефективність реалізації цієї
функції залежить від місця партії в політичній системі.

Отже, до основних функцій партій належать:

1. Соціальна. (З?ясування, формулювання і обґрунтування інтересів
великих суспільних груп).

2. Активізації та об?єднання. (Представлення інтересів великих
суспільних груп на державному рівні).

3. Ідеологічна. (Формування ідеології та політичних доктрин: теоретичних
концепцій, партійної програми, оцінок подій, закликів,
соціально-політичних стратегій тощо).

4. Політична. (Участь у формуванні політичних систем, їх спільних
принципів, компонентів; участь у боротьбі за владу в державі і
формування програм її діяльності).

5. Управлінська. (Участь у здійсненні державної влади).

6. Електоральна. (Організація політичної боротьби, спрямування її в
цивілізоване русло).

7. Виховна. (Інституалізація політичних конфліктів; формування
громадської думки; політичне виховання суспільства або його частини).

8. Кадрова. (Формування політичної еліти: підготовка й висунення кадрів
для апарату держави, керівників громадських організацій, зокрема
профспілок; рекрутування та соціалізація нових членів).

8.5. Становлення багатопартійності в сучасній Україні. Перспектива
утворення партійної системи

З проголошенням у колишньому СРСР, у тому числі в Україні, політики
перебудови, почали створюватися політичні структури, які спершу
обстоювали послідовну соціалістичну демократію, а відтак — просто
демократію, зосереджуючись на культурно-просвітницькій діяльності
(Український культурологічний клуб у Києві 1987 p.), товариство Лева та
молодіжний дискусійний політклуб у Львові, 1987 p.). Згодом почали
формуватися організації політичного спрямування.

У становленні української багатопартійності виділяють три етапи.

1. Допартійний етап (з весни 1988 р. до весни 1990 p.).

На цьому етапі виникають політизовані й політичні організації, що своєю
діяльністю підготували умови і дали поштовх процесові творення партій.
Розпочався він зі створення в березні 1988 p. Української Гельсінської
спілки (УГС), яка першою заявила про необхідність побудови самостійної
української держави. У тому ж році виникли Демократичний союз та Народна
спілка сприяння перебудові. А в січні 1989 p. відбувся перший з?їзд
Українського християнсько-демократичного фронту, через рік — установча
конференція Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, дещо
пізніше — Українського товариства “Меморіал”. Політичне життя
активізувалося після опублікування 16 лютого 1989 р. у газеті
“Літературна Україна” проекту програми сприяння перебудові Народного
Руху України (НРУ). У вересні 1989 р. в м. Києві відбувся установчий
з?їзд НРУ як політизованого громадського об?єднання, у жовтні заявила
про себе нечисленна, але надрадикальна Українська національна партія.

2. Етап початкової багатопартійності (кінець 1990 p. — до подій 19—24
серпня 1991р.).

Започаткував його установчий з?їзд Союзу трудящих України за перебудову,
що відбувся 24 лютого 1990 p. У квітні того ж року було засновано партію
Державна самостійність України (ДСУ), Український
християнсько-демократичний фронт реформувався в Українську
християнсько-демократичну партію (УХДП), Українська Гельсінська спілка —
в Українську республіканську партію (УРП). У травні відбувся установчий
з?їзд Об?єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ), а через
місяць заявила про себе Українська селянська демократична партія (УСДП)
та Українська народно-демократична партія (УНДП).

1 липня 1990 р. в Києві відбулася перша сесія Української міжпартійної
асамблеї (УМА), яку заснували партії та об?єднання
національно-демократичного спрямування: УМА оголосила реєстрацію
громадян Української Народної Республіки (УНР) на основі закону про
громадянство УHP 1918 p. і скликання національного конгресу, виступила
за створення Національних Збройних сил, Національної Служби Безпеки та
Національної поліції.

Восени 1990 p. політичний спектр України розширили Селянський Союз
України, Народна партія України, Ліберально-демократична партія України.
У грудні 1990 p. члени КПРС, які утворювали демократичну платформу в
тодішній КПУ, створили Партію демократичного відродження України (ПДВУ),
тоді ж відбувся установчий з?їзд Демократичної партії України (ДПУ).

3. Посткомуністичний етап (від серпневих подій 1991 p. до виборів до
Верховної Ради України в березні 1994 p.).

Відзначається принципово новими політичними і соціально-економічними
умовами. Після серпневих подій 1991 p. КПРС та її регіональне відділення
в Україні КПУ були заборонені. 24 серпня 1991 p. було проголошено
незалежність України, що уможливило демократичні перетворення в ній.
Процес творення партій отримав нові можливості й стимули. У вересні 1991
p. відбувся установчий з?їзд Ліберальної партії України (ЛПУ), у жовтні
— установчий з?їзд Соціалістичної партії України (СПУ). На основі
Української міжпартійної асамблеї було створено Українську Національну
Асамблею (УНА).

У 1992 р. в Києві було створено Українську консервативну республіканську
партію (УКРП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ).
Внаслідок об?єднання Української національної та Української
народно-демократичної партії утворилася Українська національна
консервативна партія (УНКП). Активно виникали нові партії в 1993—1994
pp., серед яких Народний Рух України (НРУ), Комуністична партія України
(КПУ).

Багатопартійність в Україні стала фактом. “Громадяни України мають право
на свободу об?єднання у політичні партії…” – так записано у ст. 36
Конституції України. З формуванням багатопартійності процес творення
нових партій не припиняється. Так, якщо на час виборів до Верховної Ради
в березні 1998 р. в Україні було 52 політичні партії, то на початку 2001
p. їх уже налічувалося 110, а на початок виборів 2002 р. – 132.

Відбуваються типові для багатопартійності міжпартійна та внутріпартійна
боротьба, розколи в партіях, об?єднання партій, утворення міжпартійних
блоків. Процес групування партій особливо активізувався у зв?язку з
підготовкою виборів до Верховної Ради в березні 2002 p.

Багатопартійність в Україні відтворює весь ідейно-політичний спектр
партій, який існує у світі. Так, за ідеологічним спрямуванням в Україні
діють комуністичні, соціал-демократичні, ліберально-демократичні,
консервативні, християнські, націоналістичні партії. За політичним
спрямуванням — ліві, центристські, праві.

Партії комуністично-соціалістичного спрямування.

До них належать Партія комуністів (більшовиків) України (ПК(б)У),
Комуністична партія України (КПУ), Комуністична партія (трудящих)
(КП(т), Комуністична партія України (оновлена) (КПУ (о), Соціалістична
партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ), Прогресивна
соціалістична партія України (ПСПУ), Партія Всеукраїнське об?єднання
лівих “Справедливість”.

Ці партії відрізняються своїм чисельним складом, впливом на політичне
життя, політичним змістом програм. Але всі вони сповідують марксизм, є
прибічниками соціалізму, суспільної власності, влади трудящих,
соціалістичної системи господарювання і розподілу, загалом негативно
ставляться до приватної власності, ринкових відносин, виступають проти
співробітництва України з МВФ і МБРР, НАТО.

Партії соціал-демократичного спрямування.

До них належать Соціал-демократична партія України (об?єднана) (СДПУ(о),
Соціал-демократична партія України (СДПУ), Українська
соціал-демократична партія (УСДП), Партія праці (ПП), Всеукраїнська
партія трудящих (ВПТ).

Вони, попри певні відмінності в програмах, висловлюють свою прихильність
до цінностей демократичного соціалізму, є прибічниками багатоукладної
соціальне орієнтованої ринкової економіки, сильної соціальної політики
держави, соціальної справедливості, солідарності, багатопартійності,
політичного плюралізму, обстоюють ринкові перетворення в Україні,
зміцнення і розвиток Української держави, відродження і розвиток
української нації, її культури, мови, входження України в європейське і
світове співтовариство.

Партії ліберально-демократичного спектру.

Вони становлять більшість, серед них: Ліберальна партія України (ЛПУ),
Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), Демократична партія
України (ДПУ), Народно-демократична партія (НДП), Демократичний Союз
(ДС), Українська партія промисловців і підприємців (УППП), Партія
регіонів України (ПРУ), Партія “Яблуко”, Партія Зелених України (ПЗУ),
Аграрна партія України (АПУ), Міжрегіональний блок реформ (МБР), Партія
“Реформи і порядок” (ПРП), Партія праці України, Українська партія
солідарності і соціальної справедливості.

Вони сповідують ліберальні, демократичні цінності, виступають за
домінування приватної власності, вільний ринок, рішуче прискорення
ринкових реформ, прозору приватизацію з чітко визначеним приватним
власником, розвиток місцевого самоврядування, розширення прав регіонів,
вільний розвиток культури і мови українського і всіх інших народів
України, свободу особи, входження України в європейські і світові
структури.

Консервативні партії України.

До них належать Народний Рух України (НРУ), Український Народний Рух
(УНР), Народний Рух України “За єдність”, Українська консервативна
республіканська партія (УКРП), Українська національна консервативна
партія (УНКП), Українська республіканська партія (УРП).

Їх об?єднує боротьба за розвиток Української держави, традицій
українського народу, його культури, мови; за дотримання
національно-культурних прав усіх інших етнічних груп, що входять до
складу українського народу, за зміцнення сім?ї, моральних норм. Вони є
прибічниками ринкових перетворень, приватної власності, політики
добросусідства і взаємної вигоди з усіма державами.

Християнські партії.

До них належать Християнсько-демократична партія України (ХДПУ),
Українська християнсько-демократична партія (УХДП),
Християнсько-ліберальний союз (ХЛС), Партія “Християнсько-народний союз”
(ПХНС), Республіканська християнська партія (РХП), Всеукраїнське
об?єднання християн (BOX).

Вони обстоюють цінності християнської моралі в суспільному й особистому
житті людей, пріоритет духовних начал, підпорядкованість політичної
діяльності моральним нормам, повагу людської гідності, є прибічниками
ринкової економіки, приватної власності, створення системи соціального
захисту. Виступають за міжконфесійний мир, за створення в Україні єдиної
православної помісної церкви. Розглядають релігійні організації як
повноправні суб?єкти суспільного життя, виступають за участь церков у
суспільне значущих акціях.

Партії національного спрямування.

Це Конгрес Українських Націоналістів (КУН), Організація українських
націоналістів (ОУН), Організація українських націоналістів-державників
(ОУН(д), Всеукраїнське політичне об?єднання “Державна самостійність
України” (ДСУ), Українська національна асамблея (УНА),
Соціал-національна партія України (СНПУ).

Основним для них є втілення національної ідеї в усіх сферах
життєдіяльності української нації. Виступають за розвиток національної
свідомості українців, за ринкові реформи, приватну власність, могутню
Українську державу, втілення в життя ідеї величі української нації,
утвердження її слави, багатства і добробуту в умовах державного життя;
за плідне її співжиття в колі волелюбних народів світу, за вирішення
соціальних проблем. Деякі з них висловлюються за забезпечення українцям
пріоритетних прав, зокрема, щоб безпосередніми керівниками української
держави були українці.

Причинами малочисельності партій і їх недостатнього впливу у
загальнонаціональному вимірі є:

– зневіра багатьох громадян у демократичних інститутах як наслідок
стрімкого зниження рівня життя;

– відсутність у нашому суспільстві сталих політичних традицій,
функціонування механізмів плюралістичної демократії;

– наявність старої соціальної структури, яка все ще перебуває у стані
незавершеного розпаду, коли нові соціальні прошарки ще остаточно не
викристалізувалися через недостатні економічні мотиви і стимули їх
консолідації.

Залежно від обставин та інтересів політичної боротьби діяльність деяких
партій не цілком адекватна ідейно-політичній суті, зафіксованій у їхніх
назвах і програмних документах. Трапляються розходження між
проголошуваними суспільно-політичними цілями партії та конкретними
поточними інтересами її лідерів.

В Україні спостерігаються ознаки атомізованої партійної системи та
ознаки партійної системи поляризованого плюралізму. Але вірогідність
того, що невдовзі в Україні сформується партійна система поляризованого
плюралізму, достатньо очевидна.

Багатопартійність в Україні стала реальністю і виводить її на шлях
сучасного демократичного цивілізованого розвитку. Нині українська
багатопартійність є передумовою утворення партійної системи, що
сприятиме утвердженню міцної, стабільної, демократичної системи влади в
державі.

Партії як суспільний інститут, конкуруючи між собою, шукачи нових рішень
і підтримки нових прихильників. Змінюються їхні організаційні форми,
внутрішньопартійне життя, характер зв?язків з масами, методи діяльності.
Сприяючи розвитку плюралізму і демократії в суспільстві, партії також
демократизуються. Взаємодіючи між собою, вони, залежно від влади, участі
в ній або неучасті, утворюють різні типи партійних систем. Сучасне
плюралістичне, демократичне суспільство, що формувалось як
багатопартійне, демонструє свою життєздатність. Очевидно, партії як
невід?ємний елемент сучасного цивілізованого суспільства мають майбутнє.

8.6. Суть політизованих громадських об’єднань та рухів, їх відмінність
від політичних партій

Громадські об?єднання і рухи, їх діяльність є основою громадянського
суспільства, системою вільних соціальних форм життєдіяльності людей, які
функціонують нарівні з партійною формою соціально-політичного буття. Їх
соціально-політичне призначення полягає насамперед у тому, що вони
допомагають людям у розв?язанні проблем повсякденного життя, відкривають
широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи,
здійснення функцій самоврядування.

Громадські об?єднання є формуваннями громадян на основі їх вільного і
свідомого волевиявлення та спільності інтересів. Їх різновидами є
громадські організації та громадські об?єднання.

Громадські об?єднання — об?єднання, створені з метою реалізації та
захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних
прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й
самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та
громадськими справами.

Право на об?єднання є невід?ємною частиною прав людини і громадянина.
Воно проголошене Загальною декларацією прав людини. Конституції
демократичних держав гарантують свободу створення громадських об?єднань,
діяльність яких має ґрунтуватися на демократичних засадах, відповідати
вимогам відкритості й гласності. Повноваження громадських об?єднань не
можуть бути підставою для обмеження конституційних прав і свобод їх
учасників.

У більшості країн світу громадські об?єднання для здійснення своїх цілей
і завдань, передбачених статутами, користуються правами:

– брати участь у формуванні державної влади й управління;

– реалізовувати законодавчу ініціативу;

– брати участь у виробленні рішень органів державної влади і управління;

– представляти й захищати інтереси своїх членів (учасників) у державних
і громадських органах.

Держава створює рівні можливості для діяльності усіх громадських
об?єднань. Не підлягають легалізації об?єднання, метою яких є зміна
конституційного ладу шляхом насильства, підрив безпеки держави
діяльністю на користь іноземних держав, пропаганда війни, насильства чи
жорстокості, фашизму та неофашизму, розпалювання національної та
релігійної ворожнечі, створення незаконних воєнізованих формувань.

На основі законодавче визначених прав і обмежень громадські об?єднання
виконують низку функцій. Щоправда, однозначного погляду щодо них ще не
вироблено, проте найчастіше називають опозиційну, захисну, виховну,
кадрову функції.

Опозиційна функція. Її роль полягає в запобіганні надмірній
централізації й посиленні влади держави, сприянні прогресивному розвитку
громадянського суспільства. Для досягнення мети громадські об?єднання
вдаються до різних засобів: підтримки чи незгоди з державними рішеннями,
висування альтернативних програм, апеляції до громадської думки,
контролю тощо, завдяки чому управління “зверху” доповнюється
самоврядуванням громадськості “знизу”.

Захисна функція. Вона спрямована на задоволення та захист інтересів,
потреб членів організації через вимоги, заяви до державних органів,
уряду, а також законодавчу ініціативу, контроль за виконанням своїх
рішень і угод з державними установами, органами, переговори з ними тощо.
Чільне місце належить безпосередній допомозі членам формування
(матеріальна, моральна тощо), піклуванню про умови праці, побут,
дозвілля громадян. Радикальними методами тиску на адміністративні органи
і захисту інтересів людей є страйки, голодування, акти громадянської
непокори, маніфестації, мітинги, ультиматуми, пікетування тощо.

Виховна функція. Націлена на формування в громадян моральної,
політичної, управлінської, правової культури, національної
самосвідомості, відповідальності за справу і свою поведінку, свідому
трудову дисципліну; виховання ініціативності, творчого підходу,
професіоналізму, підприємництва. Серед виховних методів особливу роль
відведено переконанням, просвітництву, залученню до підприємницької,
громадської та управлінської діяльності, гласності, матеріальному і
моральному заохоченню тощо.

Кадрова функція. Полягає в підготовці кваліфікованих кадрів для
державних та громадських органів, установ, організацій. Звичайно, при
цьому не обійтися без цілеспрямованої кадрової політики, системи
відповідних навчальних закладів, семінарів, курсів тощо. У забезпеченні
дієвості цієї політики громадськість відіграє особливо важливу роль.

Непартійні громадські об?єднання виконують й інші важливі функції,
зокрема в межах паблік рілейшнз (зв?язків з громадськістю): інтегративну
(єднання, консолідація мас), комунікативну (інформаційне забезпечення,
розширення спілкування, підвищення ролі громадської думки, підтримка нею
певних починань, організацій).

На сучасному етапі в демократичних суспільствах громадські об?єднання
перебирають на себе все більше функцій державних установ, борються з
бюрократизацією суспільного життя, здійснюють громадський контроль над
ними, впливаючи на державну політику і розвиток суспільства загалом.

Класифікація громадських об?єднань. Громадські організації класифікують
за різними критеріями. За структурною організацією (мета, статут,
членство тощо) їх поділяють на масові громадські організації, громадські
самодіяльні органи та громадські рухи.

Масові громадські організації – це добровільні, організаційно оформлені
об?єднання громадян, які мають на меті задоволення і захист інтересів
своїх членів, діють за статутом на основі принципів самоврядування і
законності.

До них належать профспілкові, кооперативні, молодіжні, жіночі, творчі,
добровільні товариства, релігійні та інші організації. Ці об?єднання
мають довгострокові цілі, програму, статут, який зареєстрований
державними органами у встановленому порядку.

Профспілки. Це найдавніші й наймасовіші організації працюючих,
об?єднують понад 300 млн осіб. Існують Всесвітня федерація профспілок
(70 країн, 200 млн членів), Всесвітня конфедерація праці (15 млн
членів). Широкого розвитку набули незалежні профспілки за галузями
виробництва.

Профспілки водночас із захистом економічних, матеріальних інтересів
своїх членів виконують широкі соціальні та суспільно-політичні функції:
обстоюють інтереси працюючих щодо робочого дня, відпусток, фінансової
політики, організації виробництва, умов праці, соціально-культурних та
побутових умов, безробіття, професійної підготовки тощо. У більшості
країн вони наділені правом законодавчої ініціативи і виступають у ролі
лояльної опозиційної сили стосовно держави.

У боротьбі за інтереси працюючих профспілки послуговуються
різноманітними засобами та методами: від переговорних до радикальних
(вимоги, заяви, угоди, альтернативні рішення, контроль, експертні
оцінки, страйки, маніфестації, голодування, мітинги тощо). Нерідко вони
домагаються вагомих позитивних результатів, сприяють набуттю вмінь і
навичок самоврядування.

Молодіжні організації. Основними їхніми цілями і завданнями є захист
різноманітних потреб та інтересів молоді, мобілізація та інтеграція
молодіжних структур на виконання соціальне значущих завдань, виховна
робота. Молодіжні формування помітно впливають на зміцнення миру,
співробітництва і дружби між народами, на збереження і захист природи.

Нині існує Всесвітня Федерація Демократичної молоді (1945 p., об?єднує
250 молодіжних організацій із 100 країн). Великий авторитет у світі має
Міжнародна спілка студентів (1946 p., 110 студентських спілок). У
більшості країн світу виокремлюються два рівні груп молодіжних
організацій залежно від цілей і залучення молоді до
суспільно-політичного життя.

Об?єднання молоді, предметом діяльності яких є соціально-економічні та
політичні проблеми. Це суспільно-політичні клуби, національно-культурні,
історико-культурні, патріотичні, екологічні, благодійні та інші
організації, асоціації, союзи, а також ініціативні групи. Їхня
діяльність спрямована на сприяння розвитку національних культур і
охорону історичних пам?яток, збереження природи і боротьбу за
демократію, мир та певні ідейно-політичні ідеали, вирішення повсякденних
гострих життєвих проблем (“громадські ініціативи”), боротьбу із
безробіттям, за вирішення житлової проблеми (скватери) тощо.

Всесвітній молодіжний рух нині переживає відносне подолання ідеологічних
розбіжностей, які спричиняли протистояння і унеможливлювали діалог між
молодіжними організаціями різної політичної орієнтації:
со-ціал-демократичної, ліберальної, консервативної,
християнсько-демократичної, комуністичної тощо. Однак це не означає
злиття, нівелювання поглядів. Наприклад, до Всесвітньої федерації
демократичної молоді належать союзи молоді соціал-демократичної,
революційно-демократичної, соціалістичної і комуністичної орієнтацій.
Серед молодіжних організацій суспільно-політичного характеру США —
Молоді демократи Америки, Комуністичний союз молоді. Американська рада
молоді. Асоціація молодих християн. Асоціація ораторського мистецтва та
ін. В Україні на сучасному етапі відбувається реформація молодіжних
організацій, їх демократизація, пошуки орієнтирів і форм діяльності.

Об?єднання дозвільного характеру. Здебільшого вони діють у культурній
сфері — образотворче мистецтво, самодіяльний театр, література, кіно,
музика (рок-клуби, джаз-клуби), танці тощо. Багато їх у
спортивно-оздоровчій сфері. Серед них формування, що культивують
нетрадиційні види спорту, об?єднання фізичного і духовного вдосконалення
(східні єдиноборства, воєнно-патріотичні клуби тощо).

Трапляються й об?єднання агресивної, неконструктивної самодіяльності
молоді (фанати, люберці та ін.), епатажної самодіяльності (металісти),
альтернативні або контркультурні течії (хіпі, рокери, авангардисти та
ін.).

Жіночі громадські об?єднання. Вони послідовно борються за рівноправність
жінок, за поліпшення умов материнства і дитинства, за мир, демократію,
національну злагоду, соціальний прогрес. Одна тільки Міжнародна
Демократична Федерація жінок об?єднує 135 жіночих організацій із 117
країн світу. У кожній державі існують національні організації — спілки
жінок, союзи матерів, ділових жінок тощо.

Творчі об?єднання. Це добровільні союзи, що об?єднують людей творчих
професій (Спілка письменників, Спілка художників, Спілка композиторів,
Спілка журналістів тощо). На різних етапах їхня роль у
суспільно-політичному житті країн і на міжнародній арені неоднакова.
Особливо вагома вона на переломних етапах, які потребують консолідації
національного духу, вияву міжнародної злагоди, міжнародного діалогу.
Відчутним є їхній вплив і на поведінку владних інституцій.

Добровільні товариства. Здебільшого діють вони у сфері науки, техніки,
культури, освіти, спорту, соціальної допомоги, розвитку дружби з
народами зарубіжних країн та ін. Покликані розвивати самодіяльність
громадян, їхню соціальну, творчу та політичну активність, задовольняти
їхні інтереси.

Релігійні організації. Вони є важливою складовою політичної системи
суспільства. І хоча найчастіше церква відокремлена від держави,
релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а
також використовувати нарівні з громадськими об?єднаннями засоби масової
інформації. Церква може підтримувати або не підтримувати певні державні
починання, суттєво впливати на масову свідомість віруючих. Більше того,
служителі культу мають законне право на участь у політичному житті.
Міжнародні релігійні організації (Християнська мирна конференція,
Всесвітній ісламський конгрес, Азіатська буддійська конференція,
Всесвітня федерація католицької молоді та ін.) відіграють вагому роль у
спілкуванні народів. У їхньому полі зору перебувають не лише релігійні
питання, а й турбота про збереження миру, злагоди, високу духовність і
моральні чесноти, гуманізм та любов до ближнього. Однак не завжди їм
вдається мирне вирішення проблем (міжконфесійна ворожнеча).

Кооперативні організації. Їх не можна ототожнювати із
соціально-економічними об?єднаннями, до яких належать кооперативні
спілки, асоціації керівників підприємств, спілок орендарів та
підприємців тощо. Кооперативні об?єднання — особливий тип непартійних
громадських об?єднань, які, маючи матеріальний інтерес, належать до
політичної системи суспільства і відіграють у ній певну роль. До
кооперативних організацій відносять споживчу кооперацію в селі й місті,
кооперативи для задоволення житлово-побутових потреб, садівничо-городні
товариства та ін. Їм властиві певна деполітизованість, чітка економічна
спрямованість, широкий спектр заходів для досягнення матеріальної мети.
На Заході існують різні підприємницькі союзи, спілки роботодавців тощо,
які виконують як економічні, так і політичні функції. Найважливіша
політична функція — визначення і формування загальних корпоративних
інтересів і пріоритетів бізнесу, їх реалізація з використанням
найрізноманітніших засобів і каналів впливу на державні та інші
структури.

Громадські самодіяльні органи. Їх створюють при державних органах:
комітети захисту миру, ветеранів війни і праці, жінок, батьківських рад;
вуличні, квартальні комітети, різні клуби (партійні, політичні,
виборців, робітників, дитячі), неформальні об?єднання. Вони не мають
офіційного членства, статуту, чітких програм, а цілі можуть бути як
соціальне значущими, так і асоціальними. Окремі з них представлені
організаціями на міжнародному рівні: групи за звільнення в?язнів
совісті, репрезентовані організацією Міжнародна амністія; комітети
захисту миру — Всесвітньою радою Миру; жіночі комітети — Міжнародною
Демократичною Федерацією Жінок та ін.

Громадські рухи. Це масові політичні й неполітичні формування громадян,
пов?язані систематичним співробітництвом заради досягнення певної мети
на ґрунті спільних соціально-політичних інтересів. Рухи як вияв
громадської ініціативи (антифашистські, національно-визвольні,
екологічні, за мир, жіночі тощо) характеризуються відсутністю чіткої
організаційної структури, спільністю інтересів, наявністю течій,
неоднакових за політичними поглядами і світоглядом, відсутністю
індивідуального членства, іноді нечіткою програмою. Вони не є
політичними механізмами боротьби за владу. Чинником, що інтегрує
учасників руху із не завжди ідентичними переконаннями, є спільна
діяльність.

Часто громадські рухи опиняються перед дилемою:

продовжити своє існування і перейти до наступного рівня єдності —
тіснішого згуртування за спільними інтересами (приміром, створення на
основі руху партій) чи припинити своє функціонування, розпавшись на
невеликі за кількістю і значущістю угруповання.

В історичному аспекті виділяють такі громадські рухи:

– антифашистські — у країнах Європи періоду 30-х—40-х років XX ст.;

– національно-визвольні рухи країн Азії, Африки, Латинської Америки в
добу антиколоніальної боротьби;

– нові громадські рухи, утворені наприкінці 70-х — на початку 80-х років
XX ст. в індустріальне розвинутих країнах (антивоєнний рух);

– рух проти загрози війни, за мир;

– екологічний рух (захист довкілля, природи);

– молодіжний і жіночий рухи (боротьба за поліпшення політичного і
соціального становища молоді й жінок);

– альтернативні рухи (рухи громадських ініціатив: вирішення проблем
повсякденного життя з ініціативи громадян; розробка соціальних програм,
альтернативних муніципальним чи урядовим тощо).

– регіоналізм (рух місцевого населення за збереження своєї культури,
соціальної, національної самобутності, проти засилля чужих цінностей).

Серед громадських рухів особливе місце посідають політичні — особлива
форма діяльності політичних сил, що представляють політичні інтереси й
прагнення різних соціальних спільнот, їх організацій. Вони спрямовують
свої зусилля на усунення чи поліпшення існуючих соціально-політичних та
економічних умов життя через вплив на владні структури, їх вдосконалення
або заміну. Прикладом такого руху є Народний фронт. Його вирізняє
змістовність, різноплановість інтересів учасників, в тому числі партій,
інших організацій; інколи керівну роль у них перебирають політичні
партії. Організаційно політичні рухи мають автономні первинні осередки,
вищі органи (з?їзд), а в період між з?їздами — робочі органи. Їхня
діяльність унормована певними програмами, статутами. Історії відомо
багато таких фронтів: у Європі — для боротьби з фашизмом; після війни —
фронти за утвердження комуністичних режимів у країнах Східної і
Центральної Європи; з початком перебудови в колишньому СРСР — фронти,
рухи за створення незалежних, суверенних держав та ін.

