.

Дзюбка – Політологія (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
1 70295
Скачать документ

Дзюбка – Політологія

Передмова

Становлення національної системи вищої освіти в Україні у контексті
загальної тенденції цивілізованого розвитку потребує кардинальних
перетворень у системі гуманітарної підготовки студентів. Політологія —
одна з провідних дисциплін, що, послуговуючись принципово новими
методами, дає змогу розширити наші уявлення щодо можливостей наукового
вивчення як суспільства, так і індивіда.

На десятому році незалежності України політологія довела своє право на
існування як базова наука і навчальна дисципліна. Зростає її роль у
вирішенні складних і подекуди неоднозначних проблем реформування
суспільства. Нині політологія — це науковий орієнтир, за допомогою якого
прогнозується й організується політичне життя держави і суспільства.

Необхідність побудови демократичного суспільства, гуманізації політичної
культури висуває на передній план проблему переосмислення традиційних
підходів до аналізу складних політичних явищ, процесів і проблем
суспільного життя. Зросла потреба у теоретичному і методологічному
обґрунтуванні поняттєвого апарату пізнання навколишнього світу з метою
виявлення механізму практичної дії різних суб’єктів. Тільки
неупереджений, виважений підхід до політичних явищ, у поєднанні із
заново осмисленою методологією, дає змогу розглядати політологію як
багатовимірну науку і навчальну дисципліну, головним предметом якої є
політика як міждисциплінарна галузь знань.

В умовах відродження української національної державності, політичного
та економічного розвитку народу України, його духовного оновлення, та з
урахуванням досвіду функціонування політичних систем і політології в
інших країнах світу, автори вважали за доцільне зосередити головну увагу
на аналізі найважливіших проблем політичної та соціально-економічної
реальності, створенні нового методологічного і концептуального базису
політики на ґрунті національних традицій і особливостей історичного
розвитку України.

Як переконливо свідчить вітчизняний і світовий досвід, сучасні
соціокультурні процеси мають бути орієнтовані на відродження
споконвічних функцій (соціальних ролей) інтелігенції, покликаної
утверджувати свободу переконань людини, її прагнення до добра,
наповнювати людську душу світлом культури. Духовно-інтелектуальний
прогрес суспільства залежить також від його спроможності виробляти
альтернативні ідеї, відстоювати їхнє право на існування, а найкращі з
них втілювати у життя.

Складний і суперечливий процес трансформації сучасного українського
суспільства на загальноцивілізаційних засадах пов’язаний з пошуком форм
і засобів стимулювання політичної активності нації, духовного оновлення,
формування інтелектуальної еліти, розробки системи ціннісних орієнтацій.
Без об’єднуючої державницької ідеї, високих духовних і моральних
принципів суспільство нездатне до проведення докорінних соціальних,
економічних і політичних реформ.

Унікальний досвід розбудови незалежної держави Україна набуває ціною
переборення глибокої економічної кризи, соціальної напруженості та
політичної нестабільності. Чи є така ціна природною й неминучою платою
за прагнення жити самостійно, чи йдеться про серйозні помилки у виборі
соціально-політичної стратегії? Відповіді на ці, як і на багато інших
запитань, чекають насамперед від політиків. Проте вони — особи
зацікавлені, позаяк апріорно впевнені в успішній реалізації власних
сценаріїв розвитку суспільства.

Неупередженої, об’єктивної оцінки стану суспільства та перспектив його
розвитку, яка б зумовила вибір оптимальної політичної стратегії, слід
очікувати лише від політології.

Відмовившись від старих уявлень і підходів, вузькопартійних позицій,
політологи разом з філософами, соціологами, економістами, істориками,
юристами, психологами вибудовують теоретичні моделі, перевіряють
загальноісторичні схеми та гіпотези, проектують майбутнє, а не вигадують
його. Виходячи на рівень широких теоретичних узагальнень, науковці
Києва, Харкова, Донецька, Одеси та Львова підготували для вищої школи
України понад два десятки різних за змістом і структурою навчальних
посібників та підручників з політології. Однак вони ще не повною мірою
задовольняють потреби українського студентства в навчальній літературі з
цієї дисципліни. Зростання політичної свідомості населення передбачає
формування нової політичної культури, а відтак — підвищення рівня
політичних знань широкого загалу і особливо молоді, вдосконалення
системи національної освіти, видання нових навчальних посібників і
підручників, підготовлених на рівні сучасних наукових досягнень.

Саме це мали на меті автори, готуючи перевидання цієї книги. Перше
видання побачило світ у видавництві “Вища школа” 1998 р. Узагальнюючи
досвід викладання політології та створення підручників і навчальних
посібників на регіональному рівні, автори пропонують майбутнім
спеціалістам систему знань про політику, що охоплює практику політичного
життя, об’єктивну політичну діяльність, спосіб політичного мислення та
їх теоретичне тлумачення. У підручнику подано фундаментальний матеріал з
курсу політології, забезпечено інформаційну повноту і наукову новизну
питань, що вивчаються, узагальнено досягнення в осмисленні основних
проблем з тієї чи іншої теми. Запропоновано нові підходи й концепції з
урахуванням підготовленості та зацікавленості студентів.

Лейтмотивом курсу політології є ідея громадянської злагоди, пошук її
загальноцивілізаційних засад як у контексті історії, так і в умовах
суперечливого і конфліктного сьогодення. Громадянська злагода
розглядається як одна із головних цінностей людської життєдіяльності. Це
знайшло відображення у Конституції України. Основний Закон став базовим
актом правового оформлення нових політичних, соціальних, економічних і
духовних реалій в українському суспільстві, який цілком відповідає
нормам сучасного міжнародного права, основам життєдіяльності провідних
держав світу.

Незалежна Україна реально стала невід’ємною складовою єдиної системи
міжнародного права. Віддзеркалення міжнародно-правових стандартів у
статтях Конституції України забезпечує перспективу розвитку і взаємодії
з Україною міжнародного співтовариства, є стимулом як внутрішньої, так і
зовнішньої політики держави, сприяє входженню її до світового
політичного процесу.

У підручнику широко використано соціологічний, історичний,
загальнофілософський теоретичний матеріал, що стосується насамперед
суперечливих реалій сучасного політичного розвитку України.

Розділ I. ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК СИСТЕМА ЗНАНЬ ПРО ПОЛІТИКУ

1.1. Предмет і метод політології

Соціальне оновлення всіх сфер життя сучасного суспільства, процес
національного відродження і розбудови незалежної Української держави
потребують глибокого вивчення закономірностей і тенденцій їхнього
розвитку. Без зміни теоретичної та буденної свідомості неможливо
вирішувати перспективні та поточні завдання загальнолюдського і
національного масштабів, змінити ставлення людини до праці, піднести
політичну культуру мас, активізувати їхню діяльність як суб’єктів
історичного процесу, послідовно й повно розкрити гуманістичний і
демократичний характер сучасної цивілізації.

Широкі можливості для ґрунтовної та об’єктивної характеристики
суспільства, в якому ми живемо, і політики, яку можна й треба проводити
у цьому суспільстві та на міжнародній арені, має політологія, що пройшла
тривалий шлях становлення та розвитку як наука і навчальна дисципліна.

У найбільш загальному розумінні політологія — це наука про політику та
її взаємовідносини з людиною і суспільством, одна із складових системи
наукових знань людства, його духовної культури, активний чинник
суспільного прогресу. Що є характерним для політології як науки і
навчальної дисципліни? У чому полягають особливості, що визначають її
місце в системі суспільствознавства взагалі та в системі
соціально-політичних наук зокрема? Відповіді на ці запитання дадуть
змогу з’ясувати і усвідомити сутність політології.

Як і всі інші галузі сучасного суспільствознавства, політологія виникла
і розвивається для того, щоб виробити знання, які дають людству й
окремій особистості змогу орієнтуватися в навколишньому світі і завдяки
цьому активно освоювати його, а також перетворювати, передбачати та
свідомо формувати політичну систему суспільства. Як особлива галузь
суспільствознавства політологія вивчає характеристики політичного
процесу суспільного розвитку людства. Розкрити свій предмет відповідно
до вимог суспільної практики політологія, як і будь-яка інша спеціальна
галузь (історія, соціологія) суспільствознавства, може, якщо в ході
політологічних досліджень правильно відображено зв’язок того, що вивчає
політологія, з реальним суспільним цілим. .

Політологія бере участь у суспільствознавчих дослідженнях, використовує
наукові результати їх, завдяки чому досягаються та підтримуються
належний кругозір і глибина політологічних досліджень та знань.
Використання у політологічних дослідженнях законів і категорій
суспільствознавства —”один з основних методів і неодмінна умова
забезпечення цілісного суспільствознавчого характеру цих досліджень та
знань. Однак політології як порівняно самостійній галузі
суспільствознавства властиві свої специфічні закони і категорії.

Цілісність суспільствознавства і місце в ньому спеціалізованих
досліджень — вихідна точка у визначенні предмета й кола найважливіших
законів і категорій, що активно використовуються політологією.
Необхідність уточнення предмета політології зумовлена новизною
внутрішніх, міжнародних процесів і насамперед небаченим зростанням ролі
політики у суспільному житті. Сучасній людині бракує знань про принципи
та закони політичного життя, методи і форми взаємодії, вплив політичних
інституцій на суспільство тощо. Є всі підстави стверджувати, що багатьох
політичних помилок і лих, яких зазнало наше суспільство у минулому і
яких ми не позбавилися й нині, можна було б уникнути, якби суспільство
менше покладалося на життєву мудрість можновладців, політичну
кон’юнктуру і політичну емпірику, а більше використовувало політичний
досвід, глибокі та різноманітні знання, здобуті політичною наукою.
Погляди всіх, хто зрозумів це або близький до цього, звернені до
політології.

_Лк_іїор.Шняно самостійна галузь знань політологія бере свій початок у
сивій давнині. Про це свідчить насамперед етимологія терміна
“політологія”, який походить від давньо-грецьких слів politike —
мистецтво управління державою і logos — учення. У Стародавній Греції
політика була наукою про управління державою, її ідеальні цілі, правила
управління. “Природність” політики для багатьох античних мислителів була
очевидною, але питання про те, хто повинен керувати державою, про форми
і механізми цього правління та інші проблеми політичного буття
вирішувалися по-різному. Політика здавна була інтегрована у суспільне
життя, тому політична філософія як універсальна наука “супроводжувала”
людину все її життя, здійснюючи пошук оптимального політичного ладу.

Значний вплив на політичну науку справили погляди Платона і Арїстотеля,
Макіавеллі й Монтеск’є, Гоббса та Локка, Мадісона і Токвіля, Конта і
Гегеля, Бентама і Руссо. Класиками політичної теорії стали такі
дослідники новітнього часу, як Вебер і Міхельс, Шумпетер і Дарендорф та
ін.

У 20-ті роки XX ст. становлення політичної науки практично завершилося.
Справжній розквіт політології припадає на другу половину XX ст.
Політична наука стає “певною мірою самостійною, щоб співробітничати з
іншими науками, які швидко розвиваються, не розчиняючись в них і не
змішуючись з ними”1. Основними прикметами цього періоду розвитку
політології є: встановлення взаємозв’язків із суміжними галузями знань;
виникнення системи наукових шкіл і напрямів; створення широкої мережі
наукових і навчальних закладів для підготовки кадрів професійних
політиків і політологів; заснування міжнародних і національних
організацій політичної науки.

На організованому ЮНЕСКО 1948 р. у Парижі міжнародному колоквіумі було
вирішено вживати термін “політична наука” в однині, а її основним
предметом вважати: а) політичну теорію; б) політичні інституції; в)
партії, групи і громадську думку; г) міжнародні відносини. Цим самим
було внесено певну ясність у ті суперечки, які точилися й точаться досі
між представниками юридичних, історичних, філософських та інших
соціально-політичних наук.

У Радянському Союзі політології не поталанило. З 1917 р. на політологію
було накладено ідеологічне табу. Вона трактувалась як псевдонаука,
буржуазна наука тощо. Не мали успіху навіть обережні спроби створення
“марксистсько-ленінської політичної науки”. Окремі політичні дослідження
здійснювалися лише в організаційних межах історичного матеріалізму,
наукового комунізму, історії КПРС, теорії держави і права та деяких
інших ідеологізованих дисциплін. Однак навіть їхні можливості були
обмежені догмами офіційного марксизму і загальним станом
суспільствознавчої науки як служниці влади.

Такий варіант розвитку політичної науки призвів до роздрібненості
досліджень, підпорядкованості науки завданням тієї дисципліни, у межах
якої здійснювались ті чи інші дослідження. Втім, у міру того, як
зростала роль політики у внутрішньому житті суспільства та на
міжнародній арені, потреба у власне політологічних дослідженнях,
створенні стрункої політичної науки з притаманними їй методами
об’єктивного аналізу свого предмета ставала дедалі загальнішою. Саме
тому у вітчизняній літературі з’являються перші праці, що аналізують
предмет і обсяг політичної науки. Справжній же розквіт політології як
науки стає можливим в Україні лише з досягненням країною незалежності. З
1990 р. політологію як навчальну дисципліну почали викладати в
українських вищих навчальних закладах. Політична освіта мала сприяти:
виробленню раціоналістичного менталітету; засвоєнню цінностей і норм
демократичної політичної культури; формуванню таких якостей, як
політична толерантність, готовність до компромісу і партнерства,
схильність до консенсусу, вміння цивілізовано захищати свої інтереси,
вирішувати соціальні конфлікти; утвердженню у свідомості людини почуття
громадянського обов’язку, відповідальності перед суспільством;
формуванню свідомої, повноправної особистості.

Незважаючи на те що політологія в Україні в основному утвердилась як
наука і навчальна дисципліна, залишається актуальним питання про
специфіку предмета політичної науки. Визначення предмета науки, точніше,
її меж — справа непроста і не завжди має успіх. Проте це не заважає
нормальному розвитку науки, зокрема математики, географії чи соціології.
А все ж окреслити такі межі, хоча б приблизно, дуже важливо. І тут не
обійтися без аналізу протилежних підходів до цього питання.

Так, Ф. Бурлацький вбачає специфіку політичної теорії в тому, що вона
розглядає функціонування всієї політичної системи і всі чинники, що
впливають на повсякденне існування ЇЇ. Проте на відміну від інших наук,
що досліджують аналогічні проблеми, політологія вивчає спосіб
організації та здійснення влади. Філософія ж аналізує найзагальніші
закономірності політичних структур, держави, права і політики. У свою
чергу, юриспруденція розглядає головним чином конституційні та правові
форми політичного життя, які становлять інтерес для політичної теорії
лише як один з елементів політичного процесу. Переваги такої точки зору
полягають у тому, що вона дає можливість побачити специфіку політичної
теорії як цілісної наукової дисципліни, її відмінність від філософії та
правознавства. Водночас тут обійдено увагою співвідношення політичної
теорії та історії, яку багато західних політологів вважають такою ж
“матір’ю” політичної науки, як філософія та правознавство. Наприклад,
відомі французькі політологи Ж.-П. Кот і Ж. Муньє називають політичну
теорію “кровозмісною дочкою історії та права”2.

Крім того, якщо аналізувати, скажімо, філософію не тільки з позицій
цілісності цієї науки, а й з огляду на її окремі напрями, ми побачимо,
що одним з них є політична філософія, яка приділяє увагу не лише
найзагальнішим закономірностям, а й конкретному розвитку політичних
процесів. Так, з погляду французького філософа Д. Жулья, політична
філософія покликана визначати напрям діяльності уряду та керованої ним
нації3.

У свою чергу, французькі соціологи Ж. Сумпф та М. Югю розглядають
політичну науку як науку про конституйовані держави, їх організацію,
уряди тощо4. Подібні міркування знаходимо у бельгійського соціолога К.
Жаво, який вважає предметом політичної науки структуру різних державних
режимів, можливості влади5. Отже, зазначена відмінність між політичною
наукою та юриспруденцією зводиться до мінімуму, якщо не ліквідується
зовсім.

Водночас К. Жаво услід за Ж.-П. Котом і Ж. Муньє розрізняє політичну
науку та політичну соціологію. Остання, на їхній погляд, пояснює
“механізми політичної системи”, тобто розглядає те, що лежить “в основі
влади”.

Класичний метод розмежування політичної науки та політичної соціології
запропонували американські соціологи Р. Бендікс та С. Ліпсет. На їхню
думку, наука про політику походить від держави і досліджує ЇЇ вплив на
суспільство. Політична ж соціологія йде від суспільства і вивчає, як
суспільство впливає на державу, тобто на формальні інституції, що
служать поділу та здійсненню влади.

Є. Вятр, наводячи у своїй праці цю думку, вважає її непереконливою6. Як
і американський соціолог Д. Сарторі, він вбачає у визначенні
відмінностей між політичною соціологією та наукою про політику тенденцію
до соціологічного редукціонізму в інтерпретації політичних явищ7.
Здавалося 6, Є. Вятр, як і Ф. Бурлацький, не розрізняє політичної теорії
та політичної соціології. Насправді ж політичну теорію він розглядає як
складову соціології політичних відносин.

Наведемо ще один приклад. Французький соціолог Д. Віктороф вважає
предметом політичної науки дослідження взаємодії відносин управління і
підпорядкування, результатом якої стає прогнозування політичного
майбутнього9. Він не бачить відмінностей між політичною наукою та
політичною соціологією. Цієї ж позиції дотримується професор
Каліфорнійського університету Д. Денцігер.

Не менш важливим і взаємопов’язаним з питанням визначення предмета
політології є питання методу політичної науки. Перш ніж з’ясувати, що
таке метод політичної науки, слід усвідомити, що таке метод науки
взагалі. Метод — це спосіб, підхід, інструмент, яким користується певна
наука для дослідження закономірностей, що становлять її предмет. Це
комплекс різноманітних прийомів, які використовуються в конкретній науці
і дають змогу всебічно пізнати предмет її.

Якими ж методами користується політична наука? Взагалі це можуть бути
будь-які методи, що застосовуються в науці взагалі. Однак не всі прийоми
і способи дослідження мають для політології однакову значущість.
Виділяють три групи найважливіших методів, якими найчастіше користується
політична наука.

Першу групу становлять загальні методи дослідження політичних об’єктів
(іноді їх називають підходами). До них належать: соціологічний підхід
(з’ясування залежності політики від суспільства); культурологічний
підхід (встановлення залежності політичних процесів від рівня політичної
культури); нормативно-ціннісний підхід (орієнтує на розробку ідеалу
політичного устрою, на необхідність використання у практичній політиці
етичних цінностей і норм); функціональний метод (аналіз реального життя
з усіма його суперечностями); біхевіористський метод (грунтується на
дослідженнях поведінки окремих особистостей і груп); системний підхід
(політика розглядається як цілісне явище, як механізм саморегуляції);
інституціональний метод (орієнтує на вивчення політичних інституцій);
антропологічний підхід (аналізує зв’язки між політикою і природою
людини); психологічний підхід; порівняльний метод; історичний метод.

Другу групу становлять логічні методи: аналізу і синтезу; поєднання
історичного і логічного аналізу; моделювання; прогностичний;
математичний.

До третьої групи належать методи емпіричних досліджень (одержання
первісної інформації про політичні факти): використання статистичних
даних; аналіз документів; анкетне опитування; лабораторні експерименти;
контроль за поведінкою групи людей в умовах експерименту тощо.

Спроби визначити специфічні методи політичної науки так само пов’язані з
труднощами, як і визначення предмета політології. Так, Ф. Бурлацький
виділяє: 1) методологію історичного матеріалізму; 2) методи теорії
політики; 3) конкретно-соціологічну методику. Він вдається до
конкретизації методів теорії політики, характеризуючи їх у десятьох
пунктах, які в комплексі дають певне уявлення щодо засобів політичних
досліджень. Водночас навряд чи можна твердити, що кожний з них, узятий
окремо, відображає специфіку саме політичної науки.

Ряд західних учених вважають, що політологія використовує переважно
соціологічні методи, а подекуди й методи політичної філософії. Інші
стверджують, що політична наука виробила свої специфічні методи.
Сумнівно, однак, щоб метод системного аналізу, правила функціонального
дослідження і статистичні методи могли належати до власне політологічних
методів.

Усе це свідчить, що політична наука, або політологія, — порівняно молода
дисципліна, межі якої визначити досить складно. З’ясування її специфіки
ускладнюється проблемою виділення предмета і специфічних методів.
Твердження про те, що об’єктом політичної науки є сфера політики або
галузь політичних відносин чи політичні факти, не вносить ясності. У
суспільстві неможливо знайти хоча б один факт, який залежно від обставин
не міг би набути політичного забарвлення. Подія на залізниці чи
авіаційна катастрофа, неврожай чи стихійне лихо, технологічна інновація
або наукове відкриття мають політичний аспект настільки, наскільки вони
зачіпають інтереси людей, можуть бути відповідно інтерпретовані або мати
політичні наслідки. Все суспільство в цілому є політичним, якщо
розглядати його з цієї точки зору. Як влучно зауважив французький
політолог П. Бурдьє, “реальність нейтральна, політичною ж є
свідомість”10.

