.

Лозовой, Анучина 1999 – Теорiя та iсторiя свiтової художньої культури. Частина 2 (книга)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 51421
Скачать документ

Лозовой, Анучина 1999 – Теорiя та iсторiя свiтової художньої культури. Частина 2

ПЕРЕДМОВА
Посібник є продовженням уже виданої першої частини «Основ художньої культури», в якій викладено розвиток світової художньої культури від давніх цивілізацій до сьогодення, головним чином на прикладі Західної Європи та Росії. Історія українського художнього життя е частиною історії світової культури, особливою її гілкою. Витоки цього самобутнього феномену сягають у далеке минуле, а кристалізація його своєрідності, неповторності — це історичний процес втілення особливостей менталітету й вираз відношення прабатьків, батьків та сучасників до свого буття, до суперечливої долі свого народу.
Сама історія українського народу надто складна й досі не повністю зясована. А духовне життя розвивалось не лише за логікою Історичного процесу, а й за своєю самостійною логікою. Стосовно художнього процесу, то він базується ще й на своїх внутрішніх законах розвитку.
В уявленнях про розвиток культури, в залежності від світоглядних орієнтацій та методологічних підвалин, складалися кілька^ точок зору: 1) культура України – це культура етносу, що вийшов Із словянських племен; 2) що це результат становлення й розвитку української нації, початок процесу інтегра-ра увІбвалГГ ™*™™ до XIV -XV ст. ; 3) українська культу-і?і геогпаайчн?” надбання всіх племен і народів, що жили на
ти™™ території -починаючи з трипільської культуои (IV
терТГл про* жи Н- Є’> А° СЬОТОДЄННЯ- У посібнику подається ма-раїни майжГ7тлг Р13НИХ “ЛЄМ№ на геогРаФ«ній території Ук-нГсліли ТІ тисячоліття до н. е., залишивших матеріаль-
істо^огаафії автори Д°тРимуються традиційної для української розвиненої* йпгЦЄПЦІ1′ започатк°*аної М. С. Грушевським- й праукпа1нСЬ?п ° чисельними послідовниками’, тобто зародження мувіння еамГ? ЄТ’°СУ СЯГаЄ У У-УП ст- а Ранні етапи фор-коГрусі. Є УкРаІнського етносу починаються з епохи Київсь-
дотРимУЕа™ся започаткованого у першій
сів, тенденцій ЯД° аНаЛ13У хУД°жнього життн> основних проще-історіГукраїнськп, ДКОВО°Т1 В Й°Г° РОЗВИТ«У на різних етапах стики соцДалТнпго *НаР°ДУ’ & СаМЄ: °пис заг^ьної характери-екояоміччі умоки *°НУ конкРе”ю-історичної епохи (соціально-“моефери)- 1*і~”‘ ПОЛ1тик°-пРавовІ засаДи, особливості духовної _ І! ЦЄ МИТЦЯ у ^пільстві, розкриття домінуючої
Львів,
М’ Ілюстрована іст°РІя України. Київ-
: 3иЛІЗНЯК Л- НаРИ(=и стародавньої
історії
концепції мистецтва й розвиток різних його видів та їх співвідносний, особливості соціального замовлення на продукцію художньої творчості, вираз у мистецтві образу часу і концепції людини, продукування її а тим більше мистецтва у розмаїтті його видів, жанрів та стилів, вичерпно викладені всі питання розвитку художнього життя українців. Вони вважають, що це одна з перших «проб зібрати й підійти до системного викладання вже відомої, але надто розпорошеної інформації про розвиток українського художнього процесу, що це заклик до однодумців-патріотів до співпраці на ниві наукового дослідження білих плям духовного життя, запрошення до подальшого спільного пошуку повноти духовних надбань свого народу.
Феномен української художньої культури
Розвиток світової художньої культури неможливо уявити без палітри національних культур. У цьому різнобарв’ї живе й українська художня культура, що володіє неповторними самобутніми якостями, які відзначають її особливе обличчя у загальному контексті світового художнього життя.
Феномен української художньої культури складний і багатогранний, він проходив процес становлення і еволюції у важких історичних умовах, :зазнав гіркоту втрат і в той же час зумів зберегти те головне, що забезпечило йому продовження життя. При цьому його історія обумовлена історією народу, виникає одно–часно- з нею, на собі відчуває скрутні часи та важку долю українців.
Розділі
УКРАЇНЦІ В КОНТЕКСТІ ВЛАСНОЇ ІСТОРІЇ Особливості життя в українських землях
Українського
нхнап Щ°
звернутись до найглибт^ наР°Д1в. намагають-Дити увагу на тому шГ > к°РенІв етносу, зосере-«•ва, і, в той же час вияТ ЯЗУЄ Й°Г° 3 ІСТОРІею ЛІ°Д-як йшло формував; » 3 ВМ’ Визна| пов’язані надії і мрії, для її досягнення використову-] ється будь-яка можливість.
Ще однією якісною особливістю українського на-1 роду івважають те, що його життя підпорядковане од-| ній головній ідеї — ідеї Волі, Правди, Долі. Воля, прг цьому розуміється як максимальна самореалізації на основі високої продуктивності, працездатності у| сфері спорідненої діяльності, відповідальності за ЇЙ результати. Жадоба до Волі, що уособлює у собі рів– ність, значущість, цінність кожної особистості, щоі грунтується на самоповазі і шані будь-якої людини,| невідділена від української нації, виражає її глибинні першооснови.
Потреба в Волі невідділена від потреби Правди»
18
о об’єднує істину і справедливість. Справедливість .де згідно з уявленням українців, полягає в їх рівності.’ А сама рівність обумовлена тим, що всі україн-
і__сини однієї Матері-ІБатьківщини. Вона однаково
любить кожного з них і створює для всіх, хто розпочинає життя, однакові умови. Далі все залежить від конкретних людей, від їхніх природних та сформованих здібностей. Таким чином, самореалізація людей визначається їхніми особистими бажаннями, волею, розумом, пов’язана з їхньою працею, яка це забезпечує.
Потребу у Волі, Правді український народ вважає левід’ємною від Долі.
Українці вірять, що у кожного є своя Доля, але впевнені в тому, що вона залежить від успадкованих та набутих, завдяки вихованню, можливостей, від людяності. Щасливою Доля може бути тільки за умови об’єднання Правди та Волі, а суть її проявляється в самоствердженні особистості завдяки улюбленій роботі, результати якої належать сімейному колу, а лише .потім опосередковано-громадському суспільству. В свою чергу, Правда і Воля не можуть бути здобуті без лцаеливої Долі. Забезпечення Волі, Правди і Долі можливе лише в державі, лад якої не став перепоною для щастя кожної людини, а навпаки, створив умови для її широких прав і захищеності. Лише Воля, Правда і Доля всього народу є основою Волі, Правди і Долі кожної людини і, навпаки, Воля, Правда і Доля кожного визначає Волю, Правду, Долю усіх. Отже, державні і власні інтереси мають збігатися, і державі слід будь-кому надавати базу для вільної творчої са-мореалізації та для досконалого виконання покладених на-нього завдань.
Нарешті, цілеспрямованість українських людей до Волі, Правди і Долі, утверджуючись в усіх видах діяльності, розв’язанні усіх проблем, сприяла формуванню ідеалів державного устрою, що базується ла рів-нолравності та незалежності, спрямовувала на його реалізацію у тих небагатьох випадках, коли виникали умови створення держави в Україні.
Особливістю світосприймання і світотворення українського народу є й те, що ідеї Волі, Долі, Правди, як і уявлення про Рай, моральні, етичні ідеали найповніше втілювались ним у Домі. Тут господар-хлібо-роб реалізував увесь комплекс настаноїв, що виходили
19
із самої суті його взаємовідносин з природою, з іншими людьми, із Землею, Небом, Предками. Дім був місцем, куди з Неба були перенесені усі форми життє-творчоеті, а тому лише тут можна було найповніше здійснити реалізацію всіх сил і можливостей, досягнути найвищого рівня досконалості. В Домі, де живе Сім’я, формується характер, натура людини, вона опановує систему трудової діяльності, морально-етичні настанови, засвоює норми життя і т. д. Репутація сім’ї, яка мала, поряд з економічним і соціальним ста-” новищем, велике значення для українців, визначилась’ Домом, змістом процесів, що відбувалися в ньому. Нарешті, Дім як мікрокосмос, уявлявся згустком якостей, притаманних українській нації, у ньому .вони існували в усій повноті та очевидності. Саме тут відкривався простір для розкриття цочуттєво-емоційного світу людини, а також зосереджувались головні форми і засоби його збагачення.
Істотним для характеристики” українського народу вважається той факт, що українців репрезентують два типи особистості, що базуються на двох протилежних типах реакції — авантюрно-ентузіастичний і споглядальний, заглиблений у власний світ. Перший тип реакції найяскравіше виявив себе у козацьких діях, у безшабашництві козаків, їх ентузіазмі, насолоді життям, впевненості у подоланні будь-яких перепон, знаходженні оптимального виходу з якого завгідно, навіть вкрай важкого становища. Другий тип реакції обумовив орієнтацію на звуження контактів із зовнішнім світом, занурення у самого себе, у свій власний світ. З ним пов’язане прагнення українців досягати щастя шляхом самопізнання, заглиблення у внутрішнє «я». Таке самозаглиблення призводить до того, що людина дізнається про свою спорідненість із певним видом діяльності, духовної чи фізичної, про те, що він призначений для неї, а вона — для нього. У зв’язку з тим, що споріднена праця відповідає природним нахилам людини, завдяки злиттю з нею 1 досягається щастя. Бог (за Г. Сковородою) «блажена натура» — створив все необхідне, потрібне людині, природне для неї таким, що легко досягається, навпаки, все важко-доступне для людини їй непотрібне, не заслуговує її уваги. Відповідно споглядально-спостережні настанови, характерні для українців, націлюють їх на створення кращого світу, перш за все, „в своїй душі, а по-
20
__ в Домі, орієнтують на те, що щасливе життя безпечується вільною, улюбленою працею, шляхом Замовдосконалення, виступають основою формування відношення до миттєвості як до вічності, підкреслюють підвищену цінність справжнього для людини. Іншими словами, два типи реакції, які розрізняють. -представників українського народу, визначили характер і зміст його внутрішніх взаємовідносин, спрямованість культурних процесів.
Нарешті, ще однією ознакою української нації визнається перевага в її житті емоційно-почуттєвих основ над раціонально-вольовими. Ставлення українців до навколишньої дійсності базується на її сприйнятті через чуттєві моменти — через кохання, ненависть, добро чи зло, смуток чи радість і т. д. Суттєво, що домінуючими серед почуттів українського народу є любовне споглядання, розчуленість, хоча одночасно з ним можна спостерігати й прояви запальності, а інколи і вибуховості, навіть спалахи негативних емоцій. В цілому, емоційно-почуттєві основи, властиві українцям, пов’язані з насолодою життям, життєлюбством, орієнтацією на вдачу, досягненням щастя завдяки самопізнанню та улюбленій праці. Вони практично ніколи не стикаються зі злобою та насильством, виключають агресивність. Звідси природним і зрозумілим стає прихильність українського народу до м’якого гумору, його ліричність, меланхолійність, мрійливість.
У дослідженнях, присвячених українській нації,, звертається увага і на такі особливості її представників, як повільність, неповоротливість, непрактичність, а також стриманість, надзвичайну чутливість, велику самостійність, прихильність власним традиціям і, навіть, деяку консервативність в цьому плані.
Таким чином можна охарактеризувати узагальнений образ українця, його світ та душу. При цьому треба звернути увагу на те, що український менталітет був постійно підданий руйнуванню — позбавлення можливостей незалежного життя негативно позначилось на дотриманні таких якісних задатків, як гідність, честь, совістливість, прагнення до волі тощо, вимагало конформізму, приниження, слухняності, від,-мови від самостійності і т. д. Однак, не зважаючи на всі випробування, що зазнав народ, він, як народ, нація зберігся, отже залишилась живою його душа, ті якісні основи, що її наповнюють. Століттями україн-
21
тц змушені були жити в умовах, які не дозволяли їм повністю реалізувати свої духовні потенціали, тому .вони шукали собі такий притулок, таке сховище, де можна було найповніше розкрити себе, свої сили і можливості. Ними були Сім’я і Дім, де концентровано виявлялися сутність людини, де формувались її
-ЯКОСТІ.
Р о з д і л 2 ХАРАКТЕР ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНЦІВ
В Домі та в Сім’ї у повній мірі проявлялася і така особливість українського народу, як його нахил до естетичної діяльності. Історики та культурологи відзначають, що здатність зосереджуватись призводдть малороса до мрійливості, а остання надає поживу для його багатої поетичної творчості. Любов до витонченості пронизує все життя малороса. Крім сфери поетичної та музичної творчості, помітна вонд і в його одязі, і в житті, і в любові до природи, що проявляється, наприклад, в піклуванні за садочком — безперечною приналежністю малоросійської хати, нарешті, у відсутності цинізму в його мові та вчинках1. Інакше кажучи, життя і побут українського народу пронизані художніми началами, а сам він схильний до художньої діяльності на всіх рівнях і в усіх життєвих ситуаціях.
Доказом цього є багата, а разом з тим, і складна історія української художньої культури. Вона зазнала важких випробувань, переживала часи руйнування і відродження. Українську художню культуру, як і культуру в цілому, намагалися то полонізувати, то мадьяризувати, то омосковити, її досягнення часто знецінювались чи присвоювались іншими народами, вважались цінностями інших культур. Активному Оіпо-ру процесам нівелювання художнього життя, розчинення його в сусідніх художніх системах, заперечення його значимості сприяло прагнення українського народу до збереження національної самобутності, зміцнення любові до неньки України, до того, що створено нею. Завдяки цьому українці весь час відчували необхідність збереження витоків і цінностей своєї худож-
1 Див.: Россия: Полное географическое олисание нашего отечества. Настольная й дорожная книга для русских людей: Т. 7: Малоросія. Спб., 1903, с. 102.
23
ньої культури. На противагу офіційним орієнтирам, нормам, цінностям, що поширювались серед українців, навіть насильницьким способом, вони зосереджували І себе на розвитку, збагаченні тієї художньої основи, * що була їх власною правдою, власним ідеалом, своїм розумінням прекрасного.
Хотілося б звернути увагу на те, що- українська художня культура для багатьох постає загадкою, бо і з наукової точки зору важко пояснити, як, завдяки * чому через століття потрясінь, безчестя, знищення вдалося пронести духовну естетичну суть народу, зберегти, утвердити її в пам’яті поколінь, зберегти кращі художні зразки, зробити їх основою художнього життя усіх часів. Процес підриву коренів художнього життя, що почався досить рано, з часів монголо-та-тарських набігів, набирав сили, обмежував можливості творчості народу, був перепоною виходу національно-художніх досягнень на рівень світової культури. Реакцією на це стала концентрація духовності в художніх явищах, встановлення святого ставлення до традицій, до самобутніх основ, зосередженість на на-! родній творчості. Склад характеру українського наро-: ,ду, зміст його ментальності, особливості життєдіяль-: ності, природні умови, в яких він жив, взаємовідносин ни з іншими народами і їх культурами визначили головні якості його художньої .культури. До них належать такі, як:
— висока духовність, що пронизує всі художнії явища. Духовність українців поєднувала в собі духов-‘ ні начала язичества та духовну основу християнства, і Найповніше вона була втілена в художній системі | Київської Русі, коли духовність виступала головним, життєвим орієнтиром. Зосередженість на оспівуванні: радості і смутку людей, їх мужності і простоти, любові до світу, героїки та моральної чистоти, готовності ] постраждати за праве діло і т. п., тобто спрямованість» до духовної досконалості визнається властивою рисою! для українського художнього життя всіх часів, від-1 рівняє його зміст і напрям. При цьому митці відмовля-І ються від залучення до художнього процесу всього того, що надмірно потворне, що є людською вадою, відштовхує, наповнено жорстокістю тощо. Вони акцентують увагу на пізнанні життя через кохання, на,] житті з любов’ю, завдяки любові, стверджують благо-! родство і високу мораль; •
24
— дотримання в художній діяльності етичних ідеалів. Подібно до того, як у греків у понятті калока-гатії об’єднувались уявлення про добро і красу, в українській художній культурі явища краси існували лише в проявах добра, любові, справедливості. Будь-який вид художньої творчості, все мистецтво і за змістом, і за формою пронизані високою мораллю, підпорядковані їй;
— порівняно довготривале збереження в художньому житті усного типу культури, його визначальної ролі в процесі культурної еволюції. Завдяки цьому українська художня система найбільш повно виявила себе в народних піснях і танцях, в звичаях та обрядах, у народній музиці та. живопису і т. п. Крім того, усний тип культури характеризує анонімний суб’єкт. Він пов’язаний з тим, що в створенні художніх цінностей бере участь велика кількість людей. Усний тип культури базується на залученні в процес створення художніх цінностей практично кожної людини, реалізує себе в народній творчості;
— зосередженість художніх процесів у системі народного життя. Власне у сфері народної творчості повніше всього і яскравіше зосередився художній пафос нації, тут закріплені її головні художні досягнення. Професійна гілка мистецтва, що виникла в ^Київській Русі, довгий час розвивалася в руслі народного мистецтва, дотримуючись його форм і відповідаючи його вимогам. І лише наприкінці XVII— XVIII ст. остаточно відбувся водопсділ професійного та народного мистецтва, хоча українських худож-ників-професіоналів відрізняв потяг до народних витоків, зосередженість на народних ідеалах, бажання дійти до суті через- видиму оболочку речей і явищ.
Прагнення краси, прекрасного охоплювало всі сфери життя українців, з’являлося в усіх видах життєдіяльності. Історія свідчить про те, що майже всі життєві ситуації український народ намагався наповнити красою, її вищий прояв він вбачав у природі, вважав своїм ідеалом природну красу. Ідеалам природної краси намагалися підпорядкувати устрій побуту, їх дотримувалися у творах мистецтва. Світло,, порядок, гармонія лежали в основі прекрасного, складали сенс художніх процесів в Україні.
Твори -української художньої системи (і традиційного, і професійного мистецтва) насичені поетичністю»
25
та ліричністю. Поетичність у художній творчості обумовлена поетикою взаємовідносин українців з природою, відносин у сім’ї, взаємин між чоловіком та жінкою. Здіймаючись над повсякденністю, наповнюючи життєві тягарі ліричними планами та надіями, поетич-ні основи з’являються в людських радощах та стражданнях. В художніх творах завжди підкреслювали моральну чистоту, душевне благородство людини, зосереджували увагу на щирості, піднесеності людей і при, роди. Поетичність виявляє себе в емоційній насиченості, мрійливості, піднесеності художніх творів. Ліричність, як одна з ознак української художньої культури, пов’язана з потребою українців відтворити будь-які події, будь-які явища у формі суб’єктивних переживань, надати їм інтимного забарвлення., її наявність робить твори мистецтва близькими та зрозумілими всім людям, забезпечує панування в них душевних, почуттєво-родинних основ, стверджує співпереживання й співчуття.
В українській художній культурі не можна не звернути увагу на те, що її твори сповнені світлого трагізму, світлого смутку та героїчності. Витоки трагізму виходять з самого життя українців — драматичного, навіть трагічного, але сповненого оптимізму, віри в справедливість, в незалежне майбутнє. Воле-любство в умовах постійного гноблення, надія при майже повній безвихідності відрізняли український народ, надавали навіть найдраматичнішим ситуаціям оптимістичного характеру. Тому стан смутку наповнювався світлом віри, надії, любові. Бажання добути Волю, незалежність вимагало героїчних вчинків. Врятування Батьківщини-Матері, її звільнення було пов’язано з ідеєю героя, його жертвою в ім’я перемоги. Смуток і віра, героїзм і надія — начала, що визначають художнє життя в Україні.
Згадані якості української художньої культури не вичерпують її багатогранність та глибину, хоча й можуть бути її загальною характеристикою, яка дає уявлення про її самобутність, неповторність. Ці якості виявляються в усіх компонентах художнього процесу, але більш всього пов’язані з народною творчістю. Про це свідчать різні види мистецтва.
Так, однією з найважливіших якісних ознак української музичної культури вважається ліричність. У музиці, яка використовує мову емоцій, відобража-
26
ються всі відтінки ліричних почуттів, про що говорять твори як професійної, так і народної творчості. «Слів козаків тішить душу і зціляє від смутку, бо їх: наспів приємний, йде від серця і виконується немов би з одних уст, вони палко люблять нотний спів, ніжні і солодкі мелодії»1, — так визначав суттєвість українського співу Павло Алеппський, що подорожував по Україні разом зі своїм батьком — антіохій-ським патріархом Макарієм III. Наповнена світлом, ліричною граціозністю музична творчість України оспівує кра-.су природи, відрізняється тематичним багатством. Поетичні образи української музики характеризуються світлим величальним началом, вони сповнені красою, силою, коханням. Разом із тим у них присутні і драматичні, і епічні елементи. Значна частина творів, навіть ліричних пісень, пронизана почуттям глибокої скорботи, присвячена пам’яті героїв-захисників рідної землі. Серед жанрів української музики особливе місце належить думам, в яких глибока трагедійність поєднана з величавим героїчним пафосом та ліризмом. Висока етична спрямованість, драматичний метод відображення дійсності характеризує думу — одне з найунікальніших, неповторних явищ української музики.