Громадські об?єднання класифікують і за іншими критеріями.

За спільним інтересом створюються спілки підприємців, кооператорів,
профспілки. Інтерес духовного відродження породжує об?єднання
культурного та гуманітарного, релігійного напрямів. Політичні мотиви
спричиняються до відповідних ідейно-політичних угруповань і течій.

За правовим статусом розрізняють формальні громадські організації
(офіційно зареєстровані в органах влади, організаційно оформлені), а
також неформальні організації (не зареєстровані юридично, створені
спонтанно за ініціативою “знизу”, згідно з усвідомленими спільними
інтересами; незалежні від офіційних державних органів, діють без чіткої
програми, за принципами самоврядування).

За легітимністю виокремлюють легальні (дозволені законом) і нелегальні
(недозволені законом) громадські об?єднання.

Непартійні об?єднання нарівні з політичними партіями різняться за
соціально-класовим складом, ідейно-політичною спрямованістю та способами
і метою суспільних перетворень. Безумовно, у партій цей поділ виражений
чіткіше, повніше і радикальніше, ніж у непартійних об?єднань, позаяк
партії концентровано виражають інтереси соціальних сил, організації, що
борються за владу.

У західній політології усі непартійні громадські організації та рухи
називають групами тиску, бо на відміну від партій вони не мають на меті
здобуття влади, загальне керівництво державою, а лише здійснюють на неї
певний тиск для задоволення інтересів громадян. Існують особливі групи
тиску — лобі (від англ. lobby — кулуари). Цей термін означає систему
контор і агенцій крупних монополій чи організованих груп при
законодавчих органах США. Вони здійснюють тиск (аж до підкупу) на
законодавців і державних чиновників з метою прийняття ними рішень в
інтересах певних кіл (приміром, законопроектів, одержання урядових
замовлень, субсидій). Подібні групи діють під різними назвами в багатьох
країнах.

Розвиток громадських об?єднань і рухів — це шлях до зростання ролі
громадянського суспільства, що сприяє поступовому соціально-культурному
піднесенню народу та кожної особистості, демократизації, розширенню прав
і свобод людини, зміцненню гарантій її захищеності.

Тема 9. Демократія в політичному житті сучасного світу

9.1. Поняття та роль демократії у політичному процесі

Один із найважливіших критеріїв зрілості суспільства — ступінь його
демократичності (рівень демократії). У його демократизації суб?єкти
політичного процесу вбачають мету, умову, ефективний засіб оновлення
суспільного життя, радикальну трансформацію політичної системи, гарантію
незворотності цього процесу. Адже в соціальному розвитку демократія є
найефективнішим способом реалізації суперечностей, вдосконалення й
гармонізації суспільства.

Проблема демократії та її ролі в суспільно-політичному житті є однією з
центральних у політології, яка ще з античних часів розглядала демократію
як органічну ознаку цивілізованості суспільства.

Демократія — форма державно-політичного устрою суспільства, яка
ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні
забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють
певну державу.

Виникла демократія разом із появою держави. Вперше це поняття згадується
в працях мислителів Давньої Греції (Демокріта). У класифікації держав,
запропонованій Аристотелем, воно означало «правління всіх», на відміну
від аристократії («правління обраних»), і монархії («правління одного»).

Кожному історичному типові держави, кожній суспільно-економічній
формації відповідала своя форма демократії. У рабовласницькій демократії
(Афіни, республіканський Рим) раби були вилучені з системи громадянських
відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державних
чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном тощо. За
феодалізму елементи демократії почали зароджуватися у формі
представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів
(парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії,
Державна Дума в Росії, Військова Рада в Запорозькій Січі). Великий
прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й
перемога буржуазних революцій в Англії, Франції, інших країнах.
Ліквідація кріпацтва і скасування феодальних привілеїв зумовили появу
комплексу демократичних інститутів і процедур, більшість із яких
використовується й нині.

Життя розвінчало міф про «соціалістичну демократію», яка нібито була
вищим типом демократичного устрою суспільства. За часів «тоталітарного
соціалізму» сталося не розширення і збагачення змісту демократії, а
навпаки — різке його збіднення, звуження і згортання (репресії,
обмеження прав і свобод та ін.). Демократизм суспільства був фальшивим і
декоративним, хоча пропаганда й нав?язала значній частині населення
ілюзію народовладдя. Розпочатий у роки хрущовської «відлиги» процес
демократизації суспільного життя було спершу загальмовано, а потім і
взагалі згорнуто. Непослідовним виявився курс на демократизацію і в
перебудовний період. Значною мірою труднощі переходу до демократичних
форм організації нашого суспільства зумовлені дією тоталітарних і
авторитарних традицій.

Для утвердження демократії необхідна висока політична культура
населення, і саме в процесі демократизації така культура формується.
Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно
здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити
існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип
політичної культури.

Демократія — явище, що постійно розвивається. А осмислення поняття
«демократія», її органічних ознак дає можливість оцінити напрям розвитку
певної політичної системи, її відповідність демократичним ідеалам і
цінностям.

Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики
історичних типів державно-політичного устрою, а й на означення
політичного процесу з відповідними методами і процедурами, що
забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними
справами. Вживається воно і стосовно організації та діяльності окремих
політичних і соціальних структур у різних сферах суспільного життя
(виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська демократія).

Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.

Пряма (безпосередня) демократія — порядок, за якого рішення ухвалюються
на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх
громадян.

Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого
права. Добровільно беручи участь у них, громадяни в демократичному
суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування
органів влади різних рівнів.

Виявом прямої демократії є референдуми, які проводять з метою ухвалення
закону або інших рішень на основі волевиявлення народу щодо
найактуальніших питань державної політики і суспільно-політичного життя
загалом. Генетичне такі процедури сягають своїм корінням у плебісцити
Римської республіки, народні збори (віче, рада) Києва, Новгорода,
Пскова, Запорозької Січі, на яких загальним голосуванням вирішувалися
важливі проблеми. Власне референдум був уперше проведений у Швейцарії
1449 p. щодо її фінансового становища. Відтоді референдуми стали
поширеними в європейських країнах. Всенародні голосування під час
референдумів мають як законодавчу силу, так і консультативний характер,
а їхні результати в демократичному суспільстві завжди мають непересічне
значення.

Формою прямої демократії є всенародні обговорення законопроектів, які
ефективно використовуються в багатьох країнах. Проте процедура таких
обговорень може мати й пропагандистський характер, оскільки сотні тисяч
зауважень і пропозицій громадян здебільшого беруться до уваги лише на
рівні уточнень, окремих поправок, не торкаючись концепції
законопроектів. Останнім часом увійшло в практику проведення опитувань
суспільної думки і врахування їх результатів для ухвалення рішень.

Представницька демократія — порядок розгляду і вирішення державних і
громадських питань повноважними представниками населення (виборними або
призначеними).

Саме інститути представницької демократії відіграють першочергову роль у
процесі ухвалення рішень. Особливо вагоме значення в системі цієї
демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори
і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій
вищої законодавчої влади. Крім парламентської форми як великого надбання
цивілізації носіями представницької демократії є й інші виборні органи
влади.

У сучасних демократичних суспільствах формування державної політики на
всіх рівнях відбувається в основному в представницьких установах і
закладах, де працюють професійні політики та управлінці. Політологи
навіть виокремлюють професійну демократію. Це зумовлено притаманними
сучасній цивілізації проблемами, розв?язання яких часто неможливе
засобами прямої демократії. Надійним інструментом вироблення оптимальних
рішень на основі виявлення волі народу є поєднання різних форм прямої та
представницької демократії.

9.2. Основні принципи та ознаки демократичної організації суспільства

Від критеріїв (ознак, показників) демократії залежить не тільки оцінка
зрілості суспільства, а й визначення напрямів його подальшої
демократизації. Кожна нова історична епоха вносила корективи до
критеріїв демократії. Не вщухають гострі суперечки щодо них і нині.
Однак загальноприйнятий і найважливіший серед них — можливість громадян
брати реальну участь в управлінні, у вирішенні державних і громадських
справ. Суспільство не може бути демократичним, якщо його громадяни
позбавлені таких можливостей.

Історичний досвід багатьох країн свідчить, що всі намагання кардинально
обновити суспільне життя були приречені на невдачу, якщо вони не
підкріплювались активним залученням різних категорій громадян до
вироблення рішень та їх втілення в життя. Тільки створюючи сприятливі
умови для розкриття творчого потенціалу громадян і подолання Їх
соціальної інертності, суспільство одержує могутній імпульс саморозвитку
шляхом залучення до демократичного процесу головної діючої сили історії
— народу.

Надзвичайно важливе значення при цьому має відродження ідеї
самоуправління, яку в колишньому СРСР впродовж тривалого часу паплюжили
як ворожу й ревізіоністську. Декларуючи «залучення широких народних мас
до управління справами країни», партійно-державне керівництво ігнорувало
досвід західних демократій у розвитку реального самоуправління (США,
Іспанія, Ізраїль, та ін.). Нині більшість політологів вважає, що
демократія зможе дати адекватну сучасній цивілізації організацію
політичного життя, тільки реалізуючи принцип самоуправління.

Збігаючись в основному, демократизація і самоуправління мають і певні
відмінності. Відомо, що розвиток демократії не завжди означає
поглиблення самоуправління. Наприклад, можливість обрання
найдостойнішого представника з декількох кандидатів, що є важливою :
процедурою демократизації виборчої системи, може нічого не дати для
розвитку реального самоуправління, якщо водночас не зростатиме роль
представницьких органів. Те саме можна сказати і про виборність
керівників на виробництві зі збереженням за ними монополії на основні
управлінські функції.

Як слушно зауважив Р. Дарендорф (ФРН), демократія не може бути
«правлінням народу» в буквальному розумінні. Народовладдя й
самоуправління передбачають, насамперед, свободу вибору народом
компетентних керівників, а також можливість народу впливати на них і в
разі потреби замінювати їх достойнішими й компетентнішими. Але головним
при цьому є створення умов для управління всіма справами суспільства не
тільки від імені народу і не тільки в інтересах народу, а й здійснення
цього управління самим народом. Іншими словами, йдеться про перехід до
політичної організації, яка робить управління суспільством і державою
безпосередньою справою самих громадян. Лише за таких умов відбувається
інверсія суб?єктно-об?єктних відносин, тобто з?являеться можливість бути
не тільки об?єктом, а й суб?єктом управління, влади, що і є суттю
самоуправління. Першочергове значення має впровадження самоуправлінських
засад в економіці, яка є вирішальною сферою життя. суспільства. Саме
тому розвиток демократії на виробництві є важливою підоймою, здатною
забезпечити широку та активну участь людей і в інших сферах суспільного
життя. Для цього необхідно, щоб кожний трудовий колектив став осередком
самоуправління, а кожний трудівник — реальним власником (індивідуальним
або колективним).

Самоуправління не може розвиватися тільки на суто громадських засадах.
«Чисте» самоуправління навряд чи зможе колись, навіть у віддаленій
перспективі, заступити державні форми і механізми управління, існуючи
поряд з ними і в них, переплітаючись і поглиблюючи завдяки цьому
демократизм усієї політичної системи. Це, звісна річ, не виключає
повернення державою суспільству, невластивих їй функцій, оскільки
державна монополія на них зумовила глибоку кризу економічного і
соціального життя.

Важливе значення, з огляду на зазначене вище, має підвищення статусу і
розширення повноважень місцевих органів влади, що є загальновизнаним
показником демократизму суспільства. Якщо для тоталітарної чи
авторитарної держави характерна безправність місцевої влади, то в
демократичному суспільстві здійснюється ретельно продуманий і
раціональний розподіл компетенцій та повноважень різних рівнів влади.
Внаслідок такого розподілу місцеві органи в демократичних країнах мають
реальні права самоуправління. Центральна влада не втручається у сферу
компетенції місцевої влади, хоча за федеративної моделі державного
устрою неухильно дотримується принципу верховенства федеральних законів
над рішеннями місцевих органів влади. Прерогативою місцевої влади є такі
важливі сфери суспільного життя, як освіта, охорона здоров?я,
підтримання правопорядку, будівництво доріг тощо.

Серед головних критеріїв демократичності суспільства — наявність
фундаментальних прав і свобод людини. Нормою сучасної політичної
культури стає розуміння пріоритетності (верховенства) прав людини над
будь-якими іншими правами та інтересами (класовими, партійними,
національними та ін.), розуміння цих прав і свобод як абсолютної
цінності, без якої демократія неможлива. Справжній демократизм вимагає
усунення дистанції між проголошеними правами та їх реальним втіленням.
Звісно, проблема прав людини є вічною, оскільки ніколи не настане такий
час, коли права та свободи особи досягнуть абсолютної досконалості.

Принципи демократії є надзвичайно важливим питанням для суспільного
поступу. Серед них — влада більшості, плюралізм, рівність, поділ влади,
виборність, гласність, контроль. За тоталітарного чи авторитарного,
правління вся повнота державної влади узурпована вузьким колом правлячої
еліти, яка своїми діями ігнорує волю та інтереси народу. У
демократичному суспільстві внаслідок волевиявлення народу стосовно
якогось питання утворюється більшість, яка врешті-решт і визначає
позицію влади. Іншими словами, демократія – це не просто влада народу, а
влада саме його більшості, що є суттю народного суверенітету.

– Принцип більшості. Цей принцип не можна абсолютизувати і вважати
бездоганно демократичним, якщо ігнорується право меншості на опозицію. У
демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян є цілком
рівними у своїх правах і свободах. Історія знає чимало прикладів, коли
більшість із різних причин (недостатньої інформованості, тенденційної
пропаганди, мітингових емоцій тощо) підтримувала неправильні, навіть
згубні, рішення і дії. Правота була за меншістю, яка від початку
виступала проти таких рішень. Іншими словами, життя спростовує
сталінський постулат: «Правда завжди за більшістю». Нічого спільного з
демократією не має теза про «примус стосовно меншості» й «цілковите
підпорядкування її волі більшості».

– Принцип плюралізму. Демократична організація суспільства неможлива без
його дотримання. Він дає можливість управляти на основі врахування
множинного характеру громадської думки і позицій різних суб?єктів
політики. У плюралістичному суспільстві з цією метою меншості надається
гарантоване законом право на опозицію. Підкоряючись законам та іншим
рішенням державної влади, прийнятим за волею більшості, меншість має
узаконену можливість виражати свою незгоду з такими рішеннями, знімати з
себе відповідальність за ті з них, які можуть мати негативні наслідки.

Якщо тоталітарна держава придушує опозицію, а авторитарна всіляко
обмежує, то в демократичному суспільстві вона є органічним елементом
політичного процесу. Наявність опозиції в парламенті, інших сферах
суспільного життя забезпечує реальний плюралізм думок і дій, що є
необхідною умовою вироблення оптимальних рішень. Без опозиції, як
свідчить історичний досвід, виникає реальна загроза переродження
демократії в диктатуру. Ефективним засобом боротьби опозиційних сил за
реалізацію своїх інтересів є багатопартійність. Якраз багатопартійність,
яка функціонує за умови, коли всі політичні партії мають рівні правові
можливості боротися за виборців і за своє представництво в органах
державної влади, виключає монополію будь-якої партії на цю владу.

– Принцип рівності. Цей принцип демократії проголошений Великою
французькою революцією кінця XVIII ст. У XX ст. його було втілено у
Загальній декларації прав людини. Перша стаття цього документа
проголошує: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності й
правах». Сучасне тлумачення принципу рівності виходить із того, що за
демократії можлива і навіть неминуча соціально-економічна нерівність
громадян. Демократія передбачає лише політичну рівність усіх перед
законом, незалежно від соціального і матеріального становища, але не
може гарантувати однакового рівня життя. Подібна нерівність, хоч і
по-різному, існує практично в усіх сучасних демократіях. Проте держава
під впливом демократичних сил вживає заходів для забезпечення
достатнього рівня соціальної захищеності соціальних груп, які потребують
допомоги.

– Принцип поділу влади. Згідно з ним законодавча, виконавча і судова
гілки влади відокремлені та достатньо незалежні одна від одної. Водночас
вони постійно взаємодіють у процесі формування і здійснення державної
політики. Такий поділ влади фактично відсутній у тоталітарних і
авторитарних режимах, де, по суті, і законодавча, і виконавча, і судова
влада зосереджені в руках монарха, узурповані вузькою групою правлячої
еліти або ж перебувають під контролем правлячої партії. У демократичному
суспільстві кожна з влад наділена повноваженнями, але кожна з них
урівноважує одна одну і не дозволяє жодній з них посісти панівні позиції
в суспільстві.

– Виборність основних органів державної влади. Демократія передбачає
забезпечення вільних виборів, які докорінно відрізняються від виборів
недемократичних і формальних. Усі громадяни за таких умов мають виборчі
права і реальну можливість брати участь у виборах. Втім, демократія не
виключає наявності цензу осілості, згідно з яким право обирати та бути
обраним у багатьох країнах мають лише ті громадяни, які проживають там
упродовж певного часу. Проте решта обмежень у виборчих правах (за
національною, релігійною, статевою, майновою, професійною та іншими
ознаками) явно суперечать природі демократії. Вони заборонені в
міжнародних документах, конституціях та законах багатьох країн.

– Гласність. Вона є однією з передумов свободи слова. Передбачає вільний
доступ преси і громадськості до інформації про діяльність органів влади,
господарських, політичних, громадських організацій.

У демократичному суспільстві засідання парламенту відкриті для засобів
масової інформації та громадськості, частково, а іноді й повністю
транслюються радіо і телебаченням. Елементом гласності є оперативна
публікація стенограм парламентських дебатів, результатів поіменних
голосувань. Нормою є відкритість державних бюджетів, звітів про
діяльність міністерств і відомств. Іншими словами, в демократичному
суспільстві громадяни мають у своєму розпорядженні широку інформацію про
діяльність обраних ними органів влади, партій і громадсько-політичних
організацій. Особливу роль у забезпеченні такої гласності відіграють
незалежні статус і вільні від цензури преса та інші засоби масової
інформації. Звісно, вони повинні відповідати за свою інформацію і можуть
бути притягнені до судової відповідальності за її перекручення,
поширення недостовірних даних, наклепів як на офіційних осіб, так і на
звичайних громадян, а також за розголошення державних таємниць. Але
демократія не допускає обмежень на обґрунтовану критику будь-кого в
засобах масової інформації.

– Незалежний контроль. Здійснюється не тільки «згори», а й постійно та
ефективно «знизу». Відсутність контролю за діяльністю державних структур
з боку громадськості породжує бюрократизм, корупцію тощо. Але
демократичний контроль не має нічого спільного з державним «контролем»
за тоталітарного режиму.

Для демократизації суспільства важливим є вироблення дієвих засобів
боротьби з бюрократизмом: розвиток реальної критики; радикальне
зміцнення законності й правопорядку; створення ефективного механізму
своєчасного самооновлення політичної системи. Для цього необхідно
використовувати ті інститути демократії, які витримали випробування
часом, модернізуючи їх у разі потреби, рішуче відмовлятися від форм
демократії, які не відповідають конкретно-історичним умовам; створювати
нові демократичні інститути для сприяння розвиткові самоуправлінських
засад у державному і громадському житті.

Демократизація суспільства, як свідчить практика, може супроводжуватися
певними втратами і помилками, які неминучі для цього процесу, і все ж
цінності демократії значно переважають її негативні наслідки. Так,
демократично ухвалені рішення можуть бути не тільки не оптимальними, а й
цілком помилковими. Але важливо, що вони на відміну від прийнятих
недемократично піддаються оперативній корекції, забезпечують зворотний
зв?язок і вчать громадян мистецтву управління на власному досвіді.

Великою загрозою для демократії е вульгарне ототожнення її з
уседозволеністю та безвідповідальністю. Нерозуміння або ігнорування
того, що демократія не може існувати поза законом і над законом, створює
реальну небезпеку сповзання суспільства до стихії та анархії, свавілля і
влади натовпу (охлократії). Ще Платон застерігав, що найбільша свобода
може перетворитися на жорстоку тиранію, якщо народ стає юрбою, натовпом,
який керується лише інстинктом. Про це ж попереджав і Аристотель,
називаючи охлократію найгіршою з усіх форм правління. Як свідчить
історичний досвід, демократія, яка трансформується в охлократію,
неминуче прямує до диктатури й тиранії. Демократія повинна опиратися на
законність і владу, яка її забезпечує.

Головною силою, що гарантує законність і збереження демократичних норм і
цінностей, є міцна державна влада. Поширене в масовій свідомості
уявлення про те, що за демократії держава є слабшою, ніж за
тоталітаризму чи авторитаризму, є не лише хибним, а й небезпечним. Адже
без твердої та ефективної державної влади суспільство не зуміє
забезпечити правопорядок, домогтися виконання законів усіма громадянами,
захистити їх від сваволі. Демократія при цьому припускає з боку влади
рішучі дії, застосування законного примусу до злочинців, екстремістів та
інших елементів, які загрожують суспільству. У разі виникнення особливо
гострих соціально-економічних або політичних ситуацій держава може,
залишаючись у межах законності, піти на тимчасове обмеження окремих
демократичних норм.

Демократизація суспільства вимагає такої політики, яка забезпечила б
розумний компроміс між зростанням політичної активності людей, з одного
боку, і збереженням порядку, дотриманням законності, виключенням
насильства під час розв?язання виниклих конфліктів — з іншого. Для цього
необхідно також, щоб громадяни, всі суб?єкти політичної діяльності
вчилися жити в умовах демократії. Лише тоді процес демократизації
забезпечить формування правової держави і громадянського суспільства.
Будь-які спроби стримати демократію або вдатися до її імітації
означатимуть гальмування суспільного прогресу.

9.3. Вибори, як форма прояву демократії. Сутність та види виборчих
систем

Особливою формою політичної участі є вибори, які формують центральні
органи влади (президент, віце-президент, парламент) та органи місцевого
самоврядування різних рівнів. Вони стимулюють політичну активність
населення. У центрі передвиборчої боротьби здебільшого перебувають
питання внутрішньої та зовнішньої політики, а результати голосування
громадян визначають курс майбутнього уряду всередині країни та на
міжнародній арені. Вибори супроводжуються зіткненням політичних сил,
боротьбою не лише осіб, а й політичних платформ, політичних курсів,
часом діаметрально протилежних.

Відбуваються вони за певними виборчими системами, які є важливими
суспільними інститутами, тісно пов?язаними з політичною культурою і
традиціями країн, відображають історію, характер суспільства, його
потреби.

Виборча система — сукупність правил і прийомів, які забезпечують певний
тип участі суспільства у формуванні державних представницьких,
законодавчих, судових виконавчих органів, втілення волі тієї частини
суспільства, котрої, згідно із законодавством, достатньо для визнання
виборів дійсними.

Виборча система у вузькому розумінні — це механізм розподілу
представницьких мандатів відповідно до підсумків голосування, механізм
визначення «середньої» волі виборців. Існують такі види виборчих систем:
мажоритарна, пропорційна, змішана.

Мажоритарна виборча система — такий порядок організації виборів і
визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат
(або список кандидатів), який отримав більшість голосів у виборчому
окрузі.

Розрізняють мажоритарну систему абсолютної більшості, коли для обрання
необхідно отримати більше половини голосів (теоретично: 50% + один
голос) і відносної більшості, коли достатньо зібрати більшу кількість
голосів порівняно з іншими кандидатами. Мажоритарна виборча система
відносної більшості працює на великі партії, дає двопартійну систему і
протидіє появі третьої партії або відсторонює її. В цілому мажоритарну
систему нині використовують у 76 країнах світу. Усунути невідповідність
між кількістю поданих за партію голосів і кількістю отриманих нею
депутатських місць значною мірою дає змогу пропорційна виборча система.

Пропорційна виборча система — такий порядок організації виборів і
визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між
партіями, які висунули своїх кандидатів у представницький орган,
проводиться згідно з кількістю отриманих партією голосів.

Для проведення виборів за пропорційною системою створюються великі за
кількістю виборців округи. Кожна партія подає на вибори списки
кандидатів. Для визначення результатів голосування встановлюється
мінімум голосів, необхідних для отримання одного депутатського мандата.
Розподіл мандатів усередині списку партії здійснюється або відповідно до
порядку, у якому розташовані в списку прізвища кандидатів, або
визначається кількістю голосів, відданих за кандидатів виборцями.
Пропорційна система дає змогу повніше відобразити розстановку політичних
сил у країні, дає можливість невеликим за чисельністю і впливом
політичним партіям отримати парламентське представництво, сприяє в
цілому збільшенню кількості головних, впливових партій, а також появі
коаліційних урядів. Щоправда, за цієї системи невід?ємними рисами
політичного життя країни стають труднощі у формуванні парламентських
коаліцій, нестабільність уряду. За пропорційною системою вибори
відбуваються в 48 країнах світу.

Змішана виборча система — такий порядок визначення результатів
голосування, у якому поєднані елементи мажоритарної та пропорційної
систем.

Ця система здатна забезпечити конфігурацію політичних сил у парламенті
відповідно до співвідношення сил у суспільстві на час виборів,
реалізуючи переваги та певною мірою долаючи недоліки мажоритарної та
пропорційної систем. За змішаної системи до однопалатного парламенту
найчастіше одну половину обирають за пропорційною системою, іншу — за
мажоритарною; до двопалатного законодавчого органу одну палату,
здебільшого ту, яка складається з представників адміністративних
територій, обирають за мажоритарною системою, другу — за пропорційною.
Виборець, отримавши два бюлетені, одним голосує за особу, іншим — за
партію. Ця система сприяє укрупненню партій та їхніх блоків і водночас
істотно не порушує представництва населення та принципів пропорційності.

Виборча система впливає на формування типу партійної системи.
Французький вчений Моріс Дюверже сформулював “три соціологічних закони”
щодо впливу виборчої системи на кількість партій у суспільстві й на
відносини між ними.

1. Пропорційна виборча система веде до партійної системи з численними
партіями, які мають жорстку внутрішню структуру і не залежать одна від
одної.

2. Мажоритарна виборча система голосування в два тури (абсолютної
більшості) зумовлює появу партійної системи, до якої належать кілька
партій, що мають гнучкі позиції і прагнуть до взаємних контактів і
компромісів.

3. Мажоритарна виборча система голосування в один тур (відносної
більшості) неминуче породжує партійну систему, яка характеризується
суперництвом двох партій.

9.4. Становлення і розвиток демократії в сучасній Україні

Щоб демократія стала у суспільстві новою діючою системою влади, важливо
щоб люди не тільки розуміли сутність її основних принципів, а й були
згідні жити згідно з цими принципами – самостійно, без постійної опіки,
всесильної влади, з усією повнотою відповідальності.

Наша країна не дуже багата демократичними традиціями. По суті, протягом
всього періоду радянського тоталітаризму в Україні не розвивалися
елементи особистих свобод і правової держави, демократичної свідомості
суспільства та особистості. На сьогоднішньому етапі важливо не
прискорювати штучними засобами процес демократизації суспільного життя,
проте не варто і гальмувати його схожими методами. Демократія має
визрівати на національному ґрунті поступово і послідовно, її межі
повинні бути обумовлені логікою розвитку посткомуністичного суспільства,
його трансформацією.

Основними передумовами формування демократичного суспільства в Україні
є:

– розширення економічної свободи;

– радикальна зміна інститутів суспільства, усієї системи цінностей й
психології людей, які породила тоталітарна система;

– підвищення рівня політичної дисципліни і політичної культури громадян;

– встановлення ефективного контролю суспільства над політикою
можновладців;

– подолання економічних проблем.

Динамізм демократичних процесів в Україні залежить від рівня:

– політичної активності громадян;

– економічної, соціальної й політичної стабільності суспільства;

– співвідношення політичних сил;

– розвитку національної ідеї та правосвідомості.

Сучасна модель демократії – плюралістична. Це система представницького
правління, за якою парламентарі обираються народом і є відповідальними
перед ним.

