Яртись А.В. 2005 – Лекцiї з iсторiї свiтової та вiтчизняної культури (книга)

Яртись А.В. 2005 – Лекцiї з iсторiї свiтової та вiтчизняної культури

1. Виникнення й історична еволюція поглядів на культуру в європейській
культурологічній думці

Культура стала об’єктом спеціального теоретичного інтересу і отримала
статус самостійного наукового поняття в епоху Нового часу. За свідченням
німецького лінгвіста І. Нідермана, термін “культура” як самостійна
лексична одиниця існує лише з XVIII ст. Раніше цей термін існував тільки
у словосполученнях, означаючи функцію чогось: cultura juris (вироблення
правил поведінки), cultura scientiae (здобуття знань, досвіду), cultura
literarum (удосконалення мови) і та ін. У більшості лінгвістів не
викликає сумніву, що латинське слово “cultura” походить від “соїеге” у
значенні: піклуватися, удосконалювати, шанувати, заселювати. Деякі
значення цього слова пізніше трансфор.\гувалися у самостійні поняття:
заселення, олюднення — у colonus (колонія), шанування, поклоніння — у
cultus (культ). Проте у всіх випадках раннього вживання слова “cultura”
воно означало вирощування, удосконалення, культивування чогось (рослин,
тварин) і було пов’язане зі землеробством — основою існування античної
цивілізації. Наприклад, Марк Порцій Катон (234—149 pp. до н.е.), автор
однієї з перших праць про сільське господарство, яка дійшла до наших
днів, назвав свій твір “De agri cultura”.

Однак поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської
діяльності, зокрема на виховання і навчання самої людини. Наприклад, у
листах римського філософа та державного діяча Ціцерона (106 р. до н.е. —
43 р. до н.е.) “Тускуланські бесіди” (45 р. до н.е.) трапляється вислів
“cultura animi autem philosophia est” (“але культура духу є
філософією”). На його думку, дух, розум необхідно плекати так, як
селянин плекає землю. Пізніше слово “культура” все частіше починає
вживатись як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні
воно увійшло, по суті, в усі європейські мови, у тому числі слов’янські.
Проте на цьому еволюція терміна “культура” не закінчується. У середні
віки набуває поширення комплекс значень згаданого слова, згідно з яким
культура стала асоціюватися з міським укладом життя, а пізніше, в епоху
Відродження, — з досконалістю людини. Нарешті, у XVIII ст. слово
“культура” набуло самостійного наукового значення. Зокрема німецький
філософ-просвітитель Й.-Г.Гердер (1744—1803 pp.) у монументальному творі
“Ідеї до філософії історії людства” (1784 — 1791 pp.), розгортаючи
панораму всесвітньої історії, висунув ідею багатоманітності людських
культур і розглядав її як самостійний і важливий феномен буття людства.

Термін “культура” оформлюється у наукове поняття саме в добу Нового часу
не випадково. Відчутні зрушення у соціальному бутті людей, що сталися на
межі Середніх віків і Нового часу, характерні, передусім, початком
глибоких перетворень у ставленні людини до природи. Людство починає
усвідомлювати себе силою, здатною протистояти “натурі” (природі), а
“культурна” європейська людина Нового часу наділяється якостями, що
значно відрізняють її від “природної” людини минулого. Перед мислителями
постають питання про сутність нового середовища життя, твореного
людиною, на противагу природі, характер його впливу на саму людину, про
те, злом чи благом є новий, штучно створюваний людьми світ. Виникає
потреба у понятті, яке фіксує новий, “неприродний” стан суспільства і
людини. Тому термін “культура” як самостійна лексична одиниця формується
у прямій опозиції слова “натура” (природа).

Культура розглядалась, передусім, як феномен духовного порядку, наслідок
і вияв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права
тощо. Матеріально-виробнича діяльність поняттям культури не
охоплювалась, і це не випадково. Адже матеріальне виробництво у ті часи
мало переважно традиційний характер, становило собою працю
багатомільйонної маси селян та ремісників і не створювало належного
простору для творчої активності людини. Натомість духовна діяльність
завжди асоціювалася з вільним інтелектуальним пошуком науковця,
фантазією і натхненням митця, незалежним від навколишніх обставин
внутрішнім світом філософа або священика, тобто з тим, що підносить
людину, робить її досконалішою і сильнішою. Погляд на
культурно-історичний процес як на поширення знань, освіти, удосконалення
розуму був притаманний і гуманістам епохи Відродження, і мислителям доби
Просвітництва. Зокрема, французькі просвітителі М.Ф.Вольтер (1694-1778
pp.), А.Тюрго (1722-1781 pp.), М.Кондорсе* (1743 —1794 pp.) вважали, що
“культурність”, “цивілізованість” нації чи країни на противагу
“дикунству” і “варварству” первісних народів полягають у “розумності”
суспільних порядків і політичних установ, вимірюються сукупністю
досягнень у галузі науки і мистецтв.

Однак уже в межах Просвітництва виникає і критика існуючої “культури” та
її носіїв. Так, Жан Жак Руссо (1712-1778 pp.) протиставляв зіпсованості
та моральній розбещеності “культурних” європейських націй простоту і
чистоту вдачі народів, які перебувають на патріархальній стадії
розвитку. Протиставлення “природної” та “цивілізованої” людини, властиве
не лише Руссо, а й декотрим іншим просвітителям, містило в собі
усвідомлення гострої суперечності між дійсною природою людини і тими
викривленнями, яких вона зазнає. Тому критичне ставлення Руссо до
людини, котра перейшла від природного стану до стану культури, не варто
трактувати як заклик до повернення назад, у доісторичний первісний стан,
назавжди втрачений для людства. Це радше заклик до того, щоб, зауважуючи
знання певних переваг минулого і вад сучасності, знайти шлях для
удосконалення людини. Цікавою видається думка видатного німецького
філософа Іммануїла Канта (1724—1804 pp.) про те, що Руссо, по суті, не
хотів, аби людина знову повернулась у природний стан, а лише озирнулась
назад з того ступеня, на якому вона перебуває тепер.

Викриваючи вади існуючої культури, Руссо та філософи-про-світителі XVII
—XVIII ст. не беруть під сумнів основну тезу раціоналістичної
культурології: розум становить джерело розвитку і вихідний критерій
культури. Переусвідомлення ролі розуму, а водночас і пошук інших
підходів до розуміння культури розпочали новий етап розвитку
європейської культурологічної думки, що відбувався вже в умовах
панування німецької класичної філософії. Як відомо, життя спростувало
сподівання просвітителів на торжество розуму і справедливості у
суспільстві. Осмислення колізій нової цивілізації ще раз підтвердило
істину: для удосконалення (окультур-нення) людини і суспільства розвиток
душі має анітрохи не менше значення, ніж розвиток розуму. Сутність
культури відтак вбачалася у моральній (І.Кант), естетичній (Ф.Шіллер,
брати А. і Ф.Шлегелі, Новаліс та інші представники романтизму),
філософській (Г.В.Ф.Гегель) свідомості.

Так, основоположник німецької класичної філософії І.Кант пов’язував
основу культури не стільки з розумом, скільки зі сферою моральності. У
кантівському розумінні культура — це здатність індивіда піднятися від
зумовленого його тварною природою емпіричного чуттєвого існування до
морального існування, згідно з яким людина має змогу діяти вільно,
досягаючи мети, яку сама ставить перед собою відповідно до вимог
морального обов’язку.

На думку великого німецького мислителя, поета і драматурга
Йоганна-Фрідріха Шіллера (1759—1805 pp.), завдання культури полягає у
розвитку та гармонійному примиренні фізичної і моральної природи людини,
чуттєвого та розумного, насолоди й обов’язку. Відновити цілісність
людини, визволити світ від властивих йому суперечностей, здійснивши тим
самим головне завдання культури, може лише мистецтво, яке згладжує
колізії між фізичним і духовним життям людини. Якщо просвітительським
ідеалом була людина, котра узгоджувала за допомогою розуму свої потреби
і дії з вимогами природи, то для Шіллера та інших романтиків ідеалом є
геній, який з допомогою художньої уяви творить власне суб’єктивне
бачення світу. В полярності цих двох концепцій людини простежується і
полярність поглядів на культуру. Культура усвідомлювалась або як
абсолютна влада обставин над людиною, що позбавляла її самостійної
творчої активності, або як абсолютна свобода індивіда від зовнішніх умов
і обставин. І в першому, і в другому випадку культура трактувалась з
позиції недіалектичного розв’язати проблеми співвідношення свободи і
необхідності, суб’єктивного й об’єктивного.

Великий німецький філософ Г.В.Ф.Гегель (1770—1831 pp.) намагався зняти
протиріччя між просвітительським і романтичним трактуванням культури. На
його думку, сутність культури визначається не наближенням людини до
природи, не суб’єктивними фантазіями геніїв, а наближенням індивіда до
світового цілого, яке охоплює і природу, і суспільну історію. Однак
внаслідок того, що ця “загальність” є породженням, “інобуттям” світового
духу, процес залучення до нього можливий лише у формі
філософсько-теоретичної свідомості, тобто через абстрактне, понятійне
мислення. “Звичка до цієї абстракції у споживанні, у пізнанні, в знанні
та в поведінці й становить культуру (Bildung)”, — писав він.

Не залишився поза увагою філософів і релігійний аспект культури.
Релігійно налаштовані зарубіжні та вітчизняні філософи дивились на
культуру як на засіб, за допомогою якого матеріальний світ
перетворюється в духовному напрямі, а людина реалізує своє вище
покликання. Релігія становить квінтесенцію духовності, отже дійсна
культура підпорядкована релігійному культу. Наприклад, М.Бердяев
(1874—1948 pp.) вважав, що філософія, архітектура, поезія, музика — все
це спочатку внутрішньо зосереджене в культі. Культура як духовний
феномен протистоїть існуючому об’єктивному світові й символізує дійсне
буття духу. “Витоки її сакральні, — писав М.Бердяев. — Навколо храму
зародилась вона і в органічний свій період була пов’язана із життям
релігійним. Так було у великих стародавніх культурах, в культурі
грецькій, в культурі середньовічній, в культурі раннього Відродження.
Культура має шляхетне походження. їй передався ієрархічний характер
культу. Культура має релігійні Засади”.

Соціально-економічна зумовленість культури перебуває в полі зору
мислителів, які схилялись до матеріалізму в поглядах на людину й історію
людства. Зокрема, представники української демократичної думки XIX ст.
Леся Українка, І.Франко, М.Коцюбинський та інші — пов’язували історію
культури з діяльністю народних мас, осмислювали культуру в контексті
національно-визвольної та соціальної боротьби. Для них притаманна
глибока гуманістична спрямованість, історичний оптимізм, віра в
національно-культурне відродження України.

Синтезувати матеріалістичне й ідеалістична ставлення до культури важко.
Але і перший, і другий напрями, всебічно висвітлюючи складний феномен
культури, сприяють збагаченню наших уявлень про культуру і виробленню
власного погляду. Окрім того, філософія може бути культурним феноменом
лише в усій складності та багатоманітності різних течій, напрямів, шкіл,
концепцій. Будь-яка спроба обмежити свідомість людини лише однією
філо-софською концепцією через проголошення її єдино “правильною і
науковою” спричиняє деформацію духовного світу людини й умертвляє саму
концепцію, перетворює її на антикультурний фактор.

Підбиваючи підсумки екскурсу в історію становлення і розвитку уявлень
про культуру, зазначимо що поняття культури пройшло складну еволюцію,
поступово збагачуючись за змістом.

У сучасних європейських мовах слово “культура” вживається принаймні в
чотирьох основних значеннях. По-перше, для позначення загального процесу
інтелектуального, естетичного, духовного розвитку. По-друге, словом
“культура” користуються тоді, коли йдеться про суспільство, яке
ґрунтується на праві, порядку, моральності. В цьому значенні поняття
“культура” збігається з поняттям “цивілізація”. По-третє, під
“культурою” розуміють спосіб життя людей, притаманний певній спільності
(молодіжна культура, професійна культура тощо), нації (українська,
японська, німецька тощо), історичній добі (антична культура, культура
Ренесансу, культура Бароко та ін.). Нарешті, по-четверте, слово
“культура” вживається як абстрактна, узагальнююча назва для
різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої
діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру,
кіномистецтва тощо.

2. Сучасне розуміння категорії “культура”, її сутність, функції та
структура

Різноманітність поглядів на сутність і зміст поняття культури характерна
і сучасній культурології. Американські вчені А.Кребер і К.Клакхон,
дослідивши на початку 50-х років минулого століття існуючі
культурологічні концепції, виявили всезростаючий інтерес науковців до
поняття культури. Наприклад, якщо, за їх підрахунками, з 1871 до 1919
pp. було запропоновано лише сім визначень культури (перше з них належить
видатному англійському етнографові Едварду Тайлору (1832—1917 pp.),
автору відомої праці “Первісна культура”), то з 1920 до 1950 pp. було
вже 157 визначень цього поняття. Пізніше (1964) кількість зібраних
Кре-бером та Клакхоном дефініцій досягла 257 і з того часу зросла не
менш ніж вдвічі.

Чим можна пояснити таке розмаїття тлумачень? Насамперед тим, що культура
репрезентує глибину та невичерпність людського буття, всі аспекти
взаємозв’язку людини зі світом. Окрім цього, саме ставлення до культури
багато в чому залежить від дослідницьких установок: культура є об’єкт
вивчення філософів, істориків, етнографів, культурологів, соціологів та
ін. Залежно від їх теоретичної методології формується і погляд на
культуру, висвітлюються її певні риси. Зокрема можна виділити не менш як
три основних наукових підходи: антропологічний, соціологічний і
філософський.

Аналізуючи характеристику антропологізму в трактуванні культури,
передусім зазначимо, що він зароджується у боротьбі проти
європоцентризму і випливає з гуманістичної ідеї про рівноцінність
культур, рішуче пориваючи з поділом народів на “культурні” та
“некультурні”, “історичні” й “неісторичні”.

Культурна антропологія зробила значний внесок у розвиток етнографічної
науки. Водночас вона мала певну методологічну обмеженість, адже з її
позиції важко простежити історію світової культури, виділити
культурно-історичні етапи. Більше того, цей підхід взагалі не дає змоги
розглядати культуру людства з позиції її цілісності, єдності, тобто як
загальнолюдську цінність — вона розпадається на “локальні” культури.

Сутність антропологічної концепції можна проілюструвати деякими
визначеннями поняття — культури. Наприклад культура — це “спосіб
існування людства, подібно до того як життя — спосіб існування
протоплазми”; (“Німецький філософський словник”); “вся повнота
діяльності суспільної людини” (А.Кребер); “спосіб життя, якого
дотримується спільність або плем’я” (К.Віслер); “спільний спосіб життя,
специфічний спосіб пристосування людини до її природного оточення і
економічних потреб” {К.Давусон); “все.що створене або модифіковане
внаслідок свідомої чи неусвідомленої діяльності двох або більше
індивідів, які взаємодіють між собою або взаємозумовлюють
поведінку”(77.Сорокін); “все, що створено людиною, хай це будуть
матеріальні предмети, зовнішня поведінка, символічна поведінка або
соціальна організація” (Л.Бернард).

Неважко зауважити, що в ці визначення, по суті, вводиться вся
матеріальна і нематеріальна діяльність людей. Вона стирає межу між
поняттями “культура”, “спосіб життя людей”, “суспільне життя”. Не
випадково, що в потоці найновіших досліджень з проблем культури подібні
визначення порідшали.

На відміну від “антропологічного”, для “соціологічного” типу визначень
культури характерне її ототожнення з певною стороною життя людини і
суспільства. Наведемо такі приклади “соціологічного” підходу до
культури: це “винаходи, речі, технічні процеси, ідеї, звичаї і цінності,
що успадковуються” (Б.Малиновський); “мова, вірування, естетичні смаки,
знання, професійна майстерність і різноманітні звичаї”
[А.Радкліфф-Браун); “спільний і прийнятий спосіб мислення” {К.-Г.Юнг);
“міцні вірування, цінності та норми поведінки, які організують соціальні
зв’язки й уможливлюють спільну інтерпретацію життєвого досвіду”
(У.Л.Беккет).

Такі визначення відображають традицію, поширену серед дослідників, яким
доводиться чітко розмежовувати об’єкти вивчення, що належать до сфери
культури. Отже, культура охоплює не все життя суспільства, а тільки
певні його сторони. Водночас із явищами культури існують і вияви
антикультурні. Тому історія культури має свій об’єкт, який не збігається
з предметом історичної науки загалом.

“Філософський” підхід до культури пов’язаний з високим рівнем
абстракції, коли культура розглядається не як синонім суспільства, не як
певна частина або сфера суспільного розвитку, а як явище, що
вирізняється з процесу лише аналітично. Культура трактується при цьому
як “зміст” або “вираження” суспільства. Наприклад: “Культура є відносно
постійний нематеріальний зміст життя, який передається у суспільстві за
допомогою процесу соціалізації” (Г.Беккер); “культура — це вираження
суспільства у формі літератури, мистецтва або мислення”; “культура є
символічне вираження, що коріниться у підсвідомому і привноситься у
суспільну свідомість, де воно зберігається і залишається в історії”
(Д.Реджін).

Філософське тлумачення культури, як і два попередні підходи, має і свої
вразливі місця, і певні позитивні моменти. Зокрема, важко отримати
конкретне знання про об’єкт, що трактується як певна субстанція,
розчинена в усіх суспільних відносинах. Одночасно філософське розуміння
культури дає змогу розкрити її як цілісний феномен, а не тільки як
сумарність світоглядних, релігійних, моральних, естетичних цінностей.
Інша справа, що становить основу цієї цілісності.

Більшість дослідників схильні розглядати культуру як наслідок суспільно
корисної діяльності людини. Причому діяльність, спрямована на
“культивування”, удосконалення чогось, завжди передбачає спільні
зусилля. Тобто культура, в істинному розумінні цього слова, ніколи не
роз’єднує; навпаки, вона об’єднує людей. Царина культури завжди
життєтворча, а не життєруйнівна. З цієї позиції словосполучення
“антигуманна культура”, що інколи застосовує сучасна публіцистика,
втрачає будь-який сенс. Саме гуманізм як цілісна система економічних,
політичних, екологічних, моральних, релігійних, естетичних цінностей,
спрямованих на всебічний розвиток і удосконалення людства, становить той
абсолютний критерій, котрий дає змогу визначити, що у світовій або
національній історії належить до дійсно культурних надбань, а що є
здобутком хиб і оман.

Культура інтегрує людей у суспільну цілісність. Без неї вивільнюється
хаос суперечливих прагнень груп та індивідів, починається процес
соціального й індивідуального розкладу. Не слід, мабуть, забувати, що
генетична спадкоємність ще не робить індивіда людиною. Він стає людиною
лише засвоївши певну соціальну інформацію, накопичену і передану за
допомогою культури. Зазначаючи цю місію культури, відомі культурологи
Я.Щепанський і Ю.Лотман розуміють під культурою сукупність генетично
неспадкоємної інформації в галузі поведінки, яку осягають, зберігають і
передають від покоління до покоління.

Отже, аналіз розвитку уявлень про культуру, сучасні інтерпретації
культури дають змогу дійти певних висновків. По-перше, культура являє
собою створену людиною “другу природу”. Це світ, надбудований над
незайманою природою. Іншими словами, культура не може виступати щодо
людства як щось зовнішнє. Там, де є суспільство, там існує і культура,
безперечно, якщо розуміти під суспільством не будь-яке угруповання
людей, а лише таке, що виникає й існує на ґрунті суспільно корисної
діяльності. По-друге, культура виступає як система спільних цінностей,
матеріальних або духовних, ідеальних. Цінність — це те, що має сенс для
людини. Культура — це світ, наповнений людським смислом. Якщо культура
завжди є виявом певного рівня розвитку людини, то і сама людина як
суб’єкт, носій культури формується в процесі культурно-творчої
діяльності. Наші людські якості — це наслідок засвоєння мови, залучення
до існуючих в суспільстві цінностей, традицій, оволодіння прийомами та
навичками трудової діяльності тощо. Людина, отже, за своєю сутністю — не
біологічна, а соціо-культурна істота. Організм, створений біологічно, ще
не засвідчує нашої належності до людського роду. Ми стаємо людьми через
залучення до культури. Тому, по-третє, культура — це міра людського в
людині та суспільстві, що виступає чільною характеристикою розвитку
людини як суспільної істоти. Культура — немовби вищий шар життя на
Землі, що виник разом з людиною і розвивається разом з нею, причому
цементуючим засобом цієї царини є гуманістичні духовні цінності: потяг
до них підносить людину. Саме культура, а не, скажімо, матеріальне
виробництво, і становить справжню мету нашої діяльності.

Узагальнюючи основні функції культури, можемо відповісти на питання, яка
роль належить культурі в історії людства та в житті окремої людини.

Передусім культура забезпечує акумуляцію (збереження та накопичення)
соціального досвіду у вигляді знань, навичок, різних духовних і
матеріальних цінностей, норм людського співжиття, звичаїв, традицій
тощо. У цьому відношенні культура становить собою “пам’ять” окремої
нації (якщо йдеться про національні культури) або загальнолюдську
“пам’ять” (якщо ми звертаємося до скарбниці світової культури).

Наступна фундаментальна функція культури полягає у трансляції
соціального досвіду, тобто його передаванні від покоління до покоління,
що забезпечує безперервність людської історії, поступ людства.

Нарешті культура була і залишається середовищем, в якому відбувається
розвиток, удосконалення одухотворення людини, соціалізація людської
особистості, тобто залучення індивіда до системи цінностей, що
визначальні для певної спільноти, нації, людства. Людина є творінням
культури і водночас її творцем. Накопичення культури — це поступ людини
на шляху до Істини, Добра та Краси.

Складність і багатоманітність людської життєдіяльності та творчості
зумовлюють складність внутрішньої структури культури як цілісного
феномена. Наприклад, залежно від існуючих сфер і видів життя та
діяльності людей можна виділити передусім культуру матеріальну і
культуру духовну. Матеріальна культура виникає на ґрунті матеріальної
діяльності та характеризує цю діяльність з погляду її впливу на розвиток
людини. Сюди входять: культура праці та матеріального виробництва;
культура побуту; культура топосу, тобто місця проживання (помешкання,
будинки, села, міста); культура ставлення до власного тіла та ін.

Поняття духовної культури охоплює всю систему так званих духовних (тобто
нематеріальних) цінностей: релігійних, наукових, моральних, естетичних,
політичних, правничих тощо. Сюди ж належать види і способи творчої
діяльності, спрямовані на створення, збереження та поширення духовних
цінностей. З-поміж них зазвичай вирізняють міфологію, релігію,
філософію, науку, мистецтво, мораль, право. Зокрема відомий соціолог XX
ст. професор Гарвардського університету П.Сорокін (1889—1968 pp.),
досліджуючи динаміку культурних процесів, вирізняв в царині культури три
системи: Істини (релігія, філософія, наука); Краси (витончені
мистецтва); Добра (мораль, право). Український філософ і громадський
діяч М.ІІІлемкевич у відомій праці “Загублена українська людина”
вирізняє такі складові частини духовної культури: релігію, мистецький
образ (мистецтво) та науку. На його думку, справа духовної культури
полягає у тому, щоб встановити “порядок у первіснім душевнім хаосі,
надати ясні форми природному станові душі…, зорганізувати духовність”.

Зазначимо, що поділ на матеріальну і духовну культуру надто умовний. У
реальному житті матеріальне та духовне взаємозв’язані, не можуть
існувати одне без одного. Скажімо, розвиток техніки передбачає наявність
відповідних наукових знань, а досконала організація матеріального
виробництва неможлива поза моральними і правничими нормами.

Культура існує в предметних та особистих формах. Предметні форми
культури — це наслідки діяльності людей, певна система матеріальних і
духовних цінностей: засоби і знаряддя праці, предмети побуту, наукові
знання, релігійні та філософські вчення, традиції, обряди, моральні
принципи та норми, юридичні закони, твори мистецтва тощо. Особисті
(персональні) форми культури — це люди як суб’єкти діяльності, носії,
творці певних культурних цінностей.

3. Поняття світової та національної культури

Предметні й особисті форми культури являють собою неподільну цілісність
і становлять певний тип культури. Свій тип культури притаманний кожному
народові як етнічній та історичній цілісності. Культурна цілісність
характерна і для регіонів (культура європейська, африканська,
арабо-мусульманська та ін.), а також історичних епох (антична культура,
культура Середньовіччя, доби Просвітництва та ін.). І хоч зі зміною
історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву
культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю
успадковує культурні досягнення попередньої. Все це дає змогу розглядати
культурну історію людства як світовий процес, вживати поняття світової
культури.

Співвідношення світової та національних культур — одна з найскладніших
проблем сучасної культурології. її розв’язання передбачає з’ясування
самого факту існування світової культури як певної цілісності. Серед
прихильників існування світової або загальнолюдської імена таких відомих
мислителів, як П.Тейяр де Шарден (1881-1955 pp.), В.Вернадський
(1863-1945 pp.), А.Швейцер (1875-1965 pp.), Р.-Дж.Коллінгвуд (1889—1943
pp.). Вони вважали, що світова культура — це система духовних цінностей,
що виробляються в надрах національних культур, але набувають
загальнолюдського значення. Протилежний табір представлений не менш
відомими мислителями,зокрема О.Шпенглером (1880—1936 pp.), АТойнбі
(1889—1975 pp.). Вони визнавали лише множинність культур, заперечуючи
єдність цієї множинності, їхню історичну спадкоємність, загальнолюдський
зміст.

Наприклад, німецький історик і філософ О.Шпенглер вважав, що людство як
спільність — “це пусте слово”. Адже “у людства нема жодної мети, жодного
плану, так само як нема мети у виду метеликів або орхідей”. Реально
існують лише самостійні “культурні організми”. Він розумів їх як
“замкнені в собі монади” з власною формою, власною ідеєю, власним
життям, власною смертю. Немає людства, яке старіє. Існують культури, що
старіють і розвиваються. “У світовій історії, — писав О.Шпенглер, — я
бачу картину вічного утворення і зміни, дивовижного становлення та
вмирання органічних форм. А присяжний історик вбачає в ній подобу
якогось стрічкового черв’яка, який невтомно нагромаджує епоху за
епохою”.

Згідно з концепцією Шпенглера, кожна культура як живий організм має свою
“душу”. (Вчення про “душу культури” розробив наприкінці XIX стародавній
німецький етнограф Лео Фробеніус (1873—1938 pp.). Все, чим живе і в що
вірить людина, це, за Шпенглером, лише відображення колективної “душі
культури”.

Сутність культури полягає в особливій формі сприйняття простору і часу.
Так, для “аполлонівської” (античної) душі було притаманне тілесне,
зриме, пластичне сприйняття простору і відсутність відчуття часу.
Культури мають життєвий цикл. Вони народжуються, досягають зрілості та
вмирають, вичерпавши життєві сили. На останній стадії розвитку, на думку
Шпенглера, перебуває сучасна західна культура.

Визнання феномена світової культури притаманне насамперед тим філософам,
які сприймають людину і людство не як випадкове, а як закономірне і
необхідне явище в еволюції Землі та Всесвіту, визнають існування
найвищої мети і сенсу в історії людства, що розглядають як фактор
космічної ваги. Зокрема, ця позиція втілилась у поглядах К.Ціолковського
(1857 — 1935 pp.), у філософії “всеєдності” відомого російського
мислителя В.Соловйова (1853 — 1900 pp.) і його послідовників, у вченні
видатного християнського гуманіста XX ст. П.Тейяр де Шардена. Останній,
зокрема, вважав, що з появою людини поряд з біосферою виникає сфера
культури, розуму — ноосфера, яка є закономірним наслідком еволюції
природи. Шедеври ноосфери — це думка, людська особистість,
багатоманітність і єдність свідомостей. Духовне об’єднання людства у
ноосфері приводить до нового витка еволюції — Наджиття, Над-людства.
Тейяр де Шарден вірив, що “гомінізація” Землі та світу, творчі зусилля
безсмертних людських особистостей на цьому шляху — все це слугує
всесвітній Божественній Меті. Все прекрасне, творче, пронизане любов’ю,
що здійснюється на Землі, означає д\я Тейяра “знамення часу”, передвістя
прийдешнього перетворення. Він оптимістичний пророк прогресу, який
дивиться на еволюцію, розвиток Землі та людства очима віри.

Близьке до поглядів П.Тейяр де Шардена вчення про культуру Павла
Флоренського (1882—1943 pp.). На його погляд, основний закон світу —
закон ентропії, всезагального зрівнювання (Хаос). Хаосові протистоїть
закон ектропії — організації, ускладнення (Логос). Отже, культура — вияв
Логоса засобом боротьби зі світовим Хаосом, тобто смертю.

Осмислення культури як засобу перетворення Землі та людства притаманне й
видатному українському філософу-натуралісту В.Вернадському, засновнику
антропокосмізму, який вчив про гармонійне злиття у єдине ціле природної
(в широкому розумінні космічної) та соціально-гуманітарної еволюції.
Отже, ми переконуємося, що визнання або заперечення феномена світової
культури має не тільки теоретичний, а й світоглядний характер, впливає
на світосприйняття людини, на розв’язання проблеми сенсу буття людини і
людства.

Мабуть, позитивна відповідь на питання про існування світової культури,
а отже, і людства як єдиного цілого, сприяє виробленню оптимістичного
погляду на наше майбуття.

Водночас погляд сучасної людини на культуру випливає з емпірично
наочного факту множинності культур, їх національної своєрідності. Світ,
у якому ми перебуваємо, складний і багатоманітний у культурному
відношенні. Мудрість нашого часу полягає у визнанні за кожною
національною культурою права на самостійне існування та розвиток, у
відстоюванні принципу рівноправного співіснування всіх культур, що
заперечує не тільки будь-який культуроцентризм (наприклад,
європоцентризм), а й взагалі претензію на культурне лідерство окремої
національної культури. Світова культура за природою не моністична, вона
плюралістична — такий переважаючий умонастрій нашого часу.

В ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної
території, зазвичай, історично співіснують різні народи, підвищується
інтерес до національних особливостей культури. Мабуть, не буде
перебільшенням стверджувати, що зараз культурна самобутність власного
народу оцінюється нами набагато вище, ніж його військова могутність. На
шкалі цінностей культура починає потіс-няти силу, і кожен намагається
відшукати у своєму родоводі не тільки уславлених перемогами воїнів, а й
діячів культури. Минуле нашого народу, корені його культури, старовинні
перекази, пам’ятки давнини зацікавлюють нас. Чого в цій зацікавленості
більше — національної самосвідомості, що прокинулась, почуття провини за
тривале культурне безпам’ятство, страху перед бездуховним сьогоденням
або невіри в майбутнє? Напевне, всього разом, але передусім —
усвідомлення глибинного зв’язку між власною долею й долею культури свого
народу. Народ живий, доки живе його культура, — такий символ віри
сучасної людини, для якої надія на культуру сильніша від сподівань на
державу, партії, вождів, ідеологію, у що так бсззастережливо вірили ще
вчора.

Отже, можна дійти висновку, що попри антигуманні тенденції, які
виявились у XX ст. (світові війни, революції, всесилля тоталітарних
режимів, дикі пароксизми безкультур’я, відчайдушна ненависть до “інших”
— носіїв інших ідей, представників інших національностей тощо), буття
сучасної людини повільно, поступово зміщується до культури, її світогляд
стає “культурологічнішим”, що дає надію та відкриває для людства певні
перспективи у XXI ст.

Зауважуючи світоглядне значення поняття національної культури,
зупинимось на ньому докладніше. Передусім зазначимо, що в сучасній
культурології розрізняються поняття “етнічна” та “національна культура”.
Перша є предметом вивчення етнографії (або етнології) — однієї з
культурологічних дисциплін. Приналежність до етнічної культури
визначається спільністю походження — кровним спорідненням. Ця культура
патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості.

Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою,
коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури
національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв’язку)
між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким
принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності
загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна
культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії
живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними
відмінностями. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства.
Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими
представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального
авторства, — письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та
ін.

До певного часу така культура може навіть залишатися чужою для народу,*
мати на собі відбиток кастовості, елітаризму. Проте творці такої
культури говорять, зазвичай, від імені народу, звертаються до скарбниць
народного досвіду й мудрості. Розрив між інтелігенцією, яка є
провідником національних цінностей, національної культури, і традиційною
етнічною культурою долається розвитком освіти в народі, його піднесенням
до рівня загальнонаціональної ідеї, з одного боку, а з іншого — через
зміни соціальних засад народного буття, пробудження не тільки
національної, а й розвинутої індивідуальної самосвідомості. Адже на
відміну від власної етнічної приналежності, яка не становить жодної
особистої заслуги, належність до нації вимагає від кожного певних
особистих зусиль і свідомого вибору. Тому існування істинно національної
культури, нації як її носія передбачає не стільки наявність натурального
господарства з притаманними йому традиційними зв’язками між людьми,
скільки товарної економіки зі загальнонаціональним ринком, коли на зміну
локальним традиційно-замкненим спільностям людей, пов’язаних між собою
кровною спорідненістю, приходить зв’язок самостійних і незалежних один
від одного індивідів, котрі обмінюються продуктами матеріального і
духовного виробництва.

Нація не заперечує, не відкидає етнос, а пристосовує його для існування
в умовах нового громадянського суспільства, в умовах духовної та
економічної самостійності індивідів. Етнічні елементи — обряди,
традиції, звичаї, міфологія — зберігаються в межах національної
культури, але вже не обмежують її змісту. Це вищий рівень культурного
життя, коли народна й елітарна (інтелігентська) культури гармонійно
поєднані. Національне відродження є не стільки відновленням “забутих
традицій”, скільки становленням сучасної цивілізації з її ринковою
економікою, правовою демократичною державою, громадянським суспільством,
високою освіченістю населення.

4. Культура і сучасна цивілізація

Проблема співвідношення культури та цивілізації набула останнім часом
надзвичайної гостроти. Одні дослідники розцінюють зустріч культури з
сучасною цивілізацією як кризу культури, навіть як її катастрофу, інші
вбачають у цьому народження нової культури XXI ст. Наприклад, у сучасній
“технічній цивілізації” вбачали загрозу для духовної культури такі знані
у світі мислителі, як О.Шпенглер і М.Бердяев.

При всій правильності в оцінках існуючих бездуховних та антикультурних
тенденцій у сучасному суспільстві така позиція нас не може задовольнити,
тому що, заперечуючи будь-який культурний зміст у сучасній цивілізації,
ми зводимо цивілізацію і культуру до непримиренного конфлікту, пророчимо
загибель культури. Так, ми не зможемо вже буквально “відродити” у наші
дні, скажімо, давньослов’янську й античну культуру, адже в історії усе
буває лише раз, однак зберігати і використовувати культурні надбання
попередніх епох і поколінь ми можемо й повинні. Тому актуальним
завданням зараз є не відлучення сучасної цивілізації від культури, не
спроба повернути “колесо історії” назад, а виявлення культурного змісту
нашої цивілізації, його реалізація. Мабуть, варто сприймати цивілізацію
і культуру не як ворогів, а як союзників. І якщо ми хочемо мати
майбутнє, то повинні прагнути до розумного компромісу між теперішністю
та минулим. Будь-яка спроба відірвати культуру від цивілізації
перетворює в утопію ідею культурного відродження народу, адже культура
потребує цивілізації, мов душа — тіла. Цивілізація — це тіло культури,
її матеріальний носій, який має не природне, а соціальне походження.
Бездуховна цивілізація — жахлива річ, а культура, позбавлена
матеріальної оболонки, — річ неможлива. Як засвідчує досвід, у
найгіршому стані перебуває культура в країнах, які позбавлені благ
сучасної цивілізації. Всім відомо, як в індустріально розвинутих країнах
Заходу і Сходу (наприклад, в Японії) вміють шанувати давнину, зберігати
пам’ятки історії та культури, підтримувати народні традиції, звичаї.
Культурний вандалізм, манкуртизм притаманні країнам, які не засвоїли
навичок цивілізованого життя, не здатні існувати за нормами
цивілізованого суспільства.

“Ми занадто цивілізовані, але ще недостатньо культурні”, — так колись
оцінював видатний німецький мислитель І.Кант стан сучасної йому Європи.
На його думку, шлях від цивілізації веде до вищої культури, пов’язаної з
моральною досконалістю кожної людини. “Ми занадто цивілізовані, щоб бути
культурними”, — заперечував О.Шпенглер, оцінюючи цивілізацію як смерть
культури. “Ми поки що недостатньо цивілізовані, щоб оцінити велич нашої
національної культури, зберегти та нагромадити її”, — так можна
охарактеризувати те, що відбувається зараз з нами. Не можна зберегти
історичний зв’язок з минулим, здійснити культурну спадкоємність,
залишаючись на місці, у стані соціально-економічної нерухомості.
Вірність традиціям не може бути забезпечена зневагою до потреб реального
життя людей, до вимог часу. Узгодженість нашої культурної традиції з тим
цивілізованим напрямом розвитку, до якого ми повинні повернутись, і
становить ту головну проблему, яка сьогодні постає перед народом України
на шляху його національно-культурного і духовного відродження та
розбудови суверенної демократичної держави.

Культура, отже, виступає як історична категорія і вимагає для свого
аналізу і визначення не тільки філософського, а й історичного підходу.
Оскільки світовий культурний процес складається з історії культур
окремих народів, з-поміж яких почесну місію виконувала і виконує
культура українського народу, то основне завдання історії світової
культури як науки полягає у визначені найважливіших логічних ліній
культурного розвитку людства, його вихідних і загальних для всіх народів
принципів. Історія культури має комплексний і міждисциплінарний
характер. Вона використовує фактичний матеріал і висновки таких наук, як
етнографія і археологія, загальна історія і філософія, соціальна
психологія і соціологія, мовознавство і мистецтвознавство тощо.
Культурологічна теорія виконує, водночас із пізнавальною, дуже важливу в
наш час культурно-виховну функцію, залучаючи людину до гуманістичних
духовних цінностей і власного народу, і людства загалом. Значущість її
вивчення особливо зростає у зв’язку з актуалізацією
національно-патріотичного морального, естетичного виховання, формування
справді гуманістичного світогляду.

Лекції з історії світової та вітчизняної культури – Яртися:ЛЕКЦІЯ 2.
РЕГІОНАЛЬНА ТИПОЛОГІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

1. Суть і характерні особливості регіонального підходу до типології
світової культури

2. Основні культурні регіони світу (європейський; далекосхідний;
індійський; арабо-мусульманський; тропічно африканський;
латиноамериканський) та їх характерні риси

1.Суть і характерні особливості регіонального підходу до типології
світової культури

Під типологією в сучасній науковій літературі розуміють метод
розчленування систем досліджуваних об’єктів та їх групування за
допомогою узагальненої моделі. Цей метод використовується з метою
порівняльного дослідження об’єктів і суттєвих ознак, зв’язків, функцій,
відносин, рівнів організації об’єктів. В історії світової культури можна
чітко простежити такі основні типи систем культурного розвитку:

а) часовий, до якого належать певні системи культурних епох, що
послідовно змінюють одна одну (наприклад, антична доба, Середньовіччя);

б) просторовий, який охоплює національні, зональні та регіональні
системи культур, що діють на широкому географічному просторі одна біля
одної.

Головними інструментальними термінами цієї лекції є “регіональна
культура” та “культурний регіон”. Тому на початку визначимо їх змістовне
навантаження. Регіональна культура — поняття, що виражає одиницю
індивідуальної різноманітності світової культури, в якій зафіксовані
неповторні властивості процесів її розвитку в їх обмеженій
просторово-часовій заданості. У спрощеному означенні — це тип культури,
специфіка якої зумовлена конкретно-заданими локально-обмеженими
географічними межами.

Особливості регіональних культур формувалися під впливом різноманітних
факторів, роль, і значення яких змінювалися у процесі становлення
культури. До таких факторів відносять: природно-біологічний (тобто
своєрідність процесів адаптації людини як біологічного виду, її боротьби
за виживання); географічний, який акцентує на ролі ландшафту і
кліматичних умов; етнічний, пов’язаний зі специфікою формування етносів
або етнічних спільностей.

Особливо наголосимо на етнопсихологічному факторі, значення якого до
недавнього часу не бралось до уваги або недооцінювалось. Цей фактор має
справу з глибиннішими характеристиками тієї чи іншої історико-культурної
спільноти (народ, етнос, нація тощо).

Етнопсихологічні відмінності в культурах народів світу конкретизується у
феномені ментальності (близькі за значенням поняття “народна душа”, “дух
народу”, “національний характер”). Поняття “ментальність”
використовується здебільшого тоді, коли намагаються наголосити на
специфіці культури, акцентувати на внутрішньо-зумовлених,
суб’єктивно-виражених характеристиках буття культури і людини у ній.
Тому ментальність часто розглядають як цілісність духовно-психічного
житття конкретно взятого суб’єкта (особа, спільнота) в конкретному
культурному просторі. На практиці ментальність репрезентує особливий тип
мислення, який виражає життєві установки людей, стійкі зразки світу,
емоційні переваги, властиві певній спільноті та культурній традиції.
Так, уже стали стереотипними твердження про “темпераментність
італійців”, “холодність англійців”, “впертість фінів”, пристрасть
українців до сала, англійців — до вівсянки, італійців — до спагетті. У
всіх наведених прикладах ми маємо справу з особливостями різних
національних менталітетів.

Велике значення мають також фактори соціального характеру. Відмінність
соціальних умов, за яких складалася та чи інша історико-культурна
спільнота, особливості її історичного шляху, безумовно, позначились на
культурі. З плином історичного часу велику роль у культурному житті
народів починає виконувати політичний фактор, утворення держав і
встановлення кордонів. Виникнення самостійних держав сприяло зростанню
самосвідомості народів, розвиткові внутрішніх творчих імпульсів
культури, що прискорювали формування традицій, мови, особливостей
мистецтва, світогляду кожного з них. Зазначені фактори сприяли
народженню величезної кількості самобутніх культур. Введені до єдиного
світового історико-культурного процесу, вони об’єднуються поняттям
“світова культура”.

Для того щоб виокремити неповторність культурного розвитку певної
спільноти, своєрідність її культурних характеристик та історичного
досвіду, використовують, насамперед, поняття “самобутність”. У ньому
поєднуються об’єктивні та суб’єктивні сторони буття, внутрішнє і
зовнішнє, окреме і загальне, діяння і свідомість, сталість і динаміка.
Умовою збереження самобутності є досягнення культурою того рівня
зрілості, коли вона оформлюється як стійка цілісність. Формування
цілісності культури — процес тривалий і складний, для нього характерні
дві протилежності: з одного боку, спадковості й традиції, а з іншого —
новації та критичне переосмислення того, що залишено попередніми
поколіннями. Розкриваючи їх суть, наголосимо, що створення і примноження
духовних цінностей неможливе без врахування попереднього багатовікового
досвіду, традицій, без успадкування досягнень, накопичених за всю
історію розвитку культури. Без традицій неможлива історія будь-якої
країни. Вони фіксують суспільно значущі досягнення думки і моральності,
утворюють історичні корені сучасного існування народу, його буття.
Відмовитись від них повністю — означає позбавити народ перевіреної
історією орієнтації, розірвати встановлені зв’язки з навколишнім світом.
Традиція, за природою, є носієм і ядром усього стабільного,
найхарактернішою, оскільки в ній зафіксовані “програми” людської
діяльності, подібно до генетичних програм популяцій. Вони орієнтовані на
суттєво важливі для виживання цих спільнот стійкі, стабільні властивості
як природного, так і етносоціального середовища. Без них і поза ними
неможливе відтворення культури.

Іншою стороною цього процесу є опанування новими формами й елементами
культури, їх узгодження з тим, що створене в межах культури традиційної.
Це передбачає взаємодію і взаємну трансформацію старого і нового, а в
ідеалі — їх гармонійне поєднання. Підсумовуючи, зазначимо, що в понятті
самобутності фіксується і самостійність, і специфіка суспільства; не
лише спадкоємність, яка через традицію забезпечує зв’язок минулого зі
сьогоденням, а й відповідна орієнтація на майбутнє.

Формування тієї чи іншої культури ніколи не відбувається ізольовано,
вона є наслідок постійної взаємодії. Виділимо такі основні типи
культурної взаємодії. Це культурна інтеграція, коли те, що було спільним
для інших культур, стає спільним і для цієї культури; акультурація,
сутність якої полягає в тому, що вирішальна частина чужої культури стає
для іншої культури своєю. Процес, що веде до зменшення різниці
культурного надбання, але не обов’язково охоплює суттєву частину
культури, слід відрізняти від акультурації, що означає зближення.
Зближення можна вбачати у будь-якому знайомстві одного народу з
досягненнями культури іншого (наприклад, внаслідок перекладу художніх
творів). Зближення може перейти через акультурацію в консолідацію, коли
різне стає єдиним.

Асиміляцію можна розглядати як частковий випадок консолідації,
специфічний, за однобічністю: коли культура певної спільноти повністю
втрачає особливості, розчиняючись в іншій, а інша практично якісно не
змінюється від цього.

Позитивне значення для людства мають лише такі інтеграційні процеси,
процеси взаємодії та взаємообміну, які поряд з утвердженням
універсальних, загальнолюдських цінностей не заперечують збереження і
розвиток особливого, самобутнього у кожній культурі.

Незважаючи на всі відмінності, які відрізняють одну культуру від іншої,
їх об’єднує єдина людська природа культурних носіїв, введення до
загального світового історико-культурого процесу і необхідність
вироблення на цій основ? спільних духовних засад усієї світової
культури, орієнтованих на загальнолюдські цінності. У світі немає і не
було жодної культури, яка б цілком “випадала” зі світової культури і
водночас не мала індивідуально-неповторних рис. Це — обов’язкова умова
наукового розуміння законів розвитку культури, оцінки її своєрідності та
внеску в культурний прогрес людської цивілізації. Було б неправильним
абсолютизувати один з цих моментів, не беручи до уваги іншого. У цьому і
полягає діалектика загального й особливого в культурі людства загалом і
в кожній окремо взятій культурі зокрема.

Регіональний підхід до вивчення світової та вітчизняної культури дає
змогу краще зрозуміти: єдність і багатоманітність культури світу;
феномен і механізм творення культурної самобутності; взаємодію і
взаємовплив різних (етнічних, національних, регіональних) духовних
світів нашої планети.

Основним поняттям в аналізі регіональної культури виступає “культурний
регіон”. В найбільш загальному значенні під культурним регіоном
розуміють велику групу історично пов’язаних між собою культур. Народи,
які населяють той чи інший географічний регіон, встановлюють між собою
стійкі економічні, політичні й духовні зв’язки, виробляють спільні форми
життя і звичаї, оскільки проживають в однакових природно-кліматичних
умовах. Все це веде до утворення подібних рис у їх культурах, що і
визначає специфіку кожної з конкретних регіональних культур.
Конкретніше, культурний регіон — це своєрідна єдність етнічних і
національних духовних характеристик, що виявляє себе у схожості
традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зразків,
близькості релігійно-філософських та етико-естетичних світоглядних
засад.

У сучасній культурології найпоширеніші дві класифікації культурних
регіонів світу, які випливають з визнання єдності та багатоманітності
світової культури. Перша, загальніша, здійснює поділ світової культури
на культури Заходу і Сходу. Поняття “Схід” і “Захід” при цьому не мають
чітко визначеного смислу. Найчастіше під Сходом розуміють Азію, а під
Заходом — Європу та Північну Америку. Проте Схід і Захід — не лише
географічні поняття, а й різні типи культур, духовності, різні шляхи,
способи людського буття у світі.

У широкому значенні Захід — це сфера буття європейської культури,
ділянка поширення і визначального впливу християнської та античної
системи цінностей. Головними імперативами європейського культурного
розвитку визнаються особистість, науково-технічне освоєння і
перетворення природи. У чіткішому смислі Захід — це Західна Європа в її
історичних межах, що розділена на романський і германський світи.

Поняття “Сходу”, східного типу культури складніше (аніж Захід) у зв’язку
зі своєю внутрішньою, змістовнішою неоднорідністю. Так, виділяють
буддійський Схід, Схід арабо-мусульмансь-кий, Схід індуський;
єврейсько-іудейський; дослідники акцентують на великих відмінностях у
способах життя народів Індії, Китаю, Японії, Ірану, а культура Заходу
інтегрована однією релігією — християнством (хоча й поділяється на низку
різних конфесій), та й несхожість за типом життя і поведінки на Заході
не так кидається у вічі, як на Сході. Незважаючи на багатоплановість і
багатозначність поняття Сходу, під властиво Східним типом духовності все
більше розуміють шлях людського буття, який ґрунтується на діалозі
буддійського світоставлення з індуїзмом, а також даосизмом і
конфуціанством. Відтак типова культура Сходу може бути окреслена
метакультурою далекосхідного регіону, в якому відбулась зустріч і дивне
переплетіння самобутніх духовних світів Індії та Китаю, а також культур,
що історично пов’язані з ними і несуть на собі риси їхньої ментальності
— японську, тибетську, індокитайську та ін. Основними якісними
характеристиками Східного типу культур є: природність, фаталізм,
невідворотня віддяка (карма), віра у реінкарнацію (перевтілення).

Культурні світи Заходу і Сходу здебільшого порівнюються за схемою
дослідження М.Вебера (1864—1920). Видатний німецький культуролог
(економіст, філософ, соціолог), зіставляючи східні та західні релігії,
виявив численну низку смислових антиномій: так, якщо Захід — демократія
(свобода, рівність), то Схід — деспотизм; якщо Захід — аскеза, то Схід —
містика; Захід — наукове знання, раціональність, Схід — інтуїція,
вживання у світ; Захід — динамізм, розвиток, Схід — непорушність,
стабільність; Захід — модернізація, інновативність, Схід —
традиційність, ритуал; Захід — “логос”, Схід — “дао”; Захід —
індивідуалізм, особистість, Схід — колективізм, держава; Захід — активне
техніко-технологічне перетворення світу, Схід — досягнення гармонії з
природним середовищем проживання і медитація; Захід — капіталізм,
буржуазність, Схід — комунізм, безкласове суспільство; Захід — ринок,
Схід — базар та ін.

Поділ культур на східні та західні фіксують не тільки їх териг торіальне
розташування, а й характеристику методів і способів пізнання світу,
ціннісної орієнтації, основних світоглядних установок,
суспільно-економічних і політичних структур.

Упродовж тривалого часу проблема “Захід-Схід” висувалась і
розв’язувалась з погляду європоцентризму. Звісно, що всі досягнення
східних народів сприймались і оцінювались через імперативи цінностей
Західної цивілізації, що у свою чергу наклало тавро “меншовартісного”
(варварського, відсталого, провінційного) на культурні здобутки Сходу.

На сучасний момент домінує погляд, згідно з яким Захід і Схід є не вищою
і нижчою сходинками культурного прогресу, а двома цілком унікальними
шляхами духовного розвитку людства, які не стільки заперечують один
одного, а радше взаємодоповнюють і взаємозбагачують світову культуру.
Зокрема, вплив Заходу виявився насамперед у сфері цивілізації — техніки,
способів організації економіки і політичного життя. Вплив Сходу на Захід
можна спостерігати у духовній сфері, виявленні великого інтересу до
східної філософії, релігії, етики.

Окремо скажемо про мусульманську культуру. Як уже зазначалось, у
широкому смислі Схід тотожний Азії, а отже, охоплює і мусульманську
культуру. Проте слід пам’ятати, що мусульманська культура сформувалась
на межі Заходу і Сходу і містить у собі риси як першого, так і другого.

Подібна доля випала і слов’янській, зокрема українській культурі.
Геополітичне розташування між Заходом і Сходом визначило її “межовий
характер”. Однак належність до християнського культурного кола все ж
таки вказує на домінанту європейського генокоду, західної основи та
спрямування.

Окрім широкомасштабних регіонів (“Схід” і “Захід”), виділяють і
культурні регіони меншого масштабу. Так, друга за популярністю в
культурології регіональна класифікація розділяє всю культуру людства на:
європейський (інколи його називають
захід-ноєвропейським-північно-американським); далекосхідний; індійський,
арабо-мусульманський; тропічно-африканський; латиноамериканський
культурні регіони. У свою чергу кожний з цих регіонів має внутрішню
структуру. Наприклад, у межах європейського культурного регіону існують
певні відмінності між культурами романських, германських, слов’янських,
угро-фінських народів тощо.

2. Основні культурні регіони світу (європейський; далекосхідний;
індійський; арабо-мусульманський; тропічно-африканський;
латиноамериканський) та їх характерні риси

Європейський культурний регіон. Термін “Європа” географічно окреслює
простір від Гібралтару на Заході до Уральських гір на Сході, і який
разом з Азією становить єдиний материк — Євразію. З давніх часів ця
територія була заселена різними народами і племенами. Наприклад, окрім
греків, етрусків і римлян більшу частину Західної Європи обіймали
численні племена кельтів. На південно-східному узбережжі Франції
проживали лігури. Багато германських племен заселяли великі простори
сучасної Німеччини від Ельби до Рейну. Іспанію займали іберійські
племена і ке-льтибери, Британські острови — кельти. На східному березі
Ад-ріатичного моря, в Істрії, жили войовничі іллірійські племена. Землі
від Карпат до Балкан належали фракійцям. Скіфи володіли великими
територіями півдня нашої Батьківщини.

Поняття Європи набувало різного значення і змісту впродовж різних
історичних епох. У давнину ще не існувало Європи в її сучасному
розумінні. Відомо, що греки дали півострову Азійського континенту з
нечітко визначеними східними кордонами ім’я міфологічної героїні Європи,
тому греків стали вважати першими європейцями, а місце, де вони
проживали, — Європою. З “Іліади” Гомера дізнаємося, що Європа — донька
Сфінкса чи фінікійського царя, в яку закохався верховний олімпієць Зевс.
Перевтілившись у білого бика, Зевс викрадає прекрасну Європу і переховує
її на острові Кріт. Очевидно, ця легенда стала однією з головних підстав
для сучасних істориків вважати, що з острова Кріт веде походження
європейська цивілізація.

В часи Середньовіччя поняття Європа набуває нового значення; її
починають ототожнювати з християнством, протиставляючи культурі
арабо-мусульманського світу, до якого певний час належала Іспанія.
Розкол християнської Європи на Католицький Захід та Православний Схід
(1054 р.) породжує тезу про певну взаємозамінність понять Схід і Європа,
хоча офіційно ніхто не відлучає народи православного Сходу від
європейського культурного кола.

В період Нового часу термін “Європа” вживається як синонім до Заходу,
цивілізації, міського способу життя, освіченості й протиставляється
варварству та Азійському світові. В XX ст. поняття Європи визначається
за ідеологічною ознакою; до неї входять передусім індустріально
розвинуті країни західної Європи, яким протиставляються країни
соціалістичного табору. Після розвалу СРСР і падіння Берлінського муру
відбувається наповнення поняття Європи новим сенсом; вона починає
розумітися як єдиний соціокультурний простір.

Розглядаючи сучасну Європу як історико-культурну цілісність, ми тим
самим розуміємо народи європейського континенту, яких об’єднує воєдино
спільність витоків, спільна доля, спільна спадщина. Звідси поняття
європейська культура — результат внеску багаточисельних культурних
спільнот, які злились і взаємозбага-тилися. Жодна з цих спільнот не
збігалася з географічними межами Європи; ці кордони були або надто
малими, або більшими від неї. Тому Європа народилася, завдячуючи
зустрічі різних спільнот і синтезові їхніх культур.

Розглянемо тепер, у чому полягає самобутність феномену європейської
культури і якими є її основні складники. За образним висловлюванням
французького поета Поля Валері, “все те, що походить з Афін, Риму та
Єрусалиму, є істинно європейським”. Перекладаючи це твердження на
сучасну культурологічну мову, можна сказати, що грецька спадщина,
римська цивілізація й іудео-християнський внесок становлять основу
європейської культури, європейської свідомості. Проте для того, щоби
повною мірою стати європейськими, антична спадщина і християнство
повинні були об’єднатися і синтезуватися з культурою народів давньої і
середньовічної Європи германців, кельтів, слов’ян.

Для кращого розуміння феномену європейської культури детальніше
розглянемо історичні типи культури, що містять в його основі. Кожному
історичному типу культури властиві свої фундаментальні світоглядні
орієнтири. Ці орієнтації визначають розуміння і переживання людиною
світу і самої себе як його частини. Формування європейської культури
пов’язане з традицією, що простягалася від античності через християнську
культуру європейського середньовіччя до Нового часу.

Для людини античності характерним був синкретичний, тобто нероздільний
погляд на світ, природу. Світ розглядався як єдиний, обмежений у
просторі чуттєво-матеріальний космос, населений такими ж
чуттєво-матеріальними божествами і людьми. Всемогутні божественні сили
утворювали першооснову цього космосу і керували ним. Людина перебувала у
стані постійної гармонії зі світом, вона жила в божественному світі, й
божественний світ жив у ній.

Античне суспільство переважно жило інтересами земного світу, де точками
відліку буди поліс і, розпочинаючи з епохи еллінізму, — індивідуум. Для
духу античної людини ніщо не було чітко встановлене, дозволявся
будь-який погляд, що міг змагатися з іншим, аж поки не переступить
певних меж, заданих самою суттю полісного життя.

В епоху античності народилась філософія у власному розумінні цього
слова. З іменами Геракліта, Анаксагора, Демокріта, Сократа, Платона,
Арістотеля пов’язаний початок історії філософії як науки, їхні
міркування, висунуті ними проблеми продовжували і після загибелі
античного суспільства впливати на еволюцію різних напрямів філософської
думки. У становленні історичної науки як раціональної форми пізнання
суспільства величезна заслуга Геродота, Фукідіда, Саллюстія, Таціта.
Розробляючи саме поняття і теорію держави як “політичної спілки” людей,
соціологічна думка породила “Політику” Арістотеля. У соціальному житті
формувалось розуміння істинної цінності людини, складалися уявлення про
такі духовні цінності, як громадянська свобода і громадянський
обов’язок, людяність, гармонійність розвитку особистості. Яскраве
втілення духовних цінностей античної людини ми простежуємо в поетичній
міфології, літературі, в неперевер-шеній пластиці скульптури та
високорозвинутому реалістичному живописі античних митців.

Узагальнюючи, зазначимо, що найціннішими і найхарактернішими надбаннями
духовної культури античності для подальшого розвитку і становлення
культури європейського регіону були: зародження гуманістичної традиції,
досвід демократії античного полісу та виникнення в його культурі спектра
різних філософських систем і перших зразків теоретичної науки.

Згасання полісної общини і традиційних культів спричинило утворення
духовної порожнечі у світосприйнятті античної людини. Це змусило її
жадібно шукати скрізь “духовне”. І власне християнству судилося увійти в
душі європейців, внести в життя європейських народів дещо принципово
нове, не притаманне іншим культурам, у тому числі й античній. Це було
відчуття своєрідної духовної цілісності, з якої людина постійно
причащалася, вищого, трансцендентного, божественного порядку. В ролі
духовного наставника і організатора такої спільності виступала Церква.

Середньовічний світогляд визнавав “світ” лише як неминучий, що був
сповна реальний у буттєвому розумінні й неідеальний — у моральному. В
галузі знання головним принципом відношення до істини виступав
догматизм, а методом її пізнання — схоластика. Саме релігія була
панівною ідеологією в цю епоху і найкон-цептуальніше оформляла досвід
масової свідомості, задавала напрям розвитку культури. Аскетика,
гомілетика, агіографія, іконопис, храмова архітектура — це плоди
релігійного світосприйняття.

В історії європейської культури цей період знаменний формуванням
християнської традиції з її уявленнями про людську індивідуальність,
євангельською концепцією моралі та трактуванням людського розуму як
створеного за образом божественного і тому здатного до раціонального
осмислення буття.

Християнство, по суті, ніколи не було єдиним: процес дроблення
супроводжував усю його історію. В ньому розрізняють три основні напрями:
православ’я, католицизм і протестантизм. Кожен з них мав специфічні
особливості, починаючи з основних догматів і принципів організації
Церкви і закінчуючи ритуалом богослужіння, морально-етичними нормами
поведінки віруючих. Своєрідність конфесійних відмінностей багато в чому
визначалась характером, духом етнокультурної спільності, на ґрунті якої
ці конфесії зароджувались і розвивались. Поєднання конфесшного й
етнічно-культур-ного факторш було вирішальним для утворення самобутніх
конфесш-но-культурних світів у християнстві: православно-слов’янського,
католицько-романського та протестантсько-германського.

Православ’я зародилось на ґрунті візантійської культури. З часом його
вплив поширився на слов’янські народи, які мали тісні контакти з
Візантією. Відмінними рисами візантійської культури були: чітко
виражений східний колорит, спадщина тривалих і міцних зв’язків з
цивілізаціями Давнього Сходу, світський напрям у духовному житті й,
нарешті, орієнтація на культурні традиції античної Греції, вплив яких
ніколи не припинявся в імперії (на відміну від західно-католицького
ареалу). Антична культурна спадщина переосмислювалась і пристосовувалась
під неослабним контролем Церкви відповідно до цілей та інтересів
православ’я, характерні риси візантійської культури мали величезне
значення для формування духовності православного європейського світу,
специфіки його світогляду. Ця специфіка, зокрема, виявилась у
своєрідному розумінні людини. Людина розглядалась як тілесно-духовна
істота, котра поєднувала дві іпостасі — земне і божественне. Таке
розуміння людської природи знайшло відображення у творчості православних
митців, де в образі людини гармонійно поєднувались глибока духовність,
ідеальність з фізичним буттям. У культурі православного світу значно
більшою мірою відчувались глибокий спіритуалізм, загальновизнаний і
санкціонований Церквою канон. Християнський схід не знав того
релігійно-церковного — в межах християнства — плюралізму, який набув
великого суспільно-політичного значення в житті народів Центральної та
Західної Європи. Найхарактернішими рисами культури православного світу
можна назвати емоційність, трансценденталізм і недостатній розвиток
емпіричної науки, а також підпорядкованість Церкви державі.

Католицький світогляд формувався під впливом культурних традицій
античного Риму і розвивався на ґрунті Західної Римської імперії в
романському етнічному ареалі. Тут культурна монополія Церкви була значно
повнішою, ніж у православному. Це частково пояснюється трактуванням
людини як істоти земної і гріховної. Католицизм діяв формоутворююче на
психіку європейця, що виявлялось і в сфері соціальної організації
зовнішніх між-людських відносин, і в сфері внутрішньої дисципліни, і в
системах чітко визначених понять та порядку мислення. Багато в чому
католицька схоластика сприяла виробленню логічного апарату філософських
термінів. У духовній творчості культурних діячів католицького світу
переважала дидактична нота.

Протестантизм виник як протидія католицизму. Його поширення окреслюється
ареалом розселення народів германської мовної групи (німці, австрійці,
германо-швейцарці, голландці). Тому дух протестантизму багато в чому
визначив германський елемент, для якого були характерні такі риси, як
внутрішня динаміка, порив до безмежного, воля, що прагнула охопити весь
світ. Протестантизм виступив проти беззаперечного авторитету і диктату
Церкви у справі спасіння людини, стверджуючи, що людина може спасти душу
лише через особисту віру, яка безпосередньо дарується Богом, без
втручання Церкви. Протестантизм висунув нові уявлення про особистість і
моральність, про місце релігії у суспільстві, передбачив провідну
тенденцію розвитку теологічної, філософської і правової думки Нового
часу. Основною для нього стала тема духовного світу людини, уявлення про
морально-осудну особистість і, нарешті (це стрижневий момент), поняття
совісті.

Протестантський акцент на внутрішньому світі особистості та практичній
релігійності глибоко відбився на всьому подальшому історико-культурному
розвитку Європи. Під впливом його ідей формувались погляди таких великих
мислителів як Кант, Фіхте, Гегель, К’єркегор, Ніцше, Ясперс, Швейцер та
інших, в яких беруть початок багато впливових культурно-філософських
доктрин сучасності (екзистенціалізм, персоналізм, “філософія життя”
тощо).