Політична наука не зводиться до опису юридичних законів і урядових
інституцій. Вона не обмежується аналізом діяльності конкретних
політичних лідерів, їхніх взаємовідносин з народними масами; це також
галузь історії, тим більше, що будь-яка подія одразу стає надбанням
історії. Саме тому К. Маркс і говорив, що знає лише одну науку — науку
історії. Якщо йдеться про діяльність соціальних груп, їхні цілі й засоби
досягнення їх, про масові рухи і громадську думку, то ми вступаємо у
сферу соціології, яка вивчає ще й структуру та форми функціонування
політичної системи, її елементів. Філософія займається походженням і
сутністю держави, закономірностями переходу від одного типу державного
устрою до іншого, дослідженням ролі влади й авторитету в суспільному
розвитку та іншими питаннями, близькими до політичної науки. Політична
економія, яка вивчає розвиток різних форм власності, що ведуть до
диференціації соціальних та політичних інтересів, суттєво впливає на
характер політичних процесів у суспільстві. Політична ж наука стосується
всіх явищ і сфер суспільного життя11.

Розуміння змісту предмета політології окреслює коло тих проблем, які
вона розглядає, зумовлює комплексне вивчення всіх її складових
елементів. Цьому сприяє й аналіз методів, якими вона користується.

Визначальними для предмета політичної науки є проблеми політичних
відносин, влади і владних відносин. Особливо суттєвими є ознаки влади:
взаємозв’язок з політичною системою, право та здатність приймати
обов’язкові рішення, що є монопольною функцією держави. Істотною
характеристикою політичних відносин є те, що вони встановлюються між
суб’єктами політичного життя з приводу управління суспільними
відносинами. Та чи інша група, верства чи клас прагнуть у певний
історичний період захопити владу саме для утвердження нових суспільних
відносин.

У політології поєднуються інституціональний і функціональний підходи до
вивчення політичного процесу, при цьому вона розглядає переважно
питання, пов’язані з “технологією” досягнення, організації та здійснення
політичної влади. Питання ж про її класове походження і класову
сутність, про те, як вона потрапляє на різні рівні соціальної структури
(вони розробляються здебільшого в межах соціальної філософії та
соціології), сприймаються політологією та інкорпоруються в її предмет як
дані. Увага політології зосереджується передусім на тому, що
характеризує владу як засіб організації і виживання будь-якого
суспільства незалежно від того, спирається вона на певні особливості
поведінки й свідомості конкретної людини чи ні, продукується певними
інституціями чи поєднує у собі те й інше водночас.

У який спосіб велика кількість людей з їх власними інтересами може дійти
консенсусу? Як підпорядковуються індивіди волі окремих осіб? Якими є
шляхи досягнення пріоритету суспільних цілей над особистими мотиваціями?
Ці питання лише в кінцевому підсумку визначаються економічними й
класовими відносинами. У політології вони набувають значення теоретичних
проблем політичної поведінки та політичної діяльності і є важливою
складовою предмета цієї науки. Тому головним завданням політології є
дослідження реальних суб’єктів політичних відносин, виділення
особливостей їх регулювання та управління, позначення їхньої ієрархії.
Це потрібно не тільки для поглиблення теоретичних уявлень щодо
діалектики суб’єкта й об’єкта у соціальному процесі. Передусім це
необхідно для політичної практики, адже таке визначення веде до великої
відповідальності всіх причетних до політики. Тоді політичні інституції,
що здійснюють управління суспільством від імені і за дорученням народу,
не можуть делегувати свою відповідальність або перекласти свої невдачі й
помилки на народ у цілому.

Предметом політології є міра, оптимальне співвідношення та
взаємозумовленість “виробництва” і “споживання” політики. Лише
ефективне, збагачене теорією “споживання політики” дає стимул до
виробництва її: утворює певну систему цінностей суб’єктів політичних
відносин, яка визначає у них “внутрішній образ” потреб у нових
політичних формах, політичні інтереси, нові політичні цілі. Якщо
політика є слушною, то ті, кому адресовані її результати, самі стають
суб’єктами політики, управління.

Важливою складовою політології є світовий політичний процес. Історія
окремих суспільств, як і міжнародних відносин, якщо розглядати її у
політичному аспекті, свідчить про складний, а подекуди й болісний,
трагічний процес поступового визрівання нинішнього, хоч і досить
хиткого, стану більш або менш збалансованих владних відносин у світі.
Політологія повинна і може дати відповіді на запитання, як оцінювати
результати багатовікової політичної історії людства; чи може людство
позбутися відносин панування й підкорення між країнами; що являє собою
найбільш зріла форма демократизму в міжнародних відносинах тощо.

Об’єктом політології є політична сфера суспільства з усіма явищами й
процесами, що відбуваються у ній.

Політологія як наука існує тільки в єдності її теоретичних та практичних
аспектів. Вона синтезує в собі соціально-політичний, історичний,
юридичний та соціологічний підходи, не обмежуючись і не зливаючись з
жодним із них.

Отже, окреслимо коло основних проблем, що становлять предмет
політології: влада і владні відносини в суспільстві; закони та принципи
формування, функціонування і розвитку певних політичних систем та їхніх
елементів; механізми дії й форми вияву закономірностей у діяльності
особистості, соціальних груп, класів, націй та держав; політична
поведінка та пов’язані з нею проблеми цілей і засобів, лідерства та ін.;
політична культура та політична свідомість; світовий політичний процес.
Саме ці проблеми з певними, здебільшого незначними, варіаціями лежать в
основі університетських курсів політології в країнах Заходу. Вже з
наведеного переліку можна зробити висновок щодо складності вивчення їх.
Як, скажімо, досліджувати політичну поведінку або політичну свідомість,
уникаючи ціннісних суджень?

Зіставимо, наприклад, поняття “політичне насильство” і “демократія”, які
найчастіше розрізняються у буденній свідомості (а іноді й у політичній
діяльності) як “погане” і “добре”. У реальному житті та в науковому
плані вони передбачають одне одного, йдеться лише про діалектику
поєднання їх в інтересах тих чи інших соціальних груп, за умов
реакційних і прогресивних політичних режимів.

Як свідчить історія політичних учень, головною проблемою, яка хвилювала
мислителів, найчастіше було створення ідеальної держави та ідеального
уряду. Тому вони піддавали критиці сучасне їм суспільство і намагалися
віднайти модель найкращої соціальної і політичної організації. Платон,
наприклад, вважав ідеальним уряд аристократії (від гр. aristos —
найкращий), тобто щоб державою керували найбільш здібні і компетентні
люди. Ш. Монтеск’є першим поставив проблему найкращої, або ідеальної,
конституції. Що ж до форми державного устрою, то він віддавав перевагу
монархії.

Інший напрям політичної думки бере свій початок від Арі-стотеля і Н.
Макіавеллі, які замість створення ідеальних моделей прагнули
безпосередньо вивчати сучасні їм політичні факти і процеси. Арістотелю,
наприклад, такий підхід дав змогу виділити у, так би мовити, “чистому
вигляді” кілька найважливіших форм державного правління, збагативши тим
наступний розвиток політичної науки. Ось ці форми та режими політичної
влади: монархія, республіка, демократія, тиранія, олігархія і демагогія.

Сучасна західна політологія надає перевагу саме цій лінії — не
створювати програм ідеального суспільно-політичного устрою, а
неупереджено, об’єктивно досліджувати механізм політичного процесу.
Звідси прагнення абстрагуватися від наявного політичного середовища, щоб
зменшити таким чином ризик ціннісних суджень, суб’єктивізму, політичних
симпатій і антипатій. Звідси й бажання мати ефективні й чіткі правила
дослідження, спроби запозичення політологами методів, які довели свою
ефективність в інших науках: математичних і статистичних, функціоналізму
і структуралізму, порівняльного аналізу, інтерв’ю, зондувань,
соціометрії та ін.

На цьому шляху західна політологія досягла певних успіхів. Водночас не
можна не помітити й того, що деякі її представники нерідко об’єктивністю
досліджень жертвують на догоду класовим інтересам, а препарування
реального політичного середовища, абстрагування від нього ніби
розщеплюють існуючі в суспільстві взаємозв’язки і нерідко призводять до
штучних схем.

Отже, від “науково-політичних” настанов, що виконували соціальне
замовлення сталінізму, слід відмовитися. Є лише одна наукова настанова —
істина, а оскільки претендентів на неї багато, то й точок зору на
предмет політології предостат-ньо. Загальний погляд можна визначити
насамперед за допомогою уточнення поняття “політика”.

Політика — дія, управління формами й змістом політичних відносин. У
точному розумінні поняття, тобто в теоретичному смислі, політика зовсім
не адекватна стихії політичних відносин. Навпаки, політика — це постійне
приборкування стихії, спрямування її у необхідне русло.

В іронічних коментарях зарубіжних учених сформульовано досить вірне, на
жаль, правило: “Якщо неприємність може трапитись — вона трапляється”. Це
твердження ніде, напевно, так не спрацьовує, як у політиці, коли з
нерозривного зв’язку “практика — теорія”, “політика — політологія”
випадає друга ланка.

Політика за своєю сутністю є унікальним явищем — це синтез
найрізноманітніших типів і форм людської діяльності. Тут сходяться
найтонші духовні потоки, які йдуть від багатьох її галузей. Політика є
продовженням специфічними засобами світоглядних, філософських,
ідеологічних настанов і програм, теоретичних і емпіричних поглядів на
суспільство, що відображають не тільки домагання різних його груп,
верств, класів, а й національні та державні інтереси. Сутність цього
продовження—у практичному, владному здійсненні їх, втіленні у життя. При
цьому політика відображає не взагалі різноманітне поєднання зазначених
чинників, а їхній визначений порядок, структуру. Під впливом цих
чинників і формується зміст політики, яка дає уявлення про особливий
зріз, і тільки в цьому смислі йдеться про головну якість політики, її
специфіку порівняно з іншими формами життєдіяльності суспільства. Під
вірною політикою слід розуміти цивілізовані, демократичні форми
управлінської й регулюючої діяльності людей, що відстоюють свої інтереси
в межах закону і в напрямі спільних інтересів суспільства та держави,
використовуючи владні функції.

Отже, предметом політології як науки є дослідження тенденцій та законів
функціонування і розвитку політичного життя соціальних спільнот, що
відображають реальний процес включення їх у діяльність з реалізації
політичної влади і політичних інтересів.

Предмет політології фіксується в ЇЇ методологічних поняттях, законах,
категоріях, принципах. Чим чіткіше, конкретніше вони вивчені, тим
визначенішим буде предмет політології.

Які ж саме закони вивчає політологія? Вже із складності предмета
політології випливають труднощі у визначенні законів, що відображають
найбільш динамічну сферу життя суспільства. До них належать закони, за
якими розвивається суспільство в цілому. Таким є, наприклад,
загальносоціологічний закон історичного прогресу — розширення сфери
політичного життя і підвищення ЇЇ ролі в суспільстві, зростання ролі
народних мас в історичному процесі, у розвитку демократії,
самоврядуванні та ін. Неабияке значення мають і закони різних сфер
суспільного життя, зокрема закони, які розкривають роль економіки щодо
політики та ін.

Головну увагу політологія приділяє законам ^структури, які визначають
спосіб організації політичних систем, їхню внутрішню визначеність та
взаємозумовленість. У_політитті пияв-ляються закони різних структурних
рівнів і зрізів, закон організації структурування політичних інституцій
та.ін. Одні з них відображають зв’язок елементів в окремих підсистемах,
тоді як інші є дійсними для груп, підсистем або всього суспільства. Одні
закони відбражають зв’язки різних сторін суспільних відносин, інші —
характер зв’язку елементів у системі (їхню стійкість чи мінливість).
Який би структурний рівень ми не розглядали у політиці, бачимо, що
змістовного уявлення про його структуру, внутрішню погодженість
компонентів, механізмів функціонування їх та ін. Наприклад, закон
розподілу влади на структурному рівні у своїх основних рисах
(необхідності, загальності, повторюваності, інваріантності) не
розроблений як у політичній системі законів суспільства, так і на рівні
внут-рішньосистемних структурних елементів.

Закони структури пізнаються не для зайвої допитливості. В об’єктах
різних структурних рівнів політичної організованості по-різному
проявляються закони і механізми функціонування та розвитку політичного
буття і діяльності людей.

Закони функціонування політики — це закони життєдіяльності політики як
особливого організму, їхня дія відтворює політичне життя на досягнутому
ступені розвитку, включає чинник часу, характеризує явища політичної
дійсності як процеси.

Закони розвитку — це закони переходу від одного порядку взаємовідносин у
системі до іншого, закони якісних перетворень на основі зіткнення
протилежних сил і тенденцій у межах певної сутності. Це й закони руху
від одного стану структури до іншого, які зумовлюють докорінні зміни в
усій політичній структурі, а також виникнення якісно нової системи
політичних відносин. Саме у них відбиваються причин-но-наслідкові
взаємозалежності.

Закони структури, функціонування і розвитку, які вивчає політологія,
характеризують різні етапи руху суперечливої єдності сторін політичного
явища чи процесу. Закони розвитку діють на основі подолання суперечливих
тенденцій.

Закони політичного життя виявляються і набувають категоріальної форми
тільки завдяки діяльності людей. Категорії невіддільні від законів.
Розкриваючи необхідні зв’язки, вузлові пункти науки, суттєві елементи її
структури, вони є важливим засобом пізнання явищ політичної дійсності:
політичних відносин, діяльності, процесів, інститутів, поведінки,
боротьби й співробітництва, влади, плюралізму тощо.

У загальному вигляді категорії політології можна поділити на структурні,
функціональні і категорії розвитку. Одна категорія може відображати
елементи всіх законів (наприклад, “політична влада”), інші — категорії
структури (наприклад, “політична організація”), функціонування
(“політична діяльність”, “політичний процес”, “політична участь”),
розвитку (“політичний режим”, “політична революція”) та ін.

Центральними категоріями політології є: влада, управління, авторитет,
демократія, свобода. Можна виділити категорії за ознакою статики і
динаміки, однак слід зазначити, що нині головна проблема полягає в тому,
щоб розібратись у політичній практиці, осмислити її і виробити певний
інструментарій аналізу.

До недавнього часу вважалося, що методологією пізнання будь-якої науки є
принципи діалектичного матеріалізму, що вони всеосяжні, формулюють
методологічні засади конкретних наук. В абстрактному розумінні це
положення справедливе, але практика життя свідчить про інше.
Методологічний аналіз має справу не із зовнішньо заданим політичним
життям суспільства, а з пізнавальною діяльністю суб’єкта, яка
ґрунтується на досвіді політичної реальності, і спрямований на
визначення методів, принципів і шляхів пізнання.

Оскільки пізнання є безперервним наближенням мислення до об’єкта, то
методологія пізнання теж змінюється відповідно до конкретно-історичних
реалій. Наприклад, з’ясувалося, що принцип класового підходу до аналізу
політичної реальності не є всеосяжним. По-перше, він не відображає
реального класового змісту виділення соціальних спільнот; за звичними
критеріями останні не були класами. По-друге, у девальвованій формі цей
принцип був орієнтований на протиставлення “наших, завжди вірних,
наукових” і “не наших, антинаукових” поглядів, позицій, концепцій, що
призвело до відриву “класового” від загальнолюдського. По-третє,
абсолютизація “класового” підходу як методу пізнання в суспільних науках
і засобу перетворення суспільства призвела до заперечення
активно-діяльнісної природи інших соціальних спільнот, оскільки вони,
щоб стати суб’єктами політичного життя, повинні були “дозрівати” до цієї
“класовості”. А це суперечить природній рівності людей, соціальних
спільнот, некласових утворень.

Не прийнято абсолютизувати роль класової боротьби як у минулому, так і в
сучасності, але цілком заперечувати значення її як об’єктивного чинника
суспільного розвитку необачно. Класова боротьба — це відображення однієї
з фундаментальних соціальних суперечностей, що спрямовує суспільство до
самовдосконалення, проте класові суперечності ні в які часи не
відображали всієї різноманітності суспільного життя.

Особливе місце серед методів політології належить аналізу політичних
процесів із загальнолюдських позицій. Він має стати провідним у теорії
та практиці цивілізованих, демократичних відносин і діяльності
суб’єктів. Основні закони діалектики як принципи пізнання й перетворення
політичної дійсності так само зберігають свою методологічну силу, як і
вже згадувані методи системного, логічного, історичного, порівняльного
аналізу, а також статистичний метод, метод моделювання та ін. Важливо не
просто визнавати їх, а й відрізняти від методів політичної практики.
Методи конкретності, відносності, діяльнішого підходу значною мірою
дістають відображення у таких формах політичної практики, як діалог,
переконання, аргументація, вивчення громадської думки та використання
відповідних результатів у практиці, особистий приклад, пошук
конструктивних рішень.

Не слід відкидати і метод примусовості у політиці в його різноманітних
формах. Оскільки політичні відносини мають ієрархічну, субординаційну
структуру, остільки елементи адміністративного методу неминуче
супроводжують їх. Важливо, щоб при застосуванні його не порушувалися
норми закону, а силовим методам політичного управління й регулювання
суспільними процесами не надавалося виняткового значення.

Складність і рухомість політичного життя суспільства потребують умілого
та оперативного застосування конкретних методів політичного управління.
Мінливість їх очевидна. З утвердженням у суспільстві демократичних
методів політика набуватиме цивілізованого, гуманістичного характеру.

Як і будь-якій іншій науці, політології властиві свої функції, які вона
виконує в суспільстві. До найважливіших з них належать: теоретична
функція (розробка “основних концептуальних парадигм, що пояснюють
характер розвитку суспільства на різних етапах його”), методологічна
функція (озброєння дослідників “ефективним способом пізнання політичної
реальності”); практична функція, що означає, з одного боку, відносини
політології з владою, а з іншого — посилення прикладного значення
політології; прогностична функція (“визначення найближчих і віддалених
перспектив розвитку суспільства”, здійснення наукових експертиз
“найбільш значущих політичних рішень”)’2.

Як навчальна дисципліна політологія покликана дати студентам уявлення
про політичне життя, політичну сферу суспільства, закономірності її
розвитку, а також систему знань про сучасні політичні інституції, їх
будову та функціонування, про права, свободи, обов’язки громадян у
демократичному суспільстві, політико-правове становище людини, форми і
засоби участі її у політичному житті, про типи, форми, динаміку
політичних процесів, їхні суб’єкти, зміст і шляхи формування політичної
культури, різноманітні ідейно-політичні концепції сучасності, рушійні
сили сучасного світового розвитку. Звичайно, в процесі викладання
неможливо уникнути аналізу конкретних політичних подій, суперечностей та
проблем.

Вивчення курсу політології сприятиме формуванню у студентів політичної
культури, вміння застосовувати принципи сучасного політичного мислення
до аналізу соціально-політичної ситуації, активно впливати на політичні
процеси. Структура курсу передбачає ряд розділів, що охоплюють
загальнометодологічні питання політичної теорії, історію розвитку
політичної думки. Певні параграфи присвячені основам політики, сутності
і змісту феномена політичної влади, формам і методам її реалізації.

Важливе місце у навчальному посібнику належить теорії інституцій
політичної влади, виникненню, принципам і методам функціювання
політичних систем та їхнім основним інституціям — державі, партіям,
громадським організаціям та рухам. Окремий розділ присвячено духовним
основам політики: політичній свідомості, політичній ідеології,
політичній психології та політичній культурі. Не обійдені увагою
міждержавні аспекти прояву та реалізації політичної влади, світовий
політичний процес та основні політичні течії і доктрини.

Особлива роль політології для розвитку суспільства в Україні, як і в
інших посттоталітарних країнах, зумовлена особливостями їхнього
історичного розвитку: політизацією всіх сторін життєдіяльності
суспільства, відчуженням населення від влади, гострою потребою в нових
політичних механізмах розвитку демократії, формуванням громадянського
суспільства і правової держави. Крім того, соціальна потреба у
політичних знаннях викликана усвідомленням нагальної необхідності
з’ясувати сутність загальноцивілізаційних процесів, які відбуваються в
сучасних міжнародних відносинах.

Оновлення суспільства неможливе без оновлення політичної свідомості,
формування нової політичної культури, демократичної за своїм характером.
Отже, головними чинниками, які зумовлюють значення політології для
оновлення суспільства, є: заповнення політико-культурного вакууму у
свідомості людей посттоталітарного суспільства; перехід від класових,
національних і корпоративних цінностей до загальнолюдських; піднесення
ролі особистості в життєдіяльності суспільства; сприяння окремій
особистості в розвитку і реалізації її здібностей.