Сучасною політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою
сформовано чіткі засади демократичної політики:

– оптимальне поєднання класового й загальнолюдського, універсального й
національного;

– гуманістична спрямованість, подолання технократизму, насильства,
злочинності;

– демократизм і моральність у здійсненні політики;

– громадянськість і патріотизм.

Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі
основні чинники:

– конкретно історичні умови розвитку соціуму, геополітичні умови й
географічне розташування держави;

– рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних
справ;

– спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та
правової свідомості;

– етнонаціональний і демографічний чинники суспільного розвитку;

– відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції,
політичним цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й
соціальної справедливості;

– реальна міжнародна ситуація і ставлення до держави світової
громадськості.

Тема 10. Політичне життя суспільства

10.1. Поняття та категорії політичного життя

Політичне життя суспільства — одна з найширших категорій політології,
яка охоплює всю політичну сферу та її елементи, дає можливість
відобразити їх динамізм. У різні епохи й у різних країнах воно має свої
особливості, залежить від рівня цивілізованості суспільства, його
демократизму, співвідношення корінних інтересів соціальних груп, вміння
і прагнення політичного керівництва об?єднати народ для досягнення
спільної мети. Закономірністю політичного життя є зростання його ролі й
значення у міру зростання людського виміру політики демократизації і
гуманізації соціальних засад суспільства, формування соціально-правової
держави.

Політичне життя — сукупність духовних, емоційних і практичних явищ
політичного буття людини і суспільства, що характеризує їхнє ставлення
до політики й участі в ній.

Політичне життя завжди існує в конкретно історичних формах, зумовлених
матеріальними й соціокультурними чинниками. Водночас воно являє собою
сукупність політичних явищ, які функціонують у суспільстві, керованих і
спонтанних політичних процесів; результат діяльності соціальних
суб?єктів — класів, націй, соціальних верств, груп, індивідів і
створюваних ними політичних інститутів; сферу боротьби за реалізацію
ідеалів, норм, цінностей, що концентрують у собі корінні потреби та
інтереси соціальних суб?єктів; взаємодію і зміну при владі політичних
сил для репрезентації владних інтересів усіх соціальних груп.

10.2. Зміст і структура політичної діяльності

Політичне життя тісно пов?язане з найрізноманітнішими формами політичної
діяльності.

Політична діяльність — індивідуальна чи колективна, спонтанна чи
організована діяльність соціальних суб?єктів, яка прямо чи
опосередковано випливає з інтересів великих суспільних груп і цінностей,
що їx вони поділяють.

Ця діяльність відбувається в межах існуючих відносин з владою або
всупереч їм, регулюється правовими нормами та статусними ролями. Її
можна розглядати у широкому й вузькому значеннях. У широкому розумінні
політична діяльність постає як реалізація суспільно-політичних відносин,
взаємодія класів, націй, організацій, органів, інших соціальних спільнот
й окремих осіб для здійснення певних політичних інтересів щодо
завоювання, використання та утримання влади. У вузькому значенні
політична діяльність — це методи й засоби виконання владних функцій
певними політичними силами, соціальними групами, а також засоби протидії
їм.

Розрізняють теоретичну й практичну політичну діяльність.

Для теоретичної основними формами є:

– пізнавальна;

– прогностична;

– ціннісно орієнтована.

Практична політична діяльність — це вироблення й реалізація внутрішньої
та зовнішньої політики держави, різні форми участі в політичному житті
суспільства партій, громадсько-політичних об?єднань, рухів. Основні її
форми:

– ухвалення політичного рішення;

– вибори;

– політична реформа;

– страйк;

– демонстрація;

– дипломатичні, міжурядові переговори;

– офіційний візит тощо.

Умовою й формою політичної діяльності є політичні відносини, які
виникають внаслідок соціальної диференціації суспільства і вияву
інтересів великих суспільних груп.

Суб?єктами політичних відносин є:

– класи;

– нації;

– соціальні групи;

– індивіди;

– політичні інститути й організації.

Політичні відносини — реальні практичні відносини, взаємозв?язки
соціальних суб?єктів, у яких відображені їхні інтереси і здійснюється
політична діяльність — співробітництво чи боротьба (вибори, референдуми,
мітинги, зібрання, маніфестації, страйки тощо).

Вони охоплюють зв?язки між різними соціальними групами та індивідами,
політичними інститутами та організаціями щодо завоювання і реалізації
політичної влади, певних суспільних інтересів. Характер відносин
соціальних суб?єктів визначає політичну ситуацію, стратегію, тактику,
зміст політичної діяльності. Політичні відносини встановлюють, у який
спосіб соціальні суб?єкти можуть здійснювати політичну діяльність через
політичні інститути, норми, процедури, визначають методи й засоби
політичної діяльності, регламентують її.

У процесі суспільного розвитку нові потреби та інтереси зумовлюють
необхідність виходу за межі існуючих норм, пошук нових методів і засобів
діяльності, процедур, винесення рішень. Для цього соціальні суб?єкти
повинні усвідомити необхідність політичних перетворень, розвитку нових
методів і засобів діяльності. Потреби та інтереси людей відповідно
спонукають їх дії. Схожість, близькість, збіг інтересів соціальних
суб?єктів забезпечує співпрацю, узгодженість їх дій. Суперечливість
інтересів виявляється в різних формах суперництва, антагонізму,
конфліктів. Засобом залагодження політичних протистоянь і розв?язання
конфліктів є влада, яка використовує механізм узгодження суспільних,
групових і особистих інтересів — ідеологію, фізичний і психологічний
примус, традиції тощо.

Існує певна ієрархія інтересів: загальнолюдські, інтереси суспільства,
народу, класу, групи. Координація, узгодження політичних інтересів, їх
взаємне уточнення та обмеження з урахуванням об?єктивної реальності
досягаються у процесі активної політичної діяльності.

Політична діяльність класів, націй, соціальних груп, індивідів,
політичних інститутів і організацій супроводжується певним типом
політичної поведінки. Така поведінка зумовлена вибором мотивів у
винесенні рішень щодо політичних відносин, добором засобів досягнення
цілей, здатністю сприймати загальний суспільний інтерес, розумінням
співвідношення з ним інтересу приватного, групового, вмінням їх
поєднати. Політична поведінка охоплює як внутрішні реакції — думки,
сприйняття, судження, настанови, переконання, так і конкретні дії, які
можна спостерігати, — участь у виборах, вияв протесту, лобіювання,
проведення зборів, політичних кампаній. Політична поведінка може виявити
себе як у діяльності мас, класів, соціальних груп, націй, виборців,
індивідів, політичних партій, владних структур, політичних лідерів, так
і в будь-якій інституціональній ситуації — сім?ї, бізнесі, церкві тощо,
але обов?язково в межах або через посередництво держави.

Характер її значною мірою залежить від наявних у суспільстві традицій
легітимації (визначення, обґрунтування правомірності, законності певних
рішень і дій). Традиції легітимації трансформуються від визнання
правомірності певних засобів, способів досягнення мети, правоти сили до
усвідомлення необхідності співвідносити свої наміри з інтересами й
позиціями інших учасників політичної взаємодії, базувати рішення й дії
на невід?ємних правах людини. Тому й форми політичної поведінки
соціальних суб?єктів можуть бути різними. Розрізняють відкриту
(політична дія) і закриту (політична бездіяльність) форми політичної
поведінки. За своєю цілеспрямованістю політична поведінка може бути
конструктивною щодо існуючого суспільного ладу і політичної системи
(спрямованою на їх зміцнення) або деструктивною і навіть
екстремістською. Залежно від мотивації розрізняють соціальне
усвідомлену, ціннісне орієнтовану, афектну і традиційно зумовлену
політичну поведінку.

10.3. Форми та рівні політичної участі

Важлива роль у функціонуванні політичного життя належить особі, без чого
неможлива соціально-політична діяльність. Йдеться про політичну участь.

Політична участь — залучення людей до процесу політико-владних відносин,
здійснення ними певних актів, заходів, що виражають інтереси, потреби,
уподобання, думки, погляди та настрої; вплив на органи влади з метою
реалізації соціальних інтересів.

Культура політичної участі визначається рівнем володіння соціальними
суб?єктами процедур і регламентів здійснення політичних акцій і заходів,
настановами на погодженість існування різноманітних соціальних груп.

Мотивами політичної участі є:

– підвищений інтерес до політики, спрямований на пізнання сутності
політичних подій, їх значення для життя суспільства;

– прагнення до соціального єднання, до конформізму, наслідування;

– кар?єра, задоволення честолюбних намірів.

Політичну пасивність, різке зниження політичної участі людей зумовлюють
нестатки, життєві клопоти й труднощі, злидні, безнадійність спроб
змінити життя на краще.

Розрізняють типи політичної участі:

– індивідуальний;

– колективний;

– добровільний;

– примусовий;

– активний;

– пасивний;

– традиційний;

– новаторський;

– законний;

– нелегальний.

Конкретними формами політичної участі є:

– вибори;

– референдуми;

– участь у діяльності політичних партій, зборів підписів;

– мітинги;

– демонстрації;

– страйки тощо.

Особливою формою політичної участі є вибори, які формують центральні
органи влади (президент, віце-президент, парламент) та органи місцевого
самоврядування різних рівнів. Вони стимулюють політичну активність
населення. У центрі передвиборчої боротьби здебільшого перебувають
питання внутрішньої та зовнішньої політики, а результати голосування
громадян визначають курс майбутнього уряду всередині країни та на
міжнародній арені. Вибори супроводжуються зіткненням політичних сил,
боротьбою не лише осіб, а й політичних платформ, політичних курсів,
часом діаметрально протилежних.

10.4. Політичне життя як уособлення багатоманітності політичних процесів

Політичне життя суспільства характеризується багатоманітністю політичних
процесів, які розкривають спрямованість політичної діяльності соціальних
суб?єктів.

Політичний процес — послідовність подій, зумовлених певними обставинами;
сукупність послідовних дій для досягнення результату.

Політична подія — конкретна, відносно обмежена взаємодія груп людей з
політичною владою з метою впливу на неї задля задоволення власних вимог
і побажань.

Політичні обставини — умови політичного функціонування і розвитку
суспільства, які виражаються у співвідношеннях політичних сил щодо
оволодіння, утримання й використання політичної влади.

У політичному процесі розрізняють суб?єктивний (мотиваційний) аспект —
діяльність індивідів і суспільних груп, і об?єктивний аспект —
глобальний результат цієї діяльності. Суб?єктивний аспект діяльності
людей становлять ідеологія, політична доктрина, політична програма,
система цінностей і норм, що їх люди поділяють, особисті схильності та
емоції, знання ситуації, у якій люди реалізують свої цілі. Наслідком
політичної діяльності може бути зміна відносин: політичної влади,
суспільних, міжкласових, міжгрупових, міжнаціональних та всередині цих
спільнот. Об?єктивний аспект політичної діяльності часто не відповідає
прагненням суб?єктів політичного процесу, бо поряд із сподіваними
результатами можуть бути й несподівані, що ускладнює його прогнозування.

Політичний процес здійснюється через різні комунікації, канали зв?язку,
взаємодії. Це можна простежити на прикладі зіставлення «входу» й
«виходу» в політичній системі. Якщо на «вході» найсуттєвішим з огляду на
функціонування політичної системи є вплив на неї різних політичних сил,
які немовби «завантажують» її, то на «виході» повною мірою виявляє себе
владно-управлінська спрямованість політичної системи, її роль регулятора
в суспільстві.

Оскільки політичний процес є діяльністю, він пов?язаний з певними видами
політичної діяльності, а отже, по-різному виявляє себе за
адміністративно-командної системи, різних форм демократії
(представницької чи прямої), за самоврядування. Найважливіше значення
завжди має ступінь участі в політичному процесі як широких мас, так і
кожного громадянина.

Політичний процес охоплює способи і стиль політичної діяльності, форми і
методи її здійснення в межах політичних інститутів, способи реалізації
наявних політичних норм, а також різноманітні види політичної діяльності
збирання, аналіз і використання інформації, ухвалення і здійснення
рішень, соціальний контроль. У політичному процесі відбувається
реалізація політичних норм, підготовка й проведення дискусій з
політичних проблем, обстоювання політичних позицій з використанням
різних засобів і методів політичної боротьби. Характерна його риса —
тісний зв?язок із політичною владою, а учасники — різноманітні
суспільно-політичні сили, партії, рухи.

Політичні процеси можуть бути близькими між собою, суперечливими і
несумісними. У них виникають і виявляються негативні явища, породжені
невдоволенням людей політичними сподіваннями, що призводить до
розчарувань, політичного охолодження та відчуження, втрати політичної
довіри до влади, роз?єднання і конфліктів. Політичний спад за певних
умов може перерости в застій і кризу в політичному житті суспільства.

Політичні конфлікти і кризи відіграють особливу роль у політичному
житті.

Політичні конфлікт — зіткнення несумісних, часом протилежних, інтересів,
дій, поглядів окремих людей, політичних партій, громадських організацій,
етнічних груп, націй, держав та їх органів, військово-політичних і
політико-економічних організацій (блоків).

Політичні конфлікти можуть бути зовнішньо- і внутрішньополітичними.

Зовнішньополітичні — це міждержавні конфлікти як збройні, так і
незбройні. Збройні конфлікти являють собою спробу протиборствуючих
сторін досягти своєї мети з допомогою військової сили.

Вони небезпечні ймовірністю втягнення нових сил, виходу з-під контролю.
Міждержавні конфлікти без застосування зброї — це дипломатичне
протиборство, митні, фінансові, торговельні та інші «війни», що
виражають економічні й політичні інтереси держав.

Внутрішньополітичні конфлікти — це конфлікти усередині суспільства,
державної системи, політичної партії або іншої громадсько-політичної
організації.

Політичні конфлікти мають соціальну основу, зумовлюються різними
інтересами політичних суб?єктів щодо політичної влади, кадрової
політики. Вони виникають із багатьох причин, зокрема:

–  під час переходу до нових умов життєдіяльності суспільства
(структурна перебудова економіки, становлення нових економічних
відносин);

–  за умов соціальної невизначеності, невизначеності у політичному
житті;

–  за погіршення економічної та екологічної ситуації, зниження життєвого
рівня;

–  за воєнних авантюр; порушення соціальної справедливості,
бюрократизму, силових методів;

–  за величезних розмірів корупції в державних органах і в усьому
суспільстві;

–  за неконтрольованих розмірів злочинності.

Ефективне вирішення політичних конфліктів можливе на основі взаємних
поступок через переговори. Це передбачає вироблення кожною зі сторін
позиції, яка визначає межі можливих поступок і характер можливих
компенсацій за них. На основі вироблених позицій можливі безпосередній
контакт між сторонами конфлікту (їхніми представниками, наділеними
відповідними повноваженнями) або звернення до третьої сторони, яка
здійснює третейські функції. Невирішений конфлікт завжди криє в собі
можливість загострення. Ймовірно, можуть з?являтися й нові обставини для
розв?язання конфлікту, що затягнувся, але тоді рівень можливих поступок
і ціна згоди будуть іншими.

Конфлікт, який існує тривалий час, спричинює кризу.

Політична криза — фаза політичного процесу, яка характеризується
порушенням політичної стабільності в суспільстві, неможливістю
ефективного функціонування політичної системи; гострий, важкий
політичний стан суспільства, державно-правової системи, партій.

Політична криза веде або до нового етапу, нового ступеня суспільного
розвитку, або до катастрофічної ситуації, яка має свою логіку — крах
усього, що прогнило.

Частковими політичними кризами в суспільстві є:

– конституційна,

– парламентська,

– урядова,

– внутріпартійна.

Найтяжчою є політична криза суспільства. Шляхи виходу з неї різні і
залежать від ступеня розвитку демократії в суспільстві, від бажання й
готовності сторін піти на взаємні поступки з урахуванням їхніх меж і
характеру, можливих компенсацій за них. Вихід із політичної кризи
передбачає усвідомлення причин її виникнення, формування уряду, який
користувався б довірою народу, консолідацію мас навколо програми виходу
зі складного становища. За політичної кризи можлива ситуація, яка
вимагає відновлення стабільності в суспільстві, відвернення
екстремістських дій, грубих порушень правопорядку й законності.
Правомірним тоді є впровадження згідно з чинним законодавством
особливого (надзвичайного) стану.

У сучасній політичній практиці під час вирішення спірних
суспільно-політичних проблем чимраз частіше виявляється прагнення сторін
до політичного консенсусу — досягнення загальної згоди. Мета його —
врахування інтересів усіх сторін і досягнення позитивного результату.
Основною умовою консенсусу є визнання чужих інтересів як гарантії для
здійснення інтересів власних. У цьому полягає його гуманізм. Консенсусне
рішення є конструктивним, бо всі сили тих, хто домовляється, будуть
спрямовані на його виконання, а не на боротьбу зі своїм противником. В
основі консенсусної системи — спрямованість на досягнення позитивного
результату. Коли йдеться про консенсус, про можливості його досягнення,
необхідно брати до уваги стан суспільства. За сприятливого суспільного
стану для досягнення консенсусу не слід відкидати пропозиції іншої
сторони якою б неприйнятною вона не видавалася, а заручитися згодою
того, хто вніс пропозицію на спільний пошук способів вирішення проблеми.

Важливим завданням політичної діяльності е забезпечення стабільності
суспільно-політичного життя.

Політична стабільність — стан динамічної рівноваги політичних сил.

Вона досягається завдяки інтеграції суспільства на засадах спільних для
всіх громадян цінностей і норм, універсалістської правової системи,
розширення прав членів суспільства. Серед способів досягнення політичної
стабільності:

– позитивна інтеграційна ідея суспільного розвитку;

– вирішення соціально-економічних проблем певних соціальних груп
населення або населення певних регіонів;

– розв?язання територіальних і національних конфліктів;

– підписання акта про національне примирення;

– проведення «круглого столу» всіх політичних сил;

– встановлення мораторію на страйки тощо.

Невід?ємним компонентом, нормою демократичного суспільства є політична
опозиція.

Політична опозиція — легальна форма протистояння, протидії певної
соціальної або політичної групи чи партії офіційному курсові.

Вона бореться або за владу, або за вплив на неї, за симпатії виборців.

Опозиція — це й угруповання партій, парламентських фракцій, які
протистоять правлячим політичним силам.

Загалом вона обмежує монополію влади, є необхідною противагою їй,
своєрідним контролем за нею з боку суспільства, здійснюваним із
допомогою критики, гласності. Опозиція стимулює політичну діяльність
влади в інтересах усього суспільства.

Політична опозиція буває конструктивною і деструктивною. Конструктивна
критикує помилки правлячої партії, владних структур і пропонує
ефективніші рішення, нерідко співпрацює з владою в загальнонаціональних
інтересах. Деструктивна перетворює критику влади на мету, на засіб
дискредитації влади, перших осіб держави, правлячої партії,
відмовляється від співробітництва з владою.

У політичному житті сучасного суспільства набув поширення популізм. У
90-х роках XIX ст. і в 20-х роках XX ст. у США він був ідейно-політичною
доктриною та політичною течією, загалом позитивним явищем, оскільки
акцентував на відповідальності держави за добробут народу. Нині практика
популізму здебільшого постає в негативному аспекті.

Популізм — загравання певних попітнів і політичних сил із масами, гра на
їхніх труднощах та обіцянки надзвичайних успіхів у вирішенні
соціально-економічних проблем у разі приходу до влади.

Вирішення політичних завдань у суспільстві забезпечується апаратом
державного управління. Звісно, ідеальна (веберівська) модель державного
механізму з «раціональною бюрократією» трапляється нечасто. Але в
принципі державний механізм і державні службовці (бюрократія) посідають
провідне місце й відіграють вирішальну роль у втіленні політичних
рішень. Важливими чинниками утримання бюрократії під контролем і в межах
належного їй місця і ролі є парламентський устрій та розвинена
багатопартійність.

Отже, політичне життя сучасного суспільства є складним, багатогранним і
організованим, у ньому кожний суб?єкт займає своє місце і має можливість
для самовиявлення.

Тема 11. Політична еліта і політичне лідерство

11.1. Еліти в політиці: поняття та еволюція теорії

Інтерес до феноменів політичної еліти і політичного лідерства та
первісні спроби їхнього тлумачення сягають глибокої давнини.
Систематичне осмислення, найвищий рівень обґрунтування та практичне
застосування теоретичних узагальнень щодо них припадають на XX cт.
Висновки вчених-політологів, а також суспільно-політична практика
виникнення й функціонування політичних еліт і політичного лідерства
засвідчують, що вони — реальність нинішнього і, вірогідно, наступних
етапів розвитку людської цивілізації.

Починаючи з XII ст., термін “еліта” використовували для позначення
товарів вищої якості, а згодом — у сфері суспільного життя для
вирізнення груп “кращих” людей — вищої знаті, духовенства, військових.

Політична еліта (франц. elite — краще, відібране, вибране) — самостійна,
вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими
психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере
безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов?язаних з
використанням державної влади або впливом на неї.

У період античності елітарний світогляд знайшов своє відображення в
працях Платона, який вважав, що державні функції можуть виконувати
тільки вибрані — ті, хто отримав особливе виховання і має досвід
управління державними справами. Людей, які не володіють належними
знаннями, слід усунути від здійснення управлінських функцій, щоб
уникнути хаосу в державному керівництві. Він вирізняв три своєрідні
соціальні групи: правителів-філософів, воїнів-охоронців і простих
громадян, що становлять керовану більшість. Ці групи існують у жорстких
соціальних межах. Проте Платон вважав можливим перехід (як виняток)
обдарованої людини з нижчої соціальної групи до вищої та навпаки.
Спираючись на це положення, американські дослідники теорії еліт К. Прюїт
і А. Стоун називали Платона попередником теорії “циркуляції” еліт. І
небезпідставно: його теорія справила значний вплив на вчених, які
розвивали теорію еліт на зламі XIX—XX ст., — італійських соціологів В.
Парето і Г. Моску, німецького філософа О. Шпенглера, французького
вченого Ж. Сореля та багатьох інших.

В. Парето визначав еліту як групу, до якої належать найпродуктивніші та
найздібніші в різних сферах діяльності особи, які отримали “найвищий
індекс” у своїй діяльності. Виокремлення еліти — вихідний пункт теорії
Парето. Сукупність осіб, кожна з яких отримала у своїй сфері найвищу
оцінку, Парето й називав елітою. Наприклад, талановитий юрист матиме 10
балів, пересічний — 6, нездатний — 0. Саме так він розглядав принцип
визначення й формування еліти, виводячи необхідність її існування з
нерівності індивідуальних можливостей людини: заможні, талановиті,
обдаровані є елітою суспільства. Для пояснення соціальної динаміки він
сформулював теорію “циркуляції еліт”, згідно з якою еліти виникають із
нижчих верств суспільства, в процесі боротьби піднімаються у вищі, там
розширюють свій вплив, досягають розквіту, aж потім перероджуються і,
зрештою, зникають. Цей кругообіг і є універсальним законом історії.
Якості, необхідні для одержання і утримання влади, змінюються протягом
історичного розвитку згідно з конкретною ситуацією. Парето вирізняв два
головні типи еліти: леви, для яких характерний консерватизм, і лиси —
майстри політичних комбінацій. За стабільної політичної системи
домінують леви, у нестабільній ситуації — лиси.

Г. Моска, як і В. Парето, поділяв суспільство на меншість, яка править,
та більшість, якою правлять. Він визначав еліту як політично
найактивнішу групу людей, зорієнтованих на здобуття та утвердження
влади. Моска вважав, що основою суспільного розвитку є не економіка, а
політика. Правляча еліта концентрує у своїх руках керівництво державним
механізмом, а тому має безпосередній вплив на економічну ситуацію в
країні.

Дещо під іншим кутом зору розглядав цю проблему М. Вебер, який,
характеризуючи роль особи в суспільному житті, місце та роль еліти в
управлінні державними справами, застосував відоме з християнської
богословської літератури поняття “харизма” — виняткова обдарованість.
Вебер розглядав харизматичного лідера як особу, яка має особливі
здібності, вірить у своє призначення, а його послідовники неодмінно
повинні вірити у свого лідера. Харизматичний авторитет спершу не має у
своєму розпорядженні ніякої організованої сили, його вплив ґрунтується
суто на особистісних характеристиках.

Існує багато підходів до обґрунтування необхідності існування еліт.
Наведемо найпоширеніші з них.

Біологічний підхід. Представники його вмотивовують необхідність поділу
суспільства на еліту і масу, спираючись на твердження, що відмінність
між ними є генетичною: люди, які належать до еліти, володіють ціннішим,
вищим біологічним, а відповідно — фізичним і розумовим потенціалами. На
такі аргументи спирався, зокрема, фашизм.

Психологічний підхід. Згідно з ним еліта і маса наділені особливими,
лише їм властивими психологічними якостями. Серед психологічних
тлумачень еліт поширеною є концепція 3. Фрейда, який вважав, що
диференціація суспільства на еліту і масу виникла з родового авторитету.
Людській масі та окремій людині властива потреба в авторитетові як
втіленню батьківської опіки, що існувала в дитинстві. У дорослої людини
це існує у сфері підсвідомого та виявляється в потребі підкорятися
встановленим владою нормам і правилам. Зовнішні протиріччя — це вияв
внутрішніх. І в кожної людини, за Фрейдом, є два начала — бажання життя
(ерос) та бажання смерті (танатос). В еліти переважає перше, а в маси —
друге. Масу Фрейд розглядав як вияв агресії первісної орди, тому
насилля, що чинить еліта, є благом для маси.

На думку неофрейдистів (Е. Фромм), протиріччя в існуванні еліти й маси
зумовлені садистсько-мазохістськими механізмами. Характерні для
елітарної орієнтації садистські тенденції означають бажання зробити
інших залежними від своєї волі; прагнення використати особу для своїх
цілей; потяг до фізичного, морального насилля. Масі властивий мазохізм,
який, за Фроммом, є одним із захисних механізмів, що допомагають людині
запобігти ізоляції. Вона втікає від свободи, відповідальності за
самостійні рішення і підкоряється встановленим владною елітою принципам.
Звідси висновок: існування еліти і мас психологічно й політичне
необхідне.

Функціонально-технократичний підхід. Його представники пояснюють
існування еліти як функції соціальних відносин, забезпечення потреб
суспільства в управлінні. Цей принцип знайшов відображення в працях Дж.
Бернхема, А. Фріша та ін. Вони вважають, що формування еліти залежить
від функцій, які в певну епоху відіграють у суспільстві головну роль.
Дж. Бернхем у книзі “Менеджерська революція” стверджує, що
капіталістичну систему заступить менеджеризм, тобто еліта керівників —
директори, керівники великих компаній. Згідно з
функціонально-технократичними конкуренціями нині відбувається процес
відчуження управління від власності, нова еліта рекрутується з усіх
категорій та верств населення, розвиток НТР створює умови для
утвердження інтелектуальної еліти. Влада тепер — це доступ до знань та
інформації. Так відбувається перехід влади від еліти власників до еліти
професіоналів, спеціалістів виробництва.

Усі названі концепції сходяться в тому, що управління не може
реалізовуватися всім суспільством, а має, хоча б із технічних причин,
здійснюватися кваліфікованою елітою. Головним знаряддям, з допомогою
якого еліта досягає своєї мети, є держава, у якій основні посади
обіймають представники еліти (правляча еліта).

Правляча еліта — це група осіб, рішення яких істотно впливають на процес
функціонування і розвитку суспільних інститутів.

Якщо розглядати еліту в площині структури влади, то вона складається з
групи, яка виносить політичні рішення, і групи, яка здійснює політичний
тиск.

Правляча еліта складається з трьох взаємопов?язаних елементів:

1. Політична еліта, яка є частиною правлячої, виступає носієм владних
функцій. Її вплив на систему владних відносин визначається
співвідношенням сил усередині самої еліти, співвідношенням політичних
сил у державі, формою політичного устрою, наявністю й гостротою
політичних конфліктів. Політична еліта володіє непересічними
психологічними, соціальними й політичними якостями, бере безпосередню
участь у схваленні та здійсненні рішень, пов?язаних із використанням
державної влади чи впливом на неї.

2. Бюрократична еліта охоплює представників управлінського апарату. Вони
мають владні повноваження, впливають на виконання важливих державних
функцій.