Матриця сучасної європейської культури складалась в епоху Ренесансу на
основі перероблення досягнень античної культури і культури європейського
Середньовіччя. Ренесанс був не лише відродженням античного світогляду,
але в повному розумінні цього слова — новим відкриттям Людини та
Всесвіту. Він створив основи для розвитку індивідуалізму. Це був час
збудження критичної думки і зародження філософського раціоналізму.
Раціоналізм ознаменував перехід від середньовічної авторитарності до
критицизму Нового часу. Це привело до формування розвинутої науки і тих
основ наукової раціональності, які вирізняють її з-поміж інших форм
пізнання світу. Наука стала набувати світоглядних функцій, а наукова
раціональність почала розглядатись як одна з найважливіших цінностей
людської життєдіяльності. Цінність науки пов’язувалась з особливим
розумінням людської природи та її пізнавальної діяльності.

Людина стала розглядатись як сила, що протистоїть природі, втручається в
її процеси, перетворює об’єкти природи в необхідні для себе предметні
форми. В цій системі розум розглядався як гідний вияв людської природи.
Формування світоглядних функцій науки завершилось в епоху Просвітництва.
Це й визначило весь подальший розвиток сучасної європейської культури.
Найсуттєвішим виявом західної духовності в схематичному спрощенні можна
вважати, насамперед, сцієнтизм, тобто примат і культ науки з подальшими
наслідками — технікою і техніцизмом наук. Згадаймо відоме гасло О.Конта:
“Знати, щоб передбачити, щоб змогти”. Другим моментом вияву
європейського духу є персоналізм — високе цінування тієї своєрідної
духовно-психічної цілісності, яку ми називаємо особою і яка є носієм
культурних цінностей.

На основі такої духовності оформилося поняття сучасної європейської
цивілізації. З XVIII ст. починається розбіг цієї цивілізації, що
виявилось у прогресі техніки та наукової технології, впровадженні її
досягнень у виробництво. Технічні, а пізніше науково-технічні революції,
роблять це суспільство надзвичайно динамічним, приводять, часто впродовж
одного-двох поколінь, до зміни соціальних зв’язків і форм людського
спілкування. Для цієї цивілізації характерний яскраво виражений у
культурі пласт інновацій, які постійно ламають і перебудовують культурну
традицію.

Отже, доба Нового часу (XVI — поч.ХХ ст.) — це історична епоха, впродовж
якої культура західноєвропейських країн набула тієї розвинутої форми, що
вирізнила Європу з-поміж всього іншого культурного світу, коли можна
було говорити про європейську культуру як про певний особливий тип
культури. Головними системоутворюючими принципами цієї культури були:
антропоцентризм, раціоналізм, сцієнтизм, європоцентризм.

Як стверджують дослідники європейської специфіки, коли в попередні епохи
культура Європи ще не вважалася “сповна європейською”, тобто тим
особливим соціокультурним світом, що об’єднує країни Європи в єдине ціле
на противагу іншим, то на сучасний період вона (культура) вже перестала
бути типово “європейською”.

Йдеться про взаємодію і взаємовплив європейської культури з культурами
інших народів світу. Наприклад, у XX ст. європейський тип культури, з
одного боку поширився далеко за межі Європи, охопив інші континенти —
Америку, Австралію; азійські, латиноамериканські та африканські країни.
З іншого — ще з середини XVIII ст. (коли в Європі намітились перші
симптоми кризи раціоналістичного світогляду, розчарування у можливостях
розуму) ведуться пошуки альтернативних незахідних (європейських) шляхів
духовного розвитку. Європа звертає погляд на Схід і потрапляє в поле
магічного впливу індійської, китайської, арабської культур. Це приводить
до переорієнтації на емоційно-інтуїтивне сприйняття світу, на
ірраціональні способи пізнання. Так з’являються філософія Шопенгауера,
Ніцше, Дільтея, Бергсона, неотомізм, фрейдизм, прагматизм,
екзистенціалізм. В мистецтві це приводить до утворення нових напрямів:
кубізму, абстракціонізму, сюрреалізму, футуризму, імпресіонізму,
експресіонізму. Різні течії в сучасній європейській культурі можна
згрупувати залежно від того, чи переважає в них ірраціоналізм аж до
містики, тісно пов’язаний з ним песимізм, невіра в прогрес, настрої
занепаду, безнадії, відчаю, чи, навпаки, культ сили, оптимістична віра в
раціоналізацію, дух заповзятливості, успіху, зневаги до слабших і
невдачливих. Взаємодія і взаємопроникнення цих тенденцій настільки
сильні, що іноді дуже складно визначити, яка з них переважає в тій чи
іншій конкретній течії.

Як це траплялось уже в епохи культурного перелому, в сучасній
західноєвропейській культурі другої половині XX ст. утворився своєрідний
духовний вакуум. Індустріальна цивілізація пережила глибоку кризу, що
торкнулась її типологічних рис: культу розуму, науки, установки на
підкорення природи тощо. Європа у XX ст. почала вести пошук в напрямі
багатоманітного розуміння людського життя, усвідомивши, що вищі цінності
культури не можуть бути зведені лише до раціонального начала. І йдеться
не обов’язково про ірраціоналізм, а про а-раціоналізм, не про
заперечення, відкидання розуму, а про його доповнення іншими
компонентами духовної культури, наповненням його гуманістичним змістом.
Звідси неабиякий до духовного досвіду Сходу.

На підтвердження можна апелювати до праць сучасних європейських
культурологів, таких як У.Бейнбрідж, М.Гарднер, М.Ді-лінгер, Б.Рассел,
Р.Старк, М.Фергюсон. Ці автори висловлюють спільну думку про те, що в
сучасному західному світі відбувається “революція свідомості”, а з нею —
і народження нової культури. Важливими ознаками нової духовності
називають: формування установки на власний досвід на противагу
схоластичному інтелектуалізму та узаконеній моралі панівних церков;
зростання інтересу до явищ екстрасенсорного сприйняття та
парапсихології; широке захоплення різноманітними техніками саморозвитку
(са-мореалізації); поширення моди на магію й астрологію, їх глибоке
проникнення в масову культуру; велика популярність давніх і нових
східних релігійних вчень.

Отже, збуваються прогнози про те, що переважно аналітичний західний
розум з часом все більше буде збагачуватись інтуїтивно-цілісним духом
східних культур і в свою чергу збагатить їх тим, що придатне для них. В
умовах зростання взаємозалежності народів Європа розвивається не
ізольовано, а в тісному зв’язку з народами інших континентів. Цей
зв’язок стає все ор-ганічнішим і нерозривнішим. Європа пройшла тривалий
і складний історичний шлях, який позначений високими досягненнями
людської думки і прогресу. Тут накопичений величезний досвід боротьби за
свободу, демократію і соціальну справедливість.

Далекосхідний культурний регіон. Більша частина сучасного населення
далекосхідного регіону належить до трьох основних груп монголоїдної
раси: північна (корінні народи Сибіру і народи північно-східного Китаю);
східна (монголи та північні китайці); змішані та перехідні форми між
монголоїдами й ав-стралоїдами (південні китайці, індонезійці, народи
Індокитаю, Японії).

Культурна самобутність далекосхідного регіону найкраще розкривається
крізь призму китайської та японської духовної специфіки з додатками
елементів індійської культури. Світоглядними орієнтирами в регіоні з
давніх-давен слугували конфуціанство, даосизм, легізм, синтоїзм і
буддизм. Всі вони мали величезний вплив на формування стилю мислення,
способу життя і діяльності жителів регіону, були одночасно і релігіями і
філософсько-практичними системами. Так, буддист не втрачав традиційних
язичницьких вірувань, що увібрали в себе даосизм і сінтоїзм,
дотримувався настанов конфуціанства. Багато храмів стали змішаними,
спільними для цих вірувань. Отже, все це — елементи, складові частини
своєрідного цілого. Спробуємо дещо детальніше розглянути основні
компоненти далекосхідної культури.

Китай. Територія Китаю тривалий час була майже цілковито ізольована
природними географічними бар”єрами від всього іншого цивілізованого
світу, в тому числі і від основної зони культурного обміну того часу —
Середземномор’я. Китайський регіон десятки століть не мав постійної
визначеної назви. Імперія в різні часи іменувала себе по-різному:
Тянь-ся — “Піднебесна”, Чжунго — “Серединна” (тобто та, що перебуває в
центрі ойкумени), а часто Дайго — “Велика” держава”. При цьому завжди
добавлялось ім’я відповідної династії, які час від часу змінювались,
наприклад: Дайціньго — при династії Цінь, Даймінго — при династії Мін.

Головним, найконсервативнішим і стабілізуючим компонентом духовної
культури китайців є конфуціанство. Конфуціанство — складний духовний
феномен, в якому поєднались релігія, етика, естетика, теорія держави та
державного правління. Час зародження конфуціанства — VI ст. до н.е.,
місце народження — маленьке царство Лу в центрі Китаю. Назвою
конфуціанство завдячує давньокитайському мислителю Кун-цзи (або Кун
Фу-цзи — “шановному вчителеві Куну” на ім’я Цю, на прізвище Чжун-ні,
відомого в європейському світі як Конфуцій (551—479 pp. до н.е.) та
школі його учнів, які розвинули вчення Вчителя і стали називатись
конфуціанцями.

Понад 2000 років конфуціанство було ідеологією імператорського Китаю
(паралельно поширювало вплив на інші країни регіону); воно заклало
основи всього китайського способу життя, визначило принцип організації
китайського суспільства; стало квінтесенцією китайської цивілізації.
Будь-яке велике віровчення має певний “корпус” священних текстів,
авторитет котрих немов санкціонує дії людей з огляду вищих критеріїв
світопізнання; дотримувалися моральних законів. Конфуціанський канон,
своєрідна “біблія” конфуціанства — це “Ші сань цзін”, —
“Тринадцятикни-жжя”. Основа основ канону — “У цзін” — “П’ятикнижжя” —
збірка базових знань про світ та історію, збірка, що містить у собі: “І
цзін” — “Книгу перемін”, “Ші цзін” — “Книгу пісень”;

“Чуньцю” — “Весни і осені” — історичну хроніку, що ґрунтується на подіях
у царстві Лу; “Шу цзін” — “Книгу історичних переказів”, або “Книгу
документів”; “Лі-цзи” — “Записки про ритуал”, або “Записки про
етико-релігійні норми”.

У китайській традиції “І цзін” — це книга, в якій за допомогою різних
комбінацій “ба-гуа” — восьми триграм і коротких висловлювань — пророцтв
до них — вичерпно трактувалися всі можливі ситуації у світі, всі
таємниці світобудови й історії людства. Лише вивченню однієї цієї книги
можна було посвятити все життя.

Після “П’ятикнижжя” вивчали — “Си шу” — “Чотирикниж-жя”, куди входять:
“Лунь юй” — “Бесіди і судження” (Конфуція), “Мен-Цзи” — “Бесіди і
судження Мен-цзи”, “Да сюе” — “Велике вчення — і “Чжун юн” — “Про
Серединне і Постійне”. Після цього китайський книжник-конфуціанець
переходив до вивчення “І лі” — “Книги обов’язків і суджень”, “Чжоу лі” —
“Книги суджень династії Чжоу”, “Сяо цзін” — “Канону синівської
шанобливісті”, “Ер я” — “Близького до канону” і нескінченних коментарів.

Морально-етичні принципи конфуціанства створював Учитель на основі норм,
які панували в сім”ї, громаді. Ці принципи Кон-фуцій переносить на
суспільство загалом, де в ролі батька народу повинен був виступити
правитель царства — еталон людської мудрості, який досконало володів
морально-етичними критеріями. Зупинимось дещо детальніше на головних
вузлових моментах етичного вчення Конфуція. Його етику інколи умовно
називають “етикою ритуалу”, в якій подається нормативна програма
праведного життя. На думку китайського мислителя, власне ритуал здатний
поєднати доброчесність і щастя, волю окремої людини та її життя,
витворити мир і злагоду в суспільстві.

Основою основ вчення Кун-цзи є поняття “лі” — правила благопристойності
та цоведінки, або правила етикету, і навіть норми благопристойної мови.
Поняття “лі” — це, по суті, порядок речей у суспільстві, правлінні й
обрядах. Керівництво народом — справа “цзюнь-цзи” — “благородних мужів”:
монарха і його ва-ссалів. Справа народу — покірно служити “благородним
мужам”. У цьому полягав вічний принцип “лі”. Багатство і почесті, що
дарує Небо — сфера верхів для виконання обов’язку перед народом.
Бідність і низьке становище теж зумовлені волею Неба — це місія низів. У
цьому також виявляється вічний принцип “лі”. “Висока” мораль
“благородних мужів” притаманна верхам, і “мала” мораль з її відданістю,
щирістю — обов’язок “малих людей”. Керівництво здійснюється за незмінним
принципом — володар є володарем, а підданий є підданим.

“Сяо” — покірний послух, синівська шанобливість, обов’язок дітей перед
батьками (молодшого до старшого в сім’ї). Вважається, що конфуціанство —
віровчення батьківсько-синівських стосунків, тому проблема “батьків і
синів” у Китаї просто не могла виникнути. Обов’язковим вважалось
дотримання культу предків, обрядів служіння їх духам, бо порядок в сім’ї
та суспільстві, за Конфуцієм, забезпечувався переважно через духів
померлих предків.

Головне завдання людини, за Конфуцієм, — переборювати себе і в усьому
дотримуватися етикету, що означає створювати ідеал соціальної
досконалості — “цзюнь-цзй”. До принципових понять конфуціанського вчення
належить “жень” (гуманізм, людинолюбство) та “і” (обов’язок). “Жень”
містило за смислом велику кількість чеснот (стриманість, скромність,
розум, доброта, безпристрасність, справедливість), і рідко хто міг
називатись гуманною людиною. Володіти “жень”, за Конфуцієм, могли лише
мудреці та герої. Поняття “і” означало моральне зобов’язання, обов’язок,
який людина внаслідок своїх чеснот покладає на себе. Сполучення “жень”
та “і” давало змогу стати “цзюнь-цзи” (благородною людиною).

Цілком природним наслідком стало Присвоєння звання “цзюнь-цзи” самому
Конфуцію, перетворення його на об’єкт поклоніння. Засновнику
конфуціанства стали поклонятись у спеціальних храмах — “мяо”. Всередині
xpaNry була спеціальна ритуальна табличка з іменем Кун-цзи. Наприклад, у
столиці імперії сам імператор кожного року особисто приносив жертви і
молився духу Кун-цзи, віддаючи тим самим данину пам’яті великого
мудреця. По боках від таблички були зображення улюблених учнів Конфуція
з такими ж ритуальними табличками і надписами.

У всьому простежувалась основна особливість китайської манери поклоніння
богам і предкам: головне — не розкіш храмів, а церемонії на честь духу
Кун-цзи. Церемонії здійснювали окрім самого імператора, сановники-жерці,
знатоки конфуціанського вчення.

Специфічність конфуціанства як релігії полягала в тому, що в ньому
персоніфіковані земний спадкоємець божественного (тобто імператор як
єдиний одержувач “велінь” Неба) та надзвичайно абстрактно представлене
божественне (Небо — втілення природних закономірностей, творець усього
існуючого, принципів моралі й усіх чеснот і безособова сила, котра
скеровує хід земних подій). Імператор — єдиний посередник між земним і
небесним, а все суспільство — одна велика, але ієрархічно збудована
сім’я. Імператор управляє нею згідно з приписами Неба, а допомагають у
цьому мудреці, тобто ті, що оволоділи знаннями і всякими чеснотами, —
вони й становлять основу адміністративно-політичної структури держави.
Конфуціанство на відміну від інших релігій (з їх ідеями скорботи,
страждання, віри і втіхи в потойбічному житті) було справжнім мистецтвом
жити. В центрі його доктрини завжди перебувала людина, колектив,
суспільство, налагодження правильного і впорядкованого життя на цьому
світі. Культ практичної користі, конкретного щастя, що досягаються за
допомогою внутрішніх чеснот і постійного самовдосконалення, мали
величезний вплив на формування духовної культури, психічного складу і
національних традицій китайського народу.

Отже, головними характеристиками конфуціанства є раціоналізм,
домінування моралі над релігією, скептичне ставлення до світу
надприродного і виняткова увага до етико-політичних і соціальних
проблем. Конфуціанство виступило у ролі соціально-політичної доктрини і
водночас етики тієї релігійної системи, що домінувала в регіоні. За
функціональною значимістю воно було еквівалентне тій частині
християнського вчення, яка містить соціальні принципи і моральні
постулати.

Якщо щирим, суб’єктивним прагненням Конфуція було створити ідеал
гуманної доброчесної та гармонійно розвинутої людини, то з часом у
вченні конфуціанства на передньому плані постала не суть, а лише
зовнішня форма, яка виявилась переважно у вигляді демонстрування
відданості до старших, поваги до порядків минулого. Численні
послідовники конфуціанства з їх сліпою відданістю кожному слову вчителя,
надзвичайно посприяли перетворенню його вчення на догму. В ідеалі
“цзюнь-цзи” почали вбачати не стільки вираз внутрішньої цінності людини,
яка вільно обирає свою долю, скільки зовнішнє оформлення
благопристойності у суспільстві.

Це з одного боку. З іншого — культ предків і культ “сяо” створили в
Китаї істинний культ сім’ї, рівного якому ніколи і ніде не було. В
суспільстві домінували кланові зв’язки між близькими і далекими родичами
над всіма іншими видами соціальних зв’язків. Для сучасних китайців, як і
раніше характерна орієнтація на сімейну, кланову групу, досягнення
власних цілей через посередництво цієї групи. Наприклад, типове
китайське приватне підприємство — це форма сімейного типу.

Даосизм, як і конфуціанство, — одна з головних гілок китайської
культури, поява «кої припадає на VI ст. до н.е. і пов’язана з іменем
легендарного мислителя Лао-цзи. Головною книгою життя Лао-цзи є “Дао де
дзін” (“Книга про шляхи і доброчесності”) — проповідь природності,
життєвої спонтанності, тобто проповідь “цзи жань” — життя, яке не
вимагає від людини жодних зусиль, а ґрунтується на власних природних
ритмах. Практична реалізація “цзи жань” — це “у вей” — “недіяння”. Для
“цзи жань” немає потреби в особливому тлумаченні, тому виконання “цзи
жань” — це і “бу янь” — мовчання. Для “цзи жань” також немає значення
соціальний уклад, і краще б його взагалі не було або він був би
“природним”. Культ природності — головна відмінність лаоського вчення.
Гасло цієї філософії — “Не нищи природного людським, натурального —
штучним, не жертвуй собою заради придбання”. Ідеал Лао-цзи полягає не у
прагненні до майбутнього (європейська традиція) і не в поверненні до
минулого. Його вибір — це середній путь — перебування у теперішньому,
вічна рівновага і постійність — “чан”.

Що ж таке дао в знаменитій книзі Лао-цзи? Це безмежність і абсолют,
істина і порядок. Дао — всезагальний закон природи, початок і кінець
творіння. Дао — нечітке і туманне; це образ і великий образ, форма без
форм, образ без сутності (без плоті). Дао — це сфера парадоксу: все і
нічого. Дао всюди і у всьому. Його ніхто не створював, але все з нього
народжується і до нього повертається. Небачене і нечуване, недоступне
органам чуття, постійне і невичерпне, безіменне і без форми, — воно дає
початок, ім’я, форму всьому на світі. Дао обіймає небо і землю, немовби
охоплюючи собою всесвіт. Дао дотримується лише “природності”. Головний
його закон — мінливість, постійний рух, зміна подій. Але дао — це і
порожнеча, нуль, спокій. Тобто дао — це рух і спокій. Це вищий рівень,
де зникає межа між життям і смертю, де наступає безсмертя. За Лао-цзи,
спокій бажаніший аніж рух, тому кінцева мета, єдиний смисл і щастя
людського життя — пізнати дао, дотримуватися дао і, нарешті, злитись з
дао, щоб перетворитись в істинну “дао-людину”. І тоді тіла даосів можуть
трансформуватись, можуть ходити по воді і по вогню, не відкидаючи тіні
на сонце. Більше того, “дао-людина” за бажанням може вирішувати
закінчувати чи знову відроджувати власне життя. Своєрідна еманація,, дао
— це “де” — доброчесність, що все напоює, і “ці” — енергія всесвіту —
універсума. Людина не має права втручатись у справи дао, це вважається
злочином. Ось звідки витоки принципа “у-вей”.

В історії даосизму виділяють ранній (філософський), пізній (релігійний)
даосизм та неодаосизм. Ранній даосизм є вченням про життя в єдності з
природою, про що вже згадувалось.

У І —III ст. н.е. ранній даосизм розколюється, внаслідок чого
з’являється так званий пізній, релігійний даосизм. Як релігія даосизм
охоплює вчення про надприродну божественну силу — Дао, вчення про
потойбічний світ, а також систему заклинань і талісманів. У релігійному
даосизмі ототожнення з вічним Дао інтерпретується як магічне осягнення
тілесного безсмертя; поширені легенди про лаоських святих, котрі були
безсмертними і володіли таємничим еліксиром життя. Релігійний даосизм
особливо великого впливу набув у епоху Тан (618 — 907 pp.).

Даоські жертвоприношення, молитви, заклики до богів — все це
здійснювалось у незчисленних критих храмах-павільйонах, що іменувались
“гуанами” або “дао-гуанами”. Гуани — це приземкуваті будівлі з
характерними дахами, інколи подвійними і зі загнутими доверху краями.
Дахи покривались жовтою або зеленою черепицею (жовтий колір символізував
силу, велич, багатство, могутність; зелений — вічний мир і спокій).

У поклонінні лаоському пантеону діяло вже згадане неписане китайське
правило: головне — не багате убранство храмів, а церемонії, виконання
священних церемоній поклоніння богам, духам, предкам, безсмертним.

Наголосимо на натуралістичному віталізмі китайської думки, що передбачав
надзвичайно високу оцінку життя, а довголіття вже з самого початку
формування китайської культури було фундаментальною цінністю. В даосизмі
ці риси китайської духовної культури виявились у вченні про Дао як
джерело життя і безсмертя.

Для набуття тілесного безсмертя даоси розробили складні системи
психофізичних вправ, займались алхімічними пошуками еліксиру безсмертя.
Особлива роль належала правильності сексуального життя, взаємодії
жіночого (“інь”) та чоловічого (“ян”) начал з вироблення енергії “ці”,
що веде до злиття з Дао. На думку даосів, якраз у поєднанні “інь” та
“ян” полягає засіб подолання роздвоєності світу і віднайдення безсмертя.

Велика увага даосів до природи дала поштовх розвиткові у цьому регіоні
алхімії, хімії, медицини, фармацевтики. Ідея даосизму про досягнення
тілесного безсмертя вплинула і на традиційну китайську гімнастику “ци
гун”, а також на низку стилів бойових мистецтв, насамперед “Тай
цзи-цюань” (“Кулак Великої Межі”).

Неодаосизм вже був адаптований до умов соціально-державного життя і не
вимагав відмов від участі у державних справах. У сучасній світській
формі даосизму визначальне місце займає психотехнічний рівень. Це
означає зростання інтересу до лаоської психофізіотехнічної практики:
дихальних гімнастичних вправ (на зразок “Тай-цзи цюань”), зокрема до
зв’язаних із даосизмом прийомів бойових мистецтв (“у шу”), в тому числі
й тих, що ведуть походження від лаоських релігійних шкіл (наприклад,
школа “у шу”).

На сучасний момент лаоською психофізіотехнікою активно цікавляться
вчені, передусім медики. З іншого боку, в плані ідеології лаоські методи
розглядаються як одне з найвищих досягнень китайської цивілізації та
науки, їх інтегральної частини; на рівні масової свідомості активно
формується мода на “у шу”.

Легізм виник і розвився разом з конфуціанством (V —НІ ст. до н.е.). Як і
конфуціанство, він прагнув до утворення сильної і добре керованої
держави. Але якщо конфуціанство на перший план висувало моральні якості
людей, то легізм дотримувався державних законів і доводив, що політика
несумісна з мораллю. Основними методами впливу на людей, за легізмом,
повинні бути нагороди і покарання, причому останні мусять домінувати.
Легізм мав величезний вплив на становлення державності в Китаї. Держава
за його зразком проіснувала до XX ст.

На відміну від європейського регіону в Східній Азії народні вірування
утворили міцну єдність з державною структурою. Замість обернення
населення в нову віру і викорінення попередніх релігійних культів тут
спостерігався процес поступової інфільтрації прийшлої світової релігії
(буддизму) У різні сфери суспільного життя. Але різниця цим не
обмежувалась. Держава, що мала традиційний сакральний фундамент,
відносилась до місцевих і прийшлих релігійних систем як до чогось
часткового і нижчого порівняно з власною сакральністю, тому ставила їх у
підлегле становище. Вона трактувала релігію лише з прагматичного
погляду, намагаючись використовувати її як допоміжний засіб управління
народом. Наслідком цього було повне і необмежене панування держави над
релігійними організаціями у політичному, адміністративному й
ідеологічному аспектах.

Традиційна соціальна структура Китаю визначається системою
сімейно-кланових зв’язків, що пронизані принципом ієрархічно-сті,
підпорядкованості нижчих вищим.

На початку нашої ери і аж до кінця IV —V ст. впливовою духовною силою в
регіоні стає буддизм (у формі “махаяна”). Проникаючи у різні країни
далекосхідного регіону, буддизм був змушений адаптуватись до своєрідних
місцевих, соціальних умов. Це приводило до його трансформацій, часткової
зміни змісту і форми. Внаслідок трансформації утворювались так звані
місцеві, національні варіанти буддизму: чань-буддизм у Китаї,
дзен-буд-дизм у Японії, ламаїзм у Тібеті.

Буддизм “чань” багато в чому — повна протилежність традиційному
класичному буддизму. Наприклад, для будь-якого буддиста найбажанішою
метою є досягнення нірвани заради того, щоб стати Буддою чи бодхісатвою.
Буддизм “чань” вчить, що це лише марнота. Слід звернути погляд на
реальне життя, навчитись жити власне зараз, поки ти живий, поки можеш
щось взяти від життя і чогось від нього навчитись. (Звичайно, йдеться не
про чуттєві насолоди). Істина і Будда всюди і у всьому: в красі природи,
радості праці, у скромності та величі самої простої роботи. Отже, чань
буддизм — це своєрідне мистецтво “життя для себе,” для пізнання істини і
Будди, істини, що розкривається через прозріння й осяяння. Осягнути таку
істину може лише людина, яка психологічно підготовлена для цього.
Золотим віком китайського буддизму вважається епоха Тан.

Головні релігійно-філософські, світоглядні системи Китаю сформували
особливий етно-ментальний тип людини. Так, книга “Китайці у себе вдома”
(1909 р.) англійського місіонера Дж.Макгована подає стереотипні уявлення
європейців про китайців, їхній національний характер. Зокрема, автор
наголошує на надзвичайно розвинутому почутті відповідальності китайців,
особистій жертовності заради вищого колективного блага (сім’ї, роду,
держави), акцентує на таких рисах китайської національної вдачі, як
добродушності, гуморі, терплячості, наполегливості, високій
працездатності. Одночасно Дж.Макгован зауважує, що надання великого
значення ритуалу, церемоніям породжує брак (або й цілковиту відсутність)
щирості, неправдивість, а знаменита китайська добродушність і
розсудливість часто дивно поєднуються з жорстокістю. Сучасні
соціологічні дослідження засвідчують, що проведені

Дж.Макгованом розвідки не втратили актуальності також для Європи
дотепер.

Китайська цивілізація в процесі розвитку досягла значних висот.
Достатньо лише пригадати, що багато галузей китайської промисловості
недосяжні для Європи. Це, наприклад, ступінь досконалості фарби,
технологія фарбування тканин, фарфор, багато матеріалів із шовку,
лаковані фарби. Китайське землеробство посідає одне з перших місць на
землі. Викликають захоплення естетичні форми китайських ландшафтних
садів, успіхи фармацевтики, китайські канали. Окрім цього, порох,
книгодрукування, папір, компас були давно відомі китайцям і від них
запозичені Європою. Китайська астрономія, наука і знання, мабуть, ніде
не користувались таким високим авторитетом, як у Китаї.

Другим головним компонентом культури далекосхідного регіону є її
японський різновид. Японія (японською мовою — Ніхон) — це острівна
країна, яка займає низку островів японського архіпелагу приблизно на
3400 км вздовж східної частини Азійського материка. Вона має ім’я
“Країни, де сходить сонце”.

Вишукана самобутність японської культури завдячує таким феноменам, як
синтоїзм, самураї, сумо, дзюдо, театр кабукі, ікебана, чайна церемонія,
декоративний сад.

Синтоїзм (у перекладі з японської означає “шлях богів”) — найдавніша
національна релігія японців, що оформилася в VI — VII ст. н.е. Синтоїзм
пов’язаний з виникненням японського племені ямато, релігія якого мала
назву синто (1—2 ст. н.е.)- Основу синтоїзму становлять культи природи,
предків та японського імператора — мікадо; віра у різні магічні сили і
забобони, багато первісних шаманських і чаклунських обрядів. Основні
міфи синтоїзму зафіксовані у творах VIII ст. — “Кодзікі” (“Записки про
справи давнини”, 712* p.), “Ніхонгі” або “Ніхонські” (“Аннали Японії”,
720 р.) та “Когосюі”. У міфах зібрані уявлення про походження
національних божеств (камі), японської території та нації. Синтоїзм
налічує близько 8 млн божеств, з-поміж яких найголовніше місце належить
богині Сонця Аматерасу. Стародавня синтоїстська легенда розповідає, що
Аматерасу подарувала онукові (першому японському імператору) священні
дзеркало, меч і намисто з яшми. Ці три символи (дзеркало — символ знань,
меч — доблесті та мужцості, яшма — мистецтва, краси, гармонії) стали
фундаментом духовних цінностей японців. Традиційним типом синтоїстського
храму є торій, схожий на ворота з двома поперечинами. Торій вважається
національним символом Японії, оскільки це один із небагатьох зразків
суто японського зодчества, який існував ще до іноземних впливів.

З 1868—1945 pp. сінтоїзм був державним культом. Під час Другої світової
війни японські мілітаристи використовували його для розпалювання
крайнього націоналізму. Історія синтоїзму тісно переплетена з
конфуціанством і буддизмом. Так, синтоїзм запозичив у конфуціанства
деякі принципи, зокрема, про покірність людей суверену і необхідність
гармонії між правителем і простими людьми на кожному рівні влади, а
також принцип, за яким імператор — це нащадок богів. Поширення буддизму
в Японії (VI —VII ст.) породило таке явище японської культури, як
дзен-буддизм (своєрідна японська реакція на індо-чань-буддизм). Основні
положення і японського (дзен) варіанту буддизму, і китайського (чань)
збігаються. Це недовіра до словесної форми як форми передачі вищої
істини, до логічного мислення як засобу її осягнення, досягнення вищої
істини через інтуїтивне осяяння, удосконалення в процесі активної
життєдіяльності й естетизації навколишньої дійсності (особливо в
дзен-буддизмі), відмова від наслідування і досягнення внутрішньої
свободи. Відмінності ж між ними були незначними, зокрема, у японському
варіанті дещо зміщуються акценти — посилюються секуляризатбрські
тенденції.

Японія стала першою азійською країною, що сприйняла європейську
цивілізацію. За два-три десятиліття після Другої Світової війни вона (як
і Китай сьогодні) перетворилась в одну з найбільш економічно розвинутих
держав світу. Існує приказка, серцем Японія — в старому, а розумом — у
новому.

Японський спосіб життя не передбачає якихось універсальних норм
поведінки, проте виділяється сфера обов’язків і сфера насолод. Однією з
важливих скритих пружин, що керує механізмом поведінки японців, є
обов’язок честі — “гірі”. Він примушує японця постійно турбуватися про
свою репутацію. Японець дуже боїться поставити себе чи іншу людину у
незручне становище, майже ніколи не скаже “ні”.

Для естетичної думки далекосхідного регіону характерні дві тенденції,
які значною мірою були визначені даосько-буддійським сприйняттям і
конфуціанством. Тенденція, що була пов’язана з філософською традицією
чань- і дзен-буддизму, стверджувала натяк і недомовленість у мистецтві,
втілення вічності як миті, простору як безмежності, опосередковані
зв’язки як глибинні асоціації між поезією і живописом. Творчість тут
виявляється як прозріння, натхнення. Вияв цієї тенденції найчіткіше
простежується в традиційному японському мистецтві. Культ краси в Японії
(як культ моральних цінностей у Китаї) з давніх часів вшановувався і
виконував роль релігії. Гармонія розумілась як узгодженість з природою і
життям, вимагалась однакова її присутність як у природі, так і в побуті.
Ця особливість породжена прагненням знайти, виявити, зобразити прекрасне
в буденному, поєднати мистецтво з повсякденністю. Наприклад, чайна
церемонія, мистецтво кулінарної обробки риби чи добір ароматів
вважаються настільки ж рівноправними, як живопис, музика. Доведені до
досконалості, віртуозності виконання, вони дійсно ставали мистецтвом, що
безпосередньо ввійшло у побут. Будь-яке мистецтво в дзен-буддистсь-кій
традиції означало, передусім, шлях (“де”, “дао”) пізнання істини,
вдосконалення майстерності, особистості, шлях, який ніколи не
закінчувався (кендо — шлях меча, тядо — шлях чайної церемонії, кадо —
шлях квітів).

Конфуціанська тенденція стверджувала достовірність художнього образу,
реальну просторову і часову протяжність у художньому творі згідно з
реальним людським досвідом, прямий безпосередній зв’язок зображення і
слова. Звідси — ілюстративна символіка і дидактика у мистецтві.
Вважалося, що найкраще сприйняття мистецтва забезпечують літературна й
історична ерудиція, вміння оцінити витонченість художньої техніки.
Конфуціанська мораль, що вимагала покори і пошани, окреслила коло
провідних тем китайського живопису. Це — любов до батьківщини, держави,
сім’ї (зокрема батька, старшого брата, дружини), шанування предків,
благоговіння перед мистецтвом, ствер- . дження великої цінності
творчості, повага до знань, преклоніння перед вченими,
самовдосконалення, послух дітей. Якщо в мистецтві Заходу з часів
античності людина була центральною фігурою і в її відображенні мистецтво
досягло виняткової досконалості, довершеності й повноти, то відношення
до неї митців Сходу не було таким безумовним і відкритим. Наприклад, у
Китаї людина, хоча й зображувалась у багатьох літературних жанрах —
романах, новелах, поезіях, але не як індивід, особистість, а як
соціальний тип, абстрактний символ, носій визначеної і чітко окресленої
мети.

Розкриваючи специфіку духовності далекосхідного регіону, неможливо
залишити поза увагою місце та роль обряду, ритуалу, символіки у його
системі цінностей. Значення абстрактної ритуальної символіки пояснюється
відсутністю персоніфікуючих ту чи іншу ідею або силу природи, богів, а
також другорядною роллю містики і приматом раціоналізму. Тобто не боги
сонця, землі, неба чи дощу, а самі одухотворені явища природи виступали
у відповідних їм символах. Така важлива особливість відображена в
мистецтві й призвела до того, що його, вільного від ритуальної
символіки, в Китаї майже не було.

У мистецтві далекосхідного регіону нерідко зникають такі звичні для
європейців кордони між видами мистецтва. Наприклад, традиційне китайське
“мистецтво пензля” є специфічним синтезом живопису, графіки, поезії,
каліграфії: тут і лаконічний малюнок, і витончено виписані ієрогліфи, і
поетична уява зливаються на полотні у цілісному художньому образі. В
традиційних жанрах східного живопису відсутня пряма чи зворотня
перспектива. Картини не мають чітко виділеного центру, в них не
фіксується точка, з якої вони написані. Художник ніби розчиняється у
світі, який зображає. В класичній поезії Китаю та Японії автори також

уникають виражати чи якось позначати свою особистість. У віршах майже
повністю відсутні особисті займенники, а дієслова використовують так, що
важко однозначно визначити ознаки суб’єкту.

Тривалий час панувала думка про те, що Схід відстає чи сповільнено
розвивається. Ми звикли виміряти ступінь розвитку суспільства ступенем
розвитку техніки, точної науки, але, ймовірно, існують інші критерії,
наприклад, естетичні, моральні. Можливо, Європа буде виглядати дуже
відсталою з погляду тих високих духовних критеріїв, які впродовж двох з
половиною тисячоліть виробляло мислення народів далекосхідного регіону.
Схід не йшов повільніше від Заходу, він обрав інший шлях.

Індійський культурний регіон. Індійський регіон як географічне поняття
охоплює територію півострова Індостан.

У формуванні історико-культурної спільності регіону брали участь такі
народи, як дравіди, арії (індоарії), перси, греки, саки, араби та ін.
Тому населення сучасного індійського культурного регіону — це нащадки
різних історико-культурних груп, які настільки змішались одні з одними,
неможливо визначити, де закінчується ареал одного, а де бере початок
інший.

Давні перси, після вторгнення в долину Інду (VI ст. до н.е.), назвали
цей субконтинент Сіндху — за назвою ріки Інд (звідси грецькі назви Індос
та Індікос); у V —VI ст. його найменування — Сіндху, Шін-Туп та Інту;
для мусульманських завойовників — Гіндустан — Країна індусів; у
європейців того часу — Індостан. З XIX ст. країна нарешті дістає сучасну
назву — Індія.

Засадничими елементами культуротворення в регіоні слугують, з одного
боку, місцева давньоіндійська культура дравідів та аріїв, а з іншого —
впливи мусульманської та європейської культур.

Цивілізаційну самобутність індійського культурного регіону дослідники
(зокрема, відомий індолог С.Ф.Ольденбург) пояснюють чотирма
системоутворюючими принципами індоарійського походження: 1) сільською
громадою, що визначає головний спосіб життєдіяльності народів регіону;
2) брагманізмом, як панівним релігійним світоуявленням; 3) кастовим
устроєм як основним типом соціальних взаємовідносин; 4) санскритом як
мовою культурного спілкування.

Домінантами індійської культурної самобутності та єдності в регіоні є
літературна мова санскрит і релігія. У мовному відношенні цей регіон
представляють: староіндійські (найдавніша з них мова вед, наступна
сходинка — санскрит), середньоіндійські (пракрити) та новоіндійські
мови. Головною літературною мовою традиційної Індії вважають санскрит
(від давньоінд. санскрита — оброблений, доведений до досконалості).
Санскритом написана більша частина релігійної, художньої і наукової
давньоіндійської літератури; запозичення зі санскриту становлять більшу
частину лексики гінді — сучасної, державної мови Індії.

Релігія в індійському культурному регіоні — складна
світоглядно-практична система світосприйняття, в якій поєднані
філософські, етичні, естетичні та соціальні компоненти. До традиційних
релігійно-філософських систем регіону належать ведизм, браг-манізм,
буддизм, джайнізм та індуїзм. Своєрідність індійської духовності
зумовлена такими поняттями, як карма, каста, дхарма, артха, кама, мокша,
ахімса, сансара, атман, нірвана, брагман, майя тощо. Ці головні
світоглядні ідеї та принципи пояснюють спосіб мислення і поведінки
індійця, пронизують значну частину індійської літератури, образотворчого
та сценічного мистецтва, храмової архітектури.

До найдавніших літературних пам’яток традиційної культури Індії належать
“Махабхарата” та “Рамаяна”. Це епічні поеми, що містять
релігійно-міфологічні, філософські, космологічні, політичні, історичні
тексти, які ілюструють звичаї і традиції індійського народу (подібно до
Іліади чи Одіссеї Гомера або до Біблії). “Махабхарата (санскр. “Оповідь
про великих Бхарата”), або “Великий епос Індії” — найбільша за обсягом
поема у всій світовій культурі, її авторство приписують мудрецю В’ясе.
Початки створення Махабхарати відносять до другої половини II
тисячоліття до н.е. Основна частина завершена в IV —V ст. н.е. Цей
епічний твір складається з 18 книг.

“Рамаяна” створена приблизно в IV — II ст. до н.е., її появу пов’язують
з іменем легендарного поета Вальмікі. В центрі поеми — життя і подвиги
легендарного царя Рами (Рама — сьома інкар-нація Вішну, який звільняє
богів і людей від царя демонів). Приблизно в часи європейського
Середньовіччя “Рамаяна” стала однією зі священних книг індуїзму.

Ведизм був найбільш ранньою з відомих індійських релігій. Його
формування припадає на кінець II —початок І тис. до н.е. У ведичній
релігії, як і в інших ранніх віруваннях, обожнювались явища природи,
боги виступали в людській подобі. У численному пантеоні богів головне
місце посідали бог Сонця (Су-р’я або Вішну), бог грози (Індра), бог
вогню (Агні). Основні положення ведизму увійшли в чотири збірки під
загальною назвою Веди (санскр. — священне знання). Веди становили собою
збірник священних гімнів, молитов, жертовних обрядів, поезії. Вони
виражали міфологію аріїв, які прийшли до північно-західної Індії у II
тисячолітті до н.е. На їх основі сформувалася найвпливовіша з-поміж
духовних традицій Індії філософська система — веданта.

Веданта вищим авторитетом визнавала Веди, де описувались практичні шляхи
подолання зла і страждання, а також прихильності до видимого “світу” —
тобто шляхи, які вели до звільнення людини. Весь зміст Вед загалом
розглядається як джерело істинного знання. Умовами ж його досягнення,
згідно з ведантою, виступають усвідомлення відмінності між вічним і
невічним буттям, відмова від матеріальної винагороди і в цьому житті, і
в майбутньому; володіння шістьма “засобами” (незворушність духу,
поміркованість, відчуженість, терпіння, зосередженість, віра); прагнення
до звільнення.

Ідеї веданти пронизують значну частину індійської літератури,
образотворчого та сценічного мистецтва, храмової архітектури. Веданта і
на сучасному етапі розглядається як джерело натхнення, мудрості, арсенал
етичних норм і керівних принципів у повсякденному житті.

Внаслідок станово-кастового поділу давньоіндійського суспільства
виділяється каста жреців-брагманів. На основі Вед жреці розробили
достатньо складну релігійно-філософську систему, яка врешті-решт
зводилась до виправдання кастової організації суспільства. Брагманськіа
релігія перестала надавати велику увагу ведичним богам. Натомість
з’явились Брагма, Вішну і Шива. Поняття “браг-манізм” означає передусім
диктат брагманів у сфері ідеології. Якщо за часів ведизму голова кожної
родинної групи був наділений самостійним правом здійснювати
жертвоприношення і звертатись до богів, то в період брагманізму всі
релігійні функції поступово перейняли брагмани. Вони були посередниками
між людьми та богами, читали і тлумачили священні книги, здійснювали
обряди жертвоприношення.

Буддизм і джайнізм сповідували відхід від ведичної релігії та її
відгалужень, хоча у певному сенсі виросли з неї. їх поява в регіоні (VI
ст. до н.е.) зумовлена тим, що більшість населення не сприймала існуючий
кастовий устрій, а також ідеології брагманів. Тому основні положення
буддизму і джайнізму достатньо близькі. Вони не визнавали каст,
забороняли поклоніння ідолам і приписували поклоніння думці. Стрижневою
ідеєю буддизму є доктрина звільнення від страждання. Ця ідея виражена у
першій проповіді Будди про чотири благородні істини: існування
страждань, причину страждань, звільнення від страждань і шлях, що веде
до цього звільнення. Стан “звільнення” від страждань досягається через
медитацію’.

Внаслідок внутрішнього розколу буддизму утворюються два його основні
напрями: хінаяна і махаяна”. Хінаяна проповідувала вузький шлях
спасіння, де нірвани (звільнення, вічного блаженства) може досягти лише
вузьке коло осіб, переважно ченці. За махаяною — це доступне кожному.
Окрім того, послідовник махаяни повинен насамперед турбуватись не про
власне спасіння, а про спасіння інших.

* Медитація — комплекс спеціальних методів дисципліни тіла і розуму, що
використовуються у психічному і духовному вихованні. Найві-доміша
система індійської медитації — йога.

*” Хінаяна була найпоширенішою в країнах Індокитаю, Шрі-Ланці; махаяна —
в Китаї, Японії, Тибеті.

Буддизм, а особливо джайнізм розвинули ідею ненасильства, що вже
містилась у Ведах та Упанішадах*, закликали не миритися з
жертвоприношеннями, вчили любові до всього живого, проповідували
самовдосконалення внаслідок набуття таких моральних якостей, як
терпимість, мудрість, споглядальність, щедрість, не визнавали авторитету
Вед. Незважаючи на те, що Будда заперечував моральну цінність суворого
аскетизму, його вчення загалом породило песимістичне ставлення до життя,
привело до утворення численних орденів монахів. Це було найвластивіше
для хіная-ни, де великого значення надавалось потойбічному світу,
прагненню до звільнення від земних тягарів, статевому стриманню,
вегетаріанству. Всі ці ідеї були відомі ще до появи буддизму, але їх
значення було іншим. Наприклад, старий ведичний ідеал закликав до
повноцінного життя.

Назва джайнізму походить від імені Магавіра (“великий герой”) і Джина
(“переможець”), надані проповідникові Вардхаману — засновнику цієї
релігії. Дати життя Магавіри точно не визначені, традиційно називають
624-544 або 564/63-484/83 pp. до н.е. Як уже зазначалось, його старшим
сучасником був Гаутама Будда, котрий належав до тієї ж касти воїнів —
кшатріїв і теж проповідував у долині річки Ганг. За вченням Магавіра
переміг карму і вказав шлях до спасіння. Він сформулював “П’ять великих
обітниць”: утримання від статевого життя; незаподіяння шкоди живому;
заперечення будь-якого матеріалізму; правдивість; зречення від
зажерливості (наживи, користолюбства). Вчення Магавіри головною основою
мало вегетаріанство і математичні концепції. Зокрема, джайнізм визнає
дуалістичну природу світу, існування дво,х споконвічних начал —
духовного і тілесного, або дживи (духовні, живі вічні істоти) й адживи
(нежива природа). За джайнізмом животворне начало — душу мають усі
«предмети, звідси і велике значення основного закону ахімси — не
зашкодь, не будь причиною зла. Як і буддизм, джайнізм вважає за
обов’язок медитацію і аскетизм. Загалом вважалось, що той, хто поділяв
вчення Магавіри, міг внаслідок праведного життя (п’ять обітниць)
звільнитись від сан-сари (загального кола тілесних перероджень) і
досягти нірвани (близькість з буддизмом). Наприклад, І ст. у джайнізмі
виділились два головних напрями (секти): шветамбари і дігамбари.

Дігамбари (перекладається або як “одягнені світлом”, або “одягнені
повітрям”, тобто роздягнені, оголені) просять подаяния і їдять лише раз
на день; дотримуються обітниці оголеності; новонавернений монах
(монахиня) дістає волоточок з пуху павича, щоб відганяти комах;
стверджують, що жінки у цьому житті

” Упанішади (санскр. — таємне знання) — релігійно-філософські коментарі
до Вед, що утворюють заключну частину ведичної літератури — веданту
(“кінець Вед”).

Шветамбари, або “одягнені у біле”, носять простий білий одяг; деякі
ходять роздягненими; новонавернений монах (монашка) дістає віничок з
ниток, щоб відганяти комах; вірять, що XIX тір-тханкар (лідер ордену)
Маллінатха був принцесою; члени підсек-ти стханакавасі (заснована у 1653
р.) перев’язують рот, щоб ненавмисно не проковтнути комаху, також
виступають проти поклоніння зображенням.

У процесі розвитку джайнізм і буддизм увібрали в себе різні народні
вірування й ідеї брагманізму. Водночас стійкість сільської общини
сприяла збереженню кастової’ системи, зумовила відродження брагманізму в
формі індуїзму, що призвело до витіснення буддизму з Індії в країни
Південно-Східної Азії. Проте навіть після занепаду буддизм не втратив
значення самостійної релігії регіону; багато його положень збереглися як
частина індуїстського віросповідання і позначились на способі життя та
мисленні мешканців регіону. Джайнізм поступово примирився з кастовою
системою і призвичаївся до неї. Це дало змогу йому зберегтися в регіоні
майже як відгалуження індуїзму.

Індуїзм в Індії, зазвичай, позначається терміном “хінду дхарма”, тобто
закон індусів. Сам термін “індуїзм” походить від слова “хінд”, яким
народи Західної та Середньої Азії називали річку Інд; з VIII ст., коли в
Індії став поширюватись іслам, словом “хінду”, індусом стали називати
тих її жителів, які не прийняли ісламу. Звідси походить трактування
термінів “індус” та “індуїзм”. Це відображено навіть в індійській
Конституції (частина III, парагр. 25), де йдеться про те, що слово
“індус” повинно тлумачитись як поняття, котре містить у собі осіб
сикхістського, джайністського та буддистського віровчення. Проте,
зазвичай, і в індійській, і в західній науковій літературі за поняття
“індус” та “індуїзм” сикхи, джайни та буддисти не вводяться.

Загалом, індуїзм — це складна система світосприйняття, що містить тісно
переплетені між собою релігійний, філософський та соціальний компоненти.
Релігія для індуса — це відчуття себе частиною Всесвіту, дотримування
його космічних законів; релігія — це життя, а життя — це релігія. У цій
двоєдиній формулі полягає весь індуїзм з його глибокою діалектичністю,
розумінням єдності всього сущого, пошуками єдності в багатоманітності з
його високою екологічністю; сприйняттям живої і неживої природи в їх
цілісності, з одного боку, а з іншого — з його скрупульозною
кодифікацією всієї людської активності, наданням релігійного статусу
буквально всім життєвим проявам, обожненням каменів і тварин, гір і рік,
героїв і демонів, діаграм і символів, хвороб і статевих органів, з
поклонінням священному звуку і медитативній тиші. Лише усвідомивши це,
можна осягнути свідомість індуса з його, — що передається ось уже
декілька тисяч років підряд з покоління в покоління, — вшануванням
всього, що ходить, повзає, літає, плаває, з його розумінням навіть
фізіологічних відправлень організму як акту релігійного. Тотальна
сакралізація життя — одна з найважливіших рис індуїзму, не зрозумівши
якої, не можна навіть наблизитись до суті його системи.

В індуїзмі виділяють три священні символи: священний склад ОМ, символ
духовної доброчесності, що використовується як самостійна словесна
формула або перед іншими словами; свастика — рівносторонній хрест зі
зіпгутими під прямим кутом кінцями. На санскриті це слово означає “той,
що сприяє благоденству”. Індуси малюють свастику на дверях, порогах,
бухгалтерських книгах і підношеннях; шрі — янтра, форма мапдали, що
символізує цілісність і використовується при медитації.

Індуїзм — релігія політеїстична, 300 млн богів — якраз ця цифра
називається у багатьох вітчизняних і зарубіжних релігі-єзнавців — 300
млн виявів єдиного Абсолюту, це 300 млн його імен і форм. Боги — це
своєрідні ідеальні люди, дороговкази духовності, рівняючись на яких,
людина самовдосконалюється. Всі вони виступають втіленням Вищого Духа,
що є певною конкретизацією єдиного Абсолюту. Отже, індуське багатобожжя,
як це не парадоксально звучить, за своєю суттю є монотеїстичним. Боги
сприймаються, з одного боку, як нагадування про космічний порядок, в
якому існують і вони, і люди, і всі світи, а з іншого — це казкові та
міфологізовані персонажі, походження яких добре відоме кожному індусу.

Згідно з індуїзмом, існує Брагман — вищий дух, верховний бог, вселенська
душа, об’єктивне буття Бога. Атман — відображення суб’єктивної сторони,
індивідуальна душа, що розподіляється серед індивідуальних істот. Бог
наділяється трьома головними функціями: творення, збереження і руйнації.
Ці властивості вищого Бога виражають: Брагма — бог-творець Всесвіту;
Вішну — зберігач усіх світів; Шива — руйнівник. В індуїзмі існують три
головні напрями: шиваїзм, вішнуїзм і шактизм.

Брагма, Вішну і Шива утворюють трімурті — три лиця, три образи Брагмана.
Для облич Трімурті існували особливі ознаки божественності: додаткові
руки, інколи лики, характерні стоячі пози — “стхана”, характерні сидячі
положення — “асана” певні визначені жести рук — “хаста” — і положення
пальців — “мудра”, значення яких зрозуміло кожному індусу.

Атрибутами індуїстського бога Брагми є: чотири лиця, які відповідають
чотирьом четвертинам всесвіту; жертовний черпак; чотки для молитви;
чотири веди (священні писання); жбан із водою Гангу; лотосовий трон (на
якому сидять чи стоять усі боги).

Великий бог Вішну являється на землю у різних формах, що відомі, як
аватари (сходження). Традиційно налічують десять ін-карнацій, хоча лише
дві з них (Рама і Крішна) виконують істотну роль в індуських
богослужіннях. До десяти інкарнацій Вішну входять: матсья (риба); курма
(черепаха); вараха (кабан); нарасімха (людина-лев); вамана (карлик);
парашурама (Рама з сокирою); Рама (царевич); Крішна (молодий
герой-коханець); Будда; Калкі (білий кінь, інкарнація, що передбачається
у майбутньому). До головних атрибутів Вішну належать: диск; булава;
черепашка; лотос; семи-голова кобра; знак касти (наноситься жерцем під
час богослужіння); гірлянда з лісових квітів. Як уже згадувалось, в
індуїстській тріаді Шива представляє функцію руйнації, але в
шиваїстській системі ця функція нерозривно пов’язана з творчим аспектом;
у світі безперервних змін руйнування є неминучим попередником творення,
зумовлює його. Космологічна функція втілена в образі Шиви — Натараджи,
володаря танцю. Його головні атрибути є: карлик — демон темряви, який
топчеться ногою; у правій руці барабанчик для рівного ритму; вогонь
руйнації у лівій руці; вогняний ореол уособлює вічний цикл життя і
смерті; кобра — символ плодючості; пов’язка на стегнах зі шкури
леопарда; концентрація (йдеться про третє око на лобі); велика кількість
рук, що піднесені у благоговінні чи пропонують притулок, захист.

Одночасно у Шиви налічують 12 ликів, один з яких “лінгам” (фалос) —
символ чоловічого начала, запліднення і творення. Великий індійський
епос “Махабхарата” стверджує: знак творення це зовсім не диск — символ
Вішну, а “лінгам” — символ Шиви, що міститься на “йоні” (квадратна чи
кругла плита — п’єдестал) — символ жіночого начала. Тому Шива —
верховний бог, творець світу.

В релігійно-міфологічиій системі шиваїзму образ Шиви нерозривно
пов’язаний з образом його дружини Деві, яку вшановують під різними
іменами. Шива і Деві символізують у цій системі антагоністичні й
водночас співдіючі творчі сили, відповідно в шиваїстській іконографії
лінгам Шиви постійно сполучається з символом жіночої творчої енергії —
йоні. Перше подружжя розглядається як батько і мати Всесвіту. Формується
концепція шакті (звідси і назва одного з напрямів індуїзму — (шактизм),
діючої енергії бога, що втілюється в богині, його дружині. Ця концепція
поширюється на всі божественні пари індуїстського пантеону, але
найчіткіший вираз дістає власне в образах Шиви і Деві.

Індуїзм, як уже зазначалось, має величезну кількість богів; серед них —
чимало богинь. Найголовнішими в індуїстському пантеоні виділяють Лакшмі
(богиня багатства, дружина Вішну); Сарасваті (богиня знання, дочка
Брагми); Калі (богиня руйнування, двійник Шиви).

Розкриваючи своєрідність індуїзму як релігії, наголосимо, що її
провідним елементом є все ж таки не релігійна віра, а ідеалістична
філософія. У ній першопричиною і вищою сутністю світу виступає не Бог,
повний любові та співпереживання, а безликий, безначальний, безконечний
Абсолют, духовний універсум.

Лекції з історії світової та вітчизняної культури – Яртися:ЛЕКЦІЯ 3.
КУЛЬТУРА ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА

1. Загальна характеристика первісної епохи та її періодизація

2. Расова диференціація людини, її основні ознаки та поширення на Землі

3. виникнення мовних сімей, причини їх формування й еволюція

4. Характеристика первісних форм релігійних вірувань, їх специфіка та
особливості

5. Первісне мистщтво, його синкретичний характер, перші здобутки

Культура кожної людської спільноти відображає певний ступінь розвитку
матеріальних, духовних і суспільних здобутків, які творять відповідний
ґрунт для людини, ЇЇ способу життя та мислення. Первісне суспільство в
історичному розвитку охоплює величезний період — від появи людини до
виникнення перших цивілізацій. Упродовж цього часу сформувався фізичний
тип сучасної людини, яка, пристосувавшись до клімату, створила
найпростіші житла й знаряддя праці, започаткувала творення духовних
цінностей, виробила первісні форми організації громади та правила
взаємовідносин між її членами.

1. Загальна характеристика первісної епохи та її періодизація

Первісна епоха властива всім без винятку формам людської спільноти.
Звичайно, кожній з них притаманний свій історичний шлях розвитку, однак
доцільно виходити з того, що первісна історія суспільства, його культура
мають узагальнювальний характер. Поєднуючи воєдино все первісне
суспільство, культура виступає як загальнолюдський здобуток, а вся
людська спільність — як носій цієї культури.

Важливими джерелами для вивчення культури первісного суспільства є
археологічні, етнографічні й антропологічні матеріали, а також
фольклорні пам’ятки, здобутки лінгвістики, геології, палеоботаніки. Саме
на їх основі розроблено періодизацію первісного суспільства, його
культури. Водночас наголосимо, що проблема періодизації історії та
культури первісного суспільства сьогодні одна з найдискусійніших, хоча
перший крок у цьому напрямі був зроблений ще в античному світі. Зокрема,
давньоримський філософ Тіт Лукрецій Кар (близько 99 — 55. до н.е.) у
поемі “Про природу речей” зробив припущення про наявність в історії
культури первісного суспільства кам’яної, мідної та залізної епох.
Критерієм такої періодизації він вважав поступову заміну кам’яних
знарядь мідними, а останніх — залізними.

В “Етимології” іспанського єпископа Ісидора Севільського (570 — 636 pp.)
історія культури людського суспільства поділена на шість епох: від Адама
до Ноя; від Ноя до Аврама; від Авраама до Давида; від Давида до
Вавилонського полону євреїв; від Вавилонського полону євреїв до
народження Ісуса Христа; від народження Ісуса Христа до кінця світу.

У XVIII ст. французький філософ-просвітитель Ж.Кондорсе (1743—1794 pp.)
поділив історію людської культури на послідовно змінні форми
господарювання (полювання, рибальство, скотарство, землеробство).
Започаткована у XIX ст. класифікація первісних пам’яток матеріальної
культури спонукала створення науково обґрунтованої археологічної
періодизації, яка підтвердила правильність гіпотези Лукреція. Датський
вчений К.Томсен (1788 — 1865 pp.), використовуючи археологічні дані,
впровадив поняття трьох віків: кам’яного, бронзового та залізного.
Сьогодні до них інколи додають і четвертий — мідний, а кожен із віків, у
свою чергу, поділяють на окремі етапи.

Над проблемою періодизації культури працювали також інші вчені, відомі у
галузі природознавства та в розробці питань еволюції суспільства.
Наприклад, у першій половині XIX ст. свої варіанти періодизації
запропонували шведський природодослідник С.Нільсон (1787—1887 pp.) та
видатний американський історик, етнолог і археолог Л.-Г.Морґен
(1818—1881 pp.). Зокрема, С.Нільсон виділив у процесі історичного
розвитку чотири стадії: дикунство, номадизм (кочове скотарство),
землеробство і цивілізація. Натомість Л.-Г.Морґен поділив історію
культури на дикунство, варварство і цивілізацію.

Найусталенішим поглядом вважається такий, згідно з яким археологічна
періодизація узгоджується із загальноісторичною, тобто кам’яний вік
відповідає первісному ладові, бронзовий — виникненню найдавніших держав,
ранній залізний — державам вторинного типу. За цією періодизацією
кам’яний вік на території України розпочався приблизно 800 тис. років
тому і тривав аж до неоліту (IV тис. до н.е.); епоху мідного віку
датують IV —III тис. до н.е.; епоху бронзового віку — II тис. до н.е. —
VIII ст. до н.е., а епоху раннього залізного віку — VIII ст. до н.е. —
IV ст. н.е. Вітчизняні вчені вважають, що на території України кам’яний
вік та епоха неоліту закінчилася близько 2800 — 2750 pp. до н.е.
Складовою частиною цієї епохи на деяких територіях був мідний вік (між
3300 — 2800/2750 pp. до н.е.). Епоху бронзового віку слід датувати із
2800 (2760) до 1200 pp. до н.е., а епоху’раннього залізного — періодом
із XII ст. до н.е. по IV ст.н.е.

Безумовно, кожний період у розвитку людської культури має притаманні
йому властивості. Так, для першого періоду первіснообщинного ладу, який
умовно називають дикунством, характерні поступова еволюція людини,
привласнення готових продуктів природи, створення найпростіших знарядь
праці, добування вогню та виникнення виробничих відносин. Першою формою
суспільно-економічних відносин було первісне людське стадо, в межах
якого відбувалося становлення суспільної людини. Другий — родовий лад,
або варварство, був періодом повного утвердження системи виробничих
відносин первісного суспільства. За родового ладу основним осередком
Суспільства був рід, що об’єднував групу людей, зв’язаних кровним
спорідненням. У цей період виникають скотарство і землеробство.
Продукти, отримані від таких форм господарювання, поступово витісняють
залежність їжі від збиральництва. Нарешті, для нижньої фази варварства
характерне запровадження гончарства.

Згідно з позицією Л.-Г.Моргена, середня фаза варварства почалася у
східній півкулі з одомашнення тварин, а в західній — із догляду за
рослинами та використання у будівництві неопаленої цегли та каменю. Вища
фаза варварства започаткована обробкою заліза.

Періодизація первісного суспільства Л.-Г.Морґеном мала для свого часу
велике теоретичне значення. Вона, зокрема, виражала ідею єдності
історичного процесу і прогресивного розвитку людства у первісну епоху на
основі здобутків матеріального виробництва. В наш час ця періодизація
поглиблена, передусім внаслідок уточнення її критерію, а також зростання
місця і ролі продуктивних сил порівняно з окремими відкриттями. Деякі
вчені, наприклад, пропонують за основу періодизації вважати еволюцію
форм первісної власності (А.Й.Першиц), інші — ступінь поділу праці у
первісному суспільстві (Н.О.Бутинова) або принцип археологічної
класифікації (С.В.Кисельов).

Більшість дослідників за основу періодизації беруть розвиток форм
суспільної організації первісних людей. С.П.Толстов, скажімо,
запропонував розділити первісне суспільство на первісне стадо, первісну
общину (материнський рід) і військову демократію. П.П.Єфименко виділив
періоди первісного стада, первісної общини неандертальців та первісної
родової общини. За М.О.Косвеном, докласове суспільство пройшло етапи
первісного стада, родового ладу, що поділяються на епохи матріархату,
патріархату і, нарешті, період військової демократії. Автори підручника
В.П.Алексєєв і А.Й.Першиц поділяють історію первісного, суспільства на
три періоди: становлення (праобщина), зрілість (родова община) та розпад
(класоутворення). Однак всі дослідники сходяться на тому, що для
первіснообщинного ладу більш-менш характерний послідовний колективізм у
виробництві та споживанні, спільна власність і зрівнювальний розподіл.
Вважається, що нижня межа періоду — середній палеоліт (час
палеоантропів) або верхній палеоліт (час неоантропів), а верхня межа —
зазвичай неоліт.

Отже, початок праобщини припадає на час становлення людини й утворення
суспільства, в якому практикувалося усвідомлене виготовлення і
застосування знарядь праці. Дослідники, беручи до уваги вдосконалення
людиною кам’яних знарядь, еволюцію фізичного типу самої людини,
поділяють праобщину на ранню стадію та розвинутіший період
неандертальців.

