.

Герасимчук А.А., Тимошенко З.I., Шейко С.В. 1999 – Філософські основи менеджменту і бізнесу (книга)

Язык: украинский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
5 15433
Скачать документ

Герасимчук А.А., Тимошенко З.I., Шейко С.В. 1999 – Філософські основи
менеджменту і бізнесу

Зміст

Переднє слово………………………………..5

РОЗДІЛ І.

ПРОБЛЕМА УПРАВЛІННЯ СУСПІЛЬСТВОМ В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ

Лекція І. Філософія менеджменту і бізнесу \у

1.1. Предмет філософії менеджменту і бізнесу ………….7

1.2. Розвиток предмету філософії менеджменту і

бізнесу в процесі історичного генезису ……………11

1.3. Структура та основні проблеми філософського

знання ………………………………….. 14

Лекція 2. Місце проблеми управління суспільством в античній філософії

2.1. Управління як особлива форма діяльності

людини в філософії Сократа…………………..20

2.2. Класифікація форм державного управління…………23

2.3 Методологічні основи управління в філософії

Арістотеля…………………………………27

Лекція 3. Обгрунтування управлінських функцій в філософії середніх віків
та Відродження

3.1. Теологізація системи управління суспільством

в умовах середньовіччя……………………….34

3.2. Секуляризація управлінських функцій в філософських поглядах
мислителів Відродження………..39

Лекція 4. Філософські основи управління суспільством в філософії Нового
часу та XIX cm.

4.1. Емпіризм та раціоналізм — методологічна

основа системи управління в XVII-XIX ст…………46

4.2. Р. Оуен — філософ і реформатор менеджменту……..51

Лекція 5. Проблеми управління суспільством в класичній німецькій
філософії

5.1. Соціально-економічні та науково-філософські передумови формування
класичної німецької філософії…………………………………54

5.2. Кантівське розуміння системи управління

людьми…………………………………. 57

5.3. Управління в фіхтеанській філософії дії…………… 60

5.4. Система “керівник-підлеглий” в філософії

Гегеля…………………………………..62

РОЗДІЛ II

ФІЛОСОФСЬКІ АСПЕКТИ СУЧАСНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ І БІЗНЕСУ

Лекція 6. Проблема свободи волі в діяльності

менеджера і бізнесмена
У/

6.1. Поняття свободи, її онтологічні, гносеологічні

та соціальні виміри………………………….67

6.2. Проблема розуміння свободи волі в сучасній

західній філософії…………………………..73

Лекція 7. Раціоналізм та інтуїтивізм — філософська основа сучасного
менеджменту і бізнесу

7.1. Причини раціоналізації менеджменту

в умовах сьогодення…………………………80

7.2. Інтуїтивне мислення в діяльності менеджера

і бізнесмена……………………………….84

7.3. Сутність раціонально-інтуїтивних дій менеджера і
бізнесмена…………………………..86

Лекція 8. Філософія бізнесу

8.1. Філософська основа бізнесу…………………… 89

8.2. Екзистенціальне розуміння свободи вибору

рішень бізнесменом………………………….92

8.3. Філософія особистих рішень бізнесмена…………..95

Лекція 9. Філософія успіху менеджера

9.1. Сутність керування і підпорядкування…………….99

9.2. Особливості успіху менеджера…………………. 100

9.3. Основні помилки менеджера в управлінні

людьми…………………………………. 105

Заключне слово……………………………….. 109

4

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Шановний друже! Перед Тобою книга, яка включає в себе курс лекцій, які
вже впродовж декількох років читаються викладачами Українсько-фінського
інституту менеджменту і бізнесу. Це одна з перших праць не тільки в
нашій державі, але і в СНД, автори якої зробили спробу визначити
філософські основи науки управління та бізнесу. Юсновним питанням
філософії є питання про відношення людини і світу. Зміст останнього є
багатоманітним. В ньому можна виділити ряд основних явищ і процесів, які
суттєво визначають багатоаспектний спосіб життєдіяльності людини. Одним
з таких є управління і бізнесова діяльність як на рівні суспільних
структур, так і окремих індивідів. Ця діяльність здійснюється на основі
певних методологічних і світоглядних засад, які з розвитком виробничих і
суспільних відносин постійно змінювались.

В курсі лекцій, який пропонується Тобі, наш шановний Читачу, його автори
не ставили за мету розгляд філософських основ менеджменту і бізнесу на
всіх континентах світу. Так, наприклад, в залежності від історичних
традицій, менталітету, рівня освіченості, особливостей виховання,
демократизації того чи іншого суспільства тощо, є. своя специфіка в
філософських основах науки управління і бізнесу в країнах Азії, Африки,
Латинської Америки, а інша — в європейських та північноамериканських
країнах. Для останніх характерна орієнтація на європейську філософію,
філософію, яка зародилась в Греції і Римі і розвинулась, живилась
пізніше ідеями представників різних філософських шкіл і напрямків, які
функціювали в різні часи і епохи в європейських країнах, у тому числі і
на теренах України.

ЧЦе

J,e не були відомі людству терміни менеджмент і бізнес, пізніше
запозичені з англійської мови, а управління і підприємництво вже мало
свою багатовікову історію і спиралось воно на методологічні і
світоглядні основи, сфор-мульовані античними мудрецями-філософами. Ними
були створена своєрідна теоретична парадигма, в межах якої здійснювались
взаємовідносини між людьми в процесі матеріального і духовного
виробництва. Змінювалась епоха — формувались нові філософські основи в
системі управління і бізнесу.}

У Тебе, шановний Читачу, може виникнути питання: Існує безліч
філософських шкіл і напрямків. Яка ж філософія повинна бути в основі
менеджменту і бізнесу? Питання поставлено цілком логічно, але погодься з
тим, що ‘з-поміж безлічі філософських напрямків, які існували і існують
впродовж майже трьох тисячоліть на теренах Європи, не було і немає
жодного, який би в тій чи іншій мірі не був пов’язаний один з одним. І
це при тому, що один з них тяжіє до раціоналізму, другий —
ірраціоналізму, третій — до інтуїтивізму і т. д.

В певні ійторичні періоди у філософських основах менеджменту і бізнесу
може домінувати, наприклад, раціоналізм, але поряд з ним “співіснувати”
емпіризм, інтуїтивізм тощо. Аналізуючи сучасний менеджмент і бізнес, ми
бачимо, що сьогодні в ньому міцно вкорінились ідеї “філософії життя” і
персоналізму, неотомізму і гуманістичного психоаналізу, прагматизму і
екзистенціоналізму і т. д.

Курс лекцій “Філософські основи менеджменту і бізнесу” складається з 9
лекцій. Його автори вважають, що його слід викладати після ознайомлення
студентів з загальним курсом філософії, як свого роду спецкурс.

РОЗДІЛ 1.

ПРОБЛЕМА УПРАВЛІННЯ СУСПІЛЬСТВОМ В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ

Лекція 1. Філософія

менеджменту і бізнесу

1.1. Предмет філософії менеджменту і бізнесу

філософія — одна із найдавніших сфер духовного життя суспільства. Сам
термін “філософія” старо-давньогрецького походження і у перекладі на
українську мову означає “любов до мудрості”. У давні часи любов
розглядалася як підстава світобуття, це загальний зв’язок, взаємодія,
взаємне проникнення різних процесів та явищ, внаслідок чого існує світ
як ціле. Цілісний характер набутого досвіду життя і знання давали
можливість людям діяти безпомилково у різних обставинах буття, постійно
збагачуватися новими відкриттями та знанням — все це з сивої давнини
мало назву мудрості або “софійності”. Мудрість у давні часи розумілася
як синтетична здатність людської свідомості, суть якої полягає у
з’ясуванні та осягненні основних засад світоіснування, в умінні на
підставі здобутого знання спрямовувати власну діяльність на досягнення
певної мети. В такому значенні, зауважує відомий український філософ
М.Попович, “поняття мудрості включає уявлення про єдине, узагальнене
знання, що інтегрує всю інформацію про світ”.

Філософія має довгу історію свого розвитку, вона існує на терені Європи
майже три тисячоліття. Тому з першого погляду на визначення її головних
проблем здається, що вони давно вже в повній мірі вивчені, і не може
бути ніяких

підстав для додаткового з’ясування її науковості та вияснення її місця
в системі духовної культури людства. Проте майже кожне нове покоління
людства намагається по-своєму зрозуміти сутність феномена філософи. Це
відбувається, насамперед, тому, що в історії розвитку наукового знання і
філософії давно вирішені, на перший погляд, питання в якісно нові
історичні періоди неодмінно переосмислюються, інакше кажучи, з’являється
необхідність у їх з’ясуванні під новим кутом зору. На цей факт у свій
час звертав увагу відомий німецький філософ Г.Гегель (1770-1831 pp.). У
передумові до своєї праці “Феноменологія духу” він доводив, що “відоме
взагалі — від того, що воно відоме, ще не пізнане”, але досить часто ми
вважаємо, що це відоме вже з’ясоване нами. Тому, зауважує Гегель, досить
необачно сприймати відоме і ним задовольнятися, оскільки “таке знання,
не знаючи, що з ним діяти, не рухається з місця”, (Гегель. Феноменологія
духа.— Соч. Т. IV.— М.: 1959.— С.16) лишається не пізнаним, не виясненим
до кінця, не з’ясовується його сутність.

Філософію не варто механічно, прямолінійно зараховувати до статусу
вузько визначеної науки, наприклад, як теоретичної підстави
природознавства, або ж кваліфікувати її у вигляді “теоретизованого
мистецтва”, чи зводити її до ідеологізованої буденної свідомості. Так,
для підтвердження цієї думки звернемося до відомих філософських
авторитетів, зокрема до видатного українського та російського філософа
першої половини XX століття М.О. Бердяева (1874-1948 pp.), котрий
відзначав: “якщо визнати філософію спеціальною наукою в ряді інших
наук…, то цим самим, насамкінець, ліквідується філософія як самобутня
сфера духовного життя”. Філософія в широкому її розумінні користується
не лише теоретично-раціональними засобами пізнання, але й так званими
нераціональними засобами, зокрема інтуїцією, волею, релігійною вірою і
т. д. Знаменитий російський письменник Ф.М. Достоєвський (1821-1881 pp.)
стверджував, що філософія — це та сама поезія, тільки вищий її градус.
Із поезією порівнювали філософію німецький мислитель XX століття К.
Ясперс (1883-1969 pp.) та відомий вітчизняний мислитель, філософ В.І.
Вернадський (1863-1945 pp.). Філософію

порівнюють і з іншими видами мистецтва. Так, вчений П.Л.Капіца доводив
зв’язок філософії з музикою, один з французьких мислителів, представник
філософської течії екзистенціалізму, навіть написав зразок власної
музики в одному з філософських трактатів. Проте філософія досить близька
не лише до мистецтва, але й до інших галузей духовної культури людства —
політики, моралі, релігії. Як методологія, вона лежить в основі
управлінських процесів, вирішення проблем в царині підприємництва.

Відомий англійський мислитель XX століття Б. Рассел вважав, що філософія
як форма суспільної свідомості — це щось проміжне між наукою і релігією.
Подібно до релігії, у філософії не можна досягти точного наукового
знання, проте, подібно до науки, вона “апелює скоріше до людського
розуму, ніж до авторитету”. Але, на думку Рассела, між наукою і релігією
нібито знаходиться “нейтральна” чи “нічия” територія, на яку
“провадяться наскоки з обох боків; оця “нічия” Земля і є філософія”.
Таким чином, в історії розвитку філософії існує розмаїття її розумінь.
Загальна стратегія засад філософії лишається тією ж, як її пояснював
стародавньогрецький мислитель Сократ ще у V столітті до нашої ери,
котрий вважав, що ці засади повинні озброювати людей умінням
безпомилково діяти, не боятися труднощів на шляху пізнання істини,
справедливості, добра та краси, бо, тільки разом взяті, вони утворюють
мудрість, а остання є запорукою діяльності людини на арені природи і в
суспільному середовищі.

Із політикою та ідеологією споріднює філософію загострене відчуття
соціально-політичних процесів,— не випадково філософи займають одне із
перших місць по кількості покараних та безвинно репресованих. їх
насильно позбавляють життя через отруєння (Сократ), спалювання (Д.
Бруно), розстрілюють (П.О. Флоренський), доводять до самогубства (М.
Хвильовий, Е.В. Ільєнков), висилають (О.І. Герцен, М.О. Бердяев),
оголошують з’їхавшими з глузду (П.Я. Чаадаев).

Із мораллю філософію споріднює вивчення сенсу життя, проблема відношення
добра і зла, щастя та свободи волі людини, ціннісних орієнтирів. Отже,
філософія, з одного боку, є наукова дисципліна, оскільки до неї можна

застосувати характерні наукові ознаки. Філософія має безпосереднє
відношення до пізнання істини, їй притаманний системний характер, вона
має власний предмет дослідження, специфічні засоби та форми пізнання.
Тому заперечувати науковий характер філософії неможливо, з точки зору
наукознавства зовсім некоректно. Але, з другого боку, філософія
безумовно є феномен духовної культури людства, і це твердження є також
справедливим. У самій філософії спостерігається певний розподіл праці:
так, неопозитивісти та постмодерністи відстоюють гносеологічну її
орієнтацію, заперечуючи при цьому її світоглядну, ціннісну функцію, а
представники “філософії життя”, екзистенціалізму сприймають філософію як
певну форму ірраціонаяьно-суб’єктивного освоєння світу, залишаючи за її
межами визначення наукового змісту. Наприклад, представник сучасного
екзистенціалізму К. Ясперс розцінює філософський сцієнтизм як певний вид
науково-містичного світобачення, як “ерзац-філософію”. У наш час
утверджується цілісне розуміння філософії, оскільки вона органічно
включає в себе найбільш вагомі досягнення всієї культури людства, в тому
числі і науки. Це цілісне уявлення про сутність філософії, що
грунтується на єдності культури і науки, досить виразно відповідає
сучасним завданням історичного розвитку.

Філософія — особлива світоглядно-методологічна наукова дисципліна. Вона
обґрунтовує розвиток природничих та соціально-гуманітарних наук.
Філософські вчення, формуючись на засадах діалектичного взаємозв’язку
суб’єкта і об’єкта, з необхідністю, окрім знання про об’єктивно існуючий
світ, включають в систему теоретичного знання суб’єктивне, тобто
духовно-раціональний модус — існування творчо-активного, постійно
освоюваного дійсного світу людини.

‘”ТЇГяльність людини в суспільстві обумовлена певними філософськими
засадами. Особливо виразно це прослідко-вується у таких сферах буття, як
управління соціальними процесами, підприємницькою діяльністю бізнесових
структур. Управлінець, бізнесмен у своїх діях, як правило, опираються на
певні філософські засади. При цьому іноді людина навіть не помічає
цього. Як свідчить практика

10

управлінського процесу і підприємництва, успішною діяльністю суб’єкта
економічної сфери є та діяльність, яка усвідомлена менеджером і
бізнесменом з філософських позицій. Філософія в її загальному плані
вивчає відношення “людина — світ”, тоді як предметом філософії
менеджменту і бізнесу є вивчення методологічних та світоглядних засад
організаційних процесів суспільства та творчих, філософських підходів у
вирішенні конкретних проблем управління виробничою і невиробничою
сферами діяльності людини. (Рассел Б. Історія західної філософії.— К.:
Основи, 1995.—C.5)j

1.2. Розвиток предмета філософії менеджменту і бізнесу в процесі
історичного генезису

ч/7~7рєдмет філософії менеджменту і бізнесу зміню-ц^хвався в процесі
історичного поступу людства^)Відомо, що свідомість первісної людини
визначалася перевагою чуттєво-емоційного над інтелектуально-розумовим. У
первісній добі розвитку людства міфологія та пізніше релігія займали
провідне місце. В цей історичний час ілюзорно-фантастичні образи та
релігійна віра передували у пізнанні, а позитивно-наукові знання лише
появлялися, становили окремі, не пов’язані між собою положення. На думку
німецького філософа XX століття К.Ясперса, міфологічна епоха існувала в
період між VIII та II тисячоліттям до нашої ери. Заміна міфології
філософією пояснюється ним, насамперед, змінами в людському бутті,
всебічним його одухотворенням. Ясперс пише: “першопочаткові тверді устої
життя починають розхитуватися, спокій полярностей змінюється неспокоєм
протиріч і антиномій. Людина вже не замкнута в собі. Вона не впевнена в
тому, що знає саму себе і тому відкрита для нових безмежних можливостей.
Разом із відчуттям світу та самої себе людина розпочинає відчувати
буття”. (Ясперс К. Смысл и назначение истории.— М.: Изд-во полит,
лит-ры, 1991.— С.34).

11

Це буття визначається як світ природи, речей, так і суспільства —
феноменів, які мають місце в ньому. І одним з них є усвідомлення людиною
самої себе стосовно інших, свого місця в організації суспільства, її
діяльнісних парадигм.

Відповіді на нові запити людини щодо буття у всіх його складниках вперше
дають мудреці — мислителі Китаю, аскети Індії, пророки Ізраїлю, філософи
Греції. їх відповіді та вчення досить близькі за своєю суттю, змістом та
внутрішньою структурою. “Людина може зараз внутрішньо протиставити себе
усьому світу,— зауважує Ясперс,— вона відкрила у собі витоки, що
дозволяють їй піднятися над світом і над самою собою. В спекулятивному
мисленні вона підноситься до самого буття, яке осягається без
роздвоєння, у зникненні суб’єкта і об’єкта, в злитті протиріч”.

На цьому етапі історичного розвитку криза міфотворчої свідомості і поява
спекулятивного, абстрактного мислення відображується в уявленнях
тотожності та одночасно протиріччя людини як малого світу,
“мікрокосмосу”, з природою як величезного світу — “макрокосмосу”.

Біля витоків європейської філософії стояли “сім мудреців”. Це античні
мислителі Фалес, Солон, Періандр, Ферекід, Пісістрат, Епіменід та Біон.
(Див.: Диоген Лаертс-кий. О жизни, учении и изречениях знаменитых
философов.— М.: Мысль, 1986). Суть їх мудрування проявлялася у
лаконізмах, афористичних відповідях на складні життєві питання. Першим
запропонував термін “філософія” Піфагор, а у широке вживання його увів
знаменитий стародавньогрецький філософ Платон. Піфагор доводив, що
доступний людям світ має приховану від безпосереднього споглядання і
вивчення особливу душу-мудрість, що керує усім світовим ладом. Людина зі
своїм розумом не здатна охопити та пізнати мудрість, котра зосереджена у
світі, проте вона може пізнавати світ і бути, таким чином, любителем
мудрості, тобто філософом.

Пізніше Сократ, а за ним і Платон завдання філософії вбачають не тільки
у тому, щоб долучитися до незбагненної світової мудрості-душі, а у тому,
щоб зрозуміти світ людського буття, засади організації людського
суспільства,

12

державного управління, зв’язки між окремими людьми в процесі
матеріальної і духовної діяльності. Знання про такі зв’язки вони
визначають як благо або загальну мудрість. Учень Платона і знаменитий
критик його вчення Арісто-тель вважав, що філософія управління вивчає
причини і форми морально-етичної поведінки та найкращої організації
суспільного життя людей. Отже, філософія менеджменту і бізнесу, як сфера
духовно-теоретичної діяльності, із самого початку вбачала свою мету в
тому, щоб дослідити й зрозуміти світ діяльності людини як цілісність,
визначити її вихідні положення, встановити місце людини в оточуючому
світі, допомогти обрати їй надійну “лінію життя”. Античні філософи були
одночасно вчителями та вихователями молоді, заснували школи: “Стоя”
Зенона, Посідонія, “Академія” Платона, “Лікей” Арістотеля.

В середньовічній філософії основна проблематика дослідження зводилася до
вияснення питання співвідношення “людина-Бог”. Людина — це результат
божого творіння, визначальним у ній є душа, ідеальний початок, а її тіло
протилежне душі — гріховне. Філософія середньовіччя спиралася на
християнський світогляд, проблеми віри були домінуючими по відношенню до
розумового та чуттєво-емпіричного пізнання. Проте вже в ті часи
виділяються в філософській думці дві протилежні за змістом тенденції —
номіналізм, що визнає за першопочат-кове одиничні сутності, та реалізм,
представники якого вважають первинним загальні, універсальні поняття.
Між ними точиться безкомпромісна боротьба.

Починаючи з періоду Відродження (XIV-XV століття), коли філософія
започатковується як наукова дисципліна визначення предмету філософії
управління і підприємництва наближається до розуміння дослідного і
теоретичного природознавства. Таке її розуміння характерне для
англійських філософів XVI-XVIII століть — Ф.Бекона, Д.Локка, Т.Гоббса та
філософів-раціоналістів Нового часу Р.Декарта, Б.Спінози, Г.Лейбніца.
Прагнення до створення цілісних, надійно обгрунтованих філософських
систем, які б визначали основи управління суспільством і
підприємництвом, зберігається у представників німецької класичної

13

філософії кінця XVIII — початку XIX століття, зокрема у творчості І.
Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля.

У той же час, із середини XIX століття наростає розмаїття в розумінні
філософії, яке зберігається і зараз. Як наслідок, деякі філософські
школи навіть відмовляються від вживання самого терміну “філософія”, що
призвело до розмивання філософських основ менеджменту і бізнесу.
Наприклад, один із засновників сучасного екзистенціалізму А.Камю
підкреслював, що екзистенціалізм — це не філософія, а скоріше
світосприйняття, у центрі якого стоїть буття людських одиничностей, які
лише умовно замикаються в системі “керівник — підлеглий”.
Марксистсько-ленінська філософія, навпаки, розуміє філософію не тільки
як теоретичне обгрунтування світогляду, а, насамперед, як науку про
загальні закони розвитку природи, суспільства та мислення. В українській
філософській думці І.Я. Франко при розкритті суті філософських течій та
їх взаємовпливів пропонує виходити із принципу історичного поступу.
Головним для нього є поліцентричність, плюралізм у визначенні
філософського процесу, існування різноголосся концепцій, напрямків та
шкіл. Світоглядний зміст поступу при вивченні філософії полягає у тому,
що він дає можливість зрозуміти неабияку складність, досить часто
суперечливість, неоднолінійність та нерівномірність
істо-рико-філософського процесу.

Таким чином, виходячи з короткого екскурсу в історію предмета філософії
менеджменту і бізнесу, можна зробити загальний висновок, що переважає
розмаїття, плюралізм у розумінні її сутності, з притаманним їй постійним
збагаченням змісту.

1.3. Структура та основні проблеми філософського знання

/труктура філософії перш за все визначається наяв-

чУністю трьох основних її компонентів. Це онтологія,

або метафізика,— вчення про закономірності розвитку

буття та його невід’ємних атрибутів — природної субстан-

14

ції і загальної духовності, Бога, людської свідомості. По-друге, це
гносеологія, або епістемологія,— теорія пізнання, яка досліджує
відношення знання до реальності, з’ясовує всезагальні передумови
досягнення істини в процесі пізнання. Третьою складовою філософії
звичайно називають праксеологію — вчення про основні характеристики
людської діяльності; її також іменують філософською антропологією.

Філософія в онтологічному аспекті наближається до загальних проблем
природничих наук, оскільки, як і природознавство, вона вивчає певні
характеристики об’єктивного світу. Тому загальні категоріальні
визначення філософії та природничих наук багато в чому співпадають. Це
такі категорії, як рух, простір, час, матерія, причина, наслідок,
елементи, система та інші. Не випадково також, що в межах філософського
дослідження з’являється натур-філософія, котра органічно поєднує
філософське та природничо-наукове знання.

В гносеології, що розуміється як логіка і методологія наукового
пізнання, філософія найбільш виразно наближається до технічних та
математичних наук, оскільки тут йде мова про техніко-математичні засоби
і форми правильного осягнення наукової істини. Саме в цьому розділі
філософського знання застосовується більше всього технічних виразів:
формул, схем, графіків, таблиць. Показовим є й те, що методологію
пізнання нерідко ототожнюють із технологією мислення.

Праксеологія, або філософська антропологія, присвячується вивченню
проблем людського буття, сутності та існуванню особистості, розкриттю
сенсу, призначення та ціннісних орієнтирів життя індивіда. У цьому
розумінні філософія становить собою чисто гуманітарну науку, тому раніше
класична гуманітарна освіта з необхідністю включала в себе філософію. Ця
добра традиція на новому підґрунті відроджується та набуває якісно
нового змісту зараз — є актуальною на часі.

Таким чином, однією із специфічних особливостей філософії є її
властивість бути одночасно в певній мірі природничою,
техніко-математичною та гуманітарною наукою, що і дає їй, і лише їй,
можливість бути “своєю” для

15

кожної із двох тисяч існуючих у наш час наукових дисциплін, у тому
числі філософською основою системи управління і бізнесу.

Серед найважливіших філософських проблем менеджменту і бізнесу можна
виділити місце управління в організаційній системі суспільства, проблеми
творчої активної діяльності людини, причини відчуження людини від
управлінського процесу у різні історичні епохи та передумови його
подолання, здійснення свободи волі людини тощо. Визначальними питаннями
філософських основ менеджменту і бізнесу є ті, до яких зводиться увесь
зміст філософської думки в певну історичну добу, у певному регіоні та в
певному напрямку філософування. Із таких проблем, що проходять через усю
історію філософії, є взаємодоповнення і взаємовиключення матеріалізму та
ідеалізму, раціоналізму та емпіризму, ірраціоналізму та, знову ж таки,
раціоналізму. Матеріалізм та ідеалізм потрібно розуміти як вираз вкрай
однобічних напрямків у філософії, котрі перебільшують значення однієї із
сторін пізнання — зовнішнього, матеріального, природного світу, чи
понятійно-абстрактного, ідеально-раціоналістичного, емпіричного та
ірраціонального, кожне з яких, у свою чергу, при його перебільшенні
призводить до появи цілих гілок, течій у світовій філософії. Це,
наприклад, переважно західноєвропейська філософія, яка тяжіє до
раціоналістичного мислення; англійська філософська традиція здебільшого
має потяг до емпіричного, аналітичного філософствування, а вітчизняна
українська та досить близька до неї російська філософія XIX початку XX
століття прагне бути ірраціоналістичною чи, точніше,
надраціоналі-стичною.

Окрім названих загальних філософських питань, які пов’язані з
менеджментом і бізнесом, існує велика кількість особливих, окремих
питань, що характерні для певних історичних епох, географічних регіонів,
наукових шкіл. Так, для давньогрецьких філософів основним питанням було
вияснення загального у співвідношенні особи і суспільства (Сократ), для
німецького філософа І.Канта головним є питання дослідження пізнавальних
можливостей людського розуму, та можливості побудувати

16

філософію у вигляді єдиної, несуперечливої наукової системи. В
сучасному екзистенціалізмі визначальним стає проблема сенсу життя
окремої людини. Так, на думку А. Камю в “Міфі про Сізіфа”, головне
філософське питання зводиться до відповіді: чи варте саме життя
труднощів його існування, подолання небезпечних, постійно виникаючих
перешкод? В українській та російській філософській традиції маємо
стільки питань глобального масштабу, скільки є відомих філософських
імен, оскільки кожна школа, течія досить відмінні одна від одної,
своєрідні та неповторні — це “філософія серця”, всеєдності, космізму,
персоналізму та інші.

