Лозовой В.О. 2005 – Естетика (форматування)
ЕСТЕТИКА
Навчальний посібник За редакцією В. О. Лозового
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України
Київ Юрінком Інтер
2005
Передмова
Навчальний посібник є спробою у стислій і доступній формі викласти
сучасний рівень наукових уявлень про естетичне і художнє знання. У ньому
розглядаються зміст предмета естетики, мета, завдання та функції на
сучасному етапі суспільного розвитку, викладені свідчення з історії
світової та української естетичної думки. Подана характеристика вихідних
категорій естетики: естетичного і художнього, прекрасного і потворного,
піднесеного і низького, трагічного і комічного, структури й особливостей
естетичної діяльності та естетичної свідомості. Всебічно проаналізовано
мистецтво як соціальне явище, його функції, морфологію, історичний
розвиток. Значна увага приділена естетичній культурі особистості та
шляхам її формування, обгрунтовано значущість її для загальної культури
людини, зокрема майбутнього фахівця.
У кожній темі виділені ключові поняття і основні терміни, зроблені
висновки з розглянутих питань, сформульовані завдання для самостійної
роботи та рекомендується література, яка дасть можливість зацікавленому
читачеві поглибити і розширити знання з теми, що розглядається,
задовольнити свій естетично-пізнавальний інтерес.
Посібник орієнтований на зацікавленого творчого читача, який вже
знайомий з основами філософських знань, історією духовної культури і
художнього життя. У ньому враховані зміст навчальної програми з естетики
для студентів неспеці-алізованих навчальних закладів та багаторічний
досвід викладання цієї навчальної дисципліни у Національній юридичній
академії України імені Ярослава Мудрого, Харківському національному
технічному університеті (ХПІ), Харківському гуманітарному університеті
«Народна Українська академія» та інших вищих навчальних закладах.
Відомо, що фахівець має виконувати не лише професійні обов’язки чи
функції, а й багато інших соціальних ролей у відповідності зі своїм
соціальним статусом, що потребують відповідного рівня естетичної
культури. Опанування змістом навчального посібника дасть змогу оволодіти
комплексом знань і вмінь, а саме:
— розуміти логіко-філософську структуру естетичного знання як дисципліни
загальногуманітарного циклу та естетичне значення суто професійних
чинників;
вміти пояснити феномен естетичних цінностей, їх роль у людській
життєдіяльності;
мати уявлення про способи оволодіння досвідом, зберігання та передачі
естетичного досвіду і базисних цінностей;
впевнено оперувати естетичними категоріями на підставі знання форм і
типів культур, естетичної спадщини мислителів світу та України, сучасних
естетичних уявлень;
бути здатним у випадку професійної необхідності до компетентного діалогу
з експертами-мистецтвознавцями;
на практичному рівні володіти професійним етикетом і вміти будувати
поведінку у професійних і міжособистісних стосунках.
РОЗДІЛ 1
Предмет та завдання естетики
Ключові поняття і терміни: естетика, естетичне, естетичні закони,
естетичні категорії, естетичні поняття, художнє.
§ 1. Предмет естетики
Слово «естетика» (аІБІгіейсоБ) — грецького походження, у перекладі
означає — той, що має відношення до чуттєвого сприйняття. Термін
«естетика» увійшов до науки в середині XVIII ст. Вперше його застосував
німецький філософ А. Баум-гартен для позначення нового розділу в
філософії. А. Баумгар-тен увів у філософію розділ «Теорія чуттєвого
сприйняття» і запропонував назвати його терміном «естетика». Він міцно
укоренився у філософській термінології, і вже з XVIII ст. естетику
почали розуміти як науку, що вивчає лише «філософію прекрасного», або
філософію мистецтва. У естетиків з’явився самостійний предмет вивчення.
Предметом естетики є чуттєве пізнання навколишньої дійсності з її
різноманітними напрямами: природою, суспільством, людиною та її
діяльністю в усіх життєвих сферах, навіть у виробничій. Так, з
естетичними властивостями явищ і предметів зустрічаємося, коли
розглядаємо чудові квіти, величні споруди (наприклад, церкви, пам’ятки
давнини тощо), нові технічні об’єкти (комп’ютери, машини, роботи та
ін.), які створені працею людини, коли пишаємося високогуманними
вчинками людей, високохудожніми творами мистецтва. Про людей, чутливих
до краси, говоримо, що вони мають естетичне чуття. Процесу сприймання
естетичного даємо назву естетичного сприйняття, результатом якого є
естетичне переживання.
Отже, естетичні почуття, переживання, естетична насолода виступають як
вияви естетичного ставлення до предметів або явищ дійсності.
Різноманітні естетичні відношення, що виникають у людини (соціальної
групи, суспільства) до дійсності, можна віднести до загального поняття
«естетичне». Природу естетичного вивчає наука естетика.
Дослідження естетичного (виступає як метакатегорія науки естетики)
припускає аналіз найбільш загальних характеристик, сторін, які належать
певним естетичним об’єктам дійсності, наприклад, прекрасним, піднесеним,
трагічним і т. ін., крім того, природи відображення цих явищ у
свідомості людини, в естетичних сприйняттях, уявленнях, ідеалах, теоріях
та поглядах, а також природи естетичних цінностей.
Одним з головних питань в обсязі вивчення естетики є питання про
мистецтво. Естетика досліджує загальні закономірності розвитку
мистецтва, які виявляються у його різновидах. Вона вивчає і власне
процес художньої творчості, її суб’єкт, об’єкт та засоби творення, крім
того, процес художнього сприймання мистецтва та ін., тому що мистецтво
існує лише у соціально-комунікативній системі художник — мистецтво —
споглядач, або художня творчість — мистецтво — художнє сприйняття. У
цьому зв’язку до предмета естетики як науки належить включити такі
проблеми, як художнє сприймання, художня оцінка, художні засоби,
художній смак та ін. Усі ці прояви втілюються у категорії «художнє».
Отже, варто розглянути категорії «естетичне» і «художнє» та їх зв’язок.
Поняття «художнє» стосується мистецтва: діяльності художника, сприйняття
мистецтва, оцінки творів мистецтва та ін. Але насправді є такі естетичні
явища, процеси, цінності, які не мають художньої ознаки, наприклад,
естетичні явища у природі, естетичні риси в поведінці, побуті, в
утилітарних формах людської діяльності. «Художнє» треба розглядати як
«прикметник від іменника» мистецтво. Художня потреба — це потреба у
мистецтві, художня оцінка — це оцінка мистецтва; художня творчість — це
створення мистецтва, художнє сприймання — це сприйняття мистецтва тощо.
Інакше кажучи, «художнє» виступає як вид естетичного, яке є для нього
родовим поняттям: художня діяльність — вид естетичної діяльності,
художня творчість — вид естетичної творчості.
Категорія «естетичного» характеризує всю широчінь та різноманітність
сфери прекрасного і потворного, трагічного та комічного, низького і
піднесеного та їх модифікації у природній і соціальних галузях, у
мистецтві та в інших сферах буття. Не існує художніх явищ (музичне,
літературне, живописне та ін.), які б не мали естетичної природи і не
були б прекрасними або високими, позитивно-естетичними або
негативно-естетичними тощо, але є такі естетичні явища, які не мають
художньої природи (красота флори й фауни, фізична зовнішність людини,
неорганічні предмети та ін.).
Естетика вивчає ціннісне ставлення людини до явищ буття, яке може бути:
прекрасним, потворним, сатиричним, гумористичним, трагічним, комічним,
піднесеним та ін. Крім того естетика досліджує закономірності естетичної
діяльності суспільства, закономірності естетичного сприйняття людиною
дійсності тощо. Аналіз естетичної діяльності дозволяє зрозуміти, як
людина створює прекрасне у житті, як саме вона усвідомлює його. Іншими
словами, естетика розглядає суб’єкти творчості та сприйняття (художник,
публіка, імпровізатор, виконавець, критик та ін.), об’єкти творчості,
засоби, процеси і результати естетичної творчості й сприймання.
Таким чином, висвітлене коло питань і складає предмет естетики.
Естетика — філософська наука, вона народилася у надрах філософії, вийшла
з неї і зберегла міцні зв’язки з нею. Якщо філософія розкриває найбільш
загальні закони природи, суспільного розвитку та мислення, то естетика
вивчає найбільш загальні закони розвитку мистецтва та різноманіття
естетичного відношення людини до світу.
Перетворившись у самостійну науку (з другої половини XVIII ст.),
естетика продовжує використовувати основні методологічні положення
філософії. Вона застосовує весь категоріальний апарат науки філософії;
запозичує такі поняття, як буття, свідомість, діяльність, зміст, форма,
сутність та явище, причина і наслідок; використовує філософські закони
та ін.
Естетика пов’язана з усіма гуманітарними науками, так, вона тісно
поєднується з етикою. Моральний аспект є складовою частиною естетичних
відносин. Взаємовідносини між людьми — це основа кожного художнього
твору (свої правила поведінки у героїв У. Шекспіра, А. Камю, Ф. Кафки,
О. Гончара та ін.). Естетика пов’язана також із психологією. Естетичне
сприйняття дійсності має чуттєво-емоційний характер, а емоції і почуття
вивчає психологія. Крім того, естетика тісно взаємодіє з педагогікою,
соціологією, логікою та ін.
Оскільки естетичні якості властиві самій дійсності і вони знаходять своє
відображення у різноманітних формах пізнання, естетика невід’ємна і від
природознавчих та технічних наук.
Естетика — теорія мистецтва. Вона виступає методологією мистецтвознавчих
наук: історії мистецтва, теорії мистецтва, художньої критики.
На відміну від інших предметів, що їх створює людина, в яких краса може
бути наявною, а може бути і відсутньою, у творах мистецтва вона має бути
обов’язковою, бо твори мистецтва — це завжди естетичні цінності. Якщо
фільм або малюнок не приносять естетичної насолоди, вони не вважаються
художніми творіннями.
