.

Сливка С.С. 2003 – Юридична деонтологія (книга)

Язык: русский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
22 52596
Скачать документ

Сливка С.С. 2003 – Юридична деонтологія

Степан Сливка

ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ

Видання 2-е, перероблене і доповнене

Рокомендовано

Міністерством освіти і науки України

Правнича етика

Професійна культура

Київ

Атіка

2003

Професорові

Володимиру Гавриловичу Сокуренку,

якому автор завдячує обраним

шляхом у науці,

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

Від автора

XXI століття, в яке щойно вступило людство, ставить нові вимоги перед
наукою і освітою, відкриває нові перспективи і ще незвідані галузі для
дослідження. Сучасне молоде покоління має отримати ті знання, які вже
стають – і надалі будуть -пріоритетними. Відчутним є поступ країни до
нового етапу, своєрідного духовно-морального ренесансу, який все
активніше заявляє про себе у суспільному житті, у процесі
демократично-правових перетворень.

Підготовка спеціалістів вищої якості на даному, якісно новому етапі
розбудови незалежної держави, вимагає більш глибокого пізнання духовної
основи життя — Всесвіту, його нерозгаданих таємниць, щоб правильно
обрати шлях – шлях, яким йти у майбутнє. А правильно обраний шлях – це,
одночасно, й найлегший, найпростіший, найдоступніший.

Юридична деонтологія, полем діяльності якої є юриспруденція, з
філософської точки зору, претендує на своєрідне монопольне
філософсько-правове знання про людину. Значення цієї науки можна ще
визначити так: це природний правовий компас, енциклопедія для юриста, це
шлях до високої професійної майстерності та гарантія захисту його
свобідної волі у природно-правовому просторі. Якщо юрист не оволодіє
юридичною деонтологією, він назавжди залишиться вузьким спеціалістом,
приреченим навіть інколи на «провали» у роботі. Виняток можуть становити
хіба тільки ті випадки, коли юрист інтуїтивно сприймає деонтологічну
сутність у силу своєї професійної, інтелектуальної культури.

У підручнику ми пропонуємо для роздумів основні спірні («вічні!»)
питання – онтології та деонтології, зосереджуємо увагу на особливостях
професії, подаємо судження правників-практиків. З великого числа
філософсько-правових проблем розглядаються ті, які дають можливість
більш глибоко проникнути у суть юридичної деонтології, збагнути її
ключові аспекти й до того ж є сьогодні найбільш актуальними.

Юридична деонтологія – як сфера, що охоплює всі форми моральних вимог,
дозволяє внутрішньо збагнути суть професії, здатна розвинути великий
резерв здібностей майбутнього прав-ника і логіку професійних дій, етику
мислення (в т. ч. абстрактну), етику свідомості, почуттів,
співвідношення раціонального та ірраціонального тощо. Ці та інші
здобутки, як правило, є результатом глибокого процесу виховання і
самовиховання, переборення самого себе (останнє, перемога над собою,-
найважча перемога!). І все це – насамперед необхідно для того, щоб
створювати «культуру духовної аури» у процесі діяльності, забезпечувати
найефективніше управління правовими процесами.

Центральне місце у юридичній деонтології ми відвели розумінню людини як
триєдиної антропологічної єдності (тіло, душа, дух) (згідно з яким і
подано матеріал у підручнику). З цією метою опрацьовано величезну
кількість літератури -давньосхідної, античної, середньовічної та
сучасної, на основі якої викладено власні судження, зроблені певні
висновки, які, у цілому, покликані сприяти подальшому підвищенню рівня
професіоналізму, якості професійної діяльності юриста.

Найбільшої уваги, на наш погляд, заслуговує з’ясування такого поняття,
як дух людини, прояв свободи духу в межах дії природного права, тобто, у
підсумку,- дух права.

«Дух права» – цими словами можна визначити те, що становить суть
юридичної деонтології як системи вимог до внутрішніх професійно-правових
обов’язків юриста.

Автор вважає своїм обов’язком підкреслити, що обранням саме такого
об’єкта наукового дослідження він завдячує професорові (нині покійному)
Володимиру Гавриловичу Соку-ренку, який вперше зробив спробу розглядати
медичну деонтологію з позиції юриста, права і моралі, приділивши основну
увагу внутрішнім (духовним) процесам і назвавши їх «духом права».

У прикінцевих зауваженнях звертаємося до студентів – майбутніх
юристів-професіоналів, прагнучи заохотити їх до творчого і глибокого
оволодіння знаннями, до вияву поглибленого інтересу до таких проблем і
аспектів, які увібрала у себе юридична деонтологія – наука майбутнього,
що уже сьогодні, набуваючи неабиякої актуальності, покликана зробити
більш ефективною юридичну діяльність.

Юридична деонтологія — як певний вступ до спеціальності -є логічним
вступом до філософії права. Уже після 1 курсу студент має можливість
сприймати матеріал галузевих правничих дисциплін крізь призму
онтології-деонтології, природного права, взаємозв’язку «людина- Космос».

Майбутній спеціаліст відчує потребу у поглибленому аналізі позитивного
права, зможе побачити його недосконалість, хоч, попри все, воно є
необхідним і корисним за умови наближення його до норми природного
права.

На V курсі вивченням філософії права завершується цикл юридичних
дисциплін, але при цьому саме юридична деонтологія стане основою тієї
вершини (філософії права), що закуму-лює в собі здобуті знання, зробить
їх цілісними, повноцінними.

Передмова

Юридична деонтологія займає одне з основних місць серед навчальних
курсів вищих закладів освіти правничого профілю. Це –
філософсько-правова дисципліна, яка дає можливість студентам глибше
усвідомити сутність майбутньої професії, ніби внутрішньо відчути
специфіку юридичної діяльності. Є всі підстави вести мову про
орієнтаційну роль юридичної деонтології, яка покликана формувати саме
професійний світогляд, знайомити із сучасними підходами до юридичної
діяльності, сприяти вирішенню загальних юридичних ситуацій, які можуть
виникати на практиці.

У пропонованому підручнику й обґрунтовуються можливі труднощі,
визначаються проблеми, даються відповідні поради, рекомендації.

Вперше розглядаються норми природного права в одиничному, загальному й
особливому вимірах. Дефініції природного права тісно пов’язуються з
юридичною деонтологією.

Зміст підручника доповнено також темою «Зовнішня культура юриста», у
якій службовий етикет є її складовою частиною. Автор не виділяє
різновидів свідомості (крім правової”). Вважає, що у людини є лише одна
– загальна свідомість. Разом з тим існують різні види почуттів, що є
основою компонентів юридичної деонтології.

Важливим внеском у дане видання є те, що автор поділив юридичну
деонтологію на загальну та особливу частини, наблизивши тим самим її до
класичних юридичних дисциплін.

Юридична деонтологія – як навчальна дисципліна – має на меті розкрити
сутність обов’язків, зокрема службових обов’язків юриста. Власне, на
усвідомлення службового обов’язку, його внутрішнього імперативу,
необхідно націлювати майбутніх правників уже з перших днів навчання, щоб
саме під таким кутом зору вони сприймали й інші юридичні дисципліни,
передусім галузі права.

Автор підручника оригінальне, нетрадиційно підійшов до викладу
навчального матеріалу. Спираючись на власний багаторічний досвід роботи
у правоохоронних органах та народній освіті, опрацювавши значну
кількість законодавчої та спеціальної літератури, використовуючи новітні
доктрини про право, державу, філософію права, С. С. Сливка виклав власну
концепцію юридичної деонтології як науки і як навчальної дисципліни.
Слід зазначити, що його творчі пошуки одержали визнання у наукових
колах. Зокрема, наукові поняття про внутрішній імператив службового
обов’язку, сутність юридичної деонтології, сформульовані вченим, знайшли
відбиття у юридичній енциклопедії.

Зміст юридичної деонтології як науки тісно пов’язаний з іншими науками —
із курсом правознавства середньої школи, з теорією держави і права,
культурологією, філософією права, психологією. Саме філософський підхід,
який обраний автором підручника, робить особливо актуальним і необхідним
вивчення даної дисципліни. Адже такими поняттям, як: «правова держава»,
«морально-правові цінності», «справедливість» тощо у повній мірі оперує
юридична практика.

Право – як міра свободи і справедливості – часто сприймається юристами
неоднозначне. Щоб глибше зрозуміти державно-правові явища, перенести
принципи закономірності, гармонійності природи у юридичну практику,
необхідно саме з внутрішніх позицій оцінити своє ставлення до службових
обов’язків, зрозуміти сутність буття – онтологію, зокрема онтологію
людини та онтологію держави. Сенс життя людини, усвідомлення нею свого
покликання на Землі повинні визначати внутрішній імператив службового
обов’язку кожного і тим більше — правника.

Підручник Сливки С. С., даючи всебічну картину юридичної діяльності,
наголошуючи на її внутрішній сутності і призначенні, сприятиме успішній
підготовці професіоналів-юристів XXI ст.

О. І. Остапенко, доктор юридичних наук

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ 1

МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

Культура особи у контексті філософського аналізу

Проблеми деонтології пов’язані з онтологією особи та життєдіяльністю
суспільства. Закономірний розвиток усіх сфер суспільного життя зазнає
суттєвого впливу філософських ідей, культурологічних традицій, оскільки
сама життєдіяльність суспільства творить культуру.

З’ясуємо поняття «культура» у її широкому розумінні. Поняття «культура»
(від лат. сиііиз — спосіб життя, заняття, освіта, розвиток) увійшло в
науковий обіг європейської соціальної думки у другій половині XVIII ст.
Сьогодні філософи і культурологи не дають йому єдиного тлумачення.
Налічується близько тисячі дефініцій культури. Це призводить до того, що
висвітлити їх стає дедалі складніше навіть у спеціальному дослідженні,
оскільки доволі складно одержати конкретне знання про об’єкт, що
тлумачиться як власне деяка субстанція, розчинена в усіх суспільних
відносинах.

У науці існує три основних підходи щодо трактування категорії
«культура»: антропологічний, соціологічний, філософський.

Антропологічний підхід ґрунтується на етнічних особливостях кожного
народу, на поясненні буття нації. Соціологічний підхід скерований на
культурогенезу, цінності людини, взаємостосунки між людьми тощо.
Універсальним підходом до наукового пізнання культури є філософський.

Так, використовуючи методи аналізу та синтезу, індукції і дедукції та
інші, можемо дослідити справжню природу, сутність і генезу культури.
Філософський аналіз дозволяє узагальнити існуючі дефініції, виявити їхнє
ужиткове значення.

Невіддільним від поняття «культура» є поняття «цивілізація». Цивілізація
є результатом культури, її продуктом, це своєрідна мода, модернізація.
Вона виникає у процесі засвоєння досягнень однієї культури іншими
культурами. Будь-яка спроба відірвати культуру від цивілізації
перетворює на утопію ідею культурного відродження народу, породжує
значні «відходи» цивілізації. Культура потребує цивілізації, як душа
потребує тіла, оскільки вони розвиваються за одними законами.

Відомо, що культура має постійно підживлювати цивілізацію, інакше
остання заперечуватиме, руйнуватиме культуру, нехтуватиме нею.
Цивілізація є тимчасовим явищем і означає перетворену людиною,
окультурену природу, засоби цього перетворення, соціальну культуру,
людину, яка засвоїла духовну та інші види культур. Культура –
загальнолюдське надбання, вона виступає своєрідним кодом, матрицею
цивілізації.

Загалом рівень цивілізації не обов’язково збігається з рівнем культури
суспільства чи окремої особи. Це пояснюється тим, що культура спрямована
на безперервний духовний, а цивілізація, як правило,- на фізичний
розвиток членів суспільства. Причина криється в тому, що нехтується
використання здобутків окремих видів культур. Культуру творять етноси, а
цивілізацію – нації. Тому при розкритті змісту цивілізованого
суспільства та цивілізованого правопорядку потрібно враховувати
культурний чинник.

Зрозуміти сутність культури можна лише крізь призму діяльності людей,
які населяють планету. Культура не існує поза людиною. Вона народжена
тим, що людина постійно прагне відшукати сенс власного життя і
діяльності, удосконалювати себе і світ, в якому живе. З філософського
погляду, це і становить першооснову формування культури особи, яка не є
чимось механічно привнесеним ззовні. Це значною мірою віддзеркалення
суспільного стану виробництва, соціальної структури людського соціуму.
Тобто справжня культура твориться власними зусиллями, системою життєвих
смислів суб’єкта, що реалізуються у засобах та результатах його
діяльності. Тому жодна особа, жодна спільнота не позбавлена повністю
культури, адже кожен творить своє, хоча інколи й те, що суперечить
суспільству, природі.

Якби людство «впорядковувало» свої думки, то не виникало б глобальних
проблем і загрози загибелі біосфери. Це означає, що культура особи
полягає в усвідомленні нею змісту Всесвіту. Наразі повинні коригуватися
свідомість і практика, інакше виникне небезпека так званого
інтелектуального хаосу.

Зауважимо, що людині у процесі життєдіяльності стає дедалі складніше
набувати і зберігати досвід своєї цілісності, який становить
соціокультурну буттєвість.

У наукових джерелах поширена думка, що стрижнем єдності зі світом та між
самими людьми є справжня духовність у формі вільного самоіснування.
Тобто йдеться про ступінь свободи людини, що ефективно впливає на
розвиток культури. Адже культура особи повинна виступати невимушеним
творінням, щоб відображати реальність буття, аксіологію (грец.— вчення
про цінність) життя на землі. Тоді культура особи успішно протидіятиме
різноманітним деформаціям у суспільстві.

Гносеологія (грец.- вчення про джерело, закономірності пізнання)
культури особи зумовлюється онтологією Всесвіту, тобто першоначалом
всього існуючого. Продукт людської діяльності не повинен бути шкідливою
штучною мікрочастиною Всесвіту, а має органічно «вписуватися» у природу,
не руйнуючи її. Ця умова стосується як матеріальної, так і
нематеріальної сфери культури. Однак конструкторська діяльність – це по
суті опредмечування сутніс-них сил природи. Адже людина із природи
дістає сили, дари і перетворює їх на продукт такої ж або іншої сили.
Природна суть і цінність створеної людиною культури саме у тому і
полягає, щоб не допустити виникнення продукту більшої, ніж природа,
сили, оскільки тоді можливим буде процес руйнування. Культура не в усіх
випадках виступає культурою для самої людини, її особистих потреб та
гармонійного розвитку.

Стосовно культурного процесу, можемо зазначити, що це достатня
реалізація загальнолюдських цінностей шляхом культивування людської
гідності. Суспільство потребує духовного стимулювання, посиленої уваги
до внутрішнього світу людини. Тобто культура для людини є мірилом
становлення її як універсально самодіяльної й водночас універсально
суспільної істоти. Втілюючи в культурі власні творчі сили, людина
знаходить у ній той відповідно необхідний матеріал, який слугує
подальшому удосконаленню і розвиткові особистості.

Отже, культура як система духовних цінностей, що розвивається, і процес
людської творчості як вияв стосунків між людьми – це регулятор клімату
суспільства. Відомо, що людська життєдіяльність полягає в осмисленні
існуючих (чи одержаних) культурних надбань, зіставленні їх з природними
об’єктами та якісному використанні без порушення цілісності світу. Така
діяльність людини вимагає високого рівня інтелектуальної культури.

Запасом знань є результати культур, створених іншими людьми, іншими
суспільствами. Тут можливі зіткнення культур. Тим самим відбувається
обопільний діалог культур, завдяки якому людина отримує природну
можливість якісно, раціонально використовувати здобутки різних культур.

Для розуміння поняття «культура особи» велике значення має розкриття
таємниці гармонії людини. Частково здійснити це можна через культуру.
Справа в тому, що таємницю гармонії особи закладено в її культурі.
Вивчаючи діяльність людини, її ідеї, творіння, можна дедалі глибше
проникати у її внутрішній світ. 1 хоч би яким тривалим було це вивчення
(інколи упродовж життя), все ж неможливо повністю пізнати таємниці
людської душі, неможливо абсолютно точно передбачити поведінку людини в
тій чи іншій ситуації. Щоправда, це вдається зробити тоді, коли відомі
загальні симптоми поведінки, які вивчити легше. В інших випадках людина
залишається загадкою. Тому ми вважаємо, що частково розкрити таємниці
гармонії особи можна, виявивши рівень видів культури.

Гармонія особи — складне філософське поняття, що полягає у внутрішній та
зовнішній конструкціях живої істоти, які є найдосконалішими механізмами.

Замислюючись над дією цих механізмів, людина не може збагнути окремих
живлющих джерел, закладених у її організмі. Багато про що можна лише
здогадуватися, але вивести чітку закономірність допоки що не вдається
нікому. Тому і не дивно, що культурні здобутки оцінюються дослідниками
неадекватно до природних законів буття. Частково це пояснюється тим, що
сума витрат інтелектуальних запасів, на жаль, не наближається до суми
потенційних інтелектуальних можливостей, тобто людина не в змозі
«розкритися» до кінця, повністю виявивши свої здібності. Для цього їй
потрібне певне культурне підґрунтя – культурне середовище, сфера
культурного споживання, загальнокультурні традиції тощо. Його неможливо
передбачити або вписати у наявну закономірність. Тому виникають певні
труднощі у виявленні гармонійної діяльності людини.

У культурі кожної людини закладений певний феномен, притаманний лише
конкретній особі. Це – власний феномен її життєдіяльності. Він не може
збігатися чи діяти за аналогією з феноменом іншої людини. Феномен
власної культури відображає індивідуальну свідомість та індивідуальні
почуття особи, які, вважається, мають розуміти інші.

Творіння людини, її культура повинні мати постійну підтримку, стимул.
Має існувати Дух культури.

Дух культури формується залежно від волі і здібностей людини, утворюючи
необхідну сукупність культур, своєрідний світ культури, пізнання якого
відбувається через вплив Духу, осягнення його людиною.

На цій основі конструюється новий елемент загальної культури, який
передається у майбутнє. Так на основі колишньої виникає нова культура,
тобто кожне покоління людей має пройнятися духом культури своїх предків.

Культура особи – як результат сприйняття світу – має свій час, вона є
душею культури в той чи інший історичний період. З його завершенням
залишається дух культури, який частково або повністю використовується
іншим, наступним поколінням. Людина творить культуру упродовж всього
життя. Але інколи їй буває важко визначити міру власних досягнень. Щоб
по-справжньому оцінити рівень культури особи, потрібно абстрагуватися
від неї, відкинувши суєту, повсякденність. Погляд здалеку дає змогу
дослідити місце особи у Всесвіті та осмислити значення її культури.

Культура особи – це максимальні якісні, індивідуальні здобутки людини у
матеріальній і духовній сферах та впровадження набутих цінностей у її
життєдіяльність.

Індивідуальні здобутки повинні інтегруватися з колективними, суспільними
досягненнями, інакше вони можуть виявитися непотрібними, марними.

Відомо, що максимальні якісні результати у різних сферах життєдіяльності
людини залежать насамперед від її психічного стану. Роль культури у
психічному житті людини вивчає така наука, як психологія культури. Однак
психологія розглядає культуру як субстанцію незалежну, а психіку – як
залежну, цілком змінну і таким чином розкриває єдність культури та
психіки, шикуючи їх у тимчасовому порядку: культура – це стимул, а
психіка – реакція. Біда в тому, що наука про людину була поділена на
соціальну і гуманітарну, що стало джерелом нескінченних дискусій про
методологію і теорію між психологами й антропологами.

Культура людини та її психіка – нерозривні поняття, які взаємодоповнюють
одне одного. Культура і психіка підтримують одна одну в людині,
створюючи своєрідну культурно-психічну рівновагу.

Потреба такої рівноваги з’являється у випадку відриву людини від рідної
культури, внаслідок чого змінюється її психіка. Сучасні люди,
прискоривши у різний спосіб темпи змін, назавжди порвали з минулим. Вони
відмовилися від попереднього способу життя, попередніх прийомів
пристосування до нових умов життя та ін. Культура повинна формуватись
еволюційно, з урахуванням культурних надбань предків.

Звичний термін «культура людини» здебільшого розуміється однобічно,
ототожнюючись з «культурою поведінки».

Культура людини — це її цілісний внутрішній і зовнішній світ.

