.

Бризгалов І.В. 2003 – Юридична деонтологія (книга)

Язык: русский
Формат: книжка
Тип документа: Word Doc
7 10089
Скачать документ

Бризгалов І.В. 2003 – Юридична деонтологія

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

МАУП

І. В. Бризгалов ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ

Короткий курс лекцій 3-тє видання, стереотипне

Київ 2003

ПРЕДМЕТ ТА ОБ’ЄКТ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

Поняття юридичної деонтології. Юридична наука, її основні
характеристики. Основні характеристики юридичної практики.

1.1. Поняття юридичної деонтології

Насамперед визначимо поняття практичної деонтології та з’ясуємо, що таке
деонтологія взагалі.

Деонтологія — це розділ етичної теорії, що розглядає проблеми обов’язку,
моральних вимог і нормативів. Термін “деонтологія” уперше застосував І.
Бентам для визначення вчення про мораль у цілому. Пізніше деонтологію
почали відрізняти від етичної аксіології — теорії добра і зла, моральних
цінностей взагалі. Повинність (те, що повинно бути здійснено), через яку
мораль передає вимоги соціальних законів, зокрема потреби суспільства і
людини, набирає різних форм в особистій поведінці, загальних нормах,
узагальнених принципах поведінки, моральному та суспільному ідеалі. Ці
форми та їх співвідношення і вивчає деонтологія.

У вужчому значенні деонтологією називають професійну етику медиків, що
передбачає підвищення ефективності лікування за допомогою заходів
психотерапії, дотримання лікарського етикету та ін.

Юридична деонтологія виникла на початку 90-х років XX ст. Нині вона
перебуває на стадії становлення. Наведемо сучасне її визначення.

Юридична деонтологія — це система загальних знань про юридичну науку та
практику, про вимоги до особистих і професійних якостей юриста, про
систему формування цих якостей.

Основним змістом юридичної деонтології є знання про вимоги до
професійних та особистих якостей юриста. Разом з тим юридична
деонтологія включає також загальні знання про юридичну науку і практику,
оскільки, по-перше, є навчальною дисципліною, з якої починається
вивчення юриспруденції і повинна дати студентам загальні поняття про
юридичну науку і практику; по-друге, без засвоєння знань з юридичної
діяльності, її видів та змісту неможливо розглядати якості юриста, а
також вимоги до юристів різних спеціальностей.

Крім того, юридична деонтологія включає знання про формування якостей
юриста, тому що лише зауваження, якими повинні бути якості без опису
системи їх формування немає практичної користі.

Зазначимо, що існують й інші погляди на зміст юридичної деонтології,
оскільки ця система знань є новою і перебуває ще на стадії формування.

Отже, юридична деонтологія:

дає загальне уявлення про юридичну науку і практику;

формує знання про вимоги до професійних та особистих якостей юриста;

розкриває систему формування професійних та особистих якостей юриста,
зазначає види та форми навчання юридичної діяльності.

1.2. Юридична наука, її основні характеристики

Оточуючу нас дійсність вивчає складна система наук. Наука — це сума
знань про навколишній світ. Існують науки природознавчі, які вивчають
природу; технічні, що містять знання про різні технічні конструкції;
суспільні, які досліджують суспільне життя. Кожна з наведених великих
структур поділяється на окремі галузі науки. Наприклад, серед суспільних
наук розрізняють історичну, економічну, юридичну та ін. Підставою для
розмежування наук є їх предмет та об’єкт.

Предмет науки — це сфера пізнання, якою займається конкретна наука.
Об’єкт науки — реальні явища, які вивчає конкретна наука. Так, предметом
юридичної науки (правознавства) є знання про державу і право, а об’єктом
— реальні держава і право, які ця наука вивчає. Юридична наука
поділяється на шість груп окремих наук, кожна з яких має певний предмет,
вивчає певний аспект об’єкта.

Загальнотеоретична наука (теорія держави та права). Предметом теорії
держави та права є знання про загальні закономірності виникнення,
розвитку і функціонування держави та права, а об’єктом — загальні
закономірності держави і права.

Історичні юридичні науки.

Вони тісно пов’язані з теорією держави та права і тому їх часто
об’єднують в одну групу. До історико-юридичних наук, які вивчають процес
виникнення і розвитку держави та права в конкретних країнах, належить
історія держави та права України і зарубіжних країн. До цієї групи
належить також історія політичних та правових вчень, яка досліджує
розвиток теорій про державу та право.

3. Галузеві юридичні науки.

Предметом цієї групи наук є знання з окремих галузей права: наука про
кримінальне право, наука про громадянське право та ін.

Науки, які вивчають організацію та діяльність державних організацій,
державне будівництво, прокурорський нагляд та ін.

Науки, які вивчають міжнародне право (публічне та особисте).

Прикладні юридичні науки.

До цієї групи належать науки, які використовують дані неюри-дичних наук
(фізики, хімії, медицини та ін.) для розв’язання юридичних проблем. До
таких юридичних наук належать криміналістика, судова медицина та ін.
Отже, юридична наука (правознавство) — це суспільна наука, яка вивчає
державу і право, включає знання про виникнення, розвиток і
функціонування державно-правових явищ.

Юридична наука — одна з найстаріших суспільних наук. Історичне
виникнення юридичної науки пов’язане з виникненням та розвитком права.
Перші системні відомості про державу та право викладені у працях
визначних мислителів Стародавньої Греції — Платона та Арістотеля.
Значний внесок у розвиток юридичної науки зробили юристи Стародавнього
Риму, які визначили правові поняття і конструкції. З того часу юридична
наука має велике значення в житті суспільства, що проявляється в її
функціях, тобто основних напрямках впливу на суспільне життя.

