Романишин О., Федорак Б., В'ятрович В., Олійник М. 2006 - Проголошення акту відновлення Української держави 30 червня 1941 (книга)

Романишин О., Федорак Б., В’ятрович В., Олійник М. 2006 – Проголошення
акту відновлення Української держави 30 червня 1941

ЗМІСТ

Звернення в.о. Голови УДП інж. Б.Федорака б

Розділ І. Історія очима її творців 9

Я. Стецько: Історичний чин нації 10

С.Бандера: Треба було виступити з відкритим заборолом 15

Р.Шухевич: Починалася нова доба у визвольних змаганнях

українського народу 21

Розділ II. Історичне тло й політична оцінка Акту 30. VI.41 ^ року

Я.Дашкевич: Політична ситуація 1941 р. 28

І.Патриляк: Антирадянське збройне повстання ОУН

(жовтень 1939 – липень 1941 рр.) 34

В.Кучер: Спроба ОУН відродити незалежну українську

державу (скорочено) 39

І.Патриляк: Акт 30 червня 1941 року 50

Л.Шанковський: Акт 30 червня 1941 р. в оцінці іноземців 60

Розділ III. Мова документів 69

Меморандум ОУН п.к. СБандери (уривки) 70

„Україна готова проголосити незалежність” –

кореспонденція американського журналіста 73

Акт відновлення української держави. Текст 75

Текст Акта з Інструкції ОУН зтравня1941р. 77

Пастирський лист Митр. А.Шептицького 80

Архипастирське вітання Полікарпа, єп.Луцького 82

Благословення єпископа Григорія Хомишина 83

-З –

Лист представника ОУН в Берліні В.Стахіва до Й.Ріббентропа °4

Постанова Ч. 1 Національних Зборів у Львові про д^ створення У Дії

Декрет прем’єра Я.Стецька про склад УДП 86

Лист Голови УДП Я.Стецька до Президента УНР А.Лівицького

Лист із Житомира і відповідь Голови УДП Я.Стецька 90

Повідомлення про події в СССР №.20 92

Повідомлення про події в СССР №. 11 93

Повідомлення про події в СССР №. 13 93

Повідомлення про події в СССР №.23 94

Повідомлення про події в СССР №.25 95

Меморандум Голови УДП Я.Стецька до Берліну з відмовою скласти свої
повноваження 96

Заява Голови УДП Я.Стецька про причини і мету створення правління 98

Відповідь ОУН(б) на вимогу німців відкликати Акт відновлення державності
-| д -|

Лист С.Бандери до А.Розенберга з відмовою зректися державності 103

Говорять документи Нюрнберзького трибуналу, пред’явлені совєтською
стороною 105

Нюрнберзький суд відхилив матеріяли про ОУН-УПА. Свідчення учасника 107

Відзначення першої річниці Акту. 1942 рік. -|од

Інструкція у справі святкування 1-ої річниці Акту ЗО

червня в Україні 1 “11

-4

Повідомлення консула США в Мюнхені з 1949 р. про Я.Стецька 113

Лист Блаженнішого Патріарха Йосифа Сліпого до ювілею АктуЗО.УІ.41 117

Світовий ювілейний комітет для відзначення 40-річчя Акту HYPERLINK
“http://30.VI.41″ 30.VI.41

120

„Правда України перемагає” – слово Я.Стецька 1986 року 123

„Наша сила в боротьбі, вірі” – політичний заповіт Я.Стецька -|25

Інтерв’ю з в.о. Голови УДП інж. Б.Федораком, 1992 рік -|26 Додатки

Життєвий Шлях Ярослава Стецька 130

Список рекомендованої літератури 135

– PAGE 5 –

Богдан Федорах

АКТ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Минає 65-тий рік від Акту ЗО червня 1941 року, яким Народні Збори,
скликані з ініціятиви революційної ОУН у Львові, проголосили відновлення
Української державності. Повідомлення про Акт облетіло на радіохвилях
землю, про нього писали закордонні кореспонденти. Його рознесли вістуни
Похідних груп – тієї революційної армії ОУН – по території всієї
звільненої від большевицьких окупантів України. Акт новітнього
державотворення офіційно й документально підтверджено у понад 350
місцевостях нової держави, яка піднімалася з підпілля і з волі народу –
проти волі Берліну, Москви і Варшави. Це було державотворче начало
національно-визвольної революції українського народу.

Акт державного волевиявлення українців стався в перші години
німецько-російської війни 1941 -1945 років. Ще вчора нацистська
Німеччина і большевицька Росія були політичними союзниками, між ними
існувала інтенсивна військово-технічна співпраця. Коронацією цієї
співпраці був „пакт неагресії”, знаний як таємна змова
Ріббентропа-Молотова, внаслідок якої знищено Польщу й майже вся
українська територія опинилася під тоталітарно-геноцидним режимом
Москви. Переможці влаштували спільні військові паради на знак дружби
зброєю, яка „скріплена кров’ю” між нацистським вермахтом і комуністичною
Червоною армією, між двома ідеологічно спорідненими й тоталітарними
силами. Жертвою цієї злочинної змови стали українські самостійники, які
навесні 1941 року тисячами були катовані й знищувані в енкаведистському
ув’язненні.

Усупереч логіці імперських зазіхачів на наші землі, коли вороги взагалі
хотіли стерти з карти світу Україну як суб’єкт міжнародного життя,
революційна ОУН відважилася на свідомий історичний Чин. Історія, як
твердить дехто, починається тоді, коли ви втікаєте з полону, тобто з
неволі, коли людина робить свідомий вибір і бере на себе
відповідальність. „Свобода означає відповідальність -писав англійський
драматург Бернард Шоу, – і тому люди її найбільше бояться. В цьому
лежить початок усіх суспільних рухів та революцій. Звідти бере також
свій початок становлення суверенної, національної і ні від кого
незалежної волі.

Справа державної самостійності України й організація власної суверенної
влади завжди була – і понині залишається – центральною проблемою у
визвольних змаганнях українського народу. Тому в програмі ОУН від самого
початку центральним пунктом стоїть добро і

розвиток української нації. Лише українська влада у власній державі може
створити і забезпечити найкращі умови для потреб і здійснення прагнень
свого народу і людини. Але те, що народові належить, не приходить само
собою – його треба здобувати й утвердити своїми силами і своїм розумом.
Цю головну заповідь націоналіста сформулював перший Провідник ОУН
полк.Є.Коновалець: „Відновлення й закріплення української держави є,
буде і мусить бути найбільш важливим моментом нашої боротьби”. А ОУН, –
за його ж таки словами, – „це не лише підпільна армія, але насамперед –
підпільна держава” поневоленого народу.

Історія – це змаг нації та людини за справедливість, а тільки
національна держава може гарантувати справедливий лад для своїх
громадян, може гарантувати волю народам і волю людині. Нація ж -основний
чинник у житті людини як суспільної істоти. Найоптимальніший шлях
усуспільнення людини пролягає саме через участь у національній державі.
Ця участь вимагає від кожного активної дії, тому видатні ідеологи
визвольного націоналізму як найвищу моральну цінність пропагували
героїку життя та християнську етику.

Індивідуальна воля та соціальна справедливість можливі лише в умовах
державної суверенності української нації. Саме така візія увижалася
провідним творцям Акту 30 червня 1941 року на чолі зі СБандерою,
Я.Стецьком, Р.Шухевичем та багатьма іншими їхніми однодумцями й борцями.
В цю візію повірив народ, який пішов за своїми провідниками у боротьбу
за свободу, за правду, гідність і незалежність.

Виразником державної самостійності після проголошення Акту було
покликане до життя Національними зборами Українське Державне Правління
(УДП) на чолі з Ярославом Стецьком. Уряд одразу приступив до
організування суверенної влади на місцях, в тому і власної збройної
сили. Революційна ОУН ще навесні 1941 року точно знала, що дійде до
збройного зудару між Німеччиною і Совєтським Союзом. Вона також була
свідома, що Гітлер не допустить до створення самостійної української
держави. Однак революційний Провід ОУН вирішив німецькому імперському
поглядові на Східну Європу протиставити свій, український державницький
погляд.

„Ми знали, що суспільно-політична зрілість нашого народу дійшла до
вершин свого розвитку, – пише у своїх спогадах („Погода совісті”) один
із державотворчих архітекторів Акту 30 червня 1941 р. др Володимир
Горбовий, – і, що настала історична хвиля, яку ми повинні використати
для свого народу. Хоч би нам прийшлося положити за справу „душу і тіло”,
то мусимо доказати, що саме ми є покликані долею для того, аби здійснити
нашу історичну завітну мрію. Ми договорилися до того, що насамперед
попробуєм легальним шляхом проголосити і завести свій державний лад на
своїй землі, а як це не

-7-

вдасться виконати, тоді вчинимо це революційним порядком”.

Арештовуючи творців Акту ЗО червня, запроторюючи їх до концтаборів і
винищуючи провідний прошарок бандерівського руху, німці різко відкрили
свою справжню геноцидну й расистську політику і тим самим стали на шлях
повного провалу їхньої східної кампанії. Однак Провід революційної ОУН,
в тому й Голова УДП Я.Стецько не піддавалися тиску Німеччини, яка
вимагала відкликати проголошення державності та розпустити український
уряд. Таку поставу – „відстояти вповні субстанцію українського народу та
зберегти при тому свою національну гідність” (В.Горбовий) – Я.Стецько
зберіг упродовж усього свого життя, за всіх обставин та на всіх
міжнародних форумах, на яких йому доводилося виступати – аж до 5 липня
1986 року, коли він у Мюнхені завершив свою земну мандрівку. Там він
спочиває понині й спочиватиме, доки Українська держава не побудує у
Києві Пантеон національних героїв і перевезе туди – разом з іншими
видатними Героями України – його тлінні останки, створивши для цього
моральні й політичні передумови.

В історії української політичної думки Акт ЗО червня вписується в той
ряд важливих політичних чинів, які творять один безперервний
державотворчий континуум: від держави Київської Руси і держави
Козацько-Гетьманської доби, через Акти незалежності УНР і соборності 22
січня 1918 і 1919 років, проголошення Карпатської України 1939 року,
через Акт відновлення незалежності ЗО червня 1941 року та Маніфест
Української Головної Визвольної Ради 1944 року, підходячи таким чином аж
до новітнього Акту проголошення незалежності 24 серпня 1991 року.

Хочемо вірити, що нинішня держава остаточно позбудеться важкої
совєтської спадщини й одного дня здобудеться на політичну мужність, щоб
стати державою мрій наших великих Попередників. Для цього потрібно лише
одного: визнати боротьбу ОУН і УПА за свободу і самостійність та
вкарбувати золотими буквами у політичній свідомості громадян України
державотворчий Акт ЗО червня 1941 року і випливаючу з нього суверенну
владу в особі УДП. Щойно тоді ми зможемо перегорнути останню сторінку в
історії становлення повноцінної української держави й зможемо об’єднано
та соборно прямувати у мирне та процвітаюче майбутнє.

Богдан Федорах, в.о. Голови УДП

Ярослав Стецько

“ІСТОРИЧНИЙ ЧИН НАЦІЇ”

Шлях історичного ставання й прямування нації до волі визначають
дороговкази. Вони немов палаючі вогні в темряві освітлюють напрямні, що
ведуть народ до завітної мети і мобілізують його сили до боротьби і
перемоги.

Дороговказом і орієнтиром українського народу в його новішій історії
став 22-й січень 1918/19 рр. У цій даті український народ бачить
узмістовлення свого національно-державного ідеалу. За свій ідеал завжди
наново повставатиме наш народ, піднімаючи безстрашно зброю на ворогів
під проводом когорти своїх незламних синів.

Страшною була тоді Україна для ворогів; нація мала усі шанси перемогти.
За дороговказ 22 січня 1918/19 рр. Україна боролась. Умови були більше
як сприятливі, але недоставало політично-революційної визвольної
організації, що очолила б боротьбу нації і була свідомою своїх цілей і
шляхів визволення.

Які ж без порівняння важчі були умови 1941 р. для повстання нації!
Імперії тоді не розліталися, а були на верхах своїх сил. Проте
дороговказ категорично, цілеспрямовано і безкомпромісово було виявлено
ЗО червня 1941 р.! І виявлено проти обох великих потуг, що прагнули
мати’свої колонії на українській землі. Але тоді існувала й діяла
політична організація революційно-визвольної боротьби нації, що боротьбу
унапрямлювала і нею проводила.

Революційна армія нації – Українська Повстанська Армія повстала з почину
політичної організації революції – Організації Українських
Націоналістів. Жодні повстанські отамани, без політичного,
державно-творчого цілеспрямування боротьби, новітні Зелені і Махни не
могли, не поставили і не повели збройної протиокупантської боротьби
народу широким, всенароднім фронтом. Тільки УПА під командуванням ген.
Романа Шухевича-Чупринки, заст. міністра оборони Українського Державного
Правління 1941 р., пізнішого Голови Проводу ОУН і Голови Генерального
Секретаріяту Української Головної Визвольної Ради, при
політично-унапрямлюючій і організуючій ролі ОУН, була цією
мілітарно-політичною і революційно-національною силою, яка на опанованих
нею теренах України і потенційно в усій Україні, творила політичну
дійсність нації.

УПА заперечувала тотально обі ворожі сили в Україні і не пристосовувала
себе за ніяких умов до жодної з них, її співіснування з Німеччиною і
Росією було на полі бою, де рокотали кулемети і падали наші і
окупантські вояки.

-10-

Саме дороговказ 30 червня 1941 р. проголосив нації і світові – за що і
проти кого!

Наше завдання виявити ролю політичної організації революційно-визвольної
боротьби нації, проводу цієї боротьби – ОУН, якого відсутність у 1917/20
рр. внеможливила закріпити відновлену державність, хоча й була тоді
московська імперія в руїнах, а Австро-Угорщина валилася.

Акт 30 червня 1941 р. стимулював ОУН, він же дав їй силу і престиж серед
нації, бо це був Чин Нації, якої волю віддзеркалювала ОУН, її провідний
кадр, що мав відвагу в імені нації і для нації прийняти на себе рішення
і риск. І не має значення, хто поіменно стояв за цим Актом. За ним
стояла і його здійснювала нація.

Чини нації самі з себе не стаються. Хоча їх і доконує нація, проте вона
добирає собі в дану історичну епоху речників її волі, які мають відвагу
рішати великі діла в ім’я нації і для нації, черпаючи свою силу і
мужність із надер національної душі. Рідко велике рішення
підготовляється у душі творця, сумнівами і ваганнями, медитаціями і
зважуванням – за і проти. Воно звичайно є об’явленням хвилини, візією
стає для того, хто несе за нього відповідальність і з власної волі його
реалізує. Історія не є учителькою життя не конче тому, що люди не хочуть
учитися з неї, а прямо тому, що ніколи не повторяються події ані
обставини, за яких – здавалося б — аналогічні рішення були прийняті.
Кожне історичної ваги рішення є по суті оригінальним на тлі часу,
обставин, людей і подій, що його супроводять.

Народній масі не імпонує той, хто задовольняється тільки дрібними
радощами і розривками, пересічними, досяжними прагненнями і реальною,
зрозумілою оцінкою кожної події, без ніякої містики, великої візії,
великого пориву. Маса не любить тих, що живуть хлібом єдиним…

Одуховлений народ любить і прагне та захоплюється великим і великими. А
далі – жертвенність, героїчність, ідейність широких мас дає силу тим, що
йдуть на риск. Ніхто інший, а широкі народні кола — джерело сили борців
за велике, бо вони самі стоять у змагу захисту за найсуттєвіше –
прадідні традиції, своє право на своїй землі.

Демонструвати перед усім світом, що ця воля незламна, непоборна, що вона
завжди наново із стихійною силою проривається, щоб не тишком-нишком, але
навіть коштом великих жертв прямувати до великої мети. Це є основна
помилка думати, що народня маса не стоїть за людьми хороброго серця, які
прагнуть великого. Вона є основне джерело їх сили, бо й ради добра її
вони йдуть на риск. Інстинкт нації є непомильний.

Велич їх чину не тратить нічого на ідейно-моральній і політичній
вартості навіть, як вони в даних умовах не є спроможні збройне у
відповідному масштабі постояти за свій чин, за чин нації.

– PAGE 11 –

Тому, коли у захист Акту ЗО червня 1941 р. ми не були спроможні
поставити танків, гармат і бомбовозів, відповідно сильної армії, бо так
склалися умови, – ми вирішили танкам, бомбовозам і гарматам окупантів
протиставити вірність ідеї Суверенітету нації, гідність і гордість
великої духом нації, незламність нашого характеру, чистоту нашого серця,
нашу безстрашність особисто захищати проголошене діло, за ніяких умов
цього не заперечити, не відкликати, видержати до кінця. Як голова
Державного Правління, я вирішив не втікати, не залишати відповідальности
на інших, але станути до співзмагу – ідейної і моральної сили, якою ми
диспонували, з фізичною силою, що нею диспонували німці. Як же багато
легшою була б відповідальність, якщо б перед головою держави, як це є в
нормальних умовах, маршували полки власного війська, коли б були до
диспозиції радіостанції, преса, усі модерні засоби володіння, а не було
постійної небезпеки ув’язнення і непосильного намагання створити
якнайбільше доконаних фактів. А робилося це, щоб з уваги на
недостатність збройних сил і засобів цими доконаними фактами доказати
хай і коротке, але фактичне існування української держави і її влади на
українській землі, з волі українського народу.

Три клясичні складники держави – територія, населення, власна влада, –
хоча короткий час – були реальною дійсністю. І, нарешті, якщо б ми
уважали політично доцільним у той час, то безумовно Дружини Українських
Націоналістів під командуванням тоді сотника Романа Шухевича і майора
Євгена Побігущого-Рена були б збройне станули в захист Акту ЗО червня
1941 р. і відновленої української державности, а зокрема готові в
околицях Львова і Золочева повстанці ОУН під командуванням очайдушного
Івана Климіва-Легенди були б тим радше виступили збройно до бою проти
німців. Але українська національна рація цього тоді не вимагала. Ми мали
ширші, далекосяжні пляни. Вони стали дійсністю, коли заправлені в боях
вояки Шухевича співтворили Українську Повстанську Армію і збройно
продовжували дещо пізніше політичне розпочату ЗО червня 1941 р.
двофронтову війну України -проти Німеччини і Росії.

Розваживши всебічно ситуацію, голова Правління мусів залишитися на
своєму пості відкрито і явно, взяти на себе всю відповідальність, дати
себе ув’язнити і прийняти всі консеквенції, постоявши до кінця і
послідовно в захист ідеї відновленої української державности, потоптаної
німцями. Ми уважали, що вистачить – за тодішніх умов – многогранна акція
іншого типу, – хвилею – незбройного характеру, – яку ОУН і український
народ розгортали після ув’язнення голови Уряду. Щойно згодом, після
необхідної всебічної підготовки, прийшла двофронтова збройна боротьба –
УПА.

-12-

Проголошення відновлення державности не було питанням тільки виконання
якоїсь постанови, але це було стихійне рішення нації, яке висіло у
повітрі, виходило з її духа, з її прагнення, а не вислід формальних
паперових постанов. Держава – це наявна об’єктивація волі нації,
іманентна прикмета її суверенітету, без якої немає повновартної
національної спільноти. ‘

Для кожного українського патріота, не тільки націоналіста-революціонера,
було ясним, що в такий час щось мусить велике статися. Інтелектуальне
усвідомлення моменту і неповторної нагоди завжди залишається за тими,
хто має інтуїцію й політичний інстинкт вибрати хвилину, якої завтра уже
може не бути. Це не є важне, чи це гурт людей, чи одна людина приймає у
цей момент рішення не раз проти опінії більшости. У такий час легше було
одному, як багатьом, рішати про пригожість і неповторність хвилини.

Наше вичікування з відкриттям збройного протинімецького фронту було
мотивоване необхідністю заіснування виразного ворожого становища
Німеччини до нашої держави. Заки мала розгорітися українсько-німецька
війна, усе мусіло бути випробуване до кінця, бо це було засерйозне і
завагітне в наслідках рішення, яке прийняти не вільно було без ясної
ворожої постави німців. Чи забуваємо, як усі можливі ситуації
використовувала британська потуга, заки рішилася на війну?! З цією нашою
тактикою вичікування не стоїть у ніякому зв’язку рішення проголосити
відновлення державности і творити державне правління, бо це не було
залежне від тієї чи іншої постави Німеччини, але це була закономірна
консеквенція боротьби нації за незалежність, яка використовує кожну
міжнародню пригожу ситуацію, щоб задокументувати свою волю до державного
незалежного життя. Не тому ми проголошували відновлення державности, що
ми хотіли тим чином приневолити німців розкрити карти, бо того типу
історичні акти нації не докопуються в такому пляні, але є вони вимогою
власнопідметного ставання нації, незалежні від постави чужої сили, ані
недостосовувані до неї! Ті, що проголошували державність, взагалі не
мали навіть на думці «приневолювати» тим німців «розкривати карти», але
мали метою в тій ситуації, коли зударилися світові потуги – вможливити
своїй нації сказати своє слово, власне, суверенне! Коли йшла боротьба за
колонії на Сході Европи, коли йшла боротьба в захист «малих держав» з
боку Англії проти нової німецької потуги – Україна була покликана
сказати своє слово: вона за інший, за новий лад в Европі, лад суверенних
держав на руїнах російської імперії і кожної імперії, яка прагнула б
встановлятися на Сході Европи і в поневоленій Росією Азії. Це сказано
теж в Акті ЗО червня 1941 р. Якщо ж при нагоді проголошення відновлення

PAGE 13 –

державности скоро й виразно унаявнилася незмінна колоніяльна політика
Німеччини – тим краще для мобілізації другого – тим разом
-протинімецького фронту. Ця обставина, що збройний спротив німцям
почався дещо пізніше, не має суттєвого значення. Політичний спротив
заіснував уже з днем ЗО червня 1941 і дав перспективу для дії у
майбутньому. Семафор був видвигнутий! Світ почув слово України, не
тільки світ німецький, але західній і взагалі ввесь світ!

З мемуарів Ярослава Стецька «ЗО червня 1941»,’ Торонто-Нью-Йорк-Лондон,
1967р.

– PAGE 14 –

Степан Бандера

“ТРЕБА БУЛО ВИСТУПИТИ З ВІДКРИТИМ ШОЛОМОМ”

Щоб вказати на практичне здійснення послідовної визвольницької лінії в
нашій внутрішній політиці, висвітлимо деякі моменти з нашої діяльности
від 1941 р., зокрема такі, що відносно них є багато баламутних
тлумачень.

З весною 1941 року, напередодні вибуху німецько-совєтської війни стали
очевидними гітлерівські пляни супроти України: підманути туманними
кличами й обіцянками, запрягти до свого імперіялістичного воза, а потім
зробити з України терен колонізації, господарської експлуатації і
джерело невільничої робочої сили. Спершу, на час війни, Берлін плянував
грати на облуду – з одного боку, обіцяти державність, а з другого –
викручуватись воєнними обставинами, українською непідготованістю і т. п.
Одним із головних аргументів гітлерівської облудної політики був закид,
що українці непідготовані, необ’єднані, розсварені, нема з ким говорити
і т. п. А при тому була ставка на розігравання одних проти одних, не
допускаючи до порозуміння. Тоді вимогою часу стало порозуміння всіх
українських політичних чинників, які були на західніх окраїнах і на
еміграції в Европі, створити одностайний фронт і сконсолідований
осередок-репрезентацію. Цю вимогу ситуації добре зрозуміли всі
українські політичні чинники, і за почином революційної ОУН у Кракові
створився Український Національний Комітет (УНК), до якого ввійшли
представники всіх середовищ, центрів і угруповань, за винятком одного чи
двох. ОУН виступила з ініціативою і доклала всіх старань, щоб здійснити
консолідаційну акцію, керуючись насамперед рацією актуальної визвольної
політики, а не своїм протиставним відношенням до програмово різних
угруповань, які ОУН поборювала. Це саме мали на меті й інші
співучасники.

Щодо УНК можна почути на адресу нашої Організації закиди, ніби вона не
була вірна супроти партнерів договорення, що в Акті ЗО червня виступила
не від УНК, що і далі діяла сепаратно, а УНК не був активізований. Але
цей закид не витримає критики, коли розглянути суть справи. УНК
зформувався на засадах відкритої, легальної дії і вже через це не міг
бути чинником революційного характеру, бо відразу був би ліквідований
окупантом. УНК не готувався до того, щоб починати чи очолювати
революційну протинімецьку боротьбу. Він мав оформити й маніфестувати
одностайність української політики, бути речником українських
самостійницьких прагнень у межах нормальної політичної дії, а не
революційних кроків і боротьби. Акт відновлення Української

Держави ЗО червня 1941 року і розпочате ним державне будівництво -це
були дії, виконані революційним порядком, і заздалегідь було відомо, що
Гітлер відповість на них безоглядними репресіями. Втягати до того УНК
було недоцільно і неможливо. За саме передання УНКомітетом
радіоповідомлення про Акт 30.06.1941 р. члени УНК були ґестапом
ув’язнені.

Якщо б була змога нормальної самостійницької політичної дії, якщо б
Німеччина респектувала державну суверенність України і невстрявання її у
війну Німеччини проти західніх держав, ці невідступні тоді декляровані
засади української самостійницької політики, в такій обстанові УНК
вийшов би на поле широкої політичної дії і репрезентації. Де було
можливо, там УНК був активізований і відповідно підносилося його
значення. Українська Національна Рада створилася у Львові в липні 1941
року у зв ‘язку з УНК; так само на всіх масових народніх зібраннях і
маніфестаціях по всьому терені особливо відзначалося постання УНК як
центру всеукраїнської політичної консолідації. Дальший розвиток подій
був такий, що не було можливостей для дії УНК, як легального
самостійницького центру. В піднімецькій дійсності могли наявне існувати
тільки такі політичні твори і акції, які пристосовувалися до цієї
дійсності; усе ж безкомпромісове, що хотіло вести акцію, мусіло йти в
підпілля.

Також і щодо Акту 30 червня 1941 р. і дальших подій треба висвітлити
головні моменти, щоб усунути різні неправдиві свідомо чи несвідомо
розповсюджувані, шкідливі для української політики інтерпретації.

Революційний провід ОУН зважився на такий шлях ставлення визвольної
справи у зв’язку з німецько-большевицькою війною пляново, після
всебічного обміркування. Було ясно, що гітлерівська Німеччина не думає
позитивно ставитися до справи державної самостійности України, а з
другого боку, не схоче відразу викликати боротьби українського народу
проти себе. Невиразною політикою, тактикою обіцянок, що не зобов’язують,
і проволок, підтримуванням надій на державну самостійність України після
закінчення чи то вирішення висліду війни з СССР гітлерівський режим
плянував не допустити до того, щоб прагнення українського народу до
державної самостійности рішуче спрямувалося проти Німеччини. Берлін не
хотів мати проти себе України, намагався втягти її насамперед у свою
війну проти СССР і тим зв’язати її з усією своєю політикою, позбавити
можливостей провадження незалежної української політики, використати й
значною мірою виснажити сили України у війні, а далі відомо, яку долю
готував Гітлер Україні.

Було ясно, що у відношенні до гітлерівської Німеччини не можна було
сподіватися на успішність переговорів, ставлення вимог, переконувань
тощо. Такі заходи були заздалегідь засуджені на

* 16

неуспішність і могли мати значення тільки тактичних заходів, щоб мати й
такі козирі і щоб приховати підготову до дії по іншій лінії. Справжня ж
самостійницька політика мусіла йти шляхом доконаних фактів, власної
ініціятиви, не оглядаючись на політику Німеччини, а коли треба, то
виразно проти неї. Український народ мусів на початку нової ситуації,
створеної воєнними подіями на його землях, виразно і рішуче сказати своє
слово, творити своє життя за власною волею, власними рішеннями. І так
сталося. Проголошення Народніми Зборами у Львові відновлення Української
Держави, створення Тимчасового Державного Правління, проведення
всенароднього плебісциту у формі висловлення волі народу на масових
відкритих маніфестаційних зборах-здвигах на всій українській території,
вільній від большевицької окупації, розгортання державного будівництва у
всіх галузях – все це довершилось власною волею і власними силами
українського народу, не зважаючи на бажання і ставлення німців, проти
їхньої волі.

Ми глибоко переконані, що честь Нації, історична і політична конечність
наказували так поступати. Ми не мали надій на те, що такі довершені
факти і так виявлена рішуча воля українського народу вплинуть на зміну
політичних плянів Гітлера супроти України. їх ніщо взагалі не могло
змінити. Але тільки рішучі і довершені діла з нашого боку могли створити
ясну ситуацію, перекреслити найнебезпечніші для України підступні
гітлерівські задуми й зберегти відкритий, чистий шлях для дальшої
незалежної визвольної політики. Такими діями була передусім виразно
висловлена воля українського народу, що він сам вирішує питання свого
життя, завжди змагає до відновлення своєї суверенної держави, а
відношення між Україною і сторонніми силами ставить у залежність від їх
пошани до суверенних прав українського народу, визволення його
суверенної держави. З цих позицій Україна не відступає ніколи, в жодній
ситуації, і своїх природніх прав на державну суверенність не зрікається
і під натиском наймогутніших сторонніх сил.

Доконані державотворчі акти мали вирішне значення для скеровання й
кристалізації основних внутрішніх політичних процесів, які відбувалися в
цілому українському народі від літа 1941 р. Вони були виразно спрямовані
до державної суверенносте. Серед величезних змагань світових потуг могла
губитись, принишкнути справа української державності. Червень 1941 року
запобіг тому і поставив її в центрі політичного розвитку серед воєнної
бурі на Сході Европи.

Основна лінія облудно-підступної політики Гітлера супроти України була
перекреслена. Німці спершу ще намагалися її повернути й утримати,
сподіваючись від її успіху дуже багато. Тому вони не виступали відразу з
властивого їм безоглядністю, пробували ліквідувати справу тихцем,
зам’яти, відсунути. Коли ж стало видно, що це через рішучу й виразну
українську поставу не вдається, тоді німецька політика

-17була примушена розкрити свої карти, показати справжнє відношення і
пляни. Німецькі репресії і курс одвертої ворожо-окупантської політики
відкрили очі всім, оголили істоту німецької остполітік і створили
виразні фронти.

Дехто закидає, що під час Акту ЗО червня 1941 р. були вжиті фрази і
жести приязного супроти Німеччини тону. В цій справі пора сказати
одверте слово, бо наша правда ясна і чиста, і треба припинити фальшиве
змальовування дійсности. Ми завжди обстоюємо незалежність української
політики, яка керується тільки українською рацією, а не кокетуванням
(безуспішним!) із сторонніми силами. Стоїть питання про основну лінію
української політики під час минулої війни, зокрема супроти Німеччини.
Війна Німеччини з іншими державами, доки вона не зачіпала України,
вимагала від нас повної нейтральности. Україна, поневолена большевицькою
Росією і в стані боротьби з нею за своє самобутнє існування, за державну
суверенність, не мала ні змоги, ні рації будь-як втручатися в справу
чужої війни. Коли ж на переломі 1939-1940 р. з німецького боку були
виявлені намагання на західніх окраїнах і в Польщі втягти українців у
війну на заході й вербувати їх до спеціяльних військових частин,
призначених на західній фронт, Організація і все українство поставилося
до цього рішуче негативно. Це пройшло немов непомітно, бо справа була
неголосна, але нею було позначене важливе політичне вирішення.

Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, то Україна не
могла прийняти неприхильно цього факту Але тим ще не розв’язувалося
питання взаємин між Україною і Німеччиною. Воно мусіло залежати тільки
від одного: як поставиться Німеччина до державної суверенности України,
чи буде шанувати українську суверенність, українські інтереси, чи буде
шукати в Україні союзника проти большевицької Росії, – чи трактуватиме
Україну як воєнну здобич і об’єкт своїх цілей. Українська самостійницька
політика не могла керуватися тим, що гітлерівська Німеччина така, чи
така, отже ми відразу проти неї. Ми мусіли стати і стали на позиції
незалежної реалізації наших національних цілей, оборони наших прав і
інтересів. А далі мусіла сказати своє слово Німеччина. Коли мало бути
розв’язане таке глибоке вирішення, згода чи боротьба між Україною і
Німеччиною, то тут важили лише істотні, великі питання, а не другорядні
чи далекі для нас моменти. І ще одно: коли в такій ситуації мала бути
боротьба між нами, то треба було, щоб її неспровоковано і виразно
спричинила Німеччина потоптанням прав і волі українського народу. Тому
наша лінія дії була чітка: невідступне відстоювання справи державної
незалежносте, а під умовою шанування її – готовість до приязних взаємин
і до спільної війни проти большевицької Росії, і тільки проти неї.

-18-

Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її
реалізували і важкими жертвами відстояли – і до неї завжди признаємося.
Віримо, що історія її повністю схвалить. А чужий політичний світ також
мусить об’єктивно визнати за нами слушність і шанувати нашу поставу.

І ще з одним закидом ми зустрічаємося: чому ОУН так помітно висунулася
на перший плян у відновленні державности в 1941 р., чому виразно
зазначала свою ініціятиву й на чільні місця у відроджуваному державному
житті висунула своїх членів? Ті, що шукають матеріялу для обвинувачень,
вбачають за цим амбіції, жадобу влади, перегони, щоб хтось нас не
випередив і т. п., а не хочуть бачити того, що наочно виявилося в живій
дійсності. Отже, тут вирішальними були три питання: питання самого
проведення пляну, питання відповідальности і питання збереження зайнятих
позицій. Все, що було зроблено в червні-липні 1941, можна було провести
тільки порядком революційним, захопленням німців розполохом, дуже
швидким і рішучим діянням. Це могла і мусіла підготувати й організувати
сама ОУН. Якби справа була спрямована на рейки спільної,
міжорганізаційної дії, гестапо заздалегідь її паралізувало б.

Було передбачено наперед, що німці поставляться ворожо, застосують
безоглядні репресії, будуть намагатися змусити до відступу, скасування і
т. п. Так і сталося. Від самого початку ув’язнення членів Державного
Правління й частини Проводу ОУН представники німецького уряду всякими
методами старалися схилити до скасування чи саморозв’язання Державного
Правління. Представники Розенберга запевняли, що німецький уряд не
виступає проти державної самостійности, тільки з нею треба зачекати, а
насамперед концентрувати все для розгрому СССР, пропонували широку
співпрацю з українцями, давали термін – два роки для поступового
запровадження державної самостійности України і т. п. Коли ж такі
обіцянки не могли спонукати до скасування актів, тоді прийшли на чергу
ультимативні домагання з загрозами репресій супроти Організації і цілого
народу, як у ворожій країні. І нарешті дійшло, як відомо, до
застосування цих погроз.