Мистецтво як плід художньої творчості є предметом дослідження естетичної
науки. Але естетика у даному випадку відразу стикається з тим, що кожним
видом мистецтва — літературою, музикою, театром та ін. — займається
спеціальна наука: літературознавство, музикознавство, театрознавство
тощо. Кожна мистецтвознавча наука досліджує той чи інший вид мистецтва,
його характерні риси і якості. Але існують такі закони мистецтва, які є
загальними для всіх видів мистецтва, вони об’єднують різні галузі
художньої творчості. Ці закони і стають предметом пізнання естетичної
науки. Так, відношення мистецтва до дійсності, відображення дійсності в
мистецтві, художня творчість та інші питання вивчає естетика. Вона
розкриває закони, які виступають загальними для всіх видів мистецтва,
але у кожному з них вони виявляються специфічно, особливим чином, тому
естетика не просто наука про мистецтво, а наука, яка досліджує загальні
закони розвитку мистецтва.
Естетика являє собою методологічні засади для таких наук, як технічна
естетика, естетика побуту, естетика поведінки.
Отже, естетика — це наука про естетичне в дійсності, про сутність і
закони естетичної свідомості, пізнання і естетичну діяльність людини,
наука про загальні закони розвитку мистецтва.
Естетика — філософська наука, вона тісно пов’язана з гуманітарними
науками, крім того, виступає теорією для прикладних естетичних та
мистецтвознавчих наук.
§ 2. Естетика у системі наук
Естетику можна розглядати як цілісну систему наукового знання, яка
містить три основні розділи:
про природу естетичного об’єкта та види естетичної цінності (продукти
виробництва, явища природи, суспільства і мистецтва);
про природу естетичної свідомості та її форми (естетичне почуття,
ідеали, смаки, теорії та ін.);
про природу естетичної діяльності та її види (художнє конструювання, або
дизайн, художня творчість, естетичне виховання та ін).
Естетика як система має і свій категоріальний апарат: естетичні
категорії, естетичні поняття та естетичні закони. Естетичні категорії —
це вузлові пункти в історії освоєння людиною дійсності «за законами
краси». В них збережені основні типи естетичних відносин «я» людини до
навколишнього світу, узагальнені характерні естетичні властивості
предметного світу.
Естетичні категорії поділяють на парні і непарні. Парні категорії:
прекрасне та потворне, трагічне та комічне, низьке та піднесене
(високе); непарні, наприклад, такі як: зміст, форма, художній образ,
художній метод, естетична свідомість, естетична діяльність, естетична
культура тощо. До естетики як науки належать і такі поняття, які
відображають окремі риси естетичних категорій, вони характеризують
відтінки естетичних властивостей. Наприклад, категорія «прекрасне» —
поняття гармонійного, красивого, чарівного та ін., категорія «потворне»
— поняття некрасивого, брутального, бридкого тощо.
Усі категорії та поняття естетики тісно зв’язані, між собою, між ними
існує логічний зв’язок та підпорядкування.
Естетика як система містить, крім естетичних категорій та понять, ще й
естетичні закони. Естетичні закони — це естетичні відношення між
естетичними явищами. Вони розкривають зв’язки, тенденції, суперечності,
які існують між естетичними явищами. Естетичні закони — це закони
естетичної діяльності, закони мистецтва як форми суспільної свідомості,
закони художньої творчості, закони художнього процесу, закони художнього
сприйняття, закони естетичного виховання та ін.
Таким чином, естетика — це системне знання, що охоплює певні закони,
категорії, поняття, дослідження яких і розкриває її зміст.
§ 3. Структура естетичного знання
Естетика відіграє значну роль у суспільному житті, це розкривається
через функції, які вона виконує в суспільстві. До найважливіших функцій
естетики належать світоглядна, пізнавальна, формуюча (виховна),
методологічна та ін.
Естетика потрібна митцю. Вона є світоглядною основою для творчої
діяльності художньої інтелігенції. Художник може інтуїтивно
використовувати закони естетики, не усвідомивши їх у теоретичній формі,
а познайомившись з ними під час художнього процесу, з досвіду
попередників та сучасників. Але таке усвідомлення іноді не дає
можливості глибоко і безпомилково вирішити творчі завдання. Кожен
майстер має свою художню концепцію світу, своє світосприйняття. І він,
бажаючи чи, навпаки, не бажаючи, передає своє ставлення до світу у
творах (наприклад, порівняймо світосприйняття героїв М. Шолохова у
повісті «Доля людини» і Ф. Кафки у романі «Америка»). Світогляд не
тільки керує талантом і майстерністю, а й сам формується під їх впливом
у процесі творчості. При цьому найбільший вплив на творчість має той бік
світогляду, який розкривається в естетичній системі, свідомо або
несвідомо реалізується у художніх образах.
Творчість та усвідомлення, як правило, є супровідними. Софокл, Леонардо
да Вінчі, Вільям Шекспір, Жан-Батіст Мольєр, Йоганн Вольфганг Гете, Л.М.
Толстой, І.Я. Франко — не тільки видатні майстри мистецтва, але й
визначні дослідники його таємниць.
Естетичні принципи, на які спирається той чи інший митець у своїй
творчій діяльності, не байдужі людині, бо свої твори художники завжди
створюють для неї. Вона спрямовує розвиток мистецтва, і в цьому полягає
її велике значення. Естетика надає знання митцям, сприяє свідомому
ставленню до художньої творчості.
Не тільки художнику потрібна естетика, вона необхідна і суспільству, що
сприймає мистецтво, — читачу, глядачу, слухачу; естетика несе знання
людям, дозволяє познайомитися з основними властивостями і законами
розвитку естетичних явищ, з різними естетичними концепціями тощо. У
цьому розкривається пізнавальна функція естетики.
Естетика виховує особистість, її смак. Вона розвиває її естетичну
свідомість, допомагає по-справжньому сприймати мистецтво.
Сприяючи формуванню певних естетичних поглядів, ідеалів, уявлень, дана
наука орієнтує у світі естетичних цінностей, викликає ціннісні уявлення,
якими люди можуть користуватися у своїй практичній діяльності. Таким
чином, вона відіграє виховну роль у житті суспільства.
Узагальнюючи результати дослідження естетичних явищ, які дає, наприклад,
мистецтвознавство, естетика, в свою чергу, впливає на його розвиток.
Вона розкриває головні принципи пізнання естетичних об’єктів, визначає
шляхи їх дослідження. Отже, естетика виконує і методологічну функцію.
Знання естетики потрібне не тільки митцю, який пише картину, а й швецю,
який шиє костюм, і столяру, що виготовляє шафу, і інженеру, який створює
автомобіль, оскільки пізнання та перетворення світу вони здійснюють за
законами краси.
Естетика заслуговує на увагу людини, адже вона дає знання, як поводитися
у світі (етикет), як одягатися зі смаком, як красиво і зручно
організувати своє робоче місце (дизайн); сприяє розвитку духовного світу
особистості і допомагає використовувати на практиці естетичне знання.
Фахівцям, у тому числі й майбутнім юристам, надзвичайно важливим є
вивчення естетики, бо вона формує естетичну свідомість юриста, розвиває
його уявлення, фантазію, інші естетичні ознаки мислення, допомагає
спілкуватися з людьми, естетично, красиво поводитися тощо.
Наука естетика надає людині знання, формує творчі якості, потребу
сприймати красу і отримувати від неї насолоду, бажання спілкуватися з
мистецтвом і розуміти його.
Висновки
Естетика — цілісна система наукового знання, яка вивчає естетичну
діяльність суб’єкта та її результати, зокрема в сфері мистецтва, та ін.
Їй належить значна роль у формуванні духовного світу людини.
Резюме
Естетика — наука про чуттєве — емоційне сприйняття дійсності, про
діяльність, в основі якої лежить уявлення про красу та її результати,
зокрема мистецтво. Естетика — філософська наука, яка тісно пов’язана з
гуманітарними науками, має зв’язок з економічними та технічними науками,
виступає теоретичною основою для мистецьких наук: історії та теорії
мистецтва, технічної естетики, естетики побуту та поведінки. Естетика —
це цілісна система знання, яка має свої категорії, поняття та закони,
вона відіграє значну роль у житті людини та суспільства.
Завдання для самостійного опрацювання
Як взаємодіють духовна культура та естетика?
Назвіть головні підходи у вивченні предмета естетики.
З’ясуйте, як пов’язана естетика з вашою майбутньою спеціальністю.
На конкретних прикладах розкрийте важливість естетичного знання.
Література
Борев Ю.Б. Эстетика: В 2-х т. — Смоленск, 1997. Борев Ю.Б. Эстетика. —
М., 1988.
Выжлецов Г.П. Эстетика в системе философского знания. — Л., 1981. Земнов
Л.А., Куликов Г.И. Методологические проблеми эстетики. — М,
1982.
Каган М.С. Лекции по марксистско-ленинской эстетике. Ч. І. — Л., 1963.
Кривцун О.А. Эстетика. — М., 1998.
Левчук Л.Т. та ін. Естетика: Підручник / За заг. ред. Л.Т. Левчука. —
К., 2000.
Эстетика: Учеб. пособие / Под ред. Л.Т. Левчук, Д.Ю. Кучерюка, В.И.
Панченко и др. — К, 1991; Эстетика: Словарь. — М., 1989.
РОЗДІЛ 2 Генеза естетичної думки у західноєвропейській культурі
Ключові поняття і терміни: античність, бароко, гіперреалізм, гуманізм,
екзистенціалізм, ескпресіонізм, ідея, іконоборство, інтуїтивізм,
калокагатія, катарсис, класицизм, контрапункт, космологізм, космос, міф,
міфологія, мимесис, мистецтво, натуралізм, натурфілософія,
неопозитивізм, образ, поетика, позитивізм, поліфонія, психоаналіз,
ритуал, синкретизм, сума (суми), утопія, художня форма.
§ 1. Естетичні уявлення у синкретичній культурі первісного суспільства
Для первісної культури характерна єдність, синкретизм утилітарного і
художнього елементів. Уява людини про світ ще не сформувалася. Сама
людина і суспільство розглядаються як частина навколишнього світу,
відображеного в міфах.