Однією із проблем людської діяльності є вчення про суспільно-історичну
практику, яка ставить людину в центр Всесвіту, дає підстави стверджувати
її рівною цьому світу. За допомогою практики людина реалізує можливості
подолання реального відчуження в процесі управлінської та
підприємницької діяльності, вказує шлях до досягнення свободи дії у
сфері управління і бізнесу.

Відчуження як одна із основних філософських проблем турбує уми філософів
впродовж віків. Саме відчуження — це об’єктивний соціальний процес, що
характеризується перетворенням діяльності людини та її результатів в
самостійну силу, яка панує над нею і навіть ворожа їй. Відчуження
пов’язане із “оречевленням” та фетишизацією соціальних відносин, яким
приписуються такі соціальні характеристики, якими вони не володіють, а
світ культури стає при цьому не лише чужим, але й ворожим особистості.
Процес відчуження властивий також і для духовного життя суспільства,
охоплює виробничу і невиробничу сфери діяльності, різноманітні форми
ідеологічного тиску. Вихід із стану відчуження людини, як свідчить
історична практика,— досить складна, непроста справа, що вирішується
по-різному в певних філософських школах. Проте можна знайти дещо
споріднене в розумінні подолання відчуження, яке охоплює всю практичну
сферу, життєдіяльність людей — це, перш за все, радикальні
соціально-економічні, ринково-демократичні перетворення в інтересах усіх
людей праці, а також створення передумов

ДЛЯ реаЛЬНОГО ВТІЛеННЯ ПРИНЦИПІВ гапйпди Rflfp ттшдіпт Ції –

17

підставах побудови дійсно правової конституційно вивіреної
держави.

На завершення розгляду цієї теми варто відкреслити, що філософія
менеджменту і бізнесу має свій специфічний предмет дослідження, котрий
формувався на протязі довгого періоду історичного розвитку, набував
якісних змін у своєму змісті, постійно збагачувався, підґрунтям для
якого був певний рівень розвитку суспільно-історичної практики та стан
природничого, гуманітарного, технічно-математичного наукового знання.
Предмет філософії менеджменту і бізнесу має певні особливі принципи його
розуміння: насамперед, це відношення людини до оточуючого світу,
закономірності становлення суб’єктно-об’єктних відносин, поєднання
активних функцій суб’єкта пізнання із споглядальністю відображення
об’єкта та місце людини в ньому. Вона становить теоретичну опору для
світогляду людини, її діяльності в конкретно-історичних умовах
суспільного буття.

Питання для самоперевірки

/. Що таке мудрість та яких історичних форм набувало це поняття?

2. В чому полягає особливість визначення предмета філософії
менеджменту і бізнесу?

3. Чи можливо виявити зміни предмета філософії менеджменту і бізнесу в
історичному процесі її розвитку?

4. Чому діяльність менеджера і бізнесмена детермінована певними
філософськими засадами?

5. Яким чином філософія з’ясовує можливості подолання відчуження людини
в системі управління і бізнесу?

Література

1. Андрущенко В.П., Михальченко МІ. Сучасна соціальна філософія.—
К.:Генеза, 1996.—256 с.

2. Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества.— М.: 1989.

3. Горський ВС. Історія української філософії.— К.: Наукова думка,
1996.—256 с.

4. Дункан Джек У. Основополагающие идеи в менеджменте.— М., 1996.

І»

5. Кабушкин Н.И. Основы менеджмента.— Минск, 1996.

6. Ленд 3., Питер 3. Менеджмент.— искусство управлять.— М., 1995.

7. Менеджмент организации.— М., 1995.

8. Наука управляти: з історії менеджменту.— К., 1993.

9. Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини.— К.: 1995.

10. Платон. Діалоги.— К.: Основи, 1995.— 394 с.

11. Рассел Б. Історія західної філософії.— К.: Основи, 1995.— 759 с.

12. Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрямки.— К.: Ваклер, 1996.—
428 с.

13. Философский енциклопедический словарь.— М., 1989.

14. Філософія. Підручник для вузів. За ред. Г.А. Заїченка.— К., 1995.

15. Хміль Ф.І. Менеджмент: підручник для вузів.— К., 1995.

19

Лскфі 2. Місце проблеми

управління

суспільством

в античній філософії

2.1. Управління як особлива форма діяльності людини в античній філософії
докласичного періоду

d-h

/аука управління суспільством виникла одночасно з J ./.формуванням
філософського знання і в своєму розвитку спиралась на ці знання. Вже в
Піфагорійському союзі, створеному відомими мислителем Піфагором (571-497
pp. до н.е.), доводилось, що кожне суспільне явище детерміноване певними
світоглядними характеристиками, спирається на ті чи інші філософські
засади. В людських стосунках, вчив Піфагор, завжди існує панування і
підкорення. Це явище може мати зовнішній характер, коли воно
сформульоване у вигляді діючого, і внутрішній — на рівні відчуття
зверхності і підлеглості. Проте і в першому і в другому випадку,
зазначав мислитель, люди, покликані до управління, відчувають
необхідність підкорення своєї волі космічному порядку, чітко не
визначеному, але поза всяким сумнівом існуючому. В основі науки
управління людьми, вчили піфагорійці, повинно бути містичне покликання
до керівництва з раціональним його обгрунтуванням. Люди, вчив Піфагор,
не можуть жити, коли вони певним чином не організовані і коли відсутні
ті. хто бере на себе відповідальність за управління суспільством і його
структурами. Якщо людина підпорядковує себе комусь, то цим самим вона
підпорядковується Логосу.

Найгіршим є те суспільство, вважали піфагорійці, де панує безладдя. Тому
кожна людина повинна вибрати своєю філософією філософію поваги до
іншого, покори до вищих в ієрархічній структурі суспільства, а в сім’ї —
батькам.

Управлінці, вважав Піфагор, складають групу людей, яка вигідно
відрізняється від інших і краща не тільки тим,

20

що вона має аристократичне походження, але моральними та
інтелектуальними якостями. Тож той, хто хоче працювати з людьми, мусить
постійно тренувати свою волю, інтелект, бути доблесним, благородним.
Тому так важливим є, окрім навчання молоді, ще і її виховання.

Піфагорійці пропагували особливий стиль життя молодих громадян
суспільства, в основі якого була відмова від марнування часу, натомість
наполегливе навчання музиці, гімнастикування, оволодівання природничими
науками. Правда, після смерті Піфагора його школа розкололась на два
напрямки — “акузматиків”, які сконцентрували всю увагу виключно на
релігійно-містичних питаннях, та “математиків”, які займались, в
основному, вирішенням природничо-наукових проблем, але питання
управління державою, суспільством були підхоплені пізніше Герак-літом,
Сократом, Платоном і Арістотелем

Геракліт, цілком погоджуючись з Піфагором, що керування людьми
передбачає у керуючого високі моральні якості, а саме: доблесть,
інтелект, благородство, заявляв прямо, що управляти суспільством повинні
аристократи. У піфогорійців це право. Природне іноді завуальовувалось.
Вони, стверджував Геракліт, мають до цього як природне, так і суспільне
— тому, що вони з походження аристократи, суспільне — тому, що вони з
дитинства формувались в атмосфері управління людьми. Аристократи, вважав
Геракліт,— це високоякісна верства суспільства, якій з дитинства
закладають почуття шляхетності, гідності, орієнтації в суспільних
ситуаціях. Вони краще від представників інших верств населення
підготовлені до управління. Аристократи — вже готові управлінці, інших
ще потрібно довго вчити науці керування. “Для мене,— заявляв Геракліт,—
один вартий десяти тисяч, якщо він кращий”. “Кращими” для старогрецького
мислителя були представники давніх аристократичних родів.

Незадовго до Пелопоннеської війни (431-404 pp. до н.е.) в Афінах серед
філософів помітно виділяється філософська діяльність Сократа (469-399
pp. до н.е.). Від цього мислителя в історії філософії датується перехід
від “фізики” до антропології — від філософування про природу і її явища
до вивчення людини і її діяльності. Для

21

Сократа змістовним було те, що можна підвести під загальне. Як зазначав
Арістотель, Сократ у багатоманітності явищ, процесів, подій і т. д.
шукав загальне і перший з філософів античності намагався визначити його
зміст.

Сократ нічого не писав. Про його погляди ми знаємо від його учнів —
Ксенофонта і Платона. Вихідним пунктом філософії Сократа було положення:
“Я знаю, що нічого не знаю”. Суттю цього положення є твердження, що чим
більше людина знає, тим ширші її горизонти, тим більше вона бачить
проблем, які вимагають свого вирішення.

Для Сократа важливим було не стільки відкриття законів буття, а перш за
все вивчення поведінки людей в різних ситуаціях, щоб навчити їх жити
доброчесно. Жити по-людському, вважав він,— це діяти так, щоб не зробити
боляче іншому, і, разом з тим, це цілеспрямованість, вміння не
відступати від своєї мети. Людина повинна знати, що мета тоді може бути
успішно реалізована, коли вона співпадає з загальною метою, яку
поставило перед собою суспільство. Слід мати на увазі, зазначав Сократ,
що на всіх рівнях існує певна ієрархізація цілей. Тож коли ми здійснюємо
певну акцію — в торгівлі, на виробництві і т. д., слід спочатку ретельно
визначити, як і наскільки дана акція співпадає безпосередньо з
інтересами моєї організації, моєї групи, а інтерес останніх — з
інтересами суспільства в цілому.

Сократ вчив, що корінь зла — у невігластві людей. Він був переконаний,
що якби всі були освічені, виховані, зла було б значно менше. Адже той,
хто досягає успіху нечесними шляхами сьогодні, повинен знати, що це рано
чи пізно буде виявлено і він понесе за це кару в сфері права чи моралі.

Свої етичні погляди Сократ сформулював у трьох тезах: 1. Благом для
людини є чеснота. На відміну від софістів, які вважали, що розуміння
чесноти є одне у жінки, інше в чоловіка, одне в літньої людини, інше в
молодої, Сократ рішуче виступив проти такої релятивістської
інтерпретації об’єктивного змісту понять. Він вважав, що справедливість,
відвага, панування над своїми пристрастями і т. д. є,

22

поза всяким сумнівом, характерним для всіх людей незалежно від
віку, статі, освіти.

2. Чеснота тісно пов’язана зі щастям і вигодою. Але вигоду Сократ
розглядав не в індивідуальному, утилітарному значенні, а як добро, яке
приносить щастя не тільки окремій людині, але і суспільству в цілому.

3. Чеснота є вираженням рівня знання. Всяке зло є результатом
неусвідомлених дій, незнання суті справи. Неосвічений управлінець
більше приносить зла, ніж користі. Його дії непередбачені, думки
хаотичні, алогічні, їх важко визначити через зміст загального.

Управління людьми, вчив Сократ, є “царське мистецтво”. До нього можна
допускати лише тих, хто оволодів основами усіх знань, добре вихований,
має схильність до керівництва, визначається чеснотами. Справжніми царями
й іншими правителями є не ті, хто тільки носить ознаки царської влади
або вибраний ким попало, чи згідно жеребкування, чи добився влади
насильством, а ті, хто хоче і вміє управляти відповідно до
загальноприйнятих норм і принципів не тільки в умовах конкретно взятого
суспільства, але і людства в цілому. Управлінець, вчив Сократ, може бути
різного рівня — від керівника групи з кількох осіб до управителя
провінцією і навіть царством, але загальною рисою всіх ступенів і рангів
повинна бути доброчесність, вміння критично оцінити самого себе,
прагнення до здійснення всезагального блага. Сократ був першим, хто
виходячи з поняття загального, проголосив принцип універсального
управлінського процесу.

2.2. Класифікація форм державного управління в філософії Платона

/ііираючись на принцип загального в управлінському v^/процесі, учень
Сократа Платон (427-347 pp. до н.е.) вперше в історії філософії зробив
спробу здійснити класифікацію форм державного управління. Праці Платона
—-35 діалогів і 36 листів — дійшли до нас повністю, що дає нам майже
вичерпну інформацію про всі сфери його філософії.

23

Платон з боку батька походив з царського роду: він був потомком царя
Кодра, а з материного — зв’язаний родинними узами з родом Солона. Коли
Платону було 20 років, він близько познайомився з Сократом, став його
учнем. Тож не випадково сократівське бачення суспільного буття пронизує
майже всі його діалоги.

В своїх працях, а особливо, в “Державі” і “Законах”, Платон створює
образ ідеальної держави. Управління, вважав він, є доменою людей
освічених, які оволоділи висотами наукового пізнання, знають причини
поведінки людей в господарчому і політичному житті полісу, на основі
знань вміють передбачити майбутнє.

Люди неосвічені, демос, не здатні оцінити ні себе, ні своїх близьких,
відсутність необхідних знань не дозволяє їм зробити погляд в майбутнє.
Представники демосу — оратори-демагоги витісняють з управлінських
структур афінську аристократію, яка не вміє, а іноді принципово не хоче
маніпулювати неосвіченою, податливою на емоції і нерозсудливі чини
юрбою.

Суспільство в державі, згідно Платону, повинно бути поділене на 3 стани:
філософів, воїнів, ремісників і землеробів. Найкраще управляти державою
можуть філософи. Саме вони володіють всіма знаннями, політ їх думки
відповідає широті і багатоманітності в управлінському процесі. Життя
свідчить, писав Платон, що кожна людина найкраще заангажована в певному
виді діяльності. І вона повинна робити свою справу, а не братись за всі
роботи. Землероб, говорив він, не буде братись за виготовлення плуга,
для цього є коваль, який це зробить значно краще. Це ж саме стосується і
будівничого, і шевця, і ткача тощо. Але вміння майстерно зробити плуг,
мотику, лопату, збудувати будинок і т. д., писав Платон, ще не означає,
що людина зможе з таким же самим успіхом управляти суспільними
процесами. Майстерність ремісника — це майстерність людини фізичної
праці, тоді як управління державою, суспільними процесами вимагає
активної діяльності розуму, напруги всіх духовних зусиль. Платон рішуче
стверджував, що хоч ремісники і землероби є вільними людьми, але вони є
суб’єктами фізичної праці і

24

тому не можуть управляти ніякими структурами в суспільстві і державі.

Воїни, в ідеальній державі Платона, повинні бути звільнені від всяких
інших обов’язків, окрім захисту держави. В працях мислителя воїни — це
загартовані, добре навчені військової справи люди, які виховані в умовах
строгої дисципліни. Жити вони повинні громадою, спільно харчуватись і
мати спільних дружин.

Землероби і ремісники, згідно з Платоном, повинні сумлінно працювати в
сфері матеріального виробництва.

Найкращим засобом встановлення однодумності, вважав Платон, є колективна
власність певних груп вільних людей (ремісників, купців, торгівців і
т.д.) на землю, будинки і т. д. Тільки приватна власність колективу
однодумців може протистояти силі рабів.

Приватну власність філософів і воїнів, писав Платон, слід ліквідувати:
філософів вона буде відволікати від філософування і управління, а воїнів
— від служби. Якщо воїни стануть приватними власниками, тоді вони із
сторожових псів, які захищають місто-поліс, перетворяться на ненаситних
вовків. Все, що їм необхідне, вони повинні отримувати від держави в
достатку. Приймати золото або срібло і навіть доторкатись до благородних
металів їм слід категорично заборонити, щоб їм навіть думка не прийшла в
голову придбати ці цінності.

Важливою рисою платонівської ідеальної держави є виховання громадян.
Програма виховання повинна розроблятись таким чином, вважав він, щоб
вона була однаковою для всіх виховних закладів. Під впливом
суспільно-політичних настроїв Спарти, де збереглися пережитки
матріархату і жінки часто займали високі керівні посади в суспільстві,
Платон приходить до висновку, що в містах-полісах юнаки і дівчата
повинні отримувати однакове виховання і освіту з тим, щоб мати рівні
стартові можливості для управління суспільством і його підрозділами.

Розробляючи вчення про ідеальну державу, грецький мислитель зазначав, що
такою може бути та держава, де при владі аристократія. Це мудрі, добрі,
шляхетні керівники. Менш ідеальною формою правління є тімокра-

25

тія (або тимархія), де керівництво державою здійснюють герої. Це люди
честі, відваги і сили. Для них багатство є предметом зневаги. Нижчою
формою управління державою стосовно тімократії є олігархія. Це влада
багатих людей. Вона не є тривкою, тому що “багаті спочатку придумують
собі витрати, порушують закони, яким не підкоряються ні вони, ні їх
дружини…”. (Антология мировой философии.— T.I. Часть I.— К., 1991.— С.
79).

В державі, де керує олігархія, все пристосовується до влади грошей.
Розбещені менталітетом олігархії, громадяни такого суспільства “чим вище
ставлять гроші, тим нижче — чесноти”. (Там же.— С.79).

Ще гіршою формою державного управління, вважав Платон, є демократія. Це
така форма, де панує безмежна свобода і відсутня шана до старших за
віком і посадою. А найгіршою формою управління є тиранія. Тиран
спирається, як правило, на рабів і “найгірших людей”. Він “…в перші
дні і години свого правління усміхається і обнімає всіх, з ким
зустрічається, не називає себе тираном, обіцяє багато взагалі і
конкретно, звільняє від боргів, народові і близьким до себе роздає землі
і вдає з себе милостивого і лагідного до всіх…”(Там же.— С.81).

Тиран, зазначає Платон, постійно потребує поклоніння, він підозрілий і
мстивий. Всюди він вбачає змову, ворогів. “Тому тиран,— писав Платон,—
якщо хоче втримати владу, повинен наполегливо знищувати всіх тих, аж
поки в нього не залишиться ні ворогів, ні друзів…” (Там же.— С.82).

В праці “Закони”, яка написана Платоном пізніше “Держави”, проект
ідеальної держави дещо модифікований. Як і в “Державі”, мислитель
великого значення надає приватній власності, але вона повинна бути
обмежена державою. Земля є власністю держави. Щоб у ній не було
перенаселення, “зайвих людей” слід відправляти в далекі грецькі колонії,
обживати нові землі. Всі будинки теж повинні бути у власності держави, і
надає вона їх тим, хто їх потребує. Ті, хто працює фізично, знову, як і
в “Державі”, наголошує Платон, не повинні допускатись до керівництва. На
чолі держави в “Законах” вже не мудреці-філософи, а старійшини. З
старійшин вибирається правитель держави, для якого слід встановити
віковий ценз — 50 років. В

26

“Законах” вже немає спільного харчування воїнів і спільних дружин. Від
змісту “Законів” віє суворістю, регламентацією всіх сторін життя
громадян ідеальної держави.

Найменше порушення регламентованого буття передбачає для людини суворі
кари. Завдання управлінця всіх рівнів у суспільстві — боротись зі
всякими новаціями, стверджуючи одноманітність в житті спільноти,
виховувати у людей почуття самопожертви в ім’я держави, що є вищим
проявом їх самовдосконалення.

Правда, самопожертва в ім’я держави була необхідна для її правителів і
воїнів. Для ремісників такі ригористичні норми були зняті, адже ж цей
стан і не був зобов’язаний до духовного самовдосконалення. З грона цих
людей керівники не набирались, тож і вимоги до них були відповідно
занижені.

Станам у державі, вважав Платон, відповідають ті ж самі чесноти, що і
частинам душі: чеснотою правителів є мудрість, воїнів — мужність,
ремісників — панування над собою. Коли кожен з станів сумлінно виконує
свої обов’язки, дотримується принципу одноманітності, в державі панує
гармонія, вона розквітає, всі члени суспільства щасливі і спокійні.

Ідеальна держава Платона, зазначає В.Татаркієвич, спиралась на
прекрасний принцип: індивіди підпорядковуються державі, а держава
керується загальнолюдськими, загальноприйнятими нормами, але заклик до
реалізації цього принципу був доктринерський, жорстокий. Ідеальна
держава Платона була прообразом тоталітаризму сьогодні. (Див.:
Tatarkiewicz W. Historia filozofii.— T.I.— Warzawa, 1991.—S. 101).

2.3. Методологічні основи управління в філософії Арістотеля

(Т_Уаука управління людьми була тією цариною, якої

J ./дотикались різні філософські школи античності.

Практично немає ні одного з філософів стародавньої Греції

і Риму, який би не висловив свою думку стосовно управ-

27

ління в економічній і, особливо, в політичній сферах. Але з стародавніх
греків лише Сократ, Платон і Арістотель, а з римлян Ціцерон, більш-менш
чітко визначили засади управління. (Див.: Selsam H. J. Qimes la
filosofia?—Mexico, 1971.—P. 18 —19; 63).

Арістотель (384—322 pp. до н. є.) народився в місті Стагіри. Його батько
був придворним медиком македонського царя Амінти. В 17-річному віці
Арістотель приїхав до Афін, вступив в Академію Платона, де і формувались
погляди цього енциклопедичного мислителя, багато думок якого не втратили
своєї актуальності і сьогодні.

В 343-342 pp. до н. є. він був запрошений македонським царем Філіппом II
вчити мудрості його сина Олександра, майбутнього видатного полководця.
Коли Олександр став царем, Арістотель повернувся в Стагіри, а в 335 р.
до н.е.— в Афіни, де створив свою школу під назвою Лікей, яка в
філософській літературі ще відома як перипатетична школа.

Згідно з арістотелівським вченням про форму і зміст, матерія — це те, з
чого створюється “щось”, тоді як форма — це сприйняття цього “щось” в
певних кількісних вимірах, це те, що індивідуалізує матерію. Все, що
матеріальне, не має ніякої цінності і абсурдне без форми, вважав
грецький мислитель. Тож і людина стає собою, коли вона, як і їй подібні,
організована в якусь спільноту (форму). “…Людина,— писав він в
“Політиці”,— по природі своїй — істота політична…”(Антология мировой
философии (вказ. раніше вид.—- С126).

А “держава виникає заради потреб життя, але існує вона заради досягнення
загального добра” (Там же). Це така ж організація, стверджував
Арістотель, як і сім’я, сільська спільнота тощо, проте держава, як більш
загальне, стоїть попереду сім’ї, сільської спільноти. Людина, писав
Арістотель, може жити тільки в певній організації і, зокрема, в такій
великій, як держава, де чітко визначені місця кожному. Навіть найменша
організація, писав Арістотель, передбачає пана і раба, чоловіка і жінку,
батька і дітей, а в кінцевому рахунку — керівника і підлеглого.

Управління людьми, вважав він, має різні рівні, але, згідно свого змісту
і форми, писав Арістотель, воно є тим,

28

що ми називаємо управлінням. Різниця тільки в об’ємі даної форми і
змісту. “Влада пана над рабом є свого роду наука, однорідна з наукою
організації сім’ї, державою і царською владою…” (Там же). Як і Сократ,
Арістотель вважав, що керування людьми на різних рівнях є мистецтвом. Це
мистецтво набувається роками. Але до управління людьми здатні не всі.
“Вже з моменту свого народження, деякі… відрізняються тим, що одні з
них призначені до підпорядкування, інші до керування.”(Там же). Чим
вищий інтелект підлеглих, зазначав Арістотель, тим більшого вміння
управляти вимагається від керів-ника.(Там же). Особливо це важливо в
управлінні вільними людьми. Керівник, поставлений зверху або вибраний
членами організації, повинен якби уособлювати в собі вміння, інтелект,
справедливість кожної конкретно взятої людини. Наука управління вільною
людиною, зазначав Арістотель, є набагато складнішою і багатограннішою,
ніж, наприклад, роботою рабів, “які в певній мірі є одухотвореною
частиною власності… як, наприклад, знаряддя, яке стоїть перед
інструментом” (Там же), але раб є не більше, ніж той самий інструмент чи
тварина. “Між іншим, користь, яку ми маємо від домашніх тварин, мало чим
відрізняється від користі, яку приносять раби; і перші і другі своїми
фізичними силами надають нам допомогу в задоволенні наших потреб” (Там
же).

“Керування” інструментом, як і рабом, вимагає тільки зовнішніх навичок,
стверджував Арістотель. Людині тут не потрібно включати психологічні
зусилля чи інтелект. Інша справа, коли управління здійснюється на рівні
вільних громадян, тим паче держави чи її підрозділами.

Як Сократ та Платон, Арістотель вважав, що тут тільки одного формального
призначення на посаду є замало. Людина повинна бути освіченою, добре
вихованою, мати хист до керівництва.

Велика увага в філософії Арістотеля надається формам управління
державою. Ці форми, вважав мислитель, можуть бути “правильними” і
“неправильними”. Правильними є: монархія — коли при владі одна людина,
яка управляє, виходячи із загального блага, дбаючи про добро всіх
підлеглих; аристократія — управління, яке здійсню-

29

ється небагатьма, знову ж таки в інтересах загалу, і, нарешті, політія
— коли управлінцями є представники більшості населення міста-поліса.
“Правильним” формам відповідають “неправильні”. “Неправильними” вони є
тому, що в них, з різних об’єктивних причин, відбувається “відхилення”.
Відхиленою від монархічної форми управління є тиранія, від
аристократичної — олігархія, від політії — демократія. По своїй природі
тиранія, зазначав Арістотель,— це та ж сама монархічна влада, яка однак
використовується в особистих інтересах правителя; “олігархія
дотримується інтересів заможних класів, демократія — інтересів неімущих
класів; загального ж блага ні одна з цих відхилених форм державного
устрою не має.”(Антология мировой философии (вказ. раніше вид.).— СІ32).
Найгіршою серед “відхилених” форм управління Арістотель вважав тиранію.

Форми управління державою, згідно з Арістотелем, визначаються рівнем
впливу в суспільстві багатих і бідних. В тому суспільстві, де
громадянську думку визначають багаті — управляє олігархія, а там, де
ініціатива формування поглядів належить біднякам — демократія.

Як і його попередники Сократ, Геракліт, Платон та ін., Арістотель
стверджував, що вільні люди, якщо вони займаються фізичною працею, не
можуть вважатись громадянами грецького суспільства.

Фізична праця — це справа рабів і ремісників. Фізичними навантаженнями
громадяни можуть себе обтяжувати тільки в години гімнастикування,
спортивних змагань тощо.

Дещо осторонь від економічних проблем, в поглядах Арістотеля, стоїть
питання суб’єктів управління, яких вибирають на посади за їх чесноти. Це
аристократи. Вони чесні, шляхетні, розумні, але управління людьми завжди
дає блага людині, навіть у тому випадку, коли управлінець від них
намагається триматись осторонь. Та в певний момент, з накопиченням цих
благ, зовні непомітно навіть для себе, представники аристократії
“відхиляються” і переходять в стан олігархії.

Кожна форма управління, вважав Арістотель, спирається на принципи, якими
керуються в своїй діяльності

ЗО

управлінці. Так, наприклад, коли при владі аристократія — її принципом
діяльності є утвердження доброчесності, олігархія — багатства,
демократія — свободи. Тільки принцип, яким керується аристократія,
стверджував Арістотель, є благом для суспільства. Олігархічне управління
перетворює суспільство у ринок, де ніхто ні про що не думає, окрім
гонитви за грошима. Принцип свободи в демократії розглядається як
потенційне безладдя, тому демос не знає межі конечного і безконечного.

В основу системи управління, вважав Арістотель, слід покласти принцип
“середини”. Кожна людина, писав Арістотель, має душевні пориви. Вони
троякого виду: афекти, здатності, набуті властивості. “Афектами,— писав
він,— я називаю гнів, пристрасть, страх, відвагу, заздрість, радість,
дружбу, ненависть, бажання, співчуття — одним словом, все те, що сприяє
задоволенню чи стражданню. Під здатностями я розумію те, що містить в
собі причину, завдяки якій ми маємо ці афекти, наприклад, завдяки чому
ми здатні відчути гнів або смуток, жаль.