Нахил українців до поетичної творчості, їх любов до вишуканого, крім музики, досить яскраво виявилися в літературі, що також увібрала в себе якісні особливості української культури. Як свідчать літературознавці, вона до краю сповнена демократизму, гуманізму. Найповніші самобутні начала української літератури втілені у поезії. Літературні твори, написані в Україні, містять нотки смутку, меланхолії, досить тонкого гумору. Вони характеризуються високою художністю, ліричністю, схвильованістю, жагучістю. Теми краси і величі Батьківщини-Матері, природи, героїзму і жертовності за Батьківщину-Матір, за волю, осудження політики роздору, возвеличення моральної краси людини характерні для літературної творчості в Україні. Тут особливо впадає у вічі єдність естетичної та етичної основи: добро в письмовій та усній словесності українців завжди прекрасне, а прекрасне невідділено від доброго. Вже фольклор найдавніших часів, на думку М. Грушевського, відрізняється моно-
1 Путешествие антиохийского патріарха Макарія в Москву XVII веке. М., 1897. С. 180.
27
та діалогічністю розкриття сюжету, ліризмом і епіз-мом, суб’єктивізмом та колективізмом, а його поетичні форми існують в синтезі з ритмікою, вокалізмом та музичністю, знаходять повне відображення в театральних (святковс-обрядових) дійствах.
Подібні якісні відмінності можна простежити в образотворчому мистецтві, що відрізняється поетич-> ною щирістю, святковою піднесеністю, об’єднує в собі моральну чистоту і людяність. Починаючи з ефектного розмаїття розписів з переважанням золотистих відтінків давніх часів і закінчуючи полотнами живописців-Іпрофесіоналів, образотворче мистецтво України характеризується інтимністю, спрямованістю до людських почуттів. Його невід’ємними ознаками мистецтвознавці вважають занурення у внутрішній світ природи та людини, зосередженість на гармонії природних та людських начал, глибоку духовну насиченість, красу колориту. Особливої концентрації при цьому українські художні основи знайшли в іконопису, в першу чергу, в циклах страстей та святковому циклі. Суттєво те, що звернення до мук Христа було пов’язано як з християнським почуттям любові та глибокої пошани, поклонінням стражданням, що випали на долю Бога, що переніс їх в ім’я людей, так із народними прагненнями до самопожертви заради Волі, незалежної держави, з неприязню до зради та несправедливості. Христос — символ подвижництва, ясного розуму, сили переконання, твердості характеру — мав величезне значення для духовних орієнтирів українців. Одночасно, ідея заступництва від ворожих сил, врятування від житейських смутнів зосереджувалась в образі Богородиці, що уособлювала Ідеал самовідданої материнської любові. Опоетизоване відношення українців до землі, природи, краса та благочестя, душевна чистота, внутрішня зосередженість і чекання, м’якість, ліричність, підкреслюють мистецтвознавці, лежить в основі українського народного образотворчого мистецтва та мистецтва професійного.
Відображенням особливостей української художньої культури в архітектурі можна вважати те, що вона поєднувалась із природою, органічно впліталась в неї, але не здіймалась над нею, не переважала її. В ній • досить широко використовувались орнаментально-декоративні засоби, вона відрізнялась благородною простотою своїх нехитрих форм, гармонією, масштабністю.
28
Б архітектурі також реалізувались погляди на місто як на образ прекрасного, на споруду як на втілення загального прекрасного.
Самобутність української художньої культури знаходить своє відображення і в інших видах мистецтва. Наприклад, очевидна неповторність українського декоративно-прикладного мистецтва, концентрацією якого можна вважати мистецтво орнаменту, що ввійшло в життя і побут українців, оточуючи їх повсякденність. Театрознавцями констатується факт існування українського національного театру, в тому числі національних акторської та режисерської шкіл, у змісті і формі яких можна легко прослідкувати якості, властиві українській національній культурі.
У контексті роздумів про особливості української художньої культури є сенс звернути увагу на ті образні основи, котрі супроводжують її історичний шлях, органічно входять у канву творів мистецтва, уособлюють в собі українські основи. Мова йде про жіночий образ і образ дороги. Жіночий символ, народження якого пов’язане із землеробською культурою, матріархатом, походить від Землі, Матері, Лади, Берегині, Оранти-заступниці. -В ньому відображалась та відбивалась прихильність народу до терплячості, доброти, тепла, співробітництва та взаємодопомоги. Він органічно продовжував і концентрував такі особливості українців, як дружелюбність, ліричність, лагідність, заспокоєність, м’який гумор. Як і жінка в повсякденному житті, жінка, жіночий образ у мистецтві оточений любов’ю, глибоким епітетом. Жіночі основи надають художнім явищам м’якості, лагідності, сердечності, обумовлюють відсутність у них різких тонів, категоричності, агресивно-наступальних дій. Жіночий образ в українському художньому житті сповнений краси, любові, віри і надії, однак не позбавлений драматичного, навіть трагічного начала. Він невіддільний від Батьківщини-Матері, її Долі, випробувань, що випали на неї.
Зосередженість життєвих прагнень українців на досягненні незалежності, звільненні України від ворогів, бажанні її самовизначення пов’язана з прихильністю української художньої культури до образу дороги, який виступає в ній як конструктивна, центральна основа. Художнє порівняння України-Батьківщини з чайкою, яка «вивела діток при битій дорозі»,— один
29
із фундаментальних образів національної культури, З ним тісно пов’язаний ще один образ-символ У краї-.., ни, втілений в її художній системі — образ козака, бандуриста-кобзаря. Якщо звернутись до художніх явищ, які створені народом, органічно походять із національного грунту, то в них таким чи іншим чином з’являється образ дороги-шляху і Кобзаря, що йде цим тернистим шляхом, скла’дає думи про долю рідної неньки Батьківщини, її красу та доброту, про тих, хто поклав своє жит.тя у важких битвах з ворогом, про непохитну жагу свободи. Тягарі, скрутності дороги, злидні і випробування компенсує чудова рідна українська природа, близькість із нею і допомога від неї, подолати всю важкість шляху сприяє любов Матері-Батьківщини, порідненість українців, їх бажання самовдосконалення.
Невід’ємною рисою української художньої культури, яка забезпечила її виживання в найжорстокіших умовах, є її поєднання з життям народу, її вшлетен-ня в народний побут. Досить, в зв’язку з цим, ще раз звернути увагу на Дім українців. Вбрання української хати, обов’язковими елементами якої є розписана ніч, вишиті рушники^ вирізні та оздоблені тарілки, глечики тощо, одяг українців, обов’язковий вишневий садок коло хати та ін. виступає красномовним свідченням того, що художні основи були присутні у кожному елементі побуту, в кожному його складовому компоненті. Дім був своєрідним центром втілення властивої українському народу ідеї єднання, добра і краси, яка реалізувалась в предметній формі через сімейний уклад, сімейні відносини, взаємодію з сусідами, навколишньою природою і т. д. Дім був не лише центром життєдіяльності мікросім’ї, а й макросім’ї, українського Роду, всі взаємовідносини якого, його устрій, його ідеали визначились панестетизмом. Починаючи від пісень, писанок і закінчуючи чисто побутовими предметами — ложка, лава, ярмо для волів і т. п. — все було’ підпорядковане одній ідеї — ідеї краси, ідеї прекрасного.
Найповніше художні прагнення народу, їх суттє-вість і спрямованість втілені( в такому невід’ємному компоненті національної культури, як свята та обряди. Особливістю українських свят та обрядів є їх насиченість піснями, танцями, підпорядкованість найскладнішим драматичним законам, пронизаність теат-
30
ралізованими діями. Вони відрізняються своїми специфічними пластичними та кольоровими малюнками, базуються на складних поетичних текстах високого художнього рівня і т. д. Українська обрядовість і святковість має яскраво виражену художню спрямованість, базується на вишуканих художніх образах, передбачає органічне включення людей в художню діяльність, котра забезпечує їх створення, тобто вимагає участь усіх; людей в таїнстві творення свята чи обряду. Інакше кажучи, українські свята та обряди усували їх пасивне використання, а планували активний процес їх створення кожною людиною.
Нарешті, варто звернути увагу на становище художника в Україні. Тут його здавна шанували, до його думок прислухалися, на його погляди орієнтувалися. Святими для українського народу стали ‘Т. Шевченко та Г. Сковорода, портрети яких нерідко ••висіли на покутті сільської хати разом з образами, •прикрашались рушниками, вшановувались поряд з іконами. Проте, долі художників не відрізнялись ні легкістю, ні простотою,— вони, начебто, повторювали, відображали долю свого народу. І бідність, і невизнаність і звинувачення у вторинності — все це су-щюводжувало практично кожного митця на його шляху. Жорстка централізація художніх процесів з боку держав, що підпорядковували собі Україну, звужували поле діяльності майстрів, обмежували можливості реалізації творчих нахилів і потенцій. Імена багатьох художників забувались, їх відкриття часто не визнавались або применшувались. Український художник, таким чином, частіше всього залишався невідомим як для світової художньої культури, так і для свого народу.
Отже, український народ жив у специфічній художній системі, яка виражала сутність його ментальності, була пов’язана з усіма процесами повсякденної’ діяльності, що найповніше і найглибше проявилася в народній творчості.
Історія українського художнього життя
РозділЗ
СТАНОВЛЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ
Стан української художньої культури не залишався незмінним у процесі історичного шляху народу. В контексті долі України можна розглядати зміни в її художньому житті, говорити про особливості виявлення художньої самобутності, розкривати характер реалізації тих якісних основ, котрі притаманні художній системі українців.
Українська культура в системі світових культур
Питання про корені української культури досі є дискусійним. Разом з тим безперечним е визнання того факту, що українська культура в своєму бутті тісно пов’язана з індоєвропейськими печатками, але проблема часу та місця налагоджування цих зв’язків, їх характер розуміють і пояснюють неоднаково. Взагалі розмова про взаємодії української художньої культури з’ іншими культурами дуже складна і багатопланова, тому не існує однозначного погляду на історичні витоки культури українців. Якщо підтримати побажання, висловлене раніше, і зазирнути в сиву давнину вітчизняного художнього життя, то необхідно виділити ті світові культурні явища, котрі відіграли суттєву роль у творенні цього феномена.
Як вважають фахівці-культурологи1, українська
1 Грушевский М. С. Очерки истории украинского народа. К., 1990; Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. К., 1992,; Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. К., 1992: Шевчук В. Мислене дерево. К., 1989; Богдан Лончина. Українська культура: Короткий огляд. Нью-Йорк, 1983 та ін.
32
культура в своєму розвитку спиралася на взаємодію з типами культур, котрі так чи інакше впливали на неї та проявлялися в ній: доіндоєвропейську, індоєвропейську, слов’янську, балканську, іранську, західноєвропейську тощо. Особливо значущими для української культури були при цьому зв’язки з доіндоевро-пейськими, індоєвропейськими, слов’янськими, бал-канськими, іранськими, алтайськими культурними ко- -лами. Вони знаходились в основі її початків, в той час як антична, германська, візантійська, західноєвропейська культури, так би мовити, намощувались на ту базу, що була запроваджена насамперед.
Найбільш глибинними в культурі українців вважаються ті починання, котрі виходять з доіндоевро-пейських зародків, зростають із взаємодії з середземноморським культурним колом. Наочним підтвердженням цього факту є те, що завдяки цим зв’язкам в землях України почали приручати тварин, використовувати плуг у хліборобській праці; тут набули розповсюдження такі злакові культури, як пшениця, просо, ячмінь; з’явилася рогова і камінна мотика, кістяний і дерев’яний серп — знаряддя, з якими до цього не були знайомі. Археологи гадають, що саме тоді були закладені основи будівництва українського типу хати. Нарешті, таке явище, як матріархат, на думку вчених, також віддзеркалює вплив доіндоєвропейських культурних традицій. Пізніше яскраво виявляють себе в історії української культури індоєвропейські культурні впливи. Фахівці стверджують, що саме вони забезпечили перехід в українських землях до патріархату, установлення культу сонця в житті праукраїнців. Крім того, індоєвропейські основи проявляються в українській мові, про що свідчить походження слів: мати, син, дочка, дім, двері, вівця, вода, влада та ін. Можливо, саме завдяки зв’язкам з індоєвропейським культурним колом на території України почав запроваджуватися обряд поховання на санях серед літа, розповсюджений в княжу добу1.
Про слов’янські корені української культури говорить орієнтація на патріархальну родину як підставу суспільної організації, базу функціонування громади на засадах самостійних родів, господарств, що
1 Про це говориться у такому творі, як «Повчання Володимира Мономаха».
самі за себе відповідали і самі про себ
добродушні та приязнені. Одночасно вони відомі своєю войовничістю, волелюбністю, сміливістю та терпимістю. Суворість родинних стосунків, щирість, гостинність слов’ян поєднувались із поетичним, веселим характером. Пісня, танок, музика, вино, бражництво супроводжували їхнє життя, природно входили в їх побут. Але лагідність та покора не заважали слов’янам в походах здобути славу людей жорстоких й немилосердних, тих, хто не має жалю до ворогів.
Світогляд слов’ян був заснований на культі природи, шануванні всіх природних сил. Вони поважали єдиного бога, а також поклонялися великій кількості надприродних істот. Природа, що оточувала слов’ян, була наповнена величезною кількістю божеств: русалками, лісовиками, польовиками, водяниками, мавками, дядьками, домовиками тощо, які могли приймати і людське, і тваринне обличчя. Живими вважалися й рослини., слов’яни вірили в їх чудодійну силу. Відповідно до цих вірувань творились обряди, звичаї, свята, складались пісні, казки, легенди тощо. ,
Багато слов’янських обрядів пов’язано з природними явищами. Так, прихід весни зустрічали веснянками, весняними забавами, славили Ярило та Ладу. Іс-нувап тиждень русалок, коли за повір’ями русалки виходили з води і гуляли по берегах. Святкували середину зими, найкоротший день — Корочун, а потім най-дозшнй літній день — Купалу. Восени прощалися з літом, святкували день Коструби.
Для того, щоб здобути ласку богів, їм приносили жертви. Але храмів, жерців слов’яни не мали — жертви приносили там, де людина відчувала присутність таємничих сил — в лісі, біля ріки, болота, колодязя, під старими деревами, біля вогню тощо. Одночасно люди вірили в Долю, яка була нікому непідвладна й Стояла над всім і всіма.
Віра в Долю поєднувалась із вірою в загробне життя, в існування душі, в можливість появи духа померлого серед живих. Вони допомагали людині, або, навпаки, були проти неї. Духи предків, покійників, вважали слов’яни, жили постійно серед людей, особливо у часи народження, весілля, смерті. І боги, і духи жили з людьми досить мирно, були радісними та веселими, відрізнялись ласкою, лагідністю, оберігали від бід і знегод.
Однією з важливих потреб слов’ян була потреба в
39
естетичному оточенні, в мистецьких творах. Майже всі мистецькі твори того часу були пов’язані з системою язичеських вірувань, з культом природи, характеризувалися міфологічним змістом. Вони натурально» входили в життя і побут людей, не існували поза їх межами. Культура того часу носила синкретичний характер, тому пам’ятки давньослов’янського побуту можна розглядати й як явища художньої творчості. Підтвердженням цього е орнамент посуду, одягу, зброї, знарядь праці, зображення язичницького бога тощо, І орнаменти, і візерунки, і всілякі зображення мали конкретне призначення: оберігати людину від. усіляких лих, бід, нещасть, допомагати їй жити і працювати. Всі художні прояви відрізнялися символічним характером, універсальністю: так, улюблений слов’янами орнамент — розетка — символізував сонце, хвиляста лінія — воду, горизонтальна — землю, квадрат? поділений на чотири рівних частини з крапками, був. символом засіяного лану тощо. В зображеннях зооморфних образів коня, птахів, фантастичних тварин та істот втілювалися .язичеські вірування. Слов’янами були створені цілі композидії, побудовані на образах язичницьких богів, котрі уособлювали сили природи: жіноча постать з піднятими рукам-и-гілками знаменувала велику богиню, заступницю (Берегиню) життя, що сприяє зародженню життя, плодючості. Крім того, в художніх явищах, створних слов’янами, дослідники вбачають відгомін первісного культу світового дерева»— «дерева життя»: це можна прослідкувати на прикладах зображення рослин, що вертикально піднімаються на рушниках, декоративних розписах, у композиційних основах орнаментики, в об’ємно-просторовій композиції житла та ін. Своєрідним згустком міфологічних і художніх образів були також писанки, які мали символічне значення, бо концентрували в собі універсальний погляд на світ.
Естетичні, зокрема, художні уявлення та смаки стародавніх русичів знайшли відображення, в першу чергу, в дерев’яному будівництві та декоративно-вжитковому мистецтві, музично-поетичній творчості.
Худежнє життя за прадавніх часів
Архітектуру того часу ми можемо лише уявити на основі відомостей, які дає археологія. Відповідно до археологічних даних споруди слов’ян відзначаються
40
високою технікою зрубних конструкцій, свідчать про давні будівельні традиції, мають розвинену композицію, оздоблені різьбленими деталями. Так, народне житло пройшло багатовіковий шлях розвитку, взагалі характеризується тим, що житла були великі (більші ніж сучасні хати українського селянина), однокамерні, або дво-, три- та багатокамерні; кожний покій мав піч або грубу. Будувались ці хати з брусів, поставлених сторч і обмазаних ззовні і з середини грубим шаром глини, або з вальків глини — саманним способом (хати, знайдені на урочищі Коломщини, коло села Халеп’я, у Володимирівці на Уманьщині). Вже в період пізнього палеоліту слов’янські племена будували унікальні житлові споруди з дерева, бивнів та кісток мамонта, оленячих рогів, які використовували як каркаси для складних куренів, котрі зверху покривали шкірою тварини, а основу закріпляли іноді кам’яними плитами (Мезинська, Межиріцька стоянки). Пізніше, в добу так званої зарубинецької культури (III ст. до н. е. — II ст. н. е.) житлові споруди І5ули зроблені прямокутними напівземлянками, Іцо заглиблялися у грунт. Стіни робили з плетневого каркасу, який обмазували глиною, для опалення використовували відкриті вогнища, що робили на долу. Для зберігання припасів поблизу житла використовували господарські ями. Потім (з кінця II ст. н. е. — до початку І ст., у так звану черняхівську культуру) почали будувати наземні глинобитні будинки на де-револозяному каркасі та напівземлянки. Поруч із житлом будували сараї для утримання худоби, споруди для зберігання хліба, господарського інвентаря тощо. Архітектура V—X ст. пов’язана з напівземлянками стовпової та зрубної конструкції з печами, ка-мінками та вікнами, з оборонними спорудами, укріпленими поселеннями — городищами, які були розташовані у центрі селищ та захищені ровами, валами і дерев’яними стінами.
В цілому архітектура прадавніх часів відрізняється тим, що в ній максимально враховувались природні умови, оселі будувались біля водоймищ, на захищених від вітрів ділянках, в будівлі використовувалась ландшафтні особливості. .
З найдавніших часів в архітектурі знайшли яскравий вияв спадковість традицій, естетичні засади, доцільність і соціальна зумовленість. Обов’язковим еле-
41
ментом оселі завжди була піч та покуть, червоний кут. Житло мало різноманітне декоративно-художнє оздоблення: це й різьблення, й розпис, й кераміка тощо. Це свідчить про розповсюдженість у той час декоративно-вжиткового мистецтва. Пам’ятки його дійшли до нас у великій кількості. Так, різьблення по дереву було добре відоме слов’янам, що жили на території України, і існувало в орнаментальних формах. Різьбленням прикрашали найважливіші архітектурні деталі: фронтони, вікна, двері, сволоки; ужиткові предмети: скрині, дерев’яний посуд, знаряддя праці та ін. Улюбленими мотивами оздоблення вважаються геометричні (трикутники, ромби, квадрати), солярні (зірка, хрести, кола), рослинні (гілки, квіти), зооморфні (силуети кінських голів, птахи). Зразки декоративно-художнього мистецтва пов’язані з ковальським та ювелірним ремеслом. Найбільш цікавими його пам’ятками вважаються фібули — бронзові застібки, різноманітні пряжки, бляшки-нашивки тощо. Прикладом творів такого типу можуть бути чисельні срібні бляшки у вигляді коней чи якихось фантастичних тварин, які, взявшись у боки, виконують ритуальний танок (знайдені в Мартенівському скарбі на Київщині і належать до VI ст.). Можна в даному контексті нагадати ще про фібулу, котра була знайдена біля хутора Бажки Зіньківського повіту Полтавської губернії в 1906 р., і належить до VI—VII ст. Вона має складну композицію, в якій відображена цікава та складна картина світу давніх слов’ян: небо, земля, долішній світ.