У цьому контексті важливо зупинитися на еволюції знарядь праці.
Найдавнішими з-поміж них вважають камені зі слідами безсистемної обробки
— еоліти (від грец. еод — ранкова зоря). Ними користувалися впродовж
кількох сотень тисячоліть. Першими доцільно оформленими знаряддями були
гальки, оббиті кількома грубими скопами на одному кінці, та відщепи,
сколоті від таких гальок. Археологічну культуру, представлену такими
знаряддями, прийнято називати культурою оббитих гальок, або дошельською.

Універсальними знаряддями наступної культури — шельської — вважається
ручне рубило. Це велике, завдовжки 10 — 20 см, і масивні предмети
мигдалеподібної, овальної або списоподібної форми з гострим робочим
кінцем із п’яткою на верхньому широкому кінці, в який людина впиралася
долонею під час роботи. Використовували також відщепи — безформні скалки
кременю. У подальший, зокрема ашельський, етап розвитку кам’яної
індустрії, ручне рубило піддають детальнішій обробці: лезо рубила стає
прямим і гострим. Поліпшується знаряддя із відщепів, застосовують
гостроконечники скребла і так звані свердла. Під час полювання на тварин
використовували дерев’яні списи або рогатки. Нарешті, на мустьєрському
етапі почалося використання кістки з виробничою метою. Поступово людина
оволодівала способами штучного добування вогню.

Початкову форму організації суспільства у вітчизняній суспільствознавчій
науці часто називають “первісним людським стадом”. Інколи замість цього
поняття використовують термін “праобщина”, початок якої збігається зі
становленням людини й утворенням суспільства. Звичайно, виникнення
цілеспрямованої трудової діяльності викликало зміни в ставленні людини
до природи, а також відносин між членами первісного людського колективу.
Отже, початок епохи праобщини, її культури збігається із часом свідомого
застосування знарядь праці. Кінцева межа цієї епохи — виникнення
родового ладу. Такий перехід відбувся у пізньому палеоліті.

Життя праобщини мало здебільшого осілий характер упродовж багатьох
століть. Значна роль належала полюванню. Тварин лякали шумом, вогнем,
кидали в них камені або гнали до глибокої ущелини чи прірви і там
добивали. Мисливство, насамперед полювання на великих тварин, найбільше
стимулювало зростання організованості праобщин, змушувало її членів
згуртовуватися в трудовому процесі. Водночас вживання м’ясної їжі, в
якій містяться найважливіші для людського організму речовини, спричинило
прискорення росту, позитивно вплинуло на всю життєдіяльність первісної
людини. Сім’ї у цей період ще не було. Існували невпорядковані шлюбні
відносини між чоловіками і жінками — так званий проміскуїтет.

Із подальшим розвитком суспільства вдосконалювалася техніка обробки
каменю, створювалися нові знаряддя — скребачки, різці, ножі, наконечники
метальних списів. Чимало кам’яних знарядь пізнього палеоліту
використовували з дерев’яними та кістяними ручками. З костей і рогів
тварин почали виготовляти шила, голки з вушком, кайла, списометалки.

Змінювався характер житла людини. Якщо у минулому для нього
використовували переважно печери, то їх почали заміняти землянки та
наземні споруди. Об’єктивно цьому процесові сприяло похолодання.
Знахідки кістяних голок засвідчують, що людина в цей час навчилася шити.
Зшиті шкури звірів були основним одягом, ними також покривали житла.

2. Расова диференціація людини, її основні ознаки та поширення на землі

Вдосконалення знарядь праці, поліпшення забезпечення людей різними,
насамперед м’ясними продуктами, автоматично спричинили зменшення дичини
поблизу осель. Люди пізнього палеоліту поступово розселялися по
північній Європі та Азії, що сприяло їх расовій диференціації. Основні
особливості расових поділів людства з’явилися вже в епоху пізнього
палеоліту. Вони більш-менш збігалися з межами материків. Європеоїдна
раса сформувалася переважно в Європі, монголоїдна — в Азії, представники
негроїдної раси населяли Африку й Австралію. Виняток становили суміжні
зони. Так, у Середземномор’ї були представники негроїдної та
європеоїдної рас. Кавказ, Середня Азія заселялися представниками
європеоїдної раси, а у Південній та Південно-Східній Азії — змішаними
негроїдами з монголоїдами та європеоїдами. Деякі вчені-антропологи
вводять в цю основну класифікацію ще й австралоїдну расу. Вважається, що
в утворенні морфологічних відмінностей між трьома великими расами
людства основна роль належала двом факторам: пристосуванню до середовища
й ізоляції на материках внаслідок різких прирбдних меж між ними.

Характеризуючи расові ознаки людини, зазначимо, що класичні представники
негроїдної раси мають темну шкіру, кучеряве волосся, широкий ніс,
товсті, ніби вивернуті губи. Такі ознаки — наслідок фізіологічного
пристосування до умов, у яких живуть негроїди (передусім висока
температура і велика вологість). Європейці в умовах тропічного клімату
зазвичай почувають себе погано і швидко починають хворіти.

Монголоїдна раса сформувалася у зоні з жарким, але сухим континентальним
кліматом в умовах напівпустинного й степового ландшафту. Обличчя у
представників цієї раси вкрите шаром жиру, очі вузькі, у внутрішньому
куті ока є особлива складка — епікантус.

Серед європеоїдів виділяють три основні групи: південну — зі смуглою
шкірою, темними очима і волоссям; північну— зі світлою шкірою, білявим і
русявим волоссям, переважанням сірих і голубих очей; проміжну — зі
середньою пігментацією шкіри, волосся і голубими очима.

Очевидно, що в свою чергу в межах згаданих груп при конкретизованішому
антропологічному вивченні населення окремих територій чи країн можуть
локалізуватися нові підгрупи. Саме так було у розвитку антропології
окремих народів, у тому числі українського.

Загалом українці належать до великої європейської раси, тяжіючи до її
південної гілки. Вона формувалася в епоху бронзи внаслідок взаємодії
різних антропологічних типів. Так, носії ямної культури (Лівобережжя)
належали до східної гілки індоєвропей-ців-індоіранців; носії станівської
культури (Закарпаття) — до північних фракійців; мар’яно-бондарихівської
— до утрофінів; нарешті, носії тшинецько-комарівської культури, зокрема
біло-грудівської (лісостепова смуга Правобережної України) належали до
слов’ян. Власне, вони і склали ядро східних праслов’ян-протоукраїнців.

Вперше висунув та обґрунтував антропологічну характеристику українського
народу вітчизняний історик, археолог, етнограф і антрополог Ф.Вовк
(Федір Кіндратович Волков, 1847— 1918 pp.), проаналізувавши десять
антропологічних ознак українців, що виділяються у трьох географічних
смугах: північній, середній та південній. Сучасний український
антрополог Ф.Дяченко виділяє в Україні п’ять антропологічних областей:
центральноукраїнську з волинським і поліським варіантами; карпатську;
нижньодніпровсько-прутську; валдайську, або деснянську;
ільменсько-дніпровську.

І все ж таки варто погодитись із дослідниками вітчизняної культури в
тому, щоб встановити вигляд первісної української людини і
дохристиянських, і перших християнських віків дуже важко. Адже
інформації тогочасних мандрівників, хронікарів, як і літописні дані,
часто випадкові та досить суперечливі. Втім, хоч немає цілковитої
впевненості, що слов’яни взагалі та східні зокрема були одноцілим
антропологічним типом, сучасна наука поділяє їх на два основних фізичні
типи: один — високий, чорнявий, другий — низький, ясноволосий. А коли
пригадаємо, що Україна від найдавніших часів була мандрівним шляхом
різних рас — народів — племен, то матимемо частково уявлення про
антропологічну мозаїку української людини.

Безумовно, фізичні особливості людини слід розглядати в сукупності. Крім
того, якщо дія природного добору, а з ним і пристосування до середовища
з часом припинилися, то постійно зростав вплив процесу змішування
представників різних рас. Позначилася також епохальна мінливість — зміна
ознак у часі у певному напрямі. Йдеться, насамперед, про зменшення
довжини черепної коробки і збільшення ширини (масивності) черепа.
Мабуть, такі зміни зумовлені подовженням періоду росту й прискоренням
статевого дозрівання під впливом ускладнення соціального середовища,
впровадження у побут землеробства, змін у їжі тощо.

Пізніше, в епоху мезоліту, відбулося виділення великих гілок в межах
названих рас. Наприклад, у середині європеоїдної раси виділилися
північна та південна, монголоїдної — сибірська, південно-азійська й
американська гілки, негроїдний напрям охопив африканську й австралійську
групи. Крім цього, в умовах ізоляції утворилося чимало малих рас,
передусім австралійська та американська.

Наголосимо також, що сучасна антропологія активно розвиває нові напрями
— етнічну психологію, етнічну одонтологію (вивчає особливості будови
зубів), етнічну кроніологію (специфіку людських черепів), антропологічну
гематологію (групи крові у різних типів людей), етнічну дерматогліфіку.
Нині маємо нові розвідки про антропологію українців, зокрема гуцулів,
бойків, поліщуків, а також регіонів, раніше не вивчених. Отже, маємо
надію на продукування й узагальнення нових теоретичних та практичних
висновків стосовно культурного розвою людської спільноти, зокрема
української.

3. Виникнення мовних сімей, причини їх формування й еволюція

У становленні людини, розвитку культури значна роль належить мисленню та
мові. Доцільне виготовлення та використання найпростіших знарядь праці
ознаменувало початок формування відповідних уявлень, що передавалися від
людини до людини через певні звукові сигнали. Як зазначає Д.Ліндсей,
злам на шляху формування людини відбувся тоді, коли координація дії рук
і мозку при виготовленні й використанні знарядь праці сягла певного
рівня, а саме коли внаслідок такої координації виникла рудиментарна
мова. За таких обставин міг бути зауважений причинно-наслідковий
зв’язок, і наші предки почали розрізняти минуле, майбутнє і теперішнє.
Отже, свідомому контакту людини з довкіллям сприяла, насамперед, трудова
діяльність.

Цей контакт передбачав, принаймні, три одночасних різновиди розвитку:
зростаючу вправність і розкутість у діях руки, дедалі більшу координацію
розуму та рухів руки, нарешті, ускладнення самого мозку з утвердженням
нових процесів опредмечування або раціонального мислення в мові. У такий
спосіб у людини вперше сформувалося особливе усвідомлення самої себе,
почалося її відокремлення від Природи за допомогою процесу, що водночас
сприяв найтіснішому злиттю людини з Природою і надавав над нею владу.
Відтак був створений дискурсивний всесвіт, своєрідний ізолят, без якого
ніколи не виникла і не розвивалася б стабільна та розкута здатність до
раціонального мислення, виникнення мови.

Між іншим, як вважає український обрядо- і звичаєзнавець С.Килимник,
первісна людина не говорила так поволі, членороздільно, а все протяжно,
мов виспівувала. Утвердження членороздільної мови пов’язане з
виникненням людини сучасного типу. Мислення людини зробило істотний
стрибок під час переходу від раннього палеоліту до пізнього. Тоді ж
прогресивних перетворень зазнала звукова мова. Саме з цього часу можна
говорити про системи мови, які з еволюційного погляду не відрізняються
від тих, що існують у суспільстві на сучасному етапі.

Тут зауважимо, що коли декілька мов утворюються внаслідок еволюції
однієї мови-основи, то їх називають спорідненими; сукупність останніх
визначається поняттям “мовна сім’я”; якщо мова розвивається на суцільній
етнічній території, в її окремих частинах зазвичай виникають діалектні
групи. На період перетворення мов племен і співплемінностей на мови
народностей уже сформувалася більшість мовних сімей, тобто сукупностей
мов із подібною граматичною будовою й основним словниковим фондом, що
походить із спільних коренів. У питанні про початок і шляхи формування
мовних сімей існують два основні погляди. На думку Столетова, людство
спочатку розмовляло багатьма мовами, які на межах колективів поступово
переходили одна в одну, але вже наприкінці пізнього палеоліту — початку
мезоліту вони концентрувалися у більші групи та мовні сім’ї. Однак
більшість вчених вважають, що формування мовних сімей переважно
припадало на епоху розкладу первісного суспільства. Цей процес
безпосередньо пов’язаний із масовими міграціями та змішуванням
населення. У такий спосіб відбувалася диференціація мов деяких великих
племен (мов-основ, або прамов) під час розселення, а також неповна
асиміляція племінних мов, що згодом спричинило початок нового поділу
мови-основи. Незважаючи на різні підходи до цієї проблеми, висловлені
погляди не заперечують один одного. Формування мовних сімей могло
зародитися у період розширення початкової ойкумени і значно прискоритися
в епоху розкладу первісного суспільства.

Наприкінці первісної історії вже існували найбільші мовні сім’ї. У
Північній та Східній Африці, Передній Азії сформувалася
се-міто-хамітська сім’я, до якої належали мови давніх єгиптян, народів
семітської (аккадці, вавілоняни, ассирійці, фінікіяни, давні евреї,
араби та ін.), кушитської (сомалійці, гала) та берберської груп. На
північ від неї утворилася кавказька мовна сім’я, на півдні, в серединній
Африці, — сім’я банту, що потім поширилася в усій південній частині
Африки.

В Південній Азії виділилися мовні сім’ї дравідів, мунда і монк-хмер, а в
Південно-Східній Азії та Океанії — австронезійська
(малайсько-полінезійська) сім’я. У Східній Азії сформувалася
китайсько-тибетська сім’я, що поділилася на таї-китайську та
тибето-бірманську групи. Центральна Азія стала осередком поширення мов
алтайської сім’ї (тюркські, монгольські, тунгусо-мань-чжурські народи),
що розселилася в Азії. У Південно-Західному Сибіру сформувалися мови
уральської (фінно-угро-самодійської) сім’ї. Нарешті, між Балтійським
морем і Середньою Азією виникла найбільша в світі індоєвропейська мовна
сім’я, до якої, крім кількох мертвих мов давніх цивілізацій, належать
сучасні слов’янські, балтійські, германські, кельтські, романські,
іранські, індо-арійські, а також вірменська, грецька й албанська.
Стосовно мов племен, що заселили окраїни первісної ойкумени і меншою
мірою зазнали процесів мовної асиміляції та диференціації (зокрема,
австралійців, американських індіанців, низку малих народів Сибіру,
багатьох племен Західної Африки), то вони не створили великих сімей.

Сучасні вчені дотримуються такої класифікації мов. За кількістю
населення, яке розмовляє тією чи іншою мовами, найбільш представницькою
видається індоєвропейська сім’я мов, що склалася в епоху бронзи (рубіж
III —II тис. до н.е.). Вона має десять напрямів. Зокрема, до
індоарійської сім’ї входять мови гіндустані, бенгалі та Пенджабі. На
правах індоарійської гілки сюди ж належить унганська мова і санскрит.
Іранський напрям об’єднує перську, афганську, таджицьку, осетинську,
курдську та ін. Сюди ж відносять “мертві” мови — давньоперську, пехлеві,
скіфську. Литовський напрям (балтійський) об’єднує литовську, латиську,
латгальську — на сході Латвії, і “мертву” — прусську мови. Слов’янський
напрям має три підгрупи — східнослов’янські, західнослов’янські та
південнослов’янські мови. Українська належить до східнослов’янської
підгрупи. Вважається, що українська мова у своєму розвитку пройшла три
основних етапи: давньоукраїнський (X —середина XIII ст.),
староукраїнський (середина ХНІ —XVIII ст.) і новоукраїнський (з рубежа
XVIII —XIX ст,). З південнослов’янськими і чеськими мовами вона має
спільні риси у звуковій системі, до білоруської та російської наближена
морфологічно, із західнослов’янськими, зокрема польською, має спільність
у лексиці. До речі, щодо походження української мови існують дві теорії:
перша виводить її, як і всі .інші слов’янські мови, безпосередньо від
одного з говорів праслов’янської мови, друга — з “праруської”, з якої
нібито аж у XII ст. відокремилася українська, білоруська та російська
мови. В XI ст. У Києві виникла Руська держава, яка об’єднала в один
народ племена: полян, древлян, волинян, бужан, дулібів, тиверців,
сіверян та ін. Спільною літературною мовою у державі стала
староболгарська, що прийшла з церковними книгами і мала “порушену” (на
український лад) вимову.

Щоправда, не заперечуючи зручність і певною мірою об’єктивність чинної
тріалістичної дистрибуції слов’янських мов, сучасні українські філологи
[О.Царук) пропонують з урахуванням мовного, історичного, археологічного
й етнографічного матеріалу, новий дуалістичний розподіл слов’янських мов
на підгрупи: до першої з них (антської) відносять такі мови, як антську
(прамову), українську, білоруську, польську, чеську, словацьку,
сербсько-хорватську (у давній хорватській частині), верхньолужицьку. До
другої (словенської) — словенську (прамову), старослов’янську,
російську, болгарську, македонську, сербсько-хорватську (у давній
сербській частині), нижньолужицьку.

Зрештою, всі сходяться на тому, що від кінця III тис. до н.е. і до V —VI
н.е. слов’яни мали мовну спільність, яку умовно називають
праслов’янською мовою. Дискусії ж ведуть про різні етапи розпаду
праслов’янської етномовної спільноти та ранній період формування окремих
слов’янських мов, зокрема й східнослов’янських, до яких належить і
українська.

Водночас варто погодитися з резюме вітчизняного етнографа А.Пономарьова,
що українська мова формувалася відповідно до всієї складності
становлення українського етносу та його розвинутої ієрархічної
структури. її багатодіалектність відповідає розмаїтій субетнічності,
сформованій на строкатій етноплемінній основі. Саме це визначило
самобутність української мови в системі східнослов’янських мов.
Наявність у ній локальних рис спостерігалася ще у протоукраїнських
діалектах, що засвідчує існування протоукраїнської мови ще до розпаду
загальноруської мовної єдності. Тобто протоукраїнська, проторосійська та
протобілорусь-ка мови складалися в різних умовах, у різні часи і на дещо
інших основах. Наслідки цього наочно виявилися у XI —XII ст., коли
формувалася сучасна літературна українська мова, ґрунтована переважно на
південно-східних діалектах, з активним використанням південно-західних
та північних.

Германський напрям охоплює англійську, німецьку, голландську, шведську,
норвезьку, датську, ісландську мови. Романський напрям охоплює
іспанську, португальську, французьку, італійську, румунську мови.
З-поміж інших мов індоєвропейської сім’ї можна назвати кельтські мови
(ірландська, шотландська, бретонська), грецькі (сучасна грецька і
давньогрецька), албанська і вірменська мови, а також хеттські та
тохарські мови.

Другу сім’ю мов називають фінно-угорською (уральською). Вона поділяється
на два напрями: а) — угорський, до складу якого належать угорська
(мадярська), мансійська (вогульська) та хантийська (остяцька); б) —
фінський, куди входять фінська (суомі), естонська, карельська,
комі-зирянська, комі-пермяцька, удмуртська, марійська, мордовська мови
(мокша, ерзя).

Третя сім’я об’єднує тюркські (алтайські) мови. Це турецька, узбецька,
азербайджанська, татарська, туркменська, башкирська, казахська,
киргизька, чуваська, алтайська та інші — всього понад. »

Четверту сім’ю мов називають семіто-хамітською. Тут виділяють
семітський, берберський, кушитський і чадський напрями. Найпоширенішою
гілкою серед них* вважається арабська мова.

П’яту сім’ю мов — кавказьку — становить картвельська (іберійська) гілка,
що об’єднує грузинську, занську, сванську мови. Далі —
абхазо-адигейська, яка охоплює кабардино-черкеську, адигейську, абхазьку
й абазинську мови, а також нахсько-дагестан-ську, до якої належать
аварська, лезгинська, лакська, даргинська, чеченська, інгуська та ін.

Шоста сім’я — китайсько-тибетська. Це друга група мов після
індоєвропейської за кількістю населення, яке нею розмовляє. Вона має дві
гілки китайських мов (китайську, або хань, і дунганську, або хуе) і
тибето-бірманські мови (бірманську, тибетську).

Сьома сім’я мов — австронезійська, — це третя за чисельністю населення,
що ними розмовляє. Сюди входять чотири гілки: індонезійська,
полінезійська, меланезійська, мікронезійська.

Загалом ж загальна кількість мов світу сягає від 2600 до 5000. Точну
цифру встановити неможливо через умовності відмінностей між різними
мовами та діалектами однієї мови. До найпоширеніших мов світу за
кількістю тих, хто ними розмовляє, належать: китайська (800 млн мовців),
англійська (350), російська (240), іспанська (120), гінді та близька їй
урду (200), індонезійська (130), арабська (127), бенгальська (125),
португальська (115), японська (111), німецька (100), французька(90).

Зазначимо, що мовні проблеми вельми активізувалися. Підтвердженням цього
є встановлення “Дня рідної мови” (21 лютого) за ініціативою Національної
комісії Бангладеш у справах ЮНЕСКО. Україна долучилася до святкування
цієї міжнародної акції. На сучасному етапі в живому спілкуванні України
існує близько 20 мов. На тлі державності української мови Конституція
України (1996) у ст. 10 гарантує вільне використання та захист мов
національних меншин.

Відомо, що основним типом людської спільності первісного суспільства
було плем’я. Воно характеризувалося відсутністю поділу на суспільні
верстви, більш-менш однорідною культурою. На думку багатьох істориків,
етнографів, лінгвістів, плем’я було ланкою, що вперше пов’язувалося з
усталенням про окремий мовний організм. Саме плем’я вирізнялося
своєрідним світобаченням, особливим духовним і психічним станом, що
вважається однією з найсуттєвіших причин мовних змін. Водночас це була
кровно споріднена спільність, а її свідомість становила самосвідомість
родичів, нащадків одного предка. З розвитком внутрішньо-племінного
розшарування почали виникати відмінності в культурі, насамперед
соціальної верхівки, а відтак — широких верств населення. Тоді ж
започаткували дію механізми руйнування кровноспорідненої спільноти
племен. У процесі переходу від родової общини до територіальної
розвивалися головно стосунки між однородцями. Особливо цей процес
прискорювався з виникненням війн, переміщенням населення, чому сприяло
також примітивне рабоволодіння з його широко здійснюваним звільненням
рабів, шлюбом між вільними і рабами та використанням рабинь як
наложниць. Племінна ендогамія перестала бути нормою, поряд із
загальноплемінними родоводами виникали відмінні від них шляхетні
генеалогії знаті. Так, соціально однорідні кровноспоріднені спільноти —
племена змінювалися новими утвореннями і співплемінностями. Остання
посідала проміжне місце між плем’ям і першим історичним типом
соціально-диференційованого суспільства — народністю.

У співплемінностях вже існувала соціальна та поступово формувалася
культурна диференціація. Співплемінності здебільшого складалися із
споріднених між собою, близьких за походженням мови і культури племен,
але до них вже нерідко входили й чужі за походженням племена та роди. Як
і будь-яка інша спільність, співплемінність характеризувалася повною
єдністю мови, культури, самосвідомості. Водночас вони мали діалектні
відмінності, особливості культури, зберігали залишки попередньої
племінної самосвідомості. Співплемінності добре відомі за античними та
ранньосередньовічними історичними джерелами. Були ними, наприклад,
ахеяни і доряни Еллади, літописні східнослов’янські племена полян,
древлян, в’ятичів, кривичів, дреговичів.

4. Характеристика первісних форм релігійних вірувань, їх специфіка та
особливості

Складову частину історії первісного суспільства, його культури становить
релігія. Проблема її походження хвилює всіх великих дослідників, погляди
яких з часом оформилися у діаметрально протилежні концепції — від
твердження про вродженість релігійних ідей та богословського
витлумачення релігії як одкровення Бога людині до обґрунтування так
званого безрелігійного періоду в історії людства. Втім останню тезу
здебільшого вважають пропагандистським винаходом, що мав обслуговувати
процес подолання релігії.

Більшість вчених пов’язують появу релігійності з існуванням людини
сучасного типу, яка жила не раніше 40 тис. років тому і названа
кроманьйонцем за місцем першої знахідки її решток у гроті Кро-Маньйон
(Франція) 1868 р. Для кроманьйонця властивий такий тип общинного життя,
в якому відбір за видовими біологічними якостями був подоланий. Іншими
словами, на зміну складних інстинктів, що, звичайно, мають біологічний
характер, прийшли соціальні закони, які, зрештою, спричинили виникнення
суспільства. Археологи стверджують: кроманьйонець інколи міг собі
дозволити робити запаси або навіть перебирати стравами. З таких далеких
часів дійшли до нас прикраси на знаряддях праці, художні вироби з кісток
тварин, малюнки на стінах печер, глиняні статуетки. Це був час
мустьєрської епохи, а, ймовірно, і дещо раніше — пізній ашель. Люди
ранньородо-вої общини не виділяли себе з природи. Відповідна територія,
її рослинний і тваринний світ, земля, її надра — все це сприймалося як
єдине ціле. Самій природі, її силам приписували властивості аж до
кровноспорідненої організації та дуалістичного поділу на дві
взаємошлюбні половини. Людському родові передавалися властивості природи
включно з відтворенням її стихійних явищ.

Довкілля людина освоювала в єдності з тим первісним суспільним
колективом, до якого вона належала. Саме комунальна діяльність давала їй
змогу в необхідних для життя межах панувати над природою. Умови
життєдіяльності виробили в цих людей перші навички самовладання,
хоробрість, вправність, а також відповідну спостережливість, практичну
свідомість, що, у свою чергу, допомогло організувати господарську
діяльність, зокрема мисливство, рибальство, збирання різних плодів.
“Початкові вірування були найтісніше зв’язані з життям, — зазначав
І.Огієнко, — з природою свого довкілля, бо це вимагалося своїм
господарським побутом, — це були вірування натуралістичні, на природі
побудовані. Людина хотіла бути зі своєю природою в найкращих стосунках,
бо ясно бачила, що в усьому залежить від неї, і тому початкова релігія
заснована була на боротьбі зі своїм довкіллям, за своє існування, власне
на певному ставленні до цього довкілля, — до сонця, води, землі, дерев і
т ін., а особливо до звірини. Первісна віра була віра практична, домова,
господарська, необхідна людині на кожному кроці, бо була міцно пов’язана
з працею. Це була релігія реального життя, пізніш хліборобська, як
частина життя людини, коли її віра і життя були нероздільно пов’язані
сотнями ниток”.

Очевидно, нерозвинуте мислення давньої людини ще не знало понять
високого рівня абстрактності. Проте це не означає, що за таких обставин
не могла виникнути віра в надприродне. Адже, окрім емпіричного й
абстрактного пізнання, існує інтуїція, безпосередньо пов’язана зі сферою
підсвідомого. Остання дає змогу сприймати свою причетність до процесів,
що відбуваються у Всесвіті. Релігія допомагає людині збагнути наявність
якоїсь абсолютної реальності, яка міститься поза світом явищ. її
називають ще загальною закономірністю. Релігія — це віра в Абсолют, що є
сутністю світу, в котрий як цілісне буття входить своєю духовністю кожна
людина за свого земного і позаземного життя. Оскільки цю сутність не
можна збагнути в усій її повноті й безмежності ні відчуттями, ні
розумом, то кожна людина приходить до релігії по-своєму.

Археологічні знахідки засвідчують, що первісні форми релігії були такими
ж примітивними, як і людина та суспільство того часу. її корені слід
виводити із відповідних умов життя первісних людей, умов, які існували
на початку антропогенезу. Первісні форми релігійних уявлень
породжувалися уособленням. Усі явища і предмети людина оголосила живими
особами, що діють свідомо, подібно до самої людини. Адже людина
освоюється з усім невідомим через відоме. В такий спосіб уособлюються не
лише конкретні предмети, а й загальні поняття та уявлення. З часом
людина переконується, що те чи інше явище — неживе і несвідоме. Однак
ним хтось керує, в навколишніх процесах та об’єктах існують надприродні
двійники — духи. Щоправда, останні поки що не творці, а лише господарі
предметів і явищ. Духи мають свою градацію: одні сильніші, інші —
слабші, але своєрідної підпорядкованості ще немає.

Віра в надприродні істоти, що містяться в будь-яких тілах (душі) або
діють самостійно (духи), називається анімізмом. Згідно з нею, вся
природа, жива і нежива, має душу, а людина своїми магічними діями може
впливати на природні та надприродні сили: добрі прихиляти на користь, на
добро, а сили недобрі-лихі — унешко-джувати, відхиляти. Це стало основою
анімістичного світогляду. До речі, чимало даних засвідчують, що
вірування в душі виникло дещо раніше, ніж у духів. У житті первісних
людей анімістичні вірування були дуже поширеними: вся природа уявлялась
їм одухотвореною, тому люди були переконані в існуванні душі у тварин.
Звідси, зокрема, походить звичай не вбивати спійману тварину, а спочатку
зв’язувати її і очікувати природної смерті. За таких обставин вірили, що
душа тварини буде для людей небезпечною. Інколи після вбивства тварини
просили у неї вибачення, запевняючи при цьому, що вчинили такий акт
цілком випадково.

Як стверджують етнографи, первісна людина вірила, що вона складається з
двох частин — тіла і душі, причому остання може перебувати в різних
частинах тіла. За іншими віруваннями, душа людини містилася в її крові.
Вірогідно, такий висновок випливав із тривалих спостережень за
пораненими одноплемінниками, котрі втрачали життя разом із кров’ю, яка
витікала з рани (внаслідок участі у полюванні, військових сутичках).
Наші предки вірили, що під час традиційного братання, коли декілька
людей змішували свою кров і причащалися нею, відбувався обмін душами,
встановлювалися родинні стосунки. Гадаючи, що душа перебуває в очах,
вірили, зокрема, в *”лихе око”, в те, що можна “вректи” іншу людину.
Інколи носіями душі уважали також волосся, нігті.

Душею людини вважався і процес дихання. До такого висновку спричинилося,
мабуть, те, що у людини в момент смерті припиняється дихання. Не
випадково у мовах багатьох народів світу слова “душа” і “дихання” мають
спільний корінь. Інколи душа ототожнюється з тінню. Ось чому деякі
племена боялися у сонячний день ходити по березі річки, остерігаючись
крокодила, який може “схопити” тінь, а разом з нею і людину.

Розвиток анімістичних уявлень привів до думки, що душі людей мають
здатність покидати тіло, зокрема під час сну. Ось чому існував звичай не
будити сплячу людину. Боялися, що, повернувшись до свого власника, душа
не знайде тіла. Первісна людина сприймала сни за дійсність. Часто душа
уявлялась у вигляді метелика, птаха або комахи. Для “позбавлення” себе
впливу душ померлих люди часто залишали житло, біля якого хоронили
покійника, а його родині змінювали імена, одяг, розфарбовували свої
тіла, щоб душа покійника не впізнала їх. Згодом виникла думка про
існування потойбічного світу, котрий уявлявся спочатку копією земного.
Потойбічний світ одні “поміщали” на небі або високо в горах, інші — під
землею або на далеких островах.

Поширеною була також віра у переселення чи перевтілення душ, коли душі
покійників нібито втілювалися у новонароджених. Уважно оглядати кожну
новонароджену дитину, прагнули визначити, на кого з померлих предків
вона могла бути подібною, відтак надавали їй відповідне ім’я. Якщо цього
не вдавалося зробити, перед дитиною називали імена предків до того часу,
поки вона голосом не “давала знати” про свій вибір.

Англійський вчений Е.Тайлор (1832—1917 pp.) у книзі “Первісна культура”
висунув анімістичну теорію походження релігії, згідно з якою віра в
нематеріальні душі та духи була найдавнішою формою релігійних уявлень.
Під анімізмом (лат. anima — душа) він, до речі, переважно розумів віру в
духовні істоти, в існування людських душ, не відокремлених від тіла і
безсмертних. Деякі дослідники вкладають у термін “анімізм” ширше
поняття, що охоплює також тілесну душу. Інші науковці під анімізмом
розуміють Не лише віру в душі, а й всезагальну одухотвореність природи.

Ще одна з первісних форм релігійних вірувань отримала назву фетишизм
(франц. fetiche — ідол, талісман). Це віра у надприродні властивості
неодухотворен их предметів, наприклад, знарядь праці (ужиткових речей, а
пізніше — і спеціально виготовлених культових предметів). Скажімо, люди
первісного суспільства бажали, щоб тварина потрапила у загорожу,
опинилася в їх господарстві. Малюнки пораненої тварини в загоні поруч із
житлом — поширений сюжет палеолітичного мистецтва. Збуджена уява
первісної людини породжувала в неї віру, що ці малюнки самі по собі
можуть задовольнити їх прагнення. Зрештою, об’єктами поклоніння —
фетишами — могли бути не лише природні, а й створені людиною предмети.
Австралійський вчений-енциклопе-дист Д.Ліндсей вважав, що фетиш — це
наділений чудодійною силою предмет, що набувався у приватну власність.
Його впливи обмежені. Це своєрідний зв’язок між індивідом і світом
духів, що може використовуватися для визволення сил самих духів.
Водночас, на думку Д.Ліндсея, — це шлях до конкретних магічних цілей та
об’єкт спеціального культу. На підставі отриманих даних він стверджував,
що фетишна форма в Америці набагато ближча до тотемного рівня, а в
Африці — більше наближалася до божества. Останнє робить її найважливішим
об’єктом поклоніння.

В науковий обіг термін “фетишизм” ввів у XVIII ст. французький вчений
Шарль де Брюсс (1709—1777 pp.) у книзі “Культ богів-фетишів”. Поклоніння
предметам, а не їх духам — досить поширене явище у житті первісних
народів. Фетишами також могли бути будь-які явища природи, наділені
надприродними властивостями, зокрема шкарлупа горіха, хвіст дикої
тварини, її зуби, кості. Особливість фетиша, на відміну від списа,
дротика або шкря-бачки, полягає в тому, що він не брав участі у
виробництві, хоча його функція у цьому процесі, безсумнівно, видавалась
необхідною.

Ототожнення себе з природою викликало ідею спорідненості людини з
певними об’єктами цього світу, з огляду бодай наближеної подібності з
тваринним світом. На цій основі виник тотемізм (індіанською мовою
оджибве ot-totem означає “його рід”) — віра в існування зв’зку між родом
та його тотемом — певним видом тварин, рідше — рослин або інших речей чи
явищ природи. Зазвичай кожен рід мав свого тотема, вірив, що походить
від спільних предків, кровноспоріднений з ним. Тотемові не поклонялися.
Одночасно вважали його “батьком”, “старшим братом”, який допомагає людям
цієї спільноти. її представникам заборонялося вбивати свого тотема,
завдавати йому будь-якої шкоди, споживати його. Щоправда, дещо пізніше,
з розвитком родового ладу остання заборона була відмінена, лише окремі
частини тварин, наприклад, голову, печінку не дозволялося вживати в їжу.

Проблема походження тотемізму повністю не вирішена. Залишається
відкритим питання, як.рід присвоїв собі ім’я того чи іншого тотема.
Можливо, це відбулося випадково або визначальним став фактор імені
тварини або рослини, що справляла помітний вплив на життя та побут
первісного колективу. Більшість вчених дотримуються думки, що
тотемістичні вірування притаманні головно ранньородовому суспільству,
основою господарства якого були полювання та збиральництво. Кожний рід
мав свій священний центр, з яким пов’язувалися різні перекази, легенди
про предків і залишені ними у спадщину вірування, що, на думку
тогочасних людей, гарантувало початок нового життя.

Ще однією первісною формою релігійних вірувань вважається магія (грец.
мадеіа — чаклунство). Це віра у здатність людини по-особливому впливати
на інших людей, а також довкілля — тварин, рослин, явища природи.
Первісна людина вірила, що за допомогою дій та слів можна викликати дощ
або вітер, забезпечити успіх на полюванні чи збиранні врожаю, допомогти
або пошкодити людині. Зазвичай магічні обряди супроводжувалися
заклинаннями.

В етнографічній літературі можна віднайти декілька класифікацій магічних
обрядів. Найранішою за часом і найпоширенішою є думка, запропонована
англійським релірієзнавцем Д.Фрезером (1854—1941 pp.), який поділив
магію на наслідувальну та заразливу. Принцип наслідувальної магії —
подібне викликає подібне. Наприклад, жінка, котра бажає стати матір’ю,
повинна виготовити ляльку, відтак імітувати її колисання, прикладати до
грудей. У той час соплемшники вітали “породіллю”, роблячи при цьому
вигляд, що жінка дійсно народила дитину. В основі другої — вплив на
людину за допомогою предмета, який безпосередньо або опосередковано
зв’язаний з нею. Здійснюючи магічні обряди над одягом або його
клаптиками, обстриженим волоссям чи нігтями, люди вважали, що так вони
впливають на їх колишнього власника. Водночас Фрезер поділяв магію на
позитивну (чаклунство) і забобонну (табу). Наприклад, під час полювання
чоловіків їх дружинам заборонялося змащувати маслом голови дітей.
Остерігалися, що здобич втече від мисливців, оскільки стане також
слизькою, мов голови дітей.

Значне поширення серед вчених має класифікація магії, запропонована
російським вченим С.Токарєвим (1899— 1985 pp.). Магічні вірування й
обряди він поділяв залежно від суспільної спрямованості та ролі в житті
людей: шкідливі (чорні, злі), військові, статеві (любовні), лікувальні,
промислові, метеорологічні.

Прийомів шкідливої магії багато, але загалом суть їх зводиться до того,
щоб надприродним способом нанести шкоду одній або декільком особам.
Наприклад, стародавні племена виготовляли статуетку, яка зображувала
противника, і проколювали її гострим предметом саме в тому місті, куди
вони прагнули нанести рану. Інші племена спалювали рештки їжі
супротивника, шматки його одягу або обрізане волосся, сподіваючись, що
аналогічна доля спіткає жертву чаклунства. Траплялися випадки, коли
люди, дізнавшись про чари над ними, дійсно вмирали.

Декотрі аборигени не дозволяли змальовувати себе, будучи переконаними,
що власники портрета можуть магічним способом завдати їм шкоди.
Поширеною була також віра у магічний зв’язок між живими істотами,
предметами та явищами природи, з одного боку, і словами, які їх
означають, — з іншого. Вважалося, що назвати своє ім’я незнайомій людині
— означає піддатися ризику бути зачарованим.

Зусилля військової магії спрямовувалися на забезпечення перемоги над
противником. З цією метою у багатьох племен перед битвою інсценізувалися
відповідні дії або й справжні військові баталії.

Мета любовної (статевої) магії — викликати симпатію у людини протилежної
статі чи, навпаки, знешкодити або знищити її. Прийоми статевої магії
різні, однак техніка їх виконання проста й однобічна. Скажімо, чоловіки
з метою причарувати жінок доторкалися до їх тіла зачарованими грудками
землі або пропонували з’їсти зачаровану їжу чи випити такий самий напій.

Чимало прийомів лікувальної та оберігальної магії мали обґрунтоване
спрямування, зумовлювалися раціональними підходами первісної медицини.
До них належать, наприклад, змащування розігрітим бджолиним воском
грудей хворого на плеврит, прикладання до місця кровотечі глини та смол
деяких дерев, тамування болю зубів через використання наркотичних
речовин. На жаль, було й багато звичаїв шкідливого характеру, вірили,
наприклад, що змащення жиром зброї, якою нанесена рана, допомагає її
загоєнню та ін.

До промислової магії належали обряди, які супроводжували господарську
діяльність людини. Така магія поділяється на мисливську, рибальську,
скотарську, землеробську. Декотрі племена прагнули ловити тварин, що
втікали, а потім з’їдали їх на спеціальних церемоніях. Існувало повір’я:
жінка, яка має дітей, може позитивно впливати на розмноження худоби,
плодючість землі.

За своєю метою до промислової магії близька метеорологічна. Наприклад,
щоб викликати дощ, лили воду через сито або розбризкували її з рота чи
посудини.

Проблемі походження магії присвячено чимало наукових праць. Наприклад,
французький філософ-позитивіст і соціолог Е.Дюрк-гейм (1858—1917 pp.)
вбачав у релігії лише суспільний культ, а у магії — індивідуальний:
перша, на його думку, згуртовувала людей, друга — роз’єднувала. Інші
вчені вважають, що релігія переслідує ідеальну, благородну мету,
натомість магічні дії мають суто практичне призначення.

Серед інших первісних вірувань заслуговують на увагу демонічні
вірування, найпоширенішою нормою з-поміж яких вважають віру в духів.
Назва “демонічний” (грец. daimon — дух) є означенням віри в духів
незалежно від ступеня абстрактності уявлень про них або від того,
йдеться про добрих чи злих духів. Серед причин їх виникнення дослідники
називають успіхи господарської діяльності, розвиток соціальної
організації, появу патріархальних відносин і, безперечно, збагачення
інтелектуальних здібностей людини.

5. Первісне мистецтво, його синкретичний характер, перші здобутки

Важливою проблемою культури первісного суспільства є питання про
виникнення мистецтва, його основних течій, видів, жанрів, а також місця
та ролі в процесі пізнання та перетворення людиною природи, зміцнення
зв’язків у колективі, сім’ї. Слід зазначити, що загальновизнаного
пояснення названих проблем немає, хоча на підставі значного обсягу
матеріалу вважається, що творцем найдавніших витворів мистецтва був Homo
sapiens пізнього палеоліту. Поширеними є теорії, які зводять мистецтво
до побічних результатів релігійної практики, “художнього інстинкту,
стосунків статевих партнерів, потреби у розвагах. Має прихильників
думка, що мистецтво генетично пов’язане з трудовою діяльністю людини.
Воно відображало колективний досвід общини, сприяло його емрційному
закріпленню, вдосконаленню і переданні наступним поколінням.

Далекі предки української спільноти (праслов’яни і давні слов’яни) також
пройшли складний і тривалий розвиток релігійних вірувань. Упродовж
дохристиянської релігійності у них мали місце всі основні типи уявлень
про надприродне — залишкові форми чуттєво-надчуттєвих вірувань,
вірування демонічного типу та формовані теїстичні уявлення. На думку
українських релігієзнав-ців, перший з цих типів репрезентує найдавніші
вірування, що склалися ще в епоху ранньородового суспільства (фетишизм,
анімізм, первісна магія). Для них характерні уявлення про зроще-ність
надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморф-ність,
обмеженість сфери впливу на довкілля та притаманність йому орудної
функції (здатність не творити, а лише орудувати готовим). Праслов’яни ці
вірування успадкували ще від доіндо-європейських часів, видозмінили їх і
почасти передали “літописним” слов’янам, а ті в свою чергу — русичам.

Продуктом власного релігієтворення праслов’ян став другий тип вірувань у
надприродне — демонічний, який зародився ще в мезоліті й еволюціонізував
у наступні епохи. З огляду на це вчені умовно виділяють два основні
історичні “поверхи” в еволюції демонічних обрядів. Перший — вірування в
духів (уявлення про упирів, відьом, вовкулаків, русалок, домовиків,
лісовиків, польо-виків, берегинь), другий “поверх” — віра в рожаниць,
Рода, Леля, Ладу, Господаря, Зорю, Панну-Сонце, Громовика та ін.
Вважається, що саме такі вірування були найважливішою та найпоширенішою
формою релігійного входження праслов’ян у світ.

В умовах суспільства, що ставало на шлях соціально диференційованого
розвитку, поступово зароджувався історично третій тип уявлень про
надприродне — віра в богів: еволюція від політеїзму до монотеїзму, що
супроводжувалося уявленнями про надприродне як про могутню, всевладну
Істоту — про Бога з іманентною йому деміургічною функцією стосовно
природних і суспільних явищ, стосовно світу загалом. Причому початки
теїстичного типу вірування зароджувалися ще в надрах демоністичної
релігійності й розвивалися в політеїстичні вірування “літописних”
слов’ян та стародавніх русів під час формування в них феодальних
відносин.

Характер і особливості розвинутих образів східнослов’янського політеїзму
підтверджують літописні повідомлення, археологічні дослідження,
етнографічні та фольклорні матеріали. Варто хоча б згадати розповідь
“Повісті минулих літ” про пантеон богів Перуна, Хорса, Дажбога,
Стрибога, Симаргла й Мокоші. Велику цінність мають зображення
язичницьких божеств, деталі похоронної обрядовості, культові споруди —
капища та ін. З часом одні божества за підтримки князівської влади
посіли верховенство у язичницькому пантеоні, інші набули більшої
популярності серед простого народу. Проте і перші, і другі все більше
набували антропоморфних рис, навіть уособлювали, персоніфікували їх.
Тобто йдеться про поступове подолання демонічного зооморфізму.

Серед притаманних рис слов’янського, як і будь-якого іншого політеїзму,
наголосимо на уявленні про ієрархію надприродних сил, що стала ознакою
утвердження реально існуючої соціальної відповідності. Тепер на перший
план вийшли божества-володарі природи й суспільності, а племінні божки
поступово відійшли у побутову сферу, а відтак — у забуття.

Особливість теїстичного типу надприродного — його деміур-гічна функція,
яка стимулювала людину до пізнання особистого походження, витоків
творення світу загалом. Тому не лише люди творять богів, а й боги
творять людей і світ. Натомість орудна родова свідомість, що відображала
природну даність, а не її створення, відійшла у минуле. Найвищий вияв
язичницького світосприймання демонструє кам’яна структура, зокрема
відомий Збру-чанський ідол, в якому, практично, виявився весь пантеон
язичницьких божеств, що побутували на теренах сучасної України. Тут усі
зображення повністю антропоморфні. Вертикальна композиція ідола чітко
ієрархічна. Вершиною вертикалі є княжа шапка, яка водночас перетворює
стелу в фалос — образ, що відображає первісні уявлення про виникнення
світу внаслідок народження. Ієрархічність підкреслюється також позою
нижнього персоналу, який стоїть на колінах і підтримує плечима верхній
світ.

Безумовно, не треба перебільшувати ролі творильних ідей у
східнослов’янському й українському язичництві: від монотеїстичного
Бога-творця їх відділяла ще велика відстань. Однак уже політеїстичні
вірування “літописних” слов’ян і формованого українського народу
готували добротний ґрунт для релігійності вищого порядку. “Віра народу
лежить в основі його культури, і цієї культури годі нам зрозуміти без
вивчення народної віри. А в основі цієї народної віри — більше чи менше
— лежить таки його віра дохристиянська”. Ця глибока думка вітчизняного
богослова митрополита Іларіона (Івана Огієнка) цілком стосується місця і
ролі дохристиянської релігії в житті та культурі українського народу.

Дискусії з цих проблем тривають. Деякі науковці стверджують, що
найдавніші зображення виникли в мустьєрську добу. Це засвідчують
чашоподібні заглибини і вохрові плями та смуги на кам’яних плитах. Інші
вчені вважають, що образотворча діяльність виникла вже у сформованому
людському суспільстві, а саме на межі пізнього палеоліту, в той час як у
мустьєрський період лише формувалися зародки абстрактного мислення.
Поширена також думка, що виникнення образотворчого мистецтва пов’язане з
використанням людиною випадкових природних предметів. Йдеться про
підправлення різцем або фарбою подібних на тварин каменів, плям,
напливів на стінах печер або з поступовим заміщенням макетом —
скульптурою, барельєфом, малюнком, що використовувалися для імітації під
час полювання.

Зразки образотворчого мистецтва доби ранньородової общини відомі з
археологічних розкопок. Це кругла скульптура і рельєф (жіночі фігурки,
голови тварин), рельєфні зображення рослин і людей, мисливських та
воєнних сцен, танців і релігійних церемоній. Загалом палеолітичне
мистецтво було мистецтвом мисливців. Первісний мисливець зафіксував на
стінах печер образи навколишніх об’єктів, з якими було пов’язане його
існування.

Найдавніші сліди перебування людини в Україні, за останніми свідченнями
науки, датуються приблизно 700 — 600 тис. років до н.е. Відкрите
нещодавно археологами первісне поселення поблизу закарпатського села
Королево (тут виявлено 16 різночасових комплексів камінних знарядь,
серед яких 7 ашельських, 7 мусть-єрських та 2 пізньопалеолітичних)
свідчить, що його мешканці вже тоді володіли вогнем, займалися
мисливством, а основною формою їх суспільної організації було первісне
стадо. Основу королевсь-ких колекцій становлять вироби з андезиту та
частково обсидіану. Як зазначають українські археологи, значення цієї
пам’ятки полягає в тому, що вона дає змогу поетапно простежити еволюцію
обробки каменю впродовж тривалого часу, який охоплює майже всю другу
половину антропогенезу та ранні фази вже сформованого суспільства. До
речі, між археологами Європи домінує думка, що населення басейну Дніпра
належить до найстабільнішої частини людської спільноти континенту.

Очевидно й те, що людина неандертальського типу в Україні ще не володіла
членороздільною мовою, не вміла приручати свійських тварин. Водночас
вона навчилася споруджувати перші житлові землянки.

Найдавніші пам’ятки мистецтва в Україні належать до доби пізнього
палеоліту, тобто оріньякської, солютрейської та мадлен-ської епох (25—15
тис. р. до н.е.). Сюди можна віднести стоянки: Сюренську, Радомишльську,
Пушкарівсь-ку, Добраничівську, Кормань, Гінцівську, Межиріцьку,
Амвросіївсвку, Мізинську та багато інших, в яких відкриті житла
стародавніх мисливців. Тут у наметоподібних житлах знайдено чимало
крем’яних знарядь, які відзначаються різноманітністю й тонкою обробкою.

З-поміж зразків мистецтва найбільшу увагу привертають скульптури у формі
невеличких статуеток, які, мабуть, втілювали образ матері в родовій
громаді. Вони зберігались у родових святилищах, що засвідчує особливу
пошану до них. На Мізинській стоянці відкрито й своєрідну майстерню з
набором крем’яних знарядь. Деякі вироби цієї культури знайдені й в

інших регіонах України —Золочеві, Чорткові.

Доба неоліту характеризується зміною клімату внаслідок відходу льодовика
на північ. Людина поступово переходить у наземне житло, починає
виготовляти нові знаряддя виробництва з каменю (сокири, молоти, долота,
ножі), а також лук і стріли. Пріоритетними стають полювання та
рибальство. Відтак винайдення гончарства, виробництво посуду з глини
полегшують життя людини тогочасного періоду. Далі започатковується
обробіток землі.

Добу неоліту в Україні репрезентує трипільська культура у V — III тис.
до н.е. Вона поширювалася на лісостеповій території від середнього
Дніпра до Бугу і Дністра на південному заході. За основними параметрами
ця культура споріднена з археологічними культурами Дунайського басейну,
Балкан, островів східного Середземномор’я та Малої Азії. її залишки
відкриті у 38 селах Київщини, 25 — Поділля, 20 — Західної України.

Вчені дійшли висновку, що трипільська культура виникла внаслідок
просування на Схід давньоземлёробських племен із Балкан та Подунав’я.
Розрізняють три її етапи: ранній (4000 — 3600 р. до н.е.), середній
(3600-2800 р. до. н.е.) та пізній (2800-2000 р. до н.е.). Спочатку носії
трипільської культури жили в басейнах річок Прут, Дністер та Південний
Буг, згодом вони розселилися у Середньому Придніпров’ї, на Волині, у
Південно-Західному Причорномор’ї. На ранньому етапі трипільської
культури поселення, для яких характерні заглиблені та надземні житла,
були розташовані на надзаплавних терасах річок, пізніше — на високих
річкових терасах і важкодоступних мисах плато. Зазвичай вони складалися
з 30 — 40 наземних жител, розміщених одне біля одного. До жител
прилягали господарські будівлі, внутрішню та центральну частину не
забудовували. Глинобитні житла площею від ЗО до 150 м2 поділялися
перегородками на 2 —5 окремих секцій, де були вогнища, глиняні печі,
лежанки, робочі культові місця. Тут мешкала сім’я з кількох чоловік.У
середньому в кожному такому поселенні могло жити близько 500 чол. Були
також великі поселення, що складалися з кількасот будинків, розміщених
концентричними колами.

На початку пізнього трипілля в басейні Південного Бугу з’явилися
поселення-гіганти (зокрема, Майданецьке поселення та ін.), що складалися
з 1,5 тис жител. У кожному з них могло мешкати близько 10 тис. осіб.
Декотрі поселення додатково були укріплені ровами та валами.

Основні заняття носіїв цієї культури — землеробство і скотарство, деяку
роль, зокрема на ранньому етапі, відігравали мисливство, рибальство,
збиральництво. Головні знаряддя праці, предмети побуту й прикраси
виготовляли з кременю, каменю, кістки, рогу та глини. Це різноманітні
кремінні скребачки, ножі, різці, свердла, кам’яні тесла й свердлені
сокири-молоти, кістяні шила, проколки, намистини, рогові мотики, клювці,
молотки, глиняні прясла, тягарці для ткацького верстата. Кістяні вироби
— псалії, навершшя скіпетрів, сокири оздоблювалися символічними
ритуальними зображеннями, геометричним і рослинним орнаментом.

Вже на ранньому етапі трипільської культури з’явилися перші металеві
вироби: мідні шила, рибальські гачки, прикраси. Тільки в одному
Карбунському скарбі знайдено 444 різних вироби з міді, насамперед
прикрас. Згодом почали виготовляти мідні тесла, долота, провушні сокири,
наконечники списів, серпи, мотики, кинджали. Метал надходив з території
Стародавнії Фракії від носіїв гумель-ницької культури. Посуд ліпили
руками й випалювали в спеціальних горнах. На ранніх етапах трипільської
культури кухонний і столовий посуд прикрашали заглибленим орнаментом,
пізніше його виготовляли з добре відмуленої глини й оздоблювали
різнобарвним розписом (червоною, чорною, білою фарбами).

Ідеологія носіїв трипільської культури тісно пов’язана з культом
предків. Це, зокрема, засвідчують численні жіночі (дуже рідко чоловічі)
статуетки, а також фігурки свійських тварин. З культовими уявленнями
пов’язані й ритуальні поховання в житлах. Для пізнього етапу
трипільської культури характерні великі колективні могильники за межами
поселень: виявлено поховання з трупо-покладаннями (на Півдні) і
трупоспаленнями.

Основою суспільної організації носіїв цієї культури був рід, поділений
на великі патріархальні сім’ї. З пізнім етапом трипільської культури
пов’язаний початок майнового розшарування, а з часом виокремлення трьох
соціальних груп: племінної верхівки, племінної аристократії та родових
членів громади. Соціальну диференціацію засвідчує поява багатих поховань
у родових могильниках (Усатівські кургани поблизу Одеси,
Червонохутірський могильник). Останні споруди мали на верхівках
святилища. Частина з них, ймовірно, виконувала роль своєрідних первісних
обсерваторій. Інколи на курганах ставили столи, які символізували
пам’ять і повагу до похованої особи.

Історична доля трипільських племен ще недостатньо з’ясована. Деякі з
них, очевидно, були асимільовані носіями інших культур наприкінці III
тис. до н.е. Не менш ймовірно й те, що багато здобутків культури
племен-трипільців запозичили скіфи, фракійці та інші народи.

Отже, палеолітичні культури в Україні свідчать про типові особливості
культурного розвою наших предків, а саме: відмінність тодішньої культури
корінного населення від культур сусідів, а також значні зв’язки культур
населення України з Надчорномо-р’я, зокрема із Середземним культурним
пластом.

Історики вважають трипільців епохи мезоліту та неоліту етно-генетично
попередниками індоєвропейців. Це були войовничі племена, що з’явилися в
Україні в епоху бронзи і згодом злилися з місцевим населенням. На думку
науковців, індоєвропейці принесли з собою три важливі культурні
елементи: патріархат, культ Сонця з його символом-колесом, розвинену
гнучку флективну мову, що згодом лягла в основу слов’янських, у тому
числі й української, мов. Все це не виключає відповідного впливу на
формування культури наших предків й інших племен, зокрема, кіммерійців,
скіфів, сарматів.

Виникнення багатьох видів мистецтва можна простежити етнографічно. В
усній творчості найраніше розвинулися перекази про походження звичаїв та
подвиги людей, виникнення світу, різних явищ природи. Відтак з’явилися
оповідання та казки. Очевидно, що в музиці вокальна або пісенна форма
передувала інструментальній. Нещодавно українські археологи знайшли на
території сучасної Чернігівської області справжній “ансамбль”
палеолітичних музичних інструментів, виготовлених з кісток мамонта.
Більше того, вони зуміли відтворити їх звучання. Кожен з інструментів
мав своє призначення, видавав “звуки різної висоти. Так, ребро мамонта
використовувалося подібно до сучасного ксилофона, череп був своєрідним
барабаном. За даними вчених, вік цих найдавніших музичних інструментів,
знайдених в Україні, налічує 20 тис. років.

Про давні пам’ятки фольклору — словесні та музичні — засвідчують і
наскельні зображення та скульптурні знахідки. Взагалі ж, на думку
вчених, первісне мистецтво було “чистим” мистецтвом, не знало поділу на
різновидності, воно було єдиним, виконуючи трудові, виховні,
спонукальні, магічні й інші функції. Мистецтва, як і загалом культура
первісного суспільства, розвивалися разом з еволюцією людини,
відповідали її проблемам. Будучи синкретичним носієм знань, вірувань,
мистецтва, моральності, законів, звичаїв, обрядів, а також інших форм
діяльності людини, первісна культура виконала значну роль у формуванні
людського суспільства, всіх його наступних поколінь.

ЛЕКЦІЯ 4. КУЛЬТУРА ДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

1. Стародавні цивілізації як культурний феномен

2. Особливості культурної еволюції Стародавнього Сходу

3. Дрсягнення культури Месопотамії та Стародавнього Єгипту

4. Своєрідність культурної старовини Індії та Китаю

1. Стародавні цивілізації як культурний феномен

Питання про історію культури давніх цивілізацій — доволі проблематичне.
По-перше, воно безпосередньо пов’язане зі з’ясуванням дійсних витоків і
особливостей розвитку світової цивілізації. У зв’язку з цим набуває
гостроти полеміка між Сходом і Заходом стосовно провідної ролі у цьому
процесі. По-друге, нові відкриття в галузі сучасної археології,
палеонтології, палеогеографії, палеоботаніки, геології та багатьох інших
наук нерідко ставлять під сумнів або й відверто спростовують традиційні
погляди й звичні стереотипи, призводять до несподіваних висновків низки
питань про історію культури Стародавнього Світу.

Під давніми цивілізаціями розуміють просторово-часові соціальні
утворення, що характерні вже достатньо високим рівнем економічного,
політико-правового й культурного розвитку, зростанням гармонізуючої ролі
духовних чинників. Відомо, перші такі цивілізації виникали там, де були
сприятливі кліматичні та геолого-географіч-ні умови, родючі землі,
потужні водні артерії, багаті лісові ресурси та поклади корисних
копалин, передусім металевих руд та ін. Це великі землеробські центри на
широкому терені Азії, Африки й доколумбової Америки. З-поміж них —
Месопотамія (або Дворіччя, IV тис. до н.е.), Середня Азія та Кавказ і
Закавказзя (IV тис. до н.е.), Стародавня Індія (IV тис. до н.е.),”
Стародавній Китай (II тис. до н.е.), Стародавній Іран (І тис. до н.е.),
Стародавній Єгипет (VI тис. до н.е.), Ефіопське і Кушське царства (- III
тис. до н.е). Для більшості з них спільним було тривале збереження
залишків родового, общинного ладу, централізована влада, зі
сакралізованим правителем, що реалізовувалася через розвинений
чиновницький апарат, опиралася на залежність формально вільних
землеробів і ремісників, а також працю рабів.

Вивчення стародавніх текстів і даних сучасної археології дають змогу
вченим висувати нові, нетрадиційні гіпотези. Дослідники аналізують
питання: звідки у давніх народів з’явилися такі глибокі й точні знання в
галузі математики та астрономії, виплавки та обробки металів, медицини?
Причому ці знання постали без тривалого попереднього розвитку, в
готовому вигляді. Вони ґрунтуються на розрахунках, які в окремих
випадках недоступні для сучасної науки (згадаймо, зокрема, таємниці
єгипетських, індіанських або китайських пірамід). Вчені прагнуть
зрозуміти, як логічно сумістити наявність таких унікальних точних знань
із міфологічним мисленням стародавніх народів, їх наївними
космогонічними і космологічними уявленнями, використанням в основних
видах діяльності примітивних знарядь праці.

Чимало спільних рис у матеріальній і духовній культурі давніх
цивілізацій навіює на думку про існування в минулому єдиної планетарної
цивілізації або кількох мегацивілізацій (так звана країна Му, Лемурія,
Гондвана, Атлантида та ін.), які припинили існування внаслідок природних
катаклізмів).

Дослідження у галузі геології, фізики, астрономії та інших природничих
наук підтверджує факт, що наша планета за всю історію існування дійсно
пережила декілька глобальних катастроф, внаслідок чого зміщувалася земна
вісь, змінювалися полюси, клімат, рухалися величезні пласти земної
поверхні.

Фактів, які б переконливо засвідчували про існування в неосяжному
минулому високорозвинених мегацивілізацій, поки що не так багато, а і
ними не можна нехтувати. Низка давніх цивілізацій достатньо вивчена для
того, щоб скласти більш або менш цілісну уяву про їх особливості та
внесок у розвиток світової цивілізації. З-поміж них — Месопотамія,
Давній Єгипет, давні Китай та Індія, цивілізації майя, ацтеків, інків.

2. Особливості культурної еволюції Стародавнього Сходу

Історія Стародавнього Сходу бере початок від виникнення найдавніших
цивілізацій у Месопотамії (IV тис. до н.е.), Єгипті, що на цей час був
афро-азійською державою (VI тис. до н.е.), в Індії (IV тис. до н.е.), та
Китаї (II тис. до н.е.). Вона викликає особливий інтерес завдяки
виникненню своєрідних і визначних пам’яток культури, які накопичувало
людство від неоліту до бронзової та залізної доби.

Сприятливі природні умови субтропічної зони Близького Сходу зумовили
формування саме в долинах річок Євфрату, Тигру та Нілу ранніх
цивілізацій та їх перших держав. Згодом вони виникли у долинах річок
Інду і Гангу в Індії, Хуанхе та Янцзи в Китаї.

В землеробських народів Стародавнього Сходу формування цивілізованого
суспільства відбувалося швидше, ніж в інших регіонах Землі. Ця обставина
позначилась на особливостях розвитку суспільного та духовного життя
країн Стародавнього Сходу. Перехід до прогресивніших форм землеробства і
скотарства, широке використання металів, розвиток ремесла і торгівлі
позначилися на перебудові архаїчної системи суспільних відносин. Під їх
впливом прогресували виробництво, процес формування інститутів державної
влади: армії, органів управління та судочинства. Поступово розширювалися
зв’язки між існуючими державами, відбувався плідний обмін здобутками
цивілізацій. Усе це дає підставу стверджувати спільність культурної
еволюції Стародавнього Сходу.

Перехід народів Стародавнього Сходу до штучного зрошення, винайдення
плуга, застосування колеса сприяли піднесенню сільського господарства, а
гончарного круга — розвиткові ремесла. В окремих регіонах зароджувалась
металургія, виплавлялися мідь, бронза, а згодом — і залізо. Все це
сприяло вдосконаленню знарядь праці, розвитку різноманітних промислів.
Поява надлишкового продукту започаткувала натуральний обмін, який згодом
переріс у грошову торгівлю, її поширення зумовило виникнення майнової
нерівності та соціальне розшарування суспільства. Утворюється держава,
головною функцією якої стає охорона власності — розробка, прийняття та
практичне запровадження відповідного законодавства. Це відбувалося у
формі утвердження характерної для багатьох країн Стародавнього Сходу так
званої східної деспотії, згідно з якою всю верховну владу зосереджував
правитель держави.