При підготовці відновлення самостійної української держави проти волі
Німеччини передбачалося такий розвиток і враховано німецькі репресії.
Отже, йшлося про те, хто, який політичний чинник виступатиме як
відповідальний, з усіми наслідками цього. Треба було виступити з
відкритим шоломом. Коли не було змоги в даній ситуації зброєю оборонити
українську державність, то було конечно, щоб ті, хто її очолив, не
ховались ніяким способом і не зреклися її під жодним тиском. Революційна
ОУН вважала, що мусить взяти на себе відповідальність і обов’язок
відстояти перед світом і перед ворогом право і волю українського народу.
Тому в самому Акті 30 червня була виразно

– PAGE 19 –

зафіксована ініціятива ОУН, а Державне Правління очолив член Проводу
ОУН. Зроблено все так, щоб на Організації зосередилася відповідальність,
а слідом за цим і всі репресії ворога, спрямовані проти української
держави, впали на ОУН, яка була загартована і підготована до боротьби, а
не на інші українські політичні чинники.

В той період ОУН мусіла висунутись на чоло. Інші політичні чинники були
готові йти цим шляхом доти, поки не дійшло до неминучого, одвертого
конфлікту з Німеччиною. Вони були схильні до іншої політичної тактики,
не до ставлення справи на вістрі меча, – радше до пасивного опору, ніж
до активного рішучого виступу в тій ситуації, на початку
німецько-большевицької війни. На початку боротьби на два фронти ОУН не
могла розраховувати на співучасть інших організованих політичних
середовищ. Ситуація була така, що не було змоги для явної легальної дії
таких чинників і організацій, які хотіли стояти на позиціях державної
незалежносте України. А підпільні, революційні методи дії, крім
націоналістичного руху, іншим середовищам не відповідали. Вони поступово
переставали себе проявляти як діючі політичні фактори. На поверхні
лишилося відполітизоване громадсько-суспільне життя в тих формах, на які
дозволяла німецька окупація і куди влилося багато сил. А самостійницьке
політичне життя концентрувалося в націоналістичному підпіллі, яке стояло
одночасно в боротьбі проти німців і проти большевицької Росії.

Степан Бандера «Слово до українських націоналістів-революціонерів за
кордоном», липень 1948 р.

– PAGE 20 –

Роман Шухевич

“ПОЧИНАЛАСЯ НОВА ДОБА

У ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАННЯХ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ”

Визвольні змагання українського народу 1917-21 рр. закінчилися для нього
невдатно. Після 1920 р. значна частина учасників українських армій
опинилася в таборах для інтернованих у Польщі, в ЧСР. Українські
політичні діячі, головно зі східньо-українських земель, які брали
активну участь у відновленні української самостійної держави й у
боротьбі за неї, переважно емігрували. Українські землі роздерто між
СРСР, Польщу, Румунію та ЧСР. Український народ знов опинився під
пануванням чужинців.

Визвольну боротьбу українського народу 1917-1921 рр. репрезентували два
уряди – Уряд Української Народної Республіки (УНР) та Уряд
Західньо-Української Народної Республіки (ЗУНР). У 1918 р. це було
зумовлене окремим розвитком визвольної боротьби українського народу в
межах царської Росії, і окремим – в межах австрійської монархії.
Об’єднання усіх українських земель в одній Українській Народній
Республіці, що його святково проголошено історичним Універсалом 22-го
січня 1919 р. в Києві, лише на короткий час припинило існування двох
окремих урядів. З уваги на специфічні, головним чином
зовнішньо-політичні, умовини, що в них проходила визвольна боротьба
українського народу 1919-21 рр., обидва уряди далі існували й діяли
окремо.

Після 1920 р. були примушені емігрувати й обидва уряди. На еміграції
Уряд ЗУНР як представництво Західної України проіснував до остаточного
вирішення справи Галичини Радою Амбасадорів 15.III. 1923 р. Уряд УНР
існував далі, хоч після ліквідації Союзу Визволення України (СВУ), тобто
після 1930 р., його впливи на українських землях були дуже малі. Тут, на
українських землях, в 1921-1939 рр., в обстановці, з одного боку,
посиленого наступу окупанта на український народ, зокрема в обстановці
скрайньо ворожої українському народові політики московсько-більшовицьких
окупантів, і, з другого боку, в обстановці постійного росту визвольної
революційної боротьби українського народу за національне визволення,
створювався новий стан національно-політичних відносин. Уряд УНР, який
далі стояв на політичних позиціях 1918-1921рр. та ні своїм особовим
складом, ні своїми поглядами ні в якій мірі не відбивав тих глибоких
перемін, що доконувалися у національно-політичному житті українського
народу на українських землях, – вже не міг уважатися представником цього
нового стану національно-політичних відносин в Україні.

-21 –

Після 1920 р. український народ, насильно загнаний в окупантське ярмо,
не припинив визвольної боротьби. Він її посилено вів далі у різних
формах і на різних ділянках свого національного життя.

Найхарактернішим явищем українського національного життя 1921-39 рр.
було виникнення й постійне зростання визвольної підпільної, революційної
боротьби українського народу за українську Самостійну Соборну Державу.
На фронті підпільної, революційної боротьби опинився найпатріотичніший,
найідейніший український елемент. Щораз ширше вкорінювалися в Україні
ідеї українського національного руху. Скрізь там, де вони доходили, вони
неподільно опановували українські народні маси, різні українські
національні середовища. Український визвольно-революційний рух став
одним із найважливіших факторів українського національно-політичного
життя.

Вибух 1939 р. другої світової війни дав українському народові нові надії
на можливість здійснення його самостійницьких прагнень.

Зокрема, провідні українські політичні кола вирішили використати для
здійснення самостійницьких ідеалів українського народу вибух
німецько-більшовицької війни 1941 р. З ініціятиви українських
націоналістичних кіл 30-го червня 1941 р., тобто зараз же в перших днях
німецько-більшовицької війни, на українських землях утворився незалежний
український уряд – Українське Державне Правління, яке перед усім світом
проголосило відновлення Української Самостійної Держави.

На проголошення самостійности України німці відповіли виарештуванням
членів Українського Державного Правління, багатьох діячів українського
підпільного руху та чільних українських патріотів.

Терористична, гнобительська політика німецьких окупантів в Україні
довела, в наслідку, тільки до поглиблення й поширення боротьби
українського народу. Український визвольний рух, шукаючи нових шляхів,
прямував, як і прямує завжди, до однієї й тієї самої мети – до побудови
Української Самостійної Соборної Держави.

1942 рік в Україні, і особливо, друга його половина, позначився
посиленим наступом гітлерівських загарбників на український народ.
Особливо жорстокого гноблення зазнавало українське населення у так
званому „Райхскомісаріяті Україна”. Німці силоміць вивозили все
працездатне населення на каторжні роботи в Німеччину, немилосердно
грабували його з останніх харчових засобів, за найдрібніший спротив
їхнім драконським розпорядженням палили цілі села та вимордовували сотні
ні в чому невинних мешканців, в тому числі завжди дуже багато жінок і
дітей, масово арештовували українських самостійників, усіх українських
патріотів.

Крім гітлерівських окупантів, українські народні маси, зокрема селян,
тероризували і грабували банди більшовицьких партизанів. Ці банди,
посуваючись з Білорусі, почали опановувати північні й північно-західні
лісові терени України. Вся „протинімецька боротьба” більшовицьких
партизанів зводилася до грабування українського

-22-

населення з останніх шматків хліба, останньої одежини, до розшуків та
розправ над українськими патріотами.

Активний, бойовий елемент Полісся та північної Волині, зорганізований у
рядах ОУН, керованої Степаном Бандерою, з метою боронити українські маси
від терору гітлерівців і більшовицьких партизанів та прагнучи активно,
зі зброєю у руках боротися за здійснення самостійницьких прагнень
українського народу, восени 1942 р. почав творити збройні групи. Ці
групи були примушені вести боротьбу відразу на три фронти: проти
гітлерівських окупантів, проти насланих Кремлем в Україну більшовицьких
партизанів та проти польських шовіністів. Ці останні, мріючи про
відновлення польського панування на українських землях, організовувані й
озброювані німцями, і собі почали всіляким способом знущатися над
українським народом.

Збройну, партизанську боротьбу проти ворогів українського народу
українські народні маси привітали з захопленням. До бойових груп почало
напливати щораз більше патріотичного, здебільша молодого, боєздатного
елементу.

В лютому 1943 р. в наслідок особливого загострення німецького терору,
збройна повстанська боротьба українського населення проти гітлерівських
окупантів стала на Волині й Поліссі масовим явищем.

Повстанські відділи, що сформувалися після масового переходу на
нелегальне становище, тисячі української молоді, тисячі українських
чоловіків і жінок, не могли вже існувати як бойові групи ОУН. Адже в
них, крім членів ОУН, також опинилися люди, що співчували деколи різним
іншим політичним групам, в минулому деколи до цих груп приналежні, а теж
тут опинилося багато безпартійних українських патріотів. З цих то причин
прийшло до переорганізування всіх збройних відділів у
загальнонаціональну, понадпартійну Українську Повстанчу Армію (УПА).

Незабаром новозорганізована УПА відбила всі німецько-більшовицькі
наступи на українське населення Волині та Полісся й обмежила панування
німців на цих теренах тільки до більших міст, головних шосейних шляхів
та залізничних ліній. Рівночасно УПА також звузила терени, опановані
більшовицькими партизанами, до окремих, невеличких лісових островів.

Таким чином під виключною контролею УПА опинилися значні території
Волині та Полісся. УПА вже не могла обмежуватися тільки до бойових дій,
але мусіла також зайнятися впорядкуванням опанованих територій і
організуванням на них влади. Негайного втручання й організації вимагали
адміністрація терену, шкільництво, земельна справа, господарське життя в
цілому. Всі ці справи Командування УПА-Північ упорядковувало
відповідними наказами.

Літом 1943 р. УПА поширилася на Галичину й велику частину Правобережжя.
Широка збройна боротьба проти всіх окупантів України за Українську
Самостійну Соборну Державу виразно стала загальним виявом
самостійницьких прагнень українських народних мас,

– PAGE 23 –

українського народу в цілому. Починалася нова доба у визвольних
змаганнях українського народу, нова доба в історії України.

Відступ німецьких армій, розвал Німеччини, що зарисовувався щораз
виразніше, передові ідеї свободи народів і людини, що їх голосила УПА,
притягали в лави УПА багатьох втікачів з німецьких таборів для
військовополонених та різних допоміжних військових формацій,
зорганізованих німцями з поневолених більшовицькою Москвою народів. В
лавах УПА опинилося багато грузинів, азербайджанців, білорусів, татар та
ін. Всіх їх зорганізовано при УПА в окремі національні відділи під їх
власним командуванням.

З метою дати боротьбі іншонаціонального елементу в лавах УПА відповідну
політичну плятформу, з ініціятиви УПА в листопаді 1943 р. на Волині
скликано Конференцію Поневолених Народів. На конференції визначено
спільні цілі й методи боротьби всіх поневолених Москвою народів.

Бойові й політичні успіхи УПА зацікавили українською проблемою сусідів
України та інші чужонаціональні політичні кола. З Головним Командуванням
УПА почали зв’язуватися представники урядів інших держав, бажаючи
повести переговори з офіційним представництвом українського народу з
метою врегулювати цілий ряд політичних справ, актуальних тепер чи в
майбутньому. Тому, що такого загальнонаціонального представництва
українського народу в цей час ще не було, – взимку 1943/44 р. ці
переговори вело Головне Командування УПА. До участи в цих переговорах
Головне Командування запросило також представників інших українських
політичних самостійницьких угрупувань.

Масове поширення збройної боротьби за Українську Самостійну Соборну
Державу, що сталося в наслідок глибокого вкорінення серед якнайширших
мас українського народу ідей українського визвольно-революційного руху;
виразно всенаціональний характер цієї боротьби; опанування УПАрмією
значних територій українських земель; наближування до кінця війни між
окупантами України – гітлерівською Німеччиною й більшовицькою Москвою,
та, у зв’язку з цим, можливість заіснування догідної ситуації для
української визвольної справи; значний зріст ваги української проблеми в
результаті визвольної боротьби українського народу – всі ці моменти
спонукали Головне Командування УПА заініціювати акцію з метою створити
загальнонаціональний, всеукраїнський політичний центр, який взяв би на
себе найвище політичне керівництво визвольною боротьбою за Українську
Самостійну Соборну Державу та репрезентував би цю боротьбу назовні.

Треба підкреслити, що тут ішлося про утворення нового всеукраїнського,
загальнонаціонального центру – такого центру, який відбивав би новий
стан національно-політичних відносин в Україні -стан широкорозгорнутої
боротьби та який відповідав би всім потребам такої широкорозгорнутої
боротьби: був би здібний такою боротьбою

-24 –

дійово керувати та належно її репрезентувати. Таким центром не міг
уважатися уряд УНР, що формально далі існував. Адже він, як ми вже про
це згадували, від тридцятих років уже ні в якій мірі не віддзеркалював
тих глибоких політичних перемін, які доконувалися серед українського
народу на українських землях. Він був цілковито відірваний від тієї
визвольно-революційної боротьби, яка саме під час тридцятих років в
Україні виникла. Таким центром не могло бути також Українське Державне
Правління, утворене на українських землях у червні 1941 р., з цієї
простої причини, що майже всі члени цього правління сиділи в цей час у
німецьких тюрмах і концтаборах.

Для здійснення пляну створити всеукраїнський, загальнонаціональний
політичний центр (цей плян зродився в колах Головного Командування УПА
восени 1943 р.) – весною 1944 р. утворено ініціятивний комітет. Цей
комітет відразу взявся до інтенсивної праці.

Ініціятивний комітет вирішив творити представництво українського народу
на демократичній основі. Демократична плятформа давала можливість
залучити до керівництва визвольною боротьбою всіх чесних і національно
вартісних українських патріотів незалежно від їхніх партійних поглядів.

Основні пункти політичної плятформи, що мала стати основою формування
нового політичного представництва українського народу, були такі: 1.
беззастережно визнати ідею Української Самостійної Соборної Держави як
найвищу ідею українського народу; 2. визнати революційні методи боротьби
за Українську Самостійну Державу також доцільними методами визвольної
боротьби; 3. здеклярувати своє вороже наставляння супроти московських
більшовиків та німців як окупантів України; 4. визнати демократію як
устроєвий принцип представництва.

11-го липня 1944 р., далеко від непрошеного ока, в Карпатах, почалися
наради нового українського революційного парляменту. Курінь УПА охороняв
місце нарад від можливого наскоку німців чи більшовицьких партизанів.
Зібралися представники всіх українських земель, при чому особливо
численно були представлені Східньо-українські Землі. Зійшлися люди
різних політичних поглядів. Були тут такі, які репрезентували активно
діючі організовані політичні партії, а були й представники неактивних у
даний момент політичних середовищ, які, одначе, могли внести свій вклад
у визвольну боротьбу українського народу. Були й представники
позаполітичних українських кіл.

Збори святково проголосили себе тимчасовим українським ?парляментом і
назвали себе Українською Головною Визвольною Радою (УГВР). На голову
Великого Збору УГВР вибрано відомого громадського діяча Волині
Ростислава Волошина.

Великий Збір вислухав широку політичну доповідь про міжнародне
становище, доповідь про військове становище, що її виголосив Головний
Командир УПА, та доповідь про дотеперішні зносини Головного Командування
УПА з представниками інших держав.

– PAGE 25 –

В дальшому Великий Збір УГВР приступив до опрацьовування Універсалу та
Плятформи УГВР. Соціально-економічна частина Плятформи дала змогу
учасникам громадянам Східньо-Українських Земель висловити думку
східньо-українського громадянства на ці справи. Великий Збір уважно
прислухувався до цих думок і в суспільно-економічній ділянці цілком
прийняв пропозиції „східняків”.

З черги Великий Збір УГВР опрацював статут УГВР, що в ньому знайшов
реальне відображення демократизм учасників Збору.

15-го липня 1944 року відбулися вибори голови Президії УГВР, членів
Президії УГВР, голови Генерального Секретаріяту УГВР, генерального судді
УГВР (та генерального контрольного УГВР).

Врочиста тиша запанувала на залі нарад. Коли голова Президії УГВР
{киянин Кирило Осьмак – ред.) станув перед головою Великого Збору УГВР,
поклав руку на український державний герб та почав повторяти слова
присяги… То присягав президент України перед усім українським
народом…

Цього ж таки дня Великий Збір УГВР закрився, а делегати роз’їхалися на
місця своєї праці. Український парлямент – Українська Головна Визвольна
Рада та український уряд – Генеральний Секретаріят УГВР почали діяти.

Не минуло й кілька місяців, як усі українські землі опинилися знову під
московсько-більшовицькою окупацією. УГВР осталася на українських землях
– осталася з народом поділяти з ним його долю й недолю, вести його,
керувати ним у його святій визвольній боротьбі.

На заклик УГВР не скоритися московсько-більшовицьким окупантам так як
раніше гітлерівським, – український народ відповів завзятою, героїчною
боротьбою проти більшовицьких гнобителів і експлуататорів України.
Український народ, керований УГВР, свою визвольну боротьбу веде далі й
сьогодні, тобто вже впродовж чотирьох років і рішений вести її далі, аж
до її переможного закінчення – до побудови Української Самостійної
Держави.

Зі статті Головного командира УПА ген. Тараса Чупринки – Романа Шухевича
„До генези Української Головної Визвольної Ради”.

Передруковано із бюлетеню „Бюро Інформації Української Головної
Визвольної Ради (УГВР)”, що появляється підпільно друком в Україні, рік
І. випуск ч. 2. за серпень 1948 р. стор. 6-13.

– PAGE 26 –

Розділ II.

Історичне тло й політична оцінка Акту HYPERLINK “http://30.VI.41”
30.VI.41 року

-27-

Ярослав Дашкевич

ПОЛІТИЧНА СИТУАЦІЯ 1941 Р.

Навіть найприскіпливіші дослідники становища в Україні та довкола
України в середині 1941 р. стереотипно роблять методологічну помилку,
розглядаючи місце Німеччини в Другій світовій війні в цей період з
позицій 1945 р., тобто з позицій програної нею війни, та дошукуються для
1941 р. не причин перемог Великого Райху, а ознак його упадку й
остаточної поразки. Методологічно такий підхід нічим не виправданий, бо
в серпні 1941 р. Німеччина перебувала в зеніті своїх
військово-політичних здобутків і ще майже ніщо не віщувало її краху. В
позиції – також геополітичній – між двома могутніми (знову кажучи
сучасним терміном) наддержавами Україна опинилася в ролі буфера, за
який, значною мірою, й велася збройна боротьба. Україна позбавлена була
вибору. Т. зв. Радянський Союз, а насправді Російська імперія,
зафарбована на червоно, це був для української нації гено- і етноцид:
перманентний терор, особливо по відношенню до інтелігенції, штучний
голод по відношенню до непокірного селянства, періодичні депортації не
то що політично підозрілих, а навіть родичів цих підозрілих, ліквідація
громадсько-політичного життя, української – за змістом і духом
-культури, скасування національних традицій, зокрема історичних,
знищення української церкви – це неповний перелік злочинів, які здійснив
російський комунізм в Україні. Й найменування адміністративної одиниці
Українською Радянською Соціалістичною Республікою, а відгалуження
правлячої російської монопартії -Комуністичною партією (большевиків)
України не могло нікого ошукати. Український національно-визвольний рух,
метою якого було утворення незалежної Української держави, в жодному
логічно обгрунтованому випадку не міг орієнтуватися на червону (чи
будь-яку іншу) Москву, яка, в свою чергу, не могла ж бути союзником
України в боротьбі проти Москви, тобто проти самої себе. Якщо
перескочити трохи вперед, то такий рух не міг орієнтуватися й на
Західних союзників, які не лише мусили гарантувати Росії-як союзникові –
непорушність її території, але й видали їй carte blanche на значну
частину Центральної й Південної Європи. Не кажучи вже про те, що
еміграційна Польща прискіпливо намагалася втручатися в усі справи,
пов’язані з міфом неіснуючої “історичної” Польщі з окупованими нею
раніше українськими землями. В середині 1941 р. будь-яка орієнтація на
“Москву-Лондон” (чи навіть натяк на таку орієнтацію) для українського
національно-визвольного руху існувати не могла. Тому й, до речі, усі
спроби українсько-польських переговорів були безрезультатними.

– PAGE 28 –

Велика Німеччина зі середини 1941 р. – це могутній військово-політичний
п’ястук, що підкорив собі за неповні два роки війни практично всіх своїх
можливих противників у Центральній та Західній Європі збройною рукою
(Чехословаччина, Польща, Франція, Бельгія, Голландія, Данія, Норвегія,
Югославія, Греція) перетворив ряд держав у своїх союзників з різним
ступенем колаборантства (Італія, Словаччина, Угорщина, Румунія,
Фінляндія, Хорватія, умовно Сербія), зумів створити для велетенських
територій ефективно діючий окупаційний режим, нестримно експлуатувати
економічний та людський потенціал цього великого конгломерату держав і
націй, безжалісно криваво придушуючи будь-які прояви Руху опору.
Німецькі збройні сили довели свою стратегічну перевагу в “бліцкрігах”, а
німецька армія в цей час цілком заслужено користувалася ореолом
непереможної. Після закреслення німецько-російського пакту про неагресію
з 1939 р. антикомунізм (поруч з гаслом боротьби з капіталістичною
плутократією за німецький життєвий простір та за підпорядкований йому
новий лад в Європі) знову став гаслом, написаним на прапорах Німецької
націонал-соціалістичної робітничої партії.

Для українського національно-визвольного руху в середині 1941 р.
існували лише дві можливості. Перша: припинити будь-яку діяльність,
спрямовану на утворення незалежної Української держави – але ж неможливо
було зупинити рух, перед яким в умовах світової війни відкривався шанс
реалізації незалежницьких завдань національної революції; таке
невикористання шансу з усіма підставами повинно було б розцінюватися і
політиками, й істориками як національна зрада. Друга: орієнтуватися на
єдиного можливого в даних умовах антикомуністичного й, умовно,
антиросійського союзника -гітлерівську Німеччину, союзника теоретично і
практично можливого, хоча й дуже непевного, що добре розуміла українська
сторона. Було обрано єдино можливий у даній ситуації другий шлях.

Дослідники, особливо західні та російські, оцінюючи ситуацію 1941 p.,
роблять ще одну методологічну помилку. Приймають a priori, що – якщо
Німеччина злочинна і людиноненависницька (в чому, зрештою, немає
сумнівів), то Союзники, таким чином автоматично стають незлочинними і
гуманними. Це не відповідало правді не лише тому, що серед Союзників
ключову роль відігравала терористично-геноцидна червона Росія –
найбільший ворог України, який ладен був стерти її з лиця землі як
націю, але також тому, що колоніальний режим “демократичних” Союзників,
запроваджений ними на значній частині земної кулі, людиноприхильним і
сприятливим для національно-визвольних рухів назвати не можна було аж
ніяк. Що перемога Союзників означатиме для України продовження кривавого
російського окупаційного режиму, було ясно і в 1941 p., і через
шістдесят років.

-29-

Очевидно, історикам, які намагаються відтворити правдиву картину подій і
процесів, треба вміти розставляти всі необхідні крапки над “і”, а не
застосовувати їх лише вибірково. Бо, зрештою, яку конструктивну
альтернативу для України могли б запропонувати історики з таким
мисленням? Повернення в лоно терористичного СРСР альтернативою для
українського національно-визвольного руху бути не могло.

В остаточному результаті український національно-визвольний рух у 1941
р. був зданий, передусім, на свої власні сили, умовно розраховуюючи на
німецьку підтримку або, що було чи не оптимальним варіантом, на
толерування та відсутність протидії з боку Німеччини. Спирання на власні
сили з тактикою доконаних фактів (про що буде мова ще далі) виявилося
правильним рішенням. Це підтвердили не лише події 1941 р., але й пізніші
(утворення Української Головної Визвольної Ради, Української
Повстанської Армії з її боротьбою на три фронти – німецький, польський і
російський). Авангардною силою стало революційне крило Організації
Українських На-ціоналістів (за тогочасною термінологією ОУН
самостійників-державників), що зуміла об’єднати у
національно-визвольному русі опору широкі маси народу.

Є ще інші методологічні помилки української навіть дуже національно
зорієнтованої історіографії. Акт відновлення Української держави ЗО
червня 1941 р. у деяких авторів якось висить у повітрі. Так немовби не
бушувала жорстока і кривава війна без правил (“тотальна”) з колосальними
жертвами з боку цивільного населення. При цьому за єдиними
терористичними правилами діяли і т. зв. демократи разом з комуністами, і
т. зв. нацисти. Існуючі міжнародні конвенції, складені й підписані на
випадок війни, не діяли, їх не дотримувалися або маскували їхнє фіктивне
дотримання (вони взагалі не діяли під час Німецько-російської війни 1941
-1945 рр.). Якось забулася генеалогія всіх цих гено-та етноцидних
воєнних злочинів, джерело яких було в комуністичній та докомуністичній
Росії, в загарбницькій колонізаційній політиці “демократичних” держав.
Панівні умови ведення війни з усією їхньою невиправданою жорстокістю до
середини 1941 р. вже утворили своєрідний кодекс гри, поза межами якого
українська сторона діяти не могла і навіть не мала права діяти, якщо
розраховувала б на мінімальні здобутки. Як я вже мав нагоду
підкреслювати раніше, в українському націоналістичному русі не мета
освячувала засоби, а їх визнали умови боротьби. Умови боротьби з
жорстоким, безоглядним, терористичним ворогом, з яким ефективно можна
було боротися лише застосовуючи такі самі методи, які застосовував він.

Досліджуючи Акт відновлення Української держави, події, що відбувалися
до нього та після нього, не можна ізолювати їх від атмосфери постійного
насильства, яка визначала щоденні будні.

– ЗО

До методологічних недоліків вивчення подій літа 1941 р. я залічив би
також повну відсутність порівняльних підходів. Український національно
визвольний рух не один опинився у вузькій вуличці між жорновими каменями
двох могутніх держав. Визвольну боротьбу проти антинаціонального
російського централізму вели також інші народи т. зв. Радянського Союзу,
зокрема литовці, латиші, естонці, чеченці. Це віддзеркалилося в етнічних
чистках, проведених після завершення воєнних дій у 1944-1945 pp.
(Північний Кавказ, Крим). Боротьба за національне самовизначення охопила
таке штучне утворення, яким була Югославія. Національні рухи – також із
тенденцією до створення окремих державних утворень, хоча б автономних, –
проявилися у Франції (Бретань), Бельгії (фламандці) й т. п. Німецька
окупаційна влада опрацювала різні рецепти придушення і використання
європейських національних рухів – від утворення сателітарних
колаборантських держав (Словаччина, Хорватія, умовно Сербія, пізніше ще
й Албанія) з маріонетковими урядами до позбавленого будь-якого власного
режиму Генерального Губернаторства чи ефимерного Протекторату Чехії і
Моравії. Українську проблему треба вирішувати – як дослідницьке питання
– саме в компаративістичному ключі. Бо Україна опинилася під суворою
окупацією, жодної колаборантської держави чи маріонеткового уряду з
німецьким благословенням утворено не було. В такому плані поширювання
псевдоісторичних і псевдополітологічних чуток про мниме українське
політичне колаборантство позбавлене грунту і має лише антиукраїнську
пропагандистсько-агітаційну мету.

НІМЕЦЬКА ПРОБЛЕМА

В українсько-німецьких відносинах у першій половині XX ст. було більше
негативного, як позитивного. Господарювання німців у Східній Україні
1918 p., де вони поводили себе як проросійські, по суті, окупанти,
організуючи гетьманський переворот й одночасно перетворюючи Павла
Скоропадського в безправну маріонетку із забороною творити українську
армію, в організатора каральних експедицій на селі, в покірного
споглядача на грабунок України – наклало дуже важкий і непривабливий
відбиток на українсько-німецькі стосунки. Українські націоналістичні
політики не забували про цей сумний досвід і в червні-липні 1941 р.
застерігали керівництво Німеччини від повторення помилок минулого. Про
це Провід ОУН писав відверто у своїх меморандумах, адресованих фюрерові
й райхсканцлерові. Про що не писали, але про що пам’ятали, це про
Карпатську Україну, яка стала розмінною монетою в німецько-угорській грі
напередодні Другої світової війни. Про що також пам’ятали, але не писали
в меморіалах, це висловлювання Адольфа Гітлера про слов’ян у “Mein
Kampfi”.

-31 (…)

Керівництво ОУН-революційного крила тверезо оцінювало становище і тому,
цілком слушно з політичного погляду обрало тактику доконаних фактів,
проголошуючи без будь-якого порозуміння з німецькою стороною у Львові ЗО
червня 1941 р. Акт відновлення Української держави. Дифірамби в бік
фюрера та Німецької армії у цьому документі, а також в інших тогочасних,
не повинні вводити в оману—в умовах панівного становища Німеччини в
тогочасній Європі та справжніх велетенських перемог Німецьких збройних
сил без відповідних прихильних епітетів обійтися не можна було. Дальший
розвиток подій довів, що це були пусті слова – навіть про підлеглі
колаборантські, не те що рівноправні союзницькі відносини
Україна-Німеччина, не могло бути й мови. З іншого ж боку, різкі,
сповнені гідності протести, адресовані А.Гітлерові та іншим керівникам
Райху, усні й письмові заяви, пов’язані з ліквідацією Українського
державного правління (що дорівнювало скасуванню перспектив відновлення
Української держави), з поділом українських земель між Генеральним
Губернаторством, Райхскомісаріатом та Румунським королівством свідчать,
що комліментарні висловлювання були продиктовані лише тактичною
куртуазією.

Німецько-російська війна 1941-1945 рр. – класичний приклад війни
програної, насамперед, в політичному, а не лише в мілітарному
відношенні. Заідеологізована пихатість, незрозуміла політична
короткозорість і тупість німецького партійно-державного керівництва, що
не зуміло використати гасло розподілу Росії на окремі національні
держави в умовах воєнної поразки СРСР протягом перших чотирьох-шести
місяців війни, а, навпаки, мріяло перетворити здобуті військовою силою
території в німецький життєвий простір з депортацією корінного
населення, перетвореного в колоніях на німецьких рабів, – швидко
принесли свої плоди. Нелюдське поводження з мільйонами
військовополонених, терористичний окупаційний режим, зокрема, в Україні,
перетворили прихильне населення, яке почало вірити у визволення з т. зв.
радянського ярма, на рішучих ворогів нових окупантів. Замість
активізувати національно-визвольні рухи в Прибалтиці, Україні, на
Північному Кавказі, в Закавказзі, стимулюючи утворення низки незалежних
держав з власними антиросійськими збройними силами, Великий Райх зробив
усе для того, щоб з можливих союзників зробити непримиренних ворогів.
Крім усього іншого, німецьке керівництво продемонструвало абсолютну
відсутність звичайного прагматичного мислення.

Не маю наміру твердити, що Німеччина могла виграти війну з Росією та
Другу світову війну в цілому. З моментом вступу у війну Сполучених
Штатів Америки шанси Німечини та її союзників швидко

-32-

HYPERLINK “http://iMii.iii.ui” iMii.iii.ui і до нуля. Але, з іншого
боку, поразка у війні з Росією, мабуть, не пупи б такою катастрофічною,
а активізація національно-визвольних рух in у червоній імперії, візія
незалежного державного існування націй доиели б Росію до краху і
розподілу раніше, ніж це трапилося лише шімрикінці 80-хрр.ХХст.

У мене була можливість передискутувати ці питання ще у 19511953 рр., у
дев’ятому табірному відділенні (Спаськ -40 км. від Караганди) 11 іщапого
табірного управління (Песчлаґ), де я перебував в ув’язненні, і
невеликою, але якісно вагомою “колонією” німецьких т. зв. воєнних
злочинців. Ця “колонія” складалася з високопоставлених військових до
генералів включно, а також колишніх партійних діячів. Військові захищали
високу майстерність і хоробрість своєї армії та різко засуджували
політичну бездарність партійної верхівки, перекладаючи паї іеї вину за
крах (особливо, в такому плані немов звинувач – виступав майор Лідтке).
Партійні мовчки погоджувалися, бо в них не було аргументів
(найвидатнішим їхнім представником був др. Рудольф 1111 іарінґ, якого
вважали фактичним заступником райхсміністра Иозефа І еббельса; Р.
Шпарінґ був редактором газети “Das Reich” – військові його не поважали,
бо він підписав відозву Національного комітету “Neues Deutschland”, що
не вберегло його від присуду як воєнного злочинця та смерті в таборі).

Ліквідіція Українського державного правління та очолених націоналістами
адміністративних органів на місцях, ізолювання С.Бандери, Я.Стецька,
інших діячів, котрі вчасно не перейшли на нелегальне становище,
роззброєння українських військових формувань, фізичне винищення
учасників похідних груп (часто внаслідок фактичної співпраці між Гестапо
та залишеними на місцях НКВДистами) перекреслили можливості дальшої
рівноцінної німецько-української співпраці у 1941 р., а на пізніших
німецьких спробах її відновлювати цілком явно відбилося тавро:
“Запізно!”.

Основний методологічний висновок, який підказує поверховий виклад стану
німецько-українських взаємин, полягає в тому, що ці стосунки необхідно
чітко диференціювати як за хронологією подій, так і за різноманітними
німецькими чинниками (диспозиційними центрами, відомствами, установами).
Робити огульні узагальнення неможливо, бо вони ведуть лише до
заполітизованих антиісторичних і спрощених висновків.

Із збірника: „ Українське державотворення. Акт ЗО червня 1941. Документи
іматеріяли”. НАНУ-ІУАД ім..М.Грушевського -Львівське віділення.

О.Дзюбан – упорядник. Львів-Київ, 2001

– PAGE 33 –

Іван Патриляк

АНТИ РАДЯНСЬКЕ ЗБРОЙНЕ ПОВСТАННЯ ОУН (жовтень 1939 – липень 1941 рр.)

Вересень 1939 року кардинально змінив геополітичні конфігурації у
Центрально-Східній Європі. Перед Організацією українських націоналістів
виникли цілком нові стратегічні й тактичні завдання. Відкрився практично
невідомий раніше фронт антирадянської боротьби. Оцінюючи ситуацію, як
сприятливу для розгортання антирадянської боротьби, закордонні оунівські
центри на зламі 19391940 рр. розпочали приготування до збройного
повстання в Україні. Аналіз подій засвідчує, що члени ОУН після 17
вересня 1939

р. почали пристосовуватися до реалій радянського життя й навіть подекуди
використовувати їх. Зокрема, націоналісти стали вкорінюватися в органи
державної влади.

Ще на початку січня 1940 р. С.Бандера разом зі своїми однодумцями
вирішив суттєво посилити кадрами оунівське підпілля в УРСР. Перекинення
керівників підпілля до УРСР стало результатом рішень, прийнятих
Революційним проводом ОУН на нараді 10 березня 1940 р. Планувалося, що
новоприбулі кадри стануть організаторами штабів національного повстання
на Галичині та Волині. Вони повинні були у двомісячний термін освоїти
територію, скласти чітке уявлення про наявність повстанських сил і
зброї, з’ясувати настрої місцевого населення, його симпатії до ОУН і
ставлення до можливої зміни існуючого ладу. Передбачалося, що основну
підготовчу роботу крайові повстанські штаби завершать до середини травня
1940 р., після чого, у повній бойовій готовності, будуть очікувати на
сигнал від Революційного проводу.