Треба мати на увазі, що з різних причин з’являються різноманітні
культурні феномени. Вони у певних окремих випадках утворюють окрему
групу здобутків, які називаються субкультурою.

Наразі виникають субкультурні елементи загальної культури, які не
претендують на те, щоб замінити собою панівну культуру, витіснити її.
Тобто, культура мирно співіснує зі своїми суб культурами, оскільки
останні відображають особливості певного напряму культури, пов’язаного
зі специфікою життєдіяльності людей. Натомість часто замість терміна
«субкультура» вживають термін «вид культури». Так чи інакше ці поняття
пов’язані з класифікацією культури.

Субкультури групуються за різними ознаками: професійними, національними,
соціальними, науковими, видами діяльності тощо. Це зумовлює існування
певних видів культур: професійної, екологічної, політичної, правової
тощо. Становлять вони порівняно великі субкультури. Їх існує безліч.
Такі субкультури поділяються на дрібніші, залежно від суб’єкта культури.
Наприклад, стосовно політичної культури виділяють: політичну культуру
селянина, політичну культуру юриста та ін. Можлива й інша класифікація
субкультур, зокрема, за місцем, часом, віком тощо.

Кожна субкультура, як відомо, покликана тримати субкультурні ознаки в
певній ізоляції від «іншого» культурного шару. Тим самим кожна
субкультура, збагачуючись, творчо розвивається та зміцнює загальну
культуру.

Зауважимо: культура особи передбачає раціональне використання природних
ресурсів, обережне і збалансоване перетворення їх людиною у процесі
життєдіяльності.

При цьому людина не може і не повинна прагнути цілковито оволодіти
природою, стати панівною над нею. На це нездатний людський інтелект.
Людина є лише необхідною ланкою у поєднанні природи з культурою. В
жодному випадку вона не повинна йти на розрив з природою. Всесвітом. Тут
діє закон підкорення і творчого використання.

Правова соаіапізааія особи юриста

Взаємозумовленість культури й освіти – очевидна. Важливим напрямом у
розвитку України як правової держави є підготовка юристів з високою
загальною та професійною культурою, здатних до філософського осмислення
цілісності людського буття та його культури. Отже, йдеться про сучасну
філософію освіти і соціалізацію юриста як суб’єкта культури.

Важливо з’ясувати таке поняття, як філософія правової освіти. Поняття
філософія правової освіти передбачає і забезпечує розуміння прояву
глобалізації держави і права у світі, сприйняття діалогу правових систем
завдяки розширенню гуманітарно-світоглядних полікультурних орієнтацій,
розвитку правової творчості з метою неухильного утвердження верховенства
права як прав людини, формуванню – у підсумку – особистості планетарного
типу. Філософія правової освіти неминуче передбачає утвердження
природних та моральних норм у позитивному праві, сприяє повсюдній
рецепції Європейського права.

Проблему соціалізації юриста як суб’єкта культури можна пов’язати з
опануванням ним історичних традицій розвитку права як соціокультурного
феномена.

Соціалізація — це процес залучення індивіда до системи суспільних
відносин, формування його соціального досвіду, становлення й розвиток як
цілісної особистості на основі засвоєння нею елементів культури і
соціальних цінностей.

Професія юриста – одна з найдавніших у людському суспільстві. У давньому
суспільстві функції правотворчості здійснювали досвідчені й найбільш
авторитетні старійшини, жерці, «волхви», служителі релігійного культу,
пізніше -духовенство (єпископи, священики). Згодом виникла потреба в
окремій групі людей, які б займалися правотворчою діяльністю, охороною
громадського порядку, тлумаченням правових норм, розв’язанням
різноманітних конфліктів та суспільних проблем.

Ґрунтовна підготовка юристів розпочалася в VI ст. у Римі. Римські юристи
Гай, Модестин, Павел, Папініан, Ульпіан -перші у світі творці
правознавства, які продовжили розвиток державно-правових концепцій
Давньої Греції, Давнього Риму.

Наприкінці XI – початку XII ст. центром розвитку юриспруденції став
університет у Болоньї (Італія). Головна увага у вивченні права
приділялася тлумаченню (глосам) кодифікації Юстиніана, особливо дигест
(від лат.- сіі^евіа – розміщую у порядку; введення уривків з творів
римських юристів) (звідси й назва – школа глосарів). Аналогічний підхід
спостерігався і в інших університетах (у Падуї, ГТізі, Парижі, Орлеані).
Вибрані глоси усієї школи видані в середині XIII ст. Аккурсіусом.
Пізніше, у Римі виникли школи коментаторів. Коментатори (постглосатори),
які заступили глосарів у ХІІІ-ХІУ ст., головну увагу приділяли
тлумаченню самих глосів, а також виявляли значний інтерес до вчення
римських юристів про природне право. Виходячи з ідеї «природи речей»,
вони трактували природне право як вічне й розумне, обстоювали його
пріоритет і верховенство над позитивним правом [157, с.42-43 ]. Римське
право і сьогодні вивчається у багатьох університетах, а його рецепція
поширена у деяких державах.

На основі римського права виокремилися англо-сак-сонська, мусульманська,
романс-германська світові правові системи. Вони зумовили такі види
права: живе або природне (духовно-моральне) право; позитивне право.

Зазначимо, що романс-германська система права найбільш консервативна.
Досвід правової практики свідчить, що вона спрямована в основному на
букву закону, тобто на догматичність без урахування духу права. Така
система права характерна і для України, яка успадкувала від
тоталітаризму соціалістичне право.

В Україні початкові знання у галузі права несли монастирі Києва,
Чернігова, Галича, Луцька. У 1661 р. засновано Львівський університет, у
складі якого було чотири факультети – філософський, юридичний, медичний,
теологічний. Це – перший університет в Україні, де здійснювалася
підготовка юристів.

Нині підготовкою юристів займаються академії, університети, інститути,
інші навчальні заклади. Правові знання набувають майбутні спеціалісти
багатьох професій. Без фахівця-юриста не може обійтися жодна галузь
народного господарства, апарат державного управління, місцевого
самоврядування, не кажучи вже про законодавчу владу чи приватні
структури. Проте юристів в Україні все ще не вистачає. Практика
свідчить, що їх потрібно майже у 3—^ рази більше. Особливо гостру
потребу у кваліфікованих юристах відчувають органи внутрішніх справ.
Відсутність їх у цій сфері негативно позначається на правовому
регулюванні суспільних відносин.

Якісні зміни юридичної освіти в Україні передбачають насамперед
духовно-моральну кореляцію, процеси трансформації живого і природного
права у позитивне право, розвиток модерного європейського права,
подолання деяких негативних тенденцій юридичного позитивізму.

Орієнтація на нові реалії загальносвітового розвитку дає змогу
зорієнтувати підготовку українських юристів на стандарти міжнародної
освіти.

Програма «Освіта (Україна XXI століття)» спрямована на впорядкування,
систематизацію юридичної освіти на міждержавному рівні, оскільки настав
час узгодити національні освітянсько-правові проблеми з міжнародними
досягненнями і на основі діалогу культур європейської цивілізації
виробити орієнтири сучасного міжнародного юридичного спілкування.
«Замкнена» система юридичної освіти гальмуватиме національний розвиток у
XXI ст. і у правовому полі призведе до серйозних проблем щодо
встановлення цивілізованого правопорядку.

Отже, соціалізація юриста як суб’єкта культури насамперед вимагає
поєднання сучасних міжнародних тенденцій безперервної освіти. Наразі
культуротворчу функцію щодо особистості покликане насамперед виконувати
родинне середовище, у якому виховується майбутній юрист.

Родинне середовище закономірно впливає на соціалізацію майбутнього
юриста. Тут важливі два взаємозумовле-них процеси: професійна та
духовно-моральна соціалізація. У першому випадку, коли батьки чи інші
члени сім’ї є юристами, дитина мимоволі проймається юридичним, правовим
почуттям. Другий випадок характерний тим, що батьки своєю поведінкою,
сімейними традиціями виховують духовно-моральну особистість, яка знайде
себе у будь-якій професії. Обидва випадки однаково важливі, позаяк
йдеться про формування людини як творця і суб’єкта культури.

У соціалізації юриста важливу функцію виконує загальноосвітня школа. По
суті вчитель виступає першим координатором, порадником учня у виборі
професії. У Законі України «Про освіту» від 23 травня 1991 р. (ст. 28,
29) зазначається, що «загальна середня освіта забезпечує всебічний
розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів,
професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння
визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань
про природу і суспільство. Для розвитку здібностей, талантів дітей
створюються профільні класи, спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, а
також різні типи навчально-виховних комплексів, об’єднань. Особливо
обдарованим дітям держава надає підтримку і заохочення (стипендії,
направлення на навчання та стажування до провідних вітчизняних та
закордонних освітніх, культурних центрів)».

Загальноосвітня школа закладає підвалини професійної соціалізації учня.
Регулювання процесу соціалізації здійснюють навчальні програми. Упродовж
навчання засвоюється соціальний досвід, формується емоційно-ціннісне
ставлення до діяльності. Особливо впливає на соціалізацію учня
індивідуальний підхід та диференційоване навчання. Адже ефективно і
раціонально організований навчальний процес у середній школі істотно
впливає на навчання у вищій школі, підвищує рівень професійної
соціалізації майбутнього фахівця-юриста.

Закон України «Про освіту» орієнтує на безперервну освіту. Адже вивчення
основ правознавства у десятому класі ще не гарантує знання учнями
юриспруденції. Для цього потрібні спеціалізовані юридичні класи,
гімназії, ліцеї, коледжі. Причому набуття юридичних знань вимагає
наскрізної програми з юриспруденції: шкільної та позашкільної. Шкільна
юридична програма повинна давати учням розуміння суті регулювання
правовідносин у суспільстві і спонукати їх до посильної участі в ньому
через учнівське самоврядування.

Позашкільні навчальні заклади розширюють знання з основ правознавства.
Це можуть бути учнівські юридичні центри як за місцем розташування шкіл,
так і за місцем проживання учнів. Програма юридичних центрів має
пов’язуватися з програмами для абітурієнтів. Випускники таких центрів
повинні вміти глибоко аналізувати закони, бути обізнаними з нормами
міжнародного права, знати закономірності природного права.

Ґрунтовну юридичну підготовку дають малі юридичні академії.
Цілеспрямована робота досвідчених науковців зі старшокласниками
забезпечує належну підготовку до вступу у вищий навчальний заклад.
Негативним є те, що вступні іспити на юридичні факультети університету
проводяться за завищеними вимогами, які відсутні при викладанні курсу
основ правознавства у школі. Тому нинішні абітурієнти змушені
відвідувати позакласні чи позашкільні довузівські навчальні заклади або
вдаватися до послуг репетиторів.

З метою ефективної реалізації безперервної юридичної освіти доцільно
поєднувати такі підходи, як інтеграція, диференціація, діалог культур.
Суть інтегрального підходу полягає у вивченні різних навчальних
дисциплін з позицій права, наприклад, історії України – з позицій
історії держави та права, історії зарубіжних країн – з боку історії
держави та права зарубіжних країн, суспільствознавства – з погляду
філософії права та ін. Це дасть змогу розширити юридичний світогляд,
формувати юридичне мислення учнів.

Деякі предмети доцільно вивчати у контексті інтеграції з культурологією,
що позитивно впливатиме на формування культури майбутнього юриста.
Наприклад, вивчення географії спрямоване на формування елементів
національної, економічної, інформаційної та інших культур, вивчення
літератури сприяє підвищенню рівня політичної, інтелектуальної, духовної
культури тощо.

Тобто вивчення навчальних дисциплін у спеціалізованих юридичних школах
дає змогу зрозуміти право як загальносвітовий культурний феномен. Адже у
навчальному процесі учні засвоюють, що право функціонує на засадах
національної та світової культур, на діалозі самих культур.

Вплив національної культури на соціалізацію юристів здійснюється через
поєднання нових аспектів культури із загальнолюдськими культурними
цінностями. У такий спосіб постає можливість зрозуміти
соціально-психологічні механізми впливу правової культури на суспільне
життя української нації, отже, і юриста як її представника. Замовчування
суперечностей розвитку національних культур призводить до порушення
збалансованості духовного життя між різними націями. Адже у культурі
відображається і закріплюється соціально-особистісна якість творчої
праці людини. Саме феномен культури дає змогу органічно поєднувати
матеріальне виробництво з працею самої людини як суспільної істоти.
Феномен культури активізує соціалізацію учнівської молоді, дає їй змогу
окреслити перспективу майбутнього.

Довузівська (шкільна) юридична підготовка має суспільне значущу мету –
підготувати випускника до вступу у вищий навчальний заклад з юридичного
профілю. В Україні з’явилися правничі коледжі, які відповідають вимогам
ступеневої освіти. Вони забезпечують підвищену підготовку молоді до
подальшого навчання в університеті. Адже заняття у правничому коледжі
ведуть науковці, висококваліфіковані працівники правоохоронних органів.
У коледжі (як і на перших курсах юридичних навчальних закладів) є змога
розпочати Ґрунтовну дослідницьку, пошукову діяльність. Студент коледжу,
отримавши на першому курсі тему наукового дослідження, працює над нею
протягом усього періоду навчання. Результати дослідження відображаються
у різноманітних рефератах, виступах на конференціях, курсових роботах,
статтях і завершуються захистом дипломної роботи, а згодом й
магістерської дисертації. З кожним роком матеріал дослідження
поповнюється науковими відомостями з різних галузей права, які
узагальнює на останньому курсі філософія права. Така творчо-пізнавальна
діяльність студента у вищій школі позитивно впливає на формування його
професійної культури.

Проте процес соціалізації студентів-юристів у вищій школі потребує
систематичного регулювання.

Професійна соціалізація студентів юридичного профілю -це фактично
правова соціолізація. Вона залежить не тільки ( від знання
національних галузей права, а й від рівня оволодіння тими гуманітарними
дисциплінами, які формують власне світогляд. Йдеться про
філософсько-правові, історико-правові дисципліни та європейське право.

Для розвитку юридичної освіти та підготовки юристів в Україні важливе
значення має створення відповідних кафедр європейського права. Це
зумовлюється тим, що Україна у майбутньому має намір вступити до
Європейського Союзу, що вимагає включення у навчальні плани викладання
основ європейського права студентам-юристам.

Отже, правова соціалізація юриста — це віддзеркалення діалектики його
становлення як особистості, усвідомлення службового обов’язку,
вироблення почуття правової та моральної відповідальності.

Правова соціалізація (професіоналізація) відзначається активним
засвоєнням правових норм, розумінням громадянської цінності прав,
умінням користуватися правовим інструментарієм у практичній діяльності.
Однак сьогодення вимагає від юриста знань не тільки позитивного, а й
природного права, творчого поєднання духовних, моральних та
позитивістських норм.

Активна правова соціалізація розпочинається з усвідомлення юристом
власного «я», свого місця у соціумі, з оволодіння навичками застосування
своїх правових знань на практиці. Цей перший етап правової соціалізації
тісно пов’язаний з виконанням службових обов’язків.

Службові обов’язки скеровують юриста до конкретизації у використанні
засвоєних правових норм, до усвідомлення необхідності і корисності
власних професійних дій. Це формує у нього переконання в цінності права.
Загалом службові обов’язки є головним засобом професіоналізації юриста.
Сумлінне виконання ним службових обов’язків виявляється у позитивних
діях, спрямованих на охорону прав і свобод громадян.

Важливим структурним елементом професійної соціалізації юриста є
формування почуття відповідальності. Усвідомлення необхідності
відповідальності за власні вчинки перед державою та суспільством має
запобіжне значення, застерігає юриста від застосування необдуманої
примусової сили держави, що виявляється у санкціях кримінальних,
цивільних, адміністративних та інших норм. Почуття правової та моральної
відповідальності – необхідні стимулятори правомірної поведінки юриста.
Вихідним пунктом у соціалізації особистості є аналіз реального стану
свідомості, її тенденцій, суперечностей розвитку. Але саме опанування
знаннями суперечностей вказує і на шляхи виходу з певної правової
ситуації, напрям до справжньої соціалізації людини.

Отже, почуття правової і моральної відповідальності активізують
професійну свідомість правника, скеровують його на свідоме розв’язання
суспільних суперечностей, які виникають у його практичній діяльності.

Професійна свідомість юриста, сформована у процесі соціалізації,
знаходить вияв також у його пропедевтичній культурно-виховній
діяльності. Це торкається загальнокультурного правового виховання
громадян, водночас виявляє компетенцію юриста з питань культури
тлумачення закону. Результати правового тлумачення пов’язані з
можливістю обмеженого чи розширеного роз’яснення громадянам закону із
застосуванням певної аргументації. У рамках юридичної діяльності
тлумачення не тільки враховується, а й використовується у діалектиці
становлення правника як спеціаліста. Ігнорування результатів тлумачення
у правових процесах розглядається як обмеження права на юридичний аналіз
справи. Крім цього, знижується можливість здійснити культурно-правове
виховання учасників юридичного процесу.

Доцільно розглядати правову соціалізацію у культурологічному вимірі.
Адже юрист, виконуючи службові обов’язки, органічно поєднує функції
знавця букви і духу права, духовно-морального наставника, політолога,
психолога-педагога, економіста, актора та ін. Зрозуміло, що це вимагає
засвоєння певних видів культур, розкриває творчий потенціал юриста,
сприяє його реалізації у суспільстві, підносить рівень та міру включення
культур у правове середовище. Але у діяльності юриста існують певні
домінанти. Наприклад, як домінуючі виступають використання та
застосування правових норм. У таких випадках виявляються специфічні
особливості юриста, можливо, й однобічні чи обмежені дії, що свідчать
про низький рівень професійної культури,

Тому ефективність правової соціалізації юриста як суб’єкта культури
передбачає гармонійність, всебічність, тобто наявність максимальної
сукупності професійних функцій.

Так чи інакше суспільні процеси пов’язані не лише з феноменом права.
Тому методологічне значення вміщує розуміння права як
загальнокультурного феномена.

Існують форми професійної соціалізації, до яких належать різні соціальні
інститути, державні, громадські, кооперативні організації, засоби
масової інформації, бібліотеки, неформальні групи тощо. їхній вплив має
постійний або тимчасовий характер і взагалі сприяє професійному
становленню та інтелектуальному розвитку юриста.

Зрозуміло, що процес професійної соціалізації складається з певних
циклів, етапів, періодів, що залежить, як правило, від життєво-службових
ситуацій. Тому ймовірна поява десоціилізації і ресоишлізації.

Так, життєві цикли юридичної діяльності мають різну природу та причини
їх виникнення. Можна вести мову про закономірні і випадкові
(синергетичні) циклічні процеси. Але кожен такий цикл, безумовно, має
певне підґрунтя і безслідно не минає у професійній діяльності юриста. Це
передусім, позначається на виконанні службових обов’язків та різних
функціональних діях. Наприклад, юрист через життєві обставини
відмовляється від займаної керівної посади і починає виконувати менші за
обсягом, а часом й малознайомі службові обов’язки. Проте набутий раніше
досвід здебільшого допомагає у виконанні нових обов’язків. Тоді
десоціалізація юриста- ефективне, позитивне явище у службовому
становленні. В окремих випадках десоціалізація є негативною: понижений у
посаді керівник не може виконувати вимог нового керівника, який раніше
був його підлеглим. Таке явище впливає на моральний стан усього
юридичного колективу.

Зауважимо, що процес професіоналізації відбувається під соціальним
контролем, який діє як один із регуляторів юридичної соціалізації, як
стабілізатор суспільних відносин.

У правовій соціалізації, як вважається, вагомим соціальним контролем
виступає природне право. Саме з природного права розпочинається
розуміння норм поведінки, формування позитивного права. На вимогах
природного права побудовані міжнародні конвенції про права людини,
дитини та ін.

Видається можливим вважати соціальним контролем й позитивне право, яке
«пройшло» відповідне визнання суспільством. Зокрема, найбільш визнаними
нормами позитивного права в Україні є норми Конституції, норми
міжнародного права. Тому процес правової соціалізації так чи інакше
відбувається під впливом (контролем) конституційних норм, а також
міжнародного права. Найкращі здобутки юридичної практики в Україні також
позитивно впливають на правову соціалізацію юриста. Користуючись
принципом аналогії, юрист має змогу звіряти свої професійні дії з цими
здобутками, використовувати їх на практиці.