У країнах Стародавнього Сходу поступово розвивались релігійні форми
духовного життя. Первісні родоплемінні культи природи, фетишизм,
тотемізм, магія й астральні вірування еволюціонували в офіційну
релігійну ідеологію, де обожнювалась державна влада й особи деспотів. На
ґрунті старовинних усних переказів формувалася міфологія народів
Стародавнього Сходу як спроба пояснити походження й історію, світобудову
загалом. Міфологічні уявлення тісно перепліталися з релігійними
віруваннями.

Розвиток сільського господарства, ремесла, торгівлі та державності
зумовили виникнення у країнах Стародавнього Сходу наукових знань. Тут
була створена писемність, розвивалися фундаментальні та прикладні
наукові знання з астрономії, медицини, математики, фізики, хімії,
історії, географії, правознавства. Прогрес духовного життя стимулював
розвиток художньої творчості — виникала література, зріс рівень
музичного й образотворчого мистецтва.

Помітна роль в економіці найдавніших східних держав належала
натуральному господарству. Характерною особливістю суспільних відносин
було тривале збереження пережитків родового ладу, сільської общини.
Продовжували діяти первісні форми общинного управління, господарства та
побуту. Східний деспотизм дотримувався общинного землекористування,
поєднання ремесла з землеробством у межах виробничої діяльності общин.
Усе це зумовлювало відносний консерватизм суспільного ладу та культури
Стародавнього Сходу. В духовній сфері це, зокрема, відображалось в
абсолютному пануванні релігії, повільному відокремленні від неї науки.

На Стародавньому Сході землю обробляли переважно вільні общинники, тому
чисельність рабів порівняно з цією основною продуктивною силою була
незначною. Лише у родючих долинах великих рік субтропічної зони прогрес
землеробства зі штучним зрошенням вимагав додаткової рабської сили.
Однак це були порівняно невеликі оазиси, навколо яких вирувала стихія
кочових народів, де рабство було менш поширенням. Ця обставина також
зумовлювала консерватизм стародавньосхідного суспільства, зокрема ранніх
цивілізацій Месопотамії та Єгипту.

3. Досягнення культури месопотамії та Стародавнього Єгипту

Культура Месопотамії. У Передній Азії особливо зручною для землеробства
була природно-історична область між Тигром і Євфратом, яку стародавні
греки називали Месопотамією (Межиріччям). Саме тут зародилася характерна
для Стародавнього Сходу сільськогосподарська цивілізація й утворилися
ранні форми державності. Початково вона складалася з двох частин: Шумеру
— на півдні й Аккаду в центрі й дістала назву “шумеро-аккадська
культура”, її архаїчну епоху зазвичай поділяють за місцями археологічних
розкопок на три періоди: Ель-Обеіду, Уруку та Джем-дет-Насру, що
охоплювали майже все IV тис. до н.е.

Творцями шумеро-аккадської цивілізації були шумери — давній народ,
котрий прийшов на південь Месопотамії, з гірських районів Еламу, та
семітські племена Аккаду з сірійсько-месопотамського степу. Впродовж
періодів Уруку та Джемдет-Насру вони досягли великого прогресу в усіх
галузях виробництва і культури. Саме шумери заклали основи
монументальної архітектури, пов’язаної з храмовим будівництвом, винайшли
гончарний круг і виплавку бронзи. З поширенням торгових відносин
прогресувало удосконалення транспортних засобів — були винайдені колесо,
колісниця і візок. У зв’язку з необхідністю складання господарських
документів у шумерів з’явилась примітивна картинна (піктографічна)
писемність.

Завдяки землеробському талантові шумерів Месопотамія перетворилась у
квітучий край. Густа мережа зрошувальних каналів і ретельне оброблення
землі давали змогу отримувати багаті врожаї, розвивались ремесла,
торгівля, будівництво, зводилися величні палаци, храми й гробниці.
Існувало досконале ювелірне мистецтво, виготовлялися золоті речі,
дорогоцінні прикраси. Вперше у світі було одержано кольорове скло.
Завдяки створенню першої в світі регулярної армії правителеві Кішу
Саргону І наприкінці XXIV ст. до н.е. вдалося об’єднати інші
міста-держави Месопотамії в єдине царство.

Шумери досягли багатьох культурних звершень, що стали важливим надбанням
світової цивілізації. Вони удосконалили піктографічну писемність,
створили зручніший клинопис, склали перші астрономічні календарі та
правові кодекси, започаткували в літературі епос міфологічного змісту.
Тут була винайдена арифметика і зародилася геометрія, для обчислення
використовувалися таблиці множення, дроби, квадратні й кубічні корені.
Освіту майбутні жерці-чиновники здобували в школах при храмах, де
вивчали математику, астрономію, астрологію, оволодівали писемністю,
спеціальними знаннями з богослов’я, права, медицини та музики.

На особливу увагу заслуговують досягаення шумерів у різних галузях
художньої творчості, їх надзвичайно розвинутий естетичний смак яскраво
відбився в образотворчому, ювелірному та будівельному мистецтвах.
Високого рівня сягнула шумерська скульптура, зокрема майстерно
виготовлені статуї богів, царів і жерців, що встановлювалися у храмах.
Поширювалась у Шумері й пластика у металі. Знайдена археологами діадема
цариці Шубад належить до виробів найвищого ювелірного гатунку. Шумерійці
знали гальванічні методи покриття срібних виробів найтонкішим шаром
золота. Шумерські архітектори започаткували початок будівництва міст,
оточених мурами, багатоповерхових споруд і зикку-ратів (своєрідних
храмових башт зі святинями-алтарями), облицьованих мозаїкою з
різнокольорових полірованих плиток.

Внаслідок торговельних та міждержавних зв’язків культурний вплив шумерів
поширювався й на сусідні країни та народи, зокрема Малу Азію,
Закавказзя, Єгипет. Заклали вони також основи для культурного розвитку
своєї спадкоємниці у самій Месопотамії, — цивілізації Вавилону II тис.
до н.е. Цю державу, яка проіснувала до VI ст. до н.е., створили
завойовники Месопотамії — кочові семітські племена аморитів.

Спорідненість шумерської та вавилонської культур ґрунтувалася насамперед
на особливостях світосприймання, релігійних віруваннях і міфологічних
уявленнях жителів Месопотамії, пов’язаних із обожненням природи. Страх
перед грозою і повенями породив уявлення про богів водяного хаосу Апсу і
Тіамат, верховного бога землі та грому Енліля. З початком використання
штучного зрошення у землеробстві усвідомлювалась благодатна сила води,
поклоніння доброму богу води й мудрості. Виник землеробський культ бога
Думузі (Таммуза), котрий вмирає і воскресає. Обожнення природи
відображено і в уявленнях про космос як вищий порядок, що управляє всім
світом, не допускаючи анархії. Особливу популярність здобули астральний
культ (обожнення неба та небесних світил) і пов’язане з ним астрологічне
передбачення майбутнього на основі розміщення планет та зірок. Бог неба
Ану став верховним богом (“батьком”, “царем богів”) у Шумерському
пантеоні. Яскраве відображення у міфологічній шумеро-вавилонській
літературі знайшли спроби пояснити світобудову. Так, зокрема, виник міф
про створення світу з водяної стихії та міф про божественне творення
людини з глини, щоб вона вела доброчинне життя, виконуючи волю богів й
прислуговуючи їм. У шумеро-вавилонській культурі, що розглядала Всесвіт
як всезагальний порядок, єдину “космічну державу”, доброчинне життя,
насамперед виступало саме життя, починаючи від послуху старшим у сім’ї,
продовжуючи покірністю державній владі й завершуючи служінню богам.
Слухняність уявлялась як набуття божественної милості та досягнення
земного щастя, почесного становища у суспільстві.

У шумеро-вавилонському епосі також відображена мрія про безсмертя,
проблема життя та правомірності смерті. У відомій “Поемі про Гільгамеша”
(кінець III —початок II тис. до н.е.) знайшла типовий вираз
сформульована саме на Близькому Сході міфологічна концепція жорстокого
детермінізму людського життя, закономірною кульмінацією якого є смерть,
котра, натомість, не може перекреслити цінності життя, його земні
звершення та радощі. В епічній літературі Месопотамії існували й міфи
про Золотий вік людства і райське життя, що згодом увійшли до складу
релігійних уявлень інших народів Передньої Азії, біблійної літератури.

Звертає на себе увагу еволюція- давнього культу природи. Поступово боги
з уособлень сил природи перетворилися на покровителів держави і царської
влади, стали втіленнями абстрактних понять справедливості та могутності,
небесними суддями, войовни-ками і царями. Давній землеробський бог
Мардук набуває вигляду “владики неба і землі”, верховного державного
бога Вавилону, а бог сонця Уту (Шамаш) став богом правосуддя, який дарує
закони земному царю Хаммурапі. Якщо богів починають зображати у вигляді
“небесних царів”, то обожнюваних деспотів мов “земних богів”. На їх
честь будують храми, приносять жертви.

Водночас ускладнювалися й ритуали поклоніння небесним і “земним” богам,
обрядова сторона культу, що дедалі набував офіційно-державного
характеру. З жерців формувався окремий соціальний прошарок, котрий з
розвитком шумерського суспільства перетворився на його керівну еліту.
Вищі жерцькі посади зосереджуються в руках царів (лугаль) і правителів
залежних від них міст і провінцій (патесі, енсі). Серед служителів
храмів, які називали “будинками Бога”, були жерці-адміністратори, що
розпоряджались їх майном, і жерці, що займалися здійсненням обрядів
жертвоприношень і ворожінням на нутрощах принесених у жертву тварин.
Спеціально навчені жерці супроводжували ці церемонії грою на лірах,
арфах, цимбалах і флейтах. Окрім цього, були також жриці, до обов’язків
котрих входило “служіння богам тілом”. Це оточувалось бреолом святості.

З часом жерці захоплюють монополію не лише на релігійні знання,
проголосивши їх “вищим таємним знанням усього, що відбувається на небі
та землі”, а й на світські знання, використовуючи їх для зміцнення свого
виняткового становища у суспільстві. В сакральних цивілізаціях Шумеру та
Вавилону всі галузі знання спрямовувались насамперед на управління
суспільною системою. Тому жерці володіли обширними знаннями про психіку
людини, набутими впродовж тривалого часу, мали великий досвід навіювання
та гіпнозу.

Особливо цінувалися знання, що давали змогу уникнути нещастя або
позбутися його наслідків за допомогою передбачення майбутнього. Тому
серед текстів на глиняних табличках, які шумери, а згодом і вавилоняни
використовували для клинописного письма, найчастіше трапляються саме
таблиці для ворожіння й астрологічних пророцтв. З цією метою жреці в
обсерваторіях на дахах храмових башт-зиккуратів вели систематичні
астрономічні спостереження. Небосхил вони поділяли на 12 сузір’їв і
зодіакальних знаків, що символізували ці сузір’я. Знання в галузі
астрономії дали змогу створити календар, схожий на сучасний, точно
передбачати сонячні та місячні затемнення.

Проте шумерські й вавилонські мислителі прагнули пояснити сутність
природи та власної цивілізації, використовуючи передусім традиційні
релігійно-міфологічні уявлення. Характерний зразок цього — оригінальна
концепція божественних законів “Me”, виклад яких міститься у міфі про
Енкі й Інанну. В цих законах, на думку авторів, міститься вся мудрість і
наука, бо вони створені богами для забезпечення гармонії в існуванні
природи та суспільства.

Досягнутий шумерами високий рівень культури та багатовіковий досвід
суспільно-політичної організації сприяли появі ретельно розроблених
юридичних норм для всіх сфер життя. Першим законодавцем в історії
людства став Уруінімгіна (остання третина III тис. до н.е.), правитель
Лагаша, котрий склав і запровадив найстаровинніший правовий кодекс.
Своїм зведенням законів, яких повинні були дотримуватись усі без винятку
громадяни, пишався відомий цар третьої династії Ура Шульга. Цими
законами він “встановив у країні справедливість, викорінив безладдя і
беззаконня”.

Шумерське право згодом стало зразком для складання законодавства
наступних цивілізацій і в самій Месопотамії, і в сусідніх країнах.
Зокрема, відомий приклад його вдосконалення — кодекс старовавилонського
царя Хаммурапі (перша половина XVIII ст. до н.е.), мета якого полягала в
тому, “щоб сильний не пригноблював слабкого, щоб сироті й вдові віддана
була справедливість”. Цей кодекс законів приділяв особливу увагу охороні
власності, посилюючи міру покарання та її диференціацію за різні види
злочинів. Тому закони Хаммурапі вважалися взірцем законодавства впродовж
усієї “клинописної культури” Месопотамії, їх продовжували переписувати
та вивчати до кінця існування Вавилону.

Вся культурна спадщина Шумеру, а згодом і Вавилону значною мірою була
сприйнята на Близькому Сході. Своєрідність і вишуканість мистецтва
Шумеру і Вавилону, багатство та досконалість художніх прийомів створених
тут релігійно-міфологічних епосів були продовжені іншими цивілізаціями
Передньої Азії — халдейською, ассирійською, урартською, сирійською,
хеттською, фінікійською, іудейською. З середини II тис. до н.е. клинопис
став міжнародним дипломатичним письмом багатьох країн Близького Сходу,
сприяючи взаємовпливу їх культур. Наприкінці II тис. до н.е. принципи
архітектури й особливості будівельного мистецтва шумерів використали
ассирійці. Досягнення духовного життя та художньої творчості Вавилону
запозичили також його завойовники — перси. Образи та сюжети вавилонської
міфології, де відобразилась культура Месопотамії, через біблійну
літературу і живопис увійшли до скарбниці християнської духовності,
надихаю-чи багатьох славетних мислителів, митців.

Культура Стародавнього Єгипту. Єгиптяни по праву називають себе
найдавнішим народом світу.

Зародження цієї афро-азійської цивілізації відносять до VI тис. до н.е.
Згідно з традиційним підходом, історію державності та культури
давньоєгипетської цивілізації прийнято поділяти на кілька періодів,
найчастіше — на чотири: Раннє царство (VI — IV тис. до н.е.), Стародавнє
царство (III тис. до н.е.) Середнє царство (III — II тис. до н.е.), Нове
царство (XVI —XI ст. до н.е.). Ще впродовж періоду Раннього царства в
родючій долині Нілу виникали державні утворення, об’єднані наприкінці IV
—на початку III тис. до н.е. в централізовану деспотію. Культура
Стародавнього Єгипту характерна передусім дивовижною сталістю і
традиційністю. Дослідники вважають, що збережені пережитки минулого,
деспоти-чність влади фараонів, що обмежила реалізацію індивідуальних
потенціалів і загалом застійний характер давньосхідної громади —
вплинули на сталість світогляду (зокрема, релігійних уявлень), а через
них — на канонізацію художніх образів і художньої мови. Формування
традиційної за формами культури було зумовлене й територіальною
замкненістю, регулярністю і сталістю еколого-гео-графічного середовища.

Впродовж періоду Раннього царства сформувались характерні для давніх
єгиптян релігійні вірування: культ природи та предків, астральний і
загробний культи, фетишизм, тотемізм, анімізм, магія. В культовому
будівництві почав широко використовуватись камінь. Образотворче
мистецтво досягло високої зрілості художніх форм. Стародавнє та Оереднє
царства характеризувались зміцненням і централізацією бюрократичного
управління, посиленням могутності Єгипту, його прагненням поширити межі
впливу на сусідні народи. В культурному розвитку — це епоха будівництва
велетенських гробниць фараонів, таких як піраміди Хеопса, Хеф-рена та
Мікерина, створення унікальних пам’яток образотворчого мистецтва —
сфінксів фараона Хефрена у Пзі та фараона Аме-немхета III, портретного
дерев’яного рельєфу “Будівничий Хесіра”, численних художніх скарбів із
гробниць Хенену та Хені, статуї Кемеса — останнього фараона Середнього
царства. Про грандіозність найбільшої з єгипетських пірамід — піраміди
Хеопса, яка не має собі рівних серед кам’яних споруд, засвіАчують її
колосальні розміри: 146 м висоти, довжина основи кожної з чотирьох
граней — 230 м. Це незвичайний пам’ятник, дійсне призначення якого
донині невідоме.

Нове царство було останнім періодом зовнішньої активності Єгипту, коли
він вів тривалі завойовницькі війни у Передній Азії та Північній Африці.
В цей період особливо розвинулась архітектура храмів, найвідоміші з яких
храми Амона-Ра у Луксорі та Карнаці, прикрашені великою кількістю
різноманітних колон. Серед вершин художньої творчості цього періоду —
непере-вершений натхненною красою образ цариці Нефертіті зі скульптурної
майстерні в Ахетатоні, чудова золота маска фараона Тутанхамона,
високомайстерні й оригінальні розписи гробниць у Долині царів поблизу
Фів. Вони продовжували характерну для Стародавнього Сходу традицію
зображення голови і ніг фігури у профіль, а торсу — у фас. Ця традиція
зникає лише в заключний період занепаду Єгипту, коли його, як і Вавилон,
завоювала Персія. З цього часу нащадкам залишились шедеври, створені за
новими естетичними принципами, — рельєф з Мемфіса “Плакальники” та
фаюмські портрети.

Блискучі, художні досягнення Стародавнього Єгипту становлять матеріальне
втілення особливого світогляду й образу думок його жителів, для мислення
котрих був характерний дуалізм у розумінні світу як цілого, створеного з
єдності й боротьби двох започаткувань. Він відбився і у поділі всього
сущого на чоловіче й жіноче начала життя, протиставленні чорної землі
долини Нілу і білого піску пустель, що оточують її, Верхнього й Нижнього
Єгипту, і в двоїстому характері влади фараонів (монарх і, водночас,
живий Бог). У межах цього своєрідного світогляду формувалась
релігійно-міфологічна система уявлень давніх єгиптян про світобудову та
свою країну. Згідно з вченням жреців Геліополя, землю оточує нескінченна
водяна безодня, яка набуває на ній форми морів і щороку омиває Єгипет
повінню Нілу. Цей водяний океан темряви спочатку заповнював собою весь
простір Всесвіту, доки Сонце (Атум-Ра) не піднеслося над ним,
відтіснивши густий морок. Саме бог сонця Ра став творцем світу, дав йому
форму, вдихнув у нього повітря, світло і життя, ступивши у двобій з
силами водяної безодні.

Він створив інших богів, людей, тварин і зберігає встановлений світовий
порядок, визначивши у правилах істини та справедливості “Маат” кожній
істоті її місце у світобудові; коли ж Атум-Ра повернеться до свого
правічного спокою, час і простір перестануть існувати. Однак згодом
жреці Мемфісу “дійшли висновку”, що першим з’явилося не Сонце, а Птах
(Земля), який і створив небо, пустив по ньому Сонце і дав початок світу
своїм животворним словом. Цікаво, що давньоєгипетське суспільство
оспівувало у своїх релігійних гімнах єдність творення, однак було вкрай
політеїстичним у поклонінні різним місцевим богам. Лише поступово цей
розгалужений пантеон був зведений до певної божественної ієрархії, де
культ бога сонця Ра злився з іншими культами, як у випадку зі
старовинним державним богом Гором, що зображався у вигляді сонячного
сокола чи сонячного диску з пташиними крилами, або втілювався у місцеві
божества з відповідними іменами (Амон-Ра, Монту-Ра, Себек-Ра). Саме за
допомогою цих нижчих за Ра місцевих богів єгиптяни й сподівалися
наблизитися до вищого Божества. Тому й реформа фараона Ехнатона, який
спробував запровадити поклоніння лише одному культу єдиного верховного
бога сонця Атона, не мала успіху через політеїзм давньоєгипетського
суспільства.

В єгипетській міфології образи нижчих за Ра богів у багатьох виявах
(боротьба за владу й зі смертю) нагадували те, до чого прагнули в
земному суспільстві. Так, бог природи, що вмирає і воскресає, її
животворних сил Осіріс (Озіріс), якого вбив його брат, бог смерті Сет,
за допомогою богинь Ісіди та Нефріди воскрес і, торжествуючи над смертю,
став володарем царства мертвих. А його син Гор згодом переміг Сета і
став володарем Землі. Воскресіння Осіріса давні єгиптяни вважали
запорукою свого особистого воскресіння й безсмертного життя у загробному
світі. Однак насамперед ці уявлення слугували основою культу фараона,
обожнення його влади та самої особи. Ім’я “Гор” стає одним із священних
титулів фараона. Вже найдавніша титулатура ототожнювала його з Гором,
наголошуючи, що фараон, нащадок творця і володаря світу, має владу не
лише над своєю країною, а й над усім Всесвітом. Саме цей аспект двоїстої
влади фараонів монументально втілений ще в період Давнього Царства у
піраміді Хефрена з її фараоном в образі сфінкса, який незворушно
спостерігає за далеким горизонтом, де править його небесний батько Ра, і
власною особою зберігає рівновагу та спокій у світі. Тільки завдяки йому
в природі та суспільстві панує порядок, лише йому завдячує Єгипет
добробутом. Таким було теологічне обґрунтування влади фараона і
відповідне йому пояснення споконвічного суспільного порядку.

В умовах сакральної цивілізації Стародавнього Єгипту, де панувала
релігійно-міфологічна свідомість, зміцненню традиційних суспільних
відносин, безумовно, сприяв і верховний принцип давньоєгипетської етики,
що втілювався у правилах “Маат”. їх основна функція гаранта й охоронця
незмінного світу та суспільства, раз і назавжди встановленого космічного
порядку саме й полягала в упередженні спроб поставити під сумнів
існуючий порядок у суспільстві. Репрезентуючи волю богів, правила “Маат”
містили такі етичні ідеї, як “істина”, “порядок”, “справедливість”,
“доброчесність”. Стародавні єгиптяни прагнули діяти відповідно до
божественної волі, тому для селянина дотримання правил “Маат” означало
сумлінну працю, а для посадової особи — справедливе рішення. Правила
“Маат”, викладені у книгах давньоєгипетських мудреців, закликали до
милосердя, зобов’язували багатих допомагати бідним, привчали до культури
поведінки, дисципліни, скромності та стриманості. Посилаючись на
авторитет богів, вони сприяли також усвідомленню цінності кожного
індивіда: “Не май злих намірів щодо інших людей, інакше боги покарають
тебе”.

У Стародавньому Єгипті, де лише фараон стояв над суспільством, усі інші
вільні громадяни вважалися рівними перед творцем і законом, жінки були
рівноправними з чоловіками. Єгиптяни цінували радощі” сімейного життя,
що знайшло відображення в літературі, малюнках і написах на стінах
гробниць. Характерним для їх суспільного життя явищем був гедонізм
(етика насолоди), яскраво змальований у праці Птахотепа “Наука”. “Будь
щасливим усе життя, не роби понад те, що належить робити, не скорочуй
часу, відведеного для радощів”. Земні радощі настільки цінувались у
Стародавньому Єгипті, що переносились навіть у потойбічне безсмертне
життя, яке дарує вічну насолоду. Не дивно, що “Книга мертвих” —
найбільша і найпоширеніша збірка релігійно-магічних текстів стародавніх
єгиптян, записаних на згортках папірусів, де зібрані міфи про життя у
загробному світі (“царстві мертвих”), містить чимало гедоністичних
мотивів.

Віра в індивідуальне безсмертя породила й такий феномен у культурі
давніх єгиптян, як прагнення залишити про себе пам’ять у віках, будуючи
поховальні пам’ятники (гробниці й піраміди), помережені ієрогліфами.
Якщо в епоху Стародавнього царства лише фараони могли “увійти до царства
мертвих”, побудувавши собі піраміду, то з часу Середнього царства кожен
отримав право досягти цього блаженства, звівши власну гробницю. Саме
завдяки вірі в індивідуальне безсмертя, єгиптяни, яких суспільство
позбавляло можливості самовираження в земному житті, концентруючись на
владі фараона, намагались за допомогою магічної сили заупокійних
культових обрядів, мистецтва та писемності увіковічити не лише свої
імена і душу, а й тіло для вічного життя у загробному світі, де кожен
отримає втіху, ставши рівним богам і фараонам. Звідси — і надзвичайно
поширена в давньоєгипетській цивілізації традиція бальзамування та
муміфікації тіл померлих. Геній давніх єгиптян у цій галузі
використовував їх значні досягнення в медицині і хімії.

Безумовно, у сакральній давньоєгипетській цивілізації всі спеціальні
знання концентрувалися у порівняно невеликій елітній групі населення,
яку становила панівна у суспільстві замкнена каста жерців. Стародавній
Єгипет був класичною теократичною державою, де зосередження влади
жрецького верствою зумовлювалось насамперед особливостями зрошувального
землеробства в долині Нілу. Від спроможності заздалегідь передбачати
його розливи і відливи залежали успіхи праці єгипетських
землеробів-общинни-ків. Вміли це лише жерці, тому спеціальні знання
становили основу панування цієї інтелектуальної верстви над
землеробським суспільством.

Жерці передусім ефективно використовували для управління масами
простолюдинів накопичені впродовж тривалого часу дані систематичних
астрономічних спостережень, відкривши циклічність сонячних затемнень і
навчившись передбачати їх.

Водночас у духовному житті Стародавнього Єгипту визрівало прагнення до
раціонального пізнання, позбавленого містичної оболонки. Саме у
Стародавньому Єгипті вперше у світі виникла практична медицина, певного
розвитку досягла десяткова система лічби в арифметиці. Високий рівень
геометрії засвідчує досконалість форм єгипетських монументальних споруд
— пірамід, палаців, храмів. Давні єгиптяни володіли також певними
елементарними знаннями з алгебри, вирішували рівняння з одним та двома
невідомими. Цікаво, що Григоріанський календар ідентичний прийнятому в
Стародавньому Єгипті 7 тис. років тому, який зазнав з тих пір лише
невеликих уточнень. У стародавніх єгиптян існував своєрідний
інтелектуальний центр “Будинок життя”, в якому створювали священні гімни
та пісні, редагували богословсько-філософські трактати, “магічні книги”
— збірки з різноманітних галузей знань від магічних ритуалів до
експериментально перевірених рецептів лікування хвороб.

Винайдення ієрогліфічної писемності сприяло розвитку жанрів словесності
— міфів, казок, байок, молитв, гімнів, плачів, епітафій, дидактичних
творів, повістей, любовної лірики і навіть філософських діалогів і
політичних трактатів з теорії державної влади. Згодом виникла “релігійна
драма”, з’явився світський театр. Фараони та вищі сановники оточували
себе не лише мислителями, мудрецями-порадниками, а й
митцями-архітекторами, скульпторами, співаками, танцюристами,
музикантами.

Бурхливий розвиток мистецтва у давньоєгипетському суспільстві привів до
появи перших у світі письмово зафіксованих естетичних міркувань. Саме
тут вперше в історії світової культури зародилася така її риса, як
гуманізм. Хоч давні єгиптяни й орієнтувалися на ідею безсмертя, в їх
духовному житті існувала антитеза цій ідеї, відображена, зокрема, у
збірці текстів епохи Середнього та Нового царств, відомій під назвою
“Пісня арфіста”, її пронизує думка, що все на землі минуче, приречене на
зникнення, кожного чекає смерть. Однак ніхто з померлих не з’явився з
потойбічного світу, щоб розповісти людям про долю, яка чекає їх у
загробному житті. Тому слід насолоджуватися благами, бо ніщо не відверне
неминуче. “Книга мудрості” Аменемопе, де були записані правила “Маат”,
засвідчує, що давні єгиптяни виробили й принципи гуманного ставлення
один до одного. Ще зі Стародавнього царства залишились вислови на зразок
надпису жерця Шеші: “Я рятував нещасного від сильнішого…, давав хліб
голодному, вбрання голому”.

4. Своєрідність культурної старовини Індії та Китаю

Культура Стародавньої Індії. Найдавніша індійська цивілізація відома під
назвою Індська (або Хараппська) створена прадавнім населенням Північної
Індії. З початку IV тис. до н.е. тут виникають поселення сільського
типу, а з середини III тис. до н.е. з’являються та розвиваються міста.
Вважають, що держава мала дві столиці — Хараппу (за цим ім’ям названо
всю цивілізацію) і Мохенджодаро (Мохенджо-Даро). її культура мала
замкнений, однорідний і напрочуд самобутній характер. Міста Стародавньої
Індії — це дивовижно й чітко організовані геометричні побудови. Центр
міста був розташований на пагорбі разом із храмами, а довкола — квартали
житлових будинків з широкими (до 10 м) вулицями, що перетиналися під
прямим кутом. Міста були обладнані досконалою (навіть за сучасними
поняттями) водопостачальною системою і каналізацією. В Мохенджодаро
археологи розкопали навіть громадську лазню. Для Хараппської цивілізації
був характерний високий розвиток ремесел, зокрема гончарного, з кількома
видами кераміки; металургійного (мідь, бронза, золото, свинець, срібло),
ювелірного, суднобудівного тощо. Мистецтво Хараппи і Мохенджодаро вражає
дивовижною вишуканістю і витонченістю. У Хараппській цивілізації
існувала і своя писемність — понад 400 знаків, які писалися справа
наліво. Ця писемність ще досі не розшифрована, хоча встановлено
дравідський характер мови. Існування ще з прадавніх часів у культурі
Індії численних, взаємодіючих між собою релігій значною мірою зумовило
її своєрідний характер.

Індська (Хараппська) держава вела активну внутрішню та зовнішню
торгівлю. Донині точно не з’ясовано, якими були форма влади (монархічна,
теократична чи інша) і державний устрій Індської цивілізації: за
розмірами вона могла бути імперією (понад 1100 км з півночі на південь і
понад 1600 км із заходу на схід), але вчені допускають, що голову
держави міг тут обирати народ. Загалом, Хараппська цивілізація за
розвитком багато в чому наближається, а іноді й перевищує сучасні їй
цивілізації Стародавнього Єгипту і Дворіччя, з якими вона підтримувала
зв’язки. Однак Хараппська держава не виявляла схильності запозичувати їх
технічні досягнення. І зв’язку з тим, що серед аборигенів Хараппи і
Мохенджодаро було чимало людей шумерського типу, а в культурі цієї
цивілізації простежуються риси, подібні до культури Месопотамії,
дослідники й досі не можуть дійти спільної думки стосовно її витоків.
Більшість вважає її державою дравідів, інші — що вона породжена Шумером,
деякі вважають, що навпаки: Шумер завдячує своєю появою Індській
цивілізації.

Близько 1800— 1700 pp. до н.е. Хараппська цивілізація починає
занепадати. Причини називаються різні: захоплення держави аріями, зміна
кліматичних умов, стихійні лиха, явища економічного характеру. Але
водночас Хараппська цивілізація стала основою всієї індійської культури,
а її роль в історії культури Стародавнього Світу була достаньо помітною.

Справжнього розквіту давньоіндійська цивілізація досягла в епоху
культури “Рігведи” — великого зібрання релігійних гімнів, магічних
заклинань і ритуальних приписів, створеного жерцями арійських племен,
які з’явились в Індії у II тис. до н.е. після так званого великого
переселення народів. Тоді, наприкінці II —початку І тис. до н.е. і
склався брахманізм як своєрідний синтез вірувань індоаріїв (ведизму) та
релігійних уявлень попереднього місцевого доарійського населення
Північної Індії. Найдавніша серед величезної за обсягом літератури, що у
сукупності становить Веди, збірка священних книг ведичної релігії
“Рігведа” стала теоретичною підвалиною формування оригінальної
духовно-світоглядної системи брахманізму, а через нього згодом перейшла
у спадщину й індуїзму — ідейній основі індійської культури.

В період, коли складалися ці величні священні гімни, арії (арійці)
досягли передодня ранньокласової цивілізації. Перед тим як осісти на
землі, вони були народом войовничих скотарів з розвинутішою, порівняно з
країнами Близького Сходу, військовою технікою, але об’єднаних радше у
племінні союзи, ніж у царства. їх правителі мали титул “раджа”,
споріднений з латинським словом “реке” (король). Проте вони не були
абсолютними монархами-деспотами, не виконували релігійних функцій, як
царі-жерці на Близькому Сході, а виступали спочатку лише як військові
вожді.

За вдачею арійці вважалися надзвичайно емоційними (це і досі притаманно
індійцям), схильними до вживання хмільних напоїв, азартних ігор,
полюбляли музику (гру на флейті, лютні й арфі у супроводі цимбалів і
барабанів), співи, танці. Особливої художньої досконалості досягла
поетична творчість зі складними канонами, а жерці розвинули старовинний
племінний ритуал ведизму до вершин високого мистецтва, яскраво
продовженого через певний час у обрядовості брахманізму й індуїзму.

В епоху “Рігведи” почав складатися й такий суто індійський феномен, як
станово-кастова система. У “Рігведі” вперше теоретично обґрунтовані
морально-правові мотиви поділу індійського суспільства на чотири основні
стани: брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайш’їв
(простолюдинів-землеробів) і шудрів (слуг). Згодом була вироблена ціла
розгалужена система регламентації життя і поведінки людини залежно від
суспільного стану, до якого вона належала. Згідно з нею, законним
вважався шлюб лише в межах одного стану. Це стосувалося також вибору
професії (заняття визначеним для кожного стану ремеслом), побутових
стосунків (дозвіл їсти в присутності тільки представників свого стану)
тощо. Результатом тривалого розвитку таких суспільних взаємин між
людьми, поділеними за походженням, професією, звичаями та законами, став
наступний розподіл станів на величезну кількість ще дрібніших каст
(casta — португ., лат. castus — чистий). Формування каст — це підсумок
тисячолітньої еволюції взаємодії різних расових та етнічних спільностей,
прошарків населення та професійних груп у єдиній системі культури
давньоіндійського суспільства, де утворилася надзвичайно складна
соціальна структура. З часом вона дедалі розросталась завдяки залученню
нових етнічних груп та виникненню нових професій. Остаточно кастова
система поділу індійського суспільства склалась у період раннього
Середньовіччя, зберігаючись із незначними змінами до наших днів.

Своєрідною реакцією небрахманських верств населення давньоіндійського
суспільства, що виступали проти нерівності каст, був буддизм (вчення
Будди — Сіддхартхи Гаутами або Шак’я-Муні, який, за легендою,
проповідував у VI ст. до н.е.). Згідно з вченням буддизму, справжньою
метою життя людини є досягнення нірвани (заспокоєння, згасання), тобто
стану повного подолання земних бажань і почуттів, остаточного звільнення
від земних марнот й досягнення абсолютного спокою та блаженства, стану
дійсної свободи та зануреності у космічну свідомість. Безумовно, людям,
які постійно страждали від незадоволених бажань та нездійснених мрій,
від хвороб і старості, від страху перед смертю, тяжкої праці й мук
кохання, надзвичайно імпонувала, надана буддизмом, можливість для
кожного (а не лише для обраних, якими були спадкові брахмани) шляхом
праведної благочестивої поведінки, доброти й милосердя до інших та
відмови від злих намірів, насильства, прагнення до насолод та влади
досягти справжньої істини, а отже, й вищого блаженства — нірвани. Звідси
стає зрозумілим той вплив, який зробила на формування унікального
характеру давньоіндійської культури наступна після прадавньої
цивілізації Хараппи та арійської епохи “Рігведи” система духовно-етичних
цінностей, започаткована на основі віровчення буддизму у Другій половині
І тис. до н.е. в імперії Маур’їв.

Особливого розвитку суспільно-політичне життя, засноване на етичних
принципах буддизму, досягло за правління Ашоки (середина III ст. до
н.е.). Численні едикти цього царя — офіційні укази й звернення по
підданих, викресані на камені, свідчать, що він прагнув за допомогою
цього віровчення духовно об’єднати поділене на касти індійське
суспільство. А у зовнішній політиці Ашока, відповідно до етики буддизму,
закликав відмовитися від агресивних воєн, завоювати світ не шляхом
збройних нападів, а через проповідь вчення Будди, на якому ґрунтувалось
його власне справедливе управління державою та праведне життя взагалі.
Через поширення свого досвіду гуманного управління підданими цар Ашока
збирався, як зазначалося в указах, досягти морального панування над
світом, завоювавши його праведністю.

Вагому роль у буддизмі відіграло вчення про ахімсе (ахінса), що
ґрунтується на забороні завдавати шкоду живим істотам, чинити насильства
над ними, вбивати. Його, зокрема, включив до складу своїх найважливіших
принципів джайнізм — релігійно-філософське вчення, яке сформувалось у VI
—V ст. до н.е. і з часом перетворилось на одну з найвідоміших релігій
Індії. Він, як і буддизм, був своєрідною антитезою брахманізму, набравши
вигляду філософсько-етичної системи, яка не визнавала кастової
нерівності, відмовилася від вшанування божеств й зосередилася на
соціально-моральних аспектах поведінки людей. Але найбільш повно вчення
про ахімсе було запозичене індуїзмом, що виник внаслідок трансформації
брахманізму в нових історичних умовах. Це проявилося навіть у тому, що
поряд із вшануванням основної трійці богів індуїзму —чБрахми, Вішни й
Шиви, особливою пошаною користувався і культ священних тварин (мавп,
корів).

Найбільш повним визначенням поняття “індуїзм” можна вважати весь
традиційний індійський спосіб життя, включаючи всю суму життєвих
принципів, соціальних норм та естетичних цінностей, вірувань і обрядів,
міфів і легенд індійців.

Така особливість індуїзму як всеохоплюючої системи життя давньої Індії
відбилася й у своєрідному трактуванні запозичених від брахманізму
догматів про дхарму, карму і перевтілення. Зокрема, найвищою з усіх
дозволених “священним законом” дхар-ми насолод давні індійці вважали
статеву насолоду, що значною мірою зумовлювалось їх характером та
уподобаннями, успадкованими від предків — індоаріїв. Тому ще однією
характерною рисою староіндійської культури став її еротичний зміст,
статева символіка, навіть сам процес космічного творення розглядався
індуїзмом як шлюбний союз бога і богині. Звідси й поширене зображення на
стінах храмів божої пари в міцних обіймах, еротична символіка в художніх
образах культу бога кохання Ками, запровадження в обрядовості окремих
індуїстських сект статевих актів як засобу врятування. Масовим явищем
була й храмова проституція. Насолоду у давніх індійців викликали також
численні індуїстські свята, що супроводжувалися різними веселощами,
типові мелодійні наспіви — раги, які збереглися до нашого часу,
різноманітні розваги (бої півнів, купання, виступи професійних
музикантів, танцюристок, драматичних акторів) і надзвичайно поширені
азартні ігри, одна з яких на початку нашої ери перетворилася у шахи —
значний інтелектуальний здобуток давньоіндійської цивілізації.
Старовинні священні книги індуїзму — “Упанішади”, “Бхагавад-гіта”,
“Веданта-сутра” та інші сприяли розвитку в індійців веселої,
компанійської вдачі, вихованню у них почуття гостинності, доброзичливого
ставлення до інших, освячуючи це своїм авторитетом.

Зі своєрідністю розгалуженої релігійної системи в культурі давньої Індії
була тісно пов’язана й оригінальність численних напрямів її філософської
думки. Ті філософські погляди, які поділяли релігійне пояснення світу,
входили до відповідних філософських систем брахманізму, джайнізму,
індуїзму та буддизму. Особливо поширеними й загальновідомими в давній
Індії були філософські вчення, що визнавали і раціонально обґрунтовували
авторитет священної основи індуїзму — Вед. їх традиційний список
складався з трьох груп, в кожну з яких входило по дві філософські школи,
доповнюючи одна одну: санкх’я та йога, ньяя і вайшешика, міманса та
веданта.

Всі ці філософські вчення відігравали важливу роль не лише в історії
культури Індії, а й світової філософії та науки. З ними, зокрема,
безпосередньо пов’язані досягнення різних галузей давньоіндійської науки
— математики, хімії, астрономії, медицини та природознавства.
Загальновідомо, що індійські вчені ще в далекому минулому випередили
деякі відкриття, зроблені європейськими дослідниками лише в добу
Відродження або в Новий час. Наприклад, ще до нашої ери в Індії
складалися таблиці біноміна-льних коефіцієнтів, які в Європі згодом
отримали назву “трикутників Паскаля”. Великими досягненнями
давньоіндійської науки вважалося створення десяткової системи лічби,
якою нині користується весь світ.

Давня індійська космологія визначала вік Сонячної системи в мільярдах
років, як і сучасна наука. У старовинній книзі “Сур’я Сиддханта” діаметр
Землі та відстань до Місяця визначені з похибкою не більше 1%. У цій
книзі, а також у “Брихат Сатаки” прадавня індійська наука поділяє день
на 60 відтинків часу — “кала” (24 хв). Подальший поділ завершує “кашта”,
яка дорівнює одній трьохсотмільйонній частині секунди. І це тоді, коли
індійський народ тисячоліттями мав лише сонячний годинник. У стародавніх
індійських епосах “Махабхарата” і “Рамаяна” міститься детальний опис
літальних механізмів-віманів і агніхотрів. Цікаво, що відомості про
літальні апарати зберегли також і арії. У “Ма-хабхараті” йдеться і про
зброю страшної руйнівної сили, що дивовижно нагадує ядерну. У V ст. до
н.е. знаменитий лікар Дживаки мав чудовий камінь: при піднесенні його до
тіла хворого він висвітлював всі внутрішні органи (можливо, стародавні
індійські медики знали ефект рентгенівського випромінення). І дотепер
повсюди знаходять прихильників релігійно-філософські концепції Індії,
викликають великий інтерес раціоналізовані методи йоги, ідеї індійського
містицизму і трансцедентальної медитації.

Художня культура давньоіндійського суспільства нерозривно пов’язана з
традиційними для нього релігійними та філософськими системами. У
класичній стародавній літературі Індії це стосується не лише суто
богословських творів, подібних до індуїстських Вед або буддійської
“Тріпітаки” (Тіпітаки), а й міфологічного епосу, релігійної драми та
лірики. Про окремі з численних релігійно-філософських напрямів йдеться
вже у прадавньому індійському епосі “Махабхарата”, автором якого, згідно
з традицією, вважається легендарний мудрець і поет В’яса. Початки
створення цієї найдавнішої епічної поеми Індії відносяться до другої
половини II тисячоліття до н.е. Згодом до її складу ввійшло безліч
міфів, легенд, казок й дидактичних (повчальних) оповідань з усної
народної художньої творчості. Основна частина “Махабхарати” завершена в
IV —V ст.н.е.

Не менш відомою епічною поемою стародавньої індійської літератури є
пізніша “Рамаяна”, авторство якої приписується поету Валмікі. Складений
приблизно між VI —II ст. до н.е., цей грандіозний епос розповідає не
лише про війни і подвиги легендарного героя Рами, а й яскраво змальовує
духовне життя та побут Стародавньої Індії. Релігійно-міфологічним
змістом традиційних для давньоіндійського суспільства вірувань і
філософських поглядів просякнуті відома драма “Шакунтала” славнозвісного
індійського поета Калідаси (V ст. н.е.), твори таких видатних поетів і
письменників, як Бхартріхарі, Дандін.

Ідеї, характерні для релігійних вірувань стародавніх індійців,
повсякденно надихали їх на творчість в архітектурі, скульптурі,
живописі. Особливо глибокий вплив на архітектурне та образотворче
мистецтво мали індуїзм, буддизм і джайнізм, які залишили для нащадків
високохудожньо створені з металу або каменю велетенські статуї Будди,
Брахми, Вішну, Шиви, що й досі дивують колосальними розмірами. Яскравий
приклад художньо-образного сприймання світу через духовну призму
віровчень цих релігій — фрески печерних храмів Аджанти та барельєфні
композиції вирубаних у скелях храмів Еллори, які поєднують традиції
північного й південного типів храмового будівництва Стародавньої Індії.
Вони вражають винятковою майстерністю, витонченістю зображень божеств,
людей і тварин, багатством і досконалістю архітектурних та скульптурних
форм, в яких втілені, інколи переплітаючись між собою, як у чудовому
храмі Кайласа, символи, сюжети, образи й мотиви індуїзму, джайнізму та
буддизму.

В окремих деталях цих унікальних пам’яток простежується й вплив
мистецтва інших стародавніх східних цивілізацій — Месопотамії, Єгипту,
Персії та Китаю. І це не дивно, адже Індія знаходилась на Великому
шовковому шляху, яким не тільки рухалися каравани з товарами, а й
відбувався жвавий культурний обмін. У цьому процесі їй належала помітна
культуротворна роль, зокрема, цивілізуючого впливу буддизму на інші
східні країни.

Культура Стародавнього Китаю. Найдавнішим періодом китайської
цивілізації вважається епоха існування держави Шан інь. Ця рання
рабовласницька держава склалася на межі XV — XIV ст. до н.е. у долині
ріки Хуанхе. її столицею стало велике місто Шан, що й дало назву всій
державі та правлячій династії царів. Згодом китайські племена з долини
ріки Вей, які у XII ст. до н.е. завоювали цю державу, дали їй особливу
назву — Інь, а своєму царству — Чжоу. Воно проіснувало з XII до VIII ст.
до н.е., розпавшись, зрештою, на п’ять незалежних князівств. Цей період
розпаду першої централізованої держави Китаю тривав з VIII до НІ ст. до
н.е.

Вже в іньську епоху було винайдене примітивне ідеографічне письмо. Воно
внаслідок тривалого удосконалення згодом перетворилось у завершену своєю
формою ієрогліфічну каліграфію, а також був складений в основних рисах
місячний календар. Особливого розквіту своєрідна китайська культура
досягла з часу перетворення Китаю наприкінці III ст. до н.е. в єдину
могутню імперію: спочатку Династії Цінь (221 — 207 pp. до н.е.), а далі
— династії Хань (206 р. до н.е. — 220 р. н.е.). Впродовж ранньої історії
імператорської епохи Стародавній Китай збагатив світову культуру такими
важливими винаходами, як компас і спідометр (III ст. до н.е.),
сейсмограф (II ст. н.е.), порцеляна (III—V ст.). Згодом були винайдені
книгодрукування (VI —VIII ст.) і порох (X ст.). Саме у Китаї вперше у
світі винайшли такі морехідні пристрої, як румпель та багатоярусні
вітрила, у галузі писемності та книгодрукування — папір і рухомий шрифт,
у військовій техніці — гармати та стремена, що допомагали триматися у
сідлі. За династії Тан (VII — X ст.) було винайдено механічний годинник,
а розвиток шовкоткацтва зумовив такі фундаментальні технічні винаходи,
як приводний пас і ланцюгова передача.

В галузі математики відомими давньокитайськими досягненнями стало
використання десяткових дробів, вичислення відношення довжини кола до
його діаметра (число “Пі”), відкриття методу розв’язання рівнянь з двома
і трьома невідомими. Ще до початку XIV ст. так званий трикутник Паскаля
(XVII ст.) у Китаї вважався старовинним способом розв’язання рівнянь.
Давні китайці були досвідченими астрономами, вміли обчислювати дати
затемнення сонця, спостерігали за плямами на ньому, склали один з перших
у світі каталогів зірок.

Вивчення історії своєрідної культури Китаю, отже, дає змогу відкинути
численні міфи, знайти справжні джерела звичних для нас речей. Пристрій,
відомий сьогодні як підвіс Кардано (XVI ст.), насправді повинен
називатися підвісом Дін Хуаня (II ст.). При створенні повітродувних
машин для металургії китайці першими застосували стандартний метод
перетворення колового руху в поступальний, головною сферою застосування
якого в Європі стали парові машини.

Сучасна наука має дані про те, що стародавнім китайцям уже в III ст.
н.е. були добре відомі й використовувались такі метали, як магній і
алюміній. На думку дослідників, китайці, як і шуме-рійці, знали про
явище електролізу, або їм був відомий інший спосіб здобуття алюмінію (в
Європі алюміній вперше отримали внаслідок електролізу 1808 р.). У Китаї
зародилася давня традиція біологічного захисту рослин — до IV ст.„вчені
відносять описи методів використання одних комах для боротьби з іншими.

Централізований бюрократичний тип соціального управління в ранній час
існування Китайської імперії дуже позитивно і, головне, ефективно
впливав на розвиток фундаментальних і, зокрема, прикладних наук.
Оскільки давнє китайське суспільство було аграрним, централізована
бюрократія насамперед повинна була розв’язувати складні технічні
завдання, пов’язані передусім з іригацією й охороною водних ресурсів.
Тому високого статусу у Стародавньому Китаї досягли астрономія, знання
календарних обчислень та астрологічних передбачень, а також математика,
фізика і гідротехніка в їх інженерному застосуванні. Важливою справою
залишалося й фортеційне будівництво, спрямоване насамперед на охорону
зовнішніх кордонів імперії від вторгнень войовничих кочівників з
Півночі. Китайські будівельники здобули слави грандіозними спорудами —
Великим китайським муром та Великим каналом, що з’єднав Пекін з Ханчжоу.
Великий китайський мур, основну частину якого збудовано у період
династії Цінь для захисту північно-західних кордонів імперії,
простягнувся на 4 тис. км, будівництво найбільшого у світі каналу, яке
почалося ще у VI ст. до н.е., продовжувалося майже 2 тис. років і
завершилося лише у ХНІ ст. н.е. Це складна гідротехнічна споруда
довжиною понад 1800 км і шириною від 15 до 350 м з численними
пристроями, цікавими способами перекачування і очищення води стала
справжнім шедевром світового іригаційного мистецтва.

Славетна китайська медицина впродовж тритисячолітньої історії досягла
багатьох чудових результатів. У стародавньому Китаї вперше була написана
“Фармакологія” (Бень цао), вперше стали проводити хірургічні операції з
застосуванням наркотичних засобів, вперше застосували й описали у
літературі методи лікування голковколюванням, припіканням та масажем.
Метод лікування за допомогою “кореня безсмертя” жень-шеня надзвичайно
популярний у світі й дотепер. Останнім часом посилилася увага до
використання таких уславлених методів традиційної китайської
рефлек-сотерапії, як голковколювання і масаж, які дають змогу ефективно
впливати на хворий організм через подразнення біологічно активних
ділянок тіла (точок акупунктури). Ще в III ст. до н.е. хворих
просвічували променями на кшталт рентгенівських.

Давньокитайські мислителі та лікарі розробили оригінальне вчення про
“життєву енергію” (“енергію Всесвіту”) — “ці” (“чи”), яка, циркулюючи в
організмі, становить інтегральну функцію всієї його діяльності,
життєвого тонусу. Вчення про діяльність “ці” отримало назву “ці гун”.
Воно — універсальний метод психофізичного тренінгу. В Стародавньому
Китаї вважалося, що без оволодіння “ці” неможливо займатись жодною
справою. На основі цього вчення була створена складна
філософсько-оздоровча система “ушу”, що дала початок одноіменній
лікувальній гімнастиці, а також мистецтву самооборони “кун-фу”.

Своєрідність духовної культури Стародавнього Китаю значною мірою
зумовлена феноменом, відомим у світі як “китайські церемонії”. Ці суворо
фіксовані стереотипи етико-ритуальних норм поведінки й мислення склалися
на основі дотримування культу давнини. Специфіка духовного життя
стародавніх китайців полягала саме у тому, що перебільшення, гіпертрофія
у їх свідомості етико-ритуальних цінностей, зрештою, і привела до заміни
ними релігійно-міфологічного сприйняття світу. Ця демі-фологізація та
певною мірою десакралізація етики і ритуалу сформували унікальність
китайців як носіїв культури. Місце культу богів у їх обрядовості посів
культ реальних кланових і сімейних предків.

В релігійних віруваннях Стародавнього Китаю склались культові образи —
Неба, Піднебіння, Дао, аналогів яких немає в інших стародавніх
культурах. Китайське Небо — вища безособово-натуралістична загальність,
абсолютно байдужа до людини. Великий Дао, всемогутній творець світу, —
це всеохоплюючий і всезага-льний, безформний та безіменний Закон і
Абсолют життя, недоступний органам чуття людини, небачений і нечуваний.
Пізнати Дао як вищу істину, зрозуміти його своїм розумом, з’єднавшись з
ним, — ось ключові світоглядні принципи та кінцева життєва мета
стародавнього китайця. Найбільш повно ця концепція втілена у
філософсько-релігійній системі даосизму (віровчення напів-легендарного
мудреця Лао-цзи (Лі Ер), що жив приблизно в VI — V ст. до н.е.).

Особливо важливе місце у китайській духовній культурі посідає
конфуціанство — етико-політичне вчення філософа-ідеаліста Конфуція (Кун
Фуцзи, близько 551 —479 pp. до н.е.). Вчення також обстоювало поділ
суспільства на “вищих” і “нижчих”, вимагало від кожного неухильного
виконання покладених на нього обов’язків. У поєднанні з політичним
вченням легізму, що робив ставку на адміністративний регламент і сувору
дисципліну, конфуціанство врешті-решт стало державною ідеологією
Китайської імперії. Це вчення залишило глибокий слід у всіх аспектах
життя китайського суспільства, помітно впливаючи на розвиток сімейних
відносин, розквіт культу сім’ї та сімейного клану. Сім’я вважалася
серцевиною суспільства, її інтереси перевищували інтереси окремої
людини, яка в усьому повинна була підкорятися волі старших членів
сімейної громади, зокрема волі батьків. Підкорення старшим було однією з
важливих засад соціального порядку в імператорському Китаї. Під впливом
характерних для стародавнього китайського суспільства релігійних,
етико-філософських і соціально-політичних поглядів розвивалася вся його
класична література. Вже у найбільш ранній поетичній збірці
Стародавнього Китаю, знаменитій “Книзі пісень” (“Ші-цзін”), яка
складалася впродовж XII —III ст. до н.е., на основі народних пісень,
священних наспівів і старовинних гімнів, оспівуються подвиги
обожнювальних предків. Відома “Книга історичних переказів” (“Шу-цзін”),
куди входять промови та настанови, що, за переказом, належали
стародавнім царям і їх радникам, внаслідок конфуціанської переробки
перетворилася на збірку повчань та порад, просякнутих
моралізуюче-виховною тенденцією. Навіть для “Історичних записок” одного
з найвідоміших давніх китайських істориків Сима Цяня, який жив у II —І
ст. до н.е., ці мотиви визначальні у висвітленні політичної та
культурної історії Стародавнього Китаю. Самому Конфуцію приписується
авторство книги “Весна і осінь” (“Чунь-цю”), складеній у VI —V ст. до
н.е., де найбільш яскраво відбилася його концепція норм і правил
суспільного устрою.

У прадавній китайській літературі були вироблені також поняття “Тайнін”
(“Велика рівновага” або “Великий спокій”) та “Датуй” (“Велике єднання”,
або “Велика гармонія”), породжені утопічною мрією про ідеальне
суспільство. Яскравим виявом уявлень про щасливу країну, де немає ні
насилля, ні воєн, де всі порівну користуються земними благами, не
ображаючи і не пригноблюючи один одного, є “Персикове джерело” Тао
Юаньміна. Ці мотиви містяться і в таких переказах, як “Квіти у
дзеркалі”, “Мандрівка на Захід”, оповіданнях Ляо Чжая та багатьох інших
творах класичної китайської літератури. Соціально-утопічні ідеї
справедливої перебудови світу, майнової рівності, думки про чесних і
мудрих чиновників, які не знають інших помислів, окрім “служіння
народу”, містяться у працях багатьох політичних мислителів Китаю та його
давньої (Конфуцій) і нової (Сунь Ятсен) історії.

У II —III ст. в Китаї поширився буддизм, який досить помітно вплинув на
традиційну китайську культуру. Це, зокрема, виявилось у літературі,
образотворчому мистецтві, а особливо — в архітектурі (скельні комплекси
на зразок храмів Еллори, витончені пагоди в індійському дусі, печерні
храми Дуньхуана, що нагадували печерні храми Аджанти). Поряд з тим
буддизм, проіснувавши у Китаї майже два тисячоліття, помітно змінився у
процесі пристосування до специфічної китайської цивілізації. Зокрема, на
основі синтезу його ідей про полегшення страждань у цьому житті та
спасіння і вічне блаженство у майбутньому житті з конфуціан-ським
прагматизмом у Китаї VI ст. виникла одна з найцікавіших інтелектуальних
течій світової релігійної думки — чань-буддизм, яка, поширившись згодом
також у Японії, набула завершеного вигляду у дзен-буддизмі, що й досі
користується популярністю у багатьох країнах. Найсуттєвіше трансформація
буддизму виявилась у своєрідному китайському мистецтві, яке
дотримувалось міцних оригінальних традицій. Китайці так і не перейняли
від Індії готове зображення Будди, створивши свій образ цього божества.
Те ж саме сталося з храмовою архітектурою, де китайські пагоди суттєво
відрізняються від індійських.

Головна своєрідність китайського мистецтва полягає в особливому місці,
яке у ньому посідають каліграфія, поезія та живопис, створюючи
нерозривну триєдину систему. Саме ця ієрогліфічна кодова система з її
лінгвістичними та живописними можливостями дає змогу, на думку
китайської естетики, за допомогою одного інструмента — пензля —
об’єднати три різних види мистецтва і в сукупності досягти найповнішої і
точної передачі їх художніми засобами навколишньої життєвої гармонії —
“мистецтва життя”.

Особлива роль у культурних контактах Китаю із зовнішнім світом належить
“Великому шовковому шляху”, прокладеному у II ст. до н.е.

Культура Стародавнього Сходу позначилась і на розвитку світової
цивілізації. Саме на Стародавньому Сході склалися основні галузі науки,
жанри літератури та види мистецтва. Не лише античність, а й
Середньовіччя та Новий час успадкували від давньосхідних цивілізацій
багато відкриттів у астрономії, математиці, механіці, географії,
блискучих досягнень у медицині та архітектурі. Особливо значний внесок
Стародавнього Єгипту, культурна спадщина якого безпосередньо продовжена
античним світом, а через нього — і наступною європейською цивілізацією.
Існує припущення, що єгипетські ієрогліфи вплинули на створення
фінікійського алфавіту, який згодом став прототипом латинського.
Поліпшена версія юліанського календаря (греко-римський календар) теж
виникла на основі єгипетського календаря. Художня думка єгиптян
внаслідок тривалої практики виробила розвинену “систему канонів” у
мистецтві: канон пропорцій і фарб, іконографічний канон тощо.

Особливо сильним був культурний вплив Стародавнього Сходу саме на
античну цивілізацію Греції та Риму. Створені прадавніми східними
цивілізаціями культурні цінності були значною мірою запозичені
греко-римською цивілізацією і елліністичною культурою Сходу, і завдяки
античній спадщині, в свою чергу, плідно використані у формуванні
сучасної європейської та світової культури.

ЛЕКЦІЯ 5. АНТИЧНА КУЛЬТУРА

1. Особливості античної культури

2. Культура Стародавньої їрщіі

3. Культура епохи еллінізму

4. Культура Стародавнього Риму

5. Світове значення античної культури. “Грецьке диво”

1. Особливості античної культури

Античним (“античний” лат. antiquus — “давній”) світом традиційно
називають цивілізації Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Епоха
античності охоплює період з III тис. до н.е. (час формування
давньогрецької культури) до середини V ст.н.е., коли перестала існувати
Західна Римська Імперія. Античні цивілізації Греції та Риму межували зі
стародавніми цивілізаціями Сходу — Єгиптом, Фінікією, Персією та іншими
державами, підтримували з ними жваві торговельні та культурні контакти.

Антична культура у початковий період свого розвитку запозичила чимало
ідей від розвинутих у той час культур Стародавнього Сходу. Водночас вона
стала глибоко оригінальним явищем, культурою гуманістичною за своїм
змістом, інтерактивною, раціоналістичною та антропоцентричною,
позбавленою східної традиційності. На противагу античній культурі,
характерною рисою культури Стародавнього Сходу був теоцентризм.

Основою суспільного життя в античних державах був поліс, тобто
місто-держава, що об’єднувала місто і навколишні землі зі селами. Поліс
був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею,
об’єднанням вільних громадян. З VI ст. до н.е. у більшості полісів
встановилась демократична форма правління, що охороняла права кожного
громадянина, робила його активним і свідомим учасником політичного
життя. Майже всі громадяни полісів були грамотними. Сутність полісного
життя становила єдність незалежних людей в ім’я спільного існування,
безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів і римлян
патріотизму, розвиненого почуття власної гідності, волелюбності,
мужності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу.

Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості
вільного громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної
культури, як антропоморфізм — перенесення властивих людині рис на
природу і навіть на богів. Останніх греки (а пізніше і римляни) уявляли
у вигляді людей — безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Ідея
гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної краси
перебувала в центрі античної філософії, мистецтва, міфології. Все це
зумовило неминуще значення античної доби для людства, його культурного
поступу.

2. Культура Стародавньої Греції

В історії культури Стародавньої Греції дослідники виділяють такі
періоди: егейський, або кріто-мікенський (III —II тис. до н.е.),
героїчний або гомерівський (XI —IX ст. до н.е.), архаїчний (VIII — VI
ст. до н.е.), класичний (V —IV ст. до н.е.).

Егейська культура. Однією з найдавніших цивілізацій Східного
Середземномор’я вважаються егейська, або кріто-мікенсь-ка, що
розвинулась на островах Егейського моря, узбережжі Малої Азії та
Балканського півострова. її головним центром був о.Кріт. Егейська
культура зазнала значного впливу стародавніх культур Єгипту та Передньої
Азії, що яскраво виявилось в образотворчому мистецтві, архітектурі тощо.
Однак за змістом вона своєрідна і неповторна, принципово відмінна від
культури Стародавнього Сходу. На островах Крит, Мелос, Кіпр, Аморгос та
інших археологи розкопали прекрасні міста з палацами, храмами, стіни
яких прикрашені численними фресками. Прекрасне мистецтво критян зовсім
не зображувало військових подвигів, грізних богів, царів, завмерлих у
своїй величі, фараонів (як на Сході). Природа, тварини, квіти, риби,
луки з квітами, а серед них — витончені, розкішно вбрані чоловіки,
жінки, які беруть участь в урочистостях, спортивних змаганнях — ось на
що звертали увагу критські митці. Легке, радісне, яскраве мистецтво
прославляло красу життя. Основою вірувань критян було поклоніння Великій
Богині.

Егейська культура мала вплив на розвиток мікенської культури. У
материковій Греції тоді утворились ранньорабовласницькі міста-держави
Мікени, Тірінф, Пілос, Орхомен, Фіви, Афіни, Іолк. Тут збереглися
залишки пам’яток архітектури — фортеці з мурами, які були складені з
величезних брил, залишки поселень, храмів, розкішні гробниці, з-поміж
яких виділяється гробниця Атрідів у Мікенах. Хоча мікенське мистецтво на
відміну від критського й вирізняється дещо нижчим рівнем, мікенські
митці у художніх творах також висували на перший план людину, зверталися
до її краси, возвеличували людську силу, могутність та волелюбність.
Близько 1260 р. до н.е. коаліція ахейських племен на чолі з царем Мікен
Агамемноном захопила і зруйнувала місто Трою на узбережжі Малої Азії.
Події, пов’язані з Троянською війною, становлять основу давньогрецького
героїчного епосу.

Цикл давньогрецьких міфів про Тесея, який переміг Мінотавра, доносить до
нашого часу монументалізм і символізм Сходу, що мало значний вплив на
культуру мікенського періоду, й антропоцентризм античної культури,
сформований середовищем полісу-держави.

Культура героїчного періоду. Наприкінці XII —X ст. до н.е. на Грецію
насуваються племена дорійців, під ударами яких гинуть стародавні держави
у Мікенах, Тірінфі та ін. Лише Аттіка з центром у Афінах відстояла
незалежність. На території Греції утворилось чимало незалежних держав,
які вели між собою війни. Це негативно позначилось на культурі
тогочасної Еллади. Однак період культурного занепаду в історії
Стародавньої Греції мав тимчасовий характер, після чого відбулося нове
піднесення в усіх сферах культурного життя. Активізувалося будівництво
храмів, палаців, з-поміж яких вирізнявся храм Атеміди в Спарті, що
вражав архітектурною пишністю. Цей тип храму зберігся і в наступні
періоди історії Стародавньої Греції. У X —IX ст. до н.е. відбулося
формування та розвиток героїчного епосу, який письмово виявляється лише
потім. Давньогрецький епос безпосередньо пов’язаний з міфологією та
поширеними релігійними уявленнями.