Нарешті, улюбленим матеріалом вжиткового декоративного мистецтва слов’ян була кераміка. Посуд оздоблювався різноманітними орнаментами, які виконувались у техніці гранування, карбування, штампування, рель’ефу. Про те, яке значення ^мало оздоблення посуду для слов’ян, можна дізнатися з досліджень Б. Рибакова. Він доводить: у системі орнаментів, що оздоблюють посуд, втілений своєрідний слов’янський календар, де символічно зображений річний цикл хліборобської праці й означені її зв’язки (таких своєрідних посудин-календарів вчений- нараховує біля десяти).
Невід’ємною художньою ознакою життя давніх часів були такі явища народного образотворчого мистецтва, як колір та візерунки. Колір мав смислове
42
значення: червоний символізував життєдайні сили, був кольором вогню та сонця; жовтий пов’язувався з достиглими плодами, зерном та уособлював добробут; зелений був кольором весни, означав розквіт природи, її відродження. Використання кольорів носило поліхромний характер, вони відрізнялися яскравістю й, разом з тим, узгодженістю, що підкреслюють кольори одягу, оформлення житлових та господарських споруд тощо. Вже розкопки Мезинської стоянки говорять про існування народного малюнка: тут кістки мамонта розмальовані червоною фарбою. Навіть вікна трипільського житла окантовані геометричним орнаментом. Цікаво те, що в розписах, як і в різьбленні, взагалі в декоративно-ужитковому мистецтві, присутні архаїчні солярні знаки, рослинні мотиви, тут зосереджений образ світу слов’ян. Свідченням цього є писанки, рушники та інше. На жаль, жодних даних про язичеський живопис немає, хоч відомо, що у слов’ян святилища та храми оздоблювали живописом, а також різьбленням та скульптурою.
До речі, до наших днім дійшло кілька пам’ятників скульптури того часу. Це три статуї язичницьких богів у вигляді кам’яних стовпів, що увінчані схематичними зображеннями людських облич (с. Іванівна Хмельницької області), а також кам’яна скульптура слов’янського бога Світовида (відома як Збручський ідол), й рельєф на скелі біля печери (с. Буш, поблизу Кам’янця-Подільського) з зображенням священного дерева, на якому сидить півень (охоронець від злих сил), а перед ним — постать людини навколішках в молитовній позі, за нею — зображення оленя. В згаданих творах зображення зроблені досить схематично та узагальнено, але майстерно й образно. Ціла система розуміння світу слов’янами утілюється в цих прадавніх зразках художнього життя.
Найяскравішим концентратом життєвого досвіду слов’ян, їхнього світогляду, ідеалів, мудрості вважається усна творчість, її предметна форма, перш за все, пов’язана з календарно-обрядовою поезією, обрядовим фольклором, фантастичними оповідками, героїчним епосом. Відомо, що з давніх часів прийшли обрядові пісні (на Купала, колядки, щедрівки, заклят-тя, плачі, героїчні співи тощо), танок (наприклад, типом архаїчного хороводу вважаються так званий «кривий танець», яким почиваються майже завжди
43
весняні ігри). Дослідники свідчать про те, що на території України з доісторичного часу залишилися пам’ятки музичної культури. Вони вважають, що музика посідала важливе місце в побуті населення. Це підтверджують знайдені вченими різні музичні інструменти, пісні, які дійшли до нашого часу. Хоча про рівень музичної культури того давнього часу, про функції інструментарію, тим більш про особливості звукової системи мало що відомо, кількість таких пам’яток, «географія» їх розповсюдження підтвержу-ють значну роль цього мистецтва в дозвіллі, повсякденному житті й віруваннях наших далеких предків. З глибини віків прийшли з музикою звичаї, що становлять нині своєрідні «живі» релікти мистецької діяльності і являють собою найдавніше джерело української музичної культури.
Особливе значення в цьому відношенні мають календарно-обрядові пісні, які вражають своїм художньо-образним наповненням і відзначаються стильовою своєрідністю. У них, відбито схиляння перед силами природи, а також трудові процеси й специфічні звичаї, пов’язані з певними порами року. У народній пам’яті ці пісні збереглися разом із давніми обрядами, яких люди дотримувалися з незапам’ятних часів. ; Звертає на себе увагу стильова єдність пісень календарно-обрядового циклу всієї території України. В основі такої єдності лежить спільність анімістичних вірувань наших далеких предків. , ‘
Як відомо, Новий рік починався у давніх слов’ян весною. Його відзначення, що знаменувало черговий розквіт сил природи, несло в собі багато святковсгс-та життєствердного. Весняні пісні (веснянки) та хороводи посідали важливе місце в обряді його зустрічі. Сповнені світла, ліричної граціозності, вони вражають своїм тематичним багатством. Залицяння, вибір пари, зародження кохання, жарти, величання, нещасливе кохання, розлука, сатира на багацьких дівок, жіноча доля та протиставлення їй дівочої — далеко не повний перелік тем. Одночасно у багатьох веснянках оспівується краса природи, весняна пора року тощо.
В ігрових піснях значне місце посідають персонажі тваринного світу — птахи, звірі, комахи тощо («Козлик», «Журавель», «Галка», «Зайчик», «Жучок» та ін.). Найчастіше вони алегоричного змісту.
44
Багато хороводів відображають трудові процеси, наприклад, вирощування сільськогосподарських культур («Мак», «Просо», «Огірочки», «Грушка», «Хрін» тощо). Нерідко в їх зміст вплітаються мотиви кохання, залицяння, сімейних взаємин тощо.
З усіх видів пісень календарно-звичаєвої обрядовості веснянки позначені найрізноманітнішими музично-поетичними засобами. Це, передусім, зумовлено самим «розмахом» весняної святковості, багатством розваг, що, звичайно, стимулювало творення нових виражальних засобів.
Залежно від функцій веснянок розвивались їх структура й мелодика. В них спостерігаються різні форми вірша, різні за стилем мелодії. Однак поряд з цим виразно визначаються певні музично-поетичні формули. Пісенні строфи багатьох веснянок складені з двох структурних елементів — заспіву й приспіву. Часто друга половина строфи сприймається як своєрідний рефрен. У ряді веснянок музична строфа розвивається за рахунок повторень одного й того ж мотиву, що випливає зі структури поетичного тексту. Подеколи одна словесно-музична формула кладеться в основу кількох веснянок чи навіть цілої групи пісень.
Кожна місцевість мала свої традиції виконання веснянок, свій репертуар. Проте побутує багато однакових пісень якщо не по всій території України, то в ряді її районів. До їх числа належать «Кривий танець», «Подоляночка», «Вербова дощечка», «Просо», «Кострубонько», «Нелюб» та ін. Зрозуміло, що кожна з них виникла в далекому минулому в якомусь одному осередку і згодом поширилась в Україні (а декотрі вийшли і за її межі). Звичайно, ці пісні в різних місцях піддавалися у процесі побутування різним змінам, внаслідок чого з’являлися досить віддалені варіанти, в яких спільними залишалися тільки сюжетні мотиви.
На початку літа веснянки поступалися місцем так званим русальним пісням. За структурною будовою мелодій і ладовими особливостями русальні пісні близькі до купальських та петрівчаних. Але на відміну від останніх, їх нт співів збереглося небагато. Це зумовлено тим, що на одну й ту ж мелодію співалися різні слова.
Купальські й петрівчані пісні також пов’язані з
45
літом. Якщо мелодії веснянок різноманітні за стилем і колоритом, то пісні літньої пори створені в одному характері. Вони більше, ніж веснянки, мають зразків із спільними мелодіями і позначені стабільною музично-поетичною формою. Звичаї та обряди Купала належать до найдавніших.
На відміну від веснянок, купальських, петрівча-них пісень, котрі виникли на основі трудової діяльності людини, але протягом багатьох століть здійснювали функцію святкової обрядовості, “жниварські (жнивні, зажнивні, обжинкові) безпосередньо пов’язані з процесом збирання врожаю. Як і всі інші календарні пісні, вони виразно позначені характерними рисами. У кожній місцевості наспівів обжинкових пі-сань побутує небагато, текстів їх значно більше. При такому співвідношенні групі текстів відповідають певна мелодія і певна формула мелодико-поетичної строфи. На їх основі з’явився ряд варіантів, поширених у багатьох .районах України.
Колядки і щедрівки належать до пісень зимової пари. Здебільшого це різні за змістом і функцією пісні, хоча в їхньому стилі й характері багато спільного, їх співали переважно молодь і діти, вони звучали фактичіно в один час (як, приміром, пісні купальські й петровчані) і тому складають єдину групу. За змістом, стилем, музично-поетичними образами вони настільки близькі, що їх не завжди можна розрізнити. Це переважно величальні пісні, що співаються під вікном або й у хаті. В них прославляється господар, господиня, інші члени родини, оспівуються їх достоїнства, висловлюються побажання здоров’я і достатку. Поетичні образи подаються у колядках і щедрівках у піднесено-світлому величальному тоні; краса, сила, працьовитість, ґречність — далеко не повний перелік побажань тим, до кого спів спрямовується. Тематика колядок і щедрівок багатша за інші типи календарних пісень. У них оспівані не лише побутові мотиви, а й явища громадського життя. У ряді колядок і щедрівок можуть бути згадані конкретні історичні події та особи.
Значне місце у житті людей завжди посідав весільний обряд. У весільних звичаях і піснях усіх східнослов’янських народів знайшли відбиток сліди матріархату, родоплемінні зв’язки. Стародавні форми шлюбу через умикання нареченої відтворені у бага-
46
тьох піснях (мотиви оберігання молодої, збройного поїзда, який уподіблюється нападам чужинців, втечі молодої від переслідувачів тощо). Більш того, весільні пісні та звичаї містять основи первісних вірувань, про це виразно говорять їх пантеїстичні мотиви й ан-тропоморфізми. Язичницькі вірування спостерігаються в ряді весільних звичаїв, наприклад, «смалення молодої», продавання батька, вінків тощо. Такі звичаї, як обсипання зерном, обливання водою, обмазування медом, також пов’язані з часами язичництва, коли людина вірила в магічну силу цих дій, покликаних забезпечити її добробут, знешкодити згубний, ворожий
вплив.
Поступово з’являються пісні, де підкреслюється цінність предметів домашнього вжитку, одягу. Це можна пояснити поетичним уреальнюванням одвічної мрії хлібороба про добробут.
Невіддільна від інтересів своєї общини, людина користувалася простими, доступними засобами поетичного й музичного вислову. Колективні види дозвілля породили легко пристосовувані до будь-яких ситуацій форми вислову. Звідси й та легкість, з якою під час весілля виконується на одну і ту саму мелодію велика кількість текстів, звідси ігровий характер багатьох весільних пісень.
Весільні обряди — це складний комплекс різноманітних елементів музичного, поетичного й драматичного мистецтва. Тут звучали пісні, виголошувалися замовлення, приказки, загадки, відбувались танці тощо.
Щодо характеру емоційного вираження у весільних мелодіях виділяються дві основні групи: ліричні й святкові.
Спільною особливістю весільних пісень усіх етнографічних регіонів України є два типи співвідношень між словом і наспівом. Перший — відносна самостійність обох компонентів. Вона полягає у співі текстів переважно святкового, ігрового або жартівливого змісту на одну й, ту саму мелодію, яка характеризується емоційною гнучкістю, легкістю пристосування до різних слів. При цьому віршова форма може бути неоднаковою. Процес розспівування слів відбувається шляхом збільшення або подрібнення ритмічних вартостей. Другий тип — належність мелодії до певного тексту — дістає своє вираження у піснях лірикодраматич-
47
ного змісту, пов язаних з сумними моментами весільного дійства (вони звучали на дівич-вечорі, під час розплітання коси, прощання молодої з рідними тощо).
Вся пісенна частина весілля виконується переважно хорами дівчат (дружки, світилки) або жінок (свахи, коровайниці). Деякі весільні пісні мають своєрідний багатоголосий склад.
Вибір наспіву залежить значною мірою від смаку і вміння заспівувачки, яка вибирає мелодію, котра найкраще відповідає тій чи іншій ситуації. У кожної заспівувачки є свій запас весільних пісень.
Особливості весільних пісень найяскравіше відбилися у типових формулах — зачинах і рефренах, які, як правило, визначають давність їх походження.
Весілля з його драматичними, епічними й ліричними елементами, численні паралелі, які можна провести з календарно-обрядовими, ліричними, історичними, козацькими, рекрутськими, баладними піснями — все це дає змогу вважати жанр весільних пісень одним з тих, від образної системи яких відштовхувалися творці й носії інших типів.
Отже усі факти свідчать про те, що взагалі обрядова пісня е невід’ємною частиною того складного синтетичного цілого, що являє собою язичницький обряд і не мислилась поза цим синтезом. Як вважають дослідники, її ніколи не співають просто «для себе», наодинці. Це пісні колективної дії, які співають завжди хором і, як правило, супроводжують відповідними рухами (хоровод, танок, похід).
Суттєво відрізняється від неї в цьому плані трохи молодша за віком лірична пісня, специфіка якої, в першу чергу, проявляється у підвищенні інтересу до емоційного світу окремої особистості. Саме в народній ліриці простежується динаміка її еволюції залежно від обставин історії і соціально-побутових умов.
Лірика, на думку вчених, сформувалась пізніше, ніж епічна творчість. Проте народ, як відомо, ніколи не прагнув у своїй творчості спеціально відокремити художньо-образні ознаки того чи іншого роду — епічного, обрядового, ліричного. Жанри фольклору різняться специфікою образного змісту, який концентрує інших за родом елементів музично-поетичної мови.
Такий процес відбувався і в часи виникнення ліричної пісенності, її зародження простежується у надрах давніх календарних пісень. Через оновлення їх
48
змісту (в поетичних паралелях, метафорах, мелодичних розспівах та імпровізаціях) відбувається становлення нового твору, який оспівує духовний світ особистості. Людина — головний герой ліричної пісні. Більша суб’єктивізація змісту (відносно об’єктивного обрядового) поступово сприяє відокремленню такої йісні від обряду, від його чіткої функціональності.
Зокрема, родинна лірика на відміну від епосу переважно виконувалась жінками (соло). Співачки розкривали свій імпровізаційний талант, створюючи варіанти мелодії, піднімаючи художню виразність образів до високої трагедійності. Шсні-імпровізації, виріз-.нялися великою індивідуалізованістю наспіву, варіантністю розвитку не тільки в межах одного куплета, а й в наступних. Показова щодо цього пісня «Летять галочки у три рядочки», яка входить у весільний обряд як пісня-прощання молодої з дівуванням. Про старовинність даного зразка свідчать характерні особливості слів і мелодії. Змістовним стрижнем вірша стала традиційна поетична паралель, де зіставляються світ природи і людське життя. Метафоричне порівняння зозулі-нареченої, галочок — ЇЇ подруг, калини — весільного посаду чи заміжжя є прадавньою обрядовою символікою.
Специфіка ліричної пісні полягає також у тому, що конкретний зміст поетичного слова відбивається у адекватному емоційному змісті музики, котрий створює відповідний психологичний підтекст.
Образний зміст ліричних пісень розкривається передусім засобами музичної виразності. Це зумовлює їхню імпровізаційну свободу й багатство розспівів, вільну та примхливу ритміку, самобутню ладовість.
Широкий діапазон образів, втілений у пісенній ліриці охоплює різні грані висвітлення життя і свідчить про наявність трьох типів лірики: інтимної, пейзажної та громадянської (суспільної). То могли бути пісні ряду тематичних груп, які прилягали до цього жанру або цілком, або окремими своїми зразками. Серед перших — такі, що традиційно належали до ліричного жанру, — родинно-побутові, весільні, про жіночу долю, про кохання, колискові тощо. До других відносяться деякі історичні та суспільно-побутові пісні.
До речі, інтенсивний розвиток ліричної пісенності мав значний вплив на весняні пісні. Це призвело до того, що деякі веснянки важко відрізнити від пісень ліричних.
49
Переважно лірична основа характерна і для голосінь — найдавнішого серед сімейно-обрядових жанрів, пов’язанного із звичаєм оплакування померлого.
Взагалі, такий чудовий за своєю поетичною досконалістю зразок, як Плач Ярославни із «Слова о полку Ігоревім», у якому узагальнені різноманітні елементи народних голосінь, міг з’явитися тільки на грунті високорозвинутої традиції, що складалася протягом століть.
В різних народних іграх, танцях, піснях і наспівах, звичаях та обрядах наявні елементи театрального дійства, характерні мелодії, мотиви, різного роду інструментальні награвання.
Взагалі народна інструментальна музика набула широкого розповсюдження на території України. Разом з нею формувався і народний інструментарій. Вже у давнину люди використовували різні предмети, взяті з навколишньої природи або зроблені своїми руками й перетворювали їх на музичні інструменти. До найдавніших із тих, що були знайдені на території України, належать сопілки епохи палеоліту (40—15-тис. р. до н. е.), а також дудочки періоду неоліту, схожі на флейту Пана. До археологічних знахідок, що доповнюють наші уявлення про давній музичний інструментарій, належать також ударні інструменти, знайдені недалеко від Чернігова на Мезинській палеолітичній стоянці. Це набір різних кісток мамонта, набірний браслет, що «шумить» та «молоток» з рога північного оленя. Дослідники вважають, що це своєрідний ансамбль з шести інструментів. Багато музичних інструментів скіфського часу виявлено в Александро-польському кургані, розташованому в нинішній Дніпропетровській області. Серед них — численні дзвіночки, бронзові бляхи, брязкальця тощо. Подібні речі виявлені також у Чортомлицькій могилі під Нікополем, їх використовували при освяченні жертв, при очищенні житла від «злих духів», в похоронних обрядах, шаманських «дійствах» тощо. Інструменти скіфського періоду досить часто траплялись під час археологічних розкопок східнослов’янських курганів., Це переважно бубонці розмаїтих фор?л і розмірів, виготовлені з заліза, бронзи та срібла, їх знаходили в похованнях у Києві, на Княжій горі Черкаської області та в інших місцях.
Цікавіш інструмент пізнішої доби (II—І ст. до н. е.)
50
знайдений в кургані поблизу Сімферополя. Це мисливський або військовий ріг із срібною оправою. За формою він нагадує знамениті слов’янські роги тура з Чорної могили Чернігівського кургану, що відносяться до IX—X ст. н. е. Цей факт свідчить про тривалі впливи грецької культури на культуру наших предків.
Якщо зробити висновки щодо розвитку культури в землях України в прадавні часи, треба звернути увагу на слідуюче. Життя в згадані часи базувалось на міфологічному мисленні. Воно відрізнялось тим, що панували анімістичні (коли душе,ю наділяються не тільки люди, тварини, але й рослини, предмети неживої природи), антропофорфні (коли людськими властивостями наділяються тварини, рослини, а боги уявляються у подобі людини) вірування. Саме вони складали основу образної системи усної творчості, з ними пов’язані всі давні сюжети, мотиви творів того періоду. Тоді формувалась образна система українського художнього життя, символіка художньої системи, певні стереотипи мовлення, досконалі художні форми, жанри, поетична спрямованість мистецтва. Це був час органічного поєднання колективного та індивідуального творчого процесу, тоді знімалось питання про авторство культурних цінностей, тому що кожен твір був результатом творчих зусиль всіх і кожного. Неодмінним елементом творчого процесу тих часів була імпровізаційність. Кожний культурний твір мав багато варіантів, змінювався, доповнювався в залежності від обставин та тих, хто брав участь в його відтворенні. Але саме в творах усного типу культури жила та розвивалася традиція, реалізувалися досягнення попередніх поколінь.
Суттєвими рисами культури прадавніх часів можна вважати її символічність, схематичність, захисну (атропеїчну) спрямованість, концентрування уявлень про Всесвіт1.
1 Детально про цз розповідають: Культура і побут населення України. К., 1993; Грі/шевський М. Історія української літератури: В 6 т. К., 1993; Петров 8, Походження українського народу. К., 1992; Рьібаков Б. А. Язичество Древней Руси. М., 1988; Булашов Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. К., 1993; Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. К., 1993; Золотослов. К., 1988 та ін.
І 51
Розділ 4
КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА
Загальна характеристика культурних процесів
Культурні начала, що панували в прадавні часи, знайшли продовження в Київській державі. Як відомо, в IX—X ст. Київська Русь була могутньою силою, що підпорядковувала собі не менш 20 залежних князівств, з нею рахувалися інші держави, навіть Візантія. Завдяки прийняттю християнства, Русь увійшла в коло християнських народів, її авторитет значно зріс, вона отримала міцний імпульс розвитку. Але вже & часи князя Ярослава розпочався процес відділення князівств від Києва, розподіл Київської держави нж окремі князівства. В середині XIII ст. державна ор-*-ганізація Київської землі остаточно була зруйнована монголо-татарською ордою. В землі України повернув-: ся стан роз’єднаності. Тільки в Галицько-Волинськім князівстві були збережені традиції та державне зкит-тя Київської Русі.
Але, незважаючи на недовгий час свого існування» Київська Русь залишила такий тип культури, котрий має велике значення для розуміння сенсу української культурної системи, її суті, змісту та спрямованості.