Функції юридичної науки — це основні напрямки її впливу на соціальні
явища, на формування і розвиток особи.

Розрізняють такі основні функції юридичної науки:

констатуючу — виявлення, фіксація наявних державно-правових явищ;

інтерпретаційну — пояснення сутності державно-правових явищ, причин їх
виникнення і зміни, їх структури, функції та ін.;

евристичну — відкриття, формування невідомих раніше державно-правових
закономірностей;

прогностичну — формування гіпотез, прогнозів розвитку державно-правових
явищ;

методологічну — використання положень науки як дослідницьких
інструментів для “прирощування” нових знань як у юриспруденції, так і в
інших науках (при цьому особливо важливу роль відіграють, як
зазначалось, висновки загальної теорії права і держави);

практико-прикладну — формулювання рекомендацій, пропозицій щодо
удосконалення тих чи інших державно-правових інститутів;

ідеологічно-виховну — вплив політичної і моральної свідомості,
світогляду і загальної культури суб’єктів на формування та розвиток
права, зміцнення (чи послаблення) у суспільній свідомості престижу,
авторитету права, держави, законодавства.

1.3. Основні характеристики юридичної практики

З метою якнайглибшого засвоєння юридичної практики потрібно розглянути
поняття соціальної практики.

Соціальна практика — це теоретико-перетворювальна діяльність людей щодо
застосування навколишнього середовища задля задоволення власних потреб
та інтересів. Розглянемо загальні характеристики практики.

1. Єдність теоретичної та перетворювальної діяльності. Теоретична
діяльність — це пізнання навколишніх предметів та явищ. Перетворювальна
діяльність — це зміна людьми вивченого навколишнього середовища.

2 . Діяльність людей щодо застосування навколишнього середовища задля
задоволення власних потреб та інтересів. Комплекс людських інтересів
поділяється на матеріальні та нематеріальні (духовно-ідеологічні).

З огляду на наведені ознаки розрізняють два види соціальної практики:
матеріальну та нематеріальну. У свою чергу, ці два основні види так само
поділяються на окремі види. Наприклад, матеріальна практика — це
діяльність у промисловості, сільському господарстві, будівництві та ін.

Видом нематеріальної практики є юридична практика.

Юридична практика — це різновид соціальної практики, що передбачає
пізнавально-перетворювальну діяльність людей у сфері функціонування
державно-правових явищ.

Розглянемо основні характеристики юридичної практики:

Юридична практика, як зазначалось, є різновидом соціальної практики і
має всі її загальні ознаки.

Юридична практика — це пізнавально-перетворювальна діяльність людей у
сфері держави та права, спрямована, по-перше, на пізнання конкретних
юридичних явищ, по-друге — на використання цих явищ задля задоволення
інтересів людей. Таким чином, там, де будь-яке соціальне явище
регулюється нормами права, застосовується юридична практика.

До основних видів юридичної практики належать такі:

правове становище — реально існуючі правові явища, що не завжди
усвідомлюються їх учасниками. Наприклад, громадянство в будь-якій
державі;

правова поведінка громадян — це більш-менш усвідомлювана поведінка
громадян у правовій сфері. Поведінка, що відповідає нормам права,
називається правовою, а та, що не відповідає нормам права, —
неправомірною (правопорушенням);

юридична діяльність — цілеспрямована практика юристів з використанням
юридичних засобів за дотримання у визначених законом випадках правових
норм з метою розв’язання різних юридичних проблем.

Юридична наука і юридична практика перебувають у тісному взаємозв’язку.
З одного боку, наука бере знання з навколишньої дійсності, з іншого —
юридична практика використовує дані науки з метою вдосконалення.

Неможливо чітко розмежувати юридичну науку і юридичну практику, оскільки
змістом науки є знання, частина яких з’являється в результаті пізнання
конкретних державно-правових явищ у процесі юридичної практики. У свою
чергу, у процесі юридичної практики державно-правові явища вивчаються
відповідно до даних науки. При цьому юридична практика є основою та
рушійною силою юридичної науки. Вона дає науці фактичний матеріал для
теоретичного осмислення, визначає об’єктивний зміст науки, є критерієм
правильності здобутих знань.

Необхідно зазначити, що повної відповідності між юридичною практикою і
знаннями про неї юридичної науки практично не може бути з певних
гносеологічних (пізнавальних) і соціальних причин.

Гносеологічна причина полягає в тому, що держава та право є складними
багаторівневими динамічними явищами, які тісно взаємопов’язані з
неюридичними явищами. Тому в юридичній сфері важко встановити об’єкти,
закономірності виникнення, розвитку та функціонування.

Соціальна причина полягає в такому. На пізнавання юридичної дійсності
впливають ідеологічні погляди особи, яка пізнає цю дійсність, оскільки
ця особа відображає навколишню дійсність з точки зору її власних
інтересів та інтересів соціальної групи, до якої вона належить. Залежно
від того, яку методологію, які поняття обирає дослідник, такою й буде
картина юридичної дійсності.

Зазначимо, що наука є системою логічних, раціональних знань, проте
реальне життя водночас може бути як логічною, так і нелогічною системою
явищ.

З огляду на зазначені причини знання про юридичну дійсність можуть бути
істинними чи помилковими.

Література

Юридична деонтологія. — Харків, 1993.

МЕТОДОЛОГІЯ ТА ЗМІСТ ЮРИДИЧНИХ НАУК

Методологія юридичних наук. Зміст юридичних наук.

Співвідношення юридичних наук з юридичними навчальними дисциплінами.

2.1. Методологія юридичних наук

Методологія юридичних наук — це система принципів та методів, за
допомогою яких вивчається державно-правова діяльність, тобто це засіб
одержання юридичних знань.