Елліни поклонялись божествам, що уособлювали різні сили природи,
суспільні сили і явища, героям — міфічним предкам племен і родів,
засновникам міст. Цикли міфів — сказань про божества і героїв, що
виникли в різних частинах Греції, поступово злилися в систему
своєрідного міфологічного світогляду. У міфах збереглися нашарування
різних епох — від стародавнього поклоніння рослинам і тваринам до
антропоморфізму — обожнення людини, уявлення* богів як образ молодих,
прекрасних і безсмертних людей.

Згідно з міфами, всіма справами на Землі керують олімпійські
боги-небожителі, очолені Зевсом, головним богом-громовержцем, царем
богів і людей. Його дружина Гера — богиня неба і покровителька шлюбу.
Владу над світом Зевс розділяє зі братами і Посейдоном — богом морів і
річок та Аїдом — богом царства мертвих. Покровителькою землеробства,
божеством природи вважали Деметру, богинею домашнього вогнища — Гестію.
У Зевса було багато дітей-богів: Афіна — богиня мудрості, війни; Аполлон
— бог світла і мистецтва; Артеміда — богиня полювання, Місяця,
покровителька тварин; Гефест — бог ковальства, ремесла. Особливо
шанували бога виноградарства і виноробства Діоніса та богиню кохання й
краси Афродіту, народжену зі світу зірок і морської піни. Торговці,
оратори, атлети поклонялись Гермесу. Елліни вірили: що хоча Зевс
оберігає порядок і справедливість у світі, посилає людям радість і горе,
все ж таки долю світу, богів і людей визначають невблаганні богині долі
— Мойри. Мойра Клото пряде нитку долі, Лахе-сіс — виймає жереб, визначає
долю людини, Атропос — заносить все до книги долі, перерізає нитку і
визначає кінець життя.

Значне місце у грецькій міфології посідали легенди про героїв — дітей
богів і смертних. Найбільшою шаною користувався син Зевса Геракл, який
звільнив землю від чудовиськ. Поширені були сказання про могутнього
Персея, переможця страшної” Медузи, від погляду якої все живе
перетворювалося на каміння, про Тезея та ін.

Міфологія стала найважливішим елементом грецької культури, на основі
якої пізніше розвивались література, філософія, наука. Міфи стали
невичерпною скарбницею сюжетів для античного мистецтва і літератури.

Архаїчний період. Історія Стародавньої Греції VIII —VI ст. до н.е.
позначена великими змінами у господарстві, суспільному ладі, культурі.
Розвивалися невеликі держави-поліси, до складу яких входили міста з
навколишніми земельними ділянками та поселеннями землеробів. На
узбережжях Середземного і Чорного морів утворювались численні грецькі
колонії, що сприяло розвиткові торгівлі, поширенню контактів з іншими
народами, знайомству з їхніми культурами.

Вагомий здобуток культури архаїчного періоду — твори легендарного поета
Гомера “Іліада” та “Одіссея’*. Вони присвячені Троянській війні та опису
пригод Одіссея під час його повернення з Трої до рідної Ітаки. Вони були
відомі кожному грекові, вивчались у школі, слугували скарбницею сюжетів
для митців, були своєрідним кодексом античної моралі.

До епічної поезії належать також поеми Гесіода, котрий жив у VII ст. до
н.е. в Беотії. На основі міфів, стародавніх пісень він написав поему про
походження світу і богів — “Теогонія”. Ще більшу славу принесла Гесіоду
поема “Роботи та дні”, де він розповідає про своє життя землероба, дає
поради стосовно обробітку землі, торгівлі, мореплавства.

У VII—VI ст. до н.е. виникла грецька лірика. Одним із перших ліричних
поетів вважається Архілох (середина VII ст. до н.е.). У гімнах, елегіях,
байках він осгивує” кохання, твердість духу під ударами долі, описує
картини життя, прославляє героїзм воїнів. Вірші Архілоха сповнені
пристрасті, кипучої енергії, мужності.

В першій половині VI ст. до н.е. на о.Лесбос творили Алкей і Сапфо,
творчість яких стала вершиною ліричної поезії давньої Греції. Алкей брав
участь у політичній боротьбі, за що був вигнаний із острова. У більшості
віршів, що дотепер вражають щирістю, поетичною майстерністю, він оспівує
кохання. Сапфо створила у Мітіленах школу для дівчат, де вони навчались
поезії, співу, грі на музичних інструментах. Вірші вона присвятила
дружбі, коханню, радості, а девізом її творчості були слова: “Я люблю
розкоші, красу й сонце!”. Греки називали Сапфо десятою музою.

Оспівуванню земних радощів, кохання присвятив творчість Анакреонт з
Теосу (570 — 478 pp. до н.е.), останній з великих класиків еллінської
ліричної поезії.

У VIII —VI ст. до н.е. у Стародавній Греції пожвавлюється архітектурне
мистецтво. Для стародавнього грека гармонія й міра були не лише
вихідними естетичними категоріями, а й принципами будови Космосу.
Гармонійність становила ще й критерій людської краси. Не варто забувати,
що для греків уявлення про красу людини асоціювалося з єдністю фізичної
краси і позитивних моральних якостей. Гармонійність тіла сприймалась як
вияв гармонії духу. Найпрекраснішим образом давньогрецького мистецтва
була духовно і фізично досконала людина.

Гуманістичний ідеал притаманний усім видам мистецтва. Зокрема, в
античній архітектурі розміри споруд та їх частин були співмірні людині.
Тому вони не пригнічували людей, а викликали в них упевненість у власних
силах та життєрадісність.

Розвиткові архітектури сприяло бурхливе зростання міст. У VII ст. до
н.е. з’являються будови з каменю. Здебільшого це храми, які були не лише
культовими, а й громадськими спорудами. У процесі формування грецької
архітектури виникають три основні архітектурні ордери: доричний,
іонічний, корінфський. Ліричний застосовували головно на Пелопоннесі.
Він відрізняється простотою та мужністю форм, геометричною формою
капітелі — завершення колони. Особливістю іонічного ордеру, є
витонченість, легкість, стрункість, декоративність, наявність капітелі.
Не випадково греки порівнювали колони доричного ордера з могутнім
воїном, а іонічного — з чарівною дівчиною. Колони корінфського ордеру
були ще витонченіші. їх прикрашала капітель з листя аканфу, що надавало
їм особливо декоративного та пишного вигляду. У грецькій архітектурі
гармонійно поєднались досконалість конструкцій із довершеністю художніх
форм. Найвідомішими храмами цього періоду були храм Аполлона в Корінфі,
Гери — в Пес-тумі, Афіни в Афайї на о.Егіна.

У скульптурі цього періоду чільне місце посідає зображення людини.
Грецькі скульптури намагаються оволодіти правильною побудовою тіла
людини, навчитися передавати рух. Най-типовішими були юнацька атлетична
оголена фігура (курос) і жіноча одягнена (кора), зображені в урочистій
позі, з чітко вираженими пропорціями тіла, старанними зачісками і сяючою
усмішкою на обличчях з великими очима.

Живопис головно відомий з вазового розпису, в якому досягається
життєвість, природність. Упродовж VI ст. панував чорнофігурний розпис,
на жовтій поверхні якого чорним лаком зображені фігури. Найвідомішими
майстрами цього виду живопису були Амасіс і Ек-секій з Аттики. Один з
найкращих творів Ексекія — амфора зі зображеннями Ахілла, Аяк-са,
Кастора і Полідевка. Наприкінці VI ст. виник червонофі-гурний розпис,
коли фігури залишаються в кольорі глини, а тло — чорнолакове. Нова
техніка створила можливості для гармонійнішої промальовки складок одягу,
волосся, орнаменту. Одним з найкращих майстрів керамічного розпису цього
стилю вважається афінянин Євф-роній. Розпис на кратері “Боротьба Геракла
з Антеєм” вражає не лише досконалістю, а й глибокою емоційністю.

Намагання звести в систему, узагальнити знання довкілля становили основу
розвитку філософії. Головним’питанням, яке хвилювало філософів того
часу, було з’ясування першопричини світу, розуміння засад його
існування, закономірності розвитку.

Засновником мілетськоі філософської школи вважається Фа-лес (625 — 547
pp. до н.е.). Він стверджував, що першоосновою світу є вода, з якої все
виникає й у яку все перетворюється. Його послідовник Анаксімандр (610 —
540 pp. до н. є.) першоосновою світобудови вважав алейрон — невизначену,
вічну і нескінченну матерію, яка перебуває у вічному русі. Учень
Анаксімандра Анаксімен (585 — 525 pp. до н.е.) першоосновою світу вважав
повітря, яке, на його думку, породжує багатоманітність речей. Ідеї
мілетськоі школи продовжував розвивати Геракліт з Ефесу (520 — 460 pp.
до н.е.), автор відомого твору “Про природу”. За Гераліктом, світ не
створив ніхто — а ні боги, а ні люди. Він був, є і вічно буде живим
вогнем, який закономірно спалахує і закономірно згасає. Все тече, все
змінюється. В одну й ту саму річку не можна увійти двічі. Рух зумовлений
боротьбою протилежностей. Процес саморозвитку вогню ніхто не створив:
він є вічний і нескінченний. У цих ідеях Геракліта закладені зачатки
діалектики.

Давньогрецький філософ і математик Піфагор (580-500 pp. до н.е.) з
о.Самое заснував філософську школу у м. Кротоні в Південній Італії.
Згідно з філософією піфагорейців, світ складається з кількісних
закономірностей, які можна вирахувати. Тому з-поміж наук на перше місце
вони висували математику, яка стосується не матерії, а її духовної
сутності — чисел. Співвідношення їх гармонійне, гармонія притаманна
світу. Заслугою піфагорійців є розробка математичних теорем, теорії
музики, ґрунтованої на числових співвідношеннях, встановлення ряду
кількісних закономірностей у світі.

Ідеалістичну лінію у філософії, започатковану піфагорійцями, продовжила
елейська філософська школа (м.Елея в Італії). її представники Парменід,
Зенон Елейський, Мелісс висловили думку про незмінну сутність буття й
ілюзорність змін, висунули питання про суперечливий характер руху.

Внаслідок перемоги над Перською державою грецькі поліси стали
господарями Середземномор’я. Військова здобич, високі прибутки від
торгівлі, широке використання рабської праці сприяли розквіту всіх
галузей культури. Вільна і забезпечена всім необхідним людина стає
символом класичного періоду, що вражає розмаїттям талантів.

Класичний період. У класичний період особливого розвитку набуває
драматургія. Виникнення грецького театру пов’язане з культом бога
виноградарства та виноробства Діоніса. Свята на його честь
супроводжувались виставами, що розповідали про страждання, загибель та
воскресіння Діоніса. Актори виступали в козячих шкурах, тому цей жанр
дістав назву “трагедія”, тобто “пісня козлів”. З часом для вистав у
Афінах, а пізніше і в інших містах Греції були споруджені відкриті
амфітеатри зі сценами — театри.

“Батьком трагедії” греки вважали афінянина Есхіла (525 — 456 pp. до
н.е.). Він автор близько 80 п’єс, з яких збереглися сім. Най-відоміша
його трагедія — “Прометей закутий”. Вона розповідає про мужнього титана
Прометея, який викрав у богів вогонь і дав його людям, за що був
жорстоко покараний Зевсом. Образ Прометея став символом сили духу,
незламної мужності. Молодшим сучасником Есхіла бувСофокл (496 — 406 pp.
до н.е.). До нас дійшли повні тексти лише~семи трагедій зі 120—140, які
він написав. Головна ідея творів Софокла — безсилля людини перед долею,
державною владою. Він зображав героїв ідеальними людьми, котрі мужньо
гинули у зіткненні з безжальною долею. Найвідоміші його трагедії —
“Антігона”, “Едіп-цар”. Родоначальником психологічної драми був
Еврипд_{480 — 406 pp. до н.е.). З численних творів, що він написав,
збереглися 17, серед них трагедії “Медея”, “Іпполит”, “Іфігенія в
Тавріді”, “Електра”, драма сатирів “Кіклои”. Якщо Софокл, на думку
греків, зображав людей такими, якими вони повинні бути, то Евріпід
змальовував їх такими, якими вони є насправді. Людське життя, на його
думку, залежить не від сліпої долі, а від зусиль людини, вчинків,
пристрастей, які можуть призвести її до загибелі.

Блискучим автором комедій був Арістофан (455 — 385 pp. до н.е.). У
комедіях він висміював полководців, демагогів — прибічників братовбивчих
воєн, зокрема кровопролитної Пелопоннеської війни, що тоді тривала між
грецькими полісами. Події часто переносяться у світ тварин, щоб посилити
комічний ефект.

З прозаїчних жанрів у класичний період набуває розвитку риторика —
мистецтво складати і виголошувати промови. Демократичний лад,
характерний для більшості грецьких полісів, зумовлював широку участь
громадян у політичному житті, що вимагало вміння гарно, зрозуміло
висловлювати свої думки, аргументовано та переконливо відстоювати свою
позицію. Найвідомішими політичними ораторами були автор численних
промов-памфлетів Ісократ (436 — 338 pp. до н.е.) та політичний діяч
Демосфен (384 — 322 pp. до н.е).

З-поміж філософських проблем у класичний період на першому плані постала
проблема з’ясування сутності та місії людини у світі, продовжується
розробка проблем буття, першооснови світу. Матеріалістичне трактування
проблеми першооснови висунув Демокріт з Абдер (460 — 370 pp. до н.е.),
розробивши послідовне і цілісне атомістичне вчення. Згідно з ним,
Всесвіт, усе в природі складається з атомів, різних за формою та
розмірами, які рухаються і створюють своєрідні комбінації, внаслідок
чого виникає багатоманітність речей. Все у світі, на думку Демокріта,
пов’язане причинними зв’язками, немає нічого випадкового. Давньогрецькі
софісти (Протагор, Горгій та ін.) вчили, що “людина є мірою всіх речей”,
а сутність речей залежить від їх зв’язків з людиною. Вони звертали увагу
на особливості процесу пізнання, абсолютизували відносність істини.

їх сучасник, великий філософ Сократ (470/469 — 399 pp. до н.е.) шлях до
досягнення істини вбачав у самопізнанні — “Пізнай самого себе!”.
Найпривабливішими ознаками вчення Сократа були його заклики до
морального самовдосконалення, віра в силу розуму, вроджену шляхетність
людини. За критику недоліків демократичного ладу в Афінах влада
звинуватила Сократа у непошані до богів і засудила філософа до страти. В
останньому слові на суді Сократ сказав: “Убиваючи людей, ви не
звільняєтесь від осуду. Такий спосіб захисту — ненадійний. Набагато
кращим є інший спосіб: не затикаючи рота іншим, намагатися самому бути
якомога кращим”. За вироком суду він мужньо випив келих отрути.

До найвидатніших філософів світу належав Платон (428/427 — 348/347 pp.
до н.е.). Для пояснення змінного буття він розвинув теорію про існування
безтілесних форм речей, які назвав “ідеями”. Ідеї становлять духовний
світ, для якого створена людина. “Світові ідей” протистоїть небуття,
ототожнене з “матерією”. Чуттєвий світ виникає внаслідок поєднання
“ідей” і “матерії”. Платон був об’єктивним ідеалістом, він визнавав
існування земного, чуттєвого світу лише як віддзеркалення дійсного,
досконалого світу ідей. Джерелом пізнання вчений вважав спогади душ
людей про “світ ідей”, звідки вони прийшли на землю. Значну увагу
приділяв Платон і питанням держави, він запропонував проект ідеального
поліса, яким правлять філософи.

Учень Платона — Арістотель (384 — 322 pp. до н.е.). — визнавав реальний
світ і створив вчення про матерію і форму, як її першооснову. Його
цікавили проблеми буття, практичної людської діяльніості, поетичної
творчості. Він надавав великого значення у пізнанні спостереженню та
досвіду. У творі “Політика” Арістотель проаналізував різні форми
держави, які існували у Стародавній Греції. Фактично не було такої
галузі знання, до якої Арістотель не зробив внеску: природознавство,
історія, теорія літератури, держава і право, основи формальної логіки,
етика тощо. Вчення Арістотеля засвідчило процес накопичення знань про
навколишній світ, їх осмислення й узагальнення. В епоху античності
значного розвитку досягли астрономія, медицина, географія, механіка,
історія. Великий внесок у медицину зробив давньогрецький лікар і
дослідник природи Гіппократ (460 — 377 pp. до н.е.), який був
переконаний, “що лікар повинен лікувати не хворобу, а хворого, беручи до
уваги його індивідуальні особливості, середовище, режим і характер
захворювання”. Тогочасна історична наука представлена іменами таких
вчених, як Геродот і Фукідід. Геродот (485 — помер між 430 — 425 pp. до
н.е.) вважається її засновником. Головною темою його книги “Історія” є
історія греко-перських воєн. Вчений описав не лише перебіг військових
подій, а й історію Греції, Персії інших країн. Зокрема, він докладніше
подав відомості про племена, що жили на території сучасної України.
Причину історичних подій Геродот намагається знайти не лише у волі
богів, а й у діяльності людей, природних факторах. Фактично його твір
став першим дослідженням світової історії. Недарма греки називали
Геродота “Батьком історії”. Фукідід (460 — 400 pp. до н.е.) у своєму
творі “Історія” на основі власних спостережень та свідчень учасників
висвітлив події Пелопоннеської війни. Першим з істориків він почав
використовувати у дослідженнях історичні документи.

Грецьке мистецтво в класичний період досягло найвищого розквіту. Духовне
життя очолили Афіни, які дали людству видатних митців у всіх галузях
мистецтва. Під керівництвом скульптора Фідія (початок V ст. до н.е. —
близько 432 — 43 pp. до н.е.) відбудовувався спалений персами афінський
Акрополь. Його окрасою став Парфенон — храм Афіни Парфенос (арх. Іктін
та Кал-лікрат). Це — періпетр (чотиригранна споруда, оточена колонами) з
мармуру, поставлений на сходи. Фронтони, метопи храму багато прикрашені
рельєфами, що зображують сцени з міфів. За колонами, на фризі Фідій
зобразив урочисту процесію Великих Панафіней — свята на честь Афіни. В
тріумфальному кортежі всі мешканці міст ідуть до храму, щоб піднести
Афіні пеплум, витканий афінськими дівчатами. В храмі стояла статуя Афіни
зі слонової кості і золота — одна з найкращих робіт Фідія. Парфенон, з
огляду на досконалість техніки та красу, не має рівних у стародавній
архітектурі.

Своєрідним і цікавим твором грецької архітектури класичного періоду є
Ерехтейон на Акрополі — невеличкий тендітний храм з чарівним портиком
каріатид, у якому колони виконані у формі фігур дівчат.

Із семи див світу, які для першого покоління античних туристів описав у
II ст. до н.е. Антипатр Сідонський, п’ять були шедеврами грецької
архітектури. Після єгипетських пірамід та вавилонських висячих садів
Семіраміди він назвав статую Зевса в Олімпії, храм Артеміди в Ефесі,
мавзолей у Галікарнасі, колоса Родоського і Фарос, тобто
Александрійський маяк.

Скульптори переважно зображували богів у вигляді людей, які, з погляду
еллінів, досконало відтворювали риси божественності, тобто спокій,
повагу, гідність. Твори митців V ст. до н.е. стали зразками —
парадигмами для всіх пізніших художників. Найви-датнішими скульпторами
були вже згадуваний Фідій і Поліклет (V ст. до н.е.). Найвідомішими
творами Фідія були статуї Афіни в Парфеноні та Зевса Олімпійського в
Олімпії. Цар богів і людей зображений на розкішному троні, зі статуеткою
богині перемоги Ніке у правій руці і зі скипетром — у лівій. Велич
постаті, шляхетне, привітне і доброзичливе обличчя Зевса, його
божественний спокій, гармонійність усього образу справляли незабутнє
враження. Для греків це був ідеал людини — гармонійне поєднання
зовнішньої і внутрішньої краси, врівноваженість.

Поліклет, головний представник пелопоннеської школи в скульптурі,
втілював у творах спартанський ідеал людини — могутнього воїна, в якому
поєднані ідеальна краса тіла з духовною силою й витримкою. Найвідоміше
скульптура майстра — “Дори-фор” — юнак зі списом.

У IV ст. до н.е. грецька скульптура тяжіє до витонченої досконалості,
передачі індивідуальних особливостей характеру людини, відтворення
почуттів, сильних емоцій. Замість величних постатей Зевса, Гери, Афіни
все більше з’являється скульптур, які зображають юних і прекрасних богів
— Діоніса, Аполлона, Гермеса, Ерота, передусім Афродіту. Видатними
скульпторами цього часу були Скопас, Праксітель, Лісіпп. Про Скопаса
(працював між 380 — 350 pg. до н.е.) греки казали, що він умів вдихнути
життя в мармур. Його творам властиві виразність, краса, рух, з-поміж
яких, наприклад, статуя вакханки. Скульптури Праксітеля (близько 390 —
330 pp. до н.е.), сповнені спокою і ліризму, — втілення юної краси та
витонченості. В історії еллінського мистецтва Праксітель і Скопас вперше
зобразили богиню краси Афро-діту оголеною. Оригінал Праксітеля не дійшов
до нашого часу, але є широко відомим з численних копій. Це — Афроді-та
Кнідська, найдосконаліше втілення ідеалу жіночої краси з погляду
стародавніх греків.

Відомим грецьким майстром був Лі-сіпп, придворний скульптор Александра
Македонського. Йому приписують близь- Рис- 5-6- Лісіпп. Голова ко 1560
статуй, але вони дійшли до нас Александра Македонсь-лише у римських
копіях. До найкращих кого. IV ст. до н.е. творінь митця належать фігури
атлета

Апоксіомена, гінця богів Гермеса. Найбільшу славу Лісіппу принесли
статуї героїв і портрети, зокрема портрет Александра Македонського, в
якому художник втілив яскраву індивідуальність великого полководця.

П’яте століття до н.е. — період великого перелому в грецькому живописі,
переходу до об’ємного зображення. Найвідомішим митцем цього часу став
Полігнот, автор картин міфологічного змісту. Це були багатофігурні
композиції з елементами пейзажу, ілюзією глибини простору, тонкою
передачею душевних переживань героїв. На жаль, жодна з них до нас не
дійшла.

3. Культура еллінізму

Внаслідок військового походу Александра Македонського в Персію, що
продовжувався з 334 до 324 pp. до н.е., була створена величезна держава
від Дунаю до Інда і від Нубії до Середньої Азії. Однак існувала вона
недовго: у 323 р. до н.е. (після смерті Александра) розпалась на низку
окремих царств. Найбільшими з них стали Єгипет на чолі з династією
Птоломеїв, держава Селев-кідів у Передній Азії, Македонія, Пергамське
царство, Віфінія, Бактрія. Період від початку походу Александра
Македонського на Схід до завоювання Римом Єгипту має назву
елліністичного (остання третина IV —І ст. до н.е.). Для цього періоду
характерне поглиблення взаємозв’язків і взаємовпливів грецької та
східних культур. Позбавившись полісної обмеженості, грецька культура
увібрала у себе східні елементи, натомість східні культури збагатились
за рахунок досягнень культури грецької, найрозвиненішої культури того
часу.

У зв’язку з широким розселенням греків на території держави Александра
Македонського, наданням і грекам і місцевому населенню певного мінімуму
прав, полісна ідеологія поступово змінюється космополітичною
(“космополітес” — громадяни світу). Розкидані по величезних просторах,
греки відчували себе вже громадянами не певного полісу, а всього
елліністичного світу. Відірваність людей від співвітчизників, численні
перевороти, війни, розорення сприяли посиленню індивідуалізму. Водночас
поширюється фаталізм — віра у цілковите підкорення людини долі. Всі ці
виявилися і в релігії, і у філософії, і в літературі.

В релігійних віруваннях яскраво простежувався синтез грецької та східної
культур. Водночас із культом богів-олімпійців поширювалися культи
східних і нових синкретичних божеств, що поєднували риси грецьких і
східних богів. У Єгипті виник культ бога-володаря світу, зцілителя
Серапіса, елліни почали поклонятися Великій Матері богів — Кибелі, брати
участь у містеріях на її честь. Повсюдно встановлювалися культи
елліністичних володарів із пишними храмами, обрядами на їх честь. У
середовищі підкорених народів, зокрема в Ірані й Іудеї, виникають вчення
про скорий прихід божественних посланців — месій. Невпевненість у
завтрашньому, складність і мінливість долі сприяли поширенню в
елліністичному світі месіанських культів.

Поряд із філософськими школами, що утворилися в класичний період,
виникають нові. Основну увагу вони звертають на проблеми етики, моралі,
місця людини у світі. Серед них особливого значення набувають вчення
стоїків та філософія Епікура. Заснував стоїцизм Зенон (336 — 264 pp. до
н.е.), який головне завдання філософії вбачив у вихованні людини. На
його думку, знання — це лише засіб для набуття мудрості, вміння
правильно жити; щастя ж полягає у свободі від пристрастей, спокої душі,
в покорі долі, бо все у світі — закономірне і необхідне. Стоїцизм був
поширений в елліністичну епоху, зокрема у Римі, а його етика відіграла
значну роль у виникненні ідеології християнства. Філософ Епікур (341 —
270 pp. до н.е.) розвинув атомістичну теорію, перший передбачив
існування атомної маси. Дотримуючись положення про довільне відхилення
атомів, Епікур розробив концепцію, згідно з якою людина не є повністю
рабом долі. Тому активність, мудрість можуть допомогти їй у досягненні
щастя, яке полягає у скромному способі життя, стриманості, філософських
бесідах у колі друзів тощо. Людина, за Епікуром, повинна прагнути до
атараксії — душевного спокою, вищого щастя мудреця, що полягає у почутті
міри. Великими науковими і культурними центрами в елліністичний період
стали Александры, Пергам, Сиракузи, Антиохія. В Александ-рії була
створена велика бібліотека, в якій налічувалось 70 тис. папірусних
сувоїв. При бібліотеці існував Мусейон (храм муз), де на кошти царів
жили і працювали видатні вчені.

В літературі періоду еллінізму, як і у філософії, зростала увага до
окремої людини, її переживань, проблем. Вона набувала камер-нішого,
інтимнішого характеру. Виник новий жанр — твори для розважального
читання. Поширені були пригодницькі романи. Сюжетом їм слугували
неймовірні пригоди закоханих, яких розлучила доля, але завершувалось усе
радісним весіллям. Зображення великого, чистого кохання, сильнішого за
всі перешкоди, — своєрідність цих творів. Найпопулярніші з них — “Дафніс
та Хлоя” Лонга, “Ефіопіки” Геліодора та ін. Особливим успіхом
користувалася комедія, що отримала назву новоаттічної. Головно це
побутова драма, або драма характерів. Основними її темами стали кохання,
сімейне життя. Сюжети брались із міфів, казок, але переносились в умови
тогочасної дійсності. З-поміж комедіографів найвідоміший Менандр (342 —
близько 292 pp. до н.е.), автор твору “Відлюдник” та багатьох інших
комедій, що не дійшли до нашого часу. Вишуканість, легкий відтінок
іронії, гумору — характерні риси александрійської поезії “малих форм”,
найяскравішим представником якої став Каллімах (300 — 240 pp. до н.е.).
Творцем жанру ідилії, автором пастуших поем, або буколік, у яких
оспівувалося мирне життя на лоні природи, був поет Феокріт (III ст. до
н.е.).

Швидке піднесення міст сприяло розвою архітектури, зокрема мистецтва
міського планування. Чіткою геометричною структурою вирізнялись
Александрія, Селевкія й інші міста. З’явилися численні громадські
споруди: базиліки (торгові та судові будинки), гімнасії, палестри,
стадіони, бібліотеки, терми, а також розкішні палаци царів, житлові
будинки. З елліністичних пам’яток архітектури найвідоміший Пергамський
вівтар, побудований на честь Зевса й Афіни.

В галузі скульптури у цей період вирізнилися три школи:

1. Родоська (III ст. дб в.є. — початок II ст. до н.е.). Характерною її
рисою був підкреслений драматизм, зображення людей у стані емоційного
напруження. Кращими творами вважаються дві скульптурні групи: “Лаокоон”
та “Фарнезький бик”. У “Лаокооні” (скульптори Агесандр, Афінодор і
Полідор) відтворений епізод, коли за наказом бога Аполлона змії напали
на жерця Лаокоона та його синів. Цей твір як пластичне зображення
фізичних і духовних мук, на думку фахівців, за глибиною мистецького
задуму, артистичною досконалістю не має рівних в усьому скульптурному
мистецтві.

2. Пергамська. На творчість її майстрів великий вплив мали видатні
скульптори попереднього періоду — Лісіпп та Скопас. Патетичність,
динаміка, складність композиції, протиставлення живих і мертвих, виразна
міміка — провідні риси пергамської школи найяскравіше втілені у
скульптурному фризі вівтаря Зевса й Афіни в Пергамі завдовжки близько
120 м. На ньому зображена запекла битва богів із гігантами.

3. Александрійська. Для неї характерна витонченість, камер-ність.
Улюбленим образом місцевих скульпторів був образ богині Афродіти, яка
набувала у їх виконанні особливої чарівності з легким відтінком
кокетливої легковажності. Найвідоміші скульптури Афродіти Медіцейської
(скульптори Кефісодот Молодший і Тімарх), Афродіти з Кірени.

Великого розквіту досяг також живопис, зокрема пейзажний. Особливо
популярними були види Нілу, міст. Витончена і водночас барвиста,
багатоманітна культура еллінізму, що поєднала досконалість, класичну
чіткість і технічну бездоганність грецької та монументальність східних
культур, стала заключним етапом у розвитку культури Давньої Греції.
Культура Римської імперії розквітла саме на основі культури еллінізму.

4. Культура Стародавнього Риму

У розвитку культури Стародавнього Риму можна виділити такі основні
періоди: етруський (VIII — II ст. до н.е.), “царський” (VIII — VI ст. до
н.е.), Римської республіки (510 — 31 pp. до н.е.), Римської імперії (31
р. до н.е. — 476 р. н.е.).

У VIII ст. до н.е. високого культурного рівня досягла Етрурія,
розташована в Середній Італії. Тут утворилась найдавніша цивілізація на
Апеннінському півострові, створена етрусками. Жваві торговельні зв’язки
Південної Італії з грецькими колоніями та Карфагеном сприяли поширенню
грецьких і малоазійських впливів, але загалом культура етрусків мала
виразний, своєрідний характер. Головними божествами етрусків були
верховні боги Вертумн і Тін, а також богині Уні та Мінерва. Етруски
поклонялись також пантеону добрих і злих демонів, душам померлих
предків. На похоронних бенкетах знаті рабів примушували битися один з
одним до смерті. На основі цього звичаю у римлян пізніше виникли бої
гладіаторів.

У мистецтві етрусків домінувало прагнення до реалізму, особливо помітне
в розписах гробниць і скульптурах тварин. Етруська архітектура
характеризувалася чітко розпланованими містами, численними гробницями,
які нагадували будинки з чотири-скатним дахом. Всередині їх прикрашали
багатим розписом із зображенням бенкетів, полювання, спортивних ігор,
боїв гладіаторів, сцен з грецьких міфів. Майстри оволодівали технікою
зображення рухів, виразних жестів, побудовою складних композицій.

Етруська скульптура створювалась з теракоти, бронзи, вапняку. Чудовими
її зразками стали великі саркофаги, на яких зображені чоловіки й жінки
на бенкеті, статуї Аполлона, голови Сілена і менад, Хімера —
напівлев-напівдракон, і, звичайно, всесвітньо відома Капітолійська
вовчиця.

Поступово у мистецтві посилювалися трагічні, скорботні мотиви. На
картинах бенкетів усі присутні охоплені скорботою і меланхолією,
зображення спортивних ігор, веселощів змінюють хороводи жахливих
демонів, похмурі картини загробного світу. В мистецтві нібито
відбивається занепад етруського суспільства. В III ст. до н.е. Етрурія
була завойована Римом і припинила існування.

Релігія, мистецтво, побут, традиції етрусків вплинули на культуру Риму,
який у VI ст. до н.е. був залежним від Етрурії. До римлян перейшли
окремі культи, релігійні обряди, типи житлових будинків з внутрішніми
подвір’ями, мистецькі прийоми, зокрема відливка бронзової скульптури,
мистецтво портрету.

Основу найдавніших римських релігійних вірувань становив анімізм. Світ
був сповнений добрими і злими духами, богами і богинями, які опікувались
кожною дією, кожним кроком людини. Дім охороняли Пенати, двері —
дволикий Янус, вогнище — Веста. Кожна людина мала свого генія —
духа-охоронця, котрий був втіленням життєвої сили людини. Найвище
становище в ієрархії богів посідали: Юпітер — бог неба та Марс — бог
війни. Богів римляни уявляли у безособовій формі, не встановлювали їм
ідолів або скульптур, влаштовували лише вівтарі для приношення жертв.
Найважливішим вважалося докладне виконання всіх культових приписів, а
також порядку приношення жертв і виголошення священних формул. У римлян
сформувався прошарок жерців — понтифіків, які докладно знали тонкощі
культу, стежили за його дотриманням. До антропоморфізму — поклоніння
богам у людському образі римляни перейшли у VI ст. до н.е.

Наприкінці VI ст. до н.е. в Римі була знищена царська влада і
встановлена аристократична республіка. На відміну від грецьких полісів
вона мала виразно військовий характер, що з часом дало змогу їй захопити
всі держави Середземномор’я. Внаслідок цього римська культура,
насамперед релігія, збагатились грецькими елементами. Примітивна римська
релігія з поклонінням безособовим духам, фактично без розвиненої
міфології, вже не відповідала інтересам держави та духовним запитам її
громадян. Тому поступово утворився пантеон 12 головних божеств: Юпітера
— бога неба, дощу, грому, блискавки; Юнони — богині неба і шлюбу;
Нептуна — бога морів; Мінерви — богині мудрості та ремесла; Марса — бога
війни; Венери — богині плодів і кохання; Аполлона — бога сонця і
мистецтв; Діани — богині місяця, покровительки тварин; Вулкана —
покровителя ремесла; Вести — богині домашнього вогнища; Меркурія — бога
шляхів і торгівлі; Церери — богині землеробства. На форумі були
встановлені їх позолочені скульптури, на їх честь будувались за грецьким
зразком храми. Разом з богами римляни запозичили і грецькі міфи, дещо
латинізувавши їх. Поряд з власними історичними легендами ці міфи стали
невичерпним джерелом натхнення всієї римської літератури та мистецтва.

З II ст. до н.е. у Римі стали поширюватись культи східних божеств. У 204
р. до н.е. був запроваджений культ малоазійської богині Кібели — Великої
Матері богів. Крім культу Кібели, тут поступово вводились єгипетський
культ Озіриса — божества вмираючої та воскресаючої природи, культ
іранського бога світла Мітри.

З-поміж філософських течій найбільший успіх мали епікуреїзм і стоїцизм.
Послідовником Епікура був римський філософ та поет Тит Лукрецій Кар
(близько 96 — 55 pp. до н.е.), який у поемі “Про природу речей”
систематично виклав античний атомістичний матеріалізм.

Провідними жанрами римської літератури у III ст. до н.е. були епос і
драма. З епічних творів до наших часів збереглися лише уривки, краще
збереглися твори видатних римських комедіографів Плавта та Теренція. Тит
Макцій Плавт (250—184 pp. до н.е.) — автор 120 комедій, з яких до нас
дійшли лише 17. Серед них “Хвалькуватий воїн”, “Осли”, “Скарб” та ін.
Він прославляв старовинні римські звичаї, трудівників, що живуть бідно,
але чесно, висміював скнарість, пихатість, легковажність тощо. Музика і
спів супроводжували комедії Плавта, робили їх схожими на сучасну
оперету. Публій Афр Теренцій (195— 159 pp. до н.е.), автор шести
комедій, прагнув насамперед показати високі, благородні риси людини, її
роздуми над вибором життєвого шляху. На відміну від Плавта, котрий
зображав кохання як затьмарення, Теренцій перший в історії римської
літератури продовжив грецьку традицію, зображуючи кохання високим і
шляхетним почуттям. У деяких комедіях (як наприклад, “Свекруха”)
Теренцій взагалі не описував негативних персонажів, а комізм виникав
унаслідок непорозуміння, що наприкінці твору розв’язується. З-поміж
сучасників Теренцій уславився не лише як драматург, а й як витончений
стиліст з бездоганною літературною мовою.

Гостра політична і соціальна боротьба, яка розгорнулась у Римі з другої
половини II ст. до н.е., сприяла розвиткові низки прозаїчних жанрів:
публіцистики, памфлетів, промов, мемуарів, історичних коментарів. Це
трактати державного діяча і письменника Марка Порція Катона Старшого
(234— 149 pp. до н.е.), у яких він закликав римлян до мужності,
наслідування доблесті предків, а також давав корисні поради стосовно
ведення господарства. Квінт Енній (239 — 169 pp. до н.е.) склав перший
національний епос “Аннали”, присвячений історії Риму до другої Пунічної
війни. Він прославляв римську доблесть, оспівував гуманність, культуру,
освіченість.

Особливо багато творів дійшло до нас з І ст. до н.е. Публіцистична та
мемуарна література цього часу представлена славетними іменами Цезаря,
Саллюстія, Ціцерона.

Марк Туллій Ціцерон (106 — 43 pp. до н.е) увійшов в історію як видатний
оратор, філософ і письменник. Він залишив зразки теорії риторики, а
також філософські трактати, промови. Найбільшу славу принесли йому
промови на захист республіки, зокрема промови проти Катиліни та Марка
Антонія. Ціцерон став засновником європейського ораторського мистецтва.

Лірична поезія була представлена в Римі творами Гая Валерія Катулла (84
— 54 pp. до н.е.). Він складав невеликі поеми на міфологічні сюжети,
найвідоміші з яких “Аттіс” та “Весілля Пелея і Фетіди”, писав ліричні
вірші й уперше в античній ліриці прославив кохання як могутнє почуття,
що звеличує людину.

Мистецтво Риму періоду республіки формувалось під значним впливом
етруського та грецького мистецтва доби еллінізму. Цей вплив яскраво
виявився у портретній скульптурі та живописі. Для римського мистецтва
була характерна натуралістична точність зображення у портретах,
практичність і водночас пишність архітектури, використання рельєфів,
присвячених історичним подіям.

У цей період римляни будують головно споруди практичного призначення —
міські мури, дороги, мости, акведуки, базиліки, складські приміщення,
цирки. Дотепер функціонує Аппієва дорога, побудована у 312 р. до н.е.,
водогін Аква Аппіа завдовжки 16 км 617 м — критий канал, місцями
прорублений у скелі або складений з кам’яних плит і піднятий на
підпорки, де цього вимагав рельєф місцевості. Значними громадськими
спорудами в Римі були базиліки — крупні прямокутні будови з великим
залом, розділеним рядами колон на декілька приміщень. Збереглися рештки
базиліки Еміліїв.

Центром торговельного і суспільного життя Риму став форум Романум —
площа, навколо якої розташовувались культові та громадські споруди:
Табулярій (державний архів), храм Сатурна, храм богині Конкордії,
базиліка Юлія. Для римської культової архітектури був типовим храм Вести
з округлою формою з колонами. Відомі також своєрідні погребальні споруди
— мавзолеї, колумбарії, що мали різноманітні архітектурні форми — у
вигляді вежі, хлібного кошика, піраміди.

Достатньо поширеною була портретна скульптура. Відповідно до культу
предків, римляни замовляли зображення померлих. Для них характерні
точність передання рис обличчя, незворушний спокій. На початку І ст. до
н.е. під впливом грецького мистецтва портрети набувають більшого
одухотворення та виразності, що засвідчує, наприклад, портрет Юлія
Цезаря. Поряд із погруддям створювались статуї, що зображали видатних
полководців та політичних діячів на повний зріст.

Живописом римляни прикрашали стіни храмів. Тріумфальні процесії римських
полководців супроводжували картини із зображенням битв, які потім
виставляли в базиліках і храмах. Після завоювання Греції поширився
декоративний розпис будинків, що імітував кольоровий мармур, а у 80 р.
до н.е. з’явився новий стиль розпису. На стінах зображували пейзажі,
сцени з міфів. Чудова пам’ятка живопису І ст. до н.е. — розпис вілл,
розташованих недалеко від Помпей і пізніше засипаних попелом під час
виверження вулкану Везувія.

Громадянські війни І ст. до н.е. завершилися встановленням
імператорської влади. Поступово Римська держава стає імперією
рабовласницької знаті Середземномор’я, поглиблюються й міцніють
господарські зв’язки її різних частин, посилюються культурні впливи
країн Південного Середземномор’я, зокрема в галузі літератури,
архітектури, скульптури.

Східні релігійні культи, що існували в Римі II ст. до н.е., поширилися в
період імперії. Імператор Калігула спорудив храм єгипетської богині
Ізіди в Римі, на Марсовому полі. Імператор Клавдій скасував заборони
стосовно культу Кибели, а імператор Коммод брав участь у містеріях на
честь бога Мітри. Водночас зі східними культами поширюється халдейська
астрологія: майже при кожному імператорові був наближений астролог, до
порад якого прислухалися не лцше в особистому житті, а у державних
справах. Культ імператорів мав офіційний характер, на їх честь зводили
храми, ставили скульптури, приносили жертви так само, як і богам.

З-поміж освічених верств Римської імперії особливо популярною стає
філософія стоїцизму, представником якої був філософ, політичний діяч і
письменник Луцій Анней Сенека (4 р. до н.е. — 65 р. н.е). Головними в
його творах були проблеми практичної філософії, вибору життєвого шляху,
обґрунтування поведінки. Мудрець, на його думку, має мужньо приймати
волю божества, гартувати у випробуваннях душу, вбачати етичну цінність
життя у виконанні морального обов’язку. Філософські погляди Сенека
виклав у трактатах “Про скороминучість життя”, “Блаженне життя” та в
“Моральних листах до Луцілія”.

Видатним представником стоїцизму був Марк Аврелій (121 — 180 pp. до
н.е.) — імператор і філософ, котрий першоосновою всього вважав Бога як
світовий розум. Обов’язок філософа, на його думку, — аскетизм, очищення
через пізнання фатальної необхідності, що панує над світом. Його головна
книга — “Наодинці з собою”.

У III ст.н.е. виникла остання філософська концепція античного світу —
неоплатонізм, творцем якої став філософ-ідеаліст, містик Плотін (близько
204 — 270 pp.). Хоча він і вважав свою систему продовженням платонізму,
вона увібрала в себе елементи стоїцизму, неопіфагореїзму та східних
учень. її серцевиною було вчення про містичну еманацію матеріального
світу з духовного першоджерела. Вищу ланку еманації — “Єдине” можна, на
його думку, осягнути лише через екстаз, а не пізнання. До неоплатоніків
належали Прокл і Ямвліх. Філософія часів імперії стала своєрідним
підсумком античної філософії, підготувавши ґрунт для середньовічної
патристики та схоластики, визначивши основні напрями і тенденції
розвитку християнського світорозуміння.

Завоювання періоду імперії, а також пожвавлення торгівлі сприяли
розвиткові наук, зокрема, географії. В VI ст. географ та історик Страбон
(близько 63 до н.е. — близько 19 pp. н.е.) в обширній праці описав низку
країн, звернувши особливу увагу на Європу, Азію та Північну Африку. В
тому ж столітті римляни вперше досягли Цейлону, пожвавився інтерес до
вивчення морського і сухопутного шляху в Китай. Значні відкриття були
зроблені під час походів римлян до Африки; описані флора та фауна її
північно-західної частини, вивчений Ніл до району Нільських боліт.

Досягнення античної медицини звів у єдину систему Клавдій Гален
(131—близько 201 pp.) — лікар і природознавець, автор близько 400 праць
із анатомії та фізіології людини, терапії, фармакології, гігієни. Його
дослідження мали великий вплив на розвиток європейської медицини доби
Відродження і Нового часу.

Для римської науки часів імперії загалом характерне прагнення до
енциклопедичності, узагальнення та систематизації набутих знань.
Прикладом цього може слугувати “Природнича історія” державного діяча і
письменника Плінія Старшого (близько 62 — близько 113 pp.), у якій
йдеться про астрономію, фізику, географію, антропологію, зоологію,
ботаніку, медицину, фармакологію, мінералогію, мистецтво, тощо.

“Золотим віком” римської літератури називають І ст. до н.е. — початок І
ст.н.е. Він представлений іменами таких титанів, як Вергілій, Горацій,
Овідій. Найвизначнішим твором видатного поета Публія Марона Вергілія
(70—19 pp. до н.е.) вважається поема “Енеїда” — класичний зразок
римської епопеї. Вона присвячена мандрам і діянням троянського героя
Енея — засновника в Італії нового царства, яке поклало початок Риму.
“Енеїда” створена під великим впливом гомерівських поем, але є
оригінальним, суто римським твором з власним поглядом на світ. Вона
насичена драматизмом. Особливо вражають сцени загибелі Трої,
самогубства* цариці Дідони, війни в Італії. Вергілій вперше в античній
літературі розкриває весь трагізм долі людини, яка змушена підкорятися
обов’язку, нехтуючи власними почуттями. Поема мала великий вплив на
перші європейські епічні поеми, поезію Ренесансу та Нового часу. Твори
Вергілія були надзвичайно популярні в Україні XVI —XVIII ст., вивчалися
у братських школах, Кисво-Могилянській академії, вплинули на розвиток
української поезії. В бурлескному, гумористичному стилі, надавши
обстановці та героям суто українського характеру, використав сюжет
“Енеїди” І.Котляревський у широковідомій поемі.

Поет Квінт Горацій Флакк (65 — 8 pp. до н.е.) відомий як автор віршів на
злободенні й побутові теми (“Еподи”), од та ліричних віршів. Він створив
дві книги “Послань”, де виклав свої погляди на мистецтво, літературу,
місце і роль поета у громадському житті.

Найславетнішим представником своєрідного жанру любовної елегії, що
виникла в “золотий вік”, був Публій Овідій Назон (43 р. до н.е. — 18 р.
н.е.). Його твори вирізняє легкість, дотепність і досконалість. У пізній
період творчості Овідій створює дві великі поеми і “Метаморфози”
(“Перетворення”) та “Фасти”. “Метаморфози” — епічна поема, поетичний
переказ греко-римських міфів про перетворення людей у квіти, дерева,
тварин. Поєднання фантастики з реальністю, виразність описів,
витонченість поетичної мови характерні й для інших поем Овідія, зокрема
любовної лірики.

З прозаїчних жанрів цієї доби найпривабливішими були історичні праці та
романи. Видатним римським істориком був Тит Лівій (59 р. до н.е. — 17
р.н.е.), автор монументальної праці “Римська історія” із 142 книг.
Починаючи від прибуття Енея до Італії, Тит Лівій яскраво й захоплююче
виклав історію Римської держави, змалював величні постаті героїв
старовини, славетних полководців республіки, створив образи ідеальних
римлян — працелюбних, суворих, мужніх.

Історик і політичний діяч Публій Корнелій Тацит (58—117 pp. н.е.)
відомий насамперед працями “Історія” й “Аннали” про події періоду
ранньої імперії від смерті Августа. Головним об’єктом його зображення
були відносини сенату з імператорською владою, характери та вчинки
імператорів.

Перу Гая Петронія (р.н. невідом. — п. 66 р. н.е.), римського
аристократа, що прославився вишуканим смаком, належить роман “Сатирикон”
з 20 книг. Головний герой роману — Енколпій проводив життя у мандрах по
Італії. Розповідаючи про його пригоди, автор подав сатиричну картину
побуту римських рабовласників, висміював грубість, невігластво “нових
багатіїв”. Розважальний характер мав роман письменника Луція Апулея
(близько 125—180 pp.) “Золотий осел”, де з гумором, у казковому стилі
автор розповідає про пригоди юнака, якого кохана помилково перетворила
на осла. Ці два твори мали певний вплив на розвиток європейського
роману.

Скульптура часів імперії представлена здебільшого портретними
ідеалізованими зображеннями імператорів та членів їх сімей, нерідко у
вигляді богів і богинь. Яскравим зразком мистецтва І ст.н.е. став вівтар
Миру з багато декорованим скульптурним фризом, рельєфами зі зображеннями
богів, імператора з родиною, сенаторів. Довга стрічка рельєфу зі
зображенням епізодів походу римських військ на Дунай обвиває дотепер
колону Траяна в Римі.

Для настінних розписів цього часу були притаманні урівноважені
композиції. Часто використовувалися єгипетські, східні мотиви,
зображення гірлянд з плодів, квітів. Сцени з міфів вирізняються холодною
красою, статичністю. Мистецтво Риму вражає аристократичною пишністю та
східним монументалізмом.

В архітектурному мистецтві сувору простоту часів республіки змінила
пишність і розкіш імператорського Риму. Створювалися величезні храми,
урочисті архітектурні ансамблі форумів. Знаменитими спорудами були форум
Августа — площа, обведена муром, з храмом Марса на високому подіумі,
форум Веспасіана та форум Нерви. Новим словом в архітектурі став Пантеон
— храм усіх богів, перекритий високим куполом діаметром 43,2 м. Цей храм
і досі вражає ідеальними, досконалими пропорціями. Най-грандіознішою
спорудою імператорського Риму вважається Колізей — амфітеатр на 50 тис.
глядачів. Зовні він мав три яруси з арками, колонами тосканського,
іонічного “та корінфського ордерів, скульптурами, розташованими в арках.
На його арені відбувались улюблені римлянами гладіаторські бої — від
парних до постановок сцен із відомих в історії битв. Гладіатори —
спеціально навчені раби — бились на арені для розваги римлян. Криваві
видовища захоплювали римлян поєднанням військової майстерності та
презирства до смерті. У боях брали участь навіть вільні римляни, щоб
похизуватись майстерністю та хоробрістю. І якщо кожне грецьке місто мало
театр, то римське — амфітеатр для гладіаторських боїв, що
віддзеркалювало характер цього хороброго і жорстокого народу.

5. Світове значення античної культури. “грецьке диво”

Досягнення античної культури, зокрема грецької, не перестають дивувати
світ. Афінська держава, вільні громадяни якої становили близько 200 тис.
осіб, лише за V ст. до н.е. дало людству таких “вічних супутників” його
культури, як Сократ, Платон і Арістотель, Есхіл, Софокл, Еврипід і
Арістофан, Фідій і Фукідід, Перікл і Геродот. Дослідники пояснюють
“грецьке диво” то розповсюдженням заліза, то національним характером, то
соціальними умовами, то демократичним ладом. Національний характер
стародавніх греків проникнутий агональним (полемічним, змага-льницьким)
духом, зокрема бажанням слави. Цей дух пронизував усі сторони життя:
політику, спорт, мистецтво, економічні стосунки. У давніх греків
змагалися навіть боги. Культ слави, невгамовне бажання зберегти своє
ім’я в пам’яті потомків (навіть як Герострат) були для грека вищим,
духовним способом життя, непідвладним закону смерті. Духовні, моральні й
інтелектуальні інтереси переважали над матеріальними. Це засвідчує
виникнення філософії — теоретичного знання, якому греки віддавали багато
часу і сил. Вони цінували істину заради істини, знання заради знання, а
не задля практичної користі. Час показав, що саме безкорислива любов до
істини і тяжіння до мудрості становить одну з психологічних передумов
фундаментальних відкриттів і творчих досягнень взагалі. Перехід від
емпіричних уявлень до понятійно-доказового знання знаменував відкриття
науки як нового виду інтелектуальної активності.

Дух змагання і прагнення слави, що вимагали великого напруження духовних
сил, сприяли досягненню численних значних результатів у різних галузях
життя й культури греків. Проте це і заважало їм об’єднатися, створити
міцну державу. На відміну від давніх римлян, давні греки — народ
громадянської общини, а не державний. Вони так і не об’єдналися у
федерацію чи конфедерацію, і дивує те, як цей талановитий народ
винищував сам себе на ґрунті суперництва партій та громад — полісів. На
думку істориків, Елладу знищила “любов до незгоди”.

Дух суперництва, однак, породив “змагання в мові” — діалектику. Це
становить оригінальний продукт грецької національної культури.
Фундаментом тези про те, що “в суперечці народжується істина”, була
висока оцінка греками свободи як найвищого дару і впевненість у тому, що
вільна людина може сама домогтися можливого щастя власними зусиллями.
Свобода виділяла греків з-поміж інших людей. Зовнішнім виразом
внутрішньої свободи греків стала їх демократія, хоча вона також могла,
як зазначав Платон, призводити до тиранії.

Однак антична демократія як політичий устрій греків — унікальне явище у
стародавньому світі. Повіривши у свободу як вищу цінність, греки обрали
соціально-політичний устрій, назвавши його демократією. На такому шляху
розвитку вони досягли успіхів у різних сферах життя і діяльності, яких
немає ніде в історії. Демократична парадигма греків надихала людей у
періоди Відродження і західноєвропейських буржуазних революцій. Вона й
донині вселяє надію в людські можливості.

Генетичною передумовою надзвичайної обдарованості давніх греків, зокрема
афінян, вчені вважають той факт, що в них були надзвичайно розвинуте
логічне мислення — властивість лівої півкулі мозку та образно-художнє —
правої. Платон слугує прототипом грецького генія. В його творчості
поєднуються риси поета і мислителя, мрійники і політика. Проте в такій
“універсальній обдарованості” греків дослідники вбачають джерело не лише
успіхів, а й поразок і нещасть. Наприклад, спортивні ігри греків
переважно мали на меті здобуття слави, а не утилітарно-військові цілі.
Римляни, які створили могутню армію і завоювали півсвіту, вважали
негідним воїна та громадянина заняття спортом чи атлетичні змагання.
Якщо для грека “споглядання”, філософські роздуми во ім’я істини і
знання як такого без корисливої мети були найкращою формою життя, то для
римлянина це вважалося втратою часу. Сократ, закинувши господарство,
шукав істину як етичну цінність, а Катон Старший старанно займався
господарством, хвалив селянську працю, хоча був відомим державним
діячем. Тому саме римляни мали успіхи в політиці й юриспруденції. Можна
стверджувати, що греки були певною мірою абстрактними мрійниками і
теоретиками, а римляни — строгими реалістами і прагматиками. Вони не
зраджували себе навіть тоді, коли зверталися до грецької філософії,
запозичуючи переважно лише її практичну частину — вчення про мораль і
державу, тобто те, що відповідало національному вподобанню і до
сприйняття чого вони були підготовлені власною історією. Отже, греки,
переважаючи римлян в одному напрямі, уступали їм в іншому. Елліни, які
дали світові великих філософів і вчених, поетів і митців, були на диво
висо-кообдарованим народом. Та це не забезпечило їм жодних переваг в
історичній долі. Навпаки, римляни, котрі здавалися менш обдарованими
інтелектуально, підкорили еллінів, довівши своєрідну перевагу здорового
глузду, орієнтованого на практику, над теоретичним розумом. Та. це
перевага у зовнішньому суспільно-політичному житті, а не у внутрішній
сфері, тобто у власне культурній галузі.

Якщо стародавні греки не зуміли відповісти на виклик історії, подолавши
свій партикуляризм, полісну систему, і тому врешті-решт потерпіли
поразку, то римляни — народ державний, імперський. Завоювавши все
Середземномор’я і створивши на основі нещадної експлуатації провінцій
своєрідне суспільство масового споживання, римляни стали
народом-паразитом, який вимагав “хліба і видовищ”. Саме тому деградовані
й розбещені в гедонізмі римляни не могли вистояти перед натиском
“варварів” — германських племен.

Історія культури античного світу переконує в істинності слів Геракліта
про те, що характер народу визначає його долю. У цьому полягає
повчальний урок для всього світу, поданий народами античності.

ЛЕКЦІЯ 6. ВІЗАНТІЙСЬКА КУЛЬТУРА

1. Особливості культури Візантії

2. Ранньовізантійська культура

3. Класична візантійська культура

4. Культура пізньої Візантії

5. Світове значення візантійської культурної спадщини

1. Особливості культури Візантії

Візантійська цивілізація та її культура — унікальне явище, яке посідає
чільне місце в історії європейської та світової культури. Вона мала
вагомий вплив на культуру країн південно- і східноєвропейського регіону.
Тому без урахування величезної й оригінальної культурної спадтцини
Візантії не може бути й мови про належне розуміння як пізньоантичного,
так і середньовічного періоду в культурному розвитку Європи.

Візантійська держава виникла IV ст. у східній частині Римської імперії
внаслідок її розколу, проіснувавши до середини XV ст. Столиця Візантії
Константинополь була заснована імператором Константином І 324 — 330 pp.
на місці колишньої мегарської колонії — містечка Візантій. Звідси й
назва цієї держави, яку їй дали пізніше, вже після загибелі
Візантійської імперії, європейські гуманісти-історики. Самі ж візантійці
називали себе римлянами (грецьк. “ромеі”), а свою державу —
“Ромейською”. Фактично із заснуванням Константинополя Візантія
виокремлюється в межах Римської імперії і від цього часу починається
відлік її історії. Завершенням усамостійнення Візантії вважається 395
p., коли після смерті останнього імператора єдиної Римської імперії
Феодосія І (його правління — 379 — 395 pp.) відбувся її остаточний поділ
на Західну Римську і Східну Римську (Візантійську) імперії, імператором
останньої з яких було проголошено Аркадія (395 — 408 pp.). У своїй
багатовіковій історії від пізньої античності до Середньовіччя вона
пройшла три етапи: ранній, класичний і пізній.

Рання доба візантійської історії (IV— середина VII ст.) характе- І рна
розладом рабовласницького ладу і формуванням феодальних відносин.
Найбільшого територіального розширення Візантія досягла у період
правління Юстиніана І (482 — 565 pp., імператор — з 527 p.),
перетворившись на могутню середземноморську державу.

Класичний період історії Візантії епохи раннього Середньовіч- ] чя
(друга половина VII — XII ст.) позначився інтенсивним розвитком
феодалізму. В цей час утвердилась фемна система, яка призвела до
децентралізації країни. У зовнішній політиці Візантії IX — X ст. важлива
роль належала відносинам із Київською Руссю.

У пізній Візантії (XIII —перша половина XV ст.) посилилась феодальна
роздробленість, ослабився опір зовнішній агресії. Константинополь 1204
р. захоплюють латинські хрестоносці. На початку 1453 p., зазнавши навали
турків-сельджуків, Візантію завоювала Османська імперія, і вона
припинила існування.

В культурному житті Візантії сучасна культурологія виділяє такі основні
періоди: 1) відмирання старої античної та становлення нової
середньовічної культури в дусі християнського віровчення (IV — VII ст.);
2) культурний спад у зв’язку з економічним занепадом та аграризацією
міст (кінець VII —початок IX ст.); 3) нове культурне піднесення
Константинополя та провінційних міст (середина IX — X ст.); 4) найвищий
розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом міського життя (XI
—XII ст.); 5) занепад культури, викликаний політичним послабленням
Візантії (кінець XII —XIII ст.); 6) зародження наприкінці XIII —початку
XIV ст. “візантійського передгуманізму” і становлення обмеженого
“візантійського гуманізму”, характерною ознакою якого було відновлення
античної освіченості [XIV — початок XV ст.).

Упродовж усієї тисячолітньої історії Візантія була центром блискучої та
своєрідної культури, що формувалась під впливом римської, грецької й
елліністичної античних традицій, водночас відчуваючи культурні впливи
сусідніх східних цивілізацій і тих східних народів, які входили до
складу її населення, що й зумовлювало певною мірою надетнічний,
космополітичний характер її культури. Крім того, розвиток візантійської
культури відбувався в процесі еволюції суспільства Візантії від
античності до Середньовіччя, боротьби античної і християнської
ідеологій, у підсумку якої християнство стало ідеологічною основою
візантійської культури. Таке переплетення європейських та азійських
впливів, греко-римських і східних, античних і середньовічних
християнських традицій позначилося на суспільному житті,
релігійно-філософській ідеї, літературі та мистецтві Візантії, зробивши
її культуру надзвичайно яскравою, багатоманітною, неповторною.

Насамперед, наголосимо, що культура Візантії, яка була логічним
історичним продовженням греко-римської античності, це — своєрідний
“міст” від античності до Середньовіччя. Оскільки Візантія репрезентувала
впродовж усього існування синтез західних і східних духовних начал, цей
“міст” єднав також культури Заходу і Сходу, становив особливий вияв їх
синтезу, зумовленого географічним положенням і багатонаціональним
характером Візантійської держави, яка була “сплавом” етнічних культур,
носієм культури симфонічного типу.

Водночас культура Візантії — це особливий, оригінальний, осібний і
самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив сирійців,
арабів, коптів, маврів, германців, слов’ян, персів, тюрків, вірмен,
грузинів та ін. Зокрема, своєрідність візантійської цивілізації полягає
в тому, що вона відрізняється від середньовічної культури Західної
Європи елементами східних цивілізацій і спадкоємністю з культурою
стародавніх Греції та Риму, хоча у Візантії існувала мовна та релігійна
спільність. Етнічну основу цієї держави становили греки й еллінізоване
населення областей, де панували грецька мова, античні звичаї. Тут
тривалий час зберігалася романізація адміністративного апарату, армії та
судочинства. Державною мовою була латинь, у VII ст. — грецька мова. В
духовному житті візантійського суспільства панувало християнство,
антична культурна спадщина у Візантії піддавалась відчутному впливу його
греко-православної різновидності. Відмінності православ’я від
католицизму відбилися у своєрідності філософсько-богословських поглядів
грецького Сходу, догматиці, літургії й обрядовості Православної Церкви,
системі християнських етичних і естетичних цінностей Візантії.

Візантійська держава вважалася законним наступником
хрис-тиянсько-імператорськог® Риму Константина Великого. Вона була
першою православною державою з офіційно сповідуваною вірою —
православним християнством як державної релігії з характерним для неї
“цезаропапізмом” (примат світської влади візантійського імператора як
світського глави й офіційного покровителя візантійської церкви над
церковною владою). Тобто, на відміну від Католицької Церкви, яка
панувала у суспільному житті Західної Європи, Православна Церква
Візантії розглядалась як невід’ємна складова частина держави,
підпорядкована “самодержавству” (самодержавному правлінню візантійського
імператора).

Відповідно у свідомості громадян Візантії культивувався моноліт держави
і церкви, а у візантійському суспільстві панував примат ідеології в
усьому житті, здійснювався тотальний контроль держави і церкви за усіма
життєвими ситуаціями, будь-яка свіжа думка обмежувалася регламентуючими
постановами світської та церковної влади. Подібно можуть бути
охарактеризовані всі соціокультурні умови, в яких розвивалася
візантійська культура. Тому саме у Візантії виникла і досягла найвищого
розквіту православна гілка середньовічної культури. Йдеться не тільки
про греко-візан-тійське віросповідування, а й про особливий тип
культури, який склався під впливом східнохристиянського світорозуміння і
після загибелі Візантії продовжував розвиватися у країнах православного
ареалу, передусім у давній Київській Русі, а згодом і в культурі
України.

Візантійська культура започаткувала ту своєрідність, що стала відмінним
знаком середньовічної культури. Вона забезпечила домінанту духовного в
життєдіяльності, орієнтувала людину на ідеальний, ірреальний, неземний
світ, де перебуває істина, — світ вищої, позаматеріальної християнської
духовності. По суті, саме ця якість, цей унікальний стан культури
Візантії, пов’язані з її високою релігійною духовністю, і забезпечили їй
особливе значення в середньовічній європейській культурі й загалом
надзвичайно помітне місце в історії світової культури.

Згадані особливості візантійського життя не могли не позначитися на
художніх процесах, що відбувалися в культурі, зумовлюючи особливості
візантійського художнього феномену, у тому числі” візантійського
художнього стилю, передусім — спіритуалізм візантійської естетики.
Найістотнішим у загальній концепції візантійської художньої культури
було те, що мистецтво Візантії не орієнтувалося на відтворення в
художніх образах дійсності, не було інструментом виявлення краси світу і
завершення справи природи, а сама художня творчість не стала засобом
самовираження митця.