Набутими властивостями душі я називаю ті, яким чином ми ставимося до
афектів, наприклад до гніву: якщо ми піддаємося йому повністю, або мало,
то ми чинимо погано; якщо ж ми дотримуємося середини, то це є добре…”
(Антология мировой философии.— T.I. Часть 2 (вказ. раніше вид.).— С.
121).

Дотримання принципу середини повинно бути в усіх сферах людської
діяльності, зазначав Арістотель в праці, написаній для сина, яку він
назвав “Етика Нікомаха”.

Принцип середини в стосунках з людьми дозволяє суб’єкту завжди виглядати
витриманим, в міру вимогливим і поблажливим до оточуючих, керувати
своїми афектами, непомітно для оточуючих.

Через призму “середини”, Арістотель розглядає управління на рівні
держави. Такою “серединою”, поєднанням олігархії і демократії є політія.
Саме така форма управління, вважав мислитель, найбільше сприяє спокою в
суспільстві. Ні монархія, ні олігархія, ні демократія “… не є
тривкими, сталими. Як би там не було, демократичний устрій містить в
собі більшу безпеку і менше приводить до внутрішнього обурення, ніж
олігархічний устрій. В олігар-

31

хії закладені зародки двоякого роду чвар: чвари олігархів один з одним
і, крім цього, незлагоди з народом; в демократії ж зустрічається один
вид обурення — саме обурення проти олігархії; сам народ проти себе — і
це слід підкреслити — бунтувати не буде”. (Там же.— СІ32 — 133). Тому
найкращою формою управління є саме політія, яка “…базується на
пануванні середнього елемента, стоїть ближче до демократії, ніж до
олігархії”. (Там же.— С.133).

Політія “… з усіх згаданих нами форм державного устрою,— наголошував
Арістотель,— має найбільшу безпеку”. (Там же).

Безпека і спокій громадян у суспільстві, повторював слідом за Платоном
Арістотель, є найбільшим благом для всіх людей, незалежно від того, до
якого стану вони належать.

Якщо людині нічого не загрожує, її дії виважені, вона з задоволенням
спілкується з іншими людьми, не боїться за наслідки необачних,
ненавмисних чинів, хоч їх допускає значно менше, ніж в умовах
невпевненості, страху. Завдяки “середині”, стверджував мислитель, більш
дієвими є закони, людянішими — моральні норми.

Стародавній Рим не сформулював якихось оригінальних філософських
поглядів стосовно науки управління. Найбільш відомі на той час такі
римські мислителі, як: Ціцерон (106-43 pp. до н. є.), Лукрецій Кар (біля
99-55рр. до н. є.), Саллюстій (86-34 рр до н. є.), Сенека (біля 4 р. до
н. е.-65 р. н. є.), Марк Аврелій (121-180 pp. н.е.) та ін., не займались
розробкою, філософських принципів, які могли б стати світоглядною і
методологічною основою науки управління. Вони, коли вирішували якісь
проблеми, пов’язані з управлінням суспільства та його структурами,
користувались, як правило, тими положеннями, які були сформульовані
представниками грецької філософії.

32

Питання для самоконтролю:

/ Проблема управління в Піфагорійському союзі.

2. Кого Піфагор і Геракліт вважали найбільш придатним до управління
людьми?

3. Який філософський принцип був покладений Сократом в основу науки
управління?

4. В чому полягає заслуга Платона в розробці науки управління?

5. Яку форму управління державою вважав Арістотель найкращою?

7. В чому суть принципу середини?

Література:

1. Антология мировой философии.— T.I. Часть I. К., 1991.— С. 72-137.

2. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. Курс
лекцій.— Т.І.— К., 1993.— С. 39-42.

3. История политических учений.— М., 1955.— С.38-84.

4. Лукреций О природе вещей.— М., 1983.

5. Кабушкин Н.И. Основы менеджмента.— Минск, 1996.— С. 61. 6. Сегедов
Р.С. Основы менеджмента и маркетинга.— М., 1995.— С. 15-17.

7. Толстых В.И. Сократ и мы//Вопросы философии.— 1976.— №12.— С.
107-121.

8. Философская энциклопедия в 5-й томах (див. відповідні статті).

33

Лекція 3. Обгрунтування

управлінських функцій в філософії середніх віків та Відродження

3.1. Теологізація системи управління суспільством в умовах середньовіччя

р. Римська імперія впала під натиском варварів, її руїнах виникло ряд
держав. Разом з їх появою розширювався і вплив християнської релігії. В
496 р. прийняли християнство франки, ще раніше, в 300 р. наступила
християнізація Британії. Християнство не тільки розширювалось, але і
розвивалось внутрішньо, формувало нові погляди на світ. І коли на
початку III с грецько-римська цивілізація ще розквітала в лоні
язичництва, то в кінці історії Римської імперії філософія, поєднана з
християнською теологією, знайшла свій розквіт в творах Августина Аврелія
(Блаженного).

Після падіння стародавньої культури Греції і Риму пройшло декілька
століть, аж поки не з’явились більш-менш значні філософські школи.
Особливістю середньовічної філософії було те, що хоч і ділилась вона на
цілий ряд напрямків, але розвивалась виключно в руслі християнства,
вийти з якого було неможливо, мало того — небезпечно.

Доцільно зазначити, що на тогочасні християнські доктрини істотного
впливу не мали ні релятивістські погляди (згідно з християнським вченням
Бог є буття абсолютне і аж ніяк не відносне), ні матеріалістичні погляди
(Бог не може бути матеріальною субстанцією), ні моністичні
позахристиянські концепції (Бог є буттям іншого виду, ніж його
творіння), ні сенсуалістичні погляди (Бога і душу у всій величі почуттям
пізнати неможливо) і т.п.

Як і антична, середньовічна філософія теж закінчилась поділом на
величезну кількість шкіл, але, на відміну від античності, ці школи не
збагатили філософію новими

34

думками, концепціями. (Див.: Tatarkiewicz W. Historia filosofii.—Tom
1.— Warszawa, 1981.—S. 210-211).

Середньовіччя сформувало новий тип культури, нове бачення світу взагалі
і суспільства зокрема. Доктрини середньовіччя в цілому не відкидали
філософської спадщини античності, вони були їх продовженням, але саме
настільки, наскільки цього вимагала феодальна дійсність.

Могутність середньовічної церкви спричиняла залежність від неї сфер
тогочасного суспільства. Засада першості релігійних сфер життя стосовно
світських визначала напрямок духовного життя епохи, захист феодальних
суспільних структур; формувала теологічне розуміння місця індивіда в
суспільстві, впливала на створення релігійно-філософських основ науки
управління.

В VII ст. ці основи спробував сформулювати єпископ з Севільї Ісидор. В
своїх працях він синтезував усе, що було йому відоме в царині науки
управління античності, для потреб католицизму. Ісидор вважав, що
управлінець всіх рівнів повинен керуватись системою законів, побудованою
на основі строгої ієрархії: а) закони божі; б) загальні закони; в)
людські закони. (Див.: Olszewski H. Historia dok-tryn politycznych i
prawnych.— Warszawa, 1984.— S. 67). Людина, вчив він, с істотою земною,
вона мусить бути лояльною стосовно керівників, які над нею поставлені
вищою владою, але і керівник, і підвладний повинні постійно мати на
увазі, що все, що є на землі і на небі, підлягає волі божих законів. На
землі ці закони репре-зентують папа римський і духовенство.

Праця управлінця, писав Ісидор,— це постійний контакт з людьми. З одними
він домовляється про поставки сільськогосподарських продуктів, з іншими
вирішує торговельні проблеми, ще з кимсь визначає напрямки духовної
діяльності населення певного селища чи міста. Управління може
здійснюватись, зазначав Ісидор, безпосередньо власником підпорядкованого
йому селища чи міста і через спеціально навчених і визначених для цього
людей — управителів.

Людина, яка безпосередньо управляє власним маєтком, керується в своїй
діяльності, як правило, загальними

35

законами, час від часу звіряючи їх зміст з законами божими.

Слідування людським законам визначається рівнем християнських етичних
засад власника. Коли суб’єктом управління є людина, визначена даним
власником, їй слід керуватись не тільки божими і загальними законами,
але і людськими. Власник маєтку, судна, торговельного дому і т.д.,
визначаючи людину, яка повинна управляти його майном і людьми, повинен
мати на увазі, що управитель мусить на основі людських законів знайти
спільну мову з працюючими, одночасно не порушуючи божих і загальних
законів.

Відомо, що в середньовіччі безпосереднє управління маєтками дворяни
здійснювали рідко — всі справи вів управитель. І це не було примхою часу
чи власника. Суспільне життя середньовіччя чітко регламентувалося
релігійно-філософськими принципами, сформованими отцями церкви та їх
послідовниками. Теолог з Ліону єпископ Асцелін проголошував: “Божий дім
є єдиним, одночасно поділеним на три частини, де одні моляться, другі
воюють, а треті працюють”. (Цит. по: Olszewski A. Historia doktryn
politycznych і prawnych.— S. 61).

Єпископ витлумачував, що ті, що моляться, це — духовенство. Воно на
вершині суспільства. На нижчому щаблі дворянство і, нарешті,— третій
стан.

Розвиток науки управління в середньовіччі йшов в руслі
загальнотеоретичних положень теології і охоплював, в основному, “верхні”
поверхи управлінння. Це було викликано тим, що до XII століття в країнах
Європи мало місце суперництво між світськими і церковними владиками.
Якщо в Київській Русі князь, посилаючись на візантійську традицію, з
самого початку впровадження християнства на Русі зайняв домінуюче
становище стосовно Церкви, то зовсім інша ситуація була в Центральній і
Західній Європі, де світські монархи намагались доести, що саме вони, а
не папа, повинні бути беззастережними володарями в своїх країнах.

В другій половині XIII папство через чисельне духовенство та офіційні
документи з Риму наполегливо доводило до широких мас думку про те, що
папа може

36

управляти не тільки релігійним життям, але і світським. Згідно папських
документів, світським владикам відводилась роль “адміністраторів, але з
милості апостольської столиці”. (Legowicz J. Historia filozofii
sredniowiecznej Europy zachodniej.— Warszawa, 1986.— S. 512).

Папа Бонафатій VIII взагалі оголосив, що імператори і королі є
високопоставленими, але, з висоти папського престолу, звичайними собі
виконавцями влади папи. В дискусії з французьким королем Філіппом
Красивим папа доводив, що, полемізуючи з святим престолом, король тим
самим вже ініціює полеміку між собою і його васалами. А це вже
небезпечно не тільки для монарха особисто, але і для цілісності держави.
“Я є папою, я є і імператором”,— стверджував Боніфацій VIII.

Позиція папи постійно зміцнювалась. І неабияку роль в цьому зіграло
вчення середньовічного схоласта, видатного релігійного філософа XIII
століття Фоми Аквінського (1224-1274 pp.). В працях “Сума теології”‘
(1256-1274 pp.), “Сума істини католицької віри проти язичників”
(1269-1264 pp.), в незакінченому політичному трактаті “Про владу
монарха”, а також в коментаріях до арістотелівської “Політики” Фома
намагався теоретично обгрунтувати те, що папи оголошували в своїх
посланнях з Риму.

Фома Аквінський, учень відомого пропагандиста арістотелізму
домініканського схоласта Альберта фон Больштедта (народ, між 1193-1207
pp.. помер 1280 р.), в молоді роки був свідком гострого конфлікту між
папою Інокентієм III і Фрідріхом II Роджером. З великими труднощами папа
тоді переміг, але цей конфлікт навіяв Фому на думку, що ідею
верховенства папи над світськими владиками слід проводити еластично,
теоретично обгрунтовано.

Спираючись на вчення Арістотеля про людину як істоту
суспільно-політичну, Фома приходить до висновку, що як людина є
результатом дій суспільства, так і державна влада є результатом
опосередкованих божих діянь. Завдання державних владик — робити все
можливе, щоб у суспільстві панував лад і порядок. Цей лад і порядок
окрім волі вищих урядовців, повинен бути забезпечений ієрархічною
структурою суспільства, яке Фома Аквінський уявляв в

37

формі велетенського, пірамідального ланцюга. Чим ближче до вершини, тим
кожне наступне кільце ланцюга,— а в мислителя — це суспільні стани,—
більше зменшується в розмірі, але набуває вищих якостей. Останнє кільце
в цьому ланцюгу піраміди спрямоване безпосередньо до Бога.

В суспільстві, писав Фома Аквінський, кожен нижчий стан є якісно гірший
від вищого, тому з представників дворянства не можна формувати
управління для духовенства, а з купців, торгівців, ремісників і т. д.—
для дворянства. Поділ на вищих і нижчих, стверджував Фома, має
всезагальний характер, навіть ангели на небесах не є рівні. Вслід за
Платоном і Арістотелем, які вважали, що люди фізичної праці не можуть
допускатись до управління на всіх рівнях організації суспільства, Фома
Аквінський стверджував, що селяни, а також городяни, які зайняті в
ремісництві, дрібній торгівлі і т. д., не мають права до виконання
управлінських функцій поза сферою своєї професії. Тільки там, де є
цеховий поділ, вони можуть займати тимчасові управлінські посади.
Вихідці з верхівки третього стану можуть посідати керівні посади, але
при умові, якщо вони відрізняються від інших розумом, освітою,
вихованням.

Всупереч традиційній думці, яка впродовж століть культивувалась серед
духовенства і дворянства, що весь третій стан — це “гірші” люди, Фома
стверджував, що люди, які мають багатство, ніяк не можуть бути
“гіршими”. Багатство само не падає з неба, його потрібно створити. Ті,
хто його має і примножує,— люди розумні, кмітливі. Управління
суспільством, вважав Фома Аквінський,— це мистецтво, і тому ті, хто
легітимно отримує прибутки, мають неабиякий хист спілкування. Саме такі
люди якнайкраще підходять на посади управлінців в середовищі третього
стану і, як особливий виняток, їх можна допускати на керівні посади до
вищих станів. Цей виняток, навіть як виняток, може видаватись
суперечливим стосовно пірамідальної будови суспільства, але слід мати на
увазі, що Фома Аквінський був твердо переконаний, що цінність людини
визначається не тільки її походженнями, але і освітою та вихованням. Він
бачив, що багато людей з третього стану,

38

особливо тих, хто походив з заможних родин, мали можливість навіть у ті
часи отримати освіту і виховання не гіршу, а навіть кращу від тих, хто
походив з бідних дворянських родин.

Найкращою формою управління державою, вважав Фома Аквінський, є
монархія. Щоб монарх не перетворився на тирана, слід перед його
входженням на престол поставити йому дві вимоги, а саме: не порушувати
християнських норм, приписів церкви; дотримуватись чинного законодавства
стосовно прав і обов’язків монарха. Якщо він порушить першу, піддані
мають право відмовити йому в покорі, якщо другу,— то тут слід звернутись
до вердикту церкви. Чому саме до церкви? А тому, пояснював Фома, що
тиранія — то є кара божа за гріхи підданих. Тільки церква в змозі
визначити, наскільки великим є зло тирана.

Дисципліна в суспільстві і його структурах повинна триматись не на
страхові перед світською владою, а перед Богом. Справжнім управлінцем є
та людина, вчив Фома Аквінський, яка в своїх чинах керується релігійними
нормами і відповідними документами, офіційно прийнятими католицькою
церквою.

Вчення Фоми Аквінського про науку управління є свідченням майстерного
поєднання релігії і філософії у теологічному вирішенні проблеми
“управлінець-керова-ний” в епоху середньовіччя, обгрунтованням
необхідності підпорядкування людини церковній владі на всіх її рівнях.

3.2. Секуляризація управлінських функцій в філософських поглядах
мислителів Відродження

^Тіілософія Відродження охоплює період від XIV до S^^XVII ст. Ця
філософія була новою стосовно середньовіччя, але не новою стосовно
античності. Відродження є перехідною епохою, і цим пояснюється багато її
специфічних рис. І насамперед та, завдяки якій майже синонімічною назвою
для епохи стає слово гуманізм. (Див.: Філо-

39

софія. Курс лекцій: Навч. посібник. / І.В. Бичко, Ю.В. Осічнюк, В.І.
Табачковський та ін.— К., 1991.— С. 100).

Для епохи Відродження характерним було швидке зростання кількості людей
розумової праці. З’являються нові професії, суть яких погано корелює зі
змістом теологічних доктрин. Звичайно, мислителі Відродження були далекі
від думки ігнорувати Святе Письмо, віру в Бога, але якщо в схоластів
середньовіччя центром уваги був Бог, то у гуманістів епохи Відродження —
Бог і людина.

Слід зазначити, що грунт для філософських концепцій Відродження, які
стосувались науки управління, був підготовлений ще в кінці XIII — на
початку XIV ст. Серед мислителів цього періоду особливо виділяються такі
постаті, як ректор Паризького університету Марселій Падунський (1280 —
рік смерті невідомий), поет і філософ Данте Аліг’єрі (1285-1321 pp.) та
філософ-номіналіст Вільям Оккам (1300-1348 pp.). Вони рішуче виступили
проти релігійно-філософських засад управління суспільством і державою,
проголошених Фомою Аквінським та іншими теологами середньовіччя.

Система управління, стверджував Марселій Падунський, не може будуватись
лише на релігійних нормах і принципах, як це намагався довести Фома
Аквінський. Управління має дві засади — релігійну і світську. Там, де
мова йде про формування загальних теологічних норм управління,
внутрішнього світу людини — це сфера релігії і церкви як її інституту.
Теологи і церква в цій сфері можуть багато сказати цінного, але там, де
проявляється вміння людини організувати маси, повести їх за собою при
вирішенні господарчих, військових, політичних та ін. проблем — останнє
слово повинно належати світським установам.

В умовах, коли всі сторони життя суспільства спирались на релігійні
норми, погляди Марселія Падунського звучали різким дисонансом стосовно
позиції католицької церкви і, зокрема, її апологета Фоми Аквінського. В
теоретичному плані мислитель відкривав дорогу для розвитку секуляризації
суспільного життя.

Рішучими противниками філософських засад томізму в сфері управління
суспільством виступили Вільям Оккам і

40

Данте Аліг’єрі. Люди народжуються вільними і рівними перед Богом, писав
Оккам, тож і тих, хто повинен ними керувати, вони можуть вибирати самі.
“Кожна спільнота,— писав В.Оккам,— може собі сама кого хоче поставити на
чолі”. (Цит. по: Olszewski H. Historia doktryn politycznych і prawnych.—
S. 91).

Ще рішучіше проти релігійно-філософських засад в управлінні виступив
великий поет і громадянин Флоренції Данте Аліг’єрі. В працях
“Божественна комедія” і “Про монархію” він стверджував, що світом
керують дурні і мерзотники. Серед них одні не знають, що таке наука
управління людьми, інші добре її вивчили і все роблять для того, щоб
максимально використати керівні посади тільки для вирішення особистих
справ.

Той, хто керує людьми, повинен знати, що найдорожчим для них є мир і
спокій в суспільстві. Люди є найвищою цінністю. Діяльність управлінця
повинна бути спрямована на забезпечення їх потреб. Він, незалежно від
посади, є слугою тих, ким керує. Це стосується і монарха, тому що
найвищим благом для всіх є держава. Імператор, король є просто найвищими
посадовими особами держави. Вони при державі, а не вона при них.

Гуманістичні погляди Марселія, Данте, Оккама та інших мислителів впали
на благодатний грунт суспільних відносин, які народжувались в глибинах
феодалізму. Гуманізм був новою, відмінною від установок середньовіччя
перспективою розвитку людини. Філософія середньовіччя в центрі уваги
ставила Бога, релігійні догмати, норми католицької церкви і через них
розглядала мозаїку людських стосунків в управлінських процесах.
Філософія Відродження поряд з Богом ставила людину-борця,
люди-ну-підприємця.

В XVI столітті ця людина ще знаходилась в міцних обіймах католицької
церкви, теологія всіма силами намагається нав’язати їй свої теоретичні
орієнтири, але з плином часу вона поступово усвідомлює свою велич. Вона
вже не є пасивним інструментом в “божому плані звільнення світу”, (Mosca
G. Bouthoul. Histoire des doctrines politiques.— Paris, 1966.— P. 86.),
а вільним громадянином, творцем суспільних структур, в яких живе.
Прославляючи

41

людину, її свободу і велич, мислителі Відродження разом з тим з
іронією, а часто і з сарказмом розкривали і її негативні риси. Це
знайшло своє відображення в художній літературі, памфлетах, але
особливої гостроти воно набрало в працях Нікколо Макіавеллі (1469-1529
pp.) “Розмірковуючи про перші десять книг Тіта Лівія”, “Князь”.
Н.Макіавеллі походив з бідної дворянської родини, впродовж 14 років
займав посаду секретаря Ради десяти — державного органу Флорентійської
республіки. Коли до влади прийшов тиран Медічі, Макіавеллі
переслідувався, був висланий у свій маєток біля Флоренції, де займався,
в основному, літературною діяльностю.

Спосіб життя, погляди цього мислителя викликали вороже ставлення до
нього з боку католицьких ієрархів. В середині XVI століття його образ
символічно спалено на вогнищі, папа офіційно засудив всі його праці, а
Тридентсь-кий собор записав їх в індекс заборонених книг. Англійський
кардинал Регіональдо Поле писав: “Якби властитель був сатаною в
людському тілі і мав сина, якому хотів би передати в спадщину своє
царство, він не знайшов би кращих вказівок для його правління, ніж ті,
які зібрані в працях Макіавеллі”. (Цит. по: Olszewski Н. Historia
doktryn politycznych і prawnych.— S. 101).

В своїх філософсько-політичних роботах Макіавеллі багато місця відводить
управлінню суспільства. Згідно його поглядам, керівництво людьми повинно
виключати сентиментальність. Щиро вболіваючи за людей, ратуючи за їх
звільнення від духовних кайданів середньовіччя, Макіавеллі разом з тим
стверджував, що не може людина бути моральною, коли аморальною є епоха.
Моральність в таких умовах приводить індивіда до невдач і глибоких
розчарувань. Люди по своїй природі злі, але необхідність спільних дій
сприяє тому, що вони змушені творити добрі справи. І тому не завжди
добре ставлення до людини ушляхетнює її природу. Керівник повинен знати
сутність людської природи, в якій більше злого, ніж доброго.

Люди, писав в праці “Князь” Макіавеллі, жадібні, жорстокі, “і швидше
переживуть смерть батька, ніж втрату спадщини по ньому”. Для
ушляхетнення людини їй

42

необхідно влаштувати випробування: голод вчить людей працьовитості, а
закони — добрим вчинкам. Навіть добре навчений управлінець і кмітливий
підприємець втратить все, коли в своїй діяльності не буде враховувати
особливості людської природи. Таке реальне життя епохи, але коли брати
масштаби суспільства, людства в цілому, зазначав Макіавеллі, то лише
добро є позитивним рушієм суспільних процесів. Воно, а не зло, сприяє
творчому поступу.

Аналізуючи діяльність людини, Макіавеллі приходить до висновку, що в ній
закладені дві частини. Одна частина — це її доля, фортуна, а інша —
здатність до самоорганізації, активності, енергійності, підприємництва.
Коли людина цілком покладається на фортуну, вона ніколи не досягне
значних успіхів. Фортуна — це потенційний успіх, який слід розвивати,
реалізовувати активною діяльністю. Життя сприяє сміливим, настійливим,
впевненим в собі.

Макіавеллі вважав, що політична діяльність людини не може бути
моральною. В філософсько-етичній літературі такі погляди отримали назву
макіавеллізм, тобто безприн-ципові, облудні дії. спрямовані на отримання
успіху всякою ціною. Довгий час Макіавеллі розглядали як речника
аморальних вчинків в політиці, що є далеко від правди. Цей видатний
мислитель і політик епохи Відродження в своїх політичних виступах і
працях сміливо називав речі своїми іменами: злочин — злочином,
насильство — насильством, зраду — зрадою. Коли він говорив про
аморальний характер політики, то мав на увазі ту політику, яка творилась
в Італії. З болем мислитель спостерігав, як нащадки гордих римлян
топчуть свою гідність, дозволяють поводитись з собою як з худобою,
перетворились на боягузливих, безхребетних істот.

Безжалісно критикуючи “природу” людини, мислитель у першу чергу
розвінчував облудність, дріб’язковість, лакейство, соціальну сплячку
тогочасного суспільства, в якому жив і творив. Філософією справжньої
людини, вважав Макіавеллі, повинна бути впевненість в собі, ініціатива,
ризик, підприємництво, тобто активна, але легітимна, діяльність.

43

Поряд з мислителями типу Макіавеллі, епоха Відродження висунула цілу
плеяду філософів, які, критикуючи, наскільки це було можливо, систему
управління тогочасного суспільства, презентують його у “виправленому”
вигляді. До таких належав правознавець і один з найближчих радників
англійського короля Генріха VIII Томас Мор (1478-1535).

Доля не була милостива до нього. Підтримуючи універсалізм католицизму,
він викликав незадоволення короля, був засуджений до страти на ешафоті.
До сих пір католицька церква шанує його як людину, яка прийняла
мученицьку смерть за віру.

В 1516 р. з’явилась і набула широкої популярності серед освіченої
частини населення Англії книга Мора “Золота книга, наскільки ж кумедна
про найкращий успіх держави і про новий острів Утопію”. Книга більш
відома під назвою “Утопія”. її текст побудований в формі діалогу, в
якому приймають участь Петро Егідей, приятель Мора, а також Рафаїл
Гітлогей, португалець за походженням, який, будучи в експедиції Амеріго
Веспуччі проник на один з островів, який називався Утопія, і там провів
5 років життя.

На острові Утопія немає приватної власності. Жителі щасливі і живуть в
гармонії з природою та між собою. Устрій Утопії — демократичний. Кожні
ЗО сімей щорічно вибирають своїх управлінців, а ті зі свого середовища
ще кількох — вищих за рангом. Очолює державу Утопію князь, якого
вибирають серед чотирьох висунутих народом кандидатів на зборах
управлінців вищого і нижчого рангів. Князь вибирається і керує державою
до смерті, але якщо він проявить схильність до тиранії, то негайно буде
усунутий від влади на зборах тих же управлінців.

“Утопія” Т.Мора з’явилась під впливом ідеальної держави Платона, хоч
зміст її мав суттєві відмінності.

Думки, висловлені Мором в “Утопії””, дали поштовх до появи подібних
поглядів в різних країнах Європи. Наука управління в ідеалізованій формі
розкривалась в утопії “Місто сонця” Томмазо Кампанелли (1565-1639 pp.),
а в Нові часи — в “Новій Атлантиді” Френсіса Бекона.

44

Питання для самоконтролю:

/. На яку філософську основу спиралась наука управління в епоху
середньовіччя ?

2. На якому рівні аналізувалась наука управління в теологічних
доктринах в середні віки?

3. Основні тези вчення Ф.Аквінського про управління суспільствам.

4. Які філософські концепції були покладені в основу управління людьми
в епоху Відродження?

5. Чому Макіавеллі висунув тезу, що політика і мораль несумісні?

7. Чому стиль керівництва суспільством в поглядах Т.Мора мав утопічний
характер? Кого з мислителелів-утопістів Ви ще знаєте?

Література:

/. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. Курс
лекцій.— Т.І.— К, 1993.— С 42-50.

2. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения.— М., 1990.