3. Комунікаційна та ідеологічна еліта — представники науки, культури,
духовенства та засобів масової інформації.

Класичні концепції еліт В. Парето, Г. Моски та інших учених, які заклали
основи макіавеллістської школи, нині критикують за надмірне
наголошування на психологічних чинниках, за ігнорування демократичних і
ліберальних цінностей, а перебільшення ролі лідерів, нехтування
активності мас, недостатній рівень урахування свідомості суспільства і
цинічне ставлення до боротьби за владу.

Як альтернатива макіавеллізмові в сучасній політичній науці поширені
ціннісні концепції еліт, теорії демократичного елітизму, концепції
плюралізму еліт, ліберальні концепції.

Ціннісні концепції еліт. Їх об?єднують такі спільні настанови:

– еліта — найцінніший елемент суспільства, наділений високими
здібностями в найважливіших для держави сферах діяльності;

– панівне становище еліти відповідає інтересам усього населення;

– формування еліти є наслідком природного добору суспільством
найцінніших своїх представників;

– елітарність — закономірний наслідок рівності можливостей, вона не
суперечить сучасній представницькій демократії.

Теорії демократичного елітизму. Згідно з ними керівна група не лише
наділена певними якостями, а також здатна виконувати функцію захисту
демократичних цінностей (свободи особистості, слова, друку, політичної
конкуренції).

Концепції плюралізму еліт:

– Передбачають визнання наявності багатьох еліт одночасно, вплив яких
обмежений певними сферами діяльності;

– перебування еліт під постійним впливом мас;

– наявність демократичної конкуренції еліт; мінливість і нестійкість
відносин влади і як наслідок — відсутність стійких позицій панівного
класу;

– умовність відмінностей між елітою та масою з огляду на широкі
можливості доступу до лідерства.

Ліволіберальні концепції еліт. Базуються на критиці елітарності
суспільства з демократичних позицій, структурно-функціональному підході
до еліти; визнанні глибоких відмінностей між елітою та масою, складності
структури панівної еліти.

11.2. Типологія політичних еліт. Теорії еліти Д.Донцова та В.Липинського

Тип еліти здебільшого залежить від політичного режиму, в якому вона
існує. Вирізняють два основні типи еліт — відкриту й закриту.

Відкрита еліта. Вона допускає спонтанний приплив нових членів, піддаючи
при цьому остракізмові (засудженню) порушення встановлених правил.
Вирішальним критерієм підбору є особисті якості, досягнення у сфері
діяльності, якою займається претендент, значна популярність (спосіб
підбору конкурсний). Посадовими вимогами є компетентність,
професіоналізм (посаду слід обіймати відповідно до особистих якостей —
моральних, професійних тощо). Вагоме значення має громадська думка.
Відкрита еліта формується за такими принципами:

– економічна вагомість,

– політичний статус,

– популярність,

– професіоналізм у своїй сфері діяльності,

– підтримання власного авторитету;

– увага до суспільної думки.

Закрита еліта. Характерна для тоталітарного режиму і має такі ознаки:

·        члени еліти не піддаються остракізмові за порушення дисципліни;

·        головне в підборі — відданість вождеві з урахуванням особистих
якостей;

·        спосіб підбору — кадрова політика партії та влади;

·        заперечує спонтанність формування;

·        посадова вимога — точне виконання директив керівництва;

·        ігнорує громадську думку,.

У західній політології еліту поділяють:

– за особистими якостями — на статичну і виконавчу;

– за типом впливу — на професійну і групову;

– залежно від форми правління — на традиційну, внутрішню і зовнішню;

– за стилем правління — демократичну, ліберальну, авторитарну.

Що ж до добору еліт, то К. Мангайм визначає три типи:

·        на основі крові;

·        на основі приватної власності;

·        на основі інтелектуальної продуктивності.

На його погляд, еліта крові характерна для доіндустріального
суспільства, еліта багатства — для індустріального, а еліта
продуктивності — для постіндустріального.

Серед українських мислителів, які порушували питання еліт, привертає
увагу концепція “національної аристократії” В. Липинського. Він
обґрунтовував існування еліти відповідно до потреб національного
відродження, вважав, що ні етнографічна маса людей, ні окрема територія
та мова не створять нації автоматично. Щоб сформувалася нація, потрібна
активна група людей, здатна лідирувати в розвитку та пропагуванні
сутнісних для нації політичних, державних, культурних цінностей. Ця
група і є носієм національної ідеї, яку В. Липинський називав
“національною аристократією”, як і Аристотель, вважаючи аристократією
групу найкращих людей у певний історичний період. Найкращі вони тому, що
організовують, структурують, ведуть націю до певної мети, є носіями
єднальної ідеї. Для цього національна аристократія повинна мати
матеріальну силу та моральний авторитет. Важливим елементом цієї
концепції є висновок про те, що чим розвинутіше і складніше матеріальне
життя певної нації, тим складніші проблеми повинна розв?язувати
національна аристократія.

11.3. Сутність та теорії політичного лідерства

Проблема політичного лідерства має давню історію. За античності лідером
вважали особу, здатну творити історію. Певні історичні умови вимагали
свого лідера, вождя, і завжди з?являлися теорії, які відображали чи
рекомендували тип, образ та завдання відповідного лідера.

В епоху Відродження за небувалого злету мистецтва та науки постала
теорія італійця Н. Макіавеллі, згідно з якою люди є різними, але звички
мають однакові, в масі своїй більше схиляються до поганого, ніж до
доброго. Головне є те, що в основі людської природи — інтерес або жадоба
влади й наживи. Макіавеллі вважав, що в політиці володареві слід
удаватися до великих, віртуозних шахрайств, зрад, які, як він гадав,
вимагають мужності, особистого впливу та авторитету.

Теорію лідера-надлюдини розвинув німецький філософ Фрідріх Ніцше
(1844—1900). Лідер, за його концепцією, — вищий біологічний тип людини,
що ігнорує встановлені мораль, культуру, політичні цінності. Своїх
сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої — це герої
майбутнього. Людина мусить побороти в собі все, що сприяє спокою та
лінощам. Слід позбутися повсякденності, бути вищим за неї, щоб стати
особою, здатною володіти і керувати. Це своєрідна концепція
самовиховання, знищення в собі раба. Спрощений, вульгаризований підхід
до концепції Ніцше застосував фашизм, що призвело до неадекватного
сприйняття його філософії, наклало на неї тавро людиноненависницької
теорії (зокрема в колишньому СРСР).

Французький соціолог Габріель Тард (1843—1904) вважав, що лідер є рушієм
суспільного процесу, силою, що спонукає та певною мірою скеровує
розвиток людської історії. На його думку, більшість населення не здатна
до творчості, розуміння сутності історичного, політичного, соціального
розвитку, і тому цю роль виконує лідер.

Своєрідне тлумачення лідерства дав німецький мислитель К. Маркс,
визначаючи лідера як особу, якій властиві уміння, знання, авторитет,
організаторський талант і яка є виразником інтересів і волі певного
класу, зокрема пролетаріату.

У політичній науці існує багато інших теорій, концепцій. і трактувань
лідерства.

Теорія рис лідерства. За цією теорією лідер повинен володіти певними
рисами. Він має глибше та масштабніше мислити, вміти швидко знаходити
вихід із певних ситуацій тощо. Якісна перевага — це продуктивність ідей.
Людина мусить оволодіти вмінням уникати, а в разі необхідності
розв?язувати конфлікти; мати “підхід” до людей, до їхніх проблем і
питань, що потребують вирішення. Лідера характеризують високий рівень
інтелекту, нестандартне мислення. Усе це має витворити нову якість, що
забезпечує лідерові здатність уміло вирішувати весь комплекс проблем,
беручи до уваги не лише поточну ситуацію, а й можливі наслідки своїх дій
у майбутньому. Нову ідею лідер повинен або вдосконалити, або відкинути.

Ситуаційна концепція. Лідер діє в межах певної ситуації, він необхідний
як рушій, що розв?язує актуальну для певного періоду проблему.

Теорія послідовників. Політичне лідерство розглядається як особливі
відносини між лідером і підлеглими або тими, хто його обрав чи на нього
впливає. Ці відносини можуть бути односторонніми (коли впливає лідер),
що залежить від рівня концентрації влади в лідера та рівня його
політичної ваги, а також особистих якостей; двосторонніми, коли на
лідера впливають його послідовники, а не тільки лідер впливає на них.

Психологічні концепції лідерства. Вони ґрунтуються на вченні 3. Фрейда.
Згідно з ним в основі лідерства — певне лібідо, здебільшого підсвідоме
почуття сексуального характеру. Воно виявляється в бажанні перебороти
певні комплекси й табу, досягти більшого. Лідерові необхідно
підтримувати врівноважені стосунки з масою, бути здатним стримувати її
агресивні настрої.

У політологічному аспекті лідерство визначають:

·        як вплив на інших людей;

·        як управлінський статус, тобто позиція, пов?язана з винесенням
управлінських рішень;

·        як зразок поведінки та організації певної групи осіб і
здатність реалізувати їхні вимоги в державних структурах;

·        як бізнес, підприємництво в межах політичного ринку.

Політичне лідерство — це суспільно-політичний інститут (процес), за
якого одна, а іноді й декілька осіб беруть на себе роль глави,
керівника, провідника певної соціальної групи, політичної партії,
громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства в
цілому.

Політичний і лідер трактується в політології як керівник держави,
партії, громадсько-політичної організації, руху, певної громади тощо; як
популярний і впливовий учасник суспільного життя, який визначально
впливає на нього, консолідує зусилля людей для досягнення спільної мети.

Політичного лідера не можна ототожнювати з вождем, який не піднімає масу
до свого рівня, а опускається сам до рівня маси, служить не державі чи
нації, а певним групам, що висунули його і підтримують на політичній
арені; вождь звертається до людини з натовпу, діяльності — насилля,
маніпуляції поведінкою людей, зневажливе ставлення до особистості.

11.4. Класифікація та функції політичного лідерства

У сучасних політологічних концепціях функціонують різні критерії
класифікації лідерства.

Лідерів поділяють:

 — за мірою впливу на суспільство:

·        на реальних (“лідери-герої”);

·        на менеджерів, які не мають яскраво і вираженого впливу на
перебіг подій у суспільстві;

 — за психологічними рисами і типами поведінки:

а) щодо ставлення до власного впливу й можливостей (лідер-ідеолог і
лідер-прагматик);

б) стосовно своїх прихильників — лідер-харизматик (формує волю виборців)
і лідер-представник (виражає волю тих, хто його висунув);

в) щодо супротивників — лідер-угодовець (залагоджує конфлікти, обминає
гострі кути) і лідер-фанатик (бажає загострити конфлікт або знищити
супротивника);

г) за способом і оцінки здібностей — відкритий лідер та лідер-догматик.

Вищеназвані чотири дихотомії “чистих” лідерів визначив польський
політолог Є. Вятр. Вони, на його думку, виявляються в різних
комбінаціях. У марксистській науці лідерів поділяють: на правлячих та
опозиційних; буржуазних і пролетарських; кризових і рутинних.

–– за стилем керівництва і політичною системою вирізняють:

·        диктаторський тип лідера, який прагне досягти своєї мети,
спираючись на страх покарання;

·        демократичний тип лідера, що спирається не лише на свої якості
та авторитет, а й підтримує дух співробітництва, співучасті в
обговоренні питань;

·        автократичний тип лідера, який повинен володіти високими
професійними та особистими якостями, аби перемагати опонентів.

–– виокремлюють ще:

·        плутократичний тип лідера (часто це лідери “тіньової”
економіки);

·        лідера-популіста, який спирається на популярні сьогоденні
бажання, проблеми, пропонує прості й найбільш загальноприйнята (на рівні
розуміння мас) способи виходу зі складних ситуацій;

·        лідера-професіонала (лідер постіндустріального суспільства),
повага й довіра до якого базуються на його компетентності, особистій
поведінці, ставленні виборців до нього.

Лідер-професіонал повинен вміти визначати пріоритетні цілі, давати
науковий аналіз певної проблеми, будувати ієрархію проблем та визначати
способи їхнього вирішення.

Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні
функції:

– об?єднання суспільства навколо загальних цілей;

– схвалення та здійснення компетентних політичних рішень;

– зв?язок влади і підвладних структур, послаблення емоційної
відчуженості між двома частинами державного механізму;

– підтримання чи пропагування соціального оптимізму;

– легітимація наявного суспільно-політичного устрою.

Соціальна значущість політичного лідерства залежить від рівня політичної
культури й активності мас суспільства.

Тема 12. Феномен політичної свідомості, культури та ідеології

12.1. Сутність політичної культури

Політична культура, політична свідомість і політична ідеологія належать
до ключових понять політології. Як явища суспільного життя вони містять
чуттєві й теоретичні, ціннісні й нормативні, раціональні й підсвідомі
уявлення громадян, які допомагають їм усвідомити й розвинути всебічні
зв?язки з інститутами влади й між собою щодо участі в управлінні
суспільством і державою. З утвердженням в Україні демократії політична
культура та ідеологія повинні вийти насамперед за межі офіційних норм і
лояльного ставлення до влади, властивих тоталітаризмові.

Від політичної культури людей вирішальною мірою залежать характер і
напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичної
системи суспільства. Саме цими критеріями вимірюється її зрілість. Чим
вища політична культура, тим вужчою є сфера політичної контркультури,
яка суперечить домінуючим позитивним політичним і демократичним
цінностям і виконує дестабілізуючу роль.

Політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося
саме поняття, — з появою держави, у IV-III тис. до н. е. Вона була
предметом уваги Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Монтеск?є, Токвіля,
Маркса, Мангейма та інших мислителів. А сам термін запроваджений у
науковий обіг німецьким філософом епохи Просвітництва Йоганом-Готфрідом
Гердером (1744—1803). Систематично використовувати його почали в 50-х
роках XX ст.

Існує багато визначень поняття “політична культура”, що зумовлено його
складністю і недостатнім вивченням. Приміром, американські політологи Г.
Алмонд і С. Верба визначають політичну культуру як сукупність
психологічних орієнтацій людей стосовно політичних об?єктів, як знання,
почуття та оцінки політичних явищ. Тобто вони наголошують на
суб?єктивних рисах політичної культури і не включають до неї політичну
діяльність. Англійські дослідники А. Кардинер, С. Вайт акцентують увагу
на об?єктивному аспекті явища, а саме на політичній діяльності й
поведінці носіїв політичної культури. Очевидно, раціональним є
діалектичне поєднання в розумінні політичної культури обох аспектів,
позаяк вона може бути виявлена та оцінена тільки через реальність
політичної дії та поведінки суб?єктів.

Політична культура — типова, інтегральна характеристика індивідуального
чи колективного соціального суб?єкта та соціальних інститутів,
суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку ix політичної
свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Критерієм, своєрідним дзеркалом політичної культури соціального суб?єкта
є його реальна політична практика. Оцінюючи зміст, характер політичної
діяльності та поведінки, можна визначити якість і рівень політичної
культури, її носія (індивідуального чи колективного).

Зміст політичної культури різних соціальних суб?єктів неоднаковий за
обсягом, структурою тощо. Політична культура суспільства є синтезом
відповідних культур усіх існуючих у ньому соціальних спільнот і
політичних інститутів. Але це не механічний конгломерат. У царині
означених культур виробляється нова якісна субстанція — культура, яка
фіксує суттєві ознаки та рівень суспільної політичної свідомості й
поведінки суспільства загалом, У Цій новій, інтегрованій політичній
культурі можуть переважати демократичні чи авторитарні риси,
переплітатись різні рівні й характер політичних ознак носіїв культури.
Але головне, що ця політична культура дає змогу побачити якісний рівень
політичного життя суспільства. Те саме стосується і політичної культури
окремої особи як сукупності елементів її політичної свідомості й
поведінки. Їх характер і якість, самобутній зміст, взаємодія та
обумовленість дають змогу оцінювати рівень політичної зрілості людини,
її політичну культуру.

Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства
загалом. Вона тісно поєднана з іншими видами духовної культури —
моральною, правовою, управлінською тощо. У контексті загальної культури
суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і
політичної поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь
цивілізованості політичного життя суспільства.

Деякі автори виділяють ще поняття “громадянська культура” як різновид
політичної культури, її вищий щабель. Громадянська культура передбачає,
що суб?єкти політичного процесу в своїй діяльності керуються насамперед
інтересами всього суспільства, підпорядковують їм свої приватні,
корпоративні цілі. Дії цих суб?єктів спрямовані на дотримання
громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави.
Політична культура громадянського суспільства характеризується єдністю
громадянських прав і обов?язків та пріоритетом прав і свобод людини в
державі. Основними її складовими є рівень політичної свідомості,
політичної діяльності та поведінки соціальних суб?єктів.

12.2. Типи та функції політичної культури

Політична культура має винятково важливий аспект, пов?язаний з
поведінкою та діяльністю політичного суб?єкта, які визначають передусім
стиль участі суб?єкта в політичному житті, тобто сукупність методів і
засобів його політичної практики, компетентність, професіоналізм,
моральність тощо. Відомо, що не всі суб?єкти політики володіють належним
стилем діяльності. Тому одним із основних критеріїв оцінки їх політичної
культури е здатність до участі в політичному процесі, уміння правильно
оцінювати політичну ситуацію, результативність діяльності. Чим людина
активніша, зацікавленіша, конструктивніша, тим вища її політична
культура. Безумовно, зміст політичної культури, зокрема її аспект,
пов?язаний з поведінкою суб?єкта, досить ємний. Приміром, помітне місце
в ньому посідають політичні традиції та символи. Традиції зберігають
елементи минулого політичного досвіду, є способом передачі зразків
політичної свідомості й поведінки від покоління до покоління. Хоча зі
зміною історичних умов вони можуть оновлюватись або навіть зникати.
Своєрідною ознакою культури соціуму є політична символіка (прапор, герб,
гімн. Символіка має яскраво виражене емоційне забарвлення і подекуди
здатна відігравати мобілізуючу роль.

Політична культура виконує певні соціальні функції:

1. Виховна функція. Її призначення полягає в підвищенні політичної
свідомості й національної самосвідомості через безпосередню участь
громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й
компетентності, освіченості.

2. Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на
політичний процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів
влади й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій,
ідеалів тощо. Це сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації
та стабілізації життя суспільства.

3. Захисна функція. Полягає в охороні політичних цінностей, що
відповідають вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист
прав і свобод людини тощо).

4. Прогностична функція. Сприяє передбаченню можливих варіантів
поведінки суб?єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних
подій.

5. Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політичний зв?язок
громадянина з політичною системою, іншими членами суспільства.

Процес формування політичної культури відбувається передусім під впливом
політичного життя, певних режимів, політичних систем. Чим вони
демократичніші, тим вищий рівень політичної культури громадян. За таких
обставин виховний процес здійснюється об?єктивно. Але, попри це,
необхідні цілеспрямовані заходи й засоби: демократична система освіти й
політосвіти, змістовна робота засобів масової інформації, високий
духовний рівень мистецтва й літератури, конструктивний вплив на маси
партійних і непартійних об?єднань, творчий розвиток гуманітарних наук
тощо. Виняткове значення в набутті політичної культури мають суспільні
ідеали. Їх відсутність спустошує людину, робить її байдужою,
аполітичною, здирницьки раціональною. Суспільство без справжнього
гуманістичного І ідеалу є неповноцінним, історично нежиттєздатним.

Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна.
Охарактеризуємо типологію американських політологів Г. Алмонда і С.
Верби.

Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою
політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та
інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від
релігійних і соціальних (існує переважно у відсталих племен).

Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до
політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет
уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному
суспільстві).

Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на
активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи
негативного ставлення до її елементів або системи загалом.

У реальній політиці існують, як правило, змішані типи:
піддансько-активістський, патріархально-підданський та ін.

Типологію політичних культур, що базується на формаційному підході,
запропонував польський політолог Є. Вятр. На його думку,
докапіталістичним формаціям притаманний традиційний тип політичної
культури з такими рисами: визнання святості влади, регулювання прав і
взаємин підданого та влади на основі традиційних норм (“так було
завжди”); непорушність політичної системи, її усталених норм. Основні
види цієї культури, за Вятром, — племінна, теократична, деспотична;
другорядні — патриціанська, дворянська. Для капіталізму головним типом
політичної культури є буржуазно-демократична, яка, у свою чергу,
поділяється на консервативно-ліберальну і ліберально-демократичну.
Консервативно-ліберальна політична культура визнає головними цінностями
громадянські права і свободи, традиції, але часто заперечує
радикально-реформаторські зміни (особливо там, де при владі
консервативні сили). У ліберально-демократичній культурі визнання
буржуазно-демократичних цінностей і взірців супроводжується більшою
лібералізацією та очікуванням соціальних реформ (скандинавські держави,
де впливові соціал-демократичні партії). У капіталістичному суспільстві
може існувати і другорядна політична культура — автократична у формі
авторитарної чи тоталітарної (Німеччина за часів нацизму).
Соціалістичному суспільству, стверджує Вятр, властива політична культура
соціалістичного демократизму, а також другорядна — реліктова
автократична культура.

Донедавна у вітчизняній політичній науці панувала типологізація
політичних культур за історично-формаційним критерієм. Згідно з нею
вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та
соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються класові
види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному
етапі набув поширення поділ на тоталітарний, плюралістичний і перехідний
типи політичної культури. Тоталітарна культура базується на принциповій
одномірності соціального, економічного та духовного життя суспільства,
на його тяжінні до стирання політичного, ідеологічного та іншого
розмаїття, до монополізму, тотального контролю, згортання прав і свобод
людини. Плюралістичний тип політичної культури стверджує багатоманіття,
множинність усіх форм матеріального, політичного, ідеологічного,
соціального буття, свободу думки і вибору в межах закону, вільну
змагальність та конкуренцію, захист прав і свобод людини. Перехідний тип
політичної культури (від тоталітарного до плюралістичного) притаманний
переважній більшості постсоціалістичних країн, у т. ч. Україні.

За територіально-національною ознакою виокремлюють національний тип
політичної культури. Він відповідає традиціям і особливостям певного
етносу в межах його території. Однак навіть у культурі відносно
“чистого” й національного типу внутрішні політичні цінності, настанови —
неоднорідні. Тому теорія політичної культури широко послуговується
поняттям “політична субкультура”.

Політична субкультура — сукупність особливостей політичної культури
певної соціальної групи, які відрізняють цю політичну культуру від
культури іншої групи людей.

Групові особливості зумовлені відмінностями в соціальному стані людей,
освітніми, статевими, віковими, етнічними, релігійними та іншими
чинниками, що дає підстави для тверджень про субкультуру жінок,
робітників, підприємців, селян, молоді. Приміром, молодіжну субкультуру
вирізняють гострота сприймання політичних подій, емоційність, нерідко
недостатня зваженість оцінок, тяжіння до нового, а подекуди бунтарство й
апатія. Водночас складовою політичної субкультури соціальної групи є
найтиповіші риси політичної культури суспільства.

Наявність у суспільстві полярних політичних субкультур, їх велика
розбіжність породжують фрагментарну політичну культуру, яка спричиняє
нестабільність у суспільстві, неповагу до загальнолюдських,
загальнонаціональних цінностей, інтересів та ідеалів, намагання вивищити
над ними регіональні, групові, партійні, що стримує прогресивні зрушення
в суспільстві.

12.3. Політична свідомість: зміст, структура, типологія

Від розвитку політичної свідомості суб?єкта, правильного чи ілюзорного
відображення в людській свідомості політичного буття залежить і рівень
його політичної культури. Спонукаючи людей до дії чи бездіяльності,
політична свідомість зворотно впливає на суспільне життя. У ній
фіксується політичний інтерес індивідуального чи колективного
соціального суб?єкта.

Політична свідомість — опосередковане відображення політичного життя,
формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних
суб?єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які
відображають політико-владні відносини.

Існують два взаємопов?язані блоки елементів політичної свідомості —
мотиваційний та пізнавальний.

Мотиваційний блок. До нього належать: політичні потреби та інтереси,
політичні цілі та цінності, психологічні установки та ідеологічні
настанови, політичні переконання. Ці елементи, обумовлюючи одне одного,
спонукають людей до певної політичної поведінки. Цей процес
супроводжується емоціями, почуттями тощо.

Пізнавальний блок. Він охоплює: політичну інформованість, політичні
знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної
свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідає
правосвідомість, що є водночас відносно самостійною субстанцією. Адже
знати, поважати і виконувати правові норми — обов?язок кожного
громадянина правової держави і суб?єкта політичних відносин.

Глибина розвитку компонентів політичної свідомості соціального суб?єкта
визначає рівень його політичної освіченості та зрілість політичної
культури в цілому. Звичайно, політичні знання, уявлення — відносні, як і
людські знання взагалі. Нерідко вони мають різний ступінь адекватності
реальному стану речей, оскільки ґрунтуються не лише на об?єктивних
фактах, а й на домислах, неперевіреній інформації, ортодоксальних
ідеологемах, необґрунтованих, упереджених теоріях тощо. Це зумовлює і
незрілість політичної культури в суспільстві, необхідність її підвищення
та збагачення. Система компонентів політичної свідомості формує
світогляд суб?єктів політики — їхнє розуміння світу, місця і ролі в
ньому людини. Світогляд може бути матеріалістичним, ідеалістичним,
позитивістським, релігійним тощо.

Залежно від критерія, взятого за основу, політологи розрізняють різні
рівні політичної свідомості.

За ознакою суб?єкта політики (соціологічний підхід) розрізняють такі її
рівні:

– політична свідомість суспільства;

– політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, професійна,
вікова група і т. ін.); п

– політична свідомість особи.

Щодо гносеологічного підходу (рівень знань, усвідомлення політичних
процесів та ін.) виділяють теоретичний і буденний рівні політичної
свідомості. Буденний (емпіричний) рівень — це сукупність поглядів,
уявлень, стереотипів, які виникли із повсякденної практики людей.
Водночас він не позбавлений деяких теоретичних та ідеологічних
елементів. На такому рівні політичної свідомості політичні процеси і
явища віддзеркалюються поверхово, без глибокого проникнення в їх
сутнісні характеристики. Йому властиві спрощеність оцінок, емоційність,
імпульсивність, гострота сприймання політичного життя, обожнювання
кумирів чи граничне невдоволення політичними лідерами. Буденна
свідомість суттєво впливає на формування громадської думки. Саме буденну
свідомість великої маси людей називають масовою свідомістю, а свідомість
групи людей — груповою. Нерідко її експлуатують різні політичні сили для
досягнення своєї мети.

Важче маніпулювати політичною свідомістю на її теоретичному, науковому
рівні, оскільки вона є сукупністю політичних теорій, ідей, поглядів, в
основі яких — наукові дослідження політичних явищ, процесів, відносин.
На цьому рівні відбувається формування законів, понять, концепцій
політичного життя, вироблення прогнозів. Теоретична свідомість є
стрижнем політичної ідеології. Нею володіє обмежена група людей — вчені,
ідеологи, політичні діячі.

Структура політичної культури не вичерпується елементами політичної
свідомості.

12.4. Сутність політичної ідеології її структура і функції

Політична ідеологія є стрижнем політичної свідомості індивідуального,
колективного соціального суб?єкта і вирішальною мірою визначає рівень
його політичної культури.

Політична ідеологія — система концептуально оформлених політичних,
правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та
ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного,
способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів,
інтересів певних соціальних груп та суб?єктів політики.

Вперше термін “ідеологія” (грец. idea — слово, вчення) вжите французьким
філософом і економістом Дестютом де Трасі на початку XIX ст. (“Елементи
ідеології”).

Виникла ідеологія не відразу. За певних умов життя спільноти спершу
стихійно з?явилася соціальна психологія, яка створила підґрунтя для
вироблення, поширення і засвоєння ідеології даної спільноти.
Безпосередньо її створюють представники класу, соціальної групи (або
суб?єкти, які виражають їх інтереси) — теоретики, політичні діячі,
лідери тощо. Вони теоретично доходять тих самих висновків, які соціальна
група, клас утверджують практично. На основі систематизованих і
обґрунтованих поглядів, пропущених через призму інтересів, ідеалів класу
чи соціальної групи, формуються їхні самосвідомість і політичні
відносини. А сукупність політичних інтересів, ідей та ідеалів, програм
та політичних відносин певного класу (групи) з іншими соціальними
спільнотами і становить предмет політичної ідеології.