На закінчення слід зауважити, що однією з причин політичної кризи в
колишньому СРСР була саме недооцінка політології як науки і навчальної
дисципліни. Тепер, коли ми маємо всі можливості для звільнення від
догматизму в суспільствознавстві, політологія покликана сприяти
підвищенню рівня політичної культури громадян, а також їхньої політичної
активності, спрямованої на створення умов для розвитку справжньої
демократії.

1.2. Політика як соціальне явище

Що є політика як така? В чому полягає глибинна сутність цього складного,
багатовимірного і динамічного явища? Якою є і має бути роль політики у
житті людини, суспільства? Як свідчить історія політологічної думки, ці
питання завжди перебували у центрі уваги мислителів минулого. Від них ми
маємо у спадок велику кількість визначень політики. Серед них —
твердження про єдино можливий, природний стан людства і про засіб
панування можновладців, про справу мільйонів і про мистецтво можливого
та багато іншого. Пошуки відповіді так само, як і визначення місця і
ролі політики у житті суспільства, тривають досі. Лише впродовж XX ст.
людство кілька разів перебувало під впливом протилежних теоретичних
моделей та світоглядних настанов, таких як політизація, деполітизація та
реполітизація, де йшлося про цілковите підпорядкування політичній сфері
усіх інших сфер життєдіяльності суспільства, і в першу чергу виробничої,
або, навпаки, про відсутність будь-якого впливу і залежності між ними.
На вітчизняних теренах аж до середини 80-х років настійливо формувалося
переконання в тому, що участь у політиці є неодмінною і чи не
найважливішою ознакою добродійності особи, повноти і значущості її
життя. (При цьому посилалися на відомий вислів У. Черчілля: “Навіть
тоді, коли ми не цікавимося політикою, політика цікавиться нами”.)
Поволі формується сприйняття політики як заняття людей марнославних,
кар’єристів чи невдах, які не завжди сповідують правила чистої і чесної
боротьби за переважання чиїхось уподобань. Вважається, що єдино гідним
людини є її приватне життя, здійснення нею своєї безпосередньої справи,
перебування поза політикою.

Отже, з’ясуємо, що таке політика, чому і як вона виникла, які її роль та
функції і якою може бути участь звичайної людини у політичному процесі.

Попри все розмаїття підходів до визначення сутності політики, що мали
місце в історії політологічної думки, їх можна, узагальнюючи, звести до
двох основних. Це, по-перше, розуміння політики як зіткнення та
протиборства великих груп людей, соціальних спільнот, прагнення до
панування одних над іншими, намагання мати перевагу у здійсненні
інтересів. По-друге, це спроби вбачати у політиці засіб узгодження
інтересів різних соціальних груп, підпорядкування їх спільному началу,
досягненню загальнозначущих цілей. Кожна з цих позицій, які, здавалося
б, виключають одна одну, не є хибною; більше того, сформувати повне,
цілісне уявлення про політику можна, лише взявши до уваги обидві. Яким
же чином це стає можливим?Припущення про те, що у політичному житті
суспільства точиться безперервна боротьба різних соціальних груп,
верств, родів, зустрічаємо вже у Платона й Арістотеля. На протиборство
аристократії та народу звертав увагу Н. Макіавеллі. Д. Віко вбачав у
боротьбі патриціїв і плебеїв рушійну силу суспільного розвитку. Ще далі
у цьому напрямі пішли французькі історики Пзе, Міньє, Тьєрі. Вони
першими спробували пояснити природу політики як соціального явища,
виходячи з поняття “класовий інтерес”, убачаючи джерело суспільного
прогресу в боротьбі класів. Усе розмаїте і складне політичне життя вони
зводили до суспільного і політичного панування певних класів. Марксизм
з’ясовував причини, джерела, механізм виникнення класів, виходячи з
процесу матеріального виробництва. Як вважав Л. Гумплович, рушійною
силою історії є боротьба рас за існування. П. Кропоткін писав з цього
приводу: “Держава — щось значно більше, ніж організація адміністрації з
метою впровадження “гармонії” у суспільстві, як це викладають в
університетах. Це організація, випрацьована й удосконалена впродовж
трьох століть, щоб підтримати права, що їх здобули певні класи, і
користатися з праці робітничих мас; щоб розширити ці права і створити
нові, які ведуть до нового закріпачення знедолених законодавством
громадян, щодо групи осіб, угаразділих від щедрот урядової ієрархії.
Такою є справжня сутність держави”.

І пізніше визначення сутності політики істотно не змінилося. Ось,
наприклад, як писав про це американський професор К. Райт: “Політика
може бути визначена як мистецтво і практика забезпечення групових цілей,
що досягається шляхом подолання опору інших груп”2. Дуже поширеною на
Заході є думка про те, що політика, держава та уряд — це механізм, за
допомогою якого вільні громадяни прагнуть задовольнити власні цілі й
інтереси.

На жаль, ще й досі* внаслідок протиборства певних політичних сил, а
також низького рівня суспільної свідомості ця сторона політичного життя
суспільства, яка має сенс лише у поєднанні з протилежною,
абсолютизувалася; домінувала однобічна концепція політики, згідно з якою
політика є лише класовим протиборством, боротьбою за панування,
насильством, примусом, встановленням зверхності одних щодо інших. Дуже
поширеними стали твердження, що політика — це сукупність настанов та
практичних дій, які визначаються докорінними інтересами панівних класів
та інших соціальних груп, партій; що головне у політиці — завоювання і
використання влади, задоволення з її допомогою якихось групових,
корпоративних інтересів. Таке тлумачення політики ґрунтується, зокрема,
на відомій тезі Ф. Енгельса про те, що в антагоністичних формаціях
будь-яка історична боротьба — чи відбувається вона у політичній,
релігійній, філософській чи якійсь іншій ідеологічній сфері — в
дійсності є тільки більш або менш ясним відбиттям боротьби суспільних
класів, а існування цих класів й разом з тим і сутички між ними, в свою
чергу, зумовлюються ступенем розвитку їх економічного становища,
характером і способом виробництва й обміну, що ним визначається.

Поширюються ідеї щодо політики як суспільних відносин, в яких
виражається протиборство антагоністичних класів; політичної системи як
системи владарювання пануючих сил. У масовій свідомості політичний вплив
ототожнюється із командно-адміністративною, бюрократичною, тоталітарною
регламентацією та утиском.

Саме життя доводить необхідність подолати однобічність тлумачення такого
соціального феномена, яким є політика, поєднати його з розумінням того,
що в політичній боротьбі задовольняються не лише групові, а й загальні
інтереси, такі, що торкаються самої сутності людського буття. Слід
зазначити, що досить давно склалася тенденція вбачати у політиці не лише
арену протиборства, а й сферу здійснення загальних, спільних справ,
спосіб управління ними, засіб захисту спільних інтересів. Тут доречно
згадати, що саме слово “політика” походить від давньогрецького
“politike” і означає мистецтво здійснювати спільні справи, співіснувати
громадою, управляти державою. Арістотель вважав, що держава утворюється,
коли виникає “спілкування, зв’язок між сім’ями і родами задля благого
життя та самоцінного існування”4. Гегель, у свою чергу, наголошував, що
держава є виразом усезагальних інтересів, усезагальної волі5. Політика
узгоджує багатоманітні індивідуальні та приватні інтереси в суспільстві,
забезпечує їхню єдність. А в державі вони набувають форми загальних
інтересів. (Принагідно зазначимо, що поняття “політика” часто
ототожнювалося з поняттям “держава”, остання розглядалась як осередок
політичного життя суспільства і переважно фокусувала у собі розмаїття
його колізій.) У К. Маркса знаходимо не лише визначення політики як
боротьби класів і держави як організованого насильства одного класу над
іншим, а й міркування щодо виконання державою спільних справ, таких,
наприклад, як будівництво шляхів сполучень, захист кордонів,
забезпечення порядку.

Однак більшість суспільствознавців поділяли конфронтаційне розуміння
природи політики. “Хоча центральним питанням дослідження політики є
проблема згоди і розколу, — зазначав американський вчений С. Ліпсет, —
соціологи до останнього часу значно більше займалися дослідженням умов,
які сприяють розколу, ніж умов політичної згоди”6.

І лише починаючи із середини XX ст. у світовій науці формується
розуміння того, що вихідною методологічною засадою політичних досліджень
має стати поєднання загальнолюдського і класового начал, що здобуття та
утримання влади, інтереси перемоги у політичній боротьбі не повинні
домінувати щодо власне реалізації влади, її здійснення, використання,
вирішення життєвих проблем, що, крім політичних амбіцій є більш важливі
речі, передусім забезпечення динамічної стабільності суспільства, за
межами якої настає катастрофа, всезагальна загибель.

Отже, політика — це специфічна сфера людської діяльності, в якій
виявляються відмінності інтересів соціальних груп, класів, націй тощо;
ці інтереси стикаються, протиставляються чи збігаються, відбуваються
безпосереднє зіставлення позицій і пошук способів, які можуть привести
їх до певного компромісу та узгодженості.

Людське суспільство завжди було розшарованим, розділеним на різні за
складом та ознаками групи чи категорії людей. Хто заперечує це, мусив би
уявити суспільство як сукупність подібних одна одній істот. Кожна людина
— неповторна особистість. Однак недоторканість індивідуальності, її
свободи, тобто права і можливості бути самою собою, стають чи не
найболючішою проблемою людського співіснування і взаємодії. Люди можуть,
залишаючись особистостями, набувати якихось спільних ознак,
властивостей, притаманних певній сукупності індивідів. Ці ознаки можуть
бути зумовлені різними чинниками, наприклад, фізіологічними
особливостями (тоді ми розрізняємо людей за статтю, віком, етнічною чи
расовою належністю), обставинами життя (є очевидними відмінності між
жителями Півдня і Півночі, міста і села, наприклад, у характері
життєдіяльності, структурі цінностей, зовнішньому вигляді), місцем і
роллю у системі суспільних відносин (тут розрізняють групи людей за
фахом і функцією у соціальних процесах, за освітою тощо).

Отже, існує низка засад, за допомогою яких люди відрізняють себе від
інших або ототожнюють себе з ними. Серед них — подібність виконуваних
функцій, спосіб життя, особливості мислення, ставлення до оточуючих і,
що найголовніше, життєві інтереси та ставлення до власності. Історично
суспільство поділялося на стани з відмінностями між ними в одязі й
житті, в піснях, манерах, уявленнях про ідеали й цінності. Складаються і
постійно відтворюються певні соціальні групи — нації, класи, стани,
касти, прошарки та ін. їх можна, узагальнюючи, визначити як цілісні
соціальні утворення, які виникають об’єктивно, характеризуються стійкими
зв’язками людей, спільністю їхніх інтересів та властивостей, способом
життя, схожістю у ставленні до інших соціальних угруповань, тенденцій та
перспектив розвитку.

Соціально-психологічною основою розшарування суспільства є сприйняття
людьми своєї соціальної групи як єдиного цілого, що відрізняється, а то
й протистоїть решті суспільства, виділення групового інтересу як такого,
що має переважне значення порівняно з інтересами інших груп. Груповий
інтерес, класовість, корпоративність мислення (а отже, його обмеженість)
є важливою ознакою існування соціальних груп, домінантою політичної
свідомості та вагомою складовою політичного життя суспільства. Будь-яка
політична дія зумовлена існуванням соціальних груп, соціальною
структурою суспільства, і сутність ЇЇ полягає у прагненні до переважного
задоволення інтересів групи.

Інтерес, потреба у задоволенні його є рушійною силою людської
життєдіяльності. Саме людської, адже інтерес — суто соціальне явище.
Отже, можна так визначити поняття “інтерес”. Інтерес — це об’єктивно
зумовлений мотив діяльності суб’єкта (окремої людини, соціальної
спільноти, суспільства в цілому), спрямований на досягнення певної мети.
На відміну від простої потреби (її може мати і тварина) людські інтереси
спрямовані не лише на предмет їхнього задоволення, а й на соціальні
інституції, існуючі заклади, норми взаємин між людьми, на все те, від
чого залежить розподіл предметів, благ, цінностей.

Ще Т. Гоббс зазначав, що людина від природи є істотою егоїстичною, тому
задовольняє свої потреби у боротьбі із собі подібними. На думку Г.
Гегеля, така боротьба властива нероз-виненому суб’єкту, бо “рабська
свідомість уперто наполягає на своїй однинності”. Егоїстична людина
завжди прагне задовольнити свої потреби за рахунок інших, мати перевагу
над ними. Отже, життя людей буває подібним до повсякденного пошуку
власної вигоди, долання перешкод у здійсненні-власних інтересів (такими
перешкодами стають інтереси інших людей та їх груп). Однак далеко не
кожна суперечність інтересів має політичний характер, адже бувають
перешкоди об’єктивні.

У суспільстві найбільш дійовим засобом задоволення приватних інтересів є
панування. Останнє саме по собі ще не є ознакою політики, політичної
взаємодії. Це можуть бути і звичайне свавілля, незаконне, злочинне,
брутальне примушення, репресії, що викликають цілком зрозумілі опір та
протидію. Панування, гноблення завжди супроводжуються посиланням на
якусь вищу, більш значущу за окремі, приватні інтереси, необхідність. У
ролі засади обмеження інтересів і прав індивідів може бути загальний
інтерес, такий, що є спільним для всіх і зверхнім щодо інтересів
приватних та групових. Узасаджені ним панування і примус набувають
легітимності, чогось такого, чому треба беззаперечно підкоритися — лише
тоді виникає політична взаємодія між людьми. Як зазначав А. Грамші,
держава є “диктатура плюс гегемонія”.

Політика — це не лише сфера виявлення інтересів соціальних груп,
зіткнення їх і протиборства. Це також спосіб певної субординації цих
інтересів, підпорядкування їх началу, яке є найбільш значущим, а отже, і
обов’язковим для усього загалу.

Виникає запитання: що є те верховне начало, той загальний, усе
підпорядковуючий інтерес? Це поняття дуже складне, тому марно прагнути
віднайти йому просту і стислу дефініцію. Найперше — це збереження
цілісності суспільства, якогось сталого і послідовного процесу взаємодії
людей і, зрештою, самого існування людства.

За первісних часів усе загальне сприймалося як безпосередньо спільне. Це
було зумовлено нероздільністю, синкретичністю, злитістю існування
інтересів однієї людини та інтересів усього племені або роду. Первісні
норми соціальної регуляції ще не стали нормами права, як не були вони й
звичайними моральними нормами, оскільки до дотримання їх громада
примушувала індивідів силоміць. Отже, первісна влада виникає як
внутрішня спонукальна сила, що підпорядковує волю індивіда волі
колективу, а відтак і волі суспільства. Тут відбувалося нівелювання
особи, відкидалося усе, що не відповідало інтересам громади, але завдяки
цьому зберігалася суспільна цілісність, задовольнялись родові інтереси,
громада могла протистояти руйнівним проявам рудиментів “тваринного
егоїзму”. Підтримання певного порядку, підпорядкованості розрізнених дій
людей (і насамперед тих, що пов’язані з виробництвом, розподілом,
обміном благ) якомусь загальному правилу здійснюється завдяки родовим
звичаям, традиціям, заборонам (табу). Згодом до них додаються норми
права, закони.

Соціальна диференціація, яка є неодмінним наслідком розвитку
суспільства, призводить до розшарування первісної єдності і цілісності.
Отже, політична взаємодія виникає як результат наслідування і розвитку
цілісності суспільства, але вже в іншій формі, як компенсація ЇЇ
розпаду. Попри усе розмаїття інтересів та уподобань у суспільстві завжди
існують речі, вигідні усім, — забезпечення порядку і безпеки, дотримання
правил взаємодії, збереження та розширення зв’язків, протистояння
руйнівним началам (стихійним чи навмисним), прийнятне й можливе за даних
умов вирішення соціальних суперечностей, а отже, здобуття знань щодо
навколишнього світу, удосконалення умов життя людини.

Отже, спільний, загальний інтерес, найвищий та найважливіший порівняно з
приватними і груповими, включає у себе все те, з чого складається
нормальне людське життя, і у загальному вигляді може бути визначений як
існування, життєдіяльність суспільства. До того ж загальний інтерес — це
й існування людини як особистості, збереження її індивідуальної
неповторності, розвиток особистих ознак, здібностей, задоволення
приватних інтересів. Тут загальне не пригнічує приватне, підпорядковуючи
його собі, а включає його у себе.

Ці міркування можуть здатися комусь пересічною утопією, якщо не зважати
на парадокс історії, за яким розвиток людини і людства, самореалізація
їх передбачають переживання стану пригнічення, обмеження життєдіяльності
певними зовнішніми обставинами, а отже, цей стан теж є складовою
загального інтересу.

Наведене визначення загального суспільного інтересу, звичайно, є
наслідком умоглядного аналізу, і у повсякденному житті мало хто покладає
його за мету власної діяльності. У реальному житті люди стурбовані більш
безпосередніми проблемами. Загальне ж здійснюється стихійно, як
наслідок, рівно-дійна багатьох різноспрямованих зусиль. Якщо у
первісному суспільстві спільне і приватне існують нероздільно, то з
розвитком суспільства відбувається їх розведення і певне протиставлення.
Якщо попервах здійснення спільних справ було спільною турботою і не
виділялося в якусь окрему галузь суспільної практики, а відповідали за
здійснення публічного (спільного) інтересу всі члени роду, то внаслідок
соціальної диференціації, розшарування первісного суспільства на
соціально значущі спільноти, прошарки тощо відбувається “замикання”
людей на суто власних, приватних інтересах. Проте це не означає, що
інтерес загальний вже не існує. Його здійснення набуває дещо іншої
форми, а саме форми влади. Завдяки військовій демократії родоплемінного
зразка функції суспільного управління зосереджуються у руках
воєначальників, племінної верхівки. Поступово формується спеціальний
апарат управління як один з чинників відчуження індивідів від участі у
вирішенні спільних справ.

Отже, політика як форма суспільної життєдіяльності виникла внаслідок
необхідності узгоджувати, підпорядковувати приватні (групові) інтереси
більш загальному інтересу — спільному і, зокрема, збереженню єдності та
цілісності розшарованого суспільства.

Функція суспільного управління, окрім іншого, передбачає здійснення
силового, примусового впливу на людей. Низький рівень життя людей,
розвитку суспільного суб’єкта та соціальних відносин зумовлює
переважання позаекономічних, примусових засобів впливу, спрямованого на
здійснення загального інтересу, досягнення спільної вигоди. Суспільні,
політичні змагання виникають, коли соціальна група прагне задовольнити
свої певні намагання щодо решти суспільства за рахунок обмеження
інтересів інших груп. Політичною ця боротьба стає, коли пануючий
приватний інтерес подається як загальний, обов’язковий для всіх. У
політиці часто переважне значення має не саме панування, а обгрунтування
його правомірності, доведення його необхідності, завоювання покори і
визнання підлеглими. Політика — це рух соціальних груп, спільнот, які
намагаються здійснити свої інтереси у загальній формі, тобто у формі,
яка має примусову силу для всього суспільства.

Отже, фізичний примус, насилля стали початковою формою здійснення
відносин “панування — підкорення”, які і визначають політичний стан
суспільства. Водночас уже в рабовласницькому суспільстві виникає власне
політична діяльність — управління спільними справами, задоволення
приватних (групових) інтересів. Ця діяльність здійснюється
ненасильницьким шляхом і регламентується певними нормами, існуючим
правом. Взагалі така діяльність можлива лише за умови елементарної
соціальної рівності. Через це в античному суспільстві політика вважалася
сферою свободи, а стосунки вільного громадянина і раба сприймалися як
неполітичні. В античному полісі політична діяльність включала у себе
широкий діапазон заходів впливу та протидії — обговорення і прийняття
державних законів, вибори керівних органів, актигромадянської непокори
(наприклад, масові виходи римського плебсу на Святу гору з метою
примусити керівництво республіки зважити на їхні вимоги), інтриги. Усі
вони мали створити видимість того, що чиясь бажана мета є спільною, а
отже, обов’язковою, справедливою і здійснюється за природною
необхідністю, немовби сама по собі.

Формами політичної взаємодії ранніх періодів історії були війни,
повстання, бунти, змови тощо. Величезну роль у політичних процесах
Середньовіччя відігравала церква. З політологічної точки зору діяльність
церкви, поширення релігійних культів можуть бути визнані як своєрідний
спосіб узгодження, підпорядкування частин соціального організму
загальному началу за допомогою певних світоглядних настанов, утвердження
єдиних і обов’язкових для всіх правил спілкування, поширення їх на усі
сфери людського життя. Християнські релігійні організації — ордени,
союзи, секти тощо, а також практику поділу території, підпорядкованої
церкві, на приходи можна трактувати як прообрази діяльності майбутніх
політичних партій та держави із притаманним їй
адміністративно-територіальним поділом.