Занепокоєні помітною активізацією ОУН та підігріті повідомленнями від
своєї закордонної агентури про підготовку націоналістами загального
повстання на квітень-травень 1940 р., радянські спецслужби провели
масові арешти всіх запідозрених у причетності до підпілля.

По містах і селах, лісах і горах Західної України чекісти полювали на
націоналістів-нелегалів. Уже арештованих бандерівців судили з усією
суворістю соціалістичної законності на показових судилищах. Матеріали
цих процесів містять багато інформації про підготовку націоналістами
збройного повстання. З обвинувачувальних документів дізнаємося, що

іш І вересня 1940 р. Крайовій екзекутиві у Львові підпорядковувалося
5500 бойовиків, які готувалися до повстання. Опрацьовувалися конкретні
планп дій під час виступу, готувалася матеріально-технічна й кадрова би1
ш і іонстання. Розроблялися детальні мобшізаційні плани для всіх ланок
()рі анізації. Розвідка ОУН зібрала цінну й достовірну інформацію про
нійськові частини противника, їхнє озброєння, важливі господарські
об’єкти, державні установи, біографії командирів. Крім того,
націоналістичне підпілля Львова створило т. зв. сеніорат – майбутній
тимчасовий уряд повсталої України. До його складу включили відомих
політиків, вчених, адміністраторів, які мали б стати фундаментом і осі
юдарського та адміністративного апарату звільнених від більшовиків
областей України. Повстання й проголошення незалежності України мили
відбутись у вересні-жовтні 1940 р.

Остання дата для нас є дуже важливою, бо вона вказує на те, що і Ц5оі о
часу ОУН не узгоджувала й не координувала своїх дій та планів з діями та
планами Німеччини. Адже восени 1940 р. Гітлер ще не мав кої і кретно
розроблених планів нападу на СРСР

Після проведення в квітні 1941 р. IIВЗ ОУН у Кракові й розробки віді
ювідних інструкцій для підпілля, дії оунівських груп в УРСР стали ще
більш наполегливими та цілеспрямованими.

Ситуація була настільки напруженою, що навіть сам нарком держбезпеки
УРСР П.Мешик у доповідній записці М.Хрущову від 15 квітня 1941 р.
називав ОУН “серйозною силою”, яка добре озброєна і поповнює свої
склади. Він вказував, що Революційний провід ОУН, “не очікуючи війни,
уже тепер розгорнув активну протидію заходам радянської влади”.

Оунівське підпілля підійшло до початку війни з вірою в свої сили та в
остаточну перемогу. Саме цей оптимізм став визначальним у діях ()У Н у
червні-липні 1941 р., які проводилися у двох основних напрямках,
позначених намаганням розгорнути масштабне антирадянське повстання та
спробами створити незалежну державу з усіма притаманними її атрибутами.

Незважаючи на шалені втрати Організації за два роки боротьби ч
радянською владою, Крайовій екзекутиві вдалося зібрати під свої праї юри
12 тис. членів ОУН та 7 тис. осіб оунівського юнацтва (в інших
документах подається цифра 20 тис. підпільників). Усі ці люди були
приділені до певних партизанських загонів та груп, кожен із них знав, як
він повинен діяти на початку повстання, хто його командир, від кого
одержувати зброю, де розташовані місця збору тощо.

Першими розпочали збройний виступ підпільники у Львівській,
Дрогобицькій, Волинській і Рівненській областях. 22 червня 1941 р., в
перший день війни, почалося повстання в районі Поздимира й Раде-хоїш на
півночі Львівської області.

– PAGE 35 –

Сутички між оунівським підпіллям і більшовицькими військами в самому
Львові мали місце між 24 та 28 червня. Починаючи з 24 червня,
націоналісти в різних районах міста обстрілювали з дахів і вікон
будинків частини 8-го механізованого корпусу, який форсованим маршем
передислоковувався в район бойових дій.

Запеклі зіткнення з відступаючими підрозділами Червоної армії та військ
НКВС відбувалися в червні-липні 1941 р. на Волині. Ще до початку
німецького вторгнення в багатьох селах Рівненщини були організовані
партизанські загони, які в перші дні війни розпочали активні бойові дії.
Провід Північно-Західних українських земель звітував своєму керівництву
про те, що в Рівненській області “Організація Українських Націоналістів
мала опанованих біля 1000 осель, членів та юнаків – 7000, а прихильників
– 80 % населення”.

Запеклі збройні сутички між бандерівцями та радянськими військами
відбулись у Богородчанському районі Івано-Франківської області. Слід
відзначити, що на бік оунівців у цих боях масово переходили нещодавно
мобілізовані до Червоної армії місцеві чоловіки.

Майже повністю були опановані оунівськими загонами гірські райони
Дрогобицької, Станіславської й Чернівецької областей, що дало їм
можливість встановити свій контроль над стратегічними перевалами та
нечисленними високогірними дорогами.

Варто відзначити, що найбільш активними в повстанському русі були
регіони, відомі своєю високою національною свідомістю за часів
Австро-Угорщини й Польщі, – Бережанщина, Підгаєччина. Чортків-щина,
Покуття, Гуцульщина, Бойківщина, Кременеччина, Деражнен-щина. Луччина,
Дубнівщина. Водночас поширення анти- радянських виступів на райони, де
за Польщі панували сильні прорадянські настрої, є свідченням швидкого
розповсюдження націоналістичних ідей яким радянська дійсність
підготувала благодатний грунт.

Необхідно також підкреслити, що влітку 1941 р. наймасштабніші виступи
оунівців відбувалися в тих самих районах, де згодом найбільшого розмаху
й сили набула діяльність УПА.

Ведучи мову про далекосяжні наслідки антирадянських виступів у Західній
Україні, треба відзначити такі моменти. По-перше, збройні акції
націоналістичних формувань дістали підтримку більшості мешканців
західноукраїнських земель, які були категорично налаштовані проти
радянської влади, котра за неповні два роки існування в краї масовими
репресіями й примусовою радянізацією відвернула від себе симпатії
населення регіону. По-друге, організація численних збройних, виступів
продемонструвала, що ОУН вдалося зберегти базову структурну сітку в
західноукраїнських областях і що це націоналістичне угруповання мало
серйозний військово-політичний потенціал (зберегти який в умовах
радянського терору було неймовірно складно, зазначимо

лише, що всі польські воєнізовані організації, які дуже часто
очолювалися професійними військовими, були на території Західної
Укриїїіи виявлені та знешкоджені агентами НКВС у 1939-1941 рр.).
Потрете, внаслідок проведення широких акцій роззброєння
чернопоармійських підрозділів націоналістам вдалось акумулювати ДОВОЛІ
значну кількість зброї, боєприпасів і військового спорядження, чи доі
юмогою яких оунівці невдовзі змогли озброїти загони своєї міліції,
відділи самооборони, а згодом і перші сотні Повстанської армії.
По-четверте, важливим моментом було виявлення негативного ставлення
гітлерівської військової адміністрації до націоналістичних партизанських
шгонів. Зазвичай, після опанування німцями того чи іншого терену, діючі
на ньому партизанські групи розпускались або переходили на напівлегальне
становище, не отримавши визнання як частини союзної української армії чи
допоміжної міліції. По-п’яте, на територіях, котрі контролювалися
партизанськими націоналістичними відділами, проводилася робота зі
створення української адміністрації та проголошувалося відновлення
української державності відповідно до Акта від 30 червня 1941 р. А це
створювало небезпечний для Німеччини прецедент, наслідком якого було те,
що керівники ОУН впродовж літа

1941 р. сприймали вермахт як ситуативного союзника, а не як
окупанта-господаря, вважаючи, що німці не мають жодного права створювати
в Україні політико-адміністративні структури, бо вони, мовляв, уже
формуються українцями без сторонньої допомоги. У цій площині головним
чином пролягали й причини суперечностей між Революційним проводом ОУН та
окупаційною владою, які стали основою майбутнього оунівсько-нацистського
конфлікту, що до кінця

1942 р. проходив без активної збройної боротьби, а потім переріс у
серйозне збройне протистояння.

Саме ж повстання націоналісти готували самотужки (його підготовка
ввійшла в завершальну фазу Ютравня 1941 р., коли Крайовий провідник ОУН
І.Климів призначив обласні та районні проводи, тобто майже за місяць до
того, як керівники ОУН в Україні дізналися про дату нападу Німеччини на
СРСР).

Узагальнюючи написане вище, відзначимо, що в ході антирадянського
збройного виступу повстанські загони українських націоналістів діяли на
території 70 районів Львівської, Дрогобицької, Станіславської,
Тернопільської, Волинської, Рівненської, Чернівецької та Житомирської
областей. Оунівці зуміли підняти повстання в 26 містах, самотужки
встановити контроль над 19 містечками й захопити значні трофеї (у звітах
до Державного правління у Львові йдеться про 15 тис. гвинтівок, 7 тис.
кулеметів і 6 тис. ручних гранат, сотні автоматів, сотні тисяч набоїв,
десятки гармат, мінометів і танків). Для порівняння

– PAGE 37 –

зазначимо, що в аналогічній акції проти польської армії у вересні 1939
року оунівці захопили 23 кулемети, 80 автоматів, 3757 гвинтівок, 7
гармат, 8 літаків і 1 танк. Націоналісти одразу ж після проходження
фронту спромоглися встановити владу в 187 (з 200) районах
західноукраїнських областей і в 26 районах Правобережної України,
створили обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі,
Станіславі та Луцьку.

З книги “Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська
Армія (Історичні Нариси) ” Київ: Наукова Думка, 2005.

-38-

Володимир Кучер

СПРОБА ОУН ВІДРОДИТИ H ЕЗАЛЕЖНУ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ

(скорочено)

Орієнтація керівників обох гілок ОУН на Німеччину випливала з опасного
погляду всього українського загалу, з його надії на те, що в конфлікті з
СРСР Німеччина неминуче мусить визнати український фиктор і національні
прагнення українців. Виходячи з цього, всі зусилля І Іроводу ОУН були
направлені на переконання німецького уряду про конечність офіційно
визнати самостійність і соборність України і допустити українців у війні
проти СРСР як рівнорядних партнерів Німеччини, – зазначав відомий
націоналіст Ю.Пундик.

С.Бандера та його прихильники прийняли рішення створити революційний
Провід ОУН, тим самим виразно заманіфестувати у поглядах на визвольну
боротьбу свою відмінність від старшого покоління, обтяженого сумнівами,
традиціями і консерватизмом. Незалежну соборну Українську державу,
вважали вони, можна здобути тільки революційними методами і засобами.
Для цього необхідно оживити дух і головні принципи націоналістичної
ідеї. Провід ОУН, очолюваний А.Мельником, перебуваючи в еміграції, не
відчував динаміки боротьби, що вирувала на рідних землях під новим
радянським окупантом.

Необхідно зазначити, що С.Бандера і його прихильники не відкидали зовсім
думки про союзників у боротьбі за українську державність. Вони розуміли,
що в той час жодний політик не міг не рахуватись із зовнішньополітичними
факторами. Однак С.Бандера вважав (і він, безумовно, мав рацію), що
визвольна боротьба – це справа перш за все самого народу. Коли народ не
буде готовий до рішучої боротьби за державні ідеали, ніяка зовнішня
допомога не приведе до позитивних наслідків. Він також розумів і
усвідомлював, що коли Організація українських націоналістів не матиме
сили і авторитету, то навряд чи з нею будуть рахуватися союзники. Цих
якостей можна набути тільки напруженою організаторською та політичною
роботою.

У той же час революційний Провід ОУН(б) не бажав, щоб поневолення
України радянською Росією змінилось новим поневоленням, тобто
Німеччиною. Сподіваючись на німецько-ридя і іську війну, український
народ готувався використати її виключно для того, щоб відбудувати свою
самостійну незалежну державу, -ш шачав один з провідників ОУН(б)
М.Лебедь.

– PAGE 39 –

ОУН, очолювана С.Бандерою, сподівалася, спираючись на власні сили,
реалізувати план здобуття незалежної держави. Лідери ОУН(б) покладали
надії на довготривалу й нищівну війну. В міру знесилення і виснаження
обох супротивників повинні були формуватися українські державні органи
влади, власна армія, яка згодом стала б домінуючою силою на окупованій
українській території. Тоді, залежно від розвитку подій, можна було б
одній або другій стороні продиктувати свої умови і розгорнути широку
діяльність для створення власної соборної держави на українській землі.

Першочергове завдання організації полягало в тому, щоб перешкодити
перетворенню України в об’єкт іноземного володіння. Провід ОУН(б)
виходив з того, що держави, які перебувають у стані війни з Радянським
Союзом і не становлять небезпеки для України, вважатимуться її
союзниками. Стосунки між Україною і такими державами залежатимуть від
того, чи вони визнаватимуть і поважатимуть суверенність і територіальну
цілісність України.

У грудні 1940 р. керівництво ОУН(б) видало Маніфест Організації
українських націоналістів, який фактично став політичною програмою
діяльності організації. В Маніфесті проголошувалось, що від імені
українського народу ОУН(б) очолює боротьбу за свободу народів та людини,
проти більшовизму, що довів національно-політичний, релігійний,
культурний, соціальний і господарський гніт до крайніх меж.

Програму подальшої боротьби за незалежну, самостійну соборну Українську
державу ОУН бандерівського крила проголосила на Другому великому зборі,
який відбувся в квітні 1941 р. В постановах збору було дано політичну
характеристику визвольної боротьби за українську державність упродовж
останніх десятиріч і наголошено, що Організація українських
націоналістів буде боротися за суверенну соборну Українську державу, за
новий справедливий лад і продовжуватиме революційну боротьбу за
визволення українського народу без огляду на всі територіальні та
політичні зміни, які б сталися на території східної Європи.

Боротьбу за визволення всіх українських земель та об’єднання їх в одну
соборну незалежну державу ОУН вела і буде вести, спираючись на власні
сили українського народу. Вона відкидає орієнтацію на чужі сили, зокрема
на історичних ворогів українського народу. Ця боротьба мала б більше
шансів на успіх, якби одночасно розгорнулася боротьба усіх поневолених
націй в СРСР. Спільна боротьба повинна проходити під гаслом, що його
висувала ОУН(б): Свобода народам і людині!

У травні 1941 р. Провід ОУН(б) розробив конкретні заходи, що були
викладені в Політичних вказівках. Вони мали бути реалізовані на випадок
війни між нацистською Німеччиною і СРСР. Необхідно зазначити, що на той
час жодна з політичних партій, що репрезентували

PAGE 40

українські еміїраційні політичні осередки, подібних рішень не приймала.
IIІ Іолітичних вказівках наголошувалось, що ОУН використає війну з СІЧ
!Р для розгорнення боротьби за Суверенну Соборну Українську ) Ісржіїму,
для прискорення її здобуття.

У Вказівках зазначається, що на випадок існування інших партій чи
організацій, які вели визвольну боротьбу за незалежну соборну Україну
вони також мали право формувати уряд, який би працював на користь
українського народу. ОУН(б) лише прагнула виконати свою (Програму,
спрямовану на здобуття й побудову незалежної України. Тому, як
наголошується у Політичних вказівках, організація не ставить собі і якої
цілі, щоби у теперішньому стані мати монопольне становище, виключно у
своїх руках держати всю ініціативу та керму у визвольній боротьбі та
державному будівництві.

Передбачаючи, що німці обов’язково зроблять закид стосовно тій, що
українці роз’єднані, отже, вони не мають єдиного українського партнера,
немає з ким вести справу, Провід ОУН(б) спільно з Укриїнським
національним об’єднанням (УНО), яке діяло в Німеччині, виступили
ініціаторами згуртування всіх українських політичних сил в еміграції.
Було проведено переговори з українськими партійними діячами в Берліні,
Празі, Варшаві, Кракові, Любліні та інших містах Європи, де
зосереджувались українські політичні осередки, й досягнуто домовленостей
про спільні дії.

22 червня 1941 р. у Кракові відбулася нарада, в якій взяли участь
представники Державного Центру УНР, монархістів-гетьманців, Українського
національного демократичного об’єднання (УНДО), Фронту національної
єдності (ФНЄ), ряду інших партій і організацій. В роботі наради
відмовився взяти участь провід мельниківської ОУН. Учасники наради
обрали Український національний комітет (УНК). Його головою було
затверджено авторитетного українського генерала І). І Істріва. Першим
заступником голови став член проводу бандерівської ОУН В.Горбовий, який
фактично виконував обов’язки голови УНК.

Український національний комітет не відіграв якоїсь помітної ролі у
розв’язанні українського питання, однак його створення засвідчило
прагнення українських політичних сил до єдності. Як писав Я.Стецько, мін
виконав з честю своє загальноукраїнське завдання, задокументував Не лише
перед німецьким світом, але взагалі перед світом – єдність укріїїі
іської політичної думки у справах суверенітету нації… дав поштовх, щоб
українці без різниці партійно-політичних переконань засвідчували фактами
свою волю до незалежного державного життя.

У директивних документах ОУН(б) надзвичайно великого іничсння надавалося
пропаганді політичних цілей, що їх сповідували націоналісти. Напередодні
війни зусиллями провідного націоналістичного активу було сформовано
похідні групи, які планували нііруїпи ти на східноукраїнські землі. Вони
мали охопити своїм впливом

41-

тамтешнє населення, пропагували „політичну і суспільну програму”,
створювали пропагандистські і політичні центри та осередки,
налагоджувати діяльність засобів масової інформації – друкарень, газет,
журналів, радіо. В складі похідних груп були люди, які мали створювати
українські органи влади, адміністрацію державних і громадських органів,
міліцію, суди тощо.

З початком війни похідні групи вирушили на схід. Як писав заступник
С.Бандери, відомий провідний діяч ОУН Я.Стецько, близько п’яти тисяч
найкращих активістів вирішив Провід кинути у політичний бій з головним
завданням організувати збройну боротьбу. У складі похідних груп був
завчасно сформований політичний осередок з провідних діячів ОУН на чолі
зЯ.Стецьком. Діставшись ЗО червня 1941р. до Львова, члени цієї групи
налагодили зв’язок з керівниками Крайової екзекутиви ОУН, що діяли у
підпіллі. Увечері того ж дня були проведені Національні Збори за участю
представників громадськості міста, всього близько 100 чоловік. Я.Стецько
оголосив Акт відновлення Української Держави. Волею Українського Народу
Організація українських націоналістів під проводом Степана Банд ери
проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови
цілі покоління найкращих синів України, – говорилось у цьому документі.
Далі в ньому наголошувалося, що українська влада утворюється на західних
землях України і вона підпорядкується українському національному
урядові, який буде утворено в столиці України – Києві. В Акті також
зазначалося, що відновлена Українська держава буде співдіяти з
націонал-соціалістичною Великою Німеччиною, що під проводом свого вождя
Адольфа Гітлера творить новий лад у Європі та у світі й допомагає
українському народу визволитися з-під московської окупації. Акт закликав
український народ не складати зброї доти, доки на всіх українських
землях не буде створена Українська Суверенна Держава.

По проголошенню Акта Національні Збори обрали головою Державного
Правління Я.Стецька, який сформував крайове правління. Того ж вечора і
наступного ранку повідомлення про відновлення української державності
було передане через львівську радіостанцію. Необхідно зазначити, що як
греко-католицька, так і православна українські церкви визнали рішення
Національних Зборів й закликали український народ об’єднатися навколо
Державного Правління і працювати на розбудову Української держави.

Відразу після проголошення Акта почалось втілення в життя політичних
інституцій. Вже ЗО червня 1941 р. було створене міське правління у
Львові, на чолі з Ю.Полянським, колишнім крайовим комендантом
Української військової організації. Наступного дня розпочало діяльність
Львівське обласне правління, яке очолив О.Марітчак, професор
міжнародного права Львівського університету, член Українського
національно-демократичного об’єднання.

І Еровід ОУН(б) видав наказ, що зобов’язав обласних провідників орі мі
іііу пати й провести у містах і населених пунктах маніфестації на їм
дгрнмку А ісга відновлення Української Держави. В усі осередки ОУН
ІШДІС.ІІИІІО Загальну інструкцію (вказівки на перші дні роботи), в якій
мін оіюиіуналося, що в усіх селах, районах, містах і обласних центрах
спід узяти нладу в українські руки. Нова українська влада повинна була и
кожній місцевості заявити про своє існування німецьким вищим державним
органам і засвідчитись окупаційній адміністрації, шипи оджуючи з нею
тісну співпрацю. Невдовзі в багатьох населених пунктах і ючали
створюватись і розгортати діяльність місцеві українські оргппи влади.

За кілька днів Крайове правління було реорганізоване в Українське
Державне Правління (УДП). До його складу увійшли: Я,(‘тсціжо –
прем’єр-міністр і голова департаменту соціальних реформ, М,І Іінічишин –
віце-прем’єр і міністр охорони здоров’я, Л.Ребет -другий віце-прем’єр,
В.Петрів – міністр оборони, В.Лисий – міністр йму і р і 11111 і х справ,
М.Лебедь – міністр державної безпеки, В.Стахів -міністр закордонних
справ, І.Федорович – міністр юстиції, К). І Іаиликовський – міністр
національної економіки, І.Ольховський -міністр фінансів, А.Пясецький –
міністр лісів, В.Радзикевич – міністр народі і’ої освіти та релігійних
справ, О.Гай-Головко – міністр інформації, І.Климін – міністр
координації, Н.Мороз – міністр зв ‘язку.

Українське Державне Правління мислилось як коаліційний уряд і ісііи ісжі
юї Української держави. До його складу увійшли представники ряду
політичних партій та рухів, але більшість належала націоналістам.

5 липня 1941 р. уряд Я.Стецька видав політичну Декларацію Українського
Державного Правління. В ній наголошувалося, що український народ
відновив незалежну Українську державу, яка має тисячолітню державницьку
традицію. Остання її історична форма- це Українська Народна Республіка
1917-1920 рр., яка була визнана цілим рядом європейських країн, у тому
числі й Німеччиною. Спираючись ікі державницьку традицію та міжнародні
договори, український народ підбудував тоді свою незалежну державу на
руїнах російської тюрми народів. Нині на звільненій території
Організація українських націоналістів приступає до перебудови всього
колишнього життя, що ні часів радянської окупації спиралося на
національне уярмлення й фіктивну державність. Вона прагне відновити
справжню свободу і державну суверенність українського народу.

За дорученням уряду міністр закордонних справ В.Стахів виїхав ці і Ііерл
і і іа, маючи на меті добитися визнання Української держави. Він
розсилав у посольства різних держав, акредитованих у Берліні,
меморандуми та інформацію про утворення незалежної Української Чоржшш.

– PAGE 43 –

Урядом Українського Державного Правління вживалися заходи з метою
створення міліції, армії, до яких масово записувалось населення. У
зверненні крайового провідника І.Климіва говорилося, що йому доручено
сформувати українську національну армію, завданням якої є оборона
кордонів Української держави, забезпечення охорони внутрішнього життя в
країні.

Продеклароване бандерівською ОУН будівництво Української держави було
рішуче перервано німецьким керівництвом. У Львові німецькі власті
запропонували голові УДП Я.Отецьку припинити будь-яку діяльність щодо
формування українського самоврядування на всіх рівнях. Йому було
заявлено, що Гітлер відкладає розв’язання українського питання на
майбутнє.

З липня 1941 р. у Кракові німецькі власті викликали С. Банд еру,
Д.Андрієвського, В.Мудрого, В.Горбового з метою з’ясування всіх деталей,
пов’язаних із проголошенням Української держави. їм було оголошено
остаточну позицію німецьких політичних кіл стосовно українського
питання. Гітлер виступає рішучим противником проголошення Української
держави. Він єдиний, хто керує боротьбою на Сході, і тільки він може
вирішити питання майбутньої Української держави. Для нього нині немає
ніяких українських союзників. Можливо, що українці почувають велике
піднесення і вважають себе німецькими союзниками, але питання полягає в
тому, що тільки німці є завойовниками радянської території і будуть
облаштовувати її за своїми планами.,

Питання про політичне становище, що склалося, і ставлення ОУН до
Німеччини неодноразово обговорювалось на засіданнях Українського
Державного Правління. Зокрема, 5 липня 1941 р., виступаючи з цього
питання, Я.Стецько як голова уряду заявив, що, незважаючи на тиск з боку
німців, план державного будівництва в незалежній Україні буде
виконуватись. На зібраннях уряду 6,7 липня знову обговорювалося питання
про німецьку політику стосовно України. За завданням уряду провідні
члени проводу Я.Старух, Л.Ребет, І.Равлик та інші вели розмови з
німецькими представниками, які відмовлялися дати конкретні відповіді,
посилаючись на те, що тільки Берлін може розв’язати українське питання.

Репресії нацистського керівництва проти націоналістів змусили
український уряд до опрацювання подальших планів діяльності. 8 липня
1941 р. на нараді Проводу ОУН(б), більшість членів якого входили до
складу уряду, було прийнято рішення переходити в підпілля, тому що
виступити із зброєю в руках на захист української державності
організація не була готова. Я.Стецько як голова уряду намагатиметься
знайти політичні компроміси з німецько-політичними колами. Однак цим
планам не вдалося здійснитись. 9 липня 1941 р. Я.Стецька було
заарештовано і вислано до Берліна, де перебували під наглядом спецслужб
С.Бандера та ряд інших провідних діячів ОУН(б).

-44-

Нідмовившись визнати недійсним Акт від ЗО червня 1941 p., Провід ( )У 11
бішдерівського крила все ж сподівався налагодити співпрацю з І
Іімеччиною й дістати схвалення своєї політичної діяльності.

І le зважаючи на заборону, Провід сформував спеціальну групу у складі ЗО
чоловік із завданням дістатись до Києва й створити там український уряд.
Про цей задум стало відомо німецьким сйецслужбам, нкі іииреппували
членів групи поблизу столиці України.

Розгортання політичної діяльності націоналістами надзвичайно дратувало
німецьких політиків та владні структури. Ця діяльність суперечила
політичним планам нацистського керівництва, яке прагнуло щонайшвидше
встановити в Україні жорстокий окупаційний режим з мічою економічного
визиску та експлуатації людських ресурсів.

M Особливих інструкціях з українського питання, виданих начальником
оперативного тилу групи армій Південь 11 липня 1941 p., іазначалося, що
необхідно вжити заходів для обмеження політичної діяльності українців,
можливо, дозволити їм створити комітети соціальної допомоги родинам
загиблих або біженцям. Щоб ці комітети мали місцеве значення, не
допускати їх об’єднання у великі організації. Заборонялись політичні
зібрання, всі маніфестації повинні були проходити під пильним наглядом
німецьких спецслужб.

H імецькі політичні аналітики були стурбовані тим, що з Галичини lin
Східну Україну вирушило чимало націоналістичних діячів. Вони
рекомендували повністю закрити кордони між цими регіонами. Цим самим
можна буде перешкодити проникненню націоналістичних ідей у східні
регіони, населення яких під впливом жорстокого окупаційного режиму
почало виявляти цікавість до політичної діяльності націоналістів Ги до
ідеї незалежної Української держави. Про це свідчили німецькі донесення
з окупованої території до Берліна. В них містились рекомендації
відповідним службам вжити необхідних заходів, щоб перешкодити поширенню
націоналізму.

У повідомленні начальника поліції безпеки і СД за 31 липня 1941 р,
наголошувалось, що активна діяльність націоналістів є «найважливішим
фактором боротьби в українському політичному жигті». F3 цьому донесенні
містився детальний аналіз суспільно-політичного становища на окупованих
територіях, наголошувалося, що під впливом пропагандистської діяльності
бандерівської ОУН прагнення до незалежності проявляється в усіх колах
українського суспільства, особливо серед міського населення. Зазначалось
про повсюдне сінореніїм українських органів влади без погодження з
німецькими окупаційними властями.

Заборона німецькими політичними чинниками відновлення Української
держави, масові арешти націоналістичного активу, особливо провідних
діячів С.Бандери, Я.Стецька та інших, поставили перед

PAGE 45

провідниками ОУН, що залишилися на волі, дилему: згортати свою
діяльність чи в умовах підпілля продовжувати боротьбу, спрямовану проти
своїх, як виявилось, примарних союзників? Масові арешти, переслідування
націоналістів німецькими спецслужбами ускладнили становище керівників
організації. їм було важко пояснити рядовим членам, симпатикам і тим
масам населення, що пішло за гаслами націоналістів, чому ж Німеччина,
від якої чекали активного сприяння у розв’язанні українського, питання,
проголосила їм війну.

За цих умов необхідно було переглянути програму діяльності, довести до
широкого загалу позиції Проводу ОУН(б), який твердо і непохитно стояв на
Грунті визнання німецькими політичними та державними чинниками
незалежної Української держави.

М.Лебедь, який за дорученням Проводу ОУН(б) очолив діяльність
організації, намагався знайти вихід із цього скрутного і становища.
Наприкінці вересня – на початку жовтня 1941 р. в околицях Львова він
скликав Першу конференцію ОУН(б). Учасники конференції дійшли згоди, що
Німеччина не зацікавлена у відновленні і розбудові Української
Самостійної Соборної Держави.

В Інструкції до переведення в життя цілості діяльності ОУН, що невдовзі
після конференції Провід надіслав низовим осередкам, була викладена
тактика організації на найближчий час. Одним з першочергових завдань
керівництво ОУН(б) вважало підготовку військових кадрів для організації
в недалекому майбутньому української армії.

Німецькі спецслужби все частіше у своїх донесеннях писали про те, що
націоналістичні групи від агітаційно-пропагандистської діяльності
переходять до підготовки з метою розгортання збройної боротьби. Провід
ОУН(б) у своїх летючках закликав населення не здавати зброї, складувати
її у потаємних місцях та створювати українську революційну армію. Йшлося
про ліквідацію великого складу зброї в Золочеві та арешт охоронця цього
складу. Націоналісти намагалися повсюдно взяти під свій контроль місцеву
владу, міліцію, громадські організації. В німецькому донесенні за 18
серпня 1941 р. повідомлялося, що націоналісти збирали кошти на боротьбу,
створювали фонди, поширювали плакати, летючки із закликами підніматись
на боротьбу за Українську державу під гаслами “Україна для українців”;
“Геть німецьку адміністрацію! Ми хочемо вільної України без німців, без
поляків, без росіян!”

Активну агітаційно-політичну діяльність націоналістичні агітатори
розгорнули серед українців, які працювали для вермахту, щоб вони
використовували своє становище для ведення національно-патріотичної
роботи. Німецькі спецслужби констатували неприємний для окупантів
політичний факт, коли населення, яке на початку вітало

-46-

нермихт як визволителів, згодом змінило до них своє ставлення. Політична
Є.й і унція мочала поступово змінюватись на всіх українських землях. Все
п 1111 .і 11111 с 11 роявляється прагнення до незалежності, а також
рішучість ті нііііи і мої від німецького впливу, – зазначалося в одному
з німецьких донесень.

11 імсцькі каральні органи за наказом з Берліна посилили репресії Гїрої
п націоналістів, які, за однозначним висновком німецьких експертів, ми
ували серйозний політичний акт – збройне повстання проти окупиш ів. Ще
25 листопада 1941 р. айнзатцкоманда Ц/5 віддала наказ усім відділкам
поліції безпеки і СД такого змісту: Незаперечно иі’їнновлсно, що рух
Бандери готує повстання в Райхскомісаріаті України, мета якого –
створення незалежної України. Всі активісти руху Іінпдсри повинні бути
негайно арештовані й після ґрунтовного допиту і нгмно знищені як
грабіжники.

Тому, щоб не залишитись осторонь стихійних прагнень мас до ик і іншої о
опору окупантам, Провід ОУН(б) дав таємні розпорядження нести підготовку
до збройної боротьби, але за сприятливих умов. А ці сприятливі умови
могли виникнути після виснаження обох воюючих МІЖ собою противників –
Німеччини та СРСР. Як ми вже зазначали, це иіді ювідало політичній
лінії, обраній Проводом із самого початку війни.

Подальшу програму своєї діяльності ОУН(б) накреслила на Другій
конференції, що відбулася у квітні 1942 р. У постановах, прийнятих на
конференції, зазначалося, що організація у боротьбі за державність
України керується політичними засадами, проголошеними Актом від ЗО
червня 1941 р., вважаючи його історично вивіреним, бо мін декларував
прагнення українського народу жити власним політичним життям.

Провід наголошував, що свою політику він будує на творенні й розбудові
власних революційно-політичних і військових сил; на самостійницькій, ні
від кого не залежній, всеукраїнській політиці революційної боротьби; на
використанні всіх можливостей і сил, що сирия іимуть виникненню
Української держави.

Всупереч російсько-більшовицькій концепції інтернаціоналізму їй
німецькій концепції так званої Нової Європи, ОУН(б) висувала власну
політичну концепцію справедливої національно-політично-теподарської
перебудови Європи на засадах вільних національних держав під гаслом
“Свобода народам і людині!” – зазначалося у постановах конференції.

Починаючи з весни 1942 р. військовики ОУН формували на Полині загони
самооборони під командуванням С.Качинського та І.Иерегійняка. Влітку в
цих загонах нараховувалося вже понад 600 бойовиків, які й стали ядром
майбутньої повстанської армії. Оунівські формування виступили на захист
українського населення від усіх

– PAGE 47 –

чужинців. Німецькі органи безпеки все частіше повідомляли Берлін про те,
що бандерівці переходять до активної боротьби. Зазначалося, зокрема, що
у травні 1942 р. оунівці займалися створенням “банд” (тобто збройних
загонів) у Західній Україні. Вони проводили військову підготовку в
польових умовах, опановували тактику ведення бойових дій.

В одному з німецьких документів зазначалося, що у пропаганді
націоналістів зникають заяви про боротьбу з більшовизмом, яка тепер
скерована проти німецьких окупантів. Це свідчить, що рух Бандери зайняв
цілком ясну позицію проти Німеччини і що він вирішив добитися силою і
всіма засобами, враховуючи збройну боротьбу, незалежності України.

Деякі питання політичного курсу Проводу ОУН(б) знайшли висвітлення у
Слові ОУН у першу річницю проголошення самостійності Української держави
у Львові дня ЗО червня 1941 року. В ньому містився огляд політичної
діяльності організації за минулий період. Основним її підсумком було
здійснення історичного Акту проголошення незалежної Української держави.
Почалися становлення й розбудова державницьких інституцій і структур.
Однак ця величезна робота “політичного творення” не відповідала
політичним і воєнним планам нових “визволителів України”. Щойно
проголошена Українська держава була насильно ліквідована і на її місце
прийшла чужа влада.

На початку грудня 1942 р. провідні діячі бандерівської ОУН
М.Лебедь,.Д.Грицай, В.Івахів, М.Медвідь, І.Климів, Л.Павлишин, які
займали відповідальні військові посади у головному та краєвому проводах
організації, зібрали військову конференцію у Львові. Головним було
питання про політичну та воєнну ситуацію, що склалася на окупованій
українській території. Учасники конференції обговорили також питання про
реальні можливості української спільноти в досягненні основної
політичної мети – виборення самостійної незалежної Української держави.
В дискусії, що розгорнулася серед учасників зібрання, перемогла вимога
створити повстанську армію, яка допомогла б виступити на захист
українського населення від пограбування і нищення німецькими окупантами.
Разом з тим у рішеннях конференції зазначалося, що головна боротьба має
вестись проти більшовиків, бо, як свідчать події, німці війну програють.