3. Коплстон Ф. Середньовічна філософія.— К., 1997.

4. Ортега-и-Гассет X. Вера и разум в сознании европейского
средневековья//Человек.— 1992.—№2. Соколов В.В. Средневековая
философия. — М., 1979.

5. Словарь по этике.— М., 1981,— С: 166-168.

6. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник/Я.В.Бичко, Ю.В.Осічнюк,
В.Г.Табачковсышй та ін.— К., 1991.— С. 74-75.

7. Философский словарь, (див.: відповідні статті).

8. Философская энциклопедия в 5-ти томах (див.: відповідні статті).

9. Фома Аквинский. Сумма теологии//Антология мировой философии.— Т.І.
Часть 2.— С. 824-868.

45

Лекція 4. Філософські основи управління суспільством в філософії Нового
часу та XIX cm.

4.1. Емпіризм та раціоналізм — методологічна основа системи управління в
XVII-XIX cm.

(7/шець XVI — початок XVII століття знаменував \j \хобою в Західній
Європі активний розвиток буржуазних відносин в межах феодального
суспільства. В сільському господарстві плуг витіснив соху, широко
застосовувались водяні млини, розвивалось суднобудування, яке спричинило
до розвитку мореплавання, а останнє надає поштовху до географічних
відкрить і колонізації земель в Азії і Америці, що стимулювало розвиток
торгівлі. Ремісництво замінювалось мануфактурою, яка поступово
витісняється великим промисловим виробництвом. Цьому передувало ряд
визначених досягнень науки, зроблених в XV-XVI століттях. В 1456 р. було
засновано друкарство, в 1471 р.— першу обсерваторію в сучасному
розумінні, в 1492 р. Колумб відкрив Америку, перша пошта виникла в 1506
p., в 1450 р. Сервет відкрив кровообіг, в 1543 р. Копер-нік створює
геліоцентричну систему. Зростає зацікавленість природознавством,
започаткованим ще М.Кузанським (1401-1464 р.) Джордано Бруно (1548-1600
pp.), Tixo де Браге (1546-1601 pp.), Й.Кеплером (1571-1630 pp.) та ін.

Зміни, які відбувалися в економіці, політиці та культурі формувались на
емпіричній і раціональній основі. Мислителями, які поклали початок
філософії Нового часу, були англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626
pp.) та французький — Рене Декарт (1596-1650 pp.). Перший був
прихильником емпіричного методу в пізнанні, другий — раціонального.

46

Проголошуючи чуттєве пізнання основою виявлення суті предметів і явищ,
Ф.Бекон разом з тим застерігав, що спираючись тільки на відчуття
істинних знань не отримаєш. Знанння формуються у процесі раціонального
співставлення, узагальнення. Справжніми знаннями є ті, стверджував
англійський мислитель, які отримані в процесі власного досвіду —
чуттєвого і раціонального.

Ф. Бекон поділив сферу філософського знання на філософію природи і
філософію людини.

Філософія природи, вважав він, має два аспекти: спекулятивний, змістом
якого є пізнання законів філософії, і оперативний — практичне
використання філософських знань в пізнанні процесів навколишнього світу.

Філософія людини, згідно з Ф.Беконом, теж має два аспекти:
антропологічний — це коли ми вивчаємо конкретно взяту людину, її
внутрішній світ, дії тощо, і політичний — висвітлення життя суспільства.

Через призму аспектів філософії людини Ф.Бекон в уже згадуваній нами
його праці “Нова Атлантида” докладно визначає місце кожної людини в
суспільстві неіснуючого острова Бенсалем. Управління бенсалемцями
здійснюється з урахуванням індивідуальних особливостей кожного і
раціональним використанням його здібностей. Між структурами організації
бенсалемського суспільства діє взаємоповага, розуміння кожним
особливостей внутрішнього світу людини. Це розуміння формується на
основі особистого досвіду бенсалемців в процесі спілкування та
спостереження за діями інших людей.

На острові Бенсалем немає чвар і війн. Цьому бенсалемці завдячують, в
першу чергу, глибоко продуманій організації господарчого, політичного і
духовного життя.

Заслуга Ф. Бекона у визначенні філософських основ управлінських структур
дуже велика. Спираючись на принцип емпіризму, він вперше в історії
філософської думки зробив спробу розкрити взаємовідносини людей на рівні
міжособових стосунків “людина — людина”, “організація — людина”,
“керівник — підлеглий”.

Методом, який набув популярності в Нові часи і який став другою
підвалиною науки управління поряд з емпіризмом, став раціоналізм. Його
представники Рене

47

Декарт (1596-1650 pp.), Гуго Гроцій (1583-1645 pp.), Бенедикт Спіноза
(1632-1677 pp.), Томас Гоббс (1588-1679 pp.) вважали, що достовірні
знання — це результат логічних міркувань, діяльності розуму. Тож не
випадково постулати раціоналізму лягли в основу управлінських рішень
суспільства, яке будувалось на ринкових засадах нового типу.
Голландський юрист, дипломат і філософ Гуго Гроцій стверджував, що
однією з найважливіших особли-востей людини є її прагнення до
спілкування, виходячи з засади доцільності і внутрішньої потреби. В
своїй діяль-ності особа, зазначав Гроцій, з одного боку, перевіряє себе,
чи співпадає ця діяльність з нормами суспільства, а з другого боку,—
орієнтується на рішення тих, хто управляє громадою, містом,
суспільством. Вміння керувати людьми формується як на рівні великих
спільнот, так і буденного життя кожної людини.

Проте не всі здатні до керівництва. Логіка мислення, стверджував Гуго
Гроцій, у кожного своя і право до керівництва людьми, визначати кожному
його місце в суспільній системі має той, хто краще орієнтується в
законах природи і суспільства. Управляти людьми можна тільки виходячи з
засад розуму, тому що все, що раціональне, спирається на його вимоги,
який визначає, яка дія є морально загальноприйнятною, а яка сприймається
з певним застереженням, хоч є необхідною.

Аналізуючи взаємозв’язок політики і економіки, Гуго Гроцій, виражаючи
інтереси підприємницьки налаштованої частини дворянства, купців,
заможних ремісників і т. д., стверджував, що політичні принципи повинні
бути підпорядковані економічним і повинні формуватись таким чином, щоб
сприяти розвитку економіки. (Див.: Olszewski Н. Historia doktryn
politycznych …, op.cit.— S.143).

Той, хто керує, стверджував він, повинен виходити з засади економічної
вигоди людей. Тільки таке управління може принести успіх, тому що кожна
людина розумом і серцем сприймає в першу чергу те, що сприяє її
матеріальному добробуту.

Людина по своїй природі є егоїстом, проголошував сучасник Г.Гроція
англійський філософ Томас Гоббс. Кожен хоче мати більше від інших
матеріальних благ, влади і

48

пошани. Але це не завжди співпадає з інтересами більшості членів
суспільства, що спричиняє конфліктні ситуації. Щоб вони не переросли в
конфлікт, люди, домовившись між собою, створили державу, перед якою
кожен мусить схилити голову в обмін на спокій і безпеку.

Своє бачення керівництва суспільством і державою Т.Гоббс виклав в роботі
“Філософські елементи вчення про громадянина” (1642 р.) та “Левіафан”
(1651 p.). Абсолютна влада керівника держави, котрий дбає про
матеріальне і духовне благополуччя всіх людей, стверджував Гоббс, є
найвищим проявом раціональності правління. Olszewskin (Historia doktryn
politycznych.— S. 72).

Люди, шляхом угоди з володарем, довірили йому свою долю, тож він мусить
виправдати їх довір’я. Але ніхто не може виступити проти монарха, адже
цим самим він стає не тільки проти особи монарха особисто, але і всіх
членів суспільства. (Див.: Olszewski H. Historia doktryn
politycznych…, op,cit.-— S.156).

Вивчаючи політичне життя Англії і Франції, Т. Гоббс прийшов до висновку,
що хоч розум в організації структури суспільства і держави відіграє
велику роль, але не менше значення мають і відчуття. Люди, приходить до
висновку Гоббс, часто діють, на перший погляд, всупереч розумові, коли
це продиктоване інтересами конкретної суспільної організації. (Див.:
Rudnianski S.Z. dziejow filozofii. Wydanie drage.— Warszawa, 1961.— S.
207). Але, глибше аналізуючи ці дії, зазначав Гоббс, ми можемо побачити,
що знову ж таки пріоритетне належить розумові, адже стимулом дій людей є
раціональні засади в інтересах певної організації, а ці інтереси в очах
суспільства як цілого нерідко вимагають осуду.

Ідею суспільного договору Т. Гоббса, реалізованому в державі, розвивав і
голландський мислитель Б. Спіноза. Держава, зазначав він, це така
організація, яка при допомозі сили і погроз створила безпечне існування
всім без винятку. Метою державного управління є запевнення безпеки і
створення умов для досягнення щастя і свобод усім громадянам без
винятку. З позицій раціоналізму найкраще, стверджував Спіноза, коли
своїм життям керують всі члени суспільства, але цілком зрозуміло, що це

49

неможливо, тому воно делегує свої права керівництва окремим людям, які
наділені вмінням організовувати інших, створювати лад і порядок.

Розкриваючи становлення теорії управління, не можна обминути ролі в її
розвитку французького соціаліста-утопіста Сен-Сімона де Рувруа Анрі
Клоде (1760-1825 pp.). В своїх працях цей мислитель зробив спробу дати
прообраз майбутнього суспільства, розглядаючи його як єдиний організм,
об’єднаний релігійними і моральними нормами та суспільною трудовою
діяльністю. Під впливом класичної політичної економії Сміта і Сея,
французький філософ у праці “Про промислову систему” в руслі
раціоналістичної традиції філософів Нового часу стверджував, що
структурні підрозділи соціального буття, і особливо економічний, почнуть
функціонувати тільки на раціональній основі.

Він вважав, що сучасне йому суспільство проявляє прагнення до формування
таких соціальних структур, які сприяли б ефективному розвитку наук і
промисловості. Тож і керівництво в ньому слід надавати відповідно вченим
і промисловцям. (Див.: Simon-Saint Claude-Henri. Pisma wybrane — Т. 2.—
Warszawa, 1968— S. 394-395).

Вчені при цьому, писав Сен-Сімон, повинні керувати духовним життям
суспільства, а промисловці — сферою матеріального виробництва. Якби
можна було б досягти такого стану, стверджував він, суспільство змогло б
задовольнити потреби всіх своїх членів, наступила б гармонія в
суспільному бутті, тому що вчені володіють інтелектуальною силою, а
промисловці — матеріальною.

Раціоналізм як метод пізнання та практичних дій не втратив своїх позицій
впродовж всього XVIII століття і аж до середини XIX, коли стала
розпадатись гегелівська філософська система. Але то вже тема іншої
лекції.

50

4.2. Р. Оуен — філософ і реформатор менеджменту

Я’рийнято вважати, що менеджмент в його сьогоднішньому змісті, з’явився
на початку XX століття, проте його науково-практичну основу заклав
англійський філософ, соціаліст-утопіст Роберт Оуен (1771-1858 pp.). Син
ремісника, Р. Оуен в 20 років уже був підприємцем, а в 1799 р. стає
керівником великої на ті часи бумагопрядиль-ної фабрики в Нью-Ленарке, в
Шотландії.

Робітники на цій фабриці працювали по 14 годин на добу, але плату
отримували мізерну, тому що працювали погано, нерідко крали, пиячили.
Англія, на той час, переживала період промислового буму,
вдосконалювались верстати, завозилось нове обладнання, будувались,
відповідно до промислових потреб приміщення. Але продуктивність праці
зростала дуже повільно. Аналізуючи умови життя людей, Оуен прийшов до
висновку, який зробив революційний переворот підприємництва. Одночасно з
модернізацією технічних засобів, він вперше в історії виробництва
звернув увагу на людей, вивчив їх психологію, бажання, потреби. Машини і
обладнання, стверджував Оуен, мають дуже важливе значення у зростанні
продуктивності праці, але не менш вагомим є і вміле керівництво людьми.

Оуен скоротив робочий день до 10 з половиною годин на добу, а коли
фабрика тимчасово зупинилась, він пішов на небачений і нечуваний на ті
часи крок — виплатив всім робітникам і службовцям за дні простою фабрики
середньомісячну платню. Вперше в Англії коштом фабрики він організував
школи для дітей бідняків, де юнаки вчились і займались в спортивних
залах гімнастикою.

Заходи, здійснені Оуеном, дали небачені результати. По-перше, у людей
з’явилось почуття власної гідності. Зникли пиятики, крадіжки, прогули;
по-друге, значно зросла продуктивність праці, а з нею і доходи фабрики.
По-третє, система управління на фабриці Оуена зацікавила підприємців і
не тільки їх. До Оуена на екскурсію приїжджали юристи, політики,
урядовці і навіть монархи. Захоплювались, хвалили автора новацій у
виробничій сфері, заявляли про необхідність запровадження його досвіду
на всіх

51

підприємствах Англії і поза її межами. Новаціями були задоволені всі,
окрім Оуена. Він вважав, що зроблено лиш перший крок. Люди, говорив він,
задоволені мною і, в основному, тим, що я покращив їх матеріальний стан.
Але вони мої раби. Слід так збудувати систему управління, щоб людина
була розкута матеріально і духовно, тоді зросте не тільки продуктивність
праці, але кожен відчує себе суб’єктом царства розуму і свободи. Проте
це вже виходило далеко за межі розуміння і норм тогочасного суспільства,
суспільства “дикого” капіталізму. Підприємець Оуен, який розчулював
сановитих чиновників і підприємців своїми реформами в сфері
безпосереднього виробництва, філантропічними акціями, спрямованими на
покращення матеріальних умов життя робітників, злякав “крайностями” (а
саме такими були наміри зміни духовного життя людей) “сильних світу”
Сполученого Королівства.

В праці “Новий погляд на суспільство, або досвід про формування
характеру” (1812-1813 pp.), спираючись на результати, отримані в процесі
управління фабрикою, Р.Оуен пише з твердим переконанням, що людину
змінюють обставини. Вміння керівника підійти до неї розбудить у самого
знедоленого внутрішні сили до боротьби за своє щастя. Людина яніби
народжується знову, а в мудрому керівникові вона вбачає вже не володаря
своєї долі, а передусім порадника, спільника, який знає значно більше ,
має більш широкі можливості, але це є спільник у вирішенні певних
завдань, які стоять перед виробництвом.

Щоб виховати таких управлінців і їх підлеглих спільників, вважав Р.
Оуен, необхідно реформувати всю систему людських відносин, здійснювати
виховні заходи не в масштабах певного підприємства, навчального закладу
і т. д., а на рівні державної політики. “Всяка держава,— писав він,— щоб
бути добре керованою, повинна звернути основну увагу на виховання
характеру. Краще керованою буде та держава, яка розробить найбільш
досконалу систему виховання народу.” Оуен рішуче вимагав від
англійського парламенту, щоб той переглянув закон про бідняків. Для
безробітного, вважав він, повинні бути організовані села, жителі яких би
займались як землеробством, так і в промисловості. Завдяки праці в таких

52

селах, вважав англійський мислитель, люди будуть формувати в собі
раціональні погляди на життя. Зміняться і відносини між людьми. Нова
суспільна організація не буде знати ні рабів, ні власників. Щоб
прискорити цей процес, Р. Оуен пропонував націоналізувати бідняків, щоб
система виховання була одноманітною, уніфікована у всій державі. У 1817
р. Оуен навіть склав докладний кошторис стосовно побудови сіл “виховного
значення”.

У 1834 р. парламент Англії змінив закон про бідняків, але далеко не в
тому напрямку, як це пропонував філософ і підприємець-реформатор Оуен:
бідняки, які потребували допомоги суспільства, повинні були, як зазначав
Г.П. Плеханов, йти в робітничі будинки, як дві каплі подібні до
каторжних домів.

Вигнаний із офіційного бомонду, замовчуваний пресою, Оуен із своїми
утопічними, реформістськими ідеями щодо перетворення суспільства зазнав
краху, але впровадження ним теоретичних положень щодо управління людьми,
які були сформовані мислителями попередніх поколінь і, зокрема Нового
часу і Просвітництва, в царину практичних дій, знайшли свою пролонгацію
і утвердження в самостійній науці 20 ст., яка отримала назву менеджмент.
І першим менеджером був філософ, політик і підприємець-реформатор Роберт
Оуен.

Питання для самоконтролю:

1. Чому саме емпіризм і раціоналізм стали методологічною основою науки
про управління в умовах Нового часу і 19 cm. ?

2. Назвіть представників емпіризму і раціоналізму та дайте коротку
характеристику кожного з цих методів.

3. Які дві лінії можна виділити у діяльності Р. Оуена? В чому суть його
реформаторства?

Література:

1. БСЭ.— Т.19.— С.25—26.

2. Кабушкин Н.И. Основы менеджмента.— Минск, 1996.— С. 10.

3. Кузьмин И. Психотехнологии и эффективный менеджмент.— М.,
1994.—С.24.

4. Ойзерман Т.И. Проблемы историко-философской науки.— М., 1982.

5. Энгельс Ф. Анти -Дюринг//Мя/жс К, Энгельс Ф.— Соч.2-е изд.— Т. 20.

6. Философская энциклопедия.— Т.4.— М.,1967.— С.194-195.

53

Лекція 5. Проблеми управління суспільством у класичній німецькій
філософії

5.1. Соціально-економічні та науково-філософські передумови формування
класичної німецької філософії

(7/Ьасична німецька філософія як один із основних

1/\напрямків історії світової філософії з’являється в другій половині
XVIII — на початку XIX століття. До представників цієї течії належать
такі філософи: І. Кант, И.Г.Фіхте, Ф.В.Й. Шеллінг, Г.В.Ф. Гегель та Л.
Фейербах. Не всі вони займалися навіть опосередковано тими проблемами,
які тут нас цікавлять, тож розглянемо погляди стосовно управління тільки
деяких з них.

Підходячи до вивчення сутності класичної німецької філософії, потрібно,
насамперед, з’ясувати зміст соціально-економічних та
науково-філософських передумов, котрі визначали процес становлення цього
філософського напрямку. На формування німецької класичної філософії
великий вплив мав розвиток ринкових відносин у Західній Європі у другій
половині XVIII століття, становлення буржуазних продуктивних сил та
поява капіталістичних виробничих відносин, котрі й зумовили врешті-решт
Велику французьку буржуазну революцію у 1789-1793 роках. У цей
історичний час на перше місце в філософських дослідженнях висуваюються
загальнолюдські цінності: істина, розум, свобода, рівність, солідарність
людей усіх суспільних прошарків.

Класична німецька філософія, що народилася у вік “бурі і натиску”, була
покликана вирішити цілий ряд теоретичних і практичних питань.
Обґрунтовуючи прогресивні погляди сучасників, філософія піддавала
безжалісній критиці віджилі соціально-економічні відносини й авторитети,
існуючі ідеологічні догми, сліпу віру тощо. Вперше в історії
західноєвропейської культури наступав час панування

54

розуму, мислення, раціоналістичного тлумачення процесів у природі і
суспільстві.

Що ж собою становила Німеччина середини XVIII століття? Потрібно
сказати, що в цю історичну пору в країні звичайними були
феодально-кріпосницькі відносини. Панщина, кріпосне право заважали
становленню та утвердженню ринкових економічних відносин, до цього
приєднувалася надзвичайна політична роздробленість Німеччини. Так, із-за
відсутності реальної змоги за передовими країнами Західної Європи —
Англією, Францією — у розвитку буржуазних відносин, німцям залишалося
лише принадна можливість підкоряти світ духовно, в ідеальній сфері, в
мисленні. В політиці, економіці, як і в філософії, німецька нація більше
роздумувала про те, що інші народи створювали практично.

Філософська революція в Німеччині являла собою продовження дійсної
історії в ідеальній формі, особливості прояву якої були визначені, з
одного боку, відсталістю соціально-економічних відносин, а, із другого
боку — революційними потрясіннями, що відбулися у Франції в кінці XVIII
століття. Духовна революція була своєрідною аналогією матеріальної
революції. Німецька філософія є квінтесенцію духовного розвитку своєї
епохи.

Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель були ідеологами прогресивної буржуазії, їх
філософські побудови в опосередкованій формі відображали інтереси і
цінності нових соціальних груп і прошарків в їх боротьбі проти основ
феодалізму. Г.В. Плеханов таким чином визначає ставлення німецьких
мислителів до соціально-політичних проблем того часу: “Кант належав до
тієї партії,, яка хотіла ствердити в Німеччині свободу революційним
шляхом, але не сприймала терористичних засобів. Фіхте пішов на декілька
кроків дальше: він не лякається і терористичних засобів. Шеллінг —
представник партії, заляканої революцією… Гегель — поміркований
ліберал…, який для боротьби проти крайньої реакції допускає
революційні принципи”. (Плеханов Г.В. Н.Г. Чернышевский (1890 г.) //
Плеханов Г.В. Избр. филос. произведения.— T.IV.— С.91).

Таким чином, представники класичної німецької філософії по-свосму
сприйняли сутність принципів

55

французької буржуазної революції. В їх філософських творах знайшли
відображення найважливіші проблеми, поставлені суспільним розвитком в
осмисленні творчої, активної діяльності особи у виробничій і
невиробничій сферах людського буття.

Важливо також відзначити природничонаукові та власне філософські
передумови, насамперед, емпіричний та теоретичний рівень розвитку
математики, геометрії, астрономії, механіки і фізики у XVIII столітті та
їх вплив на розвиток філософських поглядів Канта, Фіхте, Шеллінга і
Гегеля. Необхідно також враховувати значення ідей німецького і
французького Просвітництва, А. Сміта, Д. Рі-кардо, ідеології
протестантизму у формуванні філософських вчень засновників класичного
німецького ідеалізму.

Так, у дослідженні Ф. Енгельса про стан і розвиток наукового знання
відзначається, що до вісімнадцятого століття ніяких наук не було,
пізнання природи отримало свою теоретичну форму виразу лише в XVIII
столітті, а до цього часу у нього була відсутня обгрунтована системність
та цілісність. Все ж таки у XVIII столітті наукове знання наблизилося до
теоретичного узагальнення, “тобто зімкнулося, з одного боку, із
філософією, а з другого — з практикою”. (Энгельс Ф. Положение Англии.
Восемнадцатый век // Маркс К., Энгельс Ф. Соч.— 2-е изд.— Т.1.— С. 599).

Таким чином, наука як відокремлена від філософії галузь знання була їй
протиставлена у формі певних емпіричних дисциплін. Тому лише філософія
на той час мала власну історію теоретичного пізнання і завдяки цьому
можливим був її аналіз раціоналіьного знання як системи, котра історично
розвивається. Для подальшого формування системи філософського знання
потрібно було піднятися на ступінь вище природничонаукового,
споглядального пізнання. Необхідно було стати на рівень соціальної,
історичної науки.

Так, наприклад, кантівська філософія мала своїм кінцевим обгрунтуванням
не природу як таку, а вивчення історичних явищ, насамперед проблем
моралі. Як писав сам Кант у листі до Гарве (1798 p.), саме антиномія
“свобода — необхідність” “вперше пробудила мене від

56

догматичного сну і стимулювала зайнятися критикою самого розуму”.
(Паульсен Ф. Иммануил Кант.— СПб., 1899.— С. 94). Таким чином, причиною
виникнення кантівської філософії, а пізніше і всієї класичної німецької
філософії було прагнення до вивчення людини поруч із вивченням природи,
а не лише результати дослідження природознавства самого по собі.

5.2. Кантівське розуміння системи управління людьми

/^)эдоначальником німецького класицизму є кенігс-

J берзький філософ Іммануїл Кант (1724 — 1804). Він народився і
безвиїзно прожив в місті Кенігсберзі, дістав університетську освіту,
майже десять років працював домашнім вчителем та помічником
бібліотекаря, пізніше — викладачем та професором Кенігсберзького
університету. Основні філософські праці Канта — “Критика чистого розуму”
(1781), “Критика практичного розуму” (1788). Свої соціо-логічні погляди
і, зокрема, стосовно управління Кант виклав в працях “Про основи
метафізики нравів” (1785), “Метафізичні начала вчення про доброчесність”
(1797), “До вічного миру” (1796) та ін.

Розкриваючи зміст філософії Канта, потрібно зупинитися на характеристиці
двох основних періодів його творчості: докритичному і критичному.
Вивчаючи основні ідеї докритичного періоду, необхідно звернути увагу на
висунуту ним космогонічну гіпотезу про походження Сонячної системи і її
значення в розвитку діалектичних поглядів на природу. Потрібно також
відзначити інші ідеї Канта стосовно розвитку природи: вплив історії
походження планети Земля на перспективи її майбутнього розвитку,
космічне значення припливного тертя, визначення відносного характеру
руху тощо. Ці теоретичні ідеї Канта були обмежені рамками деїстичних та
теологічних уявлень.

В критичний період творчості Кантом ставиться завдання дослідити
можливості та межі раціонального, теоретичного пізнання. В “Критиці
чистого розуму” постає

57

головне питання: чи можлива філософія як єдина наукова система?
Відповідаючи на це запитання, мислитель сприймає процес пізнання як
основну філософську проблему,— гносеологія займає центральне місце у
кантівському вченні. Кенігсберзький філософ дає визначення таким
фундаментальним поняттям, як апріорне й апостеріорне знання, явище і
сутність, “річ-у-собі” і логічна форма мислення, аналітичні і синтетичні
судження, антиномії розуму. Він вважає, що між цими протилежними
поняттями не існує ніякого зв’язку, вони мають характерні ознаки
контрадикторних, взаємовиключних понять. Принцип апріоризму є головним
стрижнем всієї його філософії. Стверджуючи апріорний, тобто додосвідний
характер наукових знань, мислитель розділяє всю сферу існуючого на
пізнавану сферу явищ “речей-для-нас” і непізнавану “річ-у-собі” і тим
самим впадає в дуалістичне сприйняття відношення об’єктивного і
суб’єктивного.

*

?

l o R

?

(

*

z

?

?

?

th

j l z ? oe o

P

R

x

?

?

Ae

?

4 6 p t r

?

?

?

?

°

$

~

o

$

*$

P

^

0роцесі. Вся теорія розвитку суспільства, вважав Кант, є теорією
розвитку свободи людини. Держава як організація, доводив він, є
результатом угоди людей, при якій кожна з них, відрікаючись частково від
своєї свободи, вільно користується тією частиною, яку залишає собі. Але
кожен має своє уявлення про цю частину, тому для уніфікації свободи на
користь держави і кожної людини зокрема існує право.

Аналізуючи суспільство як організацію, Кант приходить до висновку, що в
ньому є активні і пасивні члени. Пасивними в основному є ті, хто
зайнятий фізичною роботою. Вони мало придатні до керівництва, тому що їх
праця пов’язана з навичками рук. Така людина має обмежений набір
операцій, її мислення, в основному, репродуктивне. Інша справа — активні
члени суспільства. їх діяльність має творчий характер. Саме вони вміють
творчо вирішувати

58

проблеми, які стоять як перед невеликою групою осіб, так і суспільством
в цілому. Активні, як найбільш підготовлена соціально частина населення,
повинні в своїй діяльності керуватися катего-ричним імперативом, згідно
з яким слід діяти таким чином, щоб максима твоєї волі завжди могла
відповідати прин-ципові загального законодавства.