Міфологічне мислення формувалося на основі практичного відношення до
світу. Міф значною мірою був пов’язаний із розвитком фантазії, уяви і
спочатку супроводжував магічні ритуали й обряди. Встановлення магічних
причин взаємозв’язку природних або суспільних процесів доповнювалося
фантастичними антропоморфними зв’язками і відношеннями.
Міфологія — це форма суспільної свідомості, засіб розуміння
взаємопов’язаності і причинно-наслідкової обумовленості природної і
соціальної дійсності як одного цілого, спрямована на подолання
фундаментальних протиріч людського існування, на гармонізацію відношень
особистості, суспільства і природи.
Зміст міфу уявлявся первісній свідомості реальним, тому що втілював
колективний, «надійний» досвід осмислення дійсності множиною поколінь.
Цей досвід служив предметом віри, а не критики. Міфи підтверджували
прийняту в даному суспільстві систему цінностей, підтримували і
установлювали певні норми поведінки.
Головними передумовами своєрідної міфологічної «логіки» було, по-перше,
те, що первісна людина не виділяла себе з навколишнього природного і
соціального середовища, і, по-друге, те, що мислення зберігало
нероздільність, було невіддільне від емоційно-афектної, моторної сфери
життя людини та його психіки. Наслідком цього явилося наївне олюднення
всієї природи, загальна персоніфікація, метафоричне зіставлення
природних, соціальних і культурних об’єктів.
На природні об’єкти переносилися людські властивості, їм приписувалася
піднесеність, розумність, людські почуття, часто і зовнішня
антропоморфність, і, навпаки, міфологічним предкам могли бути
привласнені риси природних об’єктів, особливо тварин. Визначені сили і
спроможності могли бути пластично виражені багаторукістю, багатоокістю,
найдивовижнішими трансформаціями зовнішнього образу; для міфу
характерно, що різноманітні духи, боги і герої, а тим самим і подані
ними стихії, природні об’єкти і людські спроможності були пов’язані
сімейно-родовими відносинами.
Розповідь про події минулого служить у міфі засобом опису устрою світу,
засобом пояснення його теперішнього стану. Найважливіша функція міфу —
створення моделі, прикладу, зразка. Залишаючи зразки для імітації та
відтворення, міфічні герої одночасно «випромінюють» магічні духовні
сили, що продовжують підтримувати порядок, встановлений у природі і
суспільстві.
Підтримання такого порядку також є важливою функцією міфу. Вона
здійснюється за допомогою ритуалів. У них міфічний час і герої не тільки
зображуються, але ніби відроджуються з їхньою магічною силою, події
повторюються і наново актуалізуються.
Міф і ритуал складають дві сторони — так би мовити, теоретичну і
практичну — одного і того ж феномена: забезпечення «вічного повернення»
і безперервності природних і життєвих циклів, збереження колись
встановленого порядку.
Отже, основними властивостями міфу є: конкретність події; тілесність,
осяжність діючих сил; емоційність викладу; проекція людських якостей на
предмети навколишнього світу; чуттєве сприйняття навколишнього;
образність розповіді.
Міфологія є найдавнішим, архаїчним ідеологічним утворенням, що має
синкретичний характер. У міфі переплетені зародкові елементи релігії,
філософії, науки, мистецтва. Органічний зв’язок міфу з ритуалом, що
здійснювався музично-хореографічними, «передтеатральними» і словесними
засобами, мав свою приховану, неусвідомлену естетику. Мистецтво згодом
цілком відокремилося від міфу і ритуалу, але зберегло специфічне
поєднання узагальнень із конкретними уявленнями. Збереглося і широке
оперування в ньому міфологічними темами та мотивами.
§ 2. Естетична складова у системі європейського філософського знання
Часи античності. Антична естетика розвивалася в Давній Греції і Римі.
Вона мала своїм витоком міфологічні уявлення, що склалися в первісному
суспільстві. Для них характерний підкреслений космологізм Космос, на
погляд античних мислителів, хоча і просторово обмежений, але
характеризується гармонійністю, домірністю і слушністю прямування, що
відбувається в ньому, структурно і ритмічно оформлений, вражає
піднесеною величчю. Він виступав як втілення найвищої краси. Все інше
наділялося красою лише в тій мірі, у якій воно наближалося до цієї
абсолютної гармонії, а створена людиною річ розглядалася як імітація
космосу. Подібні уявлення про чуттєво-матеріальну організацію Космосу
були властиві ранньому, натурфілософському періоду розвитку античної
думки, що намагалася сконструювати Космос з таких фізичних елементів, як
вогонь, ефір, земля, вода, повітря.
Антична естетична думка досягла найвищого розквіту в період VII ст. до
н.е. — III ст. н.е., коли на зміну чуттєво-наочному, інтуїтивному
уявленню натурфілософів про Космос приходить інтерес до самої людини, що
пізнає. Античні мислителі сформулювали найголовніші проблеми естетики:
питання про відношення естетичної свідомості до дійсності, про природу
мистецтва, про сутність творчого процесу, про місце мистецтва в житті
суспільства. Вони розробили теорію естетичного виховання. Велика заслуга
античних мислителів в аналізі естетичних категорій прекрасного, міри,
гармонії, трагічного, комічного, іронії та ін.
Естетичні поняття і терміни оформлюються уже в ранній грецькій
літературі — в епосі Гомера і Гесіода. У Гомера зустрічаються
найважливіші естетичні терміни: «красота», «прекрасний», «гармонія» та
ін. В «Ілліаді» і «Одісеї» даний опис танків, розповідається про те, яке
місце займали спів і музика в житті греків. При цьому раціональні думки
Гомера про мистецтво вигадливо поєднуються з міфологічними уявленнями.
Поєднання міфологічного і раціонального ми зустрічаємо й у Гесіода —
автора поэм «Труди і дні» і «Теогонія». Краса і добро у нього мисляться
як такі, що виходять від богів. Художню творчість він також вважає актом
божественним.
Проте ні Гомер, ні Гесіод не створили естетичних теорій, що виникли в
надрах античної філософії. Грунт для них підготували мілетські
матеріалісти — Фалес, Анаксимандр і Анаксимен (кінець VII —VI ст. до
н.е.).
Найбільш ранньою школою грецької філософії, що розробила важливі
естетичні поняття, була піфагорійська школа. Вона була заснована
Піфагором у VI ст. до н.е. у місті Кротоне (Південна Італія). Згідно з
поглядами піфагорійців, число складає сутність речей, і тому пізнання
світу зводиться ними до пізнання чисел. Безпосередньо до вчення
піфагорійців про число примикає їхня концепція про протилежності. Все
існуюче являє собою низку протилежностей, що і породжують гармонію.
Піфагорійці вважали, що гармонія чисел є об’єктивною закономірністю, яка
діє в усіх явищах життя, отже, і в мистецтві.
Піфагор перший звернув увагу на порядок і гармонію, що царюють у
Всесвіті. Космологічна теорія піфагорійців носить естетичний характер.
Детально поняття гармонії Піфагор досліджує на прикладі музики.
У працях піфагорійців про музику вперше була висунута думка про те, що
якісна своєрідність музичного тону залежить від довжини звучної струни.
На цій основі піфагорійці розвинули вчення про математичні основи
музичних інтервалів. Так, ними були встановлені такі музичні гармонії:
октава 1:2, квінта 2:3, кварта 3:4.
Піфагорійці шукали об’єктивний бік естетики. Вони розуміли гармонію як
«згоду незгодних», тобто акцентували увагу на примиренні протилежностей,
порушили питання про об’єктивні основи прекрасного. Діалектичні здогадки
піфагорійців про основні естетичні поняття одержали розвиток у Геракліта
Ефесь-кого (бл. 520— 460 до н. е.). Розвиваючи матеріалістичні вчення
милетських філософів, за першооснову всього існуючого він бере «вічно
живий вогонь». Згідно з Гераклітом, у світі царює сувора закономірність
і в той же час у ньому немає нічого постійного — усе тече і змінюється.
На відміну від піфагорійців він робить акцент не на примиренні
протилежностей, а на їхній боротьбі. Виходячи з цих загальних
методологічних принципів в аналізі естетичних категорій, Геракліт, так
само як і піфагорійці, вважав, що прекрасне має об’єктивну основу, проте
цю основу він бачить не в числових відношеннях як таких, а в якостях
матеріальних речей, що подають собою модифікації вогню.
Конкретизуючи поняття краси, Геракліт говорить про гармонію як єдність
протилежностей. Гармонія для нього, як і краса, виникає через боротьбу.
Гармонія, що є основою краси, за Гераклітом, має універсальний характер:
вона лежить в основі Космосу, складає основу людських відносин, вона ж є
присутньою у витворах мистецтва. Геракліт трактує міру як одну з
найважливіших естетичних категорій. Міра, згідно з Гераклітом, як і
гармонія, має загальний характер.
У центрі уваги давньогрецького філософа Сократа (470— 399 до н. е.)
знаходиться людина. При цьому людина цікавить Сократа з боку її
практичної діяльності, поведінки, моральності. З цих позицій Сократ
розглядає і естетичні проблеми. Відповідно до поглядів Сократа, всяка
людська діяльність переслідує певну ціль. Вищим результатом цієї
діяльності є абсолютне благо. Естетична діяльність також є доцільною,
тому її продукти повинні оцінюватися з погляду відповідності певній
цілі. Отже, за Сократом, прекрасне не існує як абсолютна властивість
предметів і явищ. Воно розкривається лише в їх (предметів і явищ)
відношеннях і у своїй сутності збігається з доцільним. Такий підхід до
естетичних категорій призвів до того, що прекрасне як центральне
естетичне поняття стало розглядатися Сократом у дусі відносності.
Геракліт також говорить про відносність прекрасного. Проте в нього
краса, прекрасне визначається приналежністю до різних родів
матеріального світу. Відносність же прекрасного у Сократа є наслідком
співвідношення предметів із цілями людської діяльності. Сократ
підкреслює органічний зв’язок етичного і естетичного, морального і
прекрасного. Ідеалом для нього є прекрасна духом і тілом людина.