Отже, правова согаалізація юриста як суб ‘єкта культури – це складний і
багатогранний процес. Він залежить від багатьох суб ‘єктивних та об
‘єктивних чинників. На соціалізацію юриста впливають усі види культур,
умови його життєдіяльності, трудовий шлях, характер обраної
спеціалізації, сімейний стан, атмосфера в сім “і, місце проживання,
перебування в соціальних групах та ін.

Культура виступає своєрідним каналом правової соціалізації. Тому
філософія освіти становить світоглядно-ціннісне підґрунтя правової
соціалізації юриста, розуміння ним права як національного і
загальносвітового культурного феномена.

Пегоаопогічні засади культурології права

Культурологія (культурознавство, теорія культури) права – це наука про
множинність культур, які відображаються у праві. У цілому право
характеризується багатьма видами (множиною) культур, (позаяк культура не
існує абстрактно, а лише у співучасті). Проте не сумарна кількість видів
культури визначає право, оскільки це – здобутки загальнолюдської
культури. Йдеться про окремі складові елементи (культурологічні аспекти)
кожної окремої культури, які мають пряме або хоча б дотичне відношення
до права.

Поряд із поняттям «культура» дослідники часто вживають терміни
«загальнолюдські цінності» і «загальнолюдська культура».

Під загальнолюдськими цінностями розуміються вартісні здобутки народу в
сфері як матеріального, так і нематеріального розвитку.

Треба наголосити, що здобутки обов’язково мають бути саме вартісними,
надзвичайно цінними. Але який тоді обрати критерій щодо цінностей?
Можливо, в оцінці духовних надбань людства потрібно звертатися до
природних законів, їхніх першооснов. Адже вона, природа, має всесвітнє,
універсальне значення. Вимоги природи без жодних обмежень однаково
беззаперечні для кожного, незалежно від професійних, культурних,
релігійних чи національних ознак.

Щоправда, не все, що створюється людьми, має аналоги у природі або
відповідає природним законам. То ж подібні «творіння» не становлять
людської цінності, тим більше -основ загальнолюдських надбань (досить
згадати розкішні палаци, занадто модний одяг тощо зі сфери матеріальної
культури; наукові дослідження атеїзму та ін. зі сфери нематеріальної
духовної культури).

Загалом духовними цінностями можуть бути: моральні, національні,
психологічні, педагогічні, наукові, політичні, естетичні тощо. Це ті
скарби людства, які гармонійно узгоджуються з природними нормами. У
сукупності вони утворюють правові цінності, а останні — правову
культуру, що і є предметом дослідження культурології права.

Загальнолюдські цінності ґрунтуються на загальнолюдській моралі.

Хоча й моральні норми еволюційно формуються людством, однак цінностями
вони стають лише за умови, якщо не суперечать природним нормам. Тобто та
частина моральних норм, яка збігається з природними нормами-законами,
набуває, можна сказати, статусу загальнолюдської моралі.

Поняття «загальнолюдська культура» охоплює загальнолюдські цінності,
загальнолюдську мораль і навіть ті здобутки, які засуджує релігія.

У культурології права велике значення мають такі категорії: культурна
норма, культурні процеси, культурний розвиток, культурна політика,
культурне співробітництво, культурна подія, культурна ситуація,
культурне середовище, культурні зв’язки, культурні відносини, культурний
контекст, культурний організм, культурний потенціал, культурна модель,
культурна свідомість, культурні структури, культурні парадигми,
культурні тенденції, культурологічна концепція, культурні традиції,
культурна різноманітність та ін. Ці категорії ніколи не мають логічно
завершеного змісту, бо кожна людина, кожна історична доба можуть
наповнювати відповідно ці поняття певним змістом.

Особливе місце серед них посідає норма культури.

Під нею розуміються кількісні та якісні матеріальні і духовні надбання,
необхідні для природного життя людства на конкретний період часу.

Якщо ж сукупність культури відстає від норми, розвиток людства не має
прогресу. Право в такому випадку неспроможне врегулювати найбільш
важливі суспільні відносини. Тоді кажуть, що в такому суспільстві
відсутня цивілізованість, у тому числі й цивілізований правопорядок. У
правовому полі це означає, що правові норми дублюються або суперечать
одна одній і в підсумку частина з них позбавлена конкретного
спрямування.

Культурними процесами можна вважати рух і послідовність накопичення
соціальних норм, які відбуваються у погодженні між галузями та напрямами
розвитку культури. Це складні дії, які пронизують усі суспільні
структури без винятку. Культурні процеси переймають не лише зовнішній, а
й внутрішній світ людини. Такими процесами характеризуються духовні та
моральні засади, що повинні слу-жувати взірцем для правових норм.

З культурними процесами обопільне пов’язана культурна політика,
різновидом якої є правова політика.

Правової політики як основи законності мають беззастережно дотримуватись
усі члени суспільства, а метою її є утвердження цивілізованого
правопорядку.

Для дослідження правових явищ велике значення набуває така категорія, як
культурна подія. Це очікуване або неочікуване суспільне явище, яке
внесло певні зміни у матеріальний чи духовний розвиток людства.
Очікуваність підкреслює саме якість сподівання результатів фізичних чи
інтелектуальних зусиль окремих осіб або групи осіб. Нвочі-куваність
підкреслює певну стихійність, хоча відображає цілковиту закономірність,
яку, на перший погляд, начебто важко помітити. Культурна подія —різновид
широкого кола діянь, у тому числі правових. Підтвердженням цього є
існування правових і неправових явищ (подій). Так чи інакше кожна
чинність у правовому полі залишає свій відбиток у суспільних відносинах.
У такому разі зі сторони права повинна бути своєрідна реакція. Саме
культурологічні події завжди вимагають правового регулювання, оскільки
виникають нові, неповторні прецеденти, які завершуються змінами
(доповненнями) правових норм. Це і є визначальною рисою постійної
недовершеності права.

Право має одержувати схвалення в культурному середовищі, що означає
об’єднання однодумців, які визначають культурну політику, домагаючись
певних результатів фізичної чи інтелектуальної діяльності. Прикладом
можуть бути творчі спілки юристів, які прагнуть максимально врегулювати
суспільні відносини ефективними правовими нормами. Здобутки культурного
середовища правників рано чи пізно знаходять своє відображення на
практиці, адже результат є підсумком поміркованої, виваженої, погодженої
творчої співпраці юристів.

У культурології часто вживається термін «культурний контекст». Ця
категорія означає розуміння єдності усіх напрямів розвитку (формування)
культури, характеризується множиною культур. По суті, культурний
контекст визначає зміст загальної культурології, її ідеальний
взаємозв’язок. Оскільки кожна галузь домагається власних результатів,
норм, культурний контекст допомагає зрозуміти єдність всіх соціальних
норм. Неможливо правові норми відокремити від інших, бо це будуть
штучні, «мертві» норми. А за допомогою так званого «культурного» кута
зору людина може усвідомити природу, розвиток й цінність права.

Така категорія культурології права, як культурний потенціал, означає ще
не досліджений, не врахований запас можливих досягнень культури, її
здатностей. Іншими словами, культурний потенціал визначає здатність
людини осмислити створені нею цінності і використати їх для регулювання
суспільних відносин. Саме в цьому й полягає головна причина
недовершеності правових норм, якщо не враховується повністю культурний
потенціал суспільства, нації та держави в усіх напрямах їх розвитку. А
зразком може слугувати, наприклад, культурна модель права, де
зосереджені здобутки усіх видів культур, що дало підстави створити міцні
чинні норми.

Кожна наука має свої парадигми, під якими розуміємо визнані світовою
практикою взірці, здобутки матеріальної чи інтелектуальної праці. Тобто
це ті культурні ідеали, яких необхідно прагнути досягти. Так, у праві
культурною парадигмою може бути римське приватне право, яке найбільш
наближене до досконалості. Воно вивчається і сьогодні в університетах, а
рецепція римського права поширена досі в деяких країнах.

Важливим у культурології права є бачення культурних тенденцій, які дають
змогу простежити напрям розвитку надбань людства, його основні ідеї, які
ведуть до конкретної мети. Хоча на перший погляд здається, що культурні
тенденції ніби виникають стихійно, але це далеко не так. Справа в тому,
що їх генератором є інтелект нації, який формується не стихійно, а
завдяки цілеспрямованим зусиллям (прикладом може бути Японія). У праві
культурні тенденції часто мають вияв у формуванні конституції як
Основного закону. До речі, Конституція України, прийнята 28 червня
1996р., відображає основні культурні тенденції українського народу й
передових держав світу, оскільки враховує реально існуючі здобутки
людства у сфері права.

Культурологія права активно оперує і такими поняттями, як
«контркультура», «антикультурна підміна», «окультурення права».

Так, під контркультурою слід розуміти «культуру у відповідь на
культуру». Тобто проти одного досягнення суспільства спрямовується інше.
Тут можливі два випадки:

1) якщо спочатку культура (або її окремий вид) розвивається за
природними законами Всесвіту, то часто знаходяться сили, які це
заперечують, і спрямовують розвиток в інше, протилежне, русло; 2) якщо
розвиток культури відбувається всупереч природних чинників, то, рано чи
пізно, це все одно призведе до руйнування законів природи. Тобто
культурні надбання відбуваються: природно (стихійно), еволюційно або
штучно (революційне). У першому випадку це здійснюється за законами
Всесвіту, у другому – за людськими законами. Тому у першому випадку
контркультура недопустима, а у другому – просто необхідна. Звідси
випливає потреба у своєрідній контркультурі, так званій культурній
революції в українському праві, у наближенні його до духовного та
міжнародного права.

Окультурення права — це максимальне використання результатів, історичних
здобутків інтелектуальної праці людства при формуванні правових норм.

Взагалі, будь-яке право є результатом культури. Але йдеться саме про
культуру, а не антикультурну підміну. У противному разі це не буде
окультурення права, а фальшиве (некультурне) право, яке не має ніякої
цінності і не є справжнім, ефективним регулятором суспільних відносин.
Тобто неокультурене право шкідливе для суспільства вже тим, що воно
позбавлене етики ненасильства, і призведе до жорстокого невиправданого
примусу.

Відомо, що до культурології права належать культуро-валентні об’єкти та
культурологічна проблематизація. Під культуровалентними об’єктами слід
розуміти ті об’єкти дослідження, які визначають міру здатності культури
творити правові норми. Це, свого роду, визначення право-творчості
культури. Такими культуровалентними об’єктами у праві є природні і
моральні норми, практично всі види культури та ін. У цілому використанню
цих об’єктів сприяє правильно створена культурологічна проблематизація,
іцо залежить від глибинного бачення проблем права.

Право є наслідком нематеріальної культури, її результатом, одним із
критеріїв цивілізації, і, загалом унікальним, неповторним витвором
людського розуму (шедевром людської думки і мудрості). Через право
практично виражаються загальнолюдські інтереси та цінності, національна
мораль, що є важливими елементами людської культури. Для прикладу можна
згадати хоча б перше писане право нашої держави – «Руську Правду», яке
виникло як синтез на грунті звичаєвого права й християнської моралі.

Зрозуміло, що формуванню права повинні сприяти відповідні інститути, які
покликані забезпечити найефективніший вплив у регулюванні складних
суспільних відносин. Тобто право мусить увібрати у себе всі досягнення
людства. Ці надбання мають бути всебічними, коли враховуються всі, без
винятку, галузі людської діяльності. І чим скрупульозніше добирати
досягнення кожного напряму суспільного розвитку, тим міцнішим стає
право, тим більшу соціальну цінність воно має. Таким чином, право
включає компоненти національної культури, без яких воно не існує.

Право тісно пов’язане з такими видами культури, як духовна. моральна,
національна, державна, суспільна, політична, економічна, психологічна,
інтелектуальна, педагогічна, наукова, інформаційна, управлінська,
парламентська, законодавча, професійна, побутова та ін. Наголосимо, що
окремі елементи цих видів культури активно формують правову культуру
суспільства.

Відтак виникає питання, чи пролягає шлях до формування права тільки
через види культури, чи існують інші визначальні чинники, які
перебувають за межами культури? На перший погляд, самої лише культури
для цього недостатньо, оскільки існують вимоги часу і конкретної
ситуації, волюнтаристські вказівки високих державних чиновників. 1 всі
ці чинники також є наслідком певної культури. Тобто є підстави вважати,
що так чи інакше множина культур є необхідною і самодостатньою умовою
для формування права.

Таким чином, у праві відображаються лише культурні тенденції, які
формують дух права. У кожному структурному елементі права культурні
тенденції дають можливість накреслити перспективу розвитку права,
визначити закономірності розвитку культури суспільства, які слід
врегулювати правовими нормами. Іншими словами, для права, особливо для
духу права, важливу роль відіграє культурологічна концепція, своєрідна
позиція і вироблена лінія дії культури у праві, що дає змогу
обґрунтувати мораль як критерій права.

Зміст культурології права полягає також у дослідженні такого явища, як
спектр культуру праві. Справа в тому, що кожен із видів культури не
впливає на право самостійно, ізольовано. Тут спостерігається явище
дифузії (змішування) культур. Адже між усіма видами культури існують і
спільні структурні елементи. Ці елементи у кожній культурі відіграють
належну роль зі своїм відтінком, виконують певну функцію. Внаслідок
цього вірогідне виникнення культурних конфліктів у праві, які можна
вирішити методом врівноваження (згладжування). Суть цього методу полягає
в тому, щоб у конкретній ситуації надати перевагу якомусь одному, більш
сприятливому для неї елементу культури, нехтуючи іншими. Це означає, що
вимушено створюються культурні східці, які ще називають ієрархією
культур. Така ієрархія залежить від ступеня важливості кожного
структурного елемента конкретного виду культури для певної норми права.

Отже, предметом культурології права є вивчення загальних і спеціальних
законів розвитку культури та права; система знань про сутність,
суспільне призначення культури та права, їх зв’язки з іншими соціальними
явищами; загальні закономірності виникнення і розвитку права, вплив
різних видів цінностей (множини культур) на право, його формування та
реалізацію, утворення культурно-правової реальності.

Предмет культурології права дає відповідь на питання, які закономірності
досліджуваних явищ вивчає наука, який зміст і призначення цих явищ.
Тобто культурологія права -проблемна, суспільна, філософсько-юридична,
теоретична наука, яка має власний предмет. Загалом культурологія права –
це вступ до права. Вона впливає на юридичну думку особи, формує її
мислення і стимулює справжню право-творчість. Культурологія права
характеризується нескінченним процесом розвитку думки у пізнання явищ,
тобто ірраціональністю. Для цього потрібні високий рівень абстрактності,
творче теоретичне мислення, уміння досліджувати релігійні та моральні
норми. Завданням культурології права є створення теорії «мирного
співіснування» всіх видів культури з метою блокування, гальмування і
протиріч їх складових елементів, які формують національне право.

Кожна наука ґрунтується на відповідних теоретичних засадах, у тому числі
принципах, які допомагають кращому розумінню її змісту, визначають
конкретні тенденції розвитку тощо. Особливо це стосується культурології
права як нової науки, що розвивається.

Культурологія права ґрунтується на основних спеціальних і загальних
принципах. Основним спег^іальним. принципом с єдність права, культури і
моралі (узгоджена з природними нормами) та необхідність (оскільки наявні
постійні вимоги суспільства) регулювання правовідносин.

Оскільки норми культури стосовно правових норм мають первинний характер,
тобто наявна ознака дочірності права щодо культури, то правові норми
повинні постійно зазнавати своєрідної культурної кореляції. У цій ролі
виступають, як відомо, природні та узгоджені з ними моральні норми.

Суть принципу єдності права, культури і моралі полягає у формуванні
правових норм. Тобто законодавча влада має постійно враховувати цю
єдність у процесі складання законопроектів, їх обговорення та прийняття
законів. Треба намагатися, щоб мораль (особливо загальнолюдські
цінності) безпосередньо впливала на формування правових норм. У той же
час право не повинно бути наслідком псевдокультури, культурною підміною,
фальшивуванням тощо. Така єдність найбільшою мірою забезпечує
ефективність правового регулювання суспільних відносин і сприяє
систематичному оновленню права з урахуванням новітніх надбань духовної
культури.

Таким чином, даний принцип культурології права висвітлює втілення
загальних норм культури (норми практично кожного виду культури) у
правові норми, забезпечують збереження культурного потенціалу і
культурних тенденцій у праві. Крім того, вони зберігають дух культури у
праві. Тобто ідеї, досягнення кожного виду культури панують (і повинні
панувати) у всіх правових нормах як діюча сила, що відповідає змістові
окультурення права.

Загалом принципи культурології права допомагають повно, цілісно і
всебічно втілювати досягнення культури у право, визначають
співрозмірність культури та права, що наближає позитивне право до
природного (хоча, зрозуміло, остаточний їх збіг неможливий), робить його
виваженим регулятором суспільних відносин.

Традиційними принципами позитивного права є такі, як нормативність,
демократизм, гуманізм, справедливість, рівність усіх перед законом,
науковість, законність і т. ін. Однак у культурології права ці принципи
слід розглядати у культурному контексті з урахуванням досягнень народу в
кожному напрямі діяльності.

Зрозуміло, що культурологія права виконує певні функції. серед яких
найвагоміші такі: відображення культурних тенденцій у праві;
перетворення стихійного у правові норми; втілення національних ідей у
право: правове регулювання соиіокультурною ситуацією; формування у
громадян ціннісної правової орієнтації.

У тих правових явищах, в яких право має культурну цінність,
відображаються ідеї всіх видів культури. Якщо ж тенденція нематеріальної
культури полягає у творчому розвиткові розумових здібностей людини з
метою систематичного оздоровлення духовності членів суспільства, то ця ж
тенденція відображається й у праві. Ця основна функція культурології
права дозволяє виявити шляхи підвищення якості права. Адже зневага до
держави виявляється, перш за все, через неоприроднене право, через те,
що право не вважається суперкультурним здобутком. Саме культурне
розмаїття вагомо впливає на формування юридичних норм, і право стає
регулятором духовного оздоровлення народу.

Культурологія виконує також пояснювальну функцію щодо перетворення
стихійного у правові норми. Стихійність у думках і поведінці людей може
мати, як відомо, велику руйнівну силу, якщо її не розуміти і не
розмістити у природному правовому просторі. Культорологія допомагає
наблизити правові норми до вищих законів Всесвіту, під якими розуміємо
передусім закони Краси і Гармонії.

Зміст позитивних законів відображає рівень культури суспільства, в якому
вони приймаються, оскільки національна культура, в тому числі ідея,
вбирає у себе потреби ? нації у самоствердженні. Тому однією з функцій
культурології права є втілення національних ідей у право.

Адже національна ідея – це рушійна сила народу, перспективна стратегія
розвитку нації. Вона формує українську національну реальність,
відображає мету існування нації.

Недарма вважається, що знищення національної ідеї призводить до знищення
самого народу (наприклад, руйнівний вплив ідей більшовизму в історії
України).

Нагііональне відродження покликане збагачувати національну культуру з
тим, щоб не відривати від неї людину, не змінювати її психіку.

Саме тому українська національна ідея повинна реалізовуватись через
право.

В результаті своєрідної насиченості права національною ідеєю позитивні
юридичні норми формуватимуть у населення національні правові почуття.

Наступна функція культурології права – соціокультурна ситуація, яка
характеризується станом досягнення культури людства, її рівнем та
оцінкою в конкретний історичний період. Тут велику роль відіграє вплив
різних суспільних чинників на культуру, зокрема історико-національних,
внутрішніх та зовнішніх. Визначають соціокультурну ситуацію конкретні
процеси, тенденції та різні соціокультурні феномени (наприклад,
традиції). Головна функція культурології права полягає в тому, щоб
визначення і регулювання соціо-культурною ситуацією відбувалось у
правовому полі. Тим самим культурологія права здійснює нормативні
відносини зі світом й утворює двосторонній зв’язок культури та права,
забезпечує соціокультурність правових явищ. Оскільки культура існує
незалежно від соціального середовища, то кожна ситуація (зокрема,
поведінка людей) потребує правового регулювання. Це означає, що правове
регулювання соціокультурною ситуацією допомагає культурі згуртувати,
інтегрувати людей, врегулювати їхню поведінку.