Розвиток машинного виробництва і товарного обміну, розгортання
соціального протиборства призвели до послаблення безпосереднього
панування хазяїна над виробником, до подальшої регламентації політичних
стосунків нормами права замість вирішення проблем силовими методами.
Звичайно, цей процес не завершився й досі, але йдеться про домінуючу
тенденцію. Індустріальна доба історії людства супроводжується
наростанням правових вимог, утвердженням конституційних форм соціального
змагання або принаймні обґрунтуванням правочинності існуючих.
Починається процес формування правової свідомості, тобто чіткого
визначення того, що є законним, а що незаконним. Розробляються та
приймаються конституції у країнах Північної Америки та Західної Європи,
формуються системи правової держави із притаманним їй верховенством
закону.

Сутність політики як соціального явища при цьому не змінюється. Так,
боротьба робітників за обмеження робочого часу на окремому підприємстві,
здійснювана за допомогою страйків, була суто економічним рухом.
Політичною вона стає, коли орієнтується на прийняття закону щодо
восьмигодинного робочого дня, тобто на досягнення стану речей,
обов’язкового для усього суспільства.

У сучасному світі осередком політичної боротьби стає держава — та єдина
інституція, за якою визнається беззастережне право прийняття і
здійснення законів, авторитетних рішень, тобто таких, які є
обов’язковими для усіх громадян. Це єдиний орган у суспільстві, який
правомочний здійснювати примус задля додержання вимог закону. От і
змагаються політичні партії та інші суспільно-політичні сили за
можливість формувати склад державних органів (парламенту, уряду), за
ключові позиції у них, прийняття вигідних їм рішень, за формування,
зрештою, певної суспільної думки. Усе це можна вочевидь спостерігати і в
Україні після здобуття нею державної незалежності.

Із сказаного випливає, по-перше, що учасники політичних процесів
прагнуть не лише задовольнити свої інтереси, а й здобути можливість
загального впливу на оточення; предметом політичної боротьби насамперед
є влада і лише потім вирішення нагальних життєвих проблем (через це
політику часто називають полем зіткнення марнославних амбіцій);
по-друге, аналізуючи політичну ситуацію чи подію, слід з’ясувати, чиї
інтереси приховані за гаслами і деклараціями щодо наміру відстоювати
спільні інтереси.

Історія людства — це постійна боротьба різних соціальних сил за право
здійснювати свої групові інтереси, видаючи їх за інтереси усього
суспільства, примушуючи всіх інших поважати їх. Однак із наведеного
визначення загального інтересу маємо зробити такий висновок: у цій
боротьбі за різних часів перемагав зрештою той, хто не тільки підміняв
загальний інтерес власним (це роблять усі учасники політичної драми), а
й насправді представляв, репрезентував, відстоював його. Взагалі за умов
нерозвинених суспільних відносин та соціального суб’єкта (коли той
обмежений у своїй діяльності безпосередніми інтересами, нездатний вийти
за їхні межі і свідомо покладати загальне у своїх діях), соціально
значущої диференціації (коли сприйняття і здійснення сутності людини
зумовлені її належністю до якогось стану, відбувається відчуження,
звуження її соціальної сутності) загальне може здійснюватися лише через
щось окреме. Таким окремим, що представляє (репрезентує) загальне, на
відрізку історичного розвитку до індустріального суспільства є інтерес
групи, яка є основою даного способу виробництва, економічно панівної
спільноти. Остання втілює у своїх прагненнях загальний інтерес доти,
доки діяльність її сприяє суспільному прогресу. Група, спільнота, яка
намагається здійснити свої приватні інтереси, подаючи їх як інтереси
загальнолюдські, може репрезентувати їх, коли вона зацікавлена у
збереженні соціальної стабільності, порядку, існуючих функціональних
зв’язків — усього того, без чого неможливе нормальне існування
суспільства. Вище вже йшлося про втілення загального інтересу в
експлуатації праці. “Капіталіст, — зазначав К. Маркс, — не через те є
капіталістом, що він керує промисловим підприємством, навпаки, він стає
керівником промисловості через те, що він капіталіст”7. Спочатку інтерес
класу буржуазії втілює загальносоціальний інтерес, оскільки розвиток
машинного виробництва, становлення товарно-грошових відносин були
нагальною потребою суспільного розвитку.

Здатність певної соціальної групи репрезентувати потреби соціального
розвитку не є чимось тривалим та самоочевидним. Пануюча верства змушена
виборювати недоторканість існуючої соціальної ієрархії. Підпорядковані ж
верстви відповідно борються за визволення з-під тиску, за зміну свого
становища або й за своє панування, причому робиться це також з позицій
обмеженого, приватного інтересу, ілюзорних уявлень щодо його загальної
значущості. Боротьба за панування, яка дає можливість переважного
задоволення приватних інтересів і приводить до стихійного задоволення
інтересу загального, є змістом політичного життя суспільства.

У політиці боротьба і перемога не повинні бути самоціллю. Вони є лише
засобом досягнення вищої мети — збереження цілісності й стабільності,
здійснення прогресу. Політика — не лише механізм класового панування,
пригнічення одних соціальних груп іншими, а й засіб організації,
підтримання певного порядку в суспільстві, узгодження інтересів
спільнот, верств, груп, націй, встановлення їх динамічної рівноваги,
можливого за даних історичних умов вирішення соціальних суперечностей.
Політика — це чинник цілісності розшарованого суспільства, засіб
збереження соціальності, а отже, здійснення загального інтересу. Це
вольовий чинник цілісності суспільства. Відносно його диференційованих
елементів, тобто соціальних спільнот, він є зовнішнім. Політика є
необхідною за умов обмеженої свободи людини, поки та потребує
примусового впливу на неї задля здійснення принципів соціальності.
Пануючою тенденцією розвитку суспільства є поступова лібералізація
політичного життя. Здійснення заходів взаємного впливу та протидії
вкладається у правові рамки, формується правова держава із притаманним
їй верховенством закону. Розвиток цієї тенденції втілюється у неухильній
зміні типів, форм державного правління, що є чи не найважливішим
відбиттям змін політичного життя суспільства. Така зміна відбувається у
напрямі від неправового тоталітаризму через жорстко регламентуючий
авторитаризм до демократизму; від зосередження в руках небагатьох
необмеженої влади, яка спирається на апарат примусу, до визнання (не
лише декларативного, а й практичного) народу, громадян джерелом влади,
до утвердження практики виборності органів державної влади, створення
системи представницьких установ, які б відповідали наявній соціальній
багатоманітності.

Розвиток політичного життя суспільства має своїм результатом досягнення
людством такого стану, коли особа набуває значущості не внаслідок
належності до певної верстви, групи, класу, а саме через те, що вона —
людина, неповторний та унікальний член людської спільноти. У сучасному
суспільстві прагнення до переважання обмеженого, приватного, до заміни й
репрезентації загальносоціального груповим не може бути прийнятним.
Оскільки інтерес будь-якого угруповання певною мірою обмежений, то
репрезентувати загальне повинні всі люди, а не якась окрема частина
суспільства. Цивілізоване суспільне життя стає реальним, коли формується
розуміння того, що в сучасному світі будь-яка проблема може бути
вирішена лише на шляху загальної злагоди, а не політичного домінування
певної сили. Успіх у соціально-політичній взаємодії можливий не як
перемога якоїсь однієї сторони, не як успіх обмеженої частини спільноти
або меншини, а лише як успіх усіх.

З причин об’єктивного і суб’єктивного характеру радянське суспільство й
ряд інших країн спільної з ним державної ідеології у середині XX ст.
відхилилися у своєму розвитку від цієї тенденції. Це насамперед призвело
до тривалого збереження державних форм і рис політичного життя, які були
пройдені людством і не відповідали сучасному розвитку цивілізації. Тут
надовго утвердилися директивні, централізовані, жорстко регламентуючі і
навіть репресивні політичні режими. Політичні процеси спиралися не на
вимоги закону, права, а на довільно витлумачені ідеологічні настанови.
Насильницьки насаджувалася “непорушна єдність”, яку розуміли буквально
як схожість, подібність індивідів, їхніх думок, переконань, уподобань.
Жорсткий централізм як позбавлений демократизму засіб свідомого
підпорядкувлігня інтересів у суспільстві, збереження цілісності його
втратив силу планомірності, перетворився на власну протилежність —
механізм насадження стихійності у соціальних відносинах.

Суспільно-політична криза, що охопила країни так званої соціалістичної
орієнтації наприкінці 80-х років, дала поштовх пробудженню, відновленню
нормального політичного життя суспільства із притаманними йому
зіткненням інтересів та боротьбою за чиєсь переважання. Однак у
суспільній свідомості не одразу утверджуються переконання, що сучасному
суспільству притаманні особливі риси: неприйняття людьми надмірної
регламентації їхнього життя, поширення директивного керівництва на
процеси приватного характеру; здатність і потреба індивідів самим
вирішувати проблеми особистого життя, бути причетними до управління й
здійснення спільних справ. Поширюється усвідомлення того, що примушення
індивідів до дотримання принципів соціальності є зайвим і навіть
неприпустимим. Очевидно, що міра централізованості політичного
керівництва суспільством урівноважується силами соціальної
відцентровості. Тому справжній демократизм є альтернативою як
тоталітарно-авторитарному централізмові, так і анархістському
децентралізмові. Джерелом визначення найвищих цінностей, пріоритетних
начал, загальних інтересів мають стати не авторитет сили чи майна, а
авторитет людяності, освіченості, компетентності, тобто загальнолюдські
цінності й чесноти.

Людина може бути вільною лише за умови свободи інших людей, а інакше
свобода буде неповною, відносною, обмеженою, такою, що потребує і
використовує для свого здійснення примусовий вплив. Неповнота свободи
компенсується політикою. Водночас саме засобами політики досягається
справжня свобода, утверджуються принципи соціальності, дотримання яких
забезпечує цілісність суспільства.

1.3. Історія розвитку політичної думки

Історія політичної думки не є однолінійним процесом набуття і
поглиблення політичних знань. Вона являє собою арену постійного
протиборства політичних ідей, які відображають реальну боротьбу різних
суспільних сил, зіткнення різноманітних культур і впливів. Складна
картина політичної думки зумовлена строкатістю конкретних
соціокультурних, історичних, національних, географічних та інших умов
тієї чи іншої країни, народу. Повною мірою це стосується і пошуку істини
у політичній науці в Україні, хоча наукова, науково-педагогічна і
просвітницька діяльність у цій сфері по-справжньому розпочалася лише
тепер.

Типологізація політичних ідей здебільшого збігається з основними етапами
світової історії. Однак, коли ми заглиблюємося в історію різних держав і
народів, то помічаємо істотні відмінності, оскільки історія народу є
лише часткою загальносвітової цивілізації, до якої він робить певний
внесок на кожному конкретному етапі свого розвитку. Тож і виходить, що
один народ досягає високого рівня розвитку, тоді як інші вже пройшли цей
етап, а деякі ще не досягли його.

На різних щаблях свого поступу народи неоднаково вписуються у
загальноісторичний культурний процес. В одні епохи вони самі продукують
ідеї, які стають надбанням усієї цивілізації, в інші — активно (чи
пасивно) засвоюють здобутки розвинутіших націй. Щодо України ці
спостереження ще потребують глибокого наукового дослідження, хоча перші
серйозні спроби такого плану були зроблені століття тому. Однак з різних
причин ця робота була перервана, і ми маємо лише окремі праці дійсно
наукового рівня.

Отже, щоб з’ясувати специфіку і суть історії української політичної
думки, слід хоча б побіжно оглянути загальноісто-ричний розвиток
політичних ідей.

У політичній думці Стародавнього Сходу (Єгипет, Китай, Індія) держава
розглядалась як самодостатня цінність надприродного походження, як і
представник Бога на землі — фараон чи інший володар.

Новий етап у розвитку політичних ідей пов’язаний з іменами Платона (427
— 348 pp. до н. є., “Держава”) та Арістоте-ля (384 — 322 pp. до н. є.,
“Політика”). Йдеться про виділення політики як самостійної сфери
суспільного життя, обґрунтування необхідності держави — практичного
втілення політики з метою нормального функціонування соціуму. Суть
Арістотелевого підходу до політики криється в акцентуванні на її
мудрості як умінні вибирати засоби для досягнення загальної мети
(перевершує індивідуальні забаганки окремих людей) — блага всіх.

Середньовіччя дало багатий емпіричний матеріал для наукових узагальнень
щодо політики, у тому числі й цинічного трактування її як засобу
досягнення егоїстичних цілей окремих осіб чи верств, як сфери
діяльності, де мета виправдовує для свого досягнення будь-які засоби.
Однак таке розуміння було вже відхиленням від політичної традиції,
започаткованої античністю.

Великим розмаїттям політичних ідей позначена доба Відродження. Н.
Макіавеллі (1469—1527, “Государ”) одним із перших порушив питання про
сенс політики як сфери діяльності (ціннісно-нейтральний підхід,
необхідність конкретного аналізу тощо). За ним ряд філософів, теологів,
природознавців, суспільних діячів у своїх творах висунули ідеї, що
істотно збагатили розуміння політики. Т. Гоббс (1588— 1679) у
“Левіафані” пов’язав посилення всевладдя держави з пануванням у
суспільстві непримиренних індивідуальних інтересів (“homo homini lupus
est”), Д. Локк (1632 — 1704, “Два трактати про управління державою”)
зробив спробу політологічного розгляду англійської революції XVII ст.
Ш.-Л. Монтеск’є (1689 — 1755) у праці “Про дух законів” обґрунтовував ту
чи іншу політичну систему певними соціальними умовами, О. Конт — батько
соціології — розглядав державу як орган управління матеріальною
діяльністю суспільства, Г. Спенсер тлумачив державу як акціонерне
товариство, створене для захисту інтересів його членів.

Ще в античні часи (Платон, Арістотель) існували припущення про те, що
політичне життя — це царина безперервної боротьби різних родів, племен,
соціальних груп. З настанням Нового часу конфронтаційний, класовий
підхід до вивчення і здійснення політики став панівним насамперед
завдяки працям французьких істориків Пзо, Міньє, Тьєрі, набувши свого
логічного завершення у марксизмі. Цей погляд не втратив своїх
прихильників і нині, після невдалої спроби практичної реалізації ідей
марксизму-ленінізму на значній частині земної кулі. Досить плідною
виявилася антична ідея про те, що політика одночасно і насамперед є
сферою здійснення загальних справ, способом управління ними, засобом
захисту спільних інтересів. Класичний приклад — учення німецького
філософа Г. Гегеля (1770—1831), за яким держава є вираженням
узагальнених інтересів, загальної волі, забезпечує їхню єдність і
реалізацію. Ця думка з кінця XIX ст. стала вихідною в політиці багатьох
держав Європи і Північної Америки, де спостерігаємо поступовий спад
революційного напруження, перехід до політики консенсусу, злагоди і
суспільного порядку.

У наші часи нове бачення політики як важеля забезпечення динамічної
стабільності держави, суспільства соціального прогресу, незважаючи на
деякі відхилення, стало атрибутом цивілізованого життя.

Таке розуміння політичних процесів характеризує багато в чом}’ і
розвиток української політичної думки. Вона пройшла складний
багатовіковий шлях злетів і падінь. Розглянемо основні етапи цього
шляху.

У VII —VIII ст. у середньому Подніпров’ї склався племінний союз полян,
який став основою держави під назвою “Русь” з центром у Києві, її
розбудова супроводжувалася появою нової ідеології. Важливою подією було
прийняття у 988 р., за князя Володимира Великого, християнства, яке з
того часу стало державною релігією. Остання санкціонувала розвиток
феодальних відносин, сприяла піднесенню влади київського князя,
поширенню писемності, появі оригінальних творів, у тому числі й
політичного характеру.

Однією з найбільш ранніх пам’яток давньоруської літератури, де
політичним проблемам приділялася значна увага, було “Слово про закон і
благодать” Іларіона (1051 — ?), першого київського митрополита
слов’янського доходження (до нього митрополитів до Києва направляли з
Візантії). Автор намагався довести необґрунтованість претензій Візантії
на керівництво руською церквою, рішуче наполягав на тому, що князь
Володимир хрестив Русь не за вказівкою Візантії, а за своєю власною
ініціативою. Так Іларіон прагнув піднести авторитет і незалежність
руської церкви.

Політичні ідеї правителів Київської Русі залишили помітний слід у
тогочасних літописах. Останні відображали точку зору панівного класу,
хоча містили й елементи народної творчості, передаючи певною мірою
настрої низів. У Лав-рентіївському та Іпатіївському списках до наших
часів дійшла “Повість временних літ”, яку написали у 1113—1116 pp. ченці
Нестор та Сильвестр. Літопис розповідає про те, що рід київських князів
сягає до варязького князя Рюрика, нібито запрошеного слов’янами з метою
наведення порядку в їх землі. Рюрик оголошувався батьком київського
князя Ігоря.

Політичне значення цієї легенди полягало в тому, щоб, по-перше,
проголосити родоначальником князівського дому іноземця і відтак
припинити суперечки про те, який з місцевих родів був найстаріший і мав
більше прав на київський престол. По-друге, усвідомлення того, що саме
запрошений слов’янами Рюрик встановив порядок, підвищувало авторитет
його нащадків — київських князів.

Одна з центральних ідей літопису — єдність Руської землі. Документ
ідеалізує державний устрій, встановлений Ярославом Мудрим, коли всі
князі називаються братами і всім їм ставиться в обов’язок підкорятися
великому князю в Києві. “Повість”, даючи характеристику князям, засуджує
як їхні усобиці, так і народні повстання. Сповнене роздумів про державу
“Повчання” Володимира Мономаха, де він виступає противником княжих
непорозумінь і воєн.

Політична ідеологія Київської держави дістала відображення в “Руській
правді”. Поява цього документа свідчить про посилення залежності
простого люду від феодалів, зміцнення княжої влади. Це кодекс законів
Київської Русі, що формувався протягом XI —XIII ст.

Часи феодальної роздрібненості описує видатний художній і політичний
твір “Слово о полку Ігоревім”. Його автор — прихильник сильної княжої
влади. Він засуджує галицьких і володимиро-суздальських князів за те, що
вони свою політичну діяльність не погоджують з київським князем.
Закликаючи всіх руських князів до єднання, автор “Слова” вимагає від них
виконання своїх політичних зобов’язань перед київським князем.
Розуміючи, що повне підпорядкування окремих князів владі Києва стало
неможливим, він намагається пробудити в них почуття гордості за Русь,
закликає їх організувати спільну відсіч кочівникам.

В історії політичної думки важливе місце належить ” Молінню Данила
Заточника”. Центральною темою твору є обґрунтування єдиновладдя князя.
Автор досліджує причини могутності окремих князівств, закликає приймати
більш виважені рішення, проводити миролюбну політику, засуджує безглузді
феодальні міжусобиці. Він є прихильником середнього достатку, адже
надмірне багатство породжує зарозумілість, а бідність — злочинність.
Виступаючи проти засилля в княжій раді бояр, він пропонує князю вибирати
радників не за знатністю, а за освітою і розумом.

Отже, княжа влада була основою державного управління в Київській Русі.
За порадою й підтримкою князь звертався до боярської думи — органу, що
сформувався із старих членів дружини, чимало з яких були нащадками
варязьких ватажків чи слов’янських племінних вождів. Пізніше у думі
дістали місце й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не
визначалися, а князь не був зобов’язаний радитися з нею, хоча й не
ігнорував її думки, аби не втратити свого авторитету.

У XIV —XVI ст. політичні події розвивалися у несприятливому для Русі
напрямі. Після монголо-татарської навали вона перестала існувати як
самостійна держава, а її землі опинилися в складі Литви, Польщі та
Московії. Суспільно-економічний розвиток характеризується подальшим
зміцненням феодальних відносин.

Опозиція феодалізму виявлялась як у вигляді збройних повстань під
релігійними гаслами, так і у формі вчень, які суперечили офіційній
ідеології, тобто відвертих єресей. Виражаючи тією чи іншою мірою
інтереси народу, єретичні течії були, по суті, носіями передових для
свого часу ідей гуманізму та Реформації.

У 50 — 70,-ті роки XVI ст. в Україні відома діяльність єретиків Косого,
Артемія, Вассіана, Ігнатія та ін. Зокрема, Ф. Косий обстоював соціальну
і національну рівність, заперечував світську та церковну влади,
необхідність існування храмів і монастирів.