Мистецтво, за Сократом (особливо скульптура), зображує не тільки тіло
людини, а й її душу. В цій думці Сократа викладена його концепція
духовної красоти. Вона відрізняється від піфагорійської концепції краси,
що мала винятково формальний характер. Там красоту вбачали в пропорції,
тут — ще й у вираженні душі. Сократ зв’язав прекрасне з людським
тісніше, ніж це можна було спостерігати у піфагорійців, що бачили красу
скоріше в Космосі, ніж у людях. Сама ж думка про духовну красу не була
архаїчною, вона з’явилася тільки в класичний період. Але в пізніших
естетичних системах обидва мотиви — краса форми і краса душі — знаходили
сильне і живе вираження, що одержало назву калокагатії — єдності добра,
краси і блага, прекрасної форми і внутрішньої досконалості.
Такий потужний крок у розвитку естетичних ідей античності зробив великий
давньогрецький філософ Платон (427— 347 до н.е.).
Згідно з Платоном, чуттєві речі мінливі. Вони виникають і зникають, і
вже в силу цього не являють собою сутності буття. Справжнє буття
властиве лише особливого роду духовним сутностям — «видам» або «ідеям».
«Ідеї» Платона — це загальні поняття, що подають собою самостійні
сутності, верховною ідеєю є ідея блага.
Питання естетики піднімаються у багатьох творах Платона — «Гиппій
Більший», «Держава», «Федон», «Софіст», «Пир», «Закони» та ін. Прекрасна
ідея протиставляється Платоном чуттєвому світу, вона знаходиться поза
часом і простором, не змінюється. Оскільки краса має позачуттєвий
характер, то вона осягається, за Платоном, не почуттями, а розумом. Ця
ідеологія стала у Платона базою для аналізу мистецтва. Відомо, що
попередники Платона розглядали мистецтво як відтворення дійсності через
імітацію. Так підходили до мистецтва Геракліт, Сократ. Платон також
говорить про імітацію чуттєвих речей, що самі, проте, є відбитками ідей.
Художник, що відтворює речі, відповідно до поглядів Платона, не
піднімається до розуміння істинно існуючого і прекрасного. Створюючи
витвір мистецтва, він лише копіює чуттєві речі, які, у свою чергу, є
лише копіями ідей. Виходить, зображення художника є не що інше, як копії
з копій, імітації імітацій, тіні тіней тощо.
Як повторний відбиток, як відбиток відбитого, мистецтво, за Платоном,
позбавлене пізнавальної цінності. Більше того, воно брехливе і
перешкоджає пізнанню істинно існуючого світу. У аналогічному плані
Платон розглядає і творчий процес. Він різко протиставляє художнє
натхнення пізнавальному акту. Натхнення художника ірраціональне,
протирозумне. Характеризуючи творчий процес, Платон користується такими
словами, як «натхнення» і «божественна сила». Поет творить «не від
мистецтва і знання, а від божественного визначення й одержимості».
Платон, таким чином, розвиває містичну теорію поетичної творчості.
Відповідно до цієї теорії, художник творить у стані натхнення і
одержимості. Платон не обмежується загальним розбором категорій
прекрасного, природи мистецтва і сутності художньої творчості. Його
цікавить і соціальний бік естетичного. У діалозі «Держава» Платон
вважає, що мистецтву взагалі немає місця в ідеальній державі. Проте він
допускає витвір і виконання гімнів богами, оскільки вони збуджують мужні
і громадянські почуття.
Одним із найвизначніших критиків платонізму був Арісто-тель (384—322 до
н. е.). Він детально проаналізував платоні-вську теорію ідей і дійшов
висновку про її неспроможність.
Питання естетики обговорюються Арістотелем у таких творах, як
«Риторика», «Політика» і особливо в «Мистецтві поезії». Цей твір,
названий коротко «Поетикою», дійшов до нас у неповному і недостатньо
обробленому вигляді. «Поетика» Арістотеля є узагальненням художньої
практики свого часу і, так би мовити, склепінням правил для творчості,
тобто носить певною мірою нормативний характер. На противагу Платонові,
що переважно схиляється до умоглядного, абстрактного трактування
естетичних категорій, Арістотель, навпаки, виходить завжди з практики
мистецтва.
Арістотель, як і його попередники, у центр своїх естетичних міркувань
ставив проблему прекрасного. Основними видами прекрасного, за
Арістотелем, є: злагодженість, домірність і певність. Арістотель бачить
завдання мистецтва в імітації (з грец. — мимесис). У «Поетиці» філософ
говорить про три різновиди імітації: у засобі, предметі і способі. Всі
види мистецтва, відповідно до Арістотеля, різняться засобами імітації:
звук — засіб для музики і співу; фарби і форми — для живопису і
скульптури; ритмічні прямування — для танків; слова і метри — для
поезії.
Названі види мистецтва Арістотель поділяє ще на мистецтва прямування
(поезія, музика, танок) і мистецтва спочинку (живопис і скульптура).
Особливо докладно філософ зупиняється на розподілі словесного мистецтва
на роди і види, в основу якого кладеться особливість об’єктів і форма
імітації. Він описує своєрідність епосу, лірики і драми. Драма
поділяється на комедію і трагедію. Трагедія, за Арістотелем, впливає
таким чином, що збуджує співчуття і страх, вона очищає ці пристрасті (з
грец. — катарсис — очищення). Арістотель називає катарсис ціллю
трагедії. Відповідно до орфічно-піфагорійських уявлень, катарсис
відбувався за допомогою музики. Арістотель розділяв цю точку зору,
класифікувавши тональності на етичні, практичні і нади-хаючі. Останнім
він і приписував спроможність викликати розрядку почуттів і очищення
душі.
Значний інтерес мають міркування Арістотеля з приводу творчого процесу.
У Арістотеля він втрачає таємничий, містичний характер. Процес створення
художніх творів, а також їхнє сприйняття є, за Арістотелем,
інтелектуальними актами, філософ підкреслює зв’язок творчого процесу з
пізнавальною діяльністю людини. Що стосується естетичного споглядання,
то воно, на думку Арістотеля, базується на радощах упізнавання. Отже, з
його точки зору, творчий процес є збагненним і таким, що піддається
контролю.
Велике місце в працях Арістотеля займає проблема виховної ролі
мистецтва, вказівка на зв’язок мистецтва з моральністю людей. У
творчості Арістотеля давньогрецька естетична думка досягла свого
найвищого розвитку.
У післякласичний (елліністичний) період Космос як основний об’єкт
античної думки трактується вже у світлі суб’єктивних людських
переживань. Міра, ритм, гармонія та інші категорії естетики з
відокремлених і абстрактно загальних схем космічного буття все більше
перетворюються на засоби самовивчення і внутрішнього влаштування людини.
Цим займалися різноманітні філософські школи пізньої античності —
стоїки, епікурейці, скептики та ін.
Доба середньовіччя. Традиції античної естетики після розпаду античного
світу продовжували розвиватися у Візантії. Візантія як держава виникла в
IV ст. і перестала існувати в середині XV ст. Феодалізація Візантії
супроводжувалася повсюдним утвердженням християнства, що формувало і
відповідну культуру. Її релігійний характер мав величезне значення для
подальшої долі європейської культурної традиції.
Християнство не «придумало» свої ідеали, а почерпнуло їх із соціальної
дійсності й освятило ім’ям Бога.
Початкове християнство висуває нові духовні ідеали й основні принципи
моральності — рівність і братерство усіх людей, любов до ближнього як
відбиток божественної любові до людини, заради порятунку якої Христос
приніс себе в жертву.
Християнство висунуло вчення про те, що умовою порятунку і знаходження
благодаті є не зовнішнє, а внутрішнє діяння.
У відношенні до античної культури один з філософських напрямків цього
часу відбивав позицію повного неприйняття культури «доби цієї» визначною
частиною ідеологів початкового християнства. Для найяскравіших
представників цього напрямку — Татіана, Тертулліана, папи Григорія I та
ін. антична культура — це «утвір диявола», гідний лише того, щоб його
викривати як згубну помилку.
З самого початку цій традиції християнської культури протистоїть Юстин,
за яким слідують Климент Александрійський, Ориген, Боецій. Це були діячі
того раннєхристиянського періоду культури, коли почалося активне
формування основних ідей і принципів власне візантійської естетики (І—Ш
ст. н. е.). Розвиток цих ідей знайшов відображення у видатному
пам’ятнику філософської думки раннього середньовіччя — Ареопагитиках.
Ареопагитиками називають зазвичай чотири твори: «Про божественні імена»,
«Таємниче богослов’я», «Про небесну ієрархію», «Про церковну ієрархію»,
що були подані на Константинопольському соборі 532 р. нібито як твори
св. Дионісія — напівміфічного діяча раннього християнства, сподвижника
апостола Павла. (У естетичній літературі його частіше називають
Псевдо-Дионісієм Ареопагитом.) Ці твори були канонізовані і зробили
значний вплив на всю середньовічну філософію.
Концепція прекрасного, що розвивається в Ареопагитиках, містить у собі
такі елементи: ідею про еманацію краси, вчення про світло, вчення про
любов. Ці елементи були запозичені з античної естетики. У цьому творі
досягнуто поєднання онтології, гносеології й естетики; естетика
подається як вчення про божественну красу і розуміння Бога.
На перший план в естетиці виступає проблема образу. Образ розумівся
піздньоантичною естетикою як носій особливого, недискурсивного знання.
При цьому на перше місце виступав його емоційно-естетичний бік, його
функції імітації, вираження і позначення об’єкта.
Климент Александрійський першим із християнських письменників зробив
вчення про образ головним пунктом своєї світоглядної системи. Образ
починає грати в нього роль структурного принципу, що гарантує цілісність
усієї системи. Бог — вихідний пункт образної ієрархії, першообраз для
наступних відображень. Його першою репрезентацією, максимально
ізоморфним, схожим до нього практично в усьому, є Логос. Це ще невидимий
образ, що чуттєво не сприймається. Цим образом (із волі самого Логосу)
виступає розум (або душа) людини. Сама людина стає тільки третьою
репрезентацією Бога. Це матеріалізований, візуально і тактильно
відчутний образ, який дещо відображає першообраз. І зовсім далеко
відстоїть від істини четвертий щабель образів — витвори образотворчого
мистецтва, зокрема статуї, зображення людей або антропоморфних богів.