Культурологія права сприяє формуванню ціннісної правової орієнтації
членів суспільства. Зміст цієї функції полягає саме в тому, що
культурологія права допомагає людині обрати необхідне їй ставлення до
духовно-правових вартостей, яке забезпечить правомірну поведінку. Така
система установок та переконань людини «окультурює» її правосвідомість,
формує власну, індивідуальну правову культуру. Звичайно, культурологія
права в даному випадку скеровує процес соціалізації людини у правове
поле, виробляє почуття законності, формує в цілому цивілізований
правопорядок.

Отже, мета культурології права полягає у виявленні правових аспектів
усіх видів культури з метою формування цінних позитивних юридичних
норм.. Ця мета завжди актуальна, оскільки будь-яка діяльність неможлива
без культури, а точніше, без єдності її видів. У цьому і виявляється
універсальне значення культурології права.

Розділ 2

ПРЕДМЕТ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

2.1. Поняття юридичної деонтології

Деонтологія, зокрема юридична деонтологія, як наука виникла порівняно
недавно. Існують різні її види. Нині в Україні найбільш розроблена
медична деонтологія. Напевно, причина у тому, що найціннішим для людини
є життя, здоров’я і саме буття, яке часто залежить від лікарів, від
виконання ними професійного обов’язку. Юристи мають справу з
аналогічними цінностями, у їхніх руках – доля людини. Але юридична
деонтологія перебуває лише на дискусійній стадії дослідження, хоча й має
специфічні переваги над медичною.

Деонтологія — це розділ етики, що вивчає проблеми обов’язку, сферу
обов’язкового, всі форми моральних вимог та співвідношення їх.

Можна вважати, що деонтологія стосується усього кола проблем, пов’язаних
з моральним, зі сферою належного, потрібного.

Термін «деонтологія» вперше ввів у науковий обіг англійський філософ
права Ієремія Бентам у праці «Деонтологія» (1834 р.). Деонтологія,
основи якої досліджував І. Бентам, є вченням про професійні обов’язки і
врахування результатів їх виконання людиною. Як зазначав учений, у
кожній дії важливий підсумок, тобто та користь, яку приносить дія.
Початок користі, за І. Бентаном, становить основу деонтології [123, с.
16-17].

Дослідження юридичної деонтології розпочато у колишній союзній державі
зі вступу до спеціальності. С. Алексєєв і М. Айзенберг опублікували
відповідні підручники. Багато уваги приділяв розвиткові ідеям юридичної
деонтології професор Львівського університету П. Рабі-нович. Під його
керівництвом здійснювалось чимало наукових досліджень. (Зокрема,
висновки дипломної роботи автора (колишнього студента) поступово
переросли у глибоке дослідження професійної етики (кандидатська й
докторська дисертації), а тепер – у юридичну деонтологію, професійну
культуру юриста та філософію права).

Відомий науковець, професор, доктор юридичних наук В. Сокуренко тривалий
час працював деканом юридичного факультету, очолював кафедру теорії та
історії держави і права Львівського національного університету імені І.
Франка. Вперше за всю історію колишньої союзної держави він започаткував
дослідження засад юридичної деонтології. У вступі до монографії А.
Савицької «Возмещение ущерба, причинен-ного ненадлежащим врачеванием»
(1982р.) В. Сокуренко розглядав медичну деонтологію з позиції
юриспруденції, права і моралі. Вчений зробив спробу розробити основні
вимоги до професійно-правових обов’язків юриста, аналогічно до тих
вимог, які стосуються лікаря. У подальших дослідженнях він аналізував
юридичні обов’язки, перспективи розвитку основ професійної деонтології.
Своє продовження юридична деонтологія як наука і навчальна дисципліна
отримала у лекціях, консультаціях, бесідах професора зі студентами,
науковцями (і особисто з автором цього підручника).

У другій половині 80-х років була вже запроваджена для вивчення
навчальна дисципліна «Юридична деонтологія». Започаткував її професор В.
Горшеньов у Харківському юридичному інституті (нині Національна юридична
академія ім. Ярослава Мудрого) як пропедевтичну, вступну, можливо, ще й
як експериментальну. У 1988р. вийшов друком навчальний посібник [126, с.
7].

По суті, погляди на юридичну деонтологію, викладені професорами В.
Сокуренком та В. Горшеньовим, діаметрально протилежні. Якщо перший
фахівець приділяв основну увагу внутрішнім процесам при виконанні
юристом службового обов’язку, то другий – здебільшого надає перевагу
зовнішнім. Згодом в Україні з’явилися монографії, підручники, навчальні
посібники, автори яких надавали

перевагу теорії В. Горшеньова.

Наше бачення юридичної деонтології ґрунтується на дослідженнях В.
Сокуренка, погляди якого поділяє також М. Коваль із Донецька та деякі
інші науковці. Існування різних підходів до деонтологічних проблем,
безумовно, збагачує правничу науку, робить її змістовнішою.

На наш погляд, є всі підстави твердити, що в Україні існує дві
деонтологічні школи: харківсько-київська (професор В. М. Горшеньов) і
львівська (професор В. Г. Сокуренко).

Деонтологія — це жива онтологія, онтологія в дії. Для неї важливий хід
думок, спрямований у майбутнє, до дій, до потрібного й належного. Для
останнього найбільш характерним є внутрішнє ставлення особи до реальної
дійсності, що знаходить вияв у обов’язках юриста: спілкуванні, прийнятті
рішення, пізнанні явища та ін. Обов’язок – поняття ширше, ніж усі інші,
оскільки основними тут є внутрішні процеси — думки, а не дії. Тобто з
почуття обов’язку, його ступеня випливають певні особисті норми, які
характеризуються високою якістю.

В. Сокуренко, спираючись на вчення І. Канта, зазначав, що приписи
моральних і юридичних норм безпосередньо діють на суб’єкт, який
усвідомлює, що його воля підкорена вимогам норм. Це породжує уявлення
про внутрішній обов’язок, його загальнолюдську цінність і конкретні
соціальні блага, закладені у самому вчинку. Цей процес формує той
внутрішній імператив (наказ), «закон», який людина накладає сама на
себе, який необхідний сам собою. Сутність внутрішнього імперативу як
вихідного моменту полягає в тому, що людина ставить собі мету, яка
водночас є її внутрішнім обов’язком. У цьому немає суперечності,
оскільки людина сама себе примушує, що цілком сумісно з її внутрішньою
свободою й виявом власної свободи волевиявлення – права вибору поведінки
у межах об’єктивно існуючого соціального нормування [123, с. 20-21].

Під обов’язком розуміють те, що треба безвідмовно виконувати згідно з
вимогами суспільства або виходячи із власного переконання.

Тому його треба розглядати як зовнішній та внутрішній імперативи
(накази). Зовнішній імператив обов’язку виробляє для конкретного юриста
інша особа, держава, закон. Це своєрідна повинність, яку незалежно від
своєї волі зобов’язаний виконувати юрист.

Існують різновиди обов’язку: духовний, моральний, національний,
суспільний, професійний, юридичний, службовий та ін. Юридична
деонтологія зосереджує увагу на службовому обов’язку. Для юриста – це
система обов’язкових, самостійних і правових дій у різних соціальних
ситуаціях, пов’язаних з духовною, моральною й великою внутрішньою
потребою служіння суспільству, своїй нації.

Внутрішній імператив службового обов’язку — це той самий службовий
«долг», хоча вислів цей досить умовний і не зовсім вдалий (подібно до
морального імперативу Канта). Як зазначають дослідники, «долг» – це
соціальний категоричний імператив. Принцип «долг» заради «долга» у ролі
категоричного імперативу найбільш чітко сформульований І. Кантом. Норми
повинності покликані, за І. Кантом, примирити людину з чужим, ворожим їй
світом. Поняття «долга» стало у І. Канта, головною категорією моралі:
саме почуття «долга» визначає моральну поведінку людинию.

Зміст внутрішнього імперативу службового обов’язку полягає у тому, що
він є свідомим, вмотивованим чинником реальної поведінки юриста, його
певною позицією та добровільно прийнятим рішенням. Тобто цей імператив є
внутрішнім, особисто виробленим для юриста законом. Формування
внутрішнього імперативу неможливе поза логікою норм права і моралі, їх
принципів і конкретних приписів, бо неможлива будь-яка людська
діяльність поза нормуванням, поза метою. Цей «закон» діє залежно від
ситуації. Під впливом добровільно покладеного на себе імперативу юрист
сам себе примушує діяти, виявляти особисті якості (зокрема, людяність),
а також демонструвати свободу розумної волі, доброї волі, веління серця,
поклик сумління тощо. Розумна і добра воля сильніша від закону
(позитивного права), але вона тісно пов’язана з совістю. Хоча кожна
людина має совість, але рідко нею користується, що підкреслює окреме
існування внутрішнього і зовнішнього імперативів обов’язку.

Отже, між внутрішнім і зовнішнім імперативами службового обов’язку
загалом є спільні й відмінні риси. Але перше поняття для юридичної
діяльності є ціннішим, оскільки юрист усвідомлює свої вчинки, які мають
цільову спрямованість. Якщо зовнішній імператив службового обов’язку
розрахований на певну імпульсивність юриста, то внутрішній – на
системність. Зовнішній імператив можна передбачити, а внутрішній – ні,
бо він не розрахований на повторюваність однотипних випадків.
Характерною відмінністю є те, що внутрішній імператив службового
обов’язку юристом не тільки усвідомлюється, а ще й виконується, що
зовнішньому імперативу службового обов’язку невластиво. Зовнішній
імператив обов’язку можна виконувати і не замислюючись, а внутрішній –
потребує певних роздумів.

Зауважимо, що внутрішній імператив службового обов’язку не регулюється
жодним нормативним документом, оскільки він не підвладний чужим нормам.
Але це не означає, що внутрішній імператив не відповідає за дії. Хоча
юрист чинить за велінням серця, але дії його можуть суперечити праву. Це
ж стосується й наслідків діянь. Тому в цьому випадку можливі усі види
відповідальності, незважаючи на те, що в якійсь ситуації мав би
«спрацювати» тільки внутрішній імператив обов’язку, а не зовнішній.
Тобто внутрішній імператив має свою межу, вихід за яку карається
законом. Це один із видів порушення юристом правового почуття, «меж
необхідної оборони», де його зусилля спрямовані не на якийсь розрахунок,
власну вигоду чи користь, а на загальне благо, торжество справедливості.

Зрозуміти глибинний зміст внутрішнього імперативу службового обов’язку
допомагають його складові елементи. Сюди насамперед належать правовий
прагматизм, духовні й моральні цінності, інтелектуально-вольове зусилля,
позитивний фанатизм і сумління.

Безумовно, внутрішній імператив службового обов’язку юриста грунтується
на певних принципах, якими є: логічність, вірність ідеї, обов’язковість,
спонукання, незапрогра-мованість (непланованість), внутрішнє
переконання, інтуїція та ін. Юрист, який діє за цими та іншими
принципами внутрішнього імперативу, ніби дає собі слово чинити саме так,
а не інакше, що викликає глибоку повагу до нього, підкреслює його
людяність.

Внутрішній імператив службового обов’язку юриста виконує певні функції.
В основному вони збігаються з функціями юридичної деонтології й
полягають у виробленні соціального регулятора для юриста та
спрямованості на активний захист духовних, моральних, правових принципів
суспільства. Це означає, що внутрішній імператив є не тільки особистим
почуттям, а й правовою вимогою членів суспільства щодо юриста.

На внутрішній імператив службового обов’язку юриста впливають різні
чинники:

– юридична та загальна соціалізація;

-духовні, моральні, естетичні, правові норми;

– принципи суспільства;

– державний, професійний, юридичний, службовий, трудовий, громадський,
моральний обов’язки;

– обітниця.

Найважливіше значення для формування внутрішнього імперативу мають
загальнолюдські цінності, якими юрист керується у своїй діяльності.

Внутрішній імператив (і в цьому полягає цінність юридичної науки)
відповідає на важливе питання: в ім’я чого і чому юристові потрібно
діяти належним чином? Адже наслідування внутрішньому імперативові
(«долгу») – це певна честь і правильний шлях. У підсумку – це запорука
духовного здоров’я і фізичного довголіття, гармонія з оточуючим світом.
Внутрішній імператив не має матеріальної заінтересованості.

Хоча внутрішній імператив – це одночасно духовна, моральна, естетична й
правова категорія, але передусім він тяжіє до моралі. А це цінніше від
права і пов’язане з внутрішніми переконаннями та поглядами юриста. Тому
юридична деонтологія досліджує вольовий характер внутрішнього імперативу
службового обов’язку юриста, у дечому -закон суспільного життя та долю
українського народу. Для юриста внутрішній імператив є громадянським
патріотичним обоє ‘язком, виявом милосердя та ненасшьства у службовій
діяльності.

Нині поширені такі терміни: «правнича деонтологія», «правова
деонтологія», «юридична деонтологія». Хоча між ними існують деякі,
незначні відмінності, проте вони висвітлюють практично одне і те ж:
формування внутрішнього імперативу службового обов’язку юриста.

У наукових джерелах виявляються різні підходи до визначення юридичної
деонтології. Так, В. Горшеньов та І. Бе-недик визначили юридичну
деонтологію як галузь юридичної науки, що узагальнює систему знань про
мудрість спілкування й мистецтво прийняття правильного рішення у
юридичній практиці, тобто як науку про пошук атмосфери необхідного,
істинного результату у спілкуванні юриста як з колегами, так і з тими,
кому він надає професійні послуги і кого повинен обслуговувати правовими
засобами у процесі реалізації свого правового статуту [58, с. 8].

О. Скакун зазначає, що юридична деонтологія – це галузь юридичної науки
і навчальна дисципліна, яка є узагальненою системою знань про юридичну
практичну діяльність і кодекс професійної поведінки юриста, тобто про
оптимальний звід правил дозволяючого, зобов ‘язуючого і рекомендаційного
характеру, якими повинен оволодіти юрист і керуватися ними у відносинах,
що виникають при виконанні службових (посадових) повноважень. Цю
дефініцію автор розглядає у вузькому значенні – як науку про
застосування практичної діяльності юристів (це, як правило, норми, що
мають рекомендаційний характер) – та у широкому значенні – як науку,
яка, поряд з моральними, аналізує вимоги (нормативи) психологічного,
політичного, правового, економічного, екологічного, етичного,
естетичного, інформаційного характеру, що пред’являються до професійної
культури юристів (крім норм рекомендаційного характеру, це норми –
зобов’язуючі, забороняючі і дозволяючі) [126,с. 5-7]. ,

С. Гусарєв, О. Тихомиров вважають, що юридична деонтологія розкриває
зміст та взаємозв’язок таких соціальних явищ, як юридична наука та
юридична практика, визначає її функції, виходячи з норм та принципів
суспільної моралі, формує систему вимог професійного та особистого
порядку, висвітлює етичний бік діяльності юриста, враховуючи
спеціалізацію юридичної професії. Юридичною деонтологією вивчаються
система, форми, методи та засоби підготовки висококваліфікованих
юристів-професіоналів [60,с.ІЗ].

Аналіз наведених дефініцій юридичної деонтології дає змогу згрупувати
основні позиції у чотири групи:

1) знання про кодекс професійної поведінки, професійний етикет,
застосування норм моралі, моральні вимоги (нормативи), співпрацю з
колегами, взаємостосунки з громадянами, мудрість спілкування;

2) відомості (система знань) про правознавство;

3) відомості про юридичну практику, основні юридичні спеціальності;

4) знання про ставлення до професійної діяльності, мистецтво приймати
правильні рішення.

Проблеми першої групи стосуються правничої етики юриста (вона розвинена
непогано, особливо міліцейська, прокурорська, суддівська, слідча та
ін.); другої — теорії права; третьої – судових та правоохоронних
органів. Майбутні юристи у вищих навчальних закладах Грунтовно вивчають
такі дисципліни, як основи управління, тактика професійної діяльності,
юридична психологія, безпека життєдіяльності, основи діловодства, ділове
українське мовлення та ін. Вважаємо, що не варто юридичну деонтологію
завантажувати тими питаннями, які є предметами цих дисциплін. Проте
проблеми четвертої групи більше стосуються юридичної деонтології. Їх
вивчення потрібно навіть розширити.

Ми розглядаємо юридичну деонтологію, по-перше, як вступ до
спеціальності, мета якого – навчити студента вважати совість,
справедливість головними критеріями його професійної діяльності,
виробити внутрішнє почуття, переконання до прийняття справедливого,
обґрунтованого юридичного рішення; по-друге – як вступ до філософії
права. Студенти повинні вже з першого курсу налаштовуватися на
сприймання навчальних дисциплін у контексті філософії права, що
сприятиме Ґрунтовному засвоєнню матеріалу з різних галузей права.

До речі, юридична деонтологія досліджує ще й такі проблеми, як:

• пізнання сутності внутрішнього імперативу службового обов’язку у
правових ситуаціях;

• пошук та встановлення правової істини самим юристом (а не іншими
особами, установами);

• використання у службовій діяльності, поряд з позитивним правом, норми
природного права для об’єктивної оцінки правової ситуації.

Ці проблеми треба досліджувати з позиції філософії, культурології,
соціології права, юридичної психології, правової естетики, теорії
держави і права та інших наук. Тут виявляється зв’язок юридичної
деонтології з іншими суспільними науками.

Отже, юридична деонтологія — це філософсько-правова наука про пізнання
юристом сутності внутрішнього імперативу службового обов’язку, який
створює передумови для формування особистісних норм його професійної
поведінки і мотиви їхнього вибору з метою формування внутрішнього
переконання, встановлення об’єктивної істини та прийняття справедливого
правового рішення.

2.2. Юридична деонтологія в онтологічному вимірі

Юридична деонтологія має онтологічний [онтологія — від грец,- вчення про
буття} вимір. Філософія юридичної деонтології пов’язана з поясненням
змісту, закономірностей, основних напрямів і методів пізнання
деонтологічного процесу в юридичній діяльності. Оскільки Юридична
деонтологія – це наука про службовий обов’язок юристаз її

філософія досліджує зміст цього обов’язку (особливо його внутрішнього
імперативу), а також особу юриста як професіонала.

Службовий обов’язок тісно пов’язаний з різноманітними явищами. Його
пізнання вимагає вміння відрізнити істотне явище від другорядного,
визначити загальні закономірності, необхідні для юридичної діяльності й
призначені для регулювання певних суспільних відносин.

(Явище обов’язку має різні вияви, які постійно видозмінюються. Але у
кожному такому вияві можуть бути моменти обов’язку юриста, пов’язані з
правовими відносинами^ Тому потрібно виважено підходити до
характеристики службового обов’язку, його ознак, властивостей та
очікуваних наслідків невизнання.

Існує істотна різниця між сутністю і явищем обов’язку юриста. Аналогічно
до філософії права, сутність службового обов’язку характеризується
загальними закономірностями, відображає внутрішні, глибинні процеси
юридичної діяльності^ Крім цього, сутність обов’язку є поняттям
усталеним, що виражене як у правових, так і в неправових явищах.

Своєю чергою явище можливого обов’язку має одиничні, специфічні
закономірності, характеризується другорядними, неосновними
властивостями, ознаками, рисами. На відміну від сутності обов’язку,
явище обов’язку є зовнішнім, поверховим і здебільшого випадковим. Воно
вирізняється з-поміж інших явищ мінливістю, варіантністю і зумовлюється
стихійністю й безпосередністю виникнення, незалежно від суспільної
ситуації.

Тому кожний юрист повинен самостійно виявити сутність свого службового
обов’язку у різних правових та неправових явищах можливого обов’язку.

Сутність службового обов ‘язку не треба ототожнювати із
закономірностями, що мають численні вияви. У них важливо виділити
передусім домінанту службового обов’язку -волю держави чи юридичних
інстанцій. На явище можливого обов’язку домінанта не впливає. Вплив
держави та інституцій може не відповідати сутності службового обов’язку.
Основу його сутності становить внутрішній імператив, який
віддзеркалюється у можливих явищах обов’язку.

Сутність службового обов’язку є зовнішнім виявом будь-якого явища, яке
відбиває зовнішній бік сутності. Щоб проникнути у сутність обов’язку,
потрібно глибоко осмислити зовнішній вияв явища. Для глибинного
розуміння треба подолати певні стереотипи мислення, які особливо
виявляються на так званій зовнішній орбіті суспільного явища. Інколи
такі стереотипи долаються досить складно, особливо, коли внутрішній вияв
явища не містить у собі сутності службового обов’язку юриста.