Пізніше реформаційні рухи ослабилися, а католицизм успішно провів власну
Контрреформацію.

Епоха ідейної боротьби з католицизмом висунула плеяду
письменників-полемістів, які у своїй творчості порушували проблеми
національної та релігійної незалежності України. До них належали С.
Зизаній, Г. Смогрицький, І. Вишенський, І. Борецький та ін. Вони були
своєрідною політичною опозицією тим феодальним колам, які зрадили
православ’я та навернулися до унії.

Рішучим противником унії був видатний полеміст кінця XVI — початку XVII
ст. Іван Вишенський. Він виступав не лише проти національного та
релігійного гноблення українського народу в Речі Посполитій, а й проти
соціального поневолення селян з боку “рідних” феодалів. Ідеалом
майбутнього суспільства для Вишенського є “царство божіє”, де всі
люди-рівні, в тому числі щодо власності. Засобом досягнення ідеального
суспільства, на його думку, є не насильство, а самовдосконалення людей.

Дійовими органами політичної боротьби проти гніту феодалів, католицизму
та унії виступали українські православні братства. Вони виникли ще в
середині XV ст. як осередки освіти та національно-релігійної
самобутності. Братства відкривали друкарні, школи, видавали букварі,
граматики та інші підручники, поширювали полемічні твори, авторами яких
часто були самі члени братства.

Новий етап української політичної думки пов’язаний з діяльністю Петра
Могили (1597 — 1647) — політичного, церковного, культурного діяча. В
політичних питаннях він орієнтувався на угоду з Польщею, однак виступав
проти унії з католицькою церквою. Щоб успішно протистояти католицизму,
Могила вирішив провести відповідну роботу по вдосконаленню православ’я.
Він ставив завдання піднести роль православної церкви у житті
суспільства, домогтися її рівноправності з католицькою, проводити мирну
полеміку з католиками. Прагнучи піднести самосвідомість співвітчизників,
Могила звертався до давньоруської історії, звеличував героїв-князів і
місцевих святих, особливо князя Володимира, підносив значення Десятинної
церкви, Софіївського собору.

Велике значення для характеристики політичної думки другої половини XVII
ст. має “Синопсис” — перший короткий нарис історії України. Його
авторство точно не встановлено. Характерною особливістю твору є
публіцистичний характер. Автор “Синопсиса” — рішучий прихильник сильної
центральної політичної влади — схвально ставився до князів, які боролися
за об’єднання земель у сильну, могутню державу.

Новий період української історії, доба державотворення, розпочався з
народного повстання 1648 р. У тривалій політичній боротьбі сформувався
цінний державницький матеріал, що тільки чекав творця, який ужив би його
для завершення будівництва. Ним став Богдан Хмельницький.

Визвольна війна українського народу дала поштовх утворенню різних
партій, які неоднозначно оцінювали рішення Переяславської ради 1654 р.
До прозахідної партії належали І. Ви-говський, Ю. Жмирич та ін., які
засудили акт підписання договору з Москвою. Не прийняли присяги на
вірність цареві київські митрополити С. Косів та Д. Балабан.
Проросійську партію репрезентували полтавський полковник М. Пушкар,
кошовий отаман Запорізької Січі Я. Барабаш, представники духовенства —
І. Гізель, Л. Баранович. Вони не вважали, що Україна була перетворена на
провінцію Московської держави.

Політична ситуація в Україні під владою Росії була нестабільною, що
підтверджують вся наступна історія України і розвиток політичної думки.
У цьому плані не можна обійти увагою ті ідеї державотворення, які були
закладені 1710 р. у Конституції Пилипа Орлика. Вказаний документ —
конституція тієї самостійної Української держави, за яку боролися І.
Мазепа, П. Орлик та їхні однодумці й послідовники. Вона починалася з
урочистої декларації, де говорилося, що Україна по обох боках Дніпра має
бути на вічні часи вільною від чужого панування1. У 16 параграфах
викладено основи державного устрою в Україні. Гетьманське правління мало
бути обмеженим генеральною радою, яка складалася з генеральної старшини,
полковників і виборних депутатів від кожного полку. Гетьман
зобов’язувався радитися з генеральною радою. Тричі на рік мав збиратися
сейм з полковників і сотенної старшини, депутатів і послів від
запорізького війська. Встановлювався суворий поділ між державним скарбом
і сумами, які були в особистому розпорядженні гетьмана тощо. Конституція
П. Орлика пройнята ліберально-демократичним духом, що ставить її в ряд
найцікавіших пам’яток тогочасної політичної думки не лише в Європі, айв
усьому світі.

Вагомий внесок у теорію державотворення, зокрема співвідношення держави
і церкви, зробив видатний діяч Києво-Могилянської академії Феофан
Прокопович (1681 — 1737). Він вважав, що державна влада потрібна для
того, щоб стримувати злі пристрасті людей, охороняти суспільство;
передавши владу володареві, народ не може забрати її назад навіть тоді,
коли монарх порушує договір і не турбується про загальну користь. Цей
договір між монархом і народом обов’язковий лише для народу.

Розвиток політичної думки часів Гетьманщини засвідчують писемні пам’ятки
— козацькі літописи. Найвідоміші з них — праці Р. Ракушки-Романовського,
Г. Граб’янки, С. Ве-личка. Автори літописів були виразниками інтересів
козацької старшини, яка підтримувала політику Богдана Хмельницького.
Характерними рисами їхніх політичних поглядів були любов до батьківщини,
ненависть до іноземних гнобителів.

Скасування Гетьманщини також дістало відображення у політичній думці.
Зокрема, С. Дівович написав полемічну поему “Розмова Великороси з
Малоросією”, в якій обстоював право України на автономію. Ці ідеї
розробляв і Г. Полетика. Яскраве уявлення про погляди та психологію
козацької верхівки давали щоденники та записи М. Ханенка, Я. Маркевича
та ін.

Величезну роль у розвитку української політичної думки відіграв видатний
мислитель, поет, просвітитель-демократ Григорій Сковорода (1722—1794).
Він визнавав політичну свободу найвищим досягненням людства і проголосив
її головною метою свого життя. Філософ порівнював суспільство з добре
налагодженою і чітко працюючою машиною, висловлював думки про те, що
праця є основою життя та щастя людини, внутрішнім рушієм розвитку
суспільства.

Новий лад мислитель уявляв у формі демократичної республіки, яка
гарантує свободу й забезпечує права своїм громадянам незалежно від
їхнього майнового стану, статі, раси та віросповідання, обіймання всіх
посад відповідно до природних здібностей людей. Лише за цієї умови у
суспільстві пануватимуть дружба, братерство і любов. Він гостро виступав
проти релігійної нетерпимості, ворожнечі між людьми на релігійному
грунті.

Політичні ідеї того часу здебільшого торкалися проблем релігії, церкви,
морального обов’язку, а також форм творення української державності.
Незважаючи на втрату державної

самостійності України, політична думка на українських землях
продовжувала розвиватися. Вона дістала свій вираз у філософських та
релігійних творах, діяльності гуманістів та просвітителів. Українська
політична думка не втратила своєї традиції, її завжди характеризували
демократизм, волелюбність, національна самосвідомість.

З кінця XVIII до початку XX ст. Україна перебувала під владою двох
імперій: 80 відсотків її населення — у Росії, решта — в Австро-Угорщині.
Отже, українці опинилися в політичній системі, що докорінно відрізнялася
від устрою, до якого вони звикли.

Серед пам’яток політичної думки початку XIX ст. слід відзначити
насамперед документи таємних декабристських товариств. Останні своїм
програмним завданням вважали повалення самодержавства і встановлення
конституційного правління. У Петербурзі діяло Північне товариство, а в
Україні — Південне на чолі з Павлом Пестелем.

Програма Південного товариства була сформульована в документі під назвою
“Руська правда” і відрізнялася більшою радикальністю порівняно з
північними конституціоналістами. “Руська правда” передбачала скасування
будь-якої соціальної та політичної нерівності, модернізацію
господарства, сувору централізацію управління. На жаль, Пестель
стверджував, що, за винятком поляків з їх розвиненою культурою, решта
національних меншостей повинна підлягати русифікації, у тому числі й
українці.

На Полтавщині діяло таємне товариство, не зв’язане з Пестелем, яке
складалося з українських дворян. Очолював його Василь Лукашевич. У його
програмі обстоювалася ідея відновлення української автономії.

Під впливом декабристів, польського повстання 1830 р. у Києві в 1845 —
1846 pp. виникла таємна організація — Кири-ло-Мефодіївське товариство
(братство), яке виробило першу політичну програму для українців. Його
засновниками були: історик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон
Куліш, професор Микола Гулак, етнограф Опанас Маркович, вчитель Василь
Білозерський. До товариства близько стояв Тарас Шевченко, хоча членом
його не був. Члени організації підготували свою програму, статут, яким
стала праця М. Костомарова “Книга Буття українського народу”.
Товариством визначалася кінцева мета — створення слов’янської
демократичної федерації на чолі з Україною і столицею в Києві на засадах
справедливості, рівності, свободи, братерства. До складу федерації мали
ввійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища законодавча
влада передавалася двопалатному сейму, виконавча — президентові.
Реалізацію своєї програми товариство планувало виключно мирним шляхом —
здійсненням реформ. Передбачалися скасування кріпацтва, ліквідація
юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для всіх
громадян, проголошення свободи совісті.

У 40-х роках політична думка України гідно була представлена Тарасом
Шевченком (1814—1861). Духовні віяння Західної Європи, радикальні
республіканські ідеї Французької революції вплинули на формування
політичних ідей Шевченка. У своїх творах він повертає з небуття
історичну пам’ять українців.

Показуючи Україну зболеною, розтерзаною, вкритою козацькими могилами,
поет стоїть на боці народної революції, вільної України, відновлення
гетьманської держави, яка 6 могла стати складовою єдиної панслов’янської
спільності.

Одне з центральних місць у політичному світогляді Шевченка посідає
проблема звільнення селянства і повалення самодержавства. У період
підготовки селянської реформи він зміг передбачити її антинародний
характер, заявивши, що звільнення селян можливе лише в результаті
народної революції. Тому в своїх віршах поет закликає знедолене
селянство до “сокири”.

У середині XIX ст. політичний устрій Росії, як і Австрії, зазнав
дошкульного удару, що породив сумніви в його ефективності та могутності.
Зміни та реформи, запроваджені в Австро-Угорщині та Росії відповідно у
1848 та 1861 p., лишили недоторканими старі засади політичної влади.
Масове невдоволення реформами зумовило народницький рух. В Україні діяли
такі видатні представники народництва, як А. Желябов, Я. Стефанович, Л.
Дейч, I. Ковальський, І. Фесенко та ін. Вони вважали, що, на відміну від
Західної Європи, в Росії капіталізм не розвивається і що країна прийде
до соціалізму через селянську общину. Звідси віра народників у
можливість зміни політичної влади шляхом селянської революції і визнання
селян головною рушійною силою політичного розвитку країни.

Поширення революційних настроїв, загальне невдоволення політикою
правлячих кіл стимулювали нові політичні ідеї. Відомими представниками
тогочасної політичної думки в Україні були Михайло Драгоманов, Іван
Франко, Сергій Подо-линський, Павло Грабовський, Леся Українка та інші
револю-ціонери-демократи.

Михайло Драгоманов (1841 — 1895) — український публіцист, історик,
етнограф, громадський діяч — висунув цілу низку цікавих ідей, зокрема
щодо еволюції суспільства від роду, племені через сім’ю до держави. Від
держави розвиток сягає найвищої політичної організації — всесвітньої
федерації.

М. Драгоманов розробив політичну програму для України, в основі якої —
боротьба за конституцію. Пропонувалося самодержавство замінити
парламентською владою. Найвищим законодавчим органом у державі повинен
бути Земський Собор, членів якого обирають усі громадяни. Передбачалося
місцеве самоврядування, розширення прав громадян, повітів, губерній. У
програмі висувалися вимоги демократичних свобод: верховенство закону,
незалежний суд, амністії політичним в’язням, право громадян
об’єднуватися в союзи, спілки, товариства та ін.

Стоячи на федералістських позиціях, М. Драгоманов не виступав за
відокремлення України від Росії, але при цьому вважав за потрібне
реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних
регіонів. Він пропонував також обмежити права всіх центральних органів
влади проголошенням недоторканості прав особи, національності й
організацією місцевого самоврядування.

Отже, досліджуючи проблеми політичного розвитку суспільства, полемізуючи
з різними точками зору на історичні факти, розробляючи основи
майбутнього політичного устрою української держави, М. Драгоманов зробив
вагомий внесок у розвиток політичної думки України.

Погляди С. Подолинського (1850— 1891) сформувалися під впливом
революційно-демократичних традицій української культури, особливо творів
Т. Г. Шевченка і декабристів. Історію суспільства С. Подолинський
розглядав як закономірний і прогресивний процес заміни одного
суспільно-політичного ладу іншим. Як революціонер-демократ він був
переконаний, що лише соціалізм принесе трудящим щасливе життя. Цей
перехід він пов’язував з політичною боротьбою народних мас, в яких
вбачав вирішальну силу суспільного прогресу. Змінити ж політичний лад
шляхом індивідуального терору вважав неможливим, терористичні акти
виправдовував лише як засіб самозахисту революціонерів від жандармських
переслідувань. Мислитель вважав, що коли весь народ повстане проти своїх
гнобителів, то його перемога буде забезпечена, і ніякі сили не зможуть
його зупинити, “бо битись з народом, з усіма простими людьми те ж саме,
як кажуть у казці, що битись з тим чародійним змієм, у котрого замість
одної відрубленої голови зараз виростають дві Другі”.

Майбутнє суспільство С. Подолинський уявляв як федеративну спілку
самоврядних громад, очолюваних виборними людьми. Однак він не визнавав
за необхідне усуспільнювати засоби виробництва у загальнонаціональному
масштабі. Отже, Україна мала стати федеративною республікою трудящих.

Пристрасним борцем за знищення самодержавства, ліквідацію соціального та
національного гноблення, здобуття свободи для українського та інших
народів виступав Павло Арсенович Грабовський (1864—1902). У своїх
публіцистичних творах він нещадно критикував так звану селянську
реформу, внаслідок якої селяни залишилися “без жупана, без онуч і
підошв”4.

Історія суспільства, на думку Грабовського, — закономірний процес
поступального розвитку. Світ, усі явища природи й суспільства
перебувають у постійних змінах і розвитку. Тому ніщо не може зупинити
рух суспільства, так само як не можна зупинити розвиток природи. Ті чи
інші політичні рухи, ідеї, вказував він, закономірно породжувалися
умовами суспільного розвитку. Хто не хоче йти в ногу з життям, не
враховує закономірності суспільного розвитку, той стає ще за життя
“трупом гнилим”5.

Чільне місце у розвитку української політичної думки належить Іванові
Франку (1856—1916). Його світогляд формувався в умовах наростаючого
визвольного руху трудящих за соціальне і національне визволення. Беручи
активну участь у цьому русі, він наполегливо вивчав досвід політичної
боротьби в минулому, уважно стежив за зростанням нових революційних сил,
зокрема робітничого класу.

Нове, соціально справедливе суспільство І. Франко пов’язував з перемогою
народної революції, яку доцільно здійснювати мирними засобами. Водночас
він не відмовлявся від збройної боротьби, коли це стане необхідним. “А
як війна кривава понадобиться, — писав він, — не наша буде в тім вина”6.

Мислитель займався і проблемами майбутнього устрою суспільства. На
відміну від соціалістів-утопістів, які зробили спробу детально розробити
проект справедливого суспільства, він вважав, що це повинні зробити
люди, на долю яких випаде практична робота по створенню такого ладу. І.
Франко був певний, що у майбутньому суспільстві головне значення
матимуть економічно-культурні питання, а не політичні. Культурні народи
вступлять у вічну федерацію, а всі можливі суперечки вирішуватимуться
міжнародним виборним судом.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач, 1871 — 1913) — українська поетеса
і громадська діячка революційно-демократичного напряму. Значне місце в
її працях посідають проблеми національної свободи. Щоб здобути її,
робітники різних націй повинні “триматися разом”, тому що ворог у них
один — ті, хто їх експлуатує. Вона досліджувала співвідношення свободи і
державної, тобто політичної, влади, прав і свобод окремої особи. Ідеал
свободи протистоїть будь-якій системі гніту, прихованим формам
соціальної нерівності. У праці “Державний устрій” Л. Українка писала, що
найбільш вільною державою можна назвати таку, де люди мають усі
громадянські права, які відомі демократичному світу. Демократизм поетеси
полягав у засудженні безконтрольності й безкарності державної
адміністрації, викритті бюрократичної системи, вимогах ліквідації
антинародної політичної влади, створення громадського самоврядування,
розв’язання національного питання на принципах дружби між народами.

Ставлячи риторичне запитання: “Чи блакитна кров поллється, як пробити
пану груди?”, Леся Українка відмежовується від терористичних методів
боротьби, розуміючи, що на місце одного вбитого правителя прийде інший.

Зробивши короткий аналіз політичних концепцій діячів демократичного
напряму з Наддніпрянщини і Західної України, слід відзначити, що вони
сприяли новому розумінню народними масами тих проблем, які постали у
зв’язку з ліквідацією кріпаччини, розвитком капіталістичних відносин і
необхідністю розв’язання нагальних економічних, політичних, соціальних,
національних, культурних та інших питань.

Початок XX ст. у Росії позначений зростанням політичної боротьби.
Російський царизм, вже внутрішньо розкладений і здеморалізований, дедалі
більше здавав свої позиції. Навіть українство, яке завжди було предметом
особливо пильного нагляду з боку царату, фактично отримало деяке
полегшення.

Українська політична думка продовжує розвиватися як частина
загальносвітових суспільно-політичних ідей.

Одним з видатних українських мислителів першої третини XX ст. був
Михайло Сергійович Грушевський (1866— 1934). Він пройшов складний шлях
від засновника Національно-демократичної партії Галичини і Товариства
українських поступовців у Києві до творця засад Української незалежної
держави. Вчений увійшов в українську науку як автор близько двох тисяч
друкованих праць. М. Грушевський виступив з тезою про необхідність
демократичного розв’язання національного питання. Він вважав, що Україні
має бути забезпечена національно-територіальна автономія в складі
демократичної Росії, бо “народність для свого розвитку не потребує
обов’язково політичної самостійності”7.

Під національно-територіальною автономією М. Грушевський розумів широку
децентралізацію держави й організацію самоврядування національних
територій. Виділивши територію з українським населенням, міркував він,
треба обрати український сейм, створити органи місцевого самоврядування,
відповідне законодавство, форми контролю тощо. Ці органи мають
розпоряджатися місцевими фінансами, земельним фондом, організовувати
освіту й культуру, громадську безпеку і засоби економічного розвитку.
Центральній же владі залишалося “нормування загальних основ державного і
громадського ладу”.

На відміну від офіційної російської історіографії, М. Грушевський
вважав, що загальноруської історії не може бути, бо немає
загальноруської народності. Може бути історія всіх руських або
слов’янських народностей. Він заперечував претензії Московської Русі на
частину давньоруської спадщини, справжнім спадкоємцем якої є виключно
“українсько-руська народність, яка і створила Київську державу”. Отже,
М. Грушевський запропонував вивчати історію кожного народу окремо від
початку його виникнення до сьогодення і вивчати історію народу, а не
держави.

З розвитком політичних подій погляди М. Грушевського трансформуються.
Він дедалі більше (особливо після прийняття IV Універсалу) схиляється до
думки про незалежність України, її повний державний суверенітет.

Помітний слід в українській політичній думці початку XX ст. залишив
Володимир Кирилович Винниченко-(1880—1951). Він шукав себе й свою долю в
історії і долі свого народу, рідній Україні віддав свою революційну
молодість, з мрією про вільну суверенну Україну пов’язав літературну
творчість, громадську і державну діяльність. В. Винниченко став першим
головою уряду (Генерального секретаріату У HP) народженої в 1917—1918
pp. Української держави і тривалий час, до кінця життя, носив тавро
ворога України, приліплене його ідеологічними опонентами. Він пройшов
складний шлях від прихильника культурно-національної автономії у складі
Російської федеративної республіки до ідеолога відродження української
державності, що чітко простежується у чотирьох Універсалах Центральної
Ради, одним з безпосередніх авторів яких був В. Винниченко. У праці
“Відродження нації” він розкриває історію відродження української нації
від часу Лютневої революції в Росії, розподіливши її на чотири періоди:
1. Доба Центральної Ради з двома періодами: а) революційної організації
й морально-правової влади і б) юридично-правової держави. Рушійною силою
тоді була національна демократія. 2. Доба Гетьманщини, коли панував клас
буржуазії і реакції. 3. Доба Директорії. Характерною рисою її було те,
що важлива роль належала сільському і міському пролетаріатові. 4. Доба
Отаманщини. Головною силою у цей період виступають військові й дрібне
національне міщанство.