Природа, серед якої жили люди Київської держави, відрізнялася м’якими барвами, розмаїттям, красою, була багата на ліси, ріки, луги, поля, виказувала людям свою ласку, відрізнялась поетичністю, лагідністю і, одночасно, виявляла суворість, невблаганність, часом і жорстокість. У природі формувались та еволюціонували риси і якості характеру, притаманні слов’янам, які жили у давні часи. Крім того, природні умови сприяли заняття?! хліборобством, завдяки якому у Київській державі була сформована своєрідна
52
структура населення, до складу якої входила земель–на аристократія та смерди як ядро сільського пасе–лення, а також ізгої, сябри, закупи (безземельні сет ляни) — вільні, хоч і економічно залежні. Всі вони прагнули міцного господарства, бажали жити в міцній родині, в своєму Домі. Вони були пов’язані з природою, продовжували її обожнювати, шанували всі її прояви, вбачали в ній втілення прекрасного. Саме того ж прагнули, цим характеризувалися і ті, хто присвячував себе скотарству, мисливству, бджільництву,. Ці люди відрізнялися фізичною витривалістю, кмітливістю тощо.
Розвиток торгівлі як одного із напрямків госяо-ї дарчої діяльності в Київській Русі, сприяв формуванню у людей, які нею займались, толерантності, гостинності, привітності. Завдяки торгівлі активно вивчались іноземні мови, вдосконалювалися дипломатичні.” здібності, виникало бажання порозумітися з іншими-
ЛЮДЬМИ Д’ОЩО.
Формуванню та ствердженню давньоруського тішу культури сприяв соціально-політичний- устрій Київської держави. Відомо, що ця держава була побудована на династичній ідеї, завдяки якій створювалась уява, що нею керував весь рід князів і всі вони були рівні один одному. Інакше кажучи, тут панувала ідея/ Роду, Родини, яка формувала відповідальність кожного за рідні землі, за Батьківщину.
У зв’язку з тим, що участь населення у владних: структурах була досить обмежена, виникало неприйняття влади, зміцнювалось бажання бути паном у~ своєму домі, будувати свій дім, свою родину згідно з уявленням про добро та справедливість.
Незважаючи на те, що все населення Київської держави було розподілено на вільних та невільних людей, твердих меж між суспільними групами не існувало, люди мали широкі можливості переходу а однієї соціальної групи в іншу. Суспільний устрій Київської держави не був жорстоким стосовно своїх громадян, надавав їм змогу вибирати той вид діяльності, яким вони бажали займатися, дозволяв їм вільно реалізувати свої потенції. Таким чином, умови життя того часу надавали кожній людині широкі можливості творчості, сприяли розвитку творчих засад у вирішенні повсякденних питань.
У культурних орієнтирах Київської держави, в.
53
гзмісті духовних основ життя значну роль відіграло 1 прийняття християнства. Воно проходило досить мир- І но тому, що морально-етичні основи язичництва та І /духовна сутність християнства не були протилежними, дуже близько стояли один до одного. В результаті стара віра та нова, християнська, органічно з’єдна- І ««ись. Релігія язичництва сформувала філософію жит- | •тя людей, їх поезію, розуміння світу та природи, вона вироблялась століттями, увійшла в їхню плоть і кров, у зв’язку з чим не могла не залишатися в хри- .| стиянстві. Стався процес злиття начал язичництва та • християнства, що мало відображення в мові, в святково-обрядових діях, у художніх образах, у побуті та ін. Християнство, побудоване на любові до Бога, .до ближнього, на лагідності, відмові від гордості та на ідеї життя по волі Божій, органічно продовжувало лінію язичництва на формування моральних і ес-•тетичних основ людини, в яких добро було невід’ємним від краси, а краса не уявлялась без добра. Більш того, християнство закріплювало ці основи тому, що його заповіді багато в чому збігалися з морально-етич-штаи нормами життя в добу язичництва. Воно стверджувало примат духовних начал у житті народу Київської держави.
Історики та культурологи підкреслюють, що формування людини того часу забезпечували чотири головні еуолільні середовища: сільське, дружинне (лицарське середовище), міське і духовенське. Вони на існували один без одного, спліталися, взаємодіяли, але кожне з них вносило щось своє до процесу становлення людини.
Так, в сільському середовищі головним началом була Сім’я, Родина, Рід. Провід тут належав батькові або найстаршому братові: їх повинні були слу-.хатись, вони ділили господарство, розпоряджувались всім, починаючи з майна й закінчуючи вибором дружин та чоловіків. В родині зберігали закони батьків, жили за давніми традиціями, додержувались старовинних обрядів — тобто зберігали духовну спадщину минулого, моральні та естетичні настанови, вироблені прадідами. Зв’язок із землею, з природою в цілому, ятшй був характерним для сільського життя, не мїг не виявитися в людях: їх головними рисами ставали терплячість, витриманість, потреба праці, прагнення природності, бажання злагоди, намагання жити у красі, ідеалом якої є природа. Це позбавляло
64
людину агресивності, войовничості — селяни булш пов’язані з настроями пасивності та підкореності долі, відрізнялись емоційно-почуттєвим поглядом на світ, вірою в Долю. Завдяки тому, що сільські люди постійно працюють, вони практично виключені з громадської діяльності, визнають кожну владу, яка має-за собою силу, і відокремлюються від неї, коли вена слабіє, починають жити своїм життям родів та родин. Тільки земля цікавить селянина й заради неї він може активно боротися з ким завгодно: ‘з іншими людьми або з природою, її він шанує, з нею пов’язує уявлення про добро та прекрасне.
Іншим осередком формування людини було так зване лицарське середовище, виявом якого вважається дружина, яка мала призначення забезпечити:.: оборону держави. У дружині духовну атмосферу головним чином визначали бояри, хоча дружинниками; (для котрих війна — постійне ремесло) були представники різних груп населення. Лицарське середовище,, таким чином, створювали представники всіх верств • населення, яких поєднував неписаний кодекс, що витворився у безперервних війнах, походах, боях. У цьому кодексі головне місце займала хоробрість, особливо цінувалася вірність князю, існувала вимога додержуватися закону честі, який наказував віддати життя . за свого князя, не дозволяв зради, порушення присяги, підлості. Дарма, що ці якості відрізняли дружинників, вони визнавались, їх додержувались усі люди. Це було пов’язано з тим, що всі вважали: відсутність, означеної якості веде до загибелі Київської держави», її єдності та незалежності.
Міське середовище також виробило свої орієнтири та ідеали, які впливали на обличчя людини того часу» Визначальну роль у формуванні цього обличчя відігравали торгівля та ремісництво. Завдяки розвитку й поширенню торгівлі та ремесла зміцнювалися та проявлялися такі якості людини, як лагідність, гостинність, кмітливість, хитрість, формувались навички дипломатії, опанування іноземної мови тощо. Саме в місті відбувалось перше знайомство з культурними здобутками інших народів, тут вони спліталися з традиційною культурою. Культурне життя міста було більш. інтексиввим, цивілізаційні процеси тут ішли більш активно, населення було орієнтоване на новизну та. неординарність.
55
Ще одним середовищем, яке творило життєву атмосферу Київської Русі та її людини, було духовенство. Саме духовенство подавало приклад життя за„ духовним та фізичним ідеалом. Особливо велике значення для цього мали монастирі, в яких розвивались різні ремесла, садівництво, городництво тощо. Ченці виконували всю фізичну працю, невпинно працювали -як фізично, так і духовно. Монастирі сприяли розвит- Ж ку писемності, тут народилось літописання, при мо- ‘її настирях малювали ікони, перекладали твори з грець- _;Я кої мови тощо — іншими словами, монастирі були т* центрами інтенсивного духовного життя. Духовність, і! так би мовити, виходила з монастирів і охоплювала У всіх, хто жив поза монастирями, ставала ознакою їх
ВЖИТТЯ, і
З’єднувала все населення Київської Русі любов до ! рідної землі. Завдяки їй всі люди вважали себе чле- ;
:.нами єдиної родини, тому мали захищати рідну зем- ‘. лю, охороняти її, віддавати за неї життя, множити її . багатства. Тих, хто робив це, високо цінували, шанували, інших, хто руйнував державу, засуджували, навіть проклинали. В такій атмосфері,, духовно насиченій, жили люди Київської держави, функціонувала її художня система. Більш того, саме в сфері художньої культури знайшов утілення високий рівень духовнос-
ті, властивий тому часу.
Особливості художнього життя
Слід відзначити основну особливість художньої культури тієї доби: її вростання у всі види повсякденної діяльності, тобто побудову всього життя за законами краси, на основі прекрасного. В створенні художніх цінностей брала участь кожна людина, що було обумовлено пануванням усного типу культури. Культурні цінності створювали всі й для всіх, тому рівень культури людей Київської держави був дуже високим. В той ча-с досягли розквіту практично всі види мистецтва: література, архітектура, іконопис, мозаїка, .декоративно-ужиткове мистецтво, музика. Крім того, художні досягнення Київської Руси знайшли своє концентроване відображення в народних святах та обрядах. Останні можна вважати культурними явищами, які поєднували в собі всі види художньої творчості, надавали простір реалізації всіх творчих начал, котрі носила в собі людина.
56
В умовах Київської держави бере початок розвиток письмового типу культури, стимулом для якого було християнство. Саме тоді були створені перші школи, з’явилися книголюби (ті, хто любив читати, збирав бібліотеки), виникали бібліотеки, широкого розповсюдження набули письмові літературні твори — ті, ща були перекладені з іноземних мов, та ті, що були створені в Київській Русі.
Культурологи вважають, що це був час відокремлення професійного та самодіяльного в художній творчості. Професійне мистецтво почало набувати силу і поступово наповнювало художнє життя.
Говорячи про художнє життя доби Київської держави, треба підкреслити той факт, що воно характеризувалось активними взаємодіями, співпрацею з візантійською та західноєвропейською художніми системами. Цікаво те, що Візантія IX—X ст. визнавалась своєрідним світовим культурним центром, в тому числі й художнім, а зміст та спрямованість її культурних ідеалів збігалися з культурними прагненнями Київської держави. Завдяки цьому візантійські художні досягнення легко ^освоювалися й органічно входили Е контекст давньо-руської художньої культури, а остання за своїм рівнем та духовним наповненням займала одне з головних місць у світовій культурі.
Разом з тим візантійські художні канони давньоруська культура не просто автоматично приймала: вони з’являлись в землях Київської Русі з Болгарії під впливом староболгарських основ, були наближені до суті її естетичних та моральних ідеалів; вони накладались на грунт слов’янських, язичницьких основ, і це змінювало їх до невпізнання (нагадаємо для розуміння даного процесу дві пам’ятки архітектури: Софію Костянтинопольську та Софію Київську — вони воднораз схожі й несхожі між собою, а також іконопис Візантії та Київської Русі тощо).
Одночасно з візантійськими зв’язками художнє життя Київської держави тісно взаємодіяло з західноєвропейським художнім процесом. Про це свідчать прояви західноєвропейських начал у таких видах мистецтва, як декоративне різблення, вітражне мистецтво, архітектура тощо.
Зміст та сенс художньої культури Київської держави визначала ідея Бога, прагнення жити по-божому, на засадах добра, злагоди й краси. Художні-
57
«твори були сповнені надією на Бога, присвячувались •шануванню Богородиці, були зосереджені на поклонінні святим тощо. Майже в усіх видах мистецтва па-.лували образи Христа — доброго пастиря, Богородиці, .які вражають відсутністю грізних рис, наповненістю :почуттями, замисленністю. Відзнакою художніх досягнень часу фахівці визнають високий рівень майстерності творців, емоційну силу образної мови, яка .лежить в основі художніх цінностей. Більш того, пам’ятки давньоруської художньої системи визначає єдність поетичної форми й високого духовного змісту, відображена в складній та вишуканій композиційній : побудові.
Треба позначити й таку рису художнього життя Київської держави, як поєднання в творах мистецтва здобутків філософської, історичної, етичної думки ча-• су. Це дає змогу вбачати в художніх цінностях історичні документи, сконцентровані філософські погляди на світ і людину, сутність морально-етичних відносин часу. Важливо підкреслити ще одну особливість художніх процесів у Київській Русі: вони здійснюва-.лися згідно з прадавньою традицією наближення до природних основ. Художні образи увібрали в себе прадавні уявлення про живу природу, об’єднували по-,;дії християнської святої історії і міфологічні факти, відмовлялись від неестетичних елементів, спрямовували на любов, правду і естетичність.
Ще одна особливість художньої культури доби ^.Київської Русі полягає в тому, що мистецтво тут бу-_ло, перш за все, формою буття, а вже потім поставало чзасобом самовираження, а також засобом опанування світу. Тому характерною ознакою художнього процесу стало панування колективної творчості. Але саме у той час активізується ^-перехід до індивідуальної творчості. У першому випадку мистецтво творилося в процесі здійснення різноманітних видів діяльності — праці, боїв, одружень, похоронів, тощо, у зв’язку з чим в них відбивався внутрішній стан колективу, реалізувалася особистісна форма його культури. Це сприяло наповненню художніх творів симфонізмом лочувань, роздумів, реакцій, поетичним симфонізмом. Індивідуальна творчість пов’язана з заглибленням у найтонші почування і настрої суб’єктивного почуття індивіду, концентруванням уваги на героя, що своє зцастя здобуває своїми власними” якостями. Вона більш
53
наближена до верхівки суспільства, часто відмовляється від традиційних орієнтирів, займається пошуком нових форм, нових ідей. Можна вважати, що набувають силу процеси розподілу художнього життя на творення цінностей для верхів суспільства і на творення цінностей народом і для народу. Перші поєднані з письмовим типом культури, другі — з усною традицією. Останні всіма засобами консервують художні традиції сивої давнини і тільки яоволі, в формах спрощених та пристосованих до них, приймають здобутки нових орієнтацій.
Зміст та сенс художньої культури Київської держави та Галицько-Волинського князівства досить яскраво репрезентують пам’ятки мистецтва того часу. Особливо концентровано стан культури проявлено в давньоруській літературі, архітектурі, іконопису, му^ зиці.
Література
У системі художнього життя Київської держави особливе місце належить літературі. Як й інші види1 мистецтва, література містила в собі релігійний^ зміст — у ній знайшли образне втілення основні канони християнського вчення. Разом із тим тут відчутно позначався вплив народних язичеських вірувань і перекбнань. На той час у літературі функціонувало дві сторони творчого процесу — усна і письменна (писана). М. Грушевський стверджував, що писана словесність виступила на перший план у другій половині Київської доби, а до того більшою мірою розповсюджувалася обрядова поезія.
Словесна творчість найбільшого розвитку та виразності знайшла у циклах, пов’язаних із хліборобським господарством, родинним життям й з організацією оборони.
Поезія господарського життя мала яскраве хліборобське забарвлення і найбільш концентрувала в собі елементи хліборобської поезії, її відбиттям були . різдвяні свята. Вони відкривали народне річне коло, займали в ньому центральне місце, відрізнялись тим, що були орієнтовані на систему мотивів і магічних-дій передхристянського часу, мало пов’язані з християнською ідеологією. Головна ідея різдвяних свят полягала в тому, щоб словом і ділом, словесною дією та: магічним актом створити образ багатства, щастя, ми-
59
ру, спокою в своїм домі. Цієї ідеї — творенню щасливого нового року присвячували всі обряди новорічно-то циклу: обходи колядників, які починались вече-?ром першого чи на другий день Різдва й продовжувалися аж до Водохреща; обрядовість Нового року і Водохреща.
За новорічним обрядовим циклом розпочинався період весільний, який тривав в час між попередніми (новорічними) святами і святами весняними. Останні характеризувалися багатим і різнорідним змістом, але зазнали змін у зв’язку зі зміцненням .християнства: вони припадали на великій піст і через те дещо з них перейшло на великодній тиждень. -Прологом весняних свят була «стріча зими з літом» •((тепер вона поєднана зі святом Стрітення). В цілому весняні свята розпочиналися появою перших птахів {початок березня) і кінчалися святкуванням Благові-зцення. Основна ідея цих свят — пробудження землі і затаєного в ній життя. Благовіщення відкривало другий весняний цикл, головні події якого, після утвердження християнства, були перенесені на великодній •тиждень. Це було перше весняне очищення землі вог-лем, відігнання морозу, зими, смерті, всякої нечисті, а також очищення самої людини. Весняні свята, як і новорічні, насичені символами, язичеськими міфологічними образами, космічними та еротичними темами. Літо і осінь також були пов’язані з святами та •обрядами. Найбільшим святом серед них вважалася Тройця. Разом з тим тоді святкували цикл купальських свят. Можна вважати провідною ідеєю цих свят переконання про особливу цілющу й магічну силу рослин, води і роси, а також віру в те, що всякого роду :нелюдські єства мають в цей час найбільшу силу. Пізніше, під час літнього повороту сонця, а потім після закінчення тяжкої роботи в господарстві суто природні явища привертають менше уваги. В осіннім часі свята переважно зв’язані з церковними празниками. .Крім того, від Покрови починається час весіль.
Система обрядів та свят, в якій жили люди Київської Русі, сповнена словесної творчості. Остання неодмінно пов’язана з заклинанням багатства, добра, ус-зтіху на дім господаря, на його родину та хазяйство. Поетичний світ усної літературної творчості малює ідеальний багатий, могутній, світлий дім та його господаря й господиню, їх синів і дочок, що мають сла-
60
ву, щастя. Усна поетична творчість того часу майже постійно використовувала образи дерева (ялини, або «золотої» сосни, улюбленого явора та ін.), за якими стояв образ ідеального, символічного, райського дерева — дерева життя. Поряд з образом Світового дерева стояв образ птаха чи птахів — творців світу та пожитку (частіше всього це образ сокола). Крім того, література тієї доби пов’язана з чудовим образом старого дев’ятирогого або тридцятирогого, сімдесятиро-гого оленя. Дуже популярним тоді був і образ винограду — нової форми райського дерева, яка символізувала собою родину.
Поетичні твори відрізняються замилуванням золотим вбранням, дорогоцінностями (золотокорі дерева, жемчужна трава, золоті тереми та ін.). М. Грушевсь-кий вважає, що це пов’язано зі стилем тієї епохи — епохи романо-візантійської, меровінгської, а також з культурними впливами Візантії, Боспору, Туркеста-ну1. Поезія не вглиблюється в психологію, душевні зворушення, вона присвячена простим відносинам — ба’тьків та дітей, господарів та слуг, жінок і чоловіків, які відрізняються чистотою патріархальної моралі.
Серед творів усной літератури особливе місце посідають билини — явище усного епосу. Вони цілком пов’язані з міфологічною свідомістю людини того часу, тому їх улюблені герої майже нічого спільного не мали з історичними прототипами. Найбільш відомими героїчними образами билин були князь Володимир Красне Сонечко, Альоша Попович, Добриня Никитич, Ілля Муромець та ін. Герої билин завжди вірні рідній землі, шанують її, дбають про її захист, живуть ідеєю єдності. Хоробрість, вірність, самовідданість, порядність характеризують кожного з них. Силу, любов до Батьківщини богатирі виявляють у боротьбі зі злими суперниками — тими, хто являв собою образи руйнівників держави, миру, родини, щастя. Це й якісь страшенні чудовиська, й хани, й змії, й водяні царі тощо. У билинах, як і в інших усних творах літератури язичніцькі та хриегиянські образи переплетені, існують поруч, поєднуються. Головне, що їх відрізняє — поетичний світ, ліричність, сила духу.
Дуже багатою, різнорідною, була усна описова,
1 Див.: Грушевський М. Історія української літератури. К., 1993. Т. 1.

61
оповідна література, але, на жаль, у своєму первісному вигляді вона до нашого часу не дійшла. Найбільш яскравою вона проявляє себе у казках, які можна розділити на такі групи: про звірів, про космічні сили, оповіді про подвиги, оповідання демонологічні1. Головними мотивами казок вважаються — космічні сили (сонце, місяць, мороз та ін.), фантастичні надприродні істоти (Лісовик, Водяний, Цар, Баба-яга та ін.), фатальні чудесно народжені герої. В казках панують образи Баби-яги, Змія, Кащея, кобилячої голови, одноокого людоїда, Долі, Недолі, Злиднів, ге-роя-малолітка, його чудесних помічникім та ін. Тут поєднуються героїчні, побутові та фантастичні теми.
Серед казок особливу увагу привертають твори, присвячені родинним взаєминам — про злу мачуху, та її доньку і дідову доньку, про недобру жінку або сестру, яка хоче позбутися свого чоловіка, або брата, про трьох братів, про засуджених на смерть. Казки будувалися на контрасті. Всі вони входили в життя народу, реалізовували його уявлення про добро та зло, про буття. Казкові мотиви мають сліди в героїчній поезії, в піснях, а також у письмовій літературі.
Бурхливий розвиток письмової літератури відбувається наприкінці X ст., коли широко розповсюджувалася церковна та світська література, переклади, що йшли в Русь із Візантії і Болгарії, створювалися оригінальні книги.