Проте зміна явтца відбувається більш динамічно, ніж зміна сутності.
Інакше кажучи, явище деформується під впливом різноманітних суспільних
чинників і постає проміжною ланкою між юристом та його службовим
обов’язком. У деяких випадках, коли одне явище обов’язку стихійно
змінюється іншим, сутність обов’язку може бути незмінною. Це підкреслює
стабільність службового обов’язку, його цінність для членів суспільства,
надійність у забезпеченні нормальної життєдіяльності.

Немає сумніву у тому, що сутність службового обов’язку юриста міститься
у явищах. Однак потрібно з’ясувати, у яких саме – правових чи неправових
явищах. Звичайно, щодо правових,то це – аксіома, бо службові обов язки
юриста)насамперед(пов’язані з правовими явищами у зв’язку із соціальним
призначенням правника у суспільстві. У неправових явищах сутність
службового обов’язку юриста також набуває реальної об’єктності. Що
правда, існують явища, в яких сутність службового обов’язку юриста
відсутня (наприклад, очевидні стихійні лиха.

Зауважимо, що не лише явище обов’язку мусить виявляти всю сутність
службового обов’язку. Це можуть бути його частини і навіть риси, а також
особливі чи окремі моменти сутності обов’язку. ТобтоОівище обов’язку є
тільки виявом сутності обов’язку або сутністю в його існуванні
Враховуючи те, що не кожне явище обов’язку нормативне (не передбачене
законодавством, відомчими нормативними документами), юрист повинен
керуватися внутрішнім імперативом службового обов’язку. Залежно від
конкретної спеціалізації юриста одна і та ж сутність службового
обов’язку сприймається (і сама вона виявляється) по-різному.

Отже, Сутність і явище обов’язку не тотожні, не збігаються^ Це різні
поняття. Але сутність обов’язку ніби захована у явищах обов’язку.
Завдання полягає у тому, щоб її виявити. Це одна із
теоретико-методологічних проблем у галузі наукового аналізу службового
обов’язку юриста.

Пізнання сутності службового обов’язку залежить від особистості юриста,
рівня його освіченості, професійної культури. Адже в усіх явищах
зберігається великий потенціал обов’язку, існують різноманітні типології
обов ‘язку. Тому виявлення сутності обов’язку в явищі безпосередньо
впливає на якість юридичної діяльності, на стан правоза-конності у
суспільстві.

Методологічне значення має виявлення можливих суперечностей у службовому
обов’язку юриста. Вони можливі у таких випадках.

По-перше, тоді, коли сформований зовнішній імператив службового
обов’язку відстає від розвитку суспільного життя. Тобто держава ставить
перед юристом завдання, суспільне не актуальні. Виконання таких
обов’язків негативно впливає на юридичну практику, правозаконність
суспільства.

По-друге, визначений зовнішній імператив службового обов’язку може не
відповідати рівневі цивілізованого суспільства^ Тобто держава випереджає
події й хід розвитку суспільства, тому юрист об’єктивно неспроможний
виконати поставлені перед ним завдання. Подібні ситуації характерні для
перехідного періоду розвитку держави (подолання наслідків тоталітаризму,
становлення ринкової економіки та ін.).

В окремих випадках у зовнішньому імперативі службового обов’язку
виявляється конфліктність. Вона зумовлена передусім розбіжностями між
вимогами законодавства та відомчими нормативними актами, а також
прогалинами у позитивному праві.

Щоб розв’язати суперечність, юрист повинен вдатися до внутрішнього
імперативу службового обов’язку, пізнати сутність власного обов’язку у
кожному явищі. Саме внутрішній імператив відіграє роль методу
врівноваження теорії конфліктології обов’язку. Ефективність цього методу
залежить від рівнів пізнання обов’язку. Серед них виділяємо:

1) практичний, аналітичний, соціологічний (соціологія обов’язку); 2)
філософію юридичної деонтології. Перед юристом постає проблема вибору
рівнів пізнання свого обов’язку.

Професійний обов’язок важливо не лише відчути, а й сприйняти як
психологічне явище. Практично у кожного юриста є бажання діяти так, щоб
підсилити свої позитивні почуття певною мотивацією. А позитивне почуття
завжди пов’язане із внутрішнім імперативом службового обов’язку. Юрист
здатний відчути його підсвідоме, що не завжди виправдано, бо не завжди
на підсвідомому рівні закладена позитивна інформація. Тут можуть
існувати деякі перешкоди сприйняття службового обов’язку. Так, думка
«Для чого мені це потрібно?» може стати передумовою ігнорування
внутрішнім імперативом службового обов’язку, надання пріоритету
виконанню лише зовнішнього імперативу •л,^,^

Причини такого явища очевидні. Передусім Іюристкприй-ма^ц службовий
обов’язок цілісної Його бачення сутності обов’язку Грунтується на
єдності всіх зовнішніх особливостей явища обов’язку, незважаючи на
існування окремих ознак чи рис явища. Негативну роль відіграє також
певна традиційність відображення цілісної системи явища обов’язку,
нерозумна принциповість. Йдеться про небажання юриста змінити власну
думку, навіть незважаючи на зміни у законодавстві. Така контрастність
сприйняття внутрішнього імперативу службового обов’язку не розвиває
творчого мислення юриста, деформує наслідки його юридичної діяльності.
Третя причина полягає в тому, що юрист може не побачити взаємозв’язку
між службовим обов’язком, його внутрішнім імперативом та своїм
соціальним призначенням. Тому й виникає сумнів щодо доцільності
сприйняття обов’язку.

Ці міркування наводять на думку, що, крім відчуття та сприйняття,
дієвість внутрішнього імперативу службового обов’язку значною мірою
залежить від сформованості уявлень юриста.

Під уявленням треба розуміти зміст явища обов’язку, сутність обов’язку,
певну модель поведінки юриста і особливо усвідомлення ним наслідків
невиконання добровільно взятих на себе обов’язків. Уявлення відтворює
зразки службового обов’язку, дає змогу порівняти власні дії з діями
колег. У психології розрізняють такі види уявлень: активне, пасивне,
творче (продуктивне) і відтворювальне (репродуктивне). У правоохоронній
діяльності важливу роль відіграє саме активне, творче уявлення
службового обов’язку. Такі види уявлення характеризують професійну
спрямованість ставлення юриста до виконання зовнішнього імперативу
службового обов’язку та ін. Вони тісно пов’язані з сумлінням та
мисленням юриста, його професійною культурою, а також із правовим
почуттям.

Уявлення про службовий обов’язок юриста органічно пов’язане з фантазією,
усвідомленням мети. Звичайно, мета має підпорядковуватись інтересам
служби та народу, а не власній вигоді. У розумінні мети активізуючу
функцію виконує фантазія. Вона допомагає юристові окреслити перспективи,
передбачити майбутні результати своєї діяльності, цілеспрямовано
планувати і керувати нею тощо.

Для уявлення службового обов’язку важливе значення мають певні стимули,
тобто спонукання до дії. До них належать, зокрема, умови праці і
житлово-побутові умови.

Але основним стимулом бажання бути потрібним людям, творити щось нове,
корисне. Це — найвище почуття службового обов’язку юриста.

Загалом уявлення допомагає юристові запобігти неправомірним діям,
порушенню правового почуття, глибше пізнати правову дійсність, утвердити
справедливість у прийнятті рішень тощо. Звичайно, рівень уявлення про
службовий обов’язок залежить від багатьох чинників, зокрема від рівня
інтелекту юриста.

Отже, почуттєве відображення обов’язку у правовій дійсності характеризує
пізнання юриста на стадії сприйняття явища обов ‘язку, коли відбулося
накопичення емпіричних відомостей.

Процес пізнання явища обов’язку пов’язують з послідовністю певних дій
(певними етапами).

Перший етап – це виокремлення у явищі обов’язку певною мірою самостійних
елементіві Головне тут припустити хоча б на деякий час існування
незалежних мікроявищ обов’язку. Звичайно, ці окремі частини не можуть
функціонувати самостійно в досліджуваному явищі, оскільки вони
створювали б своє явище обов’язку. Хоча така ситуація ймовірна у
складних явищах, де замість мікроявищ є доволі містке явище службового
обов’язку.

На другому етапі процесу пізнання відбувається докладніший аналіз кожної
частини явища обов’язку. Аналіз дає змогу встановити відношення частин
явищ до особи юриста, їх значення для юридичної діяльності, черговість
прийняття до виконання. Беруться до уваги й можливі наслідки невиконання
кожної частини, враховується вплив громадської думки і головне –
результат розв’язання юридичної ситуації. Причому цього результату не
слід досягати будь-якою ціною, будь-яким способом. Аналіз повинен
проводитися згідно з нормами духовності та моралі.

На третьому етапі здійснюється синтез раніше штучно виокремлених частин
явища службового обов’язку юриста. Це дає змогу знову побачити
цілісність правової дійсності й відчути її динаміку. Відтворена
сукупність мікроявищ по-іншому сприймається юристом, для нього
відкривається своєрідний простір, поле юридичної діяльності, виникає
відчуття соціального призначення тощо.

Четвертий етап – це повторний аналіз. Юрист повинен дати об’єктивну
характеристику явища службового обов’язку з нових, раніше не бачених
позицій. Інакше кажучи, потрібно подивитися на досліджуване явище під
новим кутом зору. Фактично повторний аналіз дає змогу усунути негативні
емоції й професійні амбіції. Він відображає правову дійсність і здоровий
глузд. При цьому відбувається адекватне розуміння сутності явища
службового обов’язку і виникає почуття його внутрішнього імперативу. У
такий спосіб сформований внутрішній імператив службового обов’язку буде
достатньо обгрунтованим.

[Явище службового обов’язку юриста не є сумою окремих
мікроявищ^оскільки, крім них, існують інші чинники, які формують ціле. І
Це можуть бути певні ідеї, концепції,? навіть^соціальна атмосфера^Юрист
не може охопити увесь комплекс чинників, які визначають явище обов’язку.
Проте йому треба здійснити якомога дрібніший поділ (виокремлення) з
наступним ґрунтовним аналізом.ІТакі дії є обов’язковими.

Проте неможливо підсумувати усі властивості мікроявищ, оскільки у
будь-якому випадку виокремлення є далеко не повним. Важливо встановити
діалектичний зв’язок між частинами досліджуваного явища і відчути дух
власного обов’язку в кожній частині цілого.

Більш глибоке пізнання явища обов’язку грунтується на таких філософських
категоріях, як абстрактне й конкретне. Абстрактні поняття проходять
стадію чуттєвого пізнання явищ, вони є логічною основою конкретного.
Поняття виникають на основі конкретних випадків. Тому у педагогічній
діяльності часто після ознайомлення з поняттями вдаються до прикладів,
до конкретного, до практики. Тобто тут наявний відомий у науці зв ‘язок
теорії з практикою.

У процесі пізнання поняття службового обов’язку і почуттєве сприйняття
службового обов’язку треба сприймати цілісно. Проте юридична практика
виявляє їх різне співвідношення.

У першому випадку юрист спочатку сприймає юридичні поняття службового
обов’язку, як правило, його зовнішній імператив. Тобто він діє за
обставин, коли не вистачає часу для роздумів, або не виявляє сутності у
явищі обов’язку. Так чи інакше, юрист прийняв повинність обов’язку до
виконання, оскільки ці юридичні поняття є одним із виявів його
правосвідомості. Але наступний етап має бути пов’язаний з почуттєвим
сприйняттям службового обов’язку. Якщо емоційно-почуттєва сфера
свідомості юриста недостатньо розвинена, то він бездумно, навіть
автоматично виконуватиме вимоги зовнішнього імперативу обов’язку.

Прикладом творчого пізнання явища обов’язку є положення, коли юридичному
поняттю службового обов’язку передує його почуттєве сприйняття. Юрист
відчуває як внутрішній, так і зовнішній імперативи службового обов’язку.
Це запобігає порушенню правового почуття, однак викликає побоювання,
небажання йти на професійний ризик.

Зрозуміло, найефективнішим є пізнання, при якому юридичне поняття
службового обов’язку і почуттєве його сприйняття виникають одночасно.
Здебільшого це характерно для досвідчених юристів із високою
інтелектуальною та емоційною культурою. Юридичні поняття й почуттєве
сприйняття службового обов’язку однаково важливі для правоохоронної
діяльності.

Отже, процес пізнання явища обов’язку грунтується на філософській
методології. Важливо також керуватися здобутками психологічної науки. На
філософсько-психологічних засадах здійснюється функціонування службового
обов’язку юриста, що позитивно впливає на розвиток правової діяльності
загалом.

У пізнанні сутності обов’язку юриста методологічну функцію виконує
юридична абстракція. Так, у процесі вивчення деонтології математична
абстракція переважно переноситься на юридичну діяльність. А юридична
абстракція – і/є результат мислення юриста.

У юридичній абстракції відбувається своєрідний процес сходження від
абстрактного до конкретного. Власне кажучи, в цьому полягає суть
абстракції. Адже конкретне в юридичній діяльності – виявляється як
потреба практики, це результати впровадження правових норм у практику.
Щоб розібратися у правовій дійсності, юрист повинен знайти певну
закономірність, властиву тому чи іншому явищу.

Абстрагуючись від конкретних умов. він скеровує своє мислення на теорію
і філософію права. При цьому важливо поєднувати раніше набуті знання з
новітніми з метою пізнання конкретних виявів правової дійсності. Це
складний, але потрібний процес теоретичного розмежування головного й
другорядного.

Юридичну абстракцію доцільно узгоджувати з теоретичними положеннями
правової дійсності, із законністю, з можливими наслідками. Це, по суті,
початок формування внутрішнього імперативу службового обов’язку юриста.
Він може бути короткочасним і тривалим, залежно від теоретичної
підготовки юриста, рівня його професіоналізму та відведених
законодавством термінів. Фактично в цьому випадку відбувається
поступовий перехід до конкретного прояву дійсності.

У філософії під конкретним розуміють реально існуючий об’єкт (окрему річ
чи систему речей) як цілісне утворення у внутрішній суттєвій єдності
всіх його сторін, зв’язків і відношень, єдине ціле у всіх його часткових
та особливих виявах. Тобто конкретне у пізнанні є відтворенням
об’єктивної реальності досліджуваного об’єкта щодо цілісної системи
теоретичного знання.

У праві конкретне відображає саму сутність явища. Йдеться про правове
явище, у якому всі складові елементи є конкретним відображенням
дійсності, фактичним матеріалом для діяльності юриста. Звичайно,
спочатку він може і не виявити всіх конкретних ознак правового явища,
але зробити це потрібно.

Осмислення конкретного у правовому явищі передбачає наступний етап, коли
юрист має зіставити отриману раніше абстракцію з конкретним. При цьому
відбувається поєднання теорії з практикою, точніше – застосування
(реалізація) правових знань у службовій діяльності. Юрист повинен уміти
перейти від відокремленості, ізольованості до реально існуючих юридичних
фактів, що характеризуватиме рівень його мислення. Важливо усвідомити,
що абстрактне не існує само по собі, а постає своєрідним інструментом
осмислення конкретного у правовій дійсності. Такий рух пізнання
правового явища тісно переплітається з аналізом і синте-юм.

Моделювання юридичної абстракції — не єдиний спосіб пізнання правового
явища. Але він найбільш якісний і цінний. Застосування методу
моделювання свідчить про високий рівень теоретичної та професійної
підготовленості юриста.

Загалом юридична абстракція – необхідний процес у службовій діяльності.
З одного боку, вона виступає як аналіз правового явища, з іншого – як
синтез, певне узагальнення.

Уміння використовувати юридичну абстракцію, здатність розв’язувати
суперечності між абстрактним і конкретним активізує розвиток
професійного мислення юриста.

Наголосимо, що суперечності виникають тоді, коли не враховуються всі
особливості правового явища. Тобто конкретне може суперечити
абстрактному, оскільки залишається поза увагою повне й конкретне. Це
пояснюється тим, що конкретне у праві постійно доповнюється новими
особливостями, які пов’язані з розвитком суспільства.

Розв’язання можливих суперечностей залежить від рівня мислення юриста.
Саме воно забезпечує здатність охопити конкретне з усіма його наявними й
вірогідними рисами, ознаками, подробицями. Це єдино правильний шлях
сходження від сутності службового обов’язку до конкретного його вияву.

У процесі пізнання формується здатність юриста осмислювати
найелементарніші вияви сутності службового обов’язку. Насамперед це
стосується зовнішнього імперативу, тобто тих вимог, які ставляться до
юриста: знання правових норм, готовність їх реалізувати, недопущення
порушення правового почуття тощо. З урахуванням цих характерних ознак
діяльності юриста належним чином формуватиметься й внутрішній імператив
службового обов’язку. Важливо, щоб юрист зіставляв ці два імперативи,
встановлював їх співвідношення.

Безумовно, у процесі юридичного мислення правник стикається з новими
поняттями та юридичними категоріями службового обов’язку. Кожне з них
сприяє глибокому розумінню сутності службового обов’язку, доповнює і
уточнює його. Відтак і сам процес пізнання постає передусім як цілісна
система.

Творче мислення юриста завжди оригінальне, неповторне, нестандартне.
Немає навіть двох юристів, які мислили б однаково.}_Кожен юрист має свою
думку стосовно службового обов’язку, він по-своєму сприймає не тільки
зовнішній, а й внутрішній імператив службового обов’язку. Крім цього,
творче сприйняття внутрішнього імперативу — це інтелектуальна власність
юристсП

Отже, методологічна функція юридичної деонтології спрямована на глибоке
проникнення у сутність службового обов’язку, вироблення власного
варіанта внутрішнього імперативу на основі аналізу, синтезу, сходження
від конкретного до абстрактного.

Онтологічний вимір юридичної деонтології ми пов’язуємо з
культурологічним досвідом юриста. Розглянемо ту частину проблеми, яка
стосується загальних закономірностей культури, її змісту й суті як
соціально-історичного явища, зокрема значення для становлення такого
виду субкульту-ри,як юридична.

Під юридичною субкультурою треба розуміти систему правових цінностей, їх
норм та еталонів правомірної поведінки.

Розвиток юридичної субкультури ґрунтується на загальній культурі й
моралі, з урахуванням специфічних особливостей правничої професії.

Предмет юридичної деонтології умовно можна представити у такій
залежності: філософія – право – почуттєва норма – професійна дія. З неї
випливає, що норми природного права пронизують почуття юриста, на основі
чого формуються комплексні почуттєві норми, які разом з позитивним
правом виявляються у професійних діях.

Р О 3 Д І А З

ПРИНЦИПИ, ФУНКЦІЇ ТА КОМПОНЕНТИ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

3.1. Принципи та джерела юридичної деонтології

Юридична деонтологія грунтується на відповідних принципах – гуманності,
справедливості, милосерді тощо. Вони ототожнюються із засадами правничої
етики юриста. Однак юридична деонтологія має і власні принципи.

Основним із них є нормативність. Це означає, що кожна професійна дія
юриста підпорядкована певним нормам. Але це не обов’язково правові
норми, які регулюють всю житгєдіяльність особи. Мова про
загальноприйняті моральні норми, зокрема власні норми юриста, які він
виробив під впливом різних чинників.

Принцип самостійності полягає в тому, що теоретичні положення юридичної
деонтології причетні до кожної особи зокрема. Юрист самостійно формує
свою поведінку, яка спрямована на підвищення ефективності правоохоронної
діяльності щодо громадян і суспільства в цілому. Правник також
самостійно виробляє у собі почуття внутрішнього імперативу службового
обов’язку за велінням серця та покликом сумління.

Стосовно принципу індивідуальності наголосимо, що деонтологічна норма
для кожного юриста — це його особис-тісна норма. Її не може використати
інший юрист. Якщо така спроба і матиме місце, то, хоча б частково,
настануть зміни у самій нормі, і вона вже не характеризуватиметься
індивідуальністю. Для будь-якого іншого юриста, який потрапить в
аналогічну ситуацію, деонтологічна норма буде вже іншою.

Принцип неповторності особливо важливий у юридичній діяльності. Практика
підтверджує, що в житті різні люди навіть за подібних ситуацій чинять
по-різному. На перший погляд, дії двох юристів видаються ідентичними,
але певні відмінності все ж існують. Недарма кажуть, що немає навіть
двох однакових крапель води, не кажучи вже про норми поведінки чи рівень
усвідомлення службового обов’язку.