Принципи — це базові засади, на яких формуються та здобуваються юридичні
знання. Основними з них є два:

Принцип об’єктивності юридичного пізнання. Він полягає в тому, що
досліджувані реальні державно-правові явища повинні пізнаватись і
відображатись у науці такими, якими є насправді, без перебільшень або
применшень.

Принцип обгрунтованості пізнання. Він базується на тому, що наукові
висновки повинні спиратися на точно встановлені факти, підтверджуватись
точними аргументами.

Методи юридичної науки — це система прийомів та засобів, спрямованих на
отримання об’єктивних та обгрунтованих знань. Юридичні науки
використовують такі методи:

всезагальні — характеризують філософську основу пізнання;

загальні — конкретизують всезагальні методи стосовно юридичних наук;

• спеціальні (окремі) — використовують конкретні юридичні науки.

Класифікація ця умовна. До того ж зазначені методи неможливо
розмежувати. Вони взаємопов’язані та взаємозумовлені.

Серед всезагальних методів розрізняють метафізико-ідеалістич-ний та
діалектико-матеріалістичний.

Метафізичний підхід до дослідження держави та права базується на
твердженні, що вони є явищами, які не розвиваються, не залежать від
інших соціальних явищ: економіки, ідеології та ін. Цей підхід
спрямований на створення ідеальних понять, не пов’язаних безпосередньо з
державно-правовою практикою.

Ідеалістичний підхід спирається на первинність свідомості, яка творить
матеріальне життя суспільства. За допомогою метафізико-ідеалі-стичного
методу побудовано, наприклад, концепцію правової держави. Не заперечуючи
взагалі існування цього методу, бо він має й переваги — відносну
стійкість форм держави, активний вплив свідомості на матеріальний базис,
треба визнати, що він малоефективний без діалек-тико-матеріалістичного
методу.

Матеріалістичний підхід базується на тому, що при вивченні держави та
права виходять з того, що причиною виникнення та існування держави є
матеріальне життя суспільства, а не ідеї та воля людей. Економіка —
першопричина, держава та право — вторинні.

Діалектичний підхід означає, що, по-перше, державно-правові явища
повинні розглядатись при їх виникненні та розвитку; по-друге, держава та
право повинні розглядатись у взаємозв’язку з іншими явищами: економікою,
політикою, мораллю тощо.

На всезагальних методах базуються загальні методи правознавства.

1. Логічний метод. Охоплює такі основні прийоми пізнання:

аналіз та синтез. Аналіз — теоретичний розподіл явища, що вивчається.
Наприклад, розподіл норми права на складові: гіпотезу, диспозицію,
санкцію. Синтез — теоретичне об’єднання явищ. Наприклад, склад
правопорушення є результатом об’єднання чотирьох елементів: суб’єкта
правопорушення; об’єкта правопорушення; суб’єктивного аспекту
правопорушення; об’єктивного аспекту правопорушення;

індукція і дедукція. Індукція — логічний умовивід від окремого до
узагальнюючого. Наприклад, вивчаючи причини окремих злочинів, можна
встановити причини злочинності в цілому. Дедукція — логічний умовивід
від загального до окремого, від загальних суджень до окремих висновків,
наприклад, від зовнішніх ознак правопорушення — до мотивів, умов, причин
їх скоєння;

• абстрагування — переключення уваги від одних ознак юридичного явища до
інших, які зацікавили дослідника. Наприклад, абстрагування від
конкретного змісту норми до її структурних елементів.

Порівняльний метод. Передбачає порівняння кількох споріднених юридичних
явищ з метою виявлення їх подібності чи розбіжності. Розрізняють такі
порівняльні методи: синхронічний, коли водночас порівнюються два чи
більше об’єктів, і діахронічний, коли один чи кілька об’єктів
розглядаються у розвитку в різні періоди часу. Іноді при порівнянні
різних об’єктів у розвитку в одному й тому самому періоді часу
синхронічний і діахронічний методи об’єднують.

Соціологічний метод. За його допомогою вивчають практичну поведінку
людей у державно-правовій сфері (шляхом опитування, анкетування,
спостерігання тощо) з метою визначення ефективності функціонування
державно-правових закладів або в інших цілях.

Наприклад, за допомогою соціологічного методу юристи з’ясовують
поведінку різних категорій людей щодо певних правових норм:

по-перше, поведінку основної маси громадян, які дотримуються правових
норм (фактори, що зумовлюють правову поведінку; роль у цьому права і
правосвідомості; заходи щодо збільшення чисельності громадян, які
дотримуються правових норм);

по-друге, поведінку посадових осіб, які застосовують норми права (у тому
числі осіб, які працюють у правоохоронних органах — міліції,
прокуратурі, суді та інших юридичних установах; важливо знати рівень
професійної майстерності цієї категорії громадян);

по-третє, поведінку осіб, які беруть участь у правотворчості (ідеться не
лише про депутатів верховних та місцевих органів влади, а й про
працівників виконавчо-розпорядних органів, міністерств і відомств, які
приймають нормативні акти, та всіх, хто бере участь у демократичному
процесі створення нових правових норм);

по-четверте, поведінку правопорушників (для юристів інтерес становить
аналіз причин скоєння правопорушень і шляхів підвищення ефективності
попереджувальної роботи, а також удосконалення норм правової
відповідальності).

Структурно-функціональний метод. Передбачає дослідження структури
будь-якого явища, а потім встановлення, як ця структура діє
(функціонує).

Статистичний метод. Передбачає кількісні вимірювання державно-правових
явищ за допомогою математичних засобів і комп’ютерної техніки
(наприклад, визначення кількості та структури правопорушень).
Дослідження за допомогою математичних засобів і комп’ютерної техніки
називають правовою кібернетикою. При цьому правова кібернетика є методом
дослідження і у правовій науці, і у практичній діяльності юридичних
органів. Проте в теоретичних дослідженнях поряд з іншими методами (у
тому числі й традиційними юридичними) правова кібернетика є науковим
методом, а у практичному пізнанні — робочим методом розв’язання
конкретних завдань, що мають значення для органів внутрішніх справ,
прокуратури, судів, апарату управління та ін.