У маніфесті, прийнятому учасниками конференції, зазначалося, що Провід
ОУН(б) бере політичну долю українського народу у свої руки і проголошує,
що буде вести боротьбу за повну самостійність України.

В серпні 1943 р. під охороною УПА в тилу німців на Тернопільщині
відбувся Третій надзвичайний збір ОУН(б), на якому було переглянуто
ідейно-політичні та теоретичні положення програми,

– PAGE 48 –

прнпнн юї ми попередньому, Краківському зборі. У постановах збору
(ініоношушілося, що ОУН бореться проти німецького націонал-роцініїііму і
російськогокомуно-більшовизму.

Німеччина, яка не визнала українських націоналістів своїми ініюіїшкими,
не дозволивши проголосити Українську державу, (иініочмо оголошувалась
ворогом українського народу. Проте ГОЛОВНИМ порогом залишався Радянський
Союз. Тому в цей період провідники ОУ Н-УПА висунули тактику
двофронтової боротьби.

Політична історія України. XX століття. Том IV: “Україна у Другій
світовій війні (1939 – 1945)” Київ: В-во “Генеза”, 2003. Керівник тому
В.І.Кучер

І Іоні і ова картка з привітом для голови УДП Я.Стецька

-49

Іван Патриляк

АКТ ЗО ЧЕРВНЯ 1941 РОКУ

(Скорочено)

Після розгрому влітку 1940 року Франції і вигнання британських
експедиційних сил за межі континентальної Європи перед керівництвом
рейху постала дилема – куди нанести наступний удар: на схід чи захід
континенту, за Ла-Манш. З одного боку, в своїй програмній книзі А.Гітлер
чітко вказував на необхідність творення на сході Європи життєвого
простору для німців. З іншого – він писав, що війна проти Росії можлива
лише за умови миру з Англією. Нерозумна політика Гітлера у Центральній
Європі, внаслідок провадження якої було знищено бар’єр із нейтральних
держав між рейхом і Радянським Союзом, ставила тепер Німеччину перед
глухим кутом. З одного боку, логічно було б перемогти британців або
домовитися про їхній нейтралітет. З іншого – під час боротьби за Англію
ніхто не гарантував безпечної поведінки кремлівських союзників Гітлера.
Німецька розвідка мала дані про активні консультації, які проводила
Москва з Лондоном через послів, та про стягнення військ Червоної армії
до західних кордонів. Мабуть, Гітлер відчував, що опиняється в пастці.
Інтуїція підказувала фюреру необхідність бліцкригу проти СРСР

Назрівання конфлікту між двома гігантськими континентальними імперіями
важко приховати чи вдало замаскувати. Коли відбувалася активна
передислокація військ, коли готувалися перекладачі та окупаційний апарат
тощо, то люди, які орієнтувалися в політичній ситуації, могли зрозуміти,
що континент стояв на порозі війни. Професор В.Косик справедливо
відзначав: “Українці не знали намірів Німеччини. Протягом кількох
місяців до початку війни вони намагалися підготуватися до такої
можливості, не знаючи, що буде насправді”.

Українські політичні сили в Європі не могли не бачити підготовки до
війни проти країни, керівництво якої ставило собі за мету знищити
українську націю як таку. Двома найпотужнішими українськими
політ-угрупованнями, які залишилися після погрому західноукраїнських
політичних сил протягом 1939-1941 рр., були ОУН(Б) і ОУН(М), а також
громадські організації, що перебували під їхнім впливом. Я.Дашкевич
справедливо зазначав: “Для українського національно-визвольного руху у
середині 1941 р. існувало лише дві можливості. Перша: припинити будь-яку
діяльність, спрямовану на утворення незалежної Української держави, –
але ж неможливо було зупинити рух, перед яким в умовах світової війни
відкривався шанс реалізації незалежницьких завдань національної
революції; таке невикористання шансу з усіма підставами

-50-

ін Ніш пні HYPERLINK “http://Oy.no” Oy.no б розцінюватися і
політиками, й істориками як національна іриди J Пруги: орієнтуватися на
єдиного можливого за умов, що склалися, йн і її комуністичного й умовно
антиросійського союзника – гітлерівську Німеччину, союзника теоретично й
практично можливого, хоча й дуже непевної о, що добре розуміла
українська сторона. Було обрано єдино мо*ішіиііі у даній ситуації другий
шлях. Дослідники, особливо західні їм російські, оцінюючи ситуацію 1941
p., роблять ще одну методологічну помітку. Приймають a priori, що – якщо
Німеччина злочинна і ніодинопсішіїисницька (в чому, зрештою, немає
сумнівів), то Союзники Ніким чином автоматично стають незлочинними та
гуманними. Це не відповідало правді не лише тому, що серед Союзників
ключову роль ніліі рипала і срористично-геноцидна червона Росія –
найбільший ворог Упрілий, який ладен був стерти її з лиця землі як
націю, але також і тому, що колоніальний режим “демократичних”
Союзників, запроваджений цими на значній території земної кулі,
людиноприхильним і сприятливим длм ипціопально-визвольних рухів назвати
не можна було аж ніяк”.

Під так обидві ОУН напередодні вторгнення німецьких армій на іериї оріїо
СРСР намагалися задекларувати своє ставлення до подій, що роп орталися,
продемонструвати власне бачення майбутнього у криїї ісі.ко-і іі мецьких
контактів, а також діяти відповідно до заздалегідь укладених планів.
Метою обох організацій була побудова самостійної соборної української
держави, однак підходи до реалізації даної мети Аули принципово різними.
Ця відмінність надзвичайно рельєфно проявилася в “меморандумах”,
надісланих керівництвом ОУН(Б) і ()У 11( М) до вищих органів влади
Німеччини напередодні та в перший ДОНЬ нійпи. 14 квітня 1941 р. провід
ОУН(М) передав свій меморандум відповідним німецьким інстанціям. У
червні того ж року свої меморандуми до міністерства закордонних справ
Німеччини передав пшона Українського національного об’єднання в Берліні
Т.Омельченко, ИКИІІ згодом підписав ще один меморандум спільно з головою
Української х> центрального комітету в Кракові В.Кубійовичем. ІУНО, й
УЦК стояли в безпосередній ідейній близькості до мельниківської орі
аигшції. Зрештою, думки й твердження, висловлені в останніх двох
меморандумах, цілком співзвучні з тими, що були викладені в Меморандумі
ПУНу. 23 червня 1941 р. свій меморандум до імперської канцелярії
передала бандерівська ОУН. Жоден з українських “меморандумів” не був
переданий безпосередньо А.Гітлерові. І Іенідомо також, чи канцлер рейху
доповідався їхній основний зміст. ();іиик для істориків усі чотири
документи є цікавими з тієї точки зору, що м них розкриваються основні
принципи, думки й переконання еіоеовпо майбутнього України та її взаємин
з Німеччиною й іншими еуеідвми. На наш погляд, ці документи заслуговують
на окремий аналіз.

-51 –

У мельниківському меморандумі йшлося про те, що метою ОУН є “відновлення
незалежної, суверенної української держави на заселеній українським
народом території між Дунаєм, Карпатами і Каспійським морем”.
Передбачалося, що форма державного правління “буде обумовлена, з одного
боку, відповідним часові авторитарним керівництвом, яке спирається на
історичну традицію України, з іншого боку, широким становим і
муніципальним самоврядуванням”. Мельниківці передбачали розширити
кордони майбутньої держави до Волги й Каспійського моря, що, на їхню
думку, надало б можливість “у цих кордонах творити базу для закритої в
собі географічно і продуктивної економічно, стабільної на далеке
майбутнє, політично обороноздатної держави”. З часом планувалося
здійснити переселення українців з російського Далекого Сходу та Сибіру в
Україну й виселення росіян до Росії, що дало б змогу створити
моноетнічну державу. Безперечно, тепер подібні плани виглядають
“дикувато”. Однак слід пам’ятати, що у 30-50 рр. такі “етнічні
уніфікації” фактично стали життєвою нормою для країн центрально-східної
Європи та Балкан. На цьому тлі виглядає зрозумілим бажання керівників
ПУНу провести етнографічний кордон між українцями, росіянами та
калмиками з максимальною користю для себе.

Наприкінці меморандуму лідери ПУНу спробували викласти економічні
переваги, які отримає Німеччина в разі виникнення незалежної української
держави. Неважко помітити, що вони були готові поступитися економічним
суверенітетом України на користь Німеччини.

Складається враження, що меморандум писали люди, які щиро прагнули
здобути незалежність для своєї Батьківщини, однак не бачили реальної
можливості зробити це самотужки. Вони розраховували лише на те, що їхні
прохання будуть вислухані та задоволені керівниками “великого німецького
рейху”, які взамін отримають економічні вигоди від співпраці з
напівзалежною українською державою. Та невідомі ті чинники, які б
спонукали гітлерівців рахуватися з планами нечисленної емігрантської
групи за обставин, коли вони могли самі, як їм це здавалося,
безроздільно володіти захопленими територіями.

Прикладом прагнення “достукатися” до умів правителів Німецької імперії,
пояснюючи їм важливість для всієї Європи факту відновлення могутньої
української держави на сході континенту, був меморандум, направлений до
Берліна 10 червня 1941 р. керівниками УЦК та УНО В.Кубійовичем і
ТОмельченком. Лишаючи поза увагою дипломатичну фразеологію, зосередимо
увагу на другому розділі документа – “Україна як член нової Європи”. В
ньому послідовно обґрунтовувалася “вигідність” для Німеччини створення
української держави. З економічної точки зору укладачі меморандуму майже

-52-

нримим текстом пропонували перетворити Україну на аграрно-і»нровнниий
придаток до індустріально розвиненої Європи, а з точки тру і еоиолі
тичної- зробити з неї буферну державу, що стримуватиме риеІІНьку
експансію.

Така позиція, безперечно, була наслідком дисбалансу між нриї цепними
емігрантських груп та їхніми реальними можливостями й ні ііі і ичиоіо
вагою. Намагаючись за всяку ціну створити державу, лідери УЦК і а У110
готові були поставити її до повної диспозиції Берліна.

У меморандумі Кубійовича-Омельченка було подано розгорнуту арі умеитаї
п’ю розширення кордонів України до Волги, Каспію та Кавказу (Іденшчну з
гою, що наводилася в меморандумі ПУНу), а також викладено бачення
майбутньої державної системи України. Зокрема Підкреслювалося:
“Ґрунтуючись на традиціях української гетьманської держави, майбутня
українська держава буде мати авторитарну коне і п і у цію. Основна влада
буде зосереджена в руках вождя. Для допомоги йому, як дорадчий орган,
буде виступати керівництво його ншііі нчі юї і іартії, а також
сформована із представників станових органів тінеультативна рада.
Націоналістична партія стане єдиною формою Ншіітичноїорганізаціїу
державі і створить основу державного устрою, й ійкож стане фактором
національного виховання і організації Суспільної» життя”. Передбачалося,
що станові й муніципальні органи влади відіграватимуть “роль зв’язуючої
ланки між народом і вождем з соціальних, господарських і культурних
питань”. На роль вождя, без шйвої скромності, пропонували лідера ПУНу
А.Мельника, якого Представили як найбільш популярного серед українців. В
економіці планувалося запровадити своєрідний “гібрид” ринкового і
планового ІШІїодирства, а в національній політиці – забезпечити
автономні права N Ііольоване проживання калмикам та іншим народам, які
мали б ШІИШітиси у складі евентуальної української держави.

Я к бачи мо, у випадку реалізації ідей, закладених у меморандумі
Кубійовича-Омельченка, Україна перетворювалася на державу фйпніс тського
типу. Безумовно, ці фантазії були абсолютно відірвані ВІД реального
життя. Реалізація їх залежала лише від доброї волі гітлерівців:
“Емігранти не мали жодної можливості прийти до влади инмостійно. Так
само вони не могли власними силами створити за р#*унок російської
території державу, у декілька разів більшу, ніжУРСР. ТвК еимо вони були
неспроможні здійснити депортацію мільйонних МВЄ населення (серед них –
тих же українців), щоб досягти етнічної однорідності цієї держави”.

Іншим за формою та змістом був меморандум, написаний ІЯ чірві ія 1941
року групою провідних членів ОУН(Б) під керівництвом СВйНдери і
переданий В.Стахівом до рейхсканцелярії 23 червня 1941р. СЛІД
відзначити, що тоді було небагато сміливців, які б наважувалися

– PAGE 53 –

розмовляти з гітлерівцями у такому повчальному тоні, який допустив
С.Бандера в своєму меморандумі. Хоча б через це документ вартий того,
щоб на нього звернути увагу.

Вражають вже перші рядки документа, що починається з критики нацистських
рецептів вирішення “української проблеми”: “Серед численних німецьких
політичних поглядів на вирішення українського питання, а також серед
різних концепцій, які стосуються німецької політики, що повинна початися
з цього питання, не можна знайти нічого, що б визначало значення окремих
компонентів цієї загальної проблеми у її цілому обсязі і правильно
оцінювало б внутрішні українські фактори. При цьому навіть
недооцінюються такі моменти, які також з точки зору Німеччини можуть
бути дуже важливими для майбутніх німецько-українських стосунків. Така
позиція, недооцінка всіх внутрішніх українських факторів, може призвести
до невірної німецької політичної лінії щодо України, що, в свою чергу,
може стати причиною неправильної тактики Німецького Рейху у вирішенні
української проблеми”. Дальший текст преамбули меморандуму взагалі
подібний на закамуфльовану дипломатичними фразами погрозу. Після заяви
про реальність підстав для співпраці між Німеччиною та Україною
наголошується: “Такий союз може бути, якщо будуть поважатися життєві
інтереси обох народів… Неправильно заведена політика може призвести до
небажаних наслідків для стосунків обох народів, які пізніше буде важко
подолати”. Хто міг тоді погрожувати Гітлерові “небажаними наслідками”?

В основу своїх стосунків з Німеччиною бандерівці ставили не ідеологічні
постулати чи геополітичні міркування, а лише “відношення Німеччини до
української держави”. Цілком усвідомлюючи, що “меморандуми не здатні
зупинити хід історії-“, бандерівці попереджали гітлерівців, що
несприятливе для України вирішення східного питання “причинило б велику
шкоду й Німеччині”. Вони закликали Гітлера до проведення
“відповідальної” політики: “Цей хід думок має таку доказову силу, що
відповідальний політик не повинен би не звертати на нього своєї уваги”.

Завуальовані погрози проходять “червоною ниткою” через увесь текст
документа: “Навіть, якщо німецькі війська при вступі в Україну,
звичайно, спочатку будуть вітати як визволителів, то незабаром ця
ситуація може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою
відновлення української держави і відповідними гаслами. Німеччина ж
шукає на Сході не тільки економічний простір, який відомий як сировинна
база, але й переслідує політичні цілі, відображені у понятті нового
європейського порядку. Новий європейський порядок без самостійної
національної української держави є немислимим…”. З цього абзацу чітко
видно, що лідери ОУН(Б) не схвалювали варіант перетворення України на
сировинний придаток для рейху, а вимагали

-54-

йііі німецького керівництва надання політичних гарантій незалежності
України Ііиндерівці наголошували на тому, що сила українського
НйНІоніїлі.по-віпвольного руху настільки потужна, що навіть більшовики
імуніуні були погодитися з існуванням Української Радянської І’еи і у
011 і к н, ()с гаї і ня визнавалася оунівцями як “великий крок уперед у
норінииііиі і передвоєнним часом, коли в тодішній царській Росії навіть
ідоии Укріпна, українець, український були забороненими”. Укладачі
Пйіілерімсі.кого меморандуму наголошували на тому, що стосовно українців
не можна застосовувати жодних примусових методів: “Після ІО лі і нього
більшовицького примусового режиму український народ у всіх питаннях
своєї свободи став дуже чутливий, така душевна позиція Ні лише
зрозуміла, але її слід враховувати, якщо хочеться знайти серед
укрйіїіціи друзів і союзників”.

11 ідсумовуючи свої роздуми, автори документа зазначали:-

“Військова окупація не може триматися довгий час у Східній І’нропі.
Тільки новий державний лад, збудований за національним принципом, може
забезпечити там здоровий розвиток. Тільки Укрйїнськи держава могла б
зберігати такий новий лад”.

І Іпреінті, завершувався меморандум не зовсім властивими для ММИИ
дипломатів натяками та погрозами: “Треба ствердити, що для вирішення
українського питання немає ніякої аналогії. З 1938 року в С’іронІ
нипикло дві нові держави: Словаччина і Хорватія. Не беручи до УМГИ
рііііиіію в площі і кількості населення країн, українська проблема МИС
Нйоигиго більше значення тому, що шляхом її вирішення будуть іДІЙСіїеиі
корінні зміни у політичній та економічній структурі ііроиейського
континенту і підняті питання міжконтинентального Кінчений. Ти не тільки
від остаточного вирішення проблеми залежить ІІШШЛМішй хід
німецько-українських стосунків, але і від методів, які будуть
шетосовувані вже напочатках. (…)

Укриїпсць також, яким його створили останні двадцять років, ІІОИННІІ
рішучості створити підвалини, які б забезпечили національний ро Нін і ок
и незалежній державі. З цією рішучістю повинна рахуватися КОЖМй держава,
яка, переслідуючи власні інтереси, хоче створити новий Порядок на
східноєвропейському просторі.

()ргині зація Українських Націоналістів, яка впродовж багатьох рНКІИ
неде здорову частину українського народу в революційній Оорої ьОІ ш
державну незалежність України і виховує увесь український Нйрод ДЛЯ і
іьої о завдання, готова вести цю боротьбу до здійснення свого
Ніціонйлііііого ідеалу”.

Як бачимо, меморандум ОУН(Б) кардинально вирізнявся з-ІШМІЖ
ироиналізованих вище документів. Він сповнений відвертими ИМгро’їими,
ультимативними рекомендаціями та повчаннями, умроииними на адресу
керівництва Німеччини. Його основну думку

– PAGE 55 –

можна сформулювати одним реченням – майбутнє українсько-німецьких
стосунків цілковито залежить від того, наскільки точно гітлерівці будуть
дотримуватися наданих їм рекомендацій і як загалом поставляться до ідеі
створення не лише формально, але й фактично суверенної української
держави.

Відповідно, виявити це ставлення нових окупантів до ідеї самостійності
України міг тільки акт проголошення цієї самостійності. Намір виголосити
у Львові незалежницьку декларацію, очевидно, народився під час
проведення Краківського великого збору ОУН(Б) у квітні 1941 р. Існування
в інструкціях “Боротьба й діяльність ОУН під час війни” (складених у
травні 1941 р.) чорнового варіанта тексту Акта проголошення української
держави є свідченням того, що акція у Львові готувалася не тільки без
згоди нацистів, але й у глибокій конспірації. Гітлерівські спецслужби не
зуміли дізнатися про таємні плани ОУН(Б), а тому події ЗО червня 1941
року стали для них “громом серед ясного неба”.

Бандерівці передбачали, що їм будуть робити закиди в нелегітимності Акта
відновлення державної незалежності. Намагаючися забезпечити максимальну
легітимність діям похідної групи Ярослава Стецька, на яку покладалося
завдання проголосити відновлення самостійності у Львові, керівництво
ОУН(Б) домоглося створення Українського національного комітету в
Кракові. Останній об’єднав представників більшості емігрантських
організацій і своєю декларацією від 14 червня 1941 р. фактично
“благословив” людей із групи Я.Стецька на проголошення Акта. Принагідно
зауважимо, що в умовах війни організувати “більш легітимне” з юридичної
точки зору проголошення незалежності було абсолютно нереально.
Альтернативою проголошенню львівської декларації були лише пасивне
спостереження за політикою окупаційного режиму на українських землях,
повна дискредитація та маргіналізація національно-визвольного руху й,
зрештою, перетворення його на “п’яте колесо” в нацистському окупаційному
возі (що реально відбулося в сусідній Білорусії).

Ведучи мову про легітимність Акта ЗО червня 1941 р., не слід також
забувати, що він був підтриманий численними зборами громадян,
проведеними у різних куточках Західної та Правобережної України. Про це
свідчать тисячі рішень подібних зібрань, документальні підтвердження
яких нині зберігаються в центральних архівах Києва. Підкреслимо також,
що мусовані тривалий час за кордоном звинувачення С.Бандери і Я.Стецька
в тому, що вони не згадали в своєму документі про послідовність і
спадкоємність традиції української державності, розвіялися з відкриттям
українських архівів. У них зберігається оригінальний текст документа з
власноручними правками Я.Стецька. Там чітко записано, що виголошено Акт
“відновлення” української

– PAGE 56 –

Міржйнінн’ і і (причому слово “відновлення” написане рукою Стецька ?мірі
над іакресленим словом “проголошення”). В першому абзаці /Іпкумсніи
також записано, що ОУН “проголошує відновлення” української держави.
Цими словами про “відновлення”, на наше HififttoMHiiiiM, було чітко
задекларовано спадкоємність між українськими д#р*анними традиціями
1917-1920 pp. і новим етапом державотворення. V первісному варіанті
тексту проголошення самостійності, складеному у гривні ИМ I p., що був
вміщений в інструкціях “Боротьба й діяльність t JV| І під час аіііни”,
немає згадок про “відновлення” незалежності. Там і;цміиііо “Волею
Українського народу Організація Українських Нвціоннпіс і in під проводом
Степана Бандери проголошує створення Української Держави, за яку поклали
голови цілі покоління найкращих УМНІМ України”. Слід припустити, що
первісне упущення було виправлене иже у самому Львові, можливо, після
консультацій із преде і цнниками місцевої української політичної еліти,
покликаної на нїори до будинку “Просвіти”. Як би там не було, але в
остаточній редакції іС кіч у в и п рі і в л е н о о чевидне не
доопрацювання.

Також важливо звернути увагу на третій пункт львівської декларації, який
у повоєнних виданнях на Заході досить часто свідомо упускайся. Йдеться
про два абзаци, в яких проголошувалася майбутня ТІСНИ співпраця з
“Великонімеччиною”, що “під проводом Адольфа І і I лера творить новий
лад у Європі” та про “союзну німецьку армію”. Ми підставі і шх згадок
про Гітлера, його рейх і армію робиться висновок Про маріопетковість
новопроголошеної держави, оунівську ИШвбпрнціїо тощо. Пояснюючи вміщені
в документі слова, один із Чільних учасників тих подій Василь Кук через
60 років написав: “Кожна ІІОЛІінчно грамотна людина, вникнувши в зміст
цього абзацу, може прибити лише один висновок: новоповстаюча Українська
Держава буде співпрацювати з Німеччиною тільки за умов визнання
німецьким урядом Української Держави. Для того й проголошувалася
Українська Держава, пласі іе створювався уряд, щоб Україна могла на
рівних правах НІС гМ переговори, укладати союзи, провадити спільну війну
проти своїх Ннціоінілі.ііих ворогів. Це цілком нормальна політика
вільного суверенного пароду”.

На наш погляд, таке тлумачення подій є дещо спрощеним. Очиидно, для
того, аби задекларувати повноправність нової української доржйШі та її
уряду, достатньо було б скористатися словами з постанов Лруїого
(Краківського) великого збору про те, що ОУН “вважає Митниками України
всі держави, політичні угруповання та сили, що Шініррееовшіі в розвалі
СССР та утворенні ні від кого незалежної Української Суверенної Соборної
Держави”. Для цього зовсім Ніїннрібіїо було конкретизувати, про яку
союзну державу й армію

-57-

На нашу думку, поява знаменитого третього пункту Акта, якого не було у
первісній редакції документа від травня 1941 року, насамперед зумовлена
військовою присутністю німців у Львові. Можна припустити, що первісний
задум проголошення відновлення суверенітету України передбачав
несподіване захоплення столиці Галичини силами оунівського підпілля і
батальйону “Нахтігаль” ще до приходу німецьких військ. Однак повністю
реалізувати довоєнні плани в умовах бойових дій не вийшло. Наявність
значної кількості німецьких військ у Львові, чисельність яких до вечора
ЗО червня невпинно зростала, змусила Я.Стецька вдатися до своєрідного
дипломатичного реверансу вм істити в документі згадку про
Великонімеччину, Гітлера і вермахт. Розвиток подальших подій, пов’язаних
з арештами лідерів ОУН(Б), ліквідацією Українського державного правління
та нижчих ланок української адміністрації, чітко продемонстрував, що про
жоден колабораціонізм не йшлося.

Підсумовуючи сказане вище, слід зробити декілька узагальнень із приводу
подій, пов’язаних зі львівським Актом від ЗО червня 1941 р.

На початок 1941 року все очевиднішим ставало назрівання конфлікту між
двома, тоді ще союзними, континентальними імперіями-гітлерівським третім
рейхом і сталінським СРСР Безперечно, Україна не мала жодного шансу
залишитися поза межами конфлікту в цій глобальній війні. Така ситуація
змусила представників двох українських націоналістичних організацій
ОУН(М) та ОУН(Б) звернутися до керівництва Німеччини з викладенням
основних положень і умов, що могли б забезпечити реальну співпрацю між
двома державами за умов вступу німецьких військ на територію України.

Меморандуми ОУН(М) і близьких до неї структур засвідчують, що
організація, яка на той час фактично перетворилася на повністю
емігрантську структуру без реального впливу на Батьківщині, готова була
піти на співпрацю з Німеччиною за умов створення будь-якої (навіть
фіктивної) української держави. Натомість ОУН(Б) відправила до
рейхсканцелярії доволі різкий документ, сповнений повчань, категоричних
рекомендацій і ледь заретушованих погроз та недвозначних натяків на
неприємні для Німеччини наслідки невиконання викладених бандерівцями
умов співпраці. З тексту меморандуму чітко видно, що керманичі
організації не особливо сподівалися на те, що до них прислухаються. Вони
керувалися скоріше бажанням “очиститися” перед історією. Мовляв, “ми вас
попередили, а тому не ображайтеся, коли програєте війну через те, що
поводилися всупереч нашим рекомендаціям”.

Розуміючи, що нацисти намагатимуться максимально довго обманювати
українців, користуючись їхніми послугами і довірою, підтримувати в них
надію на те, що ось-ось Німеччина створить

незалежну Україну, потрібно лише зачекати до остаточної перемоги на
фронтах, молоді націоналісти змусили гітлерівців відкрити карти.

Проголошення відновлення української державності Актом ЗО червня 1941 р.
мало історичне значення. По-перше, це змусило нацистів ще на початку
окупації частково виявити свої справжні колонізаційні плани щодо
окупованих земель на Сході, що розвіяло у значної частини українських
політиків ілюзії про визвольну місію гітлерівських армій. По-друге,
проголошення, а потім відважне відстоювання незалежницької декларації
дало ОУН(Б) морально-політичну перевагу для того, аби очолити
національний рух опору. Актом ЗО червня ще на початку війни було
задекларовано бажання активної частини українського народу перетворити
свою Батьківщину на суб’єкт міжнародної політики, а не лише на
“мовчазне” поле бою чужих армій.

З книги “Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська
Армія (Історичні Нариси) ” –

Київ: Наукова Думка, 2005.

І. ЛІ. ? >г.->: і .у.-. ?.

Українськії поштова картка. Літо 1941 року.

-59-

Лев Шанковський

АКТ ЗО ЧЕРВНЯ 1941 р. В ОЦІНЦІ ІНОЗЕМЦІВ

В порівнянні з українською оцінкою Акту ЗО червня, чужинецька оцінка,
без сумніву, більш холодна й менше пристрасна, навіть коли мова про
таких авторів, як Вальтер Коларж, Джордж Фішер або Олександр Даллін, що
не скривають свого браку ентузіяму для Організації, яка проголосила цей
Акт. Все ж таки вони намагаються знайти пояснення для Акту в умовах, що
створилися на початку війни на Сході і цікавляться політичними
наслідками цієї української ініціятиви. Знов же німецькі автори, типу
Юргена Торвальда або Петера Кляйста, розуміють далекосягле значення
цього факту, що “в перших годинах після вмаршу німецьких військ до
Львова, українські патріоти створили там незалежний український уряд”.
Зокрема Кляйст роздумує над цим фактом і боліє, чому Гітлер не хотів
його, чи не міг зрозуміти. Шведський журналіст, Арвід Фредборґ, що був у
Берліні в роках 1941-1943, теж висловив своє незрозуміння факту, що
німці так легко відкинули співпрацю українських націоналістів і повели
проти них велику акцію “на радість Москви”. Це саме можна сказати про
таких американських авторів, якВілліям Генрі Чемберлин, Воллес Каролл, а
передовсім про дослідника історії українського націоналізму в роки II
Світової війни, проф. Джана А. Армстронга, що об’єктивно реферують про
Акт ЗО червня.”

У цьому місці бажаю зупинитися дещо довше на оцінці Арвіда Фредборґа, що
мабуть є першою чужинецькою оцінкою Акту ЗО червня. У роки війни 1941
-1943 рр. шведський журналіст, кореспондент газети “Свенска Дагблядет”,
Арвід Фредборґ перебував у Берліні, з якого посилав воєнні
кореспонденції до своєї газети. У Берліні, Фредборґ мав змогу багато
бачити і ще більше чути, і це йому послужило після повороту до Швеції в
1943 році до видання книжки п. н. “Поза сталевим муром”. Його цікава
книга розглядає все те, що діється поза “сталевим муром” німецьких
армій, що воюють на большевицькому фронті. В

1943 році появилося видання книги Фредборґа шведською мовою, а в

1944 році її переклад на англійську мову, при чому видання цієї книги
появилися в Лондоні, Торонті та Нью Йорку.2)

Шведського кореспондента, що перебував у Берліні в роки II Світової
війни, годі запідозрити в якихось “бандерівських2 симпатіях, але він
приписує Актові ЗО червня велике, міжнародне значення. Він уважає, що
львівське проголошення української державности було головною причиною
фіяско гітлерівської політики в Україні. Це фіяско

-60-

мало значення для ходу війни на Сході. Варто відзначити, що ця опінія
шведського журналіста постала в роки війни, можливо десь між 1941 і 1943
роком.

Вину за фіяско приписує Фредборґ нацистській партії, “яка не мала
поняття, як використати український націоналізм” і прославила себе
“разюче незграбною політикою в Україні”. Партії протиставляє Фредборґ
“армію, яка знала, що робити”. “Німецькі військові провідники, які
простудіювали кампанію Наполеона й війну кайзера Вільгельма на Сході,
прийшли до висновку, що треба здобути українців для німецької політики
проти Москви.3′ Керовані фельдмаршалом Бравхічем німецькі військовики
плянували створити українську суверенну державу, з власною армією і в
союзі з Німеччиною… Спочатку виглядало так, неначебто цей плян
німецьких військовиків діяв. Українці сотнями тисяч утікали з Червоної
армії до національної армії, про яку німецька пропаганда ширила вістки,
що вона бореться на боці німців… Нацистські пляни перекреслили
українські націоналісти, які проголосили у Львові українську державу…
На велике здивування всієї України і всього світу, німецькі нацисти
відкрили свої справжні пляни по цьому проголошенні. Здобуті українські
землі поставлено під німецьке цивільне управління… На чолі його
поставлено Еріха Коха, ґавляйтера Східньої Прусії, якого прозвано
“вішателем України”. На велику радість Москви, Кох почав криваву
розправу з українськими націоналістами, яких часто зраджували московські
аґенти, що пролізли були в органи німецької цивільної
адміністрації…”4′

Для нас важливе його ствердження, що українські націоналісти
перекреслили нацистські пляни. Які пляни? Пляни виступати перед народами
СССР у ролі “визволителів” від большевизму, а одночасно готувати цим
народам нову, жахливу неволю. Гітлер почав війну на Сході, не
проголошуючи жадної політичної програми. Його проклямація з 22.VI.1941
р. згадувала лише про визволення від большевиків, про свободу релігії,
про свободу праці й інші такі речі, що політично його до нічого не
зобов’язували. Але вже в червні 1941р. заіснувала подія, що стала
пробним каменем його політики на Сході. Проголошено відновлення
української держави і до цього проголошення Німеччина мусіла зайняти
становище. Вона зайняла його, відкриваючи таким чином свою справжню
політичну програму на Сході. “Нацисти відкрили свої справжні пляни, –
кличе Фредборґ, -по цьому проголошенні”. І це вірно! Цими справжніми
плянами було перетворення здобутих територій на Сході у німецькі колонії
без найменшого врахування існуючих там народів і їх змагань. Досадно
характеризує цю програму Петер Кляйст, пишучи: “На місце заклику народів
до визвольної боротьби прийшла теза про “унтеріменшів” (недолюдків), на
місце Самостійної Української Держави -Райхскомісаріят, на місце
політичного глузду – Еріх Кох”.5′

61 –

Отже, поза “сталевим муром” німецьких армій було фіяско гітлерівської
східньої політики і до цього фіяско приклали свої руки українські
націоналісти.

†

„

8?ae

0х американсько-совєтського союзу в 1944 році не відмовився сказати
тепле слово про добре відому йому Україну6′, висловив про Акт ЗО червня
опінію, що “проголошення було цілковитою несподіванкою для німців і
поставило їх в дуже невигідне становище. Признати їм цей доконаний факт
означало б відмовитись перемінити Україну в колонію німецького
“лєбенсрауму”. Спротивитись йому означало б відкрити свої справжні пляни
на самому початку їхнього походу в Східній Европі і змобілізувати проти
себе її народи… В обличчю цієї дилеми німці початкове неначебто не
добачали української державної адміністрації. Перший прорив у цьому
псевдо-перемир’ї між німцями й українськими націоналістами був декрет
Гітлера з 1 серпня 1941 р., що зробив Західню Україну частиною польської
Генеральної губернії…”7)

“Псевдо-перемир’я” німців з українськими націоналістами не тривало так
довго, як гадає Чемберлин, але його тезу про несподіваність українського
fait accompli підтримують навіть большевицькі джерела. У праці, що
займається “міжнародними відносинами Української ССР у період Великої
Вітчизняної війни”, її автор В.Коваль пише, що “українські націоналісти
виношували свої власні пляни у зв’язку з війною проти Радянського
Союзу”. Коваль цитує слова Хрущова, що українські націоналісти надіялися
на те, що Гітлер покличе Бандеру до влади на зразок Квіслінґа в
Норвегії, або Павеліча в Хорватії. Коваль сугерує, що ці надії були
причиною проголошення у Львові відновлення української держави та
створення тимчасового правління, але признає, що “ці дії націоналістів у
Львові були для німців несподіваними”.8′

НА ПІДХОДАХ ДО ОБ’ЄКТИВНОЇ ОЦІНКИ АКТУ

Об’єктивній оцінці Акту ЗО червня дуже може допомогти факт, що в
політичній ситуації, яка створилася на початку війни Німеччини проти
Совєтського Союзу, Акт ЗО червня не був явищем відокремленим. Пробним
каменем німецької східньої політики в її гітлерівському виданні не було
тільки проголошення української держави, але й проголошення литовської
держави й створення литовського тимчасового уряду. 23 червня 1941 р.
литовська підпільна організація – ЛАФ (Фронт литовських активістів)
проголосила відновлення Литовської Республіки, закликала

-62-

литовський нарід до повстання проти большевиків і створила тимчасовий
литовський уряд з провідником ЛАФу – полк. Казисом Шкірпою на чолі.
Полк. Шкірпа перебував у Берліні – це був останній посол Литовської
Республіки в Німеччині, але його заступник – проф. Юозас Амброзевічіюс
перебував у Литві, стаючи віце-прем’єром тимчасового уряду. Литовські
дивізії, що перебували в Червоній армії на положенні т. зв.
територіяльних дивізій, повстали і негайно підпорядкувались підпільному
урядові. Вони виступили чинно проти з’єднань Червоної армії, поважно
причиняючись до їх панічної втечі з Литви. Дня 27 червня Литва була вже
повністю в руках литовських повстанців.