Унікальним принципом юридичної деонтології є її нестандартність. Його
суть полягає в тому, що деонтологіч-ні норми розраховані не на
взірцеві,- ідеальні, а на несподівані, нестандартні ситуації.
Деонтологічні норми мають найбільшу цінність саме у нестандартних
умовах, коли практично неможливо застосувати традиційний підхід, що
доволі часто трапляється в юридичній практиці.

Принцип миттєвості характеризує високий ступінь кмітливості юриста, його
здатність швидко й безпомилково приймати обґрунтоване правильне рішення.
Саме таке мистецтво вирішення юридичних справ формують деонтоло-гічні
норми.

Дуже близьким за змістом до принципу миттєвості вважається принцип
непередбачуваності. Адже у багатьох випадках дії юриста не
запрограмовані. Виникають ситуації, до яких юрист не завжди готовий.
Тому деонтологічні норми розраховані на такі явища і скеровують юриста
на відповідні правомірні дії.

Головне у професійній діяльності юриста — вчасно прийняти оптимальне
рішення.

Цьому сприяє такий принцип юридичної деонтології, як своєчасність. Не
підготовлене (не обгрунтоване) рішення або невелике запізнення істотно
впливають на кінцевий результат або на ефективність роботи. Своєчасність
забезпечується розвиненою інтуїцією, внутрішнім переконанням і навіть
певним професійним ризиком.

Юридична деонтологія характеризується також принципом практичності. Саме
на практиці, а не під час теоретичних занять, юрист формує норми своєї
поведінки. Теорія норм поведінки юриста може передбачати його дії, але
не конкретизувати їх. Однак на практиці дії юриста, як правило, значною
мірою деталізуються і ніколи не повторюються.

Важливим для юридичної деонтології є принцип конкретності. Йдеться про
конкретне рішення юриста, конкретний внутрішній імператив службового
обов’язку. Загальні рішення не характеризують особу юриста як
професіонала, хоча вони можуть мати конфіденційний, тимчасовий характер.
У підсумку юрист повинен прийняти рішення щодо себе чи своїх дій.

Звичайно, кожен принцип діє не окремо, а у взаємозв’язку, підсилюючи
один одного. У деяких правових явищах «спрацьовують» практично всі
принципи юридичної деонтології. У цьому полягає єдність принципів як
необхідна умова дії деонтологічних норм.

У процесі розвитку українського суспільства та юридичної науки
з’являться нові принципи, зокрема ті, які віддзеркалюватимуть
національні риси, ідеї української державності. Виділятимуться такі
принципи, як універсальність, демократичність, правова націологія.

Важливу роль відіграють джерела формування внутрішнього імперативу
службового обов’язку юриста або так звані джерела деонтологічних норм.
Такі норми випливають з існуючої теорії професійної етики,
професійно-етичних кодексів, що є результатом використання природних,
моральних та правових норм.

Формуванню деонтологічних норм сприяють принципи та функції
морально-психологічної служби, яка нині набуває поширення в юридичних
установах.

Оскільки деонтологічні норми юрист одноосібне виробляє для себе на
основі індивідуальної моралі, то для них потрібна певна мотивація.
Наприклад, урочисте складання обітниці, яке має давню добру традицію.
Так, фахівці права та представники деяких інших професій, зокрема
лікарі, наймаючись на роботу, складають відповідну обітницю -офіційну,
урочисту внутрішню обіцянку щодо належного виконання службового
обов’язку, яка закладена в думках і

виражена словами.

Юристам обітниця потрібна для вироблення свідомої відповідальності перед
суспільством і державою у боротьбі за зміцнення правопорядку. Це
своєрідна добровільна згода чесно служити народові, це також перевірка
на вірність обраній професії.

Обітниця надихає на формування внутрішнього, особистого
(індивідуального) правового і морального почуттів, які виявляються у
самодисципліні та самоконтролі.

Вона суттєво відрізняється від присяги та обіцянки, оскільки не є
самонасильством над свободою волевиявлення, на відміну від присяги та
обіцянки, які треба розглядати як постійний вияв останньої.

Моральний самоконтроль – здатність самостійно регулювати і спрямовувати
власну поведінку – залежить від вимогливості юриста до себе,
самокритичності, рівня свідомості. духовного розвитку та особистої
моральної культури. Тому обітницю складають не у перший день праці, а
після певної адаптації, осмислення свого призначення.

Чинне законодавство не передбачає санкції за порушення обітниці юристом.
Це пояснюється тим, що обітниця є основним індивідуально-моральним
законом, основною моральною нормою для особи, яка її склала. Тобто
обітниця є джерелом деонтологічних норм юриста. Адже усвідомивши свою
внутрішню відповідальність перед суспільством, правоохоронець виробляє
власні моральні норми на основі обітниці. Вони є його особистим
здобутком, і він несе персональну відповідальність за привселюдно дане
зобов’язання. Це його авторитет серед людей та колег по службі.

Обітниця також сприяє формуванню соціальних норм юриста, які регулюють
його поведінку, хоча правові норми мають наказовий характер. Особа, яка
склала обітницю, формує власну правосвідомість, власний стиль юридичної
діяльності, які повинні систематично звірятися із суттю обітниці.

^Обов’язки, закріплені обітницею, не є формалізованими правовими
нормами, що лише описують потрібний варіант поведінки, а є нормами
аксіологічного типу. Вони фіксують суспільне корисну мету та моральні
цінності, залишаючи юристові можливість вибору засобів для досягнення
поставлених перед ним завдань. Норми, які передбачають обов ‘язки юриста
в обітниці, поєднують якості юридичного веління з якостями
морально-ідеологічного імперативу. Це такі правові норми, які визначають
належну поведінку юриста у сфері його професійної діяльності з погляду
не тільки права, а й моралі.

Зумовлений обітницею варіант належної й бажаної поведінки юриста
здебільшого абстрактний. Тут немає того ступеня конкретизації правових
вимог, який дав би змогу застосувати санкції.

Виконання юристом обов’язків, покладених на нього обітницею, грунтується
на моральних засадах, які склалися у нього й підтримуються силою
громадської думки. Внесення тих узагальнених вимог належної і бажаної
поведінки юриста у текст обітниці є показником того, що саме ці
обов’язки мають для держави особливу значущість. Вони становлять основу
законодавчого формування обов’язків юриста.

Сумлінне виконання юристом обов’язків, які випливають з обітниці,
виявляється у діях, спрямованих на охорону право порядку. Передбачені
обітницею обов’язки – невід’ємний структурний елемент юридичної
деонтології.

Отже, факт прийняття обітниці юристом визначає майбутній професійний
шлях, формує свідому правову поведінку, стає передумовою правоохоронної
діяльності. Така самостійність має постійно супроводжуватися духом права
її моралі. Тобто у випадку зміни політичної влади не на користь народу
дух права й дух української національної моралі мають підтримувати у
юриста здоровий глузд, допомагати йому виконувати дану обітницю.

Порушення юристом обітниці – це зрада власної совісті, свого народу.
Особа, яка це вчинила, має добровільно залишити службу, бути готовою
нести не лише моральну, а й юридичну відповідальність за свої вчинки.

Отже, праця за обітницею – це праця за велінням серця, згідно з
принципами юридичної деонтології, за внутрішнім імперативом обов’язку.

Джерелом норм юридичної деонтології є правнича етика та професійна
культура взагалі. Усвідомлення юристом наслідків власних професійних дій
формує певний досвід, який враховується у майбутньому. Деонтолопчні
норми належно виникатимуть із зовнішніх дій тоді, коли юрист не
піддається таким негативним інстинктам, як самозбереження, кар’єризм,
корисливість тощо. У противному разі -це будуть не істинні джерела
деонтологічних норм, і це повинен усвідомлювати юрист.

3.2. функції юридичної деонтології

Природні, моральні та правові норми у взаємодії становлять сутність
юридичної деонтології.

Саме у зв’язку з реальним нормативним змістом юридичної деонтології
виникають своєрідні функції цієї науки, які можна згрупувати у три
підсистеми.

1. Функції, які стосуються особи правника:

• формування у юриста усвідомлення внутрішнього імперативу службового
обов’язку;

• конкретизація правосвідомості та правомірності дій у юристів;

• підвищення рівня правового почуття у суб’єктів права;

• виховання у юристів поваги до права;

• вироблення у правників внутрішнього переконання на основі юридичної
саморегуляції, юридичної оцінки й юридичної репутації та
самоутвердження;

• встановлення юристом об’єктивної правової дійсності;

• сприяння вибору юристом справедливого рішення;

• виховання у правників духовної, моральної і юридичної
відповідальності;

• обґрунтування індивідуального регулювання професійних дій юристів та
усвідомлення їх наслідків;

• – дотримання безпеки життєдіяльності.

2. Функції, які відображають процес формування національного права в
Україні:

• утвердження національного духу українського права;

• забезпечення панування права;

• створення необхідних передумов функціонування української національної
правової теорії.

3. Функції, які сприяють регулюванню суспільних відносин у державі:

• уміння визначити цінність права і цінність держави;

• сприяння формуванню цивілізованого правопорядку в Україні;

• сприяння виробленню індивідуальних (власних) норм професійної
поведінки юриста (деонтологічних норм).

Розкриємо зміст деяких функцій юридичної деонтології.

Важливу роль відіграє насамперед функція підвищення рівня правового
почуття у юристів. Загалом почуття — це особливий вид емоційних
переживань, які мають чітко виражений предметний характер та належну
стійкість. Тобто право, закон сприймаються юристом на емоційній основі і
почуття – це наслідок комплексного емоційного сприйняття явища. Іншого
шляху до свідомості (і правосвідомості) для юриста не існує. Тому
доречно вести мову про культуру почуттів, емоційну культуру.

Правові почуття юриста виявляються у здатності усвідомлювати явигце,
співпереживати наслідки, розуміти людей. Почуття пов’язане з уявленням
про певний об’єкт. Зміст цього уявлення і визначає правове почуття
юриста, яке треба розглядати у двох аспектах: емоційно-правовому і
власного обов’язку (що виражає внутрішній імперативслужбового
обов’язку). Емоційно-правовий аспект дотичний до емоцій, ідей, знання
права, почуття провини, співпереживання, розкаяння. Другий аспект
охоплює почуття індивідуальної професійної відповідальності та прагнення
до встановлення істини й справедливості.

Обидва аспекти спрямовані на вироблення вміння проникнути у внутрішній
світ людини, на пошук найефективніших методів юридичної діяльності у
кожному конкретному випадку. Можна сказати, що правове почуття
забезпечує таку атмосферу, в якій юрист міг би встановити істину,
оскільки право діє тільки через свідомість юриста, його ставлення до
дійсності. Це забезпечує правові почуття службової особи. Без них
неможливо вести боротьбу за справедливість, тому що юристові властиві
психологічне ставлення, певна налаштованість на правові явища.

Фактично юрист діє не стільки в межах закону чи його припису, скільки в
рамках сприйняття закону через почуття. Звичайно, почуття – суто
індивідуальний фактор. Воно націлює поведінку юриста на ту частину
припису закону, яка сприймає певну зацікавленість, потребу тощо. Юрист
не виконує закон повністю. В цьому полягає індивідуальність правових дій
(і відповідальність за них). Для тієї частини приписів, яка не
виконується, характерний дух права, що впливає на поведінку юриста,
орієнтує його на правомірність.

Складовими правового почуття юриста є почуття законності, власного обов
‘язку, милосердя та ін. Існують і специфічні принципи правового почуття
юриста. Це передусім індивідуальність, зацікавленість, емоційність,
відповідальність, стійкість, дух права тощо.

Правове почуття юриста пов’язане з іншими правовими категоріями.
Зокрема, це стосується правосвідомості, яка містить сукупність поглядів,
почуттів, емоцій, ідей, теорій та приписів права. Зрозуміло, що правові
почуття є складовим елементом правосвідомості юриста, як і будь-якої
іншої особи, підсвідомим виявом правової психології.

На формування правового почуття юриста впливають:

ерудиція, рівень соціалізації, вольові якості, творче мислення,
твердість духу, комунікабельність, розсудливість, наполегливість, уміння
керуватися здоровим глуздом тощо.

Основний критерій правового почуття — прийняття юристом правильних
рішень у конкретній ситуації. Правове почуття юриста проходить довгий
шлях синтезу у процесі професійної діяльності.

Вагомим здобутком юридичної деонтології є формування національного духу
українського права.

Вперше проблема духу права була розглянута давньоримськими юристами,
згодом – визначним французьким політичним мислителем Ш. Монтеск’є у його
основоположній праці «Про дух законів». Німецький філософ Г. Гегель у
працях «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських
наук», «Філософія права» грунтовно розкрив поняття суб’єктивного духу
(проблема волі), дійсного духу (питання договору, злочину і покарання
законом), об’єктивного духу (право, мораль), абсолютного духу, філософії
духу, духу логіки, волі духу та ін. Філософ довів, що в законах
відображається національний характер певного народу, ступінь його
історичного розвитку тощо.

Дух людини – це насамперед її світогляд, ідеї, віра, сподівання, думки,
творіння і взагалі її власна внутрішня атмосфера. Він вічний і належить
лише одній конкретній людині. Дух – це також внутрішній вияв морального
та інтелектуального розвитку людини. Він сильніший від самої людини і
виявляє себе не одразу, а через тривалий час. Створені людиною
матеріальні речі повністю їй не належать, а дух – це її власність. Кожна
людина має право на власний дух. Відсутність духу у людини характеризує
її негативно.

Для юридичної деонтології важливо з’ясувати поняття духу права, який
виявляється в природі. Всесвіті, законах та різних нормативних
документах. Адже закони творять юристи – члени суспільства, а право є
відображенням природи, величі духу народу. Звідси можна зробити
висновок, що дух законів – це їхній внутрішній вияв, структура та певна
сила регулювання суспільних відносин. Тобто дух права відображає зміст
природного права і законів, а правові почуття юриста спрямовані
передусім на сприйняття духу законів і права в цілому. Тому є потреба
розмежувати поняття духу права і духу законів.

Дух права здебільшого складається з духу законів. Проте не кожен закон є
корисним та цінним і заслуговує на всенародне схвалення. В деяких
приписах, а інколи в цілому законі відсутній здоровий дух. Дух права
формує сам рівень духовності, моральності суспільства, оскільки закони
приймаються постійно і, як правило, цілком нові, що не дає змоги
говорити про вичерпність законів у конкретний момент. Тобто
законотворчість завжди відстає від процесу створення моральних норм, що
на практиці відображається стійкою від сутністю норм правового
регулювання суспільних відносин. Та, зрештою, з розвитком суспільства
завжди з’являються нові прецеденти, що вимагають появи нових правових
норм.

Існує істотна різниця між буквою і духом закону. Так, буква закону
відображає обов’язковий припис поведінки особи, незважаючи на її
внутрішню реакцію, а дух закону спрямований на відображення ідей
законодавця. Тобто дух закону значно складніший порівняно з буквою
закону, хоча вони доповнюють одне одного. Загалом дух закону виражає
історично зумовлену мету букви закону. Всупереч духові права часто
приймаються відомчі нормативні акти, які суб’єктивно тлумачать закон. У
цьому випадку витримана буква закону, а дух права змінений або взагалі
проігнорований.

Деонтологічні норми, які особа виробляє для себе, повинні орієнтувати
правомірну поведінку юриста на дотримання не стільки букви закону,
скільки духу права. Цей момент зафіксувати у чинному законодавстві,
відобразити на письмі дуже важко. Здебільшого поведінка юриста
скеровується на дотримання лише букви закону.

Отже, право існує для того, щоб встановлювати відповідні межі поведінки
для членів суспільства. Його дія забезпечується відповідними
інститутами, які покликані реалізувати правові норми на практиці. У
випадку відсутності таких інститутів право втрачає інколи силу, а не
цінність, і діяти не перестає. Дію права забезпечує його ідея, дух. Це ж
стосується і того моменту, коли вказані інститути ліквідовані, а дух
права не зникає. Існує третій випадок, коли раніше прийняті закони
ліквідовані, але їхній дух продовжує діяти. 1 не з почуття страху чи
боязні (хоча і таке буває, але нетривалий період), а з почуття глибокої
поваги до права, норми якого схвалило суспільство, оскільки вони
відображають інтереси більшості.

У такому випадку говорять про національний дух права. Його розкривають
факти з історії держави і права. У них відображаються історичні
традиції, національні звичаї, психологічні властивості характеру нації,
особливості її потреб та інтересів, умови і можливості життя. Адже право
– це продукт людської культури і цивілізації, їхнє надбання. Воно
виражає загальнолюдські інтереси, національні ідеї, є унікальним,
неповторним витвором людського розуму, одним із знарядь забезпечення
соціальної справедливості, прав та інтересів людини. Через право
практично виражаються національні, загальнолюдські цінності, особливо
національна мораль. Це все сприяє формуванню національного духу права.
Тому без знання його історії формувати новітнє право неможливо. Лише
окремі особи прагнуть обходитися без знання історії, що є їхньою великою
помилкою.

Історія правильно визначає шляхи майбутнього і гарантує неповторюваність
помилок, що треба враховувати у законотворчому процесі, який триває в
Україні. Адже новітнє українське право покликане виражати рівень
загальної правової культури українського народу, бути інструментом
духовного оздоровлення.

Цінність національного духу українського права потрібно шукати у витоках
історії права. Так, вигідне геополітич-не становище України-Руси сприяло
високому рівню розвитку відносин з Візантією, Римською імперією, зі
скандинавськими та багатьма іншими державами, утвердженню
демократичності внутрішніх суспільних відносин, терпимості,
толерантності, високій правовій та політичній культурі, запровадженню
писаного права тощо. Тобто давнє київське право почало творити міцну
правову традицію. На розвиток права у Київській Русі позитивно вплинуло
прийняття християнства, правові ідеї Візантійської держави, проникнення
біблійних правових норм, рецепція світського та церковного
візантійського права.

Міцність українського права передусім полягає в тому, що воно побудоване
на звичаєвому (була витворена значна кількість норм народного звичаєвого
права) та церковному праві. Зокрема, значну роль відігравали церковні
суди. Вони схвалювали родинне право, сприяли виборам священиків,
ігуменів та митрополитів. Тобто політико-правовий устрій Київської Русі
був на той час зразком для інших держав, оскільки тут панував
високорозвинений національний дух, одвічне і природне прагнення миру.

Ментальність українців і в наступний історичний період формувалася під
впливом компонентів правових культур багатьох держав, особливо західних.
Тому в Україні завжди переважала система саме західноєвропейських, а не
азіатських цінностей, хоча в останніх українське право, зважаючи на
історичні обставини,певною мірою розчинилося.

Отже, національний дух українського права не лише вбирає у себе
інтелектуальний потенціал української нації, а й використовує традиції,
кращі способи та методи правового регулювання інших народів. Надбання
інших націй повинно мати практичне застосування в українській правовій
системі.

Національний дух українського права — це внутрішній вияв права у
контексті історичного розвитку та формування культурних і правових
надбань цивілізованих держав.

В українському праві зберігається історична наступність та спадковість,
що пов’язано з розвитком української державності. Першими зразками
українського національного права є, звичайно, збірники чинного
законодавства Київської держави: «Руська Правда», Статут Ярослава
Мудрого, Статут Володимира Мономаха та міжнародні договори Русі і
Візантії. «Руська Правда» була першою збіркою писаних законів, що
ґрунтувалися на звичаєвому праві. Зокрема, у ній не передбачалися
смертна кара, тяжкі тілесні покарання, тюремне ув’язнення тощо,
незважаючи на те, що в той же час у Західній Європі широко
використовувалися тортури. Фактично «Руська Правда» є збірником
найгуманніших законів, засобом національного утвердження. Тому
відродження і використання політичних, моральних, культурних,
національних, загальнолюдських г/інностей, закладених у «Руській
Правді», дало б змогу оздоровити сучасне українське право, виховати
українську наиіонально-правову еліту, яка б вивела нашу державу на шлях
європейського розвитку.

Основу національного права становлять також такі твори, як «Повчання
чадам» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Слово про Закон і
Благодать» їларіона, а також правові й політичні погляди київських та
галицько-волинських князів, християнських мислителів.