Політична ідеологія виконує низку функцій:

Захисна функція. Передбачає захист інтересів та ідеалів класу (групи). В
ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих
спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню
відповідних їм типів мислення, поведінки і програм діяльності. Офіційною
(державною) є ідеологія економічно і долітично пануючого класу, хоча в
демократичних країнах нині такий статус ідеології поступово
послаблюється. Це означає, що на сучасному етапі цивілізації все вільше
формуються загальнолюдські інтереси та цінності, пріоритетні щодо
ідеології. Дедалі звужується сфера ідеологічної боротьби, вона все менше
поширюється на міждержавні відносини, на політичну діяльність. Сучасне
суспільство вимагає світоглядної терпимості, демократичних форм
боротьби. Саме в такий спосіб відбувається процес деідеологізації
свідомості, яка не є відмовою від ідеології взагалі (кожний має право
сповідувати свої ідеї). Це — заперечення ідеологічних стереотипів,
нетерпимості й монополізму, надання різним ідеологіям цивілізованого
змісту і плюралізму.

Пізнавальна функція. Її сутність — озброєння громадян знаннями про
політичну дійсність, сприяння зростанню їхньої політичної культури.
Однак політична ідеологія не завжди адекватно відображає реальність,
часто виявляє упередженість. На відміну від “чистої” науки, яка шукає
тільки істину за допомогою різних наукових методів пізнання, вона дбає
ще й про захист інтересів та ідеалів класу, певного режиму тощо. До того
ж їй бракує об?єктивних методів пізнання, її носії часто оперують
ритуально-догматичними стереотипами, апробація яких у кращому і разі
здійснюється здоровим глуздом, а частіше — корпоративними інтересами
суб?єктів. Тому не дивно, що політична ідеологія на догоду тим, кого
захищає, нерідко. Висвітлює політичні явища і процеси упереджено,
однобічно, а то й фальсифікує їх.

Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє формуванню і
координуванню відносин між соціальними спільнотами за певними
принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних, політичних та
інших програм розвитку суспільства, на політичну активність і соціальний
вибір громадян. Завдяки цьому вона стає засобом згуртування певної групи
та її прихильників, чинником налагодження чи руйнування стосунків між
об?єднаннями людей.

12.5. Політична культура сучасної України

Політична культура сучасної України має посткомуністичний,
пострадянський, постколоніальний характер.

Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною чи тим більше
офіційною, але вона ще функціонує за інерцією. Нинішня політична
культура українського народу є постколоніальною. Це доводить
зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості, нездатність
до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильність більше
розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. Проте характер
сучасних соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що політична
культура українського суспільства стає національною та незалежницькою.

За ставленням до демократії і держави політична культура України
залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але за умов
суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української
політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне
ставлення до держави (не людина і нація для держави, а держава для
людини і нації).

За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України
характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і
соціалістичних цінностей, з одного боку, та консервативно-ліберальних –
з іншого.

Особливості політичної культури в умовах сучасної України:

– заідеологізованість мислення, непримиренність будь-яких нетрадиційних
поглядів;

– низька компетентність в управлінні справами суспільства та держави;

– правовий нігілізм;

– нерозвиненість громадянських позицій;

– недостатньо розвинутий індивідуалізм;

– підданські відносини до будь-якого центру реальної влади.

Сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських
політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури
східних народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм,
патерналізм, підпорядкованість церкви державі.

Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо
відсутні окремі її компоненти, а багато з існуючих мають ще
несформований характер. Багато політико-культурних елементів не
відповідають національному характеру, традиціям української нації, тобто
політичній культурі властива неорганічність.

В руслі даного питання варто згадати і про формування політичної
культури сучасної української молоді.

Значення молоді у поступальному розвитку людської спільноти важко
переоцінити. За будь-яких часів, ледве людство стало усвідомлювати себе
творцем власного буття, його найкращі сподівання неодмінно пов’язувалися
з молоддю, прийдешніми поколіннями.

Не є у цьому виключенням і наше сьогодення, коли не можна не рахуватися
з молоддю, з її потенціалом, ідеалами, інтересами, сподіваннями, з її
радикалізмом і нетерпимістю до всього оманливого і хибного, з її
відвертістю та прямотою. В цілому проблеми молоді в українському
суспільстві мають три тісно пов’язані аспекти:

– що суспільство може дати молоді? Йдеться не лише про певні пільги, а й
про умови розвитку, становлення, соціалізації, формування активної
життєвої позиції молоді;

– що сама молодь може і повинна дати суспільству? Йдеться про активну
діяльність молоді в усіх сферах державотворення;

– як найповніше, найефективніше використати молодіжний потенціал? Тут
все залежить від дій конкретних суб’єктів молодіжної політики: держави,
політичних партій, об?єднань тощо.

Радикальні політичні та соціальні зміни, структурна перебудова економіки
України супроводжуються процесом формування сучасного громадянина. З
огляду на вік, фізичні потенції і кондиції, духовні сили, нереалізовані
можливості тощо – молодь є найперспективнішою частиною суспільства.
Молодіжне середовище – це лабораторія, яка виробляє та апробовує
невідомі раніше цінності, відносини, моделі поведінки, культурні норми
та зразки. Вступ у життя сучасної української молоді супроводжується
динамічними та неординарними процесами зміни не лише політичної системи
або економічних механізмів господарювання, – вражаючою є зміна системи
духовних, моральних цінностей, ідеалів та орієнтирів.

Молодь України нині знаходиться на етапі зміни ідейних, моральних
орієнтирів. Вона надто складно й досить повільно визначає свої позиції
як у політичній, так і в інших сферах життя і, відтак, у суспільстві
певною мірою порушена природна спадкоємність поколінь загалом. На жаль,
далеко не всі, від кого залежить доля молодих людей в Україні, це
визнають і розуміють.

Саме поняття “політична культура молоді”, як і більш загальне поняття
“політична культура”, сьогодні вживається в досить абстрактних, а
подекуди й суперечливих і не зрозумілих для масової свідомості
значеннях. Політична культура – це особливий різновид культури, спосіб
духовно-практичної діяльності й відносин, що відображають, закріплюють
та реалізують головні національні цінності та інтереси, формують
політичні погляди та цінності, знання та навики участі громадян у
суспільно-політичному житті України. Політична культура – це історично і
соціально зумовлений продукт політичної життєдіяльності людей, їх
політичної творчості, який відбиває процес опанування суспільством,
націями, класами, іншими соціальними спільнотами та індивідами –
політичних відносин, а також розвиток їх власної сутності і діяльнісних
здібностей як суб?єктів політичного життя.

Формування політичної культури, на думку багатьох людей в Україні, не
може бути дієвим, бо демократія ще не відзначається стабільністю,
парламентський демократизм існує лише теоретично, а вибори не відбивають
істинної думки народу. Політична культура, насамперед, повинна сприяти
усвідомленню загальноісторичної відповідальності українців як нації, а
також вихованню всіх соціальних і етнічних груп у дусі патріотизму,
постійному підвищенню значущості суверенної держави та єдності народу
України. До того ж політична культура дає можливість виявити прагнення
до законності та порядку, до збереження та розвитку специфічних
українських традицій. Сьогодні потрібні практичні дії в напрямі
заохочення участі молоді у державотворчих процесах, потрібна відповідна
молодіжна політика. У процесі виховання суттєве значення має формування
індивідуальної свідомості молодої людини, певних почуттів, стійких
настроїв, ідей, традицій, що відображають її корінні інтереси.

Сучасні молоді люди зростали під впливом перебудови не тільки
суспільства, але й свідомості попереднього покоління, їхніх батьків.
Зараз ідейно-політична зрілість свідомості та культури молоді, а,
насамперед, студентської молоді, перебуває на суперечливому етапі
становлення, відмови від ідеологічних і політичних стереотипів
тоталітарної доби, утвердження нових політико-ціннісних орієнтирів,
переконань і соціально-політичних почуттів, установок на вироблення
політичної компетентності, формування культури толерантності, політичної
коректності. Водночас відбувається переосмислення і переоцінка
політичних ідеалів, шляхів участі в громадсько-політичному житті вузу,
міста, області, у розвитку місцевого самоврядування.

Стосовно формування політичної культури молоді є низка протиріч.
Самодіяльність молоді, пов’язана з її ініціативою, створенням певних
громадських об?єднань, досить часто наштовхується на деяку її
запрограмованість у державних закладах освіти, культури, армійських
колективах. Певну ідеологічну спрямованість мають і багато засобів
масової інформації. Отже, логічно постає питання про деполітизацію,
деідеологізацію, деконфесіолізацію виховного впливу на молодь. Тобто
молодь має отримувати об’єктивну інформацію плюралістичного характеру.

Проте, спроби деполітизації студентської та учнівської молоді,
скеровування їх лише на одержання професійних знань, навичок і вмінь
призводить інколи до спаду політичної, громадської активності молодих
людей.

Через свої особливі характеристики молодь є чи не найбільш важливою
соціальною опорою радикальних перебудовчих, прогресивних суспільних
процесів і одночасно саме вона є однією з найбільш беззахисних
соціально-демографічних груп суспільства – бо лише готується до життя,
до трудової діяльності, тобто інтегрується в суспільство. Суспільство,
а, насамперед, держава має враховувати таке протиріччя, розробляючи та
практично реалізуючи молодіжну політику.

Проте, поглиблення кризи, труднощі економічних перетворень в країні
впливають на характер і спрямованість цінностей, соціально політичних
орієнтацій молоді, рівень і форми її активності.

На сучасному етапі розрізняють наступні аспекти формування політичної
культури молоді:

– родина, де відбувається ідентифікація політичних поглядів з батьками;

– школа (середня, професійна, вища), де зважаючи на рекомбінантне
відтворення навчального матеріалу, молоді люди позбавляються активності,
творчості, пошуку і, відповідно, прослідковуються прояви песимізму,
апатії, роздратування;

– молодіжні громадські та політичні організації, але участю в них
охоплено дуже малий відсоток молодих людей;

– засоби масової інформації (мас-медіа), які виходячи з даних
соціологічного опитування, проведеного у нашому вузі, відіграють також
важливу роль.

Як свідчать результати дослідження у молодіжному середовищі
спостерігається зацікавленість політичним життям в Україні та світі.
Жоден із студентів не визнав, що зовсім не цікавиться проблемами
політики. Понад третину(37%) намагаються бути в курсі справ політичних
подій. Серед опитаних студентів майже кожен дев?ятий цікавиться
політикою лише в тому разі, коли це стосується його особисто. Ситуативне
відношення до політики притаманне третині (34%) студентів. Цікавляться і
беруть активну участь в політичному житті країни 18% опитаних.

Взагалі не орієнтуються в ідейно-політичних напрямках всього 5%
респондентів.

Про рівень політичної культури студентів деякою мірою свідчить їх
ставлення до політичних партій, громадських, молодіжних об?єднань,
бажання увійти до складу таких об?єднань. Опитування студентів
засвідчило, що членами молодіжних громадських організацій є 16%
респондентів, громадських рухів 9%. Байдужість та відсутність будь-якого
інтересу до особистої участі в будь-яких громадських, політичних
об?єднаннях виявили 8%. У молодіжному середовищі спостерігається також
низький рівень інформованості та байдужість до існування та діяльності
молодіжних громадських об?єднань. Більшість з них молоді просто не
відомі.

Важливу роль у формуванні політичної культури сучасної молоді відіграє
національний менталітет, який і формує особливості українського
політикуму. Найбільш вираженими ознаками ментальності є:

– кардоцентричність (сентименталізм, емпатія, чуттєвість);

– анархічний індивідуалізм (прагнення до особистої свободи без належного
стремління до державності);

– перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом.

Дослідження, що проводилися Інститутом соціальної та політичної
психології АПН України, довели, що сучасна українська молодь досить
егоцентрична. Оскільки цінності особистісного порядку в неї явно
переважають, теоретично вона цілком бачить себе в контексті ринкових
відносин. Переважаючим мотивом її ділової активності є матеріальне
благополуччя. Не випадково 56% школярів та 54% студентів вважають, що
найважливішим у майбутньому для них є матеріальна забезпеченість.
Водночас спостерігається цікава для теоретико-методичного аналізу і
досить драматична для державного та педагогічного процесу ситуація. Лише
4% студентів та 4% школярів пов?язують своє майбутнє з Україною.

Врешті-решт для суспільства, яке, запроваджуючи нову ціннісну ієрархію,
не працює у цьому напрямі свідомо та відповідально, не вносить
відповідні корективи у процес формування молодіжного світогляду, такий
стан речей є абсолютно природнім. Побіжно зазначимо, що матеріальний
добробут людини ніколи не був для нашого суспільства базовою цінністю.
Нині ми спостерігаємо як на тлі витискання суспільно-значущих мотивів та
маргіналізації культурного простору формується якісно інша молодіжна
культура, утворюється новий клас – клас підприємців, виникнення якого з
самого початку пронизує фундаментальне протиріччя між власними
інтересами та суспільно-значущими цінностями.

Мабуть, зрозумілими є бажання молодої людини бути матеріально
забезпеченою. Але як поєднати це із нагальною потребою виховання у
молоді якостей свідомого громадянина? Такий досвід сьогодні активно
обговорюється в науці.

Він властивий системі морального виховання в японському суспільстві, де
так зване “моральне виховання” ґрунтується на розумінні моралі як засобу
самовдосконалення людини та відображає головний принцип японської
національної ідеології та моралі, згідно з якими кожен зобов?язується
постійно самовдосконалюватися заради кращого служіння своїй нації.

Зазначений досвід активно обговорюється на сторінках англомовної
наукової літератури і має, зокрема, в американському суспільстві, умовну
назву “громадянська релігія”.

Вітчизняні науковці все частіше розглядають проблему формування
політичної культури молоді в контексті вирішення питань, пов?язаних з
сучасною розробкою української національної ідеї як основи
функціонування нації, наріжного каменю соціально-політичних прагнень.
Адже чітке усвідомлення змісту національної ідеї як складного
інтелектуально-духовного, соціально-економічного, політичного,
морально-етичного та соціально-психологічного феномену народного буття є
одним із необхідних передумов самоусвідомлення етносом, зокрема молоддю,
своєї суті, або “самості”, де головне питання зміщується не тільки в
гносеологічну площину (“то ми?”), а у практичну площину визначення
необхідних кроків політичних для реалізації смисложиттєвої ідеї нації.

За такого підходу створюються передумови для розробки концепції
національної політичної культури як неодмінної складової виявлення
ефективних шляхів її модернізації, в тому числі модернізації молодіжної
політичної культури.

З проголошенням незалежності України, здавалося, що політична активність
молоді надмірно зросте, слугуватиме суттєвим змінам у суспільстві, однак
цього не сталося. І хоча важко погодитися з тими, хто вважає, що молодь
сьогодні повністю деполітизована, аполітична, говорити про високу
політичну свідомість багатьох молодих громадян України важко. Оскільки
ситуація в суспільстві надто складна, багато в чому не просто
суперечлива, а й не – зрозуміла, варто вести мову не стільки про
політичну культуру молоді, скільки про політичні настрої, оцінки тих чи
інших явищ, політичні орієнтації молодих людей.

Якщо говорити про місце молоді в системі української влади, то тут мало
що відомо, хоча з погляду на Верховну Раду України, уряд, на
представницькі органи влади, неважко дійти висновку про те, що молодь у
них представлена дуже мало. Хіба що трохи більше на районному та
сільському рівнях. Між іншим, за останні роки довір?я молоді до усіх
гілок влади постійно зростає, хоча молоді люди все ще сподіваються, що
їх проблеми врешті будуть помічені.

Інша справа, рівень підготовки молодої людини до політичної діяльності.
Зрозуміло, що незалежно від віку, в політиці потрібні знання, навики,
вміння, досвід. Об’єктивно молодь у цьому може дещо програвати старшим.
Саме тому постає питання про необхідність професійної підготовки молодих
політиків.

Характерною особливістю сучасної політичної свідомості молоді є
поліцентризм її політичних уподобань. Загалом нинішній рівень політичної
свідомості української молоді є ще досить низьким, що негативно
позначається і на рівні її політичної активності. Рівні політичної
активності та свідомості не завжди збігаються. Молодь може бути
політично пасивною не тому, що вона є політично несвідомою, а тому що не
підтримує ту чи іншу форму політичного правління, той політичний курс,
який не задовольняє її специфічні потреби та інтереси. Але ця пасивність
може вмить змінитися політичною активністю, якщо з?явиться така
політична сила, в якій молодь знайде відгук своїм інтересам.

Сьогодні для молодих людей в Україні, здавалося б, відкривається все
більше можливостей задовольняти свої інтереси та потреби, але одночасно
ускладнюються й умови для такої самореалізації. Складний і суперечливий
процес переходу до ринку призвів до того, що маємо сьогодні такі
проблеми, як зниження зайнятості молоді, зростання безробіття,
підвищення професійної кваліфікації, соціального захисту окремих
соціальних груп, в т.ч. і молодих людей, спостерігаються міграційні
процеси серед них.

Заслуговує на увагу ще одна проблема. Вважається, що декларування певних
нормативних цінностей та норм ніколи не перейде на рівень глибинних
настанов та стереотипів поведінки молоді, якщо суспільство не
відмовиться від висловлення цих норм у формі категоричних імперативів.
Йдеться про необхідність застосування так званої, синергетичної дії,
тобто дії, яка виходить з власних форм існування, з молодіжної
ініціативи. У результаті, остання постає не тільки і не стільки
проблемою молоді, скільки соціальною проблемою.

Важливо спрямувати молодь на пошук власного найоптимальнішого для неї
самої шляху розвитку, забезпечити цей процес таким чином, щоб він мав
тенденцію до самозакріплення і самопідтримки.

В Україні помітною є проблема, яка полягає в тому, що надто багато
громадян, особливо молодих, виявилися психологічно не готовими до
розбудови своєї держави. Це прикро, але факт, що на сьогодні ми не
спостерігаємо такого “вибуху” патріотизму, національної самосвідомості,
котрий став би консолідуючим фактором економічного, політичного,
духовного відродження, на базі якого формувався б наш менталітет,
міцніла держава, формувалася б нова генерація громадян.

За підсумками різноманітних досліджень, проведених останніми роками,
абсолютна більшість молодих людей (близько 80%) підтримувала дії,
спрямовані на побудову незалежної, самостійної Української держави.

Отож, молодіжна політика тієї чи іншої держави має бути складовою
загальної цілісної концепції розвитку того чи іншого суспільства. А
політична культура в демократичному суспільстві повинна спрямовуватися
на виховання молоді, яке неодмінно має опиратися на українські традиції,
ментальність, історію, без яких неможливе формування політичної культури
молодих громадян.

Тема 13. Політична конфліктологія та політична стабільність. Політика і
мораль

13.1. Сутність і типи політичних конфліктів

Вивчення конфліктів є одним з головних завдань політології, а управління
ними належить до найважливіших умов забезпечення соціальне-політичної
стабільності всередині країни та на міжнародній арені. Актуальність
теоретичних і практичних аспектів цього поняття зумовлена загостренням
різнопланових конфліктів в Україні та в інших посткомуністичних країнах,
необхідністю фундаментального вивчення суспільно-цивілізацій-них і
ненасильницьких форм їх регулювання. Позаяк вони є природним явищем
суспільного життя, вивчення конфлікту в суспільному розвитку, методів
соціального управління, гармонізації суспільних відносин зумовило
виникнення конфліктології як самостійної галузі знань на межі
соціології, політології, політичної психології.

Поняття “конфлікт” розглядали з різних точок зору:

– спеціалісти-словесники тлумачили його як зіткнення протилежних сторін,
думок, сил, серйозні розбіжності, гостру суперечку;

– соціологи характеризували як вищу стадію розвитку суперечностей в
системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів,
суспільства в цілому;

– психологи розцінювали як зіткнення протилежних цілей, інтересів,
позицій, думок чи поглядів суб?єктів взаємодії;

– політологи вважають, що конфлікт виражає не просте зіткнення, а
зіткнення, пов?язане з ускладненнями та боротьбою у владних відносинах.

Політичний конфлікт — зіткнення, протиборство різних
соціально-політичних сил, суб?єктів політики в їх прагненні реалізувати
свої інтереси і цілі, пов?язані насамперед із боротьбою за здобуття
влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з
політичними перспективами розвитку суспільства.

За радянських часів конфлікт тлумачили як вищу стадію розвитку протиріч,
поділяючи їх на антагоністичні, властиві “експлуататорському” ладові, та
неантагоністичні, притаманні соціалістичному суспільству. Наукова
неспроможність цього підходу полягає не тільки в тому, що
“соціалістичні” конфлікти були часто гострішими від “капіталістичних”, а
в твердженні про можливість існування суспільства або цілком
безконфліктного, або з незначними локальними конфліктами.

Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в
історії політичної думки. Найбільший внесок у його теорії зробили
Аристотель, Т. Гоббс, H. Maкіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, M.
Вебер. За всієї різноманітності підходів спільним для них є розуміння
політичного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в
конкретному суспільстві. Так, Т. Гоббс значне місце в утворенні держави
відводив конфліктному чинникові, а природний стан суспільства уявляв як
“війну всіх проти всіх”. При цьому Гоббс вказував на три основні причини
конфлікту: суперництво, недовіру, жадобу слави. Проблематика конфліктів
є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у працях В.
Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.

У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на
дві групи залежно від того, яке місце відводять проблемі соціального
конфлікту. Ці два підходи яскраво ілюструють дві системи постулатів — Т.
Парсонса і Р. Дарендорфа.

Т. Парсонс:

1) кожне суспільство — відносно стійка й стабільна культура;

2) кожне суспільство — добре інтегрована структура;

3) кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для
підтримання стійкості системи;

4) функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус
членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтеграцію.

Р. Дарендорф:

1) кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни —
постійні та наявні скрізь;

2) кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіжностями й
конфліктами, конфлікт — постійний супутник суспільного розвитку;

3) кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та
зміни;

4) кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства
змушують до підпорядкування інших.

Ці моделі різняться тим, що перша наголошує на співробітництві, а друга
— на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії —
співробітництво і конфлікт — постійно присутні в суспільному житті в
певних поєднаннях.

До спроб раціонального осмислення природи соціального конфлікту
вдавалися ще давні філософи, але вироблення власне конфліктологічних
концепцій можна датувати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше
зроблені Г. Зіммелем, який запропонував термін “соціологія конфлікту”,
впродовж кількох десятиліть не виходили за межі загальнотеоретичних
тлумачень. Лише після Другої світової війни вони набули прикладної
спрямованості, зосередилися на аналізі й розв?язанні реальних
конфліктних ситуацій. В Україні, як і в колишньому СРСР,
конфліктологічну сферу почали серйозно аналізувати лише наприкінці 80-х
років.

Щодо сутності соціально-політичного конфлікту існує багато визначень. У
політологічних словниках найпоширенішим є трактування конфлікту як
зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил з метою реалізації їхніх
інтересів за умов протидії. Д. Істон твердив, що джерелом конфлікту є
соціальна нерівність у суспільстві та система розподілу таких цінностей,
як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Л. Саністебан
вважає, що конфлікт відображає особливий тип соціальних відносин, за
якого його учасники протистоять один одному через несумісні цілі; він
може бути різної інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися
або не піддаватися регулюванню. На думку Б. Краснова, конфлікт — це
зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка,
ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різного рівня та складу
учасників. Російський вчений А. Здравомислов розглядає політичний
конфлікт як постійно діючу форму боротьби за владу в конкретному
суспільстві. Л. Козер підкреслював, що важливою умовою конфлікту є
бажання чимось володіти або кимось керувати. Р. Дарендорф предметом
конфлікту вважав владу та авторитет. Польський вчений К. Полецький
стверджував, що політична влада є причиною протиріч і джерелом
конфлікту, основною сферою життя, в якій відбуваються зміни внаслідок
конфлікту.

Отже, в основі соціального, соціально-політичного конфлікту є
суперечність, зіткнення. Це, хоч і необхідна, але не основна умова.
Конфлікт передбачає усвідомлення протиріччя і суб?єктивну реакцію на
нього. Суб?єктами конфлікту стають люди, які усвідомили протиріччя і
обрали як спосіб його вирішення зіткнення, боротьбу, суперництво. Такий
спосіб вирішення протиріччя здебільшого стає неминучим тоді, коли
зачіпає інтереси й цінності взаємодіючих груп, за відвертого зазіхання
на ресурси, вплив, територію з боку соціального індивіда, групи, держави
(міжнародний конфлікт). Суб?єктами конфліктів можуть бути індивіди, малі
та великі групи, організовані в соціальні, політичні, економічні та інші
структури; об?єднання, які виникають на формальній та неформальній
основі як політизовані соціальні групи; економічні та політичні групи
тиску, кримінальні групи, які домагаються певних цілей.

У політичній науці ще не вироблено універсальної типології конфлікту.
Найпоширенішим є поділ їх на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів,
конфлікт ідентифікації.

Конфлікт цінностей. Він постає як зіткнення різних ціннісних орієнтацій
(ліві — праві, ліберали — консерватори, інтервенціоністи — ізоляціоністи
та ін.). Розбіжності в цінностях — одна з передумов конфлікту, а коли
вони виходять за певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується
передконфліктна ситуація. В Україні конфлікт цінностей у процесі свого
формування проминув три стадії:

1) девальвація колективістських цінностей комуністичного
(лівототалітарного) суспільства;

2) відносна перемога індивідуалістських цінностей вільного
демократичного суспільства;

3) реанімація колективістських цінностей у ліво- та правототалітарних
формах.

Конфлікт інтересів. Пов?язаний із зіткненням різних, насамперед
політичних і соціально-економічних, інтересів. Визрівання їх у
посткомуністичних суспільствах започаткував процес приватизації.
Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як
номенклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дало їм змогу з політичне
правлячих груп перетворитися на економічно панівний клас. Такий інтерес
вступив у суперечність з інтересом широких верств населення, яке було
налаштоване на народну приватизацію.

Конфлікт ідентифікації. Виявляється він як суперечність щодо вільного
визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянської
належності. Властивий передусім країнам, які утворилися внаслідок
розпаду комуністичних імперій (СФРЮ, СРСР). Простежується і в країнах,
де національні меншини компактно проживають у районах, що колись
належали їхнім етнічним батьківщинам (проблема трансільванських і
словацьких угорців). Визрівання конфлікту ідентифікації було зумовлене
тим, що після краху комуністичних режимів людина одержала право вільного
самовизначення своєї етнічної та громадянської належності. Через це у
багатьох країнах частина населення не бажала визнавати себе громадянами
держави, на теренах якої вона мешкала.

Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на неантагоністичні
(примиренні) та антагоністичні (непримиренні). Вони вважають, що
невміння чи небажання вирішення неантагоністичного конфлікту сприяють
його переходу в хронічну форму і навіть переростанню в антагоністичну.
Натомість пошук взаємних компромісів, способів урегулювання конфліктів
може зняти гостроту й перетворити конфлікт на неантагоністичний.

Відомі ситуації імітації конфлікту як спроби ідеологічного, політичного,
морального тиску. Такі конфлікти називають уявними, але вони можуть
перетворитися на реальні, якщо виникне протиборство між сторонами, чиї
інтереси опиняться під загрозою.

В об?єктивному історичному процесі розрізняють конфлікти, що несуть
позитивний і негативний потенціал. Вони можуть бути позитивними,
продуктивними, а за певних умов — негативними, що гальмують історичний
розвиток і є деструктивними стосовно суб?єктів-учасників конфліктів.

Існує дві форми перебігу конфліктів:

– відкрита — відверте протистояння, зіткнення, боротьба;

– закрита, або латентна, коли відвертого протистояння нема, але точиться
невидима боротьба.

Прикладом латентної форми конфлікту є міжнаціональні конфлікти на
території колишнього СРСР, де “національне питання було вирішено раз і
назавжди”.