Очевидно, нацистська Німеччина не мала найменшої охоти визнати
литовський Акт 23 червня і тільки чекала догідної хвилини, коли почати
репресії проти творців цього Акту. Дня 5. УШ. 1941 р. інтерновано в
Берліні полк. Казиса Шкірпу і після спроб вплинути на нього, щоб
відкликав Акт і розв’язав уряд (!), посаджено його в концтаборі в
Саксенгаузен. Урядуючих у Литві віце-прем’єрів Юозаса Амброзевічіюса та
Леонаса Прапулеоніса арештовано і вивезено до концентраційного табору в
Дахау. Литву включено як генеральний комісаріат до Райхскомісаріяту
“Остлянд”. Генеральним комісаром для Литви призначено д-ра Адріяна
Рентельна, типічного нацистського кацика, що розвів у Литві режим
жахливого терору й експлуатації.9′

, 3 погляду свого змісту, литовський Акт 23 червня та український Акт ЗО
червня представляли на самому початку війни для Німеччини небувалу шансу
перемоги над Москвою, що очевидно мала б світове значення. Дозволю собі
в цьому місці знову віддати голос Петерові Кляйстові. Він оцінює цю
шансу так: “Небувала нагода в руках Гітлера: доля цілого континенту, що
хоче повернутися до своєї колишньої єдности, до своєї давньої величі і
стоїть перед ним з викликом. Незвичайна історична перемога насувається
тому, хто відважиться перескочити власну тінь, вузькі національні
інтереси власного народу, хто зуміє перемогти насамперед себе самого.

Рука Гітлера не сягає по цю нагоду… Гітлер не бачить загального
європейського завдання, він бачить тільки Німеччину, силу Німеччини,
цілі Німеччини. Він бачить тільки простір, який хоче здобути для
Німеччини, але не живі народи у цьому просторі. Гітлер не розуміє цієї
небувалої нагоди, яку йому большевицький режим кинув під ноги. Гітлер
вперто тримається державницького думання традиційної школи, він пробує
застосувати колоніяльні методи в Европі, в часі, коли вже в Африці чи в
Азії почався сумерк колоніяльного панування над чужими народами. Гітлер
не вирушає до величнього походу за визволення, він рушає в похід за
колоніяльне підкорення, в якому скривавиться Німеччина. Отже залишається
плян “Барбаросса”, отже висилається

– PAGE 63 –

райхс- і ґебітскомісарів. Вільні уряди у Львові та в Ковні розганяється.
Українських борців за волю не висипається на фронт, але саджається до
концтаборів… Колгоспів в Україні не касується. Українських науковців
наганяється з їхніх інститутів… Німецькі правління, німецькі монополі,
німецькі акційні спілки й керівники сільського господарства – все це
тягнеться в густій масі за армією й захоплює, захоплює все, що бачить:
машини й запаси, копальні й заводи, колгоспи й радгоспи. Німі стоять
мільйони українців, росіян, білорусів, дивлячись на ті зміни. Щойно
тільки вони вітали німецьку армію, а тепер німа тишина заступає недавню
радість. Це не є визволення, те, що прийшло. Брунатні комісари змінили
тільки червоних комісарів – і це все. Відчуження між окупаційною владою
й населенням зростає, відчуження, що перемінюється в одверту ворожнечу,
коли не тільки беруть нафту й залізну руду, але й людей. Завкелівський
“Набір робітників на Сході” у формі рішучої людоловлі “остівських
недолюдків і мешканців багон”, примушує населення окупованих областей до
втечі, кидає його в обійми партизанів. В скорому часі вже не ріжуть
останньої свині, щоб погостити німецького вояка, але починається
партизанська війна… Тепер уже нема сотень тисяч перебіжчиків. Вже
Червона армія знає, що проти неї стоїть ніякий визволитель. Під
політичними й мілітарними ударами вона щораз більше гартується.. .”10)

Ми свідомо навели довшу цитату з твору відомого німецького політичного
діяча й науковця, з якої видно не тільки правильну оцінку німецької
східньої політики, але з якої пробивається теж певен жаль за перемогою,
що так легко висмикнулася з німецьких рук. У своїх творах Кляйст виразно
обвинувачує Гітлера і його найближче оточення за німецьку політику на
Сході, а тим самим за німецьку поразку в минулій війні, але він теж
свідомий, що цю політику не можна було змінити через безмежну
зарозумілість Гітлера і його дорадників, дарма що тисячі німців бачили,
що ця політика веде до катастрофи.10 Ці факти дають підставу
британському дослідникові Д. Ґ. Стюарт-Смітові у коментуванні Акту ЗО
червня висловити ствердження, що божевілля нацистської доктрини (через
яку розігнано український уряд у Львові й арештовано Ярослава Стецька)
коштувало німців підтримки 40 мільйонів українців.12)

У світлі повищих оцінок годі відмовити Актам 23 і 30 червня, доконаними
підпільними організаціями литовського й українського націоналізму,
далекосяглого історичного значення у світових масштабах. Приймаючи до
відома проголошення відновлення української та литовської державности,
підтримуючи визвольну боротьбу інших поневолених Москвою народів,
Німеччина могла осягнути перемогу над большевицькою Москвою. Відкидаючи
ці проголошення, репресуючи їх ініціяторів, німці виявили справжні свої
наміри на початку своєї кампанії на Схід. їхня політика на Сході була не
тільки “разюче

-64

незручна”, як каже Фредборґ, але й глупа та божевільна, і, тому найбільш
шкідливою й катастрофічною. І тільки ця німецька східня політика, що для
її викриття причинилися Акти 23 і 30 червня, присудила провідників III
Райху до їхнього покарання найбільш драстичною і соромною невдачею і
поразкою, що їх коли-небудь знала історія.

ПСИХОЛОГІЧНО-ПРОПАҐАНДИВНИИ ФАКТОР

На цьому тлі не можна відмовити Актові 30 червня
психологічно-пропаґандивного значення в українському та в чужинецькому
світі. Серед чужинців дуже поширеною була легенда, що зв’язувала
українські самостійницькі змагання з Німеччиною й представляла їх як
німецький “винахід” чи німецьку “інтригу”. Коли ж ми про цю легенду
сьогодні мало чуємо, то це можемо завдячувати фактові, що в минулій
світовій війні Актом ЗО червня український народ протиставився німецьким
завойовникам і повів проти них боротьбу на смерть і життя. Німцям, які
прийшли в Україну з плянами обернути її в колонію і сподівалися застати
в ній політичну порожнечу, одна українська політична організація, що в
опінії світу найкраще надавалася до виконання ролі послушних квіслінгів,
поставила нових гітлерівських окупантів перед доконаний факт відновлення
української державности.

Цей факт знищив легенду про пов’язаність української самостійницької
політики з посторонними чинниками.13′ Коли дивитись на Акт 30 червня з
історичної перспективи, то, перш за все, треба ствердити у відповідь
всім критикам, що політична ситуація українського народу під час II
Світової війни і після неї не була б кращою, якщо б Акту 30 червня було
не проголошено. Навпаки, вона б була гіршою, бо вона була б кинула
українців в обійми коляборації з німецькими окупантами, як злом позірно
меншим від большевицької окупації. Крім цього, українська визвольна
політика не мала б з цього історичного часу доказів волі українського
народу мати свою державу. Акт 30 червня дав докази існування такої волі,
не тільки самим проголошенням відновлення Української Держави, але й
відношенням українських народніх мас до нього. Адже ж, ніхто не може
заперечити, що вістка про відновлення української держави поширювалась
на українських землях і український народ зустрічав її з радісним
піднесенням. Скрізь були скликувані Святочні Народні Збори, на яких
проголошувано відновлення української держави, скрізь відправлялися в
церквах урочисті Богослужения в наміренні цієї держави і священики
відбирали присяги на вірність цій державі. Скрізь творилися її органи:
місцеві, районні й обласні управління. Український народ з охотою
виконував усі зарядження нової влади і брав діяльну участь в її
творенні.

– PAGE 65 –

Скрізь панував лад, порядок і послух новій владі. Не можна відмовитись
від пригадки, що навіть в далекому Благоєві, Одеської области, центрі
болгарського району, болгарське населення врочисто проголосило
відновлення української державносте й створило місцеві органи нової
влади.14′

Таким чином, за доконаним фактом стали українські народні маси принаймні
на половині території України, де дійшла вістка про проголошений Акт ЗО
Червня, і коли німці відповіли на нього організованим терором, народ
почав готуватися до оборони своєї волі жити незалежним життям у
самостійній Українській Державі. Процес кристалізації
революційно-визвольних сил остаточно завершився в Українській Повстанчій
Армії (УПА), яка почала проти німецьких окупантів збройну боротьбу.
Отже, Акт ЗО червня, проголошений проти волі німців і заперечений ними,
все ж таки причинився для цього, що український народ, як правний
господар своєї землі, виступив на політичну арену в минулій війні. І про
цей виступ знає весь світ, який ще й досі дуже мало поінформований про
всі перипетії нашої визвольної війни в 1917-20 рр. До речі, політична
організація, що проголосила Акт 30 червня, виступила в перших днях
війни, як самостійний та суверенний чинник, зі своєю власною політичною
концепцією та зі своїми власними силами, що виявили себе здатними
боротися жертовно та завзято за здійснення цієї концепції. З трьох
шляхів, які стояли перед українським народом у роки німецько-совєтської
війни: (А) заховуватися наскрізь пасивно й вижидати більше пригожих
умов, (Б) заявитися по одній чи по другій стороні ворожих собі
імперіялізмів і включитися в їхню боротьбу і (В) вийти на арену боротьби
як самостійний чинник, що боронить власних інтересів проти ворожих
зазіхань, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана
Бандери проголошенням Акту 30 червня вибрала третій шлях, що був єдиним
шляхом, на який міг вступити народ, що шанує свою гідність і прагне
своєї волі.

Від цього, що ОУН під проводом Степана Бандери вибрала такий шлях,
український народ здобув добру славу і зберіг єдність нації. Доба була
“жорстока, як вовчиця”, як прорік поет-націоналіст Олег Ольжич (загинув
у німецькому концтаборі Саксенгаузен), і “важко було в ній тридцятки
дожить”. Але ті, що в цій жорстокій боротьбі стали на шлях боротьби
проти німецьких окупантів, зберегли честь української нації і виписали
кров’ю її право на волю і незалежність. І про це в світі сумнівів теж
немає.

Лев Шанковський; видатний історик і учасник визвольної боротьби
українського народу

-66-

У цьому місці подаємо список чужинецької літератури, на яку
посилатимемось у наших твердженнях. Авторів подаємо в азбучному порядку:
Armstrong, John A., UKRAINIAN NATIONALISM, 2nd. ed. New York, 1963;
Carroll, Wallace, “It takes a Russian to beat a Russian,” LIFE, New
York, vol. 27, Dec. 19, 1949, pp. 80-83; Chamberlin, William Henry, “The
Ukrainian Struggle for Freedom,” UKRAINIAN QUARTERLY, vol. II, No. 2,
1946, pp. 111-119; Dallin, Alexander, GERMAN RULE IN RUSSIA, 1941-1945.
A Study of Occupation Policies, London, 1957; Fisher, George, THE SOVIET
OPPOSITION TO STALIN, Cambridge, Mass., 1962.; Fredborg, Arvid, BEHIND
THE STEEL WALL, New York, 1944; Kleist, Peter, ZWISHEN HITLER UND
STALIN, 1939-1945. Aufzeichnungen. Bonn, 1950 (далі: Кляйст I); Kleist,
Peter, AUCH DU WARST DABEI. Ein Buch des Aergernisses und der Hofftnung,
Heidelberg, 1952 (далі Кляйст II); Kolarz, Waiter, RUSSIA AND HER
COLONIES. 3rd ed. New York, 1953; Thorwald, Jьrgen, WENN SIE VERDERBEN
WOLLEN. Bericht des grossen Verrats. Stuttgart, 1952. У дальших
посиланнях, називатимемо тільки прізвище автора в українській
транскрипції та сторінку твору.

2) Ось бібліографічний опис усіх видань цієї цікавої книги: Arvid
Fredborg, ВАКОМ STALVALLEN, SOM SVENSK KORRESPONDENT I BERLIN 1941-1943,
Stockhlom, P. A. Norstedt & soner, 1943 (448 pp.); idem., BEHIND THE
STEEL WALL. London, Toronto, etc. G. G. Harrap & Co. Ltd., 1944 (256
pp.), idem BEHIND THE STEEL WALL, A SWEDISH JURNALIST IN BERLIN,
1941-1943. Literary classics edition, New York, Viking Press, 1944 (IX,
305 pp.) Англійські переклади книги Фредборґа не є повні; цитую за
нью-йоркським виданням.

3) Кожна армія хоче мати спокій у свому запіллі і тому з боку військових
командирів різних рангів було найбільше спротиву проти гітлерівської
східньої політики. Коротко перед Різдвом 1941 р. відбулася конференція
військових командирів із знавцями справ СССР у Берліні, на якій
однозгідно стверджено, що самими мілітарними засобами війни на Сході
виграти не можна. Див. Кляйст, І, ст. 134.

4) Див. Фредборґ, назв, праця, пассім

5) Див. Кляйст І, назв, праця, ст. 190. Не можна вважати, що Бруно Петер
Кляйст – “мудрий по шкоді”. Це високий урядовець міністерства
закордонних справ, один з творців совєтсько-німецького пакту 1939 року,
представник міністра Ріббентропа в міністерстві Сходу А. Розенберґа. У
свому урядовому характері Кляйст мав змогу придивитись до ославленої
гітлерівської “Остполітік” і треба признати, що проти неї він боровся
словом і ділом ще в роки війни. Його авторству належить низка
пропам’ятних записок про східню політику, що він їх складав різним
високо поставленим особам. Кляйст був відомий зі свого гострого язика й
непересічного дотепу, про що може свідчити “тост”, що він його виголосив
на парадному обіді в Мінську, столиці Білорусі, який мало що не коштував
його позбавлення волі та висилки до концтабору. Придивившись до носіїв
гітлерівської східньої політики в Білорусі, Кляйст виголосив такий
“тост”: “П’ю за нову націонал-соціялістичну людину, що є щасливою
комбінацією польського поміщика, німецького індустрійного капітана та
комісара ГПУ”. Після війни Бруно Петер Кляйст видав низку книг, що їх
темою є найновіша німецька історія, зокрема дипломатична й політична
історія.

– PAGE 67 –

« Див. William Henry Chamberlin, THE UKRAINE: A SUBMERGED NATION, New
York, 1944. У цій книзі Чемберлин дуже тепло написав про нашу
батьківщину, в якій прожив доволі довго як американський кореспондент.

” Див. Чемберлин, назв, праця, стор. 113-114.

8> Коваль В. В РОКИ ФАШИСТСЬКОЇ НАВАЛИ. УКРАЇНА В МІЖНАРОДНІХ ВІДНОСИНАХ
У ПЕРІОД ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ. Київ, 1963, ст. 13.

” Події на Литві реферуємо за різними числами офіційного органу Головної
Литовської Ради в СІЛА, ЛИТОВСЬКИМ БЮЛЕТЕНЕМ (в англійській мові).
Знаменито редагований шефом Литовського Інформаційного Центру Марією
Кізис, THE LITHUANIAN BULLETIN (Lithuanian-American Information Center,
New York, N.Y.) є цінним джерелом для вивчення недавньої історії Литви,
дії Литовської повстанчої армії (цінні оригінальні знімки), литовського
резистансу на литовських землях та (з українцями) в совєтських
концентраційних таборах. Про подані мною факти див. головно річник VI,
за 1948 рік (ч. 8-Ю) та VII, за 1949 рік.

,0) Див. Кляйст II, ст. 320-321. В іншому свому творі (Кляйст І), Кляйст
стверджує, що “перші партизани, що воювали проти німців на Сході, були
розчаровані українські націоналісти, а не совєтські агенти”. Див. Кляйст
І, ст. 190.

“‘ У свому творі (Кляйст І, ст. 221-225) Кляйст розказує про свою
особисту спробу вплинути на Гітлера і добитись зміни політики на Сході,
зокрема у відношенні до українців. Подібну спробу робив кап. Теодор
Оберлендер, зв’язковий старшина до українського батальйону добровольців
“Нахтіґаль”. Вислухавши декілька речень з докладу Оберлендера, фюрер
заявив коротко: “Ви не знаєте, що говорите. Росія є нашою Африкою, а
росіяни – нашими неграми” (Оберлендер говорив про українців! – Л. Ш.).
Див. Р. Levenhuehn, GERMAN MILITARY INTELLIGENCE, London, 1954, ст. 165.

12> Див. D. G. Stewart-Smith, THE DEFEAT OF COMMUNISM. Preface by
Salvador de Madariaga, London, 1964, ст. 97. Стюарт-Смит назвав
підрозділ, в якому він коментує АКТ 30 ЧЕРВНЯ: 30.VI.- 9.VII.1941, отже,
датами Акту й арешту Ярослава Стецька нацистською поліцією безпеки.
Автор називає ОУН під проводом Степана Бандери “антинацистською”.

|3) Сьогодні українську самостійницьку політику з німцями пов’язують
тільки большевики. Вони, зокрема, вперто твердять, що українські
націоналісти вислуговувались німцям і договорюються навіть до таких
ідіотизмів, що сл. пам. Степан Бандера казав німцям замкнути себе в
німецькому концтаборі, щоб створити довкола своєї особи авреолю
мученика. Це твердження належить не кому іншому, тільки кол. міністрові
закордонних справ Української ССР Дмитрові Мануїльському і було воно
проголошене в доповіді, виголошеній на Конференції вчителів
західноукраїнських областей у Львові, 6.1.1945 року, а потім надруковане
в окремих виданнях з текстом цієї доповіді. Про те, що в гітлерівських
концтаборах загинули два брати сл. пам. Степана Бандери, большевики не
кажуть.

и> Див. нашу працю “Похідні групи ОУН”, Мюнхен, 1958, ст. 217.

– PAGE 68 –

РозділІІІ Мова документів

69-

S.14

gl»loh za дпГаав an««wandten “ethoden.

Bar Ukrainer lat »Ich heute bewuaat, daea nur eine eohцpferl-acha Arbeit
daa geaasten Volke», Terbunden alt der Laietang daa Einzelnen, daa ganaa
laben In dar Ukraine an ecbnelieten erneuern kann. Waa eine dolohe
eobDpferlaobs Arbalt und die totale iloMliflliaruie dar Volkakrttfte
bedeutet, das hat die Sraxla des naiionalaczlallatl-eahen “eutachland,
wo der nationale Aufbau orEenisch erfolgte, des Ukrainer тоr Augen
gefьhrt.

Auel» der CK reiner, *la Ihn die letzten zwensig Jahre herauage-blldat
haben, Ist feet entachleaaen, die Orundlacaa *u aehefTen, die eine
TOlklache Entwicklung in einem nnobhUiьlgen Stent eawfthr-leleten. Kit
dleeer Znteohloaaenhelt muea Jade Sacht reohnena die, eigene Internalen
dabei Tarfolgend, eine neue Cirdcung In oatauropci-aoben Daun
herbeifьhren will.

Die lireanlaaiion ukrainischer “atlonalleteB, die aelt Jahren den
geeunden Teil die okreinleonen Tolkea im revolutionfixen Kampf u* die
ateatUehe Unabhдngigkeit der Ukraine fьhrt und ire gesamte ukmiclache
7olk Яг «laae Aufgabe erzieht, let E«-lllt, diesen Knapf bin cur
Verwirklichung lhraa TOlkiechen Ideale zu fuhren.

junl 1941 Organisation ukielnlect* г H^tior-o Heten-

Меморандум Організації Українських Націоналістів

Меморандум виготовила група членів Революційного Проводу на чолі з
Степаном Бандерою 15 червня 1941 р.. Він був вручений канцелярії Райху
В.Стахівом із його супровідним листом щойно 23 червня 1941 р., тобто
через день після нападу на СССР

-70

Меморандум Організації’Українських Націоналістів (ОУН) під проводом
Степана Бандери

(…) Цей меморандум має на меті звернути увагу основних німецьких
інституцій, які визначають шляхи і методи зовнішньої політики Німецького
Райху, на серйозність української проблеми, не керуючись думкою при
цьому, що меморандуми здатні зупинити хід історії. Ми виходимо у ньому з
переконання, що цілий комплекс питань має вирішальне значення не тільки
для України, а й також для Німецького Райху, що тільки те вирішення, що
цілком відповідає історичним та народним інтересам України може бути
корисним також Німеччині, та що вирішення питань несприятливе Україні,
рівночасно причинило б велику шкоду й Німеччині. Цей хід думок має таку
доказову силу, що відповідальний політик не повинен би не звертати на
нього своєї уваги.

(…) Навіть, якщо німецькі війська при вступі в Україну, звичайно,
спочатку будуть вітати як визволителів, то незабаром ця ситуація може
змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення
української держави і відповідними гаслами. Німеччина ж шукає на Сході
не тільки економічний простір, який відомий як сировинна база, але й
переслідує політичні цілі, відображені у понятті нового європейського
порядку.

Новий європейський порядок без самостійної національної української
держави є немислимим; особливо тоді, коли випадає нагода допомогти
українському народові у досягненні власної державності.

Якщо навіть сьогоднішнє державне утворення України, яке під назвою
Української Совєтської Соціалістичної Республіки є складовою частиною
Совєтського Союзу, являється фікцією, все ж таки ця фікція є великим
кроком вперед у порівнянні з передвоєнним часом, коли в тодішній
царській Росії навіть слова Україна, українець, український були
забороненим.

Якщо просліджувати історію українсько-російських стосунків на протязі
останніх двадцяти років, то можна констатувати, що Росія була вимушена
піти на поступки на українському фронті не тільки з причин внутрішньої
своєї слабкості, але й з причин сили українського національного руху.

(…) Незважаючи на відповідну взаємодію теперішніх німецько-російських
стосунків слід констатувати таке:

Європейським континентом зараз оволоділи дві імперські ідеї: німецька,
направлена на побудову нового європейського порядку, і ідея російського
імперіалізму, що ґрунтується на світовій революції. До того часу як
Росія володіє українською територією з існуючими на ній силовими
факторами і розвиває її як базу для

-71 своєї держави, щоб могти напасти на Європу, доти не можна
розраховувати на втілення в життя ідеї нового європейського порядку. Уже
було сказано, що Україна на протязі історії постійно себе розглядала як
частину європейської єдності і заради цієї приналежності вела
безперервну доленосну боротьбу проти Сходу. І теперішня народна боротьба
України проти більшовизму є лише її продовженням.

(…) Усі ці факти говорять чітко про те, що самостійна Українська
держава завершить процес облаштування Європи і допоможе зміцнити
європейський континент і надати йому світового значення. Тільки міцна
Українська держава зможе забезпечити здоровий розвиток у
східноєвропейському просторі.

(…) Не можна панувати довго в Східній Європі за допомогою технічних
державних і управлінських засобів, які спираються на сильну окупаційну
армію. У цьому переконалися героїчний швецький король КарлоXII і
французький імператор Наполеон І, а також пізніше вільгельмська
Німеччина. Також і Росія, яка найдовше володіє цим простором, спирається
у своєму пануванні не тільки на військову силу і на терористичну
примусову систему, але й ще на ідею, нехай то буде православна церква,
панславізм чи соціальна зрівнялівка. Більшовицька Москва зуміла
використати методи для завоювання народів, хоч деякі з них набагато
цивілізованіші.

Східноєвропейським простором можна буде оволодіти в майбутньому лише за
допомогою ідей і за взаємною згодою проживаючих там народів.

Висновок: Військова окупація не може триматися довгий час у Східній
Європі. Тільки новий державний лад, збудований за національним
принципом, може забезпечити там здоровий розвиток. Тільки самостійна
Українська держава могла б зберігати такий новий лад.

(…) Організація Українських Націоналістів, яка впродовж багатьох років
веде здорову частину українського народу в революційній боротьбі за
державну незалежність України і виховує увесь український народ для
цього завдання, готова вести цю боротьбу до здійснення свого
національного ідеалу.

Червень 1941

Організація Українських Націоналістів

-72 –

Стаття в американській пресі тих часів

Ukrain^s Expected ? i;4 To ? Declare InctepencJense When Nazis Enter
Kiev

\/vV&f By WILLIAM rnZLIT EBrTjM. — iJ 1

WbBttXHKjTOK. June 25.—Atioir HiUer tettere*] in certain^quartere
.here to be counting qui mutation Russia and a; Japane^ invasion of.
Siberia tammplete the collapse of the SovletUnlon in36 to,40;daya ,

The Ukraine, according to tin same sources. Is expected to deetare its
inde-pendiitie* when the Hatte-sitter Kiev. Hitter ^oittd racpffTklza
it,and take ll mulct his

Tbfe Bnltit ttai»-btWl5IMllB, Тлігіл me EiLohLi—»L1I. 1t U billi,
тесеЛ/і nitnUrir If свЯПепЬ-

StiMiM rcttJilUdP OVW til-. ntL u( ]4uBil»r WlLSLt НІЯКІЇ riliiiitirl
вг-Ирр ciblrS, Japall VftiVia

annex the шеііИіьп- їгіоЛис* ot Siberia, Including YiodLvubK*.

Japan has long ??? : Vladivostok as “в. pistol іч-:ч:”.: й.1
head” and has Ор*шу. .: li:.:: >?

to IeinOVB it. НЄГ Є ІПП

penda.on the Russo.-Grratnii #ar. Meanwhile. she.wUl іЩк •-? ‘

клали свої голови цілі покоління найкращих синів

Украінсь|свя гяшявшв№аЖ яка під проводок її Tbod-ол веЗFі вростанні?
десятиліттях кровалого го поневолення завзяту боротьбу за свободу,
yi^aiacbEuiii. нарід не^скласти’ зброї гак довго, доки юа зеших не^^д**
створена Українська Суверенна

аїнйька^да^д ааленнкть українському парадові над орОйнДі роавиїїех уоіх
його сил та, аасяокосшіл лсіл

еш-лг -bcpa’rLii* твориться У^аіаеька.’Влада, яка під=, їиРКОііу
НадіойалійСкму Урядові, jug, створкп-ься у ?. відзолі
украід&укого^p-t^au*::

ТУкраДнська Дерхд_в,а Зуде тій^БійіЩйт^ВЬ Ньщіс&йЛ’

— І V. EE ОВ, ЩО СІ ІД ДрОВОДОМ -МЙИДІ* “^JLtTl” г. – j.

; в І’..::-.-;::’. fl світі та-допомагав української: а. під
московської окуЕьщІЇ”, г нштьаа^і^вй!аШпі-гІЕ|чі Арісід, що тшвнпсьиа ца
-землі, б оратисьме дяптадв спільно а ^овдшвд ^Шецькоп :юї окупації за
Суверенну Сйбсрну»^і^&їчгдьку ‘цілому світі, ‘

7иріFі:еь::а Даргаві,. хай хняе ОрріівІ*-? ^.аціл JKpajjcbKMX
Наліілндл*йгіз; хай ^лве Прозідгах ОргаЕіааф-І

йдава. Україні 1 Героям Слава І ~

у Яросдав-Сг^ЕїЬко – вр. /

1 J Прйвідищс * . н т#” Г ‘ НаціиЕальиил Зборів

Виготовлено в вчи* сгаигіяаль-

Акт відновлення Української Держави

Оригінал. Машинопис.

ЦЦАВОВУ: Ф. 3833. – On. 1. – Спр. 5. – Арк. 3.

– PAGE 75 –

Акт відновлення Української Держави УКРАЇНСЬКИЙ УРЯД Ч.: 1/41 ЗО червня
1941 року Львів, дня ЗО черв. 1941

год. 21 РІШЕННЯ ч. 1

Національних зборів українців

1. Волею українського народу Організація Українських Націоналістів під
проводом Степана Бандери проголошує вщновлення Української Держави, за
яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка пщ проводом їїТворця й Вождя
Евгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кровавого
московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу,
взиває весь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх
українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.

Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад і
порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його
потреб.

2. На західних землях України твориться Українська Влада, яка
підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у
столиці України – Києві з волі українського народу.

3. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з
Націонал-Соціялісгичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа
Гітлера творить новий лад в Европі й світі та допомагає українському
народові визволитися з-під московської окупації.

Українська Національна Революційна Армія, що творитисьме на українській
землі, боротисьме дальше спільно з Союзною німецькою армією проти
московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад
у цілому світі.

Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава, хай живе Організація
Уфаїнських Націоналістів, хай живе Провідник Організації Українських
Націоналістів Степан Бандера!

Слава Україні Героям Слава!

(ЯРОСЛАВ ОТЕЦЬКО – вр.) Провідник Національних Зборів Виготовлено в
трьох оригінальних примірниках. Печатка „ Українська Держава”

-76-

обдуть р лаяоцу. їпслі і на додо цуги, ицгв іро оіі&нощшнп ЦІЛОГО їМТШЛ,

Ч~И ОИренЬіц дїгяное , ТЩЛАШ’Ді ІіріШІКК’ЕЙ ПОВНІ НИЯО^иЛеіІ Треби гШ

тчаїїгг еї35 епгіггіи г.^рдгуБИіш не достане пал івлїтичяої ОргаґІгшцЛ ,
ізвімяїїїи тресь ‘Ап якої «вйу,^ діляииїї йогщп.ий^^]«ліїьдсїГО ляітд.

1ІСОГ?ДГ.-г-.[^ ,.ц-.ІТ-^0^”;’Лт у ї-.Я.чії0’–: і‘їеги сз&гато ча^- цг еріергн і»
їо, щоад зл.огіуарітн гШгіп*]ртй асогі:гуіжгіі до сутО” іііпТтиЧгїпі д і дльнсі ні і ?
9,^ішу їичг.еріщ їірмшгія^ ОїТї доіітуїіітйИї ц& ніііці Вйсюбьш, ліі
фвс&, и-.-зіщїіці па-туш на віяная-ибаргд.міт] ник, іієі:ї^:ьн1
ьгі^^.і.ічі, Црсьшми,.р&т^о і т.п. ііййіїїльие урати 1 ейор^ії Іфисал
іі^свдтиси піилі іцчіііщ лл^лм™ ГИ в наїдай Цяріа І в.FlTvвJгьlгy я
ньіиф якег*^, ?імІїіпе ? арїу^и тодічі ‘Ьсяаі’ і аерігаяівувівек.
и.ді^’їдріу аглцї^ тосіто

вличі та дітд орг^Ізє.цїикяО іпумн ртзадДдуіібіжя у яяіР. посуші
дІФОШ ї^ня іггаїуїй.,що !іуд;ї”гЬі псигу^ярніт аядпдиь оточія
адоаагатчді’Іі 1 іЛікоіційціпі ^ я тишу ^л^тї ррз^тгдгурйіч ояиргіш
плрайвії’ Зу?іЬ і сотий “їф^нувяи ТзглІ ^гцу-ь^аадіїя вц іцдгіодиьг Ь
.ИЇСіНвШІІіїИЧПіїИу дуй І. Еі^ій іому у ^1;д:ои:іиш: ^ ^тідтпп!.б –
кфілж&іа офемйх дідплйи, стд-рйГИйЛ оутіч їлліиг. .ирра^г/пі пий, змідго
ш’.іи йбши ваявдіщ.т;и. ЇХ Ш

ї&иійних лочіа І $те оїагщют&л станути на !хнї «Ісир. кади* ^аінччгтії
Отраїж діл “німі ийття, луклні піпордаї, щлідщгаїі ебо ведусь шсгтітціо-

нолієчнпгу роботу – ЇВдТ |;в огДЯДаь?їЩІя на Ьгл-.> ЯОЕГ/ЛфРІОТЬ і
сяяу

щулаїи еоігї плйиигйшіяїв поз;’ тивді лідереиг, грсти йіі* ?

^—?—г—^ІІТ “ПРОГОІїаі’ЕНПЯ УІРАІНСЬКСЇ ДШІАВИ.

Цолов Уі^раїиітряпга ндроду, іFгеіиів(щіЯ Уі^ііьївіікще ВШ№ лісітіл під
прилодоіі Ст*ишг± К^нд«рй п^ог анитуа ‘лвдрожя Уїдаїнсьлшї їїерїдвні за
щ щтційїїи с&.ї галони цілі оояолінєд наїїюеііпізі: йкчїв ШШі
Ор^диізлція ЩщшшШ щщічзвяіетів здш лі д ііроводом її 1іч?рця и Ьоїде
Ейі^вии Нопобєзіьцй ьела в оетадїїх двинчнпіттяі ерина-ііОго
^??”ігоь^ьі’.о-ЗСільгиі^лцьлога тгі&ноя анл’ї йв&зяту Лорои.ііу ча с
посаду, тіаНЕрм нась уіїїаїтт.гікіцсії ндрід ен) акдаі?гв зброї так
до’вго, ? дріги ив веіі тїьічсьта}-. В’Зіикх чо (Іуд* хворіші
?уварвяіїи. утилітіьна-веодв\ ^ьдзаяїа у^иін^ьгїй вдада вапетіить
уіфлЕяиьяе*гу народові пвд І порядок ясоитороияКГ рояияїок уйі^ Воіта
ечл та аорвшзодя всЬг його йочрвіЗ^-‘

Підспм: ЦДАВО України, фЗВЗЗ, оп.2, спр.1. арк. 4(М8.48 зв ,49,

ІІF.Маісовська

Текст Акта з Інструкції ОУН із травня 1941 р.

– PAGE 77 –

Інструкція ОУН із Травня/1941/

1. Всіми силами ставити політичну (…) будуть в малому числі і не може
бути мови про опановання цілого життя, чи окремих ділянок, належить
примінити певні методи. Там треба на початку всю енергію спрямувати на
поставлення політичної Організації ОУН, увійти в середовище.