Одне з видатних місць серед оригінальних творів того часу займає «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона (1050 р.) — філософський твір, написаний в жанрі проповіді, в якому/ розкрита картина хрещення Русі, говориться про значення прийняття християнства. «Слово» дає блискучу антитезу поганства та християнства, малює картину схрещення України. Іларіон в цьому творі виявляє широку ерудицію, знання класичної літератури, вміння користа-тися стилістичними формами, блискучими порівняннями і антитезою. Крім блискучого таланту оратора та ерудита, Іларіон виявляє національну свідомість і пишається, що належить до «Русі»: «не в худі бо й не в невідомі земли владичествовала (Володимир і його предки), но в Руской, яке відома й слишима єсть всіми конци земли». Поява такого вченого, еру-
1 Див.: Грушевський М. Історія української літератури. К., 1993. Т. 1. -і
62
дита, філософа, як Іларіон, на світанку української культури — річ звичайна. Це свідчить, що письменна культура України була значно старшою, коріння її було глибше, ніж доба офіційного хрещення.
Особливо активно в добу Київської держави розвивалася повчальна література — повчання, проповіді, послання, житія («Слово про князів», проповіді митрополита Климентія, єпископа Серапіона, «Повчання Володимира Мономаха», «Києво-Печерський Іпатерик», «Моленіе» Даніїла Заточника та ін. Окреме місце серед них займає «Поученіє Володимира Мономаха».
В «Поученії», що є разом і автобіографією князя Володимира, описуються походи та лови, подаються поради морального характеру як для людини взагалі, так і для князя, який повинен сам входити у всі галузі управління, а головне — у суд: не дозволяти тивунам зловживати владою, не кривдити людей, зберігати мир, бути милостивим навіть до винних, аби не покарати невинного; бути побожршм, молитися, шанувати церкву. В цілому цей твір дає образ тогочасної освіченої світської людини Київської Русі та її християнського забарвлення.
Визначними пам’ятками і особливим видом літератури XI — поч. XII ст. вважаються літописи. На думку фахівців, перші літописні записи вели в Києво-Печерському монастирі, але імена авторів цих творів невідомі. Ченці, які займалися такою відповідальною справою, виконали колосальну працю — зібрали докупи порічні записи, оповіді сучасників, записки окремих осіб, легенди, договори, а також зразки чужої літератури: болгарської, моравської, грецької.
Найвидавнішим літописом, що складається з кількох окремих літописів, є «Повість минулих літ».
Цей історичний твір, останній описок якого зроблено у 1116 р. ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром, являє собою одночасно й наукову працю, й видатне художнє явище. Основна ідея «Повісті» — ідея єдності Руської землі, руської держави, символом об’єднання якої є князівська династія, рід князів Рюриковичів. Важливо те, що ідея єдності і політичної незалежності держави була проголошена у ті часи, коли швидкими темпами йшов процес розподілу Київської держави на окремі землі, коли точилися міжусобні війни князів.
63
Взагалі у літературі XII—XIII ет. більше, ніж у будь-якому іншому виді художньої творчості, знайшли прояв прагнення людей до об’єднання. Найвиразніше це концентрує в собі «Слово о полку Ігоревім» — одна з перлин літератури того часу.
Тема «Слова» — опис невдалого походу Новгород-Сіверского князя Ігоря проти половців у 1185 р. Страшні наслідки княжих міжусобиць для руської держави та її широких хліборобських мас малює автор «Слова», доказуючи на прикладі Ігоря, які страшні події потягла за собою незгода й колотнеча удільних князів. Сумуючи з причин княжих міжусобиць, поет висуває князям перед очі спільного ворога — половців і проти нього рад би з’єднати всіх князів. Єдність держави — головна ідея «Слова о полку Ігоревім».
Своїм змістом, формою, ідеєю «Слово» надає дорогоцінне забарвлення всій літературі тієї доби. Тема його відповідає історичній основі, а сам твір є не лише малюнком подробиць тодішнього дружинного, княжого побуту, військового життя, а й показом спокійного життя по селах і містах, створює і картини бенкету, хліборобської праці на полі тощо. Автор дав чудовий опис одного з багатьох походів князів на половців, змалював картини природи, виявив душевний настрій людей, -їх радощі та смуток, їхні думки та змагання і все те одухотворив своїм яскравим талантом, виразним ліричним началом.
«Слово о полку Ігоревім» вирізняється великою національною «відомістю і повною самостійністю. Хоч автор був обізнаиий із сучасною йому перекладною літературою, але своїм генієм він створив неповторний і оригінальний твір, що чаруватиме своєю будовою, надзвичайною поетичністю і глибокою ідеєю любові до рідної землі.
Серед літературних пам’яток XII — XIII ст., коли остаточно Київська Русь роздробилась на окремі князівства і землі, треба звернути увагу на «Київський літопис». Саме в «Київському літопису» ми зустрічаємося з поняттям «Україна». В оповіданні, датованому 1117 р., де йдеться про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, літописець виголошує йому похвалу і говорить, що «о нем же Украйна много постона». Очевидно у народному
64
вжитку цей термін був раніше, ніж потрапив на сторінки літопису.
Наприкінці XII, а особливо XIII ст. в землях України відбувається посилення тенденцій і диферен-ціацій у мові та письменстві. Цей процес накладає свій відбиток і на літописання Русі, у тому числі на літописні пам’ятки південноруського походження.
Пам’яткою південноруського літописання, в якій знайшли відображення події XI — XIII ст. вважається західиоруський літописний звід XV ст., названий Іпатіївським. Цей літопис поєднує в собі 3 основні джерела. Першим джерелом було давньокиївське літописання,, у тому числі так званий Київський літопис 1200 р. Другим джерелом було ранкьогалицьке літописання і літописний звіт Галицько-Волинської землі, так званий Галицько-Волинський літопис. Третім джерелом був текст оповідань, зазначений з пів-нічно-східного зводу XIII ст.
Головним змістом Київського літопису 1200 р. е відображення боротьби Русі з половцями і міжусобних воєн князів, починаючи від смерті Володимира Мономаха. У ньому також відбито ряд питань з історії культури Південної Русі, церковного життя, зовнішньополітичних відносин тощо. Значне місце в літопису займає військова тематика і заклик до боротьби з половцями та до єднання князів руських. Тут продовжують звучати ідеї об’єднання, особливо в розповідях про війни з кочівниками.
Щодо Талицько-Волинськрго літопису, то він є головним джерелом -для вивчення історії Південної Русі цього періоду. У ньому відображені найголовніші події часів утворення, розквіту і занепаду Галиць-ко-Волинського князівства, в яке входила більша частина південноруських земель. Цей літопис, складений з різних історичних оповідань десь наприкінці XIII ст., був продовженням попереднього літописання і уривається розповіддю про початок литовського панування.
Отже, Київська Русь була тим середовищем, без якого ми не мали б ні «Слова» митрополита Іларіона, ні опису подорожі Данила Паломника, ні високих літературних зразків літописів, зокрема Галицько-Во-линського літопису, ні «Слова о полку Ігоревім», ні інших літературних пам’яток. Руйнування держав-
3.1086
65
ності привело до руйнування середовища, яке сприяло народженню зразків письмової літератури наших пращурів.
Музичне життя
Разом із літературою доби Київської держави та Галицько-Волинського князівства значні досягнення характеризували музичну культуру. Перш за все, треба підкреслити, що саме в той час яскраво виявила себе одна з головних особливостей української музичної культури — її відкритість різноманітним впливам як Сходу, так і Заходу. Крім того, в музиці, як мистецтві, що користується мовою емоцій, знайшла найбільш виразний відбиток ліричність українського народу.
Взагалі в побуті населення того часу музика посідала важливе місце. Про те свідчить, в першу чергу, величезна кількість пісень, які оточували людину того часу, без яких вона не уявляла свого існування. Ці пісні — календарно-обрядові, весільні — продовжували музичні основи, складені ще в прадавні часи. Хоча після хрещення Русі язичницькі обряди та їх музично-поетичний фундамент служителі християнської церкви відкидали, викорінити їх виявлялося неможливим: надто глибоко ввійшли вони в народну пам’ять і звичаєвість, їх стійкість пояснювалася тісним зв’язком з трудовими процесами і явищами природи. З часом анімістичні мотиви відступили, а на перший план вийшли моменти, зумовлені потребами народного життя. Служителі християнського культу змушені були пристосовувати язичицькі обряди й пісні, пов’язані з ними, до інтересів церкви, що і спричинило появу в них певних понять та образів. Свято зустрічі весни, наприклад, підпорядкувалося відзначенню Великодня (Пасхи), русальні дні — християнській Трійці, Купала поєднувався з днем Іоана Хрестителя. Найбільш це позначилося на колядках, які почали виконувати під час різдва тощо.
Неабияку цінність для еволюції музичної культури мали стародавні дзвони Десятинної церкви -— пам’ятки культури Київської Русі, а також мідний дзвін XII—XIII ст. з Вщижа на Десні Чернігівського князівства. Церковний дзвін скликав людей на віче, попереджав про небезпеку, пожежі, ворожу навалу. Значний інтерес представляє й музичний інструмен-
68
тарій часу. Так, розповсюджені були свистунці — глиняні коники та чотиринога іграшка з головою людини, знайдені в Києві на Флорівській горі. Різноманітні знахідки, літературні джерела, зображення на фресках соборів свідчать про те, що музичний інструментарій періоду Київської Русі був досить багатий і своєрідний. До його складу входили струнні щипкові — кобза, бандура, лютня, псалтир (дещо схожий на арфу),— і смичкові — гудок і смик (у ряді джерел ці інструменти ототожнюються), духові роги (виготовлялись з рогів тварин — вола, барана, козла, тура та ін.), труби, свистки, сурни, кувичкщ свирілі, сопелі (схожі на ріг, але більші за розміром), дудки, або піпелі, окарини, що побутують досі як дитячі музичні іграшки у вигляді глиняних фігурок звірят і птахів, різні свистячі флейти, язичкові інструменти — сопілки, волинки, органи, та ударні — бубни, тарілки, або кімвали, різноманітні дзвіночки, брязкальця. Найпоширенішим ударним інструментом був бубон. Він скоріше нагадував теперішній барабан, мав циліндричний корпус, і дві мембрани, стягнені тасьмою. Грали на ньому за допомогою ремінної кулі на шкіряній плетінці з’ дерев’яною ручкою.
Наявний матеріал про музичний інструментарій Київської Русі та його функціональне застосування у різних формах музикування дає підставу твердити про високий рівень інструментального мистецтва тієї доби. У подальшому його розвиток буде стимулювати вдосконалення вже існуючих та появу нових інструментів. Серед ударних поширюється бугай (невелике конусоподібне дерев’яне барильце), тулумбас (різновид литавр), барабан (у Галичині — тамбор). Більш численною стає група духових інструментів, до складу якої, крім сопілки та її різновидів (денцівка, зубівка, флояра), входять кувиця (свиріль), труба, сур-. ма, трембіта (довга конічна дерев’яна труба без отворів), волинка (інші назви — дуда, коза).
Слід зазначити, що в Київської Русі разом з усною музично-поетичною народною творчістю починає активно розвиватись письмове церковне мистецтво, а музика завжди була вагомим складником релігійних обрядів.
Факти свідчать, що у православній церковній музиці доби Київської Русі поєдналися різні стильові компоненти, котрі йшли від візантійської музики, яка
З* 67 .
сформувалася на базі культури багатьох народностей (греків, арабів, вірмен, слов’ян та ін.), та місцевих народнопісенних традицій, що складалися протягом тривалого попереднього язичницького періоду. На жаль, поки що важко показати на самій музичній творчості ті її складові елементи, які випливали з цих різних джерел. Від періоду Київської Русі збереглися у невеликій кількості лише записи духовної музики, але й вони поки не піддаються розшифровці. Що ж стосується народної культури дохристиянської доби, то вона не фіксована і існує тільки в залишкових, трансформованих формах у народній пісенності. Проте, як показує порівняння мелодики тих культових і народопісенних жанрових форм, що дійшли до нас, у них наявні спільні елементи.
Важливо те, що на Русі церковний, переважно монодичний (тобто одноголосий) спів поширювався не тільки у його візантійському (грецькому) варіанті, а й у слов’янському, оскільки його- розповсюджували також болгари, що мали обіход у перекладі на зрозумілу слов’янську мову. У болгар візантійський спів вже трансформувався під впливом місцевих обрядових (язичницьких) і народнопісенних традицій.
У перші століття розвитку культового співу на Русі з’являються свої центри і школи співу, висуваються співаки, доместики. Одним з осередків формування і поширення церковної музики стає Києво-Печерська лавра. У ній виділяється ряд видатних майстрів хорового співу, наприклад, відомий піснетворець Стефан, що був у Печорському монастирі до-местиком або установником (керівником) хору, це чернець Григорій Печорський, який створив тексти нових канонів до давніх мелодій. Сучасником Стефа-на був пропагандист нового київського співу Лука, котрий очолив у Володимирі на Волині школу («лу-цину чадь»), та ін.
За часів Володимира Святославовича при новозбу-дованій Десятинній церкві в- Києві діяли великий хор і школа для навчання співу.
У зв’язку з тим, що в руській церкві з’являються свої свята (освячення новозбудованих храмів), виникає потреба в нових піснеспівах. У рукописах XII ст. є служба мученикам Борису і Глібу, що виникла для оформлення богослужіння, встановленого третім митрополитом Русі Іоаном. Йому ж приписують авторст-
68
во цієї служби. В рукописах XII—XIV ст. збереглася служба князеві Володимиру, що виникла, очевидно, значно раніше.
Тоді існували два види церковного співу, по суті дв.а різних стилі — кондакарний і стихирарний, мали коже^н відповідну безлінійну нотацію. Кондакарний спів (від слова «кондак» — короткий вірш на честь святого) за текстовим матеріалом нагадував грецьку богослужебну систему, що склалася після VI ст. Перевага в ній надавалася співові перед читанням, а в самому співові — складним орнаментальним мелодіям перед речитативно-оповідними. Стихирарна форма церковного співу нагадує ветхозавітний псалом, але є більш епічною, оповідною із невеликими молитвами — ліричними відступами. Музика була простішою, ніж у кондаках, часом речитативною. На перше місце виходив не звук, а слово. Стихира мала строфічну будову з приспівом. Найстародавніша сти-хирарна форма — знаменний розспів, який пройшов шлях становлення саме в епоху Київської Русі.
Згодом знаменний розспів усе більш мелодизуєть-ся, з’являються розвинені поспівки, ускладнюється письмо. Зі знаменним розспівом генетичне пов’язаний київський розспів. Але він дещо простіший за мелодичним і ритмічним складом, у ньому спостерігається, крім іншого, повторення окремих фраз” тексту, чого не було в знаменному розспіві. Нарешті, у Київському розспіві помітні деякі нові інтонаційні нашарування, які, очевидно, йдуть від народного ме-лосу. Особливо яскравим щодо інтонаційного багатства є шостий глас, деякі мелодичні звороти і ритми якого нагадують навіть конкретні народні пісні, такі, як «Летить галка», обрядова «Щедрик», пісенно-романсова «Сонце низенько». Між Київським розспівом і народною українською піснею існує також спорідненість у способах розвитку мелодії: варіаційність, Імпровізаційність у межах одного розспіву.
Таким чином, музичне життя часів Київської держави було пов’язане з церковною музикою та з усною музично-поетичною народною творчістю. Якщо остання концентрувала в собі прадавні художньо-моральні ідеали, одухотворяла буття, утілювала сутність народу, то церковна музика — явище, в якому загальнохристиянські канони, котрі були запозичені з інших країн, поєднувались із народною пісенністю, завдяки чому виникали її самобутні зразки.
69
Архітектура
Часи Київської держави та піднесення Галицьке-Волинського князівства були сповнені й архітектурними досягненнями.
На думку фахівців, архітектура Київської Русі пройшла кілька стилістичних станів. Перший — це кінець X — перша половина XI ст., часи Володимира та Ярослава Мудрого. Тоді архітектура, розвиваючи свої власні традиції, творчо освоювала здобутки світової культури, в першу чергу, візантійської. Наступний етап—друга половина XI—початок XII ст. Архітектура цього часу вже більше набувала самобутніх рис, розвиваючи традиції попереднього часу. Зразком для будівництва вважався Успенськиї собор Печерсь-кого монастиря з його суворими формами. Відчувається прагнення до більшої свободи в трактуванні образів, хоча візантійські канони ще діють у мистецтві архітектури. Третій період починається з 30-х років XII ст. й характеризує значні зміни в стилістичних рисах архітектури. В той час міцніють і розвиваються місцеві школи, хоча Київ ще передує. Зодчі переходять на будівництво з місцевих будівельних матеріалів; традиційне для попередніх часів змішане мурування, що через Візантію прийшло на Русь ще зі Стародавнього Риму, змінюється цегляним у Придніпров’ї та на Волині, білокам’яним — на Галицькій та Володимиро-Суздальській землях. Візантійські типи хрестовокупольних споруд ще зберігаються, але в характері архітектурних форм рішуче проступають власні стилістичні риси. Відходять у минуле візантійські традиції, давньоруське мистецтво все більше зближається з романським. Романські риси можна простежити в декорі споруд XII ст. Києва і Чернігова.
Наприкінці XII ст. в архітектурі виникає новий стилістичний напрям, що характеризується відходом і від візантійських традицій у композиції споруд, і від романських рис в архітектурних формах. У цей час складається тип баштоподібного храму з композицією наростаючих вгору об’ємів та пишно прикрашених декором фасадів (П’ятницька церква в Чернігові). В архітектурі посилюються риси, що зближують її з народними художніми традиціями, водночас спостерігаються прикмети готичного стилю Європи^ мистецтва Грузії, Вірменії та Балкан.
70
Розвиток архітектури в Україні мав свої особливості. По-перше, це його залежність від господарських та політичних обставин, по-друге, архітектура зазнавала чужосторонніх впливів, хоча чужі зразки в Україні ніколи не сприймалися рабськи, а вже від найдавніших часів зливалися з місцевою творчістю в органічну цілість, по-третє, народна творчість і саме життя народу з розвинутим естетичним почуттям визначали характер професійної архітектури.
Архітектура в епоху Київської Русі досягла високого рівня: Про це свідчать міська забудова, оборон– на та церковна архітектура.
Велике кам’яне будівництво розпочалося тут після прийняття християнства, коли Володимир запросив з Візантії майстрів для будівництва Десятинної церкви. Відомо, що стародавня Русь споконвіку була дерев’яною, і в Київській Русі, і століттями пізніше кам’яні споруди були поодинокими в міській забудові. Із становленням держави формувався тип давньоруського міста, що мав з дебільшого тричастшгау систему: «дитинець», або «днешній град», де містилися князівські та боярські двори, «окольний град», в якому жила переважна частина міського населення, та «посади», або «кінці», заселені ремісничим і тортовим Людом.
Археологічними дослідженнями у Києві на Подолі, та інших стародавніх містах виявлено численні житлові комплекси, що дають уявлення про характер міської забудови.
Здебільшого споруди будували з дерев’яних зрубів. Основним типом споруд були п’ятистінні (тобто двокамерні) будинки з житловими приміщеннями («істопками»), що опалювалися глинобитними пічками, та з холодними приміщеннями перед входом — сінями. Здебільшого такі будинки мали нижній господарський поверх — підкліть, який іноді був трохи заглиблений у землю. До сіней вели ґанки, довкола часто робилися галереї.
Композиція мала мальовничий вигляд. Споруди розташовувалися з додержанням правил «позору», яким заборонялося затуляти сусідам вид на природу, вулиці та будівлі, що були орієнтирами забудови. Правила забудови були сформульовані у так званій «Кормчій книзі» (найдавніший відомий список походів з XIII ст.) — збірник законів, що включав як
\ 71
давньоруські, так і візантійські законоположення про містобудування. У міській забудові були відсутні монотонність і скупченість, і цим давньоруські міста відрізнялися від багатьох середньовічних міст Візантії, Заходу та Сходу.
Літописи розповідають, що князівські та боярські хороми являли собою ансамблі споруд із золотоверхими теремами та сінями на другому поверсі. На князівських дворах були гридниці — великі зали для прийомів. Будували там і поруби — в’язниці для непокірних. Ансамблі складалися з клітей (перекритих дахом зрубів) з переходами та ґанками.
Важливою галуззю будівництва в Київській Русі було оборонне. У містах існували артілі «огородни-ків» — будівничих міських укріплень. Стіни робили з засипаних землею зрубів — городень. На городнях стояли забрала — криті бруствери з бійницями. Ворота розташовували в надбрамних вежах. Зрідка брамні вежі були кам’яними (Софійські ворота X ст. у Києві), а іноді над ними ставили ще й надбрамні церкви (Золоті ворота 1037 р. в Києві, Єпископські ворота 1997 р. в Переяславлі). Перед Ворітьми через рови перекладали мости, що іноді піднімалися за допомогою спеціальних пристосувань — «воротів» та «жер-ваців» (князівський замок у Любечі).
Щодо культурних споруд Київської Русі, то загальноприйнятою тут була розроблена візантійськими зодчими хрестовокупольна система. Саме вона лежала в основі майже всіх давньоруських церков. За цією системою прямокутне в плані приміщення членувалося стовпами на подовжні нефи. Перекривалася церква куполами і склепіннями, що півколами завершувались на фасадах. Перекриття над центральними частинами церкви утворювали рамена просторового хреста, звідки походить і назва системи.