Будь-який соціальний конфлікт, набуваючи значних масштабів, об?єктивно
стає соціально-політичним, тобто зачіпає діяльність управлінських
інститутів, впливаючи на механізми і способи цієї діяльності, на їхні
структури, політику, яку вони здійснюють. Політичні інститути,
організації, рухи, втягуючись у конфлікт, активно обстоюють певні
соціально-економічні інтереси. Відповідно, політичні конфлікти поділяють
на два види:

– конфлікт між владою та громадськими силами, інтереси яких не
представлені у структурі владних відносин;

– конфлікт всередині існуючої влади, який пов?язаний із внутрігруповою
боротьбою за розподіл владних повноважень і відповідних позицій, зі
спробами обґрунтування нового курсу в межах існуючого політичного ладу.

Конфлікти набувають політичної значущості, якщо вони торкаються
міжнародних, класових, міжетнічних, міжнаціональних, релігійних,
демографічних, регіональних та інших відносин. Нині часто
спостерігається один із різновидів соціального конфлікту — міжетнічний,
пов?язаний із протиріччями, що виникають між націями. Особливої гостроти
він набув у країнах, які зазнали краху форми державного устрою (СРСР,
Югославія). Поняття “конфлікт” використовують у політичному контексті,
коли йдеться про великомасштабні зіткнення всередині держав (революція,
контрреволюція), та між державами (війни, партизанські рухи).

Деякі вчені (І. Прокопенко, В. Малишенко) визначають декілька рівнів
розвитку політичного конфлікту, пов?язаних із генезисом владних
відносин:

1) у масштабах усього політичного простору щодо легітимації влади, її
визнання чи невизнання (йдеться про “народну” легітимацію, що основана
на довір?ї мас до влади, на підтримці політичної еліти);

2) конфліктні відносини в політичній еліті щодо обсягу владних
повноважень, обґрунтування їхньої необхідності;

3) боротьба й протистояння політичних еліт на міжнародній арені.

Кожний конфлікт можна вивчити з допомогою базових параметрів, до яких
належать:

– рівень;

– масштаби;

– гострота;

– сфера виникнення;

– динаміка розвитку;

– технологія врегулювання.

Вирізняють певні етапи перебігу конфлікту, тобто його динаміку.
Російський вчений В. Смолянський пропонує виокремлювати такі стадії:

1) потенційного конфлікту (наявність конфліктної ситуації);

2) переходу потенційного конфлікту в реальний (усвідомлення зазіхання на
власні інтереси);

3) конфліктних дій;

4) розв?язання конфлікту.

Конфліктна ситуація не завжди переростає в конфлікт, але за початком
конфлікту наступає його ескалація (англ, eskalation — поступове
розширення, підсилення) до кульмінаційних точок, а потім — спад і
завершення. Конфліктові притаманна багатомірність, оскільки завершення
одного конфлікту може спричинити інший, до того ж в іншій сфері. Часто
після завершення конфлікту виникає ще один етап — постконфліктний
синдром, який характеризується напруженням у відносинах сторін, які
щойно конфліктували. У разі загострення він може започаткувати новий
конфлікт. Цю гіпотезу ілюструють перманентний близькосхідний конфлікт,
конфлікти у Північній Ірландії, Іспанії та ін. Завершення конфлікту може
бути класифіковане за ступенем розв?язання — як повне або часткове
вирішення, та за характером наслідків — як успіх, компроміс, вихід з
компромісу, поразка.

Французький політолог Б. Гурней зазначив, що у світі існує лише одне
місце, де нема конфліктів, — кладовище.

Сучасний період розвитку суспільства характеризується значним посиленням
напруженості, зростанням протиріч, виникненням численних конфліктів у
різних сферах життя. Але суб?єкти управління не завжди розуміють
внутрішні причини того, що відбувається, неспроможні адекватно реагувати
на небезпечні процеси. Нерідко це є наслідком відсутності прикладних
методик моніторингу, експертизи та оптимізації конфлікту.

Сучасні дослідження акцентують увагу на проблемі, пов?язаній з
регулюванням конфліктів та управлінням ними, із співвідношенням
суперництва і співробітництва. На часі перехід української
конфліктології від загальнотеоретичних досліджень та аналізу
фундаментальних категорій до прикладних аспектів, від пояснювальних
функцій до конструктивних. В основі їх мають бути такі поняття, як
регулювання та управління соціальними конфліктами, конфліктний
моніторинг і конфліктний менеджмент. Дослідники В. Кремень, О. Чумиков,
В. Бекешкіна, В. Небоженко, М. Пірен, Е. Степанов, К. Боулдінг та інші
розглядають конфлікт як динамічний тип соціальних відносин, пов?язаних
із потенційно можливим чи реальним зіткненням суб?єктів на ґрунті певних
суперечливо усвідомлених переваг інтересів чи цінностей, які постійно
присутні та не піддаються цілковитому усуненню.

За нинішнього соціально-політичного розвитку України актуальним є
дослідження конфліктів у соціально-політичній сфері. Необхідність цього
пов?язана із слабким знанням закономірностей виникнення, перебігу та
врегулювання конфліктів за таких специфічних обставин, як перехідний
період.

Сучасні дослідники на прикладах подій у колишньому СРСР, а потім в
Україні та деяких інших пострадянських державах досліджують у
політико-конфліктологічній площині проблеми балансу гілок влади, довіри
до влади, вітчизняної багатопартійності, політико-економічні колізії в
державному і приватному секторах економіки, а також політичне підґрунтя
етнічних процесів. Поряд з теоретичним аналізом пропонують механізми,
які можуть забезпечити зниження негативних наслідків.

Більшість соціально-політичних конфліктів може бути оптимізована на
будь-якому рівні та стадії, але для цього необхідно опанувати механізмом
управління ними.

Управління конфліктом — врегулювання, розв?язання, придушення, а також
ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому
чи окремих його суб?єктів.

Правильно організоване управління забезпечує мінімізацію неминучих
політичних, соціальних, економічних і моральних втрат, оптимізацію
певних сфер суспільного життя. Соціально-політичний розвиток не є
наслідком конфлікту, як і не є наслідком уявної безконфліктності.
Позитивну його якість забезпечує уміння впливати на конфлікт у
потрібному напрямі.

Вважають, що оптимальним варіантом дій щодо конфлікту е запобігання та
відвернення. Адже конфлікт виникає, коли порушується консенсус, а
консенсус з?являється, коли врегульовується конфлікт.

Для локалізації конфліктогенного поля важливо вміти вибрати способи і
стиль поведінки в конфліктній ситуації. Їх умовно поділяють на
морально-правовий, силовий, реалістичний (примусово-переговорний),
ідеалістичний, інтегративний.

Морально-правовий (нормативний) підхід. За цього підходу можливе
врегулювання конфлікту з допомогою правових і моральних норм.
Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода щодо цих
норм.

Силовий підхід. Використовується, коли сильніша сторона намагається
придушити слабшу, нав?язати їй свою волю. Але його використання
здебільшого не усуває причини, зберігає загрозу нового загострення. Крім
того, слабка сторона може не підкоритися, чинити пасивний опір, що може
провокувати “подвійний”, “заблокований” конфлікт. Перемога з
використанням сили є перехідною, а за певних умов переможець може стати
переможеним. Такими засобами користувався тоталітаризм, намагаючись
усунути конфлікти. Цей підхід спричиняє поглиблення, ускладнення
конфліктів, викликає активний опір і моральний осуд у масовій свідомості
й поведінці.

Однак це не означає, що силова модель не може використовуватись взагалі.
Будь-яка держава володіє первинною функцією застосування насильства у
разі порушення законів, захисту честі й гідності окремих громадян,
суспільства в цілому. За таких обставин, якщо для влади (як і для
будь-якої панівної структури) сила стає засобом досягнення мети, вона,
врешті-решт, перетворюється на інструмент, з допомогою якого опозиція
скидає цю владу. Тому в сучасному світі політичною стає тенденція до
ненасильницьких форм вирішення конфліктів.

Реалістичний підхід. Його називають іще методом торгу, або
примусово-переговорним. За такого підходу суть конфлікту розглядається
як вроджене прагнення людини до панування. Оскільки всі панувати не
можуть, відбувається примус з боку тих, хто панує. Прихильники даного
підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, можливе тільки
перемир?я, яке довготривалої стабільності не приносить, бо відбувається
не вирішення, а тимчасове врегулювання проблеми. Цей підхід е актуальним
з огляду на суперечливі колізії становлення нових економічних відносин в
Україні.

Ідеалістичний підхід. Ефективний, коли між зацікавленими сторонами,
незалежно від стану і статусу, встановлені відносини, які цілком
відповідають індивідуальним поглядам кожної. В основу покладено визнання
того, що на даний час усі сторони зазнають небажаних втрат, але водночас
і всі виграють. Задоволення інтересів відбувається без явного чи
прихованого примусу, що забезпечує “самопідтримку” досягнутої ситуації.
Багато вітчизняних політиків кінця 80-х — початку 90-х років XX ст.
вважали такий підхід компромісом, найкращим способом розв?язання
конфліктів.

Інтегративний підхід. Передбачає, що кожна зі сторін, відмовившись від
своїх попередніх цілей і цінностей, знаходить нові, взаємоприйнятні. А
позаяк вибір цілей і засобів їх досягнення теоретично безмежний, то
обов?язково знайдеться вибір неконфліктного характеру.

Щодо поведінки в конфліктній ситуації вирізняють такі її типи:

– пряме протиборство чи конкуренція;

– ухилення;

– пристосовництво;

– уступки, співробітництво.

Важливу роль у врегулюванні конфлікту відіграє вивчення принципів і
стадій управління конфліктним процесом. Деякі вчені серед стадій
називають такі: інституціоналізація, інтернаціоналізація,
раціоналізація.

У політології існує поділ управління конфліктним процесом на етапи:

1. Інституціоналізація — встановлення чіткої процедури врегулювання
конфлікту. Первісний конфліктний аналіз має отримати подальший розвиток
у рішеннях державних органів і в нормативних актах.

2. Легітпимізація конфлікту. На цьому етапі слід проаналізувати норми та
правила у формі законів, указів, протоколів, меморандумів.

3. Управління конфліктом — структурування конфліктуючих груп. На цьому
етапі важливо не протидіяти, а допомагати оформленню нових партій, рухів
і подібних організацій. Звісно, вони стануть конфліктною силою дотично
до груп, які репрезентують інші інтереси, але водночас — і
посередницькими структурами, що об?єднають індивідів у співтовариства.
Неорганізовані індивіди потенційно є небезпечнішими для конфлікту, ніж
ті, що належать до організованих груп.

4. Послідовне ослаблення конфлікту завдяки переведенню його на інший
рівень. Для реалізації даної процедури використовують шкалу, що охоплює
можливі рівні напруженості конфліктів у таких варіантах: “друг — союзник
— партнер — співробітник — суперник — противник” і т. ін. Французький
дослідник Ж. Фове вирізняє такі рівні: “відносини співробітництва —
відносини протидії — відносини суперечностей — непримиренні відносини”.
Американський політолог М. Амстутц включає в простір конфлікту такі
етапи: напруженість — незгода — суперництво — суперечка — ворожнеча —
агресивність — війна. Це необхідно для розуміння, наскільки реальним є
редукція конфлікту, а також для того, щоб розмістити на певній шкалі
наявний спектр особистостей чи організацій і визначити перспективу
конфліктних відносин із ними.

Для вирішення конфлікту існують і спеціальні конфліктологічні процедури:
парламентські дебати, у згоджувальні комісії, громадський, арбітражний,
третейський суди, адміністративний процес, кримінальне судочинство,
конституційний суд.

13.2. Теорія політичної стабільності, суспільної інтеграції та
організації

Політична стабільність, а особливо конфлікти і напруга — це коло питань,
на яких значною мірою зосереджена увага політологів. Якщо на Заході вони
широко висвітлювалися і лягли в основу відповідних політологічних
концепцій, то в країнах, де панували командно-адміністративна система і
тоталітарні режими, ці проблеми замовчувались як неіснуючі. Натомість
утвердились офіційні ідеологеми про «посилення класової боротьби в
процесі будівництва “соціалізму”, “морально-політичну єдність
суспільства” та ін. Однак саме тут проблеми стабільності і конфліктів
стали особливо пекучими, оскільки пов?язані безпосередньо зі складними і
неоднозначними процесами демократизації і значною мірою вирішували їх
долю.

Стабільність виступає як характеристика стану політичного життя
всередині держави, а також в системі міжнародних відносин. У цьому
розділі зазначене явище розглядається саме як стан політичного життя
всередині держави.

Незалежно від існуючого режиму, важливою функцією політичного
керівництва є створення умов для нормального функціонування суспільних
інститутів. Це передбачає більш-менш стабільний стан (лат.: stabilis —
постійність) суспільства, без втрати здатності до динамічності,
адаптації до змін внутрішніх і зовнішніх умов його функціонування.

Стабільність стосується всіх сфер життя. Це явище зумовлене
структуризацією суспільства — горизонтальною і вертикальною, його
диференціацією — утворенням відповідних спільностей, соціальних груп і
верств з властивими їм інтересами, відображенням цих інтересів різними
політичними організаціями. Йдеться по суті про інтеграцію людей для
досягнення певних цілей, розв?язання тих чи інших завдань на основі
поділу праці і обов?язків, а отже, і відповідної ієрархічної структури.

Можливі різні підходи до аналізу політичної стабільності. На відміну від
традиції, яка наголошувала на вивченні класових протиріч як джерела
соціальних змін (при недостатній увазі до питань функціонування
суспільства, що вже склалося), політологія США та інших країн Заходу
акцентує увагу не на з?ясуванні природи конфліктів. Головне її
спрямування — збереження стабільності і цілісності суспільної системи.
Наука передбачає пошуки шляхів згуртування суспільства, окремих груп та
індивідів на грунті спільних цінностей та інтересів. Теорія ставить
своєю метою вивчення еволюційних змін у суспільних пріоритетах і
поведінці, а не ідеологічне розхитування і вибух суспільних емоцій.
Звідси і відповідні концепції. Так, згідно з концепцією «соціальної
інтеграції», в основі стабільності лежить інтеграція суспільства. Під
останньою розуміються стан зв?язаності окремих диференційованих частин
суспільства в ціле, а також процеси, які ведуть до цього. Погляди щодо
факторів інтеграції різні. Наприклад, Е. Дюркгейм, М. Вебер, В. Парето
вважали, що інтеграція відбувається на грунті спільних для всіх членів
суспільства цінностей і норм. Сучасні функціоналісти, зокрема Т.
Парсонс, вважають, що інтеграція забезпечується такими механізмами, як
універсалістська правова система, добровільні асоціації, розширення прав
членів суспільства та ін.

Дещо інші підходи до з?ясування стабільності випливають із «соціальної
теорії організації». В її виникненні було два напрями:

– Перший — раціональний — від Р. Міхельса, Ф. Тейлора. Передбачався
підхід до організації з позицій «соціальної інженерії», конструювання її
в розрахунку на потреби виробництва.

– Другий — природний — від О. Конта. Наголошувалося на саморегулюючих
властивостях організації як біопсихологічній популяції, на неформальних
стосунках між працюючими в організації, боротьбі між ними за вплив,
ресурси та інформацію.

Нині утвердився своєрідний синтез — неораціональний підхід (П. Блау, Ф.
Селзник, Г. Саймон та ін.). Запозичено у раціоналістів концепцію
опосередненої організаційної структури, завдання якої поглинати
дезорганізуючі впливи зовнішнього середовища — ринкових коливань,
політичної кон?юнктури, дефектів правової системи. Водночас
передбачається, що пристосованість організацій до зміни умов залежно від
процесів усередині самих організацій більша, ніж від зовнішніх факторів.
Загалом, оскільки реальністю вважаються індивід і мала соціальна група,
то саме вони є відправними соціальної, в тому числі політичної
стабільності.

Політична стабільність — одна із сторін соціальної стабільності, її
можна визначити як такий стан співвідношення соціальних груп і
політичних сил, при якому жодна из них не може істотно змінити політичну
систему в своїх інтересах, тобто забезпечується її статус-кво.
Передбачається стан відносної рівноваги, збалансованості спільностей,
соціальних груп і політичних інститутів як суб?єктів владних відносин.

Збалансованість здійснюється по лінії як вертикальних, так і
горизонтальних зв?язків, їй властиві дві риси:

– Перша характеризує саму політичну систему — рівновагу її складових
частин, відносини та взаємодію між її інститутами — організаційними,
нормативними та ціннісно-ідеологічними.

– Друга стосується взаємовідносин у цілому політичної системи з іншими
сторонами суспільного життя.

В цьому випадку суб?єктами відносин політичної стабільності виступають,
з одного боку, різноманітні латентні політичні сили, з другого —
інститути політичної системи. Саме цей аспект політичної стабільності
найбільш складний і несе в собі найбільший потенціал невпорядкованості.

Політична стабільність має й інші аспекти. Вона може характеризувати
стан усередині партій, інших суспільно-політичних організацій та рухів.
Йдеться також про взаємостосунки між різними елементами управлінських
державних структур.

Як віддзеркалення розмаїття суспільної організації виступає політична
стабільність у системі міжнаціональних, міжетнічних відносин. Те ж
стосується відносин між соціальними класами, верствами. Політичний
характер мають і міжконфесійні відносини. Отже, і тут можливий стан
певної рівноваги різних сил.

Стабільність означає нормальне функціонування політичної системи, всіх
її інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її
достатню авторитетність. Вона виявляється також у виконанні законів та
інших регулятивних нормативних актів, використанні відносно мирних,
ненасильницьких форм політичної боротьби. Об?єктивною стороною
стабілізації і її складовою частиною є відсутність політичної напруги.

У суб?єктивному плані стан політичної рівноваги дає громадянам, які не
перебувають в опозиції до існуючого ладу, відчуття безпеки і спокою,
своєрідного політичного комфорту, впевненості в можливості задоволення
своїх потреб і сподівань. Ті, хто знаходиться в опозиції, також мають
відчуття захищеності законом. Політичні цінності і настанови більш-менш
стійкі, відсутня політична агресивність. В умовах політичної
стабільності рівень політичної активності у більшості населення відносно
невисокий, оскільки перше місце серед їх пріоритетів посідають не
політичні, а звичайні, буденні потреби.

Характер політичної стабільності визначається суспільною системою та її
політичним режимам. При демократичному устрої всі механізми влади
спрямовані на досягнення певної рівноваги соціально-політичних
інтересів, звичайно, виходячи із потреб панівних кіл. Формується
механізм саморегулювання, в тому числі політичних відносин. У цьому
механізмі провідна роль відводиться державі, яка покликана регулювати
всю систему суспільного життя для збереження існуючого ладу. По суті
існує механізм адаптації політичної системи до зміни умов існування
суспільства. Мається на увазі сукупність певних інститутів, процесів і
відносини, за допомогою яких забезпечуються найбільш оптимальні умови
нормального функціонування політичної системи, підтримки хоча б
мінімального рівня її життєдіяльності на різних етапах розвитку. йдеться
про різноманітні економічні, соціально-політичні, організаційні,
правові, психологічні та ідеологічні фактори розвитку політичної
системи, її пристосування до середовища, що змінюється.

Як засвідчують дослідження американських політологів для стабільності
велике значення має наявність або відсутність сильного середнього класу.
Підтримуючи конституційні демократичні партії, маргіналізуючи праві і
ліві екстремістські групи, середні шари якоюсь мірою знімають соціальну
напругу, а отже, упереджують політичні конфлікти.

До числа довгодіючих факторів можна віднести здатність справлятися з
анархією, ефективне використання для зміцнення існуючого ладу досягнень
науково-технічної революції, добре налагоджений механізм періодичного
оновлення, постійної трансформації політичної системи, відпрацьовану
систему підтримки соціального, політичного та ідеологічного балансу в
рамках державного і суспільного ладу. Вони втілюються у життя за
допомогою багатопартійності, парламентської опозиції, незалежних засобів
масової інформації та інших соціально-політичних амортизаторів.

Важливу роль грає забезпечення політичної спадкоємності. В широкому
розумінні слова йдеться про спосіб заміщення або передачі політичної
влади від одного індивідума, уряду або режиму іншим. В. Кольверт
зазначає, що в більш вузькому розумінні спадкоємність співвідноситься з
таким законодавче встановленим процесом передачі влади, який дає змогу
уникнути кризових ситуацій, що виникають у подібних випадках, і тримати
цей процес під контролем.

Існуючий порядок політичної спадкоємності сприяє стабілізації, а також
адаптації політичних систем, режимів до нових умов. В. Кольверт
наголошує, що здатність політичної системи чи режиму здійснювати
послідовну і контрольовану передачу влади є індикатором політичної
стабільності, а політична спадкоємність — важлива риса практичної
політики.

Оскільки демократичне суспільство є відкритою системою, то воно здатне
відносно безболісно пристосовуватися до змін у внутрішньому і
зовнішньому середовищі свого існування. Така стабільність є динамічною,
її можна вважати «живою», конструктивною. Вона виступає умовою
самовідтворення демократичних режимів.

Авторитарно-тоталітарним режимам також властива своєрідна стабільність,
про що свідчить їх існування у феноменально складних умовах. Проте це
стабільність замкнутої системи, яка зорієнтована на формування
«со-ціально однорідного суспільства». На відміну від само-регуляторів
демократичних режимів, заснованих на визнанні опозиції, грі різних
політичних сил, у цілому плюралістичних, саморегулювання
командно-адміністративних систем забезпечується репресивними методами,
спрямованими на усунення будь-якої існуючої чи потенційної опозиції,
утвердженні монізму одноманітності в усіх сферах життя. Така
стабільність призводить до стану застою, політичної і загальної
стагнації. Тобто йдеться про стагнаційну стабільність. Вона має
неконструктивний характер, урешті-решт, як правило, закінчується
розпадом соціуму, національною катастрофою. Про це свідчить не тільки
доля нацистської Німеччини. Бачимо, до якої гострої кризи, посилення
економічного, політичного і соціального хаосу призвів застій у
колишньому СРСР.

Конструктивна політична стабільність не є абсолютною. Взагалі надто
високий ступінь стабільності будь-якої системи, в тому числі політичної,
зменшує її життєздатність. Вона може бути наслідком жорстокого опору
змінам. Зворотний бік цього стану — нездатність адаптуватися до змія, що
призводить до загибелі системи. Сказане повною мірою стосується
тоталітарних режимів. Тому політичний процес включає в себе
вдосконалення політичної системи, а отже, її певну корекцію відповідно
до змін в економіці та інших сферах суспільного життя. Оскільки такі
зміни відбуваються еволюційно, без політичних катаклізмів, то можна
вважати, що панує стан політичної рівноваги, тобто забезпечення
оптимального співвідношення спадкоємності (ідентичності) і модифікації,
зумовлене дією внутрішніх і зовнішніх імпульсів.

З позицій структурного функціоналізму (Т. Парсонс, Р. Мертон та ін.)
такої стабільності достатньо. Вона відповідає вимозі стійкого і
«нормального» функціонування системи. Але по суті йдеться про
виправдання і раціоналізацію існуючого. Поза тим розвиток політичного
життя, його адекватність політичним інтересам вимагає і якісних змін як
умови рівноваги.

Не можна не враховувати, що сама стійкість політичної рівноваги може
бути неоднакова в різних ланках суспільної організації. Так, при
загальному для суспільства стані стабільності, політичного спокою
ймовірна її відсутність у житті тих чи інших політичних партій,
суспільно-політичних рухів. Наприклад, нині при загальній політичній
стабільності в країнах Заходу гостру кризу переживають деякі
комуністичні партії, загалом робітничий і комуністичний рух. Або ж
парламентські баталії не порушують у цілому зрівноваженість політичного
життя країни.

Те саме спостерігаємо в просторі владних відносин. При загальній
політичній стабільності в державі можливі локальні вогнища, де вирують
політичні пристрасті, гостра політична напруженість і нестабільність.

В основі зрівноваженості політичних процесів лежать врешті-решт
соціально-економічні фактори. Проте безпосередньо це явище
соціально-психологічне, оскільки характеризує певний баланс політичних
інтересів різноманітних соціальних груп і сил. А саме стан їх відносного
примирення, консенсусу. За певних умов ця збалансованість відсутня і
виникає дестабільність. Отже, альтернативою щодо стабільності є
нестабільність, а не конфлікт. Останній за певних умов на відповідній
стадії загострення зумовлює нестабільність і є її безпосередньою
причиною.

13.3. Співвідношення політики і моралі як регуляторів суспільного життя

Проблемами оптимальної взаємодії політики і моралі на різних етапах
розвитку суспільно-політичного життя переймалися філософи та історики,
соціологи й політологи. З огляду на необхідність досягнення гармонійної
взаємодії між політикою і мораллю важливе значення має з?ясування
причин, що зумовили розрив між ними, аналіз форм взаємодії
практично-політичної діяльності людей із загальнолюдською мораллю,
єдність яких забезпечує гуманістичне регулювання співвідношення цілей та
засобів у політиці.

Політика і мораль взаємодіють як форми суспільної свідомості й практики.
Етичні поняття — добро, справедливість, чесність, порядність — не лише
характеризують політичну діяльність влади, держави, партії чи політика,
вони або підтримують, морально санкціонують і стимулюють цю діяльність,
або засуджують, блокують.

Політика, яка не має належної підтримки з боку моралі, приречена на
поразку. Безчесний політик, безсоромний політикан, для якого понад усе
егоїстичні інтереси — тимчасова персона на політичній арені. Втім, як це
часто трапляється, він поступається місцем іншому політикану. Політик,
який виражає соціальні сподівання людей, керується ними, отримує тривалу
підтримку громадськості.

Проблема співвідношення політики і моралі — одна з центральних у
політичній та етичній теоріях. Вона була сформульована ще у
філософсько-політичних трактатах давньогрецьких мислителів, які вже тоді
виявили її складність і неоднозначність.

Згідно з етико-політичним вченням давньокитайського мислителя Конфуція
політична державна влада є відлунням вічних законів неба, носієм яких є
правитель. Тому головним принципом політичної та моральної поведінки є
сповідування “кожному належне”: “…цар має бути царем,
міністр—міністром, батько—батьком, син—сином”. На думку іншого
китайського мислителя Лао Цзи, життя людей не визначається волею неба, а
розвивається природним шляхом — дао. Природний закон справедливості має
перемогти, людина повинна вірити в це і підкорятися йому. Вчення
давньокитайських мудреців сутністю морального обов?язку вважали
необхідність дотримуватися належного.

Полеміку щодо співвідношення політики і моралі продовжили класики
античної філософії — Геракліт, Демокріт, Платон, Аристотель.

В етико-політичній доктрині Геракліта домінують аристократичні,
антидемократичні схильності. Але він вважав неприпустимою тиранію,
виступав за додержання законів: “Народ повинен боротися за закон, як за
свої стіни”.

Демокріт тлумачив сутність політичного життя і політичної етики з
позиції демократії, яку він вважав найвищою цінністю. Підкорення окремої
людини інтересам держави — її моральний обов?язок, у цьому полягає суть
суспільної справедливості. Правитель, який володарює над іншими, повинен
насамперед навчитися володарювати над самим собою. Демокріт доводив, що
джерело моралі в душі людини, імпульси якої мають контролюватися
розумом.

Характерним для концепції Платона й Аристотеля е положення про
моральність соціального обов?язку. Справедливість у Платона — не лише
моральна чеснота, а й ознаки соціальної гармонії, суспільної рівноваги.
Такої думки дотримувався й Аристотель. Обидва вони ототожнювали політику
і мораль: людина живе заради держави, а не держава заради людини.
Окремий індивід як носій моральних і політичних якостей “розчиняється у
всезагальному”, тобто у державі. Разом з тим у їх поглядах на
співвідношення політики й моралі є помітні відмінності. Згідно з
Платоном, людина насамперед моральна істота. Їй притаманні
справедливість, мужність, чесність. Сукупно вони утворюють внутрішній
світ душі людини (мікросвіт). Ідеальна, досконала держава (“Політія”) є
втіленням цих чеснот. Вона має бути заснована на моральних принципах.
Політика — наука про те, як на підставі знання про людину зробити її
суспільне корисним громадянином.