Другою умовою категоричного імперативу, якого повинні дотримуватися
активні члени суспільства, є положення, згідно з яким кожна людина
повинна бути не лише засобом для здійснення якихось цілей, але й
абсолютною ціллю, тому кожен повинен діяти так, щоб людство як в твоїй
особі, так і в особі іншого служило тобі не тільки засобом, але і ціллю.

Звертаючись до історії управління державою, Кант вважав, що найкращою
формою правління є абсолютна монархія. Вона проста для розуміння і
реалізації управлінських функцій, тоді як демократія є дуже складною і
непередбачуваною в наслідках дій. Правда, Кант не абсолютизує монархію.
Він вважав, що така форма правління може привести до деспотизму, але це
виняток, тому що, як правило, кожен з монархів впродовж багатьох років,
перш ніж сісти на трон, виховується у доброчесності, шануванні права.

Монархічна форма правління є досконалою на певному історичному етапі. З
розвитком суспільства вона втрачає риси досконалості, тому що
досконалість є закінченою системою і не може розвиватися далі, а
оскільки такою системою є монархія, то необхідна її заміна. Це на певній
стадії розвитку суспільства усвідомлює монарх і його оточення,—
абсолютна монархія замінюється конституційною. Всяке насильство над
монархом-правителем, вважав Кант, є недопустимим.

Філософія Канта є виразом епохи, в якій він жив. У цей час на авансцену
рішуче висувається “третій стан”, настроям якого німецький філософ
співчував і, природно, не міг обійти мовчанням у своїй філософії.
Прагнення до свободи підприємництва було одним з основних у
представників цього стану.

У поглядах Канта на підприємницьку діяльність людини відчувається подих
Великої французької революції, яка

59

проголосила рівність усіх перед законом у політичному плані і право
реалізовувати свої здібності в економічній сфері. Різко виступаючи проти
привілеїв феодалів, Кант справедливо зазначав, що необгрунтовані
привілеї знижують підприємницький потенціал суспільства, тому що ті, хто
їх має, як правило, в сутності своїй люди малоактивні. їм нічого rfe
потрібно добиватися, вони все мають задарма. Всіх людей, вважав він,
слід поставити в однакові політичні умови, і нехай кожен своїм розумом,
енергією досягає економічних успіхів. Реформаторські ідеї Канта в царині
управління і підприємництва знайшли свій відгук в кінці XIX століття
серед значної частини реформаторів в сфері права, економіки, політики.

5.3. Управління в фіхтеанській філософії дії

П /ослідовником Канта і в той же час творцем нової иК/філософської
системи був Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814). Він народився в містечку
Рамменау в родині сільській ткача. Навчався в університетах Йєни і
Лейпціга. Завдяки протекції Канта зробив блискучу кар’єру. Головні
філософські праці Фіхте присвячені проблемі організації суспільства,
економічним і політичним поглядам, це — “Система вчення про право” (1796
p.), “Закрита торгова держава” (1800 p.), “Промова до німецького народу”
(1808 р.) та ін.

В основі філософського вчення Фіхте знаходиться
суб’єктивно-ідеалістичний принцип — абсолютна свідомість, “Я”, що,
згідно з принципами творчої діяльності, створюють індивідуально-особисту
свідомість і свою протилежність — природу, світ матеріальних предметів.
Фіхте вбачає загальну основу науковчення в безмежному розвитку
“справдій” абсолютного “Я”. При цьому філософ ототожнює саму діяльність
із суб’єктом, тим самим суб’єктивно-ідеалістично вирішує проблему
співвідношення мислення і буття. Абсолютний суб’єкт стає єдиним творцем
знання про світ, оскільки являє собою єдність суб’єктивного і
об’єктивного.

60

Як і більшість мислителів кінця XVI11 століття, Фіхте знаходився під
сильним впливом французької революції. Вбачав у ній перемогу свободи над
консерватизмом і феодалізмом, які сковували енергію людських дій. З
ентузіазмом вітав перші кроки республіканського уряду, спрямовані на
конфіскацію земель аристократії. Революція була наслідком неволі мислі і
слова, вважав Фіхте. Торгівці, купці, ремісники не могли більше терпіти
ярмо, яке наклали феодали на діяльний, підприємницький “третій стан”.
Людина, проголошував німецький мислитель, створена для діяльності.
Діяльність іманентна її суті. Німецькі князі, з гіркотою говорив Фіхте,
все роблять для того, щоб народ протестував, був незадоволений, щоб
суспільство клекотало гнівом. В праці “Звернення до князів Європи” він
попереджує властителів про наслідки їх нерозсудливої діяльності, яка
може привести і на німецькі землі бурю французької революції. Він пише,
звертаючись до князів: “Віддайте нам свободу, якщо не хочете
катастрофи”. Керівництво з боку нинішніх феодальних владик, вважає
Фіхте, є недолугим і небезпечним, воно веде до крові і встановлення
диктатури, подібної до якобінської.

Фіхте по-іншому, ніж його вчитель Кант, відповідав на запитання: що
необхідно зробити, щоб вивести Німеччину з мороку застою? Кант вважав,
що для цього необхідний моральний прогрес. Моральне самовдосконалення
суспільства — ось шлях до прогресу, процвітання німецького народу. Фіхте
вважав, що таким шляхом є дія, діяльність у сфері виховання, опора на
риси німецького етносу, а саме: самодисципліна, підприємництво, динамізм
у пошуках нових організаційних форм у виробництві; німецька філософія —
квінтесенція німецького духу у кожній епосі. Фіхте закликає до
самовідданої праці кожного над самим собою у сфері самопізнання, вміння
якісно і логічно мислити, формувати в собі потребу в реформах
суспільного життя.

В праці “Закрита торгова держава” Фіхте закликає до такої організації
суспільства, де керують ті, які знають, що таке праця, які звіряють свої
чини з діючим правом, для яких держава є непересічною цінністю. Фіхте
вважав, що держава, яка замкнула свої кордони і спрямувала волю

61

своїх громадян на піднесення добробуту всередині країни, завжди буде
процвітати.

Звичайно, не слід вважати, необхідно що Фіхте обмежено інтерпретував
міждержавні торговельні зв’язки, не розумів їх. Зміст поглядів Фіхте
його сучасники пояснювали побоюванням “імпорту” французької революції.

Розглядаючи діяльність як найціннішу категорію, яка найбільше притаманна
німецькій нації в торгівлі, промисловості, науці і т.д., Фіхте вважав,
що саме діяльність німців повинна стати прикладом для інших народів у
справі самовдосконалення. Саме тому, що діяльність іманентна німецькому
народові, він є, вважав Фіхте, єдиним справжнім народом у світі. Тільки
він може запровадити на землі порядок, сформований на засадах
раціональності; якщо німці загинуть, загине вся європейська цивілізація.

5.4. Система “керівник — підлеглий” в системі філософії Гегеля

Оначне місце система управління займає в творчості О/Георга Вільгельма
Фрідріха Гегеля (1770-1831). Він вивчав курс філософії і теології в
Тюбінгенському інституті, із захопленням сприйняв ідеї французької
революції, був прихильником республіки, вихваляв демократичний устрій
суспільного життя, критикував феодальні порядки в Німеччині. Пізніше,
коли Гегель став професором Берлінського університету й знайшов офіційне
визнання, він переходить на реакційні позиції: прославляє пруську
державу, її уряд, як і Фіхте, підкреслює обраність німецької нації.

Дійсні витоки і таємниці гегелевської філософії полягають у розумінні
ним діалектичного зв’язку історичного розвитку суспільства з природою.
На думку Гегеля, діалектична єдність протилежностей — природи і
свідомості — має історичний характер. Цій проблемі присвячений його
перший значний філософський твір — “Феноменологія духу”. Історичний
підхід до вивчення сутності свідомості допомагає йому вияснити різні
рівні її організації.

62

Гегель став творцем найбільш розробленої системи об’єктивного
ідеалізму. Основою всього сутнього для філософа є розвиток абсолютної
ідеї, світового розуму. Він прагне довести, що абсолютна ідея, яка
внутрішньо суперечлива, породжує в процесі своєї діяльності все нові та
нові логічні поняття. Істинне пізнання здійснюється в процесі постійного
саморозкриття абсолютного духу. Згідно вчення Гегеля, філософія
становить собою найбільш високий рівень пізнання, ототожнюється з
діалектичною (змістовною) логікою. Він вперше в історії філософії
розробив цілісну систему діалектичних визначень. Вся система філософії
Гегеля базується на положенні, що дійсність є розвиток абсолютного
начала, який набирає багатоманітних форм свого виразу через ряд
висхідних рівнів.

Першим етапом, першим рівнем її виразу є логіка, другим — вираз ідеї в
просторі і часі ( відчуження ідеї). її втіленням є природа. Третій
рівень — це ідея в найбільш розвиненому стані, в формі духу, у якому
ідея повертається сама до себе.

Відповідно до цього гегелівська філософія розчленовується на три основні
частини: логіку, філософію природи і філософію духу. Філософія духу
ділиться, в свою чергу, теж на три частини: суб’єктивний, об’єктивний і
абсолютний дух.

Суб’єктивний дух виражається в людині, її вчинках, думках, освіті тощо,
об’єктивний — в державі, суспільстві, а абсолютний, який є єдністю
суб’єктивного і об’єктивного духу,— в мистецтві, релігії і філософії.

Становлення людини, суспільства, держави є історією розвитку абсолютного
духу. Історія людства, вважав Гегель, є історією держав. Кожна держава є
втіленням свободи. Таким чином і різні її дії є історією усвідомленої
свободи. Свобода, вважав Гегель, не могла б існувати та розвиватися,
коли б люди її не усвідомлювали. Реалізація усвідомленої свободи
проходила в людських діях етапами. Спочатку усвідомлену свободу мала
тільки одна людина — деспот, який правив людьми як хотів, і вони
вважали, що так повинно й бути. На наступному етапі (а це вже були
стародавні греки і римляни) усвідомлена свобода є надбанням багатьох
людей, але ще, звичайно, не всіх.

63

Всім людям усвідомлену свободу принесло християнство. Від того часу
метою історичного розвитку є реалізація абсолютної свободи у світі,
тобто повна раціоналізація стосунків між людьми. Засобами, які
використовує розум для цієї реалізації, є людські потреби і прагнення.

Людям здається, що вони самі можуть формувати відносини між собою,
керувати і підпорядковуватися на засадах добровільності і т.д., але в
дійсності це не так. Абсолютний дух, розум керує ними. Тільки окремі
видатні люди, які здатні “схопити” аріаднину нитку світового розвитку
абсолютного духу, можуть діяти таким чином, що їх дії є їх власними
діями, і то лише тому, що вони звіряють їх з вимогами ритму епохи.
Навіть видатні люди не будуть мати успіху, якщо сфера їх особистих
інтересів буде віддалена від загальної течії світового процесу, стрижнем
якого є абсолютний дух. Цезар і Наполеон фактично були виконавцями
інтересів світового духу. Виконавши свою місію на певному етапі світової
історії, вони об’єктивно повинні були зійти зі сцени. Кожен народ діє у
межах певного народу-держави, і тому люди є істотами суспільними і
“державними” (політичними). Але і держава-народ теж є організмом
історичним тільки тоді, коли її дії реалізує світовий дух у певному
конкретному моменті.

Кожен з народів має перед собою історичну мету, яка окреслена, визначена
світовим розумом. Від цієї місії він відійти не може і повинен її
виконати. Після її виконання він може ще якийсь час щасливо спочивати на
лаврах, купатися в славі минулих заслуг, але, втративши внутрішній
порив, імпет розвою, гамує свій поступ і сходить на узбіччя історії або
навіть зникає.

Керувати людьми, вважав Гегель,— це не тільки благо, але і величезна
відповідальність. Людина-керівник буквально спалює себе. Ті, хто їй
підкоряється, найчастіше бачать зовнішні сторони керівника, вип’ячують
його приватне життя, зловтішаються над його промахами. І чим вище
посада, тим більше зростає відповідальність, але разом з тим, і
претензійність та зловтішність підлеглих, якщо у тих, хто вивищується
над ними, є якісь негаразди, слабкості. Відомі в суспільстві, в державі
люди і, особливо, ті, яким доля доручила керувати великими масами людей,

64

як правило, нещасливі. “Вони,— пише Гегель,— рано помирають, як
Олександр; їх вбивають, як Цезаря; їх висилають, як Наполеона на острів
Св. Єлени. Та злорадна втіха, що життя історичних людей не можна назвати
щасливим…,— цю втіху можуть знаходити в історії ті, хто її потребує. А
потребують цього заздрісні люди, яких дратує велике, видатне, і вони
намагаються применшити його і виставляють напоказ його слабкі сторони”.
(Антология мировой философии. Сборник философских текстов.— Т. 1. 4.3.—
К., 1992.— С. 164). Відомі історичні особи, як і звичайні керівники,
зрештою, як і всі люди, зазначає Гегель, не застраховані від вчинків,
які роблять їх підлеглі, але для психології камердинера властиве
прагення поставити хоч би в своїй уяві велич на одну сходинку з собою.
Для камердинера не існує героя, тому що герой допустив камердинера до
себе настільки, що той знає, як його пан любить шампанське, коли йому
готувати постіль і т.д. “Погано доводиться в історіографії історичним
особам, які обслуговуються такими психологічними камердинерами” робить
висновок Гегель. (Там же.— С. 165).

Між керівником і підлеглим, зазначав Гегель, можуть бути навіть добрі
стосунки, камердинер не завжди є заздрісною людиною, але навіть у
випадку, коли пан допускає до себе свого слугу (у Гегеля — камердинера),
останній, здебільшого, шукає в панові не чесноти, а дріб’язкові
недоліки, знову ж таки заради того, щоб стати врівень з паном.

Тому, робить висновок Гегель, найкращими стосунками в системі
“управління — підпорядкування” є ті, котрі базуються на основі
розумності, раціональності. Але, абсолютизуючи раціональне у керівництві
в суспільних процесах, Гегель приходить до реакційного висновку, що
жінки, як вираз чуттєвого, не можуть бути повноцінними керівниками. Як
Кант і Фіхте, він вважав, що місце жінки в сім’ї. Навіть якщо жінка
освічена, вона може легко піддатися чарам серця, а це суперечить
принципу раціональності. Відмінність між жінкою і чоловіком така, як між
рослиною і твариною. Коли жінка керує державою, то така держава у
небезпеці. Зазначимо, що остання конклюзія німецького філософа
спростована сучасною історією (Індіра Ганді, Маргарет Тетчер та ін.).

65

Питання для самоконтролю

1. В чому полягають особливості соціально-економічних передумов
становлення класичної німецької філософії?

2. Активні і пасивні члени суспільства в розумінні Канта.

3. Розкрийте суть категоричного імперативу Канта.

4. Чому Кант виступав проти привілеїв дворянства? 5 Яким повинен бути
управлінець в розумінні Фіхте?

6. Керівник у розумінні Гегеля.

7. Чому Гегель вважав, що управління людьми є раціональності?

8. Реакційний погляд Гегеля на роль жінки в управлінському процесі.

Література

1. Асмус В. Ф. Иммануил Кант.— М.: Наука, 1973.— 534 с.

2. Гайденко П.П. Философия Фихте и современность.— М.: Мысль, 1979.—288
с.

3. Гегель. Кто мыслит абстрактно?//Тегель. Работы разных лет в двух
томах — Т.1.— М. Мысль, 1972.— С. 387—394.

4. Гегель. Система наук.— 4.1. Феноменология духа.— М., 1959.

5. Гегель Философия истории//АМФ — Т.1. Ч.З.— К., 1992— С.
139-204.

6. Кармышев ГЛ. Логика Гегеля.— А-А.: Наука, 1972,— 332 с.

7. Шеллинг Ф.В.Й Система трансцендентального идеализма//Соч. В двух
томах.— Т.1.— М.: Мысль, 1987.— С. 227-489.

8. ШинкарукВ.И. Единство диалектики, логики и теории познания.— К.:
Наукова думка, 1977.— 367 с.

66

РОЗДІЛ II.

ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ СУЧАСНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ І БІЗНЕСУ

Лекція 6. Проблема свободи діяльності людини у філософи

6.1. Поняття свободи, її онтологічні, гносеологічні та соціальні виміри

гнією із найважливіших підстав практичної діяль-‘ності людини є свобода.
Філософське осмислення категорії свободи привертало портійну увагу
мислителів на протязі всієї історії розвитку світової філософської
думки. Суттєвими проблемами в її вивченні завжди були і лишаються по цей
час питання про співвідношення свободи волі людини та її пізнавальної
діяльності, питання соціальної детермінації свободи. Надзвичайна
складність аналізу цих проблем потребує системного підходу до їх
вивчення.

В досить широкому розумінні свобода — це специфічна характеристика
людської діяльності, яка проявляється в творчих здібностях особистості
перетворювати природні, соціальні процеси в певні форми
суб’єктивно-духовного освоєння на підставі наукового знання, досвіду,
певних цінностей та вільного вибору об’єктивних можливостей пізнання
світу. На протязі історії розвитку людства філософське визначення
свободи традиційно зводилося до антиномічного виразу: чи властива людині
свобода волі, інакше кажучи, чи має індивід свободу вибору, чи, навпаки,
всі його дії, наміри обумовлені зовнішніми обставинами, завжди
детерміновані.

67

В сучасній літературі з менеджменту і бізнесу підкреслюється, що
філософське розуміння свободи тісно пов’язане з економічними
відносинами. Адже саме свобода відкриває можливість людині мислити і
діяти в економіці самостійно, спираючись на свої вміння, винахідливість,
совість і силу переконань. Практика історичного розвитку суспільства
свідчить про те, що усвідомлення індивідом значущості своєї
автономності, прав і свобод в економічній сфері буде розширюватися. Вже
сьогодні ми є свідками того, як зникають штучно вимальовані авторитети,
авторитарні і необгрунтовані рішення, із грона пасивних виконавців,
якими ми були ще так недавно, формується верства активних людей,
підприємців. Різний їх соціальний і майновий рівень, але це вже не
“гвинтики” у велетенській машині. Вони вільно вибирають свою долю. Зміст
поняття “свобода” для них не є формальністю, оскільки вона пов’язана з
політичним, економічним і т.д. вибором. Еріх Фромм зазначав, що людина
може бути вільною у тому випадку, коли має три види свободи: а)
економічну — право на вибір різновиду праці, заняття; б) інтелектуальну
— право на знання, на інформацію; в) моральну — право бути вільною від
орієнтації на того чи іншого ідола. І, звичайно, як само собою
зрозуміле, Е.Фромм вважав, що всі попередні види свободи не можуть бути
реалізовані без свободи політичної.

В філософській літературі свобода вибору ототожнюється з категорією
свободи волі. Свободу волі можна пояснити, грунтуючись на самовизначенні
людини у своїх діях. Проблема свободи волі при її логічному аналізі
зводиться до питання відношення людської індивідуальності та
універсальності, або ж залежності часткового, одиничного буття від
всезагальної цільності. Реальна свобода — творча і конструктивна сторона
людського буття, вона втілює усвідомлену волю. А воля виявляється в
тому, що людина свідомо протиставляє .себе об’єктивним, чужим обставинам
буття. Завдяки свободі волі ці “природні” обставини сприймаються,
осмислюються і перетворюються у внутрішні підстави життєдіяльності.
Свобода волі людини має характерні онтологічні виміри, тісно пов’язана з
певними формами буття, як з зовнішньою відчуженою природою,

68

так з внутрішнім, духовно-екзистенщиним станом окремого індивіда.

Свобода волі людини в процесі її пізнання набрала форми антиномії: з
одного боку, визнавалася її обумовленість, тобто вона визначалася на
підставі детермінізму, точніше — заперечувалася; а з другого боку, щоб
допустити свободу волі, признавалося, що діяльність людини не має ніяких
зовнішніх обгрунтувань, тобто проблема розкривалася з позицій
індетермінізму, що по суті також приводило до заперечення існування
свобода волі, або ж до так званої “свободи байдужості”, негації волі
людини. Проблема виразу свободи волі, співвідношення свободи та пізнання
вперше в стародавньогрецькій філософії постає у вченні Сократа. На його
думку, свобода волі людини визначається не чуттєвістю та природністю, а
саме вільним вибором універсального розуму. Дійсна свобода, вважає
Сократ, полягає у свідомому підпорядкуванні волі людини загальному
розуму, що є гарантом істинного пізнання; таким чином, перехід від
нижчого щабля необхідності — чуттєво-природного до вищого ступеця
пізнання — розуму, обумовлює існування свободи людини, котра передбачає
досягнення істинного знання. Питання морально-етичного вибору теж
зводилося до розумового пізнання: моральне зло можливе на чуттєвому,
нерозумовому рівні, а доброчинність Сократ вбачав у формах розуму. Як
пише в своєму дослідженні відомий російський філософ другої половини XIX
століття B.C. Соловйов, “в сократівському Розумі теоретична сторона і
моральна були злиті між собою; Арістотель рішуче розрізняє їх, доводячи,
що для моральної дії, окрім — і більше розумового пізнання, потрібна
тверда і постійна воля. Вона діє через попередній вибір предметів і
засобів діяльності”. Таким чином, у Арістотеля, окрім розумових,
раціональних чинників, які обумовлюють пізнання свободи, з’являється
надраціональний, вольовий підхід до з’ясування сутності свободи людини.
Розум сам по собі, вважав систематизатор древньогрецької філософської
думки, не здатний визначити предмет свободи волі, її обумовленість
чуттєвістю чи розумом людини доводить не переваги, а лише недосконалість
людської природи.

69

Відомим прибічником принципу свободи волі людини в античній філософії
потрібно визнати Епікура і його древньоримського учня Лукреція Кара.
Розглядаючи людину як головну цінність, Епікур вивільнює її з-під
панування безмежної долі, фаталістичного існування, проголошуючи
самовизначеність людського буття та заперечує впливи і залежність його
від нерозумної природної стихії. Індивід здатний проявляти свою волю,
насолоджуючись чуттєвими радощами життя. Таким чином, Епікур стверджує
індетермінізм, самодіяльність, індивідуальний прояв свободи волі.
Протилежну позицію у визначенні свободи волі людини займали стоїки.
Виходячи з того, що загальна єдність світу полягає в розумі, вони
відстоюють сократівсько-платонівський підхід до розуміння свободи волі.
Оскільки всесвітній розум вміщує у собі всі особливості пізнання, то й
універсальна причинно-наслід-кова обумовленість входить до його складу,
не заперечуючи при цьому внутрішньої свободи людини. Свобода волі
всебічно пояснюється з допомогою існування світового розуму-душі, що
виконує роль божого провидіння. В античній філософії чітко фіксується
антиномічність, протилежність розуміння свободи волі людини, від
необхідної її детермінації як природними обставинами, так і засобами
пізнавальної діяльності, насамперед, розумом, до самовизначеної
творчо-незалежної свободи людської волі, котра перевершує певні
обставини буття та можливості пізнання. Загальним у поясненні свободи
волі в діяльності людини залишається її буттєво-пізнавальний вимір, за
межі якого вона не сягає.

Якісно новою підставою для рішення проблем людської свободи волі стає
християнська ідея єдності Бога і людини, в якій людина знаходить повне
втілення своїх намірів, пошуків, прагнень, а Бог одержує завершення
своєї могутньої діяльності лише в поєднанні з його живим образом —
людиною. В цьому разі необхідність перестає бути неволею, а свобода
перестає проявлятися у вигляді свавілля. Головним у середньовічній
філософії є факт релігійної віри, що зводиться до вирішення питання: чи
вся діяльність людини в повній мірі визначається Божою волею, чи існує
моральна самовизначеність окремої людини, в певній мірі

70

незалежна від Божого промислу? Ця антиномія складає підставу для
вияснення співвідношення людської свободи волі і Божого необхідного
існування, детермінованості людських вчинків і дій. Вона проходить
скрізь усю середньовічну філософську думку.

Так, один із засновників християнської філософії Августин розуміє
взаємозалежність людського вільного вибору та Божої необхідної
благодаті. Людська воля завжди противиться благодаті і повинна бути нею
перевершена. Августин заявляє: “коли захищаєш свободу волі, то стає
ймовірним, що заперечуєш благодать Божу, а коли стверджуєш благодать, то
нібито втрачаєш свободу”. Фундатор філософії середніх віків Фома
Аквшський надає свободі волі людини здебільшого негативних
характеристик. Свобода волі, на його думку, має негативне підґрунтя, що
знаходиться в недосконалості нашого знання. Представники протестантизму
вважали, що свобода волі людини є вигадка або ж пуста назва. Таким
чином, у християнській філософії по-новому ставиться і набуває вирішення
проблема співвідношення свободи волі людини і загально-детермінованого
процесу Божого буття. Проте свобода знову ж таки визначається
онтологічними аспектами існування Богатворця та пізнавальними
можливостями надраціональної віри і всезагального розуму, повне втілення
свободи волі здійснюється за умов поєднання людини з Богом, у
Боголюдському процесі становлення.

В філософії Нового часу питання свободи волі людини наповнюється новим
змістом, природничонауковим знанням, емпірико-раціональними засобами
пізнання. Свобода діяльності людини набуває особливого значення у
філософських вченнях Спінози та Лейбніца. Спіноза формулює тезу про те,
що свобода — це пізнана необхідність, і прагне за допомогою
раціональних, по суті формальних, “геометричних” методів пізнання
пояснити сутність свободи. Вся діяльність людини з необхідністю витікає
з природної залежності, котра в свою чергу є модифікацією єдиної
абсолютної субстанції. Це прояв механістичного детермінізму.

Лейбніц на противагу Спінозі стверджує, що врешті-врешт все залежить від
волі Божої в силу моральної необхідності. Проте він знаходить і місце
прояву свободи,

71

котра пов’язується з існуванням та діяльністю окремих індивідуальних
істот — монад, наділених душею. Свобода діяльності зводиться філософом
до власної життєдіяль-ності, потягу до дій, здійсненню намірів волі
окремих індивідуумів. Таким чином, свобода діяльності людини у Лейб-ніца
лишається залежною від кінцевих її причин. Ця діяльність, згідно з ним,
обмежена рівнем логіко^георетичного пізнання. Характерним для філософії
Нового часу є визначеність свободи волі людини на підставі опанування
закономірностями розвитку як природи, так і самого розуму.

З філософії І.Канта розпочинається новий підхід до з’ясування сутності
свободи діяльності людини, обумовленої, насамперед, її розумінням
відокремленості від світу природи, її особливих, специфічних якостей.
Кант вважає, що опанувати свободу можливо не на теоретичних шляхах
дослідження можливостей людського розуму, а лише в процесі осягнення
сутності практичного розуму, вирішення проблем моралі суспільства.
Філософ прагне довести, що свобода — невід’ємна характеристика
практичної діяльності людини, але її визначення у Канта залишається
формальним і дещо схематичним. На думку засновника німецького ідеалізму,
ми розпочинаємо діяти, проявляти свою волю в силу апріорно-морального
імперативу або ж із поваги до безумовного послуху. Проте у Канта вперше
в історії філософії свобода одержує суспільно-моральний характер, стає
соціальним виміром людської діяльності, тобто онтологічний,
гносеологічний та соціальний аспе ги її прояву прагнуть до певного
поєднання, до цілісно х виразу.