Цікаві думки В. Винниченка щодо взаємозв’язку нації і державності:
“Нація без державності є покалічений людський колективний організм.
Через те так жагуче всі, так звані “недержавні нації” прагнуть своєї
держави…”8. На запитання про те, що таке державність, він відповідав,
що це устрій всього матеріального і психічного буття цілого народу, його
національності, економіки, політики, культури.

Полемізуючи з опонентами з приводу наявності в Радянській Україні
державності, В. Винниченко доводив, що така державність є, хоча “вона не
самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена,
покалічена, грабована, замучена. Але суть її Держави є, вона живе, вона
береже в собі сили, які не дозволяють ворогам знищити ЇЇ, які невиразно
тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час вибухнуть, щоб
здійснити її, — вони, а не хто інший, не якісь сили зовні, а тим паче не
крихітна купка емігрантів”9.

Праве крило в українській політичній думці представляв Дмитро Донцов
(1883—1973), який у молоді роки разом з В. Винниченком починав
діяльність в УСДРП, а згодом співпрацював з П. Скоропадським.
Інтегральний націоналізм, на його думку, — це філософія виживання нації,
поставленої на край могили. Він висунув цю ідею в той час, коли
український народ був загнаний “більшовицькою Москвою і панською Польщею
у політичний тупик”, коли пробуджена українська національна свідомість
гарячково шукала шляхів державної само-реалізації чи хоч елементарного
захисту нації.

Основна проблема для Д. Донцова — як перетворити поневолену націю в
націю господарів, володарів своєї ж країни. Він вважав, що цього можна
досягнути шляхом тотальної, безкомпромісної боротьби власними силами, що
українці мусять виступити у боротьбі за незалежність як єдиний моноліт.
А це можливо лише тоді, коли її провід очолить когорта справжніх лицарів
ідеї і чину. Переконані, що знають єдиний шлях досягнення національної
незалежності, інтегральні націоналісти були готові воювати з кожним, хто
стане їм на заваді.

Однак Д. Донцов не мав чіткого уявлення про соціально-економічний тип
суспільства, яке мало було б з’явитися після здобуття незалежності,
зазначаючи лише, що воно буде в основному аграрним і спиратиметься на
співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом. Політична
система майбутньої держави мала засновуватися на владі однієї
націоналістичної партії, серцевину якої становили б випробувані “борці”
й “кращі люди”. На вершині піраміди влади повинен бути вождь, який має
необмежену владу.

Концепцію українського державотворення розробив В’я-чеслав Липинський
(1882 — 1931). Він обстоював ідею гетьманства в Україні. Гетьман як
монарх, цементуюча і консолідуюча сила нації — ось гарант державності
української нації. Гетьманство мало наслідуватися від батька до сина.
Водночас В. Липинський люто ненавидів “всіляких соція-лістів”, що
виступали проти ідеї гетьманства, гетьманщини і гетьманців — прибічників
П. Скоропадського, який у квітні 1918 р. проголосив себе гетьманом усієї
України і владу якого вони разом з більшовиками повалили.

Розмірковуючи над шляхами і засобами досягнення соборності України, В.
Липинський писав не лише про боротьбу політичних сил, яка заважає цьому,
а й про складність географічного середовища України, про вплив на неї
культур Заходу і Сходу, відзначав, що ці “впливання” залишили суттєві
відмінності в культурі різних країв чи регіонів України. Соборність
неможлива у демократичній республіці. Тому головною хворобою української
нації вважав недержавність. “Держави ми не маємо тому, — писав В.
Липинський, — що ми не вміємо самі в собі хотіння своєї власної держави
розвинути”10.

Упереджено ставлячись до російських традицій, він водночас вважав, що
“повчитись у великоросів поважати свою владу українцям заздалегідь
треба, бо інакше за цю науку доведеться платити знов політичною
незалежністю Української Землі”11.

Обґрунтовуючи цілком нову порівняно з попередніми концепцію побудови
української держави, В. Липинський виклав її основні засади: об’єднання
з українцями усіх національних меншин, що проживали на Україні;
залучення до руху за створення української держави, крім інтелігенції,
великих промисловців за професійною ознакою, що замінило б політичні
партії.

Одним з ідеологів українського націоналізму був Микола Міхновський
(1873-1924). Він розробив програму побудови самостійної української
держави, в якій заперечував капіталістичний шлях розвитку України, не
визнаючи, однак, гасел соціалістичних та комуністичних.

Питаннями української державності, формування української раси займався
Юрій Липа (1900-1944). Головним завданням міцної держави, на його думку,
мала бути турбота кожного громадянина про примноження її багатства, “щоб
кожен ЇЇ громадянин був на своїм місці, тобто там, де може вказати
якнайбільшу продуктивність. У противному разі — це анархія, змішання й
упадок держави як недоцільної”. Устрій у державі має бути федеративний,
бо державність — “це федерація територіальних груп, що зв’язані з
центром своїм виборним уповноваженим, що його тільки затверджує
центр”12.

Відмінні від офіційної точки зору погляди на проблеми української
державності, нації, мови, культури мали Микола Хвильовий (Фітільов) і
Олександр Шумський.

У 20-ті роки М. Хвильового захопила ідея відродження української нації.
На спроби утримати українську політичну думку в лещатах офіційної
ідеології Кремля він відповів цілком певним ствердженням, що
“українізація є результат нездоланної волі ЗО мільйонної нації”13. У
романі “Вальдшнепи” письменник закликав молоді українські патріотичні
сили не ловити руками димок розвіяних ілюзій “загірної комуни”, а вести
боротьбу за національне відродження. У статті “Україна чи Малоросія” М.
Хвильовий виступає за державну самостійність України, відкрито
поставивши питання: “Росія — самостійна держава? Самостійна. Ну, так і
ми самостійні. …Наша молодь, що вся вийшла з трудящих верств нашого
народу, не мириться і не помириться з пустопорожнім браз-канням в
інтернаціоналізм. Вона вимагає конкретної відповіді, чи є Україна
колонією Москви, чи ні? Якщо ні, тоді вона (молодь) хоче бути
послідовною і робить з цього для себе відповідні державно-творчі
висновки”’14.

М. Хвильовий закликав до створення єдиного національного фронту в
боротьбі з “московським великодержавним шовінізмом”. Він відзначав, що
українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм підневільним
становищем. Продумана тактика, яка випливала з його світогляду і яку він
застосував на культурному фронті, була закликом до молодої української
генерації йти власним шляхом. “Геть від Москви!” — ці слова М.
Хвильового стали гаслом у такій боротьбі.

Післяреволюційна доба в Україні є періодом не лише боротьби за
утвердження самостійності України, а й пошуків шляхів духовного
відродження нації. Це дістало відображення у політичних поглядах
Олександра Шумського — народного комісара освіти України. Він виступав
проти принципу централізму в управлінні Радянським Союзом, підготував
лист до И. Сталіна у 1926 p., де вказувалося на поглиблення процесів
українського національного відродження і доцільність контролю за ними з
боку саме українських комуністів, а не представників неукраїнського
народу. Ігнорування цієї об’єктивної вимоги може призвести до того, що
українці повстануть і скинуть владу, на яку дивляться як на чужоземну.
Тому О. Шумський пропонував відкликати Л. Кагановича, Е. Кві-рінга та
деяких інших керівників-неукраїнців з високих державних і партійних
посад в Україні, бо вони нічого доброго не робили для українського
народу.

Хвилю українізації, яка сприяла розвитку політичної думки, на початку
30-х років припинено сталінським керівництвом. Внаслідок “чистки” у
партійному і державному апаратах політичну еліту України поставили на
коліна. Це негативно позначилося на стані суспільствознавства.

У повоєнні часи щодо “неофіційної думки” Й. Сталін продовжував політику
“закручування гайок”. Апогей її настав у 1951 p., коли на вірш В. Сосюри
“Любіть Україну” впало звинувачення у “націоналізмі” й автора змусили
опублікувати принизливе каяття. Після цього політична думка практично
завмерла.

Наприкінці 50-х років інтелектуальна еліта України скористалася
хрущовською політикою десталінізації і порушила питання про реабілітацію
своїх репресованих колег. Особливою подією в культурному житті
республіки стала поява нового покоління митців, критиків, зокрема Алли
Горської, Василя Си-моненка, Ліни Костенко, Івана Дзюби, Миколи
Вінграновського, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Івана Драча та
інших. Вони вимагали від уряду певних гарантій про неприпустимість у
майбутньому нових репресій. Цих будителів нової політичної думки стали
називати “шестидесятниками”.

Перші прояви дисидентства мали місце в Києві й у Західній Україні — як
організації кількох невеличких груп. Одна з них — “Група юристів”, її
члени закликали до здійснення законного права України на вихід із СРСР.
Згодом такі групи були викриті, а їхні члени засуджені до тривалих
термінів ув’язнення.

Неспокій, що поширювався в радянській країні, не міг не стурбувати М.
Хрущова. Вже у грудні 1962 р. він викликав до себе велику групу
письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму, давши чітко
зрозуміти, що Кремль вільнодумства не дозволяє.

В Україні хрущовську тезу підхопив А. Скаба — секретар ЦК Компартії
України з ідеологічних питань. Навесні 1963 р. на одній з нарад він
піддав нищівній критиці творчість Є. Свер-стюка, І. Світличного, І.
Дзюби та інших письменників. Розпочалася чергова кампанія боротьби з
українським “буржуазним націоналізмом”. Це була реакція на прояви
політичної думки, відмінної від офіційного курсу КПРС.

У політичному житті столиці України відбулася ще одна неординарна подія.
Інтелігенція і студенти почали постійно збиратися біля пам’ятника Тарасу
Шевченку, навпроти Київського університету. Там вони не лише декламували
його твори, а й критикували так звану “культурну політику” Кремля.

Влада на це відреагувала по-своєму. М. Хрущов вирішив судити дисидентів
відкритим судом, прагнучи залякати судовими процесами всіх інших. Такими
діями він намагався відновити “дисципліну” серед інтелігенції. Проте
повернути політику “твердої руки” вже було нереально.

П. Шелест як перший секретар ЦК Компартії України почав доступними йому
методами активно відстоювати інтереси республіки в системі Радянського
Союзу. Він серйозно сприйняв обіцянку Кремля додержувати передбачений
радянською конституцією принцип рівноправності всіх народів СРСР,
захищав культурні права українського народу, виступав за розширення
використання української мови, особливо у вищій школі. 1970 р. вийшла
його книга “Україна наша Радянська”, де підкреслювалася історична
автономність України, прогресивна роль козацтва. Автор пишався тим, що з
відсталого аграрного придатка царської імперії Україна перетворилася на
суспільство з передовою промисловістю. Московське керівництво
звинуватило П. Шелеста у “м’якості” до українського націоналізму,
потуранні економічному “місництву” й у травні 1972 р. увільнило його з
посади. Першим секретарем ЦК КПУ став В. Щербицький.

Зміна політичного керівництва в Україні позначилася на активізації
політичної думки. До дисидентського руху приєдналися Василь Стус,
Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель, брати Горині та інші,
хоча їхні погляди суттєво відрізнялися. Так, І. Дзюба у праці
“Інтернаціоналізм чи русифікація?” дав аналіз теорії і механізму процесу
русифікації в Україні. Він писав: “Я пропоную… одну-єдину річ: свободу
чесного публічного обговорення національного питання, свободу
національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку.
Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду”15.

В. Мороз, перебуваючи у в’язниці, написав “Репортаж із заповідника ім.
Берії”, в якому емоційно виступив проти сваволі радянського офіціозу,
руйнування окремого індивіда й цілих народів. Він виступив продовжувачем
ідей донцовського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи своє
ставлення до радянської системи, висловлюючи надію на її крах і
засуджуючи можливість компромісу з нею.

У 1965—1966 pp. було проведено ряд закритих судових політичних процесів
над молодими людьми із середовища творчої і наукової інтелігенції. З
цього приводу група із 139 діячів науки, літератури і мистецтва,
робітників та студентів звернулася з протестом до Л. Брежнєва, О.
Косигіна і М. Підгорного, вимагаючи проведення відкритих судових
процесів і забезпечення прав громадян, гарантованих Конституцією СРСР16.

В умовах політичних переслідувань і репресій українські дисиденти
об’єдналися навколо журналу “Український вісник”, який почав таємно
видавати В. Чорновіл, повернувшись із заслання. З допомогою українських
емігрантів матеріали журналу розповсюджувалися на Заході. Вони
інформували про боротьбу дисидентів з радянською тоталітарною системою.

Нова хвиля репресій змусила багатьох дисидентів, аби вижити, відійти від
активної діяльності, чого їм не простив В. Стус.

Поступово шок проходив, і коли у 1975 р. СРСР підписав Гельсінкську
угоду, офіційно погодившись поважати права своїх громадян, дисиденти
створили в листопаді 1976 р. у Києві організацію — Українську
Гельсінкську спілку, яка налічувала 37 учасників, її керівником став
Микола Руденко.

У документах Гельсінської спілки відзначалося, що “українська
державність — лише паперовий міраж”, де нехтуються права і свободи, бо
якщо хочеш виїхати за кордон — ти “ворог держави”, думаєш інакше —
“ворог держави”. Група пропонувала звільнити всіх політв’язнів, відкрити
кордони країни для вільного виїзду та в’їзду, встановити всебічний обмін
інформацією, “створити всепланетне братство народів на основі Об’єднаних
Націй”.

У 1987 р. у Києві засновано Український культурологічний клуб з участю
колишніх дисидентів. У Львові було проведено кілька несанкціонованих
багатолюдних мітингів.

Діячів новоутворених громадських організацій стали називати
“неформалами”. Вони активно працювали в Українській Гельсінській спілці,
“Товаристві Лева”, “Зеленому світі” та в інших об’єднаннях. Підтримані
київськими письменниками, на початку 1989 р. “неформали” заявили про
створення Народного Руху України за перебудову — громадської організації
політичного спрямування. В її програмі обстоювалися ідеї суверенітету
Української республіки, відродження української мови та культури,
наголошувалося на екологічних проблемах, ставилося питання
демократизації політичної та економічної систем.

Березневі вибори 1990 р. до Верховної Ради України і місцевих рад
принесли перемогу демократичному блоку в Західній Україні й частково у
Києві. Серед обраних депутатів були колишні політв’язні: В. Чорновіл, С
Хмара, брати Горині, І. Ка-линець. Використавши ейфорію перемоги,
демократичний блок провів 16 липня 1990 р. через Верховну Раду
Декларацію про державний суверенітет України.

Після провалу в серпні 1991 р. так званого “державного перевороту” в
Москві Верховна Рада України 24 серпня 1991 р. прийняла Акт про державну
незалежність України. Збулася віковічна мрія українського народу про
відродження української державності, незалежність, соборність України.
Політична думка молодої держави відкрила нову сторінку.

Оцінюючи стан розвитку політології в Україні, слід відзначити, що на неї
справляють вплив процеси, які відбуваються нині у суспільстві:
переглядаються концепції минулого, збагачуються сучасним досвідом,
створюється теоретична основа для виникнення нових напрямів політичної
науки. Це, безперечно, сприятиме не лише розвитку науки, а й
якнайшвидшому входженню України у сім’ю європейських держав.

1.4. Світовий політичний процес і традиційні суспільно-політичні течії

Історико-політичний досвід світової цивілізації і національних
суспільств показує, що політичний процес останніх століть
характеризується формуванням і розвитком суспільно-політичних течій.
Кожна з них має свої особливості і форми вияву в різний історичний час і
кожній з них відповідають суспільнополітична думка, діяльність її
носіїв, організаційні структури, через які вона реалізується.

Основні традиційні суспільно-політичні течії склались і набули розвитку
у XIX —XX ст. Вони відображають структуру політичних сил того чи іншого
суспільства, що борються за реалізацію своїх цілей. Знання політичних
сил та політики, яку вони проводять і яка дістає відображення у
політичній думці і політичній діяльності, дає змогу визначити та
осмислити характер суспільства даної країни, світового співтовариства,
тенденції його розвитку, систему владних відносин, прогнозувати
перспективи і можливості досягнення політичних цілей.

Інтерес до вивчення традиційних політичних течій викликаний розвитком
сучасного суспільства, громадсько-політичною практикою. Виникають нові
політичні рухи і партії. Спектр їхньої діяльності — від
загальнодемократичної орієнтації до соціалістичної, від центристської —
до орієнтації на цінності цивілізованого суспільства.

Сучасні політичні партії мають своїх ідейних попередників. Уже в перші
десятиліття XX ст. у Російській імперії налічувалося 88 партій різного
соціального, політичного та національного спрямування. Серед них 4
монархічні, 38 буржуазних, консервативних і ліберальних, 45
дрібнобуржуазних. В Україні діяло понад 20 партій. Було б помилкою
проводити пряму аналогію між цими партіями і тими, що виникають
останніми роками. Однак ігнорувати минулий політичний досвід — це
зневажати історію.

Формування багатопартійності в умовах сьогодення зумовлене реальною
політичною ситуацією, а також історичним минулим як власної держави, так
і світового співтовариства. Це позначається на програмах партій,
відображенні в них політичних поглядів, політичних концепцій, на
позиціях лідерів, поведінці мас, особливостях організації та способах
їхньої діяльності. Знання історії, сучасних поглядів політичних сил,
організаційних структур, які становлять рушійну силу й опору певної
течії, дає можливість зрозуміти причини виникнення тих чи інших
політичних сил, політичні перспективи їхнього розвитку, межі впливу
їхніх організаційних структур на світове політичне життя.

Політична течія — це цілеспрямована політична діяльність певних
політичних сил, які об’єднані в організаційні структури і мають
історично сформовану систему політичних поглядів.

Традиційні течії мають багато різновидів. Визначимо основні з них, однак
зауважимо, що в посткомуністичній Україні консерватизм, лібералізм,
соціал-демократія та інші течії у своїх класичних формах ще не склалися.
Це пояснюється тим, що протягом тривалого часу традиції політичного
плюралізму були відсутні. Одноманітна тоталітарна спрямованість
комуністичної ідеології звела майже нанівець і систему цінностей,
характерних для інших ідеологій. Як свідчить історія, повернення на шлях
цивілізації потребує тривалого часу. Знання цивілі-заційного шляху
політичного розвитку нині є нагальною потребою.

У розвитку світового політичного процесу помітне місце посідає
консерватизм. Це слово походить від французького conservatisme (лат.
conservate), що означає “зберігати”, “охороняти”.

Консерватизм — суспільно-політична течія, що характеризується
прихильністю до усталених суспільних порядків, соціальної та політичної
стабільності, певним ставленням до традицій і звичаїв, системи духовних
і політичних цінностей, раціональністю, стриманістю у здійсненні
численних соціальних змін, протистоянням поспішним рішенням і
радикальним перебудовам, утвердженням поступового розвитку, щоб майбутнє
не знищувало минулого.

Консерватизм як напрям у західній політології, філософії, соціології
виник у відповідь на численні соціальні зміни, що розхитали європейський
порядок із середини XVIII ст. у зв’язку з крахом феодалізму. Поняття
“консерватизм” вперше було використано французьким письменником Ф.
Шатобріаном. Загальновизнаним теоретиком та ідейним натхненником
консерватизму вважають англійського філософа Є. Берка. Європейський
консерватизм репрезентований такими політичними діячами і мислителями,
як С. Колрідж, У. Вордсворт, Ф. Нова-ліс, Л. Бональд, Ж. Местр, Ф.
Ламенне, А. Рівароль, Ф. Баадер, К.-Л. Галлер, А.-Г. Мюллер та ін.,
котрі виражали інтереси передовсім земельної аристократії і великої
торговельної буржуазії. На зламі XIX —XX ст. консерватизм репрезентує
представників буржуазних кіл, які визнають і приймають капіталістичний
шлях розвитку західного суспільства, проте чинять опір окремим його
новим, сучасним формам і тенденціям (А. Мельвіль).

Розуміння консерватизму в західній політології не завжди збігалося з
його тлумаченнями у вітчизняній політичній теорії.

На Україні історично консерватизм виник як усвідомлення необхідності
обґрунтування політико-правових засад монархічно-гетьманського ладу, як
спроба гетьманів надати своїй владі монархічно-спадкового характеру
(Хмельницький, Самойлович, Мазепа, Розумовський). Наприкінці XVIII — на
початку XIX ст. він став ідеологічною платформою малоросійського
дворянства у його боротьбі за збереження національних і станових
привілеїв. Серед представників української консервативної думки того
часу можна назвати Г. Галагана, В. Тар-новського, Г. Милорадовича
(другаполовина XIX ст.), Ф. Уман-ця, В. Горленка, Андрія і Миколу
Стороженків, П. Дорошенка (кінець XIX — початок XX ст.).