Аристотель, розв?язуючи проблему взаємин політики і моралі, виходив з
іншого розуміння сутності людини. Вона, на його думку, є суспільною,
тобто політичною істотою. Моральні якості людини не є вродженими, вони
виробляються практичними діями. Аристотель вводить у політичну етику
проблему моральної мотивації і свободи вибору суспільної, в т. ч.
політичної поведінки.

Проблеми політики і моралі привертали увагу мислителів Середньовіччя.
Фома Аквінський, твердячи про божественне походження державної влади,
про духовну вищість церкви над нею, відповідно трактував природу
моральних норм, сутність етичних принципів. Єдине джерело моралі —
всемогутня воля Бога, підкорятися їй — моральний обов?язок кожної
людини.

Політизація моралі, розчинення моральності в політиці, проповідувані
античними мислителями та їхнім послідовникам, наштовхнулися на опір
ранньобуржуазних теоретиків політичного життя.

Італійський політичний ідеолог Н. Макіавеллі доводив принципову
розбіжність політичного і морального світів, в одному з яких, на його
думку, панує суспільна доцільність, в іншому — етичні переконання. В
реальному політичному житті правитель використовує заради досягнення
своїх цілей будь-які засоби, в тому числі й аморальні — підступність,
насильство, вбивство, обман тощо. “Мета виправдовує засоби”, — це
висловлювання Макіавеллі стало кредом політичного аморалізму
(макіавеллізм). Не погоджуючись з тим, що політика має бути аморальною,
стверджував, що вона є такою насправді.

Теза щодо протистояння політики і моралі знайшла дальше обґрунтування в
творах англійського мислителя Т. Гоббса, який вважав, що суспільство
тримається на ворожнечі, адже людина — егоїстична істота, керується
законом самозбереження. “Війна всіх проти всіх” загрожує цьому закону.
Саме тому люди у договірний спосіб утворюють державу (“левіафан”), яка
своєю волею і примусом утримує їх від агресивного суперництва, спрямовує
до єдиної мети: “Тільки в державі існує загальний масштаб виміру
доброчесності й пороків”. Під таким кутом зору мораль начебто
розчиняється у державництві, позбавляється її найважливішої функції —
бути автономним регулятором людських вчинків, здійснювати контроль над
владою.

Інший англійський філософ Дж. Локк, на відміну від Гоббса, стверджував,
що від народження люди схильні до добра, є рівними і незалежними. Саме
тому вони укладають суспільний договір, утворюють державні інститути і
громадянське суспільство, мета яких — закріпити і гарантувати цей закон.
Тому “благородна” природа істинної моралі уможливлює “розумний”
державний устрій.

У дискусіях щодо проблеми співвідношення політичних і моральних
цінностей брали активну участь й українські вчені — філософи
Києво-Могилянської академії (С. Яворський, Ф. Прокопович, Й.
Кононович-Горбацький, Г. Кониський), які надавали особливого значення
моральним засадам громадсько-політичного життя, підкреслювали наявність
у людини “ свободно!? волі”, здатності “вибирати те, що стосується мети”
(Г. Кониський).

Концепцію “громадського гуманізму” представляли українські мислителі
ренесансної доби, серед яких виділявся С. Оріховський-Роксолан. Держава,
на його думку, виникає внаслідок укладання суспільного договору людей,
яким притаманні схильність і прагнення до взаємодопомоги. Тому держава
(“освічена монархія”) повинна дбати про людей, забезпечувати їхнє
щасливе життя. Моральний обов?язок громадян — служити державі,
керуватися принципом спільного блага.

Пріоритет морального начала в суспільному житті обстоював французький
політичний мислитель Ж.-Ж. Руссо, вважаючи, що людина за своєю природою
схильна до добра й солідарності. Втім, цивілізація, заснована на
приватній власності, псує людські характери, знецінює громадянську
відповідальність, порушує права людини. Руссо доводив, що існуючу
соціальну нерівність мають врівноважувати безумовна свобода і рівність
юридичних прав. Саме в цьому, на його думку, ключ до розв?язання дилеми
політики і моралі.

Особливості взаємодії владно-політичних і моральних чинників з?ясовували
І. Кант і Г.-В.-Ф. Гегель. Згідно з вченням Канта, людина постійно
перебуває між тим, що продиктоване суспільством, політикою, і тим, що
диктує свобода, моральність. Її внутрішня свобода не потребує впливів
держави. Навпаки, наскільки існуючий правопорядок відповідає автономії
людської свободи, настільки він виступає соціальним простором
моральності. У своїй поведінці людина повинна керуватися моральними
мотивами, а не практичними потребами. Гегель, з одного боку, ототожнює
моральність і політичну дійсність (“те, що дійсне, те розумне”), з
іншого, на місце моральної доброчинності ставить санкціоновану державою
добропорядність, досліджуючи конкретні соціальні форми, в яких
виявляється моральна діяльність людини, її контакти з державою (сім?я,
корпорація, громадянське суспільство).

Вагомий внесок в осмислення діалектики політики і моралі належить К.
Марксу, який прагнув з?ясувати суспільні засади політичних та моральних
поглядів, причини соціально-політичного та морального відчуження людей.
Формула Маркса — “… мета, для якої потрібні несправедливі засоби, —
несправедлива мета”. Він виступив проти “моралізуючої критики” політики,
з?ясовував умови, зміна яких здатна настільки гуманізувати обставини
людського життя, що вільний розвиток кожного був би умовою розвитку
всіх. Водночас Маркс абсолютизував моральні якості такого суб?єкта
суспільно-політичного життя, як пролетаріат, перебільшував значення
революційного насильства.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. до проблем взаємодії політики та
моралі зверталися О. Конт, Е. Дюркгейм, В. Парето та ін. Німецький
теоретик М. Вебер доводив повну розбіжність політики і моралі, у зв?язку
з чим його називали “новим Макіавеллі”. Сенс політики, зазначає Вебер,
досягнення і збереження влади, головний її засіб — насильство. Однак не
завжди участь у політиці — аморальна. На основі принципів християнської
моралі (“не вбий”, “не свідчи неправдиво”) і вимог раціональної
політичної доцільності (використання насильства і засобів примусу).
Вебер пропонував розмежувати “мораль переконання” (Кант) і “мораль
відповідальності” (Макіавеллі).

Проблема співвідношення політичної доцільності й моральної виправданості
є стрижнем сучасної політичної науки, яка досліджує моральні аспекти
соціальної диференціації суспільства (Р. Дарендорф, Німеччина), етичне
підґрунтя політики сепаратизму (А. Б?юконен, США), значення моральних
регуляторів соціально-відповідальної держави. Чимало сучасних теоретиків
принципово дотримується позицій Макіавеллі та Вебера, підкріплюючи їх
новою аргументацією (Г. Кан, Г. Моска, Ф. Хайєк та ін.). Загалом у
новітній соціально-філософській політичній та етичній думці домінує
визнання важливості моральних критеріїв політичної діяльності.
Популярною є спроба поєднати політику і мораль засобами модернізованої
концепції справедливості (американський теоретик Дж. Роле). Набувають
“другого дихання” ідеї “облагородження” політики мораллю (А. Швейцер, А.
Ейнштейн, М. Ганді), пріоритету моральних цінностей у
суспільно-політичному житті (Е. Фромм, Дж. Хакслі).

Запобіганню крайнощів у тлумаченні діалектики політики і моралі,
розумінні їх значення для суспільства допомагає знання чинників
суспільного життя, їх функціонального призначення.

Політика і мораль — вічні союзники і супротивники. Політика сприяє
утворенню мережі соціальних зв?язків людини, групи, спільноти з
державою. Мораль покликана здійснювати духовне єднання суспільства.
Виникнувши як об?єктивно необхідні й споріднені регулятори суспільного
життя, політика і мораль у процесі свого розвитку стали самостійними
інститутами, почали діяти за власними законами. Мораль значно давніша,
ніж політика. Літопис моральних угод помітно багатший порівняно з
історією політичних договорів. Політика і мораль значно різняться за
своїм суб?єктом.

Суб?єкт політики — великі соціальні спільноти і утворення (соціальна
група, клас, партія, держава).

Суб?єкт моралі — вселюдська спільнота, рід людський (загальнолюдська
мораль; соціальна або професійна мораль є модифікаціями
загальнолюдської), окремий індивід (індивідуальна мораль).

Політика заземлена у практичні проблеми, мораль спрямована у сферу
духовних цінностей, які сягають глибин людської душі. Політика навіть у
боротьбі за права і свободу спирається на необхідні закони, її вимоги в
силу цього є обов?язковими. Моральна людина, навіть зустрівшись з
безумовною необхідністю вчинити щось проти власної совісті, демонструє
свободу людського духу, право вибору. Політика віддає перевагу найбільш
корисному (політика — мистецтво можливого). Мораль орієнтує особистість
на найкраще. Різняться вони і способом трансляції своїх принципів,
правил, нормативів, позаяк політика “розмовляє” із суспільством
переважно мовою владних розпоряджень, вимог, державних законів та
урядових указів, а мова моралі — це апеляція до совісті з метою
розбудити в людях моральні чесноти, які б стали орієнтирами добровільно
обраної поведінки.

Якщо політика вимагає, то мораль переконує; якщо політика здійснюється
за допомогою спеціальних інститутів та організацій, то мораль існує як
природна й необхідна атмосфера. Відсутність моральних чинників як у
“верхів”, так і в “низів” спричинює суспільну катастрофу. Політика може
бути різною; мораль або є, або її немає.

Істотно різняться політика й мораль і за оцінкою ефективності діяльності
політика. Навіть одна поразка нерідко спричиняє завершення його
політичної кар?єри. Інакше сприймається невдача моральною свідомістю.
Страждання, скрута, навіть смерть мораліста не лише не дискредитують
його, але, навпаки, надають додаткової сили його аргументації. Навіть
тимчасово відступаючи, політика націлена на практичний результат.
Моральна поведінка в основі своїй безкорислива. Питання про владу, її
здобуття та збереження — головне для політика. Мораль згасає, як
тільки-но пробує керувати.

Політологія виділяє кілька типів взаємодії політики і моралі.

Оптимістичний. Згідно з ним політика і мораль збігаються, їх розходження
є наслідком конкретних обставин, які піддаються коригуванню.

Песимістичний. Виявляє принципову несумісність політики і моралі.

Об?єктивістський. Ґрунтується на відмежуванні політики і моралі,
недоцільності встановлення зв?язку між ними. Політика оголошується поза
мораллю, її слід оцінювати тільки категоріями політології. Відповідно і
мораль “мусить” обмежитися власними поняттями і проблемами, “не має
втручатися” у теоретичні й практичні справи політики.

Релятивістський. Виходить з того, що особливості взаємодії політики і
моралі залежать від конкретної соціально-політичної ситуації. Вони
можуть збігатися, а можуть суперечити одна одній, їхній союз може бути
короткотерміновим або тривалим, стійким.

У XX ст. тоталітарні політичні режими, в якому б варіанті вони не
виступали, дали нові свідчення гострих колізій політики і моралі. На
думку німецького професора К. Хельда, людство в XX ст. перевірило
взаємозв?язок політичного світу і моральних звичаїв у негативній формі.
Моральні вимоги втрачають свою обов?язковість. За словами французького
історика і політолога Ж.-Ф. Ревеля, рушійною силою сучасного суспільства
є брехня, якою насамперед переповнена ідеологія і політика.

Однак подібні констатації не можуть слугувати доказом повної та
остаточної несумісності політики і моралі. Адже історія суспільного
життя демонструє і безліч зразків чесної політики, єдності благородних
моральних мотивів і відповідальної політичної діяльності. Для сучасного
суспільства потреба в морально орієнтованій політиці є життєво
необхідною. Політика не може бути простим засобом підпорядкування
суспільства владі, вона покликана бути інструментом гуманізації
суспільства. Утверджується розуміння політики як науки і діяльності з
метою оптимізації соціальних процесів, забезпечення стабільного
громадянського миру, демократизації держави, її соціального спрямування.
Це передбачає потребу етичного виміру державної діяльності, моральної
експертизи політичних програм, застосування моральних критеріїв для
оцінки політики і політиків.

Необхідність моральних вимірів політики продиктована і обставинами
глобального порядку. Екологічні катастрофи, гострі міжнаціональні
конфлікти, масовий голод в багатьох країнах, війни й кровопролиття
наприкінці XX ст. потребують нової глобальної політики, загальнолюдської
етики, які ґрунтувалися б на визнанні прав людини на гідне життя.

Згідно з Конвенцією про захист людських прав і гідності особистості
(березень 1997 p.) “інтереси і благополуччя особистості повинні мати
пріоритет стосовно вищих інтересів суспільства”.

Переорієнтація політики на гуманістичні цілі вимагає зустрічних кроків
політики і моралі. Сучасно мислячий політик має враховувати те, що
політика може бути ефективною, якщо поєднуватиме в собі орієнтацію на
суспільну корисність (політична доцільність) і на забезпечення вільного
розвитку особистості (моральність, гуманізм). Політика повинна визначати
межі свого втручання в суспільне життя, особливості взаємодії з такими
неполітичними структурами, як громадянське суспільство, сім?я, приватне
життя. Адже свобода вибору, невимушеність у діях — основні ознаки
моральності людини.

Переорієнтовуючись на гуманістичні цілі, політика набуватиме певних
моральних рис, що сприятиме подоланню упередженості щодо неї як “брудної
справи”, згідно з якою мораль може зберегти свої принципи, тільки
перебуваючи поза політикою. Але в такому разі мораль приречена на
відокремленість від світу, виявиться нездатною реалізувати своє
соціальне призначення — узгоджувати інтереси індивіда з інтересами
людської спільноти, сприяти духовному зв?язку особистості із
суспільством.

Практичне призначення моралі виразно окреслене в ідеї “розумного
егоїзму”. В західній соціології (М. Вебер, Т. Парсонс, Р. Мертон) існує
стійка традиція розглядати людську дію як раціональну, якщо вона
побудована за принципом узгодження цілей та засобів, орієнтується на
загал.

Проблема “протистояння” політики і моралі не є нерозв?язною. Етизація
політики — необхідна умова утвердження гуманістичних засад в усіх сферах
суспільного життя. Справедливість, доброчесність мають перетворитися на
стимулюючі мотиви діяльності політиків, державних і громадських діячів.
Попри стійкі упередження, суспільство прагне зробити політику моральною,
а мораль діяльною. Але це не означає розчинення моралі в ї політиці,
втрати її контролюючих можливостей. Між політикою і мораллю завжди має
зберігатися відстань. Адже ототожнення політики і моралі приховує в собі
загрозу моралізування будь-якої політики (політичні процеси 1937-го
року, коли суто політичні цілі видавали за високоморальні).

Драматичний досвід політичного життя дає підстави твердити, що мораль є
первинною щодо політики. Влада та наслідки її політики мають перебувати
під постійним моральним контролем суспільства. Інакше неминуча загроза
деформації політики та її наслідків. У стабільних демократичних країнах
моральні взаємовідповідальні відносини влади і суспільства підтримувати
значно легше, ніж в кризових обставинах. Втім, за будь-яких обставин
посилання на практичну доцільність не можуть виправдати брудні,
аморальні дії.

“Не так політика псує характери, як характери політику” (Л. Українка).

Політична етика — одна із модифікацій етичної науки, прикладної,
“службової” моралі. Формуючи власний понятійний апарат, свої принципи і
нормативи, політична етика спирається на методологічну базу соціальних і
гуманітарних наук про суспільство, людину, політику, мораль. Вона
враховує здобутки філософської концепції особистості та її соціалізації,
політичної психології та аксіології, конфліктології та консенсології.

Політична палітра сучасного суспільства, в т. ч. українського,
демонструє різноманітні погляди на призначення і зміст політичної
діяльності саме в етичному аспекті. Серед сучасних політиків немало
відвертих прихильників Макіавеллі або носіїв екстремістських поглядів.
Для демократично мислячого політика принциповим є визнання пріоритетів
морального чинника, гуманістична орієнтованість, обов?язкове врахування
моральних наслідків політичних рішень і дій.

Пріоритетність вимог політичної етики зумовлена особливостями ситуації,
в якій діє політик. Політик у владі й політик в опозиції,
політик-переможець та переможений політик, професійний політик та
людина, яку випадково занесло на фарватер політичного життя, по-різному
використовують принципи політичної моралі. Тому політична етика містить
конкретні рекомендації щодо поведінки політика за різних обставин: етика
боротьби, етика успіху, етика поразки, етика очікування, етика опозиції,
етика компромісу тощо.

Особливості поведінки політика залежать і від аудиторії, з якою він
взаємодіє. Але моральні переконання не можна взяти “на прокат” — люди
швидко розпізнають показну етику. Істотною рисою сучасної культури
політики є відмова від монологічного стилю спілкування на користь
діалогічного (політичний та моральний плюралізм). Політична етика
вимагає ставлення до всіх суб?єктів суспільно-політичного життя як до
рівноправних, визнає правочинність їхніх моральних цінностей. “Атакуйте
проблему, а не партнерів, ставтеся до переговорів не як до змагання, а
як до процесу пошуку спільного рішення, намагайтеся переконати опонентів
у справедливості й обґрунтованості ваших позицій замість того, щоб
просто зламати їхню волю”, — такі поради американських політологів Р.
Фішера і С. Брауна.

Оволодіння етикою, методологією і технологією діалогового спілкування —
шлях до розв?язання соціальних конфліктів, ефективний засіб розвитку
особистості політика. Участь у діалозі передбачає толерантне сприйняття
аргументів іншої сторони, вміння протиставити їм власні. У
взаємозвинуваченнях, чварах, стихійних суперечках виявляються
здебільшого нестримувані емоції; у діалозі, дискусії — інтелект,
ерудиція, помірковане мислення, сила логіки і переконання.

Характерною особливістю політичної етики є орієнтація на своєчасне
виявлення конфліктних ситуацій, готовність виходити гідно з будь-якого
конфлікту. Політична етика — це наука і мистецтво використання засобів і
прийомів компромісної технології. Поширені в минулому оцінки компромісів
як чогось безпринципного поступаються місцем визнанню їх значущості як
ефективної форми досягнення згоди конфронтуючих сторін.

Політична етика не розв?язує проблему зла як таку. Політик не може
ігнорувати те, що поступки на користь одного, як правило, пов?язані з
певними втратами іншого. “Політик діє морально, якщо добро від його
вчинків перебільшує зло. А взагалі не творити зла він просто не може,
доводиться жертвувати одними частинами добра заради інших”, — зауважує
теоретик політики О. Денисов. Ця далеко не безсумнівна думка містить у
собі раціональне зерно: політична діяльність, в основі якої моральні
критерії, має враховувати і негативні моменти, які супроводжують
політичне рішення; якщо вона неспроможна розв?язати проблему зла, то
принаймні зобов?язана передбачити небажані наслідки, мінімізувати їх,
компенсувати людям втрати від нього.

Важливими в політичній етиці є засоби розв?язання конфліктних ситуацій.
За підрахунками американського професора Д. Шарпа, існує до двохсот
методів ненасильницького розв?язання політичних проблем —
ненасильницький протест і переконання, відмова від соціального,
економічного, політичного співробітництва, ненасильницьке втручання та
ін.

Сучасний політик має володіти всім арсеналом “політичної технології”,
бути здатним гнучко й оперативно використовувати його в практичній
діяльності, враховуючи нові реалії суспільного життя, незвичні проблеми,
що потребують нового концептуального мислення. Саме такі, інноваційні,
підходи пропонують сучасні теоретики політичного життя: положення про
“реальний прагматизм” (Д. Белл, Ф.-У. Франкен), “справедливу нерівність”
(Дж. Роулс), “легітимну державу” (X. Карраседо); “справедливу державу”,
згідно з якою етичні вимоги, які передують політичному життю, мають
“абсолютний характер”.

Політична етика — відкрита система положень, аргументів, поглядів. Їй
притаманна гнучкість, здатність до творчого оновлення норм. Однак
незмінними є головні принципи — визнання значущості й пріоритету
моральних чинників у політиці, орієнтації на такі цінності, як свобода,
права, добробут людей. Адже тільки завдяки їм політика здатна
реалізувати свій моральний потенціал. На початку XXI ст. необхідність у
гуманістичній, морально відповідальній політиці стає загальнолюдською
потребою, актуалітетом людської цивілізації.

На сучасному етапі і в Україні заявила про себе тенденція перекладати
всю відповідальність за долю нації на владу, що є свідченням
недостатньої політичної, історичної обізнаності її активних носіїв.
Хибність такої точки зору пояснюється тим, що державна влада на сьогодні
роз?їдена корумпованістю, клановістю бюрократії, її зрощенням з тіньовим
капіталом і криміналітетом. Ідеал: громадянського суспільства став
значно віддаленішим. Усі ці проблеми носять етичний характер, породжують
зневіру в існуючу владу, ускладнюють реформи.

Українська політична культура теж демонструє свою нездатність до
гармонізації соціального порядку, упорядкованих інституціональних
відносин в умовах ослаблення традиційних ієрархічних владно-правових
відносин. За ідеологічними параметрами вона ще перебуває під впливом
соціалістичного ідеалу (зрівнялівка, колективізм, тоталітаризм),
демонструючи водночас і тенденцію до певної деідеологізації. Політична
культура сучасної України є культурою маргінального суспільства,
(наділеного взаємовиключними рисами), що виявляється і в орієнтації
громадян на взаємозаперечуючі цінності: 33% вважають, що капіталістична
система найбільш сприятлива для республіки, 25% — не мають визначеної
позиції, і лише 42% переконані, що західний тип розвитку їх не
влаштовує. Цей феномен пов?язаний з амбівалентною (роздвоєною)
суспільною свідомістю. Отже, замість внутрішньої мобілізації
українського суспільства спостерігається своєрідний його розлад.

Особливості політичної етики українського суспільства зумовлені
географічним положенням нашої країни на так званому розломі культур,
соціально-політичних орієнтацій: якщо центральні, західні регіони
орієнтуються на європейські стандарти, то на сході більшою популярністю
користуються євроазіатські. До того ж якщо цілі й ідеали української
громадськості близькі до західних, то спосіб життя ближче до східного.
Україна завжди прагнула брати участь у європейській політичній грі, але
при цьому часто користувалася методами східного походження.

Політична етика сучасного українського суспільства багато в чому
зумовлена непідконтрольністю влади, пріоритетністю державних цілей перед
правами особистості, перевагою прагматичних міркувань перед системними
гарантіями, переважанням традиціоналізму над динамізмом. Наприклад, на
вимогу європейської громадськості в Україні нещодавно було скасовано
смертну кару. Це справді серйозний крок не тільки з погляду політичної
етики, але й загальнолюдської. Але кошти для довічного утримання
засуджених повинен вишукувати начальник колонії.

Безліч прикладів історії переконують, що східна політика орієнтована на
могутність, силу, а не на право чи політичну етику. Україні частіше
випадало мати справу саме з такою політикою, і, зрозуміло, в її
політичній етиці можна знайти чимало “азіатських” слідів —
авторикратизм, геронтократію, патріархізм, таємну дипломатію, схильність
до силових методів тощо.

У цьому зв?язку важливо визначити деякі протиріччя між політикою і
мораллю, що розриває цілісність політичної етики в суспільній
свідомості. Ці протиріччя є тлом, на якому формуються політичні
відносини у суспільстві.

Першим з них є морально-психологічне протиріччя між “бажаним і дійсним”.
Вельми тривалий розрив між ними майже завжди знаменує розкол, внутрішню
кризу особистості, а нерідко лукавство й облудність душі. Те ж
відбувається, якщо народові не вдається організувати своє життя за
власними принципами, узгодити своє бажання із соціальним порядком. Явища
такої незгоди спостерігалися в минулому, наприклад, коли суспільство так
і не дочекалося здійснення обіцянки М. Хрущова “про остаточну побудову
комунізму”. Простежуються вони і в теперішній українській історії. Так,
прийняття нової Конституції України дало підставу для твердження про
завершення початкового етапу становлення демократичної, соціальної,
правової держави і про початок переходу до наступного періоду —
“втілення принципів та норм Конституції у реальне життя суспільства і
держави, в життя кожної конкретної людини, що живе в Україні”. Та через
деякий час з новою гостротою постала суперечність між продекларованими
нормами, реальною можливістю і бажанням їхнього втілення. Йдеться
насамперед про тричленну вербальну конструкцію: “демократична,
соціальна, правова держава”, яка й досі є недосяжною.

Навіть реальні зрушення щодо ідеалів демократії не викликають адекватної
реакції у зв?язку із невірою в політичні ідеали, що їх висуває влада, і
в можливість їх здійснення. Більшість подій останніх років XX ст.,
початку XXI ст., схоже, відбуваються “поза народною душею”.

Інша етична колізія, пов?язана з поняттями “ми” і “вони”, утворює
основний нерв етичної проблематики в індивідуальній і політичній моралі.
“Ми” — це ті, хто не має влади, вважає себе “простим народом”, і “вони”
— ті, які цю владу мають і розпоряджаються нею. Зміст політичної моралі
“ми” відповідає явному, офіційному, що підлягає правовому контролю;
“вони” — таємному, неофіційному, що випадає зі сфери правовідносин. Але
якщо велика частина соціальних відносин випадає зі сфери суспільного і
правового контролю, це свідчить про неадекватність соціальної системи
суспільній практиці. У помірних розмірах ця неадекватність може
компенсуватися політичною мораллю, у непомірних — призводить до розкладу
політичної моралі, руйнації соціальної системи. Факти аморальності
представників вищої влади сприймаються як моральна індульгенція для
широких верств населення, що виражається у відхиленні від оподаткування,
від ліцензування професійної діяльності, у діяльності в обхід законів,
подвійній бухгалтерії, співробітництві правоохоронних органів із
тіньовими структурами тощо. Доки така практика визнаватиметься
населенням морально припустимою, про реалізацію ідеалу
соціально-правової держави й мови не може бути.

Ще одна колізія, яка набуває відчутного значення для формування
політичної етики, пов?язана із зростанням претензій громадян до апарату
щодо участі їх в управлінні державою. Апарат, всупереч претензіям
громадян, прагне відтиснути від політики маси людей, намагаючись
водночас створити ілюзію їхньої участі в ній. Для цього культивуються
загальні форми участі громадян у політиці: вибори, референдуми, інші
політичні акції, за допомогою яких людей залучають до політичної сфери.
Квазіполітика охоплює всю сферу зв?язків держави з суспільством, всі
типи політичного мислення. Але якщо політичні функції існують у межах
певних форм, то індивіди змушені керуватися абстрактними критеріями.
Люди не аналізують того, що політичні форми соціального буття витворені
ще до їхнього народження, існують поза волею і свідомістю індивідів.
Індивід може лише вибирати, керуючись щодо них своїм політичним ідеалом
(якщо він є). Сприяючи політиці правлячих сил, він може одержати свою
частку влади: стати партійним або державним діячем, членом державного
апарату тощо. У свою чергу, влада розподіляється серед індивідів.
Звичайно, свою частку влади він може одержати і не поділяючи політики
правлячих сил, а просто прагнучи певного статусу в суспільстві. А це і є
питанням етичного порядку. До влади приходить багато випадкових людей, а
політична етика передбачає наявність моральних переконань і
відповідальності за свої вчинки. Це насамперед стосується професійних
політиків, які повинні виходити не з кон?юнктурних міркувань, а мислити
державними категоріями, зіставляти свої дії з моральними цінностями та
нормами, оцінювати наслідки своїх діянь. Тому моральна культура
політичного діяча передбачає не просто професіоналізм у роботі, а й
виняткову повагу до інтересів країни та її громадян, уміння раціонально
користуватися владою, демократично поводитися з опонентами, опозицією,
бути здатним до компромісів, принципово відстоюючи державну і
громадянську позиції. Свідченням моральної цілісності державних і
громадсько-політичних діячів є їх високі вольові якості, уміння
дотримуватись єдності слова і діла, виявляти реалізм в оцінці власних
результатів і державної політики, нетерпимість до некомпетентності,
догматизму, застою.

Соціально-політична мораль — дещо інший культурний феномен, ніж
індивідуальна: вона належить до іншої сфери, має інші критерії, норми.
Але не можна ігнорувати їх взаємозв?язку і взаємозумовленості. Якщо
члени суспільства є аморальними, таким буде і суспільство. Українському
моральному клімату вадять лихослів?я, злодійство, хуліганство, пияцтво,
неохайність, непунктуальність тощо.