Правотворчі традиції Київської Русі підхопила Галицько-волинська Русь, а
потім Литовсько-Руська держава. Це сприяло розвиткові нового
українського права. Відомо, що принципи українського права широко
використовували литовські князі. Тому Литовські статути (особливо
«Новий», 1588 р.) вважаються своєрідним українським національним
кодексом.

Значний внесок у формування національного духу права зробила українська
козацька держава. В її устрій було закладено чимало принципів державного
устрою Київської держави. «Березневі статті» Богдана Хмельницького,
«Вивід прав України» (перший український міжнародно-правовий документ),
конституція (угода) Пилипа Орлика, кодекс українського права — «Права,
за якими судиться малоросійський народ», «Історія Русів» та інші важливі
документи відображали українську національно-правову ідею, стали
своєрідною духовною субстанцією, мобілізували духовно-моральні сили
усієї української нації, піднесли життєдіяльність національного духу
права.

Звичаї, більшість яких побутувала на Запорозькій Січі, склали «козацьке
право». Джерелом звичаєвого права запорожців були також трансформовані
норми давньоруського права, а також запозичені традиції та правові норми
сусідніх народів. Звичаєве право запорожців – це приклад ранньої стадії
формування правових норм. Мета покарання полягала в основному у
відшкодуванні збитків, хоча застосовувалися і більш жорстокі покарання,
запозичені в азіатських народів.

Доба козацтва характеризувалася доволі високою правовою культурою.
Демократичні вибори гетьмана, сприйняття лідера як першого серед рівних
громадян, парламентський устрій конституції Пилипа Орлика та інші
чинники підтверджують, що український народ не був схильний до
монархічної влади. Державні питання вирішувалися колегіальне. Це важлива
основа національного духу українського права.

На формування нового українського законодавства позитивний вплив мали
Магдебурзьке право та ухвали польсько-литовського сейму, що сприяло
зміцненню основних правових ідей в Україні.

Національний дух українського права активно формували в тяжких
соціально-політичних умовах представники української правової й
політичної думки Микола Костомаров, Сергій Подолинський, Маркіян
Шашкевич, Іван Ваги-левич, Кость Левицький, Михайло Грушевський, Михайло
Драгоманов, Микола Міхновський, Іван Франко, Станіслав Дністрянський,
Микола Хвильовий, Микола Скрипник, В’ячеслав Липинський та інші. їхні
наукові праці істотно вплинули на розвиток українського права. Деспотизм
російського царизму негативно вплинув на національний дух права
українського народу. Різноманітні домисли, неправдива інформація про
Богдана Хмельницького, Івана Мазепу та інших гетьманів, фальсифікація та
перекручення історичних подій, фактів дуже нашкодили українському праву.
Але національний дух права попри все це зберігся.

У 1917-1920 рр. разом з відродженням Української держави почали
відновлюватися демократичні засади українського права. Чотири Універсали
Центральної Ради стали важливими нормативно-правовими актами нового
українського законодавства.

Звичайно, український консерватизм у XX ст. нівелював національне
питання як основу політико-правової концепції держави.

У 1990-1991 рр. розпочалося відродження українського новітнього права,
яке має незаперечну цінність як основа духовного оздоровлення
українського суспільства.

Отже, відтворення національного духу українського права – важлива
функція сучасної юридичної деонтології. Навіть найкращі знання не
підносять професіоналізм юриста настільки, наскільки це робить
національний дух права. Становлення правової, високоцивілізованої
держави немислиме без знання правдивої історії України, використання
національних здобутків у юридичній науці. Українське суспільство, не
спираючись на національний дух, знову може обрати хибний шлях розвитку.
Тому духовними і моральними орієнтирами повинні слугувати такі чинники
духу, як любов, радість, мир, терпимість, милосердя, доброта, віри,
поміркованість, стриманість. Вони мають бути притаманні кожному
українському юристові.

Для розвитку юридичної деонтології важливе значення має функція
забезпечення панування права. Право, як відомо, складається з дозволів,
зобов’язань і заборон. Воно гарантує природні права людини, її свободу,
допомагає реалізувати свободу волевиявлення, а також утримує суспільство
від хаосу й безладдя, об’єднує людей, створює правові відносини,
встановлює суспільні зв’язки і може існувати без держави. Оскільки право
є духовною та моральною су-спільнот силою, то поза ним не перебуває
жодна особа. Принципи права, побудовані на заборонах, обмежують людину і
позбавляють її певної неправомірної свободи, здебільшого свободи тіла, а
не душі. Право – це також правда, яка не завжди ототожнюється з
державою. Держава зникає, якщо право не діє. Адже завдяки правовим
нормам громадяни беруть участь у вирішенні загальнодержавних справ,
здійснюють державне та місцеве самоврядування, мобілізують
духовно-моральні сили усієї нації.

У суспільстві існує певна ієрархія норм, де підзаконні акти, відомчі
нормативні документи підпорядковані відповідним законам. А закон – це
зовнішній вияв права. Тому доцільно розмежувати такі поняття, як
верховенство, всесилля, панування закону та права. Закон нікому не
підвладний, він має відповідати суспільним вимогам. Проте закон може
містити у собі суперечливі, навіть шкідливі норми. Це означає, що
верховенство закону не завжди виправдане, хоча воно може виникнути з
моменту прийняття закону. Поряд з верховенством закону існує
верховенство людини, державного апарату, а це не завжди доцільно,
можливе верховенство правового закону. Всесилля закону може бути
тимчасовим явищем, розрахованим на певний період, за умови, що такого
всесилля потребує конкретна ситуація в суспільстві.

Панувати може лише правовий закон, а неправовий закон не діє, не
визначається суспільством. Останній створений не для народу, а для
можновладців. Тому панівним закон є у по справжньому демократичному
суспільстві. Проте навіть за такої обставини діють лише окремі частини
закону. Наприклад, це стосується законів України про міліцію, про мову
та ін. Рідко який закон, що не відповідає умовам панування, виконується
повністю.

Всесилля права також не відповідає дійсності, бо воно не всесильне. В
окремих випадках більшу силу мають духовність, мораль, звичаї чи інші
соціальні норми.

Верховенство права – це один із принципів демократичної держави.

До нього повинні прагнути всі члени суспільства. Але окремі регіони,
населені пункти, здебільшого віддалені від великих міст, майже не
відчувають верховенства права, вони використовують у своїй
життєдіяльності вплив різних соціальних норм, звичаїв тощо.

Зміст панування права полягає у тому, що воно займає домінуючу позицію
порівняно з державою. Це гарант прав, свобод і законних інтересів
громадян. Панування права означає, що воно не може залежати від
політичних сил та ідеології, а втілене у звичаєвому праві, реально
існуючих стосунках, не залежить від статі, суспільного становища,
національності тощо. У пануванні права значну роль відіграє духовна і
моральна сили, які не можуть бути утворені державою. Вони вищі, ніж сила
держави. Пануванню права передує панування національної моралі,
загальнолюдських цінностей у регулюванні суспільних відносин, воно
зумовлене природно-історичними правами людини і спирається на духовні й
моральні засади суспільства. Для утвердження панування права потрібен
час, але завдяки цьому людина впевнена у завтрашньому дні. Незважаючи на
те, що держава обмежена правом, яке сама приймає, вона ще й відповідає
за панування права в суспільстві.

Панування права має певні передумови. Це: визнання державою та її
органами пріоритету права, підпорядкування владних структур праву,
наявність високої правової культури посадових осіб (у тому числі
юристів), високо-професійна діяльність юристів, додержання державою
основних прав людини, наявність чіткого законодавства, злагоджені дії
кожної з трьох гілок влади — законодавчої, судової та виконавчої,
налагоджений високий контроль за пануванням права з боку Конституційного
Суду, прокуратури, адвокатури, суду і громадськості. Задоволення цих
передумов означає, що держава наближена до правової інституції, оскільки
абсолютне, повне панування права можливе лише у такій державі, а не в
тоталітарній.

Крім цих передумов, існують ще й специфічні ознаки панування права,
якими, зокрема, є:

• висока правова культура, правосвідомість і законослухняність громадян;

• повага до права усіх членів суспільства;

• регулювання відносин у всіх сферах;

• створення законів, які не суперечать духовному праву, інтересам
суспільства;

• забезпечення виконання правових норм не стільки державним примусом,
скільки переконаннями;

• відсутність верховенства людини чи ідеології над правом;

• сприяння держави відкритому доступу людини до здійснення і реалізації
її основних прав;

• високий рівень правового почуття.

Звичайно, панування права ґрунтується на певних принципах. Серед них:
корисність, забезпечення інтересів загального блага, позитивні погляди
на закон, загальнообов’язкова сила, незалежність від дій окремих осіб,
принцип «дозволено все, що не заборонено законом».

До функцій панування права належать: забезпечення існування правової
держави; захист загальнолюдських цінностей та інтересів; піклування про
громадян, регуляція державного примусу, розподіл прав і обов’язків,
об’єднання української нації, створення правовідносин та системи
суспільних зв’язків, формування правил поведінки, національної системи
норм та правосвідомості у громадян. Ці функції орієнтують юристів на
створення таких власних норм діяльності, які б сприяли пануванню права в
Українській державі.

Юридична деонтологія передбачає створення умов для функціонування
української національно-правової теорії, яка б ґрунтувалася на духовному
звичаєвому праві, відповідала національному духові народу, підкреслювала
національну своєрідність правової системи, утверджувала право
української нації. Це — продукт української нації (і держави, коли вона
вже існувала), виразник правової свідомості народу. Тому
національно-правова теорія розкривається через вивчення історії
українського права та державності.

Так, кожен політико-правовий документ, створений українцями у будь-яку
добу, наголошував на автономії, обмежував вплив імперій. Були спроби
створити суто національні законодавчі акти. Наприклад, велику історичну
цінність має конституція Пилипа Орлика, кодекс «Права, за якими судиться
малоросійський народ» та ін. У козацькій гетьманській державі право було
побудоване на засадах військової демократії, хоча саме воно не
фіксувалося письмово.

‘ На всіх етапах розвитку українського суспільства національно-правова
теорія захищала своє національне право, виробляла власні правові норми.
Характерною рисою було утвердження повноважень права не засобами примусу
чи насильства, а в основному засобами громадської думки та переконання.
При цьому важливу роль відігравали моральні норми, які і сьогодні
допомагають формувати право (особливо це стосується західного регіону
України). Тобто ідеї національної державності розвиваються разом з
ідеями національного права.

Україна стала суверенною державою. Разом з тим багатовіковий
економічний, політичний, духовний і моральний занепад, негативний досвід
творення держави як об’єднання республік дають підставу стверджувати, що
становлення правової держави, для якої характерні повновладдя народу,
гарантії прав і свобод кожного громадянина, доцільно починати з
національно-правової теорії.

Акт проголошення незалежності України, Декларація про державний
суверенітет України, а згодом і Конституція України – це не тільки
державні документи, а й відповідна дія українського народу, рівень його
політичної свободи, що віддзеркалилися в цих документах. У них закладені
основи національно-правової теорії, які необхідно реалізувати на
практиці.

Акт проголошення незалежності України створив умови для формування нової
правової системи з пріоритетом національних ознак.

Цей документ дав поштовх до обгрунтування національно-правової теорії,
вираженої у Конституції України, тим більше, що до цього зобов’язує
інтеграція нашої держави у європейські і світові правові структури.

Враховуючи, що правова система України має змішаний характер (йдеться
про публічне й приватне право), потрібно орієнтуватися на міжнародне та
європейське право, міжнародні стандарти, але зберігаючи власні традиції
формування національно-правової теорії. Дня цього необхідна комплексна,
фундаментальна теоретична розробка національної правової системи
України, цілісна демократична законодавча основа та гуманістична
спрямованість.

Виходячи з і{ього, сучасна юридична деонтологія спрямовує українського
юриста на створення дієвої національно-правової теорії, яка є гарантом
розвитку суверенної правової держави, утвердження цивілізованого
правопорядку.

Відзначимо й таку функцію юридичної деонтології, як сприяння формуванню
цивілізованого правопорядку в Україні. Досягти його можна різними
способами, зокрема жорстокістю чи тортурами, і цивілізовано –
формуванням культури, законослухняності, правосвідомості тощо.

Існує тісний зв’язок між правопорядком і законністю. Правопорядок – це
наслідок законності, її результат. Можна стверджувати: який рівень
законності у державі, такий і стан правопорядку, оскільки правопорядок
перебуває під захистом закону та й держави в цілому.

Отже, цивілізований правопорядок — це результат досить високого рівня
загальної нормативної культури та правосвідомості громадян, свідчення
ефективного правового регулювання правовідносин, їхня стабільність, а
також надійні юридичні гарантії прав і свобод членів суспільства.

Цивілізований правопорядок – основна цінність народу, він несумісний з
приниженням гідності людини і можливий лише у правовій державі.

Правова держава забезпечує зміцнення свідомої дисципліни громадян,
виховує повагу до права, створює умови для нормального функціонування
суспільства з використанням традицій, звичаїв та культури народу. У
такій державі основними засобами дотримання високого ступеня
правопорядку є не стільки покарання, скільки переконання, виховання,
авторитет державної влади та правосуддя. Головне у цивілізованому
правопорядку – забезпечення охорони прав і свобод громадян, шанобливе
ставлення до них (у тому числі і в державних установах), утвердження
віри населення у державу та йустанови.

Досягти ідеального правопорядку неможливо. Але звести до мінімуму
вчинення злочинів можна. Основне – піднести духовний рівень життя
народу, підвищити його правосвідомість, домогтися високого ступеня
професіоналізму юристів та працівників вищих державних органів. Наразі
вся правоохоронна діяльність і нормативна база повинні мати національне
підґрунтя, а при врегулюванні різноманітних конфліктів треба
використовувати духовні норми, законослухняність населення,
високоцивілізовані способи співжиття.

Отже, кінцева мета юридичної деонтології як науки полягає у тому, щоб
допомогти юристові виробити такі власні норми поведінки, які орієнтують
на піднесення суспільства, встановлення цивілізованого правопорядку,
правового забезпечення життєдіяльності народу.

Юридична деонтологія сприяє виробленню індивідуальних норм поведінки.
Причому ці норми є поєднанням природним, моральним і правовим.
Індивідуальні норми можуть відповідати загальноприйнятим або суперечити
їм. Зміст і ступінь відхилення індивідуальних норм від інших можуть бути
різними залежно від причин та інтенсивності існуючої невідповідності. На
вироблення юристом власних норм поведінки впливають також його знання
(загальні і професійні), ерудиція, інтелект, психологічний стан, певна
ситуація тощо. Проте найбільший вплив мають духовні норми.

Природні норми є основою моральних, правових та інших видів соціальних
норм. Вони становлять підґрунтя духовності, орієнтують юриста на добро,
опосередковано впливають на юридичну практику через свідомість людей.
Відомо, що дотримання природних норм – це запорука виконання норм права,
навіть вчинення гріха призводить до порушення правових норм. Правові й
природні норми виробляють певну систему поведінки. Хоча деякі природні
норми незафіксовані у праві, проте юристи ними користуються (інколи й
несвідомо). Ефективність їх використання полягає в тому, що юрист чинить
згідно зі своїми переконаннями, а не зі страху перед законом. Це вагомий
здобуток юриста, крок до цивілізованого суспільства, особливо, коли на
зло він відповідає добром (звичайно, така дія юриста досить умовна).

Правова та духовна свідомість збігаються, а правова культура будується
на духовності. Якщо ж роль природних норм незначна, то знецінюється
право, мораль і знижується життєдіяльність, оскільки правові норми
регулюють частину суспільних відносин, а духовні – усі відносини, хоча й
багато природних норм трансформувались у законодавство.

Відокремлення держави від церкви зовсім не означає відокремлення права
від релігії.

Соціальні норми мають розвиватися на тлі духовних, що підкреслює єдність
нормативних і ненормативних правил поведінки. У правовому регулюванні
завжди зацікавлена держава, але пріоритетними є духовні норми.

Юрист повинен керуватися природними нормами у своїй діяльності. Щоб
вирішити долю людини, яка потрапила у складну життєву ситуацію, юристові
треба насамперед зрозуміти, поставити себе на її місце. Згідно з
природними нормами, до кожної людини юрист повинен ставитися гуманно,
поважати її честь та гідність. Щоб зрозуміти людину, потрібне юридичне
милосердя. І лише тоді громадяни прислухаються до юриста. Адже від
кожного слова і дії юриста залежать доля людини, її майбутня поведінка,
життєдіяльність узагалі. Юрист порушує, наприклад, одну із заповідей «не
убий» тоді, коли вбиває людину словом, доводить її до відчаю, надмірного
непотрібного хвилювання, злості, а інколи й самогубства. Принижуючи
людину, юрист позбавляє її останнього шансу виправитися, повернутися до
нормального життя.

Що потрібно юристові брати за основу, виробляючи власні норми поведінки
та формуючи внутрішній імператив службового обов’язку?

Основне — пізнати самого себе, що є великим мистецтвом.

Юрист, який не здатний себе пізнати, не буде здатний і до саморегуляції,
об’єктивної самооцінки. Кожному юристові важливо знайти своє місце у
правоохоронній діяльності, оскільки у цьому й виявляється велике людське
щастя.

Юридичну діяльність мають супроводжувати й такі настанови:
розмірковування є джерелом юридичної сили, читання – джерело юридичної
мудрості, любов до інших є виявом добра у світі, юридичне милосердя – це
ключ до самоутвердження в суспільстві, приязнь – шлях до щасливих
результатів; дарування і віддавання застерігає від самолюбства; спокій
потрібен душі людини. Сповідування цих принципів певним чином спонукає
юриста формувати у собі основні деонтологічні норми.

3.3. Компоненти юридичної деонтології

Як і кожна наука, юридична деонтологія має свої компоненти. Дискусію,
яка нині точиться навколо їх визначення, ми пропонуємо розв’язати так.
Відомо, що кожна людина, спеціаліст у тому числі, сприймає інформацію з
певною послідовністю: свідомість – професійне почуття – готовність до
професійної дії – професійна дія – усвідомлення наслідків професійних
дій. Визначальними чинниками компонентів юридичної деонтології є
свідомість, професійне почуття й усвідомлення наслідків професійної дії.
Джерелами цих компонентів є різноманітні види культур. Тому можна вести
мову про духовне (моральне, правове, інформаційне, національне та ін.),
професійне почуття, отже, про основні компоненти юридичної деонтології,
враховуючи й усвідомлення наслідків вияву почуттів у професійних діях,
що є своєрідним стимулюванням свідомості.

Для зручності згрупуємо компоненти юридичної деонтології у підсистеми,
блоки (хоча таке групування досить умовне):

а) знання про духовно-національне почуття, яке визначається такими
видами культур, як: духовна, національна, фольклорна, релігійна,
політична, філософська, наукова, державна, конституційна;

б) знання про морально-правове почуття, яке формується культурами:
моральною, звичаєвою, корпоративною і правовою;

в) знання про психологічно-естетичне почуття, яке зумовлюється
культурами: психологічною, інтелектуальною, культурою підсвідомості,
емоі{ійною, педагогічною, естетичною;

г) знання про професійне почуття, що набувається під впливом культур:
інформаційної, економічної, акторської, управлінської, менеджментської,
зовнішньої, фізичної, бойової, технічної, математичної.

Внутрішні аспекти цих та інших видів культур (суб-культур) є
компонентами юридичної деонтології. Кількість видів культур є значною. В
одних випадках субкультури виступають як основні, в інших – вони лише
дотичні до юридичної деонтології. Це залежить від спеціалізації та
напряму юридичної діяльності.

Для юридичної деонтології важливо дослідити її компоненти з погляду
культури, а також культурологічний зміст службового обов’язку, особливо
його внутрішнього імперативу.

З культурологічного погляду варто дослідити взаємозв’язок (дифузію)
видів культур, їхній вплив на формування внутрішнього імперативу
службового обов’язку юриста, зосереджуючи увагу на можливих конфліктах.