Спеціальні (окремі) методи — це загальні методи, що мають специфічне
застосування в конкретних юридичних науках. Наприклад, використання
порівняльного методу в теорії держави і права на відміну від
кримінального права має особливості як щодо об’єктів, так і щодо засобів
порівняння.

Всезагальні, загальні та спеціальні методи тісно взаємопов’язані.
Всезагальні методи працюють тільки через загальні, а загальні методи, у
свою чергу, — через спеціальні. При цьому для дослідження будь-якого
юридичного явища застосовують не один конкретний метод, а їх систему.

Конкретна кількість методів юридичної науки, за допомогою яких
розв’язують конкретну юридичну проблему, становить методику юридичного
пізнання. Наприклад, методика визначення ефективності діяльності
правоохоронного органу складається з певного набору логічних,
соціологічних, статистичних та структурно-функціональних засобів.

2.2. Зміст юридичних наук

Змістом юридичних наук є державно-правові знання. Існують певні наукові
юридичні конструкції. Розглянемо їх.

1. Теорія — це система аргументованих положень, яка поєднує цілісні
знання про закономірності та важливі зв’язки юридичної діяльності чи
окремих її складових. Теорія створює окрему юридичну науку або її
розділ. Наприклад, на основі системи знань із загальних закономірностей
виникнення, розвитку, функціонування держави та права побудована теорія
держави та права. Окремими частинами цієї теорії є, наприклад, теорія
правопорушення, правовідносин та ін.

2. Поняття — це юридичне знання, яке відтворює суттєві якості,

зв’язки та відносини будь-якого державно-правового явища. Розрізня-

ють такі юридичні поняття:

за сферою дії — загальноправові, міжгалузеві, галузеві. Загаль-ноправові
поняття мають значення для системи юридичних наук, усіх галузей права і
законодавства (“держава”, “право”, “норма права” та ін.). Порівняно з
іншими загальноправові поняття мають найбільше значення у правознавстві.
Міжгалузеві поняття за обсягом значно менші. Вони мають значення для
кількох (але не для всіх) галузей права (“матеріальна відповідальність”,
“конфіскація” та ін.). Межі дій галузевих юридичних понять визначаються
межами тієї чи іншої галузі (“злочин”, “трудовий договір”,
“звинувачення” та ін.);

за фактом фіксації в законодавстві — закріплені і незакріплені в
законодавстві. Перші, у свою чергу, поділяються на визначені та
невизначені. Якщо законодавець не просто фіксує поняття, а зазначає його
суттєві ознаки, тобто розкриває його зміст, то таке поняття називається
визначеним. У законодавстві визначені такі поняття, як “злочин”, “окремі
види злочинів”, “юридична особа” та ін. Якщо зміст поняття законодавець
не розкриває, то це поняття зараховується до невизначених — “випадкова
загибель”, “вирок”, “допит” та ін. Різновидом закріплених у
законодавстві невизначених понять є так звані оціночні.

3. Категорія — це загальне поняття. Вона виражає знання про за-

кономірні зв’язки явищ і предметів об’єктивного світу, їх найхарак-

терніші ознаки.

Категорії не однорідні. Одні з них є результатом узагальнення існуючих
ознак і зв’язків державно-правових явищ у цілому, інші — окремих їх
сфер. Категорії першої групи є здобутком загальної теорії держави і
права, усі інші мають галузевий характер. Категоріями загальної теорії
держави і права є “держава”, “право”, “форма держави”, “механізм
правового регулювання” та ін.

Галузеві юридичні науки також мають певні категорії. Незважаючи на те що
їх обсяг менший від обсягу категорій загальної теорії держави і права,
вони є широкими поняттями в межах галузевої науки. Наприклад, до
категорій кримінального права належать “злочин” та “покарання”,
цивільного права — “право власності”, державного права — “правове
положення громадянина” та ін.

4. Дефініція — коротке визначення державно-правового поняття,

яке виражає суттєві ознаки юридичного явища. Наприклад, дефініція

держави.

У дефініціях правових понять відображаються всі або більшість їх
суттєвих ознак. Такі поняття в логіці називаються повними, або
реальними. Поряд з цим у визначеннях часто зазначають лише окремі
суттєві ознаки правових понять, що зумовлено аспектом їх дослідження.
Наприклад, у визначенні права можна зробити акцент на його об’єктивній
зумовленості чи підкреслити його суть, зміст, забезпеченість примусовою
силою держави. В юридичних науках визначення понять мають суттєвіше
значення, ніж в інших науках. Це пояснюється нормативністю і формальною
визначеністю права.

Велике значення юридичні визначення мають у процесі правового навчання,
що зумовлюється особливими якостями юридичної професії: необхідно знати
точні та правильні правові визначення; вміти чітко, послідовно
передавати власні думки; швидко орієнтуватись у правовому матеріалі.

Велике значення юридичні визначення мають також у законодавстві; вони
чітко визначають шляхи впливу права на суспільні відносини (визначають
суспільні відносини, які регулюють право, встановлюють коло суб’єктів
регулювання та ін.).

Юридичні визначення є важливим засобом, який забезпечує правильне і
точне використання юридичних норм. Велика їх кількість ускладнює
реалізацію законодавства. Однак набагато більшу шкоду заподіює
відсутність визначення того чи іншого правового поняття у правовому
наказі чи його неточне формулювання — це вносить непорозуміння у
правореалізацію.