Візантійська художня культура вбачала головною метою наближення через
сакральне мистецтво до невпізнаваного — до Бога. Головними образами
художніх творів виступали тільки Бог, святі, апостоли, в окремих
випадках — божественний імператор та його родина. Сюжети творів
ґрунтувалися на Святому Письмі, воно ж визначало іхні персонажі,
композиції, типи фігур, атрибути святих та іншу християнську символіку.
При цьому зображення образів і композицій, як і їх ієрархію,
затверджувала церква. Вони вважалися непорушними і обов’язковими.
Канонізація культурних процесів була важливою для духовного життя
Візантійської імперії. Канон, з одного боку, поставав як узагальнююча
основа художньої творчості, а з іншого — стримував свободу митця.

Сам творчий акт у візантійській художній системі вважався чудесним
осяянням, яке посилалося з неба, надприродним видінням, що відкриває
істину, а художник — лише виконавцем божественної волі, цілковито
підкореним їй. Загалом художня творчість у Візантії була наповнена
трансцендентним змістом, підкорена йому і не існувала поза формами
виявлення його надреальної, ідеальної духовної першооснови. Водночас для
неї характерні особлива урочистість і пишність зображення. Отже, у
візантійській художній системі гармонійно зливалися дві основи —
витончений спіритуалізм і розкішна видовищність, що реалізовувалися
практично в усіх видах мистецтва. Особливо яскраво це простежується в
архітектурі, іконописі (фресковому, мозаїчному, станковому) та книжковій
мініатюрі.

Водночас візантійська культура, на відміну від середньовічної
західноєвропейської культури, мала риси не лише християнства, а й
античної спадщини. Тому, незважаючи на всезростаючий вплив християнства,
тут ніколи не згасала світська художня творчість. Освіта ґрунтувалась не
тільки на Святому Письмі, а й на античних творах, які широко читали і
вивчали. їх засвоєння було достатньо схоластичне, що зумовлювало появу
різноманітних компіляцій. Взагалі істотна особливість візантійського
суспільства — його тенденція до застою і ретроспекції, сліпого схиляння
перед традиціями, авторитетами, стародавністю, стереотипами і штампами
минулого. При виникненні ситуації історичного виклику зазвичай
зверталися до античних мислителів, античної спадщини, книжники вважалися
найшанованішими людьми в суспільстві. Одночасно наслідування художніх
прийомів стародавніх авторів сприяло збереженню класичної грецької мови.

Процес змін у візантійській культурі відбувався нерівномірно. При цьому
її традиціоналізм (наслідування античних традицій) не був синонімом
духовного застою. Візантійська імперія переживала періоди напружених
ідейних і художніх пошуків, богословських суперечок і філософських
диспутів, хоч традиція часто виявлялася тягарем на шляху розвитку
суспільної думки і культури загалом. Тому нові віяння не завжди могли
розквітати на візантійському ґрунті.

Утвердження і розвиток такої культури відбувалися у певному соціальному
контексті, який характеризувався тим, що Візантійська держава була
зразком влади, недосяжної для ранньофеодальної Західної Європи, влади,
яка дотримувалася висококваліфікованого стилю державної та дипломатичної
практики, доповнюваного літературою і філософською культурою античного
зразка. Відмінності візантійської культури від західноєвропейської
пояснюються також збереженням культу імператора і централізованого
управління. Однак у Візантії обожнювалася не особа самого імператора,
якого могли вбити, позбавити влади внаслідок двірце-вого перевороту, а
імператорський трон, сан, титул, імператорська влада, що вважалися
священними.

Візантія — тип держави східної деспотії, яка успадкувала монархічний лад
від Римської імперії, що генетично наближалася до режиму особистої влади
видатних полководців (Цезар), правите-лів-узурпаторів і тиранів (Нерон),
де завжди панувала ідея: у політиці Бог — за переможця. Цим пояснюється
і та ситуація, що у Візантії константинопольський престол був доступним
будь-якому авантюристові. Водночас Візантія становила самодержавну
монархію з необмеженою владою імператора (басилевса).

Найбільшим центром офіційної візантійської культури до кінця XII ст.
залишався Константинополь, панівна роль якого (переважно нівелююча)
завжди відчувалася в культурному поступі Візантії. З XIII ст. вагомого
значення у культурному житті набули провінційні міста, зокрема Нікея, де
власне і зароджувався “візантійський передгуманізм”. Народна культура
відображена в епосі, байках і піснях, виступах скоморохів, а також у
святах, що зберігали язичницькі форми.

В історії європейської та світової культури візантійській культурі
належала надзвичайно важлива і помітна роль не лише тому, що стала
логічним історичним продовженням греко-римської античності, своєрідним
синтезом західної і східної духовної основи, а й тому, що справила
великий, подеколи вирішальний вплив на формування і розвиток культури
країн Південної та Східної Європи — Греції, Італії, Сербії, Македонії,
Чорногорії, Боснії, Албанії, Болгарії, Румунії, України, Росії,
Білорусі, Грузії, Вірменії.

2. Ранньовізантійська культура

В столиці Візантійської імперії Константинополі, вдало розташованій на
кордоні європейських і азійських володінь цієї держави, перетиналися
сухопутні та морські шляхи, що з’єднували Захід зі Сходом. Все це
позитивно позначилося на піднесенні політичного становища
Константинополя, його економіки, культури.

Візантійський імператор Константин І (285 — 337 pp.) не розглядав
резиденцію в Константинополі як “нову християнську столицю” імперії і не
протиставляв її “язичницькому” Риму. Однак він усвідомив роль і значення
християнства для зміцнення єдності держави, а тому проголосив його
державною релігією, рівноправною з іншими (язичницькими) культами.
Водночас імператор сприяв формуванню християнської церкви, утвердженню
її привілеїв. Лише після того християнство поступово набуло статусу
офіційної візантійської ідеології, а Константинополь став не лише
адміністративним, а й культурно-релігійним центром Візантії. Утвердження
Константинополя як “християнської столиці” Сходу було прискорене
завершенням відособлення Візантії у 395 p., коли відбувся остаточний
поділ Римської держави на Західну Римську і Східну Римську
(Візантійську) імперії.

Наприкінці IV ст. Константинополь перетворився на найбільший
торгово-ремісничий центр Візантійської імперії, став своєрідною
“майстернею Всесвіту”, що приваблювала купців з усього світу. На початку
V ст. були побудовані його нові стіни (“стіни Феодосія”) — вершина
військово-інженерного будівництва. Близько 500 башт, три ряди сухопутних
та ряд морських мурів зробили столицю Візантії неприступною фортецею.

Візантійці не випадково залишили стару назву своєї держави. Саме в цьому
виявилось усвідомлення своєї спадкоємності з Римом. Після падіння
Західної Римської імперії 476 р. титул імператора, ідея світової
монархії, а також традиції античної освіченості збереглися лише у
Візантії. Вона об’єктивно постала з “римського кореня” і римських
античних традицій.

Освіта у ранній Візантії підтримувала прямий спадкоємний зв’язок з
античністю. Існувала її розгалужена міська система від муніципальних,
приватних і монастирських шкіл до професійних носіїв вищої античної
освіти: риторів, педагогів, філософів, лікарів та юристів. Продовжували
діяти старі центри античної освіченості — Александрія, Афіни, Антіохія.
Згодом ці центри занепали: Александрійська бібліотека згоріла, а
Платонівська Академія в Афінах закрилася за наказом імператора
Юстиніана.

Візантійське суспільство, як і римське, було правовим суспільством. В
основі його законодавства містилися кращі досягнення римської юридичної
думки, де отримали теоретичне оформлення такі поняття юриспруденції, як
закон і звичай, визначені норми карного права і процесу.

Візантія, як і римське суспільство, залишалась громадянським
суспільством. Форми політичної активності її населення були зв’язані зі
старою полісною традицією народних зборів, збереженням залишків античної
демократії у вигляді права громадян висловлювати думку владі.
“Конституційні” права, характерні для римських традицій, мав “народ”
(населення) Константинополя, який формально брав участь у виборах
імператора. Існували його своєрідні політичні об’єднання (“партії
цирку”).

Візантійська державність також продовжувала, хоч і неадекватно, римські
традиції. Візантія перетворилася на необмежену бюрократичну монархію.
Центром державного управління став “двір” (імператорський палац).
Імператор як верховний правитель мав вищу законодавчу, виконавську і
судову владу. Із сенаторів, які обіймали вищі державні посади, складався
консультативний орган при імператорові — консисторій (Державна рада).

Основу політичної доктрини візантійського самодержавства становила
християнська концепція богообраності імператорської влади. Вона
продовжила римсько-елліністичу традицію “священства” влади, її
благословення “милістю Божою”. Церква з V ст. була залучена до церемонії
коронації новообраних імператорів, символізуючи божественне освячення їх
влади. Склався пишний імператорський культ. Однак візантійські
імператори не обожнювались, як східні царі-деспоти. Священною була не
особа імператора, а його державна влада.

Римські традиції виявилися не тільки в ідеї божественного походження
імператорської влади, а й у визнанні “богообраності” самого
візантійського народу. Формула: “Глас народу — глас Божий” стала
християнським обґрунтуванням права висловлення “богообраним народом”
своєї думки “богообраному імператорові”. Не утвердились у Візантії
абсолютна необмеженість і спадковість імператорської влади.
Візантійських імператорів формально обирали представники держави за
класичною формулою: “За згодою і загальною волею армії, сенату і
народу”.

Формування ранньовізантійської культури відбувалося в умовах гострої
боротьби християнського віровчення з філософськими, етичними,
естетичними та природознавчими поглядами пізньоантичного світу. Тому
перші століття існування Візантії були важливим етапом становлення
світогляду візантійського суспільства, що дотримувався традицій
язичницького еллінізму, а також християнства. Цей період історії
Візантії характерний ідеологічним обґрунтуванням християнством
боговстановленос-ті своєї церковної організації, популяризацією
християнського способу життя та боротьбою проти єретичних течій
всередині самого християнства. Помітна роль у цьому належала відомим
християнським проповідникам Григорієві Богослову та Іоанну Златоусту,
які здійснили систематизацію християнського богослов’я, заклавши основи
його спеціального розділу — гомілетики (теорії і практики
проповідницької діяльності). Водночас у патристичній літературі
ранньовізантійської доби, працях Ва-силія Кесарійського, Григорія
Назіанзина і Григорія Нисського був закладений фундамент середньовічної
візантійської філософії, яка корінням сягала в історію еллінського
мислення.

Запеклі філософсько-богословські суперечки, що точилися у IV — V ст.
навколо проблеми природи Христа та його місця в Святій Трійці, сприяли
не лише систематизації християнської догматики, філософським змістом цих
суперечок стала й антропологічна проблема про сенс людського існування,
місце людини у Всесвіті та про межу її пізнавальних можливостей.

У IV — V ст. не відбулося глибокої християнізації свідомості
візантійців. Релігійний фанатизм, суворі форми аскетизму та
по-слушництва, віра у чудеса ще не стали масовим явищем. При всьому
захопленні візантійців релігійними проблемами вони зберігали
філософсько-споглядальне сприйняття релігії. Це підтримувало збереження
язичництва й існування різноманітних християнських течій. Достатньо
поширеною була і стара антична (язичницька) критика християнства. Для
освічених верств населення характерними були релігійний індиферентизм,
формальне сприйняття християнства як офіційно-обов’язкового державного
культу. Міська інтелігенція енергійно виступала за використання всього
кращого з античної культури. Християнські богослови і письменники
запозичували зі скарбниці греко-римської філософської прози філігранні
методи неоплатонівської діалектики, логіку Аристотеля, іскристу
красномовність античної риторики.

Духовне життя ранньевізантійського суспільства вирізнялося драматичною
напруженістю. В літературі та мистецтві спостерігалась еклектична суміш
язичницьких і християнських ідей, різноманітних образів і уявлень,
колоритне поєднання язичницької міфології з християнською містикою.
Незважаючи на це, художня творчість досягла високої витонченості,
поєднуючи вишукану елегантність форми з глибоким спіритуалізмом змісту.

В ранній період історії Візантія, як уже зазначалося, досягла найвищого
розквіту за імператора Юстиніана І, котрий в умовах соціальної кризи і
розкладу пізньоантичного суспільства у VI ст. прагнув зберегти “велич”
імперії. Побудована ним на Балканах колосальна лінія фортець була
останньою спробою закріпитися на “старих кордонах”. За цих умов ще
більше зросло значення Константинополя, що перетворився на найбільше
місто імперії з населенням близько 350 тис, головний центр торгівлі,
суднобудування, виробництва зброї і предметів розкоші.

За Юстиніана у культурі Візантії сформувалося багато з того, що стало
типово “візантійським” в ідеології, естетиці, архітектурі, живописі.
Саме тоді була здійснена знаменита Юстиніанівська кодифікація римського
права, яку сучасники називали “храмом правової науки”. Завдяки цьому
кодексу громадянського права досягнення римської юридичної науки змогли
дійти до юристів середніх віків.

З небаченою пишністю у 532 — 537 pp. збудовано храм Св.Софії, що
впродовж віків став головною церквою всього східнохристиян-ського світу,
чудом церковного будівництва. З ним утвердився основний тип купольного
храму, характерний для візантійської архітектури. Він уособлював союз
держави і церкви, значення Константинополя як центру східного
християнства. Його внутрішнє оформ- ! лення та високий 55-метровий купол
(31 м у діаметрі) символічно підкреслювали органічну єдність земного та
небесного порядку.

Основу розвитку візантійського мистецтва та літератури VI ст. становить
відображення пізньоантичного бачення художніх цінностей. Ґрунтуючись
більше на роздумах, аніж на емоційно-чуттєвому сприйнятті, воно
засвідчувало не лише глибину християнської духовності а й світське
розуміння духовних цінностей. Це виявилось у багатому за символікою
“юстиніанівському класицизмі”, що відображав офіційний характер
одержавленого християнства юстиніанівської епохи. Вона підсумовувала
розвиток візантійської культури в період, коли були вичерпані можливості
реформ у всіх сферах життя пізньоантичного суспільства.

3. Класична візантійська культура

В період раннього Середньовіччя (VII —VIII ст.) у соціальному житті
Візантії відбулися суттєві зміни. Колонів замінили вільні
селяни-общинники, занепали ремесло і торгівля в дрібних містах-полісах,
які “розчинялися” сільською округою або перетворювалися на фортеці. За
цих обставин ще більше зміцніло виняткове становище Константинополя, в
чому важливу роль відіграли також невдалі війни з Іраном і арабами.
Втрата імперією найбільших міст Сирії та Єгипту, розорення
торгово-ремісничих центрів Малої Азії призвели до зосередження більшості
видів ремісничого виробництва у її столиці, зокрема виготовлення
“грецького вогню” (секретної зброї візантійців). Недаремно сучасники
уявляли Константинополь єдиним містом імперії і називали його просто
поліс.

Глибока соціальна криза зумовила культурне “розлучення” візантійців з
античним минулим. У духовному житті візантійського суспільства VII
століття стало кінцем панування античної культури, що була насамперед
культурою античного полісу. Із занепадом міст ця антична культура
зникає.

В VII — VIII ст. у візантійському суспільстві спостерігався занепад
освіченості й писемності, інтересу до античної літературної спадщини.
Натомість відживання античної системи мислення й утвердження
емоційно-чуттєвого сприйняття зумовили зростаючу популярність поезії.
Відомий літератор Писида описував походи імператора Іраклія проти Ірану
вже не прозою, а у віршах.

Найпопулярнішим літературним жанром стала житійна література, що
перетворилася на своєрідну енциклопедію географічних та історичних
знань. Візантійська література того часу була розрахована головно не на
читача, а на слухача. Основним пізнавальним джерелом стала мова і
проповідь, оскільки “знання” порівняно з “вірою” втратило значення. У
зв’язку з цим коло духовних потреб звузилося до суто релігійної
літератури. Відома тоді типово церковна історична хроніка Феофана цілком
задовольняла світського читача. Переписувались лише релігійні твори,
професійних переписчиків замінили ченці.

Для VII —VIII ст. характерний занепад будівництва, однак це не
позначилося на зведенні фортець, церков і монастирів.

Складна ситуація VII —VIII ст. призвела до утвердження середньовічного
військово-службового (фемного) устрою. Головною військовою силою стають
вільні селяни-стратиоти, а з фемних полководців формується новий
(феодальний) панівний клас Візантії. Стратиг Малоазійської феми Анатолік
Лев III Ісавр започаткував Ісаврійську династію (717 — 802 pp.). Це був
переломний період в історії середньовічної Візантії — формування
феодального ладу.

Імператори Ісаврійської династії здійснювали важливі реформи у сферах
права, суспільних відносин і церковної політики. За Лева III була видана
законодавча збірка “Еклога”, спрямована на зміцнення імператорської
влади і захист інтересів фемного панства — опору Ісаврів. Особливо
суттєві наслідки були викликані церковними реформами перших Ісаврів під
час іконоборства, зумовленого глибокими соціальними і духовними
протиріччями, переоцінкою релігійно-філософських й естетичних цінностей.

Перший період іконоборства розпочався у VIII ст. як стихійний рух проти
іконошанування, що поширилось завдяки зростанню ролі “зримого образу”
божества у християнському вихованні. Населенню імперії, яке розлучалося
з язичництвом і звикло до ідолопоклонства, через культ ікон було легше
прилучатися до нової релігії. Іконоборці уявляли іконошанування спробою
повернення до язичницького ідолопоклонства. Культ ікон і святих, надії
на божественного Спасителя збільшували прибутки і авторитет церкви, а не
імператорів. Тому з 726 p., коли Лев III заборонив пошанування ікон,
іконоборство стало офіційною державною політикою, що втілювала прагнення
імператорів підкорити собі церкву.

В ідеологічній сфері боротьба проти ікон була пов’язана з подоланням
античних основ світосприймання і формуванням цілісного
середньовічно-християнського світогляду. В цьому розумінні іконоборство
засвідчувало несприйняття старих античних зображувальних форм “образу”
як засобу християнського виховання. Не випадково один із теоретиків
християнського богослов’я Іоанн Дамаскін писав, що образ для
неписьменного — мов книга для письменного. У гострих суперечках з
іконошанувальника-ми навколо проблеми “образу” іконоборці обґрунтовували
“непізнаваність”, а отже, “невідтворюваність” божества. У спробі його
зображення художніми засобами (ікона) вони вбачали єретичну помилку,
виявлення грубого язичницького фетишизму, відхід від спіритуалістичих
ідеалів раннього християнства.

Середньовічне, глибоко містичне, чуттєво-емоційне сприйняття й естетичні
норми іконоборців знайшли підтримку в селянстві, де стикнулися з
павлікіанством, в якому відроджувалися демократичні ідеали раннього
християнства. Але найважливішою силою іконоборства була фемна знать,
котра виступала за обмеження могутності церкви і поділ її майна. Тому
політика імператорів-іконоборців (а вони були її виразниками) звелася до
вилучення церковно-монастирських скарбів.

Другий період іконоборства у IX ст. завершився перемогою
іконошанувальників. їхній лідер і теоретик Феодор Студіт виступав за
повну незалежність чернецтва та самоізоляцію монастирів від мирського
життя. Перехід влади до іконошанувальників відбувся в епоху нової
Каролінгської династії. На церковному соборі у 843 р. було урочисто
відновлене іконошанування з його концепцією містичного зв’язку ікони з
прототипом божества та піддано анафемі всі єресі. Масовий павлікіанський
рух, що протиставляв селянські маси та їхні релігійні громади церкві й
державі як “світу зла”, був придушений. Отже, боротьба між іконоборцями
й іко-ношанувальниками завершилася перемогою останніх. Одночасно був
досягнутий компроміс між державою і церквою, яка підпорядковувалась
імператорській владі.

Іконоборці не заперечували світське образотворче мистецтво та
архітектуру, тому іконоборчий рух привів до їх нового злету у Візантії.
На розвитку архітектури позначився вплив мусульманської традиції. Один з
відомих константинопольських палаців Вриас був споруджений за зразком
палаців Багдада, оточений парками з фонтанами. В образотворчому
мистецтві на зміну офіційно-парадних зображень імператорських прийомів
прийшли сцени битв, полювання, народних свят та ігор. Іконоборча
естетична доктрина принесла в образне бачення світу візантійців вишукану
абстрактну символіку в поєднанні з привабливим декоративним орнаментом.
У мистецтві утвердились і такі форми зображення, як пейзаж і побутові
сцени. Вони органічно ввійшли у візантійське релігійне мистецтво, що
містило певну спрямованість на народ. Саме ця ознака відрізняла його від
класичних елліністичних канонів, хоча траплялися спроби наголосити на
приматі спіритуалістичного начала старими художніми прийомами —
скороченням пропорцій і розмірів фігур, збільшенням розмірів голови та
очей, що повинно було символізувати панування духовного начала.

Друга половина IX —XI ст. — період найвищого державного піднесення
середньовічної Візантії. В історії країни це була двохсотлітня епоха
правління імператорів Македонської династії (867 — 1056 pp.), коли
склалися класичні форми візантійської централізованої державності.
Управління здійснювалось з імператорської канцелярії. Величезна роль
належала бюрократичному апарату, в якому панувала сувора ієрархія,
згідно з табелем про ранги. У цей “золотий вік” візантійської
державності почав оформлюватися пишний етикет константинопольського
двору, утверджуватися принцип легітимності імператорської влади через
інститут співправителів. Зміцнювались фемний лад і влада фемної знаті.

Епоха правління імператорів Македонської династії відома як період так
званого македонського відродження. Передусім це стосується відродження
міст. Розвиток торгівлі та міжнародний попит створювали сприятливі умови
для розквіту ремесел з виготовлення предметів розкоші, виробів з
кераміки, скла, перегород-частої емалі, шовкових тканин і парчі. У
візантійські “паволоки” одягалася феодальна верхівка всіх європейських
країн. Технологія виготовлення “паволок” становила предмет особливої
цінності й була державною таємницею Візантії.

З перемогою іконошанування створюються нові прийоми іконопису. Глибока
одухотвореність, ідея спіритуалістичного начала почали висловлюватися
через особливу манеру зображення обличчя, експресію почуттів,
відображених на ньому.

У X ст. завершується складання детально розробленої системи символіки у
зображенні євангельських персонажів і святих — канону, що
індивідуалізував їхню зовнішність, надаючи рис портретності.

Особливої досконалості у зображенні спіритуалістичних начал досягло
мистецтво візантійської мозаїки. Багатоманітність фарб і відтінків
кубиків смальти створювала ілюзію “божественної вічності”. У
константинопольських монастирях розквітло мистецтво мініатюри. Книжкові
ілюстрації виконувались у рукописі декількома художниками-мініатюристами
у характерній для кожного з них манері.

В культурі македонської епохи остаточно складаються основні принципи
візантійської спіритуалістичної естетики. Суспільна думка, література,
мистецтво відриваються від земної дійсності, замикаючись у колі вищих,
абстрактних ідей. Ідеальний естетичний об’єкт переноситься в духовну
сферу. В художній творчості переважають традиціоналізм і канонічність.
Мистецтво тепер не суперечить догматам офіційної християнської релігії,
а активно служить їм.

“Македонське відродження” вплинуло на пожвавлення будівництва. Основним
будівельним матеріалом стала цегла, що надавала спорудам більшої
легкості та пластики. На відміну від багатьох гігантських споруд
середньовічної Європи, збудовані у Константинополі палаци Вуколеон і
Влахерни були невеликими за розмірами, але привабливими і затишними.
Візантійські храми не домінували над місцевістю, як західноєвропейські
собори, а природно вписувалися в пейзаж. У IX —X ст. складається той тип
купольного храму, який зберігся до кінця візантійської історії.
Центральний купол храму не підносився на максимально можливу висоту.
Конструкція забезпечувала плавне з’єднання стін і купола, їх непомітний
перехід від “земного до небесного”.

Період нового культурного піднесення у Константинополі та в інших,
провінційних, містах IX —X ст. характеризувався масовим поверненням до
античної спадщини, що виявилось насамперед у зверненні до
ранньовізантійського законодавства. Це зумовило появу “Василік” —
переробки юстиніанівського права, яка стала основною законодавчою
збіркою середньовічної Візантії. Імператорська влада знову повернулася
до державного церемоніалу ранньої Візантії, її військового та
дипломатичного досвіду. З’явилися лекції, трактати, що узагальнювали цей
античний досвід і пристосовували його до сучасних умов. Так була
створена “Тактика” Лева і “Стратегікон” Никифора — настанови з
військової справи. Відродилося і переписування античних творів.

У X ст. узагальнюється і класифікується все досягнуте в науці,
богослов’ї, філософії, літературі. З’являються енциклопедії з історії,
географії, сільського господарства, політики, медицини. Обширна
інформація про політичну й адміністративну структуру Візантійської
держави містилась у трактатах імператора Константина Багрянородного (905
— 959 pp.) “Про управління імперією”, “Про феми”, “Про церемонії
візантійського двору”. Починає відроджуватися у Візантії вища світська
освіта. В Константинополі 1045 р. поновив роботу університет* з
юридичним та філософським факультетами, функціонували наукові гуртки при
дворі.

Відроджується світська література, з’являються “громадянські історії та
світські біографи, настанови і поради світського змісту на зразок
“Порад” Какавмена — своєрідного синтезу житійної мудрості.

У політичній ідеології Візантії чимала увага приділялася державному
патріотизмові. Воїни йшли у бій за “Вітчизну” (“Патріа”). Виховувалося
почуття “еллінської спільності” людей, які розмовляють грецькою мовою, є
носіями високої культури та цінностей візантійського християнства.
Сформувався культ “переваги і винятковості” візантійців. Отже, у
Македонську епоху склались завершені принципи і форми “класичної”
візантійської культури.

В післяіконоборчій епосі головна роль у консолідації різнопле-менного
населення імперії належала християнству. Місіонерська діяльність
візантійської церкви у цей час досягала небаченого розміру. Великого
успіху вона набула в християнізації слов’ян.

Боротьба іконоборців з іконошанувальниками сприяла розвиткові
богословської думки, релігійно-полемічної практики та літератури. У цей
період викристалізовувались основні відмінності між православ’ям і
католицизмом, що відображено у візантійській і західноєвропейській
культурах. Якщо римська курія неухильно відстоювала доктрину про примат
духовної влади над світською, то православій ієрархи не претендували на
зверхність над могутньою імператорською владою у Візантії, проповідуючи
ідею

” Константинопольський університет заснований 425 р. за імператора
Феодосія II. єдності церкви з державою. Православна церква традиційно
гнучкіше ставилася до своєрідної культури іноплеменного населення, не
вимагала поширення літургії грецькою мовою (як у католицизмі з його
обов’язковим богослужінням латинською мовою). Не випадково знамениті
“солунські брати”, просвітники Кирило і Мефодій започаткували
розповсюдження перекладеної слов’янською мовою Біблії та богослужебних
книг серед сусідніх слов’янських народів.

У полеміці з папством візантійська церква сформулювала свої догматичні
розходження з католицизмом, а також особливості в обрядовості, вимогах
до духовенства і віруючих. Вихідним пунктом догматичних розходжень стало
вчення Римо-католицької церкви про “філіокве*”. Візантійці, на противагу
римо-католикам, заперечували сходження Святого Духу від Бога-Сина,
ставлячи першу іпостась Бога вище за другу. На Заході причастя хлібом і
вином було привілеєм духовенства, а миряни причащалися лише хлібом.
Візантійське ж християнство зрівняло духовенство і мирян, дозволяючи
останнім причастя під “двома видами”. Все це призвело до “схизми
Керуларія” й остаточного розколу між православ’ям і католицизмом (1054
p.).

У XI ст. військовослужбове панство у провінціях почало бунтувати проти
центральної імператорської влади. Впродовж цього періоду політична
історія Візантії була насичена зіткненнями константинопольської знаті з
місцевими феодалами. Це була, по суті, постійна боротьба доцентрових і
відцентрових сил у Візантійській імперії, що посилювалася в міру її
феодалізації.

В останній чверті XI ст. після тривалого періоду міжусобної боротьби,
внутрішніх смут і зовнішніх невдач всі сили Візантійської імперії
консолідувалися навколо наступної династії Комні-нів (1081 — 1185 pp.).
Візантія у цей час знову виступає на міжнародній арені як велика світова
держава. На деякий час їй вдалося зупинити навалу турків-сельджуків і
приборкати держави хрестоносців, що утворилися після першого та другого
хрестових походів. Період панування Комнінів — важливий етап
візантійської історії. Вона не тільки повернула собі минулу велич, а й
відродила колишню централізацію.

З кінця XII ст. в історії Візантії спостерігається нова смуга
економічного та політичного занепаду. Італійські міста-республіки
Венеція і Генуя перехопили у Візантії монополію на середземноморську
торгівлю. Політика привілеїв, яку надавала їм династія Комнінів,
негативно позначилася на долі візантійських міст. За цих умов падав
авторитет Константинополя. Місто — символ відродженої слави Риму, почало
сприйматися у суспільній думці як джерело всіх нещасть країни, “царство
несправедливості”. Країну охопило безладдя, зростав опір місцевої знаті,
відокремлювалися цілі області, що лише номінально підкорялися
Константинополю. Епоха панування над країною монопольного центру
державної влади, економіки та культури закінчилась.

Ізоляцією Константинополя скористалися хрестоносці під час IV хрестового
походу 1204 р. Оскільки столиця імперії втратила підтримку провінцій,
завойовники без особливих зусиль оволоділи містом. Константинополь був
підданий нечуваному грабунку, після чого значна частина культурної
спадщини Візантії була знищена. Однак навіть те, що дійшло до наших
часів, засвідчує великі надбання культурного життя “класичної” Візантії
епохи Комнінів.

Саме на епоху Комнінів (XI —XII ст.) припадає найвищий розквіт
візантійської культури. Збагачення духовного життя візантійського
суспільства зумовлене розвитком міст, тісним спілкуванням із країнами
Заходу та Сходу. В цей час поширюються світські розваги, зокрема
ярмаркові видовища і спортивні змагання (кінне поло, шашки, боротьба).
Багаті меценати утримували поетів, музикантів, танцюристів, створювали
домашні літературні та “наукові” гуртки. Середньовічне невігластво стало
предметом сатиричних виступів письменників, котрі висміювали неосвічених
монахів. Певні здобутки мали місце у сфері наукових знань, розширенні
уявлень про Землю і Всесвіт.

Новий етап відродження античної культури на візантійському ґрунті тісно
пов’язаний із зародженням раціоналістичних ідей у філософській думці. На
основі спільності грецької мови і культурного зв’язку зі світом
еллінської античності візантійці-ромеї почали відчувати себе греками.
Вони стали більш творчо, ніж у Македонську епоху, осмислювати античну
спадщину, здійснювати спроби науково-порівняльного коментування античних
текстів. Візантійські юристи, становлячи численні схолії — тлумачення
пам’яток права, — фіксували у них своє розуміння античних юридичних
норм. У суспільній думці чіткіше простежується інтерес до людської
особистості та її внутрішнього світу. Поява перших паростків
раціоналізму з його ідеєю незалежності світських знань від релігії
зумовлена глибшим зверненням до античності, зокрема відродженням
інтересу до античної філософії.

Візантійські мислителі XI —XII ст. сприйняли від античних філософів
повагу до мудрості. В їхніх дослідженнях причинність явищ природи та
суспільства, прагнення поєднати віру з розумом. Відомими виразниками
раціоналістичних віянь у XI ст. були Михаїл Пселл, Іоанн Італ та їхні
послідовники, які відстоювали самостійну пізнавальну цінність філософії,
намагалися прикласти логіку до богослов’я, розглядаючи її як засіб
пізнання Бога. Незважаючи на те що представників раціоналізму та
релігійного вільнодумства засудила церква, їхня діяльнісгь не пропала
марно. Вони підготували ґрунт для гуманістичних ідей у пізній Візантії.

Однак раціоналістичні тенденції візантійської філософії, не отримавши
необхідного розвитку у XII ст., поступилися ідеям християнського
містицизму, що ґрунтувалися на проповіді Григорія Сінаїта. Християнський
містицизм впливав на зростання пасивно-споглядальної свідомості
візантійців і давав надію всім, хто не знаходив и у реальному житті,
зміцнюючи духовний авторитет церкви у середньовічній Візантії. Поширення
ідей християнського містицизму призвело до того, що світська вища школа
(Константинопольський університет) була остаточно ліквідована, а вища
освіта повністю контролювалась кліром.

Візантійській літературі XI — XII ст. притаманне глибоке і творче
звернення до античної літературної спадщини. З’явилася велика кількість
“відроджених” грецьких романів — с*міливих переробок і численних
наслідувань, в яких при збереженні класичного сюжету зображувалась
тогочасна Візантія, що приближало античні твори до сучасного читача. В
літературній творчості посилювалися тенденції до демократизації мови та
сюжету, індивідуалізації авторської позиції. Зароджувалося критичне
ставлення до аскетичного середньовічного ідеалу. Почали з’являтися перші
твори розмовною (народною) мовою, що відображали процеси демократизації
культури з підкресленою дегероїзацією, увагою до “маленької людини”, її
турбот і переживань, скромних радощів життя.

Водночас характернішою ознакою культури Візантії у період династії
Комнінів була не її демократизація, а “аристократизацїя”, бо у зверненні
до античності велика роль належала інтересам панівної верхівки. Класична
освіченість була для феодальної еліти засобом духовного оформлення того
аристократизму за походженням, що став визначальною ознакою родовитості
середньовічної візантійської знаті. Античні герої з їх винятковістю
надихали претензії візантійської аристократії на власну винятковість і
героїзацію. Тому візантійський лицарський роман створювався насамперед
на основі грецької традиції. Цей еллінський патріотизм став характерним
не тільки для світської знаті, а й для візантійської церкви, яка
доводила перевагу греко-православної релігійної думки над католицьким
богослов’ям Західної Європи, що “вийшла з варварства”. Верхівка
православного кліру активно прилучалася до вивчення античної спадщини.
її найвідомішими знатоками були переважно представники духовенства.

Значного розквіту в XI —XII ст. досягли архітектура та мистецтво
Візантії. Міське будівництво стало легким і відкритим, будинки не
відгороджували від вулиці, прикрашали балконами та лоджіями. Широко
застосовували тесаний камінь з цегляною кладкою, що надавало спорудам
життєрадісного вигляду.

В архітектурі культових споруд простежується також тенденція до
вдосконалення їх декору. З’явилися багатокупольні церкви з підкресленою
центральною частиною, пропорції храмів стали стрункішими і витягнутими
вгору. Склалися основні зразки будівництва монастирів як замкнутих
локальних центрів духовного життя та господарської діяльності: з
головною церквою, каплицями, трапезною, келіями ченців і майстернями.

В образотворчому мистецтві найвищого розвитку досягло виготовлення
емалі. Чудовим твором, виконаним у цій техніці, є зображення царя
Соломона в соборі св.Марка у Венеції. Досягнення у виготовленні фарб
широко використовувались також у мистецтві мозаїки і фрескового
живопису. Нові колористичні можливості давали змогу краще передати
портретні риси, характер і настрій персонажа.

Візантійське мистецтво досягло в цей період великого міжнародного
значення. Характерними ознаками творчості візантійських митців стали
гармонія глибокого звернення до почуттів з підкресленим аристократизмом
при зображенні персонажів, поєднання земної і небесної влади (образ
фрескового портрета Христа Пантократора в монастирі Дафні), урочистість
і піднесеність зображення. Все це мало великий вплив і на романський
живопис Заходу, і на живопис християнського Сходу. Візантійські майстри
прикрашали собор св.Марка у Венеції, собор у Чефалу (Сіцілія), брали
участь у будівництві та внутрішньому оформленні храмів і монастирів у
Сербії та Київській Русі (Софія Київська, Володи-мирський собор).
Розвиток візантійської культури в XI —XII ст. засвідчив, що вона
залишалась традиційно середньовічною. Однак у духовному житті,
незважаючи на міцні канонічні традиції, прокладали собі шлях
передренесансні явища.

Вони, з одного боку, виявлялися не лише у відродженні інтересу до
античності, а й у появі раціоналізму та вільнодумства, посиленні
боротьби демократичної й аристократичної тенденцій. З іншого боку,
монополія у розвитку візантійської культури до кінця її існування
належала духовенству. З цього часу православ’я стало визначальним
фактором згуртування візантійської середньовічної народності,
Православна Церква — головним носієм культури Візантії, а монастирі —
центрами освіченості.

4. Культура пізньої Візантії

Загарбання Константинополя хрестоносцями 1204 р. стало причиною
короткочасного існування на окремій частині території Візантії,
заснованої завойовниками Латинської імперії (1204 — 1261 pp.). У цей
період посилюється культурна взаємодія грецької та західноєвропейської
цивілізацій. Католицька Церква доклала багато зусиль для поширення серед
греків латинської культури і католицького віровчення. Православну
патріархію у Константинополі замінила католицька. Одночасно була
зроблена спроба заснувати там католицький університет.

Центром поширення католицизму в Латинській імперії став монастир
св.Домініка у Константинополі, де чернець Бартоломей написав полемічний
трактат “Проти помилок греків”. При дворах латинських імператорів,
князів і баронів укорінювалися західні звичаї та розваги, проводилися
турніри лицарів, театральні вистави. Помітним явищем у культурі
Латинської імперії стала пісенна творчість трубадурів. Одночасно й
візантійська культура впливала на освічених людей, які прибували зі
Заходу. Під її впливом католицький архієпископ Корінфу Гі-йом де Мербеке
переклав латиною окремі праці Аристотеля, Гіппократа, Архімеда і Прокла,
що згодом сприяло формуванню філософських поглядів видатного
католицького теолога Фоми Аквінського.

Спроби введення католицького віросповідання в Латинській імперії
зумовили опір православного духовенства і широких верств населення,
серед якого зміцнювалися ідеї еллінського патріотизму. Водночас взаємний
вплив західної та візантійської культур підготував ґрунт для подальшого
їх зближення в пізній Візантії епохи Палеологів.

Завоювання Константинополя хрестоносцями прискорило розпад Візантійської
імперії. В її прикордонних областях, які тяжіли до самостійності,
утворились Епірське царство (1204-1337 pp.), Трапезундська (1204-1461
pp.) та Нікейська (1204-1261 pp.) імперії. В 1261 р. нікейському
імператору Михаїлу VIII Палеологу вдалося відвоювати у хрестоносців
Константинополь і відновити Візантійську імперію, але вона мало
нагадувала Візантію до латинського завоювання. До її складу входила лише
незначна частина Балкан. Була втрачена майже вся Мала Азія, де
змінцюва-лась Османська держава. Занепадали візантійські міста, багато з
них знову перетворилися на фортеці.

Великі зміни відбулися також у культурі візантійського суспільства.
Події IV хрестового походу поклали кінець культурному пануванню
Константинополя. Нікея відтіснила його з провідних позицій у культурному
житті. В ній сконцентрувалася константинопольська знать, котра втекла із
завойованої хрестоносцями столиці Візантії й перетворила Нікею в
своєрідний “Константинополь у вигнанні”. Цим була забезпечена
спадкоємність візантійської культури, яка продовжувалась у Нікеї.
Константинопольська трагедія дала новий поштовх вивченню античної
спадщини .у зв’язку з прагненням знайти пояснення тому, що сталося в
історії Візантії. Ось чому саме в Нікеї зміцніли основи
“енциклопедизму”, який став згодом характерним для візантійської
культурної еліти XIII — XIV ст. і перетворив її представників на
непереверше-них знатоків античної спадщини.

За таких умов наприкінці XIII —початку XIV ст. зароджується
“візантійський передгуманізм”, його представники з духовної еліти не
зуміли створити нічого нового, окрім засвоєння античної спадщини.
Авторитет останньої поєднався з авторитетом християнського богослов’я, і
візантійські інтелектуали виявилися здатними лише протиставити пануванню
схоластичної думки ідеї язичницького політеїзму, а у політичній теорії
відтворити тугу за ідеальною формою платонівської держави. Вони були
непідгото-вленими й до осмислення наслідків громадянської війни у 40-х
роках XIV ст., після якої до влади прийшов Іоанн Кантакузін — ватажок
нової феодальної аристократії.

Візантія вийшла з громадянської війни надзвичайно ослабленою і
розореною. Перемога феодальної аристократії сприяла дальшому занепаду
централізованої візантійської державності. За правління Кантакузіна
Візантія поділяється на окремі апанажі й уділи, що їх роздавали в
управління родичам імператора. Феодальне дроблення Візантії
посилювалося. Виникли декілька, фактично незалежних від столиці,
державних утворень на зразок Містрій-ського деспотату. Вони безперервно
суперничали з Константинополем, що послаблювало його опір завоюванню
Балканського півострова турками. Наприкінці XIV ст. Візантія була
змушена визнати себе васалом Османської імперії.

У цей заключний період історії візантійського суспільства застій у ньому
зумовлювався кризою середньовічно-ортодоксального світогляду. Це
посилювалося внутрішніми незгодами і зовнішніми бідами. Вони викликали
духовне бродіння, яке, на відміну від італійського гуманізму, не було
спрямоване на підрив підвалин цього світогляду. Йшлося не про завершену
культуру гуманізму, а лише про гуманістичні тенденції, пов’язані з
відродженням античної освіченості. Проблема протистояння, віри і знання,
номіналізму і реалізму не стала головною у візантійській філософії, як у
західноєвропейській. Центр її пошуків становило лише питання причинності
розвитку, необхідності та випадковості, що знайшли конкретний вияв у
осмисленні проблеми величі Візантії та її занепаду.

Поняття “візантійський гуманізм” стосується насамперед того
духовно-інтелектуального потенціалу ерудитів Візантії у XIV—XV ст., що
певною мірою передував італійському гуманізму і сприяв його формуванню.
Енциклопедичні знання таких уславлених візантійських мислителів, як
Георгій Геміст Плифон, Дмитро Кидоніс, Емануїл Хрисолор та Віссаріон
Нікейський, викликали захоплення італійських гуманістів, багато з яких
стали їхніми учнями і послідовниками. Саме вони відкрили західним
гуманістам чудовий світ греко-римської культурної спадщини, ознайомили
їх з класичною античною літературою та філософією.

Водночас із розвитком гуманістичних поглядів у пізній Візантії
спостерігається посилення впливу містицизму. Ідеї фаталізму, неминучості
долі стали закономірним підсумком еволюції візантійської свідомості, що
формувалася за умов безвихідного становища імперії. В атмосфері
безнадії, зумовленої смертельною зовнішньою небезпекою та феодальними
чварами, серед візантійців зростало переконання, що пізнання істини та
спасіння від земних бід можливе лише за пасивного споглядання, повного
заспокоєння (ісихії) — самозаглибленого екстазу, що настає внаслідок
містичного злиття з Богом. Це спіритуалістичне вчення паламістсь-кого
ісихазму ґрунтувалося на аскетичній проповіді Григорія Палами (1297—1360
pp.) про відсутність зв’язку духовного життя з довкіллям. Воно й
отримало перемогу над слабкими паростками ідеалів Ренесансу з їх
раціоналістичною логікою.

Богословська та філософська думка Візантії того часу не знайшла іншого
виходу з духовної кризи суспільства. Ось чому візантійські гуманісти
виявилися самотніми і відірваними від загальної течії розвитку
суспільної думки, зумовленої суперечностями візантійського
середньовічного суспільства.

Гуманістичні риси візантійської культури XIV—XV ст., так само як і
суперечності останнього періоду історії Візантії, відображені також у
будівництві та художній творчості. Для візантійської архітектури
залишалась характерною розробка попереднього типу будівель, однак з
більшою елегантністю і вишуканістю їх зовнішнього та внутрішнього
оформлення. До чудових пам’яток архітектури цього періоду належать
Кахріє-Джамі, церква монастиря Хора у Константинополі, храм Св.Софії у
Трапезунді, комплекс церковно-монастирських споруд і палац деспотів у
Містрі.

Характерними ознаками візантійського живопису стали чуттєвість і
динамізм. Фігури в русі, яскраві фарби і використання жанрових сцен
створювали не тільки емоційну напругу, а й підвищений драматизм,
характерний для фресок Містри незадовго до загибелі Візантії. Цей стиль
відображав реальний стан візантійського суспільства — нестійкість буття,
неспокій очікування біди.

Суперечливість суспільних відносин пізньої Візантії, слабкість паростків
Відродження, наступ турків і перемога містичних течій у ідейній боротьбі
призвели до того, що цей новий напрям у художній творчості, подібний до
італійського Ренесансу, так і не дістав завершення. Стилізація й
умовність зображення згодом суттєво видозмінили попередню манеру,
віддалили її від живопису західноєвропейського Відродження, звідси —
відмова від жанрових сцен, динаміки і насиченого тла. У візантійському
живописі почала переважати атмосфера суворого аскетизму, посилилась
асиметрія облич. Все це стало яскравим виявом перемоги ісихазму в
образотворчому мистецтві, що так само, як і у філософській думці,
заперечував зв’язок духовного життя з навколишнім світом, розглядав
духовні явища ізольовано від матеріальної реальності. Зображені на
іконах божественні та святі лики перетворювалися на окремий, замкнутий
світ зі своєю внутрішньою напругою та чуттєвою атмосферою, незалежний
від буття людей з їхніми земними пристрастями.

Для звичаїв пізньовізантійської аристократії характерною рисою стає
прагнення до розкошів і комфорту. Придворні кола та чиновницький апарат
були просякнуті задушливою атмосферою підлабузництва, вичікування нових
посад, продажності, хабарництва, наклепництва. Ці моральні риси знаті,
що увійшли в поняття “візантизму”, збереглися до останніх днів існування
Візантії.

У пізній Візантії були надзвичайно поширені різноманітні забобони,
ворожба, віщування і магія. Суспільне безладдя посилювало думки про
наближення кінця світу, яке ототожнювалося із загибеллю Візантії.
Існували спеціальні книги ворожби (“Біблія хрисмалогіка”), що
пророкували майбутнє. Погане самопочуття, хвороба або невдача у справах
пояснювалися впливом злих чар, ворожби чаклунів. Тому запідозрених у
чародійстві піддавали страшним тортурам. Поряд із знанням фармакології,
вживанням наркозу у Візантії використовувалися й наївні знахарські
рецепти лікування хвороб. Забобони існували й у сфері правосуддя у
вигляді “божого суду”. Подекуди звинувачений у злочині випробовувався
вогнем. Навіть спірні питання теології богослови часом розв’язували за
допомогою перевірки вогнем своїх манускриптів. Для вирішення судових
справ іноді вдавалися до поєдинку між звинуваченим і позивачем.

Особливість пізньовізантійського суспільства — його релігійна
налаштованість, що виявлялась у проповіді аскетизму, відчуженості від
життя, анахоретства. Життя більшості населення було охоплене прагненням
до самотності та молитви. Не дивно, що за таких умов багато з
візантійських державних’ діячів йшли з політичного життя у монастир.

Перемога ісихазму стала фатальною як для культурного розвитку, так і для
історичної долі Візантії, оскільки він не лише знищив паростки
гуманістичних ідей, а й послабив волю народу до опору турецьким
завойовникам. Не виправдалась і надія на допомогу Заходу після прийняття
Ферраро-Флорентійським собором (1438—1439 pp.) унії між Католицькою і
Православною церквами. Доля Візантії була вирішена. Візантійський
престол зайняв останній імператор Константин XI Палеолог. У квітні 1453
р. Константинополь був повністю оточений 200-тисячною армією і флотом
турків з 400 кораблів, яким протистояли лише 7 тис. захисників столиці і
флот з 25 суден. У травні 1453 р. почався останній штурм
Константинополя. Візантійська імперія перестала існувати.

Після загибелі Візантії залишились значні культурні надбання та традиції
— “Візантія після Візантії”, де чільне місце посідав синтез елементів
античної культури з християнством. Реальною спадщиною візантійської
історії стало формування грецького народу, новогрецької мови і культури
та православної культурно-релігійної спільноти. Здобутки культурного
життя візантійського суспільства значно вплинули не лише на подальший
розвиток культури грецького народу, а й стали вагомим внеском у
скарбницю світової цивілізації.

5. Світове значення візантійської культурної спадщини

В історії світової культури візантійській цивілізації належить видатне
місце. Для неї були характерні особлива урочистість, пишність, внутрішня
шляхетність, витонченість форм і глибина думки. Впродовж тисячолітнього
існування Візантія, що увібрала античну спадщину греко-римського світу й
елліністичного Сходу, створила своєрідну, воістину блискучу культуру. Аж
до XIII ст. за рівнем розвитку освіченості, напруження духовного життя
та барвистості художніх форм вона була попереду середньовічної Європи.
її література сприяла виробленню нового естетичного ідеалу
Середньовіччя: на противагу античній героїзованій особистості висувався
образ маленької, слабкої, гріховної людини, яка щиро прагнула спасіння.
У візантійському образотворчому та ювелірному мистецтві, що за технікою
виконання довго перебували на недосяжному для інших країн рівні,
особливо чітко були сформульовані принципи середньовічної художньої
творчості.

Візантійська культура — це закономірний етап розвитку світової культури,
який, проте, мав неповторні особливості, зумовлені синтезом західних і
східних духовних начал. Як за географічним, так і за етнічним становищем
Візантія була своєрідним мостом між Заходом і Сходом, а в культурному
розвитку виступала з’єднуючою ланкою між західною і східною культурами.
При цьому відбувався їх плідний взаємовплив. До XI ст. у культурі
Візантії домінували східні елементи, а з часу правління Комнінів
відчувався вплив Західної Європи. Культурні контакти з нею досягли
апогею у XIII —XIV ст., коли зародження у Візантії та Італії
пе-редренесансних течій, обмін їх досягненнями прискорювали розвиток
гуманізму як загальноєвропейського явища.

Важливо, що при всіх процесах цього культурного синтезу зберігалась
греко-римська культурна основа. Впродовж тривалого часу Візантія була
прямою спадкоємницею античних традицій у мистецтві, філософії, праві,
політиці та літературі, хоч і просякнутих могутнім впливом християнства.
Тому особливість візантійської культури полягала не просто у синтезі
західних і східних елементів, а й у їх існуванні саме при домінуванні
греко-римсь-ких традицій, збереженні античної спадщини, що стало надалі
основою пізнішого розвитку гуманістичних ідей і зародження європейської
культури епохи Ренесансу.

Як “золотий міст” між західною і східною культурами Візантія мала
глибокий і стійкий вплив на розвиток багатьох країн середньовічної
Європи, зокрема Південної і Східної, де утвердилось православ’я. Через
Візантію дійшли до нащадків стародавні пам’ятки: переписані
середньовічними писцями рукописи грецьких поетів і збірки римського
права, збережені у працях візантійських письменників численні фрагменти
античних творів. Через Візантію антична й елліністична культурна
спадщина, духовні цінності, створені в Греції, Єгипті, Сирії та
Палестині, Римі, передавалися іншим народам.

Візантія до XIII ст. залишалася найвисокорозвинутішою державою Європи, а
тому вона суттєво впливала на сусідні країни.

Особливо відчутно цей вплив виявлявся у галузі образотворчого мистецтва,
релігії та філософії, суспільної думки та космології, писемності й
освіти, політичних ідей та права. Візантійська реміснича техніка,
архітектура і живопис, природознавство і література сприяли формуванню
середньовічної культури європейських народів і країн мусульманського
Сходу.

Велика роль належала візантійській культурній спадщині у зародженні
гуманістичного руху XIV —XV ст. Освічені люди з Греції, поселяючись в
інших країнах, приносили з собою “грецьку мудрість”. Греки за
походженням філософ Георгій Геміст Плифон і художник Ель Греко посіли
помітне місце в культурі європейського Відродження. Безумовно,
сприйняття візантійських традицій в Італії та Іспанії, Грузії та
Вірменії, інших країнах Заходу і Сходу помітно сприяло подальшому
прогресу їхніх національних культур. Особливо ці традиції були відчутні
у самобутніх здобутках народів Греції, Румунії, Сербії та Болгарії.

Важко переоцінити значення візантійської культури для розвитку Київської
Русі, а згодом України, і Московської держави. Вже з IX ст. починаються
активні контакти Візантії та Київської Русі знаменитим шляхом “з варягів
у греки”. З легендарного походу князя Аскольда на Царгород у 860 р. було
фактично започатковане хрещення Русі. У середині X ст. поїздка київської
княгині Ольги до імператора Константина Багрянородного мала велике .
значення у дальшому розвитку торгово-політичних відносин між обома
країнами і поширенні християнства на Русі. Шлюб сестри візантійського
імператора Василія II — Анни з київським князем Володимиром довершив
перетворення християнства на державну релігію Русі (акт хрещення 988
р.). У такому вигляді воно повністю успадкувало візантійську традицію.
Візантійська християнська концепція богообраності імператорської влади
відчутно вплинула на формування “самодержавства” Київської Русі. Церква
тут також була залучена до коронації київських князів, символізуючи, як
і у Візантії, божественне освячення їхньої влади.

Запровадження християнства на Русі сприяло поширенню серед її населення
слов’янської писемності — кирилиці. З Візантії у великій кількості
прибували богослужебні книги і предмети християнського культу, був
запозичений церковний спів.

Найпомітніший вплив Візантії на мистецтво Київської Русі. Давньоруські
князі запрошували до Києва, а згодом і до Володимира візантійських
архітекторів і художників для спорудження храмів та монастирів.
Збудований Ярославом Мудрим у Києві 13-ку-польний собор Св.Софії був
спроектований візантійськими зодчими, що використали й традиції
давньоруської архітектури. У створенні його мозаїк і фресок, поряд з
візантійськими митцями, брали участь і місцеві майстри, переймаючи
досвід. У Володимирі під час розпису Дмитріївського собору місцеві
майстри працювали над фресками вже на рівні з художниками, запрошеними
із Константинополя.

Впродовж багатьох віків й українська культура зазнавала значного впливу
унікальної духовної спадщини Візантії. Це яскраво виявилося у збереженні
тісних зв’язків українського православ’я з Константинопольською церквою,
системі навчання в школах церковних братств України, діяльності
Острозької та Києво-Могилянської академій. Як і в Росії, українське
богослов’я, іконопис, церковна архітектура та література тривалий час
дотримувалися візантійської традиції. Мотиви візантійської філософії
відчутні в українській православній полемічній літературі, творчості
видатного українського мислителя Григорія Сковороди. Відомими центрами
освіти, науки, будівельного та образотворчого мистецтва візантійської
орієнтації в Україні були Київ і Чернігів.

Після падіння Константинополя Московська держава вважала себе прямою
спадкоємницею Візантійської імперії. Вона запозичила герб Візантії (орел
з двома головами), а її князі перейняли титул царів (цесарів). Становище
православ’я в Росії нагадувало візантійську схему взаємовідносин церкви,
держави і монарха. Російське іконописне мистецтво, значну роль в якому
відіграв виходець з Візантії Феофан Грек, архітектура, книжкове
видавництво, філософія, богослов’я, освіта, вишукана словесність
(література) і політичні теорії аж до XVII ст. зберігали незаперечні
риси візантійської традиції.

ЛЕКЦІЯ 7. КУЛЬТУРА ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

1. Теоретичні засади Західноєвропейської середньовічної культури

2. Духовна культура Західноєвропейського Середньовіччя

1. Теоретичні засади західноєвропейської середньовічної культури

Середньовіччя — закономірний культурно-історичний період розвитку
людства. “Середніми віками” назвали цей період гуманісти кінця Ху ст.
Письменники Відродження вважали Середньовіччя надто похмурим у
зіставленні з культурою античності. Певна зміна поглядів відбулася у
другій половині XVIII ст., коли спочатку в Англії, а згодом у Німеччині
та Франції пробудився інтерес до середньовічної культурної спадщини. В
культурі Середніх віків відкривали національне минуле, у творах
середньовічного мистецтва вбачали початки поетичної свободи.

Середні віки — доба зародження націй, активізації їхнього суспільного й
культурного життя, становлення літератури національними мовами. У
певному відношенні тоді створювалось духовне підґрунтя сучасної
цивілізації. Згідно з науковими дослідженнями, середньовічній культурі
притаманні значні духовні досягнення, глибина змісту і суперечності.

Культура західноєвропейського Середньовіччя охоплює майже тисячоліття
від падіння Римської імперії, з яким і настав кінець “класичної
давності”, до Нового часу. Соціальні передумови середньовічного
суспільства визрівали в середовищі Римської імперії разом з посиленням
ролі християнства, котре при Константані І (285 — 337 pp.) утворило союз
церкви та держави. Звідси розпочалося світове визнання християнської
релігії.

Під середньовічною культурою сучасна наука розуміє культуру доби
феодалізму; стосовно країн Західної Європи цей період охоплює V —XV ст.

Феодальні відносини складалися в Західній Європі впродовж V —XI ст.
Утворення ранньофеодальної Франкської держави (виникла у V ст. на
частині території колишньої Західної Римської імперії), пов’язане із
завоюванням Галлії” королем салічних франків Хлодвігом І (бл. 466 — 511
pp.). Франкська держава внаслідок завоювань Карла Великого (742 — 814
pp.) об’єднувала майже всю Західну та частину Центральної Європи. Карл
Великий став імператором, його коронував у Римі 800 р. Папа Лев III.
Імперія проіснувала недовго: згідно з угодою 843 p., укладеною у
м.Вердені онуками Карла Великого, вона була розділена на три частини:
францію (назва з’явилася у X ст.), Німеччину й Італію, що поклало
початок існуванню цих країн.

Становлення феодальних відносин у країнах Західної Європи відбувалося
нерівномірно: у Франції та Італії — впродовж IX —XI ст., Німеччині та
Скандинавських країнах — до середини XI ст. Норманські завоювання Англії
1066 р. активізували процеси феодалізації у цій країні. До кінця XI ст.
у Західній Європі завершився поділ суспільства на
землевласників-феодалів (сеньйорів) та феодально залежних селян
[сервів).

Феодальні відносини характеризує поєднання верховної влади, у тому числі
політичної, із землеволодінням, певна умовність земельної власності,
васальна ієрархія тощо.

У XI —XIII ст. із розвитком міст, ремесел, торгівлі відбуваються зміни в
духовному житті західноєвропейського суспільства. Міста Західної Європи
внаслідок тривалої боротьби завойовували самоуправління (магдебурзьке
право). За ним (вперше введено у XIII ст. у німецькому М.Магдебург)
міста частково звільнялися від влади центральної адміністрації та
феодалів. Магдебурзьке право зумовило суттєві відмінності
західноєвропейського феодалізму від візантійського і загалом східного.

Важливий чинник розвитку середньовічної культури становить релігія та її
суспільний інститут — церква. У 1054 р. відбулось розмежування
християнських церков на Західну — Римо-католи-цьку та Східну —
Православну. Передумовою цього став розподіл у IV ст. єдиної Римської
імперії на Західну та Східну (Візантію), поява у кожній з них
самостійних релігійних центрів, що претендували на пріоритетне становище
у християнському світі.

Християнство у феодальній Західній Європі визначало
філософсько-ідеологічні засади нового суспільного ладу, постало його
політичною доктриною, системою права і моральним вченням. Під впливом
християнства відбувалася консолідація Римо-католицької церкви. В
історичному розвитку — від ранніх общин до ідеології католицизму на
Заході — християнство наслідувало різні філософські й релігійні
традиції, успадковані від попередніх культур. З метою утвердження
папської влади Римо-католицька церква ши-

Галлія — земля галлів (галлами римляни називали кельтів), власне сучасна
Франція, Західна Швейцарія та Бельгія.

У ранньому Середньовіччі офіційну ідеологію католицизму зумовив
аскетизм. Вже в II —III ст. отці церкви у писаннях з’ясовували
відношення християнства до античної (язичницької) культури. Спрямування
ранньохристиянської філософії на заперечення античної культури інколи
переростало у тенденцію заперечення всіх форм художньої діяльності.
Зокрема, Терту-лліан (160 —бл. 220 pp.) ототожнював мистецтво з
язичництвом, заняття живописом, скульптурою, театральні видовища вважав
ідолопоклонством, а в працях “Апологія, або Захист християн від
поганства” та “Спростування єретиків” проповідував кінець світу і
строгий аскетизм.

У пізньому Середньовіччі поширювалися погляди Климента Александрійського
(бл. 150 — 215 pp.) та Орігена (бл. 185 — 254 pp.), які заперечували
художню діяльність поза християнськими ідеями. Утверджуючи нову релігію,
Оріген здійснив перше порівняльне видання тексту Старого Завіту, де
зіставив оригінал єврейською мовою та різні переклади, підготував
коментарі до усіх книгБіблії, написав працю “Про основні положення
християнства”. Він активно пропагував аскетизм, розробив власну
теологічну систему, що сприяла розвитку теології наступних епох.

Одним з перших теоретиків Середньовіччя, який визнав необхідність
використання античної культурної спадщини, був Августин Аврелій (354 —
430 pp.), християнський теолог, представник західної патристики. ВГн
пройшов глибоку ідейну еволюцію від захоплення маніхейством та
скептицизмом до визнання християнства і проповідування аскетизму.

До здобутків Августина належить дослідження проблем, повз які пройшла
антична думка, зокрема розглянута динаміка людської особистості та
динаміка загальнолюдської історії. Першій присвячена автобіографічна
праця “Сповідь” (13 книг), де він неупе-реджено, з глибоким
психологічним самоаналізом дослідив суперечливий процес становлення
особистості, обґрунтував необхідність Божественної Благодаті.

Проблема містично осмисленої діалектики історії відображена у трактаті
Августина “Про град Божий” (22 книги). Тут висвітлені події, пов’язані
зі завоюванням 410 р. Риму ордами вестготського короля Аларіха (бл. 370
— 410 pp.). Автор полемізує з язичниками, котрі звинувачували
християнство у зруйнуванні античного світу, розглянув два протилежні
види людської спільноти: “град земний”, тобто державність, в основі якої
міститься “любов до себе”, і “град Божий” — духовну спільність, основу
якої становить “любов до Бога”. “Град Божий” не тотожний ідеалу
теократії, в дусі котрого інтерпретували вчення Августина середньовічні
схоласти. Він різко критикував “каїнівський” дух імперії, завойовницькі
прагнення римлян, які, натомість, засуджували насилля стосовно себе.
Витоки причин насильства Августин вбачав у гріховності людини.

Достатньо суперечливе ставлення Августина до античного мистецтва. У
“Сповіді” він наголосив, що споглядання античних творів викликає в нього
найглибші земні почуття: його захоплює пластика античної скульптури,
антична поезія й музика, що вважалось гріховним з погляду нової релігії
і вимагало каяття. Оцінка Августином видовищних мистецтв, у тому числі
театрального, є певним наслідуванням положень “ідеальної держави”
Платона (427 — 457 pp. до н.е.). Августин пов’язував причини аморальних
виявів у римлян з поширенням видовищ, якими вони надто захоплювалися,
тому в його духовний “град Божий” (як і в платонівську “ідеальну
державу”) видовища не допускалися.

Усвідомлюючи неможливість повного заперечення краси цього світу,
оскільки Бог створив його прекрасним, Августин намагався знайти вихід з
такого протиріччя в теоріях прекрасного піфагорейців і неоплатоніків.

Згідно з теоретичними положеннями піфагорейців, Августин визначив красу
як гармонію та порядок. Його захопила проблема вираження краси в числах,
числові пропорції він вбачав у архітектурі й музиці, намагався
пристосувати ці мистецтва до християнського культу.

Незважаючи на те що офіційно у своїй ортодоксії християнство всіляко
відмежовувалося від античності, в церковній практиці воно трансформувало
і містифікувало багато символів — образів античної культури. В
християнській символіці легко простежуються запозичення із давньосхідної
та грецької міфології, а також із пов’язаної з ними іконографії. Відомі
факти знищення па-леохристиянами давніх статуй або переробки їх
відповідно до вимог аскетичних норм своєї віри. У символічних образах
інших культур християнство намагалося знайти “подібні” або “неподібні”
вияви сутності Бога.