В українській політичній науці виникнення консервативного напряму
пов’язане з іменами найбільш відомих українських учених 20-х років XX
ст., які в наукових працях прагнули обґрунтувати необхідність і
правомірність політико-правових засад монархічного гетьманського ладу в
Україні у 1918 р. Серед них — В. Липинський, С. Томашівський, В.
Кучабський. їхні концепції української державності оформились у науково
завершені теорії вже в період еміграції.

Консерватизм у традиційному радянському розумінні — політична позиція,
для якої характерні прихильність до старого суспільного ладу, віджилих
звичаїв і порядків, прагнення утримати або відтворити їх, косність,
нетерпимість або ворожість до всього нового, передового у політичному
житті, науці, літературі тощо.

Проте, як свідчить досвід західних суспільств, це зовсім не так. 80-ті
роки пройшли у розвинених країнах під знаком “консервативної хвилі” та
“ринкового ренесансу”. Політичні успіхи неоконсерватизму зумовлені
глибокими процесами, що відбуваються у розвинених країнах. Вони
вимагають узагальнень і можуть бути приводом для аналізу проблем нашого
суспільства.

Консерватизм як політична течія не є незмінним. Щоразу, коли країни
Заходу перебудовували свої суспільні відносини, оновлювали виробничу
технологію, відроджували, здавалося б, давно забуті духовні цінності та
ідеї, завжди існували суспільні верстви, класи, які дбали про збереження
попередніх порядків, забезпечували їм багатство, владу і привілеї.
Водночас консерватизм надавав розвиткові суспільства певної сталості,
виконуючи роль гальма на крутих поворотах історії.

Найпрогресивніші тенденції суспільного розвитку виростали з минулого і
вимагали його підтримки. Так, розклад феодальних порядків у Європі
супроводжувався Відродженням — прагненням повернутися до античної
спадщини. Реформація, яка несла ренесансні ідеї гуманізму і свободи у
народ, теж кликала до минулого — “істинного християнства” та Святого
письма. Так склався фаустівський тип особистості в образі “економічної
людини”, суб’єкт розвитку європейської цивілізації. Навіть епоха
прискореного економічного зростання й торжества раціоналізму, соціальних
реформ і революцій, видатних наукових відкриттів та новацій у галузі
культури, що дістала на Заході назву “модерніті” (1870— 1970 pp.), в
духовному плані використала багато цінностей минулого. Становлення
“модерніті”, який заперечував усі традиції минулого, спиралося на
відвертий консерватизм. Однак останній поєднувався із сміливими
реформами, перебудовами виробництва та оновленням способу життя десятків
мільйонів людей. Таке поєднання втілилося у пізньоіндустріальній
модернізації, яка відкрила шлях до суспільства масового споживання, до
розвиненого капіталізму. В результаті у 30-ті роки XX ст. склалася
соціал-демократич-на, кейнсіанська модель розвитку, яка спочатку була
дуже ефективною, забезпечувала відносну соціальну справедливість та
стабільність у країнах Заходу.

Криза “модерніті” у середині 70-х років привела до виникнення нової
моделі розвитку. Становлення постіндустрі-ального суспільства на Заході
ознаменувало розвиток неоконсерватизму. У 70 —80-х роках він мав широку
соціальну базу. Значною мірою неоконсерватизм спирався на частину
“старого середнього класу” — дрібних торговців та підприємців у
традиційних галузях індустріального виробництва, священнослужителів,
фермерів, військових, які були незадоволені “державою добробуту” з її
великими податками, діяльністю корпорацій, знеособленою власністю,
могутніми профспілками, поширенням масової культури. З інтересами і
настроями цих соціальних верств значною мірою збігалися й інтереси
власників банківського капіталу. Останні були занепокоєні практично
безконтрольною діяльністю корпоративної технобю-рократії, що запустила
маховик інфляції. Зрештою, неоконсерватизм був співзвучний інтересам
транснаціональних корпорацій (ТНК).

Неоконсерватизм є реакцією з боку ліберальних технократів і власників на
появу альтернативних пізньому капіталізму ідеологій лівого і правого
напрямів. Однак ця реакція могла бути дійовою лише за умови, якщо
одночасно здійснювався синтез ліберально-технократичних ідей та
концепцій, що висувались “альтернативістами”. Неоконсерваторам вдалося
здійснити такий синтез. Американські неоконсервато-ри мали рацію, коли
зазначали, що неоконсерватор — це ліберал, який визнає значення традицій
та соціокультурних чинників суспільного розвитку. Звідси виникає
своєрідне сполучення в неоконсерватизмі: ліберально-технократична
прихильність прогресу, свободі, традиційним цінностям (сім’ї, культурі,
моралі, порядку, почуттю обов’язку).

Особливу роль у поступальному розвитку країн Заходу неоконсерватизм
відіграв на початку 90-х років. На відміну від 80-х років цей період
характеризувався орієнтацією на проблеми освіти, культури, якості життя.
Нові консерватори домоглися найбільшого економічного зростання,
піднесення національної свідомості. За “ринковим ренесансом” стоїть
колосальний розвиток неринкової сфери — освіти, охорони здоров’я,
культури, зусиль по вихованню дітей тощо. Завдяки “державі добробуту”,
яка з часом виявила свою неефективність, було створено базу для
нагромадження людського капіталу. Саме це започаткувало розвиток нового
підприємництва у високотехнічних галузях виробництва, яке втілилося в
інтелектуальній власності нового середнього класу. Це дало змогу частині
найманих працівників розумової праці стати самостійними підприємцями.
Фактично вже тепер у розвинених країнах Заходу складаються відносини
вільної індивідуальності, які засновані на універсальному розвитку
особистості.

Успіх неоконсерваторів багато в чому пов’язаний з усвідомленням ними
необхідності соціально-економічних і політичних змін у суспільстві, які
викликані технологічною революцією та суперечностями сучасної
цивілізації.

Неоконсерватизм виступає як могутня інтелектуальна сила у більшості
країн Заходу. Це торі у Великій Британії, голлісти у Франції,
республіканці у СІЛА, християнські демократи у багатьох європейських
країнах. Спостерігається поширення консерватизму від США і Канади до
Австралії та Японії.

Прихильники політичних позицій, що втілюють у собі зазначені риси,
об’єднуються в консервативні партії. Найбільші з них — Консервативна
партія Великої Британії (виникла у 1867 p.), Консервативна народна
партія Данії (виникла у 1916 р.) та ін. Нові консерватори — Р. Рейган,
Дж. Буш у США, М. Тетчер, Дж. Мейджор у Великій Британії, Г. Коль, Л.
Шпет у ФРН, Ж. Ширак у Франції, Дж. Андреотті в Італії та ін.

Якщо на Заході консерватизм на початку XX ст. оформився у складну
соціально-політичну течію, то в Російській імперії він не став
позитивною силою. Видатний філософ С. Булгаков писав з цього приводу:
“Велике нещастя російського політичного життя криється в тому, що в
ньому немає і не може сформуватися справжній (англійський)
консерватизм”. Він розрізняв такі поняття, як консерватизм і
реакційність. У консерватизмі філософ вбачав “дух вічності”, який
зберігається і відповідає духу політичного плюралізму.

У сучасній політичній реальності в Україні консерватизм існує переважно
як позиція. Консерватизм як реальність тільки формується. Свідченням
цього є створення у 1992 р. Української консервативної республіканської
партії, розробка її програмних цілей, формування політичних національних
орієнтацій.

Як позиція консерватизм і догматизм часто тотожні. Вітчизняний
консерватизм прагне загальмувати процес перетворень, зберегти все у
незмінному або майже незмінному вигляді, у попередньому
концептуально-теоретичному вираженні. Для вітчизняних консерваторів є
характерними втрата почуття реальності; вимоги повернутися до
догматичних, усталених положень; вивіреність у судженнях та поведінці;
звернення до минулого; підміна думки вірою тощо. Причини такого
консерватизму криються у наявності в суспільстві соціального прошарку
(цілого класу, як вважає дехто з учених) бюрократизованих чиновників,
який склався історично і за допомогою якого здійснювалася експлуатація з
боку держави-монополіста. Саме бюрократи є захисниками
державно-монополістичного капіталу, його виразниками. Вони виступають за
збереження у незмінному, недоторканому вигляді відносин на селі, які
багато в чому мають общинний характер. Слід зауважити, що цей прошарок
неоднорідний, а тому є можливість використати його професіоналізм для
демократичного розвитку суспільства.

Консерватизм у житті й політиці є необхідним моментом на шляху
становлення демократії.

Подібно до консерватизму історично сягає в минуле така політична течія,
як лібералізм.

Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) — традиційна політична течія,
яка відстоює необмежену свободу підприємництва й торгівлі,
парламентський державний устрій, плюралістичну демократію, широкі
свободи для індивідів у політичній, економічній та інших сферах життя
суспільства.

Витоки лібералізму сягають епохи буржуазних революцій XVII — XVIII ст.
Його найвищою метою була ідея індивідуальної свободи, розроблена у
працях Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Мон-теск’є та інших представників
європейського Просвітництва. Засновниками лібералізму були Б. Констан і
А. де Токвіль. Класичний лібералізм виник у Європі в XVIII— XIX ст. у
період боротьби буржуазії, що народжувалася, проти абсолютизму.
Ідеологами класичного лібералізму були Дж. Локк, А. Сміт, Т. Джефферсон
та ін. У своєму класичному вигляді лібералізм оголошує всі форми
спадкової влади і станових привілеїв такими, що зазнали поразки, і на
перше місце ставить свободу та природні здібності окремої людини.
Ліберальна політична філософія виступає за створення таких умов, які
дали б змогу громадянам держави щонайбільшою мірою реалізувати свої
здібності.

Лібералізм як течія набув розвитку також у Російській імперії. У XIX ст.
його ідеї знайшли відображення у конституційних проектах М.
Сперанського. Найвидатнішими теоретиками поміщицько-буржуазного
лібералізму були Б. Чичерін, С. Муромцев, М. Ковалевський. Після
скасування кріпосного права у 1861 p., запровадження земської і судової
реформи 1864 р. Росія підійшла до Першої світової війни з низкою
ліберальних завоювань. До них можна віднести судочинство із судом
присяжних, ліберальну цензуру друку, що створювала умови для виходу
антиурядових видань, столипінську реформу, яка відкривала шлях до
розвитку фермерського господарства, та ін.

З утвердженням у суспільстві буржуазного ладу в лібералізмі починають
панувати апологетичні тенденції. Ідеологія лібералізму істотно змінилася
з переходом до державно-монополістичного капіталізму. В цей час
виникають концепції “нового лібералізму” — неолібералізм (Дж. Гобсон, Ф.
Нау-манн, Дж. Дьюї, Дж. Джеліотті та ін.).

Неолібералізм — різновид ліберальної ідеології і політики, що
сформувались як відображення розвитку суспільства від переваг вільного
підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки,
інституціоналізації нових форм державного втручання в суспільне життя.

Неолібералізм характеризують такі риси: утвердження механізму вільного
ринку, який створює найсприятливіші умови для ефективної економічної
діяльності; обстоювання необхідності постійного втручання держави в
економіку з метою створення сприятливих умов для конкуренції;
максимально можлива свобода особи; звільнення особистості від будь-якого
колективного тиску; пріоритет інтересів і прав людини та сім’ї щодо
соціальних груп, класів чи держав; гуманістичний світогляд;
толерантність та ін.

Нові явища суспільного буття на рубежі ~70 — 80-х років XX ст. суттєво
позначилися на еволюції ідеології неолібералізму, серед представників
якого були Д. Белл, Н. Глейзер, Д. Мойніхен, І. Крістолл, Е.
Бенфілдтаін.

У політичній практиці тенденція неолібералізму найвиразніше втілилася в
політиці “нового курсу” Ф. Рузвельта, дістала подальшого розвитку у роки
Другої світової війни і повоєнні роки. Ця тенденція, зумовлена значною
мірою науково-технічним прогресом, викликала значне зростання державних
капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери — забезпечення
освіти, охорони здоров’я, підвищення кваліфікації персоналу тощо.
Неоліберальна ідея “відповідальної держави” в багатьох аспектах
збігається як з відповідними неоконсервативними ідеями, так і з деякими
цінностями соціальної демократії. Це свідчить про певну близькість цих
трьох ідеологій на сучасному етапі розвитку політичних процесів.

Про певне послаблення політичних та ідейних позицій лібералізму свідчить
те, що у Західній Європі його потіснили соціал-демократія і
консервативні сили, а в США лібералізм зблизився із соціал-реформізмом і
став однією з найвпливовіших ідейно-політичних течій.

Ідеологія і політика лібералізму мають багато прихильників. Нині
ліберальний рух налічує близько 110 партій, з них 60 об’єднані у
Ліберальний Інтернаціонал, створений у 1947 р. Ліберальні партії діють в
Австралії, Великій Британії, Ізраїлі, Канаді, Колумбії, Філіппінах,
Швейцарії, Японії та ін. У таких країнах, як Японія, Велика Британія,
Італія, Німеччина, Бельгія, Фінляндія, Данія, партії ліберального типу є
або правлячими, або входять до урядових коаліцій. Всередині ліберальної
течії існують різні групи — ліві, праві тощо.

Лібералізм як напрям набув поширення нині в Україні. Його прихильники
дедалі активніше виступають за створення механізму вільного ринку і
забезпечення умов для різних форм економічної діяльності, розвиток
конкуренції. Наприклад, Ліберально-демократична партія України заявила
про такі програмні принципи: підтримка незалежної України як суб’єкта
міжнародного права; підтримка положень Декларації про суверенітет
України; заохочення приватної власності як матеріальної основи свободи
особи; вільне підприємництво як засіб реалізації економічної свободи
особи за умови змагальності різних форм власності; відродження
національної культури; гуманізація виховання й освіти та ін.
Ліберально-демократична партія України виступає за створення правової
держави як протидії дестабілізації суспільства за умови вільної
реалізації особистих і групових інтересів, за роздержавлення засобів
виробництва, приватизацію економіки, деполітизацію і деідеологізацію
науки і культури. Вона вважає себе партією парламентського

типу.

Багато в чому відмінною від лібералізму є така течія, як

радикалізм.

Радикалізм (від лат. radikalis — докорінний) — політична течія, яка
обстоює розрив з визнаною традицією, виступає за рішучі методи у
вирішенні питань політичної теорії і політичної практики без зміни
соціально-економічних засад суспільного ладу.

Як політична течія радикалізм виник у XIX ст. Його представники вимагали
проведення демократичних реформ при збереженні соціально-економічних
основ самого ладу. Нині такі позиції поділяють Радикальна ліва партія
Данії, Політична партія радикалів Нідерландів, Партія радикалів і
радикалів-соціалістів Франції, Радикально-демократична партія Швейцарії,
Радикальна партія Чилі. Ряд партій виникли ще у минулому столітті: у
Швейцарії — 1848 p., Франції — 1896, Чилі —

1883 р.

Соціальною опорою радикалів є дрібні і середні власники, що поділяють
республіканські й антиклерикальні погляди, частина ліберальної
інтелігенції, заможне селянство, середнє чиновництво.

Радикалізм як політичну течію характеризують: стійке надання переваги
рішучим методам перетворень, динамічні зміни поглядів і дій; звернення
до простих форм вирішення складних проблем, прагнення до форсування
подій; заперечення диктаторських методів; обстоювання демократичних
перетворень без урахування меж підтримки їх масами; прагнення поліпшити
соціальне законодавство; розширення інтеграції, насамперед
західноєвропейської; розвиток міждержавних відносин без дискримінації
тощо.

У країнах Східної Європи організаційні структури радикалізму на зразок
західноєвропейських не склалися, однак як позиція, напрям
суспільно-політичної думки, метод дій, політичної діяльності він має
свої особливості і свої крайні форми вираження.

Як відомо, В. Ленін розумів розвиток капіталізму на початку XX ст. як
його заключну фазу, переддень соціалістичної революції. Загострення
революційної ситуації в той час створило ілюзію можливості прориву до
соціалізму, вселяло віру в швидку перемогу. Незрілість матеріальних
передумов соціалізму, здавалося, можна замінити “інверсією” історичного
процесу, тобто спочатку взяти владу, а потім використати її як підойму
економічного розвитку. Цим зумовлювався і основний акцент на ідеї
диктатури пролетаріату. Низький рівень масової політичної свідомості і
культури передбачалося компенсувати авангардною роллю пролетарської
партії, покликаної внести у робітничий рух соціалістичну свідомість.
Таке суспільне середовище дало життя ленінізму як ліворадикальній
інтерпретації марксизму.

Відомий крайній радикалізм Й. Сталіна. Сталінізм втілив у життя
концепцію радикального перетворення суспільства методами насильства і
необмеженого терору на основі перекручення і догматичної інтерпретації
марксизму. Можна також говорити про радикалізм М. Хрущова, який прагнув
обігнати історичний процес. 80-ті роки поставили проблему радикального
перетворення країн, що орієнтувалися на соціалістичний ідеал. Радикалізм
М. Горбачова пов’язаний з бажанням шляхом “прискорення”, “оновлення”
досягти “більше демократії”, “більше соціалізму” за короткий строк. Тут
сталися докорінні зміни. Саме радикали вимагали і добивалися скасування
6-ї статті Конституції СРСР про керівну роль КПРС, змін в урядових
програмах, встановлення президентської влади, досягнення суверенітету і
незалежності України тощо.

Радикалізму політики властиві пошук простих способів вирішення складних
проблем; прагнення твердо запрограмувати зміни; абсолютизація
можливостей раціонального управління; намагання форсувати події, що
призводять до розриву між засобами і цілями політичної дії (цілі можуть
бути благородними, засоби реалізації — безчесними); стійке тяжіння до
використання крайніх засобів політичної дії, що породжує імпульси до
насильства, віру в ефективне вирішення за його допомогою будь-яких
політичних проблем; прояви правового нігілізму, що розглядається як вияв
свободи, політичний запал та ін. Радикалізм не слід плутати з
екстремізмом. Політичний екстремізм (від лат. extremus — крайній) — це
схильність до крайніх поглядів і методів у політиці та ідеології.

Особливостями вияву екстремізму є ігнорування реального аналізу
політичної ситуації; прагнення прискорити події; нерозуміння законів
виходу суспільства з кризи, зокрема з політичної; невміння зіставляти
масштаби і швидкість змін, що відбуваються; прагнення підкорити
політичний процес волі без урахування співвідношення політичних сил,
логіки політичного процесу; правовий нігілізм, руйнування державних і
політичних структур, що історично склалися; ставка на силові методи.

Розрізняють екстремізм правий і лівий. Правий екстремізм —
ультрареакційні позиції, які поділяють устремління фашистів,
неофашистів.

Лівий екстремізм виявляється у теоретичних платформах, діяльності
псевдореволюційних організацій. Це анархізм, троцькізм, маоїзм та ін.

Найбільш крайнім вираженням політичного екстремізму є тероризм. Напрям
західноєвропейської політичної науки, який вивчає тероризм, називається
терологією. Тероризм не є течією політичної думки. “Теоретичний
тероризм” — це нонсенс.

Тероризм (від лат. terror — страх, жах) являє собою політичну практику,
одну з форм державної політики, в основі якої лежать систематичне
залякування, провокації, дестабілізація суспільства насильством.

Терор (а не тероризм) як насильство, політичне вбивство своїм корінням
сягає в сиву давнину. Як рух тероризм пов’язують з XIX та XX ст. Саме у
цей час формуються “червоний”,-якобінський, і “білий”, роялістський,
режими (1815 — 1816 pp.) у Франції, терор російських народовольців. У
програмі “Народної волі” ставилося за мету дезорганізувати уряд шляхом
терору.

У сучасних умовах тероризм як вияв політичного екстремізму не є явищем
національним. Небезпека терору полягає у тому, що порушується природний
шлях соціального руху, не реалізуються демократичні форми організації
суспільства, вільного волевиявлення особи. Боротьба проти світового
тероризму — одне з найскладніших завдань демократичних сил. Лівий
екстремізм виявляється в анархізмі. Анархізм (від грец. anarchia —
безвладдя, стихійність, неорганізованість, безладдя, хаос) —
соціально-політична течія, спрямована на звільнення від усіх форм
політичної, економічної і духовної влади, заперечення держави як форми
організації суспільства та її владного впливу, утвердження нічим не
обмеженої свободи людини як своєї мети.