У західній частині церкви був нартекс — приміщення перед входом, де часто ховали феодалів. Над нартексом влаштовували хори. Зі сходу церква мала здебільшого три апсиди (півкруглі у плані виступи). У центральній апсиді містився вівтар, у бокових — підсобні приміщення, жертовник — у лівій та диякон-ник — у правій.
Будували тоді з цегли та каміння. Цегла — тонка, схожа на плитки (вона звалася плінфою), була такою ж, як у Візантії та Стародавньому Римі, звідки
Візантія одержувала у спадщину будівельну майстерність. Стіни в X—XI ст. почали зводити з каміння та прошарків цегли (змішане мурування) на вапняному розчині з домішкою товченої цегли (цементівки). Цементівка надавала розчину гідравлічних особливостей, що зміцнювало мурування.
Покрівлю клали беспосередньо на склепіння. Здебільшого вона була з великих листів свинцю. Рідше вживали для покрівлі черепицю. У вікна встановлювали віконниці — дошки з прорізаними отворами або дерев’яні рами, куди вставлялися круглі скельця. Велику увагу приділяли підлозі, яку в X— XI ст. робили з мозаїки, а в XII — здебільшого з різноколірних полив’яних плиток.
Важливе значення у будівництві кам’яних споруд мала система пропорційності, що була основним будівельним методом зодчих1. За основну міру найчастіше брався діаметр головного купола, а решта розмірів пов’язувалися між собою системою певних співвідношень. Усі ці співвідношення складалися на основі мірної системи, що була прийнята на Русі. В її основі лежали розміри людського тіла («сажень», «лікоть», «чверть», «палець»)2.
У 989 р. візантійські майстри почали будувати в Києві церкву Богородиці, що звалася Десятинною церквою, оскільки, за звичаєм, на церкву виділялася десята частина державних доходів. Церкву збудували й оздобили за п’ять років. Одночасно з церквою зводилися кам’яні князівські палаци та розбудовувався і укріплявся київський дитинець — «місто Володимира».
Від оборонних споруд того часу залишилися рештки фундаментів кам’яної башти з воротами, що вели на «поле вне града» і згодом звалися Софійськими, а пізніше — Батиєвими, бо через них орди Батия вдерлися у 1240 р. в дитинець. Перед собором Богородиці на головній площі міста Володимир поставив античні скульптури, вивезені з Херсона, серед яких було
1 Афанасьев К. Н. Построеняе архитектурной формьі древ-нерусскими зодчими. М., 1961; Максимов П. Н. Тзорческие методьі древнерусских зодчих. М., 1976.
2 Рьібаков В. А. Математика древнерусских зодчих // Рьібаков Б, А. Из истории культурьі древней Руси. М., 1984. С. 82—103.
72
73
четверо мідних коней, на взірець тих, що стояли перед Софійським собором у Константинополі.
Від Десятинної церкви збереглися лише фундаменти. Церкву, що була останнім рубежем героїчної оборони Києва у 1240 р., зруйнували орди Батия. Проте археологічні дослідження дають змогу визначити деякі риси її архітектури.
Десятинна церква з усіх давньоруських споруд поступалася розмірами лише київському Софійському собору. За типом це був хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями. Завершувалася церква кількома верхами. У розкопках знайдено уламки мармурових різьблених плит, залишки мозаїчної підлоги, мармурові капітелі, фрагменти фрескового розпису та бронзові прикраси1.
Винятково цікавим було декоративне оздоблення Десятинної церкви. Давні мандрівники і письменники відзначали, що в церкві було багато мармурових деталей, і називали споруду «марморяною». Справді,, крім численних мармурових одвірків, карнизів, колон, саркофагів, підлога храму була інкрустована різноколірним мармуром, шифером, порфиром та яшмою, стіни прикрашені мозаїками та фресковим розписом. Безумовно, Десятинна церква, і головним чином її центральна частина, правила за взірець для багатьох давньоруських культових споруд XI—ХЇІ ст.
Архітектурні традиції київської Десятинної церкви знайшли продовження у храмі св. Спаса в Чернігові. Спаський собор у Чернігові зведений князем Мстиславом Володимировичем близько 1036 р. Ця споруда дійшла до наших днів майже у первісному вигляді, Його лише частково перебудували у XVIII ст. Це — восьмистовпний храм, у якому південні та північні рамена просторового хреста перегороджені колонадами (що надає собору схожості з базіліковими спорудами), чітко виділений нартекс з баштою з північного боку і хрещальнею з південного. Собор увінчується п’ятьма куполами. Архітектурні фарми собору спокійні й урочисті. “Центральні частини фасадів підносяться над боковими, що ускладнює композицію споруди. Стіни розчленовані пілястрами, профільованими у другому ярусі. Фасади оздоблені численними орнаментами з цегли: тут і своєрідні «віяла», візерунки, хрести, меандрові пояси. Всередині собор
Каргер М. К. Древний Киев. М., 1961. С. 49—58.
74
прикрашений фресковим розписом та різьбленими орнаментальними плитами, мармурові колони « іонічними капітелями. Художній ефект підсилювала різнобарвна підлога.
Найяскравішим зразком архітектури Київської Русі вважається собор Софії в Києві. У знаменитому литописі пишеться: «В літо 1037 заклав Ярослав місто велике, біля того міста Золоті ворота. Заклав і церкву святої Софії, митрополичу, потім церкву на Золотих воротах, а потім монастир святого Георгія і святої Ірини»1.
Софійський собор — це «митрополія руська», головний храм давньоруської держави. Його функції не обмежувалися суто церковними призначеннями: тут відбувалися урочисті державні церемонії — «сідали на столи» князі. При соборі було засновано бібліотеку та центр книгописання. Під пізнішими надбудовами (його одягли в барочні «шати» у XVII—XVIII ст.) собор добре зберіг свої первісні форми. Свідок його будівництва митрополіт Іларіон писав: «Церква дивна й славна всемь округьньїмь странам, якоже ино не обрящется вь всемь полуноши земньм от вьстока до запада». В цьому храмі втілилися досягнення візантійської культури, вживлені у свідомість давньорусьт кої людини й одухотворені її гуманістичним світосприйманням. Софійський собор був взірцем для будівництва однойменних храмів у інших’ містах держави.
За типом це п’ятинефний хрестовокупольний храм з хрещатим підкупольним простором та анфіладами бокових нефів. З трьох боків Софійський собор оточують два ряди відкритих галерей — двоповерхова . внутрішня і одноповерхова зовнішня, утворена рядами підпружних піварок-аркбутанів. Згодом, десь у XII ст., зовнішню галерею було надбудовано. З заходу між зовнішніми галереями споруджені дві вежі, з яких широкі сходи вели на другий поверх «полаті». Дві світлі зали на другому поверсі, як можна припустити, призначалися для князя.
Головний художній ефект споруди полягає в її складній і водночас гармонійній композиції. Відкриті арки галерей наче об’єднують споруду з навколишнім простором, їх ритм пов’язаний з декоративними ніша-
1 Повість минулих літ. Літопис / Переказ В. Близнеця. К., 1982, с. 106.
\ 75
ми, що прикрашають фасади, півциркулярними арками вікон, дверних прорізів і нарешті, завершеннями куполів. Складність композиції наростає знизу вгору і з боків до центру. Собор завершується тридцятьма главами, з них центральна, найбільш прикрашена, є завершенням усього художнього задуму споруди. Дванадцять бічних глав виконували важливу функцію: ними освітлювалися бічні приміщення другого поверху.
Композиція київської Софії має динамічний характер не тільки зовні, де її гармонія підкреслюється ритмом різномасштабних елементів, а й усередині.
В архітектурно-художньому задумі собору виняткову роль відіграє синтез мистецтв. Мозаїка та фрески вкривають стіни, стовпи, склепіння, арки й куполи собору. Яскраві в центральній частині храму, вони вдало поєднуються з легкими тонами фрескового розпису, що прикрашає бічні стіни центральної частини, бічні нефи, галереї, приміщення другого поверху і башти собору. Художній ефект підсилюють барвисті килими мозаїчних підлог, різьблені мармурові прикраси вівтарної перегородки, мармурові пороги та одвірки отворів, різьблені шиферні плити, що прикрашають парапети другого поверху. В архітектурі Софійського собору насамперед треба відзначити новаторство зодчих, котрі на основі здобутків візантійської майстерні і при безперечному знайомстві з архітектурою інших країн (наприклад, башти, характерні для романської архітектури) створили власний образ храму з яскраво виявленими неповторними рисами (тринадцятиверха композиція).
Архітектура Києва справляла великий вплив на архітектуру інших давньоруських міст і пізніше. Тип Успенського храму Києво-Печерського монастиря (шестистовпний, хрестовокупольний) набув поширення по всій території Київської Русі.
У культовому будівництві XII ст. переважали невеликі чотиристопні храми, декоровані пілястрами з напівколонами, аркатурними поясами, хрестами. Наприкінці XII—XIII ст. монументальна архітектура Русі розвивалась шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції. Класичним зразком нового стилю стала П’ятницька церква Чернігова.
П’ятницька церква в Чернігові невелика за розмі-
76
рами, дуже струнка за пропорціями, з винятково вишуканою композицією. Чотири восьмигранних у плані стовпи широко поставлені, бокові нефи вузенькі, стіни товсті, вони ж і несуть на собі основний тягар високої споруди.’ У товщі стін розташовані сходи на хори та внутрішні галереї. Основною конструктивною і композиційною особливістю храму є ступінчасті склепіння, що перекривають рамена архітектурного хреста. Зовні глядач бачить три яруси дещо стрільчастих арок, що височать одна над одною. Вертикалізм споруди підкреслюється профільованими пілястрами, а масштабність — регістрами вікон та декоративних ніш, що зменшуються догори. Зовні стіни прикрашено сітчастим орнаментом, а також меандрами, що замінили романські аркатурні пояси. Важливу роль відіграє колір: червоний — цегли, білий — ніш, сріблястий — свинцевої покрівлі, створюючи виразну колірну гаму1. Розвиток архітектури тривав і в другій половині XII — першій половині XIII ст. В окремих землях головні міста забудовуються оборонними та культовими спорудами, нерідко виконаними -у традиціях місцевої народної архітектури, їх спорудженнями керували досвідчені будівничі. Літопис повідомляє, наприклад, що міські укріплення на Волині зводив «мужь хит-рьга» Олекса.
На Подніпров’ї розвивалися й взаємозбагачувалися пов’язані єдиними стильовими особливостями київська, чернігівська та переяславська архітектурні школи. У Києві будуються соборні церкви Видубецького і Михайлівського Золотоверхого монастирів, церква Богородиці Пирогощі на Подолі, Кирилівська та ін. Ки-рилібська церква це найхарактерніша споруда Києва XII ст. Вона зберегла свої первісні форми до наших днів під барочним «одягом» XVII—XVIII ст. її збудувала вдова київського князя Всеволода Ольговича. В ній ховали князів чернігівської династії Ольговичів, серед яких був герой «Слова о полку Ігоревім» — київський князь Святослав Всеволодович.
Церква за типом, як і Пирогоща на Подолі, з хрестовокупольним храмом з нартексом (шестистовп-ним) з трьома апсидами і однією главою, її фасади
1 П’ятницька церква у Чернігові була зруйнована німецько-фашистськими загарбниками і відбудована після війни у первісному вигляді видатним реставратором П. Барановським.
77
розчленовані пілястрами з могутніми півколонами. Стіни прикрашають характерні для романської архітектури аркатурні пояси. Споруда справляла враження важкої і занадто масивної. Велику увагу зодчі приділяли інтер’єру храму. З затемненого нартекса, де видно аркосолії, в яких стояли саркофаги Ольго-вичів, через велику арку проходимо до залитої світлом середньої частини церкви. Високо вгору здіймаються могутні стовпи, на яких зображено постаті святих воїнів. Стіни і склепіння також прикрашає фресковий розпис. Вузенькі сходи в товщі північної стіни ведуть на широкі хори — «полати», що двома арками відкриваються всередину храму. З правого боку хорів — каплиця, під нею в нартексі була колись хре-щальня. Навколо церкви з південного і північного боків пізніше були прибудовані каплички, певно, князівські чи боярські усипальниці.
У Чернігові у другій половині XII ст. були споруджені Борисоглібський та Єлецький собори, церкви П’ятниці, Ілл’їнська, що виступають пам’ятками стилістичного напряму придніпровського зодчества ЗО— 80-х років XII ст. Високохудожні архітектурні пам’ятки виникають у Володимирі — на Клязьмі: Успенський і Дмитрівський собори та Золоті ‘ворота, Покровсь-ка церква на Нерлі; в Новгородській землі побудовано церкву Спас-Нередиця.
З переходом давньоруської держави у стан роз-дрібленості почала розвиватися архітектура окремих князівств. Виникає власна архітектурна школа в Га-лицько-Волинській землі, де протягом XII—XIII ст. здійснювалося велике кам’яне будівництво. Зведено кам’яне будівництво. Зведено кам’яний князівський палац, Успенський собор, церкву Пантелеймона та ін.
У XII ст. значним архітектурним центром стає Холм, де продовжувалися традиції галицької архітектури. На жаль, жодна з пам’яток холмської архітектури не збереглась, проте літопис розповідає про церкву Івана, яку збудував зодчий та різьбяр Авдій («хит-рець», як зве його літопис), її фасади були прикрашені рїзьбляними оздобами з білого та зеленого каменю, скульптури мали позолоту, а вікна — вітражі («римські шибки»).
Про розвиток традицій галицької архітектури свідчать також найдавніші пам’ятки Львова. До другої
половини XIII — поч. XIV ст. відносять ряд львівсь-
/
78
ких церков, що стояли у Підгородді, де у той час був осередок міського життя. З них збереглися лише нижні частини стін та апсиди в Миколаївській церкві, які за технікою будівництва близькі до галицьких і можуть бути віднесені до давньоруських часів.
Заключним етапом розвитку давньоруської архітектури на південному заході була архітектура Волині, де тривало кам’яне будівництво після Батиєвої навали. У XII—XIII ст. кам’яне будівництво відіграє усе помітнішу роль в оборонній архітектурі. Зокрема, зводяться кам’яні стіни фортець у Старій Ладозі, Луцьку, Холмі, Ізборську, Володимирі.
Значний інтерес викликають волинські кам’яні башти другої половини XIII ст., що збереглися до наших днів на околицях Холма (в селах Бєлавіно і Столп’є— тепер Польща) та. Кам’янці-Литовському (Біла Вежа). Холмські башти складені з білого каменю, в чому проявилися традиції галицької будівельної техніки. Кам’янецька Біла Вежа побудована з брущатої цегли. В архітектурі післямонгольського періоду визначилися свої особливості. У південно-західній Русі, зокрема у Галицько-Волинській землі, під орудою князя Данила та його наступників відроджується містобудівництво, зводиться ряд нових фортець, відбудовуються старі, зруйновані ординцями. Виникає новий тип оборонних споруд — з великою кількістю башт і центральною вежею-донжоном. У другій половині XIII ст. розпочинається будівництво кам’яних замків у Луцьку, Кременці, Невицькому, Хотині. Нові тенденції з’явилися і в культовому будівництві, що відбулося у спорудженні підкреслено урочистих храмів: церкві Успіння та Івана Предтечі у Холмі, храми Івана Богослова та Дмитра в Луцьку (кінець XIII ст.), церква Миколая у Львові, церква Василія у Володимирі-Во-линському та ін. В їхній архітектурі візантійський стиль переходить у нові форми — перероблені на місцевому грунті західне- та південноевропейські. Тут своєрідно переплітаються візантійсько-руський і готичний стилі.
Образотворче мистецтво
Однією з органічних складових частин художньої культури Київської держави та Галлицько-Волинсько-го князівства, було образотворче мистецтво. Воно розвивалося в лластичному, живописному і графічному
79
напрямках і існувало в різних традиційно-побутових явищах — знаряддях праці, художній обробці стін житла, архітектурно-конструктивних елементах його екстер’єру та інтер’єру.
Доба Київської держави та Галицько-Волинського князівства може бути визнана як час, коли найбільш інтенсивно та різноманітне розвивалося народне образотворче мистецтво. Професійне образотворче мистецтво тільки починало перші кроки і заявило про себе після хрещення русичів у іконопису, монументальних розписах.
Найбільшого естетичного вияву мав у той час пластичний напрям народної творчості, який набув височини в орнаментальних формах — різьбленні по дереву та інших матеріалах. Різьблення по дереву було поширене в усіх районах України, особливо у лісовій смузі, ним прикрашалися найважливіші архітектурно-конструктивні деталі, фронтони, обрамлення вікон і дверей, сволоки. Існували і улюблені мотиви різьбляного оздоблення: це трикутники, квадрати, ромби; в’юнкі гілки, квіти, вазони; силуети кінських голів, птахи тощо. Було поширене побутове різьблення з тими ж мотивами, але воно відрізнялося від архітектурного ретельністю деталювання, філігранністю техніки, яка була плоскісна (оздоблювалися скрині, одвірки, дерев’яний посуд тощо) і профільована (оздоблювалися бокові дошки і завершення мисників, спинки ліжок, лав).
Багато зразків народної пластики давало ковальс-ке ремесло. Сільські ковалі кували надбанні, придорожні й надгробні хрести, огорожі, звичайним зубилом насікали свої орнаменти на дверних замках, клямках, скринях.
Поєднання доцільності і краси було притаманне і шкіряним виробам, взуттю, хутряному одягу, військовому., лаштунку. Особливої слави зажили футляри, табівки, череси з ременю, що вироблялися у Карпатах.
Застосовуючи традиційну техніку плетіння, народні умільці створювали-з лози, рогози та інших рослинних матеріалів різні за формою і орнаментом ужиткові предмети для домашнього збіжжя.
Традиційний український керамічний посуд: глечики, горщики, гарбузи і баньяни, пукаті макітри,
80
амфороподі’бні водяники — вражає розмаїттям і багатством форм.
Живописний напрям образотворчого мистецтва проявляється у традиційному стінопису, візерунках на меблях, кераміці тощо.
У декоративних розписах поширені архаїчні солярні знаки, рослинні мотиви. Одвічні в мистецтві багатьох народів світу, в українському стінописі вони дістають своєрідного забарвлення завдяки особливостям композиції, прийомам стилізації (особливо цікавою є подача квітів у розрізі), технології (розпис по сухій і вогкій штукатурці). Народні художники саморобними ‘пензликами, трафаретами або навіть пальцями наносили на білені стіни хат барвисті малюнки. Окремо розмальовувався комин печі.
Подібно до орнаментів стінопису і мальовок розписували традиційні меблі та посуд (розпис по непо-лив’яній та полив’яній кераміці тощо).
Антропоморфні, зооморфні, рослинні та геометричні мотиви наносили також на писанки, які ще з часів язичництва мали символічне значення — після хрещення Русі вони були включені до культової сфери християнства.
Живописні основи закладені також у тканих і вишитих узорах одягу, декоративних тканин, килимів. З особливою ретельністю орнаментувалися рушники, які мали 1 утилітарне, і декоративне, і обрядове зна-• чення. Орнаменти наносилися на рушники і шляхом вишивання. Вишивками прикрашали й інші декоративні тканини, а особливо одяг (сорочки, запаски, безрукавки та інД.
Основним видом давньоруського монументального мистецтва був фресковий живопис. Він не вимагав дорогих матеріалів і разом з тим справляв великий художній ефект. Потребував фресковий розпис добре приготовленого вапняного розчину, достатнього набору фарб, в основному мінеральних, і дуже високої майстерності живописців. Художній ефект від фрескового розпису надзвичайний. Він чудово гармонує з фактурою кам’яних стін, дає можливість застосовувати будь-які колірні поєднання. Світлі фрескові розписи мають гарний вигляд у затемнених приміщеннях. У Київській Русі X—XI ст. набула поширення техніка фрескового живопису, характерна для візантійсь-
81
ких художніх шкіл. Технічні прийоми письма були: розроблені візантійськими майстрами дуже досконально, проте й давньоруські художники внесли нове і в техніку письма, і в стилістику зображень. З кожним десятиліттям давньоруський фресковий розпис набуває все більше самобутніх рис. Формується і розвиваються художні школи, спочатку — в Києві, згодом — в інших містах.
Багато фрагментів фресок, переважно орнаментального характеру, було знайдено при розкопках палацових споруд X — поч. XI ст. Цілий світ давньоруського мистецтва відкриває нам найбільший з усіх ансамблів—ансамбль розписів київського Софійського собору. У Софійському соборі було створено три цикли фрескових зображень. Один з них відтворює євангельські сюжети, другий розповідає про сюжети із Старого вавіту, третій — розкриває житійний цикл, побудований, головним чином, на переказах про покровителів князівського роду — святого Георгія, архангела Михаїла.
Розпис Софії читається зліва направо і зверху вниз. На склепіннях собору зображено сцени з життя Христа: різдво, стрітення, Преображення та ін. Під склепіннями збереглися сцени з пізніших євангельських подій: суд над Христом, розп’яття. Нижче, на стінах, композиції «Воскресіння», «Зішестя в пекло» та ін. Усі постаті виконано приблизно в одному масштабі, лише постать Христа дещо більша за інші. Композиції майстерно вписані в площини півциркуляр-.них закомар та ділянок стін. На південній, західній та північній стінах під арками хорів містилась велика композиція з зображенням Ярослава (що «підносив» Христу Софійський собор), дружини Ярослава, Ірини, а також синів та дочок Ярослава.