У період іконоборства (726—843) проблема образа обговорювалася в якості
найважливішої проблеми духовної культури.
Супротивники ікон спиралися в основному на біблійні ідеї про те, що Бог
є дух і його ніхто не бачив, і на вказівку «не роби собі кумира і
ніякого зображення того, що на небі вгорі і що на землі насподі, і що у
водах нижче землі» (Втор. 5, 8). Іконоборці відхиляли насамперед
антропоморфне зображення Христа.
Серед захисників зображень був відомий візантійський богослов, філософ,
поет Іоанн Дамаскін (700— 750). Ним була написана перша в той період
розгорнута апологія релігійних зображень, що містила докладну теорію
образа. У своїх «Трьох захисних словах проти отвергаючих святі ікони»
Іоанн Дамаскін доводить, що ікона як образ є відтворенням божественного
архетипу. Тому, коли люди вклоняються іконі, вони чинять вкло-ніння не
матеріалу, з якого виготовлена ікона, тим самим — не ідолу, на що
вказували іконоборці, а тому, хто зображений, тому що честь, яка
віддається образу, переходить до першообраза. Іоанн Дамаскін розрізняє
шість видів образів.
Перший вид — образи природні, тобто такі, що виникли «за природою»,
таким, зокрема, є син стосовно свого батька. Першим «природним» уявою
невидимого Бога є його Син.
Другий вид — це задум усього універсума в Бозі, тобто ідеальний прообраз
усього світу в його історичному розвитку. Ця думка про світ називається
приреченням.
До третього виду Іоанн відносить образ, створений Богом «за подібністю»,
тобто людину.
Четвертий вид — це символічні й алегоричні образи.
П’ятим видом є знакові образи.
Шостий вид образів — зображення. Цей вид насамперед складається з
миметичних зображень, проти яких виступала партія іконоборців.
Візантійська естетика по-новому створює систему естетичних категорій,
відмінну від античної. Вона менше приділяє увагу таким категоріям, як
гармонія, міра, що лежать в основі античної естетики. Набагато більшу
популярність мала категорія піднесеного — «велич душі». Ця категорія
найбільшою мірою відповідала психологізму візантійської культури.
Категорія піднесеного стала перехідною від естетичних понять античності
до понять середньовіччя.
Західна гілка християнства — римсько-католицька церква — вирішувала ту ж
задачу засвоєння античної культурної спадщини. Рішення цієї задачі
випало на долю так званих батьків і вчителів західної церкви, що прийшли
на зміну апологетам перших сторіч християнства.
Першість серед них належить Августину (Аврелію Августи-нові Блаженному)
(354—430). Про життя цього визначного «батька церкви» ми дізнаємося з
автобіографічної «Сповіді», у якій він розповідає не тільки про своі
філософсько-релігійні, але і про естетичні шукання.
Августин розрізнює прекрасне і відповідне як базові категорії естетики.
У розумінні Августина прекрасне цінне само по собі, у відповідному ж
присутні моменти користі, доцільності. Прекрасне, вважає Августин, є
належним само по собі, відповідне — лише стосовно чого-небудь.
Прекрасному протистоїть «ганебне і потворне», тоді як протилежністю
відповідного є «недбале». Таким чином, Августин відокремлює від
прекрасного моменти користі, доцільності, що складають поняття
«відповідне». Якщо така поляризація була неможлива в античній естетиці,
де практичні цілі включалися у сферу краси, то середньовічна естетика
починає з цього самого поділу. Центральним пунктом естетики Августина є
поняття «єдність». Чим досконаліша річ, тим більше в ній єдності. У
Августина поняття «єдність» служить засобом подолання захоплень вченням
про трагічну роздвоєність світу, про споконвічну боротьбу світла і тьми.
Прекрасне єдине, тому що єдине саме буття.
Аврелій Августин у головному своєму творі «Про град божий» продовжив
роботу ранніх християнських апологетів і створив цілісну філософію
історії і культури. В основі його філософії культури лежить
протиставлення «двох градів» — божественного і земного.
Філософія культури Августина висуває блаженство в якості головного
ідеалу і межі людського існування. Сутність блаженства складає
безкінечне, нічим не обмежена насолода абсолютною духовністю, що включає
в себе вищу Істину, вище Благо і вищу Красу як щось єдине і неподільне.
У період раннього середньовіччя гостро відчувалася потреба в
систематизації і класифікації естетичної термінології, успадкованої від
античності. Цю задачу взяв на себе Ісидор Севильсь-кий. Іоанн Скот
Ериугена (IX ст.) перекладає на латинську мову твори Псевдо-Дионісія
Ареопагита, що впливали на всю західноєвропейську естетику
середньовіччя. У пізньосередньовічний період з’являються спеціальні
естетичні трактати в складі великих філолофсько-релігійних склепінь (так
званих сум); підвищується теоретичний інтерес до естетичних проблем, що
особливо характерно для мислителів ХІІ—ХІІІ ст., що створили так звану
монастирську естетику з властивою для неї простотою й ідеєю
заглибленості у споглядання внутрішньої краси. Бернар Клервоський (1090—
1153), Туго Сен-Вікторський (1096— 1141) та їхні послідовники багато
уваги приділяють видимій красі і мистецтву. У їхніх творах сполучилися
елементи містики і пантеїзму, а також переконання в існуванні особливої
незримої краси. Гуго Сен-Вікторський учив про два види красоти: вищої —
незримої, і нижчої — зримої, що є відбитком вищої краси. Гармонія і
красота розуміються ним як єдність взаємовиключ-них протилежностей, як
об’єднання в одному цілому контрастів.
Схоласти XIII ст. Альберт Великий, Фома Аквінський та ін., спираючись на
ідеї середньовічної естетики попередніх періодів і використовуючи
арістотелівський метод філософської дефініції, завершили систематизацію
середньовічної естетики. Прекрасне було визначено як те, що «подобається
саме по собі», доставляє насолоду в процесі неутилітарного споглядання
речі. Краса осмислюється як злиття і просвічування «форми» (ідеї) речі в
її матеріальному образі (Альберт Великий).
Найбільш яскравим представником середньовічної естетики є Фома
Аквінський (1225/26—1274). За допомогою синтезу арістотелізму і
християнства він обгрунтовував християнське віро-учення, висунув принцип
гармонії віри і розуму. В естетиці він розробляв вчення про форму і
сутність. Всяке існуюче — як одиничне, так і божественний абсолют —
складається із сутності й існування. У Бога сутність тотожна з
існуванням. Навпаки, сутність усіх створених речей не узгоджується з
існуванням, тому що не випливає з їхньої одиничної суті.
У розумінні сутності й існування Фома Аквінський використовує категорії
Арістотеля — матерія і форма. Матеріальні речі являють собою синтез
невизначеної, пасивної матерії й активної форми. Існуючим, реальністю
(існуванням) речі стають тому, що форми, які віддільні від матерії,
входять до пасивної матерії. Розходження між матеріальним і духовним
світом виявляється в тому, що матеріальне, тілесне складається з форми і
матерії, у той час як духовне має лише форму. Тим самим Фома Аквінсь-кий
кладе початок обговоренню проблем художньої форми.
Починаючи з XI ст, у Західній Європі з розвитком виробничних сил центр
ваги громадського життя переміщається в міста, у яких виникає новий тип
міської культури. У цей час у Європі з’являються університети, що стають
центрами культури й освіти. Вони поступово витискують з культурного
життя монастирські школи.
Особливу роль у міській середньовічній естетиці відіграє осмислення
тогочасної художньої практики і формування відповідних норм художньої
творчості.
У XIII ст. Вітелло у своєму творі «Перспектива» ввів у середньовічну
естетику ідеї арабського вченого Альхозена (956—1039) — теорію зорового
сприйняття, питання геометричної і фізичної оптики. Згодом ці ідеї
захопили теоретиків і практиків мистецтва Відродження. Мистецтвознавчий
напрямок у середньовічній естетиці пов’язаний зі спеціальними трактатами
з поетики (так звані «Поетрії») і музики. Їхні автори спиралися не на
тогочасну практику мистецтва, в основному на античні теорії з посиленням
акценту на власне естетичному їхньому боці. Головним у поезії вважався
зміст, проте автори «Поетрій» приділяли більше уваги питанням форми,
розрізняючи форму зовнішню і внутрішню. У центрі багатьох «Поетрій» була
нова естетична категорія — «добірність».
Принципово новою явилася теорія контрапункту, що обгрунтувала принцип
поліфонії в музичній практиці. У живописі теоретики середньовічної
естетики цінують красу, змістовність, алегоризм; у скульптурі —
життєподібність; в архітектурі — розмір, домірність, блиск,
світлоносність, пропорційні співвідношення. Геометрія і математика
розглядаються як найважливіші основи архітектури, а почасти і живопису.
У естетичних вченнях середньовіччя знайшли відбиток нові у порівнянні з
античністю процеси в розвитку культури.
Значною мірою ця естетика була теологічною, відзначалася абстрактністю,
спекулятивністю, носила яскраво виражений схоластичний характер. Вона
обгрунтовувала, узагальнювала теоретичні положення про мистецтво, що
знаходиться під безпосереднім впливом церкви Світське мистецтво знайшло
в ній слабкий відбиток
Теорія двох реальностей, властива середньовічній свідомості, лежить в
основі як художнього світовідчуття, так і в цілому середньовічного
мистецтва. У середньовічній художній культурі земний світ є символ світу
позачуттєвого, на пізнанні якого і зосередилася середньовічна естетика.
Епоха Відродження. Період формування капіталізму в Західній Європі, що
прийшов на зміну добі середньовіччя, одержав назву Відродження.