5. Термін — це слово чи група слів (словосполучення), які точно

визначають певне юридичне поняття. У правовій науці терміни поділя-

ються на загальні, спеціальні юридичні та терміни спеціальних наук,

які використовуються у юриспруденції.

Загальні терміни. Аналіз термінів чинного законодавства свідчить про те,
що в ньому широко застосовують слова, словосполучення звичайної
літературної мови, тобто це терміни загальновживані (наприклад, “житлове
приміщення”).

Спеціальні юридичні терміни. Це терміни, які відтворюють специфіку
держави і права — певних соціальних явищ, які виникли у процесі
юрисдикційної діяльності (наприклад, “правовідносини”, “правове
регулювання”, “підсудний”, “прокурор”).

Спеціальні неюридичні терміни. Це терміни, які належать до інших
(неюридичних) наук, але використовуються в законодавстві та правовій
науці (наприклад, “кібернетика”, “епідемія”, “венерична хвороба”). Для
того щоб зрозуміти їх значення, треба звертатися до науки, яка дає їх
визначення.

Для юридичної термінології як особливого виду суспільно-політичної
термінології характерні певні ознаки:

юридичні терміни незалежно від походження пов’язані з аналізом
державно-правової дійсності — правотворчістю та право-реалізуючою
діяльністю суб’єктів. їх існування зумовлене потребами юридичної науки і
практики;

для правової термінології характерна стабільність, зумовлена особливими
якостями процесу правового регулювання — необхідністю фіксації
суспільних відносин у правових наказах, регулюванням цих відносин за
допомогою типового масштабу поведінки суддів, вимогами неухильної
реалізації юридичних норм та ін.

Характерні ознаки юридичної термінології зумовлюють вимоги, яким вона
повинна відповідати: точність визначення того чи іншого поняття,
простота, чіткість.

Специфічною державно-правовою конструкцією юридичних знань є юридичні
аксіоми.

Юридична аксіома — це юридичне положення, істинність якого перевірена
часом і яке є відправною точкою юриспруденції.

2.3. Співвідношення юридичних наук з юридичними дисциплінами

Юридичні науки необхідно відрізняти від юридичних навчальних дисциплін.
Навчальна дисципліна (предмет) — це система знань, узятих з практичних
наук, яка включає також вміння та навички з реалізації цих знань.

Співвідношення юридичної науки і юридичної дисципліни полягає в такому:

Інформаційний зміст науки ширший від змісту відповідної дисципліни,
оскільки остання охоплює лише частину знань науки.

Зміст науки може існувати в різних точках зору вчених, зміст навчальної
дисципліни — це перевірені канонічні знання.

Наука не має адреси, вона охоплює сукупність знань, а навчальна
дисципліна орієнтується на категорію тих, хто навчається, і застосовує
знання науки з урахуванням майбутньої професійної діяльності студентів.

4 . Наукові дані містяться в різних наукових виданнях, а зміст дис-

ципліни подається в підручниках і лекціях.

5 . Наука включає тільки юридичні знання, а навчальна дисциплі-

на окрім знання передбачає отримання вмінь і навичок реалізації знань.

Наведемо тенденції розвитку юридичної науки:

подолання схоластичності, тобто суперечок, які не мають наукового і
практичного значення;

забезпечення відповідності науки вимогам практики, тобто наука повинна,
по-перше, допомагати розв’язувати основні проблеми практики, по-друге —
передбачати шляхи реалізації результатів наукових досліджень;

підвищення рівня об’єктивності наукових досліджень;

підвищення рівня обгрунтованості наукових досліджень.

Література

Бабаев В. К. Советское право как логическая система. — М., 1978.

Методологические проблеми юридической науки. — К.: Наук. думка, 1990.

Проблеми методологии и методики правоведения. — М.: Мисль, 1974.

Сурилов А. В. Теория государства и права. — К.; Одесса, 1989.

ЮРИДИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Поняття і види юридичної діяльності. Система юридичної діяльності.

3.1. Поняття і види юридичної діяльності

Перед тим як розглянути поняття юридичної діяльності, наведемо
визначення поняття соціальної діяльності.

Соціальна діяльність — це єдність теоретичного і матеріально-практичного
процесів, які здійснюються соціальними суб’єктами з метою
цілеспрямованого використання та зміни навколишнього середовища в
інтересах людей.

Основними ознаками соціальної діяльності є такі:

єдність теоретичного процесу, який поєднує пізнання явищ, предметів і
матеріально-практичних дій, спрямованих на використання вивчених
предметів та явищ в інтересах людей;

соціальну діяльність здійснюють соціальні суб’єкти — індивіди або їх
групи, наділені свідомістю та волею, здатні пізнавати і діяти;

об’єктом діяльності є навколишнє середовище, тобто різноманітні
матеріальні та нематеріальні явища й предмети, які оточують людину;

зміст діяльності полягає в цілеспрямованому використанні та зміні
навколишнього середовища соціальними суб’єктами, тобто це завжди свідома
діяльність, спрямована на визначення цілей та засобів їх досягнення;

метою діяльності є задоволення матеріальних та духовних потреб людей.

Різноманіття потреб людей зумовлює різноманіття видів соціальної
діяльності, до яких належить і юридична діяльність. Розглянемо основні
її ознаки:

1. Юридична діяльність — це єдність процесів пізнання юридичних явищ та
їх використання в інтересах людей.

2 . Вона здійснюється юристами, тобто професійно підготовленими
спеціалістами, які знають право і вміють реалізовувати його.

3. Об’єктами юридичної діяльності є юридичні явища, тобто опосередковані
правом дії (дія і бездіяльність) людей та результати цих дій.