У Символі Віри в православ’ї та католицизмі сформульовані основні
принципи християнства — вчення про триєдиного Бога: Бог-Отець, Бог-Син,
Дух Святий.

Для вираження нового вчення в символах-знаках були створені образні
аналоги: око, агнець, голуб. У давньому світі голуб означав невинність
та покірність, тому його вважали символом Христа і зішестя на нього
Святого Духу. У живописі, мозаїках, рельєфах зображення голуба вказує на
апостолів, членів християнських общин, а також на звільнену від оков
тіла (“клітки”) людську душу.

Згідно з твердженням отців церкви, що “Бог промовляє багатомовно та
багатозначно”, створювалася символіка “реальна” і “умоглядна”,
абстрактна. До останньої належить символіка світла, яка набула в
християнстві особливого естетичного значення.

Історична традиція світла, що сходить від солярного Божества, сягає
найглибших шарів східної й античної міфології.

Іудейсько-елліністичний філософ Філон Александрійський (бл. 21 р. до
н.е. — 41 р. н.е.), якого називали “батьком християнства”, зазначив: Бог
— це першооснова, що “несе світло”, або “духовне Сонце”, втілення
абсолютного добра, знання, краси. Світле начало в античній культурі
пов’язане з образом сонцесяйного Аполлона, носія знання й розуму.
Пізньоантична традиція, з її спрямованістю до містики, трансформувала
цей антропоморфний символ, вилучила з нього образ боголюдини та
перетворила в містичний символ божественно-прекрасного. Неоплатонізм
утвердив розуміння краси як світла сонця, зірниці, блиск золота.

За традицією неоплатонізму, Августин розглядає красу як світло.
Світлоносність краси, спорідненість світла з душею віруючої людини
постає не’від’ємною рисою християнського вчення. Краса-світло втілюється
у середньовічних церковних мозаїках, вітражах, окладах ікон тощо. Але на
відміну від Платона та засновника неоплатонізму Плотіна (204 — 270 pp.),
котрі вищою красою визнавали ідею, Августин вищою красою визнавав Бога.
Так склалася відома августинівська традиція, за якою земна краса — це
лише відблиск Божественної.

Августин остаточно утвердив у християнстві неоплатонівську ідею
гріховності тілесного буття людини. Створена ним система поглядів
надовго визначила політику Католицької церкви у галузі культури.
Августин став незаперечним авторитетом у теології та філософії
Середньовіччя майже до появи Фоми Аквінського.

Християнський мислитель кінця V — початку VI ст. Псевдо-Діо-нісій
Ареопагіт поєднав неоплатонівський символізм із соціальною
проблематикою. На відміну від містичного історизму Августина (церква —
“град Божий”), в Ареопагіта церква — ідеальна людська спільнота. Це
передусім світова ієрархія людей, які безпосередньо продовжують ієрархію
ангелів, відображення позаземного чистого світла у чистих дзеркалах, що
передають промінь один одному. Обґрунтована Ареопагітом система
естетичного сприйняття світу як ієрархії сяючого світла спричинила
всебічний вплив на середньовічну культуру. На Заході його погляди набули
поширення у IX ст., їх впливу зазнав середньовічний західний філософ
Еріугена (Іоанн Скот, бл. 810 — 877 pp.) та ін.

У християнській символіці золото стало матеріальним носієм світла,
уречевленою Божественною ясністю, оскільки вважається чистим і
нетлінним, так само як чистим та нетлінним є божественний дух.
Божественне світло — сяючий німб навколо голови Бога-Отця, Христа,
Богородиці, святих. Наприклад, німецький вчений Альберт Магнус (Великий,
бл. 1193 — бл. 1280 pp.) обґрунтував 12 символічних позначень
Богородиці, пов’язаних зі сонячним світлом.

Поряд із золотим носієм Божественного начала вважається скло, яке
пропускає це світло. Такий символ світлоносної речовини зберігає
значущість для всієї християнської традиції, але по-різному
матеріалізується у церковному мистецтві Візантії та Заходу. Якщо
Візантія розробляє мозаїку, Захід створює вітраж. У мозаїці скло смальти
і блиск золота непрозорі. Навпаки, у вітражі домінує саме прозорість
скла, що надає особливої урочистості цим творам монументально-ужиткового
мистецтва, які широко використовувалися в художньому оформленні
інтер’єра середньовічних храмів.

Створювані християнством символи строго відповідають основним догматам
віри. Використовуючись у богослужебних ритуалах та повсякденному житті
віруючих, вони сприяють пропаганді християнського віровчення.

В культурному становленні західноєвропейського Середньовіччя відбилася
діяльність чернецтва, біля витоків якого стояв Бенедикт Нурсійський (бл.
480 — після 547 pp.), котрий заснував 529 р. на горі Монте-Кассіно
(Південна Італія) знаменитий монастир бенедиктинців. Статут монастиря,
за яким ченці зобов’язувалися систематично вивчати богословську
літературу, вважався взірцем для західноєвропейського чернецтва впродовж
Середньовіччя. Орден бенедиктинців сприяв поширенню в країнах Заходу
досягнень італійського землеробства та садівництва, розповсюджував книги
і так пропагував культуру.

2. Духовна культура західноєвропейського середньовіччя

В ранньому Середньовіччі (VI —VIII ст.) у більшості країн Західної
Європи ще зберігалися традиції античної духовної культури. Перший
систематичний виклад різних галузей знань здійснив римський
вчений-енциклопедист, автор майже 600 наукових праць Марк Терентій
Варрон (116 р. до н.е. — 27 р. до н.е.). В дев’я-титомній енциклопедії
“Дисципліни” він розглянув “сім вільних мистецтв” (septem artes
liberates) — граматику, риторику, діалектику, музику, арифметику,
геометрію, астрономію і долучив до них медицину й архітектуру,
наголошуючи на їх практичному значенні для людини. Грецька освіта
знайшла себе у середньовічних галузях знань, що було безпосередньою
заслугою Варрона. З “Дисциплінами” Варрона так чи інакше пов’язані
пізніші праці, які аналізують “сім вільних мистецтв”. З-поміж них —
дев’ятитомна енциклопедія “Шлюб Філології та Меркурія” римського
письменника Марціана Капелли (бл. першої половини V ст.). Написана
поетично-прозовим стилем, вона своєрідно зображувала “сім вільних
мистецтв” у алегоричних образах юних наречених. Пізніше ці алегорії були
широко відображені в образотворчому мистецтві та поезії.

Відомий пізньоримський філософ і політичний діяч Боецій (бл. 480 — 524
pp.) намагався поєднати принципи античного світосприйняття з
християнськими, зазначив важливість “семи вільних мистецтв” для шкільної
освіти. Серед численних праць Боеція — дослідження у галузях
схоластичної логіки, богослов’я, арифметики, теорії поезії та музики.
Він перекладав латинською мовою грецьких філософів, зокрема Арістотєля і
Порфирія. Праця останнього “Вступ” (до вчення Арістотєля про категорії)
дала поштовх середньовічним дискусіям з приводу універсалій. Людина
високої освіченості, Боецій був радником короля остготів Теодоріха
Великого (454 — 526 pp.), який проводив політику зближення з франками,
вандалами, вестготами й особливо римлянами, для чого доручав військові
посади готам, а цивільні — знатним римлянам. Наприклад, посаду консула
обіймав видатний римський політичний діяч і письменник Кассіодор (бл.
490 — 583 pp.). Ця політика Теодоріха зазнала невдачі, а серед численних
жертв опинився і Боецій. Перебуваючи у в’язниці, він написав
філософсько-елегіч-ну поему “Утішання філософією”. Вона перекладена
багатьма мовами й увійшла до скарбниці світової філософської літератури,
а втілений у ній символ “утішниці” — образ прекрасної жінки, був
запозичений у Середні віки як літературний прообраз низки творів,
зокрема Беатріче у збірці “Нове життя” Дайте Аліг’єрі (1265-1321 pp.).

Праці Боеція широко використовувалися в середньовічній системі освіти.
Особливої популярності набули трактати “Про Трійцю” та “Утішання
Філософією”, пізніше їх коментували видатні мислителі Середньовіччя
Еріугена та Фома Аквінський. “Утішання філософією” стало однією з
найпоширеніших латинських книг Середньовіччя, яка вплинула на
становлення національних європейських культур — англійської,
провансальської, італійської тощо.

Як і Боецій, семизначну систему шкільних наук пропагував Кассіодор. Він
розділив “сім вільних мистецтв” на дві групи: тривіум (граматику,
риторику, логіку) та квадривіум (арифметику, геометрію, музику,
астрономію), виклав основи духовної та світської освіти у підручнику під
назвою “Інституції”. Основну увагу приділяв удосконаленню універсальної
духовної освіти, а світську вважав можливою лише для кращого розуміння
Писання. На підвищення знань ченців спрямовувалась здійснена Кассіодором
реформа бенедиктинського ордена, за якою переписування книг визначено
одним з головних положень чернецького статуту. Важливим історичним
джерелом стали написана ним “Хроніка від сотворіння світу до 519 р.” та
“Історія готів”, де він віддав належне римлянам і готам, чим сприяв
примиренню обох народів.

До найвидатніших посередників між античною культурою та Середньовіччям
належить вчений, латинський письменник з Іспанії Ісидор Севільський (бл.
570 — 636 pp.), який підготував перший енциклопедичний словник
Середньовіччя під назвою “Етимології” (або “Начала”). Концептуально
укладання словника визначає принцип “етимології’, тобто виведення
значення слова з його кореня. Ісидор достатньо довільно трактував
поняття з астрономії, космографії, географії та ін. Це викликало
критичне ставлення до нього представників науки. Важливими документами з
історії германських народів є написана Ісидором “Хроніка”, присвячена
вестготам, та історія вандалів.

У період раннього Середньовіччя школи, що діяли при соборах та
монастирях, формально культивували “сім вільних мистецтв”, орієнтуючись
на ті знання, які вимагало феодальне суспільство. В школах домінували
латинське богослужіння, латинська мова з елементами літературної освіти
(клас “граматики”), необхідні для засвоєння Писання.

В нових соціальних умовах варварські володарі надавали майже магічного
значення письмовим документам-дипломам*, що засвідчували права
землеволодіння. Школа навчала мистецтву написання офіційних актів у
класі “риторики”. Спадщина дипломів, яку її залишила Західна Європа V
—VIII ст., зокрема Меро-вінгська Галлія, Лангобардська Італія,
Вестготська Іспанія та Англія, — цінні юридичні пам’ятки
ранньофеодальної культури. Вони започаткували “правди” — кодекси
раннього феодалізму, що містили головно перелік штрафів за різні
порушення норм суспільного життя. Найраніші “правди” — Бургундська та
Вестготська — з’явилися у V ст. Вони писалися на латині з пізнішими
доповненнями тією чи іншою варварською мовою.

Збереженню та поширенню латинської літератури сприяли монастирі Гіберії
(антична назва Ірландії), у ранньому Середньовіччі збереглася і її друга
давня назва — “Великі острови Океану”. Тут було започатковане своєрідне
письмо, в якому поєднувалися латинські слова з грецькими закінченнями,
латинські рукописи писалися грецькими літерами. Визначну пам’ятку
грецько-ірландської культури становить ірландське Євангеліє VIII ст.

Під тиском варварства філософи, клірики, ченці покидали “Острів вчених
та святих”, здійснюючи паломництво на європейський континент.
Ірландський чернець і місіонер Колумбан (бл. 543 — 625 pp.) заснував 614
р. у Північній Італії монастир Боббіо, що став великим науковим центром.
При монастирі діяли бібліотека і скрипторій, де переписувалися рукописи,
складалися коментарі до творів античних авторів — Вергілія, Горація та
ін. З ініціативи ірландців у VII ст. засновано три відомі майстерні
письма Європи — в Італії, Франції, Швейцарії.

Першим енциклопедистом заальпійського Заходу вважається англосаксонський
письменник Бєда, прозваний Поважним (679 — 735 pp.). Найвідоміші його
твори — “Церковна історія англійського народу”, закінчена до 731 p., і
трактат про літочислення в історії, де вперше використано числення “від
народження Христа”. Такий відлік світової історії увів 525 р. римський
монах Діонісій Малий,, який за дату народження Христа прийняв 25 грудня
753 р. від заснування Риму. Запроваджене ним літочислення, приблизно з
1000 p., широко визнане на Заході.

В IX ст. у середньовічних школах утвердилося викладання двох циклів
предметів. У початкових класах — тривіум, три науки про слово
(граматика, риторика, діалектика), старших — квад-ривіум, чотири науки
про числа (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Зміст навчання,
як і окремих предметів, визначався вимогами церкви.

Певне піднесення феодально-церковної культури пов’язане з активною
діяльністю Карла Великого та його послідовників щодо відродження
культури й освіти в антично-християнському дусі. В історіографії XIX ст.
ця діяльність отримала назву “каролінг-ського Відродження”.

На чолі з Карлом Великим була створена “Академія” за античним взірцем,
де працювали запрошені ним вчені, письменники, художники, представники
різних народів — англосакси, бавари, ірландці, лангобарди. Тут
досліджували і вивчали проблеми культури, науки, шкільної освіти,
здійснювали спроби відновлення класичної латині, переписували та
виправляли античні латинські тексти, що сприяло збереженню багатьох
творів античних авторів. З метою підвищення культури переписування
рукописів було введено чітке письмо (так званий каролінгський мінускул),
яке стало основою написання латинських літер. Одну з перших шкіл, де
навчали такому письму, відкрив у м.Турі вчений Алкуїн родом з “Островів
Океану”. Розвивалося мистецтво оформлення книги, рукописи почали
прикрашати мініатюрами та заставками.

У Каролінгську епоху були створені вагомі історичні, літературні,
науково-теологічні та інші праці. Історик Павло Діакон (бл. 720 — 799
pp.), лангобард за походженням, написав “Історію лангобардів”,
використав міфи і легенди свого народу, античні та середньовічні
джерела. Під впливом античності розвинувся новий вид літератури —
художня “біографія імператора”. Кращим твором цього напряму вважається
“Життєпис Карла Великого” відомого франкського вченого Ейнгарда (770 —
841 pp.). Він поєднав у блискучій формі власні споглядання з чіткими
біографічними схемами (послідовним зображенням приватного життя,
сімейних відносин, дипломатичних зв’язків, культурних досягнень тощо).
Таку схему розробив римський письменник Гай Свєтоній (бл. 70 — бл. 140
pp.), автор знаменитих життєписів 12 цезарів.

За часів Карла Великого започаткована традиція записів німецької пісні,
яка продовжувалася і при його спадкоємцях. Зокрема, з IX ст. відомі
записи окремих сказань “Про Дітріха Бернського” (короля Теодоріха
Великого) та деяких пісень, які згодом увійшли до німецького героїчного
епосу “Пісня про Нібе-лунгів”.

Завершив Каролінгську епоху на Заході видатний ірландський філософ
Іоганн Скотт Еріугена, прозваний “Гегелем IX століття”. Норманські
нашестя на Ірландію змусили його переселитися в Галлію (Францію), де при
дворі Карла Лисого, покровителя наук, він здобув славу
вченого-теоретика. Еріугена у філософських працях “Про розподіл природи”
й інших утверджував свободу думки, розглядав релігію як тотожну
філософію, доводив примат розуму перед авторитетом церкви. Він намагався
синтезувати неоплатонівську філософію та християнство, за що пізніше
його оголосили єретиком, а твори публічно спалили.

Період X —XI ст., відомий у західному світі як військовий феодалізм,
позначений розвитком романського будівництва. Масивні кам’яні “орлині
гнізда” на скелях, похмурі храми з укріпленими стінами, захисні споруди
численних монастирів — характерні споруди войовничої Європи того часу.

Романський художній стиль передусім виявився в архітектурі й домінував у
X —XII ст. Архітектурна масивність найбільше виражена у німецьких
соборах (Шпейєрському, Майнцському), декоративна пишність — в Італії, де
сформувався своєрідний пі-зано-романський та романо-тосканський стиль
(храми Пізи, Флоренції), які становлять виняток з єдиного романського
цілого. У французькому романському зодчестві простежувалася рівновага
Цих рис.

З-поміж визначних споруд романського стилю — замок Та-уер у Лондоні (XI
ст., Англія), собор Санкт-Петер у Вормсі (1170 —1240 pp., Німеччина),
церква Нотр-Дам ля Гранд у Пуатьє (кінець XI ст., Франція), баптистерій
у Пармі (XI ст., Італія) та ін.

На початку XII ст. на Заході зародився широкий рух хрестоносців.
Численні рицарські походи відображені у хроніках хрестоносців, зокрема
“Діянні богачерез французів” Г.Ноланського, “Діянні франків та інших
подорожніх до Єрусалиму” невідомого автора, який засудив користолюбство
баронів. У Іспанії утверджується сім’я Роже-де-Тоені, Північну Італію та
Сіцілію захоплюють представники династії Р.Гвіскарді, дружини Вільгельма
Завойовника з “благословіння папства” підкорюють Англію.

В Західній Європі XI —XII ст. відбувалися глибокі соціально-культурні
зміни. Міська революція порушила замкненість економічного та духовного
життя. Виникли корпорації (цехи), які набули пріоритетного значення в
розвитку економічних- відносин, досягли високого політичного
суверенітету в структурі міської влади.

Закономірно розвивалася міська готична культура. Готичний художній стиль
поступово витісняв романський. Німецьке готичне зодчество, яке майже на
століття відстало від французького, довго зберігає суворість колишнього
романського стилю і в період розквіту залишається художньо менш
привабливим, ніж французьке. Лише собори Кельна, Оренбурга та Страсбурга
становлять виняток. Готика Англії вирізняється величчю. В Італії церкви
Ассізі, Флоренції, Сієни й Орвієто вражають “неготичними” особливостями.
Храми за Альпами побудовано з сірого мармуру, італійські — зі світлого,
з чергуванням святкових білих, чорних, іноді червоних кольорів.
Скульптури італійських храмів набагато бідніші та (особливо всередині)
мало пов’язані з готичним ансамблем. Найвідоміші споруди готичного стилю
— собор Паризької богоматері Нотр-Дам де Парі (1163—1257 pp., Франція),
собор у Даремі (бл. ИЗО р., Англія), собор у м. Орвієто (1310 р.,
Італія). Готичні собори — своєрід

ний синтез мистецтв при домінуванні архітектури. Вони виконують подвійну
функцію:

релігійну та світську. Собор був центром і окрасою міста, символом його
процвітання, могутності. Конструкція собору, як і логіка поєднання у
ньому різних мистецтв, відповідали

тогочасним ідеологічно-філософським тлумаченням “системи Всесвіту”. Все
мало символічний характер та багатозначність. Дві основні форми
церковних споруд — кругла і хрестоподібна, символізували довершеність.
Однак хрестоподібний план будівлі — це не лише зображення розп’яття
Христа. Важливо те, що форма, заснована на квадраті, значала чотири
головні напрями, символізуючі Всесвіт. І в тому, і в іншому випадку
церква уособлювала мікрокосм.

У релігійних обрядах використовувалися елементи театралізації.
Наприклад, спроби драматизувати історію життя та воскресіння Христа
зумовили виникнення так званих містерій, які поступово відділилися від
канонічної, літургійної драми і з-під склепінь собору вийшли на міські
вулиці й площі, набуваючи довільних форм виконання та поєднуючись із
різноманітними традиціями народної творчості.

У середньовічній Західній Європі ще в X ст. почав складатися інститут
народних мандрівних співців і акторів. Ця традиція сформувалася під
впливом пізньоімператорського Риму, де були популярними мандрівні актори
— міми та гістрігони, які розігрували народні фарси та водили потішних
тварин. У середньовічній Франції — це жонглери, в Іспанії — хулгари, у
Німеччині — шпільмани. Згодом під впливом церкви жонглери та шпільмани
розділилися на потішників (тобто виразників народної культури) та
виконавців високих жанрів — епосу і духовних релігійних віршів. Світська
влада й аскетично налаштована церква вороже ставилися до мандрівних
акторів, їх позбавляли права спадкоємності, не допускали До причастя,
відмовляли у християнському похованні тощо.

Проти монополії церкви у духовній сфері вперше виступила нова міська
культура. Намагання торгово-ремісничої верхівки розвинених міст
продемонструвати самостійність зумовило створення на початку XII ст.
латинських шкіл на противагу соборним і монастирським. Латинські школи,
які передбачали значно ширшу освіту, дали початок так званим
іуманітарним гімназіям, де основу навчання становило вивчення грецької
та латинської мов і літератури. Згодом частина гімназій розвинулася в
університети. До другої половини XIX ст. гуманітарні гімназії були
домінуючим середнім навчальним закладом, закінчення якого давало змогу
вступити до університету. Середньовічні латинські школи широко
використовували спадщину античної освіти.

До нашого часу на Заході (як і в інших країнах світу) збереглися з
різними модифікаціями усі три ступені античного навчального процесу —
елементарна, середня та вища школа.

Вищі школи, де здобували освіту й займалися наукою, в арабських країнах
та Візантії існували з VIII —IX ст. У Західній Європі перший університет
(лат. universitas — сукупність) засновано у Болоньї (Італія) в XI ст.
Структура і звичаї середньовічних університетів певною .мірою нагадували
корпорації та цехи, зокрема італійські, звідки до нас дійшла назва
ректор (лат. rector — начальник цеху). Тогочасні університети вважались
об’єднанням тих, хто навчає (учителів), і тих, хто навчається
(студентів).

У Болонському університеті діяв Статут, визнаний міською владою, уряд,
звід правил і суд. Університет був незалежним від міської та
королівської влади майже в усіх питаннях внутрішнього життя і частково
у’зовнішніх справах. Досягти такої автономності прагнули й інші
університети Європи.

Ініціаторами заснування університетів виступали міщани, міська влада,
король або духовенство. В XIII ст. склалася традиція, згідно з якою
право на відкриття університету надавав Папа або цісар. У середньовічних
університетах домінували теологічні науки, тому основне керівництво ними
здійснювало переважно духовенство.

Виникли університети в Англії — Оксфордський (заснований у XII ст.);
Франції — Паризький (1215 p.); Іспанії — Сіена (1240 p.); Італії
(Вінченца — 1205 р.); Падуя — 1222 p., Неаполь — 1224 р., Рим — 1303 р.)
та ін. Кембріджський університет лише 1318 р. отримав від Папи Іоанна
XXII право називатися університетом, хоча школа, його попередниця,
існувала з 1209 р.

Західноєвропейські університети відрізнялися соціально-політичними й
ідейними позиціями їх засновників і керівництва. Демократизм —
характерна ознака Болонського та Падуанського університетів. Значна
увага приділялася світським наукам. Згідно зі Статутом, здійснювалося
виборне управління, в якому широкі права надавалися студентам.
Представники інших країн, що тут навчалися, мали право обиратися на
керівні посади. Наприклад, ректором Болонського університету в 1481 —
1482 pp. був Юрій Дрогобич (бл. 1450— 1494 pp.), українець за
походженням. Для порівняння: в Сорбонні перевага надавалася богослов’ю,
ректора обирала рада професорської колегії, права студентів були
обмеженими.

У середньовічних університетах традиційно діяли чотири факультети. На
артистичному {підготовчому) вступники опановували латинь — мову
католицької церкви, науки й освіти, вивчали “вільні мистецтва”; після
засвоєння граматики, риторики, основ діалектики студент отримував
ступінь бакалавра мистецтв, після засвоєння арифметики, геометрії,
астрономії, теорії музики — ступінь магістра мистецтв. Після закінчення
артистичного факультету дозволялося вступати на інші факультети —
богословський, медичний, юридичний. У навчальних закладах Західної
Європи домінувала схоластика (лат. schola — школа), вид релігійної
філософії, для якої характерне принципове впорядкування теології.
Теологи зосереджували увагу на співвідношенні віри і знання. Головним
завданням науки вони вважали вміння оперувати поняттями формальної
логіки.

Позицій крайнього теологічного раціоналізму дотримувався англійський
схоласт Ансельм Кентерберійський (1033— 1109 pp.), який утверджував віру
передумовою раціонального знання {“вірую, щоб розуміти”).

Іншу позицію {“розумію, щоб вірити”) обстоював П’єр Абеляр (1079—1142
pp.), видатний французький філософ, теолог і письменник. У творах “Так і
ні”, “Вступ до теології”, “Етика”, “Діалектика” він висловлював думку
про користь світських знань, передусім античної філософії »для пошуку
істини, необхідність підходити до пізнання кожної речі з різних, навіть
протилежних поглядів, утверджував пріоритет розуму, логіки, досвіду над
сліпою вірою та доказовістю авторитетами; 1113 р. він відкрив власну
школу, яка набула широкого визнання. Автобіографічна праця П.Абеляра
“Історія моїх бідувань”, де він всебічно проаналізував своє життя,
розповідав про наукові пошуки і переслідування церковників, про кохання
до чарівної Елоізи, учениці, згодом дружини та їх відхід у монастир
(1119), приклад високої духовності, глибини думки і палких людських
почуттів.

З ім’ям Абеляра пов’язують поширення вільнодумства. Його ідеї
наслідували учні, зокрема Г.Коншський.

Вперше протилежні позиції схоласти виявили у філософських дискусіях з
приводу загальних понять {універсалій). Представники реалізму (тут більш
виражена платонівська лінія) стверджували, Що загальні поняття існують
самостійно, поза речами і передують їм як у світі, так і в пізнанні.
Представники номіналізму (ідеї Арістотеля співіснували з елементами
емпіризму), заперечували самостійне існування універсалів і визнавали
лише одиничні речі.

Церква в особі бургундського теолога-містика, реаліста Б.Клер-воського
(1090— 1153 pp.) засудила вільнодумство ПАбеляра, Г. Коптського й інших
прихильників неофіційної схоластики. Ці дискусії виражали потреби часу і
зумовили дві тенденції розвитку готичної культури — спіритуалізм (лат.
spirituals — духовний, spiritus — душа, дух) і натуралізм.

Синтез середньовічного світогляду намагалися здійснити схоласти
Паризького університету — Альберт Магнус та його учні Ульріх
Страсбурзький і Фома Аквінський. Використовуючи ідеї Арістотеля, вони
інтерпретували його в потрібному дусі.

Відомий ідеолог католицизму, домініканський чернець Фома Аквінський
(1225—1274 pp.) у творі “Сума теології” намагався підвести підсумок
середньовічного схоластичного мислення й умоглядної естетики. Він
визначав красу як те,’ то викликає задоволення при чуттєвому спогляданні
закінченістю форм і як те, що має числову пропорцію та блиск. Наприклад,
в естетиці відбилося вчення філософського реалізму про первинність
понять стосовно речей. Позиція Фоми Аквінського була деяким пом’якшенням
реалізму, допускала існування понять не окремо від речей, а лише в них
самих і в людській свідомості. У питаннях мистецтва він поділяв
арістотелівську традицію, згідно з якою мистецтво — це наслідування
природи. В світлі пізньосередньо-вічної філософії він стверджував, що
мистецтво є не пізнання, а діяльність. Творчий процес у мистецтві
подібний до творчості природи, яка матеріалізує ідеальні цілі. Однак
визнаючи, що мистецтво може викликати насолоду, Фома Аквінський пішов
значно далі своїх попередників, зокрема Августина, котрий у ранньому
Середньовіччі загалом заперечував чуттєве начало в мистецтві. Але і Фома
Аквінський лише дещо змінив вихідні естетичні настанови, непорушними
залишалися принципи виведення краси з духу, з Божественного начала. В
художній практиці це вело до розчинення предмета мистецтва в абстракції
і нав’язувало йому алегоричний зміст.

У XII ст. культура Західної Свропи досягає періоду зрілості. З розвитком
освіти активізувалося духовне життя, у містах і замках склалася
своєрідна світська культура, яка відділилася від церковної. Вона,
безумовно, не стала антицерковною, але водночас тенденція секуляризації
(лат. saecularis — мирський, світський) набула актуальності в наступному
розвитку культури.

У Франції та Німеччині поширилася куртуазна (франц. courtois —
ввічливий, люб’язний) придворно-лицарська література, спрямована за
змістом проти аскетизму церковної літератури. Основні її жанри — лірика
і роман. У них оспівували високі почуття, служіння Прекрасній Дамі,
пригоди та подвиги лицарів. Культ Прекрасної Дами активізував куртуазну
поезію. Першими куртуазними ліриками Європи були трубадури,
провансальські (Південна Франція) поети-співці XI —XIII ст. До наших
днів дійшла творчість близько 500 поетів. Творчість трубадурів тісно
пов’язана з народними фольклорними джерелами, передусім із весільними,
обрядовими, хороводними піснями, що оброблялися відповідно до вимог
куртуазної естетики. Одним з перших у Європі поетів, який звернувся до
народної мови, був провансальський трубадур Гільйом IX (герцог
Аквітанський, граф де Пуатье, 1071 — 1127 pp.). Творчість цього поета
витоками сягає джерел усієї європейської поезії.

Наприкінці XII ст. набула розвитку поезія німецьких мінезин-герів —
“співців кохання”. Вони широко використали досвід провансальських
трубадурів та їхніх нівнічнофранцузьких послідовників — труверів. Але на
відміну від попередників німецькі поети надавали перевагу рефлексії та
моралізації перед чуттєвими елементами творчості.

В Середні віки особливо поширилась лірична латинська поезія вагантів
(лат. vagantes — мандрівний) і голіардіб (старофранц. goliard —
блазень). До них належали мандрівні клірики, здебільшого ченці-втікачі,
школярі, студенти з Німеччини, Франції, Англії, Північної Італії, які
переходили з одного університету до іншого, зустрічаючи в кожній країні
знайоме латиномовне середовище. В їхньому творчому доробку були
сатиричні, любовні, студентські, застільні пісні та дотепні пародії на
церковні тексти і ритуали. Вони не намагалися прикрашати життя, тому
відкидали куртуазну манірність. Творчість вагантів, якій притаманні
демократичні риси, дух вільнодумства і свободи, — найраніший провісник
майбутньої гуманістичної культури.

З розвитком міської літератури виник жанр реалістичної віршованої новели
народною мовою — фабльо (лат. fabula — байка, оповідання) і шванки (нім.
shwank — жарт). Ці короткі віршовані або прозаїчні оповідання комічного
та сатиричного змісту, спрямовані проти соціальних і моральних вад
середньовічного суспільства, поширилися у Північній Франції XII —XIV ст.
та Німеччині XIII-XV ст.

Вплив народної творчості яскраво позначився на розвитку
західноєвропейського епосу. З усіх національних епосів феодального
Середньовіччя особливою різноманітністю вирізняється французький. Він
дійшов до нас у вигляді поем, так званих жестів — епічних “пісень про
діяння”, або “пісень про подвиги”. Західноєвропейський епос широко
використовував народні перекази та легенди. В “Пісні про Роланда”,
написаній старофранцузькою мовою, відображено історичні події: похід та
поразка Карла Великого в Іспанії у битві з басками (778 р.). В “Пісні
про Нібелу-нгів”, складеній близько 1200 р. староверхньонімецькою мовою,
засуджено свавілля феодалів, оспівано шляхетність Зігфріда — переможця
карликів-нібелунгів, що уособлювали темні сили природи.

Казкове і міфічне в героїчних поемах переплітається з реально
історичним, християнські тенденції — з пережитками язичництва. Щодо
нього середньовічний епос поділяється на три групи. В першій
(давньоанглійська поема “Беовульф” та ісландські пісні “Старшої Едди”)
ще виразно переважає казково-міфічне та язичницьке начало. До другої
слід віднести “Пісню про Нібелунгів”: тут уже домінує (і навіть всіляко
наголошується) феодальна свідомість, але водночас виявляються казковість
і надприродність. Нарешті, обидві романські поеми — французька “Пісня
про Роланда” й іспанська “Пісня про Сіда” відрізняються від
німецькомо-вних поем не лише “національними” рисами, а й близькістю до
історичних фактів, майже повною відсутністю міфічно-казкового та
надприродного начала.

Пам’ятки героїчного епосу у тому вигляді, в якому вони дійшли до нас,
складено та написано окремими авторами, здебільшого професійними
співцями, поетами чи вченими (кліриками, тобто священиками або ченцями),
імена яких залишились невідомими.

Народні сюжети нерідко використовувала лицарська література. Біля
витоків лицарського роману був поет, уродженець Шампані, К. де Труа (бл.
1130 р. — після 1191 p.), автор перших “романних” обробок сказань про
героїв “бретанського циклу” — короля Артура, лицаря Ланселота та ін.
Створений ним тип роману згодом повторили його послідовники майже всіма
мовами середньовічної Європи. В тогочасному суспільстві французька мова
поряд з латиною все більше набувала права мови міжнародного
літературного спілкування, тому творчість французьких поетів мала
загальноєвропейське значення.

Сказання про сумну любов юнака Трістана і королеви ізоль-ди, що коренями
сягас в кельтські джерела, пізніше вплелося у зміст артурівських легенд.
Представник світського напряму в німецькій куртуазній поезії
Г.Страсбурзький (кінець XII ст. — бл. 1220 р.) створив незакінчений
віршований роман “Трістан та Ізольда”, написаний за мотивами
однойменного твору англо-нор-мандського трувера Томаса Британського (бл.
1170 р.). У романі оспівується земне кохання як почуття, що долає
станові релігійні закони феодального суспільства. Дописати твір
намагалися послідовники Г. Страсбурзького поети У. фон Тюргейм (бл. 1240
р.) і Г. фон Фрейберг (бл. 1300 p.). Відомі численні переробки цього
сюжету — німецькі, норвезькі, англійські, італійські, чеські, сербські,
польсько-білоруські та ін. За мотивами цього роману Леся Українка
написала поему “Ізольда Білорука”.

Наприкінці епохи Середньовіччя лицарська культура втрачає значення,
куртуазне служіння вже не відповідає новим історичним умовам. У XIV —XV
ст. занепадає творчість мінезингерів, їх змінюють мейстерзингєри (нім.
Meistersinger — співець), літературно-співацькі товариства (цехи) поетів
бюргерського походження, діяльність яких позначена головно релігійною
тематикою.

Одним з перших досліджував лицарство як соціально-культурне явище
Й.Хейзінга — голландський історик, представник західної культурології XX
ст. На його думку, лицарство має певний етичний і соціальний зміст,
пов’язаний з концепціями вірності та справедливості, однак до ідеалу
лицарство підносили не ці риси, а ідея куртуазного кохання, породжена
самим життям. “Роман про Троянду”, який почав писати близько 1240 р. Г.
де Лорріс, а завершив 1280 р. Ж. де Мен, визначив аристократичну
концепцію кохання. Водночас це була енциклопедична скарбниця знань. Як
зазначав Й.Хейзінга, такого синтезу, коли ідеал культури ототожнювався з
ідеалом кохання, не знала жодна епоха. Певний спад куртуазності він
простежує у продовженні роману, де Ж. де Мен зосередив увагу на
чуттєвому характері кохання. Середньовічний за формою, роман насичений
багатозначними алегоріями і міфологією, що поєднує його з німфами та
сатирами Ренесансу. Важливою рисою духовного життя пізнього
Середньовіччя Й.Хейзінга вважав формалізм, характерний для релігійного і
художнього стилю мислення, а також практичної діяльності.

З поширенням християнства об’єктивно постає проблема взаємовідносин
нової офіційної ідеології та народної (фольклорної) культури. До аналізу
цієї проблеми одночасно і незалежно один від одного зверталися вчені
двох країн — Михайло Бахтін (Росія) і Жан Ле Гофф (Франція).

М.Бахтін аргументовано довів, що характерною ознакою середньовічної
свідомості є наявність позацерковної сфери світосприйняття: неофіційної
народної культури та народної мови. Протилежність офіційної і народн&ї
культур вчений проаналізував як протистояння ідеології і менталітету.

Жан Ле Гофф першочергово звернув увагу на процеси взаємодії вченої та
фольклорної культурних традицій, дослідження механізмів цієї взаємодії,
розглянув широкий спектр середньовічної символіки.

Середньовічна символіка широко втілювалась у християнській релігійній
архітектурі. Хрестокупольна і кругла форми вважались образами
довершеності. Хрестоподібний план споруд — не лише уявне розп’ятгя
Христа; форма, заснована на квадраті, означала чотири основні напрями
світу, символізувала Всесвіт. У такий спосіб церква втілювала макрокосм.
Особливе значення мала символіка числа. Красу виводили із
пропорційності, гармонії. Звідси — увага до музики, заснованої на науці
чисел. Загалом число трактувалося мірою речей. За влучним висловом
одного із західноєвропейських середньовічних єпископів, “архітектор — це
композитор”.

Органна музика, хорали, месси, реквієм, що звучали під склепінням
католицьких храмів, створювали атмосферу ірреальності. Католицька церква
протиставляла “абсолютну” духовність релігійної музики реальності
відображення світу засобами живопису і скульптури. В Середньовіччі
окремі види мистецтв не вважалися рівноцінними. Музику і поезію
трактували “вільними мистецтвами”, водночас музику вважали наукою,
поділяли її на “світову” і “людську”; “людську” відповідно поділяли на
“теоретичну” і “практичну” (тобто власне музику). “Теоретичну” музику
пов’язували з пізнанням світу (“світової” музики) і трактували її як
“філософію математики”.

Середньовічне розуміння музики зазнало впливу ідей пізньо-римського
філософа Боеція (бл. 480 — 524 pp.), який з позицій діалектики
проаналізував музичне мистецтво у трактаті “Настанови до музики”. Він
виходив із єдності світу природного і людського, вважав, що гармонія
небесних рухів і природних процесів визначає “світову музику” (musica
mundana), яка сприймається людиною завдяки гармонійності її тіла і душі.
Така гармонія досягається завдяки “людській музиці” (musica humana).
Третій рід гармонії (якому і присвячено трактат) має назву
“інструментальна музика” (musica instrumentrum) — будь-яка музика,
пов’язана з людським мистецтвом. На переконання Боеція, щоб створювати
морально довершену музику, недостатньо бути хорошим музикантом або •
мати талант, головне — осягнути гармонію світу. Живопис і скульптуру в
Середньовіччі відносили до “механічних” мистецтв, теорія яких на той час
ще не .була розроблена.

Французький філософ і теолог Гуто Сен-Вікторський (1096 — 1141 pp.)
намагався упорядкувати і класифікувати багатоманітні людські знання.
Йому належить цікавий девіз — “вчись усьому, і ти потім побачиш, що
нічого не даремно”. Намагаючись пояснити смисл числової символіки, він
наголошував на різниці у числах. Якщо починати з семи днів Буття чи з
шести днів, у які Творець сотворив світ, то 7 >6 означає відпочинок
після трудів, а 8 >7 — вічність після земного життя (вісім виявляється у
восьмикутних храмах, зокрема храмі Гробу Господнього в Єрусалимі). Якщо
починати з десяти (десять означає довершеність), то 9 гу — наслідування архітектури
стародавніх Греції та Риму. Цей стиль особливо утвердився в роки імперії
Наполеона І. Будівлі, портики, меморіальні колони і тріумфальні арки
споруджувалися в чітких, величних пропорціях, як у часи імператорського
Риму. Всюди можна було бачити військову атрибутику: гармати, щити,
римських орлів, бойові колісниці. В такому ж дусі оформлювали численні
площі, парки, фасади й інтер’єри багатьох великих громадських будівель.
Все це наголошувало на військовій та політичній могутності
наполеонівської імперії. Стиль французької архітектури, пов’язаний з
часом імперії Наполеона І, прийнято називати ампіром (імперія).

Шедевром французького класицизму другої половини XVIII ст. є Площа Згоди
(Пляс де ля Конкорд) у Парижі, створена за проектом видатного
архітектора Ж.-А.Габріеля (1698—1782 pp.). Класицизм як основний напрям
архітектури широко використовувався і в Англії. В його становленні
вагома роль належала у XVII ст. великому англійському архітектору І.
Джонсу (1573— 1652 pp.), а найвищого розвитку класицизм досяг наприкінці
XVII —початку XVIII ст., що пов’язано з творчістю архітектора К.Рена
(1632 — 1723 pp.). Під час великої пожежі 1666 р. у Лондоні згоріло
13200 будинків. Весь лондонський центр (Сіті) треба було зводити заново.
На чолі з К.Реном була проведена велика робота з планування лондонського
центру, збудовано безліч споруд. Однак найбільшим його досягненням став
собор св.Павла, який споруджувався з 1675 до 1710 pp. і вважається
шедевром світової архітектури. Напис на могильній плиті К.Рена,
похованого в соборі, закликає: “Якщо ти шукаєш пам’ятник будівничому, то
оглянься довкола!”

Модним став англійський ландшафтний парк, який на відміну від
французького культиваного, ніби й ніколи не зазнавав втручання людських
рук і фантазії.

Наприкінці XVIII ст. гостра політична боротьба французької буржуазії
проти дворянства відбилася і в живописі. Замість міфологічних сюжетів,
розваг дворян і “галантних” сцен художники почали зображати героїв
Стародавньої Греції та Риму, які боролися за республіку. Художники
створювали картини з образами реальних людей з “третьої верстви”,
відходили від манірності, властивій “галантному” живопису, писали
портрети видатних просвітників XVIII ст. У такому напрямі працював
талановитий художник Ж.Б.Грез (1725— 1805 pp.), котрий написав портрет
Дені Дідро.

Найвидатнішим представником класицизму став Ж.-Л.Давид (1748—1825 pp.).
Ще до Великої французької революції він написав картину “Клятва
Гораціїв”. На ній зображений батько, який благословляє синів на бій з
ворогами республіки у Стародавньому Римі. Під час революції митець
голосував за страту короля і вніс у Конвент пропозицію про перетворення
королівського зібрання картин та статуй у Луврі в національний музей.
Загальновідома його картина “Смерть Марата” в історії живопису стала
кроком до реалізму. В подальшому, за часів імперії, Ж.-Л.Давид писав
пишні, офіційно-холодні, придворні картини, які звеличували Наполеона і
створену ним нову знать.

На останню чверть XVIII ст. припадає виникнення складного, внутрішньо
суперечливого духовного руху, що отримав назву романтизм. Найяскравіше
романтизм, звернений до внутрішнього духовного світу людини, виявився у
філософії та мистецтві. Для романтизму властивий духовний порив,
піднесення над реальністю, що зумовлено небажанням змиритися з
суперечностями дійсності. Культ особистості та культ мистецтва як сфери
свободи творчості пояснюють особливості мистецтва романтизму.

Романтизм, показ героїки національно-визвольної боротьби характерні для
творчості великого іспанського художника Ф.Ґойї (1746—1828 pp.). Широко
відомий груповий портрет королівської сім’ї, в якому він не побоявся
реалістично зобразити обличчя короля з ознаками виродження,
відштовхуюче, пихате і злобне обличчя королеви. Водночас картини,
присвячені простим людям Іспанії, Ф.Гойя писав з величезною любов’ю.
Революційним пафосом овіяні його офорти, зокрема картина “Розстріл
мадридських повстанців”.

Італійський живопис XVIII ст. представлений переважно венеціанською
школою. С.Річчі, Д.Б.П’яцетта продовжували традиції бароко; А.Каналетто,
Ф.Гварді були чудовими майстрами міського архітектурного пейзажу
(“ведути”), визначні жанрові полотна створював П.Лонгі.

На розвиток музичного мистецтва доби Просвітництва справили вплив
панівні у той час такі художні стилі, як бароко і класицизм. Зазначимо
таку особливість, як збільшення потреби у

світській музиці, посилення її ролі. Церковна хорова й органна музика,
як і раніше, була достатньо поширеною, однак вона іноді наповнювалась
світським життєстверджуючим змістом. Велика кількість музичних п’єс
писалася для виконання в будинках і палацах знатних і багатих людей.
Важливе значення мало створення спочатку при дворах знаті, а пізніше й у
великих містах оперних театрів і концертних залів.

Зростання техніки сприяло вдосконаленню музичних інструментів, передусім
органу, скрипки, клавесину. ОргFн був обов’язковою приналежністю всіх
великих католицьких і протестантських церков. Популярності набув
клавесин, з’явилося нове сучасне фортепіано, що збагатило можливості
музичної творчості та виконавської майстерності. Ноти музичних творів
почали друкуватись у друкарнях.

Основоположником класицизму у французькій музиці був композитор
Ж.-Б.Люллі (1632— 1687 pp.), автор 15 опер, серед яких “Альцеста”,
“Тесей”, “Арміда”. Відомий представник цього напряму — композитор і
музичний теоретик Ж.Ф.Рамо (1683— 1764 pp.), автор п’єс для клавесину,
опер, балетів. Вони виступали за наближення мистецтва до життя, за
простоту і природність, висували вимогу відповідності музики смисловому
й емоційному рухові мови, характерам і психології персонажів. При цьому
французькі просвітителі зверталися до італійської комічної опери-буфф.
Автором низки таких опер був італійський композитор Д.-Б.Перголезі
(1710— 1736 pp.). Гастролі італійської опери-буфф в Парижі у 1752 — 1754
pp. поклали початок жвавій полеміці між табором енциклопедистів і
захисниками музичного класицизму (так звана війна буффонів).

У цей період бурхливо розвивалися народна пісенна творчість, а також
музичний комедійний театр. Його вистави можна було чути і бачити на
вулицях і площах, особливо в дні свят. У роки революцій складалися
революційні пісні, чимало їх створено у роки Французької революції,
зокрема знаменита “Марсельєза” Р. де Лілля і антимонархічна пісня
“Карманьйола”.

Прикладом нового підходу до музичного мистецтва слугує творчість
великого німецького композитора і органіста Й.-С.Баха (1685—1750 pp.).
Він створив сотні музичних творів для церковного хору й індивідуального
співу, концертів для оркестрів, п’єс д\я органа, скрипки, флейти,
клавесина. Композитор використав і переробив величезний матеріал з
німецьких, французьких, англійських народних хорів, пісень і танців.
Зокрема, в прелюдії та фузі мі-бе-моль мінор зі збірки “Добре
темперований клавір” відчутні інтонації народних пісень. Навіть свої
церковні твори у багатьох випадках він наповнював світським могутнім,
оптимістичним звучанням. Й.-С.Бах широко використовував у творчості
багатоголосся (поліфонію) або сполучення кількох самостійних голосів,
кожний з яких чітко і виразно веде свою мелодію, чергуючись і
переплітаючись з іншими. Його твори вирізняються глибиною і силою
почуттів, безперервним і цілеспрямованим рухом.

Видатним музикантом доби Просвітництва був великий австрійський
композитор, представник віденської класичної школи В.-А.Моцарт
(1756—1791 pp.). Його геніальний талант розвинувся дуже рано. Цьому
сприяли рідкісні природні дані, а також сімейне середовище (батько був
відомим музикантом). Твори композитора життєрадісні: прозорість і
ясність у них поєднується з невичерпним багатством і різноманітністю
змісту, досконалістю форми. Опери В.-А.Моцарта “Дон Жуан”, “Чарівна
флейта”, “Весілля Фігаро” дотепер виконуються на кращих сценах багатьох
країн, як і концерти, сонати, симфонії й інші твори.

Розглядати музичне мистецтво доби Просвтшцтва неможливо без імені
геніальною композитора, новатора в музиці Й.Гайдна (1732 — 1809 pp.).
Його справедливо вважають “батьком” симфоній і квартетів, засновником
класичної інструментальної музики, родоначальником сучасного оркестру.
П.Чайковський писав про нього: “Він обезсмертив ..себе удосконаленням
чудової, ідеально розумної форми сонати і симфонії. Не будь його — не
було б ні Моцарта, ні Бетховена”. Найзнаменитішими творами Й. Гайдна є
опера “Несподівана зустріч”, симфонії “Ранок”, “Полудень”, “Вечір”, “Ля
иассіона”, “Паризькі симфонії” та “Лондонські симфонії, ораторії
“Створення світу” і “Пори року” тощо.

На службу Просвітництву було поставлене й театральне мистецтво.
Відкриттям XVIII ст. стала міщанська драма як відповідь на процес
демократизації театру. Великого розквіту досягла комедія, зросло
моральне значення трагедії. Зміст дії почав розгортатися в реальному, а
не в ідеологізованому суспільстві, на сцені як герої з’явилися прості
люди. Особливого розвитку театральне мистецтво досягнуло в Італії.
Реформатором італійського театру став К.Гольдоні. Він створив “комедію
звичаїв”, метою якої була критика суспільних порядків і звичаїв,
утвердження моральних чеснот, розкриття людського характеру,
ґрунтованого на контрастах і несподіванках. Герої Гольдоні —
представники соціальних низів, дотепні й меткі, спритні й внутрішньо
шляхетні (“Слуга двом панам”, “Хазяйка заїзду”).

Творчості Гольдоні ніби протистоїть діяльність іншого великого
театрального майстра — К.Гоцці (1720—1806 pp.). Він не поділяв ідей
Просвітництва, був противником нововведень, виступав за відновлення
старих порядків. Однак у театрі Гоцці створив новий жанр, хоча й
пов’язаний із комедією масок. У його ф’ябах (театральних казках)
присутні фантазія й реалізм, гротеск й алегорія, мораль й шляхетність,
високі взірці героїчної любові (“Любов до трьох апельсинів”, “Принцеса
Турандот”, “Король-олень”).

Отже, епоха Просвітництва може бути названа революційною не лише в
розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, а й
перетворень у сфері духовної культури. Внаслідок творчості вчених,
філософів-просвітників, літераторів, митців людство отримало принципово
нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем,
які не втратили актуальності донині.

ЛЕКЦІЯ 11. КУЛЬТУРА XIX СТ.

1. Особливості європейської культури

2. Основні художні течії: неокласицизм, романтизм, реалізм

3. Культурне життя кішрі XIX cm: від натуралізму до символізму

1. Особливості європейської культури

В історії культури Нового часу особливе місце посідає XIX ст. — доба
класики, коли європейська цивілізація, яка очолила світовий економічний,
соціальний і культурний процес, досягла зрілості та завершеності. Саме
так оцінюють XIX ст. праці видатних філософів та культурологів
О.Шпенглера (1880— 1936 pp.), Х.Ортеги-і-Гасета (1883-1955 pp.),
Й.Гейзінги (1872-1945 pp.) та ін. Зокрема, за відомим іспанським
філософом Ортегою-і-Гасетом, — це час “осягнення повноти”, коли
прагнення європейської людини, що так повільно зароджувалися, нібито
нарешті здійснюються.

В світоглядних засадах культура XIX ст. найповніше виявляє принципи,
притаманні культурі Нового часу загалом: раціоналізм, антропоцентризм,
сцієнтизм, європоцентризм тощо. Стрімке підпорядкування різноманітних
ланок культурного життя цим принципам визначалось новою історичною
ситуацією. Вона сформувалась під впливом трьох епохальних подій, які
відбулися ще у XVIII ст. Йдеться про промисловий переворот, що
розпочався з Англії, війну за незалежність північноамериканських колоній
(1774—1776 pp.), Велику французьку революцію (1789— 1793 pp.). Саме ці
події становлять вихідну логічну межу XIX ст., саме вони зумовлюють
культурний поворот на межі XVIII та XIX ст. Верхня межа культурної
ситуації XIX ст. — вихід у XX ст. Серпень 1914 p., початок Першої
світової війни — ось кінцевий пункт прибуття культури Нового часу з її
раціоналізмом і оптимізмом, вірою у необмежений прогрес і щирість
людської натури.

Якою ж була культура XIX ст.? Ортега-і-Гасет вважав, що ця доба
закоренила новизну в людській долі: “Споруджено новий кін для людського
буття, новий під оглядом фізичним і суспільним. Три засади уможливили
цей новий світ: ліберальна демократія, експериментальна наука та
індустріалізм… XIX століття не винайшло жодної з них; вони походять із
двох попередніх сторіч. Заслуга XIX століття не у винаході, а в
практичному здійсненні”.

В Європі відбулася модернізація, що почала поступово охоплювати й інші
культурні регіони. Модернізація — нині поширений соціокультурний термін
для опису складного комплексу змін, яких зазнають суспільства та
культури на шляху від відсталості до прогресу. Вихідним пунктом тут
слугує традиційний тип аграрного, селянського суспільства, а метою є
сучасне ур-банізоване, індустріалізоване суспільство, де більшість
населення заробляє на прожиток у містах і на підприємствах. Важливою
складовою частиною модернізації вважається індустріалізація. “Жодна
зміна людського життя з часів винаходу сільського господарства,
металургії та міст неолітичної доби не мала таких глибоких наслідків, як
індустріалізація”, — писав англійський історик Е.Хобсбаум.

Індустріалізація, або промисловий переворот класичного зразка в середині
XIX ст., став уже здійсненим фактом у більшості країн Європи та
Північної Америки. Відбувся якісний стрибок у галузі техніки, яка
стрімко рухалася вперед від парової машини Ватта (1784 p.) — до
пароплава Фултона (1807 p.), пасажирської залізниці Стівенсона (1825 р.)
та парового дирижабля Жифара (1852 p.), від двигуна внутрішнього
згоряння Отто (1876 р.) — до автомобіля Даймлера і Бенца (1885 р.) та
аероплана Аде (1890 p.), від фотографії Ньєпса (1826 р.) — до
кінематографа братів О. та Л.Люм’єрів (1895 p.), від електричної батареї
Вольта (1800 р.) — до генератора фон Сіменса (1867 p.), від телефону
Райса (1861 р.) — до радіопередавача Марконі (1901 р.) та ін. За
підрахунками П.Со-рокіна, XIX ст. дало людству відкриттів та винаходів
майже у 8 разів більше, ніж усі попередні століття разом від VIII ст. до
н.е., а саме — 8527.

Нова техніка з її швидкостями та засобами зв’язку викликала до життя
нові способи подолання часу і простору. Вона дала змогу наблизити до
себе будь-яку точку планети, інтенсивно освоювати нові території та
різноманітну інформацію, у тому числі культури. Світ людини, залученої
до європейської цивілізації, якісно перетворився.

Відбулися значні зміни і в поглядах людини на саму себе, зростали
громадянська свідомість, особистісна самоповага. Цьому сприяли процеси у
соціально-політичній царині. Війна за незалежність
північно-американських колоній (1774—1776 pp.) вибила з ланцюга
британської колоніальної імперії, найпотужнішої на той час, найважливіше
кільце. Прийняття Декларації незалежності (4 липня 1776 р.) стало
знаковою подією, продемонструвавши можливості боротьби за незалежність і
права людини. Водночас вона засвідчила, що нова цивілізація вийшла за
межі Європи, розпочалося формування світової культури як певної
цілісності.

Ще однією вагомою всесвітньою подією було проголошення у революційній
Франції Декларації прав людини та громадянина (26 серпня 1789 p.). Вона
містила висхідні для подальшого поступу цивілізації політичні парадигми.
Зокрема, зазначалось, що люди народжуються і залишаються вільними та
рівними в правах. Серед прав людини фігурували право на власність,
безпеку й опір гнобленню. Розпочалося формування громадянського
суспільства, лібералізації політичної ідеології європейських держав,
залучення до політичної боротьби широких кіл населення, модернізація
політичного устрою.

Наприкінці XIX ст. більшість європейських держав уже мали конституції, в
яких визначались громадянські права людей, а в багатьох країнах діяли
законодавчі органи, що дотримувалися загального виборчого права.

Всебічна модернізація життя, висхідний технічний, економічний та
соціально-політичний розвиток європейських країн сприяв поширенню ідеї
суспільного прогресу, утвердженню оптимістичного світогляду. Історія
людства бачилась як цілісний висхідний процес, на вершині якого
перебували цивілізовані країни Заходу. Пріоритет західної, європейської
культури не підлягав сумніву. Філософи й історики першої половини XIX
ст. прагнули з’ясувати закономірності різних періодів світової історії,
намагалися перекинути місток між минулим, сучасним і майбутнім,
використати так звані об’єктивні закони історії для розбудови нового,
“досконалого” суспільства.

Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під
безпосереднім впливом принципу історизму, інтерес до історичних наук у
першій половині століття надзвичайно зріс. Справді, коли впродовж життя
одного покоління людей руйнуються монархи, виникають нові держави,
повністю перекроюється політична мапа Європи, докорінно змінюється життя
народів, люди на власному досвіді переконуються в тому, що суспільство
безперервно розвивається. Чому виникають соціальні катаклізми? Чи
очікують людство нові потрясіння, коли їх чекати? На всі ці питання
шукали відповідь у працях істориків. Загальне захоплення історією було
характерним для XIX ст., як і захоплення філософією для XVIII або
природничими науками для XVII ст. Майже в усіх європейських країнах
створювалися історичні товариства, засновувалися музеї, почали
видаватися історичні журнали, формувалися національні школи істориків.
Мабуть, найвагомішою з-поміж них була школа, яка склалася у Франції в
добу Реставрації (О.Тьєррі, О.Міньє, Ф.Гізо). Зокрема, Опостен Тьєррі
(1795—1856 pp.) вважав, що історична наука повинна бути не “біографією
влади”, а “біографією маси”. “…Рух народних мас до свободи, — писав
він, — здався би нам більш величнішим, ніж походи завойовників, а їх
бідування зворушили б нас більше, ніж нещастя королів, позбавлених
престолу”.

У XIX ст. завершувався процес формування наукового світогляду
європейськім людини, розпочатий у попередні століття. На ґрунті
наукового світогляду створювалася нова культура, де експериментальна
наука поступово захопила домінуючі позиції. Це виявилося вже на початку
століття, коли наука остаточно посіла належне місце серед предметів
викладання і стала незалежною від релігії та філософії.

Для розв’язання техніко-економічних завдань вимагався новий, дослідний
підхід до явищ природи. Накопиченню природничих знань сприяли розвиток
міжнародної торгівлі, дослідження й освоєння нових географічних
регіонів. Картина природи ставала повнішою, вчені відкривали “ланцюжки”,
яких не вистачало в системі просторових і часових взаємозв’язках
природи.

На перший план висувалися фізика і хімія, що вивчали взаємоперетворення
і взаємозв’язок різних форм руху. Зокрема, розвивалися термодинаміка,
електрофізика, електрохімія, хімічна атомістика. В геології
утверджувався історичний погляд на земну кору, в біології — еволюційна
теорія; виникали палеонтологія, ембріологія, генетика. З-поміж відомих
наукових доробок природознавства XIX ст. вирізняються поляризація світла
(Малюс, 1808 p.), атомна вага (Берцеліус, 1818 p.), електромагнетизм
(Ерстед, 1819 p.), електричний опір (Ом, 1837 p.), електрична індукція
(Фарадей, 1831 p.), клітинне ядро (Броун, 1831 p.), акустика (Доплер,
1842 p.), поділ клітин (Ремак, 1852 p.), теорія еволюції (Дарвін, 1859
p.), спектральний аналіз (Кірхгоф, 1859 p.), генетика (Мендель, 1865
p.), періодичний закон хімічних елементів (Менделєєв, 1869 p.),
бактеріологія (Пастер, 1881 p.), електромагнітні хвилі (Герц, 1888 p.),
електронна теорія (Лоренц, 1895 p.), електрон (Томсон, 1897 p.),
хромосоми (Бовері, 1894 p.), радіоактивністть (П. і М.Кюрі, 1898 p.),
квантова теорія (Планк, 1900 р.) тощо.

Незважаючи на переможний поступ науки і пов’язаного з нею
позитивістського та прагматичного способу мислення, повної секуляризації
європейської культури у XIX ст. не відбулося. Почала навіть формуватись
нова релігійна атмосфера: почасти як реакція супроти атеїзму
просвітницької та революційної доби, а почасти як наслідок припинення
багатьох давніх форм релігійної дискримінації, поширення принципу
релігійної терпимості. Релігія відроджувалась, що засвідчувало побожне
завзяття мас, зміцнення церковної організації, великий масив теологічних
праць, пожвавлення теологічних дискусій. Останньому сприяла глибока
цікавість романтичної доби до екзотичних релігій, надто буддизму й
індуїзму, а також поширення наукових знань.

Виклик релігійним догмам, який кинула наука, досяг кульмінації у великій
суперечці з приводу твору англійського природознавця Чарлза Дарвіна
(1809—1882 pp.) “Походження видів” (1859 р.) і пов’язаної з ним теорії
еволюції. Християнські фундаменталісти, привчені буквально вірити
істинам книги Буття, не бачили жодного способу змиритися з теорією, що
природа та людство поволі розвивались упродовж мільйонів поколінь, а не
були створені Господом за шість днів і шість ночей. Проте з часом
головний масив християнства визнав еволюцію людини як частину Божої
мети.

В дискусіях гартувалась богословська думка, вони сприяли модернізації
релігії та церкви. Впродовж сторіччя чимало богословів здобули
загальноєвропейський авторитет. До них належали берлінський
професор-кальвініст Фрідріх Шлясрмахер (1768 — 1834 pp.), французький
абат-радикал Фелісіте Ламене (1782—1854 pp.), баварський католик*
Й.Ігнац фон Делінгер (1799—1890 pp.), навернений до римо-католицизму
англіканець Джон Гентрі Ньюмен (1801 — 1890 pp.), що працював у Мюнхені.

Непересічний, глибоко філософський погляд на релігійну віру висловив
датчанин Сарен К’єркегор (1813—1855 pp.), чиї праці зрозуміли лише через
кілька десятиріч після його смерті. Твори К’єркегора (“Одне з двох”,
1843 р.; “Страх і трепет”, 1843 p.; “Уявлення про страх”, 1844 p.;
“Смертельна хвороба”, 1849 р. та ін.) нищівно критикували раціоналізм.
На думку вченого, істина — це суб’єктивність. Він сягає у ще не
досліджені інтелектуальні царини, шукаючи у невдоволеності світом і
відчаї витоки релігійної свідомості. Критикуючи різні спроби
раціоналізації релігії, він вважав: “історія християнського світу — це
історія витонченої зневаги до християнства”.

Загалом у XIX ст. християнська віра пробуджувала сильні духовні почуття,
і релігійне завзяття серед великих мас людей було не слабшим, ніж у
попередньому сторіччі, а може, ще сильнішим, адже загальний рух до
письменності зміцнив релігійну освіту, а протиріччя людського буття, що
поглиблювались в індустріальну добу, лише навертали до християнства
нових вірних.

У філософському спрямуванні розвиток європейської культури XIX ст.,
зокрема його першої половини, відбувався під знаком гегелівської
філософії. Видатний німецький філософ Георг Віль-гельм Фрідріх Гегель
(1770— 1831 pp.) зробив спробу систематизації всього змісту виробленої
людством культури. Глибокий історизм мислення дав йому змогу простежити
у межах своєї систе»-ми відомі реальні історичні зв’язки. Всю історію
людства філософ розглянув як єдиний процес, де кожна доба займає своє
особливе місце і спричиняє вплив на наступні епохи. Вже у ранніх творах
він трактував іудаїзм, античність, християнство як закономірні ступені
розвитку духу. В “Феноменології духу” (1807 р.) культура людства
показана в 0 закономірному розвитку як поступове виявлення творчих сил
“світового розуму”. Свою епоху Гегель вважав перехідною до нової
формації, що поступово визріває в надрах християнської культури і
ґрунтується на буржуазних моральних і правових принципах. Вплив
гегелівської філософії на громадську думку XIX ст. величезний.
Розвинутий ним діалектичний метод став своєрідним резюме всієї
попередньої історії людського пізнання, наукового та
художньо-естетичного освоєння світу.

Показово, що своїм духовним батьком Гегель визнавав видатного німецького
поета, мислителя, природознавця Йоганна-Вольф-ганга Гете (1749—1832
pp.). Чуттєво-поетичне сприйняття природи, притаманне багатьом творам
поета, своєрідно відобразилося у філософській системі Гегеля. “Коли я
оглядаюсь назад, на шлях, який я пройшов у духовному розвитку, — писав
Гегель Гете 1825 p., — я бачу, що Ви вплетені в кожний крок цього шляху,
і я б дозволив собі назвати себе одним із Ваших синів. Моє мислення
отримало від Вас силу протистояти абстракції, а Ваші видання були тими
маяками, по яких я направляв свій рух”. Відомо, що Гегель мав великий
вплив на систему художнього мислення Бальзака, Меріме та інших
письменників і діячів культури XIX ст.