Характеризуючи епоху Відродження, Ф. Энгельс писав: «Це був найбільший
прогресивний переворот із усіх пережитих до того часу людством, епоха,
що потребувала титанів і яка породила титанів за силою думки, пристрасті
і характеру, за багатобічністю і вченістю»1. Люди цієї епохи не стали
«рабами поділу праці», відрізнялися універсалізмом інтересів, для них
характерно те, що вони майже всі живуть у гущі інтересів свого часу,
беруть живу участь у практичній боротьбі, стають на сторону тієї або
іншої партії і борються, хто словом і пером, хто мечем, а хто і тим і
іншим разом. Звідси та повнота і сила характеру, що роблять їх
суцільними людьми»2.
Якщо для середньовічної теології тільки Бог був єдиним предметом, гідним
високої думки, то тепер його місце займає людина. Вона визнається
прекрасною або такою, що прагне до краси, за зразок якої береться
мистецтво і філософія античності, наново відкриті, відроджені. Звідси і
назва епохи — Відродження (Ренесанс), що вперше зустрічається в 1550 р.
у «Життєписах» художників, складених італійцем Джорджіо Вазарі (1511 —
1574).
Церкві не вдається протистояти духові часу. Наступає епоха Реформації,
приводом до якої став сміливий виклик, кинутий М. Лютером у 1517 р.
католицькому Риму, що погряз в розкоші, брехні і лицемірстві.
Реформатори потребували релігії, що доходить до серця і розуму, що
говорить у кожній країні на своїй національній мові, а не на латині.
Переклади Біблії національними мовами стали важливим чинником у
становленні національних культур.
Відродження означало спробу створити нову, світську культуру, що
протиставляє себе феодально-церковній культурі середньовіччя.
Гуманісти сформулювали нову концепцію людини. Якщо церковна ідеологія
всіляко обмежувала людину, підкреслюючи її слабкість, то гуманісти
славили людську особистість, виражали віру в її безмежні можливості і
творчий потенціал. Гуманісти вивчають Платона, Арістотеля, Плутарха,
Лукіана, перекладають Архімеда, знайомлять суспільство з вченням
Лукреція. Особливо багато уваги приділяється збиранню, вивченню і
коментуванню пам’ятників античного мистецтва.
1 Маркс К, Энгельс Ф. Соч. — Т. 20. — С. 346 — 347.
2 Там само.
Проте неправильно було б уявити, що Відродження звернулося до античності
через голову середньовіччя, нічого від нього не сприйнявши. Самі
гуманісти — Ф. Петрарка (1304—1374), Дж. Піко делла Мирандола
(1463—1494) та ін. — розуміли свою діяльність як синтез світової думки,
не випадала із нього і спадщина християнської культури.
Християнство, що перенесло центр уваги на духовні цінності, привчило
бачити у внутрішньому світі людини більшу глибину, ніж та, що її знала
античність, і яку тепер потрібно було наповнити істинно гуманістичним
змістом. Людина осягала себе, відкриваючи в собі спроможність і потребу
любити. Вже середньовічна лицарська поезія обирає об’єктом любові і
поклоніння не Бога, а людину — жінку, зробивши її основною темою
ренесансної лірики з її культом любові, дружби в книгах Данте Аліг’єрі
(1265—1321) і Ф. Петрарки, збірниках сонетів П’єра де Ронсара
(1524—1584) і Вільяма Шекспіра (1564—1616).
Дуже могутнім в епоху Відродження був вплив народної культури, теорію
якого створив відомий російський філософ і літературознавець М.М.
Бахтін. Він довів, як, усупереч церковній догмі, народна свідомість не
переставала жити язичницьким радісним відчуттям земного буття. Народний
сміх у різноманітній за жанрами сатиричній літературі мав двоїсту
природу, тому що він не тільки розумів пороки, але й підтверджував
цінність самого життя, право людини насолоджуватися ним.
Цей сміх звучить у книзі Джованні Боккаччо (1313—1375) «Декамерон»
(1350—1353), яка започатковує багату новелістичну традицію: жанр із його
схильністю до гострої інтриги, що зображує різноманітні пригоди, давав
можливість показати людину діяльною, спритною, такою, що зацікавлено
вдивляється в барвистий світ. Новелістика Відродження стала своєрідною
літературною лабораторією, у якій наново перевірялася у процесі
переказування вся попередня література.
Кругозір людини знаходить перспективу. Не випадково в живописі вона,
забута з часів античності, стала відкриттям саме цієї епохи.
Середньовічне площинне зображення відповідало погляду, що поспішав від
земного звернутися до небесного, де світ розташовувався у свідомості
нібито вертикально: від пекельних глибин до райського блаженства на
небі. Тепер людина напружено вдивляється у дійсність, що перестала
здаватися лише знаком якихось вищих, потойбічних цінностей, але й має
свою власну мальовничість і глибину.
Ідеї гуманізму сформували передумови для нового розквіту мистецтва, що
відродило античні традиції художнього утвердження живої, чуттєвої,
вільної людини.
Художники цього часу рішуче поривають зв’язки з ремісничими цехами, із
яких вийшли, де одержали фахові навички. Це період остаточного
відділення мистецтва від ремесла, початок фахового поділу в самому
мистецтві.
У першу чергу це стосується мистецтва поезії. Першу поетику в епоху
Відродження створив італієць Марко Ієронім Вида (1485— 1566). Його
поетика написана латинською мовою, імітуючи Горація, носить нормативний
характер. Проте праця Вида не стільки перейнята турботою про створення
правил поетичної творчості, скільки прагненням виробити канони
правильного виховання поета. Це виховання повинно починатися з
організації перших вражень юності майбутнього поета. Виховувати смак
плеканця потрібно на вищих зразках поезії, якими є Вергілій і Гомер.
Вони повинні увести юнака в храм муз. В уявленнях Вида художній зміст
відбивається, а не зливається з формою. У зв’язку з цим він вбачє два
етапи в написанні поетичного твору: нижчий — вираження задуму в прозі; і
вищий — переклад прози на вірші. У своїй поетиці Вида висловлює
міркування і про стиль епічних віршів.
У поетиках Відродження література часто трактується як «весела наука»,
що повчає в барвистій формі, що підносить гіркі, але цілющі ліки в
келиху, краї якого змазані медом.
Винахід друкарства додав міжнаціональному культурному спілкуванню
небаченого розмаху, а удосконалюванню людських пізнань — різноманіття
книжкових джерел. Зусилля філологів, перекладачів і поетів Відродження з
різних боків були спрямовані до однієї цілі — знайти у своїй мові
можливості для передачі нових тем і жанрів, почерпнутих у античних
авторів.
Важливим був «принцип імітації антиків», що затвердився в теоріях і
поетичній практиці Відродження. «Принцип імітації антиків» містив у собі
і засіб здійснення нових домагань поета і поезії. Здавалося б,
парадоксально, але орієнтація на образи античності поєдналася у
письменників Відродження з твердженнями, що щирий майстер «наслідує
тільки самого себе».
Поет Відродження вже не «робить» вірші, а творить їх. Він — не тільки
умілець і знавець ремесла «цеху поетів», але подвижник мистецтва слова.
«Поетична самостійність» стає, так би мовити, зовнішньою подобою подвигу
християнства, ідеалу аскета. Але самота, утеча від суєтності має іншу
ціль: зосередження на самопізнанні і поетичній праці.
Поет віршами споруджує «нерукотворний пам’ятник» собі, своїй коханій,
друзям, поетам минулого і сучасникам. При цьому кожний із поетів,
визначаючи власні «поетичні заслуги», варіює гораціанську тему, вносячи
в її конкретність перелік своїх творчих завоювань, імен поетів минулого,
які йому особливо близькі, і інше, тобто у будь-якому випадку цей мотив
одержує, хоча й у заданих межах, але індивідуальне наповнення.
Однією з найважливіших особливостей естетики Відродження є тісний
зв’язок із художньою практикою. Це не абстрактно-філософська естетика, а
естетика предметна, що ставить своєю ціллю вирішення конкретних питань
мистецтва. Вона виникла з запитів практики і була покликана розв’язувати
практичні задачі. Так, наприклад, Леонардо да Вінчі розробляє складну
систему правил і законів, якою повинен користуватися художник при
створенні картин.
Головним видом мистецтва для Леонардо да Вінчі (1452— 1519) був саме
живопис, що він вважав одним із засобів пізнання дійсності. Перевагу
живопису перед іншими мистецтвами Леонардо виводив із тієї ролі, яку
відіграє в пізнанні зір. Краса для Леонардо да Вінчі — у першу чергу
зорова краса: колір, форма, композиція, співвідношення частин.
Друга причина, в силу якої живопис є головним видом мистецтва, полягає в
тому, що на відміну від літератури живопис не потребує перекладу на іншу
мову, і будь-який іноземець може зрозуміти його сутність. Мова живопису
більш масова, більш міжнародна, ніж мова літератури.
Хоча в судженнях Леонардо да Вінчі є відома абсолютизація ролі живопису,
їх варто розглядати як історично обумовлені й такі, що відповідають тому
дійсно головному значенню, якого в епоху Ренесансу набув живопис.
Художник, на думку Леонардо, втілює у вигляді пропорцій закономірності
природи, і в такий спосіб відбиває якість предметів і явищ, тобто «красу
природи». Краса існує в природі, і художник повинний добути її відтіля.
Естетична доктрина Відродження перейнята життєстверджу-ючими,
оптимістичними, позитивними мотивами. Не випадково в центрі уваги
гуманістів стоїть проблема прекрасного. Краса, гармонія, пропорційність,
добірність — ось на чому зосереджений їхній дослідницький пафос, тому що
в людині, на їхню думку, закладене невигубне прагнення до споглядання
краси.
На думку Леона Батісти Альберті (1404—1472), судити про красу дозволяє
«яке уроджене душам знання». Альберті тому утрудняється дати визначення
краси, вважаючи, що її ми «краще зрозуміємо почуттями», ніж висловимо.
Наслідуючи античні традиції, він шукає об’єктивні основи прекрасного.