4 . Суть юридичної діяльності полягає в діях юристів, спрямованих на
досягнення певних юридичних цілей (вирішення юридичної справи,
роз’яснення норми права адвокатом та ін.) з використанням юридичних
засобів, дотримуючись в установлених законом випадках юридичної форми.

5. Юридична діяльність призначена для розв’язання різних юридичних
проблем.

Отже, юридична діяльність — це вид соціальної діяльності, який
здійснюють юристи з використанням юридичних засобів, дотримуючись в
установлених законом випадках юридичної форми з метою розв’язання різних
юридичних проблем.

Спочатку юридична діяльність не була самостійним видом діяльності.
Першими “юристами” у багатьох країнах світу часто були жреці.

Першими історично відомими світськими юристами були римські юристи. їх
діяльність включала:

відповіді на юридичні запитання приватних осіб;

консультації і допомога при укладенні угод;

керування процесуальними діями сторін при вирішенні суперечок у суді.

Нині окрім названих дій велике значення в діяльності юристів має ведення
юридичних справ.

Юридична справа — це життєвий випадок, який існує у вигляді окремої
самостійної ситуації (наприклад, правопорушення, суперечка), яка
потребує розгляду і вирішення відповідно до норм права компетентним
органом.

Існує два основних види юридичної діяльності: кримінальна і цивільна.

Наведемо найважливіші дії, які реалізуються у процесі ведення юридичних
справ.

Здійснення юридично важливих дій (допит свідка, винесення вироку, очна
ставка та інші процесуальні дії).

Написання юридичних документів з фіксацією юридично значущих дій.

Виступи в юридичних закладах, де формуються юридичні вимоги і заяви,
потрібні у процесі розгляду юридичної справи.

За інтелектуальним змістом юридична діяльність поділяється так:

пізнавально-пошукова — збирання повної інформації щодо юридичних явищ;

реконструктивна — аналіз інформації, розробка версій, напрямку
розв’язання юридичної проблеми;

організаційна — упорядкування і координація дій суб’єктів при веденні
юридичної справи;

реєстраційна — передавання отриманої інформації в письмовій правовій
формі;

комунікативна — спілкування юриста з іншими учасниками і суб’єктами
юридичної справи у процесі її вирішення.

За суб’єктами розрізняють діяльність судову, арбітражну, слідчу,
прокурорську, адвокатську, нотаріальну, юридичне консультування. За цим
же критерієм (тобто за суб’єктами діяльності) розрізняють ще такі види
діяльності:

юридичну діяльність органів дізнання (міліція, митниця, пожежний нагляд
та ін.);

криміналістично-судову експертизу;

діяльність оперативно-пошукових органів (МВС, СБУ);

діяльність органів виконання покарання.

Залежно від норм права, які реалізуються, розрізняють такі види
юридичної діяльності:

регулятивну, пов’язану з правомірною поведінкою суб’єкта права;

правоохоронну, пов’язану з неправомірною поведінкою суб’єкта права (із
здійсненням правопорушення).

Регулятивна діяльність поділяється на такі види:

реєстраційно-засвідчувальну (видача посвідчення про право приватної
власності на квартиру);

правонадільну (дозвіл органів нотаріату на право вступу у володіння
спадщиною).

Правоохоронна діяльність поділяється на такі види:

• попередження правопорушень (здійснення міліцією профілактики
правопорушень);

припинення правопорушення (здійснюється після початку правопорушення),
наприклад затримання за дрібне хуліганство;

розкриття правопорушень (знаходження правопорушників);

розслідування правопорушень (встановлення точних деталей злочину);

визначення судом чи іншими компетентними органами покарання
правопорушника;

виконання покарання.

Юридична діяльність виконує в суспільстві певні функції, які розкривають
її соціальне призначення та роль у суспільстві. Наведемо визначення цих
функцій.

Функції юридичної діяльності — це відносно відокремлені, однорідні дії,
спрямовані на певні сфери суспільного життя. Розрізняють дві групи
функцій: загальносоціальні та спеціально юридичні.

Розрізняють такі загальносоціальні функції юридичної діяльності:

економічну — забезпечує функціонування економічної системи;

політичну — забезпечує функціонування політичної системи;

ідеолого-виховну — забезпечує збереження існуючих ідеологічних
цінностей.

Спеціально юридичні функції юридичної діяльності поділяються на такі:

регулятивну — спрямована на регулювання правомірної поведінки громадян;
розрізняють дві її підфункції: регістраційно-засвідчувальну і
правонадільну;

правоохоронну — спрямована на запобігання правопорушень, їх
розслідування, покарання винних; розрізняють три її під-функції:
превентивну, правовідбудовчу, каральну.

Наведемо сучасні тенденції розвитку юридичної освіти:

спеціалізація юридичної діяльності — розподіл на окремі галузі права чи
категорії справ;

інтеграція юридичної діяльності внаслідок ускладнення суспільного життя,
збільшення обсягу нормативно-правових актів.

3.2. Система юридичної діяльності

Система юридичної діяльності має дві складові: зміст і форму.

До змісту юридичної діяльності входять суб’єкти; учасники; об’єкти;
юридичні дії та операції; засоби і способи їх здійснення; результати
юридичних дій.

20

Суб’єктами юридичної діяльності є юристи, державні та недержавні
об’єднання юристів, організації, які залежно від виду професійної
діяльності, розглядуваних питань мають згідно із законом певні права та
обов’язки, професійні юридичні знання, вміння їх реалізувати.

Учасники — це окремі особи або їх групи, які сприяють діяльності
суб’єктів у процесі вирішення юридичних справ (свідки, експерти).

Об’єкти — дії суб’єктів права, правові процеси, правові документи
(правопорушення, суперечка про право).

Юридичні дії — це зовнішні акти поведінки суб’єктів юридичної
діяльності, які вдосконалюють правові явища.