Подальшу спробу об’єднати, пов’язати прикметні риси існування свободи
діяльності людини ми бачимо у науковченні Й.Фіхте та в філософській
системі Гегеля. Так, Фіхте, а за ним — завершувач німецького класичного
ідеалізму Гегель вбачають свободу в діалектичних актах самодіючого,
самостверджуючого абсолютного суб’єкта, “Я”, або ж у постійних проявах
розвитку абсолютної ідеї. Головним для них є визначення свободи волі як
дійової творчої сили, а не втиснення людської волі в рамки кантівського
формального морального принципу суспільного буття.

72

6.2. Проблема розуміння свободи в сучасній західній філософії

ґ7~7бруч із раціональними підходами до визначення оГ~/сутності свободи,
характерними для античної, середньовічної та нової європейської
філософії, із середини XIX століття набуває розвитку ірраціональний
підхід до її пояснення. Це широко пропонується у філософських концепціях
А.Шопенгауера, С.К’єркегора, представників “філософії життя”,
персоналізму та екзистенціалізму. Тут свобода діяльності людини отримує
нові своєрідні визначення, виходячи із підстав недетермінованих
ірраціональних проявів людського буття — екзистенції, чужої і
незрозумілої для неї природи, об’єктивного світу, матеріальних речей.
Відомо з сивої давнини, що поруч із раціональним пізнанням світу існує
протилежне йому за змістом ірраціональне тлумачення проблем існування
людини, сенсу її життя. Між ними немає непрохідної межі, вони завжди
взаємодоповнюють процес пізнання, проте мають докорінні відмінності.
Наявність ірраціонального в соціальній практиці та пізнанні демонструє,
наскільки обмежена для кожної історичної доби певна міра раціонального
осягнення світу та людини. В певні історичні періоди ірраціональне
прагне стати вище раціонального — надра-ціональним і на власній підсіаві
з’ясувати питання людського буття з допомогою таких засобів, як воля,
віра, інтуїція, несвідоме, екзистенція тощо.

Так, аналізуючи співвідношення проблем пізнання та свободи волі людини,
німецький філософ кінця XIX століття Ф. Ніцше стверджує, що справжня
свобода полягає у творчості, в тому, що знаходиться “по той бік добра і
зла”, а попередній вибір між добром і злом приводить не до істинного
прояву свободи, а до гіршого чи кращого пристосування до наявного буття,
власне до необхідності. Щоб діяльність підприємця була успішною, йому
потрібен творчий комбінаційний талант, реальна фантазія, здібності
координатора і величезний заряд енергії. Здібності ж свої він може
використати або виключно в індивідуалістичних цілях, або в дусі
соціальної відповідальності. Така позиція

73

чітко проводиться в неопсихоаналізі, персоналізмі, неотомізмі.

Іншу думку на сутність свободи проводить філософ-екзистенціаліст
М.Хайдеггер, який вважає, що дійсна свобода проявляється у звільненні
від необхідності життя, тобто у саму мить смерті людини. Взагалі, з
погляду екзис-тенційної філософії, свобода має місце у “задушевній”
сфері, позасвідомій, яка й визначає вчинки людей. Тому свобода — це міф,
ніщо, “труд Сізіфа”, вияв абсурдності людського буття. Як зауважує
М.О.Бердяев, світ рухається через творчість у напрямку нагромадження та
поляризації таких моральних чинників, як добро і зло. Дослідження
проблем свободи у екзистенційній філософії заперечує її раціоналістичне
визначення. Французький філософ XX століття А.Камю на прикладі Великої
французької революції 1789-1794 pp. показує, що раціоналістичне
розуміння свободи як пізнаної необхідності завершується в кінці
рабством, терором і деспотизмом, повним запереченням першопочаткових
прагнень до втілення принципів абсолютної свободи. Екзистенціалізм
ототожнює свободу і волю людини, розглядає першу вродженою,
інстинктивною функцією людини. Людина “засуджена” бути вільною, а тому
кожна особа є проявом того, що вона з себе витворює, реалізуючи інстинкт
свободи. Отже, свобода в екзистенціалізмі зводиться до необхідності
людського існування, котре мислиться як довільне зіткнення
індивідуальних, окремих воль. Тому і в філософії екзистенціалізму людина
постає рабом так званої “необхідної свободи”.

В сучасних філософських течіях є різні погляди на свободу діяльності
людини, але вони сходяться на розумінні того, що свобода — це здійснення
волі, тобто є специфікою людської діяльності, що випливає із внутрішніх
потреб людського буття. Тому свобода можлива там, де людина усвідомлює
суть своєї волі і наслідки її реалізації. При виборі підстав свободи
дороги філософів розходяться. Так, наприклад, релігійна філософія
виходить із подвійного витлумачення сутності свободи. По-перше, свобода
є звільнення або спасіння від звабливих гріхів людського існування як
“маєти маєт” і здобуття вічного життя. Друге поширене у християнстві
тлумачення свободи

74

пов’язане з гадкою, що Бог, створивши людину, дозволив їй вибирати
“дорогу до Бога” чи “дорогу до диявола”, зробити вибір між добром і
злом.

В реаліях сьогодення добро і зло поряд з аксіологічним значенням набули
і онтологічного звучання. Як зазначає український вчений і підприємець
А.Солоп, в поняття “бізнесмен” можна включити: рвач, злодій, лакей
світового капіталу, ловкач, діловар, махінатор і т.д., але на бізнесмена
можна глянути і з іншої сторони: ділова людина, господар, ризиковий
хлопець, працьовитий, комерсант. (Див.: Солоп А. Тайны бизнеса.—
К.:УФИМБ, 1997.— С.94).

Даючи оцінку бізнесмену, ми вже з самого початку мусимо визначити, яку
функцію виконує людина, котру ми називаємо бізнесменом,— функцію добра
чи зла? Визначення підприємництва як добра іноді суперечить нашим раніше
усталеним оцінкам. Ще якихось 10-15 років тому цей термін викликав у
більшості наших співвітчизників якщо не зневагу, то в кращому разі злу
іронію. В уяві людей бізнесова діяльність аж ніяк не ідентифікувалася з
“дорогою до Бога”, чесністю, працелюбством. Спроба окремих людей зробити
свій вибір на користь підприємництва негайно засуджувалася сформованою
майже за три чверті століття суспільною думкою. Потрібна була неабияка
воля людини, щоб перебороти не тільки суспільні стереотипи, але і самого
себе. Свобода вибору рішень бізнесмена гальмувалася політично,
соціально, психологічно. Це гальмування активності людини на бізнесовому
полі має свої вагомі важелі ще і сьогодні.

Донедавна українське суспільство було ніби законсервоване. Цей феномен
стосувався не тільки нас. Ми його повторюємо майже в тому вигляді, як
зазначає Йозеф Шум-петер, коли особі підприємця приписували дії злих
руйнівних сил. Визначальною рисою людини є те, що звичка до існуючих
форм життя тісно сплітається з острахом перед наслідками можливих змін.
Тому цілком зрозуміло, чому життя старанного хлібороба вважалося взірцем
людського способу життя, незалежно від культурних бар’єрів, а ось до
підприємця, як пише Петер X. Верхан, ставилися як до демонічної фігури,
з відвертою недовірою. (Див.: Верхан Петер X. Підприємець.— Trier,
1994.— С. 11).

75

В розв’язанні питання свободи діяльності людини в бізнесових структурах
в сучасній філософській думці маємо величезну розмаїтість поглядів,
котрі врешті-решт зводились до двох основних — до розуміння свободи як
визначеного вибору і як можливої діяльності у відповідності до знання
необхідності. Важливо зрозуміти, що ці дві крайні точки зору по суті є
однобічними моментами єдності цілісної, синтетичної концепції свободи
діяльності. Коли мова йде про те, що людина вільна вибирати якийсь вид
діяльності, то це значить, що предмет вибору необхідно існує. Вибір
внаслідок цього — не просто свобода людини, а реалізація її волі.
Порівнюючи різні підходи до інтерпретації проблеми свободи різними
філософськими напрямками, зазначимо, що є позиція екзистенціалізму в
тлумаченні свободи на підставі ірраціональності, яка близька до
марксистського розуміння свободи як проявів діяльності людини на
підставі пізнання законів розвитку природи, суспільства та людини, де
раціональне знання створює необхідну підставу для дії. Тому свобода як
ірраціональне свавілля у межах власної необхідності нічим не краще, ніж
свобода, що має обгрунтування на знанні певної необхідності — природи чи
суспільства. Ці протилежні, з одного боку, підходи по суті співпадають,
оскільки вони зображують людину рабою необхідності, пристосуванцем, що
має місце в умовах української реальності, коли одні законодавчі акти
змінюються, як в калейдоскопі, від сесії до сесії засідання парламенту.

Людина усвідомлює свою свободу в тому випадку, коли вона її має.
Відсутність в минулом> ринкового господарювання не викликало потреби у
вільному підприємництві. Свобода є джерелом людської гідності. Розуміння
цього формується впродовж десятиліть і століть. Якщо в силу якихось
причин процес пролонгації свободи переривається, людина часто стає
безпорадною, отримавши цей дар волелюбства. Система свободи у всіх
сферах життя відпрацьовувалася і вдосконалювалася у більшості розвинених
країн світу впродовж багатьох століть. Нашій державі, щоб увійти в коло
високорозвинених країн, слід пройти цей процес за історично короткий
термін. Від несподіваного зіткнення з початками свободи, як
зазначають наші

76

дослідники, буденна свідомість народу, що довгий час жив зовсім в іншій
системі економічних координат, нині знаходиться в стані своєрідного
“шоку”. (Лагутін В.Д. Людина, економіка: соціоекономіка.— К.: Просвіта.
1996.—С 147-148).

Одні люди не вміють, та й не можуть використовувати нові можливості
економічної свободи, інші — розуміють її як вседозволеність.

Особливо важлива свобода в підприємництві. Навіть якщо свобода тільки
декларується, не виходить за межі політичних лозунгів, а економічне
життя обплутане законодавчими ланцюгами, ні про яке підприємництво не
може бути і мови. Намагаючись вижити за всяку ціну, підприємець обдурює
державні органи, створює криміногенну ситуацію в бізнесовому світі.
Борсаючись в нереально витвореному законодавчому просторі, бізнесмен
приймає часто такі рішення, які суперечать нормам і правилам,
сформованим у ринковому суспільстві. Відповідно до етичних категорій
добра і зла, його свобода волі є вибором саме зла. Але коли ми говоримо
про свободу волі в підприємницькій діяльності, то вибір між добром і
злом корелює з тим же добром і злом, але вже на рівні суспільства.

Дуже важко, а часом і неможливо дотримуватися певних правил гри, коли в
суспільстві вони деформовані. Як справедливо зауважують українські
вчені, рівень забезпечення свободи в підприємництві нині дуже низький,
можливостей досягти економічних цілей “чесним шляхом” не побільшало.
Причини цього вони вбачають не тільки в бюрократичних перешкодах, але і
в мафіозно-корумпованих структурах, які блокують прояви ініціативи та
активності або всіма доступними їм засобами намагаються спрямувати їх в
русло кримінальних стосунків. Відомо, що справжній підприємець — це
людина високих чеснот, морально-етичних критеріїв. Адже підприємництво —
це не тільки сфера кількості виробів, прибутку і обігу. Теорія і
практика підприємницької діяльності передбачає соціально відповідальні
дії в сфері етичних цінностей, які формувалися впродовж всієї історії
ринкового господарювання. Звичайно, в практичній діяльності не завжди
кожному

77

підприємцю вдається втриматися на висоті етики ринку. Нерідко між
економічними чинниками і морально-етичними нормами виникають кардинальні
протиріччя. Отут і проявляється свобода волі людини зробити вибір між
добром і злом. Але зміст категорії свободи волі зовсім не визначається
максималізмом, крайностями між добром і злом. Цей зміст передбачає ряд
перехідних, пом’якшених переходів, сторін. Особливо це характерно для
тіньової економіки. Слід зазначити, що майже у всіх країнах, як зазначає
Верхан X. Петер, в тій чи іншій мірі існує так звана тіньова економіка,
тобто чорний ринок. Це є економічна діяльність, яка діє в країні поза
рамками законності. Причиною цього майже завжди є нерозумно високі
податки, які гальмують виробництво,— підприємці ховають свої доходи. Як
підкреслює все той же Верхан Х.Пётер, існування тіньової економіки є
свідченням високого потенціалу творчої підприємницької ініціативи, яка
однак, здатна проявити себе лише нелегально.

В сучасній зарубіжній та українській філософії проводиться специфічний
погляд на свободу діяльності людини. Не заперечуючи того, що свобода є
засіб реалізації волі, стверджується думка, що свобода полягає у
створенні принципово нових цінностей, поступі культури людства до того,
щоб перевершити наявні форми світосприйняття і створити ідеали, певні
орієнтири-зразки історичного розвитку людського буття.

Питання для самоконтролю

1. Що ми вкладаємо в зміст поняття “свобода “?

2. Які види свободи визначав Е. Фромм ?

3. Яким чином змінювалися характеристики свободи діяльності людини у
філософії античності, середніх віків та Нового часу?

4. Що нового вніс І.Кант в розробку проблеми свободи?

5. Які особливості розуміння свободи діяльності людини в сучасній
екзистенційній філософії?

6. В чому різниця між визначенням свободи з позицій раціоналізму та
ірраціоналізму?

Література

1. Бердяев НА. Философия свободы. Смысл творчества.— М., 1989.

2. Верхан Петер X. Підприємець.— Trier, 1994.

3. Камю А. Бунтующий человек.— М.: Изд-во полит, лит-ры, 1990.

4. Лагутін В.Д. Людина і економіка: соціоекономіка.— К.: Просвіта,
1996.

5. Павловсъкий М. Шлях України.— К., 1997.

6. Сартр Ж.-П. Стена.— М.: Изд-во полит, лит-ры, 1992.

7. Соловьев B.C. Свобода воли//Энциклопедечиский словарь.—
Издатели: Ф.А.Брокгауз, И.А. Ефрон.— Т.57.— СПб, 1990.— С. 163-169.

8. СолопА. Тайны бизнеса.—К.:УФИМБ, 1997.

9. Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрямки.— К.: Ваклер, 1996.

10. Философский энциклопедический словарь.— М., 1989.

11. Шейко СВ. Проблемы познания и свободы воли человека в русской
класической философии ХІХ-ХХ веков. М., 1993.

12. Шопенгауэр А. Свобода воли и нравственность.— М: Республика, 1992.

79

Лекція 7. Ращонсииам

і інтуїтивізм — філософська основа сучасного менеджменту і бізнесу

7.1. Причини раціоналізації менеджменту і бізнесу в умовах сьогодення

ерш ніж перейти до визначення причин рацюна-іізації менеджменту і
бізнесу, коротко розглянемо, в чому суть раціонального управління
суспільством.

Раціональне управління — це така система керівництва людьми, коли в його
процесі досягається максимально високий ефект у вирішенні певних завдань
в економічній, політичній та культурологічній сферах. Динаміка
управлінського процесу виражається в здатності управлінця гнучко і
ефективно впливати на діяльність людей, сприяти успіху в досягненні
поставленої мети у виробничій сфері, політичній діяльності, науковій
організації, туристичних, спортивних об’єднаннях тощо.

Раціональне, успішне виконання поставленої мети вимагає від управлінця
чіткого окреслення кожного з членів організації, але, як зазначає
японський філософ Сінго Сібата, керівник повинен скурпульозно визначити
для себе кількісну сторону цих обов’язків. Зауваження дуже суттєве Ще не
так давно, у радянські часи, людину, окрім безпосередніх обов’язків по
роботі, завантажували так званими суспільними дорученнями і часто цих
доручень було стільки, що людина не мала змоги повністю виконувати ті,
за які отримувала платню.

Сінго Сібата вважає, що, окрім чіткого визначення кількісної сторони
обов’язків, раціональна організація праці передбачає і науково
обгрунтований кількісний склад виконавців певних акцій. Так, наприклад,
в наукових організаціях кількість наукових працівників і рівень освіти,
яку вони можуть забезпечити, повинні триматись на

80

оптимальному рівні. Сінго Сібата наводить приклад спеціальних
досліджень Г. М. Доброва, згідно з якими продуктивність однієї
дослідницької організації, яка складалась з 15 вчених, була більш
високою, ніж продуктивність 5 груп, кожна з яких складала по 3 члени, а
також дослідницької організації з 40-50 дослідників. Добров прийшов
також і до такого висновку: оптимальним співвідношенням між науковими
працівниками і допоміжним персоналом в науковому дослідженні є
співвідношення 1:1, в соціальних і 1:3.5 у фізичних і технічних науках.
(Див.: Синго Сибата. Умственный труд и творчество // Вопр. философии.—
1980, №2.— С. 132).

Становлення менеджменту і цивілізованого бізнесу датується економічною
наукою початком 20 ст. Це був час, коли всі країни Європи знаходились в
стані високорозви-нених ринкових відносин. Менталітет “дикого
капіталізму” поступово відходив в історію. Перед економікою, політикою,
культурою життя поставило нові вимоги, виконання яких потребувало і
нових філософських основ — раціоналізму і інтуїтивізму. Не були вони
відкриттям 20 ст. І раціоналізм і інтуїтивізм зароджувались ще в
глибинах античної філософії, пройшовши своє, як було вже фрагментарно
подано в попередніх лекціях, формування в умовах Середньовіччя, Нового
часу і, особливо, впродовж всього 19 ст. Проте ці методи пізнання
розвивались в руслі наближення до практичного життя суспільства.

Виключення складав марксизм в особі його засновників К. Маркса
(1818-1883) та Ф. Енгельса(1820-1896) і їх послідовників Поля Лафарга(
1842-1911), Франца Мерінга (1846-1919), Г. Ф.Плеханова(1856-1918) і
інших, які вже в перших своїх працях проголосили змістом філософії
революційне перетворення світу на засадах раціонального бачення його
пролетаріатом, теоретиками якого вони були. Але раціональний характер
марксистської філософії був класово обмежений, до того ж політизація і
ідеологізація науки управління була доведена до такого рівня, що вихід
за його межі для західного управлінця означав світоглядну і
методологічну редукцію його діяльності, а для управлінця країн так
званої соціалістичної співдружності— небезпеку звинувачення в
ревізіонізмі “єдино вірного вчення”, а

81

відтак в гонінні і навіть ув’язненні. Тож перейшовши в історично нові
умови 20 ст., управлінці настійливо шукали філософської парадигми, на
основі якої можна було б формувати управлінські рішення.

Таку парадигму запропонував німецький соціолог Макс Вебер.

Аналізуючи сучасне йому суспільство, він прийшов до висновку, що саме
раціональність є тією філософською основою, на якій успішно може
функціонувати ринкове господарство. Ідеальним виразом раціоналізації
суспільства в умовах ринкових відносин, вважав Вебер, є особливості
бюрократичного апарату в організаціях різного типу управління. Такими
особливостями є:

а) дотримання членами управлінських груп певної, визначеної ними
поведінки;

б) строгий розподіл обов’язків і компетенції відповідно до
спеціалізації;

в) ієрархія у керівничому гроні тієї чи іншої організації;

г) професіоналізм;

д)можливість отримати посаду відповідно до рівня компетенції;

є) ротація керівних кадрів.

Незаперечною заслугою Вебера є те, що він раціоналізм як філософську
основу управління пропагував не тільки на прикладах дій державного
апарату, як це робили Гегель,} Маркс, але на всіх організаційних рівнях
суспільного життя. (Див.: Szacki J. Historia mysli soziologicznej.—
Czesc druga — Warszawa, 1981.— S. 534).

Бюрократи, очолюючи організації, писав Вебер, у всіх своїх діях
керуються перш за все засадами раціональності. На основі цих засад вони
постійно шліфують свою управлінську майстерність. Саме завдяки
раціональному підходу до системи управління, вважав Вебер, в суспільстві
створилась група людей, яка постійно вчиться “вмінню керувати,
оволодівати таємницями комунікативного мистецтва” в економічній,
політичній та культурологічній сферах.

З багатої теоретичної спадщини Макса Вебера можна зробити висновок, що
основними причинами раціона-

82

лізації діяльності структур капіталістичного суспільства в умовах
розвиненої ринкової економіки є:

1. Раціональний характер розвитку економіки, політики, культури. М.
Вебер писав: “В кінці кінців творцями капіталізму були раціональне
постійне підприємство, раціональна бухгалтерія, раціональна техніка,
раціональне право, але навіть не тільки вони; ми повинні віднести сюди
раціональний образ мислення, раціоналізацію способу життя раціональну
господарчу етику”. (Цит. по: Ермоленко A.M., Райда К.Н. Превращенные
формы социальной рациональности.— К., 1987.— С. 37).

2. Другою причиною раціоналізації сфери управління була капіталістична
система організації праці. “Тільки Захід,— писав німецький філософ і
соціолог,— знає капіталістичні підприємства з постійним капіталом
,вільною працею і раціональною спеціалізацією,! поєднанням праці, чисто
господарчим регулюванням поділу діяльності на основі капіталістичного
господарства”. (Там же.— С 39).

3. Третьою важливою причиною раціоналізації управління системи
розвинених ринкових відносин була демократизація суспільства в
усіх його сферах. Західний світ дуже швидко зробив висновки, які
феномени спричинили Жовтневий переворот в Росії. Тим паче ,що спроби
подібного перевороту були зроблені в Угорщині і Німеччині. Ще йшла перша
світова війна, але навіть в таких екстремальних умовах в Європі і
Сполучених Штатах Америки бурхливо розвиваються демократичні інститути,
що благотворно вплинуло на розвиток нових напрямків (які виходили з-поза
чисто промислового виробництва) в менеджменті і бізнесі.

4. І, нарешті, саме на грунті філософського розуміння раціональності
сфер життя суспільства змогли отримати теоретичне обгрунтування
різного роду управлінські інститути. Бюрократизація суспільства
вперше в теорії філософської думки отримала свою апологію (а заодно і
критику) в працях іспанського філософа Ортеги-і-Гасета U 881-1955), В.
Парето (1843-1923) і згадуваного нами М. Вебера.

Звичайно, світ менеджера і бізнесмена 20-30-х років 20 ст. змінився
порівняно з кінцем 20 ст., але філософія

83

раціональності продовжує бути світоглядною і теоретичною
(методологічною) основою для науково-практичних рішень управлінців
сьогодення. Свідченням цього є багато-чисельна література з менеджменту
і бізнесу як США, так і європейських країн, включаючи і праці наших
українських вчених, заангажованих в цій царині.

7.2. Інтуїтивне мислення в діяльності менеджера і бізнесмена

/D сучасній науці з менеджменту і бізнесу наводиться

^/С/безліч прикладів, коли рішення, здійснені на основі інтуїції,
приводили до успіху. Вперше роль інтуїзму в прийнятті вірних рішень
обгрунтував французький мислитель Анрі Бергсон (1859-1941). Він
порівнював інтуїцію зі згаслим світильником, “який оживає час від часу
на декілька миттєвостей, але оживає там, де входить в гру живий інтерес.
Вона, інтуїція, кидає світло на нашу індивідуальність, на нашу свободу,
на місце, яке ми займаємо в природі, на наше походження, а може, навіть
і на наше призначення. Це світло мерехтливе і слабеньке, але його цілком
достатньо для того, щоб пробити морок ночі, в якій нас залишив розум.”
(Bergson Н. І/ Evolution creative.— Paris, 1914.—P. 290).

І в дослідженнях діяльності менеджерів вищої ланки 80% опитаних
керівників заявили, що вони виявили в собі наявність конкретної
серйозної проблеми лише завдяки “неформальному об’єму інформацією і
інтуїцією”. (Див. Мескон М.Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основи
менеджмента.— М., 1992.— С 200.)

Деякі американські менеджери взагалі заявляють, що їх рішення майже
завжди мали інтуїтивну природу, а ті рішення, які були прийняті всупереч
їй,— привели до невдач. (Там же).

Як вважав радянський філософ Т.І. Ойзерман, інтуїтивні твердження
філософів в залежності від історичних умов, рівня розвитку науки і
культури проявлялось по-різному: то як містичне, імперативно проголошене
“озаріння”, то як

84

прийняття за вихідний пункт розміркувань самоочевидних “положень і т.д.
(Див.: Ойзерман Т.М. Проблемы историко-философской науки.— М., 1982.— С.
89).

Згідно з Берсоном, інтуїтивне мислення лежить в основі прийняття людиною
особливо важливих рішень. Кожен, стверджував він, відчув її творчий
вплив, а саме:

а) на шляху пошуків неординарних вирішень проблем;

б) в часи катастроф та інших лих, коли людина змушена знаходити миттєвий
вихід з ситуації;

в) в інтуїтивному передбаченні подій, фактів, результатів і т. д.

Як вважає польський психолог і філософ Едвард Ненцка, апріоричний
характер прийняття рішень “створює враження, що вони мовби не спираються
ні на які факти, аргументи чи якісь попередні дії. Повторимо: це тільки
створене враження, яке має виключно суб’єктивний характер. Людина або
щось знає, або щось “чує”— і сама не в змозі того витлумачити чи
обгрунтувати. їй здається, що інтуїтивні судження є несподіваним
просвітленням нізвідки, які ні на що не спираються.” (Necka E.
Przyczynek do teorii intuicji // Studia filozoficzne — 1983, №4 — S.
100).

Людина впевнена, що її дії (а також думки, передбачення і оцінки)
правильні, але не знає чому (і в цьому апріоризм). Звичайно, це не
означає, “що інтуїція є безпомилковою — очевидність теж має чисто
суб’єктивні виміри”. (Necka E. Przyczynek do teorii intuicji // Studia
filozoficzne.— 1983, №4,— S. 100).

Інтуїція, зазначає польський вчений, як і апріоризм, є результатом
несподіваності появи знання, але ця несподіваність мала історію в житті
людини. Просто та чи інша подія торкнулась її серця і пройшла зовні для
неї непомітно, але вона закарбувалась в підкірці, щоб в певнім часі
стати фундаментом єдино вірного рішення менеджера, бізнесмена.

Правда, коли управлінець інтуїтивно відчуває необхідність прийняття
певного рішення і, ще не здійснивши його, логічно вибудовує шляхи
реалізації, одночасно надаючи їм емоційного забарвлення — рішення може
набрати помилкового характеру. Емоції, стверджує Е. Ненцка, часто
перешкоджують об’єктивній оцінці подій. Вони інгібують

85

реалізацію дій, рішень тощо.(Ibid.— P. 101). Менеджер, бізнесмен, які
спираються на ‘^чисто” раціональний або “чисто” інтуїтивний способи, як
правило, допускають прорахунки, помилки в своїх діях, але причина їх
різна. Рішення, сформовані на “чисто” раціональній основі іноді не
досягають мети через нерівномірне обгрунтування всіх ланок виконавчого
процесу, прорахунки на певних його етапах. “Чисто” інтуїтивне рішення,
як вже зазначалось, “обтяжене” емоційними впливами, теж може мати хибну
реалізацію.

7.3. Сутність раціонально-інтуїтивних дій менеджера і бізнесмена

/раціональна діяльність менеджера і бізнесмена ха-J рактеризуєгься не
тільки доцільністю, але і цілеспрямованістю. Вона є результатом
усвідомленої мети і засобів її здійснення. Тому не тільки діяльність
менеджера і бізнесмена,’яка спрямована на реалізацію мети, є розумною,
доцільно-цілеспрямованою по своїй суті, але і її результат в певних
межах є розумним, раціональним. Хоч, правда, “сама по собі
цілеспрямована діяльність, якщо її розглядати абстрактно, не завжди
відповідає тому, що прийнято вважати розумним”.(Ойзерман ТИ.
Рациональное и иррациональное // Вопр. философии.— 1977, №2.— С. 84-85).