Краса зовсім не є щось потойбічне, вона не відбиток божества, а якість
речей, що чуттєво сприймається, «щось властиве і природжене тілу,
розлите по всьому тілу в тій мірі, у якій воно прекрасне». Але,
незважаючи на заяву, що красу легше відчути, ніж висловити, Альберті все
ж прагне дати визначення прекрасного. «Красота, — пише він, — є певна
згода і співзвуччя частин у тому, частинами чого вони є». Краса
корениться в природі самих речей. Тому задача художників у імітації
природи — «кращого майстра форм». Світ за своєю глибокою сутністю
прекрасний, і краса лежить у його основі. Мистецтво повинно відкрити
об’єктивні закони краси і керуватися ними. Говорячи про архітектуру,
Альберті заявляє, що будинок «є нібито жива істота, створюючи яку варто
наслідувати природу».
Відповідно до концепції об’єктивності прекрасного й об’єктивності
законів мистецтва вирішується гуманістами питання про відношення
мистецтва до дійсності. Головна теза, яку відстоює естетика Відродження,
— це положення про те, що мистецтво є відображенням дійсності. Закохані
в красу реального світу, гуманісти потребують насамперед відтворення в
мистецтві природи і людини як найдосконалішого витвору природи згідно з
законами візуального сприйняття. У зв’язку з таким розумінням сутності
художньої творчості гуманісти особливо наполегливо підкреслюють
пізнавальне значення мистецтва.
Відмінність живопису від науки, за Леонардо, полягає в тому, що живопис
відтворює видимий світ: колір і фігури всіх предметів, у той час, як
наука проникає «усередину тіл», ігноруючи «якість форм» і зосередившись,
як це робить, наприклад, геометрія, лише на кількісній характеристиці
речей. Тому від ученого зникає краса витвору природи. У цьому полягає
виправдання і необхідність мистецтва.
Абсолютизація ролі одних видів мистецтва за рахунок приниження
можливостей інших була дуже характерна для епохи Відродження. На перший
план висувалися образотворчі мистецтва, що своєю близькою до реальності
конкретно-чуттєвою формою могли найбільш гостро протистояти аскетизму і
схоластиці середньовічної ідеології.
Естетика епохи Відродження не бачила відносного характеру переваг одного
виду мистецтва над іншими, як і специфіки естетичних і етичних понять і
їхньої відмінності. Прекрасне ототожнюється з моральним і справедливим.
Зовнішню красу вважають атрибутом чесноти. Друг Леонардо да Вінчі Лука
Памоліо висуває в якості норми краси гармонійну пропорцію «золотого
перетину». Зовнішні форми об’єкта оголошуються основою краси, а в якості
зразка краси береться людина, її тіло.
Томмазо Кампанелла (1568—1639), автор книги «Місто Сонця», у своїх
естетичних висловленнях підкреслює, що прекрасне є символом, знаком
добра, а неподобство — люті. Він вносить елемент релятивізму й у
естетичні судження. Кампанелла відзначає: «Немає нічого, що одночасно не
було б прекрасним і потворним». Він заперечує зв’язок видимої краси і
виховної функції мистецтва, але підкреслює, що саме поезія дає приклади,
які спонукають душу до добра.
Підкреслюючи пізнавальне значення мистецтва, естетика Відродження
приділяє велику увагу зовнішній правдоподібності при відображенні
дійсності, оскільки реальний світ, реабілітований гуманістами з великим
пафосом, гідний адекватного і точного відтворення.
У цьому плані цілком зрозумілий їхній інтерес до технічних проблем
мистецтва, і насамперед живопису. Лінійна і повітряна перспектива,
світлотінь, локальний і тональний колорит, пропорція — усі ці питання
обговорюються з великою цікавістю. І потрібно віддати належне
гуманістам: тут вони досягли таких успіхів, які важко переоцінити.
Великого значення гуманісти надають заняттям анатомією, математикою,
взагалі вивченню натури.
Вчення про пропорції, перспективу й анатомічну будову живого організму
стає центром уваги теоретиків і практиків мистецтва. Це звертання до
науки далеко не випадкове: саме мистецтво, і особливо живопис,
безпосередньо включається ними в сферу пізнавальної діяльності людини.
Краса, з погляду гуманістів, пов’язана з правдивим зображенням форм
дійсності. Закони прекрасного вони намагаються пояснити через чуттєво
відчутні форми: що пропорційне, те красиве.
Вимагаючи точності у відтворенні реального світу, гуманісти, проте, дуже
далекі від прагнень натуралістично копіювати предмети і явища дійсності.
Вірність природі для них не означає сліпу імітацію. Краса розлита в
окремих предметах, і твір мистецтва повинен зібрати її в одне ціле, не
порушуючи, однак, вірності природі.
Таку думку висловлює німецький художник Альбрехт Аюрер (1471—1528):
«Неможливо, щоб ти зміг змалювати прекрасну фігуру з однієї людини. Тому
що немає на землі такої гарної людини, яка не могла б бути ще кращою».
Тут виявляється особливість реалістичної концепції Ренесансу. Якої б
високої думки не були гуманісти про людину і природу, вони все ж не
схильні першу натуру, що попалася, проголошувати каноном досконалості:
інтерес до неповторної своєрідності особистості поєднується у художників
Ренесансу з прагненням відкинути відхилення в той або інший бік і взяти
за норму «середню міру». Це означає орієнтацію на загальне, типове,
ідеальне.
Естетика Відродження — це насамперед естетика ідеалу. Проте для
гуманістів ідеал не являє собою щось таке, що протилежне самій
дійсності. Вони не сумніваються в реальності прекрасного. Тому їхнє
прагнення до ідеалізації аж ніяк не суперечить принципам художньої
правди. Адже і самі уявлення гуманістів про безмежні можливості
гармонійного розвитку людини не могли в той час рахуватися тільки
утопією. Точніше, саме поняття утопії мало в епоху Відродження інший,
ніж тепер, зміст. Ним позначалася не нездійсненна мрія, а якась ідеальна
дійсність, де можлива реалізація усіх фундаментальних світоглядних
концепцій гуманістів.
Натхненна не тільки великим минулим європейської культури, але й мрією
про велике майбутнє, це була епоха, пронизана утопічними ідеями. Саме
слово «утопія» з’являється як назва одного з найважливіших гуманістичних
пам’ятників — книги «Утопія» (1516) Томаса Мора (1478—1535). Ідеї,
подібні до ідей «Утопії» або навіть прямо нею натхненні, можна зустріти
не тільки у співвітчизника Т. Мора В. Шекспіра (1564—1616), але й у
француза Ф. Рабле (1494—1553), у іспанця М. Сервантеса (1547—1616), в
італійця Т. Кампанелли й у багатьох інших.
Якщо головними жанрами раннього Відродження була авантюрна новела і
створена з захопленням перед красою світу, що відчиняється, лірична
поезія, то Високе і Пізнє Відродження висувають на перший план трагедію
і роман. Героєм романів Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» і Сервантеса
«Дон Кіхот» була чинна, подана з небувалою мовною розкутістю людина, що
пізнає дійсність і вступає з нею у нерозв’язний конфлікт. Якщо Рабле,
спираючись на традицію народних книг, вивів героїв, що увібрали в себе
всю безмірну силу і життєвість природи, то Дон Кіхот — класичний приклад
розладу людини з не розуміючим її світом.
У творчості Шекспіра і Сервантеса знайшла свій відбиток криза ідей
Ренесансу. Гамлету світ уже уявляється «садом, що поріс бур’янами». Він
говорить: «Весь світ — в’язниця з множиною засовів, тортур і підземель».
Уже Шекспір чітко усвідомлює ворожий мистецтву і красі характер
соціальних відносин, що укладаються. Він розуміє, що в умовах хаосу
егоїстичних свобод майже не залишається місця для розвитку незмужнілої
людської особистості.
Кінець ренесансної утопії про безмежне удосконалювання людини в комічній
формі проголосив Сервантес. Останні частини роману Рабле «Гаргантюа і
Пантагрюель» також перейняті песимізмом. Таким чином, те, чого не
зауважили теоретики мистецтва Відродження, з величезною силою
відобразили у своїй творчості практики. Хоча і Рабле, і Шекспір, і
Сервантес залишалися все ж відданими виразниками великих принципів
гуманізму, їхні герої демонструють, як на виході Відродження
осмислюється трагедія індивідуалізму. Вона може статися у вигляді
гамлетівського філософського розчарування в можливості розумно діяти і в
одиночку виправити свій час. Вона може обернутися трагікомічними
подвигами Дон Кіхота, прекрасного у своїй вірності гуманістичному
ідеалу, але кумедного у нерозумінні його незбутності, коли сама
дійсність не готова відповідати цьому ідеалові.
Розчаруванням завершується епоха, але розчаруванням, що не торкнулося
самої сутності високих ренесансних відкриттів. Вони зберігаються,
передаються наступній культурі, набуваючи в ній значення великих ідей,
вічних образів.
Розглядаючи проблему художньої правди, теоретики епохи Відродження
стихійно наштовхувалися на діалектику загального й одиничного стосовно
художнього образу. Як уже зазначалося, гуманісти шукають рівновагу між
ідеалом і дійсністю, правдою і фантастикою. Так само спрямовані їхні
пошуки взаємовідносин між індивідуальним і загальним.
Діалектичне трактування образу обумовлене тим, що сам процес пізнання
тлумачиться гуманістами також діалектично. Гуманісти ще не
протиставляють почуття і розум. І хоч вони ведуть боротьбу із
середньовіччям під стягом розуму, він не виступає в них односторонньою,
математично розумовою категорією, він ще не протиставлений чуттєвості.
Епоха Відродження принципово змінила положення мистецтва в суспільстві.
Соціальний статус мистецтва як осередку духовного життя зробив його
головним чинником розвитку культури. Мистецтво зблизилося з наукою,
політикою, соціально-філософською думкою. Зросла роль культури,
насамперед її світських форм, склалася ситуація єдності духовного життя
суспільства, коли мистецтво включається в процес формування явного
суспільного ідеалу. У свою чергу, такий духовний зміст вплинув на всю
систему формотворчих елементів мистецтва.
Естетика Відродження містить не тільки ідею абсолютизації людського
індивіда на противагу абсолютизації позасвітової божественної
особистості в середні віки, але й певне усвідомлення обмеженості такого
індивідуалізму, заснованого на абсолютному самоствердженні особистості.