Операції — сукупність взаємопов’язаних дій, спрямованих на досягнення
локальних цілей.

Засоби юридичної діяльності — це явища, предмети явищ і дій, які
забезпечують досягнення необхідного результату юридичної діяльності;
юридичні докази, правові норми.

Способи юридичної діяльності — це конкретні шляхи досягнення наміченого
результату за допомогою конкретних засобів, обумовлених юридичною
справою. Вони можуть бути гласні та негласні, базуватись на наукових чи
буденних знаннях, бути обов’язковими чи бажаними.

Система певних засобів є юридичною технікою, а система способів —
юридичною тактикою.

Результат юридичних дій — це підсумок відповідних операцій і дій,
досягнутий за допомогою певних способів і засобів суб’єктами юридичної
діяльності.

Складовою системи юридичної діяльності є форма юридичної діяльності.
Розрізняють дві групи таких форм:

внутрішню — порядок організації діяльності, який базується на
послідовності юридичних процесів і процедур;

зовнішню — засоби зовнішнього прояву юридичної діяльності у вигляді
процесуальних документів, юридичних дій, усних висловлювань.

Література

Карташов В. Н. Юридическая деятельность. — Саратов, 1969.

Юридична деонтологія. — Харків, 1993.

ОСНОВНІ ЮРИДИЧНІ СПЕЦІАЛЬНОСТІ

Загальна характеристика юридичної професії. Основні характеристики
юридичних спеціальностей.

4.1. Загальна характеристика юридичної професії

Спочатку наведемо визначення поняття “юрист”.

Юрист — це спеціаліст, який має юридичні знання, причому не загальні
відомості з права і держави, а професіональні, тобто фундаментальні та
спеціалізовані знання.

Фундаментальними називають глибокі знання, які дають розуміння
внутрішніх закономірностей держави і права. Вони складаються з твердих
знань усіх важливих юридичних понять і категорій.

Спеціалізованими називають конкретні юридичні знання, які використовують
для потреб того чи іншого виду юридичної діяльності, наприклад слідча чи
прокурорська діяльність.

Отже, юрист — це спеціаліст, який використовує свої знання на практиці,
тобто має навички щодо складання юридичних документів, виконання всіх
дій та операцій із застосуванням необхідних засобів і способів у процесі
вирішення юридичної справи, які належать до його професійної
компетенції.

Розглянемо основні характеристики юридичної професії.

1. Це гуманна професія, тобто спрямована насамперед на забезпечення прав
і свобод людини:

створення організаційних умов для їх реалізації;

охорону прав і свобод від їх порушень;

захист прав і свобод у випадку їх порушення;

відновлення порушених прав і свобод.

Це соціально значуща професія, тому що пов’язана з державою і правом,
важливими соціальними явищами; при цьому часто юристи мають великі
владні повноваження.

Це високоінтелектуальна професія, оскільки повинна охоплювати всі сфери
життя суспільства з урахуванням складних заплутаних юридичних проблем.

Це творча професія, оскільки пов’язана з вирішенням нестандартних
юридичних ситуацій; при цьому “творчість” не повинна виходити за межі
права, що потребує від юриста ще більшого мистецтва щодо розв’язання
юридичних проблем.

Це точна професія, тобто вона є діяльністю, яка спирається на конкретні
юридичні факти при точному дотриманні законодавства для отримання
конкретного результату.

Ця професія має організований характер, тому що завдання юриста полягає
в організації дотримання юридичних заборон, виконання обов’язків,
використання прав.

Ця професія має велику свободу і самостійність, оскільки без них
неможливо вирішити складні нестандартні ситуації, які виникають у
діяльності юриста, але ця свобода повинна перебувати в межах закону.

Це відповідальна робота, оскільки завжди пов’язана з долею людей, і
помилок не повинно бути.

Поняття юридичної професії застосовується безвідносно до того, яку
конкретну роботу виконує юрист; воно дає змогу охарактеризувати всі
важливі якості юридичної професії. Разом з тим види юридичної роботи
різняться за змістом, конкретними функціями, професійними якостями. Тому
від юридичної професії необхідно відрізняти юридичні спеціальності, з
яких вона складається. Основні юридичні спеціальності — слідчий, суддя,
прокурор, адвокат, юрисконсульт, нотаріус.

Спеціалізація — важлива гарантія дотримання законності, яка створює
можливість, по-перше, правильно і кваліфіковано вирішувати юридичні
питання, по-друге — перевіряти з різних сторін законність і
обгрунтованість юридичних рішень (оскільки юридичні дії щодо однієї і
тієї самої справи здійснюються різними юридичними органами, наприклад
адвокатом і прокурором).

4.2. Основні характеристики юридичних спеціальностей

Слідчий — це спеціаліст-юрист, працівник прокуратури, Міністерства
внутрішніх справ, Служби безпеки України, який готує кримінальну справу
для подальшого розгляду її в суді. Ця підготовка полягає в тому, що
слідчий визначає, чи є конкретний випадок злочином. Якщо це злочин, то
слідчий встановлює осіб, які скоїли його або причетні до його скоєння, а
також обставини скоєння злочину. Після завершення попереднього слідства
слідчий передає кримінальну справу до суду, де здійснюється судове
слідство, перевіряються і підтверджуються дані генерального слідства.
Потім суд виносить виправдні або обвинувальні вироки і визначає
конкретну міру покарання винного.

Проведення попереднього слідства кількома відомствами зумовлене різним
характером кримінальних справ, їх значущістю для суспільства.

Від попереднього слідства необхідно відрізняти дізнання.

Дізнання — це первинні невідкладні слідчі дії оперативно-пошукового
характеру, які здійснюють оперативні працівники міліції та інші посадові
особи, зазначені у кримінально-процесуальному законі, з метою
закріплення слідів злочину та затримання злочинця після скоєння ним
злочину (затримання по “гарячих” слідах).