У культурному житті XIX ст. можна простежити два взаємопов’язаних
процеси — розвиток національних культур і виникнення культурних
феноменів, які мали інтегруюче регіональне, а іноді — світове значення,
як, скажімо, філософія Гегеля. Розвиток національних культур був
зумовлений зміцненням національних держав. У свою чергу створення
регіональних літератур і мистецтв було покликане до життя подібністю
соціально-економічних умов, світогляду, ідеології, поглибленням зв’язків
між народами. Зростання міжнародного культурного обміну відбувалось
завдяки стрімкому розвиткові світових економічних контактів,
удосконаленню засобів комунікації. Саме в XIX ст. скликалися перші
міжнародні конгреси, відкривалися перші міжнародні виставки,
розширювалася кількість перекладних видань, зростала кількість людей,
які вивчали іноземні мови. Література та мистецтво Європи проникають в
країни Азії й Африки, поширюється й зворотний культурний вплив. Так,
Гете створює “Західно-східний диван”, стверджуючи тим самим новий
поетичний стиль, а “Східні мотиви” В.Гюго відкрили добу романтизму у
французькій поезії. Без “Східних поем” важко собі уявити творчість
видатного англійського поета Д.Байрона. Орієнталістські сюжети були
притаманні німецьким романтикам (Ф.ІІІлегель, В.Гауф, Ф.Рюккерт, фон
П.-Галлермунд Август), вплинули на формування французького романтичного
живопису (Ф.В.Є.Делакруа, Т.Шассеріо).

В другій половині XIX ст. європейський та північно-американський живопис
зазнав впливу японського мистецтва, якому належала важлива роль у
творчості Е.Мане, І.Ж.Дега, Е.Вістлера. Великий всесвітній обмін
культурними цінностями, що мав місце і в попередні епохи, в XIX ст.
розгорнувся з особливою силою. Проте зазначимо, що культура країн
Європи, які випередили в науково-технічному відношенні Схід, була
активнішою. В країнах Азії та Африки розпочався процес “європеїзації”, і
він мав суперечливі наслідки.

2. Основні художні течії: неокласицизм, романтизм, реалізм

Розвиток культури в Європі XIX ст. був пов’язаний із протиборством та
послідовною зміною трьох художніх напрямів: класицизму, романтизму,
реалізму.

На межі XVIII та XIX ст. в європейській культурі склався новий вид
класицизму, який відрізнявся за змістом та ідейною спрямованістю від
класицизму Н.Буало, П.Корнеля, Ж.Расіна, Н.Пуссена. Його часто називали
неокласицизмом (нео — грец. neos — новий і лат. classicus — взірцевий)
на відміну від класицизму XVIII ст. Мистецтво класицизму доби буржуазних
революцій було вже виразно раціоналістичним. Воно передбачало існування
чітких критеріїв величного та низького, прекрасного і потворного. В
творчості класицистів кінця XVIII – початку XIX ст. переважали сюжети,
які втілювали ідею про необхідність підкорення приватних індивідуальних
інтересів окремих осіб інтересам держави, суспільства, політичного або
релігійного руху. Класицизм XIX ст. не був однорідним явищем. Наприклад,
у Франції він еволюціонував від революційного республіканського пафосу
ранніх драм М.-Ж.Шеньє (1764- 1811 pp.) і живопису Ж.-Л.Давіда (1748-
1825 pp.) До консервативного академічного жанру в добу імперії та
Реставрації. Розвивався новий класицизм в Італії, Іспанії,
Скандинавських країнах. США, Росії. В останній він найяскравіше виявився
в архітектурі першої третини XIX ст.

Найвизначнішим художнім досягненням нового класицизму стала творчість
видатних німецьких поетів Й.-В.Гете та Й.К.-Ф.Шіл-лера, зокрема їхні
твори, пов’язані з так званим періодом веймар-ського класицизму
(“Розбійники”, “Заколот Фієско”, “Підступність та кохання”
Й.К.Ф.Шіллера; “Римські елегії”, “Егмонт” М.В.Гете). В цих творах
відчутна орієнтація на високі ідеали античності, що сприяли формуванню
гармонійної, вільної, гуманної особистості. Раціоналістична виразність
образів та сюжету цих творів переплітається з тонким ліризмом.

Поступово класицизм перетворювався в офіційне академічне мистецтво, яке
втрачало зв’язки з реальним життям. Залежність класицизму від офіційних
естетичних канонів набувала гротескових форм. Це вбивало живу душу
мистецтва — творче натхнення митця. Наприклад, давав скульпторам такі
настанови: начальник відділення витончених мистецтв Міністерства
внутрішніх справ Франції доби наполеонівської імперії: “Риси гарного
обличчя є простими, правильними і якомога менш ускладненими. Обличчя, в
якому лінія, що йде від лоба до кінчика носа, дуга брів та дуги, що
описуються повіками очей, утворюють злам, має менше краси, ніж обличчя,
в якому кожна з цих частин утворюється однією лінією; потворність
посилюється зі збільшенням числа ліній. Тому завдання скульптора полягає
в тому, щоб наблизити “натуру” до ідеального типу, досконалим зразком
якого є профіль Аполлона Бельведерського або Антіноя”.

1 лише наприкінці XIX ст. гармонійні та вишукані естетичні ідеали
класичної традиції античності, Ренесансу, класицизму XVII — XVIII ст.
знову привернул увагу митців. Зокрема, у 70 — 80-х роках німецькі
“неоідеалісти” — живописці Х.Маре, А.Фейербах, скульптор А.Хільдебранд
протиставили суперечностям та конфліктам життя норми “вічної краси”.
Поступово неокласицизм поширився в архітектурі, поезії, музиці,
становлячи реакцію на ускладнену художню мову декадансу. Неокласиків
відрізняли від інших митців підкреслена упорядкованість та прозорість
стилю, благородство образів.

Проте панівною інтелектуальною та художньою течією в Європі першої
третини XIX ст. був романтизм, який рішуче витіснив класицизм, виявивши
себе у всіх європейських країнах і вплинувши на всі мистецькі жанри,
зокрема на поезію, малярство і музику, а також на всі галузі
гуманітарних наук.

Зародження романтизму ще у 70-х роках XVIII ст. було культурною реакцією
на Просвітництво, вплив якого дедалі слабшав. Але романтизм стає масово
привабливим у 20 —30-ті роки XIX ст., коли на авансцену культурного
життя вийшло покоління, що сформувалось за доби революційних випробувань
і наполеонівських війн, а після 1815 р. опинилось під мертвотним тягарем
реакційних режимів. Це покоління переконалось на власному досвіді, що
стан, в якому опинилось суспільство в добу вільної конкуренції, мало
нагадував “царство розуму” з його ідеалами свободи, справедливості,
рівності, про що мріяли філософи-про-світителі XVIII ст. Реальність
історії виявилась непідвладною “розуму”, повною таємниць і
непередбаченостей. Зневіра в соціальний, промисловий, науковий прогрес
принесла лише нові соціальні контрасти й антагонізми, призвела до
духовного спустошення особистості, невіри в можливості людини загалом.
Настрої безнадії, “світової скорботи” притаманні героям французьких
письменників Франсуа Шатобріана (1768—1848 pp.), Альфреда Віктора Віньї
(1797—1863 рр), Альфонса Ламартіна (1790—1869 pp.), ліричної поезії
Генріха Гейне (1797 — 1856 pp.) та ін. Тема злого та страшного світу з
його сліпою владою матеріальних цінностей, ірраціональністю людської
долі, одноманітністю повсякденного життя пройшла крізь всю історію
романтичної літератури XIX ст., найяскравіше втілившись у творах
видатного англійського поета Джорджа Ноела Гордона Байрона (1788—1824
pp.), німецького письменника, композитора, художника Ернста Теодора
Амадея Гофмана (1776—1822 pp.), американського письменника Едгара Аллана
По (1809—1849 pp.), російського поета Михайла Лєрмонтова (1814—1841
pp.), автора поеми “Демон”, яка стала геніальним символічним втіленням
ідеї бунту особистості проти несправедливого, антилюдяного світового
устрою.

Романтики заперечували все, що обстоювало Просвітництво. Просвітителі
наголошували на силі розуму, романтиків вабило все ірраціональне,
таємниче, надприродне, містичне, пристрасне. Забобони, страждання,
божевілля, смерть — все, що відкидалось класицизмом як
антиінтелектуальне та потворне, стало предметом художнього осмислення.
Просвітителі наголошували на дедалі більшій владі людининад природою,
романтиків надихала неприборкана могутність природи, їх приваблювала
безлюдність пустель, самотність морів, велич гірських скель і
водоспадів. Просвітителі понад усе цінували гармонію та стриманість,
правила і канони, романтики кохалися в усьому, що кидало виклик панівним
нормам “цивілізованого” суспільства, їх приваблювали фантастика, минулі
історичні епохи, народні легенди, екзотичний побут, звичаї далеких
країн. Просвітителі прагнули ствердити порядок в усьому, романтики
звертались до динаміки внутрішнього духу, бодай хаотичного. Якщо ідеї
просвітителів були нере-лігійними або ж відверто атеїстичними, романтики
мали щиру побожну вдачу, навіть тоді, коли зневажали певні традиційні
християнські обряди.

Водночас романтикам було властиве почуття необхідності радикального
оновлення світу, усвідомлення причетності людини до потаємного багатства
та безмежних можливостей світового буття. Ентузіазм, заснований на вірі
у всемогутність вільного людського духу, пристрасна, всеохоплююча жадоба
нового — одна з найхарактерніших рис романтичного світосприйняття.
Глибокому розчаруванню в реальній дійності, в можливостях існуючої
цивілізації полярно протиставлявся романтичний потяг до “нескінченного”,
до ідей абсолютних та універсальних. Романтики мріяли не про
вдосконалення життя окремого індивіда, а про всесвітнє вирішення
суперечностей буття. Розлад між ідеалом і дійсністю отримав у романтизмі
надзвичайну гостроту та напруженість. Причому, в творчості, наприклад,
поетів англійської “озерної школи” — У.Вордс-ворта, С.-Т.Колріджа,
Т.Сауті переважала думка про панування в світі незрозумілих і загадкових
сил, необхідність людини підкорятися долі, в творчості інших —
Д.Байрона, М.Лермонтова переважали настрої боротьби та протесту проти
світового зла.

Романтики відкривали читачеві глибину і красу духовного світу людини,
безмежність виявів людської індивідуальності. Людина для них — малий
всесвіт, мікрокосм. Прагнення до сильних та яскравих почуттів, потаємних
рухів душі, інтуїтивного і підсвідомого — суттєві риси романтичного
світогляду. Характерний для романтизму й захист свободи, суверенності та
самоцінності особистості. Близький до романтиків німецький філософ
Фрідріх Вільгельм Шел-лінг (1775— 1854 pp.) вважав, що саме в свободі
полягає весь пафос земного, вся “гострота” життя. Апологія особистої
свободи стала ніби самозахистом від безжалісного руху історії. Романтики
були схильні розглядати свободу як розрив творчою особистістю соціальних
пут, а сам романтизм спочатку виник як бунт проти догм та ідеологічних
обмежень офіційного “класичного” мистецтва. Відчуженість творчої
особистості від навколишнього консервативного середовища, а через це і
від світу загалом — провідна світоглядно-естетична проблема, яку
намагались розв’язати романтики. Не випадково, мабуть, “Меккою”
європейського романтизму стала Франція, де можна було ковтнути свіжого
революційного повітря ЗО —40-х років. Як і Голландія у XVII ст., Франція
притягала емігрантів, усіх, хто тікав від реакції на батьківщині. Так, з
Німеччини приїхали Генріх Гейне, з Польщі — Адам Міцкевич та Фридерик
Францішек Шопен.

Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми національного духу та
національної культури, своєрідності різних історичних епох. Принципи
історизму та народності мистецтва — одне з найважливіших досягнень
естетики романтизму. Так, принцип історизму романтики цілісно
реалізували у створеному ними жанрі історичного роману. Твори
американського письменника Джеймса Фенімора Купера (1789—1851 pp.),
англійця Вальтера Скотта (1771-1832 pp.), француза Віктора Гюго
(1802-1885 pp.) становлять неперевершений здобуток світової літератури.

Об’єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор
України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана
Мазепи створено в одноіменних поемах Д.Байрона та В.Гюго; в Паризькому
художньому салоні 1827 p. була виставлена картина Буланже “Мазепа”, яка
отримала високу оцінку.

Безмежна різноманітність місцевих, епохальних, національно-історичних,
персональних особливостей мала в очах романтиків певний філософський
зміст: вона була виявленням багатства єдиного світового цілого —
універсума.

В сфері естетики романтизм протиставив класичному “наслідуванню природи”
творчу активність митця, його право на перетворення довкілля: художник
створює свій особливий світ, прекрасніший і правдивий, а тому
реальніший, ніж емпірична дійсність. Романтики вважали, що саме
мистецтво становить потаємне єство, глибинний зміст і найвищу цінність
світу. Вони пристрасно захищали право митця на творчу свободу, безмежну
фантазію, відкидаючи нормативність в естетиці, регламентацію у
мистецтві. Романтизм у цьому нагадує культуру бароко, яка теж виникла на
ґрунті творчого переосмислення естетичних принципів іншої культури —
Ренесансу. Зокрема, в творчості одного із засновників французького
художнього романтизму XIX ст. Ежена Делакруа (1798—1863 pp.) відчутна
близька спорідненість барочному стилю Рубенса, котрого він щиро шанував.

Романтичний стиль продовжував розвивати барочні особливості у вигляді
стрімкого руху форм на полотні, виблиску фарб і виразних мазків пензля,
“відкритої” форми, в якій контури слабко окреслені, ніби сягаючи у
таємничу далечінь за межі полотна. Однак це не було поверненням до
старого стилю, а радше вияв відчуження самого митця від реального життя.
“Драма” барв на полотні підмінила собою драму, яка трапляється в житті.
Або ж драму шукають у сценах, пов’язаних з бурхливою дією, скажімо,
полювання на звірів, битви або екзотичні сцени з життя Північної Африки
та Сходу (наприклад, “Алжирські жінки”, “Здобуття хрестоносцями
Єрусалиму”, “Хіоська різня” Е.Делакруа). Романтичні образи притаманні
деяким картинам Т.Шевченка, зокрема його “Марії” (акварель, 1840 р.) і
“Катерині” (олія, 1842 p.).

Вагомим внеском у скарбницю світової художньої культури стало й активне
звернення романтиків до народної творчості, використання сюжетів,
образів, мови, притаманних народним пісням, баладам, епб*су. Саме
внаслідок фольклору відбувалося збагачення національних літературних
мов, посилювалась морально-виховна функція літератури. Зокрема, народна
мораль і фольклорні сюжети становили духовні засади безсмертних казок
датського письменника Ганса Крістіана Андерсена (1805—1875 pp.), де
романтика поєднується з реалізмом, а лірика — з тонким гумором та
іронією.

Народна творчість буа джерелом тем і образів для
компо-зиторів-романтиків. Фольклорні музичні традиції притаманні
ліричним пісням австрійського композитора Франца Шуберта (1797—1828 pp.)
і німецького композитора Роберта Шуманна (1810—1856 pp.), оперним та
симфонічним творам чеського композитора Бедржіха Сметани (1824—1884
pp.), фортеп’янній музиці польського композитора Фридерика Шопена (1810—
1849 pp.). В останнього картини народного побуту легко простежуються в
мазурках, історичні сцени — в полонезах, народні перекази — в баладах.
Сонати, етюди, ноктюрни Шопена відображають всю повноту і складність
внутрішнього життя людини — від ліричних роздумів до буремної
пристрасті. Зазначимо, що музика посідала особливе місце в мистецтві
романтизму, адже, заперечуючи класичний раціоналізм, культ розуму в
різних його виявах, романтики прагнули апелювати до людських почуттів,
впливати на які, на їхню думку, можна найкраще саме за допомогою музики.
Не випадково, що саме романтичні композитори XIX ст. становлять низку
блискучих талантів, які сягають вершин світової музичної культури.

Крім уже названих, до цієї низки входять Йоган Брамс (1833 — 1897 pp.),
Гектор Берліоз (1803-1869 pp.), Ференц Ліст (1811-1886 pp.), Фелікс
Мендельсон (1803—1847 pp.), Антон Рубінштейн (1829-1894 pp.), Петро
Чайковський (1840-1893 pp.), Ріхард Штраус (1864-1949 pp.), Клод Дебюссі
(1862-1918 pp.), Сергій Рахманінов (1873—1943 pp.).

З романтичним стилем були пов’язані успіхи оперного жанру, де музика
поєднувалась з історичною та літературною драмою. В XIX ст. розгорнулось
творче суперництво трьох провідних центрів: французької опери на чолі з
Шарлем Гуно (1818—1893 pp.), Жоржем Бізе (1838-1875 pp.), Жулем Масне
(1842-1912 pp.); німецької опери, яка сягнула кульмінації в колосальній
постаті Ріхарда Вагнера (1813 — 1883 pp.); італійської опери, чиї
незрівнянні традиції утверджували Джузеппе Верді (1813-1901 pp.) і
Джакомо Пуччіні (1858- 1924 pp.). Розцвів і жанр музичної комедії або
оперети, зокрема в Парижі — Жака Офенбаха (1819-1880 pp.), Відні —
Погана Штрауса (1825-1899 pp.) і Френца Легара (1870-1948 pp.).

Світоглядно-естетичні засади романтичного мистецтва мали певні внутрішні
суперечності. Критичне ставлення до існуючих суспільних порядків,
прагнення удосконалити світ, зробити його людянішим, передбачас не
стільки заглибленість у фантастичний, ідеальний світ мрії, скільки
реалістичне осмислення дійсності з метою пошуку практичних шляхів її
видозміни. Тому поступово у творах багатьох романтиків виникали елементи
нового реалістичного світовідчуття, дехто з видатних митців-романтиків
переходив на позиції реалістичного методу зображення дійсності.

Хоча історія реалізму як художнього методу розпочалася ще в добу
Відродження, відсутність чіткої естетичної програми тривалий час не
давала йому змоги оформитися в окремий напрям культурного життя, і лише
в другій половині XIX ст. він поступово завоював міцні позиції в
літературі, образотворчому мистецтві, театрі, почасти в музиці. Сам
термін “реалізм” входить у науковий обіг з 60-х років XIX ст., причому
він розумівся лише як відображення дійсності й не відрізнявся від
натуралізму. Лише поступово почав складатися погляд на реалізм (realis —
суттєвий, дійсний) як на такий напрям художньої культури, що об’єктивно
відображає дійсність, що пов’язана зі соціально-історичним підходом до
зображення людських характерів та умов життя. В реалістичних творах
людина виступає передусім як суспільна істота, дії котрої зумовлені
конкретними умовами, тобто соціально детерміновані. Одне з провідних
завдань реалізму — виявити типовий взаємозв’язок характерів і життєвих
обставин. Герої реалістичних творів були не просто носіями певної
пристрасті, як це притаманне, наприклад, героям класичного мистецтва, і
не поодинокими романтичними бунтарями, а живими людьми, котрі діяли в
реальних типових обставинах.

Реалізм виконував передусім критичну функцію стосовно існуючих
суспільних порядків. Приблизно з 40-х років XIX ст. у європейській
літературі оформився напрям критичного реалізму. Його представники
намагалися довести, що існуючий соціальний устрій суперечить ідеалам
дійсного гуманізму. Вони стверджували народні, демократичні духовні
принципи та цінності. Провідним літературним жанром критичного реалізму
став роман. Він дав змогу відтворити широку панораму суспільного життя,
дослідити психологію героїв у різних життєвих ситуаціях. Для багатьох
реалістів критичне ставлення до дійсності було засобом поширення
революційних ідеалів соціального та національного звільнення. Зокрема,
революційна героїка, пов’язана з глибоким реалізмом, притаманна поезії
Т.Шевченка.

Реалізм становився поступово. Спочатку він був тісно пов’язаний з
романтизмом. Показові щодо цього “Шагренева шкіра” французького
письменника Оноре де Бальзака (1799—1850 pp.), “Пармський монастир”
французького письменника Стендаля (справжнє ім’я та прізвище — Анрі-Марі
Бейль; (1783—1842 pp.), романи англійського письменника Чарлза Діккенса
(1812—1870 pp.). Водночас типово романтичні мотиви все більше
трансформувалися в реалістичні, опираючись на соціальне дослідження
(“Червоне і чорне” Ф.Стендаля, “Батько Горіо” та “Гобсек” О. де Бальзака
та ін.). Складний шлях до реалізму пройшов славетний німецький поет
Генріх Гейне (1797—1856 pp.). У його ліричній “Книзі пісень” змальовані
почуття типово романтичного героя, який страждає від неподіленого
кохання. Для з’ясування тонких нюансів любовного почуття поет широко
використав співучі інтонації німецьких народних пісень. Не випадково на
вірші Г.Гейне писали музику відомі композитори, зокрема Роберт Шуман,
автор вокального циклу “Кохання поета”. Драматизм XIX ст. Г.Гейне
висловив словами: “Тріщина світу пройшла крізь моє серце”. В збірці
“Сучасні вірші” він ствердив реалізм у німецькій поезії, звертаючись до
реальних соціальних проблем.

Життя людей праці було провідною темою творчості французьких митців
Оноре Дом’є (1808— 1879 pp.) і Гюстава Курбе (1819 — 1877 pp.). Останній
застосував термін “реалізм” до особливого напряму в малярстві. “Я…
цілковитий реаліст, тобто щирий прихильник дійсної правди”, — писав він.
Образ “широкоплечих атлетів з народу” був головним мотивом творчості
видатного американського поета Волта Вітмена (1819—1892 pp.), який
вбачав поезію не лише в коханні, дружбі, природі, а й у машинах,
механізмах, залізницях, промислових містах та ін. В.Вітмен мріяв про
справжню рівність і свободу людей.

Найповніше принципи реалізму виявилися в творчості О.де Бальзака. Читач
його творів мав змогу відкрити для себе всі хитросплетіння фінансових
махінацій, структуру “ділового життя” Франції 40-х років XIX ст., або
“шлях нагору” молодого честолюбця. Формулюючи ідею серії романів під
загальною назвою “Людська комедія”, О. де Бальзак зазначав: “Складаючи
опис хиб та чеснот, збираючи найяскравіші вияви пристрастей, зображаючи
характери, вибираючи головні події з життя суспільства…, мені,
можливо, вдасться написати історію звичаїв”.

Прагнення до вироблення реалістичного світогляду, притаманне
європейській людині другої половини XIX ст., втілилось і у філософії. На
хвилі наукової революції поширився позитивізм, який став одним з
провідних напрямів філософської думки. Виникнення позитивізму пов’язане
з творчістю французького мислителя Огюста Конта (1798—1857 pp.). Його
філософія походить багато в чому від просвітницької традиції XVIII ст.
Як і просвітники, О.Конт висловлював віру в безмежні можливості науки,
виступає проти традиційної філософської метафізики. На його думку, наука
не потребує жодної метафізичної надбудови. Проте він не заперечував
існування теорії, яка б здійснювала синтез наукового знання і за якою
можна було б зберегти назву “філософія”. Але зводитись вона може лише до
загальних висновків із природничих та суспільних наук. Проте ні наука,
ні філософія не повинні висувати питання про причини явищ, а лише
вивчати їх фактичний стан. О.Конт розвинув ідею французького мислителя
та соціолога Клода Сен-Сімона (1760— 1825 pp.) про три стадії
інтелектуальної еволюції людства. На першій, теологічній, усі явища
пояснюються, виходячи з релігійних уявлень; друга, метафізична,
пов’язана зі з’ясуванням сутностей, причин, тут домінує філософія; на
третій стадії поширюється вже науковий світогляд, виникає можливість
науково-раціоналістичної організації життя. Особливе місце при цьому
О.Конт відводив соціології, яка, на його думку, повинна обґрунтовувати
наукову політику, примиряти консервативні та революційні тенденції в
суспільстві. Він сприймав соціологію як “позитивну мораль” людства, що
своїми принципами повинна сприяти “єднанню умів” і встановленню
суспільного порядку.

Водночас, наполягаючи на необхідності збереження інституцій духовної
влади і запровадження своєрідної “наукової церкви”, Конт, хоч це і
парадоксально, обернув науку на об’єкт містичного культу. Тому один з
критиків Конта англійський біо-лог-дарвініст Т.Г.Гекслі (1825— 1895 pp.)
висловився, що контів позитивізм означав “католицизм мінус
християнство”.

Інший лідер позитивізму, англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер
(1820—1903 pp.), був засновником так званої органічної школи в
соціології. Структуру суспільства, соціальні інституції він тлумачив за
аналогією з живим організмом, де кожен орган виконує власну функцію.
Основним законом соціального розвитку Г.Спенсер вважав закон виживання
найпристосованіших спільнот. Революцію філософ сприймав як “хворобу”
суспільного організму. Утилітаризм був притаманний його етико-естетичним
поглядам і поширювався на культуру. Під останньою Г.Спенсер розумів
“приготування до наповненого життя”. Культура “містить у собі, по-перше,
таку дисципліну і таке знання, які є необхідними для дійсної
самопідтримки та утримання сім’ї… По-друге, всякий розвиток
обдаровань, які сприяють утилізації людських насолод”, — писав він.

Позитивізму належала значна роль у формуванні науково-світоглядних засад
культури другої половини XIX ст. Філософія позитивізму набула поширення
не лише серед природничників, а й серед письменників, архітекторів,
художників тощо. Зокрема, на його ґрунті сформувався естетико-художній
напрям, що дістав назву “натуралізм”.

3. Культурне життя кінця XIX ст.: від натуралізму до символізму

Натуралізм (лат. natura — природа) склався в останній третині XIX ст.
Він прагнув до об’єктивного, точного і безпосереднього зображення
реальності, людського характеру. Особлива увага зверталась на навколишнє
середовище, яке в більшості випадків розумілося як безпосереднє побутове
оточення людини.

Натуралізм зародився і програмно оформився передусім у Франції. Велика
роль у формуванні натуралізму належала досягненням природничих наук,
зокрема фізіології. У філософсько-естетичному сенсі натуралізм
ґрунтувався на позитивізмі О.Конта та позитивістській естетиці
французького філософа, історика, мистецтвознавця Іпполіта Тена
(1828—1893 pp.), який ввів у естетику принцип “природного детермінізму”.
Саму ж теорію натуралізму розробив видатний французький письменник Еміль
Золя (1840—1902 pp.) у працях “Експериментальний роман”,
“Романі-сти-натуралісти” та ін. Е.Золя талановито застосував принципи
цієї теорії у своїй літературній творчості. В середині 70-х років
навколо нього виникла натуралістична школа: П де Мопассан (1850 — 1893
pp.), Едмон Гонкур (1822-1896 pp.), Альфонс Доде (1840-1897 pp.) та ін.
Вона проіснувала до кінця 80-х років. У 90-х роках натуралізм втратив
теоретичну чіткість і зберігся як загальна назва різних, проте єдиних за
походженням культурних явищ. Натуралісти висували перед собою завдання:
вивчати людину і суспільство так, як природознавець вивчає природу.
Предметом спостереження проголошували “вся людину”, про яку натуралісти
мали намір розповісти “всю правду”. Художній твір розглядали як
“людський документ”, а основним естетичним критерієм вважали повноту
здійсненого в творі пізнавального акту. Переважаючий інтерес до побуту,
до фізіологічних засад психіки, недовіра до будь-яких ідей призводили до
обмеження натуралістичної літератури. Проте вторгнення життєвої правди
зумовило глибокий художній вплив кращих творів натуралізму.

Вивчення матеріального побуту часто давало змогу натуралістам зосередити
увагу на соціальних передумовах людських вчинків, дослідити механізм
взаємодії середовища і людини. Багатьом письменникам-натуралістам були
властиві уявлення про зумовленість долі людини її фізіологічною природою
або соціальним оточенням. І якщо Золя, вірячи в науку і соціальний
прогрес, намагався відкрити засоби впливу на середовище з метою
розумнішої організації суспільства, то в інших письменників (наприклад,
у пізнього П де Мопассана) переважали мотиви фаталізму. Натуралісти
відмовились від моралізування, вважаючи, що зображена з науковою
пристрастю дійсність сама по собі достатньо впливова у виховному сенсі.
Вони вважали, що література, як і наука, не має права вибору матеріалу,
а для справжнього митця не існує непридатного сюжету або тем, що не
заслуговують на увагу. Звідси походить прагнення розширити тематику
натуралістичних творів, збудити інтерес до “простих” явищ життя. В 60 —
80-х роках натуралізм виконав позитивну роль у європейській культурі:
він освоював нові теми, піднімав нові пласти дійсності, показував життя
знедолених і пригнічених, вивчав взаємозв’язок мас і особистості,
функціонування соціальних організмів, роль підсвідомого в людському
житті тощо. Натуралізм ввів у обіг нові прийоми засоби художнього
зображення життя, виявив широкий демократизм і критичні тенденції, що
сприяло розвою суспільної думки і художньої творчості.

Проте натуралізм містив і суттєві естетичні суперечності, мав вразливі
місця. Сутність художньо-естетичних недоліків натуралізму влучно
сформулював відомий філософ XX ст. М.Бердяев. Він, зокрема, писав: “В
літературі найскладнішою, але й найчистішою формою с роман, притаманний
душі XIX ст. Почали прагнути на стільки краси, скільки правдивості. Це
само по собі було здобутком. Та це ж призвело до того, що зблід ідеал
краси. Зрештою, мистецтво почало цуратися краси… Це породжує глибоку
кризу мистецтва”. Наприкінці XIX ст. виникає чимало альтернативних
художніх течій, спрямованих пороти натуралізму, зокрема імпресіонізм та
символізм.

Імпресіонізм (франц. impression — враження) виник у Франції наприкінці
60-х років і ніби підводив підсумок пошукам образотворчого мистецтва у
XIX ст. Цей напрям характерний твор-чісті таких видатних майстрів, як
Едуар Мане (1832—1882 pp.), Клод Моне (1840-1926 pp.), Оґюст Ренуар
(1841 – 1919 pp.), Едґар Дега (1834-1917 pp.), Каміль Піссарро
(1831-1903 pp.), Альфред Сіслей (1839—1899 pp.) та ін. Витоки
імпресіонізму пов’язані з новаторськими пошуками Е.Мане, який у
передмові до каталогу своїх картин так висловив власне естетичне кредо:
“Митець прагне лише до того, щоб передати свої враження (impression)”.
Критики відразу охрестили Е.Мане “імпресіоністом”, пізніше так почали
називати й інших художників, які дотримувалися подібних позицій*.

На початку 60-х років Е.Мане переосмислив композиційні та живописні
прийоми майстрів XVI —XVIII ст., які прихильники офіційного “салонного”
мистецтва вважали непорушними еталонами. У відомих картинах “Олімпія”,
“Сніданок на траві” (обидві — 1863 р.) він талановито застосував ці
прийоми до зображення сучасного життя, що було розцінено як злочин
стосовно вимог “високого” мистецтва. Однак перші негативні оцінки не
спинили митця. Е.Мане рішуче оновлював побутовий жанр. У сценах міського
життя він намагався вловити живі іскри поезії. Від зрівноважених
“картинних” композицій, чіткого малюнку, гладкої манери письма майстер
перейшов до світліших, “імпресіоністичних”, наповнених повітрям полотен,
написаних широким мазком, до фрагментарної композиції, підкресленого
“вихоплення” сцени з життя і водночас утвердження непорушних життєвих
засад людського буття. Такий іскрометний, свіжий, стверджуючий красу
світу “Бар у “Фолі-Бержер” (1882 р.) та інші твори цього періоду.
Імпресіоністи застосували новий метод бачення світу, заснований на
безпосередньому враженні глядачів. У творах імпресіоністів світ
показаний у вічному русі, природа — різноманітною в своїх безмежних і
чудових формах. Головну увагу вони зосереджували на кольорі й світлі.
Цим пояснюється їх інтерес до явищ світло-повітряного середовища, різних
станів атмосфери, вивчення проблем кольору, кольорозабарвлених тіней
тощо. Звідси — відмова від сюжету в традиційному розумінні на користь
мотиву. Нові завдання викликали до життя цілу систему нових живописних
прийомів: робота на відкритому повітрі, серії творів на один сюжет,
“випадковість” композиційного вирішення, відсутність чіткого контуру,
роздільний мазок тощо. Найпослідовніше втілення принципи імпресіонізму
отримали в творчості пейзажистів К.Моне, А.Сіслея, К.Піссарро. Свої
твори вони наповнили живим духом природи, показали людину в нерозривній
єдності з довкіллям, як його одухотворену частину. Утвердження
повнокровного людського буття, мінливий, невловимий світ людської душі —
провідні теми картин О.Ренуара. “Ввести” глядача в просторовий світ
своїх полотен прагнув також Е.Деґа. Його улюблені теми — балет, скачки,
повсякденне життя міста. Якщо картини О.Ренуара ніби випромінюють світло
і радість (“Мулен де ла Галетт”, 1876 p., “Портрет Жанни Самарі”, 1877
р.), то твори Е.Деґа часто просякнуті гіркою іронією — художник гостро
відчуває недосконалість людського буття (“Абсент”, 1876 p.).

Значною подією в історії культури стало виникнення в другій половині ХГХ
ст. естетики символізму. Символізм (франц. symbole — знак, символ) як
літературна течія зародився у Франції 60 —70-х років у творчості таких
відомих поетів, як Шарль Бодлер (1821 —1867 pp.), Поль Верлен (1844-1896
pp.), Артюр Рембо (1854-1891 pp.),Стефан Малларме (1842—1898 рр).
Пізніше поетичний символізм переріс у загальноєвропейське культурне
явище, охопив театральне мистецтво, живопис, музику тощо. Зокрема,
символізмом захоплювались бельгійський драматург і поет Моріс Метерлінк
(1862—1949 pp.), німецький поет Стефан Георге (1868—1933 pp.), німецький
письменник Гергарт Гауптман (1862—1946 pp.), австрійський — Гуго фон
Гофмансталь (1874—1929 pp.), англійський — Оскар Вайльд (1854 — 1900
pp.), французький живописець П’єр Пюві де Шаванн (1824— 1898 pp.),
швейцарський — Арнольд Беклін (1827— 1901 pp.), норвезький живописець і
графік Едвард Мунк (1863—1944 pp.), литовський композитор і маляр
Мікалоюс Чюрльоніс (1875 — 1911 pp.), російський композитор і піаніст
Олександр Скрябін (1872—1915 pp.) і багато інших відомих діячів
культури.

o

A

*+ ,+ .+ ?+ DX JX LX ?X oeY ueY thY Z DZ \A ?A ?

AE

z

|

~

?

AE

?T

‚T

„T

†T

?T

oeT

aeU

eU

nV

~W

¦X

°X

?_

O_

a

’a

–a

?a

b

b

-b

“b

?b

 b

Ec

Ic

Vd

Zd

de

je

?e

Oe

?f

?f

h

th#

°)

L.

?2

3/43

?6

8;

`C

4E

-J

eO

~T

?T

‚T

„T

†T

?T

oeT

xU

aeU

eU

eU

nV

?Z

J]

’`

¤a

¤a

:g

lj

?k

to

Ir

¬v

?w

f|

??

F?

^†

O?

’

 “

?•

(?

T›

J?

. 

!

OY

e©

J¬

th±

lµ

Ue?

t»

A

A

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?????

?

?

?

?

A

A

A

‚A

DE

O

\*

?Y

?a

0a

?e

i

4o

boe

eo

ueu

??????

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

?

? O

потойбічного, а символічний образ завжди музичний за змістом. Поезія
передусім вимагає музики — так вважав П.Верлен. Характерною рисою
символізму було протиставлення мистецтва і реального життя. Багато хто
зі символістів обстоював ідею самоцінності мистецтва, його незалежності
від соціальних завдань і проблем. Наприклад, на думку О.Вайльда,
мистецтво нічого не виражає, крім самого себе, мистецтво вище від життя.
Як духовна сила мистецтво має невичерпний потенціал впливу на людину і
на погляд багатьох символістів (Г.Ібсен, Ф.Сологуб, А.Рембо та ін.), є
магічною силою перетворення життя і врятування світу. Так, російські
символісти (М.Мінський, Д.Ме-режковський, К.Бальмонт, Ф.Сологуб,
З.Пппіус, В’яч. Іванов та ін.) мріяли про злиття мистецтва і релігії, що
повинно сприяти “оновленню соборного духу”, подоланню розпаду суспільних
зв’язків людей, утворенню нової духовної спільноти.

Символізм значно вплинув на розвиток культури XX ст., зокрема на
мистецтво сюрреалізму й експресіонізму.

Поява наприкінці XIX ст. якісно нових культурних течій, які відрізнялись
і від романтично-гуманістичної традиції, започаткованої ще в добу
Ренесансу, і від раціоналістичного та реалістичного підходу до проблем
людського буття, поширення в філософії ірраціоналістичних, а в мистецтві
декадентських (фран. decadence — занепад) настроїв було передвістям
глибокої кризи. Вона переслідувала культуру впродовж усього XX ст.
Першої світової війни і дотепер.

ЛЕКЦІЯ 12. КУЛЬТУРА ХХ СТ.

1. Особливості та загальні тенденції розвитку світової культури

2. Модернізм як специфічний культурний феномен

3. Культурна ситуація після Другої світової війни. Феномен культури
“протесту”

1. Особливості та загальні тенденції розвитку світової культури

Двадцяте століття хронологічно вже відійшло у минуле, проте процеси в
царині культури, породжені його бурхливою історією, ще не вичерпали себе
і визначають культурну ситуацію початку третього тисячоліття. Ідеали та
цінності сучасності становлять сплав накопиченого людством у попередні
століття і здобутого в XX ст.

На перший погляд видається, що расова, етнічна, лінгвістична, релігійна,
соціально-економічна розмаїтість сучасних народів земної кулі не дає
підстав для вживання таких категорій, як “світова культура” або “світова
цивілізація XX ст.”. Проте за зовнішнім хаосом можна простежити цілісну
картину зі загальним сюжетом і навіть провідною ідеєю. Саме в XX ст. на
повний голос заявили про себе інтеграційні процеси. На планеті майже не
залишилось культур, які б існували* в ізоляції. Чинники зовнішнього
впливу на культуру набули однакового загальнопланетарного змісту, що
привело до появи універсальних процесів у галузі духовного життя.
Безумовно, універсалістські тенденції виявляються в кожній національній
культурі залежно від конкретних факторів: історичного досвіду народу,
його ментальності, соціального устрою й економічного укладу. Це утворює
в кожному окремому випадку особливу культурну ситуацію. Прикладом може
бути культура сучасної України, яка на відміну від західних країн
упродовж майже всього століття перебувала під тиском ідеологічного та
політичного тоталітаризму. Однак у цій конкретиці можна простежити й
унікальне, й універсальне. Зокрема, в XX ст. виразно виявилися дві
тенденції. З одного боку — криза духовності, що характерне передусім
відчуженням мас від культурних надбань нації та людства, витісненням
духовних цінностей на периферію людської свідомості, пануванням
стереотипів масової псевдокультури. З іншого — посилюється протилежний
процес, пов’язаний із прагненням частини суспільства повернутися до лона
культури, зробити буття дійсно духовним. В океані пароксизмів
безкультур’я XX ст. — кровопролитних світових і регіональних війн,
ядерної загрози, національно-етнічних та релігійних конфліктів,
політичного тоталітаризму, руйнування та знищення природи, зростаючої
егоїзації індивідів тощо — багато хто почав сприймати культуру, мов
землю обітовану, панацею, єдину рятівну силу, спроможну розв’язати
проблеми сучасного людства.

Стосовно першої тенденції зазначимо, що духовна криза різко загострилася
після Першої світової війни. В духовному сенсі наслідки цієї війни були,
мабуть, більш руйнівними, ніж у матеріальному. Християнські цінності,
які впродовж тисячоліття становили духовну підвалину європейської
культури, зазнали серйозного тиску з боку примітивних
націонал-шовіністичних ідей та емоцій. У перших філософських концепціях
XX ст. — від Шпенглера до Тойнбі, від Бердяева до Хайдеггера — ця
ситуація осмислювалась як всезагальна культурна криза, пов’язана з
переходом до нової, бездуховної доби світової історії. Свою лепту в
руйнування духовних засад культури внесли і революції, зокрема в
Російській імперії. З одного боку, революції переборювали зане-палі
форми життя, з іншого — вони були пов’язані з пробудженням та посиленням
культу тотального руйнування старого. З цього приводу видатний гуманіст
Микола Реріх (1874—1947 pp.) писав: “Ми повинні визнати, що за останні
роки європейська культура розтрощена. В гонитві за тим, що не судилося
людству, зруйновані щаблі підйому, які зводилися світовою культурою
тисячоліттями”. За М.Реріхом, революції не лише знищують найцінніші
культурні пам’ятки, а й поширюють дух здичавіння, адже кровопролиття
завжди розбуджує найтемніші інстинкти. “Якою працею та самовідданістю
доведеться знову виправляти стреси та злами культури. Визнаємо, що
людство дуже здичавіло… Мало знання. Мало мистецтва. У житті мало
таких засад, які могли б привести до золотого віку єдності” — зазначав
він.

Одним з наслідків спустошливої світової війни 1914—1918 pp. і
революційних подій у Російській, Австро-Угорській, Прусській імперіях
було утвердження кривавих політичних режимів — комунізму та
націонал-соціалізму. Історики майбутнього, напевно, дивитимуться на
першу половину XX ст. як на добу, коли Європа втратила глузд. Жахи
тоталітаризму і жахи світових війн утворили безпрецедентну ситуацію
масових вбивств, принижень, злиднів. Шукаючи символи, які б дали змогу
адекватно репрезентувати стан масової свідомості тих років, доводиться
звертатися передусім до засобів смерті: бомбардувальники, танки, окопи,
могили невідомих солдатів, табори смерті, братські могили.

У XX ст. спостерігався разючий контраст між матеріальним розвоєм і
глибоким занепадом політичних та моральних вартостей. Мілітаризм, фашизм
і сталінізм знайшли прихильників не лише серед маніпульованих мас, а й
серед найосвіченіших еліт найдемо-кратичніших країн Європи. Ідеали так
повикривлювались, що ніколи не бракувало інтелігентних людей, здатних
закликати “воювати, щоб покласти край війні”, приєднуватися до
нацистських хрестових походів за “порятунок європейської цивілізації”,
виправдовували тероризм і геноцид як засоби “національного звільнення”
або сталінські репресії як “закономірну класову боротьбу”.

Кульмінація “здичавіння” людства — Друга світова війна, винайдення та
використання ядерної зброї, інших засобів масового знищення, міжетнічні
війни кінця XX ст. Антикультурні наслідки Другої світової війни та
ядерного протистояння великих держав були посилені новою ситуацією в
галузі економіки і засобів виробництва. У повоєнну добу поглибилася
індустріалізація виробництва, швидкими темпами руйнувалися традиційні
сільські устрої життя. Маси людей відчужувалися від звичного природного
середовища, переміщувалися до міст, що призвело до зростання
маргінальних кіл населення, поширення урбанізованої космополітичної
культури. Відомий англійський філософ та історик Арнольд Джозеф Тойнбі
(1889— 1975 pp.) зазначав, що всезагальне змішання, втрата почуття
культурного стилю “виявляються під час соціального розпаду в усіх
царинах суспільного життя: релігії, літературі, мові та мистецтві, а
також у тій невизначеній царині, яку прийнято називати “манери та
звички”.

Людина почала втрачати індивідуальність, а водночас і потребу в
духовному самовдосконаленні за допомогою культури. Внаслідок досконалої
системи розподілу праці, коли відточується лише якась одна
виробничо-професійна функція, індивід стає деталлю машини. На думку
відомого мислителя, німецького соціолога та психолога Еріха Фромма
(1900—1980 pp.), у сучасному світі виникає потреба в людях, “…які
можуть легко, без зривів, працювати разом…, у людях, які прагнуть
споживати все більше і більше, в людях, чиї смаки нівельовані…, в
людях, які вважають себе вільними і незалежними, не підкореними
будь-якій владі або принципам совісті, але при цьому прагнуть отримувати
розпорядження, робити те, чого від них чекають; у людях, добре
прилаштованих до соціальної машини, якими можна керувати без примусу,
яких можна вести без вождя, спонукати до дій без будь-якої мети, крім
однієї: що-небудь виробляти, рухатись, функціонувати, кудись іти”. Образ
такої людини добре змалював інший мислитель — англійський письменник
Олдос Хакслі (1894—1963 pp.) у відомій антиутопії “Чудовий новий світ”.
За Хакслі, — це сита, добре убрана, сексуально задоволена, але
позбавлена власного “Я” людина, котра керується гаслом: “Не відкладай на
завтра ті насолоди, які можна отримати сьогодні”. Така людина прагне
перетворити культуру в “індустрію розваг”.

Індустріалізація культури стала закономірністю XX ст. Наслідки цього
процесу суперечливі в духовному сенсі. З одного боку, розвинута техніка
репродукування і тиражування робила мистецтво доступним для широкої
аудиторії. З іншого — загальнодоступність творів мистецтва перетворила
їх на предмет побуту, знецінила. Полегшеність і спрощеність сприйняття
робить непотрібною внутрішню підготовку до спілкування з мистецтвом, що
різко знижує його позитивний вплив на розвиток особистості. З технічними
можливостями відтворення мистецьких творів пов’язана і небезпека
поширення “псевдокультури”, морально й естетично шкідливої,
різноманітного кічу, розрахованого на невимогливого масового споживача.
На жаль, для більшості країн світу, в тому числі й д\я України, ця
небезпека вже перетворилась у загрозливу реальність.

Упродовж всього XX ст. поступово занепадали традиційні релігійні засади
культури в масовій свідомості. Передусім це виявилося у концептуальних
християнських моральних вимогах любові до Бога та любові до ближнього.
Поняття любові підмінювалося поняттям партнерства, що давало змогу
врятуватись від почуття самотності. Людина укладає союз “двох” проти
всього світу, і це помилково приймалося за любов і близькість. Одночасно
девальвувалося й релігійне почуття — любов до Бога. З цього приводу
Е.Фромм стверджував: “Так само, як не можуть автомати любити один
одного, вони не можуть любити і Бога. Цей факт суперечить твердженням,
що ми в нашу добу нібито є свідками релігійного відродження… Те, чого
ми є свідками (дарма, що існують деякі винятки), — щ регресія,
повернення до ідолошаноб-ливого розуміння Бога…”. Осмислюючи трагедію
XX ст. у світлі кризи релігійних засад культури, український філософ
Микола Шлемкевич писав: “На переломі наших сторіч почув світ страшне
слово глибокого філософа культури (Ф.Ніцше. — С.Ш.): а я кажу вам, умер
останній бог, хай живе надлюдина. Минуло чверть століття. Знову інший
пророк культурного схилу, Освальд Шпенглер, кликав світові; а я вам
кажу, умер дух, хай живе техніка. — І знову проминуло чверть сторіччя. І
тепер саме в половині його виразно бачимо: — коли вмер Бог і умер дух —
на наших очах вмирає людина. О, приятелі: рятуймо ж людину серед нас,
рятуймо людину в нас”.

Прагнучи до порятунку, сучасна людина намагається відшукати втрачені
вихідні моральні, релігійні, естетичні, інтелектуальні точки опори. Але
для більшості цей пошук обмежується тугою за минулим з його непохитними
життєвими устоями, які робили непотрібним щоденний болісний вибір: “що,
як і для чого робити”, “навіщо і як жити”. Починається так звана втеча
від свободи, людина прагне знайти “піклувальника”, котрий би взяв на
себе необхідність вибору та прийняття рішень. Все це безпосередньо
відбивається на культурі. Людина-конформіст прагне не стільки творити,
скільки споживати культуру. В суспільстві поширюється “масова” культура,
синоніми якої: “популярна культура”, “індустрія розваг”, “комерційна
культура” тощо.

На відміну від високої, елітарної культури, завжди орієнтованої на
інтелектуальну, думаючу публіку, масова культура свідомо спрямована на
“усереднений” рівень масових споживачів. Головним каналом поширення
масової культури є сучасні засоби комунікативної техніки
(книгодрукування, преса, радіо, телебачення, кіно, відео- та
звукозаписи). Маскульт створюють спеціалісти (менеджери, письменники,
режисери, сценаристи, композитори, музиканти, співаки, актори та ін.)
іноді на високому професійному рівні, проте якість її творів
визначається лише одним критерієм — комерційним успіхом. У другій
половині XX ст. “законодавцем моди” в масовій культурі стали Сполучені
Штати Америки, які зосередили потужні фінансові та технічні ресурси в
галузі поп-культури. Чимало сучасних культурологів навіть застосовують
до процесу поширення масової культури термін “американізація культури”.
Про небезпеку принад американської масової культури, що має мало
спільного з творчістю таких видатних діячівкультури світової слави, як,
скажімо, американські письменники Уїльям Фолкнер (1897-1962 pp.), Ернест
Хемінгуей (1899- 1961 pp.) або актор, кінорежисер та сценарист Чарлз
Спенсер Чаплін (1889 — 1977 pp.), наголошують англійці, французи, німці,
японці, представники інших європейських та неєвропейських культур.
Загострюється ця проблема і в Україні, адже не може бути нічого
страшнішого для культури, ніж втрата її національної самобутності. Невже
ми всі хочемо стати американцями? — так висловивпочуття широкого загалу
європейців Вілі Брандт, маючи на увазі це явище.

Ми зупинилися лише на деяких негативних процесах, характерних для стану
культури XX ст. Але на тлі кризових явищ уже вимальовується інша
тенденція, яка, на думку багатьох філософів і культурологів, повинна
стати провідною в XXI ст., — повернення людства до “лона” культури, його
духовне оздоровлення. Усвідомлення того, що людство може врятуватися від
самознищення лише внаслідок звернення до культури, її тисячолітньої
мудрості та краси, охоплює вже широкі кола громадськості.

Тривалий час превалювала думка, нібито ключ до розв’язання всіх
суспільних проблем перебуває в царині соціально-економічній. Економічне
мислення надто глибоко вкорінене в свідомості людей: вони ототожнюють
духовне зубожіння суспільства з його економічною недосконалістю. Проте,
незважаючи на всю вагомість економічних і політичних чинників культури,
сподіватися на те, що переведення економіки та політики на нові
організаційні принципи автоматично призведе до культурного ренесансу,
мабуть, не варто. На думку відомого нідерландського культуролога Иогана
Гейзінга (1872—1945 pp.), засади культури мають особливу природу. Вони
передусім залежать від духовного habitas (стану) індивідуальних людей як
творців і носіїв культури, а не від діяльності колективних суб’єктів
(держава, церква, школа, партії, різні асоціації тощо). Колективні
суб’єкти можуть лише сприяти або навпаки, заважати культуротворчій
діяльності особистості. Для відродження та поширення культури необхідне
оновлення індивідуального людського духу, його моральне й естетичне
оздоровлення, очищення від бруду власного егоїзму.

У сучасному світі майже скрізь панує духовний розбрід і розгублення.
Скрізь заплутані вузли національних, територіальних, екологічних та
інших проблем, розв’язати які, не порушивши законних інтересів і прав
тієї чи іншої сторони, неможливо. Існують лише два виходи зі згаданих
ситуацій — збройне насильство або врегулювання конфліктів через
доброзичливість, відмову від обопільних обґрунтованих претензій, повагу
до прав та інтересів іншої сторони, тобто через безкористя та
справедливість. Йдеться не лише про міжнародний рівень, а й про
міжособисті людські стосунки. Як засвідчує практика, зокрема
постсоціалістич-ного суспільства, ми зовсім не вміємо використовувати
альтернативний шлях, та й не прагнемо до цього.

Прикметою носіїв нової, “очищеної” культури буде самовладання і
правильне визначення міри в усьому, самопожертва в ім’я того, що стане
мислитись як найвища цінність. Проте такою цінністю, зазначав
Й.Гейзінга, “…не може бути ні держава, ні народ, ні клас, ані власне
існування. Блаженні будуть люди, для яких цей принцип носитиме лише ім’я
того, хто сказав: “Я — дорога і правда, і життя” (Євангеліє від
св.Іоанна, 14:6). Поки що важко займатись культурологічним
прогнозуванням, з’ясовувати, коли, де, в якій формі розпочнеться
активний процес духовного оновлення. Хотілося б, щоб Україна не
залишилась осторонь від нього.

2. Модернізм як специфічний культурний феномен

У хронологічному відношенні історію культури XX ст. можна умовно
розділити на три періоди. Перший, який багато в чому ще був органічним
продовженням провідних культурних течій XIX ст. і їх логічним
завершеннЯхМ, тривав до Першої світової війни. На цьому етапі зародився
модернізм (франц. modernise — новітній, сучасний). Об’єднуючи безліч
відносно самостійних ідейно-художніх напрямів і течій (експресіонізм,
кубізм, футуризм, конструктивізм, імажинізм, сюрреалізм, абстракціонізм,
поп-арт тощо), ця художньо-естетична система у подальшому стала одним з
провідних напрямів творчого пошуку митців XX ст. Другий етап охоплює
період між двома світовими війнами і характеризується посиленням
антитрадиційних, модерністських течій у культурі. Нарешті, третій,
повоєнний період, триває до кінця століття і пов’язаний, з одного боку,
із посиленням кризових явищ у духовній культурі (зокрема поширенням
“масової культури”), з іншого — активізацією пошуку шляхів виходу з
духовної кризи. До нього останнім часом застосовують назву “доба
постмодерну”. В художньо-естетичному сенсі для XX ст. притаманна
стильова розбіжність, відхід від відносної внутрішньої єдності культури,
притаманній попереднім століттям, коли виразно виявлявся той чи інший
домінуючий стиль. Все це є наслідком складності, суперечливості,
багатошаровості сучасної культури. До неї іноді вживають термін
“конгломератна культура”, зазначаючи, що вона становить “своєрідний
набір культурних мікрокосмів, які дуже важко синтезувати воєдино.
Конгломератність сучасної культури посилюється внаслідок більш-менш
високого ступеня творчої свободи митця, котрий має відповідне
ідеологічне та правове забезпечення в країнах із демократичним державним
устроєм. Перед творчою особистістю постає надзвичайно широкий діапазон
вибору світоглядних і художньо-естетичних систем — від матеріалізму до
теософського містицизму, від натуралізму до авангардизму. Чи ведуть ці
шляхи до Храму духовності — це вже інше питання.

Характерною рисою культурного життя XX ст. є виникнення та поширення
модернізму. Він виник як своєрідна світоглядна та художньо-естетична
реакція на поглиблення духовної кризи суспільства. При цьому модернізм
заперечує можливості попередньої культури протистояти руйнівним силам.
Звідси різкий, а іноді й войовничий антитрадиціоналізм модернізму, що
навіть набуває бунтівних та екстравагантних форм виявлення.
Філософсько-світоглядними підвалинами модернізму були ідеї
ірраціоналістично-го волюнтаризму німецьких філософів Артура Шопенгауера
(1788 — 1860 pp.) і Фрідріха Ніцше (1844—1900 pp.), інтуїтивізму
французького мислителя Анрі Берґсона (1859—1941 pp.), психоаналізу
австрійського філософа та лікаря-психіатра Зигмунда Фройда (1856—1936
pp.) та швейцарського психолога Карла Густава Юнґа (1875— 1961 pp.),
екзистенціалізму французьких філософів та письменників Жана Поля Сартра
(1905—1980 pp.), Альбера Камю (1913— 1960 pp.) і німецького мислителя
Мартіна Гайдеґґера (1889 — 1976 pp.). Важливе значення для світоглядних
засад модернізму мала феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля
(1859 — 1938 pp.). Творчість цих мислителів становить золотий фонд
новітньої філософії, а водночас і сучасної культури. їхні роздуми про
трагедію і крах традиційного гуманізму, історичний тупик, у якому
опинилося людство, складний та суперечливий характер спілкування людини
з навколишнім світом, її відчуженість від світу

змусили людство переглянути погляди на довкілля і місце людини в ньому.
Зокрема, в художніх творах, естетичних трактатах, публіцистичних
деклараціях модерністів найчастіше порушується проблема абсурдності
світу, самотності та приреченості людини. Навіть ті твори модерністів,
де домінують світлі, елегійні або навіть радісні емоції (наприклад,
французького живописця та графіка Марка Шагала (1887 — 1985 pp.),
нідерландського живописця Піта Мондріана (1872—1944 pp.), російського
композитора та диригента Ігоря Стравінського (1882—1971 pp.),
французького письменника Марселя Пруста (1871 — 1922 pp.),
англо-американського поета Томаса Еліота (1888— 1965 pp.) просякнуті
мотивами втрати зв’язків з реальністю, в них відчувається самотність
митця, замкненого в колі своїх фантазій, спогадів та асоціацій.

Вивчаючи літературу з історії модернізму, можна простежити, що більшість
дослідників пов’язує виникнення модернізму з експресіонізмом (від лат.
expressio — вираження, виразність). З часу появи експресіонізму
проминуло понад 80 років, і впродовж цього часу він незмінно був
притаманний творчості видатних митців.

Батьківщиною експресіонізму була Німеччина, де виникли перші спілки
молодих художників, занепокоєних долею культури та майбуттям людства. У
Дрездені 1905 р. виникла група “Міст”. Вона об’єднала чотирьох
студентів-архітекторів — Е.-Л.Кірхнера, Ф.Бейля, Е.Хеккеля та
К.Шмідта-Ротлуффа. У маніфесті, який з’явився рік після цього, вони
назвали себе “молоддю, що несе відповідальність за майбутнє”, хоч обриси
цього майбуття уявлялися невиразно. “Звідки ми повинні йти, нам
зрозуміло, а куди прийдемо — в нас менше упевненості”, — писав один з
найактивніших учасників “Мосту” К.Шмідт-Ротлуфф.

Найпослідовнішим провідником ідей експресіонізму став засновник і
теоретик “Мосту” Ернст Людвіг Кірхнер (1880—1938 pp.). Для Кірхнера,
людини яскравого темпераменту, символом неспокійного, хаотичного світу,
ворожого до “природної” людини, було сучасне місто. Саме місто, як
уособлення зла, стало однією з провідних тем у творчості цього митця та
його однодумців: нічне місто населене примарними розгубленими істотами і
залите мерт-вотворним штучним світлом, похмурі провалля вулиць і
провулків нібито ведуть у небуття. Настрій картин передається
відповідними художніми засобами — сміливими сполученнями кольорів, де
переважає чорне, зелене й жовте, зміщенням планів, кутастими, ламаними
лініями та контурами, формами, яким притаманне відверте відхилення від
пропорцій. Злам і деформація, що зазнавали зображення, використовувався
як прийом експресіоністами не випадково. Абсурдною, негармонійною
вбачали вони саму дійсність. Роботи експресіоністів зазвичай не залишали
глядачів байдужими, вони викликали активні почуття, на що й
розраховували автори, звертаючись до модерністських прийомів.

До “Мосту” в різні роки приєдналось багато талановитих європейських
митців. З-поміж них найавторитетнішою фігурою був Еміль Нольде
(1867—1956 pp.)- Його творчості притаманні насичені містикою сюжети на
євангельські теми: “Таємна Вечеря”, “Христос серед дітей”, “Єва”, “Життя
Марії Єгипетської” та ін. Найповнішим відображенням своїх поглядів
митець вважав створений 1912 р. вівтар зі зображенням Страждань
Христових. Персонажі вівтаря перебувають у стані екстазу, їх обличчя
нагадують гротескні деформовані маски із гарячковим рум’янцем, з широко
розкритими від хвилювання або щільно заплющеними від страху очима.
Моторошне враження від картини посилюється за рахунок потужних
контрастних тонів.

Система образних засобів експресіонізму виникла не на голому місці.
Концепцію мистецтва послідовники цього напряму розробляли,
використовуючи співзвучний художній досвід. Джерелом натхнення була
готична пластика та вітражі, негритянська і полінезійська скульптура,
дитячий примітивний малюнок. Значний вплив на експресіоністів мала
творчість голландського маляра XIX ст. постімпресіоніста Вінсента Ван
Гога (1853—1890 pp.). Напружене бриніння його палітри, майстерне
використання емоційних якостей кольору, зіткнення далеких одна від одної
барв, динамічні злами контурів — усе це приваблювало молодих
експресіоністів і було сприйняте ними. Проте Ван Гог та експресіоністи —
митці різного ґатунку. Якщо Ван Гог, посилюючи експресивні якості
художньої форми, прагнув висловити захоплення красою природи, співчуття
людині, яка страждає, то експресіоністи бачили світ у стані занепаду, а
людину — жалюгідною, спустошеною.

Вплинула на молоду течію і творчість бельгійського художника Джеймса
Енсора (1860—1949 pp.). Образний світ цього митця сконцентрував відчуття
гнітючого песимізму. Його картина “В’їзд Христа до Брюсселя” була
визнана мистецтвознавцями однією з ключових робіт сучасного мистецтва,
джерелом багатьох досягнень модернізму. На картині зображено, що приїзд
Христа зібрав дикий натовп не людей, а масок, яким до самого Христа
немає жодної справи. Його маленька фігура губиться серед масок і ледве
проглядається на задньому плані. Цьому бездумному та бездуховному
світові Христос не потрібен. Спільні художні прийоми та погляди на життя
і мистецтво об’єднували експресіоністів з норвезьким художником Едвардом
Мунком (1863—1944 pp.). Його протест проти бездуховності просякнутий
почуттям відчаю. Це засвідчують відомі роботи “Страх”, “Розрив”, “Крик”,
“Самотні”, “Дівчина і Смерть”, “Меланхолія”, “Трагедія”. Наприклад, у
“Крику” (1893 p.), який, на думку окремих мистецтвознавців, випереджує
експресіонізм у мистецтві, зображена жінка на мосту. Вона затулила
руками вуха, щоб не чути крику, який рветься з її розтуленого рота.

Створюючи індивідуальну графічну мову, члени “Мосту” багато чому
навчились у Мунка. В графічних роботах вони продемонстрували аналогічний
трагізм образів. Повною мірою його ілюструють “Двоє поранених” (1914 р.)
Е.Геккеля і “Театральна ложа” (1909 р.) Е.-Л.Кірхнера. Перший зображує
поранених вояків, пройнятих відчаєм, другий — надзвичайно здеформовані
фігури людей, що сидять у театральній ложі. Саме експресіоністи та їх
попередник Е.Мунк піднесли деформацію образів до рангу одного з
провідних образотворчих прийомів модернізму.

Естафету художнього пошуку в стилі експресіонізму від “Мосту” прийняв
“Синій вершник”, група, яка працювала у Мюнхені. В кав’ярнях, кабаре,
художніх студіях цього міста збирались художники, письменники,
композитори з різних країн — Австрії, Англії, Америки, Італії, Росії,
Угорщини. Значною постаттю у цих колах став Василь Кандінський
(1866—1944 pp.), майбутній організатор “Синього вершника”. Другим
ініціатором нового експресіоністського товариства був німецький художник
Франк Марк, (1880—1916 pp.). Назва групи пов’язана з картиною
Кандінського, написаною 1903 р. На ній зображений стрімкий синій
вершник, який, на думку автора, уособлює бурю та натиск. З групою “Синій
вершник” пов’язана творчість різних художників. Це А.Макке,
А.Явленський, П.Клеє, А.Кубін, Л.Фейнінгер та ін. Група проіснувала
недовго і розпалася з початком Першої світової війни, проте за короткий
період існування її представники зуміли довести естетику експресіонізму
до логічного завершення. Якщо перші експресіоністи головну роль
відводили людині, то у митців “Синього вершника” людські емоції
відступили на другий план перед абстрактною основою. Притаманне всім
експресіоністам неприйняття дійсності виявилося в повному її
запереченні, в спробі ізолюватися в своєму формалізованому,
суб’єктивному, повністю відокремленому від дійсності світі.