2. Починати треба від якої-небудь ділянки загально-громадського життя.
Передовсім примітитися у важнішому осередкові життя. Використовуючи
кожню нагоду, кожний стрічний спосіб, дістатися до найрухливішого
середовища, зв’язатися з ним так, щоби врости в нього, зжитися і
докладно пізнати. Дальше намітити такі позиції, що в даному середовищі
дають найбільший виднокруг, а рівночасно найбільше можливостей проявити
свою ініціятиву і використати власні здібності й умілості. Як рівно ж
намітити справи, що висунення у них своєї ініціятиви дасть найбільше
можливостей вийти на чоло активу та висунути ім’я і програму
Організації.

3. Початок від здобування особистої позиції. Тут відкривається дві
головні дороги: І. Це здобування найперше особистої позиції, кидаючися
відразу своєю працею і здібностями в те, що дає найбільше можливостей,
пр. як організатор якоїсь установи акції, добрий фахівець і т. п.
Рівночасно з тим, використовуючи здобутий вплив серед прихиленого круга,
виступати від ОУН, подаючи, що приходимо від неї. Поширюючи її програму,
з’єднуючи для неї прихильників і кандидатів у члени. Підготовивши в той
спосіб певний грунт, здобувши визнавців – розпочати широку
суто-політичну діяльність. Передовсім ініціювати та організувати уже
відразу в імені ОУН такі акції, що є актуальні даному середовищі та які
найкраще дадуть віддзеркалення боротьби ОУН і приєднають їй
прихильників. Рівночасно розпочати на ширшу скалю закладання і розбудову
організаційних клітин і більших одиниць ОУН.

4. Безпосереднє приступлення до політичної діяльності. Друга дорога до
тої самої цілі така: не витрачувати багато часу ні енергії на те, щоби
здобувати найперше особисту позицію, тільки після першого пізнання
середовища і терену та нав’язання з ним зв’язку зразу приступити до
суто-політичної діяльності: відразу починати пропаганду ОУН доступними
на місці засобами, як преса, публичні виступи на всяких зборах,
мітінгах, спеціяльні реферати, промови, радіо і т. п. Найбільше уваги і
енергії присвятити політичним акціям. Пізнавши терен і актуальну в ньому
ситуацію, заініціювати і зорганізувати відповідну акцію, тобто кинути
кличі та дати організаційний почин до реалізування у якій-небудь ділянці
таких починів, що будуть популярні, знайдуть охочих пропагаторів і
виконавців, а в тому будуть розбуджувати енергію широких кругів і
спрямувати їхні пошукування за проводом в бік ОУН. Передовсім
політичними масовими акціями треба здобувати не опанований терен. Ними
з’єднувати собі визнавців та уже самими

– PAGE 78 –

акціями їх тісно зв’язувати з ОУН. Організаційне пов’язання має бути уже
закріпленням здобутим пропагандою і акціями успіхів.

Котрою з тих двох метод починати працю, про те рішатиме кожний член
індивідуально, узгляднюючи свої особисті дані та реальну ситуацію, в
якій знаходиться.

5. Відношення до провідників нездобутого ще терену. У середовищі вже
зорганізованому старатися з’єднати для Організації передовсім провідні
одиниці, якщо вони дійсно вартісні і поступають в націоналістичному
дусі. При тому у відношенні до симпатиків -керівників окремих ділянок,
старатися бути їхніми дорадниками, вміло ними кермувати, залишаючи їх на
керівних постах і не стараючися станути на їхнє місце. Коли ж керманичі
окремих ділянок життя, люди непорядні, шкідливі, або ведуть
протинаціоналістичну роботу – тоді не оглядаючися на їхню популярність і
силу шукати собі

прихильників поза тими лідерами, проти них.

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Волею Українського народу Організація Українських Націоналістів під
проводом Степана Бандери проголошує створення Української Держави, за
яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.
Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й
Вождя Евгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого
московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу,
взиває весь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх
українських землях не буде створена суверенна українська влада.

Суверенна українська влада запевнить українському народові лад і
порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його
потреб.

-79-

ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ!*щ

Пастирський лист їх Ьссцеленііії Митрополита Андрея >,Ше

З Волі Всемогучого і Всемилостивого Бога в ТроЙЦІ Ібдимого зачалася Нова
Епока в житті Державної Соборної Саиосййцрї У#(іїїни.

Народні Збори, що відбулися вчорашнього дня ствердили і яоого^ л ос или
ту Історичну Подію ч^вЙЯ}

Повідомляючи Тебе Український Народе про яиіа ай ших благальних молитов,
взиваю Тебе до вияву (Личности нього, вірности для Його Церкви і послуху
для Влади. V

Воєнні часи вимагатимуть ще многих жертв, але дій,И№ючя+е в імя Боже і з
Божою Благодаттю буде доведене ла успіщногбЧкйія.

Жертви, яких конечно потребі до осягнення нашої ціли пдлягати-чуть
передусім на послушньому піддаванні справедливій*!.’ БожШі. законам

нлпротивнкк розкивн Вмя« .’?і«Й^^;^^^К’;І^ії4Ьііїг .-. .^.і,
Уі^їЙгг^-№иі))й*гу^тР витій Історичній Унилі^гіиіч»? ІIII иваідпи.

досить почуття авторитету, солидарности і життєвої сили, щоби залужити
на таке положення геред з«ародів Европи, в якімбй міг.ршЦ^в^^.’Ііо» гом
собі дані сили. ^у.

Карністю, соліларнйяпо, совісним ию Ви дозрілі до Державного Життя.

Побідоносну Німецьку ^рнію аитанмо як остободитейііу• яи »о-рога.
Установленій владі віддаємо належний послух. У*и«и& ГоліЙіЬю ^ Кр.ігвого
Правління Зал-ідннЙ,Областей України Пан» Ярос^Ива-^ГПЩЫ^А.

Віл Уряду Ним покликаного до життя «чівуемо^гдрога> ливого проводу та
заряджень, які узгллднялиби потреби і добрд мешкуючих Наш Край
Громадян;..без огляду, на шFДО. дання, народності і суспільної; верстви
нядеЦатьл?Бо.г: усі Твої праці Український Народе і нехай дасть.усім
Святу Мудрість з Неба. І ???’І^щї’-‘^

Дано у Львсигіпри Арх^Храя^ Св. Юра »УЦіІ941.

Пастирський лист їх Ексцелєнції Митрополита Андрея Шептицького.

– PAGE 80 –

ПАСТИРСЬКИЙ ЛИСТ ЇХ ЕКСЦЕЛЄНЦІЇ МИТРОПОЛИТА

АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО

ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ!

З Волі Всемогучого і Всемилостивого Бога в Тройці Єдиного зачалася Нова
Епока в житті Державної Соборної Самостійної України.

Народні Збори, що відбулися вчорашнього дня, ствердили і проголосили ту
Історичну Подію.

Повідомляючи Тебе, Український Народе, про таке вислухання наших
благальних молитов, взиваю Тебе до вияву вдячности для Всевишнього,
вірности для Його Церкви і послуху для Влади.

Воєнні часи вимагатимуть ще многих жертв, але діло розпочате в ім’я Боже
і з Божою Благодаттю буде доведене до успішного кінця.

Жертви, яких конечно потреба до осягнення нашої ціли, полягатимуть
передусім на послушньому піддаванні справедливим Божим законам
непротивним розказам Влади.

Український Нарід мусить в тій Історичній Хвилі показати, що має досить
почуття авторитету, солідарности і життєвої сили, щоби заслужити на таке
положення серед народів Европи, в якім би міг розвинути усі Богом собі
дані сили.

Карністю, солідарністю, совісним сповненням обов’язків, докажіть, що Ви
дозрілі до Державного Життя.

Побідоносну Німецьку Армію витаємо як освободительку від ворога.
Установленій владі віддаємо належний послух. Узнаємо Головою Краевого
Правління Західних Областей України Пана Ярослава СТЕЦЬКА.

Від Уряду, Ним покликаного до життя, очікуємо мудрого, справедливого
проводу та заряджень, які узглядняли би потреби і добро всіх замешкуючих
Наш Край громадян, без огляду на це, до якого віроісповідання,
народності і суспільної верстви належать. Бог нехай благословить усі
Твої праці, Український Народе, і нехай дасть усім нашим Провідникам
Святу Мудрість з Неба.

Дано у Львові при Арх. Храмі Св. Юра І. VII. 1941. +АНДРЕЙ

АРХИПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАНІЄ ПРЕОСВЯЩЕННОГО ПОЛІКАРПА, ЄПИСКОПА ЛУЦЬКОГО

До всіх українців, сущих на Волині!

Мир вам від Бога Отця нашого і Господа Ісуса Христа!

Любі мої діти! Велике Боже милосердя і справедливість приблизилися до
нас. Довгі роки терпів наш многострадальний народ наруги і знущання над
святою вірою православною і над його національними почуваннями, над його
людською гідністю. В державі большевицького антихриста терор і жах
дійшов до нечуваних досі розмірів, в порівнянні з якими бліднуть
переслідування християн за часів римських імператорів Нерона і
Діоклеціяна. Безбожники жахливо розправлялися з християнською вірою,
мордуючи архипастирів, тисячами і сотками тисяч вірних християн,
пастирів і проголошуючи закон зради й ненависти.

Оце на наших очах справедливість Божа сповнилася: Один Бог, одна нація і
спільна краща будучність.

Сповнилась наша відвічна мрія. У городі князя Льва з радіовисильні
несеться над нашими горами, нивами, ланами, над нашою так густо зрошеною
кров’ю землею радісна вістка: проголошено Самостійну Українську Державу.
Разом з українським народом радіє і наша многострадальна Церква.
Відроджена у вільній українській державі – Українська вільна Православна
Церква буде з народом одною нерозривною цілістю.

В цю велику хвилину звертаюсь до вас, любі діти, словами Св. Ап. Павла:
“Благаю вас іменем Господа нашого Ісуса Христа, щоб те саме говорили ви
всі і щоб не було між нами розділення, але щоб були з’єднані в одному
розумінні і в одній думці” (Ап. Павло Корин, гл. 1, ст. 10).

Любити Бога, любити батьківщину – це найбільша чеснота. Служба
батьківщині – найбільший обов’язок.

Нехай Господь милосердний допомагає Тобі, народе мій, і Тобі, Уряде наш,
будувати Самостійну Українську Державу, а моя молитва за всіх вас перед
Престолом Всевишнього буде за вами.

В цей великий час усі українці мусять об’єднатись, всі мусять працювати
спільно, бо в єдності сила і ту єдність мусимо показати наділі.

-82-

Не треба нам партій, не треба нам боротьби між собою. Всі мусимо
об’єднатися при нашій Святій Православній Церкві, при нашому Урядові,
при нашому Національному Проводові.

Призиваю на весь Український Народ і його Державний Уряд всемогуче Боже
благословенство.

Дано в м. Луцьку на Волині,

Року Божого 1941, місяця липня 10 дня.

+ ПОЛІКАРП, Єпископ Луцький

БЛАГОСЛОВЕННЯ ЄПИСКОПА ГРИГОРІЯ ХОМИШИНА

Благословлю Українську Самостійну Державу.

Дякую Всевишньому з глибини душі за вислухання наших благальних молитов
і молю Бога, щоб Українська Держава, сперта на Божому законі,
забезпечила щастя, добробут і спокійне життя всім громадянам української
землі без огляду на різниці віроісповідні, національні і суспільні.

Станиславів, 6 липня 1941 р.

+ ГРИГОРІЙ, Єпископ

– PAGE 83 –

1941 р., липня 2. – Лист В.Стахова з Берліна до райхсміністра
закордонних справ Й.Ріббентропа в Берліні про відновлення Української
держави ЗО червня 1941 р. у Львові

Його ексцеленції

Панові райхсміністру закордонних справ Берлін

Ваша ексцеленціє!

Високоповажний пане райхсміністре закордонних справ!

За дорученням Українського крайового уряду для Західної України у Львові
дозвольте мені повідомити таке: ЗО червня 1941 р. у Львові, столиці
Західної України, відбулися Українські національні збори, на яких
представник провідника Організації Українських Націоналістів – ОУН
-Ярослав Стецько – проголосив відновлення Української державної влади у
Західній Україні і прочитав заклик Організації Українських
Націоналістів.

Одночасно була зачитана прокламація провідника ОУН Степана Бандери, якою
керівником Крайового уряду Західної України був призначений Ярослав
Стецько.

Були виголошені привітальні промови єпископом Йосифом Сліпим від імені
митрополита греко-уніатської церкви Андрея графа Шептицького і д-ром
Гриньохом від імені Українського легіону і його команданта капітана
Романа Шухевича. На цих українських зборах були присутні високі офіцери
переможних німецьких збройних сил. Проф. д-р Г.Кох виголосив привітальне
слово від Німецьких збройних сил. По радіо Український крайовий уряд у
Львові оголосив підписаного своїм надзвичайним уповноваженим при уряді
Німецького Райху і при урядах союзних і дружніх з Німецьким Райхом
держав.

Це повідомлення було передане цісарському японському уряду,
королівському італійському урядові та урядам держав, що увійшли до
Троїстого союзу.

З виразом найглибшої поваги Відданий вашій ексцеленції Володимир Стахів

Берлін – Вільмерсдорф, 2 липня 1941 [р.] Мекленбурґерштр. 73

Політичний архів Міністерства закордонних справ, Бонн Політичний відділ.
ХШ/24, № Е 292426 – Е 292427. Машинопис, оригінал, підпис – автограф.
Переклад з німецької мови.

Опубл.: гіерко Б. – № 5.

-84-

1941 р., липня 3. – Постанова голови Українського державного правління у
Львові Я.Стецька про створення Українського державного правління

Постанова ч. 1

1. На основі:

а) рішення провідника Організації Українських Націоналістів Степана
Бандери, переданого Краєвому правлінню Західних областей України членом
Проводу ОУН п. Миколою Лебедем, що ОУН, яка діє й веде боротьбу на усіх
територіях України, підпорядковується всеціло Краєвому правлінню
Західних областей України;

б) ствердження необхідності існування такої української влади, яка, що
заки в осередку України створився Український уряд, організувала би й
порядкувала би життя у місцях [.. .]* нювання української території
з-під московської окупації, но з інтересами Української держави й
народу;

в) факту ентузіястичного прийняття Краєвого правління українцями теж з
Осередніх і Східних земель України та підпорядкування їх Краєвому
правлінню, як першій владі, що з волі українського народу створилася на
українській землі по 23-х роках неволі;

2. У тому розумінні і з тою тенденцією, що Український уряд, створений у
Львові, підчиниться чи з’єдиниться з іншим Українським національним
урядом, якщо лише в волі українського народу такий створився би на
Осередніх чи Східних землях та – в єдиний Український національний уряд
Самостійної Соборної Української Держави, – та маючи на увазі єдиного
[.. .]* для Української держави й вимогу організованого та плянового
творення української державної сили на всіх звільнюваних просторах
України —

я вирішив, як голова Краєвого правління Західних Областей України,
перетворити з сьогоднішнім днем Краєве правління Західних Областей
України в Українське державне правління, себто в тимчасовий Уряд
Української держави, – і піддати своє рішення під апробату українського
народу на Всенародних зборах міст і сіл, як теж під опінію тих місцевих
управлінь і громадських установ, які творились би не з безпосереднього
почину Українського державного правління, а методом знизу.

Ярослав Стецько

Голова Українського державного правління

Починаючи від 3 липня Я.Стецько підписується як голова Українського
державного правління (Українського уряду).

*Пропущено пошкоджені частини тексту.

ЦДАВОВУ. – Ф. 3833, оп. 1, спр. 6, арк. 6. Машинопис, копія

– PAGE 85 –

1941 р., липня 4-5. – Склад Українського державного правління у Львові

(Відпис з Декрету іменувань за порядковими числами) Склад

Українського державного правління

1. Др Храпливий Євген – ресорт рільництва

2. Др Паньківський Кость’ – заступник члена УДП по справах адміністрації

3. Мґр Ребет Лев – 1-ий заступник голови правління

4. Др Лисий Володимир – адміністрація

5. Др Барвінський Олександер – заступник по справах нар[одного] здоровля

6. Лебідь Микола – безпека

7. Грабар – р[есорту] торгівлі й промис[лу]

8. Др Крип’якевич Іван – народна освіта (не прийняв)

9. Мостович Микола – заступник по справах нар[одної] освіти і виховання

10. Ген. Петрів Всеволод – військові справи

11. Сот. Гасин Олекса – 1-ий заступник по військових справах

12. Сот. Шухевич Роман – 2-ий заступник по військових справах

13. Стахів Володимир – ресорт заграничних справ

14. Федусевич Юліян – ресорт судівництва

15. Головко – ресорт пропаганди

16. Костишин – ресорт почти

17. Ольховий Ілярій – ресорт фінансів

18. Старух Ярослав – заступник по справах пропаганди

19. Позиченюк – заступник по справах пропаганди

20. Пекарський – заступник по справах народн[ої] освіти і віроісповідань

21. Інж. П,авликовський Юліян – торгівл[я] і промисел

22. Яців Дмитро – заступник по справах народного господарства

23. Ільницький Роман – заступник по справах народного господарства

24. Лебідь-Юрчик – заступник по справах фінансів

25. Др Осінчук – заступник по справах народн[ого] здоровля

26. Іваницький Борис – заступник по справах рільництва

27. Мороз Теодор – ресорт комунікації

28. Др Росяк Михайло – начальник канцелярії’ УДП

29. Пясецький Андрій – заступник по справах рільництва та керманич
відділу лісництва

30. Солонинка Василь – заступник нач[альника] канцелярії УДП і начальник
канцелярії’ зв’язку з ОУН

31. Грабар Іван – директор Ревізійного союзу кооператив Його заступники:
1. Мгр Яців Дмитро

2. Директор] Капуста Микола

3. Филипович Іван

4. Кульчицький Дмитро

32. Раковський Роман (інженер)-директор Центрального союзу українських]
промислових кооператив

Його заступники: 1. Ільницький Роман

2. Петрів Зенон

3. Витвицький Роман

4. Пиндус Іван

33. Мартюк Іван – директор Центрального союзу українських
сільськогосподарських кооператив

Його заступники: 1. Губернат Василь

-86-

2. Черник Олекса

3. Кульчицький Микола

4. Кіцера Омелян

34. Інж. Ольховський Ілярій – директор Центрального українського банку
Його заступники: 1. Мґр Ребет Лев

2. Волошиновський Степан

3. Шарко Петро

4. Фостяк Роман

35. Інж. Сербии Онуфрій – дир[ектор] Міської споживчої кооперативи Його
заступники: 1. Лазорко Михайло

2. Синенький Василь

3. Салевич Василь

36. Климів Іван – член Українського державного правління (як Краєвий
провідник ОУН)

37. Д-р Горбовий Володимир – тимчасовий голова Українського] державного]
правління на виїмковий час

38. Др Панчишин Маріян – другий заступник голови Українського]
держ[авного] правління

39. Дзерович Богдан – заступник по справах юстиції

40. Біленький – заступник по справах народ[ної] освіти

41. Радзикевич Володимир – ресорт народної освіти і віроісповідань
(Відпис з Декрету іменувань за порядковими числами).

Заступники

Українського державного правління за кордоном

3. Др Горбовий Володимир – терен Великонімеччини (в рамцях Українського]
національного комітету)

4. Барабаш Гриць – Румунія

5. Мосендз Леонид – Словаччина

6. Полк. Ріко Ярий – Японія

7. Івахнюк – Хорватія

8. Стахів Володимир – Німеччина

(Видано в українській і німецькій мовах, в 2-х примірниках).

ЦДАВОВУ. – Ф. 3833, оп. 1, спр 10, арк. 1-4. Машинопис з рукописними
додатками, копія.

– PAGE 87 ~

УКРДШСВКНН УГЯА

•І

12»

її

IX ЗИСОКОПОБЛ-АНИЯ- САН

ВАША. ЕКСЦЕЮНЩЭ.

1 Наэио фЬмлйст і. і исику іотсияну оіткофямцііс подати Ваь; від»», ‘чо
на зчяївоькЦ^єіяі рэззчвм свои ділльпіоть дати ка вицв?* азідьнакому
Львові кі»вдаа з золі у:*»й»и.хго.иареду Укоаіноький Уряд.^Есслг Кого
кскпатенггДй авііщав всі тюев:, внІЛ нага бід московсько-
о’Ььвіоііліеьїссї аркії?..ого ідеЯаі ва-газя оте 5узгь всі улиінска
явмяі і ввіх уіфаШзй, К° вшугь і” Уч>аїн

і поза нйю. *^ ‘?> ?.

? , *~ речник української кь&онпльяої олінії Ї.Зпр«ло»-.ї А^йрв
Еовтчцк-а* узіяпв своэ блогбодсве-ял .Ірядозі і зхоїз з1у0*гав. їв*

який* даз новому Урядові поыу овою півд^^. >

^Пізнавши Вад вкоаюй затріотизі:, а сігікскгв ««=4^

а уїдааїкоьк^ м^іональиону лктті, аказко. F0 пзгаднаатеая до «а.

го опкави» уіфаїаоького дар оду і дасвте лїдпєраку новому Уряде “в
подітій форні, ях це з-ооиз .зяргаанге «К2?е3 ЕМкаїЖІ- ,” 7 Бпмовлдаїо
наді а, ще Э:г, ли лбгъдкез змїзжяк HYPERLINK “http://cfe.li” cfe.li .
–

Стегана Сапо» Петлкпи аччвюте гілг/чхв яиия,йш атаиіяте Йр*

їнськкй Уряд У Л«*яі і сяооойоь: ккта ї^чкваї яе^»3^

традицій знайде АІНІ – гаиF! ОІЩА .

Лист Голови УДП Я.Стецька до Президента УНР А Лівицького

-88-

ВИСОКОПОВАЖАНИЙ ПАН Президент Андрій Лївицький

ВАШАЕКСЦЕЛЄНЦІЄ.

Маємо приємність і повну історичну сатисфакцію подати Вам до відома, що
на українській землі розвиває свою діяльність українська влада. У
звільненому Львові повстав з волі українського народу Український Уряд.
Засяг його компетенцій обіймає всі терени, звільнені від
московсько-більшовицької армії. Його ідейні впливи опановують всі
українські землі і всіх українців, що живуть на Україні і поза нею.

Речник української національної опінії Митрополіт Андрей Шептицький
уділив своє благославення Урядові і видав відручне писмо, яким дає
новому Урядові повну свою піддержку.

Пізнавши Ваш високий патріотизм, з яким оцінюєте кожну подію в
українському національному житті, знаємо, що приєднаєтеся до загального
становища українського народу і дасте піддержку новому Урядові в
подібній формі, як це зробив митрополіт Анрей Шептицький.

Висловлюємо надію, що Ви, яклегальний заступникбл. п. Отамана Симона
Петлюри видасте відручне письмо, яким визнаєте Український Уряд у Львові
і тим способом нитка української традиції знайде своє природне
продовження в новому фактичному політичному стані на Україні.

Пам’ятаємо Ваше становище до консолідаційної акції, яку переведено у
Кракові, де Ви перші дали згоду підписати заяву, уміщено зобов’язання
підчинятися Українському Урядові, що повстав на українській землі, – і
тому тільки з огляду на поспіх звертаємося з цим письмом та пропозицією,
яка певно знаходить у Вас повне зрозуміння.

Ми притягнули вже й готові притягнути до співпраці й на довше всіх
українців -без огляду на їх колишні політичні переконання. Будуймо
спільну Суверенну Соборну від нікого незалежну Українську Державу.

СЛАВА УКРАЇНІ — ГЕРОЯМ СЛАВА.

ЗА УКРАЇНСЬКЕ ДЕРЖАВНЕ ПРАВЛІННЯ

ЯРОСЛАВ СТЕЦЬКО голова

– PAGE 89

І ‘і’

4 В ? ? ‘ Голо»! Уярмномоіч) Урл„’у

9?|82.7.1941, … .?&,„.?„

,’ ? Пекові 5тваь:.’їлі Яроодаїу,

… ? . ,и-9?? ашь,

й(*»»І5Сі*я,’:0влвонв’і Ж сні* Упвилінви льксгудвлк дп окимімпса сірі*
оаоивків ,км будоядю УхіНопШ СвисеїіКкоі ,П*ряа«и,

Кдро »ІМвяй ГгрМииіішІ Уряд » оевйі Його голопи ВДВ» Сгвд»*а ЯрООЛ»»*і
(“І і

Запввмвио’ Іаа, -до ісі сієї, знаки», »оі аіідкчіід.кіуо на’ »абм-?•імял
д»дрояуїу, кудвіури от* іиіїі Укр»Іигі:коро Народу,’ якій Іі-

тіомімикй, «коптів Ш| Т»г&ііо»гі(ЯИ!іі”кї-аойво»с»)ї(і-вол»и»-»ШМЛ
ті»«••? і” >.”‘?’ “і”

ї»« ті ЙіліміІІ УжраДвсмиЯ Нврід 1

Ш їМвгМі.тв-. і міщів а1иСИ!в Д«р_ї»» І , 1*1
іт-@РД»ЖF»»р1*іУ*р*1яоі)вд:. Нв’Ломд’іотІв і ДОВІДНИК ?

( – ‘ » *і” * ‘ * -” ? • у>

ГолЬ»* ИісіхйГО УпрІалІКІЕЛ Голова Сблввдиі^і УпрйЯлінЩі

ВІДШj™ii”l »M і””

ilt uex AuftjfMi UM BBf ?а№ІІіД*а ‘s*** лились vir In tKB^i eint шііикь»
Ячцугал* ДfeJ ?Iii«, «ad «la^dvru.aibdurt^^^^f^bvlutHstjn^ F*ъ*п. Ut
«luiLEvrupfac fc’wir ftidttadifi*’,.*-‘-,’,’

Німці поінформовані про групу ОУН-Бандери, яка йшла секретно на Київ

Начальник поліції безпеки і СД – IV АІ – В. NN В/41 д. РчЭ.

Берлін, 12 липня 1941 р.

Секретна справа Райху! Повідомлення про події в СССР Ыг 20

І) Політичний огляд

а) У Райху Жодних донесень,

б) В Генеральному Губернаторстві:

Командуючий поліції безпеки і СД у Кракові повідомляє, що група Бандери
направила до Києва біля ЗО своїх членів із завданням створити там
якнайшвидше український уряд такого зразка, як у Львові, і оголосити
його там по місцевому радіо, Айнзацгрупа Ц попереджена.

(…)

-92-

Заходи проти українських політичних груп

Начальник поліції безпеки і СД IV А І – В. Nr 1 В/41 gw. Rs.

Берлін, 3 липня 1941 р.

Секретна справа Райху! Повідомлення про події в СССР Nr 11 (…)

в) В Генеральному Губернаторстві:

Айнзацгрупа Б повідомляє 2. і 3. червня 41 р. про спроби національно
настроєних українців під керівництвом Бандери проголошенням Української
республіки та створенням міліції постановити німецькі власті перед
доконаним фактом.

Крім того, група Бандери розвинула останнім часом особливу активність,
розповсюджуючи листівки і т. п.

В одній з цих листівок говориться між іншим про те, що український
визвольний рух, якого раніше переслідувала польська поліція, тепер буде
переслідуваний німецькою поліцією.

Далі Бандера, щоб утвердити себе як вождь українського визвольного руху,
утворив Український Національний Комітет, при чому йому вдалося
об’єднати майже всі емігрантські групи, які були протилежними по своїх
світоглядовихта політичних поглядах.

(…)

Бандеру депортували до Берліну

Начальник поліції безпеки і СД IV АІ – В. № 1 В/41 д. Рхв

Берлін, 5 липня 1941 р.

Секретна справа Райху! Повідомлення про події в СССР № 13

в) В Ґенералгубернаторстві:

Авторитетні українські націоналістичні керівники, як уже повідомлялося,
взяті під домашній арешт.

Бандеру переведено до Берліну. Його допит в процесі. (…)

– PAGE 93 –

ОУН-Бандери: відмова у лояльності

Начальник поліції безпеки і СД -ІУАІ-В. ІЧМ В/41 д. Р^.

Берлін, 15 липня 1941 р.

Секретна справа Райху!

Повідомлення про події в СССР Ыг23

Про положення у Львові повідомляється:

11. та 12.7.1941 р. всі українські партійні угрупування у Львові, за
винятком групи ОУН Бандери, але включаючи групу Мельника, запевнили
зв’язковому офіцеру Верховного командування вермахту (гауптману проф.
д-ру Коху) про свою лояльність по відношенні до німецьких органів влади
та про свою добру волю у позитивній роботі по відбудові. Група Бандери
зі цього приводу також вислала представників до проф. Коха і склала
заяву, що потребує роз’яснення щодо двох пунктів:

1) Ставлення до питання про майбутнє України (незалежність),

2) Питання про звільнення Бандери з-під арешту:

До 1) Кох пояснив, що це питання може вирішити лише фюрер. Щодо
звільнення з-під арешту Бандери Кох теж визнав себе не компетентним. На
завершення Кох змістовно заявив представникам групи Бандери про те, що
необхідні роботи по відбудові можуть проводитись і без участі групи
Бандери.

(…)

В Косик: “Україна у другій світовій війні”.

Том 1 ст. 172-173, ст.100-104, ст.130-131, ст.170-171

– PAGE 94 –

Добре продумана пропаганда ОУН-Бандери

Начальник поліції безпеки і СД – IV АІ – В. Nr 1 В/41 g. Rs.

Берлін, 17 липня 1941р.

Секретна справа Райху! Повідомлення про події у СССР Nr25 (…)

г) Пропаганда ОУН групи Бандери:

В загальному пропагандистська діяльність групи Бандери відбувається
згідно чіткому і добре продуманому плану. Після прокламації
“Українського крайового уряду” у Львові відбулися незалежницькі зібрання
також у інших містах бувших польських воєводств: Львів, Тернопіль і
Луцьк. Група Бандери організувала так звані групи пропаганди, які
безпосередньо після окупації великого географічного пункту німецькими
військами відразу ж організують там зібрання за незалежність і створюють
відповідні органи самоврядування. Потім вони розповсюджують плакати і
листівки, а також нелегальні газети, в яких публікують проголошені в
львівському радіо заклики (прокламація створення українського крайового
уряду) і які поширюють пропаганду виключно ОУН, вірніше групи Бандери.

(…)

В.Косик: “Україна у другій світовій війні”.

95-

7 липни 1941 рч -Меморандум голови Уіфаїнського державного правління у
Львові Я.Стецька до Міністерства закордонних справ Німеччини в Берліні з
відмовою скласти свої повноваження

-96

Копия

Совершенно] секретно, Экземпляр] единственный Министерству иностранных
дел в гор[оде] Берлине Заявление

30 июня 1941 года было провозглашено восстановление Украинского
государства в восточноукраинских областях и возрождено Украинское
правительство во Львове.

Этот акт был обнародован посредством Львовского радио. Все украинское
население восприняло этот акт с воодушевлением и немедленно приступило к
организации собственной государственной жизни, к восстановлению
дисциплины и порядка, к устранению всех пережитков московской
оккупационной власти.

Как глава Украинского правительства, защищающий интересы Украинского
государства, и как заместитель вождя Организации Украинских
Националистов, борющейся в течение всего времени за образование
Украинского государства, рассматриваю этот факт, с украинской точки
зрения, как единственно правильное и выгодное для интересов Великой
Германии дело.

Эта точка зрения дает возможность придти к согласию с немецкими органами
власти, так как между восстановлением Украинского государства и
стремлением Великой Германии создать Европу на новых основах не только
не встречает возражений, но, наоборот, по моим глубочайшим убеждениям,
встречает полное согласие.

Образованное мною правительство соответствует желаниям украинской
общественности. С увеличением областей, освобожденных от московской
оккупации, будет распространяться и влияние нашего правления на
остальную украинскую территорию. Состав образованного мною правительства
будет подлежать изменениям и дополнениям в соответствии с потребностями
и волеизъявлением населения. Как украинский националист, я не могу
согласиться с партикулярными раздельными интересами и раздельными
внутригосударственными правлениями. В случае, если в Киеве будет
образовано Украинское правительство, то последнее будет присоединено к
одному из центральных управлений объединенного Украинского государства.

Далее я разъясняю, как заместитель вождя ОУН – Степана Бандеры и как
глава Украинского правительства, что утверждаю точку зрения тесной
совместной работы и спаянного союза с Великим Германским государством,
что осуществит наше освобождение из рабства. Мы понимаем это, ценим и
хорошо знаем, что это имеет решающее значение для дальнейшего хода

– PAGE 97 –

истории и растущих всесторонних отношений между Германией и украинским
народом. Тем более, являясь революционными борцами, мы знаем, что жертвы
героической немецкой армии, которая сегодня на далеких полях Украины,
борясь против нашего общего врага, поставила на карту свою жизнь,
достойны мщения.

Вышеприведенные движущие причины и честнейшие убеждения украинского
националиста обязывают меня сохранять эту политическую линию и
продолжать начатую деятельность. По этой причине я не могу в этот
решающий исторический для моего народа поворотный пункт действовать не
иначе как в полной гармонии с моим национальным долгом и не могу
отказаться от начатой деятельности.

С другой стороны – я не хочу ни омрачать необходимые украинскому народу
дружеские связи, ни ослаблять помощь Великой Германии в борьбе против
Москвы, и предлагаю поэтому с высказанным уважением свои услуги.

Львов, 7 июля 1941 г. Ярослав Стецько Гпава Украинского правительства

ЦДАВОВУ. – Ф. 57, оп. 4, спр. 338, арк, 252-253. Машинопис, копія.
Переклад на російську мову з німецької.

15 липня 1941 р., – Заява голови Українського державного правління
Я.Стецька, складена в Берліні під час допиту, про причини, доцільність і
мету створення правління ЗО червня 1941 р.

Заява

На підставі багатостолітньої боротьби українського народу за свій
державний суверенітет і на підставі факту, що ще недавно, в 1917-20 рр.,
існувала незалежна Українська держава, я, як заступник провідника
Організації Українських Націоналістів (ОУН), яка після поразки в
українській визвольній боротьбі спершу як УВО (Українська Військова
Організація), а пізніше як ОУН під проводом Євгена Коновальця, вела
визвольну боротьбу українського народу проти гнобителів і понесла в цій
боротьбі найбільші жертви найкращих синів України, проголосив у Львові
ЗО червня 1941 [р.] о 20 год. ЗО [хв.] у залі “Просвіти”, Ринок 10, на
Українських національних зборах відновлення Української держави. На мій
наказ це було також передано через Львівську радіостанцію до відома
українського народу й світу.

Яку боротьбі за українську державність жоден з українських патріотів не
потребував наказів до цієї боротьби, так і проголошення

– PAGE 98 –

відновлення української державності, коли окупант зник з української
землі, для кожного українця стало вимогою часу, вимогою його
національного сумління і його національної честі. Великий ентузіазм
народних мас, який проявився також по відношенню до переможної Німецької
армії, підтверджує, наскільки назріло питання державного суверенітету
України.

Для проголошення відновлення Української держави і для наслідків, які з
цього випливають, я, як заступник провідника ОУН і як керівник
Українського уряду, що не зрікся цього поста, несу повну
відповідальність.

Провідник ОУН призначив мене керівником уряду. Як керівник уряду, я мав
повноту урядової влади і видавав рішення на основі провідницького
принципу. Я призначав членів уряду і звільняв з їхніх посад. Тому я несу
відповідальність за все.