Дії менеджера, бізнесмена спрямовані на вирішення вузькоутилітарних
проблем, які стоять перед конкретною організацією, фірмою, асоціацією і
т. д., можуть виглядати цілком виправданими і раціональними з боку
членів цієї організації, фірми і т. д., але нераціональними з позиції
генеральних інтересів суспільства, держави тощо. Ця особливість розумної
дії на рівні конкретної організації, яка приводить до нерозумних
результатів на рівні суспільства, була розкрита ще Максом Вебером, який
зазначав, що проблема сігівпадання раціональної діяльності організації в
межах певного мшросередовища і діяльності на рівні суспільства формує
проблему, яка вимагає теоретич-

86

ного вирішення — яким чином узгодити діяльність менеджера на мікрорівні
з потребами, завданнями суспільства на макрорівні.

Розкриваючи зв’язок раціонального і інтуїтивного, слід мати на увазі, що
інтелектуальна робота, здійснена суб’єктом, з гносеологічної сторони є
результатом узагальнення попередніх актів мислення. Інтуїтивний висновок
є діалектичним стрибком, який передбачає накопичення знань, уявлень, що
при наявності настійливого дослідницького пошуку і творчої уяви
приводить до якісно нового інтуїтивного пошуку. В літературі з
менеджменту наводиться безліч прикладів про рішення, які були прийняті
на основі інтуїції. Проте не можна абсолютизувати її ролі, як це робив
Анрі Бергсон, який протиставляв інтуїцію розумові як щось цілком
несумісне з ним. “Свідомість людини,— писав він,— це царина розуму…
Інтуїція і розум є два протилежно спрямовані напрямки духовної
діяльності. Інтуїція йде в напрямку життя, а розум у зворотному русі…”
(Див.: Bergson H. L’Evolution creative.— Paris, 1914.—P. 290).

Ще у 18 столітті філософи-раціоналісти Декарт, Спіно-за, Лейбніц прийшли
до висновку, що в складі інтелектуальної діяльності є істини, які розум
виявляє не на основі логічних доведень, а шляхом відповідного
безпосереднього бачення. Декарт доводив, що в певних випадках людина,
відкинувши кайдани силогізму, повинна довіритись інтуїції, в основі якої
лежать “спресовані”, незатребувані раніше знання. В певний час, вони
несподівано для людини як “озаріння” дають ключ до вирішення проблем,
які не вкладались у певні логічні конструкції. (Див.: Введение в
философию. Учебник для высших учебных заведений.— М, 1989.—С. 346-347).

Інтуїція не суперечить раціональному, а є істотним доповненням
творчості. Відбуваючись підсвідомо і не вкладаючись в певні стандарти,
вона приводить до створення нових еталонів і норм, які, теоретично
обгрунтовані, стають парадигмою раціонального знання.

Вчені вже давно намагаються знайти шляхи стимуляції творчої активності
людини. В науковій літературі описані приклади шляхів активізації
творчого процесу. Так,

87

наприклад, час від часу Шіллер клав у шухляду стола яблука і їх запах
сприятливо впливав на активізацію його творчості, Гельмгольц у певні
періоди роботи над вирішенням тієї чи іншої проблеми здійснював
прогулянки по лісі перед заходом сонця і т. д. (Див.: Пушкин В.Н.
Эвристика.— наука о творческом мышлении.— М., 1967.— С. 264).

Робота менеджера є особливий вид мистецтва, який важко вкладається у
визначені канони. Це обумовлено її багатовекторним вибором ролей. І
вибирає менеджер ту, яка допомагає йому вирішувати проблему саме тепер,
саме так, завдяки раціональному і інтуїтивному способам мислення.

Питання для самоконтролю

/. Чому раціоналізм і інтуїтивізм стали філософською основою менеджменту
і бізнесу саме на початку 20 cm ?

2. В чому суть раціоналізації управління, висунутої М. Вебером?

3. Що таке інтуїція і яка її роль у прийнятті рішень менеджером і
бізнесменом?

4. Що є спільного і відмінного в інтуїтивному і раціональному способах
мислення ?

Література

1. Введение в философию. Учебник для высших учебных заведений.— М.,
1989.

2. Ермоленко A.M., Райда КН. Превращенные формы социальной
рациональности.— К., 1987.

3. Мескон М.Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента.— М.,
1982.—С. 81,89-95.

4. Ойзерман ТИ Рациональное и иррациональное/ЛЗопр. философии.— 1980,
№2.—С. 82-95.

5. Пушкин В Н. Эвристика — наука о творческом мышлении.— М., 1967.

6. Синго Сибата. Умственный труд и творчество//Вопр. философии.— 1980,
№2.— С. 126-138.

7. Философский словарь. Статьи “Рационализм” и “Интуиция”.

Лекфі 8. Філософія бізнесу

8.1. Філософська основа бізнесу

(7~7бчатки бізнесової діяльності датуються 3-4 тисячо-

и^хліттями до нашої ери. Вже в ті далекі часи відбувався активний обмін
продуктами виробництва між пастушими і землеробськими племенами та
ремісниками і землеробами на засадах конкуренції між окремими
виробниками з метою отримання прибутку. Цивілізація утверджує поділ
праці і разом з тим створює клас купців, які лише частково або взагалі
були не заангажовані в сфері виробництва, а займалися продажем і
купівлею продуктів.

Звільняючи виробників від праці поза виробництвом та ризику, пов’язаного
з обміном продуктів, купці повинні були мати, окрім відповідних рис
характеру (сміливість, оперативність, кмітливість та ін.), ще і
необхідні знання, які дозволяли б дати лад справам в купівлі і продажі
продуктів. З появою металевих грошей процес підприємництва зростає. Хто
володів ними, той в основному визначав долю виробництва. Але це була
видима частина підприємницького айсбергу. Підприємництво і бізнес, окрім
спеціальних знань, формувало ще і певну світоглядну позицію, яка
набирала яскраво виражених філософських абрисів у Святому письмі, працях
мислителів середньовіччя, Нових часів, сучасності.

В кінці 19-на початку 20 століття в Північній Америці виникає
філософський напрямок, який отримав назву прагматизм (від гр. pragma —
дія), основні положення якого були сформульовані американськими вченими
— логіком і математиком Чарлзом Сандерсом Пірсом (1839- 1914 pp.) та
психологом Вільямом Джемсом (1842-1910 pp.). Згодом основні положення
прагматизму розвинув філософ, педагог і психолог Джон Д’юї (1859-1952
pp.). Він, почавши з прагматичної інтерпретації логіки і теорії
пізнання, в наступні десятиріччя надавав прагматизму інструментального,
прикладного значення. В такому вигляді прагматизм

89

став філософською основою спочатку американського, а згодом і в усіх
розвинених країнах, підприємництва і бізнесу.

У гносеологічному аспекті прагматизм мав двоякий характер: з одного
боку, це був метод, а з другого — це теорія істини.

1. Прагматизм як метод. Пірс, Джеме та ін. вважали, що коли в процесі
філософського дослідження ми, спираючись на різні принципи, отримуємо
один і той же результат, то це є свідченням того, що між цими
положеннями (принципами) немає суттєвої різниці, відмінність тільки в
словах. У всякій дії в бізнесі, доводили представники прагматизму,
важливим є результат, спосіб же його отримання є справою
другорядною і навіть третьорядною. Проте, коли мова йде про результат
дії, застерігає Д’юї, ми завжди маємо на увазі, що він є завершенням
легітимного процесу.

2. Прагматична теорія істини. Представники прагматизму приєднались до
широко розповсюдженої на початку 20 століття думки, виголошеної Ернстом
Махом, що наукові істини не є відображенням дійсності. Якщо ми
визначаємо, що таке істина, писав Пірс, то мусимо визнати, що її зміст
не має безпосереднього відношення до оточуючого нас світу. Істина — це
те, що є властивістю нашої думки. Вона постійно змінюється і не тільки з
часом, але і в залежності від конкретних умов, а також від того, який ми
отримали результат. Якщо результат позитивний і є для нас благом — маємо
істинне знання, і навпаки. Поняття, писав Д’юї, якими ми оперуємо, не є
образами, відображеннями основних ознак явищ, предметів, а лише планом
дій, інструментом.

Погляди Д’юї були визнані представниками американського бізнесу як такі,
що найбільше відповідають суті американського ділового життя. На початку
30-х років 20 століття прагматизм-інструменталізм визначив парадигму
своєї філософії, яка майже без змін залишається до сьогодення. Такими
основними її положеннями є:

а) філософські поняття є засобом дії;

б) все, що сьогодні є логічне і корисне, є добрим і слушним;

90

в) поняття і уявлення постійно розвиваються, тому істина і добро є
відносними, поточними.

Прагматизм як філософія бізнесу ніколи не був чимось докладним.
Часто-густо його представники висловлювали такі погляди, які виходили за
його основоположні принципи. Мало того, дехто з них (наприклад, Джеме)
навіть хизувались тим, що парадигма прагматичної філософії аморфна,
нечітка. Вона, говорив він, з успіхом може використовувати інші
філософські напрямки, забарвивши їх в кольори філософії прагматизму.
Життя постійно змінюється, а це детермінує часту зміну теоретичних
положень. Не має значення, писав Джеме, якою філософією ці положення
сформульовані. Головне, щоб вони були переконливими, сприймались людьми.
Сприймаються, говорив Джеме,— це вже корисно, і не є важливим, яка
користь — реальна чи ілюзорна, оманлива. На це Пірс рішуче
запротестував. Прагматизм — це та філософія, яка визначається точністю
формулювань, заявив він. В її основі лежить логіка, яка в своїй основі
виключає різного роду ненаукові вислови, нечіткі думки. Якби Джеме хоч
трохи знав математику (Джеме був професором психології Гарвардського
університету), говорив Пірс, то він ніколи так не відгукувався не тільки
про прагматизм, але і про філософію взагалі. Філософія прагматизму,
стверджував Пірс, серед інших філософських напрямків займає особливе
місце. Вона найбільш відповідає людям з аналітичним мисленням, тим
людям, які прагнуть перевести вивірені теоретичні положення саме у
площину практичної дії, а не діють за принципом “користь понад усе”,
навіть у випадку, якщо та користь має ілюзорний характер.

Д’юї доповнив думку Пірса, що дії людини, яка займається підприємництвом
і бізнесом, повинні мати певну теоретичну, методологічно-світоглядну
основу, яка є результатом строго вивірених, підтверджених життям
положень. Чим ближче ці положення до емпірії, тим вище їх статус
корисності.

У дискусії, яка точилась між психологом Джемсом і математиком Пірсом
стосовно суті філософії прагматизм}’, знайшла своє вираження та
методологічна основа, на якій формувалось їх бачення прагматизму. Як
зазначав Татар-

91

кієвич, “Пірс був перш за все логіком і математиком, Джеме — психологом
і логіки і математики терпіти не міг. Пірс в філософії прагнув до
точності. Джеме до безпосередності. Пірс найвищу цінність вбачав у
порядку, в гармонії, яку вона встановлює, Джеме — у багатстві її думок і
індивідуальності. Пірс був ворогом сприйняття всього на віру, тоді як
Джеме був ворогом скептицизму. Пірс мав відразу до справ, які
невияснені, тоді як Джеме був переконаний, що в основі своїй всі справи
не можуть бути витлумачені. Джеме популяризував філософію, а Пірс
прагнув ввести до філософії таку мову, щоб вона відбивала навіть бажання
займатись філософуванням у тих людей, які до нього не здатні”.
(Tatarkiewicz W. Historia filozofii.— Т. 3—Warszawa,— 1981 — S. 196).

Пірс вважав, що мова прагматичної філософії повинна бути чіткою, ясною,
виваженою, як всяка справа, яка логічно продумана і завершена позитивним
результатом. Ця мова, говорив Д’юї, співзвучна часові і є свідченням
того, що нарешті є філософія, яка відповідає всім верствам суспільства.
Вона ввібрала в себе всі досягнення філософської думки кінця 19-початку
20 століття і найбільше приближена до життя. До тих пір, поки будуть
існувати ринкові відносини, наголошував Д’юї, буде потреба в філософії
прагматизму (інструменталізму).

8.2. Екзистенціальне розуміння свободи вибору рішень бізнесменом

американському підручнику К.Р.Макконелла і ІЛ.Брю “Економікс: принципи,
проблеми і політика” читаємо: “підприємець бере на себе важке завдання
прийняття основних рішень в процесі проведення бізнесу, тобто ті
нерутинні рішення, які і визначають курс діяльності підприємства”.
(Екзистенціалізм — напрямок у західноєвропейській філософії, який виник
у середині 19 століття. Вперше термін “екзистенціоналізм”, що означає
існування, ввів маловідомий у 19 ст. датський філософ Серен К’єрке-гор
(1813-1844 pp.). У своїх працях “Страх і тремтіння”

92

(1843 p.), “Поняття страху” (1844 p.), “Стадії на дорозі життя” (1845
р.) та ін. К’єркегор описує стан людини в різних ситуаціях, її радостях
і невдачах, смутках і успіхах. Філософія, вважав датський мислитель, не
повинна займатись проблемами, які елімінують конкретну людину, її болі.
Вирішуючи якесь питання, стверджував він, слід завжди співвідносити його
з людським буттям. Всяка дія в своєму кінцевому результаті повинна бути
спрямована на благо конкретних людей. Період, в якому жив і творив
філософ, виявився несприятливим для сприйняття його поглядів. Це був час
піднесення мас в розвинених країнах Європи. Заклики самокопания в собі,
заглиблення у свій внутрішній світ, відчуття свого трагізму і т. д. не
відповідали духові часу. Пануючою філософією був позитивізм, сцієнтизм,
де гуманізмові було мало місця. Тож і був К’єркегор забутий аж до
початку 20 ст. Після першої світової війни загублене, розчароване
західне суспільство шукало духовної опори. Гегелівська філософія з її
загальними положеннями мало давала втіхи конкретній людині. Необхідна
така філософія, яка б поставила у центрі уваги звичайну людину з її
горем, смутком, радістю. Набирала силу марксистська філософія, але вже
на той час вона виконувала інструментальну роль в діяльності політичних
партій комуністичного спрямування і проблемами конкретної людини майже
не цікавилась. І в цей час реанімуються погляди Серена К’єркегора, які
найкраще підходили до ситуації, в якій знаходилось тогочасне європейське
суспільство. Славу екзистенціоналізмові як напрямку надали Жан-Поль
Сартр (1889-1980), Карл Ясперс (1883-1969 pp.), Альбер Камю (1913-1969
pp.), Габріель Марсель (1889-1973 pp.), Мартін Хайдеггер (1889-1976 pp.)
та ін. Екзистенціоналісти намагались уникнути загальних питань, їх
цікавила конкретна людина, конкретне суспільство, конкретна організація,
а якщо вже і торкались загальних проблем, то вони слугували їм як
своєрідний фон для глибоких роздумів про внутрішній світ особи в системі
ринкових відносин).

Справою підприємця, вважають представники “третьої хвилі”
неоконсерватори Л. Місес і Ф. Хайєк, є не просто експериментування з
новими технологічними методами, а

93

відібрати з більшості можливих методів саме ті, які найбільше вигідні
для постачання самим дешевим способом людям того, чого вони сьогодні
найбільше всього потребують. Німецький філософ-екзистенціоналіст Карл
Ясперс (1883-1968 pp.) зазначав, що діяльності притаманні два явища:
свобода як ідея і свобода як вибір (рішення). Йдучи слідом за авторами
“Економікса” і К.Ясперсом, можна сказати, що бізнесмен діє вільно тільки
тоді, коли ці дії визначені внутрішнім станом потреби щось зробити
конкретно. Цей стан не є чимось закінченим, раз і назавжди сформованим,
“внутрішньо замкненим”. Він, як зазначав К. Ясперс, ще не є, а тільки
стає як ідея. (Jaspers K. Filozofla ekzystencji.— Warszawa, 1990.— S.
168). Безконечна кількість нагромаджених орієнтацій і мотивів, завдяки
присутності ідеї, штовхає підприємця і бізнесмена на мислиме виділення
їх певної кількості, які найбільше відповідають його уподобанням, а
навіть і амбіціям. І тут, пише К. Ясперс, вступає в дію принцип свободи
як вибору рішення. Людина відчуває необхідність такого вибору і
реалізації планів. Цей вибір є усвідомленням самого себе, своєї суті,
свого існування. Коли людина не є бізнесменом, їй теж приходиться
вибирати “щось” серед “чогось”, але завжди це “щось” тісно зв’язане з
людською суттю, з професійною, культурологічною і т. д. сферами.
“Рішення і буття,— стверджує К. Ясперс,— це одне і те ж саме.
Нерішучість є виразом неповного буття і, в дану хвилину, є свідченням
того, що я не є тим, ким повинен бути”. (Ibid.— P. 171). Людина —
новачок у бізнесі, не знаючи досконально його істоти, не завжди здатна
іти на ризик, який є однією з суттєвих рис бізнесмена. Звичайно, кожен
ризик у бізнесі є не просто дія згідно простій формулі “повезе — не
повезе”, а продуманою системою дій, де кінцевий результат вимагає
декількох штрихів до докладності і повної закінченості. (S. National
Institute of Business Management. Sztuka podejmowania decyzji.—
Krakow,—1994.— S. 101). He завжди ризик приносить позитивні результати.
Потрачені зусилля, підкреслюють автори “Економікса”, можуть привести до
збитків. В чому тут справа? Адже, здавалося б, була логічно побудована
система, яку необхідно було на кінцевому етапі тільки “‘замкнути”. На
логічне обгрунту-

94

вання останньої, кінцевої ланки з якихось причин бракувало часу чи
засобів, тож і пішла людина на ризик. А результат — негативний.

Справа в тому, пояснює К. Ясперс, що суб’єкту тільки здавалося, що була
логічна система дій. Кожна її “цеглинка”— операція не була продумана
всебічно, а розглядалась тільки у зв’язку з такими ж “цеглинками”—
операціями, які притаманні саме цій системі, і зв’язки з іншими
системами не враховувались, або враховувались недостатньо.

На основі екзистенціальної філософії К. Ясперса можна зробити висновок,
що діяльність бізнесмена, в якій в тій чи іншій мірі закладено ризик,
може принести позитивний результат в тому випадку, коли кожна з ланок
системи бізнесу всебічно осмислена, пов’язана з іншими системами, і лише
її завершення, з ряду причин, вказаних раніше, є не до кінця вербально
обгрунтоване.

8.3. Філософія особистих рішень бізнесмена

півробітники Національного інституту менеджмен- і бізнесу прийшли до
висновку, що прийняття рішень у справах фірми є свідченням професійного
рівня її співробітників. Прийняття рішень у позавиробничій сфері
розглядається як щось, що виконується автоматично, як звичка, наприклад,
одягатись, вітатись з людьми тощо. Проте спосіб життя, поведінки і т. д.
бізнесмена і оточуючих його людей є не менш важливим, ніж той, який
визначає його саме як бізнесмена на професійному рівні. Все своє життя
людина щось вирішує. Справи ті можуть мати як економічний, так і
неекономічний характер, але в однаковій мірі вони важливі для неї.
Наприклад, людину запросили на вечірку, яка може стати переломним етапом
у її житті: знайомство з цікавою особою, запропонована вигідна умова
контракту, більш перспективна праця і т. д., а може бути і навпаки —
втрачено все (особливо у плані іміджу), що плекала людина роками,
десятиріччями.

Відвідини ресторану, місць відпочинку, манера одягатись,— нам іноді
здається, що це виключно особиста справа кожного. Але з часом ми з
подивом дізнаємося,

95

зазначають американські вчені, що наші дії отримують відповідний
суспільний резонанс, який позначається і, часто суттєво, на наших
комерційних справах. Тому у виборі особистих рішень, перш ніж їх
прийняти, слід виконати кілька умов: (S. National Institute of Business
Management. Sztuka podejmowania decyzji.— Krakow, 1994.—op.cit—S. 71).

1. Задумайся над змістом конкретних наслідків, які бажаєш досягти.

2. Встанови термін прийняття рішення і постарайся дотриматись його.

3. Підготуйся до різних варіантів вирішення справи і порівняй їх з
бажаним результатом.

4. Не приймай до уваги багато порад, вирішуй сам.

5. Зупинися на першому рішенні. Саме воно повинно запевнити необхідний
результат.

Найважче прийняти рішення тоді, коли не маєш достатньої інформації.
Найкраще, що можна зробити у цьому випадку, зазначають американські
вчені,— це консультації з експертами. Можна дану ситуацію співставити з
тією, коли людина, яка хворіє, два-три дні переносить хворобу на ногах і
лише тоді, коли відчуває, що покращання здоров’я немає — йде до лікаря;
якщо не вдається вирішити податкових проблем, слід порадитись з
податковим експертом чи бухгалтером, якщо не вдалося за неділю-другу
знайти вигідного покупця, слід порадитись з торговим посередником
нерухомістю. Наступні тези, що всяке зло, нещастя — результат незнання
суті проблеми, тому необхідно при їх вирішенні, в першу чергу,
користуватись порадами спеціаліста.

Проте є проблеми, які виходять за сферу компетенції спеціаліста, і тут
кращу пораду для їх вирішення дадуть члени родини або друзі. Чому? Тому,
що вони можуть побачити такі аспекти проблеми, на які ні ти, ні хто
інший не зверне уваги. Другою причиною є те, що близькі люди краще
знають тебе, твої можливості, ніж експерт. Але це дуже важливо. (S.
National Institute of Business Management. Sztuka podejmowania
decyzji.—-Krakow, 1994.— S. 74).

96

Ще якихось 25-30 років бізнес і сімейні відносини для бізнесмена були
пов’язані умовно. Сім’я часто не знала, та і не цікавилась особливостями
ділового життя бізнесмена.

Сьогодні ситуація кардинально змінилась, вважає американський соціолог
Ольвін Тоффлер. Суспільство вступило у третю хвилю свого розвитку,
однією з рис якої є повернення бізнесу і бізнесмена в родинне коло.
Утаємничені в ділове життя батька, діда, матері і т. д. члени сім’ї там,
де стосується соціально-психологічних сторін життя бізнесмена, можуть
дати поради значно вагоміші, ніж це може зробити експерт-виробничник.

“Третій хвилі”, згідно О.Тоффера, передувала “перша”— це суспільство
аграрного типу, і “друга”— розвинене індустріальне суспільство. “Третя
хвиля розвитку суспільства тільки наступає, але вона вже формує людей,
які здатні пристосовуватись і виживати в складних умовах”. (Тоффлер О.
Третя хвиля // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія.— К.,
1996.— С. 302).

Зростання активності ділових людей буде вимагати для них “тихої
пристані”, де людина могла б відпочити, не побоюючись пастки о гримати
добру пораду. Такою “тихою пристанню” для бізнесмена є сім’я.

В умовах “третьої хвилі”, вважає О. Тоффлер, ділове життя все більше і
більше переходить у сімейну сферу. І це не є примхою чи модою часу. Це
об’єктивний процес. Він є, пише Тоффлер, викликом самотності, яка не є
“справою однієї людини, але громадянською проблемою, котра утворилась
внаслідок розпаду на частини інституцій другої хвилі”. (Тоффлер О. Третя
хвиля // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія.— К., 1996.—
С. 281).

Сучасне економічне, політичне, культурологічне і т. д. життя суспільства
вимагає від бізнесмена постійного пошуку. Внутрішня напруга ділової
людини в процесі конкурентної боротьби, яка вибирає витончених форм на
схилку 20 століття, настільки зростає, що вона не витримує часто
психологічно. В цих умовах необхідна духовна основа, яка надає особі
внутрішньої рівноваги. Такою основою є релігія, мистецтво, філософія,
спираючись на які людина приймає і реалізовує рішення в усіх царинах
суспільного життя і особливо в найбільш динамічній його сфері — бізнесі.

97

Питання для самоконтролю:

1. Що таке прагматизм? Чому цей напрямок сучасної філософії найбільше
відповідає діяльності бізнесмена?

2. В чому ви вбачаєте відмінність поглядів Джемса і Пірса на суть
прагматичної філософії?

3. Що таке прагматичний метод і прагматична теорія істини?

4. Назвіть основні положення інструменталізму.

5. Поняття свободи в екзистенціоналізмі.

6. Чому в сучасних умовах відбувається переоцінка цінностей
бізнесменом? Що є його духовною основою сьогодні?

Література:

1. Глинчикова А.Г. Может ли быть товаром интеллект и продукт его
труда/УВопросы философии.— 1997, №17.— С. 3—5.

2. Бусыгин А.В. Предпринимательство.— М, 1997.— С. 37—38.

3. Кэмбелл Р. Макконелл, Стенли Л.Брю. Экономикс. Принципы,
проблемы и политика.— К., 1993.— С. 37—38.

4. Ракитов А.И. Философская азбука бизнеса/ЛЗопросы философии.— 1991,
№2.— С. 25-36.

5. Тоффлер О. Третя хвиля//Сучасна зарубіжна соціальна філософія.
Хрестоматія.— К., 1996.— С 275-334.

6. Хайєк Ф.А. Дорога к рабству//Вопросы философии,— 1990, №10.

7. Фредерик Р., Петри Э. Деловая этика и философский прагматизм//
Вопросы философии,— 1996, №3.— С. 70-79.

8. Современная западная философия. Словарь.— М., 1991. (Стаття
“Прагматизм”).

98

Лекція 9. Філософія успіху менеджера

9.1. Сутність керування і підпорядкування

Сj /роблема вияснення сутності стосунків “підлеглий”

і/~1е частиною вирішення проблеми “людина — світ”, адже саме світ — це
все те, що ми пов’язуємо з людською діяльністю, створює умову, основу і
процес самовідтворення людини. (Див.: Шевченко В.І. Концепція пізнання в
українській філософії. Курс лекцій для вищих навчальних закладів.—- К.,
1993.— С 9).

Починаючи з 20 століття, проблема “керівник-підлег-лий” із сфери
теоретичного вирішення поступово перейшла в систему теорій середнього
рівня, які Р.Мертон окреслив як збір положень, на основі яких логічно
можна визначити конкретні гіпотези, а згодом підтверджені емпіричними
дослідженнями. (Див.: Merton R.K. Teoria sociologicz-па і struktura
spoteczna.— Warszawa, 1982.— S. 87).

На сьогодні загальні теоретичні положення, частково впливаючи на теорії
середнього рівня, в реальному житті все більше проектуються на рівні
емпірії. Спираючись на них, можна визначити здатність конкретного
суб’єкта керівництва до виконання поставлених перед ним задань органами
управління та конкретними управлінцями, які адміністративно чи
економічно стоять над даним суб’єктом та вимогами об’єктивної дійсності
(в даному випадку вимогами ринку).

В ринковому господарстві ці вимоги мають виняткове, вирішальне значення.
Адже саме вони детермінують зміни суспільних відносин у всьому їх
об’ємі. Система “менед-жер-оточення” співвідноситься з системою
“суспільні відносини” як одиничне до загального. Чим швидше йде розвиток
суспільних відносин, тим швидше менеджер може реалізувати свої знання, а
звідси — і свої можливості.