У цьому проявилася суперечливість культури, що відійшла від
антично-середньовічних абсолютів, але в силу історичних обставин ще не
знайшла нових надійних підвалин суспільного життя.
§ 3. Становлення естетики як науки
З XVII ст. починають укладатися нормативні естетичні системи, що беруть
свій початок ще з поетик епохи Відродження.
Першою такою системою була естетика стилю бароко, що укладається в
Центральній Європі у XVI—ХVП ст. І хоча естетика бароко не зафіксована в
спеціальних теоретичних трактатах, базові її принципи можна узагальнити
на основі вивчення культури цієї епохи.
Бароко — стилістичний напрямок у мистецтві кінця XVII — середини XVIII
ст, пов’язаний з дворянською культурою епохи розквіту абсолютизму,
боротьби в європейських державах за національну єдність і зміцнення
впливу католицької церкви. У XVI — XVII ст. слово «бароко» (з португ. —
раковина) уживалось як синонім до слів «незграбний», «брехливий»,
« @ B D F H J L N P R oeeoeoeoessOeIA????????????
„’ ¤?1$^„’
?????
??????????????????????y???????????y???????????th???????????y????
e
i
8i
¦
?
„
d y1$`„
”
& #$+D
/„&1$ ”
+D
h9g.0JK
Хорват В. Вежливость на каждый день. — М, 1981. Художня культура. Скорочений словник / За редакцією В.О. Лозового (українською та російською мовами). — Харків, 1996. Худушин Ф.С. Эстетический идеал. — М., 1985. Шевцов Е.В. Эстетическое воспитание: пути и проблемы. — М., 1988. Шеллинг Ф.В. Сочинения в 2-х Пер. с нем. Т. 2. — М., 1989. Шестаков В.П. Очерки по истории эстетики. — М., 1979. Шимунек Е. Эстетика и всеобщая теория искусств. — М., 1980. Шпара П.Е. Технічна естетика та основи художнього конструювання. — К., 1984. Шрамкова Г.И. Искусство Возрождения: Италия, Нидерланды, Германия, Франция. — М., 1977. Эстетика: Учебное пособие / Л.Т. Левчук, Д.Ю. Кучерюк, В.И. Панченко, М.Ю. Русин. — К, 1991. Эстетика: Учебн. пособие / Под ред. В.А. Лозового. — Сумы, 1999. Эстетика за рубежом: Буржуазная эстетика сегодня. — М., 1970. Эстетика: Словарь. — М., 1990. Эстетика: Словарь / Под общей ред. А.А. Беляева и др. — М., 1989. Эстетика Ренессанса / Под общей ред. ВП. Шестакова. В 2-х т. — М, 1981. Эстетические категории и искусство. — Кишинев, 1989. Эстетическое развитие и воспитание молодежи / Под ред. О.В. Лармина. — М., 1978. Юлдашев А.Г. Искусство: Философские проблемы исследования. —М., 1981. Ягодинский В.Н. Как себя вести. — М., 1991. Яковлев Е.Г. Кинофильм и видеоклип: эстетическая оппозиция // Вестн. Моск. ун-та. Сер. «Философия». — 1998. — № 4. Яковлев Е.Г. Эстетический вкус как категория эстетики. — М., 1986. Зміст HYPERLINK \l "bookmark0" Передмова 3 HYPERLINK \l "bookmark1" Розділ 1. Предмет та завдання естетики 5 HYPERLINK \l "bookmark2" § 1. Предмет естетики 5 HYPERLINK \l "bookmark3" § 2. Естетика у системі наук 9 HYPERLINK \l "bookmark4" § 3. Структура естетичного знання 10 HYPERLINK \l "bookmark5" Розділ 2. Генеза естетичної думки HYPERLINK \l "bookmark5" у західноєвропейській культурі 13 HYPERLINK \l "bookmark6" § 1. Естетичні уявлення у синкретичній культурі HYPERLINK \l "bookmark6" первісного суспільства 13 HYPERLINK \l "bookmark7" § 2. Естетична складова у системі європейського HYPERLINK \l "bookmark7" філософського знання 15 HYPERLINK \l "bookmark8" § 3. Становлення естетики як науки 34 HYPERLINK \l "bookmark9" § 4. Естетичні теорії сучасності 41 HYPERLINK \l "bookmark10" Розділ 3. Становлення і розвиток естетичної думки HYPERLINK \l "bookmark10" в культурі і духовному житті Росії і України 56 HYPERLINK \l "bookmark11" § 1. Елементи естетичного знання у світогляді HYPERLINK \l "bookmark11" Київської Русі 56 HYPERLINK \l "bookmark12" § 2. Українська і російська естетика у XVIII ст 59 HYPERLINK \l "bookmark13" § 3. Розвиток естетичної теорії в Росії і Україні HYPERLINK \l "bookmark13" в ХІХ—ХХ ст 61 HYPERLINK \l "bookmark14" Розділ 4. Основні категорії та поняття естетики 70 HYPERLINK \l "bookmark15" § 1. Сутність і специфіка естетичного 70 HYPERLINK \l "bookmark16" § 2. Прекрасне та потворне 74 HYPERLINK \l "bookmark17" § 3. Піднесене та низьке 77 HYPERLINK \l "bookmark18" § 4. Трагічне та комічне 78 HYPERLINK \l "bookmark19" Розділ 5. Естетична свідомість 85 HYPERLINK \l "bookmark20" § 1. Специфіка і структура естетичної свідомості 85 HYPERLINK \l "bookmark21" § 2. Естетичне почуття 87 HYPERLINK \l "bookmark22" § 3. Естетичний смак 90 HYPERLINK \l "bookmark23" § 4. Естетичний ідеал 92 HYPERLINK \l "bookmark24" Розділ 6. Естетична діяльність 97 HYPERLINK \l "bookmark25" § 1. Специфіка естетичної діяльності 97 HYPERLINK \l "bookmark26" § 2. Естетична і художня діяльність, їх співвідношення HYPERLINK \l "bookmark26" і особливості 100 HYPERLINK \l "bookmark27" § 3. Поняття технічної естетики. Дизайн як проектна HYPERLINK \l "bookmark27" культура 101 HYPERLINK \l "bookmark28" Розділ 7. Соціальна природа та функції мистецтва 108 HYPERLINK \l "bookmark29" § 1. Генеза і соціальна сутність 108 HYPERLINK \l "bookmark30" § 2. Мистецтво як складова духовного життя 112 HYPERLINK \l "bookmark31" § 3. Основні соціальні функції мистецтва 114 HYPERLINK \l "bookmark32" Розділ 8. Мистецтво як засіб пізнання світу 120 HYPERLINK \l "bookmark33" § 1. Творча природа мистецтва 120 HYPERLINK \l "bookmark34" § 2. Особливості відображення дійсності в мистецтві 122 HYPERLINK \l "bookmark35" § 3. Художній твір: зміст та форма 127 HYPERLINK \l "bookmark36" Розділ 9. Система мистецтва та види мистецтва 136 HYPERLINK \l "bookmark36" § 1. Система та класифікація видів мистецтва 136 HYPERLINK \l "bookmark37" § 2. Загальна характеристика видів мистецтва 138 HYPERLINK \l "bookmark38" § 3. Синтез мистецтва — головний принцип сучасного HYPERLINK \l "bookmark38" мистецтва 156 HYPERLINK \l "bookmark39" Розділ 10. Типологія історичного розвитку мистецтва 158 HYPERLINK \l "bookmark39" § 1. Типологія художнього розвитку суспільства та характеристика загальних понять процесу HYPERLINK \l "bookmark39" художньої творчості 158 HYPERLINK \l "bookmark40" § 2. Основні етапи еволюції мистецтва 163 HYPERLINK \l "bookmark41" Розділ 11. Естетична культура та шляхи її формування 174 HYPERLINK \l "bookmark41" § 1. Особливості та зміст естетичної культури HYPERLINK \l "bookmark41" особистості 174 HYPERLINK \l "bookmark42" § 2. Естетичне виховання та його специфіка, методи HYPERLINK \l "bookmark42" та засоби 178 HYPERLINK \l "bookmark43" Розділ 12. Культура поведінки майбутнього фахівця 185 HYPERLINK \l "bookmark43" § 1. Культура поведінки та етикет. Головні правила HYPERLINK \l "bookmark43" етикету 185 HYPERLINK \l "bookmark44" § 2. Етикет у навчальному закладі та на службі 195 HYPERLINK \l "bookmark45" Література 202 Навчальне видання ЕСТЕТИКА Навчальний посібник Шеф-редактор Ковальський В. С., кандидат юридичних наук Юрінком Інтер — редакція наукової та навчальної літератури Відповідальна за випуск Т. А. Яскажук Комп'ютерний набір Л. М. Сисоєва Комп'ютерна верстка О. М. Коваленко Художнє оформлення М. П. Черненко Підписано до друку 25.02.2003. Формат 84x108/32. Папір офсетний № 1. Гарнитура І^игекі. Умовн. друк. арк . 10,95. Обл.-вид. арк. 10,95. Наклад 10000 (1-й завод — 1—4000) прим. Зам. № . Ціна договірна. Оригінал-макет виготовлено комп'ютерним центром СП «Юрінком Інтер» (Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції — серія ДК № 19 від 20.03.2000.) З питань придбання літератури звертатися до видавництва «Юрінком Інтер» за адресою: 04209, Київ-209, вул. Героїв Дніпра, 31-б; тел. 411-64-03 ЗАТ «Віпол» ДК № 15. 03151, м. Київ, вул. Волинська, 60. Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии. — М., 1976. Гегель Г. Энциклопедия философских наук. Наука логики. — М., 1975. — Т. 7. — С. 124. — PAGE 2 — Теорія Теорія різних видів мистецтва, естетика Технічна естетика Теорія технічних дисциплін Процес Художня творчість Художнє конструювання Інженерне конструювання Фахівець Художник Художник-конструктор (дизайнер) Інженер-конструктор Результат (продукт) Художні твори, що мають власну цінність Продукти дизайну — споживачі цінності масового попиту Конструкції, продукти техніки Параметри Мистецтво Дизайн Інженерна справа
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