На жаль, більша частина цієї композиції загинула. На північній стороні збереглося лише зображення двох хлопчиків, певно молодших синіз Ярослава. Зображення старшого з двох синів Ярослава збереглося добре. Ось про цю постать написано: «Обличчя її, обрамлене густим волоссям, написано з великою майстерністю. У ньому так багато індивідуального, воно виліплене з такою м’якістю, що його мимоволі
1 Лазарев В. Н. Русская средневековая живопись. М., 1960, С. 27.
82
сприймаєш як шедевр середньовічного портретного живопису1. Цей портрет представляє ту течію візантійського живопису, яка пронесла через століття елліністичну традицію.
Цикли житійних композицій розміщено у вівтарях та бічних нефах. Це майстерно виконані сцени, серед яких привертає увагу «Благовіщення», близьке за багатьма ознаками до робіт ранніх італійських майстрів.
Великі тематичні композиції в залах розміщено на стінах другого поверху. На стовпах зображено численні постаті святих. Винятковий інтерес становлять розїшси на стінах веж, де розташовані сходи, якими князь, його дружина і його почет піднімалися на по-латі. Це були не церковні приміщення, і тому оздоблені вони так, як прикрашалися палаци: розписами на світські теми. Найбільше зображень, пов’язаних з улюбленою розвагою князів — полюванням. Тут і полювання на оленів з гепардами (прирученими до полювання) та собаками, на вепрів, на вовка, на рись; зображення вершника на коні, який відбивається від ведмедя, що напав на нього. У медальйонах .на склепіннях веж зображено ловчих птахів: соколів, яструбів, кречетів. Крім полювання, представлено й інші розваги: от готові почати двобій борці; жонглер балансує жердиною, по якій лізе хлопчик-партнер; танцюють скоморохи; грають на дудках, флейтах, домрах музиканти; грає на органі органіст, а його помічники ногами натискують на міхи. Деякі артисти приїхали здалеку: от гість з Азії грає на смичковому інструменті, ще один прибулець з далеких земель веде на поводі верблюда. Змагаються «ряджені», приготувалися пустити стріли лучники. З палацу виходять імператор з юнаками-охоронцями, а далі якась високопоставлена жінка з почтом. У південній вежі ще одна цікава композиція: столичний іподром, заповнений глядачами. В ложах — візантійська знать і сам імператор. Далі — змагаються колісниці.
Для більшості сюжетів характерним є те, що в них посилений, порівняно з творами костянтинопольської школи, лінійний елемент. Однак є зображення, написані у вільній живописній манері. У всякому разі слід відзначити, що тут працювали майстри різних шкіл, і працювало їх багато.
\ 83
Велике значення в оформленні інтер’єра Софії відіграють фрескові орнаменти, що об’єднують композиції, підкреслюють і декорують архітектурні елементи, підсилюють враження святковості й багатства. Колірна гама софійських фресок стримана. Домінують оливкові, рожеві, блакитні та коричневі тони. Майже всі зображення виконано на синьому тлі, що добре гармонує з багатоколірними орнаментами.
Софійський собор було розписано не тільки всередині, а й зовні. Зображеннями було покрито стовпи та арки зовнішньої галереї, а також, мабуть, півцир-кулярні ніші, що прикрашали фасади.
Від другої половини XI — поч. XII ст., коли міцніють локальні художні школи і зростають кадри місцевих майстрів, фрескових розписів лишилося небагато: це кілька фресок з Михайлівського Золотоверхого монастиря та фрагмент цікавої композиції в церкві Спаса на Берестові.
З Михайлівських фресок до нас дійшло кілька постатей святих та сцена «Благовіщення», розміщена на пілонах перед вівтарем. Техніка й манера виконання тут така ж, як і у софійських, проте тональність фресок інша. Значно посилюється живописність, яскравість, насиченість кольору, мабуть, не без впливу руських народних смаків. Барви переливаються тонами, як перламутр. Пропорції постатей стрункіші за софійські, більше експресії в обличчях, динаміки в рухах. Цікаві зображення старого суворого воїна та пророка Захарія, а також ліричні постаті Марії та архангела з композиції «Благовіщення».
Фрескова композиція на західній стіні в церкві Спаса на Берестові виконана в іншій манері. Фрески написано сміливо і швидко, без графії з накладкою мазків (сцена «Чудесний лов риби» з зображенням Христа, Петра та чотирма рибалками, які тягнуть сіті).
Істотні зміни в монументальних розписах Київської Русі відбуваються у XII ст. У розписах церков характерним стає зображення святих зоїнів у вигляді феодалів небесних — покровителів феодалів земних, посилюється лінійний характер зображень та ^строкатість колориту. Характер розпису має чимало спільних рис із романським мистецтвом, хоч візантійські традиції ще даються взнаки.
84
Уславленим ансамблем розписів цих часів є фрески Кирилівської церкви в Києві. Манера письма тут широка й енергійна. Пробіли кладуться сміливим мазком, зморшки на обличчях, тіні на бородах та вусах, складки одягу малюються лінією. Рухи передано дещо різкувато, постаті та композиції часто бувають наче розпластані на площині. У композиціях значну роль відіграє умовний строкатий архітектурний пейзаж, трактований площинно. Кожному, хто входить до церкви, нагадується про пекельні муки, що чекають на грішників. Композиційне розпис поділено на окремі регістри, медальйони та картини. Розміри зображень невеликі — їх розглядають зблизька, до того ж вони масштабно відповідають низькому і трохи затісному приміщенню нартекса. В центрі, у великому медальйоні, зображено грізного суддю — Христа, який в оточенні апостолів сидить на троні. До нього підходять лики праведників, серед яких — лики князів. Ліворуч від Христа грішників женуть у пекло. Перед глядачами розкриваються страшні картини з «Апокаліпсису» : вода й земля віддають своїх мерців, грізний ангел в рвучкому русі звивається в небо, зображене у вигляді величезного сувою. Остання композиція — одна з найкращих у кирилівських розписах.
У середині церкви на високих стовпах у кілька рядів зображено святих воїнів. Це Федір, Дмитро Со-лунський, Олександр. Усі князівські покровителі подані в повному озброєнні.
Розписи східної частини церкви більш канонічні за характером. В апсиді було зображено Богоматір,” під нею Євхаристію, ще нижче — великі постаті святителів у білому одязі із сувоями в руках. У правій апсиді кілька регістрів зображень присвячено сценам із життя Кирила Александрійського, зокрема «Кирило проповідує віру», «Кирило повчає царя», «Кирило повчає єретиків» та ін.
Цікаві дві великі композиції на стінах над боковими входами: «Успіння Богоматері» та «Різдво Христове». Постаті численних персонажів подані у стрімкій динаміці: падають на коліна апостоли, літають у небо ангели, скачуть коні, розвіваються плащі вершників. Деякі риси кирилівських розписів зближують їх з балканським живописом тих часів. Про це свідчить також велика кількість балканських святих, зображених у Кирилівській церкві.
85
Близькими до кирилівських Фресок є фрагменти розписів в Успенскому соборі Єльцького монастиря в Чернігові.
Наприківці XII ст. у живописі Придніпровської та Північної Русі відбуваються істотні зміни. -На жаль, від розписів Придніпров’я кінця XII — поч. XIII ст. дійшли тільки фрагменти, але й вони дають змогу визначити деякі їхні особливості. Цікавою новиною були золотофонні фрески в церквах Апостолів у Білго-роді та Василія в Овручі, що нагадує золоті фони в апсиді Софії Київської.
Давньоруське мистецтво мозаїки найбільш яскраво репрезентують мозаїки Софії Київської та Михайлівського Золотоверхого монастиря. Але настінні мозаїки застосовувалися в спорудах Київської Русі з кінця XII ст., у Києві мозаїками було прикрашено інтер’єри палаців і майже усі церковні споруди часів Володимира і Ярослава Мудрого. Смальту щід мозаїки знаходили навіть при дослідженні Золотих воріт, де ними оздоблено було маленьку небрамну церкву Благовіщення.
Мозаїчне мистецтво Софії Київської сконцентровано у середині купола собору, де зображена велетенська мозаїка—постать Пантократора (Христа-Вседержи-теля). Це символ влади, що панує над усім. Суворий погляд великих очей, грізно піднята рука, яскраві барви одягу — пурпуровий з золотим хітон, блакитний плащ, багаті оздоби велетенського євангелія і, нарешті, дев’ять різнобарвних кіл, що оточують постать і симоволізують собою дев’ять небесних сфер. Нижче на куполі — зображення чотирьох архангелів в урочистому багатому одязі. Нижче, в простінках вікон барабана — постаті апостолів; ще нижче, на парусах, — зображення євангелістів. Мозаїкою прикрашена центральна арка, апсиди, стіни та склепіння між центральною частиною собору і апсидою.
Центр усіх мозаїчних композицій Софійського собору у Києві — головна апсида. Тут грецький напис оточує велике зображення Богоматері (5,45 м), що заповнює усю верхню частину апсиди. Це найбільша фігура в усьому давньоруському мистецтві. Богоматір зображена з піднятими вгору руками (Ораита), як заступниця людей. Постать її у синьому хітоні, поверх якого накинуто пурпуровий плащ — мафорій, в яскра-
во-червоних чобітках. Вона наче виходить з золотого’ сліпучого мозаїчного фону апсиди. Золоті промені пронизують її одяг.
Дві смуги мозаїчних орнаментів та шиферний карниз відокремлюють верхню частину апсиди від нижньої. Нижня, у свою чергу, також розділена на дві частини: на верхню з величезною сценою причастя апостолів («Євхаристія») і нижню з зображенням постатей отців церкви. Усе у композиції підпорядковане законом монументального мистецтва. В зображеннях •навмисне не дано перспективи:- вони не розбивають, а підкреслюють півкруглу стіну апсиди. Постаті не зв’язані з дійсністю — це ілюстрація абстрактної ідеї прийняття християнського учення, а не реальної події.
У колориті композиції цілий вихор світлих, переливчастих тонів: білі плащі та хітони апостолів, біло-блакитний одяг ангелів, світлі тони голів, рук та ніг. З цією гамою контрастують яскраві насичені барви престолу та сині плащі і пурпурові хітони зображень Христа. Нижній регістр зображень в апсиді — постаті отців церкви — найдосконаліші мозаїки в усьому комплексі.
Софійські мозаїки вражають винятковою насиченістю колориту. Це досягалося тим, що вживалася величезна кількість відтінків смальти. Дослідження показали, що зелена смальта мала 34 відтінки, золота та коричнева — по 25, жовта — 23, синя — 21, червона — 19, срібна — 9, пурпурова — 6. Усього палітра софійських мозаїк нараховує 177 відтінків.
Здатність • мозаїк переливатися в світлі сонячних променів, свічок та лампад досягалася тим. що мозаїчні кубики вдавлювалися під різними кутами. Постаті наче оживали, і це справляло величезне враження на глядачів. Цей ефект підсилювався ще й тим, що мозаїками здебільшого -прикрашали увігнуті та вигнуті поверхні — апсиди, куполи, склепіння, арки. До того ж при зображенні облич враховувалася їхня віддаленість від глядача — деталізація узагальнювалася, контури малюнка ставали грубішими. У цьому проявлялося винятково тонке розуміння середньовічними майстрами особливостей монументального мистецтва. Художній ефект Софійського собору доповнювали мозаїчні підлоги.
Ми не знаємо, звідки прийшли візантійські майстри, що виконували софійські мозаїки. Дослідники то
87
вбачають в них представників столичної костянтино-польської школи, то зважають на деякі елліністичні тенденції, характерні для провінційних шкіл. В усякому разі це були дуже кваліфіковані майстри. Цілком вірогідно, що разом із візантійськими майстрами працювали і руські. Знайдена майстерня на Подолі, що виготовляла смальту для мозаїк, свідчить про наявність руських майстрів у цій галузі.
В ансамблі софійських мозаїк велику роль відіграють орнаменти. Мозаїки в куполі та перед апсидою виконані в характері гофрованих та ступінчастих орнаментів. Кожну оточує смуга багатоколірного орнаменту з квітками арніки, синіх кіл та листя. На центральних пілонах — чорний орнамент на жовтому тлі, в центральній апсиді — фризи зі смуг білого на чорному тлі геометричного орнаменту та квітково-листяний орнамент яскравих синіх, червоних, білих, зелених та жовтих кольорів. Чорно-білі геометричні орнаменти є й у відкосах вікон центральної апсиди. Основним мотивом всіх софійських мозаїчних орнаментів є ритмічне чергування паростків стебла з вусиками та листям, що розходиться від нього, вписані в геометричні фігури — кола, трикутники, квадрати.
Програма мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору дещо відрізнялася від Софійських. Пропорції Михайлівського Золотоверхого собору стрункіші за софійські, пропорції постатей тут витягнуті, — певно, мозаїсти брали до уваги перспективне скорочення фігур, коли дивилися на них знизу вгору. Художники Золотоверхого собору всіма засобами намагаються наблизити сцени мозаїк до реальної, земної події. (Наприклад, у сцені Євсхаристії апостоли підходять до Христа групами, вони, нібито, розмовляють між собою, по-різному виявляють здивування, шанобливість до Христа, урочистість моменту). Майстри намагалися навіть намалювати психологічний портрет того чи іншого апостола: Петро — суворий, Яків — • мрійливий, Матвій — загружений, Фома — юний і простодушний, Лука — сухуватий. Апостоли зображені без німбів — певно, художники намагалися надати їм більшої схожості з- реальними людьми.
– Відрізняється від софійських і колористична гама михайлівських мозаїк. Тут домінуючими виступали \зелений і червоно-рожевий тони.
88
Велике місце в образотворчому мистецтві Київської Русі займав іконопис1.
Мистецтво іконопису мало свої особливості, що відрізняли його від мистецтва монументальних розписів, хоч часто бувало так, що одні й ті ж майстри працювали і над іконами, і над настінними розписами. В іконі нема-простору, він обмежений. Якщо в настінних розписах можна було втілити цілі програми зображень та композицій, то в іконі доводилося зосереджуватися на одному зображенні. При цьому головну увагу тут приділяли психологічній характеристиці, знаходженню найвиразніших композицій та’ колористичних рішень, які значною мірою визначалися розробленими протягом століть іконописними канонами. Монументальні розписи були роботою артільною і тимчасовою, а над іконами художники працювали сами по собі у своїх майстернях, звідки вони і розходилися по всій Київській Русі. Замовлення славетним київським -живописцям давали іноді з далеких міст.
Становлення давньоруського станкового іконопису (печерська художня школа) припадає на другу половину XI — поч. XII ст. Першими відомими майстрами в Київській Русі були іконописці Григорій та Алім-пій, про що розповідає Печерський Патерик. Особливо славилися роботи Алімпія, якого вважають найви-датнішим митцем Київської Русі. Роботи Алімпія знав і навіть придбав одну з ікон Володимир Мономах для церкви Богородиці в Ростові.
На жаль, ікон XI—XII ст., що їх документально можна б віднести до роботи київських майстрів, не збереглося. Більшість пам’яток цих часів походять не з Києва, а з Новгорода, Володимира, Ярославля. Проте серед них є такі, що безперечно несуть на собі риси київського мистецтва. Деякі, певно, є копіями з київських зразків, а деякі, можливо, належать пензлю київських майстрів. Так, близькою до київських художніх традицій є ікона «Ярославська Оранта», що знаходилася в ярославському Спасо-Преображенсько-му монастирі. На іконі зображено Богоматір в позі
1 Перші ікони привіз до Києва князь Володимир з Кор-суня (Херсонес). Візантійські ікони привозили на Русь і пізніше: в Костянтинополі спеціально купували ікони. На початку XII ст. звідти були -привезені ікони Богородиці Пирогощі та Володимирську. Володимирська Богоматір відіграла величезну роль у давньоруському іконостасі.
89
Оранти з немовлям та двома архангелами в медальйонах. Монументальність образу «Оранти» близька до мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору. До традиції київського іконопису належить також ікона першої половини XII ст., що зветься «Устюжське Благовіщення». В постатях архангела, що урочисто оповідає благу вість, та Марії, яка слухає його, багато спільного з композицією сцен «Благовіщення» в Київських соборах. З київськими традиціями пов’язують одну з найстаріших і наймонументальніших ікон — Ікону сві Георгія в Успенському соборі Московського Кремля; ікона Дмитра Солунського, що з Владимиро-Суздальської Русі, теж близька до київських традицій та ін.
У другій половині XIII ст. написано відому ікону Свенської Богоматері. В центрі її зображено Богоматір на троні з немовлям. Погляд Богоматері сумний і зосереджений, поруч неї — високі постаті засновників Печорського монастиря Антонія і Феодосія. Ікону написано в широкій і сміливій манері. Малюнок дещо грубуватий, проте вишукана гама блакитних, темно-червоних, коричневих, зелених та жовтих кольорів свідчить про традиції великої художньої школи. Зображення Антонія та Феодосія мають портретний характер. Певно, Свенська ікона є копією з якогось більш раннього взірця. Печерський Патерик розповідає, що портрети Антонія та Феодосія були в Печерському мо-. настирі вже через декілька років’після їх смерті. Можливо, композиція Свенської Богоматері була створена в печерській школі ще за часів Алімпія. Тому ця ікона і називається «Свенська (або Печерська) Богоматір».
Київські майстри виготовляли ікони, які потім вивозилися в інші міста держави. Літописи неодноразово згадують про це. Мстислав замовляв у Києві ікони для Новгорода, Андрій Боголюбський вивіз багато ікон з Києва до Володимира, і навіть вже після того, як Київ було розгромлено ордами Батия; в 1257 р. галицький князь Данило Романович прикрашав церкву Іоанна у Холмі іконами, що приніс із Києва тощо.
У часи розвитку Галицько-Волинського князівства особливого піднесення досягла книжкова мініатюра. Про високу майстерність художників-книжників свідчать мініатюри Галицького Євангілія (1283), наприкінці XIV ст. в Україні було створено відому «Київську Псалтир», оздоблену 303 мініатюрами. Значного
90
рівня досяг тоді й живопис, до найцінніших пам’яток котрого належить Волинська Богоматір — XIII ст.
Таким чином, можна охарактеризувати художнє життя в українських землях часів Київської держави та піднесення Галицько-Волинського князівства. Саме воно більш всього концентрувало в собі якості української культури й досягло великого піднесення в усіх видах мистецтва. Особливо • яскраво художня творчість тієї доби заявила про себе в народній традиційній художній культурі, котра відрізнялася синтезом усіх видів художньої діяльності, її поєднанням із повсякденним життям та побутом кожної людини»
Р о з д і л 5
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ ЛИТВИ ТА
ПОЛЬЩІ: ХАРАКТЕР І ЗМІСТ КУЛЬТУРИ (КІНЕЦЬ XIV — ПЕРША ПОЛОВИНА XVII СТ.)
Особливості культурних процесів
В останній чверті XIV століття практично вся територія України була підпорядкована литовським князям. Процес установлення влади Литви над землями колишньої Київської держави не зустрічав опор_у з боку місцевого населення: практично воно продовжувало жити тим життям, яким жило й до цього часу. Литовські князі перебували під впливом давньоруської культури, з повагою ставилися до місцевих традицій та звичаїв, не втручались в господарське життя, в ті взаємовідносини, які тут панували, вели активну боротьбу з татарами, породжували надію на визволення від татарського ярма, додержувались православної віри. Люди тоді мали змогу жити досить замкненим життям, відносно самостійно, хоча й під • пануванням князів. Це створювало враження нібито продовжувалися часи Київської держави. Більше того, це подавало їм надію визволитися від татарського ярма. Але, незважаючи на це, в землях України ‘ йшло на перший погляд непомітне, проте послідовне та рішуче винищування не тільки незалежності, а й самого прагнення до неї, руйнування духу самостійності. Даний процес посилився, коли володарем цих земель стала Польща, яка намагалася остаточно знищити всі досягнення Київської держави, а Київ перетворити в звичайне провінційне місто.
Життя в складі Великого Литовського князівства та Польщі принесло істотні зміни в стан і характер розвитку народу. Саме тоді, в XV—XVI ст., почалось докорінне перебудування тієї господарчої системи, яка існувала в Київській державі: на зміну натуральному господарству прийшло грошове господарство, хоч і натуральне цілком не загинуло й продовжувало розвива-
92
тися. Традиційні види господарчої діяльності сприяли зміцненню таких рис та якостей характеру народу, як любов до природи й милування її красою, самостійність і незалежність, шанування Бога, підкорення Правді, Долі й Волі, поважне відношення до жінки тощо. Разом з тим включення людей в систему грошових відносин, розвиток господарства в маєтках, , притягнення сюди великої кількості робочих рук, розповсюдження панщини поклало початок тому, що потреба в відзначених якостях починає зменшуватися. І це можна вважати першою спробою обмеження творчого самовираження людини, замикання її в” вузькі межі власне виконавчої діяльності (проте це були тільки ледве помітні паростки порушення, тому вони ніяким чином не вплигали на духовне життя). В той час найбільше дух вільнолюбності, самостійності виявився в явищі чумаків. Останні втілювали в собі підсвідому потребу в мандрах, пригодах, товариському житті, самовизволенні від родинних ланцюгів.