Колишнє радянське суспільство такої спеціальності, як менеджер, не
знало. Так, дійсно, існувала чітко сформована

99

система взаємовідносин “керівник — трудовий колектив . Але керівник в
ній, окрім функцій сьогоднішнього менеджера, виконував додатково ще і
роль функціонера тоталітарної системи, яка зв’язувала ініціативу людини
до такого рівня, що вона перетворювалась на виконавця рішень заскорузлих
ідеологічних догм, давним-давно відкинутих світовим співтовариством. І
керівник, і його оточення в сфері матеріального і духовного виробництва
діяли в нормах, чітко визначених ідеологічних симуклярів, які охоплювали
всі сфери життя людини.

Сьогодні і керівник, і його підлеглі діють розкуто, вільно, з почуттям
власної гідності. Звичайно, є певні обмеження і в їх діях. Якщо в умовах
тоталітарної системи і керівник, і його підлеглі пов’язані політичними,
ідеологічними і економічними актами, то в умовах ринкових відносин
економічна залежність, при відсутності політичної і ідеологічної,
частково зберігає свою силу. Особливо це характерно для перехідного
періоду до ринкового господарювання. Але, як свідчать сучасні
соціологічні дослідження, проведені в США, Німеччині, Японії і т. д.,
сьогодні економічні важелі у стосунках керівника і підлеглого поступово
зсуваються в сторону етичних та психологічних парадигм.

9.2. Особливості успіху менеджера

раця менеджера є багатоманітною, але в основі її ить рівень етичних і
психологічних чинників суб’єкта управління. У взаємовідносинах “менеджер
— оточуюче середовище” кожен конкретний випадок породжує велику
кількість непередбачених нюансів, але є ряд парадигм, дотримання яких
визначають успіх менеджера.

Видатний американський соціолог Наполеоно Хілл на основі величезного
фактичного матеріалу зробив висновок, що важливою умовою успіху
управлінця є наявність таких рис:

1. Сміливість і рішучість. Ці риси, зазначає американський вчений,
базуються на знанні самого себе і тієї

100

роботи, якій ви присвятили своє життя. Вчений і практик Наполеон Хілл
глибоко переконаний, що ні один виконавець не хоче працювати під орудою
невпевненого в собі, несміливого управлінця. Такий керівник, вважає
американський соціолог, постійно оглядається на вищі інстанції,
розпочинаючи якусь акцію, не впевнений в її успішному завершенні, не
реалізовує навіть те, що однозначно приносить успіх.

2. Самоконтроль. Людина, яка не контролює своїх вчинків, не може (і
навіть не має права) контролювати інших. Самоконтроль є важливою рисою,
яка є особистою справою керівника, але вона є і прикладом для оточуючих
його людей, як вміти вгамовувати свої пристрасті.

3. Відчуття справедливості. Якщо керівник несправедливий у ставленні до
інших, він втрачає моральне право бути ним. Справедливою людиною є та,
писав Гегель в праці “Позитивність християнської релігії”, якій ця риса
є внутрішньо притаманною, а не зовнішнім атрибутом на відповідний період
і у відповідній ситуації. “Справедливість,— писав німецький філософ,—
стосується шанування мною прав інших людей, вона є чеснотою,
коли я перетворюю її в принцип як свій обов’язок, а не тому, що цього
вимагає держава, і тоді справедливість вже не вимога держави, а вимога
морального закону”.

4. Чіткість рішень. Управлінець повинен чітко визначати завдання і
вимагати чіткого їх виконання. Коли виконавець виходить за межі
поставленого ним завдання в сторону позитивного його вирішення,
ініціатива повинна бути додатково винагороджена матеріально або морально
з боку управлінця.

5. Якість планів. Кожен з управлінців, діяльність яких позначена
успіхом, повинен постійно працювати над планом своїх дій. Той, хто діє
згідно гасла: “Головне устряти в бій, а потім побачимо” без чіткого
плану, як правило, якщо і досягне успіху, то ціною власних зусиль,
спотикаючись там, де цього можна було б уникнути.

6. Звичка працювати понаднормово. Якщо людина бере на себе
відповідальність ( або їй доручають керувати), вона повинна знати, що
праця “від дзвінка до дзвінка ” є працею підлеглих, а також всіх тих,
хто не працює в сфері

101

підприємництва і бізнесу. Управління людьми — це постійний творчий
пошук, який виходить за межі встановленого робочого дня. Офісом для
менеджера є частково його дім, дача, іноді навіть місце перебування у
колі друзів, знайомих тощо.

7. Привабливість особи управлінця. Для своїх оточуючих управлінець
повинен бути зразком у всьому: одязі, діях, дотриманні слова, виконанні
службових обов’язків.

8. Співчуття і розуміння. Це одна з найважливіших рис, яка визначає
гуманізм управлінця. Відомо, що в кожній фірмі, асоціації, концерні,
навчальному закладі і т. д. існує чітко визначений розпорядок дня, якого
свято повинні дотримуватись всі суб’єкти вищеназваних інституцій. Може
виникнути ситуація, коли комусь з підлеглих необхідно терміново
відлучитись у нагальній справі (хвора дитина, відвідини лікаря, зустріч
прибулих родичів тощо). Людині у такому випадку слід обов’язково піти
назустріч, а не заявляти, як це іноді буває: “То є ваші проблеми, а
робота є роботою”.

9. Досконале володіння предметом і ситуацією. Управлінець, який
досконально знає свою справу, завжди є шанованою людиною, але знову ж
таки ця пошана буде тоді, якщо його знання справи у сфері
підприємництва, торгівлі, бізнесі пронизані гуманізмом.

10. Готовність взяти відповідальність на себе. Вмілим керівником є
той, який з готовністю бере на себе відповідальність за
помилки, допущені його підлеглими.

11. Активізація співробітництва і відповідальності. У кожному
колективі, виробничому підрозділі є люди, які намагаються триматися від
усього осторонь. їх праця не викликає зауваження, але разом з тим вони
малоактивні, не виходять і навіть не роблять спроб вийти з діловими
пропозиціями. Філософське відношення “Я і Світ” у матеріальній і
духовній сферах вони визначають переліком пунктів у відповідних
документах.

Завданням менеджера є активізувати таку людину, вивчити, чи її дії є
границею її можливостей, чи вона здатна на значно більше. І якщо здатна,
то чому не заангажо-вується у справу активніше. Може, людина вважає, що

102

отримує менше, ніж заслуговує на це, а може, її поведінка детермінована
якоюсь фрустрацією етичного плану.

Американський соціолог Дейл Карнегі подає повчальний приклад, як певна
світська дама вмілим підходом до метрдотеля змогла активізувати його
діяльність не втративши при цьому ні цента. “Недавно я давала сніданок
для невеликої групи друзів,— розказувала вона.— Для мене це було
важливою подією. Природно, що я дуже хотіла, щоб усе пройшло гладенько.
Еміль, метрдотель, як правило, успішно допомагає мені в таких випадках.
Але на цей раз він мене підвів. Сніданок був невдалим. Еміля ніде не
було видно. Він виділив нам тільки одного офіціанта. Цей офіціант не мав
ні найменшої уяви про першокласне обслуговування. Шановану мою гостю він
вперто обслуговував в останню чергу. Один раз він подав їй жалюгідний
шматок сельдерея на великій тарілці. М’ясо було жорстке, а картопля
жирна. Це було страшно. Я була розлютована. З величезними зусиллями я
усміхалась упродовж цього жалюгідного випробовування, але в думці
повтоювала: “Ну, нічого, мені б тільки побачити Еміля. Я йому покажу.”
Це було в середу. Наступного вечора я була присутня на лекції,
присвяченій проблемі взаємовідносин між людьми. І я зрозуміла, як
безглуздо давати Емілю прочухана. Це б його тільки розсердило і
образило, а ще вбило б у ньому всяке бажання допомагати мені в
майбутньому. Я спробувала подивитись на цю історію з його точки зору.
Продукти купляв не він, і не він готував сніданок. Він нічого не міг
вдіяти з тим, що деякі з його офіціантів тупоголові. Мій гнів
пояснювався, напевно, моєю надмірною суворістю і запальністю. Тому
замість критики на його адресу я вирішила підійти до нього по-дружньому
і розпочати розмову з виразом вдячності йому. Цей підхід спрацював
чудово. Я побачила Еміля наступного дня. Він готувався до оборони,
сердився і рвався в бій. Я сказала йому: “Слухайте, Емілю, я хочу, щоб
ви знали, що можливість спертися на Вас, коли я приймаю своїх друзів,
має для мене дуже важливе значення. Ви кращий метрдотель в Нью-Йорку. Я,
звичайно, розумію, що ви не купляєте продукти і не ви готуєте їжу. Ви не
винні в тому, що відбулося в середу”. Хмари розсіялись. Усміхнувшись,
Еміль сказав:

103

“Дійсно, місіс, на кухні вийшла неприємність. Я тут був ні до чого”. Я
продовжувала: “Я збираюсь влаштувати ще декілька прийомів і мені, Еміль,
потрібна ваша порада. Як Ви вважаєте, можна ще раз ризикнути покластися
на вашу кухню?” “О, звичайно, місіс, поза всяким сумнівом. Це ніколи не
повинно більше повто-ритись.”

Наступного дня я знову влаштувала сніданок.Меню ми обговорили з Емілем.
На чай я дала йому вдвічі менше, ніж звичайно, ні одним словом не
згадавши про минулі помилки.

Коли ми прийшли на сніданок, на столі красувалась дюжина троянд
“американська красуня”. Еміль не відходив ні на хвилину. Він, напевно,
не міг би приділити уваги гостям більше, навіть у тому випадку, коли б
приймав королеву Марію. Страви були чудові і гарячі, обслуговування —
бездоганне. Гарячі блюда подавав не один офіціант, а чотири. Під кінець
Еміль сам подав чудовий лікер.

Коли ми закінчували сніданок, моя почесна гостя спитала: “Ви що,
зачарували цього метрдотеля? Я ніколи ще не бачила такого
обслуговування, такої уваги”. Вона мала рацію. Я зачарувала його дружнім
підходом і щирою оцінкою його гідності.

Дейл Карнегі робить цілком слушний висновок: активізація діяльності
людини передбачає, що вона відповідально підійде до розуміння
поставлених перед нею завдань — ідентифікуючи особу керівника з
максимальним виконанням обов’язків.

Основним завданням керівника, зазначає американський соціолог — сприяти
налагодженню зв’язків між співробітниками не тільки в процесі
матеріального і духовного виробництва, але і поза ним.Це сприяє
згуртованості людей, їх організованості на шляху до реалізації
визначеної мети.

104

9.3. Основні помилки менеджера в управлінні людьми

/Аналізуючи діяльність менеджера, вчені виділяють

С/Хряд помилок, які допускають управлінці в процесі

керівництва людьми. Так, наприклад, М.Х.Мескон,

М.Альберт, Х.Хедоурі визначають такі причини невдач, які

часто руйнують кар’єру менеджера:

1. Бажання отримати більш високу платню і мати особистий комфорт. Це
характерно особливо, вважають американські соціологи для
керівників-невдах. Дуже часто їх метою є не досягнення в роботі, а
отримання грошей при скромних успіхах, а то і при відсутності таких.

2. Невдаха-керівник дуже боляче переживає відсутність символів своєї
влади: робочого стола, кабінету, машини, навіть таблички на дверях.
Звичайно, відповідно до статусу керівника все це повинно бути, але, коли
він боляче переживає, що немає, наприклад, таблички на дверях з його
іменем,— це поганий знак. Для такого керівника, вважають американські
вчені, зовнішні атрибути відтіснили на другий план основне — знання,
вміння керувати людьми, справу, якій він служить.

3. Керівник-невдаха піклується перш за все за свою особу. Керівник,
який в своїй діяльності просперує, думає в першу чергу про своїх
підлеглих, турбується про них, сприяє їх просуванню вверх по службовій
драбині.

4. Поганий керівник схильний до самоізоляції. Якщо людина тільки думає
про себе, втрачає зв’язок з підлеглими, вона втрачає і інформацію про
те, що цікавить його підлеглих, які настрої, зміни в їх поведінці, які
їх міжо-собові стосунки на роботі і поза нею.

5. Керівник-невдаха ховає свою некомпетентність за пихою, бундючністю.
Його весь час переслідує страх, що підлеглі в якусь хвилину побачать, що
“а король-то голий!”

Дещо на інші причини невдалого керівництва людьми вказує Дейл Карнегі.
Він вважає, що основними помилками менеджера у спілкуванні з людьми є:

1. Невміння врахувати всі деталі в роботі колективу, організації,
підрозділі. Виходячи з філософського принципу системності, для керівника
є важливим охопити всі

105

елементи взаємовідносин “управлінець, колектив, організація,
підрозділ”. В кожній системі елементи пов’язані з собою таким чином, що
в певних умовах одні зв’язки в ній виступають як визначальні, в інших—
як другорядні, а то і третьорядні. Ігнорування цієї специфіки системи і,
особливо в сфері людських стосунків спричиняє невдачі, розгубленість, а
в кінцевому результаті викликає фрустації як керівника, так і його
підлеглих.

2. Нездатність до виконання справи, яку здійснюють рядові члени
організації. Добрим керівником є той, який може замінити в разі
необхідності більшість своїх співробітників. Звичайно, це не
означає, що в умовах поділу праці він мусить володіти справою так, як
той, хто спеціалізується в конкретно взятій сфері діяльності, але знати
основи її йому необхідно.

3. Чекання на винагороду не за реалізацію знань, а за знання. Часто на
роботу в фірму, асоціацію, навчальний заклад і т. д. приходить людина,
яка виділяється з-поміж інших високим рівнем знань. Добрі
рекомендації з попереднього місця роботи, позитивні відгуки з боку
знайомих і незнайомих, високе реноме серед широкого грона спеціалістів в
даній галузі. Але то все в минулому. Людина, прийшовши на нове місце
роботи, не втілює набуті знання в реально взяті конкретні справи. Така
собі “ходяча енциклопедія”, цінність якої в кращому разі визначається
високим рівнем інформативності з того чи іншого питання. Але сьогодні
цього замало. В умовах ринку винагороджується суб’єкт тих знань, які
реалізуються, опредмечуються, дають конкретні результати.

4. Боязнь конкуренції з боку виконавців. Ще зовсім недавно така риса
була притаманна багатьом керівникам. Як правило, керівник підбирав тих,
хто не міг претендувати на його місце. Особливо це було характерно для
вищих навчальних закладів, на заводах, фабриках, в партійних органах. З
встановленням ринкових відносин ситуація значно змінилась.
Кваліфікований керівник все робить для того, щоб підібрати найбільш
підготовлених помічників, знання і досвід яких, помножений на
старанність в праці, принесе розквіт фірмі, організації. Правда, слід
зазначити, що даний феномен характерний для виробничої сфери

106

(незалежно від того, матеріальною вона є чи духовною). В діяльності
партій, які сьогодні масово появляються, рецидив боязні “розумних”
зберігається, а іноді навіть набирає карикатурних форм.

5. Егоїзм керівника. Якщо робота, виконана зусиллями великої кількості
людей, по реалізації програми незаслу-жено привласнюється самочинно
керівником, йому слід завжди чекати відкритого або стихійного протесту з
боку підлеглих. Праця, особливо та, яка вимагає високого
професіоналізму, приносить людині не тільки матеріальне, але і моральне
задоволення. Виконавцям завжди приємно, коли їх успіх винагороджений не
тільки певною сумою нагород, грошей і т. д., але і визначенням в
наказах, пресі, по радіо і т. д. Адже це відзначення є свого роду
рекламою їх рівня кваліфікації, що є неабияким феноменом в умовах
ринкової конкуренції.

6. Невитриманість. Коли в організації керівник не вміє стримувати себе,
пошана до нього, як правило, знижується, в колективі зростає напруга,
нервозність, що негативно впливає на результати роботи.

7. Авторитарність в управлінні. Керівник, який намагається виконувати
свої розпорядження силою авторитету, з часом може перейти до насильства.
Шануючий себе управлінець не застосовує силових дій в наказових формах.
І справа не тільки в тому, що демонстративне вивищення себе над іншими
аморальне по своїй суті. Авторитарне управління тримає організацію як
ціле зовнішньо. Таке управління перетворює її в конгломерат
внутрішньо роз’єднаних людей. Гегель з цього приводу писав, що у того,
хто підкоряється з примусу… достатньо тільки забрати цю теоретичну
віру у могутність сили, від якої він залежний,— як раб розгнузданий не
визнає вже ніякого закону”. (Гегель. Работы разных лет.— М., 1970.— С.
110).

8. Хизування знаннями. Іноді керівник для здійснення своїх позицій,
самоствердження намагається приголомшити своїх підлеглих знаннями,
професіоналізмом. Звичайно, нічого немає поганого в тому, що керівник
знає більше, ніж його підлеглі, адже так і повинно бути. Недопустимо,
коли знання використовуються як засіб приниження інших, як
закамуфльована спроба довести їх

107

меншовартість. Філософ стародавнього Китаю Лао-цзи вчив, що досконало
мудра людина “не прославляє себе, тому і має заслужену славу; вона не
підносить себе, тому і є старшою серед інших”. (Антология мировой
философии.— Т. I. Часть L— К., 1991.— С. 35).

Управління людьми є, як зазначали вже древні філософи, великим
мистецтвом, яке формується на досконалому знанні філософії, педагогіки,
психології, соціології. Спеціальність менеджера є квінтесенцією знань
дійсності у всій їх багатоманітності, вміння людини вичленити необхідне
саме “тепер”, саме “це” в палітрі філософського відношення “Я і Світ”.

Питання для самоконтролю

1. Виділіть філософський аспект взаємовідносин
“керівник-підлеглий “.

2. У сферах економічного, політичного, ідеологічного життя — де
менеджер найбільше відчуває свою залежність?

3. Назвіть основні риси менеджера, які детермінують його успіх.

4. Назвіть основні етичні норми, в руслі яких повинно здійснюватись
керівництво колективом, підрозділом, фірмою, асоціацією і т. д.

Література

1. Антология мировой философии.— T.I. Ч. 1.— К., 1991.

2. Гегель. Работы разных лет.— Т.1.— М., 1970.

3. Карнеги Дет. Как завоевать друзей и оказывать влияние на людей.— М.,
1989.

4. Мескон М.Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента.— М., 1992.

5. Наполеоне Хилл. Думай и богатей.— К., 1993.

6. Щекин Г.В. Практическая философия менеджмента.— К., 1994.

7. Шевченко В.І. Концепція пізнання в українській філософії. Курс
лекцій для вищих навчальних закладів.— К., 1993.

108

ЗАКЛЮЧНЕ СЛОВО

Шановний Друже! Прочитавши текст спецкурсу “Філософські основи
менеджменту і бізнесу” від першої до останньої сторінки, ти переконався,
що вся діяльність менеджера і бізнесмена спирається на таку філософську
парадигму, яка найбільше відповідає його вихованню, роду занять,
оточенню, менталітету. Разом з тим, кожна епоха висувала певний тип
мислення, який, співіснуючи з іншими, був все-таки домінуючим. Тож і
говоримо ми про раціоналістичну філософію стародавньої Греції,
християнську філософію середньовіччя, натурфілософські тенденції
пізнього Відродження і Нових часів та домінування в останніх —
раціоналізму, емпіризму, сенсуалізму. XIX століття розпочинається
пануванням раціоналістичної гегелівської системи, яку змінили
ірраціоналізм та інтуїтивізм А. Шопенгауера, Ф. Ніцше та А. Бергсона, а
пізніше — напрямки в руслі філософської антропології, неоконсерватизм,
прагматизм. На сьогодні підприємницька і менеджерська діяльність
визначається раціоналізмом, інтуїтивізмом, прагматизмом.

В умовах сьогодення філософські основи менеджменту і бізнесу формують і
саму філософію підприємництва, яка в сучасній економічній науці
визначається як: а) уява про зміст підприємницької діяльності; б)
ставлення менеджерів до учасників підприємницької діяльності і, зокрема,
їх готовність нести відповідальність за працівників даного підприємства
і тих, хто вклав свої кошти в нього; в) ставлення менеджерів до
оточуючого середовища і, зокрема, їх готовність нести відповідальність
стосовно їх партнерів по ринку та суспільства; г) ставлення менеджерів
до соціально-технологічних змін і, зокрема, до швидкого сприйняття
технічних і соціальних новацій; д) ставлення менеджерів до
підприємницького розвитку, їх готовність чи неготов-ність до нього.

“Філософія підприємництва,— зазначає автор навчального посібника “Основи
менеджменту” А.В.Шегда,— визна-

109

чається загальними формулюваннями, які покладені в основу мети
діяльності. Філософія підприємництва є поясненням існування і діяльності
підприємства, вона дає картину його управління і уявлення про те, чим це
підприємство є і яке його місце та роль в системі виробництва”.

Сьогодні серед науковців в галузі економічного знання все більше і
більше зростає переконаність в тому, що без чітко виражених філософських
основ підприємницька діяльність неможлива. Як вважають американські
вчені К.Р. Макконелл і С.Л. Брю, людина, яка намагається здійснювати
економічну діяльність, спираючись на буденну свідомість, неодмінно
натикається на перешкоди, які намагається подолати, знову ж таки
спираючись на буденні уявлення про економічні процеси.

Логіка наукового пошуку грунтується на твердженні, згідно з яким процеси
і явища певного порядку можуть вирішуватися засобами і методами даного
порядку або вищого і аж ніяк не навпаки. Буденна свідомість може бути
ефективною при вирішенні проблем повсякденного життя. Це розсудкова
діяльність, якою оперує кіоскер, реалізатор тієї чи іншої продукції. Для
менеджера, бізнесмена широкого плану необхідне теоретичне осмислення
економічних процесів, і саме тому, що економіка є наукою, а не
сукупністю певних емпіричних дій, які можна достатньо пояснити на
емпіричному рівні пізнання. Тому не випадково сьогодні для менеджера і
підприємця в роботі найбільш придатні філософські методи так званого
середнього рівня, які у свій час були сформульовані Р.Мертоном. Ці
методи пов’язані як з емпіричним, так і теоретичним рівнями усвідомлення
дійсності. Прикладом таких методів може слугувати індукція і дедукція.
Як зазначають вже згадувані нами автори “Економікса”, економісти часто
вирішують свою задачу, починаючи з теоретичного рівня, а потім
перевіряють або відкидають дану теорію, спираючись на факти. Це
дедуктивний, або гіпотетичний метод. Разом з тим, економіст, згідно
теорії методів середнього рівня, може здійснювати пізнавальний процес
від фактів до узагальнення їх результатів. Тут вже маємо індуктивний
метод пізнання, коли з певної кількості подібних явищ одного

ПО

класу формулюємо узагальнення (принцип), характерний для всіх явищ
даного класу. Слід зазначити, що економічні принципи самі по собі не
завжди несуть чітко визначений зміст. Явища, які вони виражають, можуть
мати середні показники з певною долею вірогідності. Як зазначають
американські вчені, в природничих науках можна, як правило, провести
контрольні експерименти, при яких “всі інші умови” дійсно зберігають
незмінність або практично незмінні. Між однією і другою змінною
передбачуваний зв’язок можна визначити декількома емпіричними повторами
того ж самого процесу чи явища. В економіці це зробити майже неможливо,
тому що вона не є “лабораторною наукою”. Якщо економіст здійснює процес
емпіричної перевірки, то він спирається на дані, які мають місце
сьогодні, тепер,— завтра їх вже може не бути. І тому попри розвиток
складних статистичних методів збереження рівності “всіх інших умов”, все
ж таки вони не зовсім досконалі. Тому і економічні принципи, які
реалізуються в практичній діяльності фірми, концерну, окремого
підприємця, мають дещо умовний характер докладності (точності), ніж це
має місце в науках, які спираються на дані лабораторного аналізу.

Як свідчать дослідження вчених з економічно розвинених країн (Дейл
Карнегі, Наполеон Хілл та ін.), а також українських (М. Павловський, І.
Соскін, В. Черняк та ін.), російських (Л. Абалкін, П. Бушч, М. Шмельов,
Є. Шаталов та ін.), без ґрунтовного філософського осмислення економічних
процесів, без вибору певної філософської парадигми діяльність менеджера
і бізнесмена, звичайно, можлива, але вона, як правило, позначена рядом
прикрих помилок, прорахунків, яких можна було б уникнути, спираючись на
основи філософських парадигм, дотримуючись філософських методів
пізнання.

Пі

Навчальний посібник

ГЕРАСИМЧУК Андрій Андрійович

ТИМОШЕНКО Зоя Іванівна ШЕЙКО Сергій Володимирович

ФІЛОСОФСЬКІ ОСНОВИ МЕНЕДЖМЕНТУ І БІЗНЕСУ

Курс лекцій

Відповідальна за випуск Різаненко Л.Є.

Редактор Гаврилюк В.А.

Комп’ютерна верстка та дизайн Єропунової М. С.

Підписано до друку 24.06.1998. Формат 84xlO8W2

Папір офсетний. Ум.друк. арк. 6.98
т

Ум. фарб. відб. 7,33 Обл.-вид. арк 5,96. Тираж 1 000
[

Видання надруковано з оригшал-макету, підготовленого видавничим відділом

Українсько-фінського інституту менеджменту і бізнесу.

252115, Україна, Київ-115, вул Депутатська, 15/17

Видавництво Українсько-фінського інституту менеджменту і бізнесу
пропонує книги (вид. 1998 р.)

I. Зеяенський П.Г., Зеленська О.П. Українсько-російсько-ані
лійський тлумачний словник ділової людини. 24,5 друк, арі Ціна 6 грн.

І.Дж. Стонер, Е.Долан. Вступ до бізнесу. Навч. посібник. (Пер з англ.).
Ціна 25 грн.

3. Заводський Й.С. Менеджмент. Підручник. 2-е вид. Ціна 20грн,

4. Соснин А.С., Мельниченко Л.В. Основы теории и практик] менеджмента.
Навч. 13 друк. арк. Ціна 6 грн.

5 Головач А.В., Захожай В.Б., Головач НА. Банківська стати етика.
Підручник. 10 друк. арк. Ціна 5 грн.

6. Кочетков В.Н., Бондарева О.В., БааокН.Б. Современная систем; денежных
расчетов. 2-е изд. 11 друк. арк. Ціна 4 грн.

7. Кочетков В.Н., Омельченко А.В. Основы экономического ана лиза
банковской деятельности. 10 друк. арк. Ціна 5 грн.

8. Кочетков В.Н., Краева Е.В., Кочеткова О.В. Организация лизин говых
операций. 10 друк. арк. Ціна 5 грн.

9. Шаповал M.I. Основи стандартизації, управління якістю і сер

тифікації. Навч. посібник. 2-е вид. 9,5 друк. арк. Ціна 5 грн.

10. Михайленко В.М., Федоренко Н.Д Алгебра і геометрія для еко номістів.
Навч. 2-е вид. 6 друк. арк. Ціна 5 грн.

I1. Михайленко В.М., Федоренко Н.Д. Математичний аналіз дш економістів.
Навч. посібник. 12 друк. арк. Ціна 2,50 грн.

12. Герасимчук А.А., Тимошенко 3.1., Шейко С.В. Філософські основи
менеджменту і бізнесу. Курс лекцій. 7 друк. арк. Ціна 5,51 грн.

13. Історія економічних вчень. Конспект лекцій. 5 друк. арк. Ціна 4 грн.

14. Герасимчук А.А., Гаврилюк В.А. Методичні поради до семінарських
занять з філософії. 9 друк. арк. Ціна 5 грн.

15. Короткий словник страхових термінів. 5 друк. арк. Ціна 2,56 грн.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019