Досить складно з’ясувати структурні елементи кожного виду культури,
оскільки дослідники ще не дійшли щодо цього спільної думки. Виходячи з
аналізу елементів культури загалом, де компонентами є знання, цінності
та поведінка, можна стверджувати, що провідним є знання з певної галузі
культури. Наприклад, у правовій культурі – це знання права, в
економічній – економіки, в психологічній – психології, психіки людини
тощо. Крім цього, потрібні знання загальної теорії культури, філософії
культури. Вони дають змогу побудувати абстрактну теорію конкретного виду
культури.

Не менш важливим для юридичної практики є дослідження цінностей кожного
виду культури. Тут існують щонайменше із досліджуваних два напрями.
Перший спрямований переважно на вивчення загальної професійної
діяльності (у тому числі юридичної етики), другий – на тлумачення
внутрішнього імперативу службового обов’язку.

Цінність складового елемента окремого виду культури для юриста полягає в
тому, що він містить певний перелік професійних моральних якостей.
Незважаючи на те що до кожного виду культури входять всі загальні
моральні якості (загальнолюдська мораль), провідну роль все ж відіграють
професійні моральні якості, їх пряме або дотичне відношення до
конкретної культури. Тобто цінність окремого виду культури поєднує
загальнолюдську і професійну мораль.

Юридична деонтологія не досліджує професійної моралі. Це завдання
правничої етики, яка, крім цього, здійснює класифікацію цієї моралі,
визначає складові елементи професійної моралі для юридичної деонтології.
Остання визначає, як впливають прямі чи дотичні елементи професійної
моралі на формування внутрішнього імперативу службового обов’язку
юриста. У такий спосіб здійснюється розподіл елементів професійної
моралі між правничою етикою і юридичною деонтологією. Зрозуміло, що при
такому розподілі є складові елементи, які належать одночасно до тієї й
іншої галузей, до того й іншого виду культури. Це явище називається
дифузією культур.

Завдання культурології полягає у тому, щоб дослідити «мирне
співіснування» спільних елементів двох дисциплін, двох або більше видів
культур з іншими структурними елементами. Також культурологія визначає
рівень впливу кожного елемента професійної моралі на різних етапах
дослідження, дає змогу уявити можливі суперечності (культурні
конфлікти).

Кожний вид культури чинить певний вплив на професійні моральні якості,
поведінку юриста, яка повинна Грунтуватися на свідомому виконанні норм
моралі й права. Важливого значення при цьому набувають добровільність,
свідоме виконання вказаних норм, що є своєрідним взірцем поведінки
юриста.

Взагалі правомірна поведінка правника залежить від рівня його загальної
культури, загальнолюдської моралі. Але професійна правомірна поведінка –
це багатовимірний феномен, у якому важливу роль відіграють дисциплінарні
елементи, що мають специфічні ознаки правоохоронної діяльності. Відтак,
загальна культура є органічним компонентом юридичної деонтології.

Об’єктом культурного впливу є внутрішній імператив службового обов’язку.
Тобто йдеться про культуру як породження внутрішнього імперативу та
реалізацію його юристом на практиці. Культурологія допомагає докладно
відповісти на запитання: чи морально обгрунтований внутрішній імператив
службового обов’язку юриста і чи дотримався юрист культури впровадження
цього обов’язку в службові дії?

Отже, культурологічний аспект юридичної деонтології дає змогу глибше
зрозуміти внутрішній імператив службового обов’язку. У юриста
розвивається здатність не лише сформулювати культурологічну думку, а й
реалізувати службову дію в контексті культури.

Онтологічний вимір юридичної деонтології передбачає культурологічні
аспекти внутрішнього імперативу службового обов’язку.

Р о з д і л 4

СПІВВІДНОШЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ З ПРОФЕСІЙНОЮ КУЛЬТУРОЮ ТА
ПРАВНИЧОЮ ЕТИКОЮ

4.1. Поняття «професійна культура юриста»

Поняття професійної культури тісно пов’язане з поняттям культура праці.
Однак вони не ідентичні. Коли йдеться про будь-яку працю, у тому числі
некваліфіковану, повсякденну, де не потрібні спеціальні знання, то тут
доцільно вживати термін «культура праці». Але це поняття може означати і
кваліфіковану працю, пов’язану зі спеціалізацією, професіоналізмом,
виробничою діяльністю. Це означає, що культура праці вміщує і професійну
культуру, тобто перше поняття ширше, ніж друге.

Професійна культура невіддільна від культури особи, яку характеризує
насамперед праця, діяльність, виконання службових обов’язків. Тільки
працею, її якістю людина перетворює світ і матеріалізує свої сили та
здібності. Крім цього, культура особи – це філософська категорія, що
відображає рівень соціалізації людини, її придатність до того чи іншого
виду професійної діяльності.

Стосовно юридичної праці зазначимо, що вона грунтується на теоретичних
юридичних знаннях, практичних навичках, духовно-моральних засадах, котрі
становлять основу професійної діяльності.

Професійну діяльність юриста характеризують такі категорії: професійна
орієнтація, професійне самоутвердження, професійна майстерність, талант,
соціальні почуття, професіоналізм, продуктивна діяльність та ін.

Так, професійне самоутвердження юриста невіддільне від культурного й
морального стану суспільства.

Професійна майстерність юриста визначається передусім високим рівнем
теоретичної підготовленості, продуктивною діяльністю, талантом, високими
моральними якостями, розвиненими соціальними почуттями. Провідну роль
відіграють талант та соціальні почуття. Під талантом розуміють високий
рівень здібностей юриста, нахил до юридичної діяльності, вміння
відчувати нове, що виявляється у результатах службової діяльності.
Талант, як відомо, вроджена якість. Зрозуміло, талановитим юристом може
бути не кожен. Проте творчі інтелектуальні здібності повинні розвивати
всі.

Соціальні почуття юриста знаходять вияв у професійних емоційних
переживаннях, що мають чітко виражений правовий і моральний характер. Це
стійкість, врівноваженість, стриманість у виявленні емоцій.

Одним із критеріїв професіоналізму юриста є вироблення власного почерку
юридичної діяльності, постійна потреба продуктивно працювати, виховання
необхідних навичок та звичок.

Виходячи з цього, під професіоналізмом юриста розуміємо ступінь знання
права, юридичної практики, навички застосування правових норм, мистецтво
спілкування, що Знаходять вияв у повсякденній діяльності.

Продуктивність праці у професійній діяльності юриста виявляється у
прагненні встановити істину і прийняти правильне рішення, застосовуючи
нові, прогресивні засоби, уникаючи приниження честі та гідності людини.
Звичайно,-продуктивна діяльність, яку можна назвати ще творчою
діяльністю, пов’язана з виробленням нової мети і відповідних їй
прийомів. Така діяльність має Грунтуватися на глибоких та міцних
теоретичних спеціальних правових знаннях, на практичних навичках, які
становлять основу професійної юридичної діяльності [75, с. 7].

Предметом професійної моралі правника є загальнолюдська мораль, на якій
позначається характер юридичної діяльності. Професійна мораль юриста
видозмінюється у зв’язку з наповненням соціальної культури новим
змістом, утвердженням загальнолюдських цінностей, прийняттям нового
законодавства. Формування професійної моралі здійснюється відповідно до
рівнів різних видів культури, якими володіє юрист.

Професійна культура юриста формується поетапно. Насамперед на етапі
усвідомлення юристом свого призначення, коли відбувається певна
адаптація, ознайомлення зі службовими й функціональними обов’язками та
специфікою роботи юридичної установи. Це фактично перші службові дії під
контролем наставника.

Етап формування юриста як професіонала характеризується повною
самостійністю у службовій діяльності, набуттям окремих навичок,
виробленням власного стилю і культури праці та ін.

Етап досягнення вершин майстерності, становлення юриста як професіонала
настає після багатьох років (для кожного індивідуально) праці або
взагалі не настає.

Зазначені етапи формування професійної культури впливають на професійну
мораль юриста, основу якої становлять регулювання службових взаємин,
допомога у здійсненні правильного вибору при виконанні службових
обов’язків, оптимальній реалізації прийнятого рішення у практичній
діяльності.

Професійна мораль певним чином регулюється. Особливості цього
регулювання диктують правила дій – певну поведінку, виконання
функціональних обов’язків, реалізацію права. Тому професійна мораль не є
чимось незмінним. Вона динамічна, варіантна, враховує соціальні умови,
напрями розвитку суспільства чи певної професії.

Отже, професійна мораль — це система моральних та морально-правових
норм, які регулюють дії та поведінку особи у професійній діяльності.

У філософсько-юридичній науці існує проблема щодо визначення професійної
культури юриста. Адже професійну культуру часто змішують з культурою
професійних дій, юридичною деонтологією чи правничою (професійною)
етикою.

Розв’язання цієї проблеми можна вбачати в розмежуванні поняття
«професійна культура юриста» як науки і як професійної властивості
юриста.

Професійна культура юриста як комплексна юридична наука є
практично-ужитковою.

Як наука вона включає в себе, по-перше, систему знань про певні види
культур, які властиві і необхідні особі юриста у здійсненні ним
професійної діяльності (зокрема, вчення про правову, політичну,
педагогічну, естетичну культуру тощо); по-друге: юридичну деонтологію як
систему знань про формування почуття службового, юридичного обов’язку;
по-третє, правничу етику як вчення про професійну поведінку юриста з
точки зору морально-етичних вимог.

З іншого боку, професійну культуру юриста слід розглядати як його
професійну властивість, яка характеризується:

• його знаннями правових та інших соціальних норм (моральних,
естетичних, корпоративних тощо); .

• повагою правника до права (як позитивного, так і природного),
моральних норм, почуттям службового обов’язку;

” вмінням і навичками правоохоронця реалізовувати правові, психологічні
та інші норми та знання;

• його готовністю настановчо виконувати свій службовий обов’язок, діяти
правомірно у будь-якій ситуації;

• власною правомірною поведінкою юриста при здійсненні його професійної
діяльності.

Методологічними основами формування професійної культури юриста — як
його властивості — виступають: філософія права, культурологія права,
юридична деонтологія та правнича етика.

Слід зазначити, що професійна культура як властивість юриста
визначається його певним правовим статусом. Наявність юридичних
спеціалізацій породжує специфіку професійних властивостей.

Правовий статус юриста визначається Конституцією України, кодексами
України, законами України («Про статус суддів», «Про адвокатуру», «Про
міліцію», «Про прокуратуру», «Про нотаріат» та ін.), а також відомчими
нормативними документами.

Суть правового статусу юриста становлять його права та обов’язки,
визначені переліченими вище документами. Вони розкривають значення особи
юриста в суспільстві, дають змогу зміцнити правові позиції, забезпечити
відстоювання інтересів народу. Правовий статус – динамічний. Він
постійно модифікується, вдосконалюється залежно від розвитку
суспільства. Для професійної культури правовий статус є основою, він
впливає на професійну дисципліну, поведінку юриста, правове почуття,
службові відносини, організацію праці та ін.

Зовнішній вияв професійна культура юриста знаходить в його професійній
правомірній діяльності, яка характеризується насамперед: професійною
орієнтацією, професіоналізмом, продуктивністю (ефективністю) його
діяльності та ін.

Професійна культура юриста формується поетапно. Якщо її основи
закладаються під час навчання, отримання юридичної освіти, то інші
складові професійної культури набуваються в процесі діяльності, коли
відбувається подальше усвідомлення свого призначення, поглиблення
пізнання специфіки юридичної діяльності.

Оскільки професійна культура юриста об’єднує всі види культури особи
правника (є комплексом різних видів культур), то всі принципи і функції
цих видів визначають професійну культуру. Але при цьому існують певні
особливості, оскільки стрижнем є саме правова культура. Так, власні
принципи професійної культури юриста мають загальний та спеціальний
характер. До загальних принципів треба віднести: захист прав юриста;
рівність всіх юристів перед Законом, підпорядкування всіх відомчих актів
Законові; єдність прав та обов ‘язків юриста; презумпція невинуватості
юриста.

Принцип захисту прав юриста передбачений згаданими вище законами. Однак
для його реалізації необхідні як мінімум дві умови: високі моральні
якості юриста та довіра громадян до його службових дій. Нині реалізація
наданих юристам прав часто викликає сумнів з боку держави та й громадян
щодо їх правомірності (і це інколи виправдано). Дія цього принципу
пов’язана як з добором кадрів, так і з соціально-побутовими умовами,
фінансовим забезпеченням, виконанням державою своїх зобов’язань перед
юристами.

Рівність усіх юристів перед законом забезпечується статтею 24
Конституції України. Незалежно від посади юрист зобов’язаний
дотримуватися правових норм і нести відповідальність за їх порушення.

Такий принцип професійної культури, як підпорядкованість усіх відомчих
актів Законові, полягає у недопущенні будь-якої регламентації службової
діяльності. «Деталізація» відомчих актів негативно позначається на
професійній культурі.

Принцип єдності прав та обов’язків гарантує дієвість правових норм,
забезпечує виконавську дисципліну юристів. Акцент лише на права чи
обов’язки погано впливає на юридичну діяльність. Звичайно, за наявності
прав обов’язкове, а за наявності обов’язків – неухильне їх виконання.
Отже, використання та виконання є основними засадами необхідної і
достатньої умови професійної культури юриста.

У праві кожного демократичного суспільства принцип презумпції
невинуватості особи посідає чільне місце.

На юристів як на окрему частину суспільства також поширюється цей
загальноправовий принцип. Йдеться про недопущення поспішності у
звільненні юристів з роботи у випадку порушення проти них кримінальної
справи. Адже винуватість визначається тільки судом.

До спеціальних принципів професійної культури юриста належать:
дозволяється те, що дозволяє закон; уміння користуватися владними
повноваженнями; самосвідомість юриста; оптимальність й ефективність
юридичної діяльності: диференційований підхід у правоохоронній роботі.

Принцип «дозволяється те, що дозволяє закон» може використовуватися лише
службовими особами, в тому числі юристами. Тут немає місця альтернативі,
плюралізму. Принцип розрахований на можливі прогалини в законі, появу
нових прецедентів та ін. Він має на меті забезпечити правомірну
поведінку юриста, застерегти його від порушення законності. Професійна
мораль у цьому випадку допомагає юристові правильно реалізувати цей
принцип. Однак юрист повинен бути впевнений, що при виконанні службових
обов’язків його дії навіть після негативної реакції населення будуть
оцінені адекватно, не ставитимуться під сумнів, не підлягатимуть ревізії
з боку інших чинів та інстанцій і йому не загрожуватиме покарання.

Такий загальноправовий принцип, як «все, що не забороняється законом,
дозволяється» не притаманний професійній культурі юриста.

Уміння користуватися владними повноваженнями властиве юристам, оскільки
вони наділені значною владою. Реалізація цього принципу на практиці
грунтується на високих моральних якостях представника державної влади.
Багато-профільність юридичної діяльності вимагає оптимального вибору
професійно-правових відносин з громадянами, які зумовлені нормами
поведінки юристів, їхнім службовим етикетом, простими нормами моралі і
відрізняють їх від діяльності членів інших професійних груп. Суть даного
принципу професійної культури полягає у зіставленні законних прав юриста
з його інтелектом, здібностями, внутрішньою культурою, фізіологічними
можливостями особистості тощо. При такому порівнянні простежуються
специфічні негативні якості: так зване захмеління від влади, зверхність,
грубість.

Вони можуть виявлятися у застосуванні (правомірному чи ні) юридичних
норм, при обмеженні прав та свобод, дієздатності громадян з метою
демонстрування юристом свого правового становища у суспільстві.
Здебільшого це викликає зворотну реакцію у населення – неповагу до
представників влади, підсвідому готовність підкоритися тощо.

Розглядаючи наступний принцип – самосвідомість юриста, зазначимо, що не
існує видів самосвідомості, а є лише відповідні почуття. Для юриста,
його професійної культури надзвичайно важливі національні, моральні та
правові почуття. Їх треба розглядати в цілому, оскільки власне вони
формують самосвідомість, яка є якісною характеристикою свідомості, вона
виступає і критерієм професійної культури.

Суть принципу оптимальності й ефективності юридичної діяльності полягає
в тому, щоб забезпечити успішне виконання зовнішнього і внутрішнього
імперативів службового обов’язку, виконати професійні дії якісно і з
найменшою втратою засобів та сил. Основною вимогою реалізації цього
принципу є глибоко продуманий вибір того комплексу шляхів, форм, методів
та засобів юридичної роботи, який найбільше відповідає ситуації, що
склалася.

Диференційований підхід у юридичній діяльності враховує як загальну
мету, так і конкретні обставини кожного правопорушення. Цей принцип
професійної культури полягає у роботі з кожним окремим суб’єктом
правопорушення, в індивідуальних правовідносинах з ним. Організовуючи
необхідні юридичні заходи, кожен юрист, який володіє високим рівнем
професійної культури, проводить їх з урахуванням особливостей різних
категорій людей, їхнього морально-психологічного стану, специфіки,
характеру, способу життя. Так виробляється власний стиль юридичної
діяльності.

Для професійної культури юриста характерний принцип гласності. Він
передбачає такі напрями:

• участь широкого кола громадськості, органів влади у виробленні заходів
по зміцненню правопорядку;

• реалізацію митної діяльності з участю громадян;

• інформування органів влади й управління, трудових колективів,
громадських організацій, населення і засобів масової інформації про свою
діяльність, як цього вимагають відповідні закони України.

Гласність у діяльності юристів визначає рівень їхньої професійної
культури, застерігає від проявів професійної деформації. При цьому
юристові важливо вміти зберігати державну і службову таємницю, а також
конфіденційність службових відомостей.

Гуманізаг/ія юридичної роботи як принцип професійної культури полягає у
переконанні громадян, які схильні до вчинення правопорушень, у
невичерпних можливостях людини та її здатності свідомо підкорятися
законові, у необхідності дотримуватися загальноприйнятих правил
поведінки, сформованих на основі загальнолюдських цінностей. Тут головне
– переконання розумом, а не силою.

Для професійної культури юриста надзвичайно важливий принцип режиму
законності, успадкований від соціалістичного права. Законність в
юридичній діяльності визначається рівнем професійної культури кожного
юриста, що характеризується ступенем використання і застосування норм
закону, інших правових актів. Існує залежність між професійною культурою
і службовою дисципліною, які слугують засобом зміцнення законності в
діяльності юристів. Зневага до професійної культури призводить до
морального зубожіння, що своєю чергою сприяє зниженню рівня правового
почуття.

Специфічна суть юридичної професійної культури конкретизується у таких
ознаках (функціях):

” формування почуття моральної та юридичної відповідальності;

” дотримання сформованого позитивного стереотипу поведінки;

• вироблення моральної обґрунтованості службових взаємовідносин;

” готовність бездоганно виконувати службовий обов’язок;

” вироблення культури професійних дій;

• погодження суспільних (надаючи їм перевагу) і особистих інтересів
юриста;

• недопущення професійної деформації;

• застереження від виявів бюрократизму тощо. Функції моральної та
юридичної відповідальності багатогранні.

Передусім, моральна відповідальність — це вкорінений у загальнолюдських
цінностях і забезпечуваний громадською думкою моральний обов’язок
юриста, визнаний у випадку його неправомірної поведінки як такий, що
позбавлений певних цінностей, які належали іншій особі.

Моральна відповідальність настає у випадку порушення юристом загальних і
професійних моральних норм або у випадку його бездіяльності. Вона не має
усталених меж, але є домінуючою у професійній культурі юриста.
Закріплена законодавством юридична відповідальність юриста, який
припустився професійної помилки, тягне за собою примусове позбавлення
його певних цінностей. У цьому випадку професійна культура спричинена
стати тим запобіжним заходом, який би не допустив покарання юриста за
скоєний вчинок. Це дає змогу замість юридичне забороненої поведінки
юриста сформувати його юридичне дозволену, правомірну поведінку.

Сформований позитивний стереотип поведінки юриста має соціальну
цінність. Він полягає у свідомому дотриманні юристом моральних та
правових вимог, що в підсумку формує у нього певний зразок поведінки,
професійну звичку. Високий рівень засвоєння юристом загальнолюдських
цінностей спонукає його до правомірних дій під час виконання службових
обов’язків.

Культура службових правовідносин у сфері юридичної діяльності немислима
без моральної обґрунтованості. Основу службових відносин становлять не
лише право, а й мораль, традиції, звичаї, що склалися в юридичних
органах. Дієвість цих категорій забезпечується відображенням їхніх вимог
у різноманітних статутах, інструкціях, відомчих нормативних актах, які
рег&#