Не на належному рівні повага до особистості моральної та фізичної
гідності, недоторканності майна, прав. Зумовлено це тим, що етика
індивідуалізму, трактована у нас як егоїзм, зазнала в українському
етносі осуду. Причина цього — в слабкій сформованості раціоналізованої
індивідуальної моральної свідомості, зумовленої пріоритетністю родових
зв?язків вітчизняної культури з її традицією перенесення центру ваги з
індивідуальної відповідальності на колективну; в ослабленій здатності до
моральної самоідентифікації, що спричиняє нерозвиненість усвідомлення
категорії індивідуальної совісті та самоцінності поглядів людини.

Спираючись на моральний плюралізм (погляд, що визнає множинність
ціннісних відносин, зобов?язань і планів життя, які часто несумісні), ця
теорія передбачає необхідність людини робити вибір між тим, що вона
вважає морально правильним і морально хибним. Моральний плюралізм не
вимагає толерантності до морально хибного, примиренності добра й зла.
Держава непримусовими діями може заохотити людей дотримуватись гідних
форм життя на основі вироблених нею етичних норм і водночас може відбити
охоту дотримуватись морально неприйнятного способу життя, викорінюючи
умови, які роблять його принадним. Тому вона не повинна вдаватися до
примусу, щоб зупинити “самоцінних” осіб від неприйнятної діяльності,
поки вони не шкодять іншим.

Визнання державою самоцінності особистості однак надає їй право
використовувати примус, щоб не було завдано шкоди іншим людям, оскільки
її завдання — забезпечити людям реальні можливості для особистого життя
і реалізації самоцінної позиції. Вона може примусово втручатися в
автономію одних, щоб захистити автономію інших. Водночас держава не може
втручатися в їхню автономію з будь-яких інших причин. Фундаментальне
моральне обґрунтування самоцінності особистості та принципу морального
плюралізму повинно стати важливим аспектом політичної етики, в основі
якого толерантність, а не нейтралітет.

Сучасне тло формування політичної етики характеризують розлад
зовнішнього і внутрішнього життя нації, висока питома вага таємного,
перевага права сили над етикою, квазіполітика тощо, які спричиняють
глибокі структурні диспропорції, перешкоджають формуванню громадянського
суспільства.

Невідповідності між ідеалами і реаліями нашого суспільства зумовлені
нерозвиненістю політичної та соціальної етики. Невиконання посадових
обов?язків, нереалізованість угод, несвоєчасно виплачені зарплати,
несплачені податки, проігноровані закони й суспільні інтереси — усе це є
розходженням між ідеалом і соціальною дійсністю. Усунути його — означає
відновити моральне здоров?я суспільства.

У демократичному суспільстві політична етика є одним із важливих вимірів
політичного життя, вона служить невід?ємним компонентом стабільності
політичної системи, суттєвим показником розвитку суспільства і його
політичної свідомості.

13.4. Особливості взаємодії політики і релігії

Проблема взаємодії політики і релігії — одна з найдавніших в історії
людства. Науковий підхід до пояснення особливостей їх співіснування
розпочався лише у другій половині XIX ст., коли політологія і
релігієзнавство сформувалися як самостійні галузі науки зі своїми
предметами і методами. Нинішній суспільно-політичний розвиток людства
засвідчує зростання впливу релігійного чинника на політичне життя держав
і людської цивілізації. Тому з?ясування закономірностей взаємовпливу і
віднайдення способів урегулювання можливих конфліктів між політичними і
релігійними чинниками — одне з найважливіших завдань політичної науки.

Як форми суспільної свідомості, релігія і політика постійно взаємодіють,
адже їх носії практично одні й ті ж. Тому взаємовплив їх існуватиме
доти, доки вони фігуруватимуть у суспільному житті. Взаємовплив політики
і релігії відбувається на двох основних рівнях — структурному та
функціональному.

Структура політики охоплює політичну свідомість, політичну діяльність,
політичні організації та політичні відносини. А структура релігії —
релігійну свідомість, релігійну діяльність, релігійні організації та
релігійні відносини. Отже, складові релігії і політики взаємопов?язані.
Найтісніша взаємодія існує між першими трьома складовими обох систем.

Релігійна свідомість. Має теоретичний (концептуальний) та буденний
(побутовий) рівні. Найбільший вплив на формування та розвиток політики
має теоретичний рівень релігії, який формується насамперед на основі
текстів Священних Книг: Веди, Трипітака, Авеста, Біблія, Коран тощо;
Святого Переказу (твори отців християнської церкви, Сунна та ін.), інших
книг віроповчального характеру. Теоретична релігійність є основою не
лише богословських, а майже всіх розгорнутих філософських, етичних і
соціально-політичних вчень. Вона справляє безпосередній вплив на
формування чи обґрунтування певного політичного устрою, суспільних
відносин, пов?язаних з проблемою публічної влади. Зі свого боку
інститути публічної влади разом з релігійними інституціями утверджують
сформовані стереотипи свідомості та поведінки віруючих.

Релігійна діяльність індивідів. Поділяється на позакультову і культову.
Віруюча людина у своїй позакультовій релігійній діяльності на
теоретичному (вироблення, систематизація та інтерпретація ідей,
пов?язаних з релігією) та практичному (пропаганда релігійних поглядів,
місіонерська робота) рівнях може впливати на політичне життя суспільства
виконанням політичних замовлень влади або її критики, вдаючись до
релігійних доктрин.

Релігійні організації. Найтісніше взаємодіють з політичним життям
суспільства, є інституалізованою формою релігійних культових систем. Як
важливі соціальні інституції, покликані упорядковувати співжиття і
діяльність людей, накладаючись на функції інституцій публічної влади.

Відносини інститутів публічної влади з релігійними організаціями можуть
змінюватися від домінування певних світських суспільних інститутів і
визначення ними особливостей розвитку релігійного чинника аж до повного
підпорядкування світських інституцій релігійним. Залежить це від
конкретного часу та місця діяльності релігійних, світських інституцій,
типу релігійних організацій. Церква (церковна деномінація), яка має
велику кількість послідовників у певній країні, може диктувати завдяки
своїм численним адептам вигідні їй умови, впливати на діяльність
політичних інституцій, партій. У складнішому становищі перебувають секти
та харизматичні культи, функціонування яких завжди утруднювалося саме на
політичному рівні. Адже органи влади змушені реагувати на тиск
домінуючих релігійних інституцій. Утиски, репресії проти прихильників
окремих церков, сект, культів нерідко спричинялися економічною,
політичною нестабільністю суспільства (вигнання гугенотів із Франції,
гоніння на іудеїв тощо).

Тісний зв?язок релігії і політики обумовлений і основними функціями (а в
результаті їх здійснення — і роллю), які виконує релігія в суспільстві.

1. Світоглядна функція. Зорієнтована на визначення місця і ролі людини в
Богом створеному світі. Завдяки їй формуються певні погляди щодо
зародження і розвитку світу, людини, суспільства. Ця функція визначає
мету життя та життєві ідеали віруючих. Сформовані за допомогою релігії
світорозуміння, світовідчуття, світоспоглядання, світоставлення тощо
можуть спонукати віруючу людину до конфлікту з носіями чи суб?єктами
політики (державою, партією, рухом, особою), якщо їх принципи, конкретні
дії суперечать поглядам, оцінкам і нормам релігійного індивіда чи
інституції. Найчастіше це за умов перебування індивіда (інституції) в
іновірному середовищі. В єдиновірному середовищі віруючі можуть активно
впливати на структурні компоненти політики з метою поширення, зведення в
ранг державних певних поглядів, оцінок норм поведінки, а також брати
участь у формуванні певних політичних доктрин.

2. Компенсаторна функція. Вона пом?якшує або повністю знімає відчуття
безсилля, залежності й обмеженості людського існування як щодо зміни
об?єктивних, суб?єктивних умов буття, так і щодо формування власної
свідомості. Політика, основою якої е примус в інтересах окремих верств
населення (іноді — всього суспільства) та задоволення владних інтересів
певних груп і верств населення, спиралася на компенсаторну функцію
релігії, яка знімає напруженість соціального протистояння
проповідуванням рівності всіх у гріховності, стражданнях, обіцяє за
земні страждання щасливе життя в потойбічному світі. Важливим є і
психологічний аспект компенсації — релігія, знімаючи психологічні
стреси, даючи людині впевненість у собі та мотивацію до життя, згладжує
соціальні конфлікти, спричинені невдалою економічною, соціальною,
культурною, національною, військовою політикою.

3. Комунікативна функція. Дає можливість віруючим у своїй релігійній і
нерелігійній діяльності обмінюватися певною інформацією, оцінками
релігійних чи позарелігійних явищ. Для політики важливим є те, що
релігійне вчення пропагує терпиме ставлення хоча б до єдиновірців, що е
однією з умов адекватної інтерпретації інформації, позитивного
сприйняття людини людиною.

4. Регулятивна функція. Зорієнтована на управління діяльністю,
поведінкою віруючих, впорядкування відносин між ними. До новітнього часу
історії людства релігія одноосібно займалася виробленням певних норм
співжиття (мораль, релігійне право), стандартів поведінки (виховання)
індивідів, встановлювала систему контролю за їх діяльністю, заохочення
та покарання, виробляла й впроваджувала у свідомість бажані мотиви
діяльності членів суспільства. Це давало змогу співвідносити конкретні
ситуації, вчинки з прищепленими віруючим системами цінностей.

5. Інтегративна функція. Виявляється в тому, що в межах певного
віросповідання відбувається інтеграція, об?єднання індивідів. Коли ж у
суспільстві (соціальній групі) наявні різні конфесії, а особливо такі,
що протистоять одна одній, то релігія за цих умов може виконувати й
дезінтегруючу функцію, і навіть бути джерелом політичної напруженості.
Дезінтеграція може виявлятися не тільки в міжконфесійному протистоянні.
Історія свідчить і про значну роль релігійного чинника в конфліктах, які
потрясали політичні основи не лише окремого суспільства, а й спричиняли
зміни міжнародних чи регіональних політичних систем (реформація,
національно-визвольні війни Африки тощо).

6. Культуротранслююча функція. Релігія, як і політика, є компонентом
загальнолюдської культури. Вона забезпечує не тільки збереження, а й
розвиток окремих, найближчих до релігії, її галузей — архітектури,
музики, книгодруку, образотворчого мистецтва, малярства, графіки тощо.
Так, релігія може передавати певну частину нагромаджуваної культурної
спадщини (у т. ч. і політичної культури) певного народу (цивілізації)
від покоління до покоління, забезпечуючи неперервність розвитку народу
(цивілізації). Близькими до культуротранслюючих завдань, але у своєму
предметному полі й зі своєю мотивацією, займається і політика, однією з
функцій якої є забезпечення послідовності та інноваційності соціального
розвитку суспільства, людини. Водночас релігія може виконувати
культуроперериваючу функцію щодо окремої національної культури. Це
стосується переважно світових релігій, які, зародившись і сформувавшись
у певному регіоні на певних культурних традиціях, здійснюючи релігійну
експансію, несуть в інші країни і нову культуру, нещадно знищуючи
попередні культурні надбання, які, як правило, тісно пов?язані з іншими
віруваннями (християнізація слов?янських народів; експансія ісламу з
його забороною образотворчого мистецтва тощо).

7. Легітимізуюча функція. Вона найтісніше пов?язана з політикою,
обґрунтовує, освячує й певною мірою узаконює (легітимізує) деякі
суспільні порядки й інституції (політичні, правові тощо), певні форми
відносин, норми поведінки в суспільстві. Завдяки їй релігія може
оцінювати суспільні (політичні, культурні, національні та ін.) явища,
формувати відповідне ставлення до них. При цьому різні конфесії можуть
по-різному оцінювати одне й те ж явище. Так, Реформація освятила появу
буржуазних суспільних відносин, у той час як у Російській імперії
православна церква всіляко захищала феодальні порядки. Втрата релігією
легітимізуючої ролі виявляється, коли певна соціальна група, окрема
особа перебувають в іновірній державі й ставлять собі за мету зміну
існуючих порядків (інституцій, відносин) за допомогою обґрунтування на
основі Святого Письма, Святого Переказу чи богословських трактатів
неправомірності цих порядків (інституцій, відносин).

Реалізуючи свої функції, релігія виконує значну роль у розвитку й
функціонуванні політичної структури суспільства. Ця роль залежить:

– від особливостей віровчення та культу, організаційних можливостей
конкретної конфесії чи релігійного напряму (у т. ч. використання
мистецтва, науки, інтегрованості в суспільство тощо);

– від характеру впливу (одна й та ж конфесія в різні часи може захищати
або руйнувати певну політичну структуру);

– від особливостей регіону, функціонування певних конфесій.

За певних історичних умов в одному суспільстві можуть прогресувати
процеси секуляризації, в іншому ж — сакралізації. Одна і та ж конфесія
може ставитися до влади як до породження темних сил (християнство на
ранньому етапі його історії) або як до помазаників Божих на землі
(оцінки імператорів у християнських країнах після 324 p., коли воно
стало державною релігією). У свою чергу, кожна держава та її політичні
інституції по-своєму розуміють і практично діють у сфері відносин
релігії та політики. Часто ці дії призводили до боротьби і знищення
єдиновірців (війни в Європі між католицькими державами, міжісламські
конфлікти тощо). У деяких країнах релігійні інституції повністю
перебувають під контролем держави. Наприклад, деякі лютеранські церкви
підпорядковані (згідно з Аугсбурзьким релігійним миром 1555 p.)
світській владі, яка перебрала на себе функції церковного управління.

Зв?язок релігії та політики зумовлений і цілеспрямованими діями
церковних інституцій, першоієрархів та ієрархів релігійних течій щодо
максимального представництва своїх прихильників у політичних інституціях
з метою лобіювання власних інтересів. Так, в Ізраїлі представники
клерикальних кіл входили і входять у всі уряди країни. Непоодинокі
випадки, коли вони входять у парламенти.

У певні періоди розвитку людства зв?язок релігії і політики був
настільки тісний, що є підстави стверджувати про існування
релігійно-політичного синкретизму, коли релігія сприймається як
невід?ємний елемент політичного чинника й навпаки. Відомо, наприклад, що
жерці Дворіччя, Єгипту поряд з релігійними виконували й державницькі
функції — писали закони, робили астрономічні розрахунки, керували збором
податків, будівництвом зрошувальних систем, займалися судочинством тощо.
У Давній Греції на перших порах жерців теж обирали до владних структур.
За своїми функціями вони були більше державними чиновниками, ніж
служителями культу. А в давньокитайській релігії, де в культі Неба
жрецтво не отримало сильного розвитку, релігійні функції виконували
державні чиновники. Тому культ Неба носив у ній не емоційно-чуттєвий, а
швидше бюрократичний відтінок.

За нової історії людства релігія використовується політичними силами як
один із важливих чинників поневолення народів. Цією її здатністю
користувалися всі імперії нового часу: Російська використовувала
православ?я як засіб асиміляції українців, білорусів та інших народів;
Британська використовувала католицизм та англіканство як знаряддя у
боротьбі за своє утвердження в колоніях; Османська розглядала прийняття
ісламу як умову ослаблення економічного й політичного тиску на свої
колонії та ін. Характерно, що конфесія, використовувана імперією,
сприймалася поневоленими народами як релігія колонізаторів. А розпад
таких імперій призводив до масових виходів віруючих з “імперських
конфесій”, до гонінь на її місіонерів, націоналізації майна тощо. Так
було в Шрі-Ланці, Бірмі — з християнством; у Болгарії — з ісламом; в
Україні — з православ?ям, коли після 1917 p. сотні тисяч селян
переходили в протестантські течії.

Апогеєм релігійно-політичного синкретизму можна вважати встановлення
радянської влади в Російській імперії й утворення в межах колишнього
СРСР (а після 1945 p. у деяких країнах соціалістичного табору) світської
релігії. Комуністично-соціалістична ідеологія претендувала на місце, яке
до більшовицького перевороту 1917 p. посідала в житті суспільства
християнська церква. Цим можна певною мірою пояснити те, що комунізм, як
зазначав М. Бердяев, “не як соціальна система, а як релігія фанатично
ворожий будь-якій релігії”. Критика релігії у марксизмі-ленінізмі
перетворилася на критику політики, яку вона (релігія) прямо чи
опосередковано освячувала. До священнослужителів більшовики ставилися як
до політичних противників, а боротьба з релігією як ідеологічною
системою велася в соціалістичних країнах не ідеологічними (переконання),
а революційно-політичними (примус) засобами.

З розвитком людства в межах однієї чи кількох держав інституалізується і
розвивається один з головних елементів релігійного комплексу — релігійні
організації. Спільність їх розвитку часто зумовлювала й спільні
політичні, економічні інтереси, що було додатковим спонукальним чинником
їх взаємовпливу. Тому характер державно-церковних відносин залежить від
політичного устрою держави, конкретних суспільних відносин, домінуючих
особливостей певної епохи. Іншими словами, своєрідність розвитку народу,
держави і певної релігії, релігійного напряму передбачає специфічні
особливості їх відносин — від прямого впливу релігійного комплексу на
формування і функціонування державної влади до державного контролю за
розвитком релігійного комплексу чи відокремлення церкви від держави.

На сучасному етапі характер державно-церковних відносин — один з
головних показників рівня розвитку і держави, і релігійного напряму,
позаяк він засвідчує рівень реалізації принципу свободи совісті як
одного з головних складових фундаментальних прав і свобод людини.

Оскільки релігія має ґрунтовний вплив на соціальні структури і цінності,
то свобода совісті є важливим чинником структуруючих зв?язків між
частинами суспільства і всім суспільством.

Поняття “свобода совісті” полісемантичне, його сутність визначається
залежно від предметного поля дослідження: права, політики, філософії,
релігієзнавства, етики тощо.

Свобода совісті — право, яке гарантує недоторканність совісті людини
щодо її ставлення до релігії.

Загальновизнаними основними рисами свободи совісті є:

– право особи на свободу мати, змінювати релігійні вірування за власним
вибором або дотримуватися нерелігійних переконань;

– рівність усіх релігій та їх прихильників, а також невіруючих перед
законом;

– можливість індивідуально або ж колективно, публічно чи приватне
сповідувати свою релігію, брати участь у богослужіннях, обрядах,
ритуалах;

– право на поширення своїх релігійних чи нерелігійних переконань;

– невтручання держави у справи церкви (особливо ті, які стосуються
віровчення), а церкви — у справи держави.

Релігійна свобода є одним із найдавніших міжнародно визнаних прав
людини. У період Вестфальського миру (1648) праву на релігійну свободу
було надано міжнародний захист. Першим конституційним актом, що
стверджував його, була перша поправка до Конституції США, де зазначено,
що Конгрес не створюватиме закону, що стосуватиметься інституювання
релігії чи заборонятиме вільне відправлення її.

В епоху Відродження із становленням громадянських суспільств розпочалися
процеси секуляризації (набуття світських рис) суспільного життя. Цьому
сприяв розвиток наукових знань, особливо вчення про природне право,
згідно з яким держава та її інституції мають земне, а не божественне
походження. Релігія поступово стає приватною справою. Наприкінці XVIII
ст. починають реформуватися основні типи відносин між церквою і
державою, які існують й донині:

– віротерпимість (нетерпимість), згідно з якою, одна чи кілька релігій
мають привілейоване становище, інші оголошуються терпимими (чи
нетерпимими);

– свобода віросповідань, за якою усі релігії рівні між собою, а людина
вільна у своєму виборі конфесії та відправлення релігійного культу;

– свобода совісті, крім проголошення рівності всіх релігій, яка
передбачає вільний вибір будь-якої релігії чи несповідування жодної.
Нині приблизно третина держав світу проголосили своїми основними
законами принцип свободи совісті.

Протягом століть склалося кілька моделей державно-церковних відносин,
які часто взаємно переплітаються:

– теократія;

– цезаропапизм;

– законодавча підтримка, що забезпечує привілейований стан церкви;

– відокремлення церкви від держави;

– проміжний стан між моделлю державної церкви і моделлю повного
відокремлення,

– відокремлення церкви і держави.

1. Теократія (грец. theos — Бог і kratos — влада). Постає як форма
правління, за якої вся повнота влади в державі належить главі церкви та
духовенству. Передбачає ототожнення світської і духовної влад,
регламентацію функціонування держави та її інституцій, усього
суспільного життя панівною церквою та її органами.

Синонімом до теократії іноді вживають поняття “цезаропапизм” як
означення боротьби церковної влади за домінування над світською.
Класичне теократичне правління існувало у V—1 ст. до н.е. в Іудеї, де
вся влада була зосереджена в руках жрецтва на чолі з іудейським
першоієрархом; у 756—1870-х роках — у Папській області, а з 1929 p. — у
Ватикані, де Папа римський є абсолютним монархом. Традиція теократії
розвинута в ісламських країнах (Ірані, Саудівській Аравії). Теократичні
періоди пережили Китай, Японія, Індія, країни Африки, Європи. Ідеї
теократичної форми правління активно пропагував С. Томашівський у
Галичині.

2. Цезаропапизм (лат. caelsar — цезар, papa — папа). Виявляє себе як
політика світської влади, спрямована на підпорядкування собі всього
церковного життя; поєднання в особі державного правителя вищої світської
духовної влади.

Передбачає повну залежність церкви від держави, одержавлення і
підпорядкування світській владі церковних структур. Класичними
прикладами такого правління є Візантія, де імператори збирали церковні
собори, вирішували догматичні суперечки, призначали чи знімали
патріархів, митрополитів тощо. Цю модель перейняла Московія, де з XVIII
до початку XX ст. главою православної церкви був імператор
(імператриця). Церква стає одним з інститутів державної бюрократичної
системи, а духовенство — особливим прошарком суспільства зі своїми
правами та пільгами (непідсудність світському суду, звільнення від
податків, військової повинності тощо).

3. Законодавча підтримка, що забезпечує привілейований стан певної
церкви в державі. Статус державної церкви передбачає державне
фінансування діяльності церковних інституцій, покладає на них певні
державницькі функції (реєстрація новонароджених, смерті, шлюбу тощо).

Державні церкви в різних формах існують в Англії, Швеції, Данії, Ірані,
Кувейті, Саудівській Аравії, Таїланді та інших країнах. Особливий їх
статус зафіксований у конституціях понад 40 держав, у 22 з них главою
держави може бути лише особа, що належить до офіційної церкви.

4. Відокремлення церкви від держави. На практиці це означає неможливість
втручання церкви у справи держави за активного втручання державних
інституцій у справи церкви.

Така модель була характерна для колишніх країн соціалістичного табору,
де законодавство теоретично гарантувало свободу совісті, а реально
віруючі зазнавали дискримінацій. “Атеїзація” державної політики
призводила до значних порушень прав людини. Церкви як суспільні
інституції активно використовувалися владою у внутрішній та зовнішній
політиці.

5. Проміжний стан між моделлю державної церкви і моделлю повного
відокремлення церкви від держави і держави від церкви. Для цього типу
відносин характерне збереження державної підтримки та привілеїв окремих
церков. Наприклад, сучасна Німеччина, де держава хоч і проголошує
нейтральність і толерантність до різних релігій, виявляє певну
відмінність у ставленні до релігійних організацій залежно від їх
чисельності та їх впливу на суспільне життя. Подібними є
державно-церковні відносини в Японії, Австрії, Перу.

6. Відокремлення церкви від держави, що передбачає взаємоневтручання
держави і церкви у справи кожної, гарантує максимальне забезпечення
свободи релігії, толерантності в державі. Усі релігійні громади у США
мають рівні права. Відсутній спеціальний орган регулювання діяльності
релігійних інституцій — усі спірні питання вирішує суд. Релігійні
організації звільнені від податків рішенням Федеральної податкової
служби, яка детально експертує, чи не переслідує якась із них комерційні
цілі. Законодавче закріплену свободу віри і невір?я мають громадяни
Франції, Туреччини, України.

Залежно від традицій, моделі державно-церковних відносин існує кілька
схем фінансової підтримки державою церковних інституцій:

1. Пряме фінансування державою релігійних організацій і державний
контроль за використанням коштів. Така схема характерна для більшості
країн з теократичною, цезаропапиською моделями державно-церковних
відносин, країн з державною церквою (Ватикан, Греція, Бельгія,
Люксембург, Норвегія та ін.).

2. Збір спеціального “церковного” податку, який витрачається згідно з
побажаннями платників податку (Італія, Іспанія та ін.).

3. Використання коштів “церковного” податку релігійними організаціями на
власний розсуд з мінімальним контролем держави (ФРН, Австрія, Швейцарія,
Швеція та ін.).

4. Відсутність фінансової допомоги держави конфесіям, які існують на
добровільні пожертвування віруючих, виручки від церковної атрибутики
тощо. Це характерно для країн, де церква і держава відокремлені одна від
одної (США, Франція, Україна, Нідерланди).

Державно-церковні відносини в Україні пройшли різні етапи розвитку.
Після хрещення Русі-України простежувалися елементи цезаропапизму, які,
однак, не розвинулися. Церква набула статусу державної, який передбачав
державне фінансування (десятина), виконання певних державницьких
функцій. Зокрема церква перебрала на себе розгляд судових справ, що
стосувалися церковного кліру, його сімей та челяді, населення церковних
володінь. Канонічно та організаційно вона залежала від
Константинопольського патріархату, який призначав Київських митрополитів
(найчастіше греків). Лише двічі руські князі домагалися поставлення на
київську кафедру митрополитів-русичів — Іларіона (1051) та Климента
Смолятича (1147).

Татарська навала спричинила перенесення на початку XIV ст. митрополичого
престолу спочатку до Володимира (на Клязьмі), а згодом до Москви.
Політичне протистояння Литовського князівства, у складі якого перебували
тоді українські землі, та Московії змусило князя Вітовта домагатися
окремого митрополита для Литви — у 1415 р. ним став Григорій Цимблак.
Остаточний розкол Київської митрополії на дві частини — Київську і
Московську — відбувся у 1448 p., коли в угоду політичним амбіціям
московських правителів московський собор самочинно проголосив
автокефалію своєї церкви і обрав свого першоієрарха.

Православ?я у Великому князівстві Литовському фактично було державною
релігією, а залежність від Константинополя була умовною. Проте зближення
Литви і Польщі, що знайшло своє відображення у Люблінській унії 1569 p.,
спричинило обмеження православ?я на користь католицизму, а згодом і
кризу православної церкви в Україні.

Православ?я стає знаменом боротьби за національну самобутність, одним із
чинників національно-визвольного руху середини XVII ст.

Політичне приєднання в 1654 p. значної частини українських земель до
Московської держави поставили проблему входження Київської митрополії до
складу Московського патріархату, оскільки московський цезаропапизм
вимагав і централізації церкви. Але значні відмінності українського
православ?я в обрядово-культовій сфері, організаційному житті церкви,
опозиція кліру до такого об?єднання, криза Російської православної
церкви більш як на 30 років відклали питання злиття церков. Лише активне
втручання московської влади, несприятливі для розвитку
Константинопольського патріархату політичні обставини допомогли
Московському патріархату поглинути Київську митрополію.

Зміна юрисдикцій призвела і до зміни моделі державно-церковних відносин
в Україні — статус державної Церкви замінює цезаропапиське правління,
наслідком якого стала цілеспрямована політика влади на нищення
національних особливостей православ?я в Україні. У 1839 p. російська
влада прийняла рішення про ліквідацію в межах імперії уніатської церкви.
Це рішення було продиктоване передусім політичними причинами, оскільки
греко-католицька церква за русифікації була чинником етнозберігаючим.

n

p

?

1/4

A

Ae

AE

3/4

A

Ae

„ † I O O ?

c

O Oe R

T

?

?

c

¤

¦

>c

¤

???G??Ukd%

gd–aEUkd“

U??

??EU??

gd–aEUkd

ApBtBvBUBTHB???G??Ukd

?^?`?voaeoaeo¶

AE

?

E

X

E

oe

O ?

J

a

:

U

ED ID e

e

@

@

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

u\

?c

Oeh

om

Ru

?v

{

e{

\}

o?

z†

oe?

r‹

~?

?‘

D•

O›

??

o?

>?

j?

ae?

Ue?

l?