Найчастіше дізнання здійснюють інспектори карного розшуку. Це працівники
міліції, які розкривають злочини, розшукують злочинців, допомагають
слідчим розслідувати злочини, виконують роботу, пов’язану із
запобіганням вчинення злочинів. За змістом їх робота близька до роботи
слідчого. У свою чергу, близькою до роботи інспектора карного розшуку є
робота інспектора з боротьби з економічними злочинами.

Розглянемо основні види діяльності слідчого, інспектора кримінального
розшуку та інспектора з боротьби з економічними злочинами.

Пошуково-пізнавальна діяльність. Спрямована на відшукування необхідних
фактів, які стосуються злочину, та осіб, які його скоїли.

Реконструктивна діяльність. Спрямована на відтворення подій скоєного
злочину на підставі встановлених фактів.

Засвідчувальна діяльність. Спрямована на перевірку, оцінювання і
закріплення знайдених фактів, після чого вони стають юридичними
доказами.

Організаційна діяльність. Передбачає управління роботою слідчого,
інспектора кримінального розшуку, інспектора з боротьби з економічними
злочинами, поведінкою учасників розслідування (звинувачуваного, свідка),
а також координацію діяльності суб’єктів розслідування.

Комунікативна діяльність. Передбачає спілкування слідчого з іншими
учасниками і суб’єктами попереднього розслідування.

Суддя — це державна посадова особа, яка здійснює правосуддя, тобто
виносить від імені держави остаточне рішення щодо юридичної справи.
Діяльність судді має різнобічний характер. Існує спеціалізація справ і
судових органів (наприклад, арбітражні, військові суди).

Основне завдання суду полягає у винесенні справедливого рішення по
юридичній справі на основі глибокого всебічного дослідження всіх доказів
та відповідно до чинного законодавства.

Судова діяльність є центральною ланкою юридичної роботи, оскільки суд
завершує юридичну справу, тобто визнає громадянина винним чи невинним,
визначає наявність чи відсутність у громадянина прав.

До основних видів судової діяльності належать такі:

реконструктивна — аналіз зібраної у процесі судового розслідування
інформації з метою відтворення об’єктивної картини юридичної справи і
подальшого винесення справедливого законного рішення;

організаційна — управління роботою судді, судовим процесом;

засвідчувальна — передавання зібраної інформації в передбаченій законом
формі (наприклад, протокол, вирок, рішення).

Прокурор — це державна посадова особа, яка здійснює нагляд за точним
дотриманням закону державними органами та громадянами, а також підтримує
державне звинувачення в суді по кримінальних справах. Це особа, яка
відповідає перед державою за стан законності, є її охоронцем, здійснює
вищий нагляд за її дотриманням.

Вищий нагляд за дотриманням законності означає таке:

повноваження прокурору безпосередньо надає Верховна Рада;

робота прокурора поширюється на всі сфери юридичної практики, тобто на
слідство, роботу міліції, установ, що виконують покарання, а також на
всі державні сфери суспільного життя.

Основним засобом реагування прокурора на порушення законності є
винесення протесту, тобто письмового документа, що передає вимогу про
необхідність застосування заходів для подолання порушення закону.
Протест направляється до органу (посадової особи), який порушив закон.
Окрім того, у разі потреби прокурор може порушити кримінальну справу
стосовно винних чи вимагати від відповідних органів застосування до
винних заходів адміністративного чи дисциплінарного впливу, а в окремих
випадках безпосередньо ліквідувати порушення законності, наприклад своїм
рішенням звільнити незаконно заарештовану особу.

Розрізняють такі види діяльності прокурора:

пошукову — виявлення порушень законності;

організаційну — недопущення порушення законності;

?????

&

ae

y1$^„=

^„*

^„*

&

ae

ue

d

d

1

&

F

&

F

ЗМІСТ Лекція 1. Предмет та об'єкт юридичної деонтології 3 Лекція 2. Методологія та зміст юридичних наук 9 Лекція 3. Юридична діяльність 17 Лекція 4. Основні юридичні спеціальності 22 Лекція 5. Соціальне регулювання професійної юридичної діяльності 28 Лекція 6. Професійно-особисті якості юриста 34 Лекція 7. Професійна культура юриста 43 ТЬе ргорозесі соигзе оґ Іесіигез ехріаіпз Ьгіеґіу іЬе зиЬ'есІ апд іЬе оЬ]'есІ оґ ]игісІіса1 деопіоіоду, теїЬодоІоду апд сопіепіз оґ ]'игі§ргидепсе. ТЬе таіп ]игідіса1 їресіаіііез, іЬе зузіет оґ Іедаї асііуііу, ііз поііопз апд іурез аге дезсгіЬед іп іЬе Ьоок. Іпіепдед ґог ипіуегзіїу зіидепіз та]огіп§ іп ^гізргисіепсе. Навчальне видання Бризгалов Ігор Володимирович ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ Короткий курс лекцій 3-тє видання, стереотипне Едисаііопаї едіїіоп Бгу8§а1оу, І§ог V. лжгоісаь БЕОмтотсу Бгіе/соигяе о/їесіигея 3гд едіїіоп, зіегеоіуре Редактор М. В. Дроздецька Коректор І. В. Точаненко Комп'ютерне верстання Н. С. Лопач Оформлення обкладинки М. В. Куліков Підп. до друку 18.08.03. Формат 60 х 84/16. Папір газетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 2,8. Обл.-вид. арк. 2,8. Тираж 000 пр. Зам. № Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП) 03039 Київ-39, вул. Фрометівська, 2, МАУП Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб'єктів видавничої справи ДК № 8 від 23.02.2000 PAGE 41

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020