Ні з ким із німецьких урядових чинників проголошення української
державності я не узгоджував. Я взяв на себе справи уряду за наказом
провідника ОУН.

Я наказав ввести в дію Львівську радіостанцію і дозволив програму
передач. Наказ про захоплення радіостанції ще перед вибухом війни з
Радянським Союзом віддав крайовий провідник ОУН у рамках загального
плану революційної діяльності ОУН у випадку війни. Провід ОУН розробив
план, згідно з яким усі важливі об’єкти повинні бути захоплені й
захищені від знищення більшовиками.

Радіостанцію ще перед зайняттям Львова німецькими військами захопили
бойовики ОУН. Невеликі пошкодження були усунуті, й моє розпорядження
можна було виконати.

Про доцільність проголошення державності я не вів переговорів з жодною
інституцією Райху з таких причин:

1. Я відкрито і відверто проголосив, що завжди розглядав і розглядаю
Німецький Райх як друга України.

2. Я переконаний, що німецькі націонал-соціалісти мають розуміння того,
що національна честь і національна гідність українського борця, народ
якого у боротьбі за свою державну самостійність приніс мільйони жертв,
вимагає того, що український народ з власної волі повинен довести, чого
він прагне, і що не потрібно перевіряти, чи він може виражати свою волю
до свободи, чи ні. Причиною зайнятого мною становища було це
переконання, а не думка виступити проти німецьких планів, які, як
відомо, є сприятливими для України.

3. Українська держава була визнана Німеччиною вже у мирному договорі в
Бересті-Литовському 8 лютого 1918 р., тому у львівському акті з погляду
міжнародного права йшлося лише про відновлення раніше існуючого стану.
Німеччина ніколи добровільно не відмовлялась від цього стану, тільки
версальский

і ризький договори проголосили його недійсним і скасували проти волі
Німеччини і України.

4. Всі зусилля Проводу ОУН домовитися з німецькими урядовими
інституціями про політичні принципи і зміст для тісної
німецько-української співпраці розбивалися через відсутність компетенцій
цих же інституцій Райху або через твердження, що така домовленість була
б передчасною. Врешті стверджувалось, що саме співвідношення сил в самих
українських землях є зовсім непевним.

Тому лише факти, які повинні доводити прагнення українського народу до
державного суверенітету, говорять про волю народу в Україні. Такий факт
також відбувся. Він не лише знайшов сильнийвідгук у всій країні, але й
його повсюдно прийняли.

За свою діяльність я несу відповідальність перед українською
громадськістю і перед провідником ОУН.

Незважаючи на це, я хотів би прояснити положення, бо Німецький Райх є
другом України й допомагає нам у визволенні. Спільні інтереси диктують
нам спільну боротьбу і тісну взаємну співпрацю, які є основою для чесних
і тривких відносин між українським і німецькими народами.

Берлін, 15 липня 1941 [р.] Ярослав Стецько

Політичний архів Міністерства закордонних справ, Бонн, Політичний
відділ. ХІІІ/24. № Е 292445 – Е 292447. Машинопис, оригінал, підпис –
автограф. Переклад з німецької мови.

Опубл.: гіерко V. – № 18.

-100 –

Відповідь ОУН-Бандери на вимогу німців відкликати проголошення
державності ЗО червня 1941 р.

Щодо становища у Львові. І. Факти і причини.

1. Проголошення відновлення української державності ЗО червня 1941 р, у
Львові стало уже історичним фактом, який стане одною із славних традицій
українського народу. Так само, як державні акти від 22 січня 1918 року в
Києві і від 1 листопада 1918 у Львові стали символом української
визвольної війни 19171921 рр., такі Акт від 30.6.1941 стане символом
сучасної визвольної боротьби української нації.

Український народ в ході своєї багатолітньої боротьби проти Москви за
відновлення національної української держави приніс тисячі і тисячі
жертв. Львівський національний Акт стане першим результатом боротьби
завдяки підтримці переможного німецького вермахту. Цей факт ніколи не
може бути стертий з історії боротьби українського народу проти одвічного
ворога Москви та більшовизму.

2. Проголошення відновлення української державності без створення уряду
стало б порожньою декларацією. Український уряд – це доказ існування
української держави.

Українська державність була проголошена не лише у Львові; державна влада
створювалась усюди в країні, де лише було ліквідовано московський режим,
в деяких місцевостях навіть раніше, ніж у Львові. Це підтверджує
прагнення українського народу до власного державного суверенітету.

Як наслідок встановлення державної влади у селах, містах, районах та
областях було перебрання українцями усього управління.

Те ж відбулося у Львові.

(…)

4. Які відгуки мало створення уряду у Львові по країні, свідчать збори
по всіх місцевостях Західної України, на яких українське населення
безумовно віддало себе в розпорядження українському уряду. Далі послідує
зіставлення про цей відгомін.

Проголошення української державності, а також існування українського
уряду робить позитивний вплив на українців в Червоній армії і в регіоні
потойбіч ріки Дніпра, які тепер не лише усвідомлюють проти кого, а й за
кого і чому вони мають боротися, коли піднімуть зброю проти Москви.

Проголошення українського уряду недійсним може створити негативне
враження на ще не звільнених українських територіях.

Слід теж врахувати, що проголошення української

* 101 –

державності і створення уряду у Львові уже відомі українській еміграції
в Америці, і вона буде дуже розчарована, якщо б цей факт втратив силу,
що в наслідку може викликати зворотну політичну реакцію.

5. (…)

Удар проти уряду, тим самим проти ОУН стане, отже, ударом по
зовнішньополітичній концепції, яку ОУН представляла перед українським
народом і представляє далі. Це безсумнівний факт, що ОУН в ході
здійснення цієї концепції уже до війни теперішньої, а також до війни з
Радянським Союзом, принесла великі жертви задля співпраці з Німеччиною.

Цей удар по українському уряді буде трактуватися українським народом як
ворожий акт Німецького Райху проти ідеї української державності. Якщо
Німеччина потребує чесних і вірних союзників, то таким союзником стане
Україна, але лише як незалежна держава.

6. (-) е . _ Україна вважається дружелюбно настроєною до німців. Тому

там не придатні ті заходи, які застосовуються в окупованих

ворожих країнах, де життєвий порядок підтримує лише німецьке

військове управління. Україна бажає дальше разом з Німеччиною

боротися за новий порядок в Європі і співпрацювати в усіх

галузях.

За нашими переконаннями дуже необхідно зберегти цей стан не лише згідно
з українськими, але й з німецькими інтересами.

Таке рішення дуже важливе тому, що державна самостійність України для
обох сторін не підлягає дискусії.

Берлін, 21.7.1941 Політична служба

Організація Українських Націоналістів Відділення зовнішньої політики та
закордонної пропаганди

В.Косик: “Україна у другій світовій війні”. Том 1, ст.213-223

– 102

Лист С.Бандери до А.Розенберга з відмовою зректися державності

Його Ексцеленції

Панові Райхсміністрові для окупованих територій Рейсхлейтеру Альфредові
Розенбергові

Берлін J Ваша Ексцеленціє!

Високоповажний Пане Райхсміністре!

Шостого серпня ц. р. пан гавптман проф. д-р (Г) Кох, як уповноважений
представник Вашої Ексцеленції, Райхсміністра для окупованих Східних
територій, у присутності пана професора д-ра Менде передав
представникові ОУН умови, за яких німецька влада дозволила б ОУН, а
також іншим українським, прихильно до німців наставленим, політичним
угрупованням та напрямкам розвивати діяльність на українських землях,
зайнятих німецьким вермахтом.

PAGE 103 –

Ці умови наступні:

а) ОУН відмовляється під цю пору від будь-якої партійно-політичної
пропаганди й обмежується до пропагування загальнонаціональних гасел;

б) ОУН не вестиме пропаганду на користь живого українського діяча.

Обидві умови будуть висунуті до інших українських угруповань та
напрямків.

в) Далі виставлено особливу вимогу до ОУН, яку треба вважати як
передумову для переговорів про подальшу співпрацю ОУН з німецькими
органами влади, а саме – розпустити український уряд, сформований
30.06.1941 року у Львові.

Стосовно умов під а) і б) я, як Провідник ОУН, заявив, що ОУН – хоча
вона зі свого боку не бачить доцільності виконати ці умови – заявляє
готовність прийняти ці умови на перехідний період, обумовлений воєнними
діями, тому що це німецькою стороною представлено як передумову для
будь-якої співпраці.

Однак, вимога самоліквідувати Українське Державне Правління є для
українства, для українсько-німецьких стосунків, на наш погляд, для
подальшого розвитку німецької політики стосовно нового порядку в Східній
Европі справою далекосяжних наслідків. Не можна цю умову зводити до
відповіді „так” або „ні”, бо при цьому неможливо не зважати на ті
обставини, які нерозривно з тим пов’язані.

Тому що пан гавптман проф. д-р (Г.) Кох як Ваш представник відмовився
обговорювати наші аргументи стосовно цього питання, заявивши, що у нього
щодо цього немає уповноважень, і тому, що він водночас відхилив (наше)
прохання надати представникові ОУН можливість особисто Вам, Ексцеленціє,
пояснити становище ОУН, дозволю собі оцим становище ОУН щодо цього у
доданій Пам’ятній записці передати.

Глибоко переконаний, що Ваша Ексцеленція при рішенні щодо співпраці ОУН
з німецькими органами враховуватиме наші застереження, остаюся з
висловом глибокої пошани –

(підпис) Степан Бандера –

Провідник ОУН

Берлін, 14 серпня 1941 року

-104 –

Правда про ОУН-УПА на Нюрнберзькому процесі Документи Нюрнберзького
трибуналу, пред’явлені совєтською стороною

На Нюрнберзькому суді над нацистськими лідерами совєтська сторона
представила низку автентичних документів, які свідчать про те, що ОУН і
УПА не були „колаборантами” німців, а на ділі боролися проти нацистів і
за незалежність України. Однак, цю історичну правду Москва у своїй
внутрішній пропаганді замовчувала і викривляла. І цю антиукраїнську
пропаганду донині продовжують повторювати недруги української
національної ідеї та кращих її носіїв і захисників.

У зв’язку з цим наводимо два документи з німецького збірника „Суд над
воєнними злочинцями перед Міжнародним Військовим трибуналом. Нюрнберг 14
листопада 1945 – 1 жовтня 1946″. Опубліковано у Нюрнберзі 1949 р.

У томі XXXIX на стор. 265-тій надруковано документ під знаком „Документ
014 – СРСР”, що його пред’явили суддям совєтські офіцери Кудрявцев і
Кузьмін.

« PAGE 105 –

„Уривок з Наказу № 14 від Голправління безпеки Райху від 29 жовтня 1941
p.:

У порозумінні з Гол. командуванням армії напрямними стосовно „чистки” за
допомогою зондеркоманди совєтських військовополонених у таборах,
розташованих у тилу окупованих територій. Ця акція (чистка) стосується
зокрема совєтських народних комісарів й інших керівних осіб, а також
євреїв й представників інтелігенції.

Наказ айнзацкоманди С 15 своїм фронтовим частинам 25 листопада 1941
року: „Всіх функціонерів українського руху під проводом Бандери слід
знищувати з огляду на те, що еони підготовляють (збройне) првстання”.

Інший документ фігурує під № 7: „Айнзацкоманда С 15″ Наказ німецької
поліції безпеки (СД) знищувати бандерівців без

суду

Цей документ знаходиться між доказовими матеріялами процесу над воєнними
злочинцями в Нюрнберзі про масове знищення населення.

Trial of major war criminals befor the International Military Tribunal,
Nuremberg 14 november 1945 – 1 October 1946, vol. XXXIX, p. 268-269.
Document 014-USSR

(…) Nr7

Айнзацкоманда C/5 (Ц/5) Поліції безпеки і СД O.U., 25 листопада 1941
-Kdo-Tgb Nr 124321/41 Зовнішнім постам: Київ

Дніпропетровськ

Миколаїв

Рівне

Житомир

Вінниця Стосується: ОУН (Рух Бандери)

Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у
Райхскомісаріаті (Україна) з метою створити незалежну Україну. Всі
функціонери (активісти) руху Бандери повинні бути негайно арештовані і
після ґрунтовного допиту таємно страчені як грабіжники.

Протоколи допитів належить переслати у айнзацкоманду Ц/5.

Цей лист має бути знищений командофюрером негайно після прочитання.

Підпис (нечіткий) СС-оберштурмбанфюрер

– PAGE 106

НЮРНБЕРЗЬКИЙ СУД ВІДХИЛИВ МАТЕРІАЛИ ПРО ОУН-УПА

Голослівні заяви лівих партійних демагогів про те, що нібито військові
дії ОУН-УПА засуджені Нюрнберзьким судом, про що вони згадували знову
перед черговими виборами, м’яко кажучи, чергова побрехенька
комуно-соціалістичного охвістя колишнього СРСР.

Андрій Довгун

Я, військовий дізнавач, слідчий-офіцер колишньої Радянської Армії свідчу
таке: наприкінці 1945 року до слідчої комісії названого суду,
Генпрокуратурою СРСР на ОУН-УПА було доставлено 28 томів
„звинувачувального” матеріалу. Відповідні слідчі органи цього суду
прийняли ці .документи” і включили їх у свій реєстр.

Після глибокого їх вивчення комісія виявила чергову радянську фальшивку.
Крім голослівних фраз на тюремно-табірному жаргоні ніяких фактів не
надавалось. Просто їх не було. На основі цього слідчі органи цього
всесвітньо відомого суду це радянське „подання” відхилили.

Натомість до рук слідчої комісії потрапили документа абвера, гестапо,
багатьох штабів різних родів військ гітлерівської Німеччини. Німці у цих
документах ОУН-УПА називали лаконічно: „Бандерен группен” і доповідали
вищому командуванню, що на терені Західної України утворились цілі
регіони, що контролювались УПА, та про криваві сутички і бої німців і їх
союзників з УПА. Крім того, слідчій комісії цього суду було відомо про
створення оунівцями „Антибільшовицького блоку поневолених народів”, і що
до складу УПА входили: євреї, грузини, азербайджанці, татари та інші
представники народів СРСР. (…)

Для широкого загалу громадян нагадую, що слова „нація”, „націоналіст”,
„націоналізм” перекладаються відповідно – народ, народник, патріотизм, А
фактично реабілітація ОУН-УПА відбулась ще в СРСР з 1954 по 1956 рр.,
коли радянський уряд достроково звільнив із заслання тисячі бійців
ОУН-УПА.

м. Луцьк. „Волинь” №-475 4.04.2006

107-

Виданий в Україні в 1951 р., в 10-річчя Акту ЗО червня 1941 р., бон на
100 карб, на потреби визвольної боротьби Бон у двох кольорах – чорному і
червоному.

Відзначення першої річниці Акту ЗО червня 1941 р.

Шеф поліції безпеки і СД Берлін, 7 серпня 1942 р.

– Штаб команд – Секретно!

Повідомлення з окупованих територій Сходу № 15 (…)

Б.Ворог і виконавчі питання (…)

Український рух опору

У Вінниці знову поширювалися написані від руки листівки українського
руху опору. Більш докладно про винуватців досі не вдалося встановити.

У Харкові були заарештовані ще 3 члени української міліції. Заарештовані
підбурювали до дезертирства інших міліціонерів -всього 34, яких вдалося
зловити. За повідомленнями агентів, заарештовані підозрюються у роботі
на радянсько-російську розвідку із завданням визначати розміщення
німецьких частин та їх чисельність.

В пам’ять про 30.6.41, коли прихильники Бандери у Львові проголосили
самостійну українську державу, крайовий провідник

-108-

ОрганізаціїУкраїнських Націоналістів (рух Бандери) для Західної України
Дем’ян Дмитрів видав наказ, який мав бути зачитаний на всіх таємних
зібраннях клітин (ланок), що мали, між іншим, бути проведені 30.6.42. У
наказі, між іншим, говориться:

„30.6. завершується рік, відколи на вежі старовинної княжої гори Львова
гордо замайорів прапор одвічних господарів цієї землі, а хвилями ефіру
по світу поширилася вістка про відновлення української держави.
Виконуючи волю українського народу, ОУН під проводом Степана Бандери
30.6.41 у Львові здійснила історичний акт проголошення української
держави. За наказом Степана Бандери Ярослав Стецько у Львові утворив
український уряд, і під його керівництвом розпочалось в країні у
невтомній праці заснування молодої держави, в одному ритмі забилося
українське серце. В єдиній волі запалився український народ, лише одне
керівництво було визнане і лише йому служили. Зорганізувались військові
школи і сформувалась українська поліція. Ця гігантська державотворча
праця не відповідала політичним воєнним планам нових „визволителів”
України. Тому по цій великій праці був нанесений удар. Керівник ОУН
Степан Бандера і шеф українського уряду Ярослав Стецько були
заарештовані. Українське державне будівництво було силою ліквідовано, а
замість нього прийшла знайома нам всім чужа система. Все більше арештів
відбувалося, пролилась кров…

Друзі націоналісти!

30.6.41 довело цілому світові, що:

а) українство має власні ідеї, воно вільне від коливань і готове
виступити проти кожного, хто прагне перетворити наш край у колонію, а
наш народ – у рабів;

б) українство боролося і бореться за власну державу, а не за нову
Європу, і буде боротись далі;

в) українство, на противагу облудним заявам ворогів, в стані власними
силами створити державу;

г) українство будує своє майбутнє на капіталі власної крові.

– PAGE 109 –

Друзі націоналісти!

У Східній Європі продовжується боротьба між старими гнобителями України
і новими кандидатами на їх роль за неподільне право пригнобити
український народ разом з його мовою і його величезними скарбами. Земля
стікає кров’ю, в пожежі лежать її міста і села. У тюрмах старих і нових
окупантів піддаються покаранню тисячі з найкращих українських активістів
і вмирають мученицькою смертю. З нагоди річниці пам’яті великого акту
30.6.41 я закликаю вас:

стійте ще міцніше під Вашим проводом. Пам’ятайте, що Україна знаходиться
напередодні прийняття рішення. Готуйте себе і весь народ. Хай живе
Самостійна Соборна Українська Держава. Хай живе Степан Бандера.

Слава Україні”.

В.Косик: “Україна у другій світовій війні”. Том II, ст.220-224

-110

ІНСТРУКЦІЙ

в оправі святкування 33. червня .

Всій органіаацЩз’.я кліткваи і данзтву до виконання. ,

I. 3D.Я. б,р, пі-шіадагоь перлі роковини історичного ага^ярогояяіва-вн
віднови Української Дерщви, ””)

Акт 30.71,1941 р. 5ув революцій™-^irfo таці ги Українського народу
твори™ власне дершввв жяия.м&ьісвдтаціев незшіадюсиі і соборности яяпюї
волітвкн.Акт 30*?І. розвіяв легенду,яку ггаиршши вороги 1 їх най дРйдо
Український йасід неооровдпкй творити власники миами овов вам лш міття.
Aw 80.УЇ. бр ащои swra№ Українського Народу продонив

ТИ бОрОТЬбу ОГрОТИ бшЬІВеВИЦЬКОЇ МККВЯ,ЯК неааДЙІШИН СОЛІТЯІІШ ЧИННИК,

силами .своєї власної зйролдаї сили.

Тому ЗО.УІ. вдє сьогодні величне мораяьйв і ігропагалдивш- політичва
значіння. Акт Э0.У1, Оув тільки фэрмальво-правнии ваващеншм тієї
боротьби, яку український нарід продовж останні у деолт’шііть.-вів між
сшаки і засобами проти всі:; окупантів,-

II. Свято ЕО.УІ, ііозйико тому или всенародній зараківр..Воамиишио–‘
аопіиввв гобілізувати народ,эвяэувати Ьарод міцніш $ Організаціш;.
ііровідйиноіі й-елалон Еавдероп,яошоціо єднати народ довкруги fine дай*
*” -і -кличів, довкруг и нашої иорнтьби зF:незалйннііль і аооориэдь. Те
святе повинно являтися іенЦвоїацівв готовості і вояї поодоиити боротьбу-
за'”*”-ідеї,за які шгаиедо Ороеіоник^ і сотки вжйкьдіій УкрзІнжпх
Ггомадан,

Свято ЗО. 71. відовяткуюіь: ‘ *: .” ч. –

1. Злени святочними зібраннями на закритих сходинах звенк ‘ Програна
сяодан: т- •, -~- – > щ віддання гаказу Квааврго Провідника,

бу pefeptT про 30.Уї. ЇІЧГр./m основі іюторіллів к-шию! преси/

2. Українське громадянство1 вдхгаою участи в урочистих Богослуяэнш які
необхідно організувати в дні ЗО.УІ.по всіх місцевостях. Слід тому
ровгоряути сем українського трождянства широку пропаганду виясниш ІМШІМ
ЗО.її, та потребу -аіданаченан тівї резолщійщі подІЇ,їа їезпо-ое(рЄдвьо
і тсаредиь_> череп українсько гроіидянсчип вшпгшти на ііруги
дуулвенетва,щоб відягиввія § грі 430./І. урочисті &гослу*йння,

3. Провести збіжу на U.S.

4. ‘Про перебіг ояята склаоти ввіт.

Слава Україні І « Героян ОвдвІ .1. червня І942 р. №ПКЩ. ,;: . ..

Інструкція в справі святкування ЗО червня

Всім організаційним клітинам і членству до виконання.

І. 30.\Л. б. р. припадають перші роковини історичного акту проголошення
віднови Української Держави.

Акт ЗО.VI.1941 р. був революційною маніфестацією Українського Народу
творити власне державне життя, маніфестацією незалежности і соборности
нашої політики. Акт ЗО.УІ. розвіяв легенду, яку поширювали вороги і їх
наймити, що Український Нарід неспроможний творити власними силами своє

– PAGE 111 –

самостійне життя. Акт 30.\/І. був виявом змагань Українського Народу
продовжати боротьбу проти большевицької Москви, як незалежний політичний
чинник, силами своєї власної збройної сили.

Тому ЗО.VI. має сьогодні величезне моральне і пропагандивно політичне
значіння. Акт ЗОЛ/І. був тільки формально-правним завершенням тієї
боротьби, яку український нарід продовж останніх десятиліть вів всіма
силами і засобами проти всіх окупантів.

II. Свято ЗО.УІ. повинно тому мати всенародній характер. Воно повинно
політично мобілізувати народ, зв’язувати Народ міцніш з Організацією,
Провідником Степаном Бандерою, повинно єднати народ довкруги наших ідей
і кличів, довкруги нашої боротьби за незалежність і соборність. Те свято
повинно являтися маніфестацією готовості і волі продовжати боротьбу за
ідеї, за які ув’язнено Провідника і сотки найкращих Українських
Громадян.

Свято ЗО.VI. відсвяткують:

1. Члени святочними зібраннями на закритих сходинах звен. Програма
сходин:

а/ відчитання наказу Краєвого Провідника, б/ реферат про ЗОЛ/І. 1941 р.
/на основі матеріялів нашої преси/.

2. Українське громадянство масовою участю в урочистих Богослуженнях, які
необхідно організувати в дні ЗО.УІ. по всіх місцевостях. Слід тому
розгорнути серед українського громадянства широку пропаганду, вияснюючи
значіння ЗОЛ/І. та потребу відзначення тієї революційної події, та
безпосередньо і посередньо через українське громадянство вплинути на
круги духовенства, щоб відправили в дні ЗОЛ/І. урочисті Богослуження.

3. Провести збірку на Н.Ф.

4. Про перебіг свята скласти звіт.

Слава Україні! – Героям Слава!

КРАЄВИЙ ПРОВІД 1 червня 1942 р.

– PAGE 112 –

Повідомлення консула США в Мюнхені з 1949 р. про ЯХтецька

113-

НЕСЕКРЕТНЕ

ДИПЛОМАТИЧНА СЛУЖБА СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ

43-ій Інтернаціонал Свободи/6-1649

№ 182 (печатка з текстом: Бюро Міжнародної Торговельної Політики, 6
липня 1949, Державний Департамент)

Американське Генеральне Консульство

Мюнхен, Німеччина, 16 червня 1949

Акцію призначено: (підпис)

Акцію здійснено: (позначено галочкою)

Дата акції: 7 липня

Символ Бюро Акції: ТП-145

Прізвище службової особи: (підпис)

Директива ДЦ/Р: (підпис)

Вельмишановному Державному Секретареві, Вашингтон: Пане:

Маю честь посилатися на радіограму для службового користування А-187,
датовану 28 травня 1949, таємну телеграму з Мюнхена, датовану 15 червня
1949, і депешу з Мюнхена №111, датовану 13 квітня 1949 під назвою
«Переміщені особи вийшли на демонстрацію проти Радянського Союзу в
Мюнхені», і повідомити в наступному про постать Ярослава СТЕЦЬКА і про
«Ангибольшовицький блок народів», який він очолює.

Ярослав Стецько, інакше званий Зиновій КАРБОВИЧ, інакше званий Мирослав
ПАВЛОВСЬКИЙ, народився 19 січня 1912 р. в Тернополі, у Польщі (польській
Україні). Він закінчив народну і середню школи в Тернополі у 1929 р.,
після чого він студіював у львівському і краківському університетах. Пщ
час його університетського періоду він став членом ОУН (Організації
Українських Націоналістів) і працював у її штаб-квартирі у Львові.

Незабаром після цього Стецько нелегально опублікував пропагандистські
брошури проти совєтів.

Підчас Голодомору 1932-1933 рр. Стецько зорганізував

– PAGE 114 –

антирадянськудемонстраціюу Львові, яка завершилася атентатом на
радянського консула у тому місті. До 1934 р. Стецько займався
контрабандою і розповсюдженням антирадянської літератури в Українській
РСР У1934 р. його та Степана Бандеру, насильницького антисовєтчика,
засуджено на 5 років ув’язнення за змову проти польського уряду. Вони
були звільнені в рамках загальної амністії 1936р. і відразу відновили
свою антирадянську діяльність.

У 1937 р. Євген КОНОВАЛ ЕЦЬ, тодішній лщер ОУН, наказав Стецькові
очолити «ідеологічно-політичний» відділ при штаб-квартирі ОУН. Коли
війна розпочалася, польські повстанці окупували Львів. ЗО червня 1941
Стецько проголосив незалежну українську державу, прем’єр-міністром якої
став він. Німці наказали розпустити цей тимчасовий уряд, але Стецько і
Бандера (який тим часом став провідником ОУН, а Стецько його
заступником) чинили спротив і 13 липня 1941 р. Гестапо їх заарештувало у
Львові. Після недовгого періоду ув’язнення у концентраційному таборі
Заксенхаузен, вони були переведені до Берліна, де німці запропонували їм
створити «Український Національний Комітет» з метою боротися з німцями.
Вони відмовились і далі залишилися в ув’язненні. Незабаром вони втекли
за допомогою агентів ОУН і жили у Кракові, Братиславі та Празі. У квітні
1945 р. Гестапо знову їх вислідило і заарештувало. Однак американський
літак обстріляв транспорт, який віз їх до Німеччини, і Стецька було
поранено. Бандера втік. У червні 1945 р. агенти ОУН привезли Стецька до
Американської Зони Німеччини, де він згодом зустрівся з Бандерою.
Стецько, Бандера і якийсь Тарас ЧУПРИНКА сформували «раду трьох», що
діяла як верховне командування як ОУН, так і УПА (українська
антирадянська армія). У квітні 1949 р. Стецька обрали президентом АБН
(Антибольшовицького блоку народів), і він досі займає цей пост.

Стецько, який озброєний кількома фальшивими документами і якого дуже
ретельно ховають у Мюнхені, і отож його важко віднайти, сьогодні є
бездержавним і подає свою професію, як «публіцист». Його релігія –
греко-католицька. Як повідомляється в депеші №111, цитованій вище, АБН,
який 10 квітня 1945 провів антирадянську демонстрацію в Мюнхені,
складається з українців, болгар, словаків, угорців, балтійців, грузинів
та представників інших сателітних народів. Найбільшу підтримку АБН
надають тутешні українські інакодумці – переміщені особи. Очевидно, АБН
далі пов’язаний з ОУН і УПА, обидві організації, які досі існують і,
згідно з даними, поданими Генеральному Консульстві, постійно займаються
диверсійною діяльністю та інколи навіть повстанською боротьбою в
Україні. Генеральному Консульству було дано зрозуміти, що Стецько
користується могутньою опорою в Україні.

Спершу американські розвідувальні агентства тут думали, що Стецько міг
бути комуністом, який прикидається антисовєтчиком. Це ставлення зовсім
змінилося, і Стецька вважають цілковитим антисовєтчиком, як і Бандеру,
місцезнаходження якого невідоме.

-115-

Наскільки тут можна встановити, Стецько не має жодного безпосереднього
зв’язку з американськими агентствами. Сам факт, що він написав листа до
пана Торпа є досить надзвичайний, тому що Стецько створює навколо себе
стільки таємничості і стільки запобіжних заходів, що такий вчинок слід
вважати нерозумним. У всякому разі, Генеральне Консульство вважає, як
згадано вище у нашій таємній телеграмі № 376, що відповідь на листа
Стецька від пана Торпа або Державного Департаменту була б небажаною.
Вважається, що оскільки радянські агенти розшукують Стецька і оскільки
він є одним з чільних і найактивніших антисовєтчиків тут, будь-яка
відповідь йому була б нерозсудливою, адже в разі її розкриття, або якщо
Стецько вважав би зі змісту такого листа, що він користується офіційною
американською підтримкою, Департамент опиниться у незручному становищі.

Щиро ваш, (підпис) Сем Е. Вудз

Американський Гзнеральний Консул

Оригінал Департаментові Копія для GAR пана Трайверса, Копії (2) USPOLAD,
Берлін Копія п. Калгуну, Берлін

Копія Наглядовому Генеральному Консульству, Франкфурт

Справа№ 350.3.35С.21

RWBeghtohear

– PAGE 116

Лист па і ріярха Иосифа До Ювілейного Комітету для відзначення 40-річчя
відновлення украшськоїдержавности

Слава Ісусу Христу! Дорогі Браття і Сестри!

В першій половині двадцятого неспокійного століття український Нарід
найшовся два рази у важких війнах, що сколихнули світом, змінили його
політичне обличчя і створили нові складні обставини із напруженнями та
кризами в економічному, культурному, а навіть церковному житті. Падали
імперії і держави, приходили до голосу малі упокорені народи, никли
панівні суспільні верстви, творились здорові і нездорові течії та
ідеології. То, зрештою, образ людини, що йшла своїм постійним шляхом
історії із успадкованою раною первородного гріха, із своїм неспокійним
серцем у шуканні свого найвищого Добра, яким є Бог, але на жаль, часто
заступаючи Його своїми теоріями, самолюбством і мріями про рай на землі.

Український Нарід у тих двох війнах по двох століттях життя на своїй
землі під різними чужими і ворожими займанщинами міг сказати словами
священика Маттатія – батька славних Макавеїв: „Який народ не захопив
нашої землі, не взяв з неї добичі. Усю красу з неї здерто, невільним
стало вільне місто” (1 Мак. 2, 1011). Тому на схвильованому війнами морю
історії хотів наш Нарід здобути собі свою вільну, власну пристань, свою
державу на своїй землі, із своєю правдою і волею, із своєю Церквою, із
своїми правами, як це є в інших народів. Тому, як і інші його сусідні
народи, із завзяттям та готовністю на жертву життя своїх синів кинувся у
вир подій, щоб здобути собі власну державність.

Змагання за державність Народу походить із природного права людини, що
створена, щоб жити у спільноті. Держава походить з людської природи, в
якій є вроджений нахил лучитись у більші спільноти в цілі безпеки і
публічного порядку, для поступу і розвитку людини. Держава, як потреба
людської природи, є вимогою того відвічного морального закону, що його
Створитель вложив в людське серце і його називаємо природним правом.
Тому держава і їй питоменна влада не походять з якоїсь принагідної
обставини, але з природного права. В тім значенні Церква вчить, що
держава і влада походять від Бога, Творця природного порядку. Людина як
особа існувала раніше, ніж держава, і має свої природні права. Тому не
можна особи

-117

перекреслювати в державнім організмі, бо держава не є ціллю людини, але
ціллю і післанництвом держави є добро поодинокої особи, оборона
природного права, моральних засад і зберігання десяти Божих заповідей.

Держава для народу – це те саме, що власна хата для родини. То духова
будова, що в ній нарід виховується, живе своїм вільним життям, сповняє
гідно і вільно свої обов’язки супроти Бога і ближнього, влаштовує
щасливо і справедливо своє туземне життя і дає в мирі свою духовну і
матеріяльну частку для співжиття всіх народів світу. Державність – то
мрія і право кожного народу. В історії нашого спасения бачимо, як Бог
дбає, щоб нарід, в якому Божий плян спасения мав сповнитись, мав свою
землю, мав своє вільне існування у своїй державі для береження Божих
заповітів і Божого слова.

Вартість народу пізнати саме по цім здоровім бажанню мати свою власну
хату-державу. Навіть великі народи історії падали і гинули, коли
затрачували те бажання бути собою і жити справедливо та мирно на своїй
землі своїм самостійним життям. Скільки в історії заникло без слідів
народів, що жили кочовничим життям і були грабіжниками, що жили коштом
інших і не думали про власну державу, мир із народами і справедливість.
Наш Нарід, одержавши від Бога родючу і багату землю, що жив на ній,
боронив її і постійно бажав бути вільним її господарем. Тому, коли
попадав в поневолення, завзято і жертвенно своєї волі і землі боронив і
будував свою державу, коли її здобував. Не все воно було успішно через
людське історичне лукавство і жадобу добра другого, а також і через брак
високих і шляхетних державницьких християнських чеснот у нас самих,
через що приходили наші історичні упокорення, які Бог повертав для
нашого добра: .Добре мені, що був упокорений, щоб уставів Твоїх
навчитись” (По 119, 71).

Згадуємо в цім році сорокліття другої спроби нашого Народу цього
століття відзискати і здобути свою державу – проголошенням відновлення
української державности в червні 1941 року. Важкі то були часи і
жорстокі обставини. Та ми не піддавались, щоб плисти на хвилях подій
бездушно із розчисленням на людські ласки. Коли тільки прийшла слушна
хвилина – ми бажання своєї державности висловили відважно перед світом
та історією, цю державність ми проголосили для підкреслення своїх прав і
свого місця серед народів світу. Це був сміливий крок народу, що його
духа не вбила довга неволя. Коли божевільні теорії про расу, „нову
Европу” і „новий світ” із пануванням одного народу над всіма йшли
здійснювати свою ідеологію вогнем і мечем, а з другої сторони найбільша
тиранія в історії гнобила наші землі і заводила свої безбожницькі і
протилюдські порядки із мільйонами жертв

и PAGE 118 –

голоду і терору, наш Нарід проголошує своє природне право на
самостійність і державність. Це великий акт, що повинен нас вчити і
виховувати, не зважаючи на наші особисті міркування чи різні політичні
переконання. Нарід має бажати своєї державності, в неволі про те думати
і до цього прямувати, коли хоче бути „в народів вольних колі”, коли не
хоче бути постійно рабом сильніших чи хитріших своїх сусідів.