На відміну (від суспільного устрою Київської держави, де були відсутні межі між верствами населення і людина мала змогу переходити з одного стану до іншого, в часи панування в землях України Литви та Польщі були затверджені різкі кордони між суспільними станами, завдяки чому з’явилися замкнені, відо- • кремлені один від одного соціальні групи. Тоді в українських землях володарювала лише одна група людей — поляки: ті, хто ставився з презирством до всіх досягнень Київської держави, намагався їх знищити. Зрозуміло, що подібне соціальне та духовне приниження народу викликало прагнення до звільнення від влади іноземців, бажання відтворити власну незалежну державу.
Подальше закріплення і розповсюдження влади поляків в українських землях привело до того, що виникла проблема повного знищення українців. Своє рятування вони вбачали в концентрації народного духу. Це було дуже важко тому, що процес насаджування польських засад захопив сферу духовної культури. Особливо активно працювало в цьому напрямку польське духовенство, представники якого проводили цілеспрямовану місіонерську роботу, особливо серед заможних людей, серед людей талановитих, видатних тощо з метою їх залучення до католицької віри. Таке
93 – • .
ж завдання ставили перед собою магнати, шляхта та ін., котрі намагалися полонізувати, денаціоналізувати українську аристократію, послабити міщанство, зруйнувати православну церкву.
Міцний натиск польської сили та духу породив опір з боку тих, хто відігравав провідну роль в українському духовному житті того часу — української аристократії, духовенства, міщанства. Українська аристократія вважала своїм обов’язком зберігати народну •культуру, стояти на чолі руху за протистояння Польщі. Але поляки робили все можливе для того, щоб-залучити представників аристократії до католицької віри, зруйнувати їх національний дух, тому проти ополячення найбільш активно виступала незаможна шляхта та селяни. Саме вони зберігали національні традиції, відстоювали права православної церкви, були орієнтовані на розвиток народної культури. Але особлива роль, спрямована на збереження духовно-творчого потенціалу українців, належала тоді духовенству. Духовенство займалося розв’язанням духовних і світських проблем, воно сприяло зміцненню єдності народу, працювало в , школах, шпиталях, братствах, стимулювало розвиток письменності, мистецтва. Поряд з духовенством в означеному напрямку працювало міщанство. Завдяки міщанству була активізована діяльність братств — організацій, які з давніх часів існували при церквах.
Своїм корінням братства сягають часів язичества, вони пов’язані з язичницькими святами, котрі в умовах християнства були перетворені у храмові свята. Обов’язковим атрибутом храмового свята (поєднаного з конкретною церквою та об’єднавшого населення певної території) були бенкети, прибутки від яких, як і постійні внески прихожан, надходили на користь церкві. Братства спочатку зосереджували свою діяльність на організації та проведенні, святкових служб та похорон, потім почали вирішувати питання, пов’язані з церковною організацією, дисципліною та моральністю, нарешті, почали займатися більш широким колом проблем духовно-національного змісту, їх чисельний склад був невеликим — не більше ніж ЗО чоловік, — котрі збиралися на сход, як правило, раз на місяць. Один раз на рік проходили загальні збори братчиків, на яких обирали старшину — старших братів. Всі братські кошти суворо контролювалися.
94
перші братства становили собою організації міщан, то з часом до них почали вступати шляхта та духовенство, й це зробило братства всенародними організаціями. Всі питання, що виникали в братствах, вирішували виключно самі братчики, а це, натурально, зміцнювало авторитет та значущість останніх серед населення. Поступово братства були перетворені в організації великої громадянської сили, спочатку економічної, а пізніше політичної та культурної. Вони не тільки зміцнювали і зберігали православну віру, виступали ініціаторами духовних реформ тощо, а й являли собою головних охоронців та розповсюджувачів досягнень духовної культури, створювали школи й бібліотеки, сприяли появі нових культурних цінностей, здійснювали просвітницьку, літературну, видавницьку діяльність. Вони організовували школи (Львівське братство, наприклад, організувало школу з вивченням слов’янської та грецької мов), створювали- друкарні й видавали літературу тощо.
Саме в той час в українській землі поряд з православною церквою активно діяла греко-католицька уніатська церква. Як вважає ряд культурологів, завдяки унії у (Бресті, котра надала можливість офіційного визнання греко-католицької віри, українці визволилися від релігійних переслідувань з боку поляків, перед ними був відкритий шлях до європейської освіти. Крім того, на думку фахівців, проголошення унії надало українцям таких позитивних здобутків: поширило можливість збереження в умовах латинізування та полонізації історично сформованої й освяченої традицією єдності віровчення та культури народу як фактора його , духовності; активізувало пробудження національної свідомості українців, їх національного духу; стимулювало створення духовенством уніатських шкіл, які являли собою центри української духовності; забезпечило умови для одержання середньої та вищої освіти; дозволило зберегти національну церкву, вільну від державної влади і чиновництва.
Важлива роль у духовному житті тієї доби належала школам, тому що головну причину занепаду культури вбачали саме в браку освіти. Тому значно збільшилася кількість початкових шкіл, які здавна існували при церквах. Одночасно по всіх містах і великих селах виникали народні школи. Крім того, дуже важливо було те, що почали відкривати вищі школи.
95
У школах, що працювали в монастирях, при церквах навчали не лише писати та читати, а й надавали знання з літератури, грецької мови, теології. Учителями в цих школах були д’яки, як правило, молоді люди, котрі згодом могли стати священниками. Головною метою шкіл була боротьба з наступом польського духовенства (єзуїтів, протестантів), яке залучало українців до себе й через мережу своїх шкіл із кваліфікованими вчителями, з умілим підходом до виховання.
Взагалі культурно-національне життя в Україні на переломі XVI—XVII ст. зосереджувалось у західних землях — головним чином на Волині та в Галичині. В той же час Наддніпрянщина, яка була майже-знищена татарами, виконувала пасивну роль у культурно-творчому процесі й почала активізуватися в цьому відношенні при зростанні козаччини.
В Україні склалися три головних осередка, котрі протидіяли польській духовній агресії і з допомогою шкіл привертали до рідної культури молодь, в Острозі, Львові та Києві.
Функціонування культурного осередка в Острозі пов’язане з ім’ям князя Костянтина Острозького — волинського магната, який заклав першу в Україні вищу школу. Ця школа мала назву академії або колегії чи триязичного ліцея. Історія її створення пов’язана з ідеєю видання повного тексту Біблії слов’янською мовою, у зв’язку з чим князь запросив до себе багатьох високоосвічених вчених, як українських, так і іноземних. Саме вони на чолі з Герасимом Смот-рицьким підняли школу на рівень академії та розгорнули активну, ділідну письменницьку й наукову роботу. Завдяки діяльності Острозького гурту була видана Біблія, велика кількість богослужбових книг, а також інші книжки (понад ЗО).
Острозька академія стала основою нового тішу шкіл в Україні — греко-слов’яно-латинських, її досвід використовували в діяльності інших учбових закладів. Та й в цілому Острозьке братство грало визначну роль в збереженні та розвитку української культури.
Другим осередком національного культурного життя був Львів. Головна роль в збереженні та розповсюдженні рідної культури належала тут братству. Завдяки його діяльності у Львові було організовано вели-
96
ке видавницттво, яке постачало книги не тільки для України, а й для Московщини, Білорусі. Крім того, братство створило школу, котра мала за мету замінити єзуїтські школи зразковою постановкою справи виховання, навчання церковним наукам, вивчення мов. Нарешті, третім осередком збереження української культури був Київ (до речі, його роль виросла наприкінці XVI — напочатку XVII ст., а до цього часу культурні сили були зосереджені в західних землях). Велике значення для української культури мала діяльність Печерського монастиря, де була заснована друкарня, розпочато видавництво книг. Київське братство відкрило школу, яка працювала на зразок львівської школи.
Треба звернути увагу на те, що в системі культурного життя України литовсько-польської доби велике значення належало шкільництву, яке досягло найбільших висот на переломі XVI та XVII ст. Навчання в школах проводили слов’янською мовою, крім того, тут вивчали грецьку мову, а також латинську. Учні одержували знання з церковних наук, математики, астрономії, музики тощо. Але основою навчального процесу вважали літературу, тому центральну роль відводили таким дисциплінам, як діалектика, риторика, філософія та ін. Взагалі учбові заняття будувалися на літературному матеріалі — книгах церковних (Євангелії, книгах пророків, апостольських книгах і т. >п.), книгах філософів, істориків, поетів й інших, починаючи з античного часу. Інакше кажучи, навчання в школах мало яскраво означений гуманістичний характер. Можливо і через це великі вимоги ставилися до особи вчителя: він мав бути зразком у моральному відношенні, любити дітей, знатися в науках. Всі учні в школах мали рівні права та рівні можливості. Таким чином у школах намагалися виховати духовни-ків, учителів, письменників, які своє життя присвячували громадянству, розповсюджували знання, розносили гасла боротьби проти польсько-католицької агресії.
Братські дискали (вчителі), спудеї (студенти), бурсаки (учні нижчих класів), літератори являли собою освічених людей, котрі поважали власні традиції, залишалися вірними національній культурі, але й не цуралися знань, що прийшли з інших країн. Вони мали значний вплив на населення, пробуджували людей до національної боротьби.
4.І086 97
Пізніше, в перші десятиліття XVII ст., школи почали занепадати. Це було обумовлено низкою причин: переслідуванням братств, загостренням релігійної боротьби тощо. Ці обставини зумовили необхідність реформ шкільництва, які почав здійснювати митрополит Київський Петро Могила. Шкільні реформи він запроваджував разом з перебудовою церковного життя, Мету останньої вбачав у тому, щоб православна церква піднялася вище й твердо стояла – супроти наступу католицтва. Проводячи в життя реформу школи, П. Могила узяв за зразок єзуїтські колегії, -поставив перед собою завдання надати молоді релігійної, класичної освіти, а також знання діалектики, навчити її володіти словом та захищати свої погляди. Велика увага приділялася вивченню латинської мови, вивчення грецької мови відійшло на другий план, слов’янська мова поступово втрачала класичний характер, активно поширювала свої позиції польська
мова.
Реформи П. Могили, з одного боку, ввели українське громадянство в усталені організаційні норми, з другого — базувалися на західних иабутках, майже цілком відмовлялися від здобутків українського культурного життя, від національної традиції. Наслідком цих реформ, на погляд, наприклад, І. Крип’якевича1, було віддалення церкви від громадського життя, замкненість заможнішої української шляхти у своїх касто» вих інтересах. Хоча в той же час міщанство, дрібна шляхта, духовенство дуже вороже ставилися до католицької Польщі, додержувалися давніх традицій, були готові охороняти їх від польського наступу.
Таким чином, духовне життя українців, які в XV — на початку XVII ст. перебували під владою Литви, а потім Польщі, зазнавало великих випробувань. То був час, коли ціною величезних зусиль треба було зберегти той духовний стан, котрого досягла Київська держава. Нерівне співвідношення сил виявлялося в долі української культури, яку поляки вважали холопською культурою, що грунтується на холопській мові. Гноблення православної віри обумовили зниження можливості народу в самореалізації, в творчому розвитку. Одночасне прийняття Брестської унії призвело до практичного розподілу українського народу на дві групи, які мали різну релігійну спря-
1 Крип’якевич І. П. Історія України. Львів, 1990.
98
мованість, навіть часом ворогували між собою. Це також вело до руйнування духовної єдності культури. • Набирали силу, розповсюджувались, затверджувались орієнтири на західноєвропейські основи. В даний період історії українців польські, в цілому західноєвропейські впливи на українську культуру були дуже потужними й помітними. Досить нагадати про те, що українська молодь навчалась у західних університетах, в землях України створювалися численні католицькі школи, культурні цінності Заходу активно розповсюджувались. Можливо, саме тоді бере початок процес витіснення емоційних основ, притаманних культурі Київської Русі, раціоналістичним- духом, котрий активно проникав із західноєвропейської культурної системи. Говорячи іншими словами, можна вважати цей період початком розкладу самобутнього, унікального явища — культури Київської держави.
Але основи даної культури були такими міцними, сильними, що зміни в ній тільки позначались, були практично непомітні. Як і досі надія на Бога не залишала українців, а завдяки ідеї Долі, Волі і Правди вони надіялись на майбутнє вільне, незалежне життя, зберігали прагнення захистити, порятувати Батьківщину-Неньку. Недовірливо, неприязно вони ставилися до будь-якої влади, особливо польської, замикалися в вузькому колі, засереджувалися на собі* в своєму Домі жадали бачити утілення ідеалів та спрямувань. Захисниками українців від ворожих іноземців були працелюбність та досконалість себе й свого Дому, гумор і привітність. В Родинному вогнищі, в Жінці, Природі вони знаходили відраду та заспокоєння.
Характер художнього життя
Загальний духовний стан українців мав прояви й в художній -культурі. Перш за все, треба визнати, що її головною особливістю було те, що вона активно взаємодіяла з західноєвропейськими художніми основами, відгукнулася на ідеї Відродження, які в цей час там з’явились. Повнота, цілісність, які визначали давньоруську художню систему, повільно почали поступатись місцем культурному розчленуванню, змінились розподілом мистецтва на професійне та народне. Саме в народній творчості набула продовження лінія , об’єднання художньої і повсякденної діяльності, тю-
4*
99
шук краси в природі, звернення до образів Жінки, Шляху тощо. Навпаки, професійна творчість була більш орієнтована на західноєвропейські засади, відбивала ідеали та сутність Відродження.
В усіх видах мистецтва набирав силу процес підготовки професійних митців, формування професійних шкіл. Це приводить до того, що саме професійне мистецтво робить крок до переходу від середньовічних ідеалів до ідеалів ренесансних та реформаційних. Мистецтво починає цікавитися людиною, її психологією, душевним станом. Більш того, в художніх творах професійні майстри реалізують свою індивідуальність, уяву про світ, людство, свої індивідуальні якості, .зрікаються канонів, котрі панували до цього часу. У зв’язку з цим виникає думка про те, що професійне мистецтво може розглядатися як явище, що сприяє об’єднанню світових художніх процесів. Народна творчість, навпаки, поглиблює й розвиває народну традицію. Але це не означає, що професійне мистецтво не має народних витоків, не дотримується національного образу світу.
Художнє життя XV — початку XVII ст. молена охарактеризувати ще й тим, що воно набуває все більш світське спрямовування. Свідченням тому було звернення до античності, до сучасної людини, до актуальних проблем тощо. Це привело до збагачення жанрової системи мистецтва, трансформації традиційних жанрів. Секуляризація мистецтва виявила себе і в розширенні тематики художніх творів, збагаченні образності, її черпанні з позарелігійних джерел, живого життя, навколишньої дійсності.
Головними осередками художнього процесу .в Україні цієї доби вважаються Галичина, .Волинь та Поділля. Тут яскраво виявляють себе регіональні особливості (які мають найбільший прояв у народній творчості), а також загальні художні процеси. Той час пов’язаний з початком відносного відокремлення художнього життя в західних землях України від художніх явищ, котрі з’являлися в землях, розташованих на східному березі Дніпра. Найбільш концентровано ці відмінності можна спостерігати у народній творчості1,
1 Детально про це буде сказано в розділах, присвячених художньому життю регіонів України.
хоча й в професійному мистецтві відчутна своєрідність художніх орієнтирів цих регіонів України.
Ще однією прикметою відмін, які почали з’являтися в художньому житті українського етносу цієї доби, було проникнення раціональних начал в творчі процеси. Розповсюдження раціоналізму в духовній культурі України йшло як від потреб часу, викликаючих необхідність наукового пояснення світу, так і від активної взаємодії з західноєвропейськими культурами, одна з особливостей котрих полягає в перевазі раціонального над емоційним.
Незважаючи на ті зміни, котрі чинилися в українському художньому житті після втрати незалежності України, всупереч намаганню Польщі підпорядкувати собі й знищити культуру українського -народу, активній співпраці з західноєвропейськими художніми • явищами тощо, в ньому збереглися ті самобутні основи, ті якісні риси, які були утверджені в Київській Русі, Бажання народу жити вільно, незалежно від ш:о>:х держав, концентрування сил на розвитку своєї культури сприяло входженню мистецтва України в світовий художній контекст.
Процеси, характерні для української художньої культури часів її підкорення Литві та Польщі, можна прослідкувати при зверненні до видів мистецтва.
Література
Провідне місце в мистецтві того періоду посідала література. Протягом XIV—XVI ст. поступово формувалася українська літературна мова, основою котрої були живі народні говори, які найяскравіше втілювалися в усній народній словесності. В цілому в літературному процесі того часу виділяють два напрямки — розвиток народної словесності та розвиток письмової літератури.
Народна словесна література України XV — початку XVII ст. своїм корінням виходила з давньоруської народнопоетичної творчості, давньоруські надбання були її основою. В той же час вона зазнала .певних змін: і прозові її жанри, і календарна та родинно-обрядова пісенність поступово християнізувалися, їх язичницькі мотиви придушувалися. Церква досить активно пристосовувала прадавні народні звичаї та обряди, колядування, щедрування, купальські обряди, обжинки та ін. до своїх свят, наповнювала їх христи-
100
101
янським змістом. Крім того, народна словесність збагатилася .новими темами й мотивами, сюжетами та образами. Вона набула більшої соціальної спрямован-ності, концентрувалася навколо боротьби з чужоземним нашестям, присвячувалась ідеї визволення від іноземного гноблення, ідеї незалежності.
XV—XVI ст. пов’язані з розвитком українського епосу — історичних пісень та дум, які продовжували традиції героїчного епосу Київської Русі. Фахівці вважають, що причиною появи дум та історичних пісень була конкретна дійсність, перш за все, прагнення знайти волю, національні й соціальні права. Тому український героїчний епос був присвячений оспівуванню мужності й патріотизму, прославленню побратимства, взаємної виручки героїв-визволитетів, показу лихої” долі бранців у неволі тощо. Зразками епосу того часу стали думи-плачі: «Плач невільника», «Плач невільників на каторзі»; думи: «Втеча’трьох братів з хорода Азова, з турецької неволі», «Маруся Богуславка», «Іван Богуславець». Водночас з думами розповсюджуються історичні пісні та балади, поміж котрими найбільш унікальним уважається історична балада про Стефана-воєводу «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?».
, «Загадано та заповідано»).
Особливістю пісень було те, що в них рідко згадувалися конкретні історичні події, майже не оспівувалися конкретні історичні діячі, героями цих пісень часто були рядові люди. Але існували й лісні, присвячені конкретним героям — Байді, Івану Сулимі, Павлу Павлюку (Буті), Петру Конашевичу-Сагайдачному, Михайлу Дорошенку та ін.
.Письмових свідчень про народну творчість, в тому числі й поетичну, того часу відомо мало. Проте навіть те, що дісталося у спадщину майбутнім поколінням, говорить про багатство тем, жанрів фольклору, його вагомість у житті народу.
Поряд з усною словесністю активно розвивалась письмова література. Рукописна книга існувала в українській культурі до кінця ХПІ — початку XIV ст., а в другій половині XVI — першій половині XVII ст. досягла піднесення, неабияких мистецьких висот. Водночас в Україні активно розвивалось книгодрукування — першою виданою в Україні книгою був «Апостол», який надрукував у 1574 р. у Львові Іван Федо-ров. Він же видав у Львові того ж року перший на Східній Слов’янщині друкований буквар. Цікаво, що Іваном Федоровим в 1580 р. в Острозі був виданий «Новий Завіт» з предметнотематичним покажчиком, завдяки якому була започаткована бібліографія та інформатика. Вершиною друкарської майстерності Івана Федорова вважається «Острозька біблія» (1580—1581 рр.) — перше видання повного тексту біблійних книг церковнослов’янською мовою, яка протягом тривалого часу становила канон для наступних видань церковнослов’янської Біблії.
В Украші другої половини XVI — першої половини XVII ст. діяло понад 20 друкарень, їхня продукція сприяла боротьбі проти польсько-католицької експансії, утвердженню української самосвідомості, ідеї єд-
103
нання та незалежності. Книгодрукування відрізняла орієнтація на секуляризацію культури, її ренесансну спрямованість. Воно допомагало виходу книжок українською книжною мовою. Завдяки друкарству і кни-гарству зміцнювались міжнародні культурні зв’язки, у приватних бібліотеках освічених українців з’являлися твори західноєвропейських письменників — Ф. Петрарки, Т. Кампанелли, Е. Роттердамського тощо.
У письмовій літературі XV — початку XVII ст. найбільшого розвитку досягла полемічна, агіографічно-паломницька та історіографічна проза, поезія, драматургія й белетристика.
Полемічна література зародилася на Русі після прийняття християнства, коли проти чужої віри —. язичества виступали давньоруські християнські проповідники, писав Феодосій Печерський, виступали Київські митрополити тощо. Особливо активно полемічна література почала розвиватися в Україні з середини XVI ст., коли православні письменники поставили перед собою завдання відстоювати чистоту своєї віри,, щоб через неї досягти єднос