Ідеї анархізму знаходимо у праці “Республіка” давньогрецького філософа
Платона. Елементи анархізму присутні й у філософії стоїків (Зенон,
Хризип — у Давній Греції, Сенека, Марк Аврелій — у Римі), у працях
філософів-просвітителів (Руссо, Дідро), ідеології “скажених” епохи
Великої французької революції. Вперше спробував проаналізувати політичні
й економічні форми анархізму наприкінці XVIII ст. англійський письменник
У. Годвін.

Як суспільно-політична течія анархізм формувався у 40 — 70-х роках XIX
ст. у країнах Західної Європи, де була значною частка дрібнотоварного і
ремісничого виробництва. Основні теоретики анархізму — П. Прудон, М.
Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін.

У XIX ст. анархізм поширюється у Франції, Швейцарії, Італії, Іспанії і
США. Певний вплив він мав серед народників Росії. Активність анархізму
спостерігалася в період російської революції 1905—1907 pp. У революції
1917 р. анархізм подекуди перероджується в бандитизм.

Сучасний анархізм не додав нічого нового до “традиційного” і
характеризується такими ознаками: уявлення про державу як абсолютне зло;
заперечення будь-якої влади, у тому числі і державної, тлумачення її як
посягання на свободу людини; утвердження повної свободи без будь-яких
меж; відмова від організованості і дисципліни як засіб переходу до
суспільства без класів, держави і політики; вимога негайного здійснення
соціальної революції, встановлення бездержавного суспільного ладу,
руйнування всіх форм суспільного життя; відмова від матеріальних і
духовних цінностей (у тому числі політичних), які виробило людство;
захист дрібної приватної власності, дрібного землекористування; розгляд
майбутнього бездержавного, неполітичного суспільства як федерації
виробничих асоціацій, комун, що гарантують свободу особи і є формою
самоорганізації і самоврядування.

Анархісти недооцінюють значення політики, регулятивну роль держави. Вони
не визнають політичну владу як важливий і необхідний інститут
суспільного життя. Це неминуче призводить до невизнання влади взагалі і
демократичних форм реалізації її зокрема. Визнання влади — це контроль
над нею, невизнання її—не що інше, як обман або самообман, оскільки
влада стає безконтрольною з боку громадян.

Об’єктивний аналіз анархізму свідчить, що такі його представники, як М.
Бакунін, П. Кропоткін, висловили ряд ідей, які актуальні й досі. Так,
вони відкидали будь-яку форму деспотії, культ одноосібного правління,
пригнічення особистості, стверджували ідеал взаємодопомоги і
солідарності у відносинах людей, вірили у реальні можливості
самоорганізації і саморегуляції, передбачали безперспективність
державного соціалізму, вважали, що зосередження влади в одному центрі
неминуче призведе до створення роздутої бюрократичної форми правління,
що найбільш природними є федеральний устрій, самоврядування на місцях
тощо. Анархію вони розуміли не як хаос, а як реальні і не підтверджені
досвідом можливості самоорганізації. Однак така організація йде знизу, а
не зверху, як це робиться за суворої централізації.

Історично анархізм як політичне явище поширюється в ситуаціях крайнього
відчаю, криз, у переломні моменти. Наприкінці XIX — на початку XX ст.
виник особливий його різновид — анархо-синдикалізм.

Анархо-синдикалізм — це громадсько-політична позиція, прихильники якої
вважають себе складовою соціалістичного й робітничого руху, відстоюють
ідеали самоуправління, федералізму, профспілкової демократії,
незалежності трудових колективів.

Прояви анархістської активності спостерігаються і досі. Серед певної
групи населення укорінюється прагнення повернути до життя ідеї
анархістів, створити певні організації. Анархізм зберігається у країнах
Західної Європи, Америки у вигляді різних федерацій, груп, громадських
рухів та ін. Серед них набула поширення концепція “лібертарного
соціалізму”, її прибічники абсолютизують індивідуальну свободу,
висловлюють недовіру до влади, заперечують позитивну роль держави і
політичних партій, будь-яку систему планування, ієрархічну структуру,
визнаючи лише горизонтальні зв’язки виробничих’комун. Вплив їх
незначний, але як реальність цей рух не може не враховуватись у
політиці.

Соціальну опору анархізму становлять дрібні власники, частина
робітничого класу, декласовані елементи, окремі прошарки інтелігенції.
Крім лівого, екстремізм має свій правий вияв — фашизм.

Фашизм (від італ. fascism, fascio — жмутик, в’язка, об’єднання)
розглядається у двох значеннях: 1) як найбільш реакційна політична
течія, яка виражає інтереси агресивних сил, прихильників крайніх
поглядів і методів у політиці, ідеології; 2) як відкрито терористична
диктатура згаданих сил, що використовують насильство для захоплення та
утримання влади, нав’язування всім іншим членам суспільства своєї волі,
утвердження свого панування.

Для фашизму є характерними: тоталітаризм; використання крайніх методів,
форм насильства для досягнення політичної мети; зрощування партії з
державним апаратом; правовий нігілізм; консолідація екстремістських
партій і організацій; антидемократизм; заборона прогресивних партій та
організацій; ліквідація демократичних свобод; максимальний контроль за
громадським і особистим життям громадян; жорстокі поліцейські
переслідування “інакомислячих”; расизм; геноцид; шовінізм; елітаризм;
вождизм.

Соціальною базою фашизму є насамперед дрібні власники, консервативне
чиновництво, міщани, політично неграмотні робітники, декласовані
елементи.

Фашизм виник в Італії у 1919 р. У 1922 р. фашисти на чолі з Б. Муссоліні
захопили владу. В 1919 р. було створено фашистську партію у Німеччині.
Прийшовши до влади у 1933 р., націонал-соціалістична партія Німеччини на
чолі з А. Гітле-ром встановила жорстоку, нелюдську диктатуру. Наприкінці
30-х років фашизм утвердився також у ряді країн Пів-денно-Східної та
Центральної Європи. Він став ударною силою світової реакції, яка у 1939
р. розв’язала Другу світову війну. Після закінчення Другої світової
війни на Нюрнберзькому процесі фашистську ідеологію було засуджено і
заборонено. За сучасних умов фашизм набуває вигляду неофашизму.

Неофашизм має два основні напрями: 1) традиційний фашистський рух, який
трансформує довоєнну ідеологію і практику; 2) система влади, яка прагне
поєднати нелегальні й напівлегальні форми діяльності, пристосуватися і
зберегти зовнішню лояльність до законності, чинної правової системи і
державних парламентських інститутів. Неофашистські організації діють
більш як у 80 країнах світу. Серед найвідоміших можна назвати
Національний фронт на чолі з Ж. Ле Пеном у Франції, Республіканську
партію в Німеччині, Італійський соціальний рух — Національні праві сили.
Ідеологія сучасного неофашизму проявляється у вимогах перегляду
кордонів, обмеження імміграції, збереження “чистоти нації”, “наведення
порядку” тощо.

Для сучасного світу залишається характерним зв’язок політики і релігії.

Клерикалізм (від лат. clericalis — церковний) — суспільно-політична
течія, представники якої виступають за посилення позицій церкви в
політиці і духовному житті суспільства.

Клерикалізм має такі різновиди: католицький, іудейський, ісламський. Усі
вони відображають взаємозв’язок політики і релігії. Клерикалізм має
великі політичні партії, що володарюють у ряді країн світу, створює свої
профспілкові, молодіжні, жіночі та інші організації. Діяльність
релігійних організацій включає акції політичного характеру — участь у
виборах державних органів, місцевому управлінні, вплив на уряд,
формування громадської думки тощо. Політичний клерикалізм підтримує
часткові соціальні реформи. У XX ст. поширюється комуністичне розуміння
соціалізму. Відповідно до цього сталися великі організаційно-політичні
зміни у світі.

Комунізм (від лат. communis — загальний, всезагаль-ний) —
суспільно-політична течія, яка стверджує за мету встановлення
суспільства, заснованого на єдиній загальнонародній власності на засоби
виробництва, забороні приватної власності, утвердженні планування як
регламентації з боку держави процесів виробництва і розподілу продукції,
здійсненні самоврядування, досягненні рівноправ’я, розподілу
матеріальних і соціальних благ “за потребами”.

Термін “комунізм” виник наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Першими
проповідниками комунізму стали кабетис-ти — представники французьких
пролетарів, прихильники Етьє-на Кабе, а також необабувісти О. Бланкі, Т.
Дезамі та ін. Комунізм Кабе — це суспільство, побудоване на рівності,
єдності, братерстві, демократії і перехід до якого можливий шляхом
мирних реформ, на основі переконань.

Класичне формулювання і викладення ідеології комунізму було дано К.
Марксом і Ф. Енгельсом у “Маніфесті Комуністичної партії” (1848 р.) та в
інших працях. Зосередивши увагу на аналізі капіталізму середини XIX ст.
як системи, його історичного місця у розвитку суспільства, вони
обґрунтували об’єктивну необхідність соціалізму, який має утвердитись на
ґрунті високого рівня розвитку суспільства. Комуністичне майбутнє, що
має розвинутись на основі соціалізму як вища його фаза, К. Маркс і Ф.
Енгельс розглядали гіпотетично. Вони уявляли його як нічим не обмежену
можливість розвитку й удосконалення людини і суспільства, як етап у
поступальному соціальному розвитку.

Погляди К. Маркса і Ф. Енгельса змінювались у процесі
соціально-політичних змін реального суспільства Європи, а також у
процесі наукового пізнання їх. Так, уже у 90-ті роки Ф. Енгельс
переглянув свої погляди щодо революції та її історичної необхідності,
особливостей розвитку капіталізму кінця XIX ст. та ін. Відомо, що К.
Маркс і Ф, Енгельс піддали нищівній критиці казармений комунізм, який,
на жаль, згодом, у XX ст., став ідейним джерелом
адміністративно-командної системи соціалізму в ряді країн.

Перша невдала спроба втілення ідей комунізму на практиці мала місце під
час повстання паризьких комунарів у 1871 р. У XX ст. ідею комунізму було
використано комуністичними організаціями як політико-ідеологічну зброю в
Росії, країнах Східної Європи, на Кубі, в Китаї, Північній Кореї та в
інших країнах.

Комуністичні партії XX ст. висунули своє розуміння марксизму. Вони також
спиралися на інтерпретацію марксизму В. Леніним та його послідовниками,
тобто творцями та ідеологами воєнного комунізму.

Воєнно-комуністична модель соціалізму, на грунті якої розвивався
сталінський тоталітаризм, мала такі основні ознаки: заперечення ринкових
відносин; мілітаризація праці; згортання демократичних механізмів
управління; ідейно-політичний монополізм; ігнорування індивідуальних,
суб’єктивних засад у суспільному житті; відчуження людини від влади і
власності, результатів праці і культурно-духовних цінностей; недооцінка
саморозвитку особи як основної особливості руху суспільної системи.
Однак будь-яка політика, програма суспільного розвитку, що не враховує
пріоритетність людського виміру, перестає бути прогресивною.

В ході аналізу політичного розвитку XX ст., постає питання: що ж
привернуло до комунізму увагу багатьох політиків і широких мас? Чому
інтелектуальний арсенал людства ще й сьогодні не може позбутися цієї
утопії? Великі маси людей пішли за комуністичними партіями саме тому, що
в ідеї комунізму вони бачили найвищий ступінь уявлень про соціальну
справедливість. Реалізація їх в той час у багатьох пов’язувалася з
революційними перетвореннями.

На початку XX ст. революційне комуністичне крило відмежувалося від
реформістського напряму, тобто від соціал-демократії. У березні 1919 р.
комуністичний рух інституювався у самостійну течію — НІ Комуністичний
Інтернаціонал, який припинив своє існування у 1943 р. Комуністичні
партії були створені майже у 100 країнах світу, в їхніх лавах
налічувалося понад 50 млн членів.

У жовтні 1917 р. була спроба реалізувати ідеали свободи, рівності і
братерства, які проголосила ще Французька буржуазна революція. Проте
експеримент “комуністичного будівництва” закінчився поразкою
партійно-державної адміністративної системи в СРСР та країнах Східної
Європи.

90-ті роки XX ст. — це період падіння комуністичних режимів, припинення
владної діяльності комуністичних партій в СРСР та країнах Східної
Європи. Останніми країнами з монопольним пануванням компартій ще
залишаються Куба і Північна Корея. Певні риси комуністичної системи
зберігаються у Китаї, хоча там відбуваються значні зміни.

Посткомуністичні системи, що прийшли на зміну тоталітарним режимам,
мають пройти періоди посттоталітарних перетворень на новій,
демократичній основі, увійти в цивілізаційне русло історичного розвитку.

Значного поширення в останні століття набула соціалістична
суспільно-політична течія.

Соціалізм — суспільно-політична течія, що спрямовує дії на створення
суспільства, для якого характерні панування свободи як можливості робити
все, що не завдає шкоди іншим людям, справедливості як рівності
стартових можливостей для всіх громадян, солідарності як можливості для
людини розраховувати на допомогу і соціальний захист з боку суспільства
і держави.

Соціалізм як ідея найяскравіше втілення дістав у творах великих
гуманістів Т. Мора, Т. Кампанелли, Д. Уінстенлі, Г. Ба-бефа, А.
Сен-Сімона, Ш. Фур’є, Р. Оуена і особливо К. Маркса і Ф. Енгельса.

Термін “соціалізм” увів у науковий обіг у 1834 р. сенсімоніст П. Леру.
Під лозунгами соціалізму виступають соціал-демократи, лівацькі групи
різного ґатунку, революціонери-де-мократи та ін. Одну з багатьох
концепцій соціалізму в руслі соціал-реформістської політичної течії було
названо “концепцією демократичного соціалізму”. У витоків її стояв
німецький соціал-демократ Е. Бернштейн (1850 — 1932), який на Заході
вважається одним з класиків сучасного соціалізму.

Соціал-демократія як політичний рух зародилася в Німеччині у минулому
столітті. Спочатку ідеологія соціал-демократії збігалася з ідеологією
комунізму. Соціал-демократія і комунізм до 20-х років XX ст. фактично
були тотожними.

Концепція соціалізму стала відповіддю на потреби розвитку суспільства.
Соціалізм виявив себе як ідея, як організація, рух і практика
будівництва нового суспільства у ряді країн світу. У 1869 р. було
створено Соціал-демократичну партію Німеччини. Наприкінці XIX — на
початку XX ст. соціал-демократи висловили думку щодо необхідності
переосмислення ряду положень марксизму. В цей час вже не спостерігалося
крайнього зубожіння пролетаріату, зникнення середніх прошарків, про що
писав у середині XIX ст. К. Маркс, а відбулася певна стабілізація
капіталізму. Необхідність соціалістичної революції як форми завоювання
влади пролетаріатом виявилася сумнівною. Диктатура пролетаріату, що була
згодом абсолютизована В. Леніним, розглядалася як політичний атавізм.
Саме у реформі соціал-демократи бачили основний засіб політичних
перетворень у суспільстві.

Соціал-демократичний рух, конституйований на початку 20-х років XX ст.,
на час свого подальшого існування еволюціонував як у політиці та
ідеології, так і в соціальній сфері та організаційній структурі. На
зміну Робітничому соціалістичному Інтернаціоналу (1923— 1940) прийшов
Соціалістичний Інтернаціонал, створений у 1951 р. Нині до нього входить
близько 80 партій, з них 27 — правлячі (самостійно або в коаліції). В
їхніх лавах налічується понад 17 млн чоловік.

Серед лідерів соціал-демократії відомі такі видатні політики, як В.
Брандт (ФРН), У. Пальме (Швеція), Ф. Міттеран (Франція), Ф. Гонсалес
(Іспанія), Б. Краксі (Італія), Ф. Вра-ницький (Австрія), Р. Хоук
(Австралія) та ін.

З розвитком соціал-демократичного руху відбувалися зміни у
соціалістичній ідеології, в системі ідей, які він прагнув втілювати у
життя.

Під терміном “соціалізм” протягом останніх півтора століть розуміли в
одному випадку соціалістичну ідею як одну з можливих концепцій
соціальної справедливості, а в іншому — як особливу організацію
виробництва та розподілу продуктів і благ, альтернативну ринковій
системі. Інколи суспільствознавці, політики та ідеологи помилково
ототожнюють ці два поняття.

В основу соціалістичної ідеї покладено концепцію само-цінності людини
незалежно від її соціального та економічного статусу. Головним змістом
соціалізму, його світоглядною цінністю є те, що суспільство повинно не
тільки проголошувати, а й гарантувати кожному можливість існування і
духовного розвитку. Суспільство мусить взяти на себе відповідальність за
самореалізацію людини. Всі люди рівні перед Богом, і саме спільність
людей має забезпечити реальне втілення цієї рівності. Зрівняльність у
розподілі та споживанні, що проповідується багатьма прихильниками
соціалізму, є вторинною.

Ідею рівності знаходимо і в індивідуалістичних концепціях ринку. В них
вона розуміється як рівність можливостей. Соціалістична ідея не відкидає
цього принципу. Більше того, вона проголошує, що суспільство повинно
гарантувати розвиток людських можливостей, творчий потенціал людини
незалежно від того, бідна вона чи багата, бідні чи багаті її батьки,
користуються ринковим попитом продукти її повсякденної діяльності чи ні.
Як свідчить історичний досвід, будь-який перерозподіл порушує принцип
рівності можливостей, обмежує здатність людини виявити свою
індивідуальність. Його негативним наслідком є і те, що значна частина
населення починає вірити у можливість скористатися соціальними благами і
впевнена у тому, що цим вона зобов’язана державі, урядовцям. І
найприкріше те, що перерозподіляє здобуті блага не той, хто створив
цінності, а урядовці і навіть злочинці. Це яскраво виявилося в практиці
радянської моделі соціалізму.

Однак ці недоліки системи розподілу, які виявили себе у Радянському
Союзі та інших країнах, що називались соціалістичними, зовсім не
означають, що соціалістична ідея може бути повністю відкинута.

Свобода людини і принцип рівності своєрідно трактуються в
індивідуалістичній і соціалістичній концепціях. Однак суперечності цих
тверджень не мають антагоністичного характеру за принципом “або — або”:
тут не тільки можливий, а і вкрай необхідний розумний компроміс.
Знаходження консенсусу, золотої середини і є сферою діяльності
політиків, мистецтвом регулювання суспільного життя. Соціалістична ідея
у політичній сфері була і залишається важливим чинником для визначення
соціально виміряної політичної лінії тих чи інших суспільних сил,
держави. Навіть глибока економічна криза, що охопила країни, які виникли
внаслідок розпаду Радянського Союзу, не дає підстав для заперечення
соціалізму взагалі, адже відомі досягнення в усіх сферах життя п’ятої
частини людства, що будує нове суспільство, орієнтуючись на соціалізм. У
матеріалах XVIII і XIX Конгресів Соцінтерну, прийнятій “Декларації про
принципи Соціалістичного Інтернаціоналу” (1989 р.) стверджується, що
ідея соціалізму захопила уявлення людей всього світу, з успіхом сприяла
виникненню політичних течій, поліпшила життя трудящих і здійснила вплив
на перебіг подій у XX ст.

Сучасна міжнародна соціал-демократія визнає демократичний соціалізм
принципом діяльності і суспільним устроєм майбутнього, розглядає реформи
як основний засіб перетворень, а політичну демократію, що включає
багатопартійність, політичний плюралізм, забезпечення прав людини та
свободу друку, — як необхідні передумови утвердження правової держави,
основними цінностями якої є свобода, рівність, братерство,
справедливість, солідарність. Для неї характерні також утвердження
екологічних пріоритетів, прихильність до нового політичного,
економічного порядку, збереження миру на Землі.

Західна соціал-демократія своєчасно зрозуміла, що включення людини в
економічний процес не може відбуватися на основі військово-феодального
примусу або на буржуазній ринковій основі. Усвідомивши драматизм
зазначеної альтернативи, вона обрала курс на проголошення соціально
орієнтованого ринкового господарства. А це є політикою необхідного
компромісу між приватною власністю, свободою підприємництва і
соціальними гарантіями, які мають позаекономічне походження та
загальногуманістичні принципи формування їх. Реальна політична боротьба
навколо цих проблем виключає екстремізм. У більшості розвинених країн
Заходу соціалістична ідея посіла належне місце, що спростовує постановку
питання щодо непридатності її чи поразки. Саме таким шляхом пішли
соціалістичні партії Франції, Іспанії, Австрії та інших країн, де
авторитетна ідея соціальної демократії.

Безумовно, умоглядні конструкції соціального експерименту із соціалізмом
в СРСР та ряді інших країн не витримали перевірки на практиці, людство
зробить висновки з цього історичного уроку. Однак люди, а також
соціальні системи не знаходяться у сфері незмінних, наперед заданих
цінностей, вічних і абсолютних істин. Вони повинні розраховувати на
пошук нових відповідей, відкриття нових можливостей на шляху до нової
цивілізації. Саме на це на