Згадаймо цю подію відновлення нашої державности 1941 року з вдячністю до
Бога, що хоронив нас в дуже грізних подіях історії, зберігаючи нас для
своїх великих плянів за Божою засадою, що Божа сила в людських немочах
проявляється (2 Кор. 12, 9). Пом’янім тих великих синів нашої України,
що положили своє життя, щоб весь Нарід був вільний. То велика жертва
любови і самопосвяти! Згадаймо в молитвах і тих наших синів, що
продовжують те велике свідчення про свободу, правду і справедливість по
тюрмах і засланнях, одного бажаючи – щоб ми були вільні.

Нехай відзначення тієї події подасть нам єдність і єдиномисліє в бажанні
бути вільним народом в сім’ї вільних народів на Божу славу.

Благословення Господнє на Вас!

+ЙОСИФ

Патріярх і Кардинал

Дано в Римі 1-го червня 1981 року.

„Гомін України”. Ч. 26. 24.06.1981 р. ст. 1

-119

СВІТОВИЙ ЮВІЛЕЙНИЙ ПОЧЕСНИЙ КОМІТЕТ ДЛЯ ВІДЗНАЧЕННЯ 40-ОЇ РІЧНИЦІ
ПРОГОЛОШЕННЯ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВОСТИ АКТОМ 30-ГО ЧЕРВНЯ 1941
Р. НАЦІОНАЛЬНИМИ ЗБОРАМИ У ЛЬВОВІ

Цього року проминає 40 років з того часу, коли Актом ЗО червня 1941 р. у
Львові проголошено відновлення української держави.

Українці в усьому світі святково відзначують 40-річчя Червневого

Акту.

Цим святкуванням патронує Світовий Ювілейний Почесний Комітет:

ЯРОСЛАВ СТЕЦЬКО – голова Українського Державного Правління

БЛАЖЕННІШИЙ АНДРЕЙ – митрополит Української Православної Церкви
Вінніпегу й усієї Канади

ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕННІШИЙ МАКСИМ ГЕРМАНЮК -архиепископ Вінніпегу, митрополит
Української Католицької Церкви в Канаді

ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕННІШИЙ МИРОСЛАВ ЛЮБАЧІВСЬКИЙ -архиепископ і коадьютор
патріярха Помісної Української Католицької Церкви

ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕННІШИЙ СТЕПАН СУЛИК – архиепископ Філядельфії, митрополит
Української Католицької Церкви в ЗСА

ПРЕОСВЯЩЕННІШИЙ ІСИДОР БОРЕЦЬКИЙ-єпарх Української Католицької Церкви
Торонта і Східньої Канади

ПРЕОСВЯЩЕННІШИЙ ІВАН ПРАШКО – апостольський екзарх Українців Католиків в
Австралії і Новій Зеляндії

Проф. д-р ОЛЕКСАНДЕР МАРІТЧАК

д-р РОМАН ОСІНЧУК

д-р БОГДАН ДЗЕРОВИЧ – члени Українського Державного Правління

Проф. д-р ЯРОСЛАВ РУДНИЦЬКИЙ – голова Уряду Української Народньої
Республіки в екзилі

Проф. АВГУСТИН ШТЕФАН – голова Сейму Карпатської України

Проф. ЛЕВ ШАНКОВСЬКИЙ – голова Ініціятивного Комітету для створення
Української Головної Визвольної Ради (УГВР)

ЮЛІЯН ЗАБЛОЦЬКИЙ – представник Проводу революційної ОУН, провідний член
Північної Похідної Групи ОУН

Д-р РОМАН МАПАЩУК- член Плянувального Осередку Похідних Груп ОУН, голова
Світового Українського Визвольного Фронту

Мґр. СЛАВА СТЕЦЬКО – голова Української Делегації в ЦК АБИ

ЯРОСЛАВ ГАЙВАС – секретар Української Національної Ради В Києві

Мґр. ЯРОСЛАВ САВКА- голова Управи Гетьманського Руху СТЕФАНІЯ БУКШОВАНА
– голова Світового Об’єднання Прихильників Державного Центру УНР в
екзилі

– PAGE 120

Д-р МИКОЛА КЛИМИШИН – провідник Північної Похідної Групи ОУН, заступник
голови Президії СУВФ

ЗИНОВІЙ МАТЛА-член Плянувального Осередку Похідних Груп ОУН, провідник
Південної Похідної Групи ОУН

Мґр. УЛЯНА ЦЕЛЕВИЧ – провідний член Південної Похідної Групи ОУН, член
Президії СУВФ

СИМОН ВОЖАКІВСЬКИЙ – окружний провідник революційної ОУН Кіровоградщини,
організатор Відділу УПА-Південь

СВЯТОСЛАВ КАРАВАНСЬКИЙ – в’язень російських тюрем і концтаборів протягом
ЗО років за революційну ОУН Одещини, письменник-борець

ОЛЕКСА КАЛИНИК – член керівного Осередку ОУН в Дніпропетровщині,
провідний діяч Спілки Визволення України на чужині

НАДІЯ ҐОЛЯШ

МИХАЙЛО КОВАЛЬЧИН

Д-р БОГДАН КРУК

МИКОЛА КУЛИК

ВОЛОДИМИР МАКАР

ЛЕВ ФУТАЛА – представники воїнів Української Повстанської Армії (УПА)

Д-р СТЕПАН ГАЛАМАЙ ВОЛОДИМИР МАЗУР Мґр. ЯРОСЛАВ РАК

ВАСИЛЬ СОЛОНИНКА – провідні націоналістичні діячі

Полк. ЄВГЕН РЕН – командир Дружин Українських Націоналістів

(ДУН)

МИРОСЛАВ КАЛЬБА-ДУН ВАСИЛЬ НІНОВСЬКИЙ – ДУН, УПА

Д-р ПЕТРО МІРЧУК – голова Товариства Українських Політв’язнів (ТУПВ)

Мґр. ІВАН БАЗАРКО – президент Світового Конґресу Вільних Українців
(СКВУ)

Інж. ВАСИЛЬ БЕЗХЛІБНИК – генеральний секретар СКВУ

ЛІДІЯ БУРАЧИНСЬКА – голова Світової Федерації Українських Жіночих
Організацій (СФУЖО)

Проф. д-р ЛЕВ ДОБРЯНСЬКИЙ – президент Українського Конґресового Комітету
Америки (УККА)

ІГНАТ БІЛИНСЬКИЙ – екзекутивний заступник президента УККА

Інж. д-р ВОЛОДИМИР МАЦЬКІВ – президент Головної Ради Наукових Товариств
ім. Т.Шевченка (НТШ)

Проф. д-р. ВОЛОДИМИР ЯНІВ – ректор Українського Вільного Університету
(УВУ)

Проф. д-р о. ІВАН МУЗИЧКА – проректор Українського Католицького
Університету (УКУ)

-121 –

Мґр. ЄВГЕН ГАНОВСЬКИЙ – голова Центральної Управи Спілки Української
Молоді (ЦУ СУМ)

. СТЕПАН МУДРИК – голова Координаційного Осередку Українських
Громадських Центральних Установ (КОУГЦУ)

ІВАН НОВОСАД – президент Комітету Українців Канади (КУК)

ІЛЛЯ ДМИТРІВ – голова Союзу Українців Великобрітанії (СУБ)

ЮРІЙ ДЕНИСЕНКО – голова Союзу Українських Організацій в Австралії (СУОА)

ВОЛОДИМИР КОТУЛЬСЬКИЙ – голова Української Центральної Репрезентації в
Арґентіні (УЦР)

Мґр. ОМЕЛЯН КОВАЛЬ – ген. секретар Головної Ради Українських Громадських
Організацій в Бельгії (ГРУГОБ)

Інж. ТЕОДОР КУДЛИК – голова Центрального Патріярхального Комітету
Помісної Української Католицької Церкви (ЦПК ПУКЦ) у Великій Брітанії

Д-р БОГДАН СТЕБЕЛЬСЬКИЙ

Проф. д-р МИХАЙЛО КУШНІР

ЛЕОНІД ПОЛТАВА-Асоціяція Діячів Української Культури (АДУК)

Д-р ОЛЕГ РОМАНИШИН – Дослідний Інститут „Україніка”

Мґр. РОМАН ЗВАРИЧ – Центральний Союз Українського

Студентства (ЦЕСУС)

АНДІРЙ ПРЯТКА – Товариство Української Студіюючої Молоді

ім. М.Міхновського (ТУСМ)

ВАСИЛЬ КОСЮК – голова Товариства „Просвіта” в Арґентіні Мґр. ОСИП ТЮШКА-
голова Об’єднання Українців в Австрії (ОУА) Д-р ВОЛОДИМИР КОСИК – голова
Об’єднання Українців у

Франції (ОУФ)

МИКОЛА ГЕЦ – голова Товариства Прихильників Української Культури в
Бразілії (ТПУК)

ТЕОДОР АНДРУШКО – голова Ліги Визволення України (ЛВУ) в Австралії

Проф. д-р ОЛЕГ ПІДГАЙНИЙ – Українська Могилянсько-Мазепинська Академія
Наук

Інж. НАТАЛІЯ КОМАРНИЦЬКА- Інститут ім. Симона Петлюри

МИХАЙЛО ЧЕРЕШНЬОВСЬКИЙ – воїн УПА, скульптор, голова Об’єднання Мистців
Українців Америки

Пор. БОГДАН МИКИТИН – голова Об’єднання бувших Вояків Українців (ОбВУ) у
Великобрітанії

Пор. МИРОСЛАВ БІГУС – Головна Управа Братства к. Вояків 1-ої Української
Дивізії УНА.

ЗО ЧЕРВНЯ 1981 РОКУ

– PAGE 122 –

„ПРАВДА УКРАЇНИ ПЕРЕМАГАЄ”

Дорогі Землячки і Земляки, Дорога Українська Молоде!

Вітаю Вас дружньо з приводу 45-річчя відновлення Української Державности
у городі Льва, як вияв суверенної волі української нації у Другій
світовій війні до незалежного державного життя на всіх землях України.
Вітаю Вас із великим днем в історії України, коли в розгарі найлютішої
війни між двома імперіяльними, тоталітарними, завойовницькими потугами
здавалося, що кожен самостійний, національний почин буде німецькими і
московськими поневолювачами здавлений, зглядно, ніхто із нападених
народів не підійметься зі своїм власним волевиявленням як підмет подій.

У той страшний час українська нація зрозуміла свою історичну світову
ролю, як ініціятора й організатора третьої окремої, незалежної сили
поневолених націй Европи й Азії, яким належиться майбутнє в побудові
нового світу на національній протиімперіяльній засаді. За благословенням
обох наших мученицьких Церков, їх найвищої Ієрархії, нарід з почину
Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери
взявся до будови держави у боротьбі двох смертельних ворогів України,
творячи найновішу епоху державности України. Державність сорокових років
виростала з тисячорічних традицій української нації через антську
державу, княжо-королівську козацько-гетьманську й

-123

Запорізьку Січ, епоху Шевченка, державність вісімнадцятих років,
державність Карпатської України й останній період формували -Українське
Державне Правління, ОУН, УПА, УГВР. Як довго на Українській Землі в тіні
меча ОУН-УПА була виконувана українська влада, так довго проіснувала
наша державність останньої епохи.

Я гордий на те, що мав честь ініціювати з волі ОУН, із волі Національних
Зборів, з волі народу, за благословенням ваших Церков цей світлий період
нашої державницької історії. Я гордий на те, що ОУН виростила таке
покоління борців, про яке ворог сказав, що навіть якби не існувала
українська нація, то цей гурт віруючих і готових на все революціонерів
спроможний не лише воскресити, але навіть створити націю.

ЗО червня – це був світово-політичного значення Акт, який вказував
волелюбному світові, що сили волі, справедливости, добра й віри в Бога
мусять стати в один спільний фронт проти імперій зла, а не брататися із
силами диявола проти чорта. Це мементо стоїть тепер перед усім світом.
Правда України перемагає, але ціною величезних жертв. Аж страшно згадати
про Чорнобиль, про цю трагедію нації, яку російський диявол ґеноцидом
новітнього типу хоче знищити її, бо її духа волі здавити не годен. Але
… Чорнобиль стане переломовим у виростанні революційної ситуації в
імперії. Чорнобиль буде фіналом ніколи не забутнім, що всі народи чекає
доля жертв Чорнобиля, і всі вони вже пробудилися на життя і смерть
викінчувати народовбивчу російську тиранію.

У 45-ту річницю ЗО червня, у цей світлий день нашої історії вшануйте
особливою всенародньою мобілізацією усіх сил української спільноти на
фронт проти російських і комуністичних тиранів. Чим сильніша, чим
могутніша, чим афесивніша буде наша акція проти організаторів Чорнобилю,
тим краще виповнимо наш обов’язок супроти поляглих мільйонів за волю
України.

Уже недалекий той час, коли святкуватимемо перемогу Києва над Москвою,
Святої Софії над Заґорськом, світу української волі над російським
рабством.

Честь і Слава усім героям української історії усіх часів -Симонові
Петлюрі, Євгенові Коновальцеві, генералові Романові Шухевичеві-Тарасові
Чупринці, Степанові Бандері, усім, що катовані на каторгах і в
московських тюрмах, усім відомим і невідомим – а відомим лише Богові –
борцям-героям України!

Слава Україні! – Героям Слава!

Ярослав Стецько

Червень 1986 р.

– PAGE 124 –

„НАША СИЛА В БОРОТЬБІ, ВІРІ…

Останнє слово Голови Проводу ОУН з нагоди 45-ліття Акту ЗО червня 1941
року

Я дякую усім Вам, як речникам Організації і народу, за те, що вшановуєте
пам’ять всіх, що, присвятили своє життя, свій труд і все, що мали,
боротьбі за державність і перемогу Христової Правди на Українській
Землі. В ближчому часі, як з Божою допомогою вдасться мені, і при Вашій
молитві і скріпленій праці, перебороти цей етап недуги, я особисто
подякую Вам усім за поміч у цій боротьбі, теж моїй персональній.

Я прошу Вас передати всьому активові Організації мої вислови найщирішої
подяки за ці безчисленні вислови підтримки, і молитви, зокрема нашому
молодому поколінню – юнацтву, молодим кадрам, Тусмівцям, Сумівцям,
передусім юнацтву -майбутности Організації, а старшим кадрам,
загартованим в боротьбі і праці, мій поклін.

Прошу передати подяку широкому українському громадянству, Владикам і
Духовенству обох віровизнань, які соборники, зрозуміли, що за соборника
моляться.

А тепер з’єднані духом і ідеєю маємо далі маршувати вперед, і я вірю,
разом з’єднані, переможно до перемоги. Наша сила в боротьбі, вірі,
молитві і принциповості. ОУН завжди перемагала як дороговказ, як світло
в темряві, як незламний носій революційно-визвольної ідеї, ніколи не
капітулювала і завжди була в боротьбі з опортунізмом і дефетизмом. Тим
шляхом ідіть далі, бо Лєґенди, Яціви, П’ясецькі, Мирони, Шухевичі,
Грицаї, Бандери не хилили вниз прапора, не знали рабства ані
опортунізму. Я теж не схилив і не схилю прапора Української Революції
при Божій Помочі. Хай повіває він переможно, як і тризуб з мечем на
Святій Софії. Наше гасло-Христос в Катакомбах, Україна в боротьбі, за
християнський ідеал свободи і державної незалежности!

ОУН за Українську Самостійну Соборну Державу!

ЗО червня 1986

Слава Україні! Гзроям Слава! ЯРОСЛАВ СТЕЦЬКО

-125-

ІСТОРІЯ – ЦЕ ПРАВДА ПРО ДОЛЮ НАРОДІВ

Із інтерв’ю з в.о. Голови УДП інж. Богданом Федораком (Англомовний
журнал „Юкрейн” №. 6-7 1992 року)

Запитання: Яким чином Українське Державне Правління (УДП) хотіло
захистити незалежність Української держави в умовах, коли Німеччина й
Совєтський Союз ставилися вороже до щойно відновленої Української
держави, а демократичні держави Заходу нехтували Україною?

Б.Федорак: УДП та ОУН організували Українську Повстанську Армію (УПА),
яка на вершині своїх збройних виступів проти нацистських окупантів
начисляла понад 100.000 чоловіків і жінок. Протягом 1943 року німецька
військова окупація знаходилася в процесі дезинтеграції. УПА змушувала
німецьку військову машину обмежитися до певних, сильно укріплених
гарнізонів по містах, тоді коли значні території перебували під
адміністрацією УПА. Провал німецьких операцій на Східному фронті
поставив УПА в позицію третьої військової та політичної сили у Східній
Європі в кінці Другої світової війни.

Отже, замість мирної фази для ОУН-УПА наступив новий період визвольної
боротьби проти Совєтської Росії. Ця боротьба тривала ще довго після
закінчення Другої світової війни – до 50-их років, і була можлива лише
тому, що український народ повністю віддався боротьбі за визволення,
незважаючи на жертви.

Творці Акту ЗО червня 1941 року: прем’єр-міністр Я.Стецько, члени УДП,
члени і провідники ОУН – зайняли рішучу і непоступливу позицію. Вони не
відступали перед гітлерівським терором та перед нечуваними муками в
німецьких катівнях. Не відкликаючи Акта ЗО червня 1941 року й не
розпускаючи уряд-УДП, вони заклали моральну основу для мобілізації
воїнів УПА.

У1944 році двофронтовою війною ОУН-УПА стала керувати Українська Головна
Визвольна Рада (УГВР), яку очолив легендарний Верховний командир УПА,
член УДП і керівник ОУН – генерал-хорунжий Роман Шухевич. Ця боротьба
тривала понад 10 років і породила героїчні жертви за утвердження
справедливості, свободи і національної самостійності. В результаті цих
жертв ідея державної незалежності України стала універсальною, загальною
не лише в Україні, а й по всьому простору Російської імперії та за її
межами, всюди там, де живуть українці.

-126-

Запитання: Яку діяльність та які акції проводило УДП на Заході?

Б.Федорак: Протягом кількох десятиліть УДП з гідністю представляло перед
міжнародною громадськістю українську націю та її прагнення до державної
незалежності. В особі прем’єр-міністра Я.Стецька УДП, за підтримки цілої
низки добре організованих українських патріотичних організацій у різних
країнах світу, було головним речником і представником справжніх прагнень
українського народу та поборником правди про Україну та її устремління
до свободи. Від 1950-их років аж до своєї смерті 1986 року
прем’єр-міністр Я.Стецько в якості Голови УДП, Провідника ОУН і
Президента Антибольшевицького Блоку Народів (АБН) був єдиним загально
шанованим лідером українського визвольного руху. У найтяжчий період,
коли совєтсько-російська дезинформаційна машина гарячково намагалася
переконати міжнародну громадськість, що т. зв. національностеве питання
в СССР уже „розв’язане”, Я.Стецько авторитетно й аргументовано
заперечував цю брехню на зустрічах із президентами, лідерами урядів та
неурядових структур в усіх куточках світу. Саме з цієї причини колишній
КГБ витрачав набагато більше часу та засобів на те, щоб послабити
ефективний вплив представників УДП, ОУН і АБН у світі, ніж на інші
пропагандивні акції, які стосувалися України та інших поневолених
комунізмом народів.

Запитання: Після смерті Я.Стецька ви очолили УДП. Чи могли б ви пояснити
ваше ставлення до проголошення державної незалежності України 24 серпня
1991 року?

Б.Федорак: Так, коротко перед своєю передчасною смертю Я.Стецько
запропонував мені посаду заступника Голови УДП і просив мене виконувати
обов’язки Голови після його відходу. На цій посаді, після смерті
Я.Стецька 1986 року, я мав справу із швидкими змінами, які наступали в
Україні і в тодішньому СССР, де до влади у Кремлі прийшов Горбачов. В
Україні виникла ціла низка громадських організацій. УДП зайняло тоді
таку позицію, -і вона не змінилася донині, – підтримувати всі
організації та угруповання, які виступали за відновлення незалежної
української держави, і докладало до цього всі свої зусилля. Так само УДП
підтримувало і нині підтримує всі організації та структури в інших
республіках колишнього СССР або його сателітних країнах, які борються за
власну суверенність згідно з гаслом УДП – “Свобода людині! Свобода
народам!”.

З історичної перспективи УДП трактує Декларацію про незалежність від 24
серпня 1991 р, яку було морально й юридично

– PAGE 127 –

підтверджено референдумом в Україні 1 грудня 1991 року, як завершальний
результат епохи національно-визвольних змагань українського народу.

Внаслідок цих подій, тобто Акта незалежності від 24 серпня та
референдуму від 1 грудня 1991 року, УДП формально припинило свою
діяльність як представник державних інтересів України. Така постава
узгоджується з дипломатичним визнанням України більшістю держав
міжнародної спільноти.

Водночас ми заступаємо думку, що Українська держава повинна у своїй
Конституції зазначити, що вона не є новоявленим суб’єктом у міжнародній
спільноті, а є радше фактом відновлення і продовження суверенності
України відповідно до таких історичних фактів:

– незалежної держави Київська княжа Русь;

– незалежної держави Козацько-Гетьманської доби;

– Актів незалежності УНР та соборності 22 січня 1918 і 1919 років;

– Незалежної держави Карпатська Україна 1939 року;

– Акту відновлення незалежності ЗО червня 1941 року;

– Маніфесту УГВР 1944 року.

УДП закликає, щоб революційна визвольна боротьба, що її вели ОУН і УПА,
була юридично визнана державою Україна як визвольна боротьба за
відновлення незалежної української держави і щоб усі ветерани ОУН-УПА
або їхні родини отримали всі права та привілеї, які випливають із цього
визнання.

Як уряд України, УДП визнає Президента Л.Кравчука Главою держави, якого
обрали на виборах 1 грудня 1991 року. Проте, ми поділяємо стурбованість
усіх великих і значимих патріотичних організацій та політичних партій в
Україні стосовно складу та курсу Кабінету міністрів і Верховної ради. У
зв’язку з цим УДП також уважає, що процес втілення в життя Акту 24
серпня 1991 року йде заповільно і в деяких випадках шкодить
самостійності України.

УДП найбільше занепокоює членство України в СНД, що, на нашу думку,
суперечить духові і букві Акту 24 серпня 1991 року. УДП також уважає, що
український уряд надто повільно працює над:

– схваленням Конституції, яка ґрунтується на основних законах попередніх
українських державних утворень;

– встановленням контролю над міжнародно визнаними кордонами з Росією і
над збереженням територіяльної цілісності України;

-128-

– створенням ефективних збройних сил, які могли випереджувати або
відторгнути будь-яку агресію;

– запровадженням реальних економічних реформ, які привели б до
незалежної економіки на основі вільного ринку;

– процесом демократизації, включаючи заміну функціонерів в опанованих
комуністами міністерствах уряду та в чиновництві;

– над визначенням закордонної політики України та укомплектуванням своїх
закордонних дипломатичних місій.

Ці величезні проблеми, що стоять перед Україною, є визначальними для
майбутньої природи і характеру щойно відновленої незалежної держави. І
хоча УДП призупинило свою представницьку державну функцію, воно
продовжуватиме діяти і допомагати українському народові, його
патріотичним організаціям, партіям та угрупованням, а також патріотичним
представникам уряду в його державотворчому процесі. В цьому контексті
УДП має широкі можливості для встановлення контактів і тісних стосунків
з провідними лідерами багатьох держав. УДП має намір використати всі
свої можливості для захисту інтересів самостійної України. Єдина мета
УДП, що залишається незмінною, -забезпечити повне відновлення незалежної
української держави та її процвітання в інтересі збереження і
примноження честі та величі нашої героїчної і великої нації.

Липень 1992 року.

Богдан Федорак очолює Дирекцію „Українського Культурного Центру” в м.
Воррені біля Детройту (штат Мічіган, США), який служить осередком
громадського, виховного та культурного життя українців даної громади та
ставить собі за мету допомогти українській нації здобути й утвердити
державну незалежність.

Б.Федорак є водночас почесним консулом України на штат

Мічіган.

– PAGE 129

життєвий шлях

ЯРОСЛАВА СТЕЦЬКА

5 липня 1986 року у Мюнхені, далеко від рідної землі, перестало битися
серце Великого Сина України сл. пам. Ярослава Стецька, який півстоліття
організував, ідеологічно формував і унапрямлював Український
Революційно-Визвольний Рух. Україна втратила непересічну історичну
постать, великого державного мужа, якому Всевишній у розгарі другої
Світової війни призначив очолити уряд відновлення Української Держави ЗО
червня 1941 року. Невблаганна смерть забрала Ярослава Стецька, голову
ОУН, який ще за життя, подібно як Степан Бандера, став символом боротьби
українського народу. Після другої Світової війни він став президентом
Антибольшевицького Бльоку Народів (АБН) на чужині.

Ярослав Стецько був людиною великого інтелектуального формату,
революціонером з крови й кости, відважним лицарем української революції,
безкомпромісовий борець за волю України, він пройшов важкий шлях
українського революціонера, підпільника, витривалого й незламного
політв’язня, який усе своє життя присвятив справі визволення України. Як
теоретик і ідеолог українського націоналізму, у своїх цінних статтях і
творах накреслив історичний шлях української нації, визначив дороговказ,
по якому вона має прямувати до свого визволення.

Ярослав Стецько народився 19 січня 1912 року в Тернополі, у патріотичній
священичій родині батька о. Семена та матері Теодозії. У родині був ще
старший брат Омелян, богослов, який помер у Мюнхені, та молодша сестра
Оксана, замужня Романишин. У важких хвилинах підпільного і тюремного
життя сестра Оксана допомагала братові.

Обдарований великим розумом, уже на початку шкільного навчання
відзначався непересічними інтелектуальними здібностями. У тернопільській
гімназії він був першуном, а іспит зрілости склав з відзначенням.

Від зарання своїх молодечих років включався у підпільну конспіративну
працю Союзу Української Націоналістичної Молоді, пізніше належить до
Української Військової Організації (УВО). По закінченні середньої школи
у 1929 році, маючи тоді 17 років, студіює правничі науки й філософію на
Краківському та Львівському

– PAGE 130 –

університетах до 1934 р. За активну боротьбу для визволення України, як
член УВО, а пізніше ОУН, був кілька разів арештований польською поліцією
(1930,1932,1933),ав 1934 засуджений польським судом на 5 років важкого
ув’язнення за підпільну діяльність, але передчасно звільнений на
підставі амністії на початку 1936.

У тридцятих роках Я.Стецько був ідеологічним референтом Крайової
Екзекутиви ОУН і головним редактором підпільних видань ОУН. В
організаційних справах кількакратно нелегально відбував поїздки по
країнах Західньої Европи.

Полковник Євген Коновалець, Провідник УВО-ОУН, дуже високо цінив віддану
працю Я.Стецька, якого у січні 1938 уповноважив організувати Великий
Збір ОУН.

У Крайовій Екзекутиві ОУН упродовж років співпрацював і пізніше був
суджений у т. зв. Львівському процесі — травень-липень 1936 року разом
зі Степаном Банд ерою, Романом Шухевичем та іншими членами ОУН.

У 1939 підготовляє й бере участь у другому т. зв. Римському Конгресі
ОУН.

У 1940 році Ярослав Стецько належить до революційного Проводу і стає
заступником Степана Бандери. У своїй праці „За правильність генеральної
політики ОУН” відзначає, що Німеччина програє війну на Сході, якщо не
підтримає У ССД і концепцію розвалу російської імперії. З вибухом
німецько-російської війни у 1941 році Ярослав Стецько повертається з
групою провідних членів ОУН в Україну і 30 червня 1941 року у Львові
проголошує відновлення Української Держави й є обраний Національними
Зборами головою Українського Державного Правління. Український народ
активно включається у будівництво відновленої держави, а найвищі Ієрархи
Українських Церков – Католицької і Православної, благословляють Акт 30
червня і закликають до послуху українській владі.

12 липня 1941 німецька влада арештує Ярослава Стецька разом із Степаном
Бандерою та іншими членами УДП і вивозить їх до концтаборів. Починаються
масові арешти й переслідування українських самостійників. Ультиматум
Гітлера – відкликати відновлення української держави – Ярослав Стецько,
як голова УДП, категорично відкинув, і тоді його заслали до
концентраційного табору в Саксенгавзені, де перебував у бункері смерті
до вересня 1944 року. Після звільнення, за допомогою підпільних структур
ОУН, пощастило йому втекти з-під нагляду Гестапо, і він пробивався до
Мюнхену в американській

-131-

Иокупаційній зоні Німеччини. Під час утечі, під час бомбардування, був
важко поранений. У1945 р. Крайова Конференція ОУН обирає Я.Стецька
членом бюра Проводу ОУН, до якого належать Степан Бандера й Роман
Шухевич, себто найвища влада Українського Визвольного руху. У 1946 р.
Ярослава Стецька обрано Президентом Антибольшевицького Блоку Народів. На
цій посаді залишається до кінця свого життя. АБН під проводом Я.Стецька
виростає у велику протикомуністичну організацію, яка стала відома в
усьому світі своїми політичними й дипломатичними осягами.

Він відбуває постійні поїздки і зустрічі з багатьма політичними й
дипломатичними діячами, лідерами провідних держав, виступає на різних
міжнародніх конференціях у багатьох країнах західнього світу і також
перед українською громадою.

Своїм головним завданням Ярослав Стецько поставив мобілізувати
українські і світові сили на боротьбу з Москвою за визволення всіх
поневолених нею народів. З цією метою Я.Стецько відбув численні поїздки
до таких країн: Вільний Китай, В’єтнам, Австралія, Тайланд, Туреччина,
Канада, Мексика, Гватемала, СІЛА, Франція, Англія, Італія, Іспанія,
Португалія, Японія, Корея, Філіппіни, Мальта, Данія, Швеція, Бельгія,
Голландія й ін.

У березні 1958 року Я.Стецько взяв участь у підготовчій Конференції у
місті Мехіко з метою заснувати Світову Антикомуністичну Лігу.

На засновчих зборах в 1970 році в Токіо його обирають членом Екзекутиви
Світової Антикомуністичної Ліги. Він був ініціятором і співзасновником
Европейської Ради Свободи, і довгі роки був членом Екзекутиви ЕРС, а
вкінці був обраний досмертним членом почесної Президії ЕРС.

Я.Стецько був об’єктом декількох безуспішних спроб атентату з боку КГБ,
згідно з заявою в часі розправи перед німецьким найвищим судом у червні
1962 року Б.Сташинського, агента московської державної безпеки й вбивці
сл. пам. Степана Бандери.

У1968 Я.Стецька обирають головою революційної ОУН. До кінця свого життя
Голова, не зважаючи на важкі терпіння, спричинені страшною недугою,
постійно цікавиться усіми проблемами

– PAGE 132 –

українського політичного життя, приймає звіти й дає напрямні для праці
ОУН, диктує привіти й відповіді на листи. Як надзвичайно релігійно
справедлива людина, глибоко віруюча у Бога Творця, постійно турбується
справами церковного життя, був великим сподвижником Українського
Патріярхату і приятелем Патріарха Йосифа Сліпого, якого називав Батьком,
з яким постійно переписувався. З Ієрархами обох наших Церков утримував
дружні і листовні взаємовідносини. Будучи уже дуже виснаженим хворобою,
написав статтю для „Шляху Перемоги” під заголовком „В обороні
українського Тисячоліття” за підписом „Б.Озерський”.

У його важкій і відповідальній праці для справи визволення нашого
народу, якому він віддав себе всеціло, йому постійно допомагала й була
невідступною опікункою в часі хвороби його вірна дружина Слава.

Ярослав Стецько залишив українській нації багату спадщину своїх статтей,
написаних під різними псевдами. Не зважаючи на перевантаження різними
справами, він майже кожного тижня своїми цінними статтями збагачував
„Шлях Перемоги”, яким особливо, як офіціозом Організації, опікувався. Це
саме можна сказати й про „Визвольний Шлях” та про інші наші
націоналістичні видання.

Після смерті Ярослава Стецька світ побачив двохтомний збірник творів під
назвою „Українська визвольна концепція” із більшою біографією нашого
незабутнього Провідника ОУН, Голови Українського Державного Правління,
який віддав усе, щоб тільки жила Україна.

Схиляємо низько голови перед Його Світлою постаттю.

-133-

– PAGE 134 ,

Список рекомендованої літератури по темі:

І. Ярослав Отецько „Українська визвольна концепція” т.1. -Мюнхен, І(«7.

2 Ярослав Отецько „Українська визвольна концепція” т.2-Мюихеи, 1991.

1 ЯрославОтецько„ЗОчервня 1941″.-Торонто, 1967.

4. Василь Кук „Акт відновлення Української держави (ЗО червня 1941 р ).
Львів-Київ, 2004.

5 „Відновлення Української Держави в 1941 році (Нові документи і
матеріали). Київ,2001.

5 Аіттоль Ьедрій „Українська Держава, відновлена Актом 30 червця 1941
року”. Тернопіль, 2001.

7 Псі рО Мірчук „Акт відновлення української державності 30 червня 1941
року”. – Нью Йорк, 1952.

X. Володимир Косик “Україна у Другій світовій війні” т.1-4

-135-

65-та річниця проголошення Акту відновлення Української Держави ЗО
червня 1941 року. Збірник матеріалів і документів. – Київ – Українська
Видавнича Спілка, 2006 – 136 с.

Українська Видавнича Спілка

вул. Ярославів Вал, 9 а/с 276 01034, Київ, Україна +38(044)2794122
директор Максим Макар Свідоцтво видавця №ДК 2016 від 18.11.2004

Матеріали та статті подано мовою оригіналу. Переклад та транскрипт
документів подано максимально наближено до оригіналу

Віддруковано УВС-АЛВІЯ(Київ)

+38(044)2303865

Замовлення №23-06-У06 Підписано до друку 16.06.2006 наклад 5000 прим.

ISBN 966-7060-86-1

Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі

З АКТУ

ПРОГОЛОШЕННЯ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

1. Волею Українського Народу, Організація Українських Націоналістів під
проводом Степана Бендери проголошує відновлення Української Держави, за
яку поклали свої голови цілі покоління найеращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і
вождя Євгена Коно-вальця вела в останніх десятиліттях кривавого
московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу,
взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх
українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада.
Суверенна Українська Влада запевнить Українському Народові лад і
порядок, всесто-ронній розвиток усіх його сил та заспокоєння його
Потреб.

2. На західних землях України твориться Українська Влада, – яка
підпорядковується українському національному урядові, що створиться у
столиці України – Києві. Українська національно-революційна Армія, що
твориться на Українській землі, боротиметься далі проти московської
окупації за Суверенну Соборну Державу і новий справедливий лад у цілому
світі.

ХАЙ ЖИВЕ

СУВЕРЕННА СОБОРНА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

ХАЙ ЖИВЕ

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

ХАЙ ЖИВЕ

ПРОВІДНИК ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ СТЕПАН БАНДЕРА

днлЗОчсрбнлтір..

гаго.

Голова Національних Зборів

ЦЕНТР НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ КИЇВ